Сни Ієрихона [Ірена Ігорівна Карпа] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Ірена КАРПА

Сни ІІрихона

Щось спинило мої ноги. Я навряд чи й дійшов до зеленої мідяної брами, на якій написано "Украсти". Я не знав, у чому погрузли ступні. Я просто стояв і мріяв про те, щоб хоча б очі вміли літати. Тоді перетворилися б на двох блакитних птахів і полишили мене, сліпого і смішного, у багні. А назустріч ішли люди. Їхні очі розбігалися в боки, і вони не могли бачити просто перед собою. В мене не було сили дивитись на них, тим паче їх було так багато і всі вони йшли лишень назустріч. Ішли з-за муру міста з важкими ношами в руках. Я знову подумав про браму "Украсти". Позбав мене, Боже, цього необхідного гріха. Обачність мою прости і сотвори в мені Рух твій, Боже. Так стояв я і так думав, а тим часом сонце ще дужче випікало моє тіло. І боявся я, що вже повернув назад, що прикипів я до землі, аби стати нею. І люди йшли та йшли. І те, що було в них поміж очима, глузувало з мене, але руки їхні мене не дотягувались. Всі ті люди були світлі й чисто вбрані, я ж чорнів, і одіж на мені розсипалася. Та в якусь мить я побачив старця, оповитого пісковими хмарами. Він, як і я, був геть чорним і сухим. Чи може то мені приверзлось, бо старець був ген далеко, аж побіля мурів міста. Я знав, що старець дивиться на мене, хоч навіть не бачив, де в нього голова. За якусь хвилю я вже знав його ім’я і те, де в нього були діти. В старця були довгі руки, і ними він виписував знаки на піску. Потім вкладав у ті знаки пташиний послід і ліпив коралі. Я, здається, все життя знав, що, з’ївши тих коралів, зможу й далі йти до міста. Але старець продавав їх лише молодим дівчатам. Тоді, на коротку мить, все сповнювалось любов’ю, та зовсім скоро дівчата ставали матерями, і їхні перса наливались важким молоком. Світла любов помирала. Я заплакав і прокляв старого. Чи, може, поблагословив. Бо то ж він давав покоління місту. Він малював принаду на тілах і вдихав дешеві душі. Старий все знав про мою дитину. Вона померла тричі, як і жінка, що її породила. Вони спалили мій дім і волосся на моїй голові. Я не плакав. Лиш більше ні до кого вже не говорив. Старець на виднокраї не рушав з місця. Не рушав і я. Ми були на двох кінцях однієї жердини. І я зареготав. Та враз закашлявся від піску й замовк, щоб не задушитися. А старець став підходити ближче. Ноги мої вгрузали глибше, але то вже було байдуже. Я догорав. Старий тримав ліву руку у кишені, а правою щось показував небу. Воно стиха клекотіло і шугало хмарами за пальцями старого. Зненацька він тицьнув пучкою у мій бік, і хмари відразу ж опосіли мою голову. Було важко дихати, і я хутко задрімав. Мене ніхто не будив, устав я сам з приходом ночі. Ні хмар, ні старого видно не було. Щось шерехате качалось по моїх грудях. То були дідові коралі. Я стягнув і надкусив одну намистину. Вона бридко смерділа і була квасною на смак. "Якщо я лишу це, то помру". І я почав помалу жувати коралі. Та й знову провалився десь під сон: тілом тіпнуло, і я побачив червоне.

І (?..)

Я був жінкою. Блудницею, як і більшість тих, що носять золото й коштовне каміння у кучерях. Ні, я був відьмою, що, принісши вечерю, розважала гостя химерними картинами на дні вилизаного її отруйним язиком тареля. То, певно, і був мій перший похід у чужі країни і століття, бо на сріблі того тареля я бачив геть незнану історію... Я чув зітхання слов’янок, що злягались із варягами, я бачив розірваний одяг на їхніх персах, чув запах і смак поту на стегнах. Я мацав гарячу кров людей, котрі лиш щойно жили, а тепер вже збирались кормити червів... Я купав чужих дітей у пахучій воді і відносив їх до жертовника, шлях до якого відразу ж забував... Я тікав від стріл і дерся на стіни невідомої фортеці, що ім’я її З. І все те я робив водночас: помирав, віддавався, вбивав і мріяв про вбивство чи злягання. Зрештою, мені було все одно – я байдуже витирав срібний таріль своїм волоссям, крадькома проте заглядаючи, чи не визирне із дзеркала хитре око проклятого старця....

Я прокинувся, лежачи на краю піщаного урвища, лицем до соленої води. Чи то було море з мого поту, чи із сукровиці таких, як я, а чи із сліз незайманих дівчат – не знаю. Голова моя починала переважати в бік водойми, я, здається, вже складався наполовину з голови, наполовину з тулуба, коли ззаду мене хтось смикнув. То був дикий цап, чи коза, котра прийняла мене за перезрілу траву. Я сказав їй, що я – хробак, і вона врятувала моє життя. А я не зжер її пасовисько... То було ранком, і ранок був зеленим.

Сон II. Простування

Бог не був задоволений тим числом. Диявол клав його собі на роздвоєний язик і пошкрябував піднебіння. Він реготав від того лоскоту так сильно, що його живіт ставав величезною шерстяною кулею, і він підлітав так ледве не до Бога. Бог шукав своє число два, але число два вже було Дияволове, і той ні за що не хтів його випльовувати. А без числа два не міг бути зроблений третій день, що мав би втішити Бога. І тоді Бог післав Дияволу сон