Аеніль [Дмитро Федорович Кузьменко] (fb2) читать постранично

Дмитро Кузьменко Аеніль

Присвячую Софії

Розділ 1 ЗАВІСА ТІНЕЙ

Молода жінка у викладацькій мантії квапилася тьмяним коридором підземелля Академії, яке було ледь освітлене кіптявим полум’ям смолоскипів. Грубий килим на підлозі приглушував кроки, однак вона щохвилини озиралася назад та поглядала у бічні проходи. Вочевидь не хотіла, аби її помітили. Обличчя сховане за каптуром, і лише зрідка спалахи вогню вихоплювали його з темряви. Вона мала біляве волосся й різкі, зовсім прості риси, але рухи й незворушний вираз очей виказували її благородне походження.

Підземелля цілковито безлюдні в такий пізній час. Жінка швидко збігла сходами ще глибше й зупинилася перед невеликими, однак важкими дверима. Знову озирнулася і, як тінь, прослизнула усередину кімнати.

У центрі невеликого приміщення були розташовані колом вісім постаментів зі смолоскипами. Вони горіли зеленим полум’ям, що відкидало химерні відблиски на гранітні стіни із висіченими там орнаментами: сцени полювання, військові паради — важко сказати, яке це мало відношення до Академії.

Жінка зайшла у центр кола, й факели відразу стали яскравішими. Вона простягла руки в різні боки, і її долоні опинилися над вогнем. Здавалося, що зелене полум’я проходить крізь них. Викладачка виглядала спокійною — для неї це звичний ритуал.

Полум’я спалахнуло яскравіше, й на обличчі жінки з’явилося занепокоєння. Вона тривожно глянула на свої руки. Долоні затремтіли, однак жінка продовжувала тримати їх над факелами.

Підлога всередині кола стала напівпрозорою й невдовзі зникла. На її місці була бездонна темінь. Залишився лише маленький виступ, на якому ледь помістилися ноги жінки. Одночасно в стіні кімнати з’явилися двері.

Викладачка швидко прибрала руки зі смолоскипів і обережно переступила із центру кола за його межі. Якийсь час вона стояла, здивовано розглядаючи свої почервонілі долоні, що продовжували тремтіти. Ще трохи і шкіра б обгоріла. Вона підійшла до дверей і щось промовила. Ті відчинилися, й жінка зайшла досередини.

Грубі кам’яні стіни кімнати ховалися за червоними гардинами. Вікон не було, як і всюди у підвалах, але світло могло проникати крізь тонкі канали у стінах, що підіймалися вгору. Вже занадто пізно, щоб звідти досягав хоч промінчик. У кімнаті горів лише один великий факел, і він добре її освітлював. Тут був холодний камін та кілька крісел, розставлених колом.

Чоловік років тридцяти нетерпляче походжав кімнатою. Його темне волосся вже було посічене сивиною. Він мав довгий рівний ніс, густі брови й пронизливі чорні очі. Природна смаглявість шкіри майже зникла за час багаторічного перебування в кам’яних стінах Академії.

Коли жінка зайшла, він зупинився й запитально глянув на неї.

— Ти запізнилась, вже початок першої. — У цьому холодному твердженні відчувалася роздратованість.

— Прошу вибачення, мене затримала учениця Івонна. Майстер Теїр попрохав, щоб я допомогла їй із захистом від чарів. У дівчини завтра інтернантський іспит. Я не могла йому відмовити.

Жінка теж була роздратована, але намагалася говорити спокійно.

— Я не розумію їх, Ірене. Вони не дозволяють тобі отримати звання майстра, але постійно звертаються по допомогу. Ти лише магістерка. Ти не зобов’язана це робити. Це навіть проти правил.

— Я зобов’язана. Майстре Елітісе, ви прекрасно це розумієте. За мною стежать, мені дорого коштувала довіра майстра Теїра. Я боюсь викликати у нього підозри.

— Мені здається, що ти швидше викличеш їх, якщо неухильно виконуватимеш всі його забаганки.

Жінка гордо підняла погляд і холодно відрізала:

— Я не виконую нічиїх забаганок. Я лише здійснюю накази керівників. У моєму становищі я не можу не робити цього.

Майстер Елітіс посміхнувся. Йому завжди подобалася ця впевненість, за якою ховаються глибокі сумніви. Він не став нічого говорити. Риси обличчя Ірене розгладилися, і вона теж усміхнулася.

— Давайте поговоримо про справу, а не про мене, — промовила вона тепліше.

Майстер сів у велике крісло біля незапаленого каміна. Її прохання він пропустив повз вуха.

— Я лише хочу, щоб ти швидше стала майстринею. Ти найсильніша серед нас, але вони зв’язали тобі руки. Я не стану лідером Клану, а майстер Стесагор вже надто старий — йому необхідна заміна.

— Лідером нашого Клану може бути лише ронеєць. У мені немає й краплі крові вашого народу. Я дуже ціную довіру, але ніколи не погоджуся на це. Я надто вірна Клану, щоби порушувати його правила. Не потрібно нічого змінювати. Я підтримаю лише вашу кандидатуру.

Жінка пояснювала неохоче й немов нерозумному учню. Їй була неприємна ця розмова. Чоловік вдавав, що не помічає її інтонації. Він продовжив:

— Це смішно, я простий алхімік, мені ніколи не стати магом. А ти вже досягла цього рівня. Тобі необхідний лише