Покруч (збірка) [Іван Корсак] (fb2) читать онлайн

ІВАН КОРСАК

ПОКРУЧ

Герої оповідань Івана Кор­сака — прості, земні, звичайні люди з властивими їм радо­щами, Солями ії переживання­ми, нерідко        й з драматич­

нішії, покрученими долями Автор книги глибоко проникає у їх пернпетіГші жаггейські б у ДНІ, З ЯКИХ уміло ВИХОПЛЮЬ найголовніше, найтшгавіше, де великодушна добропорядність одних вступам в юсірі проті-- річчя 'і душевною убогістю, нідступною байдужістю інших, з дефіцитом духовності і куль­тури,

Редактор М. I Богу ut.

Книга видана за рачу нон автор;

СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ

Замолоду Ліда Григорівна любила свого чоловіка; Любила ще із студентської лави його отакого:: худорляво го, незавидного зросту, тоненького як патичка, що нагаду­вав чомусь підлітка, задля пустощів вдягнутого в офіцій­ний дорослий костюм. Інколи їй кортіло просто торкнутися гладенької, мов дитячої, його шкіри, навіть вщипнути хоті лося, зробить боляче —■ аж щеміло.

Коли вийшла заміж і приїхали вони в це районне міс­течко, чоловік її, Петро Никодимович, швидко, мов граю чись, йшов по службі, легко ішов, без видимих зовні зу­силь, і, може, якраз через те небавом досяг завидного у ра­йоні становища. Ліда Григорівна дмухала біля нього т біля малої дитини, чепурила і причепурювала, довго не бачила інших чоловіків: для неї вони не становили най меншого інтересу, були мов без статі — просто службові особи, колеги по роботі, перехожі на вулиці. Завжди ку­дись поспішала, а якщо й 'загається, бувало після уроків в учительській на якусь хвилину, то враз схаменеться, сплесне долонями, підхопить на руку, мов дрова, оберемок зошитів, і біжить чимдуж додому виготовлюватн щось хи­тромудре йому на вечерю чи прасувати свіжу сорочку та прати шкарпетки.

Ліді Григорівні тоді видавалося, що вона не могла жити інакше, без цих дрібних і приємних клопотів, вона не могла не віддавати близькій людині увагу і ніжність, які природно збиралися в ній, як в молодому дереві тугі соки весною.

Петро Никодимович, довгі роки тендітний і щуплий, все той же підліток, вдягнутий у дорослий костюм, цінив у'вагу дружини і іншою не мислив собі її.

Жили вони дружно, одна біда — не мали дітей. Об їз­дили всі курорти і клініки, куди їх лише направляли, тих- *ем навідувались до знахарів, знахарок і шептунів, л.гжаданий отой бусел, якого малюЮть із немовлям у дзьобі, все обминав їх дім.

А дарма... Тихий Петро Никодимович так с-шо тихо, без зайвого галасу і метушні, звів дім як дзвінницю, тру­долюбивою бджілкою виповнив його добром — був він служакою собі на умі, з людьми вельми не за'ідапся і його машина, коли не їхав в колгосп, те й робила, що вивива­лася по складах і базах.

Дім приніс радість Ліді Григорівні і нові клопоти, які .проте ніяк не могли заступити клопотів про чоловіка. З ‘безпосередністю одинокої жіночої дущі вона віддавала йо­му все тепло і ласку, аж доки раптом не впевнилась, що він не вельми цього потребує.

Спочатку в неї було відчуття людини, яка йшла рів­ною, добре знаною їй дорогою і негадано та дорога під ногами пропала: людина летить десь, інстинктивно за- жмуривши очі, несподіваний холод стискає груди, простір стає безіменним, безкінечно порожниц і чорним, а час роз­тягується до немислимого в очікуванні жахливої миті удару.

Це відчуття безіменного простору і бездонного лету тривало для неї доти, доки Ліда Григорівна не дізналась випадком, що у Петра Никодимовича є інші жінки.

І хоча холодніше стало на світі, поколюючі протяги низали у спину, зате в неї тепер знов було під ногами дно.

Відчувши зміну у жінчиній душі, у вигаслому її ура,* погляді, зовні безпричинній холодності і байдужості, на­віть у ліжку, чоловік себе не картав докорами, не запобі­гав і не перепрошував, він просто зовсім пустився берега, став гуляти не криючись.

Ліда Григорівна на все те тільки махнула рукою.

Відтоді вона стала помічати чоловіків як таких. Вона дивилась спочатку на них без природного потягу молодої здорової жінки, без затаєної гріховної- думки, дивилась просто із звичайнісінькою цікавістю, як дивиться натура­ліст на щойно відбитий ним, незнаний ще досі, вид.

А якось Ліда Григорівна з чоловіком була на маївці. Взимку звично гуляли у спеціальному льосі-бункері, збу­дованому потай у лісі за вказівкою Петра Никодимовича і оздобленому різьбою вигадливих тутешніх майстрів — вздовж довгого столу там горіли товсті свічкк у старовин­них бронзових канделябрах, їх світло кидало полиск на лаком покриті стіни із щирої, без підсочки сосни, те світ­ ло іскрилося та переломлювалось у вщерть напоанених ке« лихах, кидало і в лютий мороз примарний осінній відблиск на лиця гостей. А як змінились часи, то сам же Петро Ни­кодимович і розпорядився замести негайно сліди — під холодною лапатою гусеницею тріщала щира сосна, в ще­пу ішли вигадливі папороті і химерні вирізьблені птахи, а як розвернувся бульдозер і кілька разів пройшов, мов праскою, то й знаку не лишилось від місця, де, бувало, темними вечорами виривалася із під землі придавлена піс­ня і жахала заблукалого звіра чи дядька, що стомлено плівся із лісосіки.

Тепер же вибране районне товариство гуляло, розсте­ливши скатертину по-простому, демократично ка галяві, на свіжій, незайманої зелені ще траві. Товариство виголо­шувало тости, одне одному говорило приємні слова, які Ліда Григорівна вивчила вже напам’ять, як і вивчила, хто і як кого ненавидить, ладен першої-ліпшої миті штовхнути" ліктем, посісти чуже, хоч трохи більш хлібне місце під обласним і районним сонцем.

Тої маївки вона вперше зрадила чоловіка.

Зрадила негадано й легко, коли збігла від набридлого товариства пошукати ранньої скороди, тихої білої вісточ­ки прийдешнього літа; зрадила із чоловіковим підлеглим, що так проникливо щойно проголошував тост <ч Петра Никодимовича. Ця легкість, з якою переступила забороне­ну досі межу, її саму немало подивувала, подивувала від­сутність бодай найменших докорів— в думках> що злегка шуМеляли і плутались від шампанського, змигувала одна лиш цікавість. І коли чуже дуже, пружне й невситимо спрагле Тіло зім’яло її і зіжмакало, причавило ї виповни­ло усю, вона лише в першу мить знайшла нове для себе, терпкий смак недозволеного плоду, ляк і зніченнк, що хо­лодили спину; далі все було звичне, як над собою сопіння задиханого мужчини. Вона сподівалась на досі незнане й незвідане, вершину, нехай і гріховну, але нездолимих при<- страстей, про які їй інші жінки багато оповідали; вона сподівалась на свято, а був звичайнісінький будень.

Згодом їй пам’ятались чомусь не масні і все ще не ви* чахлі очі коханця, а слова, коли він, застібаючи паска на штанях, скрушно бідкався, чи не вижене, як крий боже дізнається, Петро Никодимович його із роботи.

Згодом знала вона багатьох чоловіків: молодих, в яких губа тіпалась від нетерпіння, і бувалих в бувальцях., ідо роздмухували дотліваючий жар уже вигаслої жаги у зів'ялому тілі, білявих як ячна солома і засмаглих¹ в вуглн- ну — вона шукала почуття тихого й світлого, шукала при­станища душі, а знаходила лише похіть. Такі не спіткавша ту єдину людину, що саме для неї прийшла у світ, звірив­шись врешті просто бути потрібною комусь, вона зналась надалі з чоловіками, аби завагітніти:      Ліда      Григорівна

впевнилась, що відшукати душевну рідню зможе хіба в кровній своїй дитині.

Чоловіки тасувалися, як старі, залапані і заяложені» із потрісканими картинками, гральні карти, вони з'явля- лись і знов безшумно зникали в житейській колоді буднів, а завагітніти Ліді Григорівні ніяк не вдавалося. Врешті один із коханців набрався сорому, перецінивши своє спа­лене в пристрастях, вичахле тіло, і вона гребонула з ліжка його від себе, гребонула вперше з такою безжадьністіс, нічим не прикритою грубістю і відразою. Відтоді він при зустрічі ховав винуваті побиті очі, а Ліда Григорівна» зневірившись стати матір’ю, більше з чоловіками ие зна­лася.

Між тим, сімейне життя її йшло старою, добре узви­чаєною, утоптаною, вичовганою і вишмуляною колією. Вранці Петро Никодимович, йдучи на службу, цілував ма­нірно дружину у щічку, і з підробленою, недбало наклеє­ною усмішкою махав рукою з порога:

— Па-па, мамко.

І помах руки, і усмішка були завченими настільки, що з часом Ліда Григорівна навіть фальш бачити перестала.

— Па-па, мамко, — так само звично кидав Петро Ни­кодимович із’ порога, як, зачувши смалене, сам облиши» свою поважну посаду і пішов рядовим учителем. Тепер йо­го гулькам не заважала й посада.

Одинокість до щему здавила Ліду Григорівну, коли вона впевнилась, що не заробила у долі того, чого так жа­дала, і ніколи не затеплиться нове життя у її безплідно­му, вихолонулому животі, не заворушиться і не вдарить, сповіщаючи про власне пришестя, тихенько малесеньким ліктем — так і залишаться непотрібні нікому її невсипущі, меткі та умілі руки, непотрібна нікому, бо нікого гріти й голубити, безробітна душа.

Отоді вона зважилась і поїхала в дім немовляти.

Поважна завідувачка, повнотіла й пухленька, як за­колочені на свіжій сметані млинці, з непроникним лицем і фарбованими віями довго балакала Ліді Григорівні про відповідальність набутого материнства, а коли щомоці си­лячись всс ж не пересилила себе і позіхнула, прикривши маленького рота здобненькою рукою, то моьила зовсім примирливо:

— Я, звісно, не проти, але на немовлят у нас. черга в два роки... Оформляйте папери на трирічну дитину.

Боже, думала Ліда Григорівна, я ж гадала, що одна отака у світі, а тут за нами не протовпитись,

Петро Никодимович, зачувши сімейну новину, неетаи перечити, навіть зрадів, що тепер жінка матиме власний клопіт і ще менше матиме діла до його осібних справ.

Через тиждень Ліда Григорівна, оббивши не один ка­зенний поріг, знову стукала легенько і з острахом у кабінет іавідувачки. Та довго гортала папери і блнзькозоро жму ­рилась, низько схилялась над ними і немов принюхува­лась, як голодна кішка, врешті завідувачка таки знайшли і зраділо кліпнула фарбованими віями:

— Нема довідки про ваш матеріальний стан.

Від міста, де дім немовляти, до їх райцентру кіломет­рів з вісімдесят, і наступного тижня Ліда Григорівна зно ву тряслась у набитому, як консерва, автобусі, де густо питав спертий дух пітного тіла, відригнутого часнику і ско­рбно кувікало, нарікаючи на незавидну долю, везене з базару у мішку порося.

Знову нюхала насторожено і обачно папери завідува чк.а, перебираючи аркуші пухкими пальчиками.'

— А де довідка про санітарні умови?

Ліда Григорівна аж рота розкрила: за кожною пилин­кою в хаті, яка вилискувала фарбами й лаком, вона по­повзла щоранку з завзяттям мисливця, що вийшов у пер­ше в житті своє поле.

Наступного разу, прогорнувши папери, поважна зав* іувачка замислилась глибоко, а тоді покрутила пухкими пальчиками у повітрі, мов ловила щось, а воно вислизало.

— Тут би ще характеристику, клопотаннячко отаке від колективу...

Ліда Григорівна хотіла було сказати, що нехай ко­лектив уже й няньчить чужу дитииу, але перемовчала.

Втомлена життям, вона думала зовсім махнути на все рукою та й узяти з дитиною молоду сім’ю, що мучиться роками по кутках чужих та підвалах в очікуванні'кварти­ри. Знайомі жінки відрадили: вигодоване дитя, хоч і не рідне, то таки твоя гілка, а молода сім'я — дерево окре- мішнє, і хто-зна ще куди похилиться. Натомість оповіли ЛідІ Григорівні добру пригорщу історій, як молоді дівчата, відкусивши до шлюбу терпкого плода пізнання, відмовля­лися від дитини згодом у родильному будинку, підкидали на поріг із записочкою незнайомим людям чи й зовсім- губили непрошений отой паросточок життя.

Ліді Григорівні чомусь досі не підкинув ніхто.

І все ж вона зважилася пошукати щастя під родиль­ним будинком. Вона їхала в обласне місто, де її не знав ніхто і вона нікого, і стояла годинами, обмацуючи спраг­лими і голодними очима розповнілих, як перестиглі груші, породіль, які заходили чи яких заводили вже попідруки, катованих безпросвітньо жахливим і водночас радісним бо­лем. Вона стояла у спеку і, бувало, у дощ, коли з шелес­том мокрим асфальтом вітер гнав зжужжавіле лисгя,- що липло до взуття перехожих і безтурботно промчалих мимо машин.

Перша жінка, в якої відважилася спитати, чи не від­дасть вона часом дитини, сперш нерозуміюче припини­лась, Мов спіткнулася раптом, а як осягла і втямилась, то зиркнула ошаліло широко розкритими зіницями, сахнулась панічно й нажахано, а тоді покрутила пальцями в себе біля скроні.

Коли Ліда Григорівна, зіщулившись в грудку і що- моці стиснувши маленькі свої кулачки, наважилась через силу спитати в іншої, та лиш закліпала нерозуміюче і ви- нувато набряклими та підпухлими повіками, мов до неї звернулись чужоземною, незнаною мовою, а чоловік став ураз, загрозливо напираючи грудьми, між нею і породілі лею:

— Ану, маршируй.

І вже навздогін, бережно ведучи жінку під руку:

— Вештаються тут... То наркомани, то ще хто. Дітьми торгують.

Ліда Григорівна питала багатьох породіль і, як зго­дом довідалась, навіть тих, що справді зрікались дитини, але вони тільки ковзали слизьким та обмерзлим поглядом і, відвернувшись, проходили мимо. Потім уже, знайомі медсестри оповідали, що такі матері ніколи не дивляться в очі жінкам, які стають дітям їх новими матерями, не люблять їх, навіть більше — ненавидять; хто-зна, може за власну зраду по живому крає сумління, точить неминуща ніколи ревність, а, може, холодить їхнє серце вічна зазд­рість на чуже благополуччя, хоч доля насправді не обігрі­ла ні тих, ні тих — і в останній, найбездушнішій, здавало­ся, жінці материнство вічне і нестравиме.

Відізвалась до Ліди Григорівни так, щоб не черкону­ти душі, із усіх породіль тільки одна, жіночка років уже за сорок. З обвітреним обличчям і огрубілими, зналими працю на землі руками, вона тримала чуткими долонями живота, найбільше її нерозмінне багатство; вона йшла, злегка соромлячись за пізнє своє материнство, і тихе світ­ло відсвічувалося з лиця разом з прощенням життю за всі його прогріхи.

— Не віддам, — без образи й злоби сказала. — Не віддам вже нікому.

І      вона, ділячись світлом отим і найзаповітшшим, пере­силюючи перші потуги, лункі, мов далекий грім, взялася оповідати зовсім незнайомій чужій людині, як лікувалась десятиліттями і марне усюди їздила, аж поки не навмили її послати чоловіка на щедрець у ліс: мав він там, ні сло­вом ні з ким дорогою не обмовившись, зірвати із дев'яти дерев жіночого роду по дві гілочки, мовчки вернутися і самому зварити...

Ліда Григорівна, глянувши тихенько на ниті, як при відвідинах немовляти, аби не зурочити цього пізнього ща­стя, подумала з гіркотою, що їй не поможуть уже і варегії цурпалки.

Світ не без добрих людей, і медички із родильного звели таки врешті Ліду Григорівну із студенткою, в якої від позапланової курсової раптово і рясно засіялися вес­нянки на чистоту досі личку та зовсім не з голоду пух­нув живіт; вже із палати писала вона батькам, що на пер­шу практику їде.

Перше, що лишилось у пам’яті,.— ляк. Ляк в очах Ніни, як звали студентку, відсвічував, колихався і змигу вав, мов відблиск далеких тривожних вогнів, ляк перед батьками, які, гадалося їй, ніколи не простять доччиної ганьби, і ляк перед людьми, що можуть тепер безкарно і безтурботно образити і принизити в першу-ліпшу МИТЬ, мов вона бозна перед ними чим завинила: полохливі якісь, присмеркові рухи робили її малим, загнаним в кут, за^ страханим і зацькованим мишеням — в Ліди Григорівни з цього тихенько щеміло серце і водночас вона','безсила про г» власного непереборного егоїзму, сама шукала у цьому страху союзника.

Того теплого вересневого дня туман не спада• до обі­ду; вік був підфарбований легкою жовтизною молодої що осені, підсвітленпй кронами застиглих дерев, що палили ТИХИМИ Й НЄЗЇ.ІИГИИМИ свічами, і грішки п’янким від ІірІЛОГО листу. Ліда Григорівна _:і Піною довго бродили всіяною листопадом алеєю вздовж лікарні, присідали на. вологі' ла­вочки з ледь помітними крапельками роси; вони говорили і говорили, забувши різницю у вікові як між магтр'ю і доч­кою, вони говорили як сестри, негадано зріднені несхожою зовсім і все таки схожою чимось знсдолею.

— А можна буде мені... чи хоч інколи можнд буде, — сидячи ні: лавочні Ніна все терла холодною долоне о пра­ву скроню і неоемнеленим поглядом дивилася (ІЙ котеня, що гралося біля ніг: котеня вистрибувало і пустувало, грізно вигинало спину і їжило шерсть, а то гаияло лапою вилущеного каштана, мов хокейну шайбу. А можна хо* інколи приїжджати, бодай глянути на дитину?

Ліда Григорівна мовчала, тримаючи Ніну під рук;., і лиш легенько і розуміюче стиснула її лікоть.

Тепер Ліда Григорівна мала знову ким опікуватись відчула себе комусь потрібною; із звичною вііра-пністю металася по магазинах, носила оберемками апельсини, компоти, цукерки, займала чергу в кількох місцях і пере­бігала з черги у чергу: гож небавом у Ніни рослі, припаси, наче збиралася лишатися гут на довгу полярну зимівлю. Єдине, що передумала і, повагавшись, не віддала вона Ніні волоські горіхи. Від них, казали жінки, молоко прибуває вельми, не стримається, гадалося, Ніна ї пого­дує дитину; а коли мати дасть груди хоч один-нрежадип- ний раз у хапливий рот немовляти, залоскочуть її соски малесенькі голі десна, лизне язичок і струмо?, протни щем рідної крові, та мати ніколи уже не віддаст.. дитин.,.

Ліда Григорівна їла горіхи сама.

Ніколи лона не любила їх. силоміць тепер в душу вбивала, бо оповідали якось, від них набрякають груди на­віть в жінок, що не родили, і траплялося відсисало маля; вона жувала як тріску, и к прісне дерево, і час від часу, -гаючись, обманюючи і соромлячись сама себе, пробувала ненароком рукою груди, ждала звичного для когось, а для неї недосяжного чуда, Діда Григорівна певна була, що вродиться дівчинк<\ її м.кн дівчинка, бачила навіть її, але. більшенькою, років їїміі 11а чотири •— вона бігла до неї, весело сміючись та ні шокуючи округлими колінцями, і білі великі банти над < мінливою голівкою змахували легкими крилам ж.

Гри дні Ліда Григорівна не приїжджала, а приїхала пі |ігд днем, коли Ніна, як не раз мало не на пальцях ра- м наліг вони і вираховували, повинна родити.

Нона зіткнулась раптово із Ніною, завернувши за ріг І<1 пильного, зіткнулась не так із нею, як із спо- 'ніханнми її очима, широко розкритими не стільки від ні сподіванки, як від страху, непідробного і непересильного, ІІІЛ якого одерев’яніло її обличчя, скувало усю. взяло 1' ріп ою.

«Що бо то вдіялося, — подивувалася тому ляку Ліда і ригорівна, і чорна думка звивистою блискавицею змигну* 'ПІ у голові. —- Викидень...».

Нони довго стояли отак у заціпенінні, і першими в

ІІ      і її її послухались очі, послухались І опустилися.

— Пробачте уже, — розвела руками вона, розвела ч. h рабно, немов розгинались вони гак важко, з натугою, і іиіка.чала на хлопця у формі солдата поруч. — Петро.

Руки ї'і, прийшовши у рух, тепер не могли спинитися,              хапливо шукали притулку в кишенях халата, опуска­лися вниз в сподіванні пристанища й спокою, ховались ■і.і пі 11, за спину, аж доки вона не зімкула пальні замком ІІП грудях.

Ми ще до армії з ним дружили:.. Він дізнався ітись, що тут я, тут отака, — вперше і важко, наче на пів пірозі, передихнула. — Вчора завіз до своїх батьків, не і її.і пів, що дитина від іншого, сказав, що я приїжджала до нього в частину... І дитя, сказав, не віддасть нікому. Про- Гпічте уже...

Нони пішли непідметеною від опалого листу доріж- мни, а Ліда Григорівна ще довго дивилась услід, як відда* пчються й меншають їхні постаті на алеї із старовинними илтарями і двома рядами обабіч давно вистиглої гороби­нії. Після сирої імлистої ночі брався приморозець, легкий і делікатний, і від рясних стигло-червоних кетягів, які чомусь не впорали санітарки і не встигло розірабуваг'И птаство, над алеєю, здавалося, стояв рожевий гуман; м'яко відсвічували крапельки роси, примерзлі до кожної ягідки, і від поруху вітру чи коли перестрибне з гілки на гілку синиця, вони, гойднувшись, тихо дзвеніли⁷, вдаряючись мерзлими боками, і над алеєю, над деревами, що загадко­во світилися, стояв легкий передзвін, віщуючий зиму, по­минальний по осені, по опалому листу, по ще од:юму про­житому рокові.

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену, всохлу на ко­рені душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шап­ку у кутку, де завжди вішав, сідає край столу і довго ди­виться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не- може здогадатися, чим же невдоволений син.

— І чого ви, мамо, того меду не їсте, — нарешті гово­рить Миколка, хмуриться і, як то вій умів, кумедно збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, тільки воно в нього ніяк не виходить, і мати відразу ж впізнає синопу вдаваність.

Ганна лежить і мовчки дивиться на синювату від дос­вітнього світла стелю, боячись ворухнутись і розбудити чоловіка. Хай би він уже поспав, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле лице, що взялося гірки­ми зморшками, як береться тріщинами у тривалу і неми­лосердну спеку земля. Півроку уже, як вони похоронили сина, і осталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер немислимо величезній, страхітливо спорожнілій хаті. І коли будувалися, і як стали жити, вона була для них завжди в радість, в ній Ганна тішила себе онуків діжда­тись та голову прихилити на сиву старість. Зараз же хата стала щоденною мукою, від кожного рлова, навіть наши- хіше мовленого, вона глухо відлунювала бездушною пуст­кою і в тому відлунні їй не раз вчувався і жахав Миколчин голос. Ні, вона не боялась сина, як бояться мерця, то було б протиприродно і вона стидалася б самої такої думки, просто голос той жив у ній самій як матері і, вимучена го­рем і болем, вона боялася швидше самого болю.

—Ой, сину, сину,— ворушила порепаними, білими губа­ми. — та я ж до того меду й раніше ласою не була. а. тепер, г-мабуть, і зовсім заціпить. Ганна леЖала і думала, що мо­ же значити той сон. Попораюсь, думала вона, і знову зано­су баночку меду на могилу, як водиться у їх селі. За дав­нім тутешнім звичаєм, що зберігся з незапам'ятних, чи не. язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, іцо любив за життя покійник.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно, неприбране з осені від опалого листя і тому якесь занехая­не, несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосен, що швидко вкоренялися і гнали вгору на тучній кладовищен­ській землі, лежали на пледах хрестів, наче еполети засти­глого, дерев'яного воїнства; глибокий, м’який, аж пружи­нив, сніг заліг і поміж могил — понови не. встигли про- печатати навіть пташині сліди. І все ж, на подив Ганни, хтось приходив сюди уже раніше неї. Лапаті, очевидно, відбитки чоловічих слідів петляли поміж могильних горбів, мов хтось бродив тут просто прогулюючись, без ІНВНОЇ цілі й потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом, кап­личку, із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надяг­нутою шапкою, що придавала каплиці непристойно легко­важного, неспівмірного з призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, зано­шеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік той теж сторопів, і на якусь мить в його сивих: старих, мов вимерзлих на морозі очах, промайнув переляк, але тільки промайнув і знову згас, сховавшись з^;.і пеленог,’ застиглої байдужості. «Председатель! — впізнала Ганна.

— Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йо­му, тільки людей лякає». В селі його всі так і звали Пред сідателем, давно забувши справжнє ім'я — прикипіло до чоловіка словечко, пристало давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками його не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити ту зиму, усім тілом, кожною частиною його, кожним клаптиком шкіри вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, гой холо;: залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку — навіть виплакатися не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все, до сльозини, і тепер навіть бодай найменшу вона не була здатна видобути з вистудженої душі. З дерев'яної лавочки біля могили сина І лина змахнула пухкий сніг > з облегшенням присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася зараз сама собі безпомісною рибою, викинутою на берег, іцо марно ловить ротом повітря і без­порадно б'ється в піску. Все, гдо вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, мало свій сенс — ростила сина, збивала якусь копійчину, іудувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили таки хату на своє горе як дзвіницю, у два поверхи, і. а хату уже настзралися.

Біда видалася негадана. Вертався Миколка у вечер? додому мотоциклом і наїхав на той коток: п’яний тракто­рист уже смерком як втоптував асфальт, чак і заснув з$ кермом.

Мед у баночці ч-під сливового повидла Іанна прико пала в узголов’ї — раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати ¹ взялася розчищати від і"їїігу могилу. На роковини, думала вона, поставиться па­м’ятник, їздила ж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни піл чиїмись ногами захрумтів пру жиий, рипучий, як осіннє яблуко па зубах, сніг. Ій не хоті .(ось зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь-яка треті: подина, навіть найближча, була би зайвою, і Ганна не вдоволено озирнулась. До могили підходила, припадаючії на ліву ногу, григорівськз Мас ги, що полопала торік, свого чоловіка.

А що, Ганно, син каже? - спитала, зіпертись на -.і'.; длйву огорожу, жінка..- Б, вже, людино, чи рватимеш ■чи не рватимеш душу, материної ради і поради пін більш не спитає.

Ганна нічого не підказала, хоч і не сердили..*« на не; знаючи, що то не пусті слова, аби зачепи і и балачку, від чукаючи а них знайомий »Же. звичний ниюч ій сіль і бе ■ лукавства та фальші жаль.

— Сама собі дивуюся, - говорила Настя так, мои і а ни а відказувала їй в тон і вони вели спокій-іу, сіатечь , розмову. ■ Як гляну на тебе, ю пізніш ликую свої!, хни долі, що я отака непотрібна, порожня «далас*. нездат на сплодити дитину. ї><> якби на мене о гаке горе го взял.,

о      залізняка й прийшла сюди сама себе, закопала. У мені Чоловік бу'іі. (ОГО КріІВ'ГПГ 'IVЧИЄЮ, ІІ ЯИІіЧКа н м V-спель мій

коли загнувся, ю .ф.ччу як сирота стал.-і

— Хто ж про покійного зле згадує, — підняла голову Ганна і взялася витирати хустинкою свої розпашілі, аж бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. — Я вже гада- ла, що в селі черствішої Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не зросте, і то сьогодні зустріла його на кладовищі.

— То хіба він на жінчину могилу прийшов? — з про­тягом вимовляючи слова, крутнула головою Настя. — Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця—грудка мерзлої глини. Я його видинилася вже однієї осені...

Ганна знала, про що говорить Настя, і що вона видиви­лася, бо діялося воно в неї самої на очах. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульби копати взялися пізно, з шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля, встелялася сизим, іскристим інеєм. Всс таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при пер­ших морозах потелефонували з контори в район, що на полі нема нічого.

Але люди на поле ходили ще, особливо на бйлото за каналом, де пухка торфяна земля не спішила подаватися злій зимі. З-під мерзлих шкарубких кавалків, що відста­вали і лупилися як шкарлупа на круто звареному яйці, жінки якось накопували по кілька відер, а хто й до мішеч­ка — їсти ті чорні від торфу бульбини, що вже підмерзлі дзвеніли, вдаряючись одна об одну, не годилися, а варили їх здебільшого поросятам.

Пішла й собі Настя одного дня, і до обіда, хукаючи в застигаючі пальці, що зводили корчі від вихолонуло! зем­лі, надлубала три відра картоплин, які бряжчали в мішку каміняччям. Може б і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

— Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, біглк до кана­лу і стрибали у чорну, крижану і судомисту воду, що взя­лася вже неміцним льодом, той лід тонко дзвенів і ламав­ся, боляче ріжучи гостряками розчервонілІ литки, та на те, як і на мокрі спідниці, що враз ставали бляшаними і тррохтіли на бігу, ніхто не мав часу зважати.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, паче за­була за свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? — подумала з несподіваною байдужістю. — Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».

Настя добре пам'ятала, як підлетів до неї Председа­тель, як він стрибнув з коня і почав ногами перекидати відра і мішки. Та найбільше запам'яталися його очі. То були очі дійсно щасливої людини, в них світилися зтіха і радість, справжні і непідробні, відчуття своєї сили, що ма­ла право, не питаючись, карати і милувати, в них світилися насолода і торжество.

— Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю!—закричав тод- Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і той кошик, описавши з свистом дугу, плюхнувся в криши­во льоду в канаві.

— Воно ж гноєм однаково стане, — важко видихнула, стримуючи себе, Настя.

— Хай і гноєм, а не руш! На ферму дав вказівку за­везти.

Як налетів вихором, так і зник. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто не приїжд­жав збирати ті мерзляки на торфяник, а сина він таки один раз побачив, відколи той зійшов з дому і років десяті, не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт міняти, і як вже виходив з паспортного столу, то мимохіть ковзнув оком по стенду «їх розшукує міліція» — зліва вгорі пер­шою була фотографія сина. Він довго стояз перед стен­дом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, чк камін­ня, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано, під фотографією, невдоволено крутнув головою і пушт.й додому, кинувши сам до себе крізь зуби:

— Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимному повітрі, про- літаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула воро­на, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле у кріпку стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіттю сосни зірвалися в незворушній тиші і закружляли волохат: сніжинки.

—В цій сім’ї ніхто нікого не любив, — вернулася до своєї мови Настя,— І шкодувати нікому, і ні за ким, жод ного путнього.

— Чого ж, —- не згодилася Ганна. — Невістка люди ною була.

Ганна Добре знала колись цю сім’ю. Поки н? побуду­валась, жила вона в свекра, від Председателя в недалеко­му сусідстві. Не раз і не два, увечері і вдосвіта, в най- глухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки ідуть, дзелен­чало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсіца- телевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, роз­казували люди, ох, як не хотіла іти в цю сім'ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись,, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то Ні*, хазяйку, що заметушилася раптом і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і на­жахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли госпо­диня виставила на стіл все краще, що могло тільки знай: тися у цю пору в домі, скрива посміхнувся.

— Я не прийшов твоє смердюче сало їсти, — сердито випалив і недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяї­на. — Не віддаси дочки, -— в порошок зітру, на макуху, на потереху...

І несподівано з усієї сили вдарив кулаком пс столу так, що високо підскочили склянки і жалібно дзеленчали ще навіть тоді, як він вихором вилетів з хати,

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не побачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася тільки через багато часу, коли одного разу вбігла. рятую­чись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо і жадібно ловлячи повітря широко розкритим ротом.

— Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили! —- кину­лася Ганна до неї,

—У груди ногами бив... Через подушку, щоб .таку ие було, — крізь сухий, упівсили, якийсь немічний кашель відказала невістка.

Коли син лінувався хатою колотити, концерти для всього кутка влаштовував старий. Його привозили п’яного і вивалювали з воза, здавалося, напівживого, але він шви дко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку нав коло хати. А як це йому набридало, брав рушницю, бабах кав у чорне глухе небо, і кричав:

—- Я Предсідатель!

Одного дня невістка пропала з дому. її шук;-.-іи та пі­хто не знав, де вона могла дітись. Думали вже'втопилась, але потім люди переказували, що бачили її и районі на вокзалі. Призналася комусь із знайомих, що втекла з до му, назавжди втекла: весела була, така і все не вірила, що вона не в свекровій хаті. Син і собі подався годі пі... три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнуз бать­кові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсі датель випадком зустрів у міліції. Зоставшись з жінкою в латі, що враз наче побільшала і стала гоготіти порож ньою бочкою, Предсідатель не відзивався місяцями. Тілі ки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

— Чом порати не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та р;. ■ ка, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху йою починає крутити і перекошувати правець, зібрався нараа з остан­німи силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі ні мертвої жінки.

Так остався він один у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася приставати їй до гургу сільських хат чи не приставати, — і тепер уже зовсім не мав до кого відізватися.

— Досі дивуюся, як його люди терпіли, —- переклада­ючи з руки в руку вузлик, який вона принесла на чолові кову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово і нагло, несподівано для нього самого і для всень­кого села. Якось уранці він збирався їхати в район і вже заведена машина бурчала під конторою^ як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корми на фермі, і, мнучи За­смальцьованого картуза, став просити -машину завезти жінку в пологовий будинок.

— Весь транспорт по роботах розписаний, і я зривати його через тебе не стану. Хочеш — садови жінку наверх,

— показав Предсідатель рукою на кузов вантажної маши­ни, якою він збирався їхати і, ховаючись від занудлииої мжички, докинув:— Ні чорта не роблять, тільки дітей пло­дити ласі.

Яшка якось довіз у лікарню жінку, то праїримуючп її, що вже корчилася у передродових потугах, то прикри­ваючи хусткою-накндухою від дощу і вітру, якими прой ­мало наскрізь на машині душу, а то, відбиваючись од двох порожніх бочок від мастил, що качалися по кузові, немолосердно гриміли і загрожували йому з жінкою полерела- мувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй по­гіршало, під обід вона вже не пам'яталася, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. В маренні, метаючись і нерозбірливо говорячи сама з собою, вона про­лежала три дні і померла, не приходячи до пам яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали ГІредсі дателя. Він сидів не в президії, на звичному лісці, яке. хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі, і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказую­чи до себе: «За що?».

Представник з району, немолодий сутулий чоловік, який вів збори врівноважено і буденно, раптом ;»;• стрим;, вся і мало не верескнув:

— Та поясніть же, люди, за що, бо я вже пс маю ду­ші йому говорити...

З того дня усі ці роки, десятою дорогою Предсілате.’:*» обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чч на фео мі, здебільшого ж перебивався сезонними заробітками, і тільки недавно, минулої осені, сталася у нього прії.ичнна з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голови -кол­госпний і сільський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони не відчинилися і з них виглянула заспана, роз­кошлана голова Председателя, що хрипло пробасила:

— Ну, чого?

Гості, як зговорившись, засміялися.

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступи:! поріг.

— Делікатне до вас діло маємо. — почав з.-.алек\ г: лова сільради. — Тут така гарна околиця, отож по ген­плану села маємо будувати спортивний комплекс, зали т«;м всілякі, плавальний басейн...

Предсідатель нерозуміюче глипнув спочатку на того, хто говорив, потім на його товариша, а тоді відпернувея. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совіс тити, і він навчився відтоді не відсварюватися, тільки від­вертатись.

— Вашу хату доведеться знести. Хочете—сплатимо :м неї і дамо хорошу колгоспну квартиру, а хочем- нон поможемо збудувати. Тільки нинішню зносити кочче.

Шкіра на лобі и Предала теля якось хумечио з чвор> шилася* мов там, десь глибше під нею, ще тільки по­чали просипатися і ворушитися думки.

•— Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

— Ми по-людськи домовитись хочемо.

— Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, —Не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота враз роз’їхалися в багатозначній усмішці, яка, проте, від­разу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь.

— При чому тут підлизування, люди самі заробили собі. І за свій труд мають право порядно жити.

— Будуйте, будуйте. Я картинної галереї і плаваль­ного басейна, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, •— Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий і важкий, як шляга, кулак, і від того, що пальці були стис­нуті з усієї моці, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч шпичками.

— Марна наша мова, — виділяючи кожне слово, про­тяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказаі? голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кише­ні ключика від машини. — Викопні, доісторичні диктатор­ські замашки і небажання думати. З ним треба говорити інакше.

— Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що, — не­мов прорвалася якась загата у душі ГІредсідателч. і rene.fi він навіть не силувався себе зупинити.'— Носитесь з тех­нічним прогресом коло корови — бика їй треба, а не той ваш прогрес. Ви ще вернетесь до сідниці по розум і пере­просите таких, як я.

— Не перепрошуватимемо, бо ви ніколи не були з людь­ми, і чим далі, тим далі вас відносило, — голова колгоспу відчинив дверцята газика.

— Це по-перше. А, по-друге: якщо до квітня ви не: прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусо­во, на законній підставі. Все.

Вуркнув газик і рвучко, аж присівши напочатку, ру­шив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і що довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсіда- тель...

Ганна як могла прибрала від снігу могилу, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію —- від сирості вона краями затекла,-— треба буде замінити на керамічну.

— А ти кажеш: у Председателя душа, — зк-зву озва­лася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь перекону­вала.

— Насте, не витримала, нарешті, Ганна, і обереж­но закрила дверцята металевої огорожки. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди переговорювати ки.ось при­йшли?

— А так, так, людино добра, то я сьогодні розбала­калась, як сорока, — закивала головою Настя,') Ганна по­думала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до кладовищенських воріт,, жінки приспи- нилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що про­пав із горілки, відмучивши, відмордувавши жічку, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

— Може хто сміятиметься з мене, — якось соромля­чись, розв'язувала вона вузлика. — Але раз йому та про­клятуща горілка була солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися в останні місяці і тижні, а тоді з душею, що немов від кладовищенських снігів ста­ла світлішою, чужою усьому буденному і суєтному, очи­щеною від лукавого і марнослівного, подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи криву ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна з якимось опущеним серцем плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з ГІредсідателевою хатою, вгрузлою н землю одним вуглом, мов її спочатку щось хитнуло добря­че та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинила­ся, здивовано підняла голову, а тоді стала повергати її так, мов чогось прислухаючись. Ганна і собХ припинилась та стала слухати — від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, правда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж то хтось співав.

— Чуєш?— блиснула враз ожившими, помолоділими очима Настя. — То на слово до сусіда роками не здобу­деться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже да­вайподивимось...

Чикиндуючи по зораному з осені, невирівняному по­лю, вона стала забігати до предсідателевих вікон з боку сіней, Настя перевалювалася на бігу, як вгодована качка, і Ганні стало аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак заставити людину забути свій гандж.

«О, боже, — жахнулася водночас Ганна. — Та ж я над калікою і каліцтвом сміюся». А Настя тим часом ско­са зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані дивовиж­ними папоротями-ласівцями шибки, і коли їй удалося щось там визирнути, замахала руками, кличучи до себе. Чуда­кувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, і не думаючи підходити. Але Настя про­довжувала розмахувати руками і показувати іиось. як німа, на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк* яким взялося Настине лице, і вона, повагавшись і лаючи сама себе (от, щоб таки вискочив Предсідатель. та обабу- рив доброю полінякою), стала скрадатися і собі полем до хати.

—- Диви-диви, — тикала пальцем з огрубілим нігтем, що почорнів від роботи, збуджена Настя. — То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила...

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй стало не по собі, з жаскою, хворо­бливою цікавістю вона дивилася і не могла рідірваїи очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною, лицем, зі спадаючим додолу, давно не митим волоссям.

І коли ж він устиг, ірод проклятий, — аж заїкала­ся з подиву та злості Настя. — Чудо якесь та й голі, люд- кове.

Напівзаплющивши очі і в такт повільно хитаючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно...

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно співав, дуже давно. Миколка ще був у колисці, кіром якраз захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню невідкладно везти, в малого теж висипка та гарячка не спадали. Ганна сама, не своя металася між постіллю матері та синовою колис­кою, а чоловіка все не було — він возив тоді легковиком Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила побути білк свого лазарету, а сама побігла селом чоловіка шукати. І знайшла таки, бригадирова хата ще здалеку світилася як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п’яних голосів пісня:

...Тільки видно дуба зеленого.

Легковушка. стояла під бригадировою хатою, і як від­крила дверцята, то хотіла вже хоч на чоловікові серце зі­гнати, але передумала,, бо навіть у пітьмі побачила, ш.о він сам аж зелений від люті.

— Я просився... — упівголоса відказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. — Хворими, ска­зав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку щілину між рамою вікна і ласізцями Гай­на ще раз глянула на баночку меду, нарізане уже на шма­тки сало та почату пляшчину, і торкнула Настину руку;

— Ходімо вже, що тут скажеш...

І вони пішли на дорогу уже не полем, скрадаючись, а непрочищеною, як біля нежилого дому, вуличкою — Нас­тя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ган­на, згадуючи недавно почуту біля сільського магазину мову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться. І той, п’яненький, відповів з колишнім, за­бутим уже в селі гонором, притискуючи як і в давні золоті його часи, кожне слово:

— Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, що на кладовищі останнім часом почало лякати. Розказували люди, і чули це вони на свої вуха, як в дні похорону, уже після заходу сонця, у бік могилок не то гуло, не то спі­вало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що люди наплещуть», — по­думала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і стараючись попадати у сліди кривої Насті.

НЕ ЗА ПРАВИЛ ШИ

Душа у Федора Галагути була зараз м'яка, мов зма­щені свіжою ваксою його завше охайні, з франтуватим блиском, дістані у завмага за могорич черевики: жінка вже тиждень на сесії в технікумі, і він почувався тепер як вистояний за зиму їхній бичок-річнячок, що негадано з хлівної неволі потрапив на весняне, запаморочливо свіже н п'янке повітря, і тому ошаліло роздував ніздрі, ііє в силі збороти нестримне бажання з вибриком погасати подві­р’ям, високо підстрибуючи від повноти життя і хвицяю- чись. його душ^ домлівала від однієї думки про завтраш­ню рибалку, на яку вже накласти вето жінка безсила, від передчуття поважної розмови у теплій компанії, таки до­сить теплій, підігрітій не одним келишком, а ще від перед­чуття шашликів, що стиха шкварчатимуть на нешпарко- му багатті, сердито пострілюючи вусібіч крапельками га­рячого жиру, смаку підпеченої, із звабливим запахом цибулі та ніжного, вимоченого у легкому нині м'яса — душа його домлівала, танув язик і сам він немов танув і плавився.

І ще одне його теплило,. гріло зсередини, аж млость бралася в нігті — на кухні бряжчала тарілками невеличка, кругленька, мов пампушечка підрум янена, сусідка Оля. на яку не раз уже накидав нишком жадібним і хижим оком, і яка проти його жінки, худої, з витягнутим конячим обличчям і усієї якоїсь твердої, наче скрипуче залізне ліж­ко, не раз будила в ньому спокусливі і масні, аж липучі, думки. Він попросив сьогодні сусідку трохи прибрати, бо гора посуду на кухні росла навіть швидше, аніж борги їхнього господарства, які він, колгоспний рахівник, пома­гав рахувати; Оля вшикувалась перш І сміялась, пита­лася, чи не вельми ревнива його Ліда, але віднікувалась не так вже настирно, смішки в її розкосих, дещо азіатського покрою, очах були без образи, видалися йому дражливи­ми і підохочуючими, тож Федір ще плаксивіше розказ^ вав, які крокодили завелися у його хаті, пообіцяв винися ти кришок для консервування з колгоспної комори — сусідка поманіжилася, поманіжилась, а врешті згодилася

— А де ж посуд чистий дівати? — виглянула з кухн Оля, стрельнувши своїми азіатськими очима, і в Федор, змерзле ураз серце підступно йокнуло, вцілене тим сгрілом

«Іч, куріпочка моя ти рябенька», — подумав він облизався з прицмоком.

— Ціп-ціп-ціп, — замість відповіді засокорів Феді; тоненьким і лагідним голосом, мов зібрався сипнути пшо на, і, схопивши сусідку за руку, потягнув через поріг де себе.

— Е-е, Федоре, ми тйк ке домовлялися. — пружні огиналася сусідка і вислизала, як змащена салом.

— Ціп-ціп-ціп, •— сказав Федір, не випускаючи за­п’ястя сусідки, що марне пручалася; він спробував обняті! її другою рукою за талію, Оля жалібно пискнула, писк нула так, що його серце й дорешті змерзло, і вони пусти лися борюкатися кімнатою як молоді скуйовджені котя навесні, мимохіть танцюючи і пританцьовуючи; душа Ф-.* дора і без того м’яка, ставала як теплий, розпарений, лад ний от-от потекти віск, зате тіло ураз стужавіло й дзво: ніло, мов напомпований на совість твердошкірий футболь ний м’яч.

І тут негадано й нагло задзеленчав вхідний дзвінок спочатку коротко, а потім безперервно, знущально і безсо звісно настирно.

Федір аж засичав, як проштрикнутий ненароком тої же м’ячик, випускаючи дух, він враз обм’як і Понуро пс телепав відчиняти передбачливо раніше замкнені двері.

На порозі стояв його син, п’ятикласник Костик, блідий і хирлявий, як мати, тільки щедро, мов би краще було розпізнавати, позначений ластовинням.

— Чого тобі? — буркнув Федір у ледве прочинені ДВ'. рі, аби малий не шаснув часом у щілину — йому ще син тут бракувало.

— Гстн... — заскімлив, скривившись, Кссгик.

— Ось карбованець. Поїж у шкільному буфеті, бо ж матері нема вдома.

— Як нема? — насторожено перехилив голову хло пець. — А он ходить подвір'ям, ключа шукає.

Федора аж пересмикнуло, спітніла спина під сорочкою раз схолола і взялася гусячою шкірою, він зам'явся, бу­ло, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, врешті ніяково поліз до кишені.

— На тобі п’ять карбованців, тільки скажеш, що мене має вдома.

Син зверхньо глипнув на зіжмаканий папірець і від цікавості у нього на обличчі аж ластовиння заворушилося. Батько розуміюче кивнув і знову поліз у кишеню.

— На десятку.

На цей раз Костик задумався, щурячи хигро око, дум- швидко перебігали у його голові і від них на нпду тіль­ки тіні змигували.

—• Ковзани з черевиками, теє... п’ятнадцять.

Батько знову поліз у кишеню штанів, потім у другу, годі лапнув на грудях піджак і, як назло, не знаходив ні- чого, аж поки згадав свою найхитрішу сховку —• пришиту ;:амим від жінки потай біля паска кишеньку —* і вийняв івідти останню троячку.

Син невблаганно і мовчки крутнув головою.

«У-у, нечестивець», — подумки простогнав у безви­хідь загнаний Федір, поїдаючи сина ненависними очима;

той же час він трохи лукавив сам перед собою, бо у иуші хвалив синову хватку, безжальну, чіпку і настирну, Йо хоч і мале ще, а диви, свого не випустить: мала пташ­ка, та кігті гострі.

Федір, люто блискаючи очима, взявся гарячково ви- нертати кишені, показуючи, шо нема в нього більше, не­ма, але Костик, підсміхаючись куточком рота, лиш кру­пів головою.

— На ще ось десятку, — зашелестів з-за спини шепіт усідки, що застібала хапливо гудзики і поправляла за­

пеку.

Костик вихопив гроші з батькових рук і погнав собі еть, підстрибуючи на бігу і, мов кінь, ігігікаючй.

„ Ма-а-мо! —- почувся з-за рогу його втішений голос.

— Нема батька вдома, і ключа забрав.

З того часу у Федора з сином почалися нові стосунки, ^осі вчився Костик незгірш, хоч і ненавидів свою науку ісленою зненавистю, але як тільки в щоденнику вигульк- іе трійка, його чекала незмінна і досить таки навариста іерезова каша. Тепер же, як тільки батько починав виборсувати із штанів шкіряного паска, хлопєцї, знайома всміхався куточком рота.

— Спробуй, матері все розкажу.

Першого разу Федір отетерів, замахнувся було люк намірившись тою кашею нагодувати досита, але злякавс і лиш безсило погрозив кулаком.

Батько трохи злився на хлопця, трохи тішився НШ Воно і раніше Федір вважав, що син таки має муху в нос ¹¹ настирним росте, ділової хватки — бо інакше поруідно хіб проживеш на світі, щоб не кожна тобі шмакодчвка могл на хвіст наступити; треба жити твердим, вовкодавом, тоді тебе поважатимуть.

Про себе Федір добре відав, що він зірок з неба н | хапав, не хапає і хапати не буде, вони, ті зірки, змигувг ли надто вже високо, загадково переливаючись і зверхнь підморгуючи з своєї запаморочливої, холодної і недосям> ної височіні, але Федору було й тут не мулько, у колгосг ній конторі, у куточку просторої, густо, як рукавичка, нар< ¹ дом заселеної бухгалтерії, у куточку під теплою батареек Він умів бригадирів непомітно вдягнути у шори, міцніш ¹ ніж із дбайливо вичиненої шкіри:      розцінюючи      нapяд^

липу чув за версту, як чує старий лис на снігу куріпку, ці ¹ грудку життя, непіддатну морозам; Федір бездоганно за ' кидав гачка і з ним мусили вже ділитися, згодом входил це в звичку і свою долю він відрізав, як ножем замашни кусень масла. Федір тішив себе надією, що і син кебе^т має не згірш кумекати.

Змалку, правда, хлопець був ні риба, ні м’ясо, тонко сльозий і жалісливий, копнуть його на вулиці, а він здач віслюк, не вміє відважити. Майстрував колись Федір клп ку кролям і так бубухнув молотком сам себе по пальцеві що ніготь посунувся, мов до цього примерзлим був, а те пер відтанув.

— Болить?—нажахано, швидше одними великими сірг ми очима поспитав, скривившись, малий.

— Болить, та не тобі, — сердито буркнус Федір трох з досади, трохи від болю, а ще більше брала нехіть, аб не ріс малий квашею. — Кожен хай себе глядить.

З часом, на власну втіху (і побоювання аби не зург чити), Федір став помічати, що душа у сина вирсбляєтьс за його штибом, непомітно тужавіє, тепер, вже не ховалі ся, а весело блищали сірі очі, як хотів когось ойкигрити проте відлуння давньої м’якотілості ще не зразу минали«ніл виступала інколи ненароком, як виведене кремом .із іму ластовиння вигулькне несподівано гіри першому про піску весняного СОНЦЯ,

Прийшла якось Ліда додом\ зла й дратівлива, аж іск> п на ній -потріскували, довго бурчала на Федора, що чу і чоловіки, як на роботі жінка, зготують і зварять, добрі такі як сусідський Сидір, кану навіть уранці в ліжко ідуть, Ліда сипала і торохтіла словами, а видавалося що, \ і а і жЬвчна, завше знервована, нона торохтіла кістками, '«■дір вважав за благо причинити рот на замок, син же, іи якраз тоді тільки став школярем, дивився на матір з ■і.іістю, і цей погляд малого дратував Федора куди біль- ІС жінчиної молитви.

Наступного дна, як тільки батьки за поріг, Костик їлися за господарку вій надумав самотужки щось зго- \пати, аби не сварилася матір і не кривдила батька, він

— іміть зметикував уже таке щось смачненьке, то старші ґілижуться та зрадіють, і до чого сам був, до речі, не ве* і.ми байдужий — пончики. На печі стояла велика, на Ілька відер, пузата каструля з борошном, Костик пробу­ли зняти її, та не зміг, бо каструля, зсунута на краєчок, ігрозливо хилиталася і аж ніяк не мала наміру бути и, чинною в тоненьких, що тряслися від непосильної на р\ги. з виступилими блідосииімн. мов пророслі без світла ,і ростки жилочками, руках Костика. Тоді він у лився по іиіом\ поратися з капосною, непіддатливою каструлею. Поставивши один на одного два стільці, а зверху іде третього стільчика, збоку на всяк випадок табурет, Кос пк заходився, балансуючи як циркач, бачений по толеві ір\, знімати борошно по цих сходинках; робота то була пітна і вельми точна, хлопець робив її, закусиоши гу ретельно та зосереджено, як ніколи домашнє- завдання і юхочуваний у душі рум'яністю майбутніх його витворі?. ,і материною похвалою.      ,

Решта діла тепер, звісно. фібниця — залишалося і.м.ки виліпити пончики. З поважним виглядом Костик чнуи чайник води у каструлю \ заходився місили, штур іючи кулачком, як патнчкою, в гісто. Він штурхнув раз борошно з-гіід кулачка пурхнуло цівкою вгору, йому в

піччя. аж дух забило і залоскотало у носі: від подиву 'Пн (іинився і. скривившись, бо залоскотало дужче, смачно і н.кісно чхнув. Тепер незалите водою борошно пурхнуло 1.1 ВУСІбІЧ. Н сі І'.ОЛЮ, на всю кухню, попливло порошею у повітрі, як іній з дерев сонячного ранку, коли морозу ніяк не осилити хай ще і скісних, та лагідних вже і теп* лих» променів.

«Ти ба», -- спантеличено, але все ж: дещо зверхньо зиркнув малий на каструлю і бухнув туди для порядку ще чайник води.

Потроху з’ясовувалося, що вимісити тісто діло не таке й просте, однак це несподіване відкриття мало за­смучувало хлопця, він, засукавши рукави, то тузав щомоц? в’язку гущу обома руками, як це схоже робила мати, то доливав воду, а то бігав по варення чи паперові серветки витертися — тісто в’язло, чіплялося, липло до рук, в боро- ціні була вся щока і кінчик носа, бо час від часу змахуван піт рукавом, біла пороша і заметіль вкривали не лише ку­хню, вони віялися і мелися найнахабнішим чином вже по інших кімнатах, сліди ж Костика на килимах і поріжках так петляли, що по них не вивела б його і хитромудра розбійниця-лисиця.

Хлопець аж голову перехилив від замилування, коли виліпив Перші пончики, такі були бо хороші, його мало бентежило, що вдалися вони маленькі, наче місячні па цята.

Натомлений трудами праведними, Косгик включив телевізора і, не миючи рук, присів, він якийсь час дививсь мультики, потім раз позіхнув і вдруге, а тоді схилив голо­ву на спинку крісла, і непомітно, з почуттям виконаного обов'язку і душевної злагоди, задрімнув, сопучи вдово­лено носом.

Маті)., як ступила у хату, сперш подумала, що мо', обвалилася штукатурка, вона сторожко і богобоязно зирк­нула вгору, але там було начебто все гаразд, тоді розгуб­лено роззирнулася, як селюк, що вперше втрапив у великі⁴, місто і нагло застряв, переходячи широченну вулицю: по­переду і позаду з шумом, гомоном, перемигузанням та ' гвалтом сирен проносилися машини, мало не чухраючись! об його кошілки, а він, напудженнй, не може зробити и кроку І тільки кліпає спантеличеними очима. І лиш зазир- І нувши на кухню, матір зрозуміла таємницю шарварка.І

— А ти, шалапуте ластуватий! — схопила Ліда спля­чого сина за комір І стала трусити так, як витрушують! картоплю з мішка — їй, яку всенькі сусіди мали за най­більшу чистюлю, аж дух забивало з образи і гніву.

Ледве стямлений хлопець отетеріло і витрішкувато давився на матір, не ладен ще збагнути, що ж стряслося на цьому світі, де так зовсім недавно все ладилося, а матїі довгими і худими, як з бамбукового вудлища, пальцями, лупцювала його по щоках. Правда, як охолола трїшкк* жаль підступно вщипнув її за серпе, але те вона утаїла, показною суворістю відгородила, аби не смів малий хатіп-: добро переводити.

З того часу Костик ліпити пончикй більше не брався:, як ! ні за що інше без чийогось відома і благословіння, бо так вже ведеться в дорослих, такі правила, бо за всяке своє неминуча чекає кара, —- мізкував він, ворушачи лас- товинням на дрібному усохлому личку.

Цим правилам хлопець було подивувався, потім звик, ще потім вони припали самому до шмиги, а ще через кіль» ка років, як матері не було вдома і батько загадував по­мити підлогу, Костик всміхався хитруватою знайомої« усмішкою.

— Як даси карбованця — то помию.

Батько скрушно і докірливо хитав головою, дивився на хлопця суворо, всміхаючись тільки подумки, тоді довго шелепав кишені і нарешті виймав карбованця.

Правила життя дорослих у школі нічим особливим не вирізнялися, Костик потроху освоював їх і вбирав, як промокашка свіже чорнило. Він міг тижнями не тримати книжки в руках, але коли з району насувалася хмарою інспекторська перевірка, то гриз науку затято, сидячи сидьма: спочатку прочитував речення, а тоді, заплющивши очі, набожно повторював його раз за разом, шепотів, шам,- ротів і шаманив, доки поступово не вбивав собі в голову, як вбивають цвяхи в тугу, висохлу І зачерствіла/ вільхову дошку. Вчителька напередодні приїзду інспектора ловго і терпляче розказувала дітям, що вчитися треба не для перевірки чи, тим паче, оцінки, а наприкінці роздавала виписані на клаптиках паперу питання, на які кожен на завтра заготує відповідь.

Ось тут і наставало свято Костикової душі: він весі-, урок тягнув руку вгору, тягнув, аж підростаючи, як на дріжджах, о¹'і його світились і променилися, він тягнув руку, аж підстрибуючи, наче підпружинений, тягнув сміли:- йо і безбоязно, знаючи наперед, що чужого не запитають, зате як доходила його черга, розписана в потаємному спи­сочку вчительки, він сипав словами і.торохтів, строчив як з кулемета, мов розстрілював і вчительку, і інспектора, і весь клас своїми бронебійними пізнаннями.

З часом, помічав утішений батько, м’якотілість хлопця -хоч повільно, та все ж миналася. Костик вчився незалиша; тися у борг}' за свої дитячі кривди, більші чи менші, при­чому умів поквитатися легко, якось мимоходом, ПереЙМй] ючи мудрі правила старших, що найкращо таку від? дяку робити чужими руками.

Класі у третьому вельми допікали Костику одноліт­ком Васьком, що жив на біду якраз через вулицю: дивись, казали, яка то дитина зразкова, він завше охайний, шта ненята у нього напрасовані, аж муха обріжеться, взуття чистеньке, сонячними зайчиками тільки вилиску-:, а в и є і) году ще й калоші надягне — іде собі вулицею статечно і чинно,наче старий, мило подивитися (Костику і епрано,і він нагадував старого Бенедикта Едуардовича, франту­ватого, із фарбованими вусами, шкільного завгоспа, тільки зменшеного, мов у біноклі навиворіт), а ти, казэли Кос] тику, завше пожмаканий, мов корова тебе ненароком ш • жувала, одяг же через триклятий футбол летить, наче V } тертці. Тицяючи щоранку в сумку бутерброд, ставила В;н ська у приклад мати, монотонно, як дятел суху грушу] довбав батько, ще й у школі вчителька напучувати не за­бувала; Костик довго й уважно вислуховував усе. аж поки одним рипом не надумав поквитатися і з батьками, і . учителькою, і з самим Васьком,

На перерві, коли з класу вітром вимело дітвору, Ко'- тик, злодійкувато озираючись, прибив до долівки двом.; вухналями Васькові калоші, шо акуратненько стояли сс*о1! поруч із партою. І коли вчителька на уроці покликала хлопця до дошки, загадавши зразковому учню розкрити усі таємниці родини кошачих, Васько звично чов^гокув ногам я] в калоші і звівся иа ноги. Він раз, було, смикнувся, потім вдруге, спантеличено озирнувся, мов із класу чекав рятів* ної підказки, що ж то бо діється невтямковите таке, й жах-] ливе на цьому досить зрозумілому досі світі; врешті, не дочекавшись підказки теж немало подивованих своїх од­нолітків, Васько з відчаєм, що мав моці, смикнувся вос­таннє, аж перехилившись грудьми; Його повело уперед і він безпорадно змахнув руками, наче не в силі рушити пішки, зібрався злітати, бо будучи круглим відмінником.] иіи не міг промовчати отак про кошачих; Васько похилився вперед, а тоді буцнувся на долівку, голосно ляснув­ши долонями, і звільнившись, нарешті, з підступних ка­лош, порачкував.

— Еге, справді кошачі, — шморгонув носом Петрик, що сидів за спиною Костика.

Отямившись вже біля дошки, Васько звівся з чоти­рьох і так і стояв, спантеличено і дурнувато всміхаючись, кліпаючи повіками довірливих своїх очей, а регіг у клзсИ наростав в міру того, як обличчя вчительки ставило із ро­жевого бурячковим.

—• Марш звідси, блазню! — ляснула вчителька книж­кою по столу, і Васько так і рушив до дверей із застиглою блазенською своєю, все ще нестихаючою, наче приклеє­ною, усмішкою.

На наступній перерві Костик, вдоволено і багатозна­чно всміхаючись, тихцем зробив ще один хід далеко заду­маної Ним комбінації — підклав учительці на стілець кактуса із вазона. І коли вчителька, замислено дивлячись у журнал, висунула стільця і сіла, а тоді, раптом верес­нувши, високо підскочила, наче обпечена, то першими очима, в які вона вперлася, були на лиху долю Васькові: кліпаючі, перелякані, винувато блаженні і приречені очі.

Васька знову витурили з ганьбою із класу, а вдома увечері Костик навіть відкрив кватирку, щоб краще було чути батькові, як від добрячої реміняки верещить, аляля- кає і лящить круглий відмінник та незрівнянний зразок, осягаючи домашню науку.

На старших Костик швидко навчився справляти вра­ження, особливо на дільничного міліціонера, дкдька Ро мана —як стрічався з ним, то ще здалеку вельми по до­рослому знімав картуза і, приязно світячи очима, кричав добридень, а як розминався, то лиш скоса оглядався, і очі його враз вистигали, ніби у різдвяний мороз відчинена навстіж хата. Зате дільничний при розмові з Федором Галагутою не міг нахвалитися:

— Таки чемний хлопець у тебе, Федоре, Добрягца душа.

А коли до дільничного й доходили чутки за якийсь дитячий бешкет, і що'Костик при тім ділі не в сторс гі, вії; просто не йняв віри, лиш знехотя, бувало, рукою махав, Словом, хлопець прекрасно ладив з усіма дорослими, окрім хіба їхнього підстаркуватого, худого і вилицюватого ' географа, з великими та важкими, наче жорнові колеса, окулярами, що сутулився й горбився, очевидячки, ВИКЛЮ чно під вагою цих окуляр: він списочка відповідати при інспекторі не складав, а мов навмисне, навред щонайваж:-

че допитувався        Костик двічі за рік відхопив у нього

лапату гусочку-двійку. отож від батька автоматично подвійну березову кату.

Костик не забув ще цієї кривди, як звалилась нова. Вже наприкінці зими чистив клас географічний майданчик від снігу, що невідь звідки посипав раптом, мов зиМа ви­мітала і вигрібала із засік останні свої припаси, сиіг па дав сирий і рихлий, пахнув водою і весняний вітром, лі­пився на славу і, як тільки вчитель повертався спиною, Костик сніжкою цілив у флюгер — за третім разом той флюгер, натомлений вітрами і поточений немилосердною іржею, жалібно бренькнув і, з свистом перекручуючись у повітрі, бухнув поміж дітей, чудом нікого не зачепивши.

— Та ба, який Гадагута меткий, — сказав учитель, не повертаючись, ніби очі в нього були у потилиці. — У неділю всі на екскурсію в Київ, а ти, Костику, тут у сніж­ки вправляйся.

То був удар взагалі не за правилами, столичний хокей, так жаданий побачити, омріяний і довго, леліяний, :цез » одну мить, розтанув і збіг, як впала на теплу долоню там.' і щезає лапата ота сніжина. А поквитатися Koc.ti.kv вина ло лише через кілька місяців, коли земля і д< рева знои забіліли, тільки вже не від снігу, а від рясного цвіїу, що дурманив, забивав па мороки, встеляв тендітну щойно- явлену траву у садах і, метений свіжим весняним вітром, кружляв і витанцьовував у білій віхолі.

Костик таки підстеріг, кили у географа не було ьдом.і нікого, і нагрянув на його подвір'я разом з приятелем своїм найліпшим Петриком, що мав власні рахунки з географом — той розказав на шкільній лінійці про Псі рикову одну забавку: встромляв сірники ког\ в очі і пі і лалював.

- Ге-е, собакорожсць. весело вишкірим ^уби Па

рик і облизався з передчуттям близької втіхи, ообачивнг.і на подвір'ї старенького, з облупленою фарбою, наче лаг туватого, як Костик, бувалого у бувальцях «Запорожця-

Машина виявилась замкнутою і хлопці, якийсь чаї. обходили і тупцювали навколо, мов принюхуючись, а і о її Костик помітив нещільно підняте скло, вправно, по КОПРІ чому туди тицьнув руку і", відчинивши дверцята, шмигну Г .і Петриком всередину.

Петрик вийняв ножа з кишені і, перехиливши голову, і усією каліграфічною ретельністю, аж висунувши язичка.

став вирізати на шкіряному сидінні слово з трьох букв

географ на лінійці колись сказав-, шо то єдине слово, яке мін без помилки написати здатен; шкіра м'яко прогина­лася під лезом і з сичанням розчахувалася, хдотець тру дився зосереджено, час від часу відхиляючись та з любов к. позираючи на плоди своїх рук, і врешті таки виписав слово без єдиної помилочки.

Костнк, світячи по-котячому очима від захвату І не­терпцю. взявся, було, смикати ручки, клацати тумблерами їм гамселити щосили по педалях ногами, а коли трішки натішився, то заманулося йому чогось лоскітливішого. Він рвонув на себе жмут різноколірних дротів — і почувся тріск, іскри аж зашкварчали, зливаючись у клубок амигу» нічого вогню, а з-під щитка повалив сизий, немилосердне; смердючий дим, що, звиваючись гвинтом та закручуючись, ті м а вся вгору і плив салоном.

— Пфе, — скривив невдоволено носа і, не стримав чиїсь, чхнув Петрик. — Ну й начадив... Треба-но схолодн­ій цю бляшанку.

І він кинув оком на сажавку, попереду кроках у де піти, на якій поважно плавала, гордовито закинувши г< попу, тлуста качва,

Приятелі, піднатужившись, штовхонули машину, і ніша, тихо поскрипуючи, мов нарікаючи на старечу неміч, покотилась все швидше та швидше униз і плюхнулась у моду, настрахавши качок, що, витягуючи злякано шиї. 'і іплоеннм лопотінням крил кинулися врозтіч, а «Запоро і.ець» ще довго й сердито булькав, наче з-під по з, и бурчав І нідсварювався.

Приятелі постояли, потупцювали, з жалел-; та тугогі пірнаючи на сажавку, і вже шкодуючи, що зарано вони розлучилися з утішною отакою забавкою, а тоді -1'іетрик, іипнувши на хату і зобачивши відчинене, певне по забудь- инатості вікно, важко зітхнув і поспитав:

— А, може, у гості заглянути?

Ага, якщо злапають, — зам'явсь, були, Костнк, але шчказав так невпевнено, його кортіло і водночас лякало, пій вагався і боровся в душі, і від цієї внутрішньої бороті, іщ густо ластовиння знову заворушилося; однак солодка щемлива спокуса, а ще веселі розбишакуваті ііетрикові очі все ж зрушили його з тої хисткої рівноваги, і приятелі привидами майнули через вікно.

Обвівши диким, що аж іскрився, поглядом кімнату, Петрик лапнув сорочку, яка висіла на спинці стільця, і якусь мить підозріло розглядав її.

— Ріки мають рукави, — робленим басом, передраж­нюючи географа, прорік хлопець, а тоді наступивши ногою на сорочку, щосили шарпонув за рукав — той диркнув і відірвався з тріском; Петрик, урочисто задерши голову, ї переможно, немов індієць щойно знятого скальпа, підніс] того рукава над головою.

Тоді він накинув оком на перину: розмашисто, з під­свистом черконув ножем її по всій довжині, і пух злякано пурхнув до стелі.

— Летіть, голуби, летіть, — копав ногою перину хло­пець, весь білий, немов у млині мірошник, І ВІД КОЖНОГО того копня злітав у повітря оберемок м’якого І лоскітли­вого пуху. А Костик, явлений з кухні з пузатою банкою вишневого компоту в руках, оцінююче зиркнув, було, про­ти світла на банку і, повагавшись, з бульканням вилив червоний тягучий сік в кучугуру пуху і пір’я ка розпанз-

. ханій перині.

Погостювавши отак, приятелі вже зібралися по домів­ках, але тут Петрик, нараз щось згадавши, зняв штане­нята, всівся просто на килимову доріжку і, стогнучи, взяв­ся робити своє останнє на сьогодні паскудне діло. Кос­тик, уздрівши таке, схвально і весело щірив зуби, а тоді відкрив електродуховку, яку зневажливо копнув ногою, зняв і собі штанці та сановито розсівся, крекчучи і поваж­но надимаючи ластуваті щоки.

Через день приятелів упіймали і тихих тз присмирі­лих, як мишенята в неурожайний рік, забрали в сільраду,! а ввечері батько, висмикнувши паска з своїх штанів, впеї рше за довгий час взявся повчати Костика.

Федір, схопивши сина за комір,' підняв однією рукою,] а другою з виляском і потяжкою шмагав по ногах, хло-| пець скавучав, сичав і рвався, шкірячи дрібні гусгі зубил скімлив, алялякав і заливався вереском, як гончак, що] погнав зайця по колу і ось-ось мав наздогнати, притан­цьовував, немов баскетбольний м’ячик, між багьковок>| рукою і долівкою, і очі його хижо світилися та злобно, ] ненависно пострілювали.

— Не вмієш дати здачі — не берись!— повчав батько, і шкіряний пасок знову оперізував худі синові ноги, Федір повчав довго, доки не впрів, і тільки тоді штурхонув ма­лого у шию, аж той заорав носом.

Мати, що заявилась в ту пору, роззирнулася як пол­ководець, що вступає щойно у бій, і тільки він здаген навести належний порядок.

— На ось калач, не реви, — тицьнула матір гостинця синові і той, хлипаючи, вихопив з рук. — А ти, чоловіче, менше б за чужими спідницями гасав, та замість того, щоб лупцювати, по душах із сином частіше балакав.

Костика не біль припікав, не синці, які звивалися по ногах від батькової реміняки, ятрив його жаль, ідо попав­ся, а ще більше брала образа на батька: він то його шко­дував, не сказав тоді мамі за тьотю Олю; батько ж сам чинить протн правил, тут слід, було, міркувалося Костику, як між добрих людей — я тобі, ти мені...

Тепер мати вчепилась за батька, дорікати й точити взялася, що задорогий сервіз, куплений як другу сім’ї тьоті Олі на день народження. Хлопець слухав тс, гризучи калача і розмазуючи по обличчю сльози, слухав, а врешті не стримався, хитро блиснувши оченятами з печі:

— І чого б я ото сварився... Ті ковзани, на які батько з тьотьою Олею гроші мені давали, я вже з’їздив давно.

Слово за слово — і в хаті шарварок, мати, високо здіймаючи над головою, жбурляла в долівку чашки з се- рвіза, притоптуючи для певності кожну ногою, а батько, на всяк випадок задкуючи до дверей, тільки здивовано і з новою якоюсь, незнайомою досі- повагою, дивився на сина: той, розтираючи сльози й підгикуючи, гриз калача, гриз ретельно й завзято, муркочучи щось під ніс, і очі його* як звіряти у сутінках, поблимували та світилися виклично й зелено.

мишко-тишко

Дрова у печі невдоволено, з серця потріскували, по­лум'я злодійкувато вихоплювалося на вустя, мов облизу-І валося від зманливих запахів сніданку — тітка Онися припізнювалася на колгоспні буряки, пораласч поспіхом і тому час від часу збігало з казанців, шипіло, шептало і сичало на черені; Онися шурхала тоді у вогонь кочергою, і він, наче відсварюючись, тріщав ще зліше та відстрілю­вався іскрами, але все ж слухався і присідав.

Тітка погерпла, коли раптом у двері посіукали голос­но і вимогливо: за фіранкою у куточку стояв бідон із за-, кваскою, а не далі як позавчора на їхній околиці міліціо­нер із сільрадівськими перевіряв паспорти. З паспортами ще невідомо як, але у сусідів закваску вилили і два дні кури ходили, мов сонні; тітчин же півень, досі сумирний і вельми культурний, бо як посиплють зерна, то перший ніколи не клюне, лиш гонорово і великодушно крутитиме головою, доки пастиметься його гарем, тепер же він бли­скав на кожного посоловілим оком, співав безперестанку до самісінького обіда і, заточуючись та волочачи крилами! по землі, все підскакував і поривався битися із телптком.

В першу мить, як постукали, тітка Онися потерпла і І розгубилася, якийсь час стояла вона заколіла із кочергою, мов вартовий з карабіном.

Двері, не дочекавшись на слово господарів, прочини-] лися, і з-за порога виглянула голова білявої дівчини з] довгим розпущеним волоссям, ніби щойно вона із лазні.

— А Деркач Мишко тут живе? —• поспитала захрип­лим, майже чоловічим голосом голова, кліпнувши раз і вдруге густо фарбовзними, аж злиплими віями

— Та заходьте вже, заходьте, — відказала тітка зра­діло, бо гість не зовсім був схожий на міліціонера, — Ту­течки він, тутечки, тільки досвітком по грибч ПІШОР

Дівчина кивнула головою, чи то згоджуючись, «ю ч ■ помилилась адресою, чи. може, вітаючись, і мовчки прой­шла, байдуже і маркітно крутячи стегнами, кімнатою до столу; тітці Онисі видалося навіть, що не пройшла, а про­пливла, точнісінько так, як бачила по телевізору, коли нову моду показували — пропливла і з нудьгуючим вигля­дом сіла, закинувши ногу за ногу.

— А ви до Мишка... якесь маєте діло? — не зразу, обережно собі отак поспитала гітка, так обережно, ик пробують злегка рукою, чи не гаряче.

Гостя помовчала, тільки щось пошелепала в сумочці, врешті вийняла цигарку і запалила.

— Я трохи порозважатися, гостя пустила кільце диму, і воно, витягуючись, зависло своєрідним німбом над білявою головою.

«То що за мара», — подумала 'Спантеличена, гос-по диня.

— Так в мене ж музики навіть немає, — якось нсвіієр нено відказала і оторопіло подивилася тітка і,а гостю забувши враз і про казанці, і про буряки у колгоспі. — А мо' я в Сусідів позичу?

Гостя пахнула ще. разів кілька цигаркою, пустила сизуваті кільця і, нарешті, спроквола всміхнулась.

— Ви не вельми лякайтесь, ваш син мені до чого,-

I нараз, немов щось згадавши, докинула: •— Ага, меіи Людою зфи>, я Мишка з армії знаю. Я приїхала просто порозважатися. Засмагнути хочу на річці у вас.

В тітки Онисі трохи від серця відлягло, та не зовсім, вона все ще стояла біля печі із кочергою, мов їй тут було суворо наказано відбувати таку повинність,

— Де вже у нас засмагнути... Дощ як уплівся з весни, то й досі немає спину, — проказала нарешті тітка Онися замислено. — Мо’, хіба перед полум’ям, щодосвітка піч топитиму...

Аж гульк — на порозі Мишко, повнісінька кошілка грибів у руці, дрібненьких таких, твердих, мов камінці:, цього дощового літа вискочили вони неждано-негадано рано, в дубових посадках земля була всіяна ними, як тіло білими прищиками, і люди з сусідніх сіл досвітками бігали навперейми у посадки, хто раніше й прудкіше; знаходи­лись навіть такі, що прибігали ще затемна і рачкували, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, моа шукачі

таємничих скарбів. Мишко глипнув на гостю біля столу, ї обережно, наче із склом, опустив на долівку кошілку.

— О, — тільки й сказав Мишко і тозсті губ к його потльно, мов проти волі,, розсувалися в несподіваній, ти­хій і добродушній усмішці.

Гостя всїала, пометлялала так само собою, пливучи кімнатою, і голосно чмокнула Михайла в щоку, звівшись навшпиньки:

— Привіт, Мишо.

«О, боже, що бо то діється», — похололими руками тітка Онися поправила хустку, а Михайло густо почер­вонів.

Ошелешена тітка ніяк не могла второпати, що то за птиця така негадана ввірвалася у її хату, наче у власну, непрошена розсілася біля столу, закинувши ногу за но у. ї пахкає димом, мов- колгоспний пасічник кривий Кіндрат, обкурюючи бджіл саморобним димариком.

Так і лишила Гх тітка Онися, нічого не втямивши, і цілий день тягнула сапу на буряках. При тім_ все пробу­вала докумекати, ким ця людина була для її сина та ким може стати, і тривожні думки роїлися і кублилися в тіт­чиній голові, як роздражнені оси. Боліло серце за Мишка, вдався він чоловіком добрящим, таким вже добряшим, щу й мухи не скривдить, але якимось вайлуватим, прости гос­поди, вивалом: кожен йому на мозоль міг наступити, він тільки кліпатиме темними, як пізні каштани, очима, та мовчки ображено затисне свої товсті губи.

Одружився Михайло рано, задовго до армії, ще як рушником голився. Неговіркий сам і тихий, недарма ж його навіть прозвали Мишко-Тишко, а взяв веселуху на всеньку околицю, без якої не освятяться ні жодні вечор­ниці, ні танці в сільському клубі, а як і освятяться, то будуть пісними, мов різдвяна кутя. Надька-веселуха, що заміж вискочила так негадано для всього села, на перших порах раптом зів’яла, бліда ходила і змеркла (договорю­вали люди, що так прудко спішила недарма, бо йшла вже нівроку із приданим, яке нагуляла з Копанчуковим Гри- цьком). Але полежала кілька днів у лікарні, і знов ожила, торохтіла безперестанку сміхом на свекрушиній под'пориці та вертілася все перед дзеркалом, час від часу по старій пам'яті підскакуючи на вечорниці, аж поки з тіш самим сміхом не заторохтіла із хати геть, завіявшись із заїжд­жими бурильниками. Щезла так, що й на розшук вже по­давали, доки від неї самої лист не прийшов десь із Серед­ньої Азії, жовтий такий конвертик із намальованим губа­тим верблюдом: Просила, аби вислав Мишко її речі на та­ку і таку адресу.

Лишився Мишко солом’яним удівцем, в армії відслу­жив, познайомившись заочно з кількома дівчатами — ад­реси їх і залапані фотографії роками кочували у роті, всі писали і він написав, здається, й Люді посилав тоді свою фотокарточку. Коли ж повернувся в село, дали йому в кол­госпі гусеничного підранка, бо колісні дістались горлас­тішим, а вечорами, як ровесники табунцями направлялися в клуб, він сидьма сидів біля вікна, проводжаючи їх кра­дькома з-за шалівки згаслими і тоскними очима, як про­воджає плем’я своє у вирій підбитий птах, нездатний зле­тіти в високе, зманливе простором і синьою далечінню, таке жадане і недосяжне небо.

Весь день тітка Онися, тягнучи сапу на буряках під шпарким і пронизливим сонцем, що варило окропом, ду­мала про свого Мишка, такого мамулуватого і в той же час, знала вона, як може знати тільки матір, добродуш­ного, Мишка невезучего, та, може, вартого і чогось кращо­го в долі; жалість низала їй груди і вона, з осторогою зга­дуючи сьогоднішню гостю, чомусь подумала; «До нашою берега путнє не припливе». Сонце варило весь день, мов вертало давні свої, ще з весни, борги.

Хоч і натомили буряки тітку Онисю, пекли червоні, як раки, загорілі по лікті руки від раптового сонця, що розщедрилося так негадано і безтолково не в міру, та все ж ввечері тітка крутилась, мов прудко запушена дзига, лаштуючи наїдки на стіл. Гостя поралась мовчки і спра вно, тітка чомусь боялась підняти очі, а Мишко, радий навіть з того усього, тільки сопів над тарілкою.

Повечерявши, Люда в смак затягнулася цибатою си­гаретою, високо задираючи голову і пускаючи довгі цівки диму під самісіньку стелю; тітка ж Онися, прибравши зі столу, взялася виймати із шафи свіжу, хрустку білизну, лопотіти простирадлами сліпучої білини, від яких аж си­нюватий ішов відлив — тітка собі постелила на кухні, си­нові у маленькій кімнатці, що служила колись за дитячу, а гості, як і годиться, в залі.

Нічого зайве постіль м'йти, — сказала Люда, і лунко пошлоиала босими ногами у Мишкону кімнату. — Підсувайся, — почула тітка отой її хрипкий, мов давно і безнадійно простуджений голос.

Так ввійшла в їхнє життя нова невістка, тітці Онисі здалося ввійшла, як входять без стуку чужі у «ім і за ста нуть господаря з неггідметеною хатою, від чого яаимріеіь* ся зненацька і гість, і господар. Тітка ще довго розмина­лася з Людою, ніяково опускаючи очі, по невістці ж не помічалося не особливо, тижнів два вона відлежувалася на дивані, чистила нігті і слухала магнітофон, який виспі­вував таким голосом, що Онися ніяк не могла второпати; жінка то верещить з переляку чи чоловік — начебто і не те, і не друге, а щось середнє.

Зникла невістка так само негадано, як і з'явилася, не обмовившись ні словом, ні півсловом. Мишко» що по­вернувся додому, здавши трактора напарнику, і тітка, яка, допорала, нарешті, свої буряки, застали в хагі лиш по­пільницю, переповнену недопалками з ледь помітним«' слідами губної помади на них. Мишко І цього разу н-.. сказав матері нічого, тільки ображено крутнув носом, серце ж тітки Онисі обнадійливо тьохнуло, що, може, як раз вона збігла, як і попередня невісточка, очистила її хату і душу, збігла, як збігає весняна вода з видолинок над рікою за одну ніч; та надто марною виявилася її на­дія, бо вже через день Люда стояла на порозі з двома смаглявими, як галченята, дітками,

— То Анжела, — мовила Люда до тітки Описі і під­няла рученя малої, як суддя на рингу руку переможця. - ї: не можна годувати яйцями. Діатез.

Тоді вона підняла руку другої дитини.

— А то Жорж. Підстилатимете клейоиочку на ніч: малий ще, забувається.

О, — тільки й сказав Мишко, розглядаючи дітей, про існування яких він підозрював у такій же мірі, яг і про існування марсіан, а в тітки Онисі аж волосся заво­рушилося на потилиці, в горлянці з'явилася незрозуміла хрипота і тихе ричання, мов вона ось-ось мала гавкнуш на негаданих гостей.

В перші дні, коли сімейка тітки Описі прирославра.; ще на дві душі, тітка не переставала чудуватися усім тим, що діялося у її хаті. Але жити якось треба, і вони жили ■■ Люда тепер не відлежувалася на дивані, а їздила ранка­ми на роботу у місто на завод, тітка Онися прала дитячі колготки і прасувала сорочечки. Мишко ж водив дітей у колгоспний садок і забирав їх.

Дивно було Мишкові: діти подружилися з ним май­же відразу — чи то тому, ию маму рідше бачили, чи про сто прив'язалися, але з усіма своїми клопотами і безкінеч­ними запитаннями і розпитуваннями зверталися тільки до нього. Жоржик, виглядаючи ввечері через вікно, побачив місяця, що недавно ще був кругловидий, а то лишилася раптом лише половинка.

— Тат, а місяця хто поламав?

Вкладає, він Анжелу спати, розказує, що в лісі лід кущем вухатий заєць давно заснув, сонце он вже на заході, теж думає спочивати, то й Анжелі пора у ліжечко.

— Тат, а в сонечка теж ліжечко є?

Навіть вночі, коли мама була вдома, як надумає хто з малечі на горщик, то .лопаткуватиме босими ногами і будитиме не її, а його.

Звііклася й тітка Онися, обпираючи і годуючи, і вжі в ланці розказувала жінкам історії, що нового втяли чи набалакали її внуки.

— Бабусю, людей же не купують і не продають. А чого мама казала, що нас у лікарні купила?

І тітка Онися перестала ображатися, якщи помічала на те у корось з товарок недобру, лукаву усмішку.

Якось непомітно діти приростали, як приростаюгь тоненькі, гладенькі, зовсім тендітні пагінці, прищеплені до старого, з шорстою корою стовбура; непомітно зросталося чужорідне і ставало рідним; і ось вже дужий, бувалий корінь жене деревиною спільні соки, і неможливо від’єдна­ти колишнє чуже, що давно своє, від'єднати без болю і рани. І так само непомітно звикалася тітка Онися й до невістки, от тільки вона з якогось часу врядн-гсди почала вдома не ночувати. Перший раз Мишко, завше неповорот­кий і неспішний, бігцем побіг телефонувати на завод, чи. не трапилося чого, але звідти сказали, що зміна закінчи­лася, навіть цех вже закритий.

Приїхала Люда вранці, мов з крижа знята, зблякли, змарніла, жовті мішки під очима протитуманними фарами світять, а з рота горілчаний дух пашить. Мишко подивив- ся на неї довгим мовчазним поглядом, поглядом, у якому змигували, злегка потріскуючи, загрозливі і колючі дріб­ненькі іскри, подивився так, що навіть Люда не витрима­ла. опустила, злодійкувато сховала очі.

— День народження у подруги, — 'тернулч рукою по шорстких, засмаглих, аж синіх губах. — А потім ангобуса не було.

Вдруге, як не приїхала на ніч, брехати не стала.

— А я пожити думаю так, щоб на старість було шо згадати.

Після третього разу Мишко стелився в дитячій і спав уже з дітьми.

Люду й до цього до хатніх справ не чіпали, але якось восени, коли приморозки забіліли видолинками, в Мишка на полі з ділами завізно було, а тітка Оиися не встигала поратися з городом, то й сказала, аби Люда помогла їй картоплю копати: може, з роботи відпроситься?

— Ба,— хмикнула невістка. — Я її не закопувала, 'я й відкопувати не збираюся.

А як ще раз приїхала досвітком п’яна, то взялася Онися її журити.

— Прийшла в нашу сім’ю, то будь вже людиною, си­вої голови моєї не ганьби.

Крізь примружені щілини очей Люда зиркнула на свекруху так, мов відважила їй помордаса, а толі вперше в цім домі голосно і щиро розсміялася.

— Тобі скільки, шістдесят? Як вже шістдесят, то хо­вай від того сірники. А будеш ніс у моє встромляти, то я влаштую тобі таку житуху, що по дроті ти у меле в туа-

.лет ходитимеш.

Більше Онися її не чіпала, сиділа собі вечорами з ді­тьми, і ті щебетали, розказували.

— А ще у нас татко був такий з вусами, він як не п’яний, то грався з нами, показував, як вогонь ковтати,— згадувала Анжела.

— От і ні, вогонь ковтав в окулярах, — еонів носом Жоржик, що завше не згоджувався і задирався з сестрою.

-т- Забудька-переплутька, — висовувала язичка, драж­нячись, Анжела, і личко її, скривлене у гримасі, баченій у когось з дорослих, враз старіло, морщилося, жмакалося і вся вона ставала схожою на маленьку бабусю, в яку пе­ретворив знічев'я дівчинку невідомий ЗЛИЙ Чсфїьник. — Ти ще скажеш на Васька-цигана чи отого тата, що я не вимовляла — Дата...шішілі...

Якось в надвечір’я під самісіньку хату, вилискуючи боками на призахідному сонці, підкотили «Жигулі», з яких;

долинала гримлива музика, і з переповненої пасажирами машини вийшла Люда, вийшла, спотикаючись і дирдаючи на високих каблуках та здивовано і голосно гикаючи.

— А в тебе нічого теличка, — вишкірив зуби довгово­лосий господар машини. — На знак якості тягне, всі чет- веро можем підтвердити...

Машина жикнула шинами і гнояні вила, шо запустив у неї Мишко, забряжчали навздогін по дорозі, підстрибу­ючи і знімаючи куряву.

В хаті збілілий Мишко довго дивився мутними, мок запотілі шибки, очима, як Люда цілилася пройти у двері спальні, і те ніяк не вдавалося, бо чи то двері виявилися завузькими, ,чи в останній момент зрадливо відпливали убік, врешті, він встав, взяв за комір і вивів її із хати, штурхонув у спину і клацнув замком. Діти мовчки диви­лися, одночас, мов зачудовані галки, крутили чорними головами.

— Відчини! — Люда стояла під вікном і грюкала в раму, скло жалібно бряжчало й просилося, а діти скри­вились на плач.

— Цитьте, дітки, то мама грається так, — сказав Мишко.

— Відчини! Бо пацанів приведу, фотокартку тобі по­шкрябають...

Тиждень по тому Люда ходила шовкова, така тиха, що й сметана на голові встоялась би, раптом здобрали- ва, без нагадки взялася опале листя в саду загрібати, вдягнувши потерту свекрушину куфайку, — навіть цуцик їхній Рябко не впізнав невістки, і, ошелешено витріщивши очі, здивовано задер голову вгору та голосно гавкнув. А через тиждень Люда знову не заночувала вдома, і Мишко, не сказавши нічого, хряпнув дверима, пішов на пошту та вдарив Людиній матері телеграму.

Сваха, повнотіла жінка з яскраво пофарбованими гу­бами, і Людина сестра, дівка під тридцять п ять, у вили- нялих турецьких джинсах і бомбейському світері, приїха­ли третього дня. Вони довго гомоніли за вечерею, журили біду, а тоді сваха взялася оповідати, як вона по знайом­ству дістала абсолютно надійні рецепти худнути і голоду­вати, Людина сестра бідкалася, що її кімнатна собачка простудилася ненароком і тепер вельми кашляє.

Врешті теща Мишка утішила:

перебивав, лиш сірі очі його наливалися втомою і темніли, як темніє і похмуро рябить річкова вода під навислою, неповороткою і важкою дощовою хмарою; времті тільки крутнув суддя головою, мов зганяв дрімоту.

— Непросте то діло в тебе, чоловіче.

Він довго розказував, у яку комісію і яку інспекцію треба йти, які написати папери, і важчали сірі очі його. А Мишко зітхнув і, подякувавши та неспішно надягнувши кашкета уже за дверима, подався із суду — бач, думалосч йому, немолодий чоловік і, певне, добрящий, І '10 не по­вірив. У комісію, каже, папери писати. Та яка ж тут ко­місія і які папери, як не любить вона дітей і доглянути їх не хоче: у Мишка он руки які неотесані, під солкри й мастила потріскані, пилюга з полів в'їлася гак, :до ніяким уже пилососом її не дістати — то й то він банта із видум­кою. хитромудро зав’яже, аж злетіти просиш:#, а Люд­мила, певне, і не згадає, коли гребінця у руках тримали розчесати дитину.

З того часу, як змінював його напарник на тракторі, Мишко повертався додому, дбайливо вмивався, тер цегли­ною і піском замурзані руки, бо ні мило, ні сода не здач ні були тут зарадити, і їхав в район. Він ходив з кабінету у кабінет, обачно й сторожко ступаючи товстими кили мами, і тихо, трохи соромлячись, все допитувався, як же вчинити, аби Людмила жила собі так, раз по-іншому і не вміє, а діти лишалися з ним —- чи не знають вони?

Різні люди йому траплялися: одні кивали головами, як у спасівку кінь, чи то згоджуючись, чи засуджуючи, в очах інших він помічав драглисту, як незастп'дий холо­дець, нудьгу •— і чого він ото забиває баки поважним лю­дям своєю морокою, в кожного цього добра і так стачає,

А один великий начальник, завісивши окуляри на су­чкуватих бровах, зиркнув на нього, мов швайкою пронизав:

— З одною жінкою не розлучився, з другою шлюб;, не зареєстрував... Тут до тебе ше придивитися гребг;.

Мишко тихо дякував кожному, і переходив у сусідній кабінет, мнучи шапку і прохально зазираючи в вічі, не­сміло шелестів своїми товстими і иорепанимч на осінніх вітрах губами, чи не знають вони, як не зламати ті дві пагінці., що приросли до його душі.

А, може, ви знаєте? ■— шелестіло, немов на сум­ному. прогірклому вітрі.

ДО СИНА

Кричали досвітком невиспані поїзди.

Вони кричали хрипко і загрозливо, лякаючи світан­кову мліч, і вивозили з приміського селища зім ятий, зі­жмаканий, просякнутий, мов досвітньою сирістю, ще учорашньою втомою люд, що полишав оголені, осиротілі, беззахисні у теперішній своїй одинокості, змертвілі осінні поля, полишав та рвався нестримно у близьке місто.

Люд злобно штовхався ліктями, ліз нахрапом у нагіів* темні вагони, пропахлі потом, мастилами, нечасто праним робочим одягом та недоглянутими туалетами, цим не­стравним духом приміських поїздів.

Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до лвох дівок, все силкувався до них підсісти: ті пищали й манірно пово­дили підмальованими очима. Молодик тузав лівок пле­чем, вони ковзали по вичовганій лаві і тузали бабцю у вигорілому, потертому плюшовому піджаку. Дівли пища­ли і підвискували, а бабця за котрим разом видихнула:

— Не тузай мні, дохна, зімнеш.

І тулила до витертого на ліктях і полах плюшу неве­ликий пакунок.

Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо і насміш­кувато.

— Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.

Стара не образилась, тільки голову опустила побито

і винувато:

— Костюма ото синові на смерть.

Дівки притихли було, а молодик кліпнув придуркува­то повіками:

— А що, син у трупарні?

Незнане молодиком гнітило стару і горбило, чавило на серце холодним каменем, і вона ще важче опускала голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзну­ло з-під картатої полиняної хустки, затулило від подоро­жніх її вимерзлі посивілі очі.

— Якби ж у трупарні... Я б знала, що то від Бога_к то всіх те жде.

Вона поправила хустку худими пальцями, порепани- ми і потрісканими від землі, у якій длубала вчора кар­топлю, повзаючи коліньми, бо нездатна копати ви е. стоячи,

— Присудили його до вищої кари... Цієї ночі, казали, стрілятимуть.

Знову вагон хитнуло, і стару, як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і вреш­ті повільно, як давнє скрипуче дерево, випрямилась.

— І я винувата, що звіра у світ пустила.

Дівки, не змовляючись, раптом тихенько по лаві по­сунулися від старої.

— А чи дадуть ще побачити його?.. От, щоб дали, то костюма поміряв би, — легенько тулила стара пакунок до плюшу. — Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового» хтілося, ісиненького.

— Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, — скоса зир­кнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.

— А добрий змалечку вдався, добрий, — стара похо ' пилася раптом, мов із спросоння, головою закивала ху­тенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, завору­шилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя і; негадано проясніло і засвітилося зсередини відсвітом і відблиском далеких тепер вже літ. Вона говорила него­лосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче по­шерхлі, шелестіли осінньо сухою шипхою у сосчині. ше­лестіли, спадали й котились, як листя за вітром.

— Добрий змалечку був, добрий... І очі члові чужі Мо’, того й заступивсь за товариша в п'яній бійці у клубі. .

І Це без бійки у нас не бувало неділі, люди поробились такі

Мова її на мить приспинилась, мов перед якоюсь и< гатою, та недовго втримала та загата, тільки на мить.

— Черконув тоді парубок ножем парубка, правда, так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупила, а мому в суді три роки по щирості.

Стара несподівано розговорилась, їй      було      баьдуж*-

слухає хто чи ні, вона говорила до      себе,      до свого      мич;.

лого, до сина у камері, жаскій і вже      недалекій,      і її      слои.

і тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з поїш.;; \лих на вітрові вуст.

— Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкува­тий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполо­ханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тільки ска­зав, не зичить побачити те...

Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме при­несла, та й кажу: купи собі одежину.

Поїхав купляти в район і вже не приїхав. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то' він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.

Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудь­ми, хапонула повітря здивованою рибиною.

— Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило... Тихе таке і тухле...

Старій забракувало знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо — чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених і мілких легень своїх викашлювала ще учо­рашню городню пилюгу.

— А втрете повернувсь із тюрми вже теперішнім. На­пився першого ж вечора, люто напився, в дим... Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «За­ріжу, що на світ привела!»

Востаннє він повернувся із жінкою і чужою дити­ною. Та жінка теж десь он там була... Не злюбив дитину відразу, зав'язував у мішок і бив.

Тікай, просила невістку, світу не тільки в вікні. «Ні­чого гонку гнати, — дивно якось відказала та, сміючись.

— Ще не таким галстуки я в'язала».

Того дня забрав син дитину і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:

— Татку, я більше не можу, я спати хочу.

Прибив хлопця і загріб у листі.

А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі з отого дива.

—. Ходи по гриби, — каже син.

Дивується все ще невістка.

Пішли.

У дорозі питає її:

— Ждатимеш мене, п’ятнадцять літ?

Аж приспинилася невістка.

—- Знову, хавка. у діло вліз?

— Сина твого пришив... А ти та, наволочка, бо н тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, — кивнув на ліс.

Ну, невістка до телефону, приїхало дві машини... Рва­ли повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева — гадав, сховаються там

Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, як їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену шоку, циганкуватий дядько голосно захропів — і його туз- нули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала», ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чо- тирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі, чи в міс­ті, куди водять в садок і де батьки десятиліттям уже ждуть квартиру. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав:      «У      поїзді».

— І знов мні коле, знов мні пече, — хилитався вагон і хилиталась стара, як давнє скрипуче дерево. — І я ви­нувата, що звіра’у світ пустила.

На мить стара приплющила зморщені і зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, — чи то від безсонних, болісно трудних, бездонних, безмежних но * чей, чи від піску, що надуло на картоплищі.

•— Сусіди казали: не їдь, не ганьбися... йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, с тілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.

І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними і ско- цюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які уїлась навічно земля; стара розводила і показувала ру­ками, скільки б то вона йому уділила.

— Чи дадуть ще побачити... От щоб дали костюма поміряти.. Тутово, на плечі, мусить мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.

Жебоніла отак стара всю дорогу, журила своє, клала слово важке до слова, важке, незграбне й сире, як цегла сирівка, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядувала.

— А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі йо'о стріля­тимуть?

Дівки, шарпалися і стидливо втікали боржій віл ста­рої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, жовтою, як довгі роки, у які з далеких країв виглядали сина; вона дивилась їм у слід, мов ті ще мали вернутись, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сЬілаея. падала на обличчя, і вона не чула .цього, не відверТалт^г і не втиралась, мжичка падала на старий піджак, непомі­тно збиралась, і вода великими та важкими краплями збігала з потертого і вигорілого плюшу.

Люди юрмилися на пероні, штовхалися. ймія.*ис.я, жу­рилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи; і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхо­нув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.

— Шо рота розкрила? Сільпо нещасне...

Вона стояла у сутолоці серед гомону і вигуків, серед крику носильників і різноголосся транзисторів, тут р 0 і - машисто обнімались, припадаючи до рідних грудей з да­леких доріг і довгих розлук, тут вибухали червоно осінні букети, тут щастя чуже всміхалося яскраво й раптово, мод спалахи фотобліців.

Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди, більше їхати, нікого проводжати і виглядати, і не треОгі ьже від життя нічого — роки за спиною шуміли осінніч старим і похмурив бором; в неї, змученої літами, в якої" кожна кістка боліла з роботи й життя, не було ні надій, ні жадань, крім одного-єдиного, може, останнього вже жа­дання.

— От коб його віддали мені поховати... Я уночі б на могилу ходила.

На перон, розсікаючи мжичку, прибували один за одним натомлені поїзди, вітально кричали і перегукувчі лися.

Кричали досвітком невиспані поїзди, БАМБОР

Він обережно взяв у руки два сірих, м'яких, і'-пухнас­тих клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тика- лися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену,, іаяложену свіжою живицею куфайку; вовченята, мабуть, були голодні, первісний, всесильний інстинкт не давав їм спокою з перших хвилин появи на білий свіг, такий нс- ірозумілий ще і неуявний, змушував уже дбати -фо харч, пічний клопіт, що гнатиме їх тепер крізь усі перипетії вов­чої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне »нукаючи теплого материного живота. «Ото пощастило^, — втішай­ся подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клуб­ки лоскотали долоні. Йому вже давно загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів спочатку забрани ще й третє вовченя з лігва, що його дбайливо налаштувала вовчиця під виворотом старої, покладеною осінньою бу­рею ялини, але воно встигло заповзти за бороду покруче­ного, густого коріння, і лісник довго штурхав та загрібав гіллякою, аж поки не набридло.

— Живи, якщо ти таке... незаплановано, — буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув ар­мійську гімнастерку, і, звісно, міг би вочевидь дістатися до втікача, але він нишком трохи хитрив перед собою і сам же ховався від своєї хитрості, спокійно, без жалю дивлячись, як заповзає за підірване коріння сотенка пре­мія за вовчу душу. Він би не полінувався вигребти його і торішнього прілого листя, яке пахло горобиною настой­кою, ліками і забутою уже осінню, просто йому- не загаду- пали третього, а зайвого з. лісу людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихим, не одному по- ірощив рушницю об стовбур, навіть жінка застерігала, що колись таки знайдуть його уже холодного під вчворотом. Вга-пе вважав себе великим законником, просто бри­дився плем’ям цим зависним, шкідливим:      не встрелить

зайця, то лишне пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні, як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдником, ал<; все ж вва­жався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж пр'иродна, як щебег для птаха.

Розказувала жінка, вчора менша, Оленка, крутилася- крутилася по хаті, чекала-чекала тата з його лісовими гостинцями — він'завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, пізньої осені — журавлини, великої, як вишня, злегка підмерзлої і від цього солодкувато терпкої — а врешті, почала допитуватися:

— Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй Ще треба було попорати тел«, що вродилося таке смішне: усе чорне, яй вуглина, а ніжки до колін білі, мов взулося в чобітки, і вона відказала, аби відчепитися:

— Заладила: тато і тато. Твій тато знайшов собі досі іншу маму, де ж би так барився...

Оленку те насторожило, і вона, щось своє помізкував­ши, почала смикати маму за спідницю:

— ;А як знайшов?

— Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

•— А весілля буде? — зблиснули вогники в очах малої.

— Мабуть, буде,.. — невпевнено знизала плечима мати.

— Ура-а! — гукнула Олена і застрибала навколо ма­тері. — Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро Знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились там і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі в останній час, запалі материні боки, які пахли вітрами і молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь корот­ку ще, сіру, лискучу шерсть і довірливо тулилися до лю­дини.

Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала і розтікалась незаймана синь весняного неба, чистого, як посмішка дитини, котра щойно пробуди- лась із безпечального сну. Ліс був цієї пори невдивовижу чутливий, такий чутливий, як щойно побілена хата, ще не заселена звичними речами, — навіть тріснута під но- і ок> Гілка відгукувалася лунко удалині, і йому було добре' чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі ;і вовченятами, а, може, просто від гострого запаху сирих осикових бруньок, в яких причаїлися стиснуті до немож­ливого крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, но-справжньому теплу весняну ніч, торжествуюче випурх­нути в світ.

Петро йшов неквапно, звично ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як мало ці дві крихітні грудки життя, безпомічні і змерзлі, двоє звичайних цуценят (бо місяців до чотирьох не кожний відрізнить вовка від собаки) схожі на грізного дорослого звіра, з дужими, налитими невід­порною силою- лапами і залізними щелепами, що може осилити навіть чотирьохцентнерного лося. А ще він думав, де ж йому діти цей несподіваний набуток: жінку радику­літ мордує вже другу, весну, вона й так ледве з дітьми оправляється, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість не частий, домашнім постояльцем дражнять... Хай би перелітувати, думав він, за рікою на лісовому кордоні в Гриця — як не як, приятелі давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, діло спільне, під одним лісгоспзагом ходять.

А наступного дня запріг свого Орлика, сивого в круп­них яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогсю, ве­село розбризкуючи голубі від бездонного неба калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і педовірЛн- но мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли .іа товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а »решті мирно згодився:

— Хай живуть, не переїдять... У мене й клітки підхо­дящі є. З-під нутрій, чорта з два навіть старому звіру під силу.

Він любив возитися з усякою твариною і звіриною, годував бичків — вони бродили довколишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвониками; в загорожі у нього другий рік вистрибу вала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, я* влаштуватися під причілком. Підживившись та настрибав- шись з дерева на дерево, невдоволено попирхувала вона з'відти, коли до хати господаря підходили незнайомі люди,

— Отож не тушуйся, а сідай повечеряємо. Як не як, хазяйства прибуло.

За клопотами, що обсідають людину, наче гедзі в ко­совицю, збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух аж тоді, коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом на курси запроторили, і випадок з вовченятами призабув­ся. За літо разів зо два зустрічався з Григорієм, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибувала по хатГ він привіз їй смішний гостинець, справжність- ку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом — друге відкусила, як була ще меншою — при цьому ділі служив кондуктором, а заєць, як і водиться, все намагався проїхати «зайцем».

Вранці в дівчини здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла когось та так і застигла з жаскою гримасою. Петро гля­нув — і я к .хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць теж скучив за господарем, і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос, але тут несподівано почала опинатися жінка.

— Зачекай лишень, мо’, і без лікарів обійдеться.

Петро глянув на дружину, що витирала руки об фар­тушок, знічено опустивши очі, наче збиралася признати­ся в якихось скритних, гріховних ділах.

— Нам би знаючу людину,..— вела далі жінка. — Я тобі досі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам пакості робить, всяке стерво і кості у двір під­кидає. Бамбор якийсь...

— Наче б то ми з тобою одну школу кінчали, —обе­режно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. — Відколи це ти в дурниці повірила?

Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поїш він обміряв зрізані дерева, у його сумці робила ревізію білка. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи і не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння; виглядаючи з-за смолистого стовбура,'вона аж трясласяг від сміху на гілці.

— Добрий вечір! — через поріг, переставивши спочат­ку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно пере­лазив недалекий сусід, старий Пшотка.

— Добрий,.. —• неохоче відказав Петро, холодно ков­знувши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, постаті гостя. Обвислі товсті щоки його без пере­ходу спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, зда­валося Петру, гидливо розтікалися рідким тістом, і зін аж. розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та й ще за те, в чому вона сама не винна. Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки » сільських побрехеньках і небилицях.

Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих лю­дях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленчала ложка у скля­нці — щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотае старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш, ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого,, йога - даного, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, ді­воцького. Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря...».

— За день-два як рукою зніме, — сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йо­му гостинця.

— Зняло, — сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку, і відвер­нувся. — Три кілограми сала зняло і півлітру..,

Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого, прогірклого сала, і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи молитви, вдягнув дитину і повіз у район. За тижнів три малу виписали здо­ровою. А щоб відбити у жінки віру у шептання, на-г.іч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, правда, не впіймав, але одного Гразу, видно, в петлю якась попадалася: біля розірваного . дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вов-

— ка, шерсті. «Вовк не вовк, — похитав головою, роздивля­ючись, — а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».

Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, арисором- Лена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справж=

.■ ній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.

Але що в окрузі вовки таки водяться — раніше трап­лялися лише прохідні, що йшли їх краями, очевидно, з Біловезької Пущі, — він. незабаром знову упевнився. Вже ! поночі, вертаючись якось із розсадника, Петро помітив, чк з лівого боку поміж кущами ліщинника зблиснув зеленку­ватий вогник. «Світлячок», — спочатку промайнула бай­дужа думка. Лісом він не боявся ходити в будь-яку пору, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолик наповзала ^інічна бадьориста прохолода, легшим ставало к а морене за день тіло, легше, наче молодіючи, ступали убитою стежи­ною ноги. Незабаром з кущів знову блиснула пара зеле­них вогників, вони загорілися і згасли, мов привіталися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис—лякливий, не тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про во­вка неприємно кольнула в спину холодними, як крига, •голками. Петро, як часто, був без рушниці — зайвий тіль­ки вантаж у його^тривалих мандрівках лісом, а з брако­ньєром, навіть злісним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з'являлася, то зникала, чемок дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.

А вранці до нього зайшов сусід^вайлуватки і непово­роткий Ваврищукїв Степан, що пас у колгоспі череду.

Чоловік він добродушний і до нього прихильно стави­лися на кутку всі, окрім тих, чиї городи край вигону — во­ни вічно були підпасені.

■ Плати мені за бичка, — замість вітання сказав Степан ще з порога таким тоном, мов вони давно уже про > все домовились і теп^р залишилося тільки порахувати гроші.

■ Якого в дідька бичка? — від здивування в Петра аж заворушилися вуха.

■ Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бич­ка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав,

■та ще й вирахує в кінці місяця.

— Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і плат* ию брати, — засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора у лісі», — подумалося йому.

— Ні, то з тебе треба вирахувати, — сердився сусід.

— Бички — по моїй лінії, вовки — по твоїй. Тобі і від­пустку більшу дають, що лісовим повітрям дихаєш...

Погомонівши і поспівчувавши невезучсму сусідові. Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову, мов тішився своєю молодістю і силою, тягнув прудко, і тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до то­го діло/дійшло,—думав Петро,—доведеться зібрати мис­ливців і відстрелити сіроманця».

Наступного досвітка, виганяючи щойно подоєних, ще млявих із ночі корів, жінки уже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. ІДоправдз, цього разу із скаргою Степан не приходив. Як воно усе трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсад­нику.

Після випадку з вовком Степан пішов на піч нагля­дати за бичками з своєю старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом, рушницею. Звечора він сторожко вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але його підвищена бойова готовність була марною: з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо позвякували ланцюги, якими при­пинали бичків. Зорі поховалися, було тепло і сиро, сіноко­си, що починалися відразу за пасовиськом, т.-ік пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припа­рює, мабуть, на дощ», — подумав Степан, зручніше змо- щуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось край вигону. У видолинках почали зароджуватися тумани, і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку став покльовувати носом, під досвіток зовсім заснув, але він добре почув, як до нього хтось підкрадає­ться. «Вовк!» — промайнуло лихе, і він з широко роз­плющеними від жаху очима пальнув навмання, навіть ье встигнувши схопитись на ноги.

«Вовк», здивовано векнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, прийшовши до тя­ми, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з при­в’язі.

Смішки і пересмішки з Ваврищука прожмли ще. кіль­ка днів, а там і затихли. 1 тільки вже на початку зими при першій понові, у Петра трапилася нагода зіадат; літні історії з вовком.

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і ка люжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвені­ли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи і .зве­селяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на ого­лені гілки дерев, на неопалі упору жмутки шарудкого,

: причерствілого листя, випав сніг, м’який і тендітний, мои зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити і потри­вожити. Досвітком, ледь виглянувши з веранди, Петро аж прижмурився від несподіваного сяйва снігів, яких шс не встигли зачовгати люди, розписати ієрогліфами своїх .лапок птахи та поцяткувати чорні пластівці сажі від гус­того диму з високих димарів. Петро вийшов укинули H J наруччю сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжолч сні­гу обережно, скрадаючись, шукаючи і не зразу знаходячи, де б поставити ног\^г'на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва несподівано помітив незвичні у селі сліди: чотири вм’ятини від подушок пальців, сліди схожі

і      не схожі на собачі, крупніші і більш видовжені, очевид­но звіра з куди пружнішою силою. «Вовчі» — похолону» він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели не до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішов і понад слідом, силкуючись здогадатись, що ж привело ніч­ного гостя на його обійстя — у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, мов відпе- чатані навмисне якоюсь химерною печаткою на свіжому пухнастому снігові, завертали за ріг будинку, біля комір- J чини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги і точно показали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувсл і тільки ] тоді помітив під комірчиною щось червонувате — на за­кривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши, шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк, і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знай­шовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби ке З дражнити дітлашню, — мало яка пошесть може йти серед дикого звіра, — а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, вивела його слідом і весь цей час, гнана тугою неперебор­ного материнського інстинкту, приносила вовченятам якусь поживу, лякаючи Петрову жінку витівками ворож­битів.

Наступного дня Петра викликали в лІсгосизаг. День видався нікудишній: за лісовивезенния заробив прочухана

— сльозлива цьогорічна осінь влаштувала репетицію по­топу, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер від зупинки мусив лісом пІшакувати до села. Він ішов обсад­женою ялинами греблею, сердито повискував під підошва­ми мерзлий сніг, і думав, що хрін із ним, з тим началь­ством, хай собі воно лає, а ялини то он ростуть — він по­садив їх ще за першого року свого лісникування.«Життя,— думав він,—місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і втішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не по­кололось, високе нічне небо». Десь вій читав, що в моло­дості ми дуже багаті життям і охоче всім роздаємо у борг свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги— ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітились справа в гущавині вичіку­юче спокійно, мов їм і потрібно було засвітитися при по яві першого перехожого. «Цього тільки сьогодні бракува ло», — невдоволено подумав Петро. Він вирішив не пода­вати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі ішов навмисно впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще жалібніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обабіч ялино­вої алеї, світились цікавістю і настороженістю, спалаху­вали і згасали, аж поки не зникли в якийсь момент самі’ по собі. «Мабуть, узяв таки змором», — подумав Петро. Вовки рідко зважаться першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Пе рал у своїх тривалих мандрах йому спадало на думку, що вое- ки могли бути давніми нашими супутниками, ш? древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швид­ше відшукати здобич, яку сама не в силі виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометра. З тваринної цікавості вовча зграя собі бралася вивчати повадки людей, довгими зимовими ночами круж­ляла в безпроглядній пітьмі навколо загадковс-мерехтл'.-'- ного багаття людини, жадібно втягуючи вологими ніздря­ми щемливо лоскітливий, притягальний запа" свіжо-о

м'яса. Але -вже, напевне, вовки запам’ятовували, що на тому місці, де людина заполювала оленя, завжди знайду­ться рештки туші, там чекає дармовий кривавий банкет, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною, ще малопомітними стежками.

Петро ще раз роззирнувся по боках, у гущавину, яка від розлитого по засніжених верхів’ях ялин місячного ся­йва здавалася ще густішою і ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузького ко- ридора ялинової алеї, то мимоволі присгшнився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, вовк сидів попереду кроків за п’ятдесят, прямо серед машинної колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петру доводилося стрічатися із цим звіром різно­го настрою й наміру: злобним, з оскаленими зубами і за­грозливо піднятим важким хвостом, з шерстю, настовбур­ченою на загривку; такий звір ладен був кинутися в пер- шу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався, з відтягнутими кут­ками хижого рота, з якого виривалося грудне ричання, доводилось бачити і звіра нажаханого, з притисненими вухами і хвостом, який злякано і принизливо задкував.

Звір, що сидів на дорозі, не скидався на жодного із цих, він дивився швидше запитально і вичікуюче. моі\ хотів і не міг щось сказати людині. Тікати, звісіїо, безглу­здо, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намі­рився йти просто дорогою, бо впевненості і погляду люди­ни звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин ви­плигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидяч­ки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, глигнуц знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба, — звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину, — а чи не цього лісового пірата вигрібав він вес­ною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з алеї у гущавину і став проди­ратися- лісовим підростком, не випускаючи з виду обо,ч непрошених попутників і надивляючись, щоб на всяк ви­падок мати поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, р\ шила слідом, а ^чза нею слухняно встав і молодий вовь. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов, гли­боко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь по росль молодої густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку сте­жку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокій- ,но сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, почалапав снігами. Цього разу вовчиця не одразу рушила за ним, довго і докірливо дивилася вслід своїми жевтими. широко розставленими, злегка розкосими очима, а тоді, припавши до землі, завила.

Звіриний голос, несподівано тонкий для старої широ­когрудої вовчиці, знімався над синіми від місячного сяй­ва снігами, над мовчазним нічним лісом, жахаючи при­нишклого десь під кущем зайця чи і без того полохливу косулю; цей голос не нагадував чуте колись на Півночі виття, коли зграя оповіщала далеких і близьких сусідів про зайняту нею територію, ані ситу пісню вдоволеного звіра над рештками розтерзаного лося серед скривавле­них снігів, навіть моторошне виття собак, що зачують у селі мерця; якась древня, щемка материнська туга і роз­пука звучали в цьому витті, то стискали груди і холоди­ли серце. Молодий вовк, за якусь хвилю, мов тактонно ви­ждав момент, і собі зняв у небо продовгувату морду і, несміливо пробуючись у силі, став підвивати. Неясний здогад ворухнувся в Петра. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, — зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого сиігу, — віддам я двохваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І хоч як не хотілося — до сільських полів уже ру­кою подати — він круто завернув праворуч, до лісового кордону.

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і зне­силений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

— Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Григорій і сонно почухав волохаті груди.

•— Вовки, брате, пригнали, — зчеапано проказав Пет­ро, знімаючи шапку із мокрої від поту, змиленої голови.

— Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі днох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть своїх.

Не пішов би ти, куме, в монахи, — визвірився Григорій, з якого ураз зійшов сон. — Тепер вони мені віддя­чать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заході, вже, — буркнув із серцем, майже за рукав тягнучи через поріг зніченого таким гостинним прийомом Пегра. —Як­що відправити зараз тебе додому, то вдосвіта хіба підмет , ки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лаМпі, вони, балака­ючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми у сусід ній кімнат і, згадали різні бувальці за довгі роки лісни­кування, і господар все не міг заспокоїтися.

— Ох, і поміг, — крутив головою Григорій. — А Я, дурень, узяв тих вовченят, он вже вишелестїли які — тіль­ки худоба мичить, як підійде до кліток. Таж пооуй.-:уй бу- слове гніздо, і він тобі принесе головешку на хаіу чи хлів, а то хижак, закони в нього не пташині.

Врешті, за вечерею умовились у найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні полювання Петро заскочив на кордон. Григорій зустрів уже приязніше. Обоє добряче пообідали, не забувши пом’янути авансом вовчі душі. Вовчиця досі не завдавала лиха бичкам на кордоні, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу знайшли тут розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений, Петро не став уже чека і и сутінок, а рушив додому ще завидна.

Уткнувшись у комір кожуха, Петро дрімав у голу пу­шку на м'якому сінові, яке пахло червневими луками і літ­нім сонцем. Повискували полоззя, за саньми шурхотів сухий сніг, розлітаючись віялом, коли сани заточувалися, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він пус­тив коня не в об’їзд через міст, а навпростець, як їзди и щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово,.зігрітиіі кожу­хом й теплом, що розливалося по тілу від випитого; він не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полізками, тільки прокинувся так само раптово

сани шарпнуло, і він мало не вивалився в рівчак. Пет­ро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилі­тали на вигін до ріки. Орлик ішов ускач, шалено віпкида- ючи копитами сніг, здавалося, якась дика і зла сила все­лилася в коня і тепер безоглядно несла його якнайшвид­ше з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обір­ валися, біля вудил теліпались тільки куці обривка. Петра оглянувся.

Величезними стрибками, наздоганяючи сани, вже зов- •сім близько, зй ним гнали два вовки. «Ті самі», — поду-> мав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючя ? не знахо­дячи на дні нолупушка рушницю, а коли згадав, що по ставив її у хаті Григорія, у кутку біля рогачіп і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця, її прудкий гін і лихий блиск •очей йе лишали сумніву щодо наміру звіра, трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, наздоганяв молодий вовк. Він то, може, відіб’ється, поду­мав Петро, ще раз роззираючись, аби не напили сперш на коня.

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він вія- ■чув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини по­ту — посеред ріки, звиваючись, йшла неширока чорна смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю, — злостиво подумав собі,— попрошкував, то й купайся тепер у проталині я учорашньої відлиги, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижа­ків». Петро нараз обм’як і байдуже почав скидати кожу­ха, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь рухне з ним та саньми у чорну вируючу купель.

Нараз вовчиця стрімко взяла вліво і порівнялася майже з саньми. Орлик, косячи безумним, налитим кров'ю оком, мимоволі забирав правіше, вовчиця, низько стелю­чись, наддала іще, і знову мусив бокувати кінь; витягнув­шись, сіра стальна стріла низько ішла над землею, із сви­стом, стрімким вихором закручуючи навколо себе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви. І лише коли Орлик помчав вздовж ріки і хвилин за десять лунко прогрими* дерев'яним настилом моста, Петро оглянувся знову. Ні вовчиці, ні молодого вовка ніде не було, мов усе, що тра­пилося щойно, примарилося йому на хмільну голову. І вї; ладен був би повірити в це, якби не обірвані віжки, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного ранку, ще до світання, його розбудил;. голоси на подвір’ї — збиралися мисливці на полювати Накинувши поверх майки кожуха і вступивши н і босу но­гу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п'яї< т-.пціовалп під верандою і смалили цигарки, щовихопли вали при затяжці на якусь мить із передсвяткової тем єн їх бронзові від червоного тютюнового жару облич«/!.

•— А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, — ущипнув Ваврищуків Степан, який прителепав своєю ре^ паною і перев’язаною рушницею першим, тішачись лом- ститися за літню кривду.

, — Хлопці, гого-во, — прокашлювався Петро, вітаю-, чись з кожним за руку. — Полювання відкладається...

Нараз усі примовкли і тільки Льоня, зягтар, невисо­кий, і жвавий, як білка, мисливець иропадущий, спересер­дя чвиркнув крізь зуби.

— Де Крим, де Рим, а де лойова груша... Ти ж сам на сьогодні замовляв.

— Не слухайте його, хлопці! — зріс і собі, як »з дріжджах, Степан. — Він ще не прочунявся від учораш­ньої гостини в кума,

«А дудки, — холод брався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як його тіло скипає щ ■ хИрцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гай­ну на кордон та випущу отих двох. Недобре, звісно, иш людей збаламутив, але хай пробачать».

Чоловіки, що не сподівалися від Петра подібного де ; маршу, обурені тим, як нагло вислизає така розкішна ди­мова втіха, разом'узялися за господаря.

— Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо...

— Чхав я на його начальство, сьогодні законні й деш» полювання.

— А, може, йому вовків шкода стало? — засумнівався уголос Степан.

— Мені, начебто, двох бичків не шкода.

—- Вгамуйся, Степане, — ие витримав неправди Лі.о- нько. — Чого на сірого марне клепаєш: один бичок йою, один — твій, давай по-чесному...

■— Степанові гріх губу дути. Він полювання ще влітку почав.

— Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішєчях добре.

— Чого б то не вцілити, бичок же прив’язаний,

--- А що ти за мисливець такий, знатний, — огризнув­ся Степан. — Подумаєш, забив на віку одного зайця і пів­тори качки.

Чоловіки ще трохи постояли, позубоскалили, висма­лили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки Льонько не закинув рушницю на плече.

— Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо рейок з не­ладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Похрумкуючи намерзлим снігом, чоловіки подалися я двору, а ГІетро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, і зблиснули сніг« на вершинах сосен, зблиснули загадково і таємниче, як е новорічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гущавині. Який би мудрий не був, думав він, мружачись на іскристий урочистий Ліс, а знаєш ти завжди, хоч трохи, але менше нього. І коли там не залишиться бодай крихти загадки І зачудування, навряд чи й ми добріші станемо.

Над лісом знімалося, фарбуючи в рожеве сніги, свіжо» вмите сонце.

МАМО, ВЕРНИСЯ

День, очевидячки, мав бути знову як вчора: з глибо­ким, відмитим, бездоганної сині, небом, з чистими, як впер-, ше випрані простирадла, морозами і передвесняними ви­рами відбіленими хмарами, з відтапулими калюжами, бі­ля яких галасливо стрибатимуть і навіжено чубитимуться вічні непосиди горобці, що питимуть залюбки синю воду» відчайдушно закидаючи розтріпані і розкошлані голови вгору, питимуть, смакуючи та тішачись крижакспо, з дзвін­кими кристалами льоду, аж густою вологою. Варвара вже подавно лежала з відкритими очима і дивилася на віконні шиби, що з чорних, стали непомітно фіолетовими, а там ї голубими від тихо і безболісно народжуваного досвітка.

День наставав нестримно, дужчало владарювання сві­тла, лише крізь скло холодно та байдуже поблимувала, мінилася та переливалася остання, немов ненароком з ноч? забута, припізніла одинока зоря — вона видавалася Вар варі примерзлою до нахололої з ночі, шибки.

Прокинулася Варвара давно, відчуваючи, що втом:) трохи зійшла за довгу зимову ніч, втомленою залишалася хіба тільки душа; маленька, спрацьована, вона лежала,] згорнувшись калачиком, у великому, немислимо тепер ве­ликому напівпорожньому ліжку, та гортала думки, ьк вже колись читану, не вельми цікаву книжку, і ті думки, вида-І валося, стиха шелестіли, мов пожовклі та вицвілі сторінки. Вона лежала, боячись ворухнутися, скрипнугч ліжком і розбудити дітей, і тільки зважившись, нарешіі, поверну­лась на другий бік та простягла руку, поклавши на поро­жню й холодну подушку поряд — була та подуй.ка холод­ною вже півроку, відколи чоловік покинув її і подався до тої Васьки, Василини, що секретаркою у районі у на­чальника одного служила.

Варвару не допікав жаль за Павлом і не гочила ір­жею ревність, бо не мала вельми за чим жаліти і чого

ревнувати, відболіло, перекипіло давно і викіпило, та все ж у душі', коли не лукавити, десь на самому денці, таки' залишивсь якийсь накип і гірка прикра сіль. Бона знала» що до Васьки їй не доставитись — ні статурою, нетюміт* но й підступно гнутою вже роботою, рачкуванням щоден­ним з ганчіркою (Варвара прибиральницею була у кон­торі), Васька ж лебедем пропливала вулицею, вкфарбува- на, підмазана, як піч у великодну суботу, і парфуми пах­тіли від неї, мов від магазину змішаних товарів у їх селі: Варвара свої зморщені руки із задирками біля нігтів тих­цем ховала при людях, Васька й не думала, звісно, стн- датися довгих і добре доглянутих пальців із нігтями, вкри ­тими лаком, що вилискували, наче вишня, яка ледве нали­лася і почала вистигати.

Вони жили в одному селі, зовсім близькому до рай­центру, жили на одній вулиці мало не сусідами, але вида­валося, що живуть на різних континентах — обоє навіть не пам’ятали, коли уже зустрічалися, чуття, загадкове ? непояснюване, завше підказувало їм одна одну; і коли од­на ступала на вулицю, то інша напевне звертала в прову­лок, більше того, вони навіть не могли уявити, як би зуст­рілися на одній стежці і на одній дорозі, а ще гірше й гір­кіше — зустрілись очима.

Вона лежала й дивилася на світліючу шибу у вікні, де так само мерехтіла і змигувала, наче тихо спокійно і; рівно дихала одинока, примерзла до скла зоря; Варвара переймалася світанковим цим спокоєм і не спішила, бо контору помила ще звечора, а дітей встигає зібрати, і по­троху душа її набиралася рівноваги, схожої на цю, досвіт­кову, між ніччю і днем; коли ж хтось затарабанів, нагло й настирно, у двері, вона аж скривилася від зрушеної рів­новаги і неохоче, вступивши у капці, почалапала до дверей.

Вона відчинила двері, глипнула і остовпіла — на схід­цях, мов синій привид, бовваніла Василина. Якусь мить вони стояли обидві мовчки, приголомшені та здивовані, ї між ними жовтою блискавкою промайнув і змигнув пере­ляк; розділені не порогом, вони стояли розділені життям, як рікою, і ту ріку перейти непросто, бо бурлить, несеться й клекоче вона, збиває і валить з ніг, в тій шаленій стрій­ніші, крижаній, аж хапає правець, то чисті струмені йшли, десь народжені джерелами, а то каламуть, то неслися бипущеною на волю стрілою, а то знову закручувалися у то» рний засмоктливий вир.

— Павла нема, — першою озвалася Василина, хухну­вши білою парою у синій досвітній морозець, сказала, ле­две вимовивши цих два важких, як каміння, слова язиком, що з холоду мало слухався і аж рипів.

«П’яна вона хіба, — байдуже думала сгямлена вже Варвара, — знайшла у кого питати».

— Тож нема, — відказала, і подоба кривої усмішки ображеною тінню ковзнула сухими губами. — Півроку уже в тебе.

— Павла нема, — вдруге сказала, заплітаючи так са- мо язиком, Василина, і осклянілі очі її вперлися у Варва­ру, наче в стіну. — Пішов досвітком сіна коневі кинути, і кінь забив. На смерть.

Варвара довго стояла мовчки і порожніми, вихолону- лими очима дивилася на Василину; вона не скрикнула, не 'заплакала, тільки гойднулися сині холодні тіні на її змор- хлому вже лиці, і відсвіт від цих тіней падав на сивину", що несподівано засвітилася, мов у примарному світлі лю- мінісцентного вуличного ліхтаря. От яке те життя, пола­малося Варварі,- йдучи від дітей,, небіжчик хвалився: «Отепер поживу, як уже заманеться», от яке те життя, думалося Варварі. І не було в неї ні втіхи, ні суму, ні за пізнілої злоби відомщення, ні жалю, тільки накип отой нараз спав із душі. Все минуще.

— Твій чоловік — то й хорони, — сказала, ке дочекав­шись відповіді, Василина, і очі її стали меншим» І жалки­ми. — Яз ним тільки півроку була, нащо мені, мрець у хаті.

Варвара не озиралася, вона не могла бачити, вона просто відчула ■— шкірою, спиною, усім тілом --»■ що дії:* її обоє, прокинувшись, постали враз за плечкмт, непомітно й нечутно виросли вони, єдині крила її.

— А де ж... він? — Варвара не пересилила себе на­звати його по імені, немислимо вимовити «чоловік», і вже зовсім не знала, чи можна було б.тут говорити «твій;“ або «мій».

— У хліві ще... В гної. Я коня боюся.

— Мамо. — тихо сказала дочка і легенько стиснула пальці її — теплими своїми, щойно з постелі, стисла Вар- варині, вихолонулі за життя, вузлуваті к шорсткі, мок укриті старою корою.

— Тоді вдвох хоронімо, чашо мені така витрата, — раптом, немов злякавшись, швидко затарабаьіла Васили­на, і гладке полив’яне обличчя її враз задобріло. — Вій же з тобою вік прожив.

Досі Варвара чогось страхалася звести на неї очі, тепер же цей ляк минув, вона кинула мимохіть байдужий погляд на Василину, кинула, як на щось неживе, ослінчи­ка або етажерку, і рушила в хату вдягатись.

— Мамо, — заступив дорогу їй син. —• Не ходіть. Не ходіть туди.

Дорослі вже в мене діти, думалося Варварі, і добрн- щі вони вдалися, гріх нарікати, але їм ще пожити, взяти в порадники ті літа, що шуміли уже за спиною у неї, як зелене листя на легкому літньому вітрі; їй, тчомленій, літа додавали сили та певності. І син, мов відчувши неви­димий порух прожитих років, що прохолодою війнули в обличчя, опустив голову і відступив.

Варвара накинула своє нове, ні разу не вдягане ще пальто, перешите торішньої осені з доччиного, і вони піш­ли вдвох з Василиною безлюдною спросоння і мовчазною досвітковою вулицею.

На поколюючому морозі хрумтів і поскрипував під ногами сухий рипучий сніг; вони йшли перехрестям сусід­ських поглядів — відколи то стали товаришками? —йшли, немов фотографовані бліцами, урочисто холодні і мнимо байдужі.

Смерть аавжди несподівана, раптова вона чи ждана, чи навіть жадана з тяжкої і безнадійної хворості; і рідко бувало, щоб після холодного подиху сирої землі хатні ке розгубилися, не метушилися безтолково, не знаючи, за що узятися і з чого почати, аби до поминок справитися; але ось приходять люди, і робота робиться сама по собі, кожс;і знаходить займисько, все лаштується непомітно і в лад. Так і в Василининому домі.

Покійник, обмитий і наряджений, лежав на покуті, чоловіки на труну стругали білі, наготовлені па столярку до літньої кухні дошки, діти з хвої, що пахла смолою й зимовим вітром, плели вінки, а жінки, стиха перемовляю­чись, поралися на кухні із каструлями.

Варвара стояла над покійником, і думала про своє жи­ття із ним, таки добрячий шмат життя, два з половиною десятки літ; та диво-дивне, скільки всього траплялося, траплялося не тільки плутаного, просто гіркого зрештою, але зараз воно відходило, спливало, мов і не було його; залишався лиш подив — чого він тут, у чужій хаті, поміж чужих людей...

Заміж втрапила вона молоденькою, як ішла під ві нець, то жінки казали, що ляльку їй ще б у придане, т; - кою ж на фотокарточці зоставалася — тоненькою лози­ною, дитинчам із зляканими очима. Перші роки Павло мав добрий заробіток, шоферував, подейкували, що і «зліва» йому немало пливло, та не допливало воно до до­машнього порога: чайну «Поліський вечір» поряд із про­хідною немарне охрестили всі «матінкою», їй сповідали хлопці свою і синівську, і подружню любов.

Коли ж п’яним роз’їхав школярика, слала йому Вар­вара три роки посилки в далеке північне місто, яке н досі не ладна вимовити — переписувала його щоразу, перехи­ливши голову від старанності, з поштового круглого чор­ного штемпеля, а сама, щоб дітей на ноги зіп'ясти, три контори мила і підмітала — дві в районі і одну у селі. Як. вернувся Павло, то на бойню конюхом прийняли.

— ( чорт його забери. — махнув тоді він рукою. —При свіжому м’ясі якось не похудну. Ще й дітки щодня гости­нець матимуть.

І підморгнув так хвацько, як замолоду, кумедно смик­нувши вусом, як умів смішити її до весілля — вона і тоді засміялася.

Та не вчащали гостинці ті в хату, зате стали вчащати сусідки, що пошепки переказували, як набив Павло Васи­линин холодильник копченнми язиками та ковбасами.

Варвара стояла над небіжчиком і дивилась на його руки, перев’язані білою в крапочки хустиною, аби так за­хололи на грудях, і силувалася згадати, коли бачила вона востаннє, як гладили ті руки дитину по голові, і все. ніяк не вдатна була згадати; її ж вони «гладили» не раз і не два — синці подовгу не сходили. Крутий і поміж людей, і поміж тварин, він цими ж руками, бувало, так муштрував того самого коня, під яким і згинув, що з вудил тільки мило летіло.

За день, як піти назовсім із хати, запрягав він коня і той негадано схарапудився; Павло теж враз скипів, на­мотав віжки на руку і став хрестити кілком строптнвця— здиблений кінь хропів і дико поводив очима, витанцьову­ючи по колу навколо господаря з кривою і злобною ус­мішкою, після кожного удару кілком по крупу кінь здій­мався вгору і загрібав ногами повітря, іржав ображена і благально, мов просив милосердя. Злякана Варвара по­висла на руці в чоловіка:

— Облиш, може, він не винен...

Опісля з’ясувалося, що кінь і справді схарапудився не без причини — наступив тоді на цвяха, що невідь де взявсь на подвір’ї.

Варвара дивилась на холодне Павлове, чомусь г.о смерті піддуте та посиніле обличчя, і йшла, мов по кладці вглиб пережитого; Василина ж, ніяк не надибавши зай- миська, тицялася з кутка в куток, крутила скрушно і каят- ливо головою та все приказувала:

— [ нащо воно мені... І де воно взялося на мою бідну голову?

Вона заламувала білі руки з довгими пещеними паль­цями, на яких жовто зблискували перстні, а хазяйки ниш­ком ховали усмішки в хустки.

— Де ж я м’яса візьму на поминки,.. — хрустіла дов­гими пальцями Василина, мов з холоду розтираючи рук»:.

Сусід Порфир, що зияв щойно мірку з мерця для тру ни, обернувся вже в дверях і скрива блимнув на госпо* диню.

— Та не скигли ти, — буркнув, — того, що покійник тобі переносив, малої долі стачило б.

Варвара обернулася і кинула на Василину той самий погляд, що й досвітком, як на ослінчика чи табуретку, по­гляд холодндй, байдужий та відсторонений — було на ду­ші з неї порожньо, як на заметеному снігом зимовому полі, де океві ні на чому зупинитися, тільки мете й шарудить сухий причерствілий поземок.

— Чи про це зараз мовити... Хай сходяп- чоловіки, візьмуть у нас порося.

Варвара побула ще з півгодини біля покійника, по стояла мовчки, перекладаючи холодні й важкі, наче брн ли, камінні думки, а тоді пішла на роботу підмести й по­мити в обід контору.

Чоловіки поралися з Варвариним поросям, не присі­даючи, курили просто за роботою, перекидаючи губами цигарку з кутка рота в куток, мружачись та задираючи підборіддя вгору, аби дим не їв очі, і нарешті Порфир, витерши марлею червоні від крові руки, сказав Там лівер і жир лишився, хай би забрала Варвара. Не викидати ж...

—- Помалу, — здивовані очі Василини враз стали кру­глими, як поштові штемпелі на конвертах. — Мечі тут на­слідили, начовгали, підлогу тепер фарбуй...

Порфир ікнув від несподіванки, а тоді, не врадивши, загріб п'ятірнею жмут внутрішнього сала і тицьнув у рот Василині, розмазуючи губну помаду.

— На, наїжся, — товконув, аж притис до стіни.

— Притерушений, — не образилася Василина, огина­ючись та відсварюючись для годиться, і витерла рот хус­тиною. — Обої мені залапуцав...

Коли по обіді Варвара прийшла до покійника, Васк- лина знов неприкаяно шнуркувала з кутка у куток, щури­лася і мерзлякувато терла худі і білі, безкровні руки.

— Де ж я борошна, бідна, візьму...

Не мовивши й слова, вернулась Варвара додому і ста­ла вкладати, тужачись, мішок борошна на дитячі санчата,

— Мам, — підхопивсь помагати їй син. — Не муки тої шкода... Люди сміятимуться.

Варвара не відказала синові, зрештою, і не мала чого сказати, тільки опустила сиву свою винувату голову, і взя­лась за санчата.

Хилячись уперед і горблячись, вона повезла борошно вулицею, сяючою снігами, залитою відчулим вже весну, звеселілим сонцем, вона тягла ту муку як свою муку, і від скрадливих та жадібних невситимою цікавістю поглядів, якими світили сусіди з-за парканів, вулиця видавалася і зовсім оглушливо сліпучою. Думки, що напливали, не да­вали спочину душі, вони, мов скулко їм муляло, воруши­лись десь там в глибині, вовтузилися і перевертались: Вар­вара чула, що їй заважає щось, вона йшла, моз людина, яка забула раптово потрібне і тепер ніяк не згадає, її гні­тило, що в думках про Павла набігає лише гірке ї недоб­ре, вона опиралась цьому, пересилювала себе і боронилася відчайдушно — не могло ж так бути, принаймні так зали­шатися. І Варвара взялася шукати іншого, перевертати прожите, мов манаття в старій материній скрині, перегор­тати злежале і давно не чіпане, відкидаючи геть, наче поточені міллю, довгі роки, коли з неї в очі сміялися і ти­цяли Василиною, облишаючи збоку застрахане малоліт- ство дітей; вона перебирала роки, як давнє, цвіллю пропа­хле шмаття, і не знаходила того, чого шукала, аж поки не наткнулась випадком на той давно призабутий ранок.

Вже досвітком привезли додому дружки Павла — геть безтямного, тільки боса одна нога здивованою сиро­тою виглядала із воза; виваливши його, мов дрова, під хвірткою, дружки враз завіялися, а Варвара, обхопивши чоловіка попідруки, як малу дитину, тягнула у хату, мила й халючила, розувала з єдиного черевика. Коли :к він про- чманів було трішки, то взявся за жінку, чом вона, нероба така, мух над ним не гонила — Варвара й збігла тоді із дому.

Проспав Павло, вдоволено сопучи, отак до обіду, і розбуло його якесь шкряботіння та брязкіт: діти повзали голими заденятами по підлозі і нишпорили Порожніми ка­струлями. Павло неохоче підвів важку голову, в якій усе- рєдку повідставало усе, мов у давньому висохлому напо­ловину яйці, встав і собі зазирнув туди із цікавістю; без господині там щось віднайти був він, звісно, не ладен. а тому тернув для годиться скибкою хліба пательню і подав сперш малому.

В малого ожили й загорілися очі, він хапливо ковт­нув, було, слину й потягся увесь до хліба, але нараз щось невидиме, як скляна стіна, спинило його; малий завагався, перевів погляд на батька, тоді знову на хліб, що тримав той у дрібно тремтячій від похмільного дрижакл прохаль­ній руці — голод потіснив невидиму скляну стіну, але не­надовго, і син, опустивши очі, гребонув від себе батькову руку.

Мала скоса зиркнула і відвернулася.

«Ум-гу-у», — мимовільно й протяжно він рикнув зди­вованим звіром, і холод, що струсонув його виснажено, мов обмолочене важкими ціпами тіло, вибив хміль до ос­татку. Щось не знане давно ворухнулося рантом у ньому, незвично тепле й щемке, і він взявся хапливо, плутаючись неслухняними пальцями у колготках, вдягати дітей^-, він уперше отак відчув, що ці два крихітні й замерзлі тільця, які повзали поміж каструль, є часткою його самого, не впинне продовження хоча баламутного, але його ж таки життя,

Незадовго удягнені діти світили умитими личками, як нові копійки, а Павло, винувато ховаючи погляд, захо­дився коло плити — небавом на ній щкварчало і буль­кало, він же, почепивши жінчиного фартуха, поважно й значуще походжав головнокомандуючим понад строєм ка­струль. 1 коли на поріг заявилась сусідка Ніна із свіжої«*, теплою ше новиною на губі, і вона зобачила Павла із на­чепленим клейончатим фартухом, то стирчав на ньому неоковирно та лопотів, наче бляшаний, то в неї з того ви­дива перестали слухатись очі і замигтіли рангом, мов ку­льки у барабані спортлото. Промимривши позичити хліба, вона крутнулась, аж вітер зняла спідницею, і чимдуж по­далася із хати.

Але через хвилю вже на порозі стояла інша сусідка і жалібним голосом присьма просила позичити жменьку солі — очі її також були голодними, вони бігали по кім­наті і хапали усе підряд, як лякливий злодій у лавці дріб­них товарів; великодушний Павло відсипав їй солі повну мисочку.

Потім заходили ще і ще, а коли у дверях постала Юс* тинчикова Ганна, що досі не знала, де й клямка у ьи.х. ю не встигла навіть розкрити рота.

— Сіль вже позичив, хліба давав, тертку зібрали, — блимнув господар з-під брів звичним таким, сутінковим поглядом. — Чого іще?

— Та я хіба що, — перелякано подавала- голоблі на*] зад повнотіла Ганна, оторопіло дивлячись на Павлові ру­ки у тісті. — Та я нічого...

Останнім прителепав кум Олексій, посидів мовчки,- покурив собі, поцмакав губами — Павло відав, то :>к кум перебере, то завжди отак прицмакує, а тоді, вперше не дочекавшись угощення, журно сказав;

— Ти б тогово, Павле... Порядку на кутку не псував.

— А не пішов би ти, куме, під чотири вітри, — не втерпів урешті Павло. — Я вам тоді цікавий, як Варвару навколо хати ганяю.

Як понесло Павла, то вже не міг зупинитися, прибрчп \ хаті і коло хати, попорався і дав лад подвір’ю, добряче таки запецьканому, навіть сам вибрався і причепурився.

Три дні вертався Павло з роботи просто додому, і всі ці дні Варвара ходила святечна, уперше з піднятою голо­вою, випрямилася раптом і навіть рук не стидилася. Три дні чоловік хазяював, та не стачило, певне, нд більше, і як завіявся після того, то тиждень і з свічкою його ніхто не знайшов.

...Варвара тягла дитячі санки з борошном залитою сон­цем вулицею, вулиця сяяла від урочистих снігів, на які від

—

—

—

■