Чорний лабіринт (fb2)

- Чорний лабіринт (а.с. Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика) 1.78 Мб (скачать fb2) - Василь Сичевський

Настройки текста:



Василь Сичевський ЧОРНИЙ ЛАБІРИНТ




Художнє оформлення та ілюстрації В. В. ВАСИЛЕНКА


ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ






РОЗДІЛ І ОПЕРАЦІЯ «БЕРНГАРД»



ехитра мелодія старовинного баварського танцю злетіла з високої шпилястої башти мюнхенської ратуші і попливла над містом. Сполохані передзвоном курантів, закружляли над баштою голуби. Їх щоразу лякав дивовижний турнір бронзових рицарів, і вони носилися в блакитній високості, здивовані й трепетні.

Давно забулось ім'я хитромудрого майстра, а витвір його фантазії ще й досі вражає жителів баварської столиці. Щовечора десь близько сьомої години на площі перед ратушею збирається натовп і протягом десяти хвилин зачаровано спостерігає спектакль бронзових кавалерів. Малиново виспівують дзвони курантів, осіннє сонце забарвлює у невловимі золотаві тони зеленкувату від часу бронзу, і, коли дивишся знизу, все те здається казкою. Гудуть великі дзвони, поспішно ховаються в башті бронзові рицарі, куранти невмолимо нагадують про земне, і натовп починає розтікатися од ратуші вузенькими вуличками.

Хорст Торнау, високий юнак. у лискучому дощовику із значком шарфюрера гітлерюгенда в петлиці, звірив свій годинник з курантами. Як довго тягнеться час. Попереду ще ціла година нудного чекання. Він підійшов до приземкуватого спортивного «майбаха» і хотів було відчинити дверцята, але раптом помітив шефа мюнхенського гестапо, що проходив мимо. Рвучко викинувши вперед руку, юнак вигукнув: «Хайль Гітлер!» Оберштурмбанфюрер Дітц ліниво підняв затягнуту у чорний сап'ян руку і, навіть не глянувши на шарфюрера, відповів: «Хайль!» Пишногруда блондинка, яка міцно тримала Дітца під лікоть, цілком володіла його увагою.

Шарфюрер нервово насунув на лоба лакований козирок студентського кашкета і сів у машину. «Майбах» видихнув сизу хмарину диму, сердито ревнув мотором і покотив через Марієнплац.

Сонце сідало за Швабську Юру. Останні його промені золотили загвинчену в небо готичну верхівку Марієнкірхен. Від Гайдхаузену сунули важкі, набухлі дощем хмари — провісники сирої баварської осені.

Хорст Торнау не мав звички думати за кермом. Але зараз у голову чомусь лізли всякі нісенітниці. Весь час перед ним стояло блякле надуте обличчя оберштурмбанфюрера. Пригадалась недавня зустріч з бароном Дітцом у домі професора фон Глевіца, і непевна тривога почала прокрадатися в душу. Ще і ще раз Хорст до найменших подробиць згадував приватну розмову, що відбулася між ними, і не знаходив у поведінці шефа гестапо чогось такого, що могло б пояснити ту тривожну непевність, яка все більше оволодівала ним.

Того вечора він сидів з Гізелою фон Глевіц у холі. Дівча про щось щебетало, як завжди, не зводячи з нього закоханих очей. Проте він не дослухався до її слів. Підійшов Гуго. Власне, він і запросив Хорста на цей сімейний вечір фон Глевіців. Гуго сказав: «З тобою хоче поговорити барон».

Чемно вибачившись перед Гізелою, Хорст пройшов до кабінету професора. Барон підвівся йому назустріч, привітався, запросив сідати, почастував коньяком. Розмова точилася вільно, невимушено… Барон привітно усміхався, про щось розповідав, запитував. До речі, про що він тоді запитував? Цікавився справами організації. Розпитував про батька. Навіщо? Адже старий давно помер. Мати вийшла заміж за чистокровного арійця. Той усиновив Хорста, дав йому своє прізвище, так що з генеалогією у нього все гаразд. Питання давно вирішено, і всі ці роки ні в школі, ні в університеті не піднімалося. Та й батько його не був ні євреєм, ні комуністом — італієць, комерсант, в антидержавних справах не замішаний. Мабуть, усі ці тривоги — наслідок перевтоми, і тільки. Міг же Дітц просто поцікавитись людьми, які керують сьогодні мюнхенським гітлерюгендом. Кінець кінцем, це його прямий обов'язок. Так воно, певно, і було. Адже перш ніж запросити його для бесіди, барон майже годину розмовляв з Гуго. Гуго фон Глевіц давній друг, вісім років сиділи за одною партою. Ні, Гуго не міг сказати про нього щось погане. Отже, все те дурниці.

Машина проскочила міст над холодним, малахітовим плесом Ізару, обігнула сіре громаддя Німецького музею і вискочила на Терезієнштрасе. Починався Гайдхаузен — аристократичний район міста. Ліворуч крізь оголені осінні липи тьмяно виблискував Ізар. У цьому задумливому парку не бувало людно — будь-кого сюди не пускали. Терезієнштрасе теж ніколи не бачила натовпу. Два-три десятки перехожих за день, переважно челядь, яка обслуговує фешенебельні вілли. Хазяї цих новітніх замків, пивні і автомобільні королі, не ходили по Терезієнштрасе пішки.

Хорст кинув оком на годинник, вмонтований поруч із спідометром. «Тільки п'ятнадцять хвилин на восьму, а Гуго наказав прибути о дев'ятій. Куди подіти час?» Шарфюрер легенько притис педаль. «Майбах» уповільнив біг і, стиха пофиркуючи, поплив золотавою рікою присипаної листям вулиці. Крізь дерева замаячили стіни особняка професора фон Глевіца. Тихо, немов затаївши подих, машина підкотила до воріт.

Деякий час шарфюрер сидів замислений, дивився пустими очима крізь вітрове скло, а думками був далеко, за сотні кілометрів від Терезієнштрасе. Уже не вперше йому доводиться виконувати «делікатні» доручення Гуго фон Глевіца. Минулого тижня двічі ганяв машину и Ліндау. Цієї ночі простелиться перед ним шлях на Інсбрук. А куди поженуть завтра? Ці нічні вояжі досить таки набридли йому. Спочатку, коли їздили разом з Гуго, було навіть цікаво. Таємничі зустрічі на швейцарському кордоні, якісь типи в насунутих на очі капелюхах, їм передавали важкі, наче камінням набиті валізки, і все те без жодного слова — надзвичайно романтично. А потім гроші, ресторани, нічні кабаре — Гуго вміє обставити все з таким блиском, що дух захоплює, немов летиш кудись у прірву в шаленому вихорі солодкого чаду. О, Гуго мастак на такі діла. А тепер Гуго категорично відмовився говорити про начинку шкіряних валізок, під страхом смерті заборонив заглядати всередину, але Хорст і без того знає, що йому доводиться возити по ночах до швейцарського кордону. Якось один із тих типів ненароком розкрив на його очах валізку… А втім, яке йому діло до того, що там у валізках. Гроші платять — і добре. Гроші не пахнуть. До того ж він діє за наказом самого рейхсюгендфюрера Артура Аксмана. «Важливе завдання рейху!» — принаймні так пояснював Гуго. Він натякав, що за ці послуги Хорст дістане нагороду. А воно було б незле. Шарфюрера полонили солодкі мрії. Він уявив собі, як повитягаються від заздрощів фізіономії недругів, коли він з'явиться в університеті з муаровою орденською стрічкою в петлиці. Однак насолода від тих честолюбних думок втішала його недовго.

Пригадалися слова Гуго фон Глевіца, сказані якось за чаркою: «За ці послуги можуть нагородити так, що й кісток не збереш, особливо коли потрапиш в лабета до Дітца». — «А хіба барон не знає, що ми виконуємо завдання рейху?» — «Дурний ти, Хорст, — яка ж то буде державна таємниця, коли про неї знатимуть усі. А Дітц, як тобі відомо, не у фаворі. От і лютує сілезький вепр. Інша справа ми з тобою. Нам довіряють, і ми повинні зробити все так, щоб ні одна собака про це не довідалась. Зрозумів? І запам'ятай, як відчуєш, що попав на око гестапо, тікай, бо поки там нагорі дізнаються про тебе, Дітц встигне обробити так, що і мати рідна не впізнає. Та ти не лякайся, Хорсті, все буде гаразд. Я тобі друг чи ні? Покладись на мене. Не пропадеш…» Гуго ще довго говорив, підливаючи коньяк у Хорстову чарку і таки залив хмелем тривогу. А ось тепер вона знову виповнила душу шарфюрера Хорста Торнау.

На вітрове скло впали перші краплі дощу. Зірвався вітер, підняв листя і погнав його вулицею. Хорст згадав про тент. Вискочив з машини і трохи було не попав під колеса чорного лімузина, що несподівано промчав повз нього. Шарфюрер вилаявся, але особливого значення цьому випадку не надав. Заклопотаний тентом, він не помітив і того, як на розі Терезієн- та Зіберштрасе з лімузина вислизнула темна постать і шугнула в тінь чавунної огорожі. Зненацька сипонув дощ, зашарудів опалим листям, засичав між гіллям дерев, що благально простягали до неба чорні віти.

Холодні краплі пробралися за комір. «Цум тойфель! Мокни тепер отут цілу годину! І хто мене гнав з дому?» Він хотів сісти в машину, але раптом помітив — у кімнаті Гізели спалахнуло світло. Підійшов до брами. Хвіртка була замкнена. Не довго думаючи, переліз через чавунну огорожу і підбіг до вікна. Постукав у шибку тихенько, щоб не почули на другому поверсі. Хоч і не домовлялися про зустріч, але Гізела, він це знав напевне, буде йому рада. Все ж не під дощем киснути.


Курт Маєрбер за свої десять років служби в гестапо бачив багато такого, від чого й тепер, коли згадає, кров холоне в жилах. Проте стежити за фіглями-міглями отакого лобуря йому доводилося вперше. Затаївшись в тіні розлогої липи, він бачив, як студент (так він називав свого підопічного) переліз через огорожу вілли і легенько, мов кіт, подряпав у шибку. За мить до шибки притулилось дівоче обличчя і розпливлося в щасливій, трохи розгубленій усмішці. Юнак і дівчина зустрілися на ґанку і завмерли. Потім студент нерішуче взяв дівчину за плечі, і вона припала до нього, незграбно обвила руками шию. Курт згадав недобрим словом начальство, що, мабуть, уже зовсім здуріло, коли примушує займатися отаким дріб'язком.

Студент і дівчина зникли за дверима. Деякий час у кімнаті горіло світло, і Маєрбер бачив застиглі в довгому поцілунку тіні на кремовій шторі вікна. Потім світло погасло.

«Ні, начальство таки з'їхало з глузду. Подумати тільки: сам гауптман Кьоніг виїхав на операцію — сидить оце в машині і, мабуть, мріє про залізний хрест з дубовим листям…»

Нічого підозрілого в тому, що сталося, Курт Маєрбер не вбачав. Навпаки, вілла на Терезієнштрасе була йому добре знайома. В ній жив можновладний професор Герберт фон Глевіц, один з тих, чиє ім'я жителі Мюнхена вимовляють з повагою і навіть острахом. Пан професор був головою багатьох державних комісій, професором Мюнхенського університету, власником відомої на всю Німеччину клініки. Професор мав сина і дочку. В будинку жила ще досить молода економка з донькою, але вікна її кімнати виходили на протилежний бік, на чорний двір, де були господарчі будівлі і гаражі. Маєрбер добре знав, де розміщені покої господаря, хоч не бував у будинку професора. Ні, таких, як він, фон Глевіци і на поріг не пускали. Хазяїн ручкається з самим фюрером, буває в нього на прийомах, коли Гітлер приїжджає в Берхтесгаден. Не раз Маєрбер незримою тінню супроводжував професора від резиденції Гітлера «Орлиного гнізда» сюди, на Терезієнштрасе. Не раз доводилося йому стояти під цією огорожею, коли барон фон Дітц гостював у професора. І тому Маєрбер аж ніяк не міг повірити, що будинок фон Глевіца може бути на підозрі у гестапо. Тут щось не так. Проте думати над цим не входило в його обов'язки. Наказ є наказ: слідкувати за «майбахом», студентом і особливо за валізками. «Майбах» стоїть біля воріт, студент упадає біля дочки професора. А валізки? Курт вирішив оглянути машину. Дощ розігнав поодиноких відвідувачів парку. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Маєрбер пройшовся повз «майбах» — валізок усередині не було. Не було їх і в багажнику. Це насторожило агента, але на роздуми не лишалося часу — від будинку повертався Хорст Торнау, і Маєрбер змушений був знову пірнути у тінь огорожі. На цей раз студент вийшов у хвіртку і тихо причинив її за собою. Потім підійшов до машини, закурив, поглянув на годинник і двічі натис сигнал. Через деякий час від будинку почулися важкі кроки, клацнула у хвіртці клямка і до машини підійшов широкоплечий, кремезний Гуго фон Глевіц з двома шкіряними валізками в руках.

Маєрбер бачив, як студент відчинив багажник, і син професора одну по одній опустив туди важкі шкіряні валізки. Стукнула кришка багажника, і від того глухого удару Маєрбер відчув під серцем знайомий професіональний холодок. Він увесь напружився, витягнув шию і завмер, нашорошивши вуха, наче мисливський пес. Але ті двоє біля машини мовчали. Гуго затис у губах кінчик сигарети, припалив, затягнувся раз-другий і тільки тоді поглянув на студента. Якусь мить вони дивилися один одному в очі, немов вели напружену німу розмову, потім Гуго всміхнувся, поплескав студента по плечу:

— Будь обережним, Хорсті. Повертайся швидше. На нас чекають дівчатка і добра випивка «У красуні Ірми», — він підморгнув і пішов геть.

Студент подивився йому вслід, нервово жбурнув недокурок і сів у машину. Як норовистий кінь, «майбах» рвонув з місця і побіг вулицею.

В два скоки Маєрбер опинився біля чорного лімузина, шарпонув дверцята і впав на сидіння.

— Вперед! Не спускай з нього очей! — наказав Кьоніг.

Машина рушила за «майбахом», що маячив уже десь на розі Ісманінгерштрасе.

— Ну, що там?

— Все гаразд, «майбах» веде студент, — відсапуючись, почав Маєрбер. — Цей молодий, та ранній. Доньку професора окрутив.

— А валізки? — сухо перебив Кьоніг.

— Так точно, є. Син професора поклав їх у багажник, — доповів Курт.

— Запам'ятайте, Маєрбер, там не було ніякого сина професора. Був тільки один, як ви його називаєте, студент. Один, зрозуміли?

— Так точно, гер гауптман, — випалив Маєрбер.

В топі, яким Кьоніг радив забути про Гуго фон Глевіца, Маєрбер відчув небезпеку. Може, тут криється якась пастка і для нього, Курта Маєрбера? Тепер такий час, що всього можна чекати. Краще мовчати і робити те, що наказують.

Дощ перестав. Мокрі камінні бруси Максвеберплацу ледь поблискували в синьому світлі підфарників. На заході ще пломенів шмат неба, але місто вже потонуло в густому мороці. Вести машину було важко, і Курт напружував зір, щоб не загубити з очей «майбах». За Ізаром на Зендлінгерштрасе пролунав сигнал повітряної тривоги. Мабуть, його почув і студент, бо наддав газу і понісся вперед як оглашенний. Курт ледве встигав за ним, мчав, ризикуючи збити когось у темряві вузької, ніби траншея, вулиці. Раптом морок зник. Мертве світло засліпило очі. Страшний вибух розколов повітря на міріади гострих дзвінких скалок і вдарив ними у вуха. Метрів за сто попереду химерним вогненним пухирем надувся шестиповерховий будинок. Пухир луснув і запалив вулицю битою цеглою, скаліченими залізними балками, понівеченими меблями і трупами. Але перш ніж це сталося, під нього пірнув спортивний «майбах». Чи пощастило йому проскочити, Курт не знав. У ту мить Маєрберу було не до студента, він рятував власне життя — інстинктивно натис на гальма. Машина заверещала, закрутилася на мокрій бруківці, ніби вражена в серце тварина. Її занесло на тротуар і вдарило боком об рекламну тумбу. Несподівано запала глибока тиша. Страшна передвічна тиша, від якої зупиняється серце. Курт не витримав — вискочив з машини і кинувся тікати. Не тямлячи себе від жаху, він біг назустріч хмарі диму, що повільно сунула від руїн. Десь поблизу знову рвонула бомба. Башта пожежної вахти захиталася. Курт зупинився, підняв над головою руки, захищаючись від багатотонної громади, що невблаганно, мов сама смерть, падала на нього. Відскочив убік, притулився до залізних прутів огорожі і застиг, чекаючи кінця. Але башта не впала на вулицю, вона раптом зсунулася, ніби пірнула в чорну хмару диму. Зорі щезли. Замість них у каламутному небі горіло три мертвих сонця. Курта охопив нелюдський жах, йому здалося, що він божеволіє. Хотів перехреститися, але рука так і повисла в повітрі. Над ним, зачепившись сорочечкою за гострий шишак огорожі, висів труп немовляти. У Курта підкосилися ноги. Він присів під огорожею і охопив голову руками. Від Гауптбангофа долітали глухі удари. Американські літаки бомбили знаменитий мюнхенський вокзал. Кожен удар бив по нервах, і Курт здригався всім тілом, немов від пропасниці. У цю осінню ніч 1944 року Курт Маєрбер уперше в житті на власні очі побачив жахливе обличчя війни.

Протяжний звук сирени сповістив про кінець повітряної тривоги. Курт підвів голову. На місці будинку рваною раною зяяли руїни. Диміли обвуглені головешки, стрибали язики полум'я. Курт встав, зняв з огорожі труп немовляти і відніс до руїн. Там він поклав його на купу битої цегли і стояв з капелюхом у руках, дослухаючись до завивання сирени, що звучало мов реквієм. Біля руїн зупинились автофургони рятівної команди. Якісь старі жінки, студенти, молоденькі курсистки, літні люди в робітничих комбінезонах з безмежною втомою в очах вилазили з фургонів і, боязко позираючи на руїни, шикувались по двоє. Засапаний астматичний товстун викрикував:

— Шнеллер! Шнеллер!

Знайомі слова повернули Курта до дійсності. Він згадав про Кьоніга. Коли підійшов до машини, гауптман лежав непритомний. Голова йому впала на груди. На чорну краватку і пришпилений до неї емальований значок із свастикою капала кров. Курт узяв руку шефа, намацав пульс. Серце Кьоніга билося рівно, ніби він просто заснув у машині. В розбитій вітрині винарні Маєрбер знайшов чудом уцілілу пляшку бургундського. Витяг з неї корок і линув вином у лице Кьонігу. Гауптман глибоко зітхнув, розплющив очі. Ще за якусь мить він виліз з машини і, дивлячись на Курта затуманеними очима, спитав:

— Де ми?

Маєрбер пояснив. Поволі Кьоніг згадав все, що сталося. Очі його проясніли, і він потяг руку до бургундського. Курт подав пляшку.

Гауптман прополоскав вином закривавлений рот і сплюнув. Об брук щось дзенькнуло: біля лакованих чобіт гауптмана, тьмяно виблискуючи золотом, лежали два передніх зуби. Курт подав їх Кьонігу. Криво посміхаючись, той заховав їх у нагрудну кишеню. Мовчки перехилив пляшку і випив її до дна. Потім дістав білу, як сніг, хустинку і витер розбиті губи.

— Їдьмо. Швидше! — наказав він таким знайомим Маєрберові тоном, що той здригнувся, ніби остаточно прокинувся від сну.

Машина була неушкодженою. Мотор працював рівно. «Як серце Кьоніга», — чомусь подумав Курт і здивувався такій несподіваній аналогії.

— Куди накажете, в гестапо? — запитав Маєрбер, спрямовуючи лімузин на середину вулиці.

— На Інсбрук! — кинув гауптман.

Їм довелося об'їжджати місце катастрофи. Вузенькі вулички, щедро оздоблені середньовічною готикою і бюргерським барокко, були сповнені ситого спокою. Ця ситість несподівано викликала в душі Курта незнайоме раніше почуття обурення. Ніби всі ці розкішні, схожі на солодкі тістечка будинки своєю безтурботністю ображали пам'ять тих, хто лежав під руїнами Зандлінгерштрасе. На центральну магістраль Маєрбер виїхав лише поблизу переїзду — майже на протязі кілометра лежали руїни.

«Мабуть, він зараз десь тут, під цими уламками, — подумав про свого підопічного Курт. — Треба мати неабияке щастя, щоб живим проскочити через це пекло. Безглуздо тепер пертися на Інсбрук. Та хіба про це скажеш, хіба Кьоніг послухає. Через кілька днів студента знайдуть. Справу закриють, і на обкладинці з'явиться печатка: «Тот»[1]. Скільки їх там, під руїнами?..» Маєрберу раптом згадалося немовля, пришпилене, нби метелик за крильце, до чорного неба. Курт зітхнув і поглянув на шефа. Гауптман тримав біля розбитого рота просяклу кров'ю хустинку і про щось думав, його водянисті очі ніби замерзли і розкололись на сірі холодні кристали. А задуматись Кьонігу було над чим. Операція фактично провалилася. Студента накрили уламки. Правда, все це сталося не з вини гауптмана, але Дітцу те байдуже. Хіба наважиться барон доповісти про катастрофу самому Гіммлеру, який тільки сьогодні вранці особисто цікавився студентом, з'ясовував найменші подробиці справи. Ні, нехай Дітц дізнається про все від кого завгодно, тільки не від нього. Хто-хто, а Кьоніг добре знає, яким буває барон у перші хвилини гніву, якою жорстокістю, нелюдською жадобою помсти наливаються підсліпуваті дитячі очі шефа мюнхенського гестапо, коли той впадає у божевільний гнів. «Винного», звичайно, знайдуть… Що буде з хворою на серце фрау Кьоніг, коли винним зроблять його і пошлють на Східний фронт? Гауптман стомлено заплющив очі. Пекли розбиті губи, боліла голова, неприємно заходилося серце. «Старість. Вона нагадує про себе зненацька. Підкрадеться непомітно, запустить в душу пазури і ссе твої сили, і точить серце». Кьоніг відчув на собі погляд і повернувся до Маєрбера. Їх очі зустрілися. Якась собача вірність, розгубленість і теплота були в очах агента, ніби він усе розумів і хотів допомогти порадою, розраяти тугу. Кьоніг злякався тих очей. Злякався самого себе.

— Пильнуй дороги! — гримнув він на Маєрбера, приховуючи за роздратованістю на мить відтале серце.

Далі їхали мовчки. Вже залишилися позаду Вольфратсхаузен, Кьонігсдорф, Кохель. Дорога знову притулилась до Ізару і, ніби опираючись на його чорну розбурхану хвилю, полізла в гори до Міттенвальда. Містечко майнуло у вікнах машини синіми приглушеними вогниками і щезло, немов провалилось в ущелину гір, покриту запоною важкого туману.

На перевалі стояла густа мряка. Вітрове скло вкрилося росою. Стрічний вітер збирав дрібні краплини у великі і гнав знизу вверх, застеляючи дорогу. Праворуч здіймалися чорні ялиці, ліворуч, десь на дні глибокого провалля, шумувала ріка. Світло фар не пробивало мряки. Курт погасив фари і, коли очі трохи звикли до темряви, погнав машину швидше. Дорога спускалась в ущелину. Скоро вона одірвалась від туману, і його сіра фосфорична запона повисла над головою. Раптом Курт помітив на дорозі червоний вогник. Він то згасав, то знову спалахував: хтось пропонував їм зупинитися.

— Стій! — наказав Кьоніг.

Курт натис на гальма. До них бігли якісь люди. Гауптман вийшов з машини. Молоденький лейтенант у формі військ СД виструнчився перед ним і доповів:

— Гер гауптман, все зроблено, як ви наказали. Десять мотоциклістів, дві машини з солдатами.

— «Майбах» не проїздив? — перебив його Кьоніг.

— Ні, гер гауптман. Ми прибули сюди о сьомій. Об'єкт не проїздив. Вартові на місцях. Шлагбаум закрито.

Лейтенант говорив ще щось, але Кьоніг його не слухав. Гауптман дістав з машини плащ, накинув його на плечі і пішов дорогою вниз. Курт рушив за ним. Кроків за п'ятдесят він помітив будинок, що ніби виростав із крутої чорної скелі. Це була гауптвахта на старому кордоні з Австрією. Біля будинку стояли вкриті брезентом машини. Поблизу моста маячили постаті мотоциклістів. Вогники їх сигарет блукали в темряві, мов світляки. Кьоніг і лейтенант зайшли в будинок. Курт зупинив машину біля ґанку, відчинив дверцята і випростав закляклі ноги. М'язи налила втома. Гірське повітря, напоєне духмяними пахощами хвої і тонким ароматом альпійських трав, приємно лоскотало ніздрі. Курт заплющив очі, з насолодою відпочиваючи. Проте відпочивати йому довелося недовго. Від дороги долетіли вигуки, лемент. Темну ніч раптом розітнув постріл, громом розкочуючись по навколишніх горах. Над ущелиною звилися ракети. У їх мертвому світлі Курт побачив «майбах». Приземкувата спортивна машина, дико ревучи мотором, промчала повз гауптвахту, на друзки рознесла шлагбаум, перескочила міст і пірнула в нічну пітьму. Біля будинку зчинився гвалт: тріщали мотоцикли, кричали офіцери, гуркотіли мотори. Кьоніг вскочив у лімузин.

— Жени! — захрипів він над вухом Маєрбера. — Таки проґавили, паскуди! йому ще в ляльки гратися, а воно вже лейтенант! Щеня! Не здогадалося навіть дорогу машинами загородити.

Кьоніг трусився від люті і надсадно кричав у вікно, підганяючи солдат:

— Форвертс, форвертс! Сучі діти! Взяти живого! Курт виїхав на дорогу і з силою натиснув педаль

газу. Машина помчала дорогою на Шарніц. Але перш ніж вона вискочила на міст, вперед вирвалися мотоциклісти. Кьоніг напружено вдивлявся в темряву ночі, нервово скріб підборіддя. «Тепер він од мене не втече, нікуди не дінеться. І барон, і «Вірний Генріх» матимуть те, що хотіли. Фрау Кьоніг може бути спокійна. Все буде гаразд».

Дорога вилася схилом крутої гори, підскакувала, стрімко падала вниз. Курт почував себе, як на літаку, що потрапляє в повітряні ями. Вони мчали із швидкістю більше ста кілометрів на годину, але «майбах» жодного разу так і не з'явився в полі їхнього зору.

Раптом дорога круто піднялася вгору і пірнула в туман. Хвилин десять лімузин продирався крізь його запону. Піт заливав Куртові очі. Здавалося, цій білій холодній мряці не буде краю. Але туман нараз залишився нижче дороги, і Маєрбер побачив гори, залиті місячним сяйвом. А ще за хвилину світлий приземкуватий «майбах» промайнув дорогою на протилежному боці урвища. Мотоциклісти відстали од нього на кілометр, а то й більше.

— Швидше, швидше, хай йому чорт! — кричав Кьоніг.

Але Курт і так брав від мотора все, що той міг дати. На крутому повороті машину занесло, і вони трохи ис врізались у гострий виступ скелі. Та Кьоніг не звернув на те уваги, він хрипів своє:

— Шнеллер! Шнеллер!

І Курт гнав машину далі, не збавляючи швидкості. За поворотом перед ними відкрилася нова широка петля дороги. На її протилежному боці здіймалася скеля, увінчана білими цятками придорожніх стовпчиків. В її підніжжя билися густі хвилі туману. Зненацька на гребінь скелі вискочив «майбах» і… зупинився на краю провалля. З машини вистрибнув студент. Курт пізнав його по чорному дощовику. Але ялини, що росли обабіч дороги, раптом стали чорною стіною і затулили все. Коли дерева знову розступилися, «майбах» палав, мов велетенський смолоскип. З грудей Кьоніга вирвався стогін, ніби не «майбах», а він сам конав у тому полум'ї.

Лімузин пронизливо завищав на повороті і вискочив на пряму. Курт побачив студента — той біг назустріч мотоциклістам. Коли лімузин зупинився, хлопця вже тримали за руки двоє здоровенних шуцмапів. Кьоніг закричав щось і кинувся до палаючої над урвищем машини. Проте він не пробіг і десятка кроків. Вибух струсонув гори. Курт побачив, як залишки «майбаха» червоною головешкою майнули над проваллям і зникли в тумані.

В напруженій тиші почувся сміх. Спочатку тихий, він поступово наростав. Нервово, істерично реготав студент, звиваючись у руках шуцманін. Його широко розкриті очі налилися кров'ю. До студента підскочив Кьоніг, з розмаху затопив в обличчя, вкладаючи в той удар усю свою лють. Але студент не вгамувався. Кров юшила йому з носа, заливала розбиті губи, а він реготав мов несамовитий. Той божевільний сміх котився горами, повертався, розмножений луною, і бив по нервах, вивертав душу.

— Заткніть йому пельку! — загорлав Кьоніг.

На хлопця навалились, почали бити ногами, але сміх не вщухав. Підійшов лейтенант, зняв рукавичку, акуратно згорнув її і подав шуцманові. Студент забився в конвульсіях, задихнувся і замовк. Але сміх ще довго лящав у вухах Курта.


РОЗДІЛ II ДОКИ СОНЦЕ ЗІЙДЕ…


Ешелон ішов третю добу, майже не зупиняючись. Два паровози, натужно відсапуючись, тягли його на захід повз давно небілені хати, похмурі поля, повирубувані вишневі садки, скалічені снарядами тополі. Поодинокі, зігнуті горем люди проводжали його важким мовчанням. Закипали сльози у вицвілих від страждання очах старої неньки: «Рідні мої, куди везуть вас? Що буде з вами?!» Ледь-ледь ворушилися запечені губи, тремтяча рука гладила біляву голівку онука, а серце стискалося пекучим болем: «Діти мої, діти. Чи ж такої долі просили для вас матері? Господи! Що воно на світі діється?» І хрестила услід, і молила, і кляла господа бога за ту гірку, непрошену долю.

А ешелон біг далі, неначе тікав від того німого прокльону. Стугоніли труби паровозів, викидаючи у надвечірнє небо хмари чорного диму. Про щось тривожно погойкували колеса. Сторожко позирала есесівська варта на мовчазні, наїжачені ліси, на вщент розбиті вагони, на висаджені в повітря мости, що здіймали до неба обпалені ребра.

Десь здалеку, з-за чорних байраків, із-за плетива степових доріг, вітер приносив запах свіжого диму, і від того під чорні есесівські шинелі заповзав жах. У ті осінні збурені ночі небо підпирали стовпи заграв: десь горіла земля, десь шугали степами загони месників — Україна не знала сну.

Горіла земля. Стогнали рейки.

Ешелон поспішав на захід, гадюкою виповзав з цупких лещат партизанських лісів прямо в червоне, неначе просякнуте кров'ю сонце, що саме стояло на обрії.

Маленьке віконце теплушки перетято навкіс по гратах колючим дротом. Крізь нього пробивається на волю пісня.


Ой горе тій чайці,
Ой горе небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі…

Тужлива і ніжна рветься у світ із чийогось зболеного серця, а злетіти не має сили. В теплушці стоїть важкий сопух. Їдкий дух поту дурманить голову. На нижніх нарах, куди зовсім не проникає світло, хтось тихо співає. Слова падають у серця людей, як краплі дощу на суху розпечену землю. Рипить стара обшивка вагона, стукотять колеса, відлунюючи недобрим, болючим передчуттям.

Різні, зовсім не схожі зібралися тут люди. Ще не всі повною мірою відчули, усвідомили глибочінь лиха, що так зненацька впало на них, ще бринить у серці надія, ще не можуть повірити вони, діти степовиків Причорномор'я, поліщуки і подоляни, подніпрянці і гуцули, в ту гірку, несподівану долю.

Забрали чаєнят у матері-чайки, а вона, бідна, б'ється в розпуці, у лютому горі, в безтямній жалобі за дітьми — розповідає далі пісня. І навіть той, хто ніколи не знав материнської ласки, в цю хвилину згадує матір.

«Мамо…» Пухлі, пошерхлі губи ще зовсім по-дитячому вимовляють оте заповітне: «Мамо». Русявий сіроокий хлопець, притулившись до прохолодного пруття гратів, тужливо дивиться услід переліскам, що відстають і відстають, ніби кануть у безвість. Десь там, на сході, що вже потонув у загуслих сутінках осіннього вечора, ламає руки, плаче за ним мати — хвора, немічна старенька Вустя Гаркушиха. Трьох синів мала, і всіх забрала війна.

На нижніх нарах тяжко вмирає пісня:


Ой горе тій чайці,
Ой горе небозі…

— Границя! — перелякано вигукує русявий.

На нього навалилися, притисли до вікна. Загомоніли, заметушилися, вдивляючись у прибережні верби, що поволі відпливали за річку. У синій присмерк повитий берег. Крислатий дуб, розчахнутий навпіл, чорний, обвуглений, тремтить на вітрі, ніби, зціпивши зуби, з останніх сил тримає побите негодою листя. За ним простяглася під важкими хмарами рідна земля. Кожному хочеться поглянути туди. Кожному хочеться — може, востаннє? Хто знає, чи доведеться коли ступити на поріг батьківської хати, пригорнути до грудей матір, заглянути в очі коханої. Хто знає?

— Та ви хоч розказуйте, що воно там, — просили задні.

— Річка, невеличка така… Верболіз… І нікого не видно, — відповів од вікна кучерявий, чорний мов жук, хлопець, його м'яку полтавську говірку враз обірвав сердитий стогін сталевих ферм мосту. Поїзд перескочив річку. Пробіг і відстав, заплутавшись у лози, смугастий стовп з чорним орлом.

— Польща! — глухо промовив русявий.

— Ні, хлопче, це не Польща, це — Німеччина.

Ніби враз щось у грудях людей обірвалося. Пекучий біль рвонув серця.

— Лаф… Лафніц, Ра-ба… — намагався хтось прочитати табличку біля переїзду.

Ті незнайомі слова камінням падали в душу: «Прощай, рідний краю, прощай! Попереду чужа, жорстока земля…»

— А що воно значить, оте Раба?

— Хтозна. Місто, мабуть, якесь.

— Ні. Раба — то річка, — сказав бородатий чоловік у сірому засмальцьованому ватнику, з-під якого виглядав обтріпаний комірець гімнастьорки. Перед бородатим розступилися, звільняючи місце біля вікна.

— Посунься, — кинув русявому полтавчанин.

— Хай сидить, — спинив його бородань, вдивляючись у стрільчастий контур кірхи, що здіймалася над червоними черепичними дахами сільських будиночків. Невесела згадка зв'язувала цю літню людину з місцями, повз які проїздив ешелон.

— Це вони нас на Грайсдорф, а потім на Грац повезуть. Австрія. А берези зовсім як у нас на Кубані, — ніби сам до себе промовив бородатий.

В теплушці запала напружена тиша. Русявий хлопець біля вікна важко зітхнув.

— Не журися, сину, журба ще попереду, — звернувся до нього бородатий. Біля його очей збіглися пучечки зморщок, в глибині гострих зіниць щось ніби надломилось, і на мить вони засвітилися синім теплим вогнем. — Тебе як звати, козаче?

— Андрій Гаркуша.

— Хороше ім'я. Мій старший теж Андрійко.

Бородань поклав йому на плече важку руку. На серці у хлопця стало легше. Він підвів очі. Йому здалося, що під рудуватими прокуреними вусами нового знайомого ховається легенька усмішка. Але за мить якась невесела думка сірою пеленою затуманила бородатому очі. Він сів поруч з Андрієм і замислився. Довго сиділи мовчки, кожен з своїми гіркими думками.

Андрій дивився на бородатого і чомусь згадував батька. У цього чоловіка були такі ж густі кошлаті брови. Вони звисали донизу, ховаючи добрі блакитні очі. Коли батько всміхався, у нього теж збігалися до очей промінчики зморщок. Батько не носив бороди, зате вуса були точнісінько такі, як у цього солдата, руді, прокурені. Андрій ще й досі пам'ятає їх дотик на своїй щоці. За два місяці, як почалася війна, прийшла повістка і воєнкомату. Звечора почала мати збирати батька в дорогу, ходила по кімнаті, складала чисту білизну, хліб, насипала, в мішечок улюбленого батькового тютюну-самосаду і тихо плакала. Батько мовчки сидів за столом, похмуро дивився на свої вузлуваті пальці. Чомусь саме це запам'яталось Андрієві. І на все життя, мабуть, запам'ятається той незграбний батьків поцілунок. Удосвіта його розбудив тихші шепіт: «Андрійку, прокинься, прокинься, синку…» То кликала мати. Вона завжди так будила його. Розплющив очі, побачив над собою батька. Кинувся до нього, обвив руками за шию. «Не плач, синку, не треба. Ти вже великий, не плач. Бережи матір, шануй її. Я писатиму». Одірвав од себе, поцілував і пішов з хати. А через місяць у село прийшли німці.

Андрій поглинув у вікно і занімів — у високому чистому небі пливли дивовижної краси гори. Сині, темно-зелені, багряні, вони здавалися вилитими із кольорового скла. Ніколи раніше Андрій не бачив гір. Вони постали перед ним наче фата-моргана іншого життя, іншого світу, і він дивився на них, не маючи сил відвести очей. То були Штірійські Альпи, оспівані чи не всіма поетами Європи. На якийсь час Андрій забув про все на світі. Дивився на вроду чужої землі і не міг збагнути, чому тут панує тихий одвічний спокій, а там горять степи, палають села, ллються сльози і кров…

Ешелон піднімався все вище й вище в гори. У вікно війнуло сніговим духом гір. Холодний туман завис над долиною вузькою білою стрічкою. А понад ним у покльованому білими зірками небі плавали рожеві крижини гірських верхів. Зачарований небаченою красою, Андрій тільки тепер відчув, що змерз. Відсунувся од вікна, загорнувся в благенький піджачок і заплющив очі. В теплушці було тихо. Люди вкладалися на ніч. Тулилися один до одного, щільніше вмощувалися на нарах, шукаючи рятунку від холоду. «І хто ці холодні як смерть, вагони назвав теплушками?» — подумав Андрій. Йому раптом згадався чорний ліс, партизанський загін, червона розпечена «буржуйка», над якою сушилися його штани і сорочка. Цілу ніч тоді він біг полями, прокрадався ярами, байраками. Добрих півдесятка кілометрів плив річкою, учепившись за якусь деревину, повз села, переповнені карателями, а таки дістався до Чорного лісу. Потім йому дякували і тисли руку бородаті партизанські командири. Як давно все те було. А минуло лише п'ять днів. Партизани прорвали облогу і пішли на північ у здолбунівські ліси, а його послали в Шелепівку розвідати гарнізон, дізнатись, як охороняється станція. Півдня він ходив по містечку, двічі був на станції, і ніякий собака до нього не причепився. А тут прийшов на базар купити шматок хліба, і на тобі — облава. І ось уже третю добу…

Хлопцеві підкотив до горла гіркий клубок досади і болю. Він сховав обличчя між коліньми, боявся, щоб хтось не помітив його легкодухості. Зненацька теплушкою прокотився грім. Андрій здригнувся. Хтось гупав кованими чобітьми об залізний дах вагона.

— Гайнц, поглянь! — долетіла з-над даху німецька говірка. — Справжня тобі Баварія. Тільки наша Швабська Юра трохи нижча. Снігу в нас, мабуть, ще немає?

— Якого чорта стовбичиш? Хочеш кулю зжерти? — сердито гримнув той, якого назвали Гайнцом. Вартовий був десь зовсім поруч, бо в теплушці почули, як він зло сплюнув крізь зуби.

— Чого тут боятися? Тут все одно що вдома.

Вартовий топтався на місці, хукав на руки, грівся.

— Тепер і вдома всякої наволочі повно. Он гауптман Рігель (ти ж чув, як розповідав Репке?) Грецію, Польщу, всю Росію пройшов, а приїхав у відпустку і… плакали дзвони по душі усопшій.

— Гайнц, прикуси язика. Почує Репке, будеш мати халепу.

— За що? Він же сам розказував.

— То було там, а тут він з тебе… Та ще й в гестапо донесе.

— Твоя правда, Рудольфе, Репке старий собака — знає, коли і на кого гавкати. У тридцять третьому ординарцем у самого Рема був, а тепер он як вірнопіддано хвостом крутить. Та ти, мабуть, і не знаєш, хто такий Рем?

— Плював я і на Рема, і на Репке. Я добре знаю одне — за такі розмови тобі влетить.

— Е-е, заткнись…

— Та йди ти… — вилаявся Рудольф.

Повз вікно полетіли бризки. Стрічний вітер задував ті бризки в теплушку.

— Ей, ти, сволото! Тут же люди, а не скотина! — Бородань зло стукнув палицею в стелю. Але німець не звернув на те уваги.

— Дайте, дядьку, я його звідси дістану. — Андрій вхопив сукувату ковіньку і, просунувши її крізь грати, жбурнув на дах. Від несподіванки вартовий скрикнув і клацнув затвором автомата.

— Доннерветтер! Русіше швайн! — зарепетував вартовий. Певно, він мав у ту мить досить таки кумедний вигляд, бо в теплушці почули заливистий регіт напарника.

— Полосни їх, Рудольфе, — захлинаючись простудженим сміхом, порадив Гайнц.

Але Рудольф, очевидно, не відчув глузування. Він брутально вилаявся, заверещав: «Ферфлюхтер!» — і натис курок автомата. Сухо вдарив постріл. Гомінка луна розляглася по горах і завмерла.

— Штани тримай… вояка… — несамовито реготав Гайнц. — По черепах їх, по черепах, щоб знали, як полохати доблесного солдата третьої імперії.

— Іди ти знаєш куди! — скипів Рудольф.

Він, нарешті, зрозумів, що з нього глузують. Розбігся і перескочив на сусідній вагон. А хрипкуватий регіт Гайнца ще довго летів повз вікно теплушки разом з химерними пасмами чорного диму.

Ніхто, крім бородатого, не зрозумів, про що говорили вартові, однак небезпеку відчув кожен, і тому, коли вона минула, люди полегшено зітхнули. Тільки тепер Андрій помітив у себе на коліні тріску. Майже над головою у нього яскравилась жовтувата плямка на старій дошці.

— Так і на той світ міг одправити, гад! — зціпивши зуби, промовив хлопець, що сидів поруч з Андрієм. Куля пройшла якраз між ними.

— Німчура проклята! — підтримав його хтось із кутка.

— Добре, що хоч не зачепив нікого…

— То хтось із нас має щастя, — промовив бородатий.

— Ех, яке тут у трясці щастя, — важко зітхнув полтавчанин, — це точнісінько так, як моя бабуня казали: маєш ти, Миколо, щастя, ач, під коні попав Петро, а не ти.

Раптом на нижніх нарах зірвалося ридання. Хтось плакав жалібно, навзрид, немов мала дитина. За якусь мить худорлявий парубійко в гуцульському кожушку з'явився у пасмі світла, що падало од вікна. Він затулив обличчя старенькою крисанею і нестримно ридав.

— Що з тобою, хлопче?

— Михайлик… там… мертвий, — прошепотів той тремтячими губами.

— Де?

— Там, на нарах. Михайлик… Червона цятка на скроні. Я думав, він спить, а він… Ой мамко моя рідна, Михайлику, братику мій… — заголосив хлопчик.

— Заспокойся, заспокойся, синку… Хлопці, ану хто там ближче, погляньте, що з ним…

— Мертвий, — тихо промовив хтось у темряві.

Четверо хлопців підняли Михайлика і поклали на підлогу біля нар. Люди обступили тіло. Стояли, щільно притиснувшись один до одного, і мовчки дивилися на біле, безвусе обличчя. Бородатий зняв з голови шапку. Один по одному всі познімали шапки. В урочистій тиші чутно було, як дрібно стукотять колеса, стогне стара обшивка вагона і болісно плаче малий гуцул. «Зовсім дітей почали забирати», — подумав Андрій.

— Чого слину розпустив! — гаркнув чийсь роздратований бас.

Хтось вороже засопів на нарах і на середину вагона скочив довготелесий молодик років двадцяти п'яти. Андрій добре знав його. То був Грицько Шпинь, син старости із сусіднього села Чорної Буди, що за півтора-два кілометри від їхньої Калинівки. Чому Грицько опинився тут, хлопець не міг зрозуміти. Адже коли їх вели з базару на станцію, Шпинь стояв осторонь, курив і щось розказував поліцаєві. Як він опинився в теплушці? Навіщо йому їхати до Німеччини? Вислужувались перед німцями, дерли з людей так, що аж пір'я летіло. Партизани винесли його батькові смертний вирок. Андрій сам якось уночі приліпив той папірець на дверях Шпиневої хати…

Грицько протер долонею заспане, зім'яте обличчя, поскріб п'ятірнею важке підборіддя і зло цвіркнув крізь зуби у тремтливий морок вагона.

— Заціп, кажу! А то швидко соплі витру!

— Не чіпай його. Може, людині так легше, — промовив хтось із темряви.

— Од чого легше? Тьфу! — блиснув він у темний куток злими очицями. — Світу, дурне, побачить трохи. А воно нюні. Ач, ще й ногами соває, слиняве…

— Скільки тобі платять? — запитав бородатий.

— Що? — не дочув Грицько.

— Питаю, скільки тобі заплатили?

— За що? — дурикувато закліпав очима Шпинь.

— За агітацію. Ти як у Геббельса — погодинно чи на ставці працюєш?

— Ти що ж, за кого мене маєш? — загрозливо процідив Шпинь і, як бугай, нагнув жилаву шию.

— А таки за порядну наволоч! — голосно, щоб усі чули, промовив бородатий.

Грицько засичав, очі йому палилися кров'ю, і він кинувся на бородатого з кулаками. Але несподівано дістав такий могутній удар в щелепу, що відлетів назад і витягся на підлозі на весь свій довжелезний зріст. Деякий час лежав нерухомо. Хтось невидимий у темряві порадив:

— Вставай, простудишся…

Шпинь схопився на рівні ноги. В руці у нього блиснуло лезо ножа. На цей раз він не поспішав нападати — весь зібрався, напружився, неначе звір перед стрибком. У горлі клекотала брутальна лайка. Рвонувся вперед. Замахнувся ножем. Здавалося, ще мить — і ніж, мов хижий пазур, уп'ється в груди бородатого. Але той встиг відхилитися, і ніж промазав. Блискавичним ударом в живіт бородань зігнув довжелезну постать Шпиня навпіл. Жорстокий удар знизу в обличчя, і, безпорадно розметавши руки, Шпинь звалився на підлогу. Хвилини дві стояла напружена тиша. І тільки тоді, коли Шпинь розплющив очі і застогнав, в теплушці загомоніли.

— Так йому й треба…

— Фашистський підбрехач…

— Цілу дорогу воду варить.

Тільки тепер Шпинь побачив мертвого гуцула і зрозумів усе.

Він сперся на руки, труснув важкою головою, звів на бородатого каламутний погляд. Одутлуваті щоки затряслися в безсилій злобі, а руді маленькі очі кидалися з боку на бік, мов зацьковані лисенята. Бородань підняв з підлоги ніж, оглянув його. На рукоятці красувалося випалене «Г. Шпинь». Солдат засунув ножа за кирзову халяву стоптаного чобота.

Десь здалеку, від голови ешелону, долітали звуки губної гармошки. Розірвана вітром мелодія веселого баварського танцю ніби глумилася над смертю чорнобрового Михайлика.



— Грай, Рудольфе. Веселіше грай! Ех, хай йому чорт, я колись танцював… — Репке звівся на п'яні ноги, хитнувся раз, другий і знову сів.

— Скажу тобі, як другові, Манфреде. Тільки-но проїдемо Штірійський перевал, нап'юсь до зелених чортів! А там… в рот не візьму.

— А я до армії і не нюхав, — промовив Рудольф.

Репке скосив на нього п'яні очі.

— Ти ще і в армії нічого не нюхав. Хіба ти знаєш, що таке війна, окопи, атаки, смерть?.. — Репке опустив на груди важку, лису, мов більярдна куля, голову. Зітхнув глибоко і рвонув комірець кітеля. — Ти грай! Грай, коли тебе просять.

— Ні, наш Руді справжній вояка, — почувся хриплуватий голос Гайнца. Він сидів у кутку і, здавалося, дрімав, розімлілий від тепла і шнапсу. — Сьогодні Рудольф відбив справжню атаку.

— Що ти верзеш? — кинув Репке.

Гайнц розплющив одне око і глянув на єфрейтора.

— А ви хіба не чули, як Руді відстрілювався? Йому, як кажуть, саме до вітру приспічило, а ті свині на нього дрючком. От він по них з автомата як шарахне… Ледве штани вдержав.

Репке затрусився від беззвучного, утробного сміху. Заколивалися під сукном мундира гладкі округлі плечі, а очі зникли зовсім, наче їх ніколи і не було на залитому салом обличчі. Рудольф теж зареготав, та одразу ж і замовк, чекаючи, чим все те для нього скінчиться. Проте Репке вже шукав пляшку.

— Ну й герой, хай йому чорт, — він налив дві чарки: одну собі, другу подав Манфредові. — Давай вип'ємо за справжніх… За тих, хто сталевою рукою всю Європу, весь світ… За нас — фронтовиків!..

Манфред узяв чарку лівою рукою, — права, замотана бинтами, лежала на грудях.

— От, Руді, вчись, — усе більше п'яніючи, патякав Репке. — Він мій земляк і друг, Манфред Тегарт. Ми з ним навіть на одній вулиці живемо. Так от, він один… Один три ворожих тапки… І тепер сам фюрер йому хрест на груди помісить.

Рудольф із заздрістю поглипуй на Teгapтa. Гайнц стомлено заплющив око. Йому остогидли п'яні теревені Репке: «Базікає, розпустив пір'я: «Ми, фронтовики», а сам ближче як за двісті кілометрів і не під'їздив до передової». Манфред пригубив чарку і поставив на стілець. Поранена рука боліла внутрішнім, глибоким болем, немов хто викручував із неї кістки. Він узяв сигарету, запалив. Репке схилився до Рудольфа і щось розповідав йому. За густою пеленою диму обидна вони здавалися плоскими, ніби нараз втратили об'ємність. Синє світло невеличкої лампочки, що блимала вгорі, забарвлювало їхні обличчя в трупні, неживі кольори. Манфред не дослухався до того, про що вони говорять. Прихилився до стінки купе. Важко опустилися стомлені повіки. Перед ним попливла синя ніч, і яскраво-жовті, ніби стиглі цитрини, зорі зависли високо в небі. Попереду — долина, нічия земля, а за нею, на узліссі — російські окопи. Там тихо. І якби не спалахи ракет та несподіване, ніби у сні, бурмотіння кулеметів, можна було б подумати, що ніякої війни нема. Але він добре знає, що то не так. Смерть десь поруч, вона причаїлася до пори, чатує на нього. Ось уже третій рік він грається з нею в піжмурки.

… В ту прозору осінню ніч якось особливо гірко було думати про зустріч із смертю. Ще звечора батальйонний писар розповів йому: «Прийшов наказ. Ранком маєш їхати. Відпустка на три місяці за героїзм під Курськом. Залізний хрест одержиш від самого фюрера. В наказі про це окремий параграф. Підвезло тобі, Манфреде…» Витяг з наказу і відпускний квиток писар віддав фельдфебелеві Прусу, проте цей рудий пес все ж послав його в нічний дозор. «Відпустка — завтра, а служба — сьогодні». Так само було і з Вальтером — пішов і не повернувся. «Одержав безстрокову», — посміхнувся Прус, розриваючи наказ про Вальтерову відпустку.

На бруствері дозорного окопу, який було винесено метрів на сто п'ятдесят вперед від основної лінії оборони, Манфред помітив квітку. Запізніла осіння квіточка коливалася на тоненькій ніжці, на самому вершечку бруствера. Може, Вальтер теж бачив її у ту свою останню хвилину. Через тиждень після його смерті Крафт привіз із Мюнхена звістку про загибель родини Вальтера під уламками Зандлінгерштрасе. Тоді Манфред довго думав про своїх, адже вони теж у Мюнхені. Марта, мабуть, уже зовсім доросла — сімнадцять років, а Віллі тільки одинадцятий. Він народився у той страшний 1933 рік. Батька забрали до концтабору. Невдовзі після того померла мати, і всі турботи про малих лягли на його плечі. Всі ці роки він був для них і батьком, і матір'ю. Якби спитали, чому так одбивався від російських танків там, під Курськом, не назвав би ні фюрера, ні ідеалів націстської тисячолітньої імперії, назвав би їх, своїх сестру і малого брата. Розумів: для них повинен повернутися живий.

… Усе те почалося вдосвіта, коли Манфреда вже мали зміняти з поста. Долиною від синього лісу прокотилося важке зітхання — там прокидалася смерть. Над головою захурчали перші міни. І враз земля, де проходили окопи їхньої роти, піднялася, здибилась чорним вихором і тріснула з блискавкою і громом. Почулося несамовите виття розірваної на шматки сталі. Манфред присів і надів на голову каску. Десь зовсім поруч вибухнули снаряди. Здригнулися стіни окопу. Манфреда кинуло вбік, потім по колу, ніби він сидів у консервній бляшанці, яку несамовито крутонула чиясь могутня рука. Шматок бруствера відколовся од стіни і притис йому плечі. Сухий пісок потік тоненькими струмочками під ноги. А ще за мить вдарило над головою відчайдушним металевим сміхом і все провалилось, посунуло в морок. «Смерть! Смерть схожа тільки на смерть…» — промайнуло в свідомості Манфреда так, ніби то були вже не його власні думки, а наче думав хтось інший, що збоку спостерігав його кінець. Проте вмирати Манфредові не хотілося. Він скочив на ноги, уперся руками в бруствер і спробував було вискочити з окопу. В ту ж мить щось палюче шарпнуло його за руку і кинуло знову на дно. В гарячці нічого не зрозумів, навіть не відчув болю. Звів до неба перелякані очі і побачив на бруствері осінню квіточку на тоненькій ніжці. Вихор вибухів гнув її до землі, а вона вперто піднімалася знову, розправляючи під першим промінням сонця ніжні пелюстки. А навкруги сичала, біснувалася, гриміла, реготала смерть. Вдавлювала його в землю, труїла задушливим толовим газом.

Стрях поступово зникав. Його місце заступала холодна розсудлива мужність. Манфред відчув біль у руці. Розірвав сорочку і туго перев'язав джгутом руку вище рани. Кров зупинилася, і біль неначе вщух. Обережно виглянув з окопу: від лісу через руду, спалену сонцем долину повзли російські танки. Ховаючись за їх сталевими тілами, перебігала піхота. Манфред здивувався, що не чує ні вибухів, ні гуркоту танків. «Контузія», — майнула думка. Підняв автомат і пішов, пригинаючись, неглибокою траншеєю до своїх окопів.

Кроків за сорок побачив чиїсь жилаві, порослі рудою щетиною руки, що в останній, передкінцевій агонії вчепилися в землю. Манфред одразу впізнав їх — то були руки фельдфебеля Пруса. Сам фельдфебель лежав ниць, привалений стіною траншеї. «Мабуть, ішов перевіряти, чи не спить дозор. Служака…» Трохи далі в траншеї валялися одірвані ноги фельдфебеля, так ніби самі по собі, незалежно від тіла тікали з цього пекла. Манфред переступив через Пруса і пішов далі до окопів своєї роти. Тепер там було тихо. Тільки збита, немов віспою покльована земля зализувала рани синіми язиками толевого диму. Раптом Манфред зупинився. «Відпускний квиток. Прус поклав його в нагрудну кишеню кітеля. Він там, у нього». Кинувся назад і довго розгрібав над

Прусом крихку вологу землю. Потім, здригаючись від мерзоти, просунув здорову руку під груди фельдфебеля і повернув тіло горілиць. По широко розкритих скляних очах мерця повзали мурашки. У рот набилась земля, ніби покійник гриз її. Білий металевий ґудзик нагрудної кишені довго не піддавався — незручно було орудувати лівою рукою. Рвонув і вирвав той ґудзик з м'ясом. У кишені фельдфебеля лежав відпускний квиток і витяг з наказу, підписаного начальником штабу фронту. В обох документах мова йшла про нього — Манфреда Тегарта. Цього було досить, вникати у зміст наказу не мав часу.

Російські танки вже були зовсім близько. Ще раз поглянув у руде, спотворене смертю обличчя Пруса і побіг. Праворуч танки з червоними зірками на баштах уже прасували окопи сусідньої роти. Декілька з них горіло. Чорний, клубистий дим здіймався у синє безхмарне небо. Манфред біг траншеєю. Рука, мов пліть, теліпалась уздовж тіла. Коли пробував притискати її до грудей, біль туманив очі і бігти ставало ще важче. Не чув ні вибухів мін, ні посвисту куль і, може, саме тому не відчував страху. Все, що відбувалося на полі бою, сприймав як картини німого кінематографа. «Не вистачає тільки тапера і монотонного бренькання рояля», — майнула недоречна думка. Такі безглузді думки не раз лізли йому в голову в хвилини небезпеки.

Ускочив в окоп своєї роти і зіткнувся з Крафтом. Той схопив його за шию і притис до землі. За мить по спині залопотіли шматки розірваного міною бруствера. Крафт щось кричав йому в обличчя, розмахував руками, кудись показував пальцем, але Манфред не розумів його жестів. Схопився і побіг далі. Раптом в траншеї стало темно. Підвів очі і побачив над собою сталеве дно танка й широкі, до блиску вибілені гусениці. Земля задрижала, тріснула березова обшивка траншеї і стисла його скарлючене тіло, мов у лещатах. Страшний біль розірвав серце, сліпучою блискавкою полоснув мозок…

Що було далі, не пам'ятає. Отямився в лазареті. Навколо все біле: білі стіни, білі ковдри, люди в білих халатах. Бігають, метушаться, виносять поранених. Його поклали на носилки і винесли під холодний дощ. Запхнули в смердючий вагон і повезли. Потім перевантажили на машини і знову повезли далі. Нарешті, мокрого, задубілого, внесли в якийсь великий будинок і поклали у темній кімнаті на підлогу. Поранених було багато, кімнат не вистачало. Ліжка ще не завезли. Обладнання шпиталю десь застрягло в осінньому бездоріжжі. Манфред зрозумів це із слів товстуна, що командував санітарами. До речі, це були перші слова, які він почув після того вибуху в дозорному окопі.

В кімнаті важкий стогін. Хтось марив, одбивався од смерті і просив пощади. Хтось волав про допомогу, хтось конав у страшних муках і проклинав усе на світі, їдкий дух йодоформу, карболки і брудних бинтів не давав дихати. Покалічена рука лежала на грудях, замотана, мов дитина в пелюшки, і щоразу, коли Манфред набирав у легені повітря, біль колов у серце, наче гострий ніж. Поруч хтось стогнав, згадував то чорта, то рідну матір, що так невчасно породила його на світ. «Років на п'ять пізніше — і я не знав би цієї війни, не конав би отут на підлозі». Солдат був поранений у живіт. Санітари дивувалися, що він іще живий. Манфред лежав і думав про того солдата.

… Хіба той хлопець, що мав нещастя народитися в проклятім 1922 році, — виняток? Він, Манфред Тегарт, теж такий. Їм було по одинадцять, коли Гітлер захопив владу; їм було по сімнадцять, коли Геббельс, захлинаючись, кричав у мікрофон: «Поляки напали на Німеччину! За Глейвіц вони заплатять нам ріками крові!» Тоді їх, зовсім ще хлопчиків, охрестили солдатами, одягли у новенькі мундири, дали до рук автомати і послали вбивати. А цю війну… Хіба не вони тягнуть на своїх плечах, хіба не їхні трупи гниють у степах Приазов'я, в болотах Старої Русси і Дем'янська, в пустелях Африки, в горах Югославії і Греції? І всюди їх проклинають, плюють услід, стріляють і навіть душать, як було з Куртом. Він ніколи не забуде спалених ненавистю очей тієї старої жінки, її струджених, мозолястих рук, якими вона задушила Курта Менезінгера, захищаючи свого восьмирічного онука. Її повісили, але та ненависть ще й досі пече йому груди. Батько колись казав: «Німеччина дала світові великих людей. Ми народилися із їхнього праху і повинні бути гідними їх, гідними їхньої пам'яті». А він, правду кажучи, боїться своєї пам'яті.

Ранком, коли почало світати, Манфред упізнав свого сусіда. Поруч із ним лежав його земляк і однополчанин Бруно Крафт. Запаленими очима дивився на стелю і шепотів молитви. Крафт був ревний католик. «Ти пам'ятаєш Вальтера, Манфреде, — шепотів він синіми тремтячими губами, — ми ховали його разом, разом насипали могилу і ставили березовий хрест?.. Так от тепер там ні хреста, ні могили, тільки чорна діра від фугаски. Земля не приймає таких, як ми, Манфреде». У нього починалась гарячка. Бруно помер того ж дня під вечір.

Тижнів через два після смерті Крафта Манфреда виписали із шпиталю. Головний лікар, ознайомившись із документами, порадив: «Дивись, не попадайся на очі польовій жандармерії. Тепер на фронті нема ким затикати дірок. Спробуй, може, проскочиш. Хай щастить». Йому таки пощастило. На першій же. зупинці два здоровенні жандарми зняли його з ешелону. Навіть не глянули в документи. «На ногах стоїш — злазь!» — гаркнув на нього жандарм і так штурхонув у плече, що земля захиталась перед очима. І якби не цей Репке, що невідомо звідки з'явився, на його щастя, довелося б знову повертатись на фронт. Цей уміє розмовляти з жандармами. Дві пляшки шнапсу, та й по всьому. «Життя за дві пляшки шнапсу», — Манфред усміхнувся своїм думкам і розплющив очі.

Лискуча, у рясних краплях поту голова Репке лежала на міцних волохатих руках. Єфрейтор солодко спав. З рота тоненькою цівкою звисала слина. «Фронтовик. Цьому, певно, ніколи і не снилося те, що довелося пережити мені. Всю війну отак їздить — транзитний пасажир».

Тегарт перевів погляд на Рудольфа. Той спав на лавці, згорнувшись, мов цуценя. Його пухлі губи час від часу кумедно надувались, і крізь них з шумом проривалося повітря. Вигляд-цього вояки дратував Манфреда. «А це. тотальне щеня теж у солдатики грається. Навчилося, як натискати на курок, і собі… Стріляє, сволота! Мабуть, ідейний». Манфред уже досить бачив таких воїнів третього рейху. Як барани, ідуть на забій із бундючно піднятими головами, а в головах пусто, мов у бляшанках з-під консервів.

Манфред визирнув у вікно. Світало. Ешелон спускався в долину, на дні якої, немов зуби перекинутої борони, стирчали з низького туману шпилі костьолів і кірх. Ще одна ніч лишилася позаду, і за те спасибі. Зручніше вмостившись на лаві, Манфред одразу заснув, неначе потонув у м'який чорний пух.



Тієї ночі в теплушці не спали. Заклавши за голову руки, лежав, розплющивши очі, і Грицько Шпинь. Образа, гірка й пекуча, не давала йому спокою. Ні, цей бородатий солдат ще не раз згадає його, ще не раз проклинатиме ту хвилину, коли зважився підняти на нього руку.

Проте такі думки не заспокоювали. Невилита лють клекотала в грудях. Та з часом те пекуче почуття почали підточувати хробаки страху. А може, це тільки початок? Може, попереду чекає справжнє лихо? Він таки необачно пустився у ці мандри. Та ні, все буде гаразд, йому б тільки дістатися до Мюнхена, а там з'явиться до проводу ОУН і заживе, як бог. Надрайонний провідник Леміш одного разу за чаркою розповідав батькові, як йому жилося за кордоном. А батько сидів, слухав, аж рота роззявив. Ех, батько, батько… Скільки разів Грицько казав йому: «Кидай все, пора змиватись!» Але старий і слухати не хотів, уп'явся в свою Чорну Буду і ссав, ссав, поки не луснув. А воно вже було видно по всьому — не той став німець, не та в нього сила. Вже і бургомістр накивав п'ятами із Шелепівки, і дехто з поліцаїв, хто розумніший, чкурнув, а батько все не йняв віри.

Після того як почепили партизани на дверях папірця, Грицько цілий день ходив за старим, просив, молив, благав його: «В тебе є гроші, золото, їдьмо. Невже тобі не остогидла ця пуща, оці ведмежі гаври. Там світ, Європа, культура, там з грішми можна жити як у бога за пазухою». А він своєї править: «А земля, а садиба, як я їх покину?». Дурень, хоч і сивий.

Грицько пригадав останню ніч, і серце защеміло йому незнаним раніше болем. Десь до півночі він пив з поліцаями в сільській управі реквізований самогон. Напередодні водив їх у ліс проти партизан. Німецькі карателі викликали підмогу. Гірке було похмілля — п'ятнадцять із двадцяти трьох залишилися гнити у пущі. Пили мовчки, як на поминках. Од поліцаїв він зайшов ще до Килини і десь годині о третій повертався додому, твердо вирішивши востаннє поговорити з батьком. А не схоче їхати, хай виділить йому гроші, адже у тих батькових скарбах є: його немала частка. Ішов городами повз Петришину хату і раптом почув стрілянину. Стріляли десь біля управи. Може, поліцаї? Але на те було не схоже. Занадто вже навально стукотіли автомати, а коли їх гомін покрив басовитий голос кулемета, зрозумів — партизани. Пригнувся і побіг навпрошки через городи до своєї садиби. Вскочив у садок і зупинився. У хаті світилося. Якісь постаті шугали на подвір'ї. Біля воріт хропли осідлані коні. Сховався за кущем бузини і стежив, тихенько розсунувши віти. Батька вивели на ґанок. Коваль із Калинівки (Грицько пізнав його по голосу) спитав: «Де Грицько?» Старий мовчав. З хати долетів переляканий голос матері: «Нема його вдома, нема!» В Грицька похололо всередині. Одпустив гілку і стрімголов кинувся в Петришину кукурудзу. Позаду вдарив постріл, потім другий, третій… Кулі сікли кукурудзяні качани, підрізали стебла, а він біг, не тямлячи себе, мов заєць, петляв серед соняшників, перескакував через канави й тини. Зупинився тільки на узліссі. Оглянувся на село. Біля церкви горіла управа. Стрілянина вщухла. З пагорка, де він стояв, було видно натовп біля пожарища. Люди не гасили управу. Стояли і дивилися вгору. На телеграфному стовпі, освітлений полум'ям, гойдався повішений. Грицько догадався, що то його батько…

Повертатися в село не одважився. Постояв ще з півгодини і пішов лісом до Шелепівки. Так і поїхав, не попрощавшись з матір'ю. «Нічого, приїду, влаштуюсь, напишу старій. Вона знає, де заховані батькові гроші». А все ж боязко думати про завтрашній день. Як то воно обернеться для нього — добром чи, може… «Що б там не було, а все ж краще, ніж теліпатися на мотузці поруч із батьком».

На верхніх нарах почувся шепіт.

— Дядьку, я хотів спитати. Ви вже були в Німеччині, правда?

— Довелося.

Шпинь упізнав басок бородатого солдата.

— А як воно там? — допитувався хлопець.

— Важко, синку.

— А куди оце нас везуть, не знаєте?

— Не знаю. Кудись привезуть. Ех, чорт, курить хочеться.

— У мене, здається, щось є. Ось візьміть, махорка, а газетки нема.

— Спасибі. Оце ти мене уважив, синку.

Грицько чув, як солдат шарудів папірцем, насипав махорку, потім клацнула запальничка. У її слабенькому світлі, що впало на середину вагона, Грицько побачив гуцула. Той сидів над бідолашним Михайликом немов закам'янілий. За мить усе знову потонуло в морок.

— Ху-у, добряча махорочка, за печінки тягне, — тихо промовив нагорі солдат.

Він смачно пихкав самокруткою.

Грицькові теж захотілося курити. Поліз у кишеню, дістав зім'яту німецьку сигарету. Проте запальничка не висікала іскри. Штовхнув сусіда:

— Прикурить є?

Але той по відповів, повернувся до нього спиною. Спитав у другого — мовчить. Трусонув за плече третього.

— Дай припалити!

— Якого чорта шарпаєш! Не курю я, — огризнувся хлопець.

Шпинь ліг на нари. В грудях знову заворушилася злість. «Не хочуть розмовляти, сволота!» Нервово роздуваючи ніздрі, жадібно нюхав сигарету, м'яв її у пальцях, аж поки не тріснула. Тютюн висипався йому на обличчя, попав у рот. Підвівся на лікоть, сплюнув і хотів було вилаятися, але його увагу знову прикував шепіт на верхніх нарах.

— А все ж таки, як воно у тій Німеччині?

— Ех, синку, краще не згадувати. Я її всю пішки пройшов, на череві проліз од самого Моосбурга. Наче звіра якого цькували собаками. Шматка хліба не випросиш. Ми утрьох тікали: Федір Крайніченко, Соломаха і я. В арбайткоманді разом працювали. А з Федором я воював у одній частині. Під Харковом у полон попали, ну і весь час тримались один одного. Поранили його одразу ж за табором. Погоня за нами була. Хотів його взяти на плечі, а він просить: «Не чіпай. Обох злапають, а так хоч ти врятуєшся». В нього була світла душа. Як сльоза, чистий був хлопець. «Передавай, — каже, — уклін землі нашій».

Солдат глибоко затягнувся димом і замовк. Деякий час нагорі панувала тиша. Потім хтось несміливо запитав:

— А Соломаха?

— Петро, той слабий був. Сухоти йому груди роз'їли. Моосбург — справжня м'ясорубка. Люди там мруть, як мухи. Поховав я Петруся. Кілометрів двадцять до дому не дійшов. Обіцяв йому зайти до його батьків. Є таке село під Шелепівкою, Кам'янка зветься. Там мене і накрили карателі. От і вся казка.

— Та невже ж таки ніяк не можна втекти звідси? — почувся уже знайомий Грицькові голос полтавчанина.

— Чом не можна. Тікають люди. Присунься ближче, я розкажу тобі дещо. — Солдат заговорив зовсім тихо.

Шпинь підвівся на лікоть — не чути. Сів, підставив вухо до щілини між дошками. Від того, що почув, його кинуло в жар.

— Ось бачиш, ніж? Добре, що той дурень вчасно подарував його мені. Виріжемо дошку навколо заклепок. Скоби відігнемо. Тут у горах швидкість мала, плигати зручно.

— Давайте ножа.

— Починай, поки ніч надворі.

— Ех, догнав не догнав, а побігти можна, — прошепотів полтавчанин і з силою ввігнав ніж у стінку вагона.

— Тихше, ти. Ще почує отой.

«Це вони про мене, гади! — подумав Шпинь. — Чекайте ж, сволота, ви ще пошкодуєте…» Але що він міг зробити? Вони його просто уб'ють, як тільки зрозуміють, що він знає про їхні наміри. Неодмінно уб'ють. Навіщо їм такий свідок? Треба лежати тихо хоча б до першої зупинки. Грицько ліг на нари і притих.

А нагорі кипіла робота. Гострий ніж з тріском, хрумтінням, скреготом гриз суху соснову дошку. Полтавчанин дихав важко, сопів, гупав коліньми об нари. В темряві сталеве лезо ненароком гризонуло заклепку. Теплушкою пронісся дзвінкий металевий скрегіт. Проте ніхто не ворухнувся, ніби не чули, не здогадувались про те, що відбувається біля вікна.

«І як я такого дурня зваляв, — лаяв себе Шпинь. — На чорта я зв'язався з отим латаним гуцулякою. Тепер вони моїм ножем орудують, і таки втечуть, бо той бородатий знає, що робить. Ач, як сопе, як дметься. Тільки тріски летять».

— Одна готова, — долетіло згори.

І враз теплушка ожила. Заворушились, зашепотіли люди.

— Слухай, а скільки вони першу довбали? — пошепки запитав хтось поруч із Грицьком.

— Півгодини, не більше, — відповів йому хриплий від хвилювання голос сусіда.

— Та ні, хвилин двадцять. Я весь час прислухався, — втрутився хтось із темряви.

— Ну, бородатий швидше справиться. Бачили, які в нього кулаки? — радісно зашепотіли у другому кінці нар.

— Та замовкніть ви, — цикнув хтось із кутка.

В теплушці знову запала тиша. Люди напружено дослухалися до звуків, що долітали од вікна. Вони підіймали и душі майже забуте за ці важкі роки окупації почуття радості. Гуркотіли колеса на стиках рейок, рипіла обшивка вагона. Та в тому монотонному, давно набридливому людям шумі чулися нові звуки, ніби десь крізь чорну, стіну невіри і жаху прокльовувалась надія.

— Берись, Андрійку. Там уже мало лишилося, — знову почув Шпинь голос бородатого.

Біля вікна запрацювали з новим завзяттям.

— Спокійніше, спокійніше, хлопче, — наставляв солдат.

Грицька душила злість. «Невже втечуть?» Він рвучко повернувся на другий бік.

— У тебе що, шило в… Чого крутишся?

Шпинь не відповів. Його раптом вразила власна думка: «А може і собі з ними? До Мюнхена звідси, мабуть, рукою подати. Адреса є. Так буде певніше». Грицько намацав зашитого у комірі листа, якого йому дав знайомий поліцай у Шелепівці. Потім тихенько встав і пробрався на середину вагона. У темряві спіткнувся об ноги мерця, зупинився, прислухаючись. На нього ніхто не звернув уваги. Біля вікна вовтузився якийсь парубійко. Надворі сіріло. «Вже світає, а вони й досі возяться», — його брала нетерплячка. Шпинь здивувався, піймавши себе на тому, що і сам ніби бажає їм удачі. За вікном косо, немов дерлися кудись на небо, пропливали сині контури далеких гір. Ешелон спускався в долину. Шпинь застиг у напруженому чеканні. Радісний шепіт пролетів теплушкою:

— Готово!

До вікна рвонулися тіні, але солдат зупинив їх. Він ухопився руками за грати і з силою натис на залізні скоби. Вони повільно почали відгинатись догори. В ту ж мить вагон різко повело вбік, загули на стрілках колеса. Повз вікно пролетів зелений вогник семафора, за ним поповзли розмиті вранішнім туманом контури будинків і шпилястих веж. Бородатий припав до вікна. Ешелон вповзав на сталеве плетиво рейок великої сортувальної станції, немов велетенська риба у сіть. Солдат плюнув з досади і мовчки потяг залізні скоби на себе, поки вони знову не стали на місце.

Десь зовсім близько перегукувались паровози, брязкали буфери вагонів, заливисто сюрчали свистки, хрипів у гучномовцях простуджений голос диспетчера. Грицько відступив до дверей і спробував зазирнути у щілину між дверима та стійкою вагона. Проте нічого не побачив крізь неї.

Ешелон зупинився, простукотіли, наскакуючи один на одного, вагони. Гупаючи кованими чобітьми, повз теплушку пробігли солдати. На сусідньому вагоні брязнула клямка. Загуркотіли відсуваючись двері.

— Бітте! — крикнув хтось пискляво.

Густий, рипучий, як немазане колесо бас покрив той крик:

— Шнеллер! Шнеллер! Русіше швайв. Гайнц, відчиняй! Та швидше, хай йому чорт!

«Зараз відчинять двері», — гарячково билась у голові Шпиня думка. Хтось підійшов до теплушки. Проте відчиняти її не поспішав. Чиркнула запальничка. Мабуть, солдат прикурював. Грицькові ті кілька секунд здалися вічністю. Він весь напружився, наміряючись, як тільки прочиняться двері, миттю вискочити з вагона. Але перш ніж він почув удар приклада об клямку, до нього з верхніх нар скочив бородатий.

— Одне слово, і ми влаштуємо тобі похорон, падлюко! — люто прошипів він.

Двері з гуркотом відчинилися. Рудий кремезний німець стояв біля вагона, розкурюючи люльку. Не підводячи очей, жестом показав на вихід. У теплушці ніхто не рушив з місця. Тільки малий гуцул упав на груди мертвому братові і голосно заплакав. Німець здивовано подивився на нього, потім заглянув у вагон, ковзнув очима на стелю, його погляд зупинився там, де жовтіла вищерблена кулею дошка. Солдат неначе посірів з лиця, на худих веснянкуватих щоках забігали жовна.

— Рудольфе! — зло видихнув він із димом.

До нього підбіг невеличкий солдатик з гострим червоним носом на блідому довгастому обличчі. Рудий вийняв з рота люльку і мовчки показав нею на тіло Михайлика. Гостроносий закліпав очима і щось швидко-швидко заговорив, ніби виправдувався. Несподівано рудий так гаркнув на нього, що солдатика немов вітром здуло.

— Швайн! — кинув йому услід німець і засмоктав погаслу люльку. Потім підвів сірі стомлені очі і запитав. — Ранін?

— Мертвий, — тихо відповів бородатий.

Вартовий дістав запальничку, покрутив її у руках і, підступивши вбік, сказав:

— Ві-ха-ді…

Андрій сидів ні живий ні мертвий. Заклепки вирізаних ґрат вогнем пекли йому спину. Люди вже виходили з вагона, вже двічі бородатий подавав йому знак, а він усе ніяк не міг отямитись. Тільки тоді, коли полтавчанин поклав йому на коліна полотняну торбинку і очима показав на двері, він зрозумів, чого від нього хочуть. Обережно за спиною опустив на нари ножа і прожогом кинувся з пагона. Їх вишикували по чотири в ряд і повели через колії. Попереду йшов той самий гостроносий солдатик, позаду смоктав свою люльку рудий. Колона розтягнулась, проте була не дуже великою, — розвантажили тільки чотири вагони. Решта залишились замкнутими, біля них стояла варта. Несподівано колону розірвав маневровий паровоз. Люди скупчилися, чекаючи, поки пройдуть цистерни, які він тягнув за собою. Ряди змішались, і Андрій ненароком опинився біля бородатого. Далі йшли поруч. Декілька разів довелося обходити порожні состави на запасних коліях. Раптом Андрій почув шепіт бородатого:

— Як дійдемо он до того ешелону, давай за мною, під вагон…

У хлопця застукотіло серце. До обличчя гарячою хвилею прилинула кров. Він кинув оком назад. Рудий німець ішов, опустивши голову, пихкотів люлькою і, здавалось, не звертав на них ніякої уваги. З високих дерев, що стояли купою одразу ж за вагонами, знялося гайвороння і з гучним криком пронеслося над колоною. Скориставшись з цього, бородатий щось шепнув полтавчанинові. Микола кивнув головою. «Значить, і він з нами». Андрій поглянув уперед. Там, в кінці порожняка, повз який ішла колона, над високим кам'яним муром стирчала дерев'яна будка вартового. «Мабуть, пересильний табір», — подумав хлопець. В ту ж мить бородатий пірнув під вагон. За ним кинулися ще двоє. Андрій скочив слідом за ними. Зачепився за рейку, боляче вдарився потилицею об якусь тягу, але за мить був уже на протилежному боці і стрімголов помчав за бородатим. Вони проскочили ще під двома составами і побігли уздовж невисокого паркана, за яким миготіли квітники. Обігнули чепурненький дерев'яний будиночок дорожнього майстра і лицем до лиця зіткнулись з товстуном у форменій куртці залізничника. Страшним ударом в обличчя бородані, збив його з ніг і, не роздумуючи, побіг далі. А позаду вже гупали ковані чоботи солдатів. Утікачі проскочили переїзд, порожній пакгауз. За ним рядами стояли приземкуваті будівлі з високими дерев'яними трубами. Не зупиняючись, перестрибнули через паркан. Андрій трохи відстав. Він ще не встиг скочити з паркана, коли автоматна черга прошила під ним дошки. Прожогом звалився вниз і метнувся за ріг складу. Зойкнула, вдарившись об гранітну стіну, куля і сердито прохурчала над головою. Андрій кинувся далі, але в ту ж мить хтось важкий упав йому на плечі і звалив з ніг. Хлопець підвів голову. Здоровенний пес шкірив над ним жовті ікла. Люте гарчання виривалось із його горлянки разом з клаптями білої піни. Андрій похолов від жаху. А тим часом через паркан уже стрибали солдати.

За півгодини, обідрані, ледь живі, втікачі стояли посеред плацу пересильного табору. Запінений есесівець, мабуть комендант, кричав, звертаючись до кількох тисяч людей, вишикуваних перед дерев'яними бараками табору. Маленький сірий чоловічок у пенсне ретельно перекладав його слова:

— Гер комендант попереджає: кожного, хто насмілиться тікати, чекає концтабір! Цих чотирьох сьогодні ж відправлять у Дахау!

Андрій стояв, похитуючись. У Дахау так в Дахау — тепер йому однаково. В голові гуло, немов там оселився джмелиний рій. Солдати зігнали на ньому всю лють — він мав нещастя попасти до їхніх рук першим. Били страшно — прикладами, кованими чобітьми. Та й іншим дісталося. Бородатий і Микола теж ледве трималися на ногах. Мабуть, лише малому гуцулові «поталанило»— йому всипали шомполів. Реготали, здираючи з хлопця штани. А він і не писнув. Тільки сухі очі палали мов дві жарини. І чого він побіг з ними, адже бородатий його не попереджав. Певно, так, з переляку.

А перекладач вів далі:

— Ви повинні своєю працею на німецьких підприємствах підтримати повий порядок…

«Ач як стелить, — подумав Андрій. — І звідки вони беруться серед людей, отакі гниди? Навіть німцеві обридло базікати, а цей все розпинається. Окуляри начепив, а світа не бачить. Дідька пухлого я підтримуватиму ваш порядок. Не діждетесь».

До коменданта підбіг молоденький офіцерик і щось зашепотів йому на вухо. Лице есесівця побуріло від злості. Він підійшов до перекладача і обірвав його промову на півслові. Потім ступив крок уперед і щось закричав до новоприбулих.

— Хто з вас Шпинь? — почувся голос перекладача.

Але йому не відповіли. Перекладач повторив запитання голосніше. Проте і на цей раз новоприбулі мовчали.

— Виходь, не бійся, гер комендант хоче повернути тобі одну річ, яку ти забув у вагоні, — пояснив перекладач.

Люди, що стояли навколо Грицька, розступилися, але він не рушив з місця. Стояв, розгублено переминаючись з ноги на ногу. До нього підскочив солдат і, схопивши за руку, підвів до коменданта. Есесівець простяг Грицькові ножа.

— Твій? — запитав перекладач.

Шпинь зблід, хотів щось сказати, але не встиг. Затягнутий у чорну рукавичку кулак коменданта з силою опустився йому межи очі, і, якби не солдат, що все ще тримав Шпиня за руку, той неодмінно впав би.

— Нах Дахау! Ферфлюхтер швайне рай! — закричав комендант.

Солдат розмахнувся і врізав Грицькові такого ляпаса, що той миттю опинився біля Андрієвих ніг.

— Скажіть же! Скажіть же йому, що це не я різав. Признайтесь, адже вам усе одно! — скиглив Шпинь, дряпаючи нігтями землю.

Четверо втікачів мовчали.


Манфред Тегарт сидів у вагоні варти і чекав на Репке. Єфрейтор обіцяв розвідати обстановку на станції. Звичайно, у Граці він уже не сподівався зустрітися з польовою жандармерією, проте хто знає, які ще пастки розставив генеральний штаб на таких, як він. Фронт тріщить, і німецькі солдати тікають з передової, мов щурі з розбитої барки. Йому вже не раз доводилось бачити, як розстрілюють дезертирів. А втім, яке йому до них діло. Він їде у відпустку…

Як зрадіють Віллі и Марта! А Ютта! Перед ним виник образ білявої дівчини з великими синіми очима. Ютта… Для неї він завжди був кращий за інших. Особливо після того випадку з Гуго фон Глевіцом. Тоді Манфред таки добре набив йому пику. Ніколи більше Гуго не наважувався говорити про доньку своєї економки погано. Вона славна дівчина, Ютта. Прийшла на вокзал проводжати його на фронт. Писала листи. Правда, останній рік щось не подавала звістки про себе. Може, знайшла когось іншого? А може, пошта? Саме тоді, після розгрому на Волзі, коли росіяни погнали їх назад, польова пошта почала працювати з перебоями. А все ж якби писала, хоч один лист, а таки дійшов би. Зате Манфред писав, йому було приємно думати, що там, у Мюнхені, є дівоче серце, якому можна довірити свої болі і радості. В окопах це гріло солдатську душу. Він знав: у нього є Ютта. Ютта, яку він ні разу в житті не поцілував.

Знадвору почулися кроки. За хвилину до вагона зайшов Репке.

— Все гаразд, семафор відкрито, — він важко опустився на лаву, зняв кашкет і витер п'ятірнею спітнілу лисину.

— Ху-у, хай йому чорт, знову четверо намагались утекти. А ці йолопи, Рудольф і Гайнц, розвісили вуха. Де ж пляшка? В ній ще щось лишилося чи ти все висмоктав на похмілля?

— Я не похмелявся, — відповів Манфред.

— А в мене, знаєш, голова тріщить. — Репке дістав з-під лави пляшку і налив собі повну склянку. — Через півгодини рушаємо. Все одно спатиму. — Він набрав повітря і, як у лійку, вилив у горло шнапс. — Ось почитай свіжі газетки. До Лінца ми тебе довеземо. А там сядеш у експрес Відень — Париж і на ранок у Мюнхені. Ну, розважайся, а я побіжу. Ми ще поговоримо. Я хочу своїй старій дещо передати з тобою.

Коли Репке вийшов, Манфред розгорнув «Фелькішер беобахтер». Перші сторінки націстського офіціозу, як завжди, були напхані промовами Геббельса. Манфред не став їх читати. Вони ніколи не привертали його уваги. Зате на останній сторінці він натрапив на замітку, яка по-справжньому зацікавила його. Під крупним заголовком «Фальшивомонетчики», в рубриці «Повідомлення імперського міністерства юстиції», Манфред прочитав: «Органи гестапо у Мюнхені розкрили таємну організацію фальшивомонетчиків, якою керував студент університету Хорст Торнау. Організація у великій кількості друкувала фальшиві фунти стерлінгів і долари, котрі через Швейцарію переправляла до Англії і Америки. В поінформованих колах існує думка, що організація має широко розгалуження за межами рейху. Відомо, що в італійських містах Больцано і Туріні було викрито агентів цієї організації. Вчора слідчі органи Мюнхена допитали свідків: Курта Маєрбера, Йоганна Залексі, Гуго фон Глевіца. Слідство одержало цікаві дані, які підтверджують думку про широке розгалуження організації. Шеф мюнхенського гестапо барон фон Дітц у своїй заяві представникам преси заявив: «Думаю, що керівництво цієї міжнародної організації авантюристів перебуває в Швейцарії. Слідство триває. Проте вже тепер можна сказати, що справа набирає широкого розмаху. Під час арешту Хорста Торнау в його машині знайдено фальшивих банкнотів на п'ятнадцять мільйонів фунтів стерлінгів. Після відомої справи Бруно Людке, це чи не найбільша кримінальна справа за останні десять років». Від редакції: «Фелькішер беобахтер» спішно надіслала до Мюнхена свого спеціального кореспондента. Стежте за його повідомленнями». Манфред опустив газету.

— Це так діла. Але ж Гуго і Хорст — нерозлучні друзі. Дня один без одного не могли прожити. Ні, тут щось не так!

Манфред ще раз перечитав замітку. Ні, він не помилився.

— Гуго продав Хорста, — сам до себе промовив Манфред Тегарт.


РОЗДІЛ III НЕ ТОРКАЙТЕСЬ ІДОЛІВ РУКАМИ


Уже четверту добу Хорст Торнау міряє тюремну камеру — вузьку камінну домовину. Пучечок світла, що пробивається крізь віконце під стелею, навіть удень не розганяє темряви. Кожного ранку, рівно о шостій, наглядач піднімає койку і замикає її на замок. В камері холодно, сядеш — зовсім задубієш. Хочеш не хочеш, мусиш ходити. Перебираючи в пам'яті події останніх днів, Хорст знову і знову приходить до висновку, що справи його кепські. Вперта, невмолима річ — факти. Вони здатні розчавити людину.

Пійманий на гарячому, Торнау все ще не міг зрозуміти, як це сталося. Адже він був певен, що робить патріотичну справу. І раптом — гестапо. Хорст пам'ятав настанови Гуго і, коли слідчий запитав, відповів, що виконував волю рейхсюгендфюрера Аксмана. «Я тобі дам Аксмана! Ти забудеш його навіки!» Вперше в житті довелося скуштувати гумової палиці. «А чого, власне, б'ють тільки мене? А Гуго? Минуло чотири доби, проте він навіть пальцем не ворухнув, щоб визволити мене з цієї пастки. Видно, умив руки. Сховався за широку батькову спину і сидить нишком. Звідки гестапо могло знати, на яку суму я віз фальшивих англійських фунтів? Слідили? Але хіба хто з тих, що ходили за мною назирці, міг перелічити банкноти? Про це знав тільки Гуго. А може, зрадив?» Спробував відігнати ту думку, однак вона не йшла з голови. Поступово підозра переросла в певність. «А я, дурний, ні на першому, ні на другому допиті не назвав його імені. Якщо за мною стежило гестапо, то чому ж слідчий ні словом не обмовився про те, звідки я взяв фальшиву валюту? Йому, мабуть, добре відома адреса: Терезієнштрасе, 11. Слідчий мовчить, бо знає: об фон Глевіца зламає зуби. А хто такий для нього Хорст Торнау? На мене можна налити, ніхто не заступиться. На вітчима надія марна. З початку війни він фактично не живе з матір'ю. Повернувся з фронту і лишився в Берліні біля свого пихатого фельдмаршала. Старий Торнау ніколи не схвалював шлюбу свого сина з якоюсь, як він казав, покоївкою. Фон Торнау мають баронські герби, люди впливові, але надії на них нема. Треба викручуватися самому».

Хорст зупиняється перед стіною. «Як? Як вибратися звідси?» Під стелею тьмяно світиться заґратоване віконце. Воно манить до себе. Хоч і нелегко, але шарфюрер таки дістався до нього. Ще зусилля, і ось уже лікті сперлися на холодне підвіконня. Стіна завтовшки близько метра, а грати зовні. Обережно, щоб не порізатись об бите скло, Хорст вмощується на підвіконні і з насолодою вдихає свіже повітря. Якось ніколи раніше не думав, що воно таке приємне. Жив і не знав, що колись буде мріяти про м'яке ліжко, білі простирадла і пухові подушки. Вередував, коли маги приносила в ліжко каву. А тепер… Усе те лишилося за тюремними мурами.

Низькі хмари висіли над гостроверхими дахами сусідніх будинків. Затемнені, чорні, мов мертві дредноути, вони обступили тюрму з усіх боків. Десь там в їхніх утробах поховалися люди. Дрижать на клунках, прислухаючись до сигналів повітряної тривоги. Останнім часом американські літаки навідуються в місто майже щоночі. Після катастрофи на Волзі місто оповив страх. Одна по одній зачинялися крамниці, опускались жалюзі на дверях ресторанів, навіть у гаштетах нікого, крім есесівців, не було видно. Хорст піймав себе на тому, що тут, у в'язниці, йому все частіше спадає на думку таке, на що раніше він ніколи не зважився б. Над ним тяжіли довгі роки муштри, так званого «тренажу з ідеології». Його мозок був нездатний породити власну думку. Коли студенти вчинили обструкцію гауляйтерові Гіслеру, в нього це не вкладалося в голові. Він кричав мов несамовитий: «Хайль Гітлер!» Хорст перший кинувся зскрібати напис «Геть Гітлера!», зроблений на стіні університету. А коли судили професора Губерта, хіба не Хорст плював йому в обличчя і кричав: «Смерть іуді!» Торнау був справжнім, переконаним наці там, на волі. Тепер він раптом зрозумів, що все життя жив чужими, думками, виконував чужу волю і говорив з чужого голосу, йому наказували, і він, не замислюючись, виконував. Гуго сказав: «Вози фальшиві банкноти», — і він возив…

Діставши з кишені зім'яту сигарету, Хорст чиркнув запальничкою. У світлі вогника проступив видряпаний на стіні напис. Торнау нахилився ближче, прочитав:

«Я іду з життя як боєць і простягаю руку всім тим, хто загинув у боротьбі за звільнення Німеччини від гітлерівської тиранії. Повстань, народе! Ти гідний кращої долі! Повстань! Ганс Шолль. Вересень 1943 р.».

Ганс Шолль, Торнау знав його. Ганс повернувся од Волги без ноги. В університеті Шолля вважали рожевим, і Хорст ненавидів його, як ненавиділи всі інші. А долі, виявляється, заманулося кинути Торнау в ту ж саму камеру, в якій провів свої останні дні його ворог — Ганс Шолль…

Несподівано в камері спалахнуло світло. Хорст зіскочив з підвіконня. У дверях клацнув замок.

— Проходьте, пане, прошу, — сказав наглядач, пропускаючи вперед огрядного чоловіка в модному демісезонному пальті.

Незнайомець зайшов до камери. Його неспокійні очі вмить обмацали стіни, стелю, підлогу і тільки потім укололи Хорста глибоко прихованою цікавістю. Тим часом наглядач відкинув полицю, що правила в камері за стіл, поставив стілець і, запросивши гостя сідати, вийшов.

— Я кореспондент «Фелькішер беобахтер», — відрекомендувався незнайомець. — Хочу поставити вам кілька запитань. Вашою справою нині цікавиться вся Німеччина. Повідомлення імперського міністерства юстиції, яке опублікувала наша газета, розбудило цікавість читачів. — Гість звів на Хорста довгасті примружені очі і посміхнувся, ніби заохочував до відвертості. В руках у нього з'явились блокнот і ручка. — Правду кажучи, я уявляв вас не таким… Скільки вам років?

— Це ваше перше запитання? — Хорстові одразу не сподобався цей зализаний пан. Занадто ситий був у нього вигляд. В очах ні краплі співчуття — професіональна зацікавленість, і тільки.

— Ні, моє перше запитання стосується… — кореспондент заглянув у блокнот. — Скажіть, де друкувалися фальшиві гроші? Як широко розгалужена ваша організація в Німеччині і за її межами? — Очі кореспондента ховалися за лискучими скельцями важких рогових окулярів. Від них віяло холодною байдужістю — Я чув, ваш батько був італієць. Займався крупними фінансовими операціями. Чи мав він справу з фальшивою валютою?

— На всі ці запитання я дав вичерпну відповідь слідству, — хмуро відповів Хорст.

— Ви, здається, вивчали юриспруденцію? — нітрохи не збентежившись, мів далі кореспондент.

— Вивчав. І добре розуміюся на тому, що таке допит і що таке інтерв'ю.

Кореспондент здивовано підняв брови.

— Юначе, невже ви не шукаєте слави? Дивно. З досвіду я знаю, що люди, які займаються такими справами, дуже честолюбні. Адже честолюбство є саме тим важелем, який рухає фантазію, енергію особи незалежно від того, куди її спрямовано, — на добро чи на зло суспільству. Керувати такою справою, як наша, та ще з таким розмахом, на мою думку, здатна виключно честолюбна натура.

— Я не честолюбець, — відрубав Хорст.

— Не вірю, — ще раз спробував посміхнутися гість.

Проте на Хорста його посмішка справила зовсім несподіване враження. Він нахилився і, дивлячись кореспондентові просто в очі, сказав:

— Якщо у вас, пане, немає до мене серйозніших запитань, то прошу дати мені спокій.

— Даремно ви так неприязно ставитесь до мого візиту. Я розумію, звичайно, — людині у вашому становищі не до етикету. Але хочу нагадати, що преса може стати вам у пригоді. Принаймні я особисто зроблю все від мене залежне для торжества істини…

Гість неначе сплітав із слів мертві візерунки. Після останнього зауваження Хорста у нього, здавалося, пропав інтерес до справи. Він згорнув блокнот і більше для годиться запитав:

— Може, у вас є якісь заяви для преси?

Хорст раптом подумав, що разом з Гуго, коли б той сидів поруч, йому було б легше видряпатись із цієї ями, і сказав:

— Є! У мене є заява! Я хочу…

Кореспондент зняв окуляри і поглянув на нього, не приховуючи здивування.

— Я хочу сказати. В тому, що трапилось зі мною, винен не тільки я. Першим і головним винуватцем у цій справі з фальшивими фунтами є син професора фон Глевіца — Гуго фон Глевіц!

Довгасті очі кореспондента округлились і застигли в німому запитанні.

— Пишіть! — крикнув Хорст. — Минулої п'ятниці, о дев'ятій годині вечора, Гуго фон Глевіц власноручно передав мені біля воріт свого дому на Терезієнштрасе, дві валізки, набиті фальшивими фунтами стерлінгів. Як ці валізки потрапили до нього, не знаю. Він не казав про це і раніше, коли сам возив їх до швейцарського кордону. Пишіть же! Чого ви на мене так дивитесь?

— Мені здається… Не думаю, що це піде вам на користь. Ви намагаєтесь вплутати у цю справу сина всіма шанованого професора Герберта фон Глевіца. Сподіваюсь, вам відомо, що професор…

— Мені все це відомо, але я кажу правду! — Хорст задихався від хвилювання.

Кореспондент знизав плечима.

— Нічого не розумію. Наскільки я поінформований, Гуго фон Глевіц виступає основним свідком у вашій справі.

— А-а, так він поспішає мене втопити, — у Хорста затремтіли губи. — Пишіть! Я дам проти нього такі свідчення…

— Не думаю, що це може зацікавити просу, — сухо перебив його кореспондент. — Це більше стосується слідчих органів. Раджу вам добре обміркувати свій намір.

— Скажіть мені, пане кореспондент, — Хорст ступив крок до гостя, і очі його блиснули гнівом, — ви прийшли брати інтерв'ю чи умовляти мене підписати собі смертний вирок?

— Я, власне…

— Тоді забирайтесь геть! — тремтячою рукою Хорст показав на вихід. Коли за кореспондентом зачинились двері, Торнау заметався по камері, мов зацькований вовк. «Зрадив! Продав! Наче покидьок швиргонув у зуби гестапівцям. Уже тоді, коли люб'язно запрошував на сімейний вечір, коли влаштовував ту приватну розмову з Дітцом, вже тоді Гуго знав про все і не обмовився й словом. А я вірив йому, як собі…»

В камері знову погасло світло, а з ним і остання надія на порятунок.


— Так, бароне, розумію. Виходить, не можеш нічим допомогти. Справою займається Берлін? Ну, звичайно, інтереси рейху понад усе. Ще раз вітаю тебе з нагородою. Трохи запізно вони згадали про тебе. Але заслужена нагорода завжди приємна. На все добре. — Професор фон Глевіц поклав телефонну трубку і важко сів у шкіряне крісло. Розмова з шефом гестапо занепокоїла його. Вперше за останні десять років йому відмовили. І хто? Якийсь обскубаний сілезький барон. Може, і справді ця заплутана, маловірогідна історія з Хорстом Торнау набирає несподіваної ваги, що Дітц дозволяє собі розмовляти з ним так зухвало.

Фон Глевіц зусиллям полі пригасив роздратування, яке наростало в ньому проти Дітца. Професор тільки-но повернувся з клініки. Він сподівався перепочити в своєму затишному кабінеті. Та Сабіиа змусила його забути про відпочинок. Перед його очима все ще стояло спотворене мукою її лице. «Герберт, врятуй його! Благаю тебе! Тільки ти один можеш це зробити!» Він і сам думав так, але… Йому відмовили. Професор висипав на язик порошок і запив зельтерською. Треба зважити всі pro і contra у цій неприємній історії, а тут, як на зло, розколює череп приступ застарілої мігрені.

Герберта фон Глевіца ніхто не міг би назвати сентиментальним. Навпаки, в його вдачі скоріше відмічали риси грубої жорстокої сили. Та в серці навіть цієї людини був потаємний закуток, де ще зберігалася часточка ніжності. Герберт фон Глевіц завжди був невдоволений, коли вона нагадувала про себе, вважав її своєю слабістю. Ось уже стільки років він ніяк не міг витравити з душі пам'ять про ті щасливі хвилини, які подарувала йому Сабіна. Одразу ж після смерті дружини вона ввійшла в його дім і життя.

Сабіна Штіллер стала не тільки економкою, вона замінила його дітям матір. Хіба він може бути спокійний, коли щось загрожує Сабіні? Щоправда, цей хлопчисько Хорст доводиться їй лише двоюрідним племінником, але вона любить його, мов сина. За свої п'ятдесят вісім років Герберт фон Глевіц не раз мав нагоду пересвідчитися, що за любов треба платити так само, як і за гріх. Любов і гріх — завжди поруч. Він знав це з власного досвіду.

… Сабіна ходила вагітною, а він думав лише про поголос, що піде про нього, як тільки з'явиться дитина. Вона була щаслива, а він мучився гризотою, чи не зашкодить це його репутації. Тоді підвернувся цей Рябчук, австрійський унтер, емігрант із Галичини. Фон Глевіц узяв його до себе садівником. Сабіна ніяк не могла зрозуміти, навіщо все це йому потрібно, плакала, нервувала, але він таки умовив її одружитися з тим мужиком. А через деякий час відправив його до Америки. Ні, він тоді не міг ділити Сабіну, він хотів володіти нею один. Як все те давно було — Ютті уже вісімнадцять. А вона так і досі не знає, хто її батько. А може, це на краще. Дівчина живе в його домі. Все, що має Гізела, має і вона. Хоч Гізела й старша на два роки, вони живуть у дружбі. Щоправда, недавно посварилися. Здається, причиною сварки був Хорст. Хорст Торнау. Як він міг заплутатись у цю справу з фальшивими грішми? Це може кинути тінь не тільки на Сабіну. Адже не хто інший, як він, Герберт фон Глевіц, допоміг хлопцеві уникнути армії, та й тепер його розмову з Дітцом можуть зрозуміти, як намір узяти Торнау під захист. Гуго теж дружив з ним. Цього досить, щоб мати неприємності. Сам Дітц до нього не дотягнеться, хоч би й навшпиньки ставав. А от у Берліні? Кого там могла зацікавити справа Торнау?

Крізь вікно кабінету професор помітив машину, що підкотила до парадного входу. З неї вийшов Гуго і, нетвердо ступаючи по гравію, попрямував до дверей. Фон Глевіц дивився на сина і щось неприємне ворушилось у нього під серцем. Ні, не таким він бачив його у своїх мріях.

Гуго ріс зухвалим, зарозумілим. Мав круту батьківську вдачу. Завжди і в усьому намагався бути першим. Йому все давалося легко, і він думав, що для нього нема нічого неможливого.

Гуго і не підозрював, що то не його особисті якості, а батькові зв'язки всюди розкривають перед ним двері. У двадцять два роки — шеф міської організації гітлерюгенд. Цього міг досягти не кожен. Легкість, з якою він стрибнув угору, розпалила в ньому і без того надмірне честолюбство. Сам фон Глевіц вихованням сина майже не займався, а поради Сабіни блякли перед бравою тупістю поглядів духовного отця Гуго — унтера Гартмана, який сповідав у житті три непорушні істини: муштра, вино, жінки. Понад усе в світі Гартман ставив гроші. Гуго фон Глевіц теж любив гроші. З того часу, як батько відмовився оплачувати його п'яні оргії в ресторанах і пивних барах Мюнхена, він почав сам добувати гроші. І робив це досить спритно. Гуго не розбирав чистих і нечистих комерцій, для нього годилася всяка справа, якщо вона пахла грішми.

Професор дещо знав про це, але не вважав за потрібне втручатися, йому подобалась винахідливість і хватка Гуго. Кінець кінцем, у житті це потрібно. Якщо вже син не виявляє цікавості до університету, наук, не має нахилу до медицини, хай займається комерцією. Колись професор мріяв передати до рук енна свою клініку, хотів бачити в ньому спадкоємця. Але тим мріям не судімося збутися.

«Що він у житті бачив, — думав фон Глевіц. — Хіба він знає, що таке корупція, криза. Найбагатші комерсанти в один день стають жебраками. Лопаються трести, летять у помийницю акції, а фінансові королі пускають собі кулю в лоба або попадають до клініки божевільних. Людям завжди буде потрібен лікар. Під час миру, війни, кризи і процвітання — завжди. А втім, різні часи — різні уподобання. Я ріс при кайзері Вільгельмі, він — при Адольфі Гітлері. Та хіба щось змінилося для фон Глевіців? Ми лишаємося незмінними, як німецький дух. Як прусський фельдфебель, що був, є і буде кумиром молодого німця».

— Хай трухлявий світ дрижить перед нами, — почулося на сходах. — Ми підемо далі, хоча б земля лежала в руїнах. Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра — весь світ…

Двері рвучко прочинилися, і на порозі став Гуго. Він злегка похитувався. Професор бачив, що син п'яний, проте удав, ніби не помічає того, спокійно вказав йому на крісло. Гуго відштовхнувся од дверей і, ступаючи так, ніби під ногами у нього була палуба корабля, а не лискучий паркет батькового кабінету, підійшов до стола.

— Сідай, — наказав фон Глевіц.

Гуго обережно сів у крісло.

— Де це ти так?

— У Дітца. Замивали залізний хрест з дубовим листям.

— А він не хвалився часом, за які це заслуги?

— Ні. Казав тільки, що має великі особисті. Та ще допомагає комусь у Берліні обдурити Черчілля. Я недослухався, що він там говорив, пив вино і танцював з його гретхен.

Професор вийшов з-за стола. Декілька разів збуджено пройшовся по кабінету. Несподівано зупинився і знову вийняв порошок, його широку кремезну постать з грубо зліпленою головою, що міцно сиділа на короткій м'язистій шиї, віддзеркалювало скло вмонтованих у стіну книжкових шаф. Гуго дивився на це зламане склом відображення і не міг зрозуміти, що сталося з його завжди таким спокійним батьком. Гуго п'яно хитнув головою і запитав:

— А що, власне, тебе турбує — Дітц, хрест чи Черчилль?

— Замовкни! — фон Глевіц різко повернувся до сина. — Ти живеш, мов сліпе кошеня. Тебе дурять, водять за ніс. І хто? Сілезька мокриця, у якої ніколи не було мозку більш як на два гроші, а ти…

— А що я? — Гуго відкопилив п'яні губи. — Мене запросили, я і п'ю.

— Пропиваєш батькову честь!

Гуго промовчав. Такої злості він давно не бачив у батькових очах. Важко дихаючи, фон Глевіц підійшов до крісла, в якому сидів Гуго.

— Ти зараз же розповіси мені все, що знаєш про справу з фальшивими грішми, — тихо, але з таким притиском у голосі промовив батько, що в Гуго похололо всередині. Він втягнув голову в плечі і мовчав, не сміючи підвести очі.

— Ну? — фон Глевіц трусонув його за плече.

— А що я знаю? Дітц передавав мені валізки з фальшивими фунтами. Спочатку я сам возив їх, а потім він порадив, щоб я підшукав когось іншого. Ну, я запропонував Хорста. Перед тим, як Хорста мали арештувати, Дітц сказав мені, що так треба. Це, мовляв, політика, і Хорстові нічого не загрожує.

Фон Глевіц схопив сина за груди, рвонув його з крісла. Професор відчув непоборне бажання розбити, розтрощити цю пусту, недоумкувату істоту, в п'яних очах якої не було нічого, крім тупого переляку. Проте він стримав себе. В наступну мить професором оволоділо почуття омерзіння. Відпустив сина і одійшов до вікна.

«Так, це політика. В наш час це зветься політикою». Здатність аналізувати не залишала професора навіть у хвилини найвищого нервового збудження.

«Цілком ясно. Справою Торнау зацікавився Гіммлер. І як я одразу не подумав про нього? Адже зовсім недавно, на банкеті в Берхтесгадені він хвалився, що гестапо успішно провело ряд крупних фінансових диверсій проти Англії і Америки… Тепер Гіммлер хоче відвести од себе удар, оббілити гестапо. Так зручніше буде вести переговори з Заходом. Преса роздує процес над Торнау, заведе в оману громадську думку, відволікатиме увагу німців од провалів на Східному фронті. А тим часом Гіммлер сподівається порозумітися з союзниками Росії — ловко. Та щоб роздути таку авантюру, одного Хорста замало. Гіммлер не спиниться ні перед чим. Він кине у це багно і моє ім'я. Гуго посадять — це ясно. Тільки тоді вони зможуть надати процесові належної ваги. Треба негайно шукати захисту. Але в кого? Борман? Ні, цей не посміє стати проти гестапо. Герінг? Так, Герінг. Він ненавидить Вірного Генріха, а коли дізнається про наміри Гіммлера випередити його у переговорах із Заходом, негайно внесе у вуха Гітлеру. Разом ми відкрутимо голову Гіммлеру».

Фон Глевіц підійшов до стола і натис кнопку дзвоника, викликаючи камердинера. Погляд його упав на сина. Той підвів п'яні винуваті очі.

— Тебе посадять, — сухо промовив фон Глевіц.

— За що? — Гуго схопився на ноги.

— За те, за що сидить Хорст.

Гуго стояв ні живий ні мертвий. Він ніколи не міг подумати, що ця забавна пригода з фальшивими грішми може так несподівано обернутися йому на зле.

— Але ж фунти давав мені сам Дітц.

Професор не відповів — на порозі кабінету з'явився камердинер.

— До ваших послуг, гер професор.

— Негайно приготуйте все для дороги. Я виїжджаю до Берліна, — наказав фон Глевіц.

— Даруйте, о котрій годині?

— Рівно о двадцятій. Поспішайте, Гансе.

— Біжу, гер професор. Ось тільки… Ваші вечірні газети, — старий слуга поклав на журнальний столик газети і підтюпцем вибіг із кабінету.

Герберт фон Глевіц розгорнув вечірній випуск «Фелькішер беобахтер» і одразу знайшов те, що шукав.

«Мюнхен. (Від власного кореспондента. По телефону.) Сьогодні вдень я мав цікаву зустріч з керівником зграї фальшивомонетчиків Хорстом Торнау».

Очі професора швидко пробігали рядки повідомлення. Кореспондент красномовно, з подробицями розписував свою розмову з Хорстом. Раптом погляд фон Глевіца зупинився, вм'явся в кінцеві рядки кореспонденції.

— Почалося… — промовив стиха.

Гуго кинувся до батька. Вихопив у нього з рук газету.

«Бесіда наша підходила до кінця, — значилось в останньому абзаці замітки, — коли Хорст Торнау з властивою йому експансивністю зробив досить дивну заяву для преси. Він сказав буквально таке: «В тому, що зі мною сталося, винен Гуго фон Глевіц (син професора-невропатолога доктора Герберта фон Глевіца. Пояснення редакції). З його рук я одержував фальшиві англійські банкноти…»

Гуго випустив газету. Вона впала на стіл. З першої сторінки, ховаючи за товсті скельця пенсне примружені хижі очі, на нього дивився Гіммлер.

До стола Гізела не вийшла. Лежала на тахті і гірко плакала. Їй було жаль свого кохання. Останній перед арештом вечір не йшов із пам'яті. В той вечір вона зрозуміла, що любить по-справжньому, без вагань і роздумів.

Тоді, як і тепер, у кімнаті стояли сині сутінки. Вона лежала на цій же тахті. Хорст сидів поруч. Вона уявляє його обличчя до найменших подробиць. Він схиляється над нею. Шепоче палкі слова, які огортають серце солодким туманом. Гізела бачить його чорне волосся, високе бліде чоло, сині, мов гірські озера, очі. А яким жаром палали його вуста, як дзвінко билося в грудях серце. Ні, він не може бути поганим, її Хорст. Він залишиться для неї найкращим, як би вони не чорнили його. Гізелі він нагадує рицаря із древньої легенди. Сидить, закутий, у підземеллі і думає про неї. Себе вона бачила Ізольдою. В неї вистачить мужності, вона проникне у в'язницю, зірве з його рук ланцюги, омиє сльозами рани. Тоді вони візьмуться за руки і підуть геть од людей. З собою заберуть тільки любов…

— Гізі, ти спиш? — почулося крізь ледь прочинені двері.

Гізела не відповіла. Їй нікого не хотілося бачити, а Ютту й поготів.

— Я принесла тобі каву. — Ютта зайшла до кімнати, поставила на столик тацю з маленькими порцеляновими чашечками і сіла на тахту поруч з Гізелою. — Я прийшла вибачитись, Гізхен, — тихо промовила дівчина по паузі. — Тоді згарячу я наговорила тобі дурниці, про Хорста. А сьогодні ненароком чула…

Гізела перестала схлипувати.

— В кабінеті професор розмовляв з Гуго. Я сиділа в бібліотеці. Вони говорили про Хорста…

— Що? Що вони говорили? — Гізела схопила її за руки.

— Я навіть боюся казати. Професор дуже лаяв Гуго. Той виправдовувався, викручувався, мовляв, Хорстові ніщо не загрожує, його арешт потрібен тільки для політики. Йому про це нібито сказав сам Дітц ще до того, як Хорста мали арештувати.

— Виходить, Гуго знав? Чому ж він не попередив Хорста? У той вечір, коли Хорст пішов від мене, вони розмовляли біля машини. Я бачила це на власні очі. Нічого не розумію.

— Слухай, Гізі, професор сказав, що Гуго теж посадять у гестапо.

— Так йому й треба, — зло вигукнула Гізела. — Він підлий! Я піду і скажу йому, що він підлий.

Гізела зірвалася з тахти і хотіла бігти, але Ютта зупинила її.

— Зажди, Гізі, його немає вдома. Як тільки професор поїхав, він одразу зник.

Гізела сіла на тахту.

— Не плач, Гізхен, не треба, — Ютта гладила її волосся, обнімала за плечі, — не треба так побиватися. Може й справді все обійдеться. Посидить трохи для політики, і випустять. Заспокойся, а то і я розревусь. Ти так його любиш, Гізі. Мені здається, я так любити не зможу. В мене якось любов не виходить. Сподобається хто-небудь, а через день-другий уже нецікаво з ним. Ось тільки Манфред. Але яка ж то любов, коли вже третій рік його не бачу. Ти кажеш, Хорст був у тебе тут, у кімнаті?

— Був, — крізь сльози відповіла Гізела.

Їй було приємно слухати Ютту. Якась незнана раніше жіноча гордість заговорила в її серці. Своє кохання сльози, біль — усе те вона побачила ніби збоку. Вони здалися їй красивими і романтичними.

— Ну і що? Ви цілувались?

Гізела перестала плакати. Підвела голову і подивилась на Ютту. Очі подруги світились такою щирою цікавістю, що Гізела не витримала, усміхнулася.

— Ти ще зовсім дитина, Ютто.

— Можна подумати, що ти набагато старша за мене.

— Не ображайся. Я просто хотіла сказати, що той час давно минув. У мене, певно, буде дитина від нього, — Гізела говорила це так переконливо і з таким внутрішнім болем, що їй раптом стало жаль самої себе. Вона впала лицем у подушку і знову заплакала. Проте куточком ока стежила за Юттою. Їй хотілося знати, яке враження справили її слова на подругу.

Ютта і справді була вражена, — аж ніяк не сподівалась почути таке. Вона знала, що Гізела закохана в Хорста, але ж він не виявляв особливого захоплення нею. Ютта встала, увімкнула торшер. Стояла і розгублено дивилася на подругу. Вона ніколи не симпатизувала Хорстові, навіть трохи недолюблювала його. Їй взагалі не подобались женоподібні хлопці. Але вибір Хорста вона теж не схвалювала. Щось стояло між нею і Гізелою, глибоко приховане, затаєне. Проте зараз сльози Гізели розтопили льодок в її серці.

— Не плач, Гізі. Треба радіти, а ти побиваєшся. Повернеться батько — підеш до нього і розкажеш усе. Тоді професор обов'язково визволить Хорста, і ви… Ох, як я буду танцювати на вашому весіллі. Політика міняється, сьогодні — одна, завтра — інша. Ти тільки уяви собі: ви виходите із Фрауенкірхен. Ти в білій сукні. У Хорста в петлиці хризантема. І всі навколо шепочуть: «Яка красива пара. Хто вони?» — «Як? Ви не знаєте? Це — Гізела фон Глевіц і її чоловік, Хорст Торнау». До ваших ніг падають квіти, — щебетала Ютта, витираючи сльози на щоках подруги.

— Мені страшно…

— Заплющ очі. Бачиш? Ти ідеш з Хорстом по Кауфінгерштрасе. А я — поруч, везу в колясці… Ти кого хочеш, хлопчика чи дівчинку?

— Не знаю, — схлипуючи промовила Гізела. Вона сиділа на тахті і терла кулаками червоні очі.

— Одну хвилинку, Гізі, я зараз, — Ютта мов вихор вибігла з кімнати. Гізела не встигла й волосся прибрати, як вона повернулася. Тихенько причинила за собою двері, блиснула лукавими очима і розсміялася. В руках у неї була пляшка коньяку. — Вип'ємо?

— Не треба. Що це ти вигадала, — запротестувала Гізела.

— Ти не хочеш випити за своє щастя? Тоді я вип'ю сама. Вип'ю за твого маленького. Я буду йому хрещеною матір'ю. Я ж перша дізналась про це. Правда?

— Може, дитини ще й не буде, — сумно промовила Гізела.

Їй раптом стало жаль розлучатися з усім тим, що так яскраво намалювала Ютта. Вона й сама мріяла про це. Не раз бачила себе поруч із Хорстом в урочистій тиші Фрауенкірхен.

— Все одно, давай вип'ємо, — наполягала Ютта. — Мужчини кажуть, коньяк заспокоює нерви. — Вона долила коньяком чорну каву і подала Гізелі. — Ти пам'ятаєш пастора Тріблінга? Від нього завжди за верству несло коньяком, навіть під час ранкової меси. Якось я зустріла його з Гретою Трюбінгер…

Гізела пам'ятала пастора Тріблінга, знала всі анекдоти, які розказували про нього дівчата в пансіоні фрау Хорбер, та зараз їй було не до нього. Вона думала про Хорста.

— Ти мене зовсім не слухаєш, Гізі. Я говорю, говорю…

— Вибач, Ютто.

— Ти думаєш про нього?

— Так.

— Яка ти все-таки щаслива, Гізі.

Гізела затулила обличчя руками і знову заплакала.


Світло прожекторів пробиває залізобетонний колодязь на всю його п'ятиповерхову глибину. Стіни колодязя затягнуто сталевою сіткою. Галереї, що біжать по колу вздовж чорного пунктиру камер, марші сходів, двері секцій і навіть підлога зроблені із тонкого сталевого пруття і справляють враження густої павутини. На рівні третього поверху, в скляній будці, підвішеній на тросах, немов павук-хрестовик, висить наглядач в есесівській формі. Гладкий, червоний, він ніби і справді напився людської крові. Від його очей нікуди не заховаєшся. Крізь сталеве плетиво йому видно кожен закуток.

Щоразу, коли Хорст зустрічається з крижаними очима наглядача, його проймає жах. Здається, ніби з нього зідрали одяг і голого кинули на цю павутину. Розірвати її немає сили, а страшні лабета хрестовика підповзають усе ближче і ближче…

— Вперед, — конвоїр штовхнув у спину.

Хорст рушив галереєю. Дорога йому вже добре відома: галереї, коридори, сходи приведуть у кабінет слідчого. Треба зібрати думки, заспокоїтись. Відповідати впевнено, обмірковуючи кожне слово. Заява, яку він має зробити сьогодні, дуже важлива. Він вимагатиме, щоб її обов'язково занесли до протоколу. Тоді це буде документ, який вони не зможуть замовчати. Кінець кінцем, колись має бути суд. Там його заява щодо Гуго фон Глевіца, якщо її зараз не візьмуть до уваги, може обернутися на зле для слідчого. Гауптман Кьоніг не дурень і повинен це зрозуміти. Зрештою, він поскаржиться, відмовиться давати будь-які інші свідчення, почне голодовку, але примусить слідчого прийняти заяву. Надіятись більше ні на що і ні на кого. Треба захищатися самому. Він готовий відповісти за свою провину, але брати на себе все… Ні, того не буде.

— Стій, — конвоїр прочинив двері. — Іди сідай у куток.

Кьоніга в кабінеті не було. Із сусідньої кімнати чувся хриплуватий від хвилювання голос. Хорст сів на прикутий до підлоги дубовий стілець і прислухався. Щось підказувало йому: там, за дверима, мова йде про нього, але розібрати слів не міг. Раптом Хорст почув сердитий голос Дітца. Зриваючись на фальцет, барон кричав:

— Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло!

В сусідній кімнаті грюкнули двері. Стало тихо. Потім почулися кроки, важкі, непевні. Біля дверей вони завмерли. Мабуть, Кьоніг усе ще вагався зробити те, на чому наполягав барон. Але то було недовго. За якусь мить він увійшов до кабінету, сірий під злості. Не глянувши на Хорста, сів за стіл, важко опустив кістляві кулаки на папери. Він усе ще був під враженням того, що сказав Дітц. Та поступово обличчя Кьоніга набрало звичного кам'яного виразу.

Хорст відчув небезпеку. Зіщулився, знітився, чекаючи удару. Передчуття не обманювало його. Удар було припасено, але Кьоніг не поспішав завдавати його. Він сидів мовчазний, важкий, немов налитий свинцем. І це найбільше хвилювало Хорста, вибивало із рівноваги. Мовчання слідчого тяжіло над ним неминучістю уготованого. Він вирішив почати розмову перший.

— Гер гауптман, я маю зробити вам заяву відносно Гуго фон Глевіца.

Слова Хорста не справили на слідчого ніякого враження. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

— Я хочу сказати, пане слідчий…

— Це добре, Торнау, що ви все ж зізналися, — перебив його Кьоніг. Їдка посмішка зламала тонкі губи слідчого.

— Ні в чому я не зізнався, — майже крикнув Хорст і зірвався на ноги.

— Сідайте. Навіщо так хвилюватися? Ви зізналися в тому, що везли фальшиві англійські банкноти в ніч, коли вас заарештували, — Кьоніг примружив очі і, мов кіт на мишу, поглянув на Хорста.

— Ні, це — провокація.

— Дивно. Ваше зізнання надруковано у вечірньому номері «Фелькішер беобахтер». Ось, читайте. — Кьоніг подав Торнау газету.

Хорст гарячково пробіг рядки кореспонденції. «Боже, яка гидота. Мої честь, ім'я спаплюжені назавжди перед цілою Німеччиною. Але поруч з моїм тут стоїть прізвище Гуго фон Глевіца…» Це трохи заспокоїло Хорста. «Якщо тільки в цьому криється удар Кьоніга — мені ще не так погано. Рано чи пізно вони змушені будуть притягти сина професора до відповідальності. Я досяг свого. Проте, викриваючи Гуго, я фактично визнав свою вину. Кьоніг каже правду…» Однак Хорст не хотів так легко здаватися.

— Брехня! Я ні в чому не зізнавався, — заволав Торнау. — Покажіть імені хоч один фунт стерлінгів. У вас його немає, і ви безсилі що-небудь довести. Я не винен. Ні в чому не винен. Кореспондент міг вигадати що завгодно. Замітка в пресі — не документ. Юриспруденція цього не визнає, гер гауптман.

— Даремно шукаєш захисту в юриспруденції, — Кьоніг встав, відчинив дверцята сейфа і одну по одній поставив на стіл обсмалені шкіряні валізки.

— Пізнаєш? — він розкрив одну валізку. — Ось вони, твої фальшивки. Ми знайшли їх в проваллі під уламками машини. Ознайомся — фото зроблено на місці. Може, це переконає тебе і ти, нарешті, кинеш клеїти дурня.

На фото есесівець виймав із багажника обпалену валізку. Друга стояла біля його ніг. Машина, побита, скалічена, лежала боком. Кришка багажника теліпалась на одному кронштейні. Проте ні в кузові ні в багажнику не було видно слідів вогню. Крім того, номер… Номер машини був інший. Від радісного збудження у Хорста затрусилися руки. Він поклав фото на стіл.

— Груба робота, гер гауптман. По-перше, я нічого такого не віз з собою, по-друге, це не моя машина. На моїй був зовсім інший номер. До того ж вам відомо, що мій «майбах» горів, а на цьому жодної підпалини.

Кьоніг знову посміхнувся. В щілині рота хижо блиснули металеві зуби. Від цієї посмішки у Хорста затріпотіло серце і спітніли долоні. Він раптом збагнув, що удар ще попереду. І справді, Кьоніг витяг з валізки пачку якихось паперів, узяв з неї один аркуш і подав Торнау. Це була надрукована на склографі листівка.

«Німецький народ глибоко схвильований загибеллю наших людей на Волзі. «Блискуча» стратегія ініціаторів снігової війни безглуздо і безвідповідально штовхнула 330 тисяч німців на смерть і знищення. Ми дякуємо тобі, фюрере, за це! Чи повинні ми й надалі ввіряти долю нашої армії профанові? Чи повинні ми жертвувати німецькою молоддю заради низьких інстинктів націстської кліки? Ніколи! Час розплати настав, розплати нашої німецької молоді за тиранію, яку будь-коли породжував паш народ».

Що це? Як ця листівка могла потрапити до валізки? Чергова провокація, не більше. Проте це пахне шибеницею. Що робити? Всі обвинувачення, які йому інкримінували раніше, не варті однієї фрази з цієї листівки. Він уже не міг одірватися від неї і читав далі.

«… Студенти! Юнаки і дівчата! Німці дивляться на вас. Вони чекають, що ми зламаємо націонал-соціалістичний терор силою нашого духу в 1943 році так, як було зламано наполеонівський терор у 1813 році. Березіна і Волга ясніють нам зі Сходу, загибель німців на Волзі нас кличе: повстань, народе, хай пожежі освітять твій шлях!

Біла Троянда»

Де? Де він читав ці слова? Камера. Вікно. Видряпані на камені літери.

— Автор цієї листівки Ганс Шолль. Рівно рік тому, у вересні 1943 року, його було розстріляно. Про Ганса Шолля я можу дати вам ще більш вичерпну довідку — я знав його особисто. Він був студентом нашого університету. В нього була сестра Софі. Може і вона мала відношення до цієї листівки, бо її теж розстріляли. Отже, як бачите, пане слідчий, я тут ні при чому.

Якусь мить Кьоніг дивився на Хорста так, ніби вперше бачив його. Потім підійшов і мовчки вдарив в обличчя. Хорст відлетів у куток.

— Це що? Найсильніший аргумент слідства, чи як? — витираючи розбитого носа, їдко запитав Хорст.

— Замовкни, щеня! — вибухнув роздратуванням Кьоніг. — Нас не цікавлять ні твої аргументи, ні твої зізнання. Політичні жорна розчавлять тебе, як слимака! Ти ще проситимеш бога, щоб він послав тобі смерть. Навіки забудеш твій зухвалий тон! На власній шкурі писатимеш свої зізнання!

— Ні, гер гауптман, помиляєтесь. Я вам потрібен живий. Хто ж даватиме свідчення на процесі, який ви так широко рекламуєте? Мене вчили поважати слідство. Але, як видно, в гестапо зібрали самих ідіотів…

Тримаючись за стіну, Хорст піднявся з підлоги. В грудях його клекотала ненависть. Відчайдушна рішучість запеклася в глибині застиглих, немов памороззю вкритих зіниць. Обезкровились, перетворились на сухий пергамент губи. Глибокі рівчаки лягли між чорними бровами.

— Ви будете поводитись зі мною чемно і більше пальцем, — чуєте? — пальцем не зачепите мене! Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло! Здається, так сказав барон фон Дітц! А якщо він відступиться од своїх слів, я сам перегризу вам горло!

Хорст несподівано кинувся до Кьоніга, звалив його з ніг. Пальці арештованого, немов сталевий обруч, стисли жилаву шию слідчого. Той звивався, хрипів. Піна котилася йому з рота, дико поверталися розідрані страхом очі.

Раптом щось важке хряснуло по голові Хорста. Він похитнувся і полетів кудись у чорну безвість.

Отямився від холодної води, яку лили йому на голову. Очей не розплющував — вирішив трохи відпочити. Але обдурити гестапівців не вдалося.

— Оклигав уже?

— Вставай, негіднику…

Голоси були знайомі. Він чув їх, коли його минулого разу били гумовою палицею.

— Приведіть його до пам'яті, та так, щоб більше не кидався на людей, — сказав десь поруч Кьоніг.

«Шкода, що я не встиг задавити його», — майнуло в голові Хорста. Торнау били мовчки, методично, із знанням справи. Мов подушку, перекидали з кулака на кулак. З кожним ударом у Хорста наростала дика злоба. Вона попелила серце, туманила мозок. Зносити катування в нього не стало сили. Вибравши момент, він, як бульдог, мертвою хваткою уп'явся в руку свого ката і не розвів щелепи, аж поки не відчув у роті солонкуватий смак крові. Здоровенний есесівець дзигою крутився на місці і тоненько, по-жіночому верещав.

— А-а-га-а, болить — Хорст стояв посеред кімнати і реготав. Від сміху і збудження його хапали корчі.

Підскочив Кьоніг, збив його з ніг, але Хорст не переставав сміятися. Троє гестапівців били його ногами, а він нестримно реготав. Раптом Хорста щось ніби підкинуло з землі. Шугнув під ноги Кьоніга, перекинув його через себе і скочив на стіл. Загарчав, загавкав, почав жбурляти паперами, листівками, пачками банкнотів, виробляючи на столі щось неймовірне. Кьоніг вихопив парабелум і шпарнув двічі повз його вуха. Хорст ніби й не чув пострілів. Задираючи догори ноги, він марширував на столі, немов на плац-параді. З горла йому летіли дикі крики: «Дойчланд, Дойчланд, юбер аллес…» Несподівано витягнувся в нитку, викинув уперед руку і якось хрипло, по-звірячому ревнув: «Хайль Гітлер!» Захитався і беркицьнув на підлогу. Схопився, сів, захихикав.

— Ви свині, панове! Адольф Гітлер мій єдиний сни, а ви його не любите. Не прикидайтесь, ви хочете його отруїти. Але я вас всіх… На фронт! У солдати! В саме пекло! Ух, мерзотники! Ось я вам…

Хорст зірвався і затупотів на есесівців, немов на шкодливих дітей.

— Ти що, здурів? — дурикувато вирячивши на Хорста очі, вигукнув укушений. Але Торнау ніби й не чув його слів.

— Ти в мене хороша, я не битиму тебе. Ми підемо з тобою гуляти. Ти хочеш до бару, чи ресторан тобі більше подобається? — Хорст підійшов до есесівця і несподівано поцілував його в щоку.

Кьоніг отямився раніше за інших: кинувся на арештованого ззаду і обхопив руками.

— В'яжіть! — закричав на есесівців. — Не бачите, він з глузду з'їхав!

Хорста зв'язали. Він не пручався, тихенько співав собі колискову.


РОЗДІЛ IV «ARBEIT MACHT FREI»


Поїзд зупинився біля невеличкої станції з короткою назвою Дахау. За нею в мокрому золоті дерев ховались яскраво пофарбовані будиночки. Ніби намальовані на тлі сірого неба, над ними здіймалися готичні шпилі і вежі. Старовинне бюргерське містечко здалося Андрієві якимось несправжнім, іграшковим. Так, ніби діти, сполохані дощем, залишили свої макетики на газоні осіннього парку.

Розчинені двері вокзалу швидко всмоктали негустий натовп пасажирів. Перон спустів. З арештантського вагона першим вийшов бородань, за ним — Андрій, потім Микола-полтавчанин, малий гуцул і Шпинь. Четверо конвойних стали по боках, і процесія рушила.

— Бачите, хлопці, яка нам шана, — криво посміхнувся бородатий.

— Замовкніть! — гаркнув начальник конвою. Він ішов попереду, зігнувши старечу спину. Шинеля мішком висіла на худих плечах, пілотка прикривала лише третину голого черепа, а сухі ноги бовталися у халявах чобіт, мов бадиляки.

— Тотальний, — шепнув бородань і в ту ж мить дістав доброго стусана прикладом від конвоїра.

Од станції через пустир простяглася блискуча, ніби сталева, стрічка мокрого асфальту, біля якої стояла широка стріла без жодного напису. На ній чорніла свастика, оскалений череп і перехрещені кістки. Побачивши ці символи смерті, Андрій відчув неприємний холодок під серцем.

Незабаром попереду за пеленою дощу замаячила темно-сіра арка. Над нею здіймалися три поверхи надбудови для варти. По обидва боки — високий бетонний мур ховав свої кінці у сірій мряці. Коли підійшли ближче, побачили над аркою чіткий напис: «Arbeit macht frei».

— Праця робить вільним, точніше, праця звільняє. Ось тільки невідомо від чого!

Андрій пройшов браму з таким почуттям, ніби його живого опускали в могилу. За ворітьми на них накинулися капо[2] у смугастих арештантських робах і палицями погнали через площу. Удари сипалися з усіх боків, капо лупили по чому попадуть, підганяючи новачків. Прогулянка під осіннім дощем була їм не до смаку.

В довгій, немов конюшня, кімнаті, заставленій грубо збитими тапчанами, з прибулих зірвали одяг. І почали вивертати кишені. Побачивши у Шпиня годинник, якийсь тип ладен був одірвати його з рукою. А коли Грицько спробував протестувати, капо повернув його до себе спиною і так ударив чоботом у голий зад, що Шпинь стрілою вилетів у сусідню кімнату. Це був зал табірної лазні, в якому одразу могли митися п'ятсот чоловік. Зараз він був порожній. Плескіт босих ніг об бетонну підлогу лящав під стелею, з якої звисало безліч ріжків, рясно усіяних великими краплями води. На порозі Андрій зупинився, йому стало моторошно, ніби перед стрибком у безодню. Завмерло, підібралося вище серце. Та за мить від кованого чобота капо він уже орав носом бетонну підлогу. Назустріч ішов банщик. У руці він тримав відро, від якого за версту несло трутизною. На плескатому лиці банщика недоречно стирчав здоровенний, м'ясистий ніс, заплетений сіткою фіолетових жилок; хворобливі мішки відтягували донизу бляклі очі. Банщик поставив відро, вийняв з-під зашкарублого фартуха машинку і проїхався нею по чорних кучерях полтавчанина від лоба до потилиці. Зняв з машинки чорне, наче воронове крило, кільце волосся, підніс його до короткозорих очей і цмокнув язиком, наче йому і справді було жаль такого чуба, Обскубавши решту волосся, нульовкою вистриг «трасу». Потім ухопив з відра смердючий квач і ткнув ним попід пахи полтавчанинові. Микола завив, ніби його обпекли вогнем, кинувся до крана, але води не було. Банщик не то сміявся, не то стогнав, задерши догори голову.

— Далі! — несподівано ревнув він у лице Андрієві.

Банщик працював швидко. Менше ніж за чверть години у всіх п'ятьох на головах біліли «траси». Закінчивши роботу, він одійшов у куток. Щось крутнув там раз, другий. З ріжків засюрчала вода. Хвилин через п'ять банщик покликав в'язнів у сусідню кімнату. Жбурнув на руки смердючу смугасту робу.

На порозі їх зустріли ті ж самі капо і бігом погнали через аппельплац до карантинного блоку. Товстий підсліпуватий писар виписав на кожного формулярну картку і через деякий час вони вже нічим зовні не відрізнялись од своїх провідників. Хіба що номерами та кольором трикутників з латинською буквою «R» посередині. У капо трикутники були зелені, а у в'язнів — червоні. В канцелярії прибульці залишили свої імена, а натомість одержали номери. Андрієві дістався номер 99633. Від канцелярії капо погнали їх знову через аппельплац до барака номер 18. На прощання горилоподібний бандит у смугастій робі дав Андрієві по потилиці доброго ляща і, як блазень, зігнувся в низькому поклоні.

— Ауфвідерзеен!

Штубовий, староста барака, показав їм місця на нарах. Андрій ліг на паперовий матрац і затих. Нестерпний біль краяв йому груди. Боліло не тіло, боліла душа. Проте важка втома скоро притупила біль, і Андрій провалився у сон, мов у чорну трясовину. В сні він бачив матір. Ніби лежав дома на голій лаві в смугастій табірній робі, а мати стояла над ним уся в чорному, схрестивши на грудях руки, і плакала. «Давай, синку, я вишию тобі манишку…» — «Що ви, мамо, на цій робі?..» Потім снилося чорне сонце, на ньому біліли оскалений череп і перехрещені кістки. Прокинувся, вкритий рясним холодним потом. Хлопці ще спали, тільки бородань лежав, підклавши під потилицю кулак, і дивився в стелю. Андрій поглянув навколо. Вузький, довгий барак, двоповерхові нари, в проході стіл, збитий з нетесаних дощок, біля дверей — комірчина старости. Віконця вузькі, довгасті, майже не пропускають світла. Знадвору долинав гомін.

Прокинувся Микола, солодко позіхнув, протер очі, погладив запалий живіт.

— От, чорт, їсти хочеться, — блиснув сліпучою усмішкою і скочив з нар.

— Про їжу забудь. Може, завтра вранці дадуть якогось кандьору, — промовив бородатий.

— Е-е, це мені не підходить. У мене полтавська хвороба. Я, як поїм, — спати хочу, як посплю, — їсти хочу.

Андрій гірко посміхнувся.

— Жартуєш.

— А що? Сидіти, розвісивши вуха, як ти? Вставай краще. Підемо оглянемо наші володіння.

— Не хочеться.

— Вставай, Андрійку. Микола діло каже. А думок усіх не передумаєш. Вставай, — порадив бородатий.

Він спустив з нар ноги і якось важко підвівся. Малий гуцул схопився й собі. Лише Шпинь не ворухнувся, хоч видно було, що не спить. Учотирьох вони вийшли з барака і одразу ж влилися в людський потік.

Півтори тисячі чоловік у смугастих робах юрмились у вузькому проході між блоками. Різномовний говір плюскотів об стіни, злітав у похмуре небо. Гефтлінги, як тут називали в'язнів, тільки-но повернулися з роботи і товпилися на подвір'ї. Спочатку всі в'язні здалися Андрієві на одне лице. Трохи згодом він уже відрізняв швидких чорнооких італійців од білявих шведів, мелодійну скороговірку француза від різкої, гаркавої мови німця, поляків від чехів, сербів од датчан і греків. Ця тисячолика маса людей, зігнаних сюди з усіх кінців Європи, виснажена, пульсуюча хворобливим напруженням нервів, справила на Андрія гнітюче враження.

Хлопці тулилися до бородатого солдата, мов курчата до квочки. А той ішов попереду, ніс свої невеселі думки і, здавалося, нічого не помічав навколо. Раптом він зупинився, вдивляючись у чиєсь обличчя так, ніби побачив перед собою привид.

— Я зараз, хлопці, — кинув через плече, пробираючись до барака.

Біли стіни високий чоловік з мужнім посірілим від утоми лицем зосереджено скручував цигарку.

— Чи не можна у вас розжитися на закрутку? — почув Андрій голос бородатого.

— Чом не можна, козаче, — відповів високий, а коли підвів очі, вони заблищали такою щирою радістю, що, здавалося, чоловік от-от кинеться обнімати бородатого. «Мабуть, знайомий, — подумав Андрій. — Чому ж вони навіть не привіталися?»

Людський потік потягнув хлопців далі. Вони пройшли до кінця барака і повернулися назад. Ні бородатого, ні його знайомого біля стіни вже не було. Хлопці одразу відчули себе сиротами. У цій велетенській юрбі незнайомих людей вони загубилися, мов у дрімучому лісі. Тулилися одне до одного, боячись, щоб натовп не роз'єднав їх. А він, гомінливий, спінений мерехтінням смугастих роб, ніс їх тепер уже в протилежний бік і, нарешті, вихлюпнув на аппельплац. Тут теж снували люди, але дихалося вільніше. Хлопці одійшли до дверей свого барака. Стояли мовчки, прислухаючись, як тужливо стискається у грудях серце.

Вздовж аппельплацу нескінченними сірими рядами тяглися бараки. За колючим дротом було видно стрілку з написом «Лагерштрасе». А далі над будівлями приземкувата труба підпирала небо клубами чорного диму. Праворуч, за бараками, здіймались залізні ворота фірми «Мессершмітт». Звідти долітав тривожний шум. Андрій виглянув за ріг і завмер.

— Що там таке? — спитав Микола.

Андрій мовчав, закам'янілий від жаху. Хлопці підійшли до нього і теж застигли в німому мовчанні. На воротях у петлі гойдався чоловік. Він ще здригався в передсмертних конвульсіях. На грудях висіла табличка, але прочитати її хлопці не могли. Жах пройняв мозок. Думки застигли, оціпеніли перед лицем смерті. Біля воріт поступово виростав натовп. Хтось зупинився за спиною в Андрія і важко зітхнув:

— Прощай, друже…

Шепіт схопив Андрія за горло. Хлопець озирнувся і побачив жовтого, немов зліпленого з воску чоловіка. Очі йому запеклися сльозами. Тремтячою рукою чоловік зняв з голови смугасту безкозирку. Коли сусід трохи заспокоївся, Андрій запитав:

— За що його?

— За саботаж, — відповів той і похитуючись попрямував до воріт.

— Господи помилуй, — прошепотів малий гуцул, хрестячись.

— Не помилує, не проси, — промовив Микола. — Він сліпий, твій бог. Ач що розвів на землі. Чи йому мало пекла на тім світі?

Малий зблід, затремтів, ладен був розплакатися. Андрій обняв його за плечі.

— Заспокойся, ходімо краще звідси.

Біля барака їх зустрів штубовий. Глянув на бліде обличчя гуцула.

— Що, захворів? — запитав суворо.

— Ні, так трохи… нерви, — пояснив Андрій.

— Візьми стілець, нехай посидить на повітрі.

Хлопець здивовано звів очі. Хоч обличчя штубового все ще було суворе, в голосі ясно прозвучали співчутливі нотки.

— Звідки ви? — німець подав стілець.

Андрій посадив малого.

— З України. Я з Полісся, а цей малий з Буковини.

— Так, так, — німець почухав укрите сивим волоссям підборіддя. — Ну що ж, заходь.

Андрій переступив поріг барака.

— Сюди, — штубовий штовхнув двері своєї комірчини.

Хлопець зайшов і нерішуче зупинився. Залізна койка, акуратно застелена благенькою суконною ковдрою. Стіл, стілець — усі меблі. Підлога чисто виметена, біля дверей на гвіздку стара шинеля. Одне вікно виходить на аппельплац. Крізь нього видно потилицю малого гуцула, друге — в барак, там панує морок.

— Сідай, — штубовий щільно причинив за собою двері, прикрив шторкою віконце, що виходило всередину барака, і важко опустився на скрипучу койку.

Андрій сів на край стільця.

— Давно з України?

— Тижнів зо два, а може й більше. Я вже і лік дням погубив.

— Так.

Андрій дивився на німця і не міг зрозуміти, хто перед ним — ворог чи друг. На вигляд штубовому можна було дати років шістдесят. Сиве волосся спадало на крутий лоб. Синюватий шрам перетинав ліву брову, перенісся, розсікаючи кінцем щоку. Від цього обличчя завжди здавалося суворим. Проте зараз воно розгладилось, на ньому блищали привітні, повиті глибоким сумом очі.

— Це тебе в нас уже встигли так розмалювати? — штубовий розглядав синяки на обличчі хлопця.

— Ні. Ще в Граці.

— За які гріхи?

— З ешелону тікав.

— А до нас за що?

— Та за те ж саме.

— Поважаю відвертість, тільки тут з нею треба бути обережним. Скажеш зайве — одразу донесуть у гестапо.

— Нехай доносять. Те, що я сказав, там давно відомо.

Німець усміхнувся.

— А ти, виявляється, кмітливий.

— Який є.

— Ось що. Запам'ятай сам і хлопцям своїм передай — рот на замок. І носа не вішайте. Спочатку всім важко, але людина до всього звикає. Поживете, самі побачите, що треба робити. Я тут десять років і ось живу. А зараз іди.

Штубовий підвівся. Очі сховалися під брови. Обличчя знову стало суворим, грізним.

— Не думаю, щоб ти був негідником. Але про всяк випадок запам'ятай: задушу раніше, ніж дійдеш до дверей гестапо. — В словах штубового звучала не пуста погроза. Та Андрій не злякався тих слів. Спокійно витримав колючий погляд німця і пішов до дверей.

— Зажди.

Хлопець зупинився.

— Ось візьми, передай малому, — штубовий простяг шматочок хліба, мабуть, відрізаний од власної пайки.

Андрій узяв хліб і вийшов за двері. Біля малого гуцула стояв Микола. Побачивши в Андрієвих руках хліб, проковтнув слину.

— Де це ти розжився? — запитав підозріливо.

— Штубовий дав, — відповів хлопець і відчув, як голодний спазм скручує йому живіт. Третю добу вони не мали ріски в роті. Перемагаючи себе, Андрій подав хліб гуцулові.

— Їж…

Гуцул підняв на друзів винуваті карі очі.

— А ви?

— Ми не голодні, їж.

— Давай жуй, — підморгнув Микола.

Хлопчина схопив хліб і жадібно почав їсти, не залишаючи в долонях жодної крихти. Друзі одвернулись. Так було легше.

— Кажеш, хліб дав штубовий? — по паузі запитав Микола.

Андрій кивнув головою.

— Дивись, щоб він не купив тебе за цю пайку.

— Думаю, що ні.

— Гиндик теж думав.

— Іди ти під три чорти з своїми гиндикамн, — роздратовано кинув Андрій і почвалав до барака, йому хотілося побути на самоті. У сердечність німця і вірилось, і по вірилось, особливо після Миколиних слів. «Що, мене, йому від мене треба? Добре було б порадитися з бородатим, та де його знайдеш». А бородатий, виявляється, був недалеко. Він сидів на нарах і слухав невеселу розповідь Федора Крайніченка, того самого високого гефтлінга, якого зустрів у дворі блока.

— Хтось продав нас, Петре, — тихо говорив Федір, — а хто, ніяк довідатись не можемо. В Моосбурзі лютує гестапо. БСВ[3] розгромлено. Щодня звідти прибувають нові люди. Будеш зустрічати, обходь, не признавайся. Та й до мене не підходь на людях. Скрізь нишпорять «рогатики», кожен крок винюхують, рятуються, падлюки. Моє діло — кепське. Але перш ніж мене поставлять до стіни, я одкручу голову тій гадюці, що продала організацію.

— Як?

— Не знаю. Та поки житиму, не подарую.

— Кому? Хіба ти знаєш, хто він?

— У тім-то й справа, що не знаю. Проте дізнатись можна. Ти пам'ятаєш майора Грачова? Він був штубовим нашого барака. Так от, улітку минулого року об'єднана рада БСВ призначила його командиром повстанських загонів Півдня. З ним було троє: Карпенко, Семенов і Караушев. У минулому — всі штабісти. Вони розробили оперативний план підготовки збройного повстання в концтаборах Баварії. Визначили строки виступу. І робота закипіла. Формувались загоїш, добували зброю. Моосбург мав починати першим, якщо виступ був би успішним, іти на Мюнхен. Ми знали, що гарнізон у Мюнхені в три рази менший за моосбургську групу. Враховувалися також іноземні робітники на двох німецьких заводах та антифашистське підпілля. З ними тож було налагоджено зв'язок. І раптом провал. Чому? Як? Першими взяли Грачова і його штабістів. Я саме досиджував місяць у карцері. Три дні лишилося до виходу. Несподівано до мене кинули Караушева. Він і сказав мені, що організацію продав хтось із зв'язкових, а їх усього три — в кожного штабіста свій. Коли Караушева привели на допит, гестапівець поклав перед ним документ, який штаб Грачова розсилав днів за десять до арешту через зв'язкових у низові осередки. Документ був помічений грифом Карпенка. А от хто в нього був зв'язковим, знає лише сам Карпенко. Він зараз тут. Весь штаб Грачова тут, у фернемунгсгале[4]. Проте Карпенко після останнього допиту вже дві доби непритомний.

— А Грачов? Він як?

— Убили Грачова, — сказав Крайніченко. Опустив голову на руки і мовчав важко, тоскно, з якоюсь надсадою в серці. Потім враз стрепенувся. — Не можу, Петре. Такі люди гинуть, а та гнида десь причаїлась і винюхує, кого б іще продати. І це тоді, коли всій фашистській камарильї надходить кінець.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — сумно промовив бородатий.

— Ти це облиш. Не кисни, — різко обірвав його Федір.

— Я не кисну, ні. І себе мені не жаль, друже. Дітей жалко. У мене їх троє. Душа болить, Федоре, коли згадаю, що там, удома, нас вважають зрадниками.

— Де це ти такого наслухався?

— Підожди, не сердься. Я правду кажу.

— А на біса мені така правда. Я своєю живу.

— Я почув її від людей.

— Люди можуть помилятися, якщо вони не сволота, звичайно. А тобі я дивуюсь. Ти ж знаєш, що ми не зрадники. І народ наш про це знає — він нас і судитиме. Не всі з нас герої, але і падлюк по пальцях перелічити можна.

Думки роїлися в голові, осідали на серце давнім, застарілим болем. «Якщо когось і вважають там, на Великій землі, зрадником, так це мене, Федора Крайніченка». В тридцять сьомому забрали батька. Старий комуніст, учасник арсенальського повстання. Він деякий час працював у Раднаркомі. Ворог народу. Тоді легко чіпляли ярлики. А батько був кристально чесною людиною. Попавши у полон, Федір навмисне змінив прізвище, назвався Краєвим, розуміючи, що коли фашисти довідаються про батька, то не залишать його, набридатимуть своїми підлими пропозиціями. Він не сказав про батька навіть близьким друзям. Федір добре знав магічну силу того ненависного слова «репресований». Воно відштовхувало друзів, прирікало на самотність, сіяло між людьми недовіру.



Андрій зайшов до барака, шкутильгаючи. Дерев'яні колодки натерли на ногах криваві пухирі. Хлопець зняв обувку і, відчуваючи босими ногами приємну прохолоду долівки, пішов у дальній куток барака, де були його пари.

Заклопотаний своїми думками, він звернув у прохід між нарами і раптом побачив чиюсь зітнуту кістляву спину, обтягнуту смугастою робою. Чоловік не то ховався, не то дослухався, витягнувши шию. З кутка долітали чиїсь приглушені голоси. Андрій нахилився і несподівано побачив бородатого. Солдат сидів на нарах і розмовляв із своїм знайомим.

— У, гад, підслуховуєш! — не тямлячи себе, Андрій щосили влупив кістлявого колодками межи плечі. Зачепився, втратив рівновагу і впав на нього зверху. Той перелякано скрикнув, вивернувся з-під Андрія, мов кіт, стрибнув на нари, перескочив відсік і понісся, гупаючи колодками, до виходу. Андрій схопився, хотів бігти навздогін, але чиясь рука зупинила його.

— Стій, хлопче, по табору бігати заборонено. Кулю спіймаєш. — Перед ним стояв високий гефтлінг. — Ти запам'ятав його обличчя? — запитав він, коли Андрій трохи отямився.

— Ні. Я бачив тільки його спину.

— Жаль, вислизнув, гад. І як ти його випустив, — з досади бородатий навіть сплюнув.

Андрій мовчав, винувато опустивши очі.

— Не лай його, Петре Родіоновичу, хлопець і так добре діло зробив. Тепер ця наволоч сюди не поткнеться. До ночі про нашу зустріч в гестапо не знатимуть. Так що в нас ще є час поговорити, — високий гефтлінг попрямував у куток.

— Ти, Андрію, посидь тут. Коли хто з'явиться поблизу, не свисти, не кашляй, встань і йди до нас. Зрозумів?

— Добре.

Андрій сів на нари. Скоро з кутка почувся тихий шепіт бородатого.

— Він хлопчина славний, тільки зелений ще… — розібрав Андрій.

Це, власне, стосувалося його. «А звідки мені бути спілим? — Хлопець облизав пересохлі губи. Всередині калаталася, трусилася кожна жилка. — І все-таки я дурень. Треба було трахнути по голові колодкою, та й по всьому». Андрій виглянув у прохід. Тихо. Між нарами теж нікого.

— Ось що, Петре Родіоновичу, — почулося з кутка. — Чекати, поки ця падлюка нас усіх виловить, не можна. Треба якось дістатися до Карпенка. Його вранці перевезли в ревір[5]. Ні я, ні хто інший із наших цього зробити не зможуть — усі на підозрі. Схоплять і кинуть у карцер. Потрібен свіжий чоловік.

— Я можу піти, Федоре. До речі, я знаю Карпенка в обличчя.

— Який же ти свіжий. Ні, ти вже на гачку і примітний надто — борода як лопата. Тобі йти не можна.

— Тоді, може, хлопця послать?

— От і я про це думаю, але чи впорається?

— Андрій зробить, головою ручуся.

— А чи погодиться? Треба в нього спитати.

Від хвилювання Андрій далі вже нічого не чув. Він устав, забрав свої колодки і пішов у куток.

— Хто там? — запитав бородатий, коли Андрій підійшов до них ближче.

— Нікого. Я прийшов сказати, що згоден.

Крайніченко подивився на хлопця. Так, ніби запитував: а чи вистачить у тебе мужності?

— Що треба робити? — запитав Андрій.

— Запам'ятай — 98506. Цей номер ти повинен розшукати в ревірі.

— А далі?

— Знайдеш номер 98506 — передай привіт від Краєва. Скажи: «Дід здоровий, просить назвати зв'язкового». Запам'ятав? Повтори.

Андрій повторив слово в слово.

— Все це не так легко. Там скрізь вартові, наглядачі, санітари. За всім у ревірі стежить капо Венцель — садист і кат. Йому на очі не попадайся. Ну, а тепер ходімо. Я познайомлю тебе з Вольфом — старостою вашого барака. Він одведе тебе в ревір.

— Я з ним уже познайомився, — Андрій розповів про свою зустріч із штубовим.

— Його не бійся, — Крайніченко усміхнувся Андрієві щиро, привітно, як давньому другові. — Старий любить нагнати страху. Інакше не можна. Але людина він справжня. Ти помітив, який у нього номер?

— Сто перший, — пригадав Андрій.

— Він прийшов сюди в тридцять четвертому з першою партією, коли тут ще було болото. Їх називали болотними солдатами. Десять років минуло, а старий Вольф не втратив душі. Ну, ходімо.

Бородатий міцно потис Андрієві руку.

— Тримайся, синку, — він хотів ще щось сказати, але слова не йшли йому з горла. — Тримайся…

Легенько підштовхнув у плече.

Андрій пішов за Крайніченком. Уже коли підходили до комірчини штубового, оглянувся. Бородатий сумно дивився їм услід.

— Я ще хотів тобі сказати, — Крайніченко нахилився до Андрієвого вуха. — Може так трапиться, що тобі доведеться пробути в ревірі довгенько. Повернешся — а мене вже не буде. Про всяк випадок запам'ятай номер 99603. З ним триматимеш зв'язок.

— Добре.



Штубовий Вольф — ветеран Дахау. Таких, як він, у таборі одиниці. Гефтлінги ставилися до них з повагою. Навіть запеклі злочинці капо в їх присутності поводилися стриманіше. За наказом коменданта над червоними трикутниками ці табірники носили номери, нашиті великими цифрами. Але не тільки це відрізняло їх од решти в'язнів концтабору. Це були люди сильного духу, незламної волі.

Сьогодні Вольфганг Тегарт святкував свій день народження, йому сповнилося 49 років. Він сидів замислений, дивився крізь вікно комірчини на аппельплац, на сірий пунктир бараків, на куций димар крематорію і згадував. Прожиті роки летіли кудись у безвість, гарцюючи по закутках пам'яті, немов запінені коні.

… Рік 1914. Мідь оркестрів. Чорні циліндри отців баварської столиці, психоз обивателів, істеричні викрики чистеньких фрау. Квіти, поцілунки, сльози «патріотів». А потім окопи Галичини, воші, кров, смерть і над усім цим нелюдський сміх отруєних газами.

У 1918 році кайзер погнав його на Україну. Але тоді він уже знав, що таке війна, і першим встромив багнет у землю. Солдати Гофмана[6] браталися з червоноармійцями Щорса. У Мюнхен він привіз гвинтівку і непоборне бажання розквитатися з тими, хто гнав його на бійню. Отці міста сховали циліндри. Чистенькі фрау рвали на собі волосся: «Гине Німеччина!»

Але тоді, в квітні 1919, вона народилася. Устами Євгена Левіне баварський пролетаріат проголосив Радянську республіку. І він, двадцятичотнрьохрічний Вольфганг Тегарт, слюсар вагонного заводу, був її вірним бійцем. Шістнадцять днів з гвинтівкою в руках він захищав свою республіку, а на сімнадцятий війська генерала Гофмана втопили її в крові. Це було першого травня 1919 року.

Отці міста знову повитягали свої пропахлі нафталіном циліндри. Чистенькі фрау закидали генерала трояндами. Квіти надали на брук у бурі плями крові. Весняні дощі ще не встигли змити її з вулиці. Мюнхена, а в салонах заводчиків і фабрикантів уже піднімалися келихи за реванш. Крамарі, ковбасники, комерсанти в тугих, затягнутих, мов офіцерські мундири, піджаках, купаючи у пивній піні вуса а ля Вільгельм, жваво обговорювали можливості нової війни. А на вулицях довгі кадикасті старики у чорних фраках під грім оркестрів демонстрували молоді нездоланність німецького духу. А згодом Німеччина Гете і Дюрера була похована під демагогією австрійського єфрейтора Адольфа Шікльгрубера.

… Рік 1933. По нього прийшли серед ночі. Гертруда тримала на руках маленького Віллі. Манфред і Марта стояли заплакані біля неї. Такими він запам'ятав їх на всё життя. Потім надійшла звістка про смерть Гертруди. Але він і досі бачить її у своїх снах разом з дітьми., Діти. Всі ці довгі роки він ні на хвилину не забував про них. Які вони тепер? Чи пам'ятають його? Може, фашистська отрута роз'їла їхні душі, і вони викинули батька з голови? Про це важко було думати, але не думати він не міг. Десять років — великий строк. Діти повиростали без нього, Манфред, мабуть, на фронті. Марта вже доросла, а Віллі пішов одинадцятий. Тегарт ніяк не може уявити собі його обличчя. Все згадується немовлятко на руках у матері.

А роки біжать, і немає сили зупинити їх бодай на одну мить. Усе йде до свого кінця. Розміняв п'ятдесятий. А що там, попереду? Людське життя, на жаль, не довговічне. А тут, в Дахау, воно й зовсім коротке. Скільки їх, людей у смугастих табірних робах, пройшло перед його очима. Своїми кістками вони зміцнили трясовину, перетворили болото на велетенський плац. Тут у кожному сантиметрі поховано людське життя. Обличчя друзів, соратників у боротьбі встають перед ним нескінченними рядами, суворі, мовчазні. Вони наказують жити.

У двері тихо постукали.

— Заходь. А-а, Краєв. Добрий день, — Вольф підвівся, подав Крайніченку руку.

— Слухай, геносе, — тихо почав Федір, — потрібна твоя поміч.

— Що сталося? — кошлаті брови штубового зійшлися до перенісся.

— Поки що нічого. Треба одного хлопця зараз одвести до ревіра. Тільки так, щоб Венцель не помітив. Розумієш?

— А він що, хворий?

— Хворобу ти йому сам вигадаєш по дорозі. Тільки таку, щоб його поклали у той барак за амбулаторією, де зараз лежить Карпенко.

— Так, так…

— Важко?

— Майже неможливо. Туди не може зайти без гестапівця навіть лікар ревіра. Барак охороняють. Не знаю, що тобі сказати…

— Треба, старина, он як треба, — Крайніченко провів рукою по горлу.

Вольф мовчав. Скріб пальцями підборіддя. Думав. Потім відійшов у куток, підняв дошку і дістав з-під неї щось загорнуте в ганчірку.

— Спробую, — промовив він, підводячись. У руці жовтаво блиснула мініатюрна сигаретниця. Вольф натис кнопочку, кришка відскочила догори. Всередині було невеличке фото якоїсь жінки. Тегарт вийняв фото, засунув під газету, що прикривала стіл, і притис важкою долонею. — Гаразд, — дзвінко клацнула сигаретниця. Вольф підкинув її на руці. — Венцель любить бавитись іграшками.



Андрій стояв біля воріт ревіра. Він бачив; як Вольф зустрівся з Венцелем. Їхня розмова була короткою. Старий узяв капо під руку і, щось нашіптуючи йому, повів за санітарний барак. Треба було йти, але ноги приросли до землі, не рухалися з місця. Серце калатало в грудях мов навіжене. Андрій озирнувся, шукаючи підтримки. Проте людям, що сновигали біля брами ревіра, не було до нього ніякого діла. Раптом на лагерштрасе Андрій помітив високу постать Крайніченка. Той ішов упевнено, на його стомленому обличчі не було й тіні хвилювання. Це трохи заспокоїло хлопця. Він глибоко зітхнув і рушив за ворота. Ішов утоптаною тисячами ніг дорогою до барака і думав про слова старого Вольфа: «Назад з ревіра повертаються тільки святі».

Всередині барака блукали сутінки. Ще на порозі в обличчя вдарив застояний сморід. Їдкий дух карболки висів між рядами двоповерхових нар, густий, немов туман. Проте і він не міг перебити солодкуватого запаху гниючого тіла. З усіх боків на Андрія дивилися очі — скорботні, палаючі, дикі, здивовані, перелякані, безумні, затуманені, чисті, зболені, гнівні, безнадійні очі столикої смерті. Андрій опустив голову. Не було сили дивитися на хворих. Страху не відчував, тільки ноги знову обважніли і ніби поприлипали до підлоги.

Коли його наздогнав Тегарт, Андрій відчув полегкість. Вольф підійшов вчасно. З дверей амбулаторії санітари виносили покриті рогожею носилки. З них звисала рука. Біла, наче вилита з гіпсу, вона теліпалася в такт крокам. За санітарами амбулаторії стежив сухий чоловік. На його тонкій шиї жовтим пухирем погойдувався голий череп. У чоловіка було маленьке, зморщене личко і великі чорні очі, що, здавалося, займали половину обличчя. Це був лікар Франсуа Дервіль, у минулому професор Паризького університету. Років п'ять тому його кинули в Дахау без суду і слідства, за диким гітлерівським законом превентивного арешту. Враховуючи ліберальні погляди професора і велику любов до нього студентської маси, гестапо вважало його потенційним ворогом окупаційного режиму. В концтаборі Франсуа Дервіль швидко вилікувався од лібералізму. Доля звела його з людьми, які багато чого навчили професора. Він став активним учасником антифашистського підпілля. Лікар табірного ревіра Дервіль мав широкі можливості для підпільної роботи. Це розуміли і в гестапо. Проте численні перевірки, провокації і пастки, які гестапівці розставляли на Дервіля, нічого не дали. Лікар виявився сміливою, вольовою людиною. В його спалених сухотами грудях билося гаряче серце гасконця. Лікар був єдиний у ревірі, на кого не здіймалася рука в капо. Вбивця Венцель служив гестапо вірою і правдою. Кожного дня він доповідав своєму шефові про справи в ревірі і особливо про поведінку лікаря. Та цей громило був занадто тупий, щоб розкусити француза. Так із року в рік ім'я Франсуа Дервіля все більше ставало в гестапо поза підозрою.

Санітари пройшли. Вольф грубо штовхнув Андрія до дверей.

— Совай ногами, ферфлюхтер гунд![7] — процідив він крізь зуби.

— О, бонжур, мон шер амі! Старина Вольф! — вигукнув лікар густим басом.

«У такому кволому тілі такий могутній голос», — здивувався Андрій. Тегарт причинив за собою двері і на знак вітання помахав рукою.

— Його треба покласти в третій барак.

Великі чорні очі гасконця звузились, витягнулись шнурочками. Здавалося, він не повірив тому, що почув. Спокійно перевів погляд на Андрія.

— Він не злякається? — запитав лікар у Вольфа.

— Він знає, на що йде, — відповів Тегарт.

Лікар пильно глянув на хлопця, ніби зважував його можливості.

— Сідай, — показав на тапчан і, повернувши голову до Вольфа, додав: — Ваш візит дуже невчасний.

— Щось трапилось? — стривожився Тегарт, але француз не відповів на його запитання.

Тонкі пальці Дервіля, вкриті синюватим мереживом судин, торкнулися верхнього ґудзика Андрієвої роби. Хлопець скинув куртку.

— У-у, ля-ля… Давно не бачив такого, — промовив гасконець, задоволено оглядаючи круті, м'язисті плечі хлопця. Лице його освітилося усмішкою. Проте вона недовго втрималася на обличчі лікаря.

— Надінь куртку, ляж сюди і слухай, — лікар показав Андрієві на носилки, що стояли під вікном. Хлопець ліг на пропахлі карболкою ноші.

— Натягни на голову рогожу і жодної ознаки життя. Ти непритомний, зрозумів? Що б з тобою не робили, терпи. Забрати тебе назад я зможу лише завтра, серед ночі, — лікар плутав російські слова з німецькими, пересипав їх французькими, говорив швидко. Проте, дивна річ, — Андрій розумів його, такою жвавою і виразною була міміка француза.

Тупіт сотні ніг, що долетів знадвору, привернув увагу штубового.

— Знову дезертирів пригнали. В минулому році не було жодного. А тепер майже щодня — сто, сто п'ятдесят чоловік…

Тегарт припав до вікна. Очі сховалися під насупленими бровами.

— Діти, зовсім діти в солдатських мундирах, — старий відійшов од вікна. — Сімсот років тому якийсь чародій винищив у Гамельні всіх щурів. Магістрат не заплатив йому за те, і він вирішив помститися.


Заграв на дудочці своїй.
З усіх домів тієї ж миті
Позбіглися до нього діти.
І незнайомець всіх юрбою
Повів у Везер[8] за собою…

Сім століть із покоління в покоління передається балада про гамельнського щуролова. А німецьку молодь ще й досі топлять, зазиваючи націстською дудочкою.

— Тримайся, мон шер, скоро кінець лавочці.

— Можливо.

— Ти все ще не віриш. Росіяни в Польщі, Англія переступила Ла-Манш, американці в Нормандії.

— А ми з тобою за два кроки від крематорію.

— Нерви не витримують?

— Шкода помирати під самий кінець. Наці верещатимуть «хайль» до останнього. І душі наші відлетять у кращий світ он через той димар…

Очі лікаря стали колючими, гнівними. Він різко повернувся до Вольфа.

— Боїшся?

Тегарт осміхнувся. Підійшов до француза і лагідно, немов хлопчика, взяв за худі плечі.

— Я старий дурень, Франсуа. Не звертай уваги. Лірика, меланхолія, чорт знає що робиться в душі. Мені сьогодні стукнув п'ятдесятий…

— І тільки? А я думав усі шістдесят з гаком. Поздоровляю! — Гасконець обома руками вчепився в долоню Вольфа. Французи в такий урочистий день проголошують довжелезні тости, але я коротко: дай тобі боже зустрітися зі мною через десять років. За вино платитиму я, — лікар штовхнув Тегарта в плече і лукаво підморгнув.

— До зустрічі. Оревуар, мон шер. У мене багато роботи.

Біля дверей Вольф зупинився, підняв до плеча кулак, трусонув ним і вийшов.

Андрій натягнув на голову рогожу. Хвилин за п'ять двері рипнули знову. Хтось зайшов до амбулаторії. Грюкнули об підлогу носилки.

— Стомився? — голос лікаря звучав рівно, спокійно.

Санітар не відповів, тільки зітхнув важко, з хрипом видихаючи повітря.

— А Симон де дівся? — запитав лікар.

— Пішов по каву, — глухо відповів санітар.

Важко ступаючи, він підійшов до вікна і прочинив кватирку.

Чисте прохолодне повітря пробилося крізь рогожу до обличчя Андрія, приємно залоскотало шкіру. Санітар, закашлявся. Сухий, глибокий кашель рвав йому груди.

— Випий води і не стій на протязі, — порадив лікар.

— Все одно. Ні так ні сяк нема чим дихати, — ледве вимовив санітар Він затулив долонею рота, але ніяк не міг вгамувати бухикання. — А це що? Знову хтось в ящик проситься? — видихнув він крізь кашель.

— Венцель наказав у третій барак, — почув Андрій густий бас лікаря, і в ту ж мить рогожа над його обличчям піднялася догори.

— Собака, живого місця не лишив, — промовив санітар і опустив рогожу.

Всередині в Андрія все ходило ходором, але жоден м'яз на його збитому, розмальованому синяками обличчі не здригнувся. Знову рипнули двері.

— Кава, панове ескулапи, — почув Андрій голос другого санітара.

Бряжчав котелок, дзенькали кружки, санітари пили каву. Від цих звуків у хлопця звело живіт. Слина зібралася в роті.

— Франце, ти пив коли-небудь натуральну каву?

— Не пам'ятаю, може і пив.

— Ет, що я питаю. Вас, німців, фюрер усе життя годує ерзацами. А от у нас у Брюсселі до окупації завжди була натуральна кава із Конго. Високі такі бляшанки, а зерно, як біб, велике. Змелеш, бувало, і в окріп. Тільки спіниться — одразу знімай. О, каву треба вміти зварити.

— Заткнись, — не зло порадив Франц.

— Ет, що тобі розказувати. Це все одно, що людині без носа розповідати, як пахнуть фіалки. От професор Дервіль мене розуміє. Французи теж люблять добре поїсти.

— Не ятри душу, Симоне. Ти випив свою каву?

— Хіба це кава, мосьє? Помиї, — відповів Симон.

— Забирайте носилки. В третій барак. Там у лівому кутку ще є місце.

— Бери, понесемо, — звернувся Симон до Франца. — Цього вже не схвилює ні кава, ні щось інше.

— Так. Венцель б'є на смерть. Піднімай.

— Важкий, — промовив Симон.

— Мабуть, дуба врізав, — відповів Франц.

Санітари рушили. Злегка погойдуючись, носилки пропливли в двері. Далі був довгий коридор, за ним якісь сходи, потім подвір'я. Про все це Андрій лише здогадувався. З-під рогожі нічого не було видно.

— Ей, цербер, одмикай. Венцель ще одного до тебе прислав, — звернувся до когось Симон.

Але йому не відповіли. Грюкнув замок, і носилки рушили далі. Трупний сморід знову вдарив у ніздрі. Пройшли ще кроків двадцять і зупинилися. Носилки опустилися на підлогу. Андрія взяли попід руки, одтягли вбік і кинули на землю. Санітари вийшли. Настала тиша. Пуста, могильна тиша, від якої до болю дзвеніло у вухах. Хотілося закричати, зірватися на ноги, тікати від жаху, який переповнив усе єство, гострими голками вп'явся у тіло. Хлопець розплющив очі. Темрява густа, мов дьоготь, давила на нього з усіх боків. Коли очі трохи звикли до неї, Андрій розгледів рядами звалені на підлозі людські тла. «98506… Де його тут шукати? Може, він уже мертвий, а може, його тут давно немає, і все це, марно». Думки, одна жахливіша за іншу, шугали в голові, змішувались, переплітались болючими клубками і котилися до серця.

Андрій лежав довго, крихту по крихті збираючи розгублену мужність. Місяць виплив з-за хмари, заглянув через вікно до барака. Бліде, мерехтливе сяйво впало на скарлючені тіла і перетворило їх на привиди. Тепер усе навколо здавалося нереальним, примарним і тому, мабуть, не таким жахливим, як у дійсності.

Хлопець підвівся на лікоть. «98506… 98506…» — молотом била у мозок думка. В першому квадраті немає. Сніп білого світла, що падає на підлогу з другого вікна, — метрів за п'ять од нього. Прочитати номери на смугастих робах важко. Цифри стрибають перед очима, мов чорні метелики. Треба підповзти ближче. Андрій ворухнувся. Шурхіт паперового матраца здався йому громом. Бух, бух, бух — хтось наче йшов, гупаючи ногами. Завмер, прислухався: бух, бух, бух — то стукотіло власне серце. Хлопець вилаяв себе, відповз до краю матраца і встав. Безшумно ступаючи босими ногами, пройшов до другого освітленого квадрата. Але потрібного номера і тут не було. Решта людей лежали в темряві. «Треба почекати, поки повернеться місяць», — майнула думка.

Раптом автоматна черга розколола темряву, мов і норду чорну смолу. Андрій упав на землю, йому здалося — стріляли в нього.

— Ахтунг![9] — донеслося знадвору.

Верескливе слово команди повисло в Андрія над потилицею, як сокира, що ось-ось має зірватися.

— Фоєр![10] — грім автоматів полоснув тишу. Андрій кинувся на своє місце. Затих, дослухаючись, як глухо б'ють об камінь кулі. В бараці заворушились, хтось застогнав. Стрілянина обірвалась. І знову запала тиша. Хвилин через п'ять знадвору почулися кроки. Люди пройшли повз вікно і зупинилися десь недалеко.

— Ахтунг! — заверещав за вікном той же надтріснутий голос.

— Прощайте, товариші! Не забувайте нас!

Андрій не витримав. Скочив на ноги, прилип до вікна.

— Фоєр!

— За Батьківщину!..

Під бетонною стіною падали люди. Кулі ламали їх навпіл і кидали на землю. Автоматні черги прорізали між ними просіки, бились об стіну і з диким гарчанням розлітались на всі боки, шукаючи нової жертви. А на стіні залишалися шматочки білого пилу. В місячнім сяйві вони розростались і пливли над ще теплими тілами, мов дивовижні квіти. Місяці, затулився хмарою. Ніч загорнула розстріляних у чорний саван скорботи і смутку.

Андрій важко опустився на матрац. Сидів, притулившись до стіни, дивився перед собою пустими очима і нічого не бачив. Серце зайшлося кривавицею, ледве ворушилося в грудях.

Скільки він так просидів, не міг би сказати. Хвилину чи може й кілька годин. Думки розбіглися кудись, тільки серце пекло нестерпним болем. Зсунувся на матрац. Ліг, але спати не міг. Сусід, що лежав під стіною, заворушився. Важко видихнув з грудей повітря і поволі, перемагаючи біль, почав повертатися. Андрій чув, як скрегочуть стиснуті зуби, бачив, як важко йому давався кожен рух. Ось він уперся рукою в стіну, відштовхнувся, повертаючись на бік, лицем до Андрія. Те, що колись було обличчям, тепер стало суцільною раною. Навіть дивно було бачити на цьому кривавому місиві живі спокійні очі.

— Води… — очі в'язня заплющились.

Андрій сів, оглянув барак, шукаючи бачок з водою, але його не було. Повернувся сказати про це сусідові і занімів, затулив долонею рота, щоб не скрикнути. Над темним трикутником біліла смужка, а на ній чітко проступав номер. Хлопець протер очі, йому здалося, що він марить. Але коли знову поглянув на білу смужку, побачив ті ж самі цифри — 98506. Нахилився до сусіда, прошепотів над вухом:

— Вам привіт від Краєва.

Очі, великі, сині, виринули із темних провалів і пильно поглянули на Андрія.

— Вам привіт від Краєва, — повторив хлопець.

— Спасибі… — прошепотів Карпенко.

— Краєв велів сказати, що дід — здоровий, просить назвати зв'язкового.

Карпенко мовчав. Сині очі налились мукою. Вони немов магніт притягували до себе Андрія. Від їх німого страждання ставало моторошно. «Чого він мовчить? Може, не вірить мені?» — думав Андрій. Проте Карпенко вірив Андрієві. В штабі Грачова Краєва знав тільки він один. Для решти штабістів пароль був інший. «Дід здоровий…» Виходить, об'єднана рада БСВ діє. А він уже гадав, що все загинуло. Не буде кому і помститися за них… Думки поверталися в голові, немов камінні брили. «Дід просить назвати зв'язкового. Знають, хто продав…»

— Дід здоровий, просить назвати зв'язкового, — знову почув Карпенко.

— Лейтенант Ку-та-сов… Аркадій… Семенович. Запам'ятай…

— Кутасов Аркадій Семенович, — повторив Андрій над вухом Карпенка.

Той кивнув головою і зітхнув так, ніби скинув з плечей важку ношу. Протягом усіх цих довгих днів тортур у гестапівській катівні Моосбурга і тут, в Дахау, Карпенко не мав спокою. Думка про те, що зрадника не знають члени організації і він продовжує свою іудину справу, пекла йому мозок. Можливо, вона й підтримувала життя в напівмертвому тілі капітана Карпенка. Звільнивши від цього таємного болю своє серце, в'язень відчув полегкість. Ніби враз провалився кудись у пахучі весняні трави, в задумливий шепіт верболозу. Тихо плюскоче об човен дніпрова хвиля, а над головою високе синє небо, всипане білим пухом хмарок, і яблуневі заквітчані віти лоскочуть йому чоло, пахнуть сонцем і степом. На високій трипільській кручі стоїть Оксана. Вітер полоще їй косу, обнімає топкий стан. «Іване! Іва-не-е!» — кличе вона і простягає до нього руки. А хвиля несе його все далі і далі. Сонце швидко котиться за гору, за садки вишневі, за хати біленькі. Ось уже тільки краєчок жевріє, ще мить, ще… Темрява.



Світало. Непевні тіні блукали по стінах барака, дерлися на стелю і розпливались там у райдужних блисках першого проміння. Андрія розбудили голоси, що долітали з-за дверей. Заскреготів у замку ключ. Хлопець хотів розбудити сусіда, взяв за руку — холодна…

— Встати!

До барака зайшли четверо. Попереду худий комендант, поблискуючи скельцем монокля, задерикувато випинав підбиті ватою груди, за ним якийсь широкий пан у цивільному плащі і м'якому тірольському капелюсі затуляв хусточкою носа, далі — Франсуа Дервіль і Венцель. Андрій підвівся і тут же пожалкував, що зробив це. Очі лікаря не схвалювали його вчинку. Люди підводилися поволі, важко розгинаючи спини, підтримуючи один одного. Тих, які ще мали сили стояти на ногах, було небагато — чоловік п'ятнадцять. Решта лежали нерухомо. Венцель кинувся було піднімати їх палицею, але комендант зупинив його.

— Облиште. Дайте їм спокійно вмерти.

Капо вгамувався.

— Тут, гер професор, безнадійно хворі — рак, гангрена, сухоти. Ми не маємо змоги лікувати їх… — сумно промовив Дервіль.

— У нас не санаторій, — обірвав його комендант.

Пан у цивільному кивнув головою. Не можна було зрозуміти, з чим він погоджується — з словами лікаря чи з реплікою коменданта.

— Тут усе до ваших послуг, гер професор, — комендант поправив монокля, — вибирайте…

Професор і комендант пройшли в кінець барака. Здавалося, ніхто із в'язнів не привернув їхньої уваги. Проте, коли вони зупинилися, комендант поманив пальцем капо. Венцель підбіг і витягнувся перед начальством. Професор показав пальцем на Андрія, потім ще на когось, ще… Хлопцеві задерев'яніли губи, спиною немов прокотився холодний їжак. «Влип, і сам же винуватий. Чого підскочив?..» Він дивився на грубе, вилицювате обличчя професора і не міг зрозуміти, якого кольору в нього очі. Якесь внутрішнє почуття нашіптувало йому, що цей пан у тірольському капелюсі приніс із собою біду, хлопець тільки не знав, коли вона впаде на нього.

— Всі, на кого вказав гер професор, два кроки вперед! — гаркнув Венцель.

Вийшли п'ять чоловік. Андрій стояв у нерішучості — іти чи ні. Може, не на нього показував палець.

— Я тобі продму вуха! — кулак капо, немов залізний, врізався в зуби.

Андрій упав.

— Вставай! — кований чобіт ковзнув по ребрах.

Андрій підвівся. Прямо перед ним стояв професор.

«А очі в нього зовсім безбарвні», — майнула недоречна думка.

— Прошу, гер професор, на свіже повітря, — комендант усміхнувся і вишуканим жестом, ніби це було не в бараці для смертників, а десь в аристократичному салоні, запросив до виходу.

— Перепрошую, гер комендант, куди їх? — пролепетав Венцель.

— Переведіть кудись в інше місце, вони знадобляться тільки надвечір.

— Яволь! — гаркнув капо.

Начальство вийшло.

— Що тепер з ними робити? — звернувся Венцель до лікаря. — Чорт мене потягнув за язик. У бараках жодного вільного місця.

— Залиш тут, а ввечері одведеш куди скажуть, — порадив француз.

— А наказ коменданта?

— То роби як знаєш, — Дервіль попрямував до дверей.

— Слухай, а в твоїй амбулаторії?

Лікар знизав плечима.

— Забирай, там видно буде.

— Ідіть за ним, ну! — палиця капо запрацювала знову.

Андрій оглянувся в куток, де лежав мертвий Карпенко. «Кутасов Аркадій Семенович. Лейтенант Кутасов». У дверях знову зустрівся з очима лікаря. Француз дивився на нього з сумом, неначе проводжав в останню путь. У хлопця обірвалося серце. «Невже кінець?» Вранішнє сонце засліпило очі, висікло з них скупі сльози. Осінній вітерець обгорнув тіло приємною прохолодою. Він приносин із собою духмяні пахощі лісу, гіркуватий аромат полину, прілого листя і осінніх квітів.

Біля амбулаторії Франсуа Дервіль зустрів санітарів.

— Симоне, поглянь, чи нема там де на нарах вільного місця. Треба до вечора розмістити цих людей.

— У лівому відсіку померло троє, — відповів Симон. — Два місця звільнилося в тифозному, — додав Франц.

Лікар звів очі на Венцеля.

— А шостого куди? — запитав капо.

— Можу забрати до себе.

— Гаразд. Тільки дивіться мені, гробокопателі, — гримнув на санітарів капо, — щоб вони, бува, у вас не поздихали до вечора.

— Недовідомі путі господні… — зітхнув Симон.

— Я т-тобі покажу «путі господні»! Самого до господа бога, вознесу! Я тебе знаю, смердюча твоя морда, тарган брюссельський!

Симон прикусив язика. Через нього вже не раз мав зайву зуботичину від Венцеля. Та зараз бельгійця врятувала, несподіванка. В бараці роздавали їжу. Дух вареної брюкви вдарив Андрієві в ніс, перед очима попливли кольорові кружала. А коли поруч пронесли бачок із варивом, у хлопця не стало сил, він похитнувся і брязнув на підлогу.

— Вставай! Вставай, не то я розчавлю тебе, як гниду! — заволав капо.

Кований чобіт злетів над головою хлопця.

— Зажди, — лікар нахилився над Андрієм, розвів пальцями зеленкуваті повіки. — Він непритомний. Однесіть його в амбулаторію. Навіщо тобі мати неприємності від коменданта?

Венцель плюнув, брутально вилаявся і пішов геть. Санітари взяли Андрія під руки і потягли в комірчину.

— Покладіть на тапчан, — наказав Дервіль, — решту розведіть по нарах.

Франц і Симон вийшли. Лікар прихилився плечем до одвірка, поклав долоню на лоб, стис пальцями пульсуючі скроні. Кров молотками била у мозок. «Як усе недобре вийшло. Що тепер робити з цим бідолахою? Увечері Венцель поведе його «на браму». З гестапівської катівні, де фон Глевіц провадить свої досліди, ще ніхто не повертався назад. Примусове розслаблення волі. Психологічний ефект, профанація, проте хлопчина може просто злякатись. Ще зовсім дитина, де йому знати про хитромудру підлість гестапо. Обдурять, залякають, примусять розказати все. Що ж робити? Де знайти вихід? Насамперед не розпускати нерви. До вечора ще є час». Дервіль почухав горбкуватий ніс. Думка працювала напружено, чітко. Все ставало на свої місця, ніби в математичній задачі, яку треба було вирішити. «Хлопець не повинен потрапити «на браму». Венцель не встиг запам'ятати його обличчя — він взагалі поганий фізіономіст, але номер. Номер капо запам'ятав напевне. В цьому він має досвід. Так, номер повинен залишитися. Можна використати і втрату свідомості. Хлопець упав на очах капо. Якщо сказати, що він помер, не опритомнівши? Логічно. Венцель звик до цього. Люди мруть сотнями. Залишається тільки зробити все так чисто, щоб комар носа не підточив. Скоро повернуться Франц і Симон. Вони не повинні нічого знати. Так буде краще».

На тапчані заворушився Андрій. Розплющив очі, повернув голову до лікаря. Дервіль підійшов до нього.

— Слухай, якщо ти не робитимеш так, як я тобі кажу, нас обох повісять на воротях ревіра. Чого ти підвівся там, у бараці? Сто чоловік залишились лежати, і все для них обійшлося, — шепотів гасконець.

— Вони мертві, — промовив Андрій.

— Вони просто розумніші за тебе. Ти повинен робити те, що я тобі кажу. Зараз ти ще не опритомнів, розумієш? І будеш непритомним, аж поки я не звелю тобі встати. Сюди ідуть…

Андрій заплющив очі. Рука безсило впала на тапчан. Дервіль одійшов у куток, де стояло, завішане рогожами, його ліжко. Санітари внесли тіло померлого.

— З лівого відсіку, — почув Андрій голос Симона, — 76483…

— Покладіть під стіну, я зараз огляну. Несіть решту.

Санітари зняли труп з носилок і поклали його на підлогу.

— Франце, ти коли-небудь бачив Гамлета? — запитав Симон.

— На біса він мені, — буркнув Франц.

— Ні, ти скажи, — наполягав бельгієць.

— Облиш його, Симоне, — порадив із кутка лікар.

— Я хочу розповісти йому про гробокопателів. Пам'ятаєте, мосьє професор?


Наш вік звихнувсь. О доле зла моя!
Наш вік повинен виправити я…

Гамлет — принц датський., Принциповий був хлопець.

— Що це тебе зранку на вірші потягло? Чи не з голоду? — запитав крізь кашель Франц.

— Ні, гер соціаліст, від трупного духу. Якби не ви і ваші партійні бонзи, хіба наці змогли б перетворити Німеччину на суцільний морг? — Симона захльоснула злість.

— Чого ти до мене причепився? Я ледве на ногах стою. Совісті в тебе нема.


О, слово «совість» лиш для боягузів
Та щоб на дурнів наганяти ляк.
Закон нам — меч,
і совість нам — кулак!

— Щось ти заговорив, як фюрер, — Франц знову закашлявся.

— Ні, це сказав не Гітлер, це — Шекспір, «Король Річард третій». Якби у свій час ти читав Шекспіра, а не Шопенгауера, все було б інакше.

— Облиште пусті балачки, — гримнув на них лікар, — робіть, що наказано.

Санітари вийшли, кроки їх затихли, але кашель ще довго долітав з глибини барака. Андрієві важко було лежати нерухомо. Заклякли ноги, біль давив потилицю, у кінчики пальців голками стукала кров. Проте він не ворухнувся жодного разу. Вже тричі поверталися санітари. Мовчки знімали з носилок трупи і йшли знову, а він усе лежав, чекаючи наказу лікаря. Раптом Андрій почув чиїсь кроки. Хтось зайшов до амбулаторії і так грюкнув дверима, що заходили ходором стіни.

— Ти тут? Дервіль?

Це був Венцель. Андрій одразу пізнав його хрипкуватий голос.

— Тут, — лікар вийшов із свого закутка.

— Помер. Той червонопузий з третього барака, номер 98506.

— Цього слід було чекати. Він був у такому стані…

— Зараз мене викликали в гестапо. Питали, чому помер.

— Ви б у них спитали. Їм краще знати.

— Не мели дурниць. Вимагають акта по всій формі.

— Це можна. Зараз прийдуть санітари. Принесуть його сюди. Оглянемо і напишемо акта. Там уже лежать під стіною четверо. На них теж складати акта по всій формі? І цей на тапчані теж мертвий. Ви йому, видно, ребра поламали.

— А, чорт з ним, — перебив Венцель, — іншого знайду. Хіба комендантові не однаково, кого я на браму дам. Ти мені акта склади, так щоб по всій формі…

«Мабуть, добре настрахали в гестапо, коли про все інше забув» — подумав про Венцеля лікар. Він підійшов до стола, витяг із картотеки номер 98506.

— Усе буде гаразд, пане старосто, — Дервіль дістав стандартний бланк акту і переписав із картки дані: «Карпенко Іван Кіндратович, 1923, с. Трипілля, капітан, у полон попав…»

Санітари внесли п'ятого мерця. Венцель накинувся на них.

— Повзаєте тут, як сонні мухи! Повертайтеся швидше!

— Хутчій, що ви — глухі? — гримнув і собі лікар. — Підете з паном старостою до третього барака.

Венцель рвонув двері. Санітари вийшли слідом.

Франсуа Дервіль нервово потер перенісся. Права рука лягла на ящик картотеки і нараз висмикнула з нього номер 99633. «Гаркуша Андрій Романович…» Картка упала на стіл. Лікар узяв ручку і вивів під номером: «Мертвий», — чітко, рівно, букву до букви. Картка перемістилася в правий бік ящика. На її місце ліг номер 76483. Дервіль прислухався. Тихо. Тільки серце колотиться в грудях, пробуксовує, мов локомотив, що не в силі зрушити з місця важкий ешелон. Але його треба зрушити, і саме зараз, іншою часу не буде.

Лікар встав, підійшов до Андрія.

— Скидай робу. Швидше!

Андрій похапцем роздягся. Дервіль в одну мить зірвав одяг з померлого. На тапчан полетіли штани і куртка з номером 76483.

— Одягайся. Кидай сюди своє дрантя.

Хлопець вскочив у чужі штани. Накинув куртку, але ніяк не міг потрапити в рукави. Руки трусилися, зуби цокотіли, мов у пропасниці.

— Спокійніше, спокійніше, мон шер, — лікар заспокоював Андрія, а в самого очі горіли тривогою. Проте руки француза діяли впевнено і вправно. За хвилину Андрієва роба була на мерцеві.

— Допоможи.

Вони перенесли труп на тапчан.

— А тепер іди лягай на його місце. І ні пари з уст. Зрозумів?

Андрій мовчав, від хвилювання у нього відібрало мову. Лікар підштовхнув його до стіни. І вчасно. Ледве хлопець встиг лягти, як за дверима почулися кроки. Дервіль сів до стола, схилився над картотекою.

— Ну, оглядай його, та скоріше пиши, бо мене знову. викликають на браму, — почав ще з порога Венцель.

— Не хвилюйтесь, пане Венцель, тепер усе буде швидко, — Дервіль нахилився над трупом капітана Карпенка. Огляд справді тривав недовго. Що тут було оглядати, картина ясна. Франсуа потрібні були ці кілька хвилин, щоб вгамувати власне серце.

— Смерть наступила від катувань, — промовив лікар.

— Ти що, здурів? — перелякано вигукнув Венцель.

— Не турбуйтесь, в акті я напишу те, що треба… — Дервіль знову сів до стола.

Хвилин за п'ять акт був готовий.

— Підпишіть. Ось тут.

Венцель надряпав своє прізвище, схопив папірець:

— До моргу, — звелів капо санітарам, вказуючи на тіло Карпенка, і вискочив з кімнати.

Санітари рушили. Дервіль прикрив за ними двері.

— Вставай. Іди сюди.

Андрій підійшов до лікаря.

— Віднині ти — Соколов Павло Петрович. Народився в селі Золоті Бори, недалеко від Смоленська, за національністю — білорус. Вийдеш з дверей — і прямо на вихід. Але не біжи, іди спокійно. Ну, до чого тут сльози. Ти ж мужчина, — Дервіль трусонув хлопця за плечі.

— Спасибі, — прошепотів Андрій, стискаючи в руці тонкі пальці лікаря.

— Ну, йди вже, йди. А то нам обом доведеться гірко плакати. Поки Венцель на брамі, ти якраз встигнеш проскочити ворота.

Андрій вийшов за двері і кинувся в прохід між нарами. Ішов, похитуючись, мов п'яний. Важка, свинцева слабість налила тіло. Голова ніби пливла в тумані. Здавалось, от-от розколеться від болю. «Хоча б не впасти, іти рівно». Біля дверей від свіжого повітря закрутилася в голові віхола. Зупинився. Постояв трохи, перемагаючи млость. В очах просвітліло, паче вдруге за цей день розвиднилось надворі. Скинув колодки, що, ніби чавунні, тягли до землі ноги, притис їх до грудей і пішов.

Ворота недалеко, а шлях до них довгий, нескінченний. Один мов палець ідеш, і всім тебе видно: і вартовим на вежах, і гефтлінгам, що котять по лагерштрасе якусь платформу, і есесівцям з канцелярії. І всі знають, що ти тікаєш з ревіра під чужим номером, у чужій робі, з чужим ім'ям. «Соколов Павло Петрович. Дивно, чому вони не хапають мене, не б'ють до смерті, не тягнуть в гестапо? «Ще кілька кроків. Аби тільки не побігти». А кляті ноги самі зриваються, наче земля пече їх вогнем. Нарешті, ворота позаду. Ні, не може бути. Зараз його покличуть, повернуть. Минає хвилина, друга — тихо.

Андрій оглядається: позаду стрибають ворота, бараки, куца труба крематорію.

— Чого стовбичиш? — голос Венцеля гострим ножем б'є в спину.

— Так… Дивлюся… Ноги я стер… Бачите? — як крізь сон чує свій голос Андрій, а всередині палахкотить, вирує страх. «Ось він, кінець! Таки діждався, дурень! Зараз німець схопить і пожене назад. Чого ж він регоче?»

— Ніжки стер, га-га-го-о… Лосьон, вежиталь, французькі парфуми. А свинцева примочка тобі не підійде? — Кулак Венцеля каменем летить у очі. Хрясь. Колодки розлітаються з рук.

— Геть звідси, грюншнабель! Я т-тобі покажу телячі ніжності!

Криваві сльози застеляють очі Андрієві. Крізь них постать Венцеля вигинається, мов у кривому дзеркалі. Хлопець збирає колодки і йде похитуючись через аппельплац до свого барака.


РОЗДІЛ V СУД


Бом, бом, бом… — гуде над головою дзвін. Збігаються на вигін односельчани. Діди, жінки, діти.

«В'яжіть, в'яжіть його, — кричить до них Андрій. — Он він стоїть, іуда! Хапайте! Кутасов Аркадій Семенович…»

Зрадника тягнуть до нього. Бородатий солдат запитує: «Він?» Але Андрій мовчить, нічого не може сказати: у Кутасова немає обличчя.

— Ну! — хтось трусить Андрія за плечі. Бом, бом, бом… — гуде дзвін.

— Вставай, Андрію, підйом! — Микола смикає його за рукав.

Спросоння Андрій падає в прохід між нарами. Очманілого, напівсліпого, Микола тягне його до умивальника. За стіною барака хтось лупить у рейку.

— Підйом! Підйом! — голос скрегоче, мов ніж об порожню тарілку.

Пригорща холодної води остаточно повертає Андрія до свідомості. Навколо осатаніло штовхаються худі, мов скелети, тіла гефтлінгів. Гострі плечі, стрижені голови…

— Ходімо, — кличе Микола.

Але Андрій не може одвести очей від чиєїсь голої спини. На ній ясно проступають сині сліди його колодок.

— Чого ти став? Ходімо, залишишся без кави, — каже Микола і шарпає за руку.

— Іди, я зараз, — хлопець проштовхується ближче до відміченої синяками спини.

«Лице, лице покажи, гад». Але той вужем вислизає із натовпу. Андрій кидається за ним. Спокійно, запам'ятати, де його нари, номер, обличчя гадюче. Тільки не втратити з очей. Поворот, ще один відсік. Став, натягає робу. Номер 85413. А морда: ніс, мов тесак, очі булькаті, губи одвисли. Андрій задавив у собі бажання розірвати на шматки цей ненависний писок. Якнайспокійніше пройшов мимо і побіг до своїх пар. Микола зустрів його з бляшанкою в руках.

— На, пий та одягайся, перевірка скоро.

Проковтнувши гірку бурду, Андрій натяг смугасту куртку і несподівано побачив Шпиня. За час, поки був у ревірі, він уже встиг забути про нього. Грицько лежав, уткнувшись обличчям у матрац.

— А цей чого не встає?

— Важко, мабуть, — криво посміхнувся Микола. — Учора після вечері йому хрипи відбили. Пайку в сусіда потяг.

— А я нічого не чув.

— Ти, брат, учора мертвий був. Я тобі хліба дав, так ти його ковтнув і очей не розплющив.

— Виходь на перевірку! На перевірку! — загримів голос штубового.

Між нарами загупали колодки. Люди поспішали. Перевірка в таборі була чимось на зразок святого ритуалу, порушники карались на «кобилі» дрючками. Вольф Тегарт ходив біля дверей, помахував гумовою палицею і викрикував:

— На перевірку! На перевірку!

— Де це тебе носило цілу добу? — запитав Микола, коли вони вибігли із свого кутка.

— Як-небудь розкажу. А взагалі вчись не питати;—. відповів Андрій.

Юрба затисла їх в кістляві лещата і викинула — на освітлений прожекторами аппельплац. Старости бараків бігали між рядами, драли горлянки, шикували шпалери по десять у ряд, щедро роздавали стусани і, коли все було зроблено, застигали в голові колони, чекаючи начальства. З-під брами, похитуючись на тонких ніжках, виходив пузатий рапортфюрер. Поруч нього на короткому плетеному поводку виступав сірий дог. Старшина табору, літній кряжистий гефтлінг, високим, добре поставленим голосом подав команду.

— Ахтунг! Мютцен ап!

Єдиним рухом тисячі рук зірвали смугасті безкозирки і опустили їх до правого стегна. Глухий вибух прокотився над аппельплацом, пролетів над бараками, вдарився об чорну стіну лісу і повернувся назад, ніби важке зітхання. Десятки тисяч людей затамували подих. Стояли закам'янілі, дослухаючись до дзвінкого, напруженого голосу табірного старшини. Щось фанатичне було в тому голосі. Слів Андрій не міг розібрати, але кожен викрик хльоскав його по нервах, мов батогом. Нарешті, рапорт скінчився. Над аппельплацом пронеслась команда:

— На роботу!

Починався ще один каторжний день. Біли бараків шикувались робочі команди. Микола потяг Андрія за собою. Вони стали в колону, що йшла на завод фірми «Мессершмітт». Тут Андрій побачив малого гуцула. Хлопчина стояв у самому хвості другої робочої команди.

— А чого це гуцул не з нами? — Микола лукаво всміхнувся.

— Талант, його тепер голими руками не візьмеш. Працює в художній майстерні порцелянової фабрики рейхсфюрера СС Гіммлера. Он як.

— А як він туди потрапив?

— Штубовий направив.

— Ми з тобою вагони вантажити, а він… Пам'ятаєш, як у Руданського: ще раз киською мазнув, от тобі й Микола. Хоч би тобі волосок, вся борода гола.

— А тебе, я бачу, завидки беруть?.

Колона рушила. Голова її вже сховалась за рогом, а хвіст ще тупцював на місці.

— Завидки? Навпаки, я радий за Стаська, куди йому мішки тягати, — сказав Микола.

— Стасько. Ху ти, чорт, вже скоро місяць, як разом, а я тільки від тебе почув, що він Стасько. Все малий та малий…

— У нього, виявляється, і прізвище є. — Дягіль. А як звали бородатого — і розпитати не встигли, — сумно промовив Микола.

Колона витягнулася в браму, обросла конвоєм. Далі йшли мовчки. Андрій згадав свою вчорашню розмову з Вольфом. Штубовий зустрів його на порозі барака. Завів до себе в комірку, напоїв кавою, дав шматок хліба. Розпитувати не став. Певно, йому і без того все було ясно. Прощаючись, сказав: «Тобі довго тут бути небезпечно. Спробую перевести тебе куди-небудь за межі табору. Здається, днями будуть набирати партію в Альпи». — «А хлопці ж як? І бородатий… Як же я без них?» — «Взяли твого бородатого минулої ночі удосвіта. І Краєва взяли. Якась гадюка донесла на них».

Тепер Андрій знає, хто це зробив. Нехай, іуда, молиться богу. Недовго йому світ топтати…

Колона розпалася на групи. Конвойні розводили їх по цехах, що містилися в стандартних сірих блоках, схожих на бараки гефтлінгів. Фірма «Мессершмітт» маскувала своє виробництво. Табір не бомбили.

Групу, в якій був Андрій, повели до критого шифером пакгаузи, що стояв на під'їзних коліях табору. Почалася робота. Вантажили ящики з апаратурою. Ящики були важкі. Гефтлінги підважували їх ломами, підкладали котки і сунули до вагонів, обліпивши з усіх боків, мов смугасті мурашки. За роботою наглядали поліцаї. Конвой оточив пакгауз і товарний состав. За вагонами височів бетонний мур, а далі простяглися руде, підпалене сонцем болото і ліс. Жовтий насип залізничної колії перетинав болото і ховався між синюватими соснами. Над болотом плавало мерехтливе марево. В пакгаузі пахло каніфолем, свіжою фарбою і потом давно не митих тіл. Перші два ящики навантажили порівняно легко, але третій вимотав останні сили. Ящик був важчий за інші. З котків його пересунули на дошки, покладені з помосту на підлогу вагона, що була сантиметрів на двадцять нижче. Ящик поїхав униз, перекосився і застряв у дверях. Гефтлінги ніяк не могли зрушити його з місця. Поліцай ревів мов скажений, гумова палиця гуляла по плечах в'язнів, але ящик не піддавався. Андрій напружував усі сили, гіркий, солонуватий піт лоскотав обличчя, забирався під повіки. Хлопець сліп від пекучого болю в очах.

Невідомо звідки біля вагона з'явився майстер — старий сивий чоловік з пильними розумними очима під товстими скельцями окулярів. Цивільний мішкуватий костюм робив його схожим на білу ворону серед смугастих роб в'язнів. Майстер мовчки відштовхнув поліцая. Оглянув ящик, подав комусь лома, показав, що робити, потім підняв догори руки і старечим тенорком задьористо вигукнув:

— І-і-і… ох!

Ящик влетів у вагон. Старий глянув на поліцая і постукав себе по лобі.

— Мені не треба трупи, мені потрібна робота, пуста твоя голова, — майстер зняв окуляри і, протираючи їх великою, мов рушник, хусточкою, пішов геть.

Години за три вагони були повні. На дверях повісили пломби. Варта зайняла свої місця. Чекаючи, поки паровоз подасть новий порожній состав, гефтлінги відпочивали. Хлопці одійшли і посідали в затінку біля муру. Прохолодна штукатурка приємно освіжала спину. Андрій згадав бородатого солдата. Власне, він думав про нього весь час після розмови з Миколою.

— Ти питав, як звали бородатого…

— А ти хіба знаєш?

— Петром Родіоновичем його звали. Я, браток, багато дечого знаю. Знаю, наприклад, хто на нього в гестапо доніс.

— Знаєш і мовчиш, — стрепенувся Микола.

— А по-твоєму, я кричати повинен. Тут, розумієш, витримка потрібна.

— Ну, то мовчи, як ти такий конспіратор.

— От бачиш, ти вже й розсердився.

— Я не серджусь.

До пакгауза паровоз підкотив порожні вагони. Гефтлінги знову взялися до роботи. Час тягнувся нестерпно довго. Здавалося, роботі не буде кінця. Та ось, нарешті, сонце зависло над лісом величезною рожевою кулею.

— Кінчай роботу! Шикуйсь! — закричали поліцаї.

Стомлені люди ставали в колону. Хлопці опинилися позаду.

— Рівняйсь! Струнко! Кроком руш!

Колона в'яло виповзла з пакгауза. На ходу до неї прилипали групи, що виходили з цехів. Несподівано над головами заверещала сирена повітряної тривоги. Десь поблизу загавкали зенітки. В надвечірнє небо понеслись траси крупнокаліберних кулеметів. І там, куди показував вогненний пунктир, хлопці побачили зоряні крила.

— Наші! — одними губами промовив Андрій.

— В окопи! В окопи! — кричали поліцаї і першими стрибали в прорізані вздовж бараків траншеї.

Колона змішалась. Проте в'язні не поспішали ховатися. Задираючи до неба голови, люди з цікавістю розглядали срібні літаки з червоними зірками на крилах.

— Русь… карашо, — схопив Андрія за лікоть зігнутий дугою чоловік і, всміхнувшись, додав: — Гран мерсі, карашо-о…

— В окопи! — надривались поліцаї.

Конвойні вперли в животи куці автомати і стіною рушили на в'язнів.

— Цурюк! Цурюк! Ферфлюхтер швайн!

Люди стрибали в траншеї. Раптом десь зовсім близько рвонула перша бомба. Здригнулась земля. З вікон блока полетіли шибки. Хлопці скочили в окоп. Земля хитнулась знову, охнула і, одвалюючись від стійок окопу, зашурхотіла по йогах.

— Оце дають прикурити, — радісно шепотів Микола.

— Десь зовсім близько.

Бомби розривалися одна за одною, наповнюючи повітря тупим могутнім гуркотом.

— Ну й садять!

— Куди це вони так клюють?

— Військові склади бомлять. Вони тут, за болотом, — промовив літній чоловік з порізаним зморшками бурим обличчям.

І справді, незабаром над лісом знялася величезна хмара чорного диму. Зенітки ніби скаженіли в безсилій люті. Небо вкрилося рожевими, білими, чорними цятками вибухів, але літаки йшли рівно, ніби не помічали вогню.

— А скільки їх, поглянь — ні кінця ні краю…

— Тепер наші мають на чому літати, це вам не сорок перший.

Крізь чорний дим над лісом проривались язики полум'я. А земля гула й хиталася…

— Давайте, браточки, давайте! — просив хтось поруч, ніби молився.

— Гляди, а то почують.

— І скинуть гостинця прямо на лисину.

— Від своїх і смерть не страшна.

— Ні, під таку музику помирати гріх, — польський акцент сусіда привернув увагу хлопців.

— То правда, по всьому видно, скоро вже…

— Хоча б дожити.

— Доживеш. Чув, наші вже під Варшавою.

— Доживем, тільки не всі, ось… — поляк показав на стінку окопу.

Земля обвалилася з неї, відкриваючи світлий череп. Люди притихли, ніби в окоп заглянула смерть. Помітивши, що Андрій пригнічений, поляк поклав йому на коліно руку.

— Не вішай носа, ти доживеш напевне…

Бомби рвались уже десь далі, літаки пройшли в напрямі Мюнхена. Ще хвилин двадцять сиділи мовчки. Нарешті, сирена сповістила «відбій». Люди почали вилазити з траншеї. Андрій вискочив услід за Миколою.

— Підсобіть, хлопці, — попросив поляк.

Андрій подав руку і раптом помітив номер 99603. Цей номер називав йому Краєв. «Запам'ятай 99603, з ним триматимеш зв'язок».

Удвох з Миколою вони легко витягли гефтлінга з траншеї. «Поговорити з ним зараз? Ні, не тут. Поліцаї, конвой…»

— Шикуйсь!

Андрій не спускав з поляка очей. Той став у колону позаду. Розчинилися залізні ворота.

— Форвертс!

Вийшли на аппельплац. В'язнів відпустили на відпочинок. Прохід між блоками знову заповнили смугасті роби.

— Ти почекай мене в бараці, я зараз, — шепнув Андрій полтавчанинові і пішов слідом за поляком. Скоро він наздогнав його і ніби ненароком торкнув за лікоть. Той повернув до нього голову. — Я маю вам дещо сказати, — тихо промовив Андрій.

— Кажи.

— Тут не зовсім зручно.

— Тоді ходімо он біля тих синьйорів сядемо.

Під стіною про щось крикливо сперечалася купка італійців. Сіли біля них, помовчали. Поляк дістав вирізану з пір'їни зубочистку, поклав її в куточок рота.

— Курити кинув, — усміхнувся Андрієві.

— Мені веліли, щоб я розшукав вас, коли…

— Хто велів?

— Краєв.

— Тодор говорив мені, але не знаю, чи про тебе. Він називав інший номер.

— 99633, так?

— Так.

— Лікар, француз… у ревірі…

— Досить. Карпенка бачив?

— Помер… учора вранці…

— А ти говорив з ним?.

— Говорив. Кутасов Аркадій Семенович…

— Спасибі, хлопче. — Гефтлінг міцно потис Андрієві руку — Ну, мені пора. А ти посидь трохи. Якщо буду потрібен, шукай мене он у тому блоці, третій відсік ліворуч.

Андрій хотів зупинити його, розказати про ранкову зустріч в умивальнику, порадитись, але поляк уже затесався в юрбу, а за якусь мить і зовсім зник між смугастими робами.



Срібна заметіль звуків зірвалася над оркестром, злетіла під стелю, хлюпнула чарівною силою мелодії. у сірі бетонні стіни табірної лазні і враз перетворила їх на сотні казкових екранів, на яких кожен бачив тільки своє.

Андрій стояв у натовпі, прихилившись плечем до стіни, і слухав.

… Шуміли на вітрі високії трави, хвилями котилися за обрій достиглі жита, співав над полями невидимий жайвір, і серце зривалося в лет, мов птаху вирій. І легко було йому в ту мить, і боляче. Десь здалеку чувся знайомий шепіт старої верби. Вона ще в дитинстві розповідала йому ту задумливу казку, і вже повік та казка житиме в серці і будитиме в ньому біль за рідною стороною.

Віхола звуків завмерла, ніби причаїлася десь за улоговинами, за синіми байраками, потонула в зелених дібровах. Зойкнули скрипки і понесли у піднебесся тужливий і трепетний біль.

Сивий чарівник у смугастій робі змахнув паличкою. Казка пропала. Виросли бетонні стіни, важка стеля упала на голови гефтлінгів. П'ятсот чоловік зітхнули разом, наче пробудились від сну. Зірвався грім оплесків. А крізь вікно здивовано заглядала куца труба крематорію.

— «Елегія» Массне… — паличка злетіла над сивою головою.

Хтось торкнув Андрія за плече. Хлопець оглянувся. Вольф поклав палець на зібрані гармошкою губи. Очима показав на оркестр.

— Фрідріх Мюллер. Диригент із світовим ім'ям.

Андрій відчув: штубовий мав сказати щось інше, але не наважився говорити тут. Запитувати не варто. Скаже сам. Мабуть, звістка не дуже смутна — очі у Вольфа чисті. Проте далі спокійно слухати музику хлопець не міг, її чари вже не впливали на нього. Навпаки, все навколо здавалося дивним і безсердечним фарсом. Приречені на смерть слухають «Елегію» Массне. Кому могла спасти на думку така зла насмішка, такий витончений засіб катування людської душі?

Надворі сіявся бридкий осінній дощик. Гефтлінги, накривши голови дзиґликами, розбігалися по бараках.

— Бородатий вернувся, — тихо промовив Вольф.

Серце застрибало хлопцеві в грудях.

— Де він?

— У бараці. Зажди. Передай полякові: Кутасов має номер 85413.

— Що? — від несподіванки хлопець навіть зупинився.

— Номер 85413.

— Добре, передам… — Андрій ледве стримався, щоб не розповісти штубовому про свою ранкову зустріч з тим гадом. Довго говорити з Вольфом тут, серед плацу, на очах у всіх, було небезпечно. «Як-небудь увечері заскочу до нього», — подумав хлопець.

Андрій знайшов поляка в сусідньому блоці.

Довго петляв лабіринтом проходів, поки натрапив на нього. Блок був значно більший за вісімнадцятий барак, триповерхові нари здіймалися під саму стелю. Переказавши полякові номер зрадника, Андрій повернувся в свій барак.

Бородатий спав.

— Не буди, — Микола взяв Андрія за руку. — Сядь.

Обличчя бородатого ніби жовток, залитий кров'ю, ніс загострився, очі провалилися в темні ями, губи спечені, вкриті лускою смаги. Права рука розпухла, на пальцях не вистачає трьох нігтів.

— Стасько знайшов його під стіною барака, лежав непритомний.

Довго сиділи мовчки. Підійшов малий гуцул, сів поруч, прихилив голову до Андрієвого плеча. Всі троє мовчали, мов діти біля ліжка хворого батька. Із свого кутка на них крадькома позирав Шпинь. На серці в нього було самотньо. Грицько ненавидів цих трьох і заздрив їхній дружбі. Щось ріднило їх душі, єднало серця. А його серце костеніло з кожним днем більше. Тупа ненависть, образа й біль поїдом гризли його. А все тому, що доля жорстоко насміялась над ним. Хіба таким він уявляв своє життя в Європі, хіба за цим перся сюди в смердючому вагоні?

Грицько одвернувся до стіни. Нестерпно жаль було себе, свого загубленого життя, нездійснених мрій. Спересердя заскреготів зубами і затих.

Після вечірньої перевірки до вісімнадцятого барака зайшло п'ятеро із сусіднього блока. На них не звернули уваги. Люди вкладалися спати. Гомоніли, перешіптувались, чекаючи відбою. Вольф вийшов із своєї комірчини, щось сказав сивобровому і зник за дверима барака. Гефтлінг ступив крок уперед.

— Товариші! Камарадос! — голос, дзвінкий, металевий, одразу покрив шум.

Люди повисовували із нар голови. Затихли.

— Серед вас причаївся зрадник.

Барак заклекотав гнівом.

— Я назову його, але ніхто не повинен вставати з місця. Ми будемо судити його за законами нашої честі, — сивобровий стояв посеред барака, високий, кремезний, мов скеля.

Запала тиша. Тривожна і напружена, ніби нависла над бараком лавина і ось-ось має впасти.

— Ведіть його!

Мороз тисячею голок вп'явся Андрієві в потилицю. На середину вивели Кутасова. Мов подих вітру пройшов по нарах гомін.

До сивобрового підійшли ще двоє, стали за плечима. Кутасов злякано забігав очима по нарах. Скривився, знітився, щось хотів сказати, але під сповненими ненависті поглядами гефтлінгів зовсім зів'яв, слова йому застрягли в горлі.

— Кутасов Аркадій Семенович обвинувачується в тому, що видав гестапо документи оперативного штабу повстанської організації радянських військовополонених.

— Брехня! Я не винуватий, — скрикнув Кутасов. — Це наклеп, я нікого… нікого не продавав!

— Сто п'ятдесят вісім чоловік завдяки твоїй підлості сидять у бараці смертників, сорок уже розстріляні, замучені, гойдаються на шибениці. Своїми гадючими руками ти милив їм гестапівську вірьовку!

— Я нічого не милив, не продавав… Люди, згляньтесь… Так можна обвинуватити кожного з вас. Де докази? Хто може довести?

— Зв'язковим у Карпенка був ти?

— Я.

— Ти передав гестапо документ штабу Грачова?

— Ні!

— Ось записка від Караушева. — Сивобровий підняв над головою клаптик білого полотна з номером. На звороті темнів напис:

«Продав зв'язковий Карпенка. Я бачив документ, помічений грифом «К» на столі слідчого. Убийте гада! Помстіться за нас! За дітей наших…»

— Це фальшивка! — дико заверещав Кутасов. — Я теж можу написати…

— Замовкни! Це написано кров'ю! Із фернемунсгале її приніс він. — Сивобровий показав рукою в куток. Голови гефтлінгів повернулись до кубанця.

— Правду я кажу, Петре?

— Правду, — над силу промовив бородань.

Лавина зірвалась.

— Досить!

— Кінчай гада!

— Під стелю його!

— Тихо, — сивобровий підняв руку. — Визнаєш?

— Ні, ні, ні! Люди! Гроблять невинну душу… — Кутасов плакав, простягав до в'язнів тремтячі руки, просив, молив: — Не я. Не беріть гріха… Я доведу…

— Підійди сюди, хлопче.

Андрій вийшов на середину барака.

— Розкажи людям, хай знають усі!

Андрій хвилювався. Здавило в горлі, в мозок ударила кров, заслала очі червоним.

— Я бачив його, він… — хлопець поглянув на Кутасова.

— Голосніше!

— Я випадково побачив його там, між нарами, — голос Андрія задзвенів ненавистю, — він підслухував! Я вдарив його колодками, він утік, а на ранок їх, — показав на бородатого, — забрало гестапо.

— Брешеш! Брешеш! Не було цього! — бризкав піною Кутасов.

— Я брешу? Ану зніміть з нього куртку, тоді побачимо, чи я брешу!

— Зніміть! — наказав сивобровий.

Куртка злетіла з плечей Кутасова. Два синяки темними іудиними печатками позначились на його спині.

— Встати! Іменем нашої Радянської Батьківщини! Іменем чистої совісті безневинно загублених, іменем гніву нашого… Смерть!

— Сме-ерть! — прокотилось бараком і впало на голову зрадника.

Він глухо скрикнув і повис на руках гефтлінгів.



Ранок настав тихий. Над табором глибоке досвітнє небо сіріло Чумацьким шляхом. На сході прокльовувались жовтаві промені сонця. Займався рожевий світанок. Андрій прокинувся до підйому. Скочив з нар, підійшов до вікна і жахнувся. На колючому дроті висіло скарлючене, перепалене електричним струмом тіло Кутасова. Обличчя зникло. На його місці чорніла обвуглена машкара.

— Собаці собача смерть, — за спиною став бородатий. Похитуючись на невірних ногах, він дивився на Андрія твердими, немов із синьої криці очима.

Підійшов Микола.

— Вам би краще лягти, Петре Родіоновичу.

— Ні, хлопче, лягати не можна, ліг — то вже здався. Умитись хочу.

Хлопці одвели бородатого до умивальника. Тут ще було пусто. Вода, холодна, крижана, судомила пальці. Бородатий підставив під кран голову. Потер почервонілу шию, умив лице, плеснув із пригорщ на волосаті груди.

— Фу-у, трохи розвиднюється, — провів мокрою долонею по обличчю, ніби зганяв утому. Потім глянув на притихлих хлопців і усміхнувся.

— Ну що, орли, живемо? Чого так дивитесь? Ховати, чи що, зібралися? Я ще, братки, у вас на весіллі погуляю. Посадженим батьком буду.

За стіною вдарили в рейку. Раз, другий, третій… Зарипіли в бараці нари, гуркіт колодок сколихнув повітря, ніби каміння зірвалося з гори.

На перевірці бородатий стояв поруч з Андрієм. Ранкова свіжість зігнала з обличчя жовтизну, пробила крізь райдужні розводи синяків легенький рум'янець. На аппельплаці стояли довго. Вже закінчився рапорт табірного старшини, пронеслось над рядами знайоме: «На роботу!», проте гефтлінгів вісімнадцятого барака не розпускали. Вольф стояв попереду похмурий і чекав. Люди в шеренгах хвилювалися, переминалися з ноги на ногу. Шепіт, тривожні погляди, німі запитання: «Що трапилось?» Може, в гестапо довідалися про суд над Кутасовим, що відбувся вчора у вісімнадцятому бараці?

До строю підійшли старшина табору, писар і незнайомий у цивільному. Вольф вигукнув:

— Струнко!

Рапорт був короткий. Писар подав Тегарту папірець. Штубовий пробіг його очима.

— Всі, кого я назову, виходь сюди, — Вольф показав пальцем у землю перед начальством.

— 99632!

Із строю вийшов Микола. Одиноко зупинився на вказаному місці.

Цивільний зміряв його поглядом.

— 99624! — вигукнув штубовий.

Кремезний француз став поруч з Миколою.

— 99587! — повз Андрія протиснувся широкоплечий велетень датчанин.

Штубовий викрикував номери. Люди ставали перед цивільним, і кожного він оглядав, ніби скотину на торгах. Уже чоловік двадцять стояло перед начальством, коли Вольф викликав Петра Родіоновича. Цивільний критично оглянув збите лице бородатого, але могутні плечі переконали його. Махнув рукою: годиться. Люди ставали і ставали в шеренгу, а Андрій ніяк не міг зрозуміти, навіщо все це робиться. Людей одбирали свіжих, тих, хто попав у табір недавно і ще не встиг розгубити сили. Але навіщо? В голові розпеченою жариною засіла думка: «Готують розправу за Кутасова. Беруть заложників. Але чому тільки молодих, здорових, сильних? У Калинівці карателі брали і старих, і малих».

— 76483!

Ніхто не вийшов. Андрій не збагнув, щовикликають його. Він ще не встиг звикнути до новою номера.

— Ти що, оглух? Позакладало тобі, чи що? — штубовий підскочив до Андрія і шарпонув його за плече — хлопець мало не розгубив з ніг колодок.

Далі викликали Стаська. Він вибіг з колони і став поруч з Андрієм. Цивільний скривив губи.

— Нікс, — він щось сердито зауважив писареві.

— Цурюк! — запищав писар.

Стась по розумів, чого під нього хочуть. Він ледве діждався, поки штубовий назве його номер. Йому було все одно, що з ним зроблять, аби тільки разом із своїми.

— Забирайся геть! Вольфе, якого чорта ти підсовуєш мені цих недомірків? — сердито закричав писар.

Штубовий знизав плечима.

— Іди назад, — наказав він гуцулові.

В Стаська здригнулися губи, великі карі очі, опушені довгими віями, налилися сльозами. Здавалося, ще хвилина, і він не витримає, розплачеться. Стась опустив голову і пішов назад. На його місце став могутній, як дуб, американець Генрі. Тиждень тому його літак збили над Мюнхеном. Про нього ходила чутка, що на допиті він розбив писок слідчому, і той зі злості запакував його в Дахау. За американцем ставали все нові й нові люди. «У першій шерензі двадцять п'ять, — лічив Андрій, — за нею ще три без одного… — всього дев'яносто дев'ять».

— Усі, — штубовий повернув писареві папірець.

— А замість того куцохвостого?

— Бери кого хочеш.

Писар глипнув на людей. Маленькі гострі очиці зупинилися на правофланговому. Довготелеса, жилава постать Шпиня гнітилась, ніби враз покоротшала. Писар тицьнув у нього пальцем.

— Виходь!

Шпинь розгублено закліпав очима.

— Виходь, дурню! — Вольф змахнув палицею.

Грицько побіг до гурту.

— Розійдись! Старшинам робочих команд розібрати людей! На роботу!

В'язні посунули до барака. Андрій оглянувся. Малий сиротою стояв серед плацу. Андрієві підкотив до горла гіркий клубок. Розлука. Не думав, що і тут, після всього, що довелось пережити, серце ще буде здатне на цей гіркий біль. Хтось із гефтлінгів узяв малого за руку і потяг з плацу, і той все оглядався і оглядався назад…

— Шикуйсь! Струнко! — ревнув старшина табору. — Віднині ви зараховані до сто третьої арбайтскоманди. Пан Гребер повезе вас в Альпи.

Андрій згадав слова штубового. Вольф дотримав слова. Спасибі тобі, старина Вольф. Спасибі за все. Сто чоловік рушили до брами. Зі скрипом, ніби нехотя, розчинились ворота. За брамою команду прийняв конвой. Пропливла над головою арка з написом: «Arbeit macht frei». Андрій ішов не оглядаючись. Гуркотіли об асфальт дерев'яні колодки, вистукувало свої болі серце, а очі ніби хто піском засипав. «Дві з половиною доби, а наче ціле життя залишилось позаду». Ні, тепер він не той, яким ішов сюди по цій стрічці асфальту, повз оцю жовту стрілу з оскаленим черепом і перехрещеними кістками. Тепер він інший, він вийшов живим із пекла, і що б там не чекало його попереду, вже нічого не страшно. Ці дві з половиною доби вкрали в нього юність — він став дорослим.


РОЗДІЛ VI ПО ТОЙ БІК ДОБРА І ЗЛА


Клініка професора фон Глевіца містилася на Бергам-Ляймі. Сірі гранітні корпуси ховалися між розлогими кленами парку. Чистенькі, висипані гравієм доріжки були обрамлені строгими лініями декоративних кущів, що цвіли з ранньої весни до першого снігу. Перед фасадом головного корпусу, густо перевитого гліцинією, могутні платани стелили над чепурненькими квітниками широкі віти. Тінисті алеї, затишні бесідки, повита вічнозеленим плющем камінна арка з баштами, фамільний герб, висічений з базальту над парадним під'їздом, — усе це було таємною гордістю Герберта фон Глевіца. Клініка дісталась йому у спадщину від батька. Її побудовано майже сто років тому, і протягом нього часу в пій ніщо не мінялося. Навпаки, хазяїн підтримував у всьому дух старовини. Це надавало певної солідності і йому, і його клініці.

Звичайно, для тих, хто знаходив свій останній притулок за гранітними стінами корпусів, вилизана холодна краса парку вже не мала ніякого значення. Проте для родичів хворих респектабельність клініки була конче потрібною, за неї вони платили гроші, як за папські індульгенції, що відпускали їм гріхи перед власною совістю.

Сидячи в своєму просторому кабінеті, професор часто милувався старим парком. Раніше в такі хвилини до нього приходили думки спокійні, тихі.

А зараз на серці було неспокійно. Поїздка до Берліна нічого не дала. Глибоко прихована тривога, розгубленість, які панували у вищих колах рейху, проникли і в його душу. Всі прикидаються, ніби нічого не сталося, а в очах у кожного переляк. Хороша міна при поганій грі — так, здається, говорять французи.

В націстській машині щось ніби надломилося, скреготало, тріщало, розросталося раковими метастазами.

… Того вечора в готель приїхав розбитий, змучений. Сподівання на будь-яку підтримку загинули. Залишилось чекати, скласти руки і чекати, поки покриє голову ганьба. Серед ночі його розбудив телефон. Дзвонив Шольтен із клініки. Звістка була несподівана. «Хорста Торнау привезли на Ляйм несповна розуму. Гестапо вимагає експертизи. Що робити?

Правду кажучи, йому було жаль хлопця. Він навіть не міг уявити, як переживе цю новину Сабіна. З другого боку, божевілля Хорста позбавляло його неприємностей. Всі страхи і хвилювання відлітали геть. Божевільних не судять, процесу не буде. Не буде ганьби. Замітка в пресі? Пусте. Мало що міг наговорити божевільний.

Після телефонної розмови з Шольтеном треба було виграти час. Він навмисне затримався в Берліні. Цілий тиждень щовечора розмовляв із Шольтеном, твердив, що має невідкладні справи в імперській канцелярії, а сам робив усе, щоб у «Фелькішер беобахтер» швидше з'явилось повідомлення про божевілля Хорста. І ось, нарешті, ця замітка лежить перед ним.

«… Будь-які претензії до членів родини шановного професора Герберта фон Глевіца повинні бути спростовані, оскільки підсудний X. Торнау зробив заяву в божевільному стані».

Ця фраза коштувала недешево. Грошей не жаль, він заплатив би і вдвічі більше. Дітц замовк. Мабуть, нелегко йому проковтнути такого їжака.

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнув фон Глевіц.

Санітари ввели Хорста.

— Ви вільні. Почекайте за дверима, — наказав санітарам професор.

Хорст підійшов до стола. Стояв і дивився на фон Глевіца. Лице Торнау було спотворене стражданням, очі благали про допомогу. У професора заворушилася під серцем жалість, проте він відігнав її. Жаль — поганий порадник. Фон Глевіц не звик слухатися серця.

— Сідай і заспокойся, — професор вийшов з-за стола, сів у крісло навпроти Хорста.

— Били? — спитав, заглядаючи в очі.

Велика тремтлива сльоза викотилась на розсічену щоку хлопця.

Рука професора лягла Хорстові на лоба, притисла голову до спинки крісла.

— Ти не хвилюйся, тепер уже все позаду… Все давно минуло…

Фон Глевіц нахилився ближче, довго і напружено вивчав зіницю ока. Потім несподівано клацнув запальничкою біля самої роговиці. Хорст вигнувся, рвонув голову набік.

Професор відійшов до вікна. Сумніву не було: ніяких порушень у психіці, цілком нормальний рефлекс. Уже з першого погляду фон Глевіц зрозумів, що ніякого божевілля тут нема. Не витримавши гестапівських катувань, хлопець розіграв комедію. Про це красномовно свідчили цілком осмислені очі. Але ж як тепер бути з усією тією халепою? Хорстове «божевілля» легко позбавляло професора ганьби. Ні, він не має права не скористатися з нагоди. Він може одним ударом, одним розчерком пера покінчити з усім. Десять ін'єкцій нового препарату, який він тільки вчора закінчив випробовувати на в'язнях Дахау, і ніхто, ніколи… Препарат мав розслаблювати волю в'язнів, розв'язувати язики на допиті, але він роз'їдав мозок, люди назавжди втрачали розум. Нехай хто-небудь потім спробує довести, від чого Хорст Торнау збожеволів: від побоїв в гестапівській катівні чи… Сабіна! Для неї Хорст уже втрачений. Вона вірить у його божевілля, як і всі інші. Залишається — Шольтен. Однак на нього можна покластися. Уже довгі і роки Гельмут Шольтен служить фон Глевіцу, як вірний пес. Професор пройшов за стіл, що дубовою громадою шухляд лежав на спинках дерев'яних левів, і наше кнопку дзвоника. В ту ж мить у дверях з'явився Шольтен.

— Я думаю, Гельмуте, хворого можна відправити в палату.

Хорст підвів очі. Фон Глевіц люб'язно усміхався йому з-за с гола, проте в глибині професорових зіниць стояв холод.

— Відпочивай, зараз тобі треба відпочити. — Фон Глевіц опустився в крісло. Аудієнція закінчилася. Санітари взяли Хорста за руки і повели до дверей.

«Невже він і справді вважає мене хворим?» — подумав Хорст. Коли Торнау вели сюди, він боявся, щоб його не визнали здоровим, а тепер йому стало страшно від слів професора. Хворий. Ні, він цілком нормальний, і фон Глевіц зрозумів це. Професор просто не хоче повертати його у тюрму. Ця думка заспокоїла хлопця. Однак він ніяк не міг зрозуміти, про що говорили очі професора. Холодні, жорстокі очі, вони засіли в його свідомості, мов реп'ях. Санітари вивели Хорста.

— Де його картка?

Шольтен поклав на стіл картку Торнау. Професор удав, що зацікавився даними попереднього огляду.

— Яка ваша думка, Шольтен?

— Мені здається, що в даному випадку ми маємо справу з психозом, викликаним шоковим станом. Ув'язненого часто били по голові, гер професор…

Шольтен. Голий, плескатий череп, важке підборіддя, напружений відданий погляд, упередженість, запобігливість, покора…

— До речі, шефе, я висловив приблизно цю ж саму думку баронові, коли він поцікавився станом здоров'я Торнау.

На Гельмута можна покластися, цей не продасть. До того ж, якщо добре обмізкувати все, без нього можна і обійтися. Досить замінити резерпін ампулами нового препарату, і санітар щовечора і щоранку робитиме ін'єкцію. П'ять днів, і всьому кінець. Шольтен збереже свою вірність, барон фон Дітц дістане від Гіммлера належне за провал операції, а він, фон Глевіц, врятує свою репутацію. Кожному своє…

— Здається, ви маєте рацію, колего, проте ваш діагноз треба підтвердити детальним аналізом поведінки хворого. Він дійсно справляє досить дивне враження.

— Дивне, гер професор…

— Ви вільні, Гельмуте, візьміть картку, вона мені більше не потрібна.

Довготелесий Шольтен зігнувся в поклоні, ніби переломився навпіл, і вийшов з кабінету. Коли за ним зачинилися двері, пальці фон Глевіца кинулися до тугого комірця сорочки. Знову давала про себе знати застаріла мігрень. Десь усередині клином застрягло в ньому слово, давило на мозок і важко гупало в скроні: убивця, убивця, убивця! То пробивались із серця залишки сумління. Проте фон Глевіц був далекий від таких сентиментів. Він добре знав закон вовчої тічки — слабких розривають на шматки.



У палаті їх було четверо — Сорб Міхаель Готшалк, Бертольд Кріг, Карл Тінтеман і він — Хорст Торнау. Всі вони попали сюди через внутрішню тюрму мюнхенського гестапо. Тюрма «дбала» про них і тут — біля дверей стояв вартовий, а вікно переплели залізні грати.

Сорб лежав нерухомо. У нього — голова Лаокоона, що віддав своє тіло на поталу зміям. В катівні йому переламали хребет. Сорбу — тридцять шість. Десять з них він подарував архіву мюнхенського гестапо. 25 квітня 1944 року будинок архіву злетів у повітря. У полум'ї загинули десятки тисяч справ на мертвих і живих. Сорб збожеволів на пожарищі. Пам'ять архіваріуса спалахнула кривавим смолоскипом. Він метався на згарищі серед чаду і попелу, простоволосий, розтріпаний, і все розказував, розказував, розказував…

Кожного ранку Сорб прокидається від власного крику:

— Горимо!

Йому сняться пожежі. Розплющивши очі, він починає сипати історіями, мов з кулемета. Сорб поспішає, йому треба розповісти якомога більше, поки прибіжить у палату санітар і заткне ганчіркою рота. Вже скоро тиждень, як Хорст слухає бурмотіння Готшалка, але той ще ні разу не повторився. З телеграфною лаконічністю Сорб сповіщає про все нові і нові розправи гестапо. Сотні людей встають перед Хорстом зримо, немов живі.

Сніданок подають у мисочках з картону. Ложки і виделки теж картонні. Скло у рамах замінено каламутним від старості і бруду триплексом. Вікно не відчиняється — заборонено. Тут все заборонено і все дозволено. Ніхто, наприклад, не боронить Сорбу кричати «Хайль Гітлер!» або співати націстські гімни. Бертольдові дозволяється малювати на стінах свастику.

Бертольд Кріг — «тихий». Війна своїм важким колесом розчавила його. Тепер у нього розум немовляти. Він щасливий. Світ перед ним — мов цікава казка. Кріг дивиться на нього чистими, добрими очима. Інколи в них застигає переляк, і тоді Кріг тихо плаче. Місяців три тому Бертольд приїхав у відпустку із Східного фронту. Поїзд прийшов у Мюнхен серед ночі. На якійсь попутній машині Кріг дістався додому, піднявся на третій поверх, відчинив власним ключем двері і зупинився. За дверима реготали зорі, а внизу велетенською могилою чорніла купа битої цегли. Там лежали дружина, і двоє дітей… Ранком сусіди побачили його на порозі «квартири». Уламком штукатурки малював на дверях свастику. Хтось доніс у гестапо. Свастика на руїнах — антифашистська пропаганда. Лікарі поставили діагноз — шизофренія. Тут Бертольд щасливий, йому не забороняють малювати свастику. Він сидить на ліжку і лагідно всміхається. Маленький, капловухий, з веснянками на широкому м'ясистому носі. Кріг добряк. З ним навіть можна поговорити. Правда, він не відповідає на запитання, проте слухає на диво уважно і всьому радіє. Тихі веселощі у Бертольда змінюються тихими сльозами.

Карл Тінтеман не виносить сліз. У нього гостре, жорстоке обличчя роздратованого ховраха і манери іспанського гранда. Сльози Кріга викликають у нього приступ дикого патріотизму. Карл схоплюється на ліжку (на підлогу він не сходить — там води Ла-Маншу) і, бризкаючи піною, кричить про велич тисячолітнього рейху, про смерть панікерам і скигліям, про незламність німецького оптимізму.

Тінтеман — підводний диверсант-смертник. У гирлі Темзи він потопив англійський есмінець. Має залізний хрест. Другий вихід на влови став для нього фатальним. Торпеда, на якій він вийшов у Ла-Манш, не відокремилась од кабіни і понесла його на ворожий крейсер. Проте швидкість її разом з кабіною була вже не та. Крейсер пройшов своїм курсом, а Тінтеман, осідлавши власну смерть, понісся у відкрите морс. Майже через три доби його підібрав німецький підводний човен. Коли Карла підняли на борт, він попередив командира, щоб з ним поводились обережно, бо всередині у нього смертоносний заряд тринітротолуолу. Він кинув палити, не міг бачити сірників, а в грозові ночі, коли небо над парком розтинали сліпучі блискавки, забивався в куток і кричав страшним криком — боявся вибухнути. Крик Сорба «Горимо!» наганяв на нього звірячий страх. Тінтеман натягав на себе ковдру, подушку, матрац і дрижав так, що цокотіли царги на ліжку.

Коли Хорстові набридали патріотичні промови Тінтемана, він заганяв його під матрац, імітуючи крик Сорба.

У свій час Карл Тінтеман був резидентом німецької розвідки на Близькому Сході. Він знав забагато, як для одного чоловіка, таємниць. Принаймні такої думки дотримувались у верхах. У диверсанти-підводники він потрапив тільки тому, що в когось із начальства не вистачило фантазії знайти інший спосіб зжити його із світу. Якщо колись, у нормальному стані, Тінтеман мовчав, то тепер, з'їхавши з глузду, міг заговорити. Побоюючись цього, гестапо запакувало його сюди, у цей гранітний склеп. Коли б Карл Тінтеман був здатний зрозуміти злу іронію своєї долі, він збожеволів би вдруге.

Хорст Торнау почував себе нещаснішим за інших, бо був цілком нормальний. Для його сусідів страшними були тільки тілесні муки, а він мучився ще й душею. Жити серед цих нещасних і не звертати на них уваги було неможливо. Страшенно гнітила самотність.

Сьогодні вранці Хорста вперше вивели з палати і провели коридорами клініки. За дверима кабінетів він чув голоси — там працювали феї у білих халатах, там розливало свою ласку сонце, а до них в палату воно не мало сили пробитися. Зустріч з фон Глевіцом була настільки короткою, що Хорстові здавалося, ніби професор з'явився до нього у спі. Він виніс із цієї зустрічі єдине — фон Глевіц не хоче повертати його в гестапо. Правду кажучи, Хорст сподівався цього. Навіщо старому знову підставляти свою шию під удар? Але ж скільки часу йому доведеться відсиджуватись тут — місяць, рік? А може і все життя? Ні, довго він тут не витримає. У цьому чистилищі не збожеволіти може тільки орангутанг.

Карл Тінтеман почепив на голову картонну миску і, надриваючись, кричав у ложку, немов у шоломофон:

— Іду на таран! Лінкор «Королева Єлизавета»! Хайль Гітлер!

Голова Лаокоона-Готшалка металася по подушці, перелякано витріщаючи. більма. Капловухий Бертольд усміхався і кивав головою. Тінтеман з силою відштовхнувся од ліжка і, стрибнувши, перелетів прохід, врізавшись головою у протилежну стіну.

— Рятуйте! Допоможіть! Потопаю! — горлав Карл, вимахуючи руками та соваючи по підлозі ногами. Допомагати йому Хорст не поспішав — сам «допливе». І Тінтеман справді «доплив» до свого ліжка. Тремтів, стукотів зубами, викручував «мокру» одежу. А потім роздавав усім ордени за відвагу — клаптики картону. Тоді знову зривався на ноги, і все починалося з початку, як жахливий сон. Так було вчора, так буде завтра, післязавтра. До цього не можна звикнути. Хорст заткнув вуха сховав голову під подушку. Тікати, тікати звідси.

Лясь, лясь! Крик увірвався. Хорст сів на ліжку. Санітар прив'язував Карла, пеленав його широким пасом, як малу дитину.

— Торнау, на побачення, — санітар штовхнув Хорста до дверей.

Коридор, сходи, знову коридор, двері…

— Стій, — санітар схопив його за плече. — Гляди мені, поводься пристойно.

Прочинилися двері. Сонце засліпило очі, ноги розповзлися, немов глиняні, — мало не впав. Коли очі трохи звикли, побачив Гізелу. Кого він не сподівався зараз побачити, так це її. Він забув, зовсім забув про неї. А вона прийшла. Стояла і дивилась на нього, бліда, перелякана.

Важко було Гізелі влаштувати побачення, але ця хвилина зустрічі з Хорстом виявилась ще важчою. Всі говорили — Хорст божевільний. Навіть Сабіна не радила зустрічатися з ним. Та хіба вона могла жити, не побачивши його нехай востаннє. Декілька хвилин чекання тут, у кабінеті Шольтена, тяглися неймовірно довго. Вона встигла згадати все своє життя і не знайшла в ньому нічого, крім Хорста. І ось він стоїть перед нею. Божевільний? Сумніви, тривога, біль, надія — все сплелося в її душі, застигло в широко розплющених очах, у зламі пухлих дівочих уст. Тонкі пальці дрібно тремтіли на полірованій поверхні стола. «Як він змінився, — думала Гізела, — заріс, щоки позападали, очі ніби хто запалив зсередини». Не чекала побачити його таким. І все одно це він, її Хорст. Що він каже?

— Не бійся мене, Гізі, я… — голос здригнувся і пропав. А очі чисті, зболені.

Ні, вони не можуть бути безумними, ці сині, мов гірські озера, очі.

— Скажи мені хоч слово, Гізі, я цілу вічність не чув твого голосу.

— Я люблю тебе, Хорсті… — Сльози забриніли на віях Гізели. Слова самі по собі зірвалися з уст. Усі ці дні, безсонні ночі вона носила їх в серці і вже не мала над ними влади.

Прийшла, не злякалася, принесла йому свою любов.

А він ображав її неправдою. Ні, вона варта справжнього кохання. Ніколи в житті він не забуде цієї хвилини, повік буде вдячний їй за цю радість.

— Я не вірю, Хорсті, нічому не вірю, що б вони не говорили про тебе.

— Дякую.

Хорст відійшов до вікна, притулив гаряче чоло до шибки. Пломеніли на квітниках канни. Дерева простягали до нього тремтячі руки-віти, ніби кликали на волю у свій зелений рай. Схвильовано лопотіло листя, зітхало, похитуючись у німій скорботі верховіття старих, мудрих кленів.

— Як дивно складається життя. Раніше, коли ми могли бути щасливими, я говорив тобі неправду. Мені важко бути нечесним, Гізі, тоді я не любив тебе, а от зараз, коли все загинуло і на щастя немає найменшої надії, мені здається, я кохаю тебе по-справжньому. — Хорст повернувся до неї.

Гізела плакала.

— Заспокойся, Гізі, не плач. Навіщо тобі моя любов, вона однаково не принесе тобі щастя. Хтось поламав наше життя жорстоко, безжалісно, і нічого не можна поправити…

— Ти не повинен так говорити. Ти ще нічого не знаєш. У нас буде… Я скоро стану матір'ю…

— Що? Що ти кажеш! Цього не може бути. Ти сказала мені неправду.

— Хорсті, це правда. А батько?

— Він те нічого не знає. Сьогодні я хочу розказати йому все. Я благатиму його. Він допоможе тобі, він муситиме це зробити.

— Ні, Гізі, не в його силі вирвати мене звідси. Все дуже заплутано і важко. Краще б ти не казала мені про це. Тепер я справді збожеволію від думок і безсилля. О боже, за що ти так караєш мене?

Гізела пригорнулася до нього тихо, довірливо. Вона чекала від нього допомоги, підтримки. Але що він міг зробити? Новина приголомшила його, думки розбіглись, і не було сили зібрати їх докупи.

— Хорсті, я часто чую, як він стукає, ворушиться у мене під серцем. Лікар сказав, уже п'ять місяців…

Дивно, але голос Гізели заспокоював, вгамовував розвихрені думки, пробуджував у серці незнане раніше почуття тихої радості. Хорст відчув, як наростає в ньому міцне рішучість. «Тепер він має дбати не тільки про себе. Кінець кінцем, у житті немає нічого неможливого. Треба зібрати волю, подумати, вихід повинен бути. Он під платаном стоїть блакитна «іспано-сюїза». Професор подарував її Гізелі минулого року на день народження. Од вікна до машини метрів тридцять — не більше. У парку ні душі. Півхвилини — і він за кермом. А Гізела? Вона вийде раніше. Ні, тоді санітар забере його до палати. Гізелу можна спустити, тут невисоко. Рука Хорста сама собою потяглася до вікна. Клацнула засувка. Хорст оглянувся на двері. У коридорі гриміли кроки санітара.

— Гїзі, ключ від машини у тебе?

— Ні, я залишила його там. А навіщо він тобі?

— Зажди, — Хорст прислухався, на його обличчі з'явився байдужий вираз.

Кроки в коридорі затихли. «Зараз санітар прочинить двері…»

Санітар заглянув у кімнату.

— Лишилося дві хвилини, — і причинив двері.

Хорст притулився щокою до гарячої скроні Гізели, напружено, швидко зашепотів у вухо:

— Гізі, кохана, слухай мене уважно. Нам ніхто не допоможе, навіть бог, лише ми самі. Я спущу тебе через вікно в парк. Проскочимо браму, а там усе наше…

Коли санітар знову заглянув до кімнати, в ній уже нікого не було. Тільки вітер весело надував штору, мов білий парус.



Блакитна «іспано-сюїза» вискочила з-під гранітної арки клініки і, набираючи швидкість, помчала рівною Берг-ам-Ляймштрасе в напрямі Гайдхаузену. Поодинокі перехожі не звернули уваги на те, що за її кермом сидить юнак з перекошеним від жаху лицем, одягнений у жовту піжаму, що їх носили божевільні з клініки професора фон Глевіца. Але Хорст Торнау не забував про це ні на мить. У нього не вистачило духу в такому вигляді зустрітися з колоною вантажних автомашин, що саме замаячила в кінці вулиці, і він на повному ходу звернув на вузьку Фрейзінгерштрасе. Метрів за триста вулицю розірвав пустир. Хорст різко зупинив машину.

— Пересядь за кермо, — сказав він Гізелі. — Перший же шуцман затримає нас, як тільки угледить мене.

Не виходячи з машини, Хорст переліз на заднє сидіння і запнув вікна шторками.

— Їдьмо!

— Куди? — розгублено запитала Гізела.

І справді, куди він поткнеться у такому вигляді? Додому? Не можна. Там його відразу злапають. До тітки Сабіни? Теж небезпечно. Куди ж? Тікати геть із Мюнхена? Потрібен хоч який-небудь костюм, потрібні гроші, бодай на перший час…

— Куди їхати? — оглянулась на нього Гізела.

— Не знаю! Їдь прямо, ліворуч, назад… Куди хочеш, тільки не стій на місці! Хіба я знаю, де можна заховатися, перебути до ночі, дістати якісь штани, сорочку, гроші!

Машина рушила по Фрейзінгерштрасе.

— Десь тут поблизу живе Марта.

— Хто вона? — ухопився за соломинку Хорст.

— Марта Тегарт. Ти ж знаєш її брага Манфреда? Якщо вона вдома, я залишу тебе у неї, а сама привезу тобі костюм і гроші.

Хорст трохи опанував себе. Він навіть не підозрював, що Гізела вміє так триматися і може бути такою розсудливою.

— Де живе ця Марта?

— Адреси я не пам'ятаю. Не так давно я їздила до неї з Юттою. Це десь поблизу Остбангофа. Я, певно, знайду будинок.



Будинок Тегартів стояв на розі Фріденштрасе і Графіндерплацу біля залізничної колії, що обплітала Остбангоф. Удень і вночі повз вікна снували маневрові поїзди, гуркотіли товарняки, поспішали експреси. Проте у невеличкому садочку перед. будинком було затишно.

Гізела прочинила хвіртку. На білій рукавичці залишилась смужка сажі. Кіптява лежала на листях дерев, на прив'ялих квітах і навіть на траві. В садку нікого не було. Пройшла до дверей, натисла кнопку дзвоника. Тихо. Подзвонила ще раз. Відповіді не було. Певне, Марта ще не повернулася з роботи. Тоді з Юттою вони приїздили до неї надвечір. Поглянула на годинника — пів на другу. Чекати? Небезпечно. Можуть помітити машину. До того ж за рогом — магістральна Розенгаймштзасе. Повернула од дверей і зупинилася, заклякла від жаху. Сіра вівчарка сиділа на доріжці і дивилась злими очима. Спробувала пройти повз неї і з криком відскочила назад. Пес наїжився, звів задні лапи і так гаркнув, що в неї похололо всередині. «Він не випустить мене звідси. Але ж там Хорст. Боже, яке безглузде становище». Гізела вже ладна було розплакатись з досади, коли до хвіртки підійшов хлопчик з мішком за плечима. Руки і ніс хлопчини були чорні від вугільного пилу. Руде, мов з червоної міді, волосся стирчало з-під солдатської пілотки непокірними пасмами. Важкий мішок водив його з боку на бік.

— Забери собаку, — попросила Гізела.

— Рекс, іди сюди. — Хлопчик підійшов до кочегарки, що містилась в підпіллі будинку, підняв ляду і висипав туди вугілля.

Вівчарка, махаючи хвостом, крутилася біля нього. Хлопець поклав їй на голову руку і запитав:

— Рекс, ти не чіпав фрау?

— Мені потрібна Марта.

— Марта повернеться години за дві. Будете чекати?

— Ні, не можу.

— Тоді приходьте пізніше.

Гізела попрямувала до хвіртки. Вівчарка загавкала їй вслід.

— Рекс, замовкни, Манфреда розбудиш. Скільки разів тобі казати?

Гізела зупинилась.

— Манфред дома?

— Спить, — не дуже привітно відповів малий.

— Розбуди його, мені потрібно з ним…

— Не можу, — відрубав хлопець. — Він стомився, цілу ніч не спав.

— У мене невідкладна справа.

— І не просіть, — хлопець насупився.

— Тоді я сама розбуджу його, — Гізела рішуче пішла до будинку.

Хлопець загородив собою двері.

— Рекс, — тихо покликав він.

Вівчарка підбігла до нього і сіла поруч.

— Хто тебе вчив так поводитись із старшими? Ти… Ти що, не бачиш?.. — губи в Гізели побіліли від безсилої злості. — Відійди геть!

— Він з фронту. Ви розумієте? Поранений.

— Віллі, з ким це ти воюєш? — почувся за дверима сонний голос. Двері прочинилися, і на порозі став Манфред Тегарт.

— О, Гізі, здрастуй. Вибач, я зараз одягнуся.

— Манфреде! — голос Гізели урвався, в очах блиснули сльози.

— Що з тобою?

— Манфреде, допоможи нам… Там, у машині… — Гізела уткнула носа в білу хустинку і заплакала.

— Заспокойся. Що трапилось?

— Там — Хорст.

— Торнау?! Але ж він…

— Ні, Манфреде, він не божевільний. Ми втекли із клініки. Я прошу тебе, Фреді.

— Віллі, принеси мені френч.

Хлопчина метнувся до кімнати. Манфред дивився на Гізелу і нічого не розумів. Хорст Торнау. Ще вчора у. вечірньому випуску «Мюнхенерілюстрайте» він бачив його портрет. Читав якісь безглузді вигадки про зв'язки з фальшивомонетчиками Заходу. І раптом втеча. Неймовірно. Однак усе, мабуть, так і є, як каже Гізела.

— Витри очі, Гізі. Тобі доведеться загнати машину самій. Я, на жаль, не зможу, — Манфред показав на поранену руку.

— Добре, я зараз. Ти розумній, нам більше нема до кого.

— Я все розумію, — Манфред накинув на плечі свій солдатський кітель. — Віллі, відчини ворота. Іди, Гізі, спокійно сідай в машину і заїжджай у двір. Тільки спокійно.

Гізела обережно, щоб не розмазати на віях туш, витерла очі і пішла до хвіртки. Через декілька хвилин блакитна «іспано-сюїза» проскочила ворота, пірнула між дерева, притулилась до стіни будинку і затихла. Манфред підійшов до машини. Відчинив дверцята. В кутку, мов загнаний звір, сидів Хорст.

— Привіт, Хорсті. Ну, виходь, гостем будеш.

— Манфред! Я думав, ти на фронті.

— Як бачиш, удома.

— Манфреде, в ім'я нашої дружби… Я прошу…

— Не треба. Гізела мені все сказала. Заходьте.

Хорст вискочив з машини і, озираючись, побіг до дверей. Манфред пропустив уперед Гізелу. Вона все ще тримала біля носа хусточку.

— Віллі, ти побудь надворі. Коли що — дай знати.

— Слухаю! — виструнчився хлопець.

У дверях клацнув замок. Віллі обійшов машину, помилувався її гінкими формами, заглянув у дзеркальце, витер чорного носа і глибокодумно зауважив:

— У них теж неприємності.

Він зайшов за ріг і, мов кіт, одним духом видерся на високий горіх. Звідси відкривалася майже вся Фріденштрасе. Від Остбангофа до Розенгейм-магістралі. З горіха було видно зелений масив Гайддхаузену, що починався одразу ж за насипом. А далі височіли багатоповерхові будинки центра. Раніше, коли Манфред ще працював на заводі, Віллі часто виглядав його звідси. Рівно о четвертій Фреді виходив з автобуса. На зупинці біля залізничного мосту його завжди чекав Рекс. Вони ішли вулицею, а Віллі кричав з горіха у вікно: «Марто, накривай на стіл — Манфред іде». Так було кожного дня, аж поки Фреді не послали на фронт. А Рекс ще н досі, рівно о четвертій, ходить на зупинку до залізничного мосту, але тепер він уже зустрічає Марту. То були чудові часи, коли Фреді був удома. У вихідний вони ловили рибу. Зимою їздили в гори. Жили дружно. Тоді Віллі ще ходив до школи, і брат щоосені купував йому нові черевики. А тепер грошей не вистачає на харчі. Марта працює день і ніч, але що вона заробляє. Не може купити навіть пристойної сукні. Щодня Віллі ходить у депо, там чистять котли, і йому інколи перепадає якась робота. Цілими днями копаються на звалищі шлаку, по зернині збираючи вугілля на зиму.

Від Остбангофа повільно котилася поліцейська машина. Обігнула сквер на Рафіндерплаці і зупинилася. Віллі насторожився. Хотів було спуститися з горіха, але машина несподівано рушила далі, завернула за ріг і зникла у напрямку залізничного мосту.

— Віллі!

Хлопчина скотився з дерева, підбіг до брата. Волосся метлялося на голові, мов руда віхола.

— Фараони проїхали.

— А з машини ніхто не виходив?

— Ні, вона майже не зупинялась.

— Слухай, ти ще не забув, де живе Ютта?

— Терезієнштрасе, одинадцять, вхід з чорного двору, — випалив хлопець.

— Сходи до неї, віднеси цю записку.

В очах Віллі спалахнули пустотливі іскрини. Записки Манфреда до Ютти він носив не вперше і знав, що за ці послуги матиме дяку.

— Справа серйозна. Нікому з фон Глевіців на очі не показуйся. Записку оддаси тільки їй в руки і так, щоб ніхто не бачив. Зрозумів?

— Угу, — Віллі мотнув рудими патлами і всміхнувся. Він любив брата палкою любов'ю і для нього готовій був бігти не те що на Терезієнштрасе, а на край світу.

— Про те, що я вдома, — Ютті ні слова. Ну, біжи.

Віллі схопив записку, сунув її в свою бездонну кишеню і побіг. Грюкнула хвіртка, простукотіли асфальтом черевики. Манфред зайшов до кімнати.

Опустивши голову на руки, біля стола сидів Хорст. Гізела поправляла перед люстром зачіску. В неї було гарне каштанове волосся. Спереду вона укладала його у високий валик. Це надавало її трохи загостреному, але привабливому обличчю гордого виразу. Взагалі Гізелу можна було б назвати красивою, якби не ця гордовита, холодна зверхність, що з роками все більше позначала її натуру. Навіть зараз, прийшовши в чужий дім за таких скрутних обставин, вона все ж залишилась Гізелою фон Глевіц. Досить було їй трохи заспокоїтись, і зелені очі одразу замерзли, важкі підфарбовані вії прикрили їх до половини, ніби щитами.

«Їй, власне, ніщо не загрожує, — думав Манфред, — ну, полає батько, дасть ляпаса, і все. А Хорстові важкувато. Він взагалі непоганий хлопець». Колись у школі вони навіть дружили. Дружба у них була хороша, чесна. Та потім між ними став Гуго, і Хорст змінився. Але який з нього аферист, фальшивомонетчик, Манфред ніяк не уявляв. Вигляд у Хорста жалюгідний. Заплутався, влип, як чорт у смолу.

— Іди вмийся. Я принесу бритву, побриєшся.

Хорст встав і пішов до ванної кімнати. За хвилину туди зайшов Манфред.

— Що думаєш робити далі?

Хорст підставив під кран руки.

— Не знаю. Все сталося так несподівано. Я не встиг навіть подумати. Треба тікати, але куди? В Німеччині заховатися від гестапо можна тільки в могилі.

— Тікай за кордон.

— Жартуєш, — Хорст скривився, ніби в нього боліли зуби.

— Ні, я серйозно. Твій рідний батько, здається, був родом із Італії. Хіба там у нього нікого не залишилося?

— Батько говорив колись, що в Генуї у нього живе сестра, але я її ніколи не бачив. Чезаріиа Бенедетті. Та й адреси не знаю.

— Нічого, знайдеш. Кордон поки що відкрито. Машиною за три години будеш в Больцано. А там і до Генуї недалеко.

— А потім?

— А потім? Перемелеться. Повернешся. Все може змінитися раніше, ніж ми сподіваємось.

— Що мені з того, як моє ім'я, честь спаплюжено.

— Ще буде час, Хорсті, коли за нинішні поняття про честь будуть розстрілювати. Мені жаль тебе. Ти міг би стати порядною людиною. Ну, хто ти для них, для Гуго, для фон Глевіца, навіть для Гізели?

— Гізелу не займай. Вона мене любить.

— Не вірю. Грається вона в любов з тобою. Романтика їй спати не дає, а не ти. Коханець-красень, фальшивомонетчик — це, звичайно, лоскоче нерви.

— Не говори гак, Манфреде. У нас буде дитина.

— Нічого не розумію. Ти її любиш?

— Не знаю.

Манфред дістав сигарету, запалив, глибоко затягуючись димом. А Хорст вів далі.

— Тобі важко зрозуміти мене. Кажучи відверто, я і сам себе не розумію. Все так заплуталось, закрутилось. Ще місяць тому все було ясно. Життя ішло якось само по собі. Школа, університет. У перспективі — диплом доктора права. Все мало свою певну ціну. Навіть думати над цим не було потреби.

— Так, думати нас не вчили. Ми ковтали отруйну слину Геббельса, Гітлера, Мартіна Бормана і вважали, що цього досить, щоб жити на світі. А життя, виявляється, вимагає власної думки від кожного з нас.

У передпокої задеренчав дзвоник. Хорст здригнувся, злякано поглянув на Манфреда.

— Напевне, Марта, вона в цей час повертається з роботи.

Манфред вийшов до передпокою.

— Хто там?

— Це я, — відповів з-за дверей Віллі.

Манфред відчинив двері і побачив Ютту. Брови її злетіли догори, очі сяйнули радістю.

— Здрастуй, Фреді, — вона простягнула йому обидві руки. — Я така рада, що бачу тебе. Ти поранений? — Тінь упала їй на лице. — Дуже болить?

В її великих, ніби клаптики синього неба, зіницях він побачив себе і зніяковів. На фронті він думав про неї, їхав додому — мріяв, до найменших подробиць уявляв собі, як зустрінуться, але ось уже тиждень дома і все зволікав, не наважувався. Чому? Запитував себе не раз і тільки зараз зрозумів причину свого вагання, йому дуже не хотілося побачити її іншою, не такою, як він собі уявляв її там, в окопах.

— Уже переболіло, Ютті, заходь…

Ця зустріч схвилювала обох, у їхніх серцях знову спалахнуло до часу приховане почуття, яке вони берегли одне для одного. Все інше, що за час розлуки встигло поналипати на душі, облетіло враз, мов сухе осіннє листя.

Ютта ступила за поріг.

— А вони там?

— Там.

— От встругнули. Якби ти бачив, що там зараз вдома робиться…

— Уявляю, — всміхнувся Манфред. Він забрав у брата з рук чемодан. — Ти, Віллі, погуляй. Як Марта з'явиться, попередь, що в нас гості.

Вся ця пригода з втечею здавалась Ютті забавною грою: записки, чемодани, гроші — не вистачає лише сорокавосьмизарядного кольта. Проте коли вона побачила брата, їй стало не до сміху.

— Хорсті… Що вони зробили з тобою. — Дівчина підійшла до нього, але не кинулась в обійми, не заплакала, тільки провела тремтячими пальцями по розсіченій щоці.

Хорст узяв її руку.

— Не треба, Ти принесла одежу?

— Ось, одягайся, — Ютта розкрила покладений в стілець чемодан, — костюм, сорочка, краватка, черевики і плащ. Я тільки зібрала все, а тут як ускочить твій вельмишановний Гугенот, а за ним професор. Як закричать у два голоси: «Зганьбила, в багно втоптала фамільну честь фон Глевіців! Де вона?» Мати божиться, що вас і в очі не бачила. А вони не вірять. Тупають на неї ногами. Перевернули в домі все, всі закутки обшарили. Гуго, так той навіть на горище видерся. Вони бігають, а мати спокійно підійшла до свого бюро, взяла з каси пачку грошей і засунула мені в кишеню. «Передавай, — каже, — привіт. Батько побіситься та й перестане, а вони нехай щасливі будуть..» Ну, я повз гаражі, до паркана, перекинула чемодан Віллі і сюди. От і все, — розвела руками Ютта. Глянула на Гізелу, на Хорста і додала з несподіваним сумом: — От коли б мене хто-небудь украв…

— Ти як той курячий дощ, Ютті: і сонце, і злива заразом, — Хорст згріб одежу і вийшов у ванну кімнату переодягтись.

— Давай гроші, — сказала Гізела.

Ютта передала їй пачку грошей. Гізела ретельно перелічила банкноти і поклала до своєї сумочки. Манфред дивився на неї і думав: «Нелегко доведеться бідоласі Хорсту. Як не схожа вона на Ютту. Небо і земля».

До кімнати зайшов Хорст, чисто виголений, в спортивному картатому костюмі з перекинутим через плече плащем. Піджак висів на плечах трохи мішкувато, комір сорочки був занадто широкий, але, незважаючи на все те, вигляд у нього був досить пристойний. Так одягаються баварські туристи, виїжджаючи на своїх «фольксвагенах» на середземноморську Рів'єру. Хорст причісував мокре волосся. Широке пасмо сивини біліло над лобом, скроні вкрилися свіжою памороззю.

Гізела підійшла до Хорста, вийняла пудреницю.

— Трошки шрам і синяки запудрю.

— Гізі, мені доведеться взяти твою машину, не заперечуєш? Чекати більше нічого. До ночі можуть перекрити всі виходи з міста. Ти як гадаєш, Манфреде?

— Пробирайся глухими вуличками на Перлах, Розенгейм, Інсбрук… Трохи далі, зате безпечніше.

— Ти береш тільки машину? — Гізела ткнула пуховичком у пудреницю і підвела на Хорста холодні очі.

«Як вона зараз схожа на Гуго», — подумав Манфред.

— Тобі краще залишитися, Гізі. Хто знає, що мене чекає попереду. Так, ти повернешся додому і скажеш, що я украв машину. Вся вина ляже на мене. А якщо нас піймають разом, уявляєш, який буде скандал.

— Додому я не повернуся.

— Гізі…

— Я їду з тобою!

— Слухай, у мене нема часу сперечатися. Скажуть, що я шантажист, що я викрав тебе.

— Нехай кажуть, що їм заманеться. Ось Ютта, Манфред — вони свідки, я їду по своїй волі. А додому я напишу такого листа, що вони одразу прикусять язика.

Хорст знизав плечима.

— Як знаєш.

«Кінець кінцем, — думав він, — вона не маленька. Професор недовго сердитиметься. Газети покричать та й забудуть. А для нього Гізела може стати в пригоді. Того, що дала тітка Сабіна, вистачить не надовго. А в Глевіца грошей кури не клюють. Правда, дитина… Ет, буде видно. Зараз треба думати про те, як вискочити звідси. А там, коли що, Гізелу можна і назад відправити».

Хорст підійшов до Ютти.

— Прощай, сестричко. Передай тітці Сабіиі, що я ніколи не забуду її доброти.

Ютта кинулась до нього, обвила шию руками.

— До зустрічі, Хорсті. Не забувай нас.

Хорст подав руку Манфредові.

— Спасибі. Я твій боржник довіку.

— Хай щастить вам, Хорсті…

Вони потиснули один одному руки.

Надворі уже сутеніло, коли блакитна «іспано-сюїза» випурхнула з воріт, перескочила Графіндерплац і зникла за рогом на Фріденштрасе. Манфред і Ютта підійшли до хвіртки. Над ними височіло вечірнє небо. Десь з глибини його падали на землю приглушені звуки симфонії міста. Прошелестів насипом зелений експрес, пометляв над вагонами білою гривою диму, моргнув червоним вогником і пропав, ніби розтанув у синій тіні Швабської Юри. Тільки з неба ще довго падали його призивні перестуки, мов таємничі ритми незвіданих доріг.

— Часто серед ночі я прислухаюся до цих звуків, — тихо сказала Ютта, — і мені хочеться зірватись і бігти…

— Куди? — запитав Манфред.

— Куди завгодно, аби тільки далі від багна, в якому ми живемо.

Вона закинула голову і дивилася в небо. Ніколи він ще не бачив її такою красивою. Сині очі світилися таємничим вогнем, губи розтулилися, ніби вона хотіла поцілувати зорі, що проступали на небі, мов срібне ластовиння. Зараз вона була кращою за ту біляву синьооку Ютту, яку він уявляв в окопах Росії. Та була ще зовсім дитиною…

На землю спускалася ніч. У рожевих сполохах останнього промінну, на заході плавали білі верхи далеких гір.

— Я проведу тебе, Ютті.

Вона мовчала. Манфред прочинив хвіртку. Дівчина якось нехотя рушила з місця і пішла до насипу. Він наздогнав її, обняв за плечі.

— Тобі не холодно?

Вона підняла на нього очі, всміхнулася.

— Ні, — але руки його не зняла.

Плече у неї було тепле, м'яке, з гострим горбком біля ключиці. Золотаве волосся стало каштановим. Від нього ішов п'янкий аромат польових квітів і якихось незнаних трав. На насип піднімалися крутою стежкою. Ютта йшла попереду. В неї були стрункі, красиві ноги. Десь напівдорозі до колії вона зненацька підсковзнулася на сипучому піску і втратила рівновагу. Він підхопив її за талію і притис до себе. Ютта відірвалась од землі і повисла в нього на руці, легка і трепетна. Повернула до нього голову. Щось пломеніло в глибині її зіниць, не то палка любов, не то страх. Він нахилився до її обличчя, шукаючи уста, але вона відсахнулася, скочила на землю і побігла вгору. Манфред наздогнав її вже на протилежному боці полотна. Ютта стояла і дивилася на місто. Громади сліпих будинків вставали серед дерев, мов скелі у чорних застиглих хвилях казкового моря. Захід погас. З-за Альп випливав місяць, розливаючи над Мюнхеном холодне біле сяйво. Це було їхнє місто, вони народилися тут, виросли.

— Ходімо, я не можу бачити його. Воно лякає мене, мов кладовище.

— Не звертай уваги, — спробував заспокоїти Манфред.

— Не можу. Затемнення, бомби, смерть. А я хочу жити, Фреді, жити… Яке мені діло до цієї війни. Чому я повинна ходити в темряві, спати в бомбосховищі. Мені вісімнадцять, я хочу сміятись, веселитись, кохати. Інколи я почуваю себе так, ніби мене обікрали, забрали все до нитки.

— Обікрали не тільки нас. У цілого покоління украдено юність. — Він поділяв її думки, її болі, але не міг допомогти…

Вони спустилися з насипу на вузькі темні вулиці Гайдхаузену. Ішли, прислухаючись до власних кроків, що відлунювались у пустих провалах між будинками.

— Чому ти не писала мені, Ютті?

— Не знаю.

— Закохалась у когось?

— Було.

Манфредові здалося, що вона не поруч, а десь ніби далеко. Він не знав, що їй сказати. Якесь непевне почуття тривоги і болю огорнуло серце. Ревнував до того, іншого.

— Чому ж не питаєш далі?

— Не цікавлюсь.

— Невже? — вона скосила на нього лукавим оком.

Він опустив голову. Ішов, розглядаючи носки солдатських чобіт. Злився на себе за те, що не вміє приховати своє почуття. Пофарбований білим край панелі несподівано привів його до стовпа. Відсахнувся, щоб не врізатись в нього лобом. Ютта розсміялась. Сміх покотився пустою вулицею, наче хто жбурнув на асфальт уламки скла.

— Тобі весело?

— Не дуже. Мені дивно, Фреді, ти ревнуєш, — голос її став теплим, знайомим. Вона знову йшла поруч нього.

— Я не ревную. Мені шкода розлучатися з мріями, я стільки часу носив їх з собою.

Вона зупинилася, взяла його за руку.

— Не треба, Фреді, не розлучайся з ними. Невже ти не бачиш, як я рада нашій зустрічі? А те, що було, вже не повернеться.

Ютта притягла Манфреда до себе, звелась навшпиньки і торкнулася вустами його губ. Він стояв мов камінний.

— Фреді, у тебе холодний ніс, — прошепотіла дівчина і потерлась об нього скронею. Потім одхилила голову і глянула у чорне небо. І знову в її очах запалахкотів той призивний, таємничий вогонь, який робив її кращою за всіх на світі.

Гаряча хвиля пройшла його тілом, змила підозру, ревнощі, образу. Він притис дівчину до грудей. Вуста їх злилися. Завихрилось, пропало все навкруги. Ніби провалилися враз у бурхливий альпійський потік, і він поніс їх, перекочуючи з валу на вал, повз чорні скелі будинків у посвітліле, іскристе небо.

— П'ятнадцять хвилин цілуються, — чийсь насмішкуватий голос прозвучав майже над вухом.

— Рекорд Баварії, — пирснув тенорок.

Ютта вислизнула з обіймів і сховалася за спину Манфреда. Двоє солдатів заливалися сміхом.

— Чого регочете? — гаркнув на них Манфред.

— Ну-ну… Ми патруль! Ану, покажи свої документи!

Манфред тицьнув йому під ніс поранену руку.

— Ось, бачиш. Досить, чи ще показувати?

Солдат розгубився, його, мабуть, взяли до армії недавно, бо вигляд замотаної бинтами руки справив на нього враження.

— Ну, гуляй, гуляй, — сказав він, примирливо осміхаючись.

Манфред обняв Ютту за плечі, і вони пішли.

— А які у неї ніжки, а талія — люкс! — прицмокнув услід тенор.

— Везе відпускникам.

Манфред і Ютта звернули за ріг. Голоси солдатів бубоніли позаду, проте слів уже не можна було розібрати.

— Тепер їм надовго буде про що говорити, — посміхнувся Манфред.

— Не треба про це, — попросила Ютта.

Манфред відчув, як вона здригнулася.

— Тобі холодно? — стривожився він.

— Ні. Не зношу хамства.

Вони вийшли на Віденьплац. За деревами піднімалось громаддя Німецького музею. До Терезієнштрасе залишався один квартал. Манфредові не хотілося так швидко розлучатися з Юттою. У цей вечір він мав сказати їй щось дуже важливе, але ті слова ще не дозріли в його душі.

— Пройдемося парком, чи, може, ти поспішаєш?

— Я таки замерзла, Фреді.

Від ріки піднімалась прохолодна хвиля вологи і осідала на прибережних кущах іскристою росою.

Він міцніше пригорнув її до себе, і вони пішли через парк на Терезієнштрасе.

Через деякий час зупинилися біля воріт, що вели на чорний двір вілли фон Глевіца. Хвіртка виявилась замкнутою. Ключів у Ютти не знайшлося.

— Доведеться ночувати на вулиці, — сказав Манфред і притулився щокою до її чола. Знову стояли мовчки, прислухаючись до тихого шепоту осіннього листя. У Ютти часто-часто стукотіло серце. Він відчував його удари в себе на щоці від схвильовано пульсуючої жилки на її скроні.

— Ти любиш мене, Ютті? — прошепотів Манфред.

Вона не відповіла. Пригорнулась до нього і завмерла.

Манфред розумів, що слова зараз зайві, але йому хотілося почути її голос. Так би і стояв з нею все життя. Але вона раптом сказала:

— Мені пора, Манфреде…

Не йди, — тихо попросив він.

— Треба, любий…

Зненацька на подвір'ї пролунали старечі кроки.

Ютта кинулась уздовж паркана до парадної брами.

— Гансе! Підожди, не зачиняй…

— Це ти, Ютті? — почувся голос камердинера. — Я думав, ти спиш, дзига, а ти ще… — грюкнув засув на залізній брамі.

Ютта попрямувала з Гансом до будинку. Так і розлучилися, не попрощавшись.

Вона пішла, і Манфред одразу відчув, яка прохолодна осіння ніч. Він ще довго стояв під парканом, прислухався до кроків дівчини, які поволі затихали біля будинку, і думав, що все життя для нього буде холодним, промозклим і безглуздим, як оця ніч, коли не буде поруч її — Ютти.


РОЗДІЛ VII ЦІНА СВОБОДИ


Андрій Гаркуша сидів на стовбурі поваленої ялиці і дивився в долину. Звідти, що день вище, у гори піднімалася весна. Альпійські верхи ще підпирали небо білими іскристими шишаками, а долина вже зеленіла травою. На лісосіці лежали сині, набряклі, мов губка, водою клапті снігу. Квітневе сонце висмикувало із землі перші проліски. На згадку про важку альпійську зиму лишились відморожені ноги і застигла у серці туга. На лісосіці жилося легше, ніж у Дахау, але й тут були бараки, мордобій, колючий дріт і баланда. Праця виснажувала, отупляла. За зиму Андрій огрубів, схуд. Від морозу і вітру обличчя почорніло, засмагло. В його сірих очах уже не було того дитячого страху, з яким він ступив на німецьку землю минулої осені. У них світилася вперта неприборкана воля.

Весна принесла з собою чутки про навальний наступ Радянської Армії у Східній Пруссії. Власне, ті радісні вісті привіз Федір Крайніченко, що тижнів два тому прибув у Ебензе з новою партією в'язнів Дахау. Старий Вольф подбав і про нього. Коли Крайніченко вийшов із вагона, Яровий не одразу впізнай його. Розірвана, скривавлена сорочка висіла на ньому брудними клаптями. На тілі сочилися рубці, чорніли підпалини. Обличчя заросло циганською бородою. Білими нитками заплуталась в ній сивина.

Тільки очі палахкотіли якимось сухим вогнем.

— Наші на Одері! — сказав він замість вітання, обнімаючись з Яровим.

Ця звістка за якусь мить облетіла бараки і повернулась до них, стократ повторена серцями в'язнів. Вони чекали весни, як проліски сонця. Весна повертала надію на втечу. Зимою у горах далеко не пройдеш. Яровий давно виношував плани втечі, а з появою Крайніченка робота закипіла з потроєною енергією. Вони детально вивчали систему оборони табору і лісосіки. Друзі прийшли до висновку, що тікати треба, захопивши останній лісовоз. Але, як на гріх, машини ось уже близько тижня не приїздили на лісосіку. Сьогодні до півдня теж не було жодної машини.

Звалена ялиця плакала на сонці гарячими бурштиновими краплями живиці. Вони викочувались на поранену, оброслу мохом кору і застигали на ній білими іскристими намистинами.

З весною у таборі Ебензе в'язні відчули полегкість. Варта уже не знущалася з них, як раніше. Навіть Гребер ніби пом'якшав, на його обличчі з'явилася розгублена, запобіглива осмішка. Все частіше зітхав над газетою Репке і вже не кричав: «Марш! Марш!», — а тільки понуро плентався за в'язнями у ліс і з лісу. Коли ті працювали, єфрейтор сідав на пеньок і награвав на губній гармошці тужливі баварські мелодії. Ганса Репке з 1944 року приписали до табору Ебензе. Американська бомба рознесла на тріски будиночок на затишній Вельфортштрасе поблизу Остбангофа і поховала під уламками його Грету. Репке залишився один. Став мовчазний, замкнутий, ніби разом з мундиром охоронця натягнув на себе шори. У перемогу він не вірив давно. Але ніколи про це не говорив. Розклеєні по Мюнхену плакати «Тс-с!» замкнули йому рота. Але думок не замкнеш. Вони, як мошка, не давали йому спокою. Десь глибоко в ньому засіла мстива злість на американців, і Репке зганяв її на вайлуватому Генрі.

Стрілок-радист збитої над Мюнхеном літаючої кріпості Б-29 Генрі Прічард був родом з Торонто, але сім'я його жила десь у Штатах. Батько мав невеличку ферму і мріяв прикупити ще шматок землі для сина. Генрі пішов до авіації, там більше платили. Долари він посилав додому. Ні війна, ні політика його не цікавили. Причіпки Репке він зносив мовчки, як і свій полон, як і всі інші несподіванки та круті повороти долі. Генрі з дитинства сповідав баптизм. Але віра його була гнучка і на американський манір хитрувата. Все, що приносило хоч найменшу користь, — годилося, що давало збитки, — підлягало анафемі. Невідомо чому, але з перших днів знайомства Прічард весь час тримався ближче до Андрія, Миколи, Крайніченка і бородатого. Мабуть, йому імпонувала їх щира дружба.

До їх гурту тягнувся і Броніслав Пшигодський, шляхтич із Кракова, що за свою ненависть до швабів, нестримний язик і невдалі спекуляції з сорок другого року мандрував по таборах Німеччини. Колись у Східній Пруссії Пшигодські володіли невеличким маєтком. Гітлерівці спалили його дотла, і Бронек не міг їм того забути. У Кракові на нього чекала панна Зося, з якою він після війни збирався одружитись. Бронек Пшигодський був галасливий, балакучий і вельми гонористий. Про його панну Зосю Андрій, та й інші, знали все, аж до сорту, кольору та розміру панталон, які Бронек подарував їй на день ангела. Коли Пшигодський не говорив про панну Зосю — він говорив про політику, генерала Бур-Комаровського, прем'єра Миколайчика і Андерса. Все інше він вважав дріб'язком, невартим його уваги.

Сонце припікало Андрієві плечі. Кора на ялиці парувала. Густий дух живиці і розімлілої на сонці хвої бив у ніздрі і просвіжав голову, мов нашатир. Репке перестав грати, підвівся з пенька, потягнувся, мов кіт на сонці, і крикнув:

— Арбайт! Робота!

Перерва скінчилася. Далі вгору по Вирубці ставали до роботи інші групи команд. Бородатий взяв сокиру, підійшов до зваленої ялиці і почав обрубувати на ній гілля. Крайніченко став поруч. Микола і Генрі взялися за пилку. Андрій з Бронеком підняли з землі довгі дрючки і, орудуючи ними, мов важелями, покотили до штабеля товсту деревину. Штабелі стояли край дороги, що вилась схилом гори. Вздовж неї вже було навалено багато стовбурів, але їх ніхто не забирав звідси, ніби у німців враз відпала потреба в дереві. Важка колода скотилась під штабель. Тепер її треба було підняти нагору. Андрій і Бронек упріли, вибились із сили, а колоду підняли тільки до половини штабеля. Ще раз натисли на дрючки. У Пшигодського важіль несподівано випорснув з рук, ударив його в зуби, колода звалила Пшигодського на землю і притнсла всією вагою комля. Бронек захрипів, Андрій підскочив до нього, але один не міг нічого вдіяти.

— На поміч! Бронека придавило!

Яровий, Крайніченко, Микола, Генрі, а за ними і Репке, плигаючи через пеньки, побігли до штабеля, підняли колоду, витягли з-під неї посинілого Бронека.

— Холера його мамці, — лаявся він, багровіючи від болю у грудях, — ці шваби таки зведуть мене в могилу, нема на них мору, погибелі, холери…

Пшигодський притулився до штабеля плечем, лице його пожовкло, вкрилося рясним потом.

— Ляж, Бронеку. — Яровий зняв з себе куртку, постелив її на колоду.

— Полеж трохи, воно пройде, — порадив Микола.

Удвох із Генрі вони допомогли Пшигодському лягти.

— Пся крев. Холера, — лаявся Бронек. — Трикляті боші…

— Заткнись, ти! — надувся Репке. — Каркаєш, мов та ворона. Який чорт тебе пхав під ту колоду?

— А який чорт мене запхав сюди, у ці прокляті богом гори? Може, я сам сюди прийшов?

— Арбайт! Робота! Марш! — сердито крикнув Репке.

— Він не може працювати, хай трохи відпочине, — вступився за Бронека Крайніченко.

— Саботаж! Робота! Марш! Вставай, дохлятина! — Єфрейтор замахнувся на Пшигодського прикладом. — Вставай!

— Облиш його! — Андрій заступив поляка собою. — Ти ж людина, а не собака. Хіба не бачиш, що йому погано?

Репке оскаженів, відскочив назад, клацнув затвором карабіна.

— Саботаж! — заверещав німець.

— Не репетуй, Репке, — сказав Яровий. — Хіба тобі більше за всіх треба? Однаково ці колоди погниють тут. Нікому вони більше не потрібні.

— А чого він лається? — ображено промовив Репке.

— Лається, бо йому болить. Ану, хлопці, давайте викинемо на штабель цю кляту колоду, — запропонував Федір.

— Усі ви тут заодно. Всі чекаєте, поки нам капут прийде, — сердито кинув Репке і відійшов до штабеля.

Хлопці взялися за колоду.

— І-их, братки, так! Р-разо-ом, дружно!

Колода глухо стукнула і лягла на штабель. Бородатий обтрусив кору з сорочки. До рук поприлипали краплі живиці, і він тер їх між загрубілими долонями, поки вони не почорніли і не скачалися.

— А ти, Репке, хіба не ждеш? Теж ждеш не діждешся, коли Гітлеру капут буде. Хіба не так? На який біс тобі оця війна? — Яровий хитро позирав на німця з-під кошлатих брів.

— Тс-с! Петер! — німець приклав до рота товстий палець. — Почує Гербер, не оберешся клопоту.

— Ех, Гансе, ну який з тебе воїн? Карабін, мов швабру, в руках держиш, і фігура в тебе не стройова. Сидів би ти краще в своєму гаштеті та розливав пиво…

Репке не міг зрозуміти, сміються над ним чи співчувають. Голос у бородатого був лагідний, але російські слова німець розумів погано. Цього суворого, широкоплечого гефтлінга наглядач побоювався і поважав. На пухлому обличчі німця застигла непевна професіональна міна, ніби він хотів запитати: «Чого зволите?» — і не наважувався.

— Ти мишей боїшся? — несподівано запитав Яровий німецькою мовою.

— О, майн, гот, миші? Де миші? — він оторопіло глянув собі під ноги.

— От бачиш, а людину прикладом — не боїшся, — бородатий з глибоким презирством глянув на Репке і підняв з землі сокиру.

Єфрейтор обачливо відступив назад, але бородатий вже не дивився на нього.

— Ну. як воно, пане Пшигодський, оклигали трохи?

— Ніби легшає… — спробував осміхнутися Бронек, але на очах у нього стояли сльози.

— Тримайся, пане хорунжий. Панна Зося ще не раз тебе поцілує, — бородатий знав, які ліки потрібні Пшигодському.

— О, поцілунки панни Зосі то є бардзо хубова штука. То, холера його мамці, як огонь! Вуста малинові, мов пелюстки жоржини. Якось на різдвяні свята…

— Ти посидь, відпочинь, — перебив його бородатий. — Він тебе більше не займе.

— Бардзо дзєнькую, пане Польцю. Слово гонору, я б йому розбив писок, якби не ви.

— Помовч, помовч. Ходімо, хлопці, ще пару ялиць звалимо, та й по всьому.

— Ей, конвоїре, — почувся з дороги голос.

— Що там у тебе? — запитав Репке, підходячи до дороги.

— Ліс давай, — шофер подав єфрейторові накладну, — але спочатку колесо замінити треба.

— Ну, то міняй.

— Пришли кого-небудь. Ось бачиш, пальця вибив. Поки вони замінять колесо, ми з тобою покуримо, старина. Нюхай — французькі!

— Ей! — гукнув Репке. — Ідіть сюди. Всі ідіть!

Яровий накинув на плечі куртку, засунув за пояс сокиру і попрямував на дорогу. За ним рушив Андрій. Микола і Генрі допомогли зійти на обочину Пшигодському.

— Чого треба? — похмуро спитав Петро Родіонович.

Колисаючи розпухлу руку, шофер сказав:

— Треба зняти он те запасне колесо і поставити сюди. Можеш?

— Можу, — відповів кубанець.

Шофер підняв сидіння, дістав ключ-вороток і подав його бородатому.

— Генрі, йди сюди, — Прічард підійшов до машини. — Дай йому домкрат.

Андрій помітив, як зблідло обличчя Петра Родіоновича, як схвильовано здригнулися пальці, коли він брав під німця ключ. Але поволі кубанець опанував себе.

Репке з шофером курили, вмостившись на ближньому штабелі. Наглядач, мов кіт, мружився на сонце, смачно затягувався димом і муркотів:

— Ех, нехай його чорт візьме, давно не куштував таких. Люкс!

Микола і Бронек Пшигодський про щось говорили між собою, стоячи на обочині. Ніхто не помічав тої німої розмови, що відбувалася між бородатим і Крайніченком. Петро Родіонович повільно, ніби в нього враз пропала в руках сила, скручував гайки з болтів, на яких трималося запасне колесо. Час від часу він позирав на німців і з кожним разом погляд його ставав твердіший. Андрій зрозумів, що насуваються рішучі хвилини.

— Потримай колесо, — зовні спокійно звернувся до нього Петро Родіонович.

Андрій підійшов, поклав руку на драпату шину. Його допомога тут була зайва. Насаджене на болти колесо не могло впасти. Хлопець розумів, що бородатий покликав його не для того. Остання гайка зіскочила з болта. Петро Родіонович поклав її на підніжку.

— Бери, Андрійку, — удвох вони зняли з болтів колесо і опустили на дорогу.

Коли голови їх нахилилися одна до одної, Андрій почув шепіт бородатого.

— Візьміть на себе шофера… Попередь Миколу.

Андрій кивнув. Вони покотили колесо до Генрі Прічарда, який встиг за цей час піддомкратити машину. Колесо міняли недовго. Генрі одним махом насадив його на болти, спритні пальці накручували одну за одною перемазані тавотом гайки, а бородатий, налягаючи на вороток, приганяв їх в пазн на совість. Андрій подав знак полтавчанинові. Добривечір зрозумів. Про втечу вони ніколи не переставали думати.

Пробите колесо повісили на місце запасного. Петро Родіонович завернув гайки і подав шоферові ключ.

— Готово, — промовив він і глянув на Андрія.

Хлопець не спускав очей з шофера. Той поклав під сидіння інструмент, постукав носком чобота по заміненому колесу і крикнув:

— Можна вантажити!

— Давай, навалюй! — гукнув Репке.

Він підтягнув живіт і, молодцювато перескочивши канаву, підійшов до машини.

— Продай пачку, — звернувся до шофера.

— Пачку не можу, а півдесятка — будь ласка.

Коли шофер витягав сигарети з пачки, одна впала на землю. Репке нагнувся, щоб підняти її, і в ту ж мить важкий обух опустився на його потилицю. Єфрейтор клюнув носом дорогу і затих. Шофер схопив із сидіння автомат, але не встиг навіть звести затвора. Бородатий з силою рвонув автомат до себе. Німець повалився на Ярового, не випускаючи з рук автомата. Ще мить, і вони упали б на землю, та зненацька залізний кулак Генрі Прічарда з силою відкинув німця назад. Андрій, мов кіт, плигнув йому на спину, але шофер виявився значно сильнішим за хлопця. Струсонувши плечима, він скинув Андрія в кювет і вихопив парабелум. Автоматна черга бородатого зрізала йому ноги. Шофер скрикнув і важко повалився на землю. Парабелум покотився на обочину. Андрій підхопив зброю і кинувся до машини. Бородатий нахилився над єфрейтором.

— Обухом його, пане Польцю, обухом, — лепетав білими від жаху губами Бронек Пшигодський, сповзаючи в канаву. На нього несподівано напала ведмежа хворість.

Згори, від лісосіки, гримнув постріл. За ним другий, третій… Кулі зірвали з дороги білі хмарини пилу і полетіли в долину.

— В машину! — крикнув Крайніченко, підбігаючи до кабіни.

Хлопці пірнули в кузов. Генрі схопив Пшигодського за комір і потяг до машини. Разом з бородатим вони запхнули Бронека всередину. Заревів мотор. Машина рвонула з місця. Петро Родіонович скочив на підніжку, вчепився рукою у борт. Від лісосіки бігли солдати, стріляючи на ходу по машині. Але їх кулі пролітали стороною. Машина вже під'їжджала до повороту, коли Репке опам'ятався. Він вискочив на дорогу і щось кричав услід втікачам, витріщаючи налиті кривавим туманом очі. На повороті лісовоз круто повело вбік, і в ту ж мить від лісосіки вдарив останній постріл.

Ніби щось штовхнуло Ярового в спину. Він похилився вперед, обличчя зблідло, пальці поповзли з борта. Андрій закричав, хапаючи на льоту його за руку, — ще мить і бородатий упав би в кювет. Хлопці втягли його в кузов. Він сперся на плечі і подивився туди, де за поворотом зникала фігура Ганса Репке.

— Не добив гада… — промовив, важко опускаючи голову.

Його посадили під кабіну.

— Петре Родіоновичу, ви поранені? — допитувався Микола.

— Все гаразд… — Яровий спробував усміхнутися, але замість усмішки губи йому скривила гримаса болю. З-під рудого прокуреного вуса тоненькою цівкою поповзла на бороду кров.

— Матка боска! — вигукнув Бронек.

Петра Родіоновича залишали сили. Куля уп'ялася в ліву лопатку і застрягла десь біля серця. Воно розгублено тріпотіло в грудях, ніби його обійняв пекельний вогонь. «Кінець!» — майнула в голові думка. Яровий глянув на хлопців, на Генрі, на Пшигодського. Четверо пар очей дивились на нього так, ніби спивали частину того пекучого болю. Він розумів, як їм зараз потрібна його підтримка, і знайшов у собі сили всміхнутися.

Вони повеселішали. А він бачив перед собою лише небо, що розколювалося на різнобарвні кружальця.

За якусь мить кружальця впали на нього, спалахнули в свідомості мільйонами сонць і погасли.

Хлопці трясли його за плечі, поки він знову не розплющив очі.

— Стійте, не треба, — Яровий бачив стривожені обличчя друзів, але заспокоїти їх у нього не було сили.

— Якщо хто з вас, хлопці, буде на Кубані… Загляньте на станицю Покровську… Передайте синам, що їх батько, Петро Яровий, помер як солдат… Не зганьбив честі і дружби солдатської…

— Та що ви, Петре Родіоновичу! А хто ж у нас на весіллі посадженим батьком буде? — спробував підбадьорити його Микола.

Але Яровий уже не чув його слів.

— На Кубані зараз верби… пух зронили… як заметіль. Ви, хлопці, ідіть… додому ідіть… там людьми станете, — прошепотіли його зчорнілі губи. Нараз упала на груди борода, стріпонулося могутнє тіло і закрилися очі.



Над горами повис щербатий місяць. Бліде сяйво лежало на верхівках дерев. А під волохатими лапами ялиць ховалася темрява. Квітнева ніч хрускотіла під ногами скоринкою льодку, що вкривав набряклий водою сніг. Утікачі пробивалися в гори. Попереду ішов Крайніченко з автоматом на грудях. За ним решта — несли на німецьких шинелях тіло бородатого солдата.

Вони йшли вже довго і все без дороги. Продиралися хащами все далі від людського житла, все вище і вище в гори. Федір Крайніченко вів їх на схід. Він поспішав, маючи намір до ранку перейти старий німецько-австрійський кордон. Район Берхтесгадену і його околиць кишів по долинах есесівцями. Це місце називали альпійською фортецею Гітлера. Почало світати, коли втікачі зійшли на перевал. Федір зупинився, вдивляючись у сині сутінки, що оповили широку долину. На її дні спочивав туман. Мов вовчі ікла, стирчали з нього стрілчасті вежі будівель. Там, унизу, лежав Зальцкаммергут. Містечко вирішили обійти схилами гір. Праворуч за перевалом здіймалася до неба стрімка гранітна, скеля. Тіло Ярового поклали під нею на широкий камінь, за яким круто вниз падав порослий ялинами схил. Камінь, здавалося, плив над верхів'ями дерев кудись у досвітню синяву.

Довго дивився в мертве обличчя друга Федір Крайніченко, потім скинув з плечей шинелю з єфрейторськими нашивками і покрив нею тіло Петра Родіоновича. З уламків скелі вони склали над ним домовину і пішли далі. Ніхто не сказав жодного слова, бо словами не можна було ні полегшити горя, ні вгамувати болю. Хлопці понесли із собою частку його великої людської душі. І то було найдорожче, що залишив він по собі. З-за снігових альпійських верхів викотилось сонце і стало поруч з віковими ялицями у почесну варту над безіменною могилою солдата.

Полудень застав утікачів на протилежному боці долини. Вони знову піднімалися вгору. Ближче до перевалу ліс порідшав, сніг затвердів і вже не чавкав під ногами водою. Скоро дерева розімкнули руки і, поодинці перескакуючи сідловину, побігли за перевал. На сході, затиснуті суворими скелями, блищали на сонці блаватні плеса гірських озер. Глибокою ущелиною з них вибивалася річка. Вона збігала в долину по сходах численних водоспадів, наповнюючи повітря глухим і грізним гуркотом. Ліс устеляв долину, мов ведмеже хутро, розірване білими клаптями засніжених альпійських луків. Ніде ні димків, ні покрівель — людські оселі ліпилися десь значно нижче. Андрій оглянувся назад. Там, за долиною, на дні якої ховався Зальцкаммергут, здіймалася висока скеля і камінь, де залишилася частка його серця. Інші вже спускалися за перепал, а вони з Миколою ще довго стояли на сідловині, назавжди прощаючись з бородатим кубанцем.

— Ходімо, Андрію, рук не підкладеш, — тихо промовив полтавчанин.

Хлопці спускалися до лісу, петляючи між кущами голого, повикручуваного морозами жерепу. Колюче гілля хватало їх за одіж, ніби хотіло повернути назад. Вони не оглядалися, тільки стрічний вітер висікав у них з очей скупі сльози. Але з тим вони не ховалися один від одного. Сліди вивели їх на невелику галявину. Серед неї одиноко стояла зчорніла від часу вівчарська зимарка і присипані снігом загони.

Генрі і Пшигодський вже поралися біля обкуреного казана, що висів над багаттям, повний іскристого снігу. Крайніченко сидів на порозі зимарки і стругав сокирою запліснявілий, обгризений мишами кавалок швейцарського сиру. Перед ним стояла висока бляшанка з крупою і лежала купка солі на чистій дощечці. Всі ці припаси він знайшов у зимарці. Мабуть, вівчарі залишили їх тут ще з осені, тому що біля халупи не було видно ні свіжих, ні давніх слідів.

— Зараз поїмо трохи і відпочинемо, — сказав їм Крайніченко, коли вони підійшли до багаття.

Хлопці сіли на колоду. Під казаном весело палахкотіло полум'я. Руки, обличчя приємно обдало теплом, плечі пригрівало високе сонце, а серця хлопців все ще не могли відтанути.

— У нас буде люксусова зупа, панове, — всміхнувся Бронек, кидаючи біля казана оберемок сухого ломаччя. — Андрію, ти був коли-небудь у Закопаному?

— Пі, — хитнув головою хлопець.

— Так от. Я кажу, «Лісові феї» — то є така ресторація, там до війни подавали кулешу, бринзу і коньяк на запал. У-у, там була бардзо пєнкна кавалерка для панів офіцерів. Які там були кобєти! Панна Стася із Збиткова — крулева, холера його мамці. Панове офіцери стрілялися за неї, а вона приймала мене без пєньонзів. У-у, кажу нам, я буй файний кавалер, прошу пана!

— Згадала баба, як була дівкою, — зауважив Микола.

— А що, я ще мужчина справний. Пшигодські — то геройські хлопці, кажу вам. У нас в роду…

— Те ми вже бачили, — вколов його Микола.

Пшигодський зчервонів і замовк. Підійшов Генрі. Досипав у казан чистого снігу. Сів поруч з Андрієм, простягнув до полум'я мокрі червоні руки. Пшигодського вій майже не розумів, проте любив слухати. Йому подобались жвавість і запал, з якими Бронек умів говорити навіть про незначні речі.

— Спікінд, говори… — сказав він заохочуюче.

— Ех, містер Генрі, що вони знають. У них в Звьонзку Радзєцкім немає жодної пристойної борделі. Хіба вони знають, що таке цивілізований світ? Таке життя не для поляків, я вам кажу.

— Між іншим, не всі поляки думають так, як ви, пане хорунжий, — обізвався Крайніченко. — Прошу, призволяйтесь. — Він передав дощечку з порубаним на шматки швейцарським сиром. — Андрію, засип, будь ласка, у казан крупи.

— Всю сипати?

— Половину, решту залишимо на завтра.

— Єзус-Марія, який смердючий сир, — крутив носом Бронек, уплітаючи свій шматок, аж за вухами лящало. — У нас у Кракові…

— Є краківська ковбаса і панна Зося, чули. Може, у Кракові є щось більш цікаве, пане Пшигодський? — не. стерпів Микола. Його дратувало те, як швидко й легко цей миршавий папок забув про Петра Родіоновича. І це після того, як бородатий завжди ставав на його захист, рятував від Репке і ділився останньою крихтою хліба.

— Ви ще молоді, щоб учити старших. Слово гонору, я не бажаю розмовляти з таким невихованим хлопом, — набундючився Бронек.

— Слухай, ти, гиндик, ще раз назовеш мене хлопом, і я навчу тебе ввічливості, — спалахнув Микола. — Бачиш, який цивілізований! Бордель, бордель, а щось інше в тебе за душею є?

— Сто дяблув, панове! Єстем поляк! Не позвалям…

— Заспокойтесь, пане Пшигодський, — промовив Крайніченко. — Нервування погано впливає на шлунок.

Бронек закашлявся, з рота фонтаном полетіли шматочки сиру. Він зчервонів від натуги, хотів щось сказати, але замість слів у нього виривався з горла кумедний хрип. Генрі Прічард, не маючи сили стримати сміху, лупив Пшигодського кулаком межи плечі.

Федір не міг зрозуміти, що, власне, так допекло Бронекові.

Крайніченко глибоко переживав смерть Петра Ярового. Важко було навіть подумати, що Петра вже немає. Разом вони починали війну, разом ішли гіркими шляхами відступу, пліч-о-пліч ходили у контратаки. Потім полон, табори… Доля то розводила їх, то знову зводила на тернистих шляхах підпільної боротьби. Міцна солдатська дружба, не раз випробувана смертю, була дорога їм обом. Фронти і полон навчили Крайніченка вірності тій дружбі. Проте далеко не кожен із тих, кого він зустрічає на своєму шляху, був гідний її. Після смерті Ярового серед цих людей залишився єдиний Андрій, якого Крайніченко знав по Дахау, решта були зовсім незнайомі. Різних людей гнала у мандри війна. Броніслав Пшигодський. Хто він, друг чи ворог? А може, так собі — полова, що віється по світу, не знаючи ні правди, ні кривди. Або цей мовчазний велетень Генрі. Де його правда? Проте всі вони беззаперечно визнали його ватажком групи, довірились йому, і він не мав права не виправдати їх довір'я.

— Я хочу поговорити з вами відверто, друзі, — промовив Крайніченко, сідаючи на колоду поруч з Миколою. — Нам треба з'ясувати, куди простеляться далі наші шляхи.

— Гоу хом, — тихо промовив Генрі.

— То певна річ, панове, ми йдемо додому.

— Але ж кожен із нас має свій дім. — Крайніченко поворушив дрючком багаття.

— Ми йдемо на схід, — твердо сказав Микола.

— Хто це ми, холера його мамці?

— Майор Крайніченко і ми з Андрієм.

— А я? Сто чортів, я теж іду з вами, — залепетав Бронек.

Усі поглянули на Генрі Прічарда. Він сидів, нагнувшись до багаття, і мовчав. На обличчі в нього грали бліді відблиски полум'я. Американець вагався.

— А що скажете ви? — запитав його Федір.

Генрі підвів сірі очі.

— Я іду додому. Ін Америка. Юнайтед стейтс, — Прічард показав рукою на захід.

— Єзус-Марія, — сплеснув руками Бронек. — Мені теж у той бік. У Кракові на мене чекає панна Зося. Я вам кажу, панове, вона чекає на мене з тридцять дев'ятого. Так вона і зістариться, поки я блукатиму по світах. Я з тобою, Генрі, не заперечуєш?

— Я іду в Італію, там американська армія.

— Але ж і генерал Андерс, холера його мамці, теж десь там недалеко, — штучно розреготався Пшигодський.

— А як же Зося? — запитав не без іронії Микола.

— Ой, дивись, Бронеку, підчепить хтось твою панну, — підтримав полтавчанина Андрій.

— Е-е, до дябла, хай чіпляє. Коли вона, я вам кажу, панове, нікому не потрібна, то на який біс вона і мені здалася. У нас у Кракові так, — на обличчі в Пшигодського тріпотіла ніякова усмішка. Йому хотілося як-небудь стушувати неприємне враження від своєї роздвоєності.

— Ну що ж, так тому і бути. Здається, вже готова баланда, — Крайніченко взяв дощечку і зсипав з неї в окріп купку солі.

Години через дві, розділивши крупу і сіль, вони попрощалися на узліссі. Прічард і Пшигодський пішли на південь, Крайніченко повів хлопців на схід.

— Була без радості любов… — почав Микола, але Андрій перебив його.

— Не кажи так, вони хороші хлопці.

— Ну, про Пшигодського я б того не сказав — брехун, крутій і лакуза!

Вони пробирались облазом попід крутими скелями. Покрите талим снігом каміння, здавалося, от-от зірветься з-під ніг. Хлопці ступали в сліди Федора, все вище здираючись на круті, мокрі скелі. Попереду рахманно виблискували сипі плеса озер. Альпійські верхи перекинулись у них, ніби хотіли сховати під воду снігові убори, але квітневе сонце і там золотило їх рожевим теплом. Місцина навколо озер була дика, безлюдна. Тільки від Зальцкаммергуга тяглася через сідловину біла стрічка ще не їждженої з зими дороги. Вона уривалася біля невеличкого загустілого туристяка, що приліпився на скелястому березі озера.

— Непогано було б там переночувати, товаришу майор, — промовив, показуючи на будиночок, Микола.

— А може, в ньому хто є? — застеріг Андрій.

— Подивимося.

Крайніченко звернув уздовж гірського ручая до озера. Спускатись виявилося ще тяжче, ніж підніматись угору. Проте хвилин за сорок вони вже підходили до туристка. Обережно обійшли будинок, але, як і біля зимарки, слідів не помітили. Весною 1945 року німцям було не до туризму.


РОЗДІЛ VIII У ТЕМРЯВІ КУЛІС


— Я трохи пройдусь, Гізело, — сказав Хорст, причиняючи за собою двері.

Була вже дванадцята година, а вона ще лежала в ліжку. Вставати не хотілося. Нічого цікавого цей день для неї не обіцяв. Правда, о п'ятій вони мають піти з Хорстом до собору, де пастор обвінчає їх, скріпить шлюб святим хрестом Як вона мріяла колись про цей день. А тепер? У душі млявість і порожнеча. Чому? Може, вона не любить Хорста? Ні, він, як і раніше, живе в її серці. Але після того як Гізела народила мертву дитину, між ними немов виросла камінна стіна. Жінка стомилася від постійної тривоги за свою любов, і поступово їй все стало байдужим.

Сабіна вже в третьому листі пише: батько вимагає, щоб вони негайно обвінчалися, інакше відмовиться переказувати гроші. Гізела показала листи Хорстові. Він прочитав і нічого не сказав. Проте коли вона заплакала, погодився піти до собору. В його словах Гізела відчула ту саму байдужість, яка все більше наповнювала і її власну душу. Що сталося? Адже був час, коли вона тільки й жила думкою про шлюб з Хорстом. Мучилась, довгими ночами лежала без сну, мріяла, плекала гарячі надії на своє з ним щастя. Однак усе йшло якось не так, зовсім по-іншому. Ні в Генуї, де їх прийняла у свій дім добра, галаслива і одинока монна Чезаріна, ні тут, у готелі Монте-Карло, куди вони перебрались після того, як італійські партизани з'явилися в горах біля Генуї, — ніде вона не відчувала тої уваги і ласки, які марилися їй колись. Хорст завжди був з нею ввічливий, запобігливий — не більше. А після тої нещасної ночі він і зовсім охолов.

Десь за Лігурійським хребтом на генуезькому кладовищі під кущами колючого дроку спочиває, не уздрівши світу, її дитя. Кожен раз, коли Гізела думає про Хорста, вона згадує і про нього. Безіменний, невиразний, спотворений мукою клубочок її плоті, якому вона не спромоглася дати життя. Гізела не жалкує за ним. Хоч десь глибоко в серці і тліє біль незвіданого материнства. Частіше вона згадує про дитя з почуттям неприязні і досади. Воно звело їх і розвело. Гізела зрозуміла це після тієї страшної ночі, коли Хорст ніс її на руках через палаючу Геную. Небо над містом лопалось вибухами снарядів, гуло моторами американських літаків, а вона нічого того не чула, тулилась до Хорста і слухала свій біль. В ту ніч Хорст любив її, вона це знала.

Гізела згорнулася під ковдрою, мов кішечка. Відчувала себе нещасною, всіма забутою, самітною. «Хтось переламав наше життя жорстоко, безжалісно, і нічого не можна поправити», — пригадалися їй слова Хорста. Гізела погоджувалася з ним, але від того їй було не легше.

Золотий сніп сонячного проміння пробивався крізь зашторене вікно і падав на недопиту звечора пляшку «рейнвейну». Гізела висунула з-під ковдри руку, налила вина в тонкий високий бокал. Воно заграло під промінням сонця червоним жаром. Гізела поволі перехилила бокал і випила до дна. «Рейнвейн» розтікався всередині приємною хвилею тепла. Гізела скинула з себе ковдру. Під шовк нічної сорочки заповзла приємна свіжість прохолоди. Тіло вкрилося маленькими чутливими горбочками. Вона солодко потягнулася, відчуваючи, як котиться розігріта вином молода кров. Округлі груди випнулися з-під шовку, ворухнулись у солодкому напруженні гінкі стегна, вона сперлась на лікоть і несподівано поглянула в дзеркало. Звідти на неї дивилась молода, вродлива, сповнена здорового бажання жінка, і Гізела замилувалася сама собою. «Венера Джорджоне», — всміхнулась собі. Але ж чому Хорст не помічає її краси? Невже вона не здатна запалити його? Пішов. Десь сновигає вздовж парапету, дивиться на море синіми сумними очима і мовчить. Вона вже добре знає і той погляд, і те важке мовчання, що лежить між ними, мов камінна глиба. Гізела рвучко підвелася з ліжка, підійшла до вікна, відсунула штору. В кімнату гарячим потоком увірвалося квітневе сонце. Ніжно припало до її тіла, немов палкий коханець, обгортаючи теплою ласкою, обціловуючи обличчя, плечі, груди. Вона заплющила очі і віддалась ніжним обіймам тепла.

«Яка там не є, а я — жива, — думала Гізела. — Кінець кінцем, може, те, за чим я зараз так вболіваю, ще попереду. Скоро все зміниться і тут, на Рів'єрі. Американські лінкори стоять на рейді».

Вона розплющила очі. Лінкорів, що вчора стирчали з моря, мов уламки скель, тепер уже не було видно на горизонті. Море було чисте.



Монако тулилося до підніжжя Мон-Ажелю, наче рябе кудлате цуценя до ніг грізного хазяїна. Приморські Альпи одяглися в чорні, грозові хмари, північний містраль гнав їх через альпійські хребти, мов хвилі далекого шторму. Але до моря вітер спадав уже знесилений, вологий і теплий. На піщані пляжі Монте-Карло викочувалась легка спокійна хвиля. Яскраво-зелені, пронизані сонцем води Середземного моря стелились на видноколі теплою іскристою гладдю.

Хорст Торнау стояв, спершись на гранітні поручні широких сходів, що вели від Голубиного тиру до золотавої стрічки пляжу, і бездумно дивився на Ла-Кондамін. Зранку він уже двічі пройшов усю трикілометрову територію князівства і тепер не знав, куди подіти час. До готелю іти не хотілося. Товариство Гізели було неприємним, а думка про одруження — ненависна. Він знав, що рівно о п'ятій неодмінно піде з нею до собору, і це ще більше дратувало його. Всі ці дні Хорст вирішував складну проблему, — на які кошти жити, якщо відмовитись од Гізели, але, на жаль, ця проблема такі залишилась не вирішеною.

В другій половині дня вулиці Монте-Карло поступово починали оживати. До моря на сонце виповзали мешканці численних готелів; поспішали на роботу до барів, кабаре, пивниць і нічних клубів заклопотані монегаски; на сірому тлі стін знаменитого казино Монте-Карло спалахнула реклама, зазиваючи любителів забороненої в цілому світі рулетки. Ніби нагадуючи, що десь іде війна, набережною пройшов німецький патруль, але на нього дивилися, як на недоречну і не дуже приємну деталь пейзажу, що має скоро зникнути звідси без сліду.

Монако готувалося зустрічати американців. Після довгої перерви союзні війська в Італії розпочали весняний наступ. Ходили чутки, що італійські партизани, не чекаючи американців, спустилися з гір Лігурії і примусили здатися велике угруповання німецьких військ в Генуї. Американські лінкори поспішали висадити туди свої десанти. Батальйон німецької піхоти, що охороняв узбережжя, серед ночі поквапно виступив у невідомому напрямку. В Монако залишилась охоронна рота на німецькій радіостанції і комендантський взвод.

На зеленкуватих від безсонних ночей, пияцтва і розпусти обличчях вуличних повій з'явився новий шар рум'ян і збуджений вираз чекання. Вони вже більше не поглядали на море, де за весняним маревом вгадувалися туманні обриси Корсіки, а дивилися вздовж узбережжя, прислухаючись до грому канонади, що долинала від Генуї. По кабаре прасували злежані за зиму туалети примадон і кордебалету, круп'є казино витягали побиті міллю фраки і хрусткі накрохмалені манишки, хазяї нічних клубів потай готували нову, англійською мовою, рекламу, а численні авантюристи і агенти розвідок чи не всіх держав світу, що пригрілися на цьому шматочку Лазурного берега Рів'єри, фабрикували нові липові документи.

Лише фанатики рулетки почували себе спокійно. Їх не цікавило ніщо, крім згубної пристрасті. Торнау помітив біля балюстради блідого, вихрястого юнака в стоптаних лакованих туфлях і куценькому макінтоші. В руках блокнот і олівець. Юнак щось шепотів собі під ніс, намагаючись через хитромудрі математичні викладки знайти вірний ключ до щастя. Але таких наївних фантазерів і мрійників тут небагато. Більшість із них лежать на кладовищі самогубців, що ховається десь за арками віадука, перекинутого над ущелиною Сан-Девот.

Останнім часом на вулицях Монте-Карло все частіше з'являються мовчазні респектабельні добродії з благородною сивиною на скронях, військову виправку яких не можуть приховати ні фраки, ні дипломатичні паспорти з гербами нейтральних держав.

Хорст Торнау помітив, що один із тих добродіїв уже третій день придивляється до нього. Ось і зараз, побачивши на сходах Хорста, він одійшов до Голубиного тиру, вдаючи, ніби зацікавився розвагою, та час від часу наче ненароком скошує очі на Хорста. Погляд у незнайомця цупкий, неприємний. Здасться, він роздягає тебе, зриваючи разом з одягом шкіру. Такий погляд мала тільки одна людина, яку Хорст знав у своєму житті, — наглядач-есесівець внутрішньої тюрми мюнхенського гестапо. На згадку про це у Хорста змокли долоні, неприємна дрож пройшла між лопатками. Він відштовхнувся од поручнів і вдавано безтурботно почав спускатися до моря. Хорстові дуже хотілося оглянутися назад, але він стримував себе, щоб не показати тому панові, що знає про його підвищену увагу до своєї особи.

Мокрий пісок скрипів під ногами, мов сніг на морозі. Торнау пройшов уздовж причалів порту. Ажурний місток перевів його через бурхливий, сповнений талими гірськими водами Гомат і вивів на набережну Ла-Кондаміна.

Тут Хорст несподіване знову побачив добродія з цупкими очима. Торнау заклав у кишені руки і незалежно пройшов повз нього. Зупинився біля газетної вітрини кіоска. У склі раптом побачив незнайомця — той ішов набережною, відверто розглядаючи його зі спини.

— Чого бажаєте? — запитав сивий француз-кіоскер.

— «Ранок Ніцци», — промовив Хорст і кинув на прилавок десять німецьких пфенігів.

— Цих не беремо, мосьє.

Хорст здивовано глянув на кіоскера.

— Чи не зарано?

Старий знизав плечима. Хорст вийняв франки і подав кіоскерові.

— Пардон, мосьє, — прозвучало над вухом.

Від несподіванки Хорст здригнувся і різко повернувся на голос. Біля кіоска стояв незнайомець, усміхаючись чи то Хорстові, чи то французові. — Будь ласка, швейцарську ілюстровану. А німецьких газет у вас немає? — незнайомець говорив французькою мовою, проте ледь помітний акцент видавав у ньому німця.

Хорст поспішно відійшов од кіоска і, не оглядаючись, попрямував вулицею Порт-Нев, що круто звивалася вгору до столиці князівства — міста Монако. Столиця висіла на скелі, що виступала в яскраво-зелені води Лігурійського моря. Торнау мало не біг вулицею: він був певен, що незнайомець поспішає за ним. «Невже гестапо нащупало мене і тут? Безглуздо майже в останній день перед приходом американців попасти до рук цього типа». Одним духом він вискочив на гору і шмигнув у парк, посаджений на старовинних валах форту Антонія. Звідси одкривалася широка панорама Ла-Кондаміна і Монте-Карло. Звивиста Порт-Нев була як на долоні. Проте свого переслідувача на цей раз Хорст не побачив. У нього трохи відлягло од серця. Він ще постояв хвилин п'ятнадцять і пішов через парк до виходу на вузеньку Сан-Мартен. На розі стояла будка таксофона. Хорст вирішив подзвонити Гізелі. Телефон готелю довго не відповідав. Потім італієць-портьє ходив у номер кликати «синьйорину фон Глевіц». Нарешті, Гізела підійшла до телефону, і Хорст сказав їй, що чекатиме на неї біля собору. Вона не дуже зраділа, але й не розсердилась, його навіть трохи здивувала її байдужість. Гізела говорила так, ніби йшлося не про одруження, а про якесь дріб'язкове, не варте уваги побачення. Та він не хотів думати про її настрій. Зрештою, не він, а вона прагне цього шлюбу.

В парку, схиляючи над алеєю вічнозелені віти, стояли пальми. За ними кучерявились олеандри, магнолії, оливи, а далі іскрилася мінлива поверхня моря. Десь там, у безмежній далині, вона зливалася з таким же мінливим і сонячним небом. Якась непоборна сила потягла туди Хорстове серце. Воно защеміло бажанням волі, свободи, простору і свіжого вітру.

Вийшов з будки таксофона, підняв комір плаща, запалив сигарету і пішов безлюдною Сан-Мартен, рахуючи плити тротуару. Ця звичка лишилася в нього ще з мюнхенської тюрми. Вона завжди допомагала йому позбутися важких і неприємних думок.

Плас-дю-Пале зустрів його рядами старовинних гармат і пірамідами ядер під кріпосними стінами князівського палацу. Стомлений містраль гудів у численних провалах бійниць, пустотливо посвистував у жерлах гармат, ніби насміхаючись над їх колишньою грізною силою. Поруч з численними арками, легкими терасами і колонами модерних будівель палацу вся ця старовина здавалася показною, театрально-бутафорською. Навпроти палацу красивий будинок Океанографічного музею, збудований французьким архітектором Делефорті. Між білими колонами другого поверху чіткі букви назв кораблів, на яких плавали експедиції: англійського «Челленджера», російського «Витязя», французького «Талісмана», норвезького «Фрама» і монакських яхт «Ластівки» та «Аліси». Хорст читав ті назви, а сам думав про Гізелу. Йому раптом спало на думку, що вона, мабуть, справді нещасна, бо зв'язує з ним свою долю, навіть не сподіваючись любові. Здається, він зробив усе, щоб вона це зрозуміла. Що ж все-таки її тримає біля нього, що примушує іти на цей шлюб? Погрози батька, страх перед недоброю славою, чи, може, Гізела і справді кохає його? Як жорстоко він поводиться з нею. Після смерті дитини Гізела не чула від нього жодного ласкавого слова. За що він, власне, знущається з неї? Адже вона принесла в жертву все, що мала. А що Хорст дав їй натомість? Дитя? Що вони робили б з ним, коли б воно не померло? Хіба він знає, як складеться його життя далі?

— Хорсті…

Він оглянувся. Гізела стояла на паперті собору, висока, бліда, розгублена.

Він підійшов до неї і поцілував руку. Гізела здивовано заглянула в його сизі очі і всміхнулася. Ніяково, з прихованою тривогою в голосі сказала:

— Нам пора, Хорсті, пастор уже, напевне, чекає.

У соборі вершилося таїнство хрещення. Старий плечистий рибалка і жвава, гостроока куховарка портової харчевні стояли біля купелі. Рибалка тримав на руках голе дитя, молодиця — хрестильну сорочечку. Удвох вони відповідали за хрещеника на запитання пастора. Мати, молода крутогруда італійка з лицем сікстінської мадонни, занепокоєно стежила за своїм дитям, страхаючись при кожному русі загрубілих, мозолястих рук рибалки. Батько, похмурий інвалід війн, весь час витирав лоба пустим рукавом куртки. Трони віддалік стояли кілька жінок у чорних шалях, вони держали відполіровані пальцями роженці і шепотіли молитви.

Хорст і Гізела зупинилися перед олтарем.

— П'єтро-Ніно, чого жадаєш від церкви божої? — спитав пастор.

— Віри… — відповіли хрещені батьки за хлопчика.

Різкий звук увірвався в собор знадвору. Він наростав, посилювався, шматував нерви, вивертав душу і раптом розірвався шаленим громом десь зовсім поруч. Здригнулася підлога, захитались стіни, в руці П'єтро-Ніно погасла свічка. Він заплакав, йому було страшно іти у світ, де з неба падала смерть. Мати схопила з рук рибалки дитину, притисла її до грудей і благально глянула на мадонну. Із захрестя вискочив служка з переляканими очима.

— Що там таке, Бартоломео?

— «Мессери» збили американський бомбовоз. Він упав під скелею.

— Спокійно, діти мої, господь захистить нас. Ми в храмі божому.

— Вони всі полетіли за гори, мабуть, на Больцано, — сказав служка, поправляючи на плечах білу мереживну накидку. В його словах було більше певності, ніж у пасторських упованнях на бога.

Перелякані очі матері налилися сльозами, вона загорнула дитя у стареньку ковдру і пішла з собору, притуляючи голівку П'єтро-Ніно до своєї щоки. Інвалід мовчки тицьнув пасторові банкнот і поспішив слідом за нею.

Помітивши Хорста і Гізелу, пастор підійшов до них.

— Не передумали, діти мої? — запитав байдуже.

— Ні, — відповіла Гізела, дивлячись, як у пастора тіпається віко.

— Подайте мені руки.

Хорст поклав йому на долоню праву, Гізела — ліву руку, і пастор повів їх до вівтаря. З хорів злетіли урочисті звуки органа. Чистий дитячий голос розсипався над ними тривожною «Дме Марія…» і наповнив їхні серця трепетом. Пастор склав на грудях білі руки і повернувся до розп'яття, тихо молячись. Потім він читав біблію, хрестив їх, говорив якісь слова, але Хорст нічого того не чув. Мов зачарований, він слухав чистий, дзвінкий і тривожний дитячий голос.

— Хорст Альфонсо Торнау, — прозвучав густий баритон пастора, — чи бажаєш ти взяти за дружину Гізелу фон Глевіц?

Хорст поглянув на Гізелу. Вона стояла, опустивши долу очі, і з тривогою чекала на його відповідь.

— Бажаю, — тихо промовив Хорст.

Вії Гізели здригнулися, з-під них викотилась на щоку іскриста сльоза.

— Гізела фон Глевіц, чи бажаєш ти стати дружиною Хорста Торнау?

— Бажаю, — прошепотіла Гізела.

На невеличкій таці служка подав пасторові дні золоті обручки.

— Візьміть їх, діти мої, і обручіть себе, і хай господь бог благословить вас на вірне і злагоджене…

Гізела наділа Хорстові на палець обручку. Та він навіть не глянув на неї. Його увагу раптом прикували цупкі, неприємні очі, що несподівано вп'ялися в нього з-за колони храму. Хорст здригнувся. Якийсь одвічний страх прокинувся в ньому. Тремтячою рукою він надів на палець Гізелі обручку і до кінця відправи стояв, наче на розпеченій жаровні. Нарешті, пастор помазав їх миром, дозволив поцілувати руку і сказав, як двадцять хвилин тому малому П'єтро-Ніно:

— Ідіть з миром, діти мої, і хай буде з вами господь. Амінь.

Хорст простував між рядами дубових лав собору, весь час оглядаючись. Він шукав ті неприємні, цупкі очі незнайомця. Але їх уже не було. «А чого, власне, я боюся? Якби той незнайомець був агентом гестапо, то арештував би мене у перший же день. Правда, в готелі я значуся під ім'ям Доменіко Бенедетті, підданого Італії. Проте ця хитрість навряд чи може збити з пантелику гестапо».

— Про що ти думаєш, Хорсті? — тихо запитала Гізела, коли вони вийшли на паперть собору.

— Так, про різне… — За думками він зовсім забув про те, що вона іде поруч.

«Хай йому чорт, такі хвилини в житті бувають не часто», — і Хорст міцніше притис ліктем руку Гізели. Вона зазирнула йому в очі і якось жалібно, покірно всміхнулася.

— Колись ми мріяли з Юттою про ці хвилини. «Ви виходите з Хорстом із Фрауенкірхен, — казала Ютті. — На тобі біла сукня, у Хорста в петлиці хризантема. Дорогу вам устеляють квітами…» — В голосі Гізели забриніли сльози.

— Облиш. Не труї душу. Все те не про нас. Слухай, Гізі, мене весь час гризе якесь тривожне передчуття. Я ніяк не можу позбутися страху, він точить мене, мов хробак.

— Ти стомився, Хорсті, тобі треба відпочити.

— Але ж ми з тобою на Рів'єрі, — гірко посміхаючись, відповів Хорст. — Ех, Гізі, де тепер можна відпочити в світі? Скрізь війна, навіть тут не сховаєшся від неї. Єдине, що хоч трохи дає забуття, — це вино. А знаєш, Гізі, давай сьогодні вип'ємо — відзначимо наше весілля.

— Підемо до ресторану? — зраділа вона.

— Ні, накриємо в номері стіл на дві особи. Будемо пити до ранку.

— Я згодна. Тільки спочатку зайдімо на пошту, дамо телеграму додому.

— А гестапо? — стрепенувся Хорст.

— Не бійся. Я писала Сабіні, що закохалася на Рів'єрі в одного італійця, Доменіко Бенедетті, а тепер скажу, що вийшла за нього заміж. Вони зрозуміють.

Зайшли на пошту Ла-Кондаміна. Дівчина перечитала текст телеграми, висунула у віконечко голову.

— Поздоровляю вас, синьйора, і вас, синьйор Бенедетті, але передати телеграми не можу. З Мюнхеном не маємо зв'язку. Геную зайняли партизани й американці.

— Спробуйте через Ніццу, — попросила Гізела.

— Не працює лінія. Мабуть, туди теж висадились американці.

Гізела поглянула на Хорста. Той розвів руками.

— Нічого не зробиш. Доведеться почекати, доки вони прийдуть і в Мюнхен.

Вийшли на набережну. Яскравий диск сонця торкався на обрії вод Лігурійського моря. Під монакською скелею ще курів збитий американський літак. З моря дув теплий сироко. Він поборов знесилений містраль і загнав хмари за хребет Мон-Ажелю. Схили гір, порослі вічнозеленими чагарниками камінного дуба, маквиса, лаванди, дикої фісташки і розмарину, золотилися в низькому промінні вечірнього сонця.

— Ти говориш так, ніби справді хочеш, щоб американці швидше прийшли у» Мюнхен, — з докором сказала Гізела.

— Мені нічого іншого не лишається.

— А ти подумав, що буде з нами?

— Я давно про це не думаю. Принаймні американці не посадять мене в тюрму або в будинок для божевільних.

— А на які гроші ми житимемо?

— Не знаю. Якщо твій батько не дурний, то він уже поклав гроші у швейцарський банк. Так що тобі хвилюватись нема чого.

— А чому повинна хвилюватися тільки я? Адже ми тепер подружжя.

— Запам'ятай, Гізі, твої гроші мені не потрібні. І те, що я взяв у тебе, я віддам.

— Як хочеш, але мені здавалося, що після того, як ти став моїм чоловіком, ти мусив би думати про те, з чого ми житимемо.

— Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш нагадати про мої обов'язки? — запитав Хорст. В його голосі відчувалися роздратування і злість. — Я не просив тебе тягти мене до собору. Не знаю чому, але ти сама хотіла нашого шлюбу. Ти його маєш.

У ньому все більше закипала злість на неї, на себе і на весь світ.

— Колись я був для тебе казковим принцем. Потім став коханцем і, нарешті, чоловіком. Але ніколи ти не любила мене. Вся твоя любов і жертовність вигадані. Ти пишалася перед подругами своїм таємним коханням зі мною і не любила мене. Потім ти втекла зі мною від батька, і це теж лоскотало твоє самолюбство, але ти не любила мене. Зараз ти домоглася нашого шлюбу і сама не знаєш, потрібен він тобі чи ні, бо все одно не любиш мене. Ти любиш тільки себе і знаєш лише одного бога — своє неймовірне честолюбство. Що ви, фон Глевіци, дали мені? Твій брат за ламаний гріш продав мене гестапо, твій батько запхав мене у свою лікарню і чекав, поки я і справді збожеволію, ти обплутала мене своїми облудними словами про любов. Що ви ще хочете від мене?

— Не кричи, Хорсті, на нас звертають увагу.

— Хай чують усі, яку штуку втяла зі мною, дурним і довірливим хлопчиськом, добропорядна родина фон Глевіців.

— Схаменися, що ти кажеш, Хорсті. Я не можу чути твоїх слів. Це неправда.

— Ні, на цей раз правда! Гірка правда, і ти сама знаєш, що це так. Але віднині буде все інакше. Досить!

Він різко повернувся і пішов через парки Ла-Кондаміна до Монте-Карло. Гізела хотіла бігти за ним, але не змогла. Схилилася на поручні набережної і заплакала. Спочатку вона лаяла себе за те, що розпочала цю розмову, потім дорікала Хорстові за несправедливі обвинувачення, але згодом зрозуміла, що він має рацію. Ніби збоку вона дивилася на себе і думала, що, мабуть, і справді ніколи не любила Хорста. Від цієї думки їй стало легше. Сльози поступово висохли. Гізела вийняла з сумки пудреницю і заглянула в дзеркальце. Очі почервоніли, повіки припухли від сліз, на щоках патьоки туші. Вона витерла туш, напудрила носа і пішла дорогою через міст над бурхливим Гоматом. Сонце вже потонуло в морі, але небо ще було зовсім світле. Його відблиск лежав на воді, немов тонка металева фольга. Гізела подумала, що завтра знову зійде сонце, життя не зупинилося, воно іде вперед. Їй захотілося випити чогось міцного, і вона звернула в бар, яких було так багато на центральній вулиці Монте-Карло.



У той вечір Хорст уперше зайшов до казино. Блукаючи парками, скверами, сновигаючи набережною, він звідусіль неодмінно натикався очима на модерне, набундючене, крикливо розрекламоване творіння Шарля Граньє. Дивно було, що цей талановитий француз, автор прекрасного будинку Паризької опери, міг створити такий незграбний, без міри і смаку розцяцькований будинок. Усередині казино справляло більш пристойне враження. Широкі мармурові сходи вели до гральних залів, концертних приміщень. Хорст піднявся по сходах. Газети, радіо, реклама Монте-Карло на всі лади кричали про святість цього храму фортуни. Зал, до якого зайшов Хорст, був щедро оздоблений ліпкою і картинами великих фламандців, обставлений старовинними меблями.

За довгим дубовим столом сидів сухорлявий жрець фортуни — круп'є. Він чомусь схожий на камердинера фон Глевіців — старого Ганса. Таке ж благородне байдуже обличчя, такі ж пишні бакенбарди і розшитий галунами сюртук. Перед ним — рулетка: коло розбите на 37 секторів, по краю якого пускають кульку. До неї прикуті запалені пристрастю очі гравців. Кулька декілька разів обертається по колу і знесилена падає в одне з відділень. Просто і трагічно. Щоразу кулька виграє для двох — для щасливця і для казино. Той, хто виграв, наступної хвилини може все програти, а казино не програє ніколи, воно завжди у виграші.

Хорст десь читав, що власник грального дому — «Анонімна спілка морських купань», але в Монте-Карло всі знали, що найбільший пакет акцій тримає Ватікан. Недарма тут на запитання, хто виграв, відповідь одна — папа римський.

Спочатку Хорст не виявляв особливої цікавості до гри, його тішили гравці. За столом зібрався напрочуд дивний і різномастий букет типів. Якийсь пан з гладкою, вкритою рясним потом лисиною марно намагався зобразити байдужість на своєму рухливому французькому обличчі. Юнак з мармурово-білим лицем весь час ставив на одну і ту ж цифру і незмінно програвав. За його стільцем стояла висока красива брюнетка із довгою сигаретою в густо нафарбованих губах. Кожного разу, коли її партнер програвав, вона зводила до неба очі, щось шепотіла і знову радила юнакові ставити на ту ж таки дев'ятку. Далі сиділа стара, як світ, баронеса. Густий шар пудри погано приховував її старечу пожурблену шкіру. Голова її на довгій шиї весь час похитувалась і схилялася набік. За її стільцем стояв гладкий, випещений, мов кіт, камердинер і поїдав очима округлі форми брюнетки. Поруч з баронесою сидів гривастий пан з брунатним лицем іспанця і червоними від напруження та коньяку очима. Далі якісь невиразні панки у візитках з накрохмаленими манишками, схожі один на одного, як молочні брати, манірні дипломати з сивими, гладко зализаними головами, прямий з камінним лицем російський емігрант граф Кутаїсов і його Шарлотта Арагонська. Біля неї роздутий від грошей біржовий маклер і шукач африканських алмазів сеньйор Альдо Фрасконі.

Декого з них Хорст уже знав або зустрічав раніше на набережній, в парках і ресторанах Монте-Карло. Про них ходили суперечливі чутки, в яких, певно, була частка правди. Говорили, наприклад, що баронеса живе тут уже років десять безвиїзно. Свого часу вона вклала немалий капітал у якусь американську нафтову компанію і тепер казково багата. Граф Кутаїсов просаджує в рулетку грошики Шарлотти Арагонської. Сеньйор Альдо Фрасконі приїхав сюди минулої осені з Бельгійського Конго, його коханка переметнулась до іншого, і він заливає горе коньяком та щовечора сидить за рулеткою. Блідий юнак і його чорнява партнерша — нібито відомі кінозірки з Південної Америки.

Хорст звернув увагу на білявого чоловіка, що сидів в кінці стола. Той грав з перемінним успіхом. Ставив спокійно, без особливого азарту. Інколи вигравав, більше програвав, але, здавалося, був задоволений з того, то має змогу розважатися серед такого вишуканого товариства і в такий незвичайний спосіб. Ніколи раніше Хорст не зустрічав його в Монте-Карло, проте обличчя чоловіка йому було ніби знайоме. Торнау дивився на крутий, порізаний зморшками лоб, важку нижню щелепу, глибоко заховані під бровами хитрі, насмішкуваті очі, на які час від часу набігала каламутна, наче в ящірки, плівка. Хорст ворушив пам'ять, намагаючись пригадати, звідки він знає цю фізіономію. Був певен, що десь уже зустрічався з цим крутолобим в'юнким чоловіком. Проте це було, очевидно, дуже давно, бо захаращена пізнішими враженнями і знайомствами пам'ять не давала відповіді. Хорст підійшов ближче і почав відверто розглядати обличчя білявого. Той відчув на собі погляд, засовався на стільці і глипнув на Хорста білими, безпігментними очима. На мить вони просиніли, ніби в них заворушилася згадка, але наступної хвилини їх знову вкрила каламутна плівка. Білявий перевів погляд на рулетку. Пущена круп'є кулька прокотилася по колу і вскочила в гніздо з цифрою 21.

— Очко! — вигукнув чоловік і голосно засміявся.

Тепер йому можна було дати не більше сорока. Білявий з насолодою спостерігав, як круп'є довгою металевою паличкою з позолоченою пластинкою на кінці підсовує до нього ставки партнерів. Довгі волохаті руки чоловіка самі по собі потяглися до купи жетонів. Цифра 21 принесла йому немалий виграш.

Таблиці заповнювались новими ставками. Білявий поклав жетони на цифру 20. Кулька метнулася по колу і впала в двадцять перше гніздо.

— Ех, шляк би тя трафив, — вилаявся блондин, з досадою опускаючи на стіл кулаки.

Хорст раптом згадав, де зустрічався з цим чоловіком. Так лаявся колись садівник професора фон Глевіца, ганяючи дітей із квітників. Це було років десять, а може і більше тому. Щоправда, тепер він був у бездоганно пошитій візитці, з білим метеликом на шиї, чисто виголений і мав той зовнішній лиск та незалежні манери, що їх набувають люди, коли до них припливають гроші. Тоді вони називали його Ту-Степ, професор величав Стефаном. Унтер австро-угорської армії Степан Рябчук став згодом чоловіком тітки Сабіни. Через деякий час він несподівано виїхав до Америки, і всі ці роки про нього не було ніяких чуток. Сабіна не дуже побивалась за ним, і всі швидко забули, про білявого садівника. Для Хорста ця зустріч була приємною. «Який не є, а все-таки родич. До того ж, певно, з грошима…» — подумав Хорст і підійшов до стільця, на якому сидів Рябчук.

— Стефане, звідки ти тут узявся? — прошепотів юнак, нахиляючись до вуха колишнього садівника.

Той звів на нього якісь розгублені метушливі очі, і, хоч робив вигляд, що погано пригадує Хорста, було видно: впізнав хлопця.

— Сідай, Хорсті, — легко перейшов на німецьку мову, — і називай мене Стенлі, Стенлі Дайн, зрозумів? — Рябчук хитро підморгнув Хорстові. — Гм… Стефане… Уже давно мене ніхто не називав цим ім'ям. Я вже й сам почав забувати його. Страшенно кортить поговорити з тобою, розпитати про Сабіну, Ютту і всіх інших, але, бачиш, я граю. Ти не поспішаєш? Ні? От і добре. Сідай! Ех, чорт! Я, здається, знову програв.

Він показав ряд рівних порцелянових зубів і посадив Хорста на вільний стілець поруч з собою.

— Хочеш спробувати щастя?

Юнак байдуже знизав плечима.

— На, бери. Як виграєш мільйон, віддаси, — Дайн-Рябчук посунув до Хорста купку жетонів.

Хорст почав з десятки і програв. Потім фортуна всміхнулася йому, і її жрець-круп'є нагорнув йому купу жетонів, чи не більшу, ніж Дайнові.

— Вері вел, май дарлінг, — плеснув його по плечу Стенлі. — Вже на віскі маєш. Ану, став ще раз на трійку.

Але Хорст поставив на цифру 13.

— Що ти робиш, чортова дюжина, — застережливо простягнув руку Дайн.

— До бога мої молитви не доходять, — буркнув Хорст, стежачи за кулькою.

Вона кілька разів пробігла повз гніздо з цифрою тринадцять, пройшла ще раз по колу і зупинилась, вагаючись, куди впасти — у дванадцяте чи… і раптом упала в тринадцяте гніздо. Дайн-Рябчук підскочив на стільці.

— Кар-р-рамба! — прохрипів сеньйор Альдо Фрасконі і витер спітнілого лоба.

— Карамболіна, — всміхнувся Стенлі.

Круп'є посунув до Хорста ще більшу купу жетонів.

— Слухай, де ти був раніше? Якщо фортуна так закохалася в тебе, то через півгодини ці пани будуть порожні, мов джазові барабани.

Гравці ставили нові жетони. Дим усе нижче звисав над столом. Кулька знову бігала колом рулетки, і знову круп'є горнув до Хорста купи жетонів. Уже встали з-за стола дипломати, ці молочні брати у візитках і хрустких манишках, уже двічі баронеса посилала свого камердинера по нові жетони, вже вийшли з гри кінозірки, вже зайняли місце глядачів граф Кутаїсов і Шарлотта Арагонська, а фортуна все ще не покидала Хорста. Глядачі щільніше обступили стіл. Хорст чув їхній шепіт у себе за спиною.

— Йому везе, як Олександру Македонському.

— Чортівня, чародійство якесь.

— Чорна магія.

— Зачекайте, фортуна ніколи не відзначалась однолюбством. Вона міняє своїх обранців частіше, ніж дама з панелі клієнтів.

«Мені так довго не везло в житті, думав Хорст, — повинно ж хоч коли-небудь повезти». Ним опанувала якась холодна розсудлива ненависть до всіх цих набитих грішми баронес, спекулянтів з манерами дипломатів і дипломатів з душами рицарів плаща і кинджала. Він ловив на собі їхні здивовані, сповнені затаєної злоби погляди, і дика, отруєна глибоким болем насолода вливалась йому в серце.

— Я пас, — прошепотів над вухом Дайн-Рябчук. — Раджу і тобі зупинитися.

Але Хорст не міг зупинитися, фортуна все ще стояла на його боці. Про те, скільки він виграв і що має робити з тими грішми, Хорст не думав, його думки крутилися, мов кулька по колу рулетки, і не сягали далі стола і тих, хто ще сидів за ним.

Високий настінній годинник продзвонив третю годину ночі. Баронеса схилила голову до плеча і поставила свої жетони на одиницю. Альдо Фрасконі зробив те саме. Хорст поставив рівно стільки, скільки вони обоє разом, і… виграв. Дівчатка із кордебалету, що прийшли до залу поглянути на щасливчика, зааплодували Хорстові. Вони знали вимоги хазяїна казино і з усіх боків кинулися цілувати обранця фортуни. Круп'є підняв свій жезл.

— Хто з присутніх хоче сісти до стола?

Серед публіки охочих не знайшлося.

— Стіл вільний, панове.

— Одну хвилиночку, — вигукнув сеньйор Альдо Фрасконі. — Я хочу ще раз поставити.

— Але ж у вас, мосьє, немає жетонів, — зауважив круп'є.

— Нічого, я ставлю ось цей камінчик, — Фрасконі вийняв з бокової кишені коробочку, розкрив її і подав круп'є. — Оцініть його вартість.

— Сто п'ятдесят тисяч франків, мосьє, — вперше за весь вечір у круп'є загорілися очі, і Хорст зрозумів, що цей камінний француз з бакенбардами чи не найазартніший гравець.

— А скільки, на вашу думку, виграв сьогодні цей пан?

— Приблизно стільки ж.

Альдо Фрасконі кинув на Хорста пронизливий, безжалісний погляд.

— Чи згодні ви поставити все?

Дайн-Рябчук схопив Торнау за руку.

— Не йди на цю авантюру, Хорсті.

В набитому людьми залі запала напружена тиша. До Хорстового вуха долетів тихий хрускіт маятника, ніби хтось зламав його, зупиняючи час. Фрасконі випнув живіт, надувся, пихато дивлячись на свого противника, як дивиться мільйонер на жебрака, що виявив дивовижне нахабство зрівнятись з ним у багатстві. Хорстом опанувала дика злість.

— Згоден, — сказав він круп'є так, ніби не Фрасконі, а круп'є ішов ва-банк.

Постріл виявився влучним. Альдо Фрасконі побурів, жили на скронях здулися, жовна кулями забігали під шкірою.

— Щеня! — процідив він крізь зуби.

— Гра з половини, — оголосив круп'є і, помітивши, що Хорст не розуміє його слів, пояснив — Таблиця ділиться навпіл. Цифра тридцять сім не грає. Яку половину бажаєте?

— Першу! — вихопився Фрасконі.

— Згоден, — тихо промовив Хорст і тільки тепер відчув, що його морозить. «Що, власне, я втрачаю? Прийшов сюди голий і піду голий». Проте серце його вже стискала судомина жалю.

Круп'є сів на стілець, тремтячі повіки поволі закрили палаючі жадобою очі. Він пустив рулетку. Охоплений шаленим напруженням, зал повис над столом сотнями вирячених очей і спітнілих, перекошених згубною пристрастю облич. Кулька прошелестіла колом раз, удруге, втретє і впала у сектор з цифрою 19. Із сотні горлянок вилетів здавлений крик. Потім все змішалося, завирувало, замахало руками. Хорст разом із стільцем злетів під стелю і поплив у густій хмарі диму навколо стола. Під ним біснувалася зграя фанатиків рулетки. Дайн-Рябчук лежав животом на столі, прикриваючи гору жетонів. У руках круп'є жевріла червона сап'янова коробочка з іскристим алмазом усередині. Круп'є дивився на нього, мов на казкову жар-птицю. Враз постарілий, згорблений шукач африканських алмазів сеньйор Альдо Фрасконі продерся крізь натовп до виходу. Ним цікавились тільки фоторепортери місцевих газет. Їх бліци сліпили Хорстові очі. Хорста піднесли до невеличкої мармурової статуї грецької богині Фортуни, що стояла в ніші майже під стелею. Їі обранці діставалися до неї, тільки здершись на плечі своїх шанувальників.

— Цілуй! — заволали істеричні голоси.

Хорст поцілував запилені мармурові ноги богині і подумав про Гізелу: «Якого чорта я пішов з нею до собору? Досить було почекати якийсь день, і все було б інакше…» Він гірко подивився в очі Фортуні, і йому на мить здалося, що вона відповіла лукавою усмішкою.

Хорста обережно, немов кришталеву вазу, опустили на підлогу. Фанатики шанобливо розступилися, звільняючи йому шлях до стола. Торнау ступив крок і зупинився. На нього дивилися ті ж самі цупкі, пронизливі очі, які він бачив у соборі. Тепер вони були сповнені їдкого сарказму. На цей раз незнайомець не ховався. Стояв біля вікна, палив сигарету і всміхався. Від тої усмішки Хорстові пробіг поза спиною мороз.

У кабаре, куди вони зайшли з Дайн-Рябчухом після того, як обміняли жетони на зеленкуваті купюри з портретом Веніаміна Франкліна, стояла напівтемрява. В густій хмарі сигаретного диму плавала тиха мелодія. На естраді, вихоплена різноколірними пасмами світла, звивалась в жагучому танці молода жінка. Власне, на танок це було мало схоже. Вона то застигала у пристрасних позах, то несподівано вся віддавалась агонії рухів, поступово роздягаючись, усе більше оголяючи красиве тіло.

Дайн прилип до неї масними, хтивими очима. Метрдотель провів їх до вільного столика біля самої естради. Підіслав кельнера. Дайн замовив коньяк і лимони. Хорст згадав, що минулого дня нічого не їв од ранку.

— Омара і глінтвейн, — сказав він кельнерові.

— Замовляй, Хорсті, тобі ще не час думати про свою талію, — усміхнувся Дайн, не зводячи очей з танцівниці. Брунатні груди жінки звабно коливалися в непевному світлі прожекторів.

— Не зівай, Хорсті, вона дивиться на тебе, — перегнувшись через стіл, зашепотів Дайн.

Хорст глянув на її кам'яне обличчя, застиглі очі і подумав, що їй, мабуть, не дуже приємно відчувати на собі липкі, сповнені брудної похоті погляди. Хорстові стало жаль цієї стрункої жінки, тіло якої могло б надихнути майстра на створення мармурової поеми про жіночу красу. Мабуть, з таких жінок греки ліпили своїх богинь. Світло прожекторів поволі згасало. Мелодія розтанула під склепінням залу. В невидимому оркестрі наростав тривожний барабанний дроб. Жінка повернулася до залу, потім враз вигнула тіло, неначе вражена в серце тим диким звуком, і скинула з стегон легку пов'язку. Руки її поволі поповзли вздовж тіла і несподівано злетіли до неба не то з благанням, не то з прокльоном. Світло прожекторів вже ледве окреслювало витончені форми тіла, а жінка все стояла напружена, мов струна, ніби благаючи небо громом і блискавками вразити чорну пащеку залу, в якій по-вовчому палали очі. Світло погасло. Зал потонув у чорній безвісті і несподівано вибухнув оплесками. Коли світло спалахнуло знову, на естраді вже стояв дебелий, грубо розмальований чолов'яга і дурикувато скалив зуби. Починалася клоунада, проте за столиками все ще смакували попередній номер.

— Ех, шляк би його трафив, файна любаска, — промовив Дайн-Рябчук.

Хорст не зрозумів його останніх слів, проте здогадався, кого той має на увазі, бо, правду кажучи, і сам думав про ту жінку.

— То хто тобі боронить? — посміхнувся він Дайнові.

— Не та у мене талія, Хорсті, — сумно відповів Стефан.

З пляшками на срібній таці, артистично лавіруючи між столиками, до них підплив кельнер. Змахнув серветкою піт з пляшки коньяку, висмикнув корок, наповнив чарки.

— Вип'ємо, Хорсті. Перша чарка за фортуну!

Дайн двома пальцями взяв кришталеву чарку. На ній бурштиново засвітився вензель казино.

— Так везе не часто. Мені особисто ніколи не щастило в грі. Та й у житті не дуже. Тиняюсь по світу, як бездомний пес. — Дайн скривив товсті вологі губи. — За тебе, щоб ти завжди був улюбленцем тієї легковажної богині!

Хорст підняв чарку і несподівано різким рухом знову поставив її на стіл.

— Що з тобою?

Хорст не відповів. Очі його дивилися кудись повз Дайна. Той оглянувся і побачив Шульце, який ішов за метрдотелем до сусіднього столика.

— Хелло! Геро! Сідай з нами.

Шульце сказав щось метрдотелеві і підійшов до них.

— Рекомендую, Геро фон Шульце Геверніц — мій шеф і давній друг. Хорст Торнау — мій родич.

— Не так голосно, Стенлі, твій родич значиться в готелі, як Доменіко Бенедетті.

Хорст відчув, як у нього спалахнули вуха. Шульце потис йому руку і сів до стола.

— Ми піднімаємо першу чарку за фортуну. Приєднуєшся?

— За неї варто випити, — Шульце посміхнувся і глянув на Хорста крижаними очима.

Торнау з усіх сил намагався витримати його погляд, проте очі самі собою опускалися долу.

— А що це ви самі, без дами?

Хорст не відповів на запитання Шульце.

— Про яку даму мова? — поцікавився Дайн.

— О, я бачу, він нічого тобі не сказав. Сьогодні він одружився.

— Що? Хорсті, це правда? Чого ж ти мовчиш? А хто вона?

— Гізела фон Глевіц, — багатозначно промовив Шульце, наливаючи собі коньяк.

— Гізела? — здивовано запитав Дайн. — А де ж вона? Я б хотів її бачити.

— Вона погано себе почуває.

— Вони вже встигли полаятись, — підморгнув Дайну Шульце і розсміявся, задоволений з того, що його обізнаність украй приголомшила Хорста.

— Не бачу нічого смішного, — різко кинув Хорст.

Його починали дратувати і манера, і тон, які обрав Шульце в розмові з ним.

— Не дивуйся, Стефане, цей пан уже четверту добу ходить за мною мов тінь. Не знаю тільки, чим я так сподобався йому?

Хорст узяв чарку і осушив її до дна. Потім довго смакував шматочок лимона і, нарешті, звів очі на Шульце. Їх погляди зустрілися, проте на цей раз Хорст не відвів очей. «Якого чорта я маю боятися його? Тепер ясно, що він не з гестапо, а більше мені боятися нічого».

— Помиляєтесь, — спокійно промовив Шульце. — Я стежу за вами з того часу, як у «Фелькішер беобахтер» уперше з'явилося повідомлення про ваш арешт.

У Хорста обірвалося серце і полетіло кудись у чорну безодню страху. «Що йому від мене потрібно? Він, мабуть, знає все від мого народження і вже, напевне, може сказати, коли настане мій смертний час». Хорст хвилювався надміру, проте не відводив очей, і це сподобалося Шульце.

— Не ображайтесь на мене. Ми маємо до вас цілком діловий інтерес, — сказав Шульце, натискаючи на останні слова.

— Хто це ми? — запитав Хорст.

— Про це потім. А тепер давайте вип'ємо за наше знайомство. Вважайте, що вам удруге всміхнулася фортуна. Ми ваші щирі друзі. Правда, Стенлі, він не пожалкує? Адже кожен із нас вартий більше того, що він виграв сьогодні в рулетку.

— Це так, Хорсті. Геро справді тягне десь тисяч на п'ятсот. Ну, а я… — він махнув рукою. — Мені гріш ціна в базарний день.

— Не прибіднюйся, Стенлі. Скільки ти поклав у кишеню після Афін?

— Ет, до ката, що я там поклав. У Салоніках мене обпатрали, мов різану курку.

Хорст слухав їхню розмову, а сам намагався збагнути: хто вони — комерсанти, дипломати чи, може, спільники по якихось грошових аферах? Адже цей тип сказав, що зацікавився ним після того, коли його ославили на всю Німеччину як фальшивомонетчика. Різні думки виникали в голові Хорста, та все ж він ніяк не міг зрозуміти, з ким має справу. Слова про дружбу в устах цього типа звучали як зле кепкування над його безпорадністю. Хотілося встати й піти геть. Він, мабуть, так і зробив би, коди б у цю мить не помітив танцівницю, що спускалася з естради до залу. На ній була лискуча, ніби з живого срібла, сукня, яка щільно облягала красиві форми її тіла, переливаючись потоками яскравих блискіток. Жінка зійшла в зал і впевнено попрямувала до їхнього столика.

— Знайомся, Карло, — сказав Шульце, — твій попутник.

Жінка простягла Хорстові руку в білій мереживній рукавичці.

— Карла Хелман, — вона відверто роздивлялась його вродливе обличчя.

— Хорст Торнау.

— О, нарешті я чую це ім'я від його власника, — вона опустилася на стілець, що його запобігливо підсунув Дайн, узяла сигарету з пачки, запропонованої Шульце, і смачно затягнулася димом.

Кельнер приніс червоного омара, обкладеного листками парникового салату, і гарячий глінтвейн. Лоскотливий дух прянощів підіймався над столом, але Хорст забув про голод. Він уже не міг одвести очей від Карли Хелман. Коротко підстрижене волосся спадало на високе чоло непокірними пасмами. Засмагле обличчя осявали великі сині очі, в глибині їх час від часу спалахували зеленкуваті ніжні й теплі іскрини. Пухлі, ледь підмальовані губи обіцяли таку насолоду, що в Хорста паморочилося в голові від самої думки про їх дотик.

— Хто це такий ласун? — запитала жінка низьким приємним голосом, піднімаючи кришку над паруючим глінтвейном.

Шульце кивнув на Хорста.

— Виявляється, мужчини теж люблять солодке.

Карла подарувала хлопцеві привітний і якийсь до щему лагідний погляд. Щоки йому спалахнули.

— Не соромтесь, Хорсті, вони теж люблять солодке, хоч і вдають із себе наскрізь просолених.

Проте Хорст уже не міг побороти збентеження і своєї зрадливої соромливості. В присутності цієї жінки він почував себе, як закоханий школяр. Кудись без сліду пропав страх перед Шульце. Тепер його хвилювала тільки вона.

Карла Хелман була старшою за Хорста років на п'ять, а може і більше. Вона могла б звести новий Олімп для Венери із своїх коханців. Проте її тішила розгубленість і цнотливість цього красивого юнака, з яким їй доведеться подорожувати за Альпи. Подумавши про це, Карла раптом згадала, що привело її в зал, куди вона взагалі не дуже любила виходити після виступу.

— Шеф чекає на вас, Гсро. Старий непокоїться, чому ви так довго?

— Не міг же я говорити з ним, коли він грав з таким диким фартом. Можеш поздоровити, сьогодні він виграв тисяч триста, не менше.

Брови Карли здивовано поповзли вгору, в очах спалахнула водночас цікавість і глибокий непідробний сум. Ніби вона щиро співчувала Хорстові.

— Ви граєте в рулетку?

— Ні. Вперше в житті сів до стола.

— Це згубна пристрасть. Я знала людей, які через неї пішли на той світ значно раніше, ніж їм було накреслено богом. А втім, хіба все інше в житті не згубне? — промовила Карла, задумливо розглядаючи тоненьку цівку диму, що вилась догори від її сигарети.

— Нам пора, — Шульце загасив у попільниці недокурок, — Хорсті. Сподіваюсь, ти не заперечуєш, щоб я називав тебе так і надалі?

— Називай, як тобі заманеться, — Хорст навмисне перейшов на «ти», його знову починав дратувати цей нахабний тип, що весь час намагався принизити його гідність.

— Слухай, у готелі на тебе чекає шеф. Ми підемо туди разом.

— А хто вам сказав, що я маю охоту розмовляти з вашим шефом?

Шульце глянув на нього так, що в Хорста знову прокотився поза спиною мороз. Проте за мить Геро вже усміхався.

— Тоді, може, тобі приємніше буде зустрітися з німецьким комендантом Монако? — звернувся він до хлопця глузливо. — Комендатура тут недалеко. А ось у цьому конверті невеличке досьє, з якого комендант швидко довідається, що перед ним не Доменіко Бенедетті, а Хорст Торнау, який утік від гестапо.

Хорст дивився у крижані очі Шульце з відвертою ненавистю.

— Геро, навіщо так грубо, — з докором сказала Карла і всміхнулася Хорстові. — Ти підеш. У тебе немає іншого виходу.

— Так, так, нема, — погодився з нею Дайн. — Не бійся, Хорсті, нічого поганого тобі не зроблять. Навпаки, шеф хоче допомогти тобі позбутися постійного страху перед гестапо. Я сам просив його про це.

— Нічого не розумію, Стефане. Виходить, ти…

— Так, так, Хорсті. Я подбав про тебе. Ти не бійся.

— Я не боюся, але хочу знати, хто ви такі і хто ваш шеф?

— Питання цілком слушне, — промовила Карла. Вона говорила так, ніби погоджувалася з Хорстом і в той же час дивувалася його наївності. Карла перевела погляд на Шульце, потім на Дайна і несподівано розсміялася.

— Дивлячись на вас, мої любі, йому може здатися, що він попав до зграї гангстерів. — Карла Хелман звернулася до Хорста: — Ми представляємо інтереси американської місії в Берні. Це тебе влаштовує?

— Цілком, — несподівано для самого себе випалив Хорст. Власне, він уже два з половиною місяці сидить тут, у Монако, очікуючи, поки сюди прийдуть американці. Ну, а коли вони знайшли його раніше, тим краще, тим менше у нього шансів попасти в лабети гестапо.

— Ти підеш зі мною, — сказала Карла, підводячись з-за стола.

Вперше за сьогоднішній вечір Хорст усміхнувся.

— З вами, міс, хоч на край світу.

«Чи бачиш, він, виявляється, вміє говорити компліменти», — скривив тонкі губи Шульце. Йому явно не подобалася підвищена зацікавленість Карли цим юнаком. «Старіє моя козирна. Починає захоплюватись дітьми. А все ж вона молодець. Перед її чарами не встоїть і камінь».

Шульце важко підвівся на ноги.

— Омара доведеться злопати тобі самому, Стенлі. Тільки гляди не напивайся. Вранці виїжджаємо.



О шостій ранку Хорст піднявся в номер готелю. Гізела спала у кріслі. Перед нею на столику стояла порожня пляшка коньяку і дві чарки. «Чекала на мене», — подумав Хорст і тихо, щоб не розбудити її, пройшов до письмового стола. Вийняв ручку і на листку календаря написав: «Гізі! Якщо можеш, вибач мені». Замислився. Власне, більше писати було нічого. У тому, що сталося між ними, він не винив ні її, ні себе. Хтось зовсім інший був у тому винуватий. Ця ніч, що ще клубочилася десь за досвітнім морем на волохатій спині Корсіки, круто повернула його життя. Через кілька хвилин перед ним простелиться шлях за гори, туди, де зараз вирує смерть, на північ, у Берлін…

Шеф виявився небагатослівним. Коротко пояснив, чого від нього хочуть, передав документи на ім'я Рудольфа фон Торнау, сина генерал-фельдмаршала фон Торнау, що нібито повертається з Рів'єри разом з дружиною, роль якої виконуватиме Карла Хелман. З ними подорожує їхній дворецький Густав Гаген-Дайн-Рябчук. Тепер Хорст розумів, чому ним зацікавилась американська розвідка. Рудольф фон Торнау був його вітчимом. Шефа не цікавили їхні родинні стосунки. Він навіть не запитав, чи зустрічався коли Хорст з генералом. Шефа не цікавило й те, що вітчим уже давно не жив з його матір'ю. У нього був свій підхід до сім'ї Торнау і свої справи до фельдмаршала, з яким він, певне, був особисто знайомий. Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Торнау має передати якісь папери, що компрометують декого з видних американців, викриваючи їхні зв'язки з гітлерівцями. Цього шеф не приховував від Хорста.

— Зважте, частина документів — у гестапо. Фельдмаршал фон Торнау обіцяв мені забрати їх звідти. Але може так трапитися, що це доведеться зробити вам особисто. Там в архіві працює ваш вітчим. Не зупиняйтесь ні перед чим. Підкуп, шантаж — усе годиться. Тепер у Берліні хаос. На вас ніхто не зверне уваги. Я посилаю з вами досвідчених людей, вони допоможуть вам. З богом, Торнау. Якщо вам пощастить виконати це завдання, ви будете багатою людиною і поїдете в Штати ось з цією чековою книжкою. Тут півмільйона доларів. Погляньте, вона заповнена на ваше ім'я.

Так у цю сповнену карколомних подій ніч він став майже мільйонером, дворянином бо до його прізвища було додано приставку «фон», і «чоловіком» чарівної Карли Хелман. Що він міг написати після всього того Гізелі? Тепер у його новому житті для неї вже не було місця.

Гізела ворухнулася в кріслі. Хорст завмер, боячись, що вона прокинеться, і тоді треба буде їй щось казати, виправдуватись, а в нього бракувало слів навіть на коротку записку. Проте Гізела не розплющила очей. Сон міцно склепив її повіки, сповнив п'яним кошмаром глибоке забуття. Вона важко зітхнула і, похиливши голову на груди, затихла знову.

Хорст схилився над календарем і дописав: «Не шукай мене, Гізі. Далі нам бути разом не можна. Небо не бажає нашого щастя. Можливо, колись воно зведе нас знову і подарує нам кращі часи».

З вулиці долетів протяжний звук клаксона. Він кликав у дорогу. «Ти вільна, Гізі. Прощай!» Хорст одірвав листок, вийняв з кишені три пачки доларів по десять тисяч у кожній і поклав усе те на столик перед Гізелою. Протяжний звук клаксона знову нагадав, що внизу на нього чекають. Хорст ще раз глянув на Гізелу. Тихо прочинив двері і вийшов з кімнати. Внизу його ждав «бюїк». Біля машини в строгому, англійського крою костюмі стояла Карла. Попереду сиділи Дайн-Рябчук і Шульце, який мав супроводити їх до Берна. Хорст відчинив дверцята.

— Прошу.

Карла сіла в машину. Хорст глянув на вікно свого номера і стрепенувся.

У вікні стояла заплакана Гізела. В її руці білів невеличкий листок календаря.


РОЗДІЛ IX «GOTT MIT UNS!»


«Ми будемо йти і йти вперед і все рознесем на шматки!» Унтер Гартман, надимаючись, мов сіра земляна жаба, викрикує слова солдатської пісні. Новоспечені солдати нескладно вторять йому. Пісня тоне в гуркоті автомобільних моторів. Колона грузовиків витяглася з лісу на широкий автобан і застряла в потоці біженців, «…і все рознесем на шматки!» — голос Гартмана злетів було на високу ноту, але враз захрипів, уриваючись, ніби з унтера хтось випустив повітря, як з гумової кульки.

Назустріч машинам, сповнений панічного жаху, котився людський потік. Велосипеди, тачки, підводи, дитячі коляски… Сіра пригнічена маса і бляклі, налиті страхом та німою скорботою очі. Сотні, тисячі очей, що свердлять тебе мовчазним докором.

Манфред Тегарт одвернувся, вперся поглядом у забруднені глиною і гноєм чоботи Репке. «Невже це та непереможна, нездоланна Німеччина повзе, біжить, тікає світ за очі, обвішана торбами, потертими валізками, рюкзаками? Невже це той войовничий народ, що покликаний богом і фюрером панувати над світом? Невже це він?» Згадалися кадри кінохроніки: марш-паради на Королівському плаці в Берліні, білоокий фюрер з істерично викинутою вперед рукою і дикі, фанатичні крики натовпу. Цього самого натовпу, що понуро бреде тепер автобаном на захід. Думки, жорстокі, безжалісні, печуть Манфредові серце. Він дивиться на бліді, безвусі обличчя солдатів, позначені невловимою печаттю смерті, і біль в душі закипає з новою силою. Молоденькі солдатики блимають з-під сталевих рогатих касок на дорогу. Вони, як і Манфред, намагаються не дивитися на тих розгублених, переляканих людей, від яких віє холодним жахом, ніби від привидів, що запрудили широку дорогу, тікаючи з пекла.

Безперервно сигналячи, грузовики в'їжджають на околицю Берліна. Їхній шлях лежить через Тельтов, Ланквіц, Темпельгоф за Шпрее на передову, що підкотилася вже від Франкфурта до Грюнгайде і Еркнера. Звідти, покриваючи шум моторів, долітає грім гарматних залпів. Дехто з біженців зупиняється на мить, дослухаючись до їх грізного гуркоту, і з подвоєною енергією поспішає далі. Туляться до матерів діти, жалібно плачуть немовлята, суне і суне з Берліна людський потік, немов сам страх розтікається з нього нескінченними ріками. Але це не той Берлін, що жив по фешенебельних віллах аристократичного передмістя і розкішних кварталах центра. З насиджених місць зрушив трудовий Берлін…

Чим ближче посувались машини до центра, тим голосніше гриміла канонада, тим дужче пахло пожарищами. Цілі квартали лежали немов камінні пустки, горіли будинки, бігали люди, рятуючи з вогню своє майно. Понівечені трупи валялись на дорозі. Машини, не маючи змоги об'їхати, колесами шматували тіла нещасних.

А з репродукторів, розвішаних на стовпах уздовж Берлінерштрасе, неслися істеричні заклинання гауляйтера і начальника берлінської оборони доктора Геббельса. Він кричав щось про несхибну твердість німецького солдата, більшовицький терор і монгольські винищувальні полки, закликав солдатів і офіцерів стояти, мов скеля, запевняй, що німецький фронт перед Берліном тримається і триматиметься, аж поки об нього не розіб'ється натиск росіян.

— Gott mit uns — з нами бог! Він пошле нам перемогу, — надривалися репродуктори.

Однак у ті слова не вірили навіть безвусі юнаки. На Унтер-ден-Лінден було спокійніше. Руїни було прикрито великими рекламними щитами і плакатами. Щоб підтримати дух берлінців, працювали театри, кіно, ресторани. Але ця підмальована візитна картка німецької столиці вже не могла нікого обдурити.

Нашвидкуруч сформований з відпускників і гітлерюгенда маршовий полк вивантажили за озером Грос-Мюггель. Він зміняв батальйон фольксштурму, що займав оборону вздовж невеличкої річки між Рансдорфом ї Фіхтенау. Сиві старики, озброєні мисливськими рушницями, крекчучи позалазили в машини, і колона рушила на захід до Трептова.

Взвод унтера Гартмана зайняв оборону біля залізничного мосту. Манфред поклав на шпали фауст-патрони, приладнав кулемет і гукнув підручного. Розжалуваний після своєї альпійської одіссеї, Репке був другим номером при кулеметі. Ковзаючи чобітьми по розкислому дну траншеї, він видерся на насип і кинув на бруствер поруч з кулеметом коробки з набоями.

— Ху-у, хай йому чорт, упрів.

З протилежного боку на насип виліз ротний, довгов'язий обер-лейтенант Келлер.

— Слухайте наказ! — закричав він, зводячись на тонкі ноги. — Полонених не брати! Стояти на смерть! Хто побіжить — розстріляю!

Дорогою від Еркнера швидко посувалися німецькі машини, мов гусінь, повзли обочиною ланцюжки піхоти. Над ними звивалися літаки, колупаючи дорогу бомбами, прошиваючи її трасами крупнокаліберних кулеметів. З лісу, що обгортав залізницю зеленою муфтою, російські танки фланговим вогнем обстрілювали колону. На дорозі зчинилася паніка. На луг, за річкою, висипала піхота, викотились палаючі машини. Над ними лопнула бризантна граната. А за хвилину на лузі розцвіли пекельні квіти вибухів. Російська артилерія перетнула шлях до річки. Відступаючі опинилися у вогненному мішку, який дедалі звужувався.

Сивий майор з навскіс розсіченим обличчям ускочив до траншеї.

— Де командний пункт?

Репке перелякано знизав плечима.

— Товста свиня! — зашипів на нього майор. — Я питаю, де командир?

— Я командир, гер майор, — виструнчився Гартман.

Той скептично глянув на унтер-офіцерські погони і, зло сплюнувши, побіг траншеєю. Чоловік сорок солдатів рушили слідом за ним.

За рікою все стихло. Російські танки кудись поділися. Дорога на Рансдорф була вільною, тільки де-не-де на обочині догорали розбиті грузовики. Манфред оглянувся. Позаду — довге поле, що впиралося протилежним кінцем у ліс. Коли вони їхали сюди, Манфред помітив під лісом ще одну лінію оборони, вздовж річки Нейєнхагенер. Проте це не дуже заспокоювало. До Нейєнхагенеру навряд чи хто з них добіжить. На цьому голому полі їх переб'ють, як курчат. Про те, щоб стримати росіян на позиціях, які займає їхній полк, нічого й думати. Досить одної атаки, і ці необстріляні хлопчаки не витримають, побіжать. «А чи не час мені кінчати свою солдатську кар'єру? Підставляти лоба під кулю, за кого? За тих, що давно повтікали на захід, чи, може, за тих, що сидять в підвалах імперської канцелярії?» Думки Манфреда обірвав вибух. Снаряд розірвався в річці, недалеко від мосту. Стовп змуленої води злетів до неба.

— Пристрілюються.

— Дай закурити, — попросив Репке. Його вилицювате обличчя було бліде мов стіна.

— Чого тремтиш, фронтовик?

— Ех, Манфреде, який з мене фронтовик. Я старий осел, хай йому чорт, — махнув рукою Репке і присів в окопі, прикриваючи од вітру вогник запальнички.

Раптом десь зовсім поруч тріснула земля. Міцне, немов камінь, повітря вдарило Манфреда у плечі і повалило на дно окопу. Зверху на нього упав ще хтось і притис до розкислої глини. Земля стогнала і здригалась. Втягуючи голову в плечі і втискуючись у землю, немов черв'як, лежав перед Манфредом взводний. Навкруги свистіло, гуло, тріщало, наче саме пекло зненацька вирвалось із розколотої землі і тепер скаженіло над їхніми головами. У гуркоті внбухів тонули крики поранених. Смерті, вирувала над окопами хвилин п'ятнадцять, але Манфредові здалося, що минула ціла вічність. Нараз усе стихло. Ще хвилин п'ять вони не вірили, що лишилися живі, і не наважувалися підвести голови. Тиша, яка зненацька впала на них, давила чи не дужче за гуркіт. Манфред відчував у роті терпкий присмак глини.

— Ей, ворушись, хто там у мене на спині?!

Манфред підняв плече. Зі спини скотилася каска і дзенькнула об автомат Гартмана.

Унтер підвів заліплене глиною лице.

— Мертвий.

Манфред вибрався з-під мерця і глянув на Репке. Той сидів, сховавши між коліньми голову.

— Ти живий?

— Живий.

Манфред обережно виглянув з окопу. Російські танки стояли за річкою. До них, перебігаючи від воронки до воронки, підтягувалася піхота. Раптом у небо злетіла ракета. Танки рушили вперед.

— Вставай, Репке, зараз буде робота.

Російський танк стрибнув з берега в річку. Сріблястий вал прокотився бронею і злетів на боки, розсічений баштою, за якою на моторі поприлипали десантники. Гартман схопив кулемет і полоснув по них довгою чергою. Танк підняв хобот гармати, але вона дивилася кудись у насип. Тим часом інші танки спокійно обстрілювали німецькі окопи. «Де ж наша артилерія? Чи з нами лишився тільки бог і більше нікого?» Але думати про це не було часу. Танк уже виповзав на берег. Дуло його гармати задиралося вгору, намацуючи кулемет. Гартман схопив фауст-патрон. Ударив постріл, за мить над танком знялася вогненна куля. Башта відігнулась назад, мов кришка відкупореної бляшанки. З черева машини повалив чорний дим. Проте мотор ще працював, гусениці повзли на берег, витягуючи з води скалічене тіло машини.

Манфред присів у окопі і смикнув за штани одурілого Репке. Один за одним три вибухи струсонули траншею. Манфред бачив, як злетів у повітря залишений на бруствері кулемет. Четвертий снаряд, пущений вже зовсім збоку, дзьобнув траншею метрів за десять нижче, занурився у грунт і вирвав у насипі велику діру. Разом з землею полетіли у повітря тіла безвусих солдатів.

— О боже, — хрестився Репке.

Але бог, мабуть, уже переметнувся на бік безбожників-росіян, бо наступної хвилини кинув з неба на траншею хмару крилатої смерті. Радянські штурмовики знизились так, що, здавалося, черкали крилами по касках солдатів. Ревіння моторів, клекіт кулеметів, вибухи бомб — усе злилося в один нескінченний, несамовитий гуркіт. Вони знову лежали, втискаючи тіла в розкисле глиняне місиво. Не встигли штурмовики відлетіти, як за річкою почулося страшне російське «ура!». Воно народилося в гуркоті бою, перескочило нешироку річку і валом накрило траншеї. Манфред схопився на ноги. Радянські солдати вилазили на берег кроків за сорок від їхніх окопів.

— Гранати! — закричав взводний і жбурнув на берег довгу, на білій палиці гранату. Вона не вибухнула. Мабуть, унтер з переляку забув висмикнути чеку запалу. Більше гранат не було. Зате на шпалах лежало два фауст-патрони. Не цілячись, Гартман випустив їх униз під насип. Десь зовсім поруч ударив кулемет. Манфред озирнувся і побачив обер-лейтенанта Келлера. Ротний лежав між рейками, поливаючи свинцем і чужих, і своїх. У долині російські солдати уже досягли траншеї, там вони майже не зустріли опору. Безвусі солдатики піднімали руки і падали, скошені кулями Келлера. Ближче до Рансдорфа танки з червоними зірками на баштах спокійно переходили річку.

— Тікаймо, Манфреде! — закричав Репке.

Але унтер випередив його: вискочив на бруствер і рачки поліз через полотно.

— Назад! — закричав Келлер. В його окулярах криваво блиснуло призахідне сонце.

Проте крик обер-лейтенанта не спинив Гартмана, страх перед росіянами був сильніший.

— Боягуз! Падлюка! Застрелю! — ротний схопився за парабелум і, коли унтер зірвався на ноги, щоб скочити з насипу, вистрілив.

Гартман викинув уперед руки, ніби хотів ухопитися за повітря, і впав, ковзнувши лицем по рейці. Обер-лейтенант повернув до них люте, перекошене обличчя.

— Стріляй, сволота! — закричав він на Репке.

Несподівано Репке вистрілив. Коротка автоматна черга розтрощила окуляри Келлера, рвонула назад його плескатий череп. У Репке з горла вилетів дикий божевільний крик. Товстун вискочив з окопу і, пригинаючись, побіг уздовж залізничної колії.



Вальтер фон Торнау сидів у кабінеті і прислухався до гуркоту артилерії, його розкішний особняк містився на Тіргартенштрасе. Проте і тут, у самому центрі Берліна, вже було чути канонаду і завивання російської «катюші», так ніби вона стояла за два квартали, на Александерплаці. За вікном чорні віти дерев розрізали ультрамаринове небо на сотні великих і малих клаптів. Ті шматочки густої надвечірньої блакиті, немов скалки розтрощеного вибухами неба, випромінювали відчайдушну, передкінцеву тривогу. Вона проникала в душу опального фельдмаршала і ятрила стару незагойну рану.

Сутінки виповнили кімнату. Проте фельдмаршал не опускав штори і не запалював світла. В напівтемному кабінеті в: н почував себе спокійніше. На протилежній стіні висіли численні фотографії, своєрідний життєпис за досить довгий відтинок часу. В сутінках вони здавалися темними провалами, ніби хто повибивав із стіни цеглу. Прете генерал і так знав, що зображено на кожній із них. Неначе внутрішній промінь блукав по закутках пам'яті, вихоплюючи з темряви часу ту чи іншу деталь його життя і заповнював змістом чорні квадрати на стіні.

Ось він молоденький, підтягнутий юнкер. У його очах застигла жадоба подвигів і ратної слави. Потім лейтенант у почті Гінденбурга. Згадалося, як важко було батькові влаштувати його при генеральному штабі. Він уже не належав до юнкерської касти «чистої крові», яка постачала кадри німецького вищого офіцерства, його батько був промисловцем, членом спостережної ради воєнної фірми «Генріх Ерхардт АГ». Це йому часто згадували навіть тоді, коли він і самі уже носив генеральські погони. Вальтер Торнау сприйняв політичний курс свого батька, одного з активних діячів «Пангерманської спілки», і тому досить швидко зійшовся з тодішнім військовим міністром генералом Вернером фон Бломбергом. Фельдмаршал глянув туди, де на стіні чорнів великий квадрат. На тій фотографії вони стояли з Вернером біля Женевського Палацу націй. Тоді Бломберг був головний військовий радник німецької делегації, а Вальтер фон Торнау — його найближчий помічник і начальник особистого штабу.

Генерал-фельдмаршал заплющив очі. Далі спогади були неприємні. Поряд з тою женевською фотографією, під великим портретом Адольфа Гітлера, висіло фото, де вони з Вернером зняті під час приватної зустрічі з націстським фюрером на берлінській віллі Бломберга. Тоді вони удвох з Бломбергом віддали єфрейторові Гітлеру ключі від генерального штабу німецької армії. Правду сказати, всі ці дванадцять років фюрер не обминав їх своєю милістю. Ордени, посади і чини сипались на них щедро. Іноді Гітлер навіть рахувався з їхньою думкою, як те було із строками нападу на Францію, коли фюрер тринадцять разів скасовував свої накази.

Він не знав, звичайно, що їхня думка про весняний наступ базувалася не тільки на неефективності танкових операцій в осінньо-зимовий період, а і на сподіванках схилити Захід до спільної боротьби проти червоного Сходу. Якби тоді таємні переговори мали успіх, все було б інакше, і російські полки не стояли б під стінами Берліна.

Канонада на сході не вщухала. Гуркіт бою посилювався. Здавалося, битва точиться вже в північній частині передмістя. Ніколи не сподівався Вальтер фон Торнау дожити до цих жахливих хвилин. Мимоволі пригадалися слова Фрідріха II: «Росія — це страшна держава, котра через сто років примусить тремтіти весь світ». Як могло трапитися, що німці забули про це застереження?

«Про тебе теж забули. Ніхто навіть не запропонував тобі евакуюватися! Та про себе ти подбаєш. А хто подбає про Німеччину?»

На столі несподівано задеренчав телефон. Генерал здригнувся. «Кому я ще потрібен? Невже згадали про опального фельдмаршала і вирішили просити поради?» Ця честолюбна думка, не раз виникала в нього. Сидячи в своєму кабінеті, тамуючи подагричний біль у старому тілі, Торнау все ще плекав надію, що його покличуть, попросять, повернуть до рук фельдмаршальський жезл і владу над військом.

Телефон продзвонив удруге, вперто, настирливо.

Генерал узяв трубку і поволі підніс її до вуха.

— Фельдмаршал фон Торнау.

— Генерале, я привіз вам вітання від братів Стінес із Аскони, — прозвучав у трубці незнайомий голос.

— Дякую, — фельдмаршал згадав, що «Привіт від братів Стінес із Аскони» — пароль, за яким він має прийняти людину від групи «Санлайт кросворд». Цим хитромудрим найменням шифрували себе учасники таємних переговорів, які відбулися 19 березня у невеличкому швейцарському містечку Асконі, на віллі хазяїв німецько-американського концерну братів Стінес. Вальтер фон Торнау покладав на ці переговори великі надії. В них брали участь впливові люди: заступник начальника штабу 5-ї американської армії генерал Лемнітцер, заступник начальника штабу союзних військ в Італії англійський генерал Ейрі. Німецьку сторону представляв обергрупенфюрер СС Карл Вольф, повноважний представник фельдмаршала Кессельрінга, який на той час був командуючим військами Західного фронту. І головне, — ці переговори відбувалися під егідою Стінес. У підприємства братів-мільярдерів Вальтер фон Торнау вклав чималі гроші. Він сподівався, що «Санлайт кросворд» усе-таки буде розв'язано і союзні армії приймуть однобічну капітуляцію Німеччини. Проте час минав, а союзники все ще не робили рішучого кроку в цьому напрямку.

— Мені треба поговорити з вами, — сказав по паузі генерал.

— Я сам хотів просити аудієнції…

— Гаразд. Чекаю на вас, — перебив його генерал і поклав трубку.

Якусь мить Вальтер Торнау сидів замислившись. Потім різко відкинув плед і встав із крісла. Фельдмаршал був середнього зросту, непоказний. Ще хвилину тому він справляв враження розбитої недугами людини, якій перевалило вже за сімдесят, але тепер йому не можна було дати і шістдесяти. Він енергійно підійшов до вікна, опустив штори і натис вмикач настільної лампи. Яскраве кружало світла впало на зелене сукно стола, заіскрилося на паркеті. Генерал пішов уздовж стіни, роздивляючись на фото знайомі обличчя, і раптом подумав, що скоро йому доведеться змінити експозицію. Дехто явно тут непотрібен. Взяти хоча б знімок, де він зображений разом з Герінгом і Гіммлером. Тепер такі зв'язки можуть скомпрометувати його. Генерал пригадав слова Герінга: «У Німеччини залишився тільки один шанс. Ми добиваємося перемир'я з західними державами, повертаємо весь Західний фронт і викидаємо росіян… Не перебільшу, якщо скажу, що я єдиний, з ким союзники вестимуть переговори. З Гітлером за стіл не сяде жоден чоловік; Ріббентроп з його воєнною політикою і Гіммлер з його концтаборами взагалі неприйнятні. Я зостався один…»

Проте Вальтер фон Торнау був іншої думки. Він вважав, що ніхто з нинішніх керівників рейху не підходить для переговорів. Захід, де тепер верховодить військова каста, розмовлятиме тільки з генералом, що не забруднив рук націстською політикою. Таким він вважав Гудеріана. Торнау знав про спроби танкового генерала встановити контакт із Заходом і бажав йому успіху, як і самому собі. Пригадалась і розмова Гудеріана з Ріббентропом, яка велась із цього кабінету по телефону.

«Захід повинен зрозуміти загрозу, пов'язану з швидким просуванням радянських військ по німецькій землі. Запропонуйте їм перемир'я на яких завгодно умовах!» Ріббентроп довго не відповідав і, зрештою, сказав: «Ні, цього я зробити не можу. Я залишаюся вірним послідовником фюрера». Гудеріан розпалився і закричав у трубку: «А що ви скажете, коли росіяни через три-чотири тижні стоятимуть під Берліном?!» На жаль, Гудеріан помилився — через три дні після тієї розмови росіяни вийшли на Одер.

Генерал прислухався. Крізь гуркіт канонади почувся шум автомобільного мотора. Машина прошелестіла під вікнами і зупинилася біля воріт. Генерал викликав дворецького.

— Проведіть до мене того пана.

— Слухаю, екселенц, — дворецький клацнув закаблуками і вийшов. Хвилин через п'ять він повернувся з Хорстом і мов тінь вислизнув за двері.

Генерал запросив Хорста сідати.

— Чим можу служити? — промовив він, пильно приглядаючись до гостя. — Вибачте, не знаю, на жаль, вашого прізвища.

— Називайте мене Рудольфом. Рудольф фон Торнау, ваш син…

Генерал нічим не виказав свого здивування.

— Гаразд. Але в мене вже є син, полковник, кавалер рицарського хреста Рудольф фон Торнау.

Хорст задоволено всміхнувся. Генерал точно відповів на обумовлений шефом пароль.

— Екселенц, я прибув у справі, яка вам добре відома. Думаю, мій візит для вас не є несподіваним. Мене цікавлять матеріали, листи…

— Хто вас прислав? — перебив його генерал.

— Геро фон Шульце-Геверніц, — відповів Хорст.

Він з цікавістю роздивлявся генерала, який, заклавши за спину руки, міряв у задумі пухнастий килим. Лаковані чоботи безшумно ступали по м'якій вовні. Кравець подбав, щоб запалі груди генерала виглядали геройськи, фельдмаршальський мундир сидів на сухорлявій постаті бездоганно. Роздуті подагрою суглоби на пальцях, до блиску відполіровані нігті, випещене чисте обличчя, бляклі, трохи булькаті, як у вітчима, очі… Ні, Хорст уявляв собі його не таким. Юнак бачив його вперше і порівнював з тим бравим генералом, якого знав по фото і яким намалювала його дитяча уява. «Власне, переді мною мій дід, — думав Хорст, — нехай і не рідний, але все ж таки». Колись, плачучи, мати розповідала Хорстові про жорстокість цієї людини. Фактично цей «дід» розбив їхню сім'ю. В сорок першому він заслав сина в Росію, і той уже не повернувся до Хорстової матері навіть після того, як йому одірвало руку. Рудольф фон Торнау залишився в Берліні. Може, тепер він живе в цьому домі, але, мабуть, ні. З таким батьком не уживеться й чорт.

Генерал ходив по килиму і тільки зусиллям волі стримував себе, щоб не вибухнути люттю перед цим хлопчиськом. Проте фельдмаршал лютував не на Хорста. Він розумів, що прихід посланця від Геро фон Шульце-Геверніца означає крах. Повний, безповоротний крах всіх сподівань на переговори з Заходом. Крах всієї Німеччини і власної кар'єри. Американці замітають сліди. Не хочуть, чистоплюї, щоб до рук росіян попали документи про їхню дволичність і, по суті, зраду союзницьких обов'язків. Хочуть вийти чистими з гри. Німецький юнкер, прихильник пангерманізму, який сидів у генералі, не міг помиритися з промисловцем і капіталістом, що ховався під тим же фельдмаршальським мундиром.

Десь недалеко вибухнули снаряди. Жалібно задеренчали у вікнах шибки. Генерал зупинився, прислухаючись. Нервовий тик сіпнув його за щоку. Хижо блиснули золоті зуби в якомусь нелюдському оскалі.

— Екселенц, на мене чекають, — промовив встаючи Хорст.

— Сядьте, — гримнув на нього генерал.

Але Хорст стояв. Генерал глянув на нього так, ніби всі його неприємності враз уособилися в цьому юнакові в есесівській формі. Проте той другий Вальтер фон Торнау, гроші якого лежали в американських банках Рокфеллера, примусив його стриматись. Генерал підійшов до стола, відчинив шухляду і вийняв звідти ключ від сейфа.

— Зважте, — уже спокійно звернувся він до Хорста, вимикаючи таємну сигналізацію, що йшла від сейфа до флігеля, в якому жили особисті охоронці генерала, — тут у мене не всі документи. Листування Алена Даллеса з керівниками рейху — в архіві гестапо.

— Де міститься архів? Я маю наказ забрати всі документи.

— Район Трептов, — генерал глянув на Хорста. Рішучість цього юнака починала йому подобатись.

— Чи зможете ви допомогти мені у тому, екселенц?

Генерал зняв трубку і набрав потрібний номер. Телефон довго не відповідав. Нарешті, хтось узяв трубку.

— Говорить генерал-фельдмаршал фон Торнау. Так, так, мені потрібен полковник. Почекаю, — він затулив мікрофон долонею і звернувся до Хорста. — Вам доведеться зустрітися з справжнім Рудольфом фон Торнау. Було б краще, якби ви назвали для перепустки якесь інше ім'я і могли підтвердити його документами.

— Але я справді Торнау. Це моє справжнє прізвище.

— Справжнє? — здивувався генерал.

— Полковник фон Торнау усиновив мене десять років тому і дав мені своє прізвище, — пояснив Хорст.

— Так це про вас писали газети? — генерал скривився, ніби від кислого.

Обличчя Хорста вкрилось бурими плямами, але відповідати йому не довелося. До телефону підійшов вітчим.

— Це ти, Руді? Вітаю. Не хвилюйся, я вже збираюсь їхати, машина біля під'їзду, але перш ніж я поїду, ти повинен виконати одне моє прохання і водночас дуже важливе доручення. Зараз до тебе заїде один твій знайомий, точніше, твій названий син. Ні, замовляй перепустку на його справжнє ім'я. Він тобі сам пояснить, у чому справа. Ти маєш йому передати те, про що ми з тобою говорили минулого разу. Я нічого не хочу слухати, це мій наказ — зрозумів? Усе! — генерал грюкнув трубкою об апарат. — Усі неначе збожеволіли, — буркнув роздратовано і підійшов до великого портрета Гітлера, який висів на протилежній стіні. Щось натис під рамою. Несподівано стіна відсунулася вбік. За нею, виблискуючи похромованою сталлю, показався сейф. Ще якісь незрозумілі рухи, натискування якихось гвинтів, і, нарешті, ключ увійшов у шпарину замка. Генерал повернув його раз, удруге, і товсті двері повільно відхилилися. Вальтер фон Торнау дістав з полиці жовту шкіряну папку і повернувся з нею до Хорста. Проте хлопець не встиг взяти її з рук генерала. Якась пекельна сила підняла їх обох у повітря, вдарила об стіну і кинула на підлогу. Страшний вибух боляче струсонув тіло, і Хорст відчув, що втрачає свідомість. В останню мить його мозок зафіксував розколоту стіну і мертве темно-синє небо в провалі за нею. Потім йому здалося, що він полетів кудись у бездонну темряву.



Коли почався артилерійський наліт, Карла Хелман сиділа в машині. Снаряди вибухнули зненацька, розколовши вулицю червоними блискавками. Вищали осколки, лопотіло об машину дрібне каміння. Вона чекала кінця, поклавшись на долю. Та Карла думала не про себе, а про Хорста. Цей юнак порушив у ній якусь струну, що досі була прихована десь дуже глибоко, на самому дні її спустошеного серця. Останні дні Карла все частіше ловила себе на тому, що думає про нього, хвилюється і боїться за його життя.

Наліт скінчився несподівано, як і почався. Карла глянула на особняк, куди з півгодини тому зайшов Хорст, і оніміла. Право крило будинку лежало в руїнах. Над ним здіймалася хмара куряви і диму. Тривожне передчуття схопило серце гострими пазурами. Карла вискочила з машини і побігла до проламаної снарядом стіни. Видерлась на купу потрощеної цегли і опинилася серед руїн, які ще десять хвилин тому були затишним кабінетом генерала Вальтера фон Торнау. Тепер тут усе було розбите, понівечене. Зі стелі, що, здавалося, от-от упаде, звисала штукатурка. Стелажі й шафи з товстими фоліантами книг Мольтке, Ніцше, Фрідріха II лежали на підлозі — їх жерло полум'я. У його рудому, непевному світлі сталевою потворою шкірився із стіни сейф. Якісь папери з гербами і печатками валялись на уламках меблів і заваленій мотлохом підлозі.

Хорст лежав у кутку.

— Хорсті, — Карла кинулася до нього, зірвала штору, що, мов саван, покривала його тіло, і опустилась перед ним на коліна. — Хорсті! — скрикнула у відчаї. — Опам'ятайся, Хорсті!

Підняла його голову, притисла до грудей, цілувала заплющені очі, вкриті пилом уста. Потім припала вухом до грудей і завмерла на мить, дослухаючись, як глухо і стривожено стугонить під чорним есесівським мундиром серце. «Боже, що зі мною діється? Невже я кохаю?» Такого гарячого почуття Карла Хелман не знала уже давно. З того часу, як Шульце підібрав її на панелі нью-йоркського Гарлему, минуло більше десяти років. Вона знала багатьох, але ні до кого не розкривалося її серце. В п'ятнадцять років, після наглої смерті батьків, дівчина опинилася на вулиці. Тоді у неї було інше ім'я, але вона нікому не називала його. Зберігала як пам'ять про світлі дні дитинства, про материнську ласку і чисті помисли юності. Потім Карла безліч разів міняла свої імена. Навіть Геро знав тільки ту кличку, яку вона вигадала собі у вечір, коли долі було бажано, щоб вони зустрілися.

Хорст розплющив очі і побачив перед собою її стривожене обличчя.

— Карло, це ти? — запитав, ніби не вірив, що перед ним не привид.

— Мене зовуть Раймондою, Хорсті, — відповіла вона і раптом зрозуміла, що. берегла це чисте, не забруднене розпустою ім'я для нього.

Та Хорстові зараз було не до цього. Спробував сісти і не зміг. Гострий біль у руці примусив знову лягти на підлогу.

— Що з тобою? — стривожилась Карла. — Ти поранений?

— Здасться, ні.

Він підняв руку. Рукав затік кров'ю. Карла скрикнула.

— Не хвилюйся, мабуть, нічого серйозного. Рука працює, — перемагаючи біль, стиснув пальці в кулак.

— Зараз я перев'яжу…

Карла допомогла йому сісти під стіну, розстебнула кітель, звільнила поранену руку. Сорочка просякла кров'ю під саму пахву. Рукав довелося відірвати геть. Невеличкий осколок пройшов між кістками трохи нижче ліктя. Ранка була маленькою і вже встигла запектися, однак на протилежному боці, при виході, осколок трохи розвернув м'язи. Карла поглянула навколо, шукаючи чогось такого, чим можна було б перев'язати, проте нічого поблизу не знайшлося. Тоді вона вийняла хустинку, невеличкий флакон духів і заходилася промивати рану, її обличчя було зовсім поруч. Хорст з вдячністю дивився у ніжні, стривожені очі Карли. Її тонкі пальці пестили його руку, знімаючи з неї біль. Хорст занурився обличчям у золоту піну її волосся і так сидів, аж поки вона перев'язала йому рану.

— Треба одягтися, Хорсті.

Він звівся на ноги, надів з допомогою Карли кітель. Потім несподівано притяг її до себе і поцілував.

— Не знайшли кращого місця для поцілунків?

Вони сполохано озирнулися. В проломі стіни стояв Дайн-Рябчук.

— Я чекаю на них, як дурень, а вони тут у любов граються, — він скотився з купи битої цегли прямо до сейфа. — Ти взяв документи? — запитав, обтрушуючи пилюку.

Хорст згадав про жовту шкіряну папку і занепокоєно почав шукати її, присвічуючи собі ліхтариком. Папка лежала на підлозі біля стіни, поруч з купою мотлоху. Хорст нагнувся, щоб підняти її, і побачив білу, з відполірованими до блиску нігтями руку генерала.

— Візьми, Стефане, і мерщій ходімо звідси. Нам треба ще встигнути на Трептов в архів. — За порогом Хорст спіткнувся об чийсь труп. Присвітив ліхтариком. Мертвий дворецький лежав долілиць, стискаючи в руці якийсь папірець. Дайн висмикнув його із скарлючених пальців.

— «… Передаю у повне і безроздільне володіння Рудольфа фон Торнау родовий маєток у Зальцкаммергуті і землі, що за Берг-ам-Ляймом у Мюнхені. Генерал-фельдмаршал Вальтер фон Торнау», — читав уголос Дайн. — Підпис і печатки нотаріуса. Хорсті, ця дарча грамота стосується тебе.

Хорст махнув рукою.

— Можеш узяти її собі на пам'ять. — Він штовхнув двері і вийшов з будинку.

Дайн склав учетверо листок і, ховаючи його в кишеню, сказав:

— Коли дарують маєтки, їх треба брати і дякувати. Так я кажу, Карло? — він хитро посміхнувся і пішов слідом за нею до виходу.

Машина мчала по Саарландштрасе до Ландверканалу, ніби тікала від багряної заграви, що висіла на північному сході Берліна. За Шпрее бурхало вогненне море. Гуркіт гармат зливався в суцільне виття. На вулицях було видно як удень.

— Швидше, швидше, — підганяв Рябчука Хорст.

Проте Стефан і так щосили гнав машину. Довжелезну Кайзер-Фрідріхштрасе вони проскочили хвилин за десять. Починався Трептов. Тут не було пожеж. Майже «сі будинки стояли цілі, але ближче до Шпрее, в районі Шьоневайде, бій гримів ще запекліший, ніж на півночі.

— Здається, не проскочимо, — крикнув Дайн, показуючи на барикаду, що перетнула вулицю. Там снували постаті у солдатських мундирах.

— Давай ліворуч, — гукнув Хорст. — Заїдемо від Трептов-парку.

Скоро вони звернули у вузький провулок, що йшов між глухими стінами якихось фабричних будівель і впирався у високі залізні ворота. За ними сіріла чотириповерхова громада архіву. Несподівано ворота розчинилися. Чорний «Оппель-адмірал» вилетів у провулок, мало не врізавшись у їхню машину. Дайн притис «бюїк» до голої бетонної стіни. Зустрічна машина завищала гальмами. Поруч з шофером Хорст помітив чиєсь дуже знайоме обличчя. Але, поки до його свідомості дійшло, що то барон фон Дітц, «Оппель-адмірал» уже зник. За ним із воріт вискакували криті брезентом грузовики і ревучи проносились повз «бюїк». Хорст налічив п'ятнадцять, а машини все ще котилися з пирії.

Коли промчав останній грузовик, Дайн газонув, і «бюїк» ускочив на подвір'я архіву. Хорст оглянувся на будку охоронця біля воріт, чекаючи, що той зчинить тривогу. Однак ні в будці, ні біля неї нікого не було. Подвір'я дихало пусткою. Тільки вітер ганяв асфальтом схожий на чорний лапатий сніг попіл від паперів.

— Давай під парадний! — крикнув Хорст.

Дайн-Рябчук на повному ходу розвернув «бюїк» і підігнав його до центрального під'їзду.

— Зачекайте на мене.

Хорст вискочив з машини і пірнув у чорну пащеку дверей. Карла кинулась слідом за ним.

Величезний вестибюль — порожній, як і довгі нескінченні коридори, що розтікалися від нього на два боки. Перескакуючи через східці, Хорст побіг на другий поверх. Він знав, що кабінети начальства в націстських установах, як правило, містяться на другому поверсі. З невеличкого холу, залитого через високі вікна червоним відблиском пожеж, вели двері до кабінету начальника. Хорст зупинився і раптом почув за собою чиїсь кроки. Вихопив пістолет, різко повернувся і побачив Карлу. «Нерви. Будь вони прокляті». Вже спокійніше підійшов до дверей, штовхнув їх ногою. В кінці довгого, залитого яскравим електричним світлом кабінету сидів полковник Рудольф фон Торнау. Перед ним на столі — гранати, автомат: непочата пляшка коньяку. На телефонному столику електропідривний механізм, від якого через пробиту у підлозі діру тяглися два червоні дроти. Все це одразу впало в око Хорстові. Переступив поріг і пішов до стола. Полковник дивився на нього з демонічною посмішкою Світлі очі в червоних орбітах повік лякали своєю приреченістю.

— Стій! — замість вітання наказав вітчим і поклав руку на автомат.

Хорст спокійно заховав до кобури свій пістолет і, не зважаючи на рішучий вигляд полковника, підійшов до стола.

— Чого тобі треба?

— Я прийшов по документи, про які тобі дзвонив батько.

— Пізно, — посміхнувся полковник. І знову крізь ту посмішку проглянув відчайдушний сарказм приреченого.

— Ти повинен передати нам листи, — наполягав Хорст.

Полковник вийшов з-за стола.

— Я сказав, пізно. І кому це вам? Хто ви такі?

— Ми — це американська місія в Берні, гер оберст, — тихо промовила Карла Хелман, карбуючи кожне слово, що свідчило про її надмірне хвилювання.

Полковник надсадно, істерично розсміявся.

— Кажіть прямо — американська розвідка.

— Так, розвідка, якщо вам хочеться. А ви воліли б передати ці документи?..

— Я вже передав їх, — перебив її фон Торнау. — І більше не хочу слухати про них.

— Проте вам доведеться ще сказати, кому ви їх передали.

— Ви мені погрожуєте?

— Ну, досить, — рішуче сказала Карла і вийняла з кишені блискучий «вальтер».

— Заховайте вашу іграшку, міс, і забирайтесь геть, поки я не викликав сюди охорону.

— Ваша охорона давно розбіглась. Ви навіть не поцікавились, як ми сюди потрапили.

— У мене не той настрій, щоб жартувати з вами. Забирайтесь під три чорти! Геть звідси! — закричав, багровіючи, полковник. Рука його потяглася до сигнальної кнопки, але так і повисла в повітрі. Вдарив постріл. Кнопка розлетілась на друзки.

— Одійдіть від стола, пане полковник, інакше я всаджу кулю у ваш рицарський хрест, — якось занадто спокійно сказала Карла.

Полковник зблід, його червоні повіки звузились, між ними блиснули хижі, сповнені безсилої люті вогники. Проте він підкорився.

— Що, власне, ви від мене хочете? — запитав раптом в'яло, розслаблено.

— Документи, про які нам казав генерал.

— Документи, документи… Немає у мене тих документів. Я говорив йому про це, але він не схотів слухати.

— Де вони?

— Вивезено!

— Куди?

— У Зальцкаммергут. До альпійської фортеці фюрера.

— Біля воріт ми зіткнулися з машиною барона фон Дітца, — сказав Хореї. — Це він вивіз архів?

— Так, він, — кинув полковник.

— Ходімо, Карло, ми ще встигнемо наздогнати його. До речі, мені є про що поговорити з цим сілезьким індиком.

— Зачекай, Хорсті. Я не вірю йому.

В кабінеті запала напружена мовчанка. Крізь зашторені вікна знадвору долітало чітке стукотіння кулеметів. Десь уже зовсім поруч тріщали автоматні черги, з пекельним громом лускали снаряди.

— Я теж раджу вам поспішати, міс, з хвилини на хвилину сюди прийдуть росіяни.

— Я не потребую ваших порад, гер оберст. Проведіть нас до сейфа.

— У мене їх шістсот. До якого накажете? — відверто насміхаючись, запитав полковник. Проте, побачивши, як поволі піднімається на рівень його грудей тупе, холодне рильце пістолета, повагом попрямував до дверей.

— Якби я не був зв'язаний словом честі, то показав би вам, міс, що пістолет не для жіночих рук, — просичав полковник люто.

Карла нічого не відповіла на ті слова. Хвилин за п'ять вони опинилися в підвалі, де, пороззявлявши сталеві роти, стояли сейфи. Підлогу в проходах було завалено купами паперів.

— Дивіться, чи можна тут щось знайти?

— Особисте листування Гіммлера ви зберігали не тут.

— Маєте рацію. Прошу.

Полковник провів їх до невеличкого залу. Тут сейфи було вмонтовано в стіні. Вони скидалися на погаслі тинки печей. Жодного папірця не було ні на підлозі, ні на полицях розкритих сейфів.

— Я міг би тицьнути пальцем на перший-ліпший сейф і сказати, що в ньому лежать ті кляті документи. Проте я не зробив цього. Документи, які вас цікавлять, зберігалися в особистому архіві рейхсфюрера СС. Позавчора їх привезли сюди і одразу ж запакували в металевий ящик. Тільки після того, як його було запаяно, кур'єр залишив підвал. Я не мав змоги навіть переглянути їх. Проте я не певен, що віддав би їх вам, коли б вони і справді потрапили мені до рук. Та це вже не стосується справи. Я виконав свій обов'язок перед батьком, хоч і не поділяю його поглядів. А тепер дозвольте мені виконати свій обов'язок перед фатерляндом і фюрером. — На обличчі Рудольфа фон Торнау знову з'явився вираз приреченості.

— Це справді все, що ви мали сказати? — запитала Карла.

— Міс, перед власною смертю я думаю не тільки про вас, але і про бога…

Полковник повернувся і, не сказавши більше ні слова, пішов до виходу. Карла і Хорст рушили за ним. Коли вони вийшли з підвалу, вибухи струсонули будинок архіву. Жалібно задзвенівши, полетіло на камінну підлогу скло. Снаряди гвардійських мінометів розривалися з такою пекельною силою, що стіни будинку не витримували і валилися всередину. Крізь проломи у стінах було видно, як котиться над дахами Лаубенланда вогненний смерч пожежі.

— Карло! Хорсті! — від охопленого полум'ям вестибюля до них біг Дайн-Рябчук. — Росіяни! Росі-я-ни! — кричав він, показуючи кудись позад себе жовтою шкіряною папкою.

Тінь полковника метнулася по стіні і кинулась на сходи.

— Стій! — крикнула Карла.

Але полковник не зупинився. В два скоки він подолав сходи. Над вухом у Хорста, немов волоський горіх, сухо тріснув постріл. Кавалер рицарського хреста полковник Рудольф Торнау скотився зі сходів, розплатавшись біля ніг Хорста.

— Навіщо, Карло? — білими губами прошепотів Хорст.

— Я не хочу вмирати за фюрера, — відповіла Карла Хелман і, схопивши його за руку, потягла за собою в підвал.

Хорст згадав про червоні дроти і підривний механізм на телефонному столику в кабінеті вітчима.

Вони вже були в підвалі, коли Рудольф фон Торнау застогнав і розплющив очі. Перемагаючи біль, він повернувся на живіт, вхопився рукою за прут поручнів і підтягнувся ближче до сходів.


РОЗДІЛ X ПРОЗРІННЯ


Манфред Тегарт перескочив вулицю. Позаду, крешучи кулями бруківку, вдарила автоматна черга. Петляючи, мов переляканий заєць, він перебіг двір, перебрався через руїни і опинився біля напіврозваленого будинку. Біля під'їзду догорав перекинутий на спину «бюїк». Тулячись до стіни, Манфред виглянув за ріг, і в ту ж мить кулі зло колупнули над ним стіну. «Тут не пройти», — з досадою подумав Тегарт і поліз у пролом будинку. Скоро він опинився в темному підвалі. Спробував шукати виходу, але, так і не знайшовши його, одійшов до загратованого, схожого на амбразуру вікна. Товсті стіни і три поверхи над головою надійно захищали від мін і снарядів. «Пересиджу тут, поки сюди прийдуть росіяни…» Ще там, біля залізничного мосту, Манфред сподівався потрапити в полон, однак наспіли есесівці і відбили атаку росіян. Та німецьким військам усе одно довелося відступити на новий рубіж оборони. Незабаром росіяни з ходу і звідти вибили їх. Дві доби німецьких солдатів ганяли у контратаки під кинджальним вогнем російських кулеметів, під зливою мін і снарядів, і знову вени тікали, залишаючи барикади, вулиці, квартали, аж токи росіяни не загнали їх на Штралау. В паніці розбиті німецькі частини кинулись уплав через Шпрее і попали під вогонь есесівців. Як Манфред вискочив живий із того пекла, він і сам не може збагнути. За Плянтер-Валдом їх знову обстріляли росіяни, і вони розбіглися хто куди. Але тепер він уже нікуди не побіжить. Досить, набігався! Манфред сів на купу якихось мішків і поліз в кишеню по сигарети. Вони були мокрі. Нестерпно хотілося курити. Манфред розім'яв замоклі сигарети і розклав на підвіконні тютюн, сподіваючись, що він хоч трохи просохне і з нього можна буде зробити самокрутку.

Війна нагадала про себе вибухом міни, що тріснула на подвір'ї архіву, неначе кульова блискавка. Манфред виглянув у вікно і несподівано почув голоси. Приглушені, насторожені, вони, здавалося, долітали із підземелля. Він вийшов із свого закутка у пасмо непевного світла, що падало крізь пролом від палаючого навпроти будинку, і ніс до носа зіткнувся з молоденьким есесівцем. Вони зупинилися один перед одним, не знаючи, як розійтися. Але раптом есесівець здивовано вигукнув:

— Манфреде, це ти?

Тегарт упізнав Хорста.

— Хорсті, не вірю своїм очам! Який чорт запхав тебе у це пекло? О, ти, я бачу, не сам, а з цілим почтом, — сказав Манфред, розглядаючи Карлу і Дайна, що саме виступили з темряви.

— Це Карла і Стефан — мої друзі. Чи немає тут якогось виходу? — запитав Хорст, роздивляючись стіни.

— Є, он бачиш, яка дірка. Тільки не раджу потикатися туди. Подвір'я прострілюють.

— Нам конче потрібно знайти вихід, — втрутилася у розмову Карла.

— Шукайте, — махнув рукою Манфред і одійшов до вікна. Тютюн був ще мокрий. — Хорсті, в тебе є закурить?

Хорст вийняв пачку «Честерфілда».

— Візьми собі.

— Дякую, — Манфред з насолодою затягнувся димом і заховав за фронтовою звичкою сигарету в рукав.

— Манфреде, ти справді не знаєш, як вибратися звідси?

— Ні, а втім, може і є який вихід, я не шукав.

— А що ти взагалі тут робиш? — поцікавився Хорст.

— Курю, — промовив Манфред. — Може, ти збираєшся мене допитувати?

— Облиш, Манфреде, мені не до жартів. У цьому підвалі ми блукаємо вже з півгодини, тикаємося носами в стіни, мов сліпі кошенята.

— Тут якісь двері, — почувся з темного закутка голос Дайна, — але вони зачинені, шлях би їх трафив.

Хорст кинувся до Рябчука. Вони натиснули на двері плечима, але марно.

— Не піддаються.

— Коли б який лом або хоч колода.

— Відійдіть од них, — Манфред стояв у проході з фауст-патроном у руках. — Заховайтесь отам біля вікна.

Хорст і Дайм одбігли до Карли. Манфред став за металевим сейфом і звів фауст-патрон.

— Розкрийте роти, а то поглухнете.

Вони покірно виконали його наказ. Вдарив постріл, і в ту ж мить вибух струсонув повітря. Підвал наповнився їдким димом. Коли його трохи витягло у пролом, вони побачили чорну діру, що вела кудись ще глибше під землю.

— Прошу. Не знаю, чи далеко ми пройдемо через цю дірку, але принаймні там сидіти безпечніше, ніж тут, — Манфред узяв з мішка свій автомат і перший рушив до діри. Бетоновані сходи круто спускались униз, ніби штопор загвинчуючись у темряву. Манфред вийняв запальничку і присвітив Карлі, що йшла слідом за ним.

Вони ввійшли в довгий темний тунель, у глибині якого мерехтіла млява смужка червоного світла. Попід стінами вздовж тунелю стояли якісь ящики, перевиті дротами. «Міни!» — полоснула мозок думка.

— Обережно, — попередив Манфред. — Здається, ми спустилися сюди по свою смерть.

Під склепінням висіли товсті просмолені кабелі. Доводилося пригинатися, щоб не зачіпати за них головами. Тамуючи подих, пройшли вузеньким проходом між штабелями мін до ніші, з якої вибивалося світло, і побачили кишеньковий ліхтарик. Він був поставлений з таким розрахунком, щоб його можна було помітити з протилежного кінця тунелю. Манфред оглянув ліхтарик з усіх боків, однак нічого підозрілого не помітив. Мабуть, його залишили мінери як знак того, що тунелі заміновано. Манфред узяв ліхтарик, відсунув з рефлектора червоний фільтр і посвітив уздовж тунелю. Кроків за п'ятдесят промінь уперся в стіну. На ній біліло широке коло з хрестом посередині. У цьому місці червоні дроти зникали в невеликому проломі під склепінням. Промінь ліхтарика обмацав цеглу навколо пролому. Цеглини було наспіх закладено в далеко більший пролом. Досить було Манфредові натиснути на них рукою, як вони вивалилися, відкриваючи хід у другий відсік тунелю. Промінь майнув стіною уздовж червоних дротів і зупинився. Дроти зникали десь під стелею. Манфред, Хорст, Карла і Дайн перебрались один по одному за стіну. Тут уже не було мін, проте ноги по щиколотки потонули в холодне смердюче багно. Манфред посвітив угору, туди, де зникали червоні дроти. Вентиляційний колодязь мав метрів десять. Світло ледве сягало ґрат, що переплітали колодязь на виході. Рушили вперед, поспішаючи якнайдалі відійти од замінованого відсіка. Бетонна труба тунелю поволі почала підніматися вгору. Скоро під ногами стало сухо, а ще метрів за сто вони опинилися в глибокій воронці, що переривала тунель, немов рана судину. Над головами пломеніло багряне небо. По ньому перекочувалися хмари диму і кіптяви. Манфред видерся нагору, оглянув пусте подвір'я невеличкого заводу і махнув рукою. Ховаючись у тінь якоїсь довжелезної будівлі, дісталися до воріт. За ними Хорст упізнав завулок, яким вони з Карлою і Дайном їхали до архіву. Однак на протилежному боці вже не було жодного цілого будинку.

Зненацька руїни спалахнули білим сяйвом, струсонуло під ногами землю і над згарищем розкотився відчайдушний грім. Вал гарячого повітря пронісся над руїнами, здіймаючи хмари куряви. Велетенський вогненний гриб застиг на місці, де ще хвилину тому стояв будинок архіву.

«Хтось усе-таки дістався до кабінету», — подумав Хорст.

— Ходімо, — сказав Манфред.

Вони рушили за ним через руїни, прямуючи до центра Берліна.

Ліворуч, у районі Нового Кйольна, гримів запеклий бій.

Уже залишились позаду останній квартал Лаубенланда і залізниця, що вела від Трептова на Кайзер-Фрідріхбангоф, а втікачі все ще не зустріли жодної живої істоти. І коли б не гуркіт бою, можна було б подумати, що містом пройшов землетрус і поховав під руїнами людей, всіх до одного. Тільки коли дісталися до Ландверканалу, зрозуміли, в чому справа. Німецькі війська одійшли за канал на новий, добре укріплений рубіж. Мости на каналі було зірвано, а високі стіни гранітної набережної становили для російських танків непоборну перепону. Проте росіяни не поспішали посуватися від Трептов-парку. Їх ударні сили наступали з району Нового Кйольна і від Варшаверштрасе, немов вогненним стругом зрізаючи гітлерівську оборону по той бік Ландверканалу. Не треба було бути стратегом, щоб зрозуміти цей тактичний хід російського командування. Про нього красномовно свідчили два вогненні кали, що крок за кроком посувалися один одному назустріч. Між ними залишалась горловина кілометрів два завширшки. Через неї втікачі мусили проскочити. Іншого шляху з цієї пастки не було.

Манфред і Хорст довго стояли, схилившись на повикручувані таврові балки, що стирчали з-під уламків будинку, і дивилися на протилежний берег. Він наїжився протитанковими гарматами, кулеметами і фауст-патронами, понатиканими майже в кожне вікно.

— Тут нам не пройти. А залишатися теж не можна. Через годину-дві зчиниться така колотнеча, що кісток не збереш.

— Треба підняти білий прапор і йти на той бік каналу, — запропонував Дайн-Рябчук, що сидів з Карлою на якійсь розтрощеній шафі.

— Я ще хочу жити, шановний. На тім боці — «Мертва голова», вони не беруть полонених.

— То що ми маємо робити? — розгублено запитав Дайн-Рябчук.

— Не знаю.

— А якщо спробувати через метро? — сказав Хорст. — Тут десь поблизу повинна бути лінія.

Хвилин за десять вони вже спускалися в неглибоке берлінське метро. Станція містилася під Ландверканалом і до половини була залита водою. Манфред повісив на шию автомат і, намацуючи у воді східці, зійшов на перон. Вода, що сягала грудей, схопила тіло у крижані лещата.

— Заждіть хвилинку, я розвідаю.

Присвічуючи ліхтариком, Манфред зник під склепінням тунелю. Хорст сів на останній перед водою східець. Манфреда вже не було видно, деякий час блищали на схвильованій його рухами поверхні води мерехтливі бліки, але за мить і вони погасли.

— Сміливий у тебе друг, Хорсті, — тихо сказала Карла, сідаючи з ним поруч.

— Він мені не тільки друг, — Хорст усміхнувся. — Він закоханий у мою двоюрідну сестру, так що ми, може, з ним ще й родичами будемо.

— Хорсті, а ти любив кого-небудь? — несподівано запитала Карла.

— Мабуть, ні. Поки не зустрів тебе, мені інколи здавалося, ніби я люблю, але тепер напевне знаю, що так, як тебе, не кохав нікого.

Карла притулилася до його плеча і завмерла. Їй здалося, що ці слова враз перекреслили все її брудне, безпросвітне минуле і вона знову стала тою дівчинкою, яку колись називали Раймондою. Немов розколовся і злетів із серця важкий чавунний панцир, і воно забилося в грудях трепетним почуттям.

— Ти знаєш, Карло…

— Зови мене Раймондою, — тихо попросила вона. — Мені якось важко одразу.

— Я прошу…

— Добре. Ти розумієш. Ми говорили про Манфреда, так от я подумав, що якби не він, ми б ніколи не зустрілися з тобою. Він допоміг мені і ділом, і порадою. Я довіку його боржник.

Об східець заплюскотіла вода, а за хвилину з-під склепіння з'явився Манфред.

— Ходімо, — промовив він синіми від холоду губами. — Там, здається, можна проскочити в підвал сусіднього будинку. Тільки йдіть тихо. Підвал затоплено, а на східцях виходу з тунелю сидять есесівці.

Всі троє зійшли в крижану воду і рушили слідом за Манфредом. Холод шпигав тіло мільйонами голок, судомив ноги і підбирався до серця. Над головами низько висіло брудне склепіння тунелю, потім воно стрибнуло кудись угору і потонуло в темряві.

— Тримайтесь один за одного, — почули вони шепіт Манфреда. Світло ліхтарика погасло.

— Як у могилі, — і темно, і холодно, — промовив Дайн-Рябчук.

— Тихо! — зашипів на нього Манфред.

Хвилин п'ять вони йшли у цілковитій темряві. Пробиралися дуже тихо, щоб їх не почули. І та пересторога була немарною. Скоро до них долетіли голоси, якесь шарудіння, чиїсь кроки. В тунель увірвався струмінь пропахлого димом повітря, запах розігрітих консервів і тонкий аромат тютюну.

— Гансе, давай кухоль, — говорили десь зовсім близько.

— Де це ти роздобув таку розкіш?

— В підвалі. Там цілий склад. Ото вина, я в житті ще таких не куштував. Чи то єгипетські, чи то іспанські…

— Ех ти, рудий йолопе, це ж вина із всесвітньовідомих підвалів Андорри.

— А чорт їх знає.

Манфред вирішив обійти стороною вихід з тунелю. Кроків за десять було видно чорний пролом у бетоні, що вів до підвалу. Проте як тихо вони не йшли, зрадницька хвиля все ж покотилася до східців, на яких сиділи есесівці.

— Там ніби хтось є, — долетів до втікачів шепіт.

— Не мели дурниць.

— А чого вода коливається?

— То в тебе в очах. Мабуть, забагато випив.

— Та ти поглянь.

Есесівець, мабуть, звівся на ноги, бо тінь його раптом упала на воду. За мить і друга широка тінь лягла поруч з нею на тьмяну смугу освітленої біля виходу води. Втікачі завмерли.

— Ану, жбурни туди гранату! — Втікачі кинулись убік, але було вже пізно. Граната влетіла під склепіння, вдарилась об бетон і упала на воду. Вибух розколов темряву, вдаривши сотнями сталевих скалок у бетон.

— Очі, — простогнав Манфред, затуляючи руками обличчя.

Карла схопила його попід руки і потягла до пролому в стіні. Хорст кинувся їй на допомогу. Дайн-Рябчук випередив їх, він уже був по той бік пролому.

— Очі, — скреготав зубами Манфред.

Білими шаблями хтось сік його по очах, туманив мозок, виривав із м'язів силу. Він обм'як, став важкий, ніби земля потягла його до себе з потроєним зусиллям. Удвох з Карлою Хорст ледве втягнув Манфреда в пролом. Там його підхопив Дайн і повів вузьким коридором до підвалу. В цю мить друга граната розірвалась під склепінням метро.

— Хорсті! — скрикнула Карла і похилилась назад, безсило хапаючись руками за стіну. Розгрібаючи воду, Хорст підбіг до неї. Вона глянула на нього чужими, застиглими очима, похилилась і впала йому на руки.

— Карло! Карло! — зашепотів Хорст.

Вона не відповіла, тільки застогнала болісно і заплющила очі.

— Подивись на мене. Не мовчи. — Хорст узяв її на руки і поніс. Щось тепле обдало йому руки. То була кров. Вона наповнила йому долоні, сочилася між пальцями і капала у темну застояну воду. Хорст поклав жінку на ящики з вином, якими був набитий підвал. Вона розплющила очі.

— Тобі легше?

Карла болісно всміхнулася.

Він цілував їй руки, з мольбою дивлячись у згасаючі очі.

— Я сподівалась… Просила мадонну послати нам щастя з тобою, Хорсті. Нехай вона береже тебе, любий. Згадуй мене і не думай про мене погано. Я віддала тобі чисте серце. Прощай…

— Не треба! — скрикнув у відчаї Хорст, хапаючи її голову обома руками. Але життя в її очах уже погасло назавжди.

— Ходімо, — смикнув його за рукав Дайн-Рябчук.

Хорст не ворухнувся.

— Ходімо, Хорсті, росіяни прорвались! Вони вже над нами.

Але Хорст Торнау стояв нерухомо. Тепер йому було байдуже — росіяни, німці, американці. Все відлетіло кудись у безвість. Він дивився у мертві очі Карли і плакав важко, беззвучно. Дайн схопив його за руку і потягнув за собою. За штабелями ящиків Хорст побачив Манфреда. Обличчя його було замотане якоюсь ганчіркою. З-під неї сочилася кров. Манфред стогнав, похитуючись з боку на бік, неначе молився. Хорст хотів щось сказати другові, але Дайн потяг його далі до проламаної у стіні діри. Хорст озирнувся на ящики, де залишилось тіло Карли. Дайн штовхнув його у пролом.

— Хорсті! Хорсті!.. — кликав з підвалу Манфред.

Але Дайн уже знову схопив Хорста за руку, і вони побігли кудись у темряву, ніби той голос бив їх по вухах циганськими батогами.


РОЗДІЛ XI ТАЄМНИЦЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА


Минав другий тиждень, як Крайніченко з хлопцями зупинилися в турнстяку на Траупзее. Весна вже позлизувала з гірських боків іскристі сніги, виповнила озеро блаватною сніговицею, покрила свіжою зеленню альпійські луки. Ще день-два — і зацвітуть полонини маками. Тільки скелястий шишак Рейхенштайну все ще хизувався на сонці іскристою холодною красою.

Проте ні чари весняних гір, ні зваблива гладь озера, ані теплий, набитий продуктами туристяк не втримали б утікачів у цій забутій людьми місцині, коли б не захворів зненацька Микола Добривечір. Запалення легенів прикувало хлопця до ліжка. Після того як відкрилась на перевалі дорога, всі троє жили під постійним страхом: і вдень і вночі не спускали з неї очей, розуміючи, що рано чи пізно сюди хтось прийде.

В горах біля Топліцзее знайшли печеру. Поступово перенесли туди продукти і навіть ковдри, щоб укрити ними хворого Миколу. Про те, що діється в світі, нічого не знали.

— Може, там уже і війна закінчилася, а ви тут сидите біля мене, — казав полтавчанин, дивлячись на товаришів винуватими очима.

Андрій уникав тих очей. Дуже зле почував себе Микола, а допомогти йому не могли, ліків у туристяку не було. Жар висушив хлопця, знесилив його. На нього жаль було дивитися. Правду кажучи, Андрій вже не сподівався, що той встане. Не раз, коли хвороба відбирала у Миколи свідомість, Андрій прощався з ним назавжди. А потім полтавчанин знову приходив до пам'яті, і хлопець уникав погляду друга, ніби соромився за свою невіру.

— Збирайся, Андрію, підемо до печери, — сказав Крайніченко, поклавши, як завжди, поруч з Миколою парабелум.

Андрій підморгнув полтавчанинові.

— Не сумуй, ми швидко повернемося.

Небо купало в озері пухнасті хмарини. Вони пропливали плесом, мов білі гуси, і ховались у тінь лісу, що підступав на протилежному боці озера до самої води. Сонце настромилось на гострий шишак Рейхеиштайну і борсалось на ньому, не маючи сили скотитись за гору. Косе проміння хльоскало по очах.

— Мабуть, доведеться перенести Миколу, — сказав Федір. — У печері безпечніше.

Андрій не відповів. Він вважав, що Микола не витримає такої подорожі. Але говорити про це не хотів, бо розумів: тривога Крайніченка не безпідставна.

Вони пішли берегом озера до річки. Біля неї починалася стежка, що вела в гори, до Топліцзее. Гриміли водоспади, зриваючись з камінних уступів. Спінені гривасті потоки розбивали об граніт свої кришталеві коси на міріади іскристих скалок. Над ущелиною висіли тумани, пробиті рогами райдуг. Говорити тут було важко. Слова тонули в шумі, неначе у ваті. Від туристяка до печери по прямій — не більше кілометра, але шлях нелегкий.

Через деякий час Андрій і Крайніченко вийшли на дорогу, що, минаючи Топліцзее, вилась крутим схилом гори кудись на південь. Над озером дорога врубувалася и гранітний бік Рейхеиштайну і піднімалася на стрімку скелю. Та скеля стирчала у небі, немов різець, яким гори знімали з нього блакитні стружки і кидали на плесо озера.

Печера ховалася між кущами жерепу над скелею. З дороги її не було видно. Навіть стежку, що вела до неї між камінними брилами, теж не було помітно.

— Коли б не ця дорога, ми почували б себе в печері цілком безпечно, — сказав Андрій, викликаючи Крайніченка на розмову.

— Так, тут значно безпечніше, ніж у туристяку, і перевал мов на долоні.

— Як тільки Миколу перенести сюди? Він ще зовсім слабий. І потім холодно в печері, сиро, застудиться знову.

— Я й сам про це думаю.

— Ех, підкачав наш Миколка. Це б ми давно у своїх були.

— Хто знає…

Крайніченко закинув за плечі мішок з продуктами і звернув на стежку. Вона круто здиралася вгору. Іти знову стало важко.

На гори враз осіли сутінки, ніби сонце раптом зірвалося з вершини Рейхенштайну і провалилося за хребет. Зчорніли ліси, повилися в морок долини, тільки велетенське дзеркало озера ще світилося загуслою блакиттю неба.

Біля входу в печеру петляли звірині сліди. Каміння, яким вони минулого разу заклали діру, було розкидане.

— Ведмідь похазяйнував, — з досадою промовив Крайніченко, підіймаючи з землі покусану консервну бляшанку.

— І як він знає, що в тій банці м'ясо, вона ж не пахне.

— За роки війни і ведмеді дечому навчилися, — осміхнувся Федір.

Позбиравши розкидані бляшанки з тушонкою та згущеним молоком, ввійшли в печеру. Схованку в стіні було теж зруйновано, дві пачки цукру, які Андрій приніс сюди позавчора, зникли. Від них лишилися тільки пожовані картонні коробки.

— Ну й ласун, чортяка. Ач, сухарів не став їсти.

— Добре, що хоч не все попсував.

— Якусь скриню притягти з туристяка, чи що?

— Не допоможе. Цей нахаба і до скрині відмичку знайде. Стерегти треба. Якось у дитинстві був зі мною такий випадок. Мої батьки жили тоді на східному Уралі. Ліс, гори. Звичайно, не такі високі, як тут, але гори. Село, де тоді вчителював мій батько, тулилося до підніжжя гори, з усіх боків притиснуте тайгою. А в тайзі ведмідь — хазяїн. І от унадився на нашу пасіку Михайло Потапович. Та такий хитрющий, що всі пастки, всі капкани обійде, мед поїсть і спасибі не скаже.

Десь здалеку долетів протяжний, настирливий звук.

— Наче літаки, — зауважив Андрій.

— Можливо. Так от батько розщепив колоду, розпер її клином, а за той клин запхав цілу рамку меду. Мене послав на горище, щоб знак йому дав, коли ведмідь прийде.

— Щось не схоже на літаки, — промовив Андрій, прислухаючись до в'їдливого гуркотіння, що долітало знадвору.

— Справді, не схоже, — погодився Федір. — А виглянь-но.

Андрій висунув голову з печери. Гуркіт плив над озером, роздягаючись по навколишніх горах довгим тривожним звуком. Небо мовчало. На дорозі, яка чорною гадюкою вилася за перевал, теж нічого підозрілого. Андрій вийшов з печери, прислухався. Тривожний звук наростав, однак звідки він долинав, хлопець не міг зрозуміти. Навкруги все було спокійно. Мовчали за озером сонні ліси. На них осідали тумани, збираючись у зморшках гір білими пасмами. Андрій уже хотів повернутись до печери. Раптом над перевалом блиснув синій вогник підфарника.

— Товаришу майор, машина!

— Бачу, — тихо сказав Крайніченко. Він уже стояв поруч, пильно слідкуючи за чорним «Оппель-адміралом», що саме викочувався на сідловину. За ним дорогою від Зальцкаммергута повзли криті брезентом грузовики.

— Їх там до чорта, — прошепотів Андрій, так ніби боявся, що його почують.

Крайніченко мовчав. Він не спускав очей з «Оппель-адмірала», що зупинився біля повороту на Траупзее.

— Я побіжу до туристяка, — стривожився Андрій.

— Зажди.

— Товаришу майор, там же Микола!

— Знаю, — Крайніченко піймав Андрія за руку. — Бачиш?

«Оппель-адмірал» рушив з місця і, набираючи швидкість, помчав на підйом до Топліцзее. Андрій полегшено зітхнув і притулився до уламка скелі, що затуляв від дороги вхід у печеру. А тим часом «Оппель-адмірал» уже вискочив на скелю. З нього вийшло двоє. Федір знав, що в Німеччині на таких машинах їздять тільки високі чини. І хоч ці двоє були у цивільному, по всьому було видно — військові люди. Один із них, приземкуватий, в шкіряному пальті і насунутому на обличчя капелюсі, весь час поправляв скельце монокля на лівому оці. Другий — худий, високий, уже немолодий німець — тримав на грудях автомат і сторожко озирався навколо. Вони пройшли до краю широкої гранітної площадки, заглянули вниз, на плесо Топліцзее. Потім, про щось розмовляючи між собою, повернулися до машини.

З-за перевалу на сідловину виповзав уже двадцятий грузовик. Колона витягнулась дорогою, поповзла на скелю, до «Оппель-адмірала». А від Зальцкаммергута йшли все нові й нові грузовики.

— Двадцять сім, — тихо промовив Андрій. — Мабуть, усі.

— Немало, якщо вони з солдатами.

Колона зупинилася прямо під ними. З машин вискакували есесівці і бігли до «Оппель-адмірала». Над озером повис ясний повновидий місяць. Все, що відбувалося на широкій кам'янистій площадці, було видно як удень. Після короткої наради есесівці розбіглися до машин. Грузовик, що стояв у колоні першим, розвернувся, під'їхав задки на край урвища. Есесівці відкинули борт, позалазили в кузов. За мить звідти вилетів ящик, майнув над проваллям і зник. Гучний плескіт розлігся над озером. Стоголоса луна відгукнулась на нього. Потім новий удар покотив горами тривогу. А поруч з першим грузовиком уже ставали інші. З них теж полетіли блискучі, мабуть, металеві куби ящиків. Заколивались на стривоженому плесі зорі, підскочив на хвилі місяць, ніби хотів пірнути на дно озера.

— Що це вони роблять? — пошепки запитав Андрій.

Крайніченко знизав плечима. Він починав розуміти, що несподівано зони стали свідками якихось таємних дій гестапо, але сказати щось певне, звичайно, не міг. Та, мабуть, і ті, хто оце скидав у озеро ящики, не могли б сказати, що в них заховано. Всю цю операцію гестапо, безумовно, тримало в секреті від нижніх чинів.

Грузовики розвантажувалися близько години. Кожну машину після того, як вона виїжджала на дорогу, особисто оглядав чоловік з моноклем. Нарешті все було скінчено. Начальство сіло в «Оппель-адмірал» і покотило назад до перевалу. Порожні грузовики рушили слідом. Однак «Оппель-адмірал» нараз зупинився біля повороту на туристяк. Цивільний з автоматом на грудях вийшов з машини і став завертати грузовики на дорогу, що круто збігала ущелиною до Траупзее. «Оппель-адмірал» знову покотив попереду колони.

— Біжімо! — шепнув Крайніченко і щодуху кинувся стежкою вниз. Андрій ледве встигав за ним. Коли останній грузовик, підібравши цивільного, звернув на лісову дорогу, Андрій: Крайніченко перескочили віадук над річкою, що вибігала з озера, і кинулися стрімким берегом до туристяка. Досить було їм затриматись ще на п'ять хвилин на дорозі, і вони побачили б, як з-за перевалу вилетів спортивний «сітроен», проскочив сідловину, з їхав з дороги і принишк під темними лапами ялиць біля повороту на Траупзее. З нього вислизнули дві тіні і зникли в лісі. Однак ні Андрій, ні Крайніченко того не помітили. Вони бігли крутим схилом гори, стрибали з каменя на камінь, продиралися крізь густі зарослі чагарів, щоб досягти туристяка раніше, ніж туди прийде колона. Їх гнала думка про Миколу, який напевне загине, якщо есесівці прибудуть до туристяка раніше. Проте вже з берега озера вони побачили чорний «Оппель-адмірал». Він саме розвертався на подвір'ї туристяка. Ховаючись у тінь дерев, Крайніченко і Андрій дісталися до дороги і залягли в кущах. Перескочити дорогу вже не змогли — її перегородили грузовики. З кущів їм добре було видно подвір'я. Біля «Оппель-адмірала» походжав, викрикуючи якісь команди, чоловік з моноклем. Машини заїжджали у двір, тулячись одна до одної, шикувались уздовж паркана. З останньої машини вискочив високий чоловік у цивільному, витяг кулемет із кузова. Криючись поза парканом, побіг кудись за туристяк. У Андрія обірвалося серце: «Кінець Миколі!»

— Давай за мною, — прошепотів Федір. Вони перескочили дорогу і залягли під парканом.

Есесівці ставали в шеренгу біля входу в туристяк. Пан з моноклем раз-другий обійшов загін, перевіряючи, чи всі стали до строю. Потім підійшов до «Оппель-адмірала», дістав звідти автомат і повісив собі на шию. Минула ще хвилина, поки він піднімався на східці.

— Ахтунг! — долетів його різкий голос, і в ту ж мить з-за рогу вдарив кулемет. Він сатанів, захлинаючись вогнем. Кулі змели перший ряд очманілих есесівців. Усе це сталося так несподівано, що ніхто з шеренги не встиг навіть опам'ятатися. Декілька чоловік кинулись тікати, та пан з моноклем поклав їх на землю короткою чергою з автомата. Нараз усе стихло. Ні стогону, ні крику, тільки дерева тривожно перешіптувалися кронами та місяць блимав у холодному небі. Пан у шкіряному пальті поправив монокль. З-за туристяка вийшов його напарник. Мабуть, для певності вони ще раз прошили з автоматів трупи есесівців. Потім стигли їх докупи, довготелесий приніс від машин дві каністри бензину, облив і запалив. Яскраве полум'я шугонуло під кропи дерев, розповзлося по землі вогненними ручаями. Цивільні одійшли за «Оппель-адмірал». Стояли мовчки, дивлячись на полум'я. Високий вийняв сигарети. Закурив. Щось сказав, випускаючи цівку диму. Але пан з моноклем не ворухнувся. Він чекав, поки догорить те страшне багаття.

Крайніченко нахилився до Андрія.

— Пролізь тихенько он під той грузовик і, як будуть тікати, бий по ногах.

Він поклав перед Андрієм свій автомат. Андрій вужем проповз під парканом, ще якусь мить чулося тихе шарудіння, а потім гуготіння полум'я покрило ті звуки. «Не почують», — подумав Крайніченко, виймаючи з кишені єдину гранату, яку носив з собою ще з того часу, як вони покинули арештантську машину. Федір відповз за ріг туристяка. Звідси «Оппель-адмірала» вже не було видно. Тихо перевалився через паркан. Пригинаючись, побіг до будинку. Незабаром він уже стояв кроків за десять від цивільних. «Треба дізнатися, що за таємницю хочуть заховати ці двоє». Зусиллям волі він примусив себе заспокоїтись. Однак не легко було заспокоїти розбурхане серце. Давали про себе знати і полон, і табори, і гестапівські катівні. Крайніченко виглянув з-за рогу.

Цивільні стояли до нього спиною, про щось стиха розмовляла між собою. Слів він не міг розібрати. Не роздумуючи, кинувся до них і, замахнувшись гранатою, щодуху крикнув:

— Хенде хох!

Пригинаючись, цивільні кинулися повз машину навтіки. Автоматна черга вдарила їх по ногах. Високий покотився по землі. Той, що був з моноклем, чкурнув між грузовики. Андрій помчав йому навперейми, оббіг машини, але гестапівець ніби крізь землю провалився. «Причаївся, гад. Все одно не втечеш». Андрій підбіг до паркана, присів, придивляючись на тлі багаття до кожної машини. Він бачив: Федір рвонувся до підстреленого, вибив у нього автомат, заломив за спину руки «Ну, цей уже не втече. А от де той, з моноклем?» І тут Андрій побачив цивільного в шкіряному пальті, що, мов заєць, дременув через дорогу в ліс. Автомат загарчав у руках хлопця, кулі висікли з брукованої дороги снопики іскор, але, мабуть, не досягли втікача.

— Андрію, — покликав його Крайніченко. Хлопець підбіг до багаття. Довготелесий лежав долілиць. Крайніченко добре притис його коліном до землі.

— Дай паска, зв'яжемо руки.

Андрій зірвав з автомата ремінь. Подав Крайніченку. Федір затяг руки гестапівцю тугим вузлом, підняв з землі автомат і скомандував полоненому встати. Той спробував, але не зміг: у нього були перебиті ноги. Вони взяли його попід руки і потягли в туристяк. Андрій штовхнув двері. В коридорі, прихилившись до одвірка, стояв Микола. Непевна рука стискала парабелум.

— Іди ляж, Колю, чого ти встав, — сказав Андрій.

— Тут і мертвий встане. Таке зчинилося… — над силу промовив хлопець.

— Тепер уже буде тихо, — заспокоїв його Андрій.

— Ти ляж, Колю, ляж, — підтримав Крайніченко.

— Ні, товаришу майор. Колись Яровий казав: ліг — то здався. Я краще постою, — Микола прихилився до стіни біля сходів, що вели на другий поверх. Відчував: кілька оцих напружених хвилин зовсім знесилили його.

Німця внесли в хол і посадили в крісло. Крайніченко підійшов до стола, засвітив недогарок свічки.

— Він не цивільний, товаришу майор, он з-під плаща мундир виглядає.

— Вийди надвір, Андрію, щоб той, другий, не перешкодив нашій розмові.

Андрій вийшов. Федір вивернув німцеві кишені. На стіл лягли новенький пістолет системи «беретта», хромований стилет в шкіряних піхвах, носовик і посвідчення на ім'я Густава Кьоніга, слідчого в особливо секретних справах мюнхенського гестапо.

— Що ж, гер гауптман, може, ви нам розкажете, що то за ящики ви скинули на дно Топліцзее, — звернувся до полоненого Крайніченко, розглядаючи його посвідчення. Від майора не сховалося, як сіпнулися брови в гестапівця. — Так, пане слідчий, ми знаємо, де вони затоплені…

Полонений насупився і мовчав.

— То як ми домовимося, говоритимете чи ні?

— Я нічого вам не скажу, — видавив із себе Густав Кьоніг.

Раптом щось грюкнуло в коридорі. Крайніченко прочинив двері. Микола лежав на підлозі непритомний. Біля нього валявся трофейний парабелум. Поки Федір повертав полтавчанина до свідомості, сталося несподіване. Крізь єдине вікно холу вдарила автоматна черга. Федір бачив, як стріпонувся в кріслі німець.

— Скажена собака! — прохрипів Кьоніг і звалився на підлогу.

Федір схопив парабелум. Два постріли пролунали один, за одним. Хтось скрикнув за вікном і, гупаючи чобітьми, побіг геть.

Андрій Перескочив паркан. У місячному світлі він бачив постать, що, петляючи між деревами, бігла до дороги. «Ну, тепер не втечеш, падлюко!» Хлопець щодуху помчав навздогін. Відстань між ними помітно скорочувалась. Раптом той, що тікав, зупинився і випустив в Андрія коротку автоматну чергу. Кулі просвистіли повз вуха хлопця, проте він не зупинився. Друга черга пролетіла над головою. Цивільний стріляв не прицілюючись, його автомат плюнув ще раз-другий і несподівано замовк. «А, гад, скінчилися патрони! Тепер я тебе живцем візьму». Їх розділяло кроків двадцять. Андрій уже набрав у легені повітря, щоб крикнути: «Хенде хох», як раптом від лісу пролунав одинокий постріл. Німець крутнувся на місці, неначе ловив у повітрі невидимого метелика, і впав на землю. Андрій кинувся за сосну.

Звів автомат. Проте в лісі було тихо. Жодна гілка не ворушилася. Жоден звук не долітав звідти. «Що за чортівня, адже не я стріляв. Стріляли з лісу», — подумав хлопець. Хвилин через п'ять від туристяка підбіг Крайніченко. Андрій потягнув його за стовбур сосни і розказав що сталося.

— А ти не помиляєшся? — запитав Федір.

— Та ні, товаришу майор, я ж не п'яний. Стріляли від лісу, своїми очима бачив. Он там, під тими кущами, блиснуло.

До болю в очах вдивлялися в кущі за дорогою. Тихо, мертво, ні звуку.

Перебігаючи від сосни до сосни, Андрій і Крайніченко підійшли до убитого. Цивільний лежав на краю кювету. На грудях, прив'язане золотим ланцюжком, поблискувало скельце монокля. Вони зняли з нього шкіряне пальто, вигребли з кишені документи і повернулися до туристяка. Коли їх кроки затихли, скельце, що досі мертво поблискувало, ворухнулося. Цивільний задавив у собі стогін і тихо скотився в кювет.

— Хтось здорово замітає сліди. Тепер із тих, що були на Топліцзее, вже нікого не лишилося, — промовив Крайніченко.

Ні він, ні Андрій не бачили, як кюветом відповзав недобитий гестапівець.

— Тільки ми з вами, — сказав Андрій.

— Добре, якщо той, хто стріляв у цього барона, не бачив нас на Топліцзее.

— А звідки ви знаєте, що він барон? — здивувався Андрій.

— Той слідчий перед смертю встиг дещо розказати.

— А що ж він розказав?

— Насамперед назвав свого вбивцю.

— Хто ж він? — допитувався Андрій.

— Барон фон Дітц. Та й документи це свідчать.

Крайніченко замислився, обдумуючи заплутану ситуацію, що так несподівано виникла. Те, що Дітц і Кьоніг розстріляли варту, було логічним для гестапо ходом. Воно не раз робило так, коли хотіло замести сліди. Цілком логічно і те, що Дітц, боячись, щоб Кьоніг не видав таємницю, вирішив убити його. Мертві найкраще зберігають таємниці. Але от хто вбив барона, було зовсім незрозуміло. Можливо, хтось із високих кіл гестапо вирішив для певності проконтролювати операцію і послав сюди своїх людей? Проте це було мало вірогідно. Адже Дітц теж немалий прищ. Ні, тут щось не так. Явно не схоже на гестапівський почерк. Усі ці припущення плуталися в голові Крайніченка, ніяк не лягали в логічні русла. Вони зайшли в туристяк.

— Знаєш, друже, мені здається, що нам сьогодні не дадуть спати.

Андрій звів на нього очі.

— Коли вони порішили барона, то такі свідки, як ми, їм зовсім не потрібні.

— Та які ми свідки? Що ми знаємо?

— Ось про це я й хочу поговорити з тобою. Розумієш, до ранку ще далеко — все може трапитися. Ми повинні все зробити, щоб таємниця озера дійшла до нашої контррозвідки. Не я, так ти — розумієш? Той слідчий сказав мені. Ця операція у них називалася «Бернгард». У тих ящиках заховано картотеку закордонної агентури німецької розвідки і най секретніші досьє гестапо. Лють розтулила йому рота. Він мстився баронові, що той прирік його на смерть.



Операція «Бернгард» мала й інший бік, про який не сказав слідчий в особливо секретних справах мюнхенського гестапо Густав Кьоніг.

Коли б Хорст Торнау знав про нього, він не стріляв би в барона. Він розіп'яв би його і дер з нього шкіру, як деруть лико. Адже Хорст, як ніхто інший, потерпав і потерпає під тієї гестапівської авантюри з фальшивими грішми, засекреченої грифом «Бернгард».

Арешт, тюрма, клініка для божевільних, втеча, Монако, Берлін, Зальцкаммергут — доля не шкодувала для нього крутих карколомних стежок.

Після загибелі Раймонди Хорст неначе переступив фатальний рубіж, за яким для нього не існувало нічого світлого. Щось надломилось у його душі, випускаючи з її тайників цинізм і жорстокість. Тепер він ненавидів усе на світі: і цей нескінченний чорний ліс, і Стефана, що плентався за ним по п'ятах, і чекову книжку, яка ще так недавно освілювала йому шлях до щастя з Раймондою. Тепер усе це втратило сенс.

— Хорсті, ти певен, що грузовики порожні? — пошепки запитав Дайн.

— Певен, — кинув через плече Хорст, так ніби за ним плентався набридливий пес, від якого не відчепишся, поки не мнеш кістку.

— Ти добре їх оглянув?

— Добре.

— Куди ж поділись ящики?

Хорст не відповів. І знову вони мовчки йшли лісом, і знову колюче гілля чагарників хапало їх за ноги, шматувало одяг.

— Хорсті.

— Чого тобі?

— А якщо ті ящики заховано в підвалі будинку?

— Ну і чорт з ними.

— Треба було б оглянути…

— Ні, Стефане, ти безнадійно дурний. Ти гадаєш, що барон заховав ящики в підвал, вивів охорону і тут же розстріляв її. Коли б не так. Фон Дітц був хитрий, як гієна.

— Ех, шляк би його трафив, не треба було тобі стріляти, Хорсті.

— У мене з бароном свої рахунки.

— Це так, але хто нам тепер покаже, де заховано архів?

— А навіщо він тобі здався, той архів? Плюнь ти на нього, Стефане.

— Легко сказати, плюнь. Ти не знаєш шефа. Та й гроші немалі. Уявляєш, скільки одвалить нам шеф, коли ми привеземо йому нехай нову адресу архіву. Це пахне великими грішми, Хорсті.

— Не спокушай мене, Стефане, гроші. мені не потрібні…

— Чорт забирай! Йому не потрібні гроші. Ви бачили, який Ротшільд! Слухай, Хорсті, кинь думати про ту дівку. В Штатах таких, хоч греблю гати. Кожен вечір можеш мати десять, аби гроші. А ти вклепався в неї, як дурень.

— Замовкни!

— Добре! Говоритиму про неї, як про англійську королеву.

Вони вийшли на дорогу. За Топліцзее підіймалася заграва світанку. Величезна ялиця прикрила «сітроен» темним крилом гілля. Дайн сів за руль. «Сітроен» позіхнув сизим димом і викотився на дорогу.

— Хорсті, ти знаєш, у мене ідея, — Дайн-Рябчук прочинив перед ним дверцята.

— Яка? — запитав Хорст, обтрушуючи цивільний костюм.

— Ми їдемо туди на машині.

— Куди це туди?

— На туристяк. Приїжджаємо спокійно, наче ми хазяїни. Я — батько, ти — син, вирішили оглянути нашу власність перед відкриттям літнього сезону. Ну як?

— Усе життя мріяв мати такого батька.

— Не глузуй, я діло кажу. Автомати в багажник — ми мирні німці, це наша власність, і ми маємо право оглянути будинок. Не хочеш бути моїм сином? Гаразд, я продаю — ти купуєш туристяк і землі над озером. Погляньте, пане Торнау! Це ж земний рай, які гори, яка чарівна краса. Згоден?

— Роби як знаєш.

Хорст сів у машину, ввімкнув приймач, настроїв його на хвилю берлінської станції. З репродуктора долетів шум, тріск, якесь завивання, потім почувся голос диктора:

— Всім військам німецької армії, на суші, на морі і в повітрі!

Дайн-Рябчук нахилився до приймача, прислухався.

— Вчора, 8 травня 1945 року, о 23 годині 1 хвилина за центральним європейським часом, ставка верховного командування німецьких збройних сил віддала наказ всім без винятку військам німецької армії припинити воєнні дії і скласти зброю!

— Капітуляція, — радісно прошепотів Дайн-Рябчук.

— Кінець! — сказав Хорст і вимкнув приймач. В його інтонації не можна було вловити ні радості, ні горя — йому було байдуже.



ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ





РОЗДІЛ І ПОВЕРНЕННЯ



они йшли принишклими вулицями Мюнхена — п'ятнадцять тисяч в'язнів Дахау, мовчазні і грізні, неначе судді. Над їх непокритими головами палахкотіло червоне знамено. Зупинявся на вулицях транспорт, клякли на панелях перехожі, тулилися до вікон перелякані обивателі, і все навкруги нітилось і завмирало перед могутньою силою людей, одягнених в смугасті арештантські роби. Ритмічний гуркіт тридцяти тисяч колодок котився важкими хвилями по Бауерштрасе на Маріенплац і Тал. Однак ще швидше за ті хвилі бігла попереду чутка — вони ідуть! Мюнхен чекав на них уже другу добу. П'ятнадцять тисяч німців, поляків, французів, росіян, українців поверталися із гір Швабської Юри — гестапівці не встигли розстріляти їх на марші.

— Вони ідуть! — шелестів вулицями тривожний шепіт.

Грюкали, зачиняючись, двері магазинів, опускалися гофровані жалюзі гаштетів, шмигали у темпі під'їзди переодягнені в цивільне колишні есесівці і крайслайтери. А грім насувався, невмолимо підкочувався все ближче до мюнхенської ратуші. Американські офіцери, вхопивши за тонкі талії своїх білогривих гретхен, з виглядом ласих до сенсацій туристів поспішали назустріч в'язням. Але досить було їм зустрітися з першими рядами п'ятнадцятитисячної колони, як вони ставали звичайними джонами і бобі, клерками торговельних фірм Чікаго, фермерами з Міссісіпі, агентами страхових компаній і комівояжерами Сан-Франціско, яким несила було осягнути, збагнути, зрозуміти ту міць, що її випромінювали палаючі очі гефтлінгів. Вони нишкли перед нею, губилися і блякли. В колоні йшли люди, що пережили свою смерть. Ті, що мали силу, підтримували недужих, а коли ті падали мертвими, піднімали їх і несли над головами як знамена.

Вольфганг Тегарт простував у першій шерензі. Весняний вітер рвав сиве волосся, приємно лоскотав ніздрі забутими пахощами великого міста. Важкий дух асфальту і бензинового перегару відступав під натиском густого аромату налитих свіжими травневими соками бруньок. Це було рідне місто Тегарта. Тут він народився і виріс. Серед цих похмурих будинків, вузеньких насуплених вулиць минула його молодість. Тегарт любив його за чарівні світанки юності, за тиху радість першого і єдиного кохання, за гарт і щастя боротьби, які тут дарувала йому доля. Любив і глибоко ненавидів. Ці вулиці бачили штурмовиків Рема, фашистські путчі і погроми, тупий фанатизм наці і дикунські оргії навколо багать, складених із книжок Гейне, Шіллера і Гете. На них запеклася кров тисяч найкращих синів німецького народу.

Обличчя Мюнхена мало змінилося за ці дванадцять років. Як і раніше, це було місто пивних королів, пихатого баварського бюргерства, дрібних крамарів, ковбасників, гендлярів та спекулянтів. Американські солдати, що снували панелями, не впадали в очі їхні білі шоломи, гамаші і рукавички скидалися на форму німецьких шуцманів часів Веймарської республіки, тих шуцманів, що внесли в рейхстаг Адольфа Гітлера. Тільки руїни зяяли між будинками, мов дупла викришених зубів у старечій щелепі міста.

На Марієнплаці ратуша зустріла в'язнів малиновим передзвоном старовинних курантів. Вольфганг Тегарт поглянув угору, — над високою баштою кружляла хмарина голубів. Знайомий крутий зліт готичної покрівлі, масивні димарі, довгасті, загострені доверху вікна з середньовічними вітражами, невеличкий балкон на рівні другого поверху — ратуша. Полотнище американського прапора в'яло звисало з балкона. В ратуші містилася комендатура окупаційних військ.

Гефтлінги заповнили площу, стали монолітною масою під стінами будинків, зайняли вузькі вулички, підняли ще вище над головами мертвих товаришів і вдарили могутнім валом у стіни ратуші:

— Додому! Додому!

Здавалося, від того крику от-от луснуть різнобарвні вітражі вікон.

Десять чоловік на чолі з Вольфом піднялися широкими сходами на другий поверх, глухо простукотівши об килим дерев'яними колодками. З дверей другого поверху виглянули цікаві клерки. В приймальні скалькована з Мерилін Монро міс у щільно пригнаній формі пролопотіла прибулим, що комендант зайнятий. Але її ніхто не послухав. Вольф відчинив двері, і делегація зайшла до просторого, обставленого старовинними чорного дерева меблями кабінету. На стіні темніла велика пляма, тут висів портрет фюрера. Тепер на його місці почепили менший за розміром портрет американського президента Гаррі Трумена.

Комендант зустрів гефтлінгів, розвалившись у кріслі і висадивши на стіл ноги. Поза була явно розрахована на зневагу до відвідувачів. Товста гавана стирчала в куточку міцно стиснутого рота. Полковник примружився чи то від синього диму, що кучерявився йому під лівим оком, чи то від напруги і бажання здаватися значнішим. Однак те йому не дуже вдавалося. Короткі ніжки, задерті на стіл, підняли черево аж до підборіддя. Замість зневажливо-солідного, полковник мав кумедний вигляд, так ніби хтось підчепив його за черево невидимим гачком і потягнув, догори. Злі, неначе осокою прорізані очі дивилися на старого Вольфа з неприхованою зверхністю. Тегарт спокійно вийняв з кишені складений учетверо папірець і підійшов до стола. Комендант мовчки простягнув до нього руку, але Вольф поклав папірець на край стола.

— Тут наші вимоги, — сказав він, чітко вимовляючи англійські слова, і відступив крок назад.

У щілинах-очах спалахнули колючі вогники роздратування і неприязні. Комендант не міг дістати папірець — заважала поза.

— Додому! Додому! — бив у вікна крик.

Гавана нервово перекочувалася між тонкими губами. Вкриті рясною сіткою склеротичних судин щоки полковника побагровіли від приливу крові. Ніби знехотя сповзли зі стола ноги, черево опустилося донизу. Дебелою рукою взяв папірець. Довго дивився на рядки, написані нервовим почерком Дервіля. Лікар табірного ревіра, професор Паризького університету Франсуа Дервіль хвилювався, мов школяр. Колись він знав англійську граматику добре, але тепер його переповнювали вагання, непевність. «Чого він так довго читає? Може, я написав щось не так?» Француз нервував, довгі пальці розчісували на голому черепі уявні кучері. Полковник почепив на ніс важкі, блискучі, мов колеса «рольс-ройса», окуляри.

— А чого, власне, ви прийшли сюди? — запитав чистою німецькою мовою і додав: — Тепер у Дахау є представник американської адміністрації. Він займається стравами колишніх в'язнів. Прошу, зверніться до нього, — голос коменданта прозвучав спокійно, але категорично.

— Ми прийшли сюди, пане полковнику, і не рушимо з місця, поки не буде надано транспорт. Люди вимагають відправити їх на батьківщину. Нам нема чого повертатися в табір, — твердо сказав Тегарт.

— Містер комендант, мабуть, ніколи не сидів за ґратами, — не стерпів Франсуа Дервіль.

— Панове, — комендант зняв окуляри і встав з крісла. На його кругле гладеньке личко набігла непевна, поблажлива усмішка, ніби він звертався до дітей. — Я розумію ваш стан. Табір гнітить. Я цілком солідарний з вами. Однак зважте, панове, нас десять тисяч.

— П'ятнадцять, — поправив його сивоусий гефтлінг, що стояв поруч з Дервілем.

— От бачите, п'ятнадцять. Серед вас є німці, росіяни, французи. Одним хочеться їхати додому, а другі, скажемо відверто, бояться повертатися. Америка — країна демократична. Ми не можемо відмовляти людям, які просять у нас захисту.

— Ми просимо транспорт, — обірвав його Франсуа Дервіль.

— Справа не тільки в транспорті, хоч і це вирішується нелегко. Справа ускладнюється з політичного і навіть з дипломатичного боку. Кожному з вас треба видати документи, посвідчення. Все це потребує часу і певної роботи, а в Мюнхені ми, як вам відомо, не так давно. Кінець кінцем, ми маємо встановити ваші особи, звірити з картотекою табору і видати вам якісь папірці, що свідчитимуть про ваше перебування в Дахау. Зрештою, треба знати, хто і куди хоче їхати. Інакше не можна, панове, — полковник розвів руками.

— Можна, — твердо сказав француз. — Кращих документів і свідчень, ніж ці —він показав витатуйований на руці табірний номер, — ви не зможете дати.

Комендант вийшов із-за стола, підняв пухлу десницю з коштовним перснем, немов збирався перехрестити присутніх.

— Панове…

Франсуа Дервіль знову спинив його:

— Не хвилюйтеся, містер комендант, організаційні питання теж продумано. Із Мюнхена люди виїздять у чотирьох напрямках: Відень, Париж, Белград, Генуя. Списки партій готові. Потрібен транспорт, і ви його дасте. Інакше кожна нова смерть ляже на вашу совість. Погляньте на площу, містер комендант! Ми не залишали тих, хто вмирав у дорозі. Вони прийшли з нами!

Комендант визирнув у вікно. Над головами кількатисячного натовпу, ніби сама смерть, пливли трупи в смугастих табірних робах. Площа скандувала одне коротке слово:

— Додому! Додому!

Полковник несподівано відчув, як неприємний мороз вхопив його за гладкі лопатки, крижана рука стиснула серце. «Чорт з ним, із цим Шульце і його ідіотськими порадами чинити опір. Доведеться з них скористатися іншим разом. Там, на площі, і тут, у кабінеті, стоять не монголи, не азіати, а люди, звичайні люди, що попали в біду. Нарешті, я комендант міста і мушу дбати про його спокій. Чим швидше спроваджу звідси цей смугастий розсадник смути і червоної пропаганди, тим спокійніше буде на душі».

Полковник ураз втратив свій зверхній тон і сказав по-людськи просто.

— Я спробую допомогти вам, але напевно нічого не обіцяю — армійське начальство неохоче йде на такі речі. Зв'яжіть мене з начальником штабу п'ятої. — Полковник довго розмовляв з кимось по телефону, наполягав, доводив, що треба надати в його розпорядження машини, залізничний транспорт. З слів коменданта присутні зрозуміли, що американське військове командування не дуже прихильно ставиться до жертв фашизму. Особливо довго комендант дискутував відносно радянських військовополонених. Нарешті, полковник поклав трубку і, задоволено всміхаючись, сказав: — Панове, ми не збираємося чинити перепон. Ми нація справжньої високої демократії. У Францію, Італію дорога відкрита. Що ж до підданих Росії, то у нас є поки що домовленість тільки про військовополонених, усі інші контингенти буде відправлено пізніше, після перевірки. Радянських військовополонених ми теж не примушуємо. Хто бажає залишитись…

Сивоусий гефтлінг прочинив балконні двері.

— Запитайте у них, пане комендант, чи бажають вони залишатися!

Збурена людським прибоєм площа волала:

— Додому! Додому!

— Щасливої дороги… — процідив крізь зуби комендант і натис кнопку дзвоника, викликаючи секретарку.



— У-у… ляля! Старина Вольф! Я зовсім забув, за мною боржок! — Очі Франсуа Дервіля блищали лукавою радістю.

Вольфганг Тегарт не розумів, на що натякає француз. Його думки були вже дома, на Фріденштрасе. Серце старого рвалося до дітей. Вони, напевне, вважають його мертвим.

— Ти пам'ятаєш, — гасконець вчепився в руку друга, — ревір, того російського хлопця Андре і свій день народження? Я тоді побажав тобі зустрітися зі мною через десять років і пообіцяв заплатити за вино сам! Пам'ятаєш?

— Здається, Франсуа, ти помилився. З того часу минуло лише кілька місяців.

— За цю помилку я згоден заплатити доброю пляшкою «Йоганнісбергера». Сподіваюсь, ти не проти?

— Ні, Франсуа, ні, — всміхнувся Тегарт і додав сумовито: — Чорт візьми, як воно у світі — і радість, і туга — все вкупі.

Вони стояли на східцях ратуші. Гефтлінги розтікалися з площі, прямуючи до вокзалів. Колона росіян розділилася надвоє. Військовополонені сідали в криті брезентом студебекери. Другу, значно меншу частину колони, повели кудись у провулок дівчата у формі службовців ЮНРРА. На східці ратуші піднявся сивоусий гефтлінг.

— Прощай, Вольфе.

— Прощай, гросфатер.

Вони обнялися.

— Приїжджай у гості, не забувай нас, Вольфе.

— Справжня дружба не забувається, Максе.

Вони міцно потисли один одному руки, і полковий комісар Максим Іванов, що мав у БСВ кличку Дід, побіг до студебекера.

— Жаль розлучатися з такими друзями, — промовив Вольф, ховаючи зчервонілі очі під густими кошлатими бровами. Біль розлуки осідав в його серці гірким щемом. — Ось і тобі пора… «В дорогу, ти вільний, гасконцю..» Здається, так говорить Сірано де Бержерак?

— Я не поспішаю, — відповів Франсуа.

Зате серце Тегарта нестримно рвалося на Фріденштрасе, в невеличкий будиночок за Остбангофом.

— Ну тоді ходімо вип'ємо по склянці.

Вони зайшли в перший гаштет, що трапився їм по дорозі. Ніхто з них не звернув уваги на забрьоханий «Оппель-адмірал», що повільно котився вулицею від Ізару, ніби принюхувався, звідки смачніше пахне. Біля гаштету машина притерлася до панелі і зупинилась. Вольф ще не встиг замовити два кухлі пива, коли до залу зайшли якісь люди. Їх було п'ятеро. Попереду йшов юнак у коричневому шкіряному пальті і солдатських чоботях. На голові в нього куйовдилась грива давно не стриженого волосся. За ним простував чорнявий бородань. Інших Тегарт роздивитись не встиг. Франсуа Дсрвіль, що сидів поруч нього, несподівано вигукнув, схопившись з місця:

— У-у… ля-ля! Мон шер амі Андре! Він же — Соколов Павло Петрович.

Передній глянув на гасконця і раптом всміхнувся щирою радісною усмішкою.

— Вольф, старина Вольф! — промовив чорнявий і, пробившись між густо поставленими столиками, кинувся до Тегарта.

Вольфганг теж упізнав товариша.

— Теодор! Живий!

— Як бачиш.

Вольф і Федір довго стискали один одного в обіймах.

— Ніби батько з сином зустрілися, — шепнув Хорстові Дайн-Рябчук.

Зони сіли за вільним столиком. Хорст дивився на теплу зустріч і щиро заздрив цим людям, його ніколи не зустрічали так радо. Ось він повернувся до рідного міста. Важкі небезпечні мандри скінчилися, а хто його тут чекає, хто зустріне з такою радістю — мати, тітка Сабінг, Ютта? А друзі, товариші? Їх у нього немає.

— Хорсті, — шепотів на вухо Стефан, — їх не можна випускати з рук.

— Чого ви там примостилися, як бідні родичі? Йдіть сюди, сідайте до гурту, — покликав їх Федір Крайніченко.

Ці двоє їхали з ними від туристяка, що на Траупзее. Хто вони і що — важко було сказати. Приїхали ніби оглядати туристяк. Один хотів купити, другий ніби продавав. Чорт їх розбере. Хлопцям було не до того. Звістка про перемогу, яку ці двоє привезли на туристяк, поглинула всі їхні думки і почуття. Дорогою незнайомці теж поводилися пристойно, щедро платили за їжу і вино, пригощали американськими сигаретами. Правда, їхня щедрість пояснювалась просто. У незнайомців поламалася машина, і після Зальцкаммергута вони попросилися до хлопців у «Оппель-адмірал». Єдине, що було трохи незрозуміле, — дуже несподівано в обох виникли інтереси в Мюнхені. Але замислюватись над цим ніхто з хлопців не мав бажання. Всі їхні помисли були про домівку, про швидке повернення на Батьківщину. Цілу дорогу вони тільки й говорили про те. Згадували Київ, Полтаву, Андрієву Калинівку. «Доїдемо до Мюнхена, поїмо десь і далі. Бензину нам до Нюрнберга стане. А там щось придумаємо. Там недалеко, за Шумавою — Чехословаччина і… наші!» — казав хлопцям Федір. Дякуючи приймачу, вони вже добре знали, що діється в світі.

— Кельнере, пива на всіх! — вигукнув гасконець і раптом прикрив долонею рота. Очі забігали, заіскрилися сміхом, як у хлопчака, що вчинив шкоду.

— Що з тобою, Франсуа? — запитав Тегарт.

— Я замовляю, мов Жорж Бідо у Моленружі, а в кишені жодного ламаного гроша.

Над столом злетів веселий сміх.

— Не турбуйтесь, панове, я плачу, — підняв руку Дайн-Рябчук, — До речі, кельнере, приготуйте нам окрему кімнату і накрийте стіл на сім осіб. Думаю, товариство погодиться зі мною — таку зустріч треба… Ех, шляк би його трафив, потеруха б його роз'їла до кісток, не думав говорити, та вже скажу. Не кожен день доводиться зустрічати земляків.

Його українська мова здивувала хлопців.

— Ви українець? — запитав Андрій.

— Народився і виріс у Сокалі, поблизу Львова.

Андрій хотів сказати, що вони з ним майже земляки, однак стримався.

— Емігрант? — запитав.

— Мабуть, що так, але тільки не той, не білий. Я виїхав із Львова десь у двадцять п'ятім. Прийшла в голову фантазія шукати кращої долі, от і никаю світом. І де вже не бував, і де тільки не носила мене лиха година, а все свій Сокаль забути не можу. То як хворість яка засяде в серці, ота важка туга за рідним краєм.

Він говорив щиро, слова його приваблювали сердечністю.

— Не відмовте, панове, най це буде і для мене святом. Сердечно прошу вас, зробіть таку ласку, — він встав і прохально обвів поглядом присутніх.

— Ну що ж, — промовив Федір, дивлячись на своїх хлопців. — Якщо нас так ласкаво просять, відмовлятися негоже.

— Само собою, — погодився Микола Добривечір, засовуючи кулаки під пасок. Живіт у нього прилип до спини.

За стойкою з'явилася огрядна хазяйка гаштету. Маленький сухорлявий кельнер став навшпиньки, інакше він не міг дотягнутися до її вуха. Мабуть, його вразила різномаста компанія за столиком, бо він щось довго шепотів хазяйці, киваючи на смугасті роби Тегарта і Дервіля. Хазяйка липкими водянистими очима обмацала гостей. Їй були не до вподоби ці табірники. Вона вважала усіх їх душогубами, як і свого колишнього чоловіка Ганса Венцеля, що, певно, теж скоро з'явиться, коли американці порозпускали їх із таборів.

Всі інші за столиком справляли досить пристойне враження. Особливо пан в окулярах із золотою оправою і молодий красень, обличчя якого було хазяйці звідкись знайоме. А все ж грошовитими і їх не можна було назвати. «Певно, без копійки в кишені, а давай їм окрему кімнату і стіл на сім осіб. Треба перевірити, бо ця глуха тетеря, чого доброго, може все наплутати». Вона рішуче попрямувала до столика.

— Ірма Венцель, хазяйка, — відрекомендувалася вона, розтягаючи товсті, неохайно підмальовані губи в нещирій усмішці. — Чого зволите?

— Дуже приємно. Я прошу, пані Ірмо, накрити нам стіл, — сказав Дайн, дістаючи з кишені гаманець з справжньої крокодилячої шкіри.

Хазяйка насторожилась, а коли в руці Дайна захрустіли п'ятидоларові банкноти, її дебела постать враз виявила дивну гнучкість. Ірма Венцель «чарівно» всміхнулася, склавши товсті ковбаски губ кумедним сердечком.

— О, панове, прошу. Ви не пошкодуєте, що завітали в моє скромне кафе. Кухня Ірми Венцель славиться на весь Мюнхен. Прошу вас, кімната готова. Гюнтер, пиво!

Зеленкуваті папірці ніби самі по собі вповзли в спітнілий кулак і зникли, немов хто проковтнув їх. Ірма Венцель попливла між столиками з граціозністю вгодованої льохи. Вона прочинила перед гістьми двері і розпливлася в улесливій усмішці.

Кімната, в якій стояв накритий стіл, скидалася на тюремну камеру. Вузька і довга, вона закінчувалася заґратованим вікном, що виходило у напівтемний колодязі, чорного двору.

— Банкетний зал Людовіка Дванадцятого, — зауважив Франсуа Дервіль, ховаючи лукаву посмішку.

— Що будемо пити, панове? — запитав Дайн, уткнувши носа в меню.

— Нам з Вольфом. пляшку «Йоганнісбергера». Останній раз я пив це чудове вино п'ять років тому, а ще й досі в роті відчуваю його смак, бо через нього, можете собі уявити, я попав у Дахау.

— А ви? — звернувся до Крайніченка Дайн-Рябчук.

— Я попав у Дахау тверезим, — серйозно відповів Федір.

— Ні, я мав на увазі вино…

— Краще горілку, ми люди скромні, — всміхнувся Крайніченко. — Ви як, хлопці?

— Само собою, — буркнув Микола.

— Я не п'ю, — несподівано відрубав Андрій. Уже давно в ньому наростав якийсь незрозумілий внутрішній протест проти цього вилощеного типа, що за чарку вина хоче купити довір'я. Десь підсвідомо Андрій відчував нещирість Дайна і дивувався, чому того не помічають інші. Сам хлопець ніколи в житті не сів би з ним за один стіл. Щось було в ньому слизьке, гадюче і в посмішці, і у вицвілих, ніби стерті п'ятаки, очах. Життя навчило Андрія пильніше придивлятися до людей, особливо до нових знайомих. Декілька малопомітних штрихів у поведінці, у вчинках цього новоявленого «землячка» насторожили хлопця, примусили замислитись. Може, трохи і запізно Андрій раптом узявся аналізувати події тієї шаленої ночі біли гірського озера. Якась неясна, незрозуміла тривога прокралась йому в душу і все більше гнітила, стискала серце важким передчуттям біди. Уночі хтось рішив того барона, а на ранок прибувають ці двоє. «Землячок» назвався хазяїном, а поцікавився тільки підвалами. Той молодий — ніби приїхав купувати і навіть не піднявся на другий поверх туристяка, наче те його не цікавило. Сказали, що з Каммергута, а потяглися з ними у Мюнхен. Розмовляли тільки німецькою, а тут раптом виявляється «земляк», і доларів повна кишеня… Ні, цей добродій липне до них неспроста. Щось він таїть у душі лихе. І враз ясна, мов сонячний промінь, думка шугнула хлопцеві в голову. Андрій мало не скрикнув: «А чи не ви, пане, стріляли тієї ночі в барона Дітца?» Однак стримав себе. Вирішив при нагоді поділитися своєю підозрою з майором.

Тим часом за столом точилася жвава безтурботна розмова. Легкі іскристі дотепи гасконця, схрещуючись з гострими, сповненими гумору зауваженнями Федора Крайніченка, висікали щирий сміх у присутніх. За довгі місяці і роки табірного життя люди зголодніли за сміхом і тепер, здавалося, хотіли надолужити втрачене.

Уже вдруге кельнер приніс пиво у високих череп'яних кухлях, а Франсуа Дервіль ще не починав першого, захопившись розповіддю якоїсь веселої паризької історії.

Дайн-Рябчук вийшов за двері і зупинився, прислухаючись до голосів, що долітали з кімнати. На його обличчі від сміху не лишилося й сліду, ніби хтось невидимий стер його. Безбарвні очі хижо блищали.

— Де тут у вас телефон? — запитав він у фрау Венцель, що саме поралася за стойкою, протираючи рушником келихи — Хочу подзвонити додому, щоб не турбувалися. Знаєте, давні друзі… Засидишся з ними.

Від хвилювання він перейшов на англійську мову. Проте хазяйка зрозуміла.

— Прошу, телефон у моїй кімнаті, — вона показала рушником на двері. — Я проведу вас.

— Не турбуйтесь, не треба, я знайду сам, — сказав Дайн, кидаючи на стойку долар.

Фрау Ірма провела його здивованим поглядом. Бона знала, що американці люди багаті, однак такої щедрості не чекала. Дайн штовхнув двері: невеличкий передпокій, далі світла вітальня з вікнами на вулицю, стіл, буфет, тумбочка, телефон. Підбіг, набрав потрібний номер. Із Шульце він зв'язався ще в Зальцкаммергуті. Попередив, що виїздить з новими знайомими на Мюнхен. Тепер треба тільки сповістити адресу, і все буде гаразд.

Із трубки почувся голос Шульце. В цю мить за спиною в Дайна рипнули двері. Він озирнувся. Фрау Ірма щось діставала із шафи.

— Дорога моя, — промимрив у трубку Дайн, — я зустрів давніх дружків із Зальцкаммергута. Я казав тобі про них. А тут ще двоє прив'язли. Я їх, правда, не знаю, вони тільки-но з Дахау. Я їх усіх пригощаю. Доведеться трохи затриматись, ще півгодини, не більше. Ти не сумуй, ягідко, я дуже шкодую, але…

— Адресу назови, йолопе! — гримів у трубці роздратований голос Шульце.

— Гаштет фрау Венцель. Швайбрюкенштрасе…

— Дев'ятнадцять, — підказала з передпокою фрау Ірма.

— Швайбрюкенштрасе, дев'ятнадцять. Сподіваюсь, ти не затримаєшся? Компанія весела.

— За двадцять хвилин чекай.

— Добре, цілую тебе, моя кохана.

Шульце поклав трубку. Дайн витер спітнілого лоба. А фрау Ірма мліла від тих лагідних слів, думаючи, які все ж таки ці американці уважні до жінок. Вони вміють кохати по-справжньому, не те, що її Венцель: ні тобі ніжності, ні пристойних манер.



Віллі Тегарт ішов по Швайбрюкенштрасе, опустивши голову, щоб не показувати людям заплакані очі. Клята Ірма не випустила його з гаштету, коли все те відбувалося на площі перед ратушею. А коли він усе-таки втік і прибіг туди — було вже пізно. Площа спустіла. Хлопець кинувся додому, проте батька не було. Тепер Віллі знову повертався до гаштету. В хлопця було тяжко на серці. Від Манфреда ні словечка. Невже зони зосталися з Мартою самі? І чого доля така жорстока до них? Мало їй, що забрала в них матір і батька.

На другий день, як прийшли американці, Віллі побував у Дахау. В таборі йому сказали, що його батько, Вольфганг Тегарт, до останніх днів значився в картотеці живих. Проте де вій тепер, ніхто не знав. Сьогодні Віллі, може, узнав би щось про нього, розпитав би в людей, так не пустила хазяйка. Віллі лаяв, проклинав, посилав на її голову всі нещастя і болячки, однак те не полегшувало серця. Досада і біль душили за горло, сплітаючись у гіркий пекучий клубок. Скільки років він чекав на батька, скільки разів тримав у руках ту стару пожовклу фотографію, де вони зняті удвох з матір'ю. Віллі міг годинами дивитись на них, розказувати їм про свої болі й радощі. Він не пам'ятав батьків живими. Знав тільки з фото, що чудом уціліло в домі після численних обшуків гестапо. Мати померла, коли хлопець був ще зовсім малим. А батько?.. Не раз Віллі прощався з ним навіки, не раз надія знову воскрешала його.

Хлопець витер рукавом очі і поглянув на вивіску «У красуні Ірми». Ні, вона не побачить його сліз. Нехай лається, б'є, виганяє, — жодна сльозина не впаде з його очей. Віллі шморгнув припухлим, засіяним веснянками носом, ще раз ретельно витер очі і штовхнув ногою двері гаштету.

— Бачите, прийшов, — сплеснула руками фрау Ірма, звертаючись до якогось пана в окулярах із золотою оправою. — У нас такі гості, а він швендяє цілий день по вулицях. Нероба! Марш на кухню!

Віллі зціпив зуби і вийшов.

— Отак завжди маю через своє жалісливе серце, — промовила Ірма, складаючи губи кокетливим бантиком. — Візьмеш з вулиці, ні батька, ні матері, вчиш його, вчиш, і от маєш дяку.

— Так, так, — співчутливо закивав головою Дайн. — А скажіть, фрау Ірмо, чи багато зиску маєте від свого бізнесу? Я колись теж мав кав'ярню і трохи розуміюсь на тому.

— То пані вдова? — Дайн навмисне зачепив найболючішу струну.

— Солом'яна, — кокетливо хихикнула Ірма і повела на нього масними очима.

— Я маю намір купити в Мюнхені готель з ресторацією. Може, фрау ласкаво погодиться бути моїм радником у цій справі?

Очі Ірми враз заіскрилися. Вона облишила рушник і келихи, сперлась могутнім бюстом на мармурову плиту стойки. Дайн-Рябчук підкреслено довго затримав погляд на широкому декольте її вельветової блузи. Кров ударила в обличчя Ірми, щоки спалахнули одцвітаючими пелюстками маку, а очі знову стали вологими, їх виповнила на диво свіжа просинь.

— Я вся до ваших послуг, містер, — гаряче зашепотіла Ірма, — приходьте сьогодні надвечір. Я все вам викладу, як перед богом.

— Щиро дякую. Та маю вибачитись, саме сьогодні у мене ділова вечеря… Але десь найближчим часом. Я подзвоню вам, і ми обов'язково зустрінемось.

В його голосі прозвучали такі лоскотливі нотки, що фрау Ірма ледве не зомліла від щастя. Вона хотіла ще щось сказати, але в цей час із кухні з тацями в руках вийшли Гюнтер і Віллі. Гаряча печеня парувала на тарілках, наповнюючи гаштет смачними пахощами.

— Ой, я забалакалась з вами, — Ірма замахала руками, заметушилася, вийняла скатертину, вихопила з рук Віллі тацю із стравами. — Протри швиденько ножі, виделки.

Хазяйка зиркнула на пляшки, але руки її були зайняті. Дайн перехопив погляд Ірми і вправним рухом колишнього офіціанта підхопив тацю.

— Не турбуйтесь, я віднесу, — він прочинив двері. В обличчя йому вдарив сміх.

— Герольди, сурміть у фанфари! Шановні гості, розперезуйтесь, — вигукнув Франсуа Дервіль.

На дубовий стіл лягла чиста скатертина. Від неї війнуло давно забутим домашнім затишком. Гості притихли. Може, для когось іншого така звичайна річ, як покритий скатертиною стіл, лишилася б непоміченою. Проте для людей, що багато років сиділи за нетесаними столами табірних бараків, вола була знаменною, ніби саме від цієї хвилини починалося інше життя, в якому будуть і родинне щастя, і затишок, і багато-багато такого, про що за довгі роки табірного життя колишні в'язні забули і думати. Проста річ — скатертина — в думках Тегарта чомусь стояла на межі війни і миру. Вольфа мучила роздвоєність: душа його рвалася додому, але він не міг залишити друзів, з якими бачився, може, востаннє. У глибині серця наростало бажання швидше попрощатися з ними. Тегарт почував себе ніяково перед ними, адже стільки прожито і пережито разом…

Несподівано думки його обірвались. Тегарт відчув на собі чийсь стривожений погляд. Оглянувся на двері і занімів. Там стояв напружений, мов струна, хлопчик-офіціант. Широко розплющені очі палали боязкою радістю. Вкриті смагою уста ворушилися, ніби хлопчикові несила була вимовити якесь дуже важливе слово. В руках маленького офіціанта поволі хилилася таця. Чарки, келихи, виделки, ножі зсунулись на край і враз брязнули на підлогу; Та хлопець навіть не здригнувся. Фрау Ірма підскочила до малого.

— Не руш його! — вигукнув Вольф, схопившись з-за стола. Щось невимовно дороге і рідне було в обличчі цього рудого вихрястого хлопчини.

— Що з тобою, Тегарт? — ухопив його за руку Франсуа Дервіль.

— Тегарт, — беззвучно повторили губи малого. — Батьку! — розірвав тишу крик.

Вони кинулись один одному в гарячі обійми.

— Батьку, рідний, дорогий мій, я так шукав тебе, — шепотів Віллі. Він обвив рученятами шию, притулився до батькових грудей, цілував смугасту, пропахлу потом робу і ридав гірко, болісно, виливаючи у тих сльозах невиплакане за роки горе. Худеньке, виснажене тіло хлопчика трепетно билося в обіймах.

Старий Вольф не міг сказати й слова. Тільки загрубілими рівчаками зморщок котилися скупі сльози. Попливли перед очима стіни, люди. «Дитино моя, сину мій рідний».

Грюкнули, розчиняючись, двері.

— Ахтунг! — ревнув з порога сержант американської військової поліції. — Гіб мір аусвайс![11]

Чиїсь дужі руки одірвали малого від батькових грудей і жбурнули на диван. А далі все пропливло перед Віллі, немов у страшному кошмарі.

Поліцаї в білих касках з куцими автоматами на грудях наділи всім наручники. Штовхнули. у плечі батька і повели з кімнати. Віллі кинувся йому вслід, вчепився в руку.

— Не пущу! Це мій батько! — закричав у нелюдськім відчаї.

— Заспокойся, синку. Я повернусь. Вище голову. — Тегарт намагався йому всміхнутись, а в самого в очах бриніли сльози. Підняв сковані браслетками руки, хотів погладити руду голівку, та в цю мить жорстокий удар відкинув Віллі назад у куток.

Коли хлопець вибіг на вулицю, арештантська машина вже від'їхала. Він побіг за нею по Швайбрюкенштрасе.

— Тату! Таточку! — шепотіли пошерхлі губи.

Стрічний вітер зло бив по очах, зриваючи з них гарячі сльози. На мосту через Ізар Віллі упав, а коли підвівся, машини вже не було. Малий схилився на чавунні поручні і гірко заридав.



— Гансе, ви забули поставити фамільне срібло, — з докором зауважила камердинерові Гізела фон Глевіц, оглядаючи накритий у вітальні стіл. Старовинний мейсенський сервіз майже прозорої порцеляни сьогодні не задовольняв її.

— Змінити всі шість? — запитав камердинер.

— Ні, тільки два, для мене і мого чоловіка, — сказала вона тоном хазяйки. Цей тон подобався їй дедалі більше. Тепер у домі вона господиня і право наказувати було за нею. Раніше Гізела якось не думала, що це може давати таку глибоку насолоду.

Біла, розшита гербами скатертина сліпила очі. Кришталеві графини бурштиново переливалися в яскравому світлі люстри. Білосніжні кораблики серветок, чарки, келихи, фужери, вишукано оздоблені блюда, ваза з квітами — все це піднімало і без того святковий настрій молодої жінки.

«Як дивно звучать в цьому домі слова: я і мій чоловік. Він подзвонив дві години тому. Просив приготувати все до зустрічі. Має приїхати з друзями. Геро фон Шульце-Геверніц і Гізела фон Глевіц сьогодні приймають гостей. Я і мій чоловік. Я і мій Геро».

— Чудово, — уголос промовила Гізела.

— Ти щось сказала, Гізхен? — запитав старий камердинер, приставляючи до вуха долоню.

Гізела пересмикнула плечем. Фамільярність старого дратувала її.

— Гансе, я вже просила Не називати мене Гізхен. Чого доброго, ти і при гостях… І запам'ятай… — в її голосі з'явилися металічні нотки.

— Слухаю, — старий опустив голову і, перекинувши на руку серветку, пішов геть.

«Яке нахабство, — скипіла Гізела. — Він навіть не вислухав до кінця. Цей старий шкарбан відверто зневажає мене».

З того часу, як вона повернулася до Мюнхена з Геро, всі ці батькові фаворити — Ганс, Сабіна і навіть Ютта — неначе змовились ігнорувати її. Ну, Сабіну ще можна зрозуміти. Та не хоче нікого, крім Хорста, бачити поруч неї, але ж інші? Ютта демонстративно не розмовляє. А хіба Гізела винна, що Хорст не любить її, що кинув напризволяще, а сам повіявся світ за очі з якоюсь шансонеткою? «Заждіть, ви ще танцюватиме переді мною, ходитимете по струнці».

Гізела згадала, що Геро просив передати запрошення Сабіні і Ютті. «Обов'язково запроси їх до столу. В мене для них сюрприз». Що це за сюрприз? Ні, треба відверто поговорити з ним. Пора поставити цих нахлібниць на місце.

Вона обійшла стіл, оглянула себе в широкім, майже на всю стіну дзеркалі. Декольтоване вечірнє плаття туго облягало її тонкий стан. Припудрені плечі, красива біла шия, гордо посаджена голівка. Блискуча діадема вінчала високу зачіску, — сьогоднішній її туалет сподобається Геро. Його друзі-американці повинні відчути, що німецькі жінки мають смак. Вона оглянула себе в дзеркалі, ніби актриса перед виходом на сцену. Їй пригадався ранок у готелі Монте-Карло. Там вона вперше спробувала уявити себе без Хорста. Тоді плакала, а тепер була рада тій щасливій хвилині, коли він покинув її: Геро не Хорст. Він оцінив її красу і, здається, кохає по-справжньому. Ну, а те, що Шульце старший за неї майже удвоє, не має ніякого значення. Вона ніколи не звертала уваги на жовторотих однолітків. Мужчина має бути солідним. «Однак що то за сюрприз Геро приготував для Сабіни і Ютти? Напевне, привезе їм хлопців. Американці не люблять нудьгувати за столом без жінок. Сабіна, певно, буде розважати генерала, ну а Ютта молоденького ад'ютанта». Гізела чомусь була впевнена, що саме так воно і буде. Її Геро не водить компанії з дрібнотою. Ну що ж, для генерала цілком усе пристойно: і стіл, і кімната, і вона сама — хазяйка. Ось тільки… Погляд Гізели упав на стіну, де висів портрет Герберта фон Глевіца.

«Воно, звичайно, не зовсім зручно, щоб американський генерал сидів проти портрета, на якому батько зображений в мундирі полковника медичної служби вермахта, та ще й при всіх орденах і регаліях. Треба сказати Гансові, щоб зняв негайно. Батько… Де він тепер? Чи живий ще?» Сабіна розповідала, що за місяць перед приходом американців вони з Гуго чкурнули на північ, до грос-адмірала Деніца. З того часу про них нічого не чути. Треба порадитись з Геро, вже час пред'явити свої права на спадщину і на ті гроші, що лежать у швейцарському банку. Тепер вона єдина і повноправна спадкоємиця. В серці ворухнулося почуття, віддалено схоже на жалість. Гізела підійшла ближче до стіни, на якій висів портрет, пильно вдивляючись у сірі холодні очі Герберта фон Глевіца. Ні, в цих очах ніколи не було ласки, теплоти, ніжності — вони завжди були холодні. Гізела піймала себе на тому, що думає про батька, як про покійника.

З вулиці долетів сигнал клаксона. Гізела здригнулася.

— Їдуть, — прошепотіла вона, прислухаючись.

Гудок прозвучав нетерпляче, вимогливо.

— Гансе!

— Слухаю, моя господине, — прошамкав беззубим ротом камердинер. Колись геройські бакенбарди обвисли, мов клапті білої піни.

— Зніміть цей портрет.

— Не розумію, навіщо? — Ганс поглянув на неї з острахом. — Гізхен, це ж…

— Зніміть негайно!

— Добре, я зніму, — згорбившись, слуга пішов по драбину.

— Стійте!

Ганс зупинився. Вона обпекла його злим поглядом сірих очей.

— Я сама. Ідіть відчиняйте ворота.

Камердинер покірно пішов до виходу. Гізела скочила на диван, рвонула важку позолочену раму, але міцний крюк не піддавався.

— Прокляття! — шепотіла вона пересохлими від хвилювання губами. — Зараз прийде Геро, а я…

Гізела з усієї сили рвонула раму і, втративши рівновагу, випустила її з рук. Портрет упав на паркет, скло розлетілося на скалки. Гізела боляче вдарилась коліном об стілець.

— Хай тому чорт… — несподівано голос її урвався. Вона забула про біль.

На порозі дверей, що вели на кухню, стояв живий Герберт фон Глевіц. Гізела скам'яніла. Дивилася на батька застиглими від жаху очима. Він підійшов до неї, злий і рішучий. Вона відступила на крок і заплуталась каблуками у важкому шлейфі вечірньої сукні. Сірі очі батька пожовкли від люті. Ще мить — і його важка рука злетіла над її обличчям. Повіки Гізели склепилися від жаху, вона вся знітилася, зіщулилась, чекаючи удару.

— Геро фон Шульце-Геверніц! — тремтячий, схвильований голос прозвучав як пересторога. І одразу ж почулися швидкі впевнені кроки.

— О, у тебе гості, — ні краплі здивування в голосі.

Вона розплющила очі. Геро всміхався.

— Знайомся, це мій батько, — ледве чутно промовила Гізела.

Але Шульце, здавалося, не помітив її хвилювання.

— Дуже приємно. Ми вже встигли познайомитись.

Професор підняв з підлоги розбитий портрет і, не сказавши ні слова, вийшов. Тільки тепер Гізела помітила його жовте, неголене обличчя, якийсь старий, обпалений на спині плащ і брудні черевики. Шульце дивився йому вслід, посміхаючись. Потім обняв Гізелу за оголені плечі.

— Все гаразд, Гізі, заспокойся. Сьогодні ми будемо веселитися.

Вона похилилась йому на груди і заплакала.

— Ну, заспокойся і зараз же всміхнись, — голос його був суворий. Шульце наказував. — Треба тримати себе в руках, кохана. Ми не любимо сліз, нам більше подобається усмішка, ну, — він легенько струсонув її за плечі і поцілував.

Вона спробувала всміхнутися.

— Отак краще. А де ж наші дами? — Шульце одійшов до стола, налив чарку вина і подав її Гізелі. — Випий.

Рука у неї тремтіла, плечі здригалися, але сліз уже не було. Гізела перехилила чарку і поставила її на стіл.

Геро поцілував її в губи. Відчувши на вустах присмак терпкого рейнвейна, сказав усміхаючись:

— Тепер я знову пізнаю свою Гізі. Ти маєш смак доброго вина, дівчинко. — Він підвів її до дзеркала. — Приберися. Скоро прийдуть гості.

— А хто має бути?

— О, це сюрприз.

— Геро, не муч, скажи, — просила вона, поправляючи зачіску.

— Не можу, дав слово американського офіцера.

Вона кокетливо надула губки, але Шульце не звернув на те уваги. Стояв поруч з нею перед широким дзеркалом і обсмикував новенький мундир з підполковницьким погоном на плечі. В мундирі він здавався молодшим років на десять, і коли б не сиві скроні та досить велика пролисина до потилиці, йому можна було б дати років тридцять п'ять — сорок, не більше.

До кімнати зайшла Ютта. На ній було скромне біленьке платтячко і білі туфлі на високих каблуках. Кілька разків голубого намиста обвивали шию. Вона кивнула Геро і байдуже пройшла повз Гізелу до стола, так ніби виконувала неприємний обов'язок. Шульце крадькома спостерігав за нею в люстро. Кожного разу, коли він бачив цю струнку дівчину з очима, схожими на клаптики неба, коли чув пахощі її золотого волосся, голова йому йшла обертом. Сьогодні Ютта здалася йому ще красивішою, ніж минулого разу. Від її гнучкої постаті, граціозних рухів, оповитих сумом очей віяло прихованим жаром. Геро відверто розглядав дівчину.

— З тобою вітаються, — почув він сухий, невдоволений голос Гізели.

— О, фрау Сабіна, прошу вибачити мене, задивився на вашу дочку. Проте мушу визнати, що сьогодні ви найчарівніша, — Шульце поцілував жінці руку.

Сабіна Штіллер скосила довгасті темно-сині очі на Гізелу. На підмальованих губах її блукала невловима поблажлива посмішка. «Жодній з них не можна віддати перевагу — обидві красиві, як голлівудівські зірки», — подумав фон Шульце. Він поглянув на Гізелу. В її очах палахкотів злий зеленкуватий вогонь. «І якого чорта я зв'язався з цією дикою кішкою? Та вже не довго чекати. Скоро я розв'яжу собі руки…» Шульце удавано ніжно всміхнувся.

— Гізі, чому не грає музика? Адже ми зібрались веселитися. Правду я кажу, фрау Сабіно?

Сабіна була з ним згодна. Вона не приховувала своєї симпатії до цього енергійного німця в американській військовій формі. Спочатку їй не дуже сподобався його зв'язок з Гізелою, однак, придивившись пильніше до їхніх стосунків, вона зрозуміла: це не що інше, як флірт. Фон Шульце-Геверніц людина впливова, і від нього можна мати неабияку користь. Це Сабіна відчула сьогодні, коли джип привіз великі ящики з продуктами. Як міняються часи. Хіба колись вона зважала б на такий дріб'язок — два ящики бекону?

Сабіна підійшла до радіоли, поставила пластинку. Кімнату наповнили звуки бравурного маршу. Високий голос почав викрикувати слова заспіву до Хорста Весселя[12]. Сабіна похапцем зняла пластинку і з острахом поглянула на американця, що сидів на дивані біля Гізели. Він був заклопотаний якоюсь неприємною розмовою і, здається, не чув ні музики, ні слів.

— Там ще є гімн африканського експедиційного корпусу генерал-фельдмаршала Роммеля. Знаєш, цей — «Ми йдемо по Африці. Тільки пил, пил, пил із-під кованих чобіт». Я думаю, він сподобається містерові Шульце.

Геро почув своє прізвище і повернув голову до Ютти.

— Пробачте, Ютті, ви щось хотіли мені сказати?

— Ні. Раджу матері поставити африканський джаз, — сухо відповіла Ютта.

— Поставте краще щось французьке, веселе, щоб можна було потанцювати.

Сабіна довго шукала потрібну пластинку, кидаючи осудливі погляди на Ютту. Нарешті, знайшла. З радіоли попливла мелодія тиха, прониклива. Низький жіночий голос співав про осінні бульвари Монмартру.


… А вітер підхоплює листя
Зриває останнє з каштанів
І котить по вулицях міста
Повз мертві вогні шантанів.

«Слова знайомі, затерті, мов старі гроші, — думає Ютта. — Але чому ж тоді так сумно на серці? Чому туга так міцно стискає груди?» Дівчина опускається на стілець, дивиться на себе у широке дзеркало на протилежній стіні. «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Хто це шепоче так палко? Чий знайомий, далекий голос крає їй серце? Все пропадає, провалюється кудись у чорну безвість — і вогні, і стіни, і люди в кімнаті, тільки вона одна іде темними вулицями. Куди іде? Не знає. А голос шепоче: «Ютті, кохана Ютті, я повернусь». Туга, печаль, незагойна у серці рана.


… А вітер підхоплює листя,
Зриває з дерев останнє,
Щезає вогнів намисто,
І спогад сніжинкою тане…

— Містер Стенлі Дайн з племінником, — прошамкав старий Ганс, розкидаючи білу піну бакенбардів на розшитий галунами комір парадного камзола.

У дверях з'явився невисокий, огрядний чоловік. Чорна візитка, біла сліпуча манишка, гороховий у чорну цятку метелик. Ютта ковзнула по ньому очима. Щось ніби знайоме майнуло в її пам'яті і одразу ж потонуло у морок. Дівчина перевела погляд на матір. Сабіна стояла в напруженій позі, притискаючи до грудей пластинку. Довгі, побілілі, в коштовних перснях пальці, здавалося, от-от переломлять пластинку. В очах — подив, страх, розгубленість. «Що з нею?» — подумала Ютта і мимоволі знову поглянула на пана у чорній візитці, що саме цілував руку Гізелі.

— Стефане? Звідки? — почула вона шепіт матері.

Дайн-Рябчук теж чув ті сповнені тривогою слова, але не поспішав підходити до Сабіни. Ці декілька кроків виявилися дуже важкими. Не те щоб Стефан боявся жінок, ні, для кожної з них він знаходив слова, умів навіть бути цікавим співбесідником. Тільки в присутності Сабіни завжди почував себе пригнічено. Слова, які він приготував для цієї зустрічі, враз пропали. Дайн відчув нестерпну задуху, бридкий піт укрив тіло. В душі наростало обурення проти самого себе і, як не дивно, — проти Сабіни. Це було вже щось нове в його характері: обурення рятувало від розгубленості. «І справді, чого це я гублюся перед нею, немов хлопчисько? Я не прийшов просити ласки, я прийшов узяти її. За зневагу, яку я терпів від неї, треба платити зневагою. Кінець кінцем, вона така ж, як і всі інші». Дайн рішуче повернувся і підійшов до Сабіни. Він сподівався побачити в її очах розгубленість, але вони випромінювали спокій. Однак від Дайна не сховались бліді, безкровні пальці на темному тлі патефонної пластинки, якою Сабіна, ніби щитом, прикривала серце. Він осміхнувся і навмисне грубо сказав:

— Здрастуйте, Сабіно. Я бачу — час не зачіпає вас.

Вона поклала пластинку на радіолу і відразу ж пошкодувала: звільнившись, пальці дрібно тремтіли. Жінці довелося зібрати всю силу волі, щоб відповідати йому спокійно.

— Жінки як квіти, Стефане. Одна одцвітає у двадцять, друга після тридцяти тільки починає розпускатися і цвіте до самого снігу. Поглянь на нашу Ютту, вона розцвіла рано.

«І вже починаю одцвітати», — подумала дівчина. Перед нею стояв батько. Вона не бачила його десять років. Але зустріла його байдуже: холодно, ніби не серце у неї, а крига. Та й він, крім привітної усмішки, не знайшов для неї нічого. Стояв і дивився бляклими очима.

— Підійди до мене. Дай я тебе поцілую, — промовив Дайн.

Ютті здалося, що в його хрипкуватому голосі прозвучали щирі нотки. Вона ступила крок до нього і зупинилася, відчуваючи, як повзуть тілом бридкі холодні мурашки. Ні, вона не помиляється, у нього погані, брудні очі, в них не батьківське почуття. Дайн підійшов до неї сам. Узяв у маленькі долоні голову дівчини і поцілував у чоло.

— Не цурайся мене, Ютті. Я ж твій батько, — йому було дуже важко вимовити ці слова. На його обличчі були і збентеження, і радість. Проте, що його хвилювало насправді — зустріч з дочкою чи її жіноча зваба, — неможливо було зрозуміти.

— Десять років. Ціла вічність. Ти вже зовсім доросла, Ютті. Геро, поглянь, яка красуня в мене донька. Бог послав мені втіху на старості літ, — він говорив, говорив і все зазирав дівчині в очі.

А вона думала: «Який він мені батько? Я виросла без нього. Він чужий мені. Я зовсім не знаю цього чоловіка і не хочу, не бажаю знати».

— Хорсті! — несподівано вигукнула Ютта і, вирвавшись з рук Дайна, кинулась до дверей. Там, ніким не помічений, вже давно стояв Хорст Торнау.


РОЗДІЛ II З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я


В камері вогко і холодно. Андрій умостився з полтавчанином на нарах. Укрились шкіряним пальтом і притулились один до одного. Крізь вибите вікно в камеру тягнуться сизі у місячнім сяйві пасма промозклого туману. Ізар вирує під стінами, злий, невгамовний. Весна розтопила в горах сніги і покотила в долину шумливі спінені води.

Федір Крайніченко затулив плечем вічко у дверях, про щось стиха розмовляє із Вольфом. Тільки Франсуа Дервіль не знаходить собі місця. Засунувши руки в рукави смугастої куртки, стукотить колодками, з кінця в кінець міряючи камеру.

Квадрат вікна розграфлено гратами. За ним видніється чималий шмат неба., Загубленою підковою лежить на Чумацькому шляху місяць. Загадково підморгують великі, немов розжарені вухналі, зорі. Легкі і чисті, пропливають під ними одинокі хмарини. Пливуть швидко, поспішають кудись за чорний пруг ночі. Просторо і вільно їм у високому небі — тісно Андрієвому серцю у. цій камінній домовині. Згадується йому далека Калинівка і біленька хатка під куштратою стріхою. Кліпає жовтавим каганцем вікно. Випростав натруджену спину журавель над колодязем, задивився на зорі. Видзвонюють об цямрини, живим сріблом скочуються з дубового цебра краплини, а місяць перекотився у цеберко і затих, причаївся, ніби і йому хочеться в тихий затишок хати.

Мати збирає на стіл вечерю. Парує приправлений салом куліш. За столом сидять батько і старші брати. Вони тільки-но повернулися з поля. Всі троє засмаглі, широкі в плечах і пахнуть стиглими житами — в колгоспі жнива.

Чи то сон, чи так мариться Андрієві рідна оселя, він уже й не знає. Лежить, склепивши очі. Б'ють копитами прип'яті до воріт коні, форкають нетерпляче. Зачекайте, соколики, ось тільки повечеряю, і помчимо ми з вами на ніч на луги, на лісові галявини.

Потріскують у багатті сухі соснові гілки. То тільки для світла, щоб не такими страшними здавалися хлопцям дідові розповіді — казки та бувальщини, а внизу, під сосною, дубовий міцний жар, під яким у гарячім попелі печеться картопля. Весело стрибають над гілками червоні язики полум'я, лине від річки жаб'яче кумкання, хропуть, позираючи за вогнище червоними очима, коні, б'ють стривожено копитами. А полум'я здіймається все вище й вище. Ось уже спалахнуло небо червоною загравою, загорілася ніч. Вогонь упав на солом'яні стріхи Калинівки. Біжать перелякані люди, стукотять колодками об дзвінку, неначе металеву землю, а над ними кружляють чорні літаки з хрестами на крилах. «Мамо! Не біжіть! Не тікайте від мене, мамо!» — кричить Андрій, з жахом дивлячись, як клює матір червоний рогатий місяць. «Стійте, мамо! Заждіть» Але вона не чує його крику. Біжить дорогою до палаючого чорним вогнем лісу і зникає в ньому. «Мамо-о-о!»

— Прокинься, Андрію! — хтось штурхає його під бік.

Він розплющує очі. За гратами висить червоний місяць.

— Ми не повинні сидіти склавши руки, — чує крізь дрімоту Андрій. Це говорить Франсуа Дервіль. Запальний гасконець усе ще бігає із кутка в куток, грюкаючи дерев'яними колодками.

— Згоден, — говорить Тегарт. — Але що ми можемо зробити? Вибити двері? Виламати грати?

— Треба негайно викликати адміністрацію тюрми і заявити протест. За що нас, в'язнів фашистського концтабору?.. І це годі, коли ми, нарешті, вирвалися з лабет смерті.

— Не говори так красиво. Все одно ніхто не почує. Зараз ніч.

— Треба чекати до ранку, — погоджується Крайніченко.

— Ні, в мене просто не вкладається в голові: за що? За які гріхи я маю отут задубіти?

— Заспокойся, Франсуа, до ранку чекати недовго. Не втрачай мужності. Ти ж знаєш, що поліція понад усе дбає про громадський спокій, а ти кричиш. Фактично у них немає підстав тримати нас під замком, але формально закон на їхньому боці — документів у нас ніяких. А без папірця яка ти людина…

— Ну звичайно, — вихопився гасконець. — От, якби в мене був папірець з печаткою від начальника конвою. Так, мовляв, і так: «Колишнього в'язня Дахау, Франсуа Дервіля, відпускаю на волю, бо змушений сам тікати». Тоді справа інша. Це документ вагомий. Ти гадаєш, нас завтра випустять? — запитав гасконець, звертаючись до Тегарта.

— А які у них підстави затримувати нас? — кинув Крайніченко.

— Ніяких, але чує моє серце, нам звідси скоро не вибратись.

— Чому, Франсуа? — Тегарт, здавалося, теж починав втрачати рівновагу.

— Той сержант після вчорашньої сутички триматиме нас тут для власного задоволення. Ти бачив, які у нього очі — садист! Я починаю думати, що народився тільки для того, щоб сидіти по тюрмах.

— Ну, коли ти вже впадаєш у містику, давай звернемося до логіки. Нас затримали після дев'ятої години вечора, тобто після комендантської години. Без документів. Чи мала поліція формальне право затримати нас? За законами військового часу, так…

— Але ж війна закінчилася! — стрепенувся Дервіль. — Де в них совість кидати до в'язниці людей, що стільки просиділи за колючим дротом. Я дивуюсь твоєму християнському терпінню, Вольфганге. Згадаєте мої слова, тут щось не так. Хоч як логічно міркую, а не можу пояснити, чому нас посадили в цю промозклу домовину, а тих двох хлібосольних німчиків відпустили додому.

— У них були документи, — зауважив Тегарт.

— А комендантська година? Ти бачив, скільки сиділо затриманих німців? Усі вони були з документами. Нікого з них не випустили. Навпаки, як і нас, запхали в буцегарню. Бачиш, тріщить твоя логіка скрізь. Я не здивуюсь, коли завтра поліцай-комісар звинуватить нас у всіх земних гріхах.

— Хіба ми встигли завинити ще перед кимось, крім гестапо?

— Не знаю, старина, не знаю. Сам сушу собі над тим голову і не знаходжу відповіді.

Знову стукотіли об камінну підлогу колодки, знову туман заповзав у вікно, мов щупальця спрута. Андрій спробував заснути. Голі дошки нар муляли боки, але з тим можна було примиритися, коли б не думка, що скабкою засіла в мозку. «Ось тобі і землячок. Звідки він узявся на нашу голову? — думав хлопець про Дайна. — Причепився, мов кліщ. А де він тепер? Друг до першого поліція». Андрій згадав про намір поділитись своєю підозрою з Крайніченком і вирішив не відкладати тої розмови.

— Товаришу майор, — покликав він пошепки.

Федір підійшов, сів біля нього на нари. Дістав зім'яту сигарету, гостинець того ж таки Дайма, чиркнув сірником. Жовте слабеньке світло впало на його зосереджене обличчя. Андрій спостерігав, як сходяться на переніссі Федора розкрилені брови, як грає в його замислених очах мерехтливий вогник сірника, і мовчав. Чекав, поки припалить. Але Крайніченко не поспішав. Уже вогонь підібрався до пучок, а Федір усе розминав у пальцях сигарету.

— Припечете руку, товаришу майор, — сказав Добривечір.

— Ось що, хлопці. Не називайте мене майором. Може, воно і обійдеться, але про всяк випадок буде краще, коли вони менше знатимуть про мене.

Микола підвівся, відчуваючи, що Крайніченко має сказати щось важливе.

— Мене звуть Федір Краєв, рядовий, так я був записаний у Моосбурзі. Зустрілись ви зі мною в арбайткоманді на лісосіці. Про все інше — ні пари я уст. Зрозуміли?

— Я все оце хочу вам сказати, — Андрій сів на нарах. — Ще коли той «землячок», трясця його матері, пригощав нас, я подумав: а чи не він стріляв тоді в барона? І потім, коли вони оглядали туристяк, їх чомусь цікавили тільки підвали. Я так думаю, коли людина платить за щось гроші, то вона вже обмацає його з усіх боків. А вони на другий поверх навіть не піднімалися.

— Так, — підтвердив Микола. — Я лежав на другому поверсі. Туди ніхто не заходив, аж поки ми поїхали.

— Так от я й кажу, а чи не шукали вони в підвалі тих?..

Федір несподівано затис йому долонею рота. Андрій не встиг здивуватися. В дверях забряжчав ключ.

— Про це ні слова, хлопче, ніде і нікому. Зрозумів? А особливо про те, що ми бачили біля печери…

Федір підвівся, і тієї ж миті в камері спалахнуло світло. Рипнули іржаві завіси. До камери зайшов наглядач.

— Хто з вас Павло Петрович Соколов? — звернувся він до них поганою німецькою мовою, що одразу видавала в ньому англійця.

— Я, — відповів по паузі Андрій.

— На допит. І ви теж виходьте, — кивнув він Тегарту й Дервілю.

— Нас теж на допит? — запитав гасконець. — Але все, що ми могли розповісти цікавого, сер, з нас викачало гестапо.

Наглядач глипнув на нього недобрим оком, цвіркнув крізь зуби і знову заворушив нижньою щелепою, наче бугай, що пережовує жуйку.

— Ну, давай, ворушись! — несподівано гаркнув він, грубо хапаючи гасконця за комір.

— А я чув, американці — народ вихований, — промовив Тегарт.

— І дуже ввічливий, — додав Франсуа Дервіль, скосивши на Вольфа очі.

Наглядач хотів було жбурнути Франсуа до дверей, але рука його несподівано вперлась у груди Федора Крайніченка, що ніби з-під землі виріс перед американцем. Наглядач не повів і бровою. Дивився деякий час на Федора байдуже, ворушив важкою неголеною щелепою. Потім рука наглядача ніби сама собою стрибнула назад і повисла в повітрі, немов туго натягнута струна. Федір встиг відхилитися. Наглядач промазав. Він перестав жувати і дивився на Крайніченка з тупою цікавістю. Потім підпустив гасконця і спокійно показав великим пальцем правої руки на двері. Всі троє вийшли з камери.



У кабінеті слідчого панував морок. Пучок світла від лампи надав на якісь папери, притиснуті до стола кістлявими, вкритими рудим ластовинням руками. Обличчя американця не можна було розгледіти, воно розпливлося в темряві. Лампа повернула гнучку шию до Андрія. Хлопець примружився, світло засліпило йому очі. «Забавляється», — думав Андрій. Голос, глухий, сонний, запропонував підійти ближче. Хлопця вразила досить чиста російська мова. Хто ж це говорить? Захотілося глянути на нього.

— Ім'я? Прізвище? — запитує голос із темряви.

— Андрій Гаркуша.

— А Павло Соколов хто такий?

— Він помер. У Дахау.

— А навіщо тобі знадобилося його прізвище?

— Щоб жити, — відповів Андрій, спостерігаючи, як кістлява рука швидко дописала в картці: «Він же Андрій Гаркуша».

— Може, в тебе є ще які клички, давай запишу?

— Нема в мене ніяких кличок. Гаркуша — це моє справжнє прізвище.

Андрій дивився на проворні пальці слідчого, і йому здавалося, що вони належать не власникові сонного голосу, а комусь іншому. «Якого чорта він ховає обличчя, ніби боїться, що я його впізнаю».

— Росіянин? — запитав по паузі слідчий.

— Українець.

— Народження?

— Двадцять шостого року.

Запитання одне за другим вилітали з-за лампи, спокійні, монотонні, ніби вони зовсім не цікавили слідчого. Андрій відповідав, а сам не зводив очей з дописаного в картці: «Він же Андрій Гаркуша». «А звідки поліція знає, що в мене було прізвище Соколов?» — думав хлопець і раптом згадав. Соколовим Павлом Петровичем називав його, вітаючись, Франсуа Дервіль, коли вони зустрілися в гаштеті. Ті два «попутники», мабуть, теж чули. Тепер ясно. «Землячок» і тут подбав про нього.

— Так ти кажеш, утік з робочої команди, приписаної до табору Ебензе?

Андрій підтвердив.

— Сам тікав?

— Ні, нас було п'ятеро.

— Хто? — пальці схопили товстого «паркера», приготувавшись писати.

— Пшигодський, Прічард, Микола Добривечір і я…

— Це тільки четверо.

— П'ятим був Петро Родіонович Яровий, його вбили під час втечі.

— Хто такий Прічард?

— Американський льотчик, збили над Мюнхеном у сорок четвертому.

— А де він тепер?

— Не знаю. Вони з Пшигодським вирішили іти до Італії.

— Ну, а з Краєвим де зустрілися?

— Я вже казав, зустрілися в горах, на лісосіці. До команди він прибув тижнів за два перед тим, як ми мали тікати…

— Раніше не зустрічалися?

— Ні, — твердо відповів Андрій і поглянув на пальці слідчого. Спостерігаючи за ними, хлопець намагався вгадати хід думок чоловіка за столом. Пальці були спокійні, і хлопець вирішив, що слідчий йому повірив.

— Невже ти не зустрічався з ним у Дахау?

— В таборі було більше ста тисяч чоловік. «Недарма він ховає від мене обличчя. Хитрий, як лис» — подумав Андрій.

— Ну, припустімо, ти кажеш правду. А згодом, біля туристяка?

— Все було так, як я вам розповів. Микола захворів, а без нього ми не могли іти далі…

— А звідки приїхали ті грузовики з есесівцями?

— Не знаю.

— І ти кажеш, грузовики були порожні?

— Порожні, — відповів Андрій.

Слідчий уже вдруге повертався до тих грузовиків,і кожного разу його пальці починали нервово розкручувати і закручувати «паркер». Так воно і є. Їх цікавить той гестапівський архів. «Але бісового батька я скажу вам про нього».

— Виходить, гестапівці розстріляли охорону і шоферів? — вів далі слідчий.

— Так, а потім облили труїш бензином і підпалили. Та я ж вам уже розказував про це. Ви думаєте, я вас обманюю?

— Ні, чому ж, я тобі вірю. Однак уточнити треба. Виходить, той барон убив Кьоніга і тікав…

— Я кинувся за ним, а з лісу хтось вистрілив і вбив барона. На ранок приїхали ті двоє. Від них ми дізналися, що закінчилася війна, і поїхали сюди, у Мюнхен. А нас арештували. Це чистісінька правда. Я нічого не приховую. Розсудіть самі, яка мені вигода. Я хочу додому. А як вас дуритиму, ви мене затримаєте, перевірятимете. Я вже і так насидівся в Дахау. Навіщо мені сидіти ще й у вас. — Андрій говорив щиро, переконливо.

Пальці слідчого знову спокійно лежали на паперах. Здавалося, він повірив Андрієві. Та раптом його гостре, немов тесак, обличчя ввійшло в яскраве пасмо світла. Андрія вразили підсліпуваті, довірливі і якісь безпорадні очі слідчого. Рука нервовим рухом посадила на ніс окуляри. Товсті скельця збільшили очі, і вони враз втратила безпорадність, стали колючі, недовірливі, пронизливі. Андрій подумав, що, мабуть, слідчий тепер бачить того у збільшеному вигляді, як комаху під мікроскопом, і від того хлопцеві стало не по собі. Він зіщулився, втягнув голову в плечі, відчуваючи непоборне бажання стати меншим, ніби крізь ті окуляри слідчий заглядав йому в душу.

— Руку. Праву.

Один по одному слідчий відтиснув на бланку п'ять порізаних візерунками плямок.

— Навіщо це? Я не злодій. Я нічого не крав, — обурився хлопець.

— Украдеш, — упевнено сказав слідчий. — Украдеш, голубчику.

Голос його повеселішав, ніби слідчий враз прокинувся від сну.



— Я втомився від тої війни, панове, і, здається, маю право на особисте щастя. На мою душу… Десять років доля дурила мене. Нарешті, я повернувся до своєї дружини, бачу свою красуню-донечку. Я маю право на щастя, Геро?

— Маєш, маєш. Ти пий, Стенлі.

— Ні, Геро, ти скажи мені, — наполягав п'яний голос за дверима.

— Ха-ха-ха-ха, — пролунав гіркий жіночий сміх.

«Хто це сміється? Сабіна? А може, Ютта?» — думав Герберт фон Глевіц, сидячи в кабінеті без світла. Місячне сяйво впало на килим, вихопивши з темряви край стола і прихилений до нього портрет у позолоченій рамі. Професор дивився на своє зображення: рицарський хрест за польську кампанію, ордени і відзнаки за державну діяльність, багаторічну і великотрудну. «Кому це все тепер потрібно? Викинули геть не тільки портрет, а й мене самого.

Від Фленсбурга до Мюнхена — Німеччина в руїнах. Суцільне велетенське кладовище. Голодні німці блукають по цих руїнах мов примари. Безладдя, хаос. Немає нічого страшнішого, ніж залишений напризволяще народ. Це страшно і безнадійно. Німеччини, великої Німеччини нема, її поховано під уламками. Немов хорти, ганяють за достойними людьми англійська «Інтеліджен сервіс», французька «Сюрте», американська «Сі-Ай-Сі». І гірш за все те, що голодний німець продасть тебе за шмат бекону, ніби ти який непотріб».

Фон Глевіц дивиться на свій портрет і веде з ним німу, повну гіркоти розмову. Портрет не мовчить: «Німеччина встане. Згадай Версаль. Запам'ятайте, панове, вам доведеться звикати до того, що після програної війни ви житимете краще, ніж раніше!» — говорить він голосом того американця, що бенкетує в домі Глевіца. Професор прислухається. У вітальні сміх, шаркають об підлогу ноги, звучить тужлива мелодія французької пісеньки.


А вітер підхоплює листя.
Зриває з каштанів останнє…

Так, вітер. Жорстокий, невблаганний вітер подій вирвав у нього останнє. На що можна розраховувати після всього того, що сталося? Перед професором пропливають картини останніх днів. Ось він чвалає дорогами серед нескінченного потоку біженців, іде серед них, ховаючи неголене обличчя в комір старого плаща, нікому не показуючи свої випещені руки. Він боїться людей, страшиться їхнього гніву і ненавидить цю сіру масу, яка ще зовсім недавно була німецьким народом. З нею у фон Глевіца не було і немає нічого спільного.

Біля дороги сидять у кюветі випущені з концтаборів в'язні. Якийсь чоловік у обшарпаному солдатському мундирі зупиняється біля них, просить закурити. Гефтлінг з лицем покійника виймає тютюн і, глянувши на пустий рукав солдата, скручує йому цигарку. В'язні розмовляють російською мовою, але це зовсім не бентежить солдата. Він дякує їм і йде далі. Ні, цього зрозуміти він не може, це вище його інтелекту. Вороги — німецький солдат і російські полонені-табірникн. Чотири роки вони убивали один одного, і раптом виявляється — у них є спільна мова, вони не таять зла, діляться останнім тютюном. А він, німець, чужий тому солдатові, його шукають як військового злочинця, хоч після Польщі він не був на жодному фронті. Його звинувачують у геноциді і ефтаназії[13], дослідах на живих табірниках. Але хіба можна провадити на трупах досліди по розслабленню волі?

— Я божеволію від твоєї краси, — гарячий шепіт долітає з вітальні. — Цілими днями я блукаю мов навіжений, як хлопчисько, мрію про зустріч з тобою, вигадую причини, щоб знову побачити тебе. А настає ніч, і моє ліжко стає для мене катівнею… Ютті…

— Заберіть руки, — звучить сухий, неприязний голос за дверима.


…І котить вогнів намисто
Повз вікна і чад шантанів…

— Дівчинко, ти ще зовсім не знаєш життя. Я озолочу тебе, повезу в Париж, у Штати, ти станеш моєю дружиною. У тебе буде «рольс-ройс», вілла на березі Боденського озера, блискуче, безтурботне життя і десятки поклонників. Я на все згоден, Ютті…

— Заберіть ваші руки, Геро. Я зараз покличу.

— Я не люблю Гізелу, та й чоловік до неї повернувся. Я людина благородна і не маю наміру розбивати чуже щастя. Я…

— Ви старий цинік, Геро. Дайте мені спокій.

— Ти жорстока і непрактична, дівчинко. Зваж на мої слона…

— Любов і практичність поєднуються тільки в американців, — в голосі Ютти стільки іронії, що вона легко досягає серця професора, і він дивується, чому американець не відчуває її.

— Ютті, ти все одно будеш моєю. Можливо, ти моя остання любов…

— Я хочу бути першою. Ви цього не зрозумієте, Геро.

Каблуки дівчини простукотіли через кімнату. Затихли. Клацнув на радіолі автомат, і нова мелодія схопила за серце фон Глевіца тужливим щемом. І звідки він брався в зашкарублому, давно загрубілому серці? Ніби війнуло на старого далеким подихом молодих літ, прокинулась в душі посивіла згадка про першу зустріч з Сабіною… Тоді були інші часи, інші мелодії. Вони не вміли веселитися тугою, як нинішня молодь. Туга ллється з радіоли, виповнює собою вітальню, проникає до кабінету, заповзає в душу фон Глевіца. Чиїсь кроки, мляво шаркаючи об паркет, наближаються до дверей.

— Сабіно, десять років я мріяв про цю зустріч, — шепоче хтось ніби дерев'яними губами. — Всі ці роки я кохав тебе.

Вона мовчить.

— Віднині ми житимемо разом. Я заберу вас звідси. Куплю готель, і ти будеш хазяйкою. Ютту влаштуємо… Я вже говорив про неї з начальством, та й Геро допоможе. Я багатий, Сабіно. Чого ж ти мовчиш?

Професор подався вперед, притулив долоню до вуха, прислухається. Що скаже Сабіна?

— Не муч мене, Сабіно. Кажи.

Вона мовчить. І фон Глевіц полегшено зітхає. Але думка вже ятрить серце, не дає спокою. Невже Сабіна покине його? Піде з цим лайдаком? Усе може бути; Хто він тепер? Професор? Власник клініки? Авторитет? Усе це в минулому. А нині він воєнний злочинець, якого розшукують окупаційні власті. Спогади важкими хвилями знову напливають на нього.

… Шумить, вирує привокзальна площа. Фон Глевіц виходить з Гауптбангофа і одразу потрапляє у гамірливий натовп. Шмигають якісь людці, продають, купують, перепродують усе на світі. В цьому людському хаосі ніхто навіть не намагається приховати свої темпі справи. Спекулянти, чорний ринок. Не криючись, безсоромно торгують американські солдати. Їх багато, здається, навіть більше, ніж німців. Вони відчувають себе в цьому гаморі, як у рідній стихії. На обличчі в них такни вираз, ніби їх довго тримали далеко від раю і, нарешті, пустили в нього, не наказавши навіть зняти військову форму. Ось один оптом продає сигарети, виймає з рюкзака великі пачки з написом «Честерфілд». Гроші запихає прямо за пазуху. Три кишені туго набито заяложеними німецькими марками. Поруч двоє продають бекон. Довгі блискучі банки літають у руках, мов золоті дельфіни. Ці навіть не знімають рюкзаків. Стоять плечем до плеча. Один продає за двох. Навколо них щільно збилися спекулянти, простягають затиснуті в кулаки гроші, кричать, штовхаються. Такого професор не бачив навіть у своїй клініці для божевільних, його підхопив вібруючий вихор з людських тіл, пропахлих давно не праною білизною. Фон Глевіц спробував пробитися, однак марно. Юрба несла його через площу, стискаючи з усіх боків. Вискочив з тих лещат тільки на протилежному боці Бангофплацу. Але і тут торгівля йшла повним ходом. Серед продавців траплялися й жінки. Не зважаючи на холодну, промозклу погоду, вони, в тоненьких дешевих сукнях, бляклі, жовті, з густими тінями навколо запалих очей, терлися біля американських солдатів, намагались якнайдорожче продати свою зів'ялу красу. «Ким стали ми, німці? Люди вищої арійської раси! Проститутки, спекулянти, гендлярі… Поразка у війні стала для нас фатальною — ми втратили людську гідність».

Фон Глевіц стояв на розі Бангофплацу і Прілмайєрштрасе. Тепер цією широкою вулицею неможливо було пройти, її заповнили баришники. Торгували навіть на сходах Палацу юстиції. Професор звернув на Люїтпольд до Ботанічного саду. Саме тоді і вдарив йому у вуха крик:

«Облава-а!»

Якийсь низенький, худий, мов скелет, старик жбурнув у каналізаційний люк пачки сигарет і кинувся навтіки. Тієї ж миті перед професором виріс здоровенний баювар і, схопивши його за комір, підняв у повітря, як піднімають кроликів. Разом з гендлярами та повіями Фон Глевіца запхали в поліцейський фургон і повезли до тюрми. Кулаками, гумовими палицями, лайкою, мов барана у кошару, загнали до величезної камери. Облицьована білими кахлями, вона скидалася на операційну в його клініці на Берг-ам-Ляймі. Однак величезна баддя та їдкий сморід від нечистот і карболки розвіяли будь-які асоціації. Це було нестерпно. У професора одразу ж підскочив тиск і розболілася голова.

«Я вимагаю аудієнції з поліцай-комісаром», — звернувся він до баювара, що саме заганяв до камери нову партію баришників. Але той зачинив двері перед його носом, навіть не глянувши на нього.

«Заспокойтесь, колего, викличуть, — ляснув його по плечу якийсь тип у червоному береті з сережкою в лівому вусі. Тип нахилився до нього, зашепотів — Можу взяти на збереження ваші дивіденди. Будуть цілі, як у швейцарському банку. Комісійні — три пфеніги з марки. Гарантія — честь німецького офіцера».

«До чого ми докотилися? Ні, нам потрібен фюрер. Тверда рука. Порядок. Німеччина без порядку загине».

В тюрмі фон Глевіц пережив важкі хвилини цілковитого безсилля і гнітючої спустошеності. Це почуття не залишало його і тепер, лежало на серці камінною глибою, не давало спокою. Фон Глевіц склепив гарячі повіки. Важка втома стисла мозок, і він провалився у хворобливе напружене забуття, йому марилася штаб-квартира грос-адмірала Деніца. Фон Глевіц заходить до кабінету і падає навколішки. Молитовно склавши руки, благає: «Екселенц, рятуйте Німеччину! Рятуйте!» Деніц сидить за столом і посміхається, його обличчя затиснуте в квадрат позолоченої рами з вибитим склом. Адмірал дуже схожий на його власний портрет… «Екселенц! На вас покладає надії Німеччина!» — «Не можу! Через годину приїде Радянська Контрольна Комісія…» І знову смішок. Саркастично скривлені губи витягуються трубою. З неї вилітають схлипування джазу і регіт. Чоловічі, жіночі голоси сплітаються в клубок. Кімнату наповнює дика какофонія сміху. Голова Деніца в рамці відлітає від тіла і починає дико витанцьовувати під джаз. Усе швидше, швидше крутиться в повітрі і раптом надає на підлогу.

Герберт фон Глевіц розплющує очі. В кабінеті горить світло. Біля стола, тримаючи в руках його портрет, стоїть Геро фон Шульце-Геверніц. Помітивши, що професор прокинувся, запитує:

— Ну, як жилось у Деніца?

Фон Глевіц дивиться на нього так, немов перед ним ясновидець. Потім, згадавши свою розмову з цим підполковником у поліцай-комісара, опускає очі і мовчить.

— Вам час подумати про своє майбутнє, гер професор, — каже Шульце, сідаючи навпроти нього у крісло. — Ми не зацікавлені в тому, щоб такі шановні люди, як ви, без користі сиділи по тюрмах. Ми пропонуємо вам вояж до Америки.

Фон Глевіц підвів очі. Шульце посміхався.



Хорст сидів на підвіконні, спостерігаючи, як поступово відкочується ніч за сіру низку горбів Швабської Юри. Крізь голі дерева парку блищало, відбиваючи посвітліле небо, малахітове плесо Ізару. Від надміру випитого коньяку голова в Хорста гула. Він притулив скроню до прохолодної шибки.

Вже давно сидів так на підвіконні, а розмова з Гізелою все не клеїлась. Та і як воно могло склеїтись, коли давно розбилося. Все, що було між ними колись, забулося, вивітрилось навіть із пам'яті, не те що з серця. Він, звичайно, зробив дурницю, що приїхав сюди. Власне, на тому наполягав Шульце, і як своєму нинішньому шефові Хорст не посмів відмовити. Тепер зрозуміла причина: Шульце хотів передати йому з рук у руки Гізелу. Вона його більше не цікавила, шеф захопився Юттою. Все те навіть сліпому видно. Сліпому?.. Хорст пригадав останню зустріч з Манфредом. Глибока зневага до самого себе враз виповнила душу. «Кинути пораненого друга в біді! Так міг вчинити тільки негідник. А хто, власне, я? Хіба я хоч раз в житті вчинив щось добре, мужнє, хоч раз пожертвував своєю жалюгідною вигодою заради когось? А Манфред вчинив саме так». Від тої згадки потяглася ниточка до Раймонди. Зневага змінилася болем. Очі Хорстові налилися п'яними слізьми, і досвітній пруг за Швабською Юрою зламався. Сірі будинки застрибали на тлі неба. «Соплива німецька сентиментальність», — вилаявся Хорст. Він сумував за Раймондою, а поруч мов привид по кімнаті снувала Гізела. Думки її були не про нього, і він те знав, хоч це його і не турбувало. А все ж душа щеміла. «Ти сам обікрав себе, Хорсті. Гізела любила тебе. Тобі віддала і свою честь, і перше почуття. За що ж ти зневажаєш її тепер? Геро? Він підібрав її, не дав упасти. Вона твоя дружина перед богом і людьми».

— Це нестерпно, — прошепотів Хорст.

Гізела зупинилася.

— Ти щось сказав, Хорсті? — голос її був ламкий, ніби вона ковтала сльози.

Він подивився на неї. Слабе світло від торшера падало на її лице знизу, підсвічуючи великі сірі очі, відкидаючи довгі трепетні тіні од вій. Щось нове, незнане, на диво привабливе було в ній зараз. Такою Хорст ще не бачив її ніколи раніше. А може, не хотів помічати.

— Прости мене, Хорсті. Так сталося.

Він ступив крок до неї. Вона враз ніби згасла. Опустила додолу очі.

— Я не могла інакше. В тяжку хвилину прийшов до мене…

— Геро, — підказав Хорст, відчуваючи, як в ньому прокидається холодний егоїст, обурений власник, хазяїн її життя. Він ледве стримав себе. До хрусту стис пальці рук за спиною. Стояв, похитуючись з носків на каблуки, розглядав її обличчя. Дивно, але за цей час, що вони не бачились, він майже забув її риси. «Вона справді красива. Вечірня сукня їй до лиця. А це декольте і оголені плечі?» Хорст недобре посміхнувся: «Виявляється, моя дружина може хвилювати. Ніколи не думав. Це, мабуть, тому, що вона любить іншого. Геро удвічі старший за мене, а вона любить його. За що?» Хорст думав про одне, але сказав зовсім інше. Почуття гіркоти, ображеного самолюбства виявилося сильнішим.

— Геро не любить тебе, невже ти цього не помічаєш?

Вона не відповіла, тільки голова опустилася ще нижче.

— Чого ти завжди такий жорстокий зі мною? — промовила вона по довгій паузі.

— Це не я. Життя жорстоке, Гізі, — сказав Хорст, з задоволенням спостерігаючи, як болісно здригаються в неї губи. В ньому прокинулось мстиве почуття, хотілося якомога болючіше вдарити її словом, завдати їй ще більшого страждання. — Я розумію тебе, Гізі. Дуже неприємно бачити, коли на твоїх очах він залицяється до Ютти…

Несподівано Гізела розсміялася.

— Ти що, ревнуєш? — запитала, дивлячись йому просто в очі.

— А хоч би й так? Я все-таки твій чоловік.

Цей трохи скептичний, насмішкуватий тон влаштовував їх обох. Нарешті, вони могли сказати одне одному все. Скепсис, насмішка боронили серця від болючих уколів правди.

— Я маю індульгенцію, ти відпустив мої гріхи на все життя наперед.

— Я не папський нунцій, мої індульгенції не мають сили перед богом.

— А перед людьми?

— Це залежить від совісті.

— Кому тепер потрібна совість? Що дала мені совість, коли я, слухаючись її, мов сліпе цуценя, тикалася носом у твої ноги. Молила, благала покохати мене. Часи міняються, і люди стають іншими. Я зрозуміла, що в світі немає кохання — його вигадали для втіхи простаків.

— Але ж ти кохала мене? — всміхаючись запитав Хорст.

— Не знаю. Тепер мені здається, що ні. Та якщо то й було кохання, я більше не хочу його. Воно спустошило мене, розтоптало надії. На світі треба жити розумом, а серце затиснути в кулак. Воно, сліпе і свавільне, манить нас примарою щастя, хоч наперед знає, що здатне тільки на муку.

— Виходить, нема ні кохання, ні щастя?

— Принаймні я зневірилась у тому.

— А чого ти хочеш від Геро?

— Мабуть, захисту.

— Ну, що ж, ти маєш рацію. Геро працює в «Сі-Ай-Сі». Він зможе оборонити тебе навіть від власного чоловіка.

— Я не про те, Хорсті. В наш час жінці важко жити одній. Що було б зі мною там, у Монако, коли б не Геро?

— Я залишив тобі гроші. Ти могла приїхати сама, — в його голосі прозвучав докір.

— Може, ти скажеш, що мій чоловік чекав на мене вдома? За що ти докоряєш мені? Адже ти… Геро ставиться до мене…

— Не треба, Гізі, — різко перебив її Хорст.

У кімнаті запала тиша. Було чутно, як скриплять дерев'яні сходи у вітальні. Хтось швидко піднімався на другий поверх і, напевно, не один. За мить долетіло в кімнату чиєсь важке дихання, п'яний шепіт і приглушений голос Ютти:

— Пустіть! Я кричатиму…

— Ти дурненька, дівчинко. Чого ти пручаєшся? Я хочу тільки поцілувати тебе. Твої уста створені для насолоди.

Дзвінкий ляпас розлігся вітальнею, потім швидко-швидко застукотіли сходами каблуки. Гізела знітилась, так ніби то її ударили по обличчю. Хорст одійшов до вікна, йому було боляче дивитись на неї.

Надворі світало. Легеньке вранішнє марево поволі піднімалося між деревами, осідаючи іскристою росою на яблуневих листочках. Сонце ще ховалося десь за Шумавою, але небо вже зовсім проясніло. Над містом пропливали поодинокі рожеві хмаринки. Вони вже прокинулися, а вітер ще спав. Та ось і він потягнувся вздовж Ізару, позіхнув спросоння і погнав хмарки далі на південь. День мав бути сонячний.

Грюкнули десь унизу двері. Зашурхотів під ногами гравій. Хорст побачив Ютту. Дівчина бігла садовою доріжкою до хвіртки, на ходу натягаючи на себе плащ. Вона ніяк не могла попасти в рукав, і дощовик метлявся позад неї, мов обірваний парус. Уже по той бік вулиці вона зупинилася, вороже глянула на будинок, застебнула плащ і» пішла через парк до Ізару. Хорстові раптом теж захотілося піти геть з цього дому, на свіже повітря, між дерева парку, слідом за Юттою. «Треба наздогнати її, розказати про Манфреда все як було…» Він повернувся і рішуче попрямував до дверей.

— Хорсті, не залишай мене, — Гізела вхопила його за руку, притулилась лицем до плеча, зашепотіла з відчаєм у голосі. — Ніколи, ніколи не залишай мене одну, Хорсті. Я загину без тебе…

Гаряча хвиля жалю до неї знялася в його душі. «Кінець кінцем, ні вона, ні я не винні у тому, що сталося». Він притис її до грудей, сказав тихо, немов дитині:

— Заспокойся, Гізі, я буду з тобою… Заспокойся…



Ютта йшла набережною. За парапетом впру пал п сердиті води. Піна білими пластівцями котилася пожурбленою спиною Ізару. На серці у дівчини було недобре. І не тільки тому, що Геро набрид їй своїм приставанням. Гнітило ставлення до всього того рідної матері. Вона дивилась на Геро з поблажливою усмішкою, ніби заохочувала його. Правда, мати ніколи не схвалювала її кохання з Манфредом, однак добре знала, якої муки завдає їй залицяння Геро. «Вона ладна продати і мене за ті два ящики бекону», — подумала Ютта, і їй стало невимовно жаль себе. Як все це гидко. Ютті пригадалася та ніч, коли вони йшли з Манфредом цією ж алеєю, обнявшись, і мовчали. «Де ти, коханий? Чом не шлеш вістей про себе? Коли б ти знав, як важко в самотині, без тебе».

Дерева курились туманом. Дуби ще не викинули листя, їхнє чорне покручене гілля вчепилось у вранішній туман, ніби тягло його на себе, щоб прикрити голі стовбури.

«Ютті, кохана Ютті, я повернусь», — шелестіла об гранітний берег спінена хвиля. Дівчина починала втрачати надію. «Вже повернулися з фронту майже всі солдати. А його все нема».

Хвиля Ізару дихала гірськими снігами. Її холодний подих добирався до тіла, морозив душу. Ютта йшла вздовж парапету вже добру годину. Набережна скінчилася несподівано. Обірвалася з-під ніг камінна плита. За крок від дівчини Ізар котив піняві хвилі. Ютта задивилася на ріку, замилувалась. Маленька постать сновигала між деревами, трохи вище по річці. Ютта придивилася пильніше. Це був хлопчик. Ось він зупинився біля самої води, застиг, напружено вдивляючись у протилежний берег. Там здіймалися похмурі стіни старої мюнхенської в'язниці. «Мабуть, у нього хтось там сидить», — подумала Ютта. Не відводячи очей од вікон в'язниці, хлопчик рушив берегом їй назустріч. Віллі! пізнала хлопця Ютта.

Той глянув на неї, підняв комір піджака, засунув замерзлі руки в кишені і не поспішаючи підійшов.

— Чого ти тут блукаєш так рано? — запитала вона.

— Чекаю на батька.

— А хіба він у тюрмі?

Віллі кивнув головою.

— Вчора надвечір забрали. Але він ні в чому не винуватий. Мені сказали, що сьогодні вранці його мають звільнити.

Дівчина глянула на веснянкувате, посиніле від холоду обличчя хлопця, і в її серці прокинувся жаль.

— Коли ж ти встав, що так рано вже тут?

— А я і не лягав зовсім. Звечора тут ходжу. Спочатку був там, біля брами, так поліцаї нагнали… — Віллі шморгнув носом і пересмикнув задубілими плечима.

Ютта розстебнула дощовик.

— Іди сюди, трохи погрієшся.

Віллі підозріло глянув на неї.

— Іди, не соромся, — вона прикрила його худеньку постать полою дощовика, притулила до себе.

Віллі дрижав, як осиковий листок, однак пручався — соромився. Ютта гладила його руде, завжди скуйовджене волосся, і серце її сповнювалося теплом. Обличчя хлопця нагадало їй Манфреда. Такі ж великі світлі очі, прямий ніс, міцно стиснуті губи і таке ж щире, лагідне серце. «Він блукав тут цілісіньку ніч, виглядаючи батька, а я втекла з дому, щоб не бачити свого…»

— Слухай, давай будемо чекати разом, не заперечуєш?

Він підвів на неї недовірливі очі.

— А ти не боїшся?

— Ні, я нічого не боюся, — вона всміхнулася, — разом буде тепліше.

— Ти знаєш, Ютт, учора ввечері ми одержали листа…

Кров відлила їй од лиця. Рука, що гладила його волосся, здригнулася.

— Тільки ти не хвилюйся. Все гаразд. Лист…

— Від Манфреда? — прошепотіла вона.

— У-гу. Він у росіян. Лежить у шпиталі.

— Що з ним таке? — від хвилювання у неї змінився голос…

— В листі написано тільки, що Манфред скоро має бути дома.

— А коли?

— Цього не знаю. Там не сказано, коли саме.

— Хлопчику ти мій рідненький. Спасибі тобі, спасибі, — вона схопила його руду голову обома руками і цілувала очі, ніс, щоки.

— Пусти, пусти, — пручався Віллі.

Вона розсміялася. Сміх, веселий, радісний, злетів над сонними будинками і покотився за річку до похмурих бастіонів тюрми. В ту ж мить на них упало перше проміння сонця, і тюремні стіни вже не здавалися такими похмурими і неприступними. Злетіли у небо сонні голуби. Пронеслися над їхніми головами і хотіли вже сідати на дах сусіднього будинку. Віллі заклав два пальці в рот і свиснув пронизливо, з переливами. Голуби зірвалися в прозору блакить, залопотіли крильми і попливли живою хмаринкою над Ізаром.


РОЗДІЛ III ФЕМІДА БЕЗ ГОЛОВИ


Вечоріло, а сонце ніяк не хотіло скочуватись з вечірнього пругу — висіло над Швабською Юрою. Наближалась комендантська година. Та Бронека Пшигодського це ніскільки не тривожило. Сьогодні вперше він надів форму карабінера польської караульної роти і міг вештатись містом хоч і до ранку. «О, я таки досяг свого, я знову жолнєж війська польського, холера його мамці. Уявляю, як зрадіє фрау Ірма. Жодна німкеня не пройде повз мене байдуже, так і їдять очима». Броніслав задоволено оглядав себе у вітринах склепів, час від часу обсмикуючи гарно пошиту куртку, поправляючи хвацько заломлену набакир конфедератку. Ще зранку він почав замочувати свій мундир і вже був на добрих градусах. Не поспішаючи ішов по Швайбрюкенштрасе і забавлявся, відверто розглядаючи жінок, тішився, коли вони, не витримуючи його нахабного погляду, одвертались або опускали долу очі. Зустрічним американцям, незважаючи хто вони — офіцери чи солдати, — молодцювато козиряв і пропливав повз них гусячою ходою, — такий був суворий наказ капрала Марціняка.

Збишко Марціняк не дуже дбав про дисципліну. В казармі, де містилася польська караульна рота, її не було зовсім. Жовніри приходили, коли хотіли, і йшли, куди їм заманеться, приносили горілку, різались у карти, бавилися з дівчатами — на все те капрал дивився крізь пальці, але суворо карав тих, хто не козиряв американцям. Чи то була його власна слабість, чи того вимагало вище андерсівське начальство — ніхто не знав, та, правду кажучи, й не бажав знати. Карабінерів влаштовували ситі харчі, сто чотири долари на місяць і повна свобода дій. Командир роти з'являвся в казармі раз на тиждень. Давав капралові якісь розпорядження, однак про ті накази забували одразу ж, як тільки пан майор виходив за поріг. Поки що карабінери поклонялися Мамоні більше, ніж Марсу. Торгівля на «чорному ринку» займала весь вільний від пияцтва і розваг час.

Якось одразу Пшигодський заприятелював із Марціняком, і той поволі почав вводити його у позаказарменні діла карабінерів. От і сьогодні Збишко Марціняк наказав йому бути після одинадцятої «У красуні Ірми». Проте Бронек вирішив піти туди раніше. Щодо Ірми в нього були свої далекосяжні плани. Не можна сказати, щоб «красуня» Ірма подобалась Пшигодському, а чи викликала пристрасний вогонь у його холостяцькому серці. Ні, того не було. Бронек був вищої думки про свою кавалерську звабу. Він мріяв… Але про це потім.

Двері гаштету прочинилися, розливаючи над головою пана Пшигодського прозору кокетливу мелодію нікельованих циліндрів. Минулого разу їх не було, і Бронек з цікавістю доторкнувся до них рукою. «Люксусова штука, холера його мамці…. Та й зал сьогодні привітніший. Ірма знає, чим привабити публіку. Ач, замінила стару жерстяну рекламу баварського пива яскравою американською «Пийте пепсі-кола»..

Хазяйка поралася за стойкою. Глянула байдуже на гостя і почала полоскати високі череп'яні кварти. «Не пізнала, — подумав Бронек. — Бути вам багатим, пане Пшигодський». Він задоволено всміхнувся і збіг східцями до залу.

— Доброго ранку, фрау Ірмо! Дозвольте ласкаво вашу ручку.

— О-о, це ви, Бруно, а я думала…

— … що це генерал Бур-Комаровський завітав до вас на гостину? Ні, моя крулево, це тільки я — жолнєж війська польського Броніслав Пшигодський, як завжди з любов'ю і нестримним шалом у самітному серці, припадаю до ваших ручок, — він схопив її червону мокру руку і ткнувся носом, як у пампушку.

— Облиште, Бруио, гріх насміхатись над одинокою беззахисною жінкою. Кров гарячою хвилею вдарила їй в обличчя. Калиново запашіли товсті щоки, знялися вгору могутні сфери грудей, тіло в широкому декольте кофти взялося червоними плямами.

— Ірмо, присягаюся святими ранами Єзуса, бога і вседержителя, — гаряче зашепотів Бронек. — Я не жартую. Ніколи в житті я ще не зустрічав жінки, яка б хвилювала мне так, як ти! Я більше не можу, я збожеволію… Моє серце, моя душа, все єство моє прагне тебе. Я блукав у житті, мов той бедуїн у гарячих аравійських пустелях, і ось, нарешті, натрапив на оазис твоєї краси.

Жінка блаженно заплющила очі і, здавалося, слухала його шепіт кожною клітиною свого збудженого тіла.

— Ірмо! — він потягнувся до неї через стойку буфета. — Ірмо….

Вона зморщилася від горілчаного перегару, що вдарив їй в обличчя. Але той шепіт запаморочив жінці голову. Ще мить, і вона кинулася б до нього в обійми. Її врятували кокетливі звуки циліндрів на дверях. Хазяйка розплющила очі і побачила огрядного пана, що спускався східцями до залу.

— Ірмо, я вмираю від спраги, — пристрасно шепотів Бронек.

— На, випий, — розгублено промовила жінка, підсовуючи Пшигодському пляшку темного баварського пива.

— Не пізнаєте, фрау?..

Ірма сплеснула руками і зчервонілась ще більше.

— Як же, як же, містер…

— Дайн. Однак для вас я просто Стенлі.

Бронек відчув неприязнь до цього вилощеного панка. Але що мав робити? Сьорбав пиво і мовчав.

— Я дуже рада, що ви завітали. Не забули.

— Ну що ви, як я міг забути. Адже ми домовились. — Дайн усміхнувся і подарував Ірмі такий довгий погляд, що та мало не зомліла від щастя.

— Налийте мені чарочку «черрі-бренді», щось у горлі сохне, — Дайн кинув на стойку долар.

Бронек помітив масний, гарячий погляд Ірми, яким вона обдала Дайна, і ревнощі заклубочились у нього під серцем волохатими злими потворами. Він поліз у кишеню, вийняв одразу сто доларів — платню за місяць наперед — і, висмикнувши один папірець, кинув його на стойку жестом розгніваного короля.

— Два віскі з содовою і… мою дозу польської горілки для пана.

— Щиро вдячний, але то буде забагато.

— Гонору слово, пан вип'є, або я не жолнєж війська польського, — Бронек надувся, мов півень перед боєм. Войовничим жестом збив на потилицю конфедератку. — Чи, може, пан гребує?

— Ну навіщо одразу так. Коли ви наполягаєте, я з радістю, — запобігаючи сварці, Дайн перейшов на польську мову.

— Пан, пшепрашам, поляк? — здивувався Пшигодський.

— Українець, з-під Львова. Сокаль. Може, чули?

— Аякже, — Бронек клацнув закаблуками і гоноровито відрекомендувався: — Броніслав Пшигодський із Кракова!

Дайн чемненько промовчав, його починав дратувати цей шкваркни жовнір, але щось веліло йому стриматися, почекати. Нюхом старого розвідника відчув, що краківський амбіціант може бути корисним для нього. Оскільки Шульце все ж таки добився у шефа дозволу на купівлю готелю, Дайн має дбати про свою агентуру. Бо який він резидент без агентів. Він підняв чарку і, цокнувшись з Бронеком, випив.

— Фрау Ірмо, ще два віскі, — звернувся до хазяйки Дайн. — Коли вже ми познайомились із паном Пшигодським, треба випити.

— Без содової, — додав Бронек. Хоч язик у нього вже починав Заплітатись, він твердо вирішив перепити Дайна і тоді закінчити розмову з Ірмою наодинці.

Фрау Венцель подала їм наповнені чарки.

— За славних жовнірів війська польського.

— Віват! — гукнув Бронек і перекинув чарку.

— Бруно, досить, ти вже п'яний, — нахилилась до нього хазяйка.

— Що? Я п'яний? Ти не знаєш, як у Кракові п'ють. Я ще можу…

— А ви давно із Кракова? — запитав Дайн.

— О, то ціла одіссея, холера його мамці. Я сидів у німецькому таборі в Ебензе, поблизу Зальцкаммергута.

— Де? — стрепенувся Дайн-Рябчук.

— В Альпах, поблизу Зальцкаммергута. А потім…

Дайн нашорошив вуха. Ні, інстинкт розвідника його ще ніколи не обманював. «Пшигодський… Броніслав Пшигодський? Та це ж, мабуть, він і є, той самий поляк», його прізвище Дайн бачив у протоколі допиту Андрія Гаркуші.

— Так що ж було потім, шановний пане? — Дайн ближче присунувся до Бронека.

— Я схопив автомат і як… Та-та-та-та, як вріжу! А потім у машину і… шукай вітра в полі.

— Так то ж було в горах…

— Ну, в горах. Правильно. А ти звідки знаєш? — п'яні очі Бронека вороже зиркнули на Дайна.

— Ви самі про це казали.

— Нічого я не казав і взагалі, якого дябла тобі від мене… Чого ти чіпляєшся до неї? — непевною рукою Бронек показав на Ірму. Кружка з недопитим пивом злетіла зі столика і брязнула об підлогу.

— Бруно! Він зовсім упився. Та ти ж тільки хвилину тому казав, що ви втекли із Ебензе, а це ж у Альпах.

— Правильно, в Альпах. Я й сам знаю. От обійшли ми Зальцкаммергут, я і кажу йому. Ходімо, кажу, до Італії, до генерала Андерса, а він… — Голова у Пшигодського обважніла і хилиталась на тонкій шиї, як у паралітика. Пиво, горілка, віскі змішалися всередині, викликаючи то безпричинну веселість, то безпідставний гнів.

— Що зробиш, йому доводиться вдруге звикати до горілки, — вибачливо промовила фрау Венцель.

— Дайте йому склянку содової. Випийте, пане Пшигодський, полегшає.

— А мені і так легко, — п'яно всміхнувся Бронек. — Прошу уваги, панове!

— Ми слухаємо, — заспокоїла його Ірма.

— Уважно, пане Пшигодський. Тільки я щось не второпаю…. Кому ви все те казали? — запитав Дайн.

— Як кому? Крайніченку. Він думає, як він майор, так йому і сміятись можна. Не позвалям! Єстем пан гоноровий! Єстем хорунжий війська польського, а не якесь там бидло…

— Ви не помиляєтесь, пане Пшигодський? Може, то був не Крайніченко, а Краєв?

— Який до дябла Краєв. Крайніченко. Майор Радянської Армії. Ми разом із арбайткоманди тікали… Я вам кажу, це б я не знав з ким… — Після содової Бронеку стало трохи легше, голова ніби трохи просвітліла.

— А який він із себе, той майор?

— Високий, ставний, кучері чорні, а очі сині. Нічого собі хлоп, тільки цивілізації і справжньої культури не нюхав. Що вам сказати, пане містер, коли у них на всю Росію жодної пристойної борделі. Темнота, безпросвітна сірість.

— Що правда, то правда. Вони тепер і в Польщі свої порядки заведуть.

— Хто?

— Совєти.

— Не позвалям! Гонору слово! Польща — то країна високо цивілізована.

— А коли ви збираєтесь до Кракова?

— Як пан Збишко накаже, так і виступаємо. Збишко Марціняк, то геройський капрал, холера. Він там усе димом пустить… — Бронек ще щось мурмотів під ніс, але важка голова невблаганно опускалась на груди.

— Майн гот, що мені з ним робити, — заметушилась Ірма. — Збираються гості. Скоро прибудуть пани офіцери з дівчатками, а тут…

— Не чіпайте його, фрау Ірма, він швидко отямиться.

Бронек спав сидячи. Голоси долітали до нього в'ялі, розщеплені на звуки, і він уже не розумів, про що точиться розмова, йому марився Краків і панна Зося, яку він чомусь називав Ірмою.

— Дорога фрау Ірмо, дозвольте ще раз скористатися з вашого телефону.

— Зробіть ласку, містер Дайн.

— Я хочу, щоб ми і надалі залишалися друзями. Справжніми друзями, Ірмо. Тепер ми з нами колеги. Вважайте, що я купив собі готель.

— Де саме? — блиснула очима фрау Венцель. Вона вийшла з-за стойки. Дайн узяв її під руку, і вони пішли до покоїв, жваво обговорюючи вигоди купівлі готелю на Берг-ам-Ляймі, поблизу Остбангофа.

В кімнаті фрау Венцель Дайн набрав номер Шульце.

— Геро, цікаві новини. Виявляється, той тип не Краєв, а Крайніченко, майор Радянської Армії. Дані абсолютно точні, можна сказати, з першоджерел. Раджу проконсультуватись у Кислнцького. Ну, як там моя донечка, комизиться? Ти вже влаштував її на роботу в ЮНРРА? Ну, дякую. Гуд бай, — Дайн повісив трубку і поглянув на Ірму.

Вона розглядала кінчики своїх коротких пухлих пальців, кидала ніякові погляди на Дайна і червоніла все більше.

— Я прошу вас, містер Стенлі. Зробіть честь. Не відмовте повечеряти зі мною в моїй скромній келії.

Дайн-Рябчук погодився. Від щастя фрау Венцель стала схожою на вареного рака.

— Одну хвилиночку. Я тільки дам розпорядження. Гансе, Віллі! — гукнула вона, вибігаючи з кімнати. Залишившись один, Дайн-Рябчук уважно оглянув кімнату, прочинив двері до спальні. Широке ліжко, заслане мереживним покривалом, високі пухові подушки. Над ними портрет хазяйки. «Що ж, в молоді роки вона була нічого собі жіночка, — подумав Дайн. — А це, мабуть, її чоловік». З портрета, що висів поруч, дивився хмурий, низьколобий німець у формі штурмовика. Зацікавившись Ірмою, Дайн навів довідки і про її чоловіка. Ганс Венцель, як повідомили з поліцай-комісаріату, значився в картотеці рецидивістів-злодіїв і професіональних убивць. Свій гаштет Ірма придбала на крадені гроші. Років шість тому Ганса Венцеля засудили на довічне ув'язнення за крадіжку в мюнхенському банку і вбивство охоронця, однак грошей так і не знайшли.

Погляд Дайна спинився на прикритих килимом дверях, що вели, мабуть, у внутрішній двір.

«Тут можна організувати непогану конспіративну квартиру. Агент заходить у гаштет з парадного входу, а виходить у ці двері. Час починати вербовку. Коли буде готель і резидентура, знову попливуть гроші, як те було в Белграді, а потім в Афінах. Дещо прилипне до рук і з тих сум, які виділятиме Керк, дещо прийде знизу…» Дайну давно не давали спокою товари ЮНРРА. «Якщо їх пустять через мої руки, матиму добрий бізнес. Однак усе це можна буде робити, маючи базу — готель».

— Прошу вибачити, містер Стенлі, ви тут не нудьгували без мене? — Ірма вкотилася до кімнати, одягнена в святкову, із зеленого шовку сукню. Вона вийняла з буфета пляшку рейнвейну і два крутобоких баварських фужери.

— Рейнвейн у мене тільки для дорогих гостей,

Ірма блиснула на Дайна синім вогнем.

— Прошу, містер Дайн, за ваші успіхи.

— Ні, Ірмо, я вип'ю за вас.

В його голосі знову прозвучали знайомі лоскотливі нотки.

— Вип'ємо на брудершафт. — Дайн ступив до неї, тримаючи в руці фужер з рейнвейном.

Гаряча хвиля прокотилася по її тілу від голови до ніг. Жінка ковтнула вино, навіть не відчувши, яке воно на смак. Стояла, блаженно заплющивши очі, — чекала поцілунку. Вона отямилася від неймовірного брязкоту битого посуду. Містер Дайн лежав на підлозі, а замість нього перед нею хижо вишкірилася заросла фізіономія чоловіка.

— Гансе! — скрикнула Ірма.

— Не чекала? — прохрипів розлючено Венцель. Брудна лайка обдала її, немов окропом. Венцель схопив Дайна за груди і ривком поставив на ноги.

— Я т-тобі покажу!

— Гансе! — фрау Ірма затулила обличчя руками. — Що ти робиш? Ти уб'єш його і знову сядеш за грати. Це ж містер Дайн, американець, — вона повисла на руках чоловіка. — Отямся…

— Не турбуйтесь, фрау Ірмо, з вашим чоловіком ми ще будемо друзями, — спробував усміхнутись Дайн-Рябчук. Він підняв з підлоги окуляри і, начепивши їх на носа, з цікавістю поглянув на люте обличчя Венцеля. «Це, здається, той, кого я шукав. Сьогодні мені щастить…» — Пане Венцель, зайдіть до мене завтра о дев'ятій ранку в готель «Асторія». Не бійтесь, я не буду мститися за це маленьке непорозуміння. Ви мені потрібні для більш серйозних справ. До побачення, фрау Ірмо. Поясніть своєму чоловікові все як слід. У нього занадто крутий норов і важкий кулак. — Дайн витер хусточкою губи і, побачивши на ній кров, додав: — А інколи треба думати і головою, шляк би його трафив.

Венцель слухав усе те, мов бик, якого піймали за вправлене в ніс кільце.

Дайн вискочив до залу, немов корок із пляшки. Заточившись, важко сів на високий стілець поряд з Пшигодським, що дрімав, схилившись на столик. Бронек розплющив очі і носом до носа зустрівся з Дайном. Оглянувся. З її сусідніми столиками реготала п'яна компанія карабінерів, що сиділи, обнявшись з дівчатами. Від дверей спускався східцями Збишко Марціняк. Важкий чемодан відтягав йому донизу плече. Конфедератка з'їхала на потилицю.

— Пане Збишку, то це таке важке таргаєш? Чи не костьол обідрав, га?

— Заціп, дурню! Ходи за мною, — тихо наказав Марціняк.

Бронек ледве дістався до дверей, що вели в передпокої фрау Ірми. Марціняк вштовхнув його до вітальні і зачинив двері на засув.

— О, моя крулево, — з п'яних очей не помічаючи Венцеля, Бронек простягнув руки до Ірми, але, втративши рівновагу, сперся ними на стіл і замовк, поводячи з боку на бік важкою, немов чавунною головою.

— Набрався, як жаба мулу, — кинув йому Збишко.

Бронек гикнув у відповідь, струснув плечима, але підвести голову не наважився, дуже хиталися стіни, і він боявся, щоб стеля, бува, не впала йому на голову.

— Не звергай на нього уваги. Хай трохи отямиться. Пан Бронек колись був перший спекулянт на весь Краків. Ну, давай вивертай валізу, — сказав Марціняк, витираючи долонею спітнілого лоба.

Венцель розкрив великий шкіряний чемодан і висипав на скатерть срібні ложки, золоті таці, оздоблені коштовним камінням підстаканники, кубки, якісь ланцюжки, годинники, браслети, кулони, низки перлового і коралового намиста. Все це з дзвоном упало на стіл, заіскрилося, замерехтіло, підкотилося до рук Бронека, залоскотало пальці.

— Матка боска! Пане Збишку! Та це ж ціле багатство! За нього можна купити не одну, а дві кав'ярні, відкрити власні склепи, розпочати комерцію. Але звідки це все? — Бронек глянув на капрала тверезими, переляканими на смерть очима.

— Бог послав, — зареготав Марціняк, вишкіряючи жовті зуби.

— Пане Збишку, та це ж розбій. Нас усіх запакують до буцигарні.

— Мовчи, дурню. Не гай часу, Гансе. Діли. А ти закрий рота, язика згубиш! — порадив капрал, блиснувши на Пшигодського хижими циганськими очима. Від того погляду у Бронека заворушилося на голові волосся. Він безсило опустився на стілець і молитовно звів до стелі очі.



= Це правда? — спитав суддя по-англійськи, поклавши важкі руки на тоненьку, з двох аркушиків справу.

— Це правда? Відповідайте тільки «так» або «ні». — Молоденька перекладачка, одягнена в американську військову форму, повела підмальованими очима на Андрія.

Хлопець мовчав.

— Відповідайте. Повторюю — чесність полегшить вашу долю. «Так» чи «ні»? — в голосі перекладачки наростало роздратування.

— Моя відповідь саме між «так» і «ні», — промовив Андрій.

Міс глипнула на нього з-під важких пластів чорної туші.

«Дивна річ, — ці американські дівчата немов усі на одне лице, наче близнята, — подумав Андрій. — На відштампованих інтендантством обличчях ні думки, ні почуття…» Яке йому все тут ненависне, чуже. Та скоро, вже зовсім скоро він буде вдома і все це згадуватиметься, як страшний далекий сон. Андрій розповідатиме калинівським хлопцям про все. Не забуде і цей непривітний зал Палацу юстиції, де судова розправа вершиться при зачинених дверях над такими ж, як він, безвинними людьми. Тепер Андрій дивився на всю цю комедію вже зовсім іншими очима.

Суддя, перекладач, підсудний. Пі свідків, ні засідателів, ні адвоката. Сміхотворна присяга на біблії. За день тут проходить рівно стільки людей, скільки військова поліція встигає виловити за ніч. Майже через кожні п'ять хвилин суддя, мов крук, викрикує прізвище, а дебелий сержант запихає до залу нову жертву. «Так» чи «ні»? Деталі справи нікого не цікавлять. Більше для годиться, суддя ставить тобі кілька дріб'язкових запитань. Перекладачка, не повертаючи голови, повторює їх російською, німецькою чи польською мовами. Хвилинна пауза, і суддя зачитує нирок. Незрозумілі англійські слова падають у порожній зал, мов у чорну яму. Судді набридло вставати, перекладачці набридло повторювати весь текст вироку, і вона чекає, поки суддя дійде до головного. Червона шкіра журбиться на худій довгій шиї старого судді. Папірець легенько тремтить у млявих пальцях, але голос звучить рівно, байдуже, як у паламаря. «Читай, читай, хирлявий старче. Все одно засудити мене не вдасться, бо нема за що». Думки у хлопця спокійні. Він певен — все обійдеться. Скоро закінчиться судейська формалістика, і його випустять. А там простелиться шлях перед ним на Батьківщину, до рідного дому. Жаль тільки, що не разом з хлопцями доведеться їхати. Розлучили їх з Миколою, перевели кудись із камери Федора. Та нічого, дома спишуться, знайдуть одне одного.

— … Два місяці примусової праці на каменоломні, — прорекла міс, не повертаючи голови.

— За що? — вирвалося в Андрія. — Я не вчинив ніякого злочину. Ви повинні відпустити мене додому! Це свавілля! За що? — у хлопця зірвався голос.

Перекладачка поглянула на нього якимось дивним поглядом. Він не міг зрозуміти, чого в її очах більше — презирства, жалю чи звичайної жіночої цікавості. А перекладачка думала саме про ранковий візит підполковника із «Сі-Ай-Сі», що заїздив з приводу цього юнака і ще двох: німця і француза. «Нам треба, щоб ви їх запакували кудись місяців на два». — «Можна і на більше», — улесливо всміхався суддя. «Ні, два-три місяці, вистачить».

— Дякуй богові, що тебе судять тільки за грабіж. Ти зняв шкіряне пальто із того німця у лісі? — вона і сама не вірила у те звинувачення.

— Брехня! Я нічого не крав! — крик злетів під чорну дубову стелю і пропав, — вона всмоктала його, мов губка.

Суддя нахилився паї вироком, щось дописав і кинув дівчині декілька в'ялих сліп, неначе и нього заплітався язик від лінощів.

— Ще місяць за образу суду, — переклала тоненька міс.

Злість перехопила хлопцеві подих. Він зірвався з лави підсудних, вхопився руками за поручень, ще мить — і перескочив би в зал до того червоношийого крука, що сидів у кріслі з високою спинкою, не подбавши навіть, щоб з неї зняли націстського орла із свастикою в пазурах.

— Цюрюк! — прогримів над вухом голос поліцая.

— Не робіть дурниць. Ідіть краще самі, бо замість трьох дістанете всі дванадцять, — порадила перекладачка, схиляючись над новою справою.

Підскочили ще двоє поліцаїв, силою відірвали од поручнів, наділи на руки сталеві браслетки.

— Вольфганг Тегарт! — прокричав суддя.

Поліцаї випхали Андрія за двері. Круті, зашиті металевою сіткою сходи, короткий темний коридор, сліпуче весняне сонце, останній удар межи плечі, і арештантський фургон проковтнув хлопця. Клацнули, зачиняючись, залізні двері, і знову небо, розграфлене гратами, впало в душу блакитними клаптями печалі: «Де справедливість, де правда на світі? За що?» Гіркий, болючий спазм стиснув хлопцеві горло, однак злість спалила сльози. «Падлюки! Нема за що ухопитись, то приплели баронову шкірянку. Ні, не в шкірянці справа. Справа в таємниці, яку він забрав з собою на той світ. Це за ті ящики мушу тепер три місяці бити каміння Може, все це надаремно? Сказати — і додому. Ні, Крайніченко наказував мовчати».

Андрій, звичайно, не знав, що справа не тільки в ящиках. Американська розвідка зацікавилась особою Крайніченка. Вже попередня агентурна перевірка прояснила такі деталі його біографії, про які хлопець навіть не догадувався. «Нічого, — думав Андрій. — Ще потерплю три місяці, більше терпів. А далі їм дітись нікуди — відпустять. І поїдеш ти, Андрію, до своєї рідної Калинівки».

Двері арештантського фургона прочинились, і Андрій побачив старого Вольфа. Той ішов спокійно, дивився перед собою з якоюсь суворою гідністю. Вольф піднявся у фургон і, помітивши Андрія, радо всміхнувся.

— Привіт, Андре. Тіснуватий світ, хлопчику.

— Ні, світ великий, тільки ми з вами одними стежками ходимо.

— Правильніше сказати: нас водять, — поправив його Вольф.

— Скільки вам вліпили?

— Два примусової праці на каменоломнях, — зітхнув Тегарт.

— Мені три, я й то не зітхаю.

— Ну, тобі зітхати ще рано: молодий, здоровий…

Знову відчинилися залізні двері фургона.

— О ля-ля… Давні знайомі, — гасконець гірко всміхався. Сонце іскрилося в його великих чорних очах ще довго після того, як його запхали в арештантський фургон. — Привіт коханцям «зеленої міни»[14]. Ну, старина, що я казав? Твоя логіка давно застаріла. Суддя вважає, що свобода шкодить нам, як ліки, коли їх приймати великими дозами. Я йому спробував довести, що він помиляється, і жорстоко заплатив за те, — старий накинув мені ще місяць за образу суду, і всього маю три місяці примусової праці на каменоломнях.

Андрій і Тегарт усміхнулися.

— Чого вам так весело? Чи, може, думаєте, що каменоломня — то курорт, Ніцца. Золотий берег?

— Мені теж дали три, — сказав Андрій. — Третій — за образу суду. Хоч би справді, а то не встиг жодного дошкульного слова сказати.

— Не журись, Анрі, я сказав за двох. Лаявся англійською мовою, наче сажотрус із лондонського Сіті. І суддя несподівано заговорив, як справжній німець: «Век! Век! Доннерветтер!»

— Цього суддю я знаю вже років двадцять, — сказав Тегарт. — Служив кайзерові, Веймарській республіці, націстам, тепер на службі в американців…

— Власті міняються, а судді лишаються.

— Нічого не вдієш, Феміда носить на очах пов'язку, на неї, як бачиш, ніщо не впливає — ні час, ні політичні кризи.

— Ех, старина, у вас їй зовсім голову одірвали. Поглянь.

Андрій подивився туди, куди вказував палець гасконця. На фронтоні Палацу юстиції стояла безголова статуя грецької богині правосуддя. В руці вона тримала побиті осколками терези. Одірвана голова впала на мармурову чашу і лежала на ній, задерши догори зав'язане по очах обличчя.

— А чого в неї зав'язані очі? — запитав Андрій.

— Стародавні греки колись вважали це символом об'єктивності, — пояснив Тегарт.

— Наївні греки. Якби їхня богиня тепер зняла пов'язку, вона б напевне осліпла. Подумати тільки, після фашистського концтабору три місяці чистилища на мюнхенській каменоломні. А я уже мріяв про Сену, університет, про свою квартиру на Монмартрі.

До машини вкинули ще двох цивільних німців. Грюкнули двері. Ревнув мотор. «Зелена міна» виїхала з двору і, набираючи швидкість, покотилась Прілмайєрштрасе. В цей полуденний час на вулиці ще не було спекулянтів і американських солдатів, її не терзали судомини «чорного ринку».

Андрій, що сидів поблизу віконця, помітив на східцях струнку біляву дівчину в розстебнутому дощовику. Поряд з дівчиною стояв худенький рудий хлопчик. Щось знайоме було в його тоненькій постаті.

— Вольфе, поглянь, здається, твій хлопчик, — схвильовано промовив Андрій.

Тегарт виглянув у віконце.

— Віллі, — прошепотіли губи старого, але він не покликав сина. «Зелена міна» мчала усе далі і далі від Палацу юстиції. Постаті дівчини і хлопчика поступово зменшувались і віддалялись.

— А це не твоя дочка? — запитав Дервіль, що теж припав до вікна.

— Може і вона, не знаю. Я залишив Марту, коли їй було сім років.

— Ну, цій не більше двадцяти.

— Дочка в матір, чорнява. Хлопці руді, мов смолоскипи, а вона чорна, — сказав Тегарт.

— Тепер дівчата фарбують волосся, блондинки в моді, — промовив Андрій.

— Може й так, — погодився Вольф, і на душі в нього потеплішало. Перестала існувати пекуча проблема, яка стільки років труїла його душу. Скільки разів він запитував себе: «Хто мої діти? Чи пам'ятають мене? Чи не соромляться імені батька?»

— Не сумуй, старина, три місяці — не дванадцять літ, витримаєш.

— У мене тільки дна. Я не ображай високого суду, — посміхнувся Тегарт.

— Не кепкуй, Вольфе, а то я завию з досади, — гасконець опустив лису голову на сковані браслетками руки і замовк.



Тюремний наглядач зло лупцював Федора під боки м'якими, немов подушки, кулаками.

Крайніченко розплющив очі. На краю його широкої білосніжної постелі сиділа молода жінка і привітно всміхалась. Федір згадав, що її звуть Пат.

— Ви проспали сніданок і обід. Вставайте хоч повечеряйте. Я принесла вам каву і сендвічі. — Жінка підвелася з ліжка і, безшумно ступаючи, пішла до дверей. Рухи її були м'які і пружні, як у рисі.

— Скажіть мені… — важко вимовляючи англійські слова, почав Федір.

Вона озирнулася. Случала, як незграбно звучать в його устах знайомі слова, і всміхалась. Невисока, струнка, в тугих габардинових штанцях, пухнастому светрі, з короткою хлоп'ячою зачіскою, вона була схожа на задерикуватого підлітка.

— Говоріть краще російською, так буде легше і вам, і мені.

— Ви знаєте російську?

— Це моя рідна мова. Нею розмовляють мої батьки. Вони виїхали з Росії в двадцятому. Мені тоді не було і п'яти років. Я пам'ятаю тільки засніжені, безмежні поля. Пливуть за вікном, як біла безмовна пустеля…

— І більше нічого?

— Моя пам'ять зберегла небагато. Ну, а все інше, то вже розповіді. Спогади. У нас в сім'ї не було дня, щоб не говорили про Росію.

Годинник на протилежній стіні різко пробив шістнадцяту.

— Вставайте мерщій. У нас сьогодні гості, так що вечір буде цікавий.

Вона все ще здавалась йому підлітком, тільки очі, темні, мов стиглий чорнослив, промовляли зрілою мовою. Пат подарувала йому на диво щиру осмішку і вийшла. Федір підвівся, спустив з постелі ноги. Вони одразу потрапили у м'які, теплі пантофлі. «Так, друже, — подумав Федір, — ти, здається, із пекла без пересадки попав прямісінько в рай…» Думки завихрились сполоханими стрижами. «За які, власне, заслуги мене приймають у цьому домі, як принца крові?». Згадалася крита, без жодної шпарини машина. Їхали з годину. Потім темна горобина ніч сипонула на нього дощем, вдарила в обличчя свіжою хвилею вітру, і він опинився всередині будинку. Коли очі трохи звикли до яскравого світла плафонів — побачив струнку гострооку, жінку. Вона стояла, картинно спершись ліктем об одвірок, запустивши в чорне, коротко підстрижене волосся довгі пальці, і безтурботно всміхалася. Американський підполковник, той, що привіз Крайніченка сюди, скидаючи з себе мокрий плащ, звернувся до неї так, ніби вона була його дружиною або сестрою.

— Пат, приготуй нам каву і пляшку коньяку.

— А може, містер Краєв спочатку прийме ванну, поголиться? — вона глянула на нього, як на давнього приятеля, що повернувся з далекої подорожі. Федір зрозумів, що жінка знає, звідки він прибув, бо сказала — Ти забуваєш, Геро, що наш гість тільки-но з тюрми. А там, наскільки мені відомо, не можна втомитися від комфорту.

Пат підійшла ближче, взяла з Федорових рук мокрий дощовик і, як дбайлива хазяйка, повісила його на оленячий ріг, поруч з плащем Шульце. Спочатку Крайніченко подумав, що підполковник привіз його до свого дому. Та скоро він зрозумів, що Пат і Геро ніколи не були подружжям. Хоч жінка і говорила, і поводилася вільно, непогано граючи роль ґречної господині, в її тоні була ледве помітна зрадлива нотка, що видавала її підлеглість Геро. Підполковник не дуже охоче погодився на її пропозицію, однак Пат не звернула на те уваги, крадькома підморгнула Крайніченкові і, без особливих церемоній взявши його під лікоть, провела до ванної кімнати.

— Купайтесь, голіться. Тут у шафі цивільний костюм. Усе до ваших послуг. І почувайте себе вільно, як дома.

Потім Федір випив з підполковником по чарці міцного коньяку, і Пат наполягла, щоб Федір пішов відпочити.

— Хіба ти не бачиш, як він стомився? Прошу, Тедді, — вона несподівано назвала Крайніченка цим простим, і, мабуть, звичним для неї англійським ім'ям. — Ваша кімната на другому поверсі.

Федір навіть не встиг здивуватися, так швидко вона перелицювала його ім'я на свій лад. Крайніченко залишився сам у просторій кімнаті, обставленій модерними меблями, засланій пухнастим килимом. Коли ліг на хрусткі, накрохмалені простирадла, раптом відчув, що заснути йому не вдасться.

«Але мене розбудили — виходить, я спав».. Крайніченко згадав, як довго боровся з тривожними думками, як уже вдосвіта сон подолав тривогу. Проте досить було прокинутись, і знову та тривога прокралась в душу: «Чого вони від мене хочуть? Навіщо їм знадобилась ця гра в гостинність?»

Крайніченко швидко натягнув сорочку, штани. Взяв до рук яскравий галстук і зненацька жбурнув його на стілець, немов отруйну змію. «Купити хочуть. Комфорт, запобігливість, кава, сендвічі, а яку обіцянку випромінюють очі цієї Пат… А як хитро вона одразу повелася з ним, який чарівний, змовницький тон. А сьогодні? Яка непідробна щирість. «Моя пам'ять зберегла небагато… Засніжені, безмежні поля, біла безмовна пустеля..». Для неї пустеля, а для мене Батьківщина, рідний край». Федорові пригадалась київська квартира по Кругло-Університетській вулиці. Кожного ранку його будила дружина: «Федю, запізнишся». Він прокидався, біг на балкон робити зарядку. З шостого поверху відкривалася широка панорама Хрещатика. Сонце золотило високу баню Софійської дзвіниці, переливалося блискітками на скляному даху критого ринку. Бульваром Шевченка збігали вгору високі тополі. Яке близьке і водночас далеке все це тепер… Згадав і сина. Йому вже минуло вісім років. Восени піде до школи. Що Павлик скаже товаришам про свого батька?

Знадвору долетіли приглушені звуки клаксона. Крайніченко підійшов ближче до вікна. Будинок стояв відлюдно, закритий од цікавого ока високими кам'яними мурами, вздовж яких зеленим каре стояли на чатах гінкі пірамідальні тополі. Крізь їх зелену запону проглядали далекі сірі будинки Мюнхена. Він розлігся в долині Ізару, мов камінний спрут, простягаючи між горбами щупальця-околиці. Десь зовсім близько прогуркотів поїзд, свиснув призивно свисток паровоза. Ніби скрикнуло у грудях серце, займаючись болем, тугою, непоборним бажанням вирватись із цієї модерної пастки. Внизу лежав вузький заасфальтований дворик. У глибині його, ховаючись у тополину тінь, притулився до стіни невеличкий флігель. Поруч височіла масивна залізна брама. Звук клаксона нетерпляче викликав когось до воріт. Із флігеля вийшов товстий сержант у формі американської військової поліції, поглянув крізь вічко за браму, заметушився біля замків і засувів. Через кілька хвилин у двір заїхали дві машини, чорними щурами майнули під вікном і зникли за рогом.

«Мабуть, ті самі гості, про яких казала Пат», — подумав Федір, його знову охопило непоборне бажання тікати звідси. Він пильно оглянув вікно, досить широкий, критий черепицею карниз, що вів од мансарди на дах будинку, потім глянув на мур, який теж був покритий черепицею. Попід ним виступав двометровий козирок лінії високої напруги. На кожному кронштейні з десяток ізоляторів тримали важкі дроти, по яких бігали, мов пси на ланцюгах, тисячі лютих смертей.

— Тед, ви готові? — запитала з-за дверей Пат.

— Ні, — відповів Крайніченко.

Але двері, незважаючи на його відповідь, прочинилися. Пат зайшла до кімнати. В куточку її маленького рота стирчала сигарета.

— Ви одягаєтесь, як жінка. А на вас уже чекають.

— Нічого, підождуть, я їх сюди не запрошував, — різко зауважив Федір.

— Пов'яжіть галстук, у Штатах такі в моді, — вона, здавалось, не помітила його роздратування.

— Я ніколи в, житті не носив подібних хомутів, — сказав це досить грубувато. «Треба забути, що ти вчитель, інтелігент з діда і прадіда, — подумав Крайніченко. — В полоні тебе знали, як простого солдата».

— Звикайте, Тедді. Вам доведеться привчатись до західної культури, — жінка якось загадково поглянула на нього, взяла з стільця галстук, ловко перекинула Федорові на шию і в одну мить зав'язала модним вузлом. — Ну, а тепер ходімо вниз, на вас чекає шеф, — тон у Патріції був сухий, офіціальний, але усміхалась вона, як і раніше, привітно і чарівно. — Куріть, — Пат простягла Крайніченку пачку «Честерфілда».

Він впиняв запашну сигарету, понюхав. Пат чиркнула запальничкою і піднесла до його сигарети вогник. Крайніченко глибоко затягся димом.

— Легкувата проти нашої махорочки.

Пат не відповіла, мовчки попрямувала до дверей, йому здалося, ніби вона хотіла щось сказати і не наважилась. Це підтвердилось, коли вони вийшли з кімнати. На сходах Пат раптом зупинилась і промовила тихо, ніби звіряла йому таємницю.

— Коли ми переїздили польський кордон, до нас у купе зайшли червоні солдати перевіряти документи. Старший був дуже схожий на вас. Чорний, кучерявий, синьоокий. Запитав: «Ідете?» Мати щось відповіла, прикладаючи до носа хустинку — від них пахло махоркою.

«Ну що ж, полотном дорога. А от дітей із собою потягли даремно. Діти не винні. Вам усе одно, а вони наплачуться». Коли солдати пішли, мати сказала: «Мужлаї». А мені чогось той запах запам'ятався.

— Мабуть, часто доводилося плакати?

— Ні, не дуже, — Пат поглянула на нього, блиснула, білими зубами і побігла східцями пружно, молодо.

Кімната внизу сьогодні здалася Крайніченку ще більшою. Посередині височіла пальма, впираючись кроною в засклений дашок. Венеціанські вікна відкидали на підлогу довгі яскраві сонячні плями, які грали на візерунках килима хитромудрим сплетінням барв. У пасмах сонця метушилася по кімнаті тоненька Пат. І коли б не згадка про лінію високої напруги й товстого сержанта з флігеля, можна було б подумати, що Крайніченка запросила в гості молода багата господиня. Однак не тільки та згадка бентежила Федора. Неясне тривожне передчуття полонило його душу так, ніби ця затишна кімната була по вінця сповнена німої затаєної грози.

«Гості» ввійшли до кімнати твердою ходою, як входять парламентери до ставки переможеного полководця.

— Гуд дей, містер Краєв, — привітався високий ставний чоловік років п'ятдесяти. У нього була сива голова, темна дублена шкіра на вилицюватому, з важким боксерським підборіддям лиці і глибоко заховані під густими фарбованими бровами очі. За ним стояли Шульце і якийсь породистий дідуган в рогових окулярах, що несподівано привітався з Федором українською мовою. Чоловік з боксерським підборіддям жестом гостинного хазяїна запросив Крайніченка до стола і щось швидко заговорив до Пат. Федір не зрозумів жодного слова, хоч колись був певен, що англійську знає непогано. Жінка взяла Крайніченка під лікоть.

— Шеф каже: як тільки він довідався, що ви попали в тюрму, одразу звелів привезти вас сюди, на свою віллу. Шеф просить вас бути його гостем.

— Вибачаюсь, але чим я міг зацікавити вашого шефа? Тут якась помилка — мене плутають з кимось іншим.

Пат легенько підштовхнула Крайніченка до крісла. Вона сіла між ним і шефом.

Шеф поглянув на чоловіка в рогових окулярах.

З того погляду Федір зрозумів, що розмову з ним вестиме саме цей добродій. Бліді випещені пальці нервово заворушилися на сухих колінах дідугана, потім спурхнули на обличчя, потерлись об гостре підборіддя і раптом зірвали окуляри. Вицвілі очі пильно глянули на Федора, ніби запитували: «Не пізнаєш? Ну, придивись краще». Крайніченко дивився, але згадати не міг. Він був певен, що колись давно зустрічав цього чоловіка. Але де, за яких обставин?

— Плине час, і все забувається, — зітхнув дідуган. — А колись… Я носив тебе на руках. Невже не пригадуєш?

— Ви помиляєтесь, — Федір навмисне заговорив російською мовою.

— Облиш, Федю, я знаю тебе з пелюшок. З твоїм батьком ми подружилися ще в студентські роки. Разом ходили етапом в Сибір після університетського бунту, а потім разом залицялися до твоєї матері. А в сімнадцятому — «Арсенал», барикади. Ми були справжніми друзями з Касіяном і не забували нашої дружби навіть тоді, коли доля кидала пас у різні політичні табори. Може, мати розповідала тобі, хто врятував вашу сім'ю від розстрілу, коли Київ захопили денікінці. Це був я, Карпо Кислицький.

— Плутаєте, шановний, — хмуро промовив Федір. Він уже згадав цього сухорлявого дідка з породистим одутлуватим обличчям. Мати справді багато розповідала про нього, та й сам Федір не раз бачив Кислицького в домі, що коли батько працював у Наркомосі. Давно забуті часи, а пам'ять відновила події яскраво, так ніби все те відбувалося вчора.

… Батько сидів за столом, спершись підборіддям на стиснуті кулаки. Худа висока постать Кислицького метлялася перед столом і дзижчала, дзижчала, мов надокучлива муха. «Ми давні друзі, Касіяне. Ти повинен врятувати мене, адже ми знаємо один одного. Ну, був я в Петлюри. Але ж я визнав свої помилки і працюю чесно. Одне твоє слово, і ДПУ відчепиться од мене. Ми з тобою політкаторжани, разом гибіли у туруханському централі». — «Не можу я кривити душею, Карпе, ти ніколи не був з нами. Твої зв'язки з полковником Коновальцем, з гетьманцями…» — «Брехня. Касіяне, ось я перед тобою, як на духу. Порвав, давно порвав, рідною матір'ю присягаюся. Не маю! Ніяких зв'язків не маю!» А голос Кислицького свердлить вуха гладенькими, обструганими фразами, і те вже не в минулому. Ось він сидить навпроти, смикає нервовими пальцями чорного метелика на кадикастій шиї.

— У тридцять сьомому ми зустрілися з Касіяном в Лук'янівському бупрі, а звідти разом мандрували аж до Нариму. Він помер на моїх руках… «Неправда!» — хочеться крикнути Крайніченкові, але він стримує себе. Мовчить. Слухає. Думки, звихрені, тривожні, плутаються, шугають в голові, а відповіді на те пекуче: «Як бути?» — нема. «Признати Кислицького? Ні! Однак і не признати не можна». Карта Краєва, здається, бита. Все те, що він приховував у полоні, відомо американцям. Тепер зрозуміло, чому шеф так «гостинно» приймає його у себе на «віллі». «Відмовитись? Сказати, що старий вигадує? Повторити легенду про солдата? Не повірять». Федір почуває на собі пильні очі шефа і особливо Шульце. В того не очі — крига, мертва, холодна. Пат слово в слово перекладає шефові слова Кислицького.

— Ми не пішли ні за гетьманцями, ні за петлюрівцями Всі ці унради, спілки неспроможні підняти народ. Ми — оунівці, і в наших руках сила. Ми помстимося, жорстоко помстимося за жертви ДПУ, за чесних українців, яким був твій батько, а мій друг — Касіян Крайніченко, — патетично закінчив дідок свої спогади.

— Мій батько ніколи не був вам другом, — сказав Федір.

Кислицький глянув на нього, потім перевів стривожений погляд на шефа. Той посміхнувся і знову щось швидко заговорив, звертаючись до Пат. Вона переклала його слова.

— Я задоволений з того, що містер Крайніченко, як я й гадав, людина розумна і поводиться, мов справжній джентльмен. Нема найменшої потреби критись від нас під чужим прізвищем. Ми знаємо про нашого гостя все і віддаємо належне його хоробрості і здібностям конспіратора, які він виявив під час боротьби з німцями в Моосбурзі та інших таборах Баварії. Зовсім недавно я мав нагоду ознайомитись із матеріалами гестапівського слідства в справі БСВ. Поведінка нашого гостя була вище будь-якої похвали. Ми, американці, завжди охоче ведемо наші діла з людьми мужніми, сильними, вольовими. Джентльмени, я прошу налити келихи. Вип'ємо за героя антифашистського підпілля, мого гостя, майора союзної нам Радянської Армії Крайніченка Федора Касіяновича.

Шульце наповнив вином високі келихи, показуючи присутнім бездоганно білі штучні зуби.

— Ваше здоров'я! — промовив шеф.

— Шеф вивчив ці два слова спеціально до зустрічі з вами, Тедді, — нахилилась до Крайніченка Пат. Вона весь час намагалася підкреслити свою симпатію до нього.

— Передайте, що я вдячний за «гостинність», однак, усе ще не знаю, кому маю дякувати. Може, цей добродій назве своє ім'я і пояснить, чому мене тримають тут під охороною військової поліції?

Поки Федір поволі пив холодне, терпкувате на смак французьке вино, Пат переклала його слова шефові. Під дубленою шкірою вилицюватого обличчя не ворухнувся жоден м'яз. Американець відповів спокійно:

— Коли людина криє в собі таємницю, краще, щоб на її шляху не зустрічався ніхто сторонній!

— Не розумію, про яку таємницю йде мова. Як я пересвідчився, про мене тут знають усе.

— Шеф просить пробачення, але про це він має намір поговорити з вами пізніше, — Пат виразно глянула на Кислицького. — Йдеться про союзницькі інтереси наших держав. Тед, а ви справді герой. Я в захопленні. Ви одразу мені сподобались…

Тим часом за столом точилася жвава розмова. Кислицький щось доводив шефові, гаряче переконував: розгортання роботи організації на новому місці, в нових умовах потребує витрат, грошей. Англійська мова Кислицького була не бездоганною, та Федір розумів його краще, ніж американця. Крайніченко удавав, що зайнятий щебетанням Пат і не дуже прислухається до їхньої розмови.

— Містер Керк, наш обов'язок дбати про людей, які не бажають повертатися назад до совєтів, а таких що день стає більше. Вплив організації в таборах зростає. Ідеї, переконання, підкріплені грішми, набирають сили. Нам доводиться скаржитись на співробітників ЮНРРА, які не допускають наших людей до розподілу продуктів і посилок, що надходять із Штатів. Навіть Ісус Христос, пропагуючи своє вчення, не забував про хліб. Сімома паляницями він нагодував три тисячі чоловік, і вони пішли за ним. На чиєму возі їдеш, того і пісню співай, — каже українське прислів'я.

— О, якби вам вистачило сім хлібів. Ви ненажерливі, мов сарана. А щодо прислів'я, то я знаю інше: пусти за стіл — і ноги на стіл, — зареготав американець. — Не турбуйтесь, містер Кислицький, усе буде гаразд. Генрі Форд збільшує кошти на ваше утримання вдвічі. Геро, домовтесь про деталі.

Фон Шульце підвівся. Кислицький вклонився шефові і схилив голову до Федора.

— Не прощаюся. Ми ще поговоримо. Хочу запропонувати вам дещо.

Коли вони вийшли з кімнати, американець звернувся до Патріції.

— Принеси нам чогось міцнішого. У нас розмова буде серйозна.

Вона принесла з буфета пляшку «смирновки». На етикетці тиснені бронзою красувалися численні медалі. Вони відбивалися у гранях кришталевої чарки, в яку Пат наливала горілку.

— Наша, російська марка, — підморгнула Патріція.

Федір не відповів. Він сидів зібраний, зосереджений і чекав, поки Керк почне говорити. А той чомусь не поспішав. Довго смакував горілку, відпиваючи з чарки маленькими ковтками, потім дістав сигару, відрізав ножицями кінчик, закурив.

— Пат, залиш нас. Думаю, ми порозуміємося без перекладача, — звернувся він до Федора німецькою мовою.

— Як вам завгодно, — відповів Крайніченко.

Пат мовчки вийшла.

— Майоре, я бачу, ви серйозна людина, — усміхнувся американець. — Ви маєте сім'ю?

— Так, у мене дружина і син.

— Вони, напевне, чекають на вас.

— Думаю, що так.

— Розумію… Вас тягне додому. — Керк вийняв з рота сигару. Тонкі губи склалися в пряму лінію. — Розумію. Ми теж солдати і теж давно залишили рідні місця. Війна. Мені, шкода, що доводиться вас затримувати. Служба, майоре, вимагає. Проте все залежить від вас.

— Містер Керк, ми розмовляємо віч-на-віч, кажіть будь ласка, прямо.

— Чудово! Ви подобаєтесь мені, майоре, — Керк блиснув рівними зубами, припалив сигару. Голубі клуби запашного диму повисли над столом. Шеф зручніше вмостився в кріслі і глянув на Крайніченка з-під чорних фарбованих брів пильно, пронизливо.

Федір спокійно витримав той погляд.

— Мені здається, тут якесь непорозуміння. Я справді не Краєв, а Крайніченко, і те, що сказав Кислицький, теж якоюсь мірою відповідає дійсності. Правда і те, що я був членом ради БСВ в Моосбурзі, однак… Я не збираюся робити з цього таємниці.

— Розкажіть мені, майоре, як вам вдалося втекти з-під варти в Альпах?

— Будь ласка. Мені допоміг давній друг, однополчанин Яровий. Ми поховали його в горах недалеко від Зальцкаммергута. До речі, я маю свідків і серед ваших солдатів.

— А чому ви не сказали про то слідчому?

— Мені не хотілося розкривати своє справжнє прізвище.

— Слушно, майоре. Дякую за відвертість. Нам, союзникам у цій війні, нема чого таїти. Наші солдати вмирали за спільні цілі. Сподіваюсь, і після війни ми будемо жити в дружбі і допомагати один одному, особливо коли справа стосуватиметься фашизму. Я теж буду відвертим, майоре. Нам відомо, що гестапо заховало десь поблизу Зальцкаммергута дуже важливі архіви… — він уп'явся очима в обличчя Федора, але той нічим не виказав свого хвилювання. — І ми думаємо, — вів далі Керк, — що ви допоможете нам розшукати їх.

— На жаль, містер Керк, я нічого про те не знаю. Гестапівці пригнали на туристяк до Траупзее уже порожні машини. Випадково я і мої товариші стали свідками жахливої розправи — на наших очах було розстріляно есесівську варту. Потім події розгорнулись, як кажуть, не на нашу користь. Мертві мовчать.

— Ви можете заприсягтися, що кажете правду?

— Я сказав правду, — їх погляди схрестилися. — А присягатись зайве. Ви однак не вірите жодному моєму слову.

— Служба, майоре, служба. Не маю права вам вірити, поки архіви не лежатимуть у наших сейфах. А може, ви бережете таємницю для своїх? Хочете викупити нею свої гріхи перед радянськими органами безпеки?

— Я не маю ніяких гріхів перед Батьківщиною. Не зраджував, чесно боровся з фашизмом навіть у концтаборах.

— Недовідомі путі господні, майоре. Як знати, що ви робили в гестапо. Сто чоловік було розстріляно у справі БСВ. А вас не поставили до стіни.

— Що? — Крайніченко зірвався на ноги. — Це наклеп! Гестапо могло вирвати у мене язик, але слово зради…

— Сідайте, майоре. Охоче вам вірю, що саме так воно і було. Але уявіть собі на хвилину, — Керк поволі підвівся, збив у попільничку білу корону з сигари і відійшов до вікна. — Уявіть собі — в органи держбезпеки попадає ряд документів, написаних на бланках мюнхенського гестапо, які свідчать, що Краєв — Крайніченко, полонений майор Радянської Армії, після розстрілу членів БСВ у Дахау продав гестапо ще, ну, скажімо, тридцять п'ять чесних патріотів, учасників антифашистського підпілля. І все це, скріплене підписами слідчих і печатками, попадає до рук радянської контррозвідки.

— Це провокація! — промовив Федір хриплим від люті голосом.

— Згоден. Однак провокація як метод роботи розвідки, не виключає успіху.

— Вам не повірять, — ламкою вийшла у Федора ця фраза.

— Помиляєтесь, майоре. Навпаки — не повірять вам. Почнуть копатись у вашій біографії, шукатимуть грунту для зради і зіткнуться з фактами. А факти, знаєте, вагомі. Логічний хід думок приведе слідство до висновку: помста за арешт і загибель батька штовхнула вас на зраду. До того ж там стане відомо, як гостинно приймала вас американська розвідка…

Федір Крайніченко стояв, до болю стискаючи кулаки, йому нічого було сказати, крім того, що пастку на нього поставила вміла рука. Керк, старий досвідчений розвідник, вчепився в нього мертвою хваткою. Як перед смертю, майнули рідні обличчя — дружини, малого

Павлика, і серце залилось гарячим болем, стислося переляканим горобцем у грудях і принишкло, ніби спинилося зовсім. Керк знову підійшов до стола.

— Сідайте, нетреба так хвилюватись, у вас є інший вихід, — Керк поволі опустив своє важке тіло в розлоге низеньке крісло. — Сідайте.

Федір не ворухнувся.

— Всього цього, звичайно, можна було б уникнути, якби ви показали нам, де заховано архів.

— На жаль, не знаю… — твердо промовив Крайніченко.

— Шкода. Тоді доведеться зачекати, поки пригадаєте. Ми раді гостям, але мені прикро, що ваша сім'я хвилюватиметься. Ви на фронті з сорок першого? От бачите, чотири роки, — він співчутливо зітхнув. «Руді, ніби іржаві очі сховались під фарбованими бровами. Керк рішуче кинув у попільницю недокурок сигари і встав. — Бажаю доброго відпочинку. Почувайте себе вільно, майоре, тут усе до ваших послуг. Я не втрачаю надії на вашу розсудливість. Подумайте, зважте, однак не забувайте — третього виходу нема, — Керк не прощаючись пішов до дверей.

За кілька хвилин повз вікна прошурхотіла машина. Крайніченко сів у крісло. Опустив голову на руки. У вухах стугоніла стривожена кров, била у скронях стонадцятьма молотами, і вже не було надії на те, що колись заспокоїться серце, відпочине мозок від настирливого рою думок. Ніколи не думам Федір Крайніченко, що так жорстоко поведеться з ним доли. Полон, концтабори, Дахау… П'ять років життя висіло на волосині, п'ять років нелюдських страждань, але ще ніколи не відчував він такого пекельного болю, як тепер, «Батьківщина. Київські кручі, сивий і вічно молодий Дніпро. Залізнична школа на Солом'янці. Галасливі хлопчаки, тихі дівчатка, я вчив вас любити рідну землю, водив на екскурсії в КПВРЗ. У цех, де колись працював Микола Островський. Ми разом співали «Наш паровоз летить вперед»… Ні, я не носив за пазухою камінь, я щиро вірив — його зупинка в комуні. Цьому вчив мене мій батько. І нехай ніхто не торкається його пам'яті брудними руками — він був комуністом. Сину мій, дорогий мій Павлику, чи скаже тобі хто правду про мене?» Щось гірке і пекуче підкотилось до горла, вп'ялося гострими пазурами в душу і рвало її на шматки, ятрило незгасимим вогнем розпуки.

Щось зашаруділо, дзенькнуло над самим вухом. Федір підвів голову. Біля стола схилилась Пат, наливаючи вино у високий бокал. Удавано ніякова усмішка блукала на її пухких рожевих губах, ніби вона і справді відчувала вину за те, що сталося. Простягла йому наповнений вином бокал.

— Випий, Тед. Не треба так вболівати. Все буде гаразд. — І знову ця чарівна, добре зіграна щирість.

«Хоче скористатися з біди і влізти в душу…»

— Не хвилюйся, більшовики тебе тут не дістануть. А життя в Штатах куди краще, як у Росії. Ти тільки грошей виторгуй більше. Таємниці коштують недешево, я знаю…

— Замовкни! — обірвав її Федір. — Що ти знаєш про Росію? «Біла безмовна пустеля». А там — новий світ, вільні, роботящі, чисті люди….

Крайніченко глянув зневажливо, одійшов до вікна. За муром шуміли осяяні низьким промінням тополі. Молоденьке листя шепотіло з вітром про сонце і волю, манило, кликало до себе.


РОЗДІЛ IV МИТАРІ І ГРІШНИКИ


Білий юнррівськи