Пісня з півночі [Тодось Осьмачка] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Осьмачка Тодось

Пісня з півночі

(Колоніальні настрої в

дореволюційній руській армії)

Лірична поема

Частина І.

Давно вже ніч свої пустелі

великі зорі висипа,

давно в бараці раби темні,

як під водою вічні скелі,

на нарах сонними лежать.

Висока стеля капа мокра,

бо люди дихають, сопуть...

а дума сльози із-над Волги

на поле рідне глухо котить,

де села сонячні ростуть.

Ой думи мої, зорі...

ген-ген буран од степу

до гір закотив небо

і вами у безодні,

неначе корогвами,

гойда понад снігами!

Колись мені мати

серпа одшукали,

жартуючи, жати

в степи виряджали,

а я був дитина —

й мале цуценятко

узяв у торбину

та й рушив до батька.

Із цуциком милим

у житі ганяли

і сонце в долини,

мов колесо, гнали.

А батько косили

у гонах під шляхом:

об сонячні жили

косою бряжчали...

Гукнули на мене

над свіжим покосом,

щоб я, мов шалений,

не бігав там зовсім.

І перепел знявся

із степу на вітер,

і сонце сховалось

у сірому пір'ї.

І цілий день літній

в повітці у яслах

із цуциком бідним

лежав я та плакав.

Язик його теплий

лизав мені губи,

мов щіточка, терпко

чесав мені чуба.

І я з його ласки

заснув, мов з купелі...

Прокинувсь — у яслах

уже було темно...

А мати стояли

мої наді мною

і зорі знімали

із неба рукою...

У чуб мій вплітали,

мов зерно в колосся,

ще й лоб цілували

в заплаканих росах.

Гей, мрії, демони лукаві,

нащо терзаєте мій дух —

важкі примари дня криваві

спиняють часу вічний рух.

І, я ж забув лиш на хвилину

про долю — муку мовчазну.

Забув, що у кайданах згину

під ніч похмуру та грізну.

Мене чужина приголубить.

на Волзі в дикому яру,

про волю пісню там затрубить

буран величний у бору.

А осінь пізняя заплаче

за юним згубленим життям,

і ворон хмарами прокряче

свій сум самотності полям.

Забув...

Та ти ходою кам'яною,

людино сіра, вартовий —

розвіяв дійсністю страшною

вінок думок мій польовий.

А ніч все тягнеться, як ріки,

і давить душу, мов піском...

Коли ж, коли ми вже розіб'єм

кайданом катові висок?!

Ой думи мої, зорі...

ген-ген буран од степу

до гір захопив небо

і вами у безодні,

неначе корогвами,

гойда понад снігами.

На тройці дзвонить схід за лісом:

зимовий день на лікті знявсь;

в бараці сон тумани віша,

народ заснув, як розіп'явсь.

Густе повітря душить груди...

У поле хочеться зітхнуть;

од поту мокрі раби... люди...

шукають вошей і хропуть.

А я качаюся на нарах,

ліса ввижаються мені;

лани кохані в світлих чарах

шумлять у серці в глибині.

Чи я побачу й ще Вкраїну,

Дніпро та жито на полях?..

Чи, може, тут, в Росії, згину,

Як пес забутий, у рядах?..

Мов стогін з кручі, крик приходить:

«Пора вставати!.. Уставай!..»

Загув, як бджоли, люд-невольник...

Як осінь плаче серед гаю,

заплакав сум людей-жовнірів

на цинівках соснових нар...

Так дикий ворон десь на вітрі

у вікна б'ється поміж рам...

Під лайку кадрових пригінчих

свою рушницю кожен взяв,

на муштру, мов на муку вічну,

пішов...

У тугу душу закував.

День ясний, тихий і морозний,

як срібні дзвони, голосний;

і, наче пан, стоїть вельможний,

закривши полами всю Волгу,

у шатах снігу ліс густий.

Сліпуче іскрами сіяють

долини, гори в далині;

буран спинив і зорі й хмари,

лежить на горах, позіхає —

в постелі білій крижаній.

На площі рівній та великій

шикують ротами людей:

команда, крики линуть дикі

в повітря тихе із грудей.

Ось роті нашій розітнулась

«Рівняйсь!» — команда крижана,

луна над лісом