Тіні і полиски (збірка) [Іван Корсак] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Іван Корсак

Тіні і полиски

БАМБОР

Він обережно згріб у пригірщ два сірі, м’які клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно ти- цялися сліпими ще мордочками в долоні, в його за-ношену куфайку: вовченятам, мабуть, хотілося їсти, відчуття голоду не давало їм спокою з перших хви¬лин появи на білому світі, змушувало уже дбати про харч, вічний їхній клопіт, що гнатиме їх відтепер крізь усі незлагоди вовчої долі, і звірята то¬ненько скавуліли, марне шукаючи теплого материн¬ського живота. «Ото пощастило»,— втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому давно уже загадував ліс¬ничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів було забрати з лігва ще й третє вовченя, але во¬но встигло заповзти за бороду покрученого ко¬ріння.

— Живи, якщо ти таке... незаплановане,—буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би дістатися до вовченяти, але спокійно, без жалю дивився, як заповзає за підірване корінняччя сотенна премія за вовчу душу. Він не полінувався б вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною і забутою вже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу, вважав він, людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихий, не одному потрощив рушницю об стовбур, жінка навіть застерігала, що колись таки знайдуть його, уже холодного, десь у корчах. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, То все одно пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні; як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдьком, але все ж уважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж при-родна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка: вчора менша, Оленка, кру- тилася-крутилася по хаті, чекала-чекала тата з його лісовими гостинцями — він завжди то горіхів при-носив, то жменю суниць, а пізньої осені — журав¬лини, крупної, як вишня, злегка підмерзлої і тому солодкувато-терпкої— а врешті почала допитува¬тися:

—      Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуг-лина, а ніжки до колін білі, мов узулося в чобітки, і вона, аби відчепитися, відказала:

—      Заладила: тато й тато! Твій тато знайшов со¬бі іншу маму, де ж би так барився...

Оленку те насторожило, і вона, щось своє поміз-кувавши, почала смикати маму за спідницю:

—      А.як знайшов?

—      Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

—      А весілля буде? — зблиснули вогники в очах у малої.

—      Мабуть, буде...— невпевнено знизала плечима мати.

—      Ура-а! — гукнула Оленка і застрибала навко¬ло матері.— Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, по-правивши листя під виворотом, налаштувався в до-рогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились і затихли, покірні долі, зі¬гріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі, запалі материні боки, які пах¬ли вітрами й молоком, але все ж то було тепло, вов-ченята вчували його крізь коротку ще сіру шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим на-провесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала й розтікалася незайма¬на синь весняного неба. Ліс о цій порі був навдиво¬вижу чутливий — навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому добре було чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої уда¬чі з вовченятами, а може, просто від гострого запа¬ху сірих осикових бруньок, в яких причаїлися кри¬хітні липкі листочки, нестримні у прагненні до жит¬тя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу, весняну ніч урочисто ви-пурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як ці дві крихітні грудочки життя, безпорадні й мерзлякуваті, двоє звичайних цуценят, як вони не схожі на грізних звірів з дужими, нали¬тими силою хижими щелепами. А ще він думав, де ж йому прилаштувати несподіваний набуток: жін¬ку уже другу весну мучить радикуліт, вона й так ледве дітям дає раду, та ще корова з телям, та по¬рося, а сам він у хаті гість нечастий, домашнім по¬стояльцем дражнять... Хай би перелітували, думав ВІН, за річкою на лісовому кордоні в Гриця — як-не- як, приятелі вони давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, під одним лісгоспза- гом ходять.

А другого дня Петро запріг Орлика, сивого в яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недо¬вірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоско¬тав їх за вухами, а врешті мирно згодився:

— Хаіі живуть, не переїдять... У мене й клітки підходящі є, з-під нутрій.

Він любив возитися з усякою дикою й домаш-ньою звіриною, годував бичків — бички бродили околишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, ви-

теленькуючи повішеними па ши'ї дзвіночками; в за¬горожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влашту-ватися під причілком. Підживившись і настрибав-шись по деревах, білка невдоволено попирхувала, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.

За клопотами збігав час. Весною Петро як за-прігся, то перевів дух, аж коли розв’язав руки з лі-сопосадками, згодом його запроторили на курси, і пригода з вовченятами призабулася. За літо разів зо два зустрічався з Грицем, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захво-ріла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибува¬ла по хаті він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним ву¬хом - - друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором, а заєць, як і во¬диться, все хотів проїхати «зайцем».

Вранці в дівчинки здобрадива перекосило роти¬ка і перестало заплющуватися око, мов вона пере¬кривляла когось та так і застигла з жаскою грима¬сою, Петро глянув — і йому як хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запря¬гати Орлика, що за місяць знудився за господарем і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши госпо¬дарів голос. А жінка вибігла на поріг і проказала:

—      Зачекай лишень, мо’, і без лікарів минеться.

Петро глянув на дружину, що витирала руки об

фартушок, ЗНІЧСІЇО опустивши очі, наче у чомусь за¬винила.

—      Нам би знаючу людину...—вела далі жін-ка.— Я досі тобі не казала нічого, бо на смішки бра¬тимеш. Хтось давно нам капості робить, всяке стер¬во і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь...

—      Начебто ми з тобою одну школу кінчали,— обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро.— Відколи де ти в дурниці повірила?

Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці білка робила ревізію. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сум¬ку в руках, шукаючи й не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: вигляда¬ючи з-за смолистого стовбура, вона аж тряслася від сміху на гілці.

—      Добрий вечір! — через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.

—      Добрий...— неохоче відказав Петро, холодно ковзнувши поглядом по огрядній, тлустій, як в опа¬систої жінки, поставі гостя. Обвислі товсті щоки його спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавалося Петрові, гидливо розтікалися рідким тіс¬том, і він аж розсердився на себе: ну чого бридити¬ся старою людиною, та ще й за те, в чому вона сама не винна] ^Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побре¬хеньках і небилицях.

Жінка стала розводитися перед гостем про на-пасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у дру-гу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленькала ложка у склянці — щось нею ко-лотили. Петро намагався не слухати, та його неса-мохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очи-щаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, віт-ряного, парубоцького, дівоцького... Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на мо-ря...»

—      За день-два як рукою зніме,— сказав напри-кінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.

—      Зняло,— сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку й одвернувся: — Три кілограми сала зняло і пів¬літру...

Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заго-лосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого прогірклого сала і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи, вдягнув дитину і повіз у район. Тижнів за три малу виписали здоровою. А щоб відбити, в жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на по-двір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що при-носили кості, він, щоправда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попалася: біля розірва-ного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вів-чарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк,— похитав головою, роздивляючись,— а від якогось нехлюя по¬рядний цуцик драпонув».

Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, при-соромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став на-гадувати їй про це.

Вертаючись якось поночі із розсадника, Петро помітив, як поміж кущами ліщинника зблиснув зе-ленкуватий вогник. «Світлячок»,— спочатку про-

майнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходи-ти за будь-якої пори, тим більше такої теплої літ-ньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, веселіше, наче молодіючи, ступали утоптаною стеж¬кою ноги. Незабаром з кущів знову блиснули зелені вогники, вони загорілися і згасли, мов причаїлися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис—ляк¬ливий, ке тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула у спину холод¬ними, як крига, голками. Петро, як і часто, був без рушниці—зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, небезпечним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пах¬ло квітучим люпином.

А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і не¬повороткий Ваврищуків Степан, що пас колгоспну череду.

Чоловік він добродушний, і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тим, чиї городи край вигону — вони вічно були підпасені.

—      Плати мені за бичка,— замість вітання ска-зав Степан ще з порога таким тоном, ніби вони дав¬но уже про все домовились і тепер залишалося тіль¬ки порахувати гроші.

—      Якого в дідька бичка? — від здивування в Петра аж заворушилися вуха.

—      Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує наприкінці місяця.

—      Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати? — засміявся Петро. «Таки справді

не казна-що привиділося вчора в лісі»,— подумалося йому.

— Ні, то з тебе треба вирахувати,— сердився су¬сід.— Бички по моїй лінії, вовки — по твоїй. Тобі й відпустку більшу дають за те, що лісовим повіт¬рям дихаєш...

Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусі-дові, Петро запряг коня І поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову, мов тішачись своєю молодістю і силою, тягнув прудко, тільки пісок сичав за коле-сами. «Раз уже до того діло дійшло,— думав Пет-ро,— доведеться зібрати мисливців і відстріляти сі¬романців».

Наступного досвітку, виганяючи щойно подоє-них, ще млявих із ночі корів, жінки вже обмінюва-лися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу зі скаргою Степан не приходив. Як це трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику.

Після пропажі бичка Степан пішов на нічне сто¬рожування із старою, тріснутою на прикладі і пере¬в’язаною мідним дротом рушницею. Звечора він пильно вдивлявся в синювату темінь, боячись про¬гавити злого напасника, але з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо по¬дзвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло й сиро, сінокоси, що почи¬налися відразу за пасовиськом, так пахли прив’я¬леними травами, що аж лоскотало в носі. «Припа¬рює. Мабуть, на дощ»,— подумав Степан, зручніше вмощуючись під копиукою ситняку, вкошеного ки¬мось з краю вигону. З видолинків витікали тумани і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку покльовував носом, під досвіток і зовсім заснув, але все-таки почув, як до нього

хтось підкрадається. «Вовк,— промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима паль-нув з рушниці навмання, навіть не встигши схопи-тись на ноги.

«Вовк», здивовано мекнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, отямившись, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так не-обачно зірвався з прив’язі.

Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще кілька днів, а там і затихли, й тільки вже на почат-ку зими у Петра трапилася нагода згадати літню пригоду.

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збу¬джуючи й звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на жмутки шарудкого, причерствілого листя випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла ні¬кого розбудити й потривожити. Досвітком, ледь ви¬глянувши із веранди, Петро аж примружився від несподіваного сяйва снігів, яких не встигли ще за¬човгати люди, розписати лапками птахи. Петро ви¬йшов укинути по наруччю сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не відразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва нараз помітив незвичні у селі сліди: чотири вмятини від подушечок пальців, схожі на собачі, але крупніші і видовженіщі. «Вовчі»,— похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели не до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішов понад слідом, силкуючись здогадатися, що ж привело нічного гостя до його обійстя,— у село вов-

ки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно попадали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнув- ся і тільки тоді помітив під комірчиною щось черво¬нувате — на закривавленому снігу лежав шмат ко¬зячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню,— мало яка пошесть може водитися серед дикого звіра,'— а схо¬вав у комірчину. Вовчиця, мабуть, першої ж ночі прийшла його слідом і весь цей час, гнана тугою не¬переборного материнською інстинкту, приносила сюди якусь поживу, не знаючи, що її вовченят на¬ступного дня перевезли на лісовий кордон, і ще дов¬го лякала Петрову жінку вигадками злих ворожби¬тів.

Наприкінці тижня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезення заробив прочухана — сльозлива цьогорічна осінь розродила¬ся потопом, і техніка рвала собі кишки кількана¬дцять разів на добу, на додачу запізнився на остан¬ній автобус і тепер мусив лісом теліпатися до села. Він ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і він ду-мав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі лає, а ялини он ростуть — він посадив їх ще за пер¬шого року свого лісникування. «Життя,— думав він,— місяці і дні треба вкладати в якесь путнє ді¬ло, щоб воно росло і-потішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж

страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми щедро обдарова-ні життям і охоче роздаємо свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги — ніхто не від¬дає. «А лісові позичати можна,— всміхнувся до се¬бе,— за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітилися справа в гущавині. «Цього тільки сьогодні бракувало»,— невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі йшов навмисне впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще голосніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обіч яли-нової алеї, час од часу спалахували і нарешті згас-ли. «Мабуть, я узяв їх змором»,— подумав Петро. Вовки рідко зважуються першими напасти на лю-дину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми супутни-ками ще древніх людей: ідучи вовчими слідами, лю-дина сподівалася швидше відшукати здобич, яку сама не в силі була виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометри. Вовча зграя й собі бралася вивчати поведінку лю-дей, довгими зи,мовими ночами кружляла в непро-глядній пітьмі навколо мерехтливого багаття, жа-дібно втягуючи вологими ніздрями лоскітливий за-пах смаженого м’яса. Вовки звикли, що на тому місці, де людина вполювала оленя, лишаються якісь недоїдки, і зграя подовгу йшла витоптаними пер-вісною людиною стежками.

Петро ще раз зиркнув у гущавину, яка від роз-литого місячного сяйва здавалася ще густішою й ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли гля-нув уперед, вздовж вузької просіки, то мимоволі

спинився: піднявши голову, наче внюхуючись у мо-розяне, іскристе від снігової потерухи повітря, ВОВК сидів кроків за п’ятдесят, прямо у машинній колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петрові дово¬дилося стрічатися із вовком злобним, з вишкірени¬ми зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з настовбурченою на загривку шерстю, такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався роззявленою хижою пащею. Доводилося бачити вовка і нажаханого, з приниз¬ливо притисненими вухами і хвостом.

Звір, що сидів на дорозі, дивився на Петра рад¬ше запитально і вичікувально, мовби хотів і не міг щось сказати. Тікати, звісно, було б безглуздо, ліз¬ти на дерево — теж, ніч цієї пори на дереві не пере¬сидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, спо¬діваючись, що його погляду звір не витримає і збо¬чить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба,—звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину.— А чи не цього лісового пірата ви-грібав я весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з просіки в гущавину і продирався лісовим підростком, пильнуючи за обо¬ма непроханими попутниками і надивляючись, про всяк випадок, поблизу товсте дерево. Вовчиця, об¬ражено крутнувши головою і м’яко ступаючи пух¬ким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно пішов і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гіл¬ляку, Петро ішов, глибоко провалюючись у сніг на

невидимих ямах, крізь поросль густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попе-

Петро знову пірнув у гущавину і, важко диха¬ючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, побрів снігом. Цього разу вовчиця не від¬разу рушила за ним, довго й докірливо дивилася вслід своїми жовтими, злегка розкосими очима, а тоді, завмерши на місці, завила.

Завивання, несподівано тонке для старої широ-когрудої вовчиці, здіймалося над синіми від місяч¬ного сяйва снігами, над нічним лісом, жахаючи при-нишклого десь під кущем зайця чи полохливу ко¬сулю. Якась древня, щемка материнська туга чула¬ся в цьому завиванні, стискаючи груди і холодячи серце. Молодий вовк за якусь хвилю, ніби виждав¬ши мить, теж зняв у небо довгасту морду і несміли¬во став підвивати. Неясний здогад ворухнувся у Петра в голові. «Чорт з вами, не мучте мене і се¬бе,—зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого сні¬гу,— віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І, хоч як не хотілося — до сільських полів уже рукоїо подати — він круто завернув пра¬воруч, до лісового кордону.

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

—      Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Гриць і сонно почухав волохаті груди.

—      Вовки, брате, пригнали...— засипано проказав

Петро, знімаючи шапку з мокрої від поту, змиленої голови.— Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепи¬лися, може, знайдуть тут своїх.

—      Не пішов би ти, куме, в монахиі — визвірив¬ся Гриць, з якого ураз зійшов сон.— Тепер вони ме¬ні віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь уже...— буркнув, за рукав тягнучи через поріг зніченого Петра.— Якщо відправити тебе за¬раз додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі вони, ба-лакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з діть¬ми, згадували різні бувальці за довгі роки ліснику¬вання, і господар усе не міг заспокоїтися.

—      Ох, і удружив!..— крутив головою Гриць.— А я, дурень, узяв тих вовченят — он вишелестіли які, худоба боязко помекує, як підходить до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і бусол принесе голо¬вешку на хату, а то ж хижак...

Врешті за вечерею умовилися в найближчу не¬ділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіро¬манців.

Напередодні Петро впряг Орлика в сани і при- мчався на кордон. Гриць зустрів його уже приязні¬ше, приятелі добряче пообідали, не забувши напе¬ред пом’янути вовчі душі. Бичкам на кордоні вов¬чиця шкоди не завдавала, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу Гриць знайшов розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений недавньою при-годою, Петро уже не чекав сутінок, а рушив додому ще завидна.

Орлик біг бадьоро, і Петро, уткнувшись у комір кожуха, дрімав на м’якому сіні, яке пахло червне¬вими луками і літнім сонцем. Повискували полоз¬

зя, за саньми сніг розлітався віялом, коли сани за-точувались, і ного хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він вирішив не об’їжджати через міст, а пустив коня навпростець, як їздив щозими, коли за-мерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово. Зігрітий теплом кожуха, Петро не знав, скільки проспав, за-колихуваний м’яким шелестом снігу під полозками, тільки прокинувся так само раптово — сани шар-понуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро не-охоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилі¬тали на вигін до ріки, Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи сніг копитами; здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпалися тільки куці об¬ривки. Петро оглянувся.

Дорогою за ним величезними стрибками гнало два вовки. «Ті самі»,— подумав він і мимоволі за¬шарудів сіном, шукаючи і не знаходячи рушницю, а коли згадав, що поставив її у Грицьковій хаті, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця. Трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, біг молодий вовк. «Я, може, відіб’юся,— подумав Пет¬ро, ще раз роззираючись,— аби не напали спершу на коня».

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту — посеред ріки, звиваючись, видні- лася неширока смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю,— злостиво подумав собі, — попрацював, то й купайся тепер в проталині з учорашньої відлиги, тобі ніяк не минути купелі — чи й далі дрімав би, загорнувшись в кожух, а кінь проламався б на тонкольодці, чи

тепер на повному скаку влетиш у чорну вирву, під лід, ніде не дінешся, влетиш, бо не завернути оду¬рілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружно¬му в лапи двох хижаків». Петро якось обм’як і бай¬дуже скидав кожух, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь провалиться у чорну воду.

Нараз вовчиця стрімко взяла ліворуч і майже порівнялася з саньми, Орлик, косячи безумним, на-литим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше: вов-чиця, низько стелячись, наддала іще, і знову кінь мусив бокувати; витягнувшись, вовчиця сірою стрі¬лою ішла понад самою землею, вихором закручу¬ючи навколо себе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви, в останню мить даруючи такий нега¬даний уже порятунок. І лише коли Орлик помчав уздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев’яним настилом мосту, Петро оглянувся зно¬ву. Ні вовчиці, ні молодого вовка не було видно — здавалося, все, що він пережив, примарилося йому на хмільну голову, і він ладен був повірити у це, як¬би не обривки віжок, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного раннього ранку його розбудив го¬мін на подвір’ї — дядьки збиралися на облаву. Прийшли вони завчасно, бо до лісового кордону до¬рога неблизька. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу-у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки.

— А ми думали, що ти на зимову сплячку за¬ліг,— ущипнув Ваврищуків Степан, який прителіпав з тріснутою, перев’язаною дротом рушницею пер¬шим, збираючись помститися вовкам за літню кривду.

—      Хлопці, того-во,— прокашлював Петро, віта- ючись з кожним за руку.— Полювання відклада¬ється.

Нараз усі примовкли, і тільки Льоня-завгар, не-високий і жвавий, як білка, завзятий мисливець, спересердя чвиркнув крізь зуби.

—      Де Крим, де Рим, а де попова груша... Ти ж сам, ковінька твоїй матері, на сьогодні замов¬ляв.

—      Не слухайте його, хлопці,— зріс і собі як на дріжджах Степан.— Він ще не прочумався від учо-рашньої гостини в кума.

«А дудки,— холод крався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як тіло його скипає пухирцями гусячої шкіри.— Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон і випущу тих обох. Не¬добре, звісно, що людей збаламутив, але хай про¬бачать...»

Дядьки, обурені тим, як нагло вислизає на очах така розкішна зимова втіха, разом узялися за гос¬подаря.

—      Він щось крутить! Мабуть, начальство при-їжджає, то ми йому заважатимемо...

—      Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.,

—      А може, йому вовків шкода зробилося? — враз засумнівався Ваврищуків Степан, згадавши, як не встеріг улітку колгоспне стадо.— Мені начеб¬то двох бичків не шкода.

—      Вгамуйся, Степане,— втрутився Льонько.—1 Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один твій — давай по-чесному.

—      Степанові гріх губу дути, він полювання по¬чав ще влітку.

—      Добре, що хоч рушницю тоді бригадир віді¬

брав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях легко.

—      Чого б то не вцілити — бичок же прив’яза¬ний.

—      А що ти за мисливець такий знатний,— Сте¬пан огризнувся до Льонька.—• Подумаєш, забив на віку одного зайця й півтори качки...

Дядьки ще трохи постояли, позубоскалили, ви-смалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки Льонько закинув рушницю на плече.

—      Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Порипуючи снігом, дядьки подалися з двору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, й зблиснули снігові шапки сосон, зблиснули загадко¬во й таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гущавині.

БАБА ФЕДОРА

Баба Федора сиділа на стільці у приймальні бі¬ля самих дверей, вона знала, що коли надійде черга заходити, молодшим і проворнішим совісно буде обійти її, стару і втомлену життям жінку. Вона си¬діла зсутулившись, ледь спираючись на ціпок, ніби ціпок той зараджував їй перед силою, що ламала її впоперек, придавлюючи довгими, як жнивний день, роками, згинала в три погибелі, наче хотіла вдавити в землю, з якої виходить усе на світі і куди все вертається, куди і їй, відчувала вона, пора уже потроху збиратися.

Люду в приймальні прибувало. Хто прийшов жалітися в райвиконком, що городом обділили, хто просив шиферу на хату чи хлів, а хто лісу — у вся¬кого, знай, своя болячка. Баба Федора байдуже слухала, як секретарка, руда дівка з підмальовани-ми очима, вправно сортувала народ. Одному гово-рила йти в сільраду, другому — в якусь комісію, третього просила зачекати, а четвертого і зовсім відправляла додому. Баби Федори вона не чіпала, сказала тільки, що доведеться довго ждати — не-прийомний день, засідає виконком.

Баба Федора сиділа уже з годину. Затерпли но-ги, здавалося, їй насипав хтось у бурки дві пригор-щі розлючених лісових мурах, ті мурахи копошили¬ся там, повзали по ногах, по холодних, покручених, вузлуватих пальцях, лоскотали й кусали зморхлу, як кирза, шкіру. «Добре живеться начальникам,— ду¬мала баба Федора,— набудували собі теплих кабі¬нетів, позачинялися від людей подвійними дверима, а ти сиди, і сиди тихо, бо ще за поріг випхає отака руда краля, і думай, чи схоче хто говорити з тобою, чи ні — від цього платня з нього не поменшає». Вона-бо вивчила уже те начальство. Ще попервах, як тільки із звичайної людини зроблять начальни¬ка, то ще якось підніме очі на тебе. Якщо збираєш¬ся просити помочі якої, ото й біжи мерщій до нього, поки не розсобачився, не приріс сідницею до стіль-ця. Вона на собі те спізнала.

Колись сюди по коліна ноги стоптала... Хата валилась, ніхто не хтів помогти, начальники нее носом крутили. А прийшов Тищенко —і відразу ха¬ту пересипав, прийшов Попенко — хлівця зліпив. Потім, щоправда, як позвикали та зажиріли, то й упізнавати перестали, на вулиці десятою дорогою обходили. І оцьой-во, що за дверима балакає, дай

йому боже здоров’я, теж поміг — колодязя вико-пав. Де ж би то старій бабі, далечею такою відра носити; руки від роботи за вік і так повитягувались, мало не по землі сунуться... Може, й зараз поможе, не дасть на здивки сусідам стару людину.

Хоч, правда, тепер свій поспівчувати не хоче, рідна дитина, що чужим дивуватися... їй згадався син, і щось защеміло в грудях, дригіть за душу взя¬ла, мов у її коли топлену, а коли нетоплену хату хтось дорешти напустив холоду. Не мала вона щас¬тя за чоловіком — не хазяїн небіжчик був, сім ра¬зів треба було одне й те казати, поки надумається та зробить, по війні і зовсім. лишилася вдовою. А син — він теж серце не нагрів. Дровець навіть не приїде матері нарубати, то мусить сама цюкати, згорбившись і сапаючи, або алкоголікам яким мого¬рич дбати. З роботи сина давно погнали, невістка забрала дитину і пішла до своєї матері. Третій рік син приблудою в райцентрі тиняється: то в кочегар¬ці десь зиму переб’ється, то ще десь.

Воно й невістка добра птиця, не могла чоловіка в руках тримати, як уміла свого тримати баба Фе-дора. Ще й слова їй, бувало, ке скажи.

Як же — вона з такої захваленої родини, жа- лільників копа знайшлася, як розписувалися в сіль-раді, все стогнали та охкали: «Ой, куди ж вона йде?» Хай буде з родини хваленої та перехваленої, але що ж вона в хату бабі Федорі принесла і при-вела — корову, чи кабана, а чи телицю? Присунула тільки шафу, як кормика. А що в тій шафі?.. По¬рожньо, хоч свисни. Лежало там, щоправда, пару простирадл і підодіяльників, та й ті білі, замість того, щоб рябенькі. Нажила собі невістку, тільки прала, більш нічого й не робила. Ага, ще пару су¬конь на себе мала. Де то бачено: по півкорови кож-

на коштує, хіба в таких людей гріш зачепиться...

Хазяйкою прийшла на готове, слова їй не ска-жи. Наварить дармового і ставить на стіл, а ти сво-го напнися. Ще й губу кривила, що комору із салом на замок взяла і молока не дала. Настарайся моло¬ка для своєї дитини. Ото мої каструлі, мої ложки і виделки, купиш свої, тоді матимеш. Плакала, з розкоші плакала.

А чого ж син такий став — через неї, більш не через кого, звела сина, від матері відбила.

Чоловіка глядіти треба. Я, бувало, ставлю чар-ку синові на снідання, а вона мені вичитує, вчить розуму, як жити. Одного разу додумався, правда, вилив їй межи очі — і правильно зробив. Бачиш, поголився і бритву об фіранку витер! А що ж тут такого, яку біду робиш? Випери, клопоту один чорт ніякого, все на моїх руках.

Не до шмиги їй, бачиш, пішла на квартиру до чужих людей, перед кутком усім осоромила. А як забила кабанчика, всейким сусідам рознесла, тільки свекруха лишилася ні з чим.

Подумаєш, кажуть, син знайшов якусь. Була б хазяйка, не шукав би іншої.

Дав бог невісточку, що звела сина. Лежала оце недавно баба Федора в лікарні, кості закрутило, мов свердло там яке. По обіді якось чує начебто синів голос у коридорі. З медичками ціпи в’яже, а сам п’яненький, чути, хоч викручуй і вішай сушитися..

—      Я передачу рідній матері, може, хочу відда-ти... А ви мене, понімаєш, не пускаєте. Нема такого права — до матері не пускати.

—      Тиха година зараз, добродію,— совістили ме¬дички.— А ви б краще проспалися пішли.

—      Нема такого права, нема, я в прокурора пи-тав.

Виглянула баба Федора з палати і сказала дів-чатам, щоб не мучились та впустили, бо не відче-питься.

Зайшов зарослий, губа розбита і сітку в руках тримає.

—      Де ж та передача? — питає баба Федора, ку-таючись у халат, бо щось у грудях здавило.

—      А ось,— і викладає п’ять головок капусти. За¬плакала тоді вона так гірко, як, мабуть, ніколи ще не плакала.

—      Чого очі зразу на мокре місце? Де ж ти тої капусти тепер візьмеш?..

Вигнали його медички, то він ще з годину навко¬ло лікарні вештався та приказував:

—      П’ять головок їй мало... А витрішків з набіл- к-ами не хочеш?

Нарешті сів на лавочці під вікном палати й за-хропів.

А сьогодні приїхала ото баба Федора в район, аж дивиться,— іде вулицею. Бубна якогось на живіт начепив, черевики розлізлися, штани блищать, мов наваксовані.

—      А, здоров, мамо! З приїздом.

Глянула сумно на його штани, на черевики, що каші просять.

—      Ти не дивись, то я по-походному. Не п’ю вже, грошей повно маю. Дочці платтячко купив.

—      А який же вона розмір носить?

—      То не важно. Ну, спішу, мамо. Дуже спішу, женюсь я. Ото ховали, то я в бубон б’ю. Але я й на весіллі барабаню, ти не думай.

Звела невісточка їй дитину й покинула.

Баба Федора вже втомилася чекати. І що мож-на, думала вона, стільки говорити там, за дверима? Балакають і балакають, лише он той молодий взад- вперед шнуркує, якісь папери то вносить, то вино¬сить. Чи вони в карти посідали грати, та молодого не приймають, а мо’, програвся уже...

Нарешті відвідувачі, розпашілі й злі, виходять з кабінету.

Постукуючи ціпком і насилу розмішуючи затерп¬лі ноги, зирячи боком, щоб ніхто не обійшов, суне баба Федора до кабінету.

—      Дай вам боже здоров’я, помогли мені, ста-рість мою облегшили. Хороша вода в тому колодя¬зі. Поможіть і ще раз, як рідного сина прошу. Щоб вашим діткам судилося здоров’я та щастя...

—      Слухаю вас,— господар кабінету запитально дивився на бабу Федору, силкуючись згадати, коли й чого вона вже приходила до нього, і йому було ні¬яково, що не може згадати її обличчя з-поміж со-тень інших, які пропливають за довгий день.

—      Збудували-таки колодязь, близько тепер воду носити. Але сусідів клятих маю, жити не дають: Не йдуть до колодязя стежкою, а все грядками, щоб їм ноги повикручувало, увесь город, як тік, витовкли, хоч навприсядки танцюй. А як слово якесь скажу, то байстрюченя своє наведе, щоб камінням кида¬лось... Та ще дражниться «Федора-комора, скажи, коли буде погода». Чого з мене здивки робити, я жінка стара вже, в колгоспі після війни з першого дня роблю, а чоловіка німці забили... Нема такого права, щоб здивки з живої людини...

Господар кабінету ніби ненароком опустив руку під стіл і крадькома — щоб не образити жінку — зиркнув на годинника. Через двадцять п’ять хвилин нарада на будівництві заводу, через дванадцять днів завод здавати, а роботи в нього ще — ніякою лопатою не перегорнеш. І все ж йому не хотілося перепиняти цю немолоду жінку, попри все дріб’яз- кове, що наговорить балакуча старість, може ви¬явитися якась кривда...

Він сказав секретарці зв’язати його з сільрадою.

—      Петро Григорович? — перепитав втомлено, як задзвонив телефон.— Тут у мене на прийомі Фе¬дора Климівна з вашого села. Знаєте таку? Що там з неї сусіди збиткуються? Насміхатися з старої лю¬дини великого розуму не треба.

Баба Федора не могла чути, що розповідала про неї телефонна трубка, але вона помічала, як зміню¬валося обличчя цього чоловіка.

—      Ну ось що, Федоро Климівно,— господар ка¬бінету нарешті поклав трубку і підняв розчервонілі від кон’юнктивіту очі — позавчора протягло у не засклених ще цехах, заробив запалення, а до лікар¬ні, відчував, йому ще не скоро пощастить.— Ви теж трохи не праві. Хату вам поставили? Поставили. Хлів збудували? Збудували. Пенсію дали, колодязь викопали. А тепер вам шкода сусідові ту нещасну склянку холодної води?

Баба Федора увібрала голову в плечі, як горо-бець на холоді, і сердито зиркнула на господаря ка¬бінету:

—      Хай би вони собі добилися, як такі розумні... А мене от послухали, бо я в колгоспі з першого дня...

Він не дивився вже на годинника, хоч відчував, що стрілка підійшла до критичної межі, він просто шукав і не знаходив, що сказати цій старій жінці, бо те, що думав і знав, сказати не міг, не наважу-вався. Але ж розмову кінчати чимось треба. І йому раптом спало на думку сказати усе відверто, пере- силити себе, хоча б заради того, щоб подивитися, як поведеться тоді ця людина.

—      Так-то воно так, Федоро Климівно... Тільки

щодо колгоспу ви трохи неточні. Пам’ятаєте? — Він упіймав нервовий, прудкий погляд зеленкуватих ба¬биних очей.— Одного дня вас прийняли в колгосп, наступного — призначили пташницею, а третього дня ви якісь там кури... покрали, то вас і попросили звідти. Більше ви на громадську роботу й ногою не ступили. Вважайте, пенсію вам незаконно платять.

«Знає цей чорт, знає все»,— аж зашкварчали очі у баби Федори, вона похолонула вся, пальців на застиглих руках навіть не могла розпрямити, але то було тільки якусь мить. Вона зібралася на силі, випросталася і тепер сиділа, високо звівши голову, ладна відчайдушно боронитися — їй такого досі ні¬хто не насмілився сказати, думати, може, й думали всяке, ховаючи очі, мов самі у чомусь завинили, але сказати духу бракувало. Вона таки вивчила началь¬ницьку натуру і знала напевне, що чим більший на¬чальник, тим менше доскіпується, тим охочіше ста¬рається помогти, бо від добра, думає, не шукають добра. І коли, скажімо, бабі Федорі треба була під¬вода дров, вона не йшла в сільраду, не йшла в ра¬йон, а їхала просто до голови облвиконкому чи його заступнків і поки верталася додому, на подвір’ї че¬кали її вже готові дрова. А цей, що перед нею си¬дить, думає, що він мудріший за інших.

—      Мого чоловіка німці забили,— твердо, уже оговтавшись, сказала баба Федора.— На мене таки ліпше око повинне бути, бо я все одно що жінка фронтовика.

Господар кабінету довго мовчав, і баба Федора подумала, що таки загнала його на слизьке, але він нарешті одізвався, докинув наче знехотя і чомусь дуже тихо:

—      Ви ж краще від мене знаєте, як то було... Коли чоловік утік від вас і пристав до тої молодиці,

ви самі донесли в поліцію. З партизанами зв’яза¬ний — сказали...

Уперше за довгі роки ходіння по службових ка-бінетах баба Федора розгубилася і не відразу здо-булася на слово.

—      Я нічого... Тільки налякати. Хотіла, щоб вер-нувся...

Уже не криючись, він глянув на годинника і, скривившись, як від гіркої таблетки, став поквапом складати у течку папери.

—      Поліцаї його вночі взяли у тої молодиці. Ви-вели за хлів, поставили під стіну і... налякали.

Баба Федора вставала зі стільця повільно, мов піднімала її якась неспішна, але владна сила.

—      От і не ходитимуть по воду сусіди! — неспо-дівано для самої себе верескнула вона.— А на вас я в облсполком партії жалобу напишу. Не думайте, по головці не погладять.

Круто повернувшись та плутаючись у довгій спідниці, швидко прочимчикувала до виходу, грюк-нувши дверима.

—      Хіба то начальство? —визвірилася баба Фе-дора на дівчину за друкарською машинкою, що зди¬вовано блимнула підмальованими очима.— От в об¬ласті — так то люди, то начальство! Там мені сек¬ретарка черевики витерла і три рублі на дорогу дала.

І вона пішла довгим, як життя, коридором, сер-дито постукуючи ціпком і згорбившись, мов їй хтось іще на плечі поклав зайвий десяток років...

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй при-снився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де вішав щоразу, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдово- леннії син.

— І чого ви, мамо, того меду не їсте,— нарешті говорить Миколка, хмуриться і (як кумедно вихо¬дило в нього!) збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, та Ганна одразу здогадується, що син тільки вдає сердитого.

Вона лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутися й розбудити чоловіка. Хай поспить, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле об-личчя, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами земля у тривалу, немилосердну спеку. Півроку уже, як вони поховали сина і зосталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер не¬ймовірно величезній, страхітливо спорожнілій хаті. 1 коли будувалися, і коли заселялися, нове житло було на радість, Ганна тішила себе тут онуків ді¬ждатися та голову прихилити на сиву старість, за¬раз же .хата зробилася щоденною мукою, кожне слово, навіть мовлене пошепки, глухо відлунювало¬ся у бездушній пустці, і в тому відлунні їй не раз жаско вчувався Миколчин голос. Ні, вона не бояла¬ся сина, як бояться мерця, то було б неприродно, і вона стидалася б навіть подумати про це, просто го¬лос той жив у ній, у матері, і, вимучена болем, вона боялася самого болю.

«Ой, енну, сину,— ворушила порепаними, білими губами,— та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить». Ганна ле-жала й думала, що може означати сон. Попораюся, думала вона, і знову занесу слоїк меду на могилу, як водиться у їхньому селі. За давнім тутешнім зви¬чаєм, що зберігся чи не з язичеських іще часів, ідучи на кладовще, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що за життя був до смаку покійнику.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, виря-дивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосон. Глибокий, пухкий сніг заліг і поміж могилами, де не було ще жодного сліду, навіть пташиного. І все ж, на подив Ганни, сюди вже хтось приходив. Лапаті відбитки, очевид¬но, чоловічих підошов, петляли поміж могильних горбиків, мовби хтось бродив тут без певної мети і потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом капличку із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що надавала каплиці легко¬важного, неспівмірного з її призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіван¬ки аж присіла. Чоловік теж сторопів, і на якусь мить в його сивих, мов вимерзлих на морозі, очах промайнув переляк, але тільки промайнув і згас. «Предсідатель! — впізнала Ганна.— Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі його так всі і звали — Предсі¬датель, давно забувши справжнє ім’я,— прикипіло до чоловіка слівце: давно вже, літ двадцять тому,

ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками його не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити зиму, усім тілом, кожною клітинкою його вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними ле-щатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку — навіть поплакати не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все до сльозини. З де-рев’яної лави біля синової могили Ганна змахнула пухкий сніг і присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася собі безпомічною рибиною, ви-кинутою на берег, що марне ловить ротом повітря і безпорадно б’ється в піску. Все, що вона досі роби¬ла, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, тільки заради одного — ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили-таки хату, на своє горе, як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже на- старалися.

Біда впала несподівано. Вертався Миколка уве¬чері додому мотоциклом і наїхав на коток: п’яний тракторист уже смерком, як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.

Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголів’ї—раніше просто лишала при-несене на могилі, а потім стало пропадати — і взя¬лася змітати сніг з могили. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила аж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. їй не хоті-лося зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь- яка третя людина, навіть найближча, була би обтяжливою, і Ганна невдоволено озирнулась.

До могили підходила, припадаючи на ліву ногу, гри- горівська Настя, що поховала торік свого чоло- иіка.

А що, Ганно, син каже? — спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка.— Е, вже, людино, чи рватимеш, чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більше не спитає.

Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити ба-лачку, відчуваючи в них знайомий уже, звичний білі..

Сама собі дивуюся,— говорила Настя таким ■ ■ 1111 > м, ніби Ганна відказувала їй,—Як гляну на ісГм', то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. 1)0 якби на мене впало це горе, то сама себе ІПКОПИЛЛ б. У мене чоловік був, чого кривити ду-шею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то 111.1 іу ні; сиротя стала.

Хто ж про покійного зле згадує,— підвела го-лину Ганна і взялася витирати носовичком бурячко¬ві під холоду і мокрого снігу руки.— Я вже гадала, що п солі черствішої від Предсідателевої не знайти душі. Па ній, як на випаленій землі, ніщо, здава¬лося, не росте, а сьогодні зустріла його на кладо¬вищі.

Хіба він на жінчину могилу прийшов? — роз- і ні уІОЧІІ слова, крутнула головою Настя.— Не ві-рнії.ся, людино, у цього чоловіка замість серця груд¬на мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї неоні...

Ганна знала, про що говорить Настя і що вона імі/і.іішілася. Тої осені діла в колгоспі не ладились, пульпу копати взялися пізно, а шуму й гвалту наро- оплн, як вже досвітками пришерхла земля встеля-

2*

лася сизим, іскристим інеєм. Все-таки якось ту кар-топлю перекопирсали п’яте через десяте і при пер-ших морозах зателефонували в район, що урожай зібрано.

Але люди на поле ще ходили, особливо на боло-то за каналом, де пухке торфовище не піддавалося морозу. З-під мерзлих, шкарубких кавалків жінки ще накопували' по кілька відер, а хто й по мішечку. Ті чорні від торфу, мерзлі бульбини до столу не го-дилися. Варили їх здебільшого поросятам. Одного дня і Настя пішла на картоплище і до обіду, хука-ючи в застиглі пальці, надлубала три відра картоп-лин, які торохтіли в мішку, як каміняччя. Може б, і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

—      Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну крижану воду, що взялася вже льодком, той льодок тонко дзвенів і ламався, боляче дряпав розчервонілі литки, а мок¬рі спідниці враз робилися бляшаними і гупали об коліна.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, на¬че забула про свою криву ногу, але нараз схамену¬лася. «А мені :чого? — подумала з несподіваною байдужістю.— Ніхто мене вже не зробить нещасні-шою».

Настя добре пам’ятає, як підлетів до неї Предсі-датель, як стрибнув з коня і взявся ногами переки-дати відра й мішки.

А які в нього були очі! То були очі справді щас-ливої людини, в них світилася радість, справжня, непідробна.

—      Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю! — загор-лав тоді Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плете-ного кошика, і кошик, описавши зі свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду.

—      Воно ж гноєм однаково стане,— важко ви-дихнула, стримуючи себе, Настя.

—      Хай і гноєм, а не руш! Звелю на ферму за-везти.

Як налетів вихором, так і щез. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто з ферми не збирав ті мерзляки на торфовищі, а сина він таки одного разу побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт помі-няти, і як вже виходив з паспортного столу, мимо-хідь ковзнув оком по стенду «їх розшукує мілі¬ція» — зліва вгорі першою була синова фотографія. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекла¬даючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нареш¬ті, навіть не прочитавши, що написано під фотогра¬фією, невдоволено крутнув головою і рушив додо¬му, пробубонівши сам до себе крізь зуби:

—      Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, зга-дуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимово-му повітрі, пролітаючи високо над кладовищем' раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле в скажену стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірва-лися і в незворушній тиші закружляли волохаті сніжинки.

—      В цій сім’ї ніхто нікого не любив,— вернула¬ся до своєї мови Настя.— І шкодувати нікому і ні за ким, жодного путнього.

Чого ж,— не згодилася Гайна.— Невістка лю-диною була.

Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не по¬будувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому Сусідстві. Не раз і не два увечері, чи вдосвіта, чи в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки б’ються, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий1 голос Предсідателевої невістки про¬сив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла вона йти в цю сім’ю. Але якось уве¬чері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяїна, то на хазяйку, що заметуши¬лася і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виста-вила на стіл все краще, що знайшлося у цю пору в домі, скрива посміхнувся.

—      Я не прийшов твоє смердюче сало їсти,—І не¬дбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна: — Не віддаси дочки — в порошок зітру, на макуху, на потеруху...

І з усієї сили вдарив кулаком по столу, що заде¬ренчав посуд, а він вихором вилетів з хати.

Бити невістку син почав на третій день після ве¬сілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не бачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася через багато часу, коли одного ра¬зу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо ловлячи повітря широко розтуленим ротом.

—      Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили? — кинулася Ганна до неї.

—      У груди ногами бив... Через подушку, щоб,,,

знаку не було,— крізь немічний кашель відказала невістка.

Коли на деякий час вгамовувався молодший, концерти для всього кутка влаштовував старший. Його привозили п’яного і вивалювали з воза чи з машини, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку нав-коло хати. А коли і це набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо і вигукував:

—      Я предсідатель!

Одного дня щезла в них невістка, її шукали, та не знаходили, ніхто не знав, де вона поділася. Ду-мали, може, втопилася, але потім люди переказува-ли, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із односельців, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що живе нона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під гри вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію ного Предсідатель випадком побачив у міліції. Зо-ставшись удвох в хаті, що враз наче побільшала, Предсідатель не озивався до жінки місяцями. Тіль¬ки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

—      Чом поратися не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху починає його крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так лишився один він у порожній хаті, що при-тулилася край села, мов вагалася: приставати їй по гурту сільських хат чи не приставати, і тепер уже іпіц-ім не мав до кого обізватися.

—      Досі дивуюся, як його люди терпіли,— пере-кладаючи з руки в руку вузлик, який принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти.— Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ран-ньою весною, раптово, несподівано для нього само-го і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район, і заведена машина вже бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підво-зив корм на фермі, і, мнучи засмальцьованого кар-туза, попросив машину завезти жінку в пологовий будинок.

—      Весь транспорт по роботах розписаний, і я не зриватиму його для тебе. Хочеш — садови жінку на-верх,— показав Предсідатель рукою на кузов ван-тажної машини, якою збирався їхати, і, ховаючись від занудливої мжички, докинув: — Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.

Яшка якось довіз жінку до лікарні, то притри-муючи її, коли вже корчилася у пологових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і віт-ру, а то відбиваючись від двох порожніх бочок з-під мастил, що качалися по кузову, немилосердно гри-міли і загрожували йому й жінці попереламувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона знепритомніла, і з об-ласті спеціальним літаком прилетіли консультанти. Метаючись в маренні, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звично¬му місці, яке хтось інший досі не наважувавсй за¬йняти, а вже в залі і тільки здивовано крутив голо-

вою, час від часу приказуючи до себе: «За що?»

Представник з району, немолодий чоловік, який вів збори врівноважено і по-діловому, не стримався і мало не верескнув:

—      Та поясніть же, люди, за що, бо я вже терпцю не маю говорити з ним!

Відтоді усі ці роки десятою дорогою Предсіда- тель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними підробітками. І тільки недавно, минулої осені, ста-лася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голо¬ви — колгоспний і сільрадівський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони відчинилися і з них ви-глянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипко пробасила:

—      Ну, чого?

Гості, ніби змовившись, засміялися.

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено пересту-пив поріг.

—      Делікат.не до вас діло маємо,— почав здале¬ку голова сільради.— Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комп¬лекс — зали там всілякі, плавальний басейн...

Предсідатель нічого не збагнув, глипнув спочат-ку на того, що говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, виховувати, і відтоді він навчився не встрявати у сварку, тільки відвер-татись.

—      Вашу хату доведеться знести. Хочете — спла¬тимо за неї і дамо колгоспну квартиру, а хочете — нову допоможемо збудувати. Тільки тут зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно за-ворушилася, ніби десь там, під шкірою, тільки-но просиналися думки.

—      Отак би й зразу, а то лапшу на вуха віша¬ють.

—      Ми по-людськи домовитись хочемо.

—      Все до людей підлизуєтесь, демократію роз-водите,— не слухав ГІредсідатель, і товсті губи його великого рота нараз роз’їхалися в багатозначній посмішці, яка, проте, відразу ж згасла.— Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь!

—      Причому тут підлизування, люди самі заро-били собі. І за свій труд мають право порядно жити.

—      Будуйте, будуйте! Я картинної галереї і пла-вательного басейну, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках три-мав,— Предсідатель підніс мало не до обличчя го-лові сільради свій великий, важкий кулак, і від то¬го, що пальці були стиснуті з усієї моці, рідке, злег¬ка покручене, посивіле волосся на руці розправи¬лось і стирчало вусібіч.

—      Марна наша мова,— виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини.— 3 ним тре¬ба говорити інакше.

—      Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що!— немов прорвалася загата у душі в Предсідателя, він навіть не намагався себе спинити.— Носитесь з тех-нічним прогресом коло корови. Бика їй треба, а не ваш прогрес! Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

—      Не перепросимо,— голова колгоспу відчинив дверцята уазика.— Бо ви ніколи не були з людьми, і що далі, то далі вас відносило. Це по-перше. А по- друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній під- ставі. Все.

Буркнув уазик і рвучко рушив з місця, розганя-ючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель...

Ганна змела сніг з могили, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили си¬нову фотографію — від сирості вона краями затек¬ла. «Треба буде,— подумала,— замінити на кера-мічну».

—      А ти кажеш: у Предсідателя душа,— знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чо¬мусь переконувала.

—      Насте,— не витримала нарешті Ганна, обе-режно закриваючи дверцята металевої огорожі. Вона збиралася уже додому.— Чи ми сюди обмов-ляти когось прийшли?

—      А так, так, людино добра, то я сьогодні роз-балакалась, як сорока,— закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до воріт, жінки приспинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши жінку, відмордувавши, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

,      — Може, хто й сміятиметься з мене,— якось со¬

ромлячись, розв’язувала вона вузлика.— Але якщо йому та проклятуща горілка була така солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним зви-чаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися останнім часом, з просвітлілими душами подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно за-кидаючи свою довшу ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, вдним вуглом вгрузлою в землю, мов її спочатку .дось хитнуло добряче та так і залишило кривобо-кою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді прислухалася. Ганна і собі приспини- лась — від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, щоправда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж хтось співав.

—      Чуєш? — блиснула враз помолоділими очи-ма Настя.— То на слово до сусіда роками не здобу- іеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, кже давай подивимось...

Чикиндуючи по зораному з осені полю, вона стала забігати до Предсідателевих вікон з боку сі-чей. Настя, поспішаючи, перевалювалася, як вгодо- ;ана качка, і Ганні зробилося аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак змусити людину ;абути про свій гандж. «О боже,— жахнулася вод¬ночас Ганна.— Таж я над калікою сміюся». А Нас¬тя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані морозом шибки, і коли їй удалося щось там визирити, замахала руками, кличучи до себе. Дивакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, не збираючись підходити. Але Настя і далі розмахувала руками і показувала щось, як німа, на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настане обличчя, і вона, по-вагавшись і лаючи саму себе (от щоб таки вискочив Пр-едсідатель та обабурив полінякою) стала скра¬датися і собі полем до хати.

—      Диви-диви,—тицяла пальцем з чорним од ро¬боти нігтем збуджена, Настя.— То ж твоя банка з

медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила...

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй зробилося не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з него-леним, вкритим сивою щетиною лицем, з давно не-митим волоссям.

— І коли ж він устиг, ірод триклятий? — аж за-їкалася з подиву та серця Настя.— Чудо якесь, та й годі!

Приплющивши очі і поволі розхитуючись, Пред- сідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно...

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно, дуже давно. Миколка ще був у колис-ці, на кір саме захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню везти. Ганна сама не своя металася між материною постіллю та синовою колискою, а чоловік ще не при¬йшов з роботи — він возив тоді легковою Предсі¬дателя, як і досі возить голів. Десь коло другої но¬чі не витримала, збудила сусідку і попросила на¬глянути свій лазарет, а сама побігла селом шукати чоловіка. І знайшла-таки, бригадирова хата ще зда¬леку світилася, як клуб, а з вікон виривалася гвал¬тована у кілька п’яних голів пісня.

...Тільки ви-и-дно дуба зелено-о-го-о...

Машина стояла під бригадировою хатою, і коли вона відчинила дверцята, то збиралася накинутися на чоловіка, але навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.

—      Я просився...— упівголоса проказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути.— Хво-рими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гро¬ші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку шибку Ганна ще раз глянула на баночку меду, порізане уже на шматки сало та по-чату пляшку і торкнула Настану руку:

—      Ходімо вже, що тут скажеш.

І вони пішли на дорогу не полем, скрадаючись, а вуличкою, яку Предсідатель ніколи не розчищав од снігу — Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно по¬чуту біля сільської лавки розмову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться, і той, п’яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи, як і в давні, золоті його часи, кожне слово:

—      Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, нібито на кладовищі останнім часом щось лякає. Люди чули на свої вуха, як у дні похорону, уже після заходу сонця, на могилках не то гуло, не то співало, зави-ваючи протяжно і моторошно, мов у димоході за-метільної ночі. «А, мало що наплещуть люди»,—по-думала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною ву-личкою і намагаючись попадати у сліди кривої Насті,

Пилип Калістратович вийшов із служби на го-мінку райдентрівську вулицю і легко вдихнув вес-няної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшого заняттям прісним, без солі і сма¬ку, а справжнє життя в нього зараз тільки почина¬лося. Звівши високо голову, він постояв кілька хви¬лин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ні¬би сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випадок.

Пилип Калістратович ішов вулицею, розмина-ючись із завше заклопотаними, засмиканими меш-канцями райцентрівського містечка, із звичною со-лідністю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Ми-наючи магазини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відображення в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Ка-лістратович скидався на солідного керівного това-риша.

Все життя він зараховував себе до керівної елі-ти, і коли на службі хтось звертався до нього з яко-юсь дрібницею, то мав звичку знехотя відказувати:

— Порадимось і вирішимо.

Усім, звісно, було зрозуміло, що йому ні з ким радитися і нічого вирішувати — за все життя його ні разу, навіть на один день, не висунули бодай на найменшу керівну посаду — проте до його примов¬ки на роботі давно вже звиклися, як звикають до старої тумбочки.

Пилип Калістратович не раз уявляв себе знач-ним керівником, в персональному кабінеті, де зблискували лискучою поліровкою столи для засі-дань, рад і нарад, рядком стояли телефони для зв’язку з вищестоящими і нижчестоящими, з довже¬лезною килимовою доріжкою через весь кабінет — ідучи по ній, відвідувач матиме час усвідомити, яка відстань відділяє його від Пилипа Калістратовича. А він, і де не раз бачилося йому мов наяву, тільки одним недбалим порухом здатен вирішити або не вирішити долю прохача. Ці жести, коли дружини не було вдома, він з насолодою розучував перед дзеркалом цілими годинами.

Особливо вдавався йому один епізод. Він за-прошує в кабінет свого підлеглого, що чимось зави¬нив, той стоїть на килимовій доріжці і трясеться, як на різдвяному морозі, боячись навіть підвести го¬лову, а в цей час Пилип Калістратович, спираючись на злегка зігнуті в ліктях руки, повільно й грізно підводиться з-за столу, його масивне тіло зависає над підлеглим, мов скеля, ладна ось-ось розчавити, змішати з чорною, глевкою землею; в погляді з-під суворо насуплених брів спалахують і перехрещу¬ються жовті звивисті блискавиці, здатні спопелити в одну мить, здавалося, він піднімається з-за столу під звуки грізної суворої музики, в якій тривожно і заклично гримлять фанфари, сповіщаючи про по¬чаток праведного суду й розправи над нещасною повинною головою, від якої врешті-решт лишиться тільки сірий порох і тлін.

Пилип Калістратович гідно переносив кривду фортуни, яка обділила його посадою. Але він аж ні-як не збирався заривати свій яскравий талант у землю. Його керівні задатки помічали в багатьох організаціях і цінили. Поступово, крім своїх безпо-середніх олужбових обов’язків, він ніс нелегку ношу обов’язків позаштатного інспектора місцевої по¬жежної частини, товариства мисливців і рибалок, райсанепідстанції, товариства рятування на водах...

Урочистим святом для Пилипа Калістратовича ставав кожен той день, коли йому вручали чергове посвідчення позаштатного інспектора. Він ладен був ніжно й трепетно гладити лискучі картонки, яких назбиралося уже в нього, мабуть, біля десятка. Та¬кого дня він ходив ще гордовитіше, крокував ще поважніше, уявляючи, як недбало вийме новеньке посвідчення і лясне ним перед носом ошелешеного порушника, грізно відрекомендувавшись:

— Позаштатний інспектор Пилип Калістрато- вич, товариш Пищик.

З картонками він почувався людиною, людиною значущою, яка має право перевірити і дати вказівку.

Інколи його посилали у відрядження в село. Ко-ли поставою, керівними нотками в голосі Пищик справляв враження і його навіть частували, Пилип Калістратович полюбляв говорити, що в нього така ж влада, як і в голови райвиконкому: тільки в того влада вкупі, разом, а в Пищика — роздрібнена.

Пилип Калістратович був твердо переконаний, що без нього багато справ робилося не так, як слід, не там і не тоді, коли треба. І справді, в когось біля подвір’я знаходив купу сміття, а то, дивись, кілька оберемків сіна господар примудрився скласти пря-мо під хлівчиком — теж непорядок з пожежної ТОЧ¬КИ зору. Ось тоді в хід ішло одне з посвідчень і гли¬бока за змістом керівна нотація. Усунувши таким чином непорядок, Пилип Калістратович з почуттям виконаного обов’язку простував собі далі, не зва¬жаючи на лайку, побажання «а щоб тобі штатна болячка вплуталася», на клятьби, які осіннім лис-

тям шелестіла за ним,—така вже його Доля. Він навіть привчив себе, зустрічаючись з людиною, ди-витися на неї якимось особливим поглядом, що не-мов із сумнівом і зловтіхою говорив: «То ще неві-домо, брат, що ти за птиця і чим ти займаєшся потай од людей».

Пилип Калістратович, чинно несучи своє розпов¬ніле тіло, що на ходу колихалося салистими грудьми, ішов надвечірньою райцентрівською вулицею і шпи¬гав очима по боках, вишукуючи собі поживу, аж поки погляд його вперся в зелену з нетутешнім но¬мером «Волгу», що, пискнувши гальмами, зупини¬лася біля ресторану. Серце Пилипа Калістратовича тихенько тьохнуло і похолонуло, сподіваючись на удачу, і він тепер уже невідступно пас її за милу ва- ним поглядом. Двоє — чоловік та жінка — вийшли з машини і, весело перемовляючись, піднімалися східцями ресторану.

Гамуючи хвилювання, він вичекав якусь мить і теж, ніби ненароком, зайшов до ресторану та, як людина з усіх боків правильна, замовив собі лише мінеральну. Ті. двоє вечеряли, і чоловік у високий фужер поволі наливав пиво, що підростало на очах і знову спадало, пінило та колихалося, як ячмінне поле у переджнивну пору під легким подувом вітру, і від того вітру Пилип Калістратович мимоволі об¬лизався, а тому зробився ще зліший. Він був певен, що ці двоє вже нікуди не дінуться, випустити їх з чіпких, як обценьки, рук Пилип Калістратович вва¬жав би для себе образою і безчестям.

А досвід контролера він мав таки пристойний, роками служіння у всіляких комісіях і громадських радах зрощений. Особливо охоче його включали в інвентаризаційні комісії, комісії по списанню всі-лякого державного майна, і чиновники з фінвідділу

БО

наперед були певні, що з того майна уже не буде добра і нікому воно тепер не придасться — кремін-на душа Пилипа Калістратовича в таких випадках робилася ще твердішою. В лікарні недавно спису-вали постільну білизну, і одна санітарка, горласта, як півень, все кричала, що не треба рубати та па-лити ту білизну, а краще лишити бодай на ганчір’я мити підлогу. Пилип Калістратович всміхався та хитрувато кивав головою — знає, мовляв, він те ганчір’я, адже списувалися годящі простирадла.

—      Рубати,— аж зігнувшись під тягарем особис-тої відповідальності, сказав він.— Якщо немає ін-ших думок.

Йому дуже подобалася ця фразочка, і він не-змінно вивершував нею свої короткі, але такі яс-краві промови, незалежно від того, погоджувалися з ним чи ні, були інші думки чи такі не передбача-лися.

—      Та в тебе, чоловіче, ніякої думки нема і ніко-ли не було, окрім хіба паскудної! — верескнула санітарка і вихопила-таки з купи кілька прости-радл. Але завгосп, злякано зиркнувши на Пилипа Калістратовича, вихопив у неї з рук і знову кинув у вогонь. Облиті бензином простирадла і наволочки спалахнули високим стовбом, трохи погоріли, а по¬тім ще довго чаділи смердючою купою.

Особливо Пилип Калістратович полюбляв пере¬віряти їдальні, цехи заготконтори та гастрономи. Він лишав свій грубий, добряче пошарпаний порт¬фель біля входу, а сам довго варив воду з першого- ліпшого працівника, що потрапляв йому на очі, і той, винувато опустивши голову та нетерпляче пе¬реминаючись з ноги на ногу, на мигах показував своїм товаришам, що їм слід зараз зробити. А коли Пилип Калістратович вертався додому, руку його

бі

приємно обтяжував замашний портфель з десятком кілець ковбаси чи шматом свіженької печінки.

Пилип Калістратович не без підстав вважав се-бе ревізором не тільки досвідченим, а й справедли-вим та принциповим. І таким пам’ятав себе ще з ди¬тинства, коли по війні за трудгуж посадив у тюрму рідного брата. Власне, починалося те не з трудгу- жа, а з того, що малий Пилипко робив на дорозі «провальчики» — прямо в колії копав ями і ретель¬но їх замасковував. Дядьківські вози ламалися в провальчиках із смачним хряскотом, і цей хряскіт та матюки розлючених дядьків несказанно тішили малого Пилипка, що з жадібною цікавістю підгля¬дав все те із схованки, давлячись радісним сміхом, і очі його тоді горіли й світилися такою втіхою, та¬ким непідробним щастям, якого він не часто потім уже звідував у своєму житті. Старший брат, помі¬тивши його витівки, взявся наново було вихрещу¬вати Пилипка. Він хрестив його батогом по ногах,- і батіг, з підсвистом обкручуючись навколо босих порепаних ніг, впивався у тіло, а Пилипко несамо¬вито підстрибував і, як щеня, скавулів, обіцявся, що більше не буде. Він і справді більше не робив шко-ди, але коли брат, що замість спаленої у війну хати будував нову, якось привіз вночі крокву — лісничий не захотів йому виписати, бо брат не пішов косити для нього — Пилипко згадав йому ті хрестини. Сли¬нячи хімічного олівця, він написав куди треба, що брат не хоче відробляти трудгуж, натомість но¬чами краде державний ліс. І брат заробив собі строк.

Потім уже, як виріс і зробився позаштатним, Пи¬лип Калістратович не раз, виступаючи на зборах, говорив, що коли йдеться про державне, для нього нема і брата.

Щ

Писав він не один раз, траплялося, писав з та-кою наполегливістю, як крапля точить камінь.

А якось, після одної перевірки, Пилип Калістра- тович, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев’ятнадцятеро начальни¬ків, і семеро з них сіло.

Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднести до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро . жалів її. Коли один його керівник мав необережність на-звати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять ко-місій — врешті таки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півроку, доглядаючи хвору, паралі-зовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажаннями здоров’я і успіхів у роботі — симпатичну таку листівку з ро-жевощокою Снігуронькою і Дідом-Морозом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алкоголіка Петрушу.

Одне слово, Пилип Калістратович знав свою справжню силу і відчував, що зміг би звалити будь- якого начальника. Лише перед власного невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і но-гою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:

— Ото прийдуть, позжирають усе ліпше...

...Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не чекаючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, ви-йшов з ресторану — тип, що цмулив пиво, здався йому досить нахабним і хитрим. Обійшовши навко-ло зеленої «Волги», він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не обхитрили і не дременули часом, а то-ді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всмі-хався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його череватий портфель пхають якісь дефіци-ти, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золотник, а потім і з другого.

Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув головою, мов1 хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.

—      Хто це зробив? — від подиву в нього аж зе-лені іскри змигували в очах.

—      Позаштатний інспектор товариш Пищик,— покірно і сумно, з видимим жалем і співчуттям, ляс¬нувши картонками посвідчення, сказав Пилип Ка- лістратович, хоч у самого на душі, грала маршова музика і били лункі барабани.

Жінка, супутниця того типа, порилася в сумоч-ці, дістала і тицьнула йому документи.

—      За кермом — я,— сказала вона.

Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.

—      Качай, як там тебе... позаштатний,— кинув помпу до ніг.

У Пилипа Калістратовича засвербіла права до-лоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, музика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.

—      Швидше, швидше,— притупував ногою тип.— А то міліцію зараз викличу.

Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий... А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі е, і ті, кого перевіряв не раз...

—      Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! — ки-дає хтось із натовпу.

—      Частіше б йому таку позаштатну!

—      Як накерується, то й вечері не схоче.

Пилип Калістратович відчув, як По спині скочу-ються чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й про-низливо шкодувала за тим, що передчасно в’яне його керівний позаштатний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга поло-вина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивля-ючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду — Пилип Калі-стратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.

ЛИСТ НЕЗНАЙОМОГО

Він зручніше вмостився за столом і по-школяр- ськи ретельно вивів перші рядки листа, вивів з бо-лем і з жалем...

«Шановна Євдокіє Михайлівно! Пише Вам не-знайома людина, колишній друг Вашого чоловіка, що поїхав на заробітки і ось уже півроку був оді-рваний від дому, від гаряче любимої жони і діток, друг усім нам такого дорогого і незабутнього Васи-ля Полікарповича Бабляка. В мене серце облива-ється кров’ю, коли я пишу ці рядки,— Ваш муж і мій друг безвременно вмер наглою смертю».

Він відклав ручку і якийсь час сидів у глибокій задумі, згадував того, кого найбільше любив у цьо-му заплутаному, такому складному й химерному світі, і вперше за багато років, а може, й уперше за все життя спробував заглянути собі в душу, як у стару, забуту криницю, з якої вже давно не черп-

пули навіть кухлика свіжої води, у криницю, яка заростала мохом та пліснявою.

«То була людина доброго серця, якій боліли його сім’я і діти»,'— писав він тремтячою рукою, і тугий клубок передавлював йому горлянку, писав і, порів¬нюючи себе з покійним другом, щиро і тяжко ка¬рався, що йому так далеко до чеснот свого друга.

Йому згадалося раптом, як він уперше вертався до жінки, вертався вимушено і неохоче, бо, при-їхавши у рідне містечко, не відразу пішов додому, а, щоб ще хоч трохи відсунути обтяжливу і гнітючу зустріч, присів на витертий до блиску вокзальний диванчик.

По станційній залі вистрибувало дівча років чо-тирьох, вистрибувало, не звертаючи ні на кого ува-ги, мов гуляло десь у лісі чи в лузі, тільки два білих банти пурхали метеликами над її чорнявою голів-кою, то складаючи, то розгортаючи легкі крила, аж поки дівча скікнуло до нього і, перехиливши від цікавості, мов синичка, голову, раптом спитало:

—      Дядьку, а як тебе звати?

Щось знайоме змигнуло йому у великих, темних, як весняні ночі, очах, привиділось у порухах злегка вередливих дитячих губ, наче він десь чи колись уже бачив оцю синичку з білими бантами, але, ма¬ючи щонайменше охоти зараз вести пусту балачку, тільки буркнув під ніс, невдоволено скосивши око;

—      Гуляй.

Дівча пострибало далі собі, ніби на таку відпо-відь тільки й сподівалося, стрибало то на одній но-зі, підхопивши в руку зігнуту другу, то так само на другій, а коли легко й невимушено, тільки змахуючи бантами-метеликами, обійшло поступово коло, зно¬ву підскікнуло до нього:

•— Дядь, як звати тебе?..

Полінувавшись навіть цикнути на неї, хоч дмух-ни, здавалося, і полетить геть разом із своїми мете-ликами, він просто як від набридлої мухи у літню спекоту, байдуже і знехотя відвернувся.

—      Дядь!..

Він поволі розвертався, сповнений дражливого бажання дати ляща цій причепі, але вперше в ньо-му, який не терпів цього шмаркатого племені, кот-рим здебільшого бридив, як і праними та перепра-ними пелюшками й колготами, які й після прання відгонять дитячою сечею, вперше в ньому ворухнув¬ся інтерес до цієї кумедної комашки, і він несподі¬вано для себе перепитав:

—      А тобі воно треба?

—      Та треба... Жду тата, а не знаю, який він,— дівча потупило очі і винувато теребило спідничку.— Маринка я...

Раптовий здогад по-зрадницьки кольнув його, і він не відразу здобувся на слово, мимохіть відшу-куючи на личку малої знайомі риси, що мали бути для нього близькими і рідними, але все ж прогнав те вагання, неприпустиме, незнане досі, вернув звич¬ний, відгороджений від усіх затишок; і в ту ж мить його ще раз неприємно і боляче шпигонуло — шпи¬гонув дзвінкий і заливистий регіт за спиною, регіт його власної жінки, від якої накивав п’ятами уже кілька років тому, не так від неї, як від аліментів, аж поки несподівано і нагло застукали і обложили, наче вовка червоними прапорцями, виконавчі судо¬ві листи, що відшматували чималий кавалок його лісозаготівельної платні та змусили оце вертатися і бодай спробувати сімейної житухи, прісної, як на нього, мов трава. Регіт боляче шпигонув ще й тому, що не було у жінки звичного запобігання перед ним, а чулася якась нова, негадана раніше впевне-

нїсть, набута чи то роками самотності, чи остаточ¬ною відчуженістю, і ота її духовна вищість образ¬ливо вжалила і принизила його.

— А що, блудний чоловіче, познайомивсь на-решті з дочкою?

Вінписав зараз листа тій іншій жінці і уявляв, як шкодуватимуть покійника і побиватимуться по ньому в далекій його домівці. У покійному другові він зараз знаходив все більше і більше такого, чого бракувало йому самому, чим він карався і через що заздрив покійному.

«На столі у Вашого чоловіка завжди стояла жін¬чина фотокарточка, а в вільну годину він ходив по магазинах, видивлявся діткам гостинці...»

Він писав і згадував, як, шкодуючи аліментів, вернувся тоді до жінки і як, бувало, спішив з робо-ти додому, щоб бодай на кілька хвилин, але першо-му вскочити в хату. Тоді він хапливо, колотячи ложкою в кастрюлі, вивуджував собі ласий шматок і за кілька хвилин, облизуючись, виглядав у вікно, чи лиха година не несе когось із домашніх. А коли у вихідний всі домашні нікуди не розходилися, дру-жина, подоївши корів у колгоспі, теж сиділа вдома, він так само поспішав до столу, щоб першому попо¬їсти, бо, кривлячись, говорив, що від неї вічно фер¬мою тхне.

З жінкою його бачили двічі на рік, коли вони разом сідали в машину, куплену за нажите на лісо-заготівлях та врятоване від аліментів, і їхали на ярмарок, щоб придбати дітям обновки на літній чи то зимовий сезон. Вернувшись, жінка сплачувала йому за бензин, а він, підозріливо примружуючи сиві очі, пильнував, як вона порепаними від силосу пальцями шелестить зім’ятими карбованцями та бряжчить копійками.

«Покійний Василь Полікарпович ніколи не сидів без роботи, віриться, за доброго господаря був і вдома»,— взявся знову за ручку.

Тим прикріше було йому самому, що за доброго господаря вважати він себе не міг. Коли треба було рубати дрова, він щоразу знаходив собі якесь за- ймисько біля машини, і жінка, по-чоловічому гех¬каючи, колола об дровітню сукуваті поліна. І тільки одного разу він сам взявся було за сокиру і захо¬дився порядкувати у хлівчику. Жінка спантеличено дивилася на нього подивованими очима, мов щось у лісі здохло, а він огризнувся:

—      Чого витрішки продаєш, загороду для бичка городитиму.

—      Де ж той бичок? — дивувалася жінка.

—      Мати, казали, дадуть.

—      Так нема ж в неї ні бичка, ні телички.

—      А сьогодні до бугая корову погнала.

Він відклав ручку, притомлений описом життя свого друга, і подумав, чи не піти йому сьогодні хоч трохи розвіятися до Ганьки-буфетниці. Він беріг себе і до Ганьки ходив лише по вівторках — ті жін¬ки здатні підірвати яке завгодно здоров’я.

Він думав і ніяк не міг надумати, що б ще тако-го написати про покійного світлого і хорошого, аби побивалися за ним якнайсильніше, а коли, нарешті, завершив свою многотрудну роботу і заадресував конверта, то смачно, з хрустом занімілих кісток по-тягнувся — тепер він усією своєю душею, розм’як-лою і мов добрішою від цього листа, освітленою щирою любов’ю до покійника, він, Василь Полікар-пович Бабляк, був упевнений: рідна дружина, вель-ми шанована Євдокія Михайлівна, від якої знову накивав п’ятами, тепер шукати його не здогадаєть-ся і на аліменти, напевне, не подасть.

Він засидівся за величезним робочим столом і, щоб трохи розім’яти кості, встав і пройшовся кабі-нетом, нечутно ступаючи товстим ворсистим кили¬мом. Анатолій Олексійович любив свій просторий, дбайливо обставлений кабінет, сяючий білим ясе¬новим паркетом і бездоганною поліровкою меблів. До кабінету він ішов довго, йому доводилося усмі¬хатися тоді, коли полинова гіркота кривила і коро¬била душу, тиснути руку і мило заглядати у вічі тому, ким потаємно бридився, говорити комплімен¬ти про чесности начальства в ту мить, коли його шофер з легкою посмішкою клав у багажник на¬чальницької машини грубі, туго набиті портфелі. А коли досяг цього кабінету, то враз приспинився— чи то не розраховував, тверезо оцінюючи свої мож¬ливості... на більше, чи схаменувся, а може, й прос¬то втомився од дрібної суєти, тільки надалі твердо вирішив жити чесно. Він багато їздив у справах служби, бував на полях і в цехах, умів поговорити з людьми і привернути їх до себе, так що незрідка, коли за його машиною знімалася курява, люди тільки хитали головами і захоплено прицмокували: «Оце свій чоловік!» Але справжнім, самим собою, Анатолій Олексійович почувався лише в цих стінах, де не треба було вдавати з себе наського хлопця, ладнатися під когось, і він, повернувшись з дороги і дбайливо помивши і без того чисті, з гладенькою не по роках, наче в дівчини, шкірою, руки, нарешті міг полегшено, задоволено зітхнути.

Анатолію Олексійовичу особливо подобалося пра¬цювати тут вечорами, коли поступово гамувалися денні клопоти, в коридорах з новими килимовими доріжками влягалася тиша і змовкали нарешті об¬ридлі телефони. Цієї пори він здебільшого розбирав пошту та розписував, підсліпувато мружачись на незнайомі почерки, листи та скарги.

Сьогодні йому працювалося залюбки ще й тому, що то був останній день перед відпусткою, і завтра він, струснувши із себе весь службовий клопіт, як струшує селезень на березі із себе воду, разом з жінкою і сином сяде на поїзд до Кисловодська. Жін¬ка то дріматиме всю дорогу, то трохи наївно тіши¬тиметься видами із вікна, і чим далі від дому, тим вони здаватимуться їй звабливішими, а от з сином вони таки наговоряться. Дивні якісь взаємини скла¬лися між ними: вдома вони могли годинами, наче граючи в пінг-понг, перекидатися жартами, вправ- лятися в дотепах, дбайливо ховаючи взаємну при¬язнь у добродушному кепкуванні.

Анатолій Олексійович розбирав пошту швидко, надписуючи резолюції чітким почерком, автоматич¬но, а думав про інше; резолюції на паперах він на¬магався ставити якнайкоротші, а коли вдавалося обійтися одним словом, то й зовсім лишався вдово¬лений. Деякі прохання і скарги йому здавалися примітивно простими, а з висоти його становища навіть мізерними. Знічев’я він прочитав кілька лис¬тів. «Протікає дах...», «Перекопали ще місяць тому вулицю...». Анатолій Олексійович тільки журно зі¬тхнув і подумав, що йому б отакі клопоти, він упо¬рався б з ними одним телефонним дзвінком чи на¬віть просто порухом брови. Він так само швидко пробіг очима ще одного листа, але не зрозумів, про що йдеться, а тому, заплющивши на хвильку очі і крутнувши головою, аж зачесане, вгору волосся спа- ло на скроні, взявся читати вдруге.

«Бобруйчуку Анатолію Олексійовичу.

Копія: голові народного контролю

Сидорчуку Інокентію Петровичу.

Копія: редакції газети.

Доводжу, до відома, що в городському промком¬бінаті завелись злодії. Краде сам директор Галь¬чинський, без перевірки через прохідну возить дош¬ки жовтим пиріжком. Головбух Бідзюра краде гро¬ші і купляє жінці дорогі шуби.

А ще директор гуляє з чужими жінками.

Прошу прийняти міри, бо буду жалуватись.

Митрощук В. В. вул. Коперника, 6/4».

Анатолій Олексійович спантеличено покрутив листа в руках: пожовтілий, вицвілий папір та ще недоладна писанина викликали в нього мимовільну неприязнь, і він, знехотя відкинувши той аркуш па-перу, вийняв носовика й старанно витер спітнілі долоні. «Возить дошки пиріжком... Причому тут пиріжки, та ще й жовті? Чортівня якась...». Він за-глянув у негласний супровідний лист, що спеціально готувала для нього секретарка. «Не анонімка. Прі¬звище і адреса справжні. Пенсіонер, колись працю¬вав на промкомбінаті і мав конфлікт з дирекцією».

Ага, «пиріжком», себто напіввантажним «моск- вичиком»... Навряд, щоб Гальчинський не зумів ви-везти оберемок нещасних дощок, навіть якщо й припекло для чогось. Пожовтілий, вицвілий аркуш паперу, здавалося йому, пахнув давно не митим піт¬ним тілом, запущеною комунальною кухнею із су¬міщеним санвузлом, і він помалу впевнювався, що

в листі відголосок якоїсь давньої чвари, примітив¬ний мстивий наклеп, який найкраще було б зараз же зіжмакати і викинути в корзину. Маленьким черв’ячком, щоправда, ворухнувся сумнів, адже прі¬звище і адреса автора не вигадані і цей Митрощук справді може скаржитися й далі, а він матиме мо¬року, якщо не дасть паперові ходу. До того ж в цьому кварталі має бути перевірка з області по лис¬тах...

Треба берегти себе.

Важко видихнувши, Анатолій Олексійович у кут¬ку аркуша розмашисто і сердито надписав: «Тов. Ситняку. Уважно розібратись». Маючи себе за по¬рядну людину, він почувався зараз трохи незручно, що змушує людей копирсатися в цьому безсумнів¬ному багні, комусь завдати прикрості, хтось марне нервуватиметься і переживатиме, але, зрештою, він тут ні при чому, порядок є порядок, просто хай Гальчинський, чи ще хто там, не бере близько до серця. А заступник, на якого він звично перекладав усі каверзні справи, людина правил твердих, розбе¬реться об’єктивно, розкопає усе незгірш крота. Ана¬толій Олексійович згадав, як колись, на початку спільної служби, доручав йому перевірити скаргу, і мимоволі всміхнувся.

Писала стара бабця з віддаленого села. Людина вона одинока, нікому за неї заступитися, і сусіди часто чинять їй зло й кпини: то з курми якась істо-рія трапиться, то ще з чим. Ситняк виїжджав на місце, совістив сусідів, з властивою йому принципо¬вістю докоряв їм у сільраді і про все це детально доповів Анатолію Олексійовичу. А через тиждень надійшла нова скарга, цього разу на Ситняка: «На¬що ви присилали мені такого начальника,— писала бабця,— толку з нього однаково ніякого. Мої кури

й далі не несуться, а півень як ходив не до своїх, а до сусідських курей, так і ходить, нечисть така».

Коли Анатолій Олексійович прочитав йому скар¬гу, Ситняк не розсердився і не образився, тільки довго кліпав очима і жмурився на світ, який жив не за його твердими правилами.

«Ситняк,— думав Анатолій Олексійович,— таки докопається». І все ж щось муляло і заважало йому, і він, повагавшись хвильку, після слів «Уважно ро¬зібратись» дописав: «Якщо факти не підтвердять¬ся — автора притягнути до відповідальності».

За тихі і неклопіткі насичені сонцем і приємним неробством дні, Анатолій Олексійович забувся зо-всім про той пожовклий аркуш паперу, про свої хвилинні вагання і сумніви, як і про інші дрібні¬ші і серйозніші діла, яких він вмів миттєво позбу* ватися, ледве виходив з кабінету; натомість засмаг і посвіжішав, йому здавалося, що по його тілу на¬віть кров запульсувала енергійніше, а тіло своє він знав досконало, мов добрий водій знає автомобіль, до свого організму він завжди сторожко прислу¬хався, вловлюючи бодай найменший збій, і негайно звертався до лікарів; тепер йому здавалося, що й м’язам вертається колишня пругкість і міць, як в кращі літа, вертається здоровий апетит, свіжість думок і душевна рівновага впевненої у собі людини.

Про скаргу йому після відпустки нагадав пунк-туальний, мов електронний годинник, Ситняк.

— Ви просили поінформувати про справу Галь-чинського,— говорив заступник таким тоном, в яко¬му підкреслювалася і шаноба до начальства, але і власна гідність: — На всі вивезені матеріали, в то-му числі і на дошки, є виправдальні документи. Чи директор, як пише скаржник, «гуляв з чужими жін-ками», довідатися не вдалося. Встановлено 'лише,

що був колективний! культпохід у кіно. Інші факти також не підтвердилися.

—      Все йде на краще в цьому найліпшому із сві-тів,— показав білі зуби Анатолій Олексійович. Із заступником він розмовляв здебільшого трохи іро-нічно та зверхньо й не вважав за потрібне навіть приховувати це.— Посміявся, певне, Гальчинський?

—      Навряд чи йому до сміху,— з видимим вдо-воленням відказав Ситняк.— Гальчинський розлу-чився з дружиною.

Анатолій Олексійович, що зібрався вже було ко¬мусь телефонувати, поклав на апарат телефонну трубку так обережно, мов була вона кришталева.

—      Факти ж того... не підтвердилися...— невдово- лено блимнув він з-під насуплених брів на заступ¬ника, відчуваючи, як вочевидь вертається призабута відраза до пожовклого паперу, прогірклі запахи смаженої мойви на спільній комунальній кухні, чад пригорілих сковорідок.— Гальчинський, певно, вже внуків має, а йому ще дурниці в голові.

Тепер уже Ситняк, відчуваючи перевагу на своє¬му боці, зміг відказати з недбалою двозначною усмішкою:

—      Перевірка, як водиться, плодить чутки і пліт-ки... От і почалася колотнеча у їхній хаті. Він поца- пався з жінкою за якийся давній гріх, ще в молоді, поговорюють, літа, а скінчилося все нарсудом.

—      Ідіть,— буркнув Анатолій Олексійович так, наче то Ситняк заколотив усю веремію, яка вибила його з душевної рівноваги, до якої звик, як до служ-бового крісла: він ішов від посади до посади, міняв кабінети, але своє старовинне, з вигадливою різь-бою і високою урочистою спинкою крісло щоразу перевозив за собою.

«А, чорт!..— лайнувся Анатолій Олексійович, ко- 3 І. Корсак

ли заступник, виходячи, обережно причинв дубові двері.— От і спробуй прожити чесно, не творячи марно зла». Він надовго вкляк за столом, зіперши голову на руки, і марне намагався зосередитися. Зрештою, здригнувшись, як від холоду, він натис-нув кнопку селектора і промовив до заступника:

—      Закон передбачає покарання «від» і «до».— Анатолій Олексійович помовчав якусь хвилю, і біля рота його залягли дві жорсткі складки.— Отого ста-рого за наклеп на Гальчинського потурбуйтесь під-вести під верхню риску.

■— Зрозумів,— відповів динамік .знайомим, зав¬ше вдоволеним голосом.

Через якийсь час заступник, поважно розгорнув¬ши папку, а він умів це робити елегантно і солідно, доповідав про виконання його розпоряджень. Ана¬толій Олексійович слухав Ситняка і одночасно ше¬лестів паперами, сортуючи свіжу пошту.

—      Достатньо,— перебив Анатолій Олексійович заступника на півслові, і той слухняно, як кінь у шорах, спинився.— А як покарали отого старого на¬клепника?

—      Тяжко його буде покарати,— знайома дво-значна усмішка легкою хвилею пробігла обличчям Ситняка, і Анатолій Олексійович враз насторожив-ся. «Ну що за характер у чоловіка,— подумав він.— Говорити людям капості для нього, мабуть, насо¬лода».

—      Чому це тяжко? Він що за птиця така — Герой Соцпраці, ударник, сват міністра?

—      Не сват і не ударник,— якось ліниво відказав Ситняк.— Просто помер понад місяць тому.

—      Це найкраще, що він зробив за своє життя.

«Хай мене вкрадуть,— мерзлякувато зіщулився

Анатолій Олексійович, і йому зробилося не по со-

бі.— Треба ж таке: написав гидоту, сам спокійні-сінько помер, а тепер його писанина розбиває чужі сім’ї. Містика, й годі». І він пошкодував, що не ви-кинув відразу ту скаргу в сміття.

—      Припинити розбір, скаргу повернути мені не-гайно.

—      Зрозуміло. Скаргу поверну завтра — вона ще в міліції.

Наступного дня телефон у його кабінеті задзе-ленчав незвично рано, і Анатолій Олексійович скоса і невдоволено зиркнув на апарат: цей дзвінок йому чимось не сподобався. За довге службове життя Бобруйчук зробився забобонним, йому здавалося, наприклад, що він навчився по дзеленчанню теле- фона визначати, добру чи погану йому скажуть вість.

Анатолій Олексійович неохоче підняв трубку: те¬лефонував начальник міліції.

—      Сьогодні вночі застрелився бухгалтер пром-комбінату Бідзюра.

Бобруйчук відповів не одразу, йому раптом за-пахло смаженою дешевою рибою, від того запаху його нудило ще з часів нужденної студентської мо-лодості, коли він знімав куток у квартирі із спіль¬ною комунальною кухнею, цим пеклом, що лишився в пам’яті відразливим гаром мойви вперемішку з вічною злісною сваркою між сусідами; відчуття огидного запаху було настільки реальне, що Ана-толій Олексійович, втягуючи тонкими ніздрями по-вітря, здивовано оглянувся.

—      Ви чуєте мене, Анатолію Олексійовичу? — втомлено і хрипко перепитав начальник міліції.

—      Чую.— Крізь легкий шум у телефонній труб¬ці пробивалася музика, і високий дівочий голос сумовито виводив: «Ой чий то кінь стоїть...» Він

подумав чомусь не про жахливу новину, принесену раннім дзвінком, а про начальника вузла зв’язку, якому слід дати прочухана, аби радіо не лізло в телефон.— Як •— застрелився?

—      Приставив рушницю до горлянки і вистрілив, але мізки опинилися на стелі...

—      Та не. те,— роздратовано, зажмуривши на мить очі, крутнув він головою.— Я хотів сказати — чому?

—      Перевірка скарги в промкомбінаті виявила нестачу семи тисяч карбованців. Пояснення голов-буха було по-дитячому наївним — загубив докумен-ти. його мали притягати...

—      А що, він і справді ці гроші... привласнив?— Анатолій Олексійович перед останнім словом зро-бив вимушену паузу, добираючи підходяще слово, аби не сказати про померлого «вкрав».

—      З’ясувалося, ні. Дівчата з бухгалтерії щойно розшукали усі папери, які він умудрився десь засо- бачити. Хай уже пробачить покійник: якщо люди¬на — гава, до того ж псих, от і мізки на стелі.

Анатолій Олексійович поклав трубку з таким настроєм, який мав лише раз у житті, в дитинстві, коли пішов по гриби і серед білого дня заблукав у лісі. Знайомий ліс зробився тоді враз незнайомим, дороги і стежки — дивовижно чужими.

Коли Ситняк приніс скаргу, він узяв її так обе-режно, мов була вона під електричним струмом, і, мовчки зіжмакавши, кинув у попільницю й підпа¬лив.

1 Сизий ядучий димок, звиваючись вужем, важко знімався вгору, по кабінету розповзався немило-сердний запах горілої ганчірки, пожовклий аркуш поволі чорнів і скручувався, мов його хапали перед-смертні судороги, а він з останніх сил, не бажаючи

обернутися попелом, противився вогню. А коли все- таки вогонь доконав його і в попільниці лишилася тільки зжужвеліла купка, Анатолій Олексійович потовк на порох і ці жалюгідні рештки, наче упев-нював себе, що із злом, яке встиг учинити цей кла-поть паперу, покінчено назавжди і більше він не розіб’є нічию сім’ю, не згубить безневинного і не кине ні на кого тіні лихої підозри.

А ввечері на Бобруйчука чекала сімейна біда — пропав син. Коли він, повернувшись додому, спитав, де Ігор, замість відповіді жінка, винувато кліпаючи очима, подала йому аркушик із шкільного зошита з наспіх написаними сином кількома рядками.

«Тату і мамо! Я не буду вдома днів три-чотири. Так треба.

Ігор».

Цього у їхній сім’ї ще не було ніколи, щоб отак покинути дім і забратися невідь-куди, не зблагово- ливши сказати і слова!.. Анатолій Олексійович від-чував, що на нього, мов грозова хмара, насувається якесь лихо. Він узявся уже було за телефонну трубку подзвонити в міліцію, але, повагавшись, об-лишив її — не знав навіть, як пояснити. Та й Ігоря образити можна...

Наступні дні він ходив, як сонний, став неуваж-ний і дратівливий. Найгірше дошкуляла невідомість, Анатолій Олексійович почувався так, наче йшов нічним лісом, спотикаючись на покрученому вузлу-ватому корінні і натикаючись на вороже настовбур-чені гілки дерев...

Син повернувся в неділю по обіді, коли Анатолій Олексійович, думаючи перехитрити самого себе, із силуваним інтересом гортав газети триденної дав-ності. Ігор зайшов у кімнату тихо і, втомлено ски- аувши сумку з плеча, опустився на стілець біля столу.

—      А де моя мати, батьку? — нараз спитав він, дивлячись у спантеличені батькові очі.

Анатолій Олексійович спочатку було сіпнувся, Наче його шмагонуло електричним струмом, як ко-лись у молодості, у студзагоні, коли він виливав з бетономішалки розчин і в цей час «закоротило» на корпус — дика, садистська сила трясла його щомо- ці, і він, не здогадуючись, що з ним трапилося, тіль-ки кричав і лаявся під регіт хлопців та дівчат, які не збагнули смертельної загрози, несподівано на¬вислої над ним,— він сіпнувся було, але неймовір¬ним зусиллям волі і виробленою за багато літ ви-тримкою все ж таки опанував собою. «Дурень,— холодно подумав у ту ж мить про себе, відчуваючи на спині під сорочкою відворотний піт.— Таж він . про матір, Майю Степанівну... Треба ж уздрітися такому».

Він пильно і сторожко вдивлявся в зеленкуваті синові очі, в таємницю чорних зіниць, марно споді¬ваючись віднайти там відповідь на загадку, що пек¬ла і судомила, ту відповідь, від якої так багато за¬лежало тепер у його житті.

—      Я був у дитячому будинку, батьку,— тихим вироком прозвучали Ігореві слова, і поникло, опус¬тилося в нього серце.

Цілу ніч сьогодні снилися Анатолію Олексійови¬чу якісь жахи: чи то війна, чи землетрус, він навіть напевне не міг сказати, тільки все ще в запалених очах вирували клуби диму й вогню, падали багато¬поверхові цегляні будинки, і в міру того, як лама¬лися і беззвучно осідали поверхи, велетенськими сплесками знімалися вгору хмари червоного цегля¬ного пороху, він і зараз відчував у роті їдучий при¬смак цегляної пилюки, що хрумтіла на зубах і пекла

піднебіння.

—      А де ж моя мати, батьку? — повторив знову

син.

Вони сиділи за столом біля вікна, навпроти один одного і не могли тепер розминутися, уникнути чи відкласти на потім розмову — надто тісно зробило-ся їм у цьому домі, і пік їхні душі вогонь, якому судилося або очистити пережите, або спопелити.

...1 знову зробився він молодим, і знову — пер-шокурсником, і знову у перерві поміж лекціями ді* лилися друзі вчорашнім.

—      Хлопці, ой що я вам скажу...— солодко мру-жив Толик очі і хитав головою.— Ото дівка, що я познайомився, ото дівка... Цілується — хай мене вкрадуть!

Друзі підсміювалися, а в ньому все ще жив вчо-рашній вечір, п’янив і колобродив тіло, аж млость у нігті бралася. Оксана розкривала рота, як молоде голодне зозуленя; нижча за Толика на голову, дів-чина тягнулася на пальчиках гнучкою стебелиною до його уст і цілувала хапливо, невправно й невмі¬ло, а коли язичком лизнула по його жадібних, спраг¬лих губах, він, відчуваючи усе її туге і налите соком, як вишня в пору, п’янке і співуче тіло, нараз за¬тремтів осиковим листком на вітрі і згріб дівчину в оберемок; вони задихалися в поцілунках, на мить встигали хапнути ковток весняного, пропахлого мо-лодою травою і черемхою, ще прохолодного повітря і знову віддавалися на волю хвиль, що колихали і несли їх поза часом і простором.

Але після ще одного побачення він уже не хва-лився хлопцям про Оксану — між ними відбувалося щось більше, аніж випадкові зустрічі хлопця з дів-чиною, напівжартома, для розваги зірваний поділу« нок, зрештою, справа була навіть не в природному потягу молодого і дужого, із збуреною кров'ю сам-ця,— він про це став найменше думати, бо вважав би уже образою для неї і для себе самого. А смішки і пересмішки товаришів образили б те чисте і світ¬ле, до чого зась було будь-кому сторонньому.

Поступово Оксана робилася для нього не тільки дівчиною, з якою приємно бавити час, вона була йому радше доброю товаришкою, що розуміла його, вболівала за нього. Він горнувся до неї, бо в дитин-стві не зазнав ні батьківської, ні материнської лас¬ки. Байстреня, вигодуване матір’ю в голодні повоєн¬ні роки, він не злюбив матір, відколи сільські доб-розичливці нашептали, як ходила вона, нагулявши дитя, до хутірської повитухи, аби стравити його іще в утробі і уникнути неминучої ганьби. Не було в нього любові до неї ні в дитинстві, коли верталася з ферми, брудна і зла на весь світ, та так і засинала на примості в ряднах, що тхнули стійким духом хлі¬ва; не було любові і зараз, коли зрідка приїжджала до нього, і він, соромлячись її куфайки й гумових чобіт, сердито шарпав з материних рук торбину з салом та картоплею.

- Ну, йди, чого прийшла...— говорив тоді він і, хапливо оглядаючись, чи не побачив хто з одно-курсників, швидко біг східцями вгору. Але в особо-вій справі про матір так написав: «Передова кол-госпниця, занесена на Дошку пошани...»

Оксана стала йому спочатку за матір, а незаба-ром — і за жінку. Всі роки студентства вона прала йому сорочки, купляла не на таку вже й розгонисту медсестринську платню костюми, він жив, не кри-ючись, переважно у її лікарняному гуртожитку, а -не у своєму кутку на квартирі із спільною кому¬нальною кухнею, прокопченою ядучим чадом сково¬рідок. Велося Толику тепер добре, він жив з Окса¬ною, не задумуючись, користуючись нею, як дармо¬вим яблуком, що зірвав із дерева над дорогою і з яким міг учинити на власний розсуд чи забаганку: захотів — з’їв усе, захотів — надкусив і викинув. Він тільки не міг би, напевне, відвикнути від неї як від жінки — з першої ночі, коли узяв її, з першого доторку до неї, коли до п’ят пекучою блискавицею пронизав його шал — він уже був приречений; не один раз клявся, що більше й ногою не ступить до неї, женитися на першому або другому курсі одна¬ково зарано, він подовгу блукав вечірніми вулиця¬ми, але щоразу вертався в Оксанину кімнату, і все починалося спочатку: кинувши на ліжко, він поволі роздягав її, з терпкою насолодою милуючись, як вона червоніє, і знічується, і заплющується, а він, цілуючи зажмурені повіки, знову і знову змушував розплющити їх; до знеможення, мов рибини об лід, билися їхні тіла, і коли він відчував себе з нею, як єдине і неподільне ціле, у нього самого нараз мимо-вільно заплющувалися повіки, і він поволі вмирав, провалюючись в солодке безпам’ятство.

Анатолій не мислив і не уявляв себе з іншою жінкою.

Таке безхмарне і безтурботне життя тривало до останнього курсу, коли попереду замерехтіло на-правлення в село. Треба було підставляти шию під хомут, який давитиме відтепер все життя. Своїм хитрим, практичним розумом — в дитинстві його, захарчоване і захайдакане байстреня, добряче луп-цювали ситіші й дужчі однолітки, і тому йому дово-дилося вдаватися до хитрощів — Анатолій мізкував і сяк, і так, і не знаходив путнього виходу, аж поки не накинув оком на однокурсницю Майю, дівчину дебелу і немов сонну. її батько був начальником в одному з недалеких районів. Вона аж ніяк не подо-балася йому, але він потихеньку підбивав до неї клинці, обережно розпитував про батька. А коли приходив до лікарняного гуртожитку й жалівся Ок-сані, що кінчаються гроші, то вона давала йому де-сятку, а іноді й сам брав у шафі на горішній полич¬ці під білизною і водив Майю в кіно чи, купивши морозива, гуляв з нею людним містом.

За місяць перед державними екзаменами Ана-толій з Майєю згуляли бучне весілля, і він.знав уже, що йому заготовлене солідне призначення від¬разу в районний центр.

— Так, мабуть, на віку написано,— журно хи-таючи головою і відводячи очі, говорив Анатолій Оксані, коли по весіллі прийшов до неї у гуртожи¬ток забрати сорочки, які залишив колись випрати. Воно б то й зовсім можна було забутися за те но- шене-пєреношене, імениті тестеві гості дарували на весіллі розгонисто, і вперше в житті він не знав, куди дівати гроші, просто Анатолій не звик розки-датися. Оксана не сказала нічого, подивилася тіль¬ки новим, незнаним раніше поглядом, і ще довго, ідучи вулицею і винувато оглядуючись, він помічав у вікні притулену до шалівки знайому і рідну до щему постать...

Збігали роки, як води напровесні, і багато чого встиг досягти Анатолій, тільки тепер уже Анатолій Олексійович, перед яким, коли ішов поміж люду, розступалися поспішно й шанобливо. Де тестів дзвінок, де особиста вправність, вміння сказати по-трібне слово, підтакнути, зустріти і провести — як швидкісним ліфтом несло його службовими щабля-ми вгору, не даючи навіть часу оглянутись і пере-вести дух. По службове щастя гнався він жадібно, роботи §е цурався, отож вертався до квартири здє-

більшого пізнім вечором. Він так і звав її квартирою і рідко, напрочуд рідко — домом, бо й поводився тут, як у тимчасовому якомусь пристанищі: поспі-хом, наче усе ще на службі, вечеряв, а тоді без ви-димої охоти м’яв, мов подушку, розповнілу дружи-ну,— ще першого їхнього вечора він порівняв її по-цілунок з дистильованою, що не гамує спраги, во-дою,— і знову спішив до кабінету.

У нього було все — службове становище, ощад¬книжки, чужі жінки, будь-яку примху він міг задо¬вольнити з першого телефонного дзвінка, не було тільки дітей і ще чогось, що він, промовець, вправ¬ний і показний, не вмів, навіть і назвати. Оте, чого йому бракувало, находило на нього рідко, находи¬ло неспокоєм і нервозністю, інколи здобрадива, без . найменшого, здавалося, приводу і брало за душу так, що хотілося вити на місяць. Тоді він зачинявся в- своїй кімнаті і вщент напивався. Деколи це по¬магало, а деколи й ні.

Все життя Анатолій Олексійович тримався обач¬но поміж людьми, умів поберегтися од небезпеки, вигадливо і тонко перекладав якусь біду на чужі плечі. Але одного разу він зірвався по-справжньому, на нього найшло оте, що й сам не вмів чи не хотів вимовити, найшло і враз осліпило, як неперемкнуте зустрічним водієм дальнє світло на нічній трасі, ї його, нездатного уже опиратися, захопило і понесло незнайомою вируючою течією. За два дні оформив¬ши відпустку і не сказавши жінці й тестеві ні слова, опинився він у місті своєї молодості і постав на по¬розі невеличкої Оксаниної квартири, яку вона до¬чекалася після гуртожитку.

За стільки літ вони вперше, розділені порогом, наче долею, повклякали і дивилися одне одному в вічі — Оксана, все така ж молода, мов бачена вчо- 7,5

ра, ссе така ж зваблива, як і колись, тільки погляд узявся легким смутком прожитого та скроні прихо-пили незвичні приморозки; він також був ще став-ним, трохи розповнілим чоловіком, але все ж в очах у нього проглядався задавнений сум.

Вони стояли так довго, мов зважувалися зроби¬ти той єдиний, найтяжчий крок; ні вона, ані він не були певні, хто і як вчинить в наступну мить: може, він заблукав і, вибачившись, що подзвонив не в ті двері, повернеться зараз і, безтурботно насвисту¬ючи, спуститься східцями; не знала й Оксана, чи разом з ним, впускаючи в дім свого молодість, млость першого і єдиного кохання, гірку радість і кривду, чи не впустить тепер іскру, здатну зродити нове полум’я і спопелити дощенту усе, що колись якимось дивом не обернулося в присок. І коли Ана-толій Олексійович переступив поріг, то враз відчув себе зовсім іншим — чистішим, помолоділим, на ньому, наче на сухому дереві, тріскалася стара, по-точена жужелицею, кора і шкарубкими шматами спадала на землю, а замість неї наростала молода, пругка і тендітна; він наче ступив у чуже життя, де свіжий вітер і розкутий простір.

То був місяць всілі, коли дихалося легко, на пов-ні груди, і вперше після молодих літ він почувався людиною: не треба було ні перед ким принижува-тись, комусь заглядати в вічі, не треба й самому дивитися на підлабуз, що заглядали йому у вічі.

За місяць Анатолій Олексійович не прочитав жодної газети й не подивився жодної телепередачі: вони просто ледарювали, ледарювали безбожно і відчайдушно, підставляючи боки шпаркому сонцю на річковому пляжі, чи, як в молоді літа, вешталися містом. А вечорами лежали в ліжку й балакали, на-че в них бракувало часу наговоритися за довгий

день. Потім знову тіло її текло лагідною рікою, і в нього, охопленого теплими хвилями, перехоплювало подих, як в дитинстві на гойдалці, коли з найвищої точки, зависнувши мало не вниз головою, він разом із гойдалкою стрімко летів до землі; охоплений і заполонений цими хвилями, він тільки шепотів: «Ти мені подаруєш сина...» Йому не хотілося пройти життям, як сухий вітер, що знімає легку куряву, та й годі.

Місяць минув, як один день. Анатолій Олексійо-вич вернувся додому по речі з рішучим наміром на-решті розпочати нове, тепер уже справжнє життя. Він розказав усе, не криючись, жінці, і Майя Сте-панівна, як крізь сон, схлипнула і вибігла з кімнати. З тестем розмова була довшою, той не гарячкував і не збирався робити поспішних для себе висновків, а, пригладивши за звичкою лисину, як пригладжу¬вав в давні часи чуприну, майже байдуже відказав:

—      Дивись, це твоє життя, і за тебе його ніхто не проживе. Прикривати в такім ділі не зможу й не стану, бо я ще не ворог своїй дитині, а тут, сам зна-єш, пахне персоналкою...

Анатолій Олексійович добре розумів, що озна-чали байдужі зовні слова цього літнього чоловіка, який вміло використає давні, перевірені в різних бувальцях зв’язки, запустить уже завтра, якщо не сьогодні, бездоганно налагоджений механізм не-щадної помсти.

—      Може, ти й будеш щасливішим з тою, другою, аніж з Майєю,— говорив тихо, ніби між іншим цей чоловік, одвернувшись від Анатолія Олексійовича і дивлячись кудись у вікно, мов усе, що там відбува¬ється, цікавило його куди сильніше, ніж зятеві на¬міри.— Я ілюзій не мав щодо дочки... Але бачили, очі, що купували, тепер, як кажуть, їжте, хоч пови¬

лазьте. Ну, з тріском виженуть тебе,— а ти сам розумієш, що ці діла інакше не кваліфікуються, як побутова розпуста,— куди дінешся? З милою і в ку-рені рай? Дудки... Ти звик до чотирикімнатної квар-тири і своєї платні, почестей і персонального авто. І потроху заточить черв’ячок сумніву, і врешті-решт від того, що зветься високим і гарним словом, ли-шиться тільки жменя трухи... Дивись сам, ти не вчорашній, півщастя все-таки більше, аніж його не-має зовсім.

Він встав і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою.

— Кляте життя, я ж не приїхав до вас лекто¬ром, а поки що — батьком,— гірко всміхнувся він, і зморшки на його лиці ожили і розповзлися, роблячи широке, вилицювате обличчя ще ширшим.— А при-їхав, хай вам грець, на річницю вашого весілля і думав подарувати оте,— тесть кивнув на вікно, за яким, вилискуючи на сонці боками, стояла новенька машина.

І він, діставши з кишені, кинув на стіл ключі від машини з вигадливим брелком-медальйоном.— Я вже старий, два місяці до пенсії, то на біса вона мені... А ти бери, не соромся, якщо і розлучишся з Майєю, то не прибіжу забирати — я від своїх слів не відрікався.

І, нараз змахнувши якось незграбно рукою та ковтнувши так важко, мов горлянку йому перехо-пила ангіна, він вийшов з кімнати.

Як зачумлений, Анатолій Олексійович непоруш-но сидів, певно, з годину, незмигно дивлячись на двері, за якими щез його тесть, а тоді, машинально взявши зі столу ключі від машини, і собі подався з квартири.

Спустившись на подвір’я, Анатолій Олексійович

сів у машину і виїхав на вулицю. Маючи добрячий досвід за кермом, бо не раз і не два навмисне від¬пускав шофера службової автомашини, аби позба¬витися зайвих очей, він перемикав швидкості, на¬тискував педалі зчеплення і гальм, як добре відре¬гульований автомат, і за місто вибрався без будь- якої пригоди. Нова ще машина — тесть навіть обка¬тати її не встиг — слухняно набирала обертів, де¬рева й будинки обабіч дороги мигтіли все швидше, і оте миготіння, натужний гул двигуна помалу да¬вали Анатолію Олексійовичу несподівану втіху і вертали душевну рівновагу.

Він вискочив на трасу поміж полів і натиснув педаль акселератора, і машина, ображено ревнув-ши, рвонула ще швидше; шалений посвист вітру, грімкотіння коліс об асфальт тепер заглушували навіть двигуна, а він все ще тиснув педальку. Від-чуття небезпеки давало йому злостиву відраду, яка полегшувала і розковувала душу, мов робив він ко-мусь ненависному: «Ось я тобі на зло...»

Анатолій Олексійович не скинув газ і перед ві-ражем, мстиво всміхаючись сам до себе, але коли невблаганна сила притисла його до дверцят, то хап-ливо натиснув на гальма, аж налягаючи грудьми на кермо; він ще почув, як верескнули гальмівні колод-ки, і побачив, як зблиснуло сонце в оглядовому склі, зірвавшись нараз з орбіти, і більше нічого не чув і не бачив.

Згодом, прийшовши до тями від легкого удару чиєїсь руки по щоці, він, не розплющуючи налитих свинцем повік, почув невдоволене над собою:

—      Набамбуриться, а тоді сідає в машину!..

—      Та ні,—’відказав, повагавшись, інший голос, очевидно, схиленої над ним людини,— Спиртного не чути.

—      Тоді ще гірше, так гнати на повороті...

—      Буде наукою. На його щастя, машина майже цілісінька, а памороки відійдуть.

Два дні по тому він пролежав у ліжку, терпляче переносячи компреси, які жінка, скрадливо, па пальчиках заходячи в кімнату, ставила до його син-ців. Анатолій Олексійович лежав, женучи від себе думки, тільки наче прислухаючись до того, що пек-ло його зсередини, власне, вже й не пекло, а так со-бі, ледве теплилось, бо жар його колишніх надій і намірів непомітно згасав, присипаний попелом не-вмолимих обставин, і не було в нього вже ні сил, ні відваги знову роздмухувати те хирляве жевріння і видобути свіжий, дужий вогонь. Перші дні він прос-то втікав із квартири, крадькома ховаючись від жін-чиного погляду, мов боявся обпектися, а там при-терпівся, і більше вони ніколи не згадували про цей місяць, наче його й зовсім не було в їхньому житті.

А років через два вони, все ще бездітні, поїхали в дитячий будинок оформляти папери на батьків-ство.

—      Давай візьмемо он того карапуза,— показала пальцем дружина на хлопчика, що, хилитаючись на кривих ніжках, підійшов до краю манежика і насто-рожено розглядав' чужих людей.—Він навіть чимось на тебе схожий.

І знову збігали роки. Непомітно підростав Ігор, як назвали малого, і їхня простора квартира пере-стала скидатися на музей, напханий імпортними гарнітурами, кришталями та іншим, здебільшого дефіцитним хатнім начинням, від якого охали й аха-ли гості, а дзвеніла дитячим сміхом і лунким верес-ком. Анатолій Олексійович з дитбудинку брав ма-лого про людське око, аби їхня сім’я не вважалася неповноцінною, він терпіти не міг принизливого

співчуття, яке чи не найдужче дратувало і виводило його з рівноваги. Але, на чималий свій подив, Ана¬толій Олексійович швидко прив’язався до малого, як і малий до нового свого батька, і не раз уночі Бобруйчук проймався незвичною ніжністю, коли, прокинувшись і вилізши з дитячого ліжка, малий босими ногами лопотів не до Майї Степанівни, а до нього і, забравшись під ковдру, тулився, і тузав хо¬лодними п’ятами Анатолія Олексійовича в живіт і в груди, аж поки засинав. Анатолій Олексійович ще довго лежав, боячись ворухнутися і терпнучи від однієї думки, що в малого вистигнуть ноги і вче¬питься простуда чи якась інша напасть, а коли і справді траплялося малому прихворіти, то вовтузив¬ся з ним сам, не допускаючи жінку і сердячись, як йому здавалося, на її невправні руки. Бобруйчука незабаром перевели в інший район, підсадивши ще на одну службову щаблину, і тепер ніхто навіть не знав, що син у нього не кровний.

Ігор виростав уже на ставного парубка, тішачи серце Анатолія Олексійовича, який не раз подуму-вав, що коли б мав і свого, як мовиться, єдинокров-ного сина, то й тоді б навряд чи жалів сильніше. Давня душевна рана в Анатолія Олексійовича по-троху переставала нити, затягувалася майже непо-мітним рубцем, він якось навіть охолов до служби і подобрішав з людьми — до останніх днів жилося гладенько й безхмарно.

...Вони сиділи з сином віч-на-віч і не мали змоги розійтися, відкласти розмову на потім після таких простих і немислимо важких, фатальних синових слів: «А де ж моя мати, батьку?» Чиясь злостива душа, спало найперше на думку Анатолію Олексійо¬вичу, встигла вже, облизуючись і ковтаючи від уті¬хи слину, донести, певно, синові, що він у них з дит¬будинку. Бобруйчукові не хотілося, над усе не хоті¬лося, щоб Ігор довідався про це з чужих, байдужих, а то й просто недобрих вуст, він давно вже збирав¬ся поговорити з ним і був певен, що Ігор зрозуміє його і не зречеться, не відрине, не обірве того, що не можна відторгнути без муки і болю.

Але водночас Анатолію Олексійовичу видавало-ся, що за синовими словами, як хитка тінь від ніч-ного багаття, мерехтить щось болюче, щось три-вожне.

—      Якщо знаєш — розказуй,— після довгої мов-чанки проказав нарешті Анатолій Олексійович, про-казав таким тоном, ніби ставав під розстріл.

Син також не відразу здобувся щось відказати, спочатку зітхнув, як перед далекою дорогою, і тіль-ки тоді силувано видавив з себе:

—      Що там уже казати... Я дізнався від Олі, доч-ки промкомбінатівського бухгалтера, я з нею дру-жу... Дружив,— нараз поправився, наче спіткнув-шись, Ігор.

З того дня минув майже тиждень, але й зараз, в цю мить, припікав її погляд, коли випадком зу-стрівся з нею в день смерті її батька і, сповнений співчуття, хотів якось втішити дівчину, аж в очах, в яких помічав досі хіба пустування, тепер же побачив сліпучий спалах негаданої, несподіваної ненависті.

—■ йди... йди з очей, я не можу дивитися на те-бе. То твій татусь шанований звів у могилу мого батька... І ти таким же будеш, хоч і дитдомів- ський...

Ігор спантеличено дивився на дівчину, що хли-пала і задихалася при кожному слові, важкому, як камінь, а коли все-таки збагнув, про що йдеться, то крутнувся і з панічним поспіхом побіг додому; не заставши ні батька, ні матері, черконув кілька слів і подався на автостанцію — він твердо вирішив об’-їхати найближчі міста і таки знайти свій дитбуди-нок.

І знову Анатолію Олексійовичу привидівся запах горілої ганчірки з попільниці. Димок той од за-смальцьованої скарги лінивим вужем звивався і вкручувався в повітря, охоплюючи дедалі більший і більший простір, і Бобруйчук нараз зайшовся ядучим кашлем, що вивертав і пік легені. Він знову подумав, що міг би не пустити тоді в світ той смер-дючий папірець, якби не полінувався помізкувати, якби доручив його комусь розумнішому, зрештою, якби просто жбурнув його на смітник... Анатолій Олексійович почувався зараз, певне, так, як почу-вався старий ворон за вікном, що всівся на тополи-ній гілці і, незважаючи на нудну мжичку та рвуч¬кий вітер, який розгойдував дерево і змушував пта¬ха напружувати всі сили, аби якось втриматися на гілці,— так і він почував себе: беззахисно і неза-тишно.

—      Я знайшов свій дитячий будинок,— сказав Ігор раптом чомусь поспішно, хапливо, мов боявся не встигнути і забути сказати щось важливе.— І хоч ви колись не схотіли дізнатись і крихти про моїх батька й матір, бо боялися їхніх хвороб, поганої спадковості чи ще чогось, аби вберегти власний спо¬кій, я розшукав і їх — рідну матір свою, Оксану, і рідного батька — вас.

З дерев, що росли навпроти будинку, за цей день облетіло листя, і, дивлячись у вікно, Ігор подумав: як не хочеться такої, гнилої пори покидати теплукімнату...

—      А,., а де ж тзоя мати? — гарячково, аж леге¬ні здіймалися, хапав ротом повітря Анатолій Олек-сійович.

— Вона померла після пологів,—• Ігор повільно встав, закинув сумку за плече й рушив до дверей.

Вітер за вікном дужчав, нудно виючи в ринвах, хльоскаючи по склу дощем та жмутами мокрого листя. Рвучкі пориви його дедалі сильніше розхиту-вали оголену тополю, вітер немов намірився таки вихитати її з корінням та повалити на землю, і во-рон, що все ще гойдався на ній, впившись чорними чіпкими пазурами в гілку, тепер уже не балансував, помагаючи собі помахом крил, а припадав грудьми до дерева, силкуючись не піддатися новому пориву вітру, щоб не зірвав мокрого і знесиленого птаха з гілки і насмішкувато не пожбурив, як жмути отого жовтого, мокрого листя.

Анатолію Олексійовичу, що стояв біля вікна, тримаючись за спинку крісла, здавалося, що то не бідолашного птаха розхитує безжальний осінній вітер, а його самого, і він з останньої моді трима-ється за життя, як за спинку цього крісла, і вже не може втриматися, його пальці, втрачаючи силу, не-вмолимо розщіплюються, і він зривається й летить під пронизливим завиванням осіннього вітру і роз-пачливі зойки оцього чорного ворона кудись у страшну безодню. І знову Анатолію Олексійовичу відчувся запах горілої ганчірки у попільниці, димок од засмальцьованої скарги, що не кориться ніяким приписам глузду, бо, обернувшись навіть нікчемним попелом, все ще гуляв широким світом, але поки на¬решті досяг і його, свого натхненника; мабуть, так і треба; а ще він подумав, що в їхньому житті міг бути не один такий папірець, і не з одного папірця знімається чорна віхола.

Ігор ішов вулицею простоволосий — шапки він ніколи не носив, промоклими кросівками ступаючи навмання по калюжах, і його висока, трохи незграб-на постать танула і розмивалася за скісними пасма-ми дощу, як за імлою немилосердного часу, аж по¬ки щезла за поворотом.

НІКУДИШНІЙ ЛЮД

Теща лежала в труні під покутньою стіною, і на її знекровлене, зморщене обличчя спадала тінь ти-хого вдоволення, наче вона, насовавшись по хатніх клопотах, натовкшись з його вічно шмаркатими дітьми, нарешті заробила таки на увагу і може доз-волити собі, не криючись, ось так тихо і безборонно, склавши патички жовтих рук на усохлих грудях, полежати тепер навіть серед білого дня. З вимуше¬ною шанобливістю стоячи над труною, Петро Вла- сович вдивлявся в набридле за багато літ обличчя, у якому смерть нічого не змінила, хіба що тільки скувала його легкою памороззю, тихо й непомітно зняла зніченість і вічний страх перед зятем. Цей страх в’ївся в її сірі зморшки з першого дня, відко¬ли перевіз до себе тещу. Шугав над нею невидимим кажаном, коли вона, боячись скрипнути дверима, брязнути каструлею чи шкребнути ложкою, готува¬ла сніданок, доки зять з дочкою ще сплять, а коли пізнім вечором приходив п’яний або невдоволений, страх заганяв її й зовсім у мишачу нірку. Чи то від ледь помітної зміни, що сталася з жінчиною матір'ю на порозі життя і смерті, чи від чогось іншого, але він чітко відчував, як, вдаючи з себе уважного до небіжчиці — заради дружини, заради дітей — в нього десь з нутра виповзало глухе роздратування, наче вона, досі тиха і непомітна, навмисне завдава-ла йому мороки і клопотів, яких і без неї ниньки в нього не бракувало.

Круто обходилося життя з Петром Власовичем в останні часи, круто і жорстко. Після смуги удач і везіння, що возносила його все вище по службовій драбині, аж дух перехоплювало, він раптом опинив-ся як на зимовому, колючому протязі.

Спочатку прогнали з роботи. Турнули з посади у районі — видної, впливової. Дали, було, в облас-ному центрі, аби зовсім не добивати чоловіка, не-значну, але престижну службу, але не встигли за-твердити.

Анонімка про останній, зовсім незначний хабар Петра Власовича остаточно обрізала волосину, на якій трималося його службове щастя.

—      Виїдемо звідси — не переживу,— сказав дру-жині першого ж вечора.

Вірилося йому, що й жінка не зможе бути біль-ше в цьому районному містечку, зустрічатися з ти-ми, хто копав і таки викопав йому яму, навіть зичи-ти їм, вітаючись, доброго здоров’я, а в очах людей, які ще недавно самі запобігливо ловили зверхній, суворий і неприступний погляд Петра Власовича, тепер помічати втіху або ще гірше — принизливе співчуття.

—      Ні, Петре,— тихим, якимось безбарвним, де-рев’яним голосом відповіла тоді дружина.— Наїз-дилася я з тобою за вік, більше нікуди не поїду. Люди скрізь однакові.

Два тижні він лежав на дивані, ні до кого не озивався і читав один і той же номер районної газе-ти, хтозна-якої давності. З-поміж інших, у замітках надибував і своє прізвище: «В роботі наради взяв участь і виступив...» Було колись у нього життя: місце у всіх президіях, промови, гучні оплески, зу-стрічі й проводи начальства... Відшуміло все, з’їли, в ложці води утопили.

А через два тижні встав з дивана і так само мовчки пішов просити нової служби. Він знав, що такої посади, як була у нього, йому тепер вже не бачити — люди навіть вищого становища і то мило заглядали йому у вічі, випрохували якийсь дефіцит, а коли треба було налаяти, то починали зі слів «дозвольте вас покритикувати...». Хтось зглянувся над ним і відрекомендував начальником зовсім мі-зерної контори — як-не-як чоловік довгенько був поважною номенклатурною' одиницею. У глибині душі Петро Власович все ще вірив у незгасність своєї службової зірки, бо навіть покійний батько любив хвалитися сусідам: «Мій син у начальни-цьких штанях народився...» Але ці давні слова були тепер слабкою втіхою. Колись на запитання: «Як життя?» — знайомим він радив відповідати «Так собі». Бо, жартував, коли скажеш — погано, то не повірять — тепер ніхто погано не живе. А коли вже занадто добре, то ще відділ по боротьбі з розкра-данням соцвласності поцікавиться, а чи по кишені... Тепер би на це запитання Петро Власович і сам ні¬як не відповів.

Нило серце за минувшиною, життя для нього втратило кольори і смак, зробилося низкою біль¬ших чи менших прикрощів.

А сьогодні на сім’ю несподівано звалилася нова біда.

Раптово, не прохворівши і дня, з сердечного при¬ступу померла жінчина мати. Смерть увійшла в дім тихо, принісши з собою запах свіжогебльованих до¬щок, ялинової глиці і мерця.

Сутеніло. У великій кімнаті над труною, скри-чавшись за кілька годин, відколи матір привезли з лікарні, вже помиту й наряджену, мовчки зала-мувала руки й плакала жінка. Петро Власович від¬

чував, що вона говорить з недомовкою, її триво-жить, звичайно, не тільки те, чи встигнуть вони як слід попоратись до жалобного обіду, і був вдячний за цю педосказаність, що поберегла і не черконула гострим словом зайвий раз його і так уже зранене самолюбство. Двійко дітей, десятирічні хлопчнки- близнята, притулившись до неї, вдивлялися в зна-йомі з незапам’ятства риси бабиного обличчя, тихо-го і лагідного, як при житті, не зболеного і не вимученого хворобою, з печаттю великого, тепер уже вічного спокою, який не здатен порушити на-віть кривий зятів погляд.

—      Ой, Петре, а чого то люди досі не йдуть,— говорила жінка.— Коли ж воно все до похорону зробиться, наготується?

—      Зробиться. Вдосвіта і твоя, і моя рідня при¬їде. Я всім телеграми розіслав,— заспокоюючи дру-жину, відказав з невластивим йому поспіхом.

Невнсловлені жінчині докори пекли йому по- своєму, і він не знав, чим зарадити. Так уже здавна повелося, що в дім покійника приходили родичі, су-сіди та знайомі, останню ніч вони проводили біля домовини, статечно ведучи мову про житейську сує¬ту, про те, що всі ми там будемо, згадували тільки добре, що полишав покійник по віку, і навіть коли добре важко було згадати, воно обов’язково знахо¬дилося, сумували за небіжчиком, хоч у глибині душі й відчували над ним перевагу, бо ж таки вони живі допоки, і самі соромилися цієї непрошеної думки, милостиво пробачали покійному огріхи, якщо трап¬лялися такі, впівголоса шкодували покійника, немов втішали його перед тим, як мав він вирушити в свою останню земну путь.

Сьогодні в їхній дім не прийшов ніхто.

Рідні він тут не мав, сусідів сторонився, а друзів у нього не було ніколи. Були тільки знайомі по чар-ці, з якими щось організовував, вибивав і діставав, були підлеглі і ті, кому сам підлягав. Петро Власо-вич вважав себе керівником принциповим і вимог-ливим, як він часто повторював, панібратства не розводив, і рідко кому з відвідувачів вдавалося на прийомі зустрітися з ним очима — вони або були завше опущені, або холодно ковзали повз людину. Не мала тут справжніх друзів і жінка. Ще коли його тільки призначили на посаду і до неї забігали знайомі по роботі, Петро Власович застеріг:

—      Заводь собі друзів по моєму становищу.

—      Хіба ж то коні, щоб їх заводити, Петре?

Більше він ні разу не застав цих знайомих у

своєму домі.

У просторій кімнаті одиноко плакала жінка. Ко-ли внесли покійницю і деякі речі винесли, кімната здалася ще більшою, і голоси, і жінчине ридання відлунювали в ній, як в глибокому колодязі.

—      Он, Петре, Петре, як же нам бути?..— стис-нувши долонями скроні, голосила жінка.— Невже до нас так ніхто і не прийде?.. Мамочко, ви ж лю-били людей, а тепер доводиться без людей останню нічку в цих заклятих стінах ночувати...

Тонкий, вимучений жінчин голос як по живому різав Петра Власовича, і нікуди від цього болю він не міг подітися, зійти, заховатись, щезнути.

—      Іди, Петре, проси сусідів, бо не витерплю, до світу не доживу.

Заходила ніч, і на Петра Власовича находила незрозуміла злість на себе, на всіх, на покійницю і на цю моторошну ніч.

—      Ти думаєш, що говориш? У нас не весілля, щоб просити і випрошувати. Хто має совість, при-йде.

Жінка хотіла ще щось сказати, але стрималася, як стримувалася щоразу перед самовпевиеним Пет-ром Власовичем. Вона швидко переймалася його поглядами і думками, до неї прилипали навіть окре-мі його слова, зараз же горе немов звільнило її від цього щоденного гніту, і вона, нічого не кажучи, глянула на нього так, як досі не сміла дивитися, і цей погляд без звичного остраху відштовхнув Петра Власовича до дверей, в тиху й теплу весняну ніч.

Спливав травень, яблуні цвіли щедро, як ніколи за пам’яті Петра Власовича, рясно встилаючи зем-лю сліпучо-білими пелюстками. Найменший подув вітру знімав справжнісіньку віхолу, від якої люди добрішали, у молодших лункіше билися серця, а старші лише сумирно всміхалися.

Під місячними, ледь зеленкуватими променями яблуневі пелюстки відсвічували ще сильніше, тому і дерева, і будинки, і обличчя запізнілих перехожих від цього подвійного сяйва здавалися немов вихоп-леними з темені яскравим спалахом електро- зварки.

Петро Власович аж примружився, ошелешений сліпучим торжеством весняної ночі. Несподівано в нього над головою, на вершечку яблуні, тьохнула якась пташка, тьохнула ще дуже несміло, мов про-буючись на силі, а тоді залилася, підсьорбуючи і захлинаючись, на всю міць невеличких, але таких дужих і дзвінких пташиних легень. «Соловей, ма-буть»,— подумав Петро Власович, і його піднудило, як від солодкого колива, що його куштують, повер¬нувшись з кладовища на жалобний обід по покійни¬ку. Через хвилю на сусідньому подвір’ї витьохкував ще один бунтівник весняної нічної тиші, ще десь відгукувався третій, четвертий... Завзятий пересвист перекочувався над цілою округою, аж виляск ішов, і Петро Власович відчув, як з жаху в нього по спи¬ні стягується шкіра.

Багато років не чув він щебетання, хоч у лісі нерідко бував і увечері, і вночі. То їхав десь з кол-госпу, а в машині ж не почуєш, то вивозив на при-роду вищестоящих начальників, то, звісно, за кри-шталевим передзвоном келихів було не до солов’їв. Як навмисне, сьогоднішнього вечора ціле юрмище солов’їв зібралося в найближчих садах. Спересер¬дя він нагнувся, намацав грудку землі і, розлючено шпурнувши нею у верховіття яблуні, рушив до хвіртки.

Що ж, він піде просити сусідів. За довгі роки, правда, Петро Власович просити відвик, як відвик від самого цього слова, впевнено вживаючи нато-мість «дозволяю» і «вимагаю». І все ж він зважив-ся... А кого просити?

Найближчий його сусіда — приземкуватий, з червоним плямистим обличчям Грицько Курчик, про якого на кутку кажуть, що має чоловік золоті ру¬ки — і столяр, і тесля, і муляр, всякий інструмент його слухає, як скрипка грає. Але Петру Власовичу він здавався чомусь несерйозною, неповажною лю-диною. Ще тільки Петро Власович з сім’єю обжи-вався в цьому домі та придивлявся до найближчих сусідів, понадобилося йому топорище, бо старе тріснуло. Пам’яталося, що найкраще його робити з клена, от і спитав сусіда, чи не багатий він часом на сухе кленове поліно.

— Чом ні,— з хитруватим усміхом відказав Грицько, кудись вельми поспішаючи.— Моя жінка поняття не має іншими дровами розпалювати, тіль-ки кленовими.

Коли ж на порозі з’явилася дружина, в тої спе-ресердя аж очі покругліли:

—      Чи ви бачили, люди? Чи ви чули? То я не те що кленового, будь-якого сухого поліна зроду не мала. А коли той сірник розпалиш, то й долю свою прокленеш... Щоб його самого висушило на скіпку, щоб його зчистило, баламута такого, лобуряку, ха-ламидника нещасного, ледацюгу, волоцюгу!..

Одне слово, несерйозний він чоловік — такі жар¬ти дозволяти собі з людиною високої посади! Прав¬да, тепер уже в Петра Власовича посада зовсім ін¬ша, але ж тоді він ще був особою...

А може, піти до Кушніренка? Он через дорогу його вікна зеленими абажурами світяться. І знайо¬мі вони давно, в одній установі колись працювали. Однак в Петра Власовича було таке відчуття, що легше він би зайшов по груди в крижану воду, аніж переступив поріг Кушніренкового дому.

Доручив якось Петро Власович Кушніренку під-готувати один нехитрий документ для області і, ко-ли підписував, знайшов помилку.

—      Ви що, такий тупий, що не знаєте обстанов-ки?—звів на Кушніренка погляд, від якого в районі присідали.

Кушніренко якось незрозуміло гикнув від неспо-діванки, крутнувся і хряпнув дверима.

Другого дня Петро Власович підписував заяву Кушніренка про звільнення за власним бажанням. «Психопат,— сказав секретарці, подаючи папір.— Слова йому не можна сказати».

А може, зайти до Гущака? Випивати любить цей мельник, в усіх напозичав грошей і нікому не від¬дає.

Нікудишній люд пішов... Петро Власович розча-ровано махнув рукою і звернув до Купчиків. «Не в президію ж»,— п®думав, мимохіть згадавши жінчин погляд, який, здавалося, застряв десь у ньому, му-ляв нестерпно.

...Коли прийшли з кладовища і сіли за поми-нальний обід, Петро Власович якось розгубився, не знаючи, як же звернутися до присутніх. «Товари¬ші», «друзі», «колеги» — жодне з досі уживаних ним слів не було до ладу.

— Спасибі вам, люди,— мовив нарешті глухо, з деренчливим скрипом у душі, мов там зламалося щось іржаве, і він відчув полегшення від цього, від-чув себе колишнім, давнім, яким уже майже не пам’ятав.— Спасибі, що прийшли поховати нашу матір.

Вперше в житті тещу назвав він матір’ю, і вихо-пилось це в нього несподівано щиро, наче в остан-ню мить своєю смертю вона відкрила йому щось таке, що лишалося для нього десятки літ нерозга-даною таємницею.

Петро Власович почувався як людина, що винес-ла на високу гору тяжкий вантаж і нарешті скинула його із спітнілих плечей. Йому здавалося, що тепер повинно було статися щось особливо значне, якось інакше повинні подивитися на нього всі, що зібра-лися за цими довгими столами, густо заставленими стравами, його слова зустріти хай і не оплесками, а все ж якось оцінити його самоприниження, таке трудне для нього і болісне. Він навіть обвів погля-дом обличчя присутніх. Але люди за столами тільки покивали головами і мовчки взялися за питво і на-їдки. «Даремно старався,— нараз гірко подумав Петро Власович,— їм байдуже до твоїх переживань, хіба щодня став би перед ними принижуватись... А не діждуться». Не буде він принижуватись перед отаким Купчиком, що розчервонівся он як, налива-ючи собі вже третю чарку, ні перед Гущаком, що ходить на всі похорони в околиці, аби дали підхме-литися, ні перед Кушніренком, що навіть їсти не навчився як культурна людина, виделку тримає, на-че патичку, а губами плямкає, набиваючи рот, мов три дні не їв... Він тепер був остаточно певен, що люд здрібнів та перевівся, і цього душевного пере-конання в ньому ніхто й. ніколи не похитне.

ПРОЩАЛЬНИЙ КОНЦЕРТ

Ірину ще змалку прозивали Дикою: вона смія-лася рідко, і то — мов ненароком, здебільшого ди-вилася на знайомих і незнайомих людей докірливим вовкуватим поглядом, наче сподівалася від них чогось недоброзичливого чи й зовсім злого, негада-ного підступу, і тільки хіба один раз на рік, забува-ючись, дівчина могла засміятися щиро, не криючись, і тоді вся вона розцвітала в посмішці, але то було лише якусь мить; наче спам’ятавшись, вона зляка¬ється самої себе і пошкодує за таким необачним вчинком і швидко причинить, замкне в собі ту по¬смішку. її, може, й прозвали Дикою через цей від¬людкуватий погляд.

У школі Ірина здебільшого сторонилася гурту, а коли вчителька чи вожата і затівали щось веселе та втягували і її у гру, то вона, щоправда, не відпира-лася, але поводилася так скуто і силувано, що діти тільки пирскали зі сміху, як їжачки, і від цього в дівчини й зовсім переставало ладитися. А найбільше Ірина жахалася вечорів, коли приходив п’яний батько і дзеленчали по підлозі черепки битого по¬суду, тихо, в кулак, плакала мати, боячись, щоб гармидеру не почули сусіди; Ірина ж не могла за¬снути всю ніч, а коли й засинала, то важким боліс- ним сном, який не давав відради і спочинку, тільки додавав у тіло свинцевий тягар, з яким ранком вона ледве вставала з ліжка.

Сьогодні знову вони весь вечір просиділи з ма-тір’ю самі. Батько прийшов пізно, його важкі, не-впевнені кроки по східцях сонного вже будинку від-лунювали як у церкві і, як щоразу, п’яний батько роздягатися брався ще з порога: один черевик зняв у коридорі, другий у вітальні, а в спальні, бабра- ючись з примхливим галстуком, що плутався в пальцях і ніяк не злізав з шиї, він втомлено і не-дбало зривав з себе решту одягу. Ірина з матір’ю сиділи перед телевізором, стежачи за спритним і кмітливим зайцем на екрані, якому не один раз вда-валося пошити у дурні підступного, злого вовка, і навіть не ворухнулися, коли повз них проходив бать¬ко, заточуючись і лапаючи руками по стінах.

—      їсти! — крикнув батько з кухні і, гикнувши, невдоволено забряжчав каструлями.— Чи за мою зарплату, зрештою, у цьому домі можуть порядно погодувати мене?

—      Вдавишся,— не повертаючи голови, відказала мати не дуже голосно, щоб він усе ж не дочув.— Смоли ти б напився й наївся...

Коли отаке заварювалося в хаті, Ірині хотілося чимдуж утекти звідси, бігти не оглядаючись, щоб аж вітер лопотів у вухах, зникнути, щезнути, заби-тися в найменшу шпарину, але їй шкода було ли-шати матір, завше засмикану і перевтомлену — во-на майже весь час працювала на двох, а то й на трьох роботах, аби лиш батько не дорікав малою зарплатою, вечорами ще шила чи в’язала і вчора, наприклад, заснула за сніданком, засвистівши но-сом, як чайник на плиті, і розсмішивши до кольок батька; Ірина шкодувала матір і не втікала з кім-

пати, тільки непомітно, прикрившись рукою, зажму¬рювала очі, і чим більше роздмухувалося багаття сімейної колотнечі, тим сильніше вона жмурилася, а все тільце її від напруги й ляку, наче на холоді, бралося гусячою шкірою.

—      Смоли-и-и? — чоловік все-таки почув жінчине зичення і, прочалапавши кілька кроків, ступив у їхню кімнату. З хвилину він стояв мовчки і згори вниз дивився на жінку й дочку, мов розглядаючи щось мізерне, тоді свиснув роздутими ніздрями, на¬брав повні легені повітря, ще хитнувся, а тоді на¬решті важко, ніби скинув з плечей неймовірний тя¬гар, голосно видихнув, враз наповнивши кімнату запахом дешевої ковбаси і цибулі: — М-ме-ні смо¬ли? За те, що на світі вас тримаю?

Жінка не повернула голови і не відірвала очей від телевізора, тільки злегка здригнулася, наче її знобило.

—      Ти ще б молилася богу за такого чоловіка, на моїй шиї сидячи,— проказав він і ляснув себе доло-нею по широкій червоній потилиці. Йому, очевидяч-ки, сподобалася ця думка, бо наступної миті шар-понув її за рукав і крізь зуби докинув:—Молись, кажу тобі, богу!

Ірина занепокоєно вслухалася в батьків голос, в якому наростала погроза, вона здогадувалася, що знову починається вчорашня комедія, знову він биту годину чіплятиметься до матері і, як зіпсований програвач, до оскоми дозолюватиме одним і тим. Учора отак він силував матір співати, і, доки зду- жувала, вона відсварювалася, аж поки, знесилена, спробувала чи то схитрувати, чи звести усе на жарт:

—      А що ж тобі, чоловіче, заспівати?

—      Співай...— прикрив він набряклими повіка¬ми великі, з червоними прожилками, білки очей і так ще довго стояв, очікуючи, коли заспіває жінка. Мати всміхнулася, було, а врешті махнула рукою і, мов підлещуючись, завела якимось не своїм, не¬звичним для дочки, догідливим голосом: «Тече вода каламутна...»

—      Низько береш,— покрутив він товстим паль-цем перед жінчиним лицем, так і не розплющивши очей.

Мати спробувала взяти тонше, але їй не вдало¬ся, і завела вона знову «Тече вода каламутна» та- ким писклявим і невдатним голосом, що чоловік аж за боки від сміху взявся:

—      І-гі-гі! О-го-го! Ото правду хоч раз на віку сказала! — Він показував на неї, як на рідкісне видиво, і аж пританцьовував від утіхи. А тоді неспо-дівано посерйознів, зігнав до перенісся насуплені кошлаті брови і гримнув кулаком по столу так, що сполохано зойкнув і жалібно задзвенів посуд у сер-ванті.— Ото ти, шкура невичинена, каламутиш весь вік воду в хаті!

Не чекаючи, коли чоловік і справді візьметься вчити її отченашу, як учора викладав вокал, жінка встала і мовчки пішла до спальні — за нею двічі сухо клацнув замок.

Батько й собі пошвендяв до спальні, хитро, за-доволено всміхаючись, і шарпнув за ручку дверей.

—      Ану, відчини!—Очі його люто зблиснули, і він смикнув за двері вдруге, тепер уже сильніше.—• Я навчу тебе молитви незгірш пани римського...

Мовчання у спальні тільки підливало масла у вогонь, що бурхав у його розпашілій душі, йому кортіло скарати на корені жінчин непослух, і він, облизавши спраглі, шорсткі губи, з веселою відчай¬душністю ударив кулаком у засклені двері. Ірина, що кинулася було за батьком, мимоволі заплющила

очі, коли вусібіч дзвінко сипонули скалки битого скла. В останню мить вона встигла лише побачити, як по лискуче білих, кілька днів тому фарбованих матір’ю дверях побігла, звиваючись, червона змій¬ка і не відразу здогадалася, що то кров із батько¬вої руки.

—      Не смій! — крикнула вона, крикнула з усіх сил, і той голос її видався жалюгідно тонким.— Не смій, кажу тобі!..

Батько поволі повертав своє завше червоне, а тепер фіолетове од злості лице, і в глибині його си-вих водянистих очей, як у грозовій хмарі, загроз-ливо змигували їдкі блискавиці, коли він важко рушив на неї.

—      Не смій! — скрикнула знову дочка так само пронизливо, її лихоманило, у скронях тисло немило¬сердно, аж червоні, зелені і жовті кола попливли перед очима, і в ту ж мить в кімнаті погасло світло.

—      Світло! Мамо, ввімкни світло,— майже по-шепки попросила дочка, задкуючи од батька, аж поки вперлася в стіну.— Я боюся його...

Через хвилину світло знову спалахнуло, але во-на мало пам’ятала, що було потім, лише коли два міліціонери виводили за руки батька, нараз при-смирілого, з покірними телячими очима, третій, літ-ній вже міліціонер, присів до столу і став щось за-писувати.

—      Скажіть спасибі сусідам, що нас викликали, а то б і досі терзав,— з-під сивих брів він кинув докірливий погляд на матір, а тоді на Ірину.— А тебе як звати, мамина заступнице?

«Ірина»,—хотіла відповісти вона, але чомусь не змогла, тільки вимовила перший звук, їй нараз пе-рехопило дихання, наче тоді, позаминулої зими, ко-ли вона впала„ спускаючись з гірки на лижах і кіль¬

ка хвилин, сапаючи, не спромоглася навіть відізва¬тися; зараз же вона так само силилась і ие могла проштовхнути крізь задерев’янілу, наче не свою, наче схоплену правцем горлянку, жодного звуку, окрім цього заїкуватого «і-і-і»; раптово електричним струмом її шпигонув страх, що вона взагалі не змо¬же більше ніколи вимовити й слова, і цей страх мов¬би холодною кригою сковував їй обличчя.

—      І-і-і,—- болісне й конвульсивне виривалося в неї замість власного імені і раптом, несподівано для самої себе, вона сказала:

—      Галя.

—      Що з тобою? Та заспокойся вже, доню;— жахнулася матір, легенько тулячи малу до себе.— Ірина вона...

Міліціонер тільки крутнув головою.

—      Скільки їй? Десять? Покладіть, хай засне. На ранок минеться. А батько за два роки лікування,, може, знову зробиться людиною,— йому хотілося втішити бодай чимось.

Але на ранок минуло не все. Ірина стала тепер' заїкатися. Кожне слово, особливо початок кожного- слова, давалося важко, дівча жадібно ковтало по-вітря, вона широко розтуляла рота, губи в неї кон-вульсивно пересмикувалися від марної натуги, вона, аж нахилялася вперед, силкувалася і не могла ви-мовити найпростіше «мамо», а ім’я вчительки Раї- сп Прокопівни і зовсім зробилося нездоланним. Мати водила дочку до лікарів, і вони з Іриною по-довгу займалися, інколи це помагало, і вона гово-рила трохи спокійніше, особливо, коли забувалася- про свою ваду. Але як тільки їй спливало це на: думку, до неї відразу ж вертався давній страх, страх, того вечора, коли батько, люто усміхаючись, обіцяв- навчити матір молитви незгірш папи римського,, верталася боязнь перед кожним словом. Ірина була впевнена, що не вимовить нічого, і справді не ви¬мовляла, і чим більше старалася, тим глибше зади¬халася в конвульсіях, замість звичних слів з горла вилітали лише клекотливі потворні звуки, які їй самій нагадували клекотіння розгніваного індюка.

Найгірше велося їй у школі. Замкнута, відлюд-кувата й до цього, тепер вона зовсім сторонилася однолітків, відповідаючи на уроках, старалася не говорити, а більше писати на дошці — Ірині тут таланило, вчителька Раїса Прокопівна чомусь тіль¬ки тоді й викликала її, коли треба щось написати. У перші тижні школярі поводилися уважно, але ж до всього люди звикають, звиклися і з її заїканням, а згодом знайшлися й такі, що при найменшому не-ладу піддражнювали її в’їдливо і жорстоко. Вона втікала і ховалася на перерві від злостивців, інколи, як надто допікали, билася з ними, билася відчай-душно і безоглядно, ненавиділа їх, але тих, хто брався заступатися за неї, ненавиділа ще сильніше. Вона нічого не розказувала матері, тільки вечорами беззвучно плакала в ліжку, і минали довгі години, доки вдавалось, нарешті заснути важким сном.

1 вже зовсім1 виводив із себе однокласник Миш-ко, прозваний за малий зріст Котигорошком, пер-ший забіяка на всю школу, який ніколи не втрачав нагоди посміятися і з учнів, і з учителів, і з най-ближчого друга, хлопець вмів насміхатися неабияк вигадливо, знаходячи у кпинах хворобливу втіху. Того разу Ірина вернулася в клас з великої перерви ще задовго до дзвінка, і коли відчинила двері, то побачила Мишка-Котигорошка біля дошки: картин-но відставивши одну ногу і заклавши ліву руку за спину, він читав з товстого зеленого зошита якісь вірші, підвиваючи і немилосердно блазнюючи:

Напевне, берег знає,

. Що річці спать пора,

Іде собі, співає Весела дітвора...

На обличчі в нього не було жодного спокійного м’яза, маленькі хитрі очі бігали, все лице кривля-лося, навіть тонкі, що аж просвічувалися, червоні прожилки вуха і ті ворушилися: з десяток хлопчаків і дівчаток покотом падали від сміху. Ірина з жахом упізнала в його руках свій зошит, який вона нікому, навіть матері і вчительці, досі не показувала і який Мишко, очевидно, викрав з портфеля, доки її не було в класі, впізнала свої вірші і аж остовпіла від розгубленості.

Помітивши її, Мишко став кривлятися ще дуж¬че, заохочуваний реготом, очі його аж світилися жорстокою втіхою, і він, не в силі вже зупинитися, показував однією рукою на Ірину і декламував бу-цімто з зошита:

У поета, у Крилова,

Чорно-ряба є корова...

Не тямлячись, Ірина плигнула на Мишка, силку-ючись вихопити зошита, але він, крутнувшись, встиг по-котячому вправно вистрибнути на парту. Вона й собі вихопилася за ним, та припізнилася на якусь мить: Мишко знову опинився на підлозі і, вихором викотившись з класу, помчав довгим коридором. І Іаздогнала вона його аж у спортзалі, де, не маючи куди подітися, враз видряпався по канату мало не під стелю.

— В-ві-ві-д-да-й! — чи то від шпаркого бігу, чи від хвилювання, в неї тряслось підборіддя.

Почуваючи себе у безпеці, Мишко став знову кривлятися, а коли Ірина спробувала розгойдати

каната, ТІЛЬКИ потішався і показував язика. Нареш¬ті він удавано мирно згодився:

—      Віддам. Тільки скажи: «Карл украв у Клари корали...»

Вона розуміла, що то знущання і глум, бачила це в його зеленкуватих очах, що аж світилися, поті-шаючись, злим сміхом, і все ж несподівано в ній ворухнулася неймовірна надія вимовити важкі сло¬ва скоромовки, не зваживши на приниження, вона ладна була будь-якою ціною вернути зошита, що не призначався для чужих недобрих рук.

Мишко, із потаємною радістю рибалки, що від-чув кльов, остаточно вирішив не упустити здобич і, сприйнявши її мовчанку як вагання, милостиво по-легшим умову.

—      Та нехай вже... Скажи: «Раїса Прокопівна».

Ірина, оглянувшись, як злодій, чи немає нікого

поблизу, наче збиралася вчинити щось стидке, врешті зважилася на спробу, хоч давно вже не ви-мовляла це важке ім'я, і глибоко вдихнула повітря.

—      Р-р-ра-а-а...

їй вдавалося інколи вимовити слово без заїкан¬ня тільки коли не думала про це, тоді ж, коли дуже хотілося, здебільшого траплялося навпаки; і зараз замість такого звичного імені у неї вирвалося хрип-ке гарчання, а звук «а» і зовсім застряв, вона наче похлинулася ним і тепер не могла ні вдихнути, ні видихнути, а на очах, застилаючи все туманом, ви-ступили їдкі, прогірклі сльози.

Мишко угорі на канаті викручувався мавпеням і заливався сміхом, тішачись, як легко її ошукав, а що був недосяжним на висоті і тому безкарним, то й зовсім почувався щасливим. Нарешті, перевівши якось дух, вона занишпорила навколо очима і таки знайшла, що шукала: схопивши з-під стіни тенісну ракетку, щомоці жбурнула її в напасника. Ракетка вцілила в щиколотку, і хлопець завив від болю, а тоді спересердя кинув той зошит і, показуючи язи¬ка, подражнився:

— Німа Дика, без’язика...

Увечері вона сказала матері, що більше й ногою не ступить ні в цей клас, ні в цю школу.

У сполоханому погляді материних очей, погляді винуватому, як у завше засмиканої і забитої істоти, вона побачила раптовий переляк і їй зробилося шкода матір, але Ірина не могла вже пересилити себе, бо при одній лише згадці про школу вона здригалася, як від крижаного холоду.

Мати довго сиділа в кутку на кухні, обхопивши голову руками,— вона забивалася в цей куток що-разу, коли напідпитку пізно приходив чоловік,— по-тім раптово зібралася і пішла, а повернулася, зди-вувавши дочку, з Раїсою Прокопівною.

Того вечора дівчинка довго розмовляла з учи-телькою. Раїса Проколівна не втішала її, не вмов-ляла лишатися в класі, просто вони сиділи за сто-лом одна навпроти другої, і вперше вчителька вела з нею мову, як з дорослою. Ірина спочатку сиділа, напружившись і поклавши руки на стіл, як першо-класниця; тоді Раїса Прокопівна поклала свої руки поверх її рук, і дівчинці зробилося спокійніше, їй робилося приємно від цих рук з довгими пальцями і гарними, доглянутими нігтями, приємним було тепло дотику, і це тепло непомітно переходило в неї і зігрівало її. Дівчинка, напевне, ніколи б не змогла переповісти, про що йшлося в їхній розмові, просто вони розмовляли, і вона вимовляла слова легше і менше затиналася. І тільки оті слова, сказані вчи-телькою, залишалися в пам’яті: «Коли за зло відда-ватимеш злом, то однаково не позбудешся його, воно твоє, в тобі назавжди». А ще залишалася їхня таємниця.

Ірина пішла назавтра в школу, пішла й після-завтра, учбовий рік вона таки закінчить, але не більше. А після школи верталася з вчителькою не додому, а на квартиру до Раїси Прокопівни, де кожного дня займалися аж до вечора. Часто Раїса Прокопівна сідала за піаніно, і тоді час минав ще швидше, наче стрілки годинника зговорилися бігти наввипередки.

Сонячного весняного ранку на шкільному по-двір'ї пролунав урочистий останній дзвінок, а Ірину дзвінок рятував од тяжкого, неймовірного тягаря.

Коли всі школярі зайшли до актового залу на традиційний концерт, яким завершувався навчаль-ний рік, Ірина, поборовши вагання, сіла поряд з Раїсою Прокопівною, без якої, здавалося їй, не оси-лити тих останніх півтори години.

На сцені лунали вірші і музика, ведучий, циган-куватий семикласник Жоржик оголошував номер за номером, але Ірина нічого не бачила і не чула; їй все ще здавалося, що навчальний рік не закінчився, що ось-ось встане суворий і похмурий директор і скаже знову приходити завтра в школу, в ненавис-ний їй клас, що був одночасно і кабінетом хімії, де з неї сміялися навіть портрети, здавалося дівчинці, цих зарозумілих і пихатих учених, тільки з вихова-ності вони ховали посмішки за широкими бородами.

Коли до завершення концерту лишалося два но-мери, Раїса Прокопівна змовницьки шепнула: «По-ра...» Ірина встала і, супроводжувана здивованими поглядами, вийшла із залу, завернувши у гриму-вальну кімнату.

Кирпатий Жоржик з чорного гарахатою, як у нег¬ра, чуприною, злегка схилившись над мікрофоном, зібрався вже було оголосити наступний номер і для певності зиркнув у друковану програмку, але на якусь мить затнувся. Щось його збентежило у тій програмці, і він здивовано глипнув очима у залу, мов хотів у чомусь переконатися; час же ішов, і розгублений хлопець не знав, що робити, аж поки, нарешті зважившись, виголосив завченим диктор¬ським тоном;

— «Айстри». Лірична пісня у виконанні Ірини Третяк!

Ось і настало твоє прощання, подумала Ірина, ти чекала його довгих два місяці. Вона ступила перший крок із-за жовтих важких куліс на освіт¬лену прожекторами сцену, як на просторе поле, що лякало її безмежжям, і те поле, залите сліпучим сяйвом і прострілюване зусібіч сотнями здивованих і спантеличених очей, здавалося їй, хиталося під ногами, йшло легкою хвилею, і вона, зробивши крок, ставила ногу так обачно, мов ось-ось мала провалитися під нею ця ненадійна і підступна твердь.

В першу мить по словах циганкуватого ведучого зал завмер, а через мить то тут, то там заскрипіли стільці і залом, немов осінній вітер по висохлому листі, пробіг смішок.

Ірина йшла повільно і важко, їй здавалося, сотні злих і колючих очей бризкали глузливим сміхом, але вона, стиснувши до болю маленькі кулачки, крок за кроком долала той безмежно сліпучий прос-тір. «Тільки б осилити перший рядок,- стиха пуль-сувала у неї єдина думка, яку Раїса Прокопівна, не знаючи втоми, тлумачила всі останні дні.— Тільки б перший рядок...» А коли нарешті вона зупинилася на краю сцени і перевела дух, хтось на задніх стіль-цях несподівано чмихнув, давлячись сміхом, а з-під

вікон, пустуючи, пискнув тонкий, очевидно Мишка- Котигорошка голос: «Гоп-скіки-скіки, соло Дикої заїки...» В кінці залу знову чмихнули, той тамова-ний сміх, як вогонь по сухій траві, розбігався .зусі-біч великим залом, хтось з учителів зашикав, со-ромлячи пустунів, але марно: сміх знову вибухав, як клуби вогню, він охоплював все більший простір залу і чим сильніше одні його боронили, а інші та-мували, тим очевидніше він робився нестримним, обертаючись в якийсь хворобливий, утробний тва-ринний сміх, сміх на останній межі, без жалю і со-рому...      ' "

«Ти не бійся,— напливали Ірині слова Раїси Прокопівни,— вони зовсім не злі, вони добрі,: тільки кожна людина повинна щось перемогти у собі, ми¬нути якийся поріг. І тоді люди зрозуміють тебе». Вона ненавиділа зараз Раїсу Прокопівну, іцо штовх-, нула її на повільний розстріл цих жорстоких очей, ненавиділа такою пекучою ненавистю, якої не мала навіть до своїх однолітків, що не криючись, сміяли¬ся зараз з її біди.

З несподіваною для себе байдужістю вона стоя-ла на краю сцени і чекала, доки схолоне сміх, а ще вона відчувала, як у ній народжується виклик, і коли в залі зробилося так тихо, що далеко на ріці, яка бралася уже сивим туманом, чувся протяжний гудок пароплава, тоді Ірина глибоко, мов збиралася пірнати в крижану воду, вдихнула повітря:

Опівночі айстри в саду розцвіли...

Умились росою, вінки одягли...

Пісня вхопилася в лункий зал птахою із давньої, забутої казки, вона розмашисто шугала поміж бе-тонними стінами, і, здавалося, ті стіни поступово ставали теплішими, а що Ірина не спіткнулась, оси-лила ті перші, найважчі для неї, рядки, то далі співала вже легко, розкуто, як ніколи ще не співала, кудись далеко відходили усі її прикрощі і страхи, танули, як остання крига по весні, великі і малі людські кривди, відходило і забувалося все, навіть напуття Раїси Прокопівни, і не було нічого на світі, окрім цієї пісні і цієї мелодії...

Опівночі айстри в саду розцвіли...

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать...

Вона не бачила зали, не бачила здивованих очей своїх однолітків, зате наяву поставали квіти, вкриті холодною, кришталевою вранішньою росою, що аж іскриться і переливається при найменшому порухо¬ві, бачила повінь квітів, що хиталися на легкому вітрі обіч затишної алеї в саду, а над ними стиха гули золотаві бджоли.

І марили айстри в розкішнім півсні Про трави шовкові, про сонячні дні,

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна...

А коли відбриніли останні акорди і пісня змовк-ла, раптова, як обвал, тиша знову впала в принишк-лу залу. Спочатку Ірина не збагнула, дивлячись великими, здивованими і змученими очима у зані-мілу залу: ну чого вони ще від неї хочуть? І так само сотні очей з мовчазної напівосвітленої зали заціпе¬ніло і зачудовано дивилися на її худу і незграбну постать в легкому нейлоновому платтячку, вона на¬гадувала зляканого метелика, що ось-ось спурхне з величезної, залитої вогнями сцени, місця її стра¬ти, її муки і страждання, її перемоги; сотні очей дивилися, не розуміючи, де бралися в цьому тен¬дітному тілі неймовірні звуки мелодії, від якої світ робився новим і вмитим, як після грозової ночі встає ясний ранок, і де ділася недуга, раптово по¬ступившись такій нездоланній силі...

Ще якусь мить стояла, мов вагаючись, тиша, а тоді лунко гримнули несподівані, як гроза у сніги, оплески, і зала в її очах попливла: Ірина бачила і впізнавала знайомі обличчя — завше суворого, на-супленого директора школи Івана Мироновича, а зараз якогось незвично розгубленого, мов хотів він щось важливе сказати, та нараз забувся, силкував¬ся і ніяк не міг згадати; просвітлілі обличчя бага¬тьох своїх однолітків, навіть Мишка-Котнгорошка, чомусь принишклого і спантеличеного, упізнала під вікном.

«Мабуть, справді вони не злі», змигнула і згас¬ла думка, яка ще недавно завдавала їй болісного щему, а тепер була геть далекою.

Легко, не чуючи землі під ногами, Ірина, сповне¬на знайомого вже відчуття розкутості, що не поли¬шало її, відколи поминула пороги тих перших труд¬них рядків, збігла східцями сцени і втрапила прос¬то в руки учительки, що всміхалася самими лише вологими очима.

—      Раїсо Прокопівно, — впівголоса видихнула вона несподівано легко таке важке ще зовсім недав-но ім’я.

—      Ще,— сказала вчителька, нітрохи не здиву-вавшись.

—      Раїсо Прокопівно,— тихо повторила, всміха-ючись, дівчинка.

—      І ще,— знову вимагала одними лише очима вчителька.

І дівчинка знову вимовила її ім’я.

Мовчки вони вийшли із зали, лишаючи за собою хвилі оплесків. Спільниками, об’єднаними щойно пережитим, учениця з учителькою повільно спуска-лися довгими шкільними східцями.

Сутеніло, весняне місто бралося примарними неоновими вогнями, і свіжа, ще незаймана зелень дерев у їхньому нереальному світлі здавалася ще яскравішою.

—      Я не переходитиму, мабуть, в іншу школу,— сказала дівчинка.

—      Ти не переходитимеш в іншу школу, відпо-віла вчителька.

—      Я лишатимуся в тому ж класі,— Ірина злегка стиснула руку вчительки.

—      Ти лишатимешся в тому ж класі,— знову від-казала вчителька.

В бузковому надвечір’ї низько над землею, не знаючи втоми і не помічаючи ночі, що насувалася, все ще носилися ластівки, розсікаючи білими грудь¬ми загустіле, пройняте цвітом акацій повітря. І так само шкільною алеєю йшли вчителька та учениця, не помічаючи ані перших тихих краплин дощу, що падали на трави, спраглі нестримної жаги рости, жити, зеленіти і цвісти, ані запаморочливого духу акацій, ані далеких, що несміливо прокашлювалися і пробували ламкий голос, молодих громів.

МОЗОЛЬ

Допливши до рятівного берега, лось рвучко ви-стрибнув із каналу на дорогу і глибоко вдихнув вра¬нішнього, морозяного повітря. По тому він стрепе¬нувся увесь, обтрушуючи з себе воду, його крупне тіло били дрижаки від тривалої, виснажливої по¬гоні, і він ніяк не міг погамувати себе, запалі боки

ходили ходуном і парували. Лось озирнувся: його вороги лишилися по той бік широкого магістраль-ного каналу і нерішуче топталися на місці, вага-ючись, стрибати чи не стрибати у холодну, ще май¬же крижану воду. Двоє собак, розпалених гоном, звісивши довгі червоні язики, ніяк не могли отями¬тися від щемливої втіхи погоні і люто зиркали на здобич,відділену від них несподіваною перепоною, але так само не наважувалися кинутися в цей іржа¬вий і каламутний потік. Під’юджувані двома мото¬циклістами, очевидно, своїми господарями, собаки гарчали і безпорадно рвалися, наче були на ланцю¬гах, і так само гарчали неглушені двигуни, наче й мотоцикли розпалилися в погоні.

Уже більше двох годин тривало це жорстоке випробування на витривалість лосевих ніг, мотоцик¬лів і собачої затятості: лось якось вплутався в поля на меліоративній системі і натрапив на цих незна¬йомців, яких і гадки не мав вважати недругами, і тепер марне силкувався відірватися од них, проби¬тися до рятівного лісу, синя смужка якого мріла не на такому й далекому обрії. Собаки, скалячи зуби і норовлячи гризонути, легко бігли по ріллі, лось же, провалюючись в пришерхлий грунт і боляче ранячи ноги, відбивався то передніми, то зйдніми ногами, зрештою кожного разу змушений був рятуватися втечею; мотоциклісти ж у млосному очікуванні тої миті, коли звалиться нарешті захеканий звір, з ро¬та якого клаптями падала біла піна, їхали собі на¬зирці стежками понад каналами і тільки під’юджу¬вали та підцьковували собак. І саме тоді, коли здо¬бич була майже в руках, ось-ось підломляться—не залізні ж — лосині ноги, лишиться тільки черкону¬ти ножем по змиленій шиї, саме тоді й треба ж було трапитися цьому каналу.

ПО

Мотоциклісти погукували на собак, а коли ті, шкірячи зуби, лише гарчали і не збиралися пливти на той берег, взялися жбурляти в них мерзлим груд-дям; собаки відскакували, скавуліли, але стрибати у воду, в якій ще пливли останні уламки крихких крижин, мов затялися.

Лось постояв ще якусь хвилю, а тоді, глибоко зітхнувши, повагом рушив дорогою, не звертаючи ані найменшої уваги на собак, що аж заливалися і рвали землю по той бік каналу; він ішов, час від часу скрушно хитаючи головою, ішов, задоволено відчуваючи під собою нарешті твердь, туди, де си-ніла удалині смужка лісу з налитими хмільним соком березовими бруньками і де він легко, мов граючись, міг би, розсікаючи дужими грудьми міл- колісся й кущі, відірватися од будь-якого напас¬ника.

Знесилений довгою, виснажливою втечею, він не відразу почув за собою гул ще одного двигуна. А коли почув і, скосивши розчервоніле око, побачив нову небезпеку, то, навчений, не збирався довіря-тися й чекати, а негайно звернув з дороги на пасо-вище і побіг втомленим підтюпцем. Бензовоз, що йшов за ним,' несподівано теж звернув з дороги і, ревнувши, посунув у тому ж напрямку. Небезпека враз виструнчила його, і лось, високо і тривожно піднявши голову, швидше перебирав ногами, з кож-ною хвилиною зменшуючи віддаль до лісу, що на-ближався і немов підростав на очах.

У якусь мить звірові здалося, що він настрахав¬ся даремне, оте залізне брязкотливе страховисько женеться не за ним, бо звернуло нараз трохи вбік. І справді, хвилин п’ять вони йшли паралельно, поки бензовоз випередив лося, бо лось підрізав ногу ос- колком розбитої пляшки на пасовищі й накульгу¬вав, і відсік звіра від лісу.

Директор радгоспу Корчук, що повертався удо-світа від однієї своєї знайомої,— в таких випадках він залишав «уазика» в гаражі, а брав бензовоза,— побачив лося ще здалеку і подивувався, як той, мов знічев’я, на недільній прогулянці, дефілює дорогою вздовж магістрального каналу. «Ще один із гульок вертається»,— промайнула у нього спочатку грай-лива думка. Але через хвилю Корчука шпигонула спокуса розім’ятися, підбадьорити стомлене тіло гострими відчуттями — не часто таке випадає — і він, додавши газку, звернув з дороги. Перейнявши лосеві дорогу до лісу, Корчук спочатку смішком, для розваги, тішачи себе вправністю водіння маши-ни поміж купин, швидко, не на жарт втравився в погоню. Старенький бензовоз бряжчав і стогнав, здавалося, то був передсмертний стогін його охля-лих циліндрів, ще сотня-друга метрів — і машина спиниться назавжди; і все ж бензовоз без упину гнав підмерзлим дзвінким пасовищем, як і задур¬манений, нажаханий звір, що припадав на підра¬нену ногу все помітніше.

«Ну й дурень, хтось побачить — загримиш під вісім чортів»,— подумав нараз Корчук, але другий- голос втішав, що нікого тут не носитиме лиха годи-на, а як, зрештою, хто і побачить, то спишеться все на шоферів, і ця впевненість додавала обертів дви-гуну і веселила душу директора. Він сам не знав, чого хоче: м’яса — так у нього холодильник пере-повнений, а як не стане, то негайно заріжуть сви¬ню, порося чи навіть бичка центнерів на п’ять; він ніколи не вважав себе садистом, вдома навіть курей рубала жінка, але зараз Корчук не міг чомусь зу-пинитися, вимкнути просто так двигуна, не наздо¬

гнавши звіра; дика, незрозуміла сила осліплювала іі наливала кроЕ’ю очі.

Лось уже знав, що йому не добігти до лісу, та-кого рідного й затишного, такого близького, здава-лося, аж пахло вересом і молодою крушиною; і тоді він зважився на останнє — повернув до села, тіша¬чи себе надією бодай тут знайти порятунок, як зна¬йшов уже одного разу •— не в цьому, в іншому селі, коли ось-ось мали його наздогнати вовки і він уже чув їхнє засапане і гаряче, жадібне дихання...

Лісничий Гришко приїхав в село, коли поверже- пий лось лежав під чиїмось плотом і, витягнувши довгі ноги, поволі доходив, час од часу здригаючись у конвульсіях, мов життя, що стікало з нього крап-лина по краплині, ще не вірило в смерть і борони-лося з усіх сил. Гришко менше, як за дві години з’ясував обставини: у селі, де все і про всіх знають, розповіли, як бензовоз пригнав сюди змиленого ло-ся — за кермом дітлахи упізнали Корчука — і як ганяли ще звіра околицями; хтось пожбурив у ньо¬го вилами, і вони застряли у боці — довгий держак бився об мерзлу землю, підстрибував і ятрив у ло-севих нутрощах пекельний вогонь.

Коли лісничий ще раз підійшов до лося, вже оточеного натовпом цікавих зівак, він був живий, і бік його живота з чотирма ранами від вил зрідка піднімався і опускався від чимдалі боліснішого і млоснішого подиху. Лось розплющив око, і у вели-кій півкулі його з розширеною зіницею відбилася несподівано чиста, незаймана голубінь весняного неба, що обіцяло невдовзі тепло, цвіт зілля і дере¬ва, воскресіння усього зеленого життя; відбились і постаті людей, викривлені і жалюгідно дрібні на сферичній поверхні: око розплющилося лише на якусь мить, а тоді звір знову заплющив його, мов не хотів і дивитися на людей.

Гришко сів на мотоцикл і, щулячись від прохо-лодного потоку зустрічного повітря, погнав у район. В прокуратурі, згодом у ветлікарні він упорався швидко, а тоді -зателефонував, цікавлячись обста¬новкою, до себе у лісництво.

—      Все гаразд,— відповів помічник лісничого.— Правда, приїхали отут із школи копати спірею на живопліт, а грошей наперед не перерахували.

—      Доведеться відпустити,— звелів Гришко, ду-маючи все ще не про спірею і розрахунки, його й досі щемив останній лосів погляд і колола прониз-лива образа, здавалося, звернута тільки до нього.

—      Як відпустити? Спірея, щоб ви знали, теж матеріальна цінність,— несподівано вперся поміч-ник, і в голосі його, звично запобігливому, проріза-лося щось схоже на непокору. «Яка його муха вку-сила?» — подивувався лісничий.

—      Відпустити,-—притиснув на слові Гришко.

—      Не буду,— затято буркнув помічник.— А те ви одного дня повчаєте робити все по закону, а дру-гого — самі силуєте порушувати ці закони.

—      Як працюєте, то працюйте,— Гришко не знав, чи йому розсміятися, чи розсердитися — недавно він виявив оформлені помічником «липові» наряди, і той довго червонів і виправдовувався, що потра-тився на ревізора. «Ревізору дають два шістдесят добових,— сказав тоді Гришко.— Підлабузників же й без нас досить».— А не хочете в нас працювати —• шукайте іншу роботу.

«Ти ба, який законник знайшовся»,— подумки вилаявся лісничий і грюкнув телефонною трубкою. Тепер він здогадувався, чого це так осмілів досі тихий і сумирний, хоч до рани клади, помічник.

Після другої догани у лісництві, як дим понад зем-лею, поповзли чутки, що Гришка знімають.

Першу догану він заробив ще від старого дирек-тора лісгоспзагу, бо на добу запізнився здати звіт. Власне, то була причіпка, Гришко дав тоді офіцій-ний хід ділу, коли сирзавод, якому мали вручати республіканський прапор, скинув стоки в річку і кі-лометрів на десять за течією риба попливла білими животами догори, а раки, вип’явши витрішкуваті очі, що соловіли від трутизни, полізли на берег. Сирзавод, щоправда, відбувся легким переляком, сплативши п’ятнадцять тисяч штрафу і втративши прапора, а Гришку після марних допитувань, пат-ріот він району чи ні, таки вкотили догану.

— Ну, ти не дуже дми губу,— заспокоював його, знайомлячи з наказом, сам директор, чоловік весе-лий і добродушний, що доживав на роботі останні передпенсійні місяці і не хотів псувати стосунки з районним начальством.— Догана не болячка, з нею жити можна. І взагалі, будь трохи дипломатом, не кокошися, а то ти весь якийсь... незручний.

Друга догана була свіженька, ще пахла для Гришка ялиною далекосхідною, а для нового дирек-тора, що не любив зайвих балачок,— непослухом і розпустою. Кілька років тому на віддаленому ху-торі, закинутому і забутому з тих часів, як добро-вільно, зриваючи солом’яні стріхи і валяючи коми-ни, хуторяни перебиралися у більші села, надибав лісничий на рідкісне у їхніх краях дерево — ялину далекосхідну. Він давно вже записав би її у пере-селенці, якби то було молоденьке деревце, а не тридцятирічна красуня, що зеленим фонтаном ви-бухнула в небо, і знайшов би пристойне місце у своєму дендрарії, де збирав рідкісні дерева, що рос-ли у їхніх широтах, і де витрачав увесь вільний час і кошти лісництва, які всякими правдами і неправ-дами міг нашкребти. «Мало тобі клопоту з виробни-цтвом, то возися»,— посміявся добродушно попе-редній директор і хоч не заборонив затію, але й спеціальні кошти не виділив.

Хто зиа, якими вітрами занесло сюди ялину, гос-тю з таких неблизьких країв, чи то хтось з тамтеш-ніх мешканців в повоєнні роки прибився на Полісся і, як часточку рідної з дитинства тайги, посадив це дерево, а може, хто із поліщуків поріднився з тим краєм і, повернувшись, посадив його на щемливу згадку — хто зна, і Гришко, страхаючись переса-джувати ялину у такому віці, час од часу наглядав за нею, проїжджаючи поблизу. На хуторі було по-рожньо, з вигаслої давно печі лишилася тільки гли-на, розквашена і розплескана дощами, лише дере¬ва — два дубки і ця ялина — міцніли і тяглися вгору. А наприкінці нинішньої зими одного дуба не стало. Чиясь хижа рука зрізала його біля самого кореня і, щоб замести сліди, присипала зріз торіш¬нім листям і потерухою, сподіваючись лишити чор¬не діло у таємниці і поживитися рештою нічийних дерев в одну з темних передвесняних ночей.

Тоді й зважився лісничий на ризиковане діло — пересадити немолоду, вкорєнілу ялину. Трапилася саме нагода, бо в останніх числах місяця, щоб ви-тягти план, на підмогу прислали їм автокран. Гриш-ко цілий досвіток телефонував по всіх усюдах, щоб вициганити в директора, кран для доброго, як він вважав діла, але, так і не знайшовши директора, зважився сам припинити вантаження лісоматеріа¬лу, а зайнятись ялиною.

Коли кран поставив на кузов машини дерево з величезною брилою біля одземка ще мерзлої, лун-кої землі, машина аж застогнала й присіла. Ялину везли урочисто, мов князівну до вінця, навіть незго-вірливі електрики познімали електролінії, а зв'яз-ківці — телефонні дроти, робітники лісництва по-переду й позаду машини несли сигнальні прапорці з такою поважністю, наче й справді належали до князівського почту.

А через день лісничий одержав з лісгоспзагу ко-роткий і вичерпно зрозумілий документ. «Наказ № 48. За невиконання розпоряджень диспетчерської служби, самоуправство і зрив державних поставок лісодеревини лісничому тов. Гришку оголосити су-вору догану». Вішаючи на дошку оголошень наказ, де, окрім догани, ще значилося, як і чим його зобо-в'язати та про що попередити, лісничий тихенько хихикнув сам над собою і спробував порахувати усі догани, які за діло й без діла нажив за чималий уже робочий стаж. «Восьма, здається, голубонька,— по-думав він.— Альбом спеціальний завести хіба...»

Гришко повернувся з району в лісництво і, впев-нившись, що помічник таки охолонув і відпустив той живопліт, взявся за заняття, яке шанував, як соба¬ка цибулю,— підганяти папери. Але майже відразу невдоволено тренькнув телефон.

—      Хто? — владно і розкотисто прогула мембра-на, ніби той, хто підняв трубку, чимось завинив.

—      А я думав, що прийнято спочатку вітатися і самому представитись, — неспішно відказав лісни-чий.

Телефон обурено помовчав, але, повагавшись, трохи полагіднішав.

—      А, то ви, Гришко... Заступник голови райви-конкому Кривенко, якщо ви такий формаліст.

«О, подобрішав, щось йому потрібно,— подумав лісничий,— мабуть, сухих грибів чи ягід випрохува¬тиме».

—      Я ось у якій справі. Ми тут порадились і ви-рішили, що вашу заяву з прокуратури на Корчука треба забрати.

—      Хто радився і вирішував, той хай і забирає. Хіба я бороню?

—      Не вдавайте з себе наївного,— розкотисто рокотала мембрана.— Корчук скоро в передовики вийде, господарство вгору тягне.

—      Не знаю, чи буде він передовиком. Знаю, що він негідник.

—      Ну, погарячкував чоловік, захопився... Ми його якось покараєм. А вам хіба легше стане, якщо район втратить доброго організатора? — у владно-му голосі заступника голови бриніли нотки спра-ведливого, хоч і старанно тамованого до пори до часу гніву. — Чи ви хочете, аби вас попро¬сили?

—      А при чому тут я? Не я вчиняв кримінальний злочин, а злісне браконьєрство інакше не зветься, не мені його розбирати. Бо то прокурорський хліб, прокуророві його і їсти. Моє діло ростити ліс та стерегти у ньому все живе.

—      Не розумію, що вам заважає забрати заяву?

—      Цього я не; зроблю.

—      Чому?

—      Бо на дідька я потрібен як лісничий?

Телефон знову помовчав, а тоді розлючено кряк-нув.

—      Що ви за людина така?—Голос у трубці поліз, як по щаблях, угору і мало не зірвався,— За-багато берете на себе!

Лютуй-лютуй, подумав лісничий, спокійно кла-дучи телефонну трубку (до таких дзвінків він при-терпівся), і знову взявся за папери. Гришко покру-тив у руках конверта з лісгоспзагівським штемпе-лем, не поспішаючи розкривати його, мов там після- недавньої догани могла чекати на нього нова на-пасть. Позавчора у лісництво приїжджав директор, лісгоспзагу, але ї'ришко з ним якось розминувся, оповідали тільки, що той походив по дендрарію, по-крутив носом і, хряпнувши дверцятами, сів у маши-ну й поїхав, Гришко розірвав конверта і повільно* перечитав коротенький текст: «Наказ № 49. Відмі-нити догану лісничому тов. Гришку як необгрунто-вану. За створення дендрарію тов. Гришку оголо-сити подяку. Плановому відділу і бухгалтерії ви1- шукати кошти на подальші роботи.

У лісничого тов. Гришка прошу вибачення заі необ’єктивний наказ».

Ти ба, ще є правда на світі, подумав лісничий іі знову перечитав наказ. Цікавий чоловік, цей новий директор, з ним, судячи з усього, нудьгувати не до-ведеться.

Ще двічі з району дзвонили про Корчука, і вреш¬ті, попоравши найнеобхідніші документи, він за¬любки гайнув до лісу, де мав справді невідкладне діло. Його старенький мотоцикл жалібно бряжчав на корчах (нового вже котрий рік обіцяють, та все не доходить черга), звичний до таких доріг, вправно вивертав поміж дерев вузькою кінною колією, аж поки присапано зупинився біля знайомої розлогої сосни. Гришко вийняв ключик із замка і, розмина-ючи тіло, пішов поміж високими торішніми папоро-тями, уважно придивляючись навколо.

Раптом його щось стукнуло по плечу, мов хто злегка, по-приятельськи поплескав долонею, і Гришко здивовано озирнувся. На плечі сиділа, по-блискуючи маленькими прудкими очима, давня зна-йома — білка, що не вперше перестріває його в цьо-му лісі, біля старої розлогої сосни. Гришко звично поліз у кишеню, шукаючи ЩОСЬ для гостинця — здебільшого він клав на долоню заздалегідь припа-сеного горіха чи просто, як забувався, хлібну шко- рину, і тоді білка, вправно схопивши гостинець, ви-стрибувала на дерево і ласувала, а тоді знову наз-доганяла лісничого, стрибала на плече і циганила ласощі. Він і зараз поліз у кишеню, аби надлубати бодай хлібних кришок, але білка, окрунувшись дзигою на плечі, раптом злякано пискнула і, мов вистрілена, враз вилетіла на дерево. Лісничий зди-вовано оглянувся, але ні людини, ні звіра поблизу не побачив, тільки сосни гули верховіттями на вес-няному вітрі та десь оддалік скрикнув самотній крук. Гришко тихо свиснув, підкликаючи білку до себе, як не раз він вітався з нею, але вона, заховав-шись за стовбур, тільки ображено цокотіла, мов лаяла його і вичитувала за якісь прогріхи.

Гришко спантеличено ще раз оглянувся навколо себе і тільки тоді зрозумів ■— рушниця, у нього на плечі висіла рушниця. Рідко брав він її до лісу, але сьогодні взяв. «Ти ба,— глипнув лісничий на оше-лешеного звірка, який так і не дався в руки.— Все, що живе, не терпить зброї».

А рушницю його змусила взяти вчорашня приго-да, коли надвечір’ям вертався він цими краями до-дому з лісником Григоровичем і раптом метрів за п’ятдесят побачив вантажену колодою підводу, що в поспіху майнула в кущі. Гришко пригальмував, скочив з мотоцикла і шпарким кроком наздоганяв підводу, що ледве чутно клекотала на вибоях. Ко¬ня впідбіги, спотикаючись, поганяв високий, судячи із спини, ще не старий чоловік; вік ні разу не спи¬нявся й не озирався, зовсім поряд чуючи чужі кроки.

— Стін! Документи! — гукнув Гришко.

І тільки тоді, різко смикнувши віжки, чоловік повернувся і вперся в лісничого незмигним погля-дом: він дивився так, мов не розумів, що від нього хочуть, чи навіть більше — не розумів: перед ним людина, дерево чи стовп. «П’яний до погибелі»,— похолонув Гришко.

—      На,— чоловік витягнув з нагрудної кишені асигнацію в п’ятдесят карбованців і простягнув її, ледве ворушачи пересохлими губами.

—      Розпрягай,—тихо сказав Гришко. Він обі-йшов чоловіка, що все ще тримав гроші у витягну-тій руці, шарпонув за супоню і взявся було за дугу, як різкий окрик лісника, що підходив слідом за ним до підводи, змусив його озирнутися.

—      Тікайте!

Двоє — один з сокирою, а другий з поперечною пилкою в руках — плигнули із кущів на дорогу за десяток кроків од лісничого; Григорович рвонувся назад, а Гришко якусь мить ще вагався, він таки встиг за цю мить розпізнати, що ці двоє теж п’яні і, відволікаючи їх на себе, метнувся вбік.

Він чув за спиною лише важке гупання ніг та ще п’яне сапання. Гришко вискочив на невеличку галя-вину і, відірвавшись від погоні на десяток метрів, на бігу озирнувся: той, що з сокирою, трохи відстав, а другий, з вовчим зблиском очей на неголеному об-личчі, біг з веселим гиком і розмахував пилкою над головою; в ту ж мить Гришко спіткнувся і покотив¬ся сторчма, та, мабуть, на щастя — над самісінькою головою просвистіла запущена в нього пилка, рвучи повітря відточеними зубами. Він знову схопився на ноги і на бігу гукнув лісникові:

—      Григоровичу, заводь!

А за спиною перебреханим відлунням сапало за-дихане:

— Я тобі покажу Григоровичу, я тобі, мать, дам Григоровичу...

Мотоцикл, що заводився завше прошено, а зде-більшого із буксира, цього разу завівся з півоберта і, чмихнувши, рвонув з місця, лишаючи позаду себе дядьків, що сукали кулаками в повітрі і гнули ма-тюки.

Як тільки повернулися в село, лісничий відразу зателефонував у міліцію, але ніч — кревна посестра браконьєра...

Уранці лісник пішов свіжим слідом і вийшов аж до асфальту, а там — шукай вітра в полі. Але Гри-горович лісник не з молодих, битий (і в прямому розумінні не один раз), мало хто пам’ятав його прі-звище, зате вся округа звала просто по батькові, вітра шукати не збирався, а крутнув насамперед по навколишніх селах, і воза із надщербленою оковкою переднього колеса він напевне знайде. Гришко ж не вірив, що після усього злодії зважаться крадене везти далі, ймовірніше, десь його приховають до кращих часів, коли, мовляв, перемелеться... Години три лісничий бродив поміж деренчливих лапатих папоротей, які пережили самі себе і нагадували ди-вовижних сонних птахів, що, розпустивши віялом крила, знехотя розхитувалися під подихом вітру, обшастав околишні лісові дороги, заплутані, мов нитки, якими гралося пустотливе кошеня, тренова-ним поглядом обмацував кожен горбик шарудкого торішнього осикового листя, що за довгу зиму втра-тило усі кольори — від криваво-червоного до жов-туватого і навіть білого. І коли хотів уже махнути спересердя на усі свої здогади і версії, то знайшов ті крадені колоди в рівчаку майже біля самого ас-фальту, присипані наспіх сухим гіллям, листям і потерухого.

Вдома, вже надвечір’ям, жінка удостоїла його похвала: завалився в хату брудним, хіба тільки тро-хи менше вчорашнього — учора він довго виправдо¬вувався і ніяково м’явся, нашквндкуруч вигадуючи, як буксували воші з Григоровичем у баюрі. Пере¬вдягнувшись, Гришко якийсь час сидів на кухні і мовчки дивився у вікно, деколи вертаючись додому перевтомленим, він хотів, аби лиш до нього не від¬зивалися. Жінка клопоталася коло газової плитки, лаштуючи йому вечерю, а він у вікно спостерігав, як на комині радгоспної котельні хазяйновито порав¬ся лелека. Цікавий то був лелека, Гришко за ним спостерігав уже тижнів зо два. Виявилося, що мало йому високих дерев, мало покрівель у селі, то він пригледів собі для гнізда високий мурований комин котельні.

Гніздо, так дбайливо складене по цурпалці, два рази горіло, кілька разів його скидали роздратова¬ні кочегари, та щоразу після погрому і погорілля через день з відбудованого гнізда чувся перемож¬ний гортанний клекіт. Врешті кочегари навідріз одмовилися від ризикованих мандрівок на високий комин і не захотіли більше воювати з настирливим птахом, але їхнє місце тут же зайняли двоє сіль-ських п’яничок, які приходили на подвір’я ранками і, задерши вгору фіолетові носи, нетерпляче видив-лялися, чи не вивершив бусел знову гніздо і чи не пора уже їм у завгоспа видурювати ще одну два- дцятьп’ятку.

Аби якось переселити небажаного квартиранта, кочегари змайстрували поряд на пласкій покрівлі щось схоже на велике пташине гніздо, але птах, зневажливо і скептично зиркнувши на цю примітив-ну підробку, не збирався відступати від свс-го. Див-лячись, як вдоволено хазяйнує лелека на майже го-товому гнізді, Гришко подумав, що слід підказати завгоспу просту і нехитру ідею, щоб і котельні не заважало, і з лелекою не воювати, але так і не за-вершив своєї думки, як задзвонив телефон.

Дружина запитально зиркнула на Гришка, і ко¬ли той крутнув грловою так, мов вивільнявся із за-тісного комірця, сама підняла трубку. Вона майже не розмовляла, а тільки кивала, наче повністю по-годжувалася із співрозмовником, і нарешті, поспі-хом попрощавшись, засміялася до чоловіка:

—      Ой, як же я забула таку річ інтересну... Вчо¬ра на базарі продавалося, що тебе знімають з ліс-ничого, а сьогодні по обіді там само купила: заби-рають тебе у район головним лісничим. А жінка твого помічника, яка, до речі', вранці не привітала-ся, оце зараз телефонує з превеликим вболіванням, чи не треба мені песцевої шапки нового фасону... Що там у тебе за магнітні бурі такі? Іди вечеряти.

Вечеряти він не сів, бо знову озвався дзвінок, теленькнув коротко і вимогливо, тільки цього разу дверний дзвінок.

—      До тебе,— вернулася жінка із вітальні, зди-вовано піднявши брови.

Коли зайшов . господар, Корчук мовчки ступив кілька кроків від порога і, невимушено виставивши пляшку коньяку, сів біля столу.

—      Розмова у мене,— твердо і невдоволено ска-зав він, не піднявши очей. Господар чекав, не маючи наміру починати розмови, Корчук звично сподівав-ся на увагу до себе, і вони довго сиділи, випробо-вуючи один одного хисткою мовчанкою.

—      Ви не забрали заяви,— чітко вимовляючи слова, з великими паузами поміж них, ще більше не-вдоволено, що доводиться починати йому, озвався нарешті Корчук.

—      Я не у вас у кабінеті,— знехотя докинув Г ришко.

—      Дарма ви заколотили, вам ні чорта довести не вдасться.—Гість зашелестів папером і, розверта¬ючи аркуш, підсунув його співрозмовнику.— Ось копія акту з ветлікарні. Лось того... від ожиріння серця.

«Звичайно, від ожиріння,— подумав Гришко,— а від чого ж інакше, треба, бач, було придумати такий діагноз...» Він немов зрадів і зацікавлено глипнув на папір із жирною печаткою і твердим, розмашистим, майже на півсторінки, підписом лю-дини, яка, певно, ніколи не знала вагань і гризоти совісті. Як просто усе на світі може траплятися — від ожиріння вила в бік — і скаче, підстрибує по мерзлому грудді держак, від ожиріння втомлений болісний погляд, а в оці — незаймане небо і викрив-лені та скарлючені постаті спраглих на дармове видовище цікавих — певне, від ожиріння і те, що він ходить по одній землі та сидить за одним столом з цією людиною, без сумніву, ожиріння...

—      Хіба вам стане легше, якщо я зароблю догану і викладу з кишені тисячу? Стане, питаю?

—      Легше від ожиріння,— відказав Гришко.

—      Я можу ту тисячу викласти і зараз — не та¬кий я уже скнара.

—      Від ожиріння,— ще раз повторив Гришко, мов зіпсований програвач, ту фразу, що так здивувала і спантеличила його.

—      Ви що, глумитесь -із мене? Зрештою, не я вбивав того лося...

«Звісно, не він,—думав лісничий,— він такий веселий і дотепний у компанії чоловік — був з ним одного разу. І не він підбурював тих, хто гасав по вулицях з вилами».

—      Звісно, не ви,— втомлено відказав нарешті Гришко.— Але ви подавали вила.

Важко відкинувшись на спинку стільця, Корчук зверхньо глянув на нього.

—      До чого ж ви людина незручна, наче мозоль, що всім муляє... Перебудовуйтесь, любий мій.

—      Горбатого могила виправить.

—      Мені шкода вас. Вас втоплять у першій же калюжі.

—      Вирину, я живучий,—Гришко нараз наче про- кинувся із важкого сну, важкого, болісного, як бу¬ває лише од наркозу.— Мене не в калюжі — в озері уже раз топили... Оглушили спочатку веслом, а як до тями прийшов — то голову в воду і поки не пере-стану булькати. Виймуть: «Ну, тепер бачив, хто ри-бу ловив?» — і знову туди ж... Але, як пересвідчує-тесь, і досі топчу ряст, а ті на казенних харчах, з одним уже те... ожиріння.

—      Достатньо,— Корчук звично ляснув долонею по столу.— Я вам не артист музкомедії, а ділова людина. І мені ніколи теревені правити. Не вдавай¬те з себе святого, бо й на вас знайдемо болта з лі¬вою різьбою. Коли в меліораторів брали екскава¬тора - не скажете, чим розраховувались?

—      Скажу — деревиною. Тільки вартість її точно дорівнює земляним роботам.

—      Ви чи занадто хитрий, чи дуже наївний. Той ліс виконроб меліораторів, не будучи ідіотом, при-буткувати і не збирався. Він просто, щоб ви знали, віддав його швагерку на хату. І ви такий же злодій, як і він.

Гришко встав, ступив кілька кроків до порога і широко прочинив двері навстіж.

—      Ідіть. Від вас, знаєте погано тхне.

Доли він повернувся на кухню і з веселою жадо- ■бою узявся за вечерю, на нього тривожно 5 с'півчут- .ливо дивилися жінчині очі.

—      Уже й з Корчуком об’ївся?

—      Нізащо, то милий чоловік. Просто він деколи ■гарячкує — переживає за державне.

Він вечеряв і час од часу зиркав у вікно, де на тлі призахідного неба лелека уже вивершував гніз-до. Птах не переставав поратися і тоді, коли коче-гари докинули вугілля і крізь гніздо пішли клуби чорного ядучого диму, щ© виїдав очі впертому пта-хові, а ще виривалися і кружляли над ним шпаркі червоні іскри. Лихо його бери, подумав Гришко, якось перемелеться й з виконробом, просто своє діло треба витерпіти, хай і дим виїдає очі.

Перехожі співчутливо хитали головами-

—      Бідний лелека...

А він, витягуючи із млосним задоволенням крило а ніжачись у клубах теплого диму, тільки гортанно заклекотів, мов не згоджувався: «І ніякий не бід¬ний, і не нещасний. Просто в моєму гнізді опалю¬вальним сезон ще не закінчився».

КАРАТ

Третій день Карат лежав у буді голодний, при-м’ятий ненависним залізним ланцюгом, і від млос-ної порожнечі у запалому животі в нього аж шерсть настовбурчилася на загривку, наче він сердився на якогось ворога і ладен був от-от кинутися в бійку. Зараз він легше переносив спекоту, якої раніше не терпів. Але зовсім робилося йому непереливки ве-чорами та досвітками, коли із кватирок та прочи-нених вікон випливали й носились подвір’ям немис-лимо дражливі, аж памороки забивало, запахи сві-жої їжі, яку готували господині.

Він безпомічно никав і не міг у буді знайти таке місце, де б хоч трохи прихистився від знадливих тих запахів, цього не вдавалось йому навіть тоді, коли тицявся носом у соснові, розпарені за довгий сонячний день стінки буди, однаково у горлянці й животі пекло, наче він наковтався товченого скла, а перед очима пливли жовті та червоні кола.

Коли робилося геть нестерпно, Карат із сліпим відчаєм брався гризти ланцюга, гриз затято, крутя¬чи з боку у бік головою і пнучись пошматувати за-лізяку, що ув’язнювала його в тісній остогидлій буді, гриз, доки з блідо-червоних ясен скапувала гіркувата сукровиця.

Але не тільки голод допікав Карату. Йому му-ляла ще невідомість, оте незрозуміле, що сталося, як на його собачий глузд, в досить знаному вже начебто світі, де його досі усі любили й гладили по чорній лискучій шерсті,— був він весь, мов з вугли-ни, тільки кінчик носа білів, наче навмисне хто по-значив крейдою. Можливо, за ту білу цяточку і на-звали його Каратом.

Господар, звісно, пропадав отак не вперше, тіль-ки раніше хтось виносив харчі й озивався підба-дьорливим голосом. То могла бути господиня, моло¬да ще, трохи неуважна жінка, бо, погодувавши його, забувала, як це робив господар, легенько по-чухати за вухом, і тоді Карат, припавши до землі, вдоволено потягувався, тішачись млосною насоло-дою; могла бути наймолодша господиня, дівчинка років десяти, вона високо піднімала в руці шмато-чок м’яса, і Карат, грайливо заскавулівши, підстри-бував, клацав зубами, наче обценьками, і вихоплю-вав мало не з пальців звабливий кусень, за що в нагороду щоразу одержував добавку. Зрештою, то міг бути сусід господарів, чоловік неговіркий і на-1

віть похмурий, проте добрий і нескупий, бо коли ніхто не з’являвся з домашніх, він не шкодував ки¬нути йому замашний шмат ковбаси. Тепер же чо¬мусь до Карата нікому не було діла, всі просто не помічали його.

Похмурий сусід, проходячи вранці повз буду, невдоволено відвернувся, мов вони зроду були не-знайомі, і коли Карат здивовано упівголоса згавк- нув, наче дорікнув за неуважність, той тільки зблиснув холодними білками очей і несподівано та зле копнув у бік собачої буди порожню бляшанку.

Від образи й розпуки Карату захотілося бодай тоненько й неголосно поскавуліти, але він, вткнув¬ши голову у напружено витягнуті уперед лапи, зу¬мів пересилити себе і перемовчати—він знав, що поводитися так непристойно, треба терпіти, і хтось обов’язково згадає про нього і врятує від пекучого голоду. І він терпів, раз по разу ковтаючи нудотну слину, коли вітер із вулиць невеликого містечка приносив з-поміж бензинного гару, цигаркового ди¬му, відразливого запаху розпеченого і поплавленого асфальту пахощі їжі, що лоскотали вологі нервові ніздрі і змушували їх тремтіти.

Незрозумілі пригоди, що сталися з господарем, спантеличували пса, тривожитися було про що, але Карат не міг знати усіх подробиць людського життя.

Дві біди звалилися на голову господареві: в його просторому службовому кабінеті, куди відвідувачі заходили сторожко і шанобливо зупинялися, ледве причинивши двері, тепер порядкувала зовсім інша людина, переставляючи на свій смак столи і шафи, а відразу на другий день, коли він мовчки виклав на стіл грубу зв’язку ключів, у господаря в далеко¬му місті помер батько.

Карат бачив, як удосвіта поспіхом вся сім’я, за-бувши про нього, сідала в машину, тільки не в ту, білу, яка тихо підкочувалася щоранку до під’їзду, а чомусь в інакшу, жовту з невеличкими шашечка¬ми на дверцятах, але він не сподівався, що їдуть вони так надовго.

Деколи Карату вдавалося відігнати невеселі думки, забути буркотіння у голодному животі. За¬бившись у куток і приплющивши очі, він примушу¬вав себе годинами незрушно лежати і згадувати зовсім недавнє і безпечальне життя.

Ось господар повертається з роботи, і Карат, ще на східцях зачувши його неспішні, притомлені кро¬ки, б’є хвостом і, припавши животом до підлоги, нетерпляче скімлить, тоді пустотливо летить назу-стріч і плутається попід ногами, підстрибує і хоче лизнути господаря в лице, нарешті, коли той лагід¬но відбивається від собачих ніжностей, кидається стрімголов і приносить капці. І хоч би який був утомлений чи роздратований господар, він неодмін¬но усміхнеться. Карат і собі не зможе стриматися, і на його чорній незлобивій пащі, позначеній ма¬ленькою білою цяткою, несподівано розповзеться мимовільна усмішка, оголюючи полив’яні зуби. 1 тільки одного разу господар, повернувшись з по¬сірілим лицем, на якому злегка посмикувалася пра¬ва повіка, мов він узявся всім підморгувати, ні сіло ні впало ударив собаку, Карат тільки здивовано пискнув і поволі забрів у куток за вішалкою й увесь вечір пролежав там, навіть не ворухнувшись. Гос¬подар, заплющивши очі, щоб погамувати нервове пересмикування повіки, просидів у кріслі мовчки години зо дві і вже пізно ввечері встав, підійшов до собаки і погладив по шиї і довгій лискучій спині, просячи пробачення. Кривда не відразу відпускала

Карата, пес поспішно відводив погляд, аби не зу-стрітися з благальними господаревими очима, але така вже була його натура, що він не міг довго ображатися. Карат зрозумів господаря, не притаїв зла і пробачив йому, як зрозумів і те, що людям живеться, певне, куди важче, аніж йому, собаці.

Незабаром він упевнився, що голод легко забу-вається, якщо згадувати тихі осінні надвечір’я, ко¬ли вони ходили на полювання. Карат ішов по боло¬ту легко, мов не торкався пожухлої уже осоки, без¬шумно перестрибував з купини на купину, відчува¬ючи, як завмирає його охоплене мисливською при¬страстю серце. Ось він спинився і зіп’явся на задні лапи, на мить мов завис у повітрі, сторожко повер¬таючи головою: в струменях запахів, що пливли трохи вище, йому вчувся той єдиний, неповторний, бентежний запах лискучого пір’я й нагуляного на привіллі пташиного тіла. Карат перейшов на по- тяжку і, безпомильно відчуваючи, де зачаївся птах, тепер пробирався вперед так сторожко, що й не ше¬леснула билина; він не бачив і не чув вже нічого, окрім цього щемливого запаху, не було ні болота, що збулькувало інколи, ні високого безхмарного неба, де зрідка пропливали недосяжні, а тому бай¬дужі йому птахи, ні мошкари, що нахабно й набрид¬ливо лізла в очі, не відчував, як колола і різала лапи ще торішня ламка трава, він тільки відчував, навіть не оглядаючись, як наближається за ним господар...

Ще мить — і Карат завмирає у стойці, усім сво¬їм серцем, що билося нестримно й шалено, благає господаря не забаритися, не сполохнути марне пта¬ха в останню, вирішальну мить. Нарешті він робить кілька блискавичних стрибків, і, б’ючи крилами по воді, селезень зривається ввись, востаннє зблиснув-

ши переливом пір’я навпроти призахідного сонця, і оглушливо гримить господарів постріл...

Деколи на Карата напливали і недобрі спомини, від яких він, як від передсвітанкової прохолоди, злегка здригався і шкрябав лазурями по дощатій долівці буди. Одної ночі сюди прийшло двоє незна¬йомих, вони якийся час постовбичили біля сусід¬ської клітки з кролями, і Карат спершу подумав, що то так і треба, може, пораються хазяйки, але не¬сподівано один з них підскочив і накинув йому на голову мішок, спритно чіпкими пальцями водночас здавивши горлянку. Карат не встиг навіть згавкну- ти, він відчував тільки важке сапання цього незна¬йомця і відворотний горілчаний дух: дихати йому ставало все важче, а перед очима змигували зеле¬ні, жовті і червоні іскри.

Потім Карата, зв’язаного вірьовками, довго вез¬ли у машині і недбало скинули у якомусь хлівчику біля дров. Цілу ніч він гриз ті вірьовки, від яких неприємно до рота липло лляне волокно, і таки пе¬регриз, а тоді підрив попід стіною вузьку нору і до ранку, всю дорогу відпльовуючись від налиплих волокон, повернувся додому з шматком вірьовки, що все ще теліпалася на шиї. Відв’язуючи її, господар довго і спантеличено крутив головою.

Гірше було іншого разу, коли господар на слиз¬не прохання подарував Карата своєму другові у військовій формі. Тоді його знову довго везли, до-глядали дуже уважно і чим тільки не пробували годувати. Але минав день, другий, третій, пес був наче сонний, бридливо відвертав голову від кину¬того шматка м’яса чи підсмаженої, спокусливої яе- чінки, ні на кличку свою, ні на команди не відгу$у- ваавя; він просто лежав з потьмянілими очима, Ка¬ратові наче щось марилося, крізь напівдрімоту йому

вчувалися знайомі голоси, особливо малої господи¬ні, яка залюбки бавилася з ним і вигадувала най- чудернацькіші здивки — в’язала банти, впрягала у возика і витворяла ще багато чого такого, що він терпів поблажливо, аби лиш їй було приємно.

Карат не знав, що товариш двічі телефонував господареві:

— Перестань нудьгувати за собакою, — благав той у телефонну трубку.— Він не тільки нічого не хоче робити з того, чим ти дивував мене, а й їсти відмовляється. Я тобі або поверну його, або він здохне.

Врешті його таки відвезли додому, і господар спочатку вибачливо розводив руками, а потім, як лишився з собакою наодинці, довго гладив його і заглядав винуватим поглядом у розчулені зустріч¬чю зеленкуваті Каратові очі.

Відтоді господар не розлучався з Каратом, брав з собою навіть у відпустку, і часто мав з ним чима-ленько клопоту, а одного разу навіть пригоду.

Це трапилося у чужому, гамірному місті, де не-зрівнянно більше, аніж у їхньому містечку, гриміло й бряжчало заліза на вулицях, ще поспішніше ме-тушилися люди. У магазині на кілька поверхів, у натовпі мала господиня якось відбилася від батька і загубилася, а коли вона із заплаканими очима ви¬бігла на вулицю, де Карат терпляче чекав у вказа¬ному йому господарем місці, він враз здогадався про все. Дівчинка спочатку зраділа собаці, але в розпачі вона не знала, що ж вчинити, як розшукати батька, Карат тим більше не відав, а коли мала плакала, він, мов утішаючи, благально вертів хвос¬том і тихенько підвискував. Коли ж мала не втер¬піла і кинулася шукати батька поміж людей, Карат враз посуворів, метнувся за нею і схопив її за одяг.

Він, власне, не знав, добре то він чинить чи зле, і це його непокоїло, зате твердо знав і вірив у поря¬док: якщо йому сказали чекати тут, то він має тут і чекати.

Прововтузилися вони, може, з півгодини — коли мала поривалася йти, він тримав її за одяг, а коли плакала — то ставав на задні лапи і все силкував¬ся лизнути в лице, заспокоїти і розвеселити. Госпо¬дар врешті здогадався вибігти на вулицю й поба¬чив, що їх уже обступили здивовані і занепокоєні люди.

...І все ж як не обманював себе Карат спомина¬ми, що миготіли у голові, як дерева і будинки за вікном машини, коли їхали на полювання, голод все одно смоктав живота невідступно; йому здавалося інколи, що з нього лишилася тільки туго натягнута, як на барабані, шкіра та ще настовбурчена шерсть. Коли голод не тамувала навіть полуднева спека, він спробував розірвати ланцюг. Рвонувшись і не здо-лавши металу, Карат впав у сіру, стовчену його ж ногами куряву.

Поступово прийшовши до тями, Карат порачку¬вав назад і плигнув удруге, потім, брязкаючи лан¬цюгом, ще і ще> він уже погано пам’ятався і майже не бачив нічого ошалілими з неймовірного болю, налитими кров’ю очима, але відчайдушно плигав, аж поки, обірвавши нашийника, покотився клубком по двору.

Кілька хвилин він лежав непорушно, згодом встав, і заточуючись, почвалав через подвір’я до смітника, звідки крізь сморід відразливої гнилизни, долинали зманливі запахи. Жадібно принюхуючись, він нетерпляче звівся на задні лапи та спробував заглянути в ящик, але кришка була щільно причи¬нена, і він тільки пошкрябав лапою по зчорнілих дошках. Тоді Карат обійшов навкруг ящика і, пере¬хиливши голову, заглянув у щілину: зовсім поряд, біля якихось черепків, лежала надкушена скибка хліба — він вловив його млосний, ледве чутний за¬пах, і від недосяжності тої скибки Карат тихо і об¬ражено вискнув.

Поникавнїи і покрутившись тут ще якийсь час, він неохоче побрів подвір’ям. У вікні сусідського будинку Карат побачив раптом дівчинку, що жува¬ла бутерброд, запиваючи чимось білим, очевидно, молоком, і він раптом спинився, несподівано для самого себе призвівся на задні лапи і, облизнув¬шись, заглянув дівчинці у вічі. Дівчинка теж поба¬чила його, засміялась і спочатку простягнула булку до шибки, а коли Карат винувато кліпнув очима ї облизнувся вдруге, неприємно скривила рота і по¬казала йому язика.

Карат поволі опустився на передні лапи, відвер-нувся і побрів далі, на вулицю, відчуваючи, як під лапами м’якне і злегка прогинається розпарений немилосердним, шпарким сонцем асфальт. Тепер Карат страхався заглядати людям в очі, він просто брів краєчком тротуару, никаючи очима по боках, і йому спало на думку чимскоріше вибратися з цьо¬го галасливого міста, де так круто чомусь переінак-шуються люди і все життя, вибратися туди, до оче-ретів над рікою, де полював не раз із господарем, п’яніючи від поспішного і лякливого лопотіння пташиних крил, і де, здавалося йому, ждали воля, простір і харч.

Ненароком кинувши оком, у невеличкому дво¬рику Карат запримітив на нікельованих, блискучих коліщаткахдитячу коляску, і в першу мить вона не привернула його уваги, але щось змусило його вер-нутися поглядом: з кишеньки в колясці, закрита жовтою соскою, зманлнво виглядала пляшечка мо-лока. Він зніяковіло приспинився, і неждана думка спантеличила його. Голод штовхав його до дитячої коляски, йому вже навіть вчувався у пересохлому роті смак того молока, і водночас йому мучили до¬кори собачого сумління, бо ніколи досі він не брав того, що не належало йому чи не давали йому по добрій волі; Карат нараз завагався і геть розгубив¬ся, стоячи на цьому роздоріжжі, нарешті він струс¬нув головою так, мов потрапив у добрячий дощ і хотів струсити з себе лоскітливу вологу, проте сум¬ніви і вагання не спадали, як спадають і облітають крапельки дощової, пропахлої теплим вітром води.

І все ж голод був дужчий за усі його докори, і в кілька стрибків Карат опинився біля коляски, в якій, тихо причмокуючи пустушкою, дрімало роже¬вощоке, кирпате дитя. Ставши на задні лапи і об¬хопивши пляшечку передніми, він смоктонув на всю силу, аж злякано вискнула гумова соска, і пахуче молоко, засмоктуване разом з повітрям, із свистом полилося у спраглу собачу горлянку. То було навіть не молоко, а ріденька манка на молоді, але це його не обходило зараз, головне — то був харч, рятівний для його вимордуваного та знесиленого тіла, і від терпкої насолоди в першу мить він лиш крутнув хвостом і приплющив очі.

Раптом Карат почув галас, високий жіночий го¬лос злітав угору, як злітає наполоханий птах, і він, не відриваючись від пляшки, злодійкувато скосив око. До нього бігли двоє — попереду жінка з побі¬лілим від страху обличчям, а за нею — чоловік. Ко¬лючі, мов цвяхи, чоловікові очі Каратові здалися знайомими, і нараз він таки згадав їх.

Колись цей чоловік полював разом із його гос-подарем, і йому запало у пам’ять, як він гладив

Карата, гладив сторожко, силувано, мов його хто приневолював, а ще запали у пам’ять очі, в яких не було тої звичної людської приязні, а зачаївся лиш острах перед незнайомим собакою. Зараз же в очах того'чоловіка не було ні страху, ні тодішньої запо¬бігливості, з його обличчя із вишкіреними жовтими зубами сипала синіми іскрами лише злоба, а повз Карата, підстрибуючи і кришачись на червоні ос¬колки, пролетіла запущена на бігу цеглина.

Карат смоктонув ще раз, востаннє, і, обережно знявши лапи з коляски, нехотя відірвався від пляш-ки. В кілька розгонистих стрибків він щез за рогом будинку і без вагань подався за місто, подалі від цих пересичених жовтою злобою очей, від таких мінливих людей, мінливих і геть незрозумілих йому тепер.

КАТЕРИНА ІВАНІВНА

Галина різала помідори, прохолодні, пружні, свіжі, апетитні, і подумала, що вони з Миколою отак могли б іноді приймати гостей, жити як люди, мати друзів, ходити до них і щоб вони не обминали їхнього дому. Вона працювала касиркою в район¬ному кінотеатрі, і людей навколо неї начебто не бракувало, але вони були по той бік касового ві¬конця, та ще на екрані, де сміялися і журилися, лю¬били когось і когось зневажали, але з ними, як і з живими, що поспішно проходили повз неї, подаючи шелесткі паперові карбованці чи сиплючи дзвінкі копійки, звісно, не поговориш і душі не відведеш. І хоч Галина вже не перший рік жила в цьому домі, але й досі вона з чоловіком соромилася і побоюва¬лась запрошувати в гості знайомих — свекруха її, Катерина Іванівна, не була лихою людиною і, на¬певне, любила їх, однак мала характер крутий, чо¬ловічий: звикла порядкувати в себе на роботі, тож і вдома говорила так, мов давала останні вказівки, не припускаючи' й на мить, що хтось не послухає чи дотримається якоїсь іншої думки.

Сьогодні Катерину Іванівну викликали в об-ласть, і Микола з такої нагоди запросив двох своїх давніх друзів, з якими вчився ще у школі і які не раз бували тут дітлахами, а як повиростали — то хіба вряди-годи, хіба крадькома, коли старшої гос-подині не було вдома.

Гості — розповнілий Віктор і худорлявий, з пе-редчасними залисинами і неспівмірно постарілим лицем Володимир — захопилися магнітофонними записами, а Микола заходився допомагати дружині: він метушився, але Галина не сердилася, куховари¬ла вона залюбки, навіть була, можливо, честолюб¬ною господинею, та її кухарський талант здебіль¬шого нікому, окрім чоловіка і свекрухи, не доводи¬лося оцінювати.

Микола порався натхненно, сквапно подавав чашки і тарілочки, по-школярськи старанно кришив цибулю, мружачи від її гострого духу повіки, і так само по-школярськи витирав рукою сльози. Він ме¬тався із приємним передчуттям хвилини, коли всі вони всядуться за стіл і йому, як гостинному госпо¬дареві, гоже буде погомоніти з давніми друзями. І все ж щось тривожило його, якась невидима тінь спадала на душу, йому здавалося, що то невидима тінь од матері, якої він боявся і яку шкодував, яку любив гіркою любов’ю і на яку нерідко злився не¬самовито.

Не склалося в матері життя з чоловіком, з його батьком. Жили вони під одним дахом, їли з однієї тарілки, спали в одному ліжку і народили сина, а Катерину Іванівну не полишало відчуття, що між ними якась перегородка, і не щоразу вона розумі-ла, а що ж робиться по той бік перегородки. Чоло-вік видався якийся потайний, до того ж скупий по натурі, і хоч випити любив, ніколи не випивав за свої, зате на дармоху міг набратись як дим... Ми-кола чистив оселедця, а гості, ганяючи магнітофон, знаходили цікаві записи і лаяли його, останнього жмикрута, що має такі перли і не хоче з людьми поділитися. Оселедці, щойно вийняті з холодильни¬ка, вислизали з його невправних рук (раніше все в домі робила мати, а згодом — жінка), пирскали в очі лускою, він витирав ту луску час від часу тильною стороною долоні і думав, що в матері не склалося життя не тільки з батькової провини, а й його, нехай і мимовільної, бо він теж доволі виму¬чив матір.

Микола хворів з самого малечку, часто і подов-гу. Катерина Іванівна не спала тижнями, коли в немічні вени його обезсиленого, що аж просвічува-лося, тільця вдень і вночі вводили ліки, мало не літрами, вона сама дивувалася, куди ж діваються ліки в цій крихітній, блідій, як паросток у льоху, душі. Згодом уже, як підріс і пішов до школи, при-мудрився якось поковзатися на льоду в самій сороч¬ці — всі тоді пороздягалися та гасали, як чортеня¬та,— і зліг із запаленням легенів. Відтоді, ще тільки по телебаченню передавали про можливе похоло¬дання, а він уже бухикав, те бухикання потроху пе¬рейшло в астму, і досить було комусь у кімнаті за¬палити цигарку чи зайти гостеві, що збризкувався одеколоном або духами, як йому робилося непере¬ливки. Задушливий кашель рвав малому легені.

Матері несила було дивитися на цю муку, і в неї самої поступово від натуги так само синіло лице, як і в малого, що задихався і, здригаючись у конвуль-сіях, качався по долівці.

І все-таки Катерині Іванівні вдалося трохи під-латати сина.

На зарплату не розженешся, тому вона оформ-ляла фіктивні кредити й забирала гроші собі (про-давцям, звісно, лишалася двадцятка-друга) і вози¬ла малого на південь, до моря, аж поки у нього з’я-вився рум’янець на щоках.

Нова біда приголомшила уже в старших класах. На медичній комісії, на зчудування лікарів, у сина, замість двох, виявили три нирки. Почувши новину, яку приніс Миколин товариш, Катерина Іванівна безтямно бродила порожньою квартирою, не знахо-дила собі місця. Досі вона вивчила всі ліки і трави для сина, але зараз геть розгубилася саме тому, що не знала, як рятуватися від нової біди, навіть як підступитися до неї. І коли прийшов чоловік, з яким вона уже два місяці не розмовляла, Катерина Іва-нівна не витримала і, чого ніколи не було, відводя-чи очі, озвалася першою:

—      З Миколою знов біда... Рентген показав три нирки -замість двох.

Чоловік невдоволено фуркнув і роздратовано відказав:

—      Більше — не менше. От у мене біда так біда: гроші пропали.

Два дні тому Катерина Іванівна знайшла у ко-мірчині під мотлохом банку, куди чоловік, криючись од неї, складав тихцем гроші. Вона не здивувалася і навіть не образилася, а просто із цікавості пере¬ховала ту банку за диван і чекала, що ж вдіє чоло¬вік, виявивши пропажу: вона зарікалася терпіти і

нее ж зараз не стрималася, жбурнула банку щомо ці йому в лице.

Чоловік несподівано спритно, в останню мить, устиг одхилитися вбік, і банка дзвінко розлетілася па скалки, а гроші віялом сипонули вусібіч: як на те, крізь прочинені двері ухопився протяг, і асигна-ції метелицею затанцювали спочатку по хаті, а тоді зграєю сполоханих птахів рвонулися у вікно; без¬порадно розставивши руки, чоловік хотів було пере¬пинити ту зграю, але потерті троячки і червінці лег¬ко пливли у вікно, буцімто намірились утекти з цього недоладного дому,

Катерина Іванівна, втомлена і розбита, опусти-лася на стілець і заплакала, а чоловік ще довго рачкував під вікнами та попід ліжками, поки ви-збирав гроші. Нарешті він усівся просто на підлозі біля купи грошей і взявся рахувати їх, попльову-ючи на пальці і любовно розгладжуючи зіжмакані папірці, як гладять по голові неслухняних, але все ж любих дітей.

Він рахував поволі, з насолодою, і ця насолода, що світилася і випромінювалася із його тлустого, вдоволеного обличчя, пропікала вологі жінчині очі ще більшою зненавистю.

А коли з підлоги був піднятий і дбайливо роз-гладжений останній папірець, чоловік раптом зане-покоївся, лапав по долівці, навіть під собою, а тоді здивовано і ображено вигукнув:

— Три рублі, курва, вкрала!

Вона сиділа нерухомо аж до сутінок, мов при-бита цвяхами до стільця, і порожніми очима диви-лася, як знову рачкував по долівці чоловік, загля-даючи в кожну шпарину і марне силкуючись відшу¬кати пропажу. Він рачкував ще довго, бурчав на неї й на сина, але все-таки знайшов ту троячку, що не¬

пі

вїдь-як забилася під доріжку і завдала йому такого переполоху.

Другого дня її забрала «швидка допомога», і справу про розлучення суд розглядав уже без неї.

Як і кожна мати, вона зичила синові і невістці добра, якого не довелося самій спізнати на віку. Намучившись з Миколиними болячками у дитин-стві і ставлячи його без чоловіка на ноги, вона хоті-ла, щоб вони прожили, ніде не спіткнувшись і не наколовши ноги, і як вміла, так старалася уберегти сина від лихих друзів, а закінчилося тим, що не лишилося ні одного, бо й шкільних порозгублював; уберегти від лихої компанії, аби не спився, і він сторонився гурту взагалі; Катерина Іванівна паніч¬но боялася холестерину і сердечно-судинних хвороб і постійно мудрувала з усяким зіллям, аж поки він якось дорікнув:

—      Мам, таж я м’яса хочу, а не сіна.

Але найдужче вона чомусь боялася, щоб у Мико¬ли не було багато дітей, бо якщо вона з одним так настраждалась, як же то виходити двоє чи троє, не говорячи вже про сім’ї, де хата аж дзвенить і виляс¬кує від дітлашні. Син з невісткою не розуміли її, сердилися і переконували, що їй нема чого жури-тися, та Катерина Іванівна відчувала, що говорять вони різними мовами і немає такого тлумача, який поміг би їм порозумітися.

Боячись невістчиної вагітності і ще дужче — аборту, вона якось завела мову із знайомим гінеко-логом, і той мало не підняв її на сміх.

—      В епоху ентеер і прогресу — то діло мізерне. Є така спіраль, треба знати тільки розмір.

І вона, хитруючи, взялася вивідувати у сина й невістки, та хитрість її була примітивна й безпоміч-на, слово за словом, клубочок розмотався, і вона вже червоніла, як школярка, перед своїми ж дітьми, а син вперше в житті хряпнув дверима, розлючено кинувши за порогом:

—      Звихнулася, дурепа стара!

Але вона простила й це.

Навчена життям покладатися на власний глузд, Катерина Іванівна на перших порах заборонила у спальні молодих вимикати нічничок. Боячись мате-риної непоступливості, Микола махнув на це рукою, і тепер зеленкуватий нічник, спалахнувши звечора, гас тільки на світанні.

Якось за північ матері почулося у квартирі підо¬зріле вовтузіння, і вона в самій нічній сорочці, скра* даючись, на пальчиках пройшла до них у кімнату. Нічник чомусь був вимкнений, але вона на те не зважила, хоч і неприємно дряпонув синів непослух; добре пам’ятаючи розміщення меблів, обійшла ріг трюмо і, спинившись біля ліжка, поклала руку на чомусь спітніле синове плече. Син засапано дихав, і мати відчула, як дрібно тремтить його велике, дуже тіло, як не хочеться йому сповзати з гарячих жінчиних грудей. Вона ще раз поторкала за плече, і син так само вдавав, що спить, а тоді ввімкнула торшер, і зеленкувате, примарне, як на дні озера, світло розлилося по кімнаті. Невістка лежала на спині, і на її закам’янілому обличчі нічого не можна було прочитати, зраджували лише тонкі губи, заку¬шені від образи, а син, відірвавшись від невістчи¬ного лиця, раптом обпік матір таким поглядом, яко¬го їй досі не доводилося ще бачити.

«У, хижак»,— промайнз'ла у Катерини Іванівни думка, але не осуд, а захоплення синовою силою І пристрастю відчувалося в ній.

—      Нащо вам ті діти?..— з тихим докором про-казала Катерина Іванівна.— Маєте одну дочку — І

досить. Я з своїм чоловіком раз на місяць сходи-лася.

Син і невістка лежали мовчки, з усієї сили стри-муючи свої розгарячілі тіла.

—      Яке ваше, зрештою, діло?! — відказав син так, мов ненависно пожбурив у неї чимось важким.

Вона постояла над їхньою постіллю, сумно похи¬тала головою, а тоді так само тихо, як скрадлива тінь, вийшла із спальні.

...Коли Галина поставила на стіл останні тарі-лочки і поклала виделки, Микола широким жартів-ливим жестом запросив до трапези.

—      Хлопці, до роботи,— він задоволено потер ру¬ки, косячи оком на жінку і підмічаючи, що вона теж задоволена столом.— Сідаймо, хлопці.

Коли узялися за страви, в першу хвилю запала ти¬ша, тільки подзенькували виделки та злегка при-цмокував Микола — Галина все своє заміжнє жит-тя відучувала його від цієї звички, та так і не від-учила. В цю мить під вікна будинку під’їхав авто-мобіль, натужно скрипнув гальмами. Микола, запі-дозривши недобре, прислухався до подвір’я, а Га-лина не стрималася і виглянула у вікно. Він ще по-бачив, як витягнулося нараз жінчине лице. Віктор обережно, скрадливо поклав виделку, Володимир же спідлоба по черзі блимав то на Миколу, то на Галину, то на Віктора, начебто вони втрьох змови-лися проти нього і збираються підлаштувати якусь каверзу, на які були мастаками ще в школі. «Мати», — вгадав по порухах жінчиних губів Ми-кола.

Східцями тим часом чулися рішучі, впевнені кроки Катерини Іванівни.

Володимир, який любив попоїсти, з нетамованою печаллю подивився на підрум’янені боки відбивної,

що аж відсвічувала ніжно підсмаженою шкоринок» і просилася до рота, притому просилася невідклад¬но, поки не вистигла,— подивився і важко, наче по покійнику, зітхнув.

Микола почувався зле, він сидів мов на розпе-ченій пательні, проте навіть не знав, на кого йому сердитися — на себе, на матір з її дивною мате-ринською ревністю чи, зрештою, сердитися і обра¬жатися на своє життя, яке й досі, хоч уже сивина почала вплітатися у волосся, залишалося якимось школярським.

Так повелося ще з дитинства, коли він за іграшку чи іншу якусь мізерію почубиться, бувало, з одно¬літками, а мати відразу прибігала, важко колишучи повними грудьми та роздуваючи ніздрі, воювати з кривдниками — з часом вона пересварилася з усіма сусідами, тож діти не наважувалися гратися з ним і обминали його десятою дорогою.

Навіть коли вже виріс та одружився, Катерині Іванівні все ще здавалося, що він не має права на самостійні вчинки, і Микола не раз помічав на- смішливі погляди і лукаве переморгування за спи-ною. А недавно й зовсім потрапив в історію.

У їхньому дворі неділями та в свята збиралися сусіди, кожен, чим був багатий, прихоплював щось із питва, з наїдків, і за нехитрим столом з неструга- них дощок під старою розлогою яблунею допізна точилась неспішна розмова, яку не переривали на¬віть жалкі комарі. Боячись материного невдоволен¬ня, Микола під всякими приводами уникав того за¬стілля.

Кілька днів тому, ледве зачувши на східцях лоскітливий запах приправи та брязкіт посуду у сусідів, він з Галиною мерщій дременув у кіно. Фільм випав, на щастя, двосерійний, та ще й з до-датком, але коли вони повернулися з кінотеатру, з-під яблуні, наче туман із видолинку осінньої гриб¬ної пори, все ще клубочився цигарковий дим, на розгарячілих обличчях у світлі переноски виблис¬кували повеселілі, а в декого і посоловілі очі. Про¬йти до під’їзду можна було лише понад столиком, і тому Микола церемонно взяв дружину під руку та, обачно ступаючи, аби не підвернути ногу на нерів¬ному хідникові, подався гуляти вечірнім містом. Зробивши чималий круг, вони знову порівнялися зі своїм двориком, але сусіди так само розкалякува- ли, тільки жвавіше махали руками, відбиваючись від затятих і в’їдливих комарів.

І знову вони бродили вечірніми напівосвітлени ми вулицями, час від часу спотикаючись на вибої-нах та пересварюючись між собою, і Галина на-кульгувала вже потроху, бо підвернула ногу, а су-сідський гурт ще обмірковував містечкові та світові проблеми, навіть пробував затягти пісню, і та пісня, як молодий птах, спотикаючись і підстрибуючи, ось-ось мала злетіти.

—      То давай уже й заночуємо десь на клумбі,— пирхнула Галина, дивлячись, як він сторожко за-глядає з-за рогу на веселий гурт.

Миколі і без жінчиних шпильок було незатишно, а тому він нєвдоволено кивнув на грушу, що з про-тилежного боку простягала гілки над їхнім балко-ном.

—      Лізь, коли вельми поспішаєш.

—      Хай лізе хоробрий, що в свою хату боїться зайти,— сердито одказала жінка.

Миколу мов хто батогом підстьобнув — він сплюнув на долоні, підстрибнув і, вчепившись за гілляку, поліз угору. Видирався Микола спритно, мов кішка, тільки черевце, що з’явилося останніми

роками, трохи заважало. Коли до балкона зоста¬лось лиш кілька разів перехопитися руками, гілля¬ка раптово хряснула, і він з шумом і тріском шуго¬нув униз, аж поки зачепився і завис на нижній гіл¬ляці, безпорадно махаючи руками й ногами.

На той хряскіт, схопившись з-за столика, позбі-галися сусіди, а Галина, знічена і присоромлена, мишею шмигонула за будинок.

—      Слухайте, щось висить,— мружилися в тем¬ряві сусіди.

—      Якийсь жук: лапками маталае.

—      То жучище!..

—      Бугай, а не жук.

—      Якби бугай, то ревів би.

«Бачили, паразити, що я в хату не можу зайти,— безсило скреготав він зубами.— Бачили, а тепер ще й насміхаються».

—      Хіба то не Микола? Чи то ви, сусіде? — со-лоденьким голосом допитувався Марко, що кварти-рував на першому поверсі.— Яка лиха година вас туди занесла?

—      Гр... Груші рвав,— не знайшовся на краще Микола, ледве прохрипівши, бо комір сорочки стис за горлянку, аж очі на лоба лізли.

'— Пізно ж вас на фрукту потягло,— задумливо розмірковував Марко, не поспішаючи рятувати су-сіда.— Мене, коли чимиргесну, тільки зранку на кисленьке тягне...

Зараз, коли на східцях чулися рішучі, впевнені, важкі материні кроки, Микола дивився на спанте-личені обличчя Віктора і Володимира, на злякане і немов одразу схудле жінчине лице і почувався точнісінько так, як тоді, коли висів на груші, а су¬сіди шкірилися єхидними посмішками.

—      Драп-марш, — тоненьким голосом пискнув

Віктор, голосом, яким проситься дитина тоді, коли

уже штаненята мокрі.

—      Яким робом з другого поверху? — стенув пле-чима Володимир, якого дратували товаришеві сміш¬ки і вся ця пригода.

—      Драп-марш під стіл,— тим же жалібним, зну-щальним тоном докинув Віктор, спокійнісінько ви-стукуючи пальцями маршову мелодію.— Доки Ка-терина Іванівна роздягатиметься в сусідній кімнаті, нас із хортами не наздоженеш.

«Боже, в яку тільки помийницю я викинула жит-тя»,— не знаючи, прибирати зі столу чи ні, холодно і спокійно подумала Галина про себе, наче про ко¬гось стороннього.

—      За мною,— скомандував Віктор і, скорчивши давню, забуту міну, якою виводив з рівноваги і най- мелаихолійніших вчителів, пірнув під великий круг-лий стіл, накритий скатертиною з довгими китиця¬ми, що сягали підлоги, а тоді безшумно і легко, мов справді вернулися шкільні роки, за ним пірнув і Володимир.

Катерина Іванівна втомлено ступила в кімна¬ту, розстебнула гудзики плаща і сердито, мов че¬рез нього щось не зладилося в неї, буркнула си¬нові:

—      Чортопхайка, а не машина, зламалася на півдорозі. Тепер начальство півроку бурчатиме, що не приїхала.

Микола нічого не відказав, він як сидів за сто¬лом, так скуто й незрушно і сидів, дивлячись на матір винуватим, недорікуватим поглядом.

—      А то що за виставка-продаж? — Мати звела невдоволені брови, і лице її враз посуворішало, а очі, ковзнувши заставленим стравами столом, за¬питально спинилися спочатку на синові, тоді на нє- вістці, і невістка, стиснувши губи, відвернулася.-^» Хто тут був?

—      Нікого,— відповів син, але відповів зашвид¬ко, і це тільки насторожило Катерину Іванівну.

—      Когось тут все-таки ждали...— розтягуючи слова і тасуючи здогади, наче гральні карти, пова¬гом проказала вона.

—      Тебе,— несподівано різко, сердито мовив син, і Віктор під столом, давлячись сміхом, похлинувся і чмихнув, як двигун, що заводиться з великою на-тугою. Володимир загрозливо підсунув йому під самий ніс свого важкого, просякнутого тютюновим димом кулака, але дружня погроза розсмішила Віктора ще нестерпніше, і він чмихнув ще раз, те¬пер голосніше.

Жбурнувши плащ на спинку стільця, Катерина Іванівна рішуче підійшла до столу і підняла край скатертини.

*— Ану, вилазь!

Сміх, що закипав і не знаходив виходу, вирвався нарешті на волю, і Віктор реготнув тепер вільно, не криючись; той сміх був дрібний, як гоготання лоша¬ти, сміх тряс його, мов пропасниця, і Віктор незду¬жав не те що вилізти, а й зрушити з місця.

—      Так ви ще й ховатись від мене, шалапути? — Катерина Іванівна смикнула Віктора за рукав — його, як і Володимира, як і свого Миколу, вона все ще сприймала школярами, яких вона знала вже багато років. — То ви мене за городнє опудало маєте?!

Знесилений сміхом, Віктор якось навкарачки виповз з-під столу і рвонув до порога, за ним клуб¬ком викотився Володимир і теж щез за дверима; забачивши таке, за ними вискочила і невістка, дав-лячись од сміху.

Микола вибіг за жінкою, що спинилася за две¬рима передихнути і витерти сльози, але, на його подив, вона не сміялася, а плакала, і коли він обе¬режно торкнувся її руки, Галина сердито шарпну¬лася від нього:

— Геть з очей,., іди й цілуйся з коханою матін¬кою. Я більше не можу, я теж людина!

Мов і справді зібрався цілуватися з матір’ю, Микола злегка відчинив двері. Катерина Іванівна, схиливши голову на руки, сиділа за накритим сто¬лом, її опасисте тіло дрібно здригалося, і в такт цим дрижакам здригався і тремтів масивний стіл, на якому хлюпалося у ледве початій пляшці черво¬не вино і весело дзвеніли вперше вийняті кришта¬леві келихи, якими так і не встигли поцокатися; здавалося, вони дзвеніли самі по собі, ніби насмі¬халися з Миколи і з його життя.

ВІТРОГОН

Увечері, коли Гриць нидів без діла, знічев’я ва-гаючись, забити йрму «козла» у сусідів чи ні,— від кожного удару важких, дужих долонь за стіною, як від рушничного пострілу, мерзлякувато здригалися ведмежата з картини над його ліжком,— в кімнату незвично збуджений вскочив. Василь, з яким слюса-рювали в одному цеху.

Василь не присідав, а бігав по кімнаті, крутячи вусібіч довгим, у ластовинні, носом, бігав без упину з кутка в куток, мов хто йому у взуття сипонув га¬рячого приску.

— Я, здається, телепень...

Він постояв трішки, чекаючи, чи не засумніва¬ється хто та не заперечить, але, так і не дочекав¬шись, взявся знову шнуркувати впідбіги взад-впе- ред.

—      Я, напевне, телепень!

І така непідробна печаль вчувалася в його голо¬сі, що Гриць навіть не полінувався підвести го¬лову.

Врешті, якось оговтавшись, Василь взявся опо-відати свою пригоду, то забігаючи наперед, то без-ладно перескакуючи з одного на інше, і йому деколи бракувало повітря, наче рибині на піску. Через день Василь мав віддавати заміж сестру, тож в батьківському домі у селі вже пеклося та смажило¬ся, метушилися заклопотані господині, здебільшого одні й ті ж на будь-якому весіллі у їхньому селі, бо запрошували для такої потреби найславніших ха¬зяйок. Батько ж урочисто чаклував біля коптильні, де в гарячому вишневому диму рум’яніли підвішені на гаку, чутні і за версту звабливим духом ковбаси, і від того духу, мружачи млосно очі, жалібно і про¬тяжно кричали коти по всьому кутку.

.Василь не розказував далі усю придибенцію, а вийняв з кишені вчетверо згорнутий синюватий па-пірець.

«Дорога Олено,— Грицько пробігав очима теле-граму, спотикаючись, мов на вибоїстій дорозі, на не-зручних «тчк» і «зпт»,— я покохав іншу і з нею одружуюся, а тобі бажаю щастя, здоров’я та успі¬хів у роботі».

—      От вітрогон!.. А я, телепень, не розкусив цього шалапута,— важко ворухнув щелепою Василь, і зу¬би його знехотя заскрипіли, мов жорна, у які сипо¬нули жменю піску.

—      Знайшов чим журитись, — Гриць позіхнув смачно, аж вітер колихнувся кімнатою, і ліниво, до хрусту хрящів, потягнувся у ліжку.— Та я радів би, що у швагерки не втрапив паскуда.

—      Нічого собі радість! — вовкуватим поглядом зиркнув той,— Кабанчика — швайкою, бичка — по горлянці... Нехай, де наше не пропадало. То хоч би сестра вже одружена була та розлучалася — не вона перша, не в<5на остання. Але щоб люди на ве¬сілля були запрошені, а молодий не приїхав? Сім літ на найвищих деревах сороки про це тріщати¬муть.

Гриць лежав і підшморгував носом, наче до чо¬гось принюхувався — у повітрі і справді запахло пригодою.

—      А молодий хоч був коли на оглядинах? — ставив слово обачно, виважено, щось своє наду¬мавши.

—      Ага, і носа не показав,— скрипнув зубами ще раз Василь.— Здуру батько сам роздзвонив по селу: зять мій студент,— хвалився,— дохтором буде, хі-рургом, пиндицити усім повирізує...

—      То чого ж тут квоктати? — глипнув на нетям- ковитого товариша Гриць.— Якщо весілля призна¬чене — треба гуляти. Через півроку папір на роз¬лучення — от і всі пироги.

—      Дякую,— чемно кивав на те головою Ва¬силь.— А за молодого сам хіба сяду чи із бюро доб¬рих послуг, як Діда-Мороза, випишу?

—      А ти мізками трохи поворуши, раз молодого ні в одне око не бачили, — показував пальцями Гриць, як саме треба ворушити.

...Через день Грицько сидів за весільним столом, сидів штибно, витягнувши довгу, худу шию і не по-вертаючи голови, тільки зрідка блаженно скліпував жовтими, наче солом’яними, повіками. В чорному, наспіх підігнаному костюмі молодого, з великою паперовою квіткою на лацкані, повощеною і розма-льованою, Гриць сидів незворушно, мов прибитий цвяхами до стільця. Якщо ж треба було йому по-вернутися до молодої чи дружби, то спочатку ско-шував по-злодійськи очі, і коли цього виявлялось замало, то повертався усім своїм довгим тілом з не-гнучкою шиєю. Грнцєве обличчя було урочисте, і батько та мати нареченої, впідбіги подаючи свіжі наїдки, побожно зирили на свого не по літах сер-йозного зятя.

Весілля саме входило в смак, гуло ще не за-хриплими голосами, вирувало, виспівувало, дзвені¬ло глибокими, як тутешні колодязі, гранчастими склянками,сперечалось і перегукувалося.

—      Куме, один бог так любить тебе, як я.

—      Га-а?

—      Глушман, у печінку твою і селезінку! Віриш мені чи ні?

—      Ой чий то кі-і-і-нь стоїть...

—      А півзахист як вмаже в дев’ятку...

—      Как родная мене мать провожала...

—      Іду я стежкою і бачу: вовк. їй-бо, вовк!

Грицька не вельми обходили пригоди на лісовій

стежці, неймовірні удари в дев’ятку чи глибока, до печінки і селезінки, приязнь кумів. Він час від часу меланхолійно зітхав і, скоса глипнувши на молоду, любовно клав свою руку поверх її тоненьких і блі¬дих, аж просвічувалися червоні прожилки, пальців, наречена соромливо опускала очі, і в ту ж мить під столом, невидимий ні для кого, його чекав удар носком зовсім крихітного, але досить дошкульного весільного черевичка.

—      Отаке се ля ві,— нахилявся і журно та докір-ливо шептав на вухо молодій.— Б’ють ногами з першого сімейного дня.

—      А я вас сюди не просила. Вимітайтесь хоч за¬раз — разом із своїми телячими ніжностями,— лас¬каво всміхнувшись, сичала у відповідь молода.

«Бачили очі, що купували»,— розраджував себе Грицько і щосили ворушив пальцями у затісних, з чужої ноги, черевиках.

Після столу вирували танці — то молодіжні, під рев учеплених на хаті колонок, від яких тонко дзиж¬чала цинкова бляха на покрівлі, то, коли вимикали колонки, статечний вальс для літніх людей і осо¬бисто для молодої та молодого, а то для весільних господинь, повнотілих молодиць, що, підколихуючи знадливими грудьми, переможно змагалися із ве¬сільними музиками.

Підпилі жінки вихором ходили по кругу, зупи-нившись біля музик, вони наввипередки торохтіли весільні приспівки, а тоді, хвацько іхнувши, заходи-ли на нове коло.

Ой ти, діду-бородіду,

Бородонька сива,

Візьми мене за невістку,

Люблю твого сина...

Врешті, піддавшись весільному шалу, котрась із жінок виривалася в середину кола і, піднявши над головою носову хустину, бралася дрібно і часто пе¬ребирати ногами та скоромовкою, мов кулеметом, вистрілювати одну за одною частівки:

Що на мене зговорили,

Що на мене збаяли.

Два словечки правди було,

А решту добавили.

Гості молодої, а надто запорожці, шкірили зуби і плескали в долоні, підбадьорюючи розпашілу мо-лодицю.

—      Давай, Насте! Жар, Насте! Креши!..

І жінка в шаленому танку, під’юджувана вигу-ками, відповідала на оте закличне «давай, Нас¬те!»:

Я давала, я давала,

В саду на скамєєчкі,

Не подумайте лихого —

Із кармана сємєчкі...

Грицька таки сприймали за студента-медика, бо дядьки, котрі хоробріші, підходили до молодого і поважно заговорювали:

—      А операції, того-во, уже робите? На пинди- цит, приміром?

З шанобою до вченості молодого всі весільні, і теща з тестем у тому числі, зверталися до нього тільки на «ви». Однак ні поштивість нової рідні, ані каверзні запитання не вибивали Грицька із незмін-ного благодушшя.

—      На апендицит?—перепитував він дещо зверх¬ньо, але милостиво далі не поправляв: — Запросто.

І показував на пальцях, яке то нехитре діло:

. — Розрізав, відміряв штангенциркулем і від-чухрав.

—       Да-а, медицина —• річ точна,— статечно ки¬вали головами, погоджуючись, дядьки і благоговій¬но відходили.— Таки справді, їхній зять буде дох- тором.

Гриць танцював вишукано, поклавши на стан молодої важку, з лопатоподібною долонею, порепа- ну від мастил і металу руку, витанцьовував, мов ретельний школяр, що виводить перші свої криву- ляки, і весь час теревенив:

—      Відгадайте загадку. Летіли два крокодили, один синій, а другий праворуч. Скільки років їжач-' кові, якщо він лисий?

—      Братові двадцять. А вам — не знаю,— відпо-відала молода, пильнуючи, щоб молодий не дуже тісно тулився до неї.

—      Не відгадали. Ще.

—      Навіщо вам оцей балаган?

—      З безвихідного становища завжди є вихід. Навіть більше, ніж два.

—      Обійшлися б, зрештою, і без вас.

—      А я ще люблю вистави.

—      І весілля?

—      Я гуляка.

—      Нікудишній, танцювати як слід не навчились.

—      Грубіянка. Я все-таки ваш чоловік. Тещі по-скаржусь.

—      А я гостям. Розкажу, що ви фальшивий мо-лодий.

—      Не шуміть. До розлучення принаймні пів-року.

Гриць відчув, як впійманою рибинкою тіпнула-ся раптом холодна рука молодої.

—      Невже ви не бачите, як мені зле,—. видихнула вона і поспіхом сховала важкі від утоми, змучені, виснажені очі.

«Цього мені ще бракувало»,— подумав настра-хано та невдоволено хлопець і здивувався, що не відчуває і трішки жалю. Він одного разу уже мав клопіт з дівчатами.

В гурті дівчат і хлопців їхнього цеху, що одним табуном ходили на танці, Гриць накидав оком на Нелю, дівчину, як на нього, миловидну. Неля, каза-ли, мала хлопця, і Гриць поводився з нею по-това- риськи, боячись навіть доторкнутися.

А одного разу, серед білого дня, «швидка допо-мога» забрала Нелю просто із цеху.

—      Ви чули? Неля народила дитину,— наглою хвилею пішов поголос.

—      Ви чули?..— і дівчата вражено перезиралися.

—      А ви не чули? — говорили чомусь напівпо-шепки, як про значну державну таємницю, за роз-голошення якої належить чимала кара.

—      Невже не чули? — шелестіли то співчутливо, то осудливо.

—      От біда, так біда! — хитали журно, як по по-кійнику, що вмер без причастя, старші жінки.

—      Яка там біда,—продавав зуби Грицько,— бабське плем’я для того й на світ прийшло.

їдучи якось в гуртожиток, він по дорозі навіть заскочив в пологовий будинок, передав з півдесят¬ка апельсинів і постояв кілька хвилин під вікном.

—      Тримай хвіст пістолетом, — мудро радив Грицько товаришці і на мигах показував, як це тре-ба робити.

Неля розгублено всміхалася, крізь подвійні ши-би не чуючи Грицєвих настанов, і хлопцеві в остан-ню мить запам’ятався якийся хворобливий, незви-чайний зблиск її очей.

Тижнів через кілька Грицька викликали у комі-тет комсомолу.

За довгим полірованим столом поважно сиділи урочисті, як перед сповіддю, члени комітету — всі, немов по команді, підняли голови, коли він пересту¬пив поріг, але з жодним Грицько не зустрівся очи¬ма, бо погляди їхні, набурмосєні і зневажливі, ков¬залися по ньому, наче обмерзлі.

—      Зізнавайся,— процідив головуючий у великих, немов січкарняні колеса, окулярах.

Гриць не знав ще, у чому слід йому зізнаватися, і тому лиш крутив головою та кліпав своїми солб- м’янистими повіками.

—      А подивишся — начебто не лиходій, що зрі-кається рідного сина,— маленькими круглими очи-

ця ми в’їдливо свердлила Грицька білява жіночка, що сиділа поряд з головуючим.

І тільки тоді хлопець побачив Нелю, що скрив-джено підібрала губи і, невинно опустивши очі, при¬тулилася скраєчку з немовлям на руках.

—      Він? — знехотя, як останнє поліно у висти-гаюче багаття, докинув головуючий.

Хутенько, мов боячись запізнитися, Неля заки-вала головою і підшморгнула носом.

«Ох і Нелечка, ох і вишенька,— від несподіван-ки облизався Гриць.— Фрукта».

Тим часом маля на руках спросоння пискнуло і, нахмуривши білі рідкі бровенята, невдоволено пручалося.

—      Викапаний татусь,— заглядали на немовля через Нелине плече члени комітету.

—      І носик такий точнісінько...— свердликом ще раз штрикнула Гриця білява жіночка.

—      ■ На ротик гляньте: оригінал і копія.

Смикнувши руку раз і вдруге, немовля закриви-ло тоненькі, скопійовані, як щойно було остаточно і безповоротно встановлено, губи; воно обурюва-лося, морщачи носика, повиточною неволею, і на-решті, ображене, на весь світ, заревло густим ба-сом.

—      Бригадиром буде, — тішився малим, наче власним, головуючий.

Гриць стояв посеред кабінету, спантеличено і розгублено роззявивши рота, наче зібрався всмак позіхнути, і тільки крутив вусібіч головою, як флю-гер у нестійку погоду.

—      Де ваш гуманізм? — суворо спитав головую-чий, ніби запитував посвідку про особу, і Гриць вже лапнув було кишеню, шукаючи оту посвідку.

—      Де ваша батьківська відповідальність? — пе¬

репитала білява жіночка, просвердливши нарешті його навиліт двома буравчиками.

Тильною стороною долоні, мов пробуючи, чи гладко голений, хлопець тернув із обличчя піт; Гриць уже знав, що він егоїст і джигун, ловелас і донжуан, він знав уже майже все про себе, не знав тільки, чий же то син, але сказати про це не встиг.

—      Виключити з комсомолу і з робота мітлою!

—      Виключити... ключити, ВИКЛЮЧИТИ... ЧИТИ,— з підскоком стрибало навколо довгого, полірованого стола.

Може, тому він і не мав жалю до Олени.

...А весілля гуло, як осінній ярмарок, після тан-ців знову сідали за стіл, і гості, всідаючись до спо-кусливих нових страв, врізнобій, наче гуси, що по-вертаються увечері додому, загелготіли; «Гірко!»

Гриць ледь помітно всміхнувся кутиком рота і, зберігаючи урочисту свою статечність, лише скоса, з насмішкуватим вичікуванням накинув оком на молоду.

Молода сиділа склякло, не піднімаючи голови, і гості, оцінивши по достоїнству її скромність, гу-кали, підохочувані трунком, дружніше.

Він неохоче встав, а молода все ще сиділа, і тоді гості загули, витягуючи шиї, дружним, негодовании принаймні днів кілька, роздражненим стадом.

Нарешті молода встала, і Гриць, обхопивши пра¬вою клешнею її тендітну спину та перехиливши го¬лову, злегка, як для годиться, торкнувся вуст, але тільки вона зібралася відсторонитися, як соковиті губи молодого нараз немов прилипли до її вуст, клешня все дужче притискувала тіло, і чим більше пручалася молода, тим глибше поринала вона у довгий і зморний цей поцілунок, а він, як чорний джміль над квіткою, важко навис над нею. «Що ви робите?» — нажахано питали її очі, та ГрицьковІ очі лиш мовчки сміялися; нарешті, не врадивши, вона щипонула щомоці хлопця за руку, він було смикнувся, та перетерпів і по хвилі посадив її, як малу дитину.

—      Солодко!—верескнули загоджені гості, вель-ми жінки, і Гриць розмашисто облизався.

—      Порося,— тихенько подякувала зім’ята і зні- чена молода.— Ви як... насправді.

Протягом весілля Гриць таки притомився і лед-ве діждався, коли підпилі гості нарешті умиротво-рено встали із-за столів, а музики, подумки вирахо-вуючи платню, заграли марш. Молодих під напутні вигуки і присолені настанови гостей, що весело і добродушно іржали,— якщо потребуватиметься мо¬лодому поміч, то нехай кличе,— провели в невелич¬ку продовгувату кімнату, де ледве вміщалося два ліжка, а решту місця було зайнято під нетанучі ве¬сільні припаси.

—      Ваше ліжко, — недбало і трохи зверхньо тицьнула наманікюреним пальцем Олена.— І від-верніться.

—      Не надто командуйте,—огризнувся Гриць.— Бо ліжка можна й переплутати.

Молода роздяглася, і тріск наелектризованої синтетики таки спокусив Грицька — не в змозі пе-ресклити себе, він нишком кинув убік шкідливий по¬гляд: молода, злегка вигинаючись, знімала через голову плаття, пружно текла її струнка постать, підсвічувана спалахами холодних іскор, кожен по-рух крутих стегон і довгих ніг, здавалося, відбував-ся під нечутну, а точніше — під видиму мелодію, молодістю і звабою, немов у сповільненому східно-му танці, променився кожен вигин ледве засмаглого на легкому сонці тіла. Гриць відчув, як його злегка

трусонуло струмом, напружилася та стужавіла кожна клітина, і йому зробилось аж млосно.

Вже в ліжку, накрившись мало не з головою і відвернувшись до стіни, він узявся лаяти себе, що встряв здуру в халепу.

Гриць, може б, і далі чистив себе, але в две¬рі раптом пошкрябався хтось соромливою ми¬шею:

—      Мені б чистого посуду...

Тихий голос старшої весільної господині був не¬сміливий і жалібний, наче вона зажадала хтозна- яку забаганку.

Після довгої, нерішучої тиші в двері пошкряба-ли вдруге.

—      Йдіть до мене,— зашелестів, як осіння глиця, незвично ніяковий Оленин шепіт.— Бо то жінка, що обшулює на всеньке село...

Гриць слухняно схопився і пірнув під її одіяло, витягнувшись при цьому по струнці, наче в строю, і жахаючись, крий боже, торкнутися молодої, мов ненароком міг обпектися.

Коли господиня з липкими, ніби смальцем нама¬заними очима, прочалапала із оберемком тарілок, він ще лежав якийсь час, вжалений електричним зарядом близького дівочого тіла, і від тої електрики він сам починав пашіти і дрібно, наче на стужі, тру¬ситися.

—      Йдіть-бо,— почув тепер уже хоробріший Оле¬нин шепіт.

Але хлопець і зараз не зрушив із місця, продов-жуючи лежати німою жердиною з витягнутими чо-мусь руками, буцімто перед ним ось-ось мав пройти його грізний армійський старшина, аж поки від не¬сподіваного і досить пружного стусана опинився враз на підлозі.

ібі

- Діждався сімейного життя,— молився Гриць і рачкував по підлозі та бабрався, вибираючись із одіяла.

Він довго крутився у ліжку, мов на нічліг вмос-тився на бруківці, і втішав себе, що сімейний хомут, слава богу, начеплений лише до завтра.

Коли знову постукали в двері, Оленин голос уже не був ніяковий і не був несміливий, вона просто проказала йому із достоїнством:

—      Швиденько сюди.

—      Поганяють як купленим,— буркнув хлопець, але, повагавшись, скорився і приречено потеліпав до Олениного ліжка.

Постукали вдруге і, бухикнувши, нетерплячий Василів голос прогугнів:

—      Спите ви там чи ні?

Гриць, як з окропу, вихопився з ліжка і прудким кажаном ураз перелетів на свою постіль — дівчина аж пирхнула сміхом, як кішка, якій наперчили ки-нутий кусень.

—      Смішки все в голові! — відкинув невдоволено брат і, підозріло глипнувши пазім’яту подушку по¬ряд з Олениною головою, з мискою пирогів сердито прошвендяв кімнатою.

«Діла-а»,— невизначено сам до себе промимрив хлопець, остаточно упевнившись, як вій весело ви¬спиться нинішньої ночі, а тому взявся раз по разу позіхати, мов хотів одурити сон.

Хвилин через десять у двері знову вибачливо шкреблися, і Грицьку так закортіло добряче забо-житися, аж засвербіла ліва долоня.

—      Ну-у? — викличне і протяжне нагадування звучало навіть загрозою. «Задирака», — подумав, скривившись, хлопець.

—      Нема-таки у вас милосердя, — застогнав

Грицько.— Якщо я підставний молодий, то й все інше в мене підставне?

І він знехотя поволочив свої довгі і в’ялі, немов сукняні, ноги, розбито упав біля молодої.

Коли старша господиня, ступаючи на пальчиках скрадливою кішкою, вийшла з кімнати і навмисне дбайливо, з лукавим та підсолодженим усміхом причинила двері, обоє вони лежали, ледве дихаючи, боячись ворухнутися і порушити невидиму, хистку і ненадійну рівновагу. Гриць нерішуче, кострубати-ми і невправними, грубо, наче на око, витесаними руками притягнув її до себе, і, на подив, вона не бо-ронилася, невідь-де ділася її півняча задерикувата хоробрість за весільним столом та в гримучому тан¬цювальному колі — коло нього лежала, немов при¬бита у високій траві холодним дощем, крихітна, на¬мокла пташка; і в ньому ворухнулося щось тепле й кошлате, що вимагало прихистити змерзлу її від холодного дощу, прихистити зім’яте і згиджене цим весіллям, затулити собою від пронизливого, сирого, згубного вітру.

Вранці, перекинувши рушник через плече, Гриць вийшов умиватися на подвір’я і в першу мить аж зажмурився і труснув головою від повені світ¬ла, що вихлюпнулося вицвілими кольорами, утвер-джуючи сліпуче торжество весняного ранку. Двір був насичений свіжістю пробудженої землі, мов свіжістю молодої жінки щойно з глибокого і безпе- чального сну, запахом юної, такої зеленої трави і ще злегка клейкого, не огрубілого і не припалого їдкою курявою, листя гінких тополь, якими свого часу обсадили обійстя, духом квітуючого бузку по-під вікнами, що синюватим спиртовим полум’ям палахкотів обважнілими китицями. Високо над го-ловою на вершечку тополі раптом озвалася зозуля

о

і взялася хазяйновито кувати літа,їй тут же відпо-віла ще одна, з протилежного боку обійстя, і обоє заходилися кувати, не скуплячись, на весь віддих своїх пташиних легень; і Гриць подумав, що зозу-лине плем’я тут таки роботяще, і якби доля збува-лась, як пророкують оці сиві оракули, то жили б у цьому селі самі довгожителі.

—      Полити, швагерку? — із відром води у руках, виказуючи рядки білих зубів, вийшов назустріч Ва-силь.

Гриць мовчки кивнув, і коли перший кухоль хо-лодної, терпкої, щойно з лункої криничної глибини, води пеконув йому спину, він переможно гикнув і взявся люто розтирати лице, груди і шию, немило-сердно хлюпаючись і бризкаючись,— у скісних чер-вонуватих променях вранішнього сонця його пругкі, молоді м’язи видавалися мідними, і краплі води з тугого тіла, зблискуючи на сонці, розліталися вусі- біч, немов іскри з точила.

—      Виїдеш у місто з Оленою під обід,— сказав діловитий, як завжди, Василь.— Я машину уже за-мовив.

Гриць випрямився і, відчуваючи, як від прохо-лоди стягується .шкіра на тілі, недбало поправив опале на скроні мокре волосся.

—      Нікуди я не поїду,— буркнув він, не підніма-ючи очей.

—      Сподобалось за молодого? — все ще шкірив зуби Василь.

—      Я справді одружуюся. З твоєю сестрою.

У Василевих зіницях змигнули недобрі блискав-ки, змигнули й пустилися у танок; цей танок зви-вистих блискавиць тривав доти, доки віра в това-риську порядність взяла верх над кривдними і під-ступними, жовчними думками — і тільки тоді блис-

кавнці поволі згасли, а схололі очі повільно відта- ли, як неохоче відтають на вікнах кощлаті морозяні візерунки у довго нетопленій хаті від першого, ще несмілого подиху тепла.

—      А ти часом не того? — непевно, схиливши голову набік, ляснув пальцем по шиї Василь.— Ча-сом не перебрав учора?

Гриць лише поблажливо усміхнувся, як до нетя-мущої ще, малої дитини, і рушив до хати. Усім своїм тілом, вкритим крапельками води, що вигра-вали на сповнених свіжості і молодої сили тугих м’язах, він відчував зараз лагідність прохолоди по-вітря, ненав’язливу доброту цього весняного ранку і сам намагався бути таким же; Гриць навіть не зі¬гнав комара, що з тонким писком усівся йому на плече: він був такий добрий, що не хотів скривдити і це створіння.

—      Ото вітрогон...— розкрив широко рота загав- леною вороною Василь і пошкріб потилицю: — То й кабанчик з бичком таки не пропали...

Гриць ішов легко, відчуваючи у собі щось нове, досі незнане, і те нове було надовго; він пружно ступав по голубій траві, що ледве виклюнулася спраглими до сонця шильцями із знудьгованої за довгу зиму землі, він ішов по землі з крупними ро-сами і свіжими травами, і ця земля сама простеля-лася йому під ноги.

ЖУРАВКА

Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж ві-конні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкот-ре крутив чорний, надщерблений збоку телефон.

Лівою, здоровішою рукою він набирав номер «швидкої допомоги», але телефон ковзав по заква- цяному мастилами столі, вислизав, і тоді Андріям, перехиливши голову, затискав плечем трубку, а те-лефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе пра-вицею, скаліченою на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискувало, і десь здалеку, мов з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос виво-див: «Надейся и жди, все впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.

У хаті, залишена з перестраханою сусідкою, на нерозібраному ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяиа, Анд- ріянова жінка, лежала, як видавалося йому, вже на смертному порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали сте-лею, мов видивлялися отой останній поріг.

Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, торсав кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну телефонну трубку; із щербини висову-вались різноколірні дротики, і дід культею підштов-хував їх, запихаючи назад. «Бач,—думав він,— ка-менем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб'єшся, хоч завий!» То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але забутому їхньому бригадному селі.

Врешті Андріян, ще раз крутнувши диск затя-того телефона, схопив старого картуза, що виблис-кував засмальцьованою підбивкою. В нього лиша-лася остання і не вельми певна надія — попутна машина, грибники, що могли вертатися додому ота-ким надвечір’ям з недалекого лісу.

Скрадливо насувалися сутінки, за спиною тем-ніло небо, і Андріян пішов дорогою до району впід- біги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на правицю, пошкоджену під Лі- бавою, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що долинав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною прикметою вічної людської суєти.

Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж сер-це тенькнуло в Андріяна, та він не спинився чекати, а шкандибав дорогою, і лише коли мотоцикл майже порівнявся з ним, благально замахав руками.

Мотоцикл зменшив швидкість, і дід подумки дя-кував щасливій нагоді, але в останню мить фара круто взяла ліворуч; описавши навколо діда дугу, мотоцикл пронісся далі, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.

Дід Андріян, провівши червоний вогник довгим, тоскним поглядом, далі зачеберяв, він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти він мусив; перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як у пер-шу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжов-тілий і висхлий, із госпіталю додому.

Олеяна йшла тоді з відром по воду, задивив-шись на ластівок, що веселими блискавками звива-лися у голубому, пропахлому першим липким лис-тям небі; птахи очманіло носилися, то круто вріза-ючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного по-вітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби — хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, тож сьогодні спекла вона дітям коржів із акацієвого цвіту, сірих, землистих, кремінно-твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали. А коли Олеяна гляну¬ла на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спітк¬нулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину, брів прозирали сум’яття і ляк, невіра і подив; вона стоя¬ла запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть, як непотріб, порожнє відро, яке, голосисто брязка¬ючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого споришу, сама ж кинулася навстріч.

—      ЦитГь же, цить,— приказував Андріян і вити-рав, як малій дитині, сльози на її щоці худою, за-шерхлою лівою долонею.

В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мі-шок і викладав солдатські свої припаси, так пиль-новані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлоп-чаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували на дотик, чи справді то батько: то мацали вже вицвілі, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті халяви чобіт.

—      Оце вам пряники, козаки,— виставляв Андрі-ян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе.— А ото тушонка...

—      А що в тій руці? — старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли жадібною цікавістю.

—      Та нічого,— відказував Андріян.— Осьдечки цукор вам, горобці.

Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавалок, потягнув рукав батькової правиці на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівиці небачені дива, то дива ці, мо¬же, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько за спиною. Малий смикнув на себе і подужав нарешті, Андріян ніяково якось відвернувся, а з ру¬

кава вигулькнула червона, порубцьована культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов бородавка на гілці.

— От і маєте, діти, гостинець,— тихо мовила Олеяна. '

Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивова¬ні були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, і він, шкандибаючи в су-тінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледь відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої нещедрим осін¬нім сонцем хвої. Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, немов спро¬соння, глухо і занудливо занила. Дід, переставля¬ючи ногу, намагався ступати на неї легше, намагав¬ся не думати про ногу, ця давня хитрість, випробу¬вана не один раз, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього ручки, допомагала куди від¬чутніше.

Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні лі-ниво заворушилися поміж гіллям сонних дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибої¬нах, весело гнали два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо праву соромився показувати на люди. Дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар.

Перше авто, невдоволено скрипнувши гальмами навпроти діда, спершу пригальмувало трохи, і коли Андріян уже подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши но-сом, круто спинилася.

■— А голова є на плечах? — поспитав водій, ви-зирнувши з авто.

—      До району... Може, візьмете...— попрохав, са¬паючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непев¬но й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе — краще сам якось переб’ється.

—      Нахлявся, пеньок трухлявий,— почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння.— В тюрму че¬рез такого сідай.

І ледве він звільнив дорогу, як машина, зневаж-ливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зрива-ючись з місця; Андріян ще хотів ухопитися за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним металом.

Більше дід Андріян уже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили, і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викру¬чував він колись, у дитинстві, з молодої, жовтога¬рячої гілки; на його подив, що швидше ішов він, зриваючись інколи на біг, то менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг, спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими робилися крихкі, рипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися

ще вродливішими, зблискували і сліпучо мерехтіли, змішуючись з вогнями вже близького міста.

На порозі «швидкої», що, на щастя, розташува-лася на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого кашкета і, хапнувши повітря, лиш видих-нув:

—      Поможіть, люди добрі...

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, ще не притерпілі до біди, підсинені очі:

—      Що з вами, діду?

—      Та мене, дитино, й кілком не добити,— казав, немов журився вельми з того, Андріян.— То жінці моїй недобре.— І, повагавшись, додав: — Таки зо всім недобре.

—      Присядьте і ждіть, машини на виклику, буркнула, брязнувши шприцами, інша, старша віко медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо «швидкої» проносилися автома-шини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, потім раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетер¬пінням вслухався, чи не завертають ті шини в по¬двір’я; на столі біля медички час од часу вуркотів телефон, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрідка постогнуючи, наче вві сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у ді¬рявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:

—      Треба до відділення, біди наберемося.

І обачно стягувала шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки ви¬

пали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом

гойднувшись у повітрі, ковзнули під кушетку.

ЧОЛОВІК, ЩО видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як у мерзлої рибини, очима.

«Та він же п’яний в дим»,— здогадався дід Анд- ріян.

—      Де гроші? — поспитав через силу, мов вири-гнув, чоловік.

—      Добрий же гаманець у тебе,— засміялася ме-дичка.— То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, спідлоба, як на затятого ворога свого.

—      Жінка — то хвороба.

Він поворушив довгими, давно немитими пальця¬ми босої ноги.

—      Ото мій банк, мій сейф без ключа...

—      А коли в банку скінчиться, то як? — все ще сміялася медичка.

—      Хай не журиться жінка, з-знайду,— слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він ви-простався і вдарив переконано кулаком себе в груди.— їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і у мисочці з яйцями.-..

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки оби-дві десятки й подала чоловікові.

—      Ото-то,— рвучко вихопив гроші і взявся, ки-ваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтя-чим пальцем, мов пістолетом.— Жінка — моя хво-роба, всяка жінка — хвороба, і ти хвороба, і ти...

Двері раптом прочинилися, і в кімнаті з’явила¬ся кучерява голова та кремезне плече чергового лі-каря.

—      Хто тут шумить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

—      Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі очі зробилися ще круглішими.— Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і зачинив двері.

—      Хвороба,— послав навздогін переконано чо-ловік.

«Боже,— не знаходив собі місця дід Андріян.— Ну де ж та машина?..»

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену ци¬гарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном у село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтова-ну тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритом¬ніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх ма¬шини, що тряс хвору, завдавав йому болю — коли кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роз- зирнулася.

—      То ти, Андріяне? — потепліли в неї очі, і теп-ло те розходилося по старечому змерхлому облич-чі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілі¬лими губами: — А я весілля бачила наше... І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олея- ни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, в той голодний рік то було скарбом; гостей же за¬просили силу-силенну — на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька-мате- рі — дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кремезні, як уже самі дітей спо¬ряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які лама¬ються блискавиці,

—      Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій.— Будьте вірними. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

—      Кликав мене дядько Онопрій,-—Олеяна во-рухнула ще раз пошерхлими від смаги губами.

Вона знову зайшла в непам’ять, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися і весняний день дале-кої молодості зустрівся з похмурим осіннім днем, старечим; біля хворої заметушилися медички, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андрі- ян, не потрібний нікому, лишився сидіти в куточку. Його ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого удався такий міцний, його терло і крутило життя, вже він латаний і перела-таний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути,— краще б вже його, він таки на півроку старший.

Нарешті черговий лікар, ковзнувши притомле-ним, бляклим поглядом, буркнув:

—      їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам бабу не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди йти, він знав, що не зможе цього зробити, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж буде поблизу, а рап-том на щось та придасться, навіть води подати,— і АндрТян важко присів на стілець в кінці довгого, лункого коридора.

...Дід Андріян сидів у порожньому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливали на нього, вер-талися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилі минувши¬ни не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався бо¬дай голос Олеяни почути, та все те лишалося мар¬ним, Андріян навіть спитати не мав у кого — на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками жінка, шо сердито ганяла швабру.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинив-ся нарешті в куточку.

— Вештаються тут до півночі,— буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати.— Не готель же, лікарня.

І вона взялася ще лютіше ганяти швабру, ніби мстилася їй за якусь свою кривду.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов лаву під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом росу.

Тут було йому навіть краще: вікна палат — мов на долоні, і Андріян пробував угадати, в якій ле-жить його Олеяна.

Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася: одна половина лишалася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко; і те загадкове світло, здавалося, зароджувалося десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, луска-ли так, як лускає пістолетний постріл, і, звільнив-шись від непотрібної тепер шкаралупи, весело коти-

лися, підстрибуючи вологим від щедрої роси ас¬фальтом. Друга ж половина Андріянової душі за-губилася десь в одному з цих вікон, що миготіли навпроти лави, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий здебільшого поєдинок з болячкою.

Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчу-вав свою самотність, він всенький свій вік прожив з бабою, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею. А з фронту він кожнісінький день писав додо¬му листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало ті-шили хлопців із його взводу.

—      Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.

—      От, що то грамотний чоловік!..

—      Та хіба він жінці одній? Джигун добрий, вид-но, був, тепер півсела листів його чекає.

Зате, коли їхню частину наздоганяла пошта, хлопці світили голодними очима, а Андріян одержу¬вав жмут листів. .’

—      Слухай, твоя жонка кожного разу іншим по-черком пише,— хитро щурячи око, чадив махрою білорус Саєвич.

—      Певне, наймає писаря.

—      Та такого, що не тільки в каліграфії вправ-ний...

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і со-ромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відправляв так само, хіба вже зовсім непере-ливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинце¬вій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хи-литаючись і провалюючись крізь мох, з-під якого проступала протухла, іржава вода та утробно й за-грозливо булькав болотний газ,— отоді тільки він

не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лаві під каштаном, одіж дідова набрякала росою, а тіло його, скоцюрбив-шись, відчайдушно боронилося від сирості і про-низливої прохолоди; дід сидів і дивився, як гаснуть вікна лікарні, і тільки в одному ще довго метуши-лися люди: Андріяна не покидала думка, що саме за тим вікном його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей, мордований дрижа-ками.

Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двір-ники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфаль-том жмутки зжухлого листя. Двері лікарні прочи-нилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями, винесли на ношах людину, всю накриту простирад-лом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився було на вистиглі ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на долю, затяту і невмолиму, яка забирала тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувало-ся, пручалося і рвалося глухе, надривне ридання, схоже на завивання самотнього вовка.

Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлі-тали з далеких країв, куди їх закинула доля, стоя¬ли над труною, похиливши голови, з почуттям мимо-вільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокуту¬вати.

А через три дні, навіть діти не встигли роз’їха-тися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою — і відійшов. На об-личчі його тепер розвиднілося, і розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, лице зробило¬ся ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що зі своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила,— одне широке, важке, натруджене, друге — потро¬щене.

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ

Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмер-лою гладінню темної води низом стелився празни- ково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятав-шись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре ри-бальське причандалля: знову мало навідатися на-чальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.

Озеро прокидалося, і озивалися зусібіч його меш¬канці. В прибережжі, у водорослях, пасучись, по- чмокували товстими добродушними ротами карасі. «Ти ба,— всміхнувся до себе Василь,— таки не ле¬даче створіння, з ранечку поратися взялося». З-під очеретів раптом, лопочучи крилами, знявся птах, і на тлі світлого пасма туману Василь чітко, наче на кіноекрані, вирізнив качиний силует. «Ось тобі й осінь у гості»,— з легким смутком подумав лісник, дивлячись, як над водою, низько й важко, мов бом¬бовоз, ніс птах, певне селезень, своє вгодоване на озерних обширах тільце: дужі й тугі крила, що, здавалося, аж рипіли, впевнено розсікали прохо¬лодне, пропахле смолистою сосною і багником по¬вітря.

Озеро Чорне, що загубилося в лункій лісовій глуші, впівкола обступили розмашисті сосни, які ще ні одного разу не знали підсочки, бо Василь хитро¬мудро вишукував всякі притичини, аби лиш не за¬чепити їх. Він любив озеро і назву його вважав об¬разливою — озеро чорним було хіба посередині, на запаморочливій глибині, від берега ж вода його, живлена невмирущими джерелами, була завше про-зора й дзвінка, як правда,— навіть за добрий деся-ток метрів від берега дно проглядалося, мовби крізь збільшувальне скло.

Єдиним, що муляло йому на озері око, був де-рев’яний будинок, як писалося в канцелярських паперах, «дім лісової пропаганди». Відколи теслі вручили йому ключі до зведеної без жодного цвяха будівлі, в лісника куди менше стало часу порпатися на просіках, біля мурашників чи дбати про харч на зиму косулям.

«Провалився б він крізь землю чи хоч здуру зго¬рів»,— подумав лісник і кинув оком на той берег, де поволі, наче на фотоплівці, проявлявся крізь туман силует розцяцькованої найвигадливішими тутешні¬ми майстрами будівлі.

Він кинув оком на той берег і знову взявся на-живляти вертлявого і достобіса впертого черв’яка, але, чимось стривожений, вернув погляд назад — йому видалося на тім березі щось незвичне. Пасмо білого туману, що якраз напливло, затулило на хви¬лю будівлю, і Василь змушений був присісти: у будинку змигували, наче дратуючись, червоні вог-ники. «А кого там лихий у цю пору носить?» — зчу¬дувався лісник, мружачи очі, і спершу подумав, що то, може, примарилося. Але вогники мерехтіли справді, і що пильніше він вдивлявся, то болісніше недобрий здогад холодив груди, а коли перші язики

полум’я злодійкувато вихопилися з будинку і лиз-нули покрівлю, сумніву не лишилося.

—      Тюрма,— уголос проказав отетерілий Василь.

Він метнувся було до човна, але нараз приспи-

иився і, змірявши поглядом віддаль, кинувся понад зарослим болотистим берегом. Василь біг, спотика¬ючись на коріняччі, і перебирав у розпашілій голові здогад за здогадом, звідки міг взятися той вогонь; він біг, хапаючи поспіхом пересохлим ротом, мов викинута з води рибина, прохолодне, зволожене до¬світнє повітря, яким ніяк не міг вдосталь наситити спраглі груди; він біг, і гілки безжально хльоскали по обличчю, обдирали до крові руки, а ожинник на шмаття рвав одяг; та лісник нічого не чув, тільки біг і біг, озираючись час від часу на будівлю, де на очах виростала і квітла вогненними бутонами його біда.

Коли нарешті Василь спинився перед палаючим будинком, вогонь витанцьовував на сухому дереві під дику свою, моторошну мелодію, здавалося, мстиво й знущально гоготів над розгубленим лісни¬ком.

Василь зрозумів, що сам нічого не зарадить.

—      Лю-у-ди-и! — посірілий від розпуки і безсил¬ля, щомоці затягнув, а швидше завив лісник.

Довге і протяжне «у-у» понеслося над тихою озерною гладдю, відбивалося від зелених стін ви-соких і дужих дерев, котилося прямими, як стріли, просіками.

Лісник зрозумів, що допомоги чекати йому ні-звідки. І тоді вій кинувся в палаючу будівлю ряту- І      вати бодай щось із добра. У вестибюлі, у клубах

сизого ядучого диму, від якого сльозилися очі, він мало не перечепився через муляж лисиці, не роз-думуючи, лісник потяг ту лисицю, тулячи до себе,

аби ненароком вогонь не пошкодив хутра, 1 здава-лося, не він прихищає звіра, а сам звір, хоч і мерт-вий та випотрошений, тулиться до людини і боро-ниться від страшного вогняного гоготіння. Слідом за лисицею з пекельної експозиції вибрався на волю заєць і лось, вовк і козуля, єнот і білка; очманілий від диму і гарива, обірваний та закіптюжений, майже в безпам’ятстві, лісник все те добро односив подалі від вогню і знову пірнав у клуби диму, аж поки, хапнувши, напевне, зайвого, покотився по землі, звалений немислимим кашлем, що вивертав легені.

Він таки довго пролежав у траві, на . якій від жару зійшла роса і яка тут, в прибережжі озернім, не пахла вже водоростями та рибою, а лиш гірку-ватим димом і плавленою живицею. Коли ж нареш¬ті Василь прийшов до тями, то повільно звівся на ноги і пошкандибав до води: вмившись, він всівся біля винесеного ним добра і порожніми, стомленими очима дивився на вогненний вируючий бенкет.

Будинок, що весело потріскував у полум’ї, кош¬тував грубих грошей, і лісник розумів, що відпові¬дати тутечки комусь, певне, доведеться, але він розумів так само, що великі начальники показува¬тимуть один на одного пальцями, і це робитимуть доти, доки палець не впреться в нього, лісника. А йому вже ні на кого показувати, окрім хіба цих козуль і вепрів.

Звісно, лісник аж ніяк не міг прийняти вини на себе, бо ж не він тут учора влаштовував гульки — просто йому звеліли відімкнути і щезнути, а ниньки ніяка гадалка не відгадає, хто кинув непогашену цигарку чи залишив вогонь у коминку.

У дерев’яному вицяцькуваному будинку на бе-резі Чорного один раз на рік, траплялося й на два-

три роки, проводився семінар, а частіше сюди у сяючих лакованими боками службових авто під’їж¬джали потрібні люди. Особливо завізно зробилося після того Указу, коли в ресторанах не розгуляєш¬ся, а тут-бо від гучної пісні могла наполохатися хіба що тлуста качва чи й без того лякливий заєць, що сторожко придрімнув десь під кущем.

Звісно, люд на озеро приїжджав вельми різний, один, траплялося, ніяковів від сердечної уваги, а ін¬ший — навпаки, походжав берегом озера, як моло¬дий задьористий півень, що парубкує своє перше літо.

Пам’яталося лісникові одне подружжя. Чоловік, хоч і був, казали, велике цабе, а по-людськи пого¬монів з Василем та цигарками столичними пригос¬тив — смішно вони так називалися, як та скоромов¬ка «Карл украв у Клари»,— а тоді за вудочки та мерщій на озеро. Зате жінці спершу не вгодили меб¬лі, то вона закомандувала все переставляти, доки дві лапки викрутили, тоді забракло серванта, і по¬гнали машину у район, сервант привезли, а посуд із ресторану чомусь забули, тож мусили знову вер-татися. Нарешті жінка сплеснула пухкими здобними рученятами, буцімто по небіжчику зібралася голо¬сити:

—      А як же тут страву мені зготувати — ні водо¬проводу, ні колонки...

—      Он, з нього всі у нас варять.— Василь зчудо- вано стенув плечем, мов поправляв рушницю, і кив¬нув у бік озера.

Жінка так витріщилася на лісника фарбованими віями, що мусив Василь сідати на підводу та їхати з бідоном у село.

Кроків за сто від цього будинку Василь припнув коняку до дерева і хропонув добрячу годину, аж

очеретом шелест пішов, а тоді набрав бідон води з озера і подався назад.

—      Ото смакота,— зачерпнувши склянку, тіши-лась жінка (по її-таки вийшло), і пила дрібненьки-ми ковточками озерну воду, прицмокуючи язиком і облизуючись.

—      Там в мене найліпший колодязь в селі,— божився Василь і простодушно дивився їй у вічі.

На ранок спантеличений лісник ледве впізнав столичну даму, грішним ділом уже подумав, чи чо¬ловік не виганяв, нарешті, вереду, а виявилося, сердешну вжалив комар. Сім’я спішно відбула з бу¬динку, Василь же два дні розвозив серванти і че¬реп’я.

Лісничий, якому, як-то водиться, щось та не так переказали, покликав лісника «на килим».

■— Ви даєте собі звіт, яку ви справу зірвали?— він спочатку вичитував стиха, майже пошепки, зго¬дом голос його твердішав, наливався тамованим гнівом.

—      Не знаю...— пискнув було лісник і відразу осікся.

—      Помовчте! — Пострілом пролунав виляск долоні по столу, і лісничий поволі, грізно вставав, незмигно вп’явшись у нього очима.— Ви даєте, пи¬таю, звіт?

Василь не перечив лісничому, тільки нишком сховав у кишенях руки і стулив там дві дулі — в нього була давня, вивірена роками прикмета: сту-лиш дулі — і ніяка сварка не пристане.

Лісничий ще довго сварив його, аж поки спітк- нувся раптом на півслові.

—      Вийміть руки негайно! — гаркнув він неспо¬дівано.

Василь як тримав згорнутими пальці в кишенях, так і вихопив їх.

—      Марш з кабінету! — люто верескнув лісни-чий.

Василь кулею вискочив у коридор, не втямивши спершу, яка муха вкусила начальника, аж поки у дзеркалі побачив свої стулені в дулі пальці.

Нерідко в будинку на березі озера зустрічі іме-нитих гостей тяглися далеко за північ, і Косарі, ви-соко підбившись у нічному небі, здивовано спогля¬дали ще одних припізнілих косарів, що тягли хрип¬кими, прокуреними голосами:

—      Касів Ясь канюшину...

Ніхто так не вмів припросити за столом, як їх-ній лісничий. Коли вже, здавалося, дорогі гості бу-ли ситі, він підморгував Жанні-офіціантці, яку в найважливіших випадках завше возив із собою, і вона, ласкаво всміхаючись, приспівуючи та притан¬цьовуючи, тулилася до вередливця спокусливо мо¬лодими грудьми і всім тугим тілом, змушувала враз дрібно тремтіти і гостя; і м’якшала тоді душа, і все починалось спочатку.

А коли вже і Жаннина дригіть не допомагала, він вдавався до коронного номера.

—      Любі гості!:— Лісничий змовкав і поволі об-водив усіх поглядом своїх сивих, як зводянілий вівсяний кисіль, очей, аж поки змовкали і найгор- ластіші.— Я пропоную тост за нашого слугу народу, нашого депутата, керівника вимогливого і водно¬час такого сердечного та чуйного, нашого директора лісгоспу Петра Петровича!

Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб від¬мовитися випити за господаря, тож знову гурт го¬монів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпа¬шіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.

А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.

—      Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!

Гості гуділи, як рій комарів у червневе надве-чір’я, відмовлялися.

—      Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пи-ли! — не погоджувався, гикаючи, котрийсь.

—      Петро Петрович — слуга народу. А справж¬ній Хазяїн — ось він! — І лісничий урочисто пока¬зував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.

І далі збуджено гудів дружний рій, видзеньку-вали келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Пет¬рович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недо¬їдки.

А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано — і хутчій від неї, жін¬ка наддала ходу, а Жанна ще швидше.

—      Жанно, Жанно! — кричить тоді жінка.— Тож зачекайте!

Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.

—      Жанно, — питає задихана жінка,— кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?

—      О-о-х,— ледве спромоглась відказати Жан-

на.— А я так злякалася... Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Ва¬силем таки не спала.

А одного разу гість трапився якийсь дивакува-тий. Полуднувати у будинку не захотів, отож роз-клалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти гор-щечки і тарілки, що звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.

—      Давайте по-європейському — спершу переку¬симо,— скосив око на усе те гість.— А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.

Коли трохи перекусили, гість нанизав на видел-ку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, під- вискуючи, високо плигали і ловили шматки на льо¬ту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зуба¬ми; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шин¬ка, аж поки директор зітхнув сумовито:

—      Та ми ж їм іншого харчу, погодують за¬раз...

—      Друг людини все-таки,-—докірливо і сумови¬то покивав головою гість.— Чого доброго, Барс по¬думає, що милосердя немає в нас.

І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовто- зеленими розумними очима.

А коли в кастрюлях та горщечках не лишилося навіть шматка, тільки непочаті пляшки сиротами стояли серед спустошеного посуду, гість здиву-вався:

—      Ти ба, закусь скінчилася,— сказав він і з щи-рим жалем встав.— Значить, прощатися пора.

Коли його машина щезла за поворотом, лісни-чий сів на мотоцикл і гайнув у село по закуску.

...Вже розвиднілося, а на березі тихого лісового озера, на просторій галявині, пообіч велетенської купи жару і головешок незрушно сиділа самотня людина, а навколо неї, мов за велінням всесильно¬го чародія, зібралися з неосяжних лісових просто¬рів, німо застигли звірі тутешніх країв: вовк, сірий розбійник з великої лісової дороги, спокійнісінько стояв поряд з косулею, тільки докірливо дивився скляними очима на згарище; вепр, навпаки, весело шкірив могутні ікла, наче радів з пожежі, тішився, що негадано вирвався із будинку на волю, де не чути вже остогидлого перегару і цигаркового диму, а владарює дух вересового цвіту, багнику і пріло¬го листя, під яким причаїлися хрусткі жолуді; чер-воне зловісне світло з останнього полум’яного по-диху падало на зайця та білку, і, здавалося, вони також тішилися й сміялися, змовницьки перемор-гуючись.

Лісник незрушно сидів і думав, що цей будинок іиав уже колись згоріти, бо не один раз доводилося застерігати, щоб не жартували з вогнем, мав згорі¬ти саме отак, сам по собі.

Лісник звівся на ноги і, втомлений та розбитий, весь у кіптяві, замурзаний та обдертий, повільно потеліпав додому. Сходило незвично велике, здиво¬ване сонце, і довгі тіні дерев розмашисто пролягли через усю галявину, лісникова тінь теж була видов¬жена. «Сонце підіб’ється вгору, і тіні покоротша¬ють»,— ворушилася в голові в’яла, приморена дум¬ка, і він перевів погляд на вереси, які в несміливо¬му вранішньому промінні зблискували добірними, наче ягода в добрий рік, росами, на вмиті дерева, що піднімалися вгору і росли на очах.

ДО СИНА

Кричали досвітком поїзди, кричали хрипко й за¬грозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища втомлений люд, що полишав осінні поля та їхав1 у близьке місто.

Люд злобно штовхався ліктями і, лаючись, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мас¬тилами, робочим одягом та недоглянутими туале¬тами — дим нестравним духом приміських поїздів.

Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті повискува¬ли й манірно поводили підмальованими очима. Мо¬лодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичов¬ганій лаві і штурхали бабцю у вигорілому, потерто¬му плюшевому піджачку. Дівки пищали, а бабця за котрим разом видихнула:

—      Не тузай мні, дохна, зімнеш.

І тулила до себе невеликий пакунок.

Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо й на-смішкувато:

—      Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.

Стара не образилася, тільки голову опустила по¬бито й винувато. :

—      Костюма ото синові на смерть.

Дівки притихли було, а молодик придуркувато кліпнув повіками:

—      А що, син у трупарні?

Молодикове запитання гнітило стару, чавило на серце холодним каменем, і вона ще нижче схиляла голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полинялої хустки, затулило від подорожніх її посивілі очі.

—      Якби ж у трупарні... Я б знала, що то від бо¬га, то всіх те жде,

Вона поправила хустку худими пальцями, по- репаними від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо невдатна копати вже стоячи.

—      Присудили його до вищої кари... Цієї ночі,казали, стрілятимуть.

Знову вагон хитнуло, і стару, як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у дру-гий, і врешті повільно, як старе, скрипуче дерево, випрямилася.

—      І я винувата, що звіра у світ пустила.

Дівки, не змовляючись, тихенько посунулися від

старої.

—      А чи дадуть ще побачити його?.. От щоб да¬ли, то костюма поміряв би,— легенько тулила ста¬ра пакунок до плюшу.— Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.

—      Доброго ж сина, нівроку, вигодувала,— скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.

—      А добрий змалечку вдався, добрий,—стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою за^ кивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Облич¬чя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли ряс¬но зморшки, обличчя її негадано проясніло і засві¬тилося зсередини відсвітом далеких тепер вже літ. Вона говорила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньою сухою глицею в соснині, шелестіли, спадали й коти¬лися, як листя, за вітром.— Добрий змалечку був, добрий... І очі злові чужі. Мо’, того й заступився за товариша в п’яній бійці у клубі... Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробилися такі.

Мова її на мить приспинилася, мов перед яко-

юсь загатою, та не довго втримала та загата, тіль-ки на мить.

—      Черконув тоді парубок ножем парубка, прав¬да, так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а йому в суді три роки по щирості.

Стара несподівано розговорилась, їй було бай-дуже, слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже не-далекій, і її слова тим самим осіннім шелестом не-спішно злітали з пошерхлих уст.

—      Прийшов він з тюрми худющий, якийся вов-куватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тілько сказав, не зичить побачити те... Боявся тюр¬ми він, але й не вбоявся. Віддала я йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме при¬несла, та й кажу: купи собі одежину. Поїхав у ра¬йон і вже не повернувся. Забракло тих грошей, му- сптьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.

■ Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.

—      Прийшов він з тюрми вже зовсім ІНШИМ. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило... Тихе таке і тухле...

Старій забракло знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо — чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених, мілких легень своїх викашлюва¬ла ще учорашню городню пилюку.— А втретє по¬вернувся із тюрми вже звіром. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим... Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!» Востаннє повернувся він з жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь там... з ним була... Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мі¬шок і бив. Тікай, просила невістку, зі світу зживе і хлопця, і тебе. «Нічого гонку гнати,— дивно якось відказала та, сміючись. — Ще не таким галстуки в’язала».

Того дня забрав син дитину з собою і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:

—      Татку, я більш не можу, я спати хочу.

Прибив хлопця і загріб у листі.

А тоді зустрів жінку з лоїзда. В тої аж очі круг-лі з такого дива.

—      Ходи по гриби,— каже син.

—      Ходімо,— дивується все ше невістка.

Пішли. У дорозі питає її:

—      Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?

Аж приспинилася невістка.

—      Знову, хавка, у діло вліз?

—      Сина твого пришив... А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої доку¬менти, а я до зеленого прокурора,— кивнув на ліс.

Ну, невістка до телефона, приїхало дві машини... Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева — гадав, сховається там.

Більше дівки із підмальованими очима не слу-хали старої, вони лиш підвискували, коли їх тере-бив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько го-лосно захропів — і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала»; ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, до-питуючись, де він живе: у баби в селі чи в місті, ■куди водять в садок і де батьки ждуть квартири. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і від¬казав: «У поїзді».

—      І знов мні коле, знов мні пече,— хилитався

вагон, і хилиталась стара, як старе, скрипуче дере-во.— І я винувата, що звіра у світ пустила.

На мить стара приплющила зморщені, зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого прис¬ку,— чи то від безсонних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.

—      Сусіди казали: не їдь, не ганьбися... Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вді-лила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.

І вона розводила руками, натомленими і важки-ми, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепа- ними, скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які навічно уїлась земля; стара розво¬дила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.

—      Чи дадуть ще побачити?... От щоб дали кос¬тюма поміряти. Тутово, на плечі, мусить, мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’я¬таю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.

Жебоніла отак стара всю дорогу, клала слово важке до слова, і навіть коли розвиднілось та по¬їзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала молодих сусідок своїх за поли, у вічі благально за-глядала.

—      А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі його стрі¬лятимуть?

Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, як довгі роки, у які з далеких країв вигля-дала сина; вона дивилася їм услід, мов ті ще мали вернутся, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, помалу танула на обличчі, на ста-рому піджаці, важкі краплі збігали з потертого, ви-горілого плюшу.

Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміяли-

ся, журилися, виглядали і проводжали, несли вели-чезні валізи, і мордатий чоловік з двома черевати-ми сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.

—      Шо рота розкрила? Сільпо нещасне...

Вона стояла у сутолоці серед людського гомону, серед вигуків носильників і різноголосся транзисто¬рів; тут розмашисто обнімалися, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг, з довгих розлук, тут червоно вибухали осінні букети, тут чуже щастя всміхалося яскраво, мов спалахи фотобліців.

Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже ніку¬ди більше їхати, нікого проводжати і виглядати і не треба вже від життя нічого — роки за спиною шуміли осіннім похмурим бором; в неї, змученої літами, не було ні надій, ні жадань, крім одного- єдиного, може, останього вже жадання.

—      От коб його віддали мені поховати... Я уночі б на могилу ходила.

Кричали досвітком поїзди.

І

ІТИ ДАЛІ

Старовинне містечко на Волині — Каміиь-Каширський. Пейзаж його радше сільський, аніж міський. У центрі дво- і триповерхові будинки, а далі — звичайні хати, з садом та го¬родом. А навколо—ліс. Молодий і прадавній. Вікові дуби, берези, гінкі сосни, вільха, ялини, зарості дикої малини, ожи¬ни, а вже чорниці, голубиці, брусниці, журавлини — як на ви¬ставці. А в лісі — озера карстового походження, утворені ще в доісторичну добу. Краси незвичайної. І назви небуденні, поетичні — Добре, Святе, Люб’язь, Біле...

Жити серед такої природи й не бути поетом, художником, хоча б у душі, просто гріх. І коли Борис Демків у вірші про волинське село, про дивовижні зоряні ночі над ним пише:

У час такий у нашому селі Народжуються філософи й поети,— йому не можна не вірити.

Автор цієї книжки Іван Феодосійовнч Корсак живе й пра¬цює в Камені-Каширському, а народився неподалік — у селі Заболотті Ратнівського району в 1946 році. Закінчив сільсько¬господарську академію .в Києві й повернувся додому. І хоч не став він агрономом, зате як прислужилася наука про земле¬робство в його журналістській і літературній роботі.

Редагуючи районну газету «Радянське Полісся», І. Кор¬сак достеменно знає все, що треба знати працівникові сіль¬ської глибинки. А ще знає людей — багатьох, з якими йому чи не щодня доводиться зустрічатися й жити поміж них.

З такого знання та при літературних здібностях і виро¬стають люди в письменників.

Щодо життєвого матеріалу, то він у І. Корсака завжди, як кажуть, напохваті. Варто тільки ступити за поріг хати, і ти вже в дивосвіті поліської природи. Ось іде наш автор із прия- телем-лісничим в’юнкою стежкою поміж гінких красунь сосон. Ураз на плече лісничого стрибає звірятко — білочка. Давня знайома. Вона знає, що в цього доброго чоловіка в кишені припасен! дли неї ласощі. Він іде, а вона сидить і чекає. Ліс¬ничий, навіть не дивлячись на гостю, подає їй пригорщу го¬рішків. Білочка тицяє мордочкою в долоню, та небавом, не закінчивши трапезу, стрімголов злітає на дерево. Лісничий обертається й помічає неподалік в ожиннику озброєних лю¬дей— браконьєри... Ось із такого цікавого випадку й народи¬лось не менш цікаве оповідання І. Корсака «Мозоль».

«Мозоль» — таке прізвисько одержав лісничий Гришко. Звісно, від браконьєрів. За непоступливість, принциповість в охороні природи, а точніше — за свою любов до всього жи¬вого, за свою відданість лісові і його мешканцям. Він, цей Гришко, дуже «незручний» для місцевого начальства, яке з давніх часів запозичило поведенцію удільних князів, для всіх тих, хто звикло плутає державну кишеню з власною.

Інший лісоохороиник (оповідання «Бамбор»), може, й не такий затятий, як Гришко, однак і в нього душа відкрита для добра. З ним трапилася пригода, яка стала уроком на все його подальше життя. Призначивши полювання на вовків, які хоч і вряди-годи, а все-таки потрошили колгоспну худобу, лісник несподівано скасував свою постанову. Мисливці довго не схо¬дили з дива — який, мовляв, гедзь укусив чоловіка?

А почалося все з того, що лісник натрапив на вовче лігво й, не довго думаючи, взяв двійко вовченяток з собою. Відніс їх на лісовий кордон до знайомого. І от ночами почала наві¬дуватися туди вовчиця — вишошила, де її діти опинилися. Та так вила, що душу вивертала у пожильців. Знайомий став на¬полягати, аби лісник забрав свій товар. Той обіцяв з дня на день приїхати, та за клопотами все було йому ніколи. Якось напровесні повертався він саньми додому, припізнився. Аж тут кінь схарапудився й поніс — почув вовків, що раптом ви-скочили з лісу. Не розбираючи дороги, летів просто в річку, на якій холодно вилискували проталинки. Лісник уже й з життям попрощався — виходу не було: або стати здобиччю вовків, або втонути. Вовки все ближче й ближче. І тут сталося неймовір¬не. Сіроманці почали випереджати коня й відтісняти його щд річки. І коли кінь звернув І пішов уздовж берега, вовки від¬стали й зникли в темряві. Чи не голодні були звірі, чи щось інше спрямовувало їхні дії, але життя лісникові вони вряту¬вали. От після цієї притичини він і скасував полювання, І — за¬мислився. Багато над чим. Зокрема й над тим, чи вовки тіль¬ки винні, що рідшає колгоспна отара?

А ось іще один герой-лісник з оповідання І. Корсака «На Чорному озері». Так склалося, певне, через м’який характер, що Василь з лісника, якось непомітно перетворився на козач- ка-служку. Ходив біля високих гостей, яких місцеве началь¬ство привозило в будинок лісгоспу біля озера, аби достойники розважилися, відпочили од трудів праведних. От Василь і ста¬рався для них — варив юшку, готував шашлики, збирав лісову ягоду, печерував раків, приносив свіже, з-під корівки, молоко... І поволеньки звик до свого холуйського становища. Ще й кпи¬ни на свою адресу вислуховував — п’яні гості полюбляли жарти. Та одного дня, коли будинок відпочивав од гостей і їхніх бучних гульбищ, Василь подався човном до протилеж¬ного берега — закортіло побути на самоті. Однак не встиг ступити на берег, як побачив підозрілу сизу хмарку над бу-динком, що враз вибухла чорним димом. Василь заціпенів. На¬решті дійшло до нього: горить! Але він не кинувся до човна: все, що роками залягало під серцем,— приниження, образи, гнів на високоповажних гультіпак,—ураз викристалізувалося в рішучу і безкомпромісну думку: хай горить!

Василь повернувся тільки тоді, коли вогонь уже охопив увесь горішній поверх.. Єдине, що він прагнув порятувати, були опудала вовка, лисиці і зайця, які на першому поверсі прикрашали кімнати. А будинок згорів дотла. Разом з цим кублом номенклатурних розваг згоріло і все те, що було з ним пов’язане.

Мотив очищення — в широкому розумінні — звучить і в інших творах І. Корсака. Незрідка це знаходить вияв у долях конкретних людей, особливо «колишніх» — недавніх можно¬владців. Так Петро Власович (оповідання «Нікудишній люд»),

в недалекому минулому чинодрал районного масштабу, від по¬гляду якого всі аж присідали, тільки перебуваючи вже па пен¬сії, щось таки втямив. Померла в нього теща. А односельці не пішли до його хати — не могли забути того «погляду», того презирства до них («нікудишній люд»). Та потім таки змінили гнів на милість — віддали шану покійниці. І хоч Петро Вла¬сович все ще не міг одмовитися від себе, колишнього, але за¬мислитися йому вже є над чим.

Відрадно, що молодий прозаїк не уникає гострих проблем, складних колізій життя. В оповіданні «До сина» він розпові¬дає жахну, але реальну житейську історію. Стара жінка спра¬вила синові костюм. На смерть — його засуджено до страти. Засуджено справедливо. Був він непутящий, ні за що ні про що убив людину. І от їде вона до сина на останнє побачення. Розуміє, що й вона «винувата, що звіра у світ пустила». Але мати є мати. її горе безмежне — страшне тим, що нічим сина не виправдати, не спокутувати його гріх. І все ж, і все ж — хіба тільки вона винна в тому, що син став нелюдом?..

Тут для читача чимало поживи для гірких роздумів.

Приваблює в оповіданнях,І. Корсака прагнення автора знайти нестерте слово, свіжий образ, скористатися народною мовотворчістю. Справді, не можна не порадіти, коли читаєш у нього: «Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу й викреслюючи нею дуги на пухкому снігу»; «Колись сюди (у приймальню до начальства.— А. Ш.) по ко¬ліна ноги стоптала»; «дригіть за душу взяла»; «Люди вже об- казапі» (тобто їх уже повідомлено) і т. ін. На жаль, цього ще н» так рясно, як хотілося б.

Іван Корсак у своїй першій книжці, узяв, як кажуть, пра¬вильний тон — бути вірним життєвій правді, писати тільки про те, що добре, достеменно знаєш. Ясна річ, йому ще треба пра¬цювати й працювати, аби вирости в майстра. Це, звісно, шлях нелегкий. Але Іван Корсак уже ступив на нього — тож треба йти далі.

ЗМІСТ

Бамбор

Баба Федора

Предсідатель

Позаштатний інспектор

Лист незнайомого

Наклеп

Нікудишній люд .......

Прощальний концерт

Мозоль

Карат

Катерина Іванівна

Вітрогон

Журавка

На Чорному озері

До сина

Іти далі. Післямова Шевченка Анатолі