Твори в п'яти томах. Том 2 [Роберт Стівенсон] (fb2) читать онлайн

- Твори в п'яти томах. Том 2 (пер. Олександр Іванович Терех, ...) (а.с. Українська бібліотечна серія ) 1.77 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Роберт Луїс Стівенсон

Настройки текста:



Роберт-Луїс Стівенсон ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ. ТОМ 2 Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом Вечірні розмови на острові Викрадений


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література






Видання підготовлено на замовлення

Міністерства культури України видавництвом «Українознавство»


Упорядник і редактор Олександр РИБАЛКО


ХИМЕРНА ПРИГОДА З ДОКТОРОМ ДЖЕКІЛОМ ТА МІСТЕРОМ ГАЙДОМ


Переклад Максима Стріхи



Катаріні де Маттос[1]


Не можна забувать про Божі заповіти;

Бо ж вересу й вітрів Шотландії ми діти.

Далеко рідний дім, але для нас донині

Зіновать розцвіта у горяній країні.


ЩО СТАЛОСЯ БІЛЯ ДВЕРЕЙ


Правник містер Аттерсон мав похмуре обличчя, на якому ніколи не світилася усмішка; та, холодне й безживне, яке не виказувало ані думок, ані почуттів, видовжене, суворе, темне на колір, воно, однак, було чимось привабливе. На дружніх вечірках, коли вино йому смакувало, в його очах спалахувало щось надзвичайно людяне; це «щось» ніколи не виявлялося в словах, та промовляло воно не лише німими символами пообіднього виразу обличчя, але, значно частіше й гучніше, вчинками з його життя. До себе він був нещадний: на самоті пив джин, аби притлумити смак до виногрон, і, хоча й любив театр, протягом останніх двадцяти років не навідувався до жодного. Проте до інших людей він ставився з подиву гідним терпінням, інколи мало не заздрісне дивуючись напрузі почуттів, які штовхають людей на лихе, і в кожному складному випадку прагнув радше допомогти, аніж ганити. «Я шаную каїнову єресь, — мав звичку казати він дещо вишукано, — й визнаю за братом своїм право прямувати до пекла власним шляхом». Виходячи з такого принципу, він незрідка ставав останньою поважною підпорою і добрим порадником для людей, що котилися вниз. І, доки вони навідувалися до його приймальні, він анітрохи не змінював свого поводження з ними.

Без сумніву, це давалося містерові Аттерсону легко: роблячи добро, він не прагнув розголосу; опікування друзями випливало з доброчесності щирої вдачі. Прийняти коло своїх приятелів з рук випадку вже витвореним — ознака поміркованої людини; саме так чинив правник. Тож друзями його ставали або кревні, або ж вельми давні знайомі; така прихильність, розростаючись у часі, наче плющ, зовсім не обтяжувала тих, на кого була скерована. Щось подібне, без сумніву, й пов'язувало правника з містером Річардом Енфілдом — його родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох лишалося загадкою: що ці двоє знайшли один в одному, що спільного можуть вони відшукати в себе. Ті, хто зустрічалися з ними під час їхніх недільних прогулянок, розповідали, що йдуть вони мовчки, обидва насуплені, і з очевидною полегкістю вітають появу ще одного приятеля. Однак попри все ці двоє здійснили безліч спільних виправ, чекаючи на них як на головну коштовність кожного тижня, і не лише посували набік інші розваги, але відмовлялися й від важливіших справ, що могли б зашкодити їхньому улюбленому відпочинкові.

Одного разу дорога завела їх до якоїсь бічної вулички в діловій частині Лондона. Вуличка була невеличка і, як то кажуть, тиха, хоча в будень тут ішла жвава торгівля дорогим крамом. Мешканці її, очевидячки, тішилися добробутом, змагаючись за ще більші статки, і виставляли надлишки своїх надбань, хизуючись, перед людське око; тож вітрини крамниць вишикувалися вздовж хідників, наче ряд усміхнених крамарок. Навіть у неділю, коли найбільші зваби вулички вже було приховано, а хідники спорожніли, вона світилася на тлі похмурого довкілля, наче вогнище серед лісу; її свіжо пофарбовані віконниці, відполірована мідь ручок, загальна чистота й ошатність тішили око перехожому.

За два будинки від перехрестя, по лівий бік, як іти на схід, лінію фасадів переривав вхід до подвір'я; саме там крайчик гостроверхого даху одного з будинків нависав над вулицею. То був двоповерховий дім без жодного вікна; він мав єдині двері на долішньому поверсі, над ними височіла глуха стіна, що несла на собі сліди бруду й тривалого занепаду. Двері, не споряджені ані дзвіночком, ані молотком, так само були занедбані й занехаяні. Колись тут зупинявся волоцюга, намагаючись запалити об їхню поверхню сірника, діти перетворили сходи на місце своїх забав, школяр випробував свого ножика на різьблених прикрасах, і протягом уже принаймні одного покоління ніхто не намагався ані прогнати непроханих гостей, ані бодай полагодити зіпсуте ними.

Містер Енфілд з правником ішли з протилежного боку вулиці, та, порівнявшись із входом до цього подвір'я, Енфілд показав ціпком на будинок.

— Чи звертали колись ви увагу на ці двері? — запитав він, і, коли його супутник ствердно кивнув, додав: — Вони нагадують мені про один вельми дивний випадок.

— Справді? — голос Аттерсона ледь затремтів. — І що ж тут скоїлося?

— Було це так, — розпочав Енфілд. — О третій годині глупої зимової ночі я повертався додому з якоїсь місцини на краю світу, і шлях мій проліг крізь ту частину міста, де не видно було нічогісінько, крім ліхтарів. Вулиця за вулицею, всі поснули; вулиця за вулицею — ліхтарі наче похоронні, порожньо, як у церкві — зрештою, мене опосів такий стан, коли людина починає прислухатись до кожного згуку, і їй дуже хочеться натрапити на полісмена. І раптом я побачив дві постаті: куций чоловічок простував тим боком вулиці, а он з того завулка щосили бігла дівчинка років восьми — десяти. Звісно ж, на розі вони зіткнулися, а далі сталося найжахливіше: той чоловік збив з ніг дівчинку, наступив на неї і покинув її лежачою. Я навіть не чув крику, — досить було того, що я побачив. Він взагалі скидався не на людину, а на кровожерного індійського ідола. Тоді я видав бойовий клич, метнувся навздогін за ним, і притягнув його за комір туди, де навколо заплаканої дівчинки вже зібрався гурт людей. Він був цілком спокійний, і не чинив жодного опору, але зміряв мене єдиним поглядом — таким огидним, аж мене обсипало потом. Люди, що зібралися, виявилися ріднею дівчинки, а дуже швидко прибув і лікар, по якого відразу ж послали. Він засвідчив, що дівчинка більше налякана, аніж справді потерпіла, тож, здавалося, пригоду на тому й вичерпано. Але була одна дивна обставина. Я з першого ж позирку відчув огиду до того куцого чоловічка. Батьки дівчинки — так само, що було цілком зрозумілим. Однак вразив мене лікар. То був типовий кощавий і висхлий аптекар, без певного віку й виразу обличчя, з сильним единбурзьким акцентом у мові, ще незворушливіший, аніж їхня шотландська козиця. Але ж він, мій пане, відчував те саме, що й усі ми: щоразу, коли його погляд падав на мого бранця, він аж бліднув, так йому хотілося тут-таки й порішити його. Я вгадав його бажання, бо мені самому хотілося того ж самого; та, оскільки про вбивство говорити не випадало, ми зійшлися на подальшому за привабливістю плані дій. Ми сказали тому чоловічкові, що можемо й зробимо з цього такий скандал, що ім'я його смердітиме на весь Лондон. Що він втратить і друзів, і кредити, коли вони в нього досі були. І поки ми провадили такі розмови, нам доводилося буквально затуляти його від жінок, що були люті, наче гарпії. Ніколи доти я не бачив облич, настільки сповнених ненависті, а посередині спокійно стояв той чоловічок і криво посміхався, — хоч і переляканий, він поводився наче сущий диявол. «Якщо ви прагнете нажитися на цьому випадку, — промовив він, — звісно ж, я безпорадний. Кожний джентльмен волітиме, щоб не було розголосу. Назвіть вашу суму». Тоді ми зажадали сотню фунтів для родини дівчинки; він довго огинався, але гурт наш був налаштований вельми рішуче, тож кінець кінцем він здався. Далі постало питання про те, як отримати гроші, і куди б ви думали, пішов він по них? — ось до цих дверей. Витяг ключа, ввійшов досередини, і невдовзі повернувся з десятьма фунтами золотом та чеком на решту суми, виписаним на пред'явника до банку Ковтта; підписано чека було прізвищем, якого я не можу назвати, хоча в цьому — один з найголовніших моментів усієї історії, але прізвищем вельми добре знаним і часто згадуваним. Сума викликала повагу, — але підпис відповідав їй, коли, звісно, він був справжній. Я наважився сказати нашому джентльменові, що все це виглядає доволі неправдоподібно: в реальному житті ніхто не входить крізь чорний хід о четвертій годині ночі, щоб повернутися з виписаним іншою людиною чеком на майже сотню фунтів. Але він так само зневажливо відповів: «Дайте спокій вашим підозрам. Я залишуся з вами до ранку, поки не відчиниться банк, і сам оберну чек на готівку». Тож ми всі — лікар, батько дівчинки, мій приятель і я — досиділи до ранку в моїй вітальні, а поснідавши, рушили до банку. Я сам простягнув чек, сказавши, що маю поважні причини сумніватися, чи не фальшивий він. Нічого подібного! Чек був справжній.

— Так-так… — промовив містер Аттерсон.

— Бачу, ви відчуваєте те саме, що і я, — вів далі містер Енфілд. — Справді, історія дуже кепська. Бо той мій хлопець — особа, з якою ніхто не став би водитися, клята якась людина; а той, що підписав чек, — чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один з ваших приятелів, з тих, хто, як заведено казати, чинять добро. Здається, що порядний чоловік мусить розплачуватися за якісь грішки своєї молодості. Але й це всього не пояснює, — додав він по хвилі, і на тих словах замовк, поринувши в роздуми.

Містер Аттерсон урвав мовчанку раптовим запитанням: -1 ви не знаєте, чи живе тут той, хто підписав чек? Містер Енфілд обернувся:

— Гарненька місцинка, правда ж? Але я помітив на чеку адресу: він мешкає на якійсь площі.

— І ви ніколи не пробували розпитувати про цей… будинок з дверима?

— Ні, сер. Я шаную чужі таємниці. Та й взагалі, ставити запитання — річ вельми небезпечна: в цьому є щось від процедури страшного суду. Ви кидаєте запитання, а воно наче камінець. Ви сидите собі тихо на вершині гори, а камінець котиться, зрушуючи інші; і ось якийсь із них вціляє в голову мирному старому птахові в його власному садку, а чиясь родина мусить змінювати прізвище. Отож, мій добродію, в мене є правило: чим випадок непевніший, тим менше я допитуюся.

— Дуже слушне правило, — озвався правник.

— Але сам я придивлявся до цього будинку, — вів далі містер Енфілд. — Він не схожий на житло. Інших дверей тут немає, а цими послуговується, та й то вельми зрідка, лише джентльмен з тієї пригоди, про яку я оповів. На другому поверсі три вікна виходять на подвір'я, нижче вікон немає; ті три завше зачинені, але протерті. А з димаря часто йде дим, отже, хтось має там жити. Але й щодо цього я не певен: будинки в цій околиці поставлено так близько один до одного, що не знати, де закінчується один і починається другий.

Якийсь час вони знову йшли мовчки.

— Енфілде, — озвався нарешті містер Аттерсон, — у вас дуже добрі правила.

— Гадаю, що так, — обернувся той.

— І все-таки, — вів далі правник, — є одна річ, про яку я хотів би вас запитати. Назвіть мені ім'я чоловіка, який наступив на дівчинку.

— Гаразд. Я не бачу, чого б не можна було цього зробити. Його звати Гайд.

— Гм, — пробурмотів містер Аттерсон. — Скажіть, а як він виглядає?

— Описати його непросто. Є в його зовнішності щось дивне, щось відразливе, позначене грубим несмаком. Я ніколи не стрічав людини, яка настільки мені не подобалася, але не можу з певністю сказати, чому. Чимось він потворний, — тільки я не знаю, чим саме. Чимось він впадає в око, — й знов-таки не знаю, чим. Ні, я справді не можу його описати. Однак не через погану пам'ять, бо він досі наче стоїть переді мною.

Містер Аттерсон знову йшов якийсь час мовчки, очевидно, вагаючись.

— А чи певні ви, що в нього був ключ? — спитав він нарешті.

— Мій любий пане… — Енфілд був видимо здивований.

— Так, я знаю, — промовив Аттерсон, — я знаю — таке питання заскочило вас. Але я не питаю у вас ім'я людини, яка підписала чек, лише тому, що воно вже відоме мені. Бачте, Річарде, ваша розповідь добігла кінця. І якщо ви припустилися в ній якоїсь неточності, — краще виправте її відразу.

— Здається, ви мали б попередити мене раніше, — похмуро озвався той. — Але я розповів про все педантично точно, як ви кажете. Той хлопак мав ключа, і досі його має. Я бачив, як він скористався з нього оце щойно тиждень тому.

Містер Аттерсон глибоко зітхнув, але не промовив ані слова, натомість юнак підбив підсумок:

— Це буде мені наукою тримати надалі язика за зубами. Мені соромно, що я був такий базікало. Давайте ніколи більш не повертатися до цього випадку.

— Від щирого серця, — відказав правник, — обіцяю, що на цьому поставлено крапку.


У ПОШУКАХ МІСТЕРА ГАЙДА


Того вечора містер Аттерсон повернувся до своєї парубоцької оселі в похмурому настрої, і сів до столу, не маючи жодної охоти їсти. В неділю він завів собі твердий звичай по обіді підсідати до вогню з якимось нудним богословським томом, і просиджувати так доти, доки годинник на сусідній церкві не виб'є північ, а потому відходити до сну тверезим і заспокоєним. Цього вечора, однак, щойно прибрали тарілки, він узяв свічку й піднявся до кабінету. Там він відімкнув сейф, видобув з найтаємнішої його частини конверт, на якому було написано «Тестамент доктора Джекіла», й узявся, насупившись, вивчати цей документ. Заповіта доктор склав власноручно; містер Аттерсон, хоча й цікавився тепер його змістом, свого часу відмовився брати будь-яку участь у його опрацюванні. Документ передбачав не лише те, що в разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора цивільного права, члена Королівського товариства сприяння природничим наукам усі його статки мають перейти до рук його «друга й доброчинця Едварда Гайда»; а й те, що якби доктор Джекіл «зник або ж був з незрозумілих причин відсутній протягом реченця, більшого за три календарні місяці», цей самий Едвард Гайд мав би посісти маєтність вищеназваного Генрі Джекіла без жодного зволікання, бувши притому вільним від будь-яких зобов'язань, окрім сплати декількох незначних сум докторовій челяді. Документ цей давно вже був правникові наче сіль в очах. Він ображав не лише його фахові переконання, а й любов до здорового, усталеного життя, несполучного з надмірностями й фантазіями. Але досі він нічого не знав про самого містера Гайда, що викликав у нього стільки роздратовання, і ось тепер з волі випадку довідався, наскільки обґрунтованим було таке почуття. Це ім'я не подобалося йому ще поки воно було просто ім'ям, і не більше. Однак нині воно набувало вкрай відворотної подобизни; тумани, що досі застили йому зір, розвіялися, відкриваючи раптом цілком певну присутність витвору рук дияволових.

— Я вважав це божевіллям, — прошепотів правник, ховаючи ненависний документ назад до сейфа, — але зараз мені починає здаватися, що це — безчестя.

На цьому він задув свічку, одяг пальто й рушив у бік Кавендіш-сквер — цієї цитаделі медицини, де його друг, славетний доктор Леньйон, мав помешкання й приймав численних своїх пацієнтів. «Якщо хтось про це знає, то це, безперечно, Леньйон», — думалося йому.

Статечний служник відразу ж упізнав його й, привітавши, без жодного зволікання провів від дверей до вітальні, де доктор Леньйон сидів на самоті з келихом вина. То був щиросердий, жвавий і веселий джентльмен зі здоровим рум'янцем, передчасно посивілою чуприною та гарячою і рішучою вдачею. Побачивши містера Аттерсона, він схопився з крісла й вітально простягнув обидві руки. Щирість цього чоловіка комусь сторонньому могла б здатися дещо театральною, але вона ґрунтувалася на справді щирому почутті. Бо ж зустрілися люди, які були давніми друзями, які приятелювали і в школі, і в коледжі, які — це буває далеко не завше — о будь-якій порі раді були бачити один одного.

По декількох загальних фразах правник перейшов до того, що невідв'язно володіло його думками.

— Здається, Леньйоне, — розпочав він, — ми з вами — найдавніші друзі Генрі Джекіла?

— Добре було б, аби ці друзі були молодшими, — пробурчав доктор. — Але тут ви праві. Та що з того? Нині я рідко з ним бачуся.

— Справді? — здивувався Аттерсон. — Я гадав, що у вас із ним мусило б бути чимало спільних зацікавлень.

— Було колись. Але вже років із десять, як з Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, схибнувся на розумі, і хоча я з пам'яті про нашу давню дружбу цікавлюся вряди-годи, що з ним, але бачу його з біса рідко. Така проти-наукова маячня, — закінчив доктор, почервонівши з гніву, — посварила б навіть Дамона з Піфіасом[2]!

Цей раптовий спалах дозволив Аттерсонові полегшено зітхнути. «Вони посварилися, не зійшовшись поглядами щодо якогось наукового питання», — здогадався він, і, будучи сам людиною наукового складу думання, зробив висновок: «А для таких людей немає нічого гіршого!» Тож, почекавши хвильку, поки друг його заспокоїться, він запитав про те, заради чого й прийшов.

— Ви ніколи не зустрічалися з його протеже — таким собі Гайдом?

— Гайдом? — перепитав Леньйон. — Ні. Вперше про такого чую.

Оце й був увесь запас відомостей, що їх правник приніс із собою до своєї темної спочивальні, де й прокрутився на широкому ліжку, поки нічні години не змінились ранковими. Ця ніч не принесла заспокоєння його розумові, змученому невідступними думками.

На сусідній церкві пробило шосту, та містер Аттерсон ще обмірковував постале питання. Досі воно було для нього лише розумовою вправою, але тепер долучилася уява: в затемненій спочивальні яскравими образами перед ним перебігала розповідь містера Енфілда. Спершу він побачив ліхтарі нічного міста, далі постать чоловічка, що кудись поспішав, далі дівчинку, яка бігла чимдуж від лікаря, а потім — як це страховисько в людській подобі жбурнуло дівчинку на землю, переступило через неї й рушило далі, не зважаючи на її крик. Або ж він бачив спочивальню в багатому домі, в ній спав його приятель, усміхаючись уві сні, а потім двері тієї спочивальні розчинялися, хтось відхиляв запинало над ліжком — і поруч виникала постать того, що мав владу навіть цієї солодкої години потривожити сонного й змусити його виписати чек. Ці дві картини переслідували правника цілу ніч; і коли йому нарешті здавалося, що він звільнився від видива огидної куцої постаті, вона лише ще скрадливіше входила до спочивальні, або ж ще лютіше налітала на дівчинку на кожному розі нічного, освітленого ліхтарями міста. Але ця постать не мала обличчя; навіть уві сні воно оманливо мінилося й тануло перед очима; і так у правника зродилося напрочуд сильне, майже невідпорне бажання побачити справжнього містера Гайда. Йому здавалося, що тільки він його побачить, як таємниця враз щезне — так буває, коли добре роздивишся річ, яка спершу здавалася загадковою. Тоді він розгадає причину дивної прихильності (чи підлеглості — хоч би як там було) його друга, зрозуміє, чому в заповіті обумовлено такі незвичайні випадки. В кожному разі, на це обличчя варто було б поглянути — на обличчя людини, позбавленої жалю, на обличчя, що викликало почуття тривкої зненависті навіть у незворушного Енфілда.

Відтоді містер Аттерсон почав стежити за дверима на вуличці з крамницями. У ранкові години, ще до початку праці, серед денної метушні, вночі, під місяцем, запнутим міською Імлою, в будь-який час, за будь-якого освітлення правника можна було побачити на обраному ним для спостереження місці.

Нарешті його терпіння винагородилося. Це було ясного морозного вечора, вулиці були чисті, наче паркет бальної зали, полум'я ліхтарів, не розхитуване вітром, окреслювало рівні обриси світла і тіні. О десятій, коли крамниці позачинялися, вуличка поринула в тишу, гамір та шум Лондона до неї ледь долинав. Тож кожен найменший звук розносився дуже далеко, хатній гомін було ясно чути по обидва боки вулиці, а хода заздалегідь сповіщала про появу кожного перехожого. Містер Аттерсон устиг лише кілька хвилин простояти на своїх чатах, коли його увагу привернуло відлуння чиєїсь дивної, легкої ходи. Під час нічних вартувань правник призвичаївсь до враження, що його справляє звук кроків самотнього перехожого, який раптом зринає на тлі невиразного міського шуму. Але жодні кроки досі не змушували його вслухатися так уважно; з гострим і забобонним передчуттям успіху він далі відійшов у прохід на подвір'я.

Звук ходи наближався, й раптом став гучнішим, коли перехожий вийшов з-за рогу. Правник побачив, з ким йому доведеться мати справу. То був куций, дуже просто вбраний чоловічок; з першого ж погляду, навіть здалека, він викликав чимось вельми неприємне відчуття. Чоловічок той попростував до дверей і, підійшовши, видобув з кишені ключа — наче людина, що прийшла до себе додому.

Містер Аттерсон ступив уперед і торкнув його за плече.

— Містер Гайд, коли не помиляюся?

Містер Гайд відступив назад, з несподіванки йому перехопило подих. Та переляк його за мить минувся. Навіть не поглянувши на правника, він доволі спокійно відповів:

— Так, це я. Що вам потрібно?

— Я бачу, ви йдете в цей дім, — повів розмову правник, — Я давній приятель доктора Джекіла — містер Аттерсон, з Ґавнт-стрит, — напевно, ви чули про мене, тож, зустрівши вас так принагідне, міг би сподіватися, що ви запросите мене ввійти з вами.

— Доктора Джекіла немає вдома, — промовив Гайд, встромляючи ключа в замкову шпарину. І раптом, так і не поглянувши на співрозмовника, запитав: — Але звідки ви мене знаєте?

— А чи не зробили б ви, зі свого боку, однієї маленької послуги? — відповів Аттерсон запитанням на запитання.

— Охоче, — відказав той. — Якої ж саме?

— Ви дозволите мені побачити ваше обличчя?

Містер Гайд на хвильку завагався, а далі з викликом повернувся до правника. Декілька секунд вони вдивлялися один в одного.

— Тепер я впізнаю вас, — промовив Аттерсон. — Це може стати в пригоді.

— Так, — відказав Гайд. — Добре, що ми зустрілися, вам придасться моя адреса. — Й він назвав число будинку і вулицю в Сохо[3].

«Боже правий!» — подумав Аттерсон — «невже він теж згадав про заповіт?» Але стримав свої почуття й подякував за адресу.

— А тепер скажіть, звідки ви мене знаєте?

— З розповідей, — відказав правник.

— З чиїх розповідей?

— У нас є спільні друзі.

— Спільні друзі! — повторив містер Гайд, і голос його пролунав трохи хрипко. — Хто ж вони?

— Джекіл, наприклад, — промовив правник.

— Він ніколи не говорив вам про мене, — викрикнув Гайд, і обличчя його перекривилося від люті. — Не думав я, що ви здатні брехати.

— Годі, — відрубав Аттерсон, — це зовсім не підходяща мова.

Його співрозмовник вибухнув диким реготом, а наступної миті з незбагненною спритністю відімкнув двері й зник у будинку.

Кілька хвилин по тому правник стояв, наче втілення розгубленості. Тоді рушив вулицею, що два кроки спиняючись і безпорадно підносячи руку до чола. Питання, що він ставив під час прогулянки з Енфілдом, не дістали відповідей. Містер Гайд був блідий та куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не відзначався жодними видимими вадами; мав неприємну посмішку, в поведінці виявляв убивчу суміш переляку й зухвалості, говорив глухим, тихим надтріснутим голосом, — усі ці речі свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити тієї досі не знаної Аттерсонові відрази, ненависті й страху, що їх викликав у нього цей чоловік. «Тут має бути щось інше, — мовив правник сам до себе. — Тут є щось інше! І нехай Господь боронить мене, але є в цьому чоловічкові щось нелюдське! Щось від троглодита, тільки що саме? Чи занечищена душа пробивається так назовні, виявляючи своє мулке дно? Либонь, що так, бо ж, ми бідолашний старий Гаррі Джекіле, якщо колись я й бачив печать диявола на чиємусь обличчі — то саме на обличчі твого нового приятеля».

За рогом починалася площа, оточена давніми гарними спорудами, що здебільшого позбулися з часом свого високого призначення й були переобладнані під помешкання, які винаймали люди найрізноманітнішого фаху і стану: картографи, архітекти, юристи з непевною практикою, агенти сумнівних компаній. Та один з будинків, другий від рогу, все ще посідав цілком єдиний власник; при дверях, що навіть у темряві свідчили про достаток і добробут, містер Аттерсон спинився й постукав. Відчинив йому гарно вбраний служник.

— Доктор Джекіл удома, Пуле? — запитав правник.

— Зараз гляну, містере Аттерсоне, — промовив Пул, запрошуючи гостя до затишної великої зали з низькою стелею, умебльованої дорогими дубовими меблями, опалюваної, за сільською модою, яскравим відкритим каміном. — Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до вітальні?

— Спасибі, краще я побуду тут, — відказав правник, підійшовши до вогнища й зіпершись на високі ґратки. Ця зала, де він тепер лишився сам, була найулюбленішою примхою його друга-доктора, від Аттерсона вимагали навіть засвідчити, що це — найприємніший покій у Лондоні. Та сьогодні кров холонула йому в жилах, обличчя Гайда глибоко вкарбувалося в його пам'яті; він відчував (що траплялося з ним нечасто) нудьгу й відразу до життя; йому вбачалася загроза в мерехтінні відблисків полум'я на стінах і стелі. Хоч соромно було в цьому зізнатися, але він відчув полегкість, коли Пул повернувся й сповістив, що доктор Джекіл вийшов.

— Я бачив, як крізь задні двері ввійшов містер Гайд. Чи це так у вас заведено, Пуле, коли господаря немає вдома?

— Так, містере Аттерсоне. У містера Гайда є власний ключ.

— Здається, ваш господар надзвичайно довіряє цьому юнакові, Пуле, — задумливо мовив правник.

— Так, сер, нам усім наказано слухатися його.

— Але ж, здається, я ніколи тут його не зустрічав?

— Звісно, ні, сер. Він ніколи не обідає тут, — пояснив служник. — Взагалі він майже ніколи не навідується в цю частину дому; входить і виходить він через лабораторію.

— Що ж, дякую. Добраніч, Пуле.

— Добраніч, містере Аттерсоне.

Додому правник ішов з важким серцем. «Бідолаха Гаррі Джекіл! — думалося йому. — Я не помилявся: він справді опинився на слизькому. Замолоду мав буйну вдачу, було то дуже давно, але Божа відплата не знає терміну давності. Напевно, так воно і є: привид якогось давнього гріха, гризота через приховану від усіх провину, але спливли роки, пам'ять встигла про все забути, сумління вже все тобі вибачило, — та відплата знаходить тебе, приходить pede claudo[4]». І, наляканий такою думкою, правник замислився над власним минулим, ставши нишпорити в найдальших закутах своєї пам'яті. І хоча минуле його було ясним і бездоганним, і мало хто міг би спокійніше гортати сторінки свого життя, та все-таки він готовий був повалитися в порох від численних хибних вчинків, що їх колись припустився, а потім у побожному страху дякувати, що уник багатьох інших, до яких був вельми близький. А далі він повернувся до попередніх роздумів, і в ньому зблиснула іскра надії. «Якщо вивчити цього містера Гайда, — думав він, — то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що порівняно з ними найтяжчі Джекілові провини видаватимуться ясними, наче сонячне сяйво. Тому й не може так тривати далі. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця потвора скрадається до ліжка бідного Гаррі. Що то має бути за пробудження! А як це все небезпечно! Бо ж коли цей Гайд знає про існування заповіту, йому може заманутися одержати спадщину якнайшвидше. Так, я мушу підставити своє плече, щоб допомогти Гаррі, — якщо тільки він дасть мені це зробити. Якщо тільки він мені це дозволить», — і перед його зором знову чітко проступили незвичайні умови, передбачені заповітом.


ДОКТОР ДЖЕКІЛ СТОЇТЬ НА СВОЄМУ


За два тижні трапилася сприятлива нагода, коли після одного з милих обідів, що їх час від часу влаштовував доктор для п'ятьох чи шістьох поважних, шанованих осіб, поціновувачів доброго вина, містер Аттерсон залишився й по тому, як інші гості розійшлися. В цьому не було нічого незвичного — так траплялося й чимало разів до того. Там, де Аттерсон тішився приязню товариства, ця приязнь була тривкою. Господарі незрідка затримували тверезого правника, провівши за поріг гостей веселих і велемовних; приємно було посидіти часину в його необтяжливому товаристві, розкошуючи в неоціненній чоловічій мовчанці після надокучливих жартів та розваг. Доктор Джекіл не являв винятку з цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, — гарний, ставний, ретельно виголений чоловік років п'ятдесяти, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, — варто було лише завважити, як щиро й приязно дивився він на містера Аттерсона.

— Я хотів би поговорити з вами, Джекіле, — почав правник. — Ви пам'ятаєте про той ваш тестамент?

Уважний спостерігач помітив би, що такий поворот розмови неприємний докторові, однак він не полишив свого жартівливого тону:

— Мій бідолашний Атгерсоне, вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив нікого нещасливішого від вас — в ту хвилину, коли ви прочитали мій заповіт; за винятком хіба що того невиправного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець — не треба насуплюватися — чудовий хлопець, я завше радий його бачити; але ж він — невиправний педант, невчений, вузьколобий педант. Зроду ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

— Ви знаєте, що той заповіт ніколи мені не подобався, — Аттерсон безжально повертав розмову до попередню! теми.

— Мій заповіт? Певно, що знаю, — у докторовому голосі почулася іронія, — ви ж про це вже повідомляли мене.

— І підтверджую ще раз, — вів далі правник. — Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, миле обличчя доктора Джекіла сполотніло до самісіньких вуст, під очима йому лягли чорні плями.

— Я не хотів би далі цього слухати, — промовив він. — Я гадав, що ми погодилися облишити цю тему.

— Те, що я почув, було вельми мерзенне, — промовив Аттерсон.

— Це не має значення. Ви не розумієте мого становища, — відказав доктор трохи незв'язно. — Я потрапив у прикру ситуацію, Аттерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Воно — з тих, яких не виправиш розмовою.

— Джекіле, — наполягав Аттерсон, — ви знаєте мене: я той, на кого можна покластися. Довірте ж мені вашу таємницю, і я певен, що допоможу вам.

— Мій дорогий Аттерсоне, — промовив доктор, — це дуже люб'язно з вашого боку, це страшенно люб'язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком довіряю вам, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви думаєте, — все зовсім не так кепсько. Щоб заспокоїти вас, скажу лише одне: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини позбутися Гайда. Ручуся вам у тому, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще одне тільки слово, Аттерсоне: все це — справа суто приватна, й благаю вас, облишмо її.

Правник хвильку вагався, дивлячись на полум'я.

— Я вірю, що ви маєте підстави так говорити, — промовив він зрештою, підводячись.

— От і добре, та коли ми вже зачепили цю справу, — сподіваюся, що востаннє, — вів далі доктор, — я хотів би, щоб ви зрозуміли одне. Я справді вельми опікуюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, — і, боюся, він був з вами нечемний. Але кажу вам щиро: мені дуже, дуже залежить на тому, що станеться з цим юнаком, і коли мене вже не буде, то пообіцяйте мені, що ви його підтримаєте й допоможете перебрати мою спадщину. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; коли ви не дасте цієї обіцянки — це буде великий тягар мені на серці.

— Я не можу пообіцяти вам, що колись він мені подобатиметься, — мовив правник.

— Про це я й не прошу, — наполягав Джекіл, узявши друга за руку, — прошу лише справедливості, й прошу вас заради мене допомогти йому, коли мене вже тут не буде.

Аттерсон не зміг погамувати тяжкого зітхання.

— Гаразд, я обіцяю.


УБИВСТВО КЕР'Ю


Приблизно через рік, у жовтні 18… року, Лондон вжахнувся небувале жорстокому злочинові, який привернув особливу увагу ще й через високе суспільне становище жертви. Подробиці були скупі й страхітливі. Служниця, що проживала сама в будинку неподалік від річки, близько одинадцятої години піднялася до своєї спальні. Хоча звечора над містом клубочився туман, ніч стояла ясна, й провулок, на який виходило вікно її кімнати, був залитий світлом повного місяця. Схоже, що дівчина мала романтичну вдачу: сівши при вікні, вона поринула в мрії. Ще ніколи до того (так оповідала вона крізь сльози, свідчачи про побачене) світ і люди в ньому не здавалися їй такими добрими й лагідними. Нараз вона помітила ставного сивого джентльмена, що йшов провулком, а потому — дуже куцого чоловічка, який простував йому назустріч і на якого вона спершу не звернула уваги. Cаме перед її вікном вони перестрілися, і старший пан, чемно вклонившись, про щось запитав. З його поводження не видно було, щоб він цікавився чимось істотним, радше він просто вирішив перепитати дорогу, але обличчя його було яскраво освітлене місяцем, і дівчина замилувалася ним, бо воно дихало старосвітською лагідністю, статечністю й доброчестям. Тут її погляд перебіг на другого чоловіка, й вона здивувалася, впізнавши в ньому такого собі містера Гайда, то якось заходив до її господаря, й до якого вона зразу ж відчула неприязнь. У руці в того була важка палиця, якою він вимахував, не кажучи ні слова й слухаючи співрозмовника з виразом неприхованого роздратовання. Раптом його охопив напад нестримної люті: він затупотів ногами, замахнувся палицею і взагалі поводився, за словами служниці, наче божевільний. Літній джентльмен відступив на крок, на його обличчі відбився подив і якась образа, і ось тоді містер Гайд щосили кинувся на нього й повалив на землю. Наступної миті він із мавпячою злістю став топтати жертву ногами, обрушив на неї зливу ударів, від яких тіло нещасного підскакувало на бруківці й чутно було, як тріщать його кістки. Побачене й почуте так нажахало дівчину, що вона зомліла.

Лише через дві години вона очуняла й викликала поліцію. За вбивцею давно пропав і слід, але якраз посередині вулиці лежало спотворене до невпізнання тіло жертви. Знаряддя вбивства — палиця, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, не витримала сили ударів і переламалася посередині надвоє: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, мабуть, убивця забрав із собою. При вбитому знайшли гаманця й золотого годинника, а з паперів — лише заклеєного й запечатаного конверта, якого, певно, той ніс на пошту, і на якому стояло ім'я містера Аттерсона.

Цього конверта й принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг підвестися з ліжка. Поглянувши на нього й почувши обставини злочину, він промовив лишень:

— Нічого не скажу, аж поки не побачу тіла. Але справа може виявитися вельми серйозною. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.

Зі скорботним виразом обличчя він нашвидку поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно ввійшовши до камери, він кивнув.

— Так, я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер'ю.

— Боже правий! — вигукнув офіцер. — Як таке могло статися? — Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом. — Це наробить чимало галасу. Можливо, ви змогли б допомогти нам. — Він коротко переповів розповідь служниці й показав палицю.

Містер Аттерсон здригнувся, почувши ім'я Гайда, а побачивши палицю, він не мав більше жодних сумнівів, бо хоч як було її потрощено й поламано, він одразу ж упізнав у ній саме ту, яку подарував багато років тому Генрі Джекілові.

— Той містер Гайд на зріст маленький? — поцікавився він.

— Дуже маленький, і з дуже лихим обличчям, як сказала про нього та служниця, — відповів офіцер.

Містер Аттерсон хвильку вагався, а прийнявши, нарешті, рішення, промовив:

— Якщо ви поїдете зі мною моїм кебом, то, гадаю, я зможу показати вам, де він живе.

Було близько дев'ятої ранку, стояла пора перших осінніх туманів. Широчезна шоколадного кольору пелена опускалася з небес на землю, але вітер увесь час шарпав ці звихрені випари, тож поки кеб ледь повз довгою низкою вулиць, перед містером Аттерсоном мінилися всі можливі барви й відтінки: ставало то зовсім поночі, то раптом небо розцвічували багряні відблиски велетенської пожежі, а то крізь розрив у хмарах раптово проривався стовп денного світла. Похмурий квартал Сохо з його брудними проїздами, бідно вбраними перехожими, ліхтарями, яких чи то зовсім не гасили, чи то засвітили знову — змагатися з навалою скорботної темряви, у цьому химерному освітленні здавався містерові Аттерсону виплодом нічного кошмару. Однак думки правника були ще похмуріші, і коли він позирав на свого супутника, його охоплював той страх перед законом та охоронцями закону, що часом вражає навіть найдоброчесніших.

Коли кеб зупинився за названою адресою, туман на хвильку розвіявся, відкривши занедбану вуличку, шинок, пивницю, дешеву крамничку, юрми обірваних дітлахів, що визирали з кожних дверей, зграйки жінок найрізноманітніших національностей, що вийшли по ранкову чарку. А далі брунатний туман опустився знову, поглинаючи всіх і все. Саме тут жив улюбленець Генрі Джекіла, спадкоємець чверті мільйона фунтів.

Двері відчинила стара сива жінка з жовтуватим, наче слонова кість, обличчям. Обличчя в неї було зле й нещире, однак поводження — бездоганне. Так, повідомила вона, це помешкання містера Гайда, але його немає вдома, увечері він повернувся дуже пізно, та за якусь годину знову пішов; у цьому не було нічого неприродного, бо звички в нього зовсім погані він часто зникає, ось і до цього вечора вона його не бачила близько двох місяців.

— Гаразд, тоді ми хотіли б оглянути його кімнати, — промовив правник, і коли жінка стала голосно заперечувати, говорячи, що це неможливо, додав: — Мені слід було б відрекомендувати вам цього пана. Це інспектор Ньюкамен зі Скотленд-Ярду.

На обличчі жінки спалахнула зловтіха.

— А! То він втрапив у якусь халепу! Що ж він такого накоїв?

Містер Аттерсон з інспектором перезирнулися.

— Не схоже, що його тут надто люблять, — зробив висновок поліцай. — А тепер, люба пані, покажіть нам усе, що тут є.

Майже весь будинок, окрім помешкання літньої жінки, стояв пусткою, містер Гайд використовував лише якусь пару кімнат, умебльованих, однак, з розкішшю й добрим смаком. У погрібці зберігалося повно вин, тарілки були срібні, а обруси й серветки — з тонкого полотна, на стінах висіли гарні картини, подарунки (як подумалося Атгерсонові) від Генрі Джекіла, що знався на малярстві, килими було ретельно дібрано за відповідністю кольорів. Однак зараз кімнати мали явні сліди недавньої квапливої втечі: одяг з вивернутими кишенями валявся на підлозі, шухляди були відчинені, а в каміні лежала велика купа сірого попелу від спалених паперів. З неї інспектор видобув недогорілий корінець зеленої чекової книжки, а під дверима знайшлася друга половина палиці. Це поклало край останнім сумнівам, і офіцер був цілком задоволений. По відвідинах банку, де на рахунку вбивці виявилося декілька тисяч фунтів, справа видалася йому завершеною.

— Повірте мені, — сказав він Атгерсонові, — той хлопець у наших руках. Напевно, він зовсім втратив голову, коли примудрився забути палицю, а до всього ще й спалив чекову книжку. Але без грошей він не проживе. Нам лишається тільки дочекатися, коли він прийде в банк, і надіти на нього наручники.

Та зробити це виявилося непросто: містер Гайд мало з ким зустрічався, навіть господар служниці бачив його лише двічі; так і не вдалося встановити, хто його батьки, по ньому не лишилося жодної фотокартки, а ті кілька чоловік, що змогли описати його зовнішність, суперечили один одному. Сходилися вони лише в одному: цей чоловік здавався всім нез'ясовно зіпсутим.


ВИПАДОК З ЛИСТОМ


Надвечір містер Аттерсон зупинився біля дверей оселі доктора Джекіла. Його одразу ж зустрів Пул, і через кухню та подвір'я, що колись було садком, провів до будинку, який називали чи то лабораторією, чи то анатомічною. Доктор відкупив цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, і оскільки його власні зацікавлення були пов'язані не з анатомією, а з хімією, призначення споруди за садком змінилося. Доктор уперше приймав правника в цій частині своєї оселі, і тому той зі змішаним почуттям цікавості й подиву розглядав це тьмяно освітлюване крізь плафон у стелі приміщення без жодного вікна, де колись юрмилися під час розтинів студенти, а нині анатомічні столи було заставлено хімічними приладами, а на підлозі стояли реактиви в оплетених лозою суліях. У дальньому його кінці сходи вели вгору до оббитих червоною тканиною дверей; через них містер Аттерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора, обставлена, крім іншого, великим люстром та робочим столом, кімната, що виходила на подвір'я трьома заґратованими, вкритими пилом вікнами. У каміні палав вогонь, на камінній полиці стояла засвічена лампа, бо о цій порі туман, здавалося, починав проникати й до житла. Там, ближче до тепла, сидів доктор Джекіл. Вигляд його був украй знеможений. Не підвівшись назустріч гостеві, він лише простяг йому холодну руку.

— А тепер, — промовив містер Аттерсон, щойно Пул залишив їх самих, — скажіть мені: ви чули останні новини?

Доктор здригнувся.

— Про це кричали на площі. Я чув з вітальні.

— Одне слово, — вів далі правник, — Кер'ю, так само, як і ви, був моїм клієнтом, і я хочу знати, що мені робити. Сподіваюся, ви не настільки ще втратили глузд, щоб переховувати цього хлопця тут?

— Богом присягаюся, Аттерсоне, — простогнав доктор, — Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним покінчено. Це все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, я знаю його краще від вас, він нікому більше не заподіє лиха, ніхто ніколи про нього не почує.

Правник похмуро слухав, гарячкова мова друга йому не подобалася.

— Ви нібито в це вірите, — сказав він, — тож в ім'я вашого ж добра хотів би сподіватися, що ви маєте слушність. Бо коли дійде до суду, ваше ім'я може виринути.

— Я цілком певен цього, — підтвердив Джекіл, — і маю на те підстави, про які не можу розповісти жодній людині. Та є одна справа, щодо якої я хочу з вами порадитися. Бачте… я отримав листа, і я не знаю, чи не слід мені показати його поліції. Тим-то лишаю це на ваш розсуд, Аттерсоне, я певен: ви вчините мудро, і я цілком звіряюся на вас.

— Ви боїтеся, що лист виведе на його слід? — запитав правник.

— Ні, мене більше не обходить, що станеться з Гайдом, з ним покінчено назавше. Я боюся, чи не зашкодить це за таких обставин мені.

Аттерсон був вражений егоїзмом свого друга, але водночас відчув полегкість.

— Гаразд, — нарешті сказав він, — покажіть мені цього вашого листа.

Листа було написано виразним прямим почерком; під ним стояв підпис «Едвард Гайд». Відправник стисло сповіщав свого доброчинця доктора Джекіла, якому він так негідно відплатив за щиросерде піклування, що не слід тривожитися за його безпеку, бо він має цілком певні засоби зникнути.

Лист розвіяв частину попередніх правникових побоювань, він навіть подумки дорікнув собі за те, що його підозри зайшли аж так далеко.

— А конверт у вас залишився? — запитав він доктора.

— Я спалив його, не втямивши гаразд, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.

— Ви дозволите мені забрати листа з собою й подумати до ранку?

— Цілком звіряюся на вас, — повторив доктор. — На себе я в таких справах уже не покладатимуся.

— Тоді я над усім цим поміркую, — пообіцяв правник. — Але дозвольте мені ще тільки одне питання: то Гайд змусив вас дописати в заповіт умову щодо вашого можливого зникнення?

Доктор був очевидно заскочений; нічого не відказавши, він лише кивнув.

— Я так і знав, — мовив Аттерсон. — Він замірявся вбити вас. Тож ви ще дешево відбулися.

— Я багато чого навчився, — сумно проказав доктор. — О Боже! Аттерсоне, яку я дістав науку! — і він на хвильку затулив обличчя руками.

Виходячи на вулицю, Аттерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.

— Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доручили листа. То як виглядала людина, що той лист принесла?

Виявилося, однак, що Пул цього дня нічогісінько не отримав, крім звичайної пошти.

Ця новина знов збудила правникові сумніви. Звичайно, листа могли принести й до дверей лабораторії, але могли написати й у самому кабінеті, й тоді вся справа виглядала зовсім інакше. Він ішов хідником, і його обганяли хлопчики з паками газет, вигукуючи: «Терміновий випуск! Жорстоке вбивство члена парламенту!» Йшлося про його друга й клієнта, але він не міг допомогти слідству, не штовхнувши доброго імені свого другого клієнта й приятеля у вир скандалу. Йому належало зробити складний вибір, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз хотілося почути чиюсь пораду.

Невдовзі по тому він сидів по один бік від каміна у власній оселі, його старший клерк містер Ґест — по другий, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливо старого вина, що довший час зберігалося в темних льохах під будинком. Місто все ще тонуло в пелені туману, вуличні ліхтарі мерехтіли, наче карбункули, але й під важкою задушливою запоною життя струмувало його артеріями з шумом потужного вітру. Однак у домі, при вогні, було затишно. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, яскравий цісарський багрянець із часом збляк, і жар спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був розчинитися в лондонському тумані. Незчувшись того сам, правник розтанув. Нікому не довіряв він більше, аніж Тестові, від нього в Аттерсона майже не було таємниць. Він часто доручав Тестові вести справи з доктором Джекілом, той знав Пула, і не міг не чути про гостинність, що її виявляли там містерові Гайду; тож хіба не природним було б запитати в Теста, до всього ще й тонкого знавця різних почерків, його думку щодо цієї таємниці з листом? Звісно, запитати не прямо, але ж читаючи такого дивного документа, клерк неодмінно щось зауважить, і з його слів Аттерсон зможе виснувати, в яке річище скерувати подальшу розмову.

— Яка сумна та справа сера Денверса, — зауважив правник.

— Авжеж, сер, — погодився клерк. — Вона наробила багато галасу. Той убивця, певно, божевільний.

— Я хотів би спитати вас ось про що, — провадив Аттерсон далі. — Тут у мене є лист, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з ним далі; все це — справа вельми неприємна. Але ось він, саме для вас, — автограф убивці.

Ґестові очі спалахнули, він заходився ретельно вивчати поданий аркушик. — Ні, сер, це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.

— З усього знати, що належить він вельми незвичайній особі, — докинув правник.

Саме тоді до покою ввійшов служник із запискою.

— Це — від доктора Джекіла, сер? — запитав клерк, ледве глянувши на неї. — Почерк наче мені знайомий. Сподіваюся, в ній немає нічого секретного, містере Аттерсоне?

— Лише запрошення на обід. Хочете на неї поглянути?

— Тільки хвилинку. Дякую, сер, — клерк поклав обидва аркушики поруч і став прискіпливо їх порівнювати. — Дякую, сер, — повторив він, повертаючи обидва папірці, — аж надто цікавий автограф.

Поки тривала пауза в розмові, містер Аттерсон боровся сам із собою.

— Навіщо ви порівнювали їх, Ґесте? — раптом запитав він.

— Річ у тому, сер, — клерк підшукував слова, — що між ними існує дивовижна подібність, обидва почерки майже цілком тотожні, й різняться тільки нахилом літер.

— Дуже дивно, — вимовив Аттерсон.

— Так, справді, як ви кажете, дуже дивно, — погодився Ґест.

— Я б не згадував більше про цю записку, — сказав господар.

— Не згадуватиму, сер, — промовив клерк. — Мені зрозуміло.

Залишившись сам, містер Аттерсон замкнув записку в глибині свого сейфа. «Невже, — подумалося йому, — Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.


НЕСПОДІВАНА СМЕРТЬ ДОКТОРА ЛЕНЬЙОНА


Збігав час. Оскільки вбивство сера Денверса було розцінено як виклик самим основам суспільності, то встановили тисячі фунтів винагороди; та попри все містер Гайд зник з виднокола поліції так, начебто його ніколи й не існувало. Звісно, розкопали багато дечого з його минулого — все те було надто непривабливе. Розповідали про його нестримну безглузду жорстокість, про безпутне життя, про сумнівні зв'язки, про зненависть, що її незмінно викликав він до себе. Але про його теперішнє місцеперебування ніхто не міг розповісти нічого. Відколи він покинув своє помешкання в Сохо вранці після вбивства, по ньому пропав і слід; і з часом містер Аттерсон став поволі звільнятися від пекучого почуття тривоги. Як на нього, зникнення містера Гайда з верхом відшкодувало смерть сера Денверса. Відсутність лихого Гайдового впливу перемінила життя доктора Джекіла. Він перестав бути відлюдником, поновив давні знайомства, його знову охоче запрошували в гості й радо приходили до нього. Відокий своїм доброчинством, доктор і тепер цього не відкинувся. Він був завше заклопотаний, багато часу проводив поза своєю домівкою, обличчя його посвіжіло, й більше двох місяців він тішився спокоєм та внутрішньою злагодою.

Восьмого січня Аттерсон обідав у невеличкому товаристві в доктора Джекіла, там був і Леньйон, і господар дивився на них двох точнісінько як у ті часи, коли всі троє були нерозлучними друзями. Але дванадцятого, і знову чотирнадцятого двері Джекілової оселі виявилися для правника замкненими.

— Доктор нездужає, — пояснював Пул, — і нікого не приймає. П'ятнадцятого Аттерсонові відмовили ще раз, і правник, звикнувши протягом двох місяців майже щодня бачитися з друзями, засумував на самоті. Тому п'ятого вечора він запросив на обід Геста, а шостого — сам вирушив до Леньйона.

Тут нарешті йому не відмовили, але коли він увійшов, то був приголомшений зміною, яка сталася з доктором Леньйоном. На лице тому лягла видима печать близької смерті. Рум'яний здоровань поблід, змарнів і постарів на кілька років; та навіть не ці ознаки фізичного занепаду вразили правника, а погляд, у якому відбився глибоко прихований жах. Не виглядало на те, аби доктор боявся смерті, однак це було перше, що спало на думку Аттерсонові: «Як лікар він не може не розуміти, що жити лишилося лічені дні, але усвідомлювати це йому понад силу». Однак коли правник таки поцікавився станом доктора, той дуже спокійно відповів, що він — людина пропаща.

— Я зазнав великого потрясіння, — промовив він, — і вже не маю надії одужати. Що ж, життя було гарне, і я любив його. Але тепер мені здається, що якби ми знали все, то були б раді якнайшвидше поквитатися з ним.

— Джекіл теж захворів, — перевів розмову на інше Аттерсон. — Ви з ним не бачилися?

Цю мить Леньйонове обличчя змінилося, і голос його затремтів.

— Я не бажаю ніколи більше бачити доктора Джекіла і чути про нього! — майже прокричав він, дуже хвилюючись. — Я цілком порвав з цією особою, і благаю вас не нагадувати мені про того, хто для мене помер.

— Он воно як… — вимовив Аттерсон, а тоді, по довгій паузі, запитав: — Чи не міг би я залагодити це якось? Адже ми троє здавна були друзями…

— Нічого вже не виправиш, — відрізав Леньйон. — Запитайте в нього.

— Він не приймає мене.

— І не дивно, — пролунала впевнена відповідь. — Колись, Аттерсоне, після моєї смерті, ви, можливо, дізнаєтеся, що спонукало мене так говорити. Але не зараз. Коли ви можете посидіти зі мною й поговорити про щось інше, я буду вам надзвичайно вдячний; та коли вам несила полишити цю прокляту тему, ради всього святого, ідіть, бо я не можу цього витерпіти.

Щойно повернувшись додому, Аттерсон сів і написав Джекілові листа, нарікаючи, що ніяк не може потрапити до нього, і запитуючи, чому він так пересварився з Леньйоном. Наступного дня прийшла велемовна відповідь, витримана в патетичному тоні й сповнена таємничих натяків. Розрив із Леньйоном потрактовувався як непоправний. — «Я не звинувачую нашого давнього друга, — писав Джекіл, — але поділяю його думку: нам не слід більше зустрічатися. Відтепер я провадитиму вельми усамітнене життя, і ви не повинні ані дивуватися, ані ставити під сумнів мою до вас прихильність у разі, коли мої двері виявляться зачиненими навіть перед вами. Я мушу пройти власним незнаним і стражденним шляхом, бо сам накликав на себе покару й небезпеку, про яку не можу говорити. Коли вже я найбільший грішник, то водночас я й найбільший мучень. Не думаю, що десь іще на землі є місце для таких мук і страхів; і полегшити мій уділ, Аттерсоне, ви можете лише одним: шануючи моє мовчання». Аттерсон був вражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, ще тиждень тому доля всміхалася йому всіма принадами шанованого віку, а нині дружбу, душевний спокій, увесь лад його життя було розбито. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поводження Леньйона справжню причину слід було шукати десь глибше.

Через тиждень по тому Леньйон зліг, і ледве минуло півмісяця, як його не стало. Надвечір після похорону, що сповнив правника смутком, Аттерсон замкнув двері свого кабінету, і при світлі єдиної свічки видобув конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. «ПРИВАТНО. Для Дж. Дж. Аттерсона ОСОБИСТО. У разі його смерті знищити не читаючи». Прочитавши цього написа, правник пройнявся страхом перед вмістом конверта. «Сьогодні я поховав одного друга, — подумав він, — а що, коли цей лист відбере в мене й другого?» Та подолавши зрадливий пострах, правник зламав печатку. Але в першому конверті був другий, так само запечатаний, і підписаний: «Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла». Аттерсон не йняв віри своїм очам. Так, саме «зникнення»: знову, наче в тому божевільному заповіті, говорилося про можливе зникнення Генрі Джекіла. Тільки в заповіті така згадка з'явилася з підступної намови людини на ім'я Гайд, за тим стояла нехай і страхітлива, але зрозуміла мета. Та ось нині, написане рукою Леньйона, що могло б воно означати? З'явилася велика спокуса знехтувати пересторогу й відразу поринути на дно цих таємниць, але професійна честь і повага до померлого друга виявилися дужчими, тому конверт знайшов прихисток у глибинах сейфа.

Одна річ — убити цікавість, інша — подолати її, тому вельми сумнівно, щоб Аттерсон і надалі так щиро прагнув побачитися зі своїм живим ще приятелем. Він думав про нього без злості, та його думки були повні страхів і здогадів. Звісно ж, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегкість, діставши чергову відмову; правникові любіше було розмовляти на сходах із Пулом, чуючи гомін міста, аніж потрапити до цієї добровільної в'язниці й вести бесіду з її незбагненним в'язнем. Пул не міг повідомити нічого втішного. Доктор замкнувся в кабінеті над лабораторією, іноді навіть ночуючи в ньому; він став ще мовчазнішим і похмурішим, нічого не читав, здавалося, його невідв'язно переслідують смутні думки. Аттерсон настільки призвичаївся до незмінності цих звідомлень старого служника, що став навідуватись туди чимраз рідше й рідше.


ЩО СТАЛОСЯ ЗА ВІКНОМ


Випало так, що якоїсь неділі, гуляючи своїм звичаєм з Енфілдом, містер Аттерсон знову потрапив на тиху вуличку. Навпроти тих самих дверей обидва спинилися.

— Отож, — озвався Енфілд, — ця історія добігла, нарешті, кінця. Ми вже ніколи не зустрінемося з містером Гайдом.

— Сподіваюся, що так, — промовив Аттерсон. — Чи казав я вам, що теж був зустрівся з ним одного разу, й цілком поділяю ваше почуття огиди до нього?

— Неможливо побачити його й не перейнятися цим почуттям, — погодився Енфілд. — Але, між нами кажучи, яким же віслюком мусив я вам видаватися, коли не знав, що це — чорний хід до будинку доктора Джекіла. Певною мірою тут і ваша провина, що я довідався про це лише згодом.

— Але ж довідалися? А коли вже так, постежмо за тими вікнами. Сказати по правді, я тривожуся за бідного Джекіла й відчуваю, що присутність друзів, навіть під вікнами, допоможе йому.

Вони пройшли на холодне й вогке подвір'я, де вже залягла сутінь, хоч небо над головами було все ще ясне від променів призахідного сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене, й за ним із виразом безмежного смутку на виду, наче скорботний в'язень, сидів доктор Джекіл.

— Джекіле! Це ви? — вигукнув Аттерсон. — Я сподівався, що ви почуваєтеся краще.

— Я дуже підупав на силі, Аттерсоне, — печально озвався доктор, — дуже підупав. Але, дякувати Богові, скоро все це скінчиться.

— Ви надто багато часу проводите в чотирьох стінах. Вам теж слід провітрюватися, як робимо ми з Енфілдом. Ось це — мій кузен, містер Енфілд. А це — доктор Джекіл. Зараз же спускайтеся, беріть капелюха, й пройдімося разом.

— Ви дуже ласкаві, — зітхнув доктор. — Я охоче пристав би до вас, та ж ні, ні, ні, це цілком неможливо. Я не насмілюся. Але все-таки, Аттерсоне, я дуже радий бачити вас, це велика приємність для мене. Я запросив би вас із містером Енфілдом сюди, тільки місце тут справді непідходяще.

— Що ж, — мовив щиросердий правник, — тоді лишаймося ви — там, а ми — тут, і бодай погомонимо.

— Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, — посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить — бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього людного проїзду, де навіть недільного вечора струмувало життя, Аттерсон нарешті поглянув на свого супутника. Обидва зблідли, очі в обох відбивали пережитий страх.

— Господи, поможи нам! Господи, поможи нам! — прошепотів Аттерсон.

Та Енфілд тільки зосереджено кивнув головою, і далі йшов мовчки.


ОСТАННЯ НІЧ


Пообідавши й сівши надвечір біля вогню, містер Аттерсон неабияк здивувався, коли раптом до нього з'явився Пул.

— Не може бути! Пуле, що привело вас до мене? — І, ще раз глянувши на старого служника, додав: — Що вас так тривожить? З доктором зле?

— Містере Аттерсоне, — промовив той, — діється щось недобре.

— Тож сядьте, ось для вас шклянка вина. А тепер заспокойтеся й розкажіть усе до ладу.

— Ви знаєте доктора, — розпочав старий, — як він тепер від усіх замикається. І ось він знову замкнувся у своєму кабінеті. Все це мені дуже не подобається, сер, смертельно не подобається. Мені страшно, містере Аттерсоне.

— Мій добрий чоловіче, — урвав його правник, — говоріть ясніше. Чого ви боїтеся?

— Мені вже цілий тиждень страшно, — вів далі Пул, не звернувши уваги на правникове запитання, — й мені несила це зносити!

Вигляд старого підтверджував його слова; де й дівся колишній вишкіл слуги; за весь час розмови він лише раз поглянув правникові в обличчя — тоді, коли казав, як йому страшно. Навіть тепер, опустивши на коліно так і ненадпиту шклянку, він дивився кудись униз, у куток кімнати.

— Мені несила це зносити! — повторив він.

— Справді, — заохочував старого правник, — я бачу, у вас є причини боятися, Пуле, я бачу, коїться щось недобре. Тож спробуйте пояснити мені, що саме.

— Мені здається, тут якась брудна гра, — хрипко сказав Пул.

— Брудна гра! — вигукнув переляканий і спантеличений правник, — яка брудна гра? Що все це означає?

— Я не насмілююся говорити, сер, — пролунала відповідь, — але якби ви пішли зі мною, то побачили б усе самі.

Не кажучи ні слова, містер Аттерсон підвівся й узяв капелюха та пальто; він устиг з подивом помітити, яке почуття полегкості з'явилося на обличчі старого, що, також підвівшись, відставив убік шклянку, з якої так і не надпив ані краплі.

Була буряна й зимна березнева ніч, блідий убутний місяць висів боком, наче перекинутий вітром, чиї пориви сікли обличчя й заважали говорити. Негода порозгонила перехожих по домівках, і містер Аттерсон спіймав себе на думці, що ніколи досі не бачив цієї частини Лондона такою безлюдною.

А хотілося йому зовсім іншого: як ніколи досі, він прагнув опинитися серед подібних до себе створінь; і хоч як намагався він опиратися, але в душі його підіймалося тривожне передчуття біди. Коли вони врешті дісталися до площі, там також було повно вітру й пороху, й гілля молодих дерев у садку шмагало огорожу. Пул, що всю дорогу тримався на крок або два попереду, став перед сходами, скинув капелюха й витер носовичком чоло. Але заросився він потом не через швидку ходу — обличчя його далі лишалося блідим, а голос — хрипким і надтріснутим.

— Отже, сер, — промовив Пул, — ми прийшли, і нехай Господь не допустить зла.

— Амінь, Пуле, — озвався правник.

Потому служник тихо постукав; двері прочинили, не знімаючи ланцюжка, і голос із середини запитав:

— То ви, Пуле?

— Усе гаразд, — відповів той. — Відчиніть.

Залу, куди вони ввійшли, було яскраво освітлено, в каміні палав вогонь; майже вся челядь будинку, і слуги, й служниці, стояла, збившись докупи, наче отара овечок. Побачивши містера Аттерсона, покоївка істерично схлипнула, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Аттерсон!» — кинулася до нього, наче ладна схопити його в обійми.

— Як це? Ви всі тут? — невдоволено пробурмотів правник. — Неприпустимо, неймовірно! Вашому панові таке напевно не сподобається.

— Вони всі перелякані, — пояснив Пул.

Запала мертва тиша, ніхто й не пробував щось заперечувати, а далі котрась із жінок розридалася.

— Та цитьте! — напустився на неї Пул з люттю, що виказувала, наскільки напружені нерви в нього самого. Звісно, коли заплакала одна, до неї враз приєдналися й інші, й усі вони з обличчями, сповненими страху, зграйкою рушили до внутрішніх дверей. — Тепер, — Пул обернувся до хлопчика, що відав ножами й виделками, — дай мені свічку, і ми відразу візьмемося до діла. — Запросивши містера Аттерсона йти слідом, він попрямував на подвір'я.

— А зараз, сер, — попередив Пул, — ступайте якомога тихіше. Я хочу, щоб ви все почули, але щоб він не почув вас. І коли раптом він надумає запросити вас досередини, ні в якому разі не йдіть!

Нерви містера Аттерсона, й без того напружені, стислися настільки, що він насилу владав собою, й лише зібравши всю відвагу, він зміг увійти слідом за служником до будинку, і, пройшовши крізь заставлений колбами й реактивами анатомічний театр, підійти до сходів, які вели до кабінету. Тут Пул порухом показав йому стати осторонь і наслухати, а тим часом сам, зробивши видиме зусилля над собою, поставив свічку на долівку, піднявся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері, оббиті червоною тканиною.

— Містер Аттерсон хотів би вас бачити, сер, — промовивши це, він ще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.

Голос з-за дверей невдоволено відповів:

— Скажіть йому, я нікого не приймаю.

— Дякую, сер, — озвався Пул з нотками чогось подібного де торжества; він знову провів Аттерсона через подвір'я до великої кухні, де плита давно згасла, а по підлозі бігали таргани.

— Скажіть, сер, — запитав служник, дивлячись Аттерсонові просто в очі, — хіба це голос мого пана?

— Він дуже змінився, — відповів правник, збліднувши, але не відводячи погляду.

— Змінився? Ще б пак! — вигукнув служник. — Невже ви гадаєте, що я, двадцять років проживши в цьому будинку, не впізнав би його голосу? Ні, сер, мого пана порішили, порішили вже вісім днів тому, коли ми почули його крик; але хто там замість нього, і чого він лишається — ось що волає тепер до Бога, містере Аттерсоне!

— Це — дуже дивна пригода, Пуле, дика якась пригода, чоловіче, — промовив Аттерсон, покусуючи пальця. — Припустімо саме те, що ви припустили, припустімо, що доктора Джекіла… нехай убито; але що ж примушує вбивцю залишатися тут? Це не тримається купи, в цьому не може бути ніякісінького сенсу!

— Гаразд, містере Аттерсоне, хоч вас нелегко переконати, але я свого доб'юся, — не вгамовувався Пул. — То знайте, що весь цей останній тиждень він, або хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Бувало, що іноді він — мій пан — писав нам накази на клаптиках паперу, які кидав на сходи. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть їжу ми полишаємо на сходах, а він бере її, коли ніхто не бачить! Отак кожного дня, двічі або тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилають до всіх можливих аптекарів міста. Щоразу я приношу замовлене, і одержую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, і дістаю запит до ще якоїсь нової фірми. Поясніть мені: на Бога це йому може здатися?

— А у вас лишилися ті папірці? — запитав містер Аттерсон.

Пул видобув з кишені зібгану записку. Розрівнявши її біля свічки, містер Аттерсон заходився уважно читати. На ній було написано: «Доктор Джекіл засвідчує свою пошану до пана М. Він повідомляє, що останній надісланий зразок неочищений і цілком непридатний для теперішніх потреб. У 18… році докт. Дж. отримав від пана М. велику кількість згаданої речовини. Він просить спробувати якомога ретельніше розшукати зразки з попередньої партії і негайно ж повідомити його про наслідки. Вартість витрат не має значення. Важливість цього для докт. Дж. не може бути переоцінена». На цьому лист, власне, й закінчувався, але тут витримка зрадила його автора, й він дописав: «Ради всього святого, розшукайте щось із давніших зразків!»

— Дивна записка, — погодився Аттерсон, і гостро запитав: — Але яким чином вона лишилася у вас?

— Зрештою той аптекар так розлютився, що жбурнув мені її назад, наче то був кавалок багна, — пояснив Пул.

— Але ж записку написано докторовим почерком, — зауважив правник.

— Почерк справді подібний, — похмуро промовив служник, а далі рішуче докинув: — Та що мені до того почерка? Я його бачив!

— Кого? — перепитав правник.

— В тім то й уся штука! — вигукнув Пул. — Ось як воно було. Я раптом увійшов до лабораторії з боку садка. А він, напевно, вийшов шукати свої ліки, бо саме нишпорив між суліями в далекому кутку кімнати. Коли я ввійшов, він зиркнув на мене, зойкнув і кинувся вгору до кабінету. Я бачив його лише якусь хвильку, але волосся в мене на голові стало сторчма. Сер, якби то був мій господар, то навіщо йому було надівати на обличчя маску? Якби то був мій господар, то він не заверещав би, немов щур, і не шаснув би навтіки від мене. Я ж довго служив йому. А до того ж… — Пул на хвильку замовк і провів рукою по обличчю.

— Все це вельми дивно, — промовив Аттерсон, — але мені здається, я починаю розуміти, що й до чого. Ваш господар, Пуле, просто захворів на одну з тих недуг, які мучать тіло й спотворюють зовнішність. Звідси його змінений голос, звідси машкара й небажання бачити друзів, звідси, нарешті, його прагнення будь-що знайти якісь ліки, з допомогою яких бідолаха сподівається зцілитися; дай Боже, аби він не помилився в тих сподіваннях! Таке ось моє пояснення. Тож усе це доволі сумно, Пуле, і дуже неприємно, але все воно просто й природно тримається купи і не дає підстав для якихось надмірних побоювань.

— Сер! — озвався служник, і обличчя його взялося плямами, — та істота, — то не був мій пан, ось у чім річ. Мій пан, — тут він озирнувся на всі боки й перейшов на шепіт, — високий, ставний чоловік, а той — радше схожий на карлика.

Аттерсон спробував щось заперечити, але Пул майже застогнав: — О, сер, невже ви гадаєте, що я за двадцять років не запам'ятав свого пана? Невже ви гадаєте, що я не знаю, куди сягала його голова, коли він щоранку входив до свого кабінету? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом. Я не знаю, хто то був, але запевне, що не доктор; я серцем відчуваю, що там скоїлося вбивство!

— Пуле! — голос правника набув рішучості. — Почувши це, я вважаю за обов'язок розв'язати всі сумніви. Хоч як я шаную почуття вашого пана, хоч як я заскочений цією запискою, яка начебто доводить, що він досі живий, але я вважаю за свій обов'язок виламати двері.

— Ох, містере Аттерсоне, оце слушна мова! — вигукнув служник.

— Тільки тепер постає питання: хто це зробить?

— Ми з вами, сер, — пролунала рішуча відповідь.

— Чудово, — вів далі правник, — і хоч би що з того вийшло, я беру відповідальність на себе.

— У лабораторії є сокира, — промовив Пул, — а ви можете взяти собі тут на кухні коцюбу.

Правник підняв незграбного, але замашного інструмента і зважив у руці.

— Чи розумієте ви, Пуле, — запитав він, поглянувши вгору, — що ми йдемо на небезпечну справу?

— Певно, що так, сер.

— Тоді будьмо відверті до кінця. Обидва ми подумали більше, аніж сказали, тому нехай наше сумління буде зовсім чисте. Ви пізнали ту людину в машкарі?

— Розумієте, сер, я бачив його так недовго, і він так швидко зник, що я не можу бути цілком певним. Та коли ви хочете запитати, чи був то містер Гайд? — так, мені здається, що то був він! Бачте, він був такого ж самого зросту, так само рвучко рухався, і, нарешті, хто ще міг би ввійти у двері лабораторії? Ви ж пам'ятаєте, сер, що в день убивства ключ від цих дверей усе ще був у нього. Але це ще не все. Не знаю, містере Аттерсоне, чи колись ви бачили того Гайда?

— Так, — відповів правник, — одного разу я розмовляв з ним.

— Тоді ви, напевно, знаєте, що в того джентльмена є щось таке незрозуміле, і воно може впливати на іншу людину. Я не знаю, як точніше сказати, сер, але воно проймає до кісток, вороже й відразливе.

— Я відчував те саме, про що ви кажете, — зізнався правник.

— Отож, — вів далі Пул, — коли та істота в машкарі наче мавпа вистрибнула з-поміж хімікалій і влетіла до кабінету, мене наче кригою скувало. Містере Аттерсоне, я розумію, що це не доказ, я досить освічений, щоб розуміти це, але ж є ще й почуття, і я можу присягнутися на Біблії, що то був містер Гайд!

— Значить, це правда, — прошепотів правник. — Я вірю вам, що бідного Гаррі вбито, і вірю, що вбивця (Бог єдиний відає, навіщо) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Тож помстимося за скоєне зло. Покличте Бредшова.

Льокай з'явився на виклик дуже блідий і нервовий.

— Візьміть себе, в руки, Бредшове, — промовив правник. — Я знаю, ця невизначеність тяжіє над усіма вами, але ми вирішили покласти їй край. Ми з Пулом збираємося будь-що-будь потрапити до кабінету. Якщо все гаразд, то мої плечі досить широкі, щоб захистити вас. Але якщо таки скоїлось лихо, і якщо зловмисник намагатиметься втекти чорним ходом, ви з вашим хлопцем маєте з добрячими дубцями стати на варті під дверима лабораторії з боку вулиці. Даємо вам на все десять хвилин.

Коли Бредшов пішов виконувати наказ, правник глянув на годинника.

— Приготуймося й ми, Пуле, — сказав він, беручи коцюбу. Вони вийшли на подвір'я. На місяць набігла хмара, й стало зовсім темно. Вітер, вриваючись у глибокий колодязь між будівлями, кидав на всі боки полум'я їхньої свічки. Діставшись під прихисток лабораторії, вони мовчки сіли. Здалека долинав гул міста, але тут тишу порушував лише звук хвди: хтось ступав туди-сюди по кабінету.

— Так він ходить цілий день, — прошепотів Пул, — і майже цілу ніч. Лише коли приносять зразки від чергового аптекаря, хода на часину стихає. Це хворе сумління не дає йому спочити! Бо ступає він по крові! Та підійдіть ближче, містере Аттерсоне, і прислухайтеся: хіба це хода мого пана?

Хода була легка й незвичайна, з якимось причовгуванням, вона виразно різнилася від важкої впевненої ступи Генрі Джекіла. Аттерсон тяжко зітхнув.

— І більше нічого не чути? Пул похитав головою.

— Одного разу я чув, як він плакав.

— Плакав? — перепитав вражений правник.

— Ридав, наче жінка, або ж як пропаща душа. Я мало сам не розридався.

Встановлені десять хвилин добігали кінця. Пул видобув з-під купи пакувальної соломи сокиру, свічку поставили на найближчий стіл, аби вона освітлювала поле майбутнього наступу; потім обидва, тамуючи віддих, наблизилися до дверей, за якими чулася розмірена хода.

— Джекіле, — вигукнув Аттерсон, — я вимагаю, щоб ви мене впустили. — Потому він зачекав хвильку, але відповіді не було. — Я дуже тривожуся за вас, ми маємо певні підозри, і я мушу побачити вас. І якщо ви самі не впустите мене, я змушений буду вдатися до сили!

— Аттерсоне, — почувся голос з-за дверей, — Богом благаю вас, майте милосердя!

— Ні, це не голос Джекіла, це голос Гайда! — закричав правник. — Пуле, ламаймо двері!

Пул замахнувся сокирою, і вся будівля здригнулася від удару, а оббиті червоною тканиною двері зарипіли всіма завісами. З кабінету донісся скрик тваринного жаху. Сокира піднялася ще раз, і знову затріщали дошки й одвірок; пролунали ще два удари, але деревина була міцна, а кріплення — зроблені на совість; лише на п'ятий раз вони зі скреготом переломилися, і потрощені двері впали на килим кабінету. Нападники, збентежені власним запалом і тишею, що настала потому, на якусь мить спинилися, роздивляючись те, що відкрилося їхнім очам. У кабінеті рівно горіла лампа, у каміні сичали й потріскували дрова й тонко виспівував чайник, папери було охайно зсунуто на край письмового столу, а з другого боку, ближче до вогню, розставлено все потрібне для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і тільки скляні хімічні прилади відрізняли її від більшості кімнат вечірнього Лондона.

Та якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло, яке ще сіпалося. Обережно підійшовши до конаючого й перевернувши його на спину, Аттерсон з Пулом відразу впізнали Едварда Гайда, на якому було занадто велике для нього вбрання з докторового плеча. М'язи його обличчя ще тремтіли, — та це була вже остання ознака життя; з розбитого слоїка в стиснутій руці й характерного хімічного запаху в повітрі Аттерсон зрозумів, що перед ним тіло самогубця.

— Ми спізнилися, — суворо промовив правник, — щоб когось карати, а чи рятувати. Гайд сам звів порахунки з собою, і нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.

Майже весь перший поверх будівлі займав колишній анатомічний театр, освітлюваний крізь стелю і сполучений коридором з дверима на вулицю. До тих самих дверей вели й другі сходи з кабінету, вікна якого виходили на подвір'я. Окрім того, в будинку було ще кілька темних кімнаток та велика комора. Усіх їх ретельно обстежили. З кімнатками це не забрало багато часу, — усі вони були порожні й, судячи з товстого шару пороху, їх дуже давно не відчиняли. Комору, навпаки, було напхано різним мотлохом, ще від попереднього власника будинку — хірурга; але щойно відчинивши двері, вони пересвідчилися, що далі шукати немає сенсу: все приміщення було позасновуване роками не торканим павутинням. І ніде не знайшлося жодного сліду живого чи мертвого Генрі Джекіла.

Пул постукав по плитах у коридорі:

— Мабуть, його поховано десь тут, — промовив він, прислухаючись до звуку.

— Або ж йому пощастило врятуватися і втекти, — зробив припущення Аттерсон, вивчаючи зсередини двері на вуличку. їх було замкнено, але ключ, що лежав на долівці, вже взявся іржею. — Не схоже, щоб ними послуговувалися останнім часом, — мусив визнати правник.

— Не схоже… — озвався Пул. — Ви бачите, сер, ключа зламано…

— І на зламі вже теж іржа… — двоє чоловіків перезирнулися. — Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.

Вони мовчки піднялися сходами, і так само мовчки, намагаючись не дивитись на мертве тіло, заходилися ретельніше обстежувати кабінет. На одному столі по скляних слоїках було розкладено купки якоїсь білої солі, наче відміряні для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.

— Це — ті самі ліки, які я завше йому приносив, — пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник несподівано закипів і окріп став перехлюпуватися з нього.

Це спонукало їх підійти ближче до вогню, де крісло стояло саме так, щоб чайна філіжанка з уже покладеним цукром була якраз під рукою того, хто в ньому сидітиме. На столі лежало декілька книжок, з них одна, розгорнена — поруч із чайним сервізом. Аттерсон був прикро вражений, побачивши примірника благочестивого трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою було понаписувано страшні блюзнірства.

Далі обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого люстра і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але його було повернуто так, що воно відбивало тільки рожеві відблиски полум'я на стелі й на дверцятах скляної шафи та їхні власні бліді й перелякані обличчя.

— Це люстро мусило бачити незвичайні речі… — прошепотів Пул.

Вони знову повернулися до письмового столу. Між складених стосів паперів в очі впадав великий конверт, на якому докторовою рукою було написано ім'я містера Аттерсона. Правник зламав печатку, і кілька вкладених туди документів випало на підлогу. Першим з них було розпорядження, складене в таких самих незвичайних висловах, як і те, що його повернув правник за шість місяців перед тим. Воно мало слугувати за тестамент у разі смерті або ж за виконавчий документ у разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник на превеликий свій подив прочитав ім'я Джебріела Джона Аттерсона. Він поглянув на Пула, далі — знову на документ, і, нарешті, на розпростерте на килимі тіло зловмисника.

— В мене голова йде обертом, — зізнався Аттерсон. — Усі ці дні документ був у руках у Гайда, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його ім'я замінено там моїм, і однак він не знищив його!

Він переглянув наступний аркуш — то була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.

— Пуле! — вигукнув правник, — сьогодні він був живий, і був тут! Але ж за такий короткий час, у цих чотирьох стінах з ним нічого не могло статися. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було йому тікати? І як це можна було зробити? І в цьому разі чи зможемо ми назвати це самогубством? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втрутили вашого пана в якусь страшну біду!

— Чому ж ви не читаєте записку, сер? — запитав Пул.

— Бо я боюся, — промовив правник з тугою в голосі. — Але дай Боже, щоб мої підозри не справдилися! — По цих словах він узявся читати. Ось що було написано на тому аркуші:


«МІЙ ЛЮБИЙ АТГЕРСОНЕ, — коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну — за яких саме обставин, не беруся передбачати, але й моє передчуття, і обставини мого безіменного становища підказують мені, що таке неминуче станеться, й станеться швидко. Тоді прошу вас прочитати насамперед той опис, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. Як потім вас цікавитимуть додаткові обставини, зверніться до сповіді, яку залишає

ваш негідний і нещасливий друг

Генрі Джекіл».


— А де третій документ з конверта? — запитав Аттерсон.

— Ось він, сер, — промовив Пул, подаючи йому досить великого, запечатаного в кількох місцях, пакунка.

Правник опустив його в кишеню.

— Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його честь. Зараз десята година, я мушу повернутися додому й спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.

Вони вийшли надвір, замкнувши за собою двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Аттерсон поквапився до своєї домівки, аби швидше прочитати два описи, що мусили, нарешті, з'ясувати всю цю таємницю.


ОПИС ПОДІЙ, ЩО ЙОГО ЗРОБИВ ДОКТОР ЛЕНЬЙОН


«Дев'ятого січня, за чотири дні перед тим, як написано ці рядки, я з вечірньою поштою одержав рекомендованого листа, адресу на якому було написано рукою мого колеги й давнього шкільного товариша Генрі Джекіла. Це мене вельми здивувало, бо ми не мали звичаю листуватись, до того ж я бачив доктора Джекіла, бувши в нього в гостях щойно попереднього вечора, і тому не міг навіть уявити, що спонукало його надіслати мені листа, та й то рекомендованого. Але зміст того листа змусив мене дивуватися ще дужче. Ось що там було написано:

9 грудня 18… року.


ЛЮБИЙ ЛЕНЬЙОНЕ, ви — один з найдавніших моїх друзів, і хоч наші погляди щодо різних наукових питань могли не збігатися, я не пригадую, принаймні зі свого боку, випадку, коли б наша обопільна прихильність похитнулася. Якби ви одного дня сказали мені: «Джекіле, моє життя й моя честь залежать від вас», я не вагаючись пожертвував би власним щастям, власною лівою рукою. Та нині моє життя й моя честь залежать від вас; коли ви не допоможете мені цієї ночі, я загинув. По такій передмові вам може здатися, що я проситиму від вас чогось несполучного з честю. Але судіть самі.

Я прошу відкласти цього вечора всі справи, — хай навіть вас покличуть до ліжка хворого цісаря, — найняти кеб (якщо ваш власний повіз не чекатиме під дверима), й поїхати до мене додому. Мій служник Пул одержав відповідні вказівки й чекатиме на вас разом із слюсарем. З його допомогою слід відчинити двері мого кабінету, але в кабінет ви повинні ввійти самі, там треба відчинити дверцята скляної шафи (літера Е) з лівого боку, зламавши замок, якщо їх буде замкнено, і витягнути четверту згори (або, що те саме, третю знизу) шухляду з усім її вмістом. Зараз розум мій страшенно напружений, і я смертельно боюся дати вам неправильну вказівку. Але в разі, якби я помилився, пам'ятайте: в шухляді, яку я маю на оці, зберігаються певні порошки, слоїк та зошит. Цю шухляду я благаю вас привезти до себе на Кавендіш-сквер, нічого в ній не чіпаючи.

Але це — лише перша частина сподіваної послуги, тепер про другу. Коли вирушите до мене відразу ж, як одержите цього листа, то повернетесь додому ще задовго до півночі. Такий запас часу я лишаю вам, не тільки побоюючись певних випадковостей, яких неможливо ані передбачити, ані уникнути, а ще й тому, що справу краще довести до кінця о тій порі, коли слуги вже спатимуть. Опівночі я прошу вас бути самому у вашій приймальні, і власноручно впустити в дім людину, яка звернеться від мого імені, віддавши їй ту шухляду, що ви привезете з мого кабінету. На тому ваша роль завершиться, і ви здобудетеся на мою цілковиту вдячність. Ще через п'ять хвилин (у разі, коли ви наполягатимете на поясненнях) ви зрозумієте, що всі ці перестороги мають для мене життєво важливе значення, і, хоч як неймовірно це звучатиме, знехтувавши лише одну з них, ви обтяжите власне сумління моєю смертю або божевіллям.

Хоч я певен, що ви не зневажите це моє благання, однак серце мені стискається і руки тремтять від самої гадки про таку можливість. Нині я перебуваю в незвичному місці, й глибину мого страху не зможе осягнути жодна уява, але знайте: коли ви ретельно виконаєте все, про що я вас прошу, мої турботи розвіються й зникнуть. Тож прислужіться мені, любий Леньйоне, й порятуйте

вашого друга Г. Дж.


Р.S. Я вже був запечатав цього листа, коли нова страшна небезпека спала мені на думку. Може таке статися, що пошта доправить вам мого листа тільки завтра вранці. У цьому разі, мій любий Леньйоне, виконайте моє прохання протягом дня, тоді, коли це вам буде зручніше, і знову дочекайтеся людини, що прийде опівночі. Але тоді вже може бути запізно, і якщо відвідувача другої ночі вже не буде, знайте, що ви більше ніколи не побачите Генрі Джекіла».

Прочитавши цього листа, я впевнився, що мій колега схибнувся, та оскільки невеликі сумніви щодо цього в мене все-таки лишалися, я вирішив зробити все, що від мене вимагалося. Чим менше я розумів, що за цим усім криється, тим менше я міг судити про важливість прохання; а не зважити на заклик, висловлений так незвичайно, означало покласти на себе завелику відповідальність. Тож я підвівся з-за столу, найняв візника й рушив прямісінько до Джекілової оселі. Служник уже чекав на мій приїзд: він теж дістав поштою рекомендованого листа із вказівками, й відразу ж послав по слюсаря й по теслю. Вони прибули ще до того, як Пул встиг це мені переказати, й ми рушили до анатомічного театру старигана доктора Денмена, з якого, як ви, напевно, знаєте, двері ведуть до кабінету Джекіла. Двері були дуже міцні, а замок — хитромудрий. Тесля попередив, що їх неможливо відчинити, не витративши силу-силенну часу й не завдавши їм значної шкоди. Слюсар також був майже в розпачі. Але він, однак, виявився спритним хлопцем, і за дві години роботи двері таки відчинили. Дверцята шафи були незамкнені, тож я витяг потрібну шухляду, натоптав її пакувальною соломою, обгорнув папером і повернувся на Кавендіш-сквер.

Тут я заходився вивчати вміст шухляди. Порошки було розтерто досить старанно, та все ж не так тонко, як це зробив би спражній аптекар, тим-то я дійшов висновку, що це власний виріб доктора Джекіла. Розгорнувши один з пакуночків, я побачив, як мені здалося, звичайну білу сіль у кристаликах. Далі я звернув увагу на слоїка, наповненого до половини криваво-червоною рідиною з ядучим запахом: мені здалося, що вона містить фосфор і якийсь леткий етер. Щодо інших її інгредієнтів я не мав жодної гадки. Зошит виявився звичайним нотатником, у якому не було нічого, окрім довгої низки дат, що охоплювали кілька років. Я звернув увагу на те, що ці дати враз уривалися десь так рік тому. Декілька разів (щонайбільше шість на кількасот записів) при даті стояла позначка «подвійна», одного разу, при самому початку — «цілковитий провал!!!» — з трьома знаками оклику. Ці спостереження розпалили мою цікавість, але не привели до жодних певних висновків. Переді мною були слоїк з якоюсь рідиною, пакуночки з якоюсь сіллю, та ще зошит із записом серії дослідів, що не привели (як це траплялося в Джекіла майже завше) до жодного практичного застосування. Яким чином наявність усього цього в моїй оселі могла вплинути на честь, життя і здоров'я мого легковажного колеги? Чому той посланець може навідатися тільки до мене, а не прямо до нього додому? І чому, нарешті, цього джентльмена треба було прийняти таємно? Що довше я над цим розмірковував, то більше переконувався, що маю справу із розумовою хворобою. Але все-таки я відпустив челядь спати, а сам про всяк випадок наладував старого револьвера, що міг придатися для самооборони.

Щойно над Лондоном пробило північ, як хтось тихо постукав у двері. Вийшовши, я побачив куцого чоловічка, що ховався за колонами ґанку.

— Ви від доктора Джекіла? — запитав я.

Він наче через силу відповів: «Так». Коли я запросив його увійти, він сквапно озирнувся на темну площу. Неподалік вартував полісмен, і коли він спробував посвітити на нас своїм ліхтарем, мій відвідувач щодуху рвонув у кімнату.

Всі ці подробиці прикро вразили мене і я рушив слідом за ним до приймальні, тримаючи руку на зброї. Тут, нарешті, я зміг його роздивитися. Я вже казав, що він був куций. Але ще мене вразили бридкий вираз його обличчя та неприродне поєднання великої м'язової сили з видимою неміччю статури, і, нарешті, незрозуміла тривога, що виникала в його присутності. Вона супроводилася остудою й помітним зниженням пульсу. Тоді я пов'язав це з певним ідіосинкразійним, особистим неприйняттям, і лише здивувався, чому його симптоми такі гострі; я не розумів, що причина цього полягала в самій глибинній природі тієї людини, і вирішив стати понад власними уподобаннями.

Ця особа (що від перших хвилин збудила в мені змішану з огидою цікавість) була одягнена так, що могла викликати — якби йшлося про іншу людину — хіба що сміх: дорогий і добре пошитий одяг був аж надто великий для неї. Штани довелося підгорнути, аби вони не мели землю, пояс пальта опинився на рівні стегон, а плечі його випинались із широкого коміра. Але мені чогось зовсім не хотілося сміятися з цього блазенського вбрання. В самій сутності істоти, що стояла переді мною, було щось зіпсуте й огидне. І тим більше мені цікаво було дізнатися, звідки цей чоловічок узявся, яка в нього доля, з чого він живе, яке його становище у світі.

Всі ці спостереження, що зайняли стільки місця на папері, було насправді зроблено протягом кількох секунд. Мій гість страшенно хвилювався.

— Ви привезли її? — закричав він. — Ви привезли її? — Нетерплячка його була така велика, що він навіть схопив мене за руку.

Я відсторонив його, відчувши після цього доторку холод по всьому тілі.

— Ви забуваєте, сер, — промовив я, — що я досі не маю приємності бути знайомим з вами. Сідайте, будь ласка.

І я показав йому приклад, вмощуючись у кріслі й намагаючись поводитися настільки невимушене, наскільки це мені давали змогу незвичайні обставини, пізня година й страх перед моїм гостем.

— Прошу вибачення, докторе, — відповів він доволі чемно, — звичайно ж, ви маєте рацію, і з цієї хвилини моє нетерпіння поступається місцем ввічливості. Я прийшов сюди, бо на цьому наполягав ваш колега, доктор Генрі Джекіл, котрий просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів… — Він раптом змовк і підніс руку до горла, наче гамуючи істеричний спазм. — Наскільки я зрозумів, шухляда…

Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.

— Ось вона, сер, — промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла, накрита аркушем паперу, на підлозі біля столу.

Він кинувся до неї, але відразу ж спинився й приклав руку до серця. Я чув, як цокотять його зуби, а на обличчі в нього відбився такий страх, що я став боятися за його розум і навіть життя.

Він осміхнувся до мене стражденною посмішкою, а далі з рішучістю відчаю зірвав аркуш. Коли він побачив, що лежить у шухляді, то гучно схлипнув від невимовної полегкості. Але вже за мить цілком опанував свої почуття, і спокійно запитав:

— Чи не знайдеться у вас мірчої шклянки?

Я з певним зусиллям підвівся й подав йому те, що він просив.

Він подякував посмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один з порошків. Червонуватий відтінок розчину став яскравішати, над рідиною лопались бульбашки і з'явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим, а тоді поволі перетворився на водяво-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив склянку на стіл, а тоді обернувся до мене.

— А тепер лишається з'ясувати ось що: чи будете ви мудрим і розважливим? Чи дозволите взяти цю шклянку й піти з вашого дому без дальших розмов? Чи вами керує невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, — і залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати за багатство для душі допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї. А вирішите інше, — й вам відкриються нові царини знання, нові шляхи до слави й влади, і все це тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений чудом, яке захитає вашу невіру в диявола.

— Сер, — я говорив якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану, — ви промовляєте загадками, і, напевно, вас не здивує те, що мова ваша не викликає в мене ані сильного враження, ані великої довіри. Але я надто далеко зайшов з цією незрозумілою послугою, аби не додивитися всього до кінця.

— Гаразд, — погодився мій гість. — А тепер, Леньйоне, згадайте про нашу лікарську обітницю: про те, що відбудеться, повинні знати тільки ми з вами. Тож за те, що ви так довго лишалися вузьколобим матеріалістом, за те, що ви заперечували істинність трансцендентної медицини, за те, що ви насміхалися з вищих від вас, — начувайтеся!

Він підніс шклянку до губ й одним ковтом вихилив її. Пролунав зойк, він поточився, захитався, схопився за край столу і став з виряченими очима, судомно хапаючи ротом повітря. Тоді він почав мінитися: здавалося, що він росте, обличчя його раптом зробилося чорним, а тоді риси розпливлися й перемінилися, — і наступної миті я скочив на ноги, й відсахнувшись, руками намагався затулитися від дива, яке скувало мій розум несвітським жахом.

— О Боже! — скрикнув я. — О Боже! — шепотів я знову і знову, бо перед моїми очима, блідий і знеможений, наче підвівшись із ложа смерті, стояв Генрі Джекіл!

Те, що він розповів мені наступної години, я не можу присилувати себе викласти на папері. Я побачив те, що побачив, і почув те, що почув, і моя душа невимовно страждала від цього, однак сьогодні, коли це видовище вже не стоїть у мене перед очима і я питаю себе, чи вірю, що все це було насправді, то не знаходжу відповіді. Та я пережив нелюдське потрясіння, сон утік від мене, смертельний жах переслідує мене щогодини вдень і вночі; я розумію, що жити мені лишилось недовго, що я маю померти, але я помру, так до кінця і не увірувавши в те, шо сталося. Бо до тієї моральної ницості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жахання. Я розкажу вам тільки одну річ, Аттерсоне, і цього (якщо ви тільки присилуєте свій розум повірити в таке) буде більш, ніж досить. Істота, що завітала тієї ночі в мою оселю, за власним зізнанням Джекіла, відома під іменем Гайда, й розшукується по всій країні за вбивство Кер'ю.

Гесті Леньйон».


ВИЧЕРПНЕ СВІДЧЕННЯ ЩОДО ВСІХ ОБСТАВИН ЦІЄЇ ІСТОРІЇ, ЗАЛИШЕНЕ ГЕНРІ ДЖЕКІЛОМ


Я народився року 18… Природні здібності, працьовитість, коло розважливих і доброчесних товаришів, здавалося, цілком забезпечували мені гідне й визначне майбутнє. При цьому найгіршою моєю вадою була певна нетерплячість і легковажність, що допомагала б щасливо жити багатьом, але не узгоджувалася з моїм бажанням вивищуватися над іншими і неодмінно зберігати на людях серйозну міну. Я став приховувати свої розваги і тому, добігши зрілих літ і ствердившись у світі, я вже призвичаївся до глибокої роздвоєності власного життя. Багато хто тільки пишався б такою розкиданістю вподобань, але я зі своїх висот уважав таке за майже смертельну неславу. Я водночас жив високими прагненнями й сягав глибин занепаду в гріхах. Це й зробило мене тим, ким я є нині, і розколина між царинами добра і зла пролягла в мені глибше, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через те на мені значно дужче позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і становить одне з найголовніших джерел страждання. Проте хоч я і жив подвійним життям, та аж ніяк не був лицеміром: обидва вияви мого єства були цілком щирі, я був собою і тоді, коли відкидав будь-який стрим і віддавався ганебним вадам, і тоді, коли працював в ім'я поступу науки й зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, допоміг мені усвідомити цю нескінченну війну між складниками моєї натури. Розглядаючи речі як з погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, якій завдячую теперішню жахливу катастрофу, людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, бо стан мого власного знання не дає мені просунутися далі від цієї точки. Але інші, ті, що прийдуть по мені, просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що людину кінець кінцем розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, неподібні й незалежні один від одного мешканці. А я, виходячи з самої природи мого життя, здобувся на беззаперечний поступ тільки в одному керункові. У власній своїй особі я навчився розрізняти з морального погляду просту двоїстість людини; і з двох моїх натур я не міг ототожнити себе з жодною окремо, бо я підставово поєднував дві водночас; і вже на дуже ранній стадії, ще до того, як мої наукові відкриття вказали на неспростовну можливість такого дива, я привчився тішитись улюбленою мрією про виокремлення цих двох складників. Я казав собі: коли кожного з них розселити по окремішніх особистостях, то життя вивільниться від того, що робить його нестерпним; зло, позбувшись високих поривань і докорів сумління кращого свого двійника, зможе простувати власним шляхом; добро, вже не скуте каяттям та неславою чужого для нього зла, вільно тішитиметься своїми чеснотами. Прокляттям для людства було те, що ці два несполучні первні виявилися скутими разом у лоні свідомості, смертельно ворогуючи один з одним. То що, коли нарешті роз'єднати їх?

Дійшовши такого висновку, я переніс об'єкт свого вивчення на лабораторний стіл. Глибше, аніж будь-хто до мене, я проник у тремку безтілесність, етерову плинність цього, на позір такого міцного, тіла, що править нам за оболонку. При цьому я відкрив певні чинники, здатні струсити й зірвати цю оболонку так, як ото вітер бгає і рве фіранку. З двох поважних причин я не заглиблюватимуся в деталі у цій науковій частині моєї сповіді. По-перше, я зрозумів, що цей тягар чи прокляття має довіку тяжіти над людиною, і будь-яка спроба його позбутися призведе тільки до того, що він повернеться найнесподіванішим і найжахливішим чином. По-друге, з моєї розповіді стане зрозуміло, що мої відкриття, — на жаль! — не дійшли свого завершення. Тож досить буде просто повідомити, що я не лише навчився вивільняти моє природне тіло від нашарування світлих сил, які творять душу, а й скомпонував препарат, що міг позбавити ці сили їхньої зверхності й витворити іншу зовнішність і поставу, аж ніяк не менш природні для мене, бо вони були виразом та відображенням темних первнів моєї душі.

Я довго вагався, перш ніж випробувати цю теорію-на практиці. Я добре розумів, що важу життям: препарат, який має таку могутню силу над самою твердинею особистості, за найменшого передозування чи й просто вжитий у невідповідний час, легко міг цілковито знищити ту оболонку, яку я прагнув змінити. Та спокуса настільки видатного й великого відкриття переважила мої побоювання. Лишалося приготувати сам препарат, я закупив к однієї фармацевтичної фірми велику кількість особливої солі, що, як я знав з моїх дослідів, була останнім необхідним складником, і однієї нещасливої ночі змішав усі речовини, простежив, як вони киплять і димують у шклянці, а коли реакція припинилася, я, відчувши приплив відваги, одним ковтком спожив це питво.

Мене охопив пекучий біль, кістки мої тріщали, страшенно нудило, а душу опосів жах, дужчий, аніж у годину народження або смерті. Тоді муки потроху вгамувалися і я став повертатись до тями, наче після тяжкої недуги. В моїх відчуттях було щось дивне, щось невимовно нове й тому неймовірно приємне. Я почувався молодшим, легшим, розкутішим, безтурботним, вільним від пут обов'язку, душа моя тішилася свободою від будь-якої моралі. З перших подихів мого нового життя я відчув себе порочнішим, десятикратне порочнішим, я став невільником свого злого первня і така думка тоді п'янила мене, наче вино. Я простяг руку, розкошуючи свіжістю своїх відчуттів, і зробивши цей рух, раптом зрозумів, що змалів у розмірах.

Тоді в моєму кабінеті ще не було люстра, поруч з яким я пишу нині ці рядки, — його я встановив згодом, саме для того, щоб спостерігати свої перетворення. Ніч тим часом добігала кінця, благословлялося на світ, усі пожильці мого дому ще міцно спали, — і я наважився на першу пригоду в моїй новій подобизні, рушивши до своєї спальні. Коли я переходив через подвір'я, сузір'я дивились на мене згори — на перше створіння такого штибу, відколи вони заступили на свої безсонні чати, думалося мені! Я прокрався коридорами, ще чужинець у власній оселі і, ввійшовши до своєї спальні, вперше побачив обличчя Едварда Гайда.

Нині я маю вдатися до припущень, говорячи не те, що я знаю певно, а лише те, що вважаю найімовірнішим. Порочна частина мого єства, в яку я втілився нині, була менш розвинена, аніж та добра, якої я позбувся. Зрештою, моє дотеперішнє життя на дев'ять десятих складалося з праці, доброчинності й самообмежень. Через те, я гадаю, Едвард Гайд і виявився значно меншим, легшим і молодшим від Генрі Джекіла.! коли зовнішність одного з них випромінювала доброчесність, на обличчі в другого було ясно написане зло. Те саме зло (яке я досі вважаю згубною стороною людського єства) відбилося й на спотвореності й хворобливості його тіла. Однак, побачивши цю потвору в дзеркалі, я не відчув жодної відрази. Адже це також був я. Відображення здалося мені цілком природним і людяним. У моїх очах воно було радше життєвим та цілісним, аніж недосконалим та огидним. Я призвичаївся до самого себе. Пізніше я спостеріг, що, втілившись у подобизну Едварда Гайда, я викликів у всіх, хто бачив мене вперше, очевидну фізичну відразу. Напевно, так відбувалося через те, що звичайні люди поєднують і добре, і зле; з усього людства єдиний Едвард Гайд складався виключно зі злого.

Та я затримався біля люстра лише на хвильку: треба було ще відбути другий і вирішальний дослід; залишилося встановити, чи не втратив я попередньої подоби безповоротно, і чи з настанням дня не муситиму тікати з оселі, яка вже не є моєю? Поспішивши назад до кабінету, я ще раз приготував і випив напій, ще раз перетерпів муки перевтілення, і прийшов до тями вже знову зі статурою, обличчям і вдачею Генрі Джекіла.

Тієї ночі я опинився на фатальному роздоріжжі. Можливо, якби я підійшов до свого відкриття зі шляхетним піднесенням душі, якби я зважився на свій дослід, спонуканий високими й побожними пориваннями, то міг би постати з агонії смерті й народження янголом, а не демоном. Сам собою препарат не мав вибіркової дії, не був ані божистим, ані пекельним, він лише вивільняв те, на що я тоді був скерований. А саме тоді моя доброчесність дрімала, натомість пробуджене амбіціями зло пильнувало своєї нагоди, й тому я втілився в Едварда Гайда. Тож відтоді я мав дві подобизни й дві особистості — одна з них складалася лише зі зла, а друга була все тим самим Генрі Джекілом, суперечливою мішаниною різних первнів, якої я вже не сподівався виправити. Тому загальне зрушення відбулося лише на гірше.

На той час я ще не подолав відрази до кабінетного життя. Мене ще вабили веселі розваги, й оскільки мої насолоди не були (лагідно кажучи!) доброчесними, а натомість сам я був особою знаною та шанованою, вже зовсім не юнацького віку, то така суперечливість мого існування ставала дедалі сприйнятливішою. Зроблене відкриття чаїло в собі повсякчасну спокусу, рабом якої я кінець кінцем став. Досить було лише випити шклянку і, наче стару одіж, перемінити тіло шанованого професора на тіло Едварда Гайда. Тоді це навіть здавалося мені потішним, але всі приготування, однак, здійснювалися вельми ретельно. Я найняв і вмеблював той будинок у Сохо, куди потім по Гайда з'явилась поліція, а за покоївку підібрав істоту, що не відзначалася ані балакучістю, ані цікавістю до мого життя. Водночас я оголосив челяді, що містер Гайд (якого я їм описав) має цілковите право перебувати й порядкувати в моєму будинку на площі. Щоб уникнути можливих непорозумінь, я навіть оголосив його своїм родичем. Тоді я й написав того заповіта, що так засмутив вас. Та зате, якби щось трапилося з особою Генрі Джекіла, я міг перевтілитися в Едварда Гайда навіть без грошових втрат. Убезпечивши себе, як мені здавалося, від усього, я почав користатися з дивовижних переваг такого становища.

Колись люди наймали розбійників, аби ті коїли злочини за них, лишаючи їхню власну особу й репутацію поза підозрами. Я перший міг не вдаватися до таких хитрощів.

Всі знали мене як невтомного трудівника, щиру й поважну людину, а я за одну мить міг, наче школяр, вистрибнути з цієї подобизни й поринути в море свободи. При цьому безпека моя була цілковитою. Лишень подумайте — адже мене просто не існувало! Варто мені було прослизнути в двері лабораторії, за дві секунди скомпонувати й проковтнути питво, складові якого завше стояли напоготові, — й Едвард Гайд, хоч би що він там наколобродив, зникав, наче пара від подиху на поверхні свічада, а натомість у власній мирній оселі поставав Генрі Джекіл, що до пізньої ночі засидівся над науковими дослідами, і навіть натяк на підозру щодо цього імені міг викликати хіба що сміх.

Я вже казав, що насолоди, якими я тішився досі, не були доброчесними, і це найлагідніше означення, яке я можу дібрати. Але в Едварда Гайда вони швидко зробилися потворними й страхітливими. Повертаючись після таких виправ, я іноді сам дивувався зіпсутості мого другого «я». Особа, яку я вивільнив із себе і пустив межи люди, була засадничо підлою і злостивою, кожна її думка та чин були зосереджені тільки на собі, вона діставала звірячу насолоду, мучачи інших, й була цілковито позбавлена жалю, начебто зроблено її було з каменю. Генрі Джекіл часом жахався з учинків Едварда Гайда, але ж обставини не підпадали під усталені закони, й свідомість підступно все згладжувала. Адже, зрештою, винним був Гайд, і тільки Гайд. Джекіл від того не робився гіршим, він поставав знову з усіма своїми чеснотами, і навіть намагався там, де можна, направити зло, вчинене Гайдом. Тим часом сумління його спало.

Мені не випадає тепер спинятися на подробицях тієї ганьби, якій я потурав (бо досі мені здається, що чинив її все-таки не я). Хочу лише означити щаблини, якими я сходив до покари, яка спала на мене. Коротко згадаю про один випадок, що міг спричинитись до тяжких наслідків. Моя жорстокість стосовно дитини обурила випадкового перехожого, в якому я згодом упізнав вашого родича. Гнів його цілком поділяли батьки дівчини та лікар, у якісь хвилини я навіть боявся за власне життя, отож аби погамувати їхнє аж надто справедливе обурення, Едвард Гайд змушений був привести їх до дверей лабораторії і розплатитися чеком, підписаним Генрі Джекілом. Та надалі я легко усунув таку небезпеку, відкривши рахунок в іншому банку на ім'я самого Едварда Гайда. Змінивши трохи нахил літер у своєму почерку і спорядивши таким чином свого двійника підписом, я вважав себе недосяжним для ударів долі.

Приблизно за два місяці перед убивством Кер'ю, повернувшись пізньої пори після однієї з моїх пригод, я на ранок прокинувся з якимось незвичним відчуттям. І хоч я побачив меблі й високу стелю моєї спальні в будинку на площі, хоч я відразу впізнав завісу над ліжком і бильце з червоного дерева, однак щось підказувало мені, що я прокинувся не тут, а в маленькій кімнатці, де зазвичай лягав спати, носячи подобизну Едварда Гайда. Посміхнувшись сам до себе, я став знічев'я аналізувати психологічні складники такого відчуття, — і потягнувся в солодкій ранковій напівдрімоті. Раптом погляд мій упав на мою ж руку. Рука Генрі Джекіла (як ви часто, мабуть, помічали) була великою, міцною, чистою й гарною. Але та рука, що я чітко бачив її нині, в жовтавому світлі лондонського світанку на тлі простирадла, була кощава, слабка, з темнуватою шкірою, вкрита густим заростом. То була рука Едварда Гайда.

Десь, мабуть, із півхвилини я роздивлявся її в тупому здивованні, а тоді на груди раптово, наче удар литаврів, накотився жах; скочивши з ліжка, я підбіг до дзеркала. Від того, що я побачив, кров моя стала, мов крига. Лігши спати Генрі Джекілом, я прокинувся Едвардом Гайдом. Найперше питання було: як це могло статися? Але відразу ж набігло й друге: що робити? Уже зовсім розвидніло, слуги попрокидалися, а всі мої ліки лишились у кабінеті, від якого мене відокремлювали два марші сходів, бічний коридор, відкрите подвір'я та анатомічний театр. Звісно ж, я міг затулити чимось обличчя; але що з того, коли неможливо було приховати зміну статури? А далі з відчуттям невимовної полегкості до мене дійшло, що слуги вже звикли до Гайдової появи в будинку. Я швидко вдягся, намагаючись, оскільки це можливо, виглядати природніше в одязі значно більшого розміру, й проскочив до кабінету, натрапивши шляхом на Бредшова, який утупився в мене, не сподівавшись бачити містера Гайда о такій годині й у такому дивному вбранні. А ще через десять хвилин доктор Джекіл сидів уже у власній подобизні, тяжко замислений, і намагався вдавати, начебто снідає.

Охоти до їжі в мене не було жодної. Цей незбагненний випадок, що перекреслював увесь мій попередній досвід, був наче напис на стіні під час Валтасарової учти[5], — в ньому прочитувався присуд мені. Я глибше, аніж будь-коли до того, задумався над можливими наслідками такого подвійного Існування. Та моя подобизна, в яку я навчився втілюватися, протягом останнього часу помітно загартувалася й зміцніла, навіть тіло Едварда Гайда підросло, і я став боятись, що рівновага моєї особистості кінець кінцем порушиться, я вже не зможу довільно обирати собі подобизну, і вдача Едварда Гайда остаточно зробиться моєю. Дія препарату не завше була однаковою. Одного разу, ще на початку моїх дослідів, він взагалі не подіяв, відтоді я мусив декілька разів подвоїти і, зрештою, з величезним ризиком для життя, навіть потроїти дозування. Все це не могло не похитнути моєї впевненості. А після ранкового випадку я до всього того ще спостеріг, що коли спершу мені далеко важче було позбутись тіла Джекіла, то згодом усе зробилося навпаки. Всі ці обставини незаперечне вказували на одне: я поволі збувався свого початкового й кращого єства і дедалі більше втілювався в друге, гірше.

Я зрозумів, що мушу зробити вибір. Дві мої подобизни мали спільну пам'ять, але всі інші притаманні людині функції було поділено між ними, ще й дуже нерівномірно. Джекіл (який лишався поєднанням доброго і злого) з дедалі відчутнішим побоюванням і водночас із дедалі дужчою жагою переживав Гайдові насолоди й вихватки; але Гайд був байдужий до Джекіла, він ставився до нього приблизно так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися час від часу. Джекіл відчував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла — щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я поставив на Джекіла, то мусив би притлумити апетити, яким віддавна таємно потурав і які щойно лише почав задовольняти. Якби я поставив на Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, лишитись назавше без друзів і людської поваги. Такий вибір міг би здатися комусь аж надто очевидним, але слід було зважити ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучився б у полум'ї притлумленого бажання, то Гайд просто не був би свідомий того, що він утратив. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак ця суперечка була проста й давня, як сама людина: достеменно такими самими страхами карається ласий до насолоди, але боязкий грішник. Тому не дивно, що я, наче більшість людей мого кола, обрав шлях добра і просив собі сили, щоб не звернути з нього.

Так, я віддав перевагу старшому й невдоволеному докторові, який, однак, був оточений друзями й плекав шляхетні сподівання, сказавши тверде «прощавай!» свободі, відносній молодості, легкій ході, бурхливим пригодам, таємним пристрастям, що ними я втішався в подобизні Гайда. Але я зробив цей вибір, несвідомо застерігши можливість до них повернутись, оскільки будинок у Сохо лишався весь час за мною, а одяг Едварда Гайда лежав напоготові в моєму кабінеті. Протягом двох місяців я був вірний своєму виборові, ніколи доти я не провадив такого бездоганного доброчесного життя, й винагородою мені стало заспокоєне сумління. Але час притлумив гостроту моїх побоювань, я знову став мучитися спогадами про свободу, яку дарував мені Гайд, і зрештою у хвилину слабкості духу ще раз скомпонував і проковтнув свій препарат.

Навряд чи пияк, потураючи своїй ваді, бодай один раз із п'ятисот згадує про небезпеку, що несе для нього власний тваринний стан; так само і я не переймався тоді цілковитою моральною нечулістю та вічною готовістю чинити зло, що лежали в основі вдачі Едварда Гайда. І за це мене було покарано. Мій демон надто довго сидів у клітці й на волю він вирвався, як ніколи лютий. Ще приймаючи препарат, я розумів, що буду схильним до несамовитих і розгнузданих вчинків. І тому з таким роздратованням слухав я чемні слова моєї нещасливої жертви; і зараз присягаюся перед Богом, що жодна людина не може відповідати за злочин, вчинений внаслідок такої підлої провокації, бо ж я завдав першого удару, тямлячи себе не більше, аніж хвора дитина, що розбиває улюблену іграшку. Але навіть найрозбещеніші з нас мають якийсь стрим, коли йдеться про спокуси, я ж самохіть позбавив себе цього стриму, і для мене зазнати спокуси, навіть найменшої, означало вже й занепасти.

Дух пекла пробудився в мені. Я заходився бити простягнуте долі тіло, що не чинило вже ніякого опору, дістаючи насолоду від кожного удару, і, тільки вкрай виснажившись у цій гарячці, зупинився, пройнятий раптом холодним жахом. Туман розвіявся, я зрозумів, цю це мені так не минеться, і кинувся тікати з місця злочину, вчуваючи воднораз і захват, і страх; зло в мені торжествувало, а обережність тихенько скімлила. Я примчав до будинку в Сохо і, щоб перестрахуватися двічі, знищив усі папери, а потому рушив освітленими ліхтарями вулицями, тішачись спогадами про скоєний злочин і легковажно вигадуючи нові на майбутнє. Та водночас я квапився дійти додому й раз у раз дослухався, чи не пролунає хода месників. Гайд компонував напій з пісенькою на вустах, і випив його, наче тост за свою жертву. Навіть муки перетворення не викликали в нього сліз, і тільки Генрі Джекіл із плачем вдячності й каяття впав на коліна, простягаючи стиснуті руки до Господа. Полуда самопрощення спала з моїх очей, і я побачив своє життя, як воно є: від днів Дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крізь самозречену лікарську працю до жахіть цієї ночі. Слізьми й моліннями я намагався відігнати від себе юрму гидких образів і звуків, але й крізь них прозирало мені в душу потворне обличчя моєї ж таки неправедності. Але гострота каяття поволі відходила, натомість з'явилось почуття радості. Проблему вибору було віднині остаточно вирішено. Гайда більше не існувало; хотів я того чи ні, але відтепер я був прив'язаний до кращої половини свого єства. О, як мене втішала ця думка! З яким смиренням приймав я обмеження природного життя! Як щиро зрікався свого минулого, замикаючи двері, крізь які так часто вислизав і повертався, ламаючи й топчучи ключа!

Наступний день приніс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда відома всім на світі, а жертва — людина високого суспільного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагічна помилка. Але я навіть зрадів, усе те почувши: мені здавалося, що жах перед ешафотом надійно охоронить мене від можливих спокус. Джекіл ставав для мене твердинею і притулком — досить було б Гайдові вистромити звідти носа, як він одразу ж поплатився б життям.

Я твердо поклав собі спокутувати минуле, і можу сказати, що встиг-таки зробити трохи доброго. Ви самі знаєте, як сумлінно працював я останніми місяцями, аби полегшити муки стражденних, ви знаєте, що дні мої проминали тихо, майже щасливо. Не можу сказати, щоб це доброчесне й безгрішне життя надокучило мені. Навпаки, день у день воно подобалося мені все дужче; але клята роздвоєність мого єства нікуди не поділася і, коли гострота каяття трохи стерлася, нижчий бік моєї натури, якому я так довго потурав, а потім скував його ланцюгами, став гарчати, вимагаючи полегші. Не те щоб я мріяв знову вивільнити Гайда — сама думка про таке безумно налякала б мене; ні, йшлося вже про мою власну персону і, зрештою, я піддався спокусі вже як звичайний прихований грішник.

Всьому надходить кінець, виповнюється, зрештою, й найбільша місткість — і отаке тривале накопичення злого в мені остаточно порушило рівновагу мого єства. Однак тоді ніщо мене не стривожило, падіння видавалося мені природним, наче в ті давні дні, коли я ще не зробив свого відкриття. Був один з тих ясних січневих днів, коли замерзлі калюжі під ногами починають танути, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й весняних пахощів. Я вмостився на лаві на осонні, тваринне в мені ласо облизувалося, а духовне — спало, передчуваючи щире каяття, але не тепер, а колись, у майбутньому. По всьому, думалося мені, я зробився точнісінько таким, як і мої ближні, і я вдоволено посміхнувся, порівнявши власну жагу до вдосконалення з їхньою ледачою зашкарублістю. І саме на цій марнославній думці мене занудило, я відчув смертельну млість і корчі по всьому тілі. Потім це пройшло; зосталася кволість, а коли й вона минулася, я звернув увагу на зміну характеру власних думок, на більшу розкутість, зневагу до небезпеки, свободу від будь-яких зобов'язань. Я опустив погляд: одяг безформно звисав на карликовому тілі, а рука на коліні була кощава й поросла волоссям. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвильку перед тим я тішився людською повагою та любов'ю, у власній оселі на мене чекав обід, і ось я зробився переслідуваним усіма, гнаним, бездомним, викритим убивцею, в якого одна дорога — на шибеницю.

Я був приголомшений, але не втратив остаточно голови. Вже й декілька разів перед тим я помічав, що риси характеру другого мого єства зібраніші й твердіші, і там, де Джекіл занепав би на дусі, Гайд виявився на висоті. Мій препарат лишився у шафі в кабінеті: як його звідти видобути? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв'язувати це питання. Я сам замкнув двері з боку вулички. Якби ж я наважився поткнутися через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я зрозумів, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, незнаний і небажаний гість, змушу славетного медика викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що з моєї первісної вдачі одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І як тільки спалахнула ця перша іскра, весь шлях освітився від початку й до кінця.

Відтак я дав хоч якийсь лад своєму вбранню, зупинив кеб, Що трапився поблизу, і наказав їхати до готелю на Портленд-стрит, назву якого, на щастя, я пам'ятав. Побачивши мене, — а виглядав я справді кумедно, хоч як усе насправді було невесело, — візник не стримався й пхикнув. Та коли він побачив, яка диявольська лють перекривила моє лице, то посмішка зникла з його обличчя, — на щастя для нього і, ще більшою мірою, для мене, бо наступної миті я міг би його скалічити. Коли я ввійшов до передпокою готелю, вигляд у мене був такий зловісний, що служники не зважувалися навіть переглядатися в моїй присутності. Беззастережно виконуючи мої накази, вони провели мене до окремого покою Й принесли все потрібне для письма. Відчуваючи небезпеку Для свого життя, Гайд, навіть як на мене, поводився несподівано: адже його трусила надзвичайна лють, він був готовий убивати й мучити. І однак великим зусиллям волі він опанував себе й написав два важливі листи, перший — до Леньйона, другий — до Пула, а потому, аби вбезпечити себе від несподіванок, надіслав їх рекомендованими депешами з повідомленням про вручення.

Решту дня він просидів при вогні в готельному покої, гризучи собі нігті; тут він пообідав на самоті зі своїми страхами; і видно було, як льокай здригається від самого його погляду; звідси, як зовсім споночіло, він перейшов до закритого кеба й рушив у подорож вулицями міста. Я пишу —«він», бо не можу сказати: «я». Це пекельне поріддя не мало нічого людського, в ньому жили тільки страх і зненависть. Коли йому здалося, що така нескінченна їзда без мети починає викликати підозру у візника, він відпустив кеб і рушив пішки, плутаючись у завеликому одязі. В грудях у нього лютувала буря. Він майже біг, гнаний страхом, обирав найбезлюдніші завулки і лічив хвилини, які ще лишалися до півночі. Одного разу до нього заговорила жінка, здається, пропонуючи купити коробочку сірників. Він ударив її в обличчя, й вона впала.

Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене; хоч маю зізнатися, що й він був лише краплею в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Я сам перемінився. Мене вже не страхала шибениця, зате жахала сама думка про те, що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів присуд, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновиддя. Вранці я прокинувся приголомшеним, кволим, але відсвіженим. Мені все ще була ненависна й думка про звіра, що спав у мені, й, звісно ж, я все ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня; але ж я знову був удома, і ліки мої були напохваті, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.

Я, не кваплячись, повертався після сніданку через подвір'я, з насолодою п'ючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але ж за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля вогню, симптоми повторилися, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі по тому я вже міг зберігати подобизну Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісний дріж; більше того, заснувши чи навіть просто здрімнувши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем неуникного прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили; мене з'їдала гарячка і розум, що згасав разом із тілом, поглинула єдина думка: страх перед самим собою. Та коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми з кожним днем ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної зненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. При цьому Гайдова сила зростала, а Джекіл дедалі кволішав. Та їхня зненависть один до одного зрівнялася. Для Джекіла вона існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив цілковиту потворність істоти, яка посідала частину його свідомості і з якою він був пов'язаний аж до смерті, але хоч така спільність сама собою була нестерпною, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, а й неприродне. Приголомшувало те, що твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов'язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти розривало її й виштовхувало в небуття. Зненависть Гайда до Джекіла була трохи інша. Страх перед шибеницею весь час спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини цілої особи. Але таку доконечність він сприймав з огидою, як, зрештою, і самого цілком підупалого тепер Джекіла. Звідси оті його мавпячі вихватки на кшталт зроблених моїм почерком блюзнірських нотаток на берегах моїх-таки книжок, або ж спалених листів та знищеного портрета мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, аби заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи від самої думки про Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб'ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.

Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, вести цей опис далі. Ніхто досі не вчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак з часом моя душа, — ні, не те щоб відчула полегкість, але притупилася й призвичаїлася до відчаю і таке животіння могло б протривати роки. Та останнє нещастя, яке щойно впало на мене, остаточно позбавляє мене власної подобизни. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував напій: рідина запарувала, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося, Я випив її — та вона не подіяла. Напевно, ви вже знаєте від Пула, як я змусив його обшукати весь Лондон, і все намарно. Нині я переконаний, що саме в першій партії була якась домішка, і що саме ця невідома домішка й робила препарат дієвим.

Проминуло близько тижня; зараз я закінчую свій виклад, тримаючись на останніх залишках давнішого запасу. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в свічаді обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення заскочить мене за письмом, то Гайд пошматує сторінки на клоччя. Але якщо певний час встигне проминути по тому, як буде поставлено останню крапку, то дивовижна Гайдова зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятує рукопис від його мавпячої люті. Наша спільна приреченість перемінила й розчавила і його теж. За якихось півгодини, коли я знову, і цього разу назавше, втілюся в цю ненависну подобизну, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), прислухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи в останню хвилину знайде в собі відвагу звільнитися самому? Це тільки Бог відає, бо ж справжня моя смерть настане невдовзі, а все, що відбудеться опісля, стосуватиметься вже іншого. Тож нині, відкладаючи перо, й запечатуючи цю мою сповідь, я підводжу риску під життям нещасливого Генрі Джекіла.


ВЕЧІРНІ РОЗМОВИ НА ОСТРОВІ


Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха




БЕРЕГ ФАЛЕЗА

Південноморський шлюб


Я побачив той острів, коли вже була не ніч, але ще не ранок. Місяць стояв на заході, низько над обрієм, але був іще великий і ясний. На сході, саме посередині світанкової заграви, діамантом виблискувала вранішня зірка. Бриз із суходолу віяв нам в обличчя, несучи пахощі диких цитронів, ванілі та ще деякі не дуже приємні запахи, і від холодного подмуху я аж чхати почав. Треба вам сказати, що я чимало років прожив на пласкому острові недалеко від екватора, здебільше сам-самісінький серед тубільців. Тут усе мало здаватися новим для мене, навіть говірка буде зовсім незнайома, і вигляд оцих лісів та гір, дивні запахи від них жвавіше розганяли кров у мене в жилах.

Каштан дмухнув на каганчик у нактоузі[6].

— Он! — сказав він. — Онде бачиш димок, містере Вілтшир, за бурунами на рифі? Ото Фалеза, там наша факторія — в східному кінці селища. Далі за вітром уже ніхто не живе — не знаю чому. На» бінокля, вже можна розгледіти хатини.

Я взяв бінокля, і берег стрибнув назустріч. Я побачив лісові хащі, смугу прибою, а з-між дерев визирали бурі покрівлі та чорні нутра хатин.

— Бачиш білу цятку онде далі на схід? — провадив капітан. — То твій дім. Збудований з коралового каменю, стоїть на згірку, широка веранда, можна ходити по троє в ряд, найкраща факторія в усіх Південних морях. Коли старий Адамс побачив її, то вхопив мою руку й потиснув. «О, я тут попав як сир у масло», — каже. — «Атож, — відказую. — Та й пора вже вам». Сердега Джоні! Після того я тільки раз бачив його, але він уже по-іншому говорив: що ніяк не може поладнати з тубільцями, чи з білими, чи щось таке, а як ми знову вернулися сюди, він уже лежав у сирій землі. Я забив там на могилі стовпчик і надписав: «Джон Адамс, спочив у Бозі тисяча вісімсот шістдесят восьмого. Така й наша доля». Мені його дуже не вистачало. Добрячий чолов'яга був, мухи не покривдив.

— А від чого він помер? — спитав я.

— Та від якоїсь хвороби, — сказав капітан. — Вона нібито хопила його несподівано. Казали, зірвався вночі й кинувся пити «Втамовувач болю» та «Винахід Кеннеді». Не помогло — «Кеннеді» вже був йому як водичка. Тоді він спробував відкрити ящик джину. Знов не помогло — недосить міцне. Тоді він, певне, ошалів, вибіг на веранду й беркицьнувся через поруччя. Другого дня, коли його знайшли, він був геть очамрілий — весь час тільки белькотів, що йому примочують копру. Сердега!

— А як гадають — це через острів? — спитав я.

— Ну, гадали, що острів, чи клопоти, чи ще щось, — відповів капітан. — Усі завжди казали, що місце тут дуже здорове. Наш попередній агент, Вігорс, тут і не чхнув ні разу. Він звільнився через те, що на цьому березі інші агенти були, мовляв, він боїться їх — Чорного Джека, і Кейса, і Джімі Свистуна, що був тоді ще живий, але невдовзі втопився сп'яну. Ну, а старий капітан Рендол весь час тут від тисяча вісімсот сорокового, вже сорок п'ять років. І нічого йому ніколи не дошкуляло, він навіть не старіє дуже. Наче він тут збирається самого Мафусаїла[7] наздогнати. Ні, по-моєму, підсоння тут здорове.

— Он уже шлюпка пливе, — сказав я. — Саме в проході. Начебто шістнадцятифутовий вельбот[8], на кормі двоє білих.

— То ж той самий вельбот, що втопив Джімі Свистуна! — вигукнув капітан. — А дай-но бінокля. Атож, це сам Кейс, і з ним чорнюк. Слава в них — не позаздриш, але ж сам знаєш, які тут на островах язики. По-моєму, найгірший шибеник був Джімі Свистун, але ж він уже перебрався в кращий світ. Ось закладімося: вони по джин пливуть. Ставлю п'ять проти двох, що візьмуть шість ящиків.

Коли обидва агенти піднялись на палубу, мене зразу потішило, як вони виглядають, чи то радше, як обидва виглядають і один говорить. Чотири роки пробувши на екваторі, я знудився за білими сусідами; ті чотири роки видались мені за тюрму. То накладуть табу, а тоді йди до Радного Дому та проси, щоб зняли, то накупиш джину та закушпелиш, а потім каєшся, то сидиш цілий вечір у домі, з лампою за компанію, то ходиш берегом та сушиш голову, яким би ще дурнем себе назвати за те, що сюди приперся. На моєму острові більше не було білих, а коли я плавав на інші острови, то й там знаходив здебільше якихсь бандюг. Тож у мене серце тішилось, дивлячись на цих двох, коли вони піднялись до нас на борт. Звісно, один із них був негр, але обидва були прибрані як годиться, в смугасті піжами й солом'яні брилі, а Кейс у будь-якому місті видався б чепуруном. Він був жовтолиций, щуплявенький, мав яструбиний ніс, дуже світлі очі й підстрижену ножицями бороду. Звідки він родом, не знав ніхто, але говорив як англієць, і ясно було, що він із пристойної родини й здобув чудову освіту. Та й у товаристві хоч куди чолов'яга: на акордеоні грав так, що ого, а дай йому уривок шворки та колоду карт, то такі фокуси покаже, незгірш від справжнього циркача. Говорити міг, якщо захоче, ніби у великопанській вітальні; а як захоче, то матюкався — куди твоєму боцманові-янкі, а голову забалакає будь-якому канакові[9]. Одне слово, вмів пристосуватися будь-де, от воно що за один був той Кейс, і все в нього виходило природно, ніби він таким і вродився. Він був відважний, як лев, і хитрий, як пацюк, і як він сьогодні не в пеклі, то нащо ж тоді й пекло те здалося? Одну тільки добру річ можу я сказати про нього: любив свою жінку й не був до неї лихий. Вона була самоанка й фарбувала коси на червоне, як то на Самоа[10] заведено; і коли він урізав дуба (а про це я маю розповісти), то по ньому знайшли одну дивну річ: він склав духівницю як добрий християнин, і в ній усе відписував удові: і свій пай, казали, і Чорного Джека, і майже весь Біллі Рендола, бо Кейс там вів усю бухгалтерію. Отож вона поїхала додому на шхуні з Мануа[11] і тепер там, на своєму рідному острові, пані на всю губу.

Але того першого ранку я знав про все це дідька лисого. Кейс повівся зі мною як джентльмен і як друг, познайомив мене з Фалезою, намагався всіляко прислужитись, а що я не знав тамтешніх тубільців, то це була для мене велика поміч. Більш як півдня ми просиділи в каюті за чаркою, і я ще зроду не чув, щоб хтось говорив більше до діла. На всіх островах не було вмілішого й спритнішого агента. Я подумав, що Фалеза таки непогане місце, і з кожною чаркою в мене робилося легше на серці. Останній наш тутешній агент, обнюхавшись на острові з півгодини, вшився геть, бо нагодилось вербівне судно з заходу. Капітан, припливши сюди, застав факторію на замку, ключі, залишені пасторові-тубільцеві, та ще листа від утікача, де той признавався, що просто боїться за своє життя. Відтоді фірма не мала тут представника, і вантажитись не було чим. Крім того, вітер був ходовий, і каштан сподівався за ніч допливти до дальшого острова в годину високого припливу, тому мій товар і все манаття вивантажили хутенько. Кейс мене запевнив, що труситись над ним нічого, ніхто й соломинки не візьме, на Фалезі люд живе чесний, хіба яке курча, або зайвий ніж, або зайву паличку тютюну поцуплять, тож найкраще мені сидіти спокійно, поки шхуна відпливе, а тоді прийти прямо до нього додому, познайомитись із старим капітаном Рендолом, тутешнім патріархом, під'їсти що Бог пошле, а як стемніє, йти додому спати. Отож до полудня я вже зійшов на берег Фалеза, а шхуна попливла далі.

Ще на борту я трошки хильнув, а щойно відбув довгеньке плавання, тож земля хиталась піді мною, наче палуба. Світ мені здавався ніби свіжо помальованим, ноги рухались, немов під музику, Фалеза могла б бути раєм земним, коли такий є, а коли нема, то дуже шкода! Як гарно було ступати ногами на траву, й дивитись увиш на зелені гори, й бачити чоловіків у зелених вінках та жінок у барвистих сукнях, червоних із синім. Ми йшли й ішли то під пекучим сонцем, то в холодку, і нас тішило те й те, і всі діти з селища, брунатні, з поголеними голівками, бігли за нами й тоненько сокотіли, ніби вітаючи нас.

— До речі, — сказав Кейс, — треба вам жінку знайти.

— Атож, — відповів я, — спасибі, що нагадали. Довкола нас була ціла юрба дівчат, і я виструнчився й почав розглядатися серед них, немов турецький паша. Всі вони були повдягані, бо вийшли стрічати судно, а жінки на Фалезі, нівроку, гарні, є на що подивитись. Єдина вада — трохи заширокі в кормі, і я саме подумав про це, коли Кейс торкнув мене:

— Он гляньте, яка краля!

Я глянув у той бік і побачив дівчину, що йшла осібне від решти. Видно, щойно рибу ловила, бо мала на собі тільки спідню сорочину, та й то геть промоклу. Вона була молоденька й дуже тоненька, як на острівну дівчину. Мала довгасте личко, високе чоло, а погляд — якийсь полохливий, чудний, аж невидющий, трохи наче в кицьки, а трохи — в немовляти.

— Хто вона така? — спитав я. — Згодилась би.

— Це Ама, — відповів Кейс, підкликав дівчину й заговорив до неї тубільною говіркою. Я не знав, цю він їй каже, та коли він саме щось їй тлумачив, вона скинула на мене оком швидко й несміливо, мов дитина, що ухиляється від ляпанця, тоді знов опустила погляд і всміхнулась. Вона мала величенький рот, а губи й підборіддя незгірш як у статуї, і та усмішка сяйнула й погасла. Далі вона вже стояла, похиливши голову, і слухала до кінця Кейсову мову, відповідала милим полінезійським голоском, дивлячись йому просто в обличчя, а потім уклонилась і відійшла. Трохи того уклону призначалось і мені, але оком вона більш на мене не скинула і не всміхнулась.

— Гадаю, все гаразд, — сказав Кейс, — і ви зможете її взяти. Зі старою я сам домовлюся. Тут можна за брусочок тютюну котру хочете вибрати, — додав він, оскірившись.

По-моєму, та усмішка застрягла в моїй пам'яті, як скабка, бо я відповів гостро:

— А ця на вигляд не така!

— Я не знаю, яка вона, — сказав Кейс. — Мабуть, така, як треба. Держиться самотньо, не ходить із усім кодлом, і взагалі… Ні, ні, ви не думайте, я нічого такого не кажу, Ама золота дівчина.

«Щось він дуже солодко заговорив», — подумав я, бо це мене здивувало й потішило. А він провадив:

— Я б не був такий певний, що вона за вас піде, та вона сама сказала, що вподобала вас. Вам треба тільки сидіти тихенько, а я вже оброблю матусю, як сам знаю, і приведу дівчину прямо до капітана для шлюбу.

Мені до шлюбу не припікало, і я так і сказав.

— Е, в цьому шлюбі нема нічого страшного, — відказує він. — Вінчає в нас Чорний Джек.

Попереду вже видніла оселя цих трьох білих. Адже негр тут рахується за білого, та й китаєць теж! Дивний звичай, але на островах так воно всюди. Будинок дощаний, з вузенькою хиткою верандою. Крамниця спереду: прилавок, ваги і розкішна викладка товарів — ящик чи два м'ясних консервів, барило сухарів, кілька сувоїв бавовняних тканин, супроти моїх непотріб; єдине, що було в достатньому виборі, так це контрабандні рушниці та спиртне. Ну, коли це єдині мої конкуренти, подумав я, то я тут, на Фалезі, обловлюся незгірше. Справді, одним тільки вони могли мене пере-козирнути: зброєю та трунками.

В задній кімнаті навпочіпки, по-тубільному, сидів на підлозі капітан Рендол, опасистий, блідий, голий до пояса, сивий як голуб, а очі посоловілі. Весь тулуб у нього поріс сивою шерстю, його обсідала мушва. Одна муха сиділа в кутику ока — він не зважав. А москіти бриніли над ним, наче бджоли. Будь-яка охайна людина зразу б викинула його в яму й прикопала. Мене аж замлоїло, і я протверезів, його побачивши, та подумавши, що йому вже сімдесят, та згадавши, що він колись командував судном, і сходив на берег чепурно вбраний, і гнув кирпу по шинках та консулатах. Коли я ввійшов, він спробував підвестись, але нічого з того не вийшло, тому він тільки простяг мені руку й пробелькотів якесь вітання.

— Татусь сьогодні з самого ранку насмоктався, — зауважив Кейс. — У нас тут була пошесть, і капітан Рендол уживає джин для профілактики — адже правда, Татусю?

— Зроду нічого такого не робив! — обурено вигукнув капітан. — Я п'ю джин для здоров'я, містере Як-Пак-Вас, аби відігнати хвороби.

— Все гаразд, Татусю, — сказав Кейс. — Тільки загальмуйтеся вже. У нас сьогодні реєстрація шлюбу — осьде містер Вілтшир хоче ввійти в супрягу.

— З ким? — поцікавився старий.

— З Амою, — відповів Кейс.

— З Амою?! — вигукнув капітан. — Нащо йому та Ама? Він же сюди приїхав трохи охмолостатися, правда? На 'кого ж дідька йому та Ама?

— Не гарячкуйте, Татусю, — сказав Кейс. — Не ви ж із нею одружуєтесь. І, скільки я знаю, ви їй не хрещений батько й не хрещена мати. По-моєму, містер Вілтшир уже сам знає, чого йому треба.

Потім він вибачився переді мною — мовляв, йому треба піти дещо залагодити з цим одруженням, — і лишив мене самого з цією людською руїною, що була його компаньйоном і (кажучи правду) його дійною коровою. І дім, і крамниця належали Рендолові; Кейс і негр були просто нахлібниками, вони присмоктались до старого, мов ті мухи, а йому це було невтямки. Власне, я не міг сказати нічого поганого про Біллі Рендола опріч того, що мене від нього з душі вернуло і той час, який я пробув у його товаристві, був схожий на страшний сон.

У кімнаті, повній мух, не було чим дихати через жароту, весь дім був брудний, низенький, тісний, стояв у поганому місці, за селищем, де вже починалися джунглі, й був прикритий від пасатних вітрів. Постелі всіх трьох мешканців були просто на підлозі, скрізь валялися брудні каструлі та миски. Меблів ніяких: Рендол, коли його нападав шал, трощив усе на дрізки. Ось там я сидів, попоївши того, що подала мені Кейсова жінка, і там мене цілий день розважав отой напівздохляка, белькочучи бозна-колишні анекдоти та бозна-колишні історії й щоразу хрипко регочучи після них: він наче й не бачив, як я нуджуся. І весь час потрошку цмулив джин. Час від часу він засинав, тоді знову прокидався, скиглив і тремтів — та все допитувався, чому це я хочу взяти Аму. «Хлопче, — казав я собі весь день, — гляди не доживись до отакого паскудства, як оцей стариган».

Була вже, мабуть, четверта година пополудні, коли задні двері повільно прочинились, і до будинку мало не рачки вповзла якась чудна стара тубілка. Вся аж до п'ят умотана в чорну тканину, з голови звисають сиві патли, обличчя татуйоване — на цьому острові такого не робили; очі великі, блискучі, якісь божевільні. Вона втупила в мене ті очі з виразом побожного захвату, почасти, як я бачив, удаваного. Вона не промовила жодного виразного слова, а все плямкала та цмокала губами і щось голосно мугикала, наче дитина над різдвяним пирогом. Рушила через кімнату просто до мене, а підійшовши, вхопила мене за руку і щось довго муркотіла над нею, ніби велика кицька. Далі щось неначе заспівала.

— Хто вона в біса така? — вигукнув я трошки аж налякано.

— Та це ж Фаавао, — пояснив Рендол і посунувся по підлозі аж у найдальший куток.

— Ви що, боїтесь її? — вигукнув я.

— Я — боюся? — перепитав капітан. — Братку, я просто не хочу п знати! Я їй не дозволяю й потикатись сюди, оце тільки сьогодні терплю, задля твого шлюбу. Це Амина мати.

— Мати то й мати, але що вона виробляє? — спитав я, роздратований, а може, й наляканий більше, ніж я хотів би показати, і капітан відповів, що вона співає мені хвалу, бо я збираюсь одружитися з Амою. — Ну гаразд, бабусенько, — сказав тоді я, примусивши себе засміятися. — Та коли набавишся моєю рукою, скажи.

Вона начебто зрозуміла: пісня її перейшла в крик і урвалась. Жінка порачкувала з будинку — тим самим шляхом, що й увійшла, і, певно, зразу шаснула в джунглі, бо коли я вийшов услід за нею, її вже не видно було.

— Що за химерія! — сказав я.

— Еге, вона химерна почвара, — погодився капітан і, на мій подив, перехрестив голі груди.

— Гей, ви що, папіст?[12] — запитав я.

Він зневажливо пирхнув: який там папіст!

— Баптист наскрізь, — сказав. — Але, братку, папісти теж дещо непогане придумали, хоч би й оце саме. Послухайтесь моєї ради, і коли стрінете Аму, чи Фаавао, чи Вігура, чи будь-кого з того кодла, то візьміть приклад із сутанників і зробіть те, що я зробив. Утямили? — спитав він і знов перехрестився, моргаючи мені посоловілим оком. — Ні, сер! — знову підніс він голос. — Папістів тут нема! — а потім довго викладав мені свої релігійні переконання.

Мабуть, Ама зразу взяла мене за серце, а то я б напевне втік із цього дому на свіже повітря, до чистого моря або на якусь підходящу річку, — хоча, правду кажучи, я вже прихилився до Кейса, та й як би я потім жив на цьому острові, утікши від дівчини в свою весільну ніч?

Сонце вже сіло, небо палало вогнем, уже якийсь час світила лампа, коли повернувся Кейс із Амою і з негром. Ама була одягнена й напахчена, мала на собі куценьку спідничку з найтоншої тапи[13], що лисніла на бганках куди твоєму шовкові, груди кольору темного меду були оголені, тільки на шию вона наділа кілька разків намиста з зернят та квіток, а за вухами й у волоссі червоніли квітки з гібіску. Вона поводилась достеменно як годиться молодій, була поважна й тиха, і мені аж соромно стало стояти з нею в цьому смердючому домі, перед отим вискаленим негром. Кажу, мені аж соромно стало; бо той блазень надів великий паперовий комірець, книжка, з якої він читав, була якимсь дешевим романом, а його слова в церемонії годі відтворити на папері. Сумління пекло мене, коли ми з'єднали наші руки, а коли вона взяла шлюбне свідоцтво, мені закортіло поламати цю комедію к лихій годині й у всьому їй зізнатись. Ось цей документ. Написав його Кейс на аркуші з конторської книги і сам же й попідписував.


«Цим засвідчується, що Ама, дочка Фаавао, з селища Фалеза на острові.……… незаконно одружена з містером Джоном Вілтширом на одну ніч, а вранці містер Джон Вілтшир має право вигнати її к бісовому батькові.

Джон Блекемор, судновий священик.

Виписано з реєстру

Вільямом Т. Рендолом,

капітаном далекого плавання».


Гарненький документик для вручення дівчині, щоб побачити, як вона ховає його, наче золото. Чоловік може сказитись через куди меншу причину. Але в тих краях таке водиться, і (сказав я сам собі) винні тут не стільки ми, білі, скільки місіонери. Якби вони дали спокій тим тубільцям, мені зовсім не потрібне було б це дурисвітство, і я з чистим сумлінням брав би собі кожну жінку, яку забажаю, і кидав її, коли заманеться.

Чим тяжче гнітив мене сором, тим дужче кортіло чимшвидше піти звідси, а що наші бажання таким чином збіглись, то я й не помітив, що агенти вже ставляться до мене зовсім інакше. Доти Кейс як міг силкувався затримати мене; а тепер, коли досяг своєї мети, так само прагнув, щоб я швидше пішов. Ама, сказав він, сама покаже мені мій дім, і всі троє попрощалися й навіть не провели нас за двері.

Вже надходила ніч; від селища пахло лісом, квітами, морем та печеними плодами хлібного дерева. На рифі шумів негучно морський прибій, а з далини між лісом та селищем долітав гомін дзвінких голосів, дорослих і дитячих. Свіже повітря зразу підбадьорило мене, а ще й те, що я вже не бачу капітана, а натомість бачу таке гарне дівча коло себе. Мені просто-таки здавалося, що це якась біла дівчина з батьківщини, і я, забувшись на хвилину, взяв її за руку, її пальчики сплелися з моїми, я почув, що вона дихає глибоко й чисто, і зразу ж вона підняла мою руку й притисла до свого личка.

— Ти добре! — вигукнула, побігла вперед, зупинилась, озирнулась і всміхнулася, і знов побігла вперед, ведучи мене тихою стежкою по узліссі до мого дому.

Звісно, Кейс сватався за мене до неї так, як годиться: казав, що я шалію за нею і мені начхати, що може з цього вийти; і та бідолашечка, знаючи те, про що я й гадки не мав, повірила кожному слову, і в неї аж голова обертом пішла з гордості та вдячності. Але я про все те й не здогадувався, я зовсім не мав охоти панькатися з тубільними жінками, бо вже вдосталь набачився таких білих, що їх геть об'їла дружинина рідня, та ще й дурнів з них поробила, тому я сказав собі: треба зразу урвати це й поставити її на своє місце. Але ж вона була така тендітна та мила, коли відбігала від мене, а тоді зупинялась, дожидаючи, і така була схожа на дитину чи на ласкаве собача, що я тільки й міг іти вслід за нею, та слухати, як тупотять її босенькі ніжки, та видивлятись у темряві світлу пляму її постаті. І ще одна думка зринула в моїй голові. Тепер, коли ми вдвох, вона пеститься до мене, як котеня. Але в домі у агентів вона поводилась чисто тобі графиня: гордо й стримано. Ну, а ще її вбрання, хоч його на ній і небагатечко було, та й те тубільне, але ж тонка-претонка тала, і витончені пахощі, й червоні квіти та зернятка, все таке яскраве, чисто самоцвіти, тільки більше… Одне слово, мені подумалося, що вона й справді ніби якась графиня, вбрана до театру на концерт, слухати великих співаків, і зовсім не пара для бідного торговельного агента, як оце я.

Вона вбігла в дім перша, і я ще знадвору побачив, як у вікні блиснув сірник і засвітилася лампа. Оселя була прегарна, збудована з коралового каменю, з просторою верандою, і середня кімната висока та простора. Мої скрині та ящики лежали купою, поскидані без ладу, і посеред цього розгардіяшу стояла біля столу Ама, дожидаючи мене, її тінь позад неї перетинала всю кімнату й сягала склепіння бляшаного даху; і постать її вирізнялась ясно на тому тлі, а шкіра аж полискувала у світлі лампи. Я зупинився на порозі, а вона мовчки звела на мене очі, й погляд їхній був і жадібний, і несміливий. Потім вона поклала руку собі на груди.

— Я твій жінуся, — сказала. Мене ще ніколи так не хвилювала жінка: від жадання в мене все аж тріпотіло, як от вітрило тріпоче на вітрі.

Якби я й хотів щось сказати, то не зміг би, а якби й міг, то б не сказав. Мені було соромно, що мене так схвилювала тубілка, соромно й за свій шлюб, і за оте свідоцтво, що вона сховала, наче святощі, у своїй спідничці. Я відвернувся й удав, ніби порпаюсь у багажі. Насамперед я вишукав там ящик джину — єдиний, що його привіз із собою, — і почасти заради дівчини, а почасти згадавши оте страхіття — старого Рендола, — раптом надумав зробити ось що: зірвав віко з ящика, кишеньковим коркотягом повідкорковував усі пляшки й наказав Амі повиливати джин із веранди на землю.

Вона зробила де й повернулася, спантеличено дивлячись на мене.

— Нема пуття, — сказав я, бо вже трохи краще володів голосом. — Чоловік він пий, він нема пуття.

Вона погодилася з цим, але й далі була замислена. Врешті спитала:

— Нащо ти привези? Коли не хочеш пий, тоді не привези, гадаю.

— Усе гаразд, — відказав я. — Колись я дуже багато хочу пий, тепер не хочу. Бач, я не знав, що буду маю один маленький жінуся. Коли я пий джин, мій маленький жінуся буде боюсь.

Я насилу спромігся говорити з нею ласкаво, бо колись заприсягся перед собою, що ніколи не покажу себе макухою Перед тубілкою, і тепер мені лишалось тільки замовкнути. Вона стояла й поважно дивилась на мене, а я сидів біля розкритого ящика.

— Я гадай, ти є пуття, — промовила вона. І раптом упала переді мною ницьма. — Я твій, однаково що свиня! — вигукнула.


Закляття


Уранці я вийшов на веранду перед самим сходом сонця. Мій дім був зі східного боку селища останній; далі здіймався високий скелястий мис, порослий лісом, і затуляв сонячний схід. На заході збігала з гори бистра холодна річка, а за нею лежало селище — розсип хатин серед зелені, кокосові пальми та хлібні дерева. На декотрих хатинах віконниці були ще спущені, на інших уже підняті; я бачив, що сітки від москітів ще натягнені, і всередині неясно видніли постаті людей, які щойно прокинулись і ще не вийшли, а інші безмовно тинялись серед зелені, повгортані в барвисті нічні халати й схожі на бедуїнів на малюнках із Біблії. Стояла мертва тиша, урочистий дух і прохолода, і світло світанку над лагуною скидалось на відблиск вогнища.

Але те, що мене стурбувало, було ближче. Кількадесят юнаків та дітлахів півколом оточували мій дім; річка розділяла їх, декотрі були на цьому березі, декотрі на тому, а один чипів на великій каменюці посеред течії; і всі вони сиділи безмовно, повгортані в простирадла, прикипівши очима до мого дому й до мене, наче лягаві собаки. «Диво якесь», — подумав я, виходячи з дому. А коли я скупався і, повертаючись додому, побачив їх усіх там-таки, а з ними ще двох чи трьох нових, то здивувався ще дужче. «І що вони добачили там такого цікавого!» — подумав я, входячи.

Але думка про цих роззяв застрягла у мене в голові, й невдовзі я вийшов знову. Сонце вже підбилось височенько, але з-за лісистого мису ще не вийшло. Минуло десь із чверть години. А людей насходилось іще більше, другий берег річки вони обсіли вряд, — може, з тридцятеро дорослих, а дітей двічі стільки, — ті стоять, ті сидять навпочіпки долі, і всі витріщаються на мій дім. Колись я вже бачив на одному острові, як один дім отак оточили, але там у домі крамар лупцював свою жінку, а вона репетувала. А тут не було нічого — в печі топилося, дим із комина йшов, як у всіх добрих людей, ні до чого й присікатися. Звісно, приїхав чужинець, але ж вони вже бачили того чужинця напередодні, і ніякого переполоху не було. Що ж їх тепер сколошкало? Я зіперся ліктями на поруччя та й сам у них утупився. А їм хоч би що! Діти час від часу про щось там джерготіли, але так тихо, що я навіть голосів не міг розчути, не те що слів. А решта стовбичили, мов кам'яні боввани: витріщаються на мене мовчки і якось так сумно своїми блискучими очима, і мені враз видалося, наче я стою на помості під шибеницею, а ці добрі люди прийшли подивитись, як мене вішатимуть.

Я відчув, що мені стає кисло на серці, і злякався, що вони це помітять, а такого не можна допустити. Я випростався, вдав, ніби потягуюсь, спустився сходинками з веранди й неквапом поплентав до річки. По стовпиську перебіг короткий гомін, як ото в театрі, коли піднімається завіса, і декотрі з найближчих трохи розступились. Я побачив, як одна дівчина поклала руку на плече юнакові, а другою показала вгору і водночас промовила щось тубільною говіркою, здушеним голосом. Футів за три від стежки, якою я йшов, сиділо троє маленьких хлоп'ят. Угорнені в простирадла, з поголеними голівками, з чубчиками, залишеними на маківці, з зачудованими личками, вони скидались на оті фігурки, що їх ставлять на каміні. Поки що вони сиділи нерухомо, поважно, мов судді. Я підходив до них швидко, рішуче, ніби людина, що прямує до якогось діла, і мені здалося, що на трьох личках блимнув якийсь подив. Тоді один малюк (той, що сидів найдалі) схопився і прожогом кинувся до своєї матусі. Решта двоє хотіли бігти за ним, зашпортнулись, покотилися по землі, репетуючи, виборсались зі своїх простирадел. За мить усі троє уже прожогом утікали, голісінькі, й верещали, мов поросята. Тубільці, що ніколи, навіть на похороні, не проґавлять нагоди посміятись, коротенько реготнули, наче собаки гавкнули, і знов замовкли.

Кажуть, людині страшно зоставатись самій. Дурниця. У темряві чи в густих хащах їй страшно від того, що вона не знає, чи не чигає на неї отут поряд ціле військо. А найстрашніше бува їй, коли вона опиниться сама серед юрби, не відаючи, що в тієї юрби на думці. Коли той сміх урвався, я теж зупинився. Хлоп'ята ще не добігли до своєї якірної стоянки, вони ще мчали в один бік, а я вже завернув на шістнадцять румбів і гайнув у другий. Я вийшов з дому, мов дурень, і на всіх вітрилах попрямував до моря, а тепер знову, мов дурень, вертався назад. Напевне, картина була вкрай кумедна, і що мене найдужче приголомшило, так це те, що тепер ніхто не засміявся. Тільки одна стара тубілка застогнала якось молитовно, як ото сектярі у своїй молільні після проповіді.

— Я ще ніколи не бачив таких дурних канаків, як оце тут, — сказав я вдома до Ами, дивлячись на тих роззяв у вікно.

— Нічого не знай, — відказала Ама зі зневажливою міною, як оте вона вміла. Більш ми про це не говорили, бо я був вибитий з колії, а Ама сприйняла цю історію так байдуже, що мені аж соромно стало.

Весь день ті бевзі просиділи з західного боку мого будинку та за річкою, дожидаючи якоїсь потіхи, не знаю вже якої, — може, щоб вогонь упав з неба й спалив мене з усіма тельбухами. Але надвечір, як усі щирі остров'яни, вони знудились і забралися геть, а натомість влаштували танці у великому домі селища, звідки чути було їхні співи та плескання в долоні, мабуть, години до десятої вечора, а другого дня вони наче геть забули про моє існування. Якби впав з неба вогонь або земля розверзлась і поглинула мене, мабуть, ніхто б не прийшов подивитись на це чи то для розваги, чи то для науки, чи то ще для чогось. Але я мав іще пересвідчитися, що вони нічого не забули і знишка пильно стежили, що буде зі мною далі.

Обидва ті дні я не мав коли вгору глянути: давав лад крамниці та перевіряв ті запаси, що лишив тут Вігорс. Ця робота геть висилювала мене і не дуже давала думати про щось інше. У попередньому рейсі Бен уже ревізував запаси, і я знав, що Бенові можна вірити, але мені ясно було, що там ще хтось похазяйнував за цей час. Я побачив, що на покриття недостачі може піти піврічна платня й увесь прибуток і ладен був сам себе відшмагати за те, що був такий дурний — сидів чаркував із тим Кейсом, замість зробити ревізію при капітані.

Та чи варто лити сльози за торішнім снігом? Що з воза впало, то вже пропало. Я міг тільки дати лад тому, що лишилося, та моїм власним запасам (які сам вибрав), поганяти пацюків і тарганів та обладнати крамницю як слід, по-сіднейському. Все вийшло — любо глянути! А третього ранку я закурив люлечку, став на порозі й подивився всередину, тоді обернувся, глянув на високу гору й побачив, як тріпочуть кокосові мати над тоннами копри[14], а тоді глянув на селище в зелені й там побачив острівних чепурунів та чепурух, а як полічив ті ярди барвистого ситцю, що вони накуплять на спіднички та сукенки, то відчув, що оце я нарешті попав у таке місце, де можна напхати капшук, тоді вернутись додому й відкрити свій шиночок. Сів я на веранді, а довкола така пишна природа, око вбирає, сонце золоте, і чистий, свіжий, здоровий пасат розганя тобі кров незгірш за купіль морську, і вся та історія відійшла в непам'ять, і я поринув у мрії про Англію, хоча то, кінець кінцем, бридка, холодна й мокра діра, де сонця не стає й на те, щоб книжку почитати, та про свій майбутній шиночок десь над битим шляхом, наче над проспектом у місті, з вивіскою на зеленому дереві.

Так було вранці, але минув день, і ніякий дідько навіть не заглянув до мене, а що я добре знав тубільців на інших островах, це здалось мені дуже дивним. Люди трохи сміялися з нашої фірми та з її розкішних факторій, а особливо з оцієї, що на Фалезі: мовляв, уся копра в окрузі їх не оплатить (таке я чув) і за п'ятдесят років, але я гадав, що то перебільшення. Та коли минув полудень, а я не вторгував нічого, настрій у мене підупав. А о третій пополудні я вийшов прогулятися й трохи збадьоритись. Серед зелені я побачив білого чоловіка в довгих ризах і з такого вбрання та з обличчя збагнув, що це священик. На вигляд то був добродушний чолов'яга, вже трохи посивілий і такий брудний, що ним можна б писати на клапті паперу.

— Добридень, сер, — сказав я.

Він зраділо відповів мені по-тубільному.

— Ви не говорите по-англійському? — спитав я.

— Французька, — відповів він.

— Ну що ж, вибачте, але тут я пас, — сказав я.

Він усе-таки спробував щось розтлумачити мені по-французькому, потім тубільною говіркою — видно, думав, що так буде найлегше. Я втямив, що він хоче не тільки пробути зі мною день, а чогось більшого — про щось мене повідомити, — і почав прислухатись уважніше. Розчув імена Адамса, і Кейса, і Рендола — Рендола найчастіше, — і слово «трута» чи щось подібне, і ще якесь тубільне слово, що його він уживав дуже часто. Я вернувся додому, твердячи подумки те слово.

— Що означає «фасіокі»? — спитав я в Ами, бо так звучало для мене те слово.

— Роби мертвий, — відповіла вона.

— Отуди к бісу! — вигукнув я. — А ти чула коли, ніби Кейс отруїв Адамса?

— Усі чоловік це знаю, — зневажливо відповіла Ама. — Давай він білий пісок — лихий пісок. Він ще маєш пляшка той пісок. Коли він давай твоя джин — твоя не пий.

Правда, я чув такі байки на багатьох островах, і завжди там виступав отой білий порошок, так що я не дуже повірив. Проте ще сходив до Рендолового дому глянути, чи не завважу чогось, і побачив, цю Кейс сидить на порозі і чистить рушницю.

— Добре тут полювання? — спитав я.

— Перший сорт, — відказав він. — У джунглях усякого птаства повно. Якби стільки копри було, — каже він якось лукаво, — але з цим, здається, тут не густо.

Мені видно було Чорного Джека в крамниці — він когось обслуговував.

— А я бачу, торг іде, — сказав я.

— Та це перший покупець за три тижні, — відмахнувся Кейс.

— Та невже? — здивувався я. — Три тижні? Ну що ж.

— Коли не вірите, — вигукнув він уже трохи дратливо, — можете піти й глянути на склад копри. У цю благословенну годину він напівпорожній.

— Ну, це ще нічого не означає, — зауважив я. — Може, вчора він був зовсім порожній.

— Та це правда, — зі смішком погодився Кейс.

— До речі, — спитав я, — що воно за тип отой священик? Наче добра душа.

На ці слова Кейс зареготав.

— А, я вже бачу, що вам свербить. У вас Ґалюше побував.

Здебільша його називали «отець Калоша», але Кейс завжди вимовляв його ім'я на французький лад, і це була ще одна причина для нас уважати його за щось трохи помащене.

— Так, я його бачив, — сказав я. — По-моєму, він не дуже поважає вашого капітана Рендола.

— Ще б пак! — вигукнув Кейс. — Це через оту мороку з сердегою Адамсом. Останнього дня, коли він лежав і умирав, тут проїздив молодий Банком. Ви стрічались коли з Банкомом?

Я відповів, що не стрічався.

— О, то чудило, той Банком! — засміявся Кейс. — Ну, то він забрав собі в голову, що треба покликати до хворого отця Ґалюше, хай висповідає старого й причастить. Адже тут, крім пасторів-канаків, нема більше жодного священика. Мені, самі розумієте, було байдужісінько, але я сказав, що слід би спитати самого Адамса. А той усе белькотів про підмочену копру та про дурисвітство. «Слухай-но, — кажу я, — ти дуже хворий. Може, покликати Калошу?» Він звівся на лікті й каже: «Покличте священика, покличте! Я не хочу здихати тут, як собака!» Він говорив так гаряче, нетерпляче, але цілком розумно. Отже, заперечити було нічого, і ми пішли спитати в Ґалюше, чи не прийде він. Ну, він радий був прийти, аякже! Він почав натягати свою бруднющу білизну, тільки-но почув. Але ми це вирішили без Татуся. А наш Татусь запеклий баптист, і йому щоб ніякими папістами й не пахло. То він узяв та й замкнув двері. Банком сказав йому, що він фарисей, то я думав уже, що старого грець поб'є.

«Фарисей! — каже. — Я — фарисей? Оце я на те життя прожив, щоб це почути від такого фертика, як ти?» І кинувся на Банкома, так що мені довелось їх розбороняти, а посеред того всього Адамс, у нього знов клепка випала, і він знову плете щось про копру, наче зроду придурок. Ну театр, та й годі, і я мало не луснув зо сміху, коли це враз Адамс підвівся, сів, ухопився руками за груди, і його почало тіпати. Тяжко вій помирав, той Джон Адамс, — сказав Кейс, раптово спохмурнівши.

— А як же зі священиком? — спитав я.

— Зі священиком? — перепитав Кейс. — Той гамселив у двері знадвору та гукав тубільців, щоб бігли виламувати їх, та репетував, що він прийшов душу спасти і так далі. Його теж до живця пройняло. Але що ж ви хочете? Джоні зірвався в нього з гачка, другого Джоні не передбачалось, і зі сповіді та причастя вийшла мильна булька. Далі Рендолові внесли у вуха, що той священик молиться над Джоніною могилою. А Татусь був надудлений по зав'язку, то вхопив дрюка й гайда до тої могили, аж там стоїть навколішки Ґалюше, а на нього дивиться ціла юрба тубільців. Здавалось би, Татуся ніщо в світі не цікавить, крім пляшки, коли ж вони зі священиком дві години там гарикались, батькували один одного по-тубільному, і щоразу, як Ґалюше хотів упасти навколішки, Татусь кидався на нього з дрюком. Такої вистави на Фалезі ще звіку не було. Скінчилося тим, що капітан Рендол беркицьнувся й забився в якихось ніби корчах, а священик таки доп'яв свого. Але такого сердитого священика я ще не бачив: він подав тубільним ватагам скаргу, що йому завдано образи — так він це назвав. Нічого він не добився, бо наші тутешні ватаги протестанти, а крім того, він іще морочив їм голови барабаном для ранкової школи, і вони раді були піднести йому дулю. А тепер він присягається, що старий Рендол отруїв Адамса чи цю, і коли вони де здибаються, то вишкіряються один на одного, як два коти.

Він розповів що історію щонайприроднішим тоном, ще й так, ніби вона його страшенно бавила; хоча тепер, по довшому часі, я згадую її як щось страх яке жорстоке. А втім, Кейс ніколи не намагався показати себе лагідним — тільки прямим і щирим, і взагалі справжнім чоловіком. І, сказати правду, заморочив мене далі нікуди.

Вернувшись додому, я спитав у Ами, чи вона «попі» — наскільки я збагнув, так у тубільців називають католиків.

— Е ле аї! — відказала вона. Коли треба було щось рішуче заперечити, вона завжди переходила на тубільну говірку, і справді воно звучало рішуче. — Нема добре попі! — ще додала.

Потім я розпитав її за Адамса й священика, і вона розповіла майже те саме, тільки на свій лад. Так що я багато вперед не просунувся, але загалом схильний був думати, що все там сколотилося справді через причастя, а отрута — то самі плітки.

Другого дня була неділя, тож ніяка робота мене не чекала. Ама спитала мене вранці, чи піду я «на молитву», і я відповів, що нікуди не піду, і вона теж зосталась удома без жодного слова. Я подумав, що це якось не схоже на тубільців, та ще на жінку-тубілку, та ще на жінку, що має обнови, якими можна похизуватись; а втім, мене таке ще й як улаштовувало, і я не став доскіпуватись. Дивне було те, що я врешті таки мало не зібрався піти до церкви, хоча звичайно не дуже кваплюсь туди. Я вийшов пройтися й почув, як співають духовний гімн. Ви знаєте, як воно бува. Коли почуєш, що люди співають, то воно наче притягує тебе; і дуже скоро я опинився коло самої церкви. То була невелика, низенька довгаста будівля з коралового каменю, загострена з обох кінців, наче вельбот, із високою покрівлею на тубільний лад, вікна без віконних рам, дверні прорізи без дверей. Я встромив голову в одне з вікон і побачив щось таке нове для мене (бо на тих островах, де я бував, звичаї інакші), що не відійшов, а дивився далі. Паства сиділа долі на матах, жінки з одного боку, чоловіки — з другого, всі вичепурені, мов на парад — жінки в сукнях і купованих капелюшках, чоловіки в білих куртках та сорочках. Гімн уже доспівали, пастор, високий канак, теж вичепурений, стояв коло амвона й на повному ходу промовляв казання, і з того, як він помахував рукою, та виспівував слова, та підносив і стишував голос, та неначе щось вичитував своїй пастві, я зрозумів, що він неабиякий мастак у своєму ділі. Та ось він раптом підвів голову й зустрів мій погляд, їй же Богу, він поточився назад, очі йому полізли на лоба, рука піднялась і тицьнула на мене ніби мимовільно, і казання вмить урвалося.

Не дуже приємно казати про себе таку річ, але я кинувся тікати, і якби мене оце сьогодні щось так ошелешило, я б кинувся тікати й сьогодні. Коли я побачив, як того пащекуватого канака мов громом уразило від самого вигляду мого, мені здалося, наче піді мною земля западається. Я попростував додому і мовчки сидів там. Може, ви подумаєте, що я розповів усе Амі, але то була б не моя система. Може, ви подумаєте, що я побіг радитися з Кейсом, але, як хочете знати, мені було соромно говорити про таку річ. Я думав, що будь-хто тільки зареготав би мені у вічі.

Отож я мовчав і думав, і що довше я думав, то менш мені подобалась ця історія.

До вечора в понеділок я вже остаточно збагнув, що на мене накладено табу. В селищі вже два дні як відкрито нову крамницю, а жодна жива душа не прийшла подивитись на крам, у таке годі повірити.

— Амо, — сказав я, — гадаю, на мене наклали табу.

— Я гадаю, так, — відказала вона.

Я хвильку подумав, чи не розпитати її ще, та це погане діло, коли тубільці подумають, ніби ти з ними радишся, і пішов до Кейса. Було вже темно, він сидів на сходинці сам, як здебільше, й курив.

— Кейсе, — сказав я, — якась чудасія. На мене наклали табу.

— Ет, дурниця, — відказав він. — На цих островах таке не заведене.

— Може, так, а може, й не так, — сказав я. — Там, де я бував досі, заведене. І я, будьте певні, знаю, що воно таке, тож я вам кажу точно: на мене наклали табу.

— Ну, і що ж ви такого зробили? — спитав він.

— Оце ж я й хочу з'ясувати, — сказав я.

— Та ні, не може цього бути, — запевнив він. — Це неможлива річ. Але я скажу вам, що робити. Вам треба заспокоїтись, а я піду й усе з'ясую. Зайдіть тільки до нас, погомонимо з Татусем.

— Дякую, — відказав я. — Я краще посиджу тут на веранді. У вас у домі так тісно.

— Ну, то я викличу Татуся сюди, — пропонує він.

— Дорогенький мій, — кажу я. — Краще не треба. Правду кажучи, я не дуже закоханий у містера Рендола.

Кейс засміявся, взяв у крамниці ліхтар і подався до селища. Вернувся хвилин через п'ятнадцять із дуже заклопотаним виглядом.

— Правда ваша, — сказав, поставивши ліхтар на сходинки до веранди. — Зроду б не повірив. Не знаю, до чого ще дійде нахабство цих канаків: здається, вони втратили будь-яку пошану до білих. Треба б сюди військового корабля — найкраще німецького: німці вміють давати раду канакам.

— То на мені табу? — вигукнув я.

— Та щось схоже, — відповів Кейс. — Ще й найгірше з усіх, про які я будь-коли чув. Але я вас не покину, Вілтшире, я буду з вами попліч. Приходьте завтра вранці о дев'ятій, ми з'ясуємо все це з ватагами. Вони мене бояться — принаймні досі боялись, але тепер чогось дуже розпаношились, не знаю, що й думати. Зрозумійте мене, Вілтшире: я дивлюсь на це не як на ваш особистий клопіт, — провадив він вельми рішучим тоном, — а як на клопіт для всіх нас, Клопіт Білої Людини, і я боротимусь до останку, і ось вам моя рука.

— А ви з'ясували, в чому причина? — спитав я.

— Ще ні, — відповів Кейс. — Але завтра ми їх притиснемо.

Загалом його поведінка мені сподобалась, а другого дня, коли ми зустрілися, щоб іти вдвох до ватагів, ще дужче сподобавсь його суворий та рішучий вигляд. Ватаги чекали нас в одному з їхніх великих овальних будинків, і ми ще здалеку розпізнали, в котрому саме, бо перед ним зібралась ціла юрба — душ зо сто чоловіків, жінок і дітлахів. Декотрі з чоловіків затримались там дорогою до роботи й були в зелених вінках, і це нагадало мені Перше травня в нас удома. Цей натовп розступився, пропускаючи нас, і загомонів з якимось раптовим гнівним запалом. У будинку було п'ятеро ватагів: четверо дужих показних чоловіків, а п'ятий — зморщений дідуган. Вони сиділи на матах, убрані в білі спіднички та куртки, а в руках тримали віяла, мов якісь витончені панії; двоє мали на грудях католицькі образки, що змусило мене задуматись. Нам було вже визначено місце, для нас покладено мати навпроти тих достойників, ближче до входу: середина лишалась вільна. Юрба впритул за нашими спинами щось мурмотіла, штовхалась, витягувала шиї, аби краще нас бачити, а тіні тих людей танцювали перед нами на чистих камінцях долівки. Мене трошечки вибило з колії збудження натовпу, але спокійний, люб'язний вигляд ватагів додав мені духу, тим більше, що їхній речник почав і виголосив до кінця довгу промову негучним голосом, часом показуючи рукою то на Кейса, то на мене, а часом постукуючи щиколотками по маті. Одне було ясне: у ватагах не відчувалося й знаку якоїсь злості.

— Що він сказав? — спитав я, коли він докінчив.

— Та нічого такого, тільки що вони раді бачити вас і розуміють з моїх слів, що ви хочете на щось поскаржитись. Мовляв, викладайте цю скаргу, і вони вчинять справедливо.

— Та й довго ж він це казав, — подивувався я.

— Ну, решта були всякі солодкі слова, «бонжури» тощо, — сказав Кейс. — Самі знаєте, які вони, ці канаки.

— Ну, від мене багато «бонжурів» вони не діждуться, — відказав я. — Скажіть їм, хто я такий. Я білий чоловік, британський підданий і в себе вдома страх який великий ватаг, а сюди приїхав робити їм добре, приніс їм культуру. А вони, ще не встиг я й розпакувати свій крам, наклали на мене табу, і ніхто не сміє підійти до мого дому! Скажіть їм, що я не збираюся ламати якісь закони, а коли вони хочуть подарунка, то не поскуплюся. Я не ганю нікого, хто дбає про себе, так і скажіть їм, бо така вже природа в людини. Та коли вони думають, що сядуть мені на шию зі своїми тубільними штучками, то скоро побачать, що помилилися. І скажіть їм у вічі, що я, як білий чоловік і британський підданий, вимагаю пояснити, чому до мене так поставилися. Така була моя мова. Я знаю, як треба поводитися з канаками — розтлумачити їм усе просто і ясно й учинити по правді, і тоді, мушу визнати, вони завжди поступляться тобі. Вони не мають ніякого справжнього врядування й справжнього закону, оце те, що треба вдовбти їм у голову, та коли б і мали, то це було б курям на сміх, якби вони прикладали все те до білої людини. Дивно було б, якби ми на це погодились і не могли тут робити що нам хочеться. Сама думка про це завжди доводила мене до сказу, і я відтарабанив свою промову досить гучно. А тоді Кейс переклав її — чи, може, прикинувся, ніби перекладає, — і перший ватаг відповів йому, потім другий, потім третій — усі на один манір, спокійно і лагідно, але водночас урочисто. Один раз запитали Кейса про щось, і він відповів, і всі (ватаги й юрба) зареготали й глянули на мене. Нарешті зморщений дідуган і рославий молодий ватаг, що говорив першим, улаштували Кейсові справжній перехресний допит. Часом я бачив, що Кейс пробує огризатись, і вони насідали на нього, мов гончаки, аж у нього піт по обличчю котився, і для мене то була не дуже приємна картина, а при деяких його відповідях юрба скрикувала й щось мурмотіла, і слухати це було не приємніше. То була просто ганьба, що я не тямив по-тубільному, бо (як я тепер гадаю) вони випитували Кейса про мре одруження, і йому довелося добряче попокрутитись, аби відвести підозру від себе. Та даймо спокій Кейсові: йому вистачило б мозку, щоб цілим парламентом порядкувати.

— Що, оце й усе? — спитав я, коли настала мовчанка.

— Ходімо, — сказав він, утираючи обличчя, — розповім надворі.

— Ви хочете сказати, що вони не знімуть табу? — вигукнув я.

— Це якесь дивне діло, — сказав він. — Надворі розповім. Краще ходімо геть.

— Ну, я цього їм не попущу. Не така я людина! — вигукнув я. — Ви не діждетесь, щоб я показав спину жменьці канаків.

— Краще не заводьтеся, — сказав Кейс.

Він дивився на мене й наче підморгував, а п'ятеро ватагів дивилися на мене досить чемно, але трішечки й гостро; а люди повтуплювались у мене, витягували шиї й штовхались. Я згадав про тих, що були обсіли мій дім, і як пастор сахнувся, тільки-но побачивши мене, і вся ця історія видалась мені такою чудною, що я встав і пішов за Кейсом. Натовп ізнову розступився, пропускаючи нас, але вже ширше, а діти, котрі позаду, з криком кинулися бігти, і так ми, двоє білих, ішли геть, а вони всі стояли й стежили за нами очима.

— Ну, кажіть, що це все означає, — спитав я.

— Правду кажучи, я й сам до пуття не розібрав. Вони за щось сердиті на вас, — каже Кейс.

— Накласти табу на людину, бо вони сердиті на неї! — вигукнув я. — Зроду не чув про таке.

— Та ні, бачте, тут щось гірше, — відказав Кейс. — На вас нема табу — я ж вам казав, що цього не може бути. Вони просто не хочуть підходити до вас, Вілтшире, ось у чім річ.

— Не хочуть підходити? Цебто як? Чому вони не хочуть до мене підходити? — кричу я.

Кейс завагався. Тоді тихо промовив:

— Здається, вони налякані.

Я застиг на місці.

— Налякані? — перепитав. — Ви що, здуріли, Кейсе? Чим же це вони налякані?

— Якби ж то я міг розшолопати, — похитав головою Кейс. — Мабуть, якимось із їхніх безглуздих забобонів. Оце ж то мені й не подобається, — додав він. — Та сама історія, що з Вігорсом.

— Я хочу знати, що ви маєте на увазі, і не відчеплюсь, поки не поясните, — сказав я.

— Ну, ви ж знаєте, що Вігорс накивав п'ятами, покинувши все як стояло, — відказав він. — Теж щось таке з забобонами — я так і не добрав діла. Але під кінець усе виглядало кепсько.

— А я чув щось інакше про цю справу, — сказав я. — І краще скажу вам, що саме. Я чув, ніби він утік через вас.

— Що ж, мабуть, йому соромно було сказати правду, — відказав Кейс. — Мабуть, боявся, що дурним назвуть. Та й правда, я сам випровадив його. «А що б ти зробив, старий?» — питає він. «Ушився б, — кажу, — і більш про це не думав.» Я, звісно, радісінький був бачити, як він дає драпака. Не моя звичка повертатися спиною до товариша, коли він у скруті, але в селищі такий переполох був, що я просто не годен був передбачити, чим воно все скінчиться. Я, звісно, дурень був, що так панькався з тим Вігорсом. І сьогодні вони мені це закидали. Ви чули, як Маса — отой молодий ватаг, здоровило отой — весь час одно товк: «Віка»? Бо вони в'їлись на нього. І не схоже на те, щоб уже забули.

— Усе це дуже добре, — сказав я, — але воно не пояснює, в чому клопіт, не пояснює, чого вони бояться, що вони думають.

— Якби ж то я знав, — відказав Кейс. — Нічого певнішого я не можу сказати.

— По-моєму, можна було спитати, — сказав я.

— А я й спитав, — каже він. — Але ви ж, певне, самі бачили, якщо ви не сліпий, що з того запитання вийшло. Я зроблю для іншого білого все, на що стане духу, але як побачу, що сам попав у халепу, то думаю насамперед про свою шкуру. Лихо моє в тому, що я надто добродушний. І дозволю собі сказати, що я не такої сподівався вдячності за те, що вліз у цю вашу тарапату.

— А я про одне діло думаю, — сказав я. — Ви, звісно, дурень були, що так панькалися з тим Вігорсом. Одна втіха, що зі мною ви небагато панькалися. Я завважив, що ви ні разу ще не були у мене в домі. Зайдіть-но тепер: ви ж колись обіцяли?

— Так, справді, не був, — погодився він. — Це я не встиг зробити, і мені дуже шкода, Вілтшире. Але щоб зайти до вас зараз… не буду вас морочити.

— Тобто ви не зайдете? — спитав я.

— Дуже шкодую, друзяко, але я саме це й хотів сказати, — відповів Кейс.

— Одне слово, ви боїтесь? — кажу я.

— Одне слово, я боюсь, — каже він.

— І на мені так і лишається табу казна через віщо? — спитав я.

— Та я ж кажу, що нема на вас ніякого табу, — запевнив він. — Канаки просто не хочуть підходити до вас, оце й усе. І хто може їх примусити? Ми, торгівці, великі нахаби, мушу сказати: ми силуємо цих сердешних канаків відступатися від власних законів, знімати власні табу, і то коли нам лишень заманеться цього. Але ж ви не хочете сказати, що сподіваєтесь на закон, який зобов'язував би людей купувати крам у вашій крамниці, хочуть вони того чи ні? Невже ви хочете сказати мені, що у вас аж стільки нахабства? А навіть коли так, то дивне діло, що ви це пропонуєте мені. Я б хотів нагадати вам, Вілтшире, що я сюди приїхав теж як торгівець.

— Бувши вами, я б не став говорити про нахабство, — сказав я. — Наскільки я можу зрозуміти, все воно ось на чому сходиться: ніхто тут не буде торгувати зі мною, зате всі торгуватимуть із вами. Вам дістанеться вся копра, а я маю піти до дідька. І я не знаю тут жодного тубільця, а ви тут єдина людина, варта згадки, що вміє по-англійському, і в вас іще стає нахабства натякати, що моє життя в небезпеці, а ви більш нічого не маєте сказати мені, як тільки те, що ви нібито не знаєте чому.

— Що ж, це справді все, що я маю вам сказати, — відповів він. — Я не знаю, хоч би й хотів знати.

— І тому ви відвертаєтесь і полишаєте мене на самого себе! Це по-людському? — спитав я.

— Ну, коли ви хочете гострих слів… — відказав він. — Я так не кажу. Я кажу тільки: «Я збираюся сторонитись вас, бо інакше сам опинюся в небезпеці».

— І оце називається білий чоловік! — обурився я.

— О, я розумію, ви роздратовані, — сказав він. — Я й сам би роздратувався. Можу вас перепросити.

— Не треба, — сказав я, — йдіть перепрошуйте когось іншого. Мені ось сюди, вам он туди.

З цими словами ми розійшлись, і я подався просто додому досить-таки розгарячений, а там побачив, що Ама приміряє на себе цілу купу краму, наче дитина.

— Облиш ці дурниці, чуєш? — сказав я. — Наробила тут розгардіяшу, а мені складай тепер, наче в мене іншого клопоту мало! А я тобі, здається, загадав, щоб приготувала обід!

І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.

— А тепер, — кажу, — поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?

Вона втупила в мене великі з подиву очі.

— Ти не знаєш? — видихнула нарешті.

— Ні, — сказав я. — А звідки ж я маю знати? Там, звідки я приїхав, такого сказу не бувало.

— Есі не скажи тобі? — знов спитала вона.

(Есі — це було ім'я, яке тубільці дали Кейсові; воно могло означати «чужинець», або «дивак», або, можливо, «сушене яблуко». Але найскорше це було просто його власне прізвище, не розчуте як слід і вимовлене на канацький лад.)

— Майже нічого, — відповів я.

— Чорт бери Есі! — вигукнула вона.

Вам може здатися кумедним, що в цієї канацької дівчини вихопилась така брутальна лайка. Зовсім ні. То була ніяка не лайка, не вияв гніву, Ама стояла вище від гніву і розуміла власні слова цілком поважно й буквально. Вона стояла випростана, і навряд чи я бачив доти або потім, щоб у жінки був такий вигляд. Мені аж мову відібрало. Потім вона ніби вклонилась мені, але вклонилась гордо-прегордо і простягла руки долонями вперед.

— Я соромно, — сказала. — Я думала, ти знаєш. Есі він кажи мені, що ти знаєш, кажи мені, що тобі дарма, кажи мені, що ти любиш мене так дуже-дуже. Табу на мені, — додала вона, приклавши руку до грудей, як тоді, в нашу шлюбну ніч. — Тепер я йди геть, і табу він іди зі мною. Тоді ти дістанеш дуже багато копра. Гадаю, ти хочеш більше копра. Тофа, алії, — додала вона по-тубільному. — Прощай, ватаже!

— Стривай! — гукнув я. — Не квапся так.

Вона скоса глянула на мене з усмішкою.

— Тямиш, ти дістанеш багато копра, — сказала вона так, як ото влещують дитину цукерками.

— Амо, — сказав я, — не дурій. Я не знав, і це правда, і Кейс, видно, втнув нам обом паскудну штуку. Але тепер я знаю, і мені дарма: я люблю тебе дуже-дуже. Ти не йди, ти не кидай мене, бо мені дуже шкода.

— Ти не любий мене! — вигукнула вона. — Ти казав мені лихі слова. — Тоді кинулась додолу в кутку й заридала.

Я, звісно, не вчений, але й не вчорашній, і я зрозумів, що найгірший клопіт із нею вже позаду. Та все-таки вона лежала — спиною до мене, а обличчям до стіни — і вся аж тіпалась від ридання, наче мала дитина, так що й ступні в неї теж здригалися. Просто диво, як це вражає чоловіка в саме серце, коли він закоханий. Бо ніде правди діти: каначка чи не каначка, а я в неї закохався — або ж однаково що закохався. Я спробував узяти її за руку, але вона випручалась.

— Амо, — сказав я, — не будь дурненька, нема чого тобі ревти. Перестань. Я хочу маленьку жінусю. Я тобі правду кажу.

— Ні, ти неправду кажи, — ридала вона.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Почекаю, поки ти виплачешся.

Я сів долі поруч неї й почав рукою гладити її коси. Спочатку вона стиналась, відсовувалась, коли я торкався її; потім наче перестала мене помічати, далі ридання помалу стихло і врешті зовсім урвалось, а кінець кінцем вона підвела до мене обличчя.

— Ти кажи мені правду? Ти хочеш я зоставайся? — спитала вона.

— Амо, — сказав я, — я волію мати тебе, ніж усю копру на всіх островах.

То були дуже гучні слова, і що найдивніше — цілком щирі. Вона зірвалась, обхопила мене руками й притисла своє обличчя до мого — так вони на островах цілуються, — аж я геть змокрів від її сліз, і серце моє прикипіло до неї. Ніщо ніколи не було мені таке близьке, як це брунатне дівчисько. Все збігалося докупи й геть закрутило мені голову. Вона була така гарна, хоч у рамця заводь; видно було з усього, що це мій єдиний друг на острові, і мені стало соромно, що я говорив з нею брутально, і вона була жінка, й моя дружина, а ще немовби дитина, про яку я маю дбати, і сіль її сліз була у мене в роті. І я забув Кейса, забув тубільців, забув, що не знаю нічого про всю цю історію, чи згадував її, тільки аби прогнати спогад; забув, що я не могтиму скуповувати копру, а отже, нічого не зароблятиму, забув своїх хазяїнів і ту дивну послугу, яку роблю їм, віддаючи перевагу своїй примсі перед їхнім ділом, забув, що Ама не законна дружина мені, а тільки обманом узята дівчина, і то обманом дуже гидким. Але не забігаймо так далеко вперед. До цього боку справи я вернуся далі.

Дуже пізно ми згадали, що треба ж пообідати. У печі погасло, вона геть захолола; але ми трохи перегодя все-таки розпалили її, й зготували кожне по страві, допомагаючи й заважаючи одне одному й роблячи з цього якусь дитячу гру. Я так жадав її близькості, що, сівши їсти, посадив свою любусю на коліна собі й притримував її однією рукою, а другою їв. І навіть більше. По-моєму, вона була найгірша куховарка з усіх створених Господом; від тієї страви, що вийшла з її рук, занудило б, мабуть, путящу коняку, а проте того дня я споживав Амину кулінарію і не можу пригадати, щоб їжа колись тішила мене більше.

Я не ховався перед собою, не ховався й перед нею. Я бачив, що мене пошито в дурні, і це зроблено з її допомогою, і вона не могла повестись інакше. І я гадаю, що саме це розв'язало їй язик тепер, коли вона вже знала, що ми вірні друзі. Та й багато ж розповіла вона мені, сидячи в мене на колінах і споживаючи моє куховарство, як я споживав її куховарство — для забавки. І про себе, і про свою матір, і про Кейса, та все це було б дуже нудне й зайняло б багато сторінок, якби я виклав його південноморською говіркою, тому я перекажу його нормальною англійською мовою — а ще одну річ про мене самого, що дуже відбилась на моїй поведінці, як ви скоро дізнаєтесь.

Ама нібито народилася на котромусь із екваторіальних островів, і в цих краях жила всього два чи три роки, а приїхала сюди з якимсь білим, одруженим з її матір'ю. Потім той білий помер, а у Фалезі воші з матір'ю живуть усього рік.

А перед тим вони довго мандрували по різних місцях із тим білим, що був, видно, з отих непосидющих натур, котрі все життя шукають легшої роботи. Про таких кажуть, що вони шукають золота на другому кінці веселки. А коли чоловік хоче мати роботу, яка забезпечить його, поки й віку, хай забуде про гонитву за легкою роботою. Вона дає людині хліб і м'ясо, ба навіть досить солодке життя, бо ви ніколи не побачите когось такого голодним і не часто побачите його тверезим, але місця собі він не нагріє ніде. Одне слово, той волоцюга тягав жінку та її дочку за собою повсюди, але більше по глухіших островах, де не було поліції і де, як він сподівався, легка робота на вулиці валяється. У мене на таких свій погляд, але я радий, що він не завіз Аму та її матір до Апіа, чи Папеете[15], чи ще до котрого з отих умить вирослих міст. Нарешті він зачепився у Фале-Алії на цьому острові, відкрив сяку-таку торгівлю — Господь знає, як! — перебивавсь у ній звичним для нього маніром і помер, не зоставивши по собі майже нічого: клаптик землі у Фалезі, одержаний на сплату безнадійного боргу, і це заронило в голови матері та дочки думку перебратися сюди й тут жити. Здається, Кейс по змозі підтримував їх і допоміг збудувати хатину. Він був дуже ласкавий у ті дні, й давав Амі роботу, і нема сумніву, що він накинув на неї оком із самого початку. Проте, як тільки вони тут більш-менш устаткувалися, з'явивсь один молодик, тубілець, що захотів одружитися з нею. Він був із дрібніших ватагів, мав у родині якісь тонкі мати та якісь старовинні пісні і був, як сказала Ама, «дуже гарний». І взагалі то була просто чудова партія для вбогої дівчини, не тутешньої острів'янки.

Тільки-но я це почув, мені аж недобре стало з ревнощів.

— І ти хочеш сказати, що ладна була вийти за нього?! — вигукнув я.

— Айое, так, — відповіла вона. — Я дуже люби він!

— Отакої! — сказав я. — А якби зразу потім приїхав я?

— Тепер я люби твій куди більше, — запевнила вона. — Але якби я пішла за Айоані, я була б добра дружина. Я не звичайний каначка. Добрий дівчина! — додала вона.

Що ж, довелось мені вдовольнитися цим; але запевняю вас, що мені ця історія і геть-то не сподобалась. А кінець її сподобався ще менше, ніж початок. Бо, як видно, весь клопіт почався з цього сватання. Як видно, доти на Аму та її матір дивилися, звичайно, звисока, як на людей безрідних і на чужинців, але не кривдили їх; і навіть коли на сцену виступив Айоані, спочатку це не викликало такого невдоволення, як можна було чекати. А потім, десь за півроку до мого прибуття, Айоані несподівано відкинувся від Ами й перебрався на іншу частину острова, й відтоді Ама з матір'ю лишилися самотні. Ніхто не заходив до їхньої хатини, ніхто не озивався до них на вулиці. Якщо вони йшли до церкви, інші жінки відсовувалися зі своїми матами далі й лишали їх самих посеред вільної місцини. То було справжнісіньке відлучення, як ото описують у книжках про середньовіччя, і причину чи сенс цього годі було розгадати. Напевне, якась тало пепело, — казала Ама, — якась брехня, якийсь наклеп, і все, що вона про це знала, внесли їй у вуха дівчата, які були заздрили її щастю з Айоані, а тепер дражнили її тим, що він її покинув, і коли зустрічали її наодинці в лісі, то гукали їй навздогін, що вона ніколи не одружиться.

— Вони кажуть, що мене жоден чоловік не візьме, — казала вона мені. — Побоїться, мовляв.

Єдиний, хто ще заходив до них після цього, був дядечко Кейс. Навіть він остерігався робити це відверто, а приходив здебільшого вночі. І дуже скоро висвітив свої карти й почав упадати коло Ами. Мені ще допікав Айоані, і коли я почув, що й Кейс там підбивав клинці, мене за печінки взяло.

— Ну, і як же ти? — спитав я в'їдливо. — Мабуть, тобі й Кейс видався «дуже гарний», і ти дуже люби він»?

— Тепер твій кажи дурне, — мовила вона. — Білий чоловік, він іди сюди, я одружуся з ним однаково що з канаком. Гаразд, а він тоді одружиться однаково що з білою жінкою. А якщо не одружиться, іди геть, а жінка лишайся. Однаково що злодій, порожня рука, серце з Тонга[16] — ніхто не може люби! Тепер ти прийди, одружися зі мною. Твій велике серце — ти не соромишся дівчина з острів. Тому я люби тебе дуже-дуже. Я пишайся.

Не знаю, чи млоїло мені так серце ще коли в житті. Я поклав виделку, я зсадив з колін «дівчину з острів», бо відчув, що ні те, ні те в цю мить мені ні до чого, і почав ходити по кімнаті сюди й туди, а Ама водила за мною очима, бо стривожилась, та й не диво! Та для мене слово «тривога» було б надто слабеньке. Я так прагнув і так боявся вихаркати з себе весь бруд, усю свою підлоту!

І саме тоді з моря долинув спів. Він раптом забринів дзвінко й близько, бо човен виплив із-за мису, і Ама, підбігши до вікна, гукнула, що це «місі» знову приплив до нас.

Мені самому видалося дивним, що я зрадів прибуттю місіонера. Та дивним чи не дивним, а я таки зрадів.

— Амо, — сказав я, — ти зоставайся тут у кімнаті й не вистромляй носа, поки я не вернусь.


Місіонер


Коли я вийшов на веранду, місіонерський човен уже прямував до гирла річки. То був довгий вельбот, пофарбований на біле; на кормі невеликий тент, коло стерна навпочіпки сидів і стернував пастор-тубілець, а двадцять четверо весел зблискували й поринали в такт веслярській пісні. Під накриттям сидів місіонер у білому й читав книжку. Ох, як же любо мені було бачити й чути це: не буває на островах кращого видовища, ніж місіонерський човен із доброю командою та добрим боцманом, і я з півхвилини дивився, трошечки, може, й заздрячи, а потім неквапом спустився до річки.

З другого боку ще один чоловік простував до того самого місця, але він біг і дістався туди раніше. То був Кейс, і на меті в нього, безперечно, було не допустити мене до місіонера, що міг стати мені за перекладача; але я думав зовсім про інше. Я думав про те, як він купив мене з тим одруженням, і про те, що він сам раніше простягав свої лапи до Ами, тож, побачивши його, я оскаженів.

— Геть звідси, шахраю паскудний! — загорлав я.

— Що це ви кажете? — гукнув він.

Я ще раз загорлав те саме, ще й припечатав крутим прокльоном.

— А коли побачу тебе ближче, як за двадцять кроків від мого будинку, — крикнув я, — то всаджу кулю в твої смердючі кишки!

— Коло свого дому можеш робити що хочеш, — відказав він, — я тобі вже сказав, що й не збираюсь туди заходити. Але тут місце громадське, для всіх.

— Тут місце, де я маю свою приватну справу, — відрубав я. — І не збираюсь терпіти, щоб усякі нишпорки підслухували мене, а тому попереджую: гайда звідси!

— І не подумаю, — сказав Кейс.

— Ну, то я тобі зараз покажу! — визвірився я.

— А це ми ще побачимо, — огризнувся він.

Руки він мав спритні, але ж ні ваги моєї, ні зросту мойого не мав і взагалі був супроти мене шибздик, а крім того, я вже так розпікся злістю, що й залізо вгриз би. Я йому приварив раз, потім ще раз, і він покотився долі, аж голова по камінню заторохтіла.

— Ну, вистачить із тебе? — гукаю. Але він тільки глипнув на мене, збілілий і безтямний, а кров розтікалась у нього по обличчю, наче вино по серветці. — Вистачить із тебе? — гукнув я Ще раз. — Кажи, не валяйся й не прикидайся, а то я ще й ногами піддам. Тоді він звівся, сів і підняв голову — з погляду видно було, що йому паморочно, — а кров потекла на піжаму.

— На цей раз вистачить, — сказав він, зіп'явся на ноги й заточуючись пішов назад.

Човен був уже зовсім близько; я побачив, що місіонер відклав книжку, і всміхнувся сам до себе. «Нехай хоч знає, Ідо я чоловік, а не макуха», — подумав.

Це вперше за всі роки на Тихому океані я перемовився двома словами з місіонером. Ба навіть попросив у нього послуги. Я не люблю цього кодла, жоден торгівець не любить; вони дивляться на нас звисока і не приховують цього. А крім того, вони таки добре поканачились і тягнуть руку за тубільцями, а не за білими людьми, такими, як вони самі. На мені була чиста смугаста піжама — бо я, звичайно, вбрався пристойно, коли йшов до ватагів. Та коли я побачив, як місіонер сходить зі свого човна у справжній тропічній формі — білий парусиновий костюм, корковий шолом, біла сорочка й краватка, а на ногах жовті черевики — то ладен був закидати його камінням. Коли він підійшов ближче, зацікавлено дивлячись на мене (мабуть, через бійку), я побачив, що він блідий як смерть, бо в нього пропасниця і саме в човні його почало морозити.

— Ви, певне, містер Тарлтон? — спитав я, бо мені назвали його прізвище.

— А ви, гадаю, новий агент? — питає він.

— Насамперед я хочу вам сказати, що не дружу з місіями, — провадив я, — і гадаю, що ви й ваша братія робите чимало шкоди, натоптуючи тубільцям голови бабусиними казочками та пихою.

— Ви маєте повне право на свою думку, — каже він, трохи скривившись, — але я не маю охоти вислухувати її.

— Ну, склалось так, що ви мусите її вислухати, — сказав я. — Я не місіонер і не люблю місіонерів; я не канак і не пропадаю за канаками — я торгівець, і годі, я простий, маленький білий чоловік і британський підданий, із тих, об кого ви любите витирати ноги. Вам, сподіваюсь, ясно?

— Так, голубе, — сказав він. — Ясно, хоча й не дуже приємно. Коли ви протверезієте, то самі пошкодуєте за своїми словами.

І спробував пройти повз мене, але я зупинив його рукою. Канаки вже почали бурчати. Мабуть, їм не сподобався мій тон, бо я говорив з цим чоловіком так вільно, як оце з вами.

— Тепер ви не можете сказати, що я вас обдурив, — підсумував я, — і я можу вести далі. Я хочу від вас послуги — навіть двох послуг, і коли ви погодитесь мені їх зробити, тоді я, може, більше повірю в оте ваше християнство.

Якусь хвильку він мовчав. Тоді усміхнувся й сказав:

— Дивна ж ви людина!

— Я така людина, якою створив мене Бог, — відказав я. — На джентльмена не вдався.

— А я не певен цього, — відказав місіонер. — І що ж я можу зробити для вас, містере…

— Вілтшир, — підказав я, — хоча здебільшого мене тут називають Велшером. Але правильно буде Вілтшир, от тільки тутешні люди ніяк на це язика не наламають. Чого я хочу? Зараз я вам скажу перше. Я з тих, кого ви називаєте грішниками, а я — шахраями, і я хочу, щоб ви допомогли мені розплатитися з людиною, яку я обдурив.

Він повернувся до своїх веслярів і щось сказав їм по-тубільному.

— А тепер я до послуг вам, — мовив він до мене, — але тільки на той час, поки моя команда обідатиме. Бо мені до вечора треба допливти далеченько. Я загаявся до сьогоднішнього ранку в Папа-Малулу, а завтра ввечері мене чекатимуть у Фале-Алії.

Я мовчки пішов поперед нього до свого дому, досить-таки задоволений, що поговорив саме так, бо я люблю, щоб людина зберігала свою самоповагу.

— Мені дуже шкода, що я ненароком підгледів вашу бійку, — сказав він.

— О, про це я теж хочу розповісти вам, — відказав я. — Це буде послуга номер два. Коли вислухаєте, отоді й скажете, шкода вам чи ні.

Ми зайшли в дім через крамницю, і я в подиві побачив, пдо Ама прибрала зі столу посуд. Це було таке несхоже на її звички, що я зрозумів: вона зробила це з вдячності. І вона стала ще любіша мені. Вони з містером Тарлтоном назвали одне одного на ім'я, і він був наче вельми чемний з нею. Але я не надав тому ваги: ці місіонери завжди чемні з канаками, то на нас, білих людей, вони гримають. Крім того, я не дуже прагнув його товариства. У мене була своя мета.

— Амо, — сказав я, — дай нам твоє шлюбне свідоцтво. Вона глянула на мене сторопіло.

— Давай, давай, не бійся, — сказав я. — Давай сюди.

Свідоцтво вона, як завжди, тримала при собі: здається мені, вона гадала, що то перепустка до раю, і як вона помре, не маючи його напохваті, то потрапить до пекла. Я не розгледів, куди вона його сховала першого разу, не добачив і того, як вона його видобула тепер: воно неначе само стрибнуло у руки, немов у штуках отієї Блаватської[17], що в газетах писали. Але так уміють усі острівні жінки, їх цього, мабуть, змалечку навчають.

— Так ось, — сказав я, взявши посвідчення, — мене одружив із цією дівчиною отой негр, Чорний Джек. Свідоцтво написав Кейс, і це шиковний літературний твір, запевняю вас. Відтоді я дізнався, що на оцю мою дружину за щось уїлися в селищі, і, поки вона зі мною, я не можу торгувати. Ну, і що ж зробив би на моєму місці будь-який чоловік, якщо він справді чоловік? — спитав я. — Насамперед він, мабуть, зробив би оце. — Я подер свідоцтво на клаптики й пожбурив їх під ноги.

— Айе! — скрикнула Ама й сплеснула долонями, але я спіймав її за руку й міцно стиснув.

— А друге, що він зробив би, — провадив я, — якби був тим, що я називаю чоловіком і що назвете чоловіком ви, містере Тарлтон, так це ось що: він привів би ту дівчину до вас чи якого іншого місіонера й сказав би: «Мене одружили з оцією жінкою обманом, але я її дуже вподобав і тепер хочу, щоб мене з нею одружили по правді». Ну-бо, містере Тарлтон. Та, мабуть, краще зробіть це тубільною мовою, це потішить мою стару, — сказав я, назвавши її так, як годиться законну дружину називати.

Тоді він покликав двох своїх веслярів за свідків, і нас обкрутили в нашому власному домі. І священик помолився довгенько, хоча й не так довго, як декотрі, а потім потиснув руки нам обом.

— Містере Вілтшир, — сказав він, коли вже відмолився й вирядив за двері свідків, — дякую вам, ви потішили мене надзвичайно. Не часто я з такою приємністю виконував шлюбний обряд.

Оце справді людська мова! Крім цього, він сказав іще багато чого, і я ладен був слухати його скільки завгодно, бо мені було добре. Але Ама раптом згадала щось і втрутилась.

— Ти дуже рука забий? — спитала вона.

— Спитай у Кейсової голови, старенька, — відповів я.

Вона аж підскочила з радості й завищала.

— Не дуже добра у вас християнка виховалася, — сказав я містерові Тарлтонові.

— Коли вона була в нас у Фале-Алії, ми не числили її серед найгірших, — відказав він. — І коли Ама на когось лиха, то, боюся, не без причини.

— Ну, це якраз нагадало мені про другу послугу, — сказав я. — Я розповім вам, що з нами сталося, тоді ви, може, дещо нам поясните.

— Це довго буде? — спитав він.

— Довго! — вигукнув я. — Там є про що розказати!

— Ну гаразд, уділю вам стільки часу, скільки зможу, — сказав він, глянувши на годинника. — Але скажу відверто, я з п'ятої години ранку нічого не їв, і як ви не дасте мені чогось попоїсти, буду голодний години до сьомої чи восьмої вечора.

— Їй же Богу, ми зготуємо вам обід! — вигукнув я. Мене самого трохи збентежила моя божба, саме коли все так гарно складалося; збентежила вона й місіонера, але вій удав, ніби дивиться у вікно, й подякував.

Ми мерщій заходилися готувати йому сякий-такий обід. Я мусив дозволити своїй жіночці, щоб допомагала мені, тож доручив їй запарити чай. Навряд чи я ще коли куштував такий чай, як той, що вийшов у неї. Та це було ще не найгірше, бо вона спопала в руки сільничку, в якій убачала верх європейського шику, й зробила з моєї юшки морську воду. Одне слово, містерові Тарлтонові дістався не обід, а чортзна-що, зате ми його хіба ж так розважили, бо весь час, поки куховарили, і згодом, коли він прикидався, ніби їсть, я розказував йому про Кейса та Фалезу, а він ставив запитання, з яких було видно, що слухає він пильно.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, — боюся, що ви нажили собі небезпечного ворога. Цей ваш Кейс дуже хитрий і, здається, справді підлий. Мушу сказати вам, що я придивлявся до нього з рік, і враження в мене лишилося щонайгірше. Десь тоді, коли звідси так несподівано втік останній агент вашої фірми, я одержав листа від Наму, пастора-тубільця: той просив мене при першій же нагоді прибути сюди, бо його паства вся «засвоює католицькі звичаї». Я дуже довіряв Наму; але боюся, що це показує тільки, як легко нас одурити. Кожен, хто чув його казання, визнає, що він людина надзвичайно здібна. Всі наші острів'яни легко засвоюють певну красномовність і можуть розвинути та оздобити прикладами, часто вельми яскраво й винахідливо, почуте з інших уст казання; але Наму свої проповіді складає сам, і я признаюся, що вбачав у них печать благодаті. Крім того, він наділений гострою цікавістю до речей мирських, не боїться роботи, з нього непоганий тесля, він заслужив таку повагу в усіх пасторів по сусідству, що ми напівжартома, але трохи й поважно прозвали його «єпископом Сходу». Одне слово, я пишався ним, тому його лист мене дуже збентежив, і я при нагоді прибув сюди. Вранці напередодні мого прибуття Вігорс відплив звідси на «Лею», а Наму вже зовсім заспокоївся, видимо соромився свого листа і дуже не хотів пояснювати в чому річ. Але з цим я, звичайно, не міг погодитись, і він кінець кінцем зізнався, що його так стурбувало: він побачив, що його паства почала хреститись. Та коли йому пояснили, що це означає, він заспокоївся. Бо Вігорс, мовляв, лихий на очі, це звичайна річ у європейській країні, що зветься Італія, де людей часто на смерть убиває такий злий дух, і знак хреста, як виявилося, — це чари проти його могуті.

«І я, місі, пояснюю це так, — сказав мені Наму. — В тій європейській країні живуть попі, й злий дух Лихого Ока — це католицький дух або принаймні навиклий до католицьких порядків. От я й розміркував так: коли цей знак хреста вживається за звичаєм попі, тоді він гріховний, та коли ним користуватися тільки для того, щоб захистити людей від злого духа, а це сама собою річ безневинна, то й знак хреста мусить бути безневинний. Адже сам знак не добрий і не поганий, як не добра й не погана пляшка. Та коли пляшка повна джину, той джин — діло погане; отак і знак, коли він робиться з ідоловірською думкою, буде поганий, бо погане саме ідоловірство». І, як мають звичку тубільні пастори, зразу навів відповідний текст із Євангелія про вигнання злих духів.

«А хто ж тобі сказав про Лихе Око?» — спитав я.

Він признався, що це сказав йому Кейс. Ну що ж, містере Вілтшир, боюся, що ви назвете мене дуже обмеженим, але мушу вам сказати, що я був невдоволений, бо не можу уявити собі, щоб якийсь торгівець міг давати добрі поради моїм пасторам чи справляти на них добрий вплив. А крім того, в околицях ходили якісь плітки про те, що старого Адамса отруєно, тільки я не надавав їм великої ваги, але в ту хвилину воно мені пригадалось.

«А цей Кейс людина праведного життя?» — спитав я.

Нану визнав, що ні, бо хоч він і не п'є, але з жінками брудний і в Бога не вірить.

«Тоді, — сказав я, — що менше ти з ним водитимешся, то краще».

Але з такою людиною, як Наму, останнє слово навряд чи лишиться за тобою. У нього на все напоготові приклад. «Місі, — каже він, — ви самі розповідали мені, що є на світі мудрі люди, не пастори і навіть не праведники, котрі знають багато речей, яких корисно навчитись, — про дерева, наприклад, і про тварин, і як друкувати книжки, і про те каміння, що його перепалюють, а тоді з нього роблять ножі. Такі люди вчили вас у вашому коледжі, і ви вчились у них, але ж не навчилися бути нечестивцем. Так ось, місі, Кейс — це мій коледж».

Я не знав, що йому сказати. Містера Вігорса, очевидно, змусили до втечі Кейсові махінації і ще щось із боку мого пастора, досить схоже на таємну крутню. Я пригадав, що це не хто інший, як Наму заспокоїв мене щодо Адамса, і збагнув, що він це робив не без якоїсь задньої думки. І побачив, що треба довідатися про все докладніше з безстороннього джерела. Тут є один ватаг, старий шахраюга Фаясо — ви напевне бачили його сьогодні на раді. Він усе своє життя був баламут і крутій, великий під'юджувач до бунту, справжня сіль в оці для місії й усього острова. Одначе він дуже проникливий і здебільшого, як не рахувати політики та його власних капостей, каже правду. Я пішов до нього додому, розповів йому все, що я чув, і попросив його бути відвертим. Навряд чи ще коли в мене була прикріша розмова з кимось. Може, ви зрозумієте мене, містере Вілтшир, коли я скажу вам, що ставлюсь абсолютно серйозно до цих старобабських казочок, якими ви мені дорікнули, і хочу посіяти добро на цих островах не менше, ніж ви хочете захистити свою милу жіночку й догодити їй. І згадайте, що я мав Наму за взірець чесноти й пишався ним, як одним із перших достиглих плодів, вирощених місією. А тепер я почув, що він попав у якусь залежність від Кейса. Початок цієї історії був не брудний, нема сумніву, що почалась вона зі страху та з шаноби, навіяних якимись фокусами та хитрощами; але мене приголомшило те, що останнім часом долучилася ще одна обставина. Наму набрався краму в Кейсовій крамниці, й Фаясо вважав, що він заліз до Кейса в борги. І хоч що скаже торгівець, Наму в усе трепетно вірить. Та й не сам він; багато хто в селищі живе в отакій упокореності, але випадок із Наму справляє найбільший вплив на інших, тож саме через Наму Кейс накоїв найбільше поганого, і тепер, маючи своїх прибічників серед ватагів, а пастора держачи в жмені, він став майже хазяїном усього селища. Ви дещо знаєте про Адамса й Вігорса, але, мабуть, не чули про старого Андергіла, Адамсового попередника. То був спокійний, лагідний літній чоловік, наскільки пам'ятаю, і от нас повідомили, що він несподівано помер: білі люди чомусь помирають у Фалезі зовсім несподівано. Від правди, яку я тепер почув, у мене кров захолола в жилах. Його нібито розбив параліч, і він не міг поворухнутися, тільки кліпав одним оком. Пішла чутка, ЩО цей безпорадний стариган тепер став демоном, і отой негідник Кейс розпалював у тубільцях страх, який нібито поділяв, удаючи, нібито він боїться заходити сам у дім. Нарешті викопали могилу, і сердегу закопали за селищем щее живого. Наму, мій пастор, якого я допомагав навчати, виголосив під час тієї огидної сцени молитву. Я опинився у вельми дражливому становищі. Можливо, мій обов'язок був заявити куди слід про Наму й добитися, щоб його усунули. Мабуть, це тепер я думаю так, а тоді все видавалось не таким ясним. Наму мав на тубільців великий вплив, що міг виявитись сильніший за мій. Тубільці схильні до забобонів; можливо, напавшись на них, я тільки розворушу ці небезпечні фантазії й допоможу їх поширенню. Крім того, Наму, попри свій новий нечестивий вплив, був добрим пастором, здібною людиною, з духовними інтересами. Де ж мені шукати кращого? І як знайти бодай не гіршого? В ту хвилину, коли падіння Наму ще було свіже в моїх очах, усі труди мого життя видавались мені глумом, і надія в мені вмерла. Краще, мабуть, направляти ті знаряддя, які я маю, ніж подаватися хтозна-куди шукати інших, що напевне виявляться гіршими; і, в кожному разі, скандалу краще по змозі уникнути. Отож я, слушно чи ні, вирішив залагоджувати все без галасу. Цілу ніч я вичитував заблудлому пасторові, усовіщав його, докоряючи невіглаством та браком віри, ганив за підлу поведінку — мовляв, він тільки зверху наводить полиск, там, де всередині — бруд, холоднокровне допомагає вбити людину, по-дитинному зчиняє тривогу через якийсь марний і нікому не цікавий жест, тож іще задовго до ранку він уже стояв навколішки і заливався слізьми в начебто щирому каятті. В неділю я сам виступив із казанням і обрав текст із Першої книги царів, розділу дев'ятнадцятого, про вогонь, і землетрус, і про голос, вирізняючи істинну духовну силу й покликаючись так ясно, як лишень міг, на недавні події у Фалезі. Враження, справлене на паству, було дуже сильне, і воно ще посилилось, коли Наму, своєю чергою, підвівся й зізнався, що він був ослаб у вірі й поводженні, і його переконали, що він учинив гріх. Доти все було добре; але знайшлась і одна прикра обставина. На острові наближалась пора нашого «травня», коли тубільці зносять до місії свої пожертви, і до моїх обов'язків належало все те оголошувати, і це дало моєму ворогові шанс, із якого він не загаявся скористатися.

Звістку про те, що відбувалось, напевне внесли у вуха Кейсові, як тільки скінчилась церковна служба, і того ж таки дня він вибрав хвилину, щоб зустріти мене посеред селища. Він напосівся на мене так завзято й вороже, що я відчув: обминути його буде тільки на шкоду.

«Оце називається праведний чоловік! — сказав він тубільною мовою. — Він виголосив казання проти мене, але в серці в нього було не те. В казанні він говорив про любов до Бога, але ті слова були в нього не в серці, а тільки на язиці. Хочете знати, що було в нього на серці? — вигукнув він. — Зараз я вам покажу!» — І, клацнувши пальцями біля моєї голови, він немовби вихопив з неї долар і підніс його вгору.

По юрбі пробіг такий гучний гомін, як той, що ним полінезійці могли б зустріти чудо. А я стояв остовпілий. То був звичайнісінький цирковий фокус, удома я бачив його раз із двадцять, але як переконати в цьому тубільців? Я пошкодував, що сам не вчився ілюзіонізму замість гебрейської мови, аби відплатити цьому пройдисвітові його ж таки монетою. Але що вдієш: я не міг стояти й мовчати, а якихось сильних слів у мене не знайшлося.

«Будьте ласкаві більш не доторкатись до мене», — сказав я.

«І не подумаю, — відказує він. — І долара вашого не візьму. Ось він», — і кинув монету мені під ноги. Мені потім сказали, що вона там три дні пролежала.

— Мушу сказати, він добре зіграв, — озвався я.

— О, він розумний, — погодився містер Тарлтон, — а який небезпечний, це ви вже самі побачили. Він причетний до страхітної смерті того паралітика; його звинувачують в отруєнні Адамса; він вижив звідси Вігорса наклепами, що могли призвести й до вбивства, а тепер нема сумніву, що він завзявся спекатися вас. Як він гадає це зробити, ми ще не знаємо, та це напевне буде щось новеньке. Винахідливість у нього невичерпна.

— Він завдає собі чимало клопоту, — сказав я. — А, власне, заради чого?

— А скільки копри збирають у цій окрузі, як ви гадаєте? — спитав місіонер.

— Та, мабуть, тонн із шістдесят, — відповів я.

— І який прибуток тутешнього агента? — знов спитав він.

— Десь зо три фунти, — відповів я.

— Тоді можете самі порахувати, скільки він виграє на цьому, — сказав містер Тарлтон. — Але для нас найважливіше побороти його. Ясно, що це він розпустив якусь чутку про Аму, аби віддалити її від усіх і підкорити своїй лихій волі. Це йому не вдалось, а побачивши, що з'явився новий конкурент, він надумався використати її інакше. Але найперше — це з ясувати, що сталося з Наму. Слухай, Амо, а як повівся Наму, коли люди почали цуратися вас із матір ю?

— Однаково, що й усі, — відказала Ама.

— Боюся, що пес повернувся до своєї блювотини, — сказав містер Тарлтон. — Але що я зможу зробити для вас? Поговорю з Наму, попереджу його, що за ним стежать; дивно буде, якщо він і далі поводитиметься негоже, коли буде насторожений. Все ж ця осторога може підвести, і тоді вам доведеться поткнутися кудись інде. У вас тут є двоє людей, до кого можна звернутися. Насамперед — отой священик, що може захистити вас ради католицьких інтересів; їхня громадка тут мізерна, але там двоє ватагів. А потім іще старий Фаясо. О, якби це років кілька тому, вам би не був потрібен більш ніхто; але його вплив дуже ослабнув, перейшов у руки Маса, а Маеа, боюся, один із Кейсових попихачів. У крайньому разі, якщо станеться щось зовсім кепське, пошліть кого або самі приїдьте до Фале-Алії, і хоча в мене з місяць не буде справ на цьому кінці острова, я подивлюся, що можна буде зробити.

Містер Тарлтон попрощався з нами, а за півгодини його веслярі вже завели пісню й за облавками місіонерського човна почали зблискувати весла.


Чортівня


Минув майже місяць без якихось великих пригод. Увечері після нашого шлюбу прийшов Калоша, поводився страшенно люб'язно, а потім заходив на смерканні майже щодня викурити люлечку в родинному колі. Він, звичайно, міг погомоніти з Амою, а мене почав учити тубільної говірки й французької мови відразу. Він був добросердий стариган, тільки бруднющий аж страх, і збаламутив мені голову чужими мовами гірше, ніж коли будували Вавилонську вежу[18].

То була єдина наша розвага, і завдяки їй я почувався не таким самотнім, але ж вона не давала ніякої вигоди, бо хоча священик приходив, і сидів у нас, і балакав, та ніхто з його пастви не потикався до моєї крамниці, і якби я не придумав іншого способу, на складі в мене не було б і фунта копри. А придумав я ось що: Фаавао, Амина мати, мала десятків зо два родючих пальм. Звичайно, найняти робітників ми не могли через оте табу, і я з жінкою та з тещею заходився робити копру своїми руками. Копра виходила така, що аж слинка текла — я й гадки не мав, як дурили мене тубільці, поки не насушив тих чотирьох сотень фунтів власними руками, і така легесенька, що мені кортіло самому підмочити її.

Коли ми працювали, чимало юнаків цілі дні гаяли, аби подивитись на нас, а одного разу прийшов і той чорнюк. Він стояв віддалеки серед тубільців, і сміявся, і корчив із себе великого пана та бозна-якого дотепника, поки мене взяло за печінки.

— Агов, ти, чорнюче! — гукнув я.

— Я не говорю до вас, сер, — відказав чорнюк. — Я розмовляю осьде з цими джентльменами.

— Я бачу, — сказав я, — але я, з ласки твоєї, говорю до тебе, містере Чорний Джеку. І я хочу спитати тільки одне: ти бачив Кейсову розмальовану пику десь із тиждень тому?

— Ні, сер, — відказав він.

— Ну гаразд, — сказав я, — тоді я десь так хвилини за дві покажу тобі її рідного брата, тільки чорного.

І рушив до нього — повільно-повільно, не піднімаючи рук, але в очах моїх, якби хто не полінувався до них заглянути, світило щось лихе.

— Ви ниций, хулігарний тип, сер, — каже він.

— Ще б пак! — відказую я.

Тим часом він подумав, що підпускати мене ближче вже небезпечно, і чкурнув геть так, що було просто любо дивитися. І більше я не бачив нікого з цієї пречудової банди, аж поки не сталося те, про що я збираюсь розповісти.

В ті дні одною з найперших моїх справ було полювання в лісі, де (як уже сказав мені Кейс) дичини аж роїлося. Я вже згадував про мис, що прикривав селище й мою факторію зі сходу. За той мис, у дальшу затоку, вела стежка понад берегом. Там щодня віяв дужий вітер, а що при кінці мису бар'єрний риф уривався, то на береги затоки накочувався потужний прибій. Скелястий пагорок біля самого берега розділяв долину надвоє, і під час припливу хвиля била прямо в скелю, так що там годі було пройти. Затоку обступали порослі лісом гори, зі східного боку дуже круті й густо залісені, а внизу понад морем голі й урвисті — чорні скелі, поцятковані червоним. Угорі змикались верхівки великих дерев: одні — ясно-зелені, інші — червоні, а пісок на березі був чорний, як ваші черевики. Понад затокою пурхало без ліку птахів, декотрі білі, як сніг, і серед дня там ширяла летюча лисиця, чи то вампір, із вищиреними зубами.

Довгенько я доходив тільки до цих скель, а далі не важився. Стежки далі не було й знаку, а кокосові пальми в пониззі долини були останні з цього боку. Бо все «око» острова — так тубільці називають навітряний кінець — було безлюдне. Від Фалези аж до Папа-Мамулу жодної оселі, жодної людини, жодного посадженого плодового дерева. Рифу там здебільшого не було, берег урвистий, море било прямо в скелі, й пристати човном, можна сказати, ніде.

Слід вам повісти, що відколи я почав ходити до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав'язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.

І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.

Я спитав його, чи є яка дорога на схід.

— Колись був дорога, — відповів він. — Тепер він мертвий.

— Ніхто там не ходи? — допитувався я.

— Нема добре, — пояснив він. — Забагато чортяка зоставайся там.

— А! — сказав я. — Там багато чортяка, в той ліс?

— Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, — потвердив мій товариш. — Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.

Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.

— Твій гадай мій чортяка? — спитав я.

— Не гадай чортяка, — заспокійливо мовив він. — Гадай однаково що дурень.

— А Ама, вона чортяка? — допитувався я.

— Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, — відповів юнак.

Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.

— Агов, друже, — сказав я, — твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.

— Есі не однаково, Есі тиявіл, — відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.

Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.

Весь цей час — і всю дорогу додому — я товк собі в думках те тубільне слово: «ти-я-віл», а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: «Ти і я запрягли вола».

— Амо, — спитав я, коли прийшов, — що таке «тиявіл»?

— Чортяка, — відповіла вона.

— А я гадав, що чортяка буде «айту».

— Айту — то інакший чортяка, — сказала вона, — зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.

— Дякую, — сказав я, — нічого не втямив. Як може Есі бути тиявіл?

— Не однаково, — сказала вона. — Тиявіл він пан Есі. Тиявіл дуже-дуже такий самий, Есі однаково що син його. Коли Есі чогось хочеш, тиявіл давай він.

— Збіса вигідне діло для Есі, — зауважив я. — А які речі він давай він?

Далі Ама розповіла мені купу всяких байок без складу й без ладу; багато їх (як отой долар, що Кейс вийняв із Тарлтонової голови) були зрозумілі мені, але в інших я не міг добрати діла. І саме те, що вражало канаків найбільше, мене здивувало найменше: що Кейс ходив у пущу до всіх отих «айту» — чортів. Правда, декотрі, найвідважніші, супроводили його і чули, як він розмовляв з мерцями та давав їм накази, і під його захистом вернулися живі й здорові. Дехто казав, ніби там у нього є храм, де він ушановує тиявола, а тиявіл являється йому; інші запевняли, що це ніяке не чаклунство, бо Есі творить дива силою молитви, а храм — то не храм, а в'язниця, де він ув'язнив якогось небезпечного «айту». Наму одного разу теж ходив з ним у ліс і вернувся, славлячи Бога за такі дива. Взагалі до мене почало доходити, яке становище Здобув собі тут Кейс і якими способами він цього досяг, і хоча я бачив, що це твердий горішок, але аж ніяк не збирався здаватись.

— Гаразд, — сказав я, — треба самому піти подивитись на той храм пана Кейса, тоді побачимо, кого він там ушановує.

На ті слова Ама страх як затривожилась: коли я піду в ліс, то не вернуся звідти, бо туди можна дістатись тільки під захистом тиявола.

— А я понадіюсь на Бога, — відрубав я. — Я чоловік непоганий, Амо, не гірший ні за кого, то гадаю, що Бог мене оборонить.

Вона якусь часину мовчала. Потім сказала:

— Я гадай… — а потім несподівано: — Вікторія[19] вона великий ватаг?

— Ще б пак! — відповів я.

— Вона люби твій дуже-дуже? — знову спитала вона.

Я відповів, осміхнувшись, що ця старенька дама справді досить прихильна до мене.

— Гаразд, — сказала вона. — Вікторія вона великий ватаг і люби твій дуже-дуже. А не можу допомагай твій тут у Фалезі — не можу нічого зроби, надто далеко. Маса він малий ватаг — зоставайся тут. Гадай, він люби твій — зроби твій добре. Однаково Бог і тиявіл. Бог він великий ватаг — дуже-дуже багато діл. Тиявіл він малий ватаг — він люби дуже-дуже похвалитись, працюй тяжко-тяжко.

— Доведеться вернути тебе до містера Тарлтона, — сказав я. — Твоє богослів'я збочило зі стежки, Амо.

Проте ми клопоталися цим ділом увесь вечір, і вона нарозказувала мені стільки всячини про безлюдну пущу та її небезпеки, що сама себе залякала мало не до істерики. Я, звичайно, не пам'ятаю й десятої частини того, бо не дуже слухав; але дві речі стали мені більш-менш ясні.

Миль так за шість далі берегом є захищена затока, яку тубільці називають Фанга-Анаана, тобто «гавань, повна печер». Я сам бачив її з моря — настільки зблизька, наскільки погоджувались підпливти мої веслярі. Там є вузенька смужка жовтого піску, над якою нависають чорні скелі, подірявлені чорними отворами печер, а нагорі ростуть високі дерева, і з них звисають ліани. А в одному місці, приблизно посередині, водоспадом рине чималий струмок. Якось там пропливав човен із шістьма юнаками з Фалези — всі «дуже гарні», як сказала Ама, і гарні собі на лихо. Віяв сильний вітер, великі хвилі котились на берег, і на той час, коли хлопці порівнялися з Фанга-Анааною та побачили білий водоспад і тінистий берег, вони були всі потомлені й спраглі, а вода в них скінчилась. Один запропонував пристати й напитись, і решта, великі одчайдухи, погодились, опріч одного, наймолодшого. Звали його Лоту; він був дуже славний юнак, ще й дуже розумний. Він сказав, що вони подуріли, бо те місце — володіння духів, чи демонів, та мерців, і миль на шість в один бік, а в другий і на всі дванадцять тут нема душі живої. Та інші посміялися з його слів, а що їх було п'ятеро проти одного, то вони запливли до затоки, пристали до берега й зійшли на нього. Місце було напрочуд гарне, казав потім Лоту, й вода чудова. Вони пройшлися берегом, але ніде не побачили такого місця, де б можна видертись на скелі, і це розвіяло їхні побоювання. Врешті вони сіли підживитися тим, що мали з собою. Та ледве-но посідали, як із однієї чорної печери вийшло шість гарних-прегарних дівчат, що мали квітки в косах, і прегарні перса, і намиста з червоних зернят. Вони почали жартувати з юнаками, а ті з ними — всі, крім Лоту. Але той розумів, що в такому місці не може бути живих жінок, а тому втік, упав на дно човна, закрив обличчя й почав молитись. Увесь час, поки тривала пригода, Лоту безперестану молився і більш нічого не бачив і не чув, аж поки вернулись його друзі, підвели його і випливли в море із затоки, де вже не видно було й сліду від тих шістьох жінок. Але що налякало Лоту найдужче, так це те, що жоден із п'ятьох не пам'ятав нічого з того, що сталося, і всі вони були наче п'яні, співали й сміялись у човні й виробляли всілякі штуки. А вітер усе дужчав, зробився шквалистий, і хвилі котились височезні, одне слово, погода була така, що будь-хто з острів'ян повернув би до берега й заквапився додому, у Фалезу; але ті п'ятеро наче подуріли, розпустили всі вітрила й повели човна проти хвилі. Лоту заходився вихлюпувати з човна воду, але ніхто з решти й не подумав йому допомогти, вони тільки співали, та викаблучувались іще більше, і говорили дивні, незрозумілі для людини речі, й самі гучно сміялись на ті слова. Отож Лоту до самого вечора відчайдушно вихлюпував воду з човна, весь мокрий від поту та холодної морської води; а його ніхто наче й не бачив. Проти всякого сподівання, вони в таку жахливу бурю допливли цілі до Папа-Мамулу, де пальми аж гули під вітром, а кокосові горіхи падали в зелень круг селища, наче гарматні ядра. І того ж таки вечора п'ятеро юнаків захворіли й уже до самої смерті не сказали жодного розумного слова.

— І ти хочеш мені сказати, що можеш повірити в такі байки? — спитав я.

Вона відказала, що про цю пригоду знають усі, а з вродливими юнаками таке трапляється навіть часто, але щоб аж п'ятеро були вбиті в гурті й у той самий день коханням жінок-чортиць, такого більш не бувало, й це зчинило великий переполох на острові, а вона була б божевільна, якби не вірила.

— Ну, хай там як, а за мене можеш не боятися, — сказав я. — Навіщо мені здалися ті чортиці. Мені потрібна тільки одна жінка — ти. І тільки одна чортиця, жінусю.

На це вона відповіла, що є й інакші чортяки, і вона бачила їх на власні очі. Якось вона пішла сама до другої затоки і, можливо, підійшла надто близько до меж заклятого місця. Високі кущі прикривали її від узгір'я, але сама вона йшла по пласкій місцині, дуже кам'янистій і поспіль порослій молодими кисличками футів чотири-п'ять заввишки. Був похмурий день дощової пори, час від часу налітав шквал, що зривав і ніс геть листя з кущів, тоді знов ставало тихо, як у хатині. І ось саме під час одного такого затишшя з хащ сипонули птахи та кажани, ніби чимось налякані. А за хвильку вона почула, як зовсім близько щось шарудить кущами, й побачила, що з-між дерев вийшов старий, худий вепр. Він ішов якось замислено, наче по-людському, і раптом вона, дивлячись, як він наближається, збагнула, що це не вепр, а якась істота з людськими думками, зовсім ніби людина. Вона кинулась навтіки, а вепр за нею, і, біжучи, він верещав так, що аж лящало кругом.

— От якби я був там із рушницею, — сказав я. — Мабуть, той вепр заверещав би так, що й сам би себе перелякав.

Та вона відповіла, що рушниця проти таких страхіть не поможе, бо то духи померлих.

Одне слово, пробалакали ми про такі речі цілий вечір, і то була непогана розвага, але я, звичайно, своєї думки не змінив, а другого дня, взявши рушницю та доброго ножа, вирушив на розвідини. Я попростував до того місця, де, як я бачив, вийшов із джунглів Кейс, бо коли правда, що в нього там щось наворожено, то там десь мала бути стежка. Межа пустельних місць була позначена муром, якщо можна так його назвати: власне, то був довгий насип із каміння. Тубільці кажуть, ніби той насип тягнеться через увесь острів, але мені незрозуміле, звідки вони можуть це знати: адже навряд чи хто з них за останню сотню років побував там. Тубільці здебільша держаться моря та своїх невеличких поселень на узбережжі, а та частина острова страх висока, крута й скеляста. На захід від валу земля розчищена, ростуть кокосові пальми, та кислички, та гуави, та цілі хащі мімози. А зразу за валом починається ліс, до того ж високий: дерева підносяться вгору, наче щогли, а ліани звисають із них, наче корабельний такелаж, а в розсохах гілок ростуть бридкі орхідеї, немов гриби. Там, де не було підліску, ґрунт був кам'янистий, мовби завалений великими каменюками. Літало багато зелених голубів, і я міг би настріляти їх досхочу, якби не мав на думці чогось зовсім іншого. На землі, мов сухе листя, лопотіло під вітром безліч метеликів, а чув я то пташині голоси, то шум вітру над головою, та ще весь час шумів прибій на березі.

Але хто не бував сам у високому лісі на островах, тому важко пояснити, яке дивне почуття тебе там поймає. В найясніший день там завжди присмерк. Власне, там не видно нічого: хоч куди глянь, скрізь стіна лісу, і гілля переплітається, ніби пальці на руці, а дослухаючись, ти щораз чуєш щось нове: люди гомонять, діти сміються, далі попереду — стукіт сокири об дерево, а часом швидке потайне шарудіння зовсім близько, так що мимохіть скидаєшся й хапаєшся за зброю. Можеш скільки завгодно переконувати себе, що ти тут сам, що довкола тільки дерева та птахи; примусити себе повірити в це ти не можеш. Куди лишень обернешся, все довкола здається живим, воно наче стежить за тобою. Не думайте, що це Амині балачки так настроїли мене, бо я не вірю в тубільські забобони ані на щербатий мідяк; просто це природна річ у джунглях, і квит.

Коли я піднявся майже на вершок гори — а схил тут у лісі крутий, наче драбина, — вгорі загучав вітер, почав ворушити листя, і крізь нього стало пробиватися сонце. Так мені було вже краще: шум весь час рівний, і ніщо тебе не полохає. Ось я вибрався на місцину, де був підлісок із того, що вони називають диким кокосом — та й гарна ж рослина, вся в червоних плодах! — аж раптом у вітрі залунало щось таке, наче мелодія, і я подумав, що зроду ще не чув такого. Я, звісно, почав запевняти себе, що то гілля гуде на вітрі, але хіба себе одуриш? Далі запевняв, що це якийсь птах, але я ще ніколи не чув птаха, що так співав би. Звук наростав, спадав, завмирав і знову наростав, і я вже думав, що це звучить так, ніби хтось голосить, тільки гарніше, а потім подумав, що це схоже на арфу, і тільки за одне я був певен: коли в такому місці щось отак солодко співає, добра з цього не жди. Можете сміятися, коли хочете, але я признаюся, що подумав про тих шістьох панночок, котрі з червоним намистом на шиї вийшли з печери в Фанґа-Анаані: чи й вони співали отак? Ми сміялися з тубільців та їхніх забобонів, але якби ви знали, скільки торгівців перейняли оті забобони — люди з чудовою освітою, що в Англії були, бодай декотрі, бухгалтерами чи діловодами. Я гадаю, що забобон виростає в тому чи тому місці, як бур'ян; отож, стоячи там і слухаючи те голосіння, я весь трусився.

Можете назвати мене боягузом, бо я злякався; та я мав себе радше за сміливця, бо все-таки рушив далі. Але йшов дуже обережно, з рушницею напоготові, роззираючись круг себе, як мисливець, і цілком щиро сподіваючись побачити молоду вродливу жінку, що сидітиме десь у лісі, готовий (коли справді побачу її) всадити в неї ладунок качачого шроту. І, звичайно, пройшовши зовсім небагато, я наткнувся на одну дивну річ. Вітер раптом війнув дужче, прогорнувши листя переді мною, і я на мить побачив, що на одному дереві щось висить. За мить вітер притих, і листя знов закрило ту річ. Кажу вам щиро: я вже готовий був побачити там «айту», і якби та річ була схожа на свиню чи жінку, я б так і подумав. Але та річ видалась мені неначе прямокутною, а уявити собі, що прямокутна річ живе й співає, я, хоч убийте, не міг. Я, мабуть, довгенько простояв там — поки цілком упевнився, що пісня долинає з корони того самого дерева. Потім почав трохи вертатися до тями.

«Що ж, — кажу я собі, — коли воно справді так, коли це таке місце, де співають прямокутні речі, то мені так чи так капець. Але як пропадати, то бодай з музикою».

А все ж я подумав, що спершу таки не завадить помолитись. Тому я гепнувся навколішки й почав молитись уголос. А поки я молився, дивні звуки все лунали з гілля того дерева, то гучніші, то тихіші, й мінились, ну достоту як музика, тільки ясно було, що це музика не людська — без такої мелодії, яку можна б насвистати.

А докінчивши молитву, як годиться, я зразу поклав рушницю, ножа взяв у зуби, підійшов до того дерева й поліз на нього. Повірте, серце в мене було як крижина. Та скоро, піднявшись вище, я ще раз загледів ту річ, і мені полегшало, бо я подумав, що вона схожа на ящик; а коли підліз аж до неї, то від сміху мало не впав із дерева.

Певне ж, то таки був звичайний ящик — із-під свічок, із фабричною маркою збоку, а в ньому натягнено струни для банджо так, щоб вони бриніли, коли повіє вітер. По-моєму, така річ називається яловою арфою[20], хоча що воно означає, я не тямлю.

— Що ж, містере Кейс, — сказав я, — один раз ви мене налякали, але вдруге цього не діждете, — ковзнув з дерева вниз і подався далі шукати головний штаб мого ворога, що мав бути, як я гадав, десь недалеко.

Підлісок там був дуже густий, я нічого не бачив далі свого носа й мусив пропихатися крізь кущі силою, з допомогою ножа — розтинаючи ліани та зрубуючи цілі деревця. Я кажу «деревця», бо вони були чималенькі, але насправді то був просто такий буйний бур'ян із соковитими, наче морква, стеблами. Мені стало очевидно, що ці хащі вже хтось тут розчищав, бо я наткнувся на купу каміння й побачив зразу, що вона складена людськими руками. Господь знає, коли її складено й коли покинуто, бо до цієї частини острова тубільці перестали ходити задовго до прибуття білих. Ще кілька кроків, і я натрапив на стежку, яку шукав із самого початку. Стежка була вузенька, але добре втоптана, і я зрозумів, що в Кейса чимало учнів. Здається… — ба ні, це справді потрібна була неабияка честолюбна відвага, щоб піднятися сюди, нагору, з агентом, і тубільний юнак навряд чи міг вважати себе дорослим, поки йому, по-перше, не роз-татуюють сідниці, а по-друге — поки він не побачить Кейсових чортяк. Така вже натура в канаків; а втім, як добре подумати, то й у нас, білих, вона така сама.

Пройшовши трохи тією стежкою, я опинився на розчищеній галявині й аж рота роззявив. Переді мною був мур, і стежка вела до проламу в ньому. Мур був пообвалюваний і явно дуже старий, але складений з великих каменів, добре припасованих, і на всьому острові не знайшлось би жодного тубільця такого, щоб міг бодай подумати про отаку споруду! Нагорі на мурі стояв цілий ряд химерних фігур — ідоли, чи страшидла, чи казна й що. Вони мали вирізьблені з дерева й розмальовані пики, страхітно бридкі, очі й зуби в них були зі скойок, волосся й барвиста одежа маяли на вітрі. Далі на захід є острови, де такі фігури виготовляють і досі; та на цьому острові якщо й робили їх колись, то вже давно розучились і геть забули про такий звичай. Але диво дивне: ці опудала були новісінькі, ніби цяцьки просто з крамниці.

Тоді мені згадалось, як Кейс хвалився першого дня, що він добре вміє підробляти острівні сувеніри — на цьому чимало торгівців добрий гріш збивають. І я розкусив увесь його задум, зрозумів, що ця виставка служить шахраєві подвійну службу: по-перше, наводить старовинний вигляд на його сувеніри, а по-друге — залякує тубільців, що приходять із ним сюди.

Але я ще мушу сказати вам (від цього все робилося ще химернішим), що весь той час довкола мене на деревах бриніли ялові арфи, а саме коли я дивився на ті фігури, якийсь жовто-зелений птах (він, гадаю, саме мостив гніздо) почав вискубувати волосся з голів у тих ідолів.

Трохи далі я знайшов найбільшу дивовижу цього музею. Насамперед я побачив довгастий земляний насип, і стежка звертала до нього. Розкопавши землю руками, я виявив під нею брезент, простелений на дошках: то, очевидно, було перекриття якогось льоху. Той льох був на самому вершечку гори, а вхід у нього — в другому кінці насипу, між двома каменюками, наче вхід до печери. Я спустився туди до повороту, зазирнувши за ріг, побачив якесь обличчя, що світилося. Воно було велике й бридке, як машкара з пантоміми, і то світилося дужче, то пригасало, а часом ніби курило.

— Ого! — сказав я. — Фосфорна фарба!

Мушу сказати, що мені навіть сподобалась Кейсова винахідливість. Зі скринькою інструментів та з кількома зовсім нехитрими пристроями спорудити отакий храм! Кожен сердешний канак, приведений сюди в темряві, під голосіння арф довкола, побачивши оцю пику з димом з рота в такому підземеллі, ні на мить не засумнівається, що побачив і почув стількох чортяк — на все життя вистачить! Нема нічого легшого, як угадати, що думає канак. Просто згадайте самого себе десяти- чи дванадцятирічного, оце вам і буде пересічний канак. Декотрі з них побожні, як бувають і побожні хлопці; а більшість їх, знов же як хлопці, більш-менш чесні, але крадіжку мають за веселу витівку, їх легко налякати, і їм це дуже подобається. Я пам'ятаю одного хлопця в нашому класі, то він витівав отаке, як Кейс. Він, той хлопець, не знав нічого й не вмів нічого, він не мав ні фосфорної фарби, ні ялових арф, а просто зухвало запевняв, що він чаклун, і лякав нас до нестями, і нас це дуже тішило. А потім я пригадав, як учитель був відшмагав одного разу того хлопця і як ми всі тоді дивувалися, що чаклун це терпить і верещить незгірше за будь-кого з нас. Я тоді й подумав собі: «Треба вимудрувати щось таке й для містера Кейса». А за мить уже й зміркував.

Я рушив назад стежкою — коли вже знайти її, іти по ній було дуже легко; а коли вийшов на чорні піски, кого ж я побачив, як не самого містера Кейса! Я звів курок у рушниці й узяв її напоготові, і ми стрілися й розминулись без жодного слова, кожен кутиком ока стежачи за другим, а тільки-но розминувшися, зразу крутонулись на п'ятах, мов солдати під час вправ на плацу, й зупинились лице в лице. В обох зринула в голові та сама думка, розумієте, що другий може йому всадити набій у корму.

— Нічого не вполював, — каже Кейс.

— А я не полювати ходив, — відказую.

— Про мене, ходи хоч до дідька в зуби, — каже він.

— Ходи й ти туди, — відказую.

Але обидва ми стояли на місці, ані руш, будьте певні. Кейс засміявся:

— Не стояти ж нам тут цілий день!

— А я тебе й не тримаю, — відказав я.

Він знову глянув на мене.

— Слухай, Вілтшире, ти що, маєш мене за дурня?

— Скорше за падлюку, коли хочеш знати, — відказую.

— То невже ти думаєш, що мені це щось дасть, коли я застрелю тебе тут, на цьому відкритому березі? — каже він. — Ба ні. Сюди щодня ходять тубільці ловити рибу. Може, їх і тепер є в цій долині десятків зо два, роблять копру. Та на горі позад тебе півдесятка ловлять голубів. Може, вони й сю хвилину стежать за нами, нічого дивного. Я даю тобі слово, що не стрілятиму в тебе. Та й навіщо? Ти мені не заважаєш анітрохи. Ти не дістав ні фунта копри, крім тієї, що заготовив власними руками, як чорний раб. Ти нидієш — ось як я це назву, — і мені байдуже, де ти нидієш і як довго це триватиме. Дай мені слово, що не збираєшся стріляти в мене, і я тебе відпущу, та й сам піду.

— Ну що ж, — відказав я, — це мова відверта й чемна, так чи ні? То й я говоритиму так. Я не збираюся стріляти в тебе сьогодні. Навіщо? Справа ще тільки починається, вона не впорана, містере Кейс. Один тур я вже виграв. Я ще бачу в цю ясну годину сліди свого кулака на твоїй голові, а в мене є для тебе ще й інші почастунки. Я не паралітик, як Андергіл. Мене звуть не Адамс і не Вігорс, і я хочу тобі показати, що коса наскочила на камінь.

— Дурна балачка, — сказав він. — Такими балачками мене з місця не зрушиш.

— Ну й гаразд, — відказав я, — стій де стоїш. Мені квапитись нікуди, ти це знаєш. Я можу простояти тут на березі хоч цілий день, мені байдуже. Мені ж не треба клопотатися копрою. І фосфорною фарбою теж.

Я зразу пошкодував за цими словами, що сам не знаю як вихопились у мене. Я побачив, що він зразу скис, а він стояв і дивився на мене, й брови йому дерлись на лоба. Потім, гадаю, він вирішив розкопати це діло до дна.

— Ловлю тебе на слові, — сказав, повернувся до мене спиною й подався просто в той чортячий ліс.

Я, звичайно, відпустив його, бо вже дав слово. Але стежив за ним, поки він не зник з очей, а коли його не стало видно, я чкурнув до сховку скільки було духу, бо не довіряв йому й на щербатий мідяк. Одне я зрозумів: я здуру остеріг його, а тому те, що задумав, мушу зробити не гаючись.

Вам може здатися, що я вже мав хвилювання аж задосить для одного ранку; одначе мене чекала ще одна несподіванка. Тільки-но вийшовши з-за мису й глянувши на свій дім, я побачив, що там є хтось чужий. Біля дверей сиділи навпочіпки двоє озброєних вартових. Що я міг подумати, як не те, що ненависть до Ами вихлюпнулась через вінця і тубільці захопили факторію. На мить я подумав, що Аму вже кудись забрали, а ці озброєні люди тепер чекали на мене, щоб і зі мною зробити те саме.

Та коли я в поспіху підійшов ближче, то вгледів ще й третього тубільця, що сидів на веранді як гість, а Ама розмовляла з ним як господиня. А як підійшов іще ближче, то впізнав у ньому отого рославого молодого ватага, Маеа, і він сидів усміхнений і курив. І що ж він курив? Не якусь там вашу європейську сигаретку, що годиться хіба для кота, і не оту здоровезну дрючину тубільного виробу, що її справді незле курнути, коли в тебе розбилася люлька, — ні, він курив сигару, і то одну з моїх мексиканських сигар, я міг би в цьому заприсягтися. У мене аж серце забилося дужче, бо в голові зринула шалена надія, що всі прикрощі минулись і Маеа прийшов миритися.

Ама побачила, що я підходжу, показала на мене йому, і він зустрів мене на верхній сходинці моєї ж таки веранди — ну справжній тобі джентльмен!

— Вілівілі, — сказав він — вимовляти моє прізвище точніше тубільці не вміли, — я радий.

Нема що казати: коли тубільний ватаг хоче бути люб'язним, він це вміє. Я з першого слова зрозумів, як стоять справи. І Амі можна було й не казати: «Він уже не боїться Есі, він принеси копра». Можете мені повірити, я стиснув руку цьому канакові, немов найшляхетнішому білому в Європі.

А вся річ була в тому, що Кейс і він підбивали клинці до тієї самої дівчини, чи принаймні в Маеа була така підозра, і він вирішив з такої нагоди дозолити агентові. Він причепурився, наказав двом своїм прибічникам умитись і взяти зброю задля більшого параду і, все-таки діждавшись, поки Кейс піде з селища, прийшов до мене проситися в постійні клієнти. Він був не тільки могутній, а й багатий. Гадаю, що його прибуток був із півсотні тисяч горіхів на рік. Я дав йому на чверть цента більше від звичайної тамтешньої ціни, а щодо кредиту, то я б віддав йому все, що було в крамниці, ще й саму її на додачу, такий був радий бачити його. Мушу сказати, що закупи він робив по-панському: рису, консервів і сухарів на тиждень бенкетувати, а тканини цілими сувоями. Крім того, він був дуже приязний, тішився розмовою, і ми перекидалися жартами — здебільшого через тлумача, бо він знав дуже мало англійських слів, а моя тубільна мова була ще безбарвна. Одне я зрозумів: він насправді ніколи не думав дуже погано про Аму і ніколи по-справжньому не боявся, а тільки мусив прикидатися з упертості та ще тому, що, на його думку, Кейс мав велику силу в селищі й міг допомогти йому піднятись вище.

Це відкрило мені, що ми обидва в неабиякій притузі. Те, що він зробив, означало виклик усьому селищу і могло коштувати йому всієї влади. Навіть більше — після моєї розмови з Кейсом на березі це, подумав я, може коштувати мені життя. Кейс, власне, сказав, що вколошкає мене, коли я дістану хоч трохи копри; а вернувшись додому, він дізнається, що найкращий у селищі клієнт відкинувся від нього.

Тому я подумав, що найрозумніше буде першим його впорати.

— Слухай, Амо, — почав я, — скажи йому: мені дуже шкода, що я примусив його чекати, але я був у лісі, ходив дивитись на Кейсову крамничку з отими тияволами.

— Він питає, чи ти бійся, — переклала мені Ама. Я засміявся.

— Не дуже! Скажи йому, що то дурна крамничка з цяцьками! Скажи йому, що в Англії ми даємо такі речі дітлахам як забавки.

— Він хоче знаєш, чи ти чув чортяка співай, — спитала вона далі.

— Бач, тепер я не можу, — відповів я, — бо в крамниці нема струн для банджо; але як знову прийде корабель, я поставлю таку штуку отут на веранді, хай сам побачить, чи багато там чортяки. Скажи йому, що як тільки дістану струни, змайструю йому одну для його малюків. Називається воно «ялова арфа», і можеш пояснити: по-англійському це слово означає, що за таку річ ніхто, крім послідущого дурня, й цента не дасть.

Цього разу Маеа був такий потішений, що знову спробував заговорити по-англійському.

— Ти правду кажи? — питає.

— Аякже! — відказую. — Однаково що Біблія. Принеси сюди Біблію, Амо, коли в тебе є, і я її поцілую. Або ще краще, — кажу я, йдучи зразу ва-банк, — спитай його, чи він побоїться сам сходити туди вдень.

Виявилося, що він не боїться: вдень, та ще й у чиємусь товаристві, може зважитись на таке.

— Ну, тоді порядок! — сказав я. — Розтлумач йому, що той Есі шахрай, а його страшидла — дурниці, і як Маеа сходить туди завтра, то побачить, чи багато там лишилося з усього. Тільки втовкмач йому ще одне, Амо: коли він усе розляпає і воно дійде до Кейса, тоді я пропащий! Я тягну руку за ним, за Маеа, скажи йому це, і як він хоч словом де прохопиться, моя кров упаде на його двері, а сам він буде проклятий на Цьому й на тому світі.

Ама переклала йому все, і він міцно стис мені руку й мовив: «Я не кажи. Йди на гору завтра. Ти моя друг?»

«Е ні, сер, — відказую, — це дурниця. Я прибув сюди торгувати, скажи йому, а не заводити друзів. Ну, а Кейса я виряджу на той світ!»

Маеа пішов додому, й видно було, що він задоволений.


Ніч у лісі


Тепер мені не було куди дітися: до завтра треба поламати всю оту блудню з тияволом, і я мав клопоту по вуха не тільки з готуванням до цього, а й з умовляннями Ами. Мій дім обернувся в якийсь дискусійний клуб. Ама нізащо не хотіла, щоб я йшов до лісу вночі: вона була певна, що я не вернуся звідти. Ви вже знаєте, які в неї бували докази, я вам наводив зразочок із королевою Вікторією та з чортом, то можете собі уявити, як воно мені остобісіло ще до смерку.

Нарешті я набрів на добру думку. «На 'кий біс метати перли перед нею?» — подумав я. Краще підкинути їй ще трохи тієї січки, що у неї в голові.

— Ну, тоді слухай мене, — кажу я. — Розшукай свою Біблію, і я візьму її з собою. Тоді все буде гаразд.

Вона знов почала запевняти, що ніяка Біблія тут не поможе.

— Це все ваша канацька темнота! — відрубав я. — Принеси Біблію, кажу.

Вона принесла книжку, я розгорнув її на титульній сторінці, де, як я гадав, мало бути щось по-англійському, і воно справді там було.

— Ось! — сказав я. — Поглянь! «Лондон. Надруковано для Британського й закордонного Біблійного товариства, Блек-фраєз», — і рік, якого я не міг прочитати через оті «М», «С» та «X»[21]. — Туди, де є щось від Біблійного товариства, Блекфраєз, жоден чортяка не поткнеться. Ти що ж собі гадаєш, дурненька: як ми даємо раду всім «айту» у себе в Англії? Тільки через Біблійне товариство.

— Я гадай, у вас ніякий чортяка нема, — відказала вона. — Білий чоловік, він так моя кажи, що нема.

— І ти ото повірила? — відказую. — Як же це може бути, що тут на всіх островах їх повно, а в Європі нема?

— Так у вас же хлібне дерево не рости, — пояснила вона. Я ладен був рвати на собі волосся.

— Слухай, старенька, — сказав їй, — припни вже язика, бо мені набридло. Я беру Біблію й рушаю прямо, як по рейках, у ліс. Це моє останнє слово.

Ніч випала незвичайно темна, на заході сонця насунули хмари й затягли все небо; не блимала жодна зірочка, тільки показався серпик місяця на ущербі, та й то аж далеко після півночі. По всьому селищу світились вікна й розчинені двері в хатинах, а на рифі рухалися смолоскипи численних рибалок, і то була наче святкова ілюмінація, але море, гори й ліси геть потонули в темряві. Я вийшов із дому годині о восьмій, нав'ючений, як віслюк. Насамперед ота Біблія, здоровезна книжка, що я сам собі здуру накинув. Потім рушниця, і ніж, і ліхтар, і сірники — усе конче потрібне. А далі головне, від чого залежав успіх усієї справи: добряча торба пороху, кілька брусків динаміту — тих, що ними рибу глушать, — і два чи три шматки бікфордового шнура, які я витяг з бляшанки й по змозі ретельніше поз'єднував, бо вони були з тих, котрі виробляють для торгівлі на південних морях, і треба бути зовсім дурнем, щоб на них покладатися. Одне слово, я мав чим наробити неабиякого гуркоту! Мені було байдуже, скільки воно коштуватиме, я хотів направити все діло.

Поки я йшов по відкритому місцю й мав за орієнтир світло у своїй оселі, все було гаразд. Та коли я дістався до стежки, то опинився в такій темряві, що не міг іти далі, бо натикався раз у раз на дерева й кляв усе, ніби людина, що шукає сірників у себе в спальні. Я знав, що світити ліхтар небезпечно, бо вогника буде видно аж до кінця мису, а що туди, коли стемніє, ніхто не ходить, то про це почнуть балакати і врешті внесуть усе в вуха Кейсові. Але що я міг удіяти? Треба було або відмовитись від свого заміру й осоромитись перед Маса, або засвітити ліхтар, ризикнути й упорати все діло якомога швидше.

Вийшовши на стежку, я наддав ходи, скільки міг, а як дістався до чорного піску, то пустився бігом. Бо приплив був уже досить високо, і щоб пронести свій порох сухим між прибоєм і урвищем, треба було поспішати якомога. Навіть так мене захлюпувало до колін, а одного разу я мало не впав, перечепившись через камінь. Увесь цей час мене підганяли нагальна потреба, і свіже повітря, і запах моря, та коли я дістався до лісу й побрався стежкою вгору, то вже не так поспішав. Панові Кейсові струни від банджо та різьблені ідоли вже добряче стерли в моїх очах моторошний чар того лісу, і все ж я думав, що ця дорога таки жаска, й здогадувався, як мали боятись Кейсові учні, проходячи тут. У світлі ліхтаря, що пробивалося поміж усіма отими стовбурами, та розсохами, та гіллям, та звислими поплутаними ліанами, уся місцина, чи бодай те, що було видне, здавалась якимсь лабіринтом з Рухливих тіней. Вони сунули тобі назустріч, рухливі й масивні, ніби велетні, а потім, крутнувшися, зникали; вони підносились над головою в тебе, наче бойові киї, й відлітали в темряву, немов птахи. На землі світилося трухле дерево, як ото світиться сірникова коробка, коли об неї тернеш сірником, гілля вгорі падали на мене, ніби піт, великі холодні краплі.

Вітер майже стих, ледь помітний крижаний подих суходільного бризу не міг зворухнути нічого, і арфи мовчали. Вперше я побачив свою мету, коли вийшов із заростей дикого кокосу й загледів страшидел на стіні. Ох же й химерний вигляд вони мали у світлі ліхтаря — оті розмальовані пики, очі зі скойок, їхній одяг, їхні патли. Одне за одним я познімав їх зі стіни і склав купою на покрівлі погреба, щоб вони полетіли на той світ разом з усім іншим. Потім вибрав місцину за одним із великих каменів біля входу, закопав там порох і два бруски динаміту, а бікфордів шнур вивів у вхід. А потім на прощання ще глянув на ту намальовану світною фарбою пику, що пускала з рота дим. На серці в мене було гарно.

— Ну, держися, — сказав я. — Вистава починається!

Я спершу думав був підпалити шнур та й рушити додому, бо серед темряви, та світіння гнилого дерева, та тіней від ліхтаря почував себе якось надто самотньо. Але я знав, де висить одна з арф, і шкода було б, якби вона не попала до купи. Та водночас я не міг збутись почуття, що весь цей замір смертельно втомив мене, тож найкраще було б вернутись додому й зачинити за собою двері. Я вийшов із льоху й задумався про все. Далеко внизу коло берега шуміло море, а тут, нагорі, не ворушився й листочок, наче я був єдина жива істота по цей бік мису Горн. Та поки я стояв там і думав, ліс неначе прокинувся й сповнився тихими шерехами. Справді тихими й зовсім не страшними: щось затріщить, щось зашарудить; але мені ті шерехи перехоплювали дух, а в горлі враз зовсім пересохло. Я не Кейса боявся, хоч то була б річ зрозуміла, я й не подумав про Кейса; ні, мене враз мов у серце шпигнула згадка про оті бабські балачки за чортиць та людей-вепрів. Ще крапелька, і я б кинувся тікати; але я зціпив зуби, ступнув уперед, підняв угору ліхтаря (от дурень) і став розглядатись навколо.

В напрямі селища й стежки не було видно нічого, та коли я повернувся в другий бік, то сам не знаю, як не зомлів. Бо виразно побачив, що просто з пущі, з заклятого лісу виходить чортиця, достеменно така, як я собі про неї думав. У світлі ліхтаря лисніли голі руки, зірочками блищали очі, і я раптом скрикнув так голосно, що й сам подумав: це моя смерть.

— Ой! Не треба співай! — гучним шепотом промовила чортиця. — Нащо говориш великий голос? Погаси світло! Есі вона йди!

— Господи праведний, Амо, це ти? — вигукнув я.

— Айое, так, — відказала Ама. — Я йди швидко. Есі вона скоро тут.

— Ти прийшла сама? — спитав я. — І не «боюсь»?

— Ох, дуже-дуже боюсь! — прошепотіла вона, припавши до мене всім тілом. — Я гадай помирай.

— Ну що ж, — відказав я, кволо всміхаючись, — не мені з вас сміятися, місіс Вілтшир, бо я сам так боявся, як, мабуть, ніхто на всіх південних морях.

Вона хутенько пояснила, що погнало її сюди. Тільки-но я пішов, як прийшла Фаавао. Дорогою стара спіткала Чорного Джека: той біг прожогом від нашої оселі до Кейсової. Ама не стала розбалакувати й гаятись, а зразу побігла мене остерегти. Вона майже наздогнала мене, і світло мого ліхтаря вело її по всьому берегу, а потім, блимаючи між деревами, на гору. Аж коли я вибрався на самий верх, а може, тоді, коли спустився в льох, вона заблукала бозна-куди й згаяла багато дорогоцінного часу, бо гукнути мене боялась: може, Кейс десь зовсім близько позад неї. Спотикалась, падала, вся була в синцях і дряпинах. Це, певно, було, коли вона звернула далеченько на південь, але врешті вийшла на мене збоку і перелякала мене так, що я не годен і сказати.

Що ж, слава Богу, що прийшла не чортиця, але те, що вона розказала, таки стривожило мене. Що в дідька робив Чорний Джек коло мого дому, як не наглядав за мною? Все скидалося на те, що мої дурні слова про фосфорну фарбу та ще й якась хвальба з уст Маеа загнали нас у велику халепу. Одна річ була ясна: нам з Амою доведеться залишатись тут цілу ніч. Нам не можна потикатись додому, поки не розвидниться, і навіть тоді безпечніше буде обійти кругом і ввійти в селище з другого кінця, а то можна напоротись на засідку. А ще ясно було, що мою міну треба підривати негайно, а то Кейс може нагодитись і знешкодити її.

Я ввійшов у льох, — Ама весь час тулилась до мене, — відкрив ліхтар і підпалив шнур. Перший шматок його спалахнув зразу весь, як смужка паперу, а я стояв отетеріло, дивився, як він горить, і думав, що зараз ми злетимо в повітря разом з тияволом, а мені цього анітрошечки не кортіло. Другий шматок горів повільніше, хоча й швидше, ніж мені хотілось би, а я врешті отямився, потяг Аму за собою геть із льоху, загасив і кинув додолу ліхтар, а тоді ми вдвох кинулися в ліс і помацки пробирались далі, поки я вирішив, що тут уже безпечно, і ми лягли вдвох за деревом.

— Жінусю моя, — сказав я, — цієї ночі я ніколи не забуду. Ти в мене козирна, оце ж бо й лихо моє.

Ама гупнулась на землю тут-таки коло мене. Вона вибігла з дому в чім була — в куценькій спідничці, й уся вимокла в росі та в воді припливу на чорному березі, а тепер уся трусилась від холоду та зі страху перед темрявою й чортяками.

— Дуже-дуже боюся, — тільки й промовила вона.

Другий бік Кейсової гори спускався мало не прямовисним урвищем у дальшу долину. Ми були на самому краю того урвища, і я бачив, як світиться трухле дерево, й чув, як шумить море внизу. Мені було байдуже, що з такого місця нема куди втікати далі, я боявся пересуватись на інше місце. Потім я збагнув, що допустився ще гіршої помилки, погасивши ліхтар: якби я лишив його засвіченим, то міг би пальнути в Кейса, коли він уступить в освіт ліхтаря. А що мені не стало кебети зробити це, то видавалося безглуздям покинути добрий ліхтар, щоб він злетів у повітря разом з ідолами. Кінець кінцем, ліхтар був мій, і вартий грошей, і міг ще придатися. Якби я міг покластись на шнур, то збігав би потихеньку й забрав би його. Та хто це може покладатись на такий шнур? Ви ж знаєте, які товари йдуть у ті краї. Шнур був досить добрий для канаків, глушити рибу, бо вони так чи так мусять там повертатися швидко, та й більшість із них ризикують тільки тим, що їм відірве руку. Але для того, хто надумав улаштувати такий вибух, як ото я, той шнур — мотлох.

Отож я міг тільки лежати тихо, тримаючи рушницю напоготові, й чекати вибуху. Але то було жаске чекання. Чорнота неба здавалась аж твердою, і єдине, що можна було бачити, — це моторошне примарне світіння трухлого дерева, що не освітлювало нічого, крім самого себе, а почути я не міг і зовсім нічого: напружував слух так, що здавалось, ніби я чую, як сичить, згоряючи в льоху, бікфордів шнур, але в лісі було тихо, як у домовині. Час від часу щось тихо потріскувало, та чи близько, а чи далеко — чи то, може, Кейс ступав уже за кілька кроків від мене, а чи десь за три милі ламалося дерево — я знав не краще, ніж немовля.

І ось раптом вибухнув справжній Везувій. Чекати довелося довго; та коли я його дочекався (хоча вже не вірив у те), то кращого було годі й сподіватись. Спочатку гримнуло так, що куди твій грім, і вогонь бурхнув, і ліс так освітило, що читати можна б. А тоді почалася халепа. Нас із Амою напівзасипало цілою фурою землі, та ми раділи, що обійшлися цим, бо одна з каменюк, що стояли біля війстя до льоху, злетіла в повітря й гупнулась на землю чи й за десяток кроків від нас, перевалилася через край урвища й покотилась, гуркочучи, в дальшу долину. Я побачив, що дуже переоцінив ту відстань, на яку ми відбігли, або ж недооцінив силу динаміту й пороху — вибирайте, що хочете.

І тоді я збагнув ще одну свою помилку. Гуркіт вибуху, струснувши весь острів, почав уже завмирати, сліпуче світло сяйнуло й згасло, проте ніч стала така, як я сподівався. Бо весь ліс засипало червоним жаром та головешками від вибуху; вони валялись круг мене на землі, а інші полетіли в долину, а декотрі застрягли й палахкотіли в гіллі дерев. Я не боявся пожежі: ці ліси такі вологі, що їх не підпалиш. Клопіт був у тому, що все довкола освітилось — не дуже ясно, але доволі для того, щоб підстрелити людину, і жар розлетівся так, що в небезпеці опинились однаково і Кейс, і я. Будьте певні, що я очі видивив, чи не побачу його блідої пики, але його не було й знаку. Ну, а моїй Амі гуркіт і спалах, мабуть, зовсім забили памороки: вона лежала, мов нежива.

У моєму становищі була ще одна вада. Котрийсь із тих проклятих ідолів упав кроків за п'ять від мене, весь охоплений вогнем: і одежа, й волосся, все на ньому горіло. Я пильно озирнувся кругом. Кейса ще не було видно, і я наважився відкинути геть ту охоплену вогнем дровиняку, поки він іще не з'явився, бо так він підстрелить мене, як собаку.

Спершу я хотів був поповзти, але потім вирішив, що головне — швидкість, і підхопився на ноги, щоб рвонутись бігом. І в ту ж мить звідкись із боку моря блиснуло, ляснув постріл, і повз моє вухо просвистіла куля з Гвинтівки. Я крутонувся в той бік, піднімаючи рушницю, але в того падлюки був вінчестер, і не встиг я й побачити його, як друга куля звалила мене, мов кеглю. Я неначе злетів у повітря, потім гепнувся на землю й з півхвилини лежав без тями; а потім відчув, що руки в мене порожні, а рушниця моя перелетіла через голову, коли я падав. Коли опинишся в такій скруті, як ото я, то це тебе ого як розбуркує! Я ще не втямив, куди мене поранено і чи поранено взагалі, а вже перевернувся ницьма, щоб повзти до рушниці. Якщо ви не пробували пересуватись із перебитою ногою, то ви не знаєте, що таке біль; отож я заревів, мов бугай.

Зроду я ще не подавав голосу так недоречно. Бо доти Ама лежала за своїм деревом, як жінка з головою, бо знала, що рятунок тільки в цьому, та коли почула, як я закричав, то кинулась до мене. Вінчестер ляснув знову, і вона впала.

Я теж звівся, забувши за свою ногу, бо хотів зупинити її, та коли побачив, як вона впала, то й сам притисся до землі, ДО лежав, і не ворушився, тільки намацав колодочку ножа. Один раз мене пошито в дурні. Та більш цього не буде. Він підстрелив мою жіночку і я маю за це пришити його.

Отож я лежав, скреготів зубами й зважував свої шанси. Нога перебита, рушниці нема. А в Кейса у вінчестері ще десять набоїв. Діло наче безнадійне. Але я не запав у відчай, навіть думка така не зринула, бо я мусив його впорати.

Довгенько жоден з нас не ворушився. Потім я почув, як Кейс посувається крізь хащі ближче, але дуже обережно. Ідол уже догорів, лишилось кілька червоних жаринок то там, то там, і в лісі було майже темно, тільки якийсь тьмавий посвіт, наче від вогнища, що вже догоряє. В тому посвіті я розгледів Кейсове обличчя, що дивилось на мене понад великим кущем папороті. В ту ж мить падлюка побачив мене й підняв до плеча свого вінчестера. Я лежав і не ворушився, хоча дивився, можна сказати, просто в дуло рушниці: то був останній мій шанс, і мені здавалося, що моє серце ось-ось вискочить з грудей. І ось він вистрелив. На моє щастя, в нього був не дробовик, бо куля вдарила в землю пальців на два від моєї голови, аж мені в очі сипнуло землею.

Спробуйте-но влежати спокійно, коли хтось стріляє у вас так зблизька й не влучає на якусь волосинку. А я влежав — і добився свого. Якусь часину Кейс стояв з вінчестером напоготові, потім тихенько засміявся сам до себе й вийшов із-за папороті.

«Смійся! — подумав я. — Мав би ти розуму бодай за вошу, то не сміявся б, а молився!»

Я був такий нап'ятий, як корабельний швартов або пружина в годиннику, і тільки-но він підступив на досяг руки, я вхопив його за ногу над кісточкою, шарпонув щосили, повалив додолу й сам навалився на нього, не дбаючи про перебиту ногу, ще поки він не встиг і духу звести. Його вінчестер полетів услід за моїм дробовиком; та мені було байдуже, я вже запопав його в руки. Сили мені не бракувало ніколи, але, поки не схопив Кейса, я й сам не знав, що воно таке — сила. Гепнувшись додолу, він на мить розгубився і зціпив руки долонями, як ото налякана жінка, отож я лівою вхопив його ще й за обидві руки. Це його отямило, і він угородив мені зуби нижче ліктя, як тхір. Та я й уваги не звернув. Моя нога боліла так, що іншого болю я вже й не відчував. Я вихопив ножа і всадив його куди треба.

— Ну, ось я тебе й запопав, — сказав я. — Добру роботу роблю, виряджаю тебе геть із цього світу. Відчуваєш? Це за Андергіла! А це за Адамса! А оце за Аму, оце вже випустить із тебе твою паскудну душу!

За кожним словом я вгороджував у нього холодну крицю, вкладаючи в удари всю свою силу. Його тіло прогиналось піді мною, як пружинна канапа. Нарешті він протягло, пронизливо застогнав і застиг.

«Що, врізав дуба? Сподіваюся!» — подумав я. В голові у мене наморочилось. Але я не хотів ризикувати: занадто свіжий був його приклад. Тому я ще раз висмикнув ножа, щоб угородити його знову. Кров, що ринула мені на руки, пригадую, була гаряча, як чай. А тоді я зомлів і впав головою на його обличчя.

Коли я опритомнів, було темно, як у домовині; жар догорів, не було видно нічого, крім світіння трухлого дерева, і я не міг пригадати, де я й чого мені так болить, і чим я геть наскрізь промок. Потім усе вернулось, і перше, що я зробив, — знов угородив у нього ніж по саму колодочку разів з півдесятка. Він, звісно, був уже мертвий, і йому це не додало нічого, але мені стало легше на серці.

— Ну, закладаюся, що тепер ти мертвий, — сказав я, а тоді покликав Аму.

Відповіді не було, я ворухнувся, щоб помацки знайти її, порушив перебиту ногу й знову зомлів.

Коли я очутився вдруге, хмари розійшлися, лише кілька білих, як вата, пливло по небі. Зійшов місяць — тропічний місяць, У нас в Англії ліс при місяці чорний, а тут навіть від отого серпика на ущербі він здавався зеленим, як удень. Нічні птахи — чи, може, краще сказати дуже ранні птахи — вже виспівували протягло й млосно, ніби солов'ї. І я міг бачити, як мертвяк, що на ньому я ще лежав половиною тіла, дивиться просто в небо розплющеними очима, не блідіший, ніж був за життя; а трохи віддалік лежала на боці Ама. Я насилу-насилу переповз туди, а коли схилився над нею, вона вже була при тямі, й плакала тихенько-тихенько, наче пищав якийсь комарик. Здається, вона боялася плакати вголос через отих «айту». Поранило її не дуже тяжко, але перелякалась вона так, що дужче вже нікуди: опритомніла вона вже давно, гукнула мене, відповіді не почула, вирішила, що ми обидва мертві, й відтоді лежала, боячись пальцем поворухнути. Куля проорала їй плече, і крові вона втратила багато, але я зразу перев'язав її як слід відірваною пеленою своєї сорочки та нашийною хусткою, що мав при собі, поклав її голову на своє здорове коліно, а спиною зіперся на стовбур дерева і, вмостившись так, почав дожидати ранку. З Ами не могло бути ніякої помочі, бо вона тільки трусилась та плакала, вчепившись у мене. Навряд чи ви бачили когось дужче наляканого, та й, правду кажучи, нічка їй випала хіба ж така. Мені самому теж добре дошкуляли біль та гарячка, але терпіти можна було, коли сидіти тихо, а щоразу, як я поглядав на Кейса, мені хотілося співати й свистати. От і балакайте про їжу та питво! Я був ситий і п'яний уже тим, що бачив його мертвого, як колода.

Я думав, що Маса з'явиться ще не скоро, а можливо навіть, що він взагалі передумав і не прийде. І тим більше зрадів, коли десь за годину після того, як розвиднілось, почув, як тріщить гілля, а ціла тичба канаків сміється й співає, аби піддати собі духу. Ама, тільки-но почувши це, досить бадьоро звелася й сіла, і невдовзі ми побачили, як гурт людей вервечкою звертає зі стежки до нас — попереду Маса, а позад усіх білий чоловік у корковому шоломі. То був містер Тарлтон, що напередодні завітав пізно ввечері до Фалези, лишивши човна позаду й останній відтинок дороги пройшовши пішки з ліхтарем.

Вони поховали Кейса прямо на полі його слави, поклавши в ту яму, де він тримав ідолову голову з сигарою в роті. Я діждався, поки вони це закінчать, а містер Тарлтон молився, хоч я думав, що то дурниця, але мушу сказати, що він говорив про покійникові шанси на тім світі не дуже мудро, і про пекло в нього, здається, свої власні уявлення. Згодом я все це йому виповів, сказав, що він знехтував свій обов'язок, а треба було повестись, як годиться чоловікові, й сказати канакам без околясів, що Кейс проклятий Богом, та й по всьому, але я так і не спромігся нахилити його до своєї думки. Потім вони зробили з жердин ноші й знесли мене вниз до факторії. Містер Тарлтон заходився коло моєї ноги й направив її по-місіонерському, так що я накульгую й досі. Потім він вислухав моє свідчення, і Амине, і ватаги Маеа, гарненько записав ті свідчення і сказав, щоб ми підписали їх. А потім скликав ватагів і з ними пішов до татуся Рендела, аби офіційно вилучити Кейсові папери.

Знайшли вони тільки щоденника, провадженого багато років, записи щодо цін на копру, щодо вкрадених курей тощо, і бухгалтерські книги по крамниці, і той заповіт, що про нього я вже згадував: і за книгами, і за тим заповітом усе до ниточки діставалося його жінці-самоанці. А я все те в неї відкупив за дуже помірну ціну, бо вона поспішала вернутись додому на Самоа. Що ж до Рендола та чорнюка, то їм довелось забиратися геть; вони знайшли для себе якусь факторійку на березі Папа-Мамулу, по другий бік острова. Торгувалось їм дуже погано, бо, правду кажучи, обидва не мали кебети до цього; тому жили переважно рибою, і на риболовлі-таки Рендол знайшов свою смерть. Якогось дня вони натрапили на добрий косяк риби, і Татусь хотів був глушити її динамітом, та чи то шнур горів зашвидке, а чи Татусь випив забагато, а чи те й те разом, але динаміт вибухнув перше, ніж Татусь його кинув (як то буває часто), і старий позбувся руки. Воно, власне, ще й невелике лихо, там на островах далі на північ повно одноруких людей, як у котрійсь казці з «Тисячі й однієї ночі», але чи то Рендол був надто старий, чи то він пив забагато, — одне слово, він із того помер. Невдовзі по тому чорнюка прогнали з острова, бо він почав красти в білих, і він подався кудись на захід, а там знайшов людей своєї масті, не знаю вже, на радість собі чи ні, і ті люди його масті взяли та й з'їли його гарненько на якомусь там своєму бенкеті, і я щиро сподіваюся, що він був їм до смаку!

Отож я зостався на Фалезі сам у сяйві своєї слави, і коли прибула шхуна, я набив її трюми копрою, ще й на палубі наклав скирту з півхати заввишки. Мушу сказати, що містер Тарлтон уладнав усе для нас якнайкраще, але, хитрюга, стяг із мене плату за це без пощади.

— Що ж, містере Вілтшир, — сказав він, — я замирив вас тут з усіма. Це не було дуже складне діло, відколи не стало Кейса, та хай там як, а я це діло впорав і, між іншим, поручився перед тубільцями, що ви торгуватимете з ними чесно. Мушу просити вас, щоб ви моєї обіцянки перед ними дотримали.

Ну, я так і зробив. До мене, звичайно, прискіпувались за мої ваги, але я собі зміркував ось так. Ваги в нас у всіх із фокусами, і тубільці всі знають це, а тому відповідно підмочують свою копру, і виходить так на так. Та мене воно, правду кажучи, муляло, і хоча у Фалезі я заробляв непогано, проте не був незадоволений, коли фірма перевела мене на іншу факторію, де я ніяких обіцянок не давав і тому міг дивитися своїм вагам у вічі.

Ну, а щодо моєї старої, то ви її знаєте не гірше, ніж я. В неї є тільки одна вада. Якби не наглядати за нею весь час, вона б останню сорочку з себе скинула та комусь віддала. Ну що ж, у канаків це природна річ. Із неї вийшло здоровезне бабисько, вона могла б лондонського полісмена через плече кинути. Але й це в канаків природна річ, і будьте певні, Що з неї не дружина, а щире золото.

Містер Тарлтон скінчив свій термін і поїхав до Англії. З усіх місіонерів, котрих я знав, він був найкращий. А тепер, здається, має парафію десь у Сомерсетширі[22]. Ну що ж, так для нього краще, бо там не буде канаків, щоб дуріти через них.

Мій ресторанчик? Де там! І не пахне. Мабуть, я вже приріс тут. Бачте, жалко дітей кидати. Та й що там балакати, тут із них щось краще виросте, ніж могло б у країні білих; хоча Бен забрав старшого до Окленда[23], хай там повчиться в щонайкращій школі. От дівчата — ті мене таки турбують. Звісно, вони тільки метиски, я це розумію не гірше за вас, а ніхто не зневажає метисів дужче за мене. Але вони мої, і це, власне, все, що я маю на цьому світі. Я ніяк не можу змиритися з тим, що вони одружаться з канаками, а де я їм тут візьму білих, хотів би я знати?


САТАНИНСЬКА ПЛЯШКА


На одному з Гавайських островів[24] жив чоловік, якого ми назвемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім'я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Гонаунау[25], де в. печері спочивають останки Кеаве Великого[26]. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як вправний моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Гамакуа[27], аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франциско.

Сан-Франциско — місто гарне й порт гарний, і багачів там без ліку, і є там пагорб — усе палаци та палаци. Якось Кеаве, побрязкуючи монетами в кишені, гуляв цим пагорбом і милувався будинками обабіч вулиці.

«Які мальовничі будинки! — думав Кеаве. — І які, певно, щасливі люди в них живуть без клопотів про завтрашній день!»

Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і менший від інших, але ошатний і гарний, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього з вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив Цього чоловіка не згірше, ніж ми бачимо рибу в калюжці, яка залишається поміж камінням у час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його Здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав, ї от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони — подумати лишень! — позаздрили один одному. Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його на дверях будинку.

— Мій будинок дуже милий, — сказав чоловік, тяжко зітхнувши. — Може, хочеш оглянути покої?

І він провів Кеаве по всьому дому — від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.

— Справді, — сказав Кеаве, — це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чого б це?

— І ти теж, — сказав чоловік, — можеш мати будинок точнісінько такий, як оцей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?

— У мене є п'ятдесят доларів, — сказав Кеаве, — але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.

Чоловік поміркував.

— Шкода, що в тебе так мало грошей, — сказав він. — Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за півста доларів.

— Ці палати? — запитав Кеаве.

— Ні, не палати, — відповів чоловік, — а пляшку. Мушу тобі зізнатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем, — цей будинок і цей сад, — все виникло з пляшки, трохи більшої за пінту[28]. Ось юна.

І, відімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.

— Ось вона, ця пляшка, — сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: — Ти не віриш мені? То переконайся сам. Спробуй-но її розбити.

І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка відскакувала від підлоги, наче дитячий м'яч, і хоч би що.

— Дивна річ, — сказав Кеаве. — Подивитись та помацати, то здається, ніби пляшка скляна.

— Вона і є скляна, — відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік, — та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшчині живе чорт — бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, владарюватиме над чортом, і хоч би що вона віднині побажала собі, все — кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це місто, — все здобуде вона на перше своє слово. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його владарем світу, — але потім продав її і втратив владу. Капітан Кук[29] володів цією пляшкою, і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гаваях. Бо тільки-но продаси пляшку, одразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.

— А як же ти? — запитав Кеаве. — Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.

— Я маю все, чого можу собі побажати, і до мене підкрадається старість, — відповів чоловік. — Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: подовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що в цієї пляшки є одна вада: коли власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.

— Атож, це й справді вада, і то безперечно! — вигукнув Кеаве. — Я б нізащо не став зв'язуватися з такою чортівнею. Я можу, дякувати Богу, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову — оце вже ні, я не згоден.

— Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? — мовив чоловік. — Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти Доживеш віку в спокої і гаразді.

— Але я ось що помічаю, — сказав Кеаве. — По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще — надто вже дешево продаєш цю пляшку.

— Я ж сказав тобі, чого зітхаю, — відповів чоловік. — Почуваю я, що здоров'я моє підупадає, і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, опинитися в пеклі. А от чого я так дешево продаю — тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. У прадавні часи, коли сатана вперше приніс цю пляшку на землю, вона коштувала дорого, і пресвітер Йоан[30], — перший, хто її купив, — віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як на збиток собі. Коли ти продаси її за ту саму ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її од віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев'яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев'ять доларів і дев'яносто дев'ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут-таки повернеться до мене… Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну пляшку за якісь вісімдесят Доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге… «У, та про це згодом. Мені, власне, не конче вдаватися в усі подробиці. Але врахуй — пляшка продається тільки за ходячу монету.

— А як я маю переконатись, що все це правда? — запитав Кеаве.

— Дещо ти можеш перевірити зразу ж, — відповів чоловік. — Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Коли цього не станеться, присягаюся честю, що я вважатиму угоду недійсною і поверну тобі гроші.

— А ти не дуриш мене? — запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.

— Що ж, я, либонь, ризикну, — сказав Кеаве. — Адже шкоди від цього не буде.

І він оддав чоловікові гроші, а той простяг йому пляшку.

— Ну, чорте в пляшці, — мовив Кеаве, — поверни мені мої п'ятдесят доларів.

І що ж — тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як була хвилину тому!

— Це й справді чудодійна пляшка, — сказав Кеаве.

— А тепер прощавай, друже! — сказав чоловік. — Гайда звідси, і диявол з тобою!

— Постривай, — сказав Кеаве. — Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.

— Ти заплатив за неї менше, ніж я, — зауважив чоловік, потираючи руки, — і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне; якомога швидше побачити твою спину.

З цими словами він подзвонив своєму слузі-китайцю, і той випровадив Кеаве з будинку.

Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:

«Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, встряв у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?»

Тут Кеаве найперше полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чилійська монета.

«Схоже, що все правда, — сказав собі Кеаве. — Ну ж бо, випробуємо її по-іншому».

Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих — ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє і повернув за ріг, але не встиг ступити й кроку, як щось ткнулося в його лікоть, і — подумайте! — боката пляшка вже відтягує йому кишеню бушлата, а вузька шийка її стирчить назовні.

«Схоже, що це теж правда», — подумав Кеаве.

Що ж зробив Кеаве? Він купив у ятці коркотяг і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував коркотяг, його тут-таки випирало назад, а корок лишався цілий.

«Якась нова відміна корка», — подумав Кеаве, і раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому стало страшно.

Прямуючи назад до порту, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-острів'ян, старовинні монети, давніх поганських божків, китайські та японські малюнки та інші такі речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве сяйнула нова думка. Він зайшов до крамнички і запропонував господареві купити в нього пляшку за сто доларів. Крамар засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшчина — такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла в ній усередині… Одне слово, поторгувавшися, як годиться, господар дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.

«Ну от, — сказав собі Кеаве, — я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше, — адже один долар у мене був чилійський. Тепер перевіримо це діло ще раз».

І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.

У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.

— Що це з тобою? — запитав Лопака. — Чого ти втупився у свою скриньку?

Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.

— Дивна історія, — сказав Лопака. — Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А коли так, то треба дістати з цієї оборудки користь. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а як вона це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну й узятися за торгівлю на островах.

— Це не для мене, — сказав Кеаве. — Я хочу гарній будинок і сад на узбережжі Кона[31], де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні обруси й дрібнички — одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні… І хай мій будинок буде навіть на поверх вище і з усіх боків матиме балкони, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.

— Ось що, — сказав Лопака, — Повезім її з собою на Гаваї, і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.

На цьому вони й погодилися, і скоро корабель повернувся в Гонолулу[32] і приставив туди й Кеаве, і Лопаку, і пляшку.

Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той одразу почав висловлювати Кеаве співчуття.

— Щось я не второпаю, чого тобі мене шкода, — сказав Кеаве.

— Хіба ти нічого не знаєш? — здивувався знайомий. — Адже твій дядько… такий поважний був старий… помер, і ще твій брат у перших… такий гарний був хлопець… утопився в морі.

Кеаве дуже зажурився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але в Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:

— А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гаваях біля Каю?

— Ні, — сказав Кеаве, — біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи далі на південь від Гоокени.

— Тепер ця земля перейде до тебе? — запитав Лопака.

— Так, до мене, — відмовив Кеаве і ну знов оплакувати своїх покійних родичів.

— Стривай, — сказав Лопака. — Перестань голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.

— Ну, коли так, — вигукнув Кеаве, — гарну вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Але можливо, що твоя правда — будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.

— Таж будинок ще не побудований.

— Ні, та й не схоже, що буде колись побудований, — сказав Кеаве. — Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви й бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки — то просто чорна лава.

— Ану ходімо до адвоката, — сказав Лопака. — Все-таки ця думка не дає мені спокою.

Ну, а коли вони прийшли до адвоката, то виявилося, що дядько Кеаве незадовго до смерті страшенно розбагатів і залишив йому величезний спадок.

— Оце тобі й гроші побудувати будинок! — вигукнув Лопака.

— Якщо ви маєте намір побудувати будинок, — сказав адвокат, — тут у мене є візитна картка нового архітекта, його дуже хвалять.

— Зовсім добре, — сказав Лопака. — Чи ти ба, про нас уже подбали. Треба тільки слухатись пляшки.

ї вони рушили до архітекта, а в того вже й кресленики на столі розкладені.

— Ви ж хочете щось незвичайне, — сказав архітект. — А як вам сподобається оце? — І він простяг Кеаве кресленика.

А Кеаве, як тільки глянув на кресленика, не стримався і голосно охнув, бо там було зображено точнісінько такий будинок, який він бачив у своїй уяві.

«Буде він мій, цей будинок, — подумав Кеаве. — Знаю, темне це діло, і не до душі юно мені, але як уже я зв'язався з клятенною нечистою силою, то хай хоч не даремно».

І він став пояснювати архітектові, чого йому хочеться і як обставити будинок — і про картини на стінах, і про дрібнички на столах, — а потім спитав навпростець, скільки це коштуватиме.

Архітект поставив Кеаве багато запитань, потім узяв перо й почав рахувати, і, покінчивши з обрахунками, назвав точнісінько ту суму, яка дісталася Кеаве у спадок.

Кеаве й Лопака перезирнулися і кивнули.

«Все ясно, — подумав Кеаве. — Чи хочу я, чи не хочу, а будинок цей буде мій. Дістався він мені від сатани і до добра не доведе. Але одне я знаю твердо: поки в мене ця пляшка, я більше ніколи нічого собі не побажаю. А цього будинку я вже не позбудуся, і тепер, хай там хоч що, як зв'язався з нечистою силою, то бодай не даремно».

І він уклав з архітектом угоду, і вони обидва її підписали. А потім Кеаве й Лопака знову найнялися на корабель і попливли до Австралії, бо вже вирішили проміж себе ні в що не втручатися і надати змогу архітектові й чортові в пляшці будувати дім І опоряджати його, як їм до шмиґи.

Плавання їхнє минало щасливо, тільки Кеаве доводилося весь час стерегтися, щоб чого-небудь не побажати, бо він заприсягся не спокушатися більше на ласку диявола. Додому вони повернулися вчасно. Архітект повідомив, що будинок готовий; Кеаве з Лопакою сіли на пароплав «Ковчег» і попливли під берегом Кона, щоб подивитися на будинок, — чи схожий він на той, який ввижався Кеаве у мріях.

Будинок стояв на високому березі, і його було добре видно з суден, що пропливали повз берег. Навкруг ліси здіймалися вгору, аж до хмар; внизу потоки чорної лази застигли в Ущелинах, де спочивають у печерах останки стародавніх царів. Навколо будинку розкинувся квітник, що яскріє усіма барвами веселки, були насаджені плодові дерева: по один бік будинку — хлібні, по другий — папаї[33], а просто перед ним з боку моря була встановлена корабельна щогла, і на вершечку її майорів прапор. Будинок був триповерховий, з просторими покоями й широкими балконами на кожному поверсі. Шибки були прозорі, як вода, і ясні, як білий день. У покоях стояли гарні меблі. На стінах висіли картини в позолочених рамах, що зображували кораблі, і битви, і всілякі дивовижні куточки землі, а також портрети найвродливіших, які тільки є на землі, жінок, і в усьому світі не знайшлося б картин, писаних такими яскравими фарбами, як ті, що висіли в новому домі Кеаве. А незліченні дрібнички були й поготів нечувано гарні: годинники з музичним боєм, і музичні скриньки, і крихітні фігурки людей, що похитували головами, і вишукані цікаві крутиголовки, щоб заповнити дозвілля самотнього чоловіка. А оскільки кому захочеться невилазне сидіти в таких пишних хоромах — хіба що прогулятися ними й подивитися на все, — будинок був оперезаний широкими-преширокими балконами, на яких розмістилося б населення цілого міста, і Кеаве не знав, чому віддати перевагу: чи тильній терасі будинку, звідки можна було милуватися плодовими деревами й квітниками і де повівав з гір легенький вітерець, чи балконові на фасаді, де можна було вдихати свіжий морський вітер і дивитися вниз на те, як «Ковчег» приблизно раз на тиждень прямує з Гукени[34] до горбів Пеле або шхуни, навантажені деревом, айвою й бананами, борознять прибережні води.

Оглянувши все, Кеаве і Лопака посідали на тильній терасі.

— Я просто не маю слів, — сказав Кеаве. — Це навіть краще, ніж я мріяв, і я так задоволений, аж мені наморочиться в голові.

— Мене бентежить одне, — сказав Лопака. — Все це могло статися й саме собою, і, може, чорт у пляшці тут зовсім ні до чого. Якщо я куплю пляшку, а потім виявиться, що ніхто не дає мені ніякої шхуни, то вийде, що я сунув голову в пекло зовсім задарма. Я дав тобі слово, це правда, але, по-моєму, ти повинен мені пособити: зробити для мене ще одну пробу.

— Але ж я заприсягся не приймати від пляшки більше ніяких дарунків. І так я вже загруз по шию.

— Та я думаю зовсім не про дари, — відказав Лопака. — Мені б тільки подивитись на чорта. Від цього ж тобі ніякого пожитку, отож і сумління твоє буде чисте. Просто, якщо я хоч разок на нього гляну, у мене буде більше віри в це діло. То зроби мені дружню послугу, — дай подивитись на чорта. А тоді я тут-таки куплю в тебе пляшку — бачиш, гроші в мене напоготові.

— Я тільки ось чого остерігаюся, — сказав Кеаве. — Чорт, може, аж надто страшний на вигляд, і ти як разок на нього глянеш, так і передумаєш купувати пляшку.

— Моє слово тверде, — відмовив Лопака. — Дивись, я вже й гроші приготував.

_ Ну, нехай, — сказав Кеаве. — Мені й самому цікаво подивитися. Гаразд, дозвольте нам подивитися на вас один раз, пане чорте!

І тільки він це сказав, як чорт визирнув з пляшки і моторно, наче ящірка, шаснув у неї назад. А Кеаве з Лопакою так і скам'яніли. Уже споночіло, а вони все ніяк не могли отямитися й повернути собі дар мови. Та ось нарешті Лопака підсунув до приятеля гроші й узяв пляшку.

— Я людина чесна, — мовив він, — і мушу свого слова додержати, а то б я не торкнувся цієї пляшки й мізинцем ноги. Ну, гаразд, хай тільки в мене буде шхуна та трохи грошей у кишені, і я зразу ж позбудуся цього чортяки. Бо, сказати правду, дуже мені прикро стало, коли я його побачив.

— Лопако, — сказав Кеаве, — коли можеш, не думай про мене надто погано. Я знаю, що саме ніч і дорога сюди погана, і о такій пізній порі негоже їхати повз гробниці, але, їй-Богу, після того, як я побачив його гидкий писок, я не можу ні їсти, ні спати, ні молитися, поки ця пляшка тут. Я дам тобі ліхтар, дам кошик, щоб сховати в нього пляшку, і будь-яку картину, і будь-яку найгарнішу річ, що припаде тобі до вподоби в моєму домі, але тільки їдь звідси швидше й переночуй у Гукені в Кахіну.

— Кеаве, — сказав Лопака, — будь-хто на моєму місці дуже б на тебе образився. Адже я повівся з тобою, як вірний друг, — дотримав слова й купив пляшку. А тут і ніч уже надворі й темрява, а дорога повз гробниці стокрот страшніша для людини з таким гріхом на сумлінні і з такою пляшкою під пахвою. Але ж мене самого такий страх бере, що я не можу тебе винуватити. Отож іду я від тебе і молю Господа, щоб ти був щасливий У своєму домі, а мені пощастило з моєю шхуною і щоб обидва ми, дійшовши до кінця наших днів, попали в рай усупереч усім чортам і пляшкам.

І, сказавши так, Лопака почвалував з гори, а Кеаве стояв у себе на балконі, слухав, як цокотять підкови, і дивився, як миготить вогник ліхтаря під скелею, де спочиває прах стародавніх царів. Стоячи так, він тремтів, як лист, і, склавши долоні, підносив хвалу Господові за те, що той позбавив його такої страшної напасті.

Але зайнявся день, сонячний та ясний, і Кеаве, захоплюючися новим будинком, забув про свої страхи. Минали дні за днями, і Кеаве жив у новій оселі й радів безперестану. Тильна тераса будинку стала його улюбленим місцем; тут він їв, і пив, і збував увесь свій час: читав гонолулські газети і довідувався з них про різні події, а коли до нього хтось приїздив, та водив гостей по кімнатах і показував картини. І чутки про його! будинок поширилися далеко, і всі мешканці Кони стали називати його дім Ка-Гале-Нуї, що означає «Славетний дім», а часом називали ще «Осяйний дім», бо Кеаве тримав слугу китайця; який цілісінький день витирав порох і наводив на все блиск; і гарні дрібнички, і картини, і шибки у вікнах, і позолота — все сяяло яскраво, як вранішні промені. І Кеаве, походжаючи своїми покоями, мимохіть починав співати, так повнилося радістю його серце. А коли повз його будинок пропливали судна, він піднімав прапор на своїй щоглі.

Так минав час, і от якось Кеаве подався не далеко, не близько, а до Каїлуа[35] відвідати декого з друзів. Там його добряче почастували, але вранці він як устав, то зразу рушив назад І гнав чимдуж коня, — так йому кортіло знову побачити свій чудовий будинок. А було це, між іншим, напередодні тієї ночі, коли, за стародавнім переказом, душі предків виходять із могил і блукають берегами Кони, і Кеаве, вже колись мавши справу з чортом, зовсім не хотів потрапити тепер до гурту мерців.

Скаче він, уже проминув Гонаунау, і раптом бачить: далеко попереду в морі, біля самого берега, купається якась жінка. Здалося йому, що це молода гарна дівчина, — але більше він не тримав її в думці. Скаче далі, а в повітрі промайнула біла сорочка, потім — червона спідниця-голоку: це дівчина вдягалася, виходячи з води. Коли ж він порівнявся з нею, вона вже вбралася і стояла у своїй червоній спідниці біля самої дороги, освіжена купанням, і очі її променилися добротою. І тут Кеаве, як тільки глянув на дівчину, відразу натягнув поводи.

— Думав я, що всіх знаю в цих краях, — сказав Кеаве. — Чого ж я не знаю тебе, як це так?

— Я Кокуа, дочка Кіано, — відповіла дівчина, — і щойно вернулася додому з Оаху[36]. А ти хто?

— Я скажу тобі, хто я, — мовив Кеаве, скочивши з сідла, — та не зараз, а трохи згодом. Тому що мені запала в серце одна думка, але я боюся, що ти не даси мені правдивої відповіді, коли я скажу тобі, хто я: може статись, ти вже чула про мене. Але найперш скажи-но мені: ти заміжня?

На ці слова Кокуа голосно засміялася.

— Чи ба який! Усе хочеш знати, — відповіла вона. — А сам ти жонатий?

— Ні, Кокуа, я не жонатий, — відмовив Кеаве, — і, правду кажучи, до цієї хвилини ніколи й гадки не мав про одруження. Але скажу по щирості: я побачив тебе тут, біля дороги, побачив твої очі, подібні до зірок, і серце моє полинуло до тебе, наче пташка з клітки. А тепер, коли я не до вподоби тобі, скажи це прямо, і я поїду далі своєю дорогою; але коли я, на твій погляд, не гірший від інших молодиків, дай мені почути це, — і я зверну зі своєї дороги і заночую у твого батька, а зранку поведу про тебе мову з цим добрим чоловіком.

Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.

— Кокуа, — сказав Кеаве, — твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька.

І вона, так само мовчки, пішла вперед: разів зо два озирнулася, кинула на нього швидкий погляд і одвернулася знову, тримаючи в зубах стрічки від свого брилика.

Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його на ім'я, ї тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий будинок дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Цілий вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і в дівчини при батьках розв'язався язик, і юна брала на кпини Кеаве, бо мала тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.

— Кокуа, — сказав він, — ти насміхалася з мене вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: покинь мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо в мене такий гарний дім, І я боявся, що ти забагато про нього думатимеш, а про чоловіка, котрий тебе любить, — замало. Тепер тобі все відомо, і коли ти хочеш прогнати мене з очей, скажи відразу.

— Ні, — сказала Кокуа. Ї цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більше не питав.

Так посватався Кеаве до Кокуа. Все це сталося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці — ще швидше, проте й та, й та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала в душі дівчини; його голос чувся їй у шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і заради Цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня гірською стежкою повз стародавні гробниці, і звуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І. примчавши до свого «Осяйного дому», він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга Дивувався зі свого пана, що виспівував за вечерею. Сонме ринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами свого прегарного будинку на високо. У березі, і звук його пісень тривожив усіх моряків на суднах, що пропливали мимо.

«Я піднісся високо-високо, — казав собі Кеаве. — Краще жити, ніж тепер я, неможливо; я стою на вершині гори, звідціля немає дороги нагору — тільки вділ. Сьогодні я вперше звелю освітити всі кімнати і скупаюся в моєму гарному басейні з гарячою та холодною водою, і один ляжу на весільну постіль у своїй спочивальні».

І він розбудив слугу-китайця, і звелів йому затопити груби, і слуга, працюючи внизу біля груб, чув, як господар весело виспівує нагорі у своїх освітлених покоях. А коли вода нагрілася, він покликав господаря, і Кеаве пішов купатися, і китаєць-слуга чув, як він співав, напускаючи воду в мармуровий. басейн, і як пісня раптом урвалася. Китаєць-слуга все дослухався і дослухався, а потім гукнув знизу до господаря і запитав, чи все в нього гаразд, і Кеаве відповів «так» і звелів йому лягати спати. Але більше не звучали співи в «Осяйному домі», і всю ніч до світанку китаєць-слуга чув, як його господар походжав без сну по балконах.

А тепер послухайте, що сталося: коли Кеаве скинув одіж, щоб скупатися, він помітив, що в нього на тілі, наче лишайник на скелі, з'явилася пляма, і тоді він перестав співати. Бо він знав, що означає ця схожа на лишайник пляма; він зрозумів, що став жертвою «китайської напасті», або, сказати простіше, прокази.

Зайве й мовити, що така хвороба — велике нещастя для кожного. Гірка доля того, хто мусить покинути гарний, зручний будинок і перебратись на північний берег острова Молокаї[37], де гримотливий прибій розбивається об неприступні скелі. Але що ж сказати про цього бідолаху, про Кеаве, котрий тільки напередодні зустрів свою суджену, тільки сьогодні зранку завоював її взаємність, а тепер бачив, як усі його надії розбиваються вдрузки, наче шматок скла!

Довго сидів він край басейну, а потім тужливо зойкнув, скочив і вибіг; і довго ще метався туди й сюди, туди й сюди по балкону у великому розпачі.

«Не нарікаючи на долю, покинув би я Гаваї — батьківщину моїх предків, — думав Кеаве. — Не ремствуючи, скорився б я своїй долі і залишив би свій дім, цей чудовий багатовіконний дім на високому березі, Не занепав би я на дусі, рушаючи на Молокаї, в цю Калаупапу, загублену між бескидів та скель, щоб бідувати дні й ночі серед уражених страшною недугою, і врешті, далеко від землі батьків, заснути вічним сном. Але за які лихі діла, за які гріхи судилося мені вчора ввечері зустріти Кокуа, що виходила з моря, відсвіжена купанням? Кокуа, ти, що вкрала мою душу! Кокуа, світло моїх очей! Ніколи вже не побачу я тебе, ніколи не назву своєю, ніколи не пеститиму закоханою рукою, і тільки за цим, тільки за тобою, о Кокуа, — гужу я невтішної».

Ви розумієте тепер, що за людина був цей Кеаве? Адже він міг би жити у своєму «Осяйному домі» ще роки й роки, і ніхто б не запідозрив, що він хворий; але навіщо йому це, коли мусив утратити Кокуа? А він же міг би одружитися з нею, приховавши свою хворобу, і багато чоловіків вчинили б саме так, бо в них душі свиней; але Кеаве любив дівчину щиро, як належить справжньому молодикові, і не міг піддати її небезпеці, вчинити зло.

Вже звернуло з півночі, як раптом Кеаве згадав про пляшку. Тоді він пройшов на тильну терасу будинку і викликав у пам'яті той день, коли на його заклик чорт визирнув з пляшки. І від цієї згадки по жилах Кеаве пробіг крижаний холод.

«Страшна річ — ця пляшка, — думав Кеаве, — і страшний чорт, і страшно вік горіти в пекельному полум'ї. Але як інакше можу я вилікуватись від своєї недуги і одружитися з Кокуа? Що ж, — думав він, — заради цього будинку я не побоявся злигатися з нечистим; то невже мені забракне сміливості знову попросити в нього допомоги, щоб з'єднатися з Кокуа?»

І тут він згадав, що наступного дня «Ковчег» якраз пропливатиме зворотним рейсом до Гонолулу.

«Ось куди мені слід негайно вирушити, — подумав Кеаве, — і побачити Лопаку. Адже вся моя надія тепер — розшукати цю пляшку, від якої я колись був так радий позбавитись».

Тієї ночі Кеаве ні на мить не склепив очей, і зранку йому не йшла їжа до горла; він тут-таки написав листа Кіано і ще перед прибуттям пароплава спустився верхи стежкою, що огинала скелю, де спочивав прах предків. Періщив дощ, кінь ішов ступою, а Кеаве дивився на чорні пащі печер і заздрив мерцям, які спали там, не відаючи ні тривог, ні журби, і згадував, як лише день тому весело гнав він тут коня, і важко йому було в це повірити. Так дістався він до Гукени, а там уже, як повелося, звідусіль зібрався люд, чекаючи на пароплав. Всі розташувалися під накриттям перед крамничкою, перекидалися жартами, обмінювалися новинами, але Кеаве, з його тягарем на серці, було не до балачок, і він, сидячи разом з усіма, дивився на дощ, що поливав дахи, і на прибій, що бурхав між скель, і його груди здіймалися від тяжких зітхань.

— Кеаве з «Осяйного дому» сьогодні не в дусі, — гомоніли між собою люди. І вони казали правду, та й як могло бути інакше?

А потім прийшов пароплав, і човен приставив Кеаве на борт. На кормі було повно гаоле — білих, що приїхали своїм звичаєм подивитися на вулкан[38]; уся середина пароплава була заповнена канаками, а прова завантажена дикими биками з Гіло і кіньми з Каю. Але Кеаве, прибитий горем, сидів осторонь від усіх і чекав, коли на березі з'явиться дім Кіано. Там, біля самого моря, поміж чорних скель, стояв він у затінку кокосових пальм, а перед його дверима червона спідничка, завбільшки з метелика, і метушлива, як метелик, пурхала туди й сюди, туди й сюди.

— О володарко серця мого! — вигукнув Кеаве. — Я згублю свою безсмертну душу, щоб здобути тебе!

Скоро смерклося, в каютах засвітилися вогні, і гаоле, як завжди, посідали грати в карти й пити віскі, але Кеаве всеньку ніч ходив по палубі; і весь наступний день, поки пароплав огинав Мауї[39] і Молокаї, він так само снував палубою з кінця в кінець, наче дикий звір у клітці.

Під вечір вони минули Діамантову Голову[40] й причалили в гавані Гонолулу. Кеаве разом з юрмою пасажирів зійшов на берег і зразу ж заходився розшукувати Лопаку. Але Лопака, як з'ясувалося, придбав шхуну — таку гарну, що подібної на островах годі знайти, — і вирушив кудись у далеке плавання — чи то в Пола-Пола, чи то в Кахікі — одне слово, шукай вітра в полі! Але цю мить Кеаве згадав про одного приятеля Лопаки — адвоката, що мешкав у цьому місті (не називатиму його імені), і запитав про нього. Йому сказали, що адвокат цей раптово дуже розбагатів і купив собі гарний новий будинок на березі Вайкікі[41].

Кеаве замислився; потім він погукав візника й поїхав до адвокатового будинку.

Будинок був новісінький, деревця в садку не товщі за ціпочок, і адвокат, що вийшов до нього, мав вигляд дуже вдоволений.

— Чим я можу стати в пригоді? — запитав адвокат Кеаве.

— Ви друг Лопаки, — відповів Кеаве, — а Лопака купив у мене одну річ; то здається мені, що ви могли б допомогти мені знайти її слід.

Обличчя адвоката спохмурніло.

— Не стану прикидатися, буцімто я не зрозумів вас, містере Кеаве, — сказав він, — хоч діло це темне й непорядне. Але повірте, я нічого не знаю напевно, можу тільки здогадуватись і думаю, що коли ви попитаєте де-небудь, то, може, дещо й дізнаєтесь.

І він сказав Кеаве ім'я одної людини, яке я знову-таки волів би не розголошувати. І так повторювалося день у день, і Кеаве ходив від одної людини до другої і скрізь бачив новий одяг, і нові екіпажі, й нові гарні будинки, і дуже задоволених людей; проте обличчя їхні робились темні, як чорна хмара, коли Кеаве завадив мову про діло, що привело його до них.

«Ясно, як день — я напав на слід, — думав Кеаве. — Всі ці вбрання та екіпажі — дари сатани, а задоволені обличчя цих людей свідчать про те, що вони, діставши своє, щасливо позбулися клятої пляшки. Ось коли я побачу бліде лице й почую тяжке зітхання, тоді тільки я знатиму, що наблизився до мети».

І сталося так, що Кеаве зрештою скерували до одного білого, який мешкав на Беританія-стрит. Кеаве прийшов туди, коли настав час вечірньої трапези, і, підійшовши ближче, побачив, як сподівався, новий будинок, і молодий садок, і вікна, що сяяли електричними вогнями, але коли з'явився господар, надія і страх стиснули серце Кеаве, бо побачив він юнака, блідого, як мрець, з чорними западинами очей; голова в нього облізла, а вираз обличчя був, як у засудженого до страти.

«Нічого сумніватися — пляшка тут», — подумав Кеаве, і перед цією людиною він не став приховувати мети своїх відвідин.

— Я прийшов купити пляшку, — сказав він.

Почувши ці слова, білий юнак з Беританія-стрит похитнувся й прихилився до стіни.

— Пляшку? — пробелькотів він. — Купити пляшку?! — Йому цю мить здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.

— Ваше здоров'я! — сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А тоді додав: — Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?

Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.

— Ціна? — вигукнув він. — Ціна? Ви Що, не знаєте її ціни?

— Певно, що не знаю, коли запитую, — відказав Кеаве. — Але чого це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною?

— Пляшка за цей час дуже спала з ціни, містере Кеаве, — затинаючись, пояснив молодик.

— Ну що ж, тим менше доведеться платити, — сказав Кеаве. — Скільки ви за неї дали?

Молодик став білий, як крейда.

— Два центи, — мовив він.

— Що? — вигукнув Кеаве. — Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить… — Слова завмерли в Кеаве на язиці. — Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він спустить дух, його потягнуть просто в пекло!

Бідний юнак з Беританія-стрит упав перед Кеаве навколішки.

— Богом вас заклинаю, купіть її! — заблагав він. — На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку, — мене б запроторили до в'язниці.

— Ох ти, бідолаха! — сказав Кеаве. — Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту — я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі п'ятицентовик!

Кеаве казав правду: в шухляді столу в цього юнака вже лежала готова решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і тільки-но пальці Кеаве охопили вузьку шийку — він одразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся додому й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, мов у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве — йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою — думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його од вічного полум'я та розжареного вугілля в пеклі. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.

Коли Кеаве потроху прийшов до тями, була вже ніч, і в готелі грав оркестр. На звуки цієї музики він і пішов, тому що боявся залишатись наодинці з собою, і там, серед щасливих облич, блукав неприкаяний і слухав, як музика то гучнішає, то завмирає, і дивився, як диригент відбиває такт своєю паличкою, і весь час чув тріскотіння пекельного полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з чорних глибин пекла. Нараз оркестр заграв «Гікі-ао-ао». Цю пісеньку Кеаве співав разом з Кокуа, і при звуках її мелодії до нього повернулася мужність.

«Що зроблено, того вже не вернеш, — подумав Кеаве, — і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно».

І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут-таки справив весілля з Кокуа і привіз її до свого «Осяйного дому» на вершині гори.

І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але досить йому було залишитися самому — і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачивши його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходила добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, немов пташка, пурхаючи по всіх трьох поверхах «Осяйного дому», і сама сяяла яскравіше за все інше, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила гризота.

Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всім громаддям «Осяйного дому». Кеаве геть поринув у розпуку і майже не помічав цієї зміни, а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і побиватися своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.

Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона й ридала в безпросвітному відчаї.

— Твоя правда, Кокуа, це дім сліз, — сказав Кеаве. — І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.

— Щаслива! — вигукнула Кокуа. — Коли ти жив сам в «Осяйному домі», Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові; сміх і пісні були в тебе на вустах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і тільки небу відомо, чим не догодила вона тобі, — бо від цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох, — вигукнула Кокуа, — що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива й дуже люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?

— Бідолашна Кокуа, — мовив Кеаве. Він припав біля неї а підлогу й хотів доторкнутися її руки, але вона відсмикнула руку. — Бідолашна Кокуа, — повторив він. — Бідна моя дитино… Моя красуне. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він кохав тебе, якщо не злякався пекла, щоб заволодіти тобою, і як дуже й по сей день нещасний приречений чоловік тебе кохає, якщо його вуста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.

І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.

— I ти зробив це заради мене? — вигукнула Кокуа. — То чого ж мені тоді тривожитися! — І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди слізьми радості.

— О дитино! — вигукнув Кеаве. — Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитись!

— Не кажи так, — мовила вона. — Не можеш ти загинути без вини за саме лише кохання до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе оцими руками або загину разом з тобою. О Кеаве! Ти так кохав мене, що занапастив свою душу, і ти думаєш — я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?

— Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів — хіба це що-небудь змінить? — вигукнув Кеаве. — Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.

— Ти нічого не розумієш, — відмовила Кокуа. — Я не проста неписьменна дівчина — я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба самі тільки американські гроші ходять на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартинг, і вона дорівнює приблизно половиш цента. Ох, горе, горе! — вигукнула Кокуа. — Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартинг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, і поїдьмо на французькі острови. Сядемо на корабель, і вій швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна буде продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.

— Ти божий дар! — вигукнув Кеаве. — Не вірю я, щоб Господь міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом!

Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і свій порятунок.

Від світання Кокуа почала лаштуватися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавбу, і найперш поклала в куток на саме дно пляшку, а згори примістила найдорожчі шати й найдивовижніші дрібнички, що були в домі.

— Адже нас повинні вважати багачами, — сказала вона, — а то хто повірить у чарівну пляшку?

Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лише часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А в Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа й перед ним блиснув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все-таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.

Вони тут-таки пустили чутку, що вирушають для розваги мандрувати в Штати, і вісі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався про істину, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве й Кокуа відпливли на пароплаві «Ковчег» до Гонолулу, а звідти разом з натовпом білих пасажирів на «Юматіллі» — до Сан-Франциско і там пересіли на поштову бригантину «Птах тропіків», яка приставила їх у Папеете — головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з супутнім пасатом вони сонячного дня прибули на місце і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті[42] з його високими пальмами, і шхуну, шо линула понад берегом, і білі будівлі міста, що розляглося біля самого берега в затінку зелених дерев, а за ним — високі гори й хмари Таїті — острова мудреців.

Розміркувавши, вони вирішили, що найрозумніше буде заорендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися навпроти англійського консулату, щоб одразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми та екіпажами. Все це давалося їм заіграшкн: адже в них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою за Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то й цілих сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих новоприбулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні вбрання та Дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.

Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо вона, по суті, дуже схожа на гаванську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, одразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров'я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що крилися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити й тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве й Кокуа, що зв'язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши гавайців, з вереском сахалися хто куди — а для Кокуа це було наче ніж у серце, — католики при зустрічі з ними хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившись, стали їх уникати.

Вони занепали на дусі. Провівши цілий день у зажурі, сиділи вночі без сну у своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитись Богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу й цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її невиразна тінь. У такі хвилини страх заважав їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, чує приглушений плач з темряви або ж помічає, що залишився в самоті, — бо кожне з них прагне втекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами на подвір'ї або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.

Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути, їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі, В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, ї Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами вирувала негода, високі дерева перед будинком журливо ригали під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки — жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини, — і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.

Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка й утішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім в очах дружини, тож не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому. Ця думка примусила її повернутися в дім.

«Боже праведний! — думала Кокуа. — Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпорадного створіння; бачить він тепер перед собою — о горе! — вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу «прощавай!» білим сходинкам, що ведуть до раю, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і нехай моє кохання дорівняється з його коханням! Душу за душу, і нехай гине моя, а не його!»

Кокуа була жінка вправна й моторна і вдягнулась в одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки — ті дорогоцінні сантими, які в них лежали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.

Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось бухикає.

— Діду, — спитала Кокуа, — що ти тут робиш такої негожої ночі?

Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все-таки Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.

— Чи не зробиш ти мені послуги? — запитала Кокуа. — Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гаваїв.

— А, тож ти чарівниця з восьми островів! — сказав старий. — І ти хочеш заманути у свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх лихих чарів.

— Сядьмо тут, — сказала Кокуа, — і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину. — І вона виклала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.

— І ось, — сказала вона, — я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер Робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я перекуплю її у тебе за три, і нехай допоможе Бог мені, бідолашній!

— Якщо ти мене обдуриш, — сказав старий, — хай Господь покарає тебе смертю.

— Хай покарає! — вигукнула Кокуа. — Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: Господь цього не допустить.

— Дай мені чотири сантими і чекай мене тут, — сказав старий.

Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у верхів'ях дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї захланні руки нечистого. Якби вона мала силу, то дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.

Аж це вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.

— Я виконав твоє прохання, — сказав він. — Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.

І старий простяг Кокуа пляшку.

— Постривай! — задихаючись, промовила Кокуа. — Як уже ти зв'язався з нечистою силою, то нехай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від бухикання.

— Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола, — сказав дід. — Ну, що ж ти? Чого не береш пляшки? Ти що, передумала?

— Ні, не передумала! — вигукнула Кокуа. — Просто я ослабла. Почекай ще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу зі страху перед цією клятою пляшкою. Постривай ще трохи, дай мені зібратися на дусі.

Старій співчутливо глянув на Кокуа.

— Бідолашна дитина! — сказав він. — Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім…

— Дай мені її! — вигукнула нараз Кокуа. — Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.

— Хай благословить тебе Господь, дитино! — сказав старий.

Кокуа сховала пляшку під голову, попрощалася зі старим і пішла вулицею куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині — всі: вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий й зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги й тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як розжарене вугілля обпікає її тіло.

Тільки вдосвіта прийшла вона до тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля в колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.

«Тепер, мій чоловіче, — думала вона, — настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але бідолашній Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла — ой леле! — бідолашній Кокуа не знати більше ні сну, ні пісень, ні радості — ні на землі, ні на небесах».

І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так стомила її журба, що вона тут-таки поринула в глибокий сон.

Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його як слід. Слова не йшли в неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього й слухала, наче вві сні; часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, ніби нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік белькоче всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.

А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутись додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І насміхався з діда: мовляв, ото дурний, що купив пляшку!

— Мені здалося, що це цілком достойний чоловік, — сказав Кеаве. — Проте ніколи не можна судити із зовнішнього вигляду. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?

— Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій, — смиренно заперечила Кокуа.

Але Кеаве сердито засміявся.

— Дурниці! — вигукнув він. — Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три й поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! — вигукнув він і знизав плечима. — Правда, я й сам придбав її за один цент, і гадки не маючи, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою в пекло.

— Чоловіче мій! — сказала Кокуа. — Хіба це не жахіття, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б з цього сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за горопаху, якому дісталася пляшка.

Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.

— Чи ба яка! — вигукнув він. — Ну й тужи на здоров'я, коли тобі так подобається. Тільки хіба це личить добрій дружиш? Якби ти хоч трохи співчувала мені, то посоромилася б своїх слів.

І, сказавши так, він пішов з дому, а Кокуа залишилась сама.

Як їй було сподіватись продати пляшку за два сантими? Та ніяк, і вона це розуміла. І навіть якби в неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети, дрібнішої за цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.

Кокуа навіть не намагалась якось скористатися часом, що залишився в неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку і з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.

Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її слушність і соромився своєї нестримної радості.

— Ось вона, твоя відданість! — вигукнув він. — Ось воно, твоє кохання! Чоловік твій ледве уник вічних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не тішишся. У тебе віроломне серце, Кокуа!

І Кеаве, розлючений, знову вибіг з дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто й там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно гуляє, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитись.

А в компанії з ним був один старий гаоле, дуже ниций і брутальний чоловік. Колись він був за боцмана на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити й споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Невдовзі ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.

— Гей, ти! — сказав боцман. — Ти ж багач — сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.

— Атож, — сказав Кеаве. — Я багач. Зараз піду додому й візьму грошей у дружини. Вони зберігаються в неї.

— Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш, — сказав боцман. — Хто ж довіряє гроші жіноті! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока.

Слова ці запали Кеаве в душу, бо в нього, п'яного, все плуталося в голові.

«А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? — думав він. — Чого вона засмутилася, коли я врятувався? Ну, я їй покажу; зі мною не жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому».

З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в'язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку. Кеаве завернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.

На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, заламуючи руки.

Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто сторопів і стояв як дурень, нічого не тямлячи, а потім його обійняв страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франциско; цю мить у нього підігнулися коліна й винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на світанку. Та потім йому спала на думку одна дуже дивна річ — і гаряча барва залила його щоки.

«Ану ж перевірю», — подумав він.

Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, підступив до парадних дверей, наче оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.

— Я цілий день гуляв-бенкетував, — сказав Кеаве. — Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей — ми хочемо пити-гуляти далі.

І обличчя, й голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила.

— Ти чиниш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє, — сказала юна, і голос її затремтів.

— Так, я завше чиню правильно, — сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки й дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: там її не було.

І враз кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все й порятунку немає.

«Так і є, цього я й боявся, — подумав він. — Це вона купила пляшку!»

Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти, але по обличчю в нього котилися краплі поту, рясні, як дощ, і холодні, мов кринична вода.

— Кокуа, — сказав Кеаве. — Негоже мені було так говорити з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі. — Тут він стиха засміявся і додав: — Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.

Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.

— Ох! — вигукнула вона. — Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!

— Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого, — сказав Кеаве і пішов.

А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лише кілька сантимів — з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і на думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї мусив занапастити свою. Ні про що інше він не міг думати.

Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.

— Пляшкою заволоділа моя дружина, — сказав Кеаве, — і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.

— Та ти що, не в жарт сказав про пляшку?

— Підійдімо до ліхтаря, — мовив Кеаве. — Поглянь: схоже, щоб я жартував?

— Що правда, то правда, — відповів боцман. — Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.

— То слухай, — сказав Кеаве. — Ось два сантими. Піди до моєї дружини й запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона — коли я хоч щось іще тямлю — одразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком.

Але дивися, не прохопися перед дружиною, що це я тебе прислав.

— А може, ти мене морочиш, голубе? — спитав боцман.

— Ну хай і так, то який тобі з цього збиток? — відказав Кеаве.

— Та й правда, голубе, — погодився боцман.

— Коли ти мені не віриш, — сказав Кеаве, — то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чогось, що тобі більше до вподоби, — і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці.

— Згода, канаку! Піду спробую. Але коли ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую — кофюль-нагелем[43] по голові.

І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні одної миті, хоч на душі в нього було чорно з великої розпуки.

Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав боцманів голос і здивувався: коли це той устиг так нализатися?..

Нарешті в освіт вуличного ліхтаря вступив, заточуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці він тримав другу пляшку, і, підходячи ближче, раз у раз прикладався до неї.

— Я бачу, — сказав Кеаве, — ти її дістав.

— Не чіпай! — гукнув боцман, відскакуючи назад. — Підступиш ближче — всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?

— Що це ти кажеш! — здивувався Кеаве.

— Що я кажу? — повторив боцман. — Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Оце я й кажу. Як дісталася вона мені за Два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний — ти її за один сантим не купиш.

— То ти не хочеш її продавати? — видихнув із себе Кеаве.

— Ні, сер! — вигукнув боцман. — Та ковтком рому я тебе, Бог з тобою, почастую.

— Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.

— А я так і так туди попаду, — відказав моряк. — Тільки Для подорожі в пекло кращого приятеля, як ця пляшка, я ще не зустрічав. Ні, сер! — вигукнув він знову. — Це тепер моя «ляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу.

— Та невже ти правду кажеш! — скрикнув Кеаве. — Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!

— Чхав я на твої байки, — відповів боцман. — Ти мав мене за дурня, та ба — сам тепер бачиш, що мене не обморочиш. Ну та годі, кінець. Не хочеш хильнути рому — сам вип'ю. За твоє здоров'я, голубе, і бувай!

І він подався до середмістя, а разом з ним пішла з нашого оповідання і пляшка.

А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великих гараздах проминали відтоді їхні дні в «Осяйному домі».


ОСТРІВ ГОЛОСІВ


Кеола був одружений з Легуа, дочкою Каламаке, чаклуна острова Молокаї, й жив разом із тестем. Не було людини, розумнішої за цього ворожбита: він умів читати по зорях, він міг провіщати майбутнє по тілах померлих і за допомогою лихих сил; він міг сам ходити в найвищі гори острова, царство демонів, і там наставляти пастки на духів старовини.

Через це ні до кого в усьому Гавайському королівстві не ходило так багато людей просити поради. Обачливі люди без його порад нічого не купували й не продавали, не одружувались і не планували свого життя, не порадившися з ним; і сам король аж двічі викликав його на Кону шукати скарбів Камегамега[44]. І нікого не боялися так, як його, бо з його ворогів декотрі зниділи у хворобах через його заклинання, а декотрі звітрились невідомо куди, так що й сліду не лишилось, і люди марно шукали бодай кісточки з них. Подейкували, що він володіє мистецтвом або хистом давніх героїв, Його бачили вночі в горах, як він переступає з бескида на бескид, і в лісі, як він там ходить, а голова й плечі видніють аж над деревами.

І на вигляд цей Каламаке був незвичайний. Він був чистокровний нащадок найкращих родів Молокаї й Мауї, а проте біліший на виду за будь-якого чужинця; волосся його мало колір сухої трави, а очі були червоні й майже сліпі, так Що на островах аж приказка з'явилася: «Сліпий, як той Каламаке, що може бачити крізь завтрашній день».

Про всі ці подвиги свого тестя Кеола знав дещо з чуток, ще про дещо здогадувався, а решта була йому невідома. Але йому не давала спокою одна річ. Каламаке не ощадив ні на чому — ні на їжі, ні на трунках, ні на одежі — і за все платив новенькими блискучими доларами. «Блищить, як Каламаків долар», — це була ще одна приказка на Вісьмох островах[45]. А проте він ніколи нічого не продавав, не вирощував, не позичав — хіба часом діставав плату за своє чаклування, — і годі було збагнути, звідки в нього стільки срібних монет.

І от якось склалося так, що Кеолина дружина подалася в гості до Каунакакаї, на завітряний бік острова, а чоловіки вирядились у море по рибу. Але Кеола був ледацюга, тож він лежав на веранді й дивився, як прибій накочується на берег, а над скелею кружляють птахи. А в голові стриміла невідчепна думка: думка про блискучі долари. Лягаючи спати, він дивувався з того, що їх так багато, а прокидаючись уранці — з того, що вони такі блискучі, але з думки вони йому не йшли ніколи. Але чомусь якраз того дня він у душі певен був, що дізнається щось. Бо він неначе постеріг, де Каламаке тримає свій скарб, — то була конторка з замками коло стіни у вітальні, під літографованим портретом Камегамега П'ятого та фотографією королеви Вікторії в короні; і ось не далі як напередодні ввечері він знайшов нагоду зазирнути туди й побачив, що торба лежить там порожня. А сьогодні якраз мав прийти пароплав: Кеола вже бачив його дим за Калаупапою, тож він скоро прибуде з запасами краму на цілий місяць, консервованою лососиною й джином та всілякими рідкісними розкошами для Каламаке.

«Отож якщо він сьогодні матиме чим платити за куплене, — міркував собі Кеола, — я напевне знатиму, що він чаклун, а ті долари — з чортової кишені».

І саме при цій думці ззаду підійшов до нього тесть із виразом досади на обличчі.

— То пароплав? — спитав він.

— Так, — відповів Кеола. — Йому лишається зайти до Пелекуну, а потім він буде в нас.

— Тоді нічого не вдієш, — сказав Каламаке, — доведеться поділитись із тобою таємницею, Кеоло, бо я не маю для цього когось кращого. Ходімо в дім.

Отож вони разом увійшли до вітальні, дуже гарно прибраної кімнати, обклеєної шпалерами й завішаної літографіями; там було крісло-гойдалка, стіл і софа європейського взірця. Крім того — полиця з книжками, родинна Біблія посеред столу й конторка з замками коло стіни, так що будь-хто міг бачити, що це дім людини заможної.

Каламаке загадав Кеолі позачиняти віконниці, а сам позамикав усі двері й підняв стільницю конторки. Витяг звідти два разки намиста зі скойок та різних амулетів, жмут якогось сухого зілля, сухого листя з дерев і зелену галузку пальми.

— Те, що я збираюсь робити, — сказав він, — дивніше за будь-яке диво. В давнину були мудрі люди; вони творили дива і ще багато чого, але то було вночі, в темряві, під належними зорями й на відлюдді. А я хочу те саме зробити отут у своєму домі, під ясним оком дня.

По цих словах він поклав Біблію під подушку на софі, так, що всю книжку закрило, видобув теж із конторки мату напрочуд тонкого ткання й наклав купу зілля та листя на пісок у бляшаній жарівні. А потім вони з Кеолою понадівали намисто й поставали на протилежних ріжках мати.

— Надходить час, — сказав чаклун. — Не лякайся.

Тоді підпалив зілля та листя й щось замурмотів, помахуючи пальмовою гілкою. Спочатку в кімнаті, при зачинених віконницях, було тьмяно; та зілля яскраво розгорілось, аж омахи полум'я діставали до Кеоли, і освітило вітальню; потім піднявся дим, аж у Кеоли в голові запаморочилось, і у вухах забриніло мурмотіння Каламаке. І враз мата, на ріжках якої вони стояли, сіпнулась чи шарпнулася — швидше за блискавку, Ту ж мить кімната зникла, і весь дім теж, а з Кеоли неначе геть вибило дух. На очі, на голову накотилися величезні хвилі світла, і він побачив, що його перенесло на плаский берег моря, під палюче сонце. У вухах ревів прибій, а вони з чаклуном стояли на тій самій маті, понімілі, захекані, вчепившись один в одного, і протирали рукою очі.

— Що це було? — вигукнув Кеола, що отямився перший, бо він був молодший. — Здушило так, наче смерть.

— Дарма, — відказав Каламаке. — Вже минулося.

— А де ж це ми, на Бога? — вигукнув Кеола.

— Не в цьому річ, — відказав чарівник. — Опинившись тут, ми Дістали потрібне у свої руки, й треба цим скористатися. Поки я відсапаюсь, збігай на узлісся й принеси по три жмені такої й такої трави й листя з такого й такого дерева — їх тут, як сам побачиш, росте вдосталь. Та поспішай. Треба вернутись додому, поки ще не прийшов пароплав; як нас не буде, це впаде людям у вічі. — І він, важко дихаючи, сів на піску.

Кеола подався вгору берегом по блискучому піску та уламках коралів, усипаних якимись дивними скойками, а йдучи, думав собі: «Як це так, що я не знаю цього берега? Треба буде ще прийти сюди та назбирати скойок».

Попереду на тлі неба підносились цілою шерегою пальми — не такі, як на Восьми островах, а високі, свіжі, гарні; з-поміж зелені на них звисали пожовклі листки-віяла, неначе золоті, і він, ідучи, думав собі: «Дивно, що я досі не знаходив цього гаю. Треба буде приходити й спати тут у теплі дні». А далі зринула думка: «Як тепло раптом зробилося!» Бо на Гаваях саме була зима, і день був холодний. А ще він подумав: «Де ж поділися сизі гори? І де наш височенний бескид, що на ньому нависає над урвищем ліс, а над ним кружляють птахи?» І що довше він думав, то менше міг утямити, в яке ж це місце на островах він попав.

На узліссі з самого краю, понад піщаним берегом, росла сама трава, дерево було трохи далі. Простуючи до дерева, Кеола раптом побачив молоду жінку, що мала на собі тільки поясок із листя.

«Я бачу, вони тут у цих краях не дуже турбуються за одежу», — подумав Кеола. Він зупинився, чекаючи, що жінка помітить його й утече; але, бачачи, що вона дивиться просто себе й не розглядається, голосно заспівав щось без слів. Жінка, почувши те, схопилась. Обличчя в неї сполотніло, а рот з переляку роззявився. Але її очі — дивна річ! — не зупинились на Кеолі.

— Добридень, — промовив він. — Та не бійся так, я тебе не з'їм.

Але при перших звуках його мови, тільки-но він розкрив рота, жінка кинулась у куші.

«Дивна поведінка», — подумав Кеола. І, сам не тямлячи, що робить, кинувся за нею.

А жінка бігла й щось кричала не вживаною на Гаваях мовою, хоча декотрі слова були такі самі, і Кеола зрозумів, що вона кличе й остерігає інших. Потім він побачив ще людей — чоловіків, жінок, дітлахів, що кричали й бігли, наче з пожежі. Тоді він злякався сам і повернувся до Каламаке, несучи траву та листя. І розповів тестеві про те, що бачив.

— Не звертай уваги, — сказав Каламаке. — То все наче сновиддя й примари. Все воно щезне й забудеться.

— Мене ніхто з них наче й не побачив, — сказав Кеола.

— Таки ні, — відповів чарівник. — Ми тут ходимо серед білого дня невидимі через наші чари. Але вони нас чують, а тому краще говорити тихо, як оце я.

Тоді обклав мату колом камінців, а посередині поклав зілля та листя.

— Тобі я доручаю, — сказав він, — підпалити їх і підтримувати вогонь потроху. Поки вогонь горітиме — а це буде недовго, — я мушу впоратися зі своїм ділом; і перше ніж почорніє попіл, та сама сила, що перенесла нас сюди, віднесе нас назад. Будь же напоготові з сірником; та гляди поклич мене вчасно, поки ще не згоріло все, а то я зостанусь тут назовсім.

Тільки-но листя зайнялося, чарівник вистрибнув, мов олень, із кола й почав бігати по берегу, наче собака-гончак, коли він скупається. А бігаючи, раз по раз нахилявся й підбирав скойки, і Кеолі здавалося, що вони зблискують, коли він бере їх. Листя й зілля горіло ясним полум'ям, що швидко жерло його; і ось у Кеоли зосталась одна жменя, а чарівник бігав та нахилявся далеченько.

— Назад! — гукнув Кеола. — Назад! Зілля вже мало! Каламаке почув, і якщо досі він гасав, то тепер летів. Та хоч як швидко він біг, зілля й листя горіло швидше. Воно вже зовсім догоряло, коли він великим стрибком досяг мати. Від того стрибка аж війнуло, і вогонь погас, а в ту ж мить зникли й берег, і сонце, і море: вони стояли в сутіні своєї вітальні з позачиненими віконницями, знову приголомшені й засліплені, а на маті між ними лежала купка блискучих доларів. Кеола кинувся відчиняти віконниці й побачив, що пароплав перевалюється з хвилі на хвилю вже зовсім близько.

Того вечора Каламаке відкликав зятя вбік, поклав йому в руку п'ять доларів і сказав:

— Кеоло, якщо ти маєш розум у голові (хоч я не певен цього), то гадатимеш, ніби ти сьогодні по обіді спав на веранді й тобі снився сон. Я людина не балакуча й у помічники собі беру тільки людей з короткою пам'яттю.

Більше Каламаке не сказав ні слова і ні разу не згадав про Цю справу. Але в Кеолиній голові снувалось одне: коли він і досі не любив перериватись, то відтепер і зовсім нічого не робитиме.

«Навіщо мені працювати, — думав він, — коли я маю тестя, Що вміє робити долари з морських скойок?»

Та скоро його пай був розтрачений. Він витратив його весь на гарну одіж. А тоді пошкодував:

«Краще б я купив собі маленьку гармонійку та й розважався нею цілі дні».

Далі він почав сердитись на Каламаке:

— В цього чоловіка собача душа, — думав він. — Може збирати долари на березі, коли йому заманеться, а мене змушує журитись за гармонійкою! Хай стережеться: я вже не дитина, я не дурніший за нього і маю в руках його таємницю». Надумавши це, він заговорив зі своєю дружиною Легуа й почав нарікати на тестеву поведінку.

— Я б мого батька не займала, — відповіла Легуа. — З ним небезпечно сваритися.

— Чхав я на нього! — вигукнув Кеола. — Він у мене на гачку. Я можу з ним зробити що захочу.

І розповів Легуа про всю пригоду. Але жінка похитала головою.

— Можеш робити що хочеш, — сказала вона, — але я тобі ручусь: як тільки ти зачепиш мого батька, про тебе ніхто більш і не почує. Згадай он про того, згадай про того; згадай про Гуа, що був ватагом у Домі виборних і щороку їздив до Гонолулу, а потім з нього не знайшли не те що кісточки, а й волосинки. Згадай про Камау, як він зсох на скіпку, так що дружина піднімала його однією рукою. Кеоло, ти немовля в руках у мого батька; він візьме тебе двома пальцями й з'їсть, як креветку.

Кеола й сам дуже боявся Каламаке, але він був ще й марнолюбний, і дружинині слова запалили його.

— Гаразд, — сказав він, — коли ти так про мене думаєш, я ж тобі покажу, що ти прикро помиляєшся.

І зразу пішов до тестя, що сидів у вітальні.

— Каламаке, — сказав він, — я хочу мати гармонійку.

— Та невже? — відказав Каламаке.

— Так, — потвердив Кеола, — і скажу тобі у вічі: хочу мати й матиму. Людини, що збирає долари на березі, напевне стане на гармонійку.

— А я й не знав, що ти такий завзятий, — відказав чарівник. — Я думав, що ти боягузливий нікчема, і тепер я такий радий, що помилявся, — навіть сказати не годен, який радий. Отепер мені починає здаватися, що я знайшов собі помічника й наступника в своєму трудному ділі. А гармонійка? Матимеш найкращу, яка лишень знайдеться в Гонолулу. А ввечері, щойно стемніє, ми з тобою знов подамося по гроші.

— На той берег? — спитав Кеола.

— Ні, ті — відповів Каламаке. — Пора вже тобі спізнати більше моїх таємниць. Того разу я навчив тебе збирати скойки, цього разу — навчу ловити рибу: Ти маєш досить сили, щоб зіпхнути на воду човна Пілі?

— Певне, маю, — відказав Кеола. — Але чом не взяти твого — адже він уже на воді?

— На те є причина, — сказав Каламаке, — і ти ще сьогодні добре зрозумієш, яка. Човен Пілі краще надається для моєї справи. Отож, будь ласкав, прийди туди, щойно стемніє; а тим часом хай усе це буде між нами: навіщо нам розповідати про наші справи всій родині?

Мед не буває солодший за ці слова Каламаке, і Кеола ледве міг приховати задоволення.

«Я міг би мати гармонійку ще місяць тому, — подумав він. — У цьому світі потрібно мати лише крихту відваги й більш нічого».

Та скоро він побачив, що Легуа плаче, і вже був наважився запевнити її, що все гаразд.

«Але ні, — подумав він, — краще зачекаю доти, поки зможу показати їй гармонійку, побачимо, що ця шмаркачка скаже тоді. Може, вона зрозуміє нарешті, що її чоловік має в голові трохи розуму».

Тільки-но стемніло, тесть із зятем зіпхнули на воду човна Пілі й розпустили вітрило. Хвиля була велика, і вітер з-за мису віяв дужий, але човен був швидкий, легенький, сухий і просто ковзав по воді. Ворожбит приніс із собою ліхтаря, засвітив його й тримав, просунувши палець у кільце. Обидва сиділи в кормі, й курили сигари, яких Каламаке завжди мав чималий запас, і розмовляли по-дружньому про чари, та про великі гроші, які вони можуть набути тими чарами, та про те, що вони куплять насамперед, а що потім; і Каламаке говорив з Кеолою, наче рідний батько.

Ось він розглядівся довкола, подивився вгору, на зірки над головою, назад на острів, що вже на три чверті запав за обрій, і, видно, більш-менш точно визначив, де вони опинилися.

— Поглянь! — сказав він. — Молокаї вже далеко позаду, а Мауї — наче хмарка, і оті он три зірки показують мені, що я доплив туди, куди хотів. Цю частину моря називають Морем Мерців. Тут дуже глибоко, і все морське дно встелене людськими кістками, і саме тут у підводних печерах мешкають боги та злі духи. Течія тут прямує на північ, така швидка, що й акула проти неї пливти не здужає, і людину, скинуту з судна, вона виносить у чисте море швидко, як шалений кінь. Дуже скоро та людина знесилюється й тоне, і її кістки падають поміж іншими, а боги пожирають її душу.

Від тих слів Кеолу пойняв страх; він глянув на чаклуна й побачив при світлі зірок та ліхтаря, що той якось змінюється.

— Що тебе мордує? — пронизливо скрикнув Кеола.

— Це мордує не мене, — відказав ворожбит, — бо тут є інша людина, дуже хвора.

Він перехопив ліхтар у другу руку, і — о страхіття! — коли витягав палець із залізного кільця, палець зачепився й кільце розірвалось, а його рука виросла така, як дерево, завбільшки.

Побачивши те, Кеола завив з жаху і затулив долонями обличчя.

Та Каламаке підняв ліхтар угору.

— Дивись краще на моє лице! — звелів він, і Кеола побачив, що голова в нього вже, як барило, а він усе росте й росте далі, як ото хмара росте на вершині гори, і Кеола сидів перед ним та завивав, а човен летів по великих хвилях.

— А що ти тепер думаєш про гармонійку? — спитав чародій. — Чи, може, ти вже волів би мати флейту? Ні? — спитав він. — Це добре, бо я не люблю, коли в моїй родині кидаються з одного на друге. Але я вже починаю думати, що мені краще зійти з цього нікчемного човна, бо тіло моє страшенно виросло, і як ми не будемо обачніші, він зараз потоне.

З тими словами він перекинув ноги через облавок, а щойно зробив це, як почав рости в тридцять чи сорок разів швидше, ніж летить погляд чи думка, так що він став на дно глибокого моря, і води було йому під пахви, а голова й плечі здіймались над нею, як гористий острів, і хвилі розбивались йому об груди, як вони розбиваються об скелю. Човна ще несло й несло на північ, але чаклун простяг руку, вхопив планшир[46] двома пальцями й переломив облавок, наче галету, і Кеолу змило в море. А уламки човна чарівник розім'яв у жмені й пожбурив у темряву далеко-далеко, за багато миль.

— Вибач, що я забираю ліхтаря, — сказав він, — бо мені треба дуже довго брести, до суходолу далеко, а морське дно нерівне, і я відчуваю під своїми підошвами кістки.

Він повернувся до Кеоли спиною й рушив назад, широко ступаючи. І щоразу, коли хвиля опускала Кеолу вниз, він думав, що більш не побачить велетня, та коли його підносило на гребінь, чаклун ще маячив удалині, хоча й меншав. Він так само широко ступав, тримаючи ліхтаря високо над головою, і хвилі розбивались об нього, аж біліло шумовиння.

Відколи виловлено з океану острови, там ще не було людини, такої переляканої, як тепер Кеола. Він, правда, плив, але так, як пливуть цуценята, коли їх кинуть у воду, щоб потопилися: плив, не знаючи, куди. Він міг думати тільки про те, як чаклун виростав на велетня, про його обличчя завбільшки з гору, про плечі, широкі, як острів, та про хвилі, що безсило розбивались об них. Згадував він і про гармонійку, і тоді його охоплював сором; і про кістки мерців — і тоді його тіпало від страху.

Несподівано щось темне затулило зірки над обрієм, а під тим темним блиснув вогник, і забіліло шумовиння на розтинаній чимсь воді, й почулися людські голоси. Кеола гучно закричав, і один голос відгукнувся, а ще за мить над ним нависла на хребті хвилі прова корабля, тоді переважилась уперед і ковзнула вниз. Кеола обома руками вчепився в котвичний ланцюг, а за мить його занурило в бурун, а ще за мить — матроси витягли його на палубу.

Йому налили джину, дали галету й суху одежину, тоді спитали, як він опинився тут і чи те світло, що вони бачили, — то маяк Лае-о-Ка-Лану. Та Кеола знав, що білі люди — наче діти, бо вони вірять тільки в те, що розповідають самі; тому про себе він набрехав, що йому заманулось, а щодо маяка (то був Каламаків ліхтар) запевнив, що ніякого маяка не бачив.

Корабель той був шхуною, що прямувала до Гонолулу й далі, на низькі острови — торгувати, і, на щастя для Кеоли, зона втратила одного матроса, який під час шквалу зірвався з бушприта[47] в море. Тут не було чого й балакати. Кеолі зовсім не кортіло лишатись на Вісьмох островах. Слово летить так швидко, а всі люди так люблять теревенити та розносити новини, що якби він навіть сховався на північному кінці Кауаї або на південному кінці Кау, чаклун менш як за місяць про те почув би й звів його зі світу. Тому він зробив те, що здавалось найрозважнішим, — найнявся матросом на місце того, котрий потонув.

З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани. А що було найгірше з усього, так це те, що, як тільки Кеола знайде нагоду поспати, зразу де не візьметься помічник і розбудить його уривком линви. Кеола бачив, що цьому кінця не буде, й Уже наважився втекти.

Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів — смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.

— Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні «Юджині»; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.

— Ну що ж, — сказав капітан, — острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! — гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.

А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.

Тоді капітан із помічником зайшли до рубки, зоставивши Кеолу самого.

«Цей острів підходить для мене якнайкраще, — подумав він, — бо якщо тут нема торгівців, то помічник ніколи не з'явиться. Що ж до Каламаке, то навряд чи він може дістатись аж сюди».

І почав спрямовувати шхуну ближче до острова. Робити це треба було дуже помалу, бо з цими білими людьми, надто з помічником, ніколи не вгадаєш, чого від них чекати: наче міцно сплять, а чи тільки прикидаються, та тільки-но хоч одне вітрило лясне, вони зразу схоплюються і з уривком линви накидаються на тебе. Отож Кеола повертав шхуну потрошечку й пильнував, щоб вона не збавляла ходу. І ось земля вже опинилась недалечке за бортом, а шум прибою погучнішав.

І враз помічник вихопивсь на верх рубки.

— Ти що робиш!? — загорлав він. — Викинеш судно на берег!

І стрибнув на Кеолу, а Кеола теж стрибнув — тільки через поруччя — й плюснувсь у всіяне зірками море. А коли виринув, шхуна вже верталась на свій курс, за стерном стояв сам помічник, і Кеола почув, як він горлає прокльони. З завітряного боку острова море було зовсім спокійне, вода — тепла, акул Кеола не боявся, бо мав при собі матроського ножа. Недалеко попереду ланцюжок дерев переривався, там було щось схоже на війстя до гавані; Кеолу підхопила припливна течія і внесла в те війстя. Щойно він був у морі, а за хвильку опинився в лагуні, вплив у широку мілку водойму, що яскріла тисячами зірок, а довкруг неї було кільце суходолу з ланцюжком кокосових пальм. І Кеола зчудувався, бо про такі острови він іще зроду не чув.

Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу — коли він був сам, і другу — коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі — лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт — із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.

Весь цей час він пробув на внутрішньому березі острова, бо хатини стояли над лагуною, та й найкращі пальми росли саме там, а в лагуні було вдосталь риби. На морський берег він вийшов тільки раз, і тільки раз оглянув той берег, і вернувся, тремтячи. Бо ясний пісок, і розкидані всюди скойки, і палюче сонце, і прибій збудили в ньому тяжкі спогади.

«Не може цього бути, — думав він, — а проте — як схоже! І звідки мені знати? Оті білі люди, хоча вони й кажуть, ніби завжди знають, де саме пливуть, теж, напевне, багато чого роблять навмання. Отож хіба не може бути, що ми пливли по колу і опинились недалечко від Молокаї, а це — той самий берег, де мій тесть збирає свої долари?»

Відтоді він поводився дуже обачно й тримався берега лагуни.

Десь через місяць прибули нарешті острів'яни — шість великих пірог, повних люду. Були вони поставні, доброї породи й говорили мовою, дуже відмінною від мови Гаванських островів, але й схожих слів було багато, так що Кеола досить легко розумів їх. Крім того, чоловіки були дуже чемні, а жінки Дуже приязні; вони ласкаво прийняли Кеолу, збудували йому хатину й дали дружину, але що дивувало його найдужче, так це те, що його ніколи не посилали працювати разом з молоддю.

Ця частина Кеолиного життя на острові знов же поділилась на три відтинки. В першому він був дуже сумний, потім настав відтинок, у якому він був дуже веселий. А наостанці був третій, коли Кеола тремтів зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах.

Причиною смутку в першому відтинку була та дівчина, яку йому дали за дружину. Він не мав певності щодо острова, не був цілком певен і за мову, бо тоді, коли прилітав сюди з чаклуном на маті, чув ту мову зовсім недовго. Але щодо своєї дружини він не міг мати ніякого сумніву: це була та сама дівчина, що з криком утікала від нього в ліс. Отже, він стільки проплив морем, а міг би любісінько лишатись на Молокаї; він покинув дім, дружину й усіх друзів заради того, щоб утекти від свого ворога, і ось попав не абикуди, а саме на мисливські вгіддя того самого чаклуна, на той берег, де колись ходив невидимий. Саме в ті дні він найбільше тримався берега лагуни й по змозі не виходив із хатини.

Другий відтинок був такий веселий для нього завдяки тому, що він почув від дружини та від острів'янських ватагів. Сам Кеола говорив небагато. Він не мав великої певності щодо своїх нових друзів — вони здавалися йому занадто чемними, як на людей з добрими намірами, а він, відколи ближче познайомився зі своїм тестем, став куди обачнішою людиною. Тому він не розповів їм про себе нічого, тільки сказав, як його звуть, та якого він роду, та що прибув сюди з Восьми островів, і що ті острови дуже гарне місце. І про палац короля в Гонолулу, і про те, що він найперший приятель короля та місіонерів. Але він багато розпитував і чимало довідався. Острів, де він опинився, називається Островом Голосів; він належить плем'ю, але живе воно на іншому, за три години морського шляху на півдні. Там плем'я живе й має постійні оселі, то багатий острів, там є яйця, кури, свині, торговельні судна привозять туди ром і тютюн. Саме до того острова пливла шхуна, коли Кеола втік із неї; там, на острові, помер помічник каштана, отой білий дурень. Бо на тому острові саме почалась пора хвороб, коли туди прийшла шхуна: в ту пору риба в лагуні стає отруйна, і кожен, хто її попоїсть, весь розпухає й помирає. Помічникові про те сказали; він бачив, як ладнають піроги, бо в цю пору люди покидають свій острів і пливуть сюди, на Острів Голосів; але ж він був дурний, як усі білі, бо вони вірять тільки в те, що кажуть самі, отож піймав таку рибину, зварив її, з'їв, розпух і помер. Це була добра новина для Кеоли. Що ж до Острова Голосів, то він майже цілий рік безлюдний: тільки час від часу сюди припливають пірогою кілька чоловік по копру, а в погану пору, коли риба на головному острові стає отруйна, тут живе все плем'я. Острів дістав таку назву від однієї дивовижі: як видно, весь зовнішній — морський — берег заселений якимись невидимими чортами, вдень і вночі можна чути, як вони розмовляють між собою дивними мовами, вдень і вночі на березі спалахують і гаснуть невеличкі вогнища, і яка причина всіх тих подій, ніхто не може збагнути. Кеола спитав їх, чи буває таке й на їхньому головному острові, де вони живуть постійно, і вони відповіли, що ні, там такого нема, та й на жодному з сотні чи й більше островів, які лежать у морі по сусідству, теж нема. Таке буває тільки на Острові Голосів. Йому сказали також, що ці голоси та вогні можна чути й бачити тільки на морському березі та на узліссі понад морем, а над лагуною можна прожити дві тисячі років (якби людина могла жити так довго), і ніщо тебе ні разу не потурбує. Та й на морському березі ті чорти нікого не кривдять, якщо їх не займати. Тільки одного разу один ватаг пожбурив списом на такий голос, а того ж дня ввечері впав з кокосової пальми й убився на смерть.

Кеола багато передумав на самоті. Він розумів, що буде в безпеці, коли плем'я повернеться на головний острів, та й тепер він, можна сказати, в безпеці, поки тримається над лагуною, а проте радий був би досягти ще більшої безпеки, якщо тільки зможе. Тому він сказав головному ватагові, що якось уже був на острові, ураженому таким самим лихом, і там острів'яни знайшли спосіб позбутись цього клопоту.

— Там у хащах росли певні дерева, — сказав він, — і ті чорти, як видно, прилітали сюди по їхнє листя. Отож острів'яни повирубували всі такі дерева, де лишень знайшли їх, і чорти більше не з'являлись.

Його спитали, які ж то були дерева, і він показав їм те дерево, що листя з нього палив Каламаке. Спочатку вони не дуже повірили, але думка засіла в їхніх головах. Вечір за вечором старійшини обговорювали її на своїй раді, але головний ватаг (хоча він був хоробрий чоловік) злякався такого діла й щодня нагадував їм про того ватага, котрий кинув списа на голоси й був убитий, і ця згадка не давала їм наважитись.

Та хоч Кеолі поки що не пощастило домогтися, щоб дерева винищили, йому однаково світ піднявся, і він уже почав Розглядатися круг себе й шукати якихось життєвих утіх.

Поміж усім іншим, він став ласкавіший зі своєю дружиною, і вона дуже полюбила його. Якось він вернувся додому, а вона лежить у хатині на долівці й гірко ридає.

— Що таке? — спитав Кеола. — Що з тобою сталося?

— Нічого, — запевнила вона.

Тої ж ночі жінка розбудила його. Каганець ледве блимав, але Кеола бачив по її обличчю, що вона тяжко зажурена.

— Кеоло, — сказала юна, — нахили вухо до моїх губів, щоб я могла говорити пошепки, бо не можна, щоб нас хтось почув. Через два дні після того, як наші почнуть готувати піроги до плавби, ти підеш на морський берег і заляжеш там у хащах. Ми заздалегідь удвох виберемо місце, й заховаємо там їжу, а потім я щовечора проходитиму там і співатиму. А як настане такий вечір, що ти вже не почуєш мене, це означатиме, що ми відпливли геть із острова, і ти зможеш жити тут далі безпечно.

Душа в Кеоли завмерла.

— А це що таке? — вигукнув він. — Я не можу жити серед чортів. Я не хочу зоставатись на цьому острові. Мені до смерті кортить покинути його.

— Ти не покинеш його живим, бідний мій Кеоло, — сказала жінка. — Бо, скажу тобі правду, мій нарід — людожери. Вони тільки криються з цим. А вбити тебе ще на цьому острові вони хочуть тому, що до нашого острова приходять кораблі, буває в нас Донат-Кімаран і хвалить французів, а ще там живе білий торгівець у будинку з верандою і навчитель закону Божого. О, то гарне місце — наш острів! У торгівця стоять повні барила з борошном, а коли одного разу до лагуни приплив французький військовий корабель, то вони всіх пригощали вином і галетами. Ох, бідний мій Кеоло, як я хотіла б забрати тебе туди, бо велика моя любов до тебе, і це найкраще місце в усіх морях, окрім Папеете.

Отоді Кеола почав тремтіти зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах. Він чув про те, що на південних островах живуть людожери, і його завжди лякало це; а тепер він зіткнувся з цим звичаєм ніс у ніс. Від мандрівників він чув також, що ці людожери, коли надумають з'їсти когось, починають годити йому та панькатися з ним, наче мати з улюбленим дитям. І він зрозумів, що саме так поводяться з ним, і що саме через це йому збудували житло, й годували його, й оженили, й звільнили від будь-якої роботи; а старі люди та ватаги розмовляли з ним, як із значною людиною. Отож Кеола лежав на своїй постелі й тужив над своєю долею, і кров холола в його жилах.

Другого дня острів'яни були з ним дуже чемні, як завжди. Вони вміли красно говорити, й складали прегарні вірші, й жартували на учтах так, що котрийсь місіонер міг би померти зі сміху. Та Кеола вже не звертав уваги на їхні вишукані манери, він бачив тільки зуби, що біліли в їхніх ротах, і йому підступала до горла нудота. А коли вони скінчили їсти, він пішов і ліг у кущах, мов неживий.

Другого дня було так само, і його дружина пішла за ним.

— Кеоло, — мовила вона, — якщо ти не їстимеш, то, кажу тобі у вічі, тебе вб'ють і спечуть завтра. Дехто зі старіших ватагів уже шепочеться про це. Вони думають, що ти занедужав і будеш худнути.

Тоді Кеола схопився, і в ньому спалахнув гнів.

— Мені дарма, так буде чи так, — сказав він. — Я опинився між вогнем і полум'ям. І коли вже я маю померти, то нехай я помру чимскоріше; а коли вже мене мають після цього з'їсти, то краще хай мене з'їсть нечиста сила, ніж люди. Прощавай, — сказав він і, покинувши її остовпілу, подався на морський берег того острова.

Берег лежав голий під палючим сонцем; ніде ні знаку людини, тільки пісок весь потоптаний, у ступаках, і всю дорогу навколо нього говорили й шепотіли голоси, спалахували й гасли невеличкі багаттячка. Всі мови світу лунали там: французька, голландська, російська, тамільська, китайська. В якій лишень країні вміли чаклувати, з усіх тих країн були тут люди, і їхній шепіт лунав у Кеоли в вухах. Тиснява на тому узбережжі була як на ярмарку, але ні душі не було видно; ідучи, він бачив, як перед ним на піску зникають скойки, хоча їх начебто ніхто не підбирає. Мабуть, сам диявол побоявся б опинитись одинцем у такому товаристві; проте Кеола вже відкинув будь-який страх і жадав смерті. Коли спалахували вогники, він кидався туди, мов розлючений бугай. Безтілесні голоси перегукувались, невидимі Руки засипали вогонь піском, і перше ніж він добігав туди, вони зникали з берега.

«Ясно що Каламаке тут нема, — подумав він, — а то я був би вже давно вбитий».

Тоді сів на узліссі, бо відчув утому, й зіперся підборіддям на руки. А ярмарковий гармидер перед його очима тривав; весь берег клекотів голосами, спалахували й гасли вогники, скойки зникали, й тут-таки на піску з'являлись нові. Bидно, того разу ми потрапили сюди в будень, — подумав він, — бо нічого такого тоді не було».

В нього аж голова обертом пішла від думки про ці незліченні мільйони доларів та сотні й сотні людей, що збирають їх на узбережжі, а тоді злітають у повітря вище й швидше за орлів.

«Подумати лишень, як мене дурили, розповідаючи про карбування, — сказав він собі, — про те, як роблять гроші. Адже ясно, що всі нові монети у світі збирають на цих пісках! Та іншого разу я вже знатиму, як воно насправді!»

І врешті — Кеола й сам не знав, як, і коли — його опав сон, і він забув і острів, і всі свої гризоти.

Другого дня вранці, ще до схід сонця, його розбудив гамір. Він прокинувся переляканий, бо подумав, що це його, оспалого, розшукало плем'я; але він помилявся. Бо насправді це на березі перед ним безтілесні голоси кричали, перегукуючись, і йому здалося, наче вони всі йдуть чи біжать повз нього вгору, до лісу.

«Що там коїться знову?» — подумав Кеола. Йому ясно було: сталося щось незвичайне, бо ніхто не запалював вогнів і не підбирав скойок, але безтілесні голоси всі рухались берегом угору, й щось вигукували, й завмирали в далині, а за ними сунули інші, і з голосів тих чаклунів ясно було, що вони сердяться.

«Але не на мене, — подумав Кеола, — бо проходять зовсім близько й не чіпають мене».

І достоту як гончаки в смику, або коні на перегонах, або городяни, що біжать на пожежу, а інші дорогою теж кидаються за ними, отак і Кеола, сам не тямлячи, що він робить і навіщо, незчувся, як побіг услід за голосами.

Так він оббіг один мис острова, й перед його очима з'явився другий. І тоді йому згадалося, що там окремим гайком росло кілька десятків чаклунських дерев. Саме звідти долітав страшенний гамір і крик. На ці звуки побігли й усі ті, з ким біг Кеола. Трохи наблизившись туди, він почав розрізняти поміж вигуками брязкіт багатьох сокир. І це нарешті навело його на думку, що головний ватаг таки погодився з його радою і острів'яни заходились вирубувати дерева, а звістка про це розійшлася між чаклунами, і тепер вони збігаються захищати свої дерева. Велика цікавість потягла його вперед. Він подався за голосами, перетнув піщаний берег, добіг до узлісся й зупинився в подиві. Одне дерево лежало зрубане, в інших біліли глибокі зарубки на стовбурах. І там збилися купкою острів'яни. Вони стояли спиною до спини, а декотрі лежали долі, й кров червоніла в них під ногами. На всіх обличчях був вираз страху, а крик злітав угору, пронизливий, ніби вищання куниці.

Вам траплялось бачити як дитина на самоті, з дерев'яною шаблею в руках, вимахує нею, стрибаючи й розтинаючи повітря? Саме так людожери, що збилися спиною до спини, підносили вгору сокири й рубали ними з пронизливим скриком, а тим часом не видно було жодного їхнього супротивника в тому бою, тільки час від часу Кеола бачив, як на них замахується сокира, що її не тримає ніхто, та ще час. від часу котрийсь із острів'ян падав з розрубаною головою чи грудьми, і його душа вилітала геть у крикові.

Якусь хвилину Кеола дивився на те чудо, ніби вві сні, та враз його пронизав смертельний страх від того, що він бачить такі речі. І саме в ту мить головний ватаг острів'ян угледів його, показав на нього рукою й вигукнув його ім'я. Тоді все плем'я теж побачило його, і очі в острів'ян зблиснули, а зуби оскірились.

«Нічого мені тут робити», — подумав Кеола, вибіг з лісу й подався берегом, куди очі світять.

— Кеоло! — раптом покликав його голос звідкись поряд, де не було нічого, крім піску.

— Легуа! Це ти? — вигукнув він, із роззявленим ротом шукаючи її очима, але довкола не видно було нікого.

— Я бачила, як ти щойно пробігав тут, — відповів голос, — але ти не почув мене. Швидше принеси листя й зілля, та відлетімо звідси.

— Ти тут із матою? — спитав він.

— Ось тут, коло тебе, — відповіла вона, і Кеола відчув, як її руки обхопили його. — Швидше, листя й зілля, поки не вернувсь мій батько!

Кеола щодуху кинувся до узлісся й приніс чаклунське паливо; Легуа підвела його до мати, поставила на неї його ноги й розпалила вогонь. Поки він горів, із лісу весь час долітав гамір бою — там стиналися чаклуни з людожерами. Перші, невидимі, ревли на всю горлянку, немов розлючені бугаї, а острів'яни відповідали пронизливим, лютим, повним смертельного жаху вереском. І весь час, поки горів вогонь, Кеола стояв і слухав, і тремтів, і дивився, як невидимі руки Легуа підкладають у вогонь листя. Вона підкладала те листя швидко, і полум'я злітало високо, обпікало Кеолі Руки, а вона все підкладала та роздимала вогонь ротом. Ось догорів останній листок, полум'я опало, їх обох струснуло зі страшною силою, і Кеола та Легуа опинились удома, У вітальні.

Кеола дуже зрадів, нарешті побачивши дружину навіч, і не менше зрадів з того, що опинився вдома на Молокаї й може засісти за кухоль пої[48] — бо на кораблях не роблять пої, та й на Острові Голосів його теж не було, а вже й зовсім нетямився з радості, що ледве-ледве вислизнув із рук людожерів. Та була ще одна справа, не така ясна, і Легуа з Кеолою говорили про неї в тривозі цілу ніч. Адже на Острові Голосів зостався Каламаке. Якщо, дякувати Богові, він не зможе вирватися звідти, все буде добре; та коли він утече і вернеться на Молокаї, то буде нещасливий день для його дочки та її чоловіка. Вони говорили про його здатність виростати і про те, чи зможе він брести по морю таку відстань. Але Кеола вже знав, де лежить той острів — а саме, в Низькому, чи то Небезпечному архіпелазі[49]. Отож вони добули географічний атлас і виміряли на мапі відстань. Наскільки вони могли судити, то був надто далекий шлях для старого, щоб пройти його пішки. А втім, щодо такого чаклуна, як Каламаке, ніколи не можна бути надто певному, тому вони вирішили порадитися з білим місіонером.

І ось Кеола розповів про все першому, котрий завітав до них. І місіонер дуже насварив його за те, що він узяв собі другу жінку на тому низькому острові; що ж до решти, то він запевнив, що не втямив з усього нічогісінько.

— Одначе, — сказав він, — якщо ви вважаєте, що ці гроші вашого батька добуті нечистим шляхом, я вам пораджу частину їх віддати на прокажених, а частину — до місіонерського фонду. Що ж до всієї отієї нечуваної маячні, то ви найкраще зробите, коли не розводитиметесь про неї ніде.

Проте він повідомив поліцію в Гонолулу, що, наскільки він зрозумів, Каламаке з Кеолою карбували фальшиві гроші, а тому варто було б постежити за ними.

Кеола й Легуа послухались його ради й віддали багато доларів на прокажених і до фонду. І та порада цілком напевне була добра, бо відтоді й до сьогодні про Каламаке більш ніхто нічого не чув. Та чи його вбито в бою коло дерев, а чи він і досі топче пісок на Острові Голосів — хто це може сказати?


ВИКРАДЕНИЙ


Переклад Івана Коваленка, редагування Юрія Лісняка



ПРИСВЯТА

ДОРОГИЙ МІЙ ЧАРЛЗЕ БАКСТЕР![50]

Якщо ви коли-небудь прочитаєте цю повість, то, мабуть, поставите собі більше запитань, ніж я хотів би дати відповідей. Так, наприклад, ви можете запитати: яким чином убивство в Аппіні припало на 1751 рік, яким чином Торренські скелі пересунулись так близько до Іррайду або чому опублікований судовий звіт про цю справу обходить мовчанкою все, що стосується Девіда Балфора? Все це мені дуже важко пояснити. Та коли ви запитаєте мене, винен Алан чи ні, тут я певен, що міг би обґрунтувати свою розповідь. Проте ви й сьогодні можете переконатися в тому, що місцева легенда в Аппіні явно висловлюється на користь Алана. Ви навіть почуєте, що нащадки «другого чоловіка», того, хто стріляв, ще й тепер живуть у тій місцевості. Але хоч би скільки ви допитувалися про ім'я цього «другого чоловіка», ви нічого не дізнаєтесь, бо горяни свято зберігають цю таємницю, як і взагалі поважають усякі таємниці. Я міг би виправдати один пункт, визнаючи одночасно, що другого не можна виправдати; краще вже зізнатися в тему, що мене мало цікавить бажання бути точним. Ця книжка написана не для прикраси бібліотеки вченого схоласта, а для читання зимовими вечорами, коли наука в школі вже закінчилась і наближається час лягати спати. І чесний Алан, який був тоді досвідченим дурисвітом, у цьому новому перевтіленні показаний мною не з якимось лихим намислом, а тільки для того, щоб трохи відвернути увагу якого-небудь юного джентльмена від його Овідія,[51] перенести його на деякий час у гірську Шотландію минулого сторіччя і відпустити в постіль у такому настрої, щоб до його снів приплелися якісь привабливі образи.

Від вас, мій любий Чарлзе, я навіть не можу й вимагати, щоб ця розповідь припала вам до вподоби. Однак вона, можливо, сподобається вашому синові, коли той підросте; йому, напевно, буде приємно натрапити на ім'я свого батька на початку цієї книжки. А тим часом мені приємно вставити його тут на згадку про минулі дні, здебільшого щасливі, хоч іноді й сумні (але зараз приємно згадати і їх).

І коли мені самому так дивно кинути назад погляд через подвійну завісу часу й простору на пригоди нашої юності, то для вас це, мабуть, ще дивніше як для чоловіка, що ходить нині тими самими вулицями й може завтра ж відчинити двері старовинної зали, де ми почали своє знайомство зі Скоттом і Робертом Емметом,[52] а також з нашим улюбленим, але так мало відомим Макбіном, або пройти в той куточок, де скликалися збори великого товариства L.J.R.,[53] де ми пили пиво і сиділи на тих місцях, на яких колись сидів Берне зі своїми товаришами. Мені здається, що я бачу, як ви ходите нині знайомими нам вулицями, розглядаючи їх серед білого дня власними очима, тоді як вашому товаришеві все це може тільки привидітися уві сні. Як минуле відгукується луною в нашій пам'яті в хвилини перепочинку між буденними справами! Нехай же ця луна частіше звучить для вас і пробуджує у вас думки про вашого друга.

Р.-Л. С.

Скерривор,

Борнмут.


Розділ І Я ВИРУШАЮ В ШООЗ-ГАВЗ

Розповідь про свої пригоди я почну з того самого ранку на початку червня 1751 року, коли я востаннє зачинив за собою двері батьківської оселі. Перші промені сонця ледь освітлювали вершини пагорбів, коли я вирушив у дорогу, та поки я дійшов до будинку священика, в кущах бузку вже свистали чорні дрозди, а туман, що повис над долиною на світанку, почав підійматись і танути.

Превелебний містер Кембл, ессендінський священик, чекав мене біля садової хвіртки. Він поцікавився, чи я вже поснідав, і, почувши у відповідь, що мені нічого не потрібно, ласкаво взяв мене під руку.

— Ну, Деві, любий, — промовив він, — я пройдуся з тобою до броду, щоб сказати тобі своє напутнє слово.

І ми мовчки пішли поряд.

— Тобі жаль покидати Ессендін? — спитав він трохи згодом.

— Не знаю, сер, — відповів я. — Коли б я знав, куди йду або що мене чекає, я б щиро відповів вам. Ессендін, звичайно, чудове місце, і я був тут дуже щасливий, але ж я не бачив нічого іншого. Батько мій і мати померли, і, лишаючись в Ессендіні, я все одно не був би ближчим до них, ніж тоді, коли б навіть жив десь в Угорщині. Відверто кажучи, я йшов би дуже охоче, якби тільки знав, що там, куди я зараз прямую, мені житиметься краще.

— Справді? — зрадів містер Кембл. — Чудово, Деві. В такому разі мені слід сказати тобі про твоє майбутнє, наскільки це від мене залежить. Коли померла твоя мати, а твій батько (достойний християнин!) відчув наближення смерті, він передав мені на схов листа, сказавши, що той лист — твоя спадщина. «Як тільки я помру, — сказав він, — і будинкові дадуть лад, а майно продадуть (усе це зроблено, Деві), дайте моєму синові в руки цього листа і вирядіть його в Шооз-гавз, що недалеко від Кремонда. Я там народився, — казав він, — і туди ж годиться повернутися моєму синові. Він сміливий хлопець і добрий ходак, — додав твій батько, — і я не сумніваюсь, що він щасливо дістанеться до місця і зуміє там заслужити прихильність господарів».

— Шооз-гавз! — вигукнув я. — А як причетний мій батько до Шооз-гавзу?

— Не знаю, — відповів містер Кембл. — Та й хто може сказати про це напевно? Але ім'я власників цього маєтку те саме, що й у тебе, Деві, — Балфори з Шооза. Це старовинний, чесний і шановний рід, що останнім часом не знати чому занепав. Твій батько теж здобув освіту, як і належало йому за його становищем. Ніхто так добре не керував школою, як він; його поведінка й мова не були схожі на поведінку й мову простого шкільного вчителя; і (ти сам пам'ятаєш) я любив, щоб він бував у мене, коли я приймав гостей-дворян; навіть мої родичі, Кембли з Кілреннета, Кембли з Данзвайра, Кембли з Мінча й інші, всі добре відомі в Шотландії джентльмени, мали приємність від його товариства. І, нарешті, щоб ти мав повне уявлення про цю справу, ось цей заповітний лист, підписаний власною рукою небіжчика.

Він дав мені листа, заадресованого так: «Ебінізерові Балфору з Шооза, есквайрові, в Шооз-гавз. Лист цей буде переданий моїм сином, Девідом Балфором, у власні руки». Серце моє гучно забилося на саму лише думку про блискуче майбутнє, що так раптово відкривалося переді мною, сімнадцятирічним юнаком, сином бідного сільського вчителя в Етруському лісі.

— Містере Кембл, — промимрив я збентежено, — а ви пішли б туди, бувши мною?

— Певна річ, — відповів священик, — пішов би не вагаючись. Такий хлопчина, як ти, дійде до Кремонда (це недалеко від Единбурга) за два дні. В крайньому разі, коли твої знатні родичі (а я гадаю, що ці Балфори — твоя рідня) не приймуть тебе, ти можеш через два дні повернутися назад і постукати в двері мого будинку. Та я волію сподіватися, що тебе приймуть добре, як і передбачав твій батько, і що з часом ти станеш поважною особою. А тепер, Деві, мій любий хлопчику, — закінчив він, — я вважаю своїм обов'язком скористатися хвилиною прощання і застерегти тебе від небезпек, які ти можеш спіткати у світі.

Він кинув погляд навколо, де б вигідніше сісти, побачив великий камінь під березою край дороги, сів на нього, серйозно відкопиливши верхню губу, і накрив носовою хусточкою свого трикутного капелюха, бо сонце вже світило на нас з-поза двох вершин. Потім, піднявши вказівний палець, він застеріг мене від незліченної кількості всіляких єресей, до яких я не мав ніякої спокуси, і переконував, щоб я не нехтував молитвами і не забував читати Біблію. Він описав мені знатний дім, куди я йшов, і порадив, як поводитися з його мешканцями.

— Будь поступливий, Деві, в неістотному, — радив він, — пам'ятай, що хоч ти й шляхетного походження, але вихований на селі. Не осором нас, Деві, не осором! Будь ввічливий у цьому великому й багатолюдному домі з усіма його мешканцями, панами й слугами. Намагайся бути обачним, кмітливим і стриманим у розмові, як і інші. Що ж до господаря, то пам'ятай, що він — лерд.[54] Більше нічого я не скажу. Шануй, кого належить шанувати. Приємно підкорятися лердові, власне, для юнака це має бути приємно.

— Ваша правда, сер, — погодився я. — Можливо, це й так. Обіцяю вам, що намагатимусь робити все, як ви радите.

— Чудово, прекрасно сказано, — щиро зрадів містер Кембл. — А тепер перейдімо до істотнішого. Ось невеличкий пакуночок, а в ньому чотири речі. — Говорячи це, він з великим зусиллям витяг пакунок з бічної кишені сурдута. — Перша з цих чотирьох речей належить тобі за законом; це невелика сума грошей, одержана мною від продажу книжок і домашніх речей твого батька, — їх я купив (як уже пояснив з самого початку), щоб вигідно перепродати новому шкільному вчителеві. Решта три — подарунки від пані Кембл і від мене. Ми будемо дуже раді, коли ти їх приймеш. Перша річ — кругла, спочатку, очевидно, сподобається тобі найдужче, але, Деві, хлопчику мій, це тільки крапля в морі; вона допоможе тобі ступити лише перший крок і щезне, як. ранковий туман. Друга — плеската, квадратова і списана — допомагатиме тобі протягом усього твого життя, як добрий ціпок на шляху і як м'яка подушка під головою в час недуги. Що ж до останньої, кубічної, то хай вона покаже тобі дорогу в кращі світи — я молитимуся за це.

З цими словами він підвівся, скинув капелюха і якусь часинку голосно й палко молився за юнака, що виряджався в широкий світ, потім раптом притяг мене до себе й міцно обняв, тоді відсторонив і, не випускаючи з рук, довго дивився на мене очима, сповненими туги; нарешті швидко відвернувся й зі словами прощання на вустах майже бігцем подався назад дорогою, якою ми тільки-но йшли. Іншому це могло б видатися смішним, але мені й на думку не спадало сміятись. Я стежив за священиком, доки він не зник з поля мого зору, ні разу не оглянувшись на мене. Тільки тоді я збагнув, що причиною такої поведінки була розлука зі мною, і відчув тяжкі докори сумління, бо горів бажанням швидше покинути цю сільську глушину і дістатися до великого гомінливого будинку, де жили багаті й шановані дворяни одного зі мною роду й імені.

«Деві, Деві, — думав я, — та чи бачив хто таку чорну невдячність? Невже ти можеш на саму лише згадку про знатність забути своїх давніх друзів і їхню прихильність до тебе? Як тобі не соромно!»

Я сів на камінь, з якого щойно встав добрий священик, і розгорнув пакунок, щоб подивитися на подарунки. Щодо того, що він назвав кубічним, я не мав жодного сумніву, — це, безперечно, була кишенькова Біблія. Те, що він називав круглим, виявилось одношилінговою монетою, а третій подарунок, який мав допомагати мені так чудово і здоровому, і хворому протягом усього мого життя, був аркушик цупкого рудого паперу, де червоним чорнилом було написано таке:

«Як виготовляти конвалійну воду. Поклади квітки конвалії в біле вино і дай настоятись. Настій приймай при нагоді по одній або дві ложки. Він повертає дар слова тим, у кого відібрало мову після паралічу. Він допомагає при подагрі, заспокоює серце і зміцнює пам'ять. Квітки ж поклади в слоїк, щільно закрий його і на місяць постав у мурашник, потім витягни, і тоді побачиш у слоїку виділену квітками рідину, яку й зберігай у пляшечці; рідина корисна Для здорових і хворих, для чоловіків і для жінок».

А нижче власною рукою священика було дописано: «Також при розтягненій жилі слід утирати; а при кольці приймати по одній столовій ложці щогодини».

Я, певна річ, посміявся з усього цього, але в сміхові моєму відчувалося хвилювання. Швидше почепивши свій клунок на кінець ціпка, я перебрів річку й піднявся на пагорб на другому березі. Нарешті я вийшов на зелений широкий битий шлях, що тягся по вересовищу, і кинув останній погляд на Ессендінську церкву, на дерева навколо священикової оселі й на цвинтар, де спочивав прах моїх батька й матері.


Розділ II ШООЗ-ГАВЗ

Перед полуднем третього дня, зійшовши на вершину пагорба, я побачив перед собою всю країну, що тяглася схилом до самого моря, а посередині цього схилу — місто Единбург, яке курилося, наче піч для випалювання цегли. На замку майорів прапор, а в затоці плавали або стояли на кітвах кораблі. Хоч відстань була чимала, я міг усе ясно розгледіти, і від побаченого моє селюцьке серце завмерло.

Незабаром я минув вівчарську оселю, де мені не дуже чемно пояснили, як дістатися до Кремонда; таким чином, запитуючи то одного, то другого, я прямував уздовж Колінтону, тримаючись весь час на захід від столиці, поки не вийшов на шлях, що вів до Глазго. Тут, на мою превелику втіху та подив, я побачив полк, що маршував під звуки флейт; попереду на сірому коні їхав старий червоновидий генерал, а позаду йшла рота гренадерів у шапках, схожих на папську тіару. Вигляд червоних мундирів і звуки веселої музики сповнили мою душу радістю буття.

Ще трохи далі мені сказали, що я вже в Кремондській парафії. Тоді я почав розпитувати про Шооз-гавз. Здавалося, що ця назва викликала в усіх якийсь подив. Спершу я подумав, що моє просте сільське вбрання, вкрите дорожньою пилюкою, погано гармоніює з величчю того місця, куди я йшов. Але після того, як два чи три чоловіки, до яких я звернувся з тим самим запитанням, однаково подивилися на мене і дали однакову відповідь, у моїй голові почала зароджуватись думка, що в самому Шооз-гавзі криється щось дивне.

Щоб розвіяти своє побоювання, я змінив форму запитання і, зустрівши простакуватого хлопчину, що їхав путівцем, стоячи на дишлі візка, спитав його, чи чув він коли-небудь про садибу, яку називають Шооз-гавз.

Юнак зупинив візок і, глянувши на мене так само, як і інші, відповів:

— Чув. А що?

— Це велика садиба? — спитав я.

— Ще б пак, — відказав він, — Будинок великий, дуже великий.

— А ще за люди там живуть? — вів я далі.

— Люди?! — вигукнув він. — Ти що, без клепки? Які там люди; Кого там можна назвати людиною!

— Що? — здивувався я. — А містер Ебінізер?

— А-а, — протяг він. — Якщо тобі потрібен лерд, то він там. А яка в тебе до нього справа, хлопче?

— Мені сказали, що там може знайтись робота, — відповів я якомога скромніше.

— Що?! — вигукнув фурман таким різким голосом, що аж кінь здригнувся. — Ось що, — додав він. — Це, звичайно, не моя справа, але ти наче порядний хлопчина. Тож послухайся моєї поради і тримайся далі від того Шооз-гавзу.

Потім я зустрів чепурно вбраного маленького чоловічка в гарній білій перуці й одразу здогадався, що це перукар, який іде обслуговувати своїх клієнтів. Добре знаючи, що всі перукарі великі базіки, я навпростець запитав у нього, що за людина містер Балфор з Шооза.

— Містер Балфор? — перепитав він. — Та це ж не людина, він зовсім не схожий на людину, — і почав хитро розпитувати мене, що мені потрібно; однак я був ще хитріший, і він пішов до свого клієнта, так нічого й не випитавши у мене.

Я не можу описати, яким страшним ударом були для мене перукареві слова. Що туманніші були звинувачення, то менш вони мені подобались, бо залишали більший простір для всіляких міркувань. Що ж воно за оселя така, коли саме тільки запитання про те, де її шукати, примушувало всю парафію здригатися і здивовано витріщати очі? І що це за лерд, коли про нього скрізь іде така недобра слава? Якби я міг за годину дістатися до Ессендіна, я б відмовився від дальших шукань і повернувся б до містера Кембла. Та коли я вже забрався так далеко, то мені соромно було б зупинитися напівдорозі, доки я не з'ясую, в чому річ; хоч би тільки з самоповаги я повинен був довести справу до кінця; мені дуже не подобалось те, що почув, однак я, хоч і сповільнюючи ходу, не переставав розпитувати про дорогу і йти вперед.

Уже вечоріло, коли я зустрів огрядну, смугляву, похмуру жінку, яка, ледве волочачи ноги, спускалася з пагорба. Коли я звернувся до неї зі своїм запитанням, вона раптом круто повернула назад, провела мене до вершини, з якої щойно зійшла, і показала на величезну будівлю, що стояла зовсім відкрита на зеленому лужку в западині найближчої долини. Навколишня місцевість була дуже гарна: повсюди височіли покриті лісом і щедро зрошені невисокі пагорби, а на полях достигав багатий, на мій погляд, урожай. Але сам будинок скидався на якісь руїни, до нього не вела жодна дорога, з його димарів не здіймався дим, а навколо не видно було нічого, схожого на сад. Серце моє завмерло.

— Оце?! — вигукнув я.

Очі жінки загорілися злобою і гнівом.

— Це і є Шооз-гавз! — закричала вона. — Кров будувала його, кров зупинила його будування, кров і зруйнує його. Гляньте! — вигукнула вона знову. — Я плюю на землю і накликаю на голову власника цього будинку прокляття! Хай він ганебно сконає! Якщо ви побачите лерда, перекажіть йому те, що чули, скажіть, що Дженет Клавстон уже в тисяча двісті дев'ятнадцятий раз накликає прокляття на нього і його дім, на його комору й стайню, на слуг, гостей, дружину, коханку, дитину. Хай жахлива буде їхня смерть!

І жінка, слова якої лунали, мов якесь жахливе заклинання, раптом швидко повернулась і пішла геть. Я стояв на тому ж місці, мов укопаний, волосся в мене на голові піднялося сторч. У ті часи люди ще вірили у відьом і боялись проклять. Прокляття ж цієї жінки, яке пролунало, мов застереження, щоб я зупинився, поки ще не пізно, зовсім відібрало мені силу.

Я сів і втупив очі в Шооз-гавз. Що більше я дивився на нього, то прекрасніша здавалась мені навколишня місцевість: скрізь цвіли буйним квітом кущі глоду, на луках паслися численні отари овець, у небі так вільно пролітали граки, — на всьому позначався родючий ґрунт і благодатне підсоння; і тільки цей будинок, що нагадував казарму, зовсім не подобався мені.

Поки я сидів отак край придорожнього рову, почали повертатися з ланів селяни; але мені було так тяжко на серці, що я навіть не вітався з ними. Нарешті зайшло сонце, і тоді я помітив на тлі жовтого неба, що з димаря будинку здіймається ледве помітний димок, не більший, як мені здалося, від димка над свічкою, та все ж це був дим, а він означав вогонь, і тепло, і їжу, і якусь живу істоту, що розвела той вогонь. Ця думка втішила мене. І я попрямував уперед ледве помітною в траві стежкою.

Як на єдиний шлях до людської оселі, та стежка й справді була аж надто непомітна; але іншої я не бачив. Незабаром стежка привела мене до кам'яної арки, поряд з якою стояв будиночок без даху, а вгорі на арці виднівся герб. Очевидно, тут мав бути головний вхід, якого так і не закінчили; замість залізної брами — дерев'яні ґратчасті ворота з двох половинок, зв'язані солом'яним скрутнем; не було ні садової огорожі, ані жодної ознаки під'їзної дороги. Стежка, якою я йшов, огинала арку з правого боку і, звиваючись, вела до будинку.

Що ближче я підходив до будинку, то похмурішим він здавався. Це було, очевидно, тільки одне крило незакінченої будівлі. Там, де мало бути його нутро, виднівся недобудований горішній поверх; на тлі неба вимальовувались незакінчені кам'яні сходи і помістки. Багато вікон були без шибок, і кажани влітали і вилітали з них, мов голуби з голубника.

Коли я підійшов зовсім близько до будинку, вже зовсім споночіло, і в трьох нижніх вікнах, розміщених високо над землею, дуже вузьких і добре заґратованих, заблимав мерехтливий вогник.

Невже це той палац, куди я йшов? Невже в цих стінах я маю шукати нових друзів і почати блискучу кар'єру? Адже там, у домі мого батька в Ессен-Вотерсайді, яскраве світло й вогнище було видно за милю навкруги, а двері відчинялися на стукіт кожного жебрака!

Я підходив обережно, прислухаючись, і до мене долинув брязкіт посуду та короткі вибухи сухого, різкого кашлю; але не чути було жодного звуку людської мови, навіть собака не загавкав.

Двері, наскільки я міг розгледіти їх у тьмяному світлі, були великі, дерев'яні, густо цвяховані. Серце моє завмирало, коли я підняв руку і один раз стукнув. Потім постояв, чекаючи. В домі запанувала мертва тиша; проминула ціла хвилина, і ніщо ніде навіть не ворухнулось, крім хіба кажанів над головою в мене. Я знову постукав і знову став прислухатися. На цей час мої вуха так призвичаїлися до тиші, що я навіть чув, як усередині будинку цокає годинник, повільно відраховуючи секунди; але той, хто був у цьому домі, причаївся і, очевидно, затамував віддих.

Я вже був подумав, чи не втекти мені звідси, та гнів узяв гору, і я з усієї сили заходився руками й ногами гатити в двері і голосно гукати містера Балфора. Раптом я почув над головою покашлювання; відскочивши від дверей, я глянув угору і в одному з вікон на першому поверсі побачив чоловіка у високому нічному ковпаку і розтруб дула короткої рушниці.

— Вона набита, — попередив голос.

— Я прийшов з листом до містера Ебінізера Балфора з Шооза, — сказав я у відповідь. — Він тут?

— Від кого той лист? — спитав чоловік з рушницею.

— Це не ваше діло, — відповів я роздратовано, мало не задихаючись од гніву.

— Гаразд, — почулось у відповідь. — Можете покласти листа на порозі і забиратися геть.

— О ні, цього не буде! — вигукнув я. — Я вручу його особисто містерові Балфору, як мені наказали. Це рекомендаційний лист.

— Який? — різко перепитав голос. Я повторив свої слова.

— А самі ви хто будете? — після довгої паузи почулося нове запитання.

— Я не соромлюся свого імені, — заявив я. — Мене звуть Девід Балфор.

Я певен, що при цих словах чоловік здригнувся, бо почув, як дуло рушниці стукнуло об підвіконня. Дальше запитання почулося після дуже довгої паузи, причому голос чоловіка якось дивно змінився.

— Твій батько помер?

Я так здивувався, що втратив голос і не зміг нічого сказати у відповідь, а тільки збентежено дивився на нього.

— Авжеж, — зробив висновок чоловік. — Він, безперечно, вмер. Тому ти й прийшов ламати мої двері. — Знову настала пауза, а потім він сказав зачіпливо: — Гаразд, хлопче, я впущу тебе, — і зник за вікном.


Розділ III Я ЗНАЙОМЛЮСЯ ЗІ СВОЇМ ДЯДЬКОМ

Незабаром почувся брязкіт ланцюгів і засувів, двері хтось обережно відчинив і зразу ж зачинив, як тільки я переступив поріг.

— Іди на кухню і нічого не чіпай, — сказав голос; і поки цей чоловік порався з засувами та ланцюгами, замикаючи за мною двері, я навпомацки дібрався до кухні.

Вогонь уже яскраво розгорівся і освітлював таку злиденну кімнату, якої мені ще ніколи не доводилося бачити. На полицях стояло з півдесятка тарілок і мисок, на столі була приготовлена вечеря: миска вівсяної каші, рогова ложка і кухоль світлого пива. Більш нічого не було в цій великій порожній кімнаті зі склепінчастою стелею, крім кількох замкнених скринь, що стояли попід стіною, та шафи для посуду в кутку з замком на ній.

Закріпивши останній ланцюг, чоловік зайшов у кухню і почав уважно мене розглядати. Він був середнього зросту, сутулуватий і вузькоплечий, з землистим обличчям. Що ж до віку, то йому могло бути від п'ятдесяти до сімдесяти років. На ньому був фланелевий нічний ковпак і нічний халат з такої самої тканини, надітий поверх драної сорочки; цей халат замінював йому і камізельку, і каптан. Бритва, очевидно, вже давно не торкалася його обличчя. Та найбільше мене вразило і навіть налякало те, що він весь час не спускав з мене очей і водночас жодного разу не глянув мені прямо в обличчя. Я ніяк не міг здогадатися, хто такий цей чоловік; найдужче він скидався на старого, некорисливого слугу, якого за харч і житло залишили наглядати за цим великим будинком.

— Ти дуже голодний? — спитав він, дивлячись кудись у простір десь на рівні мого коліна. — Можеш з'їсти цю вівсянку.

Я зауважив, що це, очевидно, його власна вечеря.

— Пусте, — протяг він. — Я можу чудово обійтися й без неї. Однак я вип'ю елю: він трохи заспокоює кашель. — Чоловік відпив майже півкухля, все ще не зводячи з мене очей, а потім рантом простяг руку. — Покажи листа.

Я сказав, що лист адресований не йому, а містерові Балфорові.

— А я хто такий, по-твоєму? — спитав він. — Дай мені листа від Александера!

— Ви знаєте, як звали мого батька?

— Було б дивно, коли б не знав, — відказав він. — Твій батько був моїм рідним братом, і хоч тобі, здається, мало подобається і мій дім, і я сам, і моя чудова вівсянка, все-таки я твій рідний дядько, Деві, мій любий, а ти — мій рідний небіж. Тож давай сюди листа, а сам сідай і вечеряй.

Коли б я був менший на кілька років, то, напевно, розплакався б від сорому, втоми і розчарування. Тепер же я не міг знайти жодного слова у відповідь, ні доброго, ані злого, мовчки віддав йому листа, а сам сів до столу і почав їсти кашу так неохоче, як ніколи доти.

Тим часом мій дядько, нахилившись до вогню, крутив у руках листа.

— Ти знаєш, що в ньому? — раптом спитав він.

— Хіба ви самі не бачите, сер, — зауважив я, — що печатка не зламана?

— Бачу, — промимрив він. — Чого ж ти прийшов сюди?

— Віддати вам листа, — відповів я.

— О ні, — промовив він, хитро поглядаючи на мене. — Ти, безперечно, на щось сподівався?

— Признаюсь відверто, сер, — сказав я, — коли мені сказали, що я маю заможних родичів, то й справді я плекав надію, що вони допоможуть мені влаштуватись у житті. Але я не жебрак, не прошу у вас милостині і не візьму нічого такого, що дається неохоче. Хоч я й здаюся бідним, але в мене є друзі, які радо допоможуть мені.

— Ет, ет, — запротестував дядько Ебінізер. — Нічого ображатися на мене. Ми ще встигнемо порозумітися. До речі, Деві, якщо ти вже не хочеш цієї каші, то я доїм її. А знаєш, — провадив він далі, витіснивши мене із стільця і забравши ложку, — вівсянка чудова, поживна їжа, благородна їжа. — Він пробубонів півголосом молитву і накинувся на кашу. — Твій батько дуже любив цю страву, я пам'ятаю; його можна було назвати якщо не обжерою, то принаймні добрим їдцем. Що ж до мене, то я завжди лише доторкався до їжі. — Дядько сьорбнув пива, яке, очевидно, нагадало йому про обов'язки гостинності, бо він одразу ж промовив: — Якщо в тебе пересохло в роті, то знайдеш воду за дверима.

На це я не відповів нічого, а вперто стояв далі й гнівно дивився на дядька. Зате він квапливо ковтав їжу, наче його хтось підганяв, і раз у раз зиркав то на мої черевики, то на мої панчохи домашнього виробу. І тільки один раз, коли він наважився глянути трохи вище, наші очі зустрілися, і навіть на обличчі злодія, якого щойно впіймали за руку в чужій кишені, не відбилося б стільки страху. Це примусило мене задуматись, чи не став він такий полохливий тому, що надто довго не був серед людей, і чи не стане мій дядько зовсім іншою людиною, коли трохи звикне до мене. Від цих роздумів мене відірвав його різкий голос.

— Давно помер батько?

— Три тижні тому, сер, — відповів я.

— Александер був потайний чоловік, потайний, мовчазний чоловік, — зауважив дядько. — І замолоду він був не з балакучих. Він нічого не розповідав про мене?

— Доки ви самі мені не сказали, я навіть не знав, що він мав брата.

— Невже? Отакої! — здивувався Ебінізер. — Він, мабуть, і про Шооз не казав нічого?

— Ніколи навіть не згадував його, — відповів я.

— Подумати лишень! — сказав він. — Дивний чоловік. — Однак він здавався надзвичайно задоволеним, але чи самим собою, чи мною, чи, може, поведінкою мого батька — я не міг здогадатися. У всякому разі дядько, очевидно, вже переборював ту відразу чи недоброзичливість, які спочатку відчув до мене, бо раптом схопився з місця, пройшов по кімнаті за моєю спиною і поплескав мене по плечу.

— Ми ще чудово поладнаємо! — вигукнув він. — Я дуже радий, що впустив тебе. А тепер ходімо спати.

На мій подив, він не засвітив ні лампи, ані свічки, а просто пішов у темний прохід, навпомацки відшукуючи дорогу, важко дихаючи, піднявся сходами вгору, зупинився перед якимись дверима й відімкнув їх. Я, спотикаючись, поспішав, щоб не відстати від нього, і тепер стояв поруч; дядько наказав мені зайти всередину, оскільки це й була моя кімната. Я послухався, але, ступивши кілька кроків, зупинився і попросив дати хоч яке-небудь світло, щоб постелити постіль.

— Ет, ет, — пробурмотів дядько Ебінізер. — Сьогодні чудова місячна ніч.

— Сьогодні не видно ні місяця, ні зірок, сер, надворі така темрява, хоч в око стрель, — заперечив я. — Не бачу навіть, де тут ліжко.

— Ет, ет, — буркнув він, — я не люблю, щоб у домі було світло. Я страшенно боюся пожежі. На добраніч, Деві, мій любий. — І, перше ніж я встиг знов запротестувати, дядько грюкнув дверима, і я почув, як він замкнув їх з коридору.

Я не знав, плакати чи сміятися. В кімнаті було холодно, як у льоху, а коли я, нарешті, знайшов постіль, вона виявилася вогкою, мов торф'яне болото. На щастя, я захопив з собою свій клунок і плед. Загорнувшись у плед, я ліг долі біля величезного ліжка і зразу ж заснув.

Ледве почало світати, я розплющив очі і побачив, що лежу у великій кімнаті, оббитій тисненою шкірою, обставленій гарними різьбленими меблями і освітленій трьома широкими вікнами. Років десять, а можливо й двадцять тому не можна було б і бажати кращої кімнати для сну чи відпочинку, але відтоді вогкість, бруд, миші й пацюки, а також те, що ніхто тут не жив, зробили свою справу. Крім того, у вікнах бракувало багатьох шибок, але тут це, напевно, була звичайна річ. Очевидно, моєму дядькові колись довелося витримати облогу своїх обурених сусідів — можливо, навіть з Дженет Клавстон на чолі.

Тим часом піднялося сонце, а я так змерз у цій непривітній кімнаті, що почав стукати у двері і кричати, поки прийшов мій тюремник і випустив мене. Дядько повів мене за будинок, де був колодязь, і сказав, що я можу вмитися тут, якщо хочу.

Умившись, я заквапився до кухні, де дядько вже розпалив вогонь і варив вівсяну кашу. На столі стояли дві миски з двома роговими ложками, але тільки один кухоль з пивом. Мабуть, я глянув на кухоль з подивом, і дядько помітив це, бо, наче у відповідь на мою думку, спитав, чи не хочу я випити трохи елю — так він називав свій напій.

Я відповів, що звик до пива, але не хочу його обтяжувати.

— Дурниця, — заперечив він. — Я не відмовлю тобі ні в чому розумному.

Він узяв з полиці ще один кухоль, а потім, на мій превеликий подив, замість налити ще пива, перелив рівно половину з одного кухля в другий. У цьому була свого роду шляхетність, від якої у мене перехопило дух; якщо мій дядько й був скупієм, то належав до тої найвищої породи скнар, які можуть примусити поважати свою ваду.

Коли ми поснідали, дядько Ебінізер відімкнув шухляду, видобув звідти череп'яну люльку й папушу тютюну, від якої відрізав рівно стільки, щоб натоптати одну люльку, а решту замкнув знову в шухляді. Сівши проти сонця біля одного з вікон, він мовчки закурив. Час від часу його очі обмацували мене з усіх боків, і він випалював яке-небудь запитання. Раз він спитав:

— А твоя мати? — І коли я сказав, що вона теж померла, промовив: — Померла. Гарна була дівчина!

Потім знову після довгої паузи:

— А хто такі ці твої друзі?

Я пояснив йому, що мої друзі — різні чоловіки з роду Кемблів, хоч насправді лише один з них, а саме священик, звертав на мене хоч якусь увагу. Але я починав думати, що дядько надто зневажливо ставиться до мого суспільного становища, і, залишаючись із ним наодинці, я не хотів, щоб він вважав мене беззахисним.

Він, здавалось, розмірковував над моїми словами.

— Деві, мій любий хлопче, — раптом обізвався він, — ти правильно зробив, що прийшов до свого дядька Ебінізера. Я високо ціную честь нашого роду і виконаю свій обов'язок перед тобою; але я зараз думаю над тим, куди б найкраще тебе влаштувати: зробити з тебе правника чи священика, чи, може, військового, що молодь найбільше любить; мені не хотілося б, щоб Балфор принижувався перед якимись Кемблами з Верховини, а тому прошу тебе держати язик за зубами. Ніяких листів, ніяких послань, нікому ні слова, а інакше — он мої двері.

— Дядьку Ебінізере, — сказав я у відповідь. — Я не маю ніяких підстав припускати, що ви бажаєте мені зла. І все ж я хотів би переконати вас, що в мене теж є гордість. Я не зі своєї волі йшов до вас, і якщо ви покажете мені на двері ще раз, то більше й ноги моєї тут не буде.

Напевно, мої слова дуже вразили його.

— Що ти! Не можна ж так, мій любий, не можна! — заквапився він. — Почекай день-два, я ж не чаклун, щоб знайти твоє щастя на дні миски з кашею. Але дай мені день чи два, не кажи нікому ні слова, і я обіцяю, що зроблю все можливе для тебе.

— Гаразд, — погодився я. — Досить слів. Якщо ви й справді хочете допомогти мені, то я, звісно, буду дуже радий і дуже вдячний вам.

Мені почало здаватися (зарано, між іншим), що я потроху приборкував дядька, а тому я одразу ж заявив йому, що треба провітрити й просушити на осонні моє ліжко та постільну білизну, бо ніщо на світі не примусить мене спати в такому неприємному місці.

— Це мій будинок чи твій? — спитав він різким голосом, але одразу ж стримався. — Тобто… гм… — буркнув він, — я не це хотів сказати. Що моє, те й твоє, Деві, любий, а що твоє, те й моє. Адже кров не водиця, а на світі тільки ми двоє носимо ім'я Балфор. — І він знову незв'язно заговорив про наш рід, про його колишню велич, про свого батька, який почав був розширювати будинок, і про себе, як він припинив дальше будівництво, вважаючи його злочинним марнотратством. Дядькові слова навели мене на думку передати йому побажання Дженет Клавстон.

— Жебрачка! — вибухнув він гнівом. — Тисяча двісті дев'ятнадцять — це, значить, щодня відтоді, як я продав її майно! Божевільна! Та швидше я побачу її підсмаженою на жарівні, ніж це станеться! Відьма, справжня відьма! Я піду зараз і поговорю з секретарем суду.

З цими словами він відімкнув скриню й дістав звідти дуже старий, але добре збережений блакитний камзол, камізельку і ще майже новий касторовий капелюх, — те й друге без позументу. Абияк одягнувся, взяв з шафи ціпок, знову все позамикав і вже зібрався йти, як раптом нова думка зупинила його.

— Я не можу залишити тебе самого в будинку, — заявив він. — Доведеться замкнути його.

Кров ударила мені в обличчя.

— Якщо ви виженете мене з дому, то більше не побачите мене як друга, — скипів я.

Дядько страшенно зблід і закусив губу.

— Це поганий спосіб, — промовив він, злісно дивлячись у куток на підлогу. — Це поганий спосіб завоювати мою прихильність, Девіде.

— Сер, — відказав я. — Хоч я й віддаю належну пошану вашим літам і тому, що ви мій родич, але ваша прихильність для мене не варта й щербатого мідяка. Мене вчили поважати себе, і коли б ви навіть уособлювали всіх моїх дядьків і весь рід, я все одно не став би купувати вашу прихильність такою ціною.

Дядько Ебінізер підійшов до вікна і виглянув на подвір'я. Я бачив, що він весь тіпається, наче паралітик. Та коли він обернувся, на обличчі в нього блукала посмішка.

— Ну що ж, — сказав він. — Треба вміти терпіти самому і щадити терпіння інших. Я нікуди не піду, і не будемо більше говорити про це.

— Дядьку Ебінізере, — здивувався я. — Я нічогісінько не розумію. Ви поводитеся зі мною, як із злодієм. Вам неприємно, що я в цьому домі, ви підкреслюєте це кожним своїм словом і щохвилини; неможливо, щоб ви могли полюбити мене, а щодо мене, то я розмовляв з вами так, як ніколи ні з ким навіть не думав розмовляти. Тоді чому ж ви намагаєтесь затримати мене тут? Відпустіть… дозвольте мені повернутись до моїх друзів, що люблять мене!

— Ет, ет! Що за дурниці, — заперечив він. — Ти мені дуже подобаєшся. Ми ще чудово поладнаємо, а заради честі дому я не можу дозволити тобі піти звідси. Поживи тут спокійно, ти ж розумний хлопець; побудь трохи зі мною, і побачиш, що ми порозуміємося.

— Гаразд, сер, — погодився я, подумавши. — Я залишусь на деякий час. Звичайно, справедливіше дістати допомогу від родичів, ніж від чужих людей, і якщо ми не поладнаємо, то сподіваюся, що це буде не з моєї вини.


Розділ IV Я НАРАЖАЮСЬ НА НЕБЕЗПЕКУ В ШООЗ-ГАВЗІ

День, що почався так погано, минув досить добре. Опівдні ми знову їли холодну вівсяну кашу, а ввечері гарячу; вівсяна каша і слабеньке пиво були, напевно, щоденним раціоном мого дядька. Дядько розмовляв мало, але, як і раніше, після довгої мовчанки раптово випалював якесь запитання, а коли я спробував навести його на розмову про своє майбутнє, знов ухилився від цієї теми. В кімнаті поряд з кухнею, куди він дозволив мені зайти, я знайшов силу-силенну латинських і англійських книжок, які з великою охотою читав до вечора. Час минав так непомітно в цьому приємному товаристві, що я майже примирився зі своїм перебуванням у Шооз-гавзі, і тільки вигляд дядька та його очі, які наче гралися в хованки з моїми, пробуджували недовіру.

Я виявив одну річ, що навіяла мені деякі сумніви. Це був напис на першій сторінці тоненької книжки балад у виданні Патріка Вокера, зроблений, очевидно, рукою мого батька: «Моєму братові Ебінізерові в п'ятиріччя з дня народження». Найбільше мене бентежило ось що: оскільки мій батько був, безперечно, меншим братом, то він або припустився дивної помилки, або ж іще до того, як йому сповнилося п'ять років, уже вмів писати гарним, чітким, твердим почерком.

Я намагався викинути це з голови, але хоч і переглянув багато цікавих книжок, старих і нових, історію, поезії і оповідання, думка про батьків почерк не покидала мене; повернувшись нарешті в кухню і знову сівши до вівсяної каші, я насамперед запитав, чи не був мій батько дуже здібний до навчання.

— Александер? Ніколи! — відповів дядько. — Я був багато кмітливіший. Я змалечку був розумним хлопчиком і навчився читати одночасно з ним.

Його слова ще дужче збентежили мене; мені спало на думку, що батько і дядько Ебінізер, мабуть, були близнятами, і я спитав про це. Дядько зірвався зі стільця, і рогова ложка випала з його рук додолу.

— Чому ти питаєш про це? — крикнув він, схопивши мене за борт камзола, і глянув цього разу мені просто в очі; його очі, маленькі, світлі й блискучі, як у пташки, якось дивно кліпали і мружились.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я дуже спокійно, бо був куди сильніший від нього, і мене нелегко було залякати. — Заберіть свою руку. І киньте так поводитися зі мною. — Мені здалося, що дядько насилу стримувався.

— Послухай, Девіде, — сказав він. — Не будемо говорити про твого батька. У цьому вся справа. — Якусь хвильку він сидів і тремтів, утупивши очі в тарілку. — Александер був єдиним моїм братом, — додав дядько зовсім байдужим голосом, потім підняв з підлоги ложку і знову накинувся на вечерю, але й далі тремтів.

Цей спалах, коли дядько зняв на мене руку і несподівано признався в любові до мого покійного батька, був мені зовсім незрозумілий і викликав у мене одночасно і страх, і надію. З одного боку, я почав думати, що мій дядько, мабуть, божевільний і може бути небезпечним; з другого боку (мимоволі і навіть проти мого бажання), в голові почала складатися історія, подібна до народної балади про бідного хлопця, законного спадкоємця, і підступного родича, що намагався позбавити його спадщини. Коли б мій дядько не мав глибоко в душі причин боятися мене, то чого б він тоді морочився з родичем, мало не жебраком, який несподівано прийшов до нього?

Хоч я й відганяв таку думку, вона міцно засіла в моїй голові і я, за дядьковим прикладом, почав непомітно стежити за ним; так ми сиділи, як кішка з мишею, крадькома придивляючись один до одного. Дядько більше не сказав жодного слова, ні доброго, ані лихого, але весь час розмірковував над чимось важливим для нього; і що довше ми сиділи, що більше я дивився на дядька, то більше впевнювався в тому, що він задумує щось недобре.

Прибравши зі столу, він знову, як і вранці, відрізав тютюну на одну люльку, підсунув стільця в куток до каміна і курив там якийсь час, сидячи спиною до мене.

— Деві, — нарешті обізвався він. — Я оце думаю… — дядько спинився і повторив свої слова. — В мене є трохи грошей, які я майже пообіцяв дати тобі ще до твого народження, — провадив він далі. — О, без будь-яких формальностей, розумієш, просто в розмові за склянкою вина. Так ось, я тримав ці гроші окремо. Це було дуже невигідно, але обіцянка є обіцянка… І тепер ця сума виросла рівно до… — тут він затнувся, — рівно до сорока фунтів! — Останні слова він промовив, скоса зиркнувши на мене через плече, а потім додав майже з криком: — Шотландських!

Оскільки шотландський фунт дорівнював англійському шилінгові, різниця від цієї поправки була досить значна. Крім того, я розумів, що вся ця історія — брехня, вигадана з якоюсь метою, якої я не міг розгадати; тому я навіть не намагався приховати глузливого тону, коли відповідав йому:

— О, ви помилялися, сер! Фунтів стерлінгів, напевно!

— Я це й хотів сказати, — буркнув дядько, — фунтів стерлінгів! І якщо ти на хвилинку вийдеш із кімнати поглянути, яка сьогодні ніч, я дістану гроші й тоді покличу тебе.

Я виконав дядькове прохання, презирливо посміхаючись над його певністю, що мене так легко обдурити. Ніч була темна, і лише кілька зірок мерехтіли над небокраєм. Між далекими пагорбами глухо стогнав вітер. Я подумав, що наближається громовиця і погода, очевидно, зміниться, але навіть не уявляв собі, яке величезне значення це матиме для мене ще до того, як настане ніч.

Покликавши мене в кімнату, дядько відрахував мені в руку тридцять сім золотих гіней, решту ж, кілька дрібних золотих і срібних монет, затримав у руках, але в останню хвилину душа його не витримала, і він поклав їх у кишеню.

— Ну от, — промовив він. — Тепер бачиш! Я дивак і дивно поводжуся з чужими, але слова свого додержую, і ось тобі доказ цього!

Дядько здавався мені таким скупим, що я онімів від цієї несподіваної щедрості й не міг знайти слів, щоб висловити свою вдячність.

— Жодного слова! — сказав він. — Не треба ніяких подяк. Мені подяки не потрібні. Я виконую свій обов'язок. Звичайно, не кожен зробив би так, але мені приємно (хоч я й обачний чоловік) віддати належне синові мого брата; приємно думати, що тепер ми порозуміємось, як і годиться таким близьким людям.

Своєю чергою, я відповів йому теж якомога великодушніше, але весь час сушив собі голову, що ж буде далі і чому він розлучився зі своїми дорогоцінними гінеями, бо навіть мала дитина не повірила б його поясненню.

Потім дядько знову скоса глянув на мене.

— А тепер, — мовив він, — послуга за послугу.

Я сказав у відповідь, що готовий довести свою вдячність у будь-якій розумній мірі, і замовк, чекаючи якоїсь неймовірної вимоги. Та коли дядько, нарешті, наважився заговорити, то сказав тільки (досить справедливо, на мою думку), що він старіє і стає кволим, а тому сподівається, що я допоможу йому поратися в будинку і в садку.

Я відповів, що радий прислужитися йому.

— Гаразд, — зрадів дядько. — Почнемо відразу ж. — Він видобув з кишені іржавий ключ і подав мені. — Ось ключ від башти в самому кінці будинку. Потрапити в неї можна тільки знадвору, бо та частина будинку не закінчена. Увійди в башту, піднімися сходами вгору й принеси мені з горища скриньку. У ній папери, — додав він.

— Можна взяти з собою свічку, сер? — спитав я.

— Ні, — сказав він з хитрим виглядом. — У моєму домі не можна запалювати вогонь.

— Гаразд, сер, — погодився я. — А сходи там у порядку?

— Сходи чудові, — заявив він і, коли я вже виходив з кімнати, додав: — Тримайся ближче до стіни, поручнів там нема. Але східці дуже зручні.

І я вийшов у темряву ночі. Вдалині ще завивав вітер, хоч біля будинку не відчувалося навіть його подиху. Безпросвітна темрява огорнула все навколо, і я був радий, що міг рухатися попід стіною, поки, нарешті, дійшов до дверей башти в кінці недобудованого крила. Я встромив ключа в замкову дірку і ледве встиг повернути його, як раптом без жодного подиху вітру чи звуку грому все небо на якусь мить осяяла блискавиця, а потім знову запала непроглядна темрява. Мені довелося затулити рукою очі, щоб знову призвичаїтись до темряви, і я ще був напівосліплений, коли зайшов у башту.

Всередині башти стояв такий густий морок, що від страху в мене перехопило дух, але, простягти руку перед собою, я ступив крок у пітьму і зразу ж наткнувся рукою на стіну, а ногою натрапив на перший східець. Виявилося, що стіна зроблена з чудового тесаного каменю; рівні й міцні сходинки, хоч надто круті й вузькі, теж були з шліфованого каменю. Пам'ятаючи дядькові слова про поручні, я намагався триматися ближче до стіни башти і з завмиранням серця намацував дорогу в цілковитій пітьмі.

Шооз-гавз мав п'ять поверхів, не рахуючи горища. В міру того, як я просувався вперед, мені здавалося, що в башту звідкись проникає повітря і що стає трохи світліше. Я ніяк не міг зрозуміти, що могло б бути причиною такої зміни, як раптом знову спалахнув відсвіт грозової блискавки. Якщо я не закричав, то лише тому, що страх паралізував мій голос, і тільки завдяки долі, а не власній силі я не впав зі сходів. При спалахові блискавки я побачив у стіні численні проломи, так що здавалося, ніби я дерся вгору по відкритому риштованню, та й східці були не однакової довжини, і моя нога саме в ту мить була за два цалі від порожнечі.

«Так ось вони які, ці чудові сходи!» — подумав я, і з цією думкою серце моє закипіло гнівом, що додав мені хоробрості. Дядько послав мене сюди на явну небезпеку, а можливо, й на смерть. Я заприсягся, що з'ясую це «можливо», хоч би мені довелося навіть скрутити собі в'язи, став рачки й повільно, як слимак, почав підніматися сходами, промацуючи перед собою кожен цаль простору і випробовуючи міцність кожного каменя. Від контрасту з блискавкою темрява наче подвоїлась, та це ще було не все, бо мене оглушував і бентежив страшенний шум, який здіймали кажани у верхній частині башти, до того ж ці огидні тварюки, спускаючись, іноді вдарялися об моє обличчя або об спину.

Слід зазначити, що башта була чотирикутна, і в кожному кутку для сполучення сходів на поворотах лежало по великому каменю різної форми. Я доповз до одного з цих поворотів, мацаючи, як і раніше, перед собою; несподівано моя рука зісковзнула з каменя і повисла в порожнечі. Сходів далі не було. Посилати по них у пітьмі чужу людину означало посилати її на неминучу смерть; і хоч я, завдяки блискавці та власній обережності, залишився живий, однак на саму лише думку про небезпеку, яка мені загрожувала, і про страшенну висоту, з якої я міг би впасти, холодний піт пройняв мене, і все тіло моє розслабло.

Але тепер я знав усе, що хотів знати, а тому повернув назад і, затаївши в серці страшенну злість, почав навпомацки спускатися. Коли я пройшов майже половину шляху, з шумом налетів вітер, струсонув башту і знову стих. Потім пішов дощ і, перше ніж я встиг спуститися, линув як з відра. Я виставив голову просто під зливу й глянув у бік кухні. Двері, які я, виходячи, зачинив за собою, тепер були відчинені навстіж, і звідти проникало надвір ледь помітне світло. Мені здалося, що я бачу постать, яка стоїть непорушно під дощем, немов до чогось прислухаючись. Потім спалахнула сліпуча блискавка й освітила мого дядька, який стояв саме на тому місці, де я щойно бачив ту постать. І зразу ж за блискавкою пролунав оглушливий гуркіт грому.

Не знаю, чи дядько сприйняв гуркіт грому за звук мого падіння, чи, може, почув у ньому голос неба, який сповіщав про заподіяний злочин, про це я лишаю вам здогадуватися самим. У всякому разі певне те, що його охопив панічний страх, і він вбіг у будинок, залишивши двері відчинені. Я покрався якомога обережніше слідом за ним, увійшов нечутно на кухню і почав стежити.

Він уже встиг відчинити буфет, що стояв у кутку, витягти звідти велику пляшку з горілкою і тепер сидів за столом спиною до мене. Час від часу все його тіло тіпалось, як у лихоманці, він голосно стогнав і, підносячи пляшку до рота, ковтками пив міцний трунок.

Я підійшов упритул до нього ззаду і, несподівано вдаривши його обома руками по плечах, вигукнув:

— А-а!

Дядько скрикнув, немов бекнула коза, опустив руки і, як мертвий, повалився на підлогу. Це мене трохи спантеличило, але насамперед треба було подбати за себе. Не вагаючись ні хвилини, я полишив його, а сам вирішив до того, як він опритомніє і вигадає якесь нове зло, запастися зброєю. Ключі висіли в буфеті. Там було кілька пляшок, очевидно, з ліками, безліч рахунків та інші папери, які я переглянув би з великою охотою, коли б мав час, а також інші найдоконечніші речі, непотрібні мені зараз. Тоді я взявся за скрині. Перша була наповнена борошном, друга — торбинками з грішми та паперами, зв'язаними в пачки, в третій між різними речами (переважно одягом) я знайшов заржавілий страхітний на вигляд верховинський кинджал без піхов. Я сховав його під камізельку і повернувся до дядька.

Дядько ще лежав у тій самій позі, весь скорчений, відкинувши вбік руку і зігнувши в коліні ногу. Обличчя його дивно посиніло; здавалося, що він не дихає. Я злякався, гадаючи, що дядько помер, швидко приніс води і хлюпнув йому в обличчя. Він почав наче опритомнювати, поворушив губами і закліпав очима, нарешті глянув угору, побачив мене, і в очах його застиг вираз смертельного жаху.

— Ну, а тепер сядьте, — обізвався я.

— Ти живий, — схлипнув він. — Скажи, ти живий?

— Як бачите, — відповів я. — Та не вам я маю дякувати за це.

Він почав задихатися, хапаючи ротом повітря.

— Синя пляшечка… — прохрипів він, — у шафі… синя пляшечка. — Він дихав усе повільніше.

Я підбіг до буфета і розшукав там синю пляшечку з ліками. Доза була вказана на наліпці, і я чимшвидше дав йому ліків.

— Це від хвороби, — промовив він, трохи оживаючи. — Я хворий, Деві. Підводить серце.

Я посадив його на стілець і мовчки втупився в нього очима. Правда, мені було трохи й жалко цієї безперечно хворої людини, але в мені кипів справедливий гнів, і я висипав перед дядьком усі запитання, на які жадав мати негайну відповідь. Чого він брехав мені на кожному слові? Чого боявся, щоб я не пішов від нього? Чого йому не сподобався навіть натяк на те, що він і мій батько були близнятами? Може, тому, що це правда? Навіщо він дав мені гроші, на які я напевне не мав ніякого права? І, нарешті, чому він намагався вбити мене? Дядько мовчки слухав, а потім розбитим голосом попросив, щоб я відпустив його в ліжко.

— Завтра скажу тобі все, — пообіцяв він. — Неодмінно скажу.

Він був такий кволий, що я не міг не погодитись. Однак я замкнув його в кімнаті й поклав ключа до кишені, а потім повернувся в кухню й розвів таке вогнище, якого тут, мабуть, не бачили вже багато років, загорнувся у свій плед, ліг на скринях і заснув.


Розділ V Я ЙДУ В КВІНЗФЕРІ

Вночі лив рясний дощ, а вранці повіяв різкий холодний вітер з північного заходу, що гнав по небу клапті хмар. Та однаково я до схід сонця, коли на небі ще мерехтіли останні зорі, пішов на берег бурхливого глибокого струмка й скупався в ньому. Тіло ще горіло від купання, коли я знову сів біля каміна і, підкинувши дров, серйозно замислився над своїм становищем.

Тепер уже не було жодного сумніву в тому, що дядько вороже ставиться до мене, що мені слід остерігатися його і що він не зупиниться ні перед чим, аби лише занапастити мене. Але я був молодий, відважний і, як більшість сільських хлопців, вважав себе дуже хитрим. Я прийшов до дядька мало не жебраком, ледве вийшовши з дитячого віку, а він зустрів мене зрадою і насильством; добре було б прибрати його до рук і правити ним, як отарою овець.

Я сидів, обхопивши коліно руками, і посміхався, дивлячись на вогонь. Уява малювала мені, як я помалу одну за одною розгадую дядькові таємниці, стаю його повелителем. Кажуть, що ессендінський чаклун зробив таке дзеркало, в якому можна читати майбутнє: воно, очевидно, було зроблене не з жару в каміні, бо серед усіх образів і картин, які малювала мені уява, не було ні корабля, ні моряка у волохатій шапці, ні здоровезного дрючка на мою дурну голову, ані бодай найменшого натяку на всі ті напасті, які мене чекали.

Чванькувато набундючившись, я встав, піднявся сходами нагору і звільнив свого в'язня. Він чемно побажав мені доброго ранку, і я відповів тим самим, самовпевнено посміхаючись. Незабаром ми сиділи за сніданком, наче нічого й не сталося.

— Ну, сер, — промовив я глузливо, — що ви ще мені скажете? — Він не відповів нічого розбірливого, і я повів далі: — Гадаю, нам час порозумітися. Ви вважали мене за недотепу-селюка, в якому здорового глузду й хоробрості не більше, ніж у вівсяній каші. Я вважав вас за доброго чоловіка або принаймні не гіршого від інших. Виявляється, ми обидва помилилися. Що ж примусило вас боятися мене, обдурювати й зазіхати на моє життя?

Дядько промимрив щось про жарт, що він любить іноді побавитись, але, помітивши мою глузливу посмішку, змінив тон і став запевняти мене, що пояснить усе після сніданку. Я бачив з виразу його обличчя, що він намагається придумати якусь брехню, і збирався йому про це сказати, як раптом нашу розмову перебив стукіт у двері.

Наказавши дядькові залишатися на місці, я пішов відчинити двері й побачив на порозі підлітка в матроському вбранні. Помітивши мене, він почав витанцьовувати невідомий мені матроський танець, ляскаючи пальцями і в такт притупуючи ногою. А тим часом хлопець був аж синій від холоду, і на його обличчі застиг жалісний вираз; здавалося, що він чи то сміється, чи плаче, і цей вираз аж ніяк не в'язався з веселим танцем.

— Як ви тут живете, друже? — привітався підліток хрипкуватим голосом.

Я поважно спитав, чого йому завгодно.

— О, мені завгодно розважитись! — відказав він і заспівав:

І в ніч ясну мені не до сну,
Бо я люблю весну.
— Послухай, — не витримав я. — Якщо ти не маєш ніякого діла, то я зачиню перед тобою двері, хай це навіть буде нечемність.

— Стривайте, брате! — вигукнув хлопець. — Невже ви не любите пожартувати? Чи ви хочете, щоб мене налупцювали? Я приніс містерові Балфорові листа від старого Гізіосі. -І він показав мені листа. — Крім того, друже, — додав хлопець, — я помираю з голоду.

— Ну, що ж, — сказав я. — Тоді заходь у дім і перекуси: я поділюся з тобою своїм сніданком.

Я повів його в кухню і посадив на своє місце, де він жадібно накинувся на залишки сніданку, час від часу підморгуючи мені й кривляючись: бідолаха, мабуть, вважав, що так мала поводитись мужня, доросла людина.

Тим часом дядько встиг прочитати листа і сидів, замислившись: потім він раптом устав і несподівано жваво потяг мене в найдальший куток кімнати.

— Прочитай, — сказав він і тицьнув мені в руки листа. Ось він і зараз лежить переді мною, коли я пишу ці рядки.


«Заїзд «Під глодом»,

Квінзсрері.

Сер, я стою тут на кітві й посилаю свого юнгу повідомити вас про це. Якщо ви хочете що-небудь замовити за морем, то сьогодні маєте останню нагоду, бо вітер саме сприятливий для виходу з затоки. Не буду приховувати від вас, що я мав неприємності з вашою довіреною особою, містером Рен-кейлором; і коли справа не буде негайно ж залагоджена, вас можуть чекати деякі збитки. Я виписав на ваше ім'я рахунок відповідно до різниці між собівартістю і продажною ціною.

Ваш покірний слуга

Ілаес Гозісен».


— Розумієш, Деві, — пояснив дядько, побачивши, що я прочитав листа, — я маю деякі справи з цим Гозісеном, капітаном купецького брига «Завіт» із Дайсарта. І якби ми обидва пішли зараз з оцим хлопцем, я міг би або побачитися з капітаном у заїзді, або, в разі потреби, підписати папери на борту «Завіту». А щоб не гаяти часу, ми за одним заходом зможемо навідатись і до містера Ренкейлора. Після того, що трапилось, ти не захочеш вірити мені на слово, але повіриш Ренкейлорові. Це старий і вельми шанований чоловік, довірений доброї половини тутешніх дворян. Він знав і твого батька.

Я постояв хвилинку, роздумуючи. Мені пропонували йти в якусь гавань, безперечно, багатолюдну, де дядько не зважиться вчинити наді мною насильство. Крім того, деякою мірою мене захищала присутність юнги. А коли вже ми будемо там, то я не мав сумніву, що зможу примусити дядька зайти до нотаря, навіть якщо дядько тепер і не щиро пропонує це. А можливо, в глибині душі мені просто хотілося зблизька побачити море й кораблі. Не забувайте, що все своє життя я прожив у горах далеко від моря і тільки два дні тому вперше побачив морську затоку, що лежала внизу переді мною, немов синя скатертина, і вітрильники, що пливли по її поверхні й здавалися іграшковими. Зваживши все це, я вирішив погодитись.

— Гаразд, — сказав я. — Ходімо у Фері.

Дядько насунув на голову капелюха, надів каптан і пристебнув до пояса старий іржавий морський тесак; потім ми загасили вогонь, замкнули двері й вирушили в дорогу.

Холодний північно-західний вітер віяв просто в обличчя. Стояв червень, навколо скрізь біліли стокротки, цвіли буйним квітом дерева; але, судячи з наших посинілих нігтів і болю в руках, можна було подумати, що тепер зима, що все запорошене грудневим снігом.

Дядько Ебінізер плентав, важко перевалюючись з боку на бік, наче старий хлібороб, що повертається з поля додому.

За всю дорогу він не промовив жодного слова, і мені залишалося тільки розмовляти з юнгою. Хлопець сказав, що його звати Рейсом і що він на морі з дев'яти років, але не може напевно сказати, скільки йому років тепер, бо втратив їм лік. Щоб показати мені татуювання, юнга оголив груди, підставивши їх під сильний вітер, хоч як я умовляв його не робити цього, боячися, що він застудиться на смерть. Він брутально лаявся при першій-ліпшій нагоді, але робив це швидше як дурний школяр, а не як дорослий чоловік, вихвалявся різними дикими й поганими вчинками, які нібито він сам учинив. Там були й крадіжки, і наклепи, ба навіть убивство, але все це з такими неправдоподібними подробицями і з такою безглуздою, розв'язною похвальбою, що я більше жалів юнгу, ніж вірив його словам.

Я спитав його про бриг (хлопець сказав, що це найкращий корабель, який будь-коли плавав на морі) і про капітана Гозісена, якого він вихваляв без міри. Гізіосі (так він називав шкіпера) був, за його словами, чоловік, якому й море по коліна, один з тих, хто, як кажуть, не злякається і страшного суду, — брутальний, запальний, безсовісний і жорстокий. Всіма цими якостями бідолашний юнга вже звик захоплюватися, як чимось мужнім, властивим морякові. У своєму ідолі він бачив тільки одну ваду. «Він не моряк, — говорив юнга, — і бригом, як по правді, керує містер Шуен. Той був би найкращим моряком у торговельному флоті, якби не пив. Я певен цього! Ось гляньте!» — І, відкотивши трохи панчоху, він показав мені велику криваву рану, від самого вигляду якої кров застигла в моїх жилах.

— Це він зробив… це робота містера Шуена, — заявив з гордістю юнга.

— Як! — жахнувся я. — І ти дозволяєш йому отаке з тобою виробляти? Ти ж не раб, щоб терпіти таке знущання!

— Ні, — відповів бідолашний дурник, одразу змінюючи тон. -1 я доведу йому це! Погляньте, — хлопець показав мені великий ніж у піхвах — крадений, як він сказав. — О-о! — вигукнув він, — хай тільки спробує! Я йому покажу! Мені не вперше! — І юнга підтвердив свої слова безглуздою гидкою лайкою.

Я ще ніколи не відчував ні до кого такого жалю, як до цієї недоумкуватої істоти; мені почало здаватися, що бриг «Завіт» (незважаючи на його побожну назву) був не набагато кращий від плавучого пекла.

— Хіба в тебе немає батька-матері? — поцікавився я. Хлопець відповів, що в нього був батько в якомусь англійському порту, назву якого я вже забув.

— Він теж був добра людина, — додав юнга, — але помер.

— Боже милий! — вигукнув я. — Невже ти не можеш знайти яку-небудь чесну роботу на суходолі?

— О ні! — хитро підморгнув хлопець. — Там мене віддали б навчатися ремесла. Знаю я це діло. Добре знаю!

Я спитав, яке ремесло може бути гіршим від його теперішнього, в якому він раз у раз наражає своє життя на небезпеку не тільки од вітру й моря, а й від нелюдської жорстокості хазяїв. Юнга погодився зі мною, а потім почав вихваляти своє життя і розповідати, як приємно зійти на берег з грішми в кишені і витрачати їх, як належить чоловікові; купувати яблука і походжати з набундюченим виглядом, вражаючи, як він сказав, хлопчаків-забрьоханців.

— Зрештою, мені не так уже й погано, — говорив він. — Іншим доводиться ще гірше. Там є ще двадцятифунтові. Сили небесні! Бачили б ви, як їх вербують на службу! Памятаю одного чоловіка ваших літ (йому я здавався бозна-яким старим). О, у нього була й борода! Коли ми вийшли з річки і хміль вивітрився йому з голови, боже, як він ревів! Ну й поглумився я з нього, скажу вам! А потім ще й малюки: о, менші навіть за мене! Я тримаю їх у послуху, будьте певні! Коли ми возимо малюків, мені дають канчука, щоб бити їх!

Юнга розповідав у такому ж дусі, поки я здогадався, що під двадцятифунтовими він мав на увазі тих нещасних злочинців, кого засилали в Північну Америку в рабство, туди ж таки продавали і ще нещасніших дітей, яких викрадали або заманювали (як ходили чутки) задля зиску чи з помсти.

В ту хвилину ми саме зійшли на гору і глянули вниз на Квінзфері й долину. Фортська затока, як відомо, в цьому місці звужується до ширини великої річки, тому тут зручно переправлятись на північний берег, а верхнє плесо її утворює закриту гавань для кораблів. Якраз посередині вузької частини затоки лежить острівець, а на ньому видніють залишки якихось руїн; на південному березі побудовано причал для порома, а в кінці того причалу, по другий бік дороги, стоїть будинок, позад якого є гарненький садочок з глоду й гостролисту. Це й був заїзд «Під глодом».

Саме місто Квінзфері лежить далі на захід, і околиці заїзду в цю пору дня були майже безлюдні, бо пором з пасажирами щойно відплив на північ. Однак біля причалу стояв човен, у якому на банках[55] спало кілька моряків; це, як сказав Рейсом, була шлюпка з брига, що чекала на капітана. А потім він показав мені «Завіт», що самотньо стояв на кітві майже за півмилі від берега. На борту корабля, видно, ладнались вийти в море: піднімали реї, а що вітер віяв з того боку, то до мене долинала пісня матросів, які тягли за линви. Після всього того, що я наслухався дорогою, я дивився на корабель з величезною відразою і в глибині душі жалів усіх нещасних, які мали пливти на ньому.

Коли ми піднялися на вершину гори, я перейшов дорогу і звернувся до дядька:

— Мабуть, слід попередити вас, сер, що ніякі сили не примусять мене зійти на борт отого вашого «Завіту».

Дядько наче прокинувся зі сну.

— Га? Що таке? — перепитав він. Я повторив свої слова.

— Гаразд, гаразд, — погодився дядько. — Нехай буде по-твоєму. Чого ми стоїмо? Тут страшенна холоднеча, і до того ж, якщо не помиляюсь, «Завіт» уже готується вийти в море.


Розділ VI ЩО СТАЛОСЯ В КВІНЗФЕРІ

Як тільки ми підійшли до заїзду, Рейсом провів нас сходами нагору, в маленьку кімнатку з ліжком. У коминку горіло яскравим полум'ям вугілля. Було так жарко, як у печі. За столом біля коминка сидів високий, смуглявий, статечний на вигляд чоловік і щось писав. Попри страшенну жароту в кімнаті на ньому була товста морська куртка, застебнута на всі ґудзики, і висока волохата шапка, насунута на самі вуха. Я ще ніколи не бачив, щоб хто-небудь, навіть суддя під час розгляду справи, мав спокійніший і само-впевненіший вигляд, ніж цей капітан корабля.

Він зразу ж устав і, підійшовши до Ебінізера, подав йому свою величезну руку.

— Ви зробили мені велику честь своїм візитом, містере Балфор, — промовив він гарним низьким голосом. — Я дуже радий, що ви прийшли вчасно. Вітер ходовий, невдовзі почнеться відплив, і ми ще до того, як стемніє, побачимо вогні на острові Мей.

— Капітане Гозісен, — зауважив мій дядько, — у вас дуже жарко в кімнаті.

— Така вже моя звичка, містере Балфор, — відповів шкіпер. — Я від природи мерзлякуватий, у мене холодна кров, сер. Ні хутро, ні фланель, ні навіть гарячий ром не зможуть підняти того, що називають температурою. Те саме, сер, буває і в більшості людей, що, як то кажуть, засмажилися в тропічних морях.

— Авжеж, капітане, — погодився дядько. — Своєї природи не зміниш.

Та сталося так, що ця капітанова звичка відіграла велику роль в моїх нещастях. Хоч я й дав собі слово не спускати ока зі свого родича, але мені так кортіло глянути ближче на море і я так погано почувався в цій задушній кімнаті, що коли дядько запропонував мені зійти вниз і трохи погуляти, я, йолоп, послухався його.

Я вийшов на вулицю, лишивши їх обох за пляшкою і великим стосом паперів. Перейшовши дорогу навпроти заїзду, я спустився на берег. Вітер віяв у такому напрямку, що до берега докочувались тільки маленькі хвилі, трохи більші від тих, що бувають на озері. Але тут росли незнайомі мені трави: одні — зелені, інші — бурі й довгі, а деякі з маленькими пухирцями, які лускали в мене між пальцями. І навіть так далеко від моря, в затоці, відчувався напрочуд солоний і збудливий запах морської води. «Завіт» почав напинати вітрила, що жужмом звисали з рей, і все бачене навіювало мені думки про далекі подорожі й незнані країни.

Я дивився і на матросів у човні, кремезних, засмаглих людей; декотрі були в сорочках, інші в куртках, а дехто з барвистими хустинами на шиї. В одного з кишень визирали два пістолі, двоє-троє матросів були озброєні сукуватими дрючками і в усіх за поясом стирчали ножі в піхвах. Я згаяв трохи часу в розмові з одним із матросів, що здавався не таким одчайдухом, як його товариші, і між іншим спитав, коли відпливає бриг. Він сказав, що корабель вирушить у дорогу з відпливом, і висловив радість, що вони, нарешті, вийдуть з порту, де немає ні шинків, ні музик. Усе це матрос супроводив такою жахливою лайкою, що я поквапився відійти від нього.

Несподівано я знову наткнувся на Ренсома, що здавався мені не таким зіпсутим, як уся ця ватага; він щойно вийшов із заїзду, підбіг до мене й став просити, щоб я його пригостив келихом пуншу. Я відповів, що пуншу він не одержить, бо ми обидва ще надто молоді для таких пустощів.

— Але я залюбки візьму для тебе кухлик елю, — додав я. Юнга почав кривлятися й лаяти мене, проте радісінько погодився випити елю. Незабаром ми вже сиділи за столом у передній залі заїзду й смакували їжу та пиво.

Враз мені спало на думку, що не завадило б заприязнитися з хазяїном заїзду: адже той був місцевий житель. І я запросив його посидіти з нами, як водилося в ті часи; та він був надто поважний чоловік, щоб сидіти з такими голодранцями, як Рейсом і я. Він уже зібрався вийти з кімнати, але я підкликав його до себе і спитав, чи знає він містера Ренкейлора.

— Ще б пак, — відповів хазяїн. — Це дуже порядна людина. До речі, — поцікавився він, — це ви прийшли сюди з Ебінізером? — А коли я відповів йому ствердно, він запитав: — Ви не друг йому? — маючи на увазі, за шотландським звичаєм, чи не родич я йому. Я відповів, що ні.

— Я так і думав, — промовив хазяїн. — Але погляд у вас наче такий, як у містера Александера.

Я зауважив, що Ебінізера, здається, тут недолюблюють.

— А певне, — відповів хазяїн заїзду. — Він погана людина, і багато хто хотів би побачити його на шибениці, наприклад Дженет Клавстон і ще чимало таких, кого він зовсім зубожив, вигнавши навіть із хати. Проте він колись був теж добрий хлопець, аж поки розійшлися чутки про містера Александера. Відтоді він наче переродився.

— А що це були за чутки? — спитав я.

— Нібито він убив його, — відповів хазяїн. — Хіба ви не чули про це?

— За що ж він його вбив? — знову спитав я.

— Та ні за що, просто аби прибрати до рук маєток, — пояснив він.

— Маєток? — перепитав я. — Шооз?

— Авжеж, який же ще, — відповів хазяїн.

— Не може бути, — не витримав я. — Невже це правда? Хіба мій… хіба Александер був старшим сином?

— Певна річ, — здивувався хазяїн. — Інакше для чого б він його вбивав?

З цими словами хазяїн вийшов.

Я, звичайно, здогадувався про це давно, та одна річ здогадуватися, а інша — знати напевно. Я сидів, приголомшений почутим, і ледве міг повірити, що той самий бідний хлопчина, який два дні тому плентав курною дорогою з Етрикського лісу, тепер став багатієм, що йому належить і будинок, і неозорі лани, і він завтра може стати паном на всю губу. Усі ці приємні думки й тисячі інших роїлися в моїй голові, поки я сидів за столом, дивлячись у вікно заїзду й не звертаючи уваги на те, що робилось у мене перед очима. Пам'ятаю тільки, що мій погляд зупинився на капітані Гозісені, який стояв на причалі серед своїх матросів і щось наказував їм. Незабаром він уже простував назад до будинку; в його ході не помічалося звичайної матроської незграбності. Висока, гарна постать була втіленням мужності, а обличчя, як і раніше, спокійне і поважне. Я запитував себе, чи можна йняти віри тому, що розповів Рейсом, і майже не вірив юнзі: так мало його розповіді в'язалися з виглядом цього чоловіка. Насправді ж він не був ні такий добрий, як я гадав, ні такий поганий, яким уважав його Рейсом. У ньому вживалися дві людини і краща з них лишалась позаду, коли він ступав на борт свого корабля.

Незабаром я почув, що мене гукає дядько, і побачив їх обох на дорозі. Перший звернувся до мене капітан. Він заговорив зі мною серйозним тоном, як з рівним (що завжди дуже лестить юнакам).

— Сер, — сказав він. — Містер Балфор дуже хвалить вас, та й мені ви дуже подобаєтесь. Я б хотів побути тут довше, щоб ми могли краще познайомитись, а тому використаймо той час, що нам залишається. Приходьте на півгодини до мене на бриг, поки ще не настав час відпливу, і ми вип'ємо з вами по келиху вина.

Ніякими словами не можна висловити того, як мені враз захотілося поглянути на внутрішнє обладнання корабля, але я не бажав наражатися на небезпеку і відповів йому, що домовився з дядьком бути сьогодні в нотаря.

— Знаю, знаю, — сказав він. — Містер Балфор казав мені про це. Але ж човен висадить вас на берег біля морського причалу, а звідти каменем докинути до оселі Ренкейлора. — Раптом він нахилився й шепнув мені на вухо: — Бережіться старого лиса, він задумав щось погане. їдьмо на корабель, щоб мені можна було поговорити з вами. — А потім, узявши мене під руку, він розмірковував голосно, прямуючи до човна: — Що ж мені привезти вам з Кароліни? Друг містера Балфора може наказувати мені. Паку тютюну? Індіанські прикраси з пір'я? Шкуру дикого звіра? Пінкову люльку? Птаха-пересмішника, що нявкає, як кішка? Чи, може, червоного, як кров, птаха-кардинала? Вибирайте і скажіть, що ви бажаєте.

Так розмовляючи, ми підійшли до човна, і він, узявши мене за руку, допоміг сісти в нього. Я навіть і не намагався опиратись, бо думав (нещасний дурень!), що знайшов доброго друга й помічника, і радів, що побачу бриг. Коли всі посідали, човна відштовхнули від причалу і він поплив по воді. Я був такий захоплений новизною цього переїзду, так зацікавився берегами й величезними розмірами брига, що виростав у міру нашого наближення до нього, а також тим, Що ми сиділи так низько над водою, що майже не розумів слів капітана і відповідав йому невлад.

Як тільки ми підпливли до борту «Завіту» (я сидів весь час нерухомо, вражений висотою корабля, шумом хвиль, що вдарялися об його борти, і бадьорими вигуками матросів за роботою), Гозісен заявив, що ми з ним повинні першими піднятись на палубу, і наказав спустити з грот-реї талі. Мене швидко підняли на талях у повітря і опустили на палубу, де капітан уже чекав на мене. Він зразу ж узяв мене під руку. Якийсь час я стояв непорушно, почуваючи легке запаморочення, а можливо навіть і страх від того, що все навколо мене хиталось. Однак мені страшенно подобались нові для мене предмети; а капітан тим часом звертав мою увагу на найдивовижніші з них, називав їх і пояснював їхнє призначення.

— А де ж мій дядько? — раптом похопився я.

— Де дядько? — перепитав капітан. У його голосі затремтіло щось зловісне. — У тому-то й річ.

Я відчув, що пропав. Зібравшися з силою, я відштовхнув його і побіг до фальшборту. Звідти я побачив човен, що прямував до міста, і свого дядька, який сидів на кормі.

— Рятуйте! Рятуйте! — пронизливо закричав я. — Вбивають!

Мій голос, очевидно, долинув до обох берегів гавані; дядько Ебінізер обернувся, і я побачив його спотворене жорстокістю й жахом обличчя.

Це було останнє, що я побачив. Дужі руки вже відтягували мене від борту корабля; раптом мене наче вдарила блискавка, в очах спалахнуло яскраве світло, і я знепритомнів.


Розділ VII Я ВИХОДЖУ В МОРЕ НА «ЗАВІТІ» З ДАЙСАРТА

Опритомнів я в темряві й відчув у всьому тілі страшний біль. Руки й ноги мої були зв'язані. Мене оглушували різні незвичні для мого слуху звуки: ревла вода, немов біля величезної млинової греблі, з гуркотом розбивались об борт важкі хвилі, ляскали вітрила, лунали крики матросів. Наче весь світ навколо мене то піднімався з запаморочливою швидкістю вгору, то з такою самою швидкістю падав униз, а я був такий кволий і почував себе так погано, що спочатку ніяк не міг усвідомити, де я. В голові безладно роїлися тисячі різних думок, від спалахів нестерпного болю мені паморочилося, і минуло багато часу, перше ніж я здогадався, що лежу зв'язаний десь усередині цього нещасного брига і що вітер, мабуть, посилився і перейшов у шторм. Я зрозумів своє жалюгідне становище, мене огорнув жахливий розпач, каяття за власну нерозважливість, нестримний гнів на дядька, — і я ще раз знепритомнів.

Коли свідомість знову повернулася до мене, те саме ревіння, ті самі безладні й сильні поштовхи ще трясли й оглушували мене, а до страждань від болю й розпачу долучилася ще морська хвороба. В ті дні моєї юності, сповненої небезпечних пригод, я зазнав багато злигоднів, але жодні з них не були такі безнадійні, як перші години мого перебування на бригові.

Пролунав гарматний постріл; я подумав, що, очевидно, ми не можемо витримати шторму і подаємо сигнали про допомогу. Думка про звільнення, бодай навіть смерть на дні моря, потішила мене. Та я помилився: стріляли з гармати (як мені сказали потім), бо такий був звичай капітана; і я наводжу цей факт з метою показати, що навіть найгірша людина може мати добрі риси. Ми тоді саме проходили за кілька миль від Дайсарта, де був збудований бриг і де кілька років тому оселилася стара місіс Гозісен, капітанова мати. І хоч би куди прямував «Завіт», чи додому, чи в плавання, він ніколи не проходив удень повз те місце, не відсалютувавши з гармат і не вивісивши прапора.

Я втратив усякий лік часу, день нічим не відрізнявся від ночі в цій смердючій ямі в трюмі корабля, де я лежав, а від безнадії мені здавалося, що години тяглися вдвоє довше. Тому я зараз не можу сказати, скільки часу лежав, чекаючи, що з хвилини на хвилину корабель розіб'ється об яку-небудь скелю або потоне в морській безодні. Нарешті я заснув.

Прокинувся я від світла маленького ліхтарика, спрямованого мені в обличчя. Ліхтарик тримав низенький чоловік років тридцяти з зеленими очима і скуйовдженим білявим волоссям. Він стояв, мовчки дивлячись на мене.

— Ну, — обізвався він. — Як ся маєте?

Я відповів йому риданням. Чоловічок помацав мій пульс та скроні і заходився обмивати й перев'язувати рану на моїй голові.

— Гм, — протяг він. — Жорстокий удар. Та це дурниця, хлопче! Не розкисайте! Ще не настав кінець світу. Ви погано почали, але це минеться. їли ви що-небудь?

Я сказав, що не можу навіть дивитися на їжу, тоді незнайомець дав мені випити з бляшаного кухлика горілки з водою і знову залишив мене самого.

Коли він прийшов удруге, я лежав у якомусь напівзабутті, очі мої були широко розплющені; морська хвороба минула, але після неї відчувалася страшенна кволість і запаморочення, ще нестерпніші, ніж сама хвороба. Крім того, все тіло в мене зболіло, мотузи, якими мене зв'язали, були наче з вогню, а сморід трюму, де я лежав, став ніби частиною мене самого. Після того, як чоловік пішов, я довго мучився страхом то від метушні пацюків, цю іноді шмигали просто по моєму обличчю, то від жахливих картин, які малювала моя гарячкова уява.

Коли над головою відчинився люк, світло ліхтаря здалося мені сонячним променем, що впав з неба; і хоч ліхтар освітив тільки міцні темні ребра корабля, який був мені за в'язницю, я мало не закричав з радощів. Першим спустився драбиною чоловік з зеленими очима, і я помітив, що він рухався якось нетвердо. За ним з'явився капітан. Обидва не промовили жодного слова, але перший зразу ж оглянув мене і знову перев'язав мою рану, а Гозісен кинув на мене дивний, похмурий погляд.

— Самі бачите, сер, — звернувся маленький чоловік до капітана. — Сильна гарячка, апетиту нема, ні світла, ні їжі. Самі розумієте, що це означає.

— Я не чарівник, містере Ріак, — буркнув капітан.

— Дозвольте, сер, — наполягав Ріак. — У вас розумна голова на в'язах, і за словом до батька ви не ходите. Та я не хочу слухати ваших виправдань, я хочу, щоб хлопця забрали з цієї діри й перенесли на бак.

— Чого ви хочете, сер, то ваше діло й більш нічиє, — зауважив капітан. — А я скажу вам, як має бути. Тут він лежить, тут і лежатиме!

— Припустімо, що вам заплатили певну суму, — невгавав містер Ріак, — та дозволю собі смиренно зауважити, що мені ніхто не платив. Я одержую платню, і не таку вже й велику, за те, що виконую обов'язки помічника капітана цієї старої посудини; і вам дуже добре відомо, що я їм свій хліб не задарма. Але ні за що інше мені не платили.

— Коли б ви не так часто заглядали в чарку, містере Ріак, я не мав би підстав нарікати на вас, — сказав у відповідь Гозісен. — А так я дозволю собі вам порадити: не стромляйте носа до чужого проса. Нас, мабуть, уже шукають на палубі, — додав він гострішим тоном і став однією ногою на східець.

Містер Ріак схопив його за рукав.

— Припустімо, вам заплатили за вбивство… — почав він. Скипівши гнівом, Гозісен рвучко обернувся.

— Що таке?! Це що за балачка?

— Мені здається, таку балачку ви краще розумієте, — промовив містер Ріак, твердо дивлячись йому в обличчя.

— Містере Ріак, — відповів капітан, — я відбув з вами три рейси. За цей час вам можна було вже взнати мене. Я чоловік крутий і не жалісливий, але те, що ви оце сказали — соромтесь! — натякає на недобре серце і нечисте сумління. Якщо ви думаєте, що хлопець помре…

— Помре, аякже! — потвердив містер Ріак.

— Гаразд, сер, — здався Гозісен. — Переносьте його, куди вам завгодно. З вас досить цього?

І капітан рушив трапом угору. Я лежав мовчки під час цієї дивної розмови і тепер побачив, як містер Ріак повернувся обличчям до Гозісена і вклонився йому мало не до землі, очевидно, глузуючи з нього. Навіть тоді, попри всю свою кволість, я помітив, що помічник був уже трохи напідпитку (на це й натякав йому капітан) і що він (п'яний чи тверезий) міг стати неоціненним другом.

Через п'ять хвилин, перерізавши мотузи, мене підняли на чиюсь спину, віднесли на бак, поклали в ліжко на матроські укривала, і я відразу знепритомнів.

З яким блаженством я, розплющивши очі, вгледів денне світло й побачив, що перебуваю серед людей! Каюта на баку була досить простора, вздовж її стін тяглися койки, на яких курили або спали люди, вільні від вахти. День видався тихий, віяв теплий вітер, а тому люк був розчинений і в каюту проникало не тільки денне світло, а й час від часу (при поворотах корабля) пропилюжений сонячний промінь, що сліпив мене і воднораз невимовно тішив. До того ж, як тільки я поворухнувся, один з матросів приніс мені якийсь цілющий відвар, приготований містером Ріаком, і наказав лежати спокійно, тоді, мовляв, я швидко видужаю.

— У тебе не зламана жодна кістка, — пояснив він, — а що по голові дали — то дрібниці. Це я вдарив тебе, — додав матрос.

Там я пролежав під постійним наглядом багато днів і не тільки видужав, а й познайомився з товаришами по плаванню. Це була буйна ватага, як здебільшого на кораблях; відірвані від усього, що є доброго в житті, вони були приречені разом гасати бурхливими морями під командою брутальних зверхників. Дехто з них раніше плавав з тратами і бачив такі речі, про які навіть соромно й говорити, декотрі були дезертири з королівського флоту і їм загрожувала шибениця, з чим вони нітрохи не таїлися; і всі готові були при першій-ліпшій нагоді зчинити бійку зі своїми найкращими друзями. Але після того, як я прожив з ними кілька Днів, мені стало соромно, що я спершу був такої поганої думки про них і тікав від цих людей на березі в Квінзфері, наче від якихось брудних тварин. Немає зовсім поганих людей, кожне має свої вади і гарні якості; і мої товариші по плаванню не були винятком. Правда, вони були брутальні, та, напевне, й зіпсуті, але теж мали свої чесноти. Інколи вони бували добрі, а інколи дуже наївні, наївніші навіть від такого селюка, як я. Часом вони вражали мене проблисками порядності.

Один з них, чоловік років сорока, годинами просиджував біля мого ліжка і розповідав про свою дружину та дітей. Він був рибалка, але втратив човна, і це змусило його найнятись у далеке плавання. Відтоді минуло багато років, але я й досі не забув цього моряка. Дружина (набагато молодша за нього) марно чекала, що він повернеться; він уже ніколи більше не буде розпалювати їй вогнище вранці. Багато цих бідолах (як показали дальші події) вирушили в своє останнє плавання; їх поглинула морська безодня або зжерли акули, а про мертвих не слід говорити погане.

Одним з їхніх добрих учинків було те, що вони повернули мені гроші, які спочатку поділили між собою; і хоч сума зменшилась майже на третину, я з радістю взяв їх, плекаючи надію, що вони мені стануть у великій пригоді в тій країні, куди мене везли. Корабель прямував до Каролінських островів,[56] і не думайте, що я їхав туди тільки як вигнанець. З торгівлею людьми вже тоді завзято боролись, а після повстання колоній і утворення Сполучених Штатів вона, певна річ, зовсім припинилася; але в ті дні моєї юності білих людей ще продавали в рабство на плантації, і саме на таку недолю прирік мене мій лихий дядько.

Юнга Рейсом (від нього я вперше довідався про ці страхіття) час від часу виходив з капітанської каюти, де він прислуговував і спав, то в безмовному стражданні показуючі синці на тілі, то клянучи жорстокість містера Шуена. Серце моє обливалося кров'ю, але матроси глибоко шанували старшого помічигаса, що був, як вони казали, «єдиним моряком у всій цій компанії і не такою вже й поганою людиною, коли тверезий». І справді, я помітив дивні риси в обох помічників капітана: містер Ріак у тверезому стані ходив завжди злий, сердитій і грубий, а містер Шуен не міг і муху скривдити, поки не нап'ється. Я спитав про капітана, але мені сказали, що на цього залізного чоловіка напої не впливають.

Я намагався якнайкраще використати свій вільний час, щоб зробити нещасного Ренсома хоч трохи схожим на людину або, краще сказати, на хлопця. Та його розум важко було назвати людським. Юнга нічого не пам'ятав про своє життя до того, як потрапив на корабель, — хіба тільки, що його батько робив годинники і що в нього у вітальні сидів у клітці шпак, який умів висвистувати пісню «Північна країна». Все інше стерлося з його пам'яті за ці роки злигоднів і жорстокості. Хлопець мав дивні уявлення про суходіл, що склалися в нього під впливом моряцьких розповідей. На його думку, це було місце, де хлопчиків віддавали у своєрідне рабство, так зване ремесло, а там учнів безперервно шмагали і кидали в смердючі в'язниці. Кожного другого в місті він вважав за шахрая, який розставляє тенета, а кожен третій будинок — за кишло, де матросів отруюють і вбивають. Звичайно, я розповідав Ренсомові, як добре поводилися зі мною на тому суходолі, що його він так боявся, і рідні мої, й друзі, як добре мене там годували і дбайливо навчали. Коли траплялося, що його перед цим побили, хлопець гірко плакав і божився, що втече; проте коли він був у своєму звичайному хвальковито-задерикуватому настрої або (частіше) випивав чарку горілки в кормовій рубці, то глузував з моїх слів.

Пити його навчав містер Ріак (царство йому небесне!) і, безперечно, з добрими намірами; та, не кажучи вже нічого про те, що горілка підривала здоров'я хлопця, не можна було без болю в серці дивитися на цю нещасну безрідну істоту, як вона бреде по палубі, заплутуючись ногами, пританцьовуючи і верзучи якусь нісенітницю. Дехто з матросів сміявся, але не всі; інші ставали похмурішими від грозової хмари (згадуючи, можливо, своє власне дитинство і своїх власних дітей) і наказували йому схаменутися. Що ж до мене, то мені соромно було дивитись на нього. Мені й тепер часто з'являється вві сні ця нещасна дитина.

Треба сказати, що весь цей час віяв зустрічний літер і «Завіт» то злітав на хвилях угору, то стрімко падав униз, тому люк був майже завжди зачинений, і наша каюта освітлювалася тільки ліхтарем, що розгойдувався на бімсі.[57] Роботи знаходилося багато для всіх; щогодини доводилось то напинати, то згортати вітрила; повсякчасне напруження відбивалося на настрої матросів, цілий день, з ранку до вечора, точилися сварки, а що мені не дозволяли ступити на палубу, то можете собі уявити, як набридло мені таке життя і з яким нетерпінням я чекав хоч якоїсь переміни.

Ця переміна сталась, як ви зараз почуєте; та спершу я повинен розповісти про мою розмову з містером Ріаком, який трохи підбадьорив мене в нещасті. Підстерігши його в сприятливій стадії сп'яніння (містер Ріак тверезим ніколи не заглядав до мене), я взяв з нього слово нікому не казати про нашу розмову і виклав йому свою історію.

Містер Ріак сказав, що моя розповідь схожа на баладу і що він зробить усе можливе, аби допомогти мені. Він обіцяв дати мені папір, ручку й чорнило, щоб я міг написати кілька слів містеру Кемблові й містеру Ренкейлорові, і запевнив, що, безперечно, з їхньою допомогою зможе вирятувати мене з біди і відновити в правах, якщо я розповів йому чисту правду.

— А тим часом, — підбадьорив він мене, — не журіться. Ви не перший у такому становищі, повірте мені. Багато хто з тих, що працюють на заморських тютюнових плантаціях, мали б сідати на коня біля дверей власного будинку, дуже багато! В житті всяк буває. Гляньте на мене. Я син лерда, майже склав іспити на доктора, і ось служу тут попихачем у Гозісена!

Я вирішив, що буде нечемно не спитати про його історію. Ріак голосно свиснув.

— Я її ніколи не мав. Люблю пожартувати, от і все! — З цими словами він вискочив з кубрика.


Розділ VIII КОРМОВА РУБКА

Якось близько одинадцятої години ночі матрос, що відбував вахту з містером Ріаком, спустився на хвилинку з палуби, щоб узяти свою куртку. І одразу ж по баку поповзла чутка, що «Шуен нарешті доконав його». Не було потреби називати ім'я: всі ми знали, про кого йшлося, та не встигли ще збагнути як слід, що сталось, і поговорити про подію, як знову відчинився люк і до нас трапом спустився капітан Гозісен. При тьмяному світлі ліхтаря він уважно оглянув койки, а потім, підійшовши прямо до мене, заговорив, на мій подив, досить лагідним тоном.

— Послухайте, хлопче. Ми хочемо, щоб ви прислуговували нам у кормовій рубці. Ви поміняєтесь місцем з Ренсомом. Негайно ж ідіть туди.

Поки він говорив, у люку з'явились два матроси з Ренсомом на руках; корабель у ту мить глибоко зарився провою у воду, ліхтар гойднувся і світло впало просто на обличчя хлопця. Воно було бліде як віск, на ньому застигла жахлива посмішка. Кров захолонула в моїх жилах, дихання спинилося, я немов скам'янів з жаху.

— Іди на корму, мерщій забирайся звідси! — закричав Гозісен.

Я прошмигнув повз матросів з хлопцем, що не говорив і не рухався, і вискочив трапом на палубу.

Саме в цю мить бриг із запаморочливою швидкістю розтинав довгу хвилю з пінявим гребенем. Вона навалювалась на нього з правого галсу, а зліва під дугуватою основою фока я побачив на заході ще досить ясну заграву.

В таку пізню годину це дуже здивувало мене; але на той час я знав надто мало, щоб зробити правильний висновок, що ми обпливли з півночі Шотландію і тепер були в чистому морі між Оркнейськими і Шетландськими островами, уникнувши небезпечних течій Пентлендської протоки. Проживши стільки часу ув'язненим у напівтемряві й не маючи ніякісінького уявлення про зустрічні вітри, я був певен, що ми вже пройшли півшляху або й більше Атлантичним океаном. Тому я тільки спочатку здивувався, що сонце заходить так пізно, а потім одразу ж перестав думати про це, побіг на корму поміж вітрилами, хапаючись за линви, і тільки випадково не впав за борт — урятував мене один з матросів, що завжди добре ставився до мене.

Кормова рубка, куди я поспішав і де мав тепер прислуговувати й спати, здіймалася футів на шість над палубою і порівняно з розмірами брига була досить велика. Всередині каюти стояли прикріплені до підлоги стіл, лава і дві койки: одна для капітана, а друга для обох помічників, які спали на ній по черзі у вільний від вахти час. На стінах згори донизу були укріплені шафочки для речей командирів і частини припасів корабля. Внизу містилась друга комора, до якої вів люк посеред палуби. Тут зберігалася найкраща їжа, напої, а також порох. Уся вогнепальна зброя, крім двох бронзових гармат, теж стояла в стояку біля задньої стіни кормової рубки. Більшість кортиків зберігалася в іншому місці.

Вдень каюту освітлювали маленьке віконце з віконницями з обох боків і засклений люк у стелі, а коли вечоріло, в ній завжди горіла лампа. Вона горіла і в ту хвилину, коли я зайшов у каюту, не дуже яскраво, але так, що можна було побачити містера Шуена, який сидів за столом. На столі стояла пляшка горілки й бляшана чарка. Це був високий, міцної статури, дуже засмаглий чоловік; він сидів, безглуздо втупившись поглядом у стіл.

Містер Шуен не звернув уваги на мене і навіть не поворухнувся, коли за мною до каюти ввійшов капітан і зіперся на койку поруч зі мною, похмуро дивлячись на свого помічника. Я страшенно боявся Гозісена і мав для цього свої підстави, але щось підказало мені, що зараз капітана можна не боятись, і я прошепотів йому на вухо: «Що з ним?» Капітан похитав головою, ніби хотів сказати, що нічого не знає і не хоче ні про що думати, але обличчя його залишалося дуже поважним.

Незабаром до каюти зайшов містер Ріак. Він кинув на капітана погляд, з якого можна було без слів здогадатись, що хлопець помер, і став поруч нього. Так ми стояли втрьох, мовчки дивлячись на містера Шуена, а той сидів теж мовчазний, утупившись у стіл.

Раптом він простяг руку, щоб узяти пляшку; але, побачивши цей рух, містер Ріак кинувся вперед і забрав пляшку, завдяки радше несподіваності, ніж силі. Проклинаючи все на світі, містер Ріак закричав, що й без того вже заподіяно досить зла і що бриг за це буде покараний. З цими словами містер Ріак шпурнув пляшку в море, бо ковзні двері з завітряного боку були відчинені.

Містер Шуен рвучко схопився на ноги, його розум, очевидно, ще був потьмарений, і він ладен був ще раз учинити вбивство, вже друге за цей вечір, та капітан став між ним і його жертвою.

— Сядьте! — проревів Гозісен. — Чи знаєте ви, свинюко і п'янице, що наробили? Ви вбили хлопчиська!

Здавалося, що містер Шуен зрозумів його, бо знову сів і опустив голову на руки.

— Він приніс мені брудну чарку, — видушив з себе містер Шуен.

При цих словах капітан, я і містер Ріак перезнрнулися з деяким острахом, потім Гозісен підійшов до свого старшого помічника, взяв його за плече, довів до койки і наказав лягти й виспатись, говорячи з ним, як з неслухняною дитиною. Вбивця трохи покричав, однак скинув свої моряцькі чоботи і ліг на койку.

— А-а! — вигукнув містер Ріак страшним голосом. — Вам давно слід було втрутитися. Тепер уже надто пізно!

— Містере Ріак, — попередив капітан, — про те, що сталося сьогодні ввечері, в Дайсарті ніколи ніхто не пввянен дізнатись. Хлопець упав за борт, сер, ось як це вийшло; і я охоче виклав би з власної кишені п'ять фунтів, щоб це було правдою! — Він обернувся до столу. — Ви навіщо викинули повну пляшку? Не бачу в цьому ніякого глузду, сер. Девіде, дістань мені другу. Вони стоять у крайній шафі знизу, — і Гозісен кинув мені ключа. — Вам теж треба випити чарку, сер, — знову звернувся він до Ріака. — Адже вам довелось бути свідком жахливого видовища.

Вони обидва сіли до столу і цокнулись чарками; убивця, що лежав на койці й скиглив, почувши дзенькіт скла, підвівся на лікті й глянув на всіх нас.

Цієї ночі я вперше виконував свої нові обов'язки, а наступного дня вже цілком освоївся з ними. Я подавав їжу: капітан їв у певні години з вільним од вахти помічником. Цілісінький день мені доводилось бігати з пляшкою від одного до другого з моїх трьох хазяїв, а вночі я спав на матроському укривалі, кинутому на голі дошки палуби в кутку рубки, якраз на протязі між двома дверима. То була тверда й холодна постіль. Крім того, майже кожної ночі мені доводилось прокидатися, бо раз по раз хтось приходив з палуби випити, а іноді при зміні вахти всі троє сідали за стіл і готували пунш. Не знаю, як вони лишилися здоровими і, тим більш, як залишився здоровим я.

Та у всьому іншому моя служба була легка. Скатертин тут не вживали, їли завжди вівсяну кашу або солонину, і лише двічі на тиждень на стіл подавався пудинг. Я був досить незграбний, бо ще не призвичаївся триматись на ногах, і, бувало, падав з їжею, яку ніс капітанові та його помічникам, але містер Ріак і капітан були на диво терплячі. Я не міг не думати, що їх мучить сумління і що вони не були б такі добрі зі мною, якби раніше не поводились так погано з Ренсомом.

Що ж до містера Шуена, то пияцтво, а може, його злочин, чи те й друге, безперечно, потьмарили йому розум. Я більш не побачив його в нормальному стані. Він ніяк не міг звикнути до моєї присутності в каюті, завжди пильно дивився на мене (іноді, здавалося, навіть із жахом) і кілька разів одсахнувся, коли я подавав йому їжу. З самого початку я був майже певен, що він так і не усвідомив, чого накоїв, а на другий день мого перебування в каюті остаточно переконався в цьому. Ми залишилися з ним удвох у каюті, і він довго не зводив з мене очей, а потім раптом устав, блідий як смерть, і, па мій превеликий жах, підійшов до мене. Але я даремно боявся.

— Вас тут раніше не було? — спитав містер Шуен.

— Не було, сер, — відповів я.

— Тут був інший хлопець? — спитав він знову, а коли я відповів йому, промовив: — Я так і думав, — і, не кажучи більше ні слова, відійшов до столу і звелів принести горілки.

Може здатися дивним, що попри весь жах перед ним мені все ж було жаль його. Містер Шуен був одружений, чужіша його жила в Лейті. Я вже забув, чи були в нього Йти, сподіваюся, що не було.

У всякому разі життя моє протягом цього часу, що (як ви побачите) тривав недовго, було не дуже важке. Харч я мав той самий, що й капітан та помічники, мені дозволили навіть їсти пікулі[58] — їхні найбільші ласощі; і коли б я тільки хотів, то міг би пити з ранку до вечора, як містер Шуен. Я мав також товариство, і порівняно непогане. Містер Ріак, який раніше вчився в коледжі, дружньо розмовляв зі мною, коли не був сердитий, і розповідав багато цікавого й повчального; навіть капітан, хоч і тримався майже завжди осторонь, іноді бував не такий стриманий і розповідав мені про чудові краї, які йому пощастило відвідати в плаваннях.

Тінь нещасного Ренсома лежала, очевидно, на всіх нас, але особливо важким тягарем на мені й містерові Шуені. Крім того, я мав ще й власні турботи. Я виконував брудну роботу для трьох чоловік, хоч вважав їх негідними себе і був певен, що принаймні одному з них уже давно слід було б гойдатися на шибениці. Така була моя теперішність, а щодо майбутнього, то я міг уявити себе тільки невільником, що працює поруч з неграми на тютюнових плантаціях. Містер Ріак, мабуть, з обережності не дозволяв мені більше говорити з ним про моє нещастя, а капітан, з яким я намагався зблизитись, не захотів навіть вислухати мене й прогнав, мов собаку. Дні минали за днями, я дужче й дужче занепадав на дусі й уже починав радіти, знаходячи якусь роботу, що не залишала мені часу на роздуми.


Розділ IX ЧОЛОВІК З ЧЕРЕСОМ, ПОВНИМ ЗОЛОТА

Минуло більше тижня, і невдачі, які досі переслідували «Завіт» у цьому плаванні, стали позначатися ще дужче. Іноді корабель просувався трохи вперед, а в інші дні його насправді відносило назад. Кінець кінцем нас занесло далеко на південь, і весь дев'ятий день ми тільки те й робили, що повертали з одного галсу на другий поблизу мису Рес і дикого скелястого берега по обидва боки від нього. Тоді капітан з помічниками порадились і вирішили щось не зовсім зрозуміле для мене: ми змінили курс і з ходовим вітром швидко рушили на південь.

На десятий день після обіду хвилі почали спадати, і бриг огорнув густий, вогкий сивий туман, так що з одного кінця корабля не видно було другого. Спускаючись на палубу, я бачив, що матроси й командири уважно прислухалися, стоячи біля фальшбортів, «чи немає бурунів», і хоч не розумів цих слів, але теж відчував у повітрі небезпеку й хвилювався.

Десь близько десятої години вечора я подавав вечерю містерові Ріакові й капітанові, як раптом корабель об щось ударився з величезною силою і ми почули, що хтось кричить за бортом. Мої обидва зверхники рвучко схопилися на ноги.

— Бриг на щось наскочив! — вигукнув містер Ріак.

— Ні, сер, — заперечив капітан. — Ми всього-на-всього перекинули човна.

І вони вибігли з каюти.

Капітан мав рацію. Ми в тумані наскочили на човен, він розколовся навпіл і пішов на дно з усім екіпажем. Живим лишився один чоловік. Він (про це я дізнався потім) сидів на кормі як пасажир, а решта людей веслували. Руки в цього чоловіка були вільні, йому не заважало ніщо, крім довгого — нижче колін — плаща з грубого ворсистого сукна, і коли від удару корму човна підкинуло в повітря, він підскочив і вхопився за бушприт корабля. Те, що він зміг таким чином урятуватися від смерті, свідчило про його щастя, неабияку спритність і незвичайну силу. Проте, коли капітан увів цього чоловіка в каюту і я вперше побачив його, то не помітив на його обличчі хвилювання.

Це був невеликий на зріст, але гарної статури чоловік, спритний, як кізка; у нього було приємне відверте обличчя, дуже засмагле від сонця, густо вкрите ластовинням і подзьобане віспою. В його незвичайно ясних очах було щось божевільне, вони одночасно приваблювали і викликали тривогу. Скинувши плаща, врятований поклав на стіл два майстерно оздоблені сріблом пістолі; на поясі в нього висіла довга шпага. Манери незнайомця були елегантні, він дуже чемно поводився з капітаном. З першого ж погляду на нього я подумав, що переді мною стоїть чоловік, якого я волів би назвати своїм другом, а не ворогом.

Капітан теж вивчав незнайомця, але звертав більше уваги на його одяг, ніж на нього самого. І справді, як тільки той скинув плаща, його зовнішній вигляд виявився надто пишним для кормової рубки купецького корабля: на ньому був капелюх з плюмажем, червона камізелька, штани з чорного плющу й блакитній камзол зі срібними ґудзиками й гарним срібним позументом. Це був дорогий одяг, хоч трохи й попсований у дорозі, бо незнайомцеві, очевидно, доводилося в ньому спати.

— Мені дуже прикро, що загинув човен, сер, — сказав капітан.

— З ним пішли на дно кілька славних людей, — зауважив незнайомець, — яких я волів би бачити знов на суходолі більше, ніж десяток човнів.

— Ваші друзі? — поцікавився Гозісен.

— У вашій країні не знайдеш таких друзів, — почув він у відповідь. — Вони віддали б за мене життя, як вірні пси.

— Пусте, сер, — кинув капітан, все ще пильно придивляючись до нього. — На світі людей більше, ніж човнів для них.

— Теж слушно! — вигукнув незнайомець. — Ви, здається, дуже проникливі.

— Я жив у Франції, сер, — зауважив капітан. Було ясно, що він хотів сказати цими словами більше, ніж вони означали.

— Ну й що ж, — осміхнувся незнайомець. — Там бувало й багато інших славних людей, мабуть, з тою ж метою, що й ви.

— Безперечно, сер, — погодився капітан. — І заради гарних мундирів.

— Ого! — вигукнув незнайомець. — Так он звідки вітер віє! — І він швидко поклав руку на пістолі.

— Не кваптеся, сер, — сказав капітан. — Не починайте сварки, доки немає в цьому потреби. На вас мундир французького солдата, а розмовляєте ви по-шотландському, та в наші дні багато чесних людей роблять те саме, і я сказав би, що від цього вони аж ніяк не стали гіршими.

— Невже? — здивувався чоловік у гарному мундирі. — Ви належите до чесної партії? (Він мав на увазі партію якобітів,[59] бо кожна партія в таких політичних чварах вважала, що епітет «чесна» належить саме їй.)

— О ні, сер, — відповів капітан. — Я щирий протестант і дякую за це Богові. (Я доти ніколи не чув, щоб він узагалі говорив про будь-яку релігію, хоч пізніше дізнався, що він неодмінно відвідував церкву, коли сходив на берег.) — Однак, — вів далі капітан, — я вмію жаліти людину, коли бачу її в скрутному становищі.

— Справді? — спитав якобіт. — Що ж, сер, відверто кажучи, я один з тих чесних джентльменів, які брали участь у повстанні в сорок п'ятому і сорок шостому роках; і коли б я потрапив до рук кого-небудь із дворян у червоних мундирах, мені б не минути біди. А зараз я мав їхати у Францію, тут крейсував французький корабель, щоб підібрати мене, але в тумані він пройшов повз нас — як би я хотів, щоб це пройшли саме ви, і ось що я скажу вам на закінчення: якщо ви висадите мене там, куди я прямую, то я маю чим щедро винагородити вас за ваші турботи.

— У Франції? — спитав капітан. — Ні, сер, цього я не можу зробити. Але висадити вас там, звідки ви пливли, — про це ми можемо говорити.

Тут, на нещастя, капітан помітив, що я стою у своєму кутку, і випровадив мене на камбуз принести вечерю врятованому. Я не барився, запевняю вас, а коли повернувся до рубки, то побачив, що незнайомець зняв із себе черес із грошима й висипав на стіл кілька гіней. Капітан переводив погляд з гіней на черес, а потім на обличчя незнайомця і помітно хвилювався.

— Половину цього, — вигукнув він, — і я ваш покірний слуга!

Той згорнув гінеї назад у черес і знову надів його під камізсльку.

— Я вже сказав вам, сер, — відповів незнайомець, — що жодне пенні з них не належить мені. Це гроші вождя мого клану. Було б безглуздо з мого боку пошкодувати частину грошей з тим, щоб урятувати решту; але я був би поганим собакою, коли б купив свою власну шкуру надто дорогою цілою. Тридцять гіней, якщо висадите мене на березі моря, або шістдесят, коли приставите в Лінні-Лох. Беріть, якщо хочете, а коли ні, то чиніть, як вам завгодно.

— Гм… — гмукнув Гозісен. — А якщо я видам вас солдатам?

— В «пошиєтеся в дурні, — відповів незнайомець. — У мого вождя, дозвольте вам сказати, сер, усе майно конфісковане, як і в кожної чесної людини в Шотландії. Його маєток у руках чоловіка, якого називають королем Ґеоргом;[60] урядовці короля збирають або, радше, намагаються збирати подать. Та Швтландії робить честь те, шо бідні орендарі не забувають свого вождя, який перебуває на вигнанні, і ці гроші є частиною тієї самої орендної плати, якої чекає король Ґеорг. Сер, мені здається, цю ви кмітливий чоловік і розумієтесь на цих справах: коли вв віддасте ці гроші урядові, скільки з них потраплять у вашу кишеню?

— Дуже мало, звичайно, — відповів Гозісен і сухо додав: — Якщо тільки уряд дізнається про це. Але я думаю, що при бажай» зміг би тримати язик за зубами.

— Он як! — вигукнув незнайомець. — Але я зможу вивести вас на чисту воду. Коли ви будете нечесним у грі, я перехитрую вас. Якщо мене схоплять, то дізнаються, що це за гроші.

— Гаразд, — сказав капітан. — Хай буде по-вашому. Шістдесят гіней, та й по всій справі. Ось вам моя рука в цьому.

— А ось моя, — простяг руку врятований.

Після цього капітан вийшов (щось надто квапливо, подумав я) і залишив мене в рубці з незнайомцем.

У той час — невдовзі після сорок п'ятого року — багато вигнанців, ризикуючи своїм життям, поверталися на батьківщину, щоб побачитися з друзями або щоб зібрати трохи грошей. Що ж до ватажків гірських кланів, то часто доводилось чути, як обмежували себе їхні орендарі, щоб посилати їм гроші, а люди з їхніх кланів, не боячись солдатів, збирали гроші, щоб потім під носом у нашого великого військово-морського флоту приставити їх через протоку у Францію. Все це, звичайно, я чув з чужих уст, і ось тепер переді мною сидів чоловік, якого засудили за такі провини на вигнання. Але він був не тільки бунтарем і одним з тих, що перепачковували орендні гроші, а ще й найнявся на службу до французького короля Людовіка.[61] До того ж він носив черес, набитий золотими гінеями. Хоч би якими були мої переконання, я не міг не дивитися на цю людину з великим інтересом.

— Значить, ви якобіт? — поцікавився я, ставлячи перед ним вечерю.

— Авжеж, — відповів незнайомець, сідаючи за стіл. — А ви, судячи з вашого довгобразого обличчя, напевно, віг?[62]

— Ні те ні се, — відказав я, щоб не дратувати його, бо й справді я був вігом, наскільки містерові Кемблові вдалося з мене його зробити.

— Та це пусте, — промовив він, а потім додав: — Але гляньте, містере Нітенісе, ця пляшка порожня. Було б несправедливо брати з мене шістдесят гіней і не дати хоч трохи вина.

— Піду візьму в капітана ключ, — сказав я і спустився на палубу.

Густий туман ще не розвіявся, але хвиля на морі майже спала. Бриг ліг у дрейф, бо ми не знали точно, де саме перебуваємо, а вітер, хоч і дуже слабкий, не був ходовий. Кілька матросів ще прислухалися, чи не чути поблизу бурунів, але капітан і обидва помічники стояли на шкафуті[63] й про щось радилися між собою. Не знаю, чому мені спало на думку, що вони намислили щось лихе, але перші слова, які я почув, підійшовши потихеньку ближче до них, підтвердили мої підозри.

То був вигук містера Ріака, якого наче осяяла раптова думка:

— А чи не змогли б ми виманити його з рубки?

— Краще хай лишається там, — заперечив Гозісен. — У рубці надто мало місця, щоб скористатися шпагою.

— Що так, то так — погодився помічник. — Але там до нього важко дібратися.

— Дурниця! — кинув Гозісен. — Ми можемо втягти його в розмову, підійти з обох боків і схопити за руки; або, якщо це не підходить, сер, можна вдертися обома дверима й схопити його, перше ніж він устигне витягти шпагу.

При цих словах мене пойняв страх і гнів проти підступних, пожадливих, кровожерних людей, з якими я плавав. Спершу в мене промайнула думка негайно ж утекти звідси, але гору взяла сміливість.

— Капітане, — мовив я, — той джентльмен просить горілки, а пляшка порожня. Дайте, будь ласка, ключа.

Вони всі здригнулись і повернулися до мене.

— Це ж просто чудово! Ось нам нагода дістати зброю! — вигукнув Ріак, а потім звернувся до мене: — Послухай, Девіде, ти знаєш, де лежать пістолі?

— Так, так, — докинув Гозісен. — Девід знає, Девід гарний хлопчина. Розумієш, Девіде, той дикий горянин небезпечний для корабля, не кажучи вже про те, що це запеклий ворог короля Ґеорга, хай боронить його Бог!

До мене ще ні разу не підлещувались так, відколи я потрапив на бриг, але я відповів ствердно, наче все, що вони казали, було цілком природне.

— Лихо в тому, — закінчив капітан, — що вся наша вогнепальна зброя, велика й мала, в кормовій рубці під носом у цього чоловіка, і порох теж. Коли б зараз я або один з моїх помічників зайшов туди і взяв зброю, це викликало б у нього підозру. Але такий хлопчина, як ти, Девіде, міг би непомітно потягти в нього з-під носа ріг пороху і один чи два пістолі. Якщо ти зумієш так зробити, я пригадаю все там, де тобі будуть потрібні друзі, а це станеться, коли ми прибудемо в Кароліну.

Тут містер Ріак щось шепнув йому на вухо.

— Чиста правда, сер, — промовив капітан і знову звернувся до мене: — А потім, Девіде, у того чоловіка повний черес золота, і, даю слово, ти одержиш свою частку.

Я відповів, що зроблю все, як він бажає, хоч насправді в мене ледве вистачало духу говорити з ним. Після того капітан дав мені ключа від шафи, де зберігалися напої, і я поплентав до рубки. Що я мав робити? Ці собаки й злодії викрали мене з батьківщини, вбили бідолашного Ренсома. Невже я мав допомагати їм учинити ще одне вбивство? Та, з другого боку, я боявся неминучої смерті: що могли зробити дорослий чоловік і хлопчак проти всієї команди корабля, навіть коли б вони й були хоробрі, як леви?

Все ще розмірковуючи і так нічого й не вирішивши, я ввійшов у рубку, побачив, що якобіт вечеряє при світлі лампи, і в ту ж мить моя постанова склалася. В цьому немає ніякої моєї заслуги. Не зі свого вибору, а наче під впливом якоїсь невидимої сили я підійшов до столу й поклав руку незнайомцеві на плече.

— Ви не хочете, щоб вас убили?

Він схопився на ноги і глянув на мене, запитуючи поглядом красномовніше від будь-яких слів.

— О-о! — вигукнув я. — Всі вони тут убивці! Цей корабель повен убивць. Вони вже вбили одного хлопця. Тепер хочуть убити вас.

— Так, так, — промовив незнайомець. — Але ж я ще не в руках у них. — Потім, допитливо глянувши на мене, спитав: — Ви будете за мене?

— Атож! — сказав я. — Я не злодій і не вбивця. Я буду з вами.

— Гаразд, — сказав він. — Як вас звати?

— Девід Балфор, — відповів я, а потім, подумавши, що чоловікові в такому пишному вбранні повинні подобатись родовиті люди, вперше додав: — 3 Шооза.

Йому навіть на думку не спало сумніватися в моїх словах, бо горяни вже звикли бачити родовитих дворян у великій бідності; та оскільки він не мав власного маєтку, слова мої зачепили його дитинячу пиху.

— Моє прізвище Стюарт, — відрекомендувався він, набираючи поважного вигляду. — Звуть Алан Брек. Мене цілком улаштовує королівське прізвище, і мені не треба чіпляти до нього назву якоїсь ферми.

Дорікнувши мені отак, наче це було тепер найважливіше, він заходився оглядати місце, де нам доведеться захищатись від нападу.

Кормова рубка була збудована так міцно, щоб витримати удари морських хвиль. З її п'яти отворів лише скляний люк і обоє дверей були настільки широкі, що могли пропустити людину. Крім того, ковзні двері можна було наглухо зачинити. Вони були збиті з товстих дубових дощок і мали защіпки щоб тримати їх відчиненими або зачиненими, залежно від потреби. На одні двері, вже зачинені, я накинув защіпки, та коли зібрався підкрастися до других, Алан зупинив мене.

— Девіде, — сказав він. — Я зараз не можу пригадати назву вашого маєтку, а тому наважусь називати вас просто Девідом. Відчинені двері будуть моїм найкращим захистом.

— Було б краще їх зачинити, — заперечив я.

— Ні, Девіде, — відповів він. — Розумієте, у мене тільки одне обличчя, а поки ці двері будуть відчинені і я стоятиму до них обличчям, то більша частина моїх ворогів буде переді мною. А я й хотів би їх саме там бачити.

Говорячи це, він дістав мені зі стояка тесак (крім вогнепальної зброї, там було кілька тесаків), який вибирав дуже уважно, похитуючи головою і примовляючи, що за все своє життя не бачив гіршої зброї. Потім посадив мене до столу, дав ріг з порохом, торбину з кулями і всі пістолі, які й велів набити.

— Це буде краща робота, запевняю вас, — сказав він, — для джентльмена шляхетного походження, ніж мити тарілки й подавати горілку банді вимащених смолою матросів.

Алан став посеред рубки обличчям до дверей і, видобувши з піхов довгу шпагу, спробував орудувати нею в цьому тісному приміщенні.

— На превеликий жаль, доведеться тільки колоти вістрям, — мовив він, прикро похитавши головою, — я не зможу виявити своєї майстерності у верхній обороні шпагою. А тепер, — додав він, — набивайте пістолі й слухайте мене.

Я сказав, що буду уважно слухати. Груди мені стискало, в роті пересохло, в очах потемніло; а на згадку про кількість людей, які незабаром мали накинутися на нас, серце моє завмирало зі страху. З голови не виходила настирлива думка про море, що хвилювалося навколо брига; туди, як я подумав, кинуть мій труп ще до ранку.

— Передусім, — поцікавився Алан, — скільки в нас супротивників?

Я став лічити, але в голові було таке сум'яття, що довелося лічити двічі.

— П'ятнадцять, — сказав я. Алан свиснув.

— Чимало! Але тут нічого не зміниш. Тепер слухайте уважно. Моя справа — захищати двері, звідки я чекаю головного нападу. В це ви не встрявайте. І запам'ятайте, не стріляйте в мій бік, доки вони не звалять мене з ніг, бо мені приємніше мати десяток ворогів перед собою, ніж одного такого друга, як ви, що стріляє мені в спину.

Я зізнався, що й справді з мене кепський стрілець.

— Дуже сміливо сказано, — захоплено вигукнув Алан у захваті від моєї відвертості. — Багато джентльменів не наважилось би зізнатися в цьому.

— Дозвольте, сер, — зазначив я. — Адже позад вас теж є двері, які вони можуть зламати.

— Слушно, — відповів Алан, — і це вже частина ваших обов'язків. Як тільки пістолі будуть набиті, ви повинні залізти он на ту койку, що ближче до вікна, і коли вони хоч доторкнуться до дверей, стріляйте. Та це ще не все. Будьте хоч трохи солдатом, Девіде. Що вам ще треба охороняти?

— Засклений люк, — відповів я. — Але ж, даруйте, містере Стюарт, мені слід було б мати очі й на потилиці, щоб охороняти і двері, і люк, бо коли я стоятиму обличчям до дверей, то повертатимусь спиною до люка.

— Авжеж, — погодився Алан. — Та хіба ви не маєте вух?

— А-а, зрозумів! — вигукнув я. — Я почую, як розіб'ється скло!

— У вас іще трошки клею в голові є! — мовив похмуро Алан.


Розділ X ОБЛОГА КОРМОВОЇ РУБКИ

На палубі мене чекали з нетерпінням. Та терпець їх увірвався. Не встиг Алан закінчити свою думку, як у відчинених дверях став капітан.

— Стій! — закричав Алан і наставив на нього шпагу. Капітан зупинився, але не здригнувся й не відступив ні на крок.

— Оголена шпага? — процідив він крізь зуби. — Дивна подяка за гостинність.

— Ви бачите мене? — спитав Алан. — Я королівського роду й ношу ім'я короля. На моєму гербі — дуб. Бачите мою шпагу? У вас нема стільки пальців на руках і ногах, скільком вігам вона відтяла голову. Кличте своїх мерзотників собі на допомогу, сер, і нападайте! Чим скоріше почнеться сутичка, тим швидше ця криця прохромить ваші кишки.

Капітан не сказав нічого у відповідь, але кинув на мене погрозливий погляд.

— Девіде, — сказав він. — Я це запам'ятаю. -1 пішов геть. Голос капітана пронизав мені саме серце.

— А тепер, — застеріг Алан, — пильнуйте, бо небезпека наближається.

Він видобув кинджал і тримав його в лівій руці на випадок, коли вони спробували б проскочити під шпагою. Я ж, зі свого боку, виліз на койку з оберемком пістолів і з тягарем на серці відчинив вікно, біля якого мав вартувати. Звідти видно було тільки невеличку частину палуби, але для нашої мети цього було досить. Море заспокоїлось, вітер віяв рівно, і вітрила не полоскались: на кораблі панувала мертва тиша, до мого слуху долинав тільки ледве чутний гомін. Трохи згодом почулося брязкання сталі об палубу, і я зрозумів, що то, роздаючи кортики, впустили один. І знову все стихло.

Не знаю, чи був я наляканий, але серце моє калатало, як у птаха. Очі застилав якийсь туман, я все протирав їх, але марно. Я не тішив себе надією; один лише похмурий відчай та якась злість на весь світ іще примушували мене боротися, щоб якомога дорожче продати своє життя. Пам'ятаю, я намагався молитись, але від сум'яття, що панувало в голові, немов після довгого бігу, не міг пригадати слова молитви. Я бажав тільки, щоб швидше все почалося й скінчилося.

Почалося все якось несподівано: зненацька залунав тупіт ніг і рев голосів, потім вигук Алана і звуки ударів, хтось пронизливо зойкнув, наче його поранили. Я озирнувся через плече й побачив на дверях містера Шуена, який схрестив шпагу з Аланом.

— Це він убив хлопця! — закричав я.

— Пильнуйте свого вікна! — наказав Алан. Обертаючись до вікна, я побачив, як він прохромив шпагою помічника.

Настав і мій час братися за діло. Не встиг я обернутися знову до вікна, як повз мене пробігло п'ятеро матросів, несучи запасну рею, щоб використати її як таран, і почали ладнатися висадити двері. Я ще зроду не стріляв з пістоля і дуже рідко стріляв з рушниці, тим більше в людину. Та треба було діяти: тепер або ніколи. Тільки-но матроси розгойдали рею, я крикнув:

— Ось вам! — І вистрілив у самий гурт.

Очевидно, я влучив, бо один матрос зойкнув і відступив на крок, а решта в замішанні зупинилась. Перше ніж вони опам'ятались, я пустив другу кулю над головами, а потім і третю. Обидві ці кулі полетіли кудись у безвість, але вся зграя кинула рею і втекла.

Тоді я знов обернувся і глянув, що діється в рубці. Вся вона наповнилася пороховим димом; мені здавалося, що від пострілів у мене луснули барабанні перетинки. Але Алан залишався на тому ж місці, тільки шпага його тепер була аж до руків'я в крові, а сам він, хизуючись своєю перемогою, так набундючився, що здавався непереможним. Просто перед ним на підлозі стояв рачки з блідим спотвореним обличчям містер Шуен; з рота в нього текла кров, він повільно опускався на підлогу. Саме в ту хвилину, коли я дивився на Шуена, хтось із команди схопив його за ноги й боком виволік з кормової рубки. Він, мабуть, помер, поки його тягли.

— Ось вам один з ваших вігів! — гукнув Алан і, обернувшись до мене, спитав, чи багатьох я вбив.

Я відповів, що поранив одного, здається, капітана.

— А я вирядив на той світ двох, — похвалився він. — Та ще мало крові пролито, вони нападуть знову. На місце, Девіде. Це тільки чарка горілки перед обідом.

Я повернувся на своє місце, переладував ті три пістолі, з яких стріляв, і насторожив слух і зір.

Наші вороги сперечалися поблизу на палубі, і то так голосно, що я зміг розчути крізь шум хвиль кілька слів.

— Шуен зіпсував усе, — почув я один голос. Та другий гримнув на нього:

— Він дорого за це заплатив!

Тоді голоси знову стихли до ледве чутного бубоніння. Тільки тепер майже весь час говорив хтось один, начебто викладаючи план, а решта по черзі відповідали йому коротко, як люди, що вислухують наказ. Я впевнився з цього, що вони прийдуть іще, й сказав про це Аланові.

— Нам цього тільки й треба, — відказав той. — Коли ми не наженемо на них страху й не покінчимо з цією справою, то ні вам, ані мені не можна буде заснути. І запам'ятайте, цього разу вони діятимуть рішучіше.

Пістолі були напоготові, і мені лишалося тільки слухати й чекати. Поки тривав напад, ніколи було розмірковувати, боюся я чи ні, але тепер, коли знову настала тиша, я не міг ні про що інше думати. Мене переслідували думки про гострі шпаги й холодну сталь; а почувши тиху ходу й шарудіння одягу об стіни кормової рубки, я зрозумів, що вони в темряві шикуються до нападу, і ледве стримався, щоб не закричати голосно.

Все це відбувалося на тому боці, де стояв Алан, і я вже подумав, що мені тут нічого робити, як раптом почув, що хтось тихо ступив на дах наді мною.

Зненацька пролунав свисток боцманської дудки, що був, очевидно, гаслом. Частина зграї з кортиками в руках шалено кинулась на двері, і в ту ж мить скло люка розлетілося на тисячі скалок; якийсь чоловік плигнув униз і простягся на підлозі рубки. Та не встиг він схопитися на ноги, як я тицьнув йому в спину пістоль і міг би застрелити його, проте, як доторкнувся до нього, живого, мужність зрадила мене, і я не міг ні спустити курок, ані втекти.

Плигаючи, матрос упустив з рук кортика, а тепер, відчувши дотик пістоля, несподівано крутнувся й схопив мене, горлаючи прокльони. Не знаю, чи від того до мене повернулася хоробрість, чи, навпаки, я ще більше злякався, але результат був один: я скрикнув і вистрілив у нього. Матрос жахливо й огидно застогнав і повалився на підлогу. В цей час другий матрос, що саме спускався крізь люк, ударив мене ногою по голові, а я схопив другий пістоль і вистрілив йому в стегно. Матрос зісковзнув через край люка і лантухом гепнув на тіло свого товариша. Я не міг схибити, хоч цілитися було й ніколи: просто приклав дуло до нього і спустив курок.

Я б ще довго стояв і дивився на тих, що лежали переді мною, коли б крик Алана про допомогу не повернув мене до пам'яті.

Доти Алан іще обороняв двері, але один з матросів, поки він бився з іншими, пробіг попід шпагою й схопив його за тулуб. Алан штрикав його кинджалом, якого мав у лівій руці, та матрос прилип до нього, мов п'явка. В рубку вдерся ще один матрос і підніс над Аланом кортик. На дверях стовпились інші матроси. Я подумав, що ми загинули, і, схопивши свій тесак, кинувся на них з флангу.

Та моя допомога була вже не потрібна. Матрос нарешті впав, і Алан, відскочивши назад для розгону, з ревом, немов розлючений бугай, напав на решту. Матроси розступилися перед ним, як вода, обернулися й кинулись тікати, падаючи один на одного. Шпага в Аланових руках виблискувала, мов живе срібло, серед безладної юрми ворогів; і при кожному її виблискові чувся зойк пораненого. Я ще думав, що ми загинули, аж тут — о диво! — всі вороги тікають, а Алан жене їх палубою, як вівчарка заганяє овець у кошару.

Однак він швидко повернувся назад, бо був настільки ж обачний, наскільки й хоробрий, а матроси тим часом усе бігли й кричали, наче він ще гнався за ними. Ми чули, як вони, перечіпаючись один через одного, швидко спустилися до свого кубрика й зачинили люк.

Кормова рубка була схожа на різницю, на підлозі лежало троє забитих, а на порозі один з матросів тіпався в передсмертних корчах. Ми з Аланом здобули перемогу й лишились неушкоджені.

Алан підійшов до мене з простягненими руками.

— Дайте я обійму вас! — вигукнув він, схопив мене в обійми і міцно поцілував у обидві щоки. — Девіде, — розчулився мій товариш, — я люблю вас, як брата! — і додав у якомусь екстазі: — А скажіть, хіба з мене поганий боєць?!

Потім він обернувся до чотирьох забитих ворогів, простромив кожного з них шпагою й перевалив одного за одним за двері. При цьому Алан наспівував і насвистував крізь зуби, ніби намагався пригадати якусь пісню, та насправді складав нову. Весь цей час на його щоках вигравали рум'янці, а очі блищали, як у п'ятирічної дитини, що побачила нову іграшку. Раптом він сів на стіл із шпагою в руках; мелодія ставала все ясніша і ясніша. І ось у рубці гучно залунала гельська пісня.

Я подаю її переклад, хоч не віршами (до яких не маю хисту), та принаймні нашою мовою. Алан потім часто співав цю пісню, і вона з часом розійшлась у народі, так що я чув її багато разів.

Ця пісня про шпагу Алана;
Коваль скував її,
Вогонь гартував її,
І ось вона сяє в руках Алана Брека.
Багато було в них очей,
Ясних і швидких;
Багато було в них рук;
Шпага ж була одна.
Сірі олені на пагорбі збились,
їх багато, а пагорб один;
Сірі олені зникають,
А пагорб стоїть, як стояв.
Летіть до мене з вересових горбів,
Летіть до мене з морських островів,
О далекозорі орли,
Тут вам пожива є!
Ця пісня, яку Алан склав (і слова й музику) в хвилину нашої перемоги, не зовсім справедлива до мене: адже я боровся пліч-о-пліч із ним. Ми вбили або тяжко поранили п'ятьох матросів і містера Шуена, причому двоє з них, — ті, що проникли в рубку крізь люк, — загинули від моєї руки. Були поранені ще четверо, і з цих чотирьох одного (найнебезпечнішого) поранив я. Так що я вніс чималу частку в цю перемогу й міг би вимагати згадки про себе в Аланових віршах. Та поетам доводиться більше думати про рими, а в розмовах Алан завжди віддавав мені навіть понад належне.

Але в той час я навіть не усвідомлював будь-якої несправедливості до себе, бо не тільки не знав жодного слова по-гельському, а й був радий відразу ж після цієї нерівної боротьби дістатися до ліжка. Від довгого чекання нападу, метушні й напруження в двох сутичках, а найбільше від жаху, що мені довелося брати участь у бою, я насилу тримався на ногах. Щось наче стискало мені груди, і я важко дихав; згадка про двох убитих мною людей мучила мене, мов кошмар. І я зовсім несподівано розридався, як мала дитина.

Алан поплескав мене по плечу і сказав, що я хоробрий хлопець, але мені треба виспатись.

— Я перший вартуватиму, — заявив він. — Ви добре допомагали мені, Девіде, з початку до кінця, і мені не хотілося б утратити вас ціною всього Аппіну і навіть усього Бредалбену.

Я постелився на підлозі, а він з пістолем у руці і шпагою на колінах став коло стіни на першу варту. Зміна тривала три години, за капітанським годинником, що висів на стіні. Потім Алан розбудив мене, і я, своєю чергою, простояв на варті три години. Під кінець моєї зміни зовсім розвиднілося. Ранок видався дуже тихий, розхвильоване море злегка погойдувало корабель, від чого кров на підлозі рубки переливалась, а по дахові тарабанив рясний дощ. За всю мою зміну не сталося нічого; чуючи стукання керма, я здогадувався, що капітан навіть нікого не поставив біля румпеля. І справді (як я потім дізнався), в команді брига було так багато поранених і вбитих, а решта така пригнічена, що містерові Ріаку й капітанові доводилося змінюватись так само, як і мені з Аланом, бо інакше бриг міг би наскочити на мілину, перше ніж хтось помітив би це. На щастя, ніч зайшла теж тиха, бо вітер ущух, як тільки пішов дощ. Навіть я з квиління чайок, які ловили рибу навколо корабля, зрозумів, що бриг, очевидно, віднесло близько до берега або до одного з Гебридських островів.[64] Нарешті, визирнувши з дверей каюти, я побачив з правого боку великі кам'яні гори Скай, а трохи далі за кормою дивний острів Рам.


Розділ XI КАПІТАН ІДЕ НА ПОСТУПКИ

Десь близько шостої години ранку ми сіли з Аланом снідати. Вся підлога була всіяна битим склом і вкрита жахливим місивом з крові, вигляд якої відбивав мені охоту до їжі. Щодо всього іншого наше становище було не тільки приємне, а й веселе; ми вигнали капітана і його помічників з їхньої власної каюти і тепер мали у своєму розпорядженні всі спиртні напої корабля — і вино, й горілку, — а також ласощі, такі, як пікулі, й найкращий сорт галет. Самого цього було досить, щоб піднести нам настрій; та найцікавішим з усього було те, що двоє найнеприторенніших п'яниць, яких лишень породжувала будь-коли Шотландія, тепер сиділи замкнені в передній частині судна й мусили задовольнятися тим, що вони найдужче ненавиділи, — холодною водою.

— Ось чому, — запевнив мене Алан, — вони ще дадуть про себе знати. Чоловік завжди може утриматись від бійки, але від пляшки — ніколи.

Ми чудово бавили час удвох. Алан був дуже ласкавий зі мною і, взявши зі столу ножа, відрізав мені один із срібних ґудзиків свого мундира.

— Я одержав їх, — пояснив він, — від свого батька, Дункана Стюарта, і даю вам один з них на згадку про те, що ми зробили цієї ночі. Хоч би куди ви пішли і хоч би де показали цього ґудзика, друзі Алана Брека завжди подадуть вам руку допомоги.

Він промовив ці слова так, наче був Карлом Великим[65] і командував цілими арміями. І все-таки, незважаючи на моє захоплення його хоробрістю, я весь час боявся, щоб не посміхнутися на його хвастощі; кажу «боявся», бо коли б я не володів своїм обличчям, то могла б зчинитись така сварка, що навіть і подумати страшно.

Як тільки ми впоралися зі сніданком, Алан почав порпатися в капітановій шафі, поки знайшов там щітку для одягу. Потім, скинувши мундир, почав оглядати його й зчищати плями так уважно й старанно, як, на мою думку, роблять тільки жінки. Щоправда, у мого товариша не було іншого одягу; крім того, цей одяг, як він сказав, належав королю, а тому й догляд за ним мав бути королівський.

Побачивши, як старанно він повисмикував усі ниточки на тому місці, де був відрізав ґудзика, я став ще вище цінувати його подарунок.

Алан ще не закінчив свого діла, коли до нас із. палуби привітався містер Ріак і попросив нашої згоди на переговори.

Я проліз крізь люк і сів на його краю з пістолем у руці й сміливим виразом на обличчі, хоч у душі й боявся розбитого скла. Своєю чергою я привітався до нього й попросив його говорити. Він підійшов до рогу кормової рубки, став на бухту линви, так що його підборіддя було на одному рівні з дахом, і ми деякий час мовчки дивилися один на одного. Не думаю, щоб містер Ріак був надто відважний у бою, бо він одбувся лише синцями на обличчі. Однак він мав дуже стомлений вигляд, бо провів ніч на ногах, стоячи на вахті або доглядаючи поранених. Видно-було, що містер Ріак занепав на дусі.

— Погана справа, — нарешті обізвався він, похитуючи головою.

— Не ми починали, — сказав я.

— Капітан хотів би поговорити з вашим другом, — додав містер Ріак. — Вони могли б розмовляти крізь вікно.

— Звідки нам знати, чи не задумав він ще якої підлоти? — не стримався я.

— Ніякої підлоти він не задумав, Девіде, — заперечив Ріак, — а коли б і задумав, то, кажучи правду, не зміг би втягти в цю справу матросів.

— А чи так воно? — не повірив я.

— Скажу вам ще більше: не тільки матросів, а й мене. Я боюсь, Деві. — Він посміхнувся до мене. — О ні, — вів далі містер Ріак. — Ми б хотіли здихатися його.

Я порадився з Аланом, і згода на переговори була дана й підтверджена з обох боків словом честі. Та справа містера Ріака цим не обмежилась: він почав так настирливо просити хоч ковток спиртного, нагадуючи про свою колишню доброту до мене, що я не витримав і дав йому чарку, в якій було з чверть пінти горілки. Він надпив трохи, а решту відніс униз на палубу, очевидно, щоб поділитися нею з капітаном.

Незабаром капітан з рукою в черезплічнику підійшов, як було домовлено, до одного з вікон і став там на дощі. Він здавався таким поважним, блідим і таким старим, що я в думці картав себе за свій постріл.

Алан одразу ж націлив пістоля йому в обличчя.

— Сховайте це! — промовив капітан. — Хіба я не дав вам слова, сер? Чи ви хочете образити мене?

— Капітане, — відповів Алан. — Я маю сумнів, чи ваше слово правдиве. Вчора ввечері ви торгувалися зі мною, як перекупка з яблуками, а потім дали мені слово, простягши на підтвердження руку, і добре знаєте, які були наслідки. Чорти б вас ухопили з вашим словом! — додав він.

— Облиште, сер, — сказав капітан. — 3 лайки мало користі. (Слід сказати, що сам капітан ніколи не лаявся.) — Мені треба побалакати з вами про інше, — говорив він з болем у голосі. — Ви зле пожартували над моїм бригом. У мене майже не лишилося людей, щоб керувати ним, а перший помічник, без якого мені важко обійтися, простромлений наскрізь вашою шпагою, помер, не промовивши й слова. Мені нічого більше не лишається, сер, як повернутися в порт Глазго, щоб набрати команду, і там, дозволю собі сказати, ви знайдете людей, які зуміють поговорити з вами краще, ніж я.

— Невже? — посміхнувся Алан. — Присягаюся честю, я сам з ними поговорю! Якщо в тому місті є бодай один чоловік, що розмовляє по-англійському, я розповім йому кумедну історію. П'ятнадцять дужих моряків — з одного боку, і один чоловік з хлопчиськом — з другого! Яке жалюгідне видовище!

Гозісен почервонів.

— Ні, — вів далі Алан, — це не підійде. Ви повинні висадити мене на берег там, де ми домовились.

— Легко сказати! Адже мій перший помічник помер, ви самі знаєте як. Крім нього, жоден з нас не знає берега, сер. А цей берег дуже небезпечний для кораблів.

— Даю вам можливість вибирати, — сказав Алан. — Висадіть мене на суходіл в Аппіні або в Ардгурі, в Морвені, в Арисезі, в Морарі або… Коротше кажучи, де хочете, але не далі, ніж за тридцять миль від моєї батьківщини, аби тільки не у володіннях Кемблів. Це широка мішень. Якщо ви не влучите в неї, то в мореплавстві ви так само безпорадний, як і в бою. Мої бідні земляки переїжджають у своїх вутлих рибальських човниках з острова на острів у всяку погоду і навіть уночі… Та що там казати!

— Човен не корабель, сер, — зауважив капітан. — Він не сидить так глибоко у воді.

— Що ж, у такому разі пливімо в Глазго, якщо хочете! — мовив Алан. — Принаймні ми хоч посміємося з вас.

— Мені зараз не до сміху, — відказав капітан. — Але все це буде коштувати грошей, сер.

— Гаразд, сер, — сказав Алан. — Я шаную своє слово. Тридцять гіней, якщо ви висадите мене на берег, і шістдесят, коли доставите в Лінні-Лох.

— Але гляньте, сер, де ми тепер, адже звідси кілька годин до Арднамуркана, — запротестував капітан. — Давайте шістдесят, і я висаджу вас там.

— А я муситиму стоптувати свої черевики й наражатися на небезпеку серед червоних мундирів, щоб догодити вам?! — вигукнув Алан. — О ні, сер. Коли ви хочете одержати шістдесят гіней, то заробіть їх і висадіть мене в моїй країні.

— Це значить ризикувати кораблем, сер, — зауважив капітан, — а разом з ним і власним життям.

— Як вам завгодно, — кинув Алан.

— А ви взагалі зможете повести корабель? — спитав капітан, суплячись.

— Навряд, — відповів Алан. — Я більше боєць, як ви самі бачили, аніж моряк. Але мене часто брали на борт і висаджували на цьому березі, і я трохи знаю його.

Капітан похитав головою так само насуплено.

— Якби я втратив у цьому нещасливому рейсі менше грошей, — промовив він, — то радніше побачив би вас із зашморгом на шиї, ніж ризикував бригом, сер. Та хай буде по-вашому. Як тільки вітер трохи поверне (а він незабаром має повернути, або я дуже помиляюсь), я скористаюсь ним. Та це ще не все. Ми можемо зустрітися з королівським судном, яке візьме нас на абордаж, сер, без будь-якої провини. Цей берег охороняється багатьма сторожовиками, ви самі знаєте, від кого. А тому, сер, на цей випадок ви могли б доручити гроші мені.

— Капітане, — сказав Алан у відповідь, — якщо ви побачите вимпел, то це ваша річ, як тікати. А тепер, оскільки я чув, що вам на прові бракує горілки, давайте мінятись: пляшка горілки за двоє відер води.

Цим пунктом закінчилася наша угода, і він був точно виконаний обома сторонами; отож ми з Аланом нарешті змогли вимити рубку й ліквідувати сліди сутички, які нагадували про вбитих нами, а капітан і містер Ріак теж були по-своєму щасливі, бо знову мали що випити.


Розділ XII Я ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО ЧЕРВОНОГО ЛИСА

Ще до того, як ми закінчили прибирати рубку, з північного сходу повіяв бриз; він прогнав хмари, і виглянуло сонце.

Тут я повинен дещо пояснити, і читач добре зробить, якщо гляне на мапу. Того дня, коли впав густий туман і ми зіткнулися з Алановим човном, бриг саме йшов протокою Малий Мінч. На світанку після сутички ми попали в штиль на схід від острова Канну, точніше між ним і островом Ериска в низці Лонг-Айлендських островів. Прямий шлях звідси до Лінні-Лоху лежав через протоку Савнд-оф-Мул. Але в капітана не було мапи, він боявся ризикувати бригом між островами і, оскільки віяв ходовий вітер, визнав за краще обминути острів Тайрі з заходу і вийти біля південного берега великого острова Мулу.

Весь день вітер віяв у тому ж напрямку і скорше посилювався, ніж стихав, а опівдні з-за зовнішніх Гебридських островів почали накочуватися великі хвилі. Наш курс (ми хотіли обійти навколо внутрішніх островів) лежав на південний захід, тож спочатку ці хвилі вдаряли нам у борт і корабель дуже гойдало. Але з сутінками, коли ми вже обминули південний мис острова Тайрі й узяли курс на схід, хвилі почали бити прямо в корму.

Тим часом першу половину дня, до того, як з'явилися хвилі, ми згаяли дуже приємно. Сяяло сонце, зусібіч видніли гористі острови. Ми з Аланом сиділи в рубці, відчинивши з обох боків двері (вітер віяв прямо в корму), і викурили по люльці чи по дві чудового капітанського тютюну, розповідаючи один одному про своє життя. Це для мене виявилося надто важливим, бо дало змогу хоч трохи ознайомитися з дикою гірською Шотландією, де мені судилося незабаром висадитись. У ті дні, невдовзі після великого повстання, кожен, хто наважувався пробиратись порослими вересом узгір'ями, мусив знати про небезпеки, на які наражався.

Я перший подав Аланові приклад, розповівши про всі свої нещастя. Алан слухав мене з великою цікавістю. Тільки коли я згадав мого доброго друга, священика містера Кембла, Алан спалахнув і вигукнув, що ненавидить усіх, хто зветься так.

— Чому? — здивувався я. — Це такий чоловік, якому ви з гордістю можете потиснути руку.

— Я знаю, що ніколи не дав би нічого жодному Кемблові, — заявив Алан, — хіба що олив'яну кулю. Я б охоче полював на весь цей рід, як на тетерюків. Навіть умираючи, я доповз би на колінах до вікна кімнати, щоб вистрілити в когось із них.

— Але чому, Алане? — вигукнув я. — Що вам зробили Кембли?

— Ось що, — відповів він. — Ви добре знаєте, що я Стюарт з Аппіну, а Кембли довгий час винищували й руйнували моїх родичів, а також прибирали до своїх рук наші землі підступом, але мечем — ніколи! — закричав він голосно і вдарив кулаком по столу. Та я майже не звернув на це уваги, бо знав, що так завжди говорять переможені. — Вони чинили й інші підлоти, — говорив Алан, — і все одного штибу: облудні слова, фальшиві папери, вихватки, гідні вуличного гендляра. І все це під. машкарою законності, що ще більше дратує.

— Ви так щедро розкидаєтеся своїми ґудзиками, — відказав я, — але не думаю, щоб ви могли бути добрим суддею в справах.

— О-о! — протяг Алан, знов усміхаючись. — Щедрість я дістав у спадщину від того ж чоловіка, що й ґудзики; то був мій бідолашний батько, Дункан Стюарт, вічна йому пам'ять! Він був найвродливіший у нашому роді й найкращий фехтувальник на Верховині, Девіде, а це все одно, що в усьому світі; мені це добре відоме, бо він сам навчав мене. Батько служив у Чорній сторожі, коли її вперше набрали, і за ним, як і за іншими джентльменами, йшов паж, який ніс його рушницю під час маршу. Королю, очевидно, захотілося подивитись на шотландське фехтування; мого батька і ще трьох, як найкращих фехтувальників, вибрали й послали в Лондон, щоб дати королеві можливість побачити це в найкращому виконанні. Там їх привели в палац, де вони протягом двох годин безперервно показували своє мистецтво в присутності короля Ґеорґа,[66] королеви Кароліни, ката Камберленда та багатьох інших, чиїх імен я вже не пам'ятаю. Коли вони закінчили, король, хоч і був мерзенним узурпатором, ґречно розмовляв з ними і дав кожному по три гінеї. А коли вони виходили з палацу, їм довелося проходити повз воротарську будку. Моєму батькові спало на думку, що він, мабуть, був перший джентльмен-солдат із Верховини, який будь-коли проходив у ці ворота, а тому слід би дати бідному воротареві належне уявлення про свою гідність. І він тицьнув йому в руку одержані від короля три гінеї, нібито це була для нього звичайнісінька річ. Троє його супутників, що йшли за ним слідом, зробили те саме. Отож вони вийшли на вулицю, не залишивши собі жодного пенні за труди. Одні кажуть, що перший обдарував королівського воротаря той і той, інші називають другого, але безперечно то був Дункан Стюарт, і я готовий довести це своєю шпагою або пістолем. Отакого я мав батька, хай благословить його Бог!

— Гадаю, що такий чоловік не міг залишити вам багату спадщину, — зауважив я.

— Щира правда, — погодився Алан. — Він залишив мені штани, щоб я міг прикрити тіло, і майже нічого більше. Ось чому мені довелося піти на військову службу. І це лежало брудною плямою на моїй честі в найкращі дні мого життя й може занапастити мене, коли я потраплю до рук червоним мундирам.

— Як, — вигукнув я, — ви служили в англійській армії?!

— Служив, — відповів Алан. — Але я перебіг на справедливий бік біля Престонпенса,[67] і в цьому є хоч деяка втіха.

Звичайно, я не міг поділяти його погляд, бо вважав дезертирство з армії за непрощенне безчестя. Та я, хоч який молодий, не був аж таким дурнем, щоб висловити свою думку.

— Боже, — жахнувся я, — адже за це карають смертю.

— Авжеж, — промовив він. — Якщо вони схоплять мене, то сповідь моя буде коротка, а мотузка довга. Але в моїй кишені лежить патент на ранг офіцера, виданий королем Франції, і це, може, якоюсь мірою захистить мене.

— Дуже сумніваюсь, — кинув я.

— Я сам сумніваюсь, — признався Алан сухо.

— Сили небесні, — вигукнув я, — якщо ви засуджений бунтівник, дезертир і перебуваєте на службі у французького короля, то що ж примушує вас повертатися в цю країну? Ви кидаєте виклик своїй долі.

— Пусте! — заявив Алан. — Я повертався сюди щороку після сорок шостого.

— Що ж вас тягне? — поцікавився я.

— Бачте, я нудьгую за друзями й батьківщиною, — зітхнув він. — Франція, безперечно, чудова країна, але я нудьгую за вересом і оленями. Крім цього, я маю тут невелике діло: вербую юнаків на службу до французького короля, рекрутів, розумієте? Це дає мені трохи грошей. Та головно я їжджу сюди в справах вождя мого клану, Ардшила.

— А я думав, що вашого вождя звуть Аппіном, — сказав я.

— Правильно, але Ардшил ватаг усього клану, — відповів Алан, хоч його слова мало що мені пояснили. — Розумієте, Девіде, він королівської крові й має королівське ім'я. Проживши все своє життя знатною людиною, він змушений тепер жити в одному з французьких міст, як бідна приватна особа. Я власними очима бачив, як Ардшил, на перший заклик якого колись збиралося чотириста шабель, купував на базарі масло й ніс його додому в капустяному листку. Це не тільки прикрість, а й ганьба для нашого роду і клану. А тут ще й його діти, надія Аппіну, яких у тій далекій країні треба навчати письма і вміння володіти шпагою. Орендарі Аппіну повинні сплачувати орендну плату королю Ґеоргу, та вони бережуть у своїх серцях непохитну віру у свого ватажка, і, завдяки цій любові, деякому тискові, а іноді, можливо, й погрозам, бідний нарід, сам терплячи нестатки, збирає другу подать для Ардшила, а я, Девіде, та рука, що приставляє її. — І він ударив по своєму чересу. так, що задзвеніли гінеї.

— Вони платять дві податі? — здивувався я.

— Дві, Девіде, — сказав Алан.

— Як? Дві орендні плати? — перепитав я.

— Так, Девіде, — повторив він. — Капітанові я розповів інше, але вам кажу зараз щиру правду. Мене навіть дивує, як мало тиску потрібно було для цього. Щоправда, тут не обходиться без майстерності мого доброго родича й друга мого батька, Джеймса з Ґлена, тобто Джеймса Стюарта, єдинокровного брата Ардшила. Це він збирає гроші й розпоряджається ними.

Так я вперше почув ім'я того Джеймса Стюарта, який став таким знаменитим перегодя, коли його вішали. Але тоді я не звернув уваги на слова Алана, бо мої думки були зайняті щедрістю бідних верховинців.

— Це шляхетність з боку горян! — вигукнув я. — Я віг, чи майже так, але називаю це шляхетністю.

— Авжеж, — сказав Алан, — ви віг, але ви джентльмен, тому й думаєте так. Якби ви належали до проклятого роду Кемблів, то скреготали б зубами, слухаючи мої слова. Коли б ви були Червоним Лисом… — На саму згадку про це ім'я він зціпив зуби й замовк. Мені доводилося бачити багато жорстоких облич, але такого жорстокого, яке було в Алана, коли він назвав ім'я Червоного Лиса, я ще не бачив ніколи.

— А хто такий цей Червоний Лис? — спитав я несміливо, але не без цікавості.

— Хто він?! — вибухнув Алан гнівом. — Гаразд, я скажу вам. Коли воїни кланів були розбиті під Куллоденом і справедлива справа гинула марно, а коні бродили вище копит у крові найкращих синів півночі, Ардшилові довелося, мов оленю, тікати в гори з дружиною й дітьми. Ми попомучились, перш ніж посадили його на корабель; а поки він ще ховався у вересі, англійські мерзотники, не маючи змоги позбавити Ардшила життя, позбавили його прав. Вони відібрали в нього владу й землю, вирвали зброю з рук людей його клану, воїнів, які носили ту зброю протягом тридцяти сторіч, зняли з них навіть одяг, тож зараз вважається за гріх носити картатий плед, і чоловіка можуть запроторити до в'язниці тільки за те, що на ньому шотландська спідничка. Одного вони не змогли вбити — любові людей клану до свого ватажка. Ці гінеї є доказом. Та ось у справу втручається чоловік, ім'я якого Кембл, рудоволосий Колін з Ґленура…

— То це його ви називаєте Червоним Лисом? — спитав я.

— О, коли б він потрапив до моїх рук! — закричав Алан несамовито. — А кого ж іншого, як не його. То ж він утрутився в цю справу, одержав від короля Ґеорга папери й став так званим королівським агентом в Аппіні. Попервах він поводився спокійно й підтримував приятельські взаємини з Шеймусом, тобто Джеймсом з Ґлена, агентом ватажка мого клану. Але помаленьку до нього дійшли чутки про те, що я оце розповідав вам: як бідні аппінські орендарі й стрільці ладні віддати свій останній плед, щоб зібрати другу подать і відіслати її за море Ардшилові та його бідолашним дітям. Як ви це назвали, коли я розповідав вам?

— Я назвав це шляхетністю, Алане, — сказав я.

— А ви трохи кращий від звичайного віга! — вигукнув Алан. — Та коли про це дізнався Колін Рой, чорна кров Кемблів закипіла в ньому. Він сидів, цідячи вино, і скреготав зубами. Як! Стюарт має шматок хліба, а він не може перешкодити цьому? О Червоний Лисе, якщо ти тільки трапишся мені коли-небудь на відстані пострілу з рушниці, проси тоді в Бога милосердя! — Алан зупинився, ледве стримуючись від гніву. — І що ж він робить? Він оголошує, що всі ферми здаються в оренду. Він думає у своїй чорній душі: «Я швидко знайду інших орендарів, які платитимуть більше, ніж ці Стюарти, Макколи й Макроби (це все прізвища з мого клану), і тоді, — тішить він себе думкою, — Ардшилові доведеться жебрачити край дороги у Франції».

— Ну й чим усе закінчилось? — спитав я.

Алан кинув люльку, яка вже давно згасла, і поклав обидві руки собі на коліна.

— О-о! Ви ніколи не вгадаєте! Ці самі Стюарти, Макколи й Макроби, яким доводилось платити дві орендні плати: одну королю Ґеоргу — примусово, а другу Ардшилові — з доброї волі, запропонували йому кращу ціну, ніж будь-який Кембл з усієї великої Шотландії. А він посилав своїх людей розшукувати орендарів далеко — до берегів Клайду і до Единбурга, — велів розшукати їх, умовляти й упрохувати взяти в оренду землі Ардшила, щоб заморити Стюартів голодною смертю і задовольнити рудоволосого собаку, Кембла!

— Справді, Алане, це дивна, але гарна історія, — сказав я. — Хоч я й віг, але радий, що він був переможений.

— Переможений? — повторив Алан. — Ви мало знаєте Кемблів і ще менше Червоного Лиса. Перемогти його? О ні, цього не буде, поки його кров не зросить пагорбів! Але, Девіде, якщо настане день, коли я зможу вибрати вільну часину для полювання, то весь верес Шотландії не заховає його від моєї помсти!

— Алане, — зауважив я, — не зовсім розумно і не по-християнському давати волю своєму гніву. Ваші слова не завдадуть ніякої шкоди чоловікові, якого ви називаєте Червоним Лисом, та й вам самому не принесуть добра. Розкажіть мені просто все до кінця. Що він зробив потім?

— Слушно кажете, Девіде, — погодивсь Алан. — На превеликий жаль, мої слова не завдадуть йому ніякої шкоди. І якщо виключити ваші слова про християнство (про нього я зовсім іншої думки, інакше я не був би християнином), то я цілком згоден з вами.

— Хай там яка ваша думка, — сказав я, — а всім відомо, що християнство забороняє помсту.

— Зрозуміло, — кинув Алан. — Отепер видно, що вас навчав Кембл! Світ був би дуже зручний для них і таких, як вони, коли б не існувало молодців з рушницями за кущами вересу! Та це сюди зовсім не тичеться. Ось що він зробив…

— Авжеж, — перебив я. — Розкажіть, що було далі.

— Отож, Девіде, — повів Алан, — не маючи змоги здихатися вірних простолюдців чесним способом, Колін Рой поклявся, що розплатиться з ними іншими засобами. Ардшил мав померти з голоду, ось чого він добивався. Та оскільки ті, що годували Ардшила на вигнанні, не хотіли передати оренди, Рудий Колін вирішив вигнати їх правдою чи неправдою. Для цього він послав по юристів, папери й червоні мундири на підмогу. І добродушний люд цієї країни мусить зібрати свої манатки, покинути домівку своїх батьків і забиратися геть із країни, де кожен з них народився й виріс, де вони гралися ще малими дітьми. І хто ж прийде їм на зміну? Босоногі жебраки! Королю Ґеоргу лишається тільки марно дожидатися своєї орендної плати, він може обійтися без неї і зменшити свій апетит — що до цього Рудому Коліну? Його бажання — нашкодити Ардшилові. Якщо йому пощастить забрати їжу зі столу мого зверхника або вирвати останню іграшку з рук його дітей, то він піде додому, прославляючи Ґленур!

— Дозвольте мені сказати слово, — не витримав я. — Будьте певні, що коли податей збирають менше, то, значить, уряд теж причетний до цього. Тут винен не Кембл, а розпорядження уряду. І якби завтра вбили Коліна, яка була б із цього користь? На його місце негайно ж призначили б другого агента.

— Ви молодчага в бою, — зауважив Алан, — та все-таки, хлопче, у ваших жилах тече кров вігів!

Вік говорив досить лагідно, але в презирливому тоні відчувалося стільки гніву, що я вирішив змінити тему. Я висловив свій подив, що в такий час, коли вся Верховина переповнена військами й охороняється, немов обложене місто, чоловік у становищі Алана міг вільно пересуватися по країні і його досі не заарештували.

— Це легше, ніж вам здається, — відповів Алан. — Оголені узгір'я все одно, що рівна дорога; якщо в одному місці стоїть вартовий, ви просто обминаєте його. Багато допомагає верес. І скрізь є оселі друзів, хліви та копиці сіна. До того ж, коли кажуть, ніби країна зайнята військами, то це, в кращому разі, пуста фраза. Солдат займає не більше місця, ніж підошви його чобіт. Одного разу я ловив рибу в той час, як на другому березі річки стояв вартовий, і піймав чудового струга, а іншим разом сидів у кущах вересу за шість кроків від вартового і з його свисту вивчив справді-таки гарну мелодію. Оцю, — додав він і просвистав її.

— Зрештою, — вів далі Алан, — тепер уже не так погано, як було в сорок шостому році. Вони кричать, що гірські клани тепер утихомирені. Та й не дивно, адже в усій країні від Кентайра до мису Реза не лишилось жодної шпаги або рушниці, хіба крім тих, які обачні люди приховали в стрісі! Та мені хотілося б знати, Девіде, доки це буде? Можна подумати, що недовго, коли такі люди, як Ардшил, на вигнанні, а люди, подібні до Червоного Лиса, сидять удома, попиваючи вино, і гноблять бідних. Але не так легко передбачити, що нарід зможе стерпіти, а що ні. Інакше чому ж Червоний Лис вільно їздить по моїй нещасній батьківщині і не знаходиться хороброго хлопця, аби всадити в нього кулю?

З цими словами Алан поринув у роздуми і якийсь час сидів зажурений і мовчазний.

Я ще хотів би сказати про свого друга, що він майстерно грав на різних музичних інструментах, а особливо на флейті, складав непогані вірші рідною мовою, прочитав кілька книжок французькою і англійською мовами, був дуже вправним стрільцем, досвідченим рибалкою, чудово володів як рапірою, так і шпагою. Що ж до його вад, то вони були виписані в нього на обличчі, і я тепер знав їх усі. Найгіршою з них була дитиняча схильність ображатись і вишукувати привід для сварки. Щоправда, зі мною він великодушно стримувався, пам'ятаючи, як ми разом відбивали натиск ворога в рубці, але чи тому, що я сам добре захищався, чи, може, тому, що мені довелося бути свідком його власної відваги, — цього я не можу сказати. Бо хоч він і дуже цінував хоробрість в інших, однак найдужче захоплювався нею в Алані Брекові.


Розділ XIII ЗАГИБЕЛЬ БРИГА

Була вже пізня година, стемніло настільки, наскільки взагалі тут темніло в цю пору року (тобто було ще досить видно), коли Гозісен просунув голову в двері рубки.

— Послухайте, — звернувся він до Алана, — вийдіть і гляньте, чи ви не зможете визначити, де ми тепер?

— Знову якісь хитрощі? — спитав Алан.

— Мені зараз не до хитрощів! — вигукнув капітан. — Є інші речі, про які я маю подумати: мій бриг загрожений!

Із стривоженого виразу його обличчя, а найбільше з гострого тону, яким він говорив про бриг, ми зрозуміли, що капітан не хитрує, а тому, не дуже побоюючися зради, вийшли на палубу.

Небо було безхмарне, віяв сильний холодний вітер, що пронизував до кісток. Ще не зовсім згасло денне світло, і водночас яскраво світив майже повний місяць. Бриг тримався круто до вітру, щоб обминути південно-західний мис острова Мулу, гори якого виднілися з лівого борту судна (найвище здіймалася Бен Мор з оповитою туманом вершиною). Хоч цей напрямок і не зовсім відповідав меті нашого плавання, «Завіт» із шаленою швидкістю розтинав бурхливе море, то провалюючись униз, то злітаючи на гребенях хвиль, які переслідували нас із заходу.

Ніч видалась не така вже й погана для плавби в чистому морі, і я почав дивуватися, що саме так непокоїло капітана, як раптом бриг піднявся на гребені високої хвилі й Гозісен показав нам на щось рукою. Ми глянули туди. Недалеко від нас із освітленого місяцем моря вгору фонтаном била вода, а через якусь мить сюди долинув віддалений гуркіт.

— Що це, по-вашому? — похмуро спитав капітан.

— Хвилі розбиваються об риф, — відказав Алан. — Тепер ви знаєте, де він; чого ж вам ще треба?

— Та юно то так, — буркнув Гозісен. — Якби ж цей риф був єдиний.

І справді, поки він говорив, трохи далі на південь з'явився ще один фонтан.

— Он! — вигукнув капітан. — Ви самі бачите. Коли б я знав про ці рифи і мав мапу або коли б був живий Шуен, не тільки шістдесят гіней, а навіть шістсот не примусили б мене ризикувати бригом серед цих скель. Адже ви, сер, знаєте тут берег і мали б бути нам за лоцмана. Чого ж ви мовчите?

— Я думаю, — відповів Алан, — що це так звані Торенські скелі.

— І багато їх? — спитав капітан.

— Правду кажучи, сер, з мене ніякий лоцман, — відказав Алан, — але, наскільки я пригадую, вони тягнуться на десять миль.

Містер Ріак і капітан перезирнулися.

— Мусить же бути якийсь прохід між ними! — зауважив капітан.

— Безперечно, — погодився Алан, — але де? Мені пригадується, що ближче до берега рифів майже немає.

— Справді? — перепитав Гозісен. — У такому разі нам доведеться триматися круто до вітру, містере Ріак, і підійти якомога ближче до берега Мулу, сер. Хоч навіть і тоді земля закриватиме нас од вітру, а ці скелі залишаться з завітряного боку. Що ж, ми не маємо іншої ради, і так чи так нам загрожує небезпека розбитися.

З цими словами він віддав стерничому наказ і послав Ріака на фор-марс.[68] На палубі було всього п'ять чоловік, рахуючи й капітана та помічника: придатних (або принаймні придатних і згодних) виконувати свою роботу більше не було. Як я вже сказав, на долю містера Ріака випало лізти нагору, і він сидів там, ведучи спостереження і повідомляючи на палубу про все, що бачив.

— Море на південь захаращене скелями! — закричав він; а потім трохи перегодя: — Здається, воно таки вільніше біля берега!

— Ну, сер, — звернувся Гозісен до Алана, — спробуємо йти вашим шляхом. Хоч, гадаю, ми з таким самим успіхом могли б звіритися на сліпого скрипаля. Дай Боже, щоб ви не помилилися.

— Дай Боже, щоб я не помилився! — мовив Алан до мене. — Де ж я чув про цей прохід? Ат, що буде, те й буде.

Коли ми підійшли ближче до повороту берега, рифи стали траплятися там і сям безпосередньо на нашому шляху, і містер Ріак час від часу кричав нам, щоб ми змінили курс. Іноді він запізнювався з попередженням: один риф був так близько від брига, що коли на нього налетіла хвиля, бризки води потрапили на палубу, і ми змокли, наче під дощем.

Тієї місячної ночі ми бачили небезпеку так виразно, як удень, і це, мабуть, було страшніше за все. Я бачив також обличчя капітана, що стояв біля стерничого. Він переступав з ноги на ногу, хукав собі на руки і весь час прислухався й придивлявся, цілком володіючи собою. Ні він, ні містер Ріак не відзначились хоробрістю в недавній сутичці, але тепер я бачив, що у своїй справі вони мужні, й все більше захоплювався ними, особливо коли помітив, що Алан дуже зблід.

— О Девіде, — промовив він, — це зовсім не та смерть, про яку я мріяв.

— Як, Алане? — вигукнув я. — Невже ви боїтесь?

— Ні, — відповів він, облизуючи пересохлі губи, — не боюсь. Однак погодьтеся, що це неприємний кінець.

На цей час ми, лавіруючи то в один, то в другий бік, щоб обійти риф, але все-таки тримаючись вітру й берега, обминули Айону й прямували вздовж берега острова Мулу. Прибій поблизу мису був дуже сильний і кидав бриг у всі боки. До стерна поставили двох чоловік, а іноді їм допомагав ще й сам Гозісен; і дивно було бачити, як троє дужих чоловіків навалювались усім тілом на румпель, а він, мов жива істота, чинив опір і відкидав їх назад. Це було б вельми небезпечно, якби море в цьому місці не стало вільнішим від скель. Крім того, містер Ріак повідомив з фор-марса, що він бачить попереду зовсім чисте море.

— Ви мали рацію, — звернувся Гозісен до Алана. — Ви врятували бриг, сер, і я пригадаю це, коли ми зводитимемо наші рахунки.

Я вірю, що він не тільки говорив щиро, а й додержав би свого слова: таке велике місце в його житті займав «Завіт».

Та це лишається тільки моїм припущенням, бо сталося інакше, ніж передбачалося.

— Тримайте трохи вбік, — раптом закричав містер Ріак. — Риф з навітряного боку.

В ту ж хвилину приплив підхопив бриг і повернув його за вітром. Вітрила обвисли, корабель крутнувся на вітрі, наче дзиґа, і вдарився об риф з такою силою, що всі ми попадали на палубу, а містер Ріак мало не зірвався з щогли.

В одну мить я вже був на ногах. Риф, об який ми вдарились, був недалеко від південно-західного кінця Мулу, біля маленького острівця, що називався Іррайд. Острівець цей чорнів низько над водою з лівого борту судна. Іноді хвиля розбивалась на самій палубі, іноді вона тільки підіймала нещасний бриг на риф, і ми чули, як бриг розколюється на тріски.

Від оглушливого ляскання вітрил, завивання вітру, блиску водяних бризок у місячному світлі й свідомості небезпеки в мене, очевидно, трохи запаморочилось у голові, бо я майже не розумів, що діється навколо.

Незабаром я побачив, що містер Ріак з матросами пораються біля човна, і все в тому ж напівсвідомому стані побіг допомагати їм; а коли я взявся до роботи, в моїй голові знову прояснилось. Справа наша була нелегка, бо човен лежав посеред палуби і був наповнений паками з товаром, а величезні хвилі, що перекочувались через палубу, примушували раз У раз кидати роботу і за що-небудь хапатися. Та однаково ми всі працювали, як воли, поки вистачало сил.

Тим часом ті з поранених, котрі могли рухатись, повилазили з переднього люка і почали допомагати, тоді як решта, що безпорадно лежали на койках, краяли моє серце своїми зойками і благаннями врятувати їх.

Капітан не брався до роботи. Здавалось, він утратив розум: стояв, тримаючись за ванти, розмовляв сам із собою і голосно стогнав, коли корабель ударявся об скелю. Бриг був для нього дружиною і дітьми; капітан міг щодня байдуже дивитись на жорстоке поводження з бідолашним Ренсомом, та коли йшлося про бриг, він, здавалося, страждав разом з кораблем.

За весь час нашої роботи біля човна я не промовив жодного слова і тільки раз, глянувши на берег, спитав Алана, що це за місце. Він відповів, що гіршого місця для нього й бути не може, бо ці землі належать Кемблам.

Ми поставили одного з поранених матросів стежити за хвилями і попереджувати нас про небезпеку. Човен був майже готовий до спуску на воду, коли цей матрос раптом пронизливо закричав: «Тримайтесь, ради Бога!» З його голосу ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне; і справді, ту ж мить перед нами виросла величезна хвиля, підняла бриг і дуже накренила його. Не знаю, чи я надто пізно почув попередження, чи, може, надто слабко тримався, але від різкого крену корабля мене перекинуло через фальшборт просто в море.

Я пірнув і наковтався води, потім виринув на поверхню, побачив відблиски місячного світла й знову поринув у воду. Кажуть, що за третім разом людина вже більше не виринає. Значить, я не такий, як інші люди, бо й захотівши, не зміг би підрахувати, скільки разів поринав чи виринав знову. Весь час хвилі то шпурляли мене з боку в бік, то били й душили, іноді зовсім поглинаючи. Все це так відвертало мої думки, що я не почував ні страху, ні відчаю.

Незабаром я помітив, що тримаюсь за дерев'яний брус, який трохи допомагав мені. Раптом я опинився в спокійній воді й помалу почав вертатись до тями.

Виявилось, що я вхопився за запасну рею. Я з подивом побачив, як далеко мене віднесло від брига. І все-таки спробував окликати його, хоча швидко зрозумів, що мій голос не долинає до корабля. Бриг ще тримався на воді, та за хвилями я не міг побачити, спустили вони човен чи ні.

Окликаючи бриг, я помітив, що між ним і мною пролягла смуга води, куди не докочувались великі хвилі; але вся вона мовби кипіла в місячному сяйві, вкриваючись кільцями й бульбашками. Час від часу вся смуга поверталася в один бік, немов хвіст живої змії, іноді на якусь мить усе зникало, а потім вода закипала знову. Я не міг розгадати, що воно таке, це незнане явище жахало мене чимраз дужче. Але тепер я знаю, що то, очевидно, була морська течія, яка віднесла мене так швидко від брига, жорстоко шпурляючи на всі боки, і нарешті, ніби втомившись від цієї гри, кинула разом із запасною реєю ближче до берега.

Я лежав тепер на воді цілком спокійно й почав думати, що людина може не тільки втопитись, а й померти від холоду.

Неподалік виднів берег Іррайду, при світлі місяця я міг розгледіти кущі вересу і зблиски лосняку на скелях.

«Хм, — снувалося в голові. — Невже я не зможу дістатись до берега?»

Я не вмів добре плавати, бо річка Ессен Вотер у наших краях була неглибока, однак, міцно вхопившись обіруч за рею і б'ючи ногами по воді, я скоро відчув, що рухаюсь. Важка це була робота й страшенно повільна, але приблизно через годину я дістався до оточеної низькими пагорбами піщаної затоки, що лежала між двома мисами.

Море тут було зовсім спокійне, не відчувалося ніякого прибою, ясно світив місяць, і я подумав, що ніколи ще не бачив пустельнішого й безлюднішого місця. Та все-таки це був суходіл. Нарешті стало так мілко, що вже можна було покинути рею і дійти вбрід до берега. Не можу навіть сказати, що я відчував сильніше — втому чи радість порятунку. У всякому разі був і стомлений, і щасливий. Я ніколи ще так не стомлювався і ніколи не був такий вдячний Богові, як тієї ночі.


Розділ XIV ОСТРІВЕЦЬ

З тієї хвилини, як я вийшов на берег, починається найнещасливіша частина моїх пригод. Було пів на першу годину ночі. Мені дошкуляв холод, хоч пагорби й затуляли од вітру. Я не наважувався сідати, боячись, що замерзну, а тому роззувся і, незважаючи на втому, ходив босий по піску й бив себе по грудях, щоб зігрітися. Не чути було ні людей, ні худоби, ні співу перших півнів, хоч саме о цій порі вони завжди співають, тільки десь далеко розбивався об берег прибій, нагадуючи про небезпеки, пережиті мною і моїми супутниками. Гуляючи на березі такої ранньої години і в такому відлюдному місці, я відчував щось подібне до страху.

Як тільки почало світати, я взув черевики й на превелику силу видерся на пагорб. Це було найважче з усього, що мені доводилося будь-коли робити в житті. Я без кінця падав між величезними брилами граніту або перескакував з одної скелі на другу. Коли я дістався до вершини, вже розвиднілося. Бриг зник. Він, очевидно, зірвався з рифу й затонув. Не видно було й човна. На поверхні океану не біліло жодне вітрило, а на тій частині суходолу, яку я міг бачити звідсіля, не було ні людей, ані жител.

Я боявся навіть подумати про те, що сталося з моїми товаришами по плаванню, боявся дивитись на цю пустельну картину. І без того давалися взнаки мій мокрий одяг, утома й голод, від якого почав боліти живіт. Тому я вирішив піти на схід уздовж південного берега, сподіваючися знайти людське житло, де можна було б зігрітись і, можливо, почути про тих, що лишилися на кораблі. В найгіршому разі я міг розраховувати хоч на те, що скоро зійде сонце й висушить мій одяг.

Невдовзі мій шлях перепинила річка чи, може, вузька затока, що вдавалась далеко в суходіл. Переправитись я не міг, тому довелося змінити напрямок і йти до кінця затоки, щоб обминути її. Іти було надзвичайно важко: не тільки весь Іррайд, а й найближча частина острова Мулу (яка називається Росе) — це безладне нагромадження скель, між якими ростуть кущі вересу. Спочатку затока все звужувалася, як я й сподівався, та незабаром, на мій подив, вона почала розширятися знову. Я довго сушив собі голову, все не здогадуючись, у чому річ, поки, нарешті, зійшов на маленький пагорбок і зрозумів, що мене викинуло на пустельний неродючий острівець і що я з усіх боків одрізаний від світу морем.

Замість сонця, на яке я чекав, щоб висушити одяг і зігрітися, пішов дощ. Над острівцем завис густий туман, і моє становище стало зовсім нестерпне.

Стоячи під дощем і тремтячи з холоду, я не знав, що робити, поки в голові не майнула думка спробувати перебрести затоку. Я повернувся до найвужчого місця і ввійшов у воду. Але ярдів за три від берега я несподівано пірнув з головою і якщо й лишився живий, то тільки завдяки ласкавій долі, а не власній обережності. Одяг мій не став мокріший (навряд щоб це було можливе), але після такої невдачі я змерз іще дужче. Втративши й цю останню надію, я відчув себе ще нещаснішим.

І раптом я згадав про рею. Вона винесла мене з течії і, безперечно, допоможе безпечно переправитися через цю невеличку спокійну затоку. З такою думкою я безстрашно вирушив на другий кінець острова, щоб розшукати рею. Подорож виявилась надзвичайно стомливою, і якби мене не підтримувала надія, я, очевидно, впав би на землю й не захотів іти далі. Можливо, від солоної морської води чи то від того, що в мене починалася гарячка, мене мучила спрага; я змушений був часто зупинятися і пити з калюж на виробленому торфовищі брудну болотну воду.

Нарешті я ледве живий дібрався до затоки. З першого погляду мені здалося, що рея вже трохи далі від того місця, де я лишив її. І я втретє! поліз у воду. Рівне й тверде піщане дно помалу спускалося, так що я міг брести, доки вода стала сягати мені майже до шиї, а маленькі хвилі почали плескати в обличчя. Але на цій глибині ноги вже майже не діставали дна, і я не наважився йти далі. Рея ж спокійно погойдувалася на воді переді мною за якихось двадцять футів.

Я терпляче витримував усе до цієї останньої невдачі, але тепер вийшов на берег, упав на пісок і заплакав.

Згадки про час, пробутий на острівці, ще й досі для мене такі жахливі, що я хочу швидше покінчити з ними. У всіх книжках, де я читав про людей, які зазнали корабельної аварії й були викинуті на берег, кишені цих людей були напхані всілякими інструментами, або ж наче навмисно разом з ними море викидало на берег скриню з різними потрібними речами. Та зі мною було зовсім не так. У моїх кишенях не було нічого, крім грошей та Аланового срібного ґудзика; а оскільки я народився й виріс далеко від моря, знань у мене було так само мало, як і знарядь.

Правда, мені було відомо, що м'якуни вважаються придатними для їжі, а поміж скелями острова я знайшов безліч круглих м'якунів, які насилу міг відірвати, не знаючи, що це треба робити різким рухом. Крім того, тут траплялися ще й маленькі скойки, які у нас, в Шотландії, називають козликами, а в Англії, здається, береговичками. Цими двома видами м'якунів я й харчувався, ковтаючи їх холодними й сирими. Я був такий голодний, що спершу вони здалися мені навіть смачними.

Можливо, в цю пору м'якуни були неїстівні, а може, у воді навколо острова було щось отруйне, бо, з'ївши кілька штук, я одразу відчув запаморочення й нудоту і пролежав довгий час як мертвий. Скуштувавши вдруге тієї ж їжі (іншої я не мав), я відчув себе краще, їжа відновила мої сили. Але за весь час перебування на острові я ні разу не знав, чого чекати після їди: іноді все кінчалося гаразд, а іноді мене мучила нестерпна нудота, причому я не міг з'ясувати, яка саме скойка так діяла на мене.

Цілий день лив дощ, острів перетворився в суцільне багно, на ньому не можна було знайти сухого місця. Коли я вклався на ніч спати між двома валунами, які утворювали щось подібне до покрівлі, ноги мої лежали в болоті.

Другого дня я обійшов острів у всіх напрямках, але ніде не знайшов нічого кращого. Весь він був безлюдний і скелястий, не помітно було жодної ознаки живої істоти, крім диких качок, убивати яких я не мав чим, і чайок, які поспіль обсідали узбережні скелі.

Вузька протока, що відокремлювала острівець від Россу, на півночі розширялася в затоку, а затока, своєю чергою, знову переходила в Айонську протоку, неподалік якої я й вирішив оселитися. Коли б я тоді тільки подумав про саме слово «оселя» в такому місці, я, напевно, залився б сльозами.

Для свого вибору я мав деякі підстави. В цій частині острівця стояла халупка, схожа на саж для свиней. Там ночували рибалки, коли приїжджали сюди ловити рибу. Але дернова покрівля її зовсім провалилася, так що з хатини не було ніякого пуття: вона захищала мене від негоди менше, ніж скелі. Важливіше було те, що тут була сила-силенна м'якунів, якими я харчувався. Під час відпливу я міг зразу назбирати їх цілу купу, а це, безперечно, важило для мене багато. Друга причина була ще істотніша. Я ніяк не міг призвичаїтися до жахливої самотності й весь час оглядався на всі боки (наче мене хтось переслідував), розриваючись між страхом і надією, що з хвилини на хвилину побачу, як до мене хтось підходить. З вершини пагорба на березі затоки я міг бачити велику старовинну церкву і дахи будинків у Айоні. А по другім боці, над низиною Россу, я бачив, як уранці й увечері здіймається дим, очевидно, з оселі в глибині долини.

Я часто дивився на цей дим, коли сам був мокрий і дрижав з холоду, і тоді мало не божеволів від самотності; я думав про коминок і товариство людей, доки не доводив себе до цілковитого розпачу. Таке саме враження справляли на мене й дахи Айони. Хоч вигляд людських осель і думки про затишне життя й загострювали мої страждання, та все-таки вони живили надію, а це допомагало ковтати сирих м'якунів (які з часом робились гидкі мені) і рятувало від страху, що огортав мене, коли я залишався на самоті з птахами, під дощем серед мертвих скель на березі холодного моря.

Я кажу, що це живило надію, бо й справді мені здавалося тоді неможливим умерти на берегах батьківщини, бачачи перед собою дзвіницю і дим людських осель. Та минув і другий день; і, хоч я протягом усього дня пильно стежив, чи не з'явиться в протоці човен або чи не пройдуть люди по острову Росе, допомога не надходила. Дощ не переставав, і я ліг спати мокрий, як і раніше, з нестерпним болем у горлі, але трохи втішений, можливо, тим, що побажав доброї ночі моїм найближчим сусідам, жителям Айони.

Карл II[69] якось заявив, що в англійському підсонні людина може провести на вільному повітрі більше днів року, ніж у будь-якому іншому. Так міг сказати тільки король, який має палац і скільки завгодно перемін сухого одягу.

Однак йому, коли він тікав з Бустера, напевно, щастило більше, ніж мені на цьому пустельному острові. Була середина літа, проте дощ лив уже більше доби, і небо прояснилося тільки після полудня на третій день. То був день пригод. Вранці я побачив рудого оленя — самця з гарно розкинутими рогами. Він стояв під дощем неподалік од мене, але, помітивши, що я вилажу з-під скелі, потрюхикав на другий бік острова. Я подумав, що олень, очевидно, переплив сюди через протоку, але не розумів, що могло привести будь-яку живу істоту на Іррайд.

Трохи згодом, коли я плигав із скелі на скелю, розшукуючи м'якунів, мене раптом уразив дзенькіт гінеї, що впала на камінь переді мною і відскочила у воду. Матроси привласнили не тільки третину всіх моїх грошей, а й шкіряний гаманець мого батька, і тепер я носив золото просто в кишені, застебнутій на ґудзик. Я зрозумів, що кишеня, очевидно, прорвалася, і квапливо обмацав її рукою. Та це було однаково що замикати двері стайні після того, як коня вже вкрадено. Відпливаючи з Квінзфері, я мав близько п'ятдесяти фунтів, а тепер знайшов у кишені всього-на-всього дві гінеї і один срібний шилінг.

Правда, трохи згодом я підняв третю гінею, що блищала на дерні. Отже, в мене лишилось три фунти і чотири шилінги англійською валютою. Це й було усе багатство законного спадкоємця маєтку, юнака, який помирав з голоду на острівці, на далекій околиці дикої шотландської Верховини.

Мене турбувало ще й інше. На третій ранок я мав справді-таки жалюгідний вигляд: одяг почав гнити, панчохи зовсім розлізлися, так що я ходив з голими литками, від постійного перебування у воді набрякли руки, дуже боліло горло, я зовсім знесилився, а їжа, якою я змушений був набивати шлунок, здавалася мені такою огидною, що навіть її вигляд викликав нудоту.

Та найгірше чекало мене попереду. На північному заході Іррайду стоїть досить висока скеля, на яку я часто підіймався, бо з її пласкої вершини було добре видно всю протоку. Але я ніколи не затримувався довго на одному місці, хіба лише коли спав. Нещастя не давало мені спокою, і я виснажував себе, безцільно блукаючи під дощем по острову.

Нарешті виглянуло сонце, і я приліг на вершині цієї скелі, щоб висушити одяг і зігрітися. Не можу навіть висловити, яку втіху принесли мені сонячні промені. Сонце повернуло надію на порятунок, у якому я вже майже зневірився, і я з новим інтересом почав уважно розглядати море й Росе.

На південь від цієї скелі частина острова видавалася в море і закривала океан, так що човен міг би підійти з того боку зовсім близько, і я не помітив би його.

Раптом саме в тому місці з'явився човен з бурим вітрилом. Він обминав острів, прямуючи до Айони. В човні сиділи двоє рибалок. Я закричав, потім упав навколішки на скелі і благально зняв угору руки. Рибалки були досить близько, щоб почути мене, я міг навіть розгледіти колір їхнього волосся і не мав сумніву, що й вони бачили мене, бо обидва щось кричали по-гельському і сміялися. Проте човен не змінив курсу і пролетів повз мене до Айони.

Я не міг повірити в таку жорстокість і довго біг уздовж берега, перескакуючи з каменя на камінь та жалібно благаючи допомогти мені. І навіть тоді, коли голос мій уже не міг долинути до рибалок, я все кликав їх і махав руками; а коли човен зник, я думав, що моє серце розірветься. За весь час моїх знегод я плакав двічі: раз — коли не зміг дістати реї, і ось тепер, удруге, — коли ці рибалки лишились глухими до моїх благань. Та цього разу я плакав і кричав, мов неслухняна дитина, уткнувшись у землю обличчям і розгрібаючи нігтями дерня. Якби бажання могло вбити людину, то ті рибалки ніколи вже не побачили б наступного дня, а я, напевно, помер би на тому острові.

Коли гнів трохи улігся, я мусив знову їсти м'якунів, але з такою відразою, яку ледве зміг перебороти. Та краще мені було б попостити, бо м'якуни знову отруїли мене. До мене повернулися всі пережиті страждання: горло так боліло, що я майже не міг ковтати, тіло тіпалось, як у лихоманці, зуби аж цокотіли. Врешті я дійшов до такого жахливого стану, якому немає назви ні в англійській, ні в шотландській мовах. Я подумав, що вмираю, і висповідався перед Богом, прощаючи всім людям, навіть моєму дядькові й рибалкам. Та коли я вже приготувався таким чином до найгіршого, мені знову полегшало. Я постеріг, що дощу цілу ніч не було і одяг мій майже висох. Почуваючись набагато краще, ніж за весь час перебування на острові, я нарешті заснув спокійним сном.

Наступного дня (четвертого дня мого жахливого життя на острові) я відчув, що вкрай підупав на силі. Але сяяло сонце, повітря було тепле, і з'їдені м'якуни не завдали мені шкоди, а, навпаки, повернули бадьорість.

Не встиг я зійти на скелю — я завжди вирушав туди одразу ж після сніданку — як помітив човен, що плив протокою і прямував, здавалося, до мене.

Я відчув водночас і надію, і величезний страх, бо мені спало на думку, що вчорашні рибалки, мабуть, пошкодували про свою жорстокість і поверталися, щоб допомогти мені. Та я не зміг би вдруге пережити такого розчарування, як учора, тому повернувся спиною до моря і не оглядався, доки не полічив кілька разів до ста. Човен, як і раніше, прямував до острова. Я ще раз обернувся і якомога повільніше полічив до тисячі, а серце моє билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Тепер сумнівів не було: човен плив прямо до Іррайду!

Я більше не міг стримуватися і побіг на берег, а потім у воду, стрибаючи з каменя на камінь, доки можна було бігти. Просто диво, як я не втопився; коли мені довелося нарешті зупинитись, ноги мої дрижали, а в роті так пересохло, що я змушений був змочити його морською водою, перше ніж закричати.

Весь цей час човен наближався, і тепер я міг розглядіти, що це той самий човен, з тими ж таки двома рибалками, що й учора. Я впізнав їх по волоссю — в одного воно було ясно-русяве, а в другого — чорне. Але тепер у човні сидів ще й третій чоловік, який, судячи з його вигляду, був із людей заможніших. Тільки-но човен підійшов до острова на відстань, що дала змогу нам розмовляти, прибулі спустили вітрило й зупинились. Незважаючи на мої благання, вони не підпливали ближче: найбільше мене лякало те, що третій незнайомець захлинався від сміху, розмовляючи з першими двома і дивлячись на мене.

Потім він звівся на ноги й звернувся до мене. Незнайомець говорив довго й швидко, розмахуючи руками. Я відповів йому, що не розумію гельської говірки, і він дуже розгнівався. В мене закралася підозра, чи не вважає він, що говорить по-англійському. Прислухавшись уважніше, я розібрав слово «байдуже». Він повторив його кілька разів, але все інше говорив гельською говіркою, такою ж незрозумілою для мене, як грецька або гебрейська мови.

— Байдуже… — повторив я, щоб показати йому, що зрозумів ці слова.

— Так, так… так, так, — підхопив він, а потім глянув на своїх супутників, немов хотів сказати: «Я ж казав вам, що розмовляю по-англійському», і знову заговорив, як і перше, по-гельському.

Цього разу я зрозумів ще одне слово «приплив». Тоді в мене спалахнула іскра надії. Я згадав, що він весь час показував рукою на суходіл острова Россу.

— Ви хочете сказати, що коли скінчиться приплив?.. — закричав я і не зміг закінчити.

— Так, так, — зрадів він. — Приплив!

Тоді я повернувся спиною до їхнього човна (мій співрозмовник знову почав хихотіти), дібрався до берега, стрибаючи з каменя на камінь, і кинувся бігти по острову, як ніколи раніш не бігав. Через півгодини я дістався до берега затоки, побачив, що вона й справді перетворилась на невеличку калюжу, перебрів її, замочивши ноги не вище колін і з радісним криком ступив на берег більшого острова.

Людина, що виросла біля моря, й одного дня не залишалася б на Іррайді, бо то всього-навсього так званий припливний острівець. Двічі на добу з нього можна переходити на Росе і назад або по зовсім сухому дну, або, в крайньому разі, тільки замочивши ноги. Адже я сам бачив раніше, що вода в бухті то прибуває, то спадає, і навіть чекав відпливу, щоб зручніше діставати м'якунів, — тож я й сам, мабуть, швидко розгадав би секрет і врятувався, коли б посидів і поміркував, замість гніватися на свою недолю. І не диво, що рибалки не зрозуміли мене. Дивніше було те, що вони взагалі здогадались про мою жалюгідну нетямущість і повернулися до мене. Я страждав на цьому острові від голоду й холоду майже сто годин. Коли б не рибалки, я міг би померти через власну дурість. Та й так я заплатив за неї досить дорого не тільки минулими стражданнями, а й своїм теперішнім становищем: я був одягнений, як жебрак, ледве міг рухатись і дуже мучився від болю в горлі.

Мені доводилося зустрічати багато лихих людей і дурнів, і я певен, що кінець кінцем як ті, так і другі розплачуються за свої вчинки, тільки дурні розплачуються раніше.


Розділ XV ХЛОПЕЦЬ ЗІ СРІБНИМ ҐУДЗИКОМ. ПО ОСТРОВУ МУЛУ

Росе (частина острова Мулу), куди я тепер потрапив, виявився таким самим скелястим і пустельним, як і острівець, щойно залишений мною. Скрізь навколо виднілись верес та великі камені, а під ногами хлюпала багнюка. Може, тут і були дороги для тих, хто добре знав цю місцевість, але моїм єдиним дороговказом був власний нюх, а орієнтиром — вершина гори Бен Мор.

Я намагався йти в напрямку того місця, де так часто бачив з острова дим, і, незважаючи на втому та важкий шлях, годині о п'ятій чи шостій вечора підійшов до будинку в кінці невеликої западини. Це була низька довга будівля, складена з каменю насухо, без вапна й укрита дерням. На горбку навпроти будинку сидів на осонні старий чоловік і палив люльку.

З допомогою кількох англійських слів, які він знав, старий пояснив мені, що мої товариші по плаванню безпечно дістались до берега і наступного дня гостювали в нього.

— А ви не завважили серед них чоловіка в панському одязі? — поцікавився я.

Він відповів, що всі вони були зодягнені в плащі з грубого сукна, але один, той, що прийшов перший, мав на собі короткі бриджі та панчохи, тоді як на інших були матроські штани.

— Справді? — зрадів я. — Він був у капелюсі, з пір'їнами? Старий відповів, що той чоловік прийшов, як і я, простоволосий.

Спершу я подумав, що Алан, мабуть, загубив свого капелюха, але, згадавши про дощ, вирішив, що він, певно, сховав його під плащем. На цю думку я всміхнувся почасти тому, що мій друг лишився живий, а більше від згадки про те, як він дбає про свій одяг.

Раптом старий джентльмен ударив себе рукою по лобі й вигукнув, що я, очевидно, «хлопець із срібним ґудзиком».

— Правда! — здивувався я.

— От і чудово, — зрадів старий. — Мені доручено передати вам, щоб ви йшли за своїм другом на його батьківщину через Торосей.

Потім він розпитав про мої мандри, і я поскаржився йому на свою лиху долю. Житель півдня, напевно, засміявся б, слухаючи мене, але цей старий джентльмен (я називаю цього чоловіка джентльменом, судячи з його манер, бо зодягнений він був у якесь лахміття) вислухав мене поважно й співчутливо. Коли я закінчив свою сумну розповідь, він узяв мене за руку, завів у халупу (житло його й справді краще назвати халупою) і познайомив зі своєю дружиною, нібито вона була королевою, а я герцогом.

Ця добра жінка запросила мене до столу і поставила переді мною вівсяний хліб і холодну куріпку. Вона не відходила від мене, усміхалась і поляскувала мене по плечу, бо не знала жодного англійського слова, а старий джентльмен, не бажаючи відстати від неї, приготував мені міцний пунш із їхньої тамтешньої горілки. Квапливо поглинаючи їжу і п'ючи пунш, я все не міг повірити у своє щастя. Хоч хатина була Дірява, немов друшляк, а торфовий дим, що наповнював її, роз'їдав очі, вона здавалась мені палацом.

Від пуншу мене кинуло в піт, і я відчув, що не можу боротися з дрімотою. Добрі люди вклали мене спати, і лише другого дня, десь опівдні, я вирушив у дорогу. Горло вже майже не боліло, а поживна їжа й приємні новини цілком відновили мій добрий настрій. Старий джентльмен, хоч я й дуже наполягав, не взяв грошей і навіть подарував мені стареньку шотландську шапочку на голову. Але признаюся щиро: відійшовши від будинку, я старанно виправ його дарунок у придорожньому рівчаку.

Я подумав: «Коли всі дикі верховинці такі, як ці люди, то залишається тільки побажати, щоб мої земляки були ще дикіші».

Мало того, що я пізно вирушив у дорогу, мені довелося ще й блукати майже половину шляху. Я бачив багато людей: одні з них обробляли мізерні клаптики неродючої землі, які не могли прогодувати навіть кішку, інші пасли миршавих корів, не більших за віслюка. Після повстання в гірській Шотландії ходити у верховинській одежі заборонялося законом, і жителям цієї місцевості доводилось носити одяг низовинних шотландців, який їм дуже не подобався; я дивувався, бачачи їхнє незвичайне для ока вбрання. Дехто ходив голий, накинувши на себе тільки керею чи плащ, а штани носив на спині як непотрібний тягар; дехто зробив щось подібне до тартану,[70] пошивши з маленьких різноколірних клаптиків тканини плащі, які скидалися на пухові ковдри для старих жінок; інші ходили, як і раніше, в шотландських спідничках, але перетворили їх кількома стібками на короткі штанці на взірець голландських. Усе це заборонялось і каралося законом, причому закону додержувались суворо, сподіваючись таким чином знищити дух кланів. Але на такому віддаленому від морських шляхів острові на це звертали менше уваги, та й доносити було майже нікому.

Люд жив тут у великих злиднях, що було цілком зрозуміло відколи припинилися грабунки, а ватажки кланів не тримали більше відкритого столу. Всі шляхи (навіть такий звивистий путівець, яким я йшов) кишіли жебраками. Тут я знову завважив відмінність між моєю батьківщиною і цією частиною країни. Жебраки на півдні Шотландії, навіть ті, що мають патент на жебри, вклонялися й лестили вам; якби ви дали їм плек[71] і попросили решту, вони б дуже ввічливо повернули вам бодл. Але жебраки-верховинці трималися з великою гідністю, просили милостині лише на табаку (як вони самі запевняли) і ніколи не давали решти.

Звичайно, мене це не обходило, а тільки розважало дорогою. Куди гірше було те, що майже ніхто з них не розумів англійської мови, а коли й розуміли (якщо вони не належали до братства жебраків), не дуже охоче признавалися в цьому. Я знав, що мені треба потрапити в Торосей, і безліч разів повторював їм цю назву, але замість просто показати мені напрямок, вони заводили довгу нудну розмову по-гельському, а я стояв і слухав, наче дурник. Тому й не дивно, що я дуже часто збивався з дороги.

Нарешті близько восьмої години вечора, майже знесилений, я підійшов до самотнього будинку і попросився переночувати. Але мені відмовили; несподівано в мене майнула думка, що в такій бідній країні гроші повинні мати велику силу, і я показав одну з моїх гіней, затиснуту між вказівним і великим пальцями. Після цього хазяїн, який прикидався, що не розуміє англійської мови, і знаками проганяв мене від дверей, раптом заговорив по-англійському й погодився за п'ять шилінгів дати мені притулок і провести наступного дня до Торосея.

Тієї ночі я спав дуже неспокійно, побоюючись, щоб мене не пограбували. Але я боявся даремно, бо хазяїн будинку був не грабіжник, а тільки злидар нещасний і великий шахрай. Та й сусіди його виявились не багатші, бо вранці нам довелося йти п'ять миль до одного багатія (як висловився мій хазяїн), щоб розміняти гінею. Можливо, він і вважався багатієм на острові Мулі, але на півдні Шотландії на нього дивилися б як на злидаря, бо йому довелося віддати всі гроші, які знайшлися в домі, перевернути догори дном всю хату і ще й позичити в сусіда, щоб нашкребти двадцять шилінгів сріблом. Він залишив собі один шилінг, запевняючи, що не може обходитись без дрібних грошей, тримаючи таку велику суму під замком. Незважаючи на це, він був дуже люб'язний і балакучий, запросив нас обох пообідати з його сім'єю і приготував у гарній порцеляновій мисці пунш, після якого мій шахраюватий провідник так розвеселився, що відмовився йти зі мною далі.

Я розгнівався і звернувся по допомогу до багатія (його звали Гектор Маклін), у присутності якого я домовлявся зі своїм хазяїном і заплатив йому п'ять шилінгів. Однак Маклін, який теж чимало випив, заявив, що порядний джентльмен не має права вставати з-за столу, коли подано пунш, а тому мені нічого більше не залишалось, як сидіти й слухати якобітські тости та гельські пісні, доки всі перепилися й побрели, заплутуючись ногами, спати, хто до ліжка, а хто в клуню.

Наступного дня (четвертого дня моїх мандрів) ми прокинулись, коли не було ще й п'ятої години, але мій шахраюватий провідник одразу ж присмоктався до пляшки, і я цілісінькі три години витягав його з будинку, та й то, як ви побачите, на свою голову.

Поки ми спускалися в порослу вересом долину перед оселею містера Макліна, все йшло гаразд, хоч мій провідник весь час оглядався і на запитання, чому він так робить, тільки шкірив зуби. Та не встигли ми обминути пагорб і відійти від будинку, як він заявив, що Торосей прямо попереду і що мені треба прямувати до пагорба, на який він показав рукою.

— Мені це зовсім ні до чого, — сказав я у відповідь, — адже ви йдете зі мною.

Але нахабний шахрай відповів по-гельському, що він не розуміє англійської мови.

— Послухайте, чоловіче добрий, — звернувся я до нього. — Я чудово знаю, що ваша англійська мова то зникає, то вертається. Скажіть, як її вернути? Скільки вам ще заплатити?

— П'ять шилінгів, — заявив він, — і я доведу вас до Торосея. Подумавши трохи, я запропонував йому два шилінги, на що він квапливо згодився, але зажадав одержати гроші наперед. «На щастя», сказав він, та більше, мабуть, на моє нещастя.

Два шилінги діяли недовго: не пройшовши й кількох миль, він сів край дороги і роззувся, наче збирався відпочивати.

Я оскаженів.

— Що?! Ви знову забули англійську мову? Він нахабно відповів:

— Авжеж! Забув.

Тоді я не витримав і підняв руку, щоб ударити його, та він, вихопивши зі свого лахміття ножа, припав до землі й вишкірив на мене зуби, наче дикий кіт. Забувши про все на світі, я гнівно кинувся на нього, відштовхнув лівою рукою ніж, а правою вдарив чолов'ягу в обличчя. Я мав неабияку силу, до того ж дуже розізлився, а мій супротивник був дрібний на зріст. Від удару він важко впав переді мною на землю. На щастя, падаючи, він випустив з рук ножа.

Взявши ніж і його черевики, я побажав йому всього найкращого і рушив далі, залишивши провідника роззброєним і босим. Я весело прямував уперед, упевнений з багатьох причин, що справедливо покарав негідника. По-перше, він знав, що більше не одержить від мене грошей, по-друге, черевики в цій місцевості коштували лише кілька пенсів і, по-третє, ніж, який насправді виявився кинджалом, він носив протизаконно.

Через півгодини я наздогнав кремезного чоловіка в лахмітті, який, хоч і намацував шлях ціпком, пересувався досить швидко. Він був сліпий і відрекомендувався вчителем закону Божого, що мало б заспокоїти мене. Проте мені чомусь не сподобався похмурий і зловісний вираз його обличчя, а коли я пішов поруч з ним, то помітив, що з кишені його куртки виглядає сталева колодочка пістоля. Тих, хто носив такі речі, перший раз штрафували на п'ятнадцять фунтів стерлінгів, а вдруге висилали в колонії. Я ніяк не міг зрозуміти, навіщо вчителеві закону Божого потрібна зброя і що може робити з пістолем сліпа людина.

Я розповів про свого провідника, бо пишався власним учинком, а хвастощі взяли цього разу гору над обережністю. На згадку про п'ять шилінгів чоловік так обурився, що я вирішив за краще нічого не згадувати про два інші й радів, що він не може бачити мого засоромленого обличчя.

— Хіба це так багато? — спитав я, затинаючись.

— Надто багато! — вигукнув він. — Та я сам охоче проведу вас до Торосея тільки за чарку горілки. За ту ж ціну ви матимете ще й велике задоволення від товариства такої освіченої людини, як я.

Я зауважив, що не розумію, як може сліпий чоловік бути провідником, але на мої слова він гучно зареготав і відповів, що його ціпок служить йому очима, не гіршими від орлиних.

— Принаймні на острові Мулі, — додав сліпий, — де я знаю кожен камінь і кожен кущ вересу. Погляньте, — сказав він, помахуючи ціпком направо і наліво, немов для того, щоб запевнити мене, — там, унизу, тече річка, а трохи вище стоїть невеликий пагорб, на вершині якого лежить камінь. Майже біля підніжжя пагорба в'ється зеленою стрічкою поміж вересом дорога в Торосей, цією ж дорогою женуть худобу, тому вона така збита.

Мені довелося визнати, що все так і є, і я висловив своє здивовання.

— О-о, — протяг він. — Це ще не все. А чи повірите ви, що коли тут можна було до оголошення акту носити зброю, я міг навіть стріляти? А таки міг! — вигукнув він, а потім, зиркнувши скоса на мене, додав: — Якби у вас був пістоль, я показав би вам свою майстерність.

Я відповів, що не маю зброї, і відійшов далі від нього. Коли б він тільки знав, що саме в цей час із його кишені визирав пістоль, а на сталі колодочки вигравали сонячні промені! Та, на моє превелике щастя, він не знав цього, думав, що зброя добре схована, і безсоромно брехав далі.

Згодом він почав хитро випитувати, звідки я йду, чи я багатий і чи не можу розміняти йому п'ять шилінгів (запевняючи, що гроші лежать у нього в гаманці). Весь час він намагався підійти ближче до мене, а я, своєю чергою, тримався якомога далі від нього. Нарешті ми вибрались на зелену дорогу, що, звиваючись поміж вересом, перетинала пагорби в напрямку Торосея. Ми йшли, немов у шотландському танці, переходячи з одного боку дороги на другий. Моя перевага була настільки очевидна, що в мене піднісся настрій і я знаходив приємність у цій грі в піжмурки; але вчитель гнівався дедалі більше й більше, почав лаятися по-гельському і навіть намагався вдарити мене ціпком по ногах.

Тоді я попередив його, що в моїй кишені теж лежить пістоль, і, коли він не піде зараз через пагорб прямо на південь, я розтрощ