У серпні сорок четвертого... [Володимир Богомолов] (fb2) читать онлайн

Володимир Богомолов У СЕРПНІ СОРОК ЧЕТВЕРТОГО… Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{З російської переклав Олександр Стаєцький}

_{Перекладено за виданням: Владимир Богомолов. Сердца моего боль. Москва, «Молодая гвардия», 1976}

Небагатьом, кому зобов'язаний дуже багато хто…

1. АЛЬОХІН, ТАМАНЦЕВ, БЛІНОВ

Їх було троє — тих, кого офіційно, в документах, названо «оперативно-розшуковою групою» Управління контррозвідки фронту. В їхньому розпорядженні була машина, пошарпана, старенька полуторка ГАЗ-АА, і шофер-сержант Хижняк.

Вимучені за шість діб інтенсивних, але марних розшуків, вони вже смерком повернулися до Управління, впевнені, що хоч завтрашній день зможуть відіспатись і перепочити. Однак тільки-но старший групи, капітан Альохін, доповів, що вони прибули, їм було наказано негайно вирушити в район Шиловичів і вести далі розшук. Через години дві, заправивши машину бензином і вислухавши за вечерею енергійний інструктаж спеціально викликаного командира-мінера, вони виїхали.

До світанку позаду залишилось понад сто п'ятдесят кілометрів. Сонце ще не сходило, та вже світало, коли Хижняк, зупинивши полуторку, став на підніжку і, перегнувшись через борт, розбуркав Альохіна.

Капітан — середній на зріст, худорлявий, з вицвілими білуватими бровами на засмаглому малорухливому обличчі — відкинув шинелю і, щулячись, підвівся в кузові. Машина стояла на узбіччі шосе. Було дуже тихо, прохолодно й росяно. Попереду, десь за півтора кілометра, маленькими темними пірамідками виднілися хати якогось села.

— Шиловичі, — сповістив Хижняк. Піднявши боковий щиток капота, він схилився до мотора. — Під'їхати ближче?

— Ні, — сказав Альохін, розглядаючись. — Годиться.

Ліворуч пробігав струмок з пологими сухими берегами. Праворуч від шосе за широкою смугою стерні та за чагарником тягнувся ліс. Той самий ліс, звідки десь годин одинадцять тому велася радіопередача. Альохін у бінокль з півхвилини розглядав його, а тоді став будити офіцерів, які спали в кузові.

Один із них, Андрій Блінов, русявий, років дев'ятнадцяти лейтенант, з рум'яними від сну щоками, одразу прокинувшись, сів на сіні, потер очі і, нічого не розуміючи, видивився на Альохіна.

Добудитися другого — старшого лейтенанта Таманцева — було не так легко. Він спав, з головою закутавшись у плащ-накидку, і коли його почали будити, ще дужче натягнув її, крізь сон двічі хвицнув ногою повітря і перевернувся на другий бік.

Врешті він прокинувся зовсім і, зрозумівши, що спати йому більше не дадуть, відсмикнув плащ-накидку, сів і, похмуро роззираючись темно-сірими очима з-під густих брів, які зрослися на переніссі, спитав, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Де ми?..

— Ходімо, — покликав його Альохін, спускаючись до струмка, де вже вмивалися Блінов і Хижняк. — Освіжися.

Таманцев глянув на воду, сплюнув далеко вбік і раптово, майже не торкнувшись краю борту, рвучко зметнувши своє тіло, вистрибнув з машини.

Він був, як і Блінов, високий на зріст, але ширший в плечах, вужчий у стегнах, м'язистіший і жилавіший. Потягуючись і похмуро розглядаючись довкола, він спустився до струмка і, скинувши гімнастерку, почав умиватися.

Вода була холодна й прозора, мов джерельна.

— Болотом тхне, — сказав, одначе, Таманцев. — Зверніть увагу, в усіх річках вода відгонить болотом. Навіть у Дніпрі.

— Ти, звичайно, менше, ніж на море, не згоден, — витираючи обличчя, усміхнувся Альохін.

— Атож!.. Вам цього не збагнути, — співчутливо подивившись на капітана, зітхнув Таманцев і, швидко обертаючись, начальницьким баском, але весело гукнув: — Хижняк, сніданку не бачу!

— Не галасуй. Сніданку не буде, — промовив Альохін. — Візьмете сухим пайком.

— Веселе життя!.. Ні поспати, ні поїсти…

— Давайте в кузов! — перебив його Альохін і, обертаючись до Хижняка, звелів: — А ти поки що погуляй…

Офіцери залізли в кузов. Альохін закурив, тоді, витягши з планшетки, розгорнув на фанерному чемодані новеньку крупномасштабну карту і, примірявшись, поставив над Шиловичами крапку олівцем.

— Ми зараз ось тут.

— Історична місцина! — пирхнув Таманцев.

— Помовч! — суворо сказав Альохін, і його обличчя стало офіційним. — Слухайте наказі.. Бачите ліс?.. Ось він. — Альохін показав на карті. — Вчора о вісімнадцятій нуль п'ять звідси виходив в ефір короткохвильовий передавач.

— Це що, все той самий? — не зовсім упевнено спитав Блінов.

— Той.

— А текст? — одразу ж поцікавився Таманцев.

— Припускається, що передача велася із цього ось квадрата, — ніби не чуючи його запитання, вів далі Альохін. — Будемо…

— А що думає Ем Фе? — враз спитав Таманцев.

Це було його звичне запитання. Він майже завжди цікавився: «А що сказав Ем Фе?.. Що думає Ем Фе?.. А з Ем Фе ви це прокачали?..»

— Не знаю, його не було, — відповів Альохін. — Будемо оглядати ліс…

— А текст? — наполягав Таманцев.

— Будемо оглядати ліс, — різкішим голосом, твердо повторив Альохін. — Потрібні сліди — свіжі, добової давності. Дивіться і запам'ятовуйте свої ділянки.

Ледь помітними лініями олівця він поділив північну частину лісу на три сектори і, показавши офіцерам та докладно пояснивши орієнтири, вів далі!

— Починаємо з цього квадрата — тут дивіться особливо пильно! — і рухаємося до периферії. Пошуки вести до дев'ятнадцятої нуль-нуль. Залишатися в лісі пізніше забороняю! Збір коло Шиловичів. Машина стоятиме десь у тому гайку. — Альохін витягнув руку; Андрій і Таманцев подивились, куди він показував. — Погони і пілотки зняти, документи залишити, зброю зверху не тримати! При зустрічі з кимсь у лісі діяти залежно від обставин.

Розстебнувши коміри гімнастерок, Таманцев і Блінов відв'язували погони; Альохін затягнувся і говорив далі:

— Ні на хвилину не розслаблюватися! Весь час пам'ятати про міни і про можливість раптового нападу. Не забувайте: в цьому лісі вбили Басоса.

Кинувши недокурок, він глянув на годинника, підвівся і наказав:

— Починайте!

2. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ^[1]

ЗВЕДЕННЯ

«Начальникові Головного управління військ по охороні тилу діючої Червоної Армії.

Копія: Начальникові Управління контррозвідки «Смерш»^[2] фронту.

13 серпня 1944 р.

Оперативна обстановка на фронті і в тилах фронту протягом п'ятдесяти діб від початку наступу (до 11 серпня включно) характеризувалась такими основними факторами:

— успішними наступальними діями наших військ і відсутністю при цьому суцільної лінії фронту. Звільненням усієї території БРСР і значної частини території Литви, які понад три роки були під німецькою окупацію;

— розгромом групи ворожих армій «Центр», до складу якої входило до 50 дивізій;

— засміченістю звільненої території численною агентурою контррозвідувальних та каральних органів противника, його лакузами, запроданцями і зрадниками Батьківщини, більшість яких, уникаючи відповідальності, перейшли на нелегальне становище, об'єднуються в банди, переховуються в лісах і на хуторах;

— наявністю в тилах фронту сотень розрізнених залишкових груп солдатів та офіцерів противника;

— наявністю на звільненій території різних підпільних націоналістичних організацій та збройних формувань; численними проявами бандитизму;

— перегрупуванням та зосередженням наших військ, які проводить Ставка, і намаганням противника розгадати задуми радянського командування, встановити, де і якими силами будуть завдані наступні удари.

Супровідні фактори

— багато порослої лісом місцевості, в тому числі великих масивів густих заростей, які є добрим захистом для залишкових груп противника, різних бандформувань та осіб, що ухилилися від мобілізації;

— велика кількість покинутої на полях боїв зброї, що дає змогу ворожим елементам легко озброюватись;

— слабкість, неукомплектованість відновлених місцевих органів Радянської влади та установ, особливо в низових ланках;

— значна розтягнутість фронтових комунікацій і велика кількість об'єктів, що потребують надійної охорони;

— виражений некомплект особового складу в військах фронту, через що важко одержувати підтримку від частин і з'єднань при проведенні операцій по очистці військових тилів.

Залишкові групи німців

Розрізнені групи солдатів та офіцерів противника в першій половині липня прагнули до однієї спільної мети: потай чи з боями просуваючись на захід, пройти крізь бойові порядки наших військ і з'єднатися зі своїми частинами. Однак 15–20 липня німецьке командування неодноразово шифрованими радіограмами передавало наказ усім залишковим групам, які мали рації і шифри, не форсувати перехід лінії фронту, а навпаки, залишаючись у наших оперативних тилах, збирати і передавати шифром по радіо відомості розвідувального характеру, і насамперед про дислокацію, чисельність і просування частин Червоної Армії. Для цього запропоновано, зокрема, використовуючи природні прикриття, вести спостереження за нашими фронтовими залізничними і шосейно-грунтовими комунікаціями, фіксувати потік вантажів, а також захоплювати одиночних радянських військовослужбовців, насамперед командирів, з метою допитувати їх, а потім знищувати.

Підпільні націоналістичні організації та формування

1. За наявними у нас даними, в тилах фронту діють такі підпільні організації польського емігрантського «уряду» в Лондоні: «Народовє сіли збройнє», «Армія Крайова»^[3], створена в останні тижні «Нєподлєглость» і — на території Литовської PCP, в р-ні м. Вільнюса — «Делегатура Жонду».

Ядро перерахованих нелегальних формувань складають польські офіцери запасу, поміщицько-буржуазні елементи і частково інтелігенція. Керівництво всіма організаціями здійснює з Лондона генерал Соснковський через своїх представників у Польщі: генерала «Бур» (графа Тадеуша Коморовського), полковників «Гжегожа» (Пелчинського) і «Ніль» (Фільдорфа).

Як установлено, лондонський центр дав польському підпіллю директиву про проведення активної підривної діяльності в тилах Червоної Армії, для чого наказано зберегти на нелегальному становищі більшу частину загонів, зброї і всі приймально-передавальні радіостанції. Полковник Фільдорф, який відвідав у червні ц. р. Віленський і Новогрудський округи, дав на місцях конкретні розпорядження — з приходом Червоної Армії: а) саботувати заходи військових і цивільних властей, б) здійснювати диверсії на фронтових комунікаціях і терористичні акти проти радянських військовослужбовців, місцевих керівників та активу, в) збирати і передавати шифром генералові «Бур» — Коморовському — та безпосередньо в Лондон відомості розвідувального характеру про Червону Армію та обстановку в її тилах.

У перехопленій 28 липня ц. р. дешифрованій радіограмі лондонського центру всім підпільним організаціям пропонується не визнавати створений у Любліні Польський комітет національного визволення і саботувати його заходи, зокрема мобілізацію до Війська Польського. Там же звертається увага на необхідність активно вести військову розвідку в тилах діючих радянських армій, для чого наказується встановити постійне стеження за всіма залізничними вузлами.

Найбільшу терористичну і диверсійну активність виявляють загони «Вовка» (р-н Рудницької пущі), «Крися» (р-н м. Вільнюса) і «Рагнера» (близько 300 чоловік) в р-ні м. Ліди.

2. На звільненій території Литовської PCP діють, переховуючись у лісах і населених пунктах, збройні націоналістичні бандгрупи так званої «ЛЛА», які іменують себе «литовськими партизанами».

Основу цих підпільних формувань складають «білопов'язочники» та інші німецькі прихвосні, офіцери і молодші командири колишньої литовської армії, поміщицько-куркульський та інший ворожий елемент. Координує дії вказаних загонів Комітет литовського національного фронту, створений за ініціативою німецького командування і його розвідувальних органів.

За свідченням арештованих учасників «ЛЛА», окрім здійснення жорстокого терору проти радянських військовослужбовців і представників місцевої влади, литовське підпілля має завдання вести оперативну розвідку в тилах та на комунікаціях Червоної Армії і негайно передавати добуті відомості, — для чого у багатьох бандгрупах є короткохвильові радіостанції, шифри і дешифрувальні блокноти.

Найхарактерніші ворожі прояви останнього періоду

(з 1 по 10 серпня включно):

У Вільнюсі та його околицях, переважно в нічну пору, вбито й пропало безвісти 11 військовослужбовців Червоної Армії, серед них 7 офіцерів. Там же вбито майора Війська Польського, який прибув у короткочасну відпустку, щоб зустрітися з рідними.

2 серпня підірвано і спалено водокачку на станції Бастуни.

2 серпня, о 4.00, в с. Калитанцях невідомі по-звірячому знищили сім'ю колишнього партизана, який нині перебуває в рядах Червоної Армії, Макаревича В. І. — дружину, доньку і племінницю 1940 р. н.

3 серпня в районі Жирмунів, за 20 км на північ від м. Ліди, бандгрупа власовців обстріляла автомашину — вбито 5 червоноармійців, тяжко поранені полковник і майор.

У ніч на 5 серпня в трьох місцях підірвано залізничне полотно між станціями Німан і Новоєльня.

5 серпня 1944 р. в с. Турчела (30 км на південь від Вільнюса) кинутою у вікно гранатою вбито комуніста, депутата сільської Ради,

7 серпня в районі села Войтовичі було вчинено напад із заздалегідь підготовленої засідки на автомашину 39-ї армії. Внаслідок чого вбито 13 чоловік, 11 із них спалено разом з машиною. Двох забрали в ліс бандити, які захопили також зброю, обмундирування і всі особисті службові документи.

6 серпня сержанта Війська Польського, який прибув у відпустку в с. Радунь, тієї ж ночі викрадено невідомими.

8 серпня на перегоні Ліда — Вільнюс пущено під укіс військовий ешелон з боєприпасами.

10 серпня, о 4.30, литовська бандгрупа невстановленої чисельності вчинила напад на волосний відділ НКВС у с. Сієсики. Убито чотирьох співробітників міліції, звільнено з-під варти 6 бандитів.

10 серпня в селі Малі Солешники розстріляно голову сільради Василевського, його дружину і 13-річну доньку, яка намагалася захистити батька.

Всього в тилах фронту за першу декаду серпня вбито, викрадено і пропало безвісти 169 військовослужбовців Червоної Армії. У більшості вбитих забрано зброю, обмундирування та особисті військові документи.

За ці 10 діб убито 13 представників місцевих органів влади, в трьох населених пунктах спалено приміщення сільрад.

У зв'язку з численними бандпроявами та вбивствами військовослужбовців нами і армійським командуванням значно посилені охоронні заходи. Наказом командуючого всьому особовому складу частин і з'єднань фронту дозволено виходити за межі розташування частин лише групами не менше трьох осіб і при умові наявності в кожного автоматичної зброї. Тим же наказом заборонено рух автомашин у вечірню і нічну пору поза населеними пунктами без належної охорони.

Всього з 23 червня по 11 серпня цього року включно ліквідовано (не враховуючи одиночок) 209 збройних груп противника та різних бандформувань, які діяли в тилах фронту, При цьому захоплено: мінометів — 22, кулеметів — 356, гвинтівок і автоматів — 3827, коней — 190, радіостанцій — 46, у тому числі 28 короткохвильових.

Начальник військ по охороні тилу фронту

генерал-майор Лобов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»^[4]

«Терміново!

Москва, Матюшину

На доповнення до №… від 7.08.44 р.

Розшукувана нами по справі «Німан» невідома радіостанція з позивними КАО (перехоплення від 7.08.44 р. було передане Вам негайно) сьогодні, 13 серпня, виходила в ефір із лісу в районі Шиловичів (Барановицька область)^[5].

Сповіщаючи записані сьогодні групи цифр шифрованої радіограми, наполегливо прошу Вас, зважаючи на те, що в Управлінні контррозвідки фронту немає кваліфікованих криптографів, пришвидшити дешифрування першого й другого радіоперехоплень.

Єгоров».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Начальникові Головного управління контррозвідки

«Смерш»

Спецповідомлення

Сьогодні, 13 серпня, о 18.05, спостережувальними станціями вдруге зафіксований вихід в ефір невідомої короткохвильової рації з позивними КАО, що діє в тилах фронту.

Місце виходу передавача в ефір визначається як північна частина Шиловицького лісового масиву. Робоча частота рації 4627 кілогерц. Записане перехоплення — радіограма, шифрована групами п'ятизначних цифр. Швидкість і чіткість передачі свідчать про високу кваліфікацію радиста.

До цього вихід рації з позивними КАО в ефір фіксувався 7 серпня ц. р. з лісу, що на південний схід від Стовпців.

Проведені в першому випадку пошукові заходи не дали позитивних наслідків.

Цілком імовірно, що передачі ведуться агентами, залишеними противником під час відступу чи перекинутими в тили фронту.

Не виключено, однак, що рація з позивними КАО використовується одною з підпільних груп Армії Крайової. Також не виключено, що передачі ведуться однією із залишкових груп німців.

Нами вживаються заходи, щоб встановити в Шиловицькому лісовому масиві точне місце виходу розшукуваної рації в ефір, знайти сліди і докази. Водночас робиться все можливе для виявлення відомостей, які б сприяли встановленню і затриманню осіб, причетних до роботи передавача.

На оперативне пеленгування рації у випадку її виходу в ефір націлені всі радіорозвідувальні групи фронту.

Безпосередньо у справі працює оперативна група капітана Альохіна.

На розшук рації та осіб, причетних до її роботи, нами орієнтовані всі органи контррозвідки фронту, начальник військ по охороні тилу, а також Управління контррозвідки сусідніх фронтів.

Єгоров».

3. ЧИСТИЛЬНИК^[6], СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ТАМАНЦЕВ, НА ПРІЗВИСЬКО СКОРОХВАТ

Зранку в мене був жахливий, просто-таки похоронний настрій — у цьому лісі вбили Льошку Басоса, мого найближчого друга і, мабуть, найкращого хлопця на землі. І хоч загинув він тижнів три тому, я цілий день мимоволі думав про нього.

Я виконував тоді завдання, а коли повернувся, його вже поховали. Мені розповіли, що на тілі було багато ран і тяжкі опіки — перед смертю його, пораненого, страшенно катували, мабуть намагаючись щось вивідати, кололи ножами, пекли п'яти, груди, обличчя. А тоді добили двома пострілами в потилицю.

В школі молодшого командного складу прикордонних військ майже рік ми спали на одних нарах, і його потилиця з такими знайомими мені двома вихорцями і закрученим рудуватим волоссям на шиї зранку стояла в мене перед очима.

Він воював три роки, а загинув не у відкритому бою. Десь тут його підстерегли, — так і невідомо хто, — підстрелили, певно, із засідки, мучили, пекли, а потім убили, — як ненавидів я цей проклятий ліс! Жадоба помсти — зустріти б і поквитатися! — з самого ранку володіла мною.

Настрій настроєм, а справа справою — не поминати Льошку і навіть не мститися за нього ми сюди приїхали.

Якщо ліс під Стовпцями, де ми шукали до вчорашнього полудня, війна ніби обійшла стороною, то тут було зовсім навпаки.

На самому початку, метрів за двісті від узлісся, я наткнувся на обгорілий німецький штабний автомобіль. Його не підбили, а спалили самі фріци: дерева тут геть затисли стежину, і їхати стало неможливо.

Трохи згодом я побачив під кущами два трупи. Точніше, смердючі скелети в напівзітлілому темному німецькому обмундируванні — танкісти. І далі на зарослих стежках цих глухих лісових хащ мені раз у раз траплялися поіржавілі гвинтівки й автомати без затворів, поплямовані кров'ю брудно-руді бинти і вата, покинуті ящики й пачки з патронами, порожні бляшанки з-під консервів і клапті паперу, фріцівські похідні ранці з рудуватим верхом із телячої шкури і солдатські каски.

Уже після полудня в найглухіших заростях я виявив дві могили десь місячної давності, які вже встигли осісти, з нашвидкуруч збитими березовими хрестами і написами, випаленими готичними літерами на світлих поперечинах:

Karl von Tilen

Major

1916–1944

Otto Mader

Ober-leutnant

1905–1944

Свої кладовища, відступаючи, вони найчастіше переорювали, знищували, боячись наруги. А тут, у затишному місці, позначили все, як має бути, видно розраховуючи ще повернутися. Жартуни, нічого не скажеш…

Там же, за кущами, валялися санітарні носилки. Як я й гадав, ці фріци тільки сконали тут — їх несли, поранених, десятки, а може, сотні кілометрів. Не пристрелили, як бувало, і не кинули.

За день я зустрів сотні найрізноманітніших ознак війни і квапливого німецького відступу. Не було в цьому лісі, мабуть, тільки того, що нас цікавило: свіжих — добової давності — слідів перебування тут людини.

Що ж до мін, то не такий страшний чорт, як його малюють. За весь день я наткнувся лише на одну, німецьку протипіхотну.

Я помітив тонкий сталевий дротик, що блиснув у траві, натягнутий упоперек стежки сантиметрів на п'ятнадцять над землею. Досить було мені зачепити його — і мої кишки та інші останки повисли б на деревах чи ще де-небудь.

За три роки війни всього бувало, але самому розряджати міни доводилося лічені рази, і на цю я вирішив не тратити часу. Позначивши її з двох боків палицями, я пішов далі.

Хоч за день мені трапилася тільки одна, сама думка, що ліс місцями замінований і кожної миті можна злетіти в повітря, весь час давила на психіку, створюючи якесь паскудне внутрішнє напруження, якого я ніяк не міг позбутися.

Після полудня, вийшовши до струмка, я скинув чоботи, розстелив на сонці онучі, вмився, перекусив. Напився і хвилин десять лежав, упершись піднятими ногами в стовбур дерева і думаючи про тих, на кого ми полювали.

Вчора вони виходили в ефір із цього лісу, тиждень тому — під Стовпцями, а завтра можуть з'явитися в будь-якому місці, за Гродно, під Брестом чи десь у Прибалтиці. Рація, що кочує з місця на місце, — Фігаро тут, Фігаро там… Виявити в такому лісі місце виходу — все одно що знайти голку в стозі сіна. Це тобі не мамин баштан, де кожен кавун знайомий і особисто симпатичний. І весь розрахунок, що будуть сліди, буде зачіпка. Дідька лисого — чому вони мають наслідити?.. Ми що, під Стовпцями не старалися?.. Землю носом рили! Вп'ятьох шість діб! А що з того?.. Як кажуть: з-під консервів дві бляшанки та плюс дуля для приманки! А цей масивчик і більший, і глухіший, і засмічений добряче.

Сюди б приїхати з тямущим псом, таким, як Тигр, що був у мене перед війною. Але це тобі не на кордоні. Побачивши службового собаку, кожен зрозуміє, що когось шукають, та й начальство собак не дає. Начальство, як і всі ми, дбає про конспірацію.

Під кінець дня я знову подумав: потрібен текст! У ньому майже завжди можна вловити хоч якісь відомості про район перебування розшукуваних і про те, що їх цікавить. Від тексту і треба танцювати.

Я знав, що з дешифруванням не ладилось і перехоплення передали в Москву. А в них дванадцять фронтів, військові округи і своїх справ по горло. Москві не накажеш, вони самі собі начальники. А з нас душу витрясуть. Це вже напевно. Давня пісенька — умри, а зроби!..

4. В ШИЛОВИЧАХ

Залишивши Хижняка з машиною в густому гайку поблизу села, Альохін занедбаним, порослим бур'янами городом вийшов на вулицю. Перший зустрічний — веснянкуватий хлопчина, що з самого ранку ганяв гусака біля криниці, — показав йому хату «старшини» сільради. Від сусідніх таких самих убогих, із замшілими стріхами хат її можна було відрізнити лише по тому, що замість хвіртки в тину були начеплені дверцята від німецького автомобіля. Сказав хлопчина і прізвище голови — Васюков.

Незважаючи на охлялого собаку, що хапав його за чоботи, Альохін пройшов до хати — двері були зачинені і замкнені зсередини. Він постукав.

Було чути, як у хаті хтось ходив. Минуло з півхвилини — в сінях почувся шурхіт, повільні важкі кроки, і тут же все завмерло. Альохін відчув, — що його розглядають, і, щоб той за дверима зрозумів, що він не переодягнений аківець і не «зелений», а росіянин, тихо заспівав:

Нарешті двері прочинилися. Перед Альохіним, дивлячись пильно і насторожено, спираючись на милиці і болісно кривлячись, стояв невисокий, років тридцяти п'яти чоловік з блідим обличчям, порослим рудуватою щетиною, в польському захисного кольору френчі й поношених штанях. Лівої ноги в нього не було, і штанина, криво підшита на рівні коліна, теліпалась вільно. У правій напівзігнутій руці він тримав наган.

Це й був голова сільради Васюков.

Через порожні, брудні сіни вони пройшли до хати, обставленої зовсім бідно: старе дерев'яне ліжко, струхлявілий тонконогий стіл і лава. Потемнілі рублені стіни, геть голі, на печі — подертий матрац і купа лахміття. На дощаному столі — глечик, тарілка з крихтами хліба і склянка з-під молока. Тут же, націлившись стволом у вікно, стояв німецький ручний кулемет. В узголів'ї ліжка, засланого поруділою солдатською шинелею, висів трофейний автомат. Повітря в хаті було кисле, важке.

Васюков схопив старий вишиваний рушник і витер лавку; Альохін сів. Не покидаючи милиць, Васюков опустився на ліжко і глянув вичікувально.

Альохін почав здалеку: поцікавився, які вьоски^[7] і хутори входять до сільради, як збирають хліб, чи багато чоловіків, як з тяглом, і задав ще кілька запитань загального характеру.

Васюков відповідав докладно, неквапливо, притримуючи лівою рукою куксу і час від часу болісно кривлячись. Він знав добре і місцевість, і людей, в його мові проскакували польські та білоруські слова; але за вимовою Альохін одразу визначив: «Не місцевий».

— Ви що, нетутешній? — влучивши хвилину, спитав капітан.

— Смоленський я. А тут у сорок першому попав в оточення і партизанив три роки. Так і залишився. А ви в яких справах? — в свою чергу поцікавився Васюков.

Альохін підвівся, дістав посвідчення про відрядження і, розгорнувши, подав його.

— «… для ви… ко… нання зав… дання коман… дування», — поволі прочитав голова. — Ясне питання! — оглянувши печатку, трохи згодом мовив він, повертаючи документ і зовсім, проте, не уявляючи, яке завдання може виконувати цей піхотний капітан з польовими погонами на вигорілій гімнастерці в Шиловичах, більше ніж за сто кілометрів від передової.

І Альохін, спостерігаючи за виразом обличчя Васюкова, зрозумів це.

Він озирнувся на перегородку і, почувши від Васюкова: «Там немає нікого», — подивився інвалідові-голові в очі й тихим голосом довірчо сказав:

— Я в справі постою… розквартирування… Можливо, й у вас стоятимуть… Не тепер, а ближче до зими… місяців через півтора-два, не раніше. Тільки про це поки що нікому!

— Ну, що ви, — з розумінням сказав Васюков, явно потішений довір'ям. — Хіба я не тямлю? І багато поставлять?

— Так, гадаю, в Шиловичах десь із роту. Це вже як командування вирішить. Моя справа ознайомитися з обстановкою, оглянути місцевість і доповісти.

— Роту — це можна. А більше не розмістиш, — мовив Васюков заклопотано. — Ви так і доповідайте — більше роти не можна. Адже їх доглянути треба. Я сам три роки служив, командиром відділення був, розумію. Солдатові в бою дістається, а вже на постої умови потрібні. А де ж їх узяти? — зітхнув він.

— А з водою як у вас?

— Що вода — її на всіх вистачить. І дров удосталь. А от з житлом кепсько. Майже скрізь — не підлога, а долівка, холодна.

— А дрова де берете? — спитав Альохін, намагаючись спрямувати розмову в потрібне русло.

— Там он, за шосе. — Васюков кивнув ліворуч, у бік грубки.

— А у вас же ліс поряд, — здивувався Альохін, показуючи в протилежному напрямку: його цікавив насамперед ліс і те, що з ним було пов'язане.

— Там, за шосе, хмиз іще німці заготували. Сухий, як сірники, і пиляти не треба. Його й возять, — пояснив Васюков. — А в цей ліс не ходять — заборонено!

— Чому?

— Тут німці, як відступали, певно, думали оборону тримати. Чи переслідування затримати хотіли. Одне слово, мін понатикали.

— Зрозумі-іло…

— Мусіть^[8] і небагато, але де і скільки — ніхто не, знає. В день, коли мене призначили, хлопченята туди полізли. По трофеї. І двох з самого краю — на шматки! Ми по узліссю одразу ж знаки розставили. Мовляв, ходити заборонено, міни! Так що наші, шиловицькі, в цей ліс — ані кроку! А з військовими була пригода.

— З якими військовими?

— Тут дівчата-зв'язківці в нас із тиждень стояли. Молоденькі, веселі — звісно, на відпочинку. А в лісі грибів, ягід повно. І от пішли вдвох, та й не вернулися…

— Давно це?

— Днів десять уже. Почали їх шукати — метрів за триста від краю лісу знайшли, он там. — Васюков поглядом показав на стіну, де висів автомат. — Згвалтували їх і вбили. Обмундирування забрали і документи.

— Хто ж убив?

— А хто знає… Потім приїхали енкеведе з Ліди. Прикордонники. На трьох машинах, з собаками. Оглядали ліс, перестрілка була — нібито знайшли когось і побили. А ще кажуть, хтось на міні підірвався. Але точно не знаю: прочісувати, значить, від нас почали, а більше не приходили. Певне, так лісом на Кам'янку й вийшли.

— Це, кажете, було з тиждень тому. А от останніми днями, вчора чи позавчора, ви тут незнайомих людей не зустрічали?.. Військових… не бачили? Я чому питаю, — пояснив капітан, — крім мене, послано ще три групи квартир'єрів. То якщо ми для постою ті самі села оберемо чи хутори, дурниця ж вийде.

— Зрозуміло… Ні, за квартири останніми днями не зверталися… А бачити двох командирів — учора бачив. Мусіть, із вашої частини, — невпевнено зауважив Васюков. — Але до мене вони не приходили.

— А де ви їх бачили, в селі?

— Ні. Я тут учора мирив одних. Тесінського і Семашка, За межу побилися. Пішли, значить, на поле, ось сюди. — Васюков рукою показав за спину. — Обміряли все, стовп укопали. Ну, і по справі, як ведеться, хліб-сіль: бімберу плящину розпили. Сидимо біля копичок, закушуємо. Бачу, від лісу ідуть двоє. Командири. Мусіть, із вашої частини.

— Коли це було, о котрій годині?

— Увечері. Перед заходом. Годині о восьмій десь…

— А які вони собою? На вигляд?

— Звичайні. Один старший ніби і кремезніший. Він попереду йшов. А другий — худий, молодший, видать, цей трохи вищий.

— Той, що старший, смаглявий такий, носатий! Це ж Лещенко! — радісно вигукнув Альохін, називаючи перше, яке спало на думку, прізвище. — Капітан! У хромових чоботях і в кітелі. У нього ще кашкет з шитим козирком.

— Там метрів двісті, якщо не більше. Хіба звання розгледиш? Та тільки в пілотках вони обидва і в гімнастерках. Це точно.

— Може, Ткачов і Журба? — ніби розмірковуючи вголос, промовив Альохін. — А вони що ж, з лісу вийшли? А речі в них із собою якісь були?

— Коли я побачив, вони йшли від лісу. А були вони там чи ні — не знаю. І речей не бачив. У одного, мабуть, плащ-накидка в руці, а в другого… ніби зовсім нічого.

— А ці, Тесінський і Семашко, бачили їх? Може, вони краще роздивилися?

— Ні, в мене очі зіркі. Якщо вже я не побачив, то ті й поготів. Це точно.

Вони порозмовляли ще хвилин десять; Альохін поступово з'ясував більшість цікавих для нього питань і міркував, чи їхати звідси прямо в Кам'янку, чи заглянути по дорозі на хутори, розташовані попід лісом.

Васюков, під кінець розговорившись, довірчо розповів про знайомого чоловіка, який має «апарата», і, бешкетливо усміхаючись, запропонував:

— Якщо доведеться вам тут стояти — з'їздимо до нього обов'язково! У нього первачок — дух забиває!

В Альохіна, до самогону досить байдужого, обличчя набрало того радісно-пожвавленого виразу, який з'являється в любителів хмільного, коли тільки запахне випивкою. Стримуючись, щоб не переграти, він опустив очі і згідливо мовив:

— Ну, якщо стоятимемо тут — щось зметикуємо. Неодмінно!

Він підвівся, щоб іти, — цієї миті купа лахміття на печі заворушилася. Глянувши здивовано, Альохін насторожився. Васюков з допомогою милиць підскакав до печі, підтягнувся як міг і, засунувши руку в лахміття, витяг звідти і швидко поставив на підлогу хлопчика років десь двох з половиною, білочубого, в праній-перепраній сорочині.

— Синок, — пояснив він.

Визираючи з-за батькової ноги і потираючи кулачком ясні голубуваті оченята, хлопчик кілька секунд розглядав незнайомого військового і раптом усміхнувся.

— Як тебе звати? — лагідно і весело спитав Альохін.

— Палтизан! — сміливо відповів малий.

Васюков, посміхаючись, одступився вбік. І тільки тепер Альохін помітив, що в хлопчика немає лівої руки: з короткого рукавця сорочини виглядав незвичайно маленький червоний обрубочок.

Альохін був не сентиментальний і за війну набачився всілякого. Та все ж його пройняв пекучий жаль, коли побачив цього крихітного каліку, що з такою щирою усмішкою зазирав йому в очі. І, не стримавшись, він промовив:

— Як же це, га?

— В загоні був. У Налібоках затисли нас — осколком міни зачепило, — зітхнув Васюков. — Ану, вмиватися! — звелів він синкові.

Хлопчина проворно шмигнув за перегородку.

— А жінка де? — поцікавився Альохін.

— Покинула. — Переставивши милиці, Васюков повернувся спиною до Альохіна і ступив за перегородку. — В місто втекла. З фершалом…

Спираючись на милицю і нахиляючись, він лив воду з кварти, а малий, стоячи над облущеною емальованою мискою, старанно і квапливо тер замурзане личко долонькою,

Альохін в душі вилаяв себе — про жінку питати не треба було. Відповівши, Васюков замовк, замкнувся, і обличчя в нього стало похмурим.

Умившись, хлопчик швиденько втерся тим самим рушником, яким батько витирав лаву для Альохіна, і спритно натягнув маленькі, зазеленені бур'яном трусики.

Його батько тим часом мовчки і не дивлячись на Альохіна, відрізав окраєць хліба, всунув його в чіпке синове рученятко і, знявши зі стіни автомат, почепив собі на груди.

Альохін вийшов першим і вже ступав по росяній траві, коли, почувши позаду здавлений стогін, рвучко обернувся. Васюков, зціпивши зуби і заплющивши очі, стояв, прихилившись до одвірка. Перлинки поту виступили на його хворобливому обличчі. Дитя, що біля самого порога стало до вітру, завмерло і, закинувши голівку, злякано, не по-дитячому заклопотаними очима дивилося на батька.

— Що з вами? — кинувся до Васюкова Альохін.

— Нічого… — розплющивши очі, прошепотів Васюков. — Рана… відкрилася… Вже третій день… Видно, кістка назовні виходить… — Ниє, сили нема. А тут зачепив милицею — аж в очах потемніло…

— Вам треба в госпіталь! — рішуче заявив Альохін, уже розмірковуючи, як це краще влаштувати. — Про машину я потурбуюся, вас сьогодні ж одвезуть у Ліду!

— Ні, не можна, — похитав головою Васюков і, затиснувши милицю під пахвою, поправив автомат.

— Ви що, за дитину боїтесь — залишити ні з ким?

— Ні… А в госпіталь не можу! — Кривлячись від болю, Васюков переставив милиці й рушив, викидаючи вперед ногу і підскакуючи за кожним кроком. — Сільраду залишити не можна.

— Чому? — Альохін, спритно відчинивши хвіртку, пропустив Васюкова вперед. — У вас заступник є?

— В армію забрали… Нікого нема… Секретар — дівча. Нетямуще. Нізащо не можу. Розумієте — не можу! — спираючись на милиці, Васюков став посеред вулиці і, оглянувшись, майже пошепки сказав: — Банди об'явилися. Позавчора прийшло в Соломенці чоловік сорок. Голову сільради вбили, і дочку, й жінку. А печатку забрали…

Про банди Альохін знав, але про випадок у Соломенцях не чув. А це село було поблизу, і Альохін подумав, що в лісі, де вони будуть вести пошуки, можна напоротися не лише на міни чи на дрібну групу, але й на банду — дуже просто.

— Як же мені в госпіталь? — вів далі Васюков. — Та я тут як на посту! Сам-самісінький — і печатку передати нікому. На мене вся вьоска дивиться. Ляжу в госпіталь, а подумають: злякався, втік! Ні-і! Не можу… Я тут — Радянська влада, розумієте?

— Розумію. Я тільки думаю: ну а в разі чого — що ви зможете?

— Все! — впевнено мовив Васюков, і обличчя його зробилося злим. — Партійний я — живим не дамся!

Їх наздогнали дві жінки, босі, в хустинках, і, кинувши звичне: «День добрий», — пішли збоку, трохи відставши: видно, їм потрібен був голова, та говорити з ним при Альохіні вони не хотіли чи не зважувалися.

Біля завулка Альохін попрощався з Васюковим, той намагався усміхнутися і тихенько, ніби винувато чи скрушно, сказав:

— І який з мене голова: грамоти — три класи. А ніде не дінешся — іншого нема!

Відійшовши кроків тридцять, Альохін озирнувся, Васюков ступав посеред вулиці, підскакуючи на милицях, на ходу розмовляючи з жінками. Позад нього, намагаючись не відстати, бігло хлопченя з окрайцем, затиснутим у руці.

5. ЧИСТИЛЬНИК-СТАЖЕР, ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ АНДРІЙ БЛІНОВ

Ліс цей із вузькими зарослими стежками та великими ділянками непролазного глушняку місцями мав дикуватий вигляд, проте зовсім не був неходжений, яким здавався збоку, — він був неабияк засмічений і запоганений війною.

Розкладені трупи німців, в обмундируванні різних родів військ, ящики з боєприпасами і солдатські ранці, пожовклі клапті газет, надрукованих готичним шрифтом, і порожні пачки від сигарет, фляги і котелки, пляшки з-під рому, поіржавілі гвинтівки й автомати без затворів, спалений мотоцикл з коляскою, міномет без прицілу і навіть німецька дивізійна гармата, хтозна-яким чином затягнута в глибину лісу, — чого тільки не траплялося на дорозі Андрієві.

Все це явно не мало стосунку до того, що його цікавило, — він проходив мимо, не зупиняючись.

Єдине, що на хвилину привернуло його увагу в першій половині дня, — давній, розкладений труп в напівзітлілій білизні, з обривком товстої мотузки на шиї. Явно повішений чи задушений — хто?.. ким?.. за що?..

Так багато грибів і ягід, як у цьому безлюдному лісі, Андрій ніколи ще не бачив. Сизуваті розсипи чорниці, темні, перестиглі суничини, мабуть, надзвичайно солодкі, — він не зірвав жодної, давши собі слово наїстися їх тільки після того, як щось виявить.

Але свіжих — добової давності — слідів людини в цьому лісі не було. Ні відбитків ніг, ані розірваної павутини, ні залишків їжі чи багаття, ні погнутих стебел чи вим'ятої трави, ні недавно обламаних гілок, ні якихось інших слідів — нічогісінько.

Над лісом і неначе над усією землею стояла чарівна тиша. В спекотливому тьмяно-блакитному небі не з'являлося ні хмаринки. Як тільки він опинявся на сонці — гарячі промені припікали в голову, пекли крізь гімнастерку плечі й спину.

В полудень, сівши на кілька хвилин у затінку на березі струмка, Андрій з'їв шматок консервованої ковбаси із скибкою чорного хліба, напився, умив обличчя і, перемотавши онучі, далі вів пошуки.

Про міни він не забував ні на мить, але натрапив на них тільки в одному місці — біля розвилки лісових доріг.

Він здаля помітив пляму висохлої, зжовклої трави завбільшки як чимала носова хусточка. Підійшов, звично ліг поруч, зняв дерн, обережно розколупав землю, пальцями обмацав краї ямки і внизу, — хвилини через дві «шпрінг-міна», звичайна німецька протипіхотна S-34, без детонатора, вигвинченого Андрієм, валялася за кущем.

Він пройшов не більше двадцяти метрів, коли побачив попереду на зеленому фоні трави таку саму жовту пляму.

Вчорашній інструктаж був йому зовсім не потрібен. У полку на Смоленщині та Вітебщині Андрієві довелося розрядити сотні, а може, тисячі таких мін із детонатором натискної і натяжної дії, звичайних і з різними «сюрпризами». Він міг знешкоджувати їх у темноті, із заплющеними очима і робив це тепер, після восьми годин безрезультатного блукання по лісі, з почуттям помітного вдоволення. Він розряджав четверту, коли подумав: а навіщо все це? Для чого?

Якщо там, на передовій, зняті міни були показником бойових дій взводу і його самого як командира, то тут вони нікого не цікавили, бо не мали стосунку до справи — до розшукуваної рації та агентів. Вони були тільки особливістю місцевості, де велися пошуки.

І, подумавши про це, він не витрачав більше на них часу і дві останні просто помітив тичками, а розряджати не став.

І знову йшов, уперто переставляючи ноги в густій лопушистій траві. Пробираючись незайманими заростями, весь час розсовував руками гілки, обривав розпашілим обличчям павутиння, пролазив попід нижніми сучками. Намагаючись нічого не пропустити, безперервно крутив головою, від чого боляче нила шия. Пістолет, що став незвичайно важким, відтягував кишеню і розтирав стегно, мокрі від поту гімнастерка й штани липли до тіла, жаром горіли в чоботях натруджені ноги.

Йому, як і його товаришам, тижнями доводилося спати чотири-п'ять годин на добу. Постійне недосипання виснажувало навіть двожильного Таманцева; а Блінов часом просто падав з ніг, і зараз він був у тому паскудному стані, коли хочеться тільки спати: впасти будь-де і спати, спати й спати. Насилу переборюючи себе, спотикаючись стомленими ногами об оголене подекуди коріння, він уперто йшов далі такими схожими одна на одну зарослими стежинами…

6. СТАРШИЙ ГРУПИ КАПІТАН АЛЬОХІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

Перший день нічого, по суті, не дав.

Крім Шиловичів, я побував іще в Новосілках і в Кам'янці — селах, що прилягають до Шиловицького лісу з протилежного боку, — і на двох десятках довколишніх хуторів.

Ті, кого ми шукали, навряд щоб сиділи в лісі. Могло бути, що вчора чи позавчора вони пробралися туди, а після передачі, не гаючись, одразу ж зникли; цілком можливо, що на підступах до лісу хтось бачив їх.

Двоє невідомих, яких помітив Васюков, без сумніву, заслуговували на нашу увагу, однак брати їх за робочу версію слід було з істотнимизастереженнями. По-перше, Васюков не бачив, з'явилися ті двоє з лісу чи йшли до того попід ним, — можливо, в лісі вони й не були? По-друге, передача велася з ділянки, ближчої до Новосілків, ніж до Шиловичів, і, щоб покинути масив і якнайшвидше віддалитися від місця виходу рації в ефір, розумніше було не йти через весь ліс, а, не гаючись, вибратись там на людне шосе і сісти на попутну машину. І, по-третє, — для нас найприкріше, — Васюков бачив невідомих на значній відстані, не розгледів і не зміг хоча б приблизно змалювати їхню зовнішність.

Я легко знаходжу спільну мову з селянами, а цікавило мене просте і, здавалось би, невинне питання: кого із незнайомих людей зустрічали чи бачили останніми днями під лісом і поблизу нього. Зрозуміло, я не розпитував про це прямо — як і завжди, доводилося конспірувати.

Я переговорив, мабуть, не менше ніж з півсотнею людей — в основному — з жінками, старими людьми й підлітками — думаю, з них лише двоє — колишні партизани — були зі мною по-справжньому відверті; всі інші дивилися насторожено і казали, що нічого не знають.

— Темний народ, затурканий, — скаржився мені в Ліді начальник міліції. — Західняки, звісна річ. Слова з них не витягнеш…

Такі балачки я чув не раз, і доля істини в тому була, проте я добре розумів і цих «темних» людей.

За п'ять останніх років тут чотири рази круто мінялося життя: спочатку санаційна Польща, потім — приєднання до Радянської Білорусії, далі війна — прийшла вона сюди на другу добу — і кривава німецька окупація і, нарешті, знову — вже другий місяць — Радянська влада.

Та ще й, крім офіційних сил, були досить дійовими й нелегальні. Під час окупації в лісах хазяйнували партизани, а тепер шастали різні банди, залишкові групи німців, траплялися й дрібні ватаги звичайних дезертирів.

У діях ворожих нелегальних сил було і спільне — раптовість появи, жорстокість, нехтування людським життям, були і свої особливості. Аківці, влаштовуючи засідки, обстрілювали на дорогах автомашини, вбивали насамперед військовослужбовців, встрявали в бої навіть з невеликими підрозділами Червоної Армії. «Зелені» — банди литовських націоналістів, — навідуючись з півночі, чинили розправу над комуністами і сільрадівцями, вирізуючи часом без розбору цілі сім'ї, нещадно грабували селян; німці й власовці були обережні, в села звичайно не заходили, нападали тільки в лісах, на глухих дорогах і на хуторах, не залишаючи, проте, живим жодного свідка: вони намагалися не виявляти себе, щоб уникнути можливого переслідування і знищення.

З усіма цими страшними силами місцеві жителі опинялись, як правило, сам на сам; вони жили в постійному страхові перед усіма пришельцями, ждучи від кожного тільки насильства, пограбування або смерті й не без підстав вважаючи, що короткий язик — хоч якась та запорука спокою і власної безпеки. А моя форма навряд чи їх у чомусь переконувала, оскільки наше армійське обмундирування використовували і аківці, і «зелені», і власовці, і навіть німці.

Відбутися мовчанкою іноді намагались навіть місцеві службові особи.

Досить характерна розмова відбулася в мене у Кам'янці.

Обов'язки голови сільради там виконував старий носатий селянин — білорус із ріденькими, вицвілими вусами і цигаркою в зубах. Сидячи за столом, посеред порожньої, брудної хати, він захоплено грав у шашки з довготелесим підлітком — розсильним — і навіть не приховав свого невдоволення, що їм перешкодили.

Троє дідів, озброєних німецькими гвинтівками, охороняли сільраду знадвору. Вони ввалились услід за мною і мовчки спостерігали, як «старшина» перевіряв мої документи, потім, потупцявшись, вийшли разом з хлопцем.

Як і в Шиловичах, я відрекомендувався представником по розквартируванню і разом із посвідченням про відрядження показав не червону книжечку з написом, — що відлякував, «Контррозвідка «Смерш», а офіцерське посвідчення.

Старий здався мені простуватим і балакучим, але це тільки на перший погляд.

Він справді охоче говорив на різні загальні теми, наприклад про хліб і дорожнечу, про нестачу чоловіків чи тягла, на що поскаржився тричі, видно побоюючись, що я попрошу підводу. Та за час нашої розмови він умудрився не назвати майже жодного прізвища, ані словом не обмовився про банди, наче їх і не було; тим часом у мене склалася думка, що саме їх він найдужче боявся.

Він спритно ухилився від розмови про тих, хто співробітничав і втік з німцями, а на запитання про Шиловицький ліс коротко відповів: «Ми туди не ходимо». І почав про інше.

У мене була розрахована кожна хвилина, а він довго розказував, і я мусив слухати, як діти його сусідки, пустуючи, мало не спалили хату чи як молодиця, котру звали Феофіною, народила навесні двійню, причому в дівчинки біле волоссячко, а в хлопчика — чорне, і чого б це так?

Він весь час по-простацькому, добродушно посміхався і чадив їдучим самосадом, а його обличчя, здавалось, промовляло: «Зрозумій, ти приїхав і поїхав, а мені тут жити!»

Після Кам'янки я заглянув на хутори, що тулилися до Шиловицького масиву з північного заходу.

Самотні хати з надвірними прибудовами тяглися вздовж лісу на значній відстані одна від одної, кожна посеред своїх городчиків, гайків і маленьких нив. Я заходив у всі, де були господарі, та не почув і не побачив нічого для нас цікавого.

Хижняк мав на другу годину під'їхати і в умовленому місці чекати мене. На початку третьої я подався до шосе, щоб залишити в машині погони, пілотку й документи і йти в ліс обстежувати свою ділянку.

Я квапливо пробирався ліщиною, коли вловив вухом, що позаду наближаються кроки. Оглянувся — нікого. Прислухався — мене, без сумніву, хтось наздоганяв. Зсунувши на ходу запобіжник ТТ, я запхнув пістолет у кишеню штанів і, вибравши зручне місце, вмить сховався за кущем.

Незабаром я побачив того, хто спішив за мною слідом. Ліщиною швидко йшов, майже біг, чорноволосий горбатий чоловік, приземкуватий, хирлявий, років сорока, у вишурканому піджаку і в таких самих стареньких, з великими латками на колінах і ззаду штанях, заправлених у брудні чоботи.

З цим селянином я розмовляв не більше години тому в його хаті, де, крім нього, тоді ще були дві жінки, як я зрозумів, дружина й теща. Я помітив, що перед моїм приходом між ними щось сталося, лайка чи серйозна сварка. В обличчях усіх трьох прозирала якась стривоженість чи роздратування. В жінок, особливо в старшої, були червонуваті, з підпухлими повіками, явно заплакані очі. Сам горбань дивився з погано приховуваною боязню; він говорив по-польськи, відповідав коротко, тихо, весь час повторюючи: «Нє розумєм», «Нє вєм»^[9].

Зараз, минувши мене, він ступив ще з десяток кроків, зупинився і прислухався, певно намагаючись угадати, де я дівся. Тоді обернувся, побачивши мене, злякано здригнувсь і збентежено промовив:

— День добри…

— День добрий, — спокійно відповів я, хоч ми з ним уже віталися і логічно треба було б спитати: «Чого вам від мене треба?»

Без сумніву, він біг за мною. Я дивився вичікувально. Краплини поту блищали на його неголеному розгарячілому обличчі; випуклі спотворені груди дихали часто й збуджено. Його грубі чоботи до краю халяв були забруднені висохлим гноєм.

— Пан товариш… — злякано оглянувшись, почав він, тут же змовк і знову прислухався. — Пан офіціер…

* * *

Він говорив по-польськи, схвильовано збиваючись, напівпошепки; дуже багато чого я не розумів, весь час перепитував і хвилин за тридцять нашої розмови насилу збагнув суть справи.

Розповідаючи, він раз у раз оглядався чи, подавши мені знак, замовкав і напружено прислухався. Я двічі поцікавився причиною його неспокою, та обидва рази він, мабуть не розуміючи, лише спантеличено знизував плечима.

Розставшись із ним і прямуючи до машини, я обмірковував його розповідь.

Те, що я зміг зрозуміти, виглядало так.

Вчора на світанку він, Станіслав Свирид, розшукуючи корову, що не повернулась увечері до двору, побачив недалеко від краю Шиловицького лісу трьох чоловіків у радянській військовій формі. Вони пройшли поблизу один за одним, та він причаївся в ялиннику, і його не помітили. В передньому він упізнав Павловського Казимира, двох інших бачив уперше.

За словами Свирида, під час окупації цей Павловський служив німцям десь під Варшавою, нібито в поліції, на якійсь відповідальній посаді; в кожному разі, отримував великі гроші. (Про великі гроші, як мені здалося, з відтінком заздрощів, Свирид згадав тричі). Неодноразово Павловський навідувався до свого батька, який жив на сусідньому хуторі; був він завжди в цивільному і в капелюсі, та, як запевняв Свирид, ніби мав офіцерський чин і нагороди від німців.

Як розповідав Свирид, батько Павловського, за національністю німець, зараз заарештований, сидів у Ліді, а рідна тітка жила в Кам'янці.

Власне, по лісах у різних бандах бродили і колишні поліцаї, і всілякі полигачі, що не встигли втекти з німцями. Займалися ними місцеві органи й маневрені групи військ НКВС, а нас вони цікавили лише настільки, наскільки становили небезпеку для армії і тилів фронту.

Насторожувало в цій історії інше.

Публіка в бандах збиралася неоднорідна, одягнена й озброєна досить строкато. А Свирид запевняв, що ці троє були мало не в однаковому нашому офіцерському обмундируванні, до того ж у двох напевне були радянські автомати.

І друге. Під час відступу німців поліцаї звичайно відходили з ними на захід. А Павловський, який служив десь під Варшавою, навпаки, опинився чомусь кілометрів за двісті на схід, по цей бік фронту, — яким чином? Водночас я розумів, що його перебування поблизу Шиловицького масиву за тринадцять годин до виходу розшукуваного передавача в ефір могло бути і чистою випадковістю.

Мене цікавило, чим був так стурбований Свирид і чому в себе в хаті він відмовчувався, а потім, очевидно, стежив за мною, наздогнав і все розповів.

Багато чого про Павловського ще треба було дізнатися, перевірити й уточнити; і в Ліді, і тут, на місці, — не відкладаючи. Та зараз я не міг гаяти навіть хвилини: мене чекав ліс.

7. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

Трапився йому на очі старий дуб: невелике дупло таємниче чорніло в стовбурі дерева десь за метр в Андрія над головою. Кілька секунд він стояв, розмірковуючи. «А раптом?..» Підскочивши, ухопився за край дупла, підтягнувся і, впираючись пругами підошов у кору, засунув руку — трухлятина, гнила трухлятина. Цієї ж миті нога зісковзнула, і він полетів додолу, мало не зламавши руку і до крові обдерши зап'ястя.

Якщо зранку цей глухуватий, не вартий уваги ліс здавався йому особливим і значним, уявлявся саме тим місцем, звідки велася передача, якщо вранці Андрій був сповнений певності й надій, хвилювався і чекав, то надвечір з кожною годиною він усе менше вірив, що вдасться що-небудь виявити.

Та й справді, чи легко знайти серед такого масиву сліди тих, хто радирував, і чому вони повинні були наслідити, — це ж зовсім не обов'язково. І ще — наскільки точно встановлено місце виходу; Андрій знав, що справжнє розташування запеленгованої рації буде завжди трохи збоку від умовно знайденого і що похибки відхилення при пеленгуванні можуть іноді досягати кількох кілометрів.

Найбільше його пригнічувало відчуття своєї неповноцінності. Якщо до поранення, в полку на передовій, він був не гірший за інших командирів взводів, а то й кращий, то тут, у групі, він був між трьома найслабший за досвідом, умінням і, природно, за результатами. І хоч як він старався, та врешті щоразу виявлявся так чи інакше утриманцем Альохіна й Таманцева, і думка про це весь час гнітила його.

Коли сонце схилилося до обрію, він пішов на схід, щоб до темноти вийти на Шиловичі, і невдовзі забрів на широке болото, покрите мохом, іржею та низькорослою вільшиною.

Не відхиляючись від визначеного напрямку, він далі брів навпростець, а ноги грузли все глибше, іржава, гнила вода набиралася в халяви.

Він напружено пригадував карту. Болота в цьому місці, здається, й не було позначено, чи просто він не звернув уваги. Ліс виднівся довкола приблизно на однаковій відстані, треба було тільки вирішити, як краще вибратися.

Він розглядався, коли почув віддалік дві короткі автоматні черги й одразу ж одиночні постріли, і насамперед подумав про Альохіна й Таманцева. Не гаючи й секунди, він кинувся праворуч, у той бік, де стріляли, насилу висмикуючи ноги й проклинаючи і це болото, і свою невдатливість. На ходу він весь час прислухався, сподіваючись почути умовний сигнал манком: «Потрібна допомога!», але над лісом знову запанувала тиша. Що там сталося?.. Ні в Альохіна, ні в Таманцева не було з собою автоматів — хто ж стріляв перший? Хто і в кого?.. Невже Альохіна чи Таманцева підстерегли, як Басоса?..

Знемагаючи від утоми, він вибрався на край болота, грунт під ногами став твердіший, чоботи грузли тільки до кісточок. За вузькою смугою гіллястого вільшняка здіймалися великі дерева. Квапливо продираючись крізь кущі, Андрій вискочив на маленьку галявинку, зарослу осокою, і ліворуч під кущами помітив джерельце, що било з-під землі; воно було обкладене чорними, наче обвугленими, корчами, наполовину встряглими в землю.

Ставши на коліна над ковбанькою, Андрій припав до води і жадібно пив, заразом квапливо вмиваючи розпашіле обличчя. Студена прозора вода відгонила болотом, од неї дуже щеміли зуби.

Він випростався на корчі, прислухався і вмить завмер від несподіванки… На темній болотній землі, кроків за три від себе, він побачив те, що шукав цілий день і про що можна було тільки мріяти: свіжі відбитки армійських чобіт, свіженькі, ще не встигли й вивітритися…

8. СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ТАМАНЦЕВ

Було вже близько шостої; часу до повернення залишалося небагато, і він вирішив зайти на покинуту смолярню, що була десь кілометрів за два південніше, його тягло туди з самого ранку, мабуть, тому, що самотні будівлі посеред лісу чи десь у безлюдному місці завжди ваблять до себе.

Трупний сморід він почув здаля. Коли ж, орієнтуючись переважно за сонцем, вийшов до того місця, де в минулі роки варили смолу, дух гниття став зовсім нестерпний.

Ховаючись за кущами, він кілька хвилин прислухався і розглядав галявину, струмок, який пробігав через неї, і те, що залишилося від смолярні.

Дерев'яні будівлі праворуч від нього були зруйновані і частково спалені: там же бовванів димар напіврозваленої смоловарної печі із уламками вмурованого в неї котла. Поруйновано все це було не тепер, коли проходив фронт, а раніше — розвалля будівель і піч встигли порости мохом та бур'янами.

Ліворуч, ближче до Таманцева, на високому міцному підмурку стояла кам'яна коробка одноповерхового будинку, без покрівлі, без кроков. Його увагу привернули порожні віконні пройми, а точніше — густо пощерблені місця знизу і з боків довкола них на стіні. Що тут недавно була перестрілка, він встановив ще раніше із слідів на стовбурі дерева, і на кущах — за зрізаними кулями прив'ялими гілочками і листям, — сталось це днів вісім-десять тому.

У сповненій смородом тиші ледь чутно дзюрчав струмок, з лісу долинав неголосний спів пташок, але ні звуків, ні будь-яких ознак перебування тут чи поблизу людини Таманцев не виявив.

Під прикриттям кущів він перейшов лівіше, звідки до розбитого будинку залишалося метрів десять, і в кутку, між стіною й ганком, побачив роздутий, спотворений труп німця. На обличчі трупа, точніше на обкльованому до кісток світлому черепі, незворушно сидів великий синювато-чорний ворон з довгим загнутим дзьобом. Веселий натюрмортик, нічого не скажеш!

Переклавши пістолет із задньої кишені штанів у бокову, Таманцев ривком досяг ганку і вибіг східцями. З його появою стерв'ятник невдоволено злетів, а коли Таманцев заскочив до приміщення, у вікна з голосним карканням шарахнулися десятки ворон.

На темній підлозі між різним мотлохом, порожніми консервними бляшанками, шматками штукатурки і незчисленним розсипом стріляних автоматних гільз лежало в різних позах сім трупів — німці. Всі вони були без чобіт і без шкіряних поясів, з обдзьобаними воронням черепами і кінцівками, двоє — без мундирів, а один без штанів, у брудних підштаниках. Сотні синюватих мух роїлися на мертвечині.

В сусідньому, меншому, приміщенні попід вікнами виявились іще чотири спотворені тліном і стерв'ятниками трупи.

Збираною збираницею були фріци — один у темній, із штанами навипуск танкістській формі, шестеро в есесівському обмундируванні, решта в сірувато-мишастому, піхотному. За тисячами патронних гільз — біля віконних прогалин ними геть була встелена підлога, — за відбитою на стінах штукатуркою і за позами трупів можна було уявити, як усе це сталося: зайнявши кругову оборону, вони шалено відстрілювалися, однак їх усіх перебили. Автоматно-кулеметним вогнем і кинутими сюди гранатами. Взявши до уваги жару і вологість місця, а також за кольором плям крові Таманцев визначив приблизно і давність трупів: п'ять-сім діб, не менше.

Від нестерпного смороду він просто задихався і з радістю втік би якнайдалі в ліс, та, коли вже забрів сюди, треба було оглянути все як слід.

У першому приміщенні, зліва, біля вікна витяглися поруч трупи двох есесівців — великий і малий. І, спинившись поглядом на меншому, Таманцев за фігурою встановив: жінка!

Вона лежала долілиць, у формених есесівських штанях і офіцерському мундирчику РОА без погонів. Від зневаги він аж сплюнув і тієї ж миті скісним зором — куточком ока — вловив, як на краю галявини, навпроти вікна, ворухнулася гілка куща. Він умить пригнувся — в цей час автоматні черги прошили повітря в нього над головою. Виставивши над підвіконням ствол пістолета, Таманцев, не визираючи, двічі вистрілив туди, де ворухнулася гілка. Наступної миті він відскочив у куток, за кахляну грубку, щоб мати кам'яні стіни за спиною і прикриття спереду на випадок, коли сюди кинуть гранату. Скільки їх і хто вони?! За звуком — стріляли з німецьких-автоматів. З двома пістолетами і запасними обоймами — дорого ж він їм дасться! Сподівався почути голоси, крики команд, ждав нападу, а вловив тільки шарудіння кроків, які до того ж віддалялися.

Очевидно, їх було мало, і вони не наважилися. Він проповз між трупами до косяка дверей, оглянувся і за мить був уже в кущах з протилежного боку. Ніхто не стріляв, і взагалі не було чути ні шелесту, ні звуку. Не менше хвилини він вичікував, потім з пістолетом напоготові, обминаючи галявину, прокрався до того місця в кущах, звідки в нього стріляли. Тут у траві було повно гільз від ППШ, не сьогоднішніх, вони вже почали чорніти, і він не зразу знайшов ті, що його цікавили: чотири, а тоді окремо ще п'ять свіжих гільз від німецького автомата. Він продовжував шукати і далі в лісі виявив на траві і на листі внизу краплини крові. Вони були овальної форми з відгалуженнями в бік руху пораненого — той квапливо віддалявся від галявини.

Тепер він міг напевно сказати: стріляли двоє, і озброєні вони були німецькими автоматами. Одного він поранив, і вони втекли, більше не пробуючи вбити його чи захопити. Найімовірніше — наткнувся він на якихось випадкових блукачів-фріців або ж на аківців.

Спершу він вирішив переслідувати і наздогнати їх, та, глянувши на годинник, стримавсь. Сонце вже спустилося до обрію, швидко вечоріло, а виявити в густому лісі, коли настануть сутінки, дрібну групу чи поодинокого ворога надзвичайно важко, практично неможливо.

Він повертався узліссям до Шиловичів, обмірковуючи пригоду і подумки лаючи себе. Не почути, як вони наближалися, він не міг. Отже, вони підійшли туди раніше, почувши його кроки, причаїлися, і він їх вчасно не виявив. «Телепень!.. Піжон!.. Худобина безрога!»

9. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Полякову

На №… від 13.08.44 р.

1. Довжина робочої хвилі передавача, розшукуваного в справі «Німан», відповідає одному з діапазонів аківського радіозв'язку. До того ж на початку другого перехоплення повторюються три однакові цифрові поєднання, які, можливо, розшифровуються як «999» чи «555». Наявність таких самих знаків перед текстом при радіозв'язку АК(івців) з лондонською централлю відповідно означає: «оперативний» або «особисто в руки головнокомандуючому».

2. Шиловицький лісовий масив розташований за 140 кілометрів на захід від місця першого виходу рації в ефір; переміщення передавача відповідає напрямкові руху залишкових груп німців, які намагаються лісами пробратися до лінії фронту.

Повідомте, чи врахували Ви ці обставини, проводячи розшукові заходи.

Про хід розшуку доповідайте щодоби.

Устинов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Москва, Устинову

На №… від 14.08.44 р.

Обставини, на які Ви звертаєте нашу увагу, нами раніше вже враховані й усі органи контррозвідки фронту з обох версій зорієнтовані.

Поляков».

10. АЛЬОХІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

З майором, начальником Лідського відділу держбезпеки, в мене були свої, особливі стосунки.

Власне, за законом, без офіційного в кожному випадку запиту, він не мав права сповіщати мені жодних відомостей. Однак ми не раз допомагали йому, і не лише машиною й бензином, з чим у них було вельми сутужно; в свою чергу, він намагався всіляко йти нам назустріч.

Я мав намір за сприянням майора хоч що-небудь дізнатися про деяких людей, в тому числі про Павловського й Свирида. І ще мені хотілося переглянути слідчі справи осіб, заарештованих останніми днями й тижнями в тій частині району, де був Шиловицький ліс, а може, й поговорити де з ким із них.

Як на зло, в цей пізній час у кабінеті, крім самого майора, було ще його начальство: незнайомий мені підполковник із Барановичів. Я відрекомендувався і був змушений двома словами згадати, що цікавлюся Шиловичами й Кам'янкою.

Почувши це, підполковник підвівся і, походжаючи кабінетом, виголосив цілу промову. Смисл її полягав у тому, що Шиловицький масив болячкою сидить на території області і що в них немає сил і можливостей очистити, чи, як він висловився, «знешкодити» його. Це справа армії, але, мовляв, нас це аніскільки не хвилює, бо комунікації фронту проходять збоку, а щодо життя району, безпеки місцевих жителів і властей, то у нас, мовляв, за них не болить голова.

Отак завжди. Армія вважає нас органами держбезпеки, а органи вважають нас армією.

Він говорив голосно із пафосом, наче виступав на трибуні. Я попався, як лин у юшку. Він звертавсь до мене так, ніби я щонайменше командував армією і при бажанні міг дуже легко виділити потрібні сили (як я прикинув, не менше трьох тисяч чоловік), щоб «знешкодити» Шиловицький ліс.

Я міг би йому багато що сказати, але перечити в такій ситуації — марна трата часу. До того ж мені смертельно хотілося спати.

Він промовляв, а я сидів перед ним на табуретці, вдавав, що уважно слухаю, і навіть на знак згоди кивав головою; а в одному місці, помітивши усмішку на обличчі майора, я теж, як дурник, посміхнувся. Найбільше я боявся, що забудуся хоч на мить, засну і впаду додолу.

Нарешті він змовк і в супроводі майора пішов відпочивати. Я спускався за ними сходами, гарячково придумуючи причину, щоб відкликати майора убік і переговорити.

Внизу, вибачившись перед начальством, він заскочив до кабінету, де сидів черговий — рум'яний, вусатий капітан з орденом Червоного Прапора на гімнастерці. Я зайшов слідом і, причинивши за собою двері, сказав прямо, що мені треба трохи згодом подзвонити начальству по «ВЧ».

— Відімкнеш йому кабінет, — вішаючи ключ на дошку, наказав майор черговому.

— І не в службу, а в дружбу, — вмить промовив я, — дозволь подивитися слідчі справи.

— Тіточко, дайте напитися, а то так їсти хочеться, що аж переночувати ніде, — обертаючись, не без уїдливості відповів майор і звелів черговому: — Передай Сенчилі, нехай покаже… тільки карателів і посіпак!.. Ти вибач — начальство. — Кивнувши на двері, він квапливо подав мені руку. — Заскоч завтра.

«Тільки карателів і посіпак!..» І за це спасибі… На більше я й не розраховував.

— Хвилинку, — притримуючи його долоню, я безцеремонно загородив йому дорогу. — Ти на Кам'янських хуторах горбаня Станіслава Свирида знаєш? Чорнявий такий… нервовий.

— Не знаю, — висмикнувши руку і обходячи мене, мовив майор. — І прізвище не зустрічалось.

— А Павловського?

— Котрого? Один сидить у нас.

— Це старший. — Сам дивуючись своїй настирливості, я біля самого виходу вхопив майора ззаду за рукав. — А син?

— У нього два сини. — Відчинивши двері, майор проворно ступив через поріг і вже з коридора повторив: — Заскоч завтра…

Трохи згодом я сидів у чиємусь порожньому прокуреному кабінеті й при тьмяному світлі гасової лампи переглядав слідчі справи колишніх старост, поліцаїв та інших німецьких прихвоснів.

У протоколах значилися досить стереотипні запитання і майже одними й тими самими словами фіксувалися відповіді допитуваних. Більшість їх заарештовано ще кілька тижнів тому. Нічого для нас цікавого. Зовсім нічого.

«…Розкажіть, як і за яких обставин виказали ви німцям родину партизана Йосипа Тишкевича?..»

«…Перелічіть, хто ще, крім вас, брав участь у масових розстрілах радянських військовополонених у Кошарах у серпні 1941 року?»

«…Під час обшуку у вас знайдено золоті речі: персні, монети, зубні коронки, що були в ужитку. Розкажіть, де, коли і за яких обставин вони потрапили до вас?»

Зрозуміло, вони боролися за життя, відмовлялися, відпекувались. Теж досить одноманітно, однаково. Їх викривали показаннями свідків, очними ставками, документами.

Карателі, вбивці, мародери — але що в них могло бути спільного із рацією, яку ми розшукували, і взагалі з шпигунством? Навіщо вони нам? Навіщо я марную на них час?

А раптом?..

Це «а раптом?» завжди підбадьорює в пошуках, породжує надію й енергію. Але я клював носом і ледве щось розумів.

Щоб не заснути, я спробував співати, — мене вистачило на півтора чи два куплети.

Справа Павловського-старшого була на вигляд така сама, як і інші: сірувата папка, постанова про арешт, протоколи допитів і далі непідшиті робочі документи.

Він був заарештований як фольксдойче, за зраду Батьківщини, проте що він вчинив кримінального, крім підписання фолькслиста і спроби втекти з німцями, я так і не зрозумів.

І не лише я. За протоколом ішов папірець із зауваженням начальства:

«Т. Зайцев! Не викрита практична зрадницька діяльність П. Треба виявити і задокументувати».

Задавалося між іншим Павловському і питання про синів, на що він відповів:

«Мої сини, Казимир і Микола, справді служили в німців на території Польщі, в будівельних організаціях, в яких саме — я не знаю. Нічого більше про їхню службу в німців мені невідомо».

Отак. У будівельних організаціях. А Свирид запевняв, що в поліції. На відповідальній посаді.

Власне, поліцаї та інші прихвосні нас мало цікавили. Однак мені не давало спокою, що робив Казимир Павловський і двоє з ним у день радіосеансу поблизу Шиловицького лісу?

Як він опинився там? І чому всі троє екіпіровані однаково, начебто в наше офіцерське обмундирування? Щоб лазити лісами, цього не треба, більше того — це небезпечно. А втім, — я допускав: щодо їхнього вигляду, деталей зовнішності Свирид з переляку міг і наплутати.

* * *

Хвилин через десять, сидячи біля аппарата «ВЧ» в кабінеті начальника відділу, я чекав, поки мене з'єднають з підполковником Поляковим.

Я дзвонив, щоб доповісти про хід розшуку, і в душі сподівався, що в Управлінні вже одержано текст розшифровки чи, може, якісь нові відомості про передавач з позивними КАО і про розшукуваних.

Так надієшся завжди. І зовсім не тому, що ти в когось нахлібник. Хоч як успішно йдуть справи, ніколи не забуваєш, що група не самотня, що на тебе працюють, і не лише в Управлінні. Хто-хто, а Поляков не пропустить простежити, щоб робилося все можливе скрізь, в тому числі і в Москві.

Нарешті в трубці почувся несильний, ледь гаркавий голос підполковника, і я досить чітко уявив собі його — невисокого, з випуклим гудзкуватим лобом і трохи відстовбурченими вухами, в просторій, мішкуватій гімнастерці з вим'ятими польовими погонами. Я уявив собі, як, слухаючи мене, він, сидячи боком у кріслі, робитиме помітки на аркуші паперу і за звичкою час від часу тихенько пошморгуватиме носом, якось по-дитячому і наче скривджено.

Я почав доповідати про хід розшуку, розповів про сліди біля джерела, про те, як обстріляли Таманцева, про розмови з Васюковим і Свиридом. В усьому цьому не було нічого особливого, але він мене слухав не перебиваючи, лише зрідка підтакував, уточняв, і я вже зрозумів — нічого нового в них немає.

— Що робив Павловський і двоє з ним у день радіосеансу поблизу Шиловицького лісу — оце питання… — промовив він, коли я змовк. — Як опинився там?.. Отже, так… Павловський Казимир, чи Казімєж Георгійович, тисяча дев'ятсот сімнадцятого чи вісімнадцятого року народження, родом з міста Мінська (неточно), за документами, можна гадати, білорус чи поляк… Та-ак, не багато… Перевіримо за всіма матеріалами розшуку… Тепер, Павле Васильовичу, про текст… Генерал щойно розмовляв з Москвою. Дешифровки ще немає.

І наші б'ються поки що без наслідків. Та я сподіваюся, що завтра чи післязавтра текст буде. А поки що добивайте ліс!..

11. У ЛІСІ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА

Хижняк розбудив їх ще до світанку, — нашвидку поснідавши, вони до сонця вже були в лісі.

Все довкола спало передранковим сном. Вони йшли вузенькою дорогою, залишаючи темні смуги слідів на сріблясто-білій від роси траві. Таманцев невдоволено оглядався. А втім, день заказувався жаркий, — зійде роса, і смуги-сліди зникнуть. А поки ще повітря прохолодне і сповнене пахучої свіжості — йти б отак, без нічого, та йти…

Андрієві нестерпно хотілося заговорити. Адже незабаром доведеться розійтися і проблукати весь день у самотності. Та говорити можна тільки про справу (а що він скаже?), та й то пошепки. «Ліс шуму не любить», — зауважував не раз Альохін.

Через півгодини Андрій вивів їх до джерела. По той бік корчів на темній болотяній землі, під кущем, як і вчора, добре виднілися сліди від чобіт. Балансуючи на довгій вигнутій кореняці, Таманцев і Альохін сіли навпочіпки й розглядали сліди. Витягнувши з кишені нитку з різнокольоровими вузликами, Таманцев виміряв довжину відбитка, довжину і ширину підметки й каблука. Тоді, послинивши палець, приклав його до сліду: земля майже не липла.

Ще з хвилину він розглядав відбитки і мацав їх, обережно торкаючись країв сильними пальцями.

— Німецький офіцерський чобіт. Масового пошиву, — випростовуючись, нарешті промовив він. — Розмір відповідає нашому сорок другому. Малоношені, можна сказати, нові. Індивідуальні дефекти зносу ще не виражені. Слід досить свіжий, не більше як дводобової давності. Відбиток випадковий: той, хто пив, оступивсь або ж посковзнувся з корча і наслідив. Це чоловік високого зросту: сто сімдесят п'ять — сто вісімдесят сантиметрів.

— У л-лісі х-хтось є, — не витримавши, прошепотів Андрій (після контузії він заїкався, особливо коли хвилювавсь).

— Витончена життєва спостережливість! — пирхнув Таманцев і, помовчавши, говорив далі: — Можливо, він був не сам. Трава слідів не зберігає, а тут вони, напевно, ступали по корчах. І коли б один не наслідив, то нічого б і не залишилося.

— Д-джерела не ч-чути і з д-дороги не видно, — звертаючись до Альохіна, прошепотів Андрій; йому дуже хотілося, щоб сліди, які він знайшов, виявилися результативними і знадобилися для розшуку. — Отже, з-зайти сюди могли т-тільки люди, що знають ліс або б-бували тут.

— А також ті, в кого є карта, — вмить додав Таманцев. — Джерело напевно позначене.

Хоч як прикро було Андрієві, той казав правду. Кілька хвилин вони втрьох лазили в мокрій густій траві, оглядали кущі й дерева довкруг джерела.

— Мавпяча робота! — сплюнув Таманцев, з неприязню розглядаючи сліди. — Ось вам ще фактик! Який теж нічого не дає і не пояснює. Потрібен текст! — переконливо сказав він. — А без тексту будемо тикатися, як сліпі цуценята!

— Текст мають передати сьогодні або завтра, — сказав Альохін. — Текст буде! — запевнив він. — А поки що ми повинні знайти місце виходу і встановити, хто позавчора був у цьому лісі.

— «Повинні!.. Зобов'язані!» — посміхнувся Таманцев. — Сліди, можливо, ми й зберемо, а от людей… Хто вони? Ні! За три роки я не бачив жодного взутого в новенькі німецькі армійські чоботи. Може, це аківці?.. Чи німці? А може, просто дезертири!..

— А хто сказав, що в них рація?! — ні до кого не звертаючись, холодно відгукнувся Таманцев. — Особисто мені цей слід нічого не говорить. Це відбиток німецького чобота. Всього-на-всього! І не більше!..

12. ТАМАНЦЕВ

Життя — до біса примхлива штука. Зрідка воно усміхається, але частіше обертається задом і показує свій характер. Як не дивно, цього дня воно нам усміхнулося.

З годину ми оглядали ліс в околицях джерела. В одному місці, на дорозі, Паша помітив неясні сліди чобіт. У траві на глинистій вологій землі вдалося розгледіти шість відбитків підошов. Вони виявилися ідентичними з поміченими біля джерела і такої ж давності.

І тут і там були сліди одного й того ж чоловіка. Очевидно, напившись, він пройшов у бік Кам'янки чи до смолярні; таке ми зробили припущення, роздивившись на карті. Можливо, це був один з тих, що вчора, мене там обстріляли. Але ж тут він, певно, був сам. Судячи з доріжки слідів, він ішов діловим кроком, зі швидкістю п'ять-шість кілометрів на годину.

Паша вирішив пройти в напрямку його руху до узлісся або навіть до Кам'янки. Розстаючись, я йому ще раз сказав, що потрібен текст дешифровки, він скривився, але промовчав.

Блінов і я вирушили на свої ділянки. Ми розійшлися, і гадки не маючи, що через кілька годин життя всміхнеться нам, та ще й як — на тридцять два зуби!

Навіть не знаю, що мене штовхнуло звернути на ту глуху стежину. Важко сказати, що в таких випадках спрацьовує — інтуїція чи верхнє чуття^[10]. Стежка була як стежка, заросла травою, і я весь час пильно дивився собі під ноги. Як і вчора, німецька протипіхотна міна з детонатором натискної чи натяжної дії найбільше хвилювала мій організм.

Дивно, як у високій, густій траві я помітив її. Ні, не міну, а звичайну ромашку з недавно обламаною головкою, що похилилася на стеблині сантиметрів за тридцять над землею. На ходу зачепивши, зломити її, напевне, могла й звірина, але я все-таки звернув туди, бо ще й розгледів у кущах слабкий просвіт. Не ступив і десяти кроків — галявина. Почав її оглядати і побачив під ліщиною зім'яту траву — квадрат, завбільшки як плащ-накидка. Я весь напружився — мабуть, такі відчуття бувають у собаки, коли він робить стойку. Я почав обшукувати все послідовно, обшарювати, розводячи бур'ян і гілки руками, і хвилин через двадцять збоку, за кущами, знайшов огірок — свіженький! Та ще й надкушений.

Я відрізав шматочок, пожував і відразу ж виплюнув — гіркий. Тому його й викинули. Хай живуть гіркі огірки! Хай живуть сліди і речові докази!

Скинувши чоботи й штани, щоб не зазеленити, і запхнувши пістолет за пояс гімнастерки, я розбив галявину на сектори і за дві з гаком години п'ядь за п'яддю обповзав її всю і кущі під деревами, по краях. Я стер коліна, а ліве вмудрився обдерти, однак помучився недаремно. У високому густому бур'яні за краєм галявини я знайшов другий огірок, теж надкушений і, як я одразу ж переконався, гіркий, а за кущем, поблизу вим'ятої місцини, обгорілий сірник — свіженький! — і ледве помітні в траві залишки розтрушеного попелу.

Це схвилювало мене найбільше. Слідів багаття поблизу не було, очевидно, від сірника прикурювали або щось запалювали. Може, знищували аркушики шифрувального блокнота?..

Попелу виявилося як кіт наплакав, однак я все-таки зміг визначити, що він — на жаль! — не з паперу, а тютюновий: від цигарки чи сигарети.

Дорого б я зараз дав за той самий недокурок. Хоч усе довкола було оглянуто, я взявся знову обшукувати галявину…

13. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

Попереду, за кущами, він побачив старенькі стріхи двох якихось будівель, довгий тонкий журавель і зрозумів, що перед ним один із хуторів і що вийшов він на узлісся раніше, ніж сподівався.

Спрага мучила його, він попрямував до хутора, вирішивши напитися, а тоді на годину повернутись до лісу. Він пробирався кущами, коли несподівано там, біля будівель, хрипло надриваючись, загавкав собака, і крізь гілки майже водночас Андрій розгледів стару хату, а трошки праворуч і далі, метрів за двісті від себе, побачив двох військових, які підходили до хутора з протилежного боку. Він спостерігав за ними якусь мить, встиг помітити речовий мішок за плечима в одного, і саме тут ріг хати затулив їх.

Андрій заквапився, беручи трохи праворуч, щоб, не виявивши себе, опинитися з другого боку хати, де вже чулися голоси; хтось двічі крикнув на собаку, але він, не змовкаючи, гавкав і заглушав слова.

Орієнтуючись на замшілу стріху та високий журавель, він пройшов ще і зупинився. Підійти ближче не зважився — міг почути собака — і почав шукати місце для спостереження.

Вибрав корявого дуба з товстим стовбуром і густою, крислатою кроною. Високі кущі впритул підступали до дерева, оточуючи його внизу, мов курчата квочку.

Пробравшись ліщиною до дуба, Андрій без шуму виліз на дерево і припав до одного з просвітів у листі.

Військові, скинувши гімнастерки і однакові вицвілі сині майки, обливалися водою біля криниці, перед хатою. За обмундируванням це були офіцери, але в яких званнях, Андрій здалеку розгледіти не міг. Він пошукав очима речовий мішок, та не знайшов, певне, його занесли до хати.

І тут Андрій побачив господаря: щуплуватого, непоказного чоловіка, босого, в темно-синіх штанях і сорочці без пояса. З глечиком у руці він виліз із льоху і, проходячи подвір'ям до хати, накричав на собаку, однак це на того ніяк не вплинуло.

Старший з офіцерів був середнього зросту, років, напевне, сорока, міцної статури чоловік з витягнутим носом на примітному, зовсім круглому обличчі й короткуватими ногами. Молодший — юнак, трохи вищий на зріст, худорлявий, на вигляд років двадцяти, із світлим, зачесаним назад чубом.

Вони з неприхованим задоволенням хлюпали водою в обличчя, терли шию, плечі, про щось неголосно перемовлялися, — жодного слова Андрій не розібрав. Собака — великий, кудлатий псисько, прип'ятий ланцюгом до буди біля клуні, — час від часу гавкав, але вже без попередньої люті, а так, з обов'язку.

Ще раз з'явився хазяїн, пройшов до сарая і незабаром повернувся, несучи миску з яйцями. Офіцери слідом за ним зайшли до хати, й Андрій почав розглядати хутір.

Приземкувата, убога хата з напівпрогнилою дранкою на даху, низькуватими дверима і трьома невеликими віконцями на фасадному боці.

Поряд містилися: льох із запалим погрібником, поставлена в зруб клуня, хлів з перекошеними дверима, а за ним — десяток низькорослих яблунь.

Будівлі й огорожа добряче почорніли від часу, дахи світилися дірками; все на вигляд було запустіле і злиденне.

Праворуч метрів за триста за деревами виднівся ще хутір, звідки, здається, й з'явилися офіцери.

«Хто вони?.. Чого прийшли?.. Які стосунки в них із господарем?..» — розмірковував Андрій: у зовнішності офіцерів, у їхній поведінці не було, здається, нічого, що могло б внести ясність у ці питання.

Минуло доброї півгодини, з хати ніхто не виходив, і він далі сидів на дереві. З сусіднього хутора долинав неголосний спів — тужливо-жалібний дівочий голос:

Спрага мучила його, руки й ноги геть заніміли. Щоб змінити позу, він переступив ногою, гнилий сук уломився, й Андрій мало не зірвався вниз — ледве встиг схопитися задерев'янілою, тремтячою від довгого напруження рукою за гілку над головою. Він одразу завмер, але собака почув тріск і зайшовся хриплим лютим гавкотом.

Він не змовкав і рвався з ланцюга в тому напрямку, де на дереві сидів Андрій, навіть коли вийшов господар. Той сказав щось йому, однак собака все гавкав і рвався.

Лише тепер Андрій догадався, що вітер тягне від нього до хати, що пес почув чужого і тепер не втамується. Бракувало ще, щоб його виявили! Він побачив, як господар нагнувся до буди, можливо збираючись відчепити ланцюг. Андрій буквально впав з; дерева і кинувся до лісу в напрямку Шиловичів…

14. ТАМАНЦЕВ

Я згаяв ще з годину, намагаючись знайти недокурок, та все марно.

Я міг напевне сказати, що не так давно, судячи з усього, позавчора вдень, тут побувало двоє чи троє, сиділи, курили і їли. Причому це стріляні горобці й досить обережні. На місці вони не залишили ні клаптика паперу, ні недокурка, ні слідів їжі. Огірки, що виявилися неїстівними, закинули далеко, за край галявини, а обгорілий сірник засунули в густий мох за кущем — виявити їх без уважного обшуку практично неможливо.

Така завбачливість зміцнила в мене думку, що ті, хто був тут, старалися не наслідити, і більше того — породила надію, що я натрапив на місце виходу рації в ефір. Хоча від цієї галявини до трикутника помилок^[11] визначеного при пеленгації вистежувальними станціями, було не менше кілометра.

Як і годилось, я спробував змоделювати дії цих людей і «розгорнув» рацію; припустивши, що передавач був там, де зім'ята трава. Скинувши знову чоботи, я облазив дерева край галявини на захід і на північний захід від цього місця, особливо уважно оглядаючи гілки, від нижніх до самої верхівки, та, хоч як я старався, ніяких слідів закидання антени так і не знайшов.

А якщо мої припущення помилкові і в тих, хто побував тут позавчора, не було з собою ніякої рації? Я стояв босий посеред галявини, спонукаючи свої звивини до посиленої мозкової діяльності.

Я розумів, що з огірків, сірника та вим'ятої трави кожуха ще не пошиєш. Поки що все це — фактики в світі галактики! А вона велетенська і нескінченна…

Роздумуючи, я спинився поглядом на двох високих ліщинах і на дубкові кроків за п'ятнадцять від вим'ятого місця. На них я не лазив — не витримали б, та й росли вони осторонь від «розкинутої» мною антени.

Не без зусиль пригинаючи, я почав по черзі оглядати їх і на другій ліщині на висоті, метрів чотирьох у заглибині розсошини двох верхніх гілок побачив те, чого шукав: пошкоджено кору, свіжий слід — як пропиляно, — закидали дротяну антену з важком, а потім стягували.

У такомувелетенському глухому масиві зусиллями всього лише трьох чоловік виявити на другу добу місце виходу рації в ефір — все одно що знайти голку в стозі сіна. Чи виграти сто тисяч на лотерейний квиток. Подумки я собі аплодував: з радощів мені хотілося плескати себе по стегнах і кричати: «Я великий з великих!»

Емоції емоціями, а справа справою. Діставши один з манків, я підладився і, наслідуючи голос самки рябчика, засвистів:

— Ті-уу-ті… Ті-уу-ті… Ті-уу-ті…

Почекавши з півхвилини, повторив клич, і тут же здалеку почулися у відповідь погукування самця:

— Тії-тії-тіу-ті… Тії-тії-тіу-ті…

Наші умовні сигнали означали приблизно: «Бажано, щоб ви були тут». — «Іду». — Прийнявши мій поклик, капітан уже пробирався до мене через ліс. По звуку — він був від мене десь за кілометр.

Поки він ішов, я вів пошуки далі. Під кущами, при виході на стежку, я помітив на землі крихти махорки і товченого перцю — присипали сліди — і знову подумав про обережність і завбачливість людей, що тут побували. Я повзав рачки в лопушистому бур'яні, визбируючи крихти: час від часу я подавав манком сигнали, щоб капітан міг на ходу уточнювати напрямок руху.

Раніше за Пашу, на моє вдоволення, з'явилися справжні рябчики: старий і два молодих півники, симпатичні, з гарними попелясто-сірими хвостами. Перелітаючи з дерева на дерево, вони досягли краю галявини і, побачивши людину, вмить зникли.

Паша навіть не намагався приховати своєї радості. Не кажучи нічого, я показав йому вим'яте місце, сірник та огірки, а тоді пригнув ліщину; він побачив поріз на корі й не стримався — обняв мене. — Такого за ним не помічалося, і я це оцінив.

— Ну а далі? — пошепки спитав я.

Ми обнишпорили все довкола, облазили кущі й усі стежечки в радіусі не менше п'ятисот метрів, та нічого більше не знайшли. Наче ті, хто вів передачу, не ступали потім по землі, а знялися в повітря чи взагалі розтанули. Теоретично ніби й неможливо не наслідити, але це лише теоретично…

Я знав, сьогодні ж до вечора в Москві стане відомо, що в такому-то лісовому масиві, великому і непрохідному (це відзначать неодмінно), ми знайшли місце виходу рації в ефір, і в повідомленні, напевне, згадають і моє прізвище… Це, звичайно, приємно, ну а далі?..

По суті, поставало з десяток запитань, на які ми повинні були б тепер відповісти. Однак на троє з них, мабуть найголовніших, ми не могли б сказати нічого певного:

звідки прийшли і якою дорогою пішли ті, хто вів передачу?

скільки тут було чоловік (два чи три?) й, основне, хто вони?

звідки і хто міг бачити їх на підступах до лісу?

Втомлені й голодні, ми мовчки поверталися надвечір до Шиловичів. Ми були чисті перед начальством і перед Москвою, як ангели. А користі поки що з цього — дуля й гуля…

15. ДОВЕДЕТЬСЯ ЇХ УСТАНОВЛЮВАТИ…

Не доходячи до Шиловичів, Андрій звернув із узлісся ліворуч, де над гайком здіймався легкий димок. Незабаром крізь кущі він розгледів затишну галявинку, почорнілий котел над багаттям і кремезну постать Хижняка з ополоником у руці. На траві біля вогню стояли наготовлені чисті алюмінієві миски. Ні Альохіна, ні Таманцева ще не було, й Андрія це дуже засмутило.

Ідучи від хутора, він квапився сюди, щоб сповістити про офіцерів, а далі, як він сподівався, все робилося б на розсуд Альохіна чи Таманцева. Сам Андрій при всьому бажанні не міг визначити, наскільки ці офіцери становлять інтерес і чи треба ними займатися. Та Альохін і Таманцев ще не повернулися, й виходило недобре.

Андрій взяв у машині бінокль, вийшов кущами на обніжок поля і влігся під ліщиною. Просто перед ним широкою смугою розкинувся незасіяний лан, праворуч виднілося шосе, ліворуч — край лісу.

По шосе час від часу проїздили машини, навантажені боєприпасами, ящиками й мішками з продуктами. Тупорилий тягач поволі буксирував громіздку артилерійську гармату, потім з боку Ліди на північний захід потягнувся стрілецький полк.

Лежачи під кущем, Андрій у бінокль розглядав солдатів на шосе. В повному бойовому спорядженні, обвішані автоматами, малими саперними лопатками, поясними сумками і з речовими мішками за спиною, вони крокували рота за ротою, колонами по чотири, розмірено і без поспіху.

Де ж вони будуть через тиждень?.. За Маріамполем, біля Шауляя чи, може, під Сувалками?..

Андрієві згадався рідний гвардійський полк, в якому він провоював майже рік і де знав майже всіх офіцерів, багатьох сержантів, солдатів; згадалися бійці його, Андрієвого, взводу. Де вони зараз?..

«Тепер би йти та йти… На захід!.. А тут!.. Шукай та підзбируй недокурки…»

Тужливий смуток огорнув Андрія. Остання підвода полкового обозу зникла за поворотом, і шосе на якийсь час обезлюдніло, а Андрій у журливій задумі все лежав, опустивши бінокль і задивившись удалину…

Він опам'ятався, зачувши на галявині голоси Альохіна й Таманцева, і оглянувся. Таманцев підходив до вогнища швидкою пружною ходою, так легко й бадьоро, наче цілий день відсипався десь поблизу і, щойно прокинувшись, квапився до вечері. Андрій подумав, що Таманцев зараз чи після вечері буде ще обов'язково не менше як півгодини тренуватися з силового затримання, з «розхитування маятника», з різних стрибків, фінтів і перебіжок, буде до третього поту виробляти суплес^[12], і Андрій з особливою прикрістю відчув свою неповноцінність.

Треба було встати й підійти. Вивільняючи занімілу руку, Андрій перевернувся на бік і при цьому мимоволі повів поглядом ліворуч. Полем від лісу до шосе, кроків за двісті від Андрія, йшли двоє. Андрій машинально підніс бінокль до очей і завмер від несподіванки, а наступної миті відсунувся за ліщину; це були ті самі офіцери, яких він бачив годину тому на хуторі край лісу. Причому — він помітив це одразу — речового мішка в них не було!

— Т-товаришу к-капітан, сюди! — повернувшись, схвильовано покликав Андрій. — Ш-швидше.

Альохін підійшов і, взявши простягнутий йому бінокль, став за кущем біля Андрія; враз тут же опинився Таманцев.

Офіцери із складеними плащ-накидками в руках ішли полем, про щось перемовляючись. Андрій швидко розповів, як побачив їх на хуторі, як загавкав собака і він змушений був утікати. Тричі він згадав про речовий мішок.

— Хто ж підходить до собаки з підвітряного боку?! Тюхтій?!. — сплюнув Таманцев. — Вийдуть до шосе й будуть голосувати за розвиток автотранспорту, — висловив він припущення, переступаючи між ліщинами і обережно відхиляючи гілку рукою.

Цієї миті кремезний капітан, що йшов справа, повернув своє кругле обличчя в бік села, й Альохін у бінокль, а Таманцев своїми видющими очима змогли роздивитися його.

— Я його, здається, бачив у Ліді, — мовив Альохін невпевнено.

— Повік би їх не бачити! — спересердя кинув Таманцев. — Я жерти хочу, розумієте, жерти! А тепер доведеться їх установлювати!

Він казав правду. Альохін мовчки дивився в бінокль. Офіцери вже були метрів за п'ятдесят від шосе.

— Чого там думати?! — роздуваючи ніздрі, нетерпляче і невдоволено вигукнув Таманцев. — Треба їхати за ними!

Вийшовши до шосе, офіцери перескочили кювет і стали на ближчій до розвідників обочині, напевне маючи намір спинити попутну машину. Спостерігаючи за ними в бінокль, Альохін ще якусь мить мовчав.

— До машини, — нарешті наказав він. — Їдемо.

Таманцев і Андрій кинулися через кущі до полуторки.

Хижняк, нічого не підозрюючи, з ополоником у руці стояв біля багаття і мурликав щось під ніс.

— Готово, — не обертаючись, сповістив він.

— Мотори! — скомандував Таманцев. — Виїжджаємо! Відкинувши задній борт, він і Андрій квапливо вкидали речі в кузов. Хижняк якийсь час дивився, не розуміючи, тоді підбіг до машини, запустив мотор і, швидко повернувшись, розгублено спинився біля вогню. Таманцев, відштовхнувши його, схопив котел і рішучим рухом вилив усе жирне паруюче вариво на вогонь.

— Бульйон!

— До біса! — вилаявся Таманцев, заливаючи багаття водою. — По місцях!

Звиваючись поміж кущами, він кинувся до краю поля, — через півхвилини вибіг і сказав Андрієві;

— Вони сіли в машину! ЗІС И 1-72-15…

Слідом за ним з ліщини вискочив Альохін. Таманцев і Андрій як по команді разом полізли в кузов.

— Залишишся! — наказав Таманцеву капітан. — Оглянь доріжку слідів: на ріллі мають бути непогані відбитки… Зв'язок у місті через коменданта…

Він скочив у кабіну, крикнув Хижнякові:

— У Ліду!

16. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

СПЕЦПОВІДОМЛЕННЯ

Сьогодні, 15.08.44 р., на світанку оперативно-військова група відділу контррозвідки армії непомітно оточила хутір Заліски (18 км на північний захід від міста Ліди) з метою вилучення підпільної радіостанції АК та арешту виявлених нами по зв'язках із загоном «Рагнера» Святковських Вітольда і Яніни, в яких був передавач.

Коли з'явилися наші офіцери (ніби для того, щоб купити молока), Святковські разом із третім аківцем Юзефом Новаком, який начебто був в одній з ними терористській, так званій ліквідаційній групі, замкнулися в будинку, знищуючи компрометуючі докази, а тоді вчинили. запеклий опір. У результаті Святковська і Новак були вбиті, а Святковський підірвав себе в'язкою протитанкових гранат.

У руїнах будинку виявлено: дві дуже пошкоджені і обгорілі рації — апарат англійського виробництва типу АП-4 випуску 1943 року і короткохвильовий приймач типу КС-1. У розбитому дзеркалі-тайнику знайдено старі кодові таблиці і два нерозпочаті оперативні журнали для фіксування даних про зв'язок (позивні, хвилі, чутність) і кількість прийнятих і переданих кореспонденцій.

Більшість документів Святковським і Новаку вдалося знищити. Зібрати цілим попіл для відновлення тексту виявилося неможливим.

При розкопках під причілковою стіною комори виявлено тайник, з якого нами вилучено: ящик з радіодеталями й запасними батареями для рації і три комплекти радянського військового обмундирування, з них один — офіцерського складу, з плямами крові на грудях і на правому плечі.

За перевіреними даними, які ми маємо, 12 і 13 серпня Святковських не було вдома, і їхній будинок стояв порожній. Можливо, що Святковські 13 серпня під час радіосеансу передавача з позивними КАО були в районі Шиловицького лісу, у зоні дії загону «Рагнера», всього за тридцять кілометрів від їхнього дому — хутора Заліски.

Понтрягін».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Понтрягіну

Вжийте всіх заходів, щоб установити, де були Святковські 7 і 13 серпня цього року в другій половині дня.

Особливий інтерес для нас становлять відомості про радіошифр, яким вони могли користуватися, а також режим і будь-які подробиці радіопередачі.

Єгоров».

17. У ЛІДУ!

Коли Хижняк провулком виїхав на шосе, тритонний ЗІС, на який сіли двоє офіцерів, уже зник.

(Стрілка на спідометрі полуторки тремтіла між цифрами «сорок» і «п'ятдесят»: швидкість для бруківки немала, та, як здавалося тепер Андрієві, все ж таки недостатня. Альохін відкинувся в куток кабіни і, обгорнувши бінокль хусточкою, притис до очей. Біля наступної вьоски він зміг добре роздивитись ЗІС, що їхав далеко попереду.

Це була стара тритонка, в якої погано виднівся на задньому борту номер И 1-72-15. Крім молодого офіцера (кругловидий капітан сів у кабіну), в кузові їхало чоловік сім цивільних, на вигляд селян, і двоє солдатів. Шматок заднього борту з лівого боку вгорі був виламаний. «Примітна машина!»

Незабаром біля одного села ЗІС зупинився; було видно, як селяни стягували мішки з машини, а тоді збилися коло кабіни, розплачувалися з водієм. Хижняк, щоб витримати дистанцію, змушений був пригальмувати, й одразу ж колона студебекерів, з десяток автомашин, випередила газик і поїхала перед ним. Це розвідників аж ніяк не влаштовувало: між полуторкою і ЗІСом з обламаним бортом мало б бути — для прикриття — не більше двох-трьох машин.

— Обганяй! — наказав Альохін.

Хижняк по черзі обігнав кілька вантажних машин; перед газиком тепер їхав курдуплюватий вілліс. Хижняк сигналом тричі просив посторонитися вправо, але шофер вілліса і далі їхав, не поступаючись. Обсаджена з обох боків деревами дорога була досить вузька, через що важко було обганяти, а в даній ситуації це зробити було просто неможливо. І все ж, влучивши зручний момент, Хижняк, порушуючи будь-які правила, пішов на обгін з правого боку і порівнявся з віллісом; якусь мить машини мчали поруч, бік у бік. Вусатий майор-танкіст, який сидів біля шофера, щось з обуренням прокричав і погрозив Хижнякові кулаком. Хижняк не звернув на це уваги, але вілліс вискочив наперед, і шофер, очевидно за наказом майора, не даючи дороги, знову їхав самою серединою. Крізь заднє скло кабіни Андрій бачив, як Хижняк, збуджено розмахуючи рукою, щось казав Альохіну. Як і більшість бувалих шоферів, Хижняк не терпів швидкої їзди, а ще більше перегонів на нерівній дорозі; завжди спокійний і трошки флегматичний, він у таких випадках, розпалюючись, втрачав владу над собою і страшенно лаявся.

До Ліди лишалося чотири кілометри.

Попереду на переїзді обхідниця колій, присадкувата жінка у вигорілій ситцевій хустині і старих чоботях, опускала смугастий шлагбаум.

Вілліс рвонувся і проскочив під поперечиною, яка все опускалася. Хижняк і Альохін разом закричали з кабіни — жінка обернулася, в неї було червоне, з дуже світлими бровами, сонне обличчя. Альохін кулею вилетів з машини, вирвав у неї мотузку, штовхнув шлагбаум угору, і під оглушливо-тривожний гудок паровоза полуторка, підскочивши на рейках, переметнулась через колії.

Далеко попереду завиднілись освітлені неяскравим вечірнім сонцем околиці Ліди.

Хижняк швидко наздогнав вілліс і знову засигналив; маленька курдуплювата машина, й далі не кваплячись, уперто їхала самою серединою. Дорога поширшала, і Хижняк, зважившись, несподівано різко додав швидкості і самою обочиною, мало не злетівши в кювет, упритул перегнав вілліс.

Тепер йому ніщо не заважало, і він гнав як міг. Перед полуторкою мчали вантажні машини, попереду них час від часу було видно ЗІС И 1-72-15; в кузові на лавці біля самої кабіни в профіль до розвідників сидів молодий світловолосий офіцер.

На контрольно-перевірному пункті при в'їзді до міста з обох боків шлагбаума збилося зо три десятки машин. Дівчата-регулювальниці перевіряли у водіїв проїзні документи і пропускали машини по черзі з того й з того боку. Полуторка зупинилася, між нею і ЗІСом з обламаним бортом було шість вантажних машин. Хижняк одразу виліз і пішов, навкруг полуторки, оглядаючи та обстукуючи балони ногою; а Альохін, зіскочивши на обочину, дивився, що діється попереду.

З вілліса, який теж під'їхав, з грізним виглядом виліз вусатий майор, він ще був молодий, років двадцяти шести.

Поляскуючи себе прутом по халяві хромового чобота, він владно і нетерпеливо крикнув Хижнякові:

— Сержанте, до мене!..

Хижняк запитливо подивився на Альохіна.

— Сідай за кермо, — наказав Альохін, і Хижняк, пригнувши голову, втиснувся в кабіну.

— Капітане, ідіть сюди! — геть червоний з люті закричав майор.

Альохін підійшов і відкозиряв.

— Та як ви смієте… — задихаючись, промовив майор, — обганяти легкову машину… старшого за званням…

Альохін мовчки дістав і показав йому своє службове посвідчення, вірніше, обкладинку з витиснутим написом «Контррозвідка «Смерш».

— Але ж я не знав, — мовив майор розгублено. — Повірте, товаришу капітан, не знав…

— А вам і нічого знати, — тихо відповів Альохін. — Є правила руху, обов'язкові для всіх, і треба їх дотримуватися…

Козирнувши, він пішов уперед і наздогнав полуторку, — машини поволі, одна за одною рухалися до шлагбаума.

— Втечуть… товаришу капітан! — не витримав Андрій.

— Не піднімайся в кузові, — звелів йому Альохін і швидко попрямував до дерев'яної будки КПП; він розумів, що поки перевірять шість передніх вантажних машин, ЗІС буде далеко.

Андрій бачив, як Альохін зайшов у відчинені двері. Через якісь секунди у водія ЗІСа, за яким вони стежили, перевірили документи, і машина рушила від шлагбаума.

— Вирулюй вліво! — наказав Андрій Хижнякові. — Живо! Хижняк виїхав ліворуч і вловчився ривком проскочити до шлагбаума, та вже рушила зустрічна машина, і він мусив загальмувати, встигнувши, однак, в останню мить вивернути вправо так, що полуторка стала впоперек, загородивши дорогу. Сержант-регулювальниця із засмаглим личком, що від злості стало некрасивим, розмахуючи прапорцем, кинулася до полуторки.

— Куди?! Куди прешся?! — захриплим голосом кричала вона.

І попереду, і позаду шалено сигналили; чулася лайка обурених шоферів. Хижняк, одхиливши дверцята, ступив на підніжку і, не знімаючи руки із хрестовини керма, висунувся з кабіни, роззираючись. Цієї критичної хвилини з'явився Таманцев — він щойно під'їхав на попутній машині. Ні про що не питаючи, він оббіг полуторку і рвонувся до зустрічної машини.

— Назад!.. Назад здавай! — скорчивши люту міну, громовим голосом закричав він на водія і нахабно відрекомендувався — Військовий автоінспектор!.. Ти що робиш?! Назад здавай!..

Рябий старшина, водій зустрічного ЗІСа, трохи сторопівши від такого натиску, почав виправдовуватися, але Таманцев, розчинивши дверцята кабіни, рішуче відсунув його і, сам скочивши за кермо, спритно відкотив машину назад і праворуч, до самого кювету.

Тим часом регулювальниця, ставши перед полуторкою, лаяла Хижняка, справжнього винуватця затору, який до того ж не хотів здавати назад, за обочину, на арештний майданчик, як вона вимагала.

— Не галасуй! Немає у мене заднього ходу! Розумієш, немає! — благальним басом клявся Хижняк, брудною ганчіркою витираючи піт з обличчя. — Ну, не репетуй. Зараз роз'їдемося… І нащо вас на війну беруть?! Тьху, диявол! — спересердя сплюнув він.

З дощаної будки до шлагбаума вже спішили Альохін і масивна, сердита начальниця КПП.

— Пропусти їх! — дожовуючи на ходу, закричала вона регулювальниці.

…Домчати до повороту і, майже не збавляючи швидкості, розвернутися праворуч, куди зник ЗІС, було для Хижняка справою однієї хвилини, але попереду… попереду не було видно жодної машини…

— Прямо! — наказав Альохін.

Полуторка промчала вулицею кілька кварталів, і ось на одному перехресті на паралельній вулиці промайнув ЗІС з військовими в кузові. Хижняк так загальмував, що Андрія і Таманцева сильно притисло до переднього борту, й одразу почав розвертатися назад, але Таманцев, перегнувшись у кабіну, закричав:

— Це не та машина!

Полуторка зупинилася; Альохін виліз на підніжку, росинки поту блищали в нього на лобі.

— Р-розвернімося вліво, — порадив Андрій нерішуче, — п-проскочимо назад, повз базар і до с-станції.

— Наші армійські чоботи, — сказав Альохіну Таманцев, — сорок перший і сорок другий розмір, масового пошиву, широкої колодки… Ношені, з вираженими індивідуальними ознаками… З тими відбитками, що біля джерела, звичайно, нічого схожого… Але встановити їх все одно доведеться, — маючи на увазі офіцерів, мовив він. — З нас вимагатимуть!.. Щодо машини, думаю, що ЗІС із фронтового продскладу. Знаєте, біля станції обгороджені штабелі?

— І я так гадаю, ЗІСок із продскладу, — не дуже впевнено додав Хижняк.

— Чого ж ти раніше мовчав?

— Ручатися не можу. І вам же люди потрібні, а не машина, — сказав Хижняк обізнано. — А вони, може, зійдуть, і тоді…

— Розвертайся! На склад!

18. НА ФРОНТОВОМУ ПРОДСКЛАДІ

Тільки машина під'їхала до території складу, Таманцев на ходу перевалився через борт і, поки Альохін, вийшовши з машини, розмовляв при в'їзді з вартовим, прошмигнув у ворота.

На великому, рівному майданчику під брезентами, штабелями ящиків, бочок і мішків були складені різні продукти. Все довкола було в русі: шофери і комірники, цей неспокійний, напівстройовий люд, більше ніж будь-хто глибоко переконаний в своїй значимості і необхідності на війні, одержувачі з частин і солдати в запилених борошном гімнастерках, які носили ящики й мішки на вагу, вантажили в автомашини. В правому кутку, біля загорожі з колючого дроту, із ворожою настороженістю націлилася в небо зенітка.

Коло штабеля мішків з борошном, біля валки машин, що чекали черги на завантаження, Альохін розшукав начальника складу, літнього майора, товстого, з великим випнутим животом, однак на диво рухливого й енергійного. Дізнавшись, що Альохін із контррозвідки, він, покинувши справи, провів його в простору землянку, де був штаб складу, попросив двох сержантів-писарів вийти і лише тоді, всівшись сам і посадивши Альохіна, спитав, що його цікавить.

— ЗІС И 1-72-15 ваша машина?

— И 1-72-15?.. Моя. А що сталось?

— Поки що нічого, — заспокоїв Альохін. — Вона щойно повернулася з боку Алітуса: очевидно, з Маріамполя або ж із Каунаса. В неї ще ззаду виламаний шматок борту.

— В Маріамполь машина ходила. Яка — точно не скажу. І про борт не знаю: транспортом відає мій заступник… Зараз же з'ясуємо, — пообіцяв майор і підвівся.

— А шофера ви знаєте?

— И 1-72-15?.. Борискін… Відверто кажучи, знаю його мало. Він у нас недавно, місяців зо два… Але поганого нічого сказати не можу. Шофер як шофер.

— Я б хотів поговорити з ним. І переглянути книгу обліку особового складу. Тільки щоб без шуму, — попросив Альохін.

— Зрозуміло.

Вийшовши із землянки, майор щось сказав одному з писарів, тоді повернувся і, за армійським звичаєм, спитавши Альохіна, чи не хоче він поїсти, мовчки став ритися в старенькій канцелярській шафі. Він, видно, не був з цікавих, зайвого не розпитував; в усіх його діях почувалася спокійна діловитість, й Альохін не міг цього не оцінити.

У двері постукали.

— Зайдіть!

— Товаришу майор, єфрейтор Борискін за вашим наказом з'явився…

Альохін побачив перед собою невисокого худого блондина з чорними хитруватими очима на блідому невмитому обличчі. На Борискіні були брудні, зашмаровані штани й гімнастерка з солдатськими погонами, а на ногах старі, з поруділими халявами хромові чоботи; він швидко перевів погляд з майора на незнайомого капітана і, мабуть нічого доброго не чекаючи для себе, одразу насторожився.

— Сідай, — запропонував майор.

— Нічого… постоїмо. — Борискін знову швидко глянув на Альохіна.

— Ти коли борт обламав?

— А це минулої ночі на розгрузці. Я не винен! «Студер» заднім ходом розвертався і врізав. А я тут ні до чого. Я доповідав помпотеху…

— Гаразд. Перевірю… Ось капітан хоче з тобою поговорити. — Майор кивнув у бік Альохіна.

— Це про що? — примружився Борискін.

— Дізнаєшся, — сказав майор і, схилившись до вуха Альохіна, пошепки спитав: — Мені вийти?

— Чому? Залишайтеся… Сідайте, єфрейторе, — запропонував Альохін, і Борискін умостився на табуретці кроків за три від столу.

Альохін зовсім невимушено задав йому кілька загальних запитань: звідки родом, кого з родичів має, відколи в армії, чи вдоволений службою в частині, чи багато доводиться їздити, куди і з яким вантажем?

Борискін відповідав неквапливо і досить лаконічно, з якоюсь настороженістю обмірковуючи кожне слово і уникаючи при тому дивитися Альохіну в очі.

— Сьогодні кудись їздили?

— Їздив… До Маріамполя. Мішки возив… Ось маршрутний листок. — Борискін з готовністю дістав із кишені гімнастерки складений вчетверо вим'ятий аркуш паперу і, розгорнувши, поклав на стіл перед Альохіним.

— А хто ще сьогодні їхав на вашій машині?

— Як хто? Ніхто.

— Може, підвозили кого?

— Ні! У нас цього не можна. Продуктова машина! Порожняком хіба що офіцера підвезеш, і то свого, з начальства. А цивільних нє-нє!.. На це ми пильні…

Він говорив так переконливо, що можна було йому повірити. Можна, якби Альохін власними очима не бачив, як Борискін віз на машині людей і брав гроші з селян.

Майор тим часом знайшов у шафі великий зошит в картонній оправі, ставши спиною до Борискіна, розклав його на столі, погортав і прочитав щось таке, від чого на його обличчі з'явився подив. Зробивши якусь помітку, він підсунув зошит Альохіну; капітан уже здогадався, що це форма чотири — книга обліку особового складу.

Ведучи далі розмову з Борискіним, Альохін прочитав: «Водій… єфрейтор… Борискін Сергій Олександрович, 1912 р. н… б/п… освіта 4 класи, в полоні і в окупації не був… У 1936 році судився за ст. 162^[13] п. «д» на 5 років… Нагороди: медалі «За бойові заслуги» і «За оборону Москви».

Запис про судимість майор позначив збоку олівцем. Коли Альохін, переглянувши відомості про Борискіна, подивився на майора, той, хитнувши важким животом, з розумінням зітхнув.

— То ви сьогодні не підвозили нікого? — вів далі Альохін.

— Ні.

— Нікого за всю дорогу?.. Пригадайте краще.

— Що тут ще пригадувати, — ображено сказав Борискін. — Сам їхав — навіщо мені брехати?

… Чого від нього хочуть, він не міг зрозуміти, спочатку подумав зовсім інше.

Вже кілька років він був в основному чистий на руку, але сьогодні вдосвіта перед поїздкою до Маріамполя, як на гріх, не стримався і, коли комірник відвернувся, засунув у кузов під мішкотару коробку з американським пиляним цукром. Зробив він це не тому, що його тягло вкрасти чи випити (хворіючи на шлунок, він пив рідко й мало), а просто тому, що цей комірник, з шоферами й солдатами безпричинно грубий, перед начальством стелився лисом, мав славу залицяльника, частенько випивав і ходив в офіцерському обмундируванні — словом, розкошував собі. А цукру в нього було кілька вагонів, і, як це розумів Борискін, не міг він не красти.

І от треба було після стількох років праведного життя вкрасти, як його злапали! — так він вирішив, коли викликали до начальника складу; він був певен, що Альохін із військової прокуратури. Попався! І як же це могло статися?.. Бачити його ніхто не бачив, у цьому він не сумнівався, бо цукор був проданий гендлярам у Маріамполі, а залишені грамів двісті, загорнуті в ганчірочку, спокійно лежали в кабіні під сидінням. І невже дізналися, він і уявити не міг, як не міг зрозуміти, яке відношення до крадіжки цукру мають запитання цього капітана; Альохін здавався йому страшенним хитруном: «Здалеку під'їжджає!»

Підвозити по дорозі пасажирів заборонялося, а тим більше калимити, — по голівці за це не гладили, і Борискін усе заперечував, одразу вирішивши, що признаватися не слід. І, почавши брехати, він брехав усе далі. А чемність Альохіна, та сама чемність, якої Борискіну в житті перепадали мізерні крихти, ще більше насторожувала його.

Альохін же намагався збагнути: чому Борискін бреше, з якою метою? Він із самого початку вважав, що невідомі офіцери були випадковими пасажирами машини И 1-72-15, і Борискін цікавив Альохіна лише як джерело, з якого можна отримати хоч які-небудь відомості про цих офіцерів, щоб розшукувати їх далі.

Альохін ще хвилин десять бився з Борискіним, а той уперто брехав, поки не почав дотумкувати, що річ тут не в цукрі, а в чомусь іншому, а оскільки він себе більше ні в чому істотному винним не відчував, то поступово заспокоївся і став дещо відвертіший. Та признатися, що брешеш, було не так-то легко.

— Послухайте, Борискін. — Альохін підвівся і, всміхаючись, підійшов до шофера. — От ви запевняєте, що нікого сьогодні не підвозили. Так же?.. — весело спитав він, спостерігаючи за виразом обличчя Борискіна. — Так!.. Проте не більше як півгодини тому тут, у місті, з вашої машини зійшли два офіцери…

Борискін подивився на Альохіна, наче пригадуючи, заклопотано зсунув брови і закусив губу, тоді втупився очима в землю і, почухуючи потилицю і намагаючись не показати своєї розгубленості, промовив:

— Чекайте, чекайте… Ах, так! — раптом радісно вигукнув він, встаючи, і полегшено заусміхався. — Точно! Геть забув!.. По дорозі попросилися двоє, і я їх підвіз. І що тут поганого? Що ж їм, піхтурою чімхати?

— Піхтурою нуднувато, — згодився Альохін, частуючи цигаркою повеселілого Борискіна і закурюючи сам. — Добрі знайомі?

— Не. Я їх не знаю!.. Гад буду, товаришу капітан, — приклавши до грудей руку і дивлячись Альохіну в очі, поклявся Борискін. — Попросилися, я й узяв. Пожалів!..

— Хто вони і звідки, не казали?

— Ні. Та я й не питав: мені це ні до чого. Зсадив їх біля комендатури — ви ж бачили… Один капітан, в літах уже, лисий. Ввічливий такий, газети мені ще на куриво дав. — Борискін замацав по кишенях і, всміхаючись, поцікавився: — Вони, мабуть, накоїли щось?.. А другий молоденький, лейтенант, у нього ще з лівого боку фікса, ну, зуб золотий… Через цю жалість самі неприємності… Знав би таке…

19. УВЕЧЕРІ І ВНОЧІ В МІСТІ

Поки Альохін розмовляв у землянці з Борискіним, Таманцев умудрився проникнути в автопарк, де стояв ЗІС із виламаним бортом, і буквально на очах у вартового обнишпорив кабіну й кузов машини, не забувши заглянути під сидіння і в скриньку для інструментів. На самому дні під зашмарованим лахміттям він знайшов цукор, загорнутий в ганчірочку, подумав, що він, напевно, крадений, та нічого, що мало б інтерес для справи, виявити не зміг.

Шматок газети, який дали Борискіну на куриво, виявився обривком сьогоднішнього номера лідської газети «Уперад».

Мабуть, невідомі, помічені Бліновим, вранці виїхали з Ліди, а ввечері повернулися в місто і зійшли біля комендатури. Лишалося встановити їх між офіцерами, які відвідали комендатуру після дев'ятнадцятої години, а також тих, які живуть поруч, — справа здавалася начебто ясною і простою.

Комендант міста, худий, із запалими щоками, похмурий на вигляд майор, знав Альохіна ще із сорок першого року, з боїв під Москвою, і був радий допомогти. Він приніс реєстраційні книги, й Альохін виписав чотирьох офіцерів з тих, що жили поблизу чи побували в комендатурі за останні півтори години і за встановленими даними мали певну схожість з голеним капітаном і його товаришем. Таманцева Альохін одразу ж послав на станцію.

Викликані за розпорядженням коменданта з квартир офіцери (троє, одного не знайшли) були непомітно показані Альохіну й Андрієві: тих людей, що цікавили розвідників, між ними, на жаль, не виявилось…

А всього в місті, за даними комендатури, розміщалось на приватних квартирах понад п'ятсот офіцерів з різних частин і до двохсот відряджених.

— Ось погляньте. — Майор, діставши із сейфа, розклав на столі план Ліди з позначенням частин і з'єднань, дислокованих у районі міста. — Складність у тому, що околиці міста закріплені за частинами. Це їхні райони розквартирування… В Північному містечку і в Південному, — він показав пальцем на карті, — свої комендатури. А ми здійснюємо тільки загальний нагляд. Облік у них поганенький, і перевірити по-справжньому — до біса трудно!

Альохін підвівся: надворі стемніло, треба було поспішати, а в комендатурі більше робити було нічого.

— Я ночую тут, — сказав, прощаючись, майор. — Якщо буде треба — турбуйте.

***

— Вони десь тут, у місті, — мовив Альохін, коли з Андрієм вийшли на вулицю.

— А може, шофер бреше? Може, він зсадив їх коло станції, вони поїхали, а ми будемо шукати даремно?

— Не думаю. Вони просили зупинити біля комендатури, а заходили вони туди чи ні, він не бачив і не говорив. Шукатимемо в місті.

Альохін розбив місто на ділянки: собі він узяв станцію, прилеглий район і виїзд по Варшавській у бік Гродно; Таманцеву доручив південно-східну частину міста і виїзд на Молодечно; Андрієві — контрольно-перевірний пункт при виїзді з Ліди у Вільно та сусідні вулиці.

…Після десятої вулиці збезлюдніли: настав комендантський час. Та Андрій все ходив і ходив, приглядаючись у темряві до нечастих перехожих — переважно військових, — насторожено стежив за поодинокими машинами, що зупинялися біля контрольного пункту.

…На станції — в приміщеннях, на пероні, в усіх закапелках — Альохін оглянув і знав уже кожного. В бараці для військовослужбовців і в агітпункті спали покотом на підлозі, на, лавах і на столах, знемагаючи від жаркої духоти і хропучи. Нові пасажири після півночі не з'являлися.

Чергові з контрольного пункту в годину ночі пішли, і дуже нечасті машини проїздили під задертим до неба шлагбаумом, не спиняючись. Прилеглі до станції вулиці, здавалося, вимерли: найближчий пасажирський поїзд, як сказали Альохіну в комендатурі, мав прибути тільки вранці.

…О третій годині, насилу ступаючи ногами від утоми, Андрій добрів до квартири, де зупинився Хижняк з машиною, скинув пояс і чоботи, впав на широченне дерев'яне ліжко і, ледве торкнувшись щокою подушки, уже спав мертвим сном. Він не чув, як Таманцев, повернувшися злий і голодний, шукав у темноті, що з'їсти, лаявся напівголосом і бурчав, поки не ліг.

20. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Начальникові Г оловного управління контррозвідки «Смерш»

На доповнення до №№…і…від…

Розшук передавача з позивними КАО ускладнений відсутністю текстів радіоперехоплень від 7 і 13 серпня ц. р., переданих нами негайно в ГУКР «Смерш» для паралельної дешифровки.

Враховуючи відсутність кваліфікованих криптографів в Управлінні контррозвідки фронту, прошу Вашого. розпорядження про позачергову дешифровку обох перехоплень.

Маючи нагоду, вважаю за свій обов'язок ще раз звернути Вашу увагу на виражений некомплект оперативного складу в розшуковому відділі і відділі дешифрування Управління.

За сім тижнів наступу із 48 пошуковців (при штабі 56) вибуло 23, причому в числі тих, що залишилися, 9 чоловік — стажери, які не мають достатнього досвіду пошукової роботи.

У відділі дешифрування з 5 належних за штатом криптографіє після прямого попадання бомби під час передислокації в районі Яшун залишилось тільки двоє молодих офіцерів, не здатних оперативно дешифрувати шифросистеми високої надійності.

Єгоров».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Єгорову

На №від 15.08. 44 р.

Ліквідувати некомплект оперативного складу в розшуковому відділі та відділі дешифрування Управління контррозвідки фронту найближчим часом немає можливості.

Мною дано розпорядження про позачергове розшифрування перехоплень від 7 і 13 серпня цього року.

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Єгорову

На №…від 13.08.44 р.

Сповіщаю, що сьогодні, 15 серпня, в тилах армії, на південний схід від Солтанишки, була виявлена і після перестрілки ліквідована залишкова група німців, кількістю 39 чоловік, з них 17 було вбито, 4 вдалося втекти, решта, частково поранені, взяті в полон.

Як установлено на допитах, в складі групи понад місяць просувалися до лінії фронту з району Могильова військовослужбовці штабу 4-ї німецької армії, 12-ї і 337-ї піхотних дивізій і 76-ї штурмової. Повільність пересування пояснюється і надзвичайною обережністю, І наявністю в групі 8 тяжкопоранених, у тому числі командира 76-і штурмової дивізії, генерал-майора Людвіга Хорта і старшого офіцера штабу 4-ї армії підполковника Ганса Кефера, яких нібито несли на саморобних носилках майже шістсот кілометрів.

Ліквідованагрупа мала2 станкових кулемети МГ-34, 27 автоматів, гранати і армійський короткохвильовий передавач зразка 1942 р., фірми «Телефункен». Як з'ясувалось на допитах, 13 серпня, в другій половині дня, вибравши, галявину, придатну для посадочної смуги, радист групи виходив в ефір нібито з проханням негайно прислати літак по генерала Хорта, який помирав від гангрени, та ще по двох поранених.

За показаннями полонених Отто Гайна і Еріха Штоббе, які під час сеансу були в сторожовій охороні недалеко від передавача, місце виходу рації в ефір визначається як північно-західна околиця Шиловицького лісу. Через те, що під час перестрілки загинули підполковник Кефер, фельдфебель Хіммель і два офіцери, які брали безпосередню участь в радіопередачі, встановити її подробиці, зокрема позивні, робочу хвилю і т. ін., неможливо.

Показання Гайна і Штоббе не викликають сумнівів у правдивості. Вважаю доцільним доставити обох у район Шиловицького лісу для встановлення місця виходу рації в ефір.

Бистров».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Бистрову

На №від 15.08.44 р.

Допитом військовополонених залишкової групи встановіть, чи виходила рація групи в ефір до 13 серпня. Якщо виходила, то де, коли і за яких обставин. Особливий інтерес для нас становлять будь-які відомості про шифр чи код і про режим радіопередачі.

Також виясніть, чи займалася група під час свого пересування збором розвідувальних даних, чи вели вони спостереження за залізницею і шосейними дорогами.

Військовополонених Гайна і Штоббе негайно відправте етапом в Ліду, у відділ контррозвідки авіакорпусу, для проведення слідчого експерименту з метою встановлення точного місця виходу рації в ефір і відтворення обстановки та обставин передачі.

Єгоров».

21. КАПІТАН АЛЬОХІН

Тринадцять років тому, ще до того, як він почав спеціалізуватися по зернових культурах, його курсова про огірки була надрукована в збірнику кращих студентських робіт. Тринадцять років тому він чудово знав (та й донині наче не забув) ознаки й характеристики всіх сортів, але визначити знайдені Таманцевим на місці виходу рації в ефір так і не зміг.

Рано-вранці він заїхав на базар, де відрами, мішками і на вагу продавалося чимало огірків, — усі вони без винятку були одного, добре відомого йому сортотипу — «довжик». («Західноросійська підгрупа… Зеленець подовжено-еліпсоїдальний, із сильним потоншенням до основи, із звуженим і загостреним вершечком… крупногорбкуватий, із чорними колючками… тригранний в поперечному розрізі… Довжина зеленця 10–14 см, діаметр 4–5 см, вага 100–150 грамів… Колір плоду зелений з великими продовгуватими ситцевими плямами і світлими смужками…).

Огірки, знайдені на галявині, різнилися від «довжика» і формою, зокрема заокругленістю граней, і забарвленням, і товщиною зеленця.

У міській міліції Альохіну порекомендували відомого тут овочівника, місцевого старожила, в далекому минулому — поручика російської армії, якогось Шорохова Івана Семеновича.

Хвилин через п'ять, залишивши машину за рогом, Альохін підходив до його будиночка.

Шорохоза можна було знайти на цій вулиці навіть без точної адреси, його ділянка вирізнялася між іншими чудово доглянутими грядками та багатством плодових дерев. Сам господар — Альохін побачив його здаля, — маленький щуплий дідок із сивим, прозорим пушком довкола тім'я, стругав рейку на верстаті під повіткою.

— Іван Семенович?

— Іван Семенович! — весело підтвердив дідок.

— Мені рекомендували вас як головного спеціаліста, — усміхнувся Альохін. — Хочу порадитися про огірки.

— Для закуски?.. — пожартував старий.

— Не без того, — Альохін виклав на верстат п'ять огірків, серед них два з одкушеними кінчиками. — Що можна про них сказати?

Старий живенько розібрав огірки на дві купки.

— «Довжик», «траку», «довжик», «довжик», «траку»…

— Місцеві сорти?

— «Довжик» — місцевий, а «траку» — Прибалтика, за Вільно… Тракайський повіт… Тут його не вирощують.

— Це точно?

— Звичайно, точно. З гарантією.

— Ви їх визначаєте за формою і забарвленням зеленця, за звуженням до плодоніжки?

— Так. А ви що — городник? — пожвавішав старий.

— Любитель, — усміхнувся Альохін і показав на огірки. — Як ви гадаєте, коли вони зірвані?

— «Довжик» — свіжі, вчора, а може, й сьогодні. На базарі купили?.. А «траку»… — Він оглядав огірки з одкушеними кінцями. — Все залежить від умов зберігання… Три доби як мінімум, якщо не чотири. А нащо вам це?

— Дякую, Іване Семеновичу. — Альохін зібрав огірки і відповів жартома:-: На закуску пустимо «довжик»…

***

В залитому вранішнім веселковим світлом кабінеті начальника міського відділу держбезпеки, крім самого майора, був ще смаглявий довгочубий лейтенант.

— Ти цікавився Павловським, — сказав майор, беручи в руки маленький засмальцьований папірець, і простягнув його Альохіиу. — Цю записку, запечену в пирозі, хотіли передати в камеру старому.

— Хто?

— Його сестра… Ось переклад.

Альохін узяв папірець, тоді аркуш із російським текстом і прочитав:

«Юзефе!

Хай допоможе тобі бог.

Вчора повернулася Юлія. Дівчинка здорова. Молимося за тебе.

Твоя сестра Зофія».

— Хто це — Юлія? — поцікавився Альохін.

— Поки що не знаємо… Займися і доповіси, — наказав майор лейтенантові. — Давай.

Лейтенант узяв обидва папірці й поклав у свою папку.

— Слухай, якщо їхати із Шиловичів на Кам'янку, перший хутір ліворуч, біля лісу, — хто там живе? — спитав майора Альохін.

— З Шиловичів на Кам'янку… перший хутір ліворуч… — згадуючи, повторив майор і сказав лейтенантові, що вже підійшов до дверей: — Ми були в нього. Пригадуєш, він нас самогоном частував?

— Окулич, — назвав лейтенант, обертаючись, і спитав Альохіна: — А навіщо він вам?

— Він був зв'язаний з партизанами, — згадав майор, розкриваючи папку з паперами, і наказав: — Що ми там про нього знаємо — поділися з капітаном…

22. ПІДПОЛКОВНИК ПОЛЯКОВ

У районах Ліди й Гродно в нього діяли три розшукові групи, були й невеликі, але досить відповідальні справи, яких не хотілося будь-кому передоручати.

Та найважливішим під час цієї поїздки було відвідання двох точок радіогри^[14], на одній з них, під Лідою, сьогодні вночі мали приймати вантаж і німецького агента.

Розпочинав цю гру майже рік тому сам Поляков, і велась вона — за характером дезінформації — досить зухвало, і в цій зухвалості полягала і її надзвичайна цінність, і водночас небезпека провалу. Риск наростав з кожним тижнем, з кожною переданою радіограмою, все це не могло тягтися нескінченно, і підполковник вирішив бути присутнім сьогодні вночі, вважав себе зобов'язаним не лише тому, що хотів першим говорити з агентом, який приземлиться, а й тому, що сьогодні замість контейнерів і людини на вогнища цілком могли скинути і десятокосколкових бомб, — таке теж бувало.

Для Полякова, який свого часу десь за дві години в осінньому лісочку під Вязьмою схилив до співробітництва щойно спійманих радиста і старшого групи, який на свою відповідальність тут же довірив їм перший вихід в ефір, який вигадував для них легенду і складав усі до єдиного «донесення», ця гра була рідним дітищем в повному розумінні слова, і розмірковував про неї цього ранку він найбільше.

Виїхавши вдосвіта, Поляков за три години дороги з Управління ні разу не згадав про рацію з позивними КАО.

Він переключився і подумав про неї, лише коли, не доїжджаючи до Кам'янки, шофер загальмував і він побачив студебекера, що стояв попереду на обочині, і коло нього двох військовополонених, автоматників охорони і трьох офіцерів. Він знав тільки одного з них, кульгавого після поранення, головатого капітана, перекладача відділу контррозвідки армії. Взявши товстий авіаційний планшет, Поляков вискочив з машини.

Хоча він схилявся до думки, що розшукувані групою Альохіна — агенти-парашутисти, не слід було нехтувати й іншими версіями.

Альохін фізично був не в змозі охопити все, хотілося, чим можна, допомогти йому. І вчора ввечері, коли надійшло повідомлення про ліквідацію залишкової групи противника, Поляков одразу прикинув, що зможе по дорозі вигадати півтори-дві години, тим більше, що в його напруженому, переважно кабінетному способі життя проведення розслідувального експерименту — встановлення точного місця виходу німецької рації в ефір та розшуки там речових доказів — було, сказати б, відпочинком, прогулянкою на свіжому повітрі.

Розведені нарізно військовополонені — довгов'язий Штоббе, запобігливо-послужливий штабний фельдфебель, і товстий присадкуватий Гайн, мовчазний, похмурий повар, солдат, — вказали одну й ту ж галявину на узліссі.

Офіцерам та автоматникам з роти охорони Поляков наказав ретельно оглянути місцевість довкола, а сам з німцями і капітаном-перекладачем зайнявся безпосередньо місциною, де, як казали Гайн і Штоббе, розташовувалося ядро групи.

— Die Bahre mit dem General war hier… — показуючи рукою, мовив довготелесий худий німець. — Die Funkstelle befandisch in diesem Gebusch… Und ich war in der Sicherung da bruben…

— Він каже, що носилки з генералом стояли тут, — переклав капітан, — рація — під тими кущами, а сам він стояв на варті он там…

— Я зрозумів… Рація була тут… — повторив Поляков, нишпорячи очима по траві. — Спитайте їх, як розкидали антену?

— Wie wurde die Antenne angespannt? — спитав перекладач. — Haben sie es gesehen?^[15]

Невисокий товстун заперечно хитнув головою.

— Nicht!^[16] — заквапився відповісти довгий, витягуючи руки по швах.

Вихудлий, із запалими очима й щоками, в брудному, латаному в багатьох місцях обмундируванні і в розтоптаних черевиках без шнурівок, він мав досить злиденний вигляд. Німець ішов поруч із Поляковим, старанно оглядаючи траву, і враз із радісним вигуком кинувся під кущ і підняв німецьку батарейку. Підскочив до Полякова і, клацнувши металевими оковками каблуків, простягнув йому батарейку, улесливо кажучи:

— Ich bin Mechaniker… ich hab in einem Werk gearbeitet^[17].

— Живлення для рації, — розглядаючи батарейку в руці Полякова, відгукнувся капітан. — Отже, вони не брешуть.

— Брехати їм тепер нічого… — заглядаючи під кущ, мовив Поляков і підняв шматок дроту з маленькою вилкою. — Це теж від рації.

— Funker, Funker, — радісно підтвердив довготелесий. — Herr Oberst, ich bitte zu berucksichtigen, dass ich Arbeiter bin… Ich habe drei Kinder und muss unbedingt zuruck!^[18].

Присадкуватий німець дивився на нього спідлоба, із зневажливою ворожістю.

— А пахощі які, — вдихаючи повітря, промовив Поляков, — божественні!.. Чого він хоче?

— Боїться, що його розстріляють. Просить врахувати, що він механік, словом, робітник…

— Це я зрозумів… — оглядаючи галявину, замислено сказав Поляков. — Рацію розгортали тут, але нам від того не легше… Щоб відкинути чи, навпаки, прийняти цю версію, потрібна дешифровка перехоплення. На місці затримання шифрувального блокнота не виявлено. А без сумніву тут він був. Спробуйте знайти…

— Але… Де?

— Можливо, блокнот викинули чи загубили в дорозі… Вам усім… разом з ними, — Поляков поглядом вказав на німців, — доведеться повторити їхню дорогу… Всі сорок кілометрів рухатися цепом… Як з ногою, витримаєте?

— Так, — капітан почервонів.

— Обнюхайте кожну травинку. Особливу увагу місцям, де вони спинялися на перепочинок.

— А якщо шифр знищили, спалили?..

— Не думаю. Штабні документи цілі. Постарайтеся знайти!

23. ПОШУКИ ВРАНЦІ В МІСТІ

Рано-вранці, коли, поснідавши, вони вийшли на вулицю, Таманцева прорвало. Він перебив раптом Альохіна і, роздуваючи ніздрі, збуджено сказав:

— Що ви все товчете: «мусимо», «повинні»? Потрібен текст дешифровки. А без тексту можна тикатися до другого пришестя, як сліпі цуценята!

— Текст буде, — пообіцяв капітан.

— Коли?! — розпалюючись, вигукнув Таманцев. — Москва десяту добу не може розмотати перехоплення, а нам — відбувайся!

— Дев'яту, — поправив Альохін. — Ти що, не на ту ногу встав?

— Я — на ту! — розлютився Таманцев. — Ви з мене дурника не робіть! Ми мордуємося, як бобики! Москві не укажеш, а нам живим не попустять!

— Коротше! Що ти пропонуєш?

— Від тексту треба танцювати, від тексту! Ви боїтеся вимагати розшифровку з Управління, а вони дрейфлять перед Москвою. Цірліх-манірліх! Я так не можу і не бажаю!.. В Москви самих лише фронтів дванадцять, та хіба вони про нас згадають?! Їх за горлянку треба брати, за горлянку! Давайте я сам подзвоню — хоч генералу, хоч у Москву, хоч куди… Плював я на субординацію! Ми не бавимося дурницями і не на білочок полюємо! Це справа державної ваги! І в нас залізна позиція! Давайте я подзвоню! Та я їм так мізки розкручу, що й не зберуть!

— Все?

— Ні, не все!

— Андрія б посоромився.

— А я не йому, я вам це кажу!

— Взяв до уваги, — незворушно мовив Альохін.

Спересердя сплюнувши, Таманцев ухопився за край борту і вскочив у полуторку.

Потім, насурмонившись, він трясся в кузові біля Андрія, скривджений, ображений. Коли машина спинилася, щоб його висадити, Альохін, ступивши на підніжку, сказав:

— О дванадцятій підполковник має бути у відділі контррозвідки корпусу. Можеш усе йому й виказати.

Таманцев мовчки зіскочив і, не озираючись, пішов вулицею. Андрій з капітаном поїхали далі.

Ранок виявився таким самим безплідним, як і вечір. Андрієві дістався центр міста й базар. Він ходив вулицями, час від часу штовхаючись на базарі, приглядався до всіх військових, а заодно і до цивільних — жодного схожого обличчя.

На базарі, між покупцями, а переважно були то жінки, траплялися й військові; та найбільше там було селян.

У поруділих домотканих маринарках, у хустинах, картузах і польських формених кашкетах з лакованими козирками, вони товпились біля підвід, ходили рядами, до всього прицінювалися, та купували мало, тільки дещо з одягу. Чулася російська, білоруська, а найчастіше польська мова.

Продавалася всяка всячина: від картоплі й живих поросят до католицьких іконок та військового обмундирування. На лотках гендлярів-професіоналів красувалися сотні пачок литовських і німецьких сигарет, саморобні тістечка і свічки, цукерки, напівкопчена ковбаса та булочки; тут же під яскравою звабливою вивіскою «Буфет. Обіди як у мами!» продавали гарячі страви й пахучий самогон — бімбер.

Приватна торгівля у звільнених містах дивувала Андрія: він не міг зрозуміти гендлярства. Буржуї, як він уявляв собі їх за книжками й кіно, напевне, — були ось такі, як ці ситі люди за лотками.

— Неп, — авторитетно пояснив Таманцев. — Певне пожвавлення приватного капіталу й спекулянтів. Настануть часи, їх так притиснуть — світу білому не раді будуть!..

Як і вчора, стояла нестерпна спека, розігріте повітря було непорушне. Заплативши двадцять карбованців, Андрій випив пляшку ядучо-червоної води на сахарині й знову вийшов на вулиці міста.

Він зупинився, не доходячи до перехрестя, побачивши на другому боці вулиці, біля тінистого садочка, примітну своєю вродою пару: дівчину в медичному халаті й білій шапочці та високого франтуватого лейтенанта.

— Ну що? — пролунав поруч Андрія голос Таманцева, який вийшов з-за рогу.

— Нічого.

— Ніц нема, — співчутливо мовив Таманцев і перевів погляд на парочку: — Закохуються… Живуть же люди!

— Треба було з-затримати їх учора на к-контрольному пункті!

— Учать тебе, учать, — з досадою скривився Таманцев. — Ти зрозумій: нам потрібні їхні зв'язки, потрібні факти, звинувальні докази… Може, вони в цьому лісі навіть не були? А може, були, та не мають відношення до розшукуваної нами рації. А якщо, припустімо, мають — брати їх треба на місці злочину, доказово. Або розібратися й відкинути… А ти зарядився: хапай мішки — вокзал відходить!

Кілька секунд вони мовчали. Пара на тому боці вже розсталася; дівчина пішла, а лейтенант стояв з невеселим обличчям і курив.

— Кішка між ними пробігла, — кинув Таманцев (він вважав себе неабияким психологом і фізіономістом). — Чи кошеня як мінімум.

— Ти г-гадаєш, вони в місті і ми їх знайдемо?

— Гадаю!.. Мусимо: містечко ж невеличке!.. Вище голову. — Він поплескав Андрія по плечу. — Адже кулька кругленька — де ж вони подінуться?

24. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Дуже терміново!

Єгорову

З Москви. 16.08.44 р.

Сповіщаючи дешифровку перехоплення в справі «Німан», пропоную вжити активних заходів по розшуку й затриманню агентів, щоб негайно припинити роботу передавача.

Виходячи з тексту, Ви маєте справу з крупною кваліфікованою резидентурою, яка діє із завданням оперативної розвідки в тилах Вашого і суміжних фронтів. Очевидне спостереження за залізницею на лінії Гродно — Бєлосток; не виключені човникові маршрути Вільнюс — Бєлосток (через Гродно) і Вільнюс — Брест (через Ліду — Мости — Волковиськ)…^[19]

…Про хід розшуку і всі вжиті Вами заходи доповідайте щодня.

Додаток — згадане.

Колибанов».

«ЗБ № 1604 «Німан». Перехоплення від 13.08.44 р.

«ККК» Останні три доби [на] ділянці Гродно — Бєлосток проходило [в] середньому 22–25 ешелонів [з] військами [і] технікою. [В] зворотному напрямку 5–7 санлітучок [і] порожняк. [3] Прибалтики [на] Віслу в райони Варшави [і] Дембліна перекидаються моторизовані понтонно-мостові частини [з]парками ТМП [і] Н2П, дивізіони РАМ-13 [і] М-31. [На] Брест пішов 473-й батальйон автомобілів «амфібій». [В] Бєлостоку, Гродно, Вільно призвані 1895–1927 року народження. Ваші вказівки нотаріусу передані. Терміново потрібні батареї [та] бланки. Кравцов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Ліда, Полякову

Сповіщаю дешифроване перехоплення від 13.08. 44 р. І розшукове орієнтування на Павловського.

Рація з позивними КАО заслуговує найсерйознішої уваги. Подумайте і доповідайте, що ще можна зробити.

Затримайтесь на добу в Ліді для активізації розшуку, подачі практичної допомоги групі Альохіна та організації захоплення Павловського.

Єгоров».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Ліда, Полякову, Альохіну

За орієнтацією ГУКР «Смерш» М 9.651 від 27.07.44 р. розшукується агент німецької розвідки Грибовський, Волков, він же Трохименко, він же Павловський Казимир, він же Іван, він же Володимир, по батькові Георгійович, а також Йосипович, 1915 р. н., родом з м. Мінська, освіта середня, в минулому член ВЛКСМ, інструктор і активіст Тсоавіахіму.

У 1936–1939 рр. служив дійсну в радіотехнічних частинах Московського військового округу.

Мати Павловського перед війною нібито засуджена за антирадянську діяльність до 10 років позбавлення волі. Батько — за національністю німець, живе на одному з хуторів Лідського р-ну Барановицької області.

Сам Павловський на початку війни, будучи сержантом Червоної Армії, із зброєю перейшов на бік німців. Навесні 1942 року з відзнакою закінчив кенігсберзьку школу німецької розвідки. В 1942–1943 рр. дев'ять чи десять разів перекидався в тили Червоної Армії: радистом і старшим розвідувальної групи. В 1942 р. під Москвою в момент затримання, відстрілюючись, убив офіцера комендатури і двох патрулів. З 1942 р. (неточно) — фольксдойче. За успішне виконання завдань абверу нагороджений залізним хрестом ІІ ступеня, срібною і двома бронзовими бойовими медалями.

Досконало володіє стрілецькою зброєю, прийомами захисту і нападу. Особливо небезпечний при затриманні.

Словесний портрет: зріст — високий; фігура — середня; волосся — русяве; лоб — широкий; очі — темно-сірі; обличчя — округле; брови, — дугоподібні, широкі; ніс — товстий, прямий, з горизонтальною основою. Прикмет, що особливо впадали б в око, не має.

В середині липня цього року з групою агентів, теж обмундированих у форму радянських офіцерів, був на пункті переправи німецької розвідки в містечку Дальвітц поблизу Інстербурга (Східна Пруссія), чекаючи перекидки в тили Червоної Армії».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Єгорову

Сьогодні, 16 серпня, в тилах корпусу, на північ від містечка Заболоття, оточена і після відмови здатися знищена залишкова група противника чисельністю дев'ять чоловік.

У складі групи, крім двох німців, офіцерів відділу «1-Ц» штабу 9-ї німецької армії капітана Еріха Гебба та обер-лейтенанта Гельмута Штіля, просувалися в західному напрямку семеро власовців, з них троє в формі РОА (без ознак чину), а четверо в радянському військовому обмундируванні з погонами і червоноармійськими книжками сержантів частин 1-го Білоруського фронту, очевидно захопленими в убитих ними радянських військовослужбовців.

Під час ліквідації групи взято вісім автоматів, у тому числі чотири ППШ, дев'ять пістолетів, п'ятнадцять гранат, а також короткохвильову приймально-передавальну радіостанцію німецького виробництва, випуск 1943 р., в робочому стані.

Між документами виявлені: таблиці цифрового коду, перешифрувальні блокноти з вирваними використаними аркушами, німецькі топографічні крупномасштабні карти з нанесеними на них маршрутами руху з району Бобруйська, особисті листи і фотокартки.

Виходячи із записів у блокноті капітана Гебба, в дорозі група двічі вела спостереження за залізницею; в першому випадку — три доби, в другому — до двох. Пункти спостереження не вказані, і встановити їх. виявилось неможливо.

Як видно із маршруту, 12 чи 13 серпня група пройшла північним краєм Шиловицького лісового масиву, де, судячи з помітки, спинялася на перепочинок. Не виключено, що захоплена нами рація є розшукуваним передавачем з позивними КАО.

Буняченко».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Буняченку

Рацію і всі документи ліквідованої групи негайно передайте в розшуковий відділ Управління.

Єгоров».

25. В ПОЛУДЕНЬ НА АЕРОДРОМІ

— Ти хотів танцювати від тексту — танцюй! — похмуро сказав Альохін Таманцеву і взяв цигарку, запропоновану Поляковим. — Дякую.

Вони стояли втрьох коло вілліса на краю аеродрому біля одноповерхового будинку відділу контррозвідки авіакорпусу.

В руці Поляков тримав кілька аркушиків — він щойно прочитав Альохіну й Таманцеву дешифровку перехоплення і орієнтування про Павловського.

— Дозвольте, — попросив Таманцев у Полякова і взяв аркушик із текстом.

— Ждемо його, як манни небесної… — з досадою мовив Альохін і нетерпляче прикурив. — Дякую… А перше перехоплення, від сьомого серпня?

— З тим, очевидно, затримка… — Поляков невдоволено шморгнув носом. — Наказ про позачергове розшифрування стосувався обох. Очевидно, затримка… Шифр складний, а вони ще, напевне, міняють ключ. Я буду дзвонити і нагадаю.

— Кваліфіковане розвідзведення… — розглядаючи текст, мовив Таманцев.

— І все?

— Спостереження за перевозками… за залізницею… — дивлячись у текст і напружено розмірковуючи, не здавався Таманцев. — Це… мабуть, резидентура…

— І все? — не заспокоювався Альохін.

— А що, в Москві теж так думають, — з майже невловимою іронією сказав Поляков; він поглянув на другий аркуш і прочитав: — «Виходячи з тексту, Ви маєте справу з крупною кваліфікованою резидентурою, яка діє із завданням оперативної розвідки в тилах Вашого і суміжних фронтів. Очевидне спостереження за залізницею на лінії Гродно — Бєлосток; не виключені човникові маршрути Вільнюс — Бєлосток (через Гродно) і Вільнюс — Брест (через Ліду — Мости — Волковиськ)…»

— І все?

— Ні, чому ж… — Поляков подивився в текст, — «пропоную вжити активних заходів… Звертаю Вашу увагу…. Забезпечте… доповідайте…»

— Так, із цього кожуха не пошиєш, — повертаючи аркуш із текстом, сказав Таманцев. — До речі, територіально Бєлосток і все, що на південь від Гродно, — Другий Білоруський фронт.

— Але ж усе решта наше! І в ефір вони виходять у нас.

— Є місце виходу рації в ефір, є текст і деякі речові докази, а зачепитися ні за що… — наче розмірковуючи вголос, неквапливо казав Поляков. — Погано… Безумовне спостереження за залізницею, причому не візуальне, збоку, а десь на станції…

— Наче під брезент заглядають, — озвався Альохін.

— Маршрутники чи фланери?^[20] — спитав Таманцев; він у всьому любив конкретність, визначеність.

— Очевидно, стаціонарне спостереження^[21], — дивлячись на Полякова, висловив припущення Альохін.

— Найвірогідніше, комбіноване… — сказав підполковник. — І це досвідчені люди, знають свою справу…

— Виходячи з тексту, не німці і, очевидно, не аківці.

— Я ж казав; агенти-парашутисти! — вигукнув Таманцев.

— Можливо, — ухильно відповів Поляков; він, як завжди, до останнього не хотів відкидати й інші версії. — Причому зв'язані з агентурою, залишеною німцями на осідання… Спробуємо встановити, в яких пунктах ведеться спостереження…

— Тут потрібен аналіз руху ешелонів по всіх цих лініях…

— Усе, що стосується аналізу руху, я беру на себе… — заявив Поляков і глянув на інший аркуш. — Тепер Павловський…. Незалежно від того, чи він причетний до розшукуваної нами рації, чи ні — його треба взяти! Не гаючи часу і неодмінно живим. І тих, хто з ним, — теж!.. Доручити це доведеться Таманцеву.

— А хто ж у мене залишиться? — спробував посміхнутися Альохін.

— Я!.. Іншого рішення в мене немає. Дамо йому двох чоловік від Голубова. Можливо, потрібна продумана, уважно організована пастка чи засідка, — дійте за обставинами. Але займіться цим сьогодні ж, не гаючись!.. Водночас, — він перевів погляд на Таманцева, — зробіть усе, щоб до вечора знайти цих двох, що були вчора на хуторі, і розібратися з ними.

— Хазяїн хутора якийсь Окулич, — сказав Альохін, — характеризується позитивно. Під час окупації був зв'язаний з партизанами. Нічого компрометуючого на нього немає.

— То й краще. Поїдеш готувати засідку — заскоч до нього і поговори…

26. АЛЬОХІН

До Окулича я заїхав до дорозі, та його не було вдома, і поговорити з ним цього дня мені не вдалося.

Щоб організувати продуману, старанно підготовлену пастку, щоб якось обставити і розробляти зв'язки Павловського, в нас просто не вистачило часу. А реальним було — влаштувати засідку в місцях можливої появи Павловського, точніше, в одному з місць — на більше в нас не вистачило б людей.

Таким місцем мені насамперед здався північний край Кам'янки, де на околиці жила тітка Павловського, Зофія Басіяда, єдина його близька родичка в цьому районі. Думка про неї не покидала мене весь ранок у Ліді, про неї найбільше я розмірковував і приїхавши на Кам'янські хутори.

З дільничним міліціонером мені пощастило. Немолодий і не дуже грамотний, він мав дядьківську кмітливість, пам'ять і хитруватість. Він партизанив у цих місцях, знав тут багатьох, причому з селянами був запанібрата, і розмовляли з ним охочіше, та й відвертіше, ніж зі мною чи з кимось незнайомим. Знявши пілотку і погони, я працював під виглядом співробітника міліції, однак, нікому не рекомендуючись.

Причин для розмов з місцевими жителями в нас виявилося більше ніж треба. Чотири дні тому поблизу Кам'янки обстріляли військову автомашину, шофер і провожатий були вбиті, з кузова розтягли до сорока комплектів військового обмундирування. Останнім часом в окрузі почастішали нічні крадіжки, переважно продуктів, з комор і льохів; у двох випадках перед тим були потруєні собаки. Забирали в основному борошно, сало, а в одному місці вмудрилися без шуму винести кабана пудів на десять — хазяї навіть не прокинулися. І ще було чимало різних справ; підпільне акушерство, п'яні бійки, підробка документів, спроба самокаліцтва з метою уникнути мобілізації і таке інше.

Відвертістю, зрозуміло, нас не балували. Все, що мені вдалося дізнатися, складалося з піщинок, виловлених у розмовах на абстрактні теми, до того ж у почутому не було одностайності, необхідної для уточнення і перевірки, — відомості були багато в чому суперечливі.

Показово, що Павловський-старший і його сестра Зофія Басіяда характеризувались більшістю позитивно, а про Свирида відгукувались як про чоловіка недоброго, дріб'язково-корисливого і заздрісного.

З ним я зустрівся і розмовляв сам на сам. Підстеріг здалеку на полі, непомітно підкрався і гукнув його з-за кущів.

Поводився він спокійно і незрівнянно стриманіше, ніж під час першої розмови в ліщині. Він явно замкнувся, сам уже нічого не розказував, тільки відповідав на запитання коротко і, як я відчув, досить неохоче. Більше того, мені було зрозуміло, що він лікті собі кусає — навіщо минулого разу набалакав мені зайвого. Що ж позавчора штовхнуло його на це?

Патріотичні поривання в даному випадку я відкидав. Заздрість?.. Корисливість?.. Неприязнь?.. Ненависть?.. Почуття помсти?..

Само напрошувалося досить правдоподібне психологічне трактування. Павловський і Свирид — однолітки, один сильний, життям балуваний (за уявленнями горбаня), другий — фізично неповноцінний і невдаха. Тут можливі і заздрість, і неприязнь — вони у вдачі Свирида, але це, сказати б, постійний, тривалий фактор — причина. А привід, поштовх?

Усе це ніби прояснилося, коли в розмовах на хуторах я дізнався докладніше про Юлію, ту саму Юлію, про яку сповіщалося в записці, переданій до в'язниці Павловському-старшому.

Що вона наймичка Павловських, я з'ясував у дільничного ще в дорозі. А тут виявилося, що вона не більше й не менше як молодша сестра горбаневої дружини Броніслави.

Те, що я по часточках про неї дізнався, мало в цілому такий вигляд:

Антонюк Юлія Олексіївна, 1926 року народження, білоруска, католицького віросповідання, родом із села Білиці Лідського району, освіта два класи.

Сирота; з тринадцяти років служить у Павловських.

Нібито її нещадно експлуатував Павловський-старший; за іншими даними, ставився він до неї як до рідної, дуже добре.

Файна — це казали майже всі. В період окупації одягалась зумисне неохайно, брудно. Начебто тижнями не вмивалася, щоб не чіплялися німці. За іншими даними, потай зустрічалася з якимось німцем і з ним прижила дитя — дівчинці півтора року, звать Ельзою.

Як би там не було, під час окупації мала якийсь аусвайс^[22] — документ, що допоміг їй уникнути відправки на роботу до Німеччини. (А може, її відстояв фольксдойче Павловський-старший?)

На початку липня, перед приходом наших військ, начебто виїхала з німцями до Німеччини, принаймні не було її тут десь із півтора місяця. Повернулася два дні тому надвечір; приблизно за добу до моєї першої розмови із Свиридом.

Як з'ясувалося, після від'їзду Юлії Свирид забрав усі її речі до своєї хати, а коли вона повернулася, дечого не захотів віддати. Очевидно, за це й сварилися позавчора, коли я зайшов до нього в хату. Юлії там не було, але заплакані жінки — Свиридова дружина і його стара мати — думаю, умовляли горбаня повернути їй усе, що належить.

Варте уваги те, що він, який минулого разу за власною ініціативою заявив, що у нього в домі є фотографії Павловського, і сам пообіцяв принести їх мені, тепер сказав, ніби не зміг знайти жодної. Фотокартки були потрібні для розшуку, і, відчуваючи, що на цього чоловіка найдужче діє страх, я з вовчою, напевно, міною і з відвертими погрозами сказав йому, що він, видно, захотів обдурити Радянську владу, так от, у нього це не вийде. Я запевнив його, що все, про що він мені розповів, залишиться між нами, та коли він не буде допомагати нам і далі й не принесе негайно фотографії Павловського, нехай нарікає сам на себе. Він і не уявляє, пригрозив я, що тоді з ним буде.

Таке зухвале залякування, як я й сподівався, виявилося досить дійовим. В усякому разі, через кілька хвилин він приніс і віддав мені дві хороші, чіткі фотографії Павловського. Їх треба було перефотографувати і розмножити, — це легко зробили б у відділі контррозвідки авіакорпусу, — та насамперед треба було показати їх Таманцеву.

Я вже послав по нього машину в Ліду, на станцію, як ми домовилися, і чекав його нетерпляче. Не лише тому, що хотілося поділитись із ним своїми міркуваннями і послухати його, а й тому, що треба було завидна вибрати місце, найзручніше для засідки, а вирішальне слово тут, звичайно, було за ним. Щодо місця для засідки — за ним, що ж до вибору об'єкта спостереження — за мною, і тут уже я не мав права помилитися. Він повинен був приїхати з хвилини на хвилину, а я все ще роздумував…

27. У ПЕРУКАРНІ

Від сонця й духоти розламувалася голова. Вперто переставляючи натруджені, мов свинцем налиті, ноги, Андрій дійшов до перехрестя вулиць. На протилежному розі у збитому із дощок будинку була перукарня Військторгу — за день Андрій уже разів із п'ять заглядав до неї.

Не хотілося переходити на осоння, і якусь мить він вагався. А тоді перетнув вулицю, піднявся на ганок, до порога і… виявив того самого лейтенанта, якого бачив учора на хуторі, край Шиловицького лісу.

Лейтенант сидів у кріслі, а майстер, чорнявий, вузькогрудий дідок з великим гачкуватим носом, стриг його.

Андрій мимохіть окинув поглядом вулицю — з ким би порадитися?! — хоч знав, що ні Альохіна, ні Таманцева поблизу немає. Тоді сів на лавочці на ганку і скосив очі в розчинені навстіж двері.

Біля столиків із дзеркалами стояло троє обшарпаних дерев'яних крісел; крім чорнявого дідка, працювали ще дві перукарки: товста, уже літня, але шпарка, з незчисленними кучериками на голові і дуже молода гарненька дівчина в чистому чепурному халатику і чобітках. З лівого боку біля самого входу була прибита вішалка, далі на розставлених попід стіною стільцях чекали своєї черги п'ятеро військових: худий, довговидий військовий лікар з погонами капітана медичної служби (він читав газету); молодший лейтенант — льотчик, симпатичний, пухлощокий, зовсім ще хлопчина; старшина, теж із авіації, одягнений досить чепурно, в літньому офіцерському обмундируванні, з планшеткою на довгому ремінці, і двоє солдатів-артилеристів.

А шостий — сержант-танкіст, за яким Андрій зайняв чергу, — курив біля дверей.

— …Павлик Федотов із двадцять п'ятої, — розповідав старшина-авіатор молоденькому льотчикові, — збив учора тридцятого фріца… От хлопець! — захоплено вигукнув він, піднявши вгору великий палець. — Вип'є два літри — і як огірочок!..

— Хто далі! — втираючи пітне обличчя хусточкою і зітхаючи, покликала огрядна перукарка; жара мучила її, видно, більше за інших, але працювала вона моторніше, аніж дідок чи молоденька.

— Ваша черга, — сказав військовий лікар старшині.

— Я пас! — посміхаючись, недбало кинув старшина і показав очима на гарненьку дівчину. — Чекаю майстра!

Військовий лікар квапливо склав газету і, знявши окуляри, всівся в крісло. Голитися він не побажав і, бридливо оглядаючи не першої свіжості простиральце і халат товстої перукарки, докладно пояснив, як саме його постригти.

Андрій потай розглядав у дзеркалі лейтенанта.

Той з досить флегматичним виразом, якось розслаблено сидів під білим простиральцем у кріслі, відкинувшись на спинку, поклавши руки на підлокітники і час від часу напівзаплющуючи повіки; чорнявий майстер, не кваплячись, працював ножицями, підстригаючи його довге біляве волосся.

В лейтенанта було славне просте обличчя, великі світлі очі — як здалося Андрієві, в них було щось задумливо-втомлене.

Андрій згадав, що в дивізії, де він воював, у сусідньому полку був начхім, на диво схожий на цього лейтенанта, — бідолаха підірвався на міні, його рознесло на шматки…

В розчинені двері із перукарні пливли солодкуваті пахощі дешевих парфумів; там, у духоті, було ще гірше, ніж на вулиці, і дихалось важко. Настирливо дзижчали десятки мух, намагаючись сісти на спітнілі обличчя.

Старшина з авіації неголосно, але жваво розповідав юному льотчикові про повітряні бої. Той слухав з неприхованою цікавістю, більше мовчав і лише зрідка підтакував чи з розумінням усміхався. Це була розмова вибраних, густо пересипана спеціальними авіаційними термінами й супроводжувана виразними жестами старшини; рухами долонь він досить наочно відтворював різні маневри повітряного бою.

Судячи з розмови, це був чоловік обізнаний, бувалий: йому випадало збивати «мессершмітти» і «юнкерси», бомбити Кенігсберг і обстрілювати з повітря німецькі ешелони. Про відомого льотчика він говорив так, наче той був його близький приятель і спілкувався з ним щоденно; про різні системи літаків він розмірковував вільно і впевнено, як пілот, що особисто випробував їхні льотні й бойові якості. Він знав геть усе, було тільки незрозуміло, в якій, власне, авіації він служить: у винищувальній, штурмовій чи в бомбардувальній?

Непомітно розглядаючи в дзеркалі лейтенантове обличчя, Андрій намагався визначити, прислухався той до розмов чи ні. Було цілком очевидно: лейтенант не виявляв цікавості ні до того, що діялося в перукарні, ні до тих, хто був у ній. Вираз обличчя в нього був байдужо-млявий і навіть трохи сонний — можливо, від того, що його теж розморила спека. Іноді, повертаючи голову, він розглядав у дзеркалі свою зачіску, двічі мацав рукою волосся на потилиці і щось говорив майстрові.

Коли лейтенант дивився в дзеркало, Андрій, щоб не зустрітися з ним поглядом, роздивлявся плакати, розклеєні на стінах перукарні.

Один із плакатів — «Базіка — шпигунові знахідка!», — що висів на видному місці, між дзеркалами, і чи не найбільше впадав у око, привернув Андрієву увагу. Літня робітниця, приклавши палець до губів і гіпнотизуючи суворим невідступним поглядом, застерігала: «Не патякай!» Ці два слова великими літерами були виведені внизу плаката, а у верхньому кутку було написано:

Взявши гребінь з ваткою, чорнявий розчесав лейтенантові чуба, зробив ще кілька рухів ножицями і, оглянувши свою роботу з усіх боків, приніс із закапелка, де горіла гасничка, алюмінієву чашечку з окропом, помазок і так само неквапливо, як і все, що він робив, почав правити на паскові бритву.

До перукарні, захекавшись, зайшов і окинув усіх похмурим поглядом літній капітан-артилерист з паличкою в руках; як виявилося, зайнявши раніше чергу, він кудись ходив і, повернувшись саме вчасно, одразу ж сів у середнє крісло до огрядної перукарки.

«І нічого в ньому немає підозріливого», — сумно думав Андрій, дивлячись на лейтенанта.

Поруч балакучий старшина, не вгаваючи, розповідав молоденькому авіаторові:

— Двадцять сьому перекинули в Бєлосток. Оце місто! Правда, центр побитий, але жіночки! — Старшина захоплено поцмокав губами; тільки тепер Андрій помітив, що той напідпитку. — Це з нашою Дунькою раз, два — і в дамки, — заявив він упевнено. — А польки нє-є! Залицяннячко дай, ласку, підходець! Різні там: падам до нужек шановни пані, пшепрашем, пані цалую рончкі… Та ще вагон всілякої галантерейності. Не раз упрієш. А ні — марна праця. Це тобі не наша Дунька, — погладив по шерстці, і замурликала! Нє-є! Залицяннячко дай! Підходець тонкий потрібен, з віражами! А так просто не прошелепаєш…

Капітан-артилерист (йому вже намилили щоки) обернувсь і похмуро подивився на старшину; той, не помітивши, далі розповідав про особливості залицяння до жінок у Польщі, про якогось там Берьозкіна з шостої винищувальної і про пригоду, що сталася з цим льотчиком, коли він, видудливши «післяпольотні» за цілу ескадрилью, подався з аеродрому в Бєлосток і на п'яну голову «пустив бульку»^[23].

Старшина не знав упину в балачках. Облишивши Берьозкіна, він заговорив про нові, щойно отримані винущувачі Як-3. Якщо про деякі інші літаки він був досить невисокої думки і називав їх не інакше як «дубами», «гробами» і навіть «дрантям», то про нові винищувачі — він відгукувався з похвалою і, захлинаючись, розписував їхні високі якості:

— …Стійкі, повороткі, в управлінні — як пір'їнка! Та основне — швидкість! Не машина — блискавка! Як-не-як, шістсот п'ятдесят, а це тобі не горішки лущити, — абсолютна перевага! І в маневрі незрівнянні. Ручку на себе — в небі тане. Та й озброєння підсилене. Скажи мені: є в німців така машина?.. І не снилася!!.

«От базікало! — з досадою подумав Андрій. — За язик його тягнуть, чи що?»

— Тут у вас прищик, — винувато посміхаючись, сказав чорнявий лейтенантові, необережно зачепивши його бритвою біля вуха і помітивши краплинку крові.

— …З Тринадцятої і Двадцять п'ятої теж поїхали по нові машини. Наганяють цих Яків або, може, Ла-7 одержать, і німцям неба не бачити. Точно! Це тобі не сорок перший рік…

Відсторонивши товсту перукарку, що голила його, капітан-артилерист з мильною піною на обличчі і серветкою на грудях схопився цієї миті з крісла й ступив до старшини.

— Встаньте! — звелів він.

Старшина, не розуміючи, підвівся, планшетка теліпалась біля халяв його франтівських чобіт.

— Базіка! — раптом різко сказав, вірніше, крикнув капітан. — 3 вашим язиком не в авіації служити, а худобу пасти!.. Геть звідси!..

Майстри пооберталися на гамір; весь червоний, старшина ще якийсь час стояв, потім поволі подався до дверей і, вловивши співчутливий погляд гарненької перукарки, зупинився, напівобернувшись, біля порога і спробував усміхнутися: посмішка вийшла розгублена і неприродна; вся розв'язність і жвавість одразу злетіли з нього. Постоявши так мить, він вийшов. Молодший лейтенант — льотчик, з котрим він говорив, — почервонів, як кумач; усі мовчали.

— Ви мені йодом помажте, — неголосно мовив у незручній тиші старому майстрові лейтенант; він менше за інших звернув увагу на цю невеличку пригоду, уважно оглядав поріз і помітно тривожився. — А то знаєте…

— Прошу, не турбуйтеся, — запобігливо зауважив чорнявий. — Зробимо все чудово…

Капітан-артилерист знову сів у крісло і, посмикуючи головою та нервово поправляючи серветку біля коміра, з обуренням говорив у цей час перукарці:

— Патякає й патякає. Як баба! Гидко слухати!

— І правильно! Ми, жінки, он які балакучі, — раптом недоречно співучим голосом сказала перукарка, грайливо і досить дурнувато посміхаючись. — Все від простоти нашої, щирості!.. І маємося завжди за це…

— Ой ви щирі! — похмуро і з роздратуванням сказав капітан. — Базіка чортів! Шмаркач!.. — Він ніяк не міг заспокоїтись. — Знаю я вашу простоту. — Він поплескав себе по шиї. — На власній шкурі випробував!

І, провівши долонею по виголеній щоці, тим же злим, збудженим тоном спитав:

— Ви думаєте, він літає?.. Писарюга який-небудь! Або на аеродромі літакам хвости крутить. А я зопалу маху дав: його, нехлюя, в комендатуру треба було відправити!..

Тим часом лейтенантові приклали до обличчя гарячу серветку — компрес.

— Я за вами, — встаючи, нагадав Андрій сержантові. — Зараз п-прийду…

28. А ОСЬ І ДРУГИЙ!

Вийшовши з перукарні, лейтенант, підстрижений і причепурений, глянув на годинник, закурив і неквапливою ходою попростував у бік станції. Андрій на значній відстані йшов за ним.

Як і більшість його однолітків, лейтенант з неприхованою цікавістю поглядав на зустрічних дівчат і молодих жінок; зупинився під афішею кіно, прочитав, спробував забалакати з худенькою блондинкою, та ба, безуспішно. Пішов далі, вигляд у нього був досить безтурботний, однак він не забував віддавати честь, причому робив це чітко, з легкістю, якою відзначаються ті, хто служить в армії не перший рік. Біля залізничного переїзду він кинув недокурок, котрого, як і перед цим сірника, відразу ж нишком підібрав Андрій.

У всій зовнішності лейтенанта, в його постаті, обличчі, ході, поведінці та обмундируванні не було нічого вартого уваги чи незвичайного, як кажуть, ні на чому окові спинитися; за роки війни Андрієві доводилося бачити десятки, якщо не сотні таких юнаків у військовій формі.

Слідом за лейтенантом Андрій вийшов на пристанційну площу, де попід штахетами стояло кілька машин.

— Товаришу полковник, — почулося зовсім поруч, — дозвольте…

Андрій обернувся і буквально метрів за два від себе побачив Таманцева, що стояв навитяжку біля полуторки, і поруч з ним двох усміхнених офіцерів — капітана і старшого лейтенанта, як здогадався Андрій, прикомандированих.

— Винуватий, — жартував Таманцев. — Дозвольте звернутися..:

— Т-ти ще не поїхав? — не звертаючи уваги на піддражнювання, здивувався Андрій і, жестом підкликавши Таманцева, показав поглядом на лейтенанта, що йшов попереду, метрів за сорок.

Таманцев подивився і одразу став серйозним.

— Де ти його дістав?

— У п-перукарні.

— Молодець!

Таманцев уже все вирішив і, обернувшись, наказав двом офіцерам:

— Чекайте мене!

Вони з. Андрієм пішли за лейтенантом. Той попрямував у кінець станції, де біля їдальні продпункту, очевидно ждучи його, стояв кругловидий капітан.

— А ось і другий, — радо мовив Таманцев і глянув на годинник. — Без трьох хвилин четверта… Треба думати, вони умовилися тут зустрітися…

***

Капітан і лейтенант обідали довго, майже годину, видно нікуди не кваплячись. Тим часом Таманцев і Андрій лежали на траві за низькорослою кропивою, метрів за п'ятдесят від їдальні. У затінку зручного для спостереження місця поблизу не було, доводилося знову смажитися на сонці.

Таманцев уважно оглянув недокурок, порівняв два обгорілі сірники — викинутий лейтенантом і знайдений у лісі, на галявині, — вони виявилися різні.

— Все це фактики… — зітхнув він і, бережно загорнувши недокурок і сірники в старий лист, вклав у плексигласовий портсигар і сховав у кишеню.

— Дибаєш цілий день, — сказав він згодом, — і ніби й нічого не робиш, а втомишся, як пес, і зголоднієш. Ти їв що-небудь?

— Ні.

— І я теж. — Таманцев жадібно потяг носом, йому все здавалося, що від їдальні пахне борщем з м'ясом. — Зараз би чогось кисленького… — мрійливо мовив він, — ну хоча б смажене порося!.. Із хрінком! І пивка б зо дві пляшечки, з льоду…

Андрій втрапив рукою в кропиву і, розтираючи пожалене місце, вдивлявся в небо.

— Ну й с-спекота… Коли б грози не було.

— Грозою ситий не будеш… А вони обідають, — киваючи в бік їдальні, не вгавав Таманцев. — Сьогодні там борщ м'ясний з помідорами і гуляшик з макаронами. Такий гуляшик — пальчики оближеш!

— А ти звідки з-знаеш?

— А я не знаю, я тільки так думаю… Та-ак, пожерти не завадило б! Як казав товариш Мечников, їжа — найінтимніше спілкування людини з довколишнім середовищем. А він ще щось тямив…

Таманцев двічі від кухні підходив до продпункту і заглядав у заставлену довгими столами велику залу, та зайти всередину не наважувався: годували маршовий ешелон, в їдальні, як і загалом на станції, було повно людей, але офіцерів — одиниці. І ризикувати — вести спостереження в самому приміщенні — не варто було, а до того ж кругловидий капітан і лейтенант сиділи за столом самі.

Коли ж, пообідавши, вони вийшли з їдальні, закурив лише лейтенант; капітан, очевидно, був некурящий.

Уповільненою ходою людей, що ситно пообідали, вони попрямували до розташованого поруч агітпункту, де, сидячи біля розчиненого вікна, хвилин п'ятнадцять читали газети.

Залишивши Андрія стежити, Таманцев зайшов до свого знайомого, помічника коменданта станції, який розміщався поблизу в будинку блокпоста. Дочекавшись, коли ті двоє вийшли з агітпункту, Таманцев підкликав помічника коменданта до вікна і показав йому офіцерів. Той сказав, що лейтенанта він напевне бачить уперше, а капітана начебто зустрічав на станції, але не ручається, бо, мовляв, щоденно проїздять «тисячі офіцерів» і всіх не запам'ятаєш.

— А навіщо вони тобі? — поцікавився пін.

— Хотів би знати — хто вони?

— І більш нічого?! — хмикнув помічник коменданта. — Зараз запрошу їх, і про все дізнаємося.

— Ні, ні, так не годиться…

29. НА СТАНЦІЇ

На коліях станції, де стояли сім військових ешелонів з людьми і технікою, панувало звичне для прифронтового залізничного вузла гомінке пожвавлення.

Солдати й сержанти купками товпилися між поїздами, на пероні і довкола нього, гомоніли, бігали з котелками і фляжками, носили відра й бачки з варивом, обідали, лузали насіння, танцювали, грали в «жучка», милися і навіть прали. Пронизливо погукуючи, рухався маневровий паровозик, біля вагонів, обстукуючи молоточками колеса і ляскаючи кришками букс, моторно метушилися вимазані, спітнілі мастильники; чулося могутнє дихання і гудки паровозів.

На платформах тісно, одна біля одної, стояли прикриті брезентами самохідні установки, напнуті маскувальними сітками довгоствольні гармати ще із слідами заводського мастила, замасковані гілками польові кухні, легкові й спеціальні автомашини. Подекуди над ешелонами, як руки, що прикривають від удару з повітря, випиналися стволи зенітних гармат.

На одній із платформ і біля тупорилої, похмурої на вигляд гаубиці вовтузилися рослі, мокрі від спеки і напруги артилеристи. Молодцюваті козаки-гвардійці з неодмінними чубами, в кашкетах, десь аж на самій потилиці хвацько збитих набакир, ішароварах з червоними лампасами просто в теплушках, звідки несло терпким запахом гною й кінського поту, чистили і обливали водою коней. За їхньою роботою із сусіднього поїзда з виразом високої гідності на обличчях, переваги та відвертої погорди мовчки стежили молоденькі морячки в форменках і тільниках.

Бувалі солдати з орденами, медалями, гвардійськими значками і нашивками за поранення на збілілих від сонця та прання гімнастерках, молоді бійці маршових рот у новенькому, щойно зі складу обмундируванні, танкісти в одягнутих на голе тіло засмальцьованих комбінезонах, піхотні офіцери в польових із зеленими зірочками кашкетах, морські лейтенанти в франтівських мічманках із золотистими крабами, льотчики в пілотках з блакитним кантом і хромових шоломофонах, — кого тільки тут не було!

Усе це різнорідне військо — гвардійські підрозділи, що вже побували в різних сутичках, одягнені з голочки маршові роти й офіцерські команди, вся ця новенька, без подряпинки, техніка — все рухалося до фронту, назустріч важким і для багатьох останнім боям…

Розметнувшись широкою смугою своїх оперативних тилів на північ та на південний захід, фронт, по суті, починався вже тут, тільки гармати ще мовчали, а трудилися паровози.

Та думки про неминучі бої і про смерть, видно, мало кого турбували. З усіх боків чулися збуджені різноголосі балачки, веселі, а часом солонуваті жарти, звуки гармошок і вибухи реготу. А про ворога належало не забувати лише тим, хто вартував на платформах біля зеніток і почетверених кулеметів, та ще льотчикам-винищувачам, які баражували в спекотливому небі високо над станцією.

Андрій не без хвилювання чекав, що кругловидий капітан і лейтенант загубляться в натовпі, штовхатимуться між поїздами, прислухаючись до розмов і приглядаючись. Проте цього не сталося.

Покинувши агітпункт, вони, не підходячи до ешелонів, хвилин десять постояли на пероні, де в людному, дуже галасливому колі, розпалені азартними вигуками глядачів, обливаючись потом, змагалися у веселому танці двоє: літній, кряжистий, з грудьми, як бочка, старшина-артилерист (незважаючи на вік, вся його огрядна постать дихала здоров'ям і силою) і маленький круглоголовий піхотинець, такий собі задерикуватий живчик, здоров'ячок років вісімнадцяти, з новеньким орденом Леніна на гімнастерці.

Затесавшись у натовп захоплених танцем глядачів, Таманцев і Андрій могли тепер зблизька гарненько роздивитися тих, за ким стежили.

У капітана було товстощоке, геть кругле, з качачим носом і дрібними щербинками жіноче лице, негарне, але дуже добре. За мочкою правого вуха темніла родимка завбільшки з горошину. Великими зеленкуватими очима він захоплено дивився на танцюристів і посміхався. Над правою кишенею в нього на гімнастерці жовтіла нашивка за поранення, над лівою — виднілася планка із стрічками ордена Червоної Зірки і двох медалей.

Лейтенант не зводив очей із танцюристів і від душі сміявся, показуючи рот, повний рівних білих зубів. В його юнацькому, м'яко окресленому обличчі було щось ніжне, дівоче, і Таманцеву він раптом нагадав світлокосу артистку, що співала партію пастушки в єдиній, яку слухав Таманцев, опері.

На обох офіцерах було не нове, але чисте обмундирування, свіжі підкомірці, а на ногах — формені, масового пошиву юхтові чоботи, відбитки яких, як іще вчора встановив Таманцев, без сумніву, не були схожі на виявлені біля джерела.

Якщо Андрій розглядав офіцерів головним чином з цікавістю, то Таманцев зосереджено працював: про всяк випадок подумки складав і запам'ятовував словесні портрети обох — робота складна, що вимагала гострого ока, досвіду й спостережливості.

Пероном пробігали два молоденькі лейтенанти: рудочубий, кремезний, із забинтованою рукою на перев'язці і тонкий, сутулуватий, з пачкою газет під пахвою. Побачивши Андрія, що стояв позаду кола глядачів, вони кинулися до нього.

— Блінов — ти?! Оце зустріч!.. Здоров! — навперебій закричали вони, стискаючи Андрієві руку і ляскаючи його по плечу. — Ти де?

— Т-тут… — зніяковіло мовив Андрій.

— Поглянь!.. А ми думали, ти там… — показав рукою на захід рудочубий, і обидва говорили далі: — Казали, ти після госпіталю в розвідку потрапив… за лінію фронту… А ти по тилах кантуєшся…

— А ви як, х-хлопці? — спробував змінити розмову Андрій.

— Два місяці в боях… Бачиш, по ордену додалося… До Східної Пруссії дійшли… — навперебій розповідали лейтенанти. — А ти своїх чого не носиш?.. Три подяки від Верховного…

— Як там, у б-батальйоні? Васьок К-косолапов, Терплячий, Скоков?

— Васьок убитий, а Терплячий в госпіталі… І комбат убитий, і замполіт… Ще під Мінськом… Пряме попадання в капе… — перебиваючи один одного, вигукували лейтенанти. — Наумов на амбразуру ліг — посмертно Героя дали… І ротний твій загинув, і Фельдман… А Басову ноги одірвало… І мене теж дістало. — Рудочубий трохи підняв забинтовану руку і радісно додав: — Гангрена починалася, мало не відчикрижили! Старого складу лишилося душ сорок — решта з поповнення… Нас під Варшаву перекидають… Ходім — побачиш!.. Наш ешелон на другій колії… Скоро відходить…

— На другій к-колії… Зараз, хлопці…

— Ходімо! — Рудочубий вхопив Андрія за руку. — Зараз, х-хлопці… Одну хвилинку… Зараз п-прийду… З тугою дивився Блінов услід офіцерам, що побігли до свого поїзда; відчував, як сльози навертаються на очі.

— Ти що, Андрюшо? — підійшов до нього Таманцев.

— Нічого, — тремтячим голосом сказав Андрій. — М-мій полк…

— Я зрозумів…

— Під Варшаву їдуть… В-васьок убитий… І ротний, і к-комбат… — Андрій відвернув обличчя: сльоза все-таки виповзла і покотилася по щоці. — А я… шукай та з-збирай недокурки… Не хочу! — ображено вигукнув Андрій. — П-підозрювані, перевірювані, — сам чорт ногу зламає… П-пропади воно в-все п-пропадом!

— Любий мій, та якщо недокурок потрібен для справи, за нього півжиття віддати не шкода! — запевнив Таманцев, напружено думаючи, як розрядити ситуацію, і вмить настроюючись «бутафорити»^[24].

— В п-полку я л-людиною був… Кращим взводом к-командував! А т-тут утриманець ваш… І к-користі від мене…

— Неякісно ти до мене ставишся! — скорчивши ображену міну і роздуваючи ніздрі, заявив Таманцев. — І до Паші теж!

— Ч-чому неякісно? — запротестував Блінов.

— Тому!.. Якщо ти серйозно вважаєш, що від нас тут менше користі, ніж на передовій, то… вибачай… Це настільки образливо — сказати важко!

Із скривдженим виглядом і не без обурення Таманцев розвів руками і, відчуваючи, що тепер треба пом'якшити, примирливо говорив далі:

— Ти ці безглузді думки викинь… Який же ти утриманець?.. А хто на цих двох наткнувся?.. Хто лейтенанта знайшов?.. А слід біля джерела?! Дурненький, та в душі я тобі аплодую!

— А щ-що з того?

— Щось буде! Як казав товариш Христос: шукайте і знайдете!.. Ти зрозумій… — Таманцев несподівано обняв Андрія й швидко, довірливо зашептав: — Я навчу тебе стріляти по-македонськи, навчу силового затримання… наберешся досвіду, оперативна хватка з'явиться — та тобі ж ціни не буде!.. Ми з Пашею зробимо з тебе справжнього чистильника!.. Вовкодава!..^[25] Та ти будь-якого парша^[26] голими руками братимеш!..

Танець обірвався раптово. На коліях коло ешелонів клично заграла сурма, залунала повторювана напруженими голосами команда: «По ваго-нах!.. По ва-го-он-ах!..» Багато хто оглядався, роздивляючись, котрий ешелон рушає; гармошка змовкла.

Маленький піхотинець, кинувши танцювати, з досадою сплюнув і, переводячи подих та втираючи хусточкою мокре обличчя, витягся, зіп'явшись навшпиньки, щоб роздивитися; його гукнули з натовпу, і, махнувши гармоністові рукою, він, обсмикуючи гімнастерку, підійшов до старшини-артилериста й, енергійно стискуючи йому руку, ламким баском, усміхаючись, але з сумом голосно сказав:

— Ну… Бувай! Побачимось — дотанцюємо!..

І слідом за гармоністом пішов з кола.

Глядачі неохоче розходилися. Кругловидий капітан і лейтенант, наче раптом щось згадавши, заквапились і, вийшовши з перону, попростували в місто.

В їхній поведінці не було нічого підозрілого чи хоча б такого, що впадало б в око. Якщо на, станції вони не прислухалися до розмов, не приглядались і не виказували цікавості до військових ешелонів, то тепер ішли, розмовляючи між собою, і ні разу не оглянулися. Але Таманцев, як завжди, діяв з великою обережністю; він крокував за офіцерами на щонайдальшій дистанції, Андрій ішов, відставши від нього ще на півсотні метрів.

Так рухаючись, вони з правого боку поминули руїни стародавньої фортеці, костьол і вийшли на східну околицю міста. Тут, не доходячи до річечки, на тихій, просто-таки сільській вуличці офіцери, наблизившись до одного подвір'я, відчинили хвіртку, зайшовши, замкнули її і зникли в хаті, причому зробили все це звично: видно, вони тут жили або не раз бували.

Жестом руки Таманцев підкликав Андрія.

— Слава богу, здається, причалили, — з полегшенням сказав він. — Ближче підходити не можна. І тут залишатися теж.

Звертаючи праворуч, він квапливо занишпорив поглядом і, набачивши місцину, придатну для стеження, повів очима ліворуч.

Тобі доведеться обійти… за річку, он у ті кущі. Я скажу капітанові, як тебе знайти. Давай!..

30. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову, Полякову/

За даними НКДБ СРСР, на території Південної Литви і Західної Білорусії діє підпільна організація польського емігрантського уряду в Лондоні «Делегатура Жонду», що має одним із основних завдань вести оперативну розвідку в тилах Червоної Армії і на фронтових комунікаціях. Для передачі відомостей «Делегатура» використовує короткохвильовий радіопередавач і складні цифрові шифри. Один із керівників цієї організації — Маріан Квапінський, який перебуває нині на нелегальному становищі в районі м. Вільнюса, 1906 чи 1908 р. н., родом з м. Бєлостока, в минулому офіцер польської армії, за освітою адвокат, син власника крупної нотаріальної контори в Кракові.

Зміст перехопленої 13.08.44 р. шифрограми рації з позивними КАО відповідає інформації, яка дуже цікавить лондонський і варшавський центри. Цілком допустима приналежність розшукуваного передавача до «Делегатури», не виключено, що Маріан Квапінський і є «нотаріус», згадуваний у тексті перехоплення.

Устинов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

Управління контррозвідки 1-го Прибалтійського фронту 2 серпня ц. р. заарештувало німецьких агентів-парашутистів Антанаса Гогеліса та Владаса Жельніса, які закінчили розвідувально-диверсійну школу, дислоковану за 14 кілометрів від міста Бидгощ (Бромберг), у маєтку Вальден.

Органи контррозвідки того ж Управління 11 серпня захопили ще одну групу агентів у складі Люкайтіса, Сенкявічюса, Яцунскаса, які закінчили ту саму школу.

Обом групам, перекинутим у тил фронту під виглядом офіцерів Радянської Армії із завданням оперативної розвідки, було запропоновано:

а) зв'язатися з діючими бандами литовсько-німецьких націоналістів, так званої ЛЛА, щоб одержувати в них шпигунську інформацію;

б) для збирання відомостей про пересування нашихвійськ вести візуально спостереження на комунікаціях Прибалтійських та Білоруських фронтів, здійснювати човниковізалізничні маршрути, зокрема на лініях Даугавпілс — Бєлосток (через Вільнюс, Гродно) і Вільнюс — Брест (через Лідуй Барановичі чи Волковиськ).

За показаннями заарештованих, у вальденській розвідшколі створено спеціальне відділення, де навчаються особи литовської національності, в основному скомпрометовані прислужництвом окупантам, що, як правило, вільно володіють російською мовою.

Відомості, що є в перехопленій 13.08.44 р. шифрограмі рації з позивними КАО, відповідають завданням, отриманим групою А. Гогеліса і В. Люкайтіса. Цілком можливо, що передавач, який ви розшукуєте, використовується одною із груп агентів, які закінчили литовське відділення вальденської розвідшколи і перекинуті в тили фронту.

Ваші міркування з приводу цієї версії сповістіть.

Управлінню контррозвідки 1-го Прибалтійського фронту дані вказівки негайно докладноінформуватиВаспровсі матеріали, які є в них по інстербурзькій розвідшколі противника, а також передати Вам у разі потреби розпізнавана з числа заарештованих нами агентів.

Колибанов»

31. ДО ЧОГО ТУТ ЮЛІЯ?

Таманцев з двома офіцерами повинен був приїхати ще півтори-дві години тому. Чекаючи їх в умовленому місці, біля містка через малесеньку річечку, Альохін лежав край обочини забрукованої кругляком безлюдної дороги на землі, що вже встигла охолонути, роздумував про справи й губився в здогадах, чому вони так затримуються.

Ще не стемніло, але від низьких похмурих хмар звечоріло передчасно.

Гул мотора полуторки він зачув здалеку і невдовзі, коли шум наблизився, вийшов на дорогу.

Як тільки машина зупинилася, Таманцев і за ним двоє прикомандированих вискочили з кузова.

— Капітан Фомченко, — відрекомендувався плечистий, з обпаленою справа від скроні до потилиці головою.

— Старший лейтенант Лужнов, — виструнчився перед Альохіним високий, молодший.

Як і Таманцев, вони були з непокритими головами, в плащ-накидках, з автоматами ППШ і речовими мішками в руках; тільки Таманцев захопив ще «шмайсер»^[27].

Обох прикомандированих Альохін напевно бачив у відділі контррозвідки авіакорпусу. Він навіть пригадав, що в капітана на одній із медалей вм'ятина від кулі чи осколка.

— Розвернися і стань сюди, — показуючи в кущі на невторовану дорогу, що відходила перпендикулярно вбік, звелів він Хижнякові й гукнув офіцерів: — Ходімо.

Широкою забур'яненою стежкою, затиснутою з обох боків чагарником, вони пішли до лісу, що темнів удалині, — Альохін і Таманцев попереду, Фомченко й Лужнов за ними.

— Чого так довго? — спитав Альохін Таманцева.

— Можете проколоти собі дірочку для ордена, — недбало мовив Таманцев. — Ми знайшли цих — капітана й лейтенанта.

— Хто це? — заінтригований згадкою про орден, поцікавився Фомченко.

— Підозрювані, — пояснив Альохін, — точніше навіть — перевірювані… Де вони?

— Зайшли в будинок шість, на вулиці Визволення. Судячи зі всього, вони там уже бували. Блінов стежить за ними. За даними комендатури, прізвище капітана — Ніколаєв, лейтенанта — Сєнцов. Прибули з військової частини тридцять один п'ятсот вісімнадцять. Мета відрядження вказана стандартно: виконують завдання командування.

— Блінов там не впорається, — зітхнув Альохін. — Тридцять один п'ятсот вісімнадцять — що це за частина?

— Другого Білоруського фронту. Я послав запит. Підполковника не було, тому й затримався.

— Якщо вони справді з цієї частини… Іншого фронту, чого ж вони лазять у нас по хуторах? Дивно… Твої міркування?

— Нічого підозрілого. Тримаються спокійно, невимушено… На вигляд в армії не новачки… За ними треба постежити, — зробив висновок Таманцев. — Ви ж самі кажете — перевірювані. Можливо, цим і обмежиться… До ранку буде відповідь.

— Так уже й до ранку.

— Буде, — запевнив Таманцев. — Я сам дзвонив по ве-че в Управління Другого Білоруського. І передав з літером «Дуже терміново»… За підписом генерала.

— Плаче за тобою гауптвахта, — похитав головою Альохін. — Закінчиться війна, посадити б на півроку — цілком заслужено!

— Ото б я там відіспався. І пику б наїв — о! — Таманцев розвів руками. — Є елементи авантюризму, — зітхнувши, признався він, — та тільки на користь справі.

— Там гроза… — повертаючись у напрямку Ліди, помовчавши, сказав Альохін.

— А це точно!.. Веселенька нічка вас чекає…

Таманцев оглянув темне небо, потім ліс попереду — все довкола було похмуре, дикувате — і мовив:

— Чудове місце для відпочинку. В якому готелі для нас відведено номери?

Альохін, ніби не чуючи, мовчав.

— Звеліть завезти туди багаж, — не змовкав Таманцев, — масажистку і педикюрних операторів.

— Ждуть тебе не діждуться, — підхоплюючи тон Таманцева, сказав Альохін.

— Дуже приємно… А який наказ Батьківщини?

— Взяти Казимира Павловського і тих, що з ним, — цілком серйозно сказав Альохін.

— Хто це — Павловський? — спитав Фомченко; він, видно, був цікавий і взагалі хотів бути в курсі справи, а Лужнов мовчав.

— Агент німецької розвідки, — обертаючись, відповів Альохін.

— Чудовий хлопець, — додав Таманцев. — Дев'ять успішних закидань і чотири залізячки від німців… Особливо небезпечний при затриманні. Якось під настрій укокошив трьох лопухів із комендатури.

— Зрозуміло, — трохи спантеличено мовив Фомченко.

— Так уже й лопухів, — не погодився Альохін. — Офіцера і двох патрулів. З ним треба не ловити гав. Я ознайомлю вас із орієнтировкою та фотографіями, — пообіцяв він.

— Нам сказали… — нарешті озвався Лужнов, — тут повно банд. Правда?

— Кажуть, убивають, — Таманцев знизав плечима, — та ми не бачили.

Лужнов тримав автомат напоготові, час від часу тикаючи стволом у спину Таманцеву.

— Поставте на запобіжник, — порадив йому Альохін і посміхнувся. — Ви льотчик?

— Льотчик, — почервонівши, підтвердив Лужнов і зсунув запобіжник.

— Вісімдесят сім бойових вильотів, — сказав за нього Фомченко. — Комісований після поранення. Як і я, грішний…

«Отак… вісімдесят сім бойових вильотів, а автомата, можливо, в руках не тримав. Льотчики… Гаразд, скажи спасибі, що цих дали».

Вони вийшли на край поля і всі четверо стали за кущами.

На полі, метрів за двісті від них, виднівся добротний будинок з мансардою, лівіше — дві біднуваті хати, за ними зловісно чорнів ліс.

— Це будинок Павловських, — показав Альохін.

— Він забитий, — зауважив Таманцев.

— Так… Сам господар, Павловський-старший, заарештований як фольксдойче… сидить у Ліді, — пояснив Альохін Фомченку і Лужнову. — В меншій хаті, — Альохін показав рукою, — живе Юлія Антонюк.

— А хто це? — нетерпеливо поцікавився Таманцев.

— Сирота… Вона з дитинства служить у Павловських; чи то наймичка, чи то служниця — не зрозумієш. Має дочку півтора року.

— Від кого? — спитав Таманцев.

— Побалакують, що від німця, та я думаю інакше… Ця Юлія — рідна сестра Свиридової жінки. До речі, он його хата…

— А хто це — Свирид? — поцікавився і Фомченко.

— Капітанів приятель, — з іронією підкинув Таманцев. — Він і подарував нам Павловського.

— Саме так, — усміхнувся Альохін і пояснив Фомченку: — Безталанний чоловік, горбань.

— А тітка? — заклопотано спитав Таманцев. — У Казимира тут десь є рідна тітка.

— Не тут, а в Кам'янці… Я віддаю перевагу Юлії. На дві засідки у нас просто немає сил.

— А нам однаково, де бліх годувати — там чи тут. — Таманцев сплюнув. — Тільки просвітіть. Не дайте вмерти дурнем! До чого тут Юлія? Чому Павловський має з'явитися тут?..

32. АЛЬОХІН

Важко було припустити, що, опинившись у цих місцях після багатьох місяців відсутності, Павловський не спробує зустрітися з кимось із рідних чи близьких людей. Але з ким?

Батько, якого він, за словами селян, поважав і любив, сидів у в'язниці, будинок стояв забитий, і збоку, здалеку, було видно, що там ніхто не живе. Слід було сподіватися, що Павловський через когось (найімовірніше через свою рідну тітку Зофію Басіяду) постарається дізнатися про долю батька.

Як я з'ясував, Басіяда, запекла католичка, без симпатії ставилася до німців, які забороняли релігійну службу польською мовою і жорстоко утискували не лише рядових віруючих, а й «намісників божих» — ксьондзів. Фактом було, що вона, наполовину німка, не підписала фолькслист, як це вчинили її брат і небіж, хоча в тяжких умовах окупації німецьке громадянство давало чимало благ. Свого єдиного брата вона любила, а з небожем стосунки в неї були, як я зрозумів, не особливо добрі.

Обмірковуючи все, що мені пощастило дізнатися про Павловських, Свиридів, про їхніх родичів, я з двох варіантів — Зофія Басіяда і Юлія Антонюк — поступово схилився до другого.

Річ у тім, що в мене ще раніше з'явилося припущення, що донька в Юлії Антонюк від Казимира Павловського.

Цей здогад виник у мене, коли, дізнавшись, хто така Юлія, я обміркував текст записки, витягнутої з пирога у відділі безпеки. Навіщо немолодому, аж ніскільки не сентиментальному чоловікові, що сидить у тюрмі, в короткому таємному посланні сповіщати, що дівчинка його наймички здорова?

Ця думка знайшла певне підтвердження, коли на одній із двох фотографій Павловського, що приніс Свирид, я не без труднощів розібрав стертий кимсь напис: «Найдорожчій від Казика». І нижче: «1943 рік».

Хто міг бути для Павловського-молодшого «найдорожчою» в домі Свиридів? Як попала туди ця карточка?.. Природним було припущення, що фотографію подарував Казимир Юлії. І що півтора місяця тому після нагального від'їзду Юлії карточка разом з іншими її речами потрапила до Свиридової хати.

Хто ж і коли стер напис?.. Можливо, Юлія, — перед приходом наших військ, — а може, й Свирид. Цікаво, що коли я звелів принести фото Павловського, він побрів до хати, зайшов туди і тут же поліз у льох — без сумніву, там і були заховані фотографії.

Дорого б я дав, щоб знати істину про взаємини Павловського і Юлії, щоб дізнатись достеменно, хто батько дівчинки.

До речі, Ельзою, ім'ям у цих місцях досить рідкісним, звали, як мені запам'яталося із слідчої справи, матір Юзефа Павловського — бабку Казимира.

Моє припущення про те, що батько — Павловський-молодший, здавалося цілком імовірним, але не більше. Щоб якось перевірити його, я до приїзду Таманцева спробував установити дату народження дівчинки.

Вона була зареєстрована в кам'янського старости як народжена 30 грудня 1942 року. В графі «батько», природно, красувався прочерк, свідком при записі значилась Броніслава Свирид.

Ця дата, на жаль, не підтверджувала мого здогаду, навпаки. Так буває частенько: фактів немає, лише припущення, довести чи спростувати їх практично неможливо, а треба одразу вирішувати. І помилятися не можна, а порадитися — для певності — ні з ким.

Був у мене, щоправда, ще невеличкий доказ проти варіанту із Зофією Басіядою: Павловський закинутий, очевидно, наприкінці липня чи на початку серпня і за цей час побачитися з тіткою міг би вже не раз. А Юлія з'явилася тут лише два дні тому.

Я зовсім не тішив себе ілюзією, що Павловського привели сюди тільки родинні почуття. Тут напевно був випадок мимовільного поєднання особистого з потрібним для справи, необхідним.

Шиловицький лісовий масив, безумовно, чудове місце і для виходу агентурного передавача в ефір, і для влаштування тайника, де цю рацію можна ховати, і для таємного прийому вантажів з літака. А Павловський добре знав цей район, знав до стежинки ліс, усі під'їзди й підступи; діяти йому тут, звісно, було легше, зручніше, ніж в іншій, незнайомій місцевості. А нам, ловлячи його, слід було пам'ятати, немаловажну обставину: людина він досвідчена і з'являтися тут може тільки потай, з настанням темряви, переважно в нічний час.

Таманцев, вислухавши мої міркування щодо вибору об'єкта для спостереження, задав кілька запитань, а коли врешті я поцікавився його думкою, невизначено мгукнув:

— Цікаво!..

Це, як я розшифрував, означало: «Ваших припущень я не поділяю і можу каменя на камені від них не залишити. Але сперечатися не буду і слова не скажу, щоб не розмагнічувати цих двох — Фомченка й Лужнова…»

його ставлення я визначив правильно: прощаючись зі мною в кущах поблизу будинку Павловських, він сказав те, що завжди казав у таких, сумнівних для нього, ситуаціях, коли не вірив в успіх:

— Що ж, наша хата скраю…

І, наче бажаючи мене заспокоїти, наостанку додав:

— Прийдуть — не вийдуть.

Думками я вже був у Ліді. Павловський, безумовно, теж наш «хліб», і постаратися взяти його — наш прямий обов'язок. Однак ніяких даних про його причетність до роботи розшукуваного передавача у нас не було, а рація з позивними КАО залишалася основним завданням групи, основною метою наших зусиль, і я ні на мить не забував про це.

33. ЗА НИМИ ТРЕБА ПОСТЕЖИТИ…

Напівтемрява передгроззя ставала щодалі задушливішою і важчою. Жителі поспішили сховатися по домівках. Вулиця була безлюдна й тиха, і все місто немов завмерло в чеканні.

Світломаскування дотримувались суворо — ні вогника, ні тьмяної смужки світла. Сутінки так згускли, що, крім темних силуетів будівель, побачити щось на відстані було вже майже неможливо. Андрій перебрався через місток, проповз по-пластунськи під кущами й заліг метрів за двадцять навпроти хвіртки.

Незабаром, після того як він зайняв це досить зручне для спостереження місце, з будинку хтось вийшов і ходив за штахетами в палісаднику; хоч як старався Андрій, а розгледіти, хто це був, не зміг.

Потім десь від будинку з'явився величезний кіт; безшумно ступаючи, він підійшов до кущів, де, лежав юнак, і зеленими очима, що зловісно блищали в темряві, з хвилину розглядав незнайомого чоловіка, тоді швидко повернувся до будинку. «Вивідав, зараз про все доповість, — весело подумав Андрій. — Слава богу, що не собака!»

Прошурхотів у листі свіжий вітерець, війнув і затих. Через кілька хвилин перші краплі дощу, нечасті й важкі, як горошини, залопотіли по траві, по листі, затарабанили по плащ-накидці. Блискавка вогненним зигзагом спалахнула десь недалеко, і гроза почалася.

Андрій закутався в плащ-накидку, але вона була коротка, і ноги нижче колін незабаром промокли.

Гроза розтулювалася не на жарт.

Розпанахуючи темне громаддя неба, блискавки на мить осявали все навкруги, і знову світ тонув у мороці, а грім владно потрясав землю.

Дощ линув суцільною стіною, немов на небі з якоїсь гігантської посудини випало дно, і потоки води ринули на землю.

Плащ-накидка промокла наскрізь, потім поступово намокло все, що було на Андрієві: гімнастерка, штани, пілотка, навіть у чоботи незрозуміло як набралося води. Від денної спеки не лишилося й сліду, холодна імлиста волога огортала тіло. Зуби в Андрія дрібно цокотіли, та й весь він тремтів.

«Треба за будь-яких обставин нічого не прогавити і себе не розшифрувати», — наказував сам собі Андрій; йому пригадався випадок з Таманцевим у Смоленську.

Взимку, після звільнення міста, за одним будинком було встановлено стеження: за агентурними даними, в ньому була явочна квартира німецької розвідки. Таманцев, ставши на зміну, визначив, що найзручніше місце для спостереження — стара, покинута вбиральня посеред двору. Ще вдосвіта заліз він усередину, і напарник зачинив його, заклавши двері дошкою, — так було раніше.

Мороз сягав двадцяти градусів. Коли ж Таманцев спробував грітися, переступаючи з ноги на ногу, то виявилось, що стара споруда від найменшого поруху скрипить і хитається — от-от розпадеться. А на подвір'ї весь час ходили..

Щоб не виявити себе, Таманцев мусив простояти, не ворухнувшись, понад десять годин. Дані про явочну квартиру не підтвердилися, і згадував він про цю пригоду з усмішкою, хоч кінчилася вона для нього досить сумно: так поморозив ноги, що місяців два провалявся в госпіталі, де йому мало не ампутували ступню.

Тим часом гроза на якийсь час затихла, щоб незабаром розлютуватися ще дужче. Зловмисно розкриваючи маскування, блискавки спалахували одна за одною, і десь зовсім над головою оглушливо гриміло й гуркотіло.

Здавалося, розгулові стихії не буде кінця. Та десь о десятій годині злива вщухла так само раптово, як і почалася. Гроза перемістилася трохи на південь, проте на небі не було жодної зірочки і тихий обложний дощик не переставав. Далекі блискавки спалахували трохи рідше, щоразу вихоплюючи на мить із мороку темні від дощу будиночки й садибки.

Під час одного спалаху Андрій побачив якусь постать у плащ-накидці, що брела під дощем, і, вже коли знову все оповила темрява, збагнув, що це Альохін — приїхав і шукає його.

Треба було якось озватись до нього. Умовні сигнали для лісу Андрій пам'ятав, але як це зробити зараз, серед міста, не уявляв. Лише хвилин через десять капітан, шукаючи його в темряві мало не навпомацки, наблизився так, що Андрій зважився і тихенько погукав його.

— Ну, як, вони в хаті? — насамперед спитав Альохін.

— Т-так… — намагаючись не цокотіти зубами, промовив Андрій. — Ніхто не виходив.

— Порядок… Тоді порядок, — полегшено сказав Альохін, загортаючись у плащ-накидку, і ліг на мокру землю поруч з Андрієм.

Зелені стрілки, що світилися в пітьмі, показували без чверті десяту. Невже ж до самого ранку доведеться валятися тут у болоті, ловлячи дрижаки від холоду й вологи? Сумнів, чи обов'язково треба стежити за будинком уночі, охоплював Андрія.

Час тягнувся нестерпно довго; Андрієві здалося, що годинник зупинився, він підніс його до вуха, почув рівне цокання і знову почав вглядатися в пітьму. «От гадство, — невесело подумав він. — Вони сплять собі спокійнісінько, а ти — мерзни!»

Альохін нерухомо лежав за метр від нього по той бік куща. При спалахах блискавки було видно профіль його вилицюватого, прикритого до самих очей капюшоном обличчя.

Нарешті Андрієві терпець урвався, і тремтячим від холоду голосом він нерішуче гукнув:

— Т-товаришу к-капітан.

Альохін ворухнувся й пошепки спитав:

— Чого?

— Ви г-гадаєте, х-хтось вийде?

— Гадаю, треба й далі стежити, — сказав капітан, і Андрій пошкодував, що задав це запитання.

— Але ж до ранку х-ходити по вулицях з-заборонено, — спробував якось аргументувати він.

— Ти вчора ходив, тебе хтось затримував?.. А в дощ і поготів… Ти погрійся, — запропонував капітан. — Тільки без шуму! І не вставай…

Андрій, подумавши, перекинувся на спину і засовався на плащ-накидці, швидко і з силою рухаючи руками й ногами; та зігрітися йому не довелось.

— Тихо! — Альохін схопив його за плече.

Світло жовтою неяскравою смугою вирвалося з будинку і одразу ж погасло. Крізь рідкий серпанок дощу капітан у якусь мить устиг помітити в просвіті дверей дві постаті — хтось вийшов з хати.

Альохін стис Андрієві руку. Та марно вони напружено вдивлялись у темряву: за три кроки нічого не було видно. Крізь тихий розмірений шум дощу ледь чулися кроки й зовсім нерозбірливо — розмова напівшепотом: хтось ішов від хати до хвіртки. Альохін до болю стискав. Андрієві руку; кроки наближалися.

— Встигнете. До поїзда майже година, — почувся приглушений, але явно чоловічий голос.

— Може, на товарнєм пояду, — з сильним польським акцентом відповів другий.

Зарипіла хвіртка.

— Щасливо доїхати.

— Довідзеня!

За якусь мить спалах повільним відблиском освітив за парканом темну постать, що поверталася до хати, і того, що вийшов з хвіртки. То був низенький товстий чоловік у брезентовому плащі й чорному картузі; він ішов, намацуючи дорогу палицею, комір плаща був піднятий.

— Іди за ним, — швидко зашепотів Альохін Андрієві у вухо. — До станції його не чіпай. А коли сяде в поїзд, треба перевірити в нього документи. Збігай до коменданта і від мого імені попроси перевірити… Тільки весь вагон, а не в нього самого, розумієш?.. Будь-що треба встановити, хто він! Знайти привід! І без шуму. Він, видно, поляк і начебто залізничник. —.. Будь обережний! Іди!

Андрій підвівся і, лишивши плащ-накидку Альохіну, обережно рушив слідом за невідомим. Він брів наосліп, тремтячи від холоду; мокрі штани й гімнастерка щільно прилипали до тіла, в набубнявілих чоботях чавкала вода. При кожному спалаху блискавки він, квапливо згинаючись, мало не лягав на землю й бачив, що чоловік у плащі, не оглядаючись, іде кроків за п'ятдесят попереду.

Андрій чув, як він, мабуть упавши чи спіткнувшись, круто вилаявся по-польськи; потім хлопцеві почало здаватися, що кроки стають усе тихіші, віддаляються…

Андрій пішов швидше й тут же посковзнувся; намагаючись втримати рівновагу, змахнувши руками, смикнувся всім тілом і полетів у канаву. Він боляче вдарився правою вилицею і бровою; рідка холодна грязюка заліпила лице. В думці проклинаючи цю ніч і негоду, відпльовуючись, він навпомацки знайшов калюжу, обмив обличчя і втерся рукавом.

Дощ майже перестав, десь попереду прогудів паровоз, і все. Ніяких кроків не було чути.

Андрій кілька хвилин постояв, прислухаючись, і, вкрай схвильований, кинувся вперед.

На небі в хмарах позначився просвіт; тепер можна було розрізнити темні силуети будиночків обабіч. Раптом попереду і трохи праворуч виразно почулися кроки. «Звернув!» — подумав Андрій і, дійшовши до рогу, кинувся праворуч, у той бік, звідки чулися кроки. Так він ішов хвилин п'ять, стараючись ступати безшумно, і, щоб зберігати дистанцію, двічі зупинявся й слухав, як шурхотить пісок під ногами того, попереду. Спалахнула блискавка, і — який жах! — Андрій побачив попереду ставну постать у шинелі; він кинувся навздогін.

— Як на с-станцію п-пройти? — крикнув Андрій.

— Прямо, — пролунав зовсім близько, і що було зовсім несподіваним, дзвінкий дівочий голос. «Жінка!»

— Х-хто ви? — мовив Андрій і, оскільки вона не відповіла, спитав: — Чому х-ходите вночі?

— А ви чому?

— Треба. Я офіцер.

— А я старшина! — клацнула ліхтариком і освітила Андрія; у правій руці в неї він побачив пістолет.

— Ну й вигляд у вас! — ахнула вона, — Ідіть уперед!

— Куди в-вперед?

— Я не терплю серед ночі незнайомих за спиною. Вперед! І швидше, — сказала вона вимогливо, — я спізнююся на поїзд!..

34. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

На станції було кілька ешелонів і лише один пасажирський поїзд Мінськ — Гродно.

Невідомий міг спробувати поїхати і з ешелоном, та Андрій вирішив спочатку оглянути гродненський поїзд: до нього вже подавали паровоз. Біля кубової Андрій підставив голову під кран, обмив гімнастерку, штани й чоботи і почав діяти.

Світла у вагонах не було. На Андрієве щастя, місяць виплив із-за хмар і можна було розгледіти не лише постаті людей, а й деякі обличчя. Майже всі полиці зайняті, а загалом пасажирів небагато: спали навіть на нижніх місцях.

«Будь-що встановити, хто він! Будь-що!» — повторював. сам собі Андрій, проходячи вагоном і з гарячковою квапливістю оглядаючи пасажирів. Він почав з хвоста, обдивився одинадцятий і десятий вагони, перейшов у дев'ятий і… мало не наткнувся на чоловіка в плащі.

Той стояв у другому купе, напівобернувшись до проходу; віддзеркалене місячне сяйво освітлювало його; Андрій, не зупиняючись, пройшов далі, встигнувши, однак, помітити схрещені молоточки на чорному залізничному кашкеті, піднятий комір, і навіть розгледів кругле, м'ясисте лице невідомого. Палиці в руках у нього вже не було, і з його пози Андрій зрозумів, що він вирішив розміститися в цьому купе на середній вільній полиці.

«Він! — радісно билося Андрієве серце. — Точно він! Тепер установити, хто він! Вагон номер дев'ять». Андрій глянув на годинник: до відходу поїзда залишалося одинадцять хвилин.

Комендант станції займав невеликий барак біля блокпоста на коліях. Це був літній, смаглявий, з сивими скронями і шрамом на щоці капітан, — Андрій його вже бачив разів зо два. Зараз він, схилившись над масивним письмовим столом, при світлі лампи-блискавки переносив якісь відомості з блокнота на велику, що займала півстола, таблицю. Ліворуч на брудному, невизначеного кольору дивані, сидячи, низько схиливши голову і тихо похропуючи, спав старший лейтенант, — судячи з червоного кашкета, офіцер комендатури.

— Т-товаришу капітан, — приклавши руку до пілотки, звернувся Андрій, — дозвольте…

— Зачекайте, — невдоволено перебив комендант, у нього щось не ладилось; він схвильовано гортав блокнот і совався на стільці. — Ви можете почекати, — роздратовано чи то спитав, чи то наказав він.

Андрій якусь мить стояв, вагаючись; обсмикнувши гімнастерку, що пристала до тіла, помацав пальцем підпухле око і брову, потім глянув на годинник: до відходу поїзда залишалося п'ять хвилин.

— Я не можу ч-чекати! — несподівано для самого себе голосно сказав Андрій.

— Що-о? — здивовано підвів голову комендант і подивився на Андрія. — Чого вам треба?

Виклавши на стіл намокле посвідчення, Андрій, поспіхом і збиваючись, розповів про суть справи, двічі згадавши прізвище Альохіна.

— Тільки дев'ятий? — перепитав комендант. — Нікітін! — гукнув він; офіцер, що спав на дивані, навіть не ворухнувся.

— Нікітін! — закричав комендант. — От чорт! Та розбудіть же його!

Старший лейтенант важко підвів голову і, протираючи очі й мружачись, сонно розглядав Андрія. Він був низькорослий і молодий, з вигляду років двадцяти трьох, не більше.

— Нікітін, — звелів комендант. — Візьми двох патрулів, перевірите в гродненському дев'ятий вагон. Там їде один тип, треба дізнатися, хто він… Розумієш?.. Обережненько! Ось лейтенант пояснить. Перевіряйте з обох кінців увесь вагон. — Комендант подивився на годинник. — Зараз дадуть відправку — покваптеся! В крайньому разі затримаєш хвилин на п'ять, але не більше!..

— Ви звідки? — виходячи за Андрієм з кабінету, голосно позіхаючи і підтягаючи штани, спитав Нікітін.

— З контррозвідки…

— Все в шпигунів граєтеся, — довірливо усміхнувся він, кинувши погляд на мокре Андрієве обмундирування. — І якого дідька вам не спиться?! — співчутливо дорікнув він.

З двома сержантами-патрулями вони вийшли з барака. Повз них третьою колією, набираючи швидкість, котилися вагони пасажирського поїзда.

— Тю-тю! Поїхали, — присвиснув Нікітін, зупиняючись, і, показуючи рукою, ніби радісно сповістив: — Ось він, гродненський!

— З-за мною! — крикнув Андрій, підбігаючи до поїзда. Він на ходу скочив на підніжку і, поштовхом розчинивши двері, піднявся в тамбур; відіпхнувши жінку в хустці, яка з переляку кинулася у вагон, він намацав у темряві ручку стоп-крана і рвонув її вниз.

Поїзд рвучко загальмував.

У вагоні щось упало, почулися тривожні вигуки, нестямно закричала дитина. Та Андрій нічого не чув; зіскочивши на землю, він біг до дев'ятого вагона.

Поки Нікітін пояснював щось начальникові поїзда, Андрій заглянув у вагон. Залізничник сидів у тому самому купе, тепер він був без плаща і без кашкета. Андрій вирішив про всяк випадок не лізти йому в очі й, домовившись із Нікітіним, почав перевірку з другого кінця вагона.

Пасажири в основному були цивільні. Всі прокинулися від різкої зупинки поїзда, і тепер тільки про це й були балачки; висловлювались найрізноманітніші здогади. Сержант світив ліхтарем; Андрій машинально переглядав документи і так само машинально задавав стереотипні в таких випадках запитання: «Звідки їдете?.. Куди?.. Ким видана перепустка?..» — і так далі. А думками він був у другому кінці вагона.

Мандата на право перевірки ніхто не вимагав. Андрій перевіряв уже третє купе, коли поїзд знову рушив.

— Лейтенанте! — крикнув Нікітін. — Виходьмо!

Андрій, збагнувши, що все вже зроблено, поквапився услід за патрулями залишити вагон.

***

— …Перепустка, броня — все як має бути, — доповідав комендантові Нікітін, коли Андрій увійшов до кабінету. — Відряджений зі станції Котельнич, їде в Гродно на місце постійної служби. З дружиною і двома дітьми…

— Звідки д-діти? Як-ка дружина? — перебив Андрій здивовано і розгублено. — Не може бути!

— Той самий, що ви показали. У другому купе. Невисокий, товстий. Залізничник. Інших там не було!

— Він п-поляк?

— Поляк? — Нікітін щиро розреготався. — Вятський. Його ж видно — наш брат, Ванька!

— Перестаньте, — суворо зупинив комендант. — Вас питають серйозно. Прізвище ви встановили?

— Аякже! Шишков Федір Олексійович, дев'яносто шостого року, родом із Зуївки, Вятської губернії… Вони сіли в Мінську — провідниця підтвердила… А тут він виходив по окріп…

***

— Ти прогавив його по дорозі, — сказав Альохін, вислухавши Андрія.

Вони знову лежали в холодній мокрій траві, стежачи за будинком. Ще не світало.

— В поїзді ти натрапив на іншого… певне, схожого… — невесело вів далі капітан. — І все, що ти робив, було ні до чого…

35. ВСЕ-ТАКИ ПОСТАВИМО КРАПКУ…

Залишивши Блінова стежити, Альохін на полуторці — Хижняк звечора спав у машині на сусідній вулиці — помчав у передсвітанковій напівтемряві до аеродрому.

Мокре обмундирування холодним компресом липло до тіла. За ніч він так перемерз, що його тіпало як у лихоманці. Зараз побігати б, щоб зігрітися, та не було коли.

Місто ще не прокинулося. За всю дорогу до аеродрому він зустрів лише чотирьох поодиноких військових — жодного цивільного — та дві вантажні машини з нічними перепустками на лобовому склі.

Поляков, як і в себе в Управлінні, в гімнастерці без ременя, з розстебнутим коміром, сидів за столом у заштореному кабінеті начальника відділу контррозвідки авіакорпусу і чаклував над аркушем паперу. На вітання Альохіна він, підвівши голову, неуважно відповів: «Здоров… Сідай…»

— Вони, в хаті, — сказав Альохін.

— Змерз?

— Якби не дрижав, то й геть би задубів, — жартом відповів Альохін.

— На ось, погрійся. — Поляков підсунув до нього трофейний, з ідилічним баварським пейзажем рожевуватий термос, знайомий, певне, всьому Управлінню. — І булочку бери…

Альохін налив із термоса в склянку міцного запашного чаю, який-підполковник заварював сам за якоюсь своєю особливою методою, опустився на стілець біля приставного столика і, поклавши в рот грудочку цукру, з насолодою кілька разів сьорбнув чаю.

Перед Поляковим лежав аркуш паперу десь із десятком рядків, покреслених, із вставками, виправленнями і двома знаками запитання синім олівцем. Альохін глянув мигцем, подумав, що це, мабуть, текст для однієї з точок радіогри, справи такої конфіденційно-секретної, що й дивитися туди більше не став.

Він знав, що кожна літера в таких документах затверджується Москвою, погоджується, коли містить у собі дезінформацію, з Генеральним штабом, але подумати і скласти текст має Поляков, уся відповідальність на ньому, і Альохін пошкодував, що прийшов невчасно.

Він захоплювався умінням Полякова за будь-яких обставин зосередитися, відключитися від усього в дану хвилину другорядного, а головним зараз для підполковника були, очевидно, ці покреслені рядки.

Виждавши трохи, Альохін узяв булочку, що сиротливо лежала на блюдечку, — маленьку, з офіцерської їдальні. Він так закоцюб і зголоднів, що з'їв би зараз з десяток отаких манюнь, а то й більше. Такі самі заформою пампушечки пекли й дома, тільки не на декові, а в печі, також з пшеничного борошна, але сільського, не машинного помолу. Ті, звичайно, були куди смачніші, особливо із сметаною.

Він згадав, як навесні чи восени, намерзшись, повертався смерком з поля в тепло рідної хати, і радісний крик дочки, і незвичайний борщ, і гарячі млинці, і солоні грузді, і квас… Все це здавалося зараз примарним, зовсім нереальним…

— Учора вони знову виходили в ефір, — раптом спокійно мовив Поляков.

— Де?! — Від несподіванки шматок булочки застряв Альохіну в горлі, і він закашлявся.

— За тридцять-сорок кілометрів від Шиловицького лісу на схід. — Поляков підвів голову, і Альохін побачив, що він переключився і думає тепер про рацію, яку вони шукають. — Передачу вели в русі, мабуть, з автомашини. Цікаво, що жодного випадку викрадення машин за останні три доби не зафіксовано.

— Є дешифровка? — швидко спитав Альохін.

— Поки що немає. Вони щоразу міняють ключ шифру. Ти пий і наливай ще.

— Дякую. О котрій вони виходили в ефір?

— Між сімнадцятою двадцять і сімнадцятою сорок п'ять.

— Ніколаєв і Сєнцов у цей час були в місті, — констатував Альохін, — під нашим наглядом.

— В цьому разі у них залізне алібі. До речі, на них уже є відповідь. Як швидко дали, га?.. Сповіщають сюди, в Ліду, але чомусь на ім'я генерала… Дивно…

«Колись він таки нарветься!» — злісно подумав Альохін про Таманцева і зразу ж відзначив у думці, що якби не «елементи авантюризму», відповідь була б не раніше ніж через добу.

А Поляков уже дістав з папки аркуш паперу і прочитав:

— «Капітан Ніколаєв і лейтенант Сєнцов, яких ви перевіряєте, справді служать у військовій частині 31518. В даний момент командировані в район міста Ліди з метою децентралізованої заготівлі сільгосппродуктів для штабної їдальні». Так що їхня поява на хуторах цілком виправдана, — мовив Поляков. — «Ніяких компрматеріалів на осіб, котрих ви перевіряєте, не маємо».

— Отак, виходить, добу даремно промарнували! — сумно мовив Альохін.

— Я маю зараз виїхати в Гродно, — ніби виправдовуючись, сказав Поляков, — уночі, мабуть, повернуся в Управління. Подзвони обов'язково… Чекаю дуже дешифровки першого і вчорашнього перехоплень. Заглянь сюди вдень, — порадив він, — може, щось буде.

— А може, вони зовсім не ті, за кого себе видають? Може, в групі четверо, і передачу на ходу вчора вели двоє інших?.. І все ж поставимо крапку! Погляну-но я на них впритул і помацаю документи, — запропонував Альохін; він дивився на Полякова, чекаючи схвалення, але той, здається, знову поринув у свої рядки. — Децентралізована заготівля сільгосппродуктів у тилах іншого фронту — це самодіяльність, до того ж незаконна. Цікаво, що мені вони скажуть про мету відрядження?.. Візьму когось із комендатури, — вперто вів Альохін, — для годиться зайдемо і в сусідні будинки…

— Розумно, — піднявши голову, погодився Поляков. — А часу даремно не гай!..

36. АЛЬОХІН

До хазяйки будинку № 6 на вулиці Визволення, пані Гролінської, я пішов з одним офіцером міської комендатури, немолодим, геть лисим і досить тямущим капітаном, що все розумів з півслова. Він вільно розмовляв по-польськи, видно, багато разів виконував таку роль, і, якби ще ставився до мене без якогось запобігання, працювати з ним було б справжнім задоволенням.

Щоб не викликати підозри, ми побували і в усіх сусідніх будинках, в десяти чи в одинадцяти, хоча, за комендантським обліком, лише в трьох із них стояли військовослужбовці. Як і завжди, маскування — інсценування загальної суцільної перевірки — забрало багато часу.

Вранішнє сонце мільйонами крапельок вигравало на траві, на листі і на дахах, але ще зовсім не гріло. Десь там, у кінці вулички, в мокрих холодних лопухах, за канавою, сховався Блінов. Лежав він добре: я разів чотири поглядав у той бік, але визначити, де саме він ховається, так і не зміг.

Як і вночі, думками я весь час повертався до Таманцева. Ми, тут, по суті, нічим не ризикували, а його, якщо з'явиться бодай сам Павловський, чекала жорстока сутичка. Я не міг не думати про Таманцева; а сумнів, чи правильно там вибрано об'єкт для засідки — чи не пустушку тягнемо? — і досі не покидав мене.

Пані Гролінська, як на свої шістдесят років дуже моложава й бадьора, в цей ранній час прибирала: розвісивши на штахетах доріжки, саме почала їх вибивати.

Привіталися, капітан сказав, що ми з комендатури «в питанні розквартирування», і поцікавився, чи є в пані на постої військові.

— Так, — привітно відповіла вона.

— А дозвіл комендатури?.. Документ?.. — майже в один голос спитали ми.

— Проше пана. — Вона з посмішкою запросила нас до хати.

Коли ми підходили до її садиби, я помітив позад будинку, на сусідній ділянці, літню жінку, яка поралася на городі й щось при цьому невдоволено бубоніла по-польськи. Побачивши нас, вона випросталася і, сердито дивлячись великими світлими очима, обурено забурмотіла ще голосніше.

Разом з пані Гролінською ми прийшли до кімнати, обставленої добротними старовинними меблями. Перше, що впадало в око вже в кухні, — чистота і порядок.

З домової книги, що лежала в шухляді комода, господиня дістала маленький папірець — талон зі штампом комендатури — і подала його капітанові: «Проше пана», той подивився і передав мені.

У верхній графі талона було написано: «К-н Ніколаєв, л-нт Сєнцов».

— Термін дозволу скінчився опівночі, — тихо нагадав мені капітан.

— А де вони? — поцікавився я і глянув на двері до другої кімнати. Я не мав сумніву, що справжні чи підставні Ніколаєв і Сєнцов чують і слухають нашу розмову — не сплять же вони такого чудового ранку, о восьмій годині.

— Офіцери?.. Поїхали.

«От тобі й маєш!»

— Як — поїхали? — Я намагався бути спокійним. «Мабуть, за ті півтори години, коли мене не було. Отже, Блінов пішов за ними. Це складно і ризиковано — на безлюдних вулицях…» — Коли поїхали?

— Вночі…

Неймовірно! Ми ж лежали буквально за десять метрів від хвіртки, — тут щось не так… ми не могли їх прогавити.

А пані Гролінська розповідала, що ці «офіціери» вчора пізно ввечері розпрощалися з нею, вона ось і кімнату вже після них прибрала.

Вони перейшли на іншу квартиру (де якось у липні вже раз зупинялися), тому що в неї немає ніякого сарая, а їм потрібен на день сарай для худоби. Мовляв, ці «офіціери» заготовляють продукти для своєї частини, їздять по окрузі і закуповують в основному овець і свиней, а вчора ввечері мала прибути машина, вони зберуть усе із сіл у Ліду, повантажать і повезуть. Вона не проминула сказати, що ніколи не тримала ніякої живності, крім породистих мисливських собак, — ними захоплювався її покійний чоловік.

Говорячи, що вже прибрала після офіцерів, вона відчинила двері до сусідньої кімнатки — два гарненько заправлені ліжка, стіл, квіти на вікні, порядок і чистота.

Вигадати враз цю історію про заготівлю овець і свиней (що цілком відповідало меті відрядження справжніх Ніколаєва і Сєнцова) вона, звісно, не могла: безперечно, вона повторювала те, що чула від своїх постояльців. От правда це чи тільки легенда, що прикриває іншу їхню діяльність?

Я знав немало випадків, коли ворожі агенти діяли в прифронтовій зоні, видаючи себе за різних там інтендантів, представників армійських господарських служб. Децентралізована заготівля сільгосппродуктів — чудове прикриття для пересування і розвідки в оперативних тилах.

Свіжий у моїй пам'яті був і торішній випадок. Розшукуючи за даними радіоперехоплення німецьку розвідгрупу, ми запідозрили трьох чоловік, які мали бездоганну екіпіровку і всі офіцерські документи. Зробили запит, і нам підтвердили, що такі-то «справді відбувають службу в частині» і що вони дев'ять днів тому вибули у відрядження строком на місяць в «указаний вами район».

Добре, що ми не задовольнились цією відповіддю. Як згодом виявилося, ті, хто «відбував службу», були вбиті на другу добу після від'їзду з частини. Їхні трупи пустили під лід, а документи, зокрема посвідчення про відрядження, до самого арешту успішно використовували три запідозрені нами особи. (Посвідчення, продовольчі атестати і речові книжки на ім'я вбитих вони заповнили самі, використавши запасні комплекти документів — резервні чисті бланки, отримані від німців).

Як і більшість літніх поляків, пані Гролінська непогано говорила по-російськи, причому відповідала без пауз і обдумування, трималася достойно і з приємною кокетливістю. У світлому фартушку поверх темного строгого плаття, не за літами гнучка, легка в рухах, вона була схожа на гімназистку. Обличчя в неї було гордовите, ніжне й привабливе.

У міському відділенні міліції, куди перед комендатурою я заскочив, мені, як це інколи буває, пощастило. Помічник чергового міськвідділу, немолодий лейтенант, обслуговував дільницю, куди входила вулиця Визволення, і замість коротких загальних даних, на що я міг розраховувати в такий ранній час, я почув про хазяйку будинку № 6, мабуть, усе, що про неї було відомо місцевим органам.

Гролінська Стефанія, 1883 року народження, родом з Бєлостока, із сім'ї дрібномаєткового шляхтича, освіта — жіноча гімназія, за фахом швачка, перед війною тримала невелике ательє пошиття одягу, яке згоріло першого ж тижня війни. Під час окупації жила в Ліді, підробляла, шиючи жіночий одяг. Чоловік був молодший за неї на десять чи дванадцять років — на цій деталі особливо наголосив дільничний.

У великій кімнаті, де ми розмовляли, на стіні висіло кілька фотографій; я встиг нишком роздивитися, хто був зображений на них, вирізнив і запам'ятав трьох.

На високому березі річки, спершись на лікоть, лежав благовидний суворий літній чоловік: я легко впізнав у ньому Пілсудського — для господарки дому, немолодої польки, напевне, він був національним героєм.

На другому знімку над тушею вбитого вепра красувався франтуватий чоловік з вусиками і прилизаним волоссям, у мисливському одязі, з рушницею і патронташем; випещене, самовдоволене обличчя — як я подумав, чоловік пані — Тадеуш Гролінський.

І ще були дві фотографії юнака з задумливим, невеселим обличчям — мабуть, хазяйчиного сина, що перебував нібито в підпіллі, десь під Варшавою, окупованою німцями.

Те, що пані Гролінська не боялася тримати на стіні фотографію Пілсудського, зміцнило моє ставлення до того, що вона розповіла. Майже в усьому я їй вірив. Незрозуміло тільки, як ті двоє, Ніколаєв і Сєнцов, пройшли повз нас непоміченими.

Пані Гролінська викликала повагу, навіть симпатію. У свідомості не вкладалося, що чоловік цієї привабливої, чудово вихованої, колись, без сумніву, дуже вродливої жінки був звичайний собі тюремний наглядач, до того ж малограмотний і недоумкуватий. Крім пиятики і полювання, його в житті нібито ніщо більше не цікавило. А втім, загинув пан Тадеуш у вересні 1939 року в боях з німцями, загинув, мало не кинувшись з гранатою під танк, і згадували про нього, за словами дільничного, як про героя.

— А де взагалі ви поселяєте офіцерів? — поцікавився я.

— Тут… проше пана…

Ми зайшли до щойно прибраної кімнатки — ліжка були заправлені чистою свіжою білизною. Доріжки звідси висіли на штахетах. В попільниці на столі — ані недокурка, ні попелу, ні пилинки. І ніде ніяких слідів перебування вчорашніх постояльців.

Тим часом літня жінка на сусідньому городі — вона й досі була там прямо перед вікном цієї кімнатки, — побачивши надворі сусідку, заходилася з новою енергією обурено вигукувати щось по-польському. Капітан прислухався і непомітно подав мені знак. Але я при всьому бажанні не міг зрозуміти, про що там ішлося.

— Пшепрашем паньства, — усміхаючись, вибачилась Гролінська; вона виглянула у вікно і сказала: — Нєх щен пані юш успокої. Пшез билє глупство денервує шєн пані пшешло годінен^[28].

І, обернувшись до нас, з усмішкою ще раз вибачилась:

— Пшепрашем паньства.

— Ну що ж, — оглянувши поступово все в кімнаті, сказав я, — умови для двох непогані.

— Цілком, — підтримав капітан, роблячи для годиться якісь помітки в службовому блокноті. — А більше двох сюди й не направляли… Так і пишу: кімната світла, чиста… Скільки тут метрів?

— Дванадцять, — відповіла хазяйка.

Жінка на сусідній садибі не переставала сваритися, і я демонстративно виглянув у вікно.

— Проше пана, чуєте, як вона хвилюється? — намагаючись усміхнутися, мовила Гролінська.

— Що там сталося? — спитав я.

— Нічого… Вони ж не бандити які, а радянські офіцери! Велике діло, наступили на грядку… Вночі темно!

— Потоптали грядки… — підказав капітан.

— Вони що, пішли через її город?

— Так! Тудою ближче до центру. В чому я винна?.. Мусіть, так треба. Вони ж військові!..

***

У моїй голові крутилося чимало запитань. Мені б дуже хотілося знати, і хто такі насправді ті, що значилися в комендатурі як Ніколаєв і Сєнцов, і, звісно, де вони зараз, і як вони поводилися, і які розмови велися в хаті, і чому вони пішли вночі через сусідський город, і хто був той залізничник у плащі, чого він приходив, і де тепер, і що спільного між ним і цими двома офіцерами.

І ще багато чого мені хотілося б знати, і про багато що я бажав би поговорити з пані Гролінською, та зараз я міг цікавитися лише певним колом питань, тільки тим, що належить знати офіцерові комендатури, який перевіряє порядок розміщення військовослужбовців на приватних квартирах.

Ми вже виходили — слідом за капітаном я переступив поріг кімнати, розмірковуючи над тим, що почув і побачив у цьому домі, і тут у кухні в мене від хвилювання буквально перехопило дух: біля кахельної грубки, в кутку, в неглибокому ящичку для сміття поряд із совком я побачив зім'ятий шматок целофану, добре мені знайому целофанову обгортку…

37. ТАМАНЦЕВ

Перша ніч у засідці була не з приємних і тяглася страшенно довго.

Ми промокли до рубця ще звечора, обсушитися не було де, зігрітися нічим, і до ранку ми дрижали в кущах, як цуцики.

Коли почало світати, ми потихеньку перебралися в будинок Павловських. Добротний, з великою мансардою, він стояв забитий за сотню метрів від хатки Юлії Антонюк, і з горища чудово було видно всі підступи до неї — ніхто не зміг би підійти так, щоб ми не помітили.

Ми розвісили обмундирування сушитися під дахом, Фомченко і Лужнов закуталися в старе лахміття і поснули, а я вмостився з біноклем біля віконечка, яке також було забите дошками.

Хатину Юлії Антонюк видно було звідси як на долоні. Краще місце для спостереження важко було придумати. Я вирішив так: світлу частину доби будемо сидіти тут, а з настанням сутінків перебиратимемось ближче до хатки і залягатимемо в чагарнику по обидва боки від неї.

До полудня стежив я. Юлія Антонюк поралася коло хати по господарству, прибирала, витрушувала якісь облізлі овечі шкури, важким, як для неї, колуном рубала дрова. Потім пішла з кошиком на город Павловських і накопала картоплі. Там уже немало повикопували чи Свириди, чи Зофія Басіяда, чи ще хтось інший. І я подумав, що й нам не завадило б увечері набрати там з відро, — от тільки як її зварити!?

Я відзначив, що вдягнута Юлія бідно і лице в неї нерадісне, проте навіть здалеку неважко було помітити, що вона гарна, струнка й багата на жіночі принади чи ще на щось, як там воно називається, через що жінки подобаються чоловікам.

Її донька — цікаве дівчатко, веселе й дуже непосидюще — гралася біля дверей хатини, щось наспівувала і безперервно чухалася, що, між іншим, нітрохи не псувало їй настрою. Вже коли блохи з'їдали нас тут, на горищі, уявляю, що вони виробляли там: у хатах з долівками їх завжди повно.

На господарстві Антонюк не було ніякої живності, навіть кота чи курки, тому воно виглядало не просто бідним, а запустілим. Я навіть зловив себе на почутті жалю до цієї дівки, що з дурної голови прижила з кимсь дитину, — не солодко їй жилося.

Придивившись у бінокль до личка дівчинки, я цілком допускав, що вона від німця, а от на Павловського, як я його собі уявляв із словесного портрета і фотографій, вона, по-моєму, анітрохи не була схожа.

Метрів за триста далі й трохи праворуч я знайшов хату Свирида, бачив у бінокль і Самого горбаня, його матір і жінку.

Обличчя в нього було зле, неприємне, і домашні, як мені здалося, його побоювалися. Зранку він щось майстрував, прибивав у стодолі — звідти було чути удари по дереву і по металу, — потім запріг коня, викинув на воза плуг і кудись поїхав.

Незабаром після того його жінка, з глечиком і якимось згортком у білій шматині пішла в хату до Юлії і, пробувши там зовсім мало, одразу ж вернулася назад. Я помітив, що, йдучи до сестри, вона двічі якось злодійкувато оглядалася і вийшла потім від неї, витираючи сльози.

Опівдні я розштовхав Фомченка і, наказавши йому, щоб збудив мене о шістнадцятій нуль-нуль, передав спостереження і вмостився на його місці.

Не одну добу, а можливо, й не один тиждень ми мали чекати з моря погоди і не ловити гав. Це як на рибалці: ніколи не знаєш, коли саме клюне. А в даному випадку я сумнівався: чи клюне взагалі?

І ще мене турбувала одна суттєва деталь.

Ніяких доказів, що Павловський належить до розшукуваної нами групи, не було. Нагодився він випадково, звичайно, взяти його — теж наш обов'язок, але при цьому ми безперечно відхиляємося від основної мети. А за передавач з позивними КАО, за «Кравцова» і «нотаріуса» спитають з нас, та ще й як — три шкури спустять!

Я змушував себе бути об'єктивним, проте…

Чому він має тут з'явитися? Міркувань капітана я багато в чому не поділяв. Як і завжди, він перебільшував фактор людяності. З агентами-парашутистами я маю справу четвертий рік, чинять опір вони відчайдушно, але різних там почуттів я в них щось не помічав. Та вони з рідної матері ковбас нароблять, а тут, бачите, доля батька, дитина (ще невідомо чия?!) і — ото дивина! — жінка. Чхати він хотів на всю цю лірику! Між іншим, молодицю можна знайти і не лише на цьому хуторі, запросто — це не проблема.

А втім, що нам до цього. Наше діло прокукурікати, а там хай і не світає…

38. ПІДПОЛКОВНИК ПОЛЯКОВ

У Гродно він мав кілька справ, і найголовніша серед них — зовсім не випадок з викраденням доджа і вбивством шофера, однак почав Поляков саме з цього. І почасти тому, що автобат стояв на околиці, при в'їзді до міста.

Про те, що машину знайдено, він довідався вранці перед виїздом з Ліди, коли по «ВЧ» подзвонив в Управління і йому переказали всі основні пригоди за минулу добу в районі передової і в тилах фронту.

Звичайно, можна було все це доручити комусь із підлеглих, але ось уже шостий день, відтоді як у лісі під Стовпцями група Альохіна виявила відбитки протектора доджа, все, що стосувалося автомобілів цього типу, особливо цікавило Полякова.

Рудий товстуватий майор, чимось схожий на Бонапарта — командир батальйону, — і бравий, підтягнутий капітан у кавалерійській кубанці — командир автороти, трохи здивовані несподіваним візитом підполковника із Управління контррозвідки фронту, провели його до автомашини, що стояла осторонь, ніби чекаючи перевірки. Сюди ж одразу ж підоспіли уже викликані старшина-механік із спотвореним шрамами обличчям і старший лейтенант, уповноважений контррозвідки, — виголений, охайний, напахчений одеколоном чи духами.

— …Машина виявилася справною, в баках було до тридцяти літрів бензину, — розповідав Командир роти Полякову.

— Хто і де її знайшов?

— Місцеві жителі… Мабуть, вони і повідомили в Ліду… А нам учора подзвонили з комендатури.

— Хто по неї їздив? — заглядаючи під лавки, прикріплені до бортів, спитав Поляков; розмовляючи, він детально оглядав машину.

— Ось… старшина.

Поляков обернувся до старшини — той виструнчився перед ним.

— Вільно… Розкажіть, будь ласка, як і що.

— Це звідси кілометрів за сорок… — напружуючись, мовив старшина; у нього не вистачало передніх зубів і, певно, був пошкоджений язик, говорив він шепеляво, через силу, весь побагровівши від хвилювання. — Там, значить, за селом… гайок… Ну, знайшли її, — старшина показав на машину, — хлопченята… Я сів — а вона справна. Так і пригнав.

— А шофера вбили? — Що б старшині було легше, Поляков перевів погляд на капітана.

— Так, — сказав той. — Його підібрали на краю шосе — машина з іншої частини. Нам повідомили вже з госпіталю. Я поїхав туди, але мене до нього не пустили. Лікар сказала, що він непритомний, надії ніякої, а довідку вони надішлють.

— Яку довідку?

— Про смерть.

— Довідка довідкою, а хто ж його ховав? — Поляков підняв у кузові промаслені ганчірки і розглядав їх.

— Вони самі ховають.

— І ніхто з батальйону більше туди не їздив? — обводячи очима офіцерів, здивувався Поляков.

— Ні, — винувато сказав капітан.

— Так, помер Максим, і дідько з ним…

— У нас запарка була жахлива… — нерішуче заступився майор. — Виконували терміновий наказ командуючого.

— Накази, звісно, треба виконувати… — ще раз оглядаючи сидіння машини, розважливо сказав Поляков.

Він знав, що зі своєю непоказною, нестройовою зовнішністю, м'яким гаркавим голосом і злощасним непереборним підшморгуванням він досить непоказний, не має ні виправки, ні належного воїнського вигляду. Та це його не засмучувало, навіть навпаки. Не лише з молодшими офіцерами, а й бійцями, сержантами він тримався без панібратства, але ніби на рівні, наче вони були не в армії, а десь у цивільних умовах, і люди, розмовляючи з ним, поводилися невимушено, довірливо.

Проте цей майор і бравий капітан явно його боялися, чекаючи, певно, неприємностей. А в цій історії заслуговував прикрих слів та, більше того, стягнення тільки уповноважений контррозвідки, але саме він був незворушний.

— Ні краплі крові, ніяких слідів… — звернувся до нього Поляков. — Які все-таки в Гусєва були рани? Як його вбили? Хто?.. Адже ви повинні були якщо не встановити це, то бодай поцікавитися. А ви навіть у госпіталь не вибрались.

— Я поїду туди зараз, — з готовністю запропонував старший лейтенант.

— Це треба було зробити тиждень тому, — неприязно кинув Поляков.

Йому було прикро, що тут, у фронтовому автомобільному батальйоні, де люди не сплять ночами, по кілька діб не вилізають з-за керма, де не лише командири взводів, а й ротні, і сам комбат не цураються морочитися з машинами (про що свідчили руки й обмундирування обох офіцерів), ходить чистенький, напахчений спостерігач, на жаль, колега, представник контррозвідки. До того ж від нього зовсім не вимагалося колупатися в моторах, але й своєї безпосередньої справи він до пуття не знав і нічого не зробив.

На землі, метрів за п'ять від машини, Поляков помітив зім'ятий шматок целофану, підійшовши, підняв і, обернувшись, запитав:

— А це що?

Усі глянули, і старшина сказав:

— Це, значить, із кузова… Я викинув… Сміття…

— З цієї машини?! — жваво вигукнув Поляков.

— З цієї.

Поляков уже розгорнув шматок целофану, оглянув, потер об долоню — шкіра засалилась — і, звертаючись в основному до старшого лейтенанта, спитав:

— Що це?

— Целофан, — розглядаючи шматок, не зовсім упевнено відповів старший лейтенант.

— Так… сто шістдесят міліметрів на сто дев'яносто два… Що іще ви можете про нього сказати?

Старший лейтенант мовчки знизав плечима.

— Сало в такій упаковці — стограмова порція — німці завжди дають своїм агентам-парашутистам, — пояснив Поляков.

Обступивши підполковника, всі зацікавлено розглядали шматок целофану.

— А іноді сало в такій упаковці потрапляє і в частини німецької армії: повітряним і морським десантникам, — додав Поляков і, ховаючи знахідку в свій місткий авіаційний планшет, спитав старшину: — Ви з цієї машини іще щось викидали?

— Ні. Нічого.

— Накатайте протектор і сфотографуйте, — обертаючись до старшого лейтенанта, наказав Поляков. — Треба не менше шести знімків вісімнадцять на двадцять чотири.

— У нас немає фотографа, — спокійно і ніби аж з полегшенням доповів старший лейтенант.

— Мене це не цікавить, — різким, несподіваним для його добродушно-інтелігентської зовнішності тоном відрубав Поляков, — організуйте! Знімки мають бути готові на вісімнадцяту годину… Далі: візьміть десяток тямущих бійців і разом із старшиною негайно їдьте в Заболоття. Огляньте місце, де було знайдено машину. Підступи й околиці. Пильно — кожен кущик, кожну травинку! Поговоріть з місцевими жителями. Може, хто бачив, як на ній приїхали. Може, хто розгледів і запам'ятав цих людей… Увечері доповісте мені докладно, що і як… Та будьте уважні!..

39. АЛЬОХІН

— Пшепрашем, пані, — сказав я Гролінській і, щоб приховати хвилювання, усміхнувся. — Що це?

— Цо? — Вона обернулась і глянула в куток біля грубки, куди я показував.

— Ось. — Я нагнувся за зім'ятим шматком целофану, побачив другий, присипаний сміттям, і підняв обидва.

— Це… в офіціерів. — Вона показала на щойно прибрану кімнатку, де ще вчора жили Ніколаєв і Сєнцов.

Я вже розправив шматки целофану, пересвідчився, що вони засалені зсередини і відповідають розмірам. У мене одразу пересохло в горлі.

З пані Гролінською доводилося розмовляти інакше: попередня конспірація не давала вести розмови по суті справи. Я відпустив капітана і запропонував їй пройти у велику кімнату, де ми сіли біля столу.

— Пані, — сказав я, — ви вмієте мовчати?

— Так. — Вона, нічого не розуміючи, дивилася то мені в обличчя, то на зім'ятий целофан.

— Я буду з вами відвертий…

— Єжи! — збліднувши, скрикнула вона.

— Не хвилюйтеся, пані, ніяких вістей про вашого сина я не маю. — Щоб заспокоїти, навіть узяв її за руку. — Я буду з вами відвертий… Ви мене розумієте? Обіцяєте тримати в таємниці нашу розмову?

— Так.

— Ми вважаємо вас і вашу сім'ю польськими патріотами… Ваш чоловік загинув як герой, захищаючи Польщу, і син бореться з окупантами… Поляки і росіяни ведуть війну зі спільним смертельним ворогом…

Мені хотілося говорити з нею по-людськи, довірливо, а виходили якісь штамповані, офіційні фрази. Від безсонної ночі і втоми, від браку часу і, може, від мимовільного прагнення швидше добратися до суті виходило якось не так.

— Варшава, — сказала вона. — Як Варшава?

Що я міг їй відповісти?.. Я знав, що у Варшаві повстання, почало його командування АК, але беруть участь у ньому сотні тисяч поляків. У місті вже третій тиждень точилися жорстокі бої: беззбройні, по суті, люди стояли проти танків, авіації і артилерії німців, — тисячі щоденно гинули.

За останні дні мене запитували не раз про Варшаву, в основному поляки; про повстання мені було відомо головним чином із скупих газетних повідомлень, і більше я нічого додати не міг.

— У Варшаві повстання. На вулицях ідуть бої.

— Там Єжи… — тремтячим голосом мовила вона; в очах у неї стояли сльози.

Так я й передчував!

— Будемо сподіватися, що він повернеться живий і здоровий…

Я зробив паузу, а потім знов повернувся до попередньої розмови:

— Ми ведемо смертельну боротьбу з нашим спільним ворогом, і дуже важливо, щоб ви допомогли нам. Ви мусите бути відверті зі мною… Цим ви допоможете не лише нам, а й синові, і всім полякам…

— Не розумєм.

Від хвилювання вона заговорила по-польськи, сльози душили її. Я приніс холодної води; випивши цілу склянку, вона витирала хусточкою очі й намагалася заспокоїтись, узяти тебе в руки.

Вона сиділа переді мною, знічена, притихла, одразу втративши всю свою моложавість і кокетливість. Мати, серце якої краялось від тривоги за життя і долю єдиного сина. Полька, яку мучили думки про загибель співвітчизників.

Так буває не раз. Стикаєшся з чужим життям, з чужим стражданням, хочеш якось утішити, підбадьорити і — як підказує сумління — дати людині спокій. А ти мусиш тут же її потрошити, добуваючи необхідну тобі інформацію. Клята робота — гіршої не придумаєш.

Давши їй трохи заспокоїтись, я перейшов до справи, пояснив, що мене цікавлять ці двоє офіцерів. Спочатку вона злякалася, що в її хаті ночували якісь бандити, і, ніби на виправдання, знову квапливо дістала талон комендатури, дозвіл на постій. Я сказав, що вони не бандити, але заготовляти продукти в цьому районі не мають права, не дозволяється. І тут вона знайшла їм назву — «шпекулянти», і для неї все ніби стало на свої місця. Приватна торгівля, продаж і перепродаж продуктів на звільненій території Литви і Західної Білорусії були досить поширені, й версія про будь-яку комерцію була для неї цілком переконливою.

Вона охоче відповідала на всі мої запитання про Ніколаєва і Сєнцова й, безумовно, була зі мною відверта.

Маючи дозвіл на п'ять діб, вони ночували в неї чотири рази — одну ніч були десь в іншому місці.

Ішли з дому рано, годині о шостій, поверталися в сутінках, стомлені, запилені. Як вона розуміла, їздили селами на попутних машинах. Чистили чоботи, милися і, повечерявши, одразу ж лягали спати.

В розмови з нею не заходили, зверталися тільки тоді, коли чогось було треба, і то переважно старший. Так, першого вечора він цікавився цінами на овець і свиней, на продукти, гас і німецьке обмундирування, із якого тепер багато хто, особливо селяни, перефарбувавши, шили собі одяг. Як вона зрозуміла, за кілька днів до цього вони побували на базарі в Барановичах і порівнювали ті ціни з тутешніми.

Були чемні й привітні, пригощали її цукром, вареними яйцями, привезеними нібито з села; першого вечора дали їй півбуханця солдатського, як вона висловилась, «казенного» хліба, а вчора — цілу склянку солі.

Всі три роки окупації ці райони німці сіллю не постачали, вона цінилася буквально на вагу золота, та й тепер продавалася на базарі чайними ложечками і коштувала дуже дорого.

Сіль, яку так щедро подарував їй Ніколаєв, я просив показати, була німецька, дрібного помолу, з дрібнесеньким чорним домішком — крупинками перцю, — так він сам їй пояснив.

За місяць після звільнення міста в неї на квартирі зупинялося більше десяти офіцерів, і майже всі так само ділилися з нею якимись продуктами, але доброта останніх постояльців (гадаю, що тільки тепер, після моїх запитань) її чомусь насторожувала. Хоч нічого підозрілого, в їхній поведінці ніби й не було.

Вчора вони повернулися раніше, ніж завжди, перед грозою. Ще до їхнього приходу з'явився цей залізничник, спитав, де вони, не називаючи прізвища, сів у кухні й чекав.

Він поляк, але вона його не знає, гадає, що — приїжджий, десь звідти, від Литви: він говорив по-польськи з м'яким вільнюським акцентом. Як їй здається, він не рядовий залізничник, а, мабуть, «обер-кондуктор» чи ще якийсь невеликий начальник. Видався їй мовчазним і замкнутим.

Він пробув з офіцерами понад три години, разом вечеряли і випили пляшку бімберу, привезену, видно, цим поляком. Про що вони говорили — не знає, не прислухалася.

Я поцікавився, з ким іще вони зустрічалися, крім залізничника. Вона сказала, що днів три тому ввечері бачила їх на станції з якимись двома офіцерами, на зовнішність яких не звернула уваги, та в сутінках і не розгледіла б, тільки помітила, що вони «млоді». Це визначення ні про що не говорило: жінці її віку і п'ятдесятирічні чоловіки могли здатися молодими.

З'ясувалося, що Ніколаєв і Сєнцов раз уже виходили з дому через сусідський город; вони знали, що так ближче до центру міста і дорога краща. А взагалі там, понад краєм городу, був колись вільний прохід, та з тиждень тому сусідка, посварившись з Гролінською, зачинила хвіртку і забила її дошками. Якби вони не потоптали в темряві грядку, то ніякої сварки й не було б. До речі, те, що вони пішли, не було для неї несподіванкою, — вони заздалегідь попередили, що ввечері перейдуть на іншу квартиру, де є сарай і куди прибуде машина.

Звичайно, я запитав і про речі: з чим ці офіцери з'явилися в домі, що й коли приносили і виносили. Вперше вони прийшли надвечір з двома набитими речовими мішками; один зник одразу, на ранок, а другий днів два стояв у їхній кімнаті під ліжком (вона бачила, коли прибирала), що в них було — не уявляє.

Потім я поцікавився, коли Ніколаєв і Сєнцов повернулися в неділю, 13 серпня.

— В неділю…

Вона подумала і сказала — по дев'ятій, коли вже стемніло. Вона згадала, що того вечора молодший — «лейтенант»— ще мив у кухні… огірки…

— А вас цими огірками вони не пригощали?

— Нє.

— А гірких огірків у них того вечора не виявилось? Вони не викидали, не пам'ятаєте?

— Не знаю… Не бачила.

Все підозріло ліпилося одне до одного. Звичайно, всяке буває, можливі найнеймовірніші співпадання і збіги обставин. Та чи не забагато?

7 серпня передавач виходив в ефір з лісу на південний схід від Стовпців за якихось сотню кілометрів від Барановичів. На тому ж тижні Ніколаєв і Сєнцов, за словами Гролінської, побували в Барановичах на базарі.

Речовий мішок (не виключено, що в ньому була рація) винесли з дому вранці 13 серпня — в день зафіксованого радіосеансу, годин за дванадцять до нього. Повернувшись на квартиру, Сєнцов мив на вечерю огірки… Огірки були знайдені і на місці виходу передавача — того вечора! — в ефір.

Позавчора Блінов бачив Ніколаєва і Сєнцова під Шиловицьким лісом з речовим мішком — через півтори години вони вийшли на шосе без речового мішка. Це підтверджувало припущення, що в ньому була рація, яку вони заховали десь у лісі.

Пояснюючи Гролінській, чому вони знають місто, Ніколаєв і Сєнцов сказали, що в червні уже були тут, зупинялися на іншій квартирі, куди вчора десь опівночі й пішли. Однак серед військовослужбовців, що побували в Ліді на постої з часу визволення і до сьогоднішнього дня (на моє прохання комендант міста перевірив уночі весь облік і в себе, і в обох районах розквартирування), офіцери Ніколаєв Олексій Іванович та Сєнцов Василь Петрович реєструвались і були записані лише один раз — 12 серпня, в той день, коли з'явилися в Гролінської.

Найпростіше було пов'язати між собою дані про рух поїздів у перехопленій радіограмі і цього «гостя» — залізничника, його м'який вільнюський акцент і знайдені на місці виходу рації в ефір огірки «траку», які вирощують тільки під Вільнюсом.

І, нарешті, целофанові обгортки від сала, призначеного в німців для парашутистів і морських десантників.

Просто й легко вимальовувалась повна, цілком імовірна картина… У групі — четверо, і передачу під час руху вели вчора двоє інших. Можливо, ті самі, кого Гролінська бачила з Ніколаєвим і Сєнцовим у темряві біля станції.

Залізничник, найпевніше, — зв'язковий або кур'єр-маршрутник. Він прибув, очевидно, з Прибалтики і після контакту з Ніколаєвим і Сєнцовим поїхав у бік Гродно, в тому напрямку, де, виходячи з тексту перехоплення, саме велося систематичне стеження за рухом поїздів.

А виходили вони двічі сусідським городом для обережності: про всяк випадок, щоб «позбутися хвоста», якщо за ними схочуть іти назирці.

Усе легко й вірогідно розкладалося по поличках, так легко, що я змушував себе не робити завчасу висновків і критично ставитися навіть до найпевніших фактів і збігів обставин.

Були й невеликі суперечності, з них лише одна обставина по-справжньому розхитувала правдоподібну і досить переконливу побудову: целофанові обгортки вони кидали де попало, а ті, кого ми розшукували, люди досвідчені, дуже обережні, цього, напевне, ніколи б не зробили. А втім, кінь на чотирьох та й то спотикається…

Найбільше мені хотілося порадитися з Поляковим, але до наступного ранку, поки він не повернеться з Управління, зробити це було, мабуть, неможливо.

Я докладно пояснив пані Гролінській, що вона має робити, якщо Ніколаєв і Сєнцов з'являться в неї вдома чи, може, зустрінуться на вулиці. Потім попрощався, побажавши, щоб Єжи вернувся живий, здоровий, і ще раз попросив зберегти в таємниці всю нашу розмову. Вона обіцяла.

З Ніколаєвим і Сєнцовим — справжніми чи підставними — треба було негайно визначитись. Потрібно було терміново перевірити їх за словесними портретами, складеними Таманцевим, і за прикметами… Терміново!..

***

Хвилин через десять ми мчали до аеродрому.

Блінов, коли я сказав йому, що тих двох офіцерів у будинку немає, що вони пішли вночі через сусідський город, закліпав своїми пухнастими віями, наче дитина, в якої забрали іграшку або обдурили. Потім, зітхнувши, поліз у кузов і одразу ж заснув. А я трясся в кабіні, систематизуючи і переписуючи з клаптиків паперу карлючки Таманцева — словесні портрети Ніколаєва і Сєнцова.

Із відділу контррозвідки авіакорпусу я подзвонив по «ВЧ» в Управління. Поляков — він уладнав би все без мене — був десь у Гродно, і я продиктував текст запиту черговому офіцерові.

— Хто підписує? — спитав він.

Цього я й сам ще нe знав. Щоб не турбувати генерала, я попросив з'єднати мене з його заступником, полковником Ряшенцевим.

Той вислухав мене і, трохи помовчавши, сказав:

— Є нове роз'яснення, що не треба зловживати літерами «Терміново!» та «Особливо терміново!». Вдаватися до цього слід лише в екстрених випадках. А у вас підстав для екстреності я не бачу. Звичайна перевірка. Запит я підпишу, але не терміновий…

Я знав: на звичайний запит відповідь може бути через три, а то й чотири доби, що нас аж ніяк не влаштовувало. Ми не могли чекати, і я прямо сказав про це.

— Нічим не можу вам допомогти. — Полковник поклав трубку.

Тепер я мимоволі позаздрив винахідливості Таманцева. Він, коли треба було, і оком не моргнувши, діяв від імені хоч маршала, хоч наркома, зовсім не думаючи про наслідки, а потім ще з образою, якщо не з обуренням міг витріщитись на тебе: «Ну то й що?! Я ж не для себе, а на користь справі!»

Я знову з'єднався з Управлінням; не хотілося, але, як не крути, доводилося звертатись до генерала.

— Він зайнятий, — відповів мені черговий.

— Скажіть: у невідкладній справі, — наполягав я. — Альохін від Полякова.

Минуло, мабуть, з хвилину, перш ніж у трубці почувся окаючий, грубуватий голос Єгорова.

— Що там у вас? — ніби невдоволено спитав він і, хоч я й рота не встиг розкрити, попередив: — Тихіше. Не так голосно.

Я згадав, що на його апараті сильна мембрана, і зміркував: у кабінеті хтось сторонній і генерал не хоче, щоб чули, що я скажу. Тим краще: якщо там хтось сидить, не буде запитань і розмови по суті справи — поки нема результату, вони неприємні.

Я почав пояснювати, встиг вимовити якихось там зо три фрази і тут же почув, як по другому телефону він наказує черговому офіцерові: «Поставте мій підпис під запитом, що передав Альохін. Літер — «Особливо терміново!» Відповідь у Ліду. Передайте негайно!».

Владності в його голосі цілком вистачило б на п'ятьох генералів. Сталева категоричність і безапеляційність. Найбільше враження справило те, як прозвучало «негайно» і «особливо терміново». Роз'яснення щодо цього літера його ніби й не стосувалися, він навіть не вислухав моїх обгрунтувань.

— У вас усе? — спитав він мене після цього.

— Усе.

— Ви добре зачепилися, надійно?

— Як сказати… — невпевнено промовив я; у мене засмоктало під ложечкою; покладаючись на Полякова, він, певне, не заглиблювався в обставини справи і вважав, що ми ведемо розшукуваних і візьмемо їх сьогодні чи завтра, як тільки виявимо їхні зв'язки; а в нас практично нічого не було.

— Не гайте часу! Не товчіть води в ступі. Ви мене зрозуміли?

— Так, — ледве вимовив я.

— Я чекаю результату! — за своїм звичаєм замість «до побачення» сказав він і одразу ж відключився.

40. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Єгорову

В тексті перехоплення по справі «Німан» від 13 серпня ВІЛЬНЮС позначений як «Вільно».

Матюшин».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Ліда, Альохіну

Порівняльним дослідженням фонограм перехоплення в справі «Німан» від 7, 13 і 16 серпня встановлено, що в розшукуваній Вами групі є два кваліфіковані радисти. Аналіз 4 індивідуальних особливостей передачі і радіопочерків засвідчує, що один з них (перехоплення від 7 і 13 серпня) закінчив радіовідділення Варшавської розвідшколи в містечку Сулєювек, а другий (перехоплення від 16 серпня) вчився в Кенігсберзькій школі абверу в старшого інструктора Адольфа Клюге.

Врахуйте ці обставини, проводячи розшук.

Єгоров».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Єгорову

Управління контррозвідки 2-го Білоруського фронту 11 і 14 серпня ц. р. захопило німецьких агентів-парашутистів Пужевича Василя, Камінського Олександра, Олешка Андрія, Мацука Івана та Артюшевського Петра, які закінчили розвідувально-диверсійну школу в містечку Дальвітц, поблизу Інстербурга.

Обом групам, в ніч на 1 серпня перекинутим у тил фронту під виглядом військовослужбовців Червоної Армії із завданням оперативної розвідки, було наказано:

а) зв'язатися з агентурою, залишеною противником, і активно використати її в шпигунських цілях;

б) збирати і передавати шифром по радіо відомості пропересування і райони зосередження наших військ, для чогопід маскою офіцерів у відрядженні фланерувати на найважливіших залізничних і шосейних комунікаціях Білоруськихфронтів, ведучи постійне візуальне спостереження та прислухаючись до розмов на станціях і в місцях скупчення військовослужбовців;

в) роздобувати радянські військові та цивільні документи;

г) захоплювати одиночних офіцерів і сержантів ЧервоноїАрмії, щоб допитувати їх, а потім знищувати.

За показаннями заарештованих агентів-парашутистів, підтверджених закордонним джерелом, у Дальвітцькій розвідшколі абверу створено спеціальневідділення, денавчаються антирадянськи настроєні особи білоруської національності, що мають воєнний досвід і добре фізично розвинуті.

У квітні — липні цього року на тому відділенні пройшли інтенсивну агентурну підготовку 48 чоловік, відібрані з новогрудського, барановицького і слонімського батальйонів, сформованих німцями під час мобілізації до так званої «білоруської крайової оборони» в березні цього року. По закінченні виучки 27 агентів, найбільше скомпрометованих прислужництвом окупантам, були направлені на закритий аеродром абверу під Кенігсбергом, де після екіпірування в форму військовослужбовців Червоної Армії та розбивки на групи по З-4 чоловіки вони жили в окремому бараці, чекаючи перекидання.

За наявними у нас даними, в перших числах серпня ц. р. серед інших через лінію фронту мали бути перекинуті групи, очолювані колишнім командиром новогрудського батальйону БКО Борисом Рагулею та запеклими антирадянщиками, націоналістамиСтепаном Радяком та Олесем Витушкою.

Одній із цих груп дано наказ зв'язатися з відомим білоруським націоналістом, який перебуває зараз на нелегальному становищі в районі міста Ліди, резидентом німецької, розвідки Сиповичем Миколою, 1902 р. н., родом з міста Пінська (неточно), за професією адвокатом.

Відомості, що є в перехопленні по справі «Німан» від 13.08.44 р., відповідають завданням, отриманим агентурою, що пройшла підготовку на спеціальному білоруському відділенні Дальвітцької розвідшколи, причому серед перекинутих так само, як і в розшукуваній Вами групі, є радисти, що закінчили Варшавську і Кенігсберзьку школи абверу.

Не виключено, що передавач із позивними КАО використовується однією з груп, котрі діють у тилах Білоруських фронтів. Також не виключено, що Сипович Микола і є «нотаріус», якого згадано в тексті перехопленої шифрограми.

Ваші міркування щодо цієї версії сповістіть.

Підготовлене нами орієнтування із вказанням установочних даних, кличок і словесних портретів значної частини осіб, які пройшли підготовку на білоруському відділенні Дальвітцької розвідшколи абверу, буде вам повідомлено протягом доби.

Колибанов».

41. АЛЬОХІН

Я покладав чималі надії на розмову з Окуличем.

Зі слів лейтенанта з відділу держбезпеки я знав, що Окулич у період окупації був зв'язаний з партизанами, минулої весни, під час масових каральних німецьких операцій, ризикуючи життям, з місяць переховував у себе тяжко пораненого комісара бригади Мартинова, чим порятував його. Тепер Мартинов працював одним із секретарів обкому партії і, приїхавши недавно в Ліду спеціально, відвідав Окулича.

— Наш чоловік, партизанський, — сказав мені лейтенант, — він тихий, мовчазний… вони всі тут такі… — І, очевидно повторюючи чиїсь слова, суворо додав: — І поки ми не очистимо область від усієї нечисті, інакшими вони не стануть.

Та я не сумнівався, що Окулич розкаже мені все, що йому відомо про Ніколаєва й Сєнцова, й охоче передасть позавчорашню розмову з ними.

Блінова я залишив у Ліді, доручивши йому розшуки в місті: в разі зустрічі з Ніколаєвим і Сєнцовим він повинен був затримати їх; для цього йому, на моє прохання, виділили двох автоматників з комендатури, і я докладно проінструктував його.

Нетерпляче я ждав розмови з Окуличем, сподіваючись, що вона багато що мені прояснить, і єдиного побоюючись, як і вчора, не застати його вдома.

Нас трясло і кидало в кабіні полуторки; Хижняк з напруженим обличчям тримав кермо, гнав бруківкою на найбільшій швидкості, а я квапив його, і час від часу він обурено кидав:

— Вам що!.. Вам на машину плювати!.. Ресори нові ви дістанете?! Машини гробити ви всі мастаки!..

За Шиловичами звернули з шосе на грунтову занедбану дорогу, поїхали поволі кущами, і я звелів зупинитися.

Хижняк, витираючи піт, виліз із кабіни і почав оглядати машину, та я наказав:

— Потім! Візьми автомат і за мною!

Залишивши його в кущах під хутором, я пішов навпрошки до хати.

Люто гавкав і рвався на припоні пес. У вікні показалося жіноче обличчя, і тут же на ганок вийшов чоловік, як я зрозумів, сам господар, і, крикнувши на собаку, насторожено розглядав мене. На ньому були старенькі, але чисті сорочка й штани, ноги босі, обличчя неголене, печальне, просто іконописне.

— Добрий день… Я з військової частини вісімнадцять нуль сорок.

Щоб у нього не зародилося ніяких сумнівів, я витяг і, розкривши, показав своє армійське офіцерське посвідчення з фотографією. Він глянув мимохідь і мовчки, з якоюсь гнітючою покірністю подивився на мене.

— Скажіть, — привітно почав я, втираючи хусточкою обличчя й лоб, наче перед цим довго йшов на спеці, — якщо не помиляюся, ви товариш Окулич?

— Так… — розгублено мовив він.

— Дуже приємно… Я тут у відрядженні… У мене до вас невеличка розмова… І хотілося б умитися і трохи перепочити. Не заперечуєте?

— Можна.

Невдовзі я сидів за столом у бідно обставленій, але чистенькій хаті, хоч була в ній долівка.

Добираючись сюди, я подумав, між іншим, що Окулич запропонує мені самогону — в нього ж є «апарат», — і заздалегідь вирішив не відмовлятися. Ладен був напитися будь-якої гидоти, сподіваючись, що, випивши, він розбалакається. Однак не те що випити, він навіть сісти не запропонував, — це зробила, виглянувши з-за перегородки, його жінка.

Низенька, рябувата, вона поралася в кухоньці біля дверей, потім принесла і поставила на стіл глечик з молоком, — мовчки і не наливши в склянку, — і знову зникла за дерев'яною перегородкою.

Я був певен, що Окулич сам розкаже мені про Ніколаєва й Сєнцова, треба тільки викликати його на розмову, і одразу довірливо сповістив, що моя частина стоїть у Ліді, ми займаємося охороною тилів фронту, боремося з бандами і дезертирами. Справа ця нелегка, і дуже багато залежить від допомоги населення.

Окулич сидів на лаві за столом навпроти мене, підібгавши під себе босі ноги, мовчки слухав, і словом не підтримуючи розмову. Я сам налив у склянку молока, надпив трохи і, похваливши, невимушено вів далі:

— Ви, мабуть, нетутешній? Звідки родом?

— З Бихова, — відповів Окулич; у нього був несильний, глухуватий голос.

— Могильовський… А тут давненько?

— Третій рік.

— І за німців тут жили? — Я обвів поглядом хату.

— Тут.

— І не боязко? — усміхнувся я. — Геть на відрубі, коло лісу.

Окулич невизначено знизав плечима.

На божниці на покутті стояли ікони, католицькі, хоч Окулич був родом з області, де ця релігія між білорусами не поширена. І що я одразу собі зауважив — жодної фотографії на стінах, ніяких прикрас чи картинок.

Я розповів йому про Могильов, де після звільнення мені довелося побувати, про руйнування в місті й перевів розмову на життя тут, у Ліді і в районі. Він слухав мовчки, дивлячись скорботними, як у мученика, очима, навіть на найпростіші запитання відповідав не одразу і коротко, розмова з ним явно не клеїлася. Може, він мені не довіряв?.. Він не прочитав, не роздивився до ладу моє посвідчення, може, треба йому показати ще раз?

— А це що — католицькі? — дивлячись на ікони, поцікавився я.

— Няхай…

При цьому він зробив млявий жест рукою: мовляв, чи не все одно?

— В Ліді мені сказали, що ви були зв'язані з партизанами. Сподіваюся, що й нам ви допоможете… Прочитайте, будь ласка…

З кишені гімнастерки я дістав і, розгорнувши, поклав перед ним на столі друге, поширеніше посвідчення. Він неохоче взяв і почав читати.

В документі говорилося, що я офіцер військ по охороні тилів фронту, і пропонувалося всім органам влади й установам, військовим частинам і комендатурам, а також окремим громадянам допомагати мені у виконанні доручених завдань. На аркуші посвідчення була моя фотографія, дві чіткі гербові печатки і підписи двох генералів: начальника штабу фронту і начальника військ по охороні тилу фронтів.

Поволі все прочитавши, Окулич повернув документ і пригнічено подивився на мене.

— Скажіть, будьте ласкаві, — ховаючи посвідчення, мовив я. — Ви тут цими днями… сьогодні, вчора, позавчора, когось із сторонніх не бачили? Цивільних чи військових? Ніхто до вас не заходив?

— Ні, — повагавшись, сказав Окулич, на моє немале здивування.

— Може, зустрічали когось тут?

— Ні.

— Пригадайте краще, це дуже важливо. Може, бачили тут останніми днями, — підкреслив я, — сторонніх чи заходив хто-небудь?

— Ні, — повторив Окулич.

«От тобі, бабо, і Юра!»

Помилитися я не міг. Цей хутір був перший по дорозі з Шиловичів на Кам'янку, та й описані Бліновим хати, надвірні будівлі — все точно відповідало тому, що я побачив, підходячи сюди. І собака такий, і його буда. І сам Окулич відповідав за зовнішністю описові. Навіть більше того, я легко визначив місце в кущах і дуб, звідки Блінов спостерігав за Окуличем і тими двома офіцерами.

Та Окулич стояв на своєму, що останніми днями до нього ніхто не заходив.

І до зустрічі уявлявся він мені тихим, небалакучим, але вимальовувався іншим. Він справив на мене дивне, мало приємне враження якоюсь своєю безсловесною покірністю; я не міг не відчути його внутрішньої напруженості — неспокою чи страху. А, власне, чого б йому боятися мене?

І дружина його, що тихенько поралася в кухоньці, така ж мовчазлива і неусміхнена, мені теж не сподобалася, можливо, своїм недобрим, хитруватим лицем і частим настороженим визиранням з-за перегородки. Я добре відчував, що їх обох пригнічує мій візит.

Та це ще ні про що не говорило. І мої антипатії, як і симпатії, нікого не цікавили, — потрібні були факти. А фактом було те, що двоє підозрюваних нами заходили позавчора до Окулича, якийсь час пробули в нього, а в Окулича є причини приховати ці відвідини.

Я з прикрістю усвідомлював, що розмова з ним більше нічого не дасть мені. Настала хвилина, що нерідко буває в нашій роботі:— ти маєш якісь, часом суперечливі, відомості про людину, ти бачив її і поговорив з нею і тобі треба щось для себе вирішити, зробити певні висновки.

Католицькі ікони напевно стояли на випадок можливого приходу аківців; вони могли будь-коли навідатися сюди, і приналежність господарів хати до спільної з ними віри мала, очевидно, якось задобрити їх, викликати прихильність. Та й німці до католиків ставилися все-таки краще, ніж до православних.

Те, що не видно було сімейних фотографій, наводило мене на думку про родичів Окулича, про їхні зв'язки й життя до війни. Я ще подумав: чи отримують вони листи і від кого?

Мене цікавила ще низка другорядних питань, але головним зараз було: які ж саме стосунки між Окуличем та Ніколаєвим і Сєнцовим, чого вони приходили і чому він приховав від мене їхній позавчорашній візит, якщо вони справді радянські офіцери? Чому?.. З якою метою?..

І ще: що було в речовому мішку, якого бачив Блінов, і куди він подівся, де його сховали чи залишили, коли через годину вони виходили до шосе?

Розмова з Окуличем, котрої я чекав як манни небесної, нічого не дала і нічого не прояснила, а обставини вимагали негайних рішучих дій.

Я ступив до розчиненого вікна, склав долоні рупором і крикнув — гукнув Хижняка.

Через кілька секунд, вискочивши з автоматом у руці з кущів, він біг до хати. Собака, шалено гавкаючи, скакав і рвався на припоні.

Я подивився на Окулича — він встав і, закам'янівши зі страху, дивився у вікно…

42. ПІДПОЛКОВНИК ПОЛЯКОВ

Він розпочав у Гродно з доджа і завершив день доджем.

Старший лейтенант повернувся із Заболоття ввечері. З його втомленого вигляду, із вим'ятого забрудненого обмундирування видно було, що він старався на совість, та ніяких слідів чи речових доказів у гайку, де була знайдена машина, виявити не пощастило. Опитування місцевих жителів теж нічого не дало — ні появи машини, ні прибулих на ній ніхто не бачив.

Відбитки протектора викраденого доджа сфотографували із запізненням, і пакет із знімками Поляков отримав, коли вже смеркалося. В сутінках він не розглядав їх, вирішивши зробити це на продпункті, по обіді, який за часом ставав пізньою вечерею.

День був насичений, і з почуттям вдоволення Поляков подумав, що встиг майже все. Зняти копію з медичного висновку про смерть шофера (щоб установити, чим його вбили і як) можна було доручити і комусь із підлеглих.

Надвечір він розмовляв по «ВЧ» з начальником Управління генералом Єгоровим, той попросив його «по можливості не затримуватися». Єгоров загалом не любив, коли начальника відділу розшуку не було на місці більше доби, та Поляков сказав, що мусить заїхати в Ліду і зможе повернутися тільки завтра, очевидно, під вечір. Генерал, незадоволений, поклав трубку.

Рано-вранці Поляков так квапився, що не зміг приділити Альохіну бодай кілька хвилин, тому почував себе перед ним наче в боргу.

Тепер, коли все найважливіше в цій поїздці було вже зроблено, на перше місце в його думках висунулась справа «Німан».

Вчора, одразу ж після того як надійшла дешифровка, він запросив через ВОСО^[29] дані про рух ешелонів з 9 по 13 серпня на шести залізничних вузлах в оперативних тилах фронту. Відомості вже підготували, треба було сісти спокійно і, відмежувавшись від усього, проаналізувати їх. Поляков вирішив зробити це в Ліді, обговоривши все з Альохіним і приділивши справі «Німан» частину ночі, а якщо треба буде, й півдня до обіду. Після розмови з генералом він з'єднався із своїм заступником і наказав негайно відправити в Ліду, у відділ контррозвідки авіакорпусу, відомості, одержані з ВОСО.

Була рівно десята година вечора, коли, покінчивши зі справами в Гродно, він приїхав на станцію. В продпункті, отримавши на талон дві мокрі алюмінієві миски з лапшею й кашею, приправленою тушкованим м'ясом, — це називалося «гуляш», — він усівся за довгим порожнім столом у залі для рядового й сержантського складу — там було видніше.

Він не мав у роті нічого зранку, та, перш ніж узятися за їжу, потягнувся до планшета по газету. Погану звичку неодмінно читати за столом він набув ще в довоєнну журналістську пору. З роками це стало потребою: за їжею обов'язково отримувати нову інформацію й осмислювати її.

В газеті — він побіжно переглянув її вдень — був надрукований великий нарис Кості Струнникова, в минулому учня й колеги по роботі підполковника. Костя прийшов із студентської лави, працював у Полякова в галузевій газеті літературним співробітником, подавав надії, але не більше. А в війну, ставши фронтовим кореспондентом, якось одразу виріс, писав дедалі краще, і Поляков радів кожній його публікації.

Дістаючи з планшета газету, Поляков побачив пакет із знімками, витяг, розклав фотографії поряд із мисками й одразу ж поліз по контрольну.

Пам'ять його не підвела, він не помилився: відбитки протектора викраденого доджа були ідентичні зі слідами шин, виявленими групою Альохіна в лісі під Стовпцями.

Наче все ще не вірячи, він якийсь час розглядав фотографії, потім заховав і, розгорнувши газету, взявся за їжу, однак зосередитися над нарисом не міг.

Похапцем з'ївши «гуляш», він поїхав у госпіталь.

***

У товстій папці з медичними висновками про смерть — до кожного був прикладений акт паталогоанатома — документів Гусєва Миколи Кузьмовича не виявилося. Поляков аркушик за аркушиком переглянув усе двічі.

Госпітальне начальство і писарі з книгою реєстрації надходжень були на станції: там приймали поранених з двох санітарних ешелонів.

Поляков звернувся до чергової лікарки.

— Сержант Гусєв, шофер?.. Це мій хворий, — сказала вона і, не приховуючи здивування, додала: — Які можуть бути документи, коли він живий…

Хвилин за дві вони йшли широким коридором між наставленими з обох боків ліжками з пораненими. Полякову теж довелося одягти білий халат, який виявився для нього завеликий, на ходу він підкачував рукави. Гостро пахло йодоформом і карболкою — ворожий, триклятий запах, що нагадав йому перший рік війни та госпіталі в Москві і Горькому, де після тяжкого поранення він провалявся майже п'ять місяців.

— Його оглушили страшним ударом ззаду по голові, — розповідала жінка-лікар, — у нього перелом основи черепа і струс мозку. Потім йому завдали дві ножові рани ззаду в серце, на щастя, неточно.

Їм назустріч на візку з носилками санітарка, дівчинка років п'ятнадцяти, везла пораненого.

— Але зараз його життя в безпеці? — посторонившись, спитав Поляков.

— У таких випадках важко сказати щось певне. І розмовляти з ним, безумовно, небажано. Коли це треба, я змушена дозволити, але загалом… Ви його не втомлюйте, — раптом зовсім неофіційно попросила вона, усміхнулась, і Поляков подумав, що вона ще молода й вродлива. — До війни він возив якогось професора і тепер просить лише одне: щоб його обов'язково показали професорові… Сюди…

В маленькій, на чотирьох, палаті для тяжкопоранених вона показала на ліжко під вікном і одразу вийшла. Під ковдрою лежав чоловік з худим обличчям, перебинтованою головою й грудьми. Позбавленим життя, відчуженим поглядом він дивився перед собою.

— Добрий вечір, Миколо Кузьмовичу, — привітався підполковник. — Як ви себе почуваєте?

Гусєв, ніби не розуміючи, де він і що з ним, мовчки дивився на Полякова.

— Миколо Кузьмовичу, я питаю, як ваше здоров'я?.. Ви мене чуєте?

— Так, — пошепки, не одразу відповів Гусєв і спитав: — Ви професор?

— Ні, я не професор. Я офіцер контррозвідки… Ми повинні знайти тих, хто напав на вас. Як усе це сталося?.. Ви можете розказати?.. Постарайтеся — це дуже важливо.

Гусєв мовчав.

— Давайте по черзі, — сідаючи на край ліжка, мовив Поляков. — Тиждень тому виїхали ви на своїй машині з Гродно до Вільнюса… Вони що, зупинили вас на дорозі?

Він дивився на Гусєва, але той мовчав.

— Де ви з ними зустрілися?

Гусєв мовчав.

— Миколо Кузьмовичу, — голосно і підкреслено розбірливо мовив Поляков. — Як вони потрапили до вас у машину?

— На контрольному пункті, — прошепотів Гусєв.

— Вони сіли на контрольному пункті, — жваво підхопив Поляков. — При виїзді із Гродно?

— Так…

— Їх було троє? — Поляков показав на пальцях. — Чи двоє?

— Двоє…

43. АЛЬОХІН

Насамперед я поставив вимогу Окуличеві показати всі, які в нього є, документи.

Зіп'явшись нестійкими ногами на лавку, він дістав з божниці з-за образа і подав мені два запилюжені паспорти — свій і дружини, — видані 1940 року Биховським районним відділом міліції.

— А решта документів?! Фотографії?.. Ваша партизанська медаль?

Він подивився на мене, мов кролик на удава, потім, ледве переступаючи ногами, подався до сіней. Там він зняв старі дерев'яні ночви і якісь дошки із темного напівструхлявілого ящика, вщерть наповненого попелом, не без зусиль засунув усередину руку і витяг з дна велику бляшану коробку.

В хаті я відкрив її і розклав усе, що там було, на столі. В коробці виявились:

медаль «Партизанові Вітчизняної війни» другого ступеня і посвідчення до неї, які Окулич отримав тиждень тому, про що я знав;

німецькі окупаційні марки — пачка, перев'язана шворочкою;

десяток довоєнних квитанцій на здачу молока, м'яса і шерсті;

пачка фотографій Окулича, його дружини та їхніх родичів, в тому числі двох його молодших братів у червоноармійській формі;

чотири медичні довідки;

кілька облігацій державної позики;

тоненька пачка польських грошей, асигнації по сто злотих кожна;

дві почесні грамоти, одержані Окуличем до війни за добру роботу на Биховському райпромкомбінаті.

Під грамотами на дні коробки я побачив знайомий мені аркуш цупкого жовтого паперу, так званий аусвайс, німецьке посвідчення, видане Окуличу в жовтні 1942 року начальником лідської міської поліції Бруттом.

— Навіщо ви це зберігаєте? — вказуючи на пачку окупаційних марок і аусвайс, суворо спитав я, — Думаєте, німці повернуться?

— Нє.

— Тоді навіщо?.. Я не стерплю вам і слова неправди! Якщо збрешете мені — нехай і в дрібницях — нарікайте на себе!.. Перше — розкажіть про тих двох офіцерів, що позавчора заходили до вас. Хто вони? Звідки ви знаєте їх?

Він подивився на мене з мученицькою покірливістю і почав говорити.

Ті офіцери вперше з'явилися в нього позавчора, сказали, що вимінюють продукти для своєї частини. Цікавили їх вівці, копчене сало, борошно питльоване і, менше, свині. В обмін вони запропонували гас, сіль і нове німецьке обмундирування.

Окулич мучився із світлом усі роки окупації, перебивався різними каганцями і тому, поговоривши з офіцерами, вирішив запастися гасом. Сьогодні рано-вранці вони приїхали машиною, скинули бочечку під стодолою і, захопивши його, Окулича, подалися в Шиловичі, де в одному з дворів утримувалася вся його живність. Там він вивів їм вівцю, ялівку старувату, але капітан не згодився і, присоромивши його, взяв молоденьку, найбільшу.

В закритому темному кузові машини, коли туди вкидали ярку, він бачив на сіні кілька зв'язаних овець і вгодованого великого кабана, там же, біля самої кабіни, стояло ще десяток таких самих бочечок, яку скинули йому, а попід лавками вздовж бортів лежало кілька мішків, що в них було — не знає, не придивлявся.

Офіцери квапилися і, забравши ярку, одразу поїхали. Номер машини він не пам'ятав, просто не звернув уваги.

Я спитав: такий обмін ці офіцери зробили тільки з ним чи й ще з кимось? Він пом'явся і назвав двох сусідів-хуторян — Кольчицького і Тарасевича.

Без навідних запитань він сам мені розповів, що Ніколаєв і Сєнцов позавчора залишили в нього в льоху на холоді щільно напханий речовий мішок, в якому була, як вони сказали, копчена шинка, мабуть, порізана на шматки. Щоб шинку не погризли щури, вони поклали речовий мішок у порожню діжку і притисли зверху кружок важким каменем. Усе це зробив власноручно молодший з офіцерів, а сьогодні вранці він же дістав звідти речовий мішок; Окулич його і в руках не тримав.

Я спустився в льох і уважно оглянув ту діжку, але ніяких слідів, що там був речовий мішок з копченим м'ясом, як і треба було сподіватися, не виявив і запаху шинки при всьому старанні не вловив. На моє прохання в льох спустили кішку; вона обійшла діжку, втягуючи ніздрями повітря, потім скочила всередину і почала обнюхувати дно й бокові клепки. І я подумав, що в речовому мішку, мабуть, і справді була шинка чи щось їстівне.

В кутку стодоли лежала німецька металева бочечка на п'ятдесят літрів. Відкрутивши пробку, я опустив у дірку паличку, витягнувши, обнюхав її і за запахом переконався, що це гас, причому німецький синтетичний. Біля стодоли на землі виднілися свіжі сліди протектора студебекера, а перед ворітьми — ямка від ребра бочечки на тому місці, де її скинули з кузова.

Окуличева розповідь підтверджувалася фактами і здавалась мені правдоподібною.

Тепер став зрозумілий і його страх, і чому він спробував приховати від мене свої стосунки з Ніколаєвим і Сєнцовим.

Він усвідомлював незаконність учиненого обміну і не без підстав боявся відповідальності. Міркував він, напевно, так: вівцю забрали, а тепер, якщо дізнаються, і гас відберуть, і самого його посадять за участь у розкраданні державного військового майна — за законами воєнного часу це пахло трибуналом. І тому, щоб уникнути неприємностей, торги з Ніколаєвим та Сєнцовим, за його міркуваннями, будь-що треба було приховати.

Він не додумався, не врахував лише тієї обставини, що гас був трофейний. За останні півтора місяця німці, відступаючи, кидали сотні складів та ешелонів з різним військовим майном і пальним. Усе це слід було заприбуткувати, але на використання певної кількості трофеїв на потреби особового складу частин діючої армії дивилися крізь пальці.

Життя на хуторах змушувало людей всіляко пристосовуватись, і Окулич не становив винятку, просто він був лякливіший та обережніший за багатьох інших.

Німців прогнали за Віслу, але він і далі беріг окупаційні марки й аусвайс, — а раптом вони ще повернуться?.. Незаперечний факт, що з місяць, ризикуючи життям, він переховував у себе комісара бригади, та робив він це, думається, знову ж через інстинкт самозбереження: німці могли і не пронюхати, а коли б не захотів, не переховав, було б йому непереливки від партизанів. І я певен, хоч як це парадоксально, але врятував він комісара в основному зі страху, дбаючи насамперед про свою шкуру.

Щодо Окулича мені все ніби прояснилося, І, йдучи з ним від хутора до машини, я сказав його дружині:

— Він повернеться до вечора. Не журіться і ніяких балачок із сусідами. Зрозуміли?

Вона згідливо кивнула головою.

В Шиловичах старий і стара Божовські підтвердили, що справді сьогодні вранці приїздила велика крита машина і Окулич допоміг повантажити в неї ярку з тих семи його овець, що у них е. У деталях повторили вони те, що казав мені Окулич, і досить точно описали зовнішність Ніколаєва й Сєнцова.

Виїхавши за село, я відпустив Окулича, суворо попередивши, щоб про нашу розмову й не писнув.

Коли я через хвилину обернувся, він швидко йшов, майже біг до своєї хати.

З невеселими думками повертався я до Ліди. Хижняк уже встиг виявити в одній із ресор тріщину і теж був мовчазний, похмурий.

В поведінці Ніколаєва й Сєнцова було немало досить підозрілого і для нас поки що зовсім незрозумілого, не кажучи вже про целофанові обгортки зі стограмових порцій сала — спеціального розфасування, призначеного в німців для десантників та агентів-парашутистів.

Але після розмови з Окуличем, зі старими Божовськими та хуторянином Нальчицьким (Тарасевича не виявилось дома) в мене виникли серйозні сумніви щодо версії з Ніколаєвим і Сєнцовим.

Я не міг твердити щось певне, але відчув, кажучи словами Таманцева, — тягнемо пустушку…

44. ТАМАНЦЕВ

Фомченко розбудив мене, як я наказав, точнісінько, хвилина в хвилину, і старанно доповів про свої спостереження, — нічого особливого.

Справні вони обидва, особливо Фомченко. Старший за мене званням, а скажеш слово — і кидається, як хлопчак, бігом.

Славні вони хлопці, та тільки це не фах. А користі з них у серйозному випадку буде на гріш — це вже ясно, як божий день! Уміння в них нема, та й вік… Після тридцяти м'язи втрачають швидкість і реакція не та…

Юлія вже на моїх очах тричі ходила до лісу і приносила звідти хмиз, очевидно про запас, на зиму. Щораз, аби не губити її з поля зору, я перебирався до іншого віконця на горищі і спостерігав звідти. Та коло лісу вона не гаялася, в хащі жодного разу не забиралась, квапилася назад, до маленької, і мета її ходок, безперечно, була одна — паливо.

Волокла здоровенні гілляки і товсте суччя — ледве-ледве перла, — їх треба було пиляти, а вона взялася цюкати поіржавілим колуном.

У Свирида напевне була сокира з пилкою, була в нього і коняка, і дров навалом: два великі стоси березових кряжиків — і не вхопила б його болячка, якби по-родинному підкинув їй хоч віз.

Юлія поралася на видноті коло хати, а я тим часом зайнявся з Фомченком і Лужновим.

Усі ці оперативники з частин практично не годяться, щоб ловити агентів-парашутистів. Тут потрібні пошуковці-професіонали, беручкі, з мертвою хваткою. А ці, об'єктові, що вони вміють, чим займаються?.. В авіації — протидиверсійним забезпеченням техніки й аеродрому, ну й ще запобігають можливому перельоту. І я одразу сказав собі: якщо прислали їх, то вже нічого не вдієш, але покладайся тільки на себе.

Та я добре знав, що від отакого геморойного байдикування, від довгого безрезультатного сидіння скисають і досвідченіші, й міцніші хлопці. А невідомо, скільки нам ще доведеться тут промарудитись.

Хоч би скільки довелось, а ми повинні — як пружина в капкані — кожної миті бути готові діяти. І тому мій обов'язок підтримувати цих двох морально й фізично плюс помуштрувати їх, подати їм хоч якісь ази і насамперед з користю для нашого завдання.

Все де я обміркував ще вночі і вирішив, щоб не гаяти марно часу, щоденно дві-три години займатися з ними.

Почав я від Адама й Єви: розповів про свою першу зустріч із агентами-парашутистами; я її так пам'ятав, наче це було не три з гаком роки тому, а вчора або навіть сьогодні.

Бачу як зараз: шосе під Оршею — другий тиждень війни. Біженці, підводи з манаттям, інвалідами і старими людьми, обози з пораненими. Вирви від бомб, трупи на обочинах. Женуть худобу, вивозять машини, верстати і бредуть, бредуть нав'ючені навіть діти, ідуть з останніх сил — тільки б вирватися від німців. Плач, рев, розгубленість, безладдя, найнеймовірніші чутки, десанти і диверсанти. А німецькі літаки ходять по головах, що хочуть, те й виробляють.

У завдання й обов'язки нашого прикордонного полку, який, підтримував тоді контрольно-перевірний та загороджувальний режими на відходах від Орші, тільки офіційно — за наказом — входило:

наведення і підтримування в тилах фронту належного порядку;

перевірка документів, а в разі потреби — якщо виникала підозра — й особистих речей і в цивільних, і у військовослужбовців незалежно від їхніх постів та звань; перевірка всього гужового й автотранспорту, який там проходив;

охорона найважливіших об'єктів і забезпечення безперебійної роботи зв'язку;

затримання і доставка на збірні пункти червоноармійців, командирів, які самочинно відходили в тил; виловлювання й арешт дезертирів;

регулювання руху на дорогах і евакуації; крайнє завантаження всього транспорту, що йшов на схід; очищення в разі потреби доріг від біженців;

ну й, звичайно, першочергово — виловлювання й знищення німецьких шпигунів і диверсантів, боротьба з ворожими десантами.

Усе це входило в наші завдання й обов'язки офіційно, за наказом, а чим ми займалися — не перелічиш! Навіть пологи доводилося приймати.

Так от надвечір спиняємо на шосе для перевірки емку. Поруч з водієм — майор держбезпеки: бузкова коверкотова гімнастерка, на петлицях — по ромбу, два ордени, потемнілий нагрудний знак «Почесний чекіст». На задньому сидінні — його дружина, гарненька блондинка з хлопчиком років трьох-чотирьох і ще один спортивного вигляду, із значком ворошиловського стрільця і двома кубарями — сержант держбезпеки^[30]. Майор Фомін з дружиною і дитиною їде до міста Москви, в розпорядження НКВС СРСР. Крім особистих речей, в машині два товсті пакети, опечатані гербовими сургучевими печатями НКВС Білорусії, — цілком таємні документи, що й оговорено в розпорядженні. І шофер там указаний, і сержант — для охорони.

Усе як годиться, все продумано й правдоподібно. Документи бездоганні; на посвідченні в майора уже добре нам відомий підпис — чорною тушшю — наркома внутрішніх справ Білорусії, а на посвідці до нагрудного знака, виданій йому в 1930 році, особистий підпис Менжинського. І в дружини, вільнонайманої співробітниці органів НКВС, і у військового шофера, і в сержанта — теж абсолютно бездоганні документи. Номер в емки мінський, паспорт і дорожній лист справжні, відповідні, на маузері-розкладці, що висів у машині, срібна пластинка з вигравіюваним: «Тов. Фоміну (ініціали) від ОДПУ СРСР».

Жодної зачіпки — ні в паперах, ні в екіпіровці, ані в поводженні. Були навіть схожі ознаки в словесних портретах дитини й батьків — білявий з блакитними очима, як мама, і вилицюватий, з широким прямим лобом, як батько. Все як слід плюс чудова обізнаність з оперативною обстановкою. Майор, так між іншим, неголосно, довірчо сказав:

— Ви від Бориса Івановича? Від Кондрашина?..

Капітан Кондрашин Борис Іванович третю добу виконував обов'язки командира нашого прикордонного полку — навіть це вони знали.

І все ж ми їх узяли.

Розповідаючи Фомченкові й Лужнову справжній випадок, я на користь справі з виховавчих міркувань дещо прикрасив.

Взяли ми в основному трупи, а блондинку, що теж почала стріляти, тяжко поранили.

Як виявилося, хлопчик був синком радянського командира, підібраний німцями десь біля кордону в першу добу війни. Його муштрували кілька днів, привчали звати «майора» — батьком, а блондинку — мамою і привчили. Та він іноді збивався і казав їй «тьотю» (чи йому «дядю», вже не пам'ятаю), хлопчика змушували мовчати, коли його тримали за руку. З тією ж метою, щоб у потрібні хвилини він не говорив, йому пхали в рот цукерки.

Під час перевірки документів, стискуючи маленьку долоньку, «мама» — вона виявилась радисткою — від напруги, видно, зробила йому боляче, і хлопчик скривився.

До речі потім, обхопивши її скривавлену, напівживу обома руками, хлопчина вчепився намертво і дико кричав; у цій страшній для нього перепалці вона, напевно, здавалась йому найближчою людиною.

Був я тоді молодий і зелений, хоч два роки вже прослужив на кордоні. І помітив, що вона стискує хлопчикові долоньку, і він кривиться, і що в роті в нього повно леденців, не я, а лейтенант Хрустальов, мій начальник застави, що перевіряв документи.

Він і подав нам умовний знак, а сам, узявши в бійця-прикордонника гвинтівку, не кажучи ні слова, з силою ткнув багнетом кілька разів у засургучовані пакети — звук був металевий (там виявилися рації в спеціальних дюралевих футлярах).

— Що ви робите?! — обурено закричав майор.

Це був сигнал, бо вмить усі четверо вихопили пістолети.

Я страхував з лівого боку машини, стояв біля задніх дверцят і за розподілом «тримав» у першу чергу «сержанта» й шофера. Тільки-но вони вихопили свої пушки, я не гаючись ввігнав «сержантові» дві кулі в лоба, третю всадив у скроню шоферові.

«Майора» заколов Хрустальов; він же знешкодив і блондинку, яка все ж устигла смертельно поранити бійця-прикордонника.

Тямущий чоловік був Хрустальов, винахідливий, умілий і рішучий. Він не лише в майора, він у комісара держбезпеки чи в генерала при потребі перевірив би багнетом і будь-які таємні пакети, і який завгодно багаж.

Тямущий він був чоловік, а через тиждень у такій самій приблизно ситуації, як під Оршею, тільки ближче до Смоленська, загаявся на секунди і поплатився життям.

Тут завжди так — хто кого випередить…

Про трупи я, зрозуміло, і словом не обмовився. А гасло тоді між іншим скрізь було та й команда нам: «Знищуйте німецьких шпигунів і диверсантів!» Скільки ми їх перестріляли… Поки не порозумнішали. А тепер спробуй ось хоч одного взяти не живим, та з тебе три шкури спустять і в особову справу підшиють.

Повчаючи Фомченка і Лужнова, я, аби вони не думали про щось інше, водночас продовжував стежити. Я говорив, час від часу поглядаючи у вікно, а вони дивилися мені в рот очима дев'ять на дванадцять.

Цікаво, що воювали обидва, як і я, з першого літа. Фомченко до поранення був штурманом ескадрильї, а Лужнов — командиром ланки. Не знаю, як вони літали, судячи з нагород, непогано. Що ж до активного розшуку та силового затримання, вони не уявляли собі азбучних істин, і я переконався, що користі від них буде на випадок чого — як з бика молока!..

Діждавшись, поки сутінки згускли, ми наносили на горище сіна, полину від бліх і влаштувалися розкішно.

Як тільки геть смерклося, я розставив офіцерів у кущах за Юліїною хатою, метрів за п'ятдесят, а сам розташувався з другого, фасадного боку. Попередньо ми обговорили всі можливі ситуації і домовилися про сигнали взаємодії; я пояснив їм усе двічі, втовкмачив, як першокласникам.

— Якщо він буде сам, — прямо сказав я, — то ви мені не потрібні. Якщо буде сам, сидіть і не рипайтесь…

45. АЛЬОХІН І ПОЛЯКОВ

Альохін не чув, як під'їхала машина; він прокинувся від того, що його торсали за плече. Розплющив очі й одразу підвівся: біля нього, присвічуючи ліхтариком поверх узголів'я ліжка, стояв підполковник Поляков.

Завісивши вікно плащ-накидкою, Альохін засвітив лампу-блискавку і швидко одягнувся, глянувши при цьому на годинник: за п'ять хвилин третя — години дві ще вільно можна було поспати…

— Ти вибачай, у вас перекусити щось знайдеться? — спитав Поляков.

Він уже скинув пілотку, шинелю, поклав на стіл набитий авіаційний планшет і, невисокий, кремезний, потираючи маленькі, пухкуваті руки, походжав по кімнаті.

Альохін дістав розпочату банку тушкованого м'яса, кілька варених картоплин і хліб. Поки Поляков їв, він, сівши збоку, розповідав про те, що зроблено за минулу добу, про свої візити до Гролінської та Окулича, про пошуки в місті й розмову по «ВЧ» з генералом. Підполковник слухав, іноді задаючи запитання; його негарне, з невеликим прямим носом і випуклим гудзкуватим лобом обличчя нічого не виражало. Тільки коли Альохін розказав про целофанові обгортки, він пожвавішав і попросив показати. Подивився на світло і, потягнувши носом, промовив:

— Червень сорок четвертого… І номер партії той самий… Цікаво!

Поляков був саме тією людиною, чия думка і поради в ході розшуку, без сумніву, цікавили Альохіна, як і інших чистильників, найбільше. Підполковник мав рідкісний талант робити правильні висновки з мінімуму даних. Осмислюючи факти, він нерідко за якоюсь частковою деталлю приходив до несподіваного висновку і, як правило, не помилявся. Тому Альохін докладно, до дрібниць, виклав йому все, а заодно і свої сумніви щодо версії з Ніколаєвим та Сєнцовим, і, закінчивши, приготувався слухати підполковника.

Тим часом Поляков, доївши останню картоплину, закурив, потім дістав із планшета два конверти — поштовий і трохи більший, — витяг карту й розклав її на столі.

Нарешті він заговорив тихо і, як завжди, неквапливо, але не про те, чого чекав Альохін. Поляков став докладно розказувати про випадок викрадення доджа і про сержанта Гусєва. Альохін слухав з напруженою увагою: стосувалася ця історія «Німану» — така думка промайнула в нього, коли була названа марка автомашини, — чи ні, а Поляков, напевне, хотів знати і його, Альохіна, міркування.

— …На контрольному пункті при виїзді з міста до нього в машину попросилися двоє: старший лейтенант і лейтенант. Були вони в плащ-накидках; старший лейтенант віком років сорока, міцної статури, з невеликими вусами… в кашкеті польового зразка. Лейтенант значно молодший, але зовнішності його він зовсім не пам'ятає…

— Речі в них були? — поцікавився Альохін.

— Так. Наскільки він пригадує, невеликий, вишурганий чемодан і трофейний ранець з бурим верхом… Говорили вони чисто, але за вимовою не виключено, що старший — українець. Вони всілися в машині за його спиною, і він поїхав. За Озерами старший лейтенант попросив зупинити, як він сказав, до вітру. Місце там безлюдне, ліс з обох боків упритул підходить до шосе. Гусєв зупинив машину і збирався закурити, — вони почастували його цигаркою, — та був оглушений ударом по голові, і що було далі — не пам'ятає… Сидів він тієї миті за кермом, а рана від удару над лівим вухом.

— Лівак.

— Правильно, бив лівак або людина з однаково розвинутими руками, що, між іншим, малоймовірно. Опритомнів у кущах, почув — недалеко проїжджають машини, насилу доповз до шосе, де й був підібраний. Очевидно, вони, оглушивши, відтягли його в кущі, стріляти не зважились, щоб не привернути уваги, і, лежачого, двічі вдарили ножем у спину. Мірилися в серце, та не попали: машина стояла на шосе, — вони спішили, і це, видно, його порятувало… У нього забрано червоноармійську книжку, проїзні документи і гроші. Показово, що взяли саморобний портсигар з дюралю, а хороший наручний годинник не зачепили. З диска автомата, що був у машині, витягли до сорока патронів…

— Вони були в плащ-накидках, звідки ж він знає їхні звання?

— Він бачив погон на гімнастерці старшого лейтенанта: коли той залазив у машину, плащ-накидка розкрилася. Запам'ятав, що на погоні було три зірочки, а вище дірочка і прим'яте місце, як він гадає, від емблеми.

— А може, від четвертої зірочки?

— Він гадає, від емблеми. До того ж від артилерійської. Колір канта він не помітив, але чомусь певен, що вони — артилеристи. Це його припущення чисто інтуїтивне; на чому воно основане, він так і не зміг пояснити. Коли погодився взяти їх, старший сказав другому: «Сідайте, лейтенанте». В машині вони більше мовчали, та він і не прислухався… Запевняє, що вони високі на зріст, але, я думаю, це суб'єктивність сприйняття: сам він маленького зросту, і, за його визначенням, у мене середній зріст… Думає, що в обличчя впізнав би обох, але описати їхню зовнішність для словесного портрета не зміг. Каже, звичайні офіцери!.. Навіщо я тобі про них так докладно розповідаю?.. — Поляков витяг з великого пакета дві фотографії і поклав перед Альохіним. — Це відбитки шин викраденого доджа… А це — сліди машини, виявлені вами в лісі під Стовпцями…

Розглядаючи фотографії, Альохін намацав рукою пачку «Біломору», що лежала на столі, і взяв цигарку.

— Начебто… цілковита ідентичність, — стримуючи хвилювання, сказав він згодом і закурив.

— Так, збігаються всі індивідуальні особливості протектора, наприклад, поперечний розріз на шині правого заднього колеса… Тепер ніби ясно, що невідомі, які хотіли вбити Гусєва і захопили додж, мали розшукувану нами рацію… Заволодівши машиною, вони поїхали за Стовпці, — Поляков показав на карті, — звернули в ліс і вийшли в ефір. Це було сьомого серпня, в день першого пеленгування. І дата, і час, і місце — збігаються. Тоді, проїхавши до Заболоття, вони загнали машину в ліс і замаскували, можливо розраховуючи при нагоді ще скористатися. Машина знайдена в безлюдних хащах — до найближчого хутора два кілометри, — і виявили її випадково… Я розпорядився влаштувати засаду, хоча мало вірю, що вони з'являться…

Поляков говорив тихо і так повільно, наче в добі було не двадцять чотири години, а принаймні тридцять шість. Викладаючи пошукові дані, він, як завжди, обмірковував і ставив під сумнів кожен сповіщуваний факт і свої передбачення й вимагав таких самих розмірковувань і критичного ставлення від тих, хто його слухав. Він не любив бездумного підтакування, його правилом було, щоб підлеглі відверто й незалежно висловлювали свої міркування і, коли не згоджувалися, сперечалися з ним, заперечували і спростовували. За три роки спільної роботи Альохін добре засвоїв цю манеру обговорення, цінував її ефективність і знав, що підполковник насамперед чекає зараз від нього інакомислення, заперечення, та для цього в даному разі не було ніяких підстав.

— Захопивши машину, вони проїхали до Стовпців, — розглядаючи карту, сказав Альохін, — це близько двохсот кілометрів… Щоб вийти в ефір, зовсім не обов'язково проїздити таку дорогу… Тоді повернулися на захід, майже в той самий район…

— Збагнув? — зраділо пожвавився Поляков.

— Намагаюся… Або рація була десь у районі Стовпців, або вони там з кимось зв'язані… Так, текст двох останніх перехоплень зараз став би в добрій пригоді… Рацію, очевидно, потім перевезли і сховали десь поблизу Шиловицького лісу, а може, і в самому лісі…

— Я теж так думаю! Істотна деталь: з кузова доджа зникла мала саперна лопатка.

— Тайник?..

— Дуже можливо. — Поляков усміхнувся, задоволений підтвердженням своїх думок. — Велика саперна лопатка на місці, і сокирка на місці, і весь інструмент, а мала зникла. Гусєв за день до того одержав її зі складу — новеньку! Встиг вирізати на держачку свої ініціали Ем і Ге — Микола Гусєв, — щоб не «позичили» інші шофери… Оглядаючи місце виявлення доджа, лопатки не знайшли, хоч саме її не шукали: що вона пропала, я дізнався згодом. Для підтвердження версії про тайник, напевно, доведеться спеціально оглянути ще раз увесь гай.

— Гай — це не проблема. А от знайти тайник у такому лісі, як Шиловицький, — завданнячко! — невесело мовив Альохін. — Не легше, ніж відшукати місце виходу в ефір.

— Так, тут треба гарненько подумати, — погодився Поляков, — добратися до тайника — це вже, вважай, півсправи. Я зараз ще не готовий, та сьогодні ж запропоную щось конкретне… — пообіцяв він. — Тепер, Павле Васильовичу, щодо Ніколаєва і Сєнцова… Твої сумніви я поділяю. Як цене сумно, а попахує пустушкою! Немало суперечливого… Одна річ діяти під личиною заготовачів, інша… Звідки в них, наприклад, десяток бочечок з гасом? Навіщо їм уся ця живність?.. Сумнівно… Дуже!.. Водночас на всі сумніви й суперечності є і досить вагоме «але»…

З меншого за розміром поштового конверта Поляков витяг складений вдвоє аркуш целофану і простягнув Альохіну. — Це було в кузові доджа.

Взявши целофан, Альохін розгорнув його, потер об тильний бік долоні — шкіра засалилася — понюхав і, наблизивши до лампи, подивився на світло, тоді для порівняння підніс одну з обгорток, залишених Ніколаєвим і Сєнцовим у хаті Гролінської.

— Сходиться все — і фірмовий знак, і місяць випуску, і номер партії, — вів далі Поляков. — Ні Гусєв, ні його командири в автобаті сала в такій упаковці не бачили, навіть не уявляють, що це таке. До речі, перед виїздом він вимив кузов. Так що це, без сумніву, залишили двоє невідомих, які хотіли його вбити і вкрали додж, залишили ті, кого ми шукаємо.

— Отже, один з них, треба думати, — лівак, а старший, за вимовою, можливо, українець. — Альохін усміхнувся. — Кожен двадцятий у житті — лівак, і кожен шостий військовослужбовець — українець.

— Так, признаємося-відверто, не густо, — погодився Поляков; він склав карту, і слідом за конвертами з целофановими обгортками і фотографіями засунув у планшет. — До речі, Гролінська не помітила в Ніколаєва української вимови?

— Ні. Я цікавився мовою обох… Вона впевнена, що він сибіряк.

— За зовнішністю і за віком Ніколаєв та Сєнцов загалом схожі на тих, хто нам потрібен… У приблизних загальних рисах: один старший і товстіший, другий молодший, вищий і стрункіший…

— І в тих двох, яких бачив Васюков, теж є така схожість.

— Так, обидві пари багато чим схожі на тих, кого ми шукаємо. Є, звичайно, і явна різниця, між іншим, у деталях, функціональна… Звання, головні убори, особисті речі, вуса — все це легко поміняти… Що характерно… — замислено сказав Поляков, — надмір загальних відомостей та версій і бідність конкретного… — Він подивився на годинник і підвівся. — Ти пробач, але спати вже не доведеться… Ходімо у відділ, може, там є щось нове…

46. НАЧАЛЬНИК УПРАВЛІННЯ ГЕНЕРАЛ ЄГ0Р0В

У відділ контррозвідки авіакорпусу ні відповіді на запит про Ніколаєва й Сєнцова, ні ще якихось свіжих повідомлень у справі «Німан», на жаль, не було.

Шифрувальник, зайнятий чимось терміновим, навіть не підійшовши до оббитих залізом дверей, крикнув, що для Альохіна і підполковника в нього поки що нічого немає, і, ніби вибачаючись за, свою неуважність до Полякова, додав, що, тільки звільниться — зайде.

Окріп на кухні Альохіну пообіцяли хвилин через п'ятнадцять.

Поляков відкрив кабінет начальника відділу, засвітив світло, скинув пілотку й шинелю, розклав на столі папери з планшета, поставив термос і все, щоб чаювати. За роки війни йому доводилося розміщатися на час роботи не лише у випадкових чужих кабінетах, а й у різних комірчинах, землянках та бліндажах, у порівнянні з якими це просторе, чисте, провітрене приміщення здавалося майже палацом. Особливо йому тут подобався покритий плексигласом величезний письмовий стіл.

Насамперед він переглянув зібрані Альохіним у папку документи в справі «Німан», з особливою увагою останні, що поступили після його від'їзду в Гродно. Прочитавши повідомлення про білоруське відділення Дальвітцької розвідшколи (він уже чув про нього від Альохіна), Поляков не без іронії посміхнувся:

— Чого-чого, а загальних, неконкретних версій більше ніж треба.

Потім Альохін пішов по окріп, а підполковник складав орієнтування на розшукуваних — двох невідомих, що намагалися вбити Гусєва і вкрали додж, — коли двері розчинилися і на порозі з'явився Єгоров, високий, здоровенний, у полотняному кашкеті з польовою зірочкою і у ватянці без погонів. Ад'ютант, що зайшов слідом, — рум'яний кароокий лейтенант з автоматом на спині, чистенький, підтягнутий, — вніс невеликий шкіряний чемодан.

— Доброго здоров'я, — підвівся Поляков.

— Живий-здоровий? — скидаючи кашкета, якого проворно забрав ад'ютант, окаючи, дужим басом спитав Єгоров.

— Як бачите, — усміхнувся Поляков.

— Сідай… І непогано влаштувався, — оглядаючи кабінет, додав Єгоров. — А нас у дорозі обстріляли… Насилу проскочили! — Він скинув ватянку, розірвану на плечі, там повилазила вата, і залишився в гімнастерці з двома рядами орденських планок і погонами генерал-лейтенанта. — Заший! — наказав пін ад'ютантові і повернувся до Полякова: — Безпеку рідному начальству гарантувати не можете!

— Так уночі спати треба.

— Спати?.. От спасибі, що просвітив!.. — Єгоров усівся навпроти Полякова й поглянув на стіл. — Непогано!.. Вижив хазяїна з кабінету, чайок попиваєш… До начальства далеко… Як у Христа за пазухою!..

Він жартував, але його вилицювате, з тонкими твердими губами і квадратним підборіддям з ямкою посередині обличчя зберігало при цьому владний, суворий вираз.

Поляков надто добре знав генерала, щоб не відчути за його жартівливістю якогось напруження чи невдоволеності й не зрозуміти, що все це тільки зав'язка, переднє слово.

— Ви сюди, в Ліду, проїздом?

— Ні, не проїздом! Де Альохін?

— Тут.

— Ви тексти перехоплень по «Німану» від сьомого серпня і позавчорашній одержали?

— Ні.

— Дивно! Я, виїжджаючи, наказав негайно передати в Ліду.

— Може, й пробували передати. Але біля апарата нікого не було. Я тут лише хвилин п'ятнадцять, — пояснив Поляков.

— А шифрувальник на місці?

— Так. Він зайнятий чимось терміновим. Але про перехоплення він мені не сказав нічого. Може, саме їх і розшифровує.

— Що нового? — постукуючи пальцем об край столу, швидко спитав генерал. — 3 Ніколаєвим і Сєнцовим вияснилось?

— Не зовсім… Ще немає відповіді на запит. В Альохіна сумнів щодо цієї версії, і я його поділяю.

Обличчя Єгорова ще посуворішало.

Доброго здоров'я, — зайшовши з чайником у руці, привітався Альохін.

Єгоров обернувся і важким, похмурим поглядом подивився на нього.

— Чого так схуд?

— Вовка ноги годують, — усміхаючись, мовив Поляков; він підвівся і взяв чайника.

— Погано вони вас годують, погано!.. Що робиться з Павловським?

— Влаштовано засідку в місці його найможливішої появи.

— Якщо не помиляюся, там виявилося два таких місця.

— Ми вибрали одне, перспективніше, — неквапливо вів далі Поляков, заливаючи окропом заварку в маленькому порцеляновому чайнику. — На другу засідку в нас немає людей.

— Будуть! Негайно організуйте! Негайно! — підкреслив Єгоров, тарабанячи пальцями по краю стола. — Є ще зачіпки?

— Виявили досить цікаві обставини. Дзвонив вам уночі із Гродно, але вас уже не було. Ви пам'ятаєте випадок із викраденням доджа сто тридцять четвертого моторизованого батальйону?

— Це стосується справи «Німан»? — нетерпеливо спитав Єгоров.

— Безпосередньо.

Поляков уже налив термос окропом і, загвинтивши кришку, почав коротко викладати суть розмови з Гусєвим і свої міркування.

Єгоров слухав мовчки, потираючи долонею перетяту навскіс широким червоним шрамом потилицю, що він робив завжди в час хвилювання і напруженої роботи думки. Потім, розгорнувши витягнуті Поляковим аркушики целофану, уважно оглянув кожен, порівняв, помацав пальцем, понюхав.

— Все це суттєво, — сказав він після того, — але практично мало що нам дає. Фактів повно, а зачепитися ні за що. Навіть словесні портрети цього лівака і другого скласти неможливо.

— На жаль. Та ми все одно оголосимо їх у розшук.

— Ще б пак!.. Ваше припущення про наявність тайника в Шиловицькому лісі обгрунтоване, однак його треба знайти!.. Що у вас є ще?

Поляков розповів коротко про дії групи Альохіна за минулу добу, про Гролінську та Окулича, виклав сумніви щодо версії з Ніколаєвим і Сєнцовим.

— Що ж, докази вагомі… — мовив Єгоров; він узяв папку з документами справи «Німан» і, переглядаючи, гортав. — Сумніви обгрунтовані, однак хрест на Ніколаєві й Сєнцові ставити поки що завчасно!.. Багато підозрілого, неясного… Чому все-таки вони втекли вночі, в дощ, через сусідський город?.. Хто цей залізничник, якого прогавили, не встановивши його особи? Чого він приїздив?.. Можливо, саме він і збирає чи постачає відомості про рух ешелонів?.. Що було в речовому мішку, залишеному в Окулича? Шинка?.. Тільки харчі?.. Це треба довести!.. Реакція кішки не переконує мене!.. І нарешті, як до них потрапило сало в такій упаковці? — Єгоров показав на целофанові обгортки. — Всі ці питання треба, не зволікаючи, з'ясувати!.. І насамперед потрібна відповідь на перевірку за словесними портретами. Давай сюди шифрувальника! — наказав він ад'ютантові, який зашивав ватянку біля дверей; той підхопився, як на пружинах, і вийшов.

— І ніби працюєте, а практично нічого нема. Погано!.. — Єгоров, ляснувши, закрив папку і, діставши з кишені, виклав на стіл масивну срібну цигарницю. — Гірше не буває! — після невеликої паузи похмуро підсумував він.

— Налити вам чаю? — запропонував Поляков.

— Дякую, не хочу!

— Тоді ми, з вашого дозволу…

— Шифрувальник зайнятий, — доповів, вернувшись, ад'ютант.

— Як — зайнятий? — здивовано перепитав Єгоров. — Ви йому сказали, хто викликає?

— Так точно! Каже, в нього щось дуже термінове. Навіть дверей не відчинив. Крикнув: як закінчить — прийде.

— Маєш, дожилися! — Єгоров збуджено підвівся і заходив по кабінету. — Начальник Управління викликає шифрувальника, а той зайнятий! Далі їхати нікуди! Так, практично нічого немає!.. І накладки… У Блінова утік з-під нагляду невідомий… — Він зупинився навпроти Альохіна. — Ніколаєв і Сєнцов зникли через сусідський город, а ви цього не передбачили!

— А якби й передбачив? — спокійно відгукнувся Поляков. — Тієї хвилини він був один і при всьому бажанні не міг би дивитися з обох боків будинку.

— Капітане Альохін, — роздратовано вів далі Єгоров, не звертаючи уваги на репліку Полякова, — ви працюєте в справі одинадцять діб практично без результату! Чим пояснити?

— Тобто як без результатів?! — запротестував Поляков.

— Ми робимо все можливе, — дивлячись на позбивані носки своїх стоптаних чобіт, мовив Альохін; витягнувши руки по швах, він стояв перед генералом.

— Я не знаю, що ви робите, — запально вигукнув Єгоров, — мені потрібен результат!.. А поки його нема, все це — мишача гра!.. Чому ви не голені? — раптом спитав він і, не чекаючи відповіді, повернувся до Полякова: — Чому по справі працює тільки одна група?

— Ви ж знаєте. — немає людей!

— Двох чоловік у Голубова, до речі без мого дозволу, — зло зауважив генерал, — ви взяли позавчора, а могли б і раніше. Треба було з першого дня приділити «Німану» більше уваги!

— Двох чоловік теж без вашого відома я давав Альохіну і під час пошуків під Стовпцями — одинадцять днів тому… У мене десятки справ, я не провидець і не завжди можу передбачити, яка з них важливіша. Повинен займатися всіма! Текст першої дешифровки мене насторожив, уже другу добу я скільки можу займаюся цією рацією. Вважаю, робиться все, що можливо, люди викладаються до краю! Вибачте, але вашого невдоволення не розумію.

— Сподіваюся, зараз зрозумієте!.. Як видно із тексту дешифровки, ми маємо справу з досить кваліфікованою і небезпечною розвідгрупою… Вони добувають і передають надзвичайно цінну інформацію! Це не все, — походжаючи кабінетом, говорив Єгоров. — Я вже виїжджав до вас, коли подзвонив Устинов. Установлено, що почерк одного з радистів КАО ідентичний почеркові радиста передавача з позивними РТО, який фіксувався двадцятого липня в районі Яшун… Таким чином, міняючи частоти й позивні, міняючи шифр, час і місце передачі, вони діють у нас у тилах з місяць… З місяць у тилах фронту активно діє надзвичайно небезпечна розвідгрупа! Тепер вам зрозуміло?!

Поляков, переставши помішувати ложечкою чай у склянці, мовчав.

— Дозвольте? — В дверях з'явилася худа, незграбна постать молодого чорноволосого офіцера з блакитнуватими аркушами паперу в руці. — Товаришу генерал, шифрувальник відділу… — зачинивши за собою двері й короткозоро мружачи очі, почав він і осікся, зустрівши лютий погляд генерала.

— Чому я мушу вас чекати?! — загримів Єгоров. — Хто ви такий?! Де тексти перехоплень?!

— «Повітря!»^[31]… Надзвичайне повідомлення… Передано вам услід із Управління… — подаючи документи, злякано говорив лейтенант. — До закінчення розшифровки, за інструкцією, не маю права… «Повітря!» на ваше ім'я…

Нетерпеливим рухом вихопивши аркуші, Єгоров ступив під лампу до столу і почав читати, при цьому його обличчя одразу стало напружено-зосередженим.

— Дозвольте йти? — промовив шифрувальник.

Єгоров, не відповідаючи, мабуть не чуючи, розстебнув верхні гудзики гімнастерки, не відриваючи очей від тексту, намацав на краю стола цигарницю, тремтячою рукою відкрив її і взяв цигарку. Тієї ж секунди ад'ютант, що вловлював кожен рух генерала, підскочив до нього і клацнув запальничкою. Єгоров затягнувся і, потираючи долонею потилицю, з напруженою увагою, ніби намагаючись завчити все напам'ять, продовжував читати.

— Дозвольте йти? — знову невпевнено спитав шифрувальник.

— Ідіть, — відпустив офіцера Поляков, і той, повагавшись секунду в нерішучості, спіткнувшись об поріг, вийшов з кабінету.

— Прочитайте! — наказав Єгоров, передаючи верхній аркуш Полякову, і, кинувши на Альохіна миттєвий гнівний погляд, обурено вигукнув: — Дочекалися варягів!

І, розмахуючи аркушами, що залишились у нього в руці, збуджено закричав:

— Я це спиною відчував!!!

Підполковник, узявши документ — списаний дрібним акуратним почерком бланк шифрограми з літером «Повітря!!!», — подивився і, морщачи випуклий лоб, неголосно і з таким спокоєм, наче мовилося про щось звичайне, повсякденне, сказав Альохіну:

— Справу взято на контроль Ставкою…

47. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

З Москви, 18.08.44 р.

На доповнення до №… і… від…

Сповіщаючи дешифровку перехоплень у справі «Німан» від 7 і 16 серпня ц. р., пропоную вжити активних заходів на розшук і затримання агентів і негайне припинення роботи рації.

Виходячи з тексту перехоплень та ряду обставин, Ви маєте справу з мобільною кваліфікованою групою, яка діє із завданням оперативної розвідки в тилах Вашого і сусідніх фронтів. Розшукувані, напевно, зв'язані з агентурою, залишеною німцями; очевидне систематичне спостереження за найважливішими фронтовими комунікаціями і наявність досить обізнаного агента, а можливо, й групи в районі Шауляя.

Справу «Німан» візьміть під свій особистий контроль. Забезпечте безпосередню участь в розшуку ще, як мінімум, трьох оперативних груп і самого підполковника Полякова.

Посильте стеження за ефіром і перевірку документів у всіх осіб, що пересуваються в тилах фронту, зверніть особливу увагу на рокадні^[32] напрямки.

Про хід розшуку та про вжиті Вами заходи доповідайте через кожні дванадцять годин.

Колибанов».

«ЗБ» №… «Німан». Перехоплення від 7.08.44 р.

«…встановити не вдалося. 4-а ударна армія приховано перегруповується (на) лівий берег Даугави. (В) районі Біржая введений у бій 19-й танковий корпус, що прибув із резерву Ставки. (На) станції Бєлосток учора вивантажувалося маршове поповнення для частин 49-ї армії чисельністю до 3000 чоловік. Рухаються похідним порядком (у) напрямку Ломжі (і) Осівця. Здорові, бадьорі, (в) основному (з) госпіталів, (а) також необстріляні, 1926 року народження, Кравцов».

«ЗБ» № 1328. «Німан». Перехоплення від 16.08.44 р.

«Від Матільди. (На) захід (і) південний захід від Шауляя (на) ділянці 54-го (і) 11-го стрілецьких корпусів глибоко ешелонована оборона (з) інженерними загородами (та) мінуванням танконебезпечних напрямків. (За) останні два тижні бойові порядки значно ущільнені піхотою, танками (в) засадах, важкими мінометами (та) артилерією 76, 122 і 152 (мм). (До) Шауляя безперервно стягується підкріплення всіх родів. Підкріплення дільниці відбувається (за) рахунок правого крила фронту, резервів Ставки, 2-го Прибалтійського (і) 3-го Білоруського фронтів. Перегрупування (і) зосередження суворо маскуються. Кравцов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Повітря!

Єгорову

З Москви. 18.08.44 р.

Доводжу до Вашого відома, що справу «Німан» сьогодні, 18 серпня, о 2 годині 10 хвилин, взято на контроль Ставкою Верховного Головнокомандування, притому органам контррозвідки запропоновано будь-якими зусиллями найближчим часом перервати роботу рації, знешкодити і ядро групи, і всю резидентуру.

Вживіть найактивніших заходів на розшук і затримання агентів та захоплення передавача, для чого негайно залучіть весь оперативний склад органів контррозвідки фронту, придані підрозділи, частини по охороні тилів фронту, особовий склад гарнізонних етапно-загороджувальних, територіальних і лінійних комендатур, а також підкріплення, що виділяються на Вашу вимогу частинами і з'єднаннями Червоної Армії.

Організуйте найпильнішу перевірку документів у районах розташування військових частин, на станціях, у поїздах і на контрольно-перевірних пунктах. Усіх підозрілих, незалежно від звань і посад, затримувати для вияснення особи.

Директивою начальника Генерального штабу командуванню фронту і начальникові військ по охороні тилу діючої армії запропоновано всіляко сприяти Вам людьми і технікою. Тією ж директивою командуючому 1-ю повітряною армією пропонується забезпечити Вас літаками зв'язку і транспортними.

Начальникам Управління контррозвідки 1-го та 2-го Білоруських фронтів дані вказівки негайно направити у Ваше розпорядження оперативні групи в складі 10–12 чоловік кращих пошуковців. Водночас Вам перепідпорядковується з передислокацією в смугу фронту 6-та, 84-та і 55-та радіорозвідувальні групи.

Начальникові відділу кадрів ГУКР «Смерш» запропоновано протягом доби будь-якими зусиллями цілком укомплектувати штати розшукового відділу довіреного Вам Управління досвідченими пошуковцями і криптографами.

ГУКР вважає за необхідне звернути Вашу увагу на особливу небезпечність, яку, через ряд обставин, становлять розшукувані, і зобов'язує Вас, щоб їх схопити, максимально, до кінця використати всі оперативні, радіотехнічні і військові можливості.

Відповідно до наказу Ставки треба довести до відома оперативного складу і всіх залучуваних до розшуків, що кожен, хто дасть прямий чи дотичний реальний результат у справі «Німан», буде представлений до урядової нагороди.

Для координації всіх зусиль розшуку і подання практичної допомоги спеціальним літаком о 6.00 до Вас вилітає генерал-майор Мохов із групою оперативного складу. Забезпечте подачу автомашин до моменту посадки літака на лідському аеродроміі негайне включення всіх прибулих у роботу по справі.

Про хід розшуку, вжиті Вами заходи і про всі нові добуті дані доповідайте кожні три години.

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

Виконання Вашого запиту про перевірку Ніколаєва і Сєнцова затримується в зв'язку з раптовим екстреним перекиданням в/ч 31518 на 1-й Білоруський фронт у район Варшави і неповерненням Ніколаєва й Сєнцова досі на місце попередньої дислокації частини, де в комендатурі залишено розпорядження командування, куди їм далі треба рухатися. Термін їхнього відрядження закінчився вчора, причина неприбуття невідома.

Ваш запит переданий за належністю начальникові Управління контррозвідки «Смерш» 1-го Білоруського фронту з проханням про негайне виконання. Водночас нами вживаються заходи длявияснення ряду питань, що цікавлять Вас, зокрема перевірки Ніколаєва й Сєнцова за словесними портретами в разі їхнього прибуття на місце попередньої дислокації частини. Відповідь буде передана Вам негайно.

Горбунов»,

48. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

Старшина із взводу охорони розбудив його о пів на шосту і передав наказ Альохіна: негайно з'явитися до підполковника Полякова.

В кабінеті начальника відділу контррозвідки авіаполку Поляков був сам. Полуторка на площадці перед будинком не стояла, отже, капітан кудись уже поїхав.

Андрій двічі побіжно бачив Полякова, знав його в обличчя, але розмовляти з підполковником йому ще не доводилося. Та він чимало чув про Полякова, в основному від Таманцева, і підполковник уявлявся йому людиною багато в чому незвичайною.

— Голова номер один, — не раз казав про Полякова Таманцев. — Якщо й не бог, то, безсумнівно, його заступник з розшуку!

Й Андрій сподівався тепер чогось премудрого, надпроникливого, надіявся почути переважмо спеціальну термінологію на зразок: «трикутник помилок», «тональна маніпуляція», «органолептика» і таке інше, побоювався навіть, чи зможе зрозуміти хоча б основне з того, що казатиме підполковник.

А Поляков виявився на диво простий і свій. З першої хвилини своїм поводженням і м'якою, трохи гаркавою мовою він нагадав юнакові старого лікаря з Андрієвого дитинства.

Він говорив буденні, зрозумілі кожному слова. І завдання, поставлене перед Андрієм, теж було досить просте: узяти роту з дивізії, котру стягують до Ліди, щоб вантажити в ешелони, виїхати в район Заболоття (Поляков показав на карті) й до сутінків пильно обшукати гай на північний захід від села — там позавчора виявлено захоплену автомашину додж. Мета пошуків — знайти малу саперну лопатку з вирізаними на держачку буквами М. і Г. І ще треба було поговорити з людьми, які перші прийшли в гай до машини.

Поляков закінчував інструктаж, коли до кабінету, за спиною Андрія, зайшов Єгоров.

Підійшовши, генерал несподівано виріс перед Андрієм, той виструнчився і скинув руку до пілотки.

— Д-д-доброг-го…

— Драстуйте. Звідки ви? — уривчасто спитав Єгоров.

— Т-т-т-тов-варишу г-ге-не-р…

— Лейтенант Блінов із групи Альохіна, — почав допомагати Андрієві Поляков. — У нас третій місяць. Наймолодший офіцер у відділі. Прибув до нас після поранення і тяжкої контузії. В минулому — командир взводу. Бойовий офіцер. Москвич. Посилаю його по лопатку.

Він усе знав і пам'ятав, Поляков. І про поранення, і про Москву, і про контузію. Звідки?.. Збентежений несподіваною появою генерала, Андрій навіть не подумав, що всі ці дані були в його особовім офіцерській справі. І, звичайно ж, він не здогадався, що про контузію, і про поранення, і про те, що він новенький і наймолодший, було сказано цієї хвилини генералові, який втратив у боях під Москвою синів-близнят, курсантів військового училища, недаремно.

— Бойовий офіцер, — неусміхнено повторив Єгоров і впився поглядом в Андрієве обличчя. — Це у вас невідомий втік з-під нагляду?

— Темної ночі, в дощ, — не давши й рота розкрити Андрієві, відповів Поляков. — Так це не тільки в нього, а в кожного могло статися. Старший групи характеризує лейтенанта тільки позитивно. А оперативної хватки малувато, що ж, це річ наживна.

— Наживна, то наживайте, не гайтесь! Ми на війні, а не на навчанні, — невдоволено сказав Єгоров і звернувся до Андрія: — Знайдіть лопатку, лейтенанте! Це дуже важливо. Постарайтесь обов'язково її знайти… Вам дадуть людей. Треба кожному довести, наскільки відповідальне це завдання. Щоб кожен усвідомив і відчув… Вони вночі вантажаться, так що в кожному разі до двадцять другої години треба всіх повернути на станцію.

— Це я йому вже пояснив, — мовив Поляков.

— Тоді з богом. — Єгоров простягнув Андрієві свою здоровенну, порослу рудуватим волоссям руку. — Я надіюсь на вас і чекаю результату!

До цього лише раз у житті, минулої зими, Андрієві довелося тиснути руку і відповідати генералові, командирові корпусу, який вручав йому орден. Той генерал був старенький, сивий, з тендітною, кволою долонькою, і, хоч тримався бадьоро і навіть лазив по засніжених окопах, усіх нагороджених заздалегідь суворо попередили: сили своєї не показувати і руку високому начальству — коли вітатиме — не стискати. А Єгоров сам так стиснув, що Андрій мало не присів.

Окрилений, надзвичайно гордий таким відповідальним дорученням, сповнений енергії й жадоби виконати завдання, їхав Андрій на станцію. У взводі охорони він узяв для унаочнення саперну лопатку, але квапився так, що в поспіху забув поснідати. Він ще відчував дужий потиск Єгорова і згадував усю розмову: «Бойовий офіцер! Характеризується тільки позитивно… Москвич!.. Знайдіть лопатку, лейтенанте: Це дуже важливо… Я надіюсь на вас і чекаю!»

І правильно роблять, що надіються, він не підведе. Альохіну і Полякову не доведеться за нього червоніти — він виправдає довіру. Гайок там невеликий, а мала саперна лопатка, врешті, не недокурок і не огірок — з держаком добрих півметра. Він знайде її, привезе і викладе просто на стіл…

Як і домовлялися, йому виділили розвідроту, неповного, на жаль, складу — сорок дев'ять чоловік разом з командиром. Народ у роті бувалий, франтуватий: майже всі з нагородами, багато хто з нашивками за поранення; жодного в обмотках, як у стрілецьких підрозділах, та й чоботи не лише кирзові, а й шкіряні; більшість з фінками й чубами. Командир — кремезний старший лейтенант, на вигляд теж був показний і фасонистий; хромові чобітки «джіми», зібрані біля кісточок в гармошку, заправлені в них з напуском плямисті штани від маскхалата, польський офіцерський стек, вусики і пишні бакенбарди. Спритний, збитий, він весь час усміхався і рухався наче на шарнірах, ходив якось несерйозно, ніби витанцьовуючи; та Андрій водночас помітив, що слухаються його підлеглі одразу і охоче. Збирання було хвилинним, все в роті робилося швидко й весело.

Андрій сів у головну машину поруч з водієм і наказав йому їхати якнайшвидше. Через години дві вони були на місці. Андрій здаля розпізнав потрібний їм гай, зблизька той виявився не таким уже й маленьким, яким здавався йому в Ліді.

Андрій запропонував старшому лейтенантові вишикувати людей у два ряди на обочині і, коли це було зроблено, з лопаткою в руці. став перед ними.

— Т-товариші б-бійці і сержанти… — почав він, обмірковуючи і для переконливості чітко вимовляючи кожну фразу, — К-командування п-поставило перед нами дуже відповідальне з-завдання… — Він з усіх сил намагався не заїкатись. — Ось т-точно таку, — він підніс і показав лопатку, — наказано нам знайти в цьому лісі… — Андрій витягнув руку, і всі подивилися в той бік. — Т-тільки в ті-тієї, яку ми повинні знайти, тут, на держачку, в-вирізані д-дві букви — М і Г, повторюю: М і Г, Микола і Григорій… Б-будемо оглядати г-гай, прочісувати г-густим цепом… Ні на хвилину не забувати про справу і не порушувати дистанцію… З-зайвих розмов не вести… П-переку-ри т-тільки на узліссях з дозволу командира р-роти… Нас цікавлять й інші п-предмети, які можуть бути знайдені в цьому г-гаю… А також т-тайники і навіть п-просто порушений… з-зрізаний д-дерн… Та ос-сновне — це лопатка… Б-будьте г-гранично уважні… Обнюхайте к-кожний к-кущик, к-кожну билинку… — словами Полякова сказав Андрій.

— Знайдемо лопатку — піднімемо, — пролунав на правому фланзі тихуватий розважливий голос. — А навіщо ж траву обнюхувати?

В рядах заусміхалися.

— Ви б нам на станції сказали, — почувся на тому ж фланзі інший веселий голос — я б вам десяток таких лопаток приніс… У сусідній роті б узяв!

— І букви б вирізали! — крикнув хтось. Почувся сміх.

— Розмови! — з напускною суворістю на обличчі, неголосно мовив старший лейтенант; як помітив Андрій, йому теж було весело, і, щоб приховати усмішку, він старанно пригладжував пальцями вусики.

До контррозвідки, на передовій, Андрій понад рік командував взводом автоматників, певний час виконував обов'язки ротного. І зараз, хоч заїкання заважало йому, почував він себе цілком у своїй тарілці, досить упевнено. Щоправда, ці розвідники поводилися вільніше й розв'язніше, аніж бійці в його полку, та Андрій добре їх розумів.

Сьогодні вночі вони повантажаться в ешелон, будуть невдовзі десь далеко і з боями рушать на захід. І це дивне завдання — пошуки якоїсь лопатки тут, у тилах фронту, — якщо й збережеться в когось у пам'яті, то лише як незначний і незрозумілий епізод.

Вони поїдуть, а він залишиться, і лопатка, якщо її не знайдуть, висітиме на ньому, як передавач і розшукувані — на групі.

І ніхто цей тягар не зніме.

«Це наш хліб, тільки наш, — не раз повторював йому Альохін. — І якщо ми не знайдемо і не зловимо, ніхто за нас цього не зробить». А Таманцев якось Андрієві сказав: «Ніколи не покладайся на прикомандированих. Навіть якщо це оперативний склад. Надійся тільки на себе».

Та йому самому з цим гаєм за день нізащо не вибратися. Він повинен мобілізувати на пильні пошуки всю роту, щоб вони «відчули», «усвідомили», як велів генерал.

Андрій переждав якийсь час і, коли настала тиша, окинувши поглядом стрій, повільно і незворушно, зі всією переконливістю, на яку він був здатний, вів далі:

— В-ви розвідники, і не мені вас учити, як ш-шукати. Я хочу тільки, щоб в-ви усвідомили всю відповідальність цього… не зовсім звичайного завдання… М-мушу вам с-сказа-ти, що це н-наказ н-навіть не дивізійного, а вищого командування… Уявіть собі на х-хвилинку, як незручно буде вашому комдиву, п-полковникові Гурєєву… як неприємно. І с-соромно йому буде, якщо ввечері він дізнається, що його розвідрота в такому маленькому г-гайку не змогла знайти саперної лопатки…

Андрій зробив паузу і в цей час подумав, що дивізію перекидають на інший фронт і полковник Гурєєв, напевно, всіма своїми думками вже десь там, у районі вивантаження, і навряд чи стане засмучуватися через якусь там лопатку, а знайти її треба хай там що.

І, помовчавши, Андрій сказав те, що Поляков порадив йому в самому кінці інструктажу.

— Від імені к-командування сповіщаю вам, що той, хто знайде лопатку, буде одразу нагороджений медаллю «З-за бойові з-заслуги».

— Вона що, золота, ця лопатка? — цілком серйозно спитав тихим голосом сержант, який стояв у центрі, навпроти Андрія, з двома орденами Слави на гімнастерці.

— Розмови! — уже суворо і трохи сердито крикнув старший лейтенант; згадка про полковника Гурєєва, про вище командування і про медаль явно на нього подіяла. — Є наказ — і ми повинні його виконати! І ніяких розмов!

Андрій з хвилину стояв перед строєм, вдивлявся в обличчя розвідників, — так завжди, посилаючи людей на завдання, робив капітан Філяшкін — його загиблий командир батальйону.

— Ведіть роту за мною, — звелів він після цього старшому лейтенантові і, не озираючись, попрямував до гаю.

Він сам визначив і розмітив ділянки, встановив дистанцію між людьми — півтора-два метри, не більше, — показав, як дивитися у високій траві та під кущами. І тільки рота, розсипавшись стометровим цепом, зникла за деревами, Андрій швидко пішов у село.

Поляков назвав йому двох хлопченят, які наткнулися в лісі на доджа, рідних братів — Петра й Олеся Павльонків. Першим дорослим, що прийшов до машини, був їхній батько.

Олесеві було дев'ять, а Петрові одинадцять років. Андрій побалакав з ними, окремо з кожним, детально розпитав. Не відкидалося, що вони могли взяти лопатку — погралися і заховали. Хлопчики нарізно розповіли йому одне й те саме: як пішли по ягоди, як побачили машину і спочатку злякались, а потім підійшли, і нікого там не виявилося, і як старший виліз на сидіння, а молодшого послав у село сказати батькові.

Потім Андрій довго й докладно розмовляв з їхнім батьком, немолодим, бородатим селянином, що втратив ногу ще в першу світову війну. Той перелічив Андрієві все, що було в машині, коли він пришкандибав у гай, і, присягаючись, заявив, що велика лопата лежала в кузові, а маленької ні в машині ані біля неї не було.

Він слушно зауважив Андрієві, що на господарстві згодилась би велика лопата, а мала геть ні до чого. Він божився, що в машині не чіпав нічогісінько і лопатки там не було, та все ж Андрій разом з підпискою про нерозголошення їхньої розмови взяв у нього підписку, що малої саперної лопатки в доджі не було, що ні сам Павльонок, ні його діти лопатки не бачили й не брали.

Після того Андрій повернувся в гай. Він легко знайшов відбитки шин доджа, що збереглися місцями, і по них — місце, де в заростях було покинуто викрадену машину. Встановивши всю її дорогу в лісі, почав старанно шукати в бур'яні по обидва боки від сліду.

Незабаром він побачив, як бійці розвідроти густим цепом прошмигували між деревами недалеко від нього. Вони рухалися безшумно, зосереджено; не чулося ні розмов, ні жодного слова, і задоволений Андрій подумав, що вони відчули важливість завдання, «усвідомили».

Він підійшов до них тільки після полудня, коли, розташувавшись на березі струмка, вони обідали, точніше, перекушували, їли німецькі м'ясні консерви з хлібом, огірками та зеленкуватими помідорами.

— Сідайте з нами, — запропонував йому старший лейтенант і тут же доповів: — Майже все оглянули, а лопатки немає.

— Та, може, її тут і не було, — з напханим ротом промовив за спиною ротного хтось із розвідників.

— Розмови! — відрубав старший лейтенант. — Поки не буде лопатки, звідси не підемо!

Від їжі Андрій відмовився, хоч від вчорашньої вечері ріски в роті не мав і був по-справжньому голодний. Що ж, сам винен, а тепер не ганьбися, терпи. Представникові вищого командування не солідно харчуватися чужим пайком, та ще й за рахунок підлеглих. Несолідно й совісно.

Щоб заглушити голод, він двома заходами від пуза напився води з рівчака і витер рот рукавом. Біс із нею, із жратвою! Його серйозно турбувало й пригнічувало, що обшукано майже весь гай, а лопатки немає. Як же це так?

Він замислився, та, побачивши, що бійці дивляться на нього, одразу ж усміхнувся. «Хоч як погано складатиметься справа, — повчав його Таманцев, — ніколи не показуй цього. Особливо стороннім. Тримайся бадьоро-весело. Тобі вовком завити хочеться, а ти: ля-ля, ля-ля — мовляв, життя прекрасне і чудове!»

Бійці, пополуднавши, курили. Андрій тим часом відкликав старшого лейтенанта вбік.

— У н-нас ще є ш-шість, найбільше аж сім годин, — сказав Андрій, — лопатку треба знайти щ-що б там не було! В-вертатися без неї ми не можемо, не маємо п-права! Ви це р-розумієте?

— Розумію!

— З-закінчите край лісу і починайте знову, — Андрій показав рукою, — в-впоперек… Головне — ніяких п-пропусків… Д-дистанція півтора метра, не більше… Боюсь, що в-ваші люди не усвідомили всю в-важливість, відповідальність…

— Усвідомили, — запевнив командир роти; він оглянувся і неголосно спитав: — А вона точно має тут бути?

Міркуючи, як краще відповісти, Андрій суворо, несхвально подивився на нього.

— І чому їй надається таке значення?.. — вів далі старший лейтенант. — Незрозуміло!

— В-ви мене дивуєте, — засмучено мовив Андрій і глянув на командира роти з жалем, як на неповноцінного: він пригадав, що точно так у схожій ситуації відповів прикомандированому офіцерові Таманцев.

Та нічого іншого Андрій і не міг сказати. Він і сам не уявляв, навіщо потрібна, навіщо так необхідна Полякову й генералові ця злощасна лопатка.

49. ТАМАНЦЕВ

Коли почало світати, ми знову заховалися на горищі; я наказав Лужнову до дванадцятої стежити, а тоді розбудити мене.

Вкотре вже мені снилася мама.

Я не знав, де її могила і взагалі, чи похована вона по-людськи. Її фотографії в мене не було, і я чомусь ніяк не міг уявити її собі чітко. А вві сні вона з'являлась до мене досить часто, я бачив її виразно, зі всіма зморщечками і маленьким шрамом на верхній губі. Найбільше мені хотілося, щоб вона усміхнулася, але вона тільки плакала. Маленька, худенька, безпорадно схлипуючи, витирала сльози хустиною і знову плакала. Геть як у порту, коли ще хлопченям, салагою я йшов надовго в плавання чи востаннє на вокзалі, перед війною, коли, відгулявши відпустку, я повертався на кордон.

Від нашої халупи в Новоросійську не вціліло навіть підмурка, від матері — страшно подумати — не залишилося ні могили, ні фотокартки, нічого… Життя в неї було безрадісне, самотнє, і зі мною натерпілася вона… Як я тепер її жалів і як її мені не вистачало!

Зі снами мені до лиха не щастило. Мати, висотуючи з мене душу, неодмінно плакала, а Льошку Басоса — він снився мені останніми тижнями не раз — обов'язково катували, його мордували в мене на очах, я бачив і не міг нічого вдіяти, навіть пальцем поворухнути не міг, наче був паралізований чи взагалі не існував.

Мама й Льошка уявлялися мені чітко, а от тих, хто його мучив, як не старався, я не міг розгледіти: лише розпливчасті постаті, наче без облич і в невизначеному обмундируванні. Скільки не напружуєшся, а зачепитися ні за що: ні словесного портрета, ні прикмет і взагалі нічого виразного, конкретного. Тяжкі це, примарні сни — прокидаєшся вимучений, немов тебе вимолотили.

Після дванадцятої я замінив Лужнова. Як він доповів, нічого, що могло б цікавити, за ранок не сталося.

Йому слід було все висловити одною лише фразою: «За час стеження об'єкт нікуди не відходив і в контакти ні з ким не вступав». І якби він був досвідченіший, мені б того вистачило. Та я змусив його послідовно, з найменшими подробицями викласти все, що він бачив. З самого початку я привчав його і Фомченка дивитися кваліфіковано, нічого не пропускаючи, і на кожному кроці схиляв їх до усвідомлення важливості нашого завдання. З прикомандированими завжди треба поводитися так, ніби від операції, в якій вони з тобою беруть участь, залежить мало не доля війни.

Опівдні я з годину розглядав у бінокль Свирида. Він сидів на призьбі, латав хомут, зшивав покришку, а потім якесь реміняччя із сириці.

Вираз його обличчя весь час злий, невдоволений. Дружина, що не раз появлялася з хати, явно його боялася. Він не сказав їй жодного слова і навіть не дивився в її бік, але проходила вона повз нього, здається, з острахом.

В рухах Свирида відчувалася спритність, і часу він даремно не гайнував. Хазяйновитий дядько, загребущий. Біля хати — два здоровенні стоги сіна; город тягнеться десь на сотню метрів; весь хліб зібраний в акуратні копички, гляди ще не обробленого в старого Павловського прихопить, І дров у стосах напасено не на одну зиму.

Із Пашиних слів я знав: як і багато хто з хуторян, всю свою худобу Свирид тримає в родичів на селі. Щоб не відібрали, не погнали аківці чи залишкові німці. І там теж чимало: корова з теличкою, два вгодовані кабани, півтора десятка овець, та ще гуси.

Дивна річ: Свирид, можна сказати, вивів нас на Казимира Павловського, вважай, допоміг, а в мене до нього ні вдячності, ані елементарної поваги. Не подобався мені цей горбань з самого початку.

О третій годині, взявши граблі, він подався в бік Кам'янки, і одразу його жінка з глечиком і маленьким кошичком пішла до сестри. Тепер я вже не сумнівався, що робить вона це потай від чоловіка. А через кілька хвилин дівчинка жадібно наминала скибку хліба, — видно, свого в них не було.

Я довго розглядав її в бінокль. Не знаю, хто був її батько — якийсь фріц, Павловський чи ще там хто, — але маленька мені подобалася, власне, а що вона винна?.. Її все цікавило, вона без упину рухалася, хотіла все помацати руками. Дивно, що в свої два рочки вона вже була наділена жіночністю, цікава, забавна, і, коли, граючись під ганком, заснула на траві, мені стало сумно й, самотньо.

І тут наче в голову стрельнуло — адже мені сьогодні двадцять п'ять років!

Веселий деньок народження, нічого не скажеш… Сидиш у пилюзі на горищі, блохи гризуть, як цуцика, а тобі й на зуб кинути нічого. І чи недаремно сидиш, ось головне…

Так, чверть віку — не жарт, можна сказати, половина життя. Тут пора й бабки підбити — хто ти є й чого вартий?..

Кажуть, люди завжди вдоволені собою, але незадоволені своїм становищем. А в мене навпаки. Мені подобається моя робота, й посада цілком влаштовує. І ризикувати до душі: тут хто кого випередив, той і живий… Цінують мене, і нагород не менше, ніж в офіцера на передовій, чого ж мені не вистачає, чого?!

Сам розумію: кумпол поганенько умебльований — звивини мілкуваті… Культури не вистачає, знань деяких… Що ж, як каже Ем Фе, — це справа наживна…

50. ДОПОВІДЬ ПОЛЯКОВА, ЗАПИТАННЯ ПРИБУЛИХ ТА ОБГОВОРЕННЯ

Очолюваній генералом Моховим групі оперскладу, яка вилетіла з Москви в Ліду, не пощастило: в районі Орші їхній транспортний літак несподівано атакували два «мессершмітти», і, зазнавши пошкоджень, він зробив вимушену посадку просто на полі.

Москва вимагала підтвердити їхнє прибуття, а де вони були, ніхто не знав. Нарешті поступила радіограма, що вони ремонтуються власними силами і просять підмоги. Поки Єгоров зв'язався з командуючим ВПС фронту і по них послали літак, минув іще час, — вони прибули в Ліду із запізненням на п'ять годин.

Єгоров був задоволений, що прибулих очолює Мохов, спокійний, розважливий генерал-майор, з яким він служив колись на Далекому Сході (вони навіть дружили родинами) і потім не раз стикався по роботі під час війни.

Вони зустрілися коло літака як давні товариші, щиро обнялись, і Єгоров насамперед запропонував пообідати, але Мохов відмовився.

— Нехай нагодують оперативний склад, — сказав він, кивнувши головою в бік офіцерів, що спускалися трапом. — А ми давайте спочатку поговоримо про справу.

Йдучи від літака до відділу контррозвідки, він розповідав Єгорову, як їх раптово обстріляли, як льотчик насилу перетягнув машину, що втрачала висоту, через ліс і як потім, уже після важкої аварійної посадки, «мессершмітти» кілька разів проходили над ними і поливали з гармат і кулеметів, намагаючись підпалити.

Разом з Єгоровим і Поляковим до кабінету начальника відділу, крім Мохова, з прибулих зайшли ще двоє: призначений відповідальним за радіотехнічне забезпечення розшуку інженер-полковник Нікольський і новий «направленець», офіцер, що здійснював загальний нагляд за контррозвідкою фронту, майор Кирилюк.

Підполковник, який до Кирилюка довго займав цю посаду, місяць тому прибувши у відрядження до Єгорова, побажав брати участь у захопленні розвідувальних документів противника в оточеному Вільнюсі, в бою був тяжко поранений і через три доби похований у звільненому місті. Кирилюка, підтягнутого, довговидого офіцера, білявого, з високим прямим лобом і волошковими очима, Єгоров і Поляков побачили вперше.

У кабінеті всілися двома групами: Єгоров і Поляков записьмовим столом, а прибулі — в кінці довгого приставного, куди Поляков одразу ж завбачливо поклав справу розшуку, олівці та кілька аркушів чистого паперу.

— Як дівчатка? — сідаючи, спитав Єгоров Мохова.

— Дякую, добре! — усміхнувся той. — Учаться, чергують, допомагають матері… Ну й, звичайно, навантажування, розвантажування, збір урожаю, лісозаготівлі — все як і має бути, — з помітним вдоволенням розповідав він. — Ольга через рік закінчує, геть доросла… Та й Катька уже дівчина на виданні!..

Він осікся, згадавши про синів Єгорова, згадавши, що старшу — Ольгу — і одного з єгоровських близнят дражнили в дитинстві засватаними. І, відчувши незручність, запропонував:

— Почнемо.

— Миколо Федоровичу… — Єгоров повернувся до Полякова.

— Ми знайомилися зі справою в Москві, так що в курсі… — попередив Мохов. — Нас цікавлять відомості, одержані вже після ночі, і, звичайно, найбільше конкретні міркування з реалізації… Коротко!

Поляков підвівся і, взявши олівець, підійшов до карти.

— Ми розшукуємо сильну, кваліфіковану розвідгрупу противника, що діє із завданням оперативної розвідки в тилах нашого і сусідніх фронтів. Без сумніву, розшукувані мають зв'язок з агентурою або ж поодинокими добре обізнаними агентами в тилах Першого Прибалтійського фронту, також беззаперечне стаціонарне спостереження на залізниці в Гродно чи Бєлостоці та маршрути з візуальним спостереженням на рокадних комунікаціях Шауляй — Вільнюс — Гродно — Бєлосток.

Називаючи райони дій розшукуваних, Поляков показував їх олівцем на карті.

— Випадок складний, — вів далі він, — мандрівна рація з використанням автомобільного транспорту і, очевидно, змінних номерів. Ми маємо справу з дуже досвідченими, обережними людьми… Якщо вже ви просите «коротко», я не спинятимусь докладно на ході наших думок та вмотивуванні деталей, а одразу перейду до наших міркувань… Після проведеного сьогодні вночі аналізу всіх даних розшуку ми прийшли до певного припущення про наявність тайника, в якому заховано передавач розшукуваних десь у північній частині Шиловицького лісу.

— Площа цієї північної частини? — спитав Мохов.

— П'ятнадцять-сімнадцять квадратних кілометрів…

— Генерал Колибанов висловив побоювання, чи не замикаєтеся ви на Шиловицькому масиві, чи не забагато вділяєте йому уваги?

— Давайте глянемо разом.

Поляков швидко розклав на приставному столі квадратні аркуші середньомасштабної карти Південної Литви і Західної Білорусії. Прибулі з Москви та Єгоров підійшли і стали біля нього.

— Сьомого, серпня особи, що їх ми розшукуємо, в районі Озер, ось тут, захопили додж сержанта Гусєва, потім проїхали за Стовпці… сюди, де, очевидно, була рація, здійснили вихід в ефір, після чого повернулися на захід, ось… сюди, приблизно в той же район. Врахуйте, дорога від Озер до Стовпців і назад до Заболоття, де виявили доджа, проходить повз Шиловицький ліс. Тринадцятого серпня вони виходили в ефір з північної частини цього лісу. Шістнадцятого серпня КАО виходила в ефір за тридцять-сорок кілометрів на схід від Шиловицького лісу. Передача велася в русі, мабуть з автомашини з тентом, що йшла грунтовою дорогою. Я посилав туди людей, і там обшукали велику ділянку, але шістнадцятого ввечері була сильна злива, і сліди протектора, природно, не збереглися. Малоймовірно, щоб при веденні передачі з руху рацію потім відвозили в тому ж напрямку. Як показує наш чималий досвід, її повертають в зовсім протилежному напрямку або ж назад і трохи вбік. Ми гадаємо, що шістнадцятого ввечері розшукувана рація була повернута в тайник у північній частині Шиловицького лісу… Зверніть увагу: хоч дії розшукуваних зачіпають і сусідні фронти, передачі ведуться із смуги нашого фронту, бо він розташований посередині… Зрозуміло, вони не возять із собою рації без потреби — це ризиковано… Очевидний певний цикл, здійснюваний ядром групи найскоріше нарізно; вони одержують відомості від своєї агентури в тилах Першого Прибалтійського, в районах Гродно та Бєлостока, збирають відомості візуальним спостереженням на рокадних комунікаціях, повертаються в смугу нашого фронту, зустрічаються в умовленому місці і радирують німцям.

Поляков зробив невелику паузу і, показуючи олівцем на карту північніше Шиловичів, вів далі:

— Виходячи звідси в ефір увечері чи надвечір, розшукувані мають двох надійних спільників: велетенський густий ліс і ніч. Розрахунок у них певний: якщо навіть і запеленгують, то поки зберуться та приїдуть за десятки кілометрів, уже почне смеркатися, а шукати в темноті марно. До того ж для надійних пошуків у такому масиві потрібні сотні й сотні людей, дістати їх — теж справа не одної години… Прошу вас пригадати тексти перехоплень та обставини справи — географічно! — Шауляй, Вільнюс, Гродно, Бєлосток, Ліда, двічі — Шиловичі, ну й раніше, до того як наступ дещо зупинився, Стовпці та Яшуни… Тепер поставимо себе на місце старшого розшукуваної групи і глянемо уважно: який район оптимальний для розміщення тайника з передавачем за відомих нам обставин справи і сьогоднішньої конфігурації лінії фронту?.. Ми старанно аналізували і дійшли висновку — Шиловицький лісовий масив!

— А Рудницька пуща? — після короткої паузи запитав Мохов; він, решта прибулих та Єгоров стояли поруч з Поляковим і зосереджено розглядали аркуші карти.

— По-перше, Шиловицький ліс з усіх боків обтікають шосейні дороги, якщо й не з пожвавленим, то, в усякому разі, з таким рухом, що можна в будь-якому місці максимум за кілометр від узлісся сісти на попутну машину і, не гаючись, покинути цей район… А повз Рудницьку пущу проходить лише одна шосейна дорога, а це «повз» — понад чотири кілометри… По-друге, що теж не менш важливо, в Шиловицькому лісі тиняються невеличкі групки, а Рудницька пуща — район діяльності найчисленнішої банди аківців… Скажу, що можлива належність Павловського до «Німану», безумовно, також підтверджує це наше припущення: перед війною він півтора року працював у батька в Шиловицькому лісництві, знає там кожну стежину, всі ходи й виходи. І з точки зору розшукуваних не використати в своїх діях такої його обізнаності з місцевістю було б просто нерозумно… Слід також сказати, що Шиловицький масив за своїм розташуванням, густотою та наявністю кількох галяв здається нам оптимальним місцем і для приймання вантажу, який вони мають отримати в суботу завтра чи в неділю післязавтра.

— Так… — Мохов, сівши на місце, взяв свій великий службовий блокнот і гортав списані сторінки. — Що нового про Ніколаєва й Сєнцова?

— У нас серйозні сумніви щодо цієї версії, — відповів Поляков. — До розмови про Ніколаєва й Сєнцова варто повернутися дещо згодом: ми з хвилини на хвилину чекаємо відповідей на термінові запити… А зараз я хотів би закінчити з міркуваннями щодо реалізації.

— Будь ласка. — Мохов на знак згоди кивнув головою.

— У розшукуваних є що передавати, і добута інформація підпирала й підпиратиме їх, змушуючи при всій очевидній обережності двічі на тиждень виходити в ефір. Водночас у них кінчається живлення для рації, їм терміново потрібне нове. Під час двох останніх пеленгувань зафіксовано наростаюче послаблення сигналів передавача. Як видно з тексту останнього перехоплення, в суботу, тобто завтра, чи в неділю — післязавтра, вони чекають вантаж. За кілька годин до цього вони мають одержати підтвердження, коли скидатимуть. Як же вони будуть чи можуть діяти?.. Якщо рація, в чому ми певні, в можливому тайнику, то в суботу, тобто завтра з обіду, їм треба з'явитися там, у лісі, взяти рацію, щоб, відійшовши з метою конспірації, для маскування на кілька кілометрів убік — напевно, в межах масиву, — провести радіообмін і одержати підтвердження. В такому разі, навіть коли підтвердження буде на неділю, що малоймовірно: німцям невигідно тримати їх у лісі, бездіяльно, цілу добу, — в нас реальна можливість узяти їх у суботу, тобто завтра. Якщо ж вони з'являться в Шиловицькому масиві в неділю, післязавтра, реальна можливість схопити їх там, природно, відсувається на добу… В кожному разі вони повинні з'явитися приблизно від п'ятнадцятої до сімнадцятої години, щоб, одержавши підтвердження, встигнути завидна оглянути місце приймання та підготувати хмиз для сигнальних вогнищ… Безумовно, оптимально: взяти їх з речовими доказами, з рацією, на початку їхнього перебування в лісі — до виходу в ефір. Безумовно, оптимально перед затриманням прокачати їх на засаді з підстраховкою, постаратися змусити їх виявити свою суть — це вже запорука чи можлива передумова негайного створення моменту істини!..^[33] — завершив Поляков і усміхнувся. — Аби був момент істини, а вогнища ми самі розкладемо!

— Ставити себе на місце розшукуваних — це розумно, — зауважив Мохов. — А ви не думаєте, що вони, в свою чергу, ставлять себе на ваше місце і намагаються передбачити ваші дії і розрахувати відповідні контрходи?

— Думаємо! Ми сьогодні з начальником Управління години півтори тільки цим і займалися, — з усмішкою сказав Поляков. — Програвали всі можливі варіанти. Природно, ігноруючи, точніше відкидаючи, свою перевагу. Адже вони не знають, що їх чотири рази пеленгували, що у нас є дешифровка перехоплень і місце виходу в ефір, що знайдено доджа і живий Гусєв. Вони не знають, що ми маємо про них певні відомості, а якщо й допускають таке, то не мають змоги встановити, які саме.

— У мене запитання… — промовив інженер-полковник Нікольський. — Ви переконані й твердите, що шістнадцятого увечері після передачі в русі рація була знову схована в можливому тайнику в Шиловицькому лісі. А ви не допускаєте, що за ці дві доби її могли взяти звідти, її могли переправити в інше місце?

— Ми дослідили й таку можливість. І дійшли висновку, що коли це й станеться, то напевно тільки після того, як буде прийнято вантаж. Отже, рацію можна перемістити — забрати звідти назовсім — не раніше ніж завтра.

— Дозвольте… — Майор Кирилюк перевів погляд з Полякова на Мохова і назад. — Питання про проведення військової операції в Шиловицькому масиві ви не розглядали?

— Ні. — Поляков нервово потяг носом. — У найближчі дві доби принаймні воно й не мусить розглядатися, навіть виникати не повинно!

— А чому це?

— А що нам дасть військова операція? — енергійно заговорив Єгоров.

— Хоча б тайник, у якому, як ви гадаєте, рація.

— Сумніваюся! — Єгоров невдоволено насупився. — Знайти тайник у такому лісі, як Шиловицький, дуже й дуже не просто!.. І до того ж сам тайник нічого нам не дає. Нам потрібні люди, потрібен момент істини, — від тайника з рацією його не добудеш! Ми хочемо за допомогою тайника — на підходах до нього — взяти ядро групи, і в нас є реальна можливість завтра чи післязавтра зробити це. Нам потрібен момент істини, а військова операція, до вашого відома, найчастіше дає трупи! І говорити про неї зараз, сьогодні, просто безглуздо! Облиште цю свою непотрібну думку, майоре, — порадив Кирилюкові Єгоров, із владним нахмуреним виглядом відкинувшись на спинку крісла і тарабанячи масивними пальцями по краю стола, — я не бажаю її не те що обговорювати, навіть вислуховувати, вибачте, не бажаю!

— А це не тільки моя думка, — незворушно сповістив Кирилюк, видивившись в обличчя Єгорова великими ясно-синіми очима. — Про військову операцію говорив генерал Колибанов.

— Що говорив?! Конкретно!

— Олексію Миколайовичу, — втрутився Мохов, — не гарячкуй… Колибанов і генерал-полковник, коли я був у нього перед вильотом, запропонували, прибувши до вас, вивчити питання про можливість і доцільність військової операції. Ця думка, мабуть, з'явилася в них після того, як їм стало відоме ваше припущення про наявність тайника в Шиловицькому лісі.

— Не треба сплутувати! Проводити військову операцію чи вивчати питання про її доцільність — це різні речі! — Відсунувши крісло, Єгоров рвучко підняв своє велике обважніле тіло і, вийшовши з-за столу, рушив по кабінету. — Можу вам сказати, чого ми досягнемо військовою операцією напевно: створимо перед Ставкою видимість нашої активності!.. Якщо доповідають, що розшуком займається десяток чоловік, це на масштаби високого начальства не має значимості і може навіть сприйматися як недооцінка чи — ще гірше — халатність! А якщо доповісти, що тільки в одному місці зосереджено кілька тисяч, це, звичайно, справляє враження! Але вражати це може тільки людей некомпетентних, а ми ж з вами професіонали! Тож давайте визначимося, давайте вияснимо, що нам важливіше: момент істини і «всі кінці» чи створення видимості нашої активності?.. До речі, Миколо Федоровичу, — Єгоров повернувся до Полякова, — скажи, будь ласка, — чого і скільки нам треба було б для військової операції?

— Щоб добре, якісно прочесати в Шиловицькому лісі… з попереднім утворенням надійного оперативного кільця… хоча б тільки з одним цепом прочісування, треба не менше чотирьох тисяч чоловік… — повільно, неголосно й гаркавлячи більше ніж звичайно, промовив Поляков; через розмову про військову операцію він нервував і зовсім по-кролячому часто посмикував носом. — Щоб синхронно блокувати масив, треба всіх забезпечити автотранспортом. Це понад двісті вантажних машин… Треба буде також сотні дві з половиною службово-пошукових собак і сто п'ятдесят — сто сімдесят мінерів.

— Одного, звичайно, цепу прочісування недостатньо, — проходячи повз тих, що сиділи за столом, переконано мовив Єгоров. — Зважте, що в лісі є ділянки хащів, у яких видимість досить обмежена. А знайти треба не людину, а непомітний навіть зблизька тайник.

— Яка площа всього масиву? — спитав Мохов.

— Приблизно шістдесят квадратних кілометрів.

— А периметр, довжина узлісь?

— До сорока.

— Та-ак, це тобі не жарт! — скривився Мохову роблячи помітки в своєму блокноті.

— Ви чули, скільки людей треба на військову операцію? — зупиняючись навпроти Кирилюка, спитав Єгоров. — А ви їх нам привезли?

— Товаришу генерал… — розуміюче усміхнувся Кирилюк. — Справа взята на контроль Ставкою. Ви тільки скажіть — усі забігають як посолені! Та вам дивізію з передової знімуть!

— Ох, майоре, майоре… — похитав головою Єгоров, підходячи до вікна. — Як для вас усе просто!.. Заздрю…

Кілька секунд він дивився поверх завіски вдалину, на поле аеродрому, тоді швидко обернувся і, з неприхованою неприязню дивлячись на Кирилюка, говорячи голосніше, заявив:

— Я не те що дивізії — роти з передової не хочу! І не візьму! Якщо ви, майоре, забули, можу нагадати: обов'язок армії — воювати!.. А ловити шпигунів — це мій обов'язок! І моїх підлеглих! І ваш теж!!! — збуджено крикнув Єгоров, скинувши рукою в бік Кирилюка. — Хочу запитати, чому ми, професіонали, будемо перекладати свою, суто свою ношу на плечі армії! За яким правом?!

Він знову заходив по кабінету і вже спокійнішим тоном, наче розмірковуючи, вів далі:

— Тут є ще досить істотний моральний аспект, про який одні просто не знають, а інші завжди забувають… А треба б знати і пам'ятати! В разі військової операції кожного з цих тисяч залучених треба попередити: це тобі не на передовій; навіть якщо в тебе стрілятимуть, навіть якщо тебе вбиватимуть, ти повинен узяти їх живими!.. А таке попередження фактично є наказом. Чи можна цього вимагати від армійських військовослужбовців або навіть від прикордонників з частин охорони тилу фронту? — обертаючись до тих, що сиділи за столом, спитав Єгоров. — Я особисто вважаю, ні, не можна… Вимагати це можна тільки від тих, хто вміє розхитувати маятник, від чистильників! Це їхня перевага, їхня доля…

Якийсь час він мовчав, стоячи напівобернувшись біля вікна і проводжаючи поглядом винищувач, який злетів над віддаленою частиною аеродрому.

— Я знаю немало військових операцій і з досвіду можу сказати: найчастіше привозять трупи. І кінців не знайдеш: клянуться, що стріляли тільки по руках і ногах, а привозять трупи… Вибачте, але я не патологоанатом! І ви, сподіваюсь, теж? — подивившись на Кирилюка, в'їдливо запитав Єгоров і, звертаючись до Мохова, говорив далі: — До того ж на кожного вбитого агента, як завжди, припадає кілька вбитих і поранених наших військовослужбовців… Хочу, щоб мене правильно зрозуміли… Звичайно, бувають обставини, коли без військової операції не можна обійтися, коли вона просто неминуча. Але в даному випадку, принаймні в найближчі дві доби вона просто недоцільна!.. Ми переконані, що розшукувані зв'язані з цим лісом і мусять там з'явитися. Військова операція може їх сполохати, і тому ми проти неї… Навіть якщо вони опиняться всередині оперативного кільця, наші шанси на отримання моменту істини зменшуються до мінімуму… Скажу вам відверто: без офіційного письмового наказу ми не лише проводити, а й готувати військову операцію не будемо!

Зробивши цю заяву, Єгоров підійшов до свого крісла й сів.

— Що ж, позиція контррозвідки фронту ясна і досить обгрунтована… — після недовгої паузи мовив Мохов. — Тільки зарікатися, мабуть, не варто… — усміхнувся він і, поглянувши в свій блокнот, швидко спитав: — Скільки там площадок, щоб на них можна приймати вантаж?

— Якщо врахувати велику обережність розшукуваних, — відповів Поляков, — з їхньої точки зору для приймання вантажу можуть бути зручними лише чотири площадки посеред масиву.

— Всі підступи до них можна надійно перекрити дев'ятьма засадами, — сказав Єгоров. — Для того нам буде треба не більше тридцяти пошуковців, десяток офіцерів комендатури, чоловік вісімдесят для візуального спостереження на узліссях і півсотні радистів з раціями «Північ». На відміну від потрібного для військової операції все це в нас є, все це в наших силах!

— У вас усе наче на поличках розкладено! — з усмішкою сказав Мохов. — Ваша переконаність мені подобається. А гарантувати ви можете, що завтра, максимум післязавтра, ми їх візьмемо?

— Товаришу генерал, які ж тут можуть бути гарантії? — В свою чергу усміхнувся Поляков. — Мало що може статися! їх можуть узяти раніше за нас прибалтійці чи територіали^[34], вони можуть напоротися в лісі на бандгрупу чи на міну. Та мало що ще може статися!.. Ні, гарантій тут ніяких, звичайно, нема і не може бути!..

— Я теж думаю, що ніяких гарантій немає… — переставши усміхатися, сказав Мохов. — Саме тому питання про військову операцію не може бути відкинутим. Ви не враховуєте одного дуже важливого моменту: можливо, є обставини значиміші і вагоміші, аніж усі ваші докази… — 3 невеселим виразом на обличчі він закрив свій блокнот і, даючи зрозуміти, що розмова закінчена, встав. — Питання про військову операцію залишається відкритим, вирішувати це доведеться найближчим часом і, очевидно, не нам…

51. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

Військовослужбовці в/ч 31518 капітан Ніколаєв Олексій Іванович і лейтенант Сєнцов Василь Петрович за стабільними і функціональними ознаками словесного портрета цілком ідентифікуються із особами, яких ви перевіряєте.

Ніколаєв і Сєнцов сьогодні об 11 годині прибули в Старосільці, до місця попередньої дислокації частини, на студебекері А 3-16-34, в кузові якого було 22 вівці, 6 свиней і 420 кг питльованого борошна.

Нарізно допитані, Ніколаєв і Сєнцов однаково посвідчили:

1) Три стограмові порції німецького сала в целофановій обгортці вони одержали офіційно із складу, виїжджаючи у відрядження. Таке трофейне сало, приблизно тридцять кілограмів, було захоплене їхньою частиною в холодильнику на Бєлостоцькому аеродромі.

2)7 серпня цього року протягом цілого дня вони безвиїзно були в містечку Старосільцях (5 км на захід від Бєлостока). В районі Стовпців і Ніколаєв, і Сєнцов ніколи не були.

3) У м. Ліді вони квартирували, направлені комендатурою, за адресою: вул. Визволення, 6, де ночували чотири ночі. П'яту ніч провели в Скрибовцях на квартирі начальника станції Петрицького Вітольда, в якого після звільнення Лідського району кілька діб були на постої. 14 серпня вони випадково зустрілися з Петрицьким у Ліді, а 16 серпня ввечері той відвідав їх у домі 6, на вул. Визволення, щоб домовитися з ними про обмін поросяти на сіль і гас.

4)15 серпня ввечері вони залишили в льоху на хуторі біля Шиловичів речовий мішок, в якому була копчена шинка, виміняна перед тим на сіль.

5) Обмін трофейного майна на продукти і живність вони вели за завданням командування частини відповідно до усного, неофіційного дозволу начальника тилу в/ч 70244 гвардії полковника Самородова.

Показання Ніколаєва та Сєнцова не викликають сумніву щодо правдивості. Їхні особи підтверджені залишеним у Старосільцях представником в/ч 31518 капітаном Купченком, який служить з ними п'ять місяців.

Після ідентифікації та вияснення питань, що цікавлять Вас, Ніколаєв і Сєнцов були відпущені і виїхали на машині далі до нового місця дислокації частини на 1-й Білоруський фронт, в район міста Радзимін (20 км на північний схід од Варшави). Протокол ідентифікації і допиту висилається на Вашу адресу.

Горбунов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Сповіщаємо, що нач. ПФС в/ч 31518 капітан Ніколаєв Олексій Іванович, 1908 р. н., родом з м. Томська, росіянин, безпартійний, освіта незакінч. вища, та командир взводу тієї ж частини лейтенант Сєнцов Василь Петрович, 1921 р. н., родом з м. Задонська, росіянин, член ВЛКСМ, освіта середня, яких Ви перевіряєте, справді з 12 по 18 серпня цього року були у відрядженні в районі міста Ліди з метою децентралізованої заготівлі та придбання сільгосппродуктів, для чого вони використовували трофейне майно, як-от: гас, сіль та німецьке обмундирування.

Як ми встановили, 7 серпня ц. р. Ніколаєв і Сєнцов із розташування частини нікуди не відлучалися і цього дня бути в районі Стовпців аж ніяк не могли.

Німецьке сало в стограмовій розфасовці з маркіровкою на целофанових обгортках: «VI.44» і «№ 396» загальною вагою 32 кг 700 гр було виявлено при звільненні Бєлостока в німецькому військовому складі-холодильнику на аеродромі і після заприбуткування використовувалось для харчування особового складу частини. 300 гр такого сала було видано, коли вони відбували у відрядження, Ніколаєву і Сєнцову за накладною М 2684 від 11 серпня цього року.

Капітан Ніколаєв і лейтенант Сінцов^[35] у Червоній Армії з 1941 року; на окупованій території не перебували, в полоні й оточенні також. Командуванням характеризуються тільки позитивно.

За даними, які є в нас, сестра Ніколаєва, Гольбіндер (за чоловіком) Єлизавета Іванівна, 1906 р. н., родом з м. Томська, в 1935 році, працюючи бухгалтером Красноярського міськхарчоторгу, була засуджена за розтрату за ст. 116 КК РРФСР ч. І до двох років позбавлення волі. Строк покарання відбула цілком. В даний час живе в Красноярську, завідує хлібним магазином.

Інших компрометуючих відомостей на осіб, яких Ви перевіряєте, та на їхніх родичів не маємо.

Заодно сповіщаємо, що незаконна децентралізована заготівля сільгосппродуктів в обмін на трофейне майно велася Ніколаєвим і Сєнцовим згідно з усним дозволом нач. тилу в/ч 70244 гвардії полковника Самородова, про що доцільно інформувати командування, кому належить.

Тютюгін».

52. АЛЬОХІН

Це як болюча втрата, як похорон чогось дорогого: працюєш над версією з повною віддачею, і все ніби вкладається, І вже пахне реальним результатом, і раптом та найосновніша версія лопає, як мильна бульбашка. І ти — біля розбитого корита.

Що, ми, можливо, тягнемо пустушку, я відчув ще вчора, після розмови з Окуличем, і все-таки, коли сьогодні надвечір подзвонили з Бєлостока в Ліду і Поляков сповістив мені наслідки перевірки, я був геть приголомшений.

Майже три доби ми вперто йшли фальшивим, як тепер з'ясувалося, слідом. Справа виявилася настільки важливою, що її взяла на контроль Ставка, а через кілька годин вияснилося, що в нас, по суті, нічого немає.

«Ви займалися ними, не маючи нічого кращого, — сказав мені генерал, коли я ввечері повернувся в Ліду, — не маючи чогось перспективнішого…»

Це звучало відвертим докором, хоч він навіть не підвищив голосу; сказав утомлено й сумно.

Тепер з Ніколаєвим і Сєнцовим усе було ясно. Однак навіть за кілька секунд до того, як отримали відповідь на запит, ніхто, в тому числі й генерал, не зважився б поставити на цій версії хрест: надто вже великий був збіг досить підозрілих обставин.

Цілий цей день я провів у Гродно і в Бєлостоці. Зранку в моєму розпорядженні був літак зв'язку, на аеродромах мене чекали автомобілі та великі оперативні групи. Якщо вчора «Німаном» займалися тільки ми троє та ще Поляков, якщо вчора я з великими труднощами міг би випросити собі на допомогу ну аж стажера, то сьогодні робилося буквально все — машина надзвичайного розшуку була запущена і набирала навальної швидкості.

І в Гродно, і в Бєлостоці тепер мене чекали не новачки, як Фомченко і Лужнов, а пошуковці з відділів контррозвідки п'яти армій нашого й сусіднього фронтів, тямущі, беручкі хлопці, які розуміли все з півслова. Їх не треба було інструктувати, я мав лише спрямовувати і координувати їхні дії.

Як видно з тексту дешифрованого перехоплення, спостереження за ешелонами велося не збоку і не на перегонах під час руху, а на станціях.

Поляков, як завжди, мав рацію: 473-й батальйон автомобілів-амфібій не проходив через Гродно чи Бєлосток, тобто спостереження було комбінованим — стаціонарне на одній із цих станцій доповнювалося відомостями фланерів чи маршрутників, які, очевидно, діяли в формі військовослужбовців Червоної Армії.

Для оперативних тилів фронту це, по суті справи, найпоширеніший різновид ворожої агентури, виловлювати яку було дуже важко: маючи бездоганні екіпіровку, легенду й військові документи, вони примудрялися іноді тижнями бути на найважливіших залізничних комунікаціях. При цьому їхні продовольчі атестати з часом замінюються новими, справжніми, а посвідки про відрядження обростають помітками етапно-загороджувальних комендатур, і ці помітки, і справжні атестати, й бездоганно підроблені посвідчення вводять в оману більшість, людей, які перевіряють документи.

Військова форма, безумовно, чудове прикриття для розвідки в оперативних тилах, але на тому ж залізничному транспорті траплялися і складніші, оригінальніші маски.

В моїй пам'яті ще дуже свіжий випадок, що трапився навесні в Смоленську.

Ми прибули туди по тривозі рано-вранці: дешифрована вночі радіограма засвідчувала, що на станції діяв досить кваліфікований спостерігач, який фіксував пересування військ і прибуття резервів — людей і техніки.

Першого ж дня ми звернули увагу на літню жінку, що блукала біля ешелонів. Розбиті до крові босі ноги — на початку квітня — обличчя божевільної, сиве волосся вибилося з-під хустини, згаслий погляд ні на чому не спинявся. Вона весь час повторювала, ніби напівсвідомо, охриплим голосом:

— Синочку рідненький!.. Володику… Кровиночко моя…

Її вже знали на станції і не раз перевіряли: і міліція, і комендатура, і транспортний відділ держбезпеки. Підійшов до неї того вечора і я.

— Мамко!..

Вона не зупинилася і навіть не обернулась, і я, наздогнавши, взяв її за лікоть.

— Що ви тут робите?.. Документи якісь у вас є?

Тільки коли я дістав з кишені і потримав перед її очима армійське офіцерське посвідчення, вона врешті зреагувала: витягла з-за пазухи брудну, засмальцьовану торбинку і, довірливо віддавши її мені, пішла далі вздовж колій. Я знову наздогнав і зупинив її.

В торбинці, крім паспорта на ім'я Івашової Ганни Кузьмівни, виданого перед війною в Орші, довідки про евакуацію з цього міста та профспілкового квитка, були дві похоронні на старших синів, вим'яті солдатські листи-трикутнички від молодшого — Володимира (оце ж його вона й кликала, бродячи станцією) — зі штампами польової пошти і військової цензури, виписка з історії хвороби і довідки двох психіатричних лікарень, де вона лікувалася. Жоден документ не викликав підозри.

Вона вже прижилася на станції; її охоче підгодовували на військовому продпункті і щиро жаліли.

Вночі, докладно доповідаючи по «ВЧ» Полякову обстановку на станції, я згадав про Івашову.

— Її треба в лікарню, — сказав він. — Підкажи комендантові чи начальникові міліції. На станції принаймні їй робити нічого.

Наступного дня в комендатуру запросили міського лікаря-психіатра — симпатичного дідугана з круглими окулярами в металевій оправі на змореному, набряклому обличчі.

Він ознайомився з медичними документами Івашової і з годину оглядав її, намагаючись зав'язати розмову і лагідно називаючи голубкою й любонькою. Всі можливі при її діагнозі симптоми, рефлекси і синдроми були наявні.

Я тим часом у сусідній кімнаті, ще раз перевіривши її документи, перечитав і листи. Це були зворушливі своєю щирістю й любов'ю послання юного сержанта-фронтовика своїй психічно хворій матері. Оглянув я і заплічну торбину Івашової: шматки хліба, брудний, аж чорний, носовичок, таке ж брудне, злиденне лахміття — білизна, трошки цукру. Все це було перемішане, нормальна людина ніколи б так не накидала.

— Випадок ясний, — сказав мені лікар, коли пішла Івашова. — Її місце в колонії для хроніків, та, на жаль, такої немає: спалили німці… А до лікарні взяти її не можемо: на цілу область у нас шістдесят ліжок, — знявши і протираючи носовою хусточкою окуляри, сповістив він. — На черзі сотні хворих, і місць не. вистачає навіть для буйних… А вона нікому зла не чинить… До того ж з її хворобливим сприйняттям дійсності, з її незгасною надією зустріти сина — ізолювати її було б просто, знаєте, жорстоко… Таке пережити… Втратити двох синів… Що це для матері, нам, чоловікам, неможливо навіть уявити собі.

Бідолашний лікар… Тут виявився безсилим і його сорокалітній досвід психіатра. Він так і не дізнався, та якби йому й сказати, чи й повірив би він, що всі симптоми, рефлекси й синдроми були відпрацьовані і «поставлені» Івашовій у кенігсберзькій клініці професора Гесселя.

Запідозрив її Таманцев.

Цікаво, що, побачивши Івашову вперше, він віддав їй свій пайковий цукор і, як він сам мені потім признався, «мало не заплакав».

А коли вона потрапила йому на очі вчетверте чи вп'яте, він помітив, що, проходячи повз теплушки з людьми і кличучи, як і завжди, сина, вона час від часу поглядала на платформи з технікою, ніби лічила. Надвечір він пішов слідом за нею в місто і там, на розруйнованій вулиці, ледве встиг відскочити в руїни, вчасно помітивши, як вона піднесла руку на рівень очей, щоб за допомогою люстерка, затиснутого в кулаці, на ходу, не обертаючись, перевірити, чи не стежать за нею. А через півгодини вона вивела його на околицю до старенького будиночка, де потім ми взяли в підвалі радиста й передавач, але вже тієї хвилини, коли, помітивши люстерко, Таманцев кинувся в руїни, доля «Ганни Івашової» (справжнє її прізвище, ім'я та особу встановити не вдалося), кваліфікованого агента абверу, очевидно, обрусілої німкені, була вирішена.

Я бачив її через тиждень на слідстві: абсолютно осмислений, холодний погляд, стиснуті губи, горда постава, в усьому вигляді — зневага і ненависть. Вона категорично відмовилася відповідати на запитання, мовчала до самого кінця, проте, викрита свідченнями радиста і речовими доказами, була засуджена і розстріляна.

Жінка, що збожеволіла після загибелі на фронті двох синів, — це була чудова оригінальна маска з використанням і експлуатацією великого, властивого усім нормальним людям почуття — любові до матері.

«Івашова» діяла на вузлових станціях у наших оперативних тилах рівно чотири тижні. Страшно навіть подумати, скількома життями заплатила армія за цей місяць її шпигунської діяльності…

Перед вильотом з Ліди ми з Поляковим усе обговорили й обміркували. Наші висновки коротко були такі:

спостереження за рухом ешелонів ведуться в Бєлостоці чи, можливо, в Гродно. Це стаціонарне стеження: маршрутникам чи фланерам протриматися добу чи більше безпосередньо на залізничному вузлі із суворим охоронним режимом практично неможливо;

спостереження ведеться не одиночкою, а як мінімум двома агентами.

При перевезенні реактивної артилерії — «катюш» — на кожній платформі стоїть вартовий, установки наглухо затягуються брезентами, під які підкладаються каркаси з дощок і купи сіна, що змінюють конфігурацію вантажу. Отож визначити, що це «катюша», а тим паче відрізнити в ешелоні «М-13» від «М-31» може тільки кваліфікований фахівець із зірким оком, людина, яка має чудову військову і агентурну підготовку, причому здобуту в останні півтора-два роки, тобто яка знає нову бойову техніку.

І в Гродно, і в Бєлостоці ми розпочали із з'ясування режиму на залізничних вузлах. Виявилося, що ніхто сторонній не зміг би бути хоч короткий час на коліях, у депо і службових приміщеннях непомічений. Парні патрулі військової комендатури були ретельні й по-справжньому пильні; варто було нам поштовхатися біля ешелонів, як на нас звернули увагу і звеліли показати документи. Місця чекання для цивільних пасажирів, перони, територія довкола станції були цілу добу під наглядом транспортної міліції та відділів держбезпеки. Такий суворий порядок і в Гродно, і в Бєлостоці дотримується з часу звільнення.

Мене на обох станціях не покидало неприємне відчуття якоїсь провинності, особливо гостре воно було в Гродно. На коліях там збиралося до десяти військових ешелонів; одні прибували, інші рушали в дорогу, така круговерть не припинялася вже другий місяць. Війська та бойова техніка рухалися до фронту, але до того, як вони туди прибували, райони вивантаження і зосередження ставали відомі противникові.

Дивлячись на бійців та офіцерів, які бігали коло ешелонів, нічого не підозрюючи, я раз за разом згадував, що розшукувані діють у нас у тилах уже майже місяць, і мурашки повзали в мене по шкірі.

Ознайомившись із охоронними режимами на обох станціях, я утвердився на думці, що стеження ведеться не тільки маршрутниками чи фланерами, а й стаціонарними спостерігачами, і найімовірніше — залізничниками.

Я знав із досвіду, що під час встановлення Радянської влади на звільненій території ворожі агенти намагаються проникнути в систему залізничного транспорту, і аж ніяк не на якісь начальницькі посади. Вони охоче йдуть на низову роботу — складачами поїздів, мастильниками, стрілочниками, що дозволяє весь час вільно бути на станціях і спілкуватися з багатьма залізничниками й проїжджими пасажирами, в основному військовослужбовцями.

Зрозуміло, на залізницю прагне влаштуватися не лише ворожа агентура, а й ті, хто хоче отримати броню, а також підвищений порівняно з нормами міських робітників пайок і паливо на зиму.

В Гродно та Бєлостоці виявилося понад шістсот осіб, зв'язаних з різним обслуговуванням, технічним оглядом, профілактикою ходової частини і переформуванням маршрутних ешелонів.

Із цих сотень людей до вечора ми спинилися на тринадцяти, чиї біографії останніх років здавалися туманними. Всі вони були на окупованій німцями території і жили тоді не тут, де зараз працювали; ніяких переконливих даних, де саме вони були ці роки і чим займалися, не виявилося. В анкетах у двох розкрилися суперечливі записи, незрозуміло, як і чому не помічені працівниками відділу кадрів.

Із тринадцяти найбільше могли цікавити, на мій погляд, четверо:

1. Ігнацій Тарновський — складач поїздів станції Бєлосток. За професією — збройовий механік. Восени 1941 року з групою інженерів і техніків його вивезли фашисти до Німеччини, де нібито працював на авіаційному заводі в Берліні. В червні 1944 року відпущений додому, як указано в автобіографії, за станом здоров'я. Однак під час медичного огляду два. тижні тому визнаний працездатним для роботи на залізниці без обмеження — ніяких хвороб, у нього не виявлено. Ніхто із вивезених разом з Тарновським до Бєлостока не повернувся, і ніяких звісток від них за всі три роки не було.

2. Чеслав Комарницький — складач поїздів станції Гродно. В минулому офіцер польської армії, який здобув перед війною вищу військову освіту. У вересні 1939 року був полонений німцями, але втік із табору, пробрався в Південну Польщу, де нібито брав участь в Русі Опору, був взводним, а потім командиром роти в загоні Гвардії Людової «Грім».

3. Його брат Вінцент Комарницький — мастильник. У 1937–1942 роках, якщо вірити анкеті, дорожній майстер, тоді втік у Південну Польщу і начебто був в одному партизанському загоні з Чеславом.

А в листі, одержаному позавчора на станції, стверджувалося, що Вінцент Комарницький перед війною і в перші роки окупації займався зовсім не ремонтом шосейних доріг, а служив у дорожній поліції, в так званій роті руху. За ревне слугування окупантам нібито отримав дві бронзові бойові медалі та особисту подяку самого Кучери, шефа німецької поліції всієї Польщі, відомого карателя й ката, вбитого згодом партизанами. Навесні 1943 року Вінцент Комарницький начебто був направлений з Варшави до Берліна вчитися.

Лист, адресований начальникові станції, виявився анонімний, але складався не із загальних викривальних фраз, а з конкретних фактів, був переповнений такими точними деталями, що ігнорувати його, відмахнутися й не перевірити докладно було б необачно.

В Гродно, де вони не мали ні житла, ні близьких родичів, Вінцент і Чеслав з'явилися через тиждень після звільнення. В мене одразу постало два основних питання: чому їх відпустили з партизанського загону, що діяв і понині в німців у тилу на південь від Кракова, і за яких обставин вони опинилися по цей бік фронту?

4. Микола Станкевич — стрілочник станції Гродно. В липні 1941 року, як боєць Червоної Армії, полонений німцями. Використовувався ними як різноробочий, а потім як водій вантажної автомашини. Влітку 1942 року заарештований нібито за зв'язок із партизанами і відправлений у табір смерті Треблінку. В квітні 1944 року начебто зумів звідти втекти, лісами два місяці пробирався на схід і наприкінці червня опинився в Гродно, де біля самої станції його рідні мають будиночок з ділянкою; батько працює машиністом.

Чому ми звернули увагу на Станкевича?.. Річ у тому, що Тремблінка була навіть не табором для ув'язнених, а комбінатом смерті, де привезених не лише з Польщі, а й зі всієї Європи знищували через кілька годин після прибуття. А тих небагатьох, кого залишали на різних роботах і вбивали через тижні чи навіть місяці, обов'язково значили. До вечора нам удалося встановити, що в Станкевича, який пробув у Треблінці незвичайно довгий термін — майже два роки, — немає на руці обов'язкового в таких випадках татуювання — особистого знаку.

Поступаючи на роботу, запідозрені нами здебільшого подавали документи з часів окупації — різні аусвайси, кенкарти й довідки. Всі ці папери, видані німецькими установами, природно, не викликали довіри; треба було вияснити, де їхні власники були і чим займалися в останні два-три роки.

На вісім осіб із тринадцяти ми того ж дня склали повні словесні портрети для перевірки по розшуку і майже на всіх зробили більшу частину необхідних запитів у місця проживання та перебування в період, що нас цікавив. На жаль, дві третини польської території були ще під владою німців, що вкрай ускладнювало наше завдання.

До Ліди я повернувся поночі. Чотири зльоти і чотири посадки за один день, до того ж страшенна теліпанина в дорозі назад — для наземного офіцера це забагато. Мене нудило, а коли літак раптово провалювався, здавалось, на сотні метрів, усе всередині обривалося. З відчуттям полегкості я виліз на Лідському аеродромі, ступив на тверду землю й попрямував до відділу контррозвідки авіакорпусу; я хитався, наче п'яний, і найбільше хотілося лягти або ж стати навкарачки і вхопитися за траву руками.

Біля приміщення відділу, яке патрулювали на відстані автоматники, стояли десяток автомашин і два розгонних мотоцикли з колясками; чергували водії.

Коло самого ганку напівпошепки розмовляли троє в плащ-накидках; я наблизився, і вони змовкли. Коли я йшов сходами, двері одчинилися, і мені назустріч із приміщення швидко вийшов, а то й навіть вибіг військовий з темною пишною бородою, в шкірянці й форменому кашкеті.

— Товаришу генерал, ми тут! — сказав йому один із тих, що чекали.

Я здогадався, — це начальник Управління по охороні тилу фронту генерал Лобов.

Велика кімната від входу праворуч була заповнена прибулими офіцерами; вони сиділи на лавах, неголосно розмовляли, пили чай, тут же, на столах, чистили автомати, голилися, дехто спав просто на підлозі.

В коридорі стояли двоє військових у плащ-накидках і прикордонницьких кашкетах, один щось записував у службовому блокноті, а другий, коли я порівнявся з ним, казав йому:

— І ще з'ясуйте, де розміщати собак і хто виділяє для них польову кухню? І чи поширюється на них наказ про посилене харчування?

Єгоров і Поляков були в кабінеті начальника відділу — генерал саме доповідав по «ВЧ» в Москву про пошукові заходи в справі «Німан».

Я хотів одразу ж причинити двері, та підполковник — він говорив по місцевому польовому телефону, — помітивши мене, підкликав енергійним жестом і вказав на стілець.

— Нічим не можу допомогти, — казав він далі в трубку. — Товаришу гвардії полковник, це наказ начальника штабу фронту… Чим прибулі бійці кращі за ваших льотчиків, ви можете поцікавитися безпосередньо в нього… Що?.. Залиште своїх днювальних, чергових офіцерів, але обидві казарми мають бути звільнені негайно, підкреслюю — негайно!.. У мене все…

З розмови Єгорова, з його збудженого вигляду й голосу я цілком зрозумів, у якому напруженні вони тут. Генералові, видно, в чомусь докоряли чи задавали неприємні запитання; він відповідав твердо, впевнено, але проскакували інтонації виправдовування. Вкінці, наблизивши мембрану до губів, він переконливо сказав:

— Запевніть генерал-полковника і Ставку, що робиться все можливе і я сподіваюся, завтра, в крайньому разі післязавтра ми їх візьмемо.

Поклавши трубку, він підвівся, підійшов до дверей і, мабуть, аж тепер побачивши мене, за своєю звичкою прямо спитав:

— Що у вас?.. Є що-небудь суттєве?

Я не встиг відповісти, підвівшись, ще тільки формулював відповідь, як він зрозумів, що нічого суттєвого в мене немає, штовхнув двері, ступив через поріг, потім несподівано обернувся і тут уже сказав мені, що ми займались Ніколаєвим і Сєнцовим, «не маючи кращого, не маючи перспективнішого», що треба було вияснити все раніше, не марнуючи на них три доби. Потім, наче згадавши, швидко спитав:

— Лопаткузнайшли?

— Він щойно повернувся із Гродно й Бєлостока і не в курсі… — незворушно відповів підполковник. — Розшуками лопатки займається лейтенант Блінов.

Генерал грюкнув за собою дверима.

Я доповів Полякову про наслідки роботи в Гродно та Бєлостоці, розповів про осіб, що варті нашої уваги, — найбільшу цікавість він виявив до братів Комарницьких.

З його слів я зрозумів, що ніяких відрадних новин у справі немає. Москва запропонувала провести військову операцію, генерал і він, Поляков, вважаючи це недоцільним, передчасним, висловлювалися проти. А тим часом ведуться найінтенсивніші приготування. До Ліди й Вільнюса перекидаються маневрові групи дев'яти прикордонних полків і саперні підрозділи. Всього до кінця ночі в обох районах має бути зосереджено сім тисяч чоловік, до трьохсот вантажних автомашин і як мінімум сто вісімдесят службово-пошукових собак.

Поляков збирався їхати на попередній інструктаж командирів новоприбулих підрозділів. Він надавав великого значення детальній підготовці всіх залучуваних, особливо армійських офіцерів, і запропонував мені поїхати з ним.

— А де ж Блінов? — глянувши на годинник, мовив він і шморгнув носом. — Мав би вже повернутися. Давай діждемося його і поїдемо…

53. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

Він повернувся в Ліду на аеродром поночі.

У відділі контррозвідки авіакорпусу за щільно заштореними вікнами щось діялося.

Знадвору будинок, як і завжди, патрулювали на відстані автоматники, але навпроти ганку стояло не дві-три автомашини, як звичайно, а сім, між ними полуторка і два доджі, в тому числі генеральський. — Андрій, підійшовши, впізнав його за пробоїнами у вітровому склі. В більшості машин сиділи напоготові шофери.

Андрій причаївся в темноті, недалеко від ганку, чекаючи, коли вийде Альохін, щоб доповісти йому про безплідність пошуків, про те, що гай обнишпорили двічі — вздовж і впоперек, — однак лопатки там не виявилось…

Зайти до приміщення він не зважувався. Найбільше боявся зустрічі з Єгоровим. Він не без жаху уявляв собі, як стикається з генералом, як той прямо питає його про лопатку і, дізнавшись, що її не відшукали, зневажливо каже Полякову: «Лопатки не зміг знайти… Який же це бойовий офіцер?! Дитячий садок, та й годі!»

Але гаятися з доповіддю було не можна. Як і сподівався Андрій, Хижняк був у приміщенні взводу охорони, з тильного боку будинку. Сидячи біля кухні, він пив чай і розмовляв з немолодим бійцем-кухарем, своїм земляком. Андрій, поманивши його рукою, попросив піти і викликати капітана.

Альохін з'явився на ганку одразу ж — чекав. Андрій гукнув його і, хвилюючись, доповів.

— А добре шукали, уважно? — спитав капітан.

— 3-землю носом р-рили!.. — для більшої переконливості словами Таманцева відповів Андрій. — Д-двічі пройшли… в-вздовж і вп-поперек.

— А з тими, що машину знайшли, що перші в гаю були, з Павльонками, розмовляв?

— Т-так т-точно! Лопатки в машині не було. Я в-взяв р-розписку.

— Розписка розпискою… А ти сам як вважаєш? Твоя думка?

— Н-не було її в машині… І в г-гаю нема… — глухим голосом сказав Андрій.

У темноті Андрій не міг побачити виразу капітанового обличчя, а говорив Альохін, як завжди, рівно і ніби спокійно, і все-таки Андрій відчув у його запитаннях нетерпіння, якщо не схвильованість.

— Повечеряй у взводі, — звелів капітан. — Тоді прийдеш сюди і в останньому кабінеті ліворуч напишеш докладний рапорт. На ім'я підполковника. Що конкретно зроблено, з ким розмовляв і свій висновок. Рапорт залишиш у секретаря. І до ранку можеш спати… Ага… квартира зайнята, і у взводі люди. Лягай у машині!..

Альохін зник за дверима — пішов доповідати…

У взводі кухар під нашіптування Хижняка насипав ущерть літровий котелок густого теплого борщу із шматками м'яса, нарізав великими скибками півхлібини. Андрій, який за добу не мав і крихти в роті, жадібно накинувся на їжу, не помічаючи ні смаку, ні свого голосного плямкання.

Двері до сусідньої кімнати були прочинені, і там на двоярусних нарах, не роздягаючись, спало кілька офіцерів із погонами різних родів військ на гімнастерках; двоє старших лейтенантів, молоді й дужі хлопці, сиділи і чистили автомати.

— З Москви… — встиг шепнути Андрієві Хижняк, — цілий літак…

І квартиру, де не раз ночувала група, теж зайняли… Всі прибулі приблизно одного віку (двадцять п'ять — тридцять років), як на підбір, міцні, м'язисті; крім пістолетів, вони мали в дорогу перебинтовані обмотками особисті автомати. І в Андрія майнула думка: «Чистильники!»; і напевне, не просто чистильники, а, як каже Таманцев, — вовкодави.

Цілий літак — такого за два місяці Андрієвої служби в контррозвідці ще не бувало. Альохін йому нічого не сказав, і Андрієві не могло спасти на думку, що приїзд генерала, і лопатка, яку він не знайшов, і приїзд оцих людей — все прямо стосувалося вже дванадцяту добу розшукуваного їхньою групою передавача.

Він зрозумів одне: діялося щось особливе, надзвичайне… А за стіною, у відділі, Альохін уже доповів, що лопатки не знайдено. Реакцію генерала, та й Полякова, Андрієві навіть страшно було уявити. Щоб не думати про все це, змусив себе обмірковувати рапорт.

Він з радістю написав би його тут, у приміщенні взводу, та Альохін звелів зробити це у відділі, а там кожної миті можна було наткнутися на генерала чи Полякова.

Андрій доїв усе до дна, від другого відмовився і з важким серцем вийшов надвір. Від самої думки про зустріч з генералом його кидало в жар.

Поминувши при вході у відділ сержанта-автоматника, він швидко прошмигнув в останній з лівого боку кабінет. Папір лежав на столі, і чорнило з ручкою тут теж було.

Він сидів і писав, а в коридорі час від часу чулися кроки і кожного разу він із хвилюванням чекав, що двері розчиняться і з'явиться генерал…

На рапорт затратив більше години. Написавши, перечитав і відніс секретареві, непривітному, похмурому лейтенантові. Той узяв і, не глянувши, всунув до однієї з папок.

Проходячи коридором, Андрій почув у кабінеті начальника відділу нерозбірливу розмову, приглушену стіною та оббитими дверима. Слів не можна було розібрати, але йому здалося, що він вловив збуджений голос Єгорова.

Потім Андрій лежав у кузові полуторки, мучився і не міг заснути.

Він із жахом уявляв собі, як завтра туди, в гай, відправлять когось із цих московських пошуковців і лопатку, можливо, знайдуть. Чи пошлють Таманцева, той не лише лопатку, а сірник чи недокурок з-під землі виколупає.

Уява малювала Андрієві найтяжчі картини. Генерал, потрясаючи його рапортом, бігав по кабінету й окаючим басом лаявся: «Лопатки знайти не зуміли! Ганьба!»

Славний мовчазний Альохін і підполковник, цей незвичайний чоловік, — він підвів їх обох! — намагалися його захистити, але генерала це тільки дратувало, і він розгнівано кричав: «Мені потрібні не виправдання, а лопатка!.. Де вона?.. Послали якесь хлопченя! Йому дали роту, а користі — як од бика молока! На що він здатний?! Як він до нас попав?.. Відправте його в полк! Негайно! Телепень! Тюхтій! Дитячий садок, та й годі!»

Розхвильований аж до сліз, Андрій не помічав, що Єгоров у його уяві лаявся словами Таманцева.

Нехай відкомандирують. Він не вовкодав, а стройовий офіцер. Аби лише потрапити в свій полк, а не в резервний. А загалом, у будь-якій фронтовій частині він буде людиною. В кожному разі не гіршим за інших, а то й кращим. Там, якщо випаде доля, він загине з честю, і про нього напишуть, як він сам писав про багатьох своїх бійців та сержантів: «… вірний військовій присязі, виявивши мужність і героїзм, убитий…» А тут ти хоч навиворіт вивернися, п'ять разів загинь, та якщо немає наслідків, ти все одно поганий і винен.

…У ці напружені години всім начальникам Блінова було не до нього. Щоб пошуки велися пильно, старанно й наполегливо, йому вранці й не натякнули, що лопатки в гаю може не виявитися. Навіть Альохін, який завжди пояснював Андрієві, що й до чого, в поспіху нічого йому не сказав, не роз'яснив. Андрій і гадки не мав, що відсутність лопатки в гаю, на місці, де виявлено вкрадений додж, працювала на версію, яка з'явилася в Полякова після вчорашньої розмови в госпіталі з Гусєвим. Таке йому й на думку не могло спасти, що повідомлення Альохіна: «Гай обшукано двічі, якісно; лопатки не знайдено», — було для підполковника і генерала найрадіснішою звісткою за цю важку добу.

54. ТАМАНЦЕВ

Увечері Юлія заходилася рубати гілляки, а я знову зайнявся з Фомченком і Лужновим.

За ці дві доби я до них геть подобрішав. Що ти з них візьмеш: Фомченко потрапив у контррозвідку навесні перед травнем, а Лужнов ще пізніше, в червні, — два місяці тому. Стаж у них, як кажуть, без року тиждень, недивно, що навіть Малий проти них — професор. Я подумав також: не дай господь доведеться нам тут просидіти не один тиждень, то я їх вимуштрую — людьми стануть.

Мова знову зайшла про агентів-парашутистів; звідки вони беруться, вірніше, з кого вербуються, як їх готують, як ми їх розшукуємо й беремо.

Контррозвідка — це не загадкові красуні, ресторани, джази і всезнайки фраєри, як показують у фільмах і романах. Військова контррозвідка — це величезна, важка робота… четвертий рік по п'ятнадцять-вісімнадцять годин щодоби — від передової і на всю довжину оперативних тилів… Величезна солона робота і кров… Лише за останні місяці загинули десятки чудових чистильників, а от у ресторані я за всю війну жодного разу не був.

Повчаючи Фомченка і Лужнова, я для користі справи із виховних міркувань, природно, про труднощі не казав, — якби розповів їм усе, як воно є, напевне, скисли б.

Умови й робота в нас такі, що будь-який бувалий шерлок, навіть із столичної криміналки, з відчаю повісився б на першому ж суку.

В кожному кримінальному розшукові — дактилоскопія, оперативні обліки, лабораторії і науково-технічні відділи; там на кожному кроці — постовий чи двірник, готові допомогти й словом і ділом. А в нас?..

Ширина смуги фронту — понад триста кілометрів, глибина тилового району — шістсот з гаком. На цій велетенській території сотні міст, сотні вузлових і лінійних станцій; щодоби тисячі бійців, сержантів та офіцерів рухаються до фронту і рокадами, скрізь ліси, великі масиви хащів. А жителі, наприклад, тут, у західних областях, залякані, мовчазні, з них слова путящого, хоч як старайся, не витягнеш. І вся наша техніка, крім особистої зброї, — трофейний Пашин фотоапарат.

Та й криміналка має справу із самодіяльністю окремих осіб, а ми зі злочинцями, за якими могутня держава, яких готують не напівписьменні пахани, а вишколені агентуристи, готують у спеціальних школах, постачають легендами, екіпіровкою і документами найдосвідченіші професіонали.

Що ми особисто можемо протиставити?.. Примітив польового контршпигунства: огляди лісів, візуальне спостереження, розмови з місцевими жителями і засідки. Убивчий примітив! І хоч ялівка, а телися! Візьми їх усіх! Візьми їх теплими! Умри, а зроби! Чи, як каже начальство: зроби і не вмирай!

Зрозуміло, що труднощі я не розпатякував, навпаки, замовчував: я повинен був підтримувати в Фомченка і Лужнова високий бойовий дух плюс повсякчасну готовність.

Що там сталося в Юлії, я не помітив, чи вдарила, підскочивши, поліняка, чи просто вимучилась, чи подумала про своє убоге життя, не знаю, тільки, випустивши раптом сокиру, вона заридала, до неї підбігла дівчинка, схопилася за подолок і теж зайшлася плачем.

Вони стояли вдвох і голосили, не соромлячись, певні, що їх ніхто не бачить, і я опустив бінокль — не треба і незручно, ніби підглядаєш.

Ще поза очі, не бачачи Юлії, я настроївся до неї вороже, неприязно, як до. німецької вівчарки, звичайної фріцівської підстилки, та, придивившись, змінився.

Дівчинка… Сирітка — нетямуще телятко. Мені навіть шкода стало її. Дурна дівка, сама собі життя, скалічила.

На вигляд вона здавалася мені з характером, вольовою і отак зламалася враз. А це ж іще тільки квіточки. Я подумав, як їй буде з маленькою тут, на хуторі, взимку. Коли все замете, і ні хліба, ні молока — картопля й самотність. Та ще страх.

Звичайно, по країні жили тяжко, самотиною мільйони наших чесних солдаток, але мені й цю безпутну дівку було жаль. Скоріше навіть не її, а дитину — що воно винне?

Свирида я вже розкусив. Жлоб, скотина безрога — в такого серед зими льоду не випросиш. Вони всі тут зажерливі власники, гади, хто кого замагає, той того поїдає, але горбаня цього я особливо незлюбив.

Та емоції емоціями, а мені треба бути об'єктивним. Не того я сюди приїхав, щоб когось жаліти чи ненавидіти.

Моє діло маленьке. Моє діло — взяти Павловського і тих, хто з ним, якщо, звичайно, вони тут з'являться. Причому старшого групи й радиста — живцем, — це як мінімум. Знати б ще, хто з них радист, а хто старший групи, — третього можна і не берегти. Функельшпіль, основне — функельшпіль!^[36]

Якщо з'являться — в тому ж то й загадка! За час спостереження мої сумніви аніскільки не зменшилися, — Чого Павловському приходити сюди — що він тут залишив?.. Пашині припущення основувалися на чистій ліриці. До речі, коли ми з Фомченком і Лужновим приїхали сюди, я спитав його, чи прокачав він об'єкт засідки з Ем Фе. Він не відповів, і я зрозумів, що ні, одноособове рішення.

За минулі дві доби ми ознайомились із способом життя Юлії та Свиридів, точніше висловлюючись, з їхнім добовим робочим циклом.

Тільки-но світало, Свиридова жінка і його мати вирушали в село, доїли там корову і, очевидно, підчищали, доглядали свою худобу. Через години півтори вони поверталися з відром молока і приводили коняку — навіть її про всяк випадок, щоб не відібрали, наскочивши, аківці чи німці, на ніч не зважувалися залишати на хуторі.

Свирид із самого досвітку порався по господарству, і Юлія біля своєї хатини теж поралася. Працювали всі троє Свиридів і Юлія із селянською жадібністю, майже без перепочинку до пізньої ночі. Увечері коняку відводили в село і знову приносили в дійниці надоєне молоко. Коли ж Свирида не було дома, його мати чи дружина підкидали Юлії щось із харчів, але в хаті в неї чи навіть поблизу зайвої хвилини не засиджувалися — боялися горбаня. І Юлія теж його боялася і, напевно, недолюблювала, скоріше навіть ненавиділа.

Отож дві доби стеження не дали нам нічого, крім ознайомлення із способом життя Юлії та сімейства Свиридів і вияснення стосунків між ними. Ніхто із сторонніх не з'являвся, нічого, щоб нас цікавило, не відбувалось, і сама Юлія з поля зору нікуди не відлучалась.

Інтуїція — велика річ, а чуття мені підказувало: даремно тут час гаємо. Я напевне відчував — пустушку тягнемо. Ясно, щоб не розмагнічувати Фомченка і Лужнова, я й оком не моргнув, навпаки, тримався весь час «бадьоро-весело» і на кожному кроці демонстрував абсолютну віру в перспективність та успіх нашої засідки. Я підтримував їх не лише морально, а й фізично: спати дозволяв довше, ніж собі, та й їжі підсовував побільше.

Коли стемніло, я ще раз обговорив з ними всі можливі випадки й сигнали взаємодії, ми спустилися з горища і знову влаштувалися в кущах з обох боків Юліїної хати. Ніч настала холодна, росяна, небо зазорілося ясно, як на півдні, і, оглядаючи Чумацький Шлях, я вирішив, якщо завтра приїде Паша, — він збирався сам привезти нам продукти, — висловлю йому, не криючись, те, що думаю, свої сумніви та заперечення і зажадаю, щоб він негайно доповів усе Ем Фе. Він доповість: дружба дружбою, а справа справою, і я не хлопчик — нехай і на мою думку зважають!

Фомченко прибув сюди чомусь без шинелі, і я накинув йому свою, стареньку, без погонів — Паша називав її «інвалідською». Дорого б я зараз дав за цю зношену старушенцію чи за будь-яку іншу! Поверх гімнастерки на мені була тільки плащ-накидка, а холод брав з кожною годиною зовсім не по-літньому, і вже до півночі я тремтів, як цуцик.

І враз я подумав, що ми тут можемо — ні за цапову душу! — марно просидіти до білих мух, і така нудьга схопила мене за душу, просто вити захотілося…

Ні, я не хлопчик і мовчати не буду. Навіть перед генералом!.. А Ем Фе при нагоді обов'язково запитаю: «Навіщо мене запроторили в оцю засідку — бліх задарма годувати?.. Чи геморой відрощувати?.. А на більше я що — нездатний?..»

Мовчати не стану, я йому відверто скажу: «Неякісно ви до мене ставитеся! Що я вам — троюрідний?! Це ж всього-на-всього тренування на бездіяльність, на посидючість! Навіщо вона мені?.. Це завдання для прикомандированих, для стажерів!..»

55. ПЕРЕГОВОРИ ПО «ВЧ»

Ніч закінчувалася, була без двадцяти хвилин п'ята, коли в кабінеті, де розмістилися Єгоров, Мохов і Поляков, укотре задзвонив телефон «ВЧ» і Єгоров узяв трубку.

— Генерал Єгоров? — залунав у сильній мембрані, що можна було чути і за кілька метрів від апарата, голос Колибанова.

— Я слухаю вас.

— Де ви знаходитесь?!

— Не розумію, — мимоволі усміхнувся Єгоров. — Ви дзвоните мені сюди й питаєте — де?.. У відділі контррозвідки авіакорпусу.

— Вони працюють у вас під носом!!! — збуджено закричав Колибанов; завжди незворушний, він задихався від хвилювання. — Ось… переді мною текст останнього перехоплення в справі «Німан»… Слухайте уважно!.. «Особистим спостереженням… на аеродромі в Ліді виявлено літаків… Іл-2— п'ятдесят три, Ла-5 — сорок вісім, Пе-2 — тридцять шість, Як-9— п'ятдесят один, Лі-2 — сім, По-2 — чотирнадцять…» Ви чуєте?! Вони працюють у вас під носом!!!

Єгоров налився кров'ю і, важко дихаючи, мовчав. Мохов, що сидів за метр від нього, пробурмотів: «Ще цього бракувало!» — і сумно похитав головою. Поляков, який щойно прилетів з Вільнюса, сидячи за приставним столиком, далі швидко писав, він не підводив голови, тільки часто зашморгав носом.

У чутливій мембрані апарата «ВЧ» голос Колибанова звучав так інтонаційно чітко, наче він говорив не з далекої Москви, а з сусідньої кімнати. І Єгоров уявляв собі його, невисокого, худорлявого, зі спокійним смаглявим обличчям, у генеральському кітелі з орденськими планками і в штанях навипуск. Витриманий і коректний, Колибанов ще ні разу не був такий різкий з Єгоровим, жодного разу не був такий збуджений, і Єгоров відчув, що справа тут не тільки в останньому перехопленні та стеженні за аеродромом, — це, напевно, не все..

Мохов допоміг Єгорову відкрити цигарницю і, тільки той узяв цигарку, запалив сірника.

— Генерал-полковник щойно дзвонив із Ставки, — після короткої мовчанки уже звичним спокійним тоном вів далі Колибанов. — Він виїздить і наказав, щоб ви чекали біля апарата його дзвінка.

— Слухаюсь, — глухо мовив Єгоров; вигляд у нього був досить пригнічений.

— Гадаю, передбачається серйозна розмова, а то й неприємності! Справою «Німан» займається сам… Ви мене розумієте?

— Так.

Колибанов повагався і несподівано сказав:

— Олексію Миколайовичу, я не буду доповідати про останнє перехоплення генерал-полковникові до його розмови з вами. Мабуть, так буде краще.

Єгоров став буряковий.

— Товаришу генерал, — не приймаючи запропонованого йому неофіційного тону, суворо мовив він. — Я не із нервово кволих і не потребую скидок! Перехоплення в справі, взятій на контроль Ставкою, ви повинні доповісти генерал-полковникові негайно!

— Ну дивіться, — примирливо сказав Колибанов. — Я думав насамперед про вас.

— Я це зрозумів! Дякую!

Єгоров поклав трубку, і буквально наступної миті телефон «ВЧ» задзвонив знову.

— Єгоров?.. ІІІо нового? — почувся в трубці голос начальника Головного управління контррозвідки.

— Результативного, товаришу генерал, на жаль, нічого. Ми робимо все можливе…

— Я буду у вас вдень. Яка ще допомога вам може бути терміново подана?

— Терміново?.. Оперативний склад контррозвідки і насамперед чистильники. Дуже бажані розпізнавачі! В першу чергу по Варшавській та Кенігсберзькій розвідшколах, особливо по радіовідділеннях.

— Обіцяю! У найближчі години на інших фронтах будуть зібрані і доставлені на аеродром Вільнюса й Ліди до трьохсот офіцерів контррозвідки… І не менше п'ятдесяти чистильників… Розпізнавачів багато не обіцяю, та всіх, кого зможемо невідкладно зібрати, негайно доставимо… Всі, хто прибуватиме, мають одразу включатись у дію, без найменшого прогаяння! Офіцерів контррозвідки використовуйте тільки як старших оперативно-пошукових груп змішаного складу.

— Ми так і робимо.

— До їхнього прибуття всі, хто залучається до складу цих оперативних груп, повинні бути зібрані у Вільнюсі й Ліді на аеродромах і ретельно проінструктовані.

— Слухаюсь.

— Чим ще вам можна допомогти?

— Дуже бажані рухливі пеленгаторні установки. Хоч би ще з десяток.

— Обіцяю! Яка готовність військової операції?

— Плюс дві з половиною.

— Не пізніше ранку зробіть — година, максимум півтори.

— Товаришу генерал, я мушу ще раз заявити: ми проти військової операції протягом ближчих двох діб. Ми наполягаємо…

— Не треба мені цього повторювати! — В голосі генерал-полковника почулося роздратування. — Я й сам не схильний її форсувати… Та обставини можуть змусити… Ваші міркування щодо «Німану» в даний момент? Що думає Поляков? Чи згоден з вами Мохов?

— У нас думка одна, і за останні три години вона не змінилася. Ми вважаємо, що візьмемо їх сьогодні або завтра.

— Завтра — відпадає! В нашому розпорядженні доба, і ні години більше!

— Тобто як відпадає? Це зменшує наші навіть обмежені гадані шанси вдвоє! Товаришу генерал-полковник, ми категорично заперечуємо!

— Термін установлював не я. Розумієте?

— Не можу! — після короткої паузи заявив Єгоров. — Навіть якщо ми візьмемо до вечора ядро: старшого групи і радиста, а Матильда, а Нотаріус? Тут не може бути дилеми — «хапати» чи «всі кінці»! Тут єдине вирішення: «всі кінці»! Віддавати завтрашню добу неможливо! Якщо це вказівка Ставки, то, вибачте, там можуть не цілком розуміти специфіку розшуку і деталей справи, але ж ми з вами професіонали! І я прошу… вважаю за необхідне негайно звернутися туди і пояснити…

— Кому пояснити, кому?!! — оглушливо загримів у трубці грубуватий голос генерал-полковника. — Заткніть їм пельку!!! Вибийте хоча б ядро групи, візьміть рацію! Сьогодні ж!!! «Усі кінці»!.. Не до жиру! Ви не уявляєте всієї серйозності ситуації!.. Це особистий наказ, розумієте, особистий! І категоричний! йдеться про долю операції стратегічного значення. Ніякі відстрочки неможливі! Якщо ми їх протягом доби не візьмемо, то завтра вас на цій посаді не буде і мене тут не буде! Ми повинні вжити всіх можливих і неможливих заходів, підкреслюю — неможливих! — і взяти їх сьогодні! Не пощастить — нічим не зможу допомогти: завтрашньої доби в нас не буде!..

— Зрозумів…

— Раніше за мене, очевидно, прибуде начальство… перші ступники з обох наркоматів. Забезпечте їх усім необхідним. Та часу з ними не гайте, а робіть спокійно свою справу! ніяких суперечок, ніяких заперечень! Хоч би що вам говорили — «Так, товаришу комісар!», «Добре, товаришу комісар!», «Слухаюсь, товаришу комісар!..» Але будь-які дії, з котрими не згодні ви чи Поляков, категорично забороняю!.. Від чийого б імені не тиснули б на вас!.. Полякову створіть оптимальні умови! І насамперед захистіть від непотрібних дискусій і різної говорильні з ким би там не було. Ви мене зрозуміли?

— Так точно!

— Що б там не робилося в прибалтійців, найбільше ми надіємося на вас! Передайте це Полякову… Ви обидва і ваші підлеглі повинні сьогодні показати, на що здатні… У мене все! Питання є?

— Нема.

— Я буду у вас не пізніше… чотирнадцятої години. Тримайте постійний контакт із Колибановим. І дійте якнайактивніше і якнайрішучіше! Все!

Єгоров поклав трубку і, ще осмислюючи і переживаючи щойно закінчену розмову, невидющими очима подивився на Мохова.

— Нервують, — з розумінням сказав той. — На них теж тиснуть…

— Нервувати — це привілей начальства, — піднявши голову від документа, мовив Поляков. — А ми повинні трудитися без нервів, без найменшого галасу!.. Головне зараз — не влаштовувати змагання емоцій!.. Головне для нас — працювати спокійно і з цілковитою певністю, що сьогодні, завтра… чи пізніше… але якщо ми не спіймаємо, ніхто за нас цього не зробить…

56. У СТАВЦІ ВГК

У Москві справді хвилювалися й нервували.

В щодобовому зведенні військової контррозвідки за 17 серпня, яке надійшло в Ставку вже за північ і займало тільки півтори сторінки, справі «Німан» було відведено дев'ять рядків: коротко сповіщалося, що в тилах 1-го Прибалтійського і 3-го Білоруського фронтів діє й активно розшукується сильна, кваліфікована резидентура противника.

В цьому не було нічого надзвичайного: Ставку належало інформувати про всі розвідгрупи противника, що становили значну загрозу, і навіть про окремих найнебезпечніших агентів.

Та оскільки йшлося про фронт, де менше ніж через місяць мала проводитися відповідальна стратегічна операція, Верховний Головнокомандуючий, читаючи зведення, зробив на берегах позначку синім олівцем, що означало водночас: «звернути увагу» і «доповісти докладніше».

Ця позначка послужила підставою, щоб узяти справу на контроль Ставки, а вдень Верховному була подана розгорнута довідка по справі «Німан», яка займала майже дві сторінки. Ознайомившись із нею вже вночі й виявивши, що дії розшукуваних ставлять під загрозу прихованість зосередження військ та ударного груповання в тилах 1-го Прибалтійського фронту й мова, таким чином, заходить про долю важливої стратегічної операції, Верховний вкрай був занепокоєний і збуджений.

Уже багато місяців він ні разу не був у такому поганому настрої, як у цей час.

Нечувано обманутий власною інтуїцією в червні сорок першого року, він надавав великого значення введенню противника в оману, особливо готуючи кампанії та великі операції.

У перші ж тижні війни в період неймовірного напруження, уривками знаходячи час, він спромігся уважно переглянути праці найвидатніших полководців та воєнних теоретиків, особливо цікавлячись проблемами прихованості та забезпечуваної нею раптовості. Ці питання він не раз аналізував, обговорював з вищим генералітетом.

Троякий результат раптовості можна було б сформулювати так:

Раптовість застає противника не підготовленим до удару: його війська і воєнні засоби розташовані не кращим чином для відбиття цього удару.

Раптовість змушує противника поспіхом виробляти новий план: противник втрачає ініціативу і повинен пристосовувати свої дії до дій нападаючого.

І, нарешті, досягнута раптовість підриває віру військ супротивної сторони в своє командування і віру командуючого та його штабу в самих себе.

Звідси виходило, що успіх кожної операції значною мірою залежить від таємності й обманних дій. Звідси витікало, що перемога, досягнута без раптовості, за рахунок кількісної переваги, не позначена полководським талантом і дається незрівнянно дорожче. Звідси витікало, що необхідно будь-якими зусиллями приховувати свої наміри, створювати загрозу одночасно в кількох місцях, змушуючи тим самим противника розосереджувати сили. Звідси витікало, що треба демонстративно готувати наступ в одному місці, а таємно в іншому, намагаючись в усіх випадках, захопити противника зненацька.

Із страшного уроку початку війни були зроблені негайні висновки, і вже з першого півріччя воєнних дій Червона Армія використовувала фактори прихованості й раптовості з не меншим умінням, ніж противник.

Так, під час наступу під Москвою потай були підтягнуті та у вирішальний час введені в бій свіжі резерви, зокрема дві нові армії, зосереджені на північ від столиці, що виявилось для німців цілковитою несподіванкою.

Успіх Сталінградської операції та битви на Курській дузі також був багато в чому зумовлений таємним зосередженням військ і надзвичайно складним комплексом заходів дезінформації, обману противника.

Оперативної раптовості вдалося досягти і в одній з найбільших за війну Білоруській операції. Правда, забезпечити цілковиту таємність концентрації в тилах чотирьох суміжних фронтів півторамільйонної армії, 6500 танків і самохідних установок, до 25 тисяч гармат та понад 6 тисяч літаків практично неможливо, і, як засвідчили полонені німецькі генерали, незадовго до початку наступу в розвідорганах і в штабах групи армій «Центр» запідозрили щось негаразд. Але думки розійшлися, а підозри залишилися підозрами. Зусилля радянських військ в збереженні таємності були такі значні, а продумана до дрібниць дезінформація, яка узгоджено проводилася на всіх дванадцяти фронтах, така досконала, що ці грандіозні приготування були прийняті противником лише за імітацію з метою обману. Генеральний штаб німецьких сухопутних сил і ставка Гітлера до останніх хвилин були певні, що влітку 1944 року основні удари Червоної Армії будуть нанесені не в Білорусії, а значно південніше — на Україні. І тут пощастило завести німців в оману щодо справжніх намірів радянського командування, внаслідок чоло було наголову розгромлено групу армій «Центр».

Верховний досить пишався вмінням обдурювати противника і в Тегерані охоче розповідав Рузвельтові й Черчіллю, як це робиться, на що останній схвально зауважив, що «правду доводиться оберігати шляхом неправди».

Тепер, навіть не дочитавши до кінця довідку про справу «Німан», Сталін оцінив, яку небезпеку становлять дії розшукуваних для підготовлюваного в Прибалтиці стратегічного удару.

Ставка й особисто Верховний приділяли Прибалтиці особливу увагу. На вересень планувалася стратегічна операція, внаслідок якої мала бути звільнена значна частина Естонії й Латвії з надзвичайно важливими портами, столицями союзних республік Талліном та Ригою, а німецьке угруповання «Північ», що налічувало в своєму складі понад сімсот тисяч солдатів, офіцерів та генералів, опинилось би відрізаним від решти сил противника, відрізаним від Німеччини, точніше, від Східної Пруссії, й наглухо блокованим у Курляндії, на Земландському півострові.

Правда, останнього дня липня механізовані частини 1-го Прибалтійського фронту невеликими силами вирвалися до Балтійського моря в районі Клапкалнс і перетяли всі сухопутні комунікації, які вели з Прибалтики в Східну Пруссію. Ініціативу й мужність військ за наказом Верховного відзначили бойовими нагородами, але командуванню фронту було рекомендовано при можливій спробі німців деблокувати оточене угруповання — відтягти війська з мінімальними втратами на лінію Ієлгава (Митава) — Добеле.

Річ у тому, що для підсилення і розширення вбитого клина в даний момент не було достатньо резервів; до того ж було б набагато заманливіше відрізати групу ворожих армій «Північ» значно далі на захід — при цьому у велетенському прибалтійському котлі опинилось би на десяток більше німецьких дивізій, а лінія зовнішнього фронту оточення пройшла б до гирла Німану кордоном із Східною Пруссією.

Таким був задум Верховного Головнокомандування. І хоч зараз, у середині серпня, наступали й мали підтримку в основному Українські фронти, в тилах 1-го Прибалтійського фронту, якому відводилася провідна роль у здійсненні планованої операції з дотриманням усіх застережних заходів, потроху зосереджувалися війська; причому минулої ночі в район на північ від Шауляя почали прибувати частини 5-ї гвардійської танкової армії — основної ударної сили майбутніх бойових дій у Прибалтиці.

Ознайомившись із довідкою в справі «Німан», Верховний розпорядився негайно викликати начальника Головного управління контррозвідки, а також наркомів держбезпеки і внутрішніх справ. Генералові армії, який уже не перший рік виконував обов'язки начальника Генерального штабу і саме цієї хвилини доповідав йому, він запропонував затриматися, цілком допускаючи, що, можливо, потрібні будуть радикальні зміни стратегічного плану чи відстрочка всієї майбутньої операції.

Потім він з'єднався по «ВЧ» з 1-м Прибалтійським фронтом. Командуючий, генерал армії Баграмян, цієї передсвітанкової пори був у військах; біля апарата виявився начальник штабу генерал-полковник Курасов, і Верховний наказав йому доповісти про заходи забезпечення таємності й маскування підготовлюваної операції, і зокрема при проведенні рокіровки.

Планом Генерального штабу визначався на початку вересня наступ трьох Прибалтійських фронтів у напрямках, що збігалися до Риги. Вважалось безсумнівним, що німці зроблять усе, аби втримати це одне з найбільших міст і портів, і стягнуть до нього значні сили. Отоді-то передбачалося й далі не послаблюючи натиску на ділянках 2-го і 3-го Прибалтійських фронтів, здійснити рідкісну за своїм задумом і масштабами рокадну рокіровку: потай і в стислі терміни перекинути основні сили 1-го Прибалтійського фронту з правого на лівий фланг і звідси з району. Шауляя несподівано для противника завдати масованого розсікаючого удару в напрямку Мемеля (Клайпеди) з виходом до моря на ділянці Мемель (Клайпеда) — Паланга, чому підготовлювану операцію й було названо в накресленнях Мемельською.

Із довідки Генштабу, що лежала перед ним на столі, Сталін знав, — для здійснення підготовки Мемельської операції треба зосередити в районі Шауляя і на північ від нього, як мінімум, чотири загальновійськові армії, одну танкову, а також кілька окремих з'єднань, велику кількість артилерії та інших засобів підсилення. Таким чином, у ході рокірування, що здійснювалося вздовж фронту на порівняно невеликій відстані від противника, треба було приховано й швидко перемістити на відстань від шістдесяти до двохсот сорока кілометрів майже 500 тисяч чоловік, понад дев'ять тисяч гармат і важких мінометів, майже півтори тисячі танків і самохідно-артилерійських установок. Поглянувши на ці цифри, Сталін ще раз подумав, що чим більший масштаб операції, тим важче зберегти її в таємниці й тим досконалішими мають бути заходи забезпечення її цілковитої таємності.

Несподіваний дзвінок і запитання Верховного не застали начальника штабу фронту зненацька. Курасов, відомий своєю вдумливістю та високою культурою мислення, відповідав спокійно, лаконічно і так до ладу й зі знанням, справи, ніби чекав цього дзвінка і заздалегідь спеціально підготувався. При всьому роздратуванні, яке відчував у ці хвилини Сталін, у нього не знайшлось ані найменшої зачіпки висловити своє невдоволення.

Курасов доповів:

Перекидання частин і з'єднань, їхнє зосередження в нових районах, зайняття висхідних рубежів проводитимуться лише нічної пори при найсуворішому маскуванні й дисципліні. Всі ліси як маскувальні ємкості розподіляються між дивізіями та полками. Хвости військових колон, що не встигли до світанку повністю вийти у визначені їм райони переднівку, «відрубуватимуться» і переховуватимуться в інших лісових масивах із дотриманням усіх необхідних пересторог.

Маршрути просування військ і техніки забезпечуються надійною комендантською службою і на всю довжину з обох боків обрамляються цілодобовими парними дозорами, так званими «патрулями пильнбсті». Сліди гусеничних і колісних машин на дорогах до ранку замітатимуться волокушами.

Таємність перегрупування забезпечується також чималою кількістю маршрутів для руху військ (понад двадцять п'ять) і нашою перевагою в повітрі.

Над місцями вивантаження й пересування танків та самохідних установок — щоб заглушити гул моторів — у всіх випадках баражуватимуть спеціально виділені літаки. З районів зосередження механізованих частин — ударної рухливої групи фронту — відселяється все цивільне населення.

«Танкова техніка розсипом!..»^[37] — згадував Сталін, коли Курасов сказав про баражування над місцями вивантаження та пересування танків і самоходок. Тримаючи телефонну трубку лівою рукою і слухаючи, він безпомилково знайшов і витягнув із купи папок на краю стола одну з написом на обкладинці: «Особливо важливі перевезення. Літерні ешелони серії «К». Поклав перед собою, розкрив і став переглядати документи останніх трьох діб.

Так і є. Вчора за розпорядженням Генштабу почалося масоване відвантаження із заводів 530 танків та 280 самохідних артилерійських установок 1-му Прибалтійському фронтові, і насамперед на поповнення 5-ї гвардійської танкової армії, яка втратила сотні машин у важких боях попередніх двох місяців.

Тим часом Курасов доповідав далі:

З метою дезінформації противника на чималій відстані (понад сотню кілометрів від справжнього операційного напрямку) в армійському тилу імітується концентрація восьми-дев'яти стрілецьких дивізій, великої кількості танків та артилерії. Точно такі самі обманні заходи здійснюватимуться в смузі сусіднього фронту.

В лісах цих обох несправжніх районів зосередження споруджується до тисячі макетів танків і до чотирьохсот макетів літаків, створюються фальшиві аеродроми. В міру виготовлення частина макетів за допомогою системи тросів, лебідок та коловоротів запускатиметься в рух удень, в години польотів розвідувальної авіації противника; в цей же час звуко-установки великої потужності відтворюватимуть шум моторів. Видимість і правдоподібність усіх фальшивих об'єктів систематично перевірятиметься контрольним спостереженням і фотографуванням із повітря.

В ці ж фальшиві райони поступово, партіями будуть направлені понад двісті армійських радіостанцій, які мають імітувати поточний тактичний радіообмін частин і з'єднань, нібито перекинутих сюди з інших ділянок фронту. Водночас у місцях інтенсивного зосередження до останньої години перед наступом дотримуватиметься відносна радіомовчанка: всі передавачі частин, що прибувають сюди, заздалегідь опечатуються.

В населені пункти фальшивих районів зосередження за тиждень перед наступом будуть послані нібито квартир'єри, які інсценуватимуть розподіл домівок для розміщення частин і штабів: на більшості будівель і на воротах, як це завжди заведено, буде зроблено шифровану розмітку крейдою, а господарям запропонують підготувати приміщення для постою. Також за тиждень до наступу спеціально підібрані офіцери й жінки-військовослужбовці за одним узгодженим планом займуться поширенням між місцевим населенням фальшивих чуток про зосередження військ та майбутні операції.

Інші елементи оперативного маскування: у військах провадяться роботи на вдосконалення оборони та приготування її до умов зими. Армійські й дивізійні газети в районах визначеного зосередження публікують матеріали тільки на оборонну тематику. Вся усна агітація націлена на міцне утримування зайнятих позицій.

Суто охоронні заходи: в оперативних тилах фронту посилена перевірно-перепускна та караульна служба; райони розташування військових частин попередньо оточуються й прочісуються; залізничні станції і населені пункти цілодобово патрулюються; всі підозрілі затримуються до вияснення особи.

Щодо політико-виховних заходів, то з усім особовим складом щотижня проводяться бесіди про підступні методи ворожої розвідки і про необхідність найвищої пильності. Спілкування військовослужбовців з місцевим населенням скорочено до мінімуму. Вся приватна кореспонденція з районів зосередження буде затримана відправкою до моменту початку наступу.

На закінчення Курасов, безперечно відчувши стурбованість Верховного, запевнив, що задум майбутньої операції відомий у фронті, крім нього, лише двом особам — командуючому та першому членові Військової Ради, — і впевнено сказав:

— Заходи оперативного маскування такі ретельні й всеосяжні, що німці зможуть побачити тільки те, що ми їм захочемо показати.

Певний час Сталін все ще мовчав.

Ані Курасов, ані командуючий фронтом нічого не знали про групу «Німан», так само як не знало про неї і. командування сусіднього 3-го Білоруського фронту, де рація виходила в ефір. І до армійських генералів не могло бути претензій: боротьба із шпигунством не їхній прямий обов'язок. Але військова контррозвідка і територіальні органи — вони за це повинні відповідати зі всією суворістю!..

Верховний не міг не відзначити тямущості Курасова, який відповідав без ніякої підготовки і ніби й нічого не випустив.

Оцінив він і те, що начальник штабу фронту жодного разу не згадав Риги й Мемеля — міст, які визначають напрямок основних ударів, і словом не обмовився і про те, де саме будуть райони зосередження. Верховний з недовірою ставився навіть до високочастотного зв'язку, хоч неодноразово отримував усні й письмові запевнення відповідальних фахівців, що підслухати чи перехопити розмову по «ВЧ» неможливо.

Сталіну було відомо і те, чого також не знали ні начальник штабу, ні командуючий фронтом: прихованість і раптовість стратегічної операції, призначеної на вересень, забезпечувалась по лінії контррозвідки та органів держбезпеки злагодженою радіогрою, яка проводилась не тільки в Прибалтиці, а й у Білорусії і на Україні.

Доповідь Курасова його аніскільки не заспокоїла, і настрій у нього нітрохи не покращився. «На папері все врахували, та про яри позабували, а по них ходити треба!» — роздратовано подумки сказав він сам собі й, сухо попрощавшись, поклав трубку.

Танкова техніка розсипом особливо стурбувала Верховного. Коли в кожній частині було командування і представник контррозвідки, який однаково відповідав за прихованість і секретність при передислокації, був особовий склад — сотні рядових, сержантів та офіцерів, що могли негайно здійснити будь-які необхідні дії з маскування, то в ешелонах була тільки супроводжувальна охорона — і все! З досвіду трьох воєнних років Сталін знав, що танкова техніка розсипом передусім вразлива і її найлегше виявляє агентура і повітряна розвідка противника на станціях вивантаження ще до прибуття на вихідні вичікувальні позиції. А концентрація танків у будь-якому районі, як відомо, найхарактерніша й безсумнівна ознака наступу, що готується на цій ділянці чи напрямку…

Він уявив собі літерні ешелони, які вийшли з Челябінська, Свердловська і Горького чи ті, що завантажуються на заводах. Літерні ешелони серії «К», які підлягали особливому контролю відділу оперативних перевезень Генерального штабу, їм даватимуть «зелену вулицю» від Уралу і до Прибалтики, гнатимуть без зупинок, «на прохід» навіть через великі станції, а на вузлових для них повинні тримати напоготові дід парою найкращі, найпотужніші локомотиви. Кінцеві пункти призначення цих ешелонів не належало знати навіть військовим комендантам і начальникам пересування військ на дорогах, не кажучи вже про супроводжуючих. Навіщо ж усе це? Навіщо всі ці застережні заходи?.. Невже для того, щоб якийсь Кравцов чи. Матильда одразу ж сповістили німцям про їхнє прибуття у визначене місце, розкривши тим самим відомі в Ставці й нафронті тільки ліченим особам, тільки двом маршалам, п'яти генералам і йому, Верховному Головнокомандуючому, задуми? «Затримати!..»

Затримати, спинити ешелони можна, звичайно, легко… а війну ж не зупиниш!.. Що ж, які конкретні заходи треба негайно вжити?

Накреслені й підготовлювані, ретельно продумані зусилля багатьох тисяч людей на забезпечення прихованості й раптовості легко могли бути зведені нанівець. Із звичним відчуттям своєї переваги над оточуючими він подумав, що перший зрозумів і, напевно, єдиний цієї хвилини до кінця усвідомив, яку загрозу становили дії групи «Німан» для майбутньої операції.

Викликані екстрено начальник військової контррозвідки і наркоми внутрішніх справ і держбезпеки приїхали майже водночас. Після того як доповіли про них, вони зайшли всі три, неголосно, шанобливо привіталися, Сталін відповів їм ледь помітним кивком, не запропонував пройти, і вони так і стояли при вході за кілька кроків від дверей просторого кабінету, насторожені, зовсім не уявляючи, навіщо вони так терміново були потрібні й не чекаючи від цього виклику для себе нічого доброго.

Залишений Верховним після доповіді генерал армії, який виконував обов'язки начальника Генерального штабу, працював, сидячи зі своїми картами й документами посеред довгого, засланого темно-зеленим сукном стола для засідань. Сталін в голубувато-сірому маршальському мундирі, заклавши руки за спину і нечутно ступаючи червоною килимовою доріжкою, ходив швидше, ніж звичайно, що було в нього ознакою сильного невдоволення й роздратованості.

Поки він віддалявся в другий кінець кабінету, де був завалений паперами, книгами і папками його особистий письмовий стіл з кількома телефонними апаратами на приставній етажерці, троє, що стояли біля входу, тримали поглядом його ледь сутулу старечу спину й сивувату нахилену потилицю. Коли ж, досягнувши там, у глибині, протилежної стіни, обшитої на зріст людини панеллю із світлого дуба, він повертався і прямував назад, вони дивилися йому в обличчя, але очей не було видно, — як і завжди, ходячи в задумі, Сталін не підводив голови.

До всіх трьох викликаних Верховний ставився з довір'ям і прихильністю, і всі троє добре знали, яка хистка і непостійна ця прихильність.

Повертаючись, Сталін подивився на ріжок довгого столу, де на зеленому сукні біліла довідка в справі «Німан», і нервово поворушив шиєю. Стоячий комір мундира, не твердий, як в інших маршалів, а спеціально зроблений м'яким, цієї хвилини заважав, дратував його.

Військову форму він одягав уже друге півріччя, з Тегеранської конференції, та ніяк не міг до неї звикнути. Котрий уже раз із теплотою і жалем згадував він легкий сірий френч з відкладним коміром, штани, заправлені в шеврові кавказькі чобітки — своє незмінне вбрання, відоме, напевне, всьому людству. І подума'в, як важко в його немолодому шістдесятип'яти-річному віці змінювати міцно усталений майже за півстоліття порядок. Мундир був набагато важчий і заважав йому, особливо в часи поганого настрою.

Він не терпів прикрас в одязі, не носив нагород, як не носили їх ті, хто оточував його, за винятком військових; навіть легкі золоті погони, які все-таки ледь-ледь відчувалися на плечах, і маршальські штани з червоними лампасами дратували його. Не міг він звикнути і до майстерно пошитих шеврових черевиків, які озувались до мундира, він, сміючись, називав їх по-дореволюційному — штиблетами.

Ні разу не глянувши на тих, що стояли біля дверей, він не сумнівався, що вони не— спускають з нього очей, як не сумнівався і в тому, що вони нетерпляче і з побоюванням, якщо навіть не з острахом, чекають, коли він заговорить.

Їхня тривога чи навіть страх здавалися йому закономірними, природними і, більш того, корисними для справи, оскільки він був певен, що керівника, як між іншим і кожного начальника, підлеглі мусять не лише поважати, а й боятися: тоді старанніше, швидше і ретельніше — теж не без підстав він вважав — виконуються будь-які розпорядження.

Хвилин за п'ять до приходу викликаних Сталінові згадався його, що став історичним, ще довоєнний вислів: щоб виграти бій під час війни, можуть бути потрібні сотні тисяч червоноармійців; а щоб провалити цей виграш на фронті, досить підривних дій лише кількох шпигунів.

Отже, небезпеку такої ситуації він завбачав і передрікав ще до війни. Скільки разів він закликав до обережності й вимагав від усіх пильності, а необхідних висновків так і не зробили!.. А якщо й зробили, то не втілили їх у життя.

До появи в кабінеті наркомів і начальника військової контррозвідки Верховний уже подолав у собі спалах гніву, що охопив його при думці про це довоєнне попередження, і, ходячи кабінетом, розмірковував про майбутні бойові дії в Прибалтиці.

Веліти, щоб доповідали в справі «Німан», було не варто, і не тому, що він уже ознайомився із довідкою і тримав усе в своїй чудовій пам'яті. Послухати виконавців — виходить, що відбувається необхідний позитивний процес, вживається все можливе, а наслідку поки що немає, бо на те є об'єктивні причини і обставини. При цьому сиплють спеціальною термінологією, а розвідка і контррозвідка — це досить специфічний сплав науки й мистецтва, складнюще поєднання, на всіх тонкощах якого вільно розуміються тільки досвідчені кваліфіковані професіонали. І якщо у воєнних, приміром, питаннях Верховний легко вникав і в окремі деталі, то тут вважав доцільним обмежуватися постановкою основних загальних завдань і цілей. З почуттям гострого сорому і невдоволення самим собою він згадував, як не оцінив спочатку всієї могутності радіогри і як ще кілька разів «плавав», потрапляючи в незручне становище. Такого Сталін не прощав не тільки іншим, але й самому собі. Водночас він аніскільки не сумнівався, що будь-яку проблему в цілому він схоплює швидше і розуміє значно глибше, ніж який завгодно відповідальний виконавець.

— Чому справа називається «Німан»? — несподівано зупиняючись перед трьома, що стояли біля дверей, своїм глухуватим голосом з вираженою грузинською вимовою спитав Верховний.

При цьому він підвів голову і пронизливим поглядом невеликих, чіпких, з жовтими білками очей, уже зачеплених первинною глаукомою, подивився в зіниці начальникові контррозвідки.

І обидва наркоми враз відчули полегшення: справа стосувалася в першу чергу військової контррозвідки, а не їхніх відомств.

— Назва умовна, товаришу Сталін, — відповів начальник Головного Управління контррозвідки, ще порівняно молодий генерал-полковник, улюбленець Верховного, висунутий за його ініціативою на цей високий, відповідальний пост. Дужий, світловолосий, з відкритим, трохи простуватим, дуже російським обличчям, він стояв прямо перед Сталіним і сміливо дивився йому в очі.

— Умовна?.. — недовірливо перепитав Верховний. — Вона що, пов'язана із річкою Німан?

— Ні, — трохи повагавшись, мовив генерал-полковник і тієї ж миті згадав і зміркував, що розшукувана рація якось пеленгувалася в районі Стовпців недалеко від верхів'я Німану і, видно, звідси виникла назва справи. Однак запізнілий здогад не висловив, виправлятися не треба було: Верховний не терпів, коли підлеглі не знали точно чи не пам'ятали чогось, що стосувалося їхньої безпосередньої діяльності.

— Ви що ж, виходить, назви зі стелі берете? — ніби дивуючись, суворо спитав Сталін, можливо інтуїтивно вловивши деяку невпевненість у відповіді чи на обличчі генерала.

— Це всього-на-всього кодова назва, — твердо сказав начальник контррозвідки, — і для справи, для розшуку не має значення, «Німан» вона, «Дон» чи, скажімо, «Вісла».

— А Матильда — це що, жінка? — після короткої мовчанки поцікавився Сталін.

— Матильда?.. Це агентурна кличка.

— Робоче ім'я, — з розумінням мовив Верховний, і, ніби з'ясувавши для себе, відвів очі, й, повертаючись, м'якими, неквапливими кроками ступив ліворуч. — Що ж, непогано вони працюють.

Через кілька секунд він уже йшов у протилежний кінець кабінету, і всі троє тримали поглядами його невелику ставну постать, вірніше — нешироку спину і сивувату потилицю. Біля самої панелі він обернувся і, мовчки пройшовши до середини кабінету, неголосно вів далі:

— Ви усвідомлюєте, що йдеться про долю надзвичайно важливої стратегічної операції, про долю понад півмільйонного угруповання німців у Прибалтиці?

— Так, усвідомлюю, — відповів начальник контррозвідки. Сталін, підійшовши, спинився перед ним і суворим пильним поглядом подивився йому в очі.

— Ви розумієте, що в умовах підготовки і проведення стратегічної операції будь-яке витікання таємної інформації, будь-які розвідувальні канали противника повинні перекриватися негайно?

— Так, розумію.

Сталін ступив кілька кроків, віддаляючись, і несподівано обернувся.

— Скільки їх усього? — показуючи на ріг столу, де лежала довідка в справі «Німан», спитав він.

— Про чисельність усієї резидентури важко сказати напевно, — дивлячись йому в очі, мовив начальник контррозвідки, — ядро групи приблизно три чи чотири чоловіка.

Цієї хвилини Сталіну знову спало на думку його далекоглядне історичне застереження, що підривних дій лише кількох шпигунів цілком досить, щоб програти найкрупнішу битву.

І ще йому пригадався тепер другий мудрий вислів, який він не раз повторював оточуючим: зі всіх можливих економій найдорожче коштує і найнебезпечніша для держави — це економія на боротьбі із шпигунством. Невже все-таки економлять?.. Чи недооцінюють небезпеки?..

Зусиллям волі стримуючи гнів, він відвернувся й підійшов до того місця посеред кабінету, де по той бік довгого столу сидів начальник Генштабу. Зупинився і, подивившись на нього, ніби міркуючи вголос, роздумливо сказав:

— Стільки у нас органів, а трьох чоловік упіймати не можуть. У чому ж справа?

Це «У чому ж справа?» для тих, хто стояв біля порога, прозвучало зловісно. В цьому запитанні двом із них принаймні почулося: «Не можуть упіймати чи не хочуть?»

А генерал, що сидів над картами, підвів голову і з розумінням глянув на Верховного. Його погляд, очевидно, мав сказати: «Ви, як завжди, праві, товаришу Сталін. Ми змушуємо відступати багатомільйонну армію німців, а тут не можуть упіймати трьох чоловік. Я цілком поділяю Ваше невдоволення і подив. Але це питання не моєї компетенції, на жаль, я нічим не можу допомогти і, з Вашого дозволу, краще займуся своєю безпосередньою справою».

І Верховний, ніби прочитавши все, що повинен був виразити погляд начальника Генерального штабу, знову закрокував кабінетом.

Масивні двері безшумно одчинились, і, зайшовши, особистий секретар Сталіна тихо, байдуже доповів:

— Маршал Рокоссовський…

Верховний не обернувся і ніяк не прореагував на це повідомлення, і секретар, видно сприйнявши мовчанку за знак згоди, так само безшумно, як і з'явився, вийшов із кабінету.

— Майже місяць у вас під носом безкарно орудує найнебезпечніший ворог, — віддаляючись від тих, що стояли біля порога, говорив Верховний. — Природно спитати, діє наша контррозвідка чи вона бездіяльна?! Що це — повільність через нерозторопність чи злочинна халатність?.. І в кожному разі — безвідповідальність!..

Звинувачення, висловлені Верховним, були, по суті, несправедливі: військова контррозвідка із самого початку робила все необхідне. Але виправдовуватися, а тим більше заперечувати було не слід, і за спиною Сталіна, в другому кінці кабінету, приголомшено мовчали.

Блідий від обурення, він повернувся, побачив телефон «ВЧ» на спеціальній приставній етажерці біля свого письмового столу, і одразу думки про повсталу Варшаву і про польське питання, чи не найскладніше між іншими, з'явилися у нього в голові. Підійшовши до столу, він підняв трубку, одразу ж почув у сильній мембрані звідти, з Польщі, голос командуючого 1-м Білоруським фронтом Рокоссовського і відчув, що говорити з ним цієї хвилини по-доброму, без невдоволеності й роздратування не зможе, просто несила. А Рокоссовський, який блискуче проявив себе в Білоруській Операції і отримав у ході її недавно, протягом місяця, за його, Сталіна, ініціативою звання Маршала й Героя, аніскільки не заслуговував зараз такого ставлення, і, подержавши трубку кілька секунд у руці, Верховний опустив її на апарат. І знову рушив кабінетом.

— Територіальні органи беруть участь у розшуку? — наблизившись до тих, що стояли біля дверей, і переводячи погляд з начальника контррозвідки на обох наркомів і назад, спитав він.

Органи внутрішніх справ і державної безпеки були тільки орієнтовані і брали участь у розшуку лише остільки-оскільки, та й можливостей для цього у них в оперативних тилах фронтів, де діяла група «Німан», було незрівнянно менше, ніж у військової контррозвідки. Але Верховний терпіти не міг багатослів'я і не схотів би в такій ситуації вислуховувати детальні пояснення, а підводити своїх впливових колег начальник контррозвідки зовсім не бажав.

— Так… Беруть, — тому сказав він, хоч ця ствердна відповідь, безперечно, ускладнювала його і так нелегке становище.

— Допомога армії вам потрібна?

— Генеральний штаб уже віддав директиву військам. — Начальник контррозвідки дозволив собі відвести очі: поглядом показав на генерала армії; при словах «Генеральний штаб» той підняв голову від документів.

— Вибачте, товаришу Сталін, — сказав він за спиною Верховного, і Сталін, виказуючи свою повагу й прихильність до цього чоловіка, відразу ж повернувся до нього обличчям. — Якщо йдеться про Перший Прибалтійський і Третій Білоруський фронти, то командуючим ще минулої ночі запропоновано всіляко допомагати органам контррозвідки людьми і технікою.

Заклавши руки за спину, Сталін уже йшов назад по кабінету. Не доходячи до того місця, де за довгим столом сидів генерал армії, він, ніби питаючи самого себе, невдоволено мовив:

— Що ж виходить?.. Усі беруть участь і допомагають, всі начебто діють, а надзвичайно небезпечні шпигуни цілий місяць розгулюють у тилах фронту!.. Безвідповідальність! — враз роздратовуючись, вигукнув він. — Ми цього не терпітимемо!

Виправдовуватися було не слід, та начальник контррозвідки не стримався:

— Товаришу Сталін, повірте, робиться все можливе.

— Не певен! — Спинившись, Верховний швидко обернувся, не одриваючи, однак, погляду від килимової доріжки. — І потім, що означає — робиться?.. Нас не цікавить сам процес розшуку, нам потрібен результат!.. Зауважу також: ми вас не обмежуємо, — робіть і неможливе!..

Помовчавши кілька секунд, він з неприязню подивився на тих, що стояли під дверима, і суворо спитав:

— Скільки часу вам треба, щоб покінчити з ними?

І пішов далі, в глиб кабінету.

Запала напружена тиша. Начальник контррозвідки глянув на своїх колег, ті, в свою чергу, — на нього.

— Я питаю, скільки часу вам треба, щоб покінчити з ними?! — повертаючись біля протилежної стіни й підвищивши голос, нетерпляче повторив Верховний. — Мінімально!.. Вони повинні бути знешкоджені до зосередження в тилах фронту танкових і механізованих частин, які туди вже починають прибувати!

— Мінімально?.. Добу, товаришу Сталін, — після короткої паузи відповів нарком внутрішніх справ.

Між трьома викликаними він був найавторитетніший для Верховного, причому не ніс прямої відповідальності за справу «Німан». Він розумів, що Сталіна ще більше влаштував би термін коротший, наприклад «кілька годин». Та «кілька годин» були б нереальним терміном, а Верховний терпіти не міг нічого нереального.

«Доба» здавалась наркомові оптимальною відповіддю, але сказавши цей термін, він напружено, не без остраху чекав реакції Верховного, знаючи, що вона, як і повороти в мисленні Сталіна, часто виявлялася досить несподіваною. Так сталося і за цим разом.

— Майже місяць не могли зловити, а тепер за добу зловите… — з уїдливою посмішкою і ніби сам дивуючись, кинув Сталін. — Ну, ну…

І не будучи професіоналом, як троє викликаних, він розумів, наскільки малореальний названий термін: з не меншою вірогідністю, що розшукуваних зловлять за найближчу добу, їх могли не спіймати і через тижні. Проте малореальна «доба» Верховного цілком улаштовувала; цей термін відповідав інтересам справи, інтересам успішної підготовки надзвичайно важливої стратегічної операції, і тому всі інші міркування були другорядними.

Він повернувся з далекого кінця кабінету і, спинившись перед начальником військової контррозвідки і дивлячись йому в очі суворим, важким, пронизливим поглядом, тим самим поглядом, від якого вкривалися потом, ціпеніли, втрачали мову навіть бувалі в бувальцях маршали й генерали, котрі зневажали смерть, холодно спитав:

— Ви все зрозуміли?

— Так точно…

— Подивіться і запам'ятайте… — Сталін повів очима в бік великого настінного годинника. — Ви маєте добу… Якщо в цей термін з ними не буде покінчено, — він показав рукою на покритий зеленим сукном ріг довгого столу, де лежала довідка в справі «Німан», — якщо протягом доби не припиниться витікання особливо таємних даних… усі винні — разом з вами! — будуть заслужено покарані!

Він перевів свій вражаючий погляд на обох наркомів — мовляв, вас це також стосується! їхні пригнічені обличчя і навіть постаті виражали винуватість і максимальну відданість. Вони знали, що «будуть заслужено покарані» в устах Верховного означало не лише усунення з посад… Правда, іноді ці слова виявлялися всього лише погрозою, але хто міг наперед точно вгадати, чим вони виявляться в даному конкретному випадку?

Тим часом Сталін, уже не бачачи наркомів, знову знизу вгору, прямо дивився в зіниці начальникові контррозвідки.

— Вам буде надана всіляка потрібна допомога, але особиста відповідальність за вами!.. Ідіть.

Це «ідіть» та попередження про особисту відповідальність стосувалося безпосередньо начальника військової контррозвідки, але і обидва наркоми слідом за ним поквапливо вийшли з кабінету. Вони добре знали, що Верховний любить, щоб усі його розпорядження, вказівки і навіть поради втілювалися в життя одразу ж, виконувалися без найменшого зволікання. А втім, інший спосіб дій і не допускався.

57. ЛИСТИ СЕРПНЯ 1944 РОКУ

«Дорога матусю!

Вибач, що не писав цілий місяць, — зовсім не було часу. Зате ось тепер надолужу.

Ми пройшли далеко на захід і зараз на території колишньої Польщі. Отак я потрапив за кордон.

Населення тут — поляки й білоруси, але всі вони так звані «західники», люди затуркані, відсталі, не по-нашому однобокі. За місяць у жодному селі не зустріли людини, яка б закінчила більше трьох класів. Наш російський народ далеко культурніший.

А зовні: одягаються в основному краще за нас. В хатах обставлено по-міському, замість лавок — стільці. Дівчата форсять у шовкових сукнях до колін і в квітчастих із добротної матерії блузках. Чоловіки, навіть селяни, ходять у шевйотових костюмах, у сорочках з відкладним коміром і в «гапках», що по-польськи означає кашкет. На грудях обов'язково хрестик, біля кожного села — величезне розп'яття Ісуса Христа, а в хатах — блохи, блощиці, таргани. Намагаємося там не ночувати.

Нерівність. Один будинок — двоповерхова кам'яна вілла із заскленими терасами, м'якими меблями, килимами, паркетом і картинами в позолочених рамах. І тут же поряд — злиденні хатки, вибита земляна долівка, низька стеля, заснована павутинням, голі стіни. В дерев'яних ночвах — колисці — брудне, чахле дитя. Повно мух, не кажучи вже про інших комах.

Люди тут в основному скупердяї, як і всі, напевно, власники. На все одна відповідь: «От коли б ви приїхали на три дні раніше — ми б вас пригостили!» Найпоширеніше слівце — «кепсько», що означає «погано».

Ліси тут гарні, густі, так звані пущі, багато пташини. А поля цікаві — вузенькими смужками, мабуть, як у нас до революції. В садках повно яблук і груш, та з'їсти просто немає часу, — та й просити не хочеться.

Середина серпня, а спека наче в липні. Тут не буває морозів, як у нас. Кажуть, узимку теж моква. Так що і люди, і природа, і клімат своєрідні, але якісь чужі. В нас краще. Ви навіть собі не уявляєте, як хочеться чогось нашого, московського, довоєнного: гречаної каші з маслом, чи окрошки з квасом, чи морозива «ескімо». Не вистачає навіть трамвайних перепалок.

У новій частині я трохи освоївся, і настрій став кращим. Правда, спати випадає дуже мало і підлеглих поменшало, отож доводиться багато бігати самому. Зате люди мене оточують чудові, а наш командир взагалі людина незвичайна.

Даремно ти, мамо, хвилюєшся. Почуваю себе я пречудово, про поранення й контузію згадую, тільки коли отримую твої листи.

Добре було б, якби прислали пару книжок чи якісь журнали. Випадає вільна хвилина, а почитати абсолютно нічого. Вітання всім. Бувайте здорові. Цілую тебе й бабуню. Напрямок нашого руху — Східна Пруссія!

Ваш Андрій.

Якщо ціла коробочка з леденцями, про яку ти раніше писала, теж пришли».

***

«Дорогий синочку, Андрієчку!

Пишемо тобі з бабунею щотижня і як камінчики в море кидаємо — ні чутки, ні гадки. Чому ти мовчиш, чом так рідко відповідаєш? Коли ти матимеш своїх дітей, то зрозумієш, що це просто жорстоко.

Щовечора позначаємо на карті просування наших військ і намагаємося вгадати, де ти зараз.

Вп'яте, напевно, просимо тебе написати про своє здоров'я. Як, синку, почуваєш себе? Чи не мучать тебе головні болі, чи менше тепер заїкаєшся, як поранена нога?

Чи годують вас регулярно? Ганна Петрівна сказала, що, коли йде наступ, кухні відстають і бійцям живеться скрутно. Чи так це? Може, треба скоренько зібрати тобі посилочку з продуктами? У нас зараз досить овочів, і ми цілком можемо обійтися без того, що одержуємо на карточки. Напиши обов'язково, не соромся.

Затемнення ще не зняли, але настрій в усіх піднесений: адже ви вийшли за кордон, до Німеччини — рукою подати.

В Москві щодня салюти, днями було три, а якось ще раніше — аж п'ять.

І поряд горе… Вчора зустріла коло Білоруського вокзалу Машу Терехову, стояли з нею на площі й плакали. У вашому класі ще дві похоронні: під Севастополем загинув Серьожа Кузнецов, а в Білорусії вбили Мілочку Паніну.

Серьожу я знала мало, а Мілочку пам'ятаю ще першокласницею, коли вона скаржилася мені, що ти смикаєш її за кіски і взагалі кривдиш. Я ще тоді пожартувала, що ти не байдужий до неї, і попросила вас розсадити. А коли тебе пересадили, ти дуже засмутився, і я зрозуміла, що мій жарт небезпідставний. Виявляється, вона була на одному з тобою фронті. Це дев'ята смерть у вашому класі — бідолашні діти, нещасні матері!

Бабуня вив'язала тобі довгі теплі шкарпетки спеціально на поранену ніжку. І от клопіт — зима на носі, а не знаємо, як переслати, боїмося, загубляться. Якщо буде від вас яка-небудь оказія, може, хтось поїде в Москву чи через Москву, обов'язково дай нашу адресу, щоб зайшли і взяли. Заодно можна послати і продуктів. З оказією надійніше.

Синочку дорогий, Андрієчку! Дуже тебе прошу: не бравуй без потреби. Пам'ятай, що ти у нас із бабунею залишився один, більше нікого в нас нема… Бережи себе. І частіше пиши.

Цілую. Мама».

***

«Шановна Катерино Іванівно! Вашого листа одержав.

Ваш син, гвардії лейтенант Блінов Андрій Степанович, справді з червня ц. р. проходить службу в довіреній мені частині. Повідомляю, що під час медичного огляду 30 травня ц. р. лікарською комісією військгоспіталю № 1135, де перед тим він був на лікуванні від поранення й контузії, Ваш син визнаний придатним до стройової служби без ніяких обмежень.

Я співчуваю Вашому горю і з розумінням ставлюся до Вашого прохання. На жаль, в умовах діючої армії створення Вашому синові «бережливого режиму для збереження його життя», як Ви просите в своєму листі, не завжди буває можливим.

Про Ваш лист, адресований мені як командирові частини, ні Ваш син, ні люди, що оточують його, зрозуміло, нічого знати не будуть.

Надіслані Вами копії трьох повідомлень про загибель на фронті Вашого чоловіка, доньки й брата повертаю.

З повагою

Командир в/ч польова пошта 19360

Єгоров».

58. ТАМАНЦЕВ

Світало, коли я вловив якийсь рух у хаті, далі почувся тонкий скрип дверей, що вже став знайомим, і в ріденькій сизуватій імлі я побачив Юлію Антонюк.

Інтуїція — велика справа: я промерз за ніч до кишок, до болю в усіх м'язах і якоїсь кволості, та, побачивши Юлію, враз збадьорився і відчув себе в бойовій готовності для сутички — повним сили й енергії.

Вона була в нічній ситцевій сорочці до колін, з розпущеними косами, боса. Стоячи на глиняному східці ганку, вона якийсь час прислухалася, потім пішла кругом хати, вдивляючись в світанковий туман, ніби когось виглядала, ждала. Зазирнула до стодоли і знову рушила через подвір'я, нишпорячи очима по боках і час від часу спиняючись і прислухаючись.

Тоді вернулася на ганок, легенько прочинила скрипучі двері до сіней і щось сказала. Одразу ж у дверях з'явився військовий: чоловік у пілотці й плащ-накидці з автоматом у руці.

Я вмить напружився. Я побачив його обличчя і частково постать і впізнав не так за фотографією, як за словесним портретом: «Павловський!»

Як він опинився в хаті?! Як же ми, придурки, прогавили чи не почули, коли він прийшов?! Якщо цієї ночі — напевне, через шум вітру!

Десь недалеко його, мабуть, чекали спільники (поблизу хати їх не було, бо Юлія не вискочила б у самій сорочці), але брати його з неминучою перестрілкою тут, на її очах, — цю психологічно досить сприятливу для мене можливість я одразу відкинув.

Вони розпрощалися біля тину; обнялися, вона поцілувала його кілька разів, а він її, потім вивільнився і, не озираючись, пішов. А вона залишилась біля стовпа, тричі перехрестила його вслід і беззвучно, зовсім беззвучно заплакала.

І, подивившись на них разом, побачивши, як вони прощалися, я подумав, що про фріців — усе чистісінько брехня, дівчинка в неї напевно від цього самого Павловського.

І тут я мимохідь подумав, що Паша — розум, нічого не скажеш. Він знову виявився правий, в думці я йому аплодував.

Коли Павловський вийшов із хати, я за звичкою глянув на годинник — для рапорту. Було рівно п'ять нуль-нуль, і я подумав — не піде… Начальство не любить приблизності, не любить у донесеннях круглих цифр, і, якщо напишеш потім «п'ять нуль-нуль», воно скривиться, вирішить, що цей час взято наугад, зі стелі. І для рапорту я зафіксував: чотири п'ятдесят вісім…

Павловський попрямував не до лісу, а ніби вздовж, рухаючись від хати строго по прямій, паралельно до узлісся, і пройшов повз мене за якихось десять метрів.

Я добре роздивився його сильне, владне обличчя і хоч аніскільки не сумнівався, що це Павловський і що він уже не втече від мене — я зліплю його як глинку! — все ж, як годилося, прикинув його словесний портрет:

«Зріст — високий; фігура — середня; волосся — русяве; лоб — широкий; очі — темно-сірі; обличчя-овальне; брови — дугоподібні, широкі; ніс — товстий, прямий, з горизонтальною основою; рот — середній, з опущеними кутиками; вухо — трикутне, мале, з випнутим протикозелком. Помітних прикмет не має».

Кольору очей та дрібних деталей я, звісно, не помітив. А в цілому усе ніби збігалося.

Міцний, з розвинутими м'язами і дуже самовпевнений чолов'яга, нічого не скажеш. Такі подобаються жінкам. І на чоловіків справляють враження… Павловський, він же Волков, він же Трохименко, він же Грибовський, Казимир, він же Іван, він же Володимир, він же Казімеж, по батькові Георгійович, а також Йосипович. Можливі й інші прізвища, імена й по батькові… Дев'ять успішних перекидань і чотири залізячки від німців… Особливо небезпечний при затриманні…

Я пам'ятав усе, що було в розшуковому орієнтуванні, а також скрип начальства, що він чудово стріляє, володіє всіма системами захисту й нападу і буде захищатися до кінця. Що ж, подивимося… І, не бачачи його в очі, я не сумнівався, що такий легко не дасться, доведеться його по-справжньому дірявити, і я ще подумав, що в мене з собою лише один індивідуальний пакет — чим же його перев'язувати?

Екіпірований він був бездоганно, в наше армійське обмундирування, не нове, але й не старе. Офіцерська пілотка з польовою захисного кольору зірочкою, плащ-накидка, воронований, доглянутий автомат ППШ з ріжковим магазином і наші добротні яловичі чоботи.

Діставшись до краю галявинки, він обернувся і помахав Юлії рукою, — обхопивши стовп, вона ридала, широко і некрасиво розкриваючи рот, але було чути лише здавлене схлипування. Безумовно, вона знала, хто він і що з ним буде, коли попадеться.

Зрозуміло, я вже примітив Павловського для всього, що нас чекало. В бігові я його дістану, від мене він не втече, це було ясно, і в рукопашній, напевно, зможу. Що ж до перестрілки, то тут мені треба б дати фору: він зробить усе, щоб мене вбити, а я повинен узяти його живим. Навіть якщо він не радист, а старший групи. Для функельшпіля підійде і старший. Головне — функельшпіль!.. Третього в крайньому разі можна і не берегти. Якби тільки знати, хто з них радист, хто — старший, а хто — третій.

Я знову глянув туди, де в ліщині ховалися Лужнов і Фомченко. Вони мали, заклавши дрючок, трохи розсунути дві верхні гілки, які я бачив звідси, але цього знаку там не було. Поснули вони, чи що?.. Я не сумнівався: він пробравсь до хати з їхнього боку — я б цього не прогавив. Помічники, трясця вашій матері, нічого не скажеш!

Я міг манком дати їм умовний сигнал, та передумав. І не тому, що хотів усе зробити сам, а через те, що в скороплинній сутичці при затриманні вирішує вміння, а зовсім не число.

В собі я був цілком певен, а вони могли наламати дров, — запросто.

Павловський уже сховався в кущах. Він прямував, як я визначив, до дубняка, що миском виступав на узліссі. Покинувши в кущах свою плащ-накидку і речовий мішок, я зі «шмайсером» у руці, намагаючись ані шелеснути, пішов слідом за ним метрів за п'ятдесят, паралельним курсом. І весь час охолоджував себе — дуже мені кортіло побачити його в ділі.

Стежити за ним у глухому, зарослому чагарниками Шиловицькому лісі було практично неможливо, і найбільше я бажав, щоб десь тут, у кущах, він зустрівся зі своїми спільниками; отут, скориставшись раптовістю, я б їх і атакував. І якщо доля не завередує, не підведе, вважай, вони в мене в кишені.

Висока ліщина змінилася дрібною з плішинами дерезою, а попереду туманною росою сріблилося поле. Павловський ішов туди, прямо до дубнячка, ішов швидко, не озираючись; але податися слідом за ним відкритим місцем я, звичайно, — не міг. Так, не талан: ні другого, ні третього, мабуть, не буде, — доводилося брати його самого.

Вибравши зручну місцину, я випростався в низькорослій дерезі — вона діставала мені до стегон, — і, тримаючи «шмайс» унизу, біля коліна, підняв у лівій руці пістолет — кишеньковий «вальтер» — і крикнув:

— Стій! Не рухатися! Стрілятиму!

Він умить обернувся і з похвальною швидкістю спрямував на мене автомат, устигнувши при цьому окинути поглядом місцевість, — нас розділяло якихось п'ятдесят-сорок п'ять метрів.

— Хто ви?! Документи! — ступаючи крок йому назустріч, крикнув я, намагаючись виразити на обличчі й у голосі хвилювання.

Моє запитання і вимога показати документи в даній ситуації, на такій відстані виглядали безглуздо й наївно — цього я й прагнув.

Я фіксував його обличчя і бачив, як, поклавши палець на спуск, він спокійно прицілився в мене. Він не квапився і розглядав мене з відвертою цікавістю. Йому, озброєному автоматом і досить самовпевненому, я зі своєю іграшковою пукалкою здавався, видно, не більше ніж пришелепком з початківців, живою ціллю.

Переконаний, йому й на думку не могло спасти, що навіть із цієї пукалки я встигаю вліпити дві, а то й три кулі в підкинуту консервну бляшанку і що за роки війни я взяв живцем понад сотню агентів-парашутистів, а вже вони добре знають, що їх чекає, коли спіймають, і тому чинять опір з відчайдушністю смертників.

Я випередив його, може, на якусь долю секунди і впав у чагарник водночас із чергою з його автомата. Мене засипало листям, обпекло бік — все-таки зачепив! Кулі пройшли впритул, він мало не вбив мене, молодчик, — з таким не щодня зустрічаєшся; в думці я йому аплодував.

Упавши, я голосно застогнав і щодуху відповз метрів на десять ліворуч, за густий кущ ліщини. Ховаючись у мокрій траві, за кущем, з автоматом напоготові, я знову застогнав, спрямовуючи долонею звук униз і в той бік, де я впав.

Цей трюк я проробляв уже багато разів і не сумнівався — Павловський подумає, що я тяжко поранений і повернеться обов'язково, щоб добити мене й забрати документи. Він підійде до того місця, де я впав, таким чином стане до мене боком, і я двома чергами з-за куща раптово обезручу його. Якби тільки він хоч на мить став до мене боком, а не грудьми.

Але тут сталося несподіване.

— Кидай зброю!.. Руки вгору! — почув я голосні вигуки і, виглянувши, побачив Лужнова й Фомченка: з автоматами напоготові вони вискочили з-за кущів метрів за сімдесят від мене. Отже, вони не спали — просто забули подати знак, але ж зараз, без мого сигналу чого вони вилізли?!

Павловський не загаявся відповісти їм чергами з автомата — вони швидко присіли, та в Лужнова він ніби влучив, чи мені здалося, і тут я змушений був віддати належне кмітливості Павловського.

Він, звичайно, зрозумів, що це засідка, і, не бажаючи, видно, ризикувати — все-таки один проти трьох, — стрімголов кинувся втікати, але не до лісу, а назад, у ліщину. Причому саме посередині між мною і Лужновим з Фомченком, так що на якийсь час ми, опинившись на одній з ним прямій, взагалі не змогли б стріляти, а йому вдалося б досягти кущів.

Його треба було негайно спутати! Я підняв «шмайс», і, мірячись йому по колінах, натиснув спуск, і ледь повів автоматом зліва направо і назад. Тієї ж миті він смикнувся, наче спіткнувся об невидиму перепону, і впав у чагарник. І з того, як він розпластався, я зрозумів, що не просто вцілив йому в ноги, а зробив, що вимагалося: роздробив колінні суглоби.

Я кинувся до нього. Як я визначив на слух, він вистріляв 27–30 патронів, і тепер насамперед йому необхідно перезарядити автомат. З другого боку бігли Лужнов і Фомченко, на плечі в Лужнова розповзалася темна пляма. Я не помилився — він був поранений, але мені раптом стало смішно. Вони бігли короткими зигзагами, як я вчив, але навіщо тепер було все це?! Адже в них ніхто не цілився і ніхто не стріляв — сміх, та й годі!

Я побачив Павловського перший. Лежачи на спині, з напруженим обличчям він гарячково вкладав у автомат новий магазин. Я рвонувся до нього — залишались якісь метри — і тут сталося найстрашніше, чого я не передбачив і нізащо від Павловського не чекав: перш ніж я стрибком дістав його, він несподівано ткнув стволом автомата собі під щелепу і натиснув спуск!..

59. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Протягом найближчих п'яти годин для участі в заходах по справі «Німан» на аеродроми Вільнюса й Ліди чотирма спеціальними рейсами будуть доставлені 102 офіцери ГУКР «Смерш», в тому числі 19 пошуковців.

Оповіщення системою ПСОЗ^[38] до аеродромів прибуття відділом перельотів зроблено.

Під Вашу особисту відповідальність усі прибулі мають бути негайно введені в дію в ролі старших оперативно-пошукових груп змішаного складу на дорогах можливого пересування розшукуваних. Особливу увагу зверніть на рокадні напрямки.

Про виконання доповісте,

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

В зв'язку із заходами, які проводяться в справі «Німан», сьогодні, 19 серпня, з 7.00 Вам оперативно перепідпорядковуються з негайною передислокацією в смугу вашого фронту всі рухомі пеленгаторні установки радіорозвідувальних груп, 1-го і 2-го Білоруських фронтів, а також НКДБ Білорусії й Литви.

Необхідні накази вже віддані.

Терміново зв'яжіться з Управлінням контррозвідки обох фронтів і наркоматами держбезпеки республік для вказання старшим груп маршрутів руху в визначені вами райони вичікування.

На інженера-полковника Нікольського покладається відповідальність за оптимальне розміщення прибуваючих установок у трикутнику Ліда — Гродно — Вільнюс і за злагодженість усіх їхніх дальших дій при стеженні за ефіром.

ГУКР «Смерш» звертає вашу увагу на необхідність найсуворішого маскування установок і при пересуванні в смузі вашого й сусіднього фронтів, і на місцях стоянок.

Прибуття кожної радіорозвідувальної групи із вказанням точного району вичікування доповідайте негайно.

Одночасно Вам оперативно перепідпорядковується 131-й радіодивізіон спеціального призначення^[39].

В даний момент ми спільно з керівництвом Головного управління зв'язку Червоної Армії екстрено вивчаємо можливість залучення великої кількості армійських короткохвильових передавачів для створення ефективних радіоперешкод і заглушування робочих діапазонів «Німану» на випадок виходу розшукуваної рації в ефір. До остаточного рішення з цього питання під Вашу особисту відповідальність пропонується протягом найближчих 4–5 годин забезпечити оснащення всіх короткохвильових радіостанцій в частинах і з'єднаннях фронту посиленими антенами і заміну в кожному передавачеві уже використаних елементів живлення новими. Відповідне розпорядження Головне управління зв'язку Червоної Армії вже віддало.

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

В зв'язку з надзвичайними обставинами, які склалися внаслідок дій групи «Німан», під Вашу особисту відповідальність з метою виявлення рації та інших речових доказів на доповнення до поголовної перевірки документів треба негайно організувати огляд особистих речей в усіх осіб, що рухаються в тилах фронту, і цивільних, і військових, незалежно від звань і посад, що вони їх займають.

До проведення цього відповідального заходу, крім органів контррозвідки та частин по охороні тилів фронту, залучіть особовий склад комендатури та комендантських підрозділів, а також кращих, найтямущіших офіцерів та сержантів із частин і з'єднань армії.

Кожен залучений повинен бути суворо проінструктований про порядок перевірки, в тому числі і про необхідність дотримання при огляді речей максимального такту й чемності.

Особливо ретельно слід оглядати весь автотранспорт та осіб, що на ньому їдуть.

Повідомляю, що перевірка особистих речей (незалежно від звань і посад, що займають їх власники) санкціонована Головним військовим прокурором Червоної Армії шифротеле-грамою ОВ/0059 від 19.08.44 р., яка передається в даний момент усім військовим прокурорам 3-го Білоруського та 1-го Прибалтійського фронтів.

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

Для координації всіх зусиль у справі «Німан» і керівництва розшуком до Вас о 10.00 спеціальним літаком («дуглас», бортовий номер 9; винищувачі охорони Ла-5 ФН, бортові номери 26 і 34) вилітає начальник Головного управління контррозвідки «Смерш» з групою генералів і старших офіцерів.

Оповіщення системою ПСОЗ до аеродромів прибуття відділом перельотів зроблено.

Забезпечте подачу автомашин до моменту посадки літака на Лідському аеродромі. Прибуття негайно доповідайте.

Колибанов».

СЛУЖБОВА ЗАПИСКА

«Надзвичайно терміново!

Особливої важливості!

Ковальову, Ткаченку

Під вашу особисту відповідальність направлені в Прибалтику особливо контрольовані відділом оперативних перевезень літерні ешелони серії «К» (танкова техніка розсипом) №№ 2741, 2742, 2743, 2755, 2756, що вийшли з Челябінська 17 і 18 серпня, а також №№ 1365, 1369, 1783 і 1786, що вийшли з Горького і Свердловська 18 серпня, далі до особливої вказівки повинні бути затримані на Московському залізничному вузлі.

Виконання проконтролюйте особисто і негайно доповідайте. Підстава: розпорядження Ставки ВГК.

Карпоносов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

На доповнення до №…. від 18.08.44 р. сповіщаю, що розпорядження начальника тилу Червоної Армії про посилене харчування військовослужбовців, які беруть участь в розшукних і контрольно-перевірних заходах у справі «Німан», — від сьогодні поширюється також на всіх військовослужбовців, які залучаються до військової операції «Кільце» незалежно від їхньої відомчої приналежності із забезпеченням харчами по лінії НКО. (Підстава: розпорядження нач. тилу Червоної Армії №…. від 19.08.44 року).

Виконання проконтролюйте особисто.

Артем'єв».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Протягом найближчих 3–5 годин для участі в заходах посправі «Німан» Управліннями контррозвідки 1-го й 2-го Білоруських, Ленінградського, 1-го, 2-го і 3-го Українських фронтів на аеродроми Ліди, Гродно і Вільнюса…^[40] спеціальними рейсами будуть доставлені офіцерів «Смершу», в тому числі… пошуковців.

Під Вашу особисту відповідальність усі прибулі мають негайно включитися в дію в ролі старших оперативно-пошукових груп змішаного складу в районах найможливішої появи розшукуваних.

Виконання доповідайте.

Транспортні літаки інших фронтів, що доставили офіцерів, так само як і ті, що прибувають із Москви, переходять уВаше розпорядження для забезпечення зусиль у справі «Німан».

Терміново обговоріть з Моховим, Поляковим і Нікольським і негайно доповідайте, яка ще допомога людьми чи технікою може бути надана Вам.

Колибанов».

60. ТАМАНЦЕВ

Я враз усвідомив: чергою з автомата він зніс собі половину черепа.

Я був лютий як чорт, як мільйон чортів, мені хотілося лаятись найбрутальнішими словами, коли, підбігши, Фомченко й Лужнов витріщилися на його труп.

— Чого дивитеся — холодний! — ледве стримуючись, в люті сплюнув я. — Кому сказав — п'ять разів сказав! — якщо він буде сам, вас не треба! А ви?!

— Ми думали… він вас убив… — затискаючи рукою рану на плечі й кривлячись від болю, мовив Лужнов.

«Думали!..» Дитячий садок!.. Помічники, лихо його матері! Повік би їх не бачити!.. Я зовсім не мав сумніву, що, коли б вони не вилізли і Павловський вважав, що він зі мною сам на сам, він і з перебитими ногами нізащо не застрелився б і я взяв би його живим. Меніхотілося вилаяти їх так, щоб у них вуха порозпухали, але тепер треба було діяти, не гаючи ні секунди.

Розпоровши ножем рукав гімнастерки Лужнову, я швидко перев'язав йому плече індивідуальним пакетом і перетягнув вище ременем, щоб зупинити кров.

— Зачепило тільки м'яз… кістка ціла… Не кривися — тобі не три рочки!

Мені треба було хоча б попередньо оцінити речові докази. Насамперед я оглянув чоботи Павловського. На вигляд — зверху — радянські, яловичі, офіцерські, вони мали підошви німецьких військових чобіт, підбитих цвяхами з широкими головками, каблуки були підбиті металевими підковами. Такого гібрида за три роки війни я ще не зустрічав — вік живи, вік учись — і одразу подумав про сліди біля джерела, виявлені Бліновим: їх залишив Павловський, і був він там у цих самих чоботях.

Тоді я обнишпорив кишені гімнастерки й офіцерських штанів Павловського, витягнув документи і переклав до себе. Переглянув побіжно тільки посвідку про відрядження; вона була виписана на одного Павловського, причому в надрукованому тексті, на мій подив, був уведений в дію з 1 серпня умовний таємний знак — крапка замість коми посеред фрази. Другого посвідчення між його паперами не виявилося, і я подумав, що він, очевидно, не старший групи або ж за легендою може діяти і сам.

Майже не натужуючись, я стягнув з нього чоботи — це треба було зробити одразу ж, поки труп не захолов.

З хати Свиридів ніхто не виходив, але я знав, що вони — а горбань без сумніву — з вікна дивляться сюди. Цікаво, які почуття він зараз переживає?

— Будь тут!.. Накрий його плащ-накидкою і нікого не підпускай! — звелів я Лужнову. — А вй — за мною!

З автоматами в руках ми з Фомченком кинулися до дубняка, куди тільки хвилин десять тому прямував Павловський.

— Будьте напоготові!.. Напевно, там його хтось чекав… Тримайтесь правіше… Якщо почнуть стріляти — лягайте! — біжучи, інструктував я Фомченка і, згадавши, суворо спитав: — Чому ви сигналу не подали?

— Сигнал?.. Забули… Через хвилювання… Геть забули…

«Забули!.. Через хвилювання!..» Дитячий садок, та й годі!

Кожному по тридцять, а вони хвилюються! Отого й не люблю прикомандированих — баласт, і користі від них на гріш!

Фомченко біг старанно, щодуху, але поступово відставав. Розвиднілось ще більше, і нас було видно здалеку. Я тримався насторожено, кожної миті чекаючи пострілів, але панувала цілковита тиша. Ми вже майже досягли гаю, коли в цій тиші далеко позаду нас пролунав неголосний зойк.

Я обернувся: Юлія в тій самій ситцевій нічній сорочці ішла від кущів на Лужнова. Тільки цього нам бракувало! Він кинувся назустріч і намагався її зупинити — щось говорив, потім схопив неушкодженою рукою за лікоть, та вона вирвалася, побігла саме туди, куди він її не пускав, і тут же розлігся дикий крик — вона побачила Павловського…

Я вже оцінив обстановку і наказав захеканому Фомченкові:

— Повертайтеся. Нехай Лужнов віднесе дівчинку до Свиридів, а Юлію заберіть до її хати і не випускайте!.. В темпі!.. І ніякого шуму!

— Треба їй пояснити, що він — сам!

— Нічого їй зараз не поясниш! Треба негайно припинити цей крик! Якщо буде опиратися — застосуйте силу!

А Свиридів попередьте, щоб нікуди не виходили з дому й мовчали! Бігом!

Звідти, де лежав труп Павловського, долинало надривне ридання, та я, не озираючись, вскочив у гайок. З автоматом. напоготові я біг краєм дубняка, прошмигував між деревами, пірнав під нижні гілляки. Щосекунди я чекав зустрічі з тими, хто його тут, очевидно, ждав. І, намагаючись пригасити злість, весь час заспокоював себе. Одного прогавив, але решту треба взяти живими хоч би там що.

На ходу я порадився сам із собою і змушений був оцінити ситуацію як досить хренову.

Так я оббіг один бік миска, тоді зрізав біля основи і повернувся, замикаючи трикутник. Ніде нікого і ніяких сьогоднішніх слідів, — темних смуг на сріблястій від роси траві. Виходить, у гайку ніхто його не чекав.

Коли я вискочив з дубняка, там, де в чагарнику лежав труп Павловського, нікого не було, але плач і зойки Юлії чулися здалеку — Фомченко все ще не зміг затягти її де хати.

Тепер слід було оглянути узлісся на два-три кілометри по обидва боки від дубового миска.

Це забрало майже годину. Я біг узліссям, напружено придивляючись, чи нема слідів, оглянув на сто-двісті метрів усі п'ять стежок і дві невторовані дороги — ніде жодного свіжого сліду. Я був увесь як змилений кінь, зате міг тепер сказати напевно: на цій ділянці шириною кілометрів шість йоги ніхто не чекав і взагалі після позавчорашнього дощу тут ніхто не проходив.

Щодуху я помчав назад. Лужнов, притримуючи поранену руку, сидів на траві біли трупа Павловського, блідий і запечалений. Перев'язав я його добре: з бинта було видно, що кровотеча припинилася.

— Ти Свиридів попередив, щоб нікуди не виходили і тримали язик за зубами?

— Так, сказав.

— До Ліди доїдеш?

— Так.

— Виходь на шосе, — я показав рукою, — і голосуй… Передаси у відділ контррозвідки авіакорпусу — Альохіну чи начальникові відділу — нехай негайно приїдуть. Скажеш, що Павловський під час затримання застрелився. Запам'ятай: він був сам і прийшов не з боку лісу… Ніяких міркувань і оцінок — тільки факти! Давай!

Я помітив, що його морозить, і, коли він уже рушив, сказав навздогін:

— Попроси в Свирида… чи звели, щоб дав… словом, смикни для бадьорості самогону… Півсклянки — не більше!.. І шмаляй! В темпі!

Я хотів, щоб приїхав хтось із начальства, і все було б зафіксовано не лише в моєму рапорті. Коли на рахунку в тебе більше сотні парашутистів, узятих живцем, дати застрелитися хоча б одному — це не здорово. Тут можуть з'явитися чутки про недогляд чи помилку, кожному пельку не заткнеш, а я не хотів потім ніяких вигадок.

Гімнастерку і натільну сорочку з Павловського я не стягував, тільки комір розстебнув і, розв'язавши шворочки, зняв погони. Потім стягнув з нього штани. В задній кишені в носовій хусточці виявилася дюралева цигарниця; технарі в тилових частинах плодять такі в незліченній кількості із фюзеляжів збитих літаків. Я відкрив кришку з вигравіюваним зверху написом: «Смерть німецьким загарбникам!» Цигарниця була заповнена «індійською сумішшю» — махоркою, густо пересипаною дрібнесенькими крупинками кайєнського перцю. Маленька пучка такого курива, кинута у вічі, виведе з ладу будь-кого, та й сліди присипати — якщо переслідують із собаками, — чудовий засіб, кращого, мабуть, не вигадаєш.

Тут же, в куточку цигарниці, лежала плоска пластмасова коробочка з таблетками, і між ними я одразу побачив два прозорі камінчики…

Мені стало моторошно. Звичайно, запасні кварци для передавача могли бути не лише в радиста. А в кого?.. В старшого групи?.. Від цього нам було б не набагато легше… Я уявив собі гнівне обличчя генерала і як він розтиратиме шрами на потилиці і навіть почув його грізний голос: «Мене трупи не цікавлять!.. Нам потрібні живі агенти, здатні давати показання й брати участь у радіогрі!»

Скрипу тепер не обберешся. А мені-то він напевне ще скаже: «Від кого, від кого, а від тебе я такого не сподівався!.. Не сором?..»

Звичайно, я можу почати виправдовуватися. Я можу сказати: «Кого мені дали? Льотчиків?.. Що вони вміють?.. І я не винен, що вони вилізли!..» А він мені скаже: «Я не знаю ніяких льотчиків!.. Ти був старший, ти не новачок і відповідаєш за все!.. Ви валялися на горищі дві доби! За цей час можна ведмедя навчити танцювати, а ти їх навіть до ладу не проінструктував!»

«Не проінструктував!» — нічого собі справедливість… Та я собі язика намозолив, розтовкмачував усе, як діткам!.. Але ж не буду я капати на Фомченка й Лужнова! Ні, я не буду виправдовуватися, я промовчу. Якщо Павловський застрелився, то це я його «прогавив». Іншого витлумачення й не жди. Кривдно, але нічого тут не вдієш.

За формою, кольором та розміром таблеток я визначив — фенамін. Кожна з них підбадьорила б Лужнова не гірше за самогон, та він уже сховався за кущами, і бігти за ним, я вирішив, недоцільно, — в мене самого невідкладних справ було по горло.

В моїй голові крутилося два факти, які я виділив, але ще не міг до пуття осмислити. Перше: Павловський п'ять чи шість діб тому був у лісі біля джерела і, зірвавшись із корча, — ненароком там наслідив. Друге: він прийшов сьогодні вночі, але не з боку лісу, як я сподівався; тобто найімовірніше він сюди звідкись приїхав. І я повинен — питання честі! — відшукати його сліди на підходах до хати Юлії Антонюк.

Тепер, зрозуміло, не лишалося сумніву, що Павловський був діючий ворожий агент, а не якийсь німецький посіпака, що ховався в лісах від кари.

Обмундирування й білизна на Павловському, за ярликами, були івановської та московської фабрик, підштаники й сорочка — чистенькі, вчора чи сьогодні одягнуті; ремінь, портупея і компас — були вже в користуванні, вітчизняні, а от годинник — закордонний, очевидно швейцарський, водонепроникний, із світляним циферблатом, такий, як у мене, і в Паші, і в, багатьох армійських офіцерів, — трофейний.

Подумавши, що спати мені сьогодні навряд чи доведеться, я проковтнув дві фенамінові таблетки і, хоч знав, що діють вони не одразу, тут же відчув помітний приплив сил.

Після того я оглянув чоботи Павловського і в обох під шкурою, підшитою до яловичої халяви, знайшов закладені між аркушами целулоїду запасні бланки посвідчень про відрядження та продовольчих атестатів, чисті, незаповнені, але зі штампами й печатками військових частин.

Усе, як має бути, усе підтверджувало, що він ворожий агент, але ніяких доказів, що він належав до розшукуваної нами групи, мені, хоч як я старався, знайти не вдалося.

Зібравши речі Павловського, його зброю й документи, я заквапився до Юліїної хати, де мала відбутися малоприємна, але обов'язкова процедура — обшук.

Фомченко вартував, стоячи коло грубки. Мені з порога впало в око, що обличчя в нього подряпане, роздерте з обох боків до крові, а біля коміра гімнастерки відірвані гудзики. Видно, йому добряче дісталося, коли він тягнув її від трупа до хати.

Сама Юлія нерухомо лежала на старенькому залізному ліжку, обличчям до стіни і час від часу тихенько знесилено стогнала, ніби в забутті.

Голі стіни. Замість стола — поставлений сторч ящик від мін, засланий зверху рожевою шматиною, поряд з ним — старенький селянський табурет. І все — ні меблів, ні звичайного майонтку^[41]. Дуже чистенькі злидні.

На запічку накрите білим вафельним рушником щось лежало, мабуть продукти.

Я звелів Фомченкові якнайуважніше оглянути хату всередині, а сам зайнявся сіньми та горищем, весь час пам'ятаючи, що не менш важливо відшукати сліди на підходах сюди від шосе.

Єдине, що могло зацікавити в сінях, — пара білизни Павловського. Її не треба було шукати — випрана, певне, вночі, ще волога, вона сохла на мотузочку. Послідовний огляд глиняної долівки, стін і скиданого в кутку хламу нічого не дав.

На горищі висіли запасені віники, валялися два старі кошики, заіржавілий серп, а в кутку я побачив армійську малу саперну лопатку, майже нову і нічим не примітну, якщо не зважати на великий зріз на основі держачка.

Звична історія: забувши десь, загубивши свою лопатку, бійці «позичають» собі іншу, в сусідній роті, а власну позначку попереднього власника зрізують — я це вже бачив не раз.

Можливо, лопатка залишилась відтоді, коли п'ять тижнів тому тут проходив фронт. Через короткий держак на господарстві вона, мабуть, вартості особливої не мала і тому опинилася на горищі, однак, судячи з того, що не було навіть тонкого шару пилюки, нею, так само як і серпом, недавно користувалися.

Я в темпі послідовно проколював фінкою землю на горищі, коли спохватився і поглянув на годинника — без тринадцяти хвилин сьома! Через якусь чверть години я мусив бути на шосе в умовленому місці, куди мала під'їхати полуторка з Пашею чи — якщо він не зможе — з продуктами і запискою.

Фомченко, як і треба було сподіватися, нічого в хаті не знайшов, окрім хіба що продуктів у запічку; двох бляшанок американського тушкованого м'яса, п'яти пачок пшеничного концентрату, двох хлібин, кулька солі і цукру. Все це Павловський отримав на наших продовольчих пунктах на атестати, які дали йому німці, тому, безумовно, його треба було конфіскувати. Та я вирішив залишити продукти Юлії, вказавши в рапорті, що в неї голодна дитина.

Фомченкові я наказав ще раз оглянути хату, в основному, щоб він щось робив, а сам склав усі речі Павловського, його зброю й документи в плащ-накидку, туди ж засунув і білизну, що сушилася на мотузочку, і зв'язав усе в клунок.

Полуторку так чи так довелось би підганяти сюди, щоб забрати труп Павловського, та я взяв цей клунок із собою, щоб стати перед Пашею не з порожніми руками. В останню хвилину захопив і скинуту з горища саперну лопатку.

Півтора чи два кілометри на фенаміновій заправці я пробіг за якісь хвилини, пролетів, як на крилах, поблизу шосе пішов ступою і, затамувавши подих, виглянув з ліщини.

Полуторка вже стояла на обочині; в кузові виднілись двоє незнайомих мені, з непокритими головами, Хижняк походжав уздовж протилежного кювету, а Паша, хворобливо схудлий, з автоматом на колінах, опустивши голову, сидів на приступці. Вигляд у нього був вимучений, понурий, і я зрозумів, що справи погані. Дуже погані. Коли є хоч який-небудь результат, люди не мають такого вигляду, це вже точно. А він же ще не знав, що Павловський застрелився…

— Ви Лужнова не зустріли? — підходячи, наче нічого й не сталося, спитав я.

— Лужнова? — піднявши голову, якось неуважно перепитав Паша; очі в нього, видно від недосипання, були червоні, як у кролика. — Ні. Що сталося? — розглядаючи плями крові на моїй гімнастерці, поцікавився він.

— Нічого.

Я опустив клунок на землю і почав діловито його розв'язувати, а лопатку кинув поруч, та він підняв її, повернув і, побачивши зріз на держачку, пожвавився:

— Звідки вона? Де ти її взяв?

— У Юлії… на поду.

«Подом» по-своєму, по-селянськи він називав горище, й я зараз зумисне так сказав.

Двоє в кузові, підвівшись, дивилися на нас. Я їх не знав, напевно, нові прикомандировані, новий дитячий садок.

Я вже розв'язав плащ-накидку, і Паша не міг не бачити всього, що в ній було. З чобіт Павловського я дістав його особисті документи і чисті резервні бланки й розклав тут же, як кажуть — товар на лице. Але Паша зосереджено розглядав держак — далась йому ця лопатка! — і нічого більше, здавалось, не помічав.

Враз він схопив один із аркушів паперу — чистий бланк — і ножичком почав виколупувати на нього часточки землі, що забилися між держачком і шийкою лопатки. Все інше його ніби й не цікавило.

— Супісок, — розминаючи грудочки, мовив Паша. Терпіти не можу іншомовних і сільських слів — мені ж то вони нічого не кажуть. Це я ніби навіть чув, але не міг зараз пригадати, додуматись, що воно означає: через цього скотиняку, що зніс собі половину черепа, я все ще був якийсь розсмиканий.

— Супісок! — повторив Паша і блаженно усміхнувся. — Найчистіший супісок!

Я дивився на нього з острахом, як на пришелепкуватого. Таке теж може статися. Коли стараєшся з усіх сил, тижнями поневіряєшся, як пес, а результату нема, а згори тиснуть і не перестаючи кричать: «Давай! Давай!» — можна й з глузду з'їхати.

— Що це? — показуючи на плащ-иакидку і не помічаючи дюралевої цигарниці, яку я витяг із кишені, нарешті спитав він, присів навпочіпки і взяв офіцерське посвідчення.

Треба говорити, а в мене язик присох у роті. Навіть фенамін не допомагав. Я почував себе як облюраний пудель… Оце справді — пика бита й ноги холодні.

Розгорнувши посвідчення, він придивився до фотокартки і впізнав:

— Павловський…

А тепер уже напевне мало б прозвучати: «Як же це ти його прогавив?»

Ті двоє вилізли з машини і дивилися на плащ-накидку, як маленькі діти на новорічну ялинку. Прикомандировані — повік би їх не бачити!..

61. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Протягом найближчих трьох годин на аеродромі Вільнюса спеціальним рейсом із Москви будуть доставлені екіпіровані в форму офіцерів Червоної Армії 12 розпізнавачів з числа колишніх німецьких агентів, що закінчили радіовідділи Варшавської та Кенігсберзької шкіл німецької розвідки, де, як видно з радіопочерку, вчилися і радисти активно розшукуваної нами групи «Німан».

Під Вашу особисту відповідальність усі прибулі повинні негайно бути введені в дію на рокадних комунікаціях Вільнюс— Шауляй, Вільнюс — Гродно і Вільнюс — Ліда.

Роботу розпізнавачів візьміть під свій особистий контроль, забезпечте, щоб їх було якнайінтенсивніше і якнайраціональніше використано.

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

На доповнення до нашого № 1-19486 роз'яснюю, що всі службові собаки, використовувані в пошукових заходах і військовій операції по справі «Німан», мусять забезпечуватися триразовим котловим харчуванням, отримуючи при цьому щоденно півтори добових норми продуктів по лінії НКО незалежно від відомчої приналежності. Підстава: розпорядження нач. тилу Червоної Армії № 7352 від 19.08.44 р.

У липні цього року на 1-му Українському фронті в кількох собак внаслідок грубого недогляду було заварено чуття, через що пропонуємо звернути увагу на температуру їжі при годуванні. Також треба запобігти заправці некомпетентними кухарями котлів польових кухонь різними спеціями, що знижують гостроту нюху в собак.

ГУКР «Смерш» вважає за потрібне ще раз нагадати, що під час проведення військової операції в Шиловицькому лісі, собаки, які мають верхнє далеке чуття і досвід знаходження тайників і схронів, мають використовуватися на найперспективніших ділянках.

Виконання проконтролюйте особисто.

Артем'єв».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

Для безпосереднього керівництва діями військ НКВС у справі «Німан» до Ліди спеціальним рейсом о 7.45 відлітає перший заступник наркома внутрішніх справ з групою генералів і старших офіцерів.

Якщо не виявиться в місцевих органів потрібної кількості автомашин, під Вашу особисту відповідальність пропоную забезпечити всіх прибулих необхідним транспортом.

Виконання доповідайте.

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

Для забезпечення термінових перевезень у справі «Німан» у смузі Вашого фронту на доповнення до виділених раніше літаків з 8.00 сьогодні Вам оперативно перепідпорядковується 142-й транспортно-авіаційний полк.

Негайно зв'яжіться з командуванням 1-ї повітряної армії для можливого перебазування частини машин у відповідності з Вашими міркуваннями.

Колибанов».

ШИФРОГРАМА

«Терміново!

Мазанову

Затриманих Вами в справі «Німан» помилково капітана Боричевського і молодшого лейтенанта Кузнецова негайно звільніть.

Начальник Управління контррозвідки фронту вважає за потрібне попередити Вас про неповну службову відповідність.

Поляков».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

Для безпосереднього керівництва пошуковими заходами органів НКДБ в справі «Німан» до Ліди спеціальним літаком о 10.30 вилітає перший заступник наркома держбезпеки з групою вищого оперативного складу.

Якщо не вистачить у місцевих органів потрібної кількості автомашин, під Вашу особисту відповідальністьпропоную забезпечити всіх прибулих необхідним автотранспортом і негайно встановити з ними тісний контакт для узгодженості всіх зусиль з розшуку.

Виконання доповідайте.

Колибанов».

62. КАПІТАН АЛЬОХІН

З того передвоєнного Першотравня, коли помер батько, це був найважчий день в його житті.

Машина, що прибула вранці із Управління, привезла й пошту — листи йому та Блінову, причому отриманий Альохіним з рідного села (він не одразу здогадався від кого) був приголомшливий.

Федосова, літня лаборантка, що працювала з ним до війни, писала: на дослідній станції все в запустінні. Тягла нема, робочих рук також; завідує тепер, повернувшись із фронту після поранення, колишній голова Кичуйського сільського споживчого товариства Кошелєв, — Альохін намагався, але не міг його пригадати, — агрономічної освіти він не має, справи зовсім не знає і до того ж з горя чи від безсилля п'є.

Федосова сповіщала, що в кінці квітня всю суперелітну унікальну пшеницю, виведену такою працею Альохіна та його співробітників, наслідок майже цілого десятиліття наполегливої селекції, помилково чи через чиєсь безглузде розпорядження вивезли на елеватор, в хлібоздачу.

Не свої, «дівки з міста», що прибули разом із уповноваженим, вичистили все, аж вимели. Федосова прибігла, коли вони вже поїхали, і єдине, що їй вдалося зібрати по зернині — «не більше жмені» — кожного сорту.

Ще вона писала, що Лідаша, дружина Альохіна, яка працювала молодшим науковим співробітником на тій же дослідній станції, з самого початку не спрацювалася з цим новим завідувачем, і взимку він залишив її без дров, через що Настуня, чотирирічна донечка Альохіна, захворіла на ревматизм і мучиться з ніжками й досі.

Все це було цілковитою несподіванкою, бо сама Лідаша майже в кожному листі просила за них не турбуватися, мовляв, дома все гаразд. Виходить, просто не бажала засмучувати, гадаючи, що там, далеко, на фронті, він все одно безсилий чимось допомогти.

Федосова була надійна працівниця, щира, відверта, небагатослівна, і Альохін розумів, що вона анітрохи не перебільшує і якщо вже роздобула його адресу і зважилась йому написати, там справді все дійшло до ручки.

Від самої думки про донечку до болю стискалося серце. І, як ніколи, було жаль, що його досліди — фактично дев'ять років його життя — пішли нанівець. Він намагався якось заспокоїтися, переконував себе, що це, мабуть, об'єктивна неминучість і нічого тут не вдієш — війна. З одного боку, насіння пшениці, якій по-справжньому ціни немає, з другого — можливо, десь люди вмирають з голоду, як два роки тому в Ленінграді. Він пробував, але не міг переконати себе, що це не помилка, а є, очевидно, державні, невідомі чи незрозумілі йому міркування.

Ну а з дровами, то тут доводилося винуватити дружину. Якби написала вона йому своєчасно, звичайно, можна було б допомогти. Єгоров у таких випадках не соромився звертатися в будь-які організації і, без сумніву, втрутився б тут впливово й енергійно.

Лист Федосової Альохіпу передали після повернення з Вільнюса, куди наприкінці ночі він літав з Поляковим на інструктаж командирів спеціальних частин і підрозділів, зібраних там на випадок проведення військової операції.

Наставляючи їх перед вильотом, Єгоров, зокрема, нагадав:

— Основне — раптовість і надійність оточення при створенні оперативного кільця!.. І ніякого розголосу! Підрозділи залучаються до виконання спеціального завдання, але про те, що операція проводиться контррозвідкою, мають знати лише командири частин та офіцерський склад комендатур! Проінструктуйте їх особисто, не випустивши і найдрібнішої деталі. Ви повинні передбачити і роз'яснити необхідні дії в усіх можливих випадках і ситуаціях!..

Через ряд обставин генерал і Поляков і далі вважали військову операцію недоцільною, та якщо вже її неминуче треба було провести, вона мала бути підготовлена якнайретельніше.

Великого значення Поляков надавав синхронності оточення Шиловицького лісу. Двісті дев'яносто шість вантажних машин десятьма окремими автоколонами мали хвилина в хвилину вийти до масиву в приблизно рівновіддалених один від одного пунктах і, рухаючись далі по колу з однаковими дистанціями між усіма машинами, замкнути оперативне кільце, створивши так звану «карусель». Далі після одержання умовного сигналу — на кожній п'ятій машині діяла рація, — слід було обхопити масив по всьому хвилястому периметру надійним цепом замаскованих заслонів і лише тоді ввести в дію групи прочісування.

Точне дотримання наміченого Поляковим графіка і заданих дистанцій, ліктьовий зв'язок і взаємодія між заслонами гарантували надійність оточення і неможливість будь-кому вийти, прошмигнути чи прорватися за його межі.

В кінці свого недовгого виступу, який записували всі присутні, Поляков підкреслив особливу важливість майбутньої операції і персональну відповідальність кожного, хто братиме в ній участь, — від командирів частин до рядових.

Потім Альохін виклав особливості пошуків у густому лісі, протимінні застережні заходи і дії у випадку виявлення когось і затримання.

Запитань йому не задавали. Офіцери частин по охороні тилу фронту та маневрових груп, переважно бувалі прикордонники з чималим бойовим досвідом, напевно не раз брали участь у різних військових операціях, і Альохін подумав, що для них, як і для нього з Поляковим, у цей час корисніше було б поспати. Однак у директиві, одержаній увечері з Москви, вимагалось обов'язково детального інструктажу всіх залучених до розшукних заходів і військової операції в справі «Німан», і Альохін добросовісно викладав те, що його слухачі, зі всього видно, і так знали.

В Ліду він і Поляков повернулися з Вільнюса, коли вже розвиднілося.

Такої концентрації зусиль на розшук, такого масування сил і засобів Альохін за три роки роботи в контррозвідці не бачив, та й чути про щось схоже йому не доводилося.

З учорашнього дня в смузі фронту від передової і на всю глибину тилових районів здійснювався найсуворіший контрольно-перевірний режим. До ранку було залучено до дії понад сімсот оперативних груп. До п'ятдесяти радіопеленгаційних установок цілу добу стерегли ефір. Від Східної Пруссії й Польщі до Вязьми в усіх населених пунктах і при виїзді з них, на станціях і перехрестях шосейних доріг, у поїздах і в місцях скупчення військовослужбовців провадилася посилена перевірка документів. На світанку поступило небувале розпорядження про перегляд особистих речей.

Вночі на Лідському аеродромі все сідали літаки з оперативним складом контррозвідок інших фронтів, службово-пошуковими собаками та провідниками, що супроводжували їх. У район міста і далі стягувалися люди й вантажні машини; здолавши сотні кілометрів дороги, прибуло кілька автоколон з 1-го і 2-го Білоруських фронтів — війська НКВС та радіо-розвідувальні групи.

Всього за добу до проведення заходів розшуку й перевірки в справі «Німан», враховуючи особовий склад частин по охороні тилу фронтів і комендатур, а також підсилення, виділені армією, було залучено понад двадцять тисяч чоловік.

З Москви дзвонили буквально кожної чверть години не лише високе начальство, а й офіцери-пошуковці. Вимагали різних відомостей, підтвердження прибуття людей і техніки і в першу чергу — нових добутих даних, ніби вони мали поступати сюди, в Ліду, щедро й безперервно. Повідомлялися додаткові вказівки й версії, при цьому висловлювалися поради й різні припущення, не обходилось і без того, що Поляков називав «втручанням у деталі» й «дріб'язковою опікою».

До ранку напруження стало, здавалось, крайнім, а безперервні дзвінки з Москви вносили неминучу в таких випадках нервозність. За наполяганням Полякова апарат «ВЧ» перенесли в сусідній кабінет, де біля нього чергували два офіцери.

Лист Федосової вдарив Альохіна як обух по голові. Якийсь час він був геть розгублений, і Поляков, що шукав його, підійшовши до Альохіна на майданчику, де стояли машини, помітив це і спитав:

— Що з тобою?

Альохін невизначено знизав плечима і, щоб уникнути дальших розпитувань, сказав:

— Я вас слухаю.

— Візьми двох із резервних, — звелів підполковник. — Треба зараз же змінити Таманцева, щоб група була в зборі. І негайно повертайтесь!

В машині Альохін намагався переключитися, та не міг. Усю дорогу думки про доньку і про вивезену унікальну пшеницю, точніше про ціле майже десятиліття його довоєнного життя, гнітили його і ятрили душу.

Доньки він не бачив четвертий рік і уявляв її собі в основному за фотокарткою, що надіслала йому дружина минулої осені на день його народження.

На цій карточці, яка зберігалася разом з партійним квитком у сейфі в Полякова, в Управлінні, Настуня міцними повненькими ніжками стояла на столі, засланому святковою скатертиною, в короткій чепурненькій сорочечці, товстощока, радісна, з великим бантом у кісках.

Ця фотографія не менше, ніж листи дружини, вселяла певність, що дівчинка здорова, сита і вдома все гаразд. А виявилось…

Вивезення на хлібоздачу селекційної пшениці здавалось йому після роздумів аж ніскільки не державною необхідністю, а чистим головотяпством. Він пригадав газетне повідомлення про те, як в обложеному Ленінграді вчені, вмираючи з голоду, зберегли елітне насіннєве зерно; там, у надзвичайно тяжких умовах блокади, зберегли, а в нього на батьківщині, в глибокому тилу, — знищили.

Він бачив в уяві станційне поле з тисячами акуратних діляночок на один квадратний метр кожна. В його свідомості спливали нескінченні й незліченні досліди, що закладалися старанно, кропітливо, з багатьма повторами, з різними варіантами посіву й агрофонів. Постали в його пам'яті й близькі йому люди, колишні співробітники станції, — як писала в листах дружина, за ці три роки на сімох з них прийшли похоронні…

Йому згадалося, як із гібридів, одержаних у тридцять шостому році, було відібрано лише одну рослину, одну-єдину з дев'ятисот шістдесяти ділянок! Незвичайно великі зерна цього колоска стали родоначальниками нового сорту, виведеного після ще п'яти років наполегливої селекції і суворого відбору. Остаточний результат одержали, коли Альохін був уже на фронті.

Оцю унікальну пшеницю, яка після державних випробувань мала «прописатися» на багатьох мільйонах гектарів землі, вивезли на хлібоздачу — на помол! Як же могли її прийняти на елеваторі товарним зерном, якщо з документів напевно було ясно, що це — супереліта вищих репродукцій?..

Для державних конкурсних випробувань, які завершують селекцію, та офіційного визнання дві жмені, зібрані Федосовою, звичайно, нічого не могли дати. Він був відкинутий назад як мінімум на кілька років і розумів, що після війни, якщо виживе, доведеться повторювати вже пройдене…

В думках про доньку найжахливіше було усвідомлювати свою безпорадність, усвідомлювати, що там, далеко в Заволжі, мучиться маленька, така дорога йому істота, а він безсилий, не в змозі чимось їй допомогти… Вичитана десь ще до війни фраза: «Ревматизм лиже суглоби і кусає серце» — весь час крутилася в нього в голові. «Лиже суглоби і кусає серце!»

— Ну що… — збавляючи швидкість, озвався Хижняк. — Станемо тут?

Альохін швидко розглянувся навсібіч. Виявляється, вже минули Шиловичі і під'їхали до того місця, де три доби тому спинялася полуторка, коли привезла Фомченка й Лужнова.

Тут, біля містка через річечку, він домовився зустрітися з Таманцевим.

— Добре.

Взявши автомат, він вийшов з машини.

Коли підійшов Таманцев, з його вигляду, з плям крові на гімнастерці та з принесеного клунка Альохін одразу зрозумів: щось сталося. Тієї ж миті він звернув увагу на лопатку, підняв її, повернув, побачив зріз і подумав, що це, мабуть, лопатка Гусєва!.. Де він її взяв?

Цей здогад, який, безперечно, треба ще підтвердити, вивів його із стану, в якому він був, отримавши листа. Він пам'ятав, що Гусєву виписали лопатку зі складу за день до поїздки і скористатися нею він не встиг, а цією копали, і Альохін квапливо почав виколупувати часточки землі, що забилися між держачком і шийкою лопатки.

Супісок без домішку інших грунтів. На диво чистий, легкий і дуже світлий. Зникнення з доджа малої саперної лопатки працювало на версію Полякова про наявність у цьому районі тайника, де ховали розшукувану рацію, і якщо це лопатка Гусєва, то виходить… Такий легкий, незвичайно світлий супісок трапився Альохіну тільки в одному місці: в зарослому змішаному бору на відносно невеликій ділянці Шиловицького лісу, — він ще тоді подумав про залізну залежність рослинності від грунту.

Якщо це лопатка Гусєва, то, цілком імовірно, тайник можна буде знайти сьогодні ж, в крайньому разі — завтра… І якщо рація ще там…

Якщо це лопатка Гусєва, то це, що вона була на поду в Юлії, свідчить про належність Павловського до розшукуваної групи, що також було досить суттєво, і Альохін мимоволі подумав, як зрадіють у такому разі Поляков і генерал.

Розминаючи дрібненькі грудочки землі, він краєм ока побачив розкладене Таманцевим на плащ-накидці, подивився і, зв'язавши все в єдине, зрозумів, що була спроба затримати, але невдала, і, напевно, крім того, що лежить перед ним, є ще тільки труп… А якщо так, то прикріший недогляд і неприємність у даній ситуації важко собі уявити.

— Що це? — показуючи на плащ-накидку і присідаючи навпочіпки коло неї, спитав Альохін.

Мовчання Таманцева, його винуватий вигляд і поведінка підтверджували найнеприємніше припущення.

Альохін узяв із плащ-накидки офіцерські посвідчення, розкрив обидва, приглянувся до фотографії і впізнав:

— Павловський…

Таманцев мовчав. Альохін підвів голову, побачив у нього в руці дюралеву цигарницю, випростався, швидке взяв її і, оглянувши, сказав:

— Треба думати, це — Гусєва… І лопатка теж, мабуть, Гусєва…

— Якого Гусєва? — тихо мовив Таманцев.

І тут Альохін подумав, що, пропадаючи тут третій день у засідці, Таманцев не знає ні про Гусєва, ні про те, що справу «Німан» взято на контроль Ставкою, ні про те, зовсім небувале, що вже третю добу діється в тилах обох фронтів.

«Лиже суглоби і кусає серце!» — раптом знову зринуло в голові в Альохіна. І, глянувши на Таманцева, він засмучено спитав:

— Як же це ви його прогавили?

Кинувши неприязний погляд на прикомандированих, Таманцев відвернувся і, помовчавши секунду, з несподіваною люттю кинув:

— Через халатність, Павле Васильовичу… Тільки через халатність! Я мав був підставити свою голову, та, вибачте, не встиг!

63. ПОЛЯКОВ І НІКОЛЬСЬКИЙ

О сьомій годині ранку, за наполяганням Полякова, Єгоров і Мохов пішли поснідати і трохи перепочити. Поляков обіцяв розбудити їх о дев'ятій, а для себе вирішив зробити це на годину пізніше. Він знав, що найбільше напруження виникне в другій половині дня і що, коли прибуде начальство з Москви, вигадати хоча б хвилину для сну чи перепочинку буде неможливо. Сам він, ковтнувши із учорашнього вечора вже третю таблетку «кола», почував себе пречудово й працював із захопленням, швидко і продуктивно.

О дев'ятій годині з'явився, добравшись на попутних машинах, Лужнов; блідий, він ледве тримався на ногах від утрати крові й тряскої дороги. Лужнов сповістив, що Павловський при затриманні застрелився, що прийшов він сам, та не з боку лісу — мабуть, звідкись приїхав.

Лужнова лихоманило, зуби у нього цокотіли, і Поляков не розпитував його, — незабаром мали повернутися Альохін і Таманцев. Поляков напоїв його міцним чаєм з термоса, з потрійною порцією цукру і відправив у госпіталь.

О дев'ятій годині, взявши з собою папки з документами і чистим папером, він заквапився в сусідній кабінет, щоб доповісти в Москву про хід розшуку.

Телефон «ВЧ» був зайнятий інженер-полковником Нікольським.

Щоб не марнувати часу на ходіння туди-сюди, Поляков розташувався за вільним столом, розкрив папки і працював далі.

Заклопотаний розшуком і підготовкою військової операції, Поляков не вникав у деталі того, що називалося «радіотехнічним забезпеченням». Нікольський ще з двома літніми інженер-майорами, які прибули пізно ввечері з Москви, розміщалися окремо, в одному з кабінетів; вони робили свою справу, а він, Поляков, — свою, й один з одним майже не стикались: потрібна в розшуку точність і оперативність пеленгації та взаємодія вистежувальних станцій з мобільними пошуковими групами залежали безпосередньо від зосереджених у районах вичікування «слухачів», а не від представників Головного управління.

Тепер із розмови Нікольського Полякову стало ясно, що ведуться величезні приготування по створенню активних радіоперешкод на випадок виходу розшукуваного передавача в ефір.

Власне про можливість такого заходу він дізнався мимохідь з розмови Єгорова з Моховим ще на світанку, та не надав тому значення і не став, навіть не пробував обмірковувати. Цього ранку в Москві вивчались і доопрацьовувалися всі можливі превентивні дії в справі «Німан», виникали і, як правило, тут же відкидались різні проекти і наміри, чуючи про які, Поляков жартома казав: «Не треба мучити себе неприємностями, які ще не сталися!» А тепер створення радіоперешкод ставало реальністю.

— Ви що, збираєтеся їх глушити? — спитав Поляков, коли Нікольський поклав трубку.

— Неодмінно!

— З'єднайте мене з генералом Колибановим, — наказав Поляков високому горбоносому капітанові, черговому по «ВЧ», і знову глянув на Нікольського. — Якщо їх почнуть глушити, вони майже напевно зрозуміють, що запеленговані, і тоді ми втратимо найважливішу перевагу. Вони можуть перейти на запасну хвилю, яка невідома нам… Якщо їх сполохають, вони можуть зникнути з району передачі і на якийсь час влаштувати радіомовчанку. Та й німці догадаються, що їхня рація запеленгована. Всі ці можливі наслідки передбачені?

— Ви не цілком правильно зрозуміли, що ми збираємося робити, і погано уявляєте наші можливості, — з посмішкою зауважив Нікольський. — Ми готуємо зовсім незвичайний захід! Йдеться не про прицільні, а про масовані загороджувальні радіоперешкоди. Ми збираємося глушити не окремі хвилі, ми заб'ємо морзянкою, заблокуємо наглухо цілі діапазони! В нашому розпорядженні на трьох фронтах буде півтори-тисячі короткохвильових радіостанцій, — з гордістю сказав він. — Усі вони оснащуються свіжим живленням, вони будуть напоготові, і коли за командою увірвуться в ефір — щільно одна біля одної! — там не залишиться й щілинки!.. В цьому хорі морзянки порівняно слабкі сигнали портативного передавача із спрацьованим живленням не знайдуть і не вловлять навіть найчутливіші приймачі німців! Повірте: при загороджувальних радіоперешкодах такого масштабу припущення, що рація запеленгована, не повинно і не може з'явитися. Так що ваші побоювання безпідставні.

— Припустімо, — обережно сказав Поляков. — А суто воєнні наслідки цього заходу ви обміркували, ви їх собі уявляєте?

— Цілком! Більше того, питання погоджене з Генеральним Штабом. Вони, як і ми, вважають, що противник розцінить такий інтенсивний радіообмін не інакше як початок нашого нового великого наступу. Крім тимчасового переполоху в німецьких штабах, ніяких інших наслідків не очікується та й бути не може!

— Генерал Єгоров про все це знає?

— Поки що тільки приблизно… Про можливість проведення такого заходу ми з ним говорили, коли надійшло попереднє розпорядження про підготовку радіостанцій. Остаточно питання було вирішено тільки зараз. Вас цікавить ставлення генерала Єгорова?

— Так.

— Негативне! Але, товаришу підполковник, це ж не чиясь забаганка! Наказом Ставки поставлено два конкретні завдання. Крім першого — схопити! — є ще й друге, не менш важ; ливе й відповідальне, — будь-якими зусиллями запобігти витіканню таємних даних. Будь-якими зусиллями! — підкреслив Нікольський. — Яке ж інше вирішення ви можете запропонувати?

— Формально все правильно і все логічно, а по суті?.. Накази, без сумніву, треба виконувати! Та якщо почнуть глушити цілі діапазони, то як же будуть пеленгувати?.. Адже виконання другого завдання, по суті, стає на перешкоді виконанню першого!

— Що стає на перешкоді, це неправильно, — не згодився Нікольський. — Я сказав би так: ускладнює! Ми дамо їм протриматися в ефірі до глушіння дев'яносто секунд, — пояснив він, — час, потрібний для пеленгації. І одразу ж сповістимо вам координати трикутника помилок.

— Дев'яносто секунд — це приблизно сто п'ятдесят груп… — вголос прикинув Поляков. — Що в них буде, що вони встигнуть передати?.. За координати наперед дякую, та сьогодні не це найголовніше. Місця найімовірнішої появи розшукуваних ми вже визначили — саме там насамперед докладатимуться наші прицільні зусилля… Оцінити одразу всі можливі наслідки масованих радіоперешкод мені важко. Як ви знаєте, ми маємо намір узяти їх на місці злочину перед виходом рації в ефір або ж одразу після нього. Якщо перше, то все здається ясним. А якщо друге? Як вони реагуватимуть на глушіння?.. Що встигнуть передати і що прийняти?.. Які перспективи радіогри після такого заходу? Чи відбудеться прийом вантажу?.. Як прореагують німці?.. Без конкретної домовленості по радіо вони навряд чи пошлють літак, а чи встигнуть вони домовитися за дев'яносто секунд?.. Сумніваюся!.. Тут постає стільки питань, стільки неясного і невідомого, що й після докладного обдумування багато чого просто неможливо передбачити. Припустімо навіть, що сам розшук не постраждає. Та сьогодні — не сорок першого і навіть не сорок другого року — це все одно що будинок без даху чи автомобіль без мотора!.. Сподіваюся, ви розумієте, що мене турбує?

— На жаль, розумію. — Нікольський уже стояв біля самого порога. — На жаль, тому, що конкретні наслідки справді неможливо передбачити точно, а вони можуть бути для нас і зі знаком мінус. Повірте, в Москві це теж добре розуміють і якщо вже зважилися, виходить — необхідність!.. Що тут можна сказати?.. Щоб нам не довелося вдаватись до глушіння, щоб усе далі діялося під нашим контролем, постарайтеся взяти їх до виходу рації в ефір!..

64. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОГРАМА

«Терміново!

Косолапову

Затриманих Вами в справі «Німан» помилково співробітників Управління НКВС Барановицької області Мамикіна й Приходька негайно звільніть.

Нагадую, що введений в дію з 1 серпня цього року умовний таємний знак — друкарська крапка замість коми посеред фрази — є тільки в посвідченнях про відрядження, що видаються військовослужбовцям частин, з'єднань та установ Наркомату оборони й військ НКВС по охороні тилу діючої армії. На документи територіальних органів НКВС та НКДБ це не поширюється, що має бути цілком зрозуміло з нашого №…. від 30.07.44 року.

Нач. Управління контррозвідки фронту вважає за необхідне вказати Вам на недопустиму неуважність до директиви, яка має першорядне значення при проведенні надзвичайних розшукних заходів.

Поляков».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Протягом найближчих 2–3 годин Управліннями контррозвідки 1-го і 2-го Білоруських фронтів, Ленінградського та 1-го Українського фронтів на аеродроми Вільнюса, Ліди і Гродно спеціальними літаками до Вас, будуть доставлені екіпіровані в форму офіцерів Червоної Армії 37 розпізнавачів з числа колишніх німецьких агентів, що закінчили радіовідділи Варшавської і Кенігсберзької шкіл абверу, де, судячи з радіопочерків, навчалися і радисти активно розшукуваної нами групи «Німан».

Під Вашу особисту відповідальність усі, хто прибуватиме, повинні негайно включатися в дію в районах найможливішої появи розшукуваних.

До відома всіх розпізнавачів має бути обов'язково доведено, що кожний, хто дасть результат у справі, буде представлений до урядової нагороди і звільнений від будь-якої кримінальної відповідальності за своє співробітництво в минулому з німцями як такий, що спокутував свою провину перед Батьківщиною.

Роботу розпізнавачів візьміть під свій особистий контроль, забезпечте найінтенсивніше і найраціональніше використання їх,

Колибанов».

ШИФРОГРАМА

«Терміново!

Ісаєву

Затриманих Вами в справі «Німан» без достатніх підстав старшину Тимоніна і сержанта Костенка негайно звільніть».

Начальник Управління контррозвідки фронту вважає за необхідне попередити вас про неповну службову відповідність.

Поляков».

СЛУЖБОВА ЗАПИСКА

«Надзвичайна терміново!

Особливої важливості!

Ковальову, Ткаченку

Під вашу особисту відповідальність літерні ешелони серії «К» №№ 1906, 1907, 1954, 2318, 2319, 2346 і 2371, які йдуть у Прибалтику і підлягають особливому контролю відділу оперативних перевезень, аж до особливих вказівок повинні бути затримані на станціях на схід від Московського залізничного вузла.

Виконання проконтролюйте особисто і негайно доповідайте.

Підстава: розпорядження Ставки ВГК.

Карпоносов».

65. АЛЬОХІН, ПОЛЯКОВ І ТАМАНЦЕВ

Уже в машині по дорозі в Ліду Альохін виявив те, чого в поспіху не розгледів Таманцев: ледь помітні наколки булавкою на картах, витягнутих із тайників у халявах чобіт Павловського, і подумав, що це, мабуть, найцінніше зі всього добутого за час пошуків. Якби ще Павловського взяли живим…

На чотирьох аркушах було всього сім точок-наколок: три на Шиловицькому лісі, дві на квадраті, що займає північну частину Налібокської пущі, одна — на південний схід од Стовпців, де тиждень тому велися пошуки, і ще одна — на місці Рудницької пущі.

Що означали ці помітки?.. Тайники?.. Але їх було сім — забагато. Можливі місця прийому вантажу?.. Найшвидше і те, й друге. Альохін не хотів щось підказувати Полякову, а тим паче підсовувати свої міркування, нехай той сам подивиться і робить висновки — вони цікавили Альохіна незрівнянно більше, ніж власні.

Полякова він знайшов у кабінеті, куди було перенесено апарат «ВЧ».

— Прибули, товаришу підполковник, — переступивши поріг, доповів Альохін і, трохи перечекавши, спитав: — Лужнов у вас був?

— Так. — Поляков писав далі на аркуші паперу з такою незвичайною швидкістю, яка дивувала всіх, хто вперше бачив його скоропис.

— Отже, ви в курсі… — Альохін подивився на горбоносого капітана, що сидів біля апарата «ВЧ», і попросив Полякова: — Можна вас на хвилину?.. Треба, щоб ви поглянули.

— Трохи згодом.

— Товаришу підполковник, — наполягав Альохін, — не виключається, що він був зв'язаний з «Німаном».

Поляков підвів голову і мить розмірковував.

Хвилин десять тому його з'єднали з Колибановим, і він почав доповідати, але там, у далекому московському кабінеті, почувся ще чийсь голос, і тут же Колибанов сказав:

— Миколо Федоровичу, мене викликає генерал-полковник. Я вам одразу ж передзвоню! Ви мені потрібні в досить терміновій справі! Чекайте!..

— Якщо подзвонить Колибанов, я зараз… — кинув Поляков черговому і разом з Альохіним вийшов із кабінету.

— Його спутали, але він застрелився, — розуміючи Павловського, мовив Альохін.

— Я знаю.

— Думаю, що нічиєї вини в тому нема.

Поляков промовчав.

Полуторка стояла за відділом. Таманцев з похмуро-винуватим і водночас скривдженим обличчям сидів на борту. Витягнувшись, він мовчки привітав підполковника і підхопив бережно під руку, коли той залазив у кузов.

Присівши навпочіпки, Поляков оглядав труп Павловського та білизну на ньому. Альохін допомагав: задер до самої шиї задубілу біля коміра від запеченої крові сорочку, стягнув до кісточок підштаники, за командою підполковника перевернув тіло, що вже встигло захолонути, — на спині проступили червонувато-сині трупні плями.

Весь цей час Таманцев бездіяльно стояв поруч: почуваючи себе винним без провини, але якоюсь мірою і необачним, він і далі намагався не дивитися на самогубця.

— Сфотографуйте, — прогаркавив Поляков, показуючи на ноги Павловського, і, підводячись, пояснив: — Можливі докори… Ви певні, що він був сам? Там поблизу його ніхто не ждав?

— Сам! Я оглянув усе довкола в радіусі двох кілометрів! — запевнив Таманцев. — На росі слід не сховаєш! Він прибув десь опівночі. Можливо, з попутною машиною… До хати підійшов з боку шосе. Біля річечки чітка доріжка його слідів — ось, капітан бачив. Заліз у вікно зовсім без шуму — вона його ждала. А йшов він уранці — до лісу!

Так само, як і там, на обочині, поблизу хутора, Таманцев уже розклав на плащ-накидці в кузові в задку речі й документи Павловського і нетерпляче чекав, коли, покинувши злощасний труп, Поляков зверне на них увагу. Тут уже не обійдеться без пояснень, а його просто розбирала сверблячка, він почував пекучу потребу розповісти послідовно, з деталями, як усе це сталося, і таким чином виправдатися.

Та Поляков, пам'ятаючи про незакінчену розмову з Колибановим, квапився повернутися у відділ. Труп треба було негайно відправити в морг міської лікарні, і тому він вирішив відлучитися на хвилину, щоб оглянути його; а з речами та документами можна ознайомитися й згодом.

— Свідчення чи міркування про його можливу принадлежність до «Німану»? — жваво спитав він. — Коротко!

— Насамперед карти з наколотими точками і лопатка, якою, очевидно, користувалися в Шиловицькому лісі, — сказав Альохін, нахиляючись. — Цигарниця, без сумніву, схожа на викрадену в Гусєва… Ось погляньте…

Поляков не став дивитися і в руки не взяв ні карти й документи, ні цигарницю й лопатку, так проворно підняті з плащ-накидки Альохіним і Таманцевим..

— Давайте все це до кабінету начальника відділу! — глянувши на годинник, з невдоволеним виглядом розпорядився він. — Про спробу його затримати та про обставини самогубства напишіть докладний рапорт. Якщо встигнете, відновіть у документах і свої дії за попередні дванадцять діб. Для слідчої справи — в ній сьогодні обнюхуватимуть кожну кому!.. Так не ходи, — він ткнув пальцем у пляму крові на гімнастерці Таманцева, — переодягнись!

І квапливо поліз через борт.

Він повернувся саме вчасно. Горбоносий капітан вискочив просто на нього в коридор і сказав:

— Товаришу полковник, — Москва! Генерал-лейтенант… Швидше!..

66. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

«Терміново!

Єгорову

Для підтримання цілодобової високої працездатності особового складу оперативно-пошукових груп, які діють у справі «Німан», головним невропатологом Червоної Армії рекомендовано вживання тонізуючого препарату «кола» з розрахунку по одній півграмовій таблетці через кожні чотири години.

Відповідне розпорядження начальникові медико-санітарного управління фронту вже передано.

Під Вашу особисту відповідальність пропонується забезпечити негайне отримання 80 000 доз препарату з військово-медичних складів фронту і забезпечення ним особового складу всіх оперативно-пошукових груп.

Виконання проконтролюйте і доповідайте.

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Вчора, 18 серпня 1944 року, о 20.35 в розташування 2-го батальйону 984-го полку, який займає оборону на північний захід од Лази на правому фланзі 618-ї стрілецької дивізії, прибули троє офіцерів — майор, капітан і старший лейтенант— із секретним розпорядженням Розвіду правління фронту. За годину до того командира батальйону капітана Сипягіна попередив про їхню появу телефоном начальник розвідувального відділу дивізії, і йому було запропоновано сприяти прибулим.

З настанням темноти, після вечері в землянці командира батальйону майор, капітан і старший лейтенант одягли привезені з собою із штабу дивізії маскхалати, взяли зброю і, супроводжувані командиром розвідвзводу Героєм СРСР^[42] лейтенантом Верещакою і командиром відділення сержантом Баркуновим, пройшли траншеями батальйону, а тоді поповзом перебралися в окоп бойової охорони, попередивши, що пробудуть там до зміни, тобто до 6.00. Нічого підозрілого в їхній поведінці й розмовах не помічалося.

О 5 годині 20 хвилин ранку з окопу, в якому вони сиділи, в напрямку розташування противника були випущені ракети, послідовно червона, зелена й біла, після чого чергові спостерігачі в траншеях батальйону помітили, що троє в маскхалатах повзуть із окопу бойової охорони в напрямку оборони противника. Відкритий із запізненням автоматно-кулеметний вогонь через недостатню видимість результату не дав.

Однак метрів за триста від лінії німецької оборони двоє із тих, що повзли, натрапили на міни й були вбиті, а третього через кілька хвилин вогнем із снайперської гвинтівки вдалося тяжко поранити десь за 150 метрів від німецьких траншей. З півгодини він ворушився, а потім затих і ніяких ознак життя не подавав.

В наступні п'ять годин німці тричі пробували витягти його тіло в своє розташування, але всі три спроби кулеметно-мінометним вогнем з нашого боку були придушені.

Командир розвідвзводу Герой СРСР лейтенант Верещака і сержант Баркунов знайдені в окопі бойової охорони вбиті холодною зброєю.

Нами і водночас командуванням провадиться ретельне розстеження. З'ясувалося, що, прибувши в дивізію, невідомі пред'явили заст. начальника штабу підполковникові Семашку і нач. розвідвідділу майорові Цибульському, крім посвідчення про відрядження, офіцерські посвідчення, а також секретний лист нач. Розвід управління фронту, який залишився в штабі і, як установлено перевіркою, виявився фіктивним.

У землянці командиру батальйону вони залишили речовий мішок з продуктами, а також планшет, у якому виявлені книжка Й. В. Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу» (М., 1944 рік) та брошура А. Спекторова «Пильність-залізний закон війни» (М., 1943 рік). Не виключено, що одне із цих видань використовувалося при шифруванні.

В планшеті також були три використані квитки в каунаський кінотеатр «Тріумф» на сеанс 12.30 16 серпня ц. р. і формене посвідчення про відрядження від 17 серпня ц. р. на ім'ямайора Поліщука М. Ф. «і з ним двоє офіцерів» з відповідними до дійсних, підробленими штампом і печаткою польової пошти Розвідуправління фронту, однак у ньому не було введеного із 1 серпня умовного знака — крапка замість коми посеред фрази.

За показаннями Семашка, Цибульського і Сипягіна «майор» говорив із вираженою українською вимовою і за ознаками словесного портрета мав схожість із «капітаном», розшукуваним у справі «Німан». Наявні й інші підстави припускати, що невідомі, які зробили спробу здійснити «зелену стежку»^[43] на ділянці 984-го полку, є розшукуваними в справі «Німан» агентами, котрі після виконання завдання намагалися таким чином повернутися до німців.

Підполковник Семашко і майор Цибульський, як такі, що не виявили належної пильності, і капітан Сипягін, який допустив сторонніх в окопи бойової охорони без відома і супроводу представників «Смершу», командуванням з посад, які вони займали, усунуті. В усіх частинах і підрозділах дивізії проводяться політбесіди про необхідність максимальної пильності; весь офіцерський склад докладно проінструктований і суворо попереджений, щоб запобігти надалі таким надзвичайним випадкам.

В даний момент на ділянці 2-го батальйону 984-го полку додатково приховано зосереджуються станкокулеметна рота і дві батареї 82 мм мінометів. Під прикриттям їхнього вогню о 13.00 розвідвзвод зробить спробу витягти з передполя ворожої оборони цілий труп, а також останки двох інших невідомих, щоб мати додаткові речові докази й звинувачення та для можливої ідентифікації.

Про результати доповім негайно.

Ковбасюк».

67. ГВАРДІТ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

О дванадцятій годині двадцять хвилин дня, виконуючи наказ Альохіна, Андрій разом з одним із помічників коменданта міста виїхав у район Кам'янки.

Ранок він провів бездіяльно, що в обстановці загальної зайнятості и ділової суєти було дивно і образливо.

Альохін, розбудивши його на світанку в кузові, передав листа від матері, привезеного з Управління попутною машиною, і одразу кудись поїхав, наказавши Андрієві не йти нікуди і начальству в очі не лізти. Андрій хотів десь на самоті прочитати листа, але скрізь були люди. Зайшовши до взводу охорони, Андрій побачив щойно звільнене ліжко, влігся на ньому і заснув. Години через дві його розбудили — випадково, помилилися, — і він встав.

Він снідав у кімнаті-їдальні, коли молодий довгоногий майор з орденською планкою на дужих випнутих грудях, по-спортивному молодцюватий, як і всі московські вовкодави, що стояв там біля вікна, обернувся і неголосно сказав іншому офіцерові:

— Нікулін, ти питав… Он Таманцев.

При згадці прізвища Таманцева ще двоє офіцерів, які сиділи поруч Андрія, підскочили до вікна і почали дивитися. Андрій теж підвівся.

Таманцев, неголений, у стоптаних хромових чобітках і позиченій у взводі охорони старій солдатській гімнастерці з великими недоладними латками на плечі і на грудях — свою закривавлену, щоб відіпрати, він замочив у бочці з дощовою водою, — тримаючи в руці пілотку, стомлено йшов метрів за п'ятнадцять від будинку.

У нього був вигляд штрафника, який спокутував свою провину і його поновили в званні, але ще нового обмундирування не одержав і тому офіцерські погони начепив просто на старе. Наче відчувши на собі погляди, він підняв голову і, сплюнувши, подивився на отих, що стояли біля вікна, з такою зневагою і гнівом, що ті одразу відвернулися або відвели очі.

Андрієві було приємно. В інтересі московських вовкодавів до Таманцева він уловив не просто цікавість, а повагу професіоналів і ще раз подумав, з якими чудовими людьми — Альохіним, Таманцевим і підполковником Поляковим — звела його доля.

Те, що москвичі знали Таманцева в обличчя, Андрія не здивувало. Він чув, що навесні Таманцев їздив у Москву і показував там свою майстерність стрільби по-македонськи^[44] великій групі офіцерів і генералів. Стріляв він так, що начальник Головного управління нагородив його іменною зброєю — присланим услід пістолетом із дарчим гравіюванням.

Андрій помітив незвичний, пригнічено-втомлений вигляд Таманцева і засмутився. А через чверть години вони сиділи разом в одному із кабінетів і заднім числом писали рапорти про свої дії за останні дванадцять діб, — починаючи з огляду лісу під Стовпцями.

Як пояснив Таманцев, ці папери будуть потрібні при перевірці розшукної документації начальством із Москви. А то в Ем Фе і в самого генерала можуть бути неприємності.

Тут Андрій і дізнався, що справа, якою вони займалися і займаються, ще вчора взята на контроль Ставкою, і зрозумів причину небувалого пожвавлення, яке панувало тут у відділі і на аеродромі. Йому стало прикро, що ніхто, навіть Альохін, не сказав йому про це ні слова — єдиним тому поясненням було, що він стажер, всього-на-всього стажер…

Від Таманцева Андрій почув, що за наполяганням Головного управління сьогодні проводиться велетенська військова операція, але в цій «непотрібній витівці» їхня група участі не братиме.

— Вона — військова, нехай війська нею й займаються. А ми — контррозвідка, — з гідністю сказав Таманцев. — Ми будемо діяти паралельно.

Настроєний Таманцев був досить похмуро. Він одразу признався Андрієві, що в нього неприємності: застрелився німецький агент. Цього б не сталося, якби не прикомандировані. Але що ти з них візьмеш? Нічого!..

Перефразовуючи відоме висловлювання Верховного Головнокомандуючого, він зауважив, що прикомандировані приходять і йдуть, а пошуковці залишаються і відповідати в даному випадку доведеться йому, Таманцеву, і ще гірше — Альохіну й Полякову.

Він пояснив також, що із засідки на хуторі його зняли, щоб група була в зборі. Мовляв, на думку Ем Фе, проклюнулася можливість сьогодні чи завтра покінчити з «Німаном» і нібито підполковник і генерал зацікавлені в тому, щоб зробила це саме їхня група.

Найбільше Таманцев вірив в оперативне мислення Ем Фе і прямо сказав, що коли підполковникові й генералу не перешкодять, то сьогодні, в крайньому разі завтра, все буде «тікі-так».

Андрій нічого не мгг зрозуміти. Якщо військова операція не потрібна, то чому ж із Москви вимагають її проводити?.. І чому, з якої причини Таманцев, і, видно, не лише він, проти неї? Хто і як може перешкоджати ловити німецьких шпигунів? І чому Ем Фе і генерал зацікавлені, щоб з «Німаном» покінчила саме їхня група?

Ці й інші питання цікавили Андрія, але єдине, про що він зважився спитати: що вони сьогодні повинні робити?

Пишучи, Таманцев сказав, що коли нічого не зміниться, їх чекає засідка в лісі, години з третьої дня і до сьомої вечора — в найкращу пору для короткохвильового радіозв'язку. Але виїхати туди доведеться трохи раніше — одразу після полудня.

Андрій уже знав, що засідкою називається приховане розташування на місцевості чи в приміщенні оперативного складу, що виловлює ворожих агентів. Місяць тому Андрій і сам брав участь у такому заході: він і Альохін, нещадно мордовані блохами, три доби просиділи в задушливій смердючій стодолі, обіч із свиньми та коровою, тільки вночі, щоб справити нужду, вилазячи на свіже повітря. Та ще й просиділи марно— ніхто не прийшов, і в Андрія про ці три доби залишились найгірші спогади.

Таманцев, який мріяв про складні оперативні комбінації, про функельшпіль «стратегічного значення», до засідок, проте, ставився з любов'ю і повагою.

— Це найрезультативніший спосіб виловлювання в польових умовах, — казав він. — Якщо трошки понатужити звивини і все гарненько організувати, навіть із такого примітиву можна зробити цукерочку!

Перші рапорти він написав спокійно й досить швидко, а останній, найбільший, про невдалу спробу затримання, викликав у нього справжні хвилювання.

Викладаючи те, що сталося вранці, він роздував ніздрі, двічі згадавши щось неприємне, заплющував очі і, скривившись, наче від кислиці, хитав головою, а потім, не витримавши, збуджено крикнув:

— Повік би їх не бачитиі.

— К-кого?

— Прикомандированих!

Йому страшенно хотілося спати, і, поглядаючи на підлогу в кутку під вікном, він заявив, що як тільки збудеться цієї писанини, замкнеться тут, у кабінеті, і на дві-три години нехай розшук і «Німан» ідуть до всіх чортів! А потім Андрій його розбудить.

Закінчивши свої рапорти, Андрій пішов у взвод охорони і, влучивши хвилину, виніс звідти подушку. Не ризикуючи пробиратися з нею коридором відділу, він передав її в кватирку Таманцеву, — розчулений такою турботою, той аж усміхнувся. І, повернувшись до кабінету, Андрій зважився задати запитання, що не давало йому спокою в цей час: а що буде, коли ні сьогодні, ні завтра зловити розшукуваних не вдасться?

— Що?.. Москва не жартуватиме, — похмуро сказав Таманцев. — Кожному поставлять по клізмі! На піввідра скипидару з патефонними голками, — уточнив він.

І після короткої паузи, наче втішаючи Андрія, додав:

— Ти ще молодий… І мене, як рядового чистильника, Москва карати не буде — ми для них не фігури!.. А вже Ем Фе, Паші й генералові відміряють на всю котушку — це вже точно… За що?! — раптом обурено крикнув він.

Роздобута Андрієм подушка не стала в пригоді — поспати Таманцеву цього ранку не пощастило. Щось там змінилося, і незабаром він, Альохін і ще чоловік двадцять пошуковців Управління контррозвідки фронту на кількох автомашинах поспішно виїхали в район Шиловицького лісу.

Туди ж, у визначене місце на південь від Кам'янки, Альохін звелів прибути на тринадцяту нуль-нуль і Андрієві з одним із офіцерів комендатури — за вказівкою Полякова чи Голубова.

Відколи поїхали Альохін і Таманцев, Андрій напружено чекав. Подумавши, що про нього просто забули, і мучачись від своєї бездіяльності, він зумисне попався на очі Полякову, який виходив із відділу. Підполковник відповів на привітання, але нічого йому не сказав.

Полуторка повернулася години через дві; Хижняк знайшов Андрія і покликав його обідати. Ніяких розпоряджень не надходило, і, подумавши, — коли ще доведеться наїстися? — Андрій попрямував на кухню.

Після жирного густого борщу кухар, Хижняків земляк, накидав їм повні з горою миски вареного м'яса і пообіцяв ще на третє «какаву».

Так ситно Андрій давненько не їв; та сьогодні всіх годували без обмежень, як на заріз; навіть білий хліб, накраяний товстими скибками, без норми лежав на столах.

Андрій вмочав виделкою шматки свинини в персонально для них видане Хижнякові блюдечко з гірчицею, коли до кімнати-їдальні, де було ще зо два десятки чоловік, забіг якийсь старший лейтенант і з порога закричав:

— Із групи капітана Альохіна тут хтось є?

— Я… — з набитим ротом, почервонівши, мовив Андрій. — М-ми…

— Чого ж ви тут сидите?! — обурився старший лейтенант. — Ходімо, візьмете представника комендатури. І негайно виїжджайте!

Коли вони обійшли приміщення відділу, він показав Андрієві високого чепурного офіцера, що стояв до них спиною поблизу ганку, а сам, схвильовано-заклопотаний, тут же зник.

В офіцерові Андрій упізнав помічника військового коменданта міста, молодого ставного капітана з виразними продовгуватими очима на витонченому вродливому обличчі.

Коли, вперше заїхавши тут, у Ліді, до комендатури, Андрій побачив капітана, то йому подумалося, що десь колись він уже зустрічав цього чоловіка. Та, хоч як напружував пам'ять Андрій, згадати він не зміг, а спитати не наважився: навіть зі старшими за званням капітан розмовляв без вияву поштивості і, мабуть, трохи зарозуміло, а на Альохіна взагалі не глянув, він сидів за високим бар'єром і, реєструючи посвідчення про відрядження, не підняв очей від паперів.

— От птиця, га?.. — лаявся тоді Таманцев: йому капітан особливо не сподобався. Його лобом башту важкого танка заклинити можна, а він тут окопався! І носа задер — нікого не помічає! Піжон! Тилова гусятина! Та я на нього ліктем сперся!

Таманцев стояв збоку біля дверей, до бар'єра не підходив і, звичайно, не сказав Андрієві, що під час попереднього приїзду до Ліди мав неприємне зіткнення з капітаном: йдучи вулицею, не привітав помічника коменданта, той зупинив його і прилюдно вичитав…

Квапливо пережовуючи на ходу і шкодуючи в душі, що не пощастило попити «какави», Андрій підійшов до капітана і, козирнувши, мовив:

— Т-товаришу к-капітан, в-ви з к-комендатури? Ходімо з-зі м-мною…

Хижняк, оббігши будинок з другого боку, вже встиг сісти в машину й завести мотор. Ставши на підніжку, Андрій пошепки офіційно сповістив йому, що до тринадцятої нуль-нуль, тобто через сорок хвилин, вони мають бути південніше від Кам'янки, — Хижняк круто вилаявся, — і звелів тиснути, як тільки може.

Можливо, треба було б запропонувати помічникові коменданта сісти в кабіну, та, поки Андрій говорив із Хижняком, капітан, повагавшись, заліз у кузов і вмостився там на ящику. Чепуристо-ставний, в чудовому форменому кашкеті з чорною оксамитовою околичкою, він височів над бортами, явно впадаючи в очі, і Андрій, пам'ятаючи наказ Альохіна — прибути в призначене місце, не привертаючи по дорозі нічиєї уваги, — звелів:

— С-сядьте нижче, до к-кабіни!

Капітан послухався і неквапливо і, як здалося юнакові, з досить невдоволеним виглядом опустився на брудні дошки кузова. Андрій не сів — упав поруч: полуторка, різко набираючи швидкість, рвонула, як підстьобнута батогом.

Жінки з кошиками й сумками ішли з базару; проїхав додж, повний галасливих танкістів у чорних шоломофонах; коло великого костьолу в затінку муру збилися прихожани; тарабанячи по бруківці, поволі котився із прив'язаною до задка безрогою коровою віз; зі станції долинали гудки паровозів; високо-високо, ледве помітні в синьому небі, баражували винищувачі.

Місто жило своїм буденним життям, і гадки не маючи, що в цей час тисячі бійців, сержантів і офіцерів наготувалися до проведення велетенської військової операції. Ще більша кількість військовослужбовців, як сказав Таманцев, брала участь в надзвичайних розшукових і перевірних заходах у справі «Німан». І між цими багатьма тисячами тільки офіцери контррозвідки знали про рацію КАО, про стратегічне значення розшукуваної групи, знали суть того, що діялося тут, і від усвідомлення, що і він, Андрій Блінов, належить до числа тих небагатьох вибраних, юнак почував себе щасливим і незвичайно дужим.

Хижняк старався як міг: вони на шаленій швидкості пролетіли вулицями і через якісь хвилини, вихопившись з міста, мчали по шосе.

Капітан трясся в кузові поруч Андрія з тим самим гордовито-поважним виглядом, що й у комендатурі. На ньому був франтуватий, щойно від кравця кітель із золотистими погонами й гудзиками, що яскраво виблискували на сонці, із світло-синього довоєнного сукна штани і новенькі чоботи з довгими вузькими халявами. Підшиті рівнесенько, білі-білюсінькі манжети виднілися з рукавів; рубці на штанях були випрасувані; від лакованого козирка кашкета і до чорного дзеркала чобіт усе на капітанові було новеньке, чепурне, блискуче і дуже недоречне в старому, потовченому кузові.

Щоб не замастити костюм, він, підстеливши під себе шовкову носову хусточку, сидів за метр від бочки з бензином і намагався ні до чого не доторкатися одягом; двічі він позирав на годинник, ніби даючи зрозуміти, що він людина зайнята і в нього кожна хвилина багато важить.

Андрій дружелюбно поглядав на капітана і навіть усміхнувся, думаючи заговорити, але той навіть оком не скинув на нього.

Згадавши раптом про маминого листа, Андрій витяг його — коли ще випаде вільна хвилина? — і почав читати. При цьому він скосив погляд і побачив, що капітан демонстративно дивиться в інший бік.

Материн лист Андрія і порадував, і запечалив, і викликав якусь досаду.

Сергійко Кузнецов був славний хлопчина, і в Мілочку Андрій у першому класі справді закохувався, і не вірилося, що їх уже нема, так само як і нема живих іще сімох його однокласників.

Материна турбота здивувала Андрія своєю недоречністю і безпідставністю. Боже мій, чим вона заклопотана?! «Ніжки», «шкарпетки», «посилочка з продуктами»… Він, Андрій, бере участь у пошукових заходах стратегічної без перебільшення важливості, займається справою, взятою на контроль Ставкою Верховного Головнокомандування, а тут… дивина якась, що може прийти в голову, мабуть, тільки жінці, і то цивільній. «Міщанство, тилове міщанство…» — засмучено подумав Андрій.

І ще нарікає, що він рідко пише. Та знала б вона… Найприкріше, що він навіть натяком не може сповістити їй, чим займається.

Запхнувши материного листа в кишеню, Андрій глянув на годинник — було початок другої, звівшись на ноги, перегнувся в кабіну і голосно сказав:

— Х-хижняк, м-ми запізнюємося… Н-натискуй, д-дорогий, на-натискуй!

— А я що роблю?! — розлютовано закричав Хижняк. Андрій із заклопотаним виглядом сів на місце. Те, що вони не встигнуть на призначений Альохіним час, стало ясно ще на аеродромі — виїхали пізніше, ніж слід було. Але тепер це Андрія по-справжньому стурбувало, і він з тривогою думав про можливі наслідки їхнього вимушеного запізнення.

Це був, мабуть, найвідповідальніший день у його житті, основним своїм завданням він зараз вважав не допустити ні найменшої помилки і, природно, не міг не хвилюватися.

Хоч Хижняк знав дорогу і орієнтувався не гірше за нього, він про всяк випадок дивився вперед, кілька разів перехиляючись через борт, з побоюванням позирав на шини (ніби це могло щось дати) і час од часу зі страхом прислухався до мотора — раптом відмовить, і тоді вони взагалі не доїдуть до місця.

А капітана наче нічого й не цікавило. Він дивився з холодно-поважною байдужістю і з якимсь невдоволенням, його погляд, ні на чому не зупиняючись, байдуже ковзав по перелісках, по смугах полів і по нечастих хатах, а обличчя, як здавалося Андрієві, говорило: «Боротьба зі шпигунством?.. Ото щастя! Я й не такими справами займаюся!..»

«А все ж таки я його десь зустрічав!» — роздумував Андрій, підскакуючи в кузові і обпираючись руками, щоб зм'якшити поштовхи; відчуття, що він раніше десь бачив цього чоловіка, не покидало його, але пригадати — де? — він не міг, а заговорити не зважувався.

68. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

Тим часом капітан усю дорогу переживав, як невдало склався цей святковий для нього день. Розмірковував він при цьому невесело і взагалі про свою службу в комендатурі, де після поранення, як обмежено придатний, він товкся уже два місяці, сумуючи за рідним батальйоном і згадуючи лихим словом німецьку кулю, медицину і відділ кадрів.

На восьму годину вечора в нього було призначене побачення з дівчиною із евакогоспіталю, в якому він весною лежав. Для цієї гордої і, як йому здавалося, недоступної ленінградки з погонами лейтенанта медичної служби він був зовсім не грізним помічником коменданта міста, пихато-офіційним, яким його знали військовослужбовці, а просто Ігорем, надто самолюбивим і вразливим, але симпатичним, а головне — гарним і — останнім часом — жаданим хлопцем. Так, в усякому разі, вона його розуміла і так говорила, не знаючи, однак, про нього, мабуть, найсуттєвішого, того потаємного, що він глибоко приховував на війні від усіх.

Ще позавчора в останню зустріч вони домовилися, що він прийде сьогодні на восьму годину, й більше вона нічого не сказала. Та від її найближчої подруги — як сувору таємницю — він дізнався, що в Леночки сьогодні день народження і буде невеличкий урочистий вечір— крім нього, запрошені ще дві подружки, а також начальник її відділення, молодий красень грузин, як казали, талановитий хірург, до того ж він грав на гітарі і викликав у помічника коменданта гострі, непогамовні ревнощі.

В його житті це було не перше сильне захоплення. Перед війною він закохався в одну майбутню акторку, студентку театрального інституту, і інших дівчат не помічав. Та восени сорок першого, коли він уже був на фронті, зв'язок між ні ми раптово обірвався — вона виїхала в евакуацію і як у воду канула. Боляче переживаючи, він багато місяців намагався розшукати її, та марно, а вона, видно, і не пробувала: знала його московську адресу, але серед листів, що пересилала мати, від неї нічого не було.

Згодом під Сталінградом він захопився по-справжньому перекладачкою із штабу дивізії, яка приїхала на кілька годин у полк допитати німців, захоплених його ротою. За вечерею вони розговорилися; вона виявилась москвичкою і більше того — вчилася в сусідньому з його будинком інституті.

Через тиждень він, при нагоді, відправив їй несміливу, пересипану жартами записку, не сподіваючись отримати відповідь, але вона відповіла добрим, теплим листом. Листування тривало, вони обмінювалися дружніми посланнями щотижня і до моменту оточення німецького угруповання вже перейшли на «ти».

В середині грудня була ще одна чудова зустріч, коли його викликали в штаб дивізії і потім вони гуляли з нею морозяної ночі кілька годин. Мела, крутила колюча хурделиця, вдалині розмірено била корпусна артилерія, з темряви час од часу лунали окрики вартових. Тричі засніжений степ довкола яскраво освітлювали САБи^[45], що їх скидали німецькі літаки, і він бачив поруч її розпашіле від морозу, чудове личко. Вона була у валянках і в кожушку поверх ватяного костюма, а він, — бо перед тим ходив до начальства, — в шинелі і в чоботях. Щоб не змерзнути, вони весь час ходили і навіть грілися пробіжками, та все одно він промерз до кісток, але був щасливий, як ніколи. Наприкінці цього казкового, такого пам'ятного побачення вона запропонувала, якщо сприятимуть обставини, зустріти Новий рік разом.

Ця ідея захопила його. На щастя, полк вивели в другий ешелон, і все складалося якнайкраще. Він розумів; їй легше вирватись, аніж йому залишити на ніч роту. Разом з ординарцем він вилизав земляночку і випросив на цю добу в інших ротних кращу в полку табуретку і цілком пристойний несаморобний стілець. Саме в цей час один офіцер, який їздив з машиною в далеке, за сотні кілометрів, відрядження, привіз заодно із півночі три ялинки. За наказом командира полку їх розділили по гілочці в усі землянки й бліндажі, і йому дісталась невеличка, коротка, але густа, пахуча лапа. Поставлена на малесенькому саморобному столикові під журнальним портретом Верховного Головнокомандуючого, вона стала основною і рідкісною прикрасою — в безлісому степу, поблизу передової про ялинку можна було тільки мріяти.

Тридцять першого грудня із сержантом з його роти, який їхав до штабу дивізії, він відправив перекладачці щойно вручену йому посилочку — подарунок від трудівників тилу — флакон духів, вовняні рукавички і пачку печива. Всередину вклав урочисто-жартівливе запрошення, написане «високим штилем». У самому кінці запропонував: якщо вона забажає, його «вірний зброєносець» (мався на увазі сержант) буде її супроводжувати.

День минув, і, нудьгуючи в чеканні, він часто виходив із землянки і вглядався в пітьму, в тому напрямку, звідки вони мали з'явитися. Він жодного разу не дзвонив їй у дивізію, знаючи, що розмови можуть слухати і зі скуки слухають телефоністи, і нізащо не бажаючи, щоб потаємне, дороге чули чужі вуха. Об одинадцятій годині, однак, не витримавши, він з'єднався через полк з дивізійним комутатором і, не знаючи номера, назвав прізвище майора, її начальника, до якого він із самого початку без будь-яких на те підстав її ревнував. Відповів чийсь юнацький тенор, але там, у штабному бліндажі, було весело, можливо, вже випивали, лунали жваві голоси, в тому числі й жіночі. Він попросив майора, та коли той підійшов, одразу поклав трубку: йому явно здалося, що серед інших він почув і її радісний голос, — від образи й жалю він мало не закричав.

Це було так страшенно несподівано, що трохи згодом, втішаючи себе, він подумав, що від штабу дивізії до його землянки якихось п'ять кілометрів і десь за півтори години вона ще цілком може встигнути, особливо в супроводі сержанта.

Заспокоєння; одначе, виявилось недовгим. О дванадцятій годині, викликавши ординарця, він хильнув з ним по склянці нерозведеного спирту і в цілковитій мовчанці почав їсти з такою злістю, наче основним тепер було знищити все запасене і роздобуте не без труднощів на цю святкову вечерю. Вони посилено працювали щелепами, коли нарешті повернувся сержант, ввалився до землянки стомлений, перемерзлий і, причинивши за собою двері, мовчки й винувато дістав з речового мішка передану з ним посилочку.

Першої миті капітан (тоді він ще був старшим лейтенантом), уже захмелілий, аж задихнувся в нападку ревнощів, кривди і образи, остаточно зрозумівши, що вона справді віддала перевагу іншому чи просто іншому товариству. Вхопивши перев'язаний червоною стрічечкою згорток, він вкинув його в розжарену червону грубку і в душі прокляв її.

Він подумав, припустив погане, а сталося найгірше: минулої ночі її вбило в сусідньому полку, розметало на шматочки прямим попаданням снаряда в штабний бліндаж. Якийсь час він ходив геть розбитий.

Закохався він, виходить, не вперше, але такого, як тепер, з ним ще не бувало.

Справді, лише заради Леночки змирився він на певний час із такою бридкою йому комендантською посадою, вирішивши потерпіти ще місяць-два і тільки тоді добиватися переобстеження і зняття обмеження, в чому вже двічі йому відмовляли. Він був непохитно впевнений, що під час війни чоловіки повинні воювати, а бути в тилу, маючи руки й ноги, ганебно. Тому він і відмовлявся категорично від оформлення броні та демобілізації, чого наполегливо добивалися в Москві його імениті педагоги.

Стосунки з Леночкою розвивались так, що ось-ось йому слід було висловитися, переговорити відверто, суперництво грузина по-справжньому непокоїло, і сьогоднішній вечір тому мав особливе значении.

Дізнавшись про день народження, він помчав уранці до кравця, який шив йому парадну форму, і просив усе пришвидшити і зробити все на добу раніше. Щоб стимулювати терміновість, пообіцяв понад домовлену плату ще консерви із свого додпайка й цукор.

З цим костюмом узагалі було чимало клопоту. Відрізи він одержав ще в полку до поранення, потім виміняв їх з додачею на кращі — довоєнної виробки сукно — в старого інтенданта, який накинув оком на його трофейний «вальтер» в генеральській кобурі і пристав мов з ножем до горла. Потім не було бортовки для кітеля і пристойних золотих гудзиків, не було й доброго, надійного майстра. І тільки тиждень тому все нарешті влаштувалося.

Сьогодні рано-вранці, дорогою до комендатури він забіг до кравця ще раз нагадати, що до вечора — кров з носа! — костюм має бути готовий. На його подив і радість, пошитий кітель, виблискуючи гудзиками й погонами, уже красувався на манекені, а штани прасувалися важкою праскою.

Цього патлатого дідуся з його неможливим містечковим акцентом і вічною краплею на кінчику носа, запобігливо старанного, як і всі ремісники тут, у Західній Білорусії, знайомі офіцери рекомендували як доброго майстра. Та пошитий ним костюм перевершив усі сподівання. І штани, й кітель лежали на капітанові без жодної складки чи зморщечки, як виточені, на диво ефектно облягаючи його ставну фігуру. Це був витвір справжнього мистецтва, робота цілком достойна не провінційного кравця, а столичного, генеральського, якщо навіть не маршальського.

Єдине, що залишалося, — проколоти і заштукувати дірочки для орденів, про що він і сказав.

— П'ять хвилин! — з готовністю вигукнув старий.

Але зробити це треба було акуратно, з попередньою прикидкою і розміткою на грудях кітеля. І капітан попрохав старого через годину прийти до комендатури, де в сейфі він зберігав свої нагороди: як і зброю, тримати їх на приватній квартирі не рекомендувалося.

До бойових орденів і медалей у капітана було найпієтетніше ставлення. Він вважав, що надівати їх треба тільки на великі свята три-чотири рази на рік, щоб не принижувати, не спрощувати щоденним носінням. А для буднів були заведені орденські планки, до фронту вони, правда, ще не добралися, але в Москві їх діставали, і капітан у листах додому дуже просив надіслати.

Незадовго перед тим навідав його батько — начальник політвідділу гвардійського танкового корпусу на сусідньому фронті — і привіз йому в подарунок пречудові хромові чоботи і формений офіцерський кашкет, так що екіпірований він тепер був на славу.

Щоб «обжити» кітель і штани й почувати себе в них до вечора звично і невимушено, капітан не скинув їх, а старе обмундирування загорнув у газети і заніс до себе на квартиру. Через те він запізнився на якісь там хвилини і, коли з'явився в кабінеті коменданта, де вже були зібрані офіцери, отримав зауваження від майора, а далі все пішло геть з перекосом.

З'ясувалося, що особістами — так він у думці називав контррозвідників — проводиться якийсь відповідальний захід чи операція, і офіцери комендатури до спеціального розпорядження поступають у цілковите підпорядкування «Смершу». По закінченні наради всі повинні були їхати на місце збору — на аеродром.

Другий день діялося щось незвичне. Ще вчора вранці в комендатуру приїхав гарнізонний особіст і суворо конфіденційно сповістив офіцерам, що розшукується група невідомих, які особливо небезпечні, і, витягнувши аркуш паперу, описав орієнтовно зовнішність двох, вірніше, фігури, зріст, і вік; сказав, що один з них, здогадно, говорить з українським акцентом.

Майор, який з хронічною виразкою четвертий рік терся в комендатурах і все знав і розумів, помітив брак особливих індивідуальних прикмет і приблизність опису зовнішності.

І особіст сказав, що на жаль, «поки що не вдалося роздобути» точних словесних портретів і це, безумовно, ускладнює розшук.

Потім, ще раз попередивши про нерозголошення, він ознайомив офіцерів з останнім черговим, цілком таємним заходом по захисту військових документів від підробок німцями — показав їм крапку замість коми посеред фрази в одній із граф посвідчення про відрядження.

Бланки з цією спеціальною друкарською помилкою були введені в дію ввечері 31 липня, отже, всіх військовослужбовців з документами, виданими в серпні, але без цього умовного знака, треба негайно затримувати.

Посвідчення, що він показав для унаочнення, офіцери роздивлялися мовчки; кожен з них за чергування перевіряв і реєстрував десятки й сотні таких документів, але ніхто не зважав на цю крапку.

Під час бесіди особіст двічі сказав про особисту відповідальність присутніх і про необхідність гранично посилити пильність.

Наслідком його візиту, інструктажу та закликів до пильності стало те, що тільки до півночі в місті було затримано вісім чоловік, які мали деяку схожість з ним описаними особами; їх усіх після перевірки, яку проводив сам особіст, — він міцно засів в одному з кабінетів, — довелося відпустити.

Про це сьогодні на нараді майор сказав, як про недоробки в діяльності довіреної йому комендатури. На завершення, вимагаючи од підлеглих найвищої пильності, він підвівся і сказав:

— Через десять хвилин виїжджаємо. Всім мати з собою особисту зброю та посвідчення на право перевірки документів. Машина в дворі.

Капітан спитав, коли, хоча б приблизно, закінчиться операція і як скоро вони звільняться, та майор цього не знав.

Разом з іншими помічник коменданта вийшов із кабінету. Офіцери хвалили костюм, обмацували руками матеріал і, сміючись, цікавились: куди це він зранку так вичепурився?.. Чи не на «операцію»?.. Він відповідав неуважно, думаючи про своє, — навіть слухаючи майора, він наполегливо розмірковував, як тепер краще все влаштувати.

Дідусь кравець з вишурканим портфеликом у руці, тримаючи засмальцьованого капелюха і розгублено озираючись, уже чекав у черговій кімнаті. Запросивши його до свого кабінету, капітан квапливо відімкнув сейф і, витягнувши складений втроє шматок сукна, розгорнув його на столі.

— О-о! — побачивши ордени й медалі, вигукнув старий і витер краплю з кінчика носа.

А капітан уже дзвонив у госпіталь, щоб привітати іменинницю і попередити її про несприятливі обставини в нього.

Дівчина була зайнята в операційній, до телефону підійшла її подруга — одна із запрошених на вечір, — і капітан сказав їй, що мусить терміново виїхати в службових справах, але зробить усе, щоб повернутися вчасно, і просив передати винуватиці торжества його попередні вітання.

Старий тим часом дістав з портфелика плоску коробочку, відкрив її і, засиливши нитку в голку, в цілковитій готовності ждав.

— На жаль, зараз не вийде, — поклавши трубку, мовив капітан. — Я мушу негайно виїхати. Термінова справа, — пояснив він, бо кравець дивився на нього, не розуміючи. — Я зайду до вас о сьомій годині вечора. Ви будете вдома о сьомій?.. Чудово!.. І ще в мене до вас велике прохання… Можливо, в мене буде сутужно з часом… А сьогодні день народження… однієї дівчини. Я домовився про букет… розумієте, квіти. Це поряд з вами. Ви не змогли б годині о п'ятій піти по них і принести до себе?.. Я вам віддячу!..

Тільки-но старий дав згоду, капітан витяг, сіруватих сто карбованців і поклав на портфелик. Старий узяв папірець, перед тим як заховати у внутрішню кишеню піджачка, оглянув і з усмішкою сказав: капітан такий вродливий, жіноцтво, мабуть, і так умирає — навіщо ж тратитися на квіти?

За вікном енергійно сигналила машина. Помічник коменданта писав адресу на клаптику паперу, а старий, згадавши, невесело мовив, що він теж один раз купував квіти.

— Тільки один раз? — подивувався капітан.

— Так, — підтвердив старий.

Він пояснив, що було це сорок років тому, в дев'ятсот четвертому році, квіти він купував своїй майбутній дружині і, зітхнувши, додав, що її вбили німці тут, у Ліді, і дітей його вбили, і внука… Навіщо він вижив?

Капітанові стало шкода цього старого знедоленого чоловіка, який лише раз у своєму житті купував квіти, — сам він перед війною витрачав на букетики й букети для майбутньої акторки значну частину своєї стипендії. І, згадавши про свою обіцянку, він швидко дістав із нижнього відділення сейфа консерви й цукор.

Старий із чемності відмовлявся, а капітан засовував банки в його портфелик, коли двері розчинилися і на порозі виріс майор. Він зміряв свого помічника поглядом, і його обличчя перекосилося.

— Вам що, треба окремого запрошення?.. Ви не чуєте — вас чекають!

— Товаришу майор, я мушу заскочити переодягнутися. Я трошки затримаюся. Я не знав…

— Ніяких переодягань! — обурено закричав майор. — Негайно в машину! — наказав він і грюкнув дверима.

Подумавши якусь мить, капітан засунув у портфелик згорток з орденами й медалями, попередивши: «Тільки не загубіть!» Тоді схопив аркуш паперу і швидко написав кілька рядків.

Перегнув навпіл, засунув у конверт і написав угорі адресу.

— Якщо я затримаюся і до восьмої години не буде мене, дуже прошу — віднесіть квіти разом з цим листом ось за цією адресою. Це від вас недалеко. Я вам заплачу. І дам ще продуктів. Тільки, бога ради, поголіться і трохи приберіться. Там сьогодні свято — розумієте?.. Ходімо!.. — Помічник коменданта на ходу засунув конверт старому в кишеню.

А на аеродромі, куди мчали, як по тривозі, довелося простовбичити даремно зо три години. Їм показали місце поблизу відділу контррозвідки, поряд, з обох боків, теж спали, лежали на траві, сиділи і курили групи офіцерів з частин по охороні тилів фронту.

Все складалося до образи безглуздо. За час цієї вимушеної бездіяльності можна було не раз устигнути переодягнутися, закінчити з кітелем і навіть самому відібрати квіти на букет, — але як звідси піти?.. Коли починається операція, ніхто до ладу не знав і не міг сказати; невідомо було навіть, навіщо конкретно всіх тут зібрали.

Майор, комендант міста, якого схопив, як виявилося, ще з ночі найгостріший приступ його хвороби і тому він був такий дражливий і лютий, з посірілим, мученицьким обличчям лежав окремо, загорнувшись у шинелю, і, притримуючи руками живіт, тихенько стогнав. Капітан, — боячись забруднитися, зазеленити костюм, він, не присівши й на хвилину, весь час походжав біля своєї групи, — нарешті не витримав, підійшов до нього і, нахилившись, спитав, чи не може чимось допомогти.

— Дайте мені спокій! — скривившись, не своїм, плаксивим голосом відгукнувся майор.

Без чверті дванадцять усім було наказано вишикуватися, і тут же із світлого приміщення відділу контррозвідки з'явилася група офіцерів. Маленький лобатий підполковник, у довгій мішкуватій гімнастерці, який очолював ту групу, ставши перед строєм, висловив останні, напевне, напучування.

Він говорив гаркаво, неголосно, і слухали його в цілковитій тиші. Висловлювався він до ладу, діловито-небагатослівно, але нагадування про надзвичайну важливість заходу, про те, який підступний ворог, про необхідність особливої пильності й особистої відповідальності кожного, повторювало вчорашні висловлювання гарнізонного особіста і сьогоднішні — коменданта міста. Капітанові, впевненому, що в армії все має розумітися і виконуватися з півслова, без жодних повторювань і розмусолювань, це, природно, не сподобалося.

Повчань капітан не любив, як не любив і самого слова «пильність». До того ж, як і більшість людей, він був цілком переконаний, що, якби зустрівся йому в житті шпигун чи диверсант, він одразу розпізнав би його.

Підполковник не лише зовні не був військовою кісточкою: він майже не вживав наказової форми, частенько казав «прошу», «будь ласка», що також виказувало в ньому цивільну, інтелігентну од природи людину.

Особливо він підкреслив, що накази офіцерів контррозвідки всі залучені мусять виконувати точно і без будь-якого зволікання, і, закінчуючи, сказав:

— Доводжу до вашого відома, що кожен, хто своїми діями прямо чи посередньо допоможе схопити розшукуваних, буде одразу ж представлений до урядової нагороди.

Це капітана аж трохи обурило. Він брав участь у багатьох важких боях із противником, сили якого значно переважали, і знав справжню вартість нагород. А тут попахувало приниженням і профанацією, приниженням високого, священного: ловлять трьох чи чотирьох чоловік, для чого зібрали сотні людей, і при цьому заздалегідь обіцяють бойові ордени.

Потім офіцерів комендатури відокремили, і другий підполковник, з контррозвідки, цілком стройового вигляду, разом з майором, що й далі мучився, почав їх розподіляти.

Коли було названо прізвище помічника коменданта, підполковник, глянувши в список, кинув:

— Група капітана Альохіна.

Але ніхто до помічника не підійшов, і ніхто не озвався, і тоді підполковник сказав одному з офіцерів, що стояв поруч нього:

— Тут повинен бути лейтенант із групи Альохіна. Знайдіть його швиденько!

Цей офіцер підвів капітана до приміщення відділу контррозвідки, звелів чекати, а сам подався на розшуки.

Хвилин через п'ять з-за рогу вискочив молоденький лейтенантик з червоним, пітним обличчям, козирнув і, все ще пережовуючи, заїкаючись, промовив:

— Т-товаришу к-капітан, в-ви з к-комендатури?.. Ходімо з-зі м-мною…

На нижній губі в нього в куточку рота прилип шматочок капусти, і капітан, який не любив неохайності навіть у бойових умовах, ледве стримався, щоб не зауважити йому цього.

Як і інші, вони попрямували до майданчика, де стояло зо два десятки автомобілів — в основному'вілліси і доджі, вимиті і начищені, як на парад, що навіть впадало в око. В деяких на вітрових стеклах виднілися перепустки «Проїзд скрізь!», на які мали право тільки вищий генералітет та оперативні машини контррозвідки.

Минувши ці чепурні, вимиті машини, лейтенант підійшов до старої, задрипаної полуторки з облупленою і стертою фарбою на бортах кузова, ступивши на підніжку, засунув голову в кабіну і щось зашептав шоферові. У відповідь почулася крута лайка.

Помічник коменданта не міг не образитися: від нього, капітана, який ще й займав відповідальну посаду, засекречували те, що довірялося сержантові-водієві.

Поборовши гнів, він заліз у кузов і, підстеливши носову хусточку, сів на ящику, та лейтенант тут же запропонував сісти нижче, вскочив сам, машина рвонула з місця і помчала як на пожежу.

Позираючи на годинник, помічник коменданта не без хвилювання, що його, як і інші почуття, при бажанні вмів приховувати, намагався уявити і зміркувати, скільки часу займе те, що називалося «операцією», — до половини на восьму будь-що треба було повернутися до міста.

Думки про зустріч із Леночкою, про вечірнє святкування найбільше турбували капітана, і настрій у нього псувався з кожною годиною. В такий день — зумисне не вигадаєш! — він змушений то летіти як на зламану голову, то тинятися без діла, вислуховувати нескінченні повчання й заклики до пильності, трясучись у брудному кузові, їхати невідомо куди в розпорядження якогось капітана Альохіна і — що найобразливіше! — бути мізерним пішаком, весь час анічогісінько не знати про свої дальші дії і призначення. Навіть шоферові казали й довіряли більше, ніж йому!

Ця запаморочлива тряска в полуторці, що мчала мощеною кругляком дорогою, бік у бік з бочкою бензину та жовторотим лейтенантом, якого теж доводилося слухатися, доводила капітана до шалу. «Попався б ти мені в місті, я б тебе довів до християнського вигляду!» — не без злоби думав він, краєм ока оглядаючи обшарпані кирзові чоботи Блінова, що, мабуть, і не нюхали щітки: скошену зірочку на пілотці, розстебнутий комірець і невипрасувану гімнастерку він устиг помітити ще раніше, коли лейтенант підійшов до нього.

Особістів капитан не любив, вважаючи їх привілейованими ледарями і людьми надто зарозумілими. «Кантуються по тилах, — був певен він, — та ще й героями себе почувають!»

Приблизно те ж саме, тільки добродушно й без будь-якої роздратованості, думав про капітана і взагалі про працівників комендатур Андрій Блінов.

69. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

Сержант Гусев помер від заподіяних йому ран і загального зараження крові внаслідок цього сьогодні о 6 г. 25 хв. При перевірці в батальйоні його товариші, шофери Агафонов, Туманян і Білодід, підтвердили схожість показаної їм цигарниці з тією, що мав Гусев, проте роздобути докази цілковитої ідентичності не виявляється можливим.

Як з'ясувалося, цигарницю Гусєва в числі багатьох схожих виготовив на початку цього року старшина на прізвисько Колянич (очевидно — від імені Микола), механік 294-го Окремого ремонтно-відбудовного батальйону, який минулої зими дислокувався під Гомелем по сусідству з частиною, де служив Гусев. Як нами встановлено, зараз 294-й ОРВБ перебуває в районі Сувалок, куди тим самим літаком і відправлено розпізнавану цигарницю, щоб показати її старшині на прізвисько Колянич.

Логінов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Платонову

Затриманих Вами без документів невідомих, двоє з яких за ознаками словесного портрета мають схожість з фігурантами надзвичайного розшуку, для встановлення особи треба терміново доставити в Ліду.

Негайно перевезіть усіх трьох під надійною вартою на Молодечненський аеродром, де в найближчі півгодини зробить посадку висланий нами «дуглас» (бортовий — 207).

Поляков».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо термінової

Єгорову

Доводжу до відома наказ нач. Генштабу Червоної Армії

№від 19.08.44 р.

«Під час підготовки та проведення спеціальних заходів у тилах 1-го Прибалтійського і 3-го Білоруського фронтів мали місце такі недопустимі факти:

1. Через нерозпорядливість і халатність інтендантських служб 91-ї армії підрозділи військ НКВС 1-го Білоруського фронту, прибувши на місце призначення, після трьохсоткілометрової дороги протягом чотирьох годин не могли одержати гарячої котлової їжі.

2. Під час руху автоколони 18-го Червонопрапорного прикордонполку внаслідок поломки вийшла з дії одна з машин. Командир 376-ї гвардійської танкової бригади гвардії підполковник Фільченков, незважаючи на мою директиву №…. від 18.08.44 р., з якою він був ознайомлений, і вимогу представника «Смершу», виділити транспортну машину на заміну поламаної категорично відмовився.

3. Нач. Окремого фронтового складу ПММ^[46] № 1354 капітан Сухаревський відмовився відпустити бензин автоколоні маневрової групи військ НКВС 1-го Білоруського фронту, мотивуючи свої дії тим, що в старшого групи не було формених вимог НКО на пальне. Заправка автомашин булапроведена із запізненням, тільки після втручання вищого командування.

Ці факти могли мати місце тільки внаслідок нерозуміння окремими офіцерами всієї важливості спеціальних заходів, що проводяться, та безвідповідального ставлення до директиви Генштабу №…. від 18.08.44 р.

Наказую:

1. Заступника командуючого 91-ю армією по матеріально-тиловому забезпеченню полковника Авер'якова за нерозпорядливість підлеглих йому служб із посади, яку він займав, увільнити і відрядити в розпорядження Управління кадрів тилу Червоної Армії для призначення з пониженням.

2. Командира 376-ї гвардійської танкової бригади гвардії підполковника Фільченкова за невиконання директиви Генштабу №від 18 серпня 1944 року, внаслідок чого взвод18-го Червонопрапорного прикордоннолку змушений був добиратися попутними і прибув на місце призначення пізніше, ніж треба було, з посади, яку він займав, увільнити і відрядити в розпорядження командуючого БТ і МВ^[47] фронту для призначення з пониженням.

3. Нач. Окремого фронтового складу ПММ № 1354 капітана Сухаревського, внаслідок самоуправства котрого підрозділи військ НКВС 1-го Білоруського фронту затрималися в дорозі і прибули на місце призначення із запізненням на 1 год. 20 хв., з посади, яку він займав, увільнити, понизити в званні до лейтенанта і призначити командиром взводу в одну з частин фронту.

Вважаю за необхідне ще раз звернути увагу всіх командирів з'єднань і частин 1-го Прибалтійського і 3-го Білоруського фронтів на те, що в зв'язку із спеціальними заходами, які проводяться в тилах цих фронтів, усі вказівки і вимоги представників військової контррозвідки повинні виконуватися беззастережно і без найменшого зволікання. Будь-які затримки і тяганина будуть розцінюватися як невиконання бойового наказу із усіма наслідками, що звідси витікають.

Антонов».

З цим наказом ознайомте начальників органів «Смерш» фронту. Про всі випадки зволікання з виділенням людей і техніки, а також про недоліки в матеріально-тиловому забезпеченні заходів, які проводяться, доповідайте негайно.

Колибанов».

70. ДІЯТИМЕМО РАЗОМ

За Шиловичами, після повороту ліворуч, Андрій наказав Хижнякові зменшити швидкість і став видивлятися орієнтири, які вказав йому Альохін. Велику стару стодолу він помітив здаля, а трохи згодом і два врослих один в один дуби; від них треба було, рухаючись точно по перпендикуляру, підійти непомітно до того місця на узліссі, де заглиблювалася в ліс заросла дорога.

Як тільки вони порівнялися з цими деревами, Андрій застукав у заднє скло кабіни.

— С-сходимо! — сказав він і, не чекаючи, коли полуторка зупиниться, зіскочив на обочину.

Помічник коменданта підвівся і не кваплячись вискочив із машини; за всю дорогу він і слова не мовив.

Засунувши голову в кабіну, Андрій, як і наказував Альохін, звелів Хижнякові проїхати вперед у Кам'янку і бути там до шістнадцятої тридцять, а на сімнадцяту годину повернутися і чекати з машиною десь тут, але до старої, покинутої стодоли, що її вони тільки-но проминули, ні в якому разі не наближатися, — про це особливо попереджав Альохін.

Поки Андрій напучував Хижняка, помічник коменданта, розминаючи засиджені ноги, відійшов на десяток кроків назад, оглянув свій костюм, поправив рубці на штанах і заклав руки за спину.

— Ходімо, — гукнув його Андрій. — Т-тільки з-зовсім н-не-помітно…

— Тобто як непомітно? Може, лягти і плазувати по-пластунськи? — раптом дужим, мелодійним голосом уїдливо спитав капітан.

— Якщо б-буде треба… — почервонівши, мовив Андрій і відчув цієї хвилини, що цілком поділяє ставлення Таманцева до прикомандированих.

Вони рушили кущами до лісу, і помічник коменданта непокоївся, коли б не зазеленити чи не розірвати об якийсь сучок свій чудовий костюм, а Блінов, не менше заклопотаний зовсім іншим, час від часу спинявся і, подавши йому знак — приклавши палець до губів, — напружено прислухався.

На шляху виявилась велика галявина, і, щоб не виходити на оголене місце, довелося зробити чималий гак. Далі кущі зовсім кінчилися, вони були метрів за п'ятдесят від вказаного Альохіним місця, але від лісу їх відділяла смуга дрібного, нижче пояса, чагарника, обійти її було неможливо: вона тяглася в обидва боки, скільки сягало око, і Андрій намагався зметикувати, як же подолати її непомітно…

— Д-доведеться п-повзти… — після недовгих роздумів засмучено мовив він і тієї ж миті побачив, як на узліссі, в просвіті дороги, що заходила в гущавину, несподівано, наче із землі виросши, з'явився Альохін. Не виходячи на відкрите місце, він підкликав їх енергійними жестами — мовляв, хутчій сюди!

Коли, минувши чагарник, вони опинилися біля нього, під прикриттям дерев, він, оглядаючи помічника коменданта, привітно відрекомендувався:

— Капітан Альохін… Ви із комендатури?

— Помічник коменданта міста! — з гідністю вточнив капітан.

— Дуже радий… Діятимемо разом.

Андрій почав пояснювати, чому вони запізнилися, та Альохін спинив його. Помічник коменданта в цей час дістав із кишені коробку самого справжнього «Казбеку», якого Андрій не бачив, напевне, з початку війни, взяв цигарку і, розминаючи її пальцями, недбалим жестом простягнув коробку Альохіну.

— Дякую! — відмовився Альохін.

Андрій чомусь подумав, що помічник коменданта і йому запропонує цигарку, але цього не сталося. Капітан засунув коробку в кишеню, постукав мундштуком цигарки об рожевий полірований ніготь великого пальця і, виявивши тут, що запальничка залишилася в старому обмундируванні, запитально подивився на Альохіна, і той зрозумів його погляд.

— Костю, — обертаючись, сказав він, — сірники.

З кущів ліщини з боку узлісся вилетіла кинута чиєюсь дужою рукою пачка сірників і впала біля офіцерів. Хто такий Костя, Андрій не знав, але здогадався, що той, видно, веде спостереження: проглядає підступи від шосе до лісу.

Піднісши пачку, Альохін запалив сірника і простягнув його помічникові коменданта. І попередивши, що розмовляти в лісі можна тільки пошепки, почав пояснювати, що вони конкретно, мали робити.

— Як вам відомо, — мовив він півголосом капітанові, — розшукується група, котра становить значну небезпеку для діючої армії… Припускається, що вони можуть сьогодні в другій половині дня з'явитися тут, у лісі. На шляхах їхнього можливого просування всередині масизу будуть влаштовані засідки — в одній із них ми й будемо з вами брати участь… Наше завдання: перевірка під виглядом комендантського патруля, в певних обставинах, — підкреслив Альохін, — усіх, хто проходитиме повз нас цією дорогою…

— Що означає «в певних обставинах»? — спитав помічник коменданта.

— Засідка з підстрахуванням. На місці ви все зрозумієте… Послідовність перевірки: спочатку основні документи — посвідчення особи і посвідчення про відрядження. Тоді другорядні: розрахункові і речові книжки, продовольчі атестати, можливо, нагородні посвідчення та інші документи… Після цього треба ознайомитися з тим, що є в речових мішках перевірюваних, чи з іншим багажем…

— Тобто як «ознайомитися»?.. Ви хочете сказати — обшукать? — перепитав помічник коменданта.

— Ні. Так сказати я не хочу, а робити — тим паче. Цього треба уникнути. Ми попросимо їх самих показати свої речі для огляду.

— Виходить, обшук на добровільних засадах… А як щодо закону?.. Це дозволено?

— Так, дозволено… Це необхідність… Я маю офіційні вказівки, — обережно зауважив Альохін.

«А я таких вказівок не маю», — хотілося заявити капітанові, та він цього не сказав, а запитав:

— Яка моя роль? Що, власне, я повинен робити?

— Що робити?.. Відрекомендуєтеся офіційно: назвете свою посаду і прізвище і попросите показати документи для перевірки. Ви запрошені, щоб ми справді мали вигляд комендантського патруля. — Альохін усміхнувся. — Якщо вони вас знають в обличчя, — а таке цілком можливе: вони були в Ліді, — щоб усе здавалося якомога правдоподібнішим. У момент перевірки вони повинні бути переконані, що мають справу з комендантським патрулем і що нас лише двоє.

— Правдоподібно… — Капітан ледь посміхнувся, самими губами. — Але ж офіцерські наряди посилаються тільки в смузі міста.

— Про це відомо небагатьом. А до того ж бувають винятки: виїзди на чепе, перевірки з певною метою і таке інше. Так що це несуттєво… — Альохін глянув на капітана і вів далі: — Отже, перевіряємо основні документи, потім — другорядні, а далі й речі…

— Це теж мій обов'язок?

— Ні. Ви як старший наряду запропонуєте їм розкрити для огляду речові мішки чи чемодани — що в них буде, і показати, що там. Решту все роблю я. А ви повинні страхувати від можливого нападу, як це належить і при комендантській перевірці. На місці я вам покажу все в деталях…

— Ви сказали, що ми будемо вдвох, а лейтенант? — Помічник коменданта показав поглядом на Блінова.

— Його з нами не буде. Він повинен підстраховувати збоку, із засідки. А ми будемо вдвох. Ще я повинен попередити вас: під час перевірки з першої хвилини і до самого кінця вимагається надзвичайна уважність та обережність…

— Знаю, — скривився капітан. — Мені вже казали.

— Можливо, я в чомусь і повторююся, але я повинен вам пояснити… Мета наших зусиль: взяти їх на місці злочину або змусити виявити себе… На те й перевірка з підстрахуванням із засідки… Навіщо це робиться?.. Розумієте, коли зловлено ворога, буває й так — ні обшук, ні допити потім нічого не дають…

— Щодо обшуків і допитів, — усміхнувся помічник коменданта, — вам, безумовно, видніше…

— Чому я вас попереджаю про потребу максимальної обережності? — говорив Альохін, ніби не помічаючи глумливої репліки капітана. — Ми з вами будемо своєрідною живою приманкою… Розумієте, вони бачать перед собою лише двох, а про тих, хто в засідці, і не здогадуються… Місце там безлюдне. Таким чином, ми ніби провокуємо їх, створюємо їм умови виявити себе, показати свою справжню суть…

— І як… у чому ж вона може виявитися?

— Якщо це ворог, найскоріше вони постараються нас убити.

— Так, перспектива не з приємних, — з усмішкою зауважив помічник коменданта. — Але вона не оригінальна: на війні убивають — таке життя!.. Обов'язки свої зрозумів… Мені тільки трохи неясно… Припустімо, повз вашу засідку хтось проходить… І ми… ви їх обшукуєте… А якщо вони зовсім не ті, хто вам потрібен?.. Якщо це чесні радянські люди? Тоді що?

— Доведеться вибачитись.

— І все?

— А що тут ще можна зробити?

— Не знаю. Це вже вам краще знати. Особисто я вперше стикаюся з такою перевіркою!

Капітан затягнувся цигаркою, і обидва помовчали, думаючи кожен про своє.

…У стосунках із прикомандированими армійськими офіцерами часто виникали неясності, якщо навіть не двозначність, їх залучали для виконання певних, обмежених функцій, для здійснення другорядних, допоміжних дій, і розкривати їм суть справи не дозволялося. На те були грунтовні не лише формальні міркування, але таке замовчування справляло на людей гордих і себелюбних не краще враження. Побороти це намагалися підкреслено шанобливим ставленням, що й робив у ці хвилини Альохін.

Йому треба було сказати помічникові коменданта ще якісь настанови, проте, відчувши несприятливу, з глумом реакцію, він замовк, вирішивши трохи виждати і продовжити розмову по дорозі чи вже на місці. Він одразу зрозумів, що капітан — людина з характером, точніше — з норовом, і ладити з ним буде непросто, а протиставити цьому можна тільки добродушність і чемність, яка так полегшує стосунки між людьми.

Коли, докуривши, помічник коменданта кинув цигарку, Альохін підняв недокурок, уткнув його в землю під ліщиною. Капітан подивився, підібрав губи, але нічого не сказав.

— Костю! — обертаючись, погукав Альохін. — Ми заберемо сірники?

— Ну, що з вами вдієш… — ліниво і ніби неохоче відповіли з кущів.

Стоячи трохи збоку, Блінов усе придивлявся до капітана. Помічник коменданта був на півголови вищий за Альохіна, значно темніший волоссям, але світліший обличчям — недавно виголеним, чистим і гладеньким — і незрівнянно показнішим; його стрункій, гордовитій статурі міг позаздрити кожен офіцер. І голос у нього був виразний, мужній, надзвичайно приємний. «Такі подобаються жінкам, — подумав Андрій. — І загалом справляють враження… Та-ак! Де ж я його бачив?..»

71. АЛЬОХІН, ЄГОРОВ ТА ІНШІ

Трохи згодом неходженою трав'янистою дорогою вони йшли в глибину лісу — Альохін і капітан пліч-о-пліч, Андрій за три кроки позаду.

День видався погожий, теплий, але якщо в Ліді було сухо, то тут недавно пройшов дощ, у затінку омитих ним дерев було прохолодно й волого; пахло лісом і пріллю. Сонце, пробиваючись крізь ріденькі просвіти в листі, міріадами іскринок вигравало на мокрій росяній траві.

Приїхавши сюди вранці водночас з іншими пошуковцями Управління контррозвідки фронту, — Поляков послав у ліс майже всіх офіцерів свого відділу, — Альохін разом з Таманцевим вибрали місце для засідки на дорученій їм дорозі і, повернувшись на узлісся, рушили до старої порожньої стодоли, яку він сам порадив Полякову використати для штабу керування військовою операцією.

Підступи до цієї покинутої будівлі — власників хутора разом з хатою спалили німці за зв'язок із партизанами — на значній відстані охоронялися захованими на місцевості автоматниками: Альохіна зупинили, і йому довелося показати документи лейтенантові в формі прикордонника.

Довкола стодоли кущилася буйна кропива, було геть безлюдно і запустіло, але на землі перед входом виднілися свіжі сліди студебекерів, що під'їжджали сюди, і коли Альохін, прошмигнувши в щілину між стулками брами, ступив досередини, він розгледів у напівтемряві, що панувала там, чоловік з тридцять.

Посередині просто перед ним, біля похідного столика з якимись паперами, стояли і розмовляли кілька генералів і між ними в центрі — Єгоров. За їхніми спинами, дотримуючись деякої дистанції, двома окремими півколами розташувалися офіцери.

Попід стінами вже були розгорнуті радіостанції, в тому числі праворуч дві — великої потужності для прямого зв'язку з Москвою; куток поруч них був відгороджений плащ-накидками — для шифрувальників; над кожною рацією і там, у кутку, тьмяно світили від акумуляторів маленькі автомобільні лампочки.

На відміну від інших генералів Єгоров був у бавовняному обмундируванні — на виношеній, старого зразка, з відкладним коміром гімнастерці погонів не було, — і в яловичих чоботях. Альохіну згадалось, як два місяці тому, перед початком наступу, Єгоров у цьому самому обмундируванні виїжджав з ним і Таманцевим на операцію в одну з дивізій.

Тоді здійснювалась «зелена стежка» за досить відповідальною радіогрою, і генерал вважав за необхідне бути присутнім особисто. Переходили троє, в тому числі один свій; для створення ілюзії правдоподібності їх треба було обстріляти, при цьому Таманцев мав із ручного кулемета при світлі ракети для тієї ж правдоподібності хоч би одного з двох чужих поранити, що зробити за час п'ятисекундного спалаху далеко не просто.

Про появу Єгорова на передовій у генеральській формі не могло бути й мови. Щоб не привертати уваги, він ще дорогою в машині надів на цю саму гімнастерку не капітанські, як пропонував Альохін, а лейтенантські погони свого ад'ютанта і після того протягом доби справно грав роль молодшого офіцера: суворо за статутом відповідав усім, хто був «старший» за нього званням, носив за Таманцевим речовий мішок з дисками від кулемета і продуктами, швидко схоплювався, коли до нього звертався Альохін чи командир батальйону, на ділянці котрого мали тієї ночі топтати стежку німецькі агенти — двоє діючих і один колишній. А Таманцев так увійшов в образ, що покрикував на генерала, як на підлеглого.

Усе тоді вийшло якнайкраще, а в Альохіна в пам'яті залишився маленький смішний епізод. Увечері командир батальйону, ще зовсім юний капітан, коли Єгоров вийшов з бліндажа, із глумливою посмішкою кинув:

— Такий молодий — лише п'ятдесят років! — і вже лейтенант! Що ж із ним буде до шістдесяти?.. Напевно старшого заслужить!..

Цікаво, що Єгоров, який сміявся з різних прикмет пошуковців, не менш забобонних, аніж льотчики або моряки, який сміявся над марновірством щодо понеділків та тринадцятого числа, під час усіх відповідальних заходів чи операцій неодмінно одягав цю саму бавовняну гімнастерку, в якій він починав війну.

Появу Альохіна в стодолі було помічено, і Єгоров, повернувши голову, побачив його, але нічого йому не сказав, а, звертаючись до товстуватого генерала в штанях навипуск, говорив далі:

— Зрозумійте мене правильно, товаришу комісар… При всій повазі до вашої посади і ваших повноважень я не можу не заперечувати проти дій, які вважаю передчасними і ризикованими для справи! Питання вирішується в Москві і…

— Не буде у вас завтрашнього дня, не буде! — із сильним кавказьким акцентом закричав товстуватий; це був заступник наркома внутрішніх справ, за званням — комісар держбезпеки, прийнятий спочатку Альохіним за генерал-полковника. — Ви просто не до кінця розумієте, наскільки серйозна обстановка!

— Відповідь Ставки має надійти з хвилини на хвилину… — вперто мовив Єгоров.

— Не плекайте ілюзій — вона буде негативною! Якщо ви справді вірите в можливість відстрочки, ваша наївність нечувана!.. Ми не можемо і не будемо тримати тут людей кілька діб! У нас своїх справ по горло!

Єгоров і комісар держбезпеки стояли один перед одним, усамітнитись тут не було де, і вони сперечалися, незважаючи на присутність підлеглих.

Альохін прийшов порадитися з Поляковим, погодити з ним деякі деталі майбутніх дій, але підполковника між зібраними в стодолі офіцерами й генералами не було.

Суть суперечки Єгорова з комісаром держбезпеки Альохін, як тільки здогадався, хто то такий, собі з'ясував, правда, в загальних рисах, приблизно; а в дійсності все було ось як.

На світанку зібрані у. Вільнюсі автомашини та підрозділи, визначені для військової операції в районі Шиловицького масиву, за наказом Єгорова передислокувалися в Радунь і Вороново. Таким чином було досягнуто стану «плюс один», тобто цілковитої готовності протягом години розпочати операцію. Як тільки про це стало відомо в Москві, від Єгорова почали вимагати її негайного здійснення.

В черговій, третій за добу розмові по «ВЧ» з начальником Головного управління контррозвідки Єгорову вдалося обгрунтувати доцільність відстрочки початку операції до сімнадцятої нуль-нуль, і на якийсь час усі ніби заспокоїлися.

Але з прибуттям з Москви заступника наркома внутрішніх справ обстановка одразу ж загострилася. Вислухавши прямо на полі аеродрому доповідь Єгорова, він сказав, що в керівництві розшуком наявні «нерішучість» і «найнебезпечніше зволікання». Природно, йому хотілося, щоб його присутність у Ліді ознаменувалась активними, рішучими діями, найзначнішою акцією в цьому плані була б крупна військова операція, і, посилаючись на свої повноваження, він вимагав її негайного проведення.

Його активно підтримали не тільки генерали, що з ним прилетіли, а й начальник військ по охороні тилів фронту генерал Любов, а також командири прикордонних полків і трьох маневрових груп, які прибули з інших фронтів.

Усі ці люди належали до одного відомства — Наркомату внутрішніх справ; а Єгоров і Мохов представляли контррозвідку Наркомату оборони, але йшлося зовсім не про міжвідомчі розходження.

В опонентів Єгорова — і він це зрозумів — була обгрунтована ділова позиція. Підлеглі їм частини, перекинуті, як правило, за сотні кілометрів і відірвані від виконання своїх безпосередніх бойових завдань — боротьби з націоналістичним підпіллям, бандами і залишковими групами німців, охорони важливих об'єктів, несення контрольно-загороджувальної служби на комунікаціях і такого іншого — з досвіта були в стані цілковитої готовності провести військову операцію, а її — з невизначених міркувань — намагалися відкласти. І тисячі людей, потрібних в інших тилових районах, вимушено не діяли.

Певність Полякова, що розшукувані сьогодні або в крайньому разі завтра з'являться в Шиловицькому лісі, передалася Єгорову й Мохову, і вони, будучи в абсолютній меншості, вперто відстоювали свою точку зору. Наприкінці півгодинної суперечки, вже в кабінеті заступника наркома, чоловік східного темпераменту, розпалений їхньою незгодою, завершуючи розмову, сказав:

— Ви розумієте, як це виглядатиме, якщо ваші припущення не підтвердяться?.. Можу вам сказати: як злочинна нерішучість і зволікання, що межує з саботажем!.. Ви займаєтеся розшуком тринадцять діб — два тижні!.. — а що в результаті?.. Баран начхав! Може, ви іще стільки ж збираєтеся тут возюкатися?.. Не вийде!.. — обурено закричав він. — Ми стягнули до вас понад сім тисяч чоловік, і тримати їх без діла навіть зайву годину — злочинно!.. Ваші припущення не можуть бути виправданням для такого найнебезпечнішого зволікання!.. Військова операція потрібна насамперед вам і Головному управлінню контррозвідки, тож давайте її проводити! — Він подивився на годинник, тоді перевів погляд своїх агатових, маслянисто блискучих очей на прибулих із ним генералів і ніби й від них сказав: — Ми не можемо лишатися сторонніми… байдужими спостерігачами. Обставини надзвичайні, і я змушений… — це мій обов'язок, моя повинність! — даною мені владою, незалежно від ваших міркувань розпорядитися невідкладно починати операцію!..

За своїм становищем він був не нижче від начальника Головного управління контррозвідки, причому майже всі підрозділи, зібрані в Ліді, Радуні та Воронові, підлягали за належністю йому, а не командуванню фронту, і віддати такий наказ він міг цілком.

Отоді Єгоров і сповістив ніби конфіденціально, що звернувся в Ставку з мотивованим проханням про відстрочку операції більше ніж на добу — до сімнадцятої нуль-нуль завтрашнього дня. І оскільки, мовляв, питання вирішується в Москві, можливо, особисто Верховним Головнокомандуючим, він не вважає за можливе, та й іншим не радить форсувати події.

Власне, нікуди він ще не звертався: хоч така шифровка за наполяганням Полякова була складена, Єгоров, не бажаючи діяти «через інстанцію», через голову свого безпосереднього начальства, її не підписав. Тепер він змушений був це зробити, і через хвилини її вже передавали в Ставку, а копію — Колибанову.

Єгоров знав, що Верховний, який працював ночами до ранку, вставав не раніше полудня, і шифровку Єгорова йому могли доповісти тільки ще десь через годину. Навіть коли б відповідь надійшла відразу, якою б вона не була, в кожному випадку вигравався якийсь час.

Як і сподівався Єгоров, його повідомлення, що питання розв'язується в Москві, послабило натиск з боку прибулих, хоча заступник наркома зразу заявив, що Ставка, без сумніву, відповість відмовою. Години дві минуло порівняно спокійно, та, коли вже вивантажились тут, у стодолі, суперечка і незгоди виникли знову.

Їхали заради маскування під наглухо затягнутими тентами, в кузовах двох ущерть набитих студебекерів, причому тут їх заганяли задом у браму, щоб прибулих збоку ніхто не І побачив. З тієї ж причини Єгоров ще в Ліді попередив, що навіть до вітру не дозволить нікому до вечора вийти із стодоли.

Здається, завбачили все, та, як часто буває в таких незвичайних обставинах, щось другорядне обов'язково випускається. На цей раз не подумали, що всім треба на чомусь сидіти. Стільців і табуреток вистачило для радистів і шифрувальників, решті доводилося стояти. Єдиний вільний стілець Єгоров поставив для заступника наркома, але той, видно, заради солідарності з іншими генералами, не сів на нього.

Людям було незручно, душно, та ще й до всього у найстарішого, сивого генерала з планкою чотирьох орденів Червоного Прапора і знаком «Почесний чекіст» на габардиновому кітелі в задушливо-затхлому із запахом сіна повітрі стодоли одразу почався приступ ядухи. З червоно-синім обличчям він стояв, спираючись руками на стіл, душився хрипким кашлем, задихався, сльози котилися в нього з очей, але він уперто не хотів чи не міг ні вийти, знявши кашкет і кітель, із стодоли, як пропонував йому Єгоров, ні сісти, на чому наполягав заступник наркома.

Цей генерал у розмові на аеродромі висловив оригінальну, досить мудру думку, чим одразу сподобався Єгорову, і той тепер щиро його жалів.

Як тільки рації були розгорнуті і зв'язок налагоджений, ринув потік повідомлень, і п'ятеро привезених сюди шифрувальників запрацювали з повним навантаженням.

Єгоров пішов до них у куток, за плащ-накидку, і просто з робочих аркушів, не чекаючи закінчення розшифрування, читав радіограми, які надійшли за останні півгодини на його і ім'я в Ліду і передані були тепер сюди.

Командуючий фронтом і маршал, представник Ставки, запитували, чи потрібна ще якась допомога людьми і технікою; таке саме запитання було і в шифротелеграмі начальника Генерального штабу. З Москви вимагали підтвердити, чи забезпечені всі залучені до розшуку та військової операції посиленим харчуванням за нормою льотного складу ВПС Червоної Армії, вимагали різних даних звітного характеру.

Всі ці повідомлення Єгоров переглянув на робочих аркушах мимохідь, як такі, що не становлять інтересу. Маховик велетенського механізму надзвичайного розшуку був розкручений до краю, і ніяка додаткова допомога, ніякі нові люди і техніка вже не могли б щось істотно змінити чи навіть посилити.

Засмутило Єгорова те, що не було нічого безпосередньо від Полякова. Підполковник залишився у відділі контррозвідки на аеродромі, щоб зустріти начальника Головного управління контррозвідки і, доповідаючи про хід розшуку, переконати його в необхідності відтягти на добу військову операцію. Цю важку і малоприємну місію він узяв на себе сам, і Єгоров із вдячністю погодився, хоча вони обидва однаково сумнівалися в її успіхові. Хоч би яким виявився результат, Єгоров знав, що Поляков відстоюватиме свою точку зору з неймовірною байдужістю до можливих наслідків своєї впертості.

Туди, в Ліду, до Полякова сходилися всі до єдиної ниточки розшуку. Зі вчорашнього дня він отримував і переварював безперервний потік інформації, і насамперед донесення про результати дій сотень оперативно-пошукових груп і всеохоплюючої контрольно-перевірної служби, про зроблені затримання і всі події та, підозрілі випадки в тилах фронту і на передовій. Із цієї купи повідомлень Поляков повинен був відібрати все, що заслуговує уваги, і в кожному випадку не зволікаючи винести безпомилкові рішення. Він, Поляков, як ніхто інший, відчував зусилля багатьох тисяч людей, відчував пульс усіх заходів, які проводяться в смузі фронту від Вязьми і до Східної Пруссії.

На Полякова Єгоров надіявся найбільше. Цієї небувало напруженої доби від оперативного мислення підполковника, від його чуття і вміння організувати і спрямувати розшук залежало більше, ніж від усіх маршалів і командуючих, разом узятих, і тому мовчанка Полякова не лише засмутила, а й трохи стурбувала Єгорова.

Сказавши начальникові шифрувального відділу, кому і що відповісти, Єгоров повернувся до генералів. Старий ядушливий генерал мучився, як і досі; всі, не в змозі чимось йому допомогти, з делікатності намагались не дивитися в його бік.

Єгоров знову запропонував йому вийти на свіже повітря, але той, не згоджуючись, уперто закрутив головою.

«Обстановочка! — подумав Єгоров. — Навіщо його сюди привезли?.. Чого вони всі сюди приїхали — сиділи б собі в Ліді… Тут цілком вистачило б Лобова і десятка офіцерів…»

В душі він лаяв себе за непослідовність, йому було соромно, що виявив малодушність і, виступаючи проти військової операції — в найближчі півтори доби, — піддався все-таки впливові заступника наркома і поїхав сюди. Навіщо, — керувати розшуком із Ліди було незрівнянно зручніше, до того ж тут йому особливо не вистачало Полякова.

— Ми що ж, так і стоятимемо весь час? — невдоволено спитав один із генералів, розтовстілий, з пишними, трохи обвислими вусами; одягнутий у застебнутий на всі гудзики мундир, він часто витирав хусточкою спітніле обличчя.

— Не витримаєм, сядемо на землю, — чи то жартома, чи то серйозно відповів Єгоров.

Він щойно наказав передати в Ліду, щоб студебекерами, в яких години через дві мав приїхати начальник Головного управління контррозвідки і заступник наркома держбезпеки, привезли і стільці, і збентежено уявляв собі, що тут діятиметься, коли в цій великій, але все-таки не гумовій будівлі зіб'ється чоловік п'ятнадцять генералів і півсотні офіцерів — з трьох різних відомств, не враховуючи радистів і шифрувальників.

— Навіть такої елементарної речі не передбачили, — роздратовано сказав заступник наркома. — Дивовижне недоумство!

Подбати про стільці й табуретки мав би який-небудь лейтенант з відділу контррозвідки авіакорпусу, а зовсім не Єгоров, і хоч докір адресувався, напевне, йому, він розумно промовчав.

А заступник наркома, поглянувши на годинник, сказав, що, чекаючи відповіді, яка напевно буде відмовою, марнується дорогоцінний час і що «зволікання — це смерть», і в першу чергу для Єгорова і Мохова. Єгоров не хотів сперечатися і, ніби стверджуючи правильність цих слів, згідливо покивав головою. Тоді розтовстілий генерал, який виказав невдоволення, що всім доводиться стояти, заявив заступникові наркома, що коли з підлеглих йому прикордонполків забрали для операції все можливе і викликали маневрові групи навіть з інших фронтів, то з армійських частин узяли в кілька разів менше, і характеризував це як «обурливу сваволю». При цьому, явно нервуючись, він весь час неспокійно торкав пальцямисвої вуса, ніби саме вони могли тепер постраждати від сваволі контррозвідки, і, обмацуючи їх, він наче хотів пересвідчитися, чи вони ще на місці. Мохов, не витримавши, заперечив йому, і знову зав'язалася суперечка, під час якої й з'явився Альохін.

Після того як заступник наркома заявив, що в них своїх справ по горло і вони не будуть тримати тут людей цілими добами, Єгоров, мовивши: «Вибачте, товаришу комісар…», — відійшов до Альохіна.

— Ти до мене?

— А підполковник… — несміливо почав Альохін, спантеличений присутністю стількох генералів і старших офіцерів.

— Підполковник у Ліді. І найімовірніше — сюди не приїде. До мене питання є?

Альохін порадився б і з начальником Управління — треба було погодити окремі деталі щодо засідки, та залишитися тут віч-на-віч було ніде, вийти з ним із стодоли — не можна, а шептатися при всіх — незручно.

Він не встиг мовити слова «ні». Начальник військ по охороні тилу фронту генерал Лобов сказав щось півголосом заступникові наркома, і той, дивлячись на Альохіна агатовими, з маслянистим блиском очима, своєю неправильною кавказькою говіркою сказав:

— Це що — старший групи, яка працювала в справі?

— Вибачте, товаришу комісар… — швидко повертаючись, утрутився Єгоров, який вгадав по тону заступника наркома, що зараз почнеться неприємна, а головне — нікчемна розмова з докорами, звинуваченнями і, можливо, розносом. — Хвилину…

Він побачив жахливе, з викоченими очима і розбухлими венами обличчя ядушливого генерала, його роздуту від натуги червону шию. Вчепившись у край столика, старий конвульсивно хапав ротом повітря. Двоє полковників із Москви підтримували його під руки і, здається, пробували посадити, що робити було саме не слід. Безсилий від задишки щось сказати, він німо опирався; котелок з водою, який поставили перед ним, перекинувся, і вода залила папери.

Суперечки в присутності підлеглих і цей упертий старий, що корчився в муках, незвичні для прибулих з Москви невигоди польових умов і наростаючий розлад, — обстановка ставала нервозною, неробочою, зовсім нестерпною. Треба було не зволікаючи щось вирішувати.

Єгоров глянув на офіцерів контррозвідки, які стояли ближче до нього, — свого ад'ютанта і капітана з авіаційними погонами, — і, показуючи поглядом на генерала, що задихався, розпорядивсь:

— Допоможіть генералові!.. Зніміть з нього кашкет і кітель, винесіть його зараз же на свіже повітря!..

Він відчув, що вони вагаються, — як їм, молодшим офіцерам, роздягати генерала, до того ж не свого, незнайомого, — і не змігши стриматися, із спотвореним шаленою люттю обличчям, закричав так, що від несподіванки злякано здригнувся навіть заступник наркома.

— Ви-ко-онуй-те!!!

В тиші, що вмить запала, — стало чути, як працювали на ключах радисти, — Єгоров, збуджено дихаючи і розтираючи потилицю, повернувся до Альохіна і наказав:

— Якщо питань немає, негайно повертайтеся на місце!

За його спиною капітан-льотчик і ад'ютант, відсторонивши московських полковників, уже стягували габардиновий кітель із генерала, що задихався від ядухи. Альохін, трохи сторопівши від такої гнітючої картини, підніс руку до пілотки, щоб відійти, цієї миті Єгоров остаточно оволодів собою, і, простягнувши йому, свою масивну долоню, додав:

— Я надіюся на вас… Дійте!..

72. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Надзвичайно терміново!

Єгорову

Для здійснення в разі потреби масованих заходів за варіантами «Западня», «Великий слон» і «Прибалтійське танго» вам згідно із спеціальним наказом нач. Генерального штабу мають бути додатково виділені на місцях до 15.00 цього дня із складу частин Червоної Армії і військ НКВС по охороні тилу фронту відповідно:

1) у Вільнюсі… і… чоловік^[48];

2) в Гродно… і… чоловік;

3) в Ліді… і… чоловік.

Виділення людей підтвердьте без зволікання, повідомивши при цьому найкоротший термін готовності з кожного варіанта окремо.

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

Сьогодні між 10 і 11 годинами ранку за 17 км на північний захід од Вілейки в лісі сільськими хлопчаками помічені під час радіосеансу і незабаром після їхнього повідомлення затримані військовослужбовцями з проїжджої машини двоє невідомих, які пред'явили посвідчення про відрядження і формені армійські посвідчення особи на ім'я офіцерів віч 62035 капітанів Борисенка Петра Юхимовича і Новожилова Тимофія Осиповича.

Факт виходу в ефір Борисенко і Новожилов заперечували, показати, що в чемодані і в речовому мішку, категорично відмовилися, їхати з машиною в Вілейку-також, в зв'язку з чим до них була застосована сила.

Під час обшуку Борисенка і Новожилова виявлені: рація портативна приймально-передавальна «Ері» в робочому стані, запасні батареї — 3 елементи; таблиці п'ятизначного шифру, блокноти перешифру вальні — 2; пістолети ТТ — 2; патрони до них — 120; компаси — 2; ножі мисливські — 2; запас продуктів на 5–6 діб, в тому числі 4 банки німецьких м'ясних консервів випуску червня ц. р. В тайниках за підкладками халяв яловичих чобіт виявлені бездоганні за реквізитом і змістом тимчасові посвідчення на ім'я співробітників НКДБ Білорусії капітанів Борисенка Петра Юхимовича і Новожилова Тимофія Осиповича.

Пояснити мету свого перебування в лісі з прийомопередавачем затримані відмовилися, і ніяких відомостей, які сприяли б з'ясуванню їхніх осіб, отримати від них не вдалося. Співробітникам Вілейського РК НКДБ Борисенко і Новожилов невідомі, ніяких даних про їхнє перебування на території району місцеві органи не мають.

У посвідченнях про відрядження затриманих немає секретного умовного знака — крапки замість коми посеред фрази. Борисенко, що говорить з українським акцентом, за ознаками словесного портрета має значну схожість з одним із агентів, які проходять по надзвичайному розшуку. Є й інші підстави припускати, що затримані нами особи є розшукуваними в справі «Німан» агентами.

Борисенко і Новожилов утримуються у відділі контррозвідки бригади під посиленою вартою, що виключає можливість утечі чи спроби самогубства.

Прошу вашої вказівки сповістити особливі прикмети чи якісь додаткові відомості, котрі сприяли б очевидній ідентифікації затриманих.

Не маючи можливості зв'язатися з Мінськом, прошу терміново перевірити, чи є в НКДБ Білорусії співробітники Борисенко і Новожилов, відряджені з короткохвильовим передавачем у район Вілейки.

Шаповалов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

На доповнення до №№… та… від 18 і 19.08.44 р. повідомляю, що розпорядження Начальника тилу Червоної Армії про посилене харчування військовослужбовців, які беруть участь у пошукових, контрольно-перевірних заходах і військових операціях у справі «Німан», поширюється також на всіх військовослужбовців, залучених до заходів за варіантами «Западня», «Великий слон» і «Прибалтійське танго» із забезпеченням продовольством по лінії НКО. (Підстава: розпорядження Нач. тилу Червоної Армії №… від 19.08.44 р.).

Виконання проконтролюйте.

Артем'єв».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Єгорову

Нач. ГУКР «Смерш» із групою генералів та офіцерів прибув о 13.05; в найближчі години буде у відділі контррозвідки авіакорпусу. Його прибуття мною підтверджено.

Наші міркування по розшуку і щодо військової операції він поділяє цілком, однак з незалежних від нього обставин вона має бути проведена сьогодні. Після розмови з ним добова відстрочка уявляється малоймовірною.

Заступник наркома держбезпеки з групою вищого оперативного складу прибув о 13.25. З нашими міркуваннями по розшуку він згоден з деякими обмовками. О 14.30 виїжджає до вас; водночас, будуть доставлені медики, лавки і стільці.

Поляков».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Повітря!!!

Єгорову

Найближчі чверть години будьте невідступно біля радіостанції прямого зв'язку для прийому особливо важливого.

Колибанов».

73. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

Зарослою бур'янами дорогою вони йшли в глибину лісу — Альохін і капітан пліч-о-пліч, Блінов кроків за три позаду.

Вітер розмірено шумів у верховітті дерев; у чистому, здоровому повітрі чулися тільки голоси природи, здавалося, в цьому лісі — на вигляд зовсім безлюдному — крім птахів, звірів і звіряток, нікого не було й не бувало. Здавалося, тут, на цій ділянці масиву, ніколи не ступала нога людини. І ніщо довкола не нагадувало про війну, про шпигунство і ні про які операції.

Помічник коменданта змусив себе забути про неприємні йому думки, про вже обридлі наставляння щодо пильності та різних пересторог. При бажанні він умів абстрагуватися і через хвилину думав зовсім про інше: про скромне торжество, яке чекало його ввечері і яке — так він вважав — мало в його житті особливе значення.

Як і його батько, він був людиною цільною, і коли вже закохувався, то решта жінок для нього не існували. Але батькові пощастило: наприкінці громадянської війни він зустрів свою майбутню дружину, його матір, і більше з нею не розлучався, а син у свої двадцять чотири роки вже втратив двох.

Якщо довоєнне захоплення, майбутня акторка, що забула про нього, а отже, й не кохала, цілком, без сліду пішла з його серця, то перекладачку він згадував з болючою тугою, але тепер скоріше не як кохану, а з тими почуттями, з якими він згадував загиблих на війні найближчих людей.

У силі й глибині своїх почуттів до Леночки він ані краплини не сумнівався, і тому так хвилювало її ставлення до нього. Він знав, що симпатичний, подобається їй, вона цього не приховувала, як не приховувала, між іншим, і своєї приязні до грузина, начальника відділення. «Хірург з ласки божої!» — не раз захоплено казала вона.

Думка про суперництво, про те, що він може втратити і Леночку, лякала його. В запасі в нього, правда, був козир, яким йому аж ніяк не хотілося б скористатися.

Як вона, цінячи в людях талант, могла розуміти його, не знаючи про найзаповітніше для нього?.. Але не за голос же, не за голос і не за вродливу зовнішність вона мала б кохати його… Такі поклонниці обсідали його ще в консерваторії, проте, як казав батько, для великого, міцного почуття захоплення самою лише зовнішністю зовсім мало.

Першої воєнної осені, потрапивши в армію, він ні від кого нічого не приховував і, коли просили, охоче співав і під гітару, і під баян, і просто так — в роті любили його слухати. Якось між слухачами опинився незнайомий батальйонний комісар, котрий потім задав йому кілька звичайних запитань: хто він, звідки і чому так чудово співає. Він розповів усе як є, стримано, але відверто. А через три доби в дивізію прийшов наказ відрядити його, червоноармійця Анікушина, для дальшого проходження служби у фронтовий ансамбль пісні й танцю.

Більшої для себе неприємності, більшого краху надій і поривань він не міг і уявити.

Німці рвалися тоді до Москви, від батька, який потрапив під Прилуками в оточення, вже два місяці нічого не було, думали, що він загинув, і старший син тепер ставав главою сім'ї, єдиним повнолітнім чоловіком і захисником. Вирішувалася доля його народу, його держави, він горів жадобою із зброєю в руках захищати Батьківщину, горів жадобою вбити хоч кількох ворогів-убивць і для цього від підйому і до відбою по шістнадцять годин на добу вчився воювати, а, його вирішили запроторити в артисти. В нього були свої переконання, тверді, дозрілі під батьковим впливом поняття про чоловічу гідність і честь. Можливо, учасники фронтового ансамблю своїми виступами й робили корисну, потрібну справу, але з цієї хвилини він думав про них із зневагою, як про зборище боягузливих недоумків, що уникають боїв.

Він категорично відмовився і, оскільки з його запереченнями не думали рахуватися, звернувся з листом до наркома оборони. А згори наполягали на негайному відкомандируванні, він упирався, і тоді його посадили на гауптвахту, причому в одну камеру з якимись дезертирами, чим він був смертельно ображений.

Важко сказати, як далі склалася б його доля, та в цей час німецькі танки прорвалися на близькі підступи до столиці, дивізію швидко кинули в бій, хтось згадав у цій веремії і про нього, — до вечора того ж дня, на крижаному вітрі, під артилерійським та мінометним обстрілом він довбав саперною лопаткою землю, копаючи собі стрілецький окопчик — свою малесеньку фортецю в системі полкової оборони.

Ця історія стала йому добрим уроком. За роки війни він двічі лежав у госпіталях, воював у трьох різних з'єднаннях, але відтоді якщо колись і співав, то лише тихенько і тільки на самоті. Він не приховував — у тому числі і від Леночки, — що вчився в консерваторії, але виставляв себе та і в документах указував не інакше, як студент теоретично-композиторського факультету, майбутній музикознавець.

Сьогоднішній вечір мав, вірніше, міг мати в його житті особливе значення, і, прямуючи тепер у глибину лісу з двома особістами, він програвав у думці, як освідчиться Леночці: з чого і в яку хвилину почне, що скаже і як говоритиме далі залежно від її реакції й відповіді. Не без хвилювання він думав і про свою зустріч із цим грузином-хірургом, який, мабуть, не пропустить побренькати на гітарі й поспівати, напевно, так само фальшиво й безголосо, як і переважно всі аматори.

Роздумуючи про своє, про те, що його хвилювало, він, проте, не забував пригинатися під товстими мокрими гілляками, а тонкі відхиляв рукою, щоб не намочити росою костюм. Не міг він зовсім не бачити й Альохіна, який ступав поруч нього, і з часом помітив, що той не перестає нишпорити поглядом по дорозі метрів за три перед собою, ніби чогось шукає. Що він там вишукує, помічник коменданта і не пробував собі уявити — навіть думати не хотів, — але було в цьому винюхуванні щось неприємне.

Особіст при всій його шанобливості був йому несимпатичний, і капітан змушував себе не дивитися в його бік і якомога не звертати уваги на його дії, що вдавалося нелегко. Він укотре вже продумував майбутній вечір і освідчувався Леночці, коли Альохін несподівано порушив мовчанку.

— Ранувато! — раптом напівпошепки не без подиву протяжно мовив він. — Невже відлітають?.. Зима, видно, рання буде.

— Що? — вмить повертаючись до дійсності, похмуро спитав капітан.

— Журавлі. — Задерши голову, Альохін оглядав небо. — Ніби відлітати збираються. Чуєте, прощаються…

Капітан прислухався; в ясному світло-блакитному небі десь журливо і надривно курликали невидимі журавлі.

Це печальне курликання раптом пронизливо нагадало про тлінність усього земного, про неминучість: про швидке відмирання, про смерть усіх цих зараз таких свіжих і життєрадісних листочків і травинок, про те, що все минеться…

«Так… Усе мине, ми теж минемось!..» — з сумом процитував у думці помічник коменданта і, подумавши, від себе додав: — Та слід залишимо…»

— Товаришу капітан. — Альохін тим часом дістав з кишені дві червоні засмальцьовані нарукавні пов'язки з написами «Комендантський патруль», струснув їх, розправив і подав одну капітанові. — Прошу вас — надіньте.

— Навіщо?.. — глянувши побіжно, спитав капітан. — Це для патрулів, для чергових офіцерів. А я — помічник'коменданта, — зауважив він з гідністю. — І скільки на цій посаді, жодного разу не одягав!

— А сьогодні треба. Прошу вас, — наполегливо повторив Альохін.

— А бруднішої у вас не знайшлося? — з відвертим невдоволенням беручи пов'язку й гидливо оглядаючи її, перепитав капітан. — 3 неї ж суп можна варити!

— Це не у нас, а у вас! — весело сповістив Альохін. — Мені їх дали в комендатурі. А випрати не було часу. Давайте я вам допоможу.

Помічник коменданта спинився і, підібгавши губи, покірливо стояв з хвилину, поки Альохін причепив пов'язку на рукаві його кітеля, вище ліктя. Тим часом Блінов зі своєї ініціативи зробив те ж саме на рукаві гімнастерки Альохіна.

Мовчки вони пішли далі, і капітан охоче повернувся до своїх думок, але трошки згодом Альохін знову заговорив.

— Як у нас зі зброєю? — наче самого себе спитав він і, витягнувши з кобури пістолет, звів курок і відтягнув затвор, перевіряючи, чи є патрон у патроннику; Блінов одразу ж перевірив свій ТТ. Але помічник коменданта, до кого, власне, було звернуте це запитання, ішов мовчки, ніби не чуючи.

— А у вас? — поцікавився в нього Альохін.

— За мене можете не турбуватися.

— А ця штука вам знайома? — вів далі Альохін, дістаючи невеличкий воронований «вальтер». Почувши ствердну відповідь, він загнав патрон у патронник і, поставивши пістолет на запобіжник, простягнув його капітанові.

— Прошу… візьміть у кишеню.

— Навіщо?

— Про всяк випадок… Беріть, беріть!.. — наполягав Альохін, і через те що помічник коменданта лише посміхнувся, запхнув йому «вальтера» в праву кишеню штанів. — Обережність завжди виправдана… Знаєте, всяке буває…

— Знаю! — невдоволено скривився капітан і пригнувся, щоб не зачепити мокру гілку. — Чув усе це десятки разів! У тому числі і сьогодні!..

— Розмовляйте тихіше, — попросив Альохін. — Що чули?.

— І про пильність, і про обережність, і що всяке буває, І що треба придивлятися пильно!.. Від усіх цих повчань у мене вже мозолі в вухах! За кого ви мене маєте?!

— Прошу вас — тихіше.

Помічник коменданта витяг із кобури свій ТТ, звів курок і відтягнув затвор — Альохін побачив патрон у патроннику.

— Пильність, обережність, обачність!.. Мені товкмачать про це, як хлопчикові! — засовуючи пістолет у кобуру, обуреним напівшепотом казав далі капітан. — За кого ви мене маєте?.. Я на фронті із сорок першого року!.. Повірте, попадав у такі халепи, в порівнянні з якими ваша «операція» — просто прогулянка за місто.

— Що ж, можливо…

— Не можливо, а точно!

— Та я вірю, вірю, — усміхнувся Альохін.

— Вірити мало! Щоб зрозуміти, треба самому пережити!.. Ви на передовій коли-небудь були?

— Доводилось…

— При штабі дивізії чи полку?.. Знаю, як вам «доводилося»!.. В другому ешелоні! А я три роки на передку! І коли б не поранення… Зрозумійте, я бойовий офіцер! — схвильовано іигукнув капітан. — У комендатурі я випадково і не затримаюся!..

— Говоріть тихіше, — знову попросив Альохін.

— Та ви що, придурка з мене зробити хочете?! — обурився капітан. — Тут же немає й живої душі! І шум вітру все покриває! І як ще тихіше — я й так шепчу!

— Це вам здається, — усміхнувшись, заперечив Альохін. — І щодо душ ви помиляєтеся. Ми щойно пройшли засідку, вони попереджені по радіо і знають мене в обличчя, а то б нас уже перевіряли. Ви тільки не ображайтеся — розумієте, це специфіка… І загалом ліс шуму не любить…

— «Специфіка»!.. Ех, людоньки! — із зітханням і зневажливим співчуттям раптом вихопилося в капітана. — Але ж безглузда специфіка! Ну поміркуйте самі… Ви когось там розшукуєте. Як я зрозумів, двох чи трьох, припустімо, чотирьох чоловік. І ось ви влаштовуєте засідки… більше того, збираєтеся оточувати ліс, притягуєте до цього навіть не сотні, а тисячі офіцерів та бійців. І це тоді, коли гостро не вистачає людей у частинах на передовій. І робиться все це через двох, максимум чотирьох чоловік! Причому, як я зрозумів, ви навіть точно не знаєте, чи з'являться вони тут!

— Повинні. Звичайно, не факт, що вони вийдуть саме на нас. На шляху їхнього можливого пересування влаштовано кілька засідок.

— Так, але нащо оточувати весь велетенський ліс? Навіщо стільки людей?.. Чому така надзвичайність?

— Бачите, це довго пояснювати… — трохи повагавшись, ухильно відповів Альохін: він не міг, не мав права казати кому б там не було, крім офіцерів контррозвідки, що йдеться про агентів, діяльність яких становить загрозу для майбутньої стратегічної операції, і що справа взята на контроль Ставкою Верховного Головнокомандування.

— Ясно, від мене ви теж криєтесь! — з очевидною образою швидко сказав капітан, і обличчя його здригнулося в зневажливій посмішці.

— Ні, чому ж…

— Коли б чого не сталося! Перестраховочка! Мені ви також не довіряєте… А рідній матері?.. До неї у вас теж, напевне, сама пильність!

— Ну ви ж і їжак! — засміявся Альохін; своєю прямотою і задерикуватою відвертістю капітан йому рішуче подобався.

— Який є! Та річ не в тому. Всі ці обережності — ваша, як ви кажете, «специфіка»!.. Лякана ворона і куща боїться! Ви цим живете і цим харчуєтеся! Але ж мені навіщо мізки компостуєте?.. Я в армії четвертий рік і вашою «специфікою», повчаннями про пильність не те що вже ситий — перегодований! Проте жодного шпигуна навіть уві сні не бачив!.. Дезертири, панікери, зрадники зустрічались — двох сам розстрілював… Власовців бачив, поліцаїв, але шпигів — ні одного! А вас, ловців, як собак!.. НКВС, НКДБ, контррозвідка, прокуратура, трибунали… Та ще міліція!..

— Говоріть тихіше…

— Можу взагалі мовчати! Тільки ви мені мізки не компостуйте! Я запрошений, щоб ви мали вигляд комендантського патруля, і те, що від мене вимагається, зроблю! Але своєю «специфікою» ви мені голову не морочте! Ми дуже різні люди, і бути таким, як ви, я не бажаю! Вибачте — гидко!.. Ну чого ви весь час дивитесь, що вишукуєте? Ви що — загубили що-небудь чи зміїв боїтеся?

— Не без того, — весело признався Альохін. — І не лише їх… Ліс подекуди замінований. А я ще жити хочу… І ви, гадаю, теж?

Підібравши губи, помічник коменданта промовчав.

74. НА ГАЛЯВИНІ

— От ми й прийшли, — зупиняючись, сказав Альохін. — Гарно?

Перед ними відкрилася велика, обрамлена білокорими молодими берізками, залита сонцем галявина. Невторована, заросла травою дорога проходила, не кривуляючи, просто через її середину. Маленькі, зовсім юні дубочки несміливо визирали з високої лопушистої трави. Майже в центрі галявини, праворуч від дороги, трьома острівцями тяглися зарості густої ліщини.

Попереду, десь за два кілометри, по той бік широкої просіки, що ділила масив на дві частини, була ділянка лісу, де Альохін спостеріг чистий супісок — припускалося, що там, у тайнику, і ховалася розшукувана рація.

Цей квадрат лісу чотири доби тому оглядав Таманцев. Він і порекомендував галявину як місце, досить зручне для засідки. Альохін, подивившись сьогодні, не міг з ним не згодитися.

«А як же чудово!» — подумав Андрій, оглядаючи галявину, молоді, радісні берізки і кущики по краях. Блукаючи до того лісом, він був такий заклопотаний розшуками слідів та речових доказів, що тепер, після того як Альохін сказав про красу, можливо, вперше звернув увагу на довколишню природу.

— Почекайте хвилинку, — кинув Альохін і зник у кущах. І Андрій, врешті зважившись, звернувся до помічника коменданта:

— В-вибачте, т-товаришу к-капітан, в-ви, б-бува, не з М-москви?

— З Москви. А що? — швидко глянувши на Блінова, запитав капітан.

— Н-наче з-зустрічав в-вас д-десь, — радісно заусміхався Андрій. — Н-напевно, в Москві. А от д-де с-саме — н-ніяк не з-згадаю!

— Москва велика, — холодно мовив Капітан і, ще раз глянувши на Блінова, з певністю заявив: — Особисто я бачу вас уперше!..

— М-може, в-ви на к-когось с-схожі.. — зніяковівши, сказав Андрій.

— Кожна людина на когось та схожа, — сухо і з повчанням кинув капітан і відвернувся.

Андрій був спантеличений і в душі лаяв себе. Так і треба! Не лізь до людей… Мало що тобі здається… Не лізь!

За кущами чулися притишені голоси — Альохін з кимось розмовляв. Незабаром він з'явився на галявині, і Андрій подивився на нього вичікувально, але худорляве, малорухливе обличчя Альохіна, як завжди, нічого не виражало.

Ставши між деревами на самому краю галявини, він сказав помічникові коменданта і Блінову іти за ним і великими рівними кроками рушив дорогою.

— Сто десять, точно… — мовив він, зупиняючись, коли вони порівнялися з трухлявим пеньком навпроти середнього острівця ліщини: він ще раз переміряв відстань. — А сюди, — він показав рукою вперед, — сто сорок сім… Тут ми їх і зустрінемо… Якщо, звичайно, вони підуть у наш бік…

— А якщо не підуть? — поцікавився помічник коменданта.

— І таке може статись… Тут, звичайно, немає ніяких гарантій… Будемо сподіватися… Стій акуратно, не толочи трави, щоб не наслідити, — попередив Альохін Блінова.

Це зауваження однаково стосувалося і помічника коменданта, та лише згодом Альохін перевів на нього погляд.

— Під час перевірки тримаємося уступом: один збоку і позаду другого… Ось, припустімо, це ви, а це я… Або ж навпаки. — Альохін швидко перемістився і став за метр за правим капітановим плечем. — При цьому задній підстраховує переднього… У вас… за комендантськими порядками теж так має бути. Тільки в місті цього не завжди дотримуються, а тут — необхідно… Водночас підстраховуватимуть нас із засідки. — Альохін показав на кущі ліщини. — Поводьтеся вільно і впевнено… У випадку непокори перевірюваних, напруженості чи загострення вимагається максимальна… бойова готовність, — уникнувши слова «пильність», сказав Альохін. — При цьому треба фіксувати «вальтер» у кишені. Але влучати в разі необхідності — тільки по кінцівках!.. І ще обов'язкова умова: ні в якому разі не закривати перевірюваних від засідки! Розумієте?.. Може, у вас є запитання, щось неясне? Будь ласка…

— До котрої години ми тут пробудемо?

— Не можу сказати… сам не знаю, — признався Альохін, роздивляючись на кущі ліщини. — А що?

— Мені до восьмої години неодмінно треба повернутися в місто, — не одразу відповів помічник коменданта.

— До восьмої… Зрозуміло… — думаючи про щось інше, невизначено розтягуючи слова, мовив Альохін і попросив: — Будьте ласкаві, постійте тут хвилину… Ходімо! — звелів він Блінову.

Зробивши чималий гак — щоб не наслідити, — Альохін показав Андрієві його місце в ліщині; кроків за десять лівіше мав розташуватися Таманцев.

І тут і там у листі вже були витягнуті по горизонталі оглядові щілини; вузькі, вищипані по листочку, з де'яким розширенням у бік дороги, вони були зовсім непомітні.

— Точно на твій зріст, — піднімаючись навшпиньки, сказав Альохін. — Як бачиш капітана?

— Н-нормально… Від г-голови до с-стегон.

— Ноги тримай на ширині плечей. І основне — не напружуйся.

Потім вони з помічником коменданта повернулись на край галявини, і Альохін, звернувши в ліщину, провів їх на невеличкий моріжок, відмежований від галявини гінкими кущами.

На розісланій під берізками плащ-накидці, похропуючи, мертвим сном спав Таманцев. Збоку на широкому пні стояла радіостанція (Андрій уже трохи розумівся на раціях і визначив— «Північ»); біля неї сидів старшина з пишною кучерявою шевелюрою. Там же на плащ-накидці лежав туго набитий речовий мішок, кілька фляг і старий кашкет; за кольором околички, старшина був прикордонник — з частин по охороні тилу фронту.

— Це наш персональний радіозв'язок, — жартома пояснив Альохін капітанові.

Побачивши парадно одягненого, показного помічника коменданта, старшина-радист підвівся і, не скидаючи навушників, виструнчився перед ним.

— Сідай… — махнувши рукою, сказав Альохін і, повертаючись до капітана, запропонував: — Давайте перекусимо. Зараз саме пора підживитися.

— Дякую вам. Не хочу, — відмовився капітан, хоча, легко поснідавши вранці, більше нічого не їв; він не любив, а в даному випадку особливо не бажав залишатися в боргу.

— Чому ж не хочете? Адже ви не обідали… — розв'язуючи речовий мішок, казав Альохін. — Харчів цілком досить. До речі, тут пайок на п'ятьох, тобто в тому числі і на вас!

— Ви вже взяли мене до себе на забезпечення? — усміхнувся помічник коменданта. — Сміхота! Може, і в штати свої вже зарахували? Дякую, не хочу!

Те, що на нього був отриманий якийсь пайок, природно, змінювало справу, але ж, сказавши «ні», він через свою вдачу вже не міг прийняти запрошення Альохіна.

Альохін виклав із речового мішка на плащ-накидку дві білі хлібини, кілька банок різних м'ясних консервів, кульки з печивом і цукром. Через хвилину він і старшина з апетитом — їли. Андрій узяв лише печиво і знову з жалем згадав про «какаво», попити яке йому не пощастило.

Помічник коменданта, відійшовши вбік і заклавши руки за спину, — це була його улюблена поза, — походжав у затінку беріз, на краю моріжка.

— Товаришу капітан, — сказав йому Альохін, — незручно все-таки… негарно виходить. Не по-російськи. Одні їдять, а другі дивляться.

— Чому ж незручно?.. Адже ви мені запропонували… А якщо я, вибачайте, не бажаю!..

— Може, хочете пити? — Альохін підніс одну з фляжок. — Джерельна! Холодна і надзвичайно смачна! Такої в місті не скуштуєте.

— Дякую, — відмовився помічник коменданта.

Поївши, Альохін напився і вдоволено витягнувся на плащ-накидці недалеко від рації. Тепер, коли все, що від цього залежало, було зроблено і засідка підготовлена, він відчув неймовірну втому, більше того — спустошеність, наче з нього витрясли або вичавили всі сили. І враз думки про донечку, про дім, про ціле майже десятиліття його життя й праці, перекреслене диким безглуздям з вивезенням на помол унікальної пшениці, тяжкі болючі думки охопили його.

«Так, лиже суглоби і кусає серце… Все це жахливо, але ти зараз нічого не можеш вдіяти. І не треба про це думати! — умовляв він себе. — Тобі потрібні сили, і ти повинен заснути!»

За останні дві доби він спав лише кілька годин і тепер хворобливо відчував це. Та перш ніж заснути…

— Товаришу капітан, — сказав він помічникові коменданта, — в ногах правди немає. Хто знає, скільки тут ще доведеться пробути… Прошу, — він показав на плащ-накидку, — влаштовуйтесь зі мною… Якщо ж не хочете, — сідайте… Андрію, потурбуйся про капітана. Застели пень газетою.

Він розумів стан Блінова і, знаючи, що того треба чимось розважити, запропонував:

— Якщо не будеш відпочивати, пройди на своє місце в засідці і обживи його, потренуйся. Тільки обережно — траву не топчи і не насліди!

Пояснивши далі старшині, при яких повідомленнях його треба негайно розбудити, він за методою Таманцева розслабив м'язи і силою волі змусив себе відключитися. Це не легко вдалося, і він уже поринав у сон, але тут же конвульсивно схопився, почувши виразний голос старшини:

— Товаришу капітан!.. Товаришу капітан… перший передає: одна тисяча сімсот… Перший повторює для всіх: одна тисяча сімсот…

«Першим» за кодовим розписом був штаб оперативної групи. І це повідомлення означало, що військова операція розпочнеться сьогодні о сімнадцятій нуль-нуль. А через якусь годину цепи прочісування будуть тут, на галявині, і твоя засідка стане непотрібною. Втім, вона, як і решта вісім засідок, може стати непотрібною і раніше: тоді, коли підрозділи оточать ліс…

Отже, генералові й Полякову не вдалося добитись відстрочки операції на добу. Кавказький чоловік, заступник наркома, виявилось казав правду. Москвичі майже завжди виявляються праві — вони в курсі обставин, невідомих на місцях… З яким темпераментом він кричав: «Не буде у вас завтрашнього дня, не буде!»

«Невесело… Не те слово — гірше не вигадаєш!.. Але все, що від тебе залежало, ти зробив і можеш… ти повинен заснути!.. Розслабся і засни, — в думці переконував себе Альохін. — Тобі хочеться спати, ти вже відчуваєш, як обважніли повіки, забудь про все, розслабся і спи. Ти мусиш… ти повинен заснути…»

75. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

З кожною годиною в нього все більше псувався настрій, і хоч він намагався ставитися до всього, що діялося, спокійно, по-філософськи, нічого не виходило — прихована роздратованість поступово наростала. Він то ходив, то сідав на пеньок, покритий газетою, і ніяк не міг утриматися: курив одну за одною цигарки (подарований батьком ще в липні «Казбек»), які так хотілося приберегти, залишити на вечір, хоч би десяток, — для солідності. Новенькі, чудові, яких у нього ще ніколи не було, чоботи намокли від трави і обважніли, він із тугою уявляв, як вони задубіють, коли висохнуть, і міркував, чим їх намастити, щоб порятувати.

Старший з особістів, капітан Альохін, міцно спав, підклавши під голову речовий мішок із харчами. Збоку від нього на другій плащ-накидці під берізками і далі похропував якийсь старший лейтенант у брудній, з великими латками гімнастерці. (Помічник коменданта не роздивлявся його обличчя і гадки не мав, що це той самий офіцер, який не привітав його в місті і, зупинений, прикидався дурником). Старшина сидів з навушниками біля рації і знічев'я читав якусь добряче замусолену книжку з радіотехніки. І, нарешті, заїкуватий лейтенант, перетягнувши, як Альохін, кобуру на живіт, мовчки і зосереджено походжав по моріжку.

Скільки так могло тривати?

Що далі помічник коменданта розмірковував над усім, що діялося, то безглуздішим усе це йому здавалося.

Через якихось трьох чи чотирьох чоловік збаламутили навіть не сотні, а тисячі військовослужбовців. Звиклий за війну до зовсім іншого співвідношення сил, він ніяк не міг із цим змиритися.

Йому пригадалися бої дворічної давності — влітку сорок другого, в районі Котельникового, під Сталінградом. Його рота — дев'ятнадцять чоловік! — обороняла криницю. Звичайну криницю. Там, у степу, криниці — рідкість, і за джерела води ішла найжорстокіша, смертельна боротьба.

Випалена сонцем трава… Спека… Пилюга… Духота… Щоб змусити його відійти і захопити криницю, німці підпалили степ… Вогонь, клуби густого їдучого диму насовувалися на бойові позиції роти з трьох сторін. І за цією завісою наступали німці: піхотний батальйон у повному складі! А в роті було дев'ятнадцять чоловік, два станкачі і петеер…

Запалити степ назустріч і не пробували: дув західний вітер — і дим, і вогонь несло на розташування роти. Німці без упину били з мінометів і дивізійних гармат. Град осколків разом з іскрами засипав окопи. Дим був такий їдучий, що довелося одягти протигази… Гума курилася!.. Очі в бійців червоніли і опухали… Шкіра багровіла і здувалася міхурами. Четверо осліпло… Обмундирування диміло й загорялося, а люди тримались!.. Трималися не годину і не дві, а більше доби!

На світанку другого дня німці пустили танки. Три вдалося підбити, та четвертий прорвався до запасного окопу, де розміщались тяжкопоранені, осліплі. Вони й підірвали його. Його й себе… Чи бачив коли-небудь цей Альохін, як помираючі, сліпі бійці кидаються з гранатами на ревіння мотора під танк?!

Того ранку капітан (тоді він був лейтенантом) утратив ще шістьох, але з рештою роти утримував криницю. Разом з ним — двічі пораненим — в строю залишалось тільки троє, коли надійшов наказ відступити. І лише тоді, підірвавши криницю зв'язкою протитанкових гранат, вони відійшли.

І ніхто не повчав його, як школяра! І ніхто не вимагав від нього пильності!.. А такий пам'ятний бій на розвилці шосейних доріг?.. І скільки ще було таких боїв… Жорстоких! Смертельних! Неймовірно важких! Коли противник переважав у п'ять, у десять, у п'ятнадцять разів! Воюють не числом, а вмінням! Це правило вся армія сповідує з самого початку війни. Армія, але не особісти. Для них не шкодують ні коштів, ні сил. І це при катастрофічному некомплекті особового складу в частинах фронту.

Одірвали від виконання своїх безпосередніх обов'язків тисячі людей, причому все екстрено, із закликаннями про пильність, таємність та особливу важливість. І що ж далі — навіщо це робиться?.. Невже для того, щоб ось так забратися в ліс, нажертися від пуза і відпрацьовувати «взаємодію щоки з подушкою», вірніше, — бо немає подушки, — з речовим мішком. Перекур з дрімотою на чотириста хвилин!

Помічникові коменданта пригадався старий дошкульний армійський анекдот: «Чим різняться особісти від ведмедя?.. А тим, що ведмідь спить лише взимку, а особісти — круглий рік…»

При всій стриманості і зовнішньому спокої капітана білі хлібини подіяли на нього, як червона ганчірка на бика. Він ледве затамував своє обурення.

Білий хліб та інші делікатесні для воєнного часу продукти, які призначались і видавались суворо за нормою, крім льотного складу ВПС, тільки пораненим у госпіталях, — він і сам одержував і добре пам'ятав ці точно виважені порції, — особісти споживали від пуза — хто скільки хотів. Тільки з одного речового мішка витягли дві великі хлібини і різали товстими скибками, хоч були в доброму здоров'ї і до авіації ніякого відношення не мали.

За яким правом?! Він знав точно: особісти харчуються за тими ж нормами, що й інші офіцери діючої армії, за винятком льотного складу. Та для них закони не писані, що хочуть, те й роблять. І всі мовчать — побоюються.

Та особисто він їх ніколи не боявся і не боїться. Щоб Альохін це зрозумів, він і говорив йому відверто те, що думав, — прямо, знаючи, між іншим, що така манера розмови діє стримуюче навіть на людей, від природи нахабних.

Як не дивно, незлоблива реакція Альохіна на його дошкульні висловлювання і простувата м'яка покладистість насторожувала помічника коменданта. В його уявленні особіст без якоїсь задньої думки не міг бути таким привітним і добрим.

Решта йому теж не сподобалися.

І цей хлопчина-лейтенант, який причепився: «Товаришу капітан, ви не з Москви?.. Ви на когось схожі!..» Щеня, що намагається змусити боятися себе. Жалюгідна спроба залякати!.. Не на того напали!

І цей старшина, який похапцем їз чавканням ум'яв півхлібини і цілу банку найніжніших консервованих сосисок.

Таку ж точно банку йому передав у госпіталь батько, і він розділив по сосисці всій палаті. Але його батько був начальником політвідділу гвардійського корпусу, майже генерал, учасник революції, громадянської та Вітчизняної воєн, який прослужив у Червоній Армії чверть віку. А які заслуги могли бути в цих людей?..

А старший лейтенант, що безпробудно спав під берізками, лише за свій зовнішній вигляд заслуговував суворої гауптвахти.

Таку гидку гімнастерку міг би одягнути — на земляні роботи! — боєць саперного батальйону, а стройовий офіцер — нізащо. Армійський не одягнув би — не посмів би, а особістові дозволено…

«Та що тобі з ними, дітей хрестити?» — укотре вже казав сам собі помічник коменданта і намагався настроїтись на інший лад і думати про щось інше; приємніше.

День поволі котився до вечора, і йому лишалося тільки одне: терпляче ждати, коли все це скінчиться.

Була без п'яти хвилин четверта. Через годину старий вирушить за букетом квітів; у тому, що він виконає доручення і зробить усе якнайдобросовісніше, помічник коменданта не сумнівався.

З дитинства бридливий, капітан не зносив у людей неохайності, і цей старий єврей з вічною краплиною під носом, природно, не міг бути йому симпатичним. Але він шанував талант і майстерність у будь-якій діяльності людини, в будь-якому вияві, а старий, без сумніву, був Майстром. І думав помічник коменданта про нього з почуттям поваги і визнання за чудову роботу. Жаль до цього самотнього, знедоленого війною старого знову ворухнувся в ньому, коли, справа, звідти, де була рація, почувся тихий схвильований голос старшини-радиста.

76. «НА МІСЦЯ!»

— Товаришу капітан, товаришу капітан… — Старшина-радист торгав Альохіна за плече. — Дев'ятка передає: троє у військовій формі перетяли просіку ліворуч від них. Ідуть дорогою в нашому напрямку. З двома речовими мішками! Зброя в кобурах!

— Розбуди його! — хутко підводячись і показуючи очима на Таманцева, звелів Блінову Альохін.

Андрій з силою розбуркав Таманцева, той сів на плащ-накидці, побачив перед собою парадно вбраного помічника коменданта і аж очима закліпав — чи не сон, бува, це?

— Матінко моя рідненька! — хриплуватим зі сну голосом вигукнув він, оглядаючи капітана. — Явлення Христа народу!

— Ти що, мізки відіслав?! — неголосно, але до ворожості різко вилаяв його Альохін.

— Культурне ставлення до молодшого за званням, нічого не скажеш! — вдаючи, що образився, мовив Таманцев; після сну в нього покращився настрій, і йому до чортиків хотілося подуріти, поблазнювати. — А якщо й справді відіслав?.. Ніжності у вас нема, — потягуючись, докорив він. — Неякісно ви до мене ставитесь!

Альохін, спритно обполоснувши обличчя водою з фляги, дістав носову хусточку.

— Умийся! — наказав він. — Живо! Хвилин через п'ятнадцять вони можуть бути тут!

Це подіяло — Таманцев підскочив, наче його підкинуло, і одразу ж спитав:

— Скільки їх?

— Троє… У військовій формі… Ідуть з боку Кам'янки… З двома речовими мішками… Зброя в кобурах…

— З речовими мішками. — Таманцев не приховував своєї радості. — Я закоханий!.. Малий, злий мені! В темпі!.. — звелів він Блінову і додав; — А взагалі, якщо є п'ятнадцять хвилин, то й натріскатись не завадило б!

— Іди сюди!

Альохін відвів Таманцева вбік і тихо сказав:

— Зараз не час, а потім я тобі прочищу мізки! Пора б уже подорослішати!.. О сімнадцятій нуль-нуль розпочинається військова операція…

— Виходить, все-таки дочавили! — Таманцев глянув на годинник і від обурення сплюнув. — От гадство!.. Якщо вже не рахуються з Ем Фе і генералом… — Він розвів руками. — Москва б'є з носка і сльозам не вірить!.. А цих трьох до прочісування ми цілком устигнемо прокачати.

Я теж такої думки. Якщо тільки вони не звернуть на розвилці ліворуч, а підуть цією дорогою… — Обсмикнувши гімнастерку, Альохін обернувся в бік, де стояли помічник коменданта й Блінов, і, перетягуючи вище нарукавну пов'язку, розпорядився: — Всім перевірити зброю і поправити обмундирування! Якщо є питання — задавайте!

Помічник коменданта оглянув свій костюм, поправив за прикладом Альохіна пов'язку і підтягнув халяви своїх новеньких чобіт.

— Товаришу капітан, — підходячи до нього, мовив Альохін, — ви свої обов'язки пам'ятаєте?

— Так, ще не забув.

— Нагадую послідовність перевірки: спочатку — основні документи, тоді — другорядні, а потім — речові мішки!.. Якщо мені доведеться вигадувати, — то це необхідність! В будь-якому випадку ви повинні підтримувати всі мої дії і вимоги, а я, в свою чергу, — ваші! Тримайтеся спокійно, впевнено і активно! В разі чого — стріляти тільки по кінцівках! Навіть якщо вас будуть убивати — стріляти тільки по кінцівках! Запитання до мене є?

— Ні.

Почекавши ще трохи, поки Таманцев, який уже встиг вмитися і витерти обличчя рукавом гімнастерки, дістав з речового мішка і начепив на пояс кобуру з другим наганом, Альохін скомандував:

— Ходімо!

Вони попрямували до галявини, і Блінов уже зайшов у кущі, коли позаду несподівано почувся голос старшини:

— Товаришу капітан, Перший передає: всьому особовому. складу негайноповернутися в розташування частини.

Це означало: всім негайно вийти з лісу. Альохін обернувся до рації і дивився, не розуміючи: інші теж зупинилися.

— Вони що, з глузду з'їхали?! — обурено вигукнув Таманцев. — Вони тямлять що-небудь?! Особисто я нікуди не піду!

— Навіть якщо накажу я, а не Перший, не тільки підеш — побіжиш! — запевнив Альохін. — Так рвонеш — вілліс випередиш!.. Виходьте на галявину! — наказав він.

— Я-то, припустімо, побіжу, — не рухаючись з місця, вів своєї Таманцев. — А особисто вас такий варіант влаштовує?.. Це ж чиста перестраховка!.. Вони що, за наші шкури піклуються? А коли ми тижнями блудимо лісами, поодинці, серед банд?.. Нічим не ризикувати — нічого не мати!.. Та що з нами станеться?.. Вийдуть на нас із прочісуванням — ми що, стрілянину влаштуємо?.. Лапи догори — і все кохання!.. В крайньому разі когось подряпають: вони ж теж знають — стріляти тільки по кінцівках!.. Та засідка з живцем у тисячу разів небезпечніша! А нічим не ризикувати — нічого не мати!.. — повторив Таманцев; він швидко обернувся і, переконавшись, що помічника коменданта і Блінова вже немає поруч, збуджено зашепотів: — Пашо, ми не повинні звідси йти! Я категорично проти! Я не хлопчик, не стажер, у мене за розшук п'ять бойових орденів, і я вимагаю, щоб з моєю думкою рахувалися! Повідом генералові! Негайно! Я тебе прошу, вимагаю категорично! Можеш валити на мене як на мертвого! Я за все відповідаю! Ти зрозумій!.. Ти ситуацію прокачав? Невже ти не розумієш?.. Ми що, цих трьох залишимо самих на прочісування?.. А якщо вони — «Німан»?.. Ти можливі наслідки уявляєш?! Їх же не зможуть узяти теплими! А момент істини? Не про шкуру — про справу треба думати!

— Все?.. Виходь на галявину! — тоном, що не допускав заперечень, скомандував Альохін. — Зараз же!

Що там могло статися?.. Чи до Єгорова не дійшло повідомлення «дев'ятки» про трьох невідомих, чи…

Альохін бігом повернувся до рації і, жестом показавши старшині вивільнити одне вухо від навушника, наказав:

— Терміново передай Першому: вас не зрозумів, прошу повторити.

Старшина, піднісши палець на знак уваги, слухав і записував те, що йому в ці секунди передавали. Потім підвів обличчя до Альохіна і сказав:

— Перший повторив для всіх: «Негайно повернутися в розташування частини. Виконувати!»

«Виконувати!» — це, безумовно, йшло від Єгорова. Альохін гарячково намагався розгадати, домислити задум генерала. Що там могло статися?.. Невже це викликано тільки побоюванням, що під час операції можуть статися окремі вогневі контакти між цепом прочісування та оперативними групами?

«Дев'ятку» очолював Кандиба — досвідчений пошуковець, він знав в. обличчя всіх своїх, хто був зараз у лісі, і нізащо не міг наплутати. «Отже, або його повідомлення про трьох невідомих не дійшло до Єгорова — з певної причини могли і не прийняти, — або…

Турбувала Альохіна ще одна обставина: спостереження за підходами до масиву по всьому периметру було встановлено з 7.10. За ранок і першу половину дня пости стеження сповістили про підлітків, які з кошиками зайшли в ліс з боку Кам'янки, про двох оброслих бородатих німців-оточенців, котрі покинули масив, рухаючись у західному напрямку (щоб уникнути можливого шуму, Поляков розпорядився не чіпати їх, поки вони не відійдуть на кілька кілометрів), і нарешті про сержанта — водія вантажної машини: залишивши машину на обочині шосе, він разом з якоюсь жінкою побував на узліссі.

Але ніяких відомостей про цих трьох у військовій формі зранку не поступало. Отже, вони з'явилися в лісі раніше: на світанку, вночі або ще вчора, що загалом малоймовірно.

Через хвилини вони могли з'явитися і тут, на галявині, — якщо, минувши просіку, не звернуть на стежку ліворуч, — так що часу для якихось вияснень по радіо вже не залишалось. Найпростіше було виконати наказ про вихід з лісу, та Альохін, певний, що сталася якась накладка, вирішив залишитися. Основним аргументом для такого. рішення була переконаність, що Єгорову невідомо про трьох, які йшли від просіки до галявини.

— Нагадую: якщо почуєш постріли чи просто шум, вискакуєш з автоматом ось тут… І блокуєш вихід з галявини! — звелів Альохін старшині. — Попереджаю категорично — стріляти лише по кінцівках!

Наступної миті Альохін уже біг до галявини.

— Останнє розпорядження нас не стосується, — сказав він, з'являючись із кущів перед Таманцевим, Бліновим та помічником коменданта, який стояв трохи збоку. — Всі мої накази лишаються в силі! Зустрінемо їх тут, якщо, звичайно, вони підуть у наш бік. Під час перевірки з першої ідо останньої хвилини вимагаю від усіх максимальної уважності та обачності! На місця!..

77. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Повітря!!!

Єгорову

Повідомляю: на Ваш №…. Ставка ВГК відповіла відмовою.

Військова операція в районі Шиловицького масиву повинна бути здійснена сьогодні до сутінків. Останній термін її початку —17.00. Цей час сповістили ми в Ставку ВГК як найпізніший, і кожне далі зволікання розцінюватиметься як невиконання бойового наказу особливої ваги зі всіма наслідками, що звідси витікають.

Доводжу до Вашого відома, що всі підрозділи військ по охороні тилу інших фронтів після завершення операції треба негайно вивільнити, і не пізніше 23.00 вони повинні вирушити до місць своєї постійної дислокації.

Вважаю своїм обов'язком ще раз зі всією відповідальністю попередити, що, коли справу «Німан» за найближчі чотирнадцять годин не вдасться реалізувати, зловивши розшукуваних і захопивши рацію, Ви і підполковник Поляков будете позбавлені посад, які займаєте, і передані суду спеціального трибуналу.

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Лукіну

Підполковника Єременка і капітана Бодрова, яких Ви затримали через непорозуміння, негайно звільніть.

Як установлено перевіркою, бланки посвідчень про відрядження старого зразка, в котрих немає умовного таємного знака, в військовій частині 06381 не було своєчасно вилучено з ужитку через халатність одного офіцера штабу.

Поляков».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

У Ваших донесеннях досі не підтверджено прибуття 27 офіцерів Управління контррозвідки Карельського фронту, які вилетіли до Вас із Петрозаводська сьогодні о 4 годині ранку для участі в пошукових заходах у справі «Німан».

Перевірте і негайно доповідайте.

Колибанов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Колибанову

На №від 19.08.44 р.

Арешт чи затримання Чеслава і Вінцента Комарницьких, які перебувають під нашим наглядом, здаються нам поки що передчасними, недоцільними.

Поляков».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Надзвичайно терміново!

Москва, Колибанову

Оперативно-пошукові заходи, що ми проводимо в районі Шиловицького масиву, за станом на 16.00 результатів не дали.

О 16.03 автомашини з підрозділами, визначеними для військової операції, дванадцятьма автоколонами почали рухатися з районів вичікування з розрахунком вийти на «Карусель» о 16.50.

Щоб запобігти можливі небажані вогневі контакти між своїми, всім оперативним групам, які були в засідках на території масиву, о 16.05 передана команда негайно залишити ліс.

Єгоров».

78. ПЕРЕВІРКА ДОКУМЕНТІВ

Минуло не десять, а, напевне, більше хвилин, та на галявину ніхто не показувався. Таманцев і Блінов, перетворившись на слух, мовчки і терпляче стояли на своїх місцях у кущах, кроків за сім один від одного.

Сонце було ще над лісом, пашіло жаром, і духмяне повітря, вдосталь насичене пахучими випарами, помітним маревом струмувало від промоченої дощем землі. Вітер трохи стих, у траві неугавно стрекотали коники; і знову високо в небі, ніби прощаючись, курликали журавлі. Та ніяких звуків наближення людей, хоч як прислухались, Таманцев і Блінов вловити не змогли.

«Невже пустушку тягнемо?..» — тоскно подумав Андрій і тієї ж миті побачив, як Таманцев застережливо скинув, рукою; через секунди Андрій і сам розрізнив удалині ледь чутні, тихі голоси.

Таманцев, глянувши на годинник — для рапорту, — розслаблено струснув руками, що означало: «Скинь напруження» — і взявся за кобуру.

Вони обидва дістали зброю: Андрій — ТТ, а Таманцев — безвідмовний у роботі наган, якому він у таких випадках давав перевагу над усіма іншими системами. До речі, він майже ніколи не казав «дістав зброю» чи «вихопив пістолет», а завжди — «оголив ствол». Кобуру із другим наганом він перетягнув з лівого боку на живіт і розстебнув.

Андрій беззвучно відвів курок свого ТТ із запобіжника на бойову готовність і завмер у чеканні.

Стишені голоси наближалися. Ні Таманцев, ні Блінов, заховані в кущах, не могли нікого бачити, та Альохін, метрів за дев'яносто від них сховавшись за деревами, уже розглядав трьох у військовій формі, що вийшли з лісу по другий бік галявини, і уважно лічив їхні кроки.

Виждавши скільки слід, він з помічникрм коменданта з'явився на дорозі; побачивши їх, троє, що йшли назустріч, змовкли; п'ятеро зближалися, з цікавістю розглядаючи одні одних.

Вони зустрілись, як і розрахував досить точно Альохін, біля трухлявого пенька, прямо навпроти кущів, за якими причаїлися Блінов і Таманцев, привіталися, і помічник коменданта, затримавши руку біля козирка, запропонував:

— Товариші офіцери, прошу показати документи! Комендантський патруль.

— Ваш мандат на право перевірки, — попросив один із трьох, бритоголовий, з погонами капітана, так спокійно, наче йому раніше було відомо, що тут, у лісі, в нього мають перевірити документи і що це малоприємна і непотрібна, але необхідна формальність. — Хто ви такий?

Ліворуч від нього, ближче до засідки, стояв високий, дужий старший лейтенант, років тридцяти чи трохи більше, а праворуч — молодший лейтенант, теж міцний і широкий у плечах. На всіх трьох було звичайне літнє офіцерське обмундирування (в лейтенанта — новіше), пілотки і польові піхотні погони без емблем. На гімнастерці в капітана над лівою кишенею виднілась колодка з орденськими стрічками, а над правою — жовта і червона нашивки за поранення.

Помічник коменданта дістав з кишені кітеля посвідчення, розгорнув його і, простягаючи лівою рукою бритоголовому капітанові, ще раз легко торкнувшись пальцями до кашкета, відрекомендувався:

— Помічник військового коменданта сто двадцять шостої етапно-загороджувальної комендатури капітан Анікушин…

«Анікушин? Анікушин!.. Та це ж Вальчин брат!» — аж тепер зрозумів Андрій і одразу згадав, де він раніше бачив капітана.

Якось навесні, незадовго перед війною, Андріїв однокласник і приятель Валька Анікушин, показавши на ставного юнака, що прогулювався з дівчиною Тверським бульваром, похвалився: «Мій брат! Консерваторію закінчує! Другий Шаляпін! Шалений талант!..»

У Вальки була слабинка збрехнути, і Андрій не зовсім повірив, та все ж йому захотілося краще роздивитися на нібито «шалено талановиту» людину, і він з Валькою пішов слідом за Анікушиним-старшим, але той, випадково обернувшись, помітив хлопців і, мабуть, запідозривши якусь каверзу, так грізно показав їм за спиною дівчини кулака, що приятелі одразу відстали.

Потім у себе вдома наче на підтвердження своїх слів Валька дістав шкатулку і виклав перед Андрієм вирізані з газети замітки, де такі знамениті актори, як Нежданова і Козловський, говорячи про найталановитіших співаків, студентів консерваторії, найпохвальніше висловлювалися про Анікушина-старшого. Нежданова, наприклад, називала його «надією російського вокалу» — значення останнього слова Андрій тоді не знав і тому запам'ятав цей вираз буква в букву.

Андрій згадав запального, невгамовного Вальку, який рік тому згорів у танку під Орлом, і цієї миті помічник коменданта, навіть не знаючи того, перебрав на себе немало добрих почуттів, які Блінов ніс у душі до його молодшого брата.

Тим часом бритоголовий капітан витяг і подав Анікушину своє посвідчення та посвідчення про відрядження. Слідом за ним не гаючись (відчувалося, що він старший) дістали посвідчення й обидва інші офіцери; Альохін узяв у них і, розкривши, почав перевіряти, наморщивши лоба і поволі ворушачи губами, як це роблять, читаючи по складах, найчастіше малограмотні люди.

Цієї хвилини за кущами ліщини Таманцев, вловивши погляд Блінова, торкнувся до погона і підніс догори два пальці — за кількістю зірочок. Це означало: «Тримай лейтенанта».

Андрій на знак згоди кивнув головою — мовляв, зрозумів. Припавши до витягнутого горизонтально вузького просвіту в листі, він бачив з голови до стегон усіх трьох і міг «тримати» з них кожного.

Анікушин, переглянувши документи, взяті в капітана, передав їх Альохіну, той, у свою чергу, віддав йому посвідчення одного з офіцерів, і перевірка тривала далі.

— Вільнюс… Ліда… І прилеглі райони… — вголос прочитав Альохін і, ніби не розуміючи, підняв очі від посвідчення про відрядження. — А в лісі ви що, як то його… робите?

— Ви, певно, здогадуєтесь, що не розважаємось, — усміхнувся капітан.

— Ні, не здогадуємося, — з найпростакуватішим виглядом сказав Альохін. — То що ж, значить, робите?

— Ви можете прочитати… Тут усе вказано. — Капітан тицьнув пальцем у посвідчення про відрядження.

Альохін знову видивився на папір.

— А де знаходиться ва-аша-а ча-асти-ина? — зумисне позіхаючи і прикриваючи рот долонею, поцікавився він.

— Мушу зауважити, товаришу капітан, що ліс не найкраще місце для таких розмов. І я гадаю…

— А то чого?.. — здивувався Альохін. — Пильність, вона, звичайно… Але ми офіцери комендатури, і нам, значить, належиться… А окрім нас, тут, розумієте, нікого нема. — Наче бажаючи переконатися, що це справді так, він оглянувся по боках. — Хто ж іще може почути?

— А в госпіталі ви в кого лежали? — несподівано спитав Анікушин капітана, хоч переглядав цієї миті документи іншого офіцера.

— Тобто як — у кого? — не зрозумів капітан. — В якому відділенні?

— В третій хірургії. У майора Лозовського… А ви що, знаєте цей госпіталь?

— Трохи.

— Він зараз у Ліді, — сповістив капітан.

Анікушин кивнув головою.

— Звідки ви зараз ідете?

— З Кам'янки.

— Куди?

— В даний момент… у Шиловичі.

— А далі?.

— В Ліду.

Відповіді на останні запитання не розходилися з напрямком руху перевірюваних і давалися без найменших затримок.

Небажання сказати, де їхня військова частина, можна було пояснити, і об'єктивно це не викликало підозри.

Зосереджено ворушачи губами, Альохін далі читав документи.

Посвідчення про відрядження, видане 11 серпня капітанові Єлатомцеву («і з ним двоє офіцерів»), було бездоганне. В набраній петитом підрядковій фразі: «(військове звання, прізвище та ініціали відряджуваного)» після слова «звання» замість коми стояла друкарська крапка, були в документі й інші особливі знаки.

В графі «Пункт відрядження» значилося: «Міста Вільнюс, Ліда і прилеглі райони»; в графі «Мета відрядження» було вказано невизначено-стереотипне: «Виконання завдання командування». Термін: з 11 по 20 серпня. На звороті посвідчення були помітки Вільнюської та Лідської етапно-загороджувальних комендатур.

Трималися всі троє спокійно, природно, без ніякої напруженості в обличчях. І всі основні документи в них — не лише посвідчення про відрядження, але й посвідчення особи — були в цілковитому порядку і в усьому відповідали справжнім обставинам.

79. ТАМАНЦЕВ

Паша розрахував усе з точністю до півметра, і, знаючи з досвіду, як це важко, в думці я йому аплодував.

Вони спинилися просто перед засідкою, і я міг роздивитись усіх трьох — від стегон і вище.

За плечима в старшого лейтенанта і лейтенанта були речові мішки, набиті, судячи з округлих обрисів, чимось м'яким, проте це ще ні про що не свідчило: рації завжди обмотують в плащ-накидки і в запасну пару білизни.

У капітана було приємне обличчя — сильне, упевнене, але не зухвале. І сам він був якийсь спокійний, неметушливий, упевнений — мені такі подобаються.

Другий — старший лейтенант — нагадав мені трохи балаклавського амбала^[49] Башку, портового п'яничку, який, випивши, брав глиняні глечики за вушко і розбивав їх об свою голову, на розвагу таким самим, як і він, придуркам. Башка був, мабуть, приземкуватіший і мав вигляд, звичайно, інший, але в обличчях у них було чимало схожого, і цього старшого лейтенанта я для себе тут же охрестив «амбалом».

— А третій, лейтенант, був на вигляд як з-під штампа — типовий молоденький командир взводу, який-небудь Зе Ка^[50], — я чомусь іще подумав, що коли вони агенти, то він найімовірніше радист.

Хто вони — це мусив тепер за лічені хвилини без помилки визначити Паша. Я знав, що йому зараз у сотні разів важче, ніж нам з Малим, завдання в нього незрівнянно складніше, я добре уявляв собі все його напруження.

Перевіряючи й оцінюючи документи, він повинен у думці прокачувати установлювальні дані всіх трьох і ознаки їхніх словесних портретів за тисячами розшукових орієнтувань. При цьому він мусив весь час фіксувати деталі і відтінки їхнього поводження, фіксувати гру вазомоторів і нервові реакції, щоб ураз вловити слабину, неспокій і в разі чого подати нам умовний сигнал. При цьому від нього вимагається перевірити і безпомилково оцінити документи, фактуру, реквізит, усі особливі і засвідчувальні знаки, а також ступінь відповідності змісту дійсним обставинам.

При цьому, щоб виграти, розтягти час перевірки, він повинен з першої і до останньої секунди бути в масці, бутафорити: вдавати такого собі простакуватого службиста, із сільських, пильного, але недалекого тугодума, який вибрався в офіцери тільки завдяки війні. Зараз такі в армії не виняток.

При цьому — в даному випадку — він повинен прокачати всіх трьох і на лівака, що теж аж ніяк не просто… При цьому, якщо буде треба, він має загострити ситуацію… При цьому він повинен при кожній можливості «качати їх на непрямих»…^[51] При цьому… Є ще, мабуть, з десяток «при цьому» того, що він мусить, повинен, і я це добре знав — у такі хвилини від напруження навіть у найміцніших вовкодавів спина стає мокрою. Гави ловити під час перевірки документів можуть патрулі, а пошуковець не може, не має права гавити.

Я жестами звелів Малому тримати лейтенанта. Власне, ще невідомо було, чи доведеться кого-небудь тут тримати, але бойовий розпис обов'язковий. Він розмежовує завдання, обов'язки і породжує відповідальність — з цієїжвилини я цілком і повністю відповідав за бритоголового капітана й амбала, а Малий — за лейтенанта. Я надіявся на нього в межах його невеликого досвіду і тому доручив йому наймолодшого і, як я визначив, вірніше припускав, найменш небезпечного.

80. АЛЬОХІН

Хто вони і як опинилися в лісі? Чого?.. Морщ лоба і воруши губами…

Посвідчення… Фактура обкладинки… Конфігурація… Назва… Шрифт тиснення… Зірочка… Реквізит змісту… Особливі знаки… посвідчувальні… Шрифти тексту… Серія… номер… Фотокартка… Голова… губи… підборіддя… відповідають… Печатка гербова… Відбитки… сходяться… Підпис командира частини… натуральний… Гвардії майор… Карпенко… Дата… Чорнило… Мастика штемпельна… Фактура паперу… щільність…

Пред'явник цього… Чубаров… Микола Петрович… перебуває на дійсній військовій службі… Недобрий у нього погляд, навіть дуже недобрий… Присвоєння військових звань… старший лейтенант… Наказ… номер… нуль тридцять дев'ять… від двадцять сьомого січня… сорок четвертого року… Печать гербова… Підпис командира частини… натуральний… чорнило… Мастика… Службове становище… Штатна посада… командир стрілецької роти… Призначений… Наказ… Номер… нуль чотириста двадцять сім… від… п'ятого листопада сорок третього року… Печать гербова… Підпис командира частини… натуральний… Чорнило… Мастика… Скріпка… Нагороди й особливі права… Орден Червоної Зірки… Медаль «За відвагу»… Народився… дев'ятсот тринадцятого року… Родом… з Калуги… Склад сім'ї… Близьких родичів немає. Призваний… Іманським райвійськкоматом… Приморського краю… в червні сорок першого… Дозволено носити зброю… Особистий підпис… натуральний… Печать гербова… Підпис командира частини… Гвардії майор… Карпенко… Натуральний… Попередньому відповідає… Чорнило… Мастика… Ажур!

А піхва з фінкою на правому боці… Лівак?.. Не факт…

Посвідчення про відрядження… Крапка замість коми… Особливі знаки… посвідчувальні… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Петит підрядковий… Штамп кутовий… Печать гербова… Підпис… натуральний… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Текст… Військова частина… польова пошта 72510… 72510?.. Щось знайоме… Дата видачі… Десятого серпня… сорок четвертого року… Капітан Єлатомцев О Пе і з ним двоє офіцерів… Вільнюс, Ліда і прилеглі райони… Мета відрядження… Виконання завдання командування… Термін… десять днів… з одинадцятого серпня… по двадцяте… Підстава: наказ командира ве-че 72510… Для проїзду видані вимоги на перевезення за номерами… Дійсне після пред'явлення посвідчення особи номер… Командир частини… Полковник Ляпін… На звороті… Відмітки комендатур… Вільнюс… тринадцяте… Ліда… п'ятнадцяте… Вільнюс… тринадцяте…. Ліда п'ятнадцяте… Цікаво, де вони були дванадцятого і чотирнадцятого?.. Де вони були сьогодні вночі?.. Штампи… Чорнило… Мастика… Для інших записів… Старший лейтенант Чубаров… Лейтенант Васін… Печать гербова… Чорнило… Мастика… Ажур!..

Добре тримаються, спокійно… Це не українська вимова, ні! А в цих двох?

Посвідчення особи… Конфігурація… Фактура обкладинки… Назва… Шрифт… Зірочка… Реквізит змісту… Особливі знаки… посвідчувальні… Шрифти тексту… Зірочка… Серія… Номер… Фотокартка… Голова… ніс… губи… підборіддя… відповідають… Печать гербова… Відбитки… сходяться… Підпис командира частини… натуральний… Підполковник… Романов… Дата… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Добре в нього обличчя (хоч він і невдоволений), приємне…

Пред'явник цього… Єлатомцев… Олексій Павлович… перебуває на дійсній військовій службі… Присвоєння військових звань… старший лейтенант… Наказ… номер нуль двадцять чотири… від дев'ятого лютого сорок третього року… капітан… Наказ… номер нуль сім… від одинадцятого січня сорок четвертого року… Печать гербова… Підпис командира частини… натуральний… Чорнило… Мастика… Службове становище… Штатна посада… командир стрілецької роти… Наказ… номер нуль двісті шістнадцять… від тридцятого листопада сорок другого року… Призначений… начальник штабу батальйону… Наказ… Номер нуль двісті п'ятдесят один… від двадцять сьомого грудня… сорок третього року… Печать гербова… Підпис командира частини… натуральний… Чорнило… Мастика… Скріпка… Нагороди і особливі права… Орден Червоного Прапора… Орден Вітчизняної війни першого ступеня… Медаль «За оборону Москви»… Народився… дев'ятсот восьмого року… Родом із станиці Лабинської… Склад сім'ї… Дружина — Єлатомцева Надія Іванівна… Майкоп… Призваний Майкопським військкоматом… у березні сорокового року… Кадровий… Дозволено носити зброю… Особистий підпис… натуральний… Печать гербова… Підпис командира частини… Підполковник Романов… натуральний… Попереднім відповідає… Чорнило… Мастика… Ажур!

Довідка госпіталю… В посвідченні — випадково чи зумисне? Конфігурація… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Петит підрядковий… Особливі знаки… посвідчувальні… Форма номер шістнадцять… з нахилом… Штамп кутовий… Евакогоспіталь 2215… Це Ліда!.. Капітан Єлатомцев… Олексій Павлович… був на лікуванні… з тридцятого квітня… по четверте серпня… 2215 до кінця липня був у Вязьмі… Вірогідно?.. Цілком… Тільки «Німан» виходив в ефір ще в липні, а він до четвертого серпня лежав у госпіталі… Ось так… через… наскрізне осколкове поранення правої половини грудної клітки… травматичний пневмоторакс… 2215 — торакальний…^[52] відповідає… Термін перебування… діагнозу… відповідає… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Поранення пов'язане з перебуванням на фронті… Поранений при захисті СРСР… Медичною комісією визнаний за статтею… розпису хвороб наказу НКО СРСР… придатним до стройової служби без обмежень… Начальник госпіталю… Підполковник мед-служби… Кудінов… Підпис… натуральний… Печать гербова… Чорнило… Мастика… Друкарня «Красное знамя», Москва… Сущевська, 21. Замовлення 2345… відповідає. Ажур!

Це південноросійська говірка!..

Єлатомцев Олексій… Качай його, качай!.. Якщо вони агенти, то він, напевно, старший… Він досвідчений і більше шансів, що вже проходив по розшуку…

Зріст… вищий середнього… Статура… середня… міцна… Обличчя овальне, чисте… Лоб… середній… прямий… Брови… дугоподібні… Ніс — середній… прямий… Очі блакитні… Волосся світле… Вуха овальні… з випуклим хрящиком… Шия — м'язиста… середня… Плечі прямі… ледь опущені… Все пряме, все середнє… Невесело!..

Особливості… Говорить з південноросійським акцентом… І, здається… кривуваті ноги… Південноросійська говірка!.. Швидше!..

Коновалов?.. У Коновалова качиний ніс… Головатенко… Татуювання на кисті лівої руки… Яковлев Іван?.. Коротка верхня губа… Мазанов?.. Спійманий!.. Степанов?.. Високий, худий, з випнутим кадиком… Шимко?.. Брюнет! Федунов?.. Брови гнучкі, широкі, помітно косить… Єлисєєв?.. Іваницький?.. Сердюк?.. Нетребін?.. Гуляев?.. Орлов Василь?.. Терентьєв?.. Лисецький?.. Поминов?..

Посвідчення особи… Конфігурація… Фактура обкладинки… Назва… Шрифт… Зірочка… Реквізит змісту… Філіпенко?.. Прямі брови і карі очі… Особливі знаки… посвідчувальні… Шрифти тексту… Зірочка… Серія… номер… Фотокартка… Голова… лоб… перенісся… підборіддя… відповідають… Зовсім молодий… Печать гербова… Відбитки… сходяться… Начальник Ташкентського Червонопрапорного піхотного училища… Генерал-майор… Антипін… Підпис… натуральний… Дата… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність…

Пред'явник цього… Васін… Васін?! Той трохи старший… Михайло Сергійович… перебуває на дійсній військовій— службі… Бразуль?.. Ромбоподібне обличчя і гаркавість… Присвоєння військових звань… Лейтенант… Наказ CABO… Номер… сто дев'ять… від сімнадцятого липня… сорок четвертого року… Свіжоспечений… І обмундирування новіше… Печать гербова… Фомін?.. Нижчий на зріст, плечі трохи підняті… Підпис… натуральний… Начальник училища… Генерал-майор… Чорнило… Мастика… Барильников?.. Скошений лоб і відстовбурчені вуха… Службове становище… Не призначався… Скріпка… Нагороди і особливі права… Народився… двадцять третього року… А той Васін?.. Дев'ятсот одинадцятого… Родом з Москви… А той?.. Вологодський… Склад сім'ї… Мати — Васіна Зінаїда Петрівна… В евакуації… Казань… Призваний Сокольницьким райвійськкоматом… у вересні сорок першого… Дозволено носити зброю… Калмиков?.. Сутулуватий, з двома віспинами справа від носа… Особистий підпис… натуральний… Печать гербова… Підпис командира частини… Начальник училища… Генерал-майор… натуральний… Попередньому… відповідає… Чорнило… Мастика…

Добре вони тримаються… Або це свої, або в них багато разів перевіряли документи, і вони впевнені в цілковитій на-дійсності… Ве-че 72510… 72510?.. Швидше!..

Південноросійська говірка… Чугунов?.. Сірі очі, підборіддя вузьке… Алтунін?.. Спійманий!.. Степанюк?.. Вищий на зріст, плечі горизонтальні… Попов?.. Ніс великий, з горбочком… Федулов?.. Був!.. Базилевський?.. Рибников?.. Дьомкін?.. Махов?.. Якубін?.. Козирєв?.. Проценко?.. Дроздовський?..

Напевне, кривуваті ноги… Качай!.. Коли і як вони потрапили до лісу?.. Невже їх прогавили на узліссі?.. Чи вони приїхали ще вдосвіта?.. Скоріше друге… Але тоді… Не факт!.. Що ж вони роблять у лісі?..

Південноросійська говірка і трохи криві ноги!.. Думай!.. Думай швидше і не мовчи!..

81. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Калибанову

На №… від 19.08.44 р.

Підготовка заходів, проведення яких призначено паралельно з військовою операцією в Шиловицькому лісі, здійснюється якнайактивніше і може бути завершена:

а) за варіантом «Западня» до 17.30;

б) за варіантом «Великий слон» до 21.00;

в) за варіантом «Прибалтійське танго» не раніше 0.30 20 серпня.

Єгоров».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

Спецповідомлення

Сьогодні, 19 серпня, об 11.35, двоє невідомих в офіцерській авіаційній формі, що проникли на Гродненський військовий аеродром, захопили підготовлений до учбово-тренувальних польотів винищувач-спарку УТІ Ла-5. При цьому вони вбили техніка-лейтенанта Алієва, який намагався перешкодити захопленню.

Незважаючи на заходи, вжиті трьома шоферами 904-го БАО, які вигнали свої бензозаправники на льотне поле, і стрільбу по літакові з пістолетів та карабінів, невідомим вдалося підняти машину в повітря і взяти курс на північний захід. Відкритий із запізненням зенітно-кулеметний вогонь наслідків не дав.

За командою, переданою по радіо, ланка винищувачів, що перебувала в повітрі на схід від Сувалок, перехопила викрадений літак і кулеметними трасами збоку запропонувала йому змінити курс для повернення на аеродром. У зв'язку з відмовою скоритися відкритим після цього вогнем на влучення спарка була підбита, загорілась і, втративши висоту, врізалася в ліс західніше від Кросна, за 12–14 км від лінії фронту.

В район падіння літака направлені пошукові групи, в складі яких офіцери контррозвідки та авіаційні спеціалісти.

Черговий по аеродрому капітан Рудаков і комендант старший лейтенант Мякишев командуванням з посад, що вони їх займали, усунуті. З усім особовим складом частин, дислокованих на Гродненському аеродромі та інших аеродромах 1-ї і 4-ї повітряних армій, проводяться бесіди про необхідність постійної якнайсуворішої пильності. Охорона аеродромів по периметру збільшена вдвічі, вихід на льотне поле якнайуважніше контролюється, на місцях стоянки літаків і до всіх капонірів виставлені посилені наряди, озброєні автоматами і ручними кулеметами для цілодобової охорони.

Нами і, паралельно командуванням провадиться ретельне розслідування. З'ясувалось, що невідомі, які захопили літак, проникли на аеродром ще вчора увечері, пред'явивши на КПП формені офіцерські посвідчення особи і направлення з відділу кадрів 1-ї повітряної армії, що виявились, як установлено проведеною перевіркою, підробленими.

Як виходить із показань сержанта Павлова, котрий перевіряв на КПП документи в невідомих, вони за деякими ознаками словесного портрета мають схожість з агентами, що проходять по надзвичайному розшуку, причому один з них, який говорив з помітним українським акцентом, пред'являв посвідчення особи на прізвище Панченка чи Пащенка. Таким чином, є підстави гадати, що особи, які захопили літак, розшукувані в справі «Німан» агенти, котрі після виконання завдань абверу спробували повернутися в Німеччину.

Докладне повідомлення про захоплення і викрадення спарки УТІ буде вам направлене в порядку, встановленому для донесень про ЧП, негайно.

Красноглядов».

82. ПЕРЕВІРКА

— А ще якісь документи у вас є? — спитав Альохін.

— А цих що, не досить? — здивувався старший, з погонами капітана.

— У місті б досить, а тут… не зовсім… Малувато!.. Тут, знаєте, по лісах банд повно і дезертири блукають…

— Ви що ж, нас за дезертирів чи навіть за бандитів маєте? — з помітною образою і водночас усміхаючись від думки про такі безглузде припущення, спитав капітан.

— Зовсім ні… — зніяковів Альохін. — Просто, знаєте, як кажуть, сім разів перевір, а потім повір!.. Пильністю діла не зіпсуєш!

— Зрозуміло! — сказав капітан. — Вибачте, але ви нас перевіряєте, а хто ви самі, я, наприклад, не знаю.

— Ми теж з комендатури, — говорячи про себе в множині і добродушно усміхаючись, сповістив Альохін. — Черговий помічник… А також секретар парторганізації, — поважно додав він і став серйозним. — Ось, будь ласка…

При цьому він дістав з нагрудної кишені гімнастерки своє комендантське посвідчення, яким йому дозволялася перевірка всіх військовослужбовців, а також цивільних осіб у смузі фронту, і вручив його капітанові. Той, розгорнувши аркуш, розглядав уважно з півхвилини, тоді, повернувши, витяг із кишені штанів потертий шкіряний гаманець і, розкривши його, спитав:

— А що вас цікавить?.. Розрахункова книжка… речова… продовольчий атестат… партійний квиток… нагородні посвідчення…

— Давайте… — не відповідаючи по суті, мовив Альохін і, ніби виправдуючись за свою вимушену цікавість до документів перевірюваних, пояснив: — Закон порядку вимагає… Служба є служба!

Він узяв витягнуті капітаном з гаманця документи і, наморщивши лоб, почав їх читати, одразу передавши частину Анікушину.

Він зумисне відрекомендувався секретарем парторганізації, щоб мати більше підстав, якщо пред'являть, подивитися партійні квитки і ніби ненароком мотивувати свою активність, а то Анікушин, ознайомившись із основними документами перевірюваних, незважаючи на домовленість, поводився пасивніше, аніж треба було йому, і Альохіну вже довелося діяти за нього.

Втім, зараз помічник коменданта добросовісно і швидко переглянув передані йому документи і повернув їх Альохіну. Той, в свою чергу, простягнув йому капітанову розрахункову книжку, яку Анікушин узяв уже без бажання, так, з необхідності; перевірка тривала.

Виявивши під партійним квитком складений вдвоє зашурканий конверт, Альохін розгорнув йото і, побачивши, що це лист, повертаючи капітанові, суворо сказав:

— Візьміть… Нам не належить…

Ознайомившись згодом з атестатом, він спитав капітана:. — А додатковий пайок ви де отримували?

— В себе, в частині.

— А тютюнове довольство?

— Я?.. Ще в госпіталі.

— В Ліді?

— Ні, у Вязьмі, — спокійно відповів капітан. — Нас, одужуючих офіцерів, у Ліду не перевозили, виписували просто у Вязьмі…

— А у вас, той… які ще документи є? — звернувся Альохін до двох інших офіцерів.

Старший лейтенант, не мовлячи й Слова, неквапливо розстебнув нагрудну кишеню гімнастерки, дістав свої документи і подав їх Альохіну. Те ж саме слідом за ним зробив і лейтенант. Документи останнього Альохін тут же передав Анікушину; той мовчки взяв, але комсомольський квиток лейтенанта, що був зверху, навіть не розкривши, одразу повернув Альохіну.

Розгорнувши складений учетверо білий аркуш — довідку про поранення, — Альохін, усміхаючись, кинув старшому лейтенантові:

— А ми з вами, як кажуть, той… земляки… В одному госпіталі лежали… Я ж там теж… з місяць… по хворобі…

Він знову заглянув у довідку і, трохи помовчавши, довірливо признався:

— У мене там у госпіталі молодичка була… Куховарка!.. Гарна і товстенька, одне слово — краля! І солідна, як генеральша! О!.. — Він широко розвів руками на рівні стегон, показуючи «солідність» куховарки, і його обличчя стало замріяно-вдоволеним. — Достойна жіночка!.. Може, знаєте, Лизавета, молодший сержант?

— Ні, не знаю, — після деякої, чи не занадто затяжної паузи похмуро сказав старший лейтенант. — Я куховарками не цікавився!

— Воно-то так… воно правильно… — з розумінням зітхнув Альохін і знову вшпилився в документи.

Дійшовши трохи згодом до комсомольського квитка, він з усмішкою спитав лейтенанта:

— А підполковнику Васіну із штабу фронту, випадком, ви, той… не родич?

— Ні, — промовив лейтенант і ледь почервонів.

— А здорово на нього змахуєте! Я так подумав: може, він вам брат або ж, знаться, дядько! Адже він теж — Сергійович! Славний чоловік!.. А голова, знаєте, просто як у генерала! Ми з ним у Смоленську не раз сиділи собі, — похвалився Альохін, недвозначно клацнувши себе пальцем по шиї. — Він мене, як зустріне, завжди питає: «Ну, як справи, комендатура?..» А я йому: «Поки що живий!» А він мені, знаєте, обов'язково: «Та що з тобою станеться? Вас, тилових щурів, з гармати не проб'єш!..» Жартун!

Альохін від душі розреготався, потім, ніби згадавши про свої службові обов'язки, став серйозним і, шморгнувши носом, знову взявся переглядати документи.

83. АЛЬОХІН

Чому ж він мовчить?.. Він що, забув?.. Спитай сам!.. Спокійніше… Грай!.. Простіше… Фіксуй обличчя!.. Так… Вазомоторами і не пахне… Перевірки вони не бояться… Що ж, природна річ… Відрекомендуйся… Гарне в нього обличчя… Документів у них достатньо… Хто ж вони?.. І що роблять у лісі?.. Воруши губами…

Розрахункова Книжка начальницького складу… Фактура обкладинки… Конфігурація… Шрифти назви… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Серія… Номер… Дійсні… Єлатомцев Олексій Павлович… Капітан… Вислуга років на посадах начальницького складу… Назва посади… Штатно-посадовий оклад… Надбавка за вислугу років… Видані атестати… На сім'ю… Особистий підпис… натуральний… Командир частини… Підполковник… натуральний… Начфінчастини… Старший лейтенант… натуральний… Печать гербова… Дата… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Дахно?.. Товсті, викочені губи… Відмітка про зроблену виплату… Місяці… Вирахунки… За позику… По атестату… Виплата польових грошей… По місяцях… Січень… Лютий… Березень… Квітень… Травень… Червень… Липень… Записи про переміщення військовослужбовця і про зміни… Назва частини… Штатно-посадовий оклад… Вирахунки за атестатом… на сім'ю… Начфінчастини… Старший лейтенант… Підпис… натуральний… Попередньому… відповідає… Печать гербова… Чорнило… Мастика… Дані про атестати на сім'ю… Дружина — Єлатомцева Надія Іванівна… Майкоп… Записи про нарахування і вирахунки… Скріпка… Різні записи… Контрольні талони… Серпень… Вересень… Водяні знаки… Ажур!

Військова частина 72510… Щось дуже знайоме… 72510?.. Південноросійська говірка і кривуваті, як у кавалеристів, ноги… Швидше!..

Майданников?.. Чорні очі… Денисенко?.. Виражена асиметрія обличчя… Нечаев?.. Брюнет… Белов?.. Ніс великий, товстий, з опущеною основою… Ревякін?.. Доманов?.. Фесенко?.. Горбач?.. Нікітін?..

Партійний квиток… Фактура обкладинки… Конфігурація… Колір… Тиснення… Пролетарі всіх країн, єднайтеся… Всесоюзна Комуністична партія більшовиків… Секція Комуністичного Інтернаціоналу… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Посвідчувальні знаки… Фотокартка… Голова… ніс… губи… підборіддя… відповідають… Печать… Відбитки… співпадають… Начальник політвідділу… підпис… натуральний… Спецчорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Водяні знаки… Захисні припасування… Текст… Єлатомцев… Олексій Павлович… Час вступу в партію… Жовтень сорок другого… Достойно… Назва організації, що видала квиток… Політвідділ 257-ї стрілецької дивізії… Особистий підпис… натуральний… Сплата членських внесків… Посадовий оклад… Підпис секретаря… Жовтень… Листопад… Взводний… Грудень… підвищення… Став командиром роти? Суми внесків… відповідають… Штампи… Підписи… Сорок третій рік… Посадовий оклад… Членський внесок… Січень… Лютий… Березень… Квітень… Травень… Червень… Липень… Серпень… З серпня інший штамп та інший підпис… Вибув у госпіталь?.. В іншу частину?.. Вересень… Жовтень… Листопад… Знову зміни… Очевидно, був у госпіталі… Та в свою частину вже не попав… Вірогідно?.. Цілком… Грудень… Сума внесків… відповідають… Штампи… Підписи… Сорок четвертий… Січень… Збільшення окладу… одержав підвищення… До січня був ротним… Вірогідно?.. Цілком… Даним посвідчення особи… відповідає… З травня зміна… Травень, червень, липень… у госпіталі… Серпень — ще не заплачений… Штампи… Підписи… Скріпка… Ажур!..

Військова частина 72510… 72510… Явно примружує очі… Добре вони тримаються… Хто ж вони — справді свої офіцери чи удавані?..

72510… Це — фронтовий ОПРОС!..^[53] Нова Вільна… Там десять кілометрів від Вільнюса, а запис комендатури тільки через дві доби?! Могли одразу не відмітитись… Чи були в «прилеглих районах»…

Речова книжка командира Червоної Армії… Фактура обкладинки… Конфігурація… Шрифти назви… Реквізит змістул. Знаки посвідчувальні… Шрифти тексту… Печать гербова… Начальник обозно-речового постачання… капітан… підпис… натуральний… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Текст… Управління 257-ї стрілецької дивізії… Єлатомцев… Олексій… Павлович… лейтенант… жовтень сорок другого… відповідає… Особистий підпис власника… натуральний… Речове майно… Час видачі… Кількість… Час списання… Пілотка сукняна… Пілотка бав… Кашкет… Шапка-вушанка… Шинеля… Гімнастерка бав… Час видачі… Час списання… Строки носки… відповідають… Шандибін?.. Підборіддя з ямкою, родимка біля правого, вуха… Гімнастерка сукняна… Штани бав… Штани сукняні… Сорочка натільна… Підштаники натільні… Онучі літні… Рушник бав… Час списання… Строки… відповідають… Чоботи яловичі… Жилетка хутряна… Штани ватяні… Сорочка тепла спідня… Підштаники теплі… Рукавиці зимові… Рукавиці хутряні… Онучі зимові байові… Онучі сукняні… Кожух… Валянки… Час здачі… В госпіталь він потрапив у квітні… Відповідає… Ремінь поясний… Пасок для штанів… Кобура… Сумка польова… Речовий мішок… Компас… Бінокль… Розміри… Зріст — третій… Шинеля — п'ятдесят другий… Шапка — п'ятдесят восьмий… Чоботи — сорок перший… Морозов?.. Обличчя вузьке, лоб виступає… Друкарня «Красный пролетарий»… Москва… Замовлення… сто п'ятдесят п'ять… Ажур!

Очі прижмурені… Журавльов Єгор?.. Кінчик носа задертий… Лукомський?.. Нижня губа обвисає… Стрельчук?.. Спійманий!.. Бізяєв?.. Кароокий, брови дугові… Шинкаренко?.. Верховський?.. Манохін?..

Тимчасове посвідчення… номер… Конфігурація… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Особливі знаки… посвідчувальні… Печать гербова… Підписи… натуральні… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Текст… Лейтенант Єлатомцев Олексій Павлович… Наказом військам Калінінського фронту № 0306 від двадцять восьмого серпня сорок другого року… За зразкове виконання бойових завдань командування… на фронті боротьби з німецькими загарбниками…нагороджений орденом Червоного Прапора… Орден за № 34781… Начальник штабу 257-ї стрілецької дивізії… підполковник… Військком штабу дивізії… Батальйонний комісар… П'яте вересня сорок другого… Номер ордена… періодові видачі… відповідає… Ажур!..

Очі з прижмуром! Швидше!.. Кошовий?.. Очі карі, бородавка… на лівій щоці… Алексеев?.. Брови зрослися, хрящик у вусі вгнутий… Скаба?.. Спійманий!.. Ігнатов Василь?.. Брюнет!.. Ревякін?.. Бойчевський?.. Лисенко?.. Гур'янов Денис?.. Полинін?.. Міщенко?..

Міщенко?!! Південноросійська говірка… Кривуваті, як у кавалеристів, ноги… очі з прижмуром… Невже Міщенко?! Словесний портрет… підходить… Але той, мабуть, все-таки показніший… Міщенко — дев'ятсот п'ятого… Йому тридцять дев'ять… А цьому?.. Тридцять п'ять?.. Сорок?.. Невже Міщенко?! Швидше!!!

84. ТАМАНЦЕВ

Я стежив за двома своїми підопічними, поглядав і на лейтенанта, але нічого вартого уваги вловити не зміг. Усі троє трималися природно, незворушно, трималися як свої, як люди, котрим нічого боятися і тільки хіба що шкода марнувати час на цю нікчемну перевірку.

Поглядав я і на Пашу і не міг у думці тому не аплодувати. В такі хвилини особливо відчуваєш, що ти перед ним хлопчисько, щеня, і не більше. В такі хвилини чітко усвідомлюєш, що ти перед ним всього лише скорохват, і не більше.

Треба було бачити його простодушне обличчя і довірливо-нетямущий погляд, коли він задавав питання або ж то просив і брав, то раптом несподівано тицяв їм назад документи і знову брав і знову повертав. Останнє робилося для того, щоб виявити, чи нема між ними лівака, причому робив це Паша з віртуозною природністю, але цим трьом і помічникові коменданта він, напевно, здавався недоумком, якщо й не цілковитим дурнем, то, безперечно, дубуватим і впертим сільським бевзем.

Я стиснув зуби, щоб не пирснути від сміху, коли він довірливо сповістив перевірюваним про свою «коханку», куховарку госпіталю, і показав, який у неї зад. І тоді старший лейтенант відповів з очевидною затримкою, хоча запитання було простеньке і взагалі поранений, який лежав у госпіталі, може й не знати там усієї обслуги і всіх куховарок — це тобі не медсанбат.

Я не міг собі уявити, як Паша оцінив цю безсумнівну паузу в поєднанні з усіма іншими фактами, тільки знав з досвіду: на таких ось невинних ніби питаннячках ворожі агенти заплутуються частіше, ніж на документах. Бо в рамках легенди вони завчають і запам'ятовують відомості про командний склад частин і з'єднань, в яких нібито служать, про начальство госпіталів, де нібито лежали, запам'ятовують зовнішність і навіть особливості характеру старших офіцерів і генералів, а от запам'ятати всіляких рядових, різних писарів та куховарок чи госпітальних нянь і медсестер практично неможливо. І що тут відповісти враз, коли тебе питають? Сказати: «Знаю», а що як це питання-пастка і ніякої куховарки Лизавети там нема? Сказати: «Не знаю», а якщо це знову ж пастка, і Лизавета — місцева знаменитість, і не знати її просто неможливо.

Я від душі радів і розважався, спостерігаючи, як чудово він придурюється. Звичайно, так бутафорити, так грати зміг би, напевно, кожен добрий актор-професіонал, але дай йому оте навантаження на звивини, яке було зараз у Паші, дай йому всі Пашині обов'язки у ці хвилини і завдання, і від його гри — хай би, він був навіть Шаляпін! — залишилися б тільки спогади.

З вимови бритоголового я встановив — земляк, з півдня. Звідкись із Північного Кавказу, з Ростова чи з Кубані, може, навіть, як і я, — з Новоросійська. Славна в нього була пика, і взагалі він мені подобався. Міцний, збитий, справжній кремезняк, і тримався він гідно, без метушні.

Про всяк випадок я їх уже прокачав, прикинув для всього, що далі могло бути.

Силою і він, і амбал переді мною, напевно, не поступалися, а в бігові я їх дістав би легко і в решті теж, напевно, переважав.

І тут я згадав, що точно так само вранці якихось дванадцять годин тому примірявся до Павловського і що потім сталося, і від сорому мені стало душно. От уже справді — не кажи гоп, поки не перескочиш!

А «перескочити» — в даному разі впіймати розшукуваних, — мріялось дуже багато кому.

Справи, взяті на контроль Ставкою, бувають не кожного місяця і не кожного півроку. Я знав, що до розшуку і перевірки залучено тисячі людей, включено в дію сотні оперативних груп, і добре уявляв, що зараз діється в Смузі двох фронтів від передової і на всю глибину оперативних тилів. Крайній режим: хапай мішки — вокзал відходить!^[54]

Безумовно, кожен з цих тисяч мріяв лише про одне: спіймати!.. Будь-якими зусиллями, будь-якою ціною! Та я вірив в Ем Фе і не сумнівався, що ми опинимося на вістрі розшуку і можливості в нашої групи будуть, напевно, переважаючі.

Але можливості можливостями — це ще не результат, а от результатом саме тут поки що і не пахло.

Я не знав, що там у них у документах, я фіксував обличчя, а вони були такі спокійні, впевнені — ні гри вазомоторів, ні найменших нервових реакцій, — що в мене вже псувався настрій. А взагалі при обнюхуванні агентури органолептика рідко щось. дає, та коли в перевірюваних такі обличчя, то, як правило, на дев'яносто п'ять процентів можеш бути певен — пустушку тягнеш!..

З документами Паша закінчував, але ніяких умовних сигналів не подавав. Око в нього чіпке, набите, і коли б там виявились якісь накладки чи невідповідності, він би не пропустив і негайно прозвучало б: «Не можу зрозуміти…» («Увага!») Та всі документи, мабуть, були без єдиної похибки, і я нетерпляче ждав наступного: як ті троє реагуватимуть на перегляд їхніх речей?..

85. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

В донесеннях, що Ви передали, не підтверджено прибуття 19 службово-пошукових собак з провідниками, відправлених спеціальним літаком з Ленінграда до Вільнюса.

Перевірте і негайно доповідайте.

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Шаповалову

Помилково затриманих Вами в справі «Німан» співробітників НКДБ Білорусії капітана Борисенка і Новожилова, які виконують під виглядом відряджених офіцерів Червоної Армії спеціальне, особливої ваги завдання командування по радіогрі, негайно звільніть і в разі потреби забезпечте автомашиною чи будь-якою іншою допомогою.

Армійське посвідчення про відрядження Борисенка і Новожилова, в якому датою видачі вказано 3 серпня, оформлялося у військовій частині 62035 27 липня, тобто до введення в дію нового умовного знака.

Поляков».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

Повідомляю, що оперативний склад і маневрова група, послані в район Рудницької Пущі для прочісування та обшуку вказаної Вами території, о 13.06 наткнулись на банду чисельністю понад двісті чоловік, здогадно аківців, озброєних, крім гвинтівок та автоматів, шістьма станковими кулеметами МГ та німецькими ротними мінометами.

Внаслідок боєсутички є вбиті і поранені з обох сторін. Наші втрати — 29 чоловік, в числі загиблих представник ГУКР «Смерш» капітан Затуловський і командир маневрової групи військ по охороні тилу фронту підполковник Комаров.

Нами негайно були викликані і на автомашинах перекинуті до Рудницької Пущі підтримки з частин Червоної Армії і до 15.20 район боєсутички надійно блокований. В даний момент розташування бандгрупи, що зайняла кругову оборону, інтенсивно обстрілюється з кулеметів і мінометів. Протягом найближчої години, як тільки опір противника буде зламано, одразу ж приступимо до виконання Вашого розпорядження про прочісування та обшук вказаної Вами території.

Про наслідки доповім негайно.

Куликов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Григор'єву

Затриманих Вами Самохіна і Кривцова, які, безсумнівно схожі на фігурантів надзвичайного розшуку, треба терміново доставити в Ліду.

Негайно перепровадьте обох під надійною вартою на аеродром підскока № 6 на північний захід від Поріччя, де в найближчі півгодини зробить посадку посланий нами «дуглас» (бортовий — 51).

Поляков».

86. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

Виходячи з Альохіним з-за дерев назустріч трьом невідомим, він був настроєний якнайсерйозніше і зосереджено повторював у думці свої майбутні дії і обов'язки.

Всією першою половиною дня, трьома інструктажами та побаченим на аеродромі він був підготовлений до чогось важливого, відповідального, надзвичайного. А все виявилося посереднім, буденним.

Якщо об'єктивно документи в перевірюваних були в цілковитому порядку, то особисто для нього, Анікушина, під час перевірки, за збігом обставин, виявилися немаловажливі, досить переконливі факти:

на посвідченні про відрядження, крім особливих знаків і секретного (крапки замість коми), — про що тільки вчора сповістив гарнізонний особіст, — були також на звороті такі знайомі фіолетові відмітки з печатками Вільнюської та Лідської комендатур і його, капітана Анікушина, власноручний підпис; якщо навіть припустити, що він міг помилитися і щось недобачити, то Вільнюська комендатура в наказах ставилася за приклад іншим чудовою якістю перевірки документів, пильністю особового складу та великою кількістю затримань — там уже б не прогавили;

довідка про поранення, яка випадково опинилася в офіцерському посвідченні в Єлатомцева, була видана тим самим евакогоспіталем, в якому він, Анікушин, навесні лежав. Госпіталь був розміщений у Вязьмі, згодом його передислокували за наступаючим фронтом у Ліду, туди ж перевезли і одужуючих поранених, яких мали незабаром повернути в стрій, так що все вказане в документах цілком відповідало дійсним обставинам.

Анікушин виписався в середині червня, а Єлатомцев через півтора місяця, лежали вони в різних відділеннях, та в довідках про поранення у них красувалися зовсім однакові, досить характерні, з закручено-неповторним розчерком підписи начальника госпіталю підполковника медслужби Кудінова.

За збігом обставин і поранення в них були досить схожі: в обох проникаючі правої. половини грудної клітки, в обох з травматичним пневмотораксом, тільки в Єлатомцева — осколкове, а в Анікушина попала автоматна черга, причому одна з чотирьох куль застряла у верхівці легені, витягти її не змогли чи через близькість підключицевої артерії не зважились, цей злощасний шматочок металу і обумовлював обмеження придатності.

Те, що Анікушин не знав Єлатомцева в обличчя, не дивно: всього в чотирьох відділеннях було до тисячі чоловік, до того ж третя хірургія розміщалась на відстані, в іншому приміщенні.

А от названого Єлатомцевим начальника третього хірургічного відділення майора Лозовського Анікушин знав. Лозовський був відомим ленінградським хірургом і запеклим меломаном, який наспівував, як казали, навіть під час операції.

Майже щовечора після вечері він влаштовував у їдальні свого відділення годину класичної музики: приносив для програвання платівки із власної колекції, в тому числі з аріями із опер у виконанні Шаляпіна, Собінова та інших знаменитих співаків.

Анікушин, як тільки йому дозволили вставати, приходив туди неодмінно; він пам'ятав, як Лозовський, товстенький, із залисинами й борідкою клинком чорнявий чоловік, сідав де-небудь у кутку і, слухаючи музику, похитував у такт головою.

Звичайно, згадування прізвища Лозовського і такий незабутній характерний підпис начальника госпіталю, деталі, такі переконливі для Анікушина, Альохіну нічого не казали, та й не могли, напевно, сказати. Під час перевірки документів Анікушин побачив особіста ніби заново: чоловічка недалекого, який ганебно повільно кмітував, читав собі під носом по складах і не вмів навіть приховати своєї нетямучості. Він то брав документ, то раптом, не перевіривши, повертав (двічі не тому, в кого брав!), тоді, наче щось пригадавши, знову брав і знову повертав. Повторювані ним на кожному кроці «знаєте», «розумієте», «так», «той», «значить» підкреслювали обмеженість його мови і неповороткість тупуватого мислення: поки він насилу подолав один документ, Анікушин найуважніше переглянув три.

Те, що до перевірки він не здавався таким примітивним, пояснювалося просто. Дорогою від околиці і тут, на галявині, він в основному інструктував, повчав, тобто повторював звичні штамповані фрази, говорив те, що йому вже доводилось висловлювати, мабуть, десятки, якщо не більше, разів. До того ж Анікушин, заклопотаний своїм — Леночкою і сьогоднішнім вечором, — слухав його з необхідності, лише в рамках вияснення своїх обов'язків на сьогодні і, зрозуміло, не аналізував його мову.

А тепер доводилося думати, оцінювати, і тому вся убогість мислення Альохіна одразу стала очевидною. Вилізла наверх і його безглузда впертість. Анікушин знав, що такі люди ніколи не визнають своїх помилок і безпідставність своїх підозр.

Другорядні документи — речові і розрахункові книжки, продовольні атестати, проїзні літери та різні довідки — і в комендатурі, і при патрульній перевірці теж вимагали, але тільки в тих випадках, коли основні документи викликали якісь сумніви.

А тут посвідчення особи і посвідчення про відрядження були бездоганні, і вимагати інших документів не було, за розумінням Анікушина, ніяких підстав, тому він і не став цього робити і був радий, що Альохін обійшовся без нього.

А вимагати партійні документи за комендантськими умовами взагалі не рекомендувалося, робилося це у виняткових випадках, якщо були вагомі підстави, і Анікушин до партійного квитка навіть не доторкнувся. Коли ж Альохін, і оком не моргнувши, розкрив його і почав перевіряти, Анікушин, скосивши на мить погляд, відзначив досить важливу обставину: Єлатомцев вступив у партію в жовтні сорок другого року, напевно, в найважчий для країни час.

І такого офіцера, заслуженого фронтовика, який у прямому розумінні слона грудьми захищав Батьківщину, учасника оборони Москви, найдорожчого Анікушину міста, Альохін міг, як і досі, в чомусь підозрювати і, очевидно, збирався ще й обшукувати, — з кожною хвилиною в Анікушина наростала незгода з діями особіста і бажання чи потреба якось виказати своє несхвалення, своє глибоко негативне ставлення до того, що тут діялося.

Батько не раз казав йому і загиблому молодшому братові, що кожен відповідає перед собою насамперед і тому сам собі найвищий суддя. Батько вчив, що в складних ситуаціях, які вимагають самостійно вирішувати, радянська людина мусить чинити так, як їй підказує її совість і її переконання.

Цього наказу на війні Анікушин дотримувався беззастережно і в усіх випадках в остаточному результаті виявлявся правий.

Найпереконливіший приклад правильності й мудрості батьківської науки він мав два роки тому в тяжкий час, коли армія, що втратила в безперервних боях більше половини особового складу, чинячи жорстокий опір і відстоюючи до останнього кожну позицію, відходила до Волги.

Німцям удалося розрізати їхню дивізію на кілька частин, і він, Анікушин, з рештками батальйону опинився в групі з півтори сотні бійців, оточеної зі всіх боків на перехресті двох степових шосейних доріг.

Він виявився другим за посадою і званням командиром і разом з капітаном із сусіднього полку, бувалим фронтовиком, який мав за перший рік війни, коли нагородами нікого не балували, два ордени Червоного Прапора, швидко організував кругову оборону.

Незважаючи на поранення в голову і в плече, капітан був енергійний і командував у бойовій обстановці, його сміливості і спокою вистачило б на десяток фронтовиків. Після кількох годин спільних дій Анікушин буквально закохався в нього і дякував долі, що в тяжку годину вона звела його з такою людиною.

Вони поклялися один одному, що не відступлять, не підуть звідси живими; бійці окопувалися, усвідомлюючи, що для більшості з них це — останній у житті рубіж, викопували траншеї повного профілю, коли увечері по радіо було одержано зовсім несподіваний наказ: усім частинам дивізії залишити техніку й боєприпаси, які неможливо взяти з собою, і форсованим маршем, не встряваючи в бої (щоб зберегти особовий склад), негайно відходити на схід до Волги.

Здається, все ясно і не було над чим задумуватися, та Анікушин після недовгих розмірковувань заявив капітанові, що без письмового наказу з печаткою і підписом командира дивізії та начальника штабу ні він, ні люди з його полку звідси не підуть.

Капітан пробував його переконати, обзивав формалістом, звинувачував, що папірець для нього важливіше, ніж збереження життя сотні людей і що за таку непокору наказові його можуть розстріляти. Сидячи в пилюзі на дні кювету і намагаючись не кричати, щоб не почули бійці, вони сперечалися до хрипоти, але кожен стояв на своїй думці. І після півночі капітан зібрав своїх людей, проінструктував і під прикриттям темноти зробив те, що здавалось Анікушину неможливим, — приховано, без єдиного пострілу провів півсотні людей повз німців.

А Анікушин зі своїми залишився і через кілька годин витримав страшенну атаку переважаючих сил німців. Перед тим, щоб уникнути різних балачок, він повідомив бійцям, що ті, хто пішов з капітаном, виконують надзвичайно відповідальне і небезпечне завдання командування.

Він виріс в родині кадрового військового і знав ще до армії, що «наказ начальника — закон для підлеглого» і що всі розпорядження повинні виконуватися «беззастережно, точно і вчасно». Чим же Анікушин керувався в своїй упертості, в своїх свавільних, по суті, діях?.. Насамперед здоровим глуздом: розумінням значення перехрестя двох надзвичайно важливих доріг для наступу німецьких військ; прагненням не пропустити ворога в глибину країни. Та й команда, що поступила зі штабу дивізії, ішла в розріз не лише з його переконаннями. Вона суперечила також відомому, основоположному в той тяжкий період наказові наркома оборони № 227, з яким незадовго перед тим Анікушина, як і всіх інших командирів, ознайомили двічі: в строю і додатково в штабному бліндажі — під розписку. Окремі фрази з цього підписаного Сталіним історичного документа він знав напам'ять: «До останньої краплі крові захищати кожну позицію… чіплятися за кожен клаптик радянської землі і відстоювати її до останньої можливості…»

Наказ № 227, зміст якого можна було передати досить лаконічно: «Ні кроку назад!» чи «Стояти на смерть!», забороняв фактично будь-який відступ, що цілком відповідало переконанням Анікушина, і в суперечці з капітаном, двічі червонопрапорцем, він найбільше наполягав на цьому основоположенні. Але той у відповідь цілком резонно казав, що в армії належить виконувати останній конкретний наказ, навіть якщо він суперечить усім попереднім, і їхня справа ие вдаватися в розмірковування, за них думає начальство, а вони всього лишень виконавці.

Те, що Анікушин наполягав, щоб з дивізії отримати офіційний документ з двома підписами і печаткою, було з його боку, в умовах кругового оточення, не більше ніж зачіпкою, — він знав, що зробити це неможливо. Він не був бюрократом ані формалістом, але й сам спосіб передачі цілком таємного наказу про відступ — відкритим текстом по радіо — викликав у нього незгоду і сумнів, на що капітан розумно і обгрунтовано зауважив, що під час оточення переважаючими силами противника шифри належить негайно знищувати, в штабі це врахували і все завбачили.

Тоді, в швидкоплинні хвилини, коли Анікушин взяв на себе таке відповідальне рішення, він найменше думав про себе і про свою долю, а міркував про те, що доцільніше і корисніше в їхньому становищі для Вітчизни. Відступ без бою із залишенням чи знищенням частини озброєння та боєзапасів здавався йому неймовірною дурницею, якщо навіть не злочином, — він не міг зрозуміти, як у дивізії до такого безглуздя додумалися. Відійти форсованим маршем до Волги — навіщо? Щоб зайняти оборону за сотню кілометрів на схід, а потім відвойовувати ту саму територію назад? Який міг бути в цьому смисл? Ніякого!.. Інша річ, якщо вони залишаться тут і нехай ціною свого життя, та хоч на якийсь час зупинять просування ворога — тільки це в даних критичних обставинах могло бути, за розумінням Анікушина, справжнім виконанням їхнього воїнського обов'язку.

З неповною сотнею бійців, двома мінометами і гарматою з розбитим прицілом він утримував перехрестя більше доби, поки на допомогу до них і на зміну не прорвалася гвардійська механізована бригада.

Як з'ясувалося згодом, наказ про відступ був переданий по радіо помічником начальника оперативного відділу штабу дивізії, захопленим у полон німцями і навернутим ними до зради. Його голос знали радисти в полках, і тому сфальсифікований лженаказ трьома групами з п'яти було без зволікання виконано. Внаслідок цього на двох невеликих ділянках оголився фронт — винних у тому командирів, так само як і бувалого капітана, по виходу в тил армії після недовгого дізнання розстріляли без суду, згідно з наказом.

А Анікушин у своїй сваволі виявився правий і за мужність та героїзм, показані під час утримання «стратегічно важливої позиції», був нагороджений орденом Вітчизняної війни. Цей епізод особливо утвердив його в необхідності ніколи не бути папугою, бездумним виконавцем, а чинити в складних ситуаціях так, як йому підказує совість і його переконання.

До речі, тоді ж, у смертельно важкому липні сорок другого року, стався випадок, який багато чим обумовив неприязнь Анікушина у ставленні до особістів.

Під час нічного, безладного, майже не керованого бою, відчайдушної спроби малими силами відбити в німців околицю Цимлянської без сліду пропало троє бійців із роти Анікушина.

А через тиждень такої ж темної південної ночі його викликав до себе в землянку уповноважений особливого відділу Камалов.

Молоденький низькорослий лейтенантик, він при світлі каганця до ранку допитувався, на основі чого Анікушин наказав писареві зробити в облікових документах про кожного з цих бійців помітку «пропав без вісті».

Викликав він до себе Анікушина ще кілька разів, чомусь обов'язково кожної третьої ночі, і вже в наступне відвідання землянки стало зрозумілим: особіст підозрює, що записи «пропав без вісті» зроблені за наказом Анікушина, щоб… приховати і… замаскувати перехід цих трьох бійців до німців.

Безглуздішої, абсурднішої підозри Анікушин не міг би й уявити. Всі троє бійців були з поповнення, яке надійшло перед самим боєм. Анікушин їх не тільки не знав, — так вийшло, що й в очі не бачив. Він не сумнівався, що зниклі загинули в тій безуспішній атаці, та якщо навіть припустите що вони вціліли, залишилися живі і справді перейшли на бік німців, то яке ж він, Анікушин, міг мати відношення до того?!

Єдиною підставою для підозр Камалова було те, що всі троє проживали на тимчасово окупованій противником території. Але ж він, Анікушин, не проживав! І не був ні години в полоні або в оточенні! І родичів репресованих чи за кордоном, навіть далеких, не мав!

Він і в житті, і за всіма анкетами був бездоганний і чистий, як скельце. Проте особіст щоразу цікавився і його біографічними даними, задавав однаковісінькі питання про батька й про матір і при цьому записував одні й ті ж самі відповіді Анікушина на аркуші паперу.

З кожним нічним викликом в Анікушина наростала неприязнь, що згодом перейшла в ненависть до цього чоловіка. Він аніскільки не боявся Камалова; навпаки, підозріливість і нерозумна впертість особіста, який кожної третьої ночі позбавляв його сну, такого потрібного в умовах передової, і мучив безглуздими запитаннями, викликали в ньому зневагу і ледве стримувану глуху лють.

Вкрай стомлений за день, він ледве витримував нічне злощасне безсоння, відповідав Камалову вже машинально і з відразою, все заступала одна смертельна туга — швидше б наставав ранок, швидше б усе це скінчилося!

Якось, не витримавши, Анікушин задрімав, прихилившись спиною до земляної стіни. Важко сказати, скільки це тривало, в усякому разі Камалов його не чіпав, не розбудив, а терпеливо чекав. А коли Анікушин розплющив очі, то при тьмяному світлі каганця знову побачив за метр перед собою вилицювате, азіатськи недоступне обличчя, зустрів усе той самий втуплений у нього нескліпно-пронизливий погляд зизих очей особіста, а десь через секунду почулося — вкотре вже! — тихе і незворушне:

— Отже, батько ваш походить з робітників, а мати, як ви кажете, — з дрібних службовців… Правильно я вас зрозумів?

Ця нестерпна казочка про білого бичка, як тяжкий сон, як нав'язлива фантасмагорія, тяглася до самого поранення Анікушина, — тільки відправка в госпіталь принесла йому рятунок.

Вилицюватим, малорухливим обличчям і найбільше своєю «пильністю» і впертістю, якостями, очевидно, притаманними цьому фахові, Альохін нагадав йому Камалова. Та хоч які великі були недовіра і впертість особістів, вони ніяк не могли, просто не мали права впливати на точку зору й поведінку Анікушина. В даному конкретному випадку після перегляду і другорядних документів перевірюваних у нього визріла своя тверда думка.

Він більше ні на йоту не сумнівався в справжності Єлатомцева, Чубарова й Васіна, їхні особистості для нього були цілком ясні, не викликали абсолютно ніяких сумнівів, і будь-які дальші дії особістів щодо цих офіцерів-фронтовиків могла пояснюватися тільки професійною підозріливістю, впертістю та обмеженістю Альохіна.

Коли він пробував зіставити всі приготування і застереження особістів з тим, з чим довелося зустрітися в дійсності, то його розбирав сміх.

«Ех, шерлоки!.. Чмурі болотні! — весело думав він, стримуючи посмішку і непоборне бажання кинути глумливий погляд у бік, де за кущами ховалися підлеглі Альохіна. — Наплели чортзна-чого!.. От уже справді гатять з гармат по горобцях!.. Комедія!..»

Розумне, вольове обличчя Єлатомцева, його світлі, кольору бірюзи, ледь примружені очі, і вся його поведінка, й документи не викликали нічого, крім симпатії і поваги. Після перевірки документів не викликали нічого, крім поваги, і обидва інші офіцери, і Альохін чекав даремно: не схвалюючи наступного огляду речових мішків, Анікушин мовчав, твердо вирішивши залишитися осторонь.

Нехай Альохін обходиться без нього, як уже обійшовся перед цим, сам попросивши другорядні документи. А якщо з приводу його, Анікушина, в даному випадку бездіяльності хтось виказуватиме невдоволення, він не мовчатиме. Він напише рапорт комендантові міста чи навіть начальникові гарнізону і відверто викладе свою позицію. Подобається це особістам чи ні, а в нього своя голова на в'язах, і сліпим, бездумним виконавцем будь-яких, у тому числі й безглуздих, наказів він не був і не буде!..

87. АЛЬОХІН

Словесний портрет збігається… Невже Міщенко?.. Не виключено!.. В лазню б з ним зараз… поперек подивитися… Де він був цей рік… ні, одинадцять місяців?.. Куди його тоді поранили?.. Міщенко — це фігура!.. Не кажи «гоп»!.. Не факт, що це Міщенко, і не факт, що вони — «Німан»… Качай!

Атестат на продовольство… Шифр… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Петит підрядковий… Ве-че 72510… Капітан Єлатомцев О Пе і з ним два офіцери… Направленому у відрядження… Вільнюс… Ліда і райони… Номер і дата документа… Посвідчення про відрядження від десятого серпня… Забезпечений при ве-че 72510 за першою нормою пайка… включно… Харчі в натурі по… десяте серпня… Цукром по… десяте… Милом по тридцять перше… Куривом по… тридцять перше… Сухим пайком на дорогу на… п'ять діб… Вірогідно… Олівець чорнильний… Фактура паперу… щільність… Так… Знятий із забезпечення з шістнадцятого… Термін дійсності атестату… двадцять перше… Підпис особи, що отримала атестат… Єлатомцев… Попереднім… відповідає… Помічник коменданта частини по постачанню… Майор… Гундобін… Підпис… натуральний… Зав. справами… Підпис… натуральний… Дата… Печать гербова… Мастика… Для записів… Додпайок офіцерський одержано по тридцять перше… Військпродпункт станції Ліда… Виданий сухий пайок на п'ять діб… шістнадцятого… Штамп… Печать… Мастика… Ажур!

Поговори з ним… про забезпечення… Так… Фіксуй обличчя!.. Добре… Так… Що офіцерів не перевозили — це точно… Тепер спитай і в них… Так… Дістає… І цей теж… Документів у них вистачає… І ніяких вазомоторів, ніякої вегетатики!..^[55] Словесний портрет збігається, напевно, цілком… але не факт, що це Міщенко, і не факт, що вони — «Німан»… Неохоче бере і дивиться уже без цікавості… Йому все ясно!.. Ну й нехай… А ти — службист!.. Так… Довідка госпіталю… Поговори і з цим… Згадай когось… Якнайпростішого… Насторожився!.. Що це?.. Чекає підступу?.. А чого йому боятися, якщо він свій?.. Дивно… Відпдвідає із затримкою!.. І який невдоволений!.. Щось тут не так… Качай їх, качай!

Довідка… Конфігурація… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Петит підрядковий… Особливі знаки… посвідчувальні…

Форма номер шістнадцять… з нахилом… Штамп — кутовий. Евакогоспіталь 1731… Це — Вільнюс!.. Дата — сьоме серпня… Старший лейтенант Чубаров… Микола Петрович… був на лікуванні… з двадцять п'ятого червня… по сьоме серпня… 1731 в червні був у Смоленську… Вірогідно? Цілком… Через… наскрізне кульове поранення стегна… 1731 — загальна хірургія… Профіль госпіталю… відповідає… Час перебування… діагнозу… відповідає… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Поранення у зв'язку з перебуванням на фронті… Поранений в боях при захисті СРСР… Лікарською комісією визнаний за статтею… розпису хвороб наказу НКО СРСР… придатним до стройової служби без обмежень… Начальник госпіталю… Полковник медслужби… Підпис… натуральний… Печать гербова… Мастика… Чорнило… Третя друкарня Військвидаву НКО… Замовлення дев'ятсот сорок три… Ажур!

Схоже, що — лівак… По сьоме серпня лежав у госпіталі, а «Німан» виходив в ефір ще в липні… Хіба що тільки довідка пущена в дію не одразу після перекидання?.. Може, раніше користувалися іншими документами?.. «Користувалися» — не факт, що вони — «Німан», не факт!

Розрахункова книжка начальницького складу… Фактура обкладинки… Конфігурація… Шрифти назви… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Серія… Номер… Вірогідні… Чубаров Микола Петрович… Старший лейтенант… Вислуга років на посадах… Штатно-посадовий оклад… Особистий підпис… натуральний… Командир частини… Гвардії майор… натуральний… Начфінчастини… Лейтенант… натуральний… Печать гербова… Дата… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Записи про здійснену виплату… Вирахуики… Виплата польових грошей… Записи про переміщення військовослужбовця і про зміни… Начфінчастини… Лейтенант… Підпис… натуральний… Попередньому відповідає… Печать гербова… Мастика… Чорнило… Скріпка… Різні помітки… Контрольні талони… Серпень… Вересень… — Водяні знаки… Ажур!

Все бездоганне, все відповідає!.. Але щось у них не так!.. Щось та є!.. А може, тільки здається?.. Може, випадковості?.. Перевірка документів їх не хвилює… І нічого, мабуть, не дасть… А речові мішки?..

Тимчасове посвідчення… номер… Конфігурація… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Особливі знаки… посвідчувальні… Печать гербова… Підписи… натуральні… Чорнило… Мастика… Фактура паперу… щільність… Текст… Лейтенант Чубаров… Микола Петрович… Наказом військам Західного фронту № 0401 від сьомого вересня сорок третього року… За зразкове виконання бойових завдань командування… на фронті боротьби з, німецькими загарбниками… нагороджений орденом Червоної Зірки… Орден за номером 479526… Начальник штабу дивізії… Підполковник… Заступник начальника політвідділу… Майор… Дев'яте вересня сорок третього. Номер ордена… періодові видачі… відповідає… Ажур!..

Та звичайно — лівак! Старший лейтенант — лівак! Ну й що?.. Кожен двадцятий — лівак!.. Та все ж таки… І з госпіталем… Зловісна пика… Невже це він убивав Гусєва?.. Не факт!

За документами в них нічого спільного з Павловським… Він ішов до лісу… Звичайний збіг?.. Де вони були сьогодні вночі?.. Так… Поговори із цим… Качни на непрямих… Згадай кого-небудь… Усмішку… Довірливіше… Фіксуй!.. Так. Почервонів!.. Чого б це?.. Заспокой… Баєчку їм — смішненьку… Простачка вдавай, простачка!.. Так, ці двоє уникають розмови, надто лаконічні… Напружуються при непрямих питаннях… Попередній? Не квапся…

Комсомольський квиток… Фактура обкладинки… Конфігурація… Шрифти назви… Реквізит змісту… Шрифти тексту… Посвідчувальні знаки… Номер… Фотокартка… Голова… лоб… ніс… підборіддя… відповідають… Печать… Відбитки… співпадають… Підпис… натуральний… Спецчорнило… Мастика… Фактура паперу… Щільність… Водяні знаки… Захисні припасування… Текст… Васін… Михайло Сергійович… Час вступу… квітень сорокового року… Назва організації, що видала квиток… Сокольницький район Москви… Особистий підпис… натуральний… Сплата членських внесків… За роками… Сороковий… учився в школі… Сорок перший… Призваний у вересні… Сума внесків… Відповідають… Сорок другий… Березень — зміна… видно, госпіталь… Червень… знову зміна… Повернувся в частину… Штампи… Підписи… Сорок третій… Січень… Лютий… Березень… Квітень… Травень… Червень… У липні зміна… Так… Очевидно, вибув в училище… Сорок четвертий… Січень… Лютий… Березень… Квітень… Травень… Червень… Липень..: Сума внесків… Штампи… Підписи… Ажур!..

Комар носа не підточить! Якщо це й липа, то найвищого гатунку!.. Липа, яку органолептикою^[56] не здолаєш, за якою держава!.. Хто ж вони?! Один за словесним портретом схожий на Міщенка, а другий — лівак і, здається, спіткнувся на куховарці… на госпіталі… Лейтенант також напружився при непрямому запитанні… І все-таки не факт!.. Навіть якщо вони агенти, органолептика нічого не дасть… А речові мішки дадуть?.. Можливо… Не факт!.. Але це — необхідність!.. В будь-якому випадку їх треба затримати… Пасивно він поводиться — дуже!.. Щасливий — йому все ясно!.. Що ж, розкрити їх — це не його, це твоє завдання!.. Легко сказати… Лиже суглоби і кусає серце!.. А якщо… Як тоді вони?.. Міщенко — особливо небезпечний при затриманні!.. Не зволікай — попередній сигнал… Невже це Міщенко?..

88. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

СЛУЖБОВА ЗАПИСКА

«Особливо терміново!

Особливої важливості!

Ковальову, Ткаченку

Під вашу особисту відповідальність літерні ешелони серії «К» №М 2762, 1374 і 1781 (танкова техніка розсипом), що вантажаться в Челябінську, Горькому і Свердловську і підлягають особливому контролеві відділу оперативних перевозок, аж до особливого наказу мають бути затримані на станціях відправлення.

Виконання проконтролюйте особисто і негайно доповідайте,

Підстава: розпорядження Ставки ВГК.

Карпоносов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Полякову

В найближчі дві години на аеродром Ліди спеціальним рейсом із Москви будуть доставлені екіпіровані в форму офіцерів Червоної Армії ще 9 розпізнавачів із числа колишніх німецьких агентів, що закінчили радіовідділи Варшавської і Кенігсберзької шкіл німецької розвідки, де, як видно з радіопочерку, навчалися і радисти групи «Німан», яку ми активно розшукуємо,

Під Вашу особисту відповідальність всі прибулі мають бути негайно залучені до дії в районах найімовірнішої появи розшукуваних.

Цим же літаком буде доставлений полонений недавно майор німецької розвідки Вільгельм фон Баке, в минулому начальник стройової частини Варшавської розвідшколи, який знає в обличчя майже всіх агентів, що навчалися там в період з жовтня 1941 року по травень 1944 року включно.

Зважаючи на фізичну неповноцінність та вік фон Баке, ГУКР «Смерш» рекомендує використати його безпосередньо в Ліді при з'ясуванні особи затриманих, запідозрених у належності до «Німану».

Прибуття негайно підтвердьте,

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Надзвичайно терміново!

Єгорову

Проведеною ретельною перевіркою участь Чеслава і Вінцента Комарницьких у польському партизанському загоні «Грім» у 1943–1944 рр. не підтверджується.

Осіб командного офіцерського складу, що мають за стабільними чи динамічними ознаками словесного портрета схожість з Чеславом Комарницьким, у «Громі» не було.

Басилов».

89. ПЕРЕВІРКА

— Не можу зрозуміти… — вимовив Альохін умовну фразу. — Що ви тут, той… робите? Начальник штабу батальйону… — Він заглянув у документи, — командир роти і командир взводу, так?.. А де ж особовий склад? Яке завдання ви можете тут виконувати без підлеглих?.. Не можу зрозуміти!.. — почухуючи п'ятірнею потилицю, повторив він і глянув на Анікушина.

— Я теж не зовсім розумію. Ви що, нас у чомусь підозрюєте? — сказав капітан, звертаючись до Анікушина. Очевидно, йому було ясно, що Анікушин — старший; настирливість Альохіна, людини обмеженої, малописьменної і явно впертої, напевне, почала його дратувати. — В чому річ? Чого така перевірка і такий допит?

— Це викликано необхідністю, — з майже непомітним співчуттям відповів Анікушин.

— Якою?

— Значить, треба! — суворо озвався Альохін. — Що таке — «допит»?.. Ми при виконанні, той… обов'язків, розуміти треба!.. І ви нас не ображайте!.. — Він знову швидко й багатозначно подивився на Анікушина. — Служба є служба! Як кажуть, закон порядку вимагає!.. Я питаю: де перебуває ваша частина?

— В Новій Вільні, — з несподіваною легкістю, без найменшого вагання відповів капітан.

— Ви з ОПРОСу? — пожвавішав Анікушин.

— Так.

— Постійний склад?

— Ні, змінний.

Анікушин з розумінням похитав головою і відвів очі. Альохін чекав, що після перевірки другорядних документів помічник коменданта, як домовилися, запропонує офіцерам показати речові мішки, але той знову заклав руки за спину і, наче все забувши, з якимсь відособленим обличчям дивився вбік і мовчав.

— Так… — після невеликої паузи мовив Альохін, склавши документи, але не повертаючи їх. — А тепер, товариші офіцери, попрошу показати для огляду ваші речові мішки…

— Це на якій підставі?! — стримуючись, але досить різко спитав капітан. — В чому справа?

— Перевірка особистих речей, — пояснив Альохін, і його обличчя при цьому виражало: «Ми виконуємо свою службову повинність, які ж до нас можуть бути претензії?»

— Що таке — перевірка особистих речей?! Ми не рядові і не сержанти, а ви не старшина! Хто вам дав право обшукувати офіцерів?!

— А ми, той… І не думали вас обшукувати… Я прошу, щоб ви самі показали, що у вас у речових мішках. Розумієте — добровільно.

— Тобто як — добровільно?! А якщо ми не бажаємо?! — Я в армії п'ятий рік, але під таку перевірку жодного разу не потрапляв!

— А я потрапляв! — скривджено. сказав Альохін і голосно шморгнув носом.

— То ваша справа! А ми не бажаємо!

— Тобто як — не бажаєте? — здивувався Альохін. — Давайте по-доброму… Ви ж радянські люди… Я вам скажу, той… як офіцерам… Тільки розумієте, як кажуть, нікому!

Він дістав із пачки документів продовольчий атестат і, показуючи на запис військпродпункту, спитав:

— Ви шістнадцятого, значить, були в Ліді?

— Були! Ну й що з того?

— Отож-бо воно й є! — протяжно мовив Альохін і з за смученим обличчям тихо, довірчо сказав: — Шістнадцятого в Ліді, той… з артилерійського складу пропали два ящики вибухівки!

— Ну а ми тут до чого?

— Є вказівка… що її винесли в речових мішках, розумієте, офіцери… — розповідав Альохін. — І вивезли з міста… А навіщо — невідомо! Нема пояснень! — Він здивовано розвів руками. — Може, щоб рибу глушити, а може — міст зірвати!

— Та що за дурниці! — знизуючи плечима, обурено вигукнув капітан. — Ми не були ні на якому складі!

— Хто ж це знає? А закон вимагає порядку… — зітхнув Альохін. — Давайте по-доброму… Є наказ… І я при виконанні обов'язків… прошу, той… показати для огляду ваші речові мішки…

— Мушу заявити зі всією відповідальністю, — твердо сказав капітан, — що ми не були в Ліді ні на якому складі, не брали і не знаємо ні про яку вибухівку і не бажаємо, щоб нас обшукували! Категорично!

— Тоді доведеться проїхати з нами до комендатури, — рішучим голосом заявив Альохін. — Ви ж усе одно, той… поїдете в Ліду… В нас у Шиловичах машина. Там у кузові бійці, та для вас акурат знайдеться місце… Прошу, значить… — Повернувшись, він показав рукою в бік Шиловичів, пропонуючи трьом офіцерам пройти вперед, і чітко промовив умовлену фразу: — Будьте люб'язні!

— Будь ласка! — Капітан кілька секунд помовчав похмуро і зосереджено, наче щось вирішуючи; в усій його постаті, обличчі й голосі відчувалось цілковите самовладання, певність у своїх діях і правоті. — Що ж… коли це вас так цікавить — будь ласка!.. Обшукуйте!.. Тільки вже потрудіться самі! На жаль, немає часу, щоб їздити з вами. У нас ще є справи в цьому районі, — пояснив він своє несподіване рішення. — Але я буду скаржитися! І вам це так не минеться!.. Давай!..

Він ступив за спину лейтенанта і допоміг тому скинути речовий мішок. При цьому він узявся не за наплічні лямки і не знизу, а за шворку, яка стягувала верх, узявся так, шо речовий мішок своєю вагою затягнув вузол на шворці.

Альохін вдав, що не помітив цього і, повертаючи, мовчки простягнув документи; капітан узяв їх і, не роздаючи своїм товаришам, пхнув усю пачку в кишеню.

Присівши навпочіпки, Альохін розпустив петлю з наплічних лямок з гузиря речового мішка і пробував розв'язати вузол на шворці.

Тим часом старший лейтенант теж скинув свій речовий мішок і, схопивши його точно так само за шворку, опустив на траву поруч із першим. І тут же, ніби випадково, неквапливо перемістився на кілька кроків ліворуч так, що опинився між Альохіним і засідкою. Через секунду лейтенант перейшов праворуч. Таким чином вони напівколом обступили Альохіна і помічника коменданта. Це були їхні перші самостійні, без очевидної ініціативи чи команди капітана дії за весь час перевірки.

— Будьте люб'язні… — глянувши на них знизу, знову проказав умовну фразу Альохін, — станьте на місце!

— В чому справа?.. На яке місце?

— Будьте люб'язні, — ще раз повторив Альохін, — станьте на місце! — Він випростався і показав рукою на траву за метр перед собою.

Під його впертим, важким поглядом лейтенант, повагавшись, став на попереднє місце.

— В чому справа? — звернувся капітан до Альохіна, але той, наче нечуючи, дивився вниз на речові мішки і навіть не підняв очей.

— Ви, може, ще поставите нас «струнко»? — з обуренням спитав старший лейтенант, стоячи там, куди він перейшов.

— Якщо буде треба — поставлю! — пообіцяв Альохін, неприязно дивлячись йому в обличчя. — Ми офіцери комендатури… розумієте… При виконанні службових обов'язків! — збуджено закричав він; кругле жовно проступило і рухалося на його правій щоці. — Я кажу — стань на місце!

І оскільки старший лейтенант не збирався скоритися, Альохін рішучим рухом розстебнув кобуру, що висіла в нього на животі, і витяг ТТ.

— Стань, як стояв! — раптом тихим, твердим голосом наказав капітан старшому лейтенанту, і той неохоче ступив праворуч, на попереднє місце.

Альохін, зачекавши секунди, з упертим недобрим обличчям засунув пістолет у кобуру і знову присів навпочіпки.

…Врешті шворку, що стягувала верх, в даному, випадку можна було б просто перетяти ножем, але він вирішив спробувати розв'язати гудз нігтями або навіть зубами: його поза внизу, в зігнутому положенні, з головою, нахиленою над речовим мішком, найбільше відповідала тому, чого тепер треба було сподіватися…

За кущами ліщини Блінов за прикладом Таманцева підніс свій ТТ стволом угору на рівні просвіту в листі і поклав палець на спусковий гачок.

Настала кульмінаційна мить того, що в пошуковців військової контррозвідки називалося «засідка з живцем і з підстраховкою».

90. АЛЬОХІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

Алкоголь лише у випадках необхідності — це добре! А трепанги із смаженою цибулею — просто чудово!.. Ціннюща прикмета!

Все, що ти знаєш про Міщенка, зараз у будь-якому випадку ні до чого… Може, це і він… А може, всього-на-всього Єлатомцев… Олексій Павлович… Капітан Червоної Армії… Фронтовик… Двічі орденоносець… Комуніст… У лазню б з ним зараз. Спину б його побачити, поперек…

Не думай про Міщенка! Твоє завдання — змусити цих трох виявити своє єство… Хто б вони не були!.. І в сприятливому випадку взяти їх живими. Хоча б двох… А ще краще всіх трьох… І своїх з групи при цьому нікого б не втратити…

А помічник коменданта… Він що — все забув?.. Чому мовчить?.. Пасивно він поводиться… неякісно… незрозуміло…

Запропонуй сам… Спокійніше… Так… Фіксуй обличчя!.. «На якій підставі?! У чому справа?..» Не подобається!.. В лейтенанта здригнувся кадик… Фіксуй!.. Не хочуть!.. Облизує губи!.. Нарешті!. І в цього напруження… Попадання!.. Це вже слабина!.. Дотискуй!.. Тепер дотискуй!.. Поясни причину… Довірливіше… Пропала вибухівка… Так… Добре заперечує… розумно… А ти — службист!.. Наполягай!.. Не хочуть!.. Що ж у них у речових мішках?.. Основне — щоб вони виявили свою суть!.. Не факт, що вони — «Німан»… Не факт!.. Хто ж вони і чому не хочуть?.. «Категорично!» А в комендатуру?.. Тепер не тягни — сигнал!.. Не повинні б погоджуватися… не повинні… «Обшукуйте!..» Ах, так… Ну що ж — тим краще…

Допомагає скинути… Затягнув вузол… Спритно!.. Не виказуй, що помітив… Звільни руки, поверни документи…

Поглянемо, що в них у речових мішках… Так… Зверху — чорна хлібина… А що під нею — от питання! І цей теж затягнув! Ну ж і спритні!.. Любі мої, цей фокус для фраєрів, а ми його вже не раз бачили… Ну й гудз!.. Пробуй нігтями… Нижче голову… Вони справді вважають тебе придурком. І чудово!..

Обступили з боків!.. Спокійно!.. Повтори сигнал — не зашкодить! Які вони відверті в своїх діях, які безцеремонні!.. А кого їм соромитися?.. Нас?.. Та ми для них уже трупи!.. І все-таки не факт, що вони — «Німан», не факт!..

Постав їх на місце… І розізли… Спокійніше… Повтори ще раз… Простачка вдавай, дубового службиста… Більше впертості!.. Загострюй!.. Підвищ голос… Обурення… Вилиці!.. На «ти» його, на «ти»!.. От нахабна пика!.. Спокійніше!.. Більше впертості!.. Пістолет… Ах, так… Чудово!.. А капітан — молодець… Як володіє собою!.. Невже це Міщенко?.. Невже вони — «Німан?»

Лиже суглоби і кусає серце… І нічого ти не вдієш!.. Затягнув намертво… Нігтями не візьмеш… Як би там не було, а від Таманцева вони не втечуть… А якщо хтось і втече, то не далі узлісся… Через півгодини ліс уже буде в кільці і розпочнеться прочісування… Звичайно, це небажано… Дуже!.. Військові операції найчастіше дають трупи… А нам потрібен момент істини! Сьогодні ж! І не звичайний, а по справі, взятій на контроль Ставкою!.. Від трупів його не матимеш… Основне — щоб вони розкрилися… виявили свою суть!.. Тоді і момент істини ми одержимо… якщо, звичайно, вони ті, кого ми розшукуємо… Ну й вузол!.. Зубами його вхопити, чи що?.. Невже це Міщенко?.. Не думай про Міщенка!.. Хто б він не був, а від Таманцева йому не вирватися… Якщо… Все!..

91. ТАМАНЦЕВ

Паша подав сигнал «Увага!», та мені й так уже було ясно: ці троє не бажають показувати, що в їхніх речових мішках.

Але ж їхнє небажання ще нічого не означало — хіба мало які можуть бути тому причини.

Пам'ятаю, як на станції в Смоленську один лейтенант категорично відмовився показати свій багаж і навіть вчинив опір. Ті, хто його затримував, мабуть, вирішили, що там у нього рація чи вибухівка, можливо, в думці навіть дірочки собі на гімнастерках для орденів уже попрокручували: великого шпигуна зловили — з речовими доказами!.. А що там у нього виявилося?.. Продукти для сім'ї командира частини, який і відпустку йому, сердезі, на п'ять діб дав, напевно, лише щоб цю посилку відправити в Москву.

Знаю й інший випадок, коли офіцер відчайдушно опирався оглядові, і ті, що перевіряли, теж могли подумати хтозна-що. А виявили ж у чемоданчику всього-на-всього трофейний пістолет в оригінальному дорогому виконанні, який у нього постаралися б одібрати якщо не в частині, то в першій же комендатурі! Та чи ж мало нетабельного, недозволеного, такого, що не хочеться показувати представникам військової влади, може бути в особистих речах офіцерів?

Коли ж капітан, скидаючи речовий мішок, взявся за шворку і затягнув вузол і тут же амбал повторив цей фортель, я зрозумів, що вони — група і що сутичка, видно зі всього, неминуча.

Тоді Паша присів біля речового мішка, а ці двоє, амбал і лейтенант, обступили його з боків відверто й нахабно — вони справді мали його за простачка чи пришелепка.

Найбільше мені, звичайно, хотілося вискочити і показати їм свій характер. Але це одразу перекреслило б наші зусилля.

Навіщо влаштовується засідка з живцем і підстраховкою? Щоб виявити суть перевірюваних.

Елементарно: їх троє проти двох (про нас із Малим вони й не підозрюють), а місцина глуха, геть безлюдна, до того ж усе загострено конфліктною ситуацією — небажанням показати для перегляду особисті речі.

Тут розрахунок дуже точний: свої на офіцерів комендатури ні за яких обставин не нападуть, а ворог, навпаки, скористається чисельною перевагою і не промине це зробити. З одного боку, спрацьовує інстинкт самозбереження, з другого — прагнення добути діючі сьогодні — не минулого місяця і не минулого тижня — військові документи.

Крім виявлення суті підозрюваних, засідкою з живцем» можна досягти і так званого «ефекту екстреного патрання».

Деякі дані, відомі агентові, вкрай важливо добути від нього не через якийсь час, а негайно. Якщо ж немає прямих вагомих звинувачень, захоплені агенти, особливо парші, нерідко мовчать добами, тижнями і навіть місяцями… Хоч лоб розвали, хоч викрутися навиворіт, а пуття від них не доб'єшся. Якщо вони пов'язані нападом на представників військової влади, що само собою карається розстрілом, то при вмілій поведінці переважно розколюються в перші ж години. І основною метою Пашиних дій зараз було викликати щих трьох на удар.

Я молився богу, молився матері, щоб вона допомогла нам і ці троє виявились би тими, хто нам потрібен. Я не хотів більше нічого! Різні прихвосні, банди і дезертири — ну їх котові під хвіст! Нехай ними займаються місцеві органи. А ми — військова контррозвідка, і наша справа — безпека армії, її тилів і всіх операцій, які вона проводить. Наша справа — знешкодження діючої агентури. Взагалі нею, особливо паршами, я ладен займатися двадцять п'ять годин на добу. Та сьогодні нам були потрібні не просто агенти, а саме причетні до справи «Німан».

Я не сумнівався: хоч би скільки було оперативно-пошукових груп і засідок, а Ем Фе та генерал поклопочуться всунути нас у найперспективніше місце. Бо, якщо розшукуваних упіймають, це добре; якщо схопить контррозвідка нашого фронту — ще краще; та щоб був повний «тікі-так», для престижу Управління дуже важливо, щоб узяла їх група, яка з самого початку безпосередньо працювала в справі. Тоді всі втруться!..

Ем Фе вірив у цей ліс, фактично ставив на нього, і я зранку не сумнівався, що тут у засідках будуть лише наші, а всіх прибулих пошлють в інші місця чи райони «ймовірної появи розшукуваних». Я також не сумнівався, що саме в нашої групи в будь-якому випадку можливості будуть з найбільшою перевагою.

Найбільш я вірив в оперативне мислення Ем Фе, в безпомилковість його припущень. Щоб без промаху оцінити розшукові дані, крім звивин і досвіду, ще потрібна прицільна фантазія і чуття, а такої точної фантазії й чуття, як в Ем Фе, я ще ні в кого не зустрічав.

Ем Фе не кваплячись запрягає, зате швидко їздить. Він культурненько, без галасу, без метушні збирає дані, нагромадивши, прокочує їх на своїх звивинах і з точністю визначає місця, де розшукуваних можна взяти. Звичайно, не він один — так дуже багато хто робить. Наче простіше простого… Тільки він не помиляється, а інші найчастіше попадають пальцем у небо — в саму середину!..

Я стояв біля оглядової щілини в крайній бойовій готовності, фіксував бритоголового й амбала і не міг не обурюватися бездіяльністю помічника коменданта.

Навіщо він нам, цей ще один прикомандирований? Всього лише для конспірації, для маскування — щоб Паша і він мали вигляд комендантського патруля.

Я знаю: це навіть не начальством придумано. Настанови з розшуку складає який-небудь там майор, капітан чи навіть старший лейтенант. І влади, й прав у нього не більше, ніж у мене, і посада приблизно така сама. Він просто підсунув на підпис папірець, а там чорним по білому п'ятим чи, може, десятим пунктом: «із залученням офіцерського складу комендатур». І все — що написано пером, не виореш волом!.. Спробуй після того не залучити… Так тобі одразу відміряють… на піввідра нашатиру з патефонними голками… В найчутливіше місце… А кому хочеться: вона все-таки своя, не дядькова…

Сидять там собі в Москві, за тисячу кілометрів, по кабінетах і мудрують, в конспіраційки граються. А ми — віддувайся!

Яка з нього користь?.. У Ліді, де багато військовослужбовців знає, що він — помічник коменданта, це, можливо, має смисл, але ж тут чого?.. Від кожного на його місці чистильника було б зараз у десятки разів більше користі, ніж від цього тилового піжона.

Я знав, що за розписом саме він повинен був попросити в них і другорядні документи, а потім запропонувати їм відкрити речові мішки. Та він мовчав, стояв, наче красна ружа, заклавши руки за спину, і дивився з таким виразом, ніби все це його аніскільки не стосувалося.

За такі фокуси маленьким задок масажують!.. Між іншим, я його одразу розкусив, ще коли він мене в місті зупинив і почав скрипіти. В мене тієї хвилини звивини були зайняті важливішим, ніж вітанням піжона з комендатури. Проте я одразу вибачився, покаявся, як бобик, тільки що хвостом не крутив… А він розходився — не зупиниш! І я тоді ще зрозумів: з таким каші не звариш, навіть із концентрату!

Тим часом Паша, наче нічого й не сталося, робив свою справу.

Бути живцем у такій засідці — майже все одно що викликати вогонь на себе чи лягати на амбразуру, хоч шансів уціліти тут, мабуть, більше. Що не кажи — все основане на крайньому ризику, весь розрахунок на підстраховку, але ж від випадковостей ніхто не гарантований.

За війну я працював з шістьма старшими оперативно-пошукових груп, чотирьох із них убили. З Пашею ми за цей рік так один до одного притерлися, що коли його… якщо з ним… — подумав я і тут же заткнув собі пельку: «Не каркай, скотино, не каркай!..»

Це треба бути справжнім чистильником, щоб ось так присісти навпочіпки і, підставивши потилицю, морочитися із шворкою, добре знаючи, що наступної хвилини має статися.

Паша присів, і я бачив тільки його пілотку, і можна було тільки мріяти, щоб на голові в нього зараз була каска. Ті троє стояли мовчки і стежили за його діями. Я не сумнівався, що стріляти вони не будуть, — їм шуму не треба. Я не сумнівався, що вони орудуватимуть ручками пістолетів або ножами — зброєю в рукопашній надійною, а головне — беззвучною.

І помічник коменданта, стоячи поруч із Пашею, за його правим плечем, теж дивився туди ж униз, хоча повинен би відступити мінімум на метр і фіксувати і «тримати» перевірюваних. У нього було таке обличчя, ніби десь у себе в комендатурі він спостерігав гру в шашки чи в доміно.

Тилова гусятина, телепень злоякісний! Неприязнь до нього розпирала мене: цей ідіот усе ще не розумів, що і Пашу, і його самого зараз будуть убивати…

92. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

На доповнення до № від 19.08.44 р. сповіщаю, щодля поліпшення й урізноманітнення харчування військовослужбовців, які залучаються до пошукових, контрольно-перевірних та військових заходів у справі «Німан», розпорядженням нач. Упродпостач Червоної Армії дозволені такі заміни в використанням трофейних продуктів, захоплених у містах Двінську, Вільнюсі й Гродно:

1. Шоколад замість яєчного порошку з розрахунку грам за грам.

2. Ізюм замість цукру з розрахунку п'ять грамів ізюму за грам цукру,

Артем'єв».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Надзвичайно терміново!

Єгорову

Спецповідомлення

Сьогодні, 19 серпня, о 10.05, при проведенні контрольно-перевірних заходів у справі «Німан» на станції Вільнюс нарядом 13-го прикордонного полку за ознаками словесного портрета запідозрені і затримані двоє в формі офіцерів Червоної Армії, які мали документи на ім'я:

капітана Вакуленка Порфирія Івановича, 1910 року народження, родом з м. Суми, українець, начальник хімічної служби в/ч 23076,

і старшого лейтенанта Савіна Якова Петровича, 1915 року народження, родом з м. Ленінграда, росіянина, командира роти зв'язку тієї ж військової частини.

Вакуленко і Савін, які їдуть, за документами, в службове відрядження з Баранува (1-й Український фронт) до Ленінграда, при пересадці на станції Вільнюс більше як півгодини були на коліях, намагались ухилитися від перевірки і втекли, вскочивши для того в ешелон, що саме проходив.

При уважному візуальному вивченні встановлено, що затримані за ознаками словесного портрета мають очевидну схожість з особливо небезпечними агентами, які розшукуються в справі «Німан», причому Савін виражений лівак, а Вакуленко говорить із помітним українським акцентом.

При огляді особистих речей у чемодані в Савіна виявлені: портативний радіоприймач «Блаупункт», справний, випуску 1943 року, в спеціальному металевому корпусі індивідуального виконання та комплект запасних ламп і елементів живлення до нього. Передавальної апаратури у Вакуленка й Савіна при затриманні не виявилось.

У речовому мішку в Савіна знайдена радянська десантна фінка, яка за формою і розмірами леза точно відповідає тій, котрою були завдані рани шоферові викраденого «доджа» Гусєву. В піхві і на самій фінці виявлені сліди крові, як установлено лабораторним аналізом шкребків, десятиденної приблизно давності. Визначити для ідентифікації групу крові не вдалося через малу кількість досліджуваної речовини.

В тому ж речовому мішку виявились надіті на кільце три номерні ключі до замків запалювання автомашини «додж» і між ними № 9236, тобто цілком ідентичний за формою зубців борідки з ключем запалювання «доджа», викраденого агентами, розшукуваними в справі «Німан».

Проведеним обшуком також виявлені два пістолети ТТ і 35 патронів до них, пістолет «вальтер» № 2 і 16 патронів до нього, годинників швейцарських водонепроникних із світляним циферблатом — два; компас вітчизняний — один; білизни натільної запасної — дві пари; продуктів різних, переважно німецького походження —11 кг, бачок трилітровий із трофейним спиртом — один, грошей радянської валюти — 8647 карбованців,

Допитувані нарізно Вакуленко і Савін дали плутані, досить суперечливі показання про мету свого відрядження до Ленінграда, від відповідей на багато питань, що нас цікавили, вперто ухиляються.

У розмові по «ВЧ» з Управлінням контррозвідки 1-го Українського фронту встановлено, що військова частина 23076 — це артилерійська бригада Резерву Головного Командування, що веде зараз бої на західному березі Вісли в районі Сандомира. До складу фронту вона прибула кілька днів тому, в зв'язку з чим даних про офіцерський склад у відділі кадрів штабу ще немає.

Сам факт відрядження двох офіцерів під час напружених боїв на плацдармі за межі армійського тилу Управлінню контррозвідки 1-го Українського фронту видається зовсім неправдоподібним.

Зроблений нами запит з проханням терміново перевірити і підтвердити належність Савіна і Вакуленка до в/ч 23076 протягом п'яти годин залишається без відповіді, оскільки бригада веде бої в оточенні і зі вчорашнього дня радіозв'язку з нею нема. Однак подібність ознак словесного портрета, речові докази, а також багато суперечностей у показаннях дають підстави гадати, що затримані нами особи є особливо небезпечними агентами, розшукуваними в справі «Німан».

Вакуленко і Савін утримуються в комендатурі станції Вільнюс під посиленою офіцерською вартою, яка виключає будь-яку спробу втечі або можливого самогубства. Чекаю Ваших вказівок, а також розпорядження про їхнє етапування.

Відповідно до наказу про представлення до урядових нагород водночас повідомляю короткі установочні дані наряду, що здійснив затримання:

старший лейтенант Безсонов Михайло Іванович, 1918 р., родом з м. Тамбова, росіянин, кандидат у члени ВКП(б), з робітників;

патрульні: сержант Хамраєв Юсуп, 1922 р. н., родом з м. Самарканда, узбек, член ВЛКСМ, із радслужбовців,

і єфрейтор Мінін Олексій Дмитрович, 1924 р. н., родом із села Рогачева Загірського р-ну Московської обл., член ВЛКСМ, з колгоспників.

Усі троє командуванням прикордонполку характеризуються тільки позитивно.

Панаєв».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Надзвичайно терміново!

Полякову

Для безпосереднього керування діями органів НКДБ в справі «Німан» і дальшої активізації розшуку в Ліді екстреним спецрейсом («дуглас», бортовий номер 17, винищувачі супроводу Ла-5 ФН, бортові 29 і 31) о 15.40 вилетів з особливими уповноваженнями Ставки ВГК нарком державної безпеки з групою вищого оперативного складу.

Оповіщення за системою ПСОЗ до аеродрому прибуття відділом перельотів зроблено.

Якщо в місцевих органів не виявиться потрібної кількості автомашин, під Вашу особисту відповідальність пропоную забезпечити всіх прибулих необхідним автотранспортом і негайно встановити з ними тісний контакт для узгодженості всіх зусиль по розшуку.

Виконання доповідайте,

Колибанов».

93. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

Те, що Альохін витяг пістолет і погрожував ним старшому лейтенантові, справило на помічника коменданта найнеприємніше враження — йому було нелегко стриматись і приховати своє обурення.

Звичайно, він знав про необхідність дотримання застережних заходів особистої безпеки — про це говорили щоденно на інструктажі нарядів, які виділяли військові частини. Він добре знав, що навіть при щоденній перевірці, яка здійснюється в населених пунктах парним комендантським патрулем, тоді коли один переглядає документи, другий, стоячи на відповідній відстані, має бути готовий щомиті відбити буд-яку спробу раптового нападу. При цьому за інструкцією вимагалося «пильно стежити» за поведінкою перевірюваних, вимагалось тримати їх весь час перед собою, ні на секунду не повертатися до них спиною і не давати їм заходити збоку.

Але там ішлося про перевірку невідомих, про перевірку з метою виявлення і затримання державних злочинців, бандитів, німецької агентури, дезертирів і порушників військового статуту й наказів. А тут такими самими нормами особіст Альохін керувався в ставленні до офіцерів-фронтовиків із щойно перехресно перевіреними, абсолютно бездоганними основними і другорядними документами і, більш того, погрожував одному з них пістолетом, що, за переконанням Анікушина, не викликалось обставинами і було вже чистою сваволею.

Необхідність застосування особістами зброї два роки тому при виконанні суворого наказу наркома оборони за № 227, підписаного особисто товаришем Сталіним, Анікушин усвідомлював. Тоді німці зайняли Крим, захопили Ростов, їхні танкові й моторизовані дивізії ошаліло рвалися до Волги та на Кавказ, і треба було до останньої можливості, до останньої краплі крові захищати і відстоювати кожну позицію, кожен клаптик радянської землі. Вимагалося «стояти на смерть!» і тому будь-якими засобами перепиняти відступ без наказу вищого командування. І рішучі дії особістів, політпрацівників і командирів у ті часи смертельної небезпеки викликалися життєвою необхідністю.

Але тепер, у період переможного наступу нашої армії… тут, за сотню кілометрів від передової… погрожувати пістолетом заслуженому офіцерові, фронтовикові, який пролив свою кров за Батьківщину… І він, Анікушин, мусить при цьому лишатися мовчазним спостерігачем, якщо навіть не співучасником цих недостойних дій…

У нього було дуже сильне почуття великого фронтового братерства. По суті справи, з першої воєнної осені, відтоді, як він потрапив на передову, до кожного фронтовика, офіцер то чи рядовий, льотчик чи навіть обозник, він мимовільно відчував «тепло під ложечкою», підсвідоме почуття приязні і спорідненості. І тому ці офіцери, особливо капітан і старший лейтенант, що воювали не перший рік, були йому незрівнянно ближчі й дорожчі за будь-яких тилових особістів і, безумовно, ближчі й дорожчі за Альохіна та його помічників.

Почуття органічної неприязні в нього було не тільки до самого Альохіна, а й до обох його підлеглих. У старшому лейтенантові він, пригадавши, впізнав офіцера, який не привітав його в місті, а потім, широко розкривши очі й відверто придурюючись, нахабно виправдувався. («Винуватий… Не помітив… Вибачте, товаришу капітан… Я контужений… слабий на голову… У мене припадки…») І при цьому, щоб від нього скоріше відчепилися, вдавав, що от-от зомліє. А сьогодні, прокинувшись тут, у лісі, і побачивши його, Анікушина, повівся так нахабно («Явлення Христа народу!..»), що навіть недоумкуватий Альохін відчув, що треба негайно втрутитися. І цей лейтенантик… Хлопчисько, який без вагань змусив би його повзти по-пластунськи — без будь-якої на те потреби!.. Заїкуватий, а й собі!.. Без сумніву, знає про нього все, напевне, дивився в комендатурі і його особову офіцерську справу, а як придуркувато липнув: «Товаришу капітан, випадково ви не з Москви?..» «Випадково»!.. «Де я вас зустрічав?.. Ви на когось схожі…» Дешеві провокаційні запитаннячка, розраховані на боягузів чи дурників. Не на того напали!..

Тієї хвилини, коли Альохін витяг пістолет і погрожував ним Чубарову, в Анікушина вмить визріло рішення. Він не мовчатиме про цю сваволю, він завтра ж напише рапорт. Тільки не майорові і не начальникові гарнізону — ці люди, мабуть, не захочуть зв'язуватися з особістами, не будуть займатися наживанням неприємностей. Він напише в Москву — це його право, передбачене статутом, як військовослужбовець пін може звернутися безпосередньо навіть до наркома оборони — Верховного Головнокомандуючого.

Коли Альохін, присівши навпочіпки, скинув петлю з наплічних лямок з гузиря речового мішка і почав морочитися і вузлом на шворці, Анікушин, стоячи за його правим плечем, побачив у круглім просвіті зверху в речовому мішку те, що її сподівався побачити: верхню темно-коричневу шкуринку армійської чорної хлібини.

Що ж іще, крім харчів, могло бути в речових мішках піхотних офіцерів, котрі через якийсь тиждень, максимум через два, — він знав порядки резервних полків, — мали вирушати на передову?.. Він добре уявляв собі весь цей нехитро-мудрий фронтовий скарб: запасні онучі і пара білизни, иафельний рушничок, бритва, шматочок мила, помазок, фляга, дві-три книжки (найчастіше «Бойовий статут піхоти» і «Посібник із стрілецької справи»), ну й, можливо, щось нетабельне: флакончик дешевого одеколону, вовняні шкарпетки й тепла спідня сорочка або светр, які завжди мусять носити за собою без ужитку з весни до осені.

Скільки разів після бою йому доводилося просто в окопі чи в бліндажі розбирати, і роздавати бійцям особисті речі вбитих офіцерів, таких ось Єлатомцевих, Чубарових і Васіних…

Чорна хлібина, яку він побачив у лейтенантовому речовому мішку, подіяла на нього, без перебільшень, як червона шматина на бика. З одного боку, були його побратими, офіцери-фронтовики, які отримали законний армійський пайок і в ньому житній з домішками хліб, норму, визначену наркомом, і ні грама більше, з другого боку — тилові особісти, які споживали без міри, скільки влізе, білий, як довоєнний, із справжнього питльованого борошна коровай та інші делікатесні харчі, призначені за наказом лише пораненим у госпіталях і льотчикам бойових екіпажів.

І ось ці нахабні, впевнені в своїй безкарності люди без санкції прокурора з чистої сваволі обшукували його побратимів, фронтовиків, яким через тиждень чи два доведеться знову проливати кров, захищаючи Батьківщину.

Та хто він такий, цей Альохін?! Який-небудь висуванець — напевне із села — з п'ятьма, максимум сімома класами освіти… Потрапив за анкетними даними в особісти, нахапався в армії вершечків, міських словечок та військових термінів і переконаний, що йому все дозволено… Просто не наривався — його ніхто не спиняв, не вчив, не ставив на місце!

«Що хочуть, те й чинять!.. — зціпивши зуби від обурення й до болю зімкнувши за спиною пальці рук, повторював у думці Анікушин. — Ні, я цього так не залишу!.. Я їм покажу, як погрожувати пістолетом та обшукувати фронтовиків!.. Це їм так не минеться!.. Боятися їх можуть комендант чи начальник гарнізону, а Верховний у баранячий ріг їх скрутить!

І тут він подумав, що поки рапорт розглянуть у Москві і вживуть якихось заходів, мине не менше місяця, а за цей час багато що може змінитися… Він сам, можливо, вже буде в діючій армії, а Альохіна теж можуть кудись перевести.

І, подумавши так, він відчув пекуче бажання, гостру непереборну потребу показати цим особістам зараз же, негайно, що на відміну від інших він їх аніскільки не боїться і що він не лякливий папуга, який покірно виконує всі накази, — у нього є своя голова на в'язах, він здатний і сам вирішувати і відповідати за це.

І наступної миті, спостерігаючи далі, як Альохін намагається розв'язати вузол на шворці, Анікушин, засліплений обуренням, гнівом і неприязню до особістів, зробив те, чого робити йому було аж ніяк не слід: переступив праворуч і опинився таким чином між перевірюваними і засідкою…

94. ОРІЄНТУВАННЯ 1943 РОКУ ПО РОЗШУКУ МІЩЕНКА

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Повітря!!!

Всім органам «Смерш» фронтів і військових округів Європейської частини країни.

ГУКР «Смерш» активно розшукує особливо небезпечного терориста, резидента-вербувальника німецької розвідки, важливого державного злочинця Міщенка Івана Григоровича, він же Томчук Сергій, він же Перепелицин Микола Васильович, він же Кизимов Андрон Савелійович, він же Семенов Олексій, він же Панченко Федір, він же Воробйов Олексій Максимович, він же Петрицький Василь, він же Захаров Іван, він же Рева Михайло Миколайович, він же Смирнов Анатолій, він же Навроцький Леонтій Іванович, можливі й інші прізвища, імена й по батькові, агентурні клички «Бебі», «Жокей», «Хунхуз», «Гладіатор», «Динаміт», 1905 року народження, родом із м. Сальська Ростовської області, росіянин, із козаків, син крупного землевласника, осавула царської армії.

В 1919 році емігрував з батьками в Маньчжурію. У п'ятнадцять років поступив до молодіжної організації Харбінського філіалу РЗВС^[57], де пройшов військово-спортивну підготовку. Після загибелі під час перестрілки із радянськими прикордонниками батька дав на клинку публічну клятву помсти. З дев'ятнадцяти років активно бере участь у ворожих діях проти Радянської держави.

В 1924–1930 рр. в складі білокитайських банд і невеликих груп понад двадцять разів проникав на територію Радянського Далекого Сходу із завданнями диверсійного, терористського, а також кримінально-контрабандистського характеру. У травні 1929 року брав участь у провокаційному нападі на радянське консульство в Харбіні, в дальших збройних наскоках на КСЗ^[58], в підпалах та вбивстві радянських службовців.

З 1931 року співробітничав з японцями, того ж року одним із перших вступив до ВФП^[59].

У 1933 році, під час чергової ходки на територію СРСР, переслідуваний прикордонниками, зробив сімсоткілометровий перехід тайгою. При цьому, втопивши при переправі зброю й харчі, убив наймолодшого члена своєї групи, м'ясом якого разом із рештою харчувався протягом двох тижнів.

Усього в 1924–1938 рр. понад сорок разів проникав на територію Радянського Далекого Сходу. Білокитайцями та японцями неодноразово винагороджувався; в дарунок від Чан Кайші дістав чистокровного арабського скакуна; мав рахунки в міжнародних банках Шанхая і Гонконга. Підтримував особисті контакти з керівниками білогвардійської еміграції в Маньчжурії, генералами Семеновим і Власьєвським, князем Ухтомським та головою РФС^[60] Родзаєвським.

1934 року Верховним судом СРСР оголошений поза законом.

У 1938 році, не поладнавши з японцями, встановив контакт з резидентом німецької розвідки в Харбіні, німецьким віце-консулом Гансом Ріке. Того ж року, показуючи свої агентурні якості, нелегально перетнув територію СРСР і Польщі, перейшовши три кордони, опинився в Німеччині, куди згодом перебралася з дітьми і його дружина Ізольда, дочка одного з керівників білоеміграції генерала Кислицина.

В 1938–1939 рр. пройшов п'ятнадцятимісячну перепідготовку в Берлінській школі німецької розвідки; на заняттях з'являвся тільки в масці.

В 1940 році абвером тричі перекидався на територію Радянського Союзу, здійснив тривалі півтора-двомісячні маршрути в райони Центрального Уралу, Москви та Північного Кавказу.

В січні-травні 1941 року під виглядом капітана органів НКВС, що перебуває у відрядженні, фланерував містами, гарнізонами і залізничними вузлами Прибалтійського й Західного особливого військових'округів, збираючи відомості про дислокацію, чисельність, пересування та боєготовність радянських військ.

За дві доби до початку війни перекинутий на територію Західної Білорусії старшим великої групи агентів, екіпірованих у форму радянських прикордонників, із завданням вбивати, як тільки розпочнуться воєнні дії, вищий і старший командний склад, порушувати зв'язок і створювати паніку в наших оперативних тилах. Повернувся до німців під Смоленськом, здійснивши за місяць понад сімдесят терактів і втративши при цьому лише трьох агентів.

В наступні півтора року ще десять чи одинадцять разів перекидався в тили Червоної Армії, старшим групи із завданням оперативної розвідки, а також вербування агентури, в тому числі серед жінок, зв'язаних з армією та залізничним транспортом. Німцями нагороджений двома хрестами і шістьма бойовими медалями. За особистим розпорядженням Гітлера, як виняток, добув звання майора німецької армії.

У лютому — травні 1943 року старший викладач Берлінської розвідшколи абверу. Вів семінари: «Основи маскування і конспірації в радянській прифронтовій смузі», «Перехід лінії фронту при поверненні» і «Поведінка на допитах в органах НКВС», навчав курсантів стріляти по-македонськи. На заняттях з'являвся тільки в темних окулярах і в перуці, з вусами й бородою.

Настроєний вкрай антирадянськи. Досконало володіє стрілецькою і холодною зброєю, прийомами захисту і нападу. Не розлучається з пістолетом, зарядженим розривними кулями з отрутою, що викликає миттєву смерть. Особливо небезпечний при затриманні.

Словесний портрет: зріст — вищий середнього; фігура — кремезнувата; обличчя — овальне; лоб — середній, прямий; брови — дугоподібні; ніс — середньої висоти і ширини, спинка пряма; підборіддя — пряме; вуха — овальні, протикозелок — випуклий; очі — голубі; волосся — світло-русяве; шия — середня, м'язиста; плечі — горизонтальні.

Особливі прикмети: говорить з відчутним південноросійським акцентом; ноги ледь кривуваті «по-кавалерійськи»; у верхній щелепі справа на третьому і четвертому зубах металеві коронки; при серйозній розмові трохи мружить очі; на спині вправо від лінії хребта й паралельно до нього шрами від двох фурункулів, віддаль між ними 5–6 см.

Інші особливості: може здаватися надзвичайно симпатичним, легко входить у довір'я оточуючих; любить полювати і їздити верхи; в їжі — трепанг із смаженою цибулею, борщ м'ясний і біфштекс з кров'ю. Не курить, алкоголь споживає тільки в разі необхідності; фізіологічні контакти тільки з потрібними для виконання завдання жінками.

Згідно з перевіреними даними одної з найближчих ночей Міщенко ще з п'ятьма агентами, що пройшли спеціальну підготовку, також екіпірованими у форму радянських офіцерів, буде перекинутий у тили Червоної Армії старшим терористичної групи, яка має своїм завданням знищення керівників Ставки ВГК.

Для здійснення актів центрального терору група Міщенка озброєна пістолетами із розривними кулями, начиненими отрутою, яка викликає миттєву смерть, а також двома «пан-церкнаке» — спеціально сконструйованими на замовлення німецької розвідки портативними пристроями. типу фаустпатрон з реактивними снарядами комулятивної дії, калібром 30 мм. «Панцеркнаке» розміщується в рукаві шинелі, прикріплюється до руки ремінними застібками, постріл здійснюється безшумно за допомогою кнопкового вмикача.

Розшукові дані решти п'яти агентів уточнюються і будуть повідомлені в найближчі дві години.

Вжийте якнайактивніших заходів, щоб виявити і спіймати або ліквідувати групу Міщенка, для чого залучіть весь оперативний склад органів контррозвідки, придані підрозділи, частини по охороні тилів фронту та особовий склад етапно-загороджувальних комендатур.

Негайно організуйте найсуворішу перевірку документів на станціях, у поїздах і на контрольно-перепускних пунктах, звернувши особливу увагу на дороги, що ведуть у напрямку Москви. Всіх підозрілих затримуйте для вияснення особи.

Начальникам Управлінь «Смерш» фронтів негайно розробити і в найближчі шість годин ввести в дію плани надійного блокування всіх можливих шляхів пересування розшукуваних після перекидання з оперативних тилів у напрямку Москви.

До відома оперативного складу контррозвідки і всіх залучуваних до пошукових і перебіркових заходів треба довести, що кожен, хто дасть результат по виявленню і виловленню чи ліквідації групи Міщенка, буде негайно представлений до урядової нагороди.

ГУКР «Смерш» вважає за необхідне звернути увагу всіх керівників органів контррозвідки на особливу небезпечність, яку становлять розшукувані, і зобов'язує для їхнього виловлення чи ліквідації максимально використати всі оперативні та інші можливості.

Спеціальні вказівки органам «Смерш» Московського військового округу будуть передані додатково.

Про хід розшуку, заходи, які Ви вживаєте, та про всі нові добуті дані доповідайте через кожні шість годин…»

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Повітря!!!

Всім органам «Смерш» фронтів і військових округів Європейської частини країни.

Вчора, 14 вересня ц. р., о 20.40 на околиці Москви, поблизу виїзду в напрямку Кунцева, при спробі затримання внаслідок вогневого контакту оперативно-пошукової групи «Смерш» з чотирма невідомими в формі офіцерів Червоної Армії двоє з них були вбиті, а третій важко поранений, і через те, що бігти не міг, пристрелений після того четвертим невідомим, якому вдалося завдяки темряві зникнути. Доріжка відходу виявилася присипана кайєнською сумішшю^[61], що блокувало застосування службових собак.

Як установлено оглядом трупів, убиті є агентами, що проходять по надзвичайному розшукові, групи Міщенка: Бакшеєвим Василем, Нурметовим Гасаном і Міловським Анатолієм. Є підстави гадати, що самого Міщенка між чотирма агентами, які брали участь у перестрілці, не було.

На місці вогневого контакту, крім пістолетів ТТ, знайдено також два пістолети «вальтер» № 1, калібр 9 мм, заряджені розривними кулями з отрутою, що викликає миттєву смерть. В кишенях убитих виявлені бездоганні за реквізитом і відповідністю дійсним обставинам фіктивні документи на ім'я офіцерів 11-ї гвардійської армії Західного фронту капітана Мельчакова і старших лейтенантів Фоміна і Кухарського, Нібито відряджених до Москви для перепідготовки на курсах «Постріл». Здогадно — Міщенко, Зубков і Тулін до сьогоднішньої ночі також мали на руках документи офіцерів 11-ї гвардійської армії.

Цілком можливо, що надзвичайні перевірні та охоронні заходи, які здійснюються в Москві та її околицях, змусять Міщенка, Зубкова і Туліна покинути район столиці. Не виключено, що, втративши трьох агентів, Міщенко викличе поповнення і до його прибуття на певний час причаїться.

Також не виключено, що Міщенко із рештками групи спробує перейти лінію фронту або ж по них в умовлене місце буде надіслано спеціально сконструйований за завданням абверу літак «Арадо-320»— десантний моноплан з високою швидкістю і стелею польоту, який може робити посадку в негоду і на непідготовлені, нерівні площадки досить обмежених розмірів.

Виловлення чи ліквідація Міщенка, Зубкова і Туліна й досі залишається основним, особливо важливим завданням органів «Смерш» усіх фронтів і військових округів Європейської частини країни.

Розшук Бакшеєва, Міловського і Нурметова, що проходять по орієнтуванню №… від 07.09.43 р., припинити…»

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Повітря!!!

Усім органам «Смерш» фронтів і військових округів Європейської частини країни.

За останні дві доби в тилах Воронезького і Брянського фронтів учинено напади на легкові автомашини і вбито генералів Купріянова й Чілікіна, а також сім старших офіцерів Червоної Армії, військовослужбовців, що їх супроводжували, та шоферів.

Місця вчинення терактів:

18 вересня — на захід від Обояні, на північ від Суджі та на південний схід од Лебедина.

19 вересня — на захід від Кроми, на південь від Хотинця та на північний схід од Карачева.

Як установлено, легкові машини, що на них їхали вбиті, зупинялися на дорогах у безлюдних місцях невідомими в формі офіцерів Червоної Армії. Принаймні в двох випадках зупиняли під загрозою застосування кобурної зброї, з тією ж метою терористи використовували нарукавні пов'язки служби ВАД^[62]. Не виключено, що для пересування терористи мають автомашину «додж» — три чверті.

Вбивства вчинено із пістолетів калібром 9 мм, очевидно «браунінг лонг 07» або «вальтер» № 1, розривними кулями з отрутою, яка викликає миттєву смерть. У п'яти випадках із шести після вчинення теракту машини з трупами відгонили вбік, обливали бензином і підпалювали.

Експертиза встановила цілковиту ідентичність отрути, якою були оброблені кулі терористів, з отрутою, що була в кулях пістолетів агентів групи Міщенка. Є й інші підстави гадати, що вказані вище вбивства вчинили Міщенко, Зубков і Тулін.

На доповнення до оперативно-пошукових заходів, які вже проводяться, під особисту відповідальність керівників органів «Смерш» пропонується зробити все необхідне для безпеки генерального й старшого офіцерського складу Червоної Армії.

Ми командуванням Калінінського, Західного, Брянського, Центрального і Воронезького фронтів рекомендували вжити такі запобіжні заходи:

а) виїзд генералів і командирів з'єднань за межі розташування частини дозволяється тільки в супроводі машини з охороною, що рухається попереду;

б) виїзд старших офіцерів дозволяється тільки під охороною двох-трьох автоматників;

в) рухатись легкові машини повинні на великій, гранично допустимій для даного покриття швидкості; будь-які зупинки в дорозі, крім викликаних крайньою потребою, забороняються.

Кожна спроба з боку невідомих зупинити легкову машину із погрозою застосування зброї повинна бути негайно попереджена вогнем на знищення.

Під особисту відповідальність керівників органів «Смерш» пропонується встановити найсуворіший контроль за технічним станом автомашин генералів і старших офіцерів, а також за боєздатністю охорони, куди слід підібрати з достатнім бойовим досвідом, із швидкою реакцією, винахідливих бійців та сержантів, які досконало володіють стрілецькою зброєю.

Органам контррозвідки Калінінського, Західного, Брянського, Центрального і Воронезького фронтів на доповнення оперативно-розшукових заходів, що вже проводяться, протягом шести годин треба створити і ввести в дію на військово-автомобільних дорогах рухливі пошуково-винищувальні групи «Смерш», які здійснюватимуть човникові маршрути з метою виявлення і затримання чи знищення терористів.

Управлінням контррозвідки Калінінського, Західного, Брянського і Центрального фронтів пропонується в найближчі дванадцять годин створити і ввести в дію на основних військово-автомобільних дорогах по 6–8 спеціальних оперативних груп-приманок, оснащених легковими машинами. В кожній на передньому сидінні має бути офіцер контррозвідки в формі полковника Червоної Армії або ж генерал-майора (не більше трьох на фронт), а на задньому — два пошуковці, які мають швидку реакцію і достатній досвід скороплинних вогневих контактів.

Для цілодобового використання машин-пасток треба забезпечити кожну двома змінами оперативного складу і двома досвідченими водіями. Формування оперативних груп-приманок, екіпіровку «полковників» і «генералів», оформлення відповідних легенд та всієї необхідної документації начальникамуправлінь узяти під свій особистий контроль.

До відома всього оперативного складу органів «Смерш» має бути доведено, що, враховуючи наявність у розшукуваних пістолетів з кулями, які викликають миттєву смерть, завданням органів контррозвідки «Смерш» є як виловлення, так і знищення терористів.

Про виконання цієї директиви та всіх заходів, що будуть проводитися, доповідайте через кожні шість годин…»

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Повітря!!!

Всім органам «Смерш» фронтів і військових округів Європейської частини країни.

Вчора, 21 вересня 1943 року, в тилах Західного фронту на шосе північніше від Жиздри при нападі на машину-пастку контррозвідки «Смерш» були застрелені два невідомі в формі офіцерів Червоної Армії, котрих вдалося ідентифікувати як агентів групи Міщенка — Василя Зубкова та Миколу Туліна, що проходять по надзвичайному розшуку.

Самому Міщенкові пощастило зникнути, тому що при вогневому контакті троє оперативних працівників були вбиті, а водій, що залишився живий, здійснити затримання чи ліквідацію Міщенка не зумів. Застосування службового собаки наслідків не дало, оскільки доріжка відходу виявилася посипаною кайєнською сумішшю.

В момент нападу Міщенко був одягнутий в шинелю з польовими майорськими погонами, затягнуту офіцерським ременем і портупеєю, в кашкет БТ і МВ з невисокою тулією; ніяких речей, крім кобурної зброї, в нього не було. Судячи з виявлених крапель крові на слідах відходу, Міщенко поранений; у зв'язку з чим не виключено, що він спробує відлежатися десь у лісі або ж в одному з населених пунктів.

На трупах Зубкова і Туліна були знайдені виконані на справжніх бланках, бездоганні за реквізитом і відповідністю дійсним обставинам фіктивні документи на ім'я командира комендантської роти 3-ї гвардійської танкової армії капітана Сусайкова і командира взводу тієї ж роти лейтенанта Клевцова. Можна здогадуватися, що й Міщенко в момент нападу на машину-пастку мав документи офіцера штабу 3-ї гвардійської танкової армії.

Вжийте найактивніших заходів, щоб спіймати або ж ліквідувати Міщенка. Особливі вказівки органам «Смерш» Західного фронту будуть передані додатково.

Розшук Василя Зубкова та Миколи Туліна, які проходять за орієнтуванням №… від 07.09.43 р., припинити…»

95. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ АНДРІЙ БЛІНОВ, ПОКИ ЩО МАЛИЙ

Він стояв за кущем, широко розставивши ноги і тримаючи пістолет в навмисне розслабленій руці, як учив його Таманцев, уважно дивився і слухав.

Перевірка документів проходила спокійно, без пригод, між іншим нічого істотного, результативного Андрій від неї й не сподівався.

Таманцев не раз казав йому, що від інших небезпечних злочинців шпигун відрізняється насамперед тим, що за ним стоїть ціла держава і підготовка його в будь-якому розумінні — результат діяльності багатьох найдосвідченіших професіоналів, які обмірковують і обсмоктують з цілковитою відповідальністю кожну деталь і в його легенді, і в екіпіровці, і в документах.

З прикладами із власної практики Таманцев розповідав, якою чудовою липою постачають німці свою агентуру, як напружено вони стежать за всіма заходами по захисту радянських військових документів від підробок, за умовними таємними знаками, кожен з яких діє тільки певний час, і як оперативно — протягом трьох-чотирьох, а то й двох тижнів — вони реагують на виявлені зміни.

— Органолептика рідко щось дає, — замислено казав Таманцев. — На документах сиплеться, може, тільки один агент із десяти — не більше!

І все-таки Андрій з увагою дивився і слухав, особливо кожне слово Альохіна, щоб не пропустити умовних сигналів-команд: «Не можу зрозуміти…», а тим більше — «Будьте люб'язні».

Перевірюваних Андрій бачив збоку і навіть трохи ззаду і тому не міг роздивитися виразу їхніх облич, та й роздивлятися не мав права: його обов'язком зараз було «тримати» лейтенанта, що він старанно й робив.

Тільки під час пауз, коли там, перед кущами, всі мовчали, він двічі дозволив собі кинути погляд на помічника коменданта.

У ці хвилини в Андрієві відбувалася переоцінка поведінки Анікушина. Якщо в машині по дорозі з Ліди і згодом тут, у лісі, в розмовах з Альохіним помічник коменданта здався Андрієві гордим, бундючним і незрозуміло їжакуватим, то, почувши його прізвище і згадавши, хто він, Андрій почав думати про нього інакше.

Пояснювалося це насамперед тим, що Анікушин був людина або талант, без сумніву, видатний. Визнаний прославленими авторитетами «надією російського вокалу», він, звичайно, знав собі ціну й тримався відповідно, і нічого в тому не було поганого чи ганебного.

Андрій легко уявляв його собі в зовсім іншій обстановці: на сцені Великого театру, в момент, коли той, стоячи після виступу біля завіси, з гідністю вклоняється, а весь роззолочений червонооксамитний зал, що виблискує кришталем, від гальорки до партера стрясається від оплесків.

Міркуючи так, Андрій з кожною хвилиною відчував до Анікушина дедалі більшу повагу й симпатію і вже вирішив, що, як тільки все це скінчиться, підійде до помічника коменданта, пояснить, звідки його знає, і розкаже, що Валька був його однокласником і найближчим другом. Він згадав навіть, як звуть помічника коменданта — Ігор, ну звичайно ж, Ігор; Валька, розповідаючи про брата, не раз вимовляв це ім'я, та й у газетних замітках воно також, здається, згадувалося.

А втім, він думав про Анікушина лише до умовного сигналу Альохіна «Увага!», а потім одразу переключився і повторив у думці свої дії на випадок сутички. Коли ж двічі прозвучало «Будьте люб'язні…», що означало — «До бою!», Андрій мобілізувався весь гранично і для більшої готовності двічі взяв на мушку плече лейтенанта.

Та на галявині перед кущами після недовгої суперечки старшого лейтенанта з Альохіним, який, видно, зумисне загострював, знову було зовсім спокійно. Альохін знову присів біля речового мішка, а перевірювані, схиливши голови, спостерігали, що він там унизу робить, і ніщо в їхніх позах і поведінці не віщувало нічого ворожого.

Андрій не зводив очей з лейтенанта і все-таки раптом помітив, що Анікушин несподівано опинився між Таманцевим і перевірюваними, на одній лінії з ними.

«І куди він виліз?» — здивувався Андрій, та лише через секунду з жахом збагнув, що сталося, і навіть згадав — йому говорив Таманцев, — як це називається: блокувати директрису^[63]. Та навіщо ж помічник коменданта це зробив?.. Адже Альохін його попереджав — двічі! — затемнення на нього найшло, чи що?..

Андрій вловив ліворуч відчайдушну жестикуляцію Таманцева і миттю скосив очі в його бік.

Таманцев одразу ж торкнувся до погона і показав йому чотири пальці, за кількістю зірочок: мовляв, тримай капітана! Андрій на знак згоди кивнув головою. Коли їхні погляди на мить зустрілися, Таманцев, стиснувши щелепи, швидко і беззвучно ворушив губами: так він виявляв свої почуття, коли обставини не дозволяли вилаятися вголос. Обличчя в нього було злюще, і Андрій уявив, якою неповторною лайкою обкладе Таманцев помічника коменданта, коли все це скінчиться.

Таманцев намагався перестроїтися, але що тут можна було вдіяти, коли помічник коменданта блокував директрису і затуляв від нього перевірюваних, а Андрій міг одночасно тримати тільки одного, якого вказав йому Таманцев, і, очевидно, зараз найнебезпечнішого, — капітана.

Андрій не спускав з нього очей і побачив, як його кремезна постать раптом смикнулася в просвіті оглядової щілини вгору і вниз, майже одночасно почувся вигук «Бий!», і одразу ж зліва бахнув постріл Таманцева і розлігся його дикий, щоб відвернути увагу, крик. Андрій, цілячись своєму підопічному, капітанові, в праве плече, натиснув на спуск і одразу ж, як і належало, вигукуючи слова команди неіснуючому взводові і страшенно заїкаючись від хвилювання, вискочив з ліщини, щоб відвернути увагу нападників на себе.

Таманцев, випередивши його, з двома наганами в піднятих на рівень плечей руках уже пританцьовував перед ними — «розхитував маятника», стрімко переміщуючись від кущів ліворуч.

— Не стріляти! — пробуючи звестись на ноги, не своїм голосом закричав Альохін; кров заливала йому обличчя, і Андрій зрозумів, що в нього пробита або прострелена голова, і з пронизливим болем у душі збагнув, чому так вийшло: ні, Таманцев не міг дати маху, це він, Андрій, зловив гаву, це точно — він один винен!..

А капітан, якого Андрій мав «тримати», лежав спиною догори, витягнувшись у траві, і Андрій цієї миті зовсім не подумав, що його поза й нерухомість не відповідають кульовому пораненню в плече.

«Прокачати», оцінити обстановку, як учив його Таманцев, він не міг. Збуджений, засмучений до відчаю тим, що через його недогляд Альохіна тяжко чи навіть смертельно поранили, до того ж трохи збитий з пантелику його забороною: «Не стріляти!» — і через те погано тямлячи: що йому робити? — Андрій на мить розгубився, але тут зліва, як постріл, ударила уривчаста наказова команда Таманцева:

— Тримай лейтенанта!!!

96. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Єгорову

У нашому № від 19.08.44 р. про дозволені заміни звикористанням трофейних продуктів для поліпшення і урізноманітнення харчування військовослужбовців, залучених до пошукових, контрольно-перевірних та військових заходів у справі «Німан», помилково вказано: «Із розрахунку п'ять грамів ізюму за грам цукру».

Заміну слід проводити лише з розрахунку три грами ізюму за грам цукру.

Це виправлення негайно доведіть до відома інтендантів для неухильного виконання.

Артем'єв».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Надзвичайно терміново!

Єгорову

Сьогодні, 19 серпня, о 10.50, при перевірці документів та особистих речей у поїзді Вільнюс — Бєлосток троє невідомих у формі військовослужбовців відмовилися показати свій багаж. Будучи затримані і переходячи з оперативною групою з вагона в вагон, невідомі в одному тамбурі несподівано відкрили стрілянину, вбивши при цьому старшого групи капітана Товпигу і патрульного сержанта Шовкопляса й поранивши офіцера комендатури лейтенанта Шмакова, після чого зірвали стоп-кран і кинулися тікати.

Шмаковим, незважаючи на поранення, було організовано переслідування, в якому взяли участь близько 50 військовослужбовців, що їхали в зупиненому поїзді. Зрештою, невідомих приблизно за кілометр від залізниці вдалося наздогнати і одного з них, пораненого в руку і в стегно, захопити живим. Двоє інших при спробі затримання, сховавшись за кущами, вчинили збройний опір. Хоча Шмаков закликав узяти невідомих живими, військовослужбовці, які брали участь в переслідуванні, відкрили стрільбу із пістолетів та автоматів на влучення, внаслідок чого один із невідомих був убитий, а другий — важко поранений одинадцятьма кулями і, не опритомнівши, через сорок хвилин помер.

При ретельному обшукові району затримання і трупів виявлено: рація портативна приймально-передавальна «Ері», потужністю 25 ват, в робочому стані, таблиці п'ятизначного шифру, 3 пістолети ТТ, до них 47 патронів, 2 пістолети «вальтер» № 2 і до них 29 патронів, ножів фінських — два, складаний — один, 2 компаси, три наручні годинники, крупномасштабні карти районів Литви і Західної Білорусії, перешифрувальні блокноти — 2, аркуші із записами розвідувального характеру, а також запасні бланки: офіцерських посвідчень — 5, посвідчень про відрядження — 17, продатестатів — 9, речових книжок — 6, партійних квитків — 4, комсомольський — 1.

У момент затримання невідомими були пред'явлені документи, заповнені на ім'я капітана Дзюбенка Кузьми Остаповича, лейтенанта Шипуліна Павла Івановича та старшини Захарова Федора Петровича.

Захопленому живим агентові, що мав документи на ім'я Захарова, подано необхідну медичну допомогу. Його спроба покінчити життя самогубством була своєчасно блокована, і стан його після переливання крові цілком задовільний. Тричі попереджений про кримінальну відповідальність за відмову від подання свідчень, він, проте, за дві з половиною години допиту не вимовив ні слова, і отримати від нього найближчим часом якісь дані, що сприяли б установленню його особи або ж двох інших убитих агентів, здається малоймовірним.

Антропометричним обміром біцепсів і порівняльним оглядом грудних і трапецієподібних м'язів установлено, що один із убитих, одягнений у форму лейтенанта, був лівак. І він, і вдягнений у форму капітана за ознаками словесного портрета мають певну схожість із фігурантами надзвичайного розшуку. Знайдені у них записи розвідувального характеру також дають підстави гадати, що вони і є особливо небезпечні агенти, розшукувані в справі «Німан».

Прошу негайно повідомити особливі прикмети або будь-які додаткові дані, що сприяли б остаточній ідентифікації. Чекаю ваших дальших вказівок.

Згідно із вказівкою про представлення до урядових нагород настійно прошу відзначити винахідливість і самовіддані дії тяжко пораненого офіцера 79-ї комендатури лейтенанта Шмакова Віталія Петровича, 1920 року народження, родом з м. Коломни, росіянина, члена ВКП(б), із рад. службовців. Керівництвом комендатури Шмаков характеризується тільки позитивно.

Омелін».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

В поданих Вами донесеннях не відбито політико-моральний стан особового складу частин і підрозділів, залучених до військових операцій і контрольно-перевірних заходів у справі «Німан».

Негайно доповідайте з наведенням найхарактерніших прикладів і висловлювань по частинах Червоної Армії, НКВС та етапно-загороджувальних комендатурах окремо.

Колибанов».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Повітря!!!

Єгорову

Будьте невідступно біля прямого зв'язку для прийому надзвичайно важливого.

Колибанов».

97. ЄВГЕНІЙ ТАМАНЦЕВ — ЧИСТИЛЬНИК І ВОВКОДАВ НА ПРІЗВИСЬКО СКОРОХВАТ

Майже одночасно я вловив змах руки над Пашиною головою і почув команду бритоголового: «Бий їх!» Я зрозумів: Пашу вбивають! — та помічник коменданта затуляв від мене всіх трьох, і єдине, що я міг, це ту ж мить, вистріливши в повітря і закричавши: «Ні з місця!!! Руки вгору!!!» — щоб відвернути увагу на себе, вискочити з кущів.

Слідом за мною вистрілив і Малий, і я побачив, що бритоголовий, мов підкошений, падає в траву поряд з Пашею, а той намагається підвестись, і кров із рани на голові заливає йому обличчя.

Найближче до мене спиною в чверть обороту стояв помічник коменданта (він у першу ж мить інстинктивно подався назад), за ним, метрів за півтора, — амбал, ще далі й лівіше — «лейтенант»; два останні, природно, повернулися і дивились у мій бік, причому в лівій руці в амбала я, як і сподівався, побачив ніж, а в правій у «лейтенанта» був ТТ, якого він, повагавшись, спрямував на мене.

Можна було легко двома-трьома кулями знешкодити його, — він стояв геть відкрито, — та я вже вибрав його для екстреного патрання, і тому треба було взяти його неушкодженим — бажано без жодної подряпини.

Трохи розгубившись, він загаявся, і за ці секунди я встиг опинитися від нього з боку сонця і таким чином увів у дію підсвічування. Для остраху, для тиску на психіку я негайно «полоскотав йому вуха»: зробив по одиночному пострілу з обох наганів так, що кулі пройшли біля самої його голови, — це справляє враження.

Щоб ускладнити йому прицілювання, я безперервно «розхитував маятника» — пританцьовував лівим плечем уперед, ривками переміщаючи корпус з боку в бік і весь час пересуваючись і сам, — щось схоже, тільки простіше робить боксер на рингу. Для дальшого психологічного впливу я тримав його на мушці і фіксував поглядом, усім своїм виглядом показуючи, що ось-ось вистрілю.

Малий вискочив одразу ж і, як належало, загрозливо закричав: «Взвод, до бою!», і я тут же на все горло повторив його команду, додавши: «Оточуйте галявину!!!», хоч ніякого взводу в радіусі кількох кілометрів, звичайно, не було, і робилося це тільки, щоб задіяв фактор відвернення уваги, фактор нервозності — збити трьох з пантелику і принаймні змусити оглядатися.

Результат виявився більшим від сподіваного, — «лейтенант» крикнув «Засідка!», метнув миттєвий погляд на амбала і, двічі вистріливши, навіть не в мене, а в мій бік, раптом стрімголов кинувся тікати.

— Не стріляти! — зводячись на ноги, скомандував Паша; це стосувалося мене і Малого і звучало нагадуванням, що хоч одного треба взяти живим.

Уміло тримаючись метрів на два за помічником коменданта, амбал блискавично нагнувся до бритоголового, і відразу ж у лівій руці в нього я побачив уже не фінку, а оголений ствол і одразу збагнув, що він лівак, і розгледів, що пістолет був не ТТ, а «браунінг лонг 07» калібром 9 мм, саме та машина, яка в німецьких агентів завжди заряджена розривними кулями з отрутою, що викликала негайну смерть.

Я вже прикинув оперативну обстановку і співвідношення сил: Малий повалив бритоголового «капітана», причому по-серйозному — той не вставав і не ворушився, а в Паші, як мінімум, пробита голова; у кожному разі, на певний час вони обидва практично виключались. І мені треба було негайно взяти команду на себе і під мою особисту відповідальність, що б там не було, зліпити — теплими! — амбала і «лейтенанта».

— Тримай лейтенанта! — крикнув я Малому і, розуміючи, що Паша оглушений, на весь голос закричав: — Лягай, Пашо! Лягай!!!

Я боявся за них дужче, ніж за себе, і з полегшенням відзначив, що вони обидва негайно зрозуміли і виконували мою команду.

Вискочивши в першу мить із кущів, я одразу ж метнувся ліворуч, щоб розширити сектор охоплення, покласти амбалові й «лейтенантові» підсвічування на очі (повернути їх обличчям до сонця), а також, щоб деблокувати директрису. Не вдалося тільки останнє: амбал з похвальною швидкістю перемістився праворуч і знову опинився за рослим, фігуристим помічником коменданта. Він рухався легко й спритно, і реакція в нього була чудова, але при цьому захисному рухові його голова на секунду з'явилася трохи правіше від кашкета помічника коменданта, і тієї ж миті пострілом із правого нагана я збив з нього пілотку. Такі речі справляють враження, а від мене зараз вимагалося весь час тиснути йому на психіку.

Помічник коменданта аж тепер розчовпав, мацав конвульсивно кобуру, притиснуту полою кітеля, і не міг від збудження відкрити — заколодило, як буває і не лише в таких тюхтіїв. Загалом Паша мав дати йому «вальтер» у кишеню, і діяти йому слід було в першу чергу саме «вальтером». Та я зараз не міг займати звивини його зброєю і його діями; я на нього нітрохи не розраховував: після того як Пашу виключили, я, звичайно, надіявся тільки на самого себе.

— Падай, капітане, падай! — закричав я йому, але він, ніби не чуючи, навіть не пригнувся.

Я нітрохи не здивувався: фактор раптовості в скороплинних сутичках гальмує рішучі дії навіть у бувалих фронтовиків, чого ж можна сподіватися від вирядженого тилового фраєра?

— Лягай, комендатура, лягай!!! — люто закричав я і одразу ж скочив праворуч.

Мені на секунду відкрилася частина тулуба амбала, його лівий бік і рука з браунінгом, і, прагнучи попередити його дії, я натиснув на спусковий гачок, але амбал спритно смикнувся ліворуч, а я, мабуть, так боявся попасти в помічника коменданта, що від цього мандражу промахнувся і в душі вилаяв себе найостаннішими словами.

Услід за моїм пострілом праворуч пролунали іще три: стоячи навкарачки, Паша збоку стріляв по ногах амбала. Він був оглушений, і права половина обличчя залита кров'ю, до того ж поряд з директрисою стояв помічник коменданта; звичайно, я не сподівався, що Паша попаде, але це в будь-якому випадку створювало надзвичайно цінний для мене цієї хвилини фактор відвернення уваги, в думках я йому аплодував.

Ні, я не промахнувся: на рукаві гімнастерки амбала біля самого погона проступила темна пляма. Та я тільки злегка зачепив, вважай, подряпав йому ліву руку, а її треба було надійно «відключити».

Уміло використовуючи ситуацію, він тримався за живим заслоном, а я на відкритому місці за десяток метрів від нього змушений був енергійно рухатися, пританцьовуючи, фіксуючи його обличчя і весь час погрожуючи обома наганами.

Він вистрілив у мене двома кулями, не попав, додав, виждавши секунду, ще одну — і знову мимо. Чого-чого, а як «розхитувати маятника», я міг би повчити і його, і тих, хто готував його в Німеччині, до того ж Пашині постріли збоку, без сумніву, діяли йому на нерви, а підсвічування значно знижувало влучність.

І все-таки він був досвідчений, винахідливий парш, він одразу зрозумів, що я небезпечніший за інших і що насамперед треба покінчити зі мною. І я перед тим оцінив його правильно: він діяв уміло, впевнено, стріляв на відміну від «лейтенанта» влучно, не кваплячись, і якби не підсвічування і не моя вправність у «розхитуванні маятника»^[64], він би, можливо, уже мене звалив.

Ствол браунінга знову переслідував мої рухи — справа наліво і назад, і я відчував, знав, що в найближчу секунду знову пролунає постріл. Та в цю мить помічник коменданта витяг нарешті пістолет, і амбал, що цілився в мене, не гаючись, вистрілив двічі йому в груди.

З позицій інстинкту самозахисту і особистої безпеки його дії були логічні, обгрунтовані, але тепер він втрачав свою головну перевагу: помічник коменданта одразу ж обм'як і почав падати вниз і назад, при цьому відкрився верх тулуба амбала, і, як тільки це сталося, я, попередивши його наступний постріл, усадив йому дві кулі в ліве плече і одразу ж рвонувся вперед, щоб перешкодити йому — блокувати ймовірну спробу підняти правою рукою браунінг, що впав у траву.

Він справді нагнувся і, не зводячи з мене очей, мацав біля ніг, та я летів на нього стрімголов, і, не витримавши, він метнувся тікати через галявину, а я пустився за ним, встигнувши відзначити, що помічник коменданта і бритоголовий «капітан» лежать нерухомо, причому поза останнього — спиною вгору, з незручно вивернутою вбік правою рукою — мені дуже не сподобалось.

Ліворуч заляскали постріли із ТТ, і, кинувши туди погляд, я побачив, що «лейтенант», обертаючись, стріляє в Малого, а той, як я його вчив, на бігу ухиляється, не дуже спритно, але в цілому грамотно.

Я боявся за Малого, а побоювань, що «лейтенантові» вдасться втекти, не відчував, бо знав, що, коли навіть я його потім не дожену тут поблизу, через двадцять хвилин — на той час, як він, у кращому разі, досягне узлісся, — весь ліс по периметру вже буде охоплений величезною «каруселлю» і за межі такого щільного оперативного кільця він не вискочить і не прослизне.

В кобурі в амбала, на ремені за правим стегном, був іще ствол, найскоріше «браунінг лонг 07», схожий за формою і розмірами на ТТ, і хоч рука в-нього теліпалася, як мотузка, а гімнастерка під погоном потемніла від крові і штани ззаду, вище коліна, також, — Паші все-таки вдалося в нього влучити! — я був напоготові. Балачки, що нібито у лівака права рука розвинута недостатньо, — це байка для дефективних дітлахів. А в діях його відчувався справжній парш.

Я почув вигуки: «Стій! Стрілятиму!», оглянувшись, побачив старшину, що вискочив із автоматом з кущів перед «лейтенантом», закричав до нього і до Малого: «Не стріляти!» — але в ту ж мить «лейтенант» підняв руки вгору, і я подумав з полегкістю: удвох вони напевно його зліплять теплим і неушкодженим.

У житті кожен двадцятий — лівак, їх мільйони, але я вже переконав себе, що саме цей амбал намагався вбити Гусєва, того шофера з доджа, і, отже, причетний до справи «Німан». Я просто мріяв, щоб так воно й було.

Поранений у плече і в стегно, він біг навіть краще, швидше, ніж я сподівався. Та йому треба було бігти до дерев або відірватися від мене, щоб оголити ствол, а я спокійно скорочував відстань між нами і готувався його зліпити. Він, напевне, вже збагнув, хто ми такі і що наше завдання — взяти його живим. Звичайно, я легко міг його спутати, але дірявити навіть парша без потреби — мені впоперек горла, і нащо спутувати, коли він і так не втече.

Біжучи, я знову оглянувся ліворуч. Малий, поклавши «лейтенанта» обличчям у траву, стягував йому вірьовками руки за спиною. Старшина, войовниче наставивши вниз автомат, стояв поруч.

І цієї миті амбал нарешті зробив те, чого я весь час чекав: правою рукою ухопився за кобуру. Вона в нього, без сумніву, була з витяжним ремінцем, і зволікати не слід.

Тут могло бути два реальних рішення: збити його підсічною або ж оглушити вдаром у голову. Зважаючи на оперативну обстановку тут, на галявині, і на те, що нас чекало, я вибрав друге: наддавши, скоротив відстань і, тільки пальці його торкнулись до кобури, злетів над ним у стрибку і зверху вдарив його ручкою нагана трохи правіше від маківки, не сильно, розраховуючи на короткий рауш^[65].

Він упав уперед і трохи ліворуч, за інерцією метра півтора проїхав долілиць по траві. Завмер розслаблено, голова не піднімалась, і я зрозумів, що на якісь хвилини він відключився. Всунувши браунінг, який випав із кобури, собі в кишеню, я вхопив його за праву цілу руку і в темпі, як мішок, потягнув до місця засідки.

Туди ж Малий і старшина вже вели «лейтенанта». Він ішов із зв'язаними за спиною руками і, кинувши на нього погляд, я вже кмітував, як його патратиму.

На ходу я встиг глянути на годинник — для рапорту. Зафіксувати момент початку сутички я не мав можливості, але тривало все це не більше трьох-чотирьох хвилин.

Паша із залитим кров'ю обличчям сидів, затиснувши рукою рану на голові, а двоє інших: бритоголовий і помічник коменданта — як і раніше, лежали в траві. І, побачивши, що Паша сидить, я так зрадів, ніби гора з плечей упала, — могло бути й гірше.

І тепер, коли я побачив його живим і було цілком ясно, що добре чи погано, але ми зліпили всіх трьох, питання, яке з моменту їхньої появи на галявині весь час настирливо мучило мене: «Хто вони?» — змінилося на інше. Я вже нітрохи не сумнівався, що це діючі німецькі агенти, але те, що один із них лівак, ще нічого не доводило, і тепер мене буквально сверлило головне, цієї хвилини найсуттєвіше: «Причетні вони до справи «Німан»?.. Причетні чи ні?..»

98. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Особливо терміново!

Єгорову

Механік 294-го ОРВБ старшина Гурченко Микола Тарасович на прізвисько Колянич підтвердив, що минулої зими, коли його частина і батальйон, де служив сержант Гусєв, стояли по сусідству під Гомелем, у лютому чи на початку березня місяця Гусєв справді у нього виміняв за пляшку горілки точно таку цигарницю, як та, що ми показали йому для розпізнання.

Але за минулу зиму Гурченко зробив десятки однакових за формою, розміром і малюнком цигарниць із стандартним написом «Смерть німецьким загарбникам!», і через відсутність у них будь-яких індивідуальних особливостей чи прикмет він не може стверджувати цілком певно, що саме цю цигарницю він передав Гусєву.

Бондаревський».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Терміново!

Колибанову

На №… від 19.08.44 р.

Треба дивитися правді в очі. Все без винятку можливе ми врахували і робимо. Проте жодних гарантій, що розшукуваних удасться взяти сьогодні чи навіть завтра, нема і бути не може.

Єгоров».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Терміново!

Єгорову

У діях і поводженні Чеслава І Вінцента Комарницьких за час стеження нічого підозрілого виявити не вдалося.

Логінов».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Колибанову

На №… від 19.08.44 р.

Мала саперна лопатка, знайдена в хаті Юлії Антонюк і принесена, як установлено, Павловським, має витиснуте заводське клеймо «Ч-к 44» і за довідкою Головного інженерного управління КА виготовлена в Челябінську в 1944 році.

А лопатка, що була в машині у Гусєва, як нами точно встановлено, мала заводське клеймо «К-в 43» і була виготовлена в Коврові в 1943 році.

Проведеною нами з метою ідентифікації ретельною перевіркою отримати докази того, що цигарниця, виявлена в Павловського, є цигарницею Гусєва, не вдалося.

Таким чином, ніяких даних про належність Павловського до групи «Німан» ми поки що не маємо.

Поляков».

ЗАПИСКА ПО «ВЧ»

«Особливо терміново!

Гродно, Логінову

З дотриманням усіх засобів обережності, не зволікаючи, непомітно заарештуйте Чеслава і Вінцента Комарницьких і літаком з надійною вартою доставте їх у Ліду. За рештою не припиняйте стеження.

Поляков».

ШИФРОТЕЛЕГРАМА

«Повітря!!!

Єгорову

Оскільки немає результату в справі «Німан», згідно з відданими раніше підготовчими розпорядженнями під Вашу особисту відповідальність належить сьогодні з 18.00 ввести в дію глухе блокування районів Вільнюса, Гродно і Ліди за варіантом «Западня».

Проведення «Западні» санкціоноване Ставкою ВГК.

Виконання проконтролюйте і негайно доповідайте.

ГУКР «Смерш» категорично вимагає ні на хвилину не послаблювати зусиль по підготовці варіантів «Великий слон» і «Прибалтійське танго», які в разі потреби будуть введені в дію у вказані Вами терміни.

Колибанов».

99. «БАБУСЯ ПРИЇХАЛА!»

Таманцев бігом підтягнув важке, без ознак життя тіло амбала до місця засідки, де так само, не рухаючись, лежали в траві бритоголовий «капітан» і помічник коменданта, стояли на невторонаиій дорозі два речових мішки і коло них із залитим кров'ю обличчям, затиснувши ватно-марлевим тампоном з індивідуального пакета рану на голові і спершись ліктем цієї руки об підставлене коліно, безпорадно сидів Альохін.

— Порядок! — голосно сповістив йому Таманцев. — Двоє напевно теплі!

— Ти не поранений?

— Ані подряпини!.. І Малий цілий!.. А у вас… трохи розбита голова… Нічого страшного! — оглянувши Альохіна і встановивши, що рана лише одна, з навмисною бадьорістю крикнув Таманцев, хоча не знав і досить сумнівався: розбита зверху чи пробита? — Як самопочуття?

— Нормально, — тихо відповів Альохін. — Займайся своїм…

Навіть у такому стані його найбільше турбував «момент істини», і Таманцев чудово це розумів.

Не гаючи марно й секунди, Таманцев у темпі робив усе необхідне, що завершувало силове затримання. Витягши мотузки, він намертво приторочив кисть правої неушкодженої руки амбала до щиколотки його лівої, підігнутої до сідниці ноги. Підведеного Бліновим і старшиною «лейтенанта» він вмить поклав обличчям униз, задравши на спині гімнастерку, всунув йому за відтягнутий пояс ніж і, рвонувши на себе, розтяв ззаду штани разом із трусами трохи навскоси до самого коліна. Таку саму процедуру наступної миті він проробив і з амбалом, потім поклав їх обох, як і годиться, спинами один до одного — «лейтенанта» так, щоб у нього перед очима були помічник коменданта і речові мішки, а амбала на здоровий бік, потилицею до місця засідки, і, показуючи на нього Блінову і старшині, скомандував:

— Перев'яжіть йому плече і ногу! Двома пакетами! Решту давайте сюди! Швидко!

Все, що в ці хвилини робив Таманцев, він виконував уже за три з гаком роки війни незчисленну кількість разів. Кожен його рух і в «розхитуванні маятника», і в силовому затриманні був відпрацьований не лише бойовою практикою, а й регулярним тренуванням — з моменту появи з кущів він без перебільшення діяв з чіткістю і швидкістю автомата. Блінов і старшина-радист — обидва вони старалися і тепер кинулися виконувати його наказ — порівняно з ним рухалися, природно, повільніше і своєю невмілістю і, як йому здавалось, неповороткістю дратували його.

Впоравши захоплених агентів, Таманцев ухопив забризканий кров'ю речовий мішок, перерізав ножем шворку, що стягувала верх, і крикнув Альохіну:

— Товаришу капітан, давайте перев'яжу!

— Встигнеться!.. — суворо мовив Альохін. — Займайся своїм!

Він тримався, напружуючись з усіх сил, і був певен, що як тільки почнуть його перев'язувати чи навіть просто заберуть намоклий тампон від рани і поллється кров, — в кожному випадку він одразу ж утратить свідомість. А до отримання «моменту істини», до осмислення і винесення ним як старшим групи відповідного рішення він просто не мав права непритомніти.

— Поглянь, що з ними! — наказав він Таманцеву, намагаючись роздивитися на помічника коменданта і бритоголового «капітана», які лежали за кілька метрів від нього.

З помічником коменданта все було ясно: він лежав горілиць, і ще раніше, тільки підбігши сюди, Таманцев побачив його втуплені в одну точку, прямо на сонце, осклілі очі.

Не випускаючи з рук речового мішка, Таманцев підскочив до бритоголового і, помітивши в нього за вухом малесеньку ранку, вхопив його за плече, повернув і, побачивши замість правого ока зяючу вихідну дірку, з якої на траву витікала чорна кров, скинув головою.

— Холодні… Обидва… — опустивши плече «капітана», сказав він впівголоса, приклавши при цьому долоню до рота і повернувшись спиною до «лейтенанта» (щоб той не почув), і подивився на Блінова.

— Як же це? — мовив Альохін.

Присівши навпочіпки, Блінов квапливо бинтував ногу амбалу. Він почув слова Таманцева і все зрозумів.

«Це я!.. Я його вбив!.. Що ж я накоїв!..» — з жахом подумав Андрій, жар ударив йому в голову, сторопілий, — а стріляв же в плече! — він похитнувся і, втративши рівновагу, недоречно впав.

— Що з вами? — здивовано спитав старшина.

— Ось вона!!! Телефункен! — наче крізь сон, почув Альохін радісні вигуки і, вже підводячись, побачив у руках у Таманцева иитипіутий з речового мішка радіопередавач, що поблискував нікелем та ебонітом.

— Подивися на поперек… — казав Альохін, кривлячись від крику Таманцева. — Подивись на поперек капітана…

Поклавши рацію на речовий мішок, Таманцев розрізав ножем штани на спині в бритоголового, відвернув краї в боки і, глянувши, сповістив:

— На попереку… вправо від хребта два круглих шрамики… Ніби як під фурункулів.

— Женю, це Міщенко… — сказав Альохін. — Запам'ятайте, це Міщенко…

Таманцева важко було чимось здивувати, та якісь секунди він дивився, гарячково осмислюючи, і не вірив. Згадавши орієнтування і особливі прикмети, він швидко перевернув «капітана» на спину, з силою розтиснув йому щелепи, зазирнув у глибину рота, побачив на верхній коротенький металевий місток, помацав навіщось його пальцем і, витираючи руку об халяву свого чобота, підтвердив:

— Міщенко…

Малий поклав Міщенка! Фантастика! Малотямущий стажер поклав на місці легендарного Міщенка, якого за двадцять років понад п'ятдесят разів перекидали на радянську територію, якого два десятиліття ловили на Далекому Сході і західних кордонах, ловили на всіх фронтах, але навіть під час надзвичайного розшуку не змогли зловити. Повалив одним пострілом, звичайно, аніскільки того не бажаючи. І тепер страшенно переживає. Хоча йому нічого не буде — та Ем Фе пальцем його зачепити нікому не дасть! І не тому, що він стажер, і не тому, що генерал сказав: взяти живим хоч одного, а взяли двох. Просто особливий випадок. Формально це навіть його обов'язок. Убити оголошеного поза законом — право й обов'язок кожної радянської людини. Можна було б його підбадьорити, пояснити, та нічого, нехай трохи помучиться. Нехай відчує, що ліпити треба теплими, а вбити — кожен дурень гараздий. Це тобі не на передовій і не в сорок першому році!

А Паша — розум! Геній! Через рік… за якийсь десяток хвилин прокачати Міщенка — неймовірно!

— Що нам запам'ятовувати? Самі доповісте! — витягуючи індивідуальний пакет, невдоволено крикнув Альохіну Таманцев; йому не сподобалось, буквально різонуло вуха: «Запам'ятайте — це Міщенко»… Паша що — зібрався вмирати?.. Я вас перев'яжу! — наполегливо запропонував він.

— Ні! — рішуче відмовився Альохін і напівпошепки додав: — Спочатку…

Таманцев сховав пакет, внутрішньо настроюючись бутафорити, опустив голову, розслаблено спокійний підійшов до Анікушина, подивився і, наче тільки тепер виявивши, що той мертвий, страшенно схвильований, ніби ще не вірячи, закричав:

— Васька?! Ваську вбили?!

Він повернувся до агентів, що лежали на траві, кинув гарячковий погляд на одного, а потім на другого і, ніби все раптом зрозумівши, з обличчям, спотвореним відчаєм і люттю, ткнув пальцем на «лейтенанта».

— Ти!!! Ти його вбив!..

— Ні!.. Я не вбивав! Не вбивав! Це не я! — збуджено запротестував «лейтенант».

— Ти!!! Він убив Ваську! Він убив мого найдорожчого друга!!! — озираючись і ніби закликаючи в свідки Блінова, старшину й Альохіна, істерично закричав Таманцев і в нерозрадному відчаї замотав головою: — Я жити не буду!!! — Обома руками він ухопив комір своєї розстебнутої вгорі гімнастерки і, рвонувши, розпанахав її до пояса, оголивши широкі міцні груди, геть розписані синіми мережками морського татуювання. — Паскуда! Я вгроблю його як стерво!!!

І з гарячковою поквапністю занишпорив довкола в траві поглядом, шукаючи наган, який він зумисне випустив перед тим собі під ноги.

— Ні!.. Присягаюся, це не я!

— Не смій його чіпати! — підіграючи, суворо сказав Альохін.

— Він убив Ваську!!! — з риданням голосив Таманцев, піднісши з трави і тримаючи в руці наган. — Я вгроблю його як стерво!!!

Анікушина звали Ігорем, а не Ваською, і вбив його не «лейтенант», та це не мало зараз ніякого значення. Андрій уже зрозумів, що почався заключний акорд, жорстока, але в даних обставинах зовсім неминуча гра, потрібна для того, щоб одразу — негайно! — вирвати від когось із захоплених — очевидно від найслабшого за вольовими якостями — надзвичайно потрібні зараз відомості.

Анікушин під час засідки повівся незрозуміло і дуже перешкодив, а тепер мертвий він повинен був допомагати: на користь справі обігравалась його загибель.

Андрій, котрий уже якось брав участь у схожій грі, кинувся ззаду на Таманцева, обхопив його м'язисте горло лівою рукою, а правою — вчепився в його руку з револьвером, добре розуміючи, то недопустимий і найменший фальш, усе має бути природно, і боротися треба якнайсерйозніше — на всю силу. Минулого разу йому допомагав у цьому Альохін, але зараз капітан із залитим кров'ю обличчям безсило сидів на траві і розраховувати на його підтримку не виходило.

— Не смій його чіпати! — все-таки вигукував він вимогливо, ніби реагуючи на викрики Таманцева. — Чуєш, не смій!

— Тримайте його! Він контужений! — крикнув Андрій старшині, і той, прибігши на допомогу, вчепився в Таманцева зліва.

— Пустіть!!! — із викривленим від люті й відчаю обличчям рвався до «лейтенанта» Таманцев. — Він убив мого найкращого друга!!! Він убив Ваську!!! Я вгроблю його як стерво!!!

При цьому в Таманцева конвульсивно посмикувалася голова, і ридав він найсправжнісінькими сльозами, що ще минулого разу здивувало Андрія. Водночас він не забував штовхати Андрія в коліно — мовляв, давай, працюй!

«Лейтенант», лежачи на боку із зв'язаними за спиною руками, інстинктивно намагався відповзти, відштовхуючись конвульсивними рухами ніг; розрізані штани і труси при цьому сповзли до колін, оголивши білі м'язисті стегна. — Я не вбивав!!! — в надзвичайному жахові кричав він. — Присягаюсь — не вбивав! Це не я!!!

Цієї миті Таманцев із божевільним криком: «Він убив Ваську!!!» — раптом ривком відкинув убік старшину і з Андрієм, який повис у нього на спині і зумисне випустив руку Таманцева з наганом, підскочив до «лейтенанта» і тричі вистрілив у нього, точніше — над самою його головою.

Наступної секунди він ткнув стволом нагана під ніздрі «лейтенантові» і розрахованим рухом розкривавив йому верхню губу, досягаючи при цьому подвійної мети: щоб той, оглушений, вдихнув у себе гар пороху і відчув кров.

— Не смій, мерзотнику! — підтримуючи гру, кричав Альохін. — Психопат ненормальний! Тримайте його!

— Я не вбивав!!! Пощадіть!!! — в жаху ридав «лейтенант». — Я нікого не вбивав!!! Порятуйте!!! Це не я!!!

Андрієві і старшині вдалося відтягнути Таманцева на кілька кроків, але, волочачи їх обох за собою, Таманцев тут же знову кинувся до «лейтенанта».

— Не ти?! А хто?! Хто ж його вбив?! Може, ти ще скажеш, що взагалі в нас не стріляв?! — ошаліло репетував Таманцев, зважуючи і визначаючи, що «лейтенант», який лежав перед ним, уже доведений до потрібного стану і треба брати бика за роги. — Ти ще смієш брехати?! Ти ще смієш дурити Радянську владу?! Може, ти й позивні вже забув?!

Андрій тепер із силою стримував лівою рукою не Таманцева, а старшину, який ввійшов од боротьби в раж і мучився від болю — в момент ривка йому вивихнули плече — і нічого не розумів.

— Якщо хочеш жити — позивні вашого передавача?! — показуючи револьвером на рацію, витягнуту з речового мішка, владно вимагав Таманцев і знову ткнув стволом нагана в спотворене переляком обличчя «лейтенанта». — Позивні твого передавача?! Швидко!!!

— Я— Я скажу!!! Все скажу!.. — з риданням у голосі повторював «лейтенант». — Ес-Те-І… Ес-те-І.

— Як Ес-Те-І?! — похолонувши всередині, закричав Таманцев. — А Ка-А-О?!

— Ка-А-О було до… четверга… А тепер Ес-Те-І!..

— Скільки вас?! — ледь відводячи револьвер, але не змінюючи озвірілого, виразу обличчя, відразу ж говорив далі Таманцев. — Скільки вас приїхало сюди, в ліс?! Швидко!!!

— Троє…

— Хто старший?!

— Он… — «Лейтенант» поглядом показав на труп Міщенка.

— Його кличка?! Для радіограм! Швидко!!!

— Кравцов…

— А де Кулагін?! — миттєво вимагав Таманцев. (Документи на ім'я старшого лейтенанта Кулагіна були в Павловського).

— Тут, у лісі… Він повинен нас чекати…

«Повинен!» — від засмучення і неприязні до самого себе Таманцев гнівно сплюнув.

— А Матильда? Де Матильда?!

— Він не тут… Він під Шауляєм…

— Він що — офіцер штабу фронту?! — одразу ж спитав Таманцев (так здогадувався Ем Фе). — Хто він за званням?! Швидко!!!

— Капітан… Шифрувальник штабу фронту…

— Ти мене з ним познайомиш? Якщо хочеш жити, ти просто мусиш мене з ним познайомити! Зрозумів?!

— Та-ак…

— А Нотаріус?!Хто він і де?

— В Гродно… Залізничник…

— Чеслав Комарницький?! — одразу ж закричав Таманцев (так здогадувався Ем Фе). — Негайно!!!

— Чеслав… Прізвища не знаю…

— Складач поїздів?! Високий… Блондин… обличчя видовжене, ніс із горбочком?!

— Та-ак…

— А твою пику я впізнав би з тисяч! — Таманцев не без зусиль ховав свою радість. — Адже ти радист?!

— Та-ак… — схлипнув «лейтенант».

— Отож-бо!

Випроставшись, Таманцев розслабив пальці, і Андрій, який чекав цієї миті, енергійним рухом вирвав у нього з рук нагана і одразу ж відпустив його самого. Ніби отямлюючись, Таманцев покрутив головою і наче весь раптово обм'як і подобрішав на обличчі.

Це було надзвичайне, пережите за війну кількома чистильниками пронизливе почуття — «момент істини» в справі, взятій на контроль Ставкою. Він відчував, що «лейтенант» не бреше, і знав ціну отриманих від нього відомостей. У ці секунди лише він, Таманцев, єдиний володів «моментом істини», і від думки, що є реальна можливість сьогодні ж узяти Матильду (а хто це зробить краще, ніж він, хто?), у нього перехопило подих. Якщо лише Ем Фе і генерал погодяться брати Матильду під носом у контррозвідки іншого фронту.

Повинні погодитися, — в думці він уже летів з «лейтенантом» і Малим до Шауляя…

— Як тебе звуть? — спитав Таманцев: треба було мерщій заводити стосунки з «лейтенантом». — Не для німців, а для мами!

— Сер-гій…

— Гарне ім'я! — похвалив Таманцев. — Що ж… Якщо не ти вбивав Ваську і даси нам Матильду — тоді живи! — милостиво, але ніби не дуже охоче дозволив він «лейтенантові». — Тільки дихатимеш, як я скажу! А якщо здумаєш крутити, не ображайся, Серього… — Голос Таманцева затремтів і лице стало скорботним. — Якщо посмієш крутити, тоді не ображайся — це будуть останні хвилини твого життя… Зрозумів?.. Ми поїдемо до Матильди негайно! — після короткої паузи пообіцяв він. — Полетимо літаком! Ми обнімемо його сьогодні ж!

Тоді він повернувся до Альохіна і, голосно, чітко вимовляючи кожне слово, сповістив:

— Товаришу капітан, «бабуся приїхала»!

Це був умовний сигнал для передачі відкритим текстом по радіо, який означав приблизно: «Ми їх узяли», який означав, що ядро групи і рація захоплені.

— Це точно? — з очевидним, сумнівом сказав Альохін. — Ти все прокачав?

— Точніше бути не може! — запевнив Таманцев. — Я відповідаю.

«Бабуся приїхала»!.. Отже, порядок — вона приїхала! Слива богу, приїхала!..» Неясні, заслані якоюсь червонуватою плівкою верхівки беріз і кущі пливли в Альохіна перед очима, і він ніяк не міг їх зупинити. Голова гула й пульсувала, як друге серце. Пригнічений своєю безпорадністю в ці найвідповідальніші хвилини, відчуваючи, що от-от знепритомніє, він тримався з останніх сил — йому ще треба було вирішувати. Він напружувався, намагаючись роздивитись циферблат годинника, піднесеного на руці до самого обличчя, і нарешті побачив: була без восьми хвилин п'ята.

Оперативне кільце довкола Шиловицького лісу щойно замкнулося. Сім тисяч чоловік на трьохстах автомашинах з раціями і службово-пошуковими собаками, саперами і міношукачами уже кружляли в гігантській каруселі навколо Шиловицького масиву, чекаючи команди розпочати операцію, з таким трудом і ретельністю підготовлену Поляковим і тепер зовсім непотрібну…

Її треба було відмінити, спинити — ще можна було встигнути.

— Старшина! — Альохін повів головою, шукаючи поглядом і не бачачи, не знаходячи радиста. — Терміново передайте першому… відкритим текстом… — через силу вимовляв він. — «Гребінця не треба!.. Бабуся приїхала!.. Допомоги не потребуємо…» Повторюйте безперервно… — впустивши руку з набухлим тампоном і схиляючи голову, мовив він. — Бабуся…

— Повторюй до нескінченності! — підхоплюючи за підборіддя голову Альохіна і другою рукою проворно розстібаючи комір його закривавленої гімнастерки, владно наказав старшині Таманцев. — «Бабуся приїхала! Гребінця не треба! Допомоги не потребуємо!..» В темпі!.. Дублюй на запасці!.. Бігом!!! Натискуй!..

Обережно відсунувши чуприну, він насамперед переконався, що хоч кров сочилася й далі, голова в Альохіна була не проламана, а лише розбита, і, рвонувши зубами нитку, розкрив індивідуальний пакет.

— Нічого страшного!.. — прикладаючи до рани свіжий тампон, збуджено казав Таманцев. — Пашо, ти — геній!.. Ми їх узяли!!! — викрикнув він. І, вимазуючись у кров, кілька разів звучно поцілував в обличчя Альохіна. — Ти їх розкрив!.. Ги прокачав Міщенка!.. Пашуню, ти навіть не уявляєш, який ги геній!..

Старшина-радист уже зник у кущах, за якими був його передавач. У тексті, що сказав йому Альохін, Таманцев помітив неточність: їм, безумовно, потрібна допомога. І замість останньої фрази треба було передати: «Маємо два місця холодного вантажу і тяжкохворого», — щоб з узлісся прибули пошуковці винести трупи і негайно прислали лікаря для Альохіна: Та це можна було передати і через хвилини, і Таманцев нічого не змінював. Він не сумнівався, що Паша так сказав зумисне, щоб одразу, першим же повідомленням зняти з Ем Фе, генерала і ще з дуже багатьох у Ліді та в Москві неймовірне напруження останньої доби.

Обернувшись, Таманцев швидко оглянув обох захоплених агентів; вони лежали спинами один до одного, мовчки, не рухаючись, як і треба було, причому амбал опритомнів і кволо ворушив головою. Блінов з пістолетом у руці, як і слід, стояв напоготові кроків за п'ять від них.

«Тікі-так!.. Хоч як хворіла, а померла!» Таманцев уже подумав собі, що з «Німаном», по суті, покінчено, причому радист неушкоджений і, без сумніву, придатний для функельшпіля, зліплений живим і другий агент, і рація захоплена, до того ж є реальна можливість узяти й Матильду, котрий, як пояснив уранці Альохін, особливо непокоїв Ставку.

У нього промайнула думка, що через якісь хвилини передавачі великої потужності продублюють найбажаніше цієї доби не лише для військової контррозвідки повідомлення про приїзд «бабусі», і тоді про те, що спіймано розшукуваних, стане відомо не тільки в Ліді, а й у Москві.

Він уявив собі по-дитячому зраділе обличчя Ем Фе і як той — якщо не бог, то, без сумніву, його заступник з розшуку! — від хвилювання гаркавлячи дужче, ніж звичайно, скаже, розводячи руками: «Ну, б'гатці… немає слів!..» І, безсилий далі стримуватися від емоцій, що розпирали його, він, уже розкривши зубами другий індивідуальний пакет і притискуючи бинтом тампон на голові Альохіна, надривним голосом несамовито закричав:

— Ба-бу-ся!.. Бабуня приїхала!!!

1973 р.

Примітки

1

Тут і далі грифи, що вказують на ступінь секретності документів, резолюції службових осіб та службові помітки (час відправлення, хто передав та інші), а також номери документів випускаються.

В документах (і в тексті роману) змінені прізвища кількох генералів і старших офіцерів, справжня назва кількох військових з’єднань і частин, а також назви п’яти невеликих населених пунктів.

(обратно)

2

«Смерш» (скорочення від «Смерть шпигунам») — назва радянської воєнної контррозвідки в 1943–1945 роках. Повна назва: контррозвідка «Смерш» НКО СРСР. Органи «Смерш» підпорядковувались безпосередньо Верховному Головнокомандуючому, наркому оборони Й.В. Сталіну.

(обратно)

3

АК (Армія Крайова) — підпільна збройна організація польського емігрантського уряду в Лондоні, що діяла на території Польщі, південної Литви і західних областей України та Білорусії. У 1944–1945 роках, виконуючи наказ лондонського центру, багато загонів АК провадили підривну діяльність у тилах радянських військ: убивали бійців та офіцерів Червоної Армії, а також радянських працівників, займалися шпигунством, здійснювали диверсії, грабували мирне населення. Нерідко аківці були обмундировані у форму військовослужбовців Червоної Армії.

(обратно)

4

«ВЧ» (точна назва «ВЧ-зв’язок») — високочастотний телефонний зв’язок.

(обратно)

5

З 20 вересня 1944 року Гродно, Ліда і район Шиловичів — Гродненська область.

(обратно)

6

Чистильник (від «чистити» — очищати райони передової і оперативні тили від ворожої агентури) — жаргонне визначення пошуковця військової контррозвідки. Тут і далі переважно специфічний, вузькопрофесійний жаргон пошуковців військової контррозвідки.

(обратно)

7

Вьоски — села (білоруськ.).

(обратно)

8

Мусіть — може (польськ.)

(обратно)

9

Нє розумєм, нє вєм — не розумію, не знаю (польськ.).

(обратно)

10

Верхнє чуття (мисливськ.) — здатність собаки вловлювати запахи з повітря, а не із сліду.

(обратно)

11

Трикутник помилок — трикутник, що утворюється синхронно точками перетину вистежувальних пеленгів на розшукуваний передавач.

(обратно)

12

Суплес — гнучкість тіла. Виробляється спеціальними тренувальними вправами, які сприяють збільшенню рухливості хребта і еластичності міжхребцевих хрящових дисків, усього суглобно-зв'язкового апарату і м'язової системи.

(обратно)

13

Стаття 162 КК РРФСР тих часів передбачала кримінальну відповідальність за розкрадання майна.

(обратно)

14

Радіогра — використання захопленої рації і радиста з метою дезінформації противника.

(обратно)

15

Як розкидали антену?.. Ви бачили? (Нім.).

(обратно)

16

Ні! (Нім.).

(обратно)

17

Я механік… на заводі працював (нім.).

(обратно)

18

Радіо, радіо… Пане полковнику, прошу, врахуйте, що я механік, робоча людина… У мене троє дітей… Я мушу повернутися! (Нім.).

(обратно)

19

Два абзаца цього документа випускаються.

(обратно)

20

Терміни агентурної розвідки. Фланери — агенти, які збирають розвідувальні відомості (в основному про пересування військ і техніки), перекочовуючи із станції на станцію, ніде при цьому довго не затримуючись, щоб не привертати до себе уваги. Маршрутники на відміну від фланерів ведуть візуальне спостереження переважно в дорозі, при переїзді в поїздах та ешелонах. Найкраща маска для фланерів і маршрутників під час війни — форма і документи військових. У початковий період Вітчизняної війни фланерування по залізничних вузлах прифронтової смуги нерідко здійснювали німецькі агенти під виглядом евакуйованих громадян.

(обратно)

21

Стаціонарне спостереження — систематичне візуальне спостереження в одному пункті.

(обратно)

22

Аусвайс — посвідчення, яке видавалось жителям на тимчасово окупованій німцями території.

(обратно)

23

Пустити бульку — втратити орієнтацію, заблудитися.

(обратно)

24

Бутафорити — грати, вдавати щось із певною метою.

(обратно)

25

Вовкодав — пошуковець, здатний брати живим сильного, добре озброєного противника, що чинить активний опір.

(обратно)

26

Парш — агент-парашутист; поширеніше: дужий, здатний вчинити серйозний опір противник.

(обратно)

27

Німецький автомат.

(обратно)

28

Заспокойтеся вже, пані. Через таку дрібницю ви хвилюєтесь цілу годину (польськ.).

(обратно)

29

ВОСО (воєнні сповіщення) — органи тилу, які займаються перевезенням військ, військової техніки і вантажів.

(обратно)

30

Сержант держбезпеки і майор держбезпеки — спеціальні звання начальницького складу НКВС тих часів.

(обратно)

31

«Повітря!» — літер, що означає: особливої важливості, поза будь-якою чергою.

(обратно)

32

Рокада — залізнична, шосейна чи грунтова дорога в смузі бойових дій, яка проходить паралельно до лінії фронту.

(обратно)

33

Момент істини — момент одержання від захопленого агента відомостей, що сприяють виловленню всієї розшукуваної групи і цілковитій реалізації справи.

(обратно)

34

Територіали — територіальні органи державної безпеки і внутрішніх справ.

(обратно)

35

Так у документі. Явна помилка, треба було — Сєнцов.

(обратно)

36

Функельшпіль (арготизм від нім. Funkspiele) — радіогра.

(обратно)

37

Танкова техніка розсипом — танки і самохідно-артилерійські установки, які не входять до складу підрозділів, а йдуть без екіпажів із заводів та ремонтно-відновних баз.

(обратно)

38

ПСОЗ — служба повітряного спостереження, оповіщення й зв’язку.

(обратно)

39

131-й радіодивізіон спеціального призначення, який у 1944–1945 роках входив до складу 3-го Білоруського фронту, використовували в основному, щоб заглушувати систему радіозв'язку противника.

(обратно)

40

Цифрові дані цього документа випускаються.

(обратно)

41

Майонтек — майно (польськ.).

(обратно)

42

Так у документі. Правильно — Героєм Радянського Союзу.

(обратно)

43

Зелена стежка (або «топтати зелену») — термін агентурної розвідки: перехід лінії фронту, який здійснюється завжди на стику частин або з’єднань, переважно вночі, в темноті чи в похмуру погоду. Під час Вітчизняної війни — другий за значенням (після парашутування) спосіб закидання ворожої агентури в тили радянських військ і основний спосіб повертання німецьких агентів після виконання завдання.

(обратно)

44

Стрільба по-македонськи — стрільба на ходу з двох пістолетів (чи револьверів) по рухливій цілі.

(обратно)

45

САБ — світлова авіаційна бомба, що використовується для освітлення місцевості.

(обратно)

46

ПММ — паливні й мастильні матеріали.

(обратно)

47

БТ і МВ — бронетанкові і механізовані війська.

(обратно)

48

Цифрові дані цього документа випускаються.

(обратно)

49

Амбал (чи амбальний) — портовий вантажник. У ширшому розумінні — рослий, фізично сильний чоловік.

(обратно)

50

Зе Ка (ЗК: «зв'язок кінчаю») — звичайний сигнал, яким завершується військовий радіозв'язок. Жаргонне визначення армійського радиста на відміну від оператора агентурного прийомопередавача.

(обратно)

51

«Качати на непрямих» — у ході розмови задавати начебто невинні, другорядні непрямі запитання, з допомогою яких можна непомітно виявити невідповідність відповідей перевірюваного з справжніми обставинами.

(обратно)

52

Торакальний — госпіталь грудної хірургії.

(обратно)

53

ОПРОС — окремий полк резерву офіцерського складу.

(обратно)

54

Крайній режим (чи «тримати край») — проведення в оперативних тилах активних розшукових і найсуворіших контрольно-перевірних і загороджувальних режимних заходів за максимальним варіантом. Крайній режим практично обов'язковий при надзвичайному розшукові, коли до його здійснення залучаються, крім військової контррозвідки, територіальні органи, війська по охороні тилу фронту, комендатури, армійські підрозділи, а також особовий склад винищувальних батальйонів і служби ВАД. В напруженій обстановці крайнього режиму неминучі нервування і помилкові затримання (за схожістю, через збіг підозрілих обставин та ін.), тому пошуковці ставляться до нього досить несхвально.

(обратно)

55

Жаргонне визначення зовнішніх проявів вазомоторних і вегетативних нервових реакцій.

(обратно)

56

Органолептичний метод перевірки документів — метод, що грунтується на безпосередньому, в основному зоровому, сприйнятті, без застосування якихось приладів чи хімікатів.

(обратно)

57

РЗВС — Російська Загальновійськова спілка — емігрантська білогвардійська організація з центром у Парижі. Виконувала шпигунські, диверсійні й терористичні завдання іноземних розвідок. Великий філіал РЗВС був у Маньчжурії.

(обратно)

58

КЗС — Китайська східна залізниця. У 1924–1935 роках належала на паритетних началах Радянському Союзові й Китаєві.

(обратно)

59

ВФП (Всеросійська фашистська партія) — назва Російської фашистської спілки (РФС) з 1931 р. по липень 1937р.

(обратно)

60

РФС — Російська фашистська спілка (до 1937 року — Всеросійська фашистська партія) — функціонувала в Маньчжурії з 1931 р. по 1943 р., неофіційно — до 1945 р.

(обратно)

61

Кайєнська (або «індійська») суміш — суміш стовченого в порошок кайєннського перцю і міцного тютюну. Застосовується для засліплення противника, а також як антисобакін.

(обратно)

62

ВАД — військово-автомобільна дорога.

(обратно)

63

Директриса — напрямок, у якому ведеться або має вестися стрільба.

(обратно)

64

«Розхитування маятника» — це не лише рух, воно тлумачиться ширше, ніж можна тут зрозуміти зі слів Таманцева. Його слід визначити, як «найраціональніші дії і поводження під час скороплинних вогневих контактів при силовому затриманні». Воно включає в себе і раптове вихоплювання зброї, і вміння з перших же секунд пустити в дію фактор відволікання, фактор нервозності, а коли можна, і підсвічування, і моментальну, безпомилкову реакцію на будь-які дії противника, і завбачливе стрімке пересування під пострілами, і безперестанні обманні рухи («фінт-гра»), і снайперську влучність попадання в кінцівки при стрільбі по-македонськи («відключення кінцівок»), і безперервний психологічний пресинг до завершення силового затримання. «Хитанням маятника» досягається захоплення живцем сильного, добре озброєного противника, що чинить активний опір. Як видно з описаного, Таманцев «розхитував маятник» у найскладнішому і найефективнішому виконанні — «врозніжку».

(обратно)

65

Рауш — оглушення із втратою свідомості.

(обратно)

Оглавление

Володимир Богомолов У СЕРПНІ СОРОК ЧЕТВЕРТОГО… Роман

1. АЛЬОХІН, ТАМАНЦЕВ, БЛІНОВ

2. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ[1]

3. ЧИСТИЛЬНИК[6], СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ТАМАНЦЕВ, НА ПРІЗВИСЬКО СКОРОХВАТ

4. В ШИЛОВИЧАХ

5. ЧИСТИЛЬНИК-СТАЖЕР, ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ АНДРІЙ БЛІНОВ

6. СТАРШИЙ ГРУПИ КАПІТАН АЛЬОХІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

7. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

8. СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ ТАМАНЦЕВ

9. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

10. АЛЬОХІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

11. У ЛІСІ БІЛЯ ДЖЕРЕЛА

12. ТАМАНЦЕВ

13. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

14. ТАМАНЦЕВ

15. ДОВЕДЕТЬСЯ ЇХ УСТАНОВЛЮВАТИ…

16. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

17. У ЛІДУ!

18. НА ФРОНТОВОМУ ПРОДСКЛАДІ

19. УВЕЧЕРІ І ВНОЧІ В МІСТІ

20. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

21. КАПІТАН АЛЬОХІН

22. ПІДПОЛКОВНИК ПОЛЯКОВ

23. ПОШУКИ ВРАНЦІ В МІСТІ

24. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

25. В ПОЛУДЕНЬ НА АЕРОДРОМІ

26. АЛЬОХІН

27. У ПЕРУКАРНІ

28. А ОСЬ І ДРУГИЙ!

29. НА СТАНЦІЇ

30. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

31. ДО ЧОГО ТУТ ЮЛІЯ?

32. АЛЬОХІН

33. ЗА НИМИ ТРЕБА ПОСТЕЖИТИ…

34. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

35. ВСЕ-ТАКИ ПОСТАВИМО КРАПКУ…

36. АЛЬОХІН

37. ТАМАНЦЕВ

38. ПІДПОЛКОВНИК ПОЛЯКОВ

39. АЛЬОХІН

40. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

41. АЛЬОХІН

42. ПІДПОЛКОВНИК ПОЛЯКОВ

43. АЛЬОХІН

44. ТАМАНЦЕВ

45. АЛЬОХІН І ПОЛЯКОВ

46. НАЧАЛЬНИК УПРАВЛІННЯ ГЕНЕРАЛ ЄГ0Р0В

47. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

48. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

49. ТАМАНЦЕВ

50. ДОПОВІДЬ ПОЛЯКОВА, ЗАПИТАННЯ ПРИБУЛИХ ТА ОБГОВОРЕННЯ

51. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

52. АЛЬОХІН

53. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

54. ТАМАНЦЕВ

55. ПЕРЕГОВОРИ ПО «ВЧ»

56. У СТАВЦІ ВГК

57. ЛИСТИ СЕРПНЯ 1944 РОКУ

58. ТАМАНЦЕВ

59. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

60. ТАМАНЦЕВ

61. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

62. КАПІТАН АЛЬОХІН

63. ПОЛЯКОВ І НІКОЛЬСЬКИЙ

64. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

65. АЛЬОХІН, ПОЛЯКОВ І ТАМАНЦЕВ

66. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

67. ГВАРДІТ ЛЕЙТЕНАНТ БЛІНОВ

68. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

69. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

70. ДІЯТИМЕМО РАЗОМ

71. АЛЬОХІН, ЄГОРОВ ТА ІНШІ

72. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

73. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

74. НА ГАЛЯВИНІ

75. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

76. «НА МІСЦЯ!»

77. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

78. ПЕРЕВІРКА ДОКУМЕНТІВ

79. ТАМАНЦЕВ

80. АЛЬОХІН

81. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

82. ПЕРЕВІРКА

83. АЛЬОХІН

84. ТАМАНЦЕВ

85. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

86. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

87. АЛЬОХІН

88. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

89. ПЕРЕВІРКА

90. АЛЬОХІН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

91. ТАМАНЦЕВ

92. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

93. ПОМІЧНИК КОМЕНДАНТА

94. ОРІЄНТУВАННЯ 1943 РОКУ ПО РОЗШУКУ МІЩЕНКА

95. ГВАРДІЇ ЛЕЙТЕНАНТ АНДРІЙ БЛІНОВ, ПОКИ ЩО МАЛИЙ

96. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

97. ЄВГЕНІЙ ТАМАНЦЕВ — ЧИСТИЛЬНИК І ВОВКОДАВ НА ПРІЗВИСЬКО СКОРОХВАТ

98. ОПЕРАТИВНІ ДОКУМЕНТИ

99. «БАБУСЯ ПРИЇХАЛА!»

*** Примечания ***