Дай, Боже, здоровля корові! [Тимофій Бордуляк] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Бордуляк Тимофій

Дай, Боже, здоровля корові!

 

— Го, го, го, небоженьку! не мало я напрацювався, заким я заробив 50 ринських... 50 ринських! То не п'ятдесят разів кивнути пальцем, не п'ятдесят колачів з'їсти, а товчися цілу зиму з сокирою по лісах, по дебрах, коло сажнів, коло брусів... мерзнути, як собаці, та ще й о жидівську ласку стояти, щоби жидовин песій не пхав чоловікові замість грошей горілки! А прецінь я заробив і купив тебе, мосьпаненьку, та веду додому, дітям на потіху!..

Так говорив халупник Матвій Бас до корови, ведучи її на мотузі з ярмарку додому. Корова хороша: попелястої шерсті, з закривленими догори рогами, з великим вим'ям... видно, добре перезимована.

Довкола зеленіли поля, у воздусі заливались жайворонки, а туй по дорозі росла зелена м'яка травиця, що так і манила до себе корову. Сонце спустилось уже д' заходові, чоловік спішився додому, але корова на се не вважала. Вона що кілька кроків ставала й жадібно скубла зелену траву.

— Ну, ну! Йди-бо! Яка ж ти уперта! — провадив Матвій дальше свою бесіду, силуючись з коровою. — Ти давай лише багато молока, то вже моя стара буде тебе доглядати, та й діти пастимуть по межах, по берегах, кілько сама схочеш... І тамту, що-м торік продав, доглядали, тілько прийшла біда... треба було восени довг віддати, податок заплатити, одежу на зиму посправляти, та й мусив продати. А добра була корова і молока сипала багато!..

Корова мов розуміла бесіду свого провідника, бо від часу до часу обертала до нього рогату голову і міряла його своїми великими чорними очима.

На подвір'ї перед невеличкою хатиною, що стояла край села, бавилося п'ятеро малих дітей в полатаних сорочках і все бігали до воріт та виглядали на дорогу, чи не йде батько. Сонце, мов величезний бальон, .спускалося за рубець лісу і червоним променем обливало хатину з малими віконцями, обливало подвір'я, обливало білі голови дітей, що качались по мураві.

Рипнули двері, і на порозі стала халупничка Матвіїха, жінка ще не стара, але вже з поморщеним і почорнілим лицем. Послідні лучі сонця ще захопили її, поцілували в лице, і Матвіїха виглядала через хвилю наче мідяна статуя.

— Ще не йдуть тато! Ще нема тата! — лепетали діти до матері. — Ми хочемо гаму, дайте нам їсти!

— Ах ви сарань якась! Нічого, тілько би-сьте їли, а до роботи нема вас! — закликала мати з ласкавою усмішкою на лиці.

Вона знала, що від таких дітей ще не можна сподіватись великої помочі.

— То ми будемо пасти корову, як тато приведуть з ярмарку! — сказав з жаром найстарший хлопчик-семиліток.

Мати винесла з хати кусень чорного хліба і стала обділяти діти по черзі... А тут і Матвій непостережено з'явився під ворітьми з коровою.

— Гей! ану відчиняйте! — далось чути з-за воріт.

Діти, як заздріли батька, так і кинулись прожогом до воріт, лиш одно маленьке зістало у матері на руках.

— Тато! Тато! Корова! — кричало одно, то друге.

Четверо малих люда вчепилось за ворота і в одну мить отворили навстіж. Отворили: і корова з тріумфом вступила на подвір'я, а діти обступили її і стали оглядати з цікавістю.

Матвіїха перехрестила хребет корови і поцілувала її в лоб межи рогами.

— Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька! Ти, певно, хочеш їсточки, ти, певно, хочеш питоньки! — лебеділа вона, примилюючись до корови і гладячи її по боках.

Матвій стояв збоку і гордо дивився на ту сцену. Його очі так і промовляли: «Дивись, стара, який з мене господар! Який з мене батько! Шануй же мене, небого!..»

— Ну, годі панькатись з коровою! Лучче зробиш, як даси їй хопти або трави. Корова дійна, добра, всі люде говорили. Та й мені дай що хлепнути, хоть борщу абощо, — сказав Матвій до жінки і пішов до хати.

Матвіїха не спішила за чоловіком, бо знала, що він собі дасть раду без неї. Вона назбирала вже наперед ціле рядно хопти та трави по берегах річки і стала частувати корову.

Матвій не чекав на жінку. Він знайшов в печі борщ, взяв кусень хліба і ту плинну страву справді «хлептав», що аж на двір було чути. Однак, коли після дороги ложка видалась йому замала, то він собі іначе порадив: він узяв вінці горшка межи зуби і пив борщ лакомо, перестаючи лише, щоби відітхнути та закусити хлібом. Матвій наївся (оскільки можна наїстись голим борщем) і положився на постіль, що стояла в кутику хати, поклавши собі під голову одиноку брудну подушину, яка в цілій хаті була. А жінка годувала корову.

— Гей, стара! А їсть корова? — гукнув Матвій з постелі.

— Їсть моя маленька! Та ще й напоїти треба бідненьку! — далась чути відповідь Матвіїхи.

Вдоволений Матвій лежав на постелі і ні о чім не думав. Се були найщасливіші хвилі в його житті, коли він собі ліг чи то в хаті, чи в лісі під сосною і пустив самопас