Вогнем i мечем. Том другий [Генрик Сенкевич] (fb2) читать онлайн

Генрик Сенкевич ВОГНЕМ I МЕЧЕМ Том другий

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З польської переклав Євген Литвиненко}

_{Перекладено за виданням: Henryk Sienkiewicz. Ogniem і mieczem. Powiesc. T. І, II. Panstwowy Instytut Wydawniczy. Warszawa, 1962.}

_{Ілюстрації публікуються з дозволу ZODIAK JERZY HOFFMAN FILM PRODUCTION SP. Z O. O.}

_{Складаємо щиру подяку кінорежисерові Єжи Гоффману за люб’язно наданий ілюстративний матеріал}

РОЗДІЛ І

огожої літньої ночі на правому березі Валадинки рухалося у напрямку Дністра кільканадцятеро вершників.

Йшли дуже поволі, майже нога за ногою. Попереду, на кілька десятків кроків випереджаючи інших, ніби у передовій варті, їхало двоє, але, не маючи, певно, причин остерігатися, вони не розглядалися довкола, а весь час перемовлялися, причому мало не щохвилини притримували коней, оглядаючись на решту почту, і тоді один із них покрикував:

— Помалу там! Помалу!

І почет іще дужче сповільнював крок, ледь-ледь посуваючись уперед.

Нарешті, виїхавши з-за пагорба, що затуляв їх своєю тінню, вершники опинилися на просторі, залитому місячним сяйвом, і відразу стала зрозумілою обережність: посередині гурту двоє коней, що йшли поряд, несли прив’язану до сідел люльку, а в ній хтось лежав.

Срібне проміння освітлювало бліде обличчя й заплющені повіки.

За люлькою їхало десятеро озброєних вершників. По списах без прапорців можна було впізнати, що це козаки. Одні вели за повід нав'ючених коней, другі їхали впорожні, але якщо ті двоє, котрі їхали попереду, здавалося, не звертали на довкілля аніякісінької уваги, ці з побоюванням і тривогою озиралися навсібіч.

Проте місцевість здавалася цілковитою пустелею.

Тишу порушували тільки стукіт кінських копит та окрики одного із передніх вершників, котрий час від часу повторював свою засторогу:

— Помалу! Обережно!

Нарешті він звернувся до свого супутника.

— Горпино, далеко ще? — спитав він.

Супутник, що звався Горпиною і насправді був переодягненою у козацьку одежу дебелою дівкою, поглянув на зоряне небо й відповів:

— Не далеко. До півночі будемо. Минемо Вороже урочище, потім Татарський розліг, а там уже й Чортів яр. Ой! Після півночі й до третіх півнів туди ліпше не потикатися. Мені байдуже, а вам кепсько може бути, ой кепсько.

— Знаю я, — мовив той, що питав, — тобі сам чорт брат, але й на чорта є управа.

— Чорт не чорт, а управи досі ніхто не знайшов, — відповіла Горпина. — Ти б, соколику, хоч би й цілий світ обшукав, а ліпшої схованки для своєї князівни не знайшов. Тут після півночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру узагалі жива людина ногою не ступала. Хто поворожити прийде, той біля яру зупиниться й на мене чекає, аж поки вийду. Не бійся. Не прийдуть сюди ні ляхи, ні татари, ні будь-хто інший. Чортів яр страшний, сам побачиш.

— Нехай собі буде страшний, а я приходитиму сюди стільки, скільки захочу.

— Звісно, приходитимеш удень.

— Коли схочу. А стане чорт поперек дороги, роги вправлю.

— Ех, Богуне, Богуне!

— Ой, Донцівно, Донцівно! Ти про мене не турбуйся. Візьме мене чорт, не візьме — не твоє діло, тобі ж я скажу: водися ти зі своїми чортами скільки душі влізе, аби тільки князівна біди не знала, бо якщо їй щось станеться, тебе у мене з рук ні чорти, ні упирі не вирвуть.

— Якось уже мене топили, ще коли ми з братом на Дону жили, а вдруге, у Ямполі, кат голову поголив — тож мені тепер ніщо не страшне. Але тут інша річ. Я із приязні до тебе від нечистої сили стерегтиму її, волосині з голови не дам упасти, а людей їй у мене нема чого боятися. І від тебе вона нікуди не втече.

— Ох ти, сово! Якщо так, навіщо тоді біду мені наворожила, чому кричала на вухо: «Лях при ній! Лях при ній!»?

— То не я говорила, то духи. Але, може, щось змінилося. Завтра поворожу тобі на млиновому колесі. Вода усе скаже, тільки довго треба дивитися. Сам побачиш. Але ж ти лютий пес: скажеш тобі правду — розгніваєшся і за обух хапаєшся…

Розмова урвалася, чути було тільки стукіт копит об каміння і якісь звуки, що долинали від річки, схожі на стрекотання польових коників.

Богун і вухом не повів, хоч серед ночі такі звуки могли здивувати. Він підвів голову на місяць і глибоко задумався.

— Горпино, — мовив по хвилі.

— Що?

— Ти чаклунка, ти мусиш знати. Чи правда, що є таке зілля: як нап’єшся його — і нелюба покохаєш? Любисток, здається?

— Любисток. Але твоїй біді й він не зарадить. Якби князівна іншого не кохала, годі було б із неї й ковточка, але якщо кохає, знаєш, що буде?

— Що?

— Іще сильніше покохає того, іншого.

— А згинь ти зі своїм любистком! Ворожити вмієш, а порадити — ні.

— Ось послухай: я інше зілля знаю, що в землі росте. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі пластом лежатиме, не знатиме, на якому він світі. Я їй дам цього зілля, а ти…

Козак затрясся в сідлі і втупив у чаклунку свої очі, що палали у пітьмі.

— На що ти натякаєш? — спитав він.

— Та й по всьому! — вигукнула відьма й вибухнула гучним сміхом, наче кобилиця заіржала.

Сміх цей зловісною луною покотився ущелинами ярів.

— Сучка! — сказав отаман.

Очі його поволі згасали, він знову замислився, а потім заговорив ніби сам до себе:

— Ні, ні! Коли ми Бар брали, я перший до кляштору ввірвався, щоб її від п’яного наброду захистити і розчерепити голову кожному, хто хоч пальцем її торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А мацни її рукою, знов за ніж ухопиться або в річку скочить — не вберегти її тобі, нещасному!

— Ти душею лях, не козак, якщо по-козацькому не хочеш дівки приневолити…

— Якби то я був лях! — вигукнув Богун. — Якби то я був лях! — І від різкого болю за голову обіруч схопився.

— Причарувала тебе ця ляшка, — буркнула Горпина.

— Ой, здається, причарувала! — журливо відповів Богун. — Щоб мене перша куля не минула, щоб мені на палі собі життя скінчити… Одна вона у цілім світі потрібна мені, і ця одна мене не хоче!

— Дурний ти! — гнівно вигукнула Горпина. — Вона ж твоя!

— Стули пельку! — скипів козак. — А якщо вона заподіє собі смерть, тоді що? Та я себе роздеру, тебе розірву, макітру об камінь розіб'ю, людей кусатиму, як пес! Я б душу за неї віддав, славою козацькою пожертвував, утік би аж за Ягорлик, полк би свій покинув, хоч на край світу подався б, аби тільки з нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… От що! А вона себе ножем! І через кого? Через мене! Ножем себе! Чуєш?

— Нічого з нею не станеться. Не помре.

— Якщо помре, я тебе до дверей цвяхами приб’ю.

— Нема над нею твоєї волі.

— Нема, нема. Хай би вона мене ножем шпортнула, хоч би й убила, і то було б ліпше.

— Дурна ляшка. Чого б їй не прихилитися до тебе з доброї волі! Де вона кращого знайде?

— Допоможи мені, а я тобі дукатів горщик насиплю, і перлів теж. Ми у Барі добре підмолотилися, та й до того брали.

— Ти багатий, як князь Ярема, і славний. Тебе, кажуть, сам Кривоніс боїться.

Козак махнув рукою.

— Що мені з того, коли серце болить…

І знов запанувало мовчання. Берег річки ставав дедалі дикіший і пустельніший. Біле сяйво місяця робило химерними обриси дерев і скель. Нарешті Горпина сказала:

— Ось воно, Вороже урочище. Далі треба вкупі їхати.

— Чому?

— Пропаще місце.

Вони притримали коней, і за хвилину задні наздогнали їх.

Богун звівся на стременах і заглянув у люльку.

— Спить? — запитав він.

— Спить, — відповів старий козак, — солодко, як дитина.

— Я їй сон-трави дала, — мовила відьма.

— Помалу, обережно, — зауважив Богун, не зводячи очей із сонної, — щоби ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку моєму.

— Тихо світить, не розбудить, — шепнув один із молодців.

І загін рушив далі. Невдовзі прибули до Ворожого урочища. Це був пагорб над самісінькою річкою, невисокий і округлий, ніби щит, що лежав на землі. Місяць заливав його сяйвом, освітлюючи біле, розкидане по ньому каміння. Де-не-де воно лежало окремо, подекуди купами, ніби рештки якихось будівель, руїни розвалених замків і костьолів. Подекуди із землі, ніби цвинтарні надгробки, стирчали кам’яні плити. Увесь пагорб скидався на одну величезну руїну. Може, колись давно, ще за часів Ягелла, тут і вирувало людське життя, але зараз пагорб і вся довколишня місцевість, аж до Рашкова, були глухою пустелею, у якій селився тільки дикий звір, а ночами нечиста сила водила свої танки.

Справді-бо, ледве загін піднявся до половини висоти узгір'я, як легенький досі вітерець обернувся на справжній вихор, що почав облітати пагорб із похмурим, зловісним свистом, і тоді молодцям здалося, ніби з руїн долинають тяжкі зітхання, вириваючись із здушених грудей, жалібні стогони, сміх, плач, скигління дітей. Усе узгір’я почало оживати, волати різними голосами. Із-за каміння, здавалося, виглядали високі темні постаті; тіні химерних обрисів тихо прослизали між валунами, у далині поблискували в мороці якісь вогники, неначе вовчі очі, нарешті, з другого кінця пагорба, де найгустіше лежали купки каміння й руїн, почулося низьке горлове виття, якому враз заокселентували інші голоси.

— Сіроманці? — прошепотів молодий козак, звертаючись до старого осавула.

— Ні, це упирі, — відповів осавул іще тихіше.

— О! Господи помилуй! — перелякано закричали інші, скидаючи шапки і ревно хрестячись…

Коні почали нервово прясти вухами й хропти. Горпина, що їхала попереду всіх, півголосом бурчала незрозумілі слова, ніби сатанинську молитву читала. Аж коли прибули на другий кінець пагорба, вона обернулася й сказала:

— Ну, все. Тут уже добре. Я їх закляттям відганяла, а то вони надто голодні.

Усі полегшено зітхнули. Богун із Горпиною знову поїхали вперед, а молодці, котрі хвилину тому боялися перевести дух, почали перешіптуватися й розмовляти. Кожен пригадував, що в нього колись трапилося з духами або упирями.

— Якби не Горпина, ми б не пройшли, — сказав один.

— Сильна відьма.

— А наш отаман і дідька не боїться. Не дивився, не слухав, тільки зі своєї милоданки очей не зводив.

— Якби із ним прилучилося те, що зі мною, він не був би такий безпечний, — озвався старий осавул.

— А що з вами, батьку Овсивію, прилучилося?

— Їхав я раз із Рейментарівки до Гуляйполя, їхав уночі повз цвинтар. Аж бачу, стриб щось іззаду з могили на кульбаку. Обертаюся: дитя, блідесеньке, аж посиніле!.. Певно, татари у ясир вели з матір'ю і воно померло нехрещеним. Оченята, як свічки, горять, і скімлить, скімлить! Перескочило із сідла мені на шию і, чую, кусає за вухо.

О Господи, упир! Але недарма я у Волощині довго служив — там упирів більше, ніж людей, і там на них управу знають. Зіскочив я з коня і колодачем у землю. «Згинь! Пропади!» — а воно застогнало, вхопилося за ручку колодача і по лезу під траву втекло. Написав я на землі хрест і поїхав.

— То на Волощині стільки упирів, батьку?

— Кожен другий волох як помре — в упиря перекидається, і волоські найзатятіші. Там їх бруколаками звуть.

— А хто сильніший, батьку: дідько чи упир?

— Дідько сильніший, але упир затятіший. Дідька як здолаєш, то він тобі служитиме, а від упирів пуття ніякого, їм аби крові напитися. Але дідько завше отаман над ними.

— А Горпина над дідьками рейментує?

— Певно, що так. Поки жива, поти рейментує. Не май вона над ними сили, отаман би їй своєї зозулі не віддав, бо бруколаки на дівочу кров найласіші.

— А я чув, що їм до невинної душі зась.

— До душі зась, а до тіла вони доступ мають.

— Ой! Шкода ж буде красуні! Вона ж просто як кров із молоком! Знав наш батько, що брати в Барі.

Овсивій цмокнув язиком.

— Що й казати. Не ляшка — золото!..

— А мені її жаль, — сказав молодий козак. — Як ми її у люльку клали, вона білі рученьки свої склала і так просила, так благала: «Убий, каже, не губи, каже, нещасливої!»

— Не буде їй зле.

Подальшу розмову перебила, під’їхавши, Горпина.

— Гей, молодці, — мовила відьма, — це Татарський розліг. Але не бійтеся, тут тільки одна ніч на рік страшна, а Чортів яр і мій хутір уже ось-ось.

І справді, невдовзі почувся собачий гавкіт. Загін входив у горловину яру, що тягся від річки під прямим кутом, такого вузького, що четверо кінних ледве могли їхати поруч. По дну його, мінячись у місячному сяйві, змійкою біг до річки струмок. Але по тому, як вершники просувалися вперед, круті, урвисті схили розступалися, утворюючи широку долину, з боків оточену скелями, що полого здіймалися вгору. Подекуди росли високі дерева. Вітру тут не було. Довгі чорні тіні від дерев лягали на землю, а на прогалинах, залитих місячним сяйвом, сильно виблискували якісь білі округлі й довгасті предмети, у котрих молодці з жахом упізнали людські черепи й кості.

Злякано озираючись довкола, козаки час від часу хрестилися. Аж ось удалині блиснув між деревами вогник, і враз прибігли два пси, страшні, великі, чорні, з палаючими очима. Побачивши людей і коней, вони завили й загавкали. Та ось почувся Горпинин голос, і собаки вгамувалися, із важким диханням і харчанням почали бігати довкола вершників.

— Аж моторошно, — шепотіли молодці.

— Це не пси, — буркнув Овсивій, і в голосі його звучало глибоке переконання.

Тим часом із-за дерев показалася хата, за нею стайня, а далі й вище — іще одна будівля. Хата на вигляд була добротна й велика, у вікнах світилося.

— Це моя садиба, — сказала Богунові Горпина, — а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, але я ворожиха, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Дівчина у світлиці мешкатиме, а якщо хочеш стіни прибрати, тоді її краще поки що у другій половині поселити. Стійте! Злазьте з коней!

Вершники зупинилися, а Горпина покликала:

— Черемисе! Агов! Агов! Черемисе!

Якась постать із пучком запалених трісок у руці вийшла на поріг хати і, піднявши вогонь над головою, мовчки придивлялася до прибульців.

Це був старий чоловік, страшенно потворний, маленький, майже карлик, зі сплющеним квадратним обличчям і розкосими, вузенькими, як щілини, очима.

— Що ти за чорт? — спитав у нього Богун.

— Ти його не питай, — мовила Горпина, — у нього язика відрізано.

— Ну ж бо, підійди ближче.

— Слухай, — вела далі дівка, — а може, ми князівну поки що у млині покладемо? А то молодці прибиратимуть світлицю й цвяхи забиватимуть, боронь Боже, ще розбудять.

Козаки, спішившись, заходилися обережно відв’язувати люльку. Богун сам турботливо за усім стежив і сам, узявшись у головах, підтримував люльку, коли її переносили до млина. Карлик, ідучи попереду, присвічував тріскою. Князівна, напоєна Горпининим відваром сон-трави, не пробудилася, тільки повіки в неї від світла тріски легенько тремтіли. Обличчя її у червоних відблисках здавалося рум’яним. Може, дівчину загойдували розкішні сни, бо вона солодко всміхалася під час цього дивного походу, схожого на похорон. Богун дивився на неї, і йому здавалося, що серце ось-ось вискочить у нього із грудей. «Миленька моя, зозуле моя!» — шепотів він тихо і грізно, хоч чудові риси його обличчя пом’якшилися і полум’яніли великим вогнем кохання, що спалахнув у ньому й огортав його дедалі дужче, — так вогонь, залишений мандрівцем, розгоряючись, охоплює дикі степи.

Горпина, йдучи поруч, зауважила:

— Прокинеться від цього сну — здоровою стане. Рана загоїться, вона одужає…

— Слава Богу! Слава Богу! — відповів отаман.

Тим часом молодці почали перед хатою знімати із шести коней величезні в’юки й вивантажувати килими, парчу та інші коштовності, узяті в Барі. У світлиці розпалили сильний вогонь; одні заносили покривала, другі оббивали дерев’яні стіни кімнати. Богун не лише подумав про безпечну клітку для своєї пташки, а й вирішив цю клітку прикрасити, аби неволя не здалася пташці нестерпною. Невдовзі, повернувшись із млина, він сам пильнував за роботою. Ніч уже добігала кінця, і бліде місячне сяйво вже згасло на маківках скель, а у світлиці ще приглушено стукали молотки. Проста світлиця дедалі більше скидалася на покій. Нарешті, коли вже стіни було завішено, а долівку застелено, сонну князівну принесли й поклали на м’які подушки.

Потім усе стихло. Тільки у стайні ще певний час лунали вибухи сміху, схожого на кінське іржання: це молода відьма, бавлячись на сіні з козаками, роздавала їм тумаки й поцілунки.

РОЗДІЛ II

онце вже височенько підбилося у небі, коли наступного дня князівна розплющила зі сну очі.

Погляд її спершу упав на стелю і надовго на ній затримався, відтак оббіг усю кімнату. Свідомість, повертаючись, іще боролася в дівчині з рештками сонних видінь. На обличчі у неї були помітні здивування і неспокій. Де вона? Як тут опинилася і в чиїй вона владі? Уві сні усе це чи наяву? Що означає та розкіш, яка її оточує? Що з нею діялося досі?

Цієї миті страшні сцени взяття Бара зненацька постали у неї перед очима, мов живі. Вона пригадала все: різанину, коли тисячами знищували шляхтичів, міщан, ксьондзів, черниць і дітей; вимащені кров’ю обличчя простолюду, шиї й голови, пообмотувані нутрощами, які ще парували, п’яні зойки — судний день вирізаного до ноги міста; нарешті поява Богуна і викрадення. Вона пригадала собі й те, як у хвилину розпачу кинулася на підставлений власною рукою ніж, — і її чоло зросив холодний піт. Певно, ніж тільки ковзнув по руці, бо вона відчуває лише легкий біль, але водночас відчуває і те, що жива, що до неї повертаються сили і здоров’я, а ще князівна пам’ятає, що її довго-довго везли кудись у люльці.

Але де вона зараз? Чи в якомусь замку, чи її врятовано, відбито, чи вона у безпеці? І знову оббігає очима кімнату.

Віконця у ній маленькі, шибки квадратні, як у сільській хаті, і світла крізь них не видно, бо замість шибок вони затягнуті білою плівкою. Невже це й справді сільська хата? Ні, не може бути, супроти цього свідчить її на диво розкішне убрання. Стеля над дівчиною затягнута величезним покривалом із пурпурного шовку в золотих зірках із місяцем; стіни не дуже високі, але геть оббиті парчею; на долівці лежить візерунчастий килим, ніби встелений живими квітами. Бовдур димоходу вкритий перським чепраком, усюди, починаючи від стелі й кінчаючи подушками, на яких спочиває її голова, — золоті торочки, шовки, оксамити. Яскраве денне світло, проникаючи крізь плівки шибок, наповнює кімнату, але пурпурні, темно-фіолетові й сапфірові оксамити вбирають його, створюючи врочистий веселковий напівморок. Князівна дивується, очам не вірить. Чи це якісь чари, чи, може, війська князя Ієремії відбили її у козаків і сховали в одному із князівських замків?

Дівчина побожно склала руки.

— Пресвята Богородице! Зроби так, щоби перше обличчя, котре з’явиться у дверях, було обличчям оборонця і приятеля.

Раптом крізь важку парчеву портьєру почулися звуки торбана, що линули здалеку, і водночас чийся голос, підспівуючи мелодії, почав знайому пісню:

Князівна підвелася на ложі, але в міру того, як слухала, очі її від жаху дедалі більше розширювалися, нарешті, страшенно скрикнувши, вона, як мертва, впала на подушки.

Гелена упізнала Богунів голос.

Але крик її, напевно, проник крізь стіни світлиці, бо за хвилю важкі портьєри зашелестіли, й сам отаман з’явився на порозі.

Князівна затулила очі руками, а поблідлі й тремтячі її вуста повторювали мов у лихоманці:

— Єзус-Мар’я! Єзус-Мар’я!

Проте вигляд, що її так налякав, утішив би не одні дівочі очі, бо молодцеве обличчя променіло, а убір аж сяяв. Діамантові ґудзики його жупана миготіли, як зорі в небі, ніж і шабля іскрилися самоцвітами, жупан зі срібної парчі й червоний кунтуш підкреслювали незвичайну красу смаглявого отамана — ставного, чорнобривого, гордовитого, найвродливішого з усіх українських молодців.

Тільки очі він мав затуманені, ніби вкриті серпанком зорі небесної, і дивився на неї покірливо, а бачачи, що страх не сходить із її обличчя, заговорив низьким і сумним голосом:

— Не бійся, князівно!

— Де я? Де я? — питала вона, дивлячись на нього крізь пальці.

— У безпечному місці, далеко од війни. Не бійся, душе моя мила. Я тебе сюди із Бара привіз, щоб не мала ти кривди ні від людей, ні од війни. Нікого у Барі не пощадили козаки, одна ти жива лишилася.

— А ти що тут, ваша милость, робиш? Чому мене переслідуєш?

— Я тебе переслідую? Боже мій милий! — І отаман розвів руками й захитав головою як людина, котру несправедливо скривдили.

— Я тебе, ваша милость, страшенно боюся.

— І чого ж ти боїшся? Накажеш — від дверей далі не піду: я раб твій. Мені б отут на порозі сидіти й у очі тобі дивитися. Я тобі лиха не бажаю. За що ти мене ненавидиш?

О Боже милий! Ти у Барі, побачивши мене, ножем себе вдарила, хоч давно мене знаєш і могла б здогадатися, що я рятувати тебе прийшов. Не чужий я тобі — друг сердечний, а ти, князівно, за ніж мерщій!

У бліді князівнині щоки враз ударила кров.

— Бо про мене ліпше смерть, аніж ганьба, — сказала вона. — Якщо ти із мене поглумишся, присягаю, заподію собі смерть, хоч і душу цим загублю.

Очі дівчини спалахнули вогнем — отаман побачив, що нема чого жартувати з курцевичівською князівською кров’ю: згарячу Гелена виконає свою погрозу і наступного разу вже не схибить.

Тож він нічого не відповів, тільки, ступивши кілька кроків, сів під вікном на лаву, застелену золотистою парчею, і звісив голову.

Якусь хвилю тривало мовчання.

— Будь спокійна, — нарешті озвався Богун. — Поки я тверезий, поки мені горілка-матінка не задурила голови, поти ти для мене як ікона у церкві. А пити я відтоді, як тебе у Барі знайшов, перестав геть. До того я пив, ох і пив, біду свою у горілці топив. Що ж іще було робити? Але тепер у рот не візьму ні солодкого вина, ні паленки.

Князівна мовчала.

— Подивлюся на тебе, — провадив він далі, — зір красним личком натішу та й піду.

— Верни мені волю! — мовила дівчина.

— А хіба ти в неволі? Ти тут господиня. І куди вертатися хочеш? Курцевичі всі загинули, вогонь пожер села і міста, князя у Лубнах немає, усюди війна, ллється кров, кругом аж кишить козаками, жовнірами й ординцями. Хто тебе пошанує? Хто пожаліє, захистить, як не я?

Князівна звернула до неба очі, бо згадала, що є на світі хтось, хто і пригорнув би, і пожалів її, і захистив, але не хотіла вимовляти його імені, аби не дражнити лютого лева, — і враз глибокий смуток стиснув її серце. Чи ще живий той, за ким крається її душа? Будучи у Барі, вона знала, що живий, бо відразу ж після від’їзду Заглоби до неї дійшла чутка про Скшетуського разом зі звісткою про звитяги грізного князя. Але скільки вже відтоді промайнуло днів і ночей, скільки могло відбутися битв, скільки небезпек йому зустрітися! Звістки про нього могли доходити тепер тільки через Богуна, питати якого вона не хотіла та й не сміла.

І голова її впала на подушки.

— Невже я маю ув’язненою тут лишитися? — простогнала вона. — Що я вже тобі, ваша милость, такого заподіяла, що ти ходиш за мною, як біда лиха?

Козак підвів голову і заговорив так тихо, що його ледве було чути:

— Що ти мені заподіяла, не знаю, але знаю: якщо я для тебе біда лиха, то й ти для мене біда лиха. Якби я тебе не покохав, був би вільний, як вітер у полі, і серцем вільний, і душею вільний, і славен, як сам Конашевич-Сагайдачний. Твоє личко — моя лиха біда, твої очі — моя лиха біда; ні воля, ні слава козацька мені не милі! На найліпших красунь і оком не повів, аж поки ти виросла і стала панною! Якось ми узяли галеру із найвродливішими дівчатами, котрих султанові везли, і жодна з них не зачепила мого серця. Порозкошували із ними брати-козаки, а потім я наказав кожній камінь на шию і у воду. Нікого не боявся, ні на що не зважав — війною на поганців ходив, здобич брав, і як князь у замку, так я у степу був. А тепер що? От сиджу тут, раб твій, благаю в тебе доброго слова і виблагати не можу, та й ніколи ще його не чув, навіть тоді, коли тебе брати і тітка за мене сватали. Ой, якби ти, дівчино, була для мене іншою, не сталося б того, що сталося: не перебив би я твоїх кревних, не побратався б із хлопами та бунтарями, але через тебе я розум утратив. Пішов би за тобою, хоч би куди хотіла, кров за тебе пролив би, душу б віддав. А тепер от сам кров’ю шляхетською замазаний, хоч колись я тільки татарву бив, а тобі здобич привозив — щоб ти у золоті й коштовному камінні ходила, як херувим Божий. Чому ж ти мене тоді не покохала? Ой, тяжко, ой, тяжко! Серце крається. Ні з тобою життя немає, ні без тебе, ні далеко, ні близько, ні на горі, ні в долині, голубко ти моя, серденько моєї Даруй мені, що я по тебе у Розлоги по-козацькому прийшов, із шаблею і вогнем, але ««я був п’яний гнівом на князів, та й горілку дорогою пив, харциз нещасний. А потім, як ти від мене втекла, я просто як собака вив, їсти відмовлявся, а рани так боліли, що я смерть-матінку слізно благав забрати мене. А ти хочеш, щоб я тепер тебе віддав, щоб знову втратив, голубко ти моя, серденько моє!

Отаман замовк, бо голос йому урвався і з грудей вихоплювався майже стогін, а Геленине обличчя то рум’яніло, то блідло. Що більше незмірної любові чулося їй у Богунових словах, то глибша прірва відкривалася перед дівчиною — без дна, без надії на порятунок.

А козак, спочивши хвильку, опанував себе і мовив далі:

— Проси, чого хочеш. Ось, бачиш, як світлицю прибрано, — усе моє! Це здобич із Бара, на шістьох конях для тебе це привіз — проси, що хочеш: злата жовтого, шат блискучих, коштовностей, рабів покірних. Багатий я, свого маю досить, та й Хмельницький для мене добра не пожаліє, і Кривоніс теж, будеш як княгиня Вишневецька. Замків для тебе досхочу візьму, пів-України подарую, хоч я й козак, не шляхтич, але отаман бунчужний, під моєю рукою десять тисяч молодців ходить, більше, ніж під князем Яремою. Тож проси, чого хочеш, тільки не тікай від мене, тільки зостанься зі мною, голубко, і покохай мене!

Князівна підвелася на подушках, дуже бліда, але в її ніжному, премилому личку було стільки незламної волі, гордості й сили, що голубка сеї миті скидалася більше на орлицю.

— Якщо ти, ваша милость, чекаєш од мене відповіді, — сказала вона, — то знай же: хоч би мені вік довелося стогнати у твоїй неволі, я ніколи, ніколи тебе не покохаю, і нехай допоможе мені Бог!

Богун якусь хвилю боровся сам із собою.

— Ти мені таких слів не кажи! — мовив він хрипким голосом.

— Це ти мені не кажи про своє кохання, бо мене від нього беруть сором, гнів і образа. Я не для тебе.

Отаман підвівся.

— А для кого ж ти, князівно Курцевич? Якби не я, чия б ти була у Барі?

— Хто мені життя урятував, щоб приректи на ганьбу і волі позбавити, той мені ворог, а не приятель.

— А якби тебе хлопи вбили? Страх подумати!..

— Ніж би мене вбив, це ти його у мене вирвав!

— І не віддам, бо ти мусиш бути моєю! — вибухнув козак.

— Ніколи! Ліпше смерть!

— Мусиш і будеш.

— Ніколи.

— Ох, якби ти не була поранена, то після того, що сказала, я б іще сьогодні послав молодців до Рашкова і звелів би силою пригнати ченця, а завтра був би твоїм чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не кохати і не голубити! Чи ба, яка вельможна панна, для тебе козацька любов — образа і сором? А хто ти така, щоб мене мати за хлопа? Де твої замки і бояри, де війська? Чому тобі соромно? Чому кривдно? Я тебе на війні взяв, ти бранка. Ой, був би я хлоп, я б тебе нагаєм по білій спині уму-розуму навчив і без ксьондза твоєю красою порозкошував — якби хлопом був, не рицарем!

— Янголи небесні, рятуйте мене! — прошепотіла князівна.

А тим часом дедалі більша лють вимальовувалася на отамановому обличчі — гнів його виривався назовні.

— Я знаю, — сказав він, — чому тобі кривдно, чому ти мені опираєшся! Для іншого свій сором дівочий бережеш — але нічого з цього, поки я живий, поки я козак, не вийде! Голота твій шляхтич! Шибайголова! Лях лукавий! На погибель же йому! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, й уже вона його, а ти, козаче, терпи, лобом об стінку бийся! Але я його дістану, шкуру накажу злупити, цвяхами приб’ю. Знай же ти, що Хмельницький іде на ляхів, а я йду з ним — і голубка твого знайду хоч під землею, а як повернуся, вражу його голову під ноги тобі кину.

Гелена не чула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил — незмірна слабість розлилася по тілу, в очах потемніло, у голові запаморочилося, і вона без тями упала на подушки.

Отаман якийся час стояв, блідий від гніву, з піною на губах; раптом він побачив цю неживу, безсило закинуту назад голову, і з уст у нього вирвався майже нелюдський крик:

— Уже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!

І впав на землю.

Дебела молодиця притьмом улетіла до світлиці.

— Що з тобою?

— Рятуй! Рятуй! — кричав Богун. — Убив я її, душу мою, світло моє!

— Ти що, здурів?

— Убив, убив! — стогнав отаман, заламуючи над головою руки.

Але Горпина, підійшовши до князівни, ураз збагнула, що це не смерть, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, заходилася рятувати дівчину.

За хвилину князівна розплющила очі.

— Ну, доню, нічого тобі не сталося, — сказала чаклунка. — Ти, либонь, його злякалася і зомліла, але млість відійде і здоров’я повернеться. Ти як горіх дівчина, тобі ще довго на світі жити і щастям тішитися.

— Ти хто? — ледве одводячи голос, запитала Гелена.

— Я? Слуга твоя, як отаман звелів.

— Де Я?

— У Чортовому яру. Тут кругом пустеля, нікого, опріч нього, не побачиш.

— А ти теж тут мешкаєш?

— Це наш хутір. Я Донцівна, брат мій полковникує у Богуна, добрими молодцями верховодить, а я тут сиджу й тебе пильную у твоєму-золотистому покої. Не хата — терем! Аж в очі б’є! Це він для тебе усе це привіз.

Гелена глянула на вродливе обличчя дівки, і воно здалося їй сповненим щирості.

— А ти будеш до мене доброю?

Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.

— Буду. Чом би не бути! — відповіла вона. — Але й ти будь доброю до отамана. Він сокіл, він славний молодець! Він тобі…

Тут відьма, нахилившись до Гелени, почала їй шепотіти щось на вухо, а під кінець вибухнула сміхом.

— Геть! — крикнула князівна.

РОЗДІЛ III

ранці через два дні Донцівна з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса і дивилися на спінену на ньому воду.

— Пильнуй її, стережи, очей із неї не спускай, щоб ніколи із яру не виходила! — наказував Богун.

— У яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, і будемо ми як на дні горщика, а як мені знадобиться, я знайду вихід.

— Чим же ви тут живете?

— Черемис під скелями кукурудзу садить, виноград вирощує і птахів сильцями ловить. Із тим, що ти привіз, їй нічого не бракуватиме, хіба що пташиного молока. Не бійся, із яру вона не вийде, і ніхто про неї не довідається, аби тільки твої молодці не пробалакалися.

— Я їм присягнути наказав. Молодці вірні — не розкажуть, хоч би їм ремінці зі спини краяли. Але ж ти сама казала, що до тебе люди поворожити ходять.

— Часом із Рашкова приходять, а часом, хто прочує, то й бозна-звідки. Але зупиняються біля річки, у яр ніхто не заходить, бояться. Ти бачив кістки. Були такі, що хотіли пройти, — то їхні кістки лежать.

— Ти їх мордувала?

— Хто мордував, той мордував! Хоче хто поговорити, чекає біля яру, а я до колеса йду. Що побачу у воді, те піду й розкажу. Зараз і тобі подивлюся, тільки не знаю, чи щось покажеться, бо не завше видно.

— Аби лиш лихого не побачити.

— Буде щось лихе, не поїдеш. І так ліпше б не їхав.

— Мушу. Мені Хмельницький у Бар листа писав, щоб повертався, і Кривоніс наказував. Тепер на нас ляхи ідуть великою силою, отже, й нам треба триматися купи.

— А коли повернешся?

— Не знаю. Буде велика битва, якої ще не бувало. Якщо нас поб’ють, тоді я тут сховаюся, якщо ми поб’ємо — вернуся по свою зозулю і до Києва з нею поїду.

— А як загинеш?

— На те ти й ворожбитка, щоб мені сказати.

— А як загинеш?

— Раз мати родила!

— Он як! А що мені тоді з дівчиною робити? Шию їй скрутити, чи що?

— Тільки торкнися, і я звелю тебе волами на палю посадити.

Отаман понуро задумався.

— Якщо загину, скажи їй, щоб мене простила.

— Ет, невдячна твоя ляшка, що за таку любов не кохає. Як на мене, я б тобі спротиву не чинила, угу!

Кажучи так, Горпина двічі тицьнула отамана кулаком під бік і вищирила в усмішці усі зуби.

— Іди до дідька! — мовив козак.

— Ну, ну! Знаю я, що ти не про мене.

Богун задивився у спінену на колесі воду, ніби сам хотів прочитати свою долю у піні.

— Горпино! — мовив по хвилі.

— Що?

— Як я поїду, вона за мною тужитиме?

— Якщо не хочеш по-козацькому її приневолити, може, воно й ліпше, що поїдеш.

— Не хочу, не можу, не смію! Вона заподіє собі смерть, знаю.

— Тоді ліпше, що поїдеш. Поки вона тебе бачить, і знати не хоче, а як посидить зо мною і з Черемисом місяць — другий — милішим їй станеш.

— Була б вона здорова, я знав би, що робити. Привіз би попа із Рашкова й наказав би нас пошлюбити, але зараз боюся, вона зі страху Богові душу віддасть. Сама бачила.

— Дай мені спокій! Навіщо тобі піп і вінчання? Нещирий ти козак, скажу тобі! Мені тут ні піп, ні ксьондз не потрібні. У Рашкові добрудженські татари стоять, іще накличеш їх на нашу голову, а прийдуть — тільки ти й бачив свою князівну. І що тобі на думку наверзлося? їдь собі й повертайся.

— А ти дивись у воду і кажи, що бачиш. Кажи правду, не обманюй, хоч би мене й неживого побачила.

Донцівна підійшла до млинового жолоба й підняла другу заставку, що перекривала криничний водоспад; ураз бистра хвиля побігла по жолобу удвічі швидше, і колесо закрутилося жвавіше, аж поки сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом аж закипіла.

Відьма втупилася своїми чорними очима у цю кипінь і, схопившись за коси над вухами, заходилася кричати:

— Гуку! Гуку! Покажися! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, злий чи добрий, покажися!

Богун наблизився і сів біля неї. На обличчі в нього були страх і гарячкова цікавість.

— Бачу! — вигукнула відьма.

— Що бачиш?

— Смерть мого брата. Двоє волів Донця на палю тягнуть.

— На дідька мені твій брат! — буркнув Богун, котрому нетерпеливилося дізнатись про інше.

Певний час чути було тільки гуркотіння колеса, що несамовито оберталося.

— Синя у мого брата голівонька, синенька, круки її дзьобають! — мовила відьма.

— Що іще бачиш?

— Нічого… Ой, який синій! Гуку! Гуку! У колесі дубовому, у піні білій, у тумані ясному, покажися!.. Бачу.

— Що?

— Битву! Ляхи тікають від козаків.

— А я женуся за ними?

— Бачу й тебе. Ти з малим рицарем зітнувся. Гай-гай! Бережися малого рицаря.

— А князівна?

— Нема її. Знов тебе бачу, а біля тебе той, хто тебе зрадить. Твій друг нещирий.

Богун то на піну дивився, то на Горпину і водночас напружено думав, щоб допомогти ворожінню.

— Який друг?

— Не бачу. Не знаю навіть, старий чи молодий.

— Старий! Напевно старий!

— Може, й старий.

— Тоді знаю, хто це. Він мене уже раз зрадив. Старий шляхтич із сивою бородою й більмом на оці. На погибель же йому! Але ж він мені не друг.

— Він тебе підстерігає, ось знову показався. Постривай! А ось і князівна! У вінку із рути, у білій сукні, а над нею яструб.

— Це я.

— Може, й ти. Яструб… Чи сокіл? Яструб!

— То я.

— Постривай. Уже не видно… У колесі дубовому, у піні білій… Ого! Багацько війська, багацько козаків, ой багацько, як дерев у лісі, як будяків у степу, а ти над усіма, перед тобою три бунчуки несуть.

— А князівна при мені?

— Нема її, ти в обозі.

Знову настала хвилина мовчання. Колесо гурчало так, аж увесь млин здригався.

— Ой, а крові скільки, матінко рідна! А трупів, вовки над ними, круки! Мор страшний! Самі трупи! Самі трупи! Гай-гай, не видно нічого, тільки трупи і кров.

Раптовий подув вітру звіяв туман із колеса, і водночас вище над млином з’явився потворний Черемис із в’язкою дров на плечах.

— Черемисе, опусти щит шлюзу! — гукнула дівка.

Сказавши це, вона пішла до криниці помити руки й умитися, а карлик тим часом приборкав воду.

Богун сидів замислений. Пробудила його тільки, підійшовши, Горпина.

— Ти нічого більше не бачила? — спитав він її.

— Що показалося, те й показалося, далі й дивитися не треба.

— А не брешеш?

— Братовою головою присягаю, правду казала. Його на палю посадять — волами за ноги потягнуть. Мені його жаль. Та не одному йому смерть світить! Он скільки трупів показалося! Ніколи стільки не бачила! Буде велика війна у світі.

— А її ти, кажеш, бачила із яструбом над головою?

— Авжеж.

— І вона була у вінку?

— У віночку й білій сукні.

— А звідкіля ти знаєш, що той яструб — це я! Я тобі казав про того молодого ляха, шляхтича, може, то він?

Дівка зморщила брови й задумалась.

— Ні, — мовила по хвилі, труснувши головою, — якби був лях, то був би орел.

— Слава Богу! Слава Богу! Піду я зараз до молодців, щоб коней готували у дорогу. На ніч вирушаємо.

— Тож неодмінно вирішив їхати?

— Хмель наказував, і Кривоніс теж. Сама ж бачила: бути великій війні, та й у Барі я про те саме прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього — здаватися простаком йому не хотілося.

— Ну то й їдь! — мовила відьма. — Щасливий ти — гетьманом станеш: три бунчуки я над тобою як оцю п'ятірню бачила!

— І гетьманом стану, і княжну за жінку візьму — не мужичку ж мені брати.

— Із мужичкою ти б не так розмовляв, а цієї ти соромишся. Ти мусиш бути ляхом.

— Я ж не гірший.

Сказавши це, Богун пішов у стайню, до молодців, а Горпина варити вечерю.

Увечері коні були готові в дорогу, але отаман не квапився їхати. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з ліжка, але, забившись у найдальший куток, тихо молилася, не звертаючи аніякісінької уваги на отамана, ніби його у світлиці й не було. Він же, навпаки, очима стежив від стіни за кожним її рухом, вухами ловив кожне її зітхання.

І сам не знав, що з собою діяти. Щомиті розтуляв рота, аби почати розмову, і слова застрявали у нього в горлі. Бентежило отамана бліде, мовчазне обличчя суворістю своєю, що причаїлася у бровах і вустах. Таким його Богун досі ще не бачив.

І мимоволі згадалися йому колишні вечори у Розлогах, ніби наяву в пам'яті постали. Ось сидять вони з Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня лущить насіння, князі кидають кості із кубка, а він, так само, як і зараз, не зводить очей із прекрасної князівни. Але тоді й він бував щасливий, тоді, коли оповідав про свої походи з січовиками, а вона слухала і часом затримувала на ньому погляд своїх чорних очей, а малинові її вуста аж розтулялися від захоплення — так їй було цікаво. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він грав на торбані, вона і слухала, й дивилася, а в нього аж серце тануло. І диво з див: зараз він над нею пан, він узяв її в полон, вона його бранка, невольниця, — наказуй, що хочеш! — а тоді він, здавалося, був їй ближчим, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, отже, вона, їхня сестра, була для нього не лише зозулею, горлицею, наймилішою чорнобривою, а й ніби кревною. А зараз сидить перед ним горда, похмура, мовчазна, немилосердна панна.

Ой, аж гнів у ньому закипає! Показати б їй, як із козака глумитися, але він цю немилосердну панну кохає, кров за неї віддасть, і хоч би як здіймався у грудях гнів, щоразу якась невидима рука хапає його за чуба, а незнайомий голос гукає над вухом: «Стій!» А втім, якщо й вибухав він, як полум’я, то потім бився головою об землю. Тим і кінчалося. Тож і не знаходить собі козачисько місця, відчуває: тяжко їй із ним під одним дахом. Нехай би всміхнулася, слово добре мовила — він би їй до ніг припав і поїхав би до чорта в зуби, аби всю свою журбу, гнів, приниження у ляській крові втопити. А тут, перед цією князівною, він як невільник. Якби він не знав її раніше, якби це була узята з першого-ліпшого двору шляхтянка, він був би куди сміливіший, але це князівна Гелена, за яку він Курцевичам доземно вклонявся, за яку і Розлоги, і все, що мав, ладен був віддати. Тим сором’язніше він себе перед нею почуває, тим дужче він перед нею ніяковіє.

Час спливає, знадвору чути голоси молодців, котрі, напевно, уже в кульбаках сидять і на отамана чекають, а отаман потерпає від страждань. Яскраве полум’я трісок падає на його обличчя, на багатий кунтуш і на торбан, а вона хоч би глянула! Отаманові й гірко, і гнівно, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися ніжно, але страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа прагне, що поїде він із гіркотою, з гнівом, із болем.

Ех, якби це була не князівна Гелена, не князівна Гелена, котра вдарила себе ножем і котра хоче заподіяти собі смерть… Але ж мила, мила вона йому! І що немилосердніша й гордовитіша, то миліша!..

Аж раптом під вікном заіржав кінь.

Отаман набрався духу.

— Князівно, — почав він, — мені вже час у дорогу.

Гелена мовчала.

— А ти мені не скажеш: із Богом?

— Їдь, ваша милость, із Богом! — поважно відповіла князівна.

У козака стислося серце: вона сказала те, чого він чекав, але слова ці мовлено не так, як він хотів почути.

— Знаю я, — провадив він далі, — що ти гніваєшся на мене, що ти мене ненавидиш, але, скажу тобі, інший був би на тебе сердитіший за мене. Я привіз тебе сюди, бо не міг інакше, але що я тобі лихого зробив? Чи не ставився до тебе, як належить, як до королівни? Скажи мені. Чи такий уже я харцизяка, що тобі для мене й доброго слова мовити шкода? А ти ж у моїй владі.

— У Божій я владі, — відповіла вона так само, як і досі, поважно, — але за те, що ти, ваша милость, при мені стримуєшся, дякую тобі.

— Ну що ж, і за це спасибі. Поїду. Може, пошкодуєш іще, може, занудьгуєш!

Гелена мовчала.

— Жаль тебе тут саму лишати, — сказав Богун, — жаль від’їздити, але мушу. Легше було б, якби ти усміхнулася, якби благословила від щирого серця. Що мені зробити, аби тебе до себе прихилити?

— Поверни мені волю, а Бог тобі усе простить, і я прощу, і молитися за тебе буду.

— Ну, може, ще й будеш, — відповів козак, — може, ти ще пошкодуєш, що була до мене така сувора.

Богун спробувавкупити прощальну хвилину хоч би за напівобітницю, якої й думав дотримуватися, і домігся свого: вогник надії блиснув у Гелениних очах, і суворість зникла у неї з обличчя. Вона переплела руки на грудях і втупила в отамана свій ясний погляд.

— Якби ж ти…

— Ну, не знаю… — тихо мовив козак, бо разом і сором, і жалість стиснули йому горло. — Зараз я не можу, не можу… — орда стоїть у Дикому полі, чамбули усюди рискають, від Рашкова добруджські татари йдуть — не можу, страшно, от вернуся… Я при тобі дитина. Ти зі мною, що схочеш, зробиш. Не знаю!.. Не знаю!..

— Нехай допоможе тобі Господь, нехай же допоможе Пресвята Діва… Їдь із Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і впився у неї губами. Та ось він підвів голову, зустрів серйозний погляд — і відпустив руку. Але, задкуючи до дверей, уклонявся низько, по-козацькому, на порозі ще бив поклони і, нарешті, зник за портьєрою.

Невдовзі знадвору почулася жвава й гучна розмова, брязкіт зброї, а згодом і підхоплена кількома голосами пісня:

Голоси й кінський тупіт дедалі швидше віддалялися і вщухали.

РОЗДІЛ IV

правжнє чудо Господь Бог над нею уже раз явив, — сказав пан Заглоба Володийовському і Підбип’яті, сидячи на квартирі у Скшетуського. — Справжнє чудо, кажу вам, бо дав мені змогу із собачих рук її вирвати і впродовж усієї дороги вберегти; сподіватимемося, що й далі він над нею і над нами змилується. Аби тільки вона жива була. Та щось мені нашіптує, ніби Богун її знову викрав. Адже зважте самі, ваші милості: язики нам казали, що він після Полуяна у Кривоноса першою рукою став — аби його чорти вхопили! — отже, при взятті Бара мусив неодмінно бути.

— У такому скопищі нещасних він міг її і не знайти. Адже там тисяч двадцять люду викосили, — зауважив пан Володийовський.

— Ти його, ваша милость, не знаєш. А я присягнути ладен: він знав, що вона у Барі. Отож не може бути інакше: тільки Богун її від різанини врятував і кудись вивіз.

— Не вельми ти нас утішив, ваша милость, бо я на місці пана Скшетуського волів би, щоб вона ліпше загинула, аніж опинилася у плюгавих отаманових руках.

— А це не втіха, бо якщо вона загинула, то зганьбленою…

— Розпука! — мовив Володийовський.

— Ох, розпука! — повторив пан Лонгінус.

Заглоба заходився смикати вуса й бороду, аж раптом вибухнув:

— А щоб їх парші з’їли, увесь цей рід пресобачий! Щоб із їхніх бебехів поганці тятив наробили!.. Бог сотворив усі нації, але ця — не інакше, як сатани творіння, содоміти! Бодай усі їхні матері більше не народжували!

— Не знав я цієї вродливої панни, — журливо сказав пан Володийовський, — але волів би, щоб ліпше мене біда спостигла.

— А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! — озвався пан Лонгінус.

— Це вам! — вигукнув пан Заглоба. — А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?

— А як же панові Скшетуському? — спитав Володийовський.

Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.

Першим отямився пан Заглоба.

— Невже нема ніякої ради? — спитав він.

— Якщо нема ради, наш обов’язок — помститися, — відповів пан Володийовський.

— Скоріше б Господь послав генеральну битву! — зітхнув пан Лонгінус. — Кажуть, ніби татари уже переправилися і в полях кошем стали.

На що пан Заглоба:

— Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.

— Ваша милость на всякі такі штуки зугарний, придумай щось, — сказав пан Підбип’ята.

— Та мені сила-силенна способів на думку спадає. Якби князь Домінік знав хоч половину, Хмельницький давно б уже, випотрошений і за задні ноги підвішений, на шибениці гойдався. Я і зі Скшетуським про це говорив, але з ним тепер ні про що не домовишся. Біль сердечний у ньому запікся і дошкуляє йому гірше від хвороби. Ви його пильнуйте, щоб він із глузду не з’їхав. Часто трапляється, що від великого смутку mens^[1] починає бродити, як вино, аж поки скисне.

— Буває таке, буває! — підтвердив пан Лонгінус.

Пан Володийовський нетерпеливо засовався на місці й спитав:

— Який же ти спосіб придумав, ваша милость?

— Що я придумав? А от що. Найперше нам треба дізнатися, чи жива ще вона, наша небога наймиліша, — нехай її янголи оберігають від усякого лиха! — а дізнатися про це можна або знайшовши серед князівських козаків вірних і певних людей, котрі згодяться нібито до козаків утекти, заприятелювати з Богуновими молодцями і про що— небудь від них довідатися…

— У мене є драгуни русини! — перебив його пан Володийовський. — Я таких людей знайду.

— Постривай, ваша милость… або взяти язика із тих гультяїв, котрі Бар брали: а раптом їм щось відомо. Усі вони дивляться на Богуна із захопленням, до шмиги їм його сатанинська вдача; пісень про нього співають — бодай їм у горлі загнилося! — та про подвиги його, які були і яких не було, один поперед одного просторікують. Якщо він нашу небогу викрав, вони не можуть цього не знати.

— То можна і людей послати, і про язика постаратися, одне одному не вадить, — зауважив пан Підбип’ята.

— Ти як в око вліпив, ваша милость. Якщо ми дізнаємося, що вона жива, — це найголовніше. Тоді ви, ваші милості, якщо від щирого серця Скшетуському пособити хочете, віддайтеся усі під мою руку, бо в мене досвіду найбільше. Поперевдягаємося у хлопів і спробуємо рознюхати, де він її сховав, а як рознюхаємо, то, я тому голова, що вона наша буде. Найбільше ризикуємо ми зі Скшетуським, бо Богун нас пам’ятає, не дай Боже помітить — матері рідні нас потім не впізнають, зате вас двох, ваші милості, він у вічі не бачив.

— Мене бачив, — сказав пан Підбип’ята, — та це байдуже.

— Може, дасть Бог, сам попадеться нам у руки! — вигукнув пан Володийовський.

— А от я його і бачити не хочу, — вів далі пан Заглоба. — Нехай кат ним милується. Але діяти треба обережно, аби самого починання не зіпсувати. Не може такого бути, щоб він один знав, де князівна, але я ручаюся за те, ваші милості, що безпечніше про це спитати у когось іншого.

— Можливо, наші посланці щось розвідають. Якщо тільки князь дозволить, я відберу надійних і пошлю хоч завтра.

— Князь то дозволить, але чи довідаються вони про щось, маю сумнів. Ось послухайте, ваші милості, мені сяйнула інша думка: ніж ото людей посилати чи язиків ловити, перевдягнімося самі у хлопів і вирушімо в дорогу, не гаючись.

— Ні, це неможливо! — закричав пан Володийовський.

— Чому неможливо?

— Певно, ти, ваша милость, служби військової не знаєш. Коли хоругви шикуються nemine excepto^[2], це святе діло. Хоч би навіть батьки вмирали, рицар перед генеральною битвою не проситиметься у відпустку, бо це найбільша для нього ганьба. Після битви, коли ворога розбито, можна, але не перед нею. І завваж, ваша милость: Скшетуському першому хотілося зірватись і летіти рятувати свою милоданку, але він про це навіть не заїкнувся. Здавалося б, репутацію він має, князь його любить, а й словом не прохопився, бо обов’язок свій знає. Це, як тобі сказати, ваша милость, спільна справа, а та — приватна. Не знаю, як деінде, хоч, гадаю, скрізь однаково, але щоб у князя нашого воєводи хто— небудь, та ще й офіцер, відпустки перед битвою просив — нечувана річ! Та хоч би й душа у Скшетуського краялася на шматки — не піде він із цим до князя.

— Римлянин він і ригорист, знаю, — сказав пан Заглоба, — але якби хтось між іншим князеві шепнув, може б, він його і вас, ваші милості, відпустив.

— Та князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже ти, ваша милость, гадаєш, що тепер, коли вирішуються справи такої ваги, воістину всенародні, князь чиїмись особистими перейматиметься? А навіть якби, що неймовірно, він сам запропонував відпустку, то, Бог свідок, ніхто б із нас зараз обозу не покинув, бо ми передусім не собі мусимо служити, а вітчизні нашій нещасній.

— Знаю я про це, знаю, і службу хтозна відколи знаю, а сказав я вашим милостям тому, що ця думка лиш сяйнула мені в голові, але не сказав, що вона у ній засіла. Зрештою, правду кажучи, поки війська супротивника стоять на місці, ми не багато чого виграємо, а от коли ми його розіб’ємо і він, переслідуваний, думатиме тільки про те, аби врятуватися, тоді сміливо можна у його лави затесатися і легше буде про щось довідатися. Аби тільки якнайскорше решта війська підтяглася, бо інакше ми під цим Чолганським Каменем поздихаємо. Якби усім наш князь розпоряджався, ми б уже давно були в дорозі, а князь Домінік, напевно, часто привали робить, що його й досі немає.

— Його сподіваються тут через три дні.

— Дай же Боже якнайскоріше! А сьогодні, здається, має підійти пан коронний підчаший?

— Авжеж.

Цієї миті двері відчинилися й увійшов пан Скшетуський.

Обличчя його ніби біль витесав із каменю — таким від нього віяло холодом і спокоєм.

Дивно було дивитися на це юне обличчя, таке суворе й поважне, ніби на ньому ніколи не з’являлася усмішка. Здавалося, що коли навіть його торкнеться смерть, то вже мало що у ньому змінить. Борода у пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як вороняче крило, подекуди виднілися срібні нитки.

Товариші й вірні приятелі здогадувалися про його біль, бо по ньому самому цього не було вЪдно. Зрештою, він був притомний і на вигляд спокійний, у службі своїй жовнірській був іще пильніший, ніж завше, і здавався повністю заклопотаним майбутньою битвою.

— Ми тут, ваша милость, про твою біду говорили, котру вважаємо й своєю, — почав Заглоба. — Бог свідок, нічим і ми втішитись не можемо. Але був би це голий сентимент, якби ми тобі, ваша милость, тільки сльози лити допомагали, — от і врадилися ми кров пролити, а небогу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.

— Нехай нагородить вас Господь, — подякував Скшетуський.

— Підемо з тобою хоч до Хмельницького у табір, — мовив Володийовський, неспокійно поглядаючи на приятеля.

— Нехай нагородить вас Господь, — повторив пан Ян.

— Ми знаємо, — вів далі Заглоба, що ти, ваша милость, присягнув знайти її живу чи мертву, тож ми ладні хоч сьогодні…

Скшетуський, сівши на лаву, втупив очі в землю і нічого не відповів — Заглобу аж злість узяла. «Невже має намір її забути? — подумав він. — Якщо так, Бог йому суддя! Немає, мабуть, ні вдячності, ні пам’яті на світі. Але знайдуться такі, які її ще рятуватимуть, от хоч би й я, хіба що вже не дихатиму!»

У кімнаті запанувала мовчанка, яку порушували тільки зітхання пана Лонгіна. Тим часом малий Володийовський підійшов до Скшетуського й потряс його за плече.

— Ти звідкіля прийшов?

— Від князя.

— І що?

— Виходжу на ніч із роз’їздом.

— Далеко?

— Аж під Ярмолинці, якщо буде вільна дорога.

Володийовський подивився на Заглобу, і вони враз зрозуміли один одного.

— Це у бік Бара? — пробурмотів Заглоба.

— Підемо з тобою.

— Спершу піди до князя і спитай, чи не призначив він тобі іншої роботи.

— Ходімо разом. Мені ще про щось у нього спитати треба.

— І ми з вами, — сказав Заглоба.

Усі підвелися й пішли. Князівська квартира була досить далеко, на другому кінці табору. У передній кімнаті вони застали чимало офіцерів із різних хоругов: війська звідусіль стікалися до Чолганського Каменя, усяк квапився під князеві стяги. Панові Володийовському довелося досить довго чекати, перш ніж вони із паном Підбип’ятою стали перед обличчям його ясновельможності, зате князь відразу дозволив і самим їхати, і кількох драгунів-русинів послати, щоб ті, зінсценувавши втечу з табору, пристали до Богунових козаків і про князівну що-небудь у них випитали. Володийовському ж він сказав:

— Я сам усякі справи для Скшетуського знаходжу, бо бачу, що біль засів у ньому й точить хлопця, а шкода мені його страшенно. Нічого він вам про князівну не казав?

— Майже нічого. У першу мить зірвався й помчав наосліп до козаків, але схаменувся, пригадавши, що саме тепер хоругви збираються nemine ezcepto і врятування вітчизни — наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не потикався. Один Бог знає, що з ним коїться.

— І тяжко його випробовує. Пильнуй же його, ваша милость, бачу, ти йому вірний приятель.

Пан Володийовський низько вклонився і вийшов, бо саме в цю хвилину зайшли до князя воєвода київський із паном старостою стобницьким, паном Денгофом, старостою сокальським, і ще з кількома військовими сановниками.

— Ну що? — спитав його Скшетуський.

— Іду з тобою, тільки спершу зайду в свою хоругву: треба кількох жовнірів у одне місце відправити.

— Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними пани Підбип’ята, Заглоба і старий Зацвіліховський, котрий ішов у свою хоругву.

Неподалік від наметів драгунської хоругви Володийовського спіткали пана Лаща, що йшов, заточуючись, із кільканадцятьма шляхтичами; і він, і його супутники були зовсім п’яні. Побачивши таку картину, пан Заглоба зітхнув. Вони із паном коронним стражником заприятелювали ще під Старокостянтиновом, бо з певного погляду натури їхні були схожі як дві краплі води.

Пан Лащ, безстрашний рицар, справжня гроза бусурман, був водночас преславним гулякою, пияком і картярем, котрий вільний від битв, молитов, наїздів і бійок час над усе любив збавляти у колі таких людей, як пан Заглоба, пити до непритомності й побрехеньки слухати. Будучи неабияким буяном, він один зчиняв стільки скандалів, стільки разів порушував закон, що в якійсь іншій державі давно наклав би головою. Не один висів на ньому обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд, але він навіть у мирний час на це не зважав, а нині, під час війни, й поготів усе геть забулося. Із князем коронний стражник з’єднався ще під Росолівцями і неабияк допоміг під Старокостянтиновом, але відтоді, як зупинився у Збаражі на відпочинок, став майже нестерпним через учинювані ним скандали. А вже скільки пан Заглоба у нього вина випив, скільки наговорив і нарозповідав усякої всячини на превелику втіху господаря, того не злічити й пером не описати.

Але відколи прийшла звістка про взяття Бара, пан Заглоба спохмурнів, утратив настрій, запал і більше у пана стражника не з’являвся. Пан Лащ думав навіть, що благодушний шляхтич залишив службу у війську, коли це враз побачив його перед собою.

Він простяг панові Заглобі руку і сказав:

— Вітаю тебе, ваша милость. Чом до мене не заглянеш? Що поробляєш?

— Та ось, супроводжую пана Скшетуського, — понуро відповів шляхтич.

Пан стражник недолюблював Скшетуського за поважність і прозвав статечником, хоч про нещастя його добре знав, оскільки був присутній на тому бенкеті у Збаражі, під час якого прийшла звістка про взяття Бара. Але будучи від природи чоловіком нестриманим, а в ту хвилину ще й п’яним, не схотів пошанувати чужого горя і, схопивши поручика за ґудзик на жупані, спитав:

— Що, добродію, за панною плачеш?.. А гарненька була, скажи?

— Пусти мене, милостивий пане! — попрохав Скшетуський.

— Постривай.

— Службу справляючи, не можу я із виконанням наказів його ясновельможності зволікати.

— Постривай! — повторив Лащ із настирливістю п’яного чоловіка. — Ти на службі, не я. Мені тут ніхто нічого наказувати не може.

Відтак знизивши голос, перепитав:

— А гарненька була, скажи?

Поручик насупив брови.

— Раджу тобі, добродію, не чіпати болючого місця.

— Не чіпати?.. Та ти не бійся. Якщо була гарненька, то жива.

Скшетуський ураз пополотнів, але стримався і сказав:

— Добродію… не забутися б мені, з ким маю честь…

Лащ витріщив очі.

— Ти що? Погрожуєш мені, добродію? Мені погрожуєш?.. Через якусь полюбовницю?

— Іди собі, пане стражнику, своєю дорогою! — гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвіліховський.

— Ах ви, молокососи, сіряки, лакеї! — верещав стражник. — За шаблі, милостиві панове!

І, вихопивши свою, кинувся з нею на Скшетуського, але тої ж миті в руці у пана Яна свиснуло залізо, і стражникова шабля хуркнула, як птах, у повітря, сам же він захитався і з розмаху на повен зріст гепнувся на землю.

Пан Скшетуський не кинувся його добивати. Він стояв блідий, як смерть, ніби зачумлений, а довкола нього тим часом зчинилася буча. З одного боку підскочили стражникові жовніри, з другого, як бджоли з вулика, сипнули драгуни Володийовського. Пролунали крики: «Бий! Бий!» Чимало налетіло, навіть не знаючи, про що йдеться. Задзенькали шаблі, сутичка будь-якої миті могла перерости у загальне побоїще. На щастя, Лащеві товариші, бачачи, що вишневичан дедалі більшає, протверезівши зі страху, підхопили пана стражника й почали із ним тікати.

І справді, якби пан стражник зчепився з іншими, менш дисциплінованими вояками, його порубали б на шматочки, але старий Зацвіліховський, схаменувшись, тільки крикнув: «Стій!» — і шаблі зникли у піхвах.

І все-таки у таборі стривожилися: чутка про сутичку дійшла до самого князя. Пан Кушель, будучи в караулі, вбіг до кімнати, де князь радився із воєводою київським, старостою стобницьким та Денгофом, і вигукнув:

— Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Тої ж миті до кімнати влетів, як бомба, уже протверезілий коронний стражник, блідий і знавіснілий від люті.

— Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! — кричав він. — У цьому таборі, як у Хмельницького — ні до родовитості, ні до сану поваги не мають. Шаблями коронних сановників січуть! Якщо ти, ясновельможний князю, справедливості щодо мене не вчиниш і не накажеш кривдників скарати на смерть, я сам її вчиню.

Князь рвучко підвівся з-за столу.

— Що сталося?.. Хто на тебе напав, добродію?

— Твій офіцер… Скшетуський.

Князь був неабияк здивований.

— Скшетуський? — перепитав він.

Зненацька двері відчинилися і ввійшов Зацвіліховський.

— Ваша ясновельможність, я був свідком! — сказав він.

— Я сюди прийшов не з’ясовувати, що сталося, а вимагати покарання! — волав Лащ.

Князь повернувся до нього і зміряв його очима.

— Спокійніше, спокійніше! — тихо, але з притиском мовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, бо стражник, хоч і славився зі своєї зухвалості, раптом принишк, ніби втратив дар мови, а інші аж зблідли.

— Говори, ваша милость! — сказав князь Зацвіліховському.

Зацвіліховський розповів, як усе було, як стражник неблагородними і недостойними не лише сановника, а й шляхтича словами став збиткуватися над бідою пана Скшетуського, а потім кинувся на нього із шаблею, розказав і про те, яку стриманість, воістину невластиву його літам, виявив намісник, обмежившись тільки тим, що вибив у нападника зброю. А наостанку пан Зацвіліховський сказав:

— Позаяк ваша ясновельможність мене знає, як знає й те, що я, доживши до сімдесяти літ, брехнею вуст своїх не осквернив і, поки житиму, не оскверню, тому і під присягою у своїй реляції я не зміню ні слова.

Князь знав, що слово Зацвіліховського злота варте, та й Лаща він надто добре знав. Але поки що він нічого не відповів, тільки узяв перо й почав писати.

Закінчивши, він глянув на пана стражника.

— Справедливість до тебе, добродію, буде виявлено, — пообіцяв він йому.

Пан стражник розтулив рота й хотів щось відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, тільки вперся рукою в бік, уклонився і гордо вийшов із кімнати.

— Желенський! — звелів князь. — Віднеси цього листа панові Скшетуському.

Пан Володийовський, котрий ні на крок не відходив од намісника, трохи стривожився, побачивши князівського слугу, який заходив до кімнати, бо певен був, що їх негайно покличуть до князя. Проте слуга тільки віддав листа і, не сказавши й слова, вийшов, а Скшетуський, прочитавши його, подав приятелеві.

— Читай, — мовив він.

Пан Володийовський глянув і вигукнув:

— Призначення в поручики!

І, обхопивши Скшетуського за шию, поцілував його в обидві щоки.

Поручик у гусарських хоругвах був майже найвищим військовим чином. У тій хоругві, де служив пан Скшетуський, ротмістром був сам князь, а номінальним поручиком — пан Суфчинський із Сенчі, чоловік уже старий, що давно залишив дійсну військову службу. Пан Ян уже давно виконував обов’язки того й того, що, зрештою, у подібних хоругвах, де старші два чини зазвичай були лише почесними титулами, траплялося часто-густо. Ротмістром королівської хоругви бував сам король, примасівської — примас, поручиками в обох — високі придворні сановники, а насправді командували хоругвами намісники, котрих через це найчастіше називали поручиками і полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті пан Ян. Але особи, які тільки виконували ці обов’язки, були в меншій пошані: між званням, що утвердилося у вжитку, і присвоєним за всією формою була велика різниця. Відтепер же, з огляду на князівський наказ, пан Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя-воєводи руського.

Але тоді як приятелі аж сяяли від радості, віншуючи Скшетуського із виявленою йому честю, його обличчя ні на мить не проясніло й залишалося такою самою застиглою суворою маскою. Здавалося, не було на світі таких почестей і чинів, від яких би воно просвітліло.

Та все ж він підвівся й вирушив подякувати князеві, а малий Володийовський тим часом ходив туди-сюди по його квартирі, потираючи руки.

— Оце так так! — примовляв він. — Поручик гусарської хоругви! У такі молоді роки до цього ще, либонь, ніхто не дослужився.

— Аби тільки Господь повернув йому щастя! — озвався пан Заглоба.

— Отож-бо! Отож-бо! Ви помітили, у нього на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Він волів би відмовитися, — зауважив пан Лонгінус.

— І не дивно, добродію! — зітхнув пан Заглоба. — Я сам за таку кралю правицю віддав би, хоч нею й стяг здобув.

— Ваша правда!

— А що, пан Суфчинський, певно, помер? — запитав пан Володийовський.

— Певно, так.

— Хто ж тепер намісником буде? У хорунжого ще тільки вус засіявся, та й Старокостянтинів він щойно прийняв.

Питання залишилося відкритим. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

— Милостивий пане, — звернувся він до Підбип’яти, — князь намісником вашу милость призначив.

— О Боже! О Боже! — простогнав пан Лонгінус, молитовно складаючи руки.

— Так само міг би призначити його ліфляндську кобилу, — пробурмотів пан Заглоба.

— Ну, а що з роз’їздом? — поцікавився пан Володийовський.

— Вирушаємо негайно, — відповів пан Скшетуський.

— Людей багато князь велів узяти?

— Одну козацьку й одну волоську хоругви, разом п’ятсот шабель.

— Гей, то це ціла експедиція, а не роз’їзд! Та коли так, пора у дорогу.

— У дорогу, у дорогу! — повторив пан Заглоба. — Може, з Божою поміччю якусь вісточку й роздобудемо.

Через дві години, рівно із заходом сонця, четверо приятелів виїжджали із Чолганського Каменя на південь, майже водночас покидав табір і пан коронний стражник зі своїми людьми. На їхній від’їзд дивилася сила-силенна рицарів із різних хоругов, котрі не скупилися на викрики й збиткування; офіцери ж тиснулися навколо пана Кушеля — він розповідав, за що було вигнано стражника і як усе це сталося.

— Я носив йому князівський наказ, — говорив пан Кушель, — і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa^[3], бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: «Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє — увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого — зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.

— Та що може зі Скшетуським статися sub tutela^[4] його ясновельможності! — вигукнув один із офіцерів. — І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.

Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м’які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.

— Погляньте-но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, — шепотів пан Заглоба, — присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.

— Найголовніше, що ми, все-таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! — мовив пан Володийовський.

— Найгірше — це журитися, на місці сидячи, — підхопив пан Заглоба, — а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк — відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.

— Не вірю я, — прошепотів пан Володийовський, — щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum^[5], ніби кліщ у серце впивається.

— Якщо любов щира, — озвався пан Лонгінус, — хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.

Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув — зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.

Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: «На здоров'я, на здоров'я!» — і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:

— Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, — мовив пан Володийовський.

— Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, — відповів пан Заглоба.

— Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, — зітхнув пан Лонгінус.

Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:

— Мене зовсім інше мучить — поділюсь-но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський — якщо, звісно, не вдає — тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?

— Де там! — заперечив пан Володийовський. — Це у нього вдача така — ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.

— Це саме собою, але згадай-но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав «Нехай нагородить вас Господь!» і робив це так negligenter^[6], ніби йшлося про якусь дріб’язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.

Пан Володийовський похитав головою.

— Не може такого бути, щоб він її забув, — відповів він. — Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem^[7] боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили — то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти…

По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип’ятою.

— Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?

— Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, — відповів литвин.

— Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в’язи!

— Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.

— От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев’язали?

— Ех, братику!.. Братику!..

— Що, три голови на заваді стоять?

— Еге ж! Так воно й є!

— Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.

— Якби тільки вони захотіли у ряд стати! — мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.

Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.

— Яне, — почав він, — це кепсько, що ти так глибоко замислюєшся.

— Не замислююся я, а молюся, — відповів Скшетуський.

— Свята це і похвальна річ, але ж ти не чернець, щоб задовольнятися самою молитвою.

Пан Ян поволі повернув своє мученицьке обличчя до Володийовського і спитав глухим, сповненим смертельної покірливості голосом:

— Скажи, Міхале, що мені ще зосталося, як не чернеча сутана?..

— Тобі зосталося її врятувати, — відповів Володийовський.

— Що я й робитиму до останнього подиху. Але якщо навіть знайду її живою, чи не буде запізно? Поможи мені, Боже, бо про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Я нічого більше не прагну, крім як вирвати її із тих навіжених рук, а потім нехай знайде вона такий притулок, якого і я шукатиму. Певно, не було на це Божої волі… Дай мені помолитися, Міхале, а кривавої рани не торкайся…

У Володийовського стислося серце. Йому хотілося втішити товариша, підбадьорити надією, але слова застрявали у горлі. І їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи пана Скшетуського ворушилися швидко, нашіптуючи молитву, якою він, напевно, хотів прогнати жахливі думки, а малого рицаря, коли він глянув на освітлене місяцем приятелеве обличчя, пойняв страх, бо йому здалося, що це чисто обличчя ченця — суворе, виснажене постами й умертвінням плоті.

Коли це враз той самий голос знову заспівав у задніх шерегах:

РОЗДІЛ V

ан Скшетуський ішов зі своїм загоном так, що удень відпочивав у лісах, виставляючи пильну охорону, а вночі рухався вперед. Наблизившись до якогось села, він зазвичай оточував його, аби жодна жива душа не вийшла, набирав харчів, корму для коней, але передусім збирав відомості про супротивника, після чого залишав село, не завдавши жителям нічого лихого, а відійшовши трохи, круто міняв напрямок, щоб супротивник не міг довідатися в селі, у який бік пішов загін.

Метою походу було дізнатися, чи Кривоніс зі своїми сорока тисячами тримає ще в облозі Кам’янець, чи, відмовившись од безплідного наміру, йде на підмогу Хмельницькому, аби вкупі з ним стати із ворогом на вирішальну битву, а також довідатися, що поробляють добруджські татари — чи переправилися вже через Дністер і з'єдналися з Кривоносом, чи ще стоять табором на березі? Це були важливі відомості для польського війська, і рейментарі мали самі про них подбати, але через недосвідченість їм таке й на думку не спадало, і тому князь-воєвода руський узяв на себе цей тягар. Якби виявилося, що Кривоніс, знявши з Кам’янця облогу, разом із білгородськими й добруджськими ордами йде до Хмельницького, тоді на останнього слід було б ударити якнайшвидше, перш ніж його могутність не виросла у кілька разів.

Тим часом генерал-рейментар князь Домінік Заславський-Острозький не квапився, і в таборі на нього чекали через два-три дні після від’їзду пана Скшетуського. Певно, за своїм звичаєм, він бенкетував у дорозі й добре почувався, анітрохи не переймаючись тим, що минає найкращий час, аби зламати могутність Хмельницького, князя ж Ієремію брав відчай від думки, що коли війна так і далі вестиметься, то не лише Кривоніс і задністрянські орди встигнуть з’єднатися з Хмельницьким, а й сам хан з усіма перекопськими, ногайськими й азовськими силами.

А ще табором ширилися чутки, буцімто хан уже перейшов Дніпро і з двомастами тисячами коней денно і нощно квапиться на захід, а князя Домініка досі не було й не було.

Дедалі більше скидалося на те, що війська, які стояли під Чолганським Каменем, мають зітнутися із силами, котрі уп’ятеро їх переважали, і якщо рейментарі зазнають поразки, ніщо вже не завадить супротивникові вторгнутися у самісіньке серце Речі Посполитої — підійти під Краків і Варшаву.

Кривоніс тим був небезпечний, що у разі, якщо рейментарі схочуть просунутися вглиб України, він, ідучи від Кам’янця прямо на північ аж під Старокостянтинів, міг їм загородити шлях назад, принаймні тоді вони могли опинитися між двома вогнями. Тому пан Скшетуський вирішив не лише розвідати чимбільше про Кривоноса, а й затримати його. Перейнявшись важливістю свого завдання, від виконання якого багато в чому залежала доля усього війська, поручик важив своїм життям і життям своїх жовнірів, хоч намір молодого рицаря із загоном у п’ятсот шабель наскоком зупинити сорокатисячну Кривоносову рать, підтримувану білгородськими й добруджськими ордами, розцінювався як страшне безумство. Але пан Скшетуський був надто досвідченим воїном, аби не робити шалених вчинків, він чудово розумів, що коли почнеться бій, через годину смертельна хвиля змете його вкупі з товаришами. Тому він удався до інших засобів.

Передусім пустив чутку серед своїх жовнірів, буцімто вони — лише передовий загін дивізії страшного князя, і цю чутку ширив усюди: у всіх хуторах, селах і містечках, де випадало йому проходити. І справді, чутка ця, мов блискавиця, полетіла уздовж Збруча, Смотрича, Студениці, Ушки, Калусика, дісталася Дністра й, ніби підхоплена вітром, летіла далі, від Кам’янця аж до Ягорлика. Її повторювали і турецькі паші у Хотині, і запорожці у Ямполі, і татари в Рашкові. І знову пролунав знайомий окрик: «Ярема йде!», від якого завмирали серця бунтівників, котрі й так тремтіли зі страху, не впевнені у завтрашньому дні.

У правдивості цієї чутки ніхто не мав сумніву. Рейментарі вдарять на Хмеля, а Ярема на Кривоноса — це підказував хід подій. Сам Кривоніс повірив, і в нього опустилися руки. Що він мав робити? Рушити на князя? Але ж під Старокостянти— новом і дух інший був у простолюду, і сили більші, а їх було розбито, покарано смертю кожного десятого, ледве живі втекли. Кривоніс був упевнений, що його молодці битимуться на смерть супроти будь-якого війська Речі Посполитої і супроти будь-якого полководця, але варто показатися Яремі — розлетяться, як лебедина зграя від орла, як перекотиполе од вітру.

Чекати на князя під Кам’янцем було ще гірше. І Кривоніс поклав собі вирушити на схід, — аж ген до Брацлава! — аби обминути свого злого духа й об’єднатися з Хмельницьким. Правда, він знав, що, роблячи такий гак, вчасно прийти не встигне, але, принаймні, заздалегідь довідається, чим усе закінчиться, і про власний порятунок подбає.

Аж тут вітер приніс нову чутку, що Хмельницького вже розбито. Цю чутку, як і попередню, зумисне пустив сам пан Скшетуський. У першу мить нещасний отаман не знав, на яку ступити.

Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід і якнайдалі в степи забратися: може, там спіткає татар і, до них приставши, сховається.

Та передусім отаман хотів ці чутки перевірити, тому поквапливо шукав серед своїх полковників на все готового й надійного вояка, якого можна було б послати з роз’їздом по язика. Однак завдання було важке: охочих бракувало, а послати треба ж було саме такого, котрий би, опинившись у ворожих руках, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів про втечу не виказав.

Нарешті Кривоніс такого знайшов.

Якось уночі він наказав покликати до себе Богуна і сказав йому:

— Послухай, Іване, побратиме мій! Іде на нас Ярема із великою раттю, усі ми, нещасні, загинемо.

— Чув і я, що йде. Ми з вами, батьку, про це вже говорили, але навіщо нам гинути?

— Не здержимо! Іншому б дали раду, Яремі ні. Бояться його молодці.

— А я не боюся, я цілий полк його у Василівці на Задніпров’ї вирізав.

— Знаю, що не боїшся. Твоя слава козацька, молодецька його князівської варта, але я битви дати йому не можу — молодці не схочуть… Згадай, що на раді говорили, як на мене із шаблями та обушками кидалися, буцімто я їх на різанину вести хочу.

— То ходімо до Хмеля, там заживемо і крові, і здобичі.

— Кажуть, Хмеля вже рейментарі розбили.

— Я цьому не вірю, батьку Максиме. Хмель хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.

— І я так думаю, але треба пересвідчитися. Ми б тоді вражого Ярему обійшли і з Хмелем з’єдналися, але спершу треба знати! От якби знайти такого, хто б Яреми не боявся, та й пішов би із роз’їздом і язика взяв, я б йому шапку червонців золотих насипав.

— Я піду, батьку Максиме, але не за червонці, а за славу козацьку, молодецьку!

— Ти моя правиця, а хочеш іти? Бути тобі першим отаманом у козаків, добрих молодців, бо ти Яреми не боїшся! Іди ж, соколе, а потім проси, що схочеш. І ще тобі скажу: якби не ти, я сам пішов би, та мені не можна.

— Не можна, бо якби ви, батьку, пішли, молодці б ґвалт зчинили, що ви голову рятуєте, і розлетілися б по цілому світу, а я піду — серця їхні збадьоряться.

— А вершників багато візьмеш?

— Багато не візьму, з малою ватагою і сховатись легше, і підійти теж… але з півтисячі добрих молодців візьму, а що язиків приведу — головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а великих цабе, від яких про все довідатися можна.

— То їдь мерщій. У Кам’янці уже з гармат палять ляхам на радість і на спасіння, а нам, невинним, на погибель.

Богун вийшов від Кривоноса й одразу ж заходився ладнатись у дорогу. Молодці його, як завше бувало в таких випадках, пили без просипу — «аж поки смерть-матінка приголубить», — і він із ними пив, аж пирхав оковитою, шалів, гуляв, а наостанку звелів бочку дьогтю вкотити і, як був у парчі й оксамитах, занурився у неї раз, другий з головою і вигукнув:

— Чорний я тепер, як ніч-матінка, не завважить мене ляське око!

І, викачавшись на награбованих перських килимах, скочив на коня й подався, а за ним слідом під покровом ночі — його вірні молодці, супроводжувані окриками:

— На славу! На щастя!

Тим часом пан Скшетуський уже дістався до Ярмолинців. Там, зустрівши спротив, учинив криваву розправу над жителями і, пообіцявши, що завтра надійде князь Ярема, дав відпочинок потомленим коням і жовнірам.

Відтак, скликавши товаришів на раду, сказав їм:

— Досі Бог нам благоволив. Судячи зі страху, який поймає простолюд, гадаю, що нас усюди мають за передовий князівський загін і вірять, ніби за нами йдуть головні сили.

Треба подумати, як би й далі ніхто не запримітив, що це крутиться той самий загін.

— А довго ми так роз’їжджатимемо?

— Аж поки довідаємося, які наміри має Кривоніс.

— Ба, так можна й до битви не встигнути повернутися у табір.

— І так може статися… — відповів пан Скшетуський.

— Це, добродію, вельми невтішно, — мовив шляхтич. — Розім’яли ми трохи руки на бунтівниках під Старокостянтиновом, дали їм прочухана, але це як для пса муха!.. А руки ж сверблять…

— Може, тебе, ваша милость, ще більше битв чекає, ніж ти думаєш, — поважно відповів пан Скшетуський.

— О! А це quo modo?^[8] — досить стурбовано запитав пан Заглоба.

— У будь-який час можемо на супротивника наткнутися, і, хоч ми тут не на те, щоб йому зброєю дорогу заступати, однак захищатись доведеться. Але повернімося до суті: нам треба діяти ширше, аби відразу у кількох місцях про нас знали, тут і там непокірних для більшого страху вирізати і чутки всюди пускати; для цього, гадаю, нам слід розділитися.

— І я так гадаю, — підтримав Володийовський. — Будемо множитися у них в очах — і ті, що втечуть до Кривоноса, про силу-силенну війська розказуватимуть.

— Добродію поручику, ти, ваша милость, нами командуєш — ти й розпоряджайся, — сказав Підбип’ята.

— Я через Зіньків піду до Солобківців, а зможу, то й далі, — мовив Скшетуський. — Його милость намісник Підбип’ята вирушить униз, до Татариськ, ти, Міхале, підеш під Купин, а пан Заглоба дістанеться до Збруча під Сатанівом.

— Я? — перепитав пан Заглоба.

— Авжеж. Ти, ваша милость, чоловік кмітливий і на вигадки зугарний. Я гадав, ти залюбки візьмешся за це діло, а якщо ні, четвертий загін візьме вахмістр Космач.

— Візьме, але під моєю командою! — заволав пан За— глоба, ураз збагнувши, що буде командиром окремого загону. — А якщо я спитав, то тільки тому, що жаль мені було з вами розлучатися.

— А чи маєш ти, ваша милость, досвід у ратній справі? — поцікавився пан Володийовський.

— Чи маю досвід? Та ще жоден бусол не збирався твоїм, ваша милость, батьку й матері подарунок зробити, коли я вже більші за цей загони водив. Усе життя прослужив у війську і до сьогодні служив би, коли б якось запліснявілий сухар не застряв у животі, аж на цілих три роки. Тож мусив я по тваринний камінь у Галату їхати. Колись про цю мандрівку я вашим милостям розкажу з подробицями, а зараз мерщій у дорогу.

— Їдь, ваша милость, але не забувай поперед себе чутку пускати, що Хмельницького вже розбито і що князь уже минув Проскурів, — мовив пан Скшетуський. —Абиякого язика не бери, та якщо зустрінеш роз'їзд із-під Кам’янця, постарайся взяти полоненого, тільки такого, котрий би знав про Кривоноса, бо попередні дали суперечливі відомості.

— От би самого Кривоноса спіткати! Чом би йому в роз'їзд піти не припала охота — ох і дав би я йому перцю! Не бійтеся, ваші милості, я навчу цих гультяїв не лише співати, а й танцювати!

— За три дні знову з'їжджаємося у Ярмолинцях, а тепер кожен своєю дорогою! — сказав наостанку Скшетуський. — А людей, ваші милості, бережіть.

— За три дні у Ярмолинцях! — повторили Заглоба, Володийовський і Підбип'ята.

РОЗДІЛ VI

оли пан Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому відразу стало якось незатишно і навіть страшно: дорого дав би він за те, щоб поруч були Скшетуський, Володийовський або пан Лонгін, котрими в душі він найбільше захоплювався і при котрих почувався цілком безпечно, безмежно вірячи у їхню спритність і мужність.

Тож спочатку їхав він на чолі свого загону мовчазний і понурий, і, підозріло озираючись навсібіч, подумки перебирав небезпеки, на які міг наткнутися, бурмочучи при цьому:

— Звісно, було б веселіше, якби котрийсь із них був тут. Яким Бог кого задумав, таким і сотворив, а цим трьом треба було Гедзями родитися, бо до крові вельми падкі. Їм на війні так, як іншим при дзбані меду або як рибі у воді. Їм битися — що гратися. Животи у них легкі, а руки важкі. Скшетуського я в січі бачив і знаю, що він peritus^[9] Йому людину зітнути, що ченцеві молитву прочитати. Це його улюблене ремесло. Литвин, котрий власної голови не має, а трьох чужих шукає, нічим не ризикує. Найменше я цього малого жевжика знаю, але теж, мабуть, оса нівроку, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього Скшетуський розказував, — справжнісінький ґедзь! На щастя, він іде десь неподалік від мене і найліпше було б із ним з’єднатися, бо якщо я знаю, куди йти, то нехай мені грець!

Пан Заглоба відчув себе таким самотнім, що аж самого себе йому шкода стало.

— Отак-то, так! — бурчав він. — Кожен має до кого прихилитися, а я що? Ні товариша, ні батька, ні неньки. Сирота, та й годі!

Цієї миті до нього наблизився вахмістр Космач:

— Добродію командире, куди ми йдемо?

— Куди йдемо? — перепитав пан Заглоба, — так?

І раптом він випростався у сідлі й підкрутив вуса.

— До Кам’янця, якщо буде на те моя воля! Розумієш, добродію вахмістре!

Вахмістр уклонився й мовчки повернувся у стрій, не розуміючи, чому розсердився командир. А пан Заглоба, кинувши довкола ще кілька грізних поглядів, угамувався й бурчав далі:

— Якщо я піду в Кам’янець, хай мені всиплять сто київ по п’ятах на турецький манер! Тьху! Тьху! Хоч би один із трьох був при мені, я б почувався бадьоріше. Що можна зробити із сотнею людей? Волів би я краще бути сам, якось би вивернувся. А так нас забагато, щоб пускатися на хитрощі, і мало, щоб захищатися. Ох і недоречна сяйнула Скшетуському думка — розділити загін. От куди мені йти? Я знаю, що позад мене, але хто мені скаже, що попереду мене? Хто може поручитися, що два дияволи не влаштували там якоїсь пастки, Кривоніс і Богун? Славна парочка, щоб їх чорти облупили! Борони мене Боже принаймні від Богуна. Скшетуський прагне з ним спіткатися — почуй, Боже, його молитви! І я йому цього бажаю, чого він собі бажає, адже він приятель мені… амінь! Дістануся до Збруча й повернуся у Ярмолинці, а язиків приведу їм більше, ніж вони самі хочуть. Це не важко.

Аж тут до нього знову підскакав Космач.

— Добродію командире, якихось вершників видно за пагорбом.

— Нехай ідуть до дідька! Де? Де?

— Он там, за горою. Я значки бачив.

— Військо?

— Здається, військо.

— Собаки б їх кусали! А багато їх?

— Не відомо, бо далеко. Може, сховаємося за оті скелі й нападемо на них зненацька — вони все одно тут ітимуть. Якщо їх багато, пан Володийовський неподалік, постріли почує і прилетить на підмогу.

Панові Заглобі відвага зненацька ударила в голову, як вино. Можливо, це розпука спонукала його до дії, можливо, надія, що пан Володийовський іще близько, тож він блиснув оголеною шаблею, страшно повів очима й вигукнув:

— Сховатися за скелі! Нападемо на них несподівано! Покажемо цим гультяям!..

Вишколені князівські жовніри ураз повернули до скель і вмить вишикувалися бойовим строєм, готові до несподіваного нападу.

Спливла година. Нарешті почувся гомін натовпу, луна донесла уривки веселих пісень, а по хвилі до вух зачаєних жовнірів долинули звуки скрипок, волинок і бубнів. Вахмістр знову під’їхав до пана Заглоби і сказав:

— Це не військо, пане командире, не козаки — весілля.

— Весілля? — здивувався Заглоба. — Ну постривайте, я вам заграю!

Сказавши це, він рушив конем, за ним виїхали жовніри і вишукувалися на дорозі.

— За мною! — грізно крикнув Заглоба.

Вершники припустили клусом, потім чвалом і, обігнувши скелі, враз зупинилися перед самісінькою юрбою людей, збентежених і стривожених несподіваною появою загону.

— Стій! Стій! — пролунало з обох боків.

Це й справді було селянське весілля. Попереду їхали на конях волинник, бандурист, скрипаль і двоє довбишів, трохи вже напідпитку, утинаючи веселих коломийок. За ними наречена, гожа дівчина у темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Її оточували дружки, які співали весільних пісень; у кожної із них на руках було по кілька віночків. Усі дівчата, що по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбрані, заквітчані польовими квітами, й справді здалеку скидалися на загін вродливих козаків. У другому ряду їхав на баскому коні наречений в оточенні дружб, котрі тримали вінки на довгих жердинах, схожих на списи; останніми у почті були батьки новоженців і гості, усі верхи. Тільки барила з горілкою, медом і пивом їхали на легких, вимощених соломою візках, смачно булькаючи на нерівній кам'янистій дорозі.

— Стій! Стій! — знов залунало з обох боків, після чого весільний почет перемішався. Дівчата, зчинивши з переляку крик, сахнулися назад, хлопці ж і старші дружби метнулися вперед, щоб грудьми затулити їх від несподіваного нападу.

Пан Заглоба підскочив до них і, вимахуючи перед очима у переляканих селян шаблею, заверещав:

— Ха! Негідники, собаче охвістя, заколотники! Бунтувати вам закортіло! Кривоносові служите, лайдаки! Шпигувати їздите? Дорогу військові перепиняєте? На шляхту руку підіймаєте? Я вам покажу, собачі душі безчесні! У кайдани звелю закувати, на палі посадити, шельми, нехристі! Зараз ви мені за всі злодійства заплатите!

Старий і сивий як голуб дружба зіскочив із коня, підійшов до шляхтича і, покірливо узявши його за стремено, почав кланятися в пояс і благати:

— Змилуйтеся, ясний рицарю, не губіть бідних людей, Бог свідок, що ми не винні, не до бунтівників ми йдемо, а з церкви вертаємося, з Гусятина, родича нашого Дмитра, коваля, з бондарівною Ксенею повінчали. Тож на весілля йдемо, з короваєм…

— Це не винні люди, пане, — прошепотів вахмістр.

— Іди геть! Це шельми! Від Кривоноса на весілля прийшли! — закричав Заглоба.

— Хай би його трясця мордувала! — вигукнув старий. — Ми його й у вічі не бачили, ми бідні люди. Змилуйтеся, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо, а свою повинність знаємо.

— До Ярмолинців у путах підете!

— Підемо, куди скажете, пане! Вам наказувати, нам слухати! Тільки зробіть нам ласку, ясний рицарю! Накажіть панам жовнірам у щоб вони нам зла не чинили, а самі — даруйте вже нам, простакам, — ось, б'ємо вам чолом покірно: випийте з нами за щастя повінчаних… Випийте, ваша милость, на радість простим людям, як Бог і Святе Євангеліє велять.

— Тільки не думайте, що я дам вам потачку, коли вип'ю! — суворо мовив пан Заглоба.

— Ні, пане! — з радістю вигукнув дід, — ми й не думаємо. — Гей, музики! — крикнув він, — утніть для ясного лицаря, бо ясний лицар добрий, а ви, молодці, скочте по мед, по солодкий для ясного лицаря у він бідних людей не скривдить. Хутчій, хлопці, хутчій! Дякуємо, пане!

Молодці щодуху кинулися до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали бадьоро скрипки, волинник надув щоки і ну м'яти міх під пахвами, а дружби махати вінками на жердинах. Бачачи таке, жовніри почали підступати ближче, крутити вусами, усміхатися і через плечі молодців на дівчат поглядати. Знову залунали пісні — і страх де й подівся, навіть де-не-де почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»

Але пан Заглоба повеселішав не відразу — навіть коли йому подали кварту меду, ще бурчав тихо: «От шельми! От лайдаки!'' Навіть коли вже вуса занурив у темний напій, брови його ще лишалися насупленими. Відхиливши назад голову, мружачись і плямкаючи губами, він покуштував трунок — і на обличчі в нього з’явилося спершу здивування, а потім обурення.

— Що за часи настали! — буркнув він. — Хами такий мед п’ють! Господи, і ти це бачиш і не гніваєшся?

Сказавши так, він нахилив кварту і спорожнив її до дна.

Тим часом весільні гості, посміливішавши, підійшли усією юрбою просити, не вчинивши зла, відпустити їх із миром, була серед них і молода, Ксеня, — боязка, тремтлива, зі сльозами в очах, рум’янощока і гожа, як зоря. Наблизившись, вона побожно склала руки і, мовивши: «Помилуйте, пане!» — поцілувала жовтий чобіт пана Заглоби. Серце у шляхтича вмить розтануло як віск.

Розстебнувши шкіряний ремінь, він почав порпатися в ньому і, вигребши останні золоті червінці, які свого часу дав йому князь, сказав Ксені:

— Тримай! І нехай благословить тебе Бог, як і всяку невинну душу!

Хвилювання не дало йому змоги говорити далі, бо ця струнка чорнобрива Ксеня нагадала шляхтичеві князівну, котру пан Заглоба по-своєму кохав. «Де вона тепер, сердешна, чи пильнують її там святі янголи?» — подумав він і, геть розчулившись, ладен був уже з кожним обійматися і брататися.

Весільні гості ж, бачачи його великодушність, заходилися на радощах кричати й співати і, обступивши шляхтича, цілували йому поли. «Він добрий!» — повторювали у юрбі. — Золотий лях! Червінці дає, зла не робить, добрий пан! На славу, на щастя!» Скрипаль так утинав, що його аж трясло, у волинника очі вилазили, а в довбишів відпадали руки. Старий бондар був, напевно, боягузливий, бо й досі тримався позаду, тепер же, вийшовши вперед, укупі зі своєю бондарихою і старою ковалихою, матір’ю молодого, почав доземно кланятися й на хутір на весілля запрошувати, кажучи, що мати такого гостя — велика для них честь і для молодят добрий знак: інакше не буде їм щастя. За ними вклонилися молодий із молодою; чорнобрива Ксеня хоч і проста була дівка, а відразу збагнула, що від її прохання буде найбільше пуття. А дружби кричали, що хутір неподалік і з дороги не треба звертати, а старий бондар багатий, не такого ще вточить меду. Пан Заглоба поглянув на жовнірів: усі вони, як зайці, ворушили вусами, думаючи про розкішну пиятику і танці, й тому — хоч ніхто із них не смів просити, щоб їхати — зжалився над ними пан Заглоба. За хвилю він, дружби, дівчата й жовніри рушили до хутора при повній згоді.

Хутір і справді був неподалік, а старий бондар багатий, отож і весілля було бучне. І напилися усі добряче, а пан Заглоба так розохотився, що до всього був перший.

Невдовзі почалися дивні обряди. Старенькі бабусі повели Ксеню у бокову кімнату й там зачинилися із нею. Пробули вони там довгенько, а коли вийшли, то оголосили, що дівчина чиста, як голубка, як лелія. Тоді всі радісно загомоніли, почали кричати: «На славу! На щастя!» Жінки заходилися плескати в долоні й вигукувати: «А що? Не казали?!», а парубки — ногами притупувати, і кожен по черзі пускався у танок із квартою в руці, яку перед дверима бокової кімнати випивав «на славу» Станцював так і Заглоба, тим тільки шляхетність свого походження підкресливши, що не кварту, а півгарнець осушив перед дверима. Потім бондар із бондарихою й ковалихою повели у кімнату молодого, а позаяк у Дмитра не було батька, вклонилися панові Заглобі, щоб його замінив, — Заглоба згодився й пішов із ними.

На цей час у світлиці трохи стихло, тільки жовніри, що пили на майдані перед хатою, горланили, вигукували на радощах по-татарському «алла!» і палили з пищалей. Але справжнє гуляння і весілля почалися тільки тоді, коли до світлиці повернулися батьки. Старий бондар від радощів обіймав ковалиху, парубки підходили до бондарихи і, беручи низько попід ноги, високо її підіймали, а жінки славили її за те, що берегла доньку, як зіницю ока, і зберегла як голубку, як лілею^[10], потім із нею пустився у танок пан Заглоба. Спершу вони потупцювалися на місці одне навпроти одного, а потім він як ударив у долоні та як пішов навприсядки, і так підскакував, і так бив закаблуками об підлогу, аж тріски з дощок летіли і піт у три ручаї лився з чола. За ними пішли у танок і інші: хто міг — у світлиці, хто не міг — на подвір'ї, дівчата з парубками і жовнірами. Бондар велів викочувати нові й нові бочки. Нарешті усе весілля висипало з хати на майдан — запалили багаття із сухих будяків і трісок, бо вже залягла глибока ніч, і гулянка стала пиятикою на змор; жовніри палили з пищалей і мушкетів, ніби під час битви.

Пан Заглоба, червоний, спітнілий, хитаючись на ногах, забув, що з ним діється і де він; крізь густий дим він бачив обличчя співбесідників, та, хоч на палю його сади, не міг сказати, що це за люди. Він пам'ятав, що гуляє на весіллі, — але на чиєму? Га? Напевно, пана Скшетуського з князівною! Ця думка здалася йому найправдоподібнішою, засіла цвяшком у голові й наповнила такою радістю, що він почав верещати, мов навіжений: «На здоров'я! Панове браття, любімося! — вихиляючи один за одним півгарнці. — За тебе, пане брате! За здоров’я нашого князя! Щоб нам добре велося!.. Дай Боже, щоб обминула ця лиха година вітчизну нашу!» Тут він залився сльозами і, йдучи до бочки, спіткнувся — і спотикався дедалі більше, бо на землі, як на бойовищі, лежала безліч нерухомих тіл. «Боже! — заволав пан Заглоба. — Не лишилося вже геть рицарів у Речі Посполитій. Перший Лащ пити вміє, другий Заглоба, а решта!.. О Боже! О Боже!» І жалібно звернув очі до неба — аж тут побачив, що тіла небесні не тримають уже міцно небозводу, як золоті цвяшки, що одні із них тремтять, ніби хочуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка утинають одне навпроти одного, — що страшенно вразило пана Заглобу, і він сказав своїй здивованій душі:

— Невже один тільки я не п’яний in universo^[11]?

Але враз і земля, так само як і зорі, заходила ходором, і пан Заглоба навзнак гепнувся на землю.

Невдовзі він заснув, і йому почали снитися страшні сни. Здавалося, якісь почвари всілися йому на груди, притискують своєю вагою до землі, обплутують йому руки і ноги. Водночас у вухах лунали зойки і ніби гуркіт пострілів. Яскраве світло, проникаючи крізь заплющені повіки, різало очі нестерпним блиском. Він хотів прокинутися, розплющити очі й не міг. Відчував, що з ним діється щось незвичайне, голова відкидається назад, ніби його за руки й за ноги кудись несуть… Потім його пойняв якийся страх; кепсько йому було, дуже кепсько і тяжко. До нього поволеньки верталася притомність, але дивна річ: він відчував таку неміч, якої у нього зроду не було в житті. Він іще раз спробував ворухнутися, а коли це не вдалося, остаточно прокинувся — і розплющив повіки.

І враз погляд його зустрівся з парою очей, котрі пожадливо у нього впилися; зіниці ті були чорні як вугілля і такі зловісні, що вже зовсім розбуджений пан Заглоба першої миті подумав, ніби на нього витріщився диявол, — і знов заплющив повіки, і враз їх розплющив. Ці очі дивилися так само вперто, і обличчя здавалося знайомим. Зненацька пан Заглоба затремтів аж до кісток, його кинуло в холодний піт, а по спині, аж до п’ят, забігали тисячі мурашок.

Він упізнав Богунове обличчя.

РОЗДІЛ VII

аглоба лежав, притязаний до власної шаблі у тій самій світлиці, де гуляли весілля, а страшний отаман сидів віддалік на стільці, милуючись переляком бранця.

— Добрий вечір, ваша милость! — мовив він, помітивши, що жертва розплющила повіки.

Пан Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів так, ніби й краплі вина у рот не брав, тільки мурашки, добігши йому до п'ят, кинулися поворітьма, аж до голови, і лютий холод пройняв аж до кісток. Кажуть, чоловік, конаючи, в останню мить бачить наяву усе минуле життя, усе пригадує, усвідомлюючи при цьому, що з ним діється; у пана Заглоби тої миті так само проясніли пам’ять і свідомість, а останнє, що народилося у його прояснілій свідомості, був тихий окрик, що так і не зірвався з уст: «Зараз він мені дасть прочухана!»

Але отаман спокійним голосом повторив:

— Добрий вечір, ваша милость. «Брр! — подумав Заглоба. — Ліпше б уже спаленів».

— Не впізнаєш мене, пане шляхтичу?

— Чолом, чолом! Як здоров’ячко?

— Нівроку. А от про твоє, ваша милость, я сам подбаю.

— Я не просив у Бога такого лікаря і маю сумнів, що твої ліки мені допоможуть, але хай діється воля Божа.

— Як же це, адже ти мене виходжував, тепер я тобі віддячу. Ми ж давні друзі. Пам’ятаєш, як ти мені голову обмотував у Розлогах, га?

Богунові очі почали світитися, як два карбункули, а вуса розтяглися у страшному усміху в одну лінію.

— Пам’ятаю, — відповів Заглоба, — що я міг тебе ще й ножем шпортнути, але не зробив цього.

— А я хіба тебе шпортнув? Чи хочу шпортнути? Ні! Ти для мене любчик-коханчик, я тебе берегтиму, як зіницю ока.

— Я завжди казав, що ти шляхетний рицар, — мовив Заглоба, удаючи, ніби приймає Богунові слова за щиру монету, а в голові тої ж миті майнула думка: «Він, напевно, готує для мене щось особливе. Не помру я легкою смертю!»

— Ти слушно казав, — вів далі Богун, — хоч ти теж шляхетний рицар. Отак ми шукали один одного і знайшли.

— Щоправда, я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.

— Невдовзі ти мені ще ліпше подякуєш, і я тобі відборгую за те, що ти мені дівку з Розлогів у Бар привіз. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, але це не сьогодні й не завтра — зараз війна, а ти чоловік старий, може, й не доживеш.

Заглоба попри весь жах свого становища, в якому він опинився, нашорошив вуха.

— На весілля? — пробурмотів він.

— А як ти думав? — не вгавав Богун. — Що я, холоп якийся — дівку без попа неволити, чи мене не стане на те, аби в Києві шлюб узяти? Не для холопа ти її у Бар привів, а для отамана і гетьмана… «Добре!» — подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна.

— Звели мене розв’язати, — сказав він.

— Полеж, полеж, тобі скоро вирушати, а старому слід відпочити перед дорогою.

— Куди ти мене хочеш везти?

— Ти мій приятель, тож я тебе повезу до іншого мого приятеля, до Кривоноса. Ми уже вкупі подбаємо, щоб тобі там було добре.

— Спечно мені буде, — буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по спині.

Та ось він заговорив знову:

— Знаю, ти на мене зуб маєш, але надаремне, надаремне, Бог свідок. Жили ми з тобою вкупі й у Чигирині не один дзбан меду випили, бо я тебе як сина любив за твою лицарську відвагу — другого такого лицаря в усій Україні не знайдеш. Отак-то! Чим я тобі, скажи, дорогу перейшов? Якби не поїхав тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі були у великій приязні. А чого я поїхав, як не із зичливості до тебе? І якби ти не був такий навіжений, якби не замордував отих нещасних, бачить Бог, я ніколи не став би тобі на дорозі. Нащо мені у чужі справи лізти! Я волів би, щоб ліпше тобі, аніж кому іншому, дівчина дісталася. Але із твоїми татарськими замашками у мене совість заговорила: все-таки це шляхетський дім. Ти й сам на моєму місці вчинив би так само. Я міг тебе на той світ відправити з більшим для себе пожитком, але ж, бач, не зробив цього! Бо я шляхтич, і для мене це сором. Посоромся ж і ти, бо я знаю, що ти хочеш наді мною глумитися. Дівчина й так твоя — чого ж ти від мене хочеш? Хіба я її не беріг, як зіницю ока, для твого ж добра? Ти із нею шанобливо обійшовся, отже, маєш лицарську честь і сумління, але як же ти подаси їй руку, замазану моєю невинною кров’ю? Як їй скажеш: я того чоловіка, котрий тебе крізь полчища черні й татар провів, тортурам піддав? Посоромся ж, звільни мене від цих пут і поверни волю, яку ти в мене зрадливо відібрав. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе спіткати може, а за мою смерть Бог тебе покарає: забере те, що тобі наймиліше.

Богун підвівся зі стільця, блідий від люті, і, підійшовши до Заглоби, заговорив здушеним від шаленства голосом:

— Ах ти, веприсько брудний, та я із твоєї шкури ремінці живцем різатиму, на повільному вогні засмажу, до стіни цвяхами приб'ю, на шматки розірву!

І в нестямі схопився за ніж, що висів у нього на поясі, якусь мить конвульсійно стискав у руці, ось уже й лезо заблищало у Заглоби перед очима, але отаман угамував себе, запхнув ножа назад у піхви й крикнув:

— Гей, молодці!

Шестеро запорожців ускочили в кімнату.

— Візьміть оце ляське стерво й киньте у хлів. І очей із нього не спускайте!

Козаки вхопили пана Заглобу, по двоє за руки й за ноги, один іззаду за чуприну і, витягши з хати, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною у хлів, що стояв віддалік. Після цього вони замкнули двері, й бранця огорнула суцільна темрява — лише крізь шпарини між колодами і крізь дірки у стрісі де-не-де проникало бліде нічне сяйво. По хвилі очі пана Заглоби призвичаїлися до темені. Він огледівся довкола й побачив, що у хліві не було ні свиней, ні козаків. Розмови останніх, зрештою, долинали до нього виразно крізь усі чотири стіни. Певно, весь будинок був щільно обставлений сторожею, але попри все це пан Заглоба глибоко зітхнув.

Передусім він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він був певен, що настала його остання мить, і вже заповідав душу Богові, щоправда, з величезним страхом. Але, мабуть, Богун вирішив приготувати для нього смерть далеко витонченішу. Він прагнув не лише помститися, а й натішитися смертю над тим, хто відняв у нього красуню, заплямував його молодецьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як дитину. Вельми смутна перспектива відкривалася перед паном Заглобою, але поки що він тішився думкою, що іще живий, що, найвірогідніше, його повезуть до Кривоноса і тільки там почнуть катувати, — а отже, попереду в нього кілька, а може, й більше днів. Поки що ж він лежить собі самотньо у хліву серед нічної тиші і може подумати над якоюсь витівкою.

Це була єдина добра сторона справи, але, коли він про лихі подумав, знову мурашки тисячами забігали у нього по хребту.

Витівки!..

— Якби тут, у цьому хліву, кабан або свиня лежали, — буркотів пан Заглоба, — їм було б куди легше — ніхто не став би їх прив’язувати до власної шаблі. Прив’яжи так самого Соломона — не буде він мудріший за свої шаровари чи мої закаблуки. О Боже, Боже, за що ти мене так караєш! З усіх людей, що живуть на світі, я цього лиходія найбільше уникнути хотів — і таке моє щастя: саме його й зустрів. Ох і виправить він мою шкуру — як найкраще сукно буде. Попався б я комусь іншому, відразу сказав би, що пристаю до бунту, а потім дременув би. Та й інший навряд чи повірив би, а цей і поготів! Ой, чую, як у мене серце завмирає. Чорти мене сюди принесли — о Боже, Боже, ні рукою, ні ногою ворухнути не можу… О Боже! Боже!

Однак трохи перегодя пан Заглоба подумав, що мав би руки-ноги вільні, легше було б щось утнути. А що як спробувати? От би тільки шаблю з-під колін висунути, а там би пішло простіше. Та як же її висунути? Перевернутися на бік — кепсько… І пан Заглоба глибоко задумався.

І таки надумав. Він почав розгойдуватися на власному хребті швидше й швидше і з кожним таким рухом посувався на півдюйма вперед. Йому стало спечно, чуприна змокріла ще більше, ніж у танці. Часом він зупинявся й перепочивав, часом зовсім переставав, бо йому здавалося, що котрийсь із молодців іде до дверей, — і знову починав із новим запалом, аж поки нарешті присунувся до стіни.

Тоді він почав гойдатися інакше: не від голови до ніг, а з боку на бік. Шабля при цьому за кожним разом кінчиком легенько вдарялася об стіну й потроху висувалася з-під колін, нахиляючись дедалі більше усередину, куди тяг її ефес.

Серце наче молот загупало в грудях у пана Заглоби: він побачив, що цей шлях може дати бажаний результат.

І він працював далі, намагаючись ударяти в стіну якнайтихіше і тільки тоді, коли розмова молодців заглушала стукіт ударів. Та ось нарешті настав момент, коли кінець піхов опинився на одній лінії з ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, хоч гойдайся, хоч ні, було неможливо.

Так, але натомість із другого боку звисала вже значна її частина, до того ж важча, якщо брати до уваги ефес.

На ефесі був хрестик, як зазвичай на карабелях. Саме на нього й важив пан Заглоба.

Уже втретє почав він розгойдуватися, але цього разу з таким розрахунком, аби повернутися ногами до стіни. Це йому вдалося, і він почав просуватися уздовж стіни. Шабля ще стирчала під колінами і між ліктями, але ефес увесь час черкав хрестиком об нерівності землі; аж ось хрестик зачепився сильніше — пан Заглоба гойднувся востаннє і за мить від радості укляк на місці.

Шабля висунулася повністю.

Шляхтич зняв руки з колін, і, хоч долоні були ще зв’язані, він ухопив ними шаблю. Притримуючи піхви ногами, він витяг лезо.

Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.

Важче було із долонями. Панові Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, ефесом додолу, вістрям угору, і терти мотузки об лезо доти, аж доки він їх розрізав.

Зробивши це, він не лише звільнився від пут, а й був озброєний.

Глибоко зітхнувши, Заглоба перехрестився і почав дякувати Богу.

Але од звільнення від пут до визволення з Богунових рук було ще дуже далеко. «Що ж далі?» — спитав сам себе пан Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів довкола оточений молодцями, усього їх там близько сотні — миша не прошмигне непоміченою, не те що таке барило, як пан Заглоба. «Бачу, висихають потроху у мене мізки, — мовив він сам до себе, — і кмітливістю моєю вже тільки чоботи шмарувати, та й то в угорців на ярмарку знайдеться мастило ліпше. Якщо Господь мене зараз не напоумить, то дістанусь я крукам на вечерю, а якщо напоумить — дам обітницю цноти, як пан Лонгінус».

Гучна розмова молодців за стіною урвала його подальші роздуми. Він підскочив до стіни і припав вухом до шпарини між колодами.

Сухі соснові колоди посилювали голоси не гірше, ніж деко торбана — чути було кожнісіньке слово.

— А куди ми звідси поїдемо, батьку Овсивію? — спитав один голос.

— Не знаю, певно до Кам’янця, — відповів другий.

— Ба, коні ледве ноги тягнуть: не дійдуть.

— Через це тут і стоїмо — до ранку відпочинуть.

Якусь мить вони помовчали, потім перший голос озвався тихіше, ніж досі:

— А мені здається, батьку, що отаман із-під Кам’янця за Ямполь вирушить.

Заглоба затамував дух.

— Мовчи, якщо молоде життя тобі миле! — прозвучало у відповідь.

Знов запанувало мовчання, тільки з-за інших стін долинав шепіт.

— Усюди вони є, усюди пильнують! — буркнув Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни.

Тут він почув хрумтіння фуражу й форкання коней. Певно, вони стояли, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, бо голоси долинали знизу.

— Ет, — казав один, — їхали ми сюди не спавши, не ївши, коней не попасши, і все для того, щоб Ярема нас на палі посадив у себе в таборі.

— А що, й справді він тут?

— Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Страх, що розказують: заввишки він як сосна, на плечах дві голови, а замість коня під ним змій.

— Господи помилуй!

— Нам би цього ляха з жовнірами прихопити та й тікати.

— Кепсько, брати ріднії. Будь я отаманом, я б цьому ляхові в’язи скрутив і в Кам’янець хоч пішки вернувся.

— Ми його з собою у Кам’янець візьмемо. Там із ним отамани наші побавляться.

— Перше з вами чорти побавляться, — буркнув Заглоба.

Попри увесь свій перед Богуном страх, а може, саме через нього він поклявся собі, що живим не дасться.

Він уже звільнився від пут, шаблю має в руці — можна боронитися. Розсічуть його, то розсічуть, але живцем не візьмуть.

Тим часом форкання й хропіння коней, мабуть, надзвичайно здорожених, заглушили подальшу розмову, але натомість наштовхнули Заглобу на одну думку. «А що, як спробувати крізь стіну пробратися й на коня несподівано скочити! — подумав він. — Зараз ніч: поки б вони збагнули, що сталося, мене б уже й не видно було. У цих ярах і розлогах серед дня важко гнатися, а вночі й поготів! Допоможи ж мені, Господи!»

Але не так-то все було просто. Необхідно принаймні проломити стіну, а для цього треба було бути паном Підбип’ятою або прорити попід нею, як лисиця, нору, та й тоді б караульні напевно почули, побачили і злапали втікача за комір перше, ніж він поставив би ногу в стремено.

У голові в пана Заглоби роїлися тисячі фортелів, але саме тому, що їх були тисячі, жодного із них він чітко уявити собі не міг. «Нікуди не дінешся, доведеться платити шкурою, — подумав пан Заглоба.

І пішов до третьої стіни.

Зненацька він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів робився не для свиней, а для худоби, і над ним на половину довжини було піддашшя, куди складали сіно й солому. Пан Заглоба, не довго думаючи, поліз нагору.

А коли виліз, сів, відсапнув і почав поволі витягати за собою драбину.

— Ну, от я і в фортеці! — пробурмотів він. — Хоч би й друга драбина знайшлася, швидко їм сюди не дістатися. Якщо я першої макітри, котра сюди поткнеться, не розчереплю навпіл, хай із мене окости копчені зроблять. От чорт! — сказав він раптом. — А вони й справді не лише закоптити, а й підсмажити, і на лій перетопити можуть. А, хай їм грець! Захочуть хлів спалити — туди йому й дорога! Живим я їм усе одно не дамся, а сирим чи смаженим мене круки видзьобають — мені байдуже. Тільки б вирватися із цих розбійницьких лап, а решта, сподіваюсь, якось та буде.

Пан Заглоба легко переходив від крайнього розпачу до надій. Його враз пойняла така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Ієремії. А становище ж його не набагато поліпшилося. Щоправда, він сидів на піддашші і, маючи в руці шаблю, міг довго захищатися. Та це й усе. Але від піддашшя до волі дорога була як до Варшави пішки, до того ж іще внизу на нього чекали шаблі й списи молодців, що вартували попід стінами хліва.

— Якось-то та буде! — буркнув пан Заглоба і, підсунувшись до стріхи, заходився потроху висмикувати з неї солому, аби собі віконце у світ зробити.

Це йшло у нього легко, бо молодці за стінами, щоб не нудно було стояти в караулі, перемовлялися собі й далі, до того ж піднявся досить сильний вітер і, шумлячи гіллям дерев, що росли поблизу, заглушав шурхіт жмутків соломи.

Невдовзі дірка була готова — пан Заглоба висунув крізь неї голову й почав роздивлятися довкола.

Ніч уже добігала кінця, і на східному боці неба ледь на світ зазоріло. Тож у блідому передсвітанковому світлі пан Заглоба розгледів майдан, геть заповнений кіньми, перед хатою шереги сонних козаків, що розтяглися у довгу нечітку лінію, далі колодязний журавель і корито, в якому поблискувала вода, а збоку один ряд сонних людей і кільканадцять молодців, що із шаблями наголо походжали уздовж цього ряду.

— Це ж мої люди позв’язувані лежать, — пробурмотів шляхтич. — Лелечко! — додав він по хвилі. — Якби ж то мої, а то князівські!.. Добрий я був у них проводир, нічого не скажеш! Завів їх псові у горло. Соромно буде їм на очі показатися, якщо мені Бог поверне волю. А все через що? Через амури і випивку. Що мені було до того, що хами одружуються? Я мав стільки роботи на тому весіллі, як на собачому. Присягаю, більше в рот не візьму цього клятого меду, що не в голову б’є, а в ноги. Усе зло на світі від пияцтва, бо коли б на нас тверезих напали, я б, не будь я живий, дістав би перемогу і Богуна у хліву запер.

Тут погляд пана Заглоби знову впав на хату, у якій спав отаман, і затримався на дверях.

— О, спи, злодію, — буркнув він, — спи. Нехай тобі присниться, як тебе чорти у пеклі лущать, що тебе й так не мине. Хотів із моєї шкури решето зробити? Ну ж бо, спробуй, залізь до мене нагору, і побачимо, чи не посічу я твоєї так, що й собакам на взуванку не згодиться? Тільки б мені звідси вирватися! Тільки б вирватися! Але як?

Завдання й справді здавалося майже нездійсненним. Увесь майдан був так забитий людьми й кіньми, що якби навіть пан Заглоба зміг вибратися з хліву, якби, зсунувшись із даху, скочив на одного з тих коней, що стояли тут під хлівом, йому б не вдалося дістатись навіть до воріт, а не те, що за ворота!

І все-таки йому здавалося, що він виконав більшу частину завдання: він був вільний, озброєний і сидів на піддашші як у фортеці. «Матері його ковінька! — думав він. — Невже я для того із пут вивільнився, щоб на них повіситися?»

І знову всякі витівки почали лізти йому в голову, але їх було так багато, що годі було вибрати найкращу.

Тим часом надворі дедалі дужче розвиднялося. Зникала тінь, що ховала довколишні прибудови, стріха ніби взялася сріблом. Пан Заглоба уже міг легко розрізнити окремі групи на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, що лежали біля колодязя, й овечі кожухи, під якими спали молодці біля хати.

Раптом одна постать із сонних підвелася й почала поволі йти через майдан, зупиняючись тут і там біля людей і коней; якусь хвилю поговорила з козаками, що стерегли полонених, і нарешті підійшла до хліва. Пан Заглоба спершу подумав, що це Богун, бо дозорці розмовляли з ним, як підлеглі з командиром.

— Ех! — пробурчав він, — мав би я зараз гвинтівочку, навчив би тебе, як ногами перебирати!

Цієї миті незнайома постать підвела голову, і на обличчя їй упав блідий відблиск світанку: то був не Богун, а сотник Голодий, котрого пан Заглоба впізнав одразу, бо добре пам’ятав іще відтоді, як водив із Богуном компанію у Чигирині.

— Хлопці! — спитав Голодий. — Ви не спите?

— Ні, батьку, хоч і сон зморює. Час би нас змінити.

— Зараз вас змінять. А вражий син не втік?

— Ой-ой! Хіба що душа із нього втекла, батьку, бо й не поворушився.

— О, це стріляний горобець! Ну ж бо, гляньте, що там із ним, бо він ладен і в землю запастися.

— Зараз! — відповіло кілька молодців, наближаючись до дверей хліва.

— Струсіть заодно й сіна з піддашшя — коней обтерти! Зі сходом сонця вирушаємо.

— Добре, батьку!

Пан Заглоба, мерщій покинувши свій пост біля дірки у стрісі, приповз до отвору в піддашші. Водночас він почув скрип дерев’яного засува й шелест соломи під ногами у козаків. Серце гупало молотом у грудях, а рука стискала ефес шаблі. Пан Заглоба знов поклявся в душі, що радше дасть себе спалити разом із хлівом або посікти на шматки, аніж дасться живим. Він сподівався, що козаки негайно зчинять страшний ґвалт, але помилився. Якийся час чути було, як вони ходять, дедалі швидше, по хліву, нарешті один із них сказав:

— Що за чорт! Я не можу його намацати! Ми ж його сюди кинули.

— Що він, на мишу обернувся? Викреши вогню, Василю, темно тут, як у лісі.

На хвилю залягла тиша. Василь, напевно, шукав трут і кресало, другий же козак почав тихенько гукати:

— Пане шляхтичу, озовися!

— Поцілуй пса у вухо! — буркнув Заглоба.

Та ось залізо зачеркало об кремінь, посипалися роєм іскри й освітили на мить нутро хліва і козачі голови у смушевих шапках, після чого темінь стала ще густішою.

— Нема! Нема! — волали збуджені голоси.

Тоді один із козаків кинувся до дверей.

— Батьку Голодий! Батьку Голодий!

— Що таке? — спитав сотник, показуючись у дверях.

— Нема ляха!

— Як це нема?

— Мов крізь землю провалився! Нема ніде. О, Господи помилуй! Ми й вогонь викрешували — нема!

— Не може бути. Ой, буде ж вам від отамана! Утік чи що? Проспали?

— Ні, батьку, ми не спали. Із хліва він ніяк не міг вийти.

— Тихо! Не збудіть отамана!.. Якщо не вийшов, то мусить тут десь бути. А ви всюди шукали?

— Всюди.

— А на піддашші?

— Як же йому на піддашшя вилізти, коли він був зв'язаний?

— Дурний ти! Якби він не розв’язався, то був би на місці. Шукайте на піддашші. Викресати вогню!

Знову посипалися іскри. Звістка вмить облетіла усіх караульних. До хліва, як це завше буває у таких випадках, квапливо набігло народу; почулися швидкі кроки, швидкі запитання й ще швидші відповіді:

— На піддашшя! На піддашшя!

— А ти постережи знадвору!

— Не розбудіть отамана, а то біда буде!

— Нема драбини!

— Принести іншу!

— Нема ніде!

— Збігайте в хату, там має бути.

— От лях проклятий!

— Лізьте по карнизу на дах, а звідти на піддашшя.

— Не можна, карниз широкий і підшитий дошками.

— Несіть списи. По них і виліземо. От собака!.. Драбину втяг за собою!

— Принести списи! — звелів Голодий.

Одні побігли по списи, другі, задерши голови, не зводили очей із піддашшя. Розсіяне світло крізь відчинені двері просочилося й у хлів, і в напівсутінках стало видно квадратний отвір на піддашшя, чорний і безмовний.

Знизу долинали примирливі голоси:

— Ну, пане шляхтичу! Спускай драбину і злазь. Усе одно тобі нікуди не дітися, нащо людям голову морочити. Злазь! Злазь!

Тиша.

— Ти ж мудрий чоловік! Сидів би собі, якби тобі це допомогло, але ж не допоможе — то ж краще злазь із доброї волі, соколику!

Тиша.

— Злазь, а то шкуру з макітри злупимо і пикою вниз у гній кинемо!

Пан Заглоба лишався таким же глухим до погроз, як і до лестощів, і сидів у темряві, мов борсук у норі, готуючись до затятої оборони. Тільки шаблю міцніше стискав у руці, трохи сопів і подумки шепотів молитву.

Тим часом принесли списи, зв’язали по три вкупі й поставили вістрями до отвору. Панові Заглобі враз сяйнула думка схопити їх і втягти на піддашшя, але він одразу ж схаменувся, що дах може бути занизький і повністю списів не втягнеш. Та й, зрештою, за хвилю принесуть інші.

А поки що у хліві аж кишіло козаками. Дехто присвічував трісками, дехто поприносив дрюки й решітки від возів, які виявилися короткими і їх квапливо стягали ременями, бо по списах справді важко було б вилазити. Проте охочі знайшлися.

— Я полізу! — заволало кілька голосів.

— Зачекайте драбини! — відповів Голодий.

— А чом би, батьку, не спробувати вилізти по списах?

— Василь вилізе! Він як кіт лазить.

— То нехай спробує.

А дехто відразу ж почав жартувати:

— Гей, обережно! У ляха шабля, голову зітне й не зчуєшся.

— Він тебе за чуприну вхопить і втягне, а там як ведмідь придавить.

Та Василя це не злякало.

— Він знає, — сказав Василь, — що коли тільки пальцем мене торкне, отаман йому дасть перцю, та й ви теж, брати.

Це було попередженням панові Заглобі, котрий сидів тихо й не дихав.

Але козаки, народ веселий, відразу ж упали в добрий гумор. Уся ця затія почала їх забавляти, і вони й далі кепкували з Василя:

— Одним дурнем поменшає на білому світі.

— Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Він теж не боязкіший від тебе.

— Хо! Хо! Він несамовитий. Дідько його знає, на кого він там уже обернувся… Це чаклун! Ти, Василю, не відомо кого у тому отворі знайдеш.

Василь, котрий уже поплював на руки й ухопився ними за списи, раптом зупинився.

— На ляха піду, — мовив він, — на чорта ні.

Тим часом позв’язували решітки й приставили їх до лазу. Але й по них вилазити було кепсько — вони відразу ж прогнулися й тонкі щаблі затріщали, ледве на найнижчий із них поставили ногу. Але Голодий сам поліз перший. Підіймаючись, він примовляв:

— Ти, пане шляхтичу, бачиш, що ми не жартуємо. Захотів нагорі сидіти, уперся, то й сиди, але не захищайся, бо ми тебе усе одно дістанемо, хоч би й довелося увесь хлів розібрати. Ти розум май!

Нарешті голова його досягла отвору й поволі у нього заглиблювалася. Зненацька почувся свист шаблі, козак страшно скрикнув, захитався і впав під ноги молодцям із розчерепленою навпіл головою.

— Коли його, коли! — несамовито заверещали козаки.

У хліві зчинився страшний рейвах, почулися крики, зойки, які заглушив громовий голос пана Заглоби:

— Ха, злодії, людожери! Ха, телепні! Усіх вас до ноги порішу, шельми паскудні! Знайте рицарську руку!.. Я вам покажу, як на чесних людей ночами нападати! Як шляхтича у хліву запирати… Ха! Бандити! По одному лізьте до мене, по одному або й по двоє! Ну ж бо, хто перший!

Тільки казанки свої ліпше у гною лишіть, бо постинаю, не Я буду!

— Коли! Коли його! — кричали козаки.

— Хлів спалимо!

— Я сам спалю, телячі хвости, укупі з вами!

— Треба по кілька, по кілька разом! — вигукнув старий козак. — Тримайте драбини, списами підпирайте! Принесіть снопів на голови і вперед!.. Мусимо його взяти!

Сказавши так, він поліз угору, а з ним двоє побратимів. Щаблі затріщали, ламаючись, решітки повгиналися ще дужче, але понад два десятки дужих рук схопилися за боковини, підперли решітки списами. Дехто просунув вістря списів у отвір, щоб ляхові важче було замахнутися шаблею.

Через кілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли внизу.

Пан Заглоба, розігрітий успіхом, рикав як буйвол, вивергаючи такі прокльони, яких світ не чув і від яких у козаків у п’ятах похололо б, якби їх тої миті не пойняла дика лють. Одні із них кололи списами настил, другі видиралися по драбині, хоч в отворі на них чекала вірна смерть. Коли це враз біля дверей зчинився гвалт, і до хліва вбіг сам Богун.

Він був без шапки, у самих тільки шароварах і сорочці, у руці тримав оголену шаблю, очі горіли.

— Через дах, вражі діти! — крикнув він. — Зривайте покрівлю й живцем беріть.

А Заглоба, побачивши його, заревів:

— Підійди-но тільки, хаме! Ніс і вуха відразу пообтинаю, а голова твоя мені не потрібна, то катове добро. А що, душа у п’ятки сховалася? Боїшся, йолопе? Ну ж бо, хто скрутить мені цього шельму, того помилую. Що, вішальнику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Йди, йди, я радий тобі буду і почастую так, що відразу згадаєш і свого батька-чорта, і свою матір-пойду!

Тим часом крокви на даху затріщали. Певно, козаки дісталися на нього і вже здирали покрівлю.

Заглоба тріск почув, але страх не відняв у нього сил. Він був ніби сп’янілий сутичкою і кров’ю. «Залізу в закутень і там загину» — подумав він.

Але цієї миті по всьому майдану пролунали постріли, і водночас у хлів увірвалося кільканадцять козаків.

— Батьку! Батьку! — несамовито закричали вони. — Сюди!

Пан Заглоба спершу не збагнув, що сталося, і здивувався. Глядь крізь отвір у хлів — аж там анікогісінько. Крокви на даху теж не тріщать.

— Що це? Що сталося? — голосно вигукнув він. — Ага, зрозуміло! Вони хочуть хлів підпалити і з пищалей палять по даху.

Тим часом зокола було чути дедалі страшніші людські зойки, кінський тупіт. Постріли мішалися з виттям, брязкало залізо.«Боже! Це, здається, бій!» — подумав пан Заглоба і притьмом кинувся до своєї діри у стрісі.

Глянув — і ноги під ним підкосилися від радості.

На майдані кипів бій, а радше, пан Заглоба побачив страшний розгром Богунових козаків. Захоплені зненацька, вони падали під вогнем із пістолів упритул у голову й груди, притиснуті до плотів, до стін хат і стодол, уражені мечами, пхані кінськими крупами, топтані копитами, гинули майже без спротиву. Жовніри у червоних мундирах, запекло рубаючись і натискаючи на втікачів, не давали їм ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести дух, ні скочити на коней. Захищалися тільки поодинокі групки; хтось серед галасу, метушні й диму намагався підтягти відпущені підпруги сідел і гинув, не встигнувши поставити ногу у стремено; хтось, кидаючи списи і шаблі, біг до плотів, перескакуючи через них або застряючи між жердинами, верещачи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ієремія несподівано, як орел, налетів на них, що розбиває їх на гамуз уся його рать. Вони не мали часу отямитися, огледітися: вигуки звитяжців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як буря, гаряче кінське дихання обливало потом їхні потилиці. «Люди, спасайте! — лунало зусібіч… — «Бий, убивай!» — відповідали нападники.

І нарешті побачив пан Заглоба малого Володийовського, котрий, стоячи біля воріт із кільканадцятьма жовнірами, голосом і булавою віддавав іншим накази, а часом кидався на своєму гнідкові у самісіньку гущу — ледве приміриться, ледве повернеться, а людина вже падає, навіть не скрикнувши.

О, малий пан Володийовський був над удатними вдатний; ратник із крові й плоті, він не зводив очей із битви, і, навівши де треба лад, знов повертався на місце і спостерігав, і поправляв, як диригент, котрий, орудуючи оркестром, коли треба — сам заграє, коли треба — перестане грати, але очей ні з кого не спускає, щоб кожен своє відіграв.

Побачивши таке, пан Заглоба затупотів ногами об дошки настилу, аж пилюка стовпом стала, заплескав у долоні й заревів:

— Бий негідників! Бий, мордуй, лупи, рубай, стинай голови, коли, дави, ріж! Ну ж бо, далі, далі! Шаблями їх і до ноги!

Так кричав пан Заглоба й підскакував на місці. Очі в нього від натуги налилися кров’ю, аж на хвилю в них потемніло, та коли до нього знов повернувся зір, він побачив іще чудовішу картину — в оточенні кількох десятків козаків летів на коні, мов блискавка, Богун, без шапки, у самій сорочці й шароварах, а за ним зі своїми жовнірами малий пан Володийовський.

— Бий! — крикнув Заглоба! — це Богун! Але голосу його не було чути.

Тим часом Богун із козаками через пліт, пан Володийовський через пліт, дехто відстав — у них коні у стрибку перевернулися. Глянув Заглоба: Богун на рівнині, пан Володийовський на рівнині. Та враз козаки розсипалися і ну тікати, жовніри поодинці за ними. Заглобі дух перехопило, очі ледь не повилазили з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: пан Володийовський, як гончак вепра, уже наздоганяє Богуна, отаман повертає голову, замахуеться шаблею!..

— Б'ються! — кричить Заглоба.

Ще мить, і Богун падає разом із конем, а пан Володийовський, потоптавшись по ньому, мчить далі за іншими втікачами.

Але Богун іще живий, бо схоплюється і біжить до скель, порослих чагарями.

— Тримай! Тримай! — реве Заглоба. — Це Богун!

Та ось з’являється нова ватага козаків, котра аж досі ховалася по той бік скель, а тепер, помічена, шукає нового шляху до втечі. За нею, на відстані з півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують його, підхоплюють і забирають із собою. Нарешті вся ватага зникає з очей у заворотах яру, а за нею й жовніри.

На майдані залягла тиша і стало порожньо, бо навіть жовніри пана Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали вкупі з іншими за розпорошеними втікачами.

Пан Заглоба спустив драбину, зліз із піддашшя і, вийшовши з хліва на майдан, промовив:

— Я вільний…

Сказавши так, він огледівся довкола. На майдані лежала безліч убитих запорожців і кільканадцять жовнірів. Шляхтич поволі ходив поміж ними й старанно оглядав кожного, нарешті біля одного з них став навколішки.

Коли він за хвилю підвівся, в руках у нього була бляшана манірка.

— Повна, — буркнув шляхтич.

І, приклавши манірку до уст, задер голову.

— Непогана!

Він знову огледівся довкола і ще раз повторив, але вже значно бадьорішим голосом:

— Я вільний.

Після чого попрямував до хати. На порозі він наткнувся на труп старого бондаря, якого замордували козаки, переступив через нього і зник усередині. Коли ж вийшов, навколо його стегон, поверх куртки, вимащеної гноєм, виблискував Богунів пояс, густо гаптований золотом, за поясом ніж із великим рубіном у колодочці.

— Бог винагородив за мужність, — бурчав він, — бо й капшук тугенький! Ну, харцизяка плюгавий! Сподіваюся, цього разу не втечеш! Ох і малий фертик, щоб він здоровий був! Пальця в рот не клади — відкусить. Знав я, що він славний ратник, але щоб отак за Богуном учепився, як гончак за зайцем, такого не чекав. Треба ж, щоб у такому маленькому тілі було стільки духу й бадьорості! Богун міг би його на поясі як ножичок носити. Хай йому грець! Ой, ні: хай йому Бог допоможе! Либонь, він Богуна не впізнав, а то порішив би. Пху, як тут порохом пахне, аж у носі закрутило! Але ж я із якої халепи виліз — у таку ще не вскакував! Хвала тобі, Боже!… Ну Богунові він дав чосу! Треба буде до цього Володийовського придивитися: їй-богу, чорт у нього втесався.

Так розмовляючи, сидів пан Заглоба на порозі хліва й чекав.

Тим часом удалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав пан Володийовський. Побачивши Заглобу, малий рицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього.

— Невже я вашу милость живим бачу? — здалеку спитав він.

— Таки мене, ще й власною персоною, — відповів пан Заглоба. — Нехай винагородить тебе Господь, що із підмогою прибув.

— Дякуй Богові, що вчасно, — сказав малий рицар, радісно потискаючи руку панові Заглобі.

— Але звідки ти, ваша милость, дізнався, що я опинився у скруті?

— Хлопи із цього хутора повідомили.

— О! Я думав, вони мене зрадили.

— Де там, це добрі люди. Молодий із молодою ледве втекли, а що з рештою весільних гостей сталося, вони не знають.

— Якщо не зрадники, то всіх козаки порішили. Он, господар лежить біля хати. Ну годі про це. Кажи хутчій, ваша милость: Богун живий? Утік?

— Невже це був Богун?

— Атож! Той, без шапки, у сорочці й шароварах, котрого ти, ваша милость, із коня звалив.

— Я його в руку поранив. А хай йому лихо, як же це я його не впізнав!.. Ну а ти, милостивий пане Заглобо, ти що тут учинив?

— Я що вчинив? — перепитав пан Заглоба. — Ходімо зі мною, пане Міхале, тільки дивись добре!

Сказавши це, він узяв Володийовського за руку і повів у хлів.

— Дивися, — повторив пан Заглоба.

Пан Володийовський якусь хвилю не бачив нічого, бо ввійшов зі світла, та, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що непорушно лежали на гною.

— А цих хто перебив? — здивовано спитав він.

— Я! — відповів Заглоба. — Ти питав, ваша милость, що я вчинив? От маєш!

— Гм! — мгукнув молодий офіцер, хитаючи головою. — А в який же це спосіб?

— Я там, нагорі, оборонявся, а вони штурмували мене знизу і через дах. Не знаю, як довго це було, — у бою час минає швидко. Це був Богун, сам Богун із чималою силою — молодці всі один в один. Згадуватиме він тепер тебе, ваша милость, та й мене пам’ятатиме! Іншим разом я тобі розкажу, як у полоні опинився, що витерпів і як Богунові утер носа, — ми ще з ним і кількома словами перемовилися. Але сьогодні я так fatigatus^[12], що ледве на ногах стою.

— Гм, — повторив іще раз пан Володийовський, — нічого не скажеш, відважно ти, ваша милость, тримався. Тож зауважу тобі: рубака з тебе ліпший, ніж отаман.

— Пане Міхале, — промовив шляхтич, — не час зараз розводитися. Краще подякуймо Богові, що нам обом сьогодні послав таку велику звитягу, пам’ять про яку довго житиме в людських серцях.

Пан Володийовський здивовано глянув на Заглобу. Йому досі здавалося, що він один одержав цю перемогу, якою старий шляхтич, певно, хотів із ним поділитися.

Але пан Міхал тільки глянув на співрозмовника, покивав головою і сказав:

— Нехай буде й так.

Через годину обидва приятелі на чолі об’єднаних загонів вирушили на Ярмолинці.

Із Заглобиних жовнірів майже всі були цілі, позаяк, заскочені сонними, не чинили спротиву; Богун же, котрого було послано тільки по язика, велів жовнірів не вбивати, а брати живими.

РОЗДІЛ VIII

огунові, хоч яким він був мужнім і обачним вождем, не поталанило в тому поході, у котрий його відправили стежити за уявною дивізією князя Ієремії. Він тільки утвердився в переконанні, що князь справді вирушив усією дивізією супроти Кривоноса — так йому казали узяті в полон жовніри пана Заглоби, що самі свято вірили, ніби Вишневецький іде за ними слідом. Тож бідолашному отаманові не лишалося нічого іншого, як вертатися чимшвидше до Кривоноса, але й це завдання не було простим. Ледве на третій день зібралася біля нього ватага із трохи більш як двохсот козаків, інші ж або полягли в бою, або залишилися, поранені, на місці сутички, або блукали ще ярами й очеретами, не знаючи, що діяти, як обернутися, куди йти. Та й ті, хто зібрався біля Богуна, мало на що були здатні: люди його після розгрому були перелякані, деморалізовані, ладні при першій же тривозі дременути. А молодців же він зібрав один в один: ліпших у всій Січі важко було б знайти. Та козаки не знали, що пан Володийовський ударив на них із такою малою силою і завдав поразки завдяки тому, що напав на сонних і не готових боронитися. Вони були переконані, що як не із самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, у кілька разів більшим загоном.

Богун кипів гнівом: поранений у руку, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога з рук випустив, і славу свою заплямував, бо ці ж молодці, котрі напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя сліпо за ним пішли б, тепер утратили в нього віру, підупали духом і думали тільки про те, як би вийти з битви живими. А Богун же зробив усе, що мав зробити отаман, нічого не занедбав, оточив хутір вартою, а на нічліг зупинився тільки тому, що коні, які з-під Кам’янця ішли майже без спочинку, далі рухатися не могли. Але пан Володийовський, молодість котрого минула в ловах татар і хитрощах на них, як вовк підкрався уночі до вартових, скрутив їх, перш ніж вони встигли крикнути чи вистрелити, — і напав так, що він, Боїун, у самих тільки шароварах і сорочці зумів утекти.

Варто було отаманові про це подумати, як світ чорнів йому в очах, у голові паморочилося і розпач, як лютий пес, рвав душу. Він, котрий на Чорному морі безстрашно кидався на турецькі галери, котрий гнав татар аж до Перекопу, наступаючи їм на п’яти і на очах у хана підпалював улуси, він, котрий у князя під носом, під самісінькими Лубнами, вирізав у Василівці цілий реймент, — змушений був тікати в сорочці, без шапки і без шаблі, бо і їх утратив у сутичці з малим рицарем. Тому, коли ніхто не бачив, на нічлігах і привалах, отаман хапався за голову і кричав: «Де моя слава молодецька, де моя подружка шабля?!» Від цього крику впадав він у дике божевілля і напивався до того, що втрачав людську подобу, після чого на князя рвався йти, на всю його рать ударити — і загинути, і пропасти на віки.

Він хотів — молодці не хотіли. «Хоч убий, батьку, не підемо!» — понуро відповідали вони на його вибухи, і марно погрожував він у нападах шаленства голови їм постинати, стріляв із пістолів так, що їм порохом обсмалювало обличчя, — не хотіли вони, не йшли.

Можна сказати, земля хиталася під ногами в отамана, але це ще не був кінець його нещастям. Боячись через можливу погоню йти просто на південь і, гадаючи, що, може, Кривоніс уже зняв облогу з Кам’янця, він повернув на схід і наткнувся на загін пана Підбип’яти. Чуткий, як журавель, пан Лонгінус не дав себе заскочити, перший ударив на отамана і розбив тим легше, що козаки не хотіли битися, а потім погнав назустріч панові Скшетуському, той же остаточно його розгромив, отож Богун після довгих блукань у степах, лише з кільканадцятьма вершниками, знеславлений, без здобичі й без язиків нарешті дістався до Кривоноса.

Але дикий Кривоніс, нещадний до підлеглих, котрим не усміхнулося щастя, цього разу зовсім не розгнівався. Він із власного досвіду знав, що таке мати справу з Ієремією, тож іще й приголубив Богуна, втішав його і заспокоював, а коли отамана здолала лиха пропасниця, наказав доглядати його, лікувати і берегти як зіницю ока.

Тим часом чотири князівських лицарі, нагнавши переляку у цілому краї, щасливо повернулися в Ярмолинці, де затрималися на кілька днів, щоб дати перепочити людям і коням. Зупинилися всі на одній квартирі, й там кожен по черзі звітував Скшетуському про те, що з ними сталося і що вдалося зробити, а відтак гуртом усілися за дзбаном меду, аби в дружній розмові вилити душу і задовольнити взаємну цікавість.

Але тут уже пан Заглоба мало кому дав сказати слово. Він не хотів слухати інших і прагнув, аби слухали тільки його; проте виявилося, що йому таки найбільше є про що розповісти.

— Милостиві панове! — пишно промовляв він. — Я опинився в полоні — що правда, то правда! Але фортуна мінлива. Богун усе життя інших бив, а сьогодні ми його побили. Отакечки, на війні так завше буває! Сьогодні ти даєш комусь прочухана, завтра тобі дають. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, котрі солодко спали сном праведників, напав і так брутально розбудив. Хо-хо! Він гадав, що мене своїми недорікуватими речами злякає, а я йому, ваші милості, такого дав одкоша, що він ураз присмирнів, збентежився і вибовкав те, чого й сам не хотів. Та що тут розводитися?.. Не опинись я в полоні, ми б укупі з паном Міхалом так легко їх не здолали; я кажу «вкупі», бо в цій каші magna pars fui^[13] — до смерті казатиму. Тож дай мені Боже здоров’я! А тепер слухайте далі мої розмірковування: не побий ми отамана з паном Міхалом, не підсмалив би йому п’ят пан Підбип’ята, та й пан Скшетуський теж; одне слово, якби ми його не розгромили, він би нас розгромив — а чому так не сталося, хто цьому причина?

— А ваша милость як той лис, — зауважив пан Лонгінус. — Тут хвостом махнеш, там підгорнеш і завжди викрутишся.

— Дурний той гончак, що за своїм хвостом біжить: і догнати не дожене, і нічого пристойного не винюхає, а наостанку ще й нюх утратить. Скажи ліпше, ваша милость, скільки ти людей втратив?

— Усього дванадцять, і кілька поранено; козаки не надто вже відбивалися.

— А ваша милость, пане Міхале?

— Десь із тридцять, бо заскочив козаків зненацька.

— А ви, пане поручику?

— Стільки ж, як і пан Лонгінус.

— А я двох. То скажіть мені: хто кращий полководець? Отож-бо й є! Ми сюди чого приїхали? За князівським велінням вісті про Кривоноса збирати; то я вам, ваші милості, відповім, що перший про нього провідав, та ще й із найдостовірнішого джерела — від самого Богуна. Мені відомо, що він іще під Кам’янцем стоїть, але облогу хоче знімати, бо його пойняв страх. Та це de publicis^[14], але я іще дещо знаю, від чого радістю сповняться серця ваших милостей, а не казав про це тому, що хотів укупі з вами обміркувати; до того ж я досі нездужав, відчував смертельну втому, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене скрутили. Думав, правець ухопить.

— Та кажи ж ти, добродію, на милість Божу! — вигукнув Володийовський. — Невже про небогу нашу щось почув?

— Атож, нехай благословить її Господь, — відповів Заглоба.

Пан Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але враз сів — і така тиша настала, що чути було дзумання комарів у віконці, аж поки пан Заглоба заговорив знову:

— Жива вона, я знаю це напевно, і в Богунових руках. Страшні це руки, мої милостиві панове, проте Господь оберіг її від кривди і ганьби. Богун сам мені про це сказав, мої милостиві панове, а він би радше чимось іншим похвалився.

— Як це може бути? Як це може бути? — гарячково повторював Скшетуський.

— Хай мене грім поб'є, якщо я брешу! — поважно відповів Заглоба. — Адже це святе. Послухайте, що мені Богун казав, коли ще глузувати з мене хотів, аж поки я йому добре втер носа. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її у Бар привіз? Думав, я силою хочу приневолити дівчину? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві в церкві з нею шлюб узяти, і щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене горіло — для мене, отамана і гетьмана!» — і ну ногами топтати, ножем погрожувати — налякати хотів, та я йому сказав, щоб собак лякав.

Скшетуський уже отямився, але аскетичне його обличчя проясніло, і знов на ньому з'явилися тривога, надія, радість і непевність.

— Де ж вона тоді? Де? — квапливо питав він. — Якщо ти, ваша милость, і про це довідався, тоді тебе мені небеса послали.

— Цього він мені не сказав, але розумний і з півслова зрозуміє. Завважте, ваші милості, що він увесь час із мене глузував, аж поки я його відбрив, та якось у нього вихопилося: «Спершу, каже, я до Кривоноса тебе відведу, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, тож це іще не скоро буде» Ви помітили, ваші милості: ще не скоро! — отже, ми маємо час! І друге зауважте: спершу до Кривоноса, а потім на весілля — виходить, у Кривоноса князівни напевно немає, десь далі отаман її сховав, куди ще війна не дістала.

— Золотий ти чоловік, ваша милость! — вигукнув Володийовський.

— Я спочатку подумав, — вів далі втішений Заглоба, — може, він її у Київ одіслав, але ні, бо навіщо тоді було казати, що він до Києва шлюб брати поїде, а раз поїде, то в Києві князівни нема. Та й не дурний він туди її везти, бо якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовські війська легко можуть захопити Київ.

— Правда! Правда! — вигукнув пан Лонгінус. — Богом присягаюсь, не одному варто було б із вашою милостю розумом помінятися.

— Тільки я не з кожним мінятися стану, бо страшно замість розуму мішок ботвини взяти, особливо з литвином.

— Знову своєї починає, — образився пан Лонгінус.

— Дозволь же мені, ваша милость, докінчити. Як ні у Кривоноса, ні в Києві її немає, то де вона?

— У тому й заковика.

— Якщо ти, ваша милость, здогадуєшся, кажи мерщій, бо я сиджу, як на вогні! — скрикнув Скшетуський.

— За Ямполем вона! — мовив Заглоба і тріумфально обвів усіх своїм здоровим оком.

— Звідкіля ти, ваша милость, знаєш? — спитав Володийовський.

— Звідкіля знаю? А от звідкіля: сиджу я у хліву — туди мене розбійник той, щоб його свині за це з’їли, звелів замкнути! — а навколо козаки поміж собою розмовляють.

Притуляю вухо до стіни і що я чую?.. Один каже: «Тепер, мабуть, отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, якщо тобі молоде життя миле…» Голову на відруб даю, що вона десь за Ямполем.

— О, це вже як Бог свят! — вигукнув Володийовський.

— У Дике ж поле він її не повіз, отже, як на мене, сховав десь між Ягорликом і Ямполем. Був я теж раз у тих краях, коли королівські й ханські судді туди заїжджалися, бо в Ягорлику, як вам, ваші милості, відомо, розглядаються прикордонні справи про забрані стада. А справ цих ніколи не бракує. Отож у тих краях над Дністром сила-силенна ярів, очеретів і неприступних місць, у яких по хуторах живуть люди, що нікому не підвладні, бо навкруги пустеля, вони й одне одного не бачать. У таких диких пустельників він її, напевно, й сховав, адже там найбезпечніше.

— Чи ба! Але як туди тепер дістатися, коли Кривоніс дорогу загородив! — спитав пан Лонгінус. — І Ямпіль теж, як я чув, розбійницьке гніздо.

На це Скшетуський:

— Хоч і десять разів доведеться голову покласти, я все одно її рятуватиму. Перевдягнуся і піду шукати — Бог мені допоможе, знайду.

— І я з тобою, Яне! — озвався пан Володийовський.

— І я кобзарем переберуся. Повірте мені, ваші милості, що серед вас я маю найбільше досвіду; щоправда, торбан мені добряче остогид, тож я візьму волинку.

— То, може, і я на щось знадоблюся, братики? — спитав пан Лонгінус.

— Авжеж, — відповів пан Заглоба. — Як треба буде переправитися через Дністер, ти нас і перенесеш, як святий Христофор.

— Дякую від душі вашим милостям, — мовив Скшетуський, — і готовність вашу приймаю зі щирим серцем. Не май сто кіп, як сто друзів, а мені, бачу, провидіння таких вірних друзів подарувало. Дай же мені, великий Боже, щоб і я віддячив вашим милостям здоров'ям і багатством.

— Всі ми як один чоловік! — вигукнув Заглоба. — Бог злагоду хвалить, і побачите, невдовзі й ми втішатимемося плодами своєї праці.

— Бачу, мені вже нічого іншого не лишається, — сказав по хвилі мовчання Скшетуський, — як відвести хоругву до князя і відразу ж вирушити укупі з вами. Підемо понад Дністром через Ямпіль аж ген до Ягорлика і всюди шукатимемо. А позаяк, сподіваюся, Хмельницького вже розбито або, поки ми дійдемо до князя, буде розбито, то й служба спільній справі не стане нам на заваді. Певно, хоругви вирушать в Україну, щоб остаточно придушити бунт, але там уже й без нас обійдуться.

— Постривайте лишень, ваші милості, — втрутився Володийовський, — либонь, після Хмельницького настане черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом на Ямпіль підемо.

— Ні, нам туди треба встигнути раніше, — відповів Заглоба. — Але спершу нам слід відвести хоругву, щоб розв’язати собі руки. Сподіваюся, князь також буде нами contentus^[15].

— Особливо тобою, ваша милость.

— Чом би й ні, адже я йому найкращі вісті везу. І повір мені, ваша милость, князь нагороди не пошкодує.

— Отже, тоді в дорогу?

— До ранку треба було б спочити, — зауважив Володийовський. — Зрештою, нехай наказує Скшетуський — він тут старший. Але я попереджаю, що коли виступимо сьогодні, у мене всі коні попадають.

— Знаю, що це неможливо, — сказав Скшетуський, — але, гадаю, якщо їх добре нагодувати, завтра можна вирушати.

Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою усі поснули солодким сном, їх розбудила тривога — дозорні сповістили, що наближається невідомий кінний загін. Однак невдовзі з’ясувалося, що то Вершулова татарська хоругва, тобто свої. Заглоба, пан Лонгінус і малий Володийовський негайно зібралися у квартирі Скшегуського, а слідом за ними туди ж, як вихор, улетів офіцер легкої кавалерії — засапаний, із ніг до голови забризканий грязюкою. Глянувши на нього, Скшетуський вигукнув:

— Вершул?

— Так… Я! — відповів прибулий, ледве переводячи подих.

— Від князя?

— Авжеж… Ох, дух забило!..

— Які новини? З Хмельницьким уже все?

— Уже… все… з Річчю Посполитою!..

— Боже праведний! Що ти, добродію, говориш? Поразка?

— Поразка, ганьба, сором!.. Без бою… Паніка!.. О матінко!

— Вухам не хочеться вірити. Кажи ж, кажи Христа ради!… А що рейментарі?..

— Утекли.

— А де наш князь?

— Відступає… без війська… Я до вас від князя… з наказом… негайно до Львова… Вони йдуть за нами!..

— Хто? Вершуле, Вершуле! Отямся, брате! Хто йде?

— Хмельницький, татари.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — закричав Заглоба. — Земля розступається.

Але Скшетуський зрозумів уже, в чім річ.

— Запитання потім, — мовив він, — а зараз на коней!

— На коней, на коней!

Коні Вершулових татар уже кресали копитами під вікнами. Жителі, розбуджені вторгненням війська, виходили з будинків із ліхтарями й смолоскипами в руках. Звістка блискавкою облетіла все місто. Дзвони ураз забили на сполох. Тихе хвилину тому містечко наповнилося гамором, тупотом коней, окриками команд і жидівським вереском. Жителі зібралися йти разом із військом; батьки родин запрягали вози, садили на них дітей, дружин, складали перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і супроводжувати жителів хоч до Тарнополя, але пан Скшетуський, маючи чіткий наказ негайно вирушати на Львів, і слухати його не хотів.

Виступили відразу ж, і аж дорогою Вершул, трохи оговтавшись, розповів, що і як сталося.

— Відколи стоїть Річ Посполита, — говорив він, — такої поразки вона ще не мала. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята то до шиї коням припадали, то за голови хапалися, то руки до неба простягали.

— Ні, цього розумом не збагнути! — журилися вони. — А де ж був князь?

— Князь був усіма покинутий і від справ зумисне усунений, він навіть дивізією своєю не розпоряджався.

— А хто ж командував?

Ніхто і всі. Я служу давно, на війні зуби проїв, але таких військ і таких полководців іще не бачив.

Заглоба, котрий був не дуже прихильний до Вершула і мало його знав, почав хитати головою і губами прицмокувати, нарешті сказав:

— Мій милостивий пане! А чи не потемніло у твоєї милості в очах чи, може, тобі часткова поразка здалася загальним розгромом, бо те, що ти кажеш, просто перевершує уяву.

— Що перевершує, згоден, скажу навіть більше вашій милості: я б із радістю дав відрубати голову, коли б якимось чудом виявилося, що помиляюся.

— А як же ти, добродію, першим після поразки у Волочиську опинився? Я не хочу припускати, що ти перший дременув… Де ж тоді війська? Куди тікають? Що з ними далі сталося? Чому, тікаючи, твою милость не випередили? На всі ці запитання я намагаюся знайти відповідь, але марно!

У будь-який інший час Вершул нікому не спустив би образи, але тої миті він ні про що більше, окрім поразки, не міг думати, тому відповів тільки:

— Я першим опинився у Волочиську, бо інші відступають на Ожигівці, а мене князь зумисне спрямував туди, де, як він сподівався, ви мали бути, аби вас не змело ураганом цим, якщо ви запізно дізнаєтеся про те, що сталося; а ще тому, що ваші п’ятсот вершників тепер для князя неабияка втіха, бо дивізія його розпорошена, переважна частина жовнірів загинула.

— Диво дивне! — буркнув Заглоба.

— Страх подумати, відчай огортає, серце крається, сльози самі ллються! — примовляв, ламаючи руки, Володийовський. — Вітчизну занапащено, знеславлено, таке військо розсіяно… втрачено! Не інакше, як наближається кінець світу і Страшний суд!

— Не перебивайте його, — мовив Скшетуський, — дозвольте договорити.

Вершул замовк, ніби збираючись на силі; якусь хвилю чути було тільки чвакання копит по грязюці, бо дощ не вщухав. Стояла ще глибока ніч, дуже темна і хмарна, а в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершула, котрий розповідав далі:

— Якби я не сподівався, що в бою загину, то, певно, збожеволів би. Ви, добродії, казали про Страшний суд — і я гадаю, що невдовзі він настане: все розкладається, зло бере гору над добром і антихрист уже ходить по світу. Ви не бачили того, що сталося, але навіть розповіді про це терпіти не можете, а як же мені, котрий на власні очі бачив поразку і ганьбу безмірну! Бог дав нам щасливий початок у цій війні. Князь наш, покаравши під Чолганським Каменем пана Лаща, решту пустив у непам'ять і помирився з князем Домініком. Ми всі раділи, що настала згода — і Господь дав своє благословення. Князь удруге розгромив ворога під Старокостянтиновом і взяв місто, бо його супротивник після першого штурму залишив. Потім ми вирушили під Пилявці, хоч князь не радив туди йти. Але уже в дорозі всі проти нього повстали: хто заздрість висловлював, хто ставився з упередженням, а хто й вочевидь робив підступи. Його не слухали на радах, не зважали на те, що він пропонував, а передусім намагалися розділити нашу дивізію, аби князь повністю її у своїх руках не мав. Якби він учинив спротив, його звинуватили б в усіх бідах, тому він страждав, мучився, але мовчав. Так, легку кавалерію з наказу генерал-рейментаря у Старокостянтинові залишили разом із Вурцелевими гарматами та оберштером Махницьким; іще відділили од нас пана обозного литовського Осинського і полк Корицького, отож при князі зосталися тільки гусари Зацвіліховського, два рейменти драгунів і я з частиною моєї хоругви. Усього не більш як дві тисячі людей. І після цього до нього ставилися легковажно, я сам чув, як говорили прихвосні князя Домініка: «Тепер після звитяги ніхто не скаже, що це заслуга самого Вишневецького» І привселюдно розповідали, що коли й надалі така незмірна слава сприятиме князеві, то й його кандидат, королевич Карл, на виборах переможе, а вони хочуть Казимира. І таки домоглися того, що військо на партії розкололося, почалися обговорення, ніби на сеймі, висилання делегатів — про все думали, тільки не про битву, наче супротивника було вже розбито. А вже якби я почав вашим милостям оповідати про ті бенкети, про ті пишномовства, про ту розкіш, ви б вухам своїм не повірили. Піррові раті були ніщо у порівнянні з цим воїнством у страусових перах, золоті й коштовностях. А ще з нами було двісті тисяч слуг і сила-силенна возів, коні падали під тягарем в’юків із парчею і шовковими наметами, вози ламалися під скринями. Можна було подумати, що ми йдемо завойовувати цілий світ. Шляхта з народного ополчення денно і нощно ляскала батогами: «Ось чим, казали, ми заспокоїмо хамів, шабель не добуваючи» А ми, старі жовніри, битися звикли, а не язиком махати, ми одразу відчули недобре, побачивши таку нечувану розкіш. А тут іще зчинився ґвалт супроти пана Киселя, то кажуть, що він зрадник, то — що достойний сенатор. Напідпитку тільки й знай шаблями вимахували. Сторожі в таборі не було. Ніхто не дотримувався порядку, ніхто вояками не командував, кожен робив, що хотів, ходив, куди хотів, розташовувався, де йому заманеться, челядь зчиняла галас… О Боже милосердний, це була весела масляна, а не військовий похід, масляна, під час якої весь salutem Reipublicae^[16] протанцювали, пропили, проїли і прогендлювали до решти!

— Та ми ще живі! — озвався Володийовський.

— І Бог є на небесах! — додав Скшетуський.

Знову настало мовчання, відтак Вершул вів далі:

— Загинемо totaliter^[17], хіба що Господь сотворить диво, простить нам гріхи наші й не заслужене милосердя виявить. Часом я сам не вірю тому, що побачив на власні очі, й мені здається, що це був страшний сон…

— Розказуй далі, ваша милость, — сказав Заглоба. — Прийшли ви під Пилявці і що?

— І стали. Про що там рейментарі радилися, не знаю — на Страшному суді із них за це ще спитають, бо якби вони відразу на Хмельницького вдарили, Бог свідок, був би він зломлений і розбитий попри нелад, недисциплінованість, чвари і брак полководця. Уже переполох був серед черні, вже радилися, як би Хмельницького і старшину видати, а він сам мав намір тікати. Князь наш їздив від намету до намету, просив, благав, погрожував: «Вдармо, поки не надійшли татари, вдармо!» — і чуба на собі рвав, а вони один на одного кивали — і нічого, і нічого! Пили, мітингували… Надійшли чутки, що йдуть татари — хан із двохсоттисячною армією, — а вони все радяться та й радяться. Князь замкнувся в наметі, бо його взагалі знехтували. У війську заговорили, буцімто канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться перемови — і тоді зчинився ще більший нелад. Нарешті татари прийшли, але Бог нам допоміг першого дня, князь із паном Осинським дали їм відсіч, та й пан Лащ бився непогано — відігнали орду з бойовища, добряче їй усипавши. А потім…

Тут Вершулів голос завмер у грудях.

— А потім? — спитав пан Заглоба.

— Настала ніч, страшна, незбагненна. Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі, аж раптом чую, у козацькому стані вдарили з гармат, як на салют, і залунали крики. І тут згадалося мені, що вчора у таборі казали, ніби ще не вся татарська рать прийшла, лише частина її приспіла з Тугай-беєм. От я й подумав: якщо вони там салютують, то, певно, хан прибув власною персоною. Аж тут і в нас зчинилася метушня. Я взяв кількох жовнірів — і мерщій у табір. «Що сталося?» А мені кричать: «Рейментарі пішли!» Я до князя Домініка — нема його! До підчашого — нема! До коронного хорунжого — нема! Боже милосердний!.. Жовніри гасають по майдану, головешками вимахують, крик, вереск, зойки: «Де рейментарі? Де рейментарі?» Дехто волає: «На коней! На коней!» а дехто: «Панове, браття, рятуйтеся! Зрада! Зрада!» Руки до неба простягають, обличчя божевільні, очі витріщені, штовхаються, одне одного топчуть, душать, на коней сідають, летять наосліп без зброї. Кидають шоломи, кольчуги, мушкети, намети. Аж тут їде князь зі своїми гусарами у срібному обладунку: шість смолоскипів біля нього несуть, а він стоїть у стременах і кричить: «Милостиві панове, я лишився, усі до мене!» Де там!

Його й не чують, і не бачать, летять просто на гусар, мішаються з ними, людей і коней збивають із ніг, ми ледве князя самого врятували, — і потім по затоптаних багаттях, у темряві, ніби бистрий потік, а то й річка, усе військо в дикому переполосі вилітає з табору, розпорошується, втікає, гине… Нема більше війська, нема полководців, нема Речі Посполитої… Є тільки ганьба не змита і нога козацька на горлі…

Тут пан Вершул застогнав і почав пришпорювати коня, доведений розпачем до шалу; це почуття передалося й іншим, і вони їхали крізь дощ і ніч, мов навіжені. Їхали довго. Першим заговорив Заглоба:

— Без бою — от шельми! Щоб вас грім побив! А пам'ятаєте, як хизувалися у Збаражі? Як обіцяли Хмельницького з’їсти без перцю і солі? Шельми прокляті!

— Де там! — крикнув Вершул. — Утекли після першого ж бою, виграного у татар і черні, після бою, в якому навіть ополченці билися як леви.

— Є в цьому перст Божий, — зауважив Скшетуський, — але є і якась таємниця, що з часом має відкритися…

— Хай би вже військо розбіглося, таке на світі буває, — озвався Володийовський, — але тут полководці першими покинули табір, ніби зумисне хотіли ворогові звитягу полегшити і ратників своїх вигубити.

— Авжеж! Ваша правда! — згодився Вершул. — Так і кажуть, що це вчинено зумисне.

— Зумисне? Боже праведний, цього не може бути!..

— Кажуть, що зумисне. А чому? Хто збагне! Хто вгадає!

— Щоб вони в могилі перевернулися, щоб рід кожного загинув і тільки безславна пам’ять по них лишилася! — мовив Заглоба.

— Амінь! — сказав Скшетуський.

— Амінь! — підтримав Володийовський.

— Амінь! — повторив пан Лонгінус.

— Один є чоловік, котрий іще може вітчизну врятувати, якщо йому булаву і рештки сил Речі Посполитої віддати, один-єдиний, бо ні про кого іншого ані військо, ані шляхта й слухати не схочуть.

— Князь! — промовив Скшетуський.

— Так, князь.

— За ним підемо, з ним і загинемо. Слава Іеремії Вишневецькому! — вигукнув Заглоба.

— Слава! — повторило кілька десятків невпевнених голосів, але окрик відразу ж завмер: коли земля розходилася під ногами, а небо, здавалося, падало на голову, не час був для віватів.

А проте розвиднялося, і вдалині замріли мури Тарнополя.

РОЗДІЛ IX

едобитки розгромленого під Пилявцями війська дісталися до Львова на світанку двадцять шостого вересня, і щойно відчинилася міська брама, як страшна звістка блискавкою облетіла місто, викликавши в одних недовірливість, у других — переполох, у третіх — відчайдушне бажання захищатися.

Пан Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже кишіло жовнірами і шляхтою, що втекли з бойовища, й озброєними міщанами. Вже думали про оборону, сподіваючись із хвилини на хвилину татар, але ще не відомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься до діла, тому скрізь панували нелад і переполох. Дехто тікав із міста, прихопивши родини й пожитки, довколишні ж жителі шукали у ньому схову. Всі, хто виїздив і в'їздив, заполонили вулиці, зчиняючи суперечки, хто кого має пропустити. Ніде було ступити через вози, тюки, вузли і коней. Туди-сюди сновигали жовніри найрізноманітніших частин, у всіх на обличчях читалися невпевненість, тривожне очікування, розпач або покірність. Щохвилі, мов вітер, несподівано виникав страх, лунали крики: «Ідуть! Ідуть!» — і натовп розгойдувався, як хвиля. Часом люди, шаленіючи від страху, бігли наосліп світ за очі, аж поки виявлялося, що це якийся новий загін недобитків.

А загонів таких збиралося дедалі більше — та який же жалюгідний вигляд мали ті жовніри, котрі ще недавно, в золоті й перах, із піснею на вустах і гординею в очах, ішли в похід супроти хлопів! Сьогодні, обдерті, зголоднілі, виснажені, вкриті болотом, на загнаних конях, із відчуттям ганьби в обличчях, більше схожі на жебраків, аніж на рицарів, вони могли б викликати лише співчуття, якби воно було можливе у цьому місті, на мури якого от-от мав ударити ворог усією своєю могуттю. І кожен із цих поганьблених рицарів тільки тим утішався, що не самотній у своїй ганьбі, що її ділять із ним тисячі його побратимів. Попервах усі вони поховалися, а потім, оговтавшись, почали скаржитися, нарікати, сипати прокляттями й погрозами, тинятися вулицями, пиячити у шинках, а відтак ще більше зростали нелад і тривога.

Кожен повторював: «Татари близько! Близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші присягали усіма святими, що їм уже довелось відбиватися од татарської розвідки. Юрби, обступивши жовнірів, напружено слухали їхні оповіді. Дахи і вежі костьолів були обліплені тисячами допитливих, дзвони били larum, а натовпи жінок і дітей душилися в костьолах, де серед яскравих свічок блищала чаша зі святим причастям.

Пан Скшетуський зі своїм загоном поволі протискувався від Галицької брами крізь щільні скупчення коней, возів, жовнірів, крізь ремісничі цехи, що стояли під своїми стягами, і крізь юрби простолюду, котрі зі здивуванням дивилися на хоругву, яка входила в місто не врозсип, а в бойовому строю. Зчинився крик, що надходить підкріплення, і знову нічим не виправдана радість охопила натовп, який почав тиснути й хапати за стремена пана Скшетуського. Збіглися й жовніри, волаючи: «Це вишневечани! Слава князеві Ієремії!» Зробилася така тиснява, що хоругва ледве посувалася вперед.

Нарешті попереду з'явився загін драгунів на чолі з офіцером. Жовніри розштовхували людей, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» — і бив плазом шаблею тих, хто розступався досить повільно.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер сердечно привітав знайомих.

— Що за часи! Що за часи! — нарікав він.

— Де князь? — запитав Скшетуський.

— Князь уже місця собі не знаходить, що тебе довго нема. Вельми йому тебе і твоїх людей бракує. Зараз він у бернардинів, мене послали у місті дати лад, але це вже робить Ґрозваєр. Я поїду з тобою до костьолу. Там рада зібралася.

— У костьолі?

— Авжеж. Князеві булаву вручатимуть, бо ратники оголосили, що під іншим проводом не оборонятимуть міста.

— Їдьмо! Мені теж треба пильно до князя.

З'єднавшись, загони далі рушили вкупі. Дорогою Скшетуський розпитував про все, що діється у Львові і чи вирішено вже готуватися до оборони.

— Саме зараз обговорюється це питання, — мовив Кушель. — Городяни хочуть оборонятися. Що за часи! Посполиті переймаються більше, аніж шляхта і жовніри.

— А рейментарі? Що з ними сталося? Невже знову в місті й невже знову ставатимуть князеві на заваді?

— Ох, якби він сам не ставав! Не віддали вчасно йому булави, тепер запізно. Рейментарі на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився тільки в архієпископському палаці й відразу ж поїхав. І добре зробив — ти не уявляєш, які люті на нього жовніри. Його вже й слід запався, а вони й досі кричать: «Дайте його сюди, ми з ним поквитаємося!» — легко б не відбувся, якби вчасно не зник. Пан коронний підчаший першим сюди прибув, ба, навіть почав наговорювати на князя, але зараз принишк, бо й супроти нього підіймається обурення. Його відверто у всьому звинувачують, а він тільки сльози ковтає. А взагалі жах, що діється, ну й часи настали! Кажу тобі: дякуй Богові, що під Пилявцями не був, що не тікав звідти, бо я дивуюся, як, побувавши там, ми всі розумом остаточно не схибнулися.

— А як наша дивізія?

— Нема вже її! Нікого майже не лишилося. Вурцеля нема, Махницького нема, Зацвіліховського теж. Вурцель і Махницький не були під Пилявцями, бо зосталися у Старокостянтинові. Там їх цей Вельзевул, князь Домінік, залишив, щоб ослабити силу нашого князя. Не відомо: чи то вони пішли, чи супротивникові в лапи попалися. А старий Зацвіліховський як у воду впав. Дай Боже, щоб не загинув!

— А війська тут багато зібралося?

— Достатньо, але що з того?.. Тільки князь міг би дати йому раду, якби згодився булаву прийняти, бо ні про кого більше воїни й слухати не хочуть. Страшенно князь тривожився про тебе і твоїх жовнірів… Єдина повна хоругва все-таки. Ми вже тут тебе оплакували.

— Тепер тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Якийся час вони їхали мовчки, розглядаючи натовп, слухаючи зойки і крики: «Татари! Татари!» В одному місці побачили страшну картину: люди розривали на шматки чоловіка, якого запідозрили у шпигунстві. Дзвони не змовкали.

— А орда скоро сюди прибуде? — спитав Заглоба.

— Лихо її знає!.. Може, ще й сьогодні. Це місто довго не оборонятиметься, не витримає! Хмельницький іде з двомастами тисячами козаків, опріч татар.

— Гаплик! — сказав шляхтич. — Ліпше нам було б далі стрімголов їхати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

— Над ким?

— Над Кривоносом, над Богуном, дідько його знає, ще над ким!

— Ого! — вигукнув Кушель і, звернувшись до Скшетуського, спитав тихенько: — А тебе, Яне, нічим не потішив Господь? Не знайшов ти, кого шукав? Не розвідав чогось принаймні?

— Не час зараз про це думати! — підвищив голос Скшетуський. — Що значу я зі своїми бідами перед обличчям того, що сталося! Усе марнота марнот, а зрештою смерть!

— Мені теж здається, що невдовзі кінець світу настане, — мовив Кушель.

Тим часом вони доїхали до костьолу бернардинів, усередині якого яскраво світилося. Численні натовпи стояли перед ним, але зайти не могли, бо ланцюг алебардистів заступав вхід, пропускаючи тільки вельмож і військову старшину.

Скшетуський наказав своїм людям утворити ще один ланцюг.

— Увійдімо, — промовив Кушель. — Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не набагато перебільшив. Уся міська знать і військова верхівка зібралися на цій раді. Тут буливоєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери чужоземних рейментів, духовенство, шляхти стільки, скільки в костьолі могло вміститися, безліч нижчих військових чинів і кільканадцять міських радників на чолі з Ґрозваєром, котрий мав командувати загонами городян. Був присутній також і князь, і пан коронний підчаший — один із рейментарів, і воєвода київський, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і пан литовський обозний Осинський — ці сиділи перед великим вівтарем так, щоб publicum^[18] могла їх бачити.

Рада відбувалася квапливо, гарячково, як завше в таких випадках: промовці ставали на лави й заклинали вельмож і воєначальників без оборони не віддавати міста у ворожі руки. Хоч би й ціною життя місто мусить затримати супротивника, дати оговтатися Речі Посполитій. Чого бракує для оборони? Є мури, є військо, є рішучість — потрібен тільки полководець. А поки виголошувалися промови, у громаді почалися перешіптування, які поступово переросли у гучні окрики, — запал огортав присутніх. «Загинемо! Загинемо залюбки! — волали у натовпі. — Кров'ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми затулимо вітчизну!» І почувся брязкіт шабель, і оголені леза замигтіли у полум’ї свічок. А дехто кричав: «Угамуйтеся! До порядку!» — «Оборонятися чи не оборонятися?» — «Оборонятися! Оборонятися!» — верещала громада, аж луна, відбиваючись од склепіння, повторювала: «Оборонятися!» — «Кому бути командувачем?» — «Князеві Ієремії — він вождь! Він герой! Нехай захищає місто і Річ Посполиту — віддати йому булаву! Слава Ієремії Вишневецькому!»

Цієї миті з тисячі грудей вихопився такий гучний окрик, що здригнулися мури і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

— Князь Ієремія! Князь Іеремія! Слава князеві Ієремії! Слава князеві Ієремії! З князем Ієремією до звитяги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди звернулися до князя, а він підвівся спокійний, нахмуривши брови. Враз стало тихо, хоч мак сій.

— Милостиві панове! — почав князь дзвінким голосом, який серед цієї тиші почув кожен. — Коли кімври і тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів узяти консульської влади, аж поки це зробив Марій. Але Марій мав право її взяти, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у цю чорну годину від влади не ухилився, бажаючи вітчизні милій життя віддати, але булави взяти не можу, щоб вітчизни, сенату і верховних воєначальників не скривдити, а самозваним вождем бути не хочу. Є серед нас той, кому Річ Посполита довірила булаву, — пан коронний підчаший…

Далі говорити князь не зміг, бо щойно він згадав пана підчашого, зчинився страшний крик, забрязкали шаблі, натовп завирував і вибухнув, мов порох, на який упала іскра.

— Геть! На погибель йому! Pereat!^[19] — лунало зусібіч.

— Pereat! Pereat! — гриміло дедалі гучніше.

Підчаший схопився зі стільця — блідий, із краплями холодного поту на чолі, а тим часом грізні постаті наближалися до стел, до вівтаря і вже чулося зловісне:

— Сюди його подайте!

Князь, бачачи, куди хилиться діло, підвівся і витяг правицю.

Натовп зупинився, гадаючи, що князь хоче говорити, і враз принишк.

Але князь хотів тільки відвернути бурю і ґвалт, щоб не допустити пролиття крові у костьолі, тож коли побачив, що найгірша хвиля минула, знову сів на місце.

На два стільці далі, біля київського воєводи, сидів нещасний підчаший: сива голова його впала на груди, руки обвисли, а з вуст поміж схлипуваннями виривалися слова:

— Господи! За гріхи мої приймаю з покорою цей хрест!

Старий міг викликати жаль у найчерствішому серці, але натовп зазвичай жалю не знає, тож знову зчинився галас. І тоді зненацька підвівся воєвода київський, подавши знак рукою, що хоче говорити.

Це був товариш Ієреміїних звитяг, тому слухали його залюбки.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у найрозчуленіших словах не відмовлятися од булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли Річ Посполита гине, нехай заплющить своє недремне око його величність закон, нехай врятує її не той, кого названо вождем, а той, хто найбільше зробити це здатен.

— Візьми ж булаву, вождю незвитяжний! Візьми і врятуй! Не лише місто це, а й усю Річ Посполиту. Її вустами я, старий, благаю тебе, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки і діти. Врятуй! Врятуй!

Аж тут стався випадок, що розчулив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобі і, кинувши князеві до ніг золоті прикраси й коштовності, упала перед ним навколішки і, ридма ридаючи, вигукнула:

— Багатство тобі наше приносимо! Життя віддаємо у твої руки, врятуй! Врятуй, бо загинемо!

Дивлячись на неї, сенатори, ратники, а за ними й увесь натовп вибухнули гучним плачем, і тільки одне слово звучало у цьому костьолі:

— Врятуй!

Князь затулив обличчя руками, а коли підняв його, в очах бриніли сльози. І все-таки Ієремія вагався. Що станеться з величчю Речі Посполитої, якщо він прийме булаву?!

Та ось підвівся коронний підчаший.

— Я старий, — мовив він, — нещасний і пригнічений соромом. Я маю право відмовитися од непосильного тягаря і перекласти його на молодші плечі… Тому перед оцим Христовим розп’яттям і усім рицарством віддаю тобі булаву — бери її.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилю запанувала така тиша, що можна було почути, як пролітає муха. Нарешті пролунав урочистий голос Ієремії:

— За гріхи мої… — приймаю.

І тоді шал охопив присутніх. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, припадаючи йому до ніг, кидаючи коштовності й гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Жовніри несамовито кричали на радощах, що хочуть іти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про капітуляцію думали, а про оборону до останньої краплі крові. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу, коли про пожертвування ще ніхто й не казав, євреї в синагозі бурхливо дякували своєму Богові, гармати на валах пострілом сповістили радісну новину, на вулицях палили з мушкетів, самопалів і пістолів. Вигуки «Слава!» не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає якусь урочистість або велике свято.

І все-таки трьохсоттисячна ворожа армія — більша за ті, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і дикіша, аніж Тамерланові полчища, з хвилини на хвилину мала підступити до мурів цього міста.

РОЗДІЛ X

ерез тиждень, уранці шостого жовтня, Львовом пішла Зутка, так само несподівана, як і страшна, що князь Ієремія, забравши більшу частину війська, потай¬ ки залишив місто і пішов не відомо куди.

Юрби зібралися перед архієпископським палацом. Спершу ніхто не хотів вірити. Жовніри твердили, що коли князь і поїхав із великим загоном, то це тільки для того, аби оглянути околиці. Виявилося, казали, що перебіжчики пустили фальшиві чутки, ніби до міста от-от підійдуть Хмельницький і татари, бо від двадцять шостого вересня минуло десять днів, а супротивника й близько не було. Князь, напевно, схотів наочно переконатися у небезпеці і, перевіривши чутку, неодмінно повернеться. Зрештою, кілька рейментів він залишив, і до оборони усе готове.

Так і було насправді. Усі розпорядження віддано, кожному визначено його місце, гармати викочено на вали. Увечері прибув ротмістр Ціхоцький із п’ятдесятьма драгунами. Його враз обступили допитливі, але він із натовпом говорити не став і вирушив просто до генерала Арцишевського; обидва викликали Грозваєра і, порадившись, подалися в ратушу. Там Ціхоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

Першої миті у всіх опустилися руки, а чиїсь зухвалі вуста навіть промовили слово «зрадник» Але тоді підвівся Арцишевський, старий полководець, котрий уславився великими подвигами на голландській службі, й звернувся до військових і радників із такими словами:

— Я почув блюзнірське слово, яке борони Боже ще комусь повторити, бо навіть відчай тут служити виправданням не може. Князь поїхав і не повернеться — це правда. Але яке ви маєте право вимагати від вождя, на плечі якого покладено турботу про врятування всієї вітчизни, аби він захищав тільки ваше місто? Що буде, коли супротивник оточить тут останні сили Речі Посполитої? Ні харчових запасів, ні зброї на таке велике військо у місті нема, тож скажу я вам, — а моєму досвіду ви можете вірити, — що чим більше воїнства було б тут замкнено, тим менше змогли б ми протриматися, бо голод здолав би нас скоріше від супротивника. Хмельницького більше цікавить сам князь, аніж ваше місто, тож коли він дізнається, що його тут немає, що князь збирає нове військо і хоче прийти з підмогою, радше дасть вам попуску і пристане на перемови. Ви зараз ремствуєте, а я вам скажу, що князь, залишивши місто, загрожуючи Хмельницькому зокола, урятував вас і дітей ваших. Тож держіться, захищайтесь, затримайте супротивника хоч на якийся час — цим ви і місто збережете, і вікопомну послугу Речі Посполитій зробите, бо князь за цей час сили збере, інші фортеці укріпить, розворушить закляклу Річ Посполиту і поквапиться вам на допомогу. Єдино слушний шлях до порятунку він обрав, бо якби він, зморений голодом, загинув тут із військом, ніхто б інший ворога не стримав, і той пішов би на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заполонив би, ніде не зустрічаючи спротиву. Тож замість ремствувати поспішайте на вали боронити себе, своїх дітей, місто і всю Річ Посполиту.

— На вали! На вали! — підхопило кілька сміливіших голосів.

Ґрозваєр, чоловік енергійний і відважний, сказав:

— Тішить мене рішучість ваших милостей. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Кожен тепер знатиме, що робити. Сталося те, що й мало статися. Оборону доручено мені, і я захищатимусь до останнього подиху.

Надія знову влилася у сполохані серця, і Ціхоцький, відчувши це, наостанку додав:

— Ясновельможний князь просив переказати вашим милостям, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом двохтисячний чамбул і розбив його. Полонені твердять, ніби за ними йде велика рать.

Ця звістка справила велике враження. На хвилю залягла тиша, усі серця забилися сильніше.

— На вали! — вигукнув Грозваєр.

— На вали! На вали! — повторили присутні офіцери і городяни.

Коли це враз за вікнами почувся галас; та ось крик тисяч голосів злився в один незрозумілий шум, схожий на шум морських хвиль. Зненацька з гуркотом розчинилися двері й усередину вбігло кільканадцять городян. Перш ніж у них устигли спитати, що сталося, як почулися крики:

— Заграва в небі! Заграва в небі!

— І слово стало ділом! — промовив Ґрозваєр. — На вали!

Зала спорожніла. За хвилю гарматний гуркіт струсонув міські мури, сповіщаючи жителів міста, передмість і довколишніх сіл, що наближається ворог.

На сході небо червоніло, скільки сягало око. Здавалося, море вогню наближається до міста.

* * *

Князь тим часом поквапився до Замостя і, розгромивши дорогою невеличкий татарський чамбул, про що Ціхоцький повідомив городянам, узявся готувати до оборони цю могутню на вигляд фортецю і невдовзі перетворив її на неприступний бастіон. Скшетуський укупі з паном Лонгіном і частиною хоругви залишилися у фортеці під командою пана Вейгера, старости валецького, а князь рушив у Варшаву просити у сейму коштів для набору нового війська. Заодно він хотів узяти участь у виборах, що невдовзі мали відбутися.

На цих виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої. Якби було обрано королевича Карла, тобто гору взяла військова партія, князя було б призначено головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої, і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть стала б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і був неабияким ратником, слушно вважався прихильником політики канцлера Оссолінського, тобто політики перемов із козаками і значних їм поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки і намагалися привернути на свій бік чим-більше прихильників, а позаяк сили обох партій були рівними, результатів виборів ніхто передбачити не міг. Прихильники канцлера побоювалися, щоб Вишневецький завдяки дедалі гучнішій славі й симпатії, яку він мав у рицарства і шляхти, не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих самих причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він і поквапився у Варшаву, впевнений уже, що Замостя зможе довго утримувати натиск об'єднаних сил Хмельницького і кримського хана. Львів, найімовірніше, можна було вважати врятованим, бо Хмельницькому ні до чого було гаяти час на здобуття цього міста, коли попереду його чекало Замостя — справжня твердиня, що заступала йому шлях до серця Речі Посполитої.

Ці думки зміцнювали наміри князя й наповнювали бадьорістю його душу, зболілу за долю краю, що витерпів стільки страшних бід. Тепер він був упевнений, що хоч навіть і Казимира оберуть королем, — війни не уникнути, і страшний заколот мусить потонути в морі крові. Князь сподівався, що Річ Посполита ще раз виставить сильну армію, — починати перемови можна було тільки за підтримки могутньої військової сили.

Заколисаний цими думками, їхав князь під прикриттям кількох хоругов, маючи при собі Заглобу й пана Володийовського, перший із яких присягав усім, що доможеться обрання королевича Карла, бо уміє говорити зі шляхетською братією і знає, як від неї домогтися, чого треба, другий же командував княжим ескортом.

У Сенниці, неподалік від Мінська, на князя чекала мила, хоч і несподівана зустріч: він спіткав княгиню Гризельду, котра для безпеки із Брест-Литовська їхала до Варшави, слушно гадаючи, що й князь туди прибуде. Вони сердечно привіталися після довгої розлуки. Княгиня, хоч і тверда була духом, кинулася з таким плачем в обійми чоловіка, що не могла заспокоїтися кілька годин поспіль. Ох! Як часто траплялися такі хвилини, коли вона вже не сподівалася його побачити, — і ось, дякувати Богові, він повернувся, славніший, ніж будь-коли, оточений такою величчю, якої ніхто ще в його роду не знав, найбільший із полководців, єдина надія Речі Посполитої.

Княгиня, щохвилини відриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його обличчя, то на високе чоло, яке труди і турботи поорали глибокими зморшками, то на почервонілі від безсонних ночей очі, і знов заливалася сльозами, і всі фрейліни вторували їй, розчулені до глибини сердець. Однак, поволі заспокоївшись, князівське подружжя пішло у просторий будинок тамтешнього парафіяльного священика, і там почалися розпитування про друзів, придворних і рицарів, котрих вони любили як членів родини і з котрими були пов’язані спогади про Лубни.

Найперше князь поквапився заспокоїти княгиню, стурбовану долею пана Скшетуського, пояснивши, що той тільки тому лишився в Замості, що потерпає від страждань, посланих йому Богом, і не хоче поринати у столичний гамір, воліючи лікувати душевні рани суворою військовою службою і працею. Потім князь відрекомендував княгині пана Заглобу і про подвиги його розповів.

— Ось справді vir incomparabilis^[20], — сказав він, — котрий не лише Курцевичівну із Богунових лап вирвав, а й провів її крізь самісіньку гущу козацького й татарського війська, а потім укупі з нами під Старокостянтиновом бився і здобув велику славу.

Слухаючи цю розповідь, княгиня не шкодувала похвал для пана Заглоби, кілька разів простягала йому руку для поцілунку, ще ліпшу обіцяючи в майбутньому нагороду, а vir incomparabilis уклонявся зі скромністю справжнього героя, а то знову починав пишатися і на фрейлін поглядати, бо хоч він і старий був і багато для себе не чекав від жіночої статі, але йому приємно було, що дами стільки лестивого почують про його подвиги і мужність. Проте у цій радісній зустрічі не бракувало й смутку: опріч розповідей про важкі для вітчизни часи, багато разів на запитання княгині про різних знайомих рицарів князь відповідав: «Убитий… убитий… пропав безвісти», — і панни при цьому плакали, бо не одне серед убитих називалося дороге серцю ім’я.

Так радість мішалася зі смутком, сльози з усмішками. Але найзажуреніший був малий пан Володийовський. Марно він роззирався навсібіч і трудив очі — княжни Барбари ніде не було видно. Щоправда, у нелегкому воєнному житті, у постійних битвах, сутичках і походах кавалер цей призабув княжну, але таку вже він мав натуру: легко закохувався і швидко забував. Однак тепер, коли він знову побачив усіх панночок із кімнати фрейлін, коли лубенське життя мов наяву постало перед очима, йому подумалося, що як мило було б, раз уже випала хвилина відпочинку, і позітхати, і знов дати роботу своєму серцю. Тож коли жаданої зустрічі не сталося, а почуття, як на злість, спалахнуло з новою силою, пан Володийовський тяжко зажурився і мав такий вигляд, ніби попав під зливу. Голова його звисла на груди, вусики, зазвичай підкручені, що стирчали аж за ніздрі, як у хруща, теж звисли, кирпатий ніс видовжився, обличчя втратило свіжість, він став мовчазний, не пожвавився навіть, коли князь своєю чергою його мужність і незвичайні подвиги вихваляти став. Бо що для нього означали усі ці похвали, коли вона не могла їх чути!

Аж Ануся Борзобогата зжалилася над ним і, хоч були між ними суперечки, вона вирішила його втішити. З цією метою, не спускаючи очей із княгині, вона непомітно посувалася до рицаря, аж поки опинилася поруч нього.

— Добридень, ваша милость, — привіталася вона. — Давненько ми не бачилися.

— Ой, панно Анно! — меланхолійно відповів пан Міхал, — багато води спливло. У невеселий час знов зустрічаємося — та й не всі…

— Певно ж, не всі: стільки рицарів полягло!

Тут і Ануся зітхнула, а по хвилі вела далі:

— Та й нас уже менше, ніж колись: панна Сенютівна вийшла заміж, а княжна Барбара залишилася у дружини віленського воєводи.

— І, мабуть, теж іде заміж?

— Ні, не вельми вона цим переймається. А чому ваша милость про це допитується?

Сказавши це, Ануся примружила чорні оченята так, що тільки щілинки лишилися, і скоса з-під він поглядала на рицаря.

— Із прихильності до родини, — відповів пан Міхал.

А Ануся на це:

— Ой, і слушно робиш, бо княжна Барбара, пане Міхале, твій великий друг. Вона не раз питала: де ж мій рицар, котрий на турнірі в Лубнах найбільше зітнув турецьких голів, за що від мене дістав нагороду? Що він поробляє? Чи живий іще, чи пам’ятає про нас?

Пан Міхал із вдячністю підняв очі на Анусю і, по-перше, зрадів, а по-друге, помітив, що дівчина надзвичайно погарнішала.

— Невже й справді княжна Барбара так сказала? — спитав він.

— Достеменно! І ще згадала, як ваша милость заради неї через рів стрибав, — це тоді, коли у воду впав.

— А де тепер дружина віленського воєводи?

— Була з нами у Брест-Литовську, а тиждень тому поїхала у Бєльськ, звідкіля прибуде до Варшави.

Пан Володийовський удруге глянув на Анусю і не міг більше втриматися.

— А панна Анна, — мовив він, — так погарнішала, що аж очам дивитись боляче.

Дівчина подячно всміхнулася.

— Ви, пане Міхале, так тільки говорите, щоб мене до себе прихилити.

— Хотів свого часу, — сказав, стинаючи плечима, рицар, — Бог свідок, хотів, та не зміг, а тепер панові Підбип’яті бажаю, щоб йому поталанило.

— А де зараз пан Підбип’ята? — тихо спитала Ануся, опустивши оченята.

— У Замості зі Скшетуським. Йому присвоїли чин намісника, і тепер він мусить нести службу при своїй хоругві, але якби знав, кого тут зустріне, о, Богом присягаю, взяв би відпустку і своїми довгими кроками нас наздогнав би. Це великий рицар і заслуговує на всіляку ласку.

— А на війні… з ним нічого лихого не сталося?

— Здається мені, що ти, мила панно, не про те спитати хочеш, а про ті три голови, котрі він зітнути збирався?

— Не вірю я, що цей намір серйозний.

— А ти вір, мила панно, бо без цього нічого не буде. Він не перестає шукати такої нагоди. Ми зумисне їздили під Махнівкою дивитися, як він б’ється у самісінькій гущі бою, навіть князь із нами їздив. Скажу тобі, мила панно: я бачив багато битв, але такої січі, певно, скільки житиму, не побачу. А коли на битву підв’яжеться твоїм шарфом — страх, що витворяє! Знайде він свої три голови, будь спокійна, панно.

— Нехай кожен знайде те, що шукає! — зітхнувши, мовила Ану ся.

За нею зітхнув і пан Володийовський, звернувши очі до неба, та враз зі здивуванням перевів погляд у протилежний куток кімнати.

Звідти дивилося на нього гнівне, спаленіле обличчя якогось незнайомця з величезним носом і вусищами, схожими на дві мітли, що швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.

Можна було злякатися і цього носа, і цих очей, і вусів, та пан Володийовський був не з полохливих, а тому, як було сказано, тільки здивувався і, повернувшись до Анусі, спитав:

— Що це за проява, он там, у кутку навпроти? Дивиться на мене так, ніби цілком проковтнути хоче, і вусищами пряде, як старий кіт перед здобиччю.

— Отой? — спитала Ану ся, показуючи білі зубки. — То пан Харламп.

— Що це ще за поганин?

— І зовсім він не поганин, а литвин, ротмістр із хоругви пана віленського воєводи, котрий нас супроводжує аж до Варшави і там чекатиме на воєводу. Ви, пане Міхале, не ставайте йому на дорозі, бо це великий людожер.

— Це я бачу, бачу. Але якщо він людожер, тут є жирніші від мене: чому тоді він на мене, а не на інших зуби гострить?

— Бо… — почала Ануся і тихенько захихотіла.

— Бо що?

— Бо в мене закоханий, і сам мені сказав, що кожного, хто до мене наблизиться, на шматки порубає. І зараз, повір мені, ваша милость, що тільки присутність князя із княгинею його утримує, інакше він одразу знайшов би нагоду причепитися.

— От тобі й маєш! — весело вигукнув пан Володийовський. — То це так, панно Анно? Ой, недарма, виходить, ми співали: «Як татарська орда, ти береш в ясир corda!» Пам’ятаєш, мила панно? Ох, я бачу, ти кроку ступити не можеш, щоб комусь не заморочити голови!

— На своє нещастя! — відповіла, опустивши оченята, Ануся.

— Ох, фарисейка ти, панно Анно! А що на це скаже пан Лонгінус?

— Хіба я винувата, що цей пан Харламп мене переслідує? Я його терпіти не можу і дивитися на нього не хочу.

— Ну, ну! Дивись, мила панно, щоб через тебе кров не пролилася. Підбип’ята такий, що його хоч до рани прикладай, та коли йдеться про кохання, жарти з ним небезпечні.

— Хай йому хоч вуха обітне, я буду тільки рада.

Сказавши так, Ануся закрутилася, як дзиґа, і пурхнула на другий кінець кімнати до його милості Карбоні, княгининого лікаря, з котрим почала про щось перешіптуватися і розмовляти, а італієць утелющився очима в стелю, ніби в екстазі.

Тим часом до Володийовського підійшов Заглоба і почав підморгувати своїм здоровим оком.

— Пане Міхале, — спитав він, — а що то за кізонька?

— Панна Анна Борзобогата-Красенська, княгинина нахлібниця.

— Гарненька, бестія, очі як тернини, губки як намальовані, а шийка — ух!

— Нічогенька, нічогенька!

— Вітаю, ваша милость!

— Дай спокій, добродію. Це наречена пана Підбип’яти або майже наречена.

— Пана Підбип’яти?.. Побійся Бога, ваша милость! Адже він обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому хіба що за коміром її носити! Або ж на вусах вона у нього могла б примоститися, як муха. Скажеш таке…

— Еге, вона ще прибере його до рук. Геркулес був міцніший, а все-таки жінка його осідлала.

— Тільки б рогів йому не наставила, хоч я перший тут постараюся, не будь я Заглоба!

— Не переймайся, таких, як ти, буде багато. Хоч насправді вона дівчина з гарної родини і чесна. Кручена трохи, бо молода, але ж вродлива.

— Шляхетний ти кавалер, тому й хвалиш її… Але що кізонька, то кізонька.

— Врода притягує людей. Он той ротмістр, exemplum^[21], здається, страшенно в неї закоханий.

— Чи ба! А ти поглянь ліпше на того крука, з котрим вона розмовляє, — що то за чорт?

— То італієць Карбоні, княгинин лікар.

— Бачиш, пане Міхале, як у нього пика мов ліхтар сяє, а баньки закочує, як у delirium^[22]. Ех, кепські справи у пана Лонгіна! Я трохи на цьому знаюся, бо замолоду не одного навчив… Іншим разом розкажу твоїй милості, у яких я бував бувальцях, а якщо маєш охоту, хоч зараз послухай.

І пан Заглоба почав нашіптувати щось малому рицареві на вухо й підморгувати сильніше, ніж зазвичай, але тут настала пора від’їздити. Князь сів із княгинею в карету, аби після довгої розлуки дорогою наговоритися досхочу. Панни повсідалися в коляски, а рицарі посідали на коней — і всі рушили.

Попереду їхав двір, а військо на відстані ззаду, бо край тут був спокійний і хоругви більше для демонстративності, аніж для безпеки були потрібні. Отже, із Сенниці попрямували на Мінськ, а звідти до Варшави, часто-густо, за звичаєм того часу, роблячи привали. Тракт був такий забитий, що вони ледве рухалися вперед. Усі їхали на вибори: і з ближніх околиць, і з далекої Литви. То тут, то там видно було цілі панські двори, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками, кремезними лакеями, вдягненими по-турецькому, за якими йшли надвірні роти: угорські, німецькі, яничарські, козацькі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Кожен із вельмож намагався виставити і якнайрозкішніший, і якнайрізноманітніший, і якнайчисельніший почет.

Опріч багатьох магнатських кавалькад тяглися й скромніші — повітових і земських сановників. Раз у раз із куряви випірнали одномісні шляхетські ридвани, оббиті чорною шкірою й запряжені парою коней або четвериком; у кожному розкошував знатний шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що висів на шиї на шовковому шнурку. Всі були озброєні: з одного боку сидіння мушкет, із другого — шабля, а у тих, хто служив нині або колись, — за сидінням іще на два лікті стирчали списи.

За ридванами бігли собаки — лягаві або хорти, не для потреби, бо ж не на лови їхали, а тільки для панської забави. Трохи позаду конюхи вели повідних коней, укритих попонами для захисту багатих сідел від дощу й куряви, далі тяглися рипучі вози на колесах, скріплених лозою, навантажені наметами й запасами харчів для панів і слуг. Коли вітер часом зносив куряву із тракту на поля, уся дорога, відкриваючись, сяяла й переливалася то як багатобарвна змія, то як стрічка, майстерно виткана із золота й шовку. Подекуди на тракті звучала музика: у натовпі йшли італійські або яничарські оркестри, особливо перед хоругвами коронного і литовського війська, котрих тут теж було чимало, — вони входили до почту сановників. Усюди стояли крик, гамір, чулися оклики, запитання, часом виникали суперечки, коли один одному не хотів давати дороги.

Раз у раз до княжого почту підскакували кінні жовніри і слуги, вимагаючи пропустити того чи того сановника, або питаючи, хто їде. Та, почувши у відповідь: «Воєвода руський!» — негайно давали знати про це своїм панам, котрі враз звільняли дорогу, а ті, хто був попереду, збочували, щоб бачити князівський кортеж. На привалах довкола товпилися жовніри і шляхта, аби потішити зір спогляданням найбільшого ратника Речі Посполитої. Не бракувало й віватів, на які князь відповідав подячно, бо, по-перше, від природи був прихильним до людей, а по-друге, прихильністю своєю сподівався привабити чимбільше охочих на бік королевича Карла, котрих і так уже привабив чимало тільки завдяки своєму вигляду.

Із такою ж цікавістю натовп дивився на князівські хоругви, на тих «русинів», як їх називали. Вони вже не були такі обдерті й змарнілі, як після старокостянтинівської битви, бо в Замості князь видав хоругвам нову форму, і все-таки на них дивилися як на заморське диво, адже за уявленням жителів найближчих до столиці околиць русини з’явилися з іншого кінця світу. Тож усякі дива розповідали про ті таємничі степи і бори, в яких родяться такі лицарі, милуючись їхніми засмаглими обличчями, обпаленими вітрами Чорного моря, гордовитістю погляду й суворістю постави, запозиченою у диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів було звернено на пана Заглобу, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, озирався так гордо й пихато, так страшно поводив очима, що в натовпі ураз зашепотіли: «Он той має бути між ними найдоблесніший рицар!» А інші казали: «Цей, мабуть, силу-силенну душ із тілом розлучив. От лютий змій!» Коли такі слова долинали до вух пана Заглоби, він намагався прибрати якнайсердитішого вигляду, щоб не показати, яка втіха лоскоче його душу.

Часом він озивався до натовпу, часом глузував із когось, а найбільше із литовських регулярних хоругов, у яких вояки з важкої кавалерії носили на плечах золоті нашивки, а з легкої — срібні. «Блищить як злото, а всередині болото!» — кричав декому із вояків пан Заглоба, і не один із них, засопівши, хапався за шаблю, скреготів зубами, але, збагнувши, що це жовнір із воєводиної хоругви, спересердя спльовував і відмовлявся од наміру зчепитися.

Ближче до Варшави натовпи так погустішали, що коні йшли ледве переставляючи ноги. Вибори обіцяли бути багатолюднішими, ніж зазвичай, бо навіть шляхта із віддалених — українських і литовських — окраїн, котра через відстань могла б і не прибути на вибори, прямувала тепер до Варшави заради власної безпеки. Хоч день виборів був іще далеко — щойно почалися перші засідання сейму, проте кожен хотів потрапити до столиці за місяць, а то й за два, аби влаштуватися, комусь про себе нагадати, у когось пошукати заступництва, з'їсти й випити своє по панських дворах, зрештою, після жнив порозкошувати у столиці.

Князь сумно дивився крізь віконця карети на ці натовпи рицарів, жовнірів і шляхти, на ці багаті й розкішні убори, думаючи про те, які сили пропадають, скільки можна б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, така могутня, велелюдна й багата, переповнена славним рицарством, водночас така слабка, що не може дати ради Хмельницькому і дикій татарві? Чому? Силі Хмельницького можна було б не меншу силу протиставити, якби оця шляхта, оце воїнство, оці багатства і достатки, оці полки й хоругви спільній справі так захотіли служити, як служать своїм приватним інтересам. «Гине чеснота в Речі Посполитій, — думав князь, — могутнє тіло починає псуватися; гине колишня відвага — у розкошах, а не у ратних трудах хочуть кохатися жовніри і шляхта!» Князь почасти мав слушність, але про вади Речі Посполитої судив тільки як воїн і полководець, котрому всіх людей хотілося перевчити на ратників і повести на ворога. Відвага могла знайтися і знайшлася, коли у стократ більші війни стали невдовзі загрожувати Речі Посполитій. Їй бракувало чогось більшого, а чого саме — князь-воїн не здогадувався у цю хвилину, зате це добре знав його супротивник, коронний канцлер, досвідченіший, ніж Ієремія, політик.

Та ось у сизо-блакитній долині замріли шпилясті вежі Варшави, і князеві роздуми розсіялися. Він дав необхідні розпорядження, які черговий офіцер негайно переказав Володийовському, начальникові ескорту. Виконуючи наказ, пан Міхал повернув геть від Анусиної коляски, біля якої гарцював конем усю дорогу, і поскакав назад до хоругов, які значно відстали, щоб вирівняти стрій і в суворому порядку підійти до міста. Та ледве він проїхав кільканадцять кроків, як почув, що його хтось доганяє. Пан Володийовський озирнувся: це був пан Харламп, ротмістр легкої кавалерії віленського воєводи й Анусин залицяльник.

Пан Міхал притримав коня, відразу збагнувши, що не обійдеться без сутички, а такі штуки він любив усією душею.

Пан Харламп, порівнявшись із ним, спочатку нічого не говорив, тільки сопів і грізно ворушив вусами, певно, не знаючи, з чого почати. Нарешті він озвався:

— Чолом тобі, пане драгуне!

— Чолом, пане вістовий!

— Як ти, добродію, вістовим смієш називати мене, товариша і ротмістра, га? — спитав, скрегочучи зубами, пан Харламп.

Пан Володийовський заходився підкидати в повітря тесак, котрий тримав у руці, усю увагу нібито зосередивши тільки на тому, щоб після кожного перевороту знов піймати його за ручку, і відповів наче знехотя:

— А я по нашивках чинів не розрізняю.

— Ти, добродію, ображаєш усе товариство, до якого не годен належати.

— А це ж чому? — спитав, прикидаючись дурником, пан Володийовський.

— Бо в чужоземному полку служиш.

— Заспокойся, ваша милость, — сказав пан Міхал. — Хоч я і в драгунах служу, але до товариства належу, та ще й не в легкій воюю кавалерії, а у важкій самого князя-воєводи, тож говори зі мною як із рівним або й як зі старшим^[23].

Пан Харламп трохи подумав, збагнувши, що йому не так легко з цим малюком, як він гадав, доведеться впоратись, але зубами скреготіти не перестав, бо твердий спокій пана Міхала його ще дужче розізлив, і нарешті промовив:

— Як ваша милость сміє мені поперек дороги ставати?

— Еге, ти, я бачу, добродію, сварки шукаєш?

— Може, й шукаю, і скажу тобі, — він нахилився до пана Міхала і промовив, знизивши голос, — що вуха пообтинаю, як ти мені до панни Анни ставатимеш на дорозі.

Пан Володийовський знову заходився підкидати тесак так уважно, ніби для цієї забави був найкращий час, і благально мовив:

— Ой, добродію, дозволь іще трішки пожити, не вбивай мене!

— О ні! І не сподівайся! Від мене не втечеш! — вигукнув пан Харламп, хапаючи малого рицаря за рукав.

— А я й не думаю тікати, — спокійно відповів пан Міхал, — просто зараз я на службі й наказ князя, начальника мого, відвезти маю. Відпусти рукав, добродію, відпусти, прошу тебе, бо інакше що ж мені, бідоласі, залишається робити?.. Хіба що тесаком тебе по лобі стукнути і з коня звалити.

Тут у лагідному досі голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що пан Харламп із мимовільним здивуванням глянув на малого рицаря й відпустив рукав.

— А! Все одно! — сказав він. — У Варшаві мені відповіси. Я тебе там знайду!

— А я й не стану ховатися, тільки як от нам битися у Варшаві? Може, ти мене, добродію, навчиш? Я там іще в житті не бував, я простий жовнір, але про маршальські суди чував: кажуть, хто посміє добути шаблю під боком у короля або interrex’a^[24], тому життя вкорочують.

— Ех ти, простак, ваша милость, одразу видно, що у Варшаві не бував, коли маршальських судів боїшся. Де вже тобі знати, що під час безкоролів'я призначається карний суд шляхти, а це куди простіше. Отож за твої вуха, ваша милость, мені віку не вкоротять, будь певен.

— Дякую за науку і дозволю чсобі ще не раз поради попрохати, бо бачу, що ваша милость учений муж і неабиякий досвід має, а я всього-на-всього найнижчий клас у minorum^[25] закінчив і ледве adjectivum cum substancio^[26] узгодити можу, і якби, боронь Боже, захотів вашу милость дурним назвати, то тільки й знаю, що сказав би «sultus»^[27], а не «sulta» чи «sultum»^[28].

І пан Володийовський знов заходився підкидати тесак, а пан Харламп аж отетерів; відтак кров ударила йому в обличчя, і він вихопив із піхов шаблю, але тої ж миті малий рицар, спіймавши тесак за ручку, блиснув своєю. Якусь хвилю вони дивилися один на одного, як два вепри, роздуваючи ніздрі й спопеляючи очима, але пан Харламп зміркував перший, що йому із самим воєводою доведеться мати справу, напади він на офіцера, котрий їде із князівським наказом, і перший сховав шаблю назад.

— І все-таки я тебе знайду, сучий ти сину! — буркнув він.

— Знайдеш, знайдеш, литво-ботво! — відповів малий рицар.

І вони роз’їхалися: один до кавалькади, другий до хоругов, котрі за цей час значно наблизилися — із клубів куряви вже долинав тупіт копит по вкоченому тракту.

Пан Міхал швидко підрівняв лави вершників та піхотинців і рушив на чолі. За хвилю до нього причвалав пан Заглоба.

— Чого хотіло від тебе це морське страшидло? — спитав він у Володийовського.

— Пан Харламп?.. А нічого. Викликав мене на герць.

— От тобі й маєш! — вигукнув Заглоба. — Та він тебе своїм носом наскрізь проткне! Дивись, пане Міхале, як будете битися, не відрубай найбільшого носа у Речі Посполитій, а то особливий пагорб доведеться для нього насипати. Щастить же віленському воєводі! Іншим доводиться роз’їзди до супротивника висилати, а йому цей рицар ворога здалека почує. Але за віщо він тебе викликав?

— За те, що я поряд із коляскою панни Анни Борзобогатої їхав.

— Чи ба! Треба було б його послати до пана Лонгіна в Замостя. Той би йому показав, де козам роги правлять. Не пощастило чорногузиську, певно, щастя його коротше від носа.

— Я йому про пана Підбип’яту нічого не сказав, — промовив Володийовський, — бо раптом іще відмовиться од герцю. А до Анусі я тепер із подвійним запалом залицятимусь: я теж хочу мати втіху. А що ж ліпшого можна ще робити у цій Варшаві?

— Знайдемо що, знайдемо, пане Міхале! — заспокоїв його, підморгуючи, пан Заглоба. Коли мене замолоду посилали від своєї хоругви стягати податки, я об’їздив увесь край, але такого життя, як у Варшаві, ніде не зазнав.

— Невже, ваша милость, тут не так, як у нас у Задніпров’ї?

— Е, що й казати!

— Вельми цікаво, — збадьорився пан Міхал.

А по хвилі додав:

— А я таки цьому чорногузиську підітну вуса, бо вони у нього задовгі!

РОЗДІЛ XI

пливло кілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося дедалі більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із юрбами шляхти сипнули тисячі купців і базарників з усього світу, починаючи з далекої Персії і закінчуючи заморською Англією. На Волі спорудили накриття для сенату, а довкола, вкриваючи просторі луги, біліли тисячі наметів.

Ніхто ще не міг сказати, котрий із кандидатів — королевич Казимир, кардинал, чи Карл Фердинанд, єпископ плоцький, — буде обраний. Обидві сторони докладали великих старань і зусиль. У світ випущено було тисячі листків, у яких перелічувалися достоїнства і вади претендентів; обидва мали численних і могутніх прихильників. Карла підтримував, як відомо, князь Ієремія, тим грізніший для супротивників, що завжди, найвірогідніше, міг потягти за собою замиловану ним шляхту, від якої остаточно все залежало. Але й Казимирові сил не бракувало. За нього була уся верхівка, на його користь використовував свій вплив канцлер, на його бік, здається, схилявся примас, за нього стояла більшість магнатів, кожен із яких мав своїх прихильників. Серед магнатів був і князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, котрий хоч і знеславив себе після Пилявців і навіть був притягнутий до суду, але все ж таки найбільший пан у всій Речі Посполитій, ба навіть у всій Європі. Він міг у будь-яку хвилину кинути незліченні багатства на шальку терезів свого кандидата.

Однак і прихильників Казимира не раз брали гіркі сумніви, бо, як сказано було, усе залежало від шляхти, котра уже з четвертого жовтня стояла табором під Варшавою і ще тяглася тисячами з усіх усюд Речі Посполитої і котра в переважній своїй більшості, зачарована іменем Вишневецького і жертовністю королевича Карла, який не шкодував коштів на громадську мету, його сторону тримала. Королевич же, як пан хазяйновитий і заможний, дав чималі гроші на формування нових рейментів, що мали бути віддані під командування Вишневецького. Казимир залюбки зробив би те самісіньке, і, звісно ж, не скнарість його втримала, а саме навпаки — надмірна щедрість, безпосереднім наслідком якої був вічний брак грошей у скарбниці.

Тим часом обидва королевичі вели між собою жваві перемови. Щодня між Непорентом і Яблонною гасали посланці. Казимир за правом старшого і в ім'я братньої любові благав Карла поступитися; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже гордувати щастям, яке, можливо, випаде на його долю, «бо вирішиться все in liberis suffragiis^[29] Речі Посполитої і з волі Всевишнього» А поки що час спливав, шеститижневий термін закінчувався, і з наближенням виборів наближалася нова козацька гроза: дійшли чутки, що Хмельницький зняв облогу зі Львова, діставши після кількох штурмів викуп, став під Замостям і денно й нощно штурмує цей останній заслін Речі Посполитої.

Подейкували також, що, опріч послів, котрих Хмельницький відправив до Варшави з листом, у якому писав, що він, як польський шляхтич, віддає свій голос за Казимира, серед натовпів шляхти і в самому місті крилося чимало переодягненої козацької старшини, якої ніхто розпізнати не міг, бо поприїздила вона під виглядом родовитої і заможної шляхти й нічим, навіть вимовою, від інших виборців, особливо тих, що прибули з українських земель, не різнилася. Перші, як казали, пробралися із чистої допитливості, аби подивитися на вибори й на Варшаву, другі були послані вивідачами — дізнатися, що говорять про майбутню війну, скільки війська має намір виставити Річ Посполита і які на військовий набір планує виділити кошти. Можливо, у цих чутках про гостей і було чимало правди, бо з-поміж запорозької старшини зустрічалося багато покозачених шляхтичів, котрі й латини свого часу лизнули, — тож цих розпізнати було вкрай важко. Та й, зрештою, у далеких степах латина ніколи не була в пошані: скажімо, князі Курцевичі знали її гірше, аніж Богун та інші отамани.

Такі чутки, яким не було кінця-краю і на виборчому полі, і в місті, разом із звістками про успіхи Хмельницького й козацько-татарські роз'їзди, що нібито діставали аж до Вісли, сповнювали людські серця невпевненістю і тривогою, а часто ставали й причиною сутичок. Досить було у колі шляхти запідозрити когось, що він перевдягнений запорожець, як його враз, не встигне він сказати й слова на своє виправдання, шаблями порубають на шматки.

У такий спосіб могли загинути ні в чому не винні люди, та й узагалі до виборів ставилися зневажливо, особливо ж за тогочасними звичаями не цінувалася розсудливість. Карний суд шляхти, призначений propter securitatem loci^[30], не міг дати ради постійним бешкетам, у яких із доброго дива пускали в хід шаблі. Але якщо людей статечних, котрі зичили добра і спокою й переймалися небезпекою, яка загрожувала вітчизні, засмучували ці чвари, різанина й пиятики, то шалапути, картярі й буяни відчували себе у своїй стихії, вважали, що настав їхній час, їхнє жниво й ще сміливіше чинили усілякі непристойності.

Не треба й казати, що верховодив ними пан Заглоба, на це давали йому право і його гучна рицарська слава, і невситиме прагнення напитися, і гострий язик — тут йому не було рівних, і велика самовпевненість, якої ніщо не могло похитнути. Часом, правда, у нього були напади меланхолії — тоді він зачинявся у кімнаті або в наметі й не виходив, а якщо й виходив, то був злий, як пес і шукав із кимось сварки, а то й справжньої бійки. Якось у такому настрої він добряче поколошкав рав’янина пана Дунчевського тільки за те, що той, проходячи, зачепився за його шаблю. У такіхвилини Заглоба міг терпіти тільки пана Володийовського, якому скаржився, що журба за паном Скшетуським і небогою замучила його. «Покинули ми з тобою її, пане Міхале, — казав він, — віддали, як юди, у безбожні руки — і ви мене цими вашими nemine excepto^[31] не заспокоюйте. Що з нею тепер діється, пане Міхале, скажи?»

Марно тлумачив йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз небогу шукали, та поки уся рать Хмельницького стоїть між ними, про це годі й думати. Шляхтич не давав себе переконати і впадав у ще більший відчай, проклинаючи аж гай гуде «перину, дитину й латину».

Але такі напади журби швидко минали. Зате потім пан Заглоба, ніби прагнучи надолужити згаяне, гуляв і пив іще дужче, збавляючи час у шинках у товаристві найзатятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому був вірним компаньйоном пан Міхал.

Пан Міхал, чудовий жовнір і офіцер, ані на шеляг, одначе, не мав тієї серйозності, яку в Скшетуському, наприклад, виробили страждання і біди. Свій обов’язок перед Річчю Посполитою Володийовський розумів так: бив, кого йому наказували, а про решту не дбав і в політику не встрявав; поразку в бою завше ладен був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що буянство і чвари такі ж шкідливі для спільної справи, як і невдачі на бойовищі. Одне слово, це був парубійко-вітрогон, котрий, опинившись у столичному вирі, по вуха у ньому втонув і, як реп’ях, пристав до Заглоби, бо той був для нього наставником у сваволі. Тож він роз’їжджав із ним по шляхетських господах, де Заглоба за чаркою оповідав усякі небилиці, вербуючи заодно прихильників для королевича Карла, пив із ним, як і він, а при потребі оступався за нього, обидва, як мухи в окропі, крутилися по виборчому полю і по місту — куточка не було, у який би вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у магнатів і в шинках; усюди були й у всьому брали участь.

У пана Міхала молода рука свербіла, він хотів показати, а заодно й довести, що українська шляхта найкраща, а князівським жовнірам немає рівних. Тому вони із паном Заглобою зумисне їздили шукати пригод до ленчицьких, вправних мечників, а найбільше їх цікавили поплічники князя Домініка Заславського, яких вони обидва особливо ненавиділи. Зачіпали тільки найзавзятіших рубак, овіяних міцною і непохитною славою, заздалегідь придумуючи зачіпки. «Ти, добродію, даси приключку, — казав пан Міхал, — а далі вже я втручуся» Заглоба, як вправний у фехтуванні й такий, що не боявся стати на герць із братом шляхтичем, не завше згоджувався, щоб йому допомагали, особливо у сутичках із заславцями, але якщо під руку підвертався ленчицький мастак, обмежувався образами. Коли ж шляхтич хапався за шаблю і викликав кривдника на герць, пан Заглоба казав: «Милостивий пане! Сумління моє забороняє мені вашу милость самому на вірну смерть прирікати; спробуй-но ліпше зітнутися із моїм синочком і учнем, бо я не певен, чи ти й його здолаєш». Після таких слів уперед виходив пан Володийовський зі своїми підкрученими вусиками, кирпатим носом і виглядом роззяви і, радий чи не радий був той, що кинув виклик, починав гарцювати, а позаяк і справді був мастак над мастаками, після кількох випадів зазвичай укладав супротивника.

Отакі вони собі із Заглобою придумували забави, які примножували їхню славу серед неспокійних відчайдухів і серед шляхти, особливо ж росла слава пана Заглоби, про якого казали: «Якщо учень такий, то яким же майстром має бути навчитель!» Одного тільки пана Харлампа Володийовському довгенько ніде знайти не вдавалося; він думав навіть, може, того назад у Литву чогось послали.

Так спливло майже шість тижнів, упродовж яких і громадські справи значно просунулися. Напружена боротьба між братами-кандидатами, усілякі заходи їхніх прихильників, хвилювання і надмірні пристрасті винюхувачів — усе минуло, майже не залишивши й сліду в пам’яті. Усі вже знали, що буде обрано Яна Казимира, бо королевич Карл поступився братові й доброхіть зняв свою кандидатуру. І дивна річ, багато що тут вирішив голос Хмельницького: усі сподівалися, що гетьман визнає владу короля, особливо такого, якого обрано згідно з його волею. І сподівання ці значною мірою справдилися.

Зате для Вишневецького, котрий ані на мить, як колись Катон, не переставав твердити, що запорозький Карфаген має бути знищено, такий поворот подій був новим ударом. Тепер реальністю стали перемови. Князь, щоправда, розумів: вони або відразу зайдуть у безвихідь, або невдовзі будуть зірвані волею обставин, і князь у майбутньому передбачав війну, але його огортала тривога при думці за її результат. Після перемов узаконений у правах Хмельницький стане ще сильнішим, а Річ Посполита — слабшою. І хто поведе її війська супроти такого уславленого полководця, як Хмельницький? Як тут не чекати нових поразок, нових розгромів, що вичерпають останні сили?

Князь не тішив себе надією і знав, що йому, найревнішому прихильникові Карла, не віддадуть булави. Щоправда, Казимир обіцяв братові милувати його прихильників, як і своїх, бо він був добра душа, але ж Казимир підтримував політику канцлера, отже, булава дістанеться не князеві, і горе Речі Посполитій, якщо новий полководець не буде мудріший за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою гнітив душу Ієремії — його мучив і страх за прийдешнє вітчизни, і те нестерпне почуття, яке відчуває людина, коли бачить, що заслуги її не буде оцінено справедливо, що інші, обійшовши її, підведуть голову. А він не був би Ієремією Вишневецьким, якби не був гордим. Він відчував у собі сили узяти булаву, бо він її таки заслужив, — тому й потерпав незмірно.

Серед офіцерів навіть подейкували, що князь не чекатиме кінця виборів і покине Варшаву — але це не було правдою. Князь не лише не поїхав, а навіть відвідав королевича Казимира у Непоренті, котрий прийняв його надзвичайно люб’язно, після чого повернувся до міста, де пробув досить довго, оскільки цього потребували справи військові. Треба було знайти кошти для збільшення війська, на чому князь старанно наполягав. Опріч того, на Карлові гроші формувалися нові рейменти драгунів і піхоти. Одні уже було відправлено в Україну, іншим ще належало дати лад. Для цього князь розсилав у всі кінці досвідчених у справах військової організації офіцерів, аби ці полки як слід підготувати. Вже було послано Кушеля і Вершула, нарешті настала черга й Володийовського.

Одного дня його викликав до себе князь і дав такий наказ:

— Поїдеш, добродію, через Бабиці й Аипків до Заборова, де чекають коні, призначені для рейменту; оглянеш їх, вибракуєш і розплатишся із паном Тшасковським, а відтак приведеш сюди жовнірам. Гроші під мою розписку одержиш у скарбника тут, у Варшаві.

Пан Володийовський жваво узявся до роботи, одержав гроші й того ж дня вони із Заглобою вирушили до Заборова удесятьох і з візком, що віз гроші. Їхали спроквола, бо вся околиця із цього боку Варшави кишіла шляхтою, челяддю, возами й кіньми; у селах аж до Бабиць було стільки люду, що не було хати, в якій би не ночували гості. Серед такого напливу людей різної вдачі не важко було вскочити у якусь халепу. Так воно й сталося із двома нашими приятелями попри усі їхні старання і скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою кільканадцять шляхтичів, котрі саме сідали на коней, аби їхати своєю дорогою. Два загони, привітавшись один з одним, уже розминалися, як раптом один із вершників глянув на пана Володийовського і, не промовивши й слова, пустився до нього клусом.

— Ну що, братику, попався! — вигукнув він. — Хоч як ти ховався, а я тебе знайшов!.. Тепер ти від мене не втечеш! Гей, милостиві панове! — крикнув він своїм супутникам, — почекайте-но трішки! Мені треба цьому офіцерикові щось сказати, і я хотів би, аби ви були свідками цієї розмови.

Пан Володийовський задоволено усміхнувся, бо впізнав пана Харлампа.

— Бог свідок, що я не ховався, — сказав він, — і сам вашу милость шукав, аби спитати, чи й досі ще ти на мене гнів тримаєш, та, на жаль, зустрітися не могли.

— Пане Міхале, — прошепотів Заглоба, — не забувай: ти у службі їдеш!

— Пам’ятаю, — буркнув Володийовський.

— Ставай! — верескнув Харламп. — Милостиві панове! Я пообіцяв оцьому парубійкові, оцьому молокососові пообтинати вуха — і пообтинаю, не будь я Харламп! Пообтинаю обидва, слово честі! Тож будьте свідками, милостиві панове, а ти, парубійку, ставай!

— Не можу, Богом присягаюсь, не можу! — відповів Володийовський. — Потерпи хоч кілька днів!

— Як це не можеш? Перепудився? Якщо ти негайно не станеш, я тебе так розмалюю, що свої не впізнають. Ах ти скорпіон, ах ти дрантя! Ставати поперек дороги вмієш, напакостити вмієш, а як відповідати — не можеш?

Тут утрутився пан Заглоба.

— Здається мені, добродію, що ти трохи причмелений, — сказав він Харлампові. — Дивись, аби тебе цей скорпіон не вжалив, бо тоді вже ніякі примочки не поможуть. Тьху, дідько б тебе взяв, невже не бачиш, що офіцер у службових справах їде? Поглянь на оцей візок із грішми, які ми у полк веземо, і зрозумій, голово капустяна, що, призначений охороняти скарбницю, офіцер цей своєю особою не розпоряджається і на герць із тобою стати не може. Хто цього не розуміє, той телепень, а не жовнір! Ми під воєводою руським служимо і не таких, як ваша милость, побивали, та сьогодні не можна. А це від нас не втече.

— Це правда, вони ж із грішми їдуть, не можна їм, — озвався один із Харлампових товаришів.

— А що мені до їхніх грошей! — кричав невгамовний пан Харламп. — Нехай виходить на герць, бо інакше всіх у колошкаю.

— Сьогодні я не можу битися, але даю слово рицаря, — мовив пан Міхал, — що через три-чотири дні, як тільки впораюся зі службовими справами, вийду, куди схочете. А якщо вас, добродії, не вдовольнить моя обіцянка, я накажу по вас стріляти, бо думатиму, що не зі шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками маю справу. Вибирайте, чорти б вас узяли, бо я не маю часу тут із вами розводитися!

Почувши ці слова, драгуни з його ескорту враз навели на напасників дула мушкетів, і рух цей, як і рішуче слово пана Міхала, очевидно, справили враження на товаришів пана Харлампа.

— Ну вже дай попуст, — казали вони йому, сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію дістанеш, будь певен, хлопець не з полохливих, як і всі у руських хоругвах… Угамуйся, поки просимо тебе.

Пан Харламп іще трохи пошарпався, але зрештою зміркував, що або товаришів своїх розгніває, або на нерівну боротьбу із драгунами наразить, тому, звернувшись до Во— лодийовського, сказав:

— То даєш слово, що вийдеш на герць?

— Я сам тебе знайду, хоч би за те, що двічі про те саме питаєш… Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні у нас середа, отже, в суботу після обіду, о другій… Вибирай місце.

— Тут у Бабицях гостей до смутку, — сказав Харламп, — коли б не трапились якісь impedimenta^[32] Нехай краще поряд, у Липкові — там спокійніше і мені недалечко, ми у Бабицях квартируємо.

— А ваших милостей буде стільки ж, як сьогодні? — передбачливо поцікавився Заглоба.

— Ні, навіщо! — відповів Харламп. — Я приїду тільки з панами Селицькими, своїми родичами… Та й ви, добродії, spero^[33], прибудете без драгунів.

— Може, це у вас на поєдинок приїздять у супроводі військової охорони, — відповів пан Міхал, — а у нас так не заведено.

— Тоді через три дні, у суботу, в Липкові? — сказав наостанку Харламп. — Зустрінемося біля корчми, а тепер — із Богом!

— Із Богом! — відповіли Володийовський і Заглоба.

І супротивники мирно роз’їхалися.

Пан Міхал був щасливий від прийдешньої забави і обіцяв собі, що утне вуса литвинові й подарує їх панові Лонгіну. Тож він їхав до Заборова у чудовому настрої. У Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди на лови, та лише здалеку бачив майбутнього монарха, бо поспішав. За два дні він упорався з усіма справами, оглянув коней, розплатився із паном Тшасковським, повернувся до Варшави і точнісінько на той час, як домовлялися, ба навіть на годину раніше, був у Липкові разом із Заглобою і паном Кушелем, котрого він запросив другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, яку тримав жид, вони зайшли всередину, аби прополоснути горло медом, і за чаркою розговорилися з господарем.

— Скажи, жидку, а тутешній пан удома? — спитав у корчмаря Заглоба.

— Він у місті.

— А чимало тут у Липкові стоїть шляхти?

— У нас нікогісінько. Один тільки пан зупинився у мене і сидить зараз у ванькирі^[34] — Багатий пан із прислугою та кіньми.

— А чому він не заїхав у садибу?

— Певно, не знає нашого пана. А втім, і садиба вже з місяць як замкнена.

— А може, це Харламп? — мовив Заглоба.

— Ні, — відповів Володийовський. — Він мав бути після обіду о другій.

— Ой, пане Міхале, мені здається, що це він.

— З чого б це!

— Піду загляну, хто такий. Жидку, а давно цей пан зупинився?

— Сьогодні приїхав, двох годин немає.

— А не знаєш, звідки він?

— Не знаю, але точно здалеку, бо коней геть загнав. Люди казали, що із-за Вісли.

— А чому він аж тут, у Липкові, зупинився?

— Хто його знає?

— Піду побачу, — повторив Заглоба, — може, хтось знайомий.

І, наблизившись до зачинених дверей ванькира, постукав у них ефесом шаблі й спитав:

— Милостивий пане, можна зайти?

— А хто там? — озвався ізсередини голос.

— Свої, — відповів Заглоба, прочиняючи двері. — Даруйте, добродію, може, не вчасно? — додав він і просунув голову в кімнату.

І раптом сахнувся й грюкнув дверима, ніби смерть побачив. На обличчі його з'явилися водночас страх і велике здивування: він роззявив рота й дивився на Володийовського і Кушеля божевільними очима.

— Що з тобою, добродію? — спитав Володийовський.

— Господи милосердний, тихо! — сказав Заглоба. — Там… Богун!

— Хто? Що з тобою, ваша милость, сталося?

— Там… Богун!

Обидва офіцери посхоплювалися на рівні ноги.

— Ти що, добродію, збожеволів? Отямся: хто там?

— Богун! Богун!

— Не може бути!

— Щоб мені не жити! От як стою перед вами, присягаю Богом і всіма святими!

— Чого ж ти так сполошився, добродію? — спитав Володийовський. — Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?

— Як у тому, що з тобою розмовляю. На власні очі бачив: він перевдягався.

— А він тебе, ваша милость, бачив?

— Не знаю, здається, ні.

У Володийовського очі заіскрилися, мов вуглини.

— Ей, жидку! — тихо покликав він корчмаря, швидко махаючи рукою. — Іди сюди!.. Є іще вихід із ванькира?

— Нема, тільки через цю кімнату.

— Кушелю! Під вікно! — прошепотів пан Міхал. — О, тепер він од нас не втече!

Кушель, не кажучи й слова, вибіг із кімнати.

— Заспокойся, ваша милость, — сказав Володийовський. — Не над тобою висить смерть, а над ним. Що він тобі може вдіяти? Анічогісінько.

— Та це я від здивування не можу прийти до тями! — відповів Заглоба, а про себе подумав: «Справді-бо, чого мені боятися? Пан Міхал під боком — нехай Богун боїться!»

І, прибравши грізного вигляду, схопився за ефес шаблі.

— Пане Міхале, він уже нікуди від нас не дінеться!

— Тільки чи це він? Мені й досі не віриться. Що йому тут робити?

— Хмельницький його шпигувати послав. Це вже напевне! Постривай-но, пане Міхале. Давай схопимо його і поставимо умову: або він оддає князівну, або ми видаємо його правосуддю.

— Якби тільки князівну віддав, а там нехай йому хрін!

— Ба! А чи не мало нас? Лише двоє і Кушель третій. Він боронитиметься, мов несамовитий, та й людей при ньому кілька.

— Харламп із двома приїде — буде нас шестеро! Годі!.. Цить!

Цієї миті відчинилися двері, і Богун увійшов до кімнати.

Напевно, він не впізнав тоді Заглоби, коли той заглядав до ванькира, бо тепер, побачивши його, ураз здригнувся, і ніби полум’я пробігло по отамановому обличчю, а рука блискавкою опустилася на ефес шаблі, — та все це тривало лише якусь мить. Спалах погас, але обличчя трохи зблідло.

Заглоба дивився на нього, не говорячи ні слова, отаман теж стояв мовчки. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як пролітає муха. Двоє чоловіків, долі яких у такий дивний спосіб переплелися, вдавали, ніби один одного не знають.

Це тривало досить довго. Панові Міхалу здалося, що минула ціла вічність.

— Жиде, — сказав раптом Богун, — далеко звідси до Заборова?

— Не далеко, — відповів жид. — Ваша милость зараз їде?

— Так, зараз, — мовив Богун і пішов до дверей, що вели в сіни.

— Дозвольте! — пролунав Заглобин голос.

Отаман зупинився як укопаний і, обернувшись до Заглоби, вперіщився у нього своїми страшними чорними зіницями.

— Чого тобі, добродію? — спитав коротко.

— Гм… Мені здається, що ми вже колись бачилися. Чи не на весіллі часом на вкраїнськім хуторі?

— Авжеж! — різко сказав отаман, знову опускаючи руку на ефес шаблі.

— Як здоров’ячко? — поцікавився Заглоба. — Бо ваша милость тоді якось так швидко з хутора подався, що я не встиг і попрощатися.

— А ти, добродію, шкодував про це?

— Певно, що шкодував, ми б іще потанцювали — компанія саме підспіла. — Тут пан Заглоба показав на Володийовського. — Оцей ось рицар тоді під’їхав, котрому страх як кортіло з вашою милостю ближче познайомитися.

— Годі! — крикнув, раптово підвівшись, пан Міхал. — Я тебе заарештую, зраднику!

— Це ж за яким таким правом? — поцікавився отаман, гордо підводячи голову.

— Бо ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав!

— А ти, добродію, що за один?

— О! Відрекомендовуватися тобі я не буду, все одно ти від мене нікуди не дінешся!

— Побачимо! — відрізав Богун. — А відрекомендовуватися і я б не став тобі, добродію, якби ти мене як рицар на герць викликав, та оскільки ти арештом погрожуєш, то я тобі скажу: ось лист, який я від гетьмана запорозького до королевича Казимира везу, але, не заставши його в Непоренті, у Заборів до нього їду. Ну, як тепер ти мене заарештуєш?

Сказавши це, Богун глянув на Володийовського гордовито і глумливо, а пан Міхал дуже збентежився, ніби гончак, котрий відчув, що не може наздогнати звіра, і, не знаючи, як учинити, кинув запитливий погляд на Заглобу. Настала важка хвилина мовчання.

— Так! — озвався Заглоба. — Нема ради! Раз ти посланець, заарештувати ми тебе не можемо, але шаблею перед носом у цього рицаря махати не раджу, бо якось ти від нього уже втікав, аж п’яти блищали.

Богунове обличчя спаленіло: саме цієї миті він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженої гордості скипіла кров у безстрашного отамана. Згадка про втечу з хутора пекла його вогнем. Це була єдина не змита пляма на його молодецькій славі, якою він дорожив над усе, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба спокійнісінько собі вів далі:

— Ти й шароварів тоді ледве не загубив, добре, що рицар цей тебе пожалів і живим відпустив. Тьху, милостивий молодче! У тебе не тільки личко дівоче, а й душа теж. Ти був хоробрий зі старою княгинею і хлопчиною-князем, а від рицаря накивав п’ятами! Тобі листи возити і дівчат викрадати, а не воювати! Богом присягаю, що на власні очі бачив, як ти мало без шароварів не зостався. Тьху, тьху! Як же нам із тобою битися, коли ти папірцем затуляєшся? Туману в очі тільки й умієш напускати, милостивий молодчику!.. Хмель добрий вояк, Кривоніс теж, але й волоцюг у вас чимало серед козаків.

Богун зненацька рвонувся до пана Заглоби, а той так само хутко сховався за пана Володийовського, отож двоє молодих рицарів опинилися віч-на-віч.

— Не зі страху я від тебе тікав, добродію, а щоб людей урятувати! — мовив Богун.

— Не знаю, через які причини, але знаю, що тікав, — відповів пан Міхал.

— Я всюди ладен із вашою милостю битися, хоч і зараз тут.

— Викликаєш мене? — спитав, примружившись, Володийовський.

— Ти заплямував мою молодецьку славу, ти перед людьми мене зганьбив! Хочу твоєї крові!

— Я згоден, — відповів Володийовський.

— Volenti non fit iniura^[35], — додав Заглоба. — Але хто ж листа королевичу доставить?

— Нехай у вас голова за це не болить, це моя справа!

— Тоді бийтеся, як нема іншої ради, — мовив Заглоба. — Але якщо тобі пощастить, добродію отамане, з оцим кавалером, знай: я другим битимусь. А тепер вийдемо, пане Міхале, у двір, я тобі щось пильне скажу.

Двоє приятелів вийшли і відгукали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

— Милостиві панове, кепські наші справи. Він і справді везе листа до королевича, уб’ємо ми його — доведеться відповідати. Пам’ятайте: карний суд шляхти propter securitatum^[36] засідає за дві милі від виборчого поля, а він усе-таки quasi^[37] посол! Справа не легка! Доведеться потім ховатися, хіба що князь захистить — інакше нам не минути лиха. А відпустити його — ще гірше. Це єдина нагода визволити нашу небогу. Якщо його вколошкаємо, легше її знайдемо. Певно, сам Бог хоче їй і Скшетуському допомогти, от що! Радьте ж, милостиві панове, що робити?

— Невже ти, добродію, нічого хитрого не придумаєш? — спитав Кушель.

— Я свого домігся — він перший нас викликав. А тепер потрібні свідки, чужі люди. Як на мене, слід дочекатися Харлампа. Беру на себе переконати його поступитися чергою і при потребі засвідчити, що Богун нас сам викликав, а ми змушені були захищатися. Та й від отамана було б добре вивідати, де він дівчину сховав. Якщо на нього чекає загибель, навіщо вона йому? Може, скаже, якщо вблагати його? А не скаже, то й так ліпше, аби живим не лишився. Все треба робити передбачливо й розважливо. У мене голова як не лусне, милостиві панове.

— Хто ж із ним битиметься? — поцікавився Кушель.

— Пан Міхал перший, я другий, — відповів Заглоба.

— А я третій.

— Е, ні! — перебив пан Міхал. — Я один битимусь, і квит. Покладе він мене — його щастя, нехай їде здоровий.

— О, я ж йому вже обіцяв, — сказав Заглоба, — та якщо ви, добродії, інакше вирішите, я відступлюся.

— Це його воля, якщо він захоче ще й з тобою битися, але більше ні з ким.

— Тоді ходімо до нього.

— Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна у світлиці — він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.

— Послухай-но, ваша милость, — почав Заглоба, — є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря — добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, — от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.

— Згода, — відповів Богун. — Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викли¬ кав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.

Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:

— Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже… Є другий punctum^[38], куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae^[39] судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?

Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:

— Чого ж ви від мене хочете?

— Скажи нам, де її ув’язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і нареченому віддати. Якщо ти це зробиш, Бог помилує твою душу.

Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили за змінами, що відбувалися на його рухливому обличчі, яке враз пойняв такий ніжний смуток, наче ніколи ні гнів, ні лють, ні якісь інші суворі почуття на ньому не з’являлися, ніби чоловік цей тільки для кохання і туги був створений.

Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:

— Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій…

Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:

— Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз — і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть — і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка-війна тримала.

— Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, — сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. — Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!

— Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, — і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар — там вона у безпеці.

— То де ж вона?

— Послухайте, панове ляхи! Нехай буде по-вашому: я скажу, де вона, і звелю вам її видати, але за це ви присягніть мені рицарським словом честі, що, коли Бог мені допоможе вас здолати, ви її більше не шукатимете. За себе присягніть і за пана Скшетуського, а я вам скажу.

Троє приятелів перезирнулися.

— Цього ми зробити не можемо! — мовив Заглоба.

— Авжеж, ніяк не можемо! — вигукнули Кушель і Володийовський.

— Так? — сказав Богун, і брови його звелися, а в очах блиснули іскри. — Чому ж це ви, панове ляхи, не можете цього зробити?

— Бо пана Скшетуського з нами нема, а окрім того, знай, що жоден із нас не перестане її шукати, хоч би ти й під землю її сховав.

— То он ви який торг зі мною затіяли: ти, козаче, віддай душу, а ми тебе шаблею! О, не дочекаєтесь! Думаєте, у мене шабля не із криці? Чого це ви наді мною розкаркалися, як круки над падлом? Чому це я маю загинути, а не ви? Ви прагнете моєї крові, а я вашої! Побачимо, хто чию пустить!

— Отже, не скажеш?

— А навіщо мені казати? На погибель же усім вам!

— На погибель тобі! Порубаємо на шматки — ти цього вартий!

— Спробуйте! — мовив отаман, раптово підводячись.

Кушель і Володийовський теж підхопилися з лави.

Грізні погляди схрестилися, гнів заклекотів у кожного в грудях, і не відомо, до чого б дійшло, якби не Заглоба, котрий, глянувши у вікно, вигукнув:

— Харламп із секундантами приїхав!

І справді, за хвилину до кімнати зайшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, панами Селицькими. Ледве вони встигли привітатися, Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.

Говорив він так красномовно, що враз їх переконав, особливо запевнив, що пан Володийовський просить лише трохи зачекати, і після поєдинку з козаком відразу ж зітнеться з ротмістром. А ще Заглоба почав розказувати, як давно і страшно ненавидять князівські жовніри Богуна, бо він ворог усієї Речі Посполитої і один із найжорстокіших заколотників, зрештою, як той викрав князівну, панну зі шляхетської родини і наречену шляхтича, котрий є взірцем усіх рицарських чеснот.

— А позаяк ви, добродії, теж шляхтичі, братерські душі, то й кривда, завдана в особі одного усім нам, це спільна наша кривда. Невже ж ви стерпите, щоб за неї не помститися?

Пан Харламп спершу почав чинити труднощі, говорячи, що в такому разі Богуна треба негайно зарубати, «а пан Володийовський нехай, як домовилися, зі мною на герць стане». Довелося Заглобі знову йому втокмачувати, чому це неможливо, та й не личить рицарям гуртом на одного нападати. На щастя, допомогли йому пани Селицькі, обидва розсудливі й статечні; аж нарешті упертий литвин дав себе вмовити й погодився відкласти поєдинок.

Тим часом Богун пішов до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, відтак голосно повторив те саме панові Харлампу і панам Селицьким.

— Ми ж засвідчуємо, — сказав Володийовський, — що, коли ти вийдеш звитяжцем у битві зі мною, від твоєї волі залежатиме, зітнутися чи не зітнутися з паном Загло— бою. Ніхто інший тебе більше не викликатиме і гуртом на тебе не нападуть — поїдеш, куди схочеш, у чому й присягаємо тобі рицарським словом честі, а вас, добродії, як новоприбулих, просимо теж присягнути в цьому.

— Присягаємо, — урочисто пообіцяли Харламп і двоє Селицьких.

Тоді Богун вручив Єльяшенкові листа Хмельницького до королевича і промовив:

— Ти цього листа королевичеві віддаси, і якщо я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя провина була і що не зрадою мене забили.

Заглоба, котрий пильно за всім стежив, завважив, що на понурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, — мабуть, надто був упевнений він у своєму отамані.

Богун тим часом гордо звернувся до шляхтичів:

— Ну, кому смерть, кому життя, — сказав він. — Ходімо вже.

— Пора, пора! — дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.

Вийшовши з корчми, вони пішли до річки, що текла серед заростей глоду, шипшини, терну і сосняку. Листопад, щоправда, пострушував із кущів листя, але вони були такі густі, що, ніби жалобний флер, тяглися через пустельні поля аж ген до лісу. День був хоч і не яскравий, але погідний, — восени бувають такі дні, сповнені меланхолійної журби. Сонце прикрасило золотавим обідком оголене віття дерев і осявало жовті піщані дюни, що тяглися трохи віддалік од правого берега річки. Супротивники і їхні секунданти йшли саме до цих дюн.

— Там і зупинимося, — сказав Заглоба.

— Добре! — погодилися інші.

Заглоба дедалі дужче хвилювався. Нарешті підійшов до Володийовського й прошепотів:

— Пане Міхале…

— Що?

— На милість Божу, пане Міхале, ти вже постарайся! У твоїх тепер руках доля Скшетуського, воля князівни, твоє життя, та й моє теж. Боронь Боже тебе схибити, я цьому розбійникові не дам ради.

— То навіщо ж ти його, ваша милость, викликав?

— З язика саме схопилося. Я вірив у тебе, пане Міхале, бо сам уже старий, задишка мене мучить, а красунчик цей скаче, мов дзиґа. І затятий як гончак, пане Міхале.

— Я постараюсь, — відповів малий рицар.

— Бог тобі на поміч. Не занепадай духом!

— Ще б чого!

Цієї миті до них підійшов один із панів Селицьких.

— Добра штучка цей ваш козак, — прошепотів він. — Тримається з нами як рівня, а то й вище. Фу, вродиться ж таке! Либонь, його матінка на якогось шляхтича оком накинула.

— Е, — мовив Заглоба, — радше якийся шляхтич на його матінку задивився.

— І мені так здається, — сказав Володийовський.

— Почнімо! — раптом вигукнув Богун.

— Почнімо, почнімо!

Усі зупинилися. Шляхтичі стали півколом. Володийовський і Богун один навпроти одного.

Володийовський, хоч і молодий, але в таких речах досвідчений, спершу спробував ногою пісок, чи твердий, відтак огледівся довкола, вивчаючи усі нерівності ґрунту. Видно було, що він налаштований вельми серйозно. Це й не дивно, адже на нього чекав бій із найславетнішим на всю Україну рицарем, про якого в народі співали пісень й ім'я якого, Україна ж бо велика, було знане аж до Криму. Пан Міхал, простий драгунський поручик, багато сподівався від цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної звитяги, тому про все потурбувався, щоб бути готовим до герцю із таким гідним супротивником. Ось чому обличчя його було таке серйозне, що Заглоба, глянувши на нього, аж злякався. «Легкість духу втрачає, — подумав він. — Гаплик йому, а за ним і мені!»

Тим часом Володийовський, старанно оглянувши ґрунт, почав розстібати куртку.

— Холодно, — промовив він, — але розігріємось.

Богун зробив те саме, і обидва, поскидавши верхній одяг, зосталися тільки в шароварах і сорочках, відтак кожен закотив на правій руці рукав.

Але яким мізерним здавався пан Міхал поруч із рослявим і дужим отаманом! Його майже не було видно. Секунданти з тривогою поглядали на широкі козачі груди, на вузлуваті й тугі могутні мускули, що відкрилися з-під закоченого рукава. Здавалося, ніби молодий півник задумав зітнутися із сильним степовим яструбом. Ніздрі в Богуна роздувалися, наче він завчасу відчував кров, чоло зморщилося так, що здавалося, немовби чорна грива дістане аж до брів, і шабля в руці здригалася. Він уп'явся в супротивника своїми хижими очима й чекав команди.

А пан Володийовський ще раз оглянув на світло лезо своєї шаблі, ворухнув жовтими вусиками й став у стійку.

— Бойні великої не буде! — буркнув Селицькому Харламп.

Та ось пролунав трохи тремтливий голос Заглоби:

— В ім'я Господа Бога, починайте!

РОЗДІЛ XII

виснули шаблі, й лезо брязнуло об лезо. Бойовище вмить розширилося — Богун наступав із таким шаленством, що пан Володийовський відскочив на кілька кроків і секундантам теж довелося відступити. Богунова шабля робила такі блискавичні зигзаги, що злякані очі присутніх не встигали за ними стежити; їм здавалося, що зигзаги ці взяли в кільце пана Міхала, і лише Бог зможе вирвати його із цього вогняного кола блискавок. Удари злилися в один протяжний свист, розітнуте повітря хльостало по обличчях. Шал отамана наростав; його огортала дика бойова лють, і він гнав поперед себе Володийовського як ураган — малий рицар тільки відступав і захищався. Його витягнута правиця була майже непорушна, лише долоня без спочинку описувала малі, але бистрі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; підставляючи клинок під клинок, він одбивався і знову захищався, і знову відступав. Утупившись очима в отаманові очі, Володийовський серед блискавок, що зміїлися довкола нього, видавався спокійним, тільки щоки його взялися червоними плямами.

Пан Заглоба, примружившись, чув лише удар за ударом, скрегіт за скреготом. «Іще захищається!» — подумав він.

— Іще захищається! — шепотіли пани Селицькі й Харламп.

— Вже його припер до дюни, — тихо додав Кушель.

Заглоба знов розплющив око і глянув.

Спина Володийовського майже впиралася у дюну, але, певно, він іще не був поранений, тільки щоки його зарум’янилися ще дужче, а чоло зросили кілька краплин поту.

Заглобине серце закалатало надією. «Адже й пан Міхал неабиякий мастак, — подумав він, — та й цей же нарешті втомиться».

І справді, Богунове обличчя зблідло, піт теж зросив його чоло, але опір тільки розпалював лють отамана: білі ікла блиснули з-під вусів, із грудей виривалося несамовите ричання.

Володийовський не зводив із нього очей і далі захищався.

Ураз, відчувши за собою піщану дюну, він ніби набрався нових сил. Тим, що стежили за поєдинком, здалося, наче рицар падає, а він тим часом нагнувся, стиснувся, присів і, наче каменем, ударив усім тілом козака у груди.

— Атакує! — вигукнув Заглоба.

— Атакує! — повторили інші.

Так і було насправді: тепер козак задкував, а малий рицар, пізнавши уже всю силу супротивника, напирав на нього так стрімко, що секундантам аж дух перехопило: певно, починав розігріватися — ніздрі роздулися, маленькі оченята сипали іскрами, він то присідав, то зривався, змінюючи на млі ока позицію, то кружляв довкола отамана, змушуючи його крутитися на місці.

— Ох і мастак! Ох і зугарний! — вигукував Заглоба.

— Згинеш! — раптом промовив Богун.

— Сам згинеш! — як луна відповів Володийовський.

Зненацька козак прийомом, відомим тільки найдосвідченішим фехтувальникам, перекинув шаблю із правої руки в ліву і завдав зліва такого жахливого удару, що пан Міхал, ніби вражений блискавкою, впав на землю.

— Ой лелечко! — скрикнув Заглоба.

Але пан Міхал упав зумисне, і тому Богунова шабля тільки розітнула повітря, малий же рицар скочив, як дикий кіт, і майже всією довжиною леза полоснув щосили по незахищених грудях козака.

Богун захитався, ступив крок уперед і останнім зусиллям завдав останнього удару. Пан Володийовський легко відбив його і ще двічі вдарив по нахиленій голові — шабля вислизнула із ослаблих Богунових рук, він упав обличчям у пісок, забарвивши його кров'ю, що розтеклася під ним широкою калюжею.

Єльяшенко, що був присутній при поєдинку, кинувся до отаманового тіла.

Секунданти якийся час не могли вимовити й слова, а пан Міхал теж мовчав; спершись обіруч на шаблю, він важко дихав.

Заглоба першим порушив мовчання.

— Пане Міхале, іди ж у мої обійми! — розчулено сказав він.

Усі обступили Володийовського.

— Ну й мастак же ти, добродію, неперевершений! Щоб ти здоровий був! — вигукували пани Селицькі.

— Тихі води, бачу, глибокі! — мовив Харламп. — Я битимуся з тобою, добродію, аби не сказали, що Харламп злякався. І навіть якщо ти мене так само почикрижиш, усе одно тебе вітаю!

— Ет, дали б ви один одному спокій, добродії, бо вам насправді й битися нема за що, — зауважив Заглоба.

— Ой ні, тут зачеплено мою репутацію, — відповів п’ятигорець, а я за неї життя покладу.

— Не потрібне мені ваше життя, добродію, забудьмо краще про це, — сказав Володийовський. — Правду кажучи, ваша милость, я й на думці не мав ставати тобі на дорозі. Це зробить вашій милості дехто інший, ліпший від мене, а не я.

— Як це?

— Даю рицарське слово честі.

— Помиріться, помиріться, — прохали пани Селицькі й Кушель.

— Добре, хай буде по-вашому, — згодився Харламп, розкриваючи обійми.

Пан Володийовський упав у них, і обоє розцілувалися, аж луна пішла дюнами, пан Харламп при цьому сказав:

— Ну й молодчина ти, добродію! Так одчихвостив того велетня! А він же теж добряче володів шаблею.

— А я й не сподівався, що він такий фехтувальник! І де він міг цього навчитися?

Тут усі знову звернули увагу на отамана, що лежав на піску. Єльяшенко тим часом перевернув його горілиць і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Обличчя Богуна не можна було впізнати — воно взялося кіркою крові, що витекла з ран на голові й застигла на холодному повітрі. Сорочка на грудях теж уся була в крові, але життя ще жевріло в ньому. Він, певно, був у передсмертній конвульсії: ноги в нього тремтіли, а пальці, скарлючені як пазурі, шкребли пісок. Заглоба глянув і махнув рукою.

— Дістав своє! — сказав він. — Прощається зі світом.

— Ой! — промовив один із Селицьких, дивлячись на тіло. — Це вже труп.

— Ще б пак! Майже навпіл розсічений.

— Так, це був неабиякий рицар, — пробурмотів, покивавши головою, Володийовський.

— Не мені про це кажи, — кинув Заглоба.

Тим часом Єльяшенко спробував підняти й віднести нещасного отамана, та оскільки сам був тендітний і немолодий, а Богун — майже велетень, то й з місця не зрушив.

До корчми було кілька верст, а отаман міг сконати будь-якої миті, тож осавул, бачачи це, звернувся до шляхтичів:

— Панове! — вигукнув він, складаючи благально руки. — Заради Спаса і Святої Пречистої допоможіть! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…

Шляхтичі перезирнулися. Затятості проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилося.

— Певно, що не гоже його тут кидати як собаку, — першим пробурмотів Заглоба. — Як ми прийняли виклик, то він для нас уже не хлоп, а вояк, котрому належить усіляка допомога… Хто понесе його зі мною, милостиві панове?

— Я, — відгукнувся Володийовський.

— Кладіть його на мою бурку, — запропонував Харламп.

За хвилю Богун уже лежав на опанчі, яку підхопили за краї Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко, — і ціла процесія, позаду якої йшли Харламп і пани Селицькі, поволі рушила до корчми.

— Живучий, — мовив Заглоба, — ще ворушиться. Боже мій, якби мені хто сказав, що я з ним няньчитимуся і на руках нестиму, я відповів би, що глузує з мене! Занадто чуле в мене серце, сам знаю про це, але нічого з собою вдіяти не можу! Ще й рани йому перев’яжу. Сподіваюсь, на цьому світі вже більше не побачимось: нехай хоч на тому добром спом’яне!

— Ти гадаєш, добродію, що він таки не виживе? — спитав Харламп.

— Він? Та я за його життя й старого віхтя не дам. Певно, так було на роду написано, а від долі не втечеш: якби йому пощастило з паном Володийовським, від моїх би рук загинув. Але я радий, що так сталося, бо мене вже й так мужовбивцею безжалісним називають. А що мені робити, як вічно хтось плутається під ногами? Панові Дунчевському мусив п’ятсот злотих винагороди за кривду сплатити, а вкраїнські маєтки, самі знаєте, нині прибутків не дають.

— Авжеж, у вас там, добродію, усе дощенту сплюндроване, — погодився Харламп.

— Хух! Важкенький цей козарлюга, я аж засапався!.. — вів далі Заглоба. — Що сплюндроване, то сплюндроване, але я все-таки сподіваюся, що нам сейм exulibus^[40] якоюсь провізією надасть, інакше з голоду подохнемо… Ох і важкий він, хай йому грець!.. Ось погляньте, добродії, знову кровить. Скоч, пане Харлампе, в корчму та скажи жидові, нехай намне хліба з павутиною. Нашому неборакові це вже не дуже допоможе, але рану перев’язати — всякого християнський обов’язок, усе-таки йому помирати легше буде. Мерщій, пане Харлампе.

Пан Харламп поквапився вперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не гаючись, узявся з великою вправністю перев’язувати рани. Він зупинив кровотечу, позаліплював рани, відтак звернувся до Єльяшенка і сказав:

— А тобі, діду, тут робити нічого. Скачи чимдуж до Заборова, проси, щоб тебе до його ясновельможності допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, — усе так, як було. А якщо збрешеш, дізнаюся, бо я у королівської ясновельможності у великій довірі, і голову тобі накажу зітнути. Хмельницькому теж уклонися від мене, він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє, по кутках не тиняйся, бо ще десь приб’ють, не встигнеш і пояснити, хто такий. Бувай здоровий! І рушай хутчій!

— Дозвольте, пане, зостатися хоч допоти, допоки він схолоне.

— Їдь, кажу тобі! — грізно мовив Заглоба, а ні, то звелю хлопам силоміць тебе у Заборів доправити. І не забудь уклонитися Хмельницькому.

Єльяшенко низько вклонився івийшов, а Заглоба сказав Харлампові й Селицьким:

— Я зумисне відправив цього козака, бо що йому тут робити?.. А якщо й справді десь дорогою приріжуть, що легко може статися, усю провину на нас звалять. Заславці й канцлерові прихвосні першими верещатимуть на все горло, що люди князя-воєводи усупереч Божим законам вимордували ціле козацьке посольство. Але мудра голова усьому дасть раду! Нас цим франтам, лишаюватим буханцям, бабіям так просто не взяти, та й ви, ваші милості, при потребі засвідчите, як усе було насправді, і що він нас сам викликав. Треба ще тутешньому війтові наказати, аби він його якось поховав. Вони тут не знають, хто він такий: подумають, що це шляхтич, і поховають по честі. І нам, пане Міхале, в дорогу час, бо треба ще князю-воєводі реляцію подати.

Хрипке дихання Богуна перебило розмірковування За— глоби.

— Бач, уже душа шука собі дороги! — зауважив шляхтич. — І надворі вже смеркається — навпомацки доведеться на той світ добиратися. Та позаяк він нашої нещасної небоги не зганьбив, пошли йому, Боже, вічний спочинок, амінь!.. Їдьмо, пане Міхале… Від усієї душі відпускаю йому всі гріхи, хоч, правда, я у нього більше ставав на дорозі, ніж він у мене. Але тепер усьому кінець. Бувайте, добродії, здорові, приємно було з такими шляхетними кавалерами познайомитися. Не забудьте тільки при потребі посвідчити.

РОЗДІЛ XIII

вістку про те, що Богуна порубано в поєдинку, князь Ієремія сприйняв досить байдуже, особливо коли довідався, що є сторонні люди, котрі у будь-яку хвилину можуть посвідчити: викликано було Володийовського. Якби це сталося кількома днями раніше від проголошення королем Яна Казимира, якби боротьба кандидатів іще тривала, суперники Ієремії на чолі з канцлером і князем Домініком неодмінно скористалися б нагодою обернути цю подію супроти нього попри усяких свідків і їхні заяви. Але після відмови Карла від престолу уми були заклопотані вже іншим, і неважко було здогадатися, що вся ця історія піде в забуття.

Витягти її на світ Божий міг хіба що Хмельницький, аби засвідчити, які йому чинять дедалі нові кривди. Одначе князь слушно сподівався, що королевич, відповідаючи гетьманові, згадає у листі або звелить переказати від себе, за яких обставин загинув його посланець, а Хмельницький не смітиме сумніватися в істинності королівських слів.

Князя цікавило тільки те, щоб через його людей не виник політичний скандал. Із другого боку, він навіть порадів за Скшетуського, бо тепер і справді далеко ймовірнішими стали пошуки князівни Курцевич. Тепер можна було її знайти, відбити або викупити — а коштів на це, хоч би й найбільших, князь, певно, не пошкодував би, щоб свого улюбленого рицаря звільнити від страждань і повернути йому щастя.

Пан Володийовський із великим страхом ішов до князя: будучи далеко не з полохливих, він, однак, як вогню боявся кожного суворого погляду воєводи. Які ж були його здивування і радість, коли князь, вислухавши реляцію і поміркувавши якусь хвилю над тим, що сталося, зняв із пальця коштовний перстень і сказав:

— Хвалю вашу витримку, добродії, що ви першими на нього не напали, інакше б на сеймі зчинився великий і неприємний галас. Але якщо князівна знайдеться, Скшетуський буде вам довічно вдячний. До мене дійшли чутки, милостивий пане Володийовський, що як дехто язика за зубами, так ви, добродію, шабельки в піхвах утримати не можете, за що вас слід було б покарати. Та оскільки ти за свого приятеля бився і репутацію нашої хоругви у герці з таким чудовим рубакою відстояв, прийми на згадку про знаменний день оцей перстень. Знав я, що ти добрий жовнір і неабиякий фехтувальник, але, здається, перевершуєш найславетніших майстрів.

— Він? — перепитав Заглоба. — Та він і чортові з третього випаду роги обітне! Якщо ваша ясновельможність колись голову мені зітнути накаже, хай це ніхто інший, крім нього, не робить: принаймні відразу на тому світі опинюся. Він Боїунові навпіл груди розтяв, а потім іще двічі по мізках умазав.

Князь кохався в рицарських справах і добрих жовнірів шанував, тому задоволено всміхнувся і спитав:

— А стрічав ти, добродію, когось рівного собі в бою на шаблях?

— Тільки Скшетуський якось трохи мене шкрябонув, але і я його теж… це коли ваша ясновельможність нас обох під замок посадив. А з інших, можливо, пан Підбип’ята переді мною не поступився б, бо має надлюдську силу, і, мабуть, іще Кушель, якби мав гостріше око.

— Не вірте йому, ваша ясновельможність, — утрутився Заглоба, — ніхто супроти нього встояти не може.

— А Богун довго тримався?

— Важкувато мені з ним довелося, — відповів пан Міхал. — Він і в ліву руку шаблю перекидав.

— Богун сам мені розказував, — докинув Заглоба, — що для вправляння цілісінькими днями із Курцевичами бився, та й сам я у Чигирині бачив, як він з іншими рубався.

— Знаєш що, милостивий пане Володийовський, — з удаваною серйозністю звернувся до рицаря князь, — їдь під Замостя, виклич на герць Хмельницького й одним махом визволи Річ Посполиту від усіх бід і нещасть.

— Із наказу вашої ясновельможності поїду, якби тільки Хмельницький захотів зі мною зітнутися, — відповів Володийовський.

На що князь:

— Ми жартуємо, а світ гине! Але під Замостя, добродії, ви й справді мусите поїхати. Я дістав відомості з козацького табору, що тільки-но оголосять про обрання королевича Казимира, Хмельницький зніме облогу й відступить в Україну, і вчинить так зі справжньої або вдаваної до його величності любові, або ж тому, що під Замостям його могуть нам легко зломити. От тому їдьте і сповістіть Скшетуському, що сталося, нехай вирушає на пошуки князівни. Скажіть йому, нехай із моїх хоругов при старості валецькому візьме собі стільки людей, скільки для його експедиції знадобиться. А втім, я йому через вас пошлю дозвіл на відпустку і дам листа, бо в мене аж серце болить, що йому ніяк не усміхнеться щастя.

— Ваша ясновельможність для всіх нас як батько рідний, — мовив Володийовський, — і ми тобі до скону вірою і правдою служитимемо.

— Не знаю, чи не голодна у мене невдовзі настане служба, — сказав князь, — якщо всі мої задніпровські маєтки пропадуть. Але поки вистачає, поти що моє, те й ваше.

— О! — вигукнув пан Міхал. — І наші голяцькі маєтки завжди належатимуть вашій ясновельможності.

— І мої теж! — додав Заглоба.

— Поки що в цьому нема потреби, — ласкаво відповів князь. — Сподіваюся, якщо вже я усе втрачу, Річ Посполита хоч про дітей моїх не забуде.

У князя, коли він це казав, певно, була мить ясновидіння. Річ Посполита через кільканадцять років таки віддала його єдиному синові найліпше, що мала, — корону, але тим часом Ієремії й справді загрожувала втрата його величезного багатства.

— Добре викрутилися! — сказав Заглоба, коли вони з Володийовським вийшли від князя. — А тебе, пане Міхале, ще й у чині підвищать, будь певен. Покажи-но той перстень. Бігме, та він на сто червінців золотих потягне — надто вже гарний камінь. Спитай завтра на базарі у якогось вірменина. При таких грошах можна ні в їжі, ні в питві, ні в інших розкошах собі не відмовляти. А ти як гадаєш, пане Міхале? Знаєш вояцьке правило: «Сьогодні живеш, завтра гниєш!» А сенс його такий: живи сьогоднішнім днем, а в завтра не заглядай. Коротке життя людське, коротке, пане Міхале. Найважливіше, що ти тепер міцно князеві запав у душу. Він би дорого дав, аби Скшетуському голову Богунову презентувати, а ти це зробив. Сподівайся тепер великих ласк, повір мені. Хіба мало князь рицарству в довічне володіння сіл роздав, а то й зовсім подарував? Що там якийся перстень! Певно, й тобі щось перепаде, а наостанку іще князь тебе з якоюсь своєю родичкою одружить.

Пан Міхал аж підскочив.

— Звідкіля тобі, добродію, відомо, що…

— Що саме?

— Я хотів сказати: що це тобі, добродію, в голову стукнуло? Хіба таке можливе?

— А чом би й ні? Чи, може, скажеш, ти не шляхтич? Чи шляхтич шляхтичеві не рівня? Хіба мало у кожного з магнатів далеких родичів серед шляхти? А скількох своїх родичок вони повіддавали за найдостойніших своїх придворних? Адже, здається, й Суфчинський із Сенчі тримає якусь далеку родичку з Вишневецьких. Усі ми брати, пане Міхале, усі брати, хоч одні одним служимо, бо всі від Яфета походимо, а різнимося лише маєтками й посадами, а це таке, що його кожен набути може. Кажуть, деінде більше робиться відмінностей між шляхтою, але там і шляхта доброго слова не варта! Я розумію, що є різниця між собаками: лягаві — з обвислими вухами, хорти — стрункі, гончаки — голосом беруть, але погодься, пане Міхале, що шляхту не можна так класифікувати, ми ж усе-таки шляхта, а не якесь собаче плем'я — борони Боже наш шляхетний стан від такої ганьби!

— Слушно, добродію, кажеш, — згодився Володийовський, — але ж Вишневецькі мало не королівський рід.

— А ти, пане Міхале, хіба не можеш бути обраний королем? Та якби на те пішло, я перший би за тебе підпис поставив; он пан Зигмунт Скаршевський присягає, що сам за себе проголосує, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, хвалити Бога, вирішується in liberis suffragis^[41] — і лише убогість наша, а не походження, стає нам на дорозі.

— Тим-то й ба! — зітхнув пан Міхал.

— Що вдієш! Пограбувала нас чернь дочиста, ще й сконаємо, якщо нам Річ Посполита чогось не підкине — сконаємо марно! І не треба дивуватися, якщо когось, навіть найстриманішого від натури, за таких обставин потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхале, хильнути по скляночці бурди, може, на душі веселіше стане?

Отак розмовляючи, вони дійшли до Старого Мяста і завернули до винарні, перед якою кільканадцятеро служок тримали шуби і бурки шляхти, що випивала всередині. Усівшись там за столиком і попросивши подати невеличкий дзбан, вони почали радитися, що їм тепер, після загибелі Богуна, робити.

— Якщо підтвердиться, що Хмельницький відступив од Замостя і настане мир, тоді князівна вже наша, — почав Заглоба.

— Нам би треба якнайшвидше до Скшетуського. Тепер уже ми його не покинемо, аж поки дівчину знайдемо.

— Певно ж, разом поїдемо. Але зараз до Замостя ніяк не дістанешся.

— Що ж, зачекаємо, аби тільки Бог дав, щоб нам пізніше пощастило.

Заглоба вихилив чарку.

— Пощастить, пощастить! — мовив він. — Знаєш, пане Міхале, що я тобі скажу?

— А що?

— Богуна вбито!

Володийовський здивовано глянув на Заглобу:

— Ба, кому ж, як не мені, ліпше про це знати?

— Щоб у тебе ручки не боліли, пане Міхале! Ти знаєш, і я знаю. Я бачив, як ви билися, а тепер дивлюся на твою милость — і мені весь час хочеться собі повторювати, бо часом здається: таке мені тільки уві сні приснилося. Що за журба із плечей спала? Що за вузол твоя шабля розрубала! Дідько б тебе взяв — бігме, слів бракує, щоб усе виповісти! Ні. Не можу втриматися! Йди-но сюди, я тебе ще раз обійму, пане Міхале! Ти не повіриш, коли я тебе побачив, подумав собі: «От молокосос!» А молокосос бач яким виявився — самого Богуна на той світ загнав! Нема вже Богуна — ні сліду, ні попелу, убитий на смерть, вічна йому пам’ять, амінь!

Тут Заглоба заходився обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал розчулився, ніби йому вже жаль стало Богуна; нарешті, звільнившись від обіймів пана Заглоби, він сказав:

— Не діждалися ми його смерті, а він твердий горішок — що як виживе?

— Побійся Бога, ваша милость, що ти говориш! — спалахнув Заглоба. — Я ладен хоч завтра їхати до Липкова і препишний похорон йому відправити, тільки б помер.

— Ну й чого ти, добродію, поїдеш? Адже пораненого добивати вже не будеш. А шабля не куля: хто відразу духу не спустить, той найчастіше виживає. Вже не раз так бувало.

— Ні, не може бути! Він уже ж харчати почав, коли ми від’їздили. Ні, це ніяк неможливо! Я сам йому рани перев’язував: ти йому так розвернув груди, що туди зайти можна було. Даймо йому спокій, бо ти випотрошив його як зайця. Нам треба якнайхутчіше дістатися до Скшетуського, допомогти йому, втішити, поки його журба зі світу не звела.

— Аби він у ченці не пішов, бо сам мені про це казав.

— Воно й не дивно. Я сам на його місці так би вчинив. Не зустрічав я рицаря доблеснішого за нього, але й нещаснішого теж не стрічав. Ой, важкі списки посилає йому Господь, важкі!..

— Годі вже тобі, добродію, — попрохав трохи захмелілий Володийовський, — а то я не можу сліз стримати…

— А я можу? — відповів Заглоба. — Такий славний хлопець, а який жовнір… Та й вона! Ти, ваша милость, не знаєш її, ластівки моєї коханої!..

І пан Заглоба завив густим басом, бо справді вельми любив князівну, а пан Міхал окселентував йому тенорком — і пили вони бурду, змішану зі сльозами, а потім, звісивши голови на груди, сиділи якийсь час насуплені, аж поки Заглоба грюкнув кулаком об стіл.

— Пане Міхале, чому ми плачемо? Богуна ж убито!

— Справді-бо! — згодився Володийовський.

— Радіти нам радше годиться. Телепнями будемо, якщо тепер її не знайдемо.

— Їдьмо, — сказав, підводячись, пан Міхал.

— Випиймо! — поправив його Заглоба. — Дасть Бог, ми ще діток їхніх хреститимемо, а все тому, що ми Богуна зарубали.

— Туди йому й дорога! — докінчив Володийовський, не завваживши, що пан Заглоба вже ділить із ним заслугу звитяги над Богуном.

РОЗДІЛ XIV

арешті під склепінням варшавського кафедрального собору зазвучало «Te Deum laudamus»^[42] і «Монарх почав правити», били дзвони, вдарили гармати — і духом почали сповнюватися усі серця. Скінчився час безкоролівства, час заколотів і тривоги, тим страшніший для Речі Посполитої, що це була пора загального краху. Ті, хто тремтів на саму думку про небезпеки, що нависли над країною, тепер, коли вибори відбулися з дивовижною одностайністю, глибоко зітхнули. Багатьом здавалося, що безприкладна громадянська війна минула раз і назавжди і новому королю залишається тільки вчинити суд над винними. Сподівання ці підкріплювала й поведінка самого Хмельницького. Козаки під Замостям, запекло штурмуючи замок, однак уголос заявляли, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через ксьондза Гунцеля Мокрського посилав його величності листи, сповнені вірнопідданства, а через інших посланців — покірні прохання про ласку для себе і Війська Запорозького. Відомо було також, що король, у згоді з політикою канцлера Оссолінського, прагне зробити козакам значні поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» було у всіх на вустах. Гадалося, що після стількох поразок Річ Посполита нарешті відітхне і під новим королем загоїть усі рани.

Наостанку до Хмельницького з королівським листом виїхав Смяровський, і невдовзі розлетілася радісна звістка, що козаки знімають облогу із Замостя й відступають в Україну, де спокійно чекатимуть королівських розпоряджень і ухвали комісії, яка має вивчити їхні претензії. Здавалося, що після грози над краєм зійшла семибарвна веселка, провіщаючи тишу і спокій.

Щоправда, не бракувало неприхильних ворожінь і передбачень, проте серед сприятливого благополуччя на них ніхто не звертав уваги. Король поїхав до Ченстохови, аби перед усім подякувати небесній заступниці за обрання на трон і ввірити себе її подальшій опіці, а звідти вирушив до Кракова на коронування. За ним потяглися й сановники. Варшава спорожніла. У ній лишилися тільки exules^[43] з України, котрі ще не сміли повертатися до своїх зруйнованих маєтків, або ті, котрим вертатися не було по що.

Князь Ієремія, як сенатор Речі Посполитої, мусив супроводжувати короля, а Володийовський і Заглоба на чолі однієї драгунської хоругви вирушили швидким маршем до Замостя, щоб повідомити Скшетуському щасливу новину про пригоду з Богуном, а далі укупі з ним вирушити на пошуки князівни.

Пан Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо у цьому з’їзді незліченної кількості шляхти, у передвиборній метушні, у безперервних гулянках і бійках, які вони влаштовували удвох із Володийовським, йому було так добре, як рибі у воді. Але він тішився думкою, що повертається до життя діяльного, до пошуків пригод і можливості вдаватися до всіляких хитрощів, на які обіцяв собі не скупитися, та й, зрештою, він мав свою думку про небезпеки столичного життя, яку й поквапився викласти Володийовському:

— Правду кажучи, пане Міхале, — почав він, — ми з тобою чимало у Варшаві зробили, але борони Боже затриматися там довше, так-так, повір, ми б зніжилися з тобою, як той славетний карфагенянин, котрий від солодкого повітря Капуї геть заслаб. А найгірше з усього — це жінки. Вони будь-кого доведуть до згуби, бо, зауваж собі, нема нічого на світі зрадливішого, ніж жінка. Чоловік старіє, а його все одно тягне…

— Ет, це ти, ваша милость, облиш! — перебив Володийовський.

— Та я й сам собі часто повторюю, що пора б уже вгомонитися, тільки кров у мене ще надто гаряча. У тобі більше флегми, а в мені холери. Та годі про це. Почнемо тепер інше життя. Зі мною теж уже так бувало, що раптом усе остогидає і тягне на війну. Хоругва у нас добре прикрита, а там, під Замостям, іще розгулюють розбійницькі ватаги, тож у пошуках князівни нам нудно не буде. І Скшетуського побачимо, і велетня нашого, журавля литовського, тичку хмелеву пана Лонгіна, бо ми його вже хтозна-відколи не бачили.

— Ти, ваша милость, скучив за ним, а як зустрінетесь, спокою йому не даси.

— Бо твій кінь швидше хвостом махне, ніж він слово скаже, а розтягує ті слова, як кушнір шкуру. Все у нього в силу пішло, а не в голову. Як обійме кого, то ребра крізь шкіру повитискає, зате в усій Речі Посполитій нема дитини, котра б його круг пальця не обвела. Нечувана річ, щоб чоловік із таким багатством був таким hebes^[44].

— Невже він і справді такий багатий?

— Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий напханий, що він не міг ним підперезатися і носив його як копчену ковбасу. Можна було ним як києм махати — не зігнеться. Сам мені казав, скільки має сіл: Мишікишки, Собачікишки, Пігвишки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма у господаря капустяна голова), Балтупи — хто їх запам'ятає, усі ці поганські назви! Півсвіту йому належить. Великий це ботвинячий рід, Підбип’яти.

— А ти, добродію, не перебільшуєш про його маєтки?

— Анітрішечки. Я повторюю тільки те, що від нього чув, а він, скільки живе, ще ні разу не збрехав, бо, зрештою, і на це кебети не має.

— Ну, тоді буде наша Ануся панею на всю губу! А от щодо його розуму я з тобою, ваша милость, ніяк погодитися не можу. Чоловік він статечний і такий розсудливий, що при нагоді ніхто ліпше не порадить, а що не вельми красномовний — не біда. Не всякому Господь Бог дав такий гострий язик, як тобі, добродію. Та що й казати! Великий він рицар і чесна душа, а найліпший доказ цього, що ти, ваша милость, сам його любиш і радієш, що побачиш.

— Кара Божа, ось хто він! — буркнув Заглоба. — А радію я тільки тому, що Анусею його допікатиму. с?

— Цього я тобі робити не раджу — небезпечно… Його то взагалі хоч до рани прикладай, але тут він може легко втратити терпіння.

— То й нехай втратить! А я йому, як панові Дунчевському, вуха пообтинаю.

— Вгамуйся, ваша милость. Я й ворогові не радив би його чіпати.

— Ну, ну, тільки б його побачити!

Заглобине побажання справдилося швидше, ніж він гадав. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив зупинитися на відпочинок, бо коні були геть здорожені. Як же здивувалися обидва приятелі, коли, зайшовши у заїзді в темні сіни, вони в першому ж зустрічному шляхтичеві упізнали пана Підбип’яту.

— Скільки літ, скільки зим! Як ся маєш, добродію! — вигукнув Заглоба. — Невже тебе козаки не порубали у Замості?

Пан Підбип’ята почав по черзі обіймати й обціловувати у щоки обох.

— Оце так зустріч, ге! — радісно повторював він.

— Куди їдеш? — запитав Володийовський.

— У Варшаву, до ясновельможного князя.

— Князя у Варшаві нема. Поїхав із його милостю королем до Кракова, перед яким на коронуванні нестиме яблуко.

— А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав спитати, куди князівським рейментам іти, бо, хвалити Бога, Замостя їм уже не потрібне.

— Тобі не треба нікуди їхати — ми веземо накази.

Пан Лонгінус насупився, бо від душі бажав дістатися до князя, побачити його придворних і особливо одну маленьку особу.

Заглоба почав значливо підморгувати Володийовському.

— Я таки поїду до Кракова, — мовив литвин, трохи подумавши. — Наказано мені листа віддати, от я й віддам.

— Ходімо в хату, звелимо собі пива підігріти, — запропонував Заглоба.

— А ви куди їдете? — спитав дорогою пан Лонгінус.

— У Замостя, до Скшетуського.

— А поручика нема в Замості.

— От тобі й маєш! А де ж він?

— Десь під Хорощином, розбійницькі ватаги громить. Хмельницький відступив, але його полковники усе дорогою палять, грабують, стинають. Староста валецький послав Якуба Реговського, щоб він їх угамував…

— І Скшетуський із ним?

— Авжеж. Тільки вони у тих краях нарізно тримаються, бо затіяли між собою велике змагання, про яке я вашим милостям згодом розповім.

Тим часом вони зайшли до кімнати. Заглоба наказав підігріти три гарнці пива і, підійшовши до столу, за яким уже всілися Володийовський із паном Лонгіном, промовив:

— А ти ж, пане Підбип’ято, не знаєш найбільшої і найщасливішої новини: ми з паном Міхалом Богуна на смерть зарубали.

Литвин аж підскочив на лаві.

— Браття ви мої рідні, чи ж може таке бути?

— Як нас перед собою бачиш.

— І ви удвох його зарубали?

— Атож.

— Оце так новина! Ой Боже, Боже! — вигукнув литвин, плеснувши в долоні. — Удвох, ваша милость, кажеш? Як це удвох?

— А ось як: спершу я його хитрощами змусив нас викликати — розумієш, добродію? — а потім пан Міхал перший вийшов і так його покраяв на шматки, як великоднє порося, як смаженого каплуна розібрав. Зрозумів тепер, ваша милость?

— Так тобі, добродію, не довелося другим виходити?

— Ні, ви погляньте на нього! — скипів Заглоба. — Ти що, добродію, собі так кров пустив, що розумом заслаб? Що ж я, по-твоєму, з трупом мав битися чи лежачого добивати?

— Ти ж сам, добродію, сказав, що ви удвох його зарубали.

Пан Заглоба стенув плечима.

— Святе терпіння треба мати з цим чоловіком! Пане Міхале, скажи, хіба Богун не обох нас викликав?

— Обох, — підтвердив Володийовський.

— Тепер ти, добродію, зрозумів?

— Нехай буде по-твоєму, — відповів пан Лонгінус. — А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, та його там уже не було.

— Як це — Скшетуський його шукав?

— Доведеться вже, бачу, вам, добродії, розповісти про все, як було, ab ovo^[45], — мовив пан Лонгінус. — Тоді як ви вирушили до Варшави, ми, як ви знаєте, лишилися в Замості. На козаків ми довго не чекали. Сила-силенна їх прийшла з-під Львова, із мурів усіх не можна було оком окинути. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони два роки під ним простояли б. Ми думали, що вони й штурмувати не наважаться, і вельми з цього приводу сумували, бо кожен у душі чекав їхньої поразки, а я, оскільки з козаками були й татари, теж сподівався, що Господь милосердний цього разу допоможе мені зітнути три мої голови…

— Ти б, ваша милость, ліпше попросив у нього одну, але тямущу, — перебив його Заглоба.

— А ти, добродію, так і не змінився!.. Слухати гидко, — сказав литвин. — Ми думали, вони не штурмуватимуть, а вони враз, мов шалені, заходилися будувати штурмівні машини, а потім ну штурмувати! Згодом уже з’ясувалося, що Хмельницький цього не хотів, а Чарнота, їхній обозний, почав на нього нападати і казати, що той злякався, з ляхами надумав брататися, тож Хмельницький погодився і першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братики, цього я вам не переповім. Світу за димом і вогнем не було видно. Почали вони відважно, засипали рів, подерлися на мури, але ми їх так нагріли, що вони і від мурів, і від машин своїх повтікали. Тоді ми в чотири хоругви кинулися за ними навздогін і нарізали їх як худоби.

Володийовський потер руки.

— Ех! Шкода, що мене не було на тій святковій забаві! — гнівно вигукнув він.

— А найбільше відзначилися тоді пан Скшетуський і пан Якуб Реговський, — вів далі литвин. — Обидва достойні рицарі, але налаштовані один проти одного. Особливо пан Реговський кривився на Скшетуського і неодмінно знайшов би приключку його викликати, якби пан Венгер не заборонив поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чім тут річ, аж поки з’ясувалося, що пан Реговський родич пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з обозу вигнав. Відтоді Реговський затаїв злість на князя, на нас усіх, а надто на поручика, от і почалося між ними змагання, і обидва в тій облозі великою славою себе вкрили, бо один другого перевершити намагався. Обидва були першими і на мурах, і в вилазках, аж поки Хмельницькому остогидло штурмувати, і він почав регулярну облогу, щоразу пускаючись на хитрощі, щоб із їх допомогою здобути місто.

— Він найбільше сподівається на свою хитромудрість, — зауважив Заглоба.

— Шалений він чоловік, а до того ще й obscurus^[46], — мовив далі Підбип’ята, — гадав, що пан Вейгер — німець, певно, не чув про воєвод поморських цього ж прізвища, бо написав листа, сподіваючись старосту, як чужоземця і найманця, до зради підбити… А пан Вейгер йому й відповів, хто він такий і що не того він спокушати взявся. І листа цього, щоб ціну свою показати, староста хотів через когось поважнішого, аніж сурмач, передати, але охочих серед товариства не знайшлося — хто доброхіть на вірну загибель дикому звіру в пащу полізе? Дехто нижче своєї гідності вважав іти, а я згодився. І ось послухайте, бо зараз найцікавіше почнеться.

— Слухаємо пильно, — промовили обидва приятелі.

— Приїхав я туди і застав гетьмана п’яного. Прийняв він мене в’їдливо, а коли листа прочитав, і взагалі булавою почав погрожувати — я ж, довіривши покірно Богові душу, так собі думаю: хай тільки торкне мене, я йому голову кулаком розтовчу. А що мені ще лишалося робити, братики любі, скажіть?

— Це була вельми слушна думка, — відповів зворушливо пан Заглоба.

— Полковники, щоправда, вмовляли його і дорогу до мене заступали, — вів далі пан Лонгінус, — а найбільше за всіх один молодий, такий сміливий, старався: обхопить його і від мене відтягає, примовляючи: «Не лізь, батьку, ти п’яний» Дивлюся я, хто ж мене так захищає, хто ж це такий відважний, що із самим Хмельницьким запанібрата? Аж це Богун.

— Богун? — вигукнули Володийовський і Заглоба.

— Атож. Я впізнав його, бо в Розлогах бачив, — і він мене теж. Чую, говорить Хмельницькому: «Це мій знайомий» А Хмельницький — у пияків, як відомо, швидкий присуд буває, і каже: «Якщо він твій знайомий, синку, то дай йому п’ятдесят талярів, а я одвіт дам» І дав мені одвіт, а щодо талярів я, аби звіра не дражнити, сказав, щоб для своїх гайдуків сховав, бо не гоже офіцерові подачки брати. Провели мене із шатра досить чемно, та ледве я вийшов, наздогнав мене Богун. «Ми, каже, бачилися в Розлогах» — «Авжеж, кажу, тільки не думав я тоді, братику, що в цьому таборі тебе побачу» А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Розговорилися ми, і я нагадав йому, як ми його під Ярмолинцями побили. «Я не знав, хто на мене напав, — відповів він мені, — та й у руку був поранений, а люди мої порозбігалися, бо думали, що то сам князь Ярема їх побиває» — «І ми не знали, кажу, бо якби пан Скшетуський відав, що це ти, один би з вас уже не жив на світі».

— Напевно так би й було. А він же що на це? — спитав Володийовський.

— Збентежився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати мені, як Кривоніс послав його з листами до Хмельницького під Львів, щоб він там перепочив трохи, а гетьман не схотів його відпускати, надумавши, як особу презентабельну, посланцем своїм зробити. А наостанці спитав: «Де пан Скшетуський?» Коли я йому відповів, що в Замості, сказав: «То, може, й зустрінемося» На тому ми й попрощалися.

— Я вже здогадуюся, що потім Хмельницький відразу ж послав його до Варшави, — мовив Заглоба.

— Твоя правда, але стривай-но, ваша милость. Я повернувся тоді до фортеці й доповів панові Вейгеру про своє послування. Була вже пізня ніч, а наступного дня вранці новий штурм, іще запекліший, ніж перший. Не мав я часу побачитися з паном Скшетуським, і аж на третій день розказав йому, що Богуна бачив і говорив із ним. А було при цьому ще безліч офіцерів і серед них пан Реговський. Той почув розмову і каже ущипливо: «Знаю я, між вами про панну йдеться; якщо ти, добродію, такий рицар, як слава про тебе йде, виклич Богуна на двобій. Будь певен, забіяка цей тобі не відмовить. А ми спостерігатимемо з мурів чудовий prospectus^[47]. Тільки про вас, вишневечан, більше галасу, каже, ніж самого діла» Скшетуський як гляне на пана Реговського, мало поглядом його не зітнув! «Ти, ваша милость, викликати радиш? — питає. — Що ж, добре! Не знаю тільки, чи тобі, добродію, хоч ти нас і ганиш, не забракне сміливості піти до черні й викликати від мого імені Богуна?» А Реговський йому: «Сміливості мені не забракне, та я тобі, добродію, ні сват ні брат, а тому не піду» Тут і інші підняли його на сміх. «О, кажуть, тобі були смішки з бабиної кішки, а як своя здохла, то й плакати хочеш!» Реговський, амбітна штучка, тоді затявся: піду, мовляв, і край. Другодні й пішов із викликом, тільки Богуна вже не знайшов. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після того, що ви мені, добродії, розповіли, я бачу, що він правду казав. Хмельницький таки послав Богуна з листом, а ви його там, добродії, забили.

— Так воно й було, — підтвердив Володийовський.

— Скажи нам, ваша милость, спитав Заглоба, — де нам тепер Скшетуського знайти? Він нам украй потрібен, щоб із ним негайно по князівну вирушити.

— Під Замостям ви про нього легко розпитаєте, там його всі знають. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, ущент розбили. Згодом Скшетуський сам двічі татарські чамбули погромив і Бурляя змів, і ще кілька зграй розніс.

— А як же Хмельницький дозволяє таке робити?

— Хмельницький їх відцурався й каже, що вони грабують усупереч його наказам. Інакше б ніхто в його вірність милостивому королю й не повірив.

— Ох і гидотне ж пиво у цій Кінській Волі! — зауважив пан Заглоба.

— За Любліном ви вже, добродії, поїдете спустошеним краєм, — вів далі литвин, — бо козацькі передові загони аж за Люблін сягали, і татари ясир усюди брали, а скількох узяли під Замостям і Грубешовом, один Бог знає. Кілька тисяч відбитих полонених Скшетуський уже відіслав у фортецю. Працює він там з усіх сил, не дбаючи про власне здоров'я.

Тут пан Лонгінус зітхнув і замислено понурив голову, а по хвилі говорив далі:

— Я думаю, що Бог у найвищому своєму милосерді пошле втіху панові Скшетуському і дасть йому те, у чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього рицаря. У нинішні часи зіпсованості й користолюбства, коли кожен думає тільки про себе, він про себе забув. Та ж він, братики, давно міг узяти відпустку в ясновельможного князя й вирушити на пошуки князівни, але він, коли для милої вітчизни настала лиха година, ні на хвилину не полишав служби і з душевними муками безнастанно трудиться.

— Душа у нього римлянина, що й казати, — мовив Заглоба.

— Нам треба брати з нього приклад.

— Особливо панові Підбип’яті, котрий на війні трьох голів шукає, а не можливості допомогти вітчизні.

— Бог бачить, що у мене в душі діється! — сказав пан Лонгінус, звертаючи очі до неба.

— Скшетуського вже Господь Бог винагородив Богуновою смертю, — мовив Заглоба, — і тим, що дав хвилю спокою Речі Посполитій, бо тепер саме настав час нашому другові взятися до пошуків своєї згуби.

— А ви з ним, ваші милості, поїдете?

— А ти, добродію, хіба ні?

— Я був би радий від усієї душі, але що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього також князеві від пана Скшетуського із проханням дати відпустку.

— Дозвіл на відпустку веземо ми.

— Ну, а як же інших листів мені не відвезти?

— Доведеться тобі, ваша милость, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. Хоч, скажу тобі щиро, такі кулаки, як у тебе, ой як знадобилися б у експедиції по князівну, але більше ти ні на що не годен. Там доведеться симулювати, а, найпевніше, перевдягнувшись у козацькі свитки, за хлопів себе видавати, а ти зі своїм зростом тільки очі всім мулятимеш, кожен неодмінно спитає: а це що за здоровило? Звідкіля такий козак узявся? До того ж, ти й мови їхньої до пуття не знаєш. Ні, ні! їдь, добродію, до Кракова, а ми вже якось самі собі дамо раду.

— І я так гадаю, — згодився Володийовський.

— Либонь, так воно має й бути, — відповів пан Підбип’ята. — Нехай же Господь милосердний благословить і допоможе вам. А чи знаєте ви, де її сховано?

— Богун не схотів сказати. Нам відомо тільки те, що я підслухав у хліву, коли Богун мене ув'язнив, але й цього досить.

— Як же ви її знайдете?

— Це вже мій клопіт! — відповів Заглоба. — Я й не в таких тарапатах бував. Зараз у нас одна турбота — якнайхутчіше знайти Скшетуського.

— Поспитайте у Замості. Пан Вейгер має знати: вони підтримують зв'язок, і полонених йому пан Скшетуський відправляє. Нехай вам Бог помагає!

— І тобі теж, — сказав Заглоба. — Будеш у Кракові в князя, уклонися від нас пану Харлампові.

— А це хто такий?

— Литвин один вроди незвичайної, за яким усі панни із княгининої кімнати фрейлін голову втратили.

Пан Лонгінус здригнувся.

— Ти глузуєш, так, добродію?

— Бувай здоровий, ваша милость! Яке ж усе-таки паскудне пиво у цій Кінській Волі! — закінчив пан Заглоба, підморгуючи Володийовському.

РОЗДІЛ XV

тож поїхав пан Лонгінус до Кракова із серцем, прошитим стрілою, а жорстокий пан Заглоба укупі з Володийовським — до Замостя, де вони довше як один день не затрималися, бо комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав від Скшетуського відомостей. На його думку, поручик повів свої рейменти до Збаража, аби очистити ті краї від розбійницьких зграй. Це здавалося тим імовірнішим, що Збараж, який належав Вишневецьким, особливо приваблював смертельних ворогів князя. Ось чому дорога у пана Володийовського і Заглоби була попереду довга і досить важка, але, так чи інак, у пошуках князівни вони мусили її пройти, а раніше чи пізніше — ролі не грало, тому вони вирушили в дорогу не гаючись. Зупинялися тільки для того, щоб перепочити або розгромити розбійницьку ватагу, котрі ще тут і там тинялися.

Ішли вони такими зруйнованими місцями, що часто-густо цілісінькими днями душі живої не бачили. Містечка лежали в руїнах, села були спалені й безлюдні — жителів перебили або в ясир забрали. Тільки трупи попадалися дорогою, остови будинків, костьолів, церков, напівзгорілі сільські хати й собаки, що вили на згарищах. Хто не загинув від рук татар чи козаків, ховався в лісових хащах і вмирав від холоду й голоду, не сміючи виткнути й носа, не вірячи, що нещастя вже минуло. Коней своєї хоругви Володийовський мусив годувати корою дерев або навпіл згорілим збіжжям, добутим із старих спалених амбарів. Але йшли швидко, перебиваючись здебільшого тими запасами, які відбивали у розбійницьких зграй.

Стояв уже кінець листопада, але, оскільки торішня зима, на превеликий людський подив, усупереч заведеному у природі звичаю, була без снігу, морозів і льоду, нинішня обіцяла бути суворішою за інші. Земля замерзла, поля уже вкрилися снігом, а береги річок уранці бралися прозорою крижаною кіркою. Погода трималася суха, бліде сонячне проміння лише обідньої пори слабенько зігрівало світ, зате вранці й увечері у небі палали червоні зорі — несхибна ознака скорої і суворої зими.

Після війни і голоду насувався третій ворог біди людської — холод, але люди чекали його з нетерпінням: мороз був далеко надійнішим гальмом для війни, аніж будь-які перемови. Пан Володийовський, чоловік досвідчений, котрий знав Україну як свої п’ять пальців, був сповнений надії, що тепер пошуки князівни неодмінно увінчаються успіхом, бо найголовніша перешкода — війна — не скоро виникне знову.

— Не вірю я у щирість Хмельницького, — казав він, — не вірю, щоб цей хитрий лис із любові до його величності короля відступив в Україну! Він знає: якщо козаки не можуть окопатися, вони нічого не варті, бо у відкритому полі, хоч їх і буде уп’ятеро більше, проти наших хоругов вони не встоять. Зараз вони підуть по зимівниках, а стада пустять у сніги. Татарам теж треба ясир додому відправити. Якщо зима буде важка, матимемо спокій аж до майбутньої трави.

— Може, й довше, бо вони все-таки його величність короля шанують. Але нам так багато часу й не знадобиться. Дасть Бог, на масницю справимо панові Скшетуському весілля.

— Якби тільки нам із ним тепер не розминутися, а то знову гаянка вийде.

— При ньому три хоругви, це тобі не зернину в корці шукати. Може, ми його ще під Збаражем доженемо, якщо він довше з гайдамаками забариться.

— Догнати ми його не зможемо, але дорогою маємо щось дізнатися, — відповів Володийовський.

Та сподівання були марні. Селяни бачили тут і там озброєні хоругви, чули про їхні сутички з грабіжниками, але не могли сказати, чиї вони були: так самісінько, як і Скшетуського, це могли бути й хоругви Реговського, тому двоє друзів так нічого й не довідалися. Натомість до них докотилася інша звістка — про великі невдачі козаків у боях із литовськими військами.

Перші чутки про це Володийовський почув напередодні виїзду з Варшави, але тоді ще вони здавалися сумнівними, тепер же, поширившись по всій країні й обрісши подробицями, вони сприймалися як чистісінька правда. За поразки, що їх завдав Хмельницький коронним військам, відплатили литовські. Наклав головою Півмісяць — старий досвідчений отаман, і дикий Небаба, і обох їх вартий Кричевський, котрий ні старостою не став, ні воєводою, ні чинів не заслужив, ні відзнак, а як бунтівник на палі життя скінчив. Здавалося, що сама Немезіда зажадала помститися йому за німецьку кров, пролиту в Задніпров’ї, кров Фліка і Вернера, бо попався він у руки саме німецькому рейментові Радзивіллового війська і, зрешечений кулями й важко поранений, був відразу ж посаджений на палю, на якій, нещасний, корчився ще цілий день, аж поки похмура його душа дух спустила. Такий був кінець того, котрий за хоробрістю своєю і військовим генієм міг би стати другим Стефаном Хмелецьким, але, над усе прагнучи багатств і чинів, збочив на криву дорогу зради, фальшивих клятв і страшних вбивств, гідних самого Кривоноса.

З ним, із Півмісяцем і з Небабою близько двадцяти тисяч молодців наклали головою на бойовищі або втонули у болотах Прип’яті. Страх промчав вихором над бунтівною Україною, і всім здалося, що після тріумфальних успіхів, після звитяг під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями настав час поразок, подібних до розгромів на Солониці і під Кумейками, що поклали кінець попереднім бунтам. Сам Хмельницький, хоч і перебував у зеніті слави, хоч і був сильніший, ніж будь-коли, перелякався, дізнавшись про смерть свого «друга» Кричевського, і знову заходився випитувати у віщунок про майбутнє. Усяке обіцяли гетьманові ворожбитки — і нові великі війни, і звитяги, і поразки — однак жодна не могла сказати, що станеться із ним самим.

А тим часом саме поразка Кричевського, так само як і прийдешня зима, обіцяли тривалий спокій. Край почав загоювати рани, спорожнілі села заселялися, і поволі набиралися духу серця, досі змучені сумнівами і страхом.

Наші двоє приятелів, теж набравшись духу, після довгої і важкої подорожі щасливо дісталися до Збаража і, доповівши у замку, не гаючись вирушили до коменданта, у якому, неабияк здивувавшись, упізнали Вершула.

— А де Скшетуський? — щойно привітавшись, запитав Заглоба.

— Нема його, — відповів Вершул.

— А тебе, добродію, комендантом фортеці призначено?

— Так. Мав бути Скшетуський, але поїхав, а мені довірив гарнізон аж до свого повернення.

— А коли обіцяв вернутися?

Нічого не сказав, бо й сам не знав, тільки перед від’їздом попросив мене: «Якщо до мене хтось приїде, скажи, щоб тут зачекав».

— Заглоба з Володийовським переглянулися.

— Давно він поїхав? — спитав пан Міхал.

— Десять днів тому.

— Пане Міхале, — мовив Заглоба, — нехай пан Вершул дасть нам повечеряти, бо яка розмова на голодний шлунок! А за вечерею і поговоримо.

— Залюбки радий служити вам, добродії, бо й сам якраз хотів до столу сідати. А втім, командування переходить до пана Володийовського, як старшого офіцера, тож я у нього в гостях, а не він у мене.

— Залишайся командувати, пане Кшиштофе, — відповів Володийовський, — бо ти старший за віком, та мені, певно, й поїхати доведеться.

За хвилю вечерю було подано. Вони сиділи, їли, а коли пан Заглоба заспокоїв перше відчуття голоду двома мисками юшки, мовив до Вершула:

— А як ти гадаєш, ваша милость, куди міг поїхати пан Скшетуський?

Вершул відіслав челядників, що прислуговували за столом, і, трохи подумавши, почав так:

— Гадки є, але Скшетуському надто вже важливо, щоб було дотримано таємниці, тому я й не хотів казати при служках. Нам тут, напевно, до весни спокійно стояти, от він і скористався слушним часом і, як мені здається, подався шукати князівну, котра у Богуна в руках.

— Богуна вже нема на світі, — сказав Заглоба.

— Як це?

Пан Заглоба уже втретє чи вчетверте оповів, як усе сталося, — і розказував він це щоразу з превеликим задоволенням. Вершул слухав і не міг надивуватися, а тоді зауважив:

— Тепер Скшетуському буде легше.

— Але річ у тім, чи він її знайде. А людей він якихось із собою взяв?

— Нікогісінько, поїхав тільки зі служкою і трьома кіньми.

— І розсудливо зробив, бо там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще якось можна дійти з хоругвою, але в Ушиці й Могилеві вже точно стоять козаки, бо там добрі зимівники, а в Ямполі їхнє гніздо — туди треба йти або з дивізією, або самому.

— А звідкіля ти, ваша милость, знаєш, що він подався саме в той бік? — поцікавився Вершул.

— Бо її сховано за Ямполем і йому про це відомо, але там ярів, байраків, очеретів стільки, що хоч і добре знаєш місце, важко втрапити, а не знаючи й поготів! Я в Ягорлик по коней і на суд їздив, то знаю. Були б ми вкупі, певно, ліпше пішло б, а самому йому — ой, не знаю, сумнів мене бере, хіба що випадок якийся допоможе, бо ще ж і дороги не спитаєш.

— То ви, добродії, хотіли з ним їхати?

— Авжеж. То що ж нам теперробити, пане Міхале? їхати за ним чи не їхати?

— На твій розсуд лишаю, добродію.

— Гм! Десять днів, як поїхав, — не догнати нам його, а тим паче він звелів себе чекати. І Бог знає, якою ще дорогою він поїхав. Міг на Проскурів і Бар старим трактом поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський. Тут важко сказати.

— Не забудь, добродію, — зауважив Вершул, — це тільки мій здогад, що він по князівну поїхав, а певності в цьому немає.

— Отож-бо, отож-бо! — мовив Заглоба. — А що як він усього-на-всього по язика вирушив і невдовзі повернеться до Збаража? Адже він знав, що ми збиралися йти разом і міг нас чекати зараз, бо для цього саме час. От біда, не знаєш, що й придумати.

— Я радив би зачекати днів із десять, — сказав Вершул.

— Десять днів — ні те, ні се: або чекати, або не чекати.

— Я думаю, не чекати. Що ми втратимо, якщо завтра ж вирушимо? Не знайде князівни пан Скшетуський, може, хоч нам Бог допоможе, — мовив Володийовський.

— Бачиш, пане Міхале, тут не можна нічим легковажити… — відповів Заглоба. — Ти молодий і тобі хочеться пригод, а тут є така небезпека, що коли і Скшетуський, і ми окремо шукатимемо, у тамтешніх жителів може виникнути підозра. Козаки народ хитрий і бояться, аби їхні задумки не відкрилися. Може, вони там на кордоні під Хотином із пашею або у Задністров’ї з татарами мають таємні зносини і домовляються про прийдешню війну — хто їх знає! А вже за прийшлими людьми, та ще такими, котрі питають дороги, вони дивитимуться пильно. Я їх знаю. Виказати себе легко, а потім що?

— Тоді тим паче Скшетуський може вскочити у якусь халепу, от йому й треба буде допомогти.

— І це правда.

Заглоба так глибоко задумався, що в нього аж скроні тремтіли.

Нарешті він отямився і сказав:

— Зваживши все, я вирішив: треба їхати.

Володийовський полегшено зітхнув.

— А коли?

— Відпочинемо днів зо три, щоб тіло і душа бадьорі були, і гайнемо.

Уже наступного дня приятелі почали ладнатися в дорогу, коли це враз напередодні виїзду несподівано прибув служка пана Скшетуського, молоденький козачок Цига, з вістями і листами для Вершула. Почувши про це, Заглоба з Володийовським мерщій поквапилися до коменданта на квартиру і там прочитали ось що: «Я в Кам’янці, до якого дорога через Сатанів безпечна, їду в Ягорлик із купцями-вірменами, з якими звів мене пан Буковський. Вони мають татарські й козацькі охоронні грамоти на проїзд аж до Акермана. Поїдемо з тонкими тканинами через Ушицю, Могилів і Ямпіль, зупиняючись дорогою скрізь, де тільки є живі люди. Може, Бог дасть, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, Володийовському і панові Заглобі, скажи, пане Кшиштофе, аби у Збаражі на мене чекали, якщо в них немає інших справ, бо туди, куди я зібрався, гуртом їхати не можна: козаки, котрі зимують у Ямполі й над Дністром аж до Ягорлика, коней у снігах тримають і дуже підозріливі. Чого я сам не зроблю, з тим ми і втрьох не впораємося, а я більше від них на вірменина скидаюся. Подякуй їм, пане Кшиштофе, від усього серця за їхню готовність допомогти мені, чого я, поки житиму, не забуду, але чекати на них я більше не міг — кожен день минав у муках, та й чи приїдуть вони, я не міг знати напевно, а зараз саме найкраща пора їхати: всі купці вирушають по прянощі й тканини. Вірного служку відсилаю, твоїй доручаючи опіці, мені він ні до чого, тільки й боїшся, щоб через юний вік не сказав чогось зайвого. Пан Буковський за доброчесність цих купців ручається, та й мені так здається. Вірю, що все у руках Господа милосердного, котрий, якщо схоче, ласку свою нам явить і муки вкоротить, амінь».

Пан Заглоба, дочитавши листа, поглянув на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершул сказав:

— Я знав, що він туди поїхав.

— А що нам тепер робити? — спитав Володийовський.

— А нічого! — відповів Заглоба, розводячи руками. — Нема вже чого їхати. Те, що він до купців пристав, це добре, бо всюди можна заглядати і нікого це не здивує. Ниньки у кожній хаті, у кожному хуторі знайдеться що купити, адже бунтівники майже половину Речі Посполитої розграбували. Важко було б нам, пане Міхале, за Ямпіль дістатися. Скшетуський чорнявий, як волох, і легко вірменином може здатися, а тебе твої пшеничні вусики відразу б виказали. І у хлопському вбранні було б важко… Нехай же його Бог благословить! А нам із тобою там, правду кажучи, нема чого робити, хоч мені й жаль, що до звільнення нашої небоги ми не докладемо руки. І все-таки, зарубавши Богуна, ми зробили Скшетуському велику послугу: був би живий отаман, я за голову пана Яна не поручився б.

Володийовський був дуже невдоволений. Він сподівався на подорож, сповнену пригод, а тим часом йому світило довге й нудне перебування у Збаражі.

— Може, нам хоч у Кам’янець поїхати? — спитав він.

— А що ми там робитимемо і з чого житимемо? — відповів Заглоба. — Хіба не все одно, де чекати? А чекати доведеться довго — така подорож Скшетуського відбере чимало часу. Чоловік молодий, поки ноги носять, — тут пан Заглоба понурив голову, — а від бездіяльності старіє, та іншої ради я не бачу… Хай уже там наш приятель якось без нас обійдеться. А ми завтра замовимо молебень, помолимося, аби йому пощастило. Найголовніше, що ми з його дороги Богуна прибрали. Звели, добродію, коней розсідлати, чуєш, пане Міхале? Будемо чекати.

І от настали для обох приятелів довгі, одноманітні дні очікування, яких ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалося скрасити, і тяглися безконечно. Тим часом ударила сувора зима. Сніг завглибшки у лікоть, ніби саваном, укрив бійниці у збаразьких мурах і всю землю, звірі й дикі птахи перебралися ближче до людських помешкань. Цілісінькими днями чути було каркання незліченних табунів ворон і круків. Минув грудень, за ним січень і лютий — про Скшетуського не було ні слуху ні духу.

Пан Володийовський їздив до Тарнополя шукати пригод, а Заглоба спохмурнів і казав, що старіє.

РОЗДІЛ XVI

омісари, вислані Річчю Посполитою на перемови з Хмельницьким, із великими труднощами дісталися нарешті до Новосілок і там зупинилися, чекаючи на відповідь од гетьмана-звитяжця, котрий тим часом перебував у Чигирині.

Вони сиділи сумні й зажурені, бо цілу дорогу їм загрожувала смерть, а труднощів із кожним кроком більшало. Денно і нощно їх обступали юрби до решти здичавілої від убивств і війни черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися ні від кого не залежні ватаги розбійників або диких чабанів, що не мали ані найменшого поняття про закони народів, зате прагнули тільки крові й здобичі. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою, якою командував пан Бришовський, опріч того, сам Хмельницький, передбачаючи, що їх може спіткати, прислав їм свого полковника Донця із чотирма сотнями козаків. Але й такої охорони могло забракнути, бо юрби множилися з кожною годиною і ставали дедалі грізнішими. Варто було комусь із конвойних або із челяді відділитися від решти, як він гинув без сліду. Були вони, посли, як жменька подорожніх, оточена зграєю зголоднілих вовків.

І так минали цілі дні, тижні, а на ночівлі у Новосілках всім уже здалося, що надходить остання година. Драгунський конвой і ескорт Донця звечора вели справжній бій за життя комісарів, а ті, читаючи відхідну молитву, перепоручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а водночас вітер стукав у вікна, крізь які долинали страшні зойки, відгомін пострілів, пекельний сміх, дзенькіт кіс, крики «На погибель!» і вимоги видати воєводу Киселя, котрого особливо затято домагався простолюд.

Страшна це була ніч і довга, бо зимова. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, уже кілька годин сидів непорушно. Не смерті боявся він, бо відтоді, як вирушив із Гущі, так стомився і знесилів, так був змучений безсонням, що смерть зустрів би радше із розгорнутими обіймами, — ні, душу його мучив незглибимий розпач. Адже саме він, русин із крові й кості, перший узяв на себе роль усмирителя у цій безприкладній війні. Він виступав усюди, у сенаті і в сеймі, як найпалкіший прихильник перемов, він підтримував політику канцлера і примаса, він найсильніше засуджував Ієремію, будучи щиро впевнений, що діє на благо козацтва і Речі Посполитої. Усією своєю гарячою душею він вірив, що перемови, поступки усе погодять, усіх заспокоять, усе загоять, — і саме зараз, цієї миті, коли він віз булаву Хмельницькому, а козацтву — згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив вочевидь марність своїх зусиль, побачив під ногами порожнечу й безодню. «Невже вони не хочуть нічого більше, опріч крові? Невже їм не потрібні жодні свободи, окрім свободи грабувати й палити?» — думав у розпачі воєвода, стримуючи стогін, що розривав його шляхетні груди.

— Голову Киселеву! Голову Киселеву! На погибель! — відповідали йому юрби.

І воєвода залюбки підніс би їм у дар свою сиву розкошлану голову, якби не ті рештки віри, що і простолюду цьому, і всьому козацтву треба дати щось більше — це конче необхідно і для їхнього, і для всієї Речі Посполитої порятунку. Нехай же прийдешнє навчить їх до цього прагнути.

І коли він так думав, промінь надії і бадьорості розсіював на хвилю ту темінь, яку накопичив у ньому розпач, і нещасний старий починав сам себе вмовляти, що простолюд — це ще не все козацтво, не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться перемови.

Але чи довго вони триватимуть, якщо півмільйона селян іще не склали зброї? Чи не розтануть вони з першим подихом весни, як ті сніги, що зараз укривають степ?..

У пам’яті воєводи укотре вже спливали слова Ієремії: «Помилувати можна тільки переможених», — і знову думка його поринала в пітьму, а під ногами відкривалася безодня.

Тим часом минула північ. Зойки і постріли трохи вщухли, натомість свист вітру посилився, надворі гула снігова заметіль. Стомлені юрби, напевно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло од серця.

Войцех Московський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав край вікна, занесеного снігом, і сказав:

— Здається мені, що з ласкою Божою ще доживемо до завтра.

— Може, й Хмельницький пришле більший конвой, бо із цим не доїдемо, — зауважив пан Смяровський.

Пан Зеленський, підчаший брацлавський, гірко всміхнувся:

— Хто скаже, що комісари — посланці миру!

— Я не раз виконував місію посла у татар, — озвався пан новогрудський хорунжий, — але такого ще в житті не бачив. У нашій особі Річ Посполита більше принижена, аніж під Корсунем і Пилявцями. Тому я й кажу вам, добродії: повертаймося, бо про перемови нема чого й думати.

— Повертаймося, — як луна повторив пан Бжозовський, каштелян київський. — Не судилося бути миру — хай буде війна.

Кисіль підняв повіки і втупився скляним поглядом у каштеляна.

— Жовті Води, Корсунь, Пилявці! — глухо промовив він.

І змовк, а за ним змовкли й інші — тільки пан Кульчинський, скарбничий київський, почав голосно молитися, а пан ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:

— Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!

Зненацька відчинилися двері, й до кімнати зайшов Баришовський, капітан драгунів познанського єпископа, що командував конвоєм.

— Ясновельможний воєводо, — доповів він, — якийся козак хоче бачити їхніх милостей панів комісарів.

— Гаразд, — відповів Кисіль. — А чернь уже розійшлася?

— Розійшлася. Завтра обіцяли повернутися.

— Дуже наступали?

— Жахливо, але Донцеві козаки поклали їх кільканадцятеро. Завтра обіцяли нас спалити.

— Добре, нехай козак зайде.

За хвилю двері відчинилися, і на порозі з’явилася висока чорноборода постать.

— Хто ти? — спитав Кисіль.

— Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.

Каштелян Бжозовський, пан Кульчинський і ловчий Кшетовський посхоплювалися з лав. Усі вони торік були із князем під Махнівкою й Старокостянтиновом і добре знали пана Яна. Кшетовський навіть доводився йому родичем.

— Правда! Правда! Та це ж таки пан Скшетуський! — повторювали вони разом.

— Що ти тут поробляєш? Як до нас дістався? — питав, обіймаючи його, Кшетовський.

— У селянському вбранні, як ви, добродії, бачите, — відповів Скшетуський.

— Милостивий воєводо, — озвався, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, — це найдоблесніший рицар із хоругви руського воєводи, прославлений з-поміж усього війська.

— Вітаю його вдячним серцем, — сказав Кисіль, — і щиро дивуюся, бо треба мати неабияку сміливість, аби до нас пробитися.

І відтак звернувся до Скшетуського:

— Чого ти від нас жадаєш?

— Щоб ви, милостиві панове, дозволили іти з вами.

— Драконові у пащу лізеш… Та коли така твоя воля, перечити ми їй не можемо.

Скшетуський мовчки вклонився.

Кисіль дивився на нього з подивом.

Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботністю.

— Скажи мені, добродію, — спитав він, — які причини женуть тебе в це пекло, куди ніхто з доброї волі не поткнеться?

— Нещастя, ясновельможний воєводо.

— Надаремне я спитав, — мовив Кисіль. — Либонь, ти втратив когось із близьких і тепер вирушаєш на пошуки?

— Авжеж.

— Давно це сталося?

— Минулої весни.

— Як це?.. І ти, добродію, тільки зараз на пошуки зібрався? Це ж майже рік минув! Що ж ти, ваша милость, досі робив?

— Воював під стягами воєводи руського.

— Невже ж цей щирий пан не схотів тебе відпустити?

— Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, яке порушив каштелян київський:

— Усі ми, хто із князем служив, знаємо про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили, співчуваючи йому, а що він волів, поки війна ішла, вітчизні служити, а не про себе дбати, варте ще більшої похвали. Рідкісний як на сьогоднішні зіпсовані часи приклад.

— Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького щось важить, вір мені, добродію, я неодмінно його за тебе замовлю, — пообіцяв Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

— А тепер іди спочинь, — ласкаво мовив воєвода, — ти, певно, добряче втомився, як і ми всі, котрі й хвилини спокою не маємо.

— Я його до себе заберу, це ж мій родич, — сказав ловчий Кшетовський.

— Ходімо й ми всі на спочинок — хто знає, чи наступної ночі доведеться заснути! — мовив Бжозовський.

— Може, вічним сном, — докінчив воєвода.

Сказавши так, він пішов у ванькир, де у дверях на нього чекав уже служка, а за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до своєї квартири, що була на кілька будинків далі. Козачок із ліхтарем ішов перед ними.

— Яка хоч ніч темна, і віхола дедалі сильнішає! — озвався ловчий. — Ой, пане Яне! Що нам сьогодні довелося пережити!.. Я думав, уже Судний день настає. Чернь уже майже ніж у нас на горлі тримала. У Бришовського рука стомилася рубати. Ми вже починали прощатися.

— Я був серед черні, — відповів Скшетуський. — Завтра ввечері чекають нової ватаги розбійників, якій повідомили про вас. Завтра треба неодмінно звідси вирушити. Ви їдете до Києва?

— Це залежить од відповіді Хмельницького, до якого князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира… заходь, будь ласка, пане Яне, я звелів вина підігріти, підкріпимося перед сном.

Вони зайшли до кімнати, в якій у грубі горів сильний вогонь. Вино вже парувало на столі. Скшетуський із жадібністю схопив склянку.

— Від учора й крихти не було в роті, — сказав він.

— Ти страшенно змарнів. Певно, від журби і трудів ратних геть знемігся. Розповідай тепер про себе, я ж бо знаю про твою біду… Отже, ти князівну серед недругів вирішив шукати?

— Або її, або смерть, — відповів лицар.

— Смерть легше знайдеш: звідкіля тобі відомо, що князівна в тих краях може бути? — розпитував далі ловчий.

— Бо в інших я вже шукав.

— Де ж це?

— Біля Дністра аж до Ягорлика. Їздив із вірменськими купцями, бо були вказівки, що її там сховано. Скрізь побував, а тепер їду до Києва, адже Богун її туди везти збирався.

Щойно поручик вимовив прізвище Богуна, як ловчий схопився за голову.

— Ой Боже! — вигукнув він. — Що ж я тобі не кажу про найголовніше! Чував я, що Богуна вбили.

— Як це? — здивувався Скшетуський. — Хто тобі сказав?

— Той самий шляхтич, котрий одного разу князівну уже врятував, — він іще під Старокостянтиновом, казав мені, відзначився. Я зустрів його, коли він у Замостя їхав. Ми розминулися в дорозі. Я ледве спитав його: «Що чувати?» — А він мені: «Богуна вбито» — «Хто ж його вбив?» — питаю, а він одповідає: «Я!» На цьому ми й роз’їхалися.

Спаленіле обличчя Скшетуського ураз поблідло.

— Цей шляхтич, — мовив він, — любить туману пустити в очі. Йому не можна вірити. Ні! Ні! Та й Богуна йому не здолати.

— А ти сам хіба з ним не бачився, пане Яне? Пригадую, він казав мені, що до тебе в Замостя їде.

— У Замості я його не дочекався. Зараз він, певно, у Збаражі, але мені пильно треба було комісарів догнати, тому з Кам’янця я у Збараж не заїздив і не бачився з ним. Один тільки Бог знає, чи й те правда, що він свого часу мені про неї розказав: нібито, коли в полоні у Богуна був, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім мав до Києва на вінчання везти. Може, й це неправда, як і те, що Заглоба досі казав.

— Навіщо ж тоді у Київ їдеш?

Скшетуський замовк — певний час чути було тільки свист і завивання вітру.

— Стривай-но, — мовив раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, — адже якщо Богуна не вбито, ти легко йому в лапи вскочити можеш.

— Тому й їду, щоб його знайти, — глухо відповів Скшетуський.

— Як це?

— Нехай Божий суд нас розсудить.

— Але ж він із тобою битися не стане, просто скрутить і звелить стратити або продасть татарам.

— Я ж із комісарами їду, у їхньому почті.

— Дай Боже нам самим вижити, а що там уже казати про почет!

— Кому життя важке, земля буде легкою.

— Побійся Бога, Яне!.. Тут не в смерті річ, вона нікого не мине. Але вони тебе можуть продати на турецькі галери.

— Невже ти гадаєш, пане ловчий, що мені буде гірше, ніж є?

— Бачу, ти впав у відчай, у милосердя Боже не віриш.

— Помиляєшся, пане ловчий! Я кажу, що мені тяжко жити на світі, бо так і є, але з волею Господньою я давно змирився. Не прошу, не стогну, не проклинаю, головою об стіну не б’юся, хочу тільки виконати, що мені належить, поки живий і сили маю.

— Але біль душевний тебе як отрута труїть.

— Бог на те його й послав, щоб труїв, а коли схоче, пошле ліки.

— На такий аргумент мені нема чого сказати, — відповів ловчий. У Бозі наш єдиний порятунок, він — надія наша й усієї Речі Посполитої. Король поїхав до Ченстохови — може, вимолить щось у Пресвятої Діви, інакше всі загинемо.

Настала тиша, тільки з-за вікон долинало протяжне драгунське «werdo»^[48].

— Так, так, — сказав по хвилі ловчий. — Усі ми скоріше мертві, ніж живі. Забули вже у Речі Посполитій люди, як сміятися, стогнуть тільки, як той вітер у димарі. Вірив і я, що настануть ліпші часи, поки сюди укупі з іншими не приїхав, але тепер бачу: марні це були сподівання. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більше… Нічого більше.

Скшетуський мовчав; полум’я, що горіло у грубі, освітлювало його схудле і суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив поважно:

— Минуще життя наше: спливе, промайне — і нічого після нього не залишиться.

— Ти говориш, як чернець, — сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.

РОЗДІЛ XVII

аступного ранку комісари, а з ними і Скшетуський, покинули Новосілки, але подальша їхня подорож була плачевною: на кожному привалі, у кожному містечку їм загрожувала смерть, зусібіч сипалися на них гірші від смерті образи — в особі комісарів зневажалися велич і могутність Речі Посполитої. Пан Кисіль розхворівся так, що на всіх нічлігах його просто в санях заносили до будинків і їдалень. Підкоморій львівський сльозами оплакував ганьбу свою і вітчизни. Капітан Бришовський теж занедужав від безсоння і праці, тому його місце посів пан Скшетуський і повів далі цей нещасний почет, супроводжуваний кривдами й погрозами, відбиваючи у сутичках натиски юрб.

У Білгороді комісарам знову здалося, що настала їхня остання година. Чернь побила хворого Бришовського, замордувала пана Гняздовського — і тільки прибуття митрополита на розмову з воєводою зупинило неминучу розправу. До Києва комісарів узагалі пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького одинадцятого лютого без жодної відповіді. Комісари не знали, що робити далі, куди податися. Повернутися вони не могли: величезні ватаги тільки й чекали зриву перемов, аби знищити послів. Натовп зухвалішав дедалі дужче. Драгунських коней хапали за повіддя, перепиняючи дорогу, воєводині сани закидали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський із Донцем у кривавій битві розігнали кілька сотень черні. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову виїхали до Хмельницького, аби переконати його прибути до Києва на перемови, але воєвода майже не сподівався, що вони доберуться до нього живими. Тим часом у Фастові комісари змушені були, склавши руки, дивитися, як натовп розправляється з полоненими — старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонках, обливали на морозі водою, кололи вилами або живцем чикрижили ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, аж поки нарешті прийшла відповідь од Хмельницького, що до Києва їхати він не хоче, а чекає на воєводу і комісарів у Переяславі.

Нещасні посланці тоді полегшено зітхнули, гадаючи, що скінчилися їхні муки. Переправившись через Дніпро у Трипіллі, вони зупинилися ночувати у Воронкові, з якого було лише шість миль до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби цим самим виявляючи честь королівському посольству. Але як же він змінився відтоді, як удавав із себе несправедливо скривдженого, «quantum mutatus ab illo!»^[49], як слушно писав воєвода Кисіль.

Гетьман з'явився у супроводі кількох десятків вершників, із полковниками, осавулами і військовою музикою, зі знаком, бунчуком і малиновим стягом — як удільний князь. Комісарський почет зупинився відразу, він же, підскакавши до головних саней, у яких їхав воєвода, певний час дивився у його обсіле літами обличчя, а потім, трохи піднявши шапку, сказав:

— Чолом вам, панове комісари, і тобі, воєводо! Треба було раніше почати зі мною перемови, коли я був слабший і сили своєї не знав, та якщо вже вас король до мене прислав, усім серцем радий вас прийняти у своїх землях…

— Вітаємо і ми тебе, милостивий гетьмане! — відповів Кисіль. — Його величність король послав нас засвідчити тобі свою ласку і встановити справедливість.

— За ласку дякую, а справедливість я вже сам оцим — тут він ударив рукою по шаблі — на ваших шиях установив і далі встановлюватиму, якщо ви мене не вдовольните.

— Неввічливо нас вітаєш, милостивий гетьмане запорозький, нас, королівських посланців.

— Не буду говорити на морозі, знайдеться на це ліпший час, — різко відповів Хмельницький. — Пусти мене, Киселю, у свої сани, я хочу вам честь виявити — поїду вкупі з вами.

Сказавши це, він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, залишивши місце зліва від себе.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

— По праву руч мене саджай!

— Я сенатор Речі Посполитої!

— А що мені сенатор! Он пан Потоцький перший сенатор і коронний гетьман, а в мене зараз зв’язаний сидить разом із іншими — захочу, завтра ж на палю посаджу!

Бліді щоки Киселя спаленіли.

— Я тут особу короля репрезентую!

Хмельницький насупився ще дужче, але стримався і сів по ліву руч, бурмочучи:

— Най король буде у Варшаві, а я в Україні. Не сильно я, бачу, вам іще на горло наступив.

Кисіль нічого не відповів, тільки звернув очі до неба. Він передчував, що на нього чекає, і слушно подумав тієї миті: якщо дорога до Хмельницького була Голгофою, то перемови з ним будуть хресними муками.

Коні рушили до міста, де палили із двадцяти гармат і били в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, аби комісари не подумали, що це тільки на їхню честь, сказав воєводі:

— Так я не лише вас приймаю, а й інших послів, яких до мене присилають.

Хмельницький казав правду — до нього, наче до удільного князя, вже присилали посольства. Повертаючись із— під Замостя під враженням виборів, засмучений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман не мав у серці й половини тієї пихи, та коли Київ вийшов назустріч йому з вогнями й стягами, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem, populi de servitute lechica et bono omine Bohdan»^[50] — Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps»^[51], — тоді, за словами сучасників, «піднісся цим бузувір» Відчув силу свою і ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були мовчазним визнанням як його могутності, так і удільності; постійна дружба з татарами, оплачувана переважно здобиччю і нещасним ясиром, який цей народний вождь дозволяв вибирати зі свого народу, обіцяла підтримку супроти будь-яких ворогів. Ось чому Хмельницький, котрий іще під Замостям визнавав королівську владу й волю, тепер, загорділий, переконаний у своїй силі, бачачи нелад, що панував у Речі Посполитій, недолугість її вождів, ладен був підняти руку й на самого короля, зараз уже мріючи у глибині своєї темної душі не про козацькі вольності, не про повернення Запорожжю давніх привілеїв, не про справедливість для себе, а про удільну державу, про княжу шапку і скіпетр. ляського, на добру прикмету названий Богданом (лат.).

Він почувався господарем України. Запорожжя стояло за нього, бо ніколи, ні під чиєю булавою не купалося так у крові й здобичі; дикий за своєю натурою люд горнувся до нього, бо, коли мазовецький чи великопольський селянин без ремствування ніс цей тягар переваги й утиску, який в усій Європі гнітив «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям вбирав у себе любов до волі такої ж безмежної, дикої і буйної, як і самі степи. Невже йому охота була ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі Божій, а не панській, коли із-за порогів Січ кликала його: «Покинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин навчав його воювати, призвичаював його погляд до пожеж і мордувань, а руку до зброї? Невже йому не ліпше було нишпорити під проводом Хмеля і панів різати у аніж гнути горду спину перед підстаростою?..

А ще люд горнувся до Хмеля тому, що хто не горнувся, той ішов у ясир. У Стамбулі за десять стріл давали невольника, за лук, гартований у вогні, — трьох, така їх сила була. Тому чернь не мала вибору — і лише дивна з тих часів збереглася пісня, яку довго потім співали по хатах наступні покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеем: «Ой, щоб того Хміля перша куля вхопила!

Зникали містечка, міста і села, край ставав пусткою і руїною, суцільною раною, якої не могли загоїти віки, та цей вождь і гетьман цього не бачив чи не хотів бачити, бо він ніколи нічого далі себе не бачив, — і ріс, і жирів кров’ю, вогнем, і у власному потворному самолюбстві утопив свій народ, свій край; і ось тепер увозив комісарів до Переяслава під гул гармат і бамкання дзвонів, як удільний володар, господар, князь.

Похнюпившись їхали у лігво лева комісари, й рештки надії в них гасли, а тим часом Скшетуський, знаходячись у другому ряді саней, пильно придивлявся до полковників, що прибули із Хмельницьким, сподіваючись побачити серед них Богуна. Після безплідних пошуків над Дністром, аж за Ягорликом, у душі в пана Яна, як останній і єдиний спосіб, давно визрів намір відшукати Богуна й викликати його на смертельний двобій. Щоправда, наш нещасний рицар ризикував, бо у такому гармидері Богун міг без бою зарубати його або віддати татарам, але він був про отамана кращої думки: знаючи його мужність і шалену відвагу, Скшетуський майже був упевнений, що, поставлений перед вибором, Богун вийде на герць за князівну. Тож він укладав у своїй страдницькій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі його смерті той відпустив Гелену. Про себе пан Скшетуський уже не турбувався. Припускаючи, що Богун скаже: «А коли я загину, хай вона не буде ні моєю, ні твоєю», — він ладен був і на це пристати й у свою чергу присягнути так само, аби лиш вирвати її з ворожих рук. Нехай вона ліпше у кляшторі знайде спокій до кінця своїх днів. Він теж спершу на бойовищі, а потім, якщо не доведеться полягти, під чернечою сутаною в келії пошукає умиротворення, як шукали його у ті часи всі скорботні душі. Шлях такий здавався Скшетуському простим і зрозумілим, а коли ще під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із Богуном, коли пошуки князівни у наддністрянських очеретах закінчилися невдачею, — шлях цей видався і єдиним. Ось чому із берегів Дністра одним духом, ніде не зупиняючись на спочинок, він поквапився навздогін за комісарами, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві неодмінно знайти Богуна, тим паче що, як казав у Ярмолинцях Заглоба, отаман збирався їхати до Києва брати шлюб при трьохстах свічках.

Та марно шукав його тепер Скшетуський поміж полковниками. Натомість він побачив безліч інших, іще з давніх, мирних, часів знайомих: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, який приїздив із Січі послом до князя, Яроша, колишнього князівського сотника, Довколопальця, Грушу і ще багатьох, і вирішив у них розпитати про отамана.

— Ми, здається, давні знайомі, — почав він, наближаючись до Яшевського.

— Я тебе в Лубнах бачив, ти князя Яреми лицар, — відповів полковник. — Там ми вкупі пили й гуляли. А як твій князь?

— Здоровий.

— Це тільки до весни. Вони з Хмельницьким іще не зустрічалися, а як зустрінуться — одному із них погибель.

— Як Бог дасть.

— Ну, Бог до нашого батька Хмеля ласкавий. Уже твоєму князеві на Задніпров’я, на свій татарський берег, не вернутися. У Хмельницького багато молодців, а у князя що? Добрий він жовнір, але й наш батько Хмельницький такий самий. А ти вже не у князя в хоругві?

— Яз комісарами їду.

— Ну, я радий бачити давнього знайомого.

— Якщо ти радий, зроби мені ласку, а я тобі вдячний буду.

— Яку ласку?

— Скажи мені, де Богун, той славний отаман, що колись у переяславському полку служив, а сьогодні поміж вас повинен високе звання мати?

— Замовкни! — грізно відповів Яшевський. — Твоє щастя, що ми давні знайомі й пили вкупі, інакше б я тебе оцим пірначем уже на сніг уклав.

Скшетуський глянув на нього здивовано, але, сам будучи чоловіком запальним, стиснув у руці булаву.

— Ти що, здурів?

— Я не здурів і лякати тебе не збираюся, але такий наказ Хмеля: хоч би хто із ваших, нехай навіть комісар, про щось спитав, — убивати на місці. Не зроблю цього я, інший зробить, тому й попереджаю тебе із доброзичливості.

— Так у мене ж інтерес приватний.

— Усе одно. Хмель наказав нам, полковникам, і інших звелів попередити: «Убивати кожного — чи то про дрова, чи про поташ спитає» Так і перекажи своїм.

— Дякую тобі за добру раду, — мовив Скшетуський.

— Це я тільки тебе попередив, а іншого ляха уклав би нишком.

Вони замовкли. Почет уже дійшов до міської брами. Обабіч дороги і на вулицях кишіла чернь і озброєні козаки, котрі при Хмельницькому не сміли кидати на сани прокльонів і грудок снігу, а лише проводжали комісарів понурими поглядами, стискаючи кулаки на ефесах шабель.

Скшетуський, вишикувавши драгунів четвірками, з гордо піднятою головою спокійно їхав широкою вулицею, не звертаючи анінайменшої уваги на грізні погляди натовпу, і лише думав, як багато ще знадобиться йому витримки, самозабуття і християнського терпіння, аби здійснити задумане й не потонути з перших же кроків у цьому морі ненависті.

РОЗДІЛ XVIII

аступного дня комісари довгенько сушили собі голову: вручити Хмельницькому королівські дари негайно чи зачекати, поки він виявить більше покори і бодай дещицю каяття? Зрештою врадилися прихилити його до себе людяністю і королівською ласкою й сповістили про вручення дарів — урочиста церемонія відбулася назавтра.

Зранку били дзвони й гриміли гармати. Хмельницький чекав комісарів перед своїм палацом у товаристві полковників, козацької старшини і сили-силенної простого козацтва й черні — йому хотілося, щоб увесь народ бачив, якої честі його удостоює сам король. Він сидів на підвищенні під знаменом і бунчуком в отороченій соболиним хутром червоній парчевій киреї серед послів із інших держав, узявшись у боки й поставивши ноги на оксамитову із золотою бахромою подушку, й чекав на комісарів.

У натовпі час від часу чулося похвальне й радісне перешіптування черні: вона, над усе поцінюючи силу, бачила у своєму вожді уособлення цієї сили. Тільки таким в уяві простолюду міг постати незвитяжний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, котрі доти були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся — в його могутніх плечах і досі відчувалася сила, здатна знищувати держави або утворювати нові; широке обличчя, почервоніле від зловживання трунками, виражало незламну волю, невгамовну гордість і зухвалу впевненість, якої йому додали звитяги. Лють і гнів дрімали у зморшках його обличчя, і легко уявлялося: ось вони пробуджуються, і люд під їхнім страшним диханням хилиться, як ліс під бурю. З очей із червоними обідками вже стріляло нетерпіння, що комісари довго не йшли з дарами, а з ніздрів на морозі валила пара, як два стовпи диму з ніздрів Люцифера. Отак і сидів гетьман у виверженому власними легенями тумані — багрянолиций, похмурий, гордий, обіч послів, серед полковників, в оточенні моря черні.

Та ось показався комісарський почет. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, надуваючи щоки, видобували зі своїх інструментів такі протяжні жалібні звуки, що здавалося, ніби це ховають славу і велич Речі Посполитої. За цим оркестром ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитовій подушці, Кульчинський, скарбничий київський, — червону хоругву з орлом і написом; далі самотньо йшов Кисіль — високий, сухорлявий, із білою бородою, що спадала на груди. На його аристократичному обличчі було страждання, а в душі — бездонний біль. За кілька кроків від воєводи ступала решта комісарів, а останніми у почті йшли драгуни Бришовського під командою Скшетуського.

Кисіль рухався поволі, бо саме цієї миті він виразно побачив, як за лахміттям перемов, за видимістю королівської ласки і вибачення геть інша — гола, огидна — проглядає правда, яку навіть сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не ласку дарувати йдеш ти, Кисілю, а ласки просити; ти хочеш купити її ціною булави і хоругви, пішки йдеш благати її, припадаючи до ніг того селянського вождя від імені Речі Посполитрї, ти, сенатор і воєвода…» І краялося серце брусилівського пана, і почувався він огидніше від хробака, нікчемніше від праху, а у вухах у нього звучали Ієреміїні слова: «Ліпше зовсім не жити, аніж жити в неволі у хлопів і бусурман» Хто він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, котрий являвся заколотникам не інакше, як у подобі Юпітера, із насупленим чолом, серед запаху сірки, полум’я війни й порохового диму? Хто він такий? Під тягарем цих думок погасли сили у серці воєводи, усмішка назавше зникла з його обличчя, радість навіки покинула душу, і він волів би сто разів умерти, аніж ступити ще один крок, але все-таки йшов — його штовхало вперед усе його минуле, уся праця, зусилля, уся невблаганна логіка попередніх діянь…

Хмельницький чекав на нього, взявшись у боки, випнувши губи й нахмуривши брови.

Нарешті почет наблизився. Кисіль, вийшовши наперед, ступив кілька кроків аж до підвищення. Довбиші перестали бити в литаври, сурмачі сурмити — і глибока тиша залягла в натовпі, тільки на морозному вітрі лопотів малиновий стяг, який ніс пан Кульчинський.

Зненацька тишу розітнув чийся владний голос, котрий із невимовною силою відчаю, попри все і всіх чітко наказав:

— Драгуни, кругом! За мною!

Це був голос пана Скшетуського.

Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький трохи підвівся з місця, аби побачити, що діється. Комісари пополотніли на обличчі. Скшетуський стояв у стременах випростаний, блідий, зі спаленілими очима й оголеною шаблею у руці. Напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:

— За мною!..

Серед тиші гучно зацокали по промерзлій підметеній вулиці копита. Вишколені драгуни розвернули на місці коней, поручик виїхав наперед, подав знак і весь загін поволі рушив назад до садиби, де розквартирувалися, комісари.

Подив і розгубленість з’явилися на обличчях у всіх, а заодно й у Хмельницького, бо в голосі й рухах поручика було щось незвичайне; ніхто, однак, до пуття не знав, чи не є раптовий від’їзд ескорту частиною урочистого церемоніалу. Тільки Кисіль усе зрозумів, а найголовніше те, що і перемови, і життя комісарів разом з ескортом тієї миті висіли на волосині, тому перш ніж Хмельницький устиг збагнути, що сталося, воєвода ступив на підвищення і звернувся до гетьмана з промовою.

Найперше він сказав про те, що король дарує свою ласку Хмельницькому і всьому Запорожжю, але несподівано промову його перебив новий випадок, який був добрий лиш тим, що цілком відвернув увагу від попереднього. Старий полковник Дедяла, котрий стояв біля Хмельницького, потрясаючи пірначем, кинувся на воєводу з криком:

— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.

Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.

— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?

— Замовкни, Дедяло! — гримнув гетьман.

— Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! — підхопила решта полковників. — Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!

Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки й виштовхали за коло.

Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари — це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостям, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.

Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути. Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.

Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:

— За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найліпший цьому доказ — його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:

— Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.

— Кров не я проливаю, а литовське військо, — різко відповів гетьман. — Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. Якщо це підтвердиться — кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати — віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.

Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.

У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.

Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:

— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п’ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.

Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.

Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський «не дражнити дикого звіра».

Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.

Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м’яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні — кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під’ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:

— Хто у вас командує конвоєм?

Тривога з’явилася на Киселевому обличчі.

— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.

— Я його знаю у — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?

— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.

— А хто йому дав такий наказ?

— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.

— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.

Тут у розмову втрутився Яшевський.

— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців…

— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, відстраху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі…

Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.

— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.

— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.

Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.

Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от-от кров бризне з обличчя.

Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:

— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?

А Хмельницький на це:

— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.

Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді-бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem et saniorem mentem^[52].

У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:

— Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.

Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:

— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.

— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.

На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:

— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п’яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з’їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай-бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.

Тут Хмельницький, як це часто-густо з п’яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай-бея.

— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в’юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!

Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б’ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:

— За здоров’я його величності короля!

— На славу і здоров я! — підхопили полковники.

— Гей, Кисілю, не сумуй, — мовив гетьман, — і до серця не бери того, що кажу, бо я п’яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути… але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров’я.

— Дякую тобі, гетьмане запорозький, — відповів Кисіль.

— Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.

За ним і полковники почали підходити до комісарів і подружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: «До першої трави!» Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловіків, інші казали: «Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, — горланив, заточуючись, Яшевський, — і ми вас живими відпустимо!»

У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м’яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум’янощокі молодиці — предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.

— Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, — мовив він кволим голосом.

— Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, — відповів Хмельницький, — а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому. — Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.

— Меа culpa^[53], ясновельможний воєводо! — відповів рицар. — Але мене delirium^[54] пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.

— Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam^[55] угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.

— Від сьогодні приймає команду Бришовський — йому відпустило.

— От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно — молодий ти і болю душевного терпіти не вмієш.

— До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби терпіти не можу.

Кисіль стиха застогнав, точнісінько як хворий, котрого вдарили по болячці, відтак усміхнувся покірно й сумовито і промовив:

— Такі слова я щодня тепер чую, це колись я гіркими сльозами вмивався, а ниньки у мене вже й сліз не стало.

Жалем переповнилося серце Скшетуського — важко йому було дивитися на цього старого з обличчям мученика, котрому випало на схилі віку страждати подвійно: душею і тілом.

— Ясновельможний воєводо! — мовив намісник. — Бог мені свідок: я думав тільки про ті страшні часи, коли сенатори і коронні сановники змушені бити чолом гультяям, яким єдиною винагородою за свої вчинки мусить бути паля.

— Нехай тебе Бог благословить: ти молодий, чесний і, знаю, нічого лихого на думці не мав. Але те, що ти сказав, говорить і князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої — й увесь цей тягар зневаги й ненависті спадає на мене.

— Кожен служить вітчизні, як сам це розуміє. Нехай же Бог судить кожного за сподіяне, а що стосується князя Ієремії, він для вітчизни не шкодує ні добра, ні здоров’я.

— І славою овіяний, і купається у и промінні, — відповів воєвода. — А що ж чекає на мене? О, ти слушно сказав: нехай Бог судить за сподіяне і нехай хоч на тім світі дасть спокій тим, хто за життя страждав над міру…

Скшетуський мовчав, а Кисіль підняв очі вгору в німій молитві й по хвилі сказав:

— Я русин, кров від крові й плоть від плоті мого народу. Князів Святольдичів у цій землі поховано. Я любив і цю землю, і цей Божий люд, вигодуваний її груддю. Я бачив обопільні кривди, бачив як дику сваволю запорожців, так і нестерпну пиху тих, хто цей войовничий народ надумав прив’язати до землі. А що ж мав учинити я, русин, а заодно вірний син і сенатор Речі Посполитої? От я й пристав до тих, котрі казали: «Pax vobiscum!»^[56], бо так звеліли мені кров і серце, бо між ними був король-небіжчик, наш батько, і канцлер, і примас, і багато хто інший. А ще я бачив, що для обох сторін розбрат — це згуба. Хотілося до скону, до останнього подиху працювати для згоди — коли ж полилася кров, я подумав собі: буду янголом єднання. І став я на цей шлях, і трудився на ньому, і труджуся й досі попри біль, муки й ганьбу, попри сумніви, майже за все найстрашніші. Бог свідок, тепер я й сам не знаю, чи ваш князь прийшов із мечем зарано, чи я спізнився з оливковою гілкою, але добре бачу: марна моя праця, сил уже бракує, надаремне я б’юся сивою головою об мур. І що ж я бачу, сходячи в могилу? Тільки морок і згубу, о Боже великий, спільну згубу!

— Господь пошле спасіння.

— О, нехай же пошле він мені перед смертю промінь такої надії, аби не вмерти у розпачі!.. Я ще за всі страждання йому віддячу, за той хрест, який несу за життя, за те, що чернь жадає моєї голови, а на сеймах мене зрадником називають, за моє пограбоване майно, за ганьбу, в якій живу, за всю ту гірку нагороду, яку я отримав від обох сторін!

Сказавши це, воєвода простяг до неба свої вихудлі руки, і дві великі сльози, можливо, справді, останні в житті, скотилися у нього з очей.

Скшетуський, не змігши більше витримати, упав перед воєводою навколішки, схопив його руку і тремтливим від великого зворушення голосом промовив:

— Я жовнір і йду іншою дорогою, але перед заслугами твоїми і стражданнями низько вклоняюся.

Із цими словами шляхтич і рицар хоругви Вишневецького припав устами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому вкупі з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав руки йому на голову.

— Сину мій, — стиха мовив він, — нехай же Господь пошле тобі втіху, направить тебе і благословить, як я благословляю.

* * *

Перемови почалися невдало, того ж дня. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно і в найгіршому настрої. Найперше він заявив, що все сказане ним учора про перемир’я, про комісію на Трійцю і про звільнення перед комісією полонених говорилося сп’яна, а тепер він бачить, що його хотіли пошити в дурні. Кисіль знову лагідно заспокоював його, доводив, але це була, за словами підкоморія львівського, все одно що surdo tyranno fabula dicta^[57]. І поводився гетьман так брутально, що комісарам довелося пожалкувати за вчорашнім Хмельницьким. Пана Позовського він огрів булавою тільки за те, що йому не вчасно на очі навернувся, хоч панові Позовському, виснаженому хворобою, і так було три чисниці до смерті.

Не допомагали ні прихильність і людяне ставлення комісарів, ні воєводині переконування. Тільки трохи похмелившись горілкою і відбірним гущанським медом, гетьман повеселішав, але вже ні про які публічні справи навіть не заїкнувся, сказавши: «Маємо пити, то пиймо, а радитися завтра будемо! А ні — я піду!» О третій ночі він напосівся йти до воєводиної спочивальні, чому той під різними приводами супротивився, бо зумисне замкнув там Скшетуського, вельми побоюючись, аби при зустрічі цього покірного жовніра із Хмельницьким не сталося якоїсь несподіванки, що була б згубною для поручика. Та Хмельницький наполіг на своєму і пішов у спочивальню, а за ним подибав і Кисіль. Як же здивувався воєвода, коли гетьман, побачивши рицаря, кивнув йому і вигукнув:

— Скшетуський! А ти чому з нами не п’єш?

І приязно простяг йому руку.

— Бо хворий, — відповів, уклонившись, поручик.

— Ти і вчора поїхав. Без тебе мені стало так журно.

— Такий він мав наказ, — утрутився Кисіль.

— А ти, воєводо, помовч. Знаю я його — і певен, що він не хотів дивитися, як ви мені шану віддаєте. О, це ще та пташка! Але що комусь би не зійшло, йому зійде, бо я його люблю, він мій друг сердечний.

Кисіль від подиву широко відкрив очі, а гетьман несподівано звернувся до Скшетуського:

— А ти знаєш, за що я тебе люблю?

Скшетуський похитав головою.

— Гадаєш, за те, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли мене, лихого чоловіка, як звіра цькували? Ой ні, не за це. Я тобі дав тоді перстень із прахом гробу Господнього, але ти, упертюху, не показав мені цього персня, коли був у мене в руках, та я тебе й так відпустив, — отже, ми поквиталися. Не за це я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі безмежно вдячний і маю за друга.

Тепер Скшетуський здивовано видивився на Хмельницького.

— Бач, як дивуються, — ніби до когось четвертого сказав гетьман. — Тоді я тобі нагадаю, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди з Тугай-беєм прийшли. Розпитував я тоді усюди про свого недруга Чаплинського, котрого не знайшов, а мені й кажуть, як ти із ним учинив після першої нашої зустрічі, що ти однією рукою за чуба, другою за шаровари схопив і двері ним вибив, і пику до крові розквасив, як собаці — ха!

— Я й справді так зробив, — відповів Скшетуський.

— Ой, славно ти вчинив, добре утнув! Ну, я ще до нього доберуся, інакше навіщо тоді комісії та перемови? Таки доберуся і побавлюся по-своєму, але й ти йому дав перцю.

Після цього гетьман повернувся до Киселя і заходився ще раз переповідати:

— За чуба його вхопив та за штаненята, підняв як гусеницю, двері вибив і на вулицю вижбурнув.

І він почав сміятися, аж луна пішла альковом і докотилася до бенкетної.

— Милостивий воєводо, звели подати меду, я вип’ю за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль прочинив двері й кликнув служку, котрий негайно приніс три кварти гущанського меду.

Хмельницький почаркувався з воєводою і зі Скшетуським, випив — мед, певно, відразу вдарив у голову, обличчя засміялося, душа і серце звеселіли, і він, звернувшись до поручика, вигукнув:

— Проси у мене, чого хочеш!

Бліде обличчя Скшетуського взялося рум’янцем, на хвилю залягла тиша.

— Не бійся, — сказав Хмельницький. — Слово не дим. Проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.

Хмельницький, навіть п’яний, умів тримати слово.

— Якщо мені дозволено скористатися з любові, яку ти маєш до мене, милостивий гетьмане, я зажадаю від тебе справедливості. Один із твоїх полковників кривду мені вчинив…

— Шию йому урізати! — гнівно перебив поручика Хмельницький.

— Не про це річ, звели йому лиш на герць зі мною стати.

— Шию йому урізати! — повторив гетьман. — Хто такий?

— Богун.

Хмельницький закліпав очима, потім ляснув себе по лобі.

— Богун? — перепитав він. — Богуна вбито. Мені король писав, що його у двобої зарубано.

Скшетуський остовпів. Заглоба казав правду!

— А що тобі Богун учинив? — запитав Хмельницький.

Поручик спаленів ще дужче. Він боявся говорити про князівну напівп'яному гетьманові, щоб не почути якогось непрощенного блюзнірства.

Його виручив Кисіль.

— Це справа поважна, — мовив він, — мені розповів про неї каштелян Бжозовський. Богун викрав у цього кавалера наречену, милостивий гетьмане, і не відомо де її сховав.

— Так ти шукай її, — відповів Хмельницький.

— Я шукав понад Дністром, де її сховано, але не знайшов. Чув, одначе, що він до Києва хотів її відправити і сам туди збирався, аби шлюб узяти. Дозволь же мені, милостивий гетьмане, до Києва поїхати і там її пошукати, ні про що більше тебе не прошу.

— Ти мій друг, ти Чаплинському чортів дав… Я не тільки дозволю тобі поїхати і пошукати всюди, де ти схочеш, а й наказ дам, щоб той, у кого вона знаходиться, тобі в руки її віддав. А ще пірнач на проїзд дам і листа до митрополита, аби по монастирях у черниць шукали. Моє слово не дим.

Сказавши це, гетьман прочинив двері й гукнув Виговського, щоб ішов писати наказ і листа, а Чарноту, хоч була вже четверта ночі, послав по печатку. Дедяла приніс пірнач, а Донцеві було доручено із двома сотнями кінних провести Скшетуського до Києва і далі, аж до перших польських сторожових постів.

Наступного дня Скшетуський покинув Переяслав.

РОЗДІЛ XIX

кщо пан Заглоба нудився у Збаражі, то не менш від нього нудився й Володийовський, котрий особливо сумував за ратними трудами і пригодами. Бувало, правда, що від часу до часу виходили зі Збаража хоругви розганяти розбійницькі ватаги, які палили і вбивали над Збручем, але то була мала війна, такі собі сутички, хоч через довгу й морозну зиму надокучлива й виснажлива, на якій годі було здобути слави. Ось чому пан Міхал щодня не давав спокою Заглобі, підбиваючи його іти на допомогу Скшетуському, від якого довгенько вже не було жодної звістки.

— Певно, він там ускочив у якусь халепу, а може, й життям наклав, — казав Володийовський. — Нам треба конче їхати, хоч би й довелося разом із ним загинути.

Пан Заглоба не дуже суперечив, бо, як стверджував, геть струхлявів у Збаражі й сам дивувався, як іще грибами не поріс, але із від’їздом зволікав, сподіваючись, що ось-ось прийде від Скшетуського якась звістка.

— Пан Ян не тільки відважний, а й кмітливий, — відповідав він Володийовському на його чіпляння. — Зачекаємо ще кілька днів, бо раптом прийде лист і виявиться, що нам не треба було нікуди їхати.

Пан Володийовський визнавав слушність цього аргумента і запасався терпінням, хоч час тягся для нього дедалі повільніше.

Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях настав спокій. Єдиною розвагою було обговорення публічних новин, які часто-густо проникали крізь сірі збаразькі мури.

Говорили про коронацію і про сейм, про те, чи дістане булаву князь Ієремія, котрий з усіх полководців заслуговував на неї найбільше. Обурювалися тими, хто твердив, що буцімто завдяки поверненню до перемов із Хмельницьким один тільки Кисіль піде вгору. Володийовський через це кілька разів виходив на герць, а пан Заглоба напивався по самісінькі ризи — і з’являлася небезпека, що він геть зіп’ється, бо чалився не лише з офіцерами і шляхтою, а й не соромився погуляти у міщан на хрестинах, на весіллях, особливо вихваляючи їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський шпетив його за це, кажучи, що не гоже шляхтичеві водитися з людьми низького роду, бо від цього зменшується повага до всього стану, але Заглоба відповідав, що тут винуваті закони, які дають змогу міщанам у пір’я вбиватися і такі мати достатки, якими може володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюду такими правами ні до чого доброго не приведе, але робив своє. І важко було дорікати йому за це похмурої зимової пори, коли кожного мучила непевність, нудьга й чекання.

Однак поволеньки стало дедалі більше князівських хоругов стягатися до Збаража, що провіщало на весну війну. Це декому додало отухи. Приїхав серед інших із гусарською хоругвою Скшетуського і пан Підбип’ята. Він привіз вісті про немилість, у якій залишався при дворі князь, про смерть пана Януша Тишкевича, воєводи київського, на місце котрого, на загальну думку, мали призначити Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до ліжка у Кракові коронного стражника пана Лаща. Про війну пан Підбип’ята чув від самого князя, що поновиться вона тільки з крайньої необхідності, бо комісарів було відправлено до козаків із наказом іти на будь-які поступки. Розповідь пана Підбип’яти рицарство Вишневецького зустріло з люттю, а пан Заглоба пропонував подати до суду протест і заснувати конфедерацію, бо, як він сказав, не хоче, щоб його труди під Старокостянтиновом пропали марно.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах минув лютий і добігав уже половини березень, а від Скшетуського так нічого й не було.

Володийовський ще дужче став наполягати на від’їзді.

— Вже не князівну, а Скшетуського нам шукати треба, — казав він.

Тим часом виявилося, що пан Заглоба мав слушність, одкладаючи від’їзд із дня на день: наприкінці березня із листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав Заглобу, а коли вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, Володийовський, відірвавши печатку, прочитав таке:

— «Понад Дністром аж до Ягорлика не знайшов я жодних слідів. Гадаючи, що князівну сховано в Києві, пристав я до комісарів, із якими дійшов до Переяслава. Звідти, діставши несподівано дозвіл від Хмельницького, прибув до Києва і шукаю її всюди, у чому мені допомагає сам митрополит. Наших тут безліч — ховаються у міщан і по монастирях, але, боячись черні, нічим себе не виказують, тому шукати важко. Господь мене на всьому шляху провадив і не лише оберіг, а й прихилив до мене Хмельницького, тож сподіваюся, що він і далі мені допомагатиме і змилується наді мною. Ксьондза Муховецького прошу відправити молебень, на якому і ви за мій успіх помоліться. Скшетуський».

— Хвала Господові Предвічному! — вигукнув Володийовський.

— Тут іще постскриптум, — мовив Заглоба, заглядаючи через плече пана Міхала.

— Правда! — відповів малий рицар і прочитав далі:

— «Листа цього вручить осавул миргородського куреня, котрий шанобливо мною опікувався, коли я на Січі в неволі був, і тепер у Києві мені допомагав, і листа доправити зголосився, ризикуючи життям; подбай про нього, Міхале, аби йому нічого не бракувало».

— Принаймні хоч один порядний козак знайшовся! — сказав Заглоба, подаючи Захарові руку.

Старий потиснув її без тіні приниження.

— Будь певен, дістанеш винагороду, — пообіцяв малий рицар.

— Він сокіл у — відповів козак, — я його люблю у я не для грошей тутки прийшов.

— І гордості тобі, бачу, не позичати, не один би шляхтич позаздрив, — вів далі Заглоба. — Не всі серед вас звірі, не всі! Та це байдуже! То, кажеш, пан Скшетуський у Києві?

— Атож.

— А в безпеці, бо чував я, що чернь там розгулює?

— Він у полковника Донця мешкає. Йому нічого не заподіють, бо наш батько Хмельницький під страхом смерті наказав Донцеві берегти його як зіницю ока.

— Дива та й годі… Чого це Хмельницький так полюбив Скшетуського?

Він його давно любить.

— А казав тобі пан Скшетуський, що шукає у Києві?

— Як це не казав, коли він знає, що я йому друг! Ми і вкупі шукали, і нарізно, тож як було не сказати?

— Але й досі не знайшли?

— Не знайшли. Ляхів там іще до смутку, і всі ховаються, один про одного нічого не знає — спробуй знайти. Ви чули, що там чернь мордує, а я це бачив: не тільки ляхів ріжуть, а й тих, хто їх ховає, навіть ченців і черниць. У монастирі Миколи Доброго знайшли дванадцять ляшок, то їх укупі з черницями димом у келії задушили. Через день кидають клич вулицею і ловлять, спіймають і в Дніпро… Ой! Скількох уже там потопили…

— То, може, і її замордували?

— Може, й так.

— Ні, ні! — перебив його Володийовський. — Якщо вже її Богун туди спровадив, то це безпечне місце.

— Де, як не в монастирі, найбезпечніше, а й там знаходять.

— Ух! — вигукнув Заглоба. — То ви, Захаре, думаєте, що вона могла загинути?

— Не знаю.

— Либонь, Скшетуський не втрачає надії, — вів далі Заглоба. — Бог послав йому тяжкі спитки, та колись і втішити має. А ви, Захаре, давно з Києва?

— Ой давно, пане. Я вийшов, коли комісари через Київ назад верталися. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і бігли, нещасні у хто як міг, по снігах, по кучугурах, через ліси, до Білогородки, а козаки доганяли їх і били. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив за всі гроші, що мав.

— О, собачі душі! То ви, кажете, з комісарами їхали?

— З комісарами аж до Гущі, а звідти до Острога. А далі вже сам ішов.

— А ви давно знаєте пана Скшетуського?

— На Січі я його зустрів пораненого, а потім виходив і полюбив, як дитину рідную. Я старий, і мені нема кого любити.

Заглоба гукнув слугу й наказав подати меду і чогось м’ясного. Посідали вечеряти. Захар їв жадібно, він був здорожений і голодний, потім занурив сиві вуса у темну рідину, випив, смачно прицмокнув і сказав:

— Славний мед.

— Ліпший за кров, яку ви п’єте, — відповів Заглоба. — А втім, я гадаю, вам, як чоловікові чесному і панові Скшетуському відданому, нема чого повертатися до бунтарів. Залишайтеся з нами! Тут вам добре буде.

Захар підвів голову.

— Я письмо віддав, а тепер піду. Я козак, мені з козаками, а не з ляхами брататися.

— І бити нас будете?

— А таки буду. Я січовик. Ми собі батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому булаву і стяг прислав.

— От тобі й маєш, пане Міхале! — мовив Заглоба. — Не казав я тобі, що протестувати треба?

— Аз якого ви куреня?

— Із миргородського, але його вже нема.

— А що з ним сталося?

— Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

— І ми ваших полонених маємо.

— Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.

— Хто такий?

— Ой, славний отаман. Богун.

— Богуна у поєдинку зарубано на смерть.

— А хто його зарубав?

— Он той рицар, — відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.

Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:

— Цей лицар Богуна вбив?

— Що, чорти б тебе взяли! — вигукнув, насупившись, Володийовський. — Цей посланець забагато собі дозволяє.

— Не гнівайся, пане Міхале, — заспокоїв Заглоба. — Чоловік він, видно, чесний, а що на етикеті не розуміється, так на те він і козак. З іншого боку, для вашої милості це велика честь, бо хто іще з таким непоказним виглядом здобув у житті стільки великих перемог? Статури ти кволої, але духом міцний. Я сам, пам’ятаєш, як після герцю витріщався на тебе, хоч увесь бій на власні очі бачив? Бо мені вірити не хотілося, щоб такий жевжик…

— Дай мені спокій, ваша милость! — буркнув Володийовський.

— Не я твій батько, тому не злись на мене. І все ж скажу тобі: я хотів би мати такого сина, і якщо твоя ласка, я всиновлю тебе і відпишу все своє багатство. Бо то не сором — мати великий дух у малому тілі. І князь не набагато більший за тебе, а сам Александр Македонський не годен бути йому зброєносцем.

— Не на тебе я злюся, — трохи лагідніше мовив Володийовський, — а на те, що нічого втішного із листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він над Дністром головою не наклав — хвалити Бога, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, що знайде?

— Твоя правда! Але якщо Господь нашими стараннями допоміг йому Богуна спекатися і стількох небезпек, стількох пасток уникнути, та ще й у зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивної любові до нашого приятеля, то не на те, щоб від страждань і журби він висох на скіпку. Якщо ти у всьому цьому, пане Міхале, руки провидіння не бачиш, розум твій тупіший від шаблі. А втім, слушно кажуть, що не можна мати всіх достоїнств одразу.

— Я одне бачу, — відповів, ворушачи вусиками, Володийовський, — що нам із тобою там робити нема чого, і треба сидіти тут, аж поки струхлявіємо до решти.

— Скорше я струхлявію, ніж ти, бо я від тебе старший; ну що ж — і ріпа трухлявіє, і солонина від старості гіркне. Подякуємо радше Богові за те, що всім нашим бідам щасливий кінець посилає. Чимало я натерпівся за князівну, далеко більше, ніж ти, і не набагато менше від Скшетуського, бо вона мені як донька, я б і рідної дужче не кохав. Кажуть навіть, що вона як дві краплі води на мене схожа, але я її і без того милую, і не бачив би ти мене ні веселим, ні спокійним, якби я не вірив, що скоро закінчаться усі її поневіряння. Завтра ж почну складати epithalamium^[58], бо дуже гарні пишу вірші, тільки останнім часом віддав перевагу Марсові перед Аполлоном.

— Що зараз говорити про Марса! — гнівно відповів Володийовський. — Трясця б його взяла, того зрадника Киселя, і всіх комісарів із їхніми перемовами вкупі! Весною як двічі по два чотири укладуть мир. Пан Підбип’ята, котрий говорив із князем, каже те саме.

— Пан Підбип’ята так розуміється на політиці, як коза на перці. Він при дворі тільки за своєю вертихвісткою увивався і більше нічого не бачив. Дасть Бог, ще відіб’ють її в нього, та годі про це. Я не заперечую, що Кисіль зрадник, і про це знає уся Річ Посполита, а от щодо перемов, здається мені, надвоє баба ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

— А що там у вас, Захаре, кажуть: буде мир чи війна?

— До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

— Утішся ж, пане Міхале, я теж чував, що чернь усюди готується до війни.

— Буде така війна, якої не бувало, — мовив Захар. — У нас кажуть, що й султан турецький прийде, і хан з усіма ордами, а наш приятель Тугай-бей і взагалі додому не пішов, а стійбище неподалік розкинув.

— Утішся ж, пане Міхале, — повторив Заглоба. — І новому королеві теж напророчили, що усі роки його правління минуть у війнах; отож схоже, що простий чоловік іще довго не ховатиме шаблі в піхви. Зітремося ще ми в боях, як мітла від довгого замітання, — але така вже наша вояцька доля. А коли доведеться битися, тримайся ближче до мене, пане Міхале: чудові побачиш речі, дізнаєшся, як билися за давніх ліпших часів. Боже мій! Не ті вже люди, що були колись, і ти не такий, пане Міхале, хоч і сердитий у бою і Богуна зарубав.

— Справедливо кажете, пане, — підтвердив Захар. — Не тії тепер люде, що бували…

Відтак почав придивлятися до Володийовського і хитати головою:

— Але щоби цей лицар Богуна убив, ні, ні!..

РОЗДІЛ XX

ідпочивши кілька днів, старий Захар поїхав назад до Києва, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без великих сподівань на збереження миру, навіть більше — у повній розгубленості. Вони домовилися про armisticium^[59] до українських Зелених Свят, після яких мала організуватися нова комісія із повноваженнями вести перемови. Одначе вимоги й умови Хмельницького були такі високі, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них пристати. Тому обидві сторони почали квапливо озброюватися.

Хмельницький посилав посла за послом до хана, аби той з усім військом поспішав йому на допомогу; відправляв він гінців і до Стамбула, де уже давно перебував королівський посланник пан Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день чекали заклику в народне ополчення. Надійшли повідомлення про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського й Фірлея і про повне усунення од військових справ Ієремії Вишневецького, котрий тепер тільки на чолі власних сил міг захищати вітчизну. Не лише князівські жовніри й українська шляхта, а навіть прихильники колишніх рейментарів обурювалися таким рішенням і немилістю до князя, слушно твердячи, що коли було варто пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія укласти мир, то усунення його напередодні війни було величезною, непростимою помилкою, бо він один міг помірятися з Хмельницьким і здолати цього славетного вождя заколоту. Нарешті й сам князь прибув до Збаража, щоб зібрати чимбільше війська і в повній готовності чекати початку війни.

Перемир’я було укладене, але часто-густо давалося взнаки його безсилля. Хмельницький, правда, звелів зітнути голови кільком полковникам, котрі всупереч угоді дозволяли собі нападати на замки і хоругви, розпорошені по зимівниках, але він не міг стримати черні й численних некерованих ватаг, які про armisticium або не чули, або не хотіли чути, або навіть не розуміли значення цього слова. Вони безупинно порушували встановлені договором кордони, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З іншого боку, приватні й кварцяні війська, переслідуючи заколотників, частенько переходили Прип’ять і Горинь у Київському воєводстві, забиралися у глиб воєводства Брацлавського, а там, зустрівшись із козаками, вчиняли справжні бої, іноді затяті й криваві. Через це з боку і козаків, і поляків без упину сипалися скарги про порушення договору, якого, по суті, нікому несила було дотримати. Тож перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, з одного боку, ні король із гетьманами — з другого, не вирушали на бойовище, але війна вже фактично розгорялася — без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як і колись, освітлювали палахкотливі села, містечка, міста, замки, осявали криваві побоїща і людську недолю.

Ватаги з-під Бара, Хмільника, Махнівки діставали аж до Збаража, вбиваючи, грабуючи, спалюючи. Цих Ієремія громив руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, — він хотів рушити з усією дивізією аж тоді, коли вже й гетьмани вийдуть на бране поле.

А поки що князь висилав роз’їзди, наказуючи платити кров’ю за кров, палями за грабежі й мордування. Пішов раз укупі з іншими пан Лонгінус Підбип’ята і розгромив бунтівників під Чорним Островом, та був цей рицар страшний тільки у битві, а з полоненими, схопленими зі зброєю в руках, поводився надто лагідно, і через те більше його не посилали. Зате особливо відзначався у цих експедиціях пан Володийовський, із котрим позмагатися в партизанській війні міг хіба що Вершул. Ніхто інший не робив таких блискавичних рейдів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в шаленій атаці, розпорошити на всі чотири вітри, виловити, перебити, перевішати. Невдовзі його ім’я теж почало викликати жах, а князь почав ставитися до нього особливо прихильно. Від кінця березня до середини квітня пан Володийовський знищив сім некерованих ватаг, кожна з яких була утричі сильніша за його загін, і не знав утоми. Його розбирала дедалі більша охота, немовби у пролитій крові він черпав нові сили.

Малий рицар, а радше, малий диявол, ревно підбивав пана Заглобу допомагати йому у цих експедиціях, бо над усе любив його товариство, але статечний шляхтич не піддавався його вмовлянням, так пояснюючи свою відмову:

— У мене, пане Міхале, завеликий живіт, щоб трястися й шарпатися у цій метушні, опріч того, хто до чого вдатний. З гусарами серед білого дня врізатися у гущу ворожого війська, обоз рознести, стяги відібрати — це моє, для цього мене Господь Бог сотворив і успособив, а ганятися вночі по кущах за гультяями — тобі лишаю, ти у нас тонкий, як голка, і пролізеш у будь-яку шпарину. Я старого гарту рицар і волію, як лев, роздирати звіра, а не, як нишпорка, вистежувати його по кущах. Зрештою, я і спати лягаю, тільки-но звечора подоять корів, — це для мене найкраща пора.

Тож їздив Володийовський сам і сам перемагав, аж поки, вирушивши якось наприкінці квітня, повернувся в середині травня такий виснажений і сумний, ніби зазнав поразки і людей втратив. Так принаймні здалося всім, хоч це було хибне уявлення. У тому довгому і важкому поході пан Володийовський зайшов аж за Острог, під Головню, де розгромив не звичайнісіньку ватагу черні, а загін у кілька сотень запорожців, половину з яких він зарубав, а половину взяв у полон. Тим дивніше було бачити глибокий смуток, що затуманював його веселе від природи обличчя. Багатьом кортіло відразу дізнатися про причину цього смутку, але пан Володийовський не сказав нікому й слова і, злізши з коня, у супроводі двох невідомих рицарів подався до князя, з яким мав довгу розмову. Із тими самими рицарями він пішов потім до пана Заглоби, не затримуючись ні на мить, хоч цікаві до новин дорогою хапали його за рукава.

Пан Заглоба з неабияким здивуванням розглядав двох велетнів, котрих ніколи досі не бачив. Судячи зі строїв із золотими нашивками на плечах, вони служили у литовському військові. Володийовський же сказав:

— Зачини двері, ваша милость, і звели нікого не пускати, бо нам треба поговорити про важливі справи.

Заглоба дав наказ челядникові й почав неспокійно дивитися на прибульців, з обличчя яких видно було, що вони нічого доброго не скажуть.

— Це, — мовив Володийовський, показуючи на юнаків, — князі Булиги-Курцевичі: Юр і Анджей.

— Двоюрідні брати Гелени! — вигукнув Заглоба.

Князі вклонилися і відповіли в один голос:

— Двоюрідні брати небіжчиці Гелени…

Червоне обличчя Заглоби вмить стало блідо-синім. Мов підстрелений, він почав руками бити в повітрі, розтулив рота, не в змозі перевести дихання, витріщив очі й радше простогнав, ніж промовив:

— Як це?..

— Є відомості, — журливо відповів Володийовський, що князівну в монастирі Миколи Доброго замордували.

— Чернь задушила димом у келії дванадцять панянок і кільканадцять черниць, серед яких була наша сестра, — додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не сказав, тільки обличчя його, перед цим синє, почервоніло так, що присутні злякалися, як би старого не вхопив грець. Відтак повіки його спроквола опустилися, він затулив обличчя руками, а з вуст у нього вирвався новий стогін:

— Боже! Боже! Боже!

Після цього він замовк і довго не озивався.

А князі й Володийовський почали горювати.

— От зібралися ми вкупі, родичі й приятелі, щоб тебе, вродлива панно, йти рятувати, — але, на жаль, із поміччю запізнилися. Ні до чого наше бажання, ні до чого наші шаблі й відвага, бо ти вже в іншому, ліпшому за цей лихий, світі, у кімнаті фрейлін Цариці Небесної…

— Сестро! — волав велетень Юр, знову від жалю рвучи на собі волосся. — Ти прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплину твоєї крові проллємо відро ворожої.

— І нехай допоможе нам Бог! — додав Анджей.

И обидва князі грізно простягли до неба руки, а Заглоба підвівся з лави, ступив кілька кроків до тапчана, заточився як п’яний і впав на коліна перед іконою.

За хвилю в замку озвалися дзвони, сповіщаючи про південь. Вони гули понуро, як на похороні.

— Нема вже її, нема! — знову сказав Володийовський. — Янголи забрали її на небо, а нам лишили сльози й зітхання.

Ридання вирвалося із Заглобиних грудей, і він затрясся всім своїм могутнім тілом, а рицарі й далі нарікали на долю, і дзвони окселентували їм.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Усі подумали навіть, що стомлений горем шляхтич заснув навколішки, але трохи перегодя він підвівся й сів на тапчані, тільки це був уже не той чоловік: із червоними, затуманеними кров’ю очима, пониклою головою, звислою аж на підборіддя нижньою губою; на обличчі в нього відбилися безпомічність і небачена досі стареча неміч, — справді, здавалося, що колишній пан Заглоба, пихатий, благодушний веселун і вигадник, помер, а лишився придавлений гнітом років і втомою стариган.

Та ось, незважаючи на протести слуги, що пильнував біля дверей, зайшов пан Підбип’ята, і знову почалися жалі й горювання. Литвин згадував Розлоги і першу зустріч із князівною, її принадність, молодість і вроду; нарешті пригадавши, що є хтось, нещасніший від них усіх, — наречений її, пан Скшетуський, — заходився розпитувати про нього у малого рицаря.

— Скшетуський залишився у князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, світу Божого не бачачи, — мовив пан Володийовський.

— А чом би нам до нього не з’їздити? — спитав литвин.

— Нема чого туди їхати, — відповів Володийовський. — Князівський лікар ручається за його здоров’я; при ньому пан Суходольський, полковник князя Домініка й великий приятель Скшетуського, і наш старий Зацвіліховський — обидва старанно про нього дбають. Йому нічого не бракує, а те, що він увесь час не при тямі, для нього ж ліпше.

— О Боже всемогутній! — вигукнув литвин. — Ти, ваша милость, бачив Скшетуського на власні очі?

— Бачив, але якби мені не сказали, що то він, не впізнав би, так його виснажили хвороба і страждання.

— А він упізнав вашу милость?

— Напевно, упізнав, бо, хоч нічого й не сказав, але всміхнувся і кивнув, а мене такий жаль узяв, що я довше лишатися біля нього не зміг. Князь Корецький хоче іти до Збаража з хоругвами, Зацвіліховський піде з ним, пан Суходольський теж присягається, що видушить, хоч і матиме від князя Домініка інший наказ. Вони привезуть із собою й Скшетуського, якщо його недуга не здолає.

— А звідкіля у вас ці відомості про смерть князівни? — спитав пан Лонгінус. — Чи не ці кавалери їх привезли? — додав він, показуючи на князів.

— Ні. Ці кавалери самі випадково про все дізналися у Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди прибули зі мною, бо нашому князеві мали передати листи від воєводи. Війна неминуча, а з комісії вже нічого не буде.

— Ми вже й самі це зрозуміли, але скажи мені, добродію, хто тобі повідав про смерть князівни?

— Мені сказав Зацвіліховський, а йому сам Скшетуський. Поручикові Хмельницький дав дозвіл шукати княжну в Києві, а допомогти обіцявся навіть митрополит. Шукали переважно по монастирях, бо всі, хто з наших лишився у Києві, там поховалися. Гадали, що й Богун князівну в якомусь монастирі сховав. Шукали, шукали, сподіваючись на краще, хоч знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять панянок димом задушила. Сам митрополит запевняв, що Богунової нареченої ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

— То вона була в Миколи Доброго?

— Авжеж. Скшетуський зустрів у одному з монастирів пана Иоахима Єрлича, а позаяк усіх розпитував про князівну, спитав і його. Пан Єрлич розповів йому, що всіх панянок, які були, козаки відразу забрали, тільки у Миколи Доброго лишилося дванадцять, котрих згодом димом задушили. Серед них мала бути й Курцевичівна. Скшетуський, знаючи, що пан Єрлич іпохондрик і від постійного страху несповна розуму, не повіривйому і ще раз подався з розпитуваннями у монастир. На нещастя, черниці, три з яких були задушені у тій самій келії, прізвищ не знали, та коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що така була. Отоді-то Скшетуський із Києва поїхав і відразу тяжко занепав на здоров’ї.

— Диво, як іще живий лишився.

— І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, котрий його у полоні на Січі виходжував, а потім від нього з листом сюди приїздив, а повернувшись допомагав шукати князівну. Він його й у Корець одвіз і панові Зацвіліховському в руки передав.

— Нехай же Господь підтримає його, бо він уже ніколи не матиме втіхи, — мовив пан Лонгінус.

Пан Володийовський замовк, і настала гробова тиша. Князі, підперши голови руками й насупивши брови, сиділи непорушно, Підбип’ята звів очі до неба, а пан Заглоба вперся скляним поглядом у протилежну стіну, ніби глибоко задумався.

— Прокинься, ваша милость! — сказав нарешті Володийовський, струснувши його за плече. — Про що так задумався? Нічого вже ти не придумаєш, і всі твої хитрощі нічим не допоможуть.

— Я це знаю, — кволим голосом відповів Заглоба. — Одне в мене на думці: старий я і не маю чого робити на цьому світі.

РОЗДІЛ XXI

яви собі, добродію, — казав через кілька днів Володийовський панові Лонгіну, — що цей чоловік так за годину перемінився, ніби постарішав на двадцять років. Який був веселий, балакучий, на вигадки зугарний, що й самого Улісса міг у них перевершити, а сьогодні ні пари з уст, дрімає цілими днями, на старість нарікає, а коли й скаже слово, то ніби крізь сон. Я знав, що він її любив, але не сподівався, що так палко.

— Що ж тут дивного? — відповів, зітхаючи, литвин. — Через те й прихилився міцно, що із рук Богунових її вирвав, що заради неї стільки небезпек подолав і стількох пригод зазнав. Поки жевріла надія, поти й розум його не дрімав, придумуючи усілякі хитрощі, та й сам він тримався на ногах, а тепер йому й справді нема чого самотньому на світі робити, бо ні до кого серцем прихилитися.

— Я вже й пити з ним пробував, сподіваючись, що трунок поверне колишню бадьорість, — усе котові під хвіст! Пити п’є, але дивовижних небилиць, як колись, не розказує, і про походеньки свої не розводиться, хіба що розчулиться, а потім голову на живіт звісить і спить. Я вже й не знаю, хто з них у більшому відчаї, — він чи пан Скшетуський.

— Жаль невимовний, бо все-таки великий був рицар!.. Ходімо до нього, пане Міхале. Він мав звичку кепкувати з мене й допікати у всьому. Може, й зараз його візьме до цього охота? Боже мій, як міняються люди! Такий веселий був чоловік…

— Ходімо, — згодився пан Володийовський. — Хоч і пізненько вже, але йому найважче ввечері, бо надрімавшись за день, він уночі не спатиме.

Отак розмовляючи собі, вони вирушили на квартиру до пана Заглоби. Той сидів під відчиненим вікном, сперши голову на руку. Було вже пізно, у замку зупинився всякий рух, тільки вартові перегукувалися протяжними голосами, а в гущавині, що відокремлювала замок від міста, соловейки несамовито заливалися своїми нічними трелями, висвистуючи, витьохкуючи, вицмокуючи з такою силою, з якою падає на землю весняна злива. Крізь одчинене вікно линуло тепле травневе повітря, і ясне місячне проміння осявало смутне обличчя й схилену на груди лису голову пана Заглоби.

— Добрий вечір, добродію! — привіталися двоє рицарів.

— Добрий вечір! — відповів Заглоба.

— Про що, добродію, так роздумуєш перед вікном замість іти спати? — запитав Володийовський.

Заглоба зітхнув.

— Бо мені не до сну, — одказав він ледь чутно. — Рік тому, рівно рік, я тікав із нею понад Кагамликом від Богуна, і нам тоді так само виспівували пташки, а тепер де вона?

— Така, напевно, Божа воля, — мовив Володийовський.

— На сльози і смуток, пане Міхале! Немає вже мені ні в чому втіхи.

Залягла тиша, тільки крізь одчинене вікно долинали дедалі сильніші солов’їні рулади, якими, здавалося, була переповнена ця ясна ніч.

— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, — точнісінько так, як над Кагамликом.

Пан Лонгінус витер сльозу зі лляних вусів, а малий рицар мовив по хвилі:

— Гей, знаєш що, добродію? Смуток смутком, а випий лишень із нами меду, бо нема нічого ліпшого супроти журби. А може, за чаркою згадаються й кращі часи.

— Вип’ю! — рішуче сказав Заглоба.

Володийовський звелів челядникові принести вогню і невеликий дзбан меду, а далі, коли усі всілися, знаючи, що тільки спогади найліпше з усього діють на пана Заглобу, спитав:

— То це вже рік, як ви, добродію, з небіжчицею із Розлогів від Богуна втекли?

— У травні це було, у травні, — відповів Заглоба. — Ми переправилися через Кагамлик, щоб утікати на Золотоношу. Ой, як тяжко в світі жити!

— І вона була перевдягнена?

— У козачка. Волосся мені довелося їй, небозі моїй, шаблею відрізати, щоб не впізнали. Я пам’ятаю навіть місце під деревом, де я його разом із шаблею закопав.

— Гарнюсінька була панна! — докинув із зітханням пан Лонгінус.

— Кажу ж вашим милостям, що я від першого дня так її полюбив, ніби змалечку вигодовував. А вона тільки рученята переді мною складала і дякувала, дякувала за порятунок і турботу! Ліпше б мені було загинути, аніж дочекатися сьогоднішнього дня! Нащо тепер жити?

Знову настало мовчання. Троє рицарів пили собі мед упереміш зі сльозами. © http://kompas.co.ua

— Гадав, що при них спокійно старість зустріну, та бач… — по хвилі почав Заглоба і безсило опустив руки. — Нізвідки мені більше чекати втіхи, нізвідки, хіба що смерть її принесе…

Та не встиг пан Заглоба договорити, як у сінях зчинився галас: хтось хотів зайти, а челядник не пускав. Виникла суперечка, в якій панові Володийовському почувся знайомий голос. Він крикнув челядникові, щоб той упустив прохача.

Двері відчинилися, і в них з’явилося товстощоке рум’яне обличчя Жендзяна, котрий, обвівши поглядом присутніх, уклонився і сказав:

— Слава Ісусові Христу!

— Навіки віків! — відповів Володийовський. — Це Жендзян.

— Авжеж, це я, — підтвердив пахолок, — і вклоняюся низенько вашим милостям. А де мій господар?

— Твій господар у Корці, він нездужає.

— Ой лелечко! Що ви кажете, добродію! А він не тяжко, борони Боже, нездужає?

— Спершу тяжко, а зараз легше. Лікар каже, що одужає.

— А я йому вісточку про панну привіз.

Малий рицар сумно похитав головою.

— Марно ти квапився, бо пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердешну гіркими сльозами.

У Жендзяна аж очі на лоба полізли.

— Ой рятуйте! Що я чую? Панна померла?

— Не померла, а в Києві розбійниками замордована.

— У якому Києві? Що ваша милость править?

— Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?

— Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!

— Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?

— Та Горпина ж… Я цю гладуху добре знаю!

Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.

— Та помовч ти ради Бога, добродію! — сказав він Володийовському. — Дай же й мені спитати!

Присутні аж злякалися — так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:

— Хто тобі це сказав, що її… біля Рашкова сховано?

— Хто сказав? Богун!

— Ти що, хлопче, з глузду з’їхав?! — вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. — Який Богун?

— Боже праведний! — заволав Жендзян. — Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося… Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?

— Кажи, а то ножем різону! — загорлав Заглоба. — Де ти Богуна бачив?

— У Влодаві!.. Чого вам, добродії, від мене треба? — закричав переляканий пахолок. — Хто я, по-вашому? Розбійник?..

Заглоба ледве стояв на ногах. Йому забракло повітря, і він упав на ослін, важко дихаючи. Пан Міхал прийшов йому на допомогу.

— Ти коли Богуна бачив? — спитав він у Жендзяна.

— Три тижні тому.

— То він живий?

— А чого йому не бути живим?.. Він сам мені розказував, що ваша милость його добре поколошкав, але, бач, оклигав…

— І він тобі сказав, що панна під Рашковом?

— А хто ж іще?

— Слухай, Жендзяне, йдеться про життя твого господаря і панни! Чи Богун сам тобі казав, що її не було у Києві?

— Добродію мій, як вона могла бути у Києві, якщо він її під Рашковом сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пірнач дав і перстень свій, щоб я туди до неї їхав, бо у нього рани відкрилися і доведеться пролежати не відомо скільки…

Пан Заглоба не дав Жендзянові договорити: знову зірвавшись із ослону і вчепившись обіруч у рештки волосся, він несамовито закричав:

— Жива моя донечка, жива, хвалити Бога! Це не її в Києві убили! Жива вона, жива, моя наймиліша!

І старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, схопивши Жендзяна за голову, притиснув до грудей і заходився так цілувати, що хлопчина був уже як причмелений.

— Пустіть, ваша милость, а то задушите… Звісно ж, жива князівна… Дасть Бог, разом по неї поїдемо… Ваша милость… Ну, ваша милость!

— Пусти його, добродію, нехай розкаже, бо ми ж іще нічого не розуміємо, — мовив Володийовський.

— Кажи, кажи! — волав Заглоба.

— Розкажи спочатку, братику, — попрохав пан Лонгінус, на вусах у якого теж осіла густа роса.

— Дозвольте мені відсапнути, ваші милості, — сказав Жендзян, — і вікно причинити, бо соловейки так витинають у кущах, що й слова не вимовиш.

— Меду! — крикнув челядникові Володийовський.

Жендзян причинив вікно із притаманною йому неквапливістю, відтак повернувся до присутніх і сказав:

— Дозвольте й мені сісти, ваші милості, а то ноги дуже натрудив.

— Сідай! — мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. — Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.

— Добрий мед! — сказав пахолок, підносячи келих до світла.

— А щоб тебе замордували! Ти будеш розповідати? — вигукнув Заглоба.

— А ваша милость ураз гніватися! Звісно ж, буду, якщо ваші милості так хочуть, бо ваше діло наказувати, а моє слухати, на те я й слуга! А таки справді треба з самого початку розказати, як усе достеменно було…

— Кажи з початку!

— Пам’ятаєте, ваші милості, як прийшла звістка про взяття Бара, ми вважали, що панни живої вже немає? Я тоді повернувся у Жендзяни, до батьків і дідуся, котрому вже дев’яносто… Здається, так… Ні! Дев’яносто один.

— Та хоч би й дев’ятсот!.. — буркнув Заглоба.

— Нехай йому Господь пошле довге життя! Дякую вашій милості на доброму слові, — відповів Жендзян. — Отож повернувся я тоді додому, відвіз батькам те, що з Божою поміччю призбирав серед розбійників. Ви ж, певно, знаєте, торік у Чигирині я опинився серед козаків, вони мене за свого мали, бо я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього увійшов, а при нагоді скуповував у тих злодюг то срібло, то камінці…

— Знаємо, знаємо! — притакнув Володийовський.

— Отож приїхав я до батьків, котрі вельми мені зраділи, і очам своїм не вірили, побачивши усе, що я зібрав. Довелось присягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуто. Ох і зраділи ж вони, бо треба вашим милостям знати, що батьки мої й досі позиваються з Яворськими за грушу. Деревина стоїть на межі: половина гілля на їхньому боці, половина на нашому. Коли Яворські трусять, сиплються і наші груші, а чимало на межу падає. Вони кажуть, ті, що на межі, їхні, а ми…

— Хлопе, не доводь мене до гніву! — вибухнув Заглоба. — Говори тільки про те, що стосується справи…

— По-перше, перепрошую вашу милость, але я ніякий не хлоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вашій милості і пан поручик Володийовський, і пан Підбип’я— та, як знайомі пана Скшетуського, підтвердять, а по-друге, позиваються мої батьки з Яворськими уже п’ятдесят років…

Заглоба зціпив зуби і дав собі слово, що більше не озветься.

— Добре, голубе, — солодко мовив пан Лонгінус, — але ти нам розкажи про Богуна, а не про груші.

— Про Богуна? — повторив Жендзян. — Хай буде й про Богуна. Так-от, добродію мій, Богун гадає, що немає у нього вірнішого слуги й приятеля, аніж я, бо хоч він мене в Чигирині й розполовинив, але я його виходжував і перев’язував, ще коли його князі Курцевичі покромсали. Набрехав я йому тоді, що вже остогидло мені панам служити, хотілося б із козаками чалитися, бо з ними зиску більше, а він мені й повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож він страшенно мене полюбив і, правду скажу, щедро винагородив, не знаючи про те, що я собі присягнув помститися йому за чигиринську кривду, а не зарізав я його тільки тому, що не гоже шляхтичеві прикутого до ліжка ворога ножем колоти, ніби свиню якусь під пах.

— Добре, добре, — сказав Володийовський. — Це ми теж знаємо. А от як ти його зараз знайшов?

— А це, ваша милость, було так. Коли ми вже Яворських притиснули (тепер вони з торбами підуть, не інакше!), я собі й подумав: «От що, час і мені Богуна пошукати і за кривду поквитатися» Похвалився я про це батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, й каже: «Якщо клятву собі дав, іди, не будь телепнем» Тож я й пішов, бо ось іще про що подумав: якщо знайду Богуна, то, може, й про панну, якщо вона жива, щось дізнаюся, а потім, як застрелю його і приїду до господаря з новиною, теж без нагороди не залишуся.

— Достеменно, не залишишся, бо й ми не поскупимося, — пообіцяв Володийовський.

— Вважай, братику, що від мене вже маєш коня зі збруєю, — додав пан Лонгінус.

— Дякую покірно вашим милостям, — зраділо відповів пахолок, — бо за добру звістку завше належить могорич, а я вже не проп’ю, що від кого одержу…

— Ой, я більше не витримаю! — буркнув Заглоба.

— Отже, ти виїхав із дому… — нагадав Володийовський.

— Так, виїхав я з дому, — вів далі Жендзян, — і знов думаю: куди тепер? Мабуть, до Збаража, бо звідти і до Богуна недалечко, і про господаря мого скоріш розпитати можна. Тож їду я, добродію мій, через Білу на Влодаву, і у Влодаві, позаяк коники мої вже добре притомилися, зупиняюся на попас. А там саме ярмарок, у всіх заїжджих дворах кишить шляхтою. Я до міщан — і там шляхта! Та ось один жид мені каже: «Була у мене кімната, та її поранений шляхтич зайняв» — «От і добре відповідаю йому, я добре вмію перев’язувати, а у вашого фельдшера під час ярмарку, напевно, роботи по зав’язку». Казав іще жид, ніби цей шляхтич сам себе перев’язує і не хоче нікого бачити, а потім пішов спитати. А тому, либонь, погіршало, бо звелів мене впустити. Заходжу я і глядь: у бебехах лежить Богун!

— Он як! — вигукнув Заглоба.

— Злякався я і почав хреститися: «бо ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», а він мене одразу впізнав, страшенно зрадів — мав же мене за приятеля — та й каже: «Бог мені тебе послав! Тепер уже я не помру» А я йому: «Що ваша милость тут поробляє?» — а він тільки палець поклав на губи і вже згодом розповів мені про свої пригоди: як його Хмельницький до його величності короля, а тоді ще королевича, з-під Замостя послав і як пан поручик Володийовський у Липкові його покромсав.

— Подячно мене згадував? — спитав малий рицар.

— Правду кажучи, добродію мій, вельми подячно. «Я, каже, думав, що це такий собі вишкребок, покруч, а він хлопець хоч куди, котрий мене мало не розполовинив» Зате як його милость пана Заглобу згадував, то так скреготів зубами, що аж моторошно ставало: мовляв, це він його на герць підбив!..

— Кат би його взяв!.. Я вже його не боюся! — відповів Заглоба.

— І знову ми з ним як побратими стали, — вів далі Жендзян. — Ба! Він іще дужче до мене прихилився, усе мені розказав: як мало не вмер, як його у Липкові до маєтку взяли, маючи за шляхтича, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його згодом виходжували, виявляючи велику чуйність, за що він рятівникам своїм присягнув бути вдячним до смерті.

— А що ж він у Влодаві робив?

— Він на Волинь пробирався, але у Парчеві віз разом із ним перекинувся і рани відкрилися, тож він мусив лишитися, хоч дуже боявся, бо його там простісінько собі могли вколошкати. Він сам мені про це сказав. «Мене, каже, послали з листами, а тепер доказів жодних не лишилося, тільки пірнач, і якби дізналися, хто я, мене б не лише шляхта порубала, а й перший-ліпший офіцер повісив, ні в кого дозволу не спитавши» Пам’ятаю, сказав він так, а я йому відповів: «Воно й добре знати, що перший-ліпший офіцер тебе повісив би» А він питає: «Як це?» — «А так, кажу, що треба бути обережним і нікому анічичирк — у чому я вашій милості можу прислужитися» Він заходився мені дякувати і запевняти, що нагорода мене не мине. «Зараз, каже, я грошей не маю, але коштовності, які при мені, усі віддам, а згодом, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну ласку».

— Ага, зараз уже почнеться про князівну! — мовив Володийовський.

— Авжеж, добродію мій, та я все розкажу по порядку. Як почув я, що у нього при собі немає грошей, мені його ні краплі не стало жаль. «Постривай, думаю, зроблю я тобі ласку!» А він і каже: «Хворий я, не маю сили рухатися далі, а дорога на мене чекає далека й небезпечна. Мені б, каже, на Волинь дістатися, а це звідси не так далеко, — і я вже був би серед своїх, а до Дністра я їхати не можу, сил бракує та й, каже, через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, — їдь ти за мене» — Я, звісно питаю: «А куди?» — А він на це: «Аж під Рашків, бо вона там у Донцевої сестри, Горпини-чаклунки, схована» Я питаю: «Князівна?» — «Атож, — каже. — Я її чимдалі від людського ока сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на парчі спочиває».

— Говори швидше, ради Бога! — вигукнув Заглоба.

— Хто спішить, той людей смішить! — відповів Жендзян. — Почув я це, добродію мій, і так зрадів, але виду не показав і кажу: «А чи вона напевно там? Твоя милость, либонь, уже давно її туди одвіз?» Він почав присягатися, що Горпина, його вірна сука, хоч і десять літ її стерегтиме, аж доки він повернеться, і що князівна, як Бог на небі, й досі там, бо туди ні ляхам, ні татарам, ні козакам не дістатися, а Горпина наказу не порушить.

Під час того як оповідав Жендзян пан Заглоба тремтів, мов у лихоманці, малий рицар радісно кивав головою, а Підбип’ята звертав очі до неба.

— Що вона там, це достеменно, — говорив далі пахолок, — бо найкращий цьому доказ, що він мене до неї послав. Але я спершу відмовлявся, аби себе ненароком не виказати. «А навіщо мені туди їхати?» А він у відповідь: «А на те, що я не можу поїхати. Якщо, каже, живим із Влодави на Волинь доберуся, звелю відвезти себе до Києва, там уже всюди наші козаки верховодять, а ти, каже, їдь і звели Горпині туди ж її відправити, у монастир Святої Пречистої».

— Он як! То не до Миколи ж Доброго! — вибухнув Заглоба. — Я відразу сказав, що Єрлич іпохондрик або ж збрехав.

— До Святої Пречистої! — повторив Жендзян. — «Перстень, каже, тобі дам, пірнач і ніж, а Горпина знатиме, що це означає, бо ми так умовилися, а тебе, каже, мені сам Бог послав ще й тому, що вона і тебе знає, і те, що ти мені найкращий друг. Повертайтеся разом, козаків не бійтеся, тільки татар остерігайтеся: якщо де помітите, обминайте стороною, бо вони на пірнач дивитися не стануть. Гроші, каже, й дукати там є, у яру закопані про всяк випадок — вирий їх. Дорогою кажіть одне: «Богунова їде!» — і нічого вам не забракне. Зрештою, каже, чаклунка дасть усьому раду, тільки ти їдь, бо кого ж іще я, нещасний, пошлю, кому зможу довіритися у чужому краю, де ворогами аж кишить?» Так він мене, милостиві добродії, прохав, що майже й сльозу пустив, а наостанку звелів мені, бестія, присягнути, що поїду, а я й присягнув, тільки по думки додав: «Із моїм господарем!» Він так зрадів і відразу ж дав мені пірнач, перстень і ніж, і коштовності, які мав, а я усе це взяв, подумавши: ліпше нехай буде у мене, аніж у розбійника. На прощання сказав мені ще, котрий це саме яр над Валадинкою, як туди їхати і як поворітьма, — так усе детально пояснив, що я втраплю туди навіть із зав’язаними очима, що ви й самі, добродії, побачите, бо я так гадаю, що ми вкупі поїдемо.

— Завтра ж, не відкладаючи! — мовив Володийовський.

— Яке там завтра! Сьогодні ж на світанку накажемо осідлати коней.

Радість пойняла усі серця, і чути було то слова вдячності небесам, то веселе потирання рук, то нові запитання, якими засипали Жендзяна, що на них пахолок відповідав із притаманною йому флегматичністю.

— Щоб ти був здоровий! — вигукнув пан Заглоба. — Ну й слугу собі доп’яв пан Скшетуський!

— Де ви ще такого візьмете? — хизувався Жендзян.

— Він тебе, мабуть, озолотить.

— Я теж гадаю, що без нагороди не обійдеться, хоч я й без того вірно своєму господареві служу.

— А що ж ти з Богуном учинив? — спитав Володийовський.

— Тим-то й ба, добродію мій, що я знову його хворим застав, а хворого й пораненого колоти ножем не годиться, цього б мій господар мені не подарував. Така вже, певно, моя доля! І що ж я мав робити? Коли він усе мені розказав, що мав розказати, коли усе віддав, що мав віддати, я почав думати. Чого це, кажу собі, такий злодій має по світу ходити, котрий і князівну ув’язнив, і мене в Чигирині мало не порішив? На одного чорта менше стане — і хвалити Бога! І ще помислив я: а що як він одужає і слідом за нами з козаками вирушить? Тож, недовго думаючи, пішов я до пана коменданта Реговського, котрий у Влодаві з хоругвою стояв, і доповів йому, що це Богун, найнебезпечніший із заколотників. За цей час його там уже, напевно, повісили.

Сказавши це, Жендзян дурнувато розсміявся і обвів поглядом присутніх, чекаючи, що й інші теж розсміються, але як же він здивувався, коли відповіддю йому було мовчання. Вже трохи перегодя Заглоба перший буркнув: «Гаразд, не будемо про це», Володийовський сидів тихо, а пан Лонгінус почав прицмокувати язиком, хитати головою і нарешті сказав:

— Негарно ти вчинив, братику, що називається негарно!

— Як це, добродію мій? — здивовано спитав Жендзян. — Невже ліпше було його прикінчити?

— І так не краще, і так кепсько. Сам не знаю, що ліпше: бути розбійником чи юдою?

— Що ви таке кажете, добродію? Хіба Юда заколотника виказав? А Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог!

— Твоя правда, та все-таки негарно ти вчинив. А як, кажеш, звали того коменданта?

— Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

— Це він і є! — буркнув литвин. — Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Але зауваження його ніхто не почув, бо заговорив пан Заглоба.

— Милостиві панове! — сказав він. — Із цим не можна зволікати! Бог так учинив, що дякуючи цьому пахолкові нам легше, ніж того разу, буде князівну шукати, — тож слава Господові милосердному! Завтра ж і вирушимо. Щоправда, князь поїхав, але й без його дозволу пустимося в дорогу, бо нема часу! Поїде пан Володийовський, я і Жендзян, а твоїй милості, пане Підбип’ято, краще лишитися, бо твій зріст і простодушність нас викажуть.

— Ні, брате, я теж поїду! — заперечив пан Лонгінус.

— Задля безпеки князівни ти, добродію, мусиш зостатися. Хто тебе раз бачив, ніколи в житті не забуде. Правда, ми маємо пірнач, але тобі і з пірначем не повірять. Ти Полуяна на очах у всіх Кривоносових гультяїв душив, тож тільки вони побачать серед нас такого здоровила, відразу лихе запідозрять. Ні, не можна твоїй милості з нами їхати. Трьох голів ти там не знайдеш, а твоя одна не вельми допоможе. Аніж усе зіпсувати, ліпше не руш.

— Жаль, — мовив литвин.

— Жаль чи не жаль, а мусиш лишитися. Як поїдемо гнізда на деревах дерти, і тебе візьмемо, а зараз ні.

— Слухати гидко!

— Дай я тебе поцілую, бо в мене на серці весело, але зостанься. І ще одне, милостиві панове: бережіть усе в таємниці. Борони Боже, якщо піде чутка поміж жовнірами, а від них дійде до хлопів. Нікому ні слова!

— Ба, а князеві?

— Князя нема.

— А панові Скшетуському, якщо повернеться?

— А йому й поготів, бо відразу за нами навздогін кинеться. Матиме ще досить часу натішитися, а якщо, не дай Боже, знову не вдасться, він же збожеволіє. Тож присягніть, милостиві панове, що нічичирк.

— Присягаю! — сказав Підбип’ята.

— Присягаю, присягаю!

— А тепер подякуймо Богові.

Сказавши це, Заглоба перший упав навколішки, а за ним інші, й молилися вони довго і ревно.

РОЗДІЛ XXII

нязь кілька днів тому справді поїхав до Замостя набирати військо і назад мав бути не скоро, тому Вождийовський, Заглоба і Жендзян вирушили в дорогу, нікому нічого не сказавши, у глибокій таємниці, про яку із тих, хто лишився у Збаражі, знав тільки пан Лонгінус, але й він, давши слово, мовчав як зачарований.

Вершул та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд малого рицаря із Заглобою якось пов’язаний з нареченою нещасного Скшетуського, і гадали, що то радше до нього вирушили двоє приятелів, тим паче, що серед них був Жендзян, котрий, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали просто у Хлебанівку і там почали готуватися до походу.

Передусім Заглоба на позичені у Лонгіна гроші купив п’ятеро рослих подільських коней, витривалих у довгих переходах. Їх залюбки використовувала і польська кавалерія, і козацька старшина: такий кінь міг цілісінький день гнатися за татарським бахматом, а в швидкості бігу перевершував навіть турецьких скакунів, за яких краще переносив зміну погоди, холодні ночі й дощі. Тож п’ятеро таких рисаків і купив пан Заглоба; крім того, для себе й товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свити. Жендзян складав в’юки, а коли все було передбачене і готове, приятелі вирушили в дорогу, віддавшись на волю Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

Перевдягнених мандрівців можна було легко сплутати з козацькими отаманами; їх і справді частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих ген аж до Кам’янця, — але з тими просто знаходив спільну мову пан Заглоба. Довгенько їхали місцями безпечними, зайнятими хоругвами рейментаря Ланцкоронського, котрий поволі наближався до Бара, стежачи за козацькими ватагами, що підтягувалися туди. Усі вже знали, що з перемов нічого путнього не вийде; над країною нависла загроза війни, хоч головні сили ще ніяких дій не починали. Термін переяславського перемир’я вийшов на Зелені Свята. Окремі сутички, які, щоправда, ніколи не припинялися, тепер почастішали, і з обох сторін чекали тільки сигналу.

Тим часом у степу буяла весна. Стоптана кінськими копитами земля вкрилася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих рицарів. Над бойовищами висіли у синій яснині жайворонки, у піднебессі тяглося з криком розмаїте птаство, широко розлиті води ряхтіли під теплим подихом вітру, а вечорами жаби, розкошуючи у нагрітій за день воді, допізна вели радісні розмови.

Здавалося, що сама природа прагне загоїти рани, вгамувати біль, могили сховати під квітами. Ясно було у небі й на землі, свіжо, легко, весело, а степ, мов намальований, блищав як парча, мінився як веселка або як польський пасок, на якому зугарною рукодільницею вміло поєднані усі найкращі барви. Степи повнилися пташиним щебетом, і вільний вітер гуляв по них, висушуючи води і вкриваючи смагою людські обличчя.

Чом же не зрадіти було серцям, не сповнитися безмежною надією! Така надія надихнула серця й наших рицарів. Пан Володийовський без угаву наспівував, а пан Заглоба потягався у сідлі й із насолодою підставляв сонячним променям спину, а якось, уже добре зігрівшись, сказав малому рицареві:

— Яке блаженство! Правду кажуть, що після меду й угорського нема нічого кращого за сонце для старечих кісток.

— Усім воно приємне, — відповів пан Володийовський, — бо зверни увагу, добродію, що всі animalia^[60] люблять вилежуватися на сонечку.

— Це щастя, що в таку пору ми їдемо по князівну, — вів далі Заглоба, — бо взимку під мороз тікати з дівчиною важко.

— Тільки б вона нам у руки дісталася, і дзуськи вже потім хто у нас її відбере.

— Скажу тобі, пане Міхале, — признався Заглоба, — я тільки одного боюся: щоб у разі війни татарва у тих краях не заворушилася і нас не оточила, бо з козаками ми дамо собі раду. Простолюду взагалі нічого не будемо казати. Ти завважив, вони нас за старшину мають, а запорожці пірнач шанують, та й Богунове ім’я щитом нам буде.

— Знаю я татар, у нас на Лубенщині ми з ними постійно зчіпалися, а вже нам із Вершулом ніколи не було спочинку, — відповів пан Міхал.

— І я їх знаю, — мовив Заглоба. — Пам’ятаєш, розповідав тобі, що провів серед них чимало років і міг заслужити великої шани, але збусурманитися не схотів — довелося на все махнути рукою, а вони ще й до мученицької смерті засудити мене хотіли за те, що я їхнього найголовнішого муллу у справжню навернув віру.

— А ти колись казав, добродію, що це було в Галаті.

— У Галаті було само собою, а в Криму теж. Бо якщо ти гадаєш, що на Галаті світ кінчається, то, певно, й не знаєш, де козам роги правлять. Нечестивців на цьому світі більше, аніж християн.

Тут у розмову втрутився Жендзян.

— Не лише татари можуть нам завадити, — зауважив він. — Я забув сказати вашим милостям, що мені повідав Богун: яр цей пильнує нечиста сила. Гладуха, котра стереже князівну, найбільша чаклунка і з чортами дружбу водить — не відомо ще, чи вона їх про нас не попередить. Правда, я маю одну кулю, яку сам над свяченою пшеницею відлив, бо ніяка інша відьми не візьме, але там іще, здається, охороняють підходи цілі полчища упирів. Доведеться вже вашим милостям подбати, щоб зі мною нічого не сталося, а то ще моя нагорода пропаде…

— Ах ти, трутню! — вигукнув пан Заглоба. — Ще б у нас боліла голова про твоє здоров’я! Не скрутить тобі чорт в’язів, а хоч би й скрутив, усе одно, бо ти й так за свою зажерливість варитимешся у пеклі. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, тож зарубай собі на носі: якщо Горпина найбільша відьма, то я сильніший від неї чаклун, бо в Персії чорної магії вчився. Вона чортам служить, а вони мені, я міг би ними, як волами, землю орати, та не хочеться — треба ж думати про спасіння душі.

— Це добре, ваша милость, але цього разу все-таки скористайтеся своєю силою, бо завжди ліпше почувати себе у безпеці.

— А я більше вірю у нашу добру справу і сподіваюся на ласку Божу, — мовив Володийовський. — Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами хай будуть янголи небесні, супроти яких не встояти навіть найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю святому Михаїлові-архангелу сім свічок із білого воску.

— То вже і я одну поставлю, — мовив Жендзян, щоб мене їхня милость, пан Заглоба, пеклом більше не страхав.

— Я перший тебе у пекло запроторю, — відповів шляхтич, — якщо тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.

— Як це не знаю? Нам би тільки до Валадинки дістатися, а там я уже із зав’язаними очима втраплю. Якщо поїдемо берегом до Дністра, яр буде по праву руч, а впізнати його легко: вхід до нього валуном загороджений. На перший погляд здається, що туди взагалі попасти неможливо, але в камені є дірка, крізь яку двоє коней упритул проходять. Тільки б добратися, а там ніхто від нас не втече, бо лише один до цього яру вхід і вихід, а стіни довкола такі височенні, що ледве птахи перелітають. Чаклунка вбиває усіх, хто туди без дозволу пхається, довкола чимало скелетів валяється, але на це Богун велів не зважати, а тільки їхати і кричати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас прихильно зустріне… Опріч Горпини, там є іще Черемис, котрий із пищалей добряче стріляє. Обох мусимо вбити.

— Нехай уже Черемиса, а Горпину й зв’язати досить.

— Спробуй-но, ваша милость, її зв’язати! Вона така сильна, що кольчугу, як сорочку, роздирає, а підкова у неї в руці аж хрускає. Хіба що пан Підбип’ята міг би з нею впоратися, але не ми. Та ви, ваша милость, не турбуйтеся, я маю для неї свячену кулю; ліпше, аби ця нечиста сила дух спустила, бо інакше побіжить за нами вовчицею, а на козаків витиме — тож ми не тільки князівни Гелени, а й своїх голів не привеземо.

У таких розмовах і розмірковуваннях минав час у дорозі. А їхали спішно, тільки й встигали минати містечка, села, хутори і могили. Прямували через Ярмолинці до Бара, а звідти вирішено було звернути до Дністра, на Ямпіль. Проїздили знайомими околицями, де колись Володийовський розбив загін Богуна і визволив із його рук пана Заглобу. Натрапили навіть на той самий хутір, де й заночували. Часом, правда, випадало їм ночувати і просто неба, у степу, де вже давав собі волю пан Заглоба, розповідаючи про свої давні пригоди, — ті, які з ним траплялися, і ті, яких ніколи не було. Але найбільше вони все-таки розмовляли про князівну і про її майбутнє визволення із чаклунчиної неволі.

Виїхавши нарешті з теренів, які охороняли загони й хоругви Ланцкоронського, вони опинилися у козацькому краю. Тут не лишилося жодного ляха, бо тих, хто не втік, винищили вогнем і мечем. Травень скінчився і настав спекотний червень, а мандрівці подолали лише третину довгої і важкої дороги. На щастя, з боку козаків їм ніяка небезпека не загрожувала. Селянським ватагам узагалі нічого пояснювати не доводилося — вони мали подорожніх за старшин запорозьких, а як час від часу хто й питав, пан Заглоба, якщо цікавився січовик, показував Богунів пірнач, звичайнісінького головоріза, не злазячи з коня, штовхав ногою в груди й валив на землю — інші, побачивши таке, враз давали дорогу, гадаючи, що не тільки свій іде, а й якесь велике цабе — інакше б не бив. «Може, Кривоніс, Бурляй або й сам батько Хмельницький».

І все-таки пан Заглоба частенько нарікав на Богунову славу, бо надто вже допікали їм січовики своїми запитаннями, через що й затримки чималі у дорозі траплялися. І не було кінця-краю розпитуванням: чи здоровий, чи живий? Чутка про отаманову смерть докотилася аж до Ягорлика і до порогів. А коли подорожні відповідали, що Богун здоровий і на волі, а вони — його посланці, їх цілували і частували, відкривали їм серця і навіть гаманці, чим хитрий пахолок пана Скшетуського ні разу не проминув нагоди скористатися.

У Ямполі їх прийняв Бурляй, прославлений старий полковник, котрий тут із військом низовим і черню чекав на буджаць— ких татар. Колись він навчав Богуна ратного ремесла, брав його з собою у чорноморські походи — в одному з них вони вкупі пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна як сина і з радістю прийняв його посланців, без найменшої недовіри, тим паче що торік бачив при ньому Жендзяна. Одне слово, дізнавшись, що Богун живий і добирається на Волинь, на радощах учистив для гостей бенкет і сам на ньому добряче напився.

Пан Заглоба побоювався, щоб Жендзян, захмелівши, не сказав чогось зайвого, та виявилося, що хитрий, як лис, пахолок знав, що правду можна говорити тільки тоді, коли її треба говорити, і тому не лише не шкодив справі, а навпаки — викликав довіру у козаків. І все-таки дивно було нашим рицарям слухати розмови, що лякали страшною відвертістю, в яких частенько згадувалися і їхні імена.

— Чули ми, — казав Бурляй, — що Богуна у двобої посічено. Ви не знаєте, хто це зробив?

— Володийовський, офіцер князя Яреми, — спокійно відповів Жендзян.

— Ех, попався б він мені в руки, я б йому відплатив за нашого сокола. Шкуру б із нього злупив!

Пан Володийовський ворухнув своїми вівсяними вусиками і глянув на Бурляя таким поглядом, яким гончак дивиться на вовка, котрого йому не дозволено вхопити за горло, а Жендзян додав:

— Тому-то я, пане полковнику, і назвав вам його прізвище. «Диявол матиме справжню втіху з цього хлопця!» — подумав собі пан Заглоба.

— Але, — вів далі Жендзян, — він не такий уже й винуватий — Богун сам його викликав, не знаючи, якого рубаку зачепив. Там іще один був шляхтич, найбільший Богунів ворог, котрий уже раз князівну у нього із рук вирвав.

— А хто такий?

— Ет, старий п’яниця, що з нашим отаманом у Чигирині ляхів вішав і друга доброго його вдавав.

— Сам він висітиме! — вигукнув Бурляй.

— Телепнем я буду, якщо цьому вишкребкові вух не відітну! — буркнув собі під ніс Заглоба.

— Так його посікли, — не вгавав Жендзян, — що іншого давно б уже круки подзьобали, але в нашого отамана непокірлива вдача, витримав, хоч до Влодави ледве дотяг та й там навряд чи дав би собі раду, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, де наших багацько, а він нас сюди по князівну послав.

— Занапастять його чорнобриві! — пробурчав Бурляй. — Я йому давно про це казав. Хіба не краще було йому погуляти з дівкою по-козацькому, а потім камінь на шию і у воду, як ми на Чорному морі робили?

Пан Володийовський, котрий ніжно ставився до прекрасної статі, ледве стримався. А Заглоба, розсміявшись, сказав:

— Напевно, було б ліпше.

— Але ви молодці, — мовив Бурляй, — що його в біді не кинули, а ти, малий, — звернувся він до Жендзяна, — ти найкращий, я тебе ще в Чигирині запримітив, як ти нашого сокола доглядав і голубив. Тож знайте: і я вам друг. Кажіть, чого душа бажає! Хоч молодців, хоч коней — усе дам, щоб поворітьма вас ніхто не скривдив.

— Молодців нам не треба, милостивий пане полковнику, — відповів Заглоба, — бо ми свої люди і своїм краєм поїдемо, а якщо, боронь Боже, лиха трапиться зустріч, із великою ватагою гірше, ніж із малою, а от прудкі коники нам би знадобилися.

— Я вам таких дам, що їх і бахматам ханським не догнати.

Аж тут знову озвався Жендзян, щоб не втратити нагоди:

— І грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса — таляр.

— То ходи зі мною до комори, — сказав Бурляй.

Жендзян не змусив себе просити двічі й зник разом зі старим полковником за дверима, а коли за мить з’явився знову, його товстощока фізіономія сяяла радістю, а синій жупан на животі відстовбурчувався.

— Ну, їдьте з Богом, — мовив старий козак, — а як заберете дівчину, загляньте до мене, подивлюсь і я на Богу— нову зозулю.

— Ми не зможемо цього зробити, милостивий пане полковнику, — сміливо відповів Жендзян, — бо ляшка страшенно полохлива і раз уже себе ножем різонула. Боїмося, щоб із нею чого лихого не сталося. Ліпше вже нехай отаман дає собі із нею раду.

— І дасть!.. При ньому вона про страх забуде. Ляшка — білоручкаї Козак їй смердить! — пробурчав Бурляй. — Їдьте з Богом! Тепер уже недалеко!

Із Ямполя до Валадинки й справді було недалеко, але дорога важка, радше не дорога, а всуціль бездоріжжя простиралося перед рицарями, бо в ті часи тамтешні місця були ще пустелею, лише де-не-де забудованою і заселеною. Від Ямполя мандрівці звернули трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці, бо тільки так можна було втрапити до яру. Уже займався світанок — бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, і пан Заглоба сподівався, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це було йому якраз на руку — він не хотів визволяти Гелени супроти ночі. Тим часом їдучи вони розмовляли про те, як їм досі щастило цілу дорогу, а пан Заглоба, згадавши бенкет у Бурляя, сказав:

— Ви тільки придивіться, яке міцне козацьке братство — вони у всьому один одного виручають! Про чернь я не кажу, яку козаки самі зневажають і для якої, якщо диявол допоможе їм скинути нашу владу, вони будуть іще гіршими панами. Але у братстві вони один за одного ладні у вогонь скочити, не те що наша шляхта між собою.

— Та де там, добродію мій, — заперечив Жендзян. — Я довго серед них жив і бачив, як вони між собою ніби вовки гризуться, а якби не стало Хмельницького, котрий їх то силою, то хитрістю у шорах тримає, враз би один одного пожерли. Бурляй, щоправда, іншим не рівня — це великий вояк, сам Хмельницький його шанує.

— Але ти, мабуть, вихваляєш його за те, що він обдерти себе дозволив. Ех, Жендзяне, Жендзяне! Не помреш ти своєю смертю!

— Це вже, добродію мій, що кому на роду написано! Адже ворога в дурні пошити — і похвально, і Богові догідно!

— Я ж тебе не за це ганю, а за твою зажерливість. Хлопська це риса, недостойна шляхтича, за яку ти будеш у пеклі мучитися.

— А я не поскуплюся на свічку в костьолі, якщо мені пощастить заробити, щоб і Богові була від мене користь, може, він і надалі мене благословить. А те, що я батькам допомагаю, хіба це гріх?

— Ох і бита голова, шельма! — вигукнув, звертаючись до Володийовського, пан Заглоба. — Я гадав, що разом зі мною і фортелі мої поховані будуть, аж бачу, цей франт мене обставить. Аж страх подумати: завдяки хитрощам цього пахолка ми визволимо нашу князівну із Богунової неволі з Богунового ж дозволу та ще й на Бурляєвих конях! Хтось колись таке бачив? А глянеш на нього, так і щербатої копійки не даси.

Жендзян задоволено всміхнувся і відповів:

— Хіба нам від цього гірше, добродію мій?

— Ти мені до шмиги і якби не твоя скнарість, узяв би тебе пахолком, а за те, що мене п’яницею обізвав, прощаю тобі — надто спритно ти пошив у дурні Бурляя.

— Це не я вашу милость так назвав, а Богун.

— От Бог його за це й покарав, — відповів Заглоба.

За такими розмовами минув ранок, а коли вже сонце добре підбилося на небозводі, усі споважніли, бо за кілька годин мали побачити Валадинку. Після довгої подорожі вони нарешті наблизилися до мети, але неспокій, неминучий у таких випадках, закрався їм у серця. Чи жива ще Гелена? А якщо жива, то чи знайдуть вони її в яру? Горпина могла вивезти дівчину або в останню хвилину сховати в якомусь глухому закутку яру чи й умертвити. Перепони ще не були подолані, небезпеки не минули. Вони, щоправда, мали все необхідне, аби Горпина визнала їх за посланців Богуна, які чинять його волю, але що як і справді її попередять чорти або духи? Цього найбільше боявся Жендзян, та й пан Заглоба, хоч і вважав себе знавцем чорної магії, не думав про це без тривоги. Якщо так станеться, то в яру або нікого не буде, або — ще гірше — там сидітимуть у засаді рашківські козаки. От і калатали дедалі сильніше їхні серця, а коли нарешті, через кілька годин, мандрівці побачили з високого краю яру стрічку води, що блищала вдалині, товстощоке обличчя Жендзяна трохи зблідло.

— Це Валадинка! — мовив він стишеним голосом.

— Уже? — так само тихо спитав Заглоба. — Це ми так близько!..

— Аби нам тільки Бог допоміг! — відповів Жендзян. — Скажіть, добродію мій, якесь закляття, а то страх мене бере.

— Закляття — це дурниці! Перехрестимо річку і яр — ліпше допоможе.

Пан Володийовський був найспокійніший з усіх, але мовчав. Він ретельно оглянувпістолі й підсипав свіжого пороху, потім перевірив, чи легко виходить із піхов шабля.

— Моя свячена куля ось у цьому пістолі, — мовив Жендзян. — Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Вперед!

— Уперед! Уперед!

Через деякий час рицарі опинилися над берегом річки і повернули коней униз за течією. Та раптом пан Володийовський зупинив на хвильку товаришів і сказав:

— Пірнач нехай візьме Жендзян, його чаклунка знає, і нехай він перший із нею заговорить, щоб вона нас не злякалася і не втекла з князівною у який-небудь закутень.

— Робіть зі мною, ваші милості, що хочете, а я перший не поїду, — відмовився Жендзян.

— То тоді їдь останнім, трутню!

Сказавши це, пан Володийовський рушив перший, за ним пан Заглоба, а позаду із запасними кіньми чалапав Жендзян, неспокійно озираючись навсібіч. Копита цокали об каміння, довкола панувала глуха пустельна тиша, тільки дзвінко стрекотіли сарана та польові коники, сховавшись у щілини від спеки: день був спекотний, хоч сонце уже звернуло з полудня. Нарешті вершники виїхали на округле узгір’я, схоже на перевернутий рицарський щит, по якому розкидані були вивітрені й випечені сонцем валуни, що скидалися на руїни, розвалені будинки й костьольні вежі; здавалося, перед ними чи то замок, чи місто, зруйноване вчора ворогом. Жендзян глянув і штовхнув пана Заглобу.

— Це Вороже урочище, — сказав він, — яке мені описав Богун. Тут уночі не пройдеш живим.

— Якщо не пройдеш, то проїдеш, — відповів Заглоба. — Тьху! Що за прокляте місце! Добре, хоч ми не збилися з дороги!

— Вже недалечко! — мовив Жендзян.

— Хвалити Бога! — відповів пан Заглоба і думкою полинув до князівни.

Щось дивне коїлося у нього в душі: дивлячись на ці дикі береги Валадинки, на цю пустельну глушину, він майже не вірив, що князівна так близько — та сама князівна, заради якої він подолав стільки пригод і небезпек, яку так полюбив, що, коли прийшла звістка про її смерть, світ йому став немилий. Але часом людина звикає до будь-якого нещастя, тож пан Заглоба згодом ізжився з думкою, що її викрали, що вона далеко і в Богуновій владі, і тому тепер не осмілювався сказати собі: ось і настає кінець тузі, кінець пошукам, наближається час блаженного спокою. Крім того, й інші питання лізли в голову: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється сльозами? Адже порятунок від довгої і тяжкої неволі спаде як грім із ясного неба. «Шляхи Господні незбагненні, — думав Заглоба, — Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота тріумфувала, а кривда була осоромлена». Адже Бог спершу віддав Жендзяна у руки Богунові, а потім з’єднав їх дружбою. Бог зробив так, що війна, лиха мачуха, відкликала дикого отамана з цієї пустки, в яку він, наче вовк, потяг свою здобич. Бог пізніше видав його у руки Володийовського й звів із Жендзяном — і так усе склалося, що ось зараз, коли Гелена, можливо, втрачає останню надію і вже нізвідки, ні від кого не сподівається допомоги, — допомога близька! «Кінець твоїм сльозам і журбі, донечко моя, — думав далі Заглоба, — невдовзі чекає на тебе незмірна радість. Ой! А яка ж вона буде вдячна, як рученята складатиме! Які слова казатиме!»

Зненацька дівчина постала у нього перед очима мов жива — і страшенно розчулився старий шляхтич, і весь поринув у свої думи, уявляючи, що невдовзі станеться.

Та ось Жендзян потяг його ззаду за рукав:

— Ваша милость!

— Що таке? — спитав Заглоба, невдоволений, що перебили хід його думок.

— Бачили, ваша милость? Вовк промчав перед нами.

— То й що?

— А може, то не тільки вовк.

— Дожени й поглянь йому у вічі.

Цієї миті Володийовський зупинив коня.

— А ми не збилися з дороги? — спитав він, бо вже й пора бути на місці.

— Ні! — відповів Жендзян, — їдемо так, як говорив Богун. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

— Скоро й кінчиться, якщо правильно їдемо.

— Я ще хочу ваших милостей попросити, щоб, поки я із чаклункою говоритиму, ви наглядали за Черемисом; це великий паскуда, до того ж із пищалей він стріляє несхибно.

— Не бійся. Їдьмо!

Та ледве проїхали вони кілька десятків кроків, як коні почали прясти вухами і хропти. У Жендзяна морозом сипнуло по шкірі: йому здалося, що із-за вилому скелі ось-ось пролунає виття упиря або вилізе якась невідома бридка істота, — але виявилося, коні захропли тому, що вершники наблизилися до лігва того самого вовка, який перед цим налякав пахолка. Навколо було тихо, навіть сарана перестала стрекотіти, бо сонце вже скотилося на крайнебо. Жендзян перехрестився і заспокоївся.

Раптом Володийовський зупинив коня.

— Бачу яр, — сказав він, — вхід до нього закритий валуном, а у валуні вирва.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотів Жендзян. — Це тут.

— За мною! — скомандував пан Міхал, — повертаючи коня.

Через хвилину вони стояли біля вирви і проїхали ніби під кам’яним склепінням. Перед ними відкрився глибокий яр, густо порослий на схилах, що являв собою широку напівкруглу рівнину, немовби обнесену високими мурами.

Жендзян почав кричати, набираючи повні груди повітря:

— Бо-гун! Бо-гун! Привіт, відьмо! Привіт, відьмо! Бо-іун! Бо-гун!

Вершники зупинили коней і певний час стояли мовчки, після чого пахолок знову заходився кричати:

— Богун! Богун!

Здалеку долинув собачий гавкіт.

— Богун! Богун!

На лівому схилі яру, куди падало червоне й золоте проміння сонця, зашелестіли густі кущі глоду й дикої сливи, і за хвилю мало не на самісінькому краю схилу з’явилася якась постать, котра, перехилившись і затуливши очі рукою, пильно вдивлялася у прибулих.

— Це Горпина! — сказав Жендзян і, склавши біля рота долоні рупором, учетверте закричав:

— Богун! Богун!

Горпина почала спускатися, вигинаючись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею дріботів присадкуватий, кремезний чоловічок із довгою турецькою рушницею в руці. Кущі ламалися під важкими ступнями відьми, каміння падало з-під них із гуркотом на дно яру. Вигнута, у пурпурному блиску, вона й справді здавалася велетенською надприродною істотою.

— Хто ви? — спустившись униз, запитала звучним голосом.

— Як поживаєш, голубко? — гукнув у відповідь Жендзян, до якого, коли він побачив, що перед ним не духи, а люди, повернувся його звичайний стан.

— Ти Богунів слуга? Авжеж, пізнаю тебе! Привіт, малий! А це що за одні з тобою?

— Богунові друзі.

— Краля відьма, — буркнув у вусики пан Міхал.

— А чого ви сюди приїхали?

— Ось тобі, голубко, пірнач, ніж і перстень, тямиш, що це означає?

Велетка взяла усе і почала пильно роздивлятися кожну річ, після чого сказала:

— Так, це вони! Ви по князівну?

— Авжеж. Вона здорова?

— Здорова. А чому Богун сам не приїхав?

— Богуна поранено.

— Поранено?.. Я це у млині бачила.

— Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! — фамільярно мовив Жендзян.

Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.

— Ну ти, малий!

— Іди геть!

— Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?

— Зараз, ось тільки коні спочинуть.

— Забирайте! І я з вами поїду.

— А ти чого?

— Моєму братові смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.

Жендзян нахилився у сідлі, ніби для того, щоб зручніше було говорити з велеткою, а сам непомітно поклав руку на пістоль.

— Черемисе, Черемисе! — покликав він, щоб привернути увагу своїх товаришів до карлика.

— Навіщо ти його кличеш? У нього ж, сам знаєш, язик відрізаний.

— Я не кличу, я вродою його милуюся. Ти його не покинеш, він твій чоловік.

— Він мій пес.

— І вас тільки двоє в яру?

— Двоє. Князівна третя!

— Це добре. Ти без нього не поїдеш.

— Я тобі сказала, що поїду.

— А я тобі кажу, що залишишся.

У голосі пахолка було щось таке, від чого велетка повернулася, стоячи на місці, й на обличчі в неї промайнула тривога від підозри, яка зненацька закралася в душу.

— Ти що?

— От що я! — відповів Жендзян і вистрілив їй із пістоля поміж груди майже впритул. На хвилю її всю затягло димом.

Горпина сахнулася, розкинувши руки, очі вилізли з орбіт, нелюдський зойк вирвався із горлянки, вона похитнулася і впала навзнак.

Тої ж миті пан Заглоба вдарив Черемиса шаблею по голові з такою силою, аж кістка заскрипіла під лезом. Потворний карлик, не видавши й стогону, тільки згорнувся клубочком як черв’як і почав здригатися, а пальці його, як пазурі конаючої рисі, то скрючувалися, то знову розтискалися.

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Жендзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім почав щось шукати у себе в пазусі.

Велетенське тіло відьми ще било землю ногами, судома страшенно скривила її обличчя, на вищирених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хропіння.

Тим часом пахолок витяг із пазухи шматочок свяченої крейди, написав нею хрест на камені й промовив:

— Тепер не встане.

Після чого скочив у сідло.

— Уперед! — скомандував пан Володийовський.

Усі вихором помчали уздовж струмка, який протікав посеред яру, проминули поодинокі дуби, що росли уздовж дороги, і побачили хату, а далі високий млин, мокре колесо якого блищало як червона зірка у промінні призахідного сонця. Два величезних чорних пси, прив’язані по кутках хати, рвонулися до вершників зі страшним гавкотом і виттям. Пан Володийовський їхав першим і першим досяг мети. Він зіскочив із коня, підбіг до дверей, ударив їх ногою і, брязкаючи острогами й шаблею, увірвався в сіни.

У сінях по праву руч крізь прочинені двері було видно простору вітальню, де лежала купа трісок, посередині горів вогонь, наповнюючи кімнату димом. Двері ліворуч були зачинені. «Вона, напевно, там!» — подумав пан Володийовський і кинувся ліворуч.

Шарпнув, двері відчинилися, він ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, спершись рукою на спинку ліжка, стояла Гелена Курцевич, бліда, з розсипаним по спині й плечах волоссям. Її злякані очі, спрямовані на Володи— йовського, питали: хто ти? чого тобі треба? — вона ніколи досі не бачила малого рицаря. Він же остовпів, уражений її вродою і виглядом світлиці, вбраної оксамитом і парчею. Нарешті до нього повернулася мова, і він квапливо сказав:

— Не бійся, мила панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна враз упала на коліна.

— Врятуйте мене! — вигукнула вона, заламуючи руки.

Цієї миті з’явився пан Заглоба. Він був червоний, задиханий і весь тремтів.

— Це ми! — закричав він. — Це ми, донечко моя, з допомогою!

Почувши ці слова і побачивши знайоме обличчя, князівна схилилися, як підтята квітка, руки її повисли, очі вкрилися туманною завісою, і вона зомліла.

РОЗДІЛ XXIII

едве коні відпочили, рицарі помчали поворітьма так квапливо, що коли місяць зійшов над степом, вони були уже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав пан Володийовський, пильно роздивляючись навсібіч, за ним, поруч із Геленою, Заглоба, а позаду всіх Жендзян. Він вів в’ючних коней і двох запасних, яких прихопив із Горпининої стайні.

У Заглоби рот не затулявся, та й справді було що розповісти князівні, котра, схована в глухому яру, не знала, що діється на світі. Тож старий шляхтич розказував, як вони її з самого початку шукати стали, як Скшетуський аж до Переяслава ходив шукати Богуна, не знаючи, що його покромсано, як, нарешті, Жендзян вивідав таємницю її схованки в отамана і привіз у Збараж.

— Боже милосердний! — вигукувала Гелена, звертаючи до місяця своє вродливе бліденьке личко, — то пан Скшетуський аж за Дніпро мене шукати ходив?

— До Переяслава, кажу тобі. І сюди напевно б із нами прибув, якби ми мали час по нього послати, та ми вирішили не гаючись їхати тебе виручати. Він іще не знає, що тебе визволено, і за душу твою щодня молиться, але ти вже його не жалій. Нехай іще трохи пожуриться — зате яку дістане нагороду!

— А я гадала, що всі про мене забули, і тільки про смерть Бога просила!

— Ми не лише про тебе не забули, а весь час думали про те, як би тобі на поміч прийти. Аж дивно подумати! Нехай там я голову сушив чи Скшетуський, це зрозуміло, але ж і он той рицар, що попереду їде, теж не щадив ні праці своєї, ні рук.

— Нехай же відборгуе йому Всевишній!

— Щось, певно, є у вас обох таке, що людей до вас приваблює, а Володийовському ти справді маєш бути вдячна: я тобі вже казав, як ми із ним удвох Богуна впорали.

— Пан Скшетуський мені ще в Розлогах чимало про пана Володийовського, як про свого найкращого приятеля, розказував…

— І слушно робив. Це велика душа в малому тілі. Зараз він, щоправда, трохи не при тямі — краса твоя, либонь, його вразила, але зачекай — оговтається і знову стане таким, як був! Ох і славно ми з ним гульнули на виборах у Варшаві!

— То вже є новий король?

— І про це ти, небого, не чула у своїй проклятій пустелі? Авжеж! Ян Казимир, його обрали ще минулої осені, уже восьмий місяць править. Велика невдовзі війна буде з бунтівним людом, але дай Боже, щоб нам у ній пощастило, бо князя Ієремію від усього усунули, а обрали інших, котрі на воєнному мистецтві так знаються, як теля на пирогах.

— А пан Скшетуський піде на війну?

— Справжній він воїн, і я не знаю, що ти зробиш, аби він не пішов. Ми з ним однакові: трохи запахне порохом — ніяка сила нас не зупинить. Ох і дали ми торік бунтівникам жару! Ночі не вистачить, щоб тобі розказати, як усе було… І тепер, звісно ж, підемо, але вже з легким серцем, бо найголовніше, що ми тебе, небогу, знайшли, бо без тебе і життя не в радість.

Князівна прихилила своє чарівне личко до Заглоби.

— Не знаю, за що ти мене, ваша милость, полюбив, але я теж, щиро кажу, люблю тебе не менше.

Заглоба аж засопів від задоволення.

— Так ти мене любиш?

— О, страх як люблю!

— Хай же тебе Бог береже, бо й мені на старість легше буде. Правда, буває, на мене жіночки ще накидають оком, що й у Варшаві на виборах сталося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я, наперекір цьому, батьківськими почуттями задоволений буду.

Настало мовчання, тільки коні почали форкати одне за одним, аби подорожнім щастило.

— На здоров’я! На здоров’я! — відповіли вершники.

Ніч була ясна. Місяць дедалі вище підіймався у небо, всіяне миготливими зорями, і ставав меншим, блідішим… Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників огортала втома. Володийовський перший зупинив коня.

— Час би й спочити, — мовив він. — Скоро розвидниться.

— Авжеж! — підтримав Заглоба. — Я куняю, і мені все здається, що у коня дві голови.

Але Жендзян вирішив, що перед відпочинком треба повечеряти. Він розпалив вогонь і, знявши з коня в’юки, заходився викладати із них запаси, передбачливо прихоплені в Ямполі з Бурляєвої комори: кукурудзяний хліб, м’ясні продукти, солодощі й волоське вино. Побачивши два шкіряні міхи із випуклими боками, у яких чулося приємне вуху булькання, пан Заглоба й забув про сон, інші теж залюбки взялися вечеряти. Припасів вистачило на всіх уволю, а коли всі наїлися досита, пан Заглоба, витерши полою уста, сказав:

— До смерті не перестану повторювати: незбагненні шляхи Господні! От ти вільна, моя милостива панно, а ми, втішені, сидимо собі тут sub love^[61] і попиваємо Бурляєве винце. Угорське, звісно, краще, бо це шкірою відгонить, але в дорозі й таке згодиться.

— Одне мене дивує, — промовила Гелена, — що Горпина так легко згодилася віддати мене вашим милостям.

Пан Заглоба глянув спершу на Володийовського, потім на Жендзяна і сильно закліпав.

— Згодилась, бо мусила. А зрештою, нема чого приховувати, бо це не соромно: ми їх обох із Черемисом порішили.

— Як це? — злякано спитала князівна.

— А ти хіба пострілів не чула?

— Чула, але подумала, що це Черемис стріляє.

— Не Черемис то був, а оцей пахолок, котрий навиліт чаклунку прошив. Нечистий у ньому сидить, це правда, але він не міг учинити інакше, бо чаклунка — чи то відчувши щось, чи просто собі — наполягла, що поїде з нами. А як ми могли це дозволити — вона б відразу збагнула, що ми не в Київ їдемо. От він її й застрелив, а я зарубав Черемиса. Справжній був monstrum^[62] африканський, і я сподіваюся, що Бог мене за це не покарає. Мабуть, і в пеклі чорти матимуть із ним клопіт. Перед самим від’їздом із яру я поїхав уперед і повідтягав тіла з дороги, щоб ти не злякалася трупів і не мала це за недобрий знак.

А князівна на це:

— Чимало я близьких людей у ці страшні часи неживими бачила, щоб убитих боятися, але все-таки воліла б крові за собою не лишати, аби нас Бог за неї не покарав.

— Не гідно рицаря було так чинити, — різко мовив Володийовський, — тому я й не доклав до цього рук.

— Що тепер, добродію мій, про це сперечатися, — озвався Жендзян, — коли інакше не виходило. — Якби кого хорошого поклали, інша річ, а то ж богопротивна сила! Я сам бачив, як ця чаклунка із чортами змовлялася. Не цього якраз мені жаль!

— А про що ж ти, ваша милость, жалієш? — запитала князівна.

— Богун мені казав, що там закопані гроші, а їхні милості так квапилися, що ніколи було відкопати, хоч місце біля млина я знаю. А ще мені серце крається, що ми стільки всякого добра лишили у тій світлиці, де мешкала панна.

— Бач, якого слугу матимеш! — сказав князівні Заглоба. — Крім свого пана, з самого чорта шкуру злупив би і собі на комір поставив.

— Дасть Бог, пане Жендзяне, не доведеться твоїй милості на мою невдячність нарікати, — пообіцяла Гелена.

— Дякую покірно вашій милості, панно! — відповів нахолок, цілуючи їй руку.

Увесь цей час Володийовський сидів мовчки, попиваючи з бурдюка вино й удавано насупившись, аж поки невластиве йому мовчання привернуло увагу Заглоби.

— А пан Міхал, — зауважив він, — ледве докине якесь слово. І звернувся до Гелени: — Казав я, що краса твоя відібрала у нього розум і мову?

— Лягав би ти краще спати, добродію, попереду цілісінький день, — відповів, збентежившись, малий рицар і швидко заворушив вусиками, ніби заєць, коли хоче чимось похвалитися.

Але старий шляхтич мав слушність. Від незвичайної вроди князівни малий рицар і досі був ніби причмелений. Дивився він на неї, дивився, а в душі себе питав: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало він бачив у житті красунь: вродливі були панни Анна і Барбара Збаразькі, дивну вроду мала й Ануся Борзобогата, розкішні були і панна Жукувна, до якої залицявся Розтворовський, і Вершулова Скоропадська, і Боговитянка, але жодна з них не могла зрівнятися із цією чудовою степовою квіткою. З ними бував пан Володийовський і жвавий, і балакучий, а тепер, дивлячись на ці оксамитні, ласкаві, млосні очі, на їхні шовковисті торочки, тінь від яких падала аж на обличчя, на розсипане по плечах і спині, як квіти гіацинта, волосся, на стрункий стан, на високі груди, що ледь гойдалися від дихання, од яких линуло звабливе тепло, на лілейну білизну обличчя і трояндові щоки, на малинові вуста, — дивлячись на усе це, пан Володийовський просто слова вимовити не міг і, що найгірше, самому собі здавався незграбним, недоумкуватим і, головне, малим, таким малим, аж смішно було. «Вона княжна, а я хлопчик!» — думав він із гіркотою і радий був би, аби зараз сталася якась пригода, аби із темряви з’явився якийсь велетень — тільки тоді пан Міхал показав би, що не такий він уже й малий, як здається! Допікало його й те, що пан Заглоба, задоволений, певно, що його названа дочка так легко рве очі, щохвилі гмукав, і вже починав глузувати, і підморгував страшенно.

А Гелена тим часом сиділа біля багаття, освітлена рожевим полум’ям і білим місяцем, — розкішна, спокійна і дедалі вродливіша.

— Визнай, пане Міхале, — сказав уранці пан Заглоба, коли вони на хвильку залишилися самі, — що другої такої дівчини немає в усій Речі Посполитій. Якщо ти ще одну таку покажеш, дозволю тобі назвати мене гультяєм і impariatem^[63] витримаю спокійно.

— Не заперечую, добродію… — відповів малий рицар. — Диво це рідкісне, незвичайне, я досі такого ще не бачив. Навіть мармурові статуї богинь, що, мов живі, стоять у палаці Казановських, не можуть із нею зрівнятися. Тепер я розумію, чого найкращі мужі голови за неї ладні покласти, — вона того варта.

— А я тобі про що? — вигукнув Заглоба. — Бігме, не збагну, коли вона краща — уранці чи ввечері? Вона увесь час свіжа, мов троянда. Я тобі казав, що колись і сам був красенем незвичайним, але й тоді їй вродою поступався, хоч дехто каже, що вона на мене як дві краплі води схожа.

— Іди, ваша милость, до лиха! — закричав малий рицар.

— Не гнівайся, пане Міхале, бо вже й так надто грізним здаєшся. Поглядаєш на неї, як цап на капусту, а сам насуплений. Я ладен заприсягтися, що тебе завидки беруть, але не для пса ковбаса.

— Тьху! — сплюнув Володийовський! — І не соромно вашій милості на старості літ глупства правити?

— А чого ж ти супишся?

— Бо ти, добродію, гадаєш, що уже все лихо позаду і ми цілком у безпеці, а як на мене, ще добре поміркувати треба, як одного уникнути, а друге обминути. Дорога ще попереду довга, і тільки Бог знає, що нас може спіткати, бо ті краї, куди ми їдемо, вже досі мають бути у вогні.

— Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, гірше було, бо ззаду за нами гналися, а попереду був бунт. І все одно я через усю Україну, як через вогняне кільце, пройшов і дістався аж до Бара. А навіщо ж, скажи, голова на в’язах? У найгіршому разі, до Кам’янця не так далеко.

— Ба! Туркам і татарам до нього не далі.

— Що ти мені, ваша милость, розказуєш!

— А те, що є, і ще раз кажу: варто над цим поміркувати. Кам’янець нам ліпше обійти і просто на Бар рушити, бо козаки пірначі шанують, а з черню ми собі зарадимо, а от як нас бодай один татарин запримітить — тоді вже все! Я їхнього брата давно знаю, і знаю, що попереду чамбула з птахами і вовками йти — це зовсім не те, що на нього наткнутися: отут уже й я нічого не вдію.

— Твоя взяла, ходімо до Бара чи кудись у ті краї, а камянецькі липки і черемиси нехай у своїх караван-сараях поздихають! Ваша милость іще не знає, що Жендзян і у Бурляя взяв пірнач. Тепер ми можемо з козаками хоч щодня гуляти. Найгіршу пустелю ми вже проїхали, далі, хвалити Бога, заселений край. Треба б подумати й про те, щоб після вечірнього удою залишитися переночувати на хуторах — для дівчини це і зручніше, і пристойніше. Але мені здається, пане Міхале, що надто вже ти усе в чорних тонах бачиш. Якого дідькаї Невже троє таких хлопців, троє бравих — скажу не лестячи ні собі ні вам — молодців не дадуть собі ради у степу? Поєднаємо нашу хитрість із твоєю шаблею і гайда! Нічого кращого ми не придумаємо. Жендзян Бурляїв пірнач має, а це найголовніше, бо Бурляй тепер усім Поділлям править. Нам би тільки за Бар дістатися, а там уже Ланцкоронський із кварцяними хоругвами стоїть. Уперед, пане Міхале, не гаймо часу!

І помчали вони, не гаючи часу, степом на північний захід так швидко, як тільки могли їх коні нести. Під Могилевом погустішали заселені місця, тож увечері неважко було знайти хутір або село, у яких вони зупинялися переночувати, але рум’яні вранішні зорі заставали їх завше уже в сідлі. На щастя, літо видалося сухе, дні спекотні, ночі росяні, а ранками увесь степ сріблився, наче вкритий інеєм. Вітер висушив розлиті води, річки увійшли в береги, і вершники легко їх долали.

Якийся час їхали проти течії Лозової, затримавшись трохи довше на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк — один із тих, якими командував Бурляй. Там зустріли Бурляєвих посланців, і серед них сотника Куну, котрий бенкетував із ними в Ямполі. Той трохи здивувався, що вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, але, зрештою, у нього не виникло жодної підозри, особливо коли Заглоба пояснив йому, що той шлях видався їм небезпечним через татар, котрих чекають із боку Дніпра. Куна, у свою чергу, розповів їм, що Бурляй послав його у полк оголосити про похід і що сам полковник з усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами от-от прибуде до Шаргорода, звідкіля відразу вирушить далі.

До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалася, і з наказом іти на Волинь з усіма полками. Бурляй і сам давно уже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення — під Баром бунтівникам останнім часом почало не щастити. Пан рейментарій Аанцкоронський, розгромивши велику кількість ватаг, захопив місто й розмістив у замку гарнізон. Там на бойовищі полягло кілька тисяч козаків, за них і хотів помститися старий Бурляй або принаймні відбити назад замок. Одначе, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького іти на Волинь зашкодив намірам полковника, і облога Бара тепер відкладається, хіба що неодмінно наполягатимуть татари.

— А що, пане Міхале? — казав наступною дня Заглоба. — Бар недалеко, і я міг би там удруге князівну сховати, але хай йому грець, тому Бару! Я вже ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю відтоді, як у бунтівників завелося гармат більше, ніж у коронного війська. Мене непокоїть ось що: здається, навколо нас збираються хмари.

— Не лише хмари! — відповів рицар. — Буря за нами валить — татари і Бурляй, котрий, якщо нас дожене, буде вельми здивований, що ми не в Київ, а в протилежний бік поспішаємо.

— І з радістю нам іншу дорогу покаже. Хай йому спершу чорт покаже стежку, яка веде просто у пекло! Домовмося так, пане Міхале: бунтівникам я даватиму раду, а про татар нехай у тебе болить голова.

— Добре тобі — бунтівники нас за своїх мають, — відповів Володийовський. — А от із татарами одна рада: тікати якнайшвидше, щоб із пастки вискочити, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться, дорогою треба купувати, аби свіжі завше були напохваті.

— У чересі пана Аонгіна і на це вистачить, а як не вистачить, у Жендзяна Бурляїв відберемо, — а тепер уперед!

І вони помчали ще швидше, аж піна виступила на боках у бахматів і, як снігові пластівці, падала на зелений степ. Переїхали Дерлу і Аадаву. В Бареку пан Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув — подаровані Бурляем жеребці були породисті, тому їх вирішили вести розсідланими. І знову рушили, роблячи дедалі коротшими зупинки і нічліги. Але всі почували себе чудово, навіть Гелена, хоч і втомлювалася дорогою, проте відчувала, що з кожним днем сил у неї прибуває. У яру вона вела замкнуте життя, майже не виходячи зі своєї золоченої світлиці, аби не зустрічатися із безсоромною Горпиною, не слухати її розмов і умовлянь — тепер же свіже степове повітря повертало їй здоров’я. Троянди розквітали у неї на щоках, від сонця обличчя присмагло, зате в очах з’явився блиск, і коли часом вітер куйовдив її волосся, відкриваючи чоло, можна було сказати: що за циганка така, найвродливіша ворожка або й циганська королівна широким степом їде — попереду квіти, позаду рицарі?..

Пан Володийовський поволі звикав до її незвичайної вроди, та оскільки мандрівка їх зближувала, він нарешті й звик. Тоді й дар мови до нього вернувся, і веселість. Часто, їдучи поруч неї, він розповідав про Лубни, а найбільше про своє зі Скшетуським приятелювання, бо завважив, що про це вона радо слухає. Іноді він дражнив її, кажучи:

— Слухай-но, я ж Богунів приятель і до нього тебе, мила панно, везу.

А вона, ніби страх як злякавшись, складала руки і ну тоненьким голосом благати:

— Не роби цього, лютий рицарю, ліпше зарубай відразу.

— Ні, я таки це зроблю! — відповідав суворий рицар.

— Зарубай! — повторювала князівна, мружачи свої чудові оченята і підставляючи йому шию.

А в малого рицаря мурашки починали бігати по крижах. «Ох і дівчина, як вино в голову б’є! — думав він. — Але не вп’юся я ним, бо чуже», — і шляхетний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але тільки-но він пірнав, як нурець, у високі трави, мурашки відразу ж мов рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи нема небезпеки, чи не збилися з дороги, чи не пахне якоюсь халепою? Тож, зіпнувшись у стременах, пан Володийовський виставляв лляні вусики над гойдливими хвилями трав і дивився, принюхувався, як татарин, що нишпорив у бур’яні в Дикому полі.

Пан Заглоба теж був у чудовому настрої.

— Тепер нам легше тікати, ніж тоді на Кагамлику було, коли ми, як собаки, висолопивши язики, на своїх двох тягли, — сказав він. — Горло у мене тоді так пересохло, що язиком можна було дошки стругати, а зараз, хвалити Бога, і вночі відпочити можна, і горло час від часу промочити є чим.

— А пам’ятаєш, ваша милость, як ти мене на руках через воду переносив? — нагадала Гелена.

— Скоро й ти, дай Боже дочекатися, когось на руках носитимеш: Скшетуський про це подбає!

— Хе-хе, — сміявся Жендзян.

— Облиш, ваша милость, прошу тебе, — шепотіла князівна, зашарівшись і опускаючи очі.

Отак вони розмовляли собі в степу, аби збавити час у дорозі. Нарешті за Бареком і Йолтушковом почалися місця, де на кожному кроці зустрічалися свіжі сліди, залишені війною. Тут досі розбійничали озброєні зграї, тут же недавно палив і вбивав пан Ланцкоронський, котрий лише кільканадцять днів тому відступив до Збаража. Від тутешніх жителів наші подорожні довідалися також, що Хмельницький із ханом вирушили з усіма силами на ляхів, а радше, на рейментарів, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Вишневецького. При цьому всі передрікали, що тепер уже на когось прийде погибель: або на ляхів, або на козаків, коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою.

Тим часом увесь край був ніби у вогні. Всі хапалися за зброю і йшли на північ, аби з’єднатися з Хмельницьким. З низу Дністра валив Бурляй з усією раттю, а дорогою вливалися у неї нові й нові загони із гарнізонів, постоїв і пасовиськ, бо всюди надійшов наказ виступати. Йшли сотні, хоругви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, ножами, списами. Конюхи й чабани покидали свої коші, хуторяни — хутори, пасічники — пасіки, дикі рибалки — свої придністровські очерети, мисливці — бори. Села, містечка й міста порожніли. У трьох воєводствах по селах лишилися тільки старі жінки та діти, бо навіть молодиці пішли за козаками на ляхів. А водночас зі сходу наближався з усіма головними силами Хмельницький, як зловісна буря змітаючи на своєму шляху великі й малі замки, вимордовуючи недобитків від минулих походів.

Проминувши Бар, що викликав у князівни сумні спогади, наші подорожні виїхали на старий тракт, який вів через Латачів і Проскурів на Тарнопіль і далі аж до Львова. Тут вони дедалі частіше зустрічали то рівні вервечки возів, то загони піхоти і козацької кінноти, то селянські ватаги, то вкриті хмарою куряви незліченні стада волів, яких гнали на харч козацьким і татарським військам. На дорозі тепер стало небезпечно, бо вершників раз у раз питали: хто такі, звідки й куди їдуть. Козацьким сотникам Заглоба показував тоді Бурляїв пірнач і казав:

— Ми Бурляєві посланці, молодицю Богунові веземо. Побачивши пірнач грізного полковника, козаки зазвичай розступалися, тим паче, що кожен розумів: раз Богун живий, то де йому ще бути, як не біля військ рейментарів під Збаражем або Старокостянтиновом. Проте далеко важче було подорожнім із черню, з дикими ватагами затурканих пастухів, котрі ніколи не вихмелялися і не мали ніякого поняття про знаки, що їх видавали полковники для безпечного проїзду. Якби не Гелена, цей напівдикий народ мав би За— глобу, Володийовського і Жендзяна за своїх, і до того ж старших, як уже не раз бувало, але Гелена привертала увагу кожного не лише своєю статтю, а й незвичайною вродою — через це й виникали небезпеки, долати які вдавалося з великими труднощами.

Тож часом пан Заглоба показував пірнач, а часом пан Володийовський — зуби, і не один труп лишився за ними. Кілька разів тільки прудконогі Бурляєві скакуни рятували їх від тяжкої біди — подорож, що почалася так щасливо, з кожним днем ставала дедалі важчою. Гелена, хоч натура й мужня, від постійної тривоги і безсонних ночей почала нездужати і справді скидалася на бранку, яку силоміць везли у ворожий стан. Пан Заглоба з Володийовським, як могли, намагалися її розважити: старий шляхтич у поті чола придумував нові й нові фортелі, а малий рицар відразу їх виконував.

— Тільки б нам проминути цей мурашник, що попереду, — казав малий рицар, — і в Збараж дістатися, поки Хмельницький із татарами не зайняли усіх околиць.

Він довідався дорогою, що рейментарі зібралися у Збаражі й тут готуються оборонятись, — тому наші подорожні туди й квапилися, слушно сподіваючись, що й князь Ярема зі своєю дивізією до рейментарів прибуде, тим паче що частина його сил, і значна, завше у Збаражі мала locum^[64]. Тим часом вони уже були під Проскуровом. На тракті стало помітно вільніше — за якихось десять миль звідси стояли коронні хоругви, тому козацькі ватаги підходити близько не сміли, воліючи чекати на безпечній відстані, поки з одного боку підійде Бурляй, а з другого Хмельницький.

— Лише десять миль! Лише десять миль! — повторював, потираючи руки, пан Заглоба. — Тільки б добратися до першої хоругви, а там уже й до Збаража спокійно дістанемось.

Пан Володийовський, одначе, вирішив знову запастися у Проскурові свіжими кіньми, бо ті, що їх купили у Бареку, геть пристали, а Бурляєвих треба було приберегти про чорний день. Така передбачливість стала необхідною, відколи пішла чутка, що Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан з усіма ордами валить від Пилявців.

— Ми з князівною залишимося тут, нам на базарному майдані ліпше не показуватися, — сказав малий рицар Заглобі, коли вони під’їхали до покинутого будинку, що стояв за дві версти від міста, — а ти, ваша милость, розпитай у городян, чи не продасть хто коней або, може, замінить. Уже вечоріє, але нам їхати цілу ніч.

— Я скоро повернуся, — мовив пан Заглоба.

Він поскакав у бік міста, а Володийовський звелів Жендзянові відпустити підпруги на сідлах, щоб бахмати могли відпочити, сам же відвів князівну в кімнату, попрохавши її випити вина і подрімати.

— Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, — сказав він їй, — а тоді всі відпочинемо.

Тільки-но він приніс бурдюки з вином і харчі, як надворі застукотіли копита.

Малий рицар виглянув у вікно.

— Пан Заглоба вже повернувся, — повідомив він, — певно, не дістав коней.

Цієї ж миті двері розчинилися, і в них з’явився пан Заглоба — блідий, аж синій, спітнілий, задиханий.

— На коней! — вигукнув він.

Пан Міхал був надто досвідченим вояком, аби в таких випадках не гаяти часу на розпитування. Він не схотів навіть витрачати його на те, щоб урятувати бурдюк із вином (його все-таки прихопив пан Заглоба), а чимшвидше підхопив князівну, вивів її на подвір’я і посадив у сідло; глянувши, чи підтягнуті підпруги, наказав:

— Уперед!

Зацокотіли копита, і невдовзі вершники і бахмати, ніби вервечка привидів, зникли у темряві.

Довго мчали без відпочинку, аж коли від Проскурова од’їхали майже на милю і морок перед сходом місяця так погустішав, що будь-яка погоня стала неможливою, пан Володийовський, під’їхавши до Заглоби, спитав:

— Що сталося?

— Постривай, пане Міхале, постривай! Дай відсапнути! Ух, мені мало ніг не відібрало…

— Але що ж усе-таки сталося?

— Сатана власного персоною, кажу тобі, сатана або змій, якому одну голову утнеш, друга виростає.

— Та говори, ваша милость, до пуття!

— Я Богуна на базарному майдані бачив.

— А з тобою, ваша милость, усе гаразд?

— На базарному майдані бачив його на власні очі, а при ньому п’ятеро чи шестеро людей, полічити я не встиг, бо в мене мало ніг не відібрало… Смолоскипи над ним тримали… Мені здається, що нам наче біс який ся поперек дороги стає. Ні, не вірю я більше у щасливий кінець нашого починання… Чи він безсмертний, цей диявол, чи що? Не кажи про це Гелені… О Господи! Ти його, добродію, зарубав, Жендзян виказав… О ні! Він живісінький, на волі та ще й поперек дороги лізе. Ух! О Боже, Боже!… Віриш, пане Міхале, ліпше spectrum на цвинтарі побачити, аніж його. І щастить же мені, на лиху годину, що саме його всюди перший зустрічаю! Псу всадити б у горло таке щастя! Невже, опріч мене, нема на світі людей? Нехай він іншим попадається! Ні, завжди мені й мені!

— А він бачив вашу милость?

— Якби бачив, тобі б, пане Міхале, мене вже не бачити. Цього ще тільки бракувало!

— Добре було б знати, — сказав Володийовський, — за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас дорогою перехопити?

— Мені здається, на Валадинку.

— Так, мабуть, і є. Тоді ми їдемо в один бік, а він у другий, і тепер уже не миля між нами, а дві, а за годину п’ять буде.

Поки він про нас дорогою довідається і назад поверне, ми у Жовкву, а не те що у Збараж, дістанемось.

— Ти так гадаєш, пане Міхале? Ну, хвалити Бога. Ніби бальзам пролив на душу! Але скажи мені, як могло статися, що цей гицель на волі, якщо його Жендзян влодавському комендантові у руки видав?

— Просто втік.

— Тоді таким комендантам треба голови стинати! Жен— дзяне! Гей, Жендзяне!

— Що таке, добродію? — спитав пахолок, притримавши коня.

— Ти кому Богуна виказав?

— Панові Реговському.

— А хто він такий, цей пан Реговський?

— Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської хоругви.

— А бодай тобі! — вигукнув, плеснувши в долоні, Володийовський. — Тепер я все зрозумів! Пам’ятаєш, ваша милость, як пан Лонгінус розповідав нам про неприязнь між панами Скшетуським і Реговським? Реговський цей пана Ааща, стражника, родич і за його ганьбу затаїв odium^[65] до пана Скшетуського.

— Розумію! Розумію! — закричав пан Заглоба. — Це він на злість відпустив Богуна. Але це кримінал, тут плахою пахне. Я перший покваплюся з доносом!

— Дай Боже з ним зустрітися, — пробурмотів пан Міхал, — тоді й до трибуналу не дійде.

Жендзян досі не збагнув, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знов поїхав уперед до князівни.

Тепер вони їхали спроквола. Зійшов місяць, туман, який звечора піднявся над землею, спав — ніч стала ясною. Володийовський заглибився у свої думи. Заглоба ще певний час приходив до тями від пережитого. Нарешті він сказав:

— Ох, непереливки доведеться й Жендзянові, попадись він тепер у руки Богунові!

— Скажи йому, ваша милость, цю новину, нехай перепудиться, а я тим часом із княжною поїду, — відповів малий рицар.

— Гаразд! Гей, Жендзяне!

— Ну що? — спитав пахолок, знову притримуючи коня.

Пан Заглоба порівнявся з ним і якусь мить помовчав, чекаючи, аж поки Володийовський із Князівною від’їдуть на достатню відстань, а потім сказав:

— Знаєш, що сталося?

— Не знаю.

— Пан Реговський відпустив Богуна на волю. Я бачив його у Проскурові.

— У Проскурові? Щойно? — спитав Жендзян.

— Авжеж. Ну як? Не злетів із сідла?

Місячне проміння падало просто на мизату фізіономію слуги, на якій пан Заглоба не побачив не лише страху, а навпаки, на превеликий свій подив, помітив сувору, навіть звірячу ненависть, таку саму, яка охопила хлопця тоді, коли він убивав Горпину.

— Он як! Та ти, здається, Богуна не боїшся? — спитав старий шляхтич.

— Добродію мій, — відповів хлопець, — якщо його пан Реговський відпустив, тепер мені самому знову доведеться шукати нагоди помститися за свою кривду і ганьбу. Адже я присягнув, що цього йому не подарую, і, якби не панну везти, негайно пустився б за ним навздогін: я свого не попущу! «Тьху! — подумав Заглоба, — волів би я цьому пахол— кові ніякої кривди не вчинити!»

Відтак, підстьобнувши коня, він за мить порівнявся з князівною і Володийовським. За годину мандрівники переправилися через Медведівку і в’їхали в ліс, що двома чорними стінами тягся від самісінького берега уздовж шляху.

— Ці місця я добре знаю, — мовив Заглоба. — Скоро цей бір кінчиться, за ним із чверть милі стелитиметься чисте поле, через яке проляже тракт із Чорного Острова, а потім будуть іще вищі бори, аж до Матчина. Якщо Бог допоможе, у Матчині застанемо вже польські хоругви.

— Пора вже настати спасінню! — буркнув Володийовський.

Якийся час вершники їхали мовчки по залитому яскравим місячним промінням битому шляху.

— Двоє вовків дорогу перебігли! — зненацька мовила Гелена.

— Бачу, — відповів Володийовський. — А он і третій!

Сіра тінь і справді промайнула трохи більш як за сто метрів від коней.

— Ой, четвертий! — скрикнула князівна.

— Ні, то козуля. Поглянь, мила панно: он друга, третя!

— Що за лиха година! — вигукнув пан Заглоба. — Козулі за вовками женуться! Світ, здається, догори ногами перевернувся.

— Їдьмо-но швидше, — мовив занепокоєним голосом пан Володийовський. — Жендзяне! Ну ж бо з панною вперед!

Пахолок із князівною помчали, а Заглоба, нахилившись на скаку до вуха Володийовського, спитав:

— Що там іще, пане Міхале?

— Кепсько, — відповів малий рицар. — Бачив, ваша милость: звірі попрокидалися, із лігва спросоння зриваються серед ночі.

— Ой, леле! А що це означає?

— Це означає, що їх наполохали.

— Хто?

— Війська — козацькі або татарські — йдуть від нас по праву руч.

— А може, то наші хоругви?

— Ой ні, звірі зі сходу біжать, від Пилявців, тож, певно, татари ідуть широкою лавою.

— Утікаймо, пане Міхале, на милість Божу!

— Іншої ради й немає. Ех, якби не було з нами князівни, підкралися б ми до самісіньких чамбулів і поцупили б парочку бусурманів, але з нею… Кепсько доведеться, якщо вони нас помітять.

— Бійся Бога, пане Міхале! А може, у ліс звернемо за тими вовками?

— А що це дасть? Не доженуть відразу, увесь край наводнять перед нами — як потім виберемося?

— А щоб їх грім побив! Цього нам тільки бракувало! А чи не помиляєшся ти, пане Міхале? Адже вовки зазвичай за кошем тягнуться, а не перед ним біжать.

— Ті, що обабіч, збираються з усієї околиці й за кошем тягнуться, а ті, що попереду, лякаються і тікають. От поглянь, ваша милость, праворуч: поміж деревами заграва сходить!

— Ісусе Назаретський, Царю іудейський!

— Тихо, ваша милость!.. Цей ліс колись кінчиться?

— От-от закінчиться.

— А далі поле?

— Так. О Господи!

— Тихо, ваша милость!.. А за полем другий ліс?

— Аж до Матчина.

— Добре. Аби тільки нас на цьому полі не догнали! Якщо доберемося щасливо до другого лісу — вважай, ми вдома. А тепер їдьмо вкупі! Щастя, що князівна з Жендзя— ном на Бурляєвих конях.

Вони пришпорили коней і наздогнали Жендзяна з Геленою.

— Що то за заграва праворуч? — спитала князівна.

— Милостива панно! — відповів малий рицар. — Скажу тобі правду: це можуть бути татари.

— Боже праведний!

— Не тривожся, мила панно! Головоюприсягаюся, що ми від них утечемо, а в Матчині наші хоругви.

— Ради Бога! Тікаймо! — мовив Жендзян.

Усі замовкли і помчали як духи. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва трохи пригасла. Раптом Гелена обернулася до малого рицаря.

— Милостиві панове! — сказала вона. — Присягніть, що живою мене їм у руки не віддасте!

— Не віддамо! — відповів Володийовський. — Присягаюся життям!

Ледве він договорив, як вони вискочили з лісу в поле, а радше, у степ, що простягався приблизно на чверть милі, на протилежному кінці якого знову чорніла смужка лісу. Цей простір, зусібіч відкритий, сріблився у місячному сяйві, і було на ньому все видно як удень.

— Це найгірший шмат дороги! — прошепотів Заглобі Володийовський, — бо якщо вони у Чорному Острові, неодмінно вийдуть на цю прогалину поміж лісами.

Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше стиснув ногами підпруги.

Вони були вже посеред поля, ліс на протилежному боці наближався, вимальовувався дедалі виразніше, як раптом малий рицар простяг руку на схід.

— Поглянь, ваша милость, — сказав він Заглобі. — Бачиш?

— Кущі якісь і зарості бачу вдалині.

— Ті кущі ворушаться! Пришпормо коней, бо тепер уже вони нас неодмінно помітять!

Вітер засвистів у вухах утікачів — рятівний ліс був ближче і ближче.

Зненацька з правого краю поля, звідки наближалася темна лавина, долинув спершу гул, схожий на шум морського прибою, а за мить повітря здригнулося від багатоголосого крику.

— Побачили! — заревів Заглоба. — Пси! Шельми! Дияволи! Вовки! Лайдаки!

Ліс уже був так близько, що втікачі, здавалося, відчували його свіже й холодне дихання.

Але й хмара татар ставала дедалі виразнішою; з її темного тіла почали проростати довгі пагони, ніби гігантська потвора випустила свої довгі мацаки і простягала їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі виїуки: «Алла! Алла!»

— У мене кінь спіткнувся! — крикнув Заглоба.

— Не біда! — відповів Володийовський.

Але в голові у нього одне за одним блискавицею пролітали запитання: що буде, як не витримають коні? Що буде, як котрийсь із них упаде? Це були породисті татарські бахмати, що мали залізну витривалість, але ж ішли вони від Проскурова і не встигли відпочити після шаленого бігу між містом і першим лісом. Можна було, щоправда, пересісти на запасних, але й ті були стомлені. «Що буде?» — думав пан Володийовський, і серце його забилося в тривозі — можливо, уперше в житті — не за себе він боявся, а за Гелену, котру за цю довгу подорож полюбив як рідну сестру. Він добре знав, що татари, пустившись у погоню, скоро не відстануть.

— Ну й нехай женуться, Гелени їм не бачити! — мовив він сам до себе і зціпив зуби.

— У мене кінь спіткнувся! — удруге крикнув Заглоба.

— Не біда! — повторив Володийовський.

Тим часом вони в'їхали у ліс. Їх поглинула темрява. Але поодинокі татарські вершники були від них уже за кількасот кроків.

Проте малий рицар уже знав, як учинити.

— Жендзяне! — крикнув він. — Звертай із панною зі шляху на першу ж стежку.

— Гаразд, добродію мій! — відповів пахолок.

Малий рицар обернувся до Заглоби:

— Приготуй пістолі!

Водночас, ухопившись рукою за вуздечку Заглобиного коня, почав стримувати його біг.

— Що ти робиш?! — вигукнув шляхтич.

— Нічого! Притримуй, ваша милость, коня.

Відстань між ними і Жендзяном, котрий утікав із Геленою, дедалі збільшувалася. Нарешті вони дісталися місця, де битий шлях круто звертав на Збараж, а прямо йшла вузька лісова стежина, наполовину схована галуззям. Жендзян повернув на неї, і за хвилину вони з Геленою зникли у гущині й темряві.

Тим часом Володийовський зупинив свого коня і Заглобиного.

— Боже милосердний! Що ти робиш? — заревів шляхтич.

— Затримаємо погоню. Інакше князівни не врятувати.

— Ми загинемо!

— Ну й нехай. Стань, ваша милость, на узбіччя. Сюди! Сюди!

Обидва причаїлися у темряві під деревами. Тим часом страшний тупіт татарських бахматів наближався, аж увесь ліс гудів, як під бурю.

— От і кінець настав! — мовив Заглоба і підніс до рота бурдюк із вином.

Він пив і пив не відриваючись. Нарешті зупинився, тріпнувши головою.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — вигукнув він. — Я готовий умерти!

— Стривай! Стривай! — сказав Володийовський. — Троє вперед вирвалися — цього я й хотів!

І справді, на освітленому місяцем битому шляху з’явилося троє вершників: певно, під ними були найкращі бахмати, яких в Україні називали вовкодавами, бо в бігові вони наздоганяли вовків. За двісті-триста кроків від них мчали ще кільканадцять вершників, а далі все густо збите стадо ординців.

Коли перші троє порівнялися із засідкою, прогриміли два постріли, після чого Володийовський кинувся, як рись, на середину шляху і на млі ока, перш ніж пан Заглоба устиг глянути й збагнути, що сталося, третій татарин упав ніби громом уражений.

— На коней! — крикнув малий рицар.

Пан Заглоба не дозволив собі двічі повторювати, і за мить вони вже мчали шляхом як два вовки, за якими женеться запекла собача зграя. Тим часом наспілі ординці оглянули трупи і, визнавши, що переслідувані вовки здатні загризти на смерть, трохи притримали коней, чекаючи своїх товаришів.

— Бачиш, ваша милость! — мовив Володийовський. — Я знав, що вони зупиняться!

Але виграли рицарі лише кількасот метрів: погоня урвалася ненадовго, тільки тепер татари бігли великою купою і поодинці вперед не виривалися.

Проте коні втікачів були зморені довгою дорогою і бігли дедалі повільніше. Особливо стомився Заглобин кінь, що ніс на собі такий тягар, — він знову почав спотикатися. У старого шляхтича рештки волосся стали сторчма на думку, що буде, як упаде кінь.

— Пане Міхале, найдорожчий мій, не кидай мене! — розпачливо вигукував він.

— Не турбуйся, не покину! — відповідав малий рицар.

— Щоб цього коня вовки…

Не встиг він договорити, як перша стріла продзижчала у нього над вухом, а за нею, ніби жуки і бджоли, задзижчали, засвистіли, загули інші. Одна пролетіла так близько, що мало не зачепила оперенням Заглобиного вуха.

Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.

Та ось кінь пана Заглоби спіткнувся так сильно, що ледве не зарився мордою в землю.

— Боже праведний, у мене кінь падає! — крикнув розпачливим голосом шляхтич.

— Стрибай із сідла і в ліс! — заревів Володийовський.

Сказавши це, він зупинив і свого коня, зіскочив, і за хвилю вони із Заглобою зникли у темряві.

Але маневр цей помітили косуваті татарські очі, й кілька десятків бусурман, теж зіскочивши з коней, пустилися навздогін за втікачами.

Галуззя зірвало з голови у Заглоби шапку, било його по обличчю, чіплялося за жупан, але шляхтич, узявши ноги в руки, мчав, ніби скинув із себе років тридцять. Часом він падав, але, підвівшись, летів іще швидше, сопучи як ковальський міх, аж поки скотився у глибоку яму від вивернутого з корінням дерева і відчув, що звідси вже не вилізе: він геть знесилився.

— Де ви, ваша милость? — тихо покликав Володийовський.

— Тут, у ямі. Гаплик мені. Рятуйся ти, пане Міхале.

Але пан Міхал, ані на мить не вагаючись, стрибнув до нього у яму і поклав руку йому на уста.

— Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.

Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.

Рицарі затамували дух. «Упав би сюди котрийсь із них, — у розпачі подумав Заглоба, — я б йому показав!..»

Та ось у всі боки посипалися іскри — татари почали викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові привиди, бродили довкола за кілька десятків кроків від ями і підступали дедалі ближче.

Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.

Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.

Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи — один, другий, третій, а за ними вигуки: «Алла!», дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками — на шляху кипіла битва.

— Наші! Наші! — крикнув Володийовський.

— Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! — ричав Заглоба.

Ще мить — і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін — він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.

Заглоба лишився сам на дні ями.

Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.

— От лайдаки! — мовив він, вертячи навсібіч головою. — Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив — була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть «Алла!», скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув — самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк… Його вже, мабуть, чорти взяли… розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі… Ой, що це?

Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.

— Ага! — сказав Заглоба. — Вже наші їм на п’яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!

Крики дедалі слабшали.

— Добряче вони їх! — бурчав собі далі шляхтич. — Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ — про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!

Тиша була відповіддю панові Заглобі, тільки бір шумів та здалеку долинали дедалі слабші окрики.

— Либонь, мені тут і спати доведеться лягати. А нехай йому грець! Гей, пане Міхале!

Однак на терпіння пана Заглоби чекало ще довге випробування, бо вже розвиднялося, коли від битого шляху знову долинув кінський тупіт, а потім у лісовому мороку заблищали вогні.

— Пане Міхале! Я тут! — заволав шляхтич.

— То вилазь, ваша милость.

— Ба! Коли б я міг.

Пан Міхал, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, мовив:

— Ну, татар нема. Загнали їх аж за той ліс.

— Хто ж нам допоміг?

Кушель і Розтворовський із двома тисячами кінноти. І мої драгуни з ними.

— А поганців багато було?

— Ні! Тисяч зо дві, зо три.

— То й хвалити Бога! Дай мені чогось випити, а то ноги помліли.

Через дві години пан Заглоба, добре напоєний і нагодований, сидів у зручному сідлі серед драгунів Володийовського, а малий рицар, що їхав поруч нього, говорив так:

— Ти не журися, ваша милость, бо хоч ми й не приїдемо до Збаража разом із князівною, але це краще, що вона не опинилася в руках у поганців…

— А може, Жендзян іще поверне до Збаража? — міркував Заглоба.

— Цього він не зробить, шлях буде зайнятий. Той чамбул, який ми прогнали, невдовзі повернеться і піде слідом за нами. Та й Бурляй от-от буде і перший підступить до Збаража, ніж Жендзян туди встигне. А з другого боку, від Старокостянтинова, наближаються Хмельницький і хан.

— Боже милосердний! То вони із князівною ніби в пастці опиняться.

— Жендзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханові чамбули їх не оточили. І скажу тобі, ваша милость, я вірю, що він це зуміє зробити.

— Дай Боже, щоб так було!

— Цей пахолок хитрий, як лис. Хоч який уже ти, ваша милость, на вигадки зугарний, а він іще зугарніший. Скільки ми сушили голови, як князівну врятувати, і врешті-решт опустили руки, а з'явився він — і все одразу пішло на лад. І тепер він викручуватиметься як вуж, адже життя дорожче. Тож не втрачай надії, ваша милость. Та й Господь, може, не залишить у біді небогу нашу: скільки вже разів він посилав їй спасіння! Згадай, як ти сам мене у Збаражі підбадьорював, коли туди приїздив Захар.

Заглобу ці слова малого рицаря трохи втішили, а потім він глибоко замислився.

— Пане Міхале, — мовив він через якийся час, — а чи не цікавився ти у Кушеля, як там Скшетуський?

— Він уже в Збаражі і, хвалити Бога, здоровий. Із Зацвіліховським від князя Корецького прибув.

— А що ми йому скажемо?

— Отож-бо й є!

— Він і досі думає, що дівчину в Києві убили?

— Авжеж.

— А ти не казав Кушелю чи комусь іншому, звідки ми їдемо?

— Не казав, бо думав, що спершу треба з тобою порадитися.

— Як на мене, ліпше поки що про все мовчати, — мовив Заглоба. — Боронь Боже, якщо дівчина знову попаде у руки козакам чи татарам — для Скшетуського буде новий удар. Це все одно що ятрити загоєні рани.

— Головою ручаюся, що Жендзян її виведе!

— І я залюбки свою віддав би, але біда зараз по світу як чума лютує. Тож мовчімо і покладімося цілком на волю Божу.

— Хай буде й так. А пан Підбип’ята Скшетуському таємниці не викаже?

— Ти що, його не знаєш? Він слово честі дав, а це для нашої литовської стеблини свята річ.

Тут до рицарів приєднався Кушель, і далі вони їхали вкупі, гріючись під першими променями ранкового сонця й розмовляючи про справи публічні, про прибуття рейментарів до Збаража за наполяганням князя Ієремії, про скорий приїзд самого князя і про неминучу вже й страшну війну з усією раттю Хмельницького.

РОЗДІЛ XXIV

Збаражі пан Володийовський і пан Заглоба застали усі йоронні війська, що зібралися, чекаючи супротивника. Був там і коронний підчаший, котрий прибув із-під Старокостянтинова, і Ланцкоронський, каштелян кам’янецький, що недавно громив ворога під Баром, і третій рейментар, пан Фірлей із Домбровиці, каштелян бельський, і пан Анджей Сераковський, коронний писар, і пан Конецпольський, хорунжий, і пан Пшиємський, генерал від артилерії, мастак особливо здобувати міста і споруджувати оборонні укріплення. І з ними десять тисяч кварцяного війська, не рахуючи кількох хоругов князя Ієремії, які ще до цього у Збаражі стояли.

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за річкою Гнезною і двома ставками, розташував величезний табір, який укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва і який можна було штурмувати тільки спереду, бо з тилів його захищали ставки, замок і річка. Саме в цьому таборі рейментарі мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу доти, аж доки король із рештою військ і народним ополченням підтягне всю шляхту. Але чи можна було здійснити такий задум при такій могутності Хмельницького? Багато хто у цьому сумнівався, виставляючи на підтримку своїх сумнівів слушні докази і серед них той, що в самому таборі кепські справи.

Передусім між воєначальниками назрівала таємна ворожнеча, адже рейментарі прийшли у Збараж не з доброї волі, а за наполяганням князя Ієремії. Спочатку вони збирались оборонятися під Старокостянтиновом, та коли розійшлася чутка, що Ярема обіцяє приєднатися до них тільки тоді, як місцем оборони буде обрано Збараж, воїнство негайно оголосило королівським воєначальникам, що хоче іти у Збараж і деінде битися не стане. Не допомагали ніякі переконування ані авторитет булави, і невдовзі рейментарі зрозуміли, що як вони й далі чинитимуть спротив, війська, починаючи від важкої гусарської кавалерії й кінчаючи останнім чужоземним жовніром, покинуть їх і збіжаться під стяги Вишневецького. Це був один із сумних, досить частих на той час прикладів військової безкарності, породжуваної бездарністю полководців, їхніми взаємними чварами, панічним страхом перед могутністю Хмельницького і нечуваними досі поразками, особливо пилявецькою.

Отож рейментарям довелося вирушити під Збараж, де, хоч вони й були призначені самим королем, влада силою обставин мала перейти до рук Вишневецького, бо тільки йому одному погоджувалося підкорятись військо, тільки з ним ладне було іти на бій і загинути. Але поки цього справжнього вождя не було у Збаражі, тривога у війську наростала, дисципліна розхиталася до решти і в серця закрадався страх. Уже було відомо, що Хмельницький, а з ним хан ідуть із такою силою, якої людські очі не бачили від часів Тамерлана. Нові й нові вісті, наче зловісні птахи, зліталися до табору, нові й нові чутки, одна страшніша за одну, і підточували жовнірський дух. Були побоювання, щоб паніка, як це було під Пилявцями, не спалахнула зненацька і не розпорошила тієї жменьки війська, яка ще загороджувала Хмельницькому шлях до серця Речі Посполитої. Полководці самі втрачали голову. Їхні суперечливі накази або зовсім не виконувалися, або їх виконували з неохотою. Тож справді один тільки Ієремія міг відвернути біду, що нависла над табором, військом і всією країною.

Пан Заглоба і пан Володийовський, прибувши до міста з Кушелевими хоругвами, відразу опинилися у вирі військового життя: ледве вони з’явилися на майдані, як їх оточили товариші з різних частин, навперебій розпитуючи про новини. Побачивши татарських полонених, допитливі піднеслися духом: «Пощипали татарву! Бранців привезли! Дав Бог звитягу!» — повторювали одні. «Татари підходять — і Бурляй із ними!» — кричали другі. «До зброї, милостиві панове! На вали!» — кликали треті. І полетіла табором звістка, а водночас виростала у розмірах одержана Кушелем перемога. Дедалі більше людей збиралося довкола бранців. «Зітнути їм голови! — лунали крики. — Що тут іще з ними робити!» Запитання посипалися, як снігова заметіль, але Кушель відповідати не хотів і пішов із реляцією на квартиру до каштеляна бельського. Володийовського ж і Заглобу вітали тим часом знайомі з «руських» хоругов, а вони, як могли, викручувалися, бо їм нетерпеливилося чимшвидше побачитися зі Скшетуським.

Знайшли вони його у замку разом із старим Зацвіліховським, двома тутешніми ксьондзами-бернардинцями і паном Лонгіном Підбип’ятою. Скшетуський, побачивши їх, трохи зблід і примружив очі — надто багато болючих спогадів ворухнулося в ньому при їхній появі. Але привітався він із ними спокійно і навіть радісно, спитав, де були, і задовольнився першою-ліпшою відповіддю, оскільки, вважаючи князівну померлою, уже нічого не прагнув, нічого не сподівався і ні найменша підозра, що довга їхня відсутність може бути пов’язана з князівною, не закралася йому в душу. Вони теж навіть не заїкнулися про мету своєї подорожі, хоч пан Лонгінус зиркав запитливим поглядом то на одного з них, то на другого, крутився на місці, намагаючись прочитати у них на обличчях бодай тінь надії. Але обидва були заклопотані тільки Скшетуським, котрого пан Міхал час від часу обіймав, — серце малого рицаря розтануло, щойно він побачив вірного і давнього приятеля, який стільки натерпівся, стільки пережив і втратив, що й жити, здавалося б, не було для чого.

— От ми й знову зібралися докупи, давні друзі, — казав він Скшетуському, — і добре тобі буде з нами! І війна от— от почнеться, та ще й така, якої, здається мені, ще не бувало, як тут не розкошувати жовнірській душі! Дав би тобі тільки Бог здоров’я — ще не раз поведеш гусарів у бій!

— Здоров’я Бог мені повернув, — відповів Скшетуський, — і сам я собі нічого більше не хочу, як тільки служити вітчизні, поки я потрібен.

Скшетуський і справді вже зовсім одужав — молодість і могутній організм подолали хворобу. Страждання змучили його душу, але не здолали тіла. Він тільки страшенно схуд і зжовк так, що, здавалося, чоло, щоки й ніс були виліплені із костьольного воску. Колишня кам’яна суворість на обличчі збереглася, на ньому був такий застиглий спокій, який можна побачити на лицях небіжчиків. Побільшало срібних ниток і в його чорній бороді, а так він, зрештою, нічим не відрізнявся од інших, хіба що, всупереч вояцькому звичаю, уникав збіговиськ, натовпів, пиятик, залюбки спілкуючись із ченцями, жадібно слухаючи їхні розповіді про монастирське буття і потойбічне життя. Проте службу виконував справно і до війни й сподіваної облоги готувався, як і всі.

І зараз розмова знову зайшла про це, бо ніхто ні про що інше в усьому таборі, у замку і в місті не думав. Старий Зацвіліховський розпитував про татар і про Бурляя, з котрим давно був знайомий.

— Славний вояк, — казав він, — і аж жаль, що супроти вітчизни пішов разом з іншими. Ми з ним разом під Хотином служили, юнаком він тоді ще був, але обіцяв, що виросте у достойного мужа.

— Він же сам із Задніпров’я і задніпрянцями командує, — мовив Скшетуський. — Як же так сталося, батьку, що він зараз із півдня, від Кам’янця підходить?

— Певно, Хмельницький зумисне там його зимувати лишив, — відповів Зацвіліховський, бо Тугай-бей на Дніпрі зоставався, а цей великий мурза здавна на Бурляя важким духом дихає. Ніхто татарам стільки сала за шкуру не залив, як Бурляй.

— А тепер він їхнім соратником буде!

— Отож-бо! — сказав Зацвіліховський, — такі часи! Але тут уже Хмельницький за ними простежить, щоб не перегризлися.

— А коли на Хмельницького, батьку, тут чекають? — спитав Володийовський.

— Із дня на день, а втім… хто може знати? Рейментарі мали б зараз роз’їзд за роз’їздом висилати, а їм і за вухом не свербить. Ледве упрохав, щоб Кушеля відправили на південь, а панів Пільговських до Чолганського Каменя. Хотів і сам піти, але тут увесь час раду скликають… Мають іще послати й пана коронного писаря з кільканадцятьма хоругвами. Квапитися треба, бо коли б не було пізно. Пришли нам, Боже, якнайшвидше князя нашого, інакше нас спіткає така самісінька ганьба, як під Пилявцями.

— Бачив я щойно, як повз майдан проїздили, жовнірів цих, — докинув Заглоба. — Серед них більше бовдурів, аніж бравих хлопців. Їм на базарі торгувати, а не з нами, котрі більше за життя люблять воєнне ремесло, поруч битися!

— Казна-що говориш, ваша милость! — сердито пробурчав старий. — Я твоєї відваги не применшую, хоч колись іншої був думки, але всі ті рицарі, що тут зібралися, — найліпші воїни, яких будь-коли мала Річ Посполита. Їх тільки очолити треба! Вождь потрібен! Воєвода кам’янецький — добрий рубака, але вождь із нього ніякий, пан Фірлей старий, а щодо підчашого — той, як і князь Домінік, під Пилявцями здобув собі репутацію. Нічого дивного, що їх і слухати не хочуть. Вояк залюбки проллє кров, коли буде впевнений, що його без потреби не занапастять. От і зараз замість того, аби думати про облогу, полководці сперечаються, хто де стоятиме!

— А провізії достатньо? — занепокоєно спитав Заглоба.

— І цього не стільки, скільки треба, а з фуражем іще гірше. Якщо облога протягнеться з місяць, доведеться, мабуть, коням давати стружки й каміння.

— Ще ж не пізно про це подумати, — мовив Володийовський.

— ГІіди, ваша милость, і скажи це їм. Дай Боже, щоб князь хутчіш прибув, repeto!^[66]

— Не один ти, ваша милость, за ним зітхаєш, — перебив пан Лонгінус.

— Знаю про це, — відповів старий. — Погляньте, ваші милості, на майдан. Усі біля валів сидять і з сумом дивляться на Старий Збараж, дехто аж на дзвіницю вилазить. А крикне хто-небудь із висоти: «Йде!» — від радощів шаленіють. Спраглий олень не так desiderat aquas^[67], як ми прибуття князя. Тільки б він раніше за Хмельницького встиг, бо я вже гадаю, що його затримують там якісь impedimenta^[68].

— Ми теж цілими днями молимося за його якнайшвидший приїзд, — озвався один із бернардинців.

Невдовзі молитвам і благанням усього рицарства усе-таки судилося бути почутими, хоч наступний день приніс іще більші побоювання і чимало зловісних передбачень. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вдарила над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень змило. У Гнезні й обох ставках піднялася вода. Увечері блискавка вдарила у стяг піхотного полку бельського каштеляна Фірлея; кілька осіб було вбито, а ратище розкололося на друзки. Вважали, що це недобрий omen^[69], очевидний вияв гніву Божого, тим паче що пан Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням і навіть вимогою навернутися у справжню віру, «бо не може бути Божого благословення війську, вождь якого живе у сороміцьких богопротивних гріхах» Багато хто поділяв цю думку, і тільки повага до особи каштеляна і його булави завадила послати депутацію. Але це ще прикріше вразило їхні серця. І гроза не вщухала. Вали, хоч вони й були укріплені камінням, лозою і частоколом, розмило так, що гармати почали грузнути. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири і навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у людський зріст. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав нові й нові велетенські скопища хмар, які, клубочучись і страшенно гуркочучи, викидали на Збараж увесь свій запас дощу, громів, блискавок… Тільки челядь залишилася у таборі в наметах, товариство ж, старшина, навіть рейментарі, окрім кам'янецького каштеляна, сховалися у місті. Якби Хмельницький прийшов під цю бурю, він узяв би табір без опору.

Наступного дня стало вже трохи краще, хоч дощ іще накрапав. Лише близько п’ятої південний вітер розігнав хмари, небо над табором заголубіло, а над Старим Збаражем заясніла розкішна семибарвна веселка, одним краєм сягаючи за Старий Збараж, а другим ніби висмоктуючи вологу із Чорного Лісу, і довго сяяла й мінилася на тлі втікачок-хмар.

І тоді піднеслися духом усі серця. Рицарі повернулися до табору й піднялися на слизькі вали, аби помилуватися виглядом веселки. Відразу ж почали точитися жваві розмови, висловлювалися здогади, що цей добрий знак віщує, як раптом пан Володийовський, стоячи укупі з іншими над самісіньким ровом, притулив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

— Військо з-під веселки виходить! Військо!

Усе заворушилося, ніби вітер розгойдав масу людей, а потім ураз зчинився гамір. Слова «Військо йде!» стрілою полинули із кінця в кінець над валами. Жовніри почали тіснитися, штовхатися, збиватися докупи. Гамір то посилювався, то вщухав, усі долоні потяглися до очей, усі очі з напруженням дивилися у далечінь, серця в грудях закалатали — усі, затамувавши дух, невідривно дивилися в один бік, перебуваючи між невпевненістю і надією.

Тим часом під семибарвною аркою щось замріло і поволі стало набирати чітких обрисів, і випірнало з далини, і дедалі ближчало, і дедалі краще виднілося — і ось, нарешті, можна було розрізнити стяги, прапорці, бунчуки, а згодом ліс прапорців — очі не давали вже сумніватися: це було військо!

— Ієремія! Ієремія! Ієремія!

Найстарших жовнірів просто охопило шаленство. Одні кинулися з валів, перебрели рів і по затопленій водою рівнині помчали назустріч полкам, що наближалися; другі побігли до коней; треті сміялися, четверті плакали, п’яті складали молитовно руки або простягали їх до неба, волаючи: «Іде наш батько, наш спаситель, наш вождь!» Могло здатися, що облогу вже знято, Хмельницького розбито і звитягу одержано.

Тим часом князівські полки підходили дедалі ближче, вже можна було розрізнити й значки. Попереду зазвичай ішли легкі кінні полки князівських татар, Семенів і волохів, за ними чужоземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, драгуни і важка гусарська кавалерія. Сонячне проміння вигравало на їхніх обладунках, на вістрях списів, що стирчали поверх голів, — і йшли вони у цьому незвичайному блиску, ніби оточені ореолом звитяги.

Скшетуський, котрий стояв із паном Лонгіном на валах, здалеку впізнав свою хоругву, яку залишив у Замості, й пожовклі його щоки взялися легеньким рум’янцем. Він кілька разів глибоко зітхнув, ніби скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських трудів і героїчних битв, які найліпше гоять серце і заганяють аж на дно душі болісні спогади.

А полки наближалися й наближалися, і вже десь тисяча кроків відділяла їх від табору. І старшина поквапилася на вали, щоб подивитися на прибуття князя: троє рейментарів і з ними пан Пшиємський, пан коронний хорунжий, пан староста красноставський, пан Корф і всі інші офіцери, як із польських хоругов, так і з чужоземник полків. Вони поділяли спільну радість, а надто пан Ланцкоронський, рейментар, радше рубака, аніж полководець, котрий вояцьку славу цінував над усе. Він простяг булаву в той бік, звідкіля наближався Ієремія, і сказав так голосно, що почули всі:

— Ось справжній наш полководець, і я перший передаю йому свої вдячність і владу!

Князівські полки почали входити до табору. Усього їх налічувалося три тисячі осіб, але вартували вони ста тисяч — це були переможці під Погребищами, Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом. Знайомі й приятелі кинулися вітати один одного. За полками легкої кавалерії нарешті через силу увійшла Вурцелева артилерія. Пушкарі вкотили чотири гаківниці, дві восьмиствольні далекобійні гармати і шість відбитих у ворога органок.

Князь, котрий відправляв полки зі Старого Збаража, прибув аж надвечір, після заходу сонця. Усі, хто був живий, збіглися його стрічати. Жовніри із запаленими каганцями, недогарками, смолоскипами і трісками так тісно оточили князівського скакуна іспанської породи, що загородили йому дорогу. Вони хапали його й за вуздечку, аби довше подивитися на героя. Князеві цілували одяг, а самого його ледве не стягли із сідла, щоб нести на руках. У пориві захоплення не лише жовніри із польських хоругов, а й роти чужоземців оголосили, що три місяці служитимуть безплатно. Тиснява навколо князя зробилася така, що він уже не міг ступити й кроку — так і сидів на своєму білому скакуні, оточений жовнірами, як пастир серед овець, а крикам і вітанням не було кінця-краю.

Вечір настав тихий, погожий. На темному небі зайнялися тисячі зірок, а невдовзі з'явилися і добрі призвістки. Саме тої миті, коли пан Ланцкоронський наблизився до князя з булавою в руці, щоб йому її вручити, одна із зірок, відірвавшись од небозводу і лишаючи за собою світляну смугу, покотилася з гуркотом у бік Старокостянтинова, звідки мав з'явитися Хмельницький, і згасла.

— Це зірка Хмельницького! — закричали жовніри. — Чудо! Чудо! Очевидне знамення!

— Vivat Ієремія victor!^[70] — повторяли тисячі голосів.

Тут уперед вийшов каштелян кам'янецький і зробив рукою знак, що хоче говорити. Відразу стало тихо, а він сказав:

— Король дав мені булаву, але я її у твої, достойніші, руки віддаю, звитяжцю, і перший твоїх наказів слухатиму.

— І ми теж! — повторили двоє інших рейментарів.

Три булави простяглися до князя, але він одсмикнув руку і відповів:

— Не я вашим милостям булави вручав і забирати їх у вас не стану.

— Тоді нехай над нашими трьома твоя буде четвертою! — вигукнув Фірлей.

— Vivat Вишневецький! Vivant рейментарі! — підхопило рицарство. — Жити і вмирати разом хочемо!

Цієї миті князівський скакун, задерши морду, струснув пофарбованою у пурпурний колір гривою і сильно заіржав, і всі коні у таборі відповіли йому в один голос.

Це теж було розцінено як призвістку перемоги. У жовнірів запалали очі. Серця загорілися бажанням битви, вогонь пробіг по жилах. Навіть старшина поділяла загальне піднесення. Підчаший плакав і молився, а пан каштелян кам’янецький і пан староста красноставський перші забрязкали шаблями, окселентуючи жовнірам, котрі, вибігаючи на вал і простягаючи в темряву руки, кричали у той бік, звідкіля мав прийти супротивник:

— Ідіть, песиголовці! Ми готові!

Тієї ночі ніхто у таборі не спав, аж до ранку лунали окрики і, як світлячки, роїлися в пітьмі вогні каганців і смолоскипів.

Над ранок повернувся пан коронний писар Сераковський, що ходив із роз’їздом до Чолганського Каменя, і приніс звістку, що супротивник уже за п’ять миль від табору. Загін зітнувся у нерівному бою з ординцями — загинули двоє братів Маньківських, пан Олексич і ще кілька достойних рицарів. Привезені язики стверджували, що слідом за передовим загоном ідуть хан і Хмельницький з усіма силами.

День минув у очікуванні й приготуваннях до оборони. Князь, без довгих вагань прийнявши верховне командування, шикував військо, визначав кожному, де він має стояти, як захищатися і як іншим допомагати. У таборі відразу запанував якнайкращий дух, зміцніла дисципліна, а замість колишньої метушні, суперечливих розпоряджень, невпевненості усюди було видно лад і розважливість. До полудня усі стояли на своїх позиціях. Дозорні, виставлені перед табором, щохвилини доповідали, що діється в околицях. Челядь, послана до найближчих сіл по провізію і фураж, підбирала усе, що можна було взяти. Жовнір, стоячи на валу, правив теревені й співав, а вночі дрімав біля багаття, поклавши руку на шаблю, у такій готовності, ніби штурм мав от-от початися.

І справді: на світанні щось зачорніло з боку Вишневця. Дзвони в місті ударили на сполох, а в таборі довгі, жалібні голоси сурм сповістили війську тривогу. Піхотні полки піднялися на вали, у розривах валів вишикувалася кіннота, ладна на перший знак кинутися в атаку, а вздовж усієї лінії укріплень закурілися димки від запалювальних гнотів.

Цієї ж миті з’явився князь на своєму білому скакуні. Він був у срібному обладунку, але без шолома. Навіть тіні тривоги не було видно у нього на чолі; навпаки — він аж яснів на виду.

— У нас гості, милостиві панове! У нас гості! — повторював він, проїжджаючи уздовж валів.

Залягла тиша, і чути було, як лопочуть стяги, що їх легенький подув вітру то напинає, то обвіває ратища. Тим часом супротивник наблизився так, що його можна було розгледіти неозброєним оком.

Це була перша хвиля, тобто не сам Хмельницький із ханом, а розвідувальний загін, складений із тридцяти тисяч відбірних ординців, озброєних луками, самопалами і шаблями. Захопивши півтори тисячі челядників, посланих по провізію, вони рушили щільними лавами від Вишневця, а потім, витягнувшись у довгий півмісяць, повернули до Старого Збаража.

Але тим часом князь, переконавшись, що це лише передовий загін, дав наказ кавалерії вийти з укріплень. Прозвучали слова команди, полки почали рухатися і вилітати з-за валів, мов бджоли із вулика. Рівнина заповнилася людьми і кіньми. Здалеку видно було ротмістрів, котрі з буздиганами в руках об’їжджають свої хоругви, шикуючи їх до бою. Коні бадьоро форкали, а часом у шеренгах чулося іржання. Потім від усієї маси відокремилися дві хоругви — князівські татари й семени — і дрібним клусом помчали вперед; луки підстрибували у них за спинами, ковпаки мигтіли на сонці. Мовчки летіли вперед вершники, очолювані рудим Вершулом, під яким кінь кидався з боку в бік, мов шалений, щохвилини стаючи дибки, ніби хотів зірвати вудила й чимшвидше пірнути в гущу бою.

У небесній синяві не було жодної хмаринки, день був ясний, прозорий — вершників було видно як на долоні.

Коли це враз із боку Старого Збаража показався невеликий князівський обоз, котрий не встиг увійти в місто з усім військом і тепер гнав щодуху, побоюючись, щоб ординці з ходу його не перехопили. І справді, ті вже його помітили, і другий ріжок півмісяця помчав до нього з копита. Крики «Алла!» долетіли навіть до вух піхоти, яка стояла на валах. Вершулові хоругви вихором полетіли рятувати обоз.

Але півмісяць доскакав до нього раніше і на млі ока оперезав його ніби чорною стрічкою; водночас кілька тисяч ординців із нелюдським виттям повернули назустріч Вершулові, намагаючись оперезати і його Хоругви. І тут тільки видно стало, який досвідчений Вершул і вправні його жовніри. Бачачи, що татари заходять справа і зліва, вершники розділилися натроє і кинулися врізнобіч, відтак загін розділився начетверо, а потім іще навпіл — і щоразу супротивник змушений був розвертатися усім фронтом, оскільки попереду нікого не виявлялося, а на флангах його вже скубли. Аж за четвертим разом зійшлися віч-на-віч обидві сили, але Вершул ударив усіма силами в найслабкіше місце, розірвав ланцюг і відразу ж опинився у супротивника в тилу. Однак покинув його і як буря помчав до обозу, не турбуючись, що татари кинуться за ним навздогін.

Досвідчені жовніри, спостерігаючи з валів за цим маневром, не випускаючи із рук зброї, били себе по стегнах і вигукували:

— А щоб ви здорові були! Тільки князівські ротмістри так у бій ведуть!

Тим часом Вершул, урізавшись гострим клином у кільце, що оперізувало табір, пробив його так, як стріла пробиває тіло воїна, і вмить опинився посередині. Тепер замість двох сутичок закипіла одна, але ще затятіша. Чудове це було видовище! Посеред рівнини обоз, ніби рухома фортеця, викидав довгі смуги диму і пахкав вогнем, а довкола ворушився розшалілий чорний мурашник, ніби гігантський вир, по краях якого носилися коні без вершників, а зсередини долинали шум, вереск, гуркіт самопалів. Одні щосили натискають, другі намагаються утримати їх… Як загнаний вепр, вишкіривши білі ікла, відбивається од собачої зграї, захищався від хмари татар обоз, із відчаєм і надією, що з табору надійде сильніша, ніж Вершулова, підмога.

І справді, невдовзі на рівнині замигтіли червоні колега драгунів Кушеля і Володийовського — здавалося, вітер поніс полем червоні пелюстки маків. Доскакавши до татарської хмари, вони зникли в ній, як у чорному лісі, і їх зовсім не стало видно, тільки ще сильніше заклекотів вир. Жовніри на валах дивувалися, чому князь відразу не пошле достатньо людей на підмогу оточеним, та він зволікав зумисне, щоб жовніри самі переконалися, яке він до них привів підкріплення, — так Ієремія сподівався підняти дух війська і до ще більших небезпек його підготувати.

Проте вогонь у таборі слабшав — певно, обозники не встигали заряджати мушкетів або розігрілися стволи; натомість татари верещали дедалі дужче, тому князь дав знак, і три гусарські хоругви, одна — його власна, під командуванням Скшетуського, друга — старости красноставського, третя — королівська, на чолі з паном Пігловським, вийшли із табору і кинулись у бій. Діставшись до місця бою, вони як обухом ударили по ворогу, розірвали татарське кільце, зім'яли бусурман на рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, одігнали від обозу на чверть милі; обоз же під радісні окрики і гарматний гул безпечно досяг окопів.

Але татари, знаючи, що за ними йдуть Хмельницький із ханом, ненадовго зникли з очей; незабаром вони з’явилися знову й, аллакаючи, почали об’їздити обоз, захоплюючи дороги, тракти й поближні села, над якими відразу потяглися у небо стовпи чорного диму. Чимало вершників наблизилося до окопів, але назустріч їм умить, поодинці й невеликими групами, сипнули жовніри князівського і кварцяного війська, переважно із татарських, волоських і драгунських хоругов.

Вершул не міг брати участі у нових сутичках: діставши під час оборони обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівживий у наметі; натомість пан Володийовський, хоч був як рак червоний від крові, ще не зовсім задовольнився і першим кинувся у бій. Сутички тривали аж до вечора, піхотинці з табору і рицарі з головних хоругов дивилися на них як на видовище. Випереджаючи один одного, вояки стиналися групами або поодинці, хапали живими бранців. Пан Міхал, схопивши і відвівши у табір полоненого, відразу ж повертався, його червоний мундир мелькав по всьому бойовищу. Скшетуський як на дивину показав на нього здалеку панові Ланцкоронському, бо хоч скільки разів стинався малий рицар із бусурманами, ті падали, ніби блискавкою вражені. Заглоба, хоч пан Міхал не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, що стояли довкола:

— Погляньте, ваші милості! Це я його вчив шаблею рубатися. Добре! Ну ж бо, ще раз махни! Бігме, скоро як я битиметься!

Тим часом зайшло сонце, і наїзники почали поволі покидати бойовище, на якому залишилися тільки кінські та людські групи. У місті знову задзвонили до вечерні.

Спроквола заходила ніч, але темніше не стало, бо довкола сяяли заграви. Горіли Заліщиці, Бажинці, Люблянки, Стриївка, Кретовиці, Заруддя, Вахлівка — уся околиця, скільки сягало око, горіла як смолоскип. Дими вночі стали червоні, зорі сяяли на рожевому небозводі. Хмари птахів зі страшним криком злітали з лісів, заростей, ставків і кружляли в повітрі, освітленому вогняним сяйвом, ніби летючі язики полум'я. Худоба в таборі, налякана незвичайним видовищем, почала жалібно ревти.

— Не може бути, — говорили між собою в окопах старі солдати, — щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; певно, сам Хмельницький із козаками й усією ордою наближається.

Це й справді не були порожні домисли, адже напередодні пан Сераковський привіз звістку, що гетьман запорозький і хан ідуть слідом за передовим загоном, отже, їх можна чекати. Жовніри як один висипали на вали, люд обліпив дахи і вежі. Усі серця билися неспокійно. Жінки ридали в костьолах, простягаючи руки до святих дарів. Очікування, що було гірше за все, мов страшний тягар гнітило місто, замок, табір.

Але це тривало недовго. Ще не зовсім споночіло, коли на виднокрузі показалася перша шеренга козаків і татар, за нею друга, третя, десята, сота, тисячна. Можна було подумати: усі дерева в лісі, усі кущі, відірвавшись раптом від свого коріння, рушили на Збараж. Марно людське око шукало кінця цим шеренгам: скільки сягав зір, чорнів мурашник людей і коней, зникаючи в диму й загравах далеких пожеж. Вони насувалися як хмари або як сарана, що страшною рухливою масою покриває усе довкілля. Перед ними линув грізний гомін голосів, як вихор, що шумить у бору поміж маківками старих сосен. Зупинившись за чверть милі від міста, супротивник заходився розпалювати нічні багаття.

— Бачите вогні? — перешіптувалися жовніри. — Вони тягнуться так далеко, що кінь одним духом не доскочить.

— Боже праведний! — сказав Скшетуському Заглоба. — Повір, ваша милость, що серце у мене левине і тривоги я не

, відчуваю, але волів би, щоб усіх їх грім ясний до ранку побив. Як Бог свят, забагато їх! Либонь, і в долині Йосафата не більший був шарварок. Скажи, добродію, чого цим лиходіям треба? Чи не краще б кожному із цих негідників сидіти вдома та панщину мирно відробляти? Хіба ми винні, що Господь Бог нас шляхтою сотворив, а їх хамами і звелів нам коритися? Тьху! Злість мене бере! Я чоловік добрий, хоч до рани прикладай, але боронь Боже доводити мене до сказу. Забагато вони мали вольностей, забагато хліба, от і розплодилися, як миші натоку, а тепер супроти котів повстали… Постривайте, постривайте! Є тут один кіт, що зветься князем Яремою, і другий — Заглобою! Як, твоя милость, вважаєш, підуть вони на перемови? Якби вони, скажімо, покорилися, тоді б іще можна було їх живими відпустити, га? Мене одне весь час непокоїть: чи достатньо у таборі харчів? От, чорт! Погляньте-но, ваші милості: он за тими вогнями ще вогні, і далі теж! Чума б її забрала, таку congressus!^[71]

— Про які ти перемови, ваша милость, кажеш? — відповів Скшетуський. — Вони вважають, що ми в них у руках і найпізніше завтра усім нам гаплик!

— А ти гадаєш, що ні? — спитав Заглоба.

— На все Божа воля. Принаймні якщо тут князь, легко їм це не дасться.

— От утішив ти мене, добродію! Річ не в тім, що легко не дасться, а в тім, щоб узагалі не далося.

— А для воїна велике задоволення задорого життя віддати.

— Авжеж, авжеж… Дідько б вас узяв разом із вашим задоволенням!

Цієї миті до них підійшли Підбип’ята і Володийовський.

— Кажуть, ординців і козаків із півмільйона буде, — мовив литвин.

— Щоб у тебе, ваша милость, язик відсох! — скипів Заглоба. — Добра новина!

— Під час штурму можна більше голів зітнути, ніж на бойовищі, — мрійливо відповів пан Лонгінус.

— Якщо вже князь наш із Хмельницьким нарешті спіткався, — озвався пан Міхал, — ні про які перемови й гадки не може бути. Або пан, або пропав! Завтра судний день настане! — додав він, потираючи руки.

Малий рицар мав слушність. У цій війні, такій тривалій, два найстрашніших леви ще ні разу не зійшлися віч-на-віч.

Один громив гетьманів і рейментарів, другий — грізних козацьких отаманів, один і другий святкували перемоги, один і другий наганяли на ворогів жах, і ось тепер безпосередня зустріч мала показати, хто візьме гору. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх зором. Хмельницький же поглядав із поля на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; якщо я його здолаю, хто мені зможе протистояти?»

Неважко було здогадатися, що боротьба між цими двома полководцями буде тривала і запекла, але результат її не лишав сумнівів. Князь Лубен і Вишневця мав під своєю командою п'ятнадцять тисяч війська разом із обозною челяддю, тим часом як за селянським вождем ішов люд, що населяв землі від Азовського моря і Дону аж до гирла Дунаю. А ще йшов із ним хан на чолі кримської, білгородської, ногайської і добруджської орд; ішов люд, що населяв басейни Дністра і Дніпра; йшли низові козаки і чернь без ліку — зі степів, ярів, борів, міст, містечок, сіл та хуторів і ті, що колись служили у придворних або коронних хоругвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські й румелійські турки; йшли навіть вільні ватаги сербів і болгар. Могло здатися, що це нове переселення народів, котрі покинули похмурі степові садиби й потяглися на захід захопити нові землі, утворити нову державу.

Таке було співвідношення ворогуючих сил… Жменька супроти безлічі, острів посеред моря! Тому й не дивно, що не одне серце завмирало від тривоги, що не лише в місті, не лише у цьому куточку країни, а з усіх усюд Речі Посполитої дивилися на цю самотню твердиню, оточену полчищами диких воїнів, як на усипальницю великих рицарів і їхнього великого вождя.

Так самісінько, напевно, дивився і Хмельницький, бо ледве встигли у його стані добре розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим стягом, сурмити і кричати, щоб не стріляли.

Караульні вийшли і негайно його схопили.

— Від гетьмана до князя Яреми, — сказав він їм.

Князь іще не зліз із коня й стояв на валу. Обличчя його було погідне, як небо. Заграви пожеж відбивалися у нього в очах, освітлювали рожевим блиском його ніжне біле обличчя. Козак, побачивши князя, втратив дар мови, жижки у нього затремтіли, мурашки побігли по шкірі, хоч це був старий степовий вовк і прийшов як посол.

— Хто ти? — спитав князь-воєвода, дивлячись на нього своїм спокійним поглядом.

— Я сотник Сокіл… Від гетьмані.

— Аз чим прийшов?

Сотник заходився бити чолом аж під князівські стремена.

— Даруй, владико! Що мені наказано, те й скажу, я не винен.

— Кажи сміло.

— Гетьман звелів мені переказати, що в гості прибув у Збараж і завтра у замку вашу ясновельможність відвідає.

— Скажи йому, що не завтра я даю бенкет у замку, а сьогодні! — відповів князь.

І справді, через годину дали салют мортири, пролунали радісні окрики, і всі вікна замку яскраво засвітилися від тисяч свічок.

Хан, почувши салютні постріли, голоси сурм і литавр, вийшов власною персоною із шатра у супроводі брата Нурадина, султана Калгі, Тугай-бея і багатьох мурз, а потім послав по Хмельницького.

Гетьман, хоч і був трохи напідпитку, з’явився негайно і, шапкуючи та прикладаючи пальці до чола, підборіддя й грудей, чекав на запитання.

Хан довгенько дивився на замок, що сяяв удалині як величезний ліхтар, і злегка кивав головою; нарешті, пригладивши свою рідку бороду, що двома довгими пасмами спадала на ласячу шубу, спитав, показуючи пальцем на яскраво освітлені вікна:

— Гетьмане запорозький, що там таке?

— О наймогутніший із царів! — відповів Хмельницький. — Це князь Ярема бенкетує.

Хан здивувався.

— Бенкетує?..

— То гуляють завтрашні небіжчики, — мовив Хмельницький.

Раптом у замку пролунали нові постріли, засурмили сурми й різноголосі окрики долинули до вух достославного хана.

— Боже праведний! — пробурмотів він. — Лев у серці цього гяура.

І по хвилі мовчання додав:

— Я волів би бути краще з ним, аніж із тобою.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною діставалася йому татарська дружба, обійтися без якої він не міг, і при цьому ніколи не був упевнений у страшному союзникові. Спаде в голову ханові якась примха, і орди повернуть проти козацтва, а це означало неминучу для всіх загибель. Крім того, Хмельницький знав іще одне: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарів і нещасного ясиру, але, маючи себе за законного монарха, у душі соромився, що став на бік бунту супроти короля, на бік якогось «Хмеля» супроти князя Вишневецького.

Козацький гетьман тепер частенько напивався не лише за хворобливою звичкою, а й із відчаю…

— Великий монарху! — сказав він. — Ярема твій ворог. Це він одібрав у татар Задніпров’я, він убитих мурз, як вовків, усім на пострах по деревах розвішував, він на Крим хотів іти з вогнем і мечем…

— А ви хіба не чинили шкоди в улусах? — спитав хан.

— Я твій невільник.

Сині губи Тугай-бея затремтіли й ікла заблищали: мав він серед козаків смертельного ворога, котрий свого часу його чамбул ущент розбив і самого ледве не захопив. Ім’я цього ворога крутилося зараз у нього на язиці. Охоплений невблаганною силою спогадів і жадобою помсти, він не витримав і стиха пробурмотів:

— Бурляй! Бурляй!

— Тугай-бею! — відразу ж озвався Хмельницький. — Ви з Бурляєм за мудрим наказом найяснішого хана торік воду на мечі лили.

Новий залп замкових гармат урвав подальшу розмову.

Хан простяг руку й описав нею у повітрі коло, що охоплювало Збараж, замок і вали.

— Завтра це моє буде? — спитав він, звернувшись до Хмельницького.

— Завтра вони помруть, — відповів Хмельницький, утупившись очима в замок.

І знову заходився шапкувати й торкатися рукою чола, бороди і грудей, вважаючи, що розмову закінчено. Хан теж застебнув ласячу шубу, бо ніч була холодна, хоч і стояв липень, і мовив, повернувшись до шатер:

— Пізно вже!..

Усі відразу закивали, наче приведені у рух однією силою, а він спроквола й статечно йшов до шатра, стиха повторюючи:

— Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

— Віддам тобі замок і місто, і здобич, і полонених, але Ярема буде мій, а не твій, хоч би мені й життям своїм довелося за нього накласти.

Поволі багаття почали блідішати і гаснути, поволі вщухав шум кількохсот тисяч голосів; де-не-де ще посвистували сопілки та покрикували татарські конюхи, що виганяли коней на нічний попас, але невдовзі й ці звуки змовкли, і сон обійняв незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, ніби в ньому справляли весілля.

У таборі всі чекали, що назавтра буде штурм. І справді, зранку заворушилися натовпи черні, козаків, татар та інших диких вояків, що йшли за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзали на вершину гори, рушили до валів. Жовніри, хоч уже напередодні марно намагалися полічити багаття, заклякли, побачивши зараз море голів. Та це був іще не справжній штурм, а радше оглядини бойовища, окопів, ровів, валів і всього польського обозу. І як піднята морська хвиля, котру вітер жене здалеку, розігнавшись і спінившись, ударить із гуркотом об берег, а потім знову відійде, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалася і знову завдавала удару, ніби випробовуючи, який буде спротив, ніби бажаючи переконатися, чи самим своїм виглядом і числом може зломити дух супротивника, перш ніж розтопче тіло.

Заговорила артилерія — і ядра почали густо падати на табір, звідки відповіли з восьмиствольних гармат і ручної зброї; водночас на валах з'явилася процесія зі святими дарами, щоб підняти кволий дух війська. Ксьондз Муховецький ніс золоту дароносицю, тримаючи її обіруч вище обличчя, а часом підіймаючи вгору, — він ішов під балдахіном із напівзаплющеними очима й аскетичним виразом обличчя, одягнений у парчеву ризу.

Обіч, підтримуючи Муховецького попідруч, ішло ще два ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, свого часу преславний воїн, котрий на воєнному мистецтві розумівся як досвідчений полководець, і Жабковський, теж екс-вояк, велетенський бернардинець, що силою в таборі поступався тільки панові Лонгіну. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними чотири дівчинки з ніжними личками розсипали квіти.

Процесія пройшла уздовж усього валу, а замикала її військова старшина. У жовнірів, що дивилися на осяйну, мов сонце, дароносицю, на спокійних ксьондзів і вбраних у біле дівчаток, підносилися серця, міцнішала відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мірри, що курилася в кадильницях; усі голови смиренно хилилися додолу. Муховецький час від часу підіймав дароносицю, звертав очі до неба і співав гімн «Перед дарами зі смиренням».

Два могутніх голоси — Яскульського і Жабковського — враз підхоплювали за ним: «Разом впадемо, браття, ниць», — і все військо співало далі: «І новим зміним одкровенням загадку давніх таємниць» Співу окселентував низький бас гармат. Часом ядро з гулом пролітало над балдахіном і ксьондзами, а часом, ударивши у вал, засипало їх землею, аж пан Заглоба втягав голову в плечі й притискався до жердини. Особливо поймав його страх, коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді тривало мовчання і вочевидь чувся посвист ядер, які летіли табуном, мов великі птахи. Заглоба тільки ще дужче червонів, а ксьондз Яскульський поглядав на бойовище і, не в змозі стриматися, бурмотів: «Квочок їм садити, а не з гармат бити!» І справді, пушкарі у козаків були дуже кепські, а він, як бувалий жовнір, не міг спокійно дивитися на таке невміння і таке марнування пороху. І знову процесія йшла далі, аж поки дійшла до другого кінця валів, хоч на вали супротивник вельми й не тиснув. Спробувавши тут і там посіяти переляк, особливо біля західного ставу, татари й козаки врешті-решт відступили на свої позиції і заспокоїлися, не висилаючи навіть на герць своїх наїзників. Тим часом процесія остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер уже стало зрозуміло, що Хмельницький чекає на прибуття свого обозу. А втім, він був цілком певен, що перший же справжній штурм принесе успіх, і тому наказав зробити лише кілька шанців під гармати, а більше ніяких земляних робіт не починав. Обоз підійшов наступного дня і став у кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Верняків аж до Дембіни. З ним прийшли нові сили: чудова запорозька піхота, що не поступалася перед турецькими яничарами, куди більше підготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам’ятний вівторок тринадцятого липня минув у обопільних гарячкових приготуваннях — уже не лишалося сумнівів, що штурм неминучий. Зранку сурми, барабани і литаври у козацькому стані грали larum, а у татар оглушливо гримів великий священний бубон, що звався балтом… Вечір настав тихий, погожий, тільки з обох ставків і Гнезни устав легенький туман. Нарешті у небі засвітилася перша зірка.

Цієї миті шістдесят козацьких гармат гримнули в один голос, і незліченні полчища зі страшним криком рушили до валів — штурм почався.

Війська стояли на валах і їм здавалося, що земля двигтить під ногами. Найстарші жовніри не пам'ятали такого.

— Боже праведний! — Що це? — питав Заглоба, стоячи обіч Скшетуського з гусарами у прорізі між валами. — Ніби це не люди йдуть на нас.

— Ти, ваша милость, правду кажеш: ворог поперед себе волів жене, щоб ми на них перші заряди вистріляли.

Старий шляхтич почервонів як буряк, очі його вирячилися, а з уст злетіло однісіньке слово, в яке він умістив усю лють, страх і все, про що він думав у ту мить:

— Лайдаки!..

Воли, яких дикі напівголі чабанчуки підганяли батогами і палаючими смолоскипами, мов шалені бігли від страху вперед зі страшним ревом, то збиваючись у купу, то розбігаючись, то прискорюючи біг, то повертаючи назад, але погоничі гейкали на них, пекли вогнем, шмагали батогами, і вони знову летіли до валів. Та ось заговорили Вурцелеві гармати, вивергаючи вогонь і залізо, — і дими заволокли світ. Небо зачервоніло, злякана худоба розбіглася, ніби від удару блискавиці, половина попадала на землю, але по її трупах супротивник ішов далі.

Попереду бігли полонені, несучи мішки з піском для засипання ровів — їх кололи списами у спину і припікали вогнем із самопалів. Це були селяни з околиць Збаража, котрі не встигли сховатися від навали у місті, — як молоді чоловіки, так і старі та жінки. Усі вони бігли з криком, плачем, простягаючи руки до неба і благаючи їх пожаліти.

Волосся на голові підіймалося від того виття, але не було в той час жалю на землі: ззаду в спини нещасних упиралися козацькі списи, спереду на них летіли Вурцелеві снаряди, картеч розривала тіла на шматки, рила в них борозни, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводилися і бігли знову, бо на них накочувалася хвиля козаків, турків, татар…

Рів швидко почав заповнюватися тілами, кров’ю, мішками з піском, а коли заповнився, супротивник із виттям кинувся через нього до окопів.

Полки потовпом ішли один за одним. Під час спалахів гарматних залпів видно було, як старшина пірначами заганяє на штурм нові й нові загони. Найвідбірніші було кинуто на позиції військ Ієремії: Хмельницький знав, що там буде найбільший спротив. Туди подалися січові курені, страшні переяславці на чолі з Лободою, за ними Воронченко повів черкаський полк, Кулак — карвівський, Нечай — брацлавський, Степка — уманський, Мрозовицький — корсунський. За ними йшли калничани, могутній білоцерківський полк, що налічував п’ятнадцять тисяч, а з ним сам Хмельницький — червоний як сатана у відблисках вогню, котрий підставляв кулям широкі груди, з обличчям лева й оком орла, — у хаосі, диму, метушні, різанині, у полум’ї і мішанині він усе помічав, усім керував.

За молодцями летіли дикі донські козаки, за ними — черкеси, що в рукопашному бою пускали у хід ножі, поряд Тугай-бей вів відбірних ногайців, Субагазі — білгородських татар, а Курдлук — смаглявих астраханців, озброєних велетенськими луками і стрілами, з яких кожна була як дротик. Вони йшли один за одним так щільно, що гаряче дихання задніх обпікало переднім потилиці.

Скільки їх лягло, перш ніж вони нарешті дісталися цього рову, заваленого тілами полонених, хто розкаже, хто оспіває! Але дійшли і перейшли, і почали на вали видиратися. Ця зоряна ніч була схожа на ніч Страшного суду. Гармати, не дістаючи тих, хто був ближче, поливали безперервним вогнем дальні шереги. Гранати, виписуючи у небі вогняні півкола, летіли з пекельним хихотом, перетворюючи ніч на білий день. Німецька і ланова польська піхота укупі зі спішеними князівськими драгунами мало не впритул поливала козаків свинцевим вогнем.

Перші їхні шереги хотіли було відступити, але, підперті ззаду, не змогли — і вмирали на місці. Кров хлюпала під ногами в атакуючих. Вали стали слизькі, по них зсувалися ноги, руки, тіла. Козаки видиралися на них, падали і знову лізли, окутані димом, чорні від кіптяви; їх кололи, рубали, у них стріляли, але їм байдужі були рани і смерть. Подекуди билися уже холодною зброєю. Люди були ніби знавіснілі від люті, з ошкіреними зубами, з обличчями, залитими кров'ю… Живі билися на тремтливій масі убитих і вмирущих. Не було вже чути команд, усе злилося в один спільний страшний крик, який заглушав усе: і рушничну пальбу, і харчання поранених, і стогони, і сичання гранат.

Уже кілька годин тривав цей страшний, нещадний бій. Навколо валу виріс другий вал — трупів, який стримував натиск штурмівників. Січовиків мало не до ноги було порубано, переяславський полк лежав покотом кругом валу, карвівський, брацлавський та уманський полки були геть розбиті, але інші ще натискали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, румелійськими турками й урумбейськими татарами. Але замішання уже починалося у лавах нападників, хоч ланова польська піхота, німці й драгуни поки що не віддали ні п'яді. Задихаючись, стікаючи кров'ю, охоплені безумством бою, спітнілі, напівбожевільні від запаху крові, вони, відтісняючи один одного, рвалися до супротивника так, як розлючені вовки рвуться до овечої отари. І тоді Хмельницький ще раз пішов на обложених із рештками розбитих полків і з новими силами — полком білоцерківських козаків, татар, турків і черкесів.

Гармати на валах замовкли, гранати більше не освітлювали темряви, тільки ручна зброя брязкала уздовж усього західного валу та знову почулися зойки. Нарешті ущухла й стрілянина. Темрява огорнула ратників.

Вже жодне око не могло побачити, що там діється, — тільки щось ворушилося у пітьмі, ніби велетенська потвора билася в конвульсіях. Навіть із криків не можна було вже розпізнати, тріумф у них звучить чи розпач. Часом і вони стихали, і тоді чути було тільки один страшний стогін, що линув звідусіль: із-під землі, над землею котився, висів у повітрі, підносився в небеса, ніби й душі стогнали, відлітаючи з того бойовища.

Та це були короткі перерви — після них виття і крики поновлювалися з іще більшою силою і ставали дедалі хрипкішими, дедалі менше схожими на людські.

Зненацька знову почулася рушнична стрілянина — це оберштер Махницький із рештою піхоти приходив на підмогу виснаженим рейментам. А в задніх шерегах козаків просурмили відбій.

Настала перерва. Козацькі полки о дійшли від окопів на версту і стали під прикриттям своїх гармат. Та не минуло й півгодини, як Хмельницький знову підхопився і втретє погнав на штурм своє військо.

Але в цей час на валу з’явився на коні сам князь Ієремія. Його легко було впізнати, бо прапорець і гетьманський бунчук розвівалися у нього над головою, а попереду й позаду нього несли кілька десятків смолоскипів, що горіли кривавим полум’ям. По ньому враз почали бити з гармат, але невправні пушкарі відправляли ядра далеко, аж за Гнезну, він же стояв спокійно і дивився, як наближаються хмари…

Козаки сповільнили крок, ніби зачаровані цим видовищем.

— Ярема! Ярема! — ніби шум вітру, пробігло шерегами тихе бурмотіння.

Стоячи на валу посеред кривавих вогнів, грізний князь здавався їм велетнем із народної казки — і дріж пройняв їхнє стомлене тіло, а руки піднялися, творячи хресне знамення… Князь же стояв непорушно.

Та ось він махнув золотою булавою — і враз зловісне стадо гранат зашуміло в небі й упало на шереги, що йшли в атаку; колона крутнулася, мов смертельно поранений змій, і жахливий окрик полетів з одного краю лави на другий.

— Бігом! Бігом! — пролунали голоси козацьких полковників.

Чорна лава стрімголов помчала до валів, під якими могла знайти захисток від гранат, але не встигла подолати й половини дороги, як князь, так само видний, мов на долоні, напівобернувся до заходу і знову махнув золотою булавою.

На цей знак від ставу, із просвіту між його дзеркальним плесом і валом, почала виступати кіннота і вмить розсипалася по прибережному краю рівнини; при світлі гранат було чудово видно великі хоругви гусарів Скшетуського й Зацвіліхов— ського, драгунів Кууіеля й Володийовського і князівських татар під командуванням Розтворовського. За ними з’явилися нові полки Семенів і волохів Биховця. Не лише Хмельницький, а й останній джура козацький зрозумів одразу, що зухвалий полководець вирішив кинути всю кінноту супротивникові на фланги.

Враз у козацьких шерегах просурмили відбій.

— Обличчям до кінноти! Обличчям до кінноти! — пролунали злякані голоси.

Водночас Хмельницький намагався змінити фронт своїх військ і кіннотою від кінноти прикритися. Але часу вже не було. Перш ніж він устиг вишикувати військо, князівські хоругви зірвалися і помчали, мов на крилах із криками «Бий, убий!» під лопотіння прапорців, під свистіння крил і залізний скрегіт зброї. Гусари врізалися списами у стіну супротивника мов ураган, усе змітаючи і нищачи на своєму шляху. Жодна людська сила, жоден наказ, жоден полководець не змогли б уже втримати на місці піхотних полків, що першими прийняли цей натиск. Дикий переполох охопив відбірну гетьманську гвардію. Білоцерківчани кидали самопали, пищалі, списи, коси, обушки, шаблі і, затуляючи голови руками, мчали, збожеволівши від страху, зі звіриним риком просто на татарські загони, що стояли позаду. Але татари зустріли їх зливою стріл — тоді вони кинулися вбік і побігли вздовж табору під вогнем піхоти і Вурцелевих гармат, так густо встеляючи землю тілами, що рідко де труп не падав на труп.

Але тим часом дикий Тугай-бей, підтримуваний Субагазі й Урум-мурзою, розлючено кинувся на гусарів. Він не сподівався їх зламати, а бодай ненадовго затримати, щоб за цей час силістрійські й румелійські яничари устигли вишикуватися чотирикутником, а білоцерківчани отямитися після першого удару. Тож він скочив, як у дим пожежі, і сам летів у першому шерезі не як отаман, а як простий татарин, і рубав, убивав, наражав себе на небезпеку вкупі з іншими. Криві шаблі ногайців дзвеніли по панцирях і латах, а виття ратників заглушало решту звуків. Але витримати бусурмани не змогли. Страшною своєю вагою на повному скаку налетіли на них залізні вершники, котрим вони не звикли протистояти у відкритому бою, і стали тіснити яничарів, сікти довгими мечами, викидати із сідел, колоти, бити, давити, як отруйних комах; однак татари захищалися так запекло, що натиск гусарів і справді було зупинено. Тугай-бей у бойовому запалі носився по полю як всепоглинальний вогонь, а ногайці йшли за ним, як вовки за вовчицею.

І все-таки вони поступалися, дедалі більше їх падало трупами. Вже крики «алла!», які долинули з бойовища, сповістили, що яничари вишикувалися в бойовому порядку, як раптом до розлюченого Тугай-бея підскочив Скшетуський і вдарив важким мечем по голові. Проте, мабуть, не набрався ще рицар після хвороби сили чи міцною виявилася викувана у Дамаску мисюрка, бо лезо зіскочило і удар вийшов плазом, а меч розлетівся на друзки. Але очі Тугай-бея відразу затуманилися, він осадив коня і впав на руки ногайців, котрі, підхопивши свого отамана, зі страшним вереском розсипалися увсібіч, як зникає під раптовим поривом вітру туман. Уся князівська кіннота опинилася тепер віч-на-віч із румелійськими й силістрійськими яничарами і ватагами потурчених сербів, котрі укупі з яничарами утворили один велетенський чотирикутник і поволі відступали до табору, повернувшись фронтом до ворога, наїжачившись дулами мушкетів, вістрями довгих списів, дротиків, бердишів і великих мечів.

Панцирні хоругви, драгуни й семени помчали на них, як вихор, а попереду всіх із брязкотом і тупотом летіли гусари Скшетуського. Сам він скакав наосліп у першому шерегу, а обіч нього пан Лонгінус на своїй ліфляндській кобилі зі страшним Зірвикаптуром у руці.

Червона стрічка вогню промайнула з одного кінця чотирикутника на другий — в ушах у вершників засвистіли кулі, де-не-де вже чувся стогін, десь упав кінь, рівна лінія зламалася, але гусари мчать далі; вони вже зовсім близько, вже яничари чують хропіння й засапане дихання коней, чотирикутник стискається іще щільніше, і мур списів, стиснутих жилавими руками, схиляється розшалілим скакунам назустріч. Скільки вістер у цій хмарі, стільки смертей загрожує рицарям.

Зненацька котрийсь гусар-велетень на повному скаку підлітає до однієї зі стін чотирикутника; на якусь мить копита здоровенного коня зависають у повітрі, потім рицар і кінь урізаються у гущу стіни, ламаючи списи, валяючи вершників, крушачи, чавлячи, нищачи.

Як орел падає на табун білих куріпок і рве їх, злякано збитих у купку, пазурями і дзьобом, так і пан Лонгінус Підбип’ята, ускочивши всередину ворожого строю, шалів зі своїм Зірвикаптуром. І ніколи смерчу не зробити такого спустошення у молодому й густому лісі, яке вчинив у лавах яничарів цей рицар. Страшний він був: постать його виросла до нелюдських розмірів, кобила обернулася на вогнедишного дракона, а Зірвикаптур у руці троївся. Кизляр-Бак, велетенський ага, кинувся на нього і впав, розсічений навпіл. Марно найсильніші вояки витягають руки, затуляються списами — усі враз падають, ніби вражені громом, він же топчеться по них, кидається у найбільшу гущу, і від кожного помаху його меча, як колосся під серпом, падають люди. Порожньо стає довкола, чути страшний вереск, стогін, грім ударів, скрегіт заліза об черепи і хропіння пекельної кобили.

— Див! Див! — волають перелякані голоси.

Цієї миті залізна лавина гусарів на чолі зі Скшетуським кинулася у прохід, пробитий литовським рицарем; сторони чотирикутника тріснули, як стіни заваленого будинку, і юрби яничарів кинулися врозтіч.

Гусари наспіли вчасно, бо ногайці під командою Субагазі, як кровожерливі вовки, уже поверталися в битву, а з другого боку на підмогу яничарам, знову зібравши білоцерківчан, поспішав Хмельницький. Але тепер усе змішалося докупи. Козаки, татари, потурченці, яничари тікали у найбільшій метушні й паніці до табору, не чинячи ніякого спротиву. Кіннота переслідувала їх, рубаючи наосліп. Хто не впав від першого удару, гинув від другого. Погоня була така затята, що хоругви обігнали задні шереги втікачів; руки у жовнірів німіли від рубання. Юрби кидали зброю, стяги, шапки і навіть свити. Білі яничарські чалми ніби снігом укрили бойовище. Уся відбірна гвардія Хмельницького, піхота, кіннота, артилерія, допоміжні татарські й турецькі загони збилися в один безладний натовп — безтямний, божевільний, осліплий від страху. Цілі сотні тікали від одного жовніра. Гусари, розгромивши піхоту і татар, своє зробили, тепер настала черга драгунів і легкої кавалерії. Під проводом Володийовського і Кушеля вони суперничали одні з одними, а їхні командири показували чудеса доблесті, які перевершували людську уяву. Кров суцільним потоком залила страшне бойовище і як вода хлюпотіла під ударами копит, оббризкуючи зброю і обличчя.

Юрби втікачів змогли перевести дух аж біля возів свого табору, коли сурми заграли відбій князівській кінноті.

Рицарство поверталося зі співом і радісними окриками, лічачи дорогою ще гарячими шаблями ворожі трупи. Але хто міг з одного погляду оцінити завдані ворогові збитки? Хто міг перелічити усіх загиблих, коли біля самісіньких валів трупи лежали один на одному «заввишки як добрий дядько» Жовніри ніби вчаділи від випарів крові і поту. На щастя, від ставків повіяв досить сильний вітер і відніс ці задушливі запахи до ворожих наметів.

Так закінчилася перша зустріч страшного Яреми із Хмельницьким.

Але штурм іще не завершився, бо в той час, як Вишневецький відбивав атаки на правому крилі табору, Бурляй мало не здобув окопів на лівому. Обійшовши непомітно місто і замок, він на чолі своїх задніпрянців дістався до східного ставка і завдав потужного удару по розташуванню Фірлеєвих військ. Угорська піхота, що стояла там, не могла втримати натиску, бо валів біля ставка ще не було насипано, — і перший хорунжий прорвався зі стягом, а за ним і весь реймент. Бурляй вскочив усередину, а слідом нестримним потоком хлюпнули задніпрянці. Переможні окрики долинули аж до протилежного краю табору. Козаки, переслідуючи втікачів-угорців, розбили невеликий загін кінноти, захопили кілька гармат і вже підступали до позицій каштеляна бельського, коли підоспів із допомогою пан Пшиємський із кількома німецькими ротами.

Збивши одним ударом хорунжого, він підхопив стяг і кинувся з ним на ворога, а за ним і німці стялися з козаками. Закипів страшний рукопашний бій. Запеклості Бурляєвих вояків, що мали до того ж велику чисельну перевагу, протистояла відвага старих левів, ветеранів тридцятилітньої війни. Марно Бурляй, мов поранений вепр, кидався у самісіньку гущу бою. Ані зневага до смерті, яку виявляли у бою козаки, ані їхня витривалість не могли стримати невгамовних німців, котрі, йдучи уперед суцільним муром, натисли на них так, що приперли до окопів, майже винищили на місці, а решту після півгодинної сутички відкинули за вали. Пан Пшиємський, залитий кров’ю, перший встромив у незакінчений насип свій стяг.

Бурляеве становище було тепер страшне — він мусив відступати тим самим шляхом, яким прийшов, а оскільки Ієремія уже відбив атаку на правому фланзі, він міг легко оточити увесь Бурляїв загін. Щоправда, йому прийшов на підмогу Мрозовицький із корсунськими кіннотниками, але цієї миті з’явилися гусари пана Конецпольського, до них приєднався Скшетуський, котрий повертався після атаки на яничарів, і вкупі вони перегородили шлях Бурляю, що досі відступав у бойовому порядку.

Однією атакою вони розбили хорунжого впень, і тоді почалася жахлива різанина. Козакам, яким було перетято шлях до табору, залишалося єдине — вмерти. Одні з них, не бажаючи просити пощади, відчайдушно захищалися групами або поодинці, другі марно простягали руки до вершників, що як вихор гасали по бойовищу. Почалася погоня, скакання навзаводи, поодинокі сутички, пошуки втікачів, які ховалися в розлогах і за буграми. Із валів, щоб освітити бойовище, почали кидати мазниці із підпаленим дьогтем; вони летіли як вогняні метеори з пломінкими гривами. При цих кривавих відблисках донищували рештки задніпрянців.

Щоправда, їм кинувся був на допомогу Субагазі, котрий того дня творив чудеса хоробрості, але преславний Марек Собеський, староста красноставський, осадив його на місці, як лев осаджує дикого буйвола, тож побачив Бурляй, що йому вже нема звідки чекати рятунку. Але Бурляй, більше за життя люблячи свою козацьку славу, тому й не шукав порятунку. Інші тікали під покровом темряви, ховалися по шпаринах, просковзували поміж копитами аргамаків, а він іще шукав, із ким би зітнутися. Він поклав пана Домбека й пана Русецького, і пана Аксака, молодого лева, того самого, котрий під Старокостянтиновом укрив себе невмирущою славою; потім зітнув голову панові Савицькому, за ним — відразу двом крилатим гусарам і нарешті, побачивши товстопузого шляхтича, котрий, горланячи, перетинав бойовище, кинувся на нього як блискотливий пломінь.

Пан Заглоба — а це був він — зі страху заревів іще дужче і, повернувши коня, кинувся навтіки. Останнє волосся сторчма стало у нього на голові, але притомності він не втратив, навпаки, мозок його блискавично працював, придумуючи усілякі хитрощі; водночас він щосили верещав: «Милостиві панове! Хто в Бога вірує!..» — і летів, як вихор, до найбільшої групи вершників. Бурляй же мчав за ним навпрошки, ніби з кінця в кінець тятиви лука. Пан Заглоба заплющив очі, а в голові у нього крутилося одне: «Здохну я як шолудивий пес!» Він чув позаду форкання скакуна, бачив, що ніхто не квапиться до нього із допомогою, що втекти він не зможе і що нічия рука, опріч власної, не вирве його з Бур— ляєвої пащеки.

Але цієї останньої миті, вже майже на межі життя і смерті, його відчай і жах ураз обернулися на лють; він заревів так страшно, як не ревів жоден тур, і, розвернувши коня на місці, кинувся на хорунжого.

— Заглобу догнати схотів! — крикнув він, летячи із занесеною шаблею.

У цей момент нову зграю вогняних мазниць скинули з валів і стало ясно. Бурляй глянув постовпів.

Але остовпів не тому, що почув ім’я, якого йому ніколи не доводилося чути, а тому, що впізнав мужа, котрого, як Богунового приятеля, частував нещодавно у Ямполі.

І саме ця нещасна хвилина здивування занапастила відважного козацького отамана, бо перш ніж він устиг опам’ятатися, пан Заглоба кресонув його по скроні й одним махом звалив із коня.

Це сталося на очах у всього війська. Радісному верещанню гусарів пролунав у відповідь окрик жаху, що вирвався у козаків, котрі, побачивши смерть старого чорноморського лева, геть занепали духом і перестали чинити спротив. Ті, кого не вирвав із ворожих лап Субагазі, загинули до одного — полонених тієї страшної ночі не брали.

Субагазі кинувся до табору, гнаний легкою кіннотою красноставського старости. Штурм по всій лінії укріплень було відбито — лише під козацьким табором іржала ще послана навздогін кіннота.

Вигук тріумфу і радості струснув увесь табір обложених, могутні окрики полетіли аж до неба. Закривавлені, вкриті потом, пилюкою, чорні від пороху жовніри, із розпухлими обличчями і ще насупленими бровами, з іще не згаслим вогником в очах, стояли, зіпершись на зброю, хапаючи ротом повітря, ладні знову піти у бій, якщо в цьому є потреба.

Поволі й кіннота стала повертатися із кривавих жнив під табором, потім опустився на бойовище сам князь, а за ним рейментарі, пан коронний хорунжий, пан Марек Собеський, пан Пшиємський. Увесь цей чудовий кортеж спроквола пересувався вздовж укріплень.

— Хай живе Ієремія! — волало військо. — Хай живе наш батько!

А князь кланявся навсібіч булавою і головою, не покритою шоломом.

— Дякую вашим милостям! Дякую вашим милостям! — повторював він дзвінким і виразним голосом.

Відтак звернувся до пана Пшиємського.

— Цей окоп надто великий! — сказав він.

Пшиємський погідливо кивнув.

І проїхали вожді-звитяжці від західного до східного ставу, оглядаючи бойовище, шкоду, якої завдав ворог валам, і самі вали.

Тим часом слідом за князівським кортежем жовніри у пориві піднесення під гучні окрики несли на руках у табір пана Заглобу як найбільшого тріумфатора сьогоднішнього дня. Десятків зо два дужих рук підтримували важенне тіло рицаря, а сам він, червоний, спітнілий, розмахуючи руками для підтримання рівноваги, щосили горланив:

— Ха! Дав я йому перцю! Я зумисне удав, що втікаю, щоб його поманити за собою. Не буде більше сучий син бурляювати! Милостиві панове! Треба було приклад молоді показати! Обережніше, ради Бога, бо впустите й покалічите мене! Тримайте добре, тримайте! Мав я з ним клопіт, повірте мені! От шельми! Сьогодні будь-який гультяй на шляхтича пробує руку підняти! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, дідько б вас узяв!

— Хай живе! Хай живе! — кричала шляхта.

— До князя з ним! — радили інші.

— Хай живе!!! Хай живе!!!

Тим часом гетьман запорозький, повернувшись до свого табору, рикав, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і калічив собі обличчя. Старшина, що вціліла у битві, оточила його в понурому мовчанні, не говорячи ані слова втіхи, а він майже збожеволів. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обіруч рвав на собі чуприну.

— Де мої полки?.. Де молодці?.. — повторював гетьман хрипким голосом. — Що скаже хан, що скаже Тугай-бей? Дайте мені Ярему! Нехай мене на палю саджають!

Старшина понуро мовчала.

— Чому мені ворожихи звитягу провіщали? — рикав далі гетьман. — Урізати шиї відьмам!.. Чому вони мені казали, що Ярема мій буде?

Зазвичай, коли ричання цього лева стрясало табір, полковники мовчали. Але тепер лева було переможено і розтоптано, щастя, здавалося, зрадило його, і тому старшина осміліла.

— Яреми не здержиш, — похмуро буркнув Степка.

— Занапастиш нас і себе! — озвався Мрозовицький.

Гетьман підскочив до них як тигр.

— А хто переміг під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?

— Ти! — різко мовив Воронченко. — Але там не було Вишневецького.

Хмельницький знову схопився за чуприну.

— Я ханові обіцяв сьогодні нічліг у замку! — розпачливо завив він.

А Кулак йому на це:

— Що ти ханові обіцяв, про це хай у тебе болить голова! Тільки пильнуй, аби вона геть із шиї не злетіла… І на штурм нас не жени, не губи рабів Божих! Валами ляхів оточи, шанці звели насипати для гармат — інакше горе тобі.

— Горе тобі! — повторили понурі голоси.

— Горе вам! — відповів Хмельницький.

Так вони розмовляли, і грізні, як гуркіт грому, були їхні розмови… Нарешті Хмельницький заточився і впав на купу вкритих килимами овечих шкур у кутку шатра.

Полковники стояли над ним понуривши голови. Мовчання тривало довго. Та ось гетьман підвів голову і хрипло вигукнув:

— Горілки!..

— Не питимеш! — гаркнув Виговський. — Хан пришле по тебе.

А в цей час хан перебував за милю від бойовища, не знаючи, що там діється. Ніч була спокійна і тепла; хан сидів біля шатра, оточений муллами й агами, і в очікуванні вістей їв фініки зі срібної таці, а часом, дивлячись на всипане зорями небо, бурмотів:

— Магомет Росуллах…

Аж ось на змиленому коні прискакав засапаний, забризканий кров’ю Субагазі. Зіскочивши з сідла і швидко наблизившись, він заходився бити поклони, чекаючи запитання.

— Говори! — мовив хан, напхавши рот фініками.

Слова вогнем обпікали губи Субагазі, але, не сміючи порушити обряду без перелічування титулів, він, не перестаючи бити чолом, почав так:

— Наймогутніший хане всіх орд, онуче Магомета, самодержавний володарю, мудрий державцю, щасливий державцю, володарю родоводу, що славиться від сходу до заходу, володарю квітучого родоводу…

Тут хан махнув рукою і зупинив його. Побачивши на обличчі Субагазі кров, а в очах біль, жаль і розпач, він виплюнув непережовані фініки на долоню й віддав їх одному із мулл, котрий узяв їх з ознаками надзвичайної шаноби і відразу ж почав жувати, а хан промовив:

— Говори, Субагазі, швидко і мудро: чи взято табір невірних?

— Аллах не дав!

— Ляхи?

— Звитяжці.

— Хмельницький?

— Розгромлений.

— Тугай-бей?

— Поранений.

— Немає Бога, крім Бога! — сказав хан. — Скільки вірних пішло у рай?

Субагазі підвів очі й показав скривавленою рукою на всіяне зорями небо.

— Скільки оцих зірок біля ніг Аллаха, — відповів урочисто.

Жирне ханове обличчя спаленіло: гнів закипав у нього в грудях.

— Де цей пес, — запитав він, — котрий обіцяв мені, що сьогодні ми спатимемо у замку? Де ця отруйна змія, котру Аллах моєю ногою розтопче? Нехай стане переді мною і відповість за свої огидні обіцянки.

Кілька мурз мерщій подалися по Хмельницького, хан же поволі вгамовувався і нарешті промовив:

— Немає Бога, крім Бога!

Відтак звернувся до Субагазі:

— Субагазі! У тебе на обличчі кров!

— Це кров невірних, — відповів воїн.

— Розкажи, як ти пролив її, потіш наш слух мужністю вірних.

І Субагазі заходився в подробицях оповідати про хід битви, вихваляючи мужність Тугай-бея, Калги і Нурадина; не змовчав він і про Хмельницького, і, звісно, славив його так само, як і інших, пояснюючи причину поразки тільки волею Божою і запеклістю невірних. Одна деталь уразила хана в його оповіді, а саме та, що на початку битви у татар зовсім не стріляли і що князівська кіннота ударила по них аж тоді, коли вони їй заступили дорогу.

— Аллах!.. Вони не хотіли зі мною війни, — мовив хан, — але тепер уже пізно…

Так воно насправді й було. Князь Ієремія на початку битви заборонив стріляти в татар, аби переконати жовнірів, що перемови із ханом уже почалися й ординці лише про людське око стають на бік черні. Тільки згодом мимохіть довелося зітнутися і з татарами.

Хан кивав головою, міркуючи в цю мить, чи не краще було б, поки не пізно, повернути зброю супроти Хмельницького, коли це враз перед ним постав сам гетьман.

Він був уже зовсім спокійний і наблизився з гордо піднятою головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на обличчі в нього були хитрість і відвага.

— Підійди, зраднику, — мовив хан.

— Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, котрому ти обіцяв допомагати не лише у щасті, а й у біді, — відповів Хмельницький.

— Іди ночуй у замку! Іди витягай за барки ляхів з окопів, як мені обіцяв!

— Великий хане усіх орд! — сильним голосом відповів Хмельницький. — Ти могутній, і після султана наймогутніший на землі! Ти мудрий і сильний, але чи можеш ти пустити стрілу з лука аж до зірок або зміряти глибину моря?

Хан здивовано глянув на нього.

— Не можеш, — говорив дедалі гучніше Хмельницький. — Отак і я не зміг передбачити Яреминих пихи й зухвальства! Чи міг я подумати, що він не стане перед тобою, великим ханом, на коліна, що не упокориться тільки від твого вигляду, не вдарить перед тобою чолом, а на тебе самого підніме свою зухвалу руку, проллє кров твоїх вояків і з тебе, могутнього володаря, як з останнього із твоїх мурз, збиткуватися стане? Чи смів я так подумати і цим зневажити тебе, котрого шаную і люблю?

— Аллах! — промовив хан, іще дужче здивувавшись.

— І ось що я тобі скажу, — говорив далі Хмельницький, і його голос і манера триматися ставали дедалі впевненішими, — ти великий і могутній; від сходу й до заходу народи і монархи б’ють тобі чолом і левом величають. Один Ярема не падає ниць перед обличчям твоїм, тож якщо ти не зітреш його на порох, не примусиш зігнути шию і з його хребта на коня не сідатимеш, нічого не варта твоя могутність, нічого не варта твоя слава, бо скажуть, що ляський князь зганьбив кримського царя і не був за це покараний, що він величніший і могутніший за тебе…

Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханове обличчя, затамувавши дух, а він, заплющивши очі, думав.

Хмельницький сперся на булаву й сміливо чекав відповіді.

— Ти сказав, — озвався нарешті хан, — що я Яремі зігну шию і з його хребта на коня сідатиму, аби не говорили від сходу до заходу, буцімто якийся невірний пес мене зганьбив…

— Великий аллах! — вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним заходом він одвернув небезпеку, що нависла над його головою, і сумнівногосоюзника обернув на найвірнішого.

Цей лев умів умить змієм перекидатися.

Обидва табори гули до пізньої ночі, як зігріті весняним сонцем бджоли у пору роїння, а тим часом на бойовищі спали непробудним, вічним сном рицарі, пробиті списами, посічені мечами, прошиті стрілами і кулями.

Зійшов місяць і почав мандрівку цим полем смерті; він одбивався у калюжах застиглої крові, виривав із темряви нові й нові купи полеглих, сходив з одних тіл і переходив на інші, заглядав у розплющені мертві очі, освітлював посинілі обличчя, уламки понівеченої зброї, кінські трупи — і дедалі блідішало його проміння, немовби перелякане побаченим. Полем то тут, то там поодинці й групами пробігали якісь зловісні постаті — це челядь і джури прийшли обібрати вбитих, як шакали ходять за левами… Але якийся забобонний страх урешті-решт і їх прогнав із бойовища. Щось жахливе й водночас таємниче було у цьому вкритому трупами полі, у цьому спокої і нерухомості тіл, іще недавно сповнених життя, у цій тихій згоді, в якій лежали поруч поляки, турки, татари і козаки. Часом вітер шумів у заростях, що росли на бойовищі, а жовнірам, які чатували на валах, здавалося: то душі людські кружляють над тілами.

Подейкували, що коли у Збаражі пробило північ, по всьому полю, від валів аж до ворожого табору, буцімто зірвалися з шумом незліченні табуни птаства. Чулися у високості заплакані голоси, тяжкі зітхання, від яких волосся ставало дротом на голові, і стогін. Ті, кому судилося ще полягти у цій битві і чиєму слухові доступні були неземні волання, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а козацькі душі стогнали: «Ісусе Христе, помилуй нас!» — бо загиблі у братовбивчій війні не могли опинитися у вічному блаженстві, їм призначено було летіти кудись у темні далі й разом із вихором кружляти над юдоллю земною, і плакати, і стогнати ночами, аж поки вони біля ніг Христових вимолять прощення за спільні гріхи, допросяться забуття і згоди!..

Але тими днями ще дужче запеклися серця людські, і жоден янгол згоди не пролетів над бойовищем.

РОЗДІЛ ХХV

аступного дня, перш ніж сонце розсипало по небу золоті блиски, довкола польського табору вже височів новий оборонний вал. Попередній був надто довгий: і захищати його було важко, і приходити один одному на допомогу незручно, тому князь із паном Пшиємським вирішили замкнути війська у тіснішому кільці укріплень. Працювали над цим цілісіньку ніч — гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Аж після третьої ночі сон склепив очі стомленого рицарства — усі, окрім дозорних, заснули кам’яним сном. Та й супротивник теж працював уночі, а вранці довго не прокидався після вчорашньої поразки. З’явилася навіть надія, що штурму цього дня узагалі не буде.

Скшетуський, пан Лонгінус і Заглоба, сидячи у шатрі, їли пивну юшку, густо приправлену шматочками сиру, і розмовляли про труди минулої ночі з таким задоволенням, із яким вояки говорять про щойно здобуту перемогу.

— У мене звичка з курми лягати, а з півнями вставати, як робили мої батьки й діди, — говорив пан Заглоба, — але на війні спробуй так! Спиш, коли можеш, устаєш, коли будять. Одне мене гнівить: через якусь там наволоч мусимо терпіти незручності! Та що вдієш, такі часи настали! Але й ми учора відборгували їм за це. Почастувати їх іще отак разів зо два, пропала б у них охота нас будити.

— А не знаєш, добродію, багато наших лягло? — спитав Підбип’ята.

— Хе! Небагато: так завше буває, що тих, хто облягає, гине більше, ніж обложених. Ти, ваша милость, не розумієшся на цьому, бо не воював стільки, як я, а нам, старим воякам, навіть трупів лічити не треба — з самої битви судити можна.

— І я при ваших милостях чогось навчуся, — мрійливо промовив пан Лонгінус.

— Певно, що так, якщо тільки у тебе, добродію, глузду вистачить, на що я не вельми сподіваюся.

— Та облиш ти, ваша милость, — озвався Скшетуський. — Адже у пана Підбип’яти це не перша війна за плечима, і дай Боже найліпшим рицарям так битися, як він учора.

— Робив, що міг, — відповів литвин, — але не стільки, як хотілося б.

— Звісно, звісно! Загалом ти, добродію, непогано бився, — поблажливо сказав Заглоба, — а що інші тебе перевершили — тут він хвацько закрутив вус — то не твоя провина.

Литвин слухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про пращура свого Стовейка і про три голови.

Цієї миті пола шатра відкинулася, і швидко зайшов пан Міхал, веселий, як щиголь погожого ранку.

— От ми й укупі! — вигукнув пан Заглоба. — Дайте ж йому юшки!

Малий рицар потиснув трьом приятелям руки й сказав:

— Аби ваші милості знали, скільки ядер валяється на майдані — уявити неможливо! Не пройдеш, щоб не спіткнутися.

— Бачив і я, — відповів Заглоба, — бо, вставши, теж прогулявся табором. За два роки кури у всьому львівському повіті стільки яєць не знесуть. Ех, якби це були яйця, ото вже б ми яєшні наїлися! А я, щоб ви, ваші милості, знали, за сковорідку яєшні найкращу страву віддам. Жовнірська в мене натура, як і у вас теж. Щось смачненьке з’їм залюбки, ще й чимало. Тому й у бою за пояс заткну будь-кого із нинішніх лежнів-молокососів, котрі й миски гниличок не з’їдять, щоб ураз за живіт не вхопитися.

— Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! — сказав малий рицар. — Його з ходу покласти — хо-хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.

— А що, незле! — самовдоволено вигукнув Заглоба. — Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай-бея…

— Тугай-бей живий лишився, — перебив його поручик, — я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.

— Усе одно, — сказав Заглоба, — не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали…

— Ліпше б ти, добродію, не згадував, — озвався литвин.

— Що сказано, те сказано, — відповів Заглоба. — Я волів би не згадувати, але говоритиму далі… Отже, пан Підбип’ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos^[72], добре їм лишив би ім’я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?

— Був один доблесніший за усіх нас рицар, — мовив пан Лонгінус, — але імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

— Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? — спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.

— Ні, не в давнину, брате, — це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, — відповів литвин.

— А я чув, що це було під Пуцком, — утрутився пан Міхал.

— І все-таки король вирвався і втік, — зауважив Скшетуський.

— Авжеж! Я дещо про це знаю, — мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, — я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив… Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!

— Виходить, це ти, добродію, здолав Густава Адольфа? — спитав Володийовський.

— Чи ж я тобі колись хвалився, пане Міхале?.. Та нехай уже цей випадок піде у небуття, мені й сьогодні є чим похвалитися — навіщо давнє згадувати!.. Страшенно після цієї юшки бурчить у животі — що більше в ній сиру, то дужче бурчить. Я б залюбки з’їв винної юшки, хоч, хвалити Бога, що й ця є, бо скоро, либонь, і цього не буде… Ксьондз Жабковський мені казав, що з харчами у нас сутужно, а він тим паче непокоїться, бо живіт у нього, як клуня. Славний він бернардинець! Я його страх як полюбив. Він більше жовнір, аніж чернець. Не дай Боже комусь у пику затопить — хоч зараз труну замовляй.

— Еге ж! — згодився малий рицар. — Я вам, добродії, ще не розповів, що учворив цієї ночі ксьондз Яскульський. Усівся він у тому бастіоні, що праворуч від замку, і дивився на битву. А треба вам сказати, що він добряче із гвинтівки стріляє. От сидить він там із Жабковським і каже йому: «Я в козаків не стрілятиму, християни все-таки, хоч і грішать перед Богом, але в татар, каже, не можу втриматися!» — і як почав палити, так, здається, за всю битву з півкопи уклав.

— Аби все духовенство було таке! — зітхнув Заглоба. — А то наш Муховецький лише руки до неба здіймає та плаче, що стільки крові християнської проливається.

— Це ти, ваша милость, надаремне так кажеш, — поважно мовив Скшетуський. — Ксьондз Муховецький — святий чоловік, і найліпший цьому доказ, що хоч він за двох інших не старший, вони перед його чеснотою голову схиляють.

— А я й не заперечую його побожності, — відповів Заглоба, — навіть думаю, що він і самого хана зумів би навернути в істинну віру. Ой, милостиві панове! Сердиться, напевно, його ханська могутність, аж воші на ньому зі страху перевертаються! Якщо дійде справа до перемов, поїду і я з комісарами. Ми давно один одного знаємо і колись він дуже мене любив. Може, згадає.

— На перемови, напевно, Яницького пошлють, він по-татарському, як по-польському говорить, — сказав Скшетуський.

— І я так само, а з мурзами й узагалі запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, щоб мати гарних нащадків, але я тоді був молодий і конвентів зі своєю невинністю не укладав, як його милість Підбип’ята із Мишікишок, отож і наброїв у них там чимало.

— Слухати гидкої — мовив пан Лонгінус, опустивши очі.

— А ваша милость як шпак учений: тільки й знай те саме товче. Недарма кажуть, що литва-ботва людської мови ще як слід не навчилася.

Подальшу розмову перебив гомін, що долинув із-за стін шатра, — тож рицарі вийшли поглянути, що діється. Безліч жовнірів стояли на валу, оглядаючи околиці, які за ніч значно змінилися і далі мінялися на очах. Козаки теж не марнували часу після останнього штурму: вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні й потужні, яких не було у польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й рови; здалеку здавалося, що поле всіяне тисячами кротовин. Уся полога рівнина була ними вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля і всюди аж кишіло заклопотаним людом. На перших валах мигтіли вже червоні козацькі шапки.

Князь теж стояв на валу зі старостою красноставським та паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бельський у далекоглядну трубу спостерігав за роботами козаків і говорив коронному підчашому:

— Супротивник починає регулярну облогу. Бачу, нам доведеться відмовитися від окопної оборони і перейти до замку.

Почувши ці слова, князь Ієремія, нахилившись зверху до каштеляна, сказав:

— Нехай нас Бог боронить від такої помилки, бо це все одно, що з доброї волі у капкан полізти. Тут нам перемогти або вмерти.

— І я так гадаю, хоч би й довелося щодня по одному Бурляю вбивати, — втрутився у розмову пан Заглоба. — Від імені усього війська протестую проти думки ясновельможного каштеляна бельського.

— Це справа не вашої милості! — мовив князь.

— Помовч, добродію! — шепнув Володийовський, смикнувши шляхтича за рукав.

— Ми їх у цих схованках передушимо як кротів, — не вгамовувався Заглоба, — а я прошу у вашої князівської ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Знають вони мене добре, нехай узнають іще краще.

— На вилазку?.. — здивувався князь і наморщив брови. — Стривай-но, ваша милость… Ночі звечора бувають темні…

І тут він звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського і рейментарів:

— Прошу ваших милостей на раду.

І спустився з валу, а за ним слідом уся старшина.

— На милість Божу, що ти, добродію, робиш? — докірливо сказав Володийовський Заглобі. — Ти що, служби й дисципліни не знаєш, що втручаєшся у розмову старших? Князь ласкавий чоловік, але у воєнний час із ним жарти кепські.

— Дарма, пане Міхале! — відповів Заглоба. — Пан Конецпольський-батько суворий був як лев, але до моїх порад завше дослухався, і нехай мене зараз вовки з’їдять, якщо хто скаже, що не завдяки моїм підказкам він двічі розгромив Густава Адольфа. Ніде правди діти: умію я з панами говорити! От хоч би й зараз: ти завважив, як князь obstupuit^[73], коли я йому про вилазку сказав? А якщо Бог пошле нам вікторію, чия це буде заслуга? Може, твоя?

У цю хвилину до них наблизився Зацвіліховський.

— Ви бачите? Риють! Риють, як свині! — сказав він, показуючи на поле.

— Я волів би, щоб то краще були свині, — відповів Заглоба, — ковбаса б нам хоч дешево обійшлася, а то їхнього падла і собаки не їдять. Сьогодні у розташуванні пана Фірлея жовніри вже мали криниці копати, бо у східному ставку від трупів води не видно. Над ранок у песиголовців жовч полопалася, і всі поспливали. Тепер у п’ятницю риби не з’їси, вона вже м’ясом годується.

— Це правда, — мовив Зацвіліховський, — я старий вояк, а стільки трупів давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари штурмували наш табір.

— Побачиш, ваша милость, іще більше — повір мені.

— Гадаю, сьогодні ввечері або й раніше вони знову на штурм підуть.

— А я кажу, що до завтра нам дадуть спокій.

Та ледве пан Заглоба закінчив фразу, як над козацькими шанцями піднялися білі стовпи диму, і ядра з гулом пролетіли над окопом.

— От тобі, ваша милость, — сказав Зацвіліховський.

— Чи ба! Та вони у воєнному мистецтві нічого не тямлять, — відповів Заглоба.

Старий Зацвіліховський усе-таки мав слушність. Хмельницький почав регулярну облогу, перетнув усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовиськ, набудував траншей і шанців, поробив хитромудрі підкопи під табір, але від штурмів не відмовився. Він вирішив не давати спокою обложеним, виснажити їх, тримати у страху, не давати стулити очей і мучити доти, аж доки зброя сама випаде із їхніх стомлених рук. Тож увечері він знову вдарив по позиціях Вишневецького, але, як і напередодні, успіху не мав, та й козаки йшли на бій уже не з такою охотою.

Другодні обстріл не вщухав ані на мить. Прокопи вже були підведені так близько, що кулі з ручної зброї долітали до валів; земляні прикриття курилися зранку до вечора, як маленькі вулкани. Це була не справжня битва, а безперервна шарпанина. Обложені часом вискакували з окопів, і тоді в хід ішли шаблі, ціпи, коси і списи. Та ледве встигали знищити одних молодців, як прикриття ураз заповнювалися новими. За всенький день жовніри не мали ані хвилини перепочинку, а коли дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий генеральний штурм — про вилазку годі було й думати.

Уночі шістнадцятого липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову дістали страшну поразку. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на бойовищі, решта, переслідувана старостою красноставським, у паніці втекла до свого табору, кидаючи зброю і роги з порохом. Така ж сумна доля спіткала і Федоренка, котрий, скориставшись густим туманом, на світанку мало не взяв міста. Відтіснили його німці на чолі з Корфом, а пан староста красноставський і пан хорунжий Конецпольський, погнавшись слідом, майже усіх перебили.

Але це було ніщо у порівнянні зі страшною навалою, що розбурхалася над окопами дев’ятнадцятого липня. Напередодні вночі козаки насипали навпроти позицій Вишневецького високий вал, із якого гарматами великого калібру безперестану поливали обложених вогнем. Коли ж день погас і в небі заблищали перші зорі, десятки тисяч людей пішли в атаку. Водночас удалині показалося кілька десятків страшних облогових рухомих башт, що поволі наближалися до окопів. Із боків у них, схожі на крила потвор, височіли містки для переходу ровів, а маківки диміли, блищали й гули, викидаючи вогонь із легких гармат, мушкетів і самопалів. Башти просувалися серед рою голів, ніби велетні-полковники, то сяючи червоним відблиском гарматних пострілів, то зникаючи в диму і темряві. Жовніри, показуючи на них один одному здалеку, шепотіли:

— Це гуляй-городи! Змеле нас Хмельницький у цих вітряках.

— Погляньте, з яким гуркотом котяться — ніби громи небесні!

— Із гармат по них! Із гармат! — лунали крики.

Хоч князівські пушкарі посилали назустріч страшним озі— ям ядро за ядром, гранату за гранатою, але побачити їх можна було лише тоді, коли постріли розтинали темряву, і ядра найчастіше не влучали в них.

Тим часом козаки щільною лавою підходили дедалі ближче, як чорний вал, що накочується із морської далини темної ночі.

— Ух! — зітхав пан Заглоба, стоячи біля Скшетуського серед його гусарів. — Жарко мені, як ніколи в житті! Ніч така парка — сухої нитки на мені нема. Дідько приніс ці башти! Господи, зроби так, щоб земля під ними розступилася, бо ці лайдаки у мене вже кісткою поперек горла стали… Амінь! Ні попоїсти, ні виспатися… Собаки ліпше від нас живуть! Ух! Як парко!

Повітря й справді було важке й задушливе, а до того ще й насичене випарами трупів, що гнили вже кілька днів на бойовищі. Небо затяглося низькою чорною пеленою хмар. Гроза висіла над Збаражем. Жовнірів під кольчугою заливав піт, дихати ставало дедалі важче.

Зненацька у темряві загурчали барабани.

— Зараз ударять! — мовив Скшетуський. — Чуєш, ваша милость? У барабани б’ють.

— Чую. Щоб у них чорти били! Здуріти можна!

— Коли! Коли! — заверещали натовпи, кидаючись на окопи.

Бій закипів уздовж усієї лінії окопів. Хмельницький ударив водночас на Вишневецького, Ланцкоронського, Фірлея й Остророга, аби вони один одному не змогли прийти на допомогу. Козаки, смикнувши горілки, пішли іще запекліше, ніж під час попередніх штурмів, але й відсіч дістали ще стійкішу. Геройський дух полководця оживляв жовнірів. Грізна кварцяна піхота, сформована із мазурських селян, так стялася з козаками, що геть із ними перемішалася. У хід пішли кольби, кулаки, зуби. Під ударами завзятих мазурів полягло кілька сотень найдобірнішої запорозької піхоти, але враз на її місце хлюпнула нова хвиля. Бій уздовж усієї лінії укріплень дедалі дужче розгорявся. Дула мушкетів обпікали воякам руки, їм нічим було дихати, у офіцерів слова команд застрявали у пересохлих горлянках. Староста красноставський і Скшетуський знову вивели кінноту з окопів і вдарили козакам із боку, зминаючи цілі полки і плаваючи у крові.

Минала година за годиною, але штурм не слабшав, бо страшні втрати у козацьких лавах Хмельницький умить заповнював новими силами. Татари допомагали вереском, пускаючи водночас на жовнірів хмари стріл; дехто з них, стоячи позаду черні, гнав її вперед батогами із бичачого сирівцю. Запеклості протистояла запеклість, груди з грудьми схоплювалися вояки, витязь із витязем зливалися у смертельних обіймах…

І билися так, як б’ються нічим не приборкані морські хвилі об скелястий острів.

Зненацька земля здригнулася під ногами у супротивників, а небо зайнялося синім полум’ям, ніби Всевишній не міг більше дивитися на жахи людські. Страшний гуркіт заглушив крики і гул гармат. Це небесна артилерія почала страхітливу канонаду. Удари грому покотилися зі сходу на захід. Здавалося, небо розкололося разом із хмарами й падає на голови учасників битви. Часом увесь світ здавався суцільним полум’ям, часом усе зникало в темряві й знову червоні зигзаги блискавок розтинали чорну завісу ночі. Вихор схопився раз і другий, зірвав тисячі шапок, прапорців, стягів і на млі ока розметав їх по бойовищу. Блискавки спалахували одна за одною, і ось уже все змішалося в єдиний хаос: удари грому, спалахи блискавиць, вихор, вогонь і темрява — небеса розлютувалися, як і люди.

Небувала гроза розбурхалась над містом, замком та обома станами. Бій ущух. Нарешті почалася злива — не струмені, а потоки хлюпнули на землю. Стіна води заступила світ: за крок нічого не було видно. Трупи у рові спливли. Козаки, припинивши штурм, цілими полками бігли до табору, мчали наосліп, зіштовхуючись один з одним і, думаючи, що то за ними женуться вороги, розсипалися в темряві по бойовищу; за ними, грузнучи у грязюці й перекидаючись, котилися гармати і вози з амуніцією. Вода порозмивала земляні козацькі споруди, клекотіла в ровах і траншеях, просочувалася у землянки, хоч ті й були оточені ровами, і з шумом неслася рівниною, ніби наздоганяючи втікачів.

Злива дедалі дужчала. Піхота пішла з валів, шукаючи схованки в наметах, лише кавалерія старости красноставського і Скшетуського не дістала наказу відступити. Вершники стояли лікоть біля ліктя, ніби в озері, струшуючи із себе воду.

Та ось гроза стала поволі вщухати. Після півночі дощ нарешті стих. У розривах хмар де-не-де заблищали зорі. Минула ще година — і вода трохи спала. Тоді перед хоругвою Скшетуського несподівано з'явився сам князь.

— Що, милостиві панове, порохівниці у вас не замокли? — спитав він.

— Сухі, ясновельможний князю! — відповів Скшетуський.

— Це добре! Злазьте з коней і гайда водою до отих облогових рухомих башт: підсиплете пороху і підпалите. Тільки йдіть тихо! Пан староста красноставський піде з вами.

— Слухаю! — відповів Скшетуський.

Та ось князь побачив мокрого пана Заглобу.

— Ти, ваша милость, просився на вилазку — от зараз і вирушай, — сказав він.

— От тобі й маєш! — буркнув пан Заглоба. — Тільки цього ще бракувало!

Через півгодини два загони рицарів, по дві з половиною сотні кожний, бредучи по пояс у воді, поспішали із шаблями в руках до страшних козацьких гуляй-городів, що стояли за півверсти від окопів. Один загін вів «лев над левами», пан староста красноставський Марек Собеський, котрий і слухати не хотів про те, аби залишитися в окопах, другий — Скшетуський. Челядь несла за рицарями мазниці з дьогтем, сухі смолоскипи і порох, а вони йшли тихо, як вовки, що вночі підкрадаються до вівчарні.

Малий рицар доброхіть пристав до Скшетуського, бо такі вилазки любив у житті над усе. Тож дріботів він тепер по воді, і в серці у нього була радість, а в руці шабля. Поруч із оголеним Зірвикаптуром ішов пан Підбип’ята, помітно виділяючись серед усіх, бо на дві голови був вищий від найвищих. Поміж ними, сопучи і буркочучи, човпав невдоволений пан Заглоба, передражнюючи князя:

— «Просився на вилазку — от зараз і вирушай!» Нічого собі! Псу на злучку не схотілося б іти по такій мокречі. Щоб мені ніколи в житті нічого, крім води, у рот не брати, якщо я вилазку нараяв під таку пору! Я не качка, а живіт у мене не човен. Завше мав огиду до води, надто до такої, у якій падло мужицьке мокне…

— Тихо, добродію! — мовив пан Міхал.

— Сам помовч! Добре тобі, що ти завбільшки як пічкур і плавати вмієш. Скажу ще більше: це велика невдячність із боку князя після вбивства Бурляя не дати мені спокою. Заглоба вже достатньо зробив, нехай кожен стільки зробить, а Заглобі дайте відпочити: цікаво, який ви матимете вигляд, як його не стане?! О Боже! Якщо я провалюся у якусь яму, витягніть мене, добродії, хоч за вуха, а то враз захлинуся.

— Тихо, ваша милость! — цитькнув Скшетуський. — Козаки у землянках сидять, іще почують.

— Де? Що ти, добродію, вигадуєш?

— Он там, у тих насипах під дерном.

— Цього ще бракувало! Побий їх грім небесний!

Далі говорити Заглобі не дав пан Міхал, затуливши йому рота долонею, бо до схованки лишалося вже якихось кроків п’ятдесят. Рицарі, щоправда, йшли тихо, але вода хлюпотіла у них під ногами. На щастя, знову пішов дощ, і від його шуму кроків не було чути.

Дозорних біля землянок не було. Та й хто міг сподіватися вилазки після штурму і такої грози, котра ніби озером розділила супротивників?

Пан Міхал із паном Лонгіном скочили вперед і першими досягли землянки. Малий рицар, пустивши шаблю на шнурок, склав долоні біля вуст рупором і гукнув:

— Гей, люди!

— А що? — озвалися зсередини голоси козаків, напевно, переконаних, що прийшов хтось зі своїх із табору.

— Хвалити Богаї — відповів Володийовський. — Пустіть-но!

— Ти що, не знаєш, як зайти?

— Уже знаю! — вигукнув Володийовський і, намацавши вхід, скочив усередину.

Пан Лонгінус і ще кілька жовнірів убігли слідом за ним.

Цієї ж миті у землянці пролунав страшний зойк — водночас інші рицарі з криком кинулися до інших укриттів. У темряві почувся стогін, брязкіт заліза, якісь темні постаті кудись перебігали, інші падали на землю, часом гримів постріл, але все разом тривало не більше як чверть години. Козаки, заскочені переважно у глибокому сні, навіть не захищалися — усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.

— До гуляй-городів! До гуляй-городів! — пролунав голос старости красноставського.

Рицарі кинулися до башт.

— Підпалювати зсередини, бо зверху мокро! — загримів голос Скшетуського.

Але наказ не легко було виконати. Башти, збудовані із соснових колод, не мали ні дверей, ні жодного отвору. Козацькі стрільці вилазили на них по драбинах, гармати ж, а вміщалися туди тільки малі, затягували на канатах. Тож рицарі якийся час лиш бігали довкола, марно намагаючись рубати шаблями дерево або шарпати руками за краї.

На щастя, челядь прихопила сокири, тому почали рубати. Староста красноставський наказав підкладати знизу банки з порохом, приготовлені саме для цієї мети. Попідпалювали мазниці з дьогтем і смолоскипи — полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі, але наскрізь просочені живицею.

Проте перш ніж вони зайнялися, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгінус нагнувся й підняв величезну кам’яну брилу, вириту козаками із землі.

Четверо найбільших силачів не зрушили б її з місця, а литвин легенько розгойдував її у своїх могутніх руках, і тільки при світлі мазниць було помітно, як налилося кров’ю його обличчя. Рицарі заніміли від здивування.

— Це Геркулес! Щоб він здоровий був! — волали вони.

Тим часом пан Лонгінус наблизився до ще не підпаленої облогової башти, замахнувся і вдарив каменем у самісіньку її середину.

Довколишні аж пригнулися — з таким гулом брила прохурчала над головами. Від удару полопалися усі з’єднання, пролунав тріск, башта розкололася навпіл як двостулкові двері й із гуркотом упала додолу.

Стос колод облили дьогтем і вмить підпалили.

По деякому часі кілька десятків велетенських вогнищ освітили всю рівнину. Дощ і досі йшов, але вогонь був сильніший за воду — і «горіли ті белюарди на подив обох військ, хоч і сиро того дня було».

Із козацького табору прискакали на допомогу Степка, Кулак і Мрозовицький, кожен із кількома тисячами молодців, і намагалися загасити полум’я — марно! Стовпи вогню й багряного диму стріляли у небо дедалі сильніше, відбиваючись в озерах і калюжах, якими після грози було всіяне бойовище.

А рицарі зімкнутим строєм поверталися собі в окопи, де їх уже здалеку вітали радісними окриками.

Раптом Скшетуський огледівся навсібіч, пробіг очима шереги і крикнув громовим голосом:

— Стій!

Пана Лонгіна і малого рицаря серед жовнірів не було.

Певно, розпалившись, вони надто довго затрималися біля останньої башти, а може, наткнулися десь на зачаєних козаків — хто тепер знає, що їм завадило повернутися.

— Уперед! — скомандував Скшетуський.

Староста красноставський, ідучи на другому кінці шерегу, не зрозумів, що сталося, і побіг дізнатися. Цієї ж миті обидва зниклі рицарі з’явилися, ніби з-під землі виросли, на півдорозі між баштами й загонами.

Пан Лонгінус із блискотливим Зірвикаптуром у руці ступав сягнистими кроками, а обіч нього дріботів пан Міхал. Голови обох були повернуті назад до козаків, котрі, наче зграя собак, гналися за ними по п’ятах.

При червоній заграві пожежі погоню було видно, мов на долоні. Здавалося, велетенська лосиха з лосеням тікає від юрби мисливців, ладна будь-якої миті кинутися на нападників.

— Вони загинуть! На милість Божу, хутчій! — несамовито кричав пан Заглоба. — Їх застрелять із луків або самопалів! Бога ради, мерщій!

І попри те, що от-от може зав’язатися нова сутичка, він із шаблею в руці летів разом зі Скшетуським та іншими виручати приятелів, спотикався, падав, підіймався, сопів, кричав, тремтів усім тілом, але, зібравши рештки сил, мчав уперед щодуху.

Проте козаки не стріляли — самопали у них відсиріли, тятиви луків розмокли, — а тільки дедалі швидше наближалися. Кільканадцятеро їх, вирвавшись уперед, уже зовсім наздоганяли втікачів, коли це враз обидва рицарі, мов два вепри, обернулися до них і зі страшним криком підняли вгору шаблі. Козаки зупинилися як укопані.

Пан Лонгінус зі своїм здоровенним мечем здавався їм якоюсь надприродною істотою.

І як двоє сіроманців, що їх наздоганяють гончаки, обернуться враз і блиснуть білими іклами, а собача зграя, не сміючи на них кинутися, скімлитиме здалеку, так і рицарі наші час від часу оберталися, і щоразу переслідувачі, що бігли першими, застигали на місці. Раз тільки кинувся до них один, певно, найсміливіший, із косою в руці, але пан Міхал скочив на нього, як дикий кіт, і вкусив так, що той сконав на місці. Побратими його чекали на інших, котрі наближалися щільною лавою.

Та рицарі були вже близько, а попереду всіх летів пан Заглоба з піднятою шаблею і кричав нелюдським голосом:

— Бий! Мордуй!

Зненацька вдарило з окопів, і граната, пугаючи, як сич, описала в небі червону дугу й упала у щільну козацьку лаву, за нею друга, третя, десята. Здавалося, що знову починається бій.

Козаки до облоги Збаража таких снарядів не бачили і на тверезу голову найбільше їх боялися, вбачаючи у цьому Яремині чари, — тому вони умить зупинилися, потім стрій розполовинився, і відразу ж розірвалися гранати, сіючи пострах, смерть і знищення.

— Спасайтесь! Спасайтесь! — пролунали злякані голоси.

І козаки кинулися врозтіч, а пан Лонгінус і малий рицар опинилися серед своїх.

Заглоба стрибав то одному, то другому на шию, виціловував у щоки й очі. Радість душила його, а він тамував її, боячись виказати своє м'якосердя, і волав:

— От негідники! Не скажу, що надто вже вас люблю, але я за вас потерпав! Та вони б вас посікли на шматки! Добре ж ви службу знаєте, що від своїх відбиваєтеся! До коней би вас та по майдану за ноги протягти! Я перший скажу князеві, аби придумав вам poenam…^[74] А тепер ходімо спати… Хвалити Бога, хоч так обійшлося! Пощастило тим песиголовцям, що від гранат утекли, а то б я їх пошаткував, як капусту. Мені ліпше битися, аніж спокійно дивитися, як приятелі гинуть. Сьогодні нам треба випити! Хвалити Бога, що так обійшлося! Я вже думав, вам обом завтра заупокійну співатимемо. А жаль усе-таки, що не дійшло до сутички, бо у мене рука так страшенно свербить… Хоч, правда, я в землянках дав їм бобу…

РОЗДІЛ XXVI

знову довелося обложеним зводити нові вали й зменшувати табір, аби звести нанівець уже майже закінчені козаками земляні роботи, а поріділим лавам жовнірів щоб легше було тримати оборону. Тож копали після штурму всеньку ніч. Але й козаки не сиділи без діла. Підкравшись нечутно темної ночі з вівторка на середу, вони обнесли табір другим валом, набагато вищим. Звідти на світанку, озвавшись разом гучним криком, почали стрілянину і стріляли чотири дні й чотири ночі. Чимало завдали супротивники шкоди один одному, бо з обох боків брали участь найкращі стрільці.

Від часу до часу полчища козаків і черні підіймалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася дедалі дужче. Супротивник, маючи великі сили, міняв людей: одні загони йшли на відпочинок, інші в бій. А в таборі про підміну годі було й думати: одні й ті самі жовніри стріляли з валів і щохвилини зривалися з місця, щоб відбити штурм, ховали вбитих, копали колодязі й підсипали вище вали, аби мати кращий захист. Спали, а радше, дрімали, біля валів під градом куль, які летіли так густо, що кожного ранку їх можна було безпечно змітати з майдану. Чотири дні поспіль ніхто не скидав із себе одягу, який мокнув під дощем, сохнув на сонці, в якому вдень було спечно, а вночі прохолодно, чотири дні ніхто не брав у рот нічого вареного. Пили горілку, підмішуючи в неї для більшої міцності пороху, гризли сухарі й рвали зубами висохле копчене м'ясо, і все оце в диму, під пострілами, під посвист куль і гуркіт гармат.

І «нічого не варт було дістати в голову або в бік» Жовнір обмотував закривавлену голову брудною шматиною і бився далі. Дивний вигляд мали воїни: у подертих колетах і заіржавілому обладунку, з мушкетами із потрісканими кольбами, з червоними від безсоння очима, але завше пильні, міцні духом і — удень чи вночі, у дощ чи погожої днини — завше готові до бою.

Жовніри закоханими очима дивилися на свого полководця, геть забувши про страх перед небезпеками, штурмами, ранами і смертю. Якась геройська екзальтація пойняла їхні душі; серця сповнилися гордості, а уми — міцності. В усьому цьому страхітті вони знаходили насолоду. Хоругви змагалися між собою в тому, хто ревніше нестиме службу, хто легше витримає голод, безсоння, працю, хто вище проявить мужність і завзятість. Дійшло до того, що жовнірів важко стало втримати в окопах; їх не вдовольняло тримати оборону — вони рвалися до супротивника, як роз'юшені від голоду вовки у вівчарню. У всіх полках панувала якась дивна веселість. Заїкнися хто-небудь про те, щоб здатися, його б умить роздерли на шматки. «Тут хочемо вмерти!» — чулося з усіх уст.

Кожен наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Якось довелося князеві під час вечірнього об'їзду валів почути, що вогонь кварцяної хоругви Лещинських слабне. Він під'їхав до жовнірів і спитав:

— Чому не стріляєте?

— Порох кінчився — послали у замок по новий.

— Он ближче є! — мовив князь, показавши на шанці супротивника.

Ледве він договорив, уся хоругва скочила з валів, кинулася щодуху до супротивника й налетіла на шанці, мов ураган. Козаків перебили стругами, ломами, кольбами мушкетів, загвоздили чотири гармати, і через півгодини переможці, зазнавши, щоправда, чималих втрат, повернулися з добрим запасом пороху у барильцях і мисливських рогах.

Минав день за днем. Козацькі траншеї дедалі тіснішим кільцем стягали табір і впиралися у нього, як клин у дерево. Стріляли вже з такої близької відстані, що, не рахуючи штурмів, у кожній хоругві щодня гинуло ще десятеро. Ксьондзи не встигали причащати вмирущих. Обложені затулялися возами, наметами, розвішували перед окопами шкури, одяг; уночі ховали вбитих — хто де поліг, — але живі ще затятіше билися на могилах загиблих. Хмельницький проливав кров своїх людей без міри, і з кожним новим штурмом множилися його втрати. Він сам був здивований таким спротивом і сподівався тепер тільки на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Та час спливав, а вони виявляли до смерті дедалі більшу зневагу.

Полководці показували приклад жовнірам. Князь Ієремія спав на голій землі біля підніжжя валу, пив горілку і їв копчену конину, «попри свій панський стан» так само, як усі, терпів труднощі й примхи погоди. Коронний хорунжий Конецпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів билися без обладунку під нищівним градом куль. Навіть ті воєначальники, котрим, як Остророгу, бракувало військового досвіду і на котрих жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Ієремії, ставали зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, пан Пшиємський удень встановлював гармати, а вночі, як кріт, рився під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, висаджуючи у повітря земляні укріплення або прокладаючи підземні ходи, якими жовніри, мов привиди смерті, пробиралися до сонних козаків.

Нарешті Хмельницький зважився на перемови, маючи приховану думку у цей час підступом чогось домогтися. Надвечір двадцять четвертого липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець повідомив, що гетьман хоче бачити старого Зацвіліховського. Після короткої наради рейментарі пристали на пропозицію, і старий виїхав з окопів.

Здалеку рицарі бачили, як козаки на шанцях шапкували перед ним: за недовгий час свого комісарювання Зацвіліховський устиг здобути повагу неприборканих запорожців — сам Хмельницький його шанував. Стрілянина враз припинилася. Козаки траншеями наблизилися аж до валу, рицарство зійшло до них. Обидві сторони трималися насторожено, але без неприязні. Шляхта завше поцінювала козаків вище від простолюду і тепер, віддаючи належне їхній мужності й відвазі в бою, розмовляла з ними на рівних, як годиться рицарю з рицарем, а козаки з подивом розглядали зблизька неприступне левове лігво, яке стримало їхню і ханову могуть. Тож, зійшовшись, ті й ті почали гомоніти між собою і нарікати, що стільки проливається християнської крові, а наостанку заходилися частувати один одного тютюном і горілкою.

— Ей, панове лицарі! — говорили старі запорожці. — Якби ви завше так билися, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти ви, здається, не люди. Таких ми ще у світі не бачили.

— А ми завше такі! Хоч завтра приходьте побачити, хоч післязавтра.

— А що ж, і прийдемо, а тим часом, хвалити Бога, відсапнемо. Море крові християнської вже пролито. Та й усе одно голод вас зморить.

— Швидше король прибуде, ніж голод, а проте ми щойно губи після смачного підвечірку втерли.

— А забракне нам харчів, у ваших таборах пошукаємо, — додав, узявшись у боки, Заглоба.

— Дай Боже, щоб батько Зацвіліховський виграв щось у нашого гетьмана, бо як не виграє — увечері знову на штурм підемо.

— Нам теж уже остогидло.

— Хан обіцяв: усім вам «кесим» буде.

— А наш князь обіцяв ханові за бороду до хвоста свого жеребця прив’язати.

— Чарівник він, але не вдержить.

— Ліпше б ви з нашим князем на поганців пішли, аніж руку супроти влади підняли.

— З вашим князем… Гм! Добре було б.

— То чого ж бунтуєтесь? Король приходить, от його бійтеся. Князь Ярема вам як батько рідний був…

— Він такий батько, як смерть — мати. Чума стільки добрих молодців не поклала.

— Далі гірший буде: ви ще його не знаєте.

— І не хочемо знати. Старі наші кажуть: хто з козаків його у вічі побачить, тому смерті не минути.

— Так буде і з Хмельницьким.

— Бог знає, що буде. Одне напевно: не жити їм двом на білому світі. Наш батько теж каже, що якби ви тільки йому Ярему видали, він би вас живими відпустив і з нами всіма королю поклонився.

Жовніри враз насупилися, засопли і заскреготіли зубами.

— Замовкніть, а то за шаблі візьмемося.

— Сердитесь, ляхи! — казали козаки, — а все одно вам кесим буде.

Отак вони гомоніли собі: часом приязно, часом із погрозами, що мимоволі, як грім, схоплювалися з вуст. Через якийся час повернувся до табору пан Зацвіліховський. Перемови нічого не дали, з перемир’ям теж нічого не вийшло. Хмельницький висунув жахливі умови: видати йому князя і хорунжого Конецпольського. Наостанку перелічив усі завдані Військові Запорозькому кривди і почав умовляти пана Зацвіліховського назавжди з ним лишитися. Спаленів старий рицар, таке почувши, підхопився й поїхав.

Увечері почався штурм, великою кров’ю відбитий. Увесь табір упродовж двох годин був у вогні. Козаків не лише відкинули од валів: піхота зайняла найближчі шанці, порозкопувала бійниці, сховища і спалила ще чотирнадцять гуляй-городів. Але Хмельницький присягнув тієї ночі ханові, що не відступить, поки в окопах залишиться бодай один живий жовнір.

Назавтра ледве розвиднілося — нова стрілянина, нові підкопи під вали і цілісінький день битва, в якій усе було пущено в хід: ціпи, коси, струги, шаблі, каміння і грудки землі. Вчорашні приязні почуття і бідкання за пролиту християнську кров змінилися ще більшою запеклістю. Від ранку накрапав дощ. Того дня жовнірам видали по півпорції, на що сильно бурчав пан Заглоба, але напівпорожні животи тільки подвоїли лютість рицарів. Вони присягали один одному лягти трупом, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм пішли козаки, перевдягнені турками, але це тривало недовго. Настала ніч «вельми сварлива», сповнена галасу і криків. Стрілянина не вщухала ні на хвилину. Зав’язувалися поєдинки: билися і по одному, і по кілька осіб. Виходив на герць і пан Лонгінус, але ніхто із ним не схотів битися — по ньому тільки стріляли здалеку. Зате великою славою вкрили себе пан Скшетуський і пан Володийовський, котрий у двобої здолав славного наїзника Дударя.

Останнім вийшов і пан Заглоба, але тільки на поєдинок словесний. «Після вбивства Бурляя не можу я, — казав він, — об усяких там шмаркачів каляти руки!» Проте гострішого від нього на язик нікого не знайшлося — він доводив козаків до відчаю, коли, добре вкрившись дерниною, кричав ніби з-під землі гучним голосом:

— Сидите тут, хами, під Збаражем, а там військо литовське вниз по Дніпру йде. От вони й поклоняться дружинам і нареченим вашим. Наступної весни виводки литвинчат у своїх халупах знайдете, якщо, звісно, знайдете самі халупи.

Це була правда: литовське військо під проводом Радзивілла таки йшло униз по Дніпру, спалюючи й руйнуючи усе на своєму шляху, лишаючи за собою тільки землю і воду. Козаки про це знали і, шаленіючи від люті, у відповідь поливали пана Заглобу градом куль, що сипалися на нього наче з дерева груші. Але він ховав голову за дернину й знову кричав:

— Схибили, песиголовці, а я в Бурляя не схибив. Так-так, це я! Ну ж бо, виходьте на двобій зі мною! Я вам покажу! Чого ж ви ждете, хами! Стріляйте, поки маєте попуст, бо восени ськатимете в голові татарченятам або греблі на Дніпрі гатитимете… Мерщій, мерщій! Гріш ціна вашому Хмелю! Дайте йому хто-небудь від мене в пику, скажіть, що Заглоба кланяється. Чуєте? Ну що, гнилоїди? Мало ще вашого стерва лежить на полі? Від вас дохлятиною за версту тягне! Веліла вам моровиця кланятись! За вила пора братися, мерзотники, за плуги! Вишні й сіль вам проти течії возити на дубасах, а не перешкоди нам тут чинити!

Глузували й козаки з «панів, котрі утрьох один сухар гризуть», питали, чому ці пани не беруть зі своїх підданих оброку і десятини, але Заглоба брав гору в усіх перепалках.

Отак і велися ці розмови, супроводжувані то прокльонами, то дикими вибухами сміху, цілими ночами, під пострілами, між більшими чи меншими сутичками. Потім пан Яницький їздив на перемови з ханом, котрий знову йому повторив, що всім кесим буде, аж поки посол, якому урвався терпець, відповів: «Винам це уже давно обіцяєте, а з нами анічогісінь— кого не сталося! Хто по наші голови прийде, свою залишить!» Хан вимагав, щоб князь Ієремія з’їхався з його візиром у полі, але то була просто пастка, про яку стало відомо, — і перемови було зірвано остаточно. Та й, зрештою, поки вони тривали, сутички не припинялися. Увечері — штурм, удень — стрілянина з гармат, органок, самопалів, пищалей, вилазки з-за валів, шарпанина, переміщення хоругов, шалені атаки кавалерії — і дедалі більші втрати, дедалі страшніше кровопролиття.

Дух жовнірів підтримувала якась дика жадоба боротьби, крові, небезпек. У бій вони йшли з піснею, мов на весілля. Зрештою, всі уже так звикли до гуркоту й галасу, що загони, відправлені на відпочинок, під вогнем і градом куль спали непробудним сном. Із харчами було дедалі гірше, бо рейментарі до прибуття князя не припасли удосталь провіанту. Усе страшенно подорожчало, але ті, хто мав гроші, купували горілку чи хліб і весело ділилися з іншими. Ніхто не дбав про завтрашній день, знаючи, що буде із двох одне: або король підійде на допомогу, або усім їм смерть. До того й до того вони були готові, а найбільше до бою. Нечуваний в історії випадок: десятки протистояли тисячам із такою впертістю, із такою запеклістю, що кожен штурм був для козаків новою поразкою. Опріч того, не було дня без кількох вилазок із табору і нападів на ворога у його власних шанцях. Вечорами, коли Хмельницький думав, що втома мала вже звалити найвитриваліших, і нишком готувався до штурму, до його вух зненацька долинав веселий спів. Із величезним здивуванням бив він себе тоді долонями по ляжках і всерйоз починав думати, що Ієремія, напевно, й справді чарівник могутніший за тих, котрі були в козацькому таборі. Тоді він лютував і підіймав людей на бій, і проливав море крові, бо завважив, що його зірка перед зіркою страшного князя починає бліднути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або нищечком розповідали про нього таке, від чого у молодців волосся ставало сторч. Подейкували, що часом уночі він з’являється на валу і росте на очах, аж поки голова його сягає вище від збаразьких веж, і що очі у нього тоді як два місяці світять, а меч у руці схожий на ту зловісну зірку, яку Господь іноді запалює в небі, провіщаючи людям загибель. Казали також, що як він крикне, полеглі в бою рицарі підводяться, брязкаючи зброєю, і шикуються в шереги укупі з живими. Ієремія був у всіх на вустах: про нього співали діди-лірники, розповідали старі запорожці, і темна чернь, і татари. А в цих розмовах, у цій ненависті, у цьому забобонному страху знаходилося місце для якоїсь дикої любові, що нею цей степовий люд полюбив свого кривавого нищителя. Так, справді, Хмельницький поруч із ним бліднув не лише в очах хана і татар, айв очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить здобути Збараж, інакше чари його розвіються, як сутінки перед уранішньою зорею, бачив, що мусить розтоптати цього лева або сам загинути.

Лев же цей не лише оборонявся, а й щодня сам виповзав із лігва, завдаючи дедалі страшніших ударів. Його не могли стримати ні підступи, ні зради, ні відверте насильство. Тим часом чернь і козаки починали ремствувати. І їм тяжко було сидіти в диму, вогні, під градом куль, дихати трупним смородом, у дощ і в спеку, перед обличчям смерті. А втім, не ратних трудів боялися хвацькі молодці, не злигоднів, не штурмів і вогню, не крові й смерті — вони боялися Яреми.

РОЗДІЛ XXVII

имало простих рицарів укрили себе невмирущою славою у цих незабутніх збаразьких окопах, але першим з усіх прославить лютня пана Лонгіна Підбип’яту за його такі великі доблесті, зрівнятися з якими могла хіба що його скромність.

Ніч стояла похмура, темна й сира. Жовніри, стомлені чатуванням біля валів, дрімали навстоячки, обіпершись на зброю. Уперше за десять днів стрілянини і штурмів настали тиша і спокій. Із козацьких шанців, що знаходилися неподалік, за якихось тридцять кроків, не чути було окриків, проклять і звичного галасу. Здавалося, супротивник, бажаючи виснажити ворога, зрештою виснажився сам. Де-не-де лише поблискували тьмяні вогники багать, схованих під дерном; з одного місця долинав ніжний, притишений голос ліри, на якій грав козак; далеко в татарському коші іржали коні, а на валах від часу до часу перегукувалася варта.

Панцирні князівські хоругви цієї ночі несли в таборі пішу службу, тому пан Скшетуський, пан Підбип’ята, малий рицар і пан Заглоба стояли на валу, стиха перемовляючись, а коли розмова уривалася, вслухалися у шум дощу, який наповнював рів. Скшетуський говорив:

— Дивує мене цей спокій. Вуха так звикли до гуркоту й галасу, що від тиші у них дзвенить. Аби тільки якийся підступ in hoc silentio^[75] не крився.

— Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! — похмуро пробурчав Заглоба. — Моїй відвазі потрібні три речі: гарна їжа, добра випивка і спокійний сон. Навіть найдобротніший ремінь, коли його не змащувати, зсохнеться й порепається. А якщо на додачу його ще й у воді, як коноплі, мочити? Дощ нас мочить, а козаки мнуть, як же з нас не сипатиметься костриця? Нічого собі життя: паляниця вже флорин коштує, а кватирка горілки — п’ять. Від цієї смердючої води вже й собаки морду вернуть, бо колодязі трупами забиті, а мені так пити хочеться, як і моїм чоботям, — он бач, пороззявляли пащі, мов рибини.

— Але ж чоботи вашої милості й цією не гребують водичкою, — підколов пан Володийовський.

— Помовчав би, пане Міхале. Добре, що ти не більший від синиці: просяним зернятком наїсишся, а з наперстка нап’єшся. А я, хвалити Бога, не такий дрібний удався, мене не курка задньою лапою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити я повинен як людина, а не як хрущ. Коли від полудня нічого, окрім слини, у роті не було, то й жарти твої не до шмиги.

І пан Заглоба сердито засопів, а пан Міхал узявся за бік і сказав:

— Є тут у мене баклажечка, з козака сьогодні зірвав, але, якщо мене курка з піску вигребла, то, гадаю, що й горілка від такої нікчемної персони вашій милості не смакуватиме. — І, звертаючись до Скшетуського, промовив: — Твоє здоров’я, Яне!

— Дай ковтнути, бо холодно! — попросив Скшетуський.

— На, тільки залиш панові Лонгіну.

— Ну й проноза ж ти, пане Міхале! — озвався Заглоба, — але славний хлопець, нічого не скажеш — собі не лишиш, а другому віддаси. Нехай благословить Господь тих курей, що таких жовнірів, як ти, із піску вигрібають, — але їх, здається, давно вже на світі немає, та й не про тебе я думав.

— То ковтни вже, ваша милость, після пана Підбип’яти — не хочеться тебе кривдити, — сказав пан Міхал.

— Ти що, добродію, робиш?.. Залиш і мені! — злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. — Чого так голову відкинув? Щоб вона тобі так і лишилася! Кишки в тебе занадто довгі, їх так просто не наповниш. Ллє як у трухляву сосну! Хай тобі грець!

— Я тільки трішечки відсьорбнув, — мовив пан Лонгі— нус, віддаючи баклажку.

Пан Заглоба перехилив дужче і випив усе до краплі, а потім, пирхнувши, сказав:

— Одна втіха, що, коли скінчаться наші біди і Бог дасть нам змогу вийти з цієї халепи живими, ми себе в усьому винагородимо. Якась крихта й нам перепаде. Ксьондз Жаб— ковський любить добре попоїсти, але за столом я його в баранячий ріг скручу.

— А що то за verba veritatis^[76] ви із ксьондзом Жабковським почули сьогодні від Муховецького? — спитав пан Міхал.

— Тихо! — цитькнув Скшетуський. — Хтось іде сюди з майдану.

Вони замовкли. Якась темна постать зупинилася біля них, і притишений голос запитав:

— Чатуєте?

— Чатуємо, милостивий князю, — відповів, виструнчившись, Скшетуський.

— Будьте пильні. Цей спокій нічого доброго не віщує.

І князь пішов далі дивитися, чи не зморив десь сон потомлених жовнірів. Пан Лонгінус склав руки.

— Що за полководець! Що за воїн!

— Він менше за нас спочиває, — мовив Скшетуський. — Отак усі вали щоночі сам обходить, ген аж до другого ставу.

— Дай йому Боже здоров’я!

Амінь!…

Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не було видно — у козацьких шанцях панував спокій. Навіть останні вогні згасли.

— Можна б їх усіх уві сні як ховрахів накрити! — пробурмотів Володийовський.

— Хто знає… — відповів Скшетуський.

— Мене так на сон хилить, — мовив Заглоба, — що аж очі підкочуються, а спати не можна. Цікаво, а коли ж можна буде? Стріляють чи не стріляють, а ти стій при зброї і хитайся від утоми, як жид на молитві. Собача служба! Сам не втямлю, чого мене так розібрало: чи від горілки, чи від роздратування за вранішній прочухан, який ми із ксьондзом Жабковським безпідставно мусили витримати.

— А як же це було? — спитав пан Лонгінус. — Ти, добродію, почав розповідати і не докінчив.

— От зараз і докінчу — може, хоч так сон переб'ю! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок пошукати чогось перегризти. Ходимо, ходимо, заглядаємо всюди — анічогісінько. Повертаємося злі. Аж ось на подвір'ї здибуємо патера кальвіністського, котрий прибув готувати в останню дорогу капітана Шенберка, того, що на позиціях пана Фірлея учора підстрелили. От я йому і кажу: «Довго ще ти, гультяю, тут тинятимешся і Всевишньому хулу чинитимеш? Іще накличеш на нас немилість Божу!» А він, певно, сподіваючись на протекцію пана каштеляна бельського, відповідає: «Наша віра така ж добра, як і ваша, а то й краща!» Коли він це сказав, ми аж закам'яніли від жаху. Але я мовчу! Думаю собі: є ксьондз Жабковський, тож нехай посперечається. А мій ксьондз Жабковський аж спінився і мерщій з аргументами — хвать патера під ребро. Проте відповіді на перший свій доказ не дістав: патер як поточився, то зупинився аж біля стіни. Але де не візьмися князь із ксьондзом Муховець— ким і на нас: що за галас і сварку ми вчиняємо? Не час, мовляв, не місце і не метод! Намилили нам голови, як школярам, а хіба це слушно? Unitam sim falsus vates^[77], але ці патери пана Фірлея ще накличуть на нас якусь біду…

— А цей капітан Шенберк не перейшов у справжню віру? — спитав пан Міхал.

— Де там! Як жив безчесно, так і вмер.

— І чого тільки люди скніють у впертості своїй, відмовляючи собі у спасінні! — зітхнув пан Лонгінус.

— Бог нас від насилля і від чарів козацьких боронить, — вів далі пан Заглоба, — а вони його ще ображають. Чи відомо вашим милостям, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри казали, ніби у тому місці, де клубки впали, земля лепрою взялася…

— Відома річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, — сказав, перехрестившись, литвин.

— Відьом я сам бачив, — додав Скшетуський, — і скажу вашим милостям…

На цих словах його перебив пан Володийовський, котрий, стиснувши раптово руку Скшетуського, прошепотів:

— Ну ж бо, тихше!..

Відтак, скочивши до самісінького краю валу, почав уважно прислухатися.

— Я нічого не чую, — сказав Заглоба.

— Цсс!.. Дощ заглушує! — відповів Скшетуський.

Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще якийся час пильно прислухався, потім повернувся до товаришів.

— Ідуть, — прошепотів він.

— Сповісти князю! Він на позицію Остророга пішов, — у відповідь прошепотів Скшетуський, — а ми побіжимо попередити жовнірів.

І вони з місця припустили уздовж валу, щохвилі зупиняючись дорогою і шепочучи жовнірам, що не спали:

— Ідуть! Ідуть!..

Слова немовби тихою блискавицею полетіли з уст в уста. За чверть години прибув князь, уже верхи, і віддав офіцерам накази. Оскільки супротивник, напевно, хотів заскочити табір сонним і бездіяльним, князь звелів підтримувати в нього цю оману. Жовнірам наказано було поводитися якнайтихіше і підпустити штурмівників аж до самих валів, і аж тоді, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на них ударити.

Жовніри все зрозуміли: тільки цівки мушкетів безшумно схилилися і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгінус і пан Володийовський дихали поруч один з одним. Пан Заглоба лишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільше куль падає на середину майдану, — а на валу, обіч таких трьох рубак, найбезпечніше.

Він лише став трохи позаду рицарів, щоб уникнути першого удару. Збоку опустився на коліно пан Підбип’ята із Зірвикаптуром у руці, а Володийовський примостився біля Скшетуського й прошепотів йому в самісіньке вухо:

— Ідуть-таки…

— Розміреним кроком.

— Це не чернь, але й не татари.

— Запорозька піхота.

— Або яничари — вони марширують добре. Верхи їх можна б більше покласти!

— Сьогодні затемно для кінного бою.

— Тепер чуєш?

— Цсс! Цсс!

Табір, здавалося, спить глибоким сном. Ніде жодного поруху, жодного вогника — скрізь гробове мовчання, яке порушував тільки шелест дрібного дощику, що сіявся наче крізь сито. Однак поволі до цього шелесту долучався інший, тихий, але розмірений, а тому виразніший, шерех, який дедалі наближався, ставав чіткішим. Нарешті за кільканадцять кроків від рову з'явилася якась довгаста щільна маса — її можна було побачити тільки тому, що вона була чорніша від темряви, — з’явилася і вклякла на місці.

Жовніри затамували дух, лише малий рицар щипав за стегно Скшетуського, виявляючи у такий спосіб своє задоволення.

Тим часом нападники наблизилися до рову й почали спускати в нього драбини, відтак самі злізли по них на дно, а драбини приставили до валу.

Вал так само мовчав, ніби на ньому й за ним усе вимерло — тиша стояла, як у могилі.

Та хоч які обережні були нападники, усе-таки де-не-де щаблі порипували і тріщали… «Дамо ми вам жару!» — подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгінус стиснув ефес Зірвикаптура і напружив зір — він був найближче до валу і сподівався вдарити першим.

Зненацька три пари рук з’явилися на гребені й щосили вхопилися за нього, а за ними, поволі й обережно, почали підійматися три місюрки… Вище і вище… «Це турки!» — подумав пан Лонгінус.

Цієї миті пролунав оглушливий залп кількох тисяч мушкетів — стало ясно, як удень. Та перш ніж світло згасло, пан Лонгінус замахнувся і вдарив так, що аж повітря завило під лезом Зірвикаптура.

Три тіла упали в рів, а три голови в місюрках скотилися до рицаревих колін.

У цей час, хоч на землі закипіло пекло, над паном Лонгінусом відкрилися небеса, крила виросли за спиною, янгольські хори заспівали в душі й увесь він сяяв від щастя — і бився, як уві сні, й удари його меча були ніби подячною молитвою.

А всі давно померлі Підбип’яти, починаючи від пращура Стовейка, зраділи на небесах, що таким достойним їх виявився останній живий на землі нащадок Зірвикаптурів-Підбип’ят.

Цей штурм, у якому з боку супротивника головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничари ханської гвардії, був відбитий жорстокіше за інші — бусурманської крові досі стільки не проливалося, що накликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман напередодні поручився, що із турками поляки битимуться не так запекло і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана й розлютованих мурз і подарунками їх утішати. Ханові він одрахував десять тисяч талярів, а Тугай-беєві, Кож-азі, Субагазі, Нурадинові й Галзі — по дві.

Тим часом у таборі челядь витягала трупи із рову і ніхто з шанців по ній не стріляв. Жовніри спочивали аж до ранку, оскільки було зрозуміло, що штурм не повториться. Тож усі спали непробудним сном, опріч хоругов, які несли варту, і пана Лонгіна Підбип’яти, котрий цілісіньку ніч пролежав хрестом на мечі, дякуючи Богові за те, що дозволив йому виконати обітницю і вкрити себе такою славою, що ім’я його у таборі й у місті не сходило з уст. Назавтра його викликав до себе князь-воєвода і вельми хвалив, а жовніри всенький день ішли юрбами віншувати героя і подивитися на три голови, котрі челядь принесла й поклала у нього перед наметом і котрі вже чорніли на повітрі. Хто захоплювався, хто заздрив, а дехто не хотів очам вірити, бо всі три голови в місюрках зі стальними маківками були ніби ножицями відрізані.

— Добрий із вашої милості sartor^[78], — хвалила шляхта. — Знали ми, що ти славний рицар, але такому удару й стародавні вої могли б позаздрити — і найвправніший кат не зумів би ліпше.

— Вітер так шапок не зніме, як ці голови знято! — казали інші.

І всі тиснули панові Лонгіну руку, а він стояв, опустивши очі, й сяяв, усміхаючись знічено і лагідно, мов панночка перед вінчанням, і говорив, ніби виправдовуючись:

— Надто вже зручно вони стали…

Багато кому кортіло спробувати його меч, але цим крижацьким дворучним кончаром ніхто не зміг вільно махнути, навіть ксьондз Жабковський, хоч він підкову переламував як тріску.

Біля намету ставало дедалі галасливіше, а пан Заглоба, Скшетуський і Володийовський приймали гостей, частуючи їх оповідями, позаяк більше було нічим — у таборі догризали вже майже останні сухарі, а м’яса, окрім копченої конини, іншого не було. Зате дух заміняв усякі наїдки і напої. Під кінець, коли інші почали вже розходитися, надійшов пан Марек Собеський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгінус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво привітавши рицаря, мовив:

— То у вашої милості сьогодні свято!

— Певно, що свято, — відповів за пана Лонгіна Заглоба, — приятель наш обітницю виконав.

— Хвалити Бога! — зраділо сказав староста. — Що» братику, вже скоро й на рушник станеш? Маєш когось на прикметі?

Пан Підбип’ята страшенно збентежився й почервонів аж до вух, а староста вів далі:

— Судячи з твоєї конфузії, бачу, я не помилився. Святий вашої милості обов’язок, аби такий рід не перевівся. Дай Боже, щоб чимбільше народжувалося витязів, схожих на вас чотирьох.

Сказавши це, він заходився потискати руку панові Лонгіну, панові Скшетуському, панові Заглобі й малому рицареві, а вони зраділи серцем, почувши із таких вуст похвалу, бо пан староста красноставський був взірцем мужності, честі й усіх інших рицарських чеснот. Це був чистий тобі Марс; Всевишній від щедрот своїх обдарував його усім по вінця: незвичайною вродою староста перевершував навіть молодшого брата Яна, котрий згодом став королем, багатством і знатністю не поступався перед найпершими магнатами, а його військові здібності підносив до небес сам великий Ієремія. Вельми яскраво світила б ця зірка на небосхилі Речі Посполитої, але волею долі блиск її перебрав на себе Ян, молодший, а вона згасла передчасно у лиху годину.

Тож наших рицарів дуже втішила похвала героя, однак той нею не обмежився і казав далі:

— Я багато чув про ваших милостей від самого князя-воєводи, котрий любить вас більше, ніж інших. Тому й не дивуюся, що ви служите йому, не думаючи про підвищення, хоч на королівській службі цього можна досягти швидше.

На це відповів Скшетуський:

— Усі ми саме до королівської гусарської хоругви приписані, опріч пана Заглоби, котрий волонтером доброхіть на війну пішов. А що ми при князю-воєводі служимо, то це передусім із любові до його особи, а ще кортіло нам якнайбільше відчути смак війни.

— І слушно чините, якщо мали таку охоту. Я певен, пан Підбип’ята ні в якій би іншій хоругві так швидко своєї обітниці не виконав, — зауважив староста. — А щодо війни, то нині усі ми нею по зав’язку ситі.

— Більше, аніж будь-чим іншим, — докинув Заглоба. — Ходять тут усі спозарання до нас із привітаннями, а нема щоб запросити на чарчину із доброю закускою, хоч це була б найліпша оцінка наших заслуг.

Говорячи це, пан Заглоба пильно дивився у вічі старості красноставському і лукаво підморгував своїм одним оком. Староста ж усміхнувся й сказав:

— У мене самого від учорашнього обіду й ріски в роті не було, а от горілки ковток, може, в якомусь поставці й знайдеться. Ласкаво прошу ваших милостей.

Але Скшетуський, пан Лонгінус і малий рицар почали відмовлятися й гримати на пана Заглобу, котрий викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався:

— Не напрошувався я, — казав він. — Ви ж мене знаєте: я своє віддам, а чужого не візьму, та коли така шляхетна персона просить, grubianitas^[79] було б відмовлятися.

— Ходімо, ходімо! — припрошував староста. — І мені приємно у гарній компанії посидіти, і час маємо, поки не стріляють. На трапезу не прошу, бо і з конятиною сутужно — уб’ють на майдані коня, до нього враз сто рук тягнуться, а горілки є зо дві баклажки, і для себе я їх не триматиму.

Приятелі ще опиралися й не хотіли, та позаяк староста дуже наполягав, пішли, а пан Стемповський побіг уперед і так постарався, що до горілки знайшлася й закуска: кілька сухарів і кілька шматочків конятини. Пан Заглоба вмить повеселішав і сказав:

— Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї облоги, отоді вже ми враз до ополченських возів доберемося. Вони силу-силенну всяких наїдків завше за собою возять, більше дбаючи про черево, аніж про Річ Посполиту. Я волів би з ними ліпше застілля мати, не воювати, хоч, може, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.

Староста споважнів.

— Як ми вже один одному заприсяглися, — мовив він, — що всі до решти ляжемо, а ворогові не здамося, так воно й буде. Мусимо підготувати себе до того, що настануть іще гірші часи. Харчів уже майже немає, ще гірше — порох кінчається. Іншим я б цього не сказав, але вашим милостям можна. Невдовзі лише запеклість у серцях і шаблі в руках у кожного із нас залишаться й готовність умерти — більше нічого. Дай Боже, щоб король чимскоріше прийшов, це остання надія. Войовничий його світлість! Він напевно не пошкодував би ні зусиль, ні здоров’я, навіть життя свого, аби нас визволити, та ба — замало у нього війська. От і мусить чекати, а ви, ваші милості, добре знаєте, як поволі збирається народне ополчення. Та й, зрештою, звідкіля королю знати, як ми тут обороняємося і як уже доїдаємо останні крихти?

— Ми готові вмерти, — мовив Скшетуський.

— А що як йому сповістити? — спитав Заглоба.

— Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, — сказав староста, — що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть — ось чим це загрожує!

— А чом би не пуститися на хитрощі? — спитав Заглоба. — От мені вже дещо сяйнуло.

— Що саме? — поцікавився староста.

— Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.

— Треба б про це із князем поговорити, — відповів староста.

Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:

— Я візьмусь прокрастися через козацький стан…

Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:

— Ти, добродію, берешся це виконати?

— Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? — спитав Скшетуський.

— Давно думаю, відповів литвин, — бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив цю обітницю виконати, вирушив би негайно. Що я, мізерний чоловік, значу? Невелика буде втрата, якщо навіть і зарубають дорогою.

— Але ж зарубають без сумніву! — закричав Заглоба. — Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?

— То й що з того, братику? — сказав пан Лонгінус. — Захоче Господь — проведе мене, а ні — нагородить на небі.

— Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з’їхав? — спитав Заглоба.

— І все-таки я піду, братику — з насолодою відповів литвин.

— Птах там не пролетить — із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.

— І все-таки я піду, — повторив литвин. — Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.

— Ну ви лишень погляньте на нього! — кричав у відчаї Заглоба. — Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору — тільки так ти зможеш туди дістатися.

— Ну дозвольте ж, добродії! — благально мовив литвин, складаючи руки.

— О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, — сказав Скшетуський.

— І я з вами! — додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.

— А дідько б вас узяв! — заволав, схопившись за голову, Заглоба. — Хай вам грець із вашим «і я! і я!», із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете-таки напевно в’язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.

— Бог мене покарав! — кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!

Ще якийся час він гарячково ходив туди-сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.

— Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?

— Борони нас Боже! — відповів рицар. — Як це?

— Що пан Підбип’ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим…

— Слухати гидко, — перебив литвин.

— І йому я не дивуюсь, — вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. — Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, — це вже… останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.

— Як це чотирьох? — здивовано перепитав Скшетуський. — Невже і ти, добродію, хочеш?…

— Атож! — закричав, б’ючи себе кулаками у груди, Заглоба. — І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі — піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.

— А щоб ти був здоровий, добродію! — мовив Скшетуський.

Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:

— Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!

Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:

— От вам, маєте! Ідіть!

— Це звичайнісінька стрілянина, — зауважив Скшетуський.

— Звичайнісінька стрілянина? — передражнив його шляхтич. — Скажіть на милість! їм іще мало. Половини війська від цієї звичайнісінької стрілянини не стало, а вам і в носі не свербить.

— Не журися, добродію! — намагався заспокоїти Заглобу Підбип’ята.

— А ти помовч, литво-ботво! — гримнув Заглоба, — бо найбільше винен. Хто придумав цю авантюру, котра якщо не безглузда, то я дурний!

— А я таки піду, братику, — відповів пан Лонгінус.

— Підеш, підеш! І я знаю, чому! Нема чого героя з себе корчити, бо тебе наскрізь видно. Цнотливості хочеться позбутись, от ти й квапишся її з окопу винести. Ти найгірший серед рицарів, а не найліпший, полюбовниця, що продає цноту. Тьху! Кара Божа! Отож-бо!.. Не до короля ти поспішаєш — тобі б по селах поіржати, як коневі на вигоні. Погляньте лишень: ось рицар, котрий цнотою торгує! Гидота, чиста тобі гидота, хай мене святий хрест поб'є!

— Слухати гидко! — волав, затуляючи вуха, пан Лонгінус.

— Облиште сваритися! — поважно мовив Скшетусь— кий. — Подумаймо краще про діло!

— Постривайте, Христа ради! — втрутився староста красноставський, котрий досі з подивом слухав речі пана Заглоби. — Велике це діло, але без князя ми не можемо нічого вирішувати. Тут нема чого сперечатися. Ви на службі, добродії, і мусите виконувати накази. Князь зараз має бути в себе. Ходімо до нього і послухаймо, що він на це скаже.

— Те, що й я! — мовив Заглоба, і обличчя його освітилося надією. — Ходімо мерщій!

Вони вийшли і пішли через майдан, на який уже падали кулі із козацьких шанців. Військо стояло біля валів, що здалеку здавалися ярмарковими ятками, — стільки на них було понавішано старого строкатого одягу, кожухів, понаставлено возів, подертих наметів і всіляких предметів, які могли бути заслоною від куль, бо часом тижнями стрілянина не вщухала ні вдень ні вночі. Ось і тепер над цим порозвішуваним лахміттям тяглася довга блакитна смуга диму, а перед ним виднілися червоні й жовті шереги жовнірів, котрі навлежачки без упину стріляли по найближчих ворожих шанцях.

Сам майдан скидався на суцільну руїну; на рівній місцині, зритій заступами і стоптаній кіньми, не зеленіла жодна травинка. Де — не-де височіли горбочки свіжої землі у тих місцях, де жовніри копали колодязі й могили, валялися уламки розбитих возів, гармат, бочок, купи обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського ніде не було видно — кожен із них негайно прибирали на харч війську, натомість скрізь попадалися на очі гори залізних, переважно вже поруділих від іржі гарматних ядер, якими щодня засипав цей шмат землі супротивник. Тяжка війна і голод на кожному кроці лишали слід.

Дорогою нашим рицарям зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні виносили поранених і вбитих, другі поспішали до валів допомогти надто стомленим товаришам. Обличчя у всіх почорнілі, змарнілі, зарослі, суворі очі розчервонілі, одяг вицвілий, подертий, на голові часто-густо замість шапок і шоломів брудне ганчір’я, зброя поламана. І мимоволі спадало на думку запитання: що станеться з цією жменькою нездоланних досі звитяжців, коли мине ще тиждень, два…

— Погляньте, ваші милості, — мовив староста, — пора, пора повідомити його величності королю.

— Злидні вже, як собаки, вищиряють зуби, — відповів малий рицар.

— А що буде, як коней з’їмо? — спитав Скшетуський.

Так перемовляючись, вони дійшли до князівських наметів, що стояли з правого боку валу. Біля них товпилося кільканадцять кінних розсильних, які мали завдання розвозити по табору накази. Їхні коні, годовані меленою копченою конятиною, яких від цього постійно проносило, шарпалися й шалено підскакували, ні за що не бажаючи стояти на місці. Так було з усіма кіньми у всіх хоругвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, що то табун грифів або кентаврів лине полем, більше повітря, аніж землі торкаючись.

— Князь у шатрі? — спитав староста одного із гінців.

— Він із паном Пшиємським, — відповів той.

Староста увійшов перший, не доповівши, а четверо рицарів залишилися перед шатром.

Але за хвилю полог відхилився і з’явилася голова пана Пшиемського.

— Князь негайно хоче бачити ваших милостей, — сказав він.

Пан Заглоба зайшов до шатра, маючи впевненість, що князь не захоче найкращих своїх рицарів посилати на вірну смерть. Але він помилився: не встигли гості йому вклонитися, як Ієремія промовив:

— Повідав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я підтримую ваш добрий намір. Навіть найбільша жертва не є великою для вітчизни…

— Ми прийшли тільки спитати дозволу, — відповів Скшетуський, — бо саме ти, ясновельможний князю, єдиний розпоряджаєшся життям нашим.

— То ви учотирьох хочете йти?

— Милостивий князю! — сказав Заглоба. — Це вони хочуть, а я ні. Бог свідок: я сюди не вихвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то тільки для того, аби ніхто не подумав, що Заглоба злякався. Пан Скшетуський, пан Володийовський і пан Підбип’ята з Миші— кишок — достойні мужі, але й Бурляй, котрий поліг від моєї руки (про інші подвиги промовчу), теж був великий воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, — тож гадаю, що у рицарському мистецтві я не гірший за інших. Але одна річ — хоробрість, і зовсім інша — безумство. Крил ми не маємо, а що по землі не дістанемося — це напевно.

— Отже, ти, добродію, не йдеш? — запитав князь.

— Я сказав, що не хочу йти, а що не йду, я не казав. Коли вже мене Бог покарав бути в їхній компанії, я мушу бути у ній до смерті. Якщо стане непереливки, Заглобина шабля ще знадобиться. От тільки не можу збагнути: навіщо класти голови усім чотирьом? Тому вірю, що ваша ясновельможність відверне од нас смерть і не дасть дозволу на таку безумну затію.

— Ти, ваша милость, добрий товариш, — відповів князь, — і вельми шляхетно з твого боку, що друзів залишати не хочеш, але у своїй довірі до мене ти помилився: я вашу жертву приймаю.

— От тобі й маєш! — буркнув Заглоба, і руки в нього геть опустилися.

Цієї миті до шатра зайшов Фірлей, каштелян бельський.

— Милостивий князю, — почав він, — мої люди схопили козака, котрий каже, що сьогодні вночі штурм буде.

— Мені вже відомо про це, — відповів князь. — Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

— Уже майже скінчили.

— От і добре! — мовив князь. — До вечора переберемося.

Потому він звернувся до четвірки рицарів:

— Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.

— Як це? — здивувався каштелян бельський. — Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?

— Вилазка своєю чергою… — відповів князь, — я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.

Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.

— О Боже! — скрикнув каштелян. — Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану…

Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:

— Не хочеться мені все-таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб’ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб’ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо — навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?

— Милостивий князю… — перебив Скшетуський.

— Такі моя воля і наказ, — із притиском сказав Ієремія. — А щоб ви не посперечалися, першим піде той, хто перший зголосився.

— Це я! — вигукнув, прояснівши на виду, пан Лонгінус.

— Сьогодні ввечері після штурму, якщо ніч буде темна, — додав князь. — Листів до короля жодних не дам; що бачив, ваша милость, те й розкажеш. Візьми тільки як знак оцей перстень.

Підбип’ята узяв перстень і вклонився князеві, той же стиснув його скроні обіруч, потримав трохи, а потім поцілував кілька разів у чоло і тремтливим голосом промовив:

— Ти такий близький моєму серцю, ніби брат… Нехай тебе ведуть і проведуть Господь милосердний і Цариця Небесна, жовніре Божий! Амінь!

— Амінь! — повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бельський.

У князя в очах стояли сльози — це був справжній батько для рицарів! — інші плакали, а тіло пана Підбип’яти пройняв дріж натхнення і кожна жилка запалала вогнем; і звеселилася до глибини ця чиста, смиренна й геройська душа, зігріта надією близької жертви.

— В історії буде записане ім'я твоєї милості! — вигукнув каштелян бельський.

— Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine, da gloriam^[80], — сказав князь.

Рицарі вийшли із шатра.

— Тьху, щось мене за горлянку схопило і тримає, а в роті так гірко, як після полину, — мовив Заглоба. — Ще й ті весь час стріляють, побий їх сила Божа! — додав він, показуючи на дим над козацькими шанцями. — Ой, тяжко жити на світі! Ну що, пане Лонгіне, ти вже остаточно вирішив їхати?.. Тепер уже нема іншої ради! Хай бережуть тебе янголи Господні… Хоч би вже моровиця видушила цих хамів!

— Я мушу з вами, добродії, попрощатися, — сказав пан Лонгінус.

— Як це? Ти куди? — спитав Заглоба.

— До ксьондза Муховецького на сповідь, братику. Душу грішну треба очистити.

Сказавши це, пан Лонгінус квапливо подався до замку, а рицарі повернулися до валів. Скшетуський і Володийовський були самі не свої і мовчали, а пан Заглоба не вгавав:

— Мене й досі за горлянку щось тримає. Не сподівався я, що так жаль мені буде його, але немає у світі чоловіка доброчеснішого! Нехай мені хтось заперечить — так у пику й затоплю! О Боже, Боже! Я гадав, каштелян бельський вас утримає, а він ще й підбивав. Дідько приніс цього єретика! «В історії, каже, буде записане ім’я твоєї милості!» Нехай його ім’я запишуть, але не на шкурі пана Лонгіна. А чом би йому самому не вирушити? Мабуть, у нього, як у всіх кальвіністів, по шість пальців на ногах, от і легше йти буде. Кажу я вашим милостям, що світ дедалі гіршим стає, і, певно, правду пророкує ксьондз Жабковський: кінець світу близький. Посидьмо трохи біля валів, а потім підемо у замок, щоб товариством приятеля нашого принаймні до вечора натішитися.

Але пан Підбип’ята, посповідавшись і відговівшись, решту часу провів у молитвах і з’явився аж надвечір перед штурмом, який був одним із найжахливіших, бо козаки вдарили саме тоді, коли війська з гарматами й возами перебиралися на свіжонасипані вали. Якусь мить здавалося, що мізерні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної армії супротивника. Польські хоругви так глибоко перемішалися з ворожими, що свої своїх не могли відрізнити — і тричі між собою схоплювалися. Хмельницький напружив усі сили, оскільки і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм має бути останнім і що далі вони тільки голодом моритимуть обложених. Але упродовж трьох годин усі атаки були відбиті з такими страшними втратами, що згодом ходили чутки, ніби у цій битві ворог втратив до сорока тисяч вояків. І вже напевно відомо, що після битви цілу купу стягів було кинуто князеві до ніг, — це був справді останній великий штурм, після якого настали ще важчі часи, коли ті, що облягали, підкопувалися під вали, викрадали вози, безперестану стріляли, коли настали нужда і голод.

Невтомний Ієремія негайно після штурму повів жовнірів, що падали з ніг, на вилазку, яка закінчилася новою поразкою ворога, — і аж після цього тиша огорнула обидва табори.

Ніч була тепла, але хмарна. Чотири чорні постаті тихо й обережно просувалися до східного краю валу. Це були пан Лонгінус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

— Пістолі добре прикрий, — прошепотів Скшетуський, щоб порох не відсирів. Дві хоругви всеньку ніч стоятимуть напоготові. Вистрілиш — примчимо на порятунок.

— Темно, хоч в око стрель! — буркнув Заглоба.

— Це ж краще, — сказав пан Лонгінус.

— Ну ж бо, тихо! — урвав Володийовський. — Я щось чую.

— То якийся вмирущий хрипить — дарма…

— Тобі б тільки до діброви дістатися…

— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, тремтячи, мов у лихоманці.

— Через три години почне розвиднятися.

— Уже пора! — мовив пан Лонгінус.

— Пора! Пора! — повторив Скшетуський стишеним голосом. — Іди з Богом!

— Із Богом! Із Богом!

— Бувайте, браття, здорові, і даруйте, якщо перед кимось завинив.

— Ти завинив? О Боже! — заволав Заглоба, кидаючись йому в обійми.

Скшетуський і Володийовський по черзі обняли приятеля. Настала мить, коли стримувані ридання струснули груди рицарів. Один лише пан Лонгінус був спокійний, хоч і зворушений.

— Бувайте здорові! — ще раз повторив він.

І, наблизившись до краю валу, зсунувся у рів. За хвилину його постать зачорніла на протилежному боці рову і, махнувши ще раз на прощання товаришам, він зник у темряві.

Між дорогою на Заложці та битим шляхом, що вів із Вишневця, росла діброва, яка перетиналася вузькими галявинами і з'єднувалася із бором — старим, густим і безкраїм, котрий тягся аж ген за Заложці, — туди й вирішив пробратися пан Підбип’ята.

Дорога ця була вельми небезпечна, бо щоб дістатися до діброви, треба було пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгінус вибрав її зумисне: саме біля табору цілу ніч крутилося найбільше людей і сторожа найменше уваги звертала на перехожих. Зрештою, на усіх інших дорогах і стежках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, які регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Про те, щоб іти луками і вздовж Гнезни, годі було й думати: там від смеркання до світанку на випасах не стуляли очей татарські конюхи.

Ніч стояла тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не лише людини, а й дерева не видно було. Обставина ця була для пана Лонгіна сприятлива, хоча, з іншого боку, іти доводилося дуже поволі, обережно, аби не впасти у якусь із ям чи траншей, що на всьому просторі вкривали бойовище, зрите польськими й козацькими руками.

Так він дістався до другої лінії польських валів, залишених увечері, і, перелізши через рів, пустився покрадьки до козацьких шанців і траншей. Зупинився і прислухався: у шанцях не було нікого. Зробивши вилазку після штурму, Ієремія витіснив із них молодців: хто не поліг, сховався в таборі. Безліч тіл лежала на схилах і гребенях насипів. Пан Лонгінус щомиті спотикався об трупи, переступав через них і йшов уперед. Час від часу слабкий стогін чи зітхання давали знати, що дехто із лежачих іще живий.

Широкий простір за валами, що тягся аж до першого ряду окопів, виритих іще рейментарями, теж був усіяний трупами. Ям і траншей тут було ще більше, а через кожні кілька десятків кроків стояли землянки, схожі у темряві на стіжки сіна. Але і в землянках нікого не було. Всюди панувала мертва тиша, ніде ні вогника, ні живої душі — тільки полеглі тіла там, де колись був майдан.

Пан Лонгінус прочитав молитву за душі померлих і пішов далі. Гомін польського табору, що гнав його аж до других валів, дедалі дужче стихав, губився вдалині, аж поки зовсім ущух. Пан Лонгінус зупинився й оглянувся востаннє.

Він уже майже нічого не міг розгледіти, бо в таборі не було вогнів; лише однісіньке віконце у замку тьмяно мигтіло, ніби зірочка, яка то з'явиться, то сховається за хмарами, ніби світлячок, котрий то спалахує, то згасає навпереміну. «Браття мої, чи побачувас іще в житті?» — подумав пан Лонгінус.

І туга важким каменем згнітила серце, не давала дихати. Там, де тремтить цей миготливий вогник, — свої, побратими: князь Ієремія, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький. Там його люблять і ладні захистити, а тут ніч, пустка, темрява, трупи під ногами, вервечки душ і попереду табір проклятих кровопивців, немилосердних ворогів.

Камінь туги ще дужче згнітив серце, став не до снаги навіть нашому велетневі. У душу почали закрадатися сумніви.

Бліда тінь тривоги прилетіла з мороку й почала шепотіти панові Лонгіну на вухо: «Не пройдеш, це неможливо! Повернися, поки не пізно! Вистріли з пістоля, й ціла хоругва кинеться тебе рятувати. Через ці табори, через цей дикий люд не пройде ніхто».

Польський табір, щодня обсипуваний кулями, де панували голод і смерть, а повітря було насичене трупним духом, тієї миті здався панові Лонгіну тихою, безпечною гаванню.

Друзі не докорятимуть йому, якщо він вернеться. Він скаже їм, що це над людські сили, і вони й самі не підуть і не пошлють нікого — й далі чекатимуть милості Божої і королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине? «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!… Це спокуса сатанинська, — подумав пан Лонгінус. — Умерти я готовий, а ніщо гірше на мене не чекає. Це диявол лякає слабку душу пусткою, трупами, мороком, бо він нічим не гребує».

Невже ж рицар соромом себе укриє, славу втратить, ім’я своє зганьбить — війську дасть загинути, корони небесної зречеться? Ні, ніколи!

І він рушив далі, випростуючи перед собою руки.

Та враз йому знову почувся гомін, але вже не з польського табору, а з протилежного боку — невиразний поки що, зате глибокий і грізний, ніби в темному лісі зненацька заревів ведмідь. Але неспокій уже не тривожив душі пана Лонгіна, туга більше не стискала грудей, а поступалася місцем приємним спогадам про близьких; і тоді, ніби у відповідь на погрозу, що долинала з боку табору, він іще раз подумки повторив: «І все-таки я піду».

Через певний час він опинився на тому самому бойовищі, де у день першого штурму князівська кіннота розбила козаків і яничарів. Дорога тут уже була рівніша, менше траплялося траншей, ям, землянок і майже не стало мертвих тіл — козаки поприбирали усіх полеглих. І трохи посвітлішало, бо жодні перепони не затуляли простору. Поле похило спадало на південь, але пан Лонгінус відразу звернув круто, намагаючись просковзнути між західним ставком і табором.

Тепер він ішов швидко, не затримуючись і вже, здавалося, досяг краю табору, коли якісь нові звуки привернули його увагу.

Він ураз зупинився і, зачекавши з чверть години, почув тупіт і форкання коней, що наближалися. «Козацький дозор», — подумав він.

Та ось почулися голоси, і пан Лонгінус мерщій кинувся вбік, але, перечепившись об першу ж нерівність ґрунту, розпластався на землі й завмер, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під'їхали ще ближче і нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх полічити, але чув кожне слово розмови.

— Їм важко, та й нам теж, — говорив якийся сонний голос. — А скільки вже добрих молодців гризуть землю!

— Господи! — почувся другий голос. — Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

— Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують, що нас позв’язують, якщо більше не буде кого.

— І на пасовиськах із нашими б’ються. Батько заборонив ходити до їхнього коша, хто піде — звідти не вернеться.

— Кажуть, серед базарників є перевдягнені ляхи. Краще б її не було, цієї війни.

— Нам тепер іще гірше стало.

— Король недалеко із ляською раттю — ось що найгірше!

— Ех, на Січі я оце зараз спав би собі, а тут товчись потемки, як сіромаха.

— А тут, мабуть, і справді сіромахи водяться, бо коні хропуть.

Голоси поволі віддалялися, і нарешті їх зовсім не стало чути. Пан Лонгінус підвівся й пішов далі.

Почав мжичити дощик. Зробилося ще темніше.

По ліву руч від пана Лонгіна, версти за дві, блимнув маленький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже він був певен, що знаходиться на краю табору.

Вогники були тьмяні й негусті — либонь, у таборі усі вже спали, тільки де-не-де, можливо, пили або готували страву на завтра.

— Дякувати Богу, що я після штурму і вилазки вийшов, — промовив сам до себе пан Лонгінус. — Вони мають бути смертельно втомлені.

Ледве він так подумав, як удалині знову почувся кінський тупіт — їхав другий дозор.

Але земля в цьому місці була горбистіша, тому й сховатися було легше. Дозор проїхав так близько, що мало не зачепив пана Лонгіна. На щастя, коні, які звикли проїздити повз мертві тіла, не злякалися. Пан Лонгінус пішов далі.

Упродовж тисячі кроків він іще двічі натикався на дозорних. Стало зрозумілим, що табір по всьому периметру стерегли як зіницю ока. Пан Лонгінус тільки радів у душі, що не стрічає пішого дозору, який зазвичай виставляли перед табором, щоб оповіщати кінну сторожу.

Але радість його тривала не довго. Ледве пройшов він десь із версту, як попереду, не далі, ніж за десять кроків, замаячила чорна постать. Хоч який безстрашний був пан Лонгінус, проте відчув ніби легкий дріж у крижах. Відступати або обходити було запізно. Постать заворушилася, напевно, помітивши його.

Вагання було коротким, як мить. Ураз озвався приглушений голос:

— Василю, це ти?

— Я, — тихо відповів пан Лонгінус.

— Горілку маєш?

— Маю.

— Давай.

Пан Лонгінус підійшов ближче.

— А чого ти такий високий? — злякано спитав той самий голос.

Щось заклубочилося у темряві. Короткий, здушений тої ж миті окрик: «Госп!..» вирвався з уст дозорця — і ось уже пролунав ніби хрускіт переламуваних кісток, тихе харчання, й одна постать важко упала на землю.

Пан Лонгінус пішов далі.

Але тепер він змінив напрямок, що, очевидно, збігався з лінією караульних постів, і звернув ще ближче до табору, намагаючись пройти між вервечкою возів і пікетами — за спиною у них. Якщо немає другого ланцюга постів, зміркував пан Лонгінус, на цьому просторі він може зустріти лише тих козаків, які виходять із табору міняти варту. Кінним сторожовим загонам тут нема чого робити.

За хвилину виявилося, що другого ланцюга сторожових постів немає. Зате табір був не далі, як на відстані двох пострілів із лука, і, дивна річ, здавалося, дедалі наближався, хоч пан Лонгінус намагався йти уздовж вервечки возів.

Виявилося також, що не всі спали у таборі. Біля багать, що тліли то тут, то там, сиділи постаті. В одному місці багаття було чимале і навіть таке яскраве, що блиск його діставав до пана Лонгіна, тому рицар змушений був знову відступити до постів, щоб не переходити смуги світла. Здалеку пан Лонгін розпізнав волів, що висіли поблизу вогню на хрестоподібних стовпах, — із них різники лупили шкури.

Багацько людей, зібравшись купками, придивлялися до їхньої роботи. Дехто тихенько пригравав різникам на сопілках. Це була та частина табору, яку займали чабани. Дальші вервечки возів губилися у темряві.

Освітлена тьмяним сяйвом багать стіна табору знову ніби наблизилася до пана Лонгіна. Спочатку вона була від нього тільки по праву руч, та раптом він побачив її і перед собою.

Тоді пан Лонгінус зупинився й задумався, що робити. Він був оточений. Козацький стан, татарський кіш і табори простолюду ніби кільцем обступали увесь Збараж. Усередині цього кільця були розставлені пости і кружляли дозорні, щоб ніхто не міг прослизнути непомітним.

Становище пана Лонгіна було жахливе. Тепер він мав пробиратися серед возів або шукати виходу між козацьким станом і татарським кошем. Інакше можна було до світанку блукати по колу — хіба що він би захотів знову повернутися до Збаража, але навіть і в цьому разі міг опинитися у руках сторожі. Одначе пан Лонгін розумів, що вже через нерівності ґрунту вози не можуть стояти щільно один до одного. В їхніх рядах повинні бути проміжки, і чималі, бо, зрештою, вони необхідні не лише для того, щоб вийти назовні, а й для того, аби вільно проїздила кіннота. Пан Лонгінус вирішив знайти такий прохід і задля цього ще ближче підійшов до возів. Відблиски багать, що горіли там і сям, могли виказати його, але, з іншого боку, допомагали йому: без них він не розгледів би ні возів, ні дороги поміж ними.

І справді, за якихось чверть години пошуків він знайшов дорогу і легко її розпізнав, бо вона чорною стрічкою вилася поміж возами. На ній не було багать, та й козаків не могло бути, щоб не загороджувати шляху кінноті. Пан Лонгінус ліг на живіт і поповз у ту чорну безодню, як змія в нору.

Минуло ще п’ятнадцять хвилин, півгодини, а він усе повз, молячись водночас, довіряючи захисту небесних сил свої тіло і душу. Він подумав, що, можливо, доля усього Збаража залежить цієї миті від того, чи пробереться він зараз крізь цю ущелину, і тому молився не тільки за себе, а й за тих, хто у цю хвилину благав Господа за нього в окопах.

Обабіч усе було спокійно. Вояк не ворухнувся, кінь не форкнув, собака не загавкав — і пан Лонгінус рушив. Тепер перед ним чорнів густий чагарник, за яким починалася діброва, за дібровою бір, аж ген до Топорова, а за бором король, спасіння і слава за заслуги перед Богом і людьми. Що таке три зітнуті голови у порівнянні з цим подвигом, для якого потрібно було щось більше, аніж залізна рука!

Пан Лонгінус сам відчував цю різницю, але не сповнилося пихи його чисте серце, воно, як серце дитини, залилося сльозами вдячності.

І він підвівся й пішов далі. Сторожові пости з протилежного боку возів уже не стояли, а якщо й стояли, то рідко, і їх легше було уникнути. Тим часом пустився більший дощ і шелестів по заростях, заглушаючи кроки рицаря. А пан Лонгінус ступав своїми довгими ногами, як велетень: де інший зробив би п’ять кроків, йому вистачало одного. Вози дедалі віддалялися, діброва наближалася, а з нею наближалося й спасіння.

Аж ось і дуби. Ніч під ними така темна, як у підземному царстві. Але це й краще. Повіяв легенький вітер, і дуби неголосно шумлять — можна сказати, шепочуть молитву: «Боже великий, Боже милосердний, убережи цього рицаря, бо він Твій слуга і вірний син землі, на якій ми зросли Тобі на славу!»

Ось уже від польських окопів пана Лонгіна відділяють із півтори милі. Піт заливає йому чоло, бо в повітрі стало парко, схоже, збирається на грозу, але він іде вперед, йому байдуже до грози — у серці в нього янголи співають. Діброва рідшає. Певно, зараз буде перша галявина. Дуби зашуміли дужче, ніби хотіли сказати: «Зачекай, серед нас тобі було безпечно», — але рицар не має часу і виходить на відкриту галявину. Посеред неї стоїть тільки один дуб, але могутніший за інші. До нього й прямує пан Лонгінус.

Зненацька, коли до дуба лишається вже кільканадцять кроків, із-під розлогого гілля велетня вискакують десятків зо два чорних постатей і кидаються до рицаря, наче вовки.

— Хто ти? Хто ти?

Мова їхня не зрозуміла, на головах гостроверхі шапки — це татари, конюхи, котрі сховалися тут від дощу.

Цієї миті червона блискавиця осяяла галявину, дуб, дикі постаті татар і велетня-шляхтича. Жахливий крик струсонув повітря, і вмить закипіла сутичка.

Татари кинулися на пана Лонгіна, як вовки на оленя, схопили його жилавими руками, та він тільки плечима струснув, і всі нападники посипались додолу, як із дерева достиглі фрукти. Потім заскреготів у піхвах страшний Зірвикаптур — і враз почулися стогін, виття, волання про допомогу, свист меча, хрипіння вмирущих, іржання переляканих коней, тріск переламуваних татарських шабель. Тиха галявина забриніла усіма дикими голосами, які тільки може видати людська горлянка.

Татари ще вдруге і втретє кидалися купою на рицаря, але він уже вперся в дуба, а спереду прикрився вихоровертінням меча — і клав ворогів, аж страшно глянути. Трупи зачорніли у нього під ногами — решта, охоплена панічним жахом, відступила.

— Див! Див! — пролунали дикі зойки.

Луна від них пішла навсібіч. Не минуло й півгодини, як уся галявина вже кишіла пішими й кінними. Бігли козаки і татари з косами, кілками, луками, з пучками палаючих трісок. Із уст в уста полетіли гарячкові запитання:

— Що таке, що сталося?

— Див! — відповідали конюхи.

— Див! — повторювали в юрбі.

— Лях! Див! Бий його!

— Живцем бери! Живцем!

Пан Лонгінус по двічі вистрілив із пістолів, але пострілів цих уже не могли почути товариші у польських окопах.

Тим часом юрба наближалася півколом, він же стояв у тіні — велетень, що притулився до дерева, — і чекав із мечем у руці.

Юрба підступала дедалі ближче. Нарешті прогриміли слова команди:

— Взяти його!

Усі живі кинулися до дуба. Крики стихли. Ті, що не могли протиснутися, світили решті. Людський вир клубочився і нуртував під деревом — тільки стогін вилітав із цього виру, і довгий час нічого не можна було розгледіти. Нарешті жахливий зойк вирвався із грудей нападників. Юрба розсіялася вмить.

Під деревом залишився тільки пан Лонгінус, а під ногами в нього — купа тіл, які ще здригалися у передсмертних корчах.

— Мотузок, мотузок! — пролунав чийся голос.

Верхівці притьмом кинулись по мотузки і вмить їх привезли. Мерщій по кільканадцятеро здоровенних чоловіків ухопили із двох кінців довгу линву, намагаючись прив’язати пана Лонгіна до дерева.

Але пан Лонгін махнув мечем — і чоловіки з обох боків попадали на землю. З тим самим результатом маневр повторили татари.

Збагнувши, що у надто великій юрбі одні одним тільки заважають, пішли ще кільканадцять найсміливіших ногайців, щоб неодмінно узяти велетня живим, але пан Лонгінус роздер їх, як вепр роздирає затяту тічку. Дуб, що зрісся із двох могутніх стовбурів, мав усередині западину, яка захищала рицаря, — той же, хто наближався спереду на відстань меча, падав мертвий, навіть не скрикнувши. Надлюдська сила пана Підбип’яти, здавалося, зростала з кожною хвилиною.

Побачивши це, роз'юшені ординці відтіснили козаків, і зусібіч розляглися дикі крики:

— Ук! Ук!..

І тоді, побачивши луки і стріли, що їх татари висипали з колчанів собі під ноги, зрозумів пан Підбип’ята, що наближається година смерті, й почав читати літанію Пресвятій Діві.

Залягла тиша. Юрба затамувала дух, чекаючи, що буде далі.

Перша стріла просвистіла, коли пан Лонгінус сказав: «Мати Спасителя!» — і шкрябнула йому скроню.

Друга стріла просвистіла, коли пан Лонгінус промовив: «Преславна Діво!» — і застряла у нього в плечі.

Слова літанії змішалися із посвистом стріл.

І коли пан Лонгінус сказав: «Зоре вранішня!» — стріли вже стриміли у нього в плечах, у боку, в ногах… Кров зі скроні заливала йому очі, і вже мов крізь туман бачив він галявину, татар, і посвисту стріл уже не чув. Відчував лише, що слабне, що ноги підкошуються під ним, голова падає на груди… І нарешті впав на коліна.

Потім, уже наполовину зі стогоном, сказав пан Лонгінус: «Царице янголів!» — і це були його останні слова на землі.

Янголи небесні підхопили його душу і поклали її, мов ясну перлину, до ніг «Цариці янголів»

РОЗДІЛ XXVIII

ан Володийовський і Заглоба стояли наступного ранку на валах серед жовнірів, пильно дивлячись на табір, звідкіля наближалася хмара черні. Скшетуський був на раді у князя, а наші рицарі, скориставшись перепочинком, розмовляли про вчорашній день і про те, чому так заворушився табір супротивника.

— Нічого доброго нам це не провіщає, — сказав Заглоба, показуючи на чорну масу, що наближалася мов велетенська хмара. — Певно, знову на штурм підуть, а тут уже рук підняти не можеш.

— Який там іще штурм у цю пору, серед білого дня! — заперечив малий рицар. — Хіба що займуть наш учорашній вал і під новий почнуть підкопуватися та стрілятимуть від ранку до вечора.

— Добре було б їх із гармат наполохати.

Володийовський знизив голос.

— Із порохом сутужно, — відповів він. — При такій витраті, мабуть, і на шість днів не вистачить. Але на той час король підійти має.

— Ет, що буде, те й буде. Аби тільки наш пан Лонгін, бідолаха, щасливо дістався! Я всеньку ніч заснути не міг, тільки про нього й думав. Щойно задрімаю, відразу ж бачу, як йому непереливки, — і такий мене жаль брав, аж у піт кидало. Кращої людини від нього немає! У всій Речі Посполитій удень при свічці не знайдеш, хоч шукай три роки і шість тижнів.

— А чого ж ти, добродію, завше з нього кепкував?

— Бо язик у мене лихіший за серце. Але ти, пане Міхале, ліпше про це не згадуй, не ятри душі, я й так себе картаю. Боронь Боже з ним якась біда трапиться, я до смерті не матиму спокою.

— Та не переймайся ти так, добродію. Він на тебе ніколи зла не тримав, сам чув, як казав: «Язик паскудний, а серце — золоте!»

— Дай же йому Боже здоров’я, шляхетному приятелеві нашому! Він, щоправда, не вмів по-людському слова сказати, але ця вада сторицею надолужувалася іншими великими чеснотами. Як гадаєш, пане Міхале, пройшов він щасливо?

— Ніч була темна, а селяни після битви fatigati^[81] страшенно. Ми надійного дозору не виставили, а вони, либонь, і поготів.

— І слава Богу! Я ще доручив панові Лонгіну про нашу сердешну князівну добре розпитати, чи не бачив її хтось де-небудь, бо я так думаю, що Жендзян мусив до королівських військ пробиватися. Пан Лонгінус, певно, відпочивати не стане, а з королем сюди поспішатиме. Отож невдовзі слід сподіватися про неї новин.

— Я вірю у кмітливість цього пахолка і сподіваюся, що він її якось урятував. До смерті не матиму втіхи, якщо її згуба спіткала. Не довго я знав княжну, але запевняю тебе, що, коли б я мав сестру, то й вона не була б мені миліша.

— Тобі сестра, а мені ж вона як донька. Від цих турбот у мене, здається, скоро борода геть побіліє, а серце від жалю розірветься. Не встигнеш когось полюбити, раз, два, три — і вже його нема, а ти сиди, журися, переживай, гризи себе і думай гірку думу, а тут іще й живіт порожній, шапка уся в дірках, крізь які, наче крізь діряву стріху, вода на лисину капає. Собакам нині у Речі Посполитій живеться ліпше, аніж шляхті, а вже нам чотирьом за всіх найгірше. Пора вже, мабуть, у кращий світ вирушати, пане Міхале, ге?

— Я не раз думав, чи не ліпше було б розповісти про все Скшетуському, та одне мене стримувало: сам він ніколи й словом про неї не згадає, а як часом хтось обмовиться у розмові, здригнеться тільки, наче його чимось у серце вкололи.

— Отак гадай собі, ятри рани, що підсохли у вогні боїв, а її, може, татарин якийся вже через Перекоп за коси тягне. У мене в очах язики полум’я мигтіти починають, як я про це подумаю. Ні, таки пора вмирати, не інакше, бо на світі жити — тільки мучитися та й годі. Хоч би вже пан Лонгінус щасливо пробрався!

— До нього за його чесноти небеса більше, ніж до інших, мають бути прихильні. Та поглянь-но, ваша милость, що там гультяйство виробляє!..

— Сьогодні так сонце світить, що я нічого не бачу.

— Вал наш учорашній розкопують.

— Я ж казав, що буде штурм. Ходімо звідси, пане Міхале, скільки вже можна стояти!

— А я думаю, не на те вони розкопують, щоб на штурм іти, їм і для відступу вільний шлях потрібен. А найпевніше, вони туди башти затягнуть, у яких стрільці сидять. Поглянь-но, добродію, як махають — аж заступи скрегочуть. Кроків на сорок уже розрівняли.

— Тепер бачу, але ж як жахливо сьогодні сонце сліпить!

Пан Заглоба прикрив очі долонею і вдивлявся. И саме цієї миті в розкопаний у валу прохід рікою хлюпнула чернь і вмить заповнила порожній простір між валами. Одні враз почали стріляти, інші, риючи заступами землю, — зводити новий насип і шанці, щоб черговим, уже третім, кільцем оточити польський табір.

— Ого! — заволав Володийовський. — А що я казав?.. Он уже й машини котять!

— Ну, це вже штурм буде, як пити дати. Ходімо звідси, — мовив Заглоба.

— Ні, це інші белюарди! — відповів малий рицар.

І справді, облогові башти, що показалися у проході, були збудовані інакше, ніж звичайні гуляй-городи: за стіни їм правили скріплені скобами драбини, позавішувані шкурами й одягом, сховавшись за якими найвправніші стрільці, що сиділи від половини вежі до її маківки, обстрілювали супротивника.

— Ходімо, нехай їх там собаки позагризають! — повторив Заглоба.

— Постривай, ваша милость, — відповів Володийовський.

І заходився лічити башти, які одна за одною з’являлися із проходу.

— Одна, дві, три… Либонь, запас у них чималий… Чотири, п’ять, шість… А ці ще вищі… Сім, вісім… Із таких башт вони нам усіх собак на майдані перестріляють, бо стрільці там, напевно, exquisitissimmi^[82]… Дев’ять, десять… Кожну як на долоні видно — сонце просто на них світить… Одинадцять…

Раптом пан Міхал перестав лічити.

— Що це? — спитав він дивним голосом.

— Де?

— Там, на найвищій… Чоловік висить!

Заглоба напружив зір. Справді, на найвищій башті, освітлене сонцем, висіло на вірьовці мертве тіло, гойдаючись, ніби велетенський маятник, у такт із рухом белюарди.

— Авжеж, — мовив Заглоба.

Зненацька Володийовський пополотнів і крикнув жахливим голосом:

— Боже всемогутній!.. Це ж Підбип’ята!

Шурхіт пролетів над валами, ніби вітер у листі дерев. Заглоба похнюпив голову, затулив долонями очі й, стогнучи, повторював посинілими губами:

— Єзус-Мар’я! Єзус-Мар’я!..

Шурхіт ураз змінився людським гомоном, що наростав, як збурена хвиля. Воїни, що стояли на валах, упізнали в чоловікові, який гойдався на ганебному шнурі, свого товариша по недолі, бездоганного рицаря — усі впізнали пана Лонгінуса Підбип’яту, і від лютого гніву у жовнірів волосся на голові сторчма ставало.

Заглоба відірвав нарешті долоні від очей. На нього страшно було дивитися: на губах піна, обличчя синє, очі вибалушені.

— Крові! Крові! — гаркнув він таким жахливим голосом, що аж дріж пройняв тих, хто стояв поруч нього.

І скочив у рів. За ним кинулися всі, хто був живий на валах. Жодна сила, навіть наказ самого князя, не змогла б стримати цього вибуху люті. З рову вилазили, стаючи один одному на плечі, хапаючись руками і зубами за край, а вилізши, бігли наосліп, не бачачи, чи інші біжать за ними. Белюарди задиміли, як смолярні, і здригнулися від гуку пострілів, але й це нікого не зупинило. Заглоба летів першим із шаблею над головою, страшний, розлючений, схожий на очманілого бугая. Козаки із ціпами й косами теж кинулися назустріч нападникам і, здавалося, дві стіни зіткнулися з гуркотом. Але чи можуть ситі англійські доги довго боротися із голодними й роз'яреними вовками? Рубані шаблями, рвані зубами, биті й гнічені, козаки не витримали натиску і, збентежені, почали відступати назад до проходу. Пан Заглоба шаленів; як левиця, у якої відібрали левенят, він кидався у самісіньку гущу, хрипів, рикав, рубав, мордував, топтав! Пусто робилося довкола нього, а поруч із ним котився другий руйнівний пломінь — схожий на поранену рись Володийовський.

Стрільців, схованих у белюардах, вирізали до ноги, решту прогнали за прохід у валу. Потім жовніри піднялися на белюарду і, відчепивши пана Лонгіна, обережно спустили його на землю.

Заглоба припав до рицаревого тіла…

У Володийовського серце теж краялося, і він, побачивши мертвого приятеля, залився слізьми. Легко було визначити, якою смертю згинув пан Лонгінус, бо все його тіло було поцятковане дротиками. Тільки обличчя не зачепили стріли — лише одна зоставила довгу подряпину на скроні. Кілька крапель червоної крові засохло в нього на щоці, очі були заплющені, а на блідому обличчі застигла ясна усмішка — якби не ця блакитнувата блідість та холод смерті, який скував риси, могло б здатися, що пан Лонгінус спокійно собі спить. Нарешті взяли його товариші й понесли на плечах до окопів, а звідти до замкової каплиці.

До вечора збили труну, а ховали на збаразькому цвинтарі вночі. Зібралося усе духівництво зі Збаража, окрім ксьондза Жабковського, котрий, прострелений в останньому штурмі у крижі, майже вмирав. Прийшов князь, доручивши командування старості красноставському, і рейментарі, і пан коронний хорунжий, і хорунжий новогрудський, і пан Пшиємський, і Скшетуський, і Володийовський, і Заглоба, і товариство з хоругви, у якій служив небіжчик. Труну поставили над свіжовикопаною могилою — і церемонія почалася.

Ніч видалася тиха й зоряна. Смолоскипи горіли рівно, кидаючи відблиск на жовті дошки свіжозбитої труни, на постать князя й суворі обличчя рицарів, що стояли довкола.

Димки з кадильниць спокійно підіймалися вгору, розносячи запах мирри і ялівцю; тишу порушували тільки стримувані ридання пана Заглоби, глибокі зітхання могутніх грудей рицарів і далекий гуркіт пострілів на валах.

Та ось ксьондз Муховецький підняв руку, даючи знак, що хоче говорити, і рицарі затамували дух, він же, помовчавши з хвилину, звернув погляд до зоряних висот і нарешті так почав свою промову:

— Що там за стукіт у небесну браму чую я на світанні? — питає сивий ключник Христосів, від солодкого сну пробудившись.

— Відчини, святий Петре, відчини. Це я, Підбип’ята.

— А які вчинки, які заслуги, які високі чесноти дають тобі сміливість, милостивий пане Підбип’ято, такого шляхетного воротаря тривожити? За яким правом хочеш ти увійти туди, куди ні родовід, хоч і такий знатний, як твій, ні сенаторське достоїнство, ні коронні посади, ні високий сан королівський самі собою ще вільного доступу не дають? Куди не широким трактом у кареті, запряженій шестериком, із гайдуками в'їжджають, а крутою тернистою дорогою чеснот діставатися треба?

— Ох! Відчини, святий Петре, відчини мерщій, бо саме такою крутою стезею йшов соратник і дорогий наш товариш пан Підбип’ята, аж поки, нарешті, прийшов до тебе, стомлений, наче голуб після тривалого перельоту, голий прийшов, як Лазар, як святий Себастян, стрілами поганськими пронизаний, як бідний Іов, як Непорочна Діва, чистий, як смиренний агнець, терпеливий і тихий, не заплямований жодними гріхами, котрий із радістю кров свою на благо вітчизни земної пролив.

Впусти його, святий Петре, бо якщо його не впустиш, то кого ж тоді впускати у ці часи розпусти і безбожності?

Впусти ж його, святий ключнику! Впусти цього агнеця; нехай пасеться на небесних луках, нехай скубе травицю, бо голодний прийшов зі Збаража…

Ось як почав свою промову ксьондз Муховецький, а далі так виразно змалював усе життя пана Лонгіна, що всякий відчув свою ницість біля цієї тихої труни незаплямованого рицаря, найскромнішого із скромних, найцнотливішого із цнотливих. І всі били себе у груди, і всіх огортав дедалі більший жаль, і всі дедалі ясніше розуміли, якого страшного удару завдано вітчизні, якої страшної втрати зазнав Збараж. А ксьондз дужче й дужче підносився духом і коли нарешті дійшов у своїй оповіді до вилазки й мученицької смерті пана Лонгіна, геть забув про правила риторики й неодмінні цитати, а коли почав прощатися з небіжчиком від імені духівництва, полководців і війська, сам розплакався і говорив, схлипуючи, як Заглоба:

— Прощавай, наш брате, прощавай, товаришу! Не земному владиці, а небесному, високому нашому заступникові ч передоручив ти муки наші, голод, нужду і скруту — там ти хутчій добудеш нам спасіння, але сам більше не вернешся, тому ми плачемо, тому обливаємо сльозами труну твою, бо ми тебе любили, брате наш наймиліший!

Плакали укупі зі шляхетним ксьондзом усі: і князь, і рейментарі, і військо, а найдужче за всіх приятелі небіжчика. Коли ж ксьондз заспівав: «Requiem aeternam dona ei, Domine!»^[83] — зчинився лемент, хоч це все були люди, що звикли до смерті за час тривалого й щоденного із нею спілкування.

Уже труну поставили на линви, а пана Заглобу важко було від неї одірвати, наче ховали його брата чи батька. Та нарешті Скшетуський із Володийовським його відтягли. Князь наблизився і взяв пригорщ землі; ксьондз почав читати: «Anima eius»,^[84] зашурхотіли линви, посипалася на труну земля — із рук, із шоломів…

Невдовзі над останками пана Лонг; на Підбип’яти виріс високий горбок, який місяць освітив блідим сумним сяйвом.

* * *

Троє приятелів поверталися з міста на майдан, із якого безнастанно долинав відгомін пострілів. Ішли мовчки, бо жоден із них не хотів озватися першим; інші ж гурти рицарів, навпаки, гомоніли між собою про покійника, віддаючи йому гідну похвалу.

— По честі влаштували похорон, — зауважив якийся офіцер, проходячи повз Скшетуського, — у самого пана писаря Сераковського ліпший не був.

— Він його заслужив, — відповів другий офіцер. — Хто б іще узявся пробитись до короля?

— А я чув, — додав третій, — що серед вишневечан було кілька охочих, але такий страшний приклад, певно, у всіх відбив охоту.

— Та це ж неможливо! Там і змія не проповзе.

— Справді-бо! Це було б чистісіньке безумство!

Офіцери пройшли вперед. Знову настало мовчання. Та враз Володийовський спитав:

— Ти чув, Яне?

— Чув, — відповів Скшетуський. — Сьогодні моя черга.

— Яне! — поважно мовив Володийовський. — Ми давно знаємо один одного, і тобі відомо, що я останнім відмовлюся од ризику. Та одне діло ризик і геть інше — звичайнісіньке самогубство.

— І це кажеш ти, Міхале?

— Я, бо приятель тобі.

— І я тобі приятель: дай же мені слово рицаря, що не підеш третім, коли я загину.

— О! І не проси! — вигукнув Володийовський.

— От бачиш, Міхале! Як же ти можеш вимагати від мене того, чого б сам не вчинив? Нехай же буде на це воля Божа!

— Тоді дозволь мені піти з тобою.

— Князь забороняє, не я. А ти жовнір і мусиш слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, бо й справді передусім був жовніром, тож почав тільки швидко ворушити вусиками при місячному сяйві й нарешті сказав:

— Ніч надто ясна — не йди сьогодні.

— І я волів би, щоб була темніша, — відповів Скшетуський, — але зволікати неможливо. Погода, як бачиш, установилася надовго, а тут порох кінчається, харчі теж. Жовніри вже на майдані усе перекопали списами, корінців шукаючи — у декого аж ясна гниють від капості, яку вони їдять. Сьогодні ж піду, зараз, я уже й із князем попрощався.

— Ти, бачу, робиш це з відчаю.

Скшетуський сумно всміхнувся.

— Хай тобі язик поприщить, Міхале! Певно, що моє життя для мене не зовсім розкіш, але з доброї волі я смерті не шукатиму, бо це і гріх, і, зрештою, річ не в тому, щоб загинути, а щоб вийти із табору, дійти до короля і врятувати усіх нас.

Володийовському враз так закортіло розказати Скшетуському все про князівну, він уже майже рота розтулив, але подумав собі: «Від такої новини у нього може запаморочитися у голові, і тим легше його схоплять» — і прикусив язика, натомість спитавши:

— Якою дорогою підеш?

— Я сказав князеві, що піду через ставок, а далі річкою, аж поки далеченько від табору одійду. Князь відповів, що ця дорога найкраща за інші.

— Нічого, бачу, не врадиш, — зітхнув Володийовський. — Один раз людині вмерти призначено, і ліпше вже на браному полі, аніж у ліжку. Бог тобі на поміч! Бог тобі на поміч, Яне! Якщо не побачимось на цьому світі, зустрінемось на тому, але ти завжди будеш у мене в серці.

— Як і ти в мене. Бог тобі відборгує за все добре. Слухай, Міхале: якщо я загину, вони, може, мене не виставлять на розглядини, як пана Лонгіна, — надто дорого їм це коштувало, — але якийся спосіб похвалитися знайдуть: тоді нехай старий Зацвіліховський поїде до Хмельницького по моє тіло — не хочеться, аби мене по їхньому табору собаки тягали.

— Будь певен, — відповів Володийовський.

Пан Заглоба, котрий спочатку напівпритомно слухав розмову, збагнув нарешті, про що йдеться, але не знайшов уже в собі сил ні утримувати, ні відмовляти, тільки почав глухо стогнати:

— Учора той, сьогодні цей… Боже! Боже! Боже!

— Довірся провидінню, — мовив Володийовський.

— Пане Яне!.. — почав був Заглоба.

І не зміг більше нічого сказати, тільки опустив свою сиву зажурену голову рицареві на груди і так притулився до нього, як безпомічне немовля.

Через годину Скшетуський зайшов у води західного ставка.

Ніч була дуже ясна, і середина ставка блищала, як срібний щит, але Скшетуський умить зник з очей, бо під берегом ставок густо заріс ситником, очеретом і осокою. Далі, де очерет рідшав, росло безліч глечиків жовтих, рдесту й латаття. Це плетиво широкого й вузького листя, слизьких стебел, зміїстих скруток, у яких заплутувалися ноги, а іноді й до половини тіло, страшенно заважало рухатися вперед, але принаймні ховало рицаря від очей сторожі.

Перепливти через освітлену середину годі було й думати, бо кожен темний предмет легко можна було помітити. Тому Скшетуський вирішив обійти ставок попід берегом аж до болітця на другому боці, через яке протікала річка, впадаючи у ставок. Найімовірніше, там стояли козацькі або татарські дозори, але зате ріс цілий ліс очерету, лише з країв вирізаного на курені для черні. Діставшись болітця, можна буде далі йти у заростях очерету навіть по дну, якщо багно не виявиться надто глибоким.

Однак і цей шлях був страшним. Під цією сонною водою, яка під берегом була по щиколотки, таїлося баговиння завглибшки в лікоть і більше. За кожним кроком Скшетуського на поверхню спливала безліч бульбашок, лускіт яких добре можна було почути серед тиші. Опріч того, попри всю повільність його рухів, од нього колами розходилися хвилі, і, добігши до вільного від очерету простору, заломлювали на собі місячне світло. Якби зараз пустився дощ, Скшетуський просто переплив би ставок і не довше як за півгодини дістався б до болота, але в небі не було жодної хмаринки. Цілі потоки зеленавого світла лилися на став, перетворюючи листя глечиків жовтих у срібні щити, а пера тростини у срібні китиці. Вітру не було; на щастя, гуркіт пострілів заглушав лускіт бульбашок. Завваживши це, Скшетуський рухався тільки тоді, коли постріли в окопах і ровах жвавішали.

Але ця тиха й погожа ніч створювала ще одну трудність. Рої комарів, підіймаючись із очерету, клубочилися в рицаря над головою, сідали на обличчя, на очі, боляче жалячи, дзумаючи й правлячи у нього над вухом свою жалобну вечерню. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не сподівався на його простоту, але усього не міг передбачити. Особливо не чекав того, що його почнуть брати страхи. Усяка водойма, хай навіть найліпше знана, уночі стає водночас таємничою і страшною, від чого мимоволі починаєш думати: а що ж криється у ній на дні?

Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою за звичайну і відгонила трупним запахом: у ній гнили сотні козаків і татар. Щоправда, обидві сторони витягали трупи, та скільки їх іще могло бути серед очерету, рдесту і густого стрілолисту звичайного? Скшетуського обіймали холодні хвилі, але піт заливав йому чоло. Що, коли якісь слизькі руки обхоплять його зненацька або чиїсь зелені очі глянуть раптом із-під латаття? Довгі стебла образків болотних обіймали його за коліна, а в нього волосся ставало дротом: чи не утопленик це часом стиснув його у своїх обіймах, аби ніколи не випустити? «Єзус-Мар’я!.. Єзус-Мар’я!» — шепотів він без упину, просуваючись уперед. Іноді він підіймав очі вгору і, побачивши місяць, зорі й спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Бог є!» — повторював він півголосом, аби самому себе почути. Іноді він дивився на берег, і йому здавалося, що звичайну Божу землю він бачить із якогось проклятого потойбічного світу — світу боліт, чорних глибин, блідих місячних відблисків, духів, трупів і непрозірної ночі, — і такий його огортав смуток, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.

Але він і далі йшов заростями і вже настільки віддалився од табору, що за кілька десятків кроків від берега на цій Божій землі побачив на коні татарина. Зупинившись, почав його розглядати. Судячи з того, що вершник ритмічно погойдувався, припадаючи до кінської гриви, Скшетуський вирішив, що татарин куняє.

Це була дивна картина. Татарин без упину погойдувався, ніби кланявся Скшетуському, а той не зводив із нього очей. Було у цьому щось страшне, але Скшетуський полегшено зітхнув, бо від реальної небезпеки розвіялися у стократ важчі страхи — придумані уявою. Світ духів одлетів кудись, і до рицаря відразу повернувся спокій; у голові зароїлися зовсім інші запитання: спить чи не спить, іти далі чи зачекати?

Зрештою він пішов далі, посуваючись іще тихіше, іще обережніше, ніж на початку. Він був уже на півдорозі до болітця і річки, як раптом відчув перший подув легкого вітру. Очерет ураз загойдався, стебла його, чіпляючись одне за одного, сильно зашаруділи, а Скшетуський зрадів, бо, попри усю обережність, попри те, що часом він по кілька хвилин витрачав на кожен крок, мимовільний неправильний рух, хибний крок, сплеск могли його виказати. Тепер він ішов сміливіше під гучний гомін очерету, який наповнив шарудінням увесь ставок, — і все довкола заговорило, навіть вода забелькотіла, б’ючи хвилею об берег.

Але рух цей розбудив, напевно, не лише прибережні зарості, бо перед Скшетуським несподівано з’явився якийсь чорнуватий предмет і почав, гойдаючись, наближатися до нього, ніби готуючись до стрибка. Першої миті рицар мало не скрикнув, але страх і огида відібрали у нього голос і водночас від жахливого смороду йому забило дух.

Та за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, котрий зумисне заступив йому дорогу, зникла, залишивши тільки огиду, рицар рушив далі. Шелест очерету не стихав, навіть дедалі сильнішав. Крізь його гойдливі султани Скшетуський побачив другий і третій сторожові пости. Він проминув їх, проминув і четвертий. «Мабуть, я уже цілих півставка обійшов», — подумав він і трохи висунувся з очерету, аби побачити, в якому місці він знаходиться. Раптом щось штовхнуло його в ноги, він обернувся і побачив біля своїх колін людське обличчя. «Це вже другий» — подумав Скшетуський.

Але цього разу не злякався, бо другий труп лежав горілиць і в непорушності своїй не виявляв жодних ознак життя. Скшетуський тільки наддав ходи, щоб не запаморочилося в голові. Очерет дедалі густішав, що, з одного боку, давало безпечний захисток, але, з другого, надзвичайно утруднювало просування. Минуло ще півгодини, година, рицар ішов далі, але більше й більше знесилювався. У деяких місцях було так мілко, що вода не діставала й до колін, зате деінде він занурювався майже до пояса. А ще страшенно важко було витягати ноги із мулу. Піт заливав йому чоло, хоч час від часу дріж проймав його з ніг до голови. «Що це? — зі страхом у серці думав рицар. — Невже delirium^[85] мене хапає? Болітця нема та й нема, а що як я його не побачу в очеретах і промину?»

Це було вельми небезпечно — так можна було всеньку ніч кружляти довкола ставу і вранці опинитися у тому самому місці, звідки вийшов, або деінде попастися козакам у руки. «Неправильний я вибрав шлях, — думав Скшетуський, занепадаючи духом. — Через ставки не пройти, повернуся я і завтра піду тією дорогою, що й пан Лонгінус, а до завтра спочину».

Але йшов уперед, бо розумів, що, сподіваючись повернутися і відпочити перед новою дорогою, ошукує сам себе; спадало йому також на думку, що, йдучи так поволі, щохвилини зупиняючись, він не міг іще дійти до болітця. Проте бажання відпочити опановувало його дедалі сильніше. Часом йому хотілося лягти хоч у самісіньке болото, аби перепочити. Так він боровся із власними думками і водночас молився. Дріж проймав його частіше й частіше, дедалі важче стало витягати ноги із болота. Кожна нова поява татарських дозорів приводила його до тями, але він відчував, що й голова у нього стомлена не менше, аніж тіло, а до всього ще й починається пропасниця.

Спливло іще півгодини — болітце так і не показалося.

Натомість тіла потопельників попадалися дедалі частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, виснаження і безсоння зробили своє — у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Гелена у Кодаку, а вони із Жендзяном пливуть на дубасах униз по Дніпру. Очерети шумлять, а йому вчувається пісня: «Гем, то не пили пилили… не тумани уставали Ксьондз Муховецький чекає на них із єпитрахиллю, а пан Кшиштоф Гродзицький буде весільним батьком… Дівчина цілісінький день дивиться із мурів на річку — от-от сплесне в долоні й закричить: «їде! їде!»

— Ваша милость, — каже Жендзян, тягнучи його за рукав. — Панна он стоїть…

Скшетуський опритомнює. Це переплутані очеретини заступили йому дорогу. Видіння зникає. Повертається свідомість. Тепер він уже не відчуває такої втоми, бо пропасниця додає йому сили.

Гей, чи це іще не болітце?

Ні, довкола такий самісінький очерет, ніби він і не рушав із місця. Біля гирла вода має бути відкрита, отже, це іще не болітце.

Рицар іде далі, але думка невблаганно вертається до милого серцю видіння. Марно Скшетуський опирається, даремно шепоче «Помилуй мене, Боже», надаремне намагається зберегти притомність — знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… Тільки цього разу видіння безладніше, багато в ньому осіб: поруч із Геленою і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгінус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський — усі ошатно вбрані з нагоди його вінчання, та де ж відбудеться це вінчання? Місце якесь не знайоме: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ і Кодак?.. Вода чогось довкола, мертві тіла плавають…

Скшетуський отямлюється вдруге, а радше, його будить сильний шелест, що долинає звідти, куди він іде, — тож рицар зупиняється і прислухається.

Шелест наближається, чути скрипіння і плюскіт — це човен.

Його вже видно крізь очерет. У ньому сидять двоє козаків — один гребе веслом, другий тримає у руці довгу тичку, що здаля відсвічує сріблом, і розганяє нею водорості.

Скшетуський занурюється у воду аж по шию, щоб тільки голова лишалася над ситником, і дивиться. «Що це — звична сторожа чи вони уже йдуть за мною по сліду?» — подумав він.

Але відразу зі спокійних і недбалих рухів молодців зрозумів, що це звичайнісінька сторожа. Якби козаки напали на його слід, човен був би не один, їх пустили б кільканадцять та й людей купу.

Тим часом човен проплив мимо — шум очерету заглушав голоси тих, хто сидів у ньому. Скшетуський зловив краєм вуха тільки уривок розмови:

— Чорт би їх побрав, і сеї смердячої води казали пильнувати!

І човен зник за купами очерету — тільки козак на носі так само розмірено бив по заростях тичкою, ніби хотів полякати рибу.

Скшетуський рушив далі.

Через певний час він знов побачив під самісіньким берегом татарський сторожовий пост. Місячне сяйво падало просто на обличчя ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський уже менше боявся сторожі, аніж можливості знепритомніти. Тому він напружив усю волю, щоб добре усвідомити, де він і куди йде. Та це боріння із собою тільки збільшило його втому, і він уразпомітив, що у нього двоїться й троїться в очах, що часом ставок здається йому табірним майданом, а купи очерету — шатрами. У такі хвилини йому хотілося кликнути Володийовського, аби йшов із ним, але свідомість його була ще не зовсім затуманена, і він стримався. «Не кричи! Не кричи! — повторював він собі. — Це згуба».

Та боротися з самим собою ставало для нього дедалі важче. Він вийшов зі Збаража виснажений голодом і страшним безсонням, які вже не одного жовніра звалили з ніг. А ця нічна подорож, холодна купіль, трупний запах води, блукання по болоту, безкінечні коріння, що чіпляли за ноги, знесилили його до решти. До цього долучилися страхи, які переслідували його, і біль від укусів комарів, котрі так пожалили йому обличчя, що воно усе було заюшене кров’ю. Скшетуський відчував: якщо він найближчим часом не добереться до болітця, то або вийде на берег — і нехай його швидше спіткає те, що має спіткати, — або впаде серед цих очеретів і втопиться.

Болітце і гирло річки здавалися йому тепер дошкою рятунку, хоч насправді там мали початися нові труднощі й небезпеки.

Борючись із пропасницею, він ішов, дедалі менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів без упину. В його шумі Скшетуському вчувалися голоси людей, розмови; здавалося, це про нього гомонить ставок. Дійде він до болітця чи не дійде? Вибереться звідси чи не вибереться? Комарі тоненькими голосами співали над ним дедалі жалісніше. Ставок глибшав і глибшав — вода сягала до пояса, а згодом і до шиї. Тож рицар подумав, що, коли доведеться пливти, він заплутається у цих тенетах і потоне.

І знов його пойняла нестримна, непоборна охота покликати Володийовського, він уже й руки стулив і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»

На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою бростю. Він отямився — і побачив перед собою, трохи праворуч, тьмяний вогник.

Тепер він уже не зводив очей із цього вогника й певний час стійко йшов просто на нього.

І враз зупинився, побачивши чисту смугу води, що йшла упоперек. Полегшено зітхнув. Це була річка, а обабіч від неї — болітце. «Тепер я вже не кружлятиму берегом, а зверну в цей клин», — подумав Скшетуський.

З обох боків водного клину тяглися дві смуги очерету рицар звернув, тримаючись тієї із них, до якої дійшов. За хвилину він зрозумів, що знаходиться на правильному шляху. Огледівся: ставок був уже позаду, а він ішов уздовж вузької смужки, котра не могла бути ні чим іншим, як річкою.

Вода у ній теж була холодніша.

Та невдовзі він відчув страшенну втому. Ноги в нього тремтіли, а перед очима вставав ніби чорний туман. «Якби мені тільки дістатися до берега і лягти, — думав рицар. — Далі не піду, спершу перепочину».

Та враз упав на коліна й намацав руками суху купину, порослу мохом. Це був острівець серед очерету.

Сівши на купину, Скшетуський почав витирати закривавлене обличчя й глибоко відсапувати.

За хвилю його ніздрі відчули запах диму. Обернувшись до берега, рицар побачив кроків за сто від води багаття, навколо якого купкою сиділи люди.

Сам він був якраз навпроти цього багаття, і в ті хвилини, коли вітер розхиляв очерет, міг бачити усе мов на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конюхів, котрі сиділи біля багаття і їли.

І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з’їв шматочок конятини, яким би не наїлося і двомісячне вовченя, і відтоді у нього в роті не було й рісочки.

Він почав зривати круглі стеблини, що росли поряд, і жадібно їх висмоктувати. Так рицар тамував водночас і голод, і спрагу, бо спрага теж його мучила.

При цьому він не зводив очей із багаття, що поволі блідло й загасало. Люди довкола нього ніби затяглися туманом і, здавалося, віддалялись. «Ага! Сон мене зморює! Посплю я отут, на цій купині», — подумав Скшетуський.

Тим часом біля багаття зчинився рух. Конюхи попідводилися. Невдовзі до слуху Скшетуського долинули крики: «Лош! Лош!» їм відповіло коротке іржання. Покинуте багаття поволі гасло. Ще через хвилину рицар почув свист і глухе тупотіння копит по вологому лугу.

Скшетуський не міг збагнути, чому поїхали конюхи. Та враз він помітив, що султани очерету і диски жовтого латаття якось поблідли, та й вода світиться інакше, ніж при місяці, а повітря береться легким серпанком.

Він огледівся — розвиднялося.

Всенька ніч пішла у нього на те, аби обігнути ставок і дійти до річки й болітця.

Він був майже на початку шляху. Тепер він мусив іти річкою й за дня пробиратися через табір.

Дедалі дужче виднішало. На сході небо ставало блідо — зеленим.

Скшетуський знову спустився з купини у багно і, діставшись невдовзі до берега, висунув голову з очерету.

Кроків, може, за п’ятсот від нього виднівся татарський сторожовий пост, на лузі ж не було нікогісінько, тільки віддалік на сухому місці світилося гаснучим приском багаття. Рицар вирішив повзти до нього серед високих трав, що подекуди поросли ситником.

Доповзши, він заходився шукати, чи не знайдеться якихось недоїдків. І таки знайшов свіжообгризені баранячі кістки, на яких полишалися жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплому попелі, — і почав їсти з ненажерливістю дикого звіра, аж доки помітив, що дозори, розставлені вздовж усього пройденого ним шляху, повертаючись тим самим лугом до табору, наближаються до нього.

Тоді він поповз назад і через кілька хвилин зник за стіною очерету. Знайшовши свою купину, безшумно ліг на неї. Сторожа тим часом проїхала повз нього. Скшетуський негайно узявся до кісток, які прихопив із собою і які затріщали тепер у його могутніх щелепах, наче у вовка в пащі. Він пообгризав жир і жили, висмоктав мозок, пережував кістки, які міг, — утамував перший голод. Такого розкішного сніданку йому давно не доводилося їсти у Збаражі.

І одразу ж відчув себе сильнішим. Його підкріпили як пожиток, так і новий день. Дедалі виднішало, східний край неба із зеленавого ставав рожево-золотавим, уранішня прохолода, щоправда, добре пробирала рицаря, але він утішався думкою, що невдовзі сонечко зігріє його натруджене тіло.

Скшетуський уважно розгледівся. Купина була досить чимала, правда, округла й короткувата, але зате така широка, що на ній вільно могли умоститися двоє. Очерет оточував її довкола ніби муром, геть затуляючи від людських очей. «Тут мене не знайдуть», — подумав Скшетуський, — хіба що по рибу хтось поткнеться в очерети, а риби немає — від падла подохла. Тут я собі відпочину і поміркую, що робити далі».

І почав думати, іти йому далі річкою чи ні. Урешті-решт вирішив іти, якщо здійметься вітер і гойдатиме очерети — інакше гойдання і шелест викажуть його, надто коли він, напевно, проходитиме повз табір.

— Дякую тобі, Господи, що я іще живий! — стиха прошепотів Скшетуський.

І підняв очі до неба, а потім думкою полинув до польських окопів. Замок, позолочений першими променями вранішнього сонця, із його купини було видно пречудово. Може, там хтось із вежі озирає у далекоглядну трубу ставки й очерети, а вже Володийовський із Заглобою неодмінно цілісінький день видивлятимуться з валів, чи не побачать його десь повислим на якійся белюарді. «Уже не побачать!» — подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним відчуттям свободи.

— Не побачать, не побачать! — повторив він кілька разів. — Мало я пройшов, але й цю частину шляху треба було здолати. І далі Господь мені допоможе.

І вже очима уяви бачив себе за таборами — у лісах, де стоять королівські війська: народне ополчення з усього краю, гусари, піхота, чужоземні рейменти; земля аж стогне під тягарем людей, коней і гармат, а серед цього велелюддя — сам його величність король…

Потім він побачив запеклу битву, розбиті табори — і князя угледів, як той з усією кіннотою летить по стосах трупів, і побачив зустріч військ…

Очі його, запалені й припухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надміру думок. Якась блаженна знемога огортала рицаря, нарешті він простягся на повен зріст і заснув.

Очерети шуміли. Сонце високо підбилося в небі й гарячим своїм поглядом зігрівало юнака, сушило на ньому одяг — він же спав міцно, не ворушачись. Хтось, побачивши його отак розпростертим на купині, із закривавленим обличчям, подумав би, що то лежить викинутий водою труп. Минали години, а він усе спав. Сонце досягло зеніту й почало переходити на другий бік небозводу, а Скшетуський досі не прокидався. Розбудило його тільки пронизливе іржання коней, що гризлися у лузі, і голосні окрики конюхів, котрі розганяли табунних огирів батогами.

Він протер очі, роззирнувся, згадав, де знаходиться. Поглянув угору: на червонавому від призахідних блисків небі миготіли зорі — він проспав усенький день.

Але ні відпочилим, ні сильнішим Скшетуський себе не відчував — навпаки, усі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть тілу бадьорість і, спустивши ноги у воду, не гаючись вирушив далі.

Тепер він ішов при самісінькому очереті, по чистій воді, аби шелест не привернув уваги конюхів, що пасли на березі коней. Останні блиски сонця згасли, і стало досить темно, бо місяць іще не показався з-за лісу. Вода була така глибока, що Скшетуський, місцями втрачаючи дно під ногами, мусив пливти, що було нелегко в одязі, та й течія, супроти якої він плив, хоч яка лінива, а все-таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б помітити людської голови на тлі темної стіни очеретів.

Отож ішов він досить сміливо, часом плив, але переважно брів у воді до пояса і попід пахви, аж поки нарешті дістався до місця, з якого очі його побачили обабіч річки тисячі й тисячі вогнів. «Це табори, — подумав Скшетуський. — Допоможи тепер мені, Боже!»

І прислухався.

Гомін безлічі голосів долинав до його вух. Так, це були табори. На лівому березі річки, якщо дивитися за течією, стояв козацький табір зі своїми тисячами возів і наметів, на правому — татарський кіш. Обидва аж гули від галасу й шуму людських розмов, диких звуків бубнів і сопілок, ревіння волів і верблюдів, кінського іржання, окриків. Річка розділяла табори, будучи водночас перешкодою для сварок і вбивств, бо кримчаки не могли спокійно стояти біля козаків. У цьому місці річище розширювалося, а може, його розкопали зумисне. Але, якщо судити із вогнів, вози по один бік і очеретяні курені по другий були за кілька десятків кроків од берега — над самою ж водою стояли, напевно, сторожові пости.

Очерет і ситник рідшали — либонь, навпроти таборів береги були піщані. Скшетуський пройшов іще кілька десятків кроків і зупинився. Якоюсь грізною могуттю повіяло на нього від тих людських мурашників.

Цієї миті йому здалося, що вся настороженість, уся запеклість тисяч людських істот звернена на нього, і він відчув перед ними своє повне безсилля, повну беззахисність. І самотність. «Тут ніхто не пройде!» — подумав рицар.

Але все-таки рушив далі, бо його тягла якась невгамовна, хвороблива цікавість. Йому кортіло ближче глянути на цю страхітливу силу.

Зненацька він зупинився. Густий очерет кінчився, ніби зрізаний ножем. Може, його й справді позрізали на курені. Далі чисте плесо червоніло від багать, що відбивалися у ньому.

Два із них, високих і яскравих, горіли при самісінькій воді по обох берегах річки. Біля одного стояв кримчак на коні, біля другого — молодець із довгим списом у руці. Обидва дивилися то на воду, то один на одного. Удалині виднілися ще вартові, котрі так само не зводили очей із річки.

Відблиски багать перекидали через річку немовби вогняний міст. Попід берегами шерегами стояли невеликі човни, на яких вартові плавали по річці й ставку.

— Ні, це таки неможливо! — пробурмотів Скшетуський.

І враз його пойняв розпач. Ні вперед не можна йти, ні повернутися! Ось уже скоро доба, як він бреде болотами і баюрами, дихає гнилісними випарами й мокне у воді, а все тільки для того, аби, діставшись до цих таборів, через які він узявся пройти, визнати, що це неможливо.

Але й повернення теж було неможливим: рицар розумів, що чвалати вперед у нього, можливо, ще знайдуться сили, одначе поворітьма їх забракне. До розпуки долучалася глуха лють; якоїсь миті йому захотілося вилізти з води, покласти вартових, а потім кинутися на юрбу і загинути.

Вітер знову почав дивно перешіптуватися з очеретом, воднораз доносячи зі Збаража калатання дзвонів. Скшетуський заходився ревно молитися; він бив себе у груди і благав небеса про порятунок із силою й розпачливою вірою потопельника. Він молився, а кіш і табір гомоніли зловісно, ніби у відповідь на його молитву. Чорні й червоні від вогню постаті снували туди-сюди як сонми чортів у пеклі. Вартові стояли непорушно, а річка несла далі свої криваві води.

— Вогні погаснуть, коли настане глибока ніч, — промовив уголос до себе Скшетуський і став чекати.

Минула година, друга. Гомін стихав, багаття й справді почали поволеньки згасати, окрім двох сторожових, що розгорялися дедалі дужче.

Вартові мінялися, і було зрозуміло, що вони стоятимуть у дозорі аж до ранку.

Скшетуському сяйнула думка, що, можливо, удень прослизнути повз них буде легше, та він ураз відкинув її. Удень із річки беруть воду, напувають худобу, купаються — удень тут кишітиме людьми.

Аж раптом погляд Скшетуського упав на човни. По обидва береги їх стояло по кілька десятків уряд, а з татарського боку ситняк підступав до них упритул.

Скшетуський занурився по шию у воду і поволеньки почав підкрадатися до човнів, не спускаючи очей із татарського вартового.

За півгодини він дістався до першого човна. План у нього був простий. Човни стояли, задерши корму, від чого над водою утворювалося щось на кшталт склепіння, під яким легко могла вміститися людська голова. Якщо усі човни стоять упритул один до одного, татарський дозорець не помітить під ними голови; небезпечніший був козацький вартовий, Але й той міг нічого не завважити, бо під човнами, попри вогнище навпроти, панував морок.

А втім, іншого шляху не було.

Скшетуський довго не вагався і незабаром опинився під кормою найближчого із човнів.

Він ліз рачки, а радше, повз, бо у тому місці було мілко. Кримчак стояв на березі так близько, що рицар чув, як форкає його кінь. Він зупинився на мить і прислухався. Човни, на щастя, торкалися один одного бортами. Тепер Скшетуський не зводив очей із козацького караульного, котрого видно було мов на долоні. Але той дивився на татарський кіш.

Проминувши човнів із п’ятнадцять, рицар раптом почув над самісіньким берегом кроки й людські голоси. Він умить зачаївся і чекав. У кримських походах намісник навчився розуміти по-татарському, і тепер тіло його пройняв дріж, коли він почув слова команди:

— Сідай і відчалюй!

Скшетуського кинуло в жар, хоч він був у воді. Якщо хтось сяде у човен, під яким він зараз ховається, йому смерть; якщо ж в один із передніх — теж кінець, бо тоді попереду нього з’явиться порожнє освітлене місце.

Кожна секунда здавалася йому годиною. Та ось кроки загупали по дошках днища — татари сіли у четвертий чи п’ятий човен із тих, що стояли за ним, відштовхнулися і попливли у напрямку ставу.

Але рух біля човнів привернув до себе увагу козацького вартового. Скшетуський, мабуть, із півгодини простояв не ворухнувшись. Аж тоді, коли караульного змінили, він почав просуватися далі.

Так добрався він до кінця ряду. За останнім човном знову починався ситняг, а за ним очерет. Добувшись до них, рицар, засапаний, спітнілий, упав навколішки й заходився від щирого серця дякувати Богові.

Тепер він ішов уже трохи сміливіше, користуючись кожним подувом вітру, що наповнював береги шумом. Від часу до часу озирався назад. Сторожові багаття віддалялися, їхні вогні зникали з очей, миготіли, згасали. Зарості очерету і ситнягу дедалі чорнішали, густішали і ширшали, бо чимдалі багнистішими ставали береги. Сторожа не могла стояти близько біля річки, вщухав і табірний гомін.

У рицаря вселилася якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет, купини, провалювався у болото, тонув, випливав і знову ставав на ноги. Він іще не наважувався вийти на берег, але почував себе уже майже врятованим. Скільки він отак ішов, брів, сам не знав, та коли знову озирнувся, сторожові вогні здалися йому світними цяточками. Через кілька сотень кроків вони зовсім зникли. Зійшов місяць. Навколо стояла тиша. Зненацька почувся шум — гучніший і виразніший за шурхіт очерету.

Скшетуський мало не скрикнув від радості: з обох боків річки був ліс.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Відразу за ситнягом і очеретом починався сосновий бір. Запах живиці вдарив у ніздрі. Де-не-де у темних глибинах, ніби срібна, світилася папороть.

Рицар удруге впав навколішки й цілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.

Потім він заглибився в лісову темряву, питаючи самого себе: як іти далі? Куди приведе його цей ліс? Де король і військо?

Шлях не був закінчений, не був простий і безпечний, та, коли він подумав, що дістався зі Збаража, що прокрався повз сторожові пости, подолав болота, прошмигнув через табори, через ворожі полчища числом майже у півмільйона, йому здалося, що всі небезпеки минули, що перед ним не бір, а освітлений тракт, котрий приведе його просто до королівських покоїв.

І йшов наш бідолашний рицар — голодний, промерзлий, вимоклий, вимащений власною кров’ю, червоною глиною і чорним болотом, — ішов із радістю в серці, з надією, що невдовзі повернеться до Збаража — і не сам, а з великою підмогою. «Вам не довго зосталося голодувати і мучитися без надії, — думав він про залишених у Збаражі друзів. — Я приведу короля!»

І тішилося рицарське серце, сподіваючись на близький порятунок для князя, рейментарів, війська, для Володийовського, Заглоби і всіх інших героїв, обложених у збаразьких окопах.

Лісова пуща розступилася перед ним і вкрила своєю тінню.

РОЗДІЛ XXIX

вітальні топорівського маєтку сиділи пізно ввечері троє вельмож, замкнувшись для таємної розмови.

Кілька свічок яскраво освітлювали стіл, завалений картами із нанесеним на них довкіллям. Біля карт лежав високий капелюх із чорною пір’їною, далекоглядна труба, шпага з перламутровим ефесом, на який був накинутий мереживний носовичок, і пара рукавичок із лосячої шкіри.

За столом у високому кріслі з бильцями сидів чоловік років на сорок, невисокий і худорлявий, але міцної статури. Обличчя він мав смагле, жовтаве, стомлене, очі чорні й чорну шведську перуку із довгими локонами, що спадали на спину і плечі. Рідкі чорні вуса, підкручені з країв, прикрашали його верхню губу, нижня ж разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи усьому видові виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це не було гарним, але вельми й вельми незвичайним. Чуттєвість, що свідчила про схильність до любовних утіх, у дивний спосіб поєднувалася в ньому із якоюсь сонною, мертвотною нерухомістю і байдужістю. Очі здавалися погаслими, але легко вгадувалося, що у хвилини душевного піднесення, веселості чи гніву вони ладні вергати блискавки, які не кожен погляд міг би витримати. І водночас у них були доброта й лагідність.

Чорний убір, що складався з атласного кафтана із мережаними гофрами, з-під яких виглядав золотий ланцюг, підкреслював вишуканість манер цієї незвичайної персони. Попри смуток і стурбованість, що вгадувалися у вигляді й поставі, було у ній щось величне. Воно й не дивно, бо це був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий уже майже як рік посів престол після брата Владислава.

Трохи позаду нього, у напівтіні, сидів Ієронім Радзейовський, староста ломжинський, приземкуватий рум’яний товстун із жирною й зухвалою фізіономією придворного, а навпроти, за столом, третій вельможа, спершись на лікоть, розглядав карти околиць, від часу до часу підіймаючи погляд на короля.

Вигляд його був не такий величний, але позначений гідністю мало не вищою за королівську. Пооране турботами й роздумами холодне і мудре обличчя державця відзначалося суворістю, яка анітрохи не псувала його незвичайної вроди. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудовий польський убір, підстрижена на шведський манер борода і висока чуприна над чолом надавали його правильним, ніби з каменю витесаним, рисам сенаторської поваги.

Це був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, що дивував європейські двори, славетний супротивник Ієремії Вишневецького.

Його незвичайні здібності змолоду привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади. Довіреною йому владою він вів державний корабель, який цієї миті був близький до остаточної катастрофи.

Проте канцлер ніби створений був для того, щоб бути штурманом такого корабля. Працьовитий, витривалий, розумний, далекоглядний і передбачливий, він спокійною і впевненою рукою провів би у безпечну гавань будь-яку іншу державу, окрім ‘Речі Посполитої, будь-кому іншому забезпечив би внутрішню міць і могутність на довгі роки… якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, попри весь свій природжений розум і кмітливість, попри довголітній практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився з цим рахуватися, хоч то була скеля, об яку розбилися усі його плани, наміри, зусилля, хоч — через цю саму причину — він зараз уже бачив попереду крах і руїну, а згодом і вмирав із розпукою в серці.

Це був геніальний теоретик, котрий не зміг стати геніальним практиком, — через те й опинився у зачарованому безвихідному колі. Перейнятий якоюсь думкою, що в майбутньому обіцяла дати плоди, він прагнув її втілити з настирливістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея при наявному стані речей на практиці може мати страшні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що буря обернеться не лише проти шляхти, магнатських латифундій, зловживань і шляхетської сваволі, а й проти найнасущніших інтересів самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою: Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Хмельницький найперше об’єднався із ворожою кримською раттю. Удар падав за ударом — нічого іншого, як воювати, не лишалося. Страшну козацьку стихію передусім треба було придушити, щоб використати її в майбутньому, а канцлер, захоплений своїми задумами, досі ще вів перемови і зволікав. І досі ще вірив — навіть Хмельницькому!

Реальність ущент розбила його теорію: із кожним днем ставало дедалі зрозуміліше, що результати канцлерових зусиль прямо протилежні очікуваним, — і найяскравішим доказом цього була облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І він чинив так, як чинять у дні невдач і поразок люди, у яких віра в себе сильніша за всі поразки: він шукав винних.

Винною була уся Річ Посполита і всі стани, її минуле і державний устрій; але відомо, що той, хто, боячись, аби брила, яка лежить на схилі гори, не впала у прірву, не розрахувавши сил захоче вкотити її на вершину, лише прискорить її падіння. Канцлер же зробив більше і гірше — він покликав на підмогу бурхливий, страшний козацький потік, не подумавши, що його течія може тільки розрихлити і розмити ґрунт, на якому спочиває брила.

Тож коли він шукав винних, на нього теж усі звертали свої погляди, вважаючи його призвідцем війни, винуватцем поразок і нещасть.

Та король іще вірив у нього, вірив попри те, що громадська думка, не щадячи королівської величі, звинувачувала і його самого, так само як і канцлера.

Отже, сиділи вони собі у Топорові, зажурені й сумні, не знаючи до пуття, що їм діяти, бо король мав лише двадцять п’ять тисяч війська. Королівський заклик організувати ополчення було розіслано запізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною загайки, чи не було це іще однією помилкою упертої політики канцлера — ця таємниця залишилася між королем і міністром. Достатньо й того, що тієї хвилини обидва почувалися беззахисними перед могуттю Хмельницького.

І що найголовніше: вони не мали про нього точних відомостей. У королівському стані досі не знали, усі ханські сили об’єдналися з військом Хмельницького чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із кількома тисячами ординців. Питання це було таке важливе, як життя чи смерть. Із самим гетьманом король у крайньому разі міг би спробувати щастя, хоч бунтівний гетьман мав удесятеро більші сили. Чари королівського імені багато означали для козаків — страх перед ним був сильніший, ніж перед народним ополченням, збіговиськом не дисциплінованої і невишколеної шляхти, — та якщо й хан пристав до Хмельницького, ставати на прю із такою міццю було б безглуздо.

Тим часом вісті надходили найрозмаїтіші, хоч достеменно ніхто нічого не знав. Передбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, зумисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, аби не дати королю можливості захопити язика. Бунтівний гетьман мав такий намір: залишити частину свого війська під обложеним Збаражем, що вже доживав останні дні, а самому з усіма татарськими і козацькими силами несподівано напасти на короля, оточити його з військом і передати в руки хана.

Тож не без причини обличчя короля того вечора було як чорна хмара, бо ніщо болючіше не ранить монаршої гідності, як відчуття власного безсилля. Ян Казимир знеможено відкинувся на спинку крісла, опустив руку на стіл і сказав, показуючи на карти:

— Усе це ні до чого, ні до чого! Язиків мені дістаньте.

— Нічого більшого і я не бажаю, — відповів Оссолінський.

— А роз’їзди повернулися?

— Повернулися, але нічого не привезли.

— Жодного полоненого?

— Тільки довколишніх хлопів, котрі нічого не знають.

— А пан Пелка повернувся? Це ж славний мисливець за язиками.

— Милостивий королю! — озвався із-за крісла староста ломжинський. — Пан Пелка не вернувся і не вернеться — він загинув.

Настала хвилина мовчання. Король утупився похмурим поглядом у палахкотливі свічки і забарабанив пальцями по столі.

— Невже нема жодної ради? — промовив він нарешті.

— Треба чекати! — поважно сказав канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося зморшками.

— Чекати? — перепитав він. — А там Вишневецький і рейментарі згорять під Збаражем!

— Ще якийся час вони протримаються, — недбало зауважив Радзейовський.

— Помовчав би, милостивий старосто, коли нічого путнього сказати не можеш.

— А я саме, ваша величносте, хотів дати пораду.

— Яку?

— Послати когось під Збараж, ніби для перемов із Хмельницьким. Посол переконається, чи там хан, а повернувшись розкаже.

— Це не годиться, — відповів король. — Тепер, коли ми Хмельницького оголосили бунтівником і за його голову призначили винагороду, а запорозьку булаву віддали Забуському, не можна нам із Хмельницьким вступати у перемови.

— Тоді до хана треба послати, — запропонував староста.

Король запитливо глянув на канцлера, котрий підвів на нього свої суворі блакитні очі, й, трохи подумавши, сказав:

— Порада непогана, але Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає, і всі намагання будуть марні.

Ян Казимир махнув рукою.

— Ми бачимо, — спроквола мовив він, — що вам запропонувати нема чаго — тоді послухайте нас. Я накажу сурмити похід і рушу з усім військом на Збараж. Нехай діється воля Божа! Отак і дізнаємося, там хан чи нема його.

Канцлер знав, яку нестримну відвагу мав король і не сумнівався, що він ладен це зробити. З іншого боку, із досвіду йому було відомо: якщо король щось задумає і рішуче на цьому наполягатиме, ніякі відмовляння не допоможуть. Тому він не став одразу заперечувати, навіть похвалив саму думку, але квапитися не радив, доводячи королю, що можна це зробити й завтра або післязавтра, — а тим часом дивись та й надійдуть добрі новини. З кожним днем посилюватиметься розклад серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і звісткою про наближення королівського війська. Бунт може розтанути від сяйва імені його величності, як сніг від сонячного проміння, — але на це потрібен час. Адже у королівських руках доля усієї Речі Посполитої, і, відповідаючи за неї перед Богом і нащадками, він не повинен наражати себе на небезпеку, тим паче що у разі невдачі збаразькі війська будуть приречені на загибель.

Канцлер говорив довго і виразно — це був взірець красномовства. І врешті-решт він переконав короля, а заодно і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, нетерпеливо пробурмотівши:

— Робіть, що хочете, але завтра добудьте мені язика.

І знову настало мовчання. За вікном показався величезний золотий місяць, але в кімнаті стало темніше — свічки пообпливали воском.

— Котра година? — спитав король.

— Скоро північ, — відповів Радзейовський.

— Я сьогодні не лягатиму. Об'їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?

— У таборі. Піду скажу, щоб коней подали, — відповів староста.

І підійшов до дверей. Коли це враз у сінях зчинився якийсь рух, почулася гучна розмова, відлуння квапливих кроків. Нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг задиханий Тизенгауз, королівський стременний.

— Всемилостивий королю! — вигукнув він. — Гусарський товариш зі Збаража прибув!

— Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і в обох вирвався із уст окрик:

— Не може бути!

— Істинний Бог! Стоїть у сінях.

— Мерщій давай його! — закричав король, плеснувши в долоні. — Нехай зніме з душі журбу. Давай його сюди, Христом-Богом прошу!

Тизенгауз зник за дверима, і по хвилі замість нього на порозі з'явилася висока незнайома постать.

— Підійди-но ближче, ласкавий пане! — попрохав король. — Ще ближче! Ми раді тебе бачити!

Рицар підійшов аж до столу. Вигляд у нього був такий, що король, канцлер і староста ломжинський від подиву сахнулися. Перед ними стояв страшний чоловік, а радше, привид: подерте на шматки лахміття ледве прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя було вимащене болотом і кров’ю, очі палали лихоманковим блиском, чорна скуйовджена борода спадала на груди. Трупний запах розходився довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був спертися об стіл.

Король і обидва вельможі дивилися на нього широко відкритими очима. Цієї миті двері відчинилися, і юрбою зайшли сановники, військові й цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапега, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною в короля, дивилися на прибульця, а король спитав:

— Хто ти?

Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:

— Зі… Збаража!

— Дайте йому вина! — пролунав чийся голос.

Миттю подали повен кубок — прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію^[86] і накинув йому на плечі.

— Можеш тепер говорити? — спитав перегодя король.

— Можу, — трохи впевненіше відповів рицар.

— Хто ти?

— Ян Скшетуський… гусарський поручик…

— У чиїй службі?

— Воєводи руського.

Шепіт пробіг залою.

— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.

— Злидні… голод… самі могили…

Король затулив рукою очі.

— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.

За хвилю він знову спитав:

— Довго ще зможете протриматися?

— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…

— Багато його?

— Хмельницький… Хан з усіма ордами.

— І хан там?

— Авжеж…

Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.

— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:

— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.

— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.

Обличчя прибульця засяяло, як зоря.

— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..

Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:

— Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства… Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!

А інші слідом за королем почали вигукувати:

— Не було ще доблеснішого рицаря!

— Він і з-поміж збаразьких найкращий!

— Славу невмирущу ти здобув!

— Як же ти через козаків і татар пробрався?..

— У болотах ховався, в очеретах, лісами йшов… блукав… без їжі.

— Дайте йому попоїсти! — крикнув король.

— Попоїсти! — підтримали інші.

— Одягти його!

— Завтра дадуть тобі коня і одяг, — мовив король. — Нічого тобі не бракуватиме.

За прикладом короля усі навперебій вихваляли рицаря.

Його знову почали засипати запитаннями, на які він відповідав через силу, бо відчував дедалі більшу слабість і був уже напівпритомний. Та ось принесли попоїсти, і водночас зайшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.

Сановники розступилися — ксьондз був вельми учений, шанований, і слово його для короля важило мало не більше, ніж слово канцлера, а з казальниці, бувало, він про такі речі говорив, що їх і на сеймі не кожен насмілювався порушити.

Його враз оточили і заходилися розповідати, що зі Збаража прийшов гусарський товариш, що князь попри голод і злигодні й далі громить хана, котрий перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки під Збаражем, нарешті, що король хоче йти на виручку обложеним, хоч би навіть йому з усім військом довелося загинути.

Ксьондз мовчки слухав, ворушачи губами і щомиті поглядаючи на виснаженого рицаря, котрий тим часом перекушував, бо король звелів йому не зважати на свою присутність та ще й сам пильнував, аби той їв добре і час від часу відпивав за його здоров'я ковток із малого срібного кубка.

— А як же звати цього гусарського товариша? — спитав нарешті ксьондз.

— Скшетуський.

— Чи не Ян часом?

— Так, Ян.

— Поручик князя воєводи-руського?

— Авжеж.

Ксьондз підняв до небес зморшкувате обличчя і знову почав молитися, а потім сказав:

— Хвалімо ім'я Господа нашого, бо незбагненні шляхи, якими він веде людину до щастя і спокою. Амінь. Я цього рицаря знаю.

Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі звернув погляд на ксьондза, але обличчя того, постать і голос були йому зовсім чужі.

— Отже, ти, ваша милость, один з усього війська узявся перейти через ворожі табори? — спитав його ксьондз.

— Переді мною пішов один шляхетний рицар, але загинув, — відповів Скшетуський.

— Тим більша твоя заслуга, якщо ти після цього зважився піти. Судячи з твого вигляду, страшний ти шлях здолав. Бог зглянувся на твою жертву, на твою доброчесність, молодість і був захистом тобі в дорозі.

Зненацька ксьондз звернувся до Яна Казимира.

— Всемилостивий королю, — мовив він, — ваша королів— ська величність неодмінно вирішила йти на допомогу князю-воєводі руському?

— Вашим молитвам, панотче, — відповів король, — довіряю вітчизну, військо і себе, бо знаю, що це страшний ризик, але не можна дозволити, аби князь-воєвода гинув у тій злощасній фортеці й із ним полягли такі рицарі, як оцей, що сидить перед вами.

— Бог пошле нам звитягу! — вигукнуло кільканадцять голосів.

Ксьондз підніс руки до неба, і в залі залягла тиша.

— Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti.^[87]

— Амінь! — мовив король.

— Амінь! — повторили усі.

Спокій з'явився на стурбованому досі обличчі Яна Казимира, і лише очі його світилися незвичайним блиском. Присутні неголосно загомоніли про майбутній похід — багато хто ще сумнівався, що король вирушить негайно, — він же узяв зі столу шпагу і кинув Тизенгаузові, аби той її йому причепив.

— Коли ваша королівська величність хоче вирушити? — поцікавився канцлер.

— Бог дав погожу ніч, — відповів король, — коні не пристануть. — І додав, звертаючись до обозного стражника: — Накажи сурмити похід, ваша милость.

Стражник мерщій вийшов із вітальні. Канцлер Оссолінський тихо зауважив, що не всі ще до походу готові і що возів раніше ніж до світання не відправити, але король тої ж миті йому відповів:

— Кому вози миліші за вітчизну і монарха, той нехай лишається.

Зала порожніла. Кожен квапився до своєї хоругви, щоб її «на ноги підняти» і спорядити в похід. У вітальні зосталися тільки король, канцлер, ксьондз і Скшетуський із Тизенгаузом.

— Всемилостивий королю, — сказав ксьондз, — що ми хотіли дізнатися від цього рицаря, те дізналися. Треба йому дати перепочити, бо він ледве на ногах стоїть. Дозволь мені, ваша королівська величносте, узяти його до себе на квартиру переночувати.

— Добре, панотче, — відповів король. — Ти слушно кажеш. Нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, бо сам він напевно не дійде. Іди, іди, товаришу любий, ніхто тут більше від тебе на спочинок не заробив. І пам’ятай, що я твій боржник. Радше про себе, аніж про тебе забуду!

Тизенгауз підхопив Скшетуського попідруки, і вони вийшли. У сінях спіткали старосту жечицького, котрий підтримав рицаря, що заточувався, із другого боку; попереду йшов ксьондз, перед ним — пахолок із ліхтарем. Але марно світив пахолок: ніч була ясна, тиха, тепла. Великий золотавий місяць, ніби ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинали людський гомін, скрипіння возів і звуки сурм, що грали побудку. Удалині, перед костьолом, залитим місячним сяйвом, уже групками збиралися жовніри — кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипіння возів долучалися і дзенькіт ланцюгів, і глуха гарматна канонада — і гуркіт дедалі посилювався.

— Уже рушають! — мовив ксьондз.

— Під Збараж… на порятунок — прошепотів Скшетуський.

І не відомо, чи то від радості, чи то від тяжких трудів, чи від усього вкупі він так знемігся, що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.

Тим часом, ідучи до будинку тутешнього парафіяльного священика, вони опинилися у юрбі жовнірів, що збиралися перед костьолом. Це були сапегинські хоругви й піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли абияк, подекуди збившись купками й загороджуючи шлях пішоходам.

— З дороги! З дороги! — вигукував ксьондз.

— А хто це тут шукає дороги?

— Гусарський товариш зі Збаража.

— Чолом йому! Чолом! — лунала безліч голосів.

Одні розступалися відразу, інші, навпаки, збивалися в купу ще дужче, бажаючи побачити героя. І дивилися здивовано на цього змученого голодранця, на його страшне обличчя, освітлене місячним сяйвом, і, вражені, шепотіли:

— Зі Збаража, зі Збаража…

З превеликими труднощами довів ксьондз Скшетуського до попівства. Там його викупали, відмили од болота і крові, а потім ксьондз наказав покласти його у ліжко священика, а сам повернувся до війська, що вирушало у похід.

Скшетуський був напівпритомний, але лихоманка не давала змоги йому відразу заснути. Проте він уже не розумів, де знаходиться і що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт коней, скрипіння возів, гучні кроки піхоти, крики жовнірів, звуки сурм — і все це зливалося в нього у вухах в один безперервний шум… «Військо йде», — пробурмотів сам до себе… Тим часом шум почав потроху віддалятися, слабнути, вщухати, танути, аж поки нарешті тиша огорнула Топорів.

І здавалося тоді Скшетуському, що разом із ліжком він летить у якусь бездонну прірву…

РОЗДІЛ XXX

пав він кілька днів, але й після пробудження не покидала його зла лихоманка — довго ще марив, згадував Збараж, князя, старосту красноставського, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» панові Лонгінусу Підбип’яті — лише про князівну не згадав ні разу. Певно, та сувора заборона, яку він раз і назавжди наклав на будь-який спомин про неї, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Натомість йому здавалося, що він бачить над собою мидзате обличчя Жендзяна — точнісінько як тоді, коли князь після старокостянтинівської битви послав його з хоругвами під Заслав знищити розбійницькі зграї, і Жендзян несподівано з’явився у хату, де він вирішив переночувати.

Видіння це плутало його думки — йому ввижалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову на Хоморі й спить у хаті, а прокинувшись, відведе хоругви до Тарнополя… Розгромлений під Старокостянтиновом Кривоніс утік до Хмельницького… Жендзян приїхав із Гущі й сидить біля нього… Скшетуський хоче заговорити, хоче звеліти пахолкові сідлати коней, але не може… І знову з’являється думка, що не на Хоморі він, що уже було взято Бар, — аж тут Скшетуського пронизує біль, і нещасна його голова знов занурюється у темряву. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Проте за хвилю з цієї темряви, із цього хаосу виринає нове видіння — Збараж… облога… Отже, він не на Хоморі? А Жендзян усе одно сидить біля нього, схиляється над ним. Крізь прорізані у віконницях сердечка до кімнати сійнувся пучок яскравого світла й виразно освітив обличчя пахолка, сповнене зажури і співчуття…

— Жендзяне! — раптом вигукує Скшетуський.

— О мій добродію! Нарешті-таки ви мене впізнали! — кричить пахолок і припадає до ніг господаря. — А я думав, що ваша милость уже ніколи не прокинеться…

Настало мовчання — чути було тільки схлипування пахолка, котрий не переставав обіймати господареві ніг.

— Де я? — спитав пан Скшетуський.

— У Топорові… Ваша милость зі Збаража до його величності короля прийшов… Хвалити Бога! Хвалити Бога!

— А король де?

— Пішов із військом виручати князя-воєводу.

Знову настало мовчання. Сльозирадості текли по обличчю Жендзяна, котрий за хвилю зворушено сказав:

— Пощастило-таки вашу милость живим побачити… Відтак підвівся й одчинив віконницю, а потім і вікно. Свіже вранішнє повітря увірвалося до кімнати, а з ним і яскраве денне світло. Від цього світла Скшетуський повністю прийшов до тями…

Жендзян сів у ногах ліжка…

— То це я зі Збаража вийшов? — запитав рицар.

— Авжеж, мій добродію… Ніхто не міг учинити того, що ваша милость учинив. Тільки завдячуючи вашій милості король поквапився рятувати князя.

— Пан Підбип’ята переді мною спробував пройти, але загинув…

— О Господи! Пан Підбип’ята загинув? Такий щедрий і доброчесний пан… Хух, аж дихання сперло… Як же вони такого крем’язня подужали?

— Із луків його застрелили…

— А як там пан Володийовський і пан Заглоба?

— Нівроку були, коли я вирушав.

— Ну й хвалити Бога! Це найкращі вашої милості приятелі… Тільки мені ксьондз наказав мовчати…

Жендзян затну вся і на якийся час поринув у роздуми. Робота мізків виразно відбилася на його повновидому обличчі. Нарешті він озвався:

— Ваша милость!..

— Чого тобі?

— А що ж станеться із пана Підбип’яти багатством? Подейкують, у нього сіл і всілякого добра без ліку… Невже він приятелям нічого не відписав, бо я чув, що родини у нього немає?

Скшетуський нічого не відповів, тому Жендзян, збагнувши, що запитання йому не до вподоби, перевів розмову на інше:

— Хвалити Бога, що пан Заглоба і пан Володийовський здорові; я думав, їх татари схопили… Ми стільки горя укупі сьорбнули… Та тільки ксьондз говорити мені не велів… Ех, добродію ви мій, я гадав, що вже ніколи їх більше не побачу — нас орда так притисла, що не було ніякої ради.

— Так ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені про це нічого не казали.

— Бо вони й самі не знали, загинув я чи живий лишився…

— А де це вас орда так приперла?

— За Проскуровом, у дорозі до Збаража. Ми, добродію мій, далеко, аж за Ямполем були… Тільки ксьондз Цецишовський говорити заборонив…

На хвилю запала мовчанка.

— Нехай же вас Бог винагородить за добрі ваші наміри і труди, — мовив Скшетуський, — бо я вже знаю, чого ви туди їздили. Я ще до вас там побував… Але марно…

— Ех, добродію мій, якби оце не ксьондз… Він мені так звелів: я мушу з його королівською величністю у Збараж їхати, а ти — каже мені — пильнуй господаря, тільки ж не говори йому ні слова, а то ще душа із нього вийде.

Скшетуський так давно й назавжди розлучився з усякою надією, що й ці слова Жендзяна не зачепили в його серці жоднісінької струни… Якийся час він лежав непорушно, відтак знову спитав:

— А як ти тут опинився при ксьондзові Цецишовському і при війську?

— Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала — сповістити панові каштеляну, що у Топорові з ним зустрінеться… Мужня це жінка, скажу я вам, добродію мій, неодмінно хоче при війську бути, аби із паном каштеляном не розлучатися… От я й приїхав до Топорова, на день раніше від вашої милості. Пані сандомирська вже ось-ось має бути… Але що вдієш, як пан каштелян знову із королем поїхав!..

— Не збагну, як ти у Замості міг опинитися, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямполь їздив? Чому ж до Збаража із ними не приїхав?

— А тому, ваша милость, що коли нас кримчаки наздоганяти стали, не було іншої ради, крім як їм обом заступити шлях чамбулові, а я втік — і прямісінько у Замостя.

— Щастя, що вони не загинули, — промовив Скшетуський. — Але я про свого пахолка був ліпшої думки. Як ти міг покинути їх у такій скруті?

— Ех, добродію мій любий, якби ж то нас було тільки троє, я б їх ні за що не покинув, у мене й так серце краялося, але ж ми учотирьох їхали… Тому вони на кримчаків кинулися, а мені самі наказали… рятувати… Якби-то я був певен, що радість не уб'є вашої милості… Бо це ми за Ямполем… знайшли… Але ж ксьондз…

Скшетуський видивився на пахолка і закліпав очима, ніби щойно пробудився від сну. Зненацька, можна сказати, щось у ньому обірвалося — він страшенно зблід, сів на ліжку і вигукнув громовим голосом:

— Хто з тобою був?

— Ваша милость! Гей, ваша милость! — кричав пахолок, злякавшись переміни на рицаревому обличчі.

— Хто з тобою був? — верещав Скшетуський і, схопивши Жендзяна за плечі, заходився трясти його й сам тремтів наче у лихоманці, але залізних обіймів не послаблював.

— Добре, скажу вже! — вигукнув Жендзян. — Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: князівна з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.

Скшетуський заціпенів, очі в нього заплющилися і голова важко упала на подушки.

— Рятуйте! — зарепетував Жендзян. — Ваша милость, що з вами? Лелечко, що ж я накоїв!.. Краще б мені було мовчати. О Боже! Добродію мій найдорожчий, скажіть же хоч словечко… Господи милосердний! Слушно ксьондз попереджав… Ваша милость! Гей, ваша милость!..

— Нічого! — озвався нарешті Скшетуський. — Де вона?

— Хвалити Бога, що ваша милость прийшли до тями… Ліпше я вже нічого не казатиму. Вона при дружині каштеляна сандомирського… Невдовзі тут будуть… Тільки б ви, ваша милость, не померли… Вони от-от будуть… Ми у Замостя втекли… І там ксьондз панну до двору пані Вітовської віддав… Так воно пристойніше… А то у війську теж бешкетники бувають… Богун із нею повівся чемно, але й тут усяке могло трапитися… Я стільки з нею наморочився, аж поки почав казати жовнірам: «Це кревна князя Ієремії!..» І вони ураз пройнялися повагою… Та й у дорозі я добряче витратився…

Скшетуський лежав непорушно, але очі в нього були розплющені, спрямовані у стелю, і обличчя мало поважний вигляд — напевно, він молився. Дочитавши молитву, схопився, сів на ліжку і сказав:

— Подай мені одяг і звели сідлати коней!

— А куди це ваша милость хоче їхати?

— Одяг мерщій подай!

— Знали б ви, добродію, скільки у вашої милості ниньки вдяганки — і король перед від’їздом надавав, і всякі інші вельможі. А ще три пречудових коники у стайні стоять. Мені б хоч одного такого!.. Та вашій милості найліпше було б полежати й спочити, сил же у вас, добродію, геть немає.

— Зі мною все гаразд. На коні можу триматися. Поквапся на милість Божу!

— Та я знаю, у вашої милості тіло залізне — тож нехай буде по-вашому. Тільки заступіться за мене перед ксьондзом Цецишовським… Ось вам кладу одежу… Кращої й у вірменських купців не знайти… Ви поки, мій добродію, вдягайтеся, а я скажу, щоб винної юшки принесли — ксьондзів слуга мав на моє прохання приготувати.

Після цих слів Жендзян порався зі сніданком, а Скшетуський почав квапливо одягатися у вбрання, залишене в дарунок від короля і вельмож. Та він раз у раз обіймав пахолка й притискав його до своїх переповнених почуттями грудей, а той розповідав йому усе ab ovo^[88]: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів, як вивідав у нього усе про князівну й пірнач одержав. Як згодом пішли вони із паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму й Черемиса, забрали князівну, зрештою, як багато їх підстерігало небезпек, коли вони тікали від Бурляєвйх людей…

— Бурляя пан Заглоба зарубав, — гарячково перебив пахолка пан Скшетуський.

— Хоробрий це рицар, — зауважив у відповідь Жендзян. Я такого ще не зустрічав, бо зазвичай один буває хоробрий, другий балакучий, третій проноза, а в панові За— глобі усе вкупі поєдналося. Та найгірше нам довелося, мій добродію, у лісах за Проскуровом, коли кримчаки за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою лишилися, щоб їх на себе відтягти і погоню затримати, а я звернув зі шляху у бік Старокостянтинова, вирішивши Збараж обійти стороною, бо подумав, що, упоравшись із малим рицарем і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами й поскачуть. Не знаю вже, як Господь у милосерді своєму врятував малого рицаря і пана Заглобу… Я гадав, їх зарубають. А ми тим часом із панною втікали поміж військом Хмельницького, котрий ішов від Старокостянтинова, і Збаражем, під який помчали татари.

— Не швидко вони туди дісталися, їм пан Кушель добряче нам’яв боки. Але розповідай далі!

— Якби ж то я знав! Але мені й невтямки було, от ми й пробиралися з панною поміж татарвою і козаками як ущелиною. На щастя, тамтешній край наче вимер, тож ми живої душі не зустріли ні у селах, ні в містечках — усі, куди хто міг, від татар повтікали. Та у мене все одно від страху душа у п’яти сховалася: тільки б, думаю, мене не злапали, але й цього, зрештою, не вдалося уникнути.

Скшетуський навіть перестав одягатися і спитав:

— Як це?

— А ось як, мій добродію: нарвалися ми на козацький роз’їзд Донця, брата тієї Горпини, котра панну в яру переховувала. Щастя, що я його добре знав — він мене при Богуні бачив. Переказав я йому від сестри уклін, показав Богунів пірнач і оповів усе: що Богун мене, мовляв, по панну послав і що тепер чекає на мене за Влодавою. А він, позаяк був Богунові приятелем, знав, що сестра панну стереже, тому й повірив. Я гадав, він мене відпустить, та ще й підкине чогось на дорогу, а він ось що мені сказав: «Там, каже, збирається народне ополчення, ще попадешся ляхам у руки; лишайся, каже, зі мною, поїдемо до Хмельницького. У таборі дівчині буде найбезпечніше, там її сам Хмельницький для Богуна стерегтиме». Як він мені це сказав, я аж обмер — що на таке відповіси? Кажу йому тоді, що, мовляв, Богун на дівчину чекає, а я життям присягнув, що негайно її привезу. А він на це: «Ми Богунові сповістимо, а ти не їдь, бо там ляхи» Почав я сперечатися, він теж зі мною сперечався, аж нарешті каже: «Дивно мені, що ти боїшся із козаками йти. Стривай-но: а ти часом не зрадник?» Аж тоді я побачив, що немає іншої ради, крім як уночі втекти, раз він мене вже підозрювати почав. Сім потів із мене від страху зійшло, добродію мій. Став я тоді у дорогу ладнатися, коли це враз тієї ночі із загоном королівських військ налетів пан Пелка.

— Пан Пелка? — перепитав, затамувавши дух, Скшетуський.

— Авжеж, він, добродію мій. Славно робив набіги пан Пелка — жаль, загинув недавно, царство йому небесне! Не знаю, чи хтось краще від нього зможе водити роз’їзди і рятуватися від переважаючих сил ворога — хіба що пан Володийовський. Отож налетів пан Пелка, винищив Донців загін до ноги, а його самого полонив. Два тижні минуло відтоді, як вражого сина волами на палю посадили — туди йому й дорога! Але і з паном Пелкою я наморочився — надто вже він падкий був до ніжної статі… Нехай упокоїть Господь його душу! Тому боявся я, щоб панна, від козаків кривди уникнувши, од своїх гірше не мала… Добре, здогадався сказати панові Пелці, що панна — кревна нашого князя. А він, треба вашій милості знати, згадуючи нашого князя, шапку, бувало, скидав і на службу до нього давно мріяв попасти… Тож відразу пройнявся до неї повагою і аж у Замостя до його величності короля нас супроводив, а там ксьондз Цецишовський (от де свята душа, мій добродію) узяв нас під свою опіку і панну віддав до двору дружини каштеляна пані Вітовської.

Скшетуський глибоко зітхнув і кинувся Жендзянові на шию.

— Приятелем мені будеш, братом, не слугою, — мовив він. — А зараз мерщій їдьмо. Коли пані Вітовська обіцяла прибути?

— Через тиждень після мене — а я вже десять днів як тут… Вісім із них ваша милость лежав непритомний.

— Їдьмо! їдьмо! — повторив Скшетуський, — а то у мене серце від радості розірветься.

Щойно він це сказав, як на подвір’ї почувся кінський тупіт, і за вікнами, застуючи світло, засновигали коні й люди. Крізь шибки пан Скшетуський побачив спершу старого ксьондза Цецишовського, а поруч із ним — змарнілі обличчя пана Заглоби, Володийовського, Кушеля та інших знайомих в оточенні одягнутих у червоне князівських драгунів. Пролунали веселі окрики, й за хвилю до кімнати слідом за ксьондзом сипнула юрба рицарів.

— Під Зборовом укладено перемир’я, облогу знято! — гучно мовив ксьондз.

Але Скшетуський відразу сам про все здогадався, як тільки кинув погляд на збаразьких товаришів. За мить Заглоба і Володийовський, відштовхуючи один одного, кинулись у його обійми.

— Нам сказали, що ти живий, — кричав Заглоба, — але тим більша радість бачити тебе здорового та ще й так скоро! Ми зумисне сюди по тебе приїхали… Яне! Ти навіть не уявляєш, якою укрив себе славою і яка нагорода на тебе чекає!

— Король тебе нагородив, — мовив ксьондз, — але король королів його перевершив.

— Я вже знаю, — відповів Скшетуський. — Нехай вас Бог милує. Жендзян мені усе розповів.

— І ти не задихнувся від радості? Тим ліпше! Vivat Скшетуський, vivat князівна! — вигукнув Заглоба. — Ну що, Яне! А ми тобі про неї й не заїкнулися, бо не знали, чи жива. Але пахолок твій хвацько із нею втікав. От де vulpes astuta!^[89] Князь чекає на вас обох… Ха! Ми аж під Ягорлик по неї їздили. Я пекельного монстра, що її стеріг, убив. Дванадцятеро хлопчиків, котрих ви обіцяли, трішки забарилися, та не біда — ви своє невдовзі надолужите. Онучата у мене підуть, милостиві панове! Жендзяне, розповідай, невже у тебе все добре минулося? А ми із паном Міхалом, уяви собі, удвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся! Бусурмани ховалися від нас у ями з-під вивернутих із корінням дерев — ніщо не допомогло! Пан Міхал теж добре бився… Де моя донечка? Дайте сюди мою квіточку!

— Нехай тобі Бог помагає, Яне! Нехай тобі Бог помагає! — примовляв малий рицар, знову обіймаючи Скшетуського.

— Нехай вам Бог відборгує за все, що ви для мене зробили. Мені слів бракує. Життя моє, кров — мала для вас нагорода! — відповів Скшетуський.

— Не переймайся цим! — волав Заглоба. Мир укладено! Кепський мир, милостиві панове, але що врадиш. Добре, що хоч ми вже покинули цей зачумлений Збараж. Тепер, любязні добродії, поживемо у спокої. Усе це нашими стараннями, і моїми теж, бо якби Бурляй жив досі, нічого б із цього перемир’я не вийшло. А тепер можна й весілля справити. Вище носа, Яне! Тримайся молодчиною! Ніколи не здогадаєшся, який для тебе князь-воєвода приготував весільний подарунок! Колись розкажу, а зараз… Де в дідька моя донечка? Мерщій давайте сюди мою донечку! Тепер уже її Богун не викраде — хіба що перед цим із нього шкуру злуплять! То де ж моя мила донечка?

— Я саме на коня сідав, щоб їхати назустріч дружині каштеляна сандомирського, — мовив Скшетуський. — Їдьмо, їдьмо, бо я збожеволію.

— Гайда, милостиві панове! їдьмо із ним, щоб не гаяти часу. Гайда!

— Пані Вітовська вже, мабуть, недалечко, — зауважив ксьондз.

— Уперед! — додав пан Міхал.

Але Скшетуський уже був за дверима і скочив у сідло так легко, ніби щойно не підвівся із ліжка після хвороби. Жендзян тримався при ньому, щоб не лишатися з ксьондзом віч-на-віч. Пан Міхал із Заглобою приєдналися до них, і ось уже вони чимдуж мчать попереду топорівським битим шляхом, а за ними летить уся шляхта і драгуни в червоному — ніби вітер підхопив і несе дорогою червоні пелюстки маків.

— Хутчій! — кричить Заглоба, б'ючи острогами коня.

Так проскакали вони верст із десять, аж ось на закруті дороги побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецькому панжів^[90]. Кілька із них, помітивши озброєних вершників, притьмом рвонули їм назустріч — спитати, хто такі.

— Свої! Із королівського війська! — вигукнув пан Заглоба. — А це хто їде?

— Дружина каштеляна сандомирського! — прозвучала відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не знаючи, що робить, зсунувся із коня й став, похитуючись, край дороги. Шапку він скинув, а по скронях у нього рясно стікав піт. Так стояв наш рицар на порозі щастя, тремтячи усім тілом. Пан Міхал теж зіскочив із коня й підхопив попідруч ослаблого приятеля.

Біля них, поскидавши шапки, край битого шляху зупинилася решта, а тим часом вервечка возів і колясок наблизилася й почала проїздити далі. З пані Вітовською їхало кільканадцять різних дам, котрі з подивом поглядали на рицарів, не розуміючи, що означає поява цього жовнірського загону при дорозі.

Аж нарешті посередині почту з’явилася карета, далеко розкішніша за всі інші. Крізь її одчинені віконця рицарі побачили поважне обличчя сивоволосої дами, а поруч неї — гарненьке личко панни Курцевич.

— Донечко! — вигукнув Заглоба, кидаючись наосліп до карети. — Донечко! Скшетуський із нами!.. Доню!

Серед почту почулися крики: «Стій! Стій!» Зчинилося замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а радше, тягли Скшетуського до карети, він же, геть знесилівши, здавалося, от-от упаде на землю. Голова його повисла на груди, і він, уже не в змозі ступити й кроку, упав на коліна перед підніжком карети.

Та вже наступної миті сильні й ніжні руки Курцевичівни підтримали пониклу голову знебулого рицаря.

Заглоба ж, побачивши здивування дружини каштеляна сандомирського, кричав:

— Це Скшетуський, герой Збаража! Той, що пробився крізь ворожий табір і врятував війська, князя, усю Річ Посполиту! Нехай їх Бог благословить на все життя!

— На все життя! Vivant! Vivant! — волала шляхта.

— На все життя! — підхопили князівські драгуни, аж гучна як грім луна прокотилася топорівськими полями.

— У Тарнопіль! До князя! На весілля! — вигукував Заглоба. — Ну що, донечко? Скінчилися твої поневіряння!.. А Богунові — ката й меча!

Ксьондз Цецишовський стояв, звернувши очі до неба, а вуста його повторювали чудові слова натхненного проповідника:

— Її, що сіяли зі сльозами, пожинатимуть із радістю…

Скшетуського посадили в карету обіч князівни, і почет рушив далі. Стояла чудова погожа днина, діброви й поля ніжилися у промінні сонця. По самісінькому низу і вище, у синій яснині, вже плавало тут і там срібне павутиння, що пізно восени наче снігом укриває тамтешні поля. І великий спокій панував довкола, лиш коні бадьоро пофоркували собі у почті.

— Пане Міхале! — озвався Заглоба, торкнувшись своїм стременом стремена Володийовського. — Щось мене знову здавило за горло і тримає, як тоді, коли пан Підбип’ята — вічна йому пам’ять! — зі Збаража вийшов: але як подумаю, що ці двоє нарешті знайшли одне одного, так легко стає на серці, ніби кварту доброго вина одним духом випив! Якщо й тебе не спіткає подружня пригода, будемо на старість їхніх діток гойдати. Кожному своє на роду написано, пане Міхале, а от ми з тобою, либонь, для війни народжені, а не для подружнього життя.

Малий рицар нічого не відповів, тільки вусиками заворушив швидше, ніж зазвичай.

Вирішено було їхати до Топорова, а звідти до Тарнополя, аби там з’єднатися з князем Ієремією і вкупі з його хоругвами вирушити до Львова на весілля. Дорогою пан Заглоба розповідав дружині каштеляна сандомирського про те, що сталося останнім часом. Тож вона дізналася, що король під Зборовом після кривавої битви, яка не дала переваги жодній із сторін, уклав договір із ханом — не вельми добрий, але такий, що принаймні хоч на певний час забезпечував спокій Речі Посполитій. Хмельницький за цим договором і далі лишався гетьманом і мав право із незліченної кількості простолюду відібрати собі сорок тисяч реєстрових козаків, а за цю поступку він присягнув королеві й станам у вірності й послуху.

— Це безперечно, — розмірковував Заглоба, — що із Хмельницьким нова війна неминуча, та якщо тільки булава не обмине нашого князя, усе буде зовсім по-іншому…

— Та скажи ж ти, добродію, Скшетуському найголовніше, — мовив, під'їхавши ближче, малий рицар.

— Ай правда! — вигукнув Заглоба. — Я саме з цього й хотів почати, але ми якось і досі не оговталися. Ти навіть не здогадуєшся, Яне, що після того, як ти пішов, Богун попав у полон до князя.

Скшетуського й Гелену ця несподівана новина так приголомшила, що вони не могли вимовити й слова — князівна тільки розвела руками, і настало мовчання. Аж перегодя Скшетуський спитав:

— Як? Як це сталося?

— Це перст Божий, — відповів Заглоба, — істинно перст Божий, кажу вам. Договір уже було укладено, і ми саме виходили із цього зачумленого Збаража. Князь із кавалерією подався на лівий фланг — пильнувати, щоб на військо не напали кримчаки… Вони ж бо часто-густо договори порушують… Коли це враз ватага, коней на триста, кидається на князівську кавалерію.

— Тільки Богун міг таке вчинити! — вигукнув Скшетуський.

— Це він і був. Та не на збаразьких жовнірів козакам нападати! Пан Міхал умить оточив їх і вирубав до ноги, а Богуна двічі полоснув шаблею — тут його й скрутили. Не щастить йому із паном Міхалом, він уже й сам у цьому переконався — як-не-як, а тричі терпів фіаско. Та й не шукав він нічого іншого, як тільки смерті.

— Як згодом виявилося, — додав пан Володийовський, — Богун хотів будь-що із Валадинки потрапити у Збараж, але не встиг — дорога ж бо далека, — а коли довідався, що мир укладено, збожеволів від люті й ні на що вже не зважав.

— Хто з мечем піде, від меча й загине, така вже воля фортуни, — сказав Заглоба. — Шалений це козак, а з відчаю став іще шаленішим. Через нього страшний ґвалт учинився між нами і черню. Ми думали, знову війна почнеться, бо князь перший оголосив, що договір порушено. Хмельницький хотів був Богуна рятувати, аж тут хан на нього насипався. «Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!» І Хмельницькому війною пригрозив, а до нашого князя прислав гінця, через якого сповістив, що Богун самохіть поліз у бійку і попрохав князя не робити з цього події, а з Богуном учинити, як із розбійником. Здається, хан і своє мав на думці: аби татари могли ясир спокійно відпровадити — вони його набрали стільки, що тепер, либонь, у Стамбулі хлопа можна буде за два вухналі купити.

— І що ж князь із Богуном зробив? — стурбовано запитав Скшетуський.

— Звелів був негайно кілок для нього вистругати, але згодом передумав і так сказав: «Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче» Сидить тепер козарлюга у Тарнополі в підземеллі; фельдшер йому макітру перев’язує. Боже милий, скільки ж уже разів душа його покинути хотіла! Жодному вовкові собаки так шкури не натермосили, як ми йому. Сам пан Міхал кусав його тричі. Та це міцний горішок, хоч, правду кажучи, нещасний чоловік. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і важив на моє життя, а надаремно — я й пив із ним, і чалився, як із рівним, аж поки він на тебе, донечко, руку підняв. Я ж бо його теж міг ножем шпортнути у Розлогах… Але давно відомо, що нема вдячності на світі й мало хто добром за добро платить. Господь із ним!..

І пан Заглоба закивав головою…

— Що ж ти з ним учиниш, Яне? — спитав він перегодя. — Жовніри подейкують, форейтора із нього зробиш, адже чоловік він ставний, та мені вірити не хочеться, що ти на таке здатен.

— Запевняю, я цього не зроблю, відповів Скшетуський. — Великої відваги це ратник, та ще й безталанний — тим паче я його ніякою хлопською роботою не зганьблю.

— Нехай відпустить йому Бог усі його гріхи, — озвалася князівна.

— Амінь! — додав Заглоба. — Він смерть, наче матір, просить, щоб його забрала… І, мабуть, знайшов би її, якби не спізнився під Збараж.

Усі замовкли, роздумуючи над дивними перипетіями долі. Невдовзі вдалині показалася Грабова, де зробили перший привал. Тут вони застали жовнірів, що поверталися зі Зборова. Приїхали сюди і пан Вітовський, каштелян сандомирський, котрий зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і пан староста красноставський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом верталася додому.

Обійстя у Грабовій було спалене, як і решта будинків, та оскільки день видався чудовий, тихий і теплий, подорожні, не шукаючи даху над головою, розташувалися у діброві просто неба. Харчів і напоїв було чимало, тож челядь мерщій заходилася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав поставити у діброві кільканадцять наметів для жінок і вельмож — і вийшов ніби справжній табір. Рицарі юрмилися перед наметами — усім кортіло глянути на князівну і Скше— туського. Інші розмовляли про недавню війну: ті, що не були під Збаражем, а тільки під Зборовом, розпитували князівських жовнірів про подробиці облоги. Було і гамірно, і весело, ще й день Господь подарував славний.

Серед шляхти тон задавав, звісно ж, пан Заглоба, в тисячний раз переповідаючи, як убив Бурляя, а Жендзян командував челяддю, що поралася біля вечері. Та все-таки спритний пахолок вигодив хвильку і, відвівши Скшетуського трохи вбік, покірно вклонився йому до ніг.

— Добродію, мій, — почав він, — хочу і я попрохати вашу милость про ласку.

— Важко мені тобі у чомусь відмовити, — відповів пан Скшетуський, — адже все найкраще у житті сталося завдяки твоїм старанням.

— Я теж подумав, — сказав пахолок, — що ваша милость чимось мене нагородить.

— Кажи: чого хочеш?

Мизате Жендзянове обличчя потемніло, а очі засвітилися ненавистю і злістю.

— Нічого я не хочу, — мовив він, — окрім одного: щоб ваша милость відступив мені Богуна.

— Богуна? — здивовано перепитав пан Скшетуський. — Що ж ти з ним учинити хочеш?

— А це вже я, мій добродію, подумаю, щоб і моє не пропало, і щоб йому з лишком заплатити за те, як він мене у Чигирині зганьбив. Знаю, ваша милость достеменно накаже його на смерть скарати — але спершу дозвольте мені з ним поквитатися.

Скшетуський звів брови.

— Цього не буде! — рішуче сказав він.

— О Боже! Ліпше б я загинув! — жалібно вигукнув Жендзян. — Невже я для того вижив, щоб до скону нести цю ганьбу!

— Проси, чого хочеш, — мовив Скшетуський, — нічого тобі не відмовлю, але цього не буде! Схаменися, спитай батьків, який більший гріх: дотримати цієї обітниці чи відмовитися од неї. До Божої каральної руки своєї не докладай — чого доброго, й самому дістанеться. Посоромся, Жендзяне! Цей чоловік і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і зв'язаний. Ким же ти для нього хочеш стати? Катом? Невже зі зв'язаного знущатимешся чи пораненого добиватимеш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Поки живий, я цього не дозволю, і не згадуй мені більше про це.

У голосі пана Яна було стільки сили і волі, що пахолок відразу втратив усяку надію і лише промовив плаксиво:

— Здоровий він і двом таким, як я, скрутив би в’язи, а як хворий, то йому й помститися не можна — коли ж я йому за своє відборгую?

— Помсту залиш Богові, — порадив Скшетуський.

Пахолок розтулив рота, збираючись іще щось сказати чи про щось запитати, але пан Ян повернувся і пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, а біля неї князівна, довкола ж товпилися рицарі. Трохи попереду них стояв пан Заглоба, простоволосий, і розповідав про облогу Збаража тим, хто був тільки під Зборовом. Усі слухали його, затамувавши дух, мінячись від хвилювання на обличчі, й ті, хто там не був, гірко шкодували про це.

Пан Ян сів біля князівни і, взявши її руку, приклав до вуст, а потім, притиснувшись одне до одного, сиділи вони собі тихо. Сонце вже сходило з небозводу, й на землю поволі спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, ніби щось нове для себе міг почути. Пан Заглоба тільки витирав чуприну — і голос його звучав дедалі сильніше… В одних рицарів у пам’яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: ніби на власні очі вони бачили окопи в оточенні безлічі полчищ і запеклі штурми, чули вереск і виття, гуркіт гармат і самопалів, бачили князя у срібному обладунку — він стояв на валу, під градом куль… І те, як згодом настали злидні й голод, які багрові стояли ночі, коли смерть велетенським зловісним птахом кружляла над окопами… Як виходили із табору пан Підбип’ята, пан Скшетуський… Усі, слухаючи, то звертали очі до неба, то хапалися за ефеси шабель, а пан Заглоба так закінчив свою оповідь:

— Тепер там одна могила, один велетенський курган, а що під ним не лежить слава Речі Посполитої і цвіт рицарства, і князь-воєвода, і я, і всі ми, котрих самі козаки називали збаразькими левами, — його заслуга!

І після цих слів пан Заглоба показав на Скшетуського.

— Правда, це так і є! — вигукнули Марек Собеський і пан Пшиемський.

— Слава йому! Честь і подяка! — залунали зусібіч гучні рицарські голоси. Vivat Скшетуський! Vivat молодята! Хай живе герой! — звучало дедалі сильніше.

Піднесення охопило всіх присутніх. Одні побігли по келихи, другі підкидали вгору шапки. Жовніри задзвеніли шаблями — і невдовзі усі звуки й голоси злилися в один могутній окрик:

— Слава! Слава! Хай живе! Хай живе!

Скшетуський, як справжній рицар-християнин, смиренно схилив голову, а князівна підвелася, струснула косами — щоки її палали рум’янцем, в очах світилася гордість, бо цей рицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава осяває дружину, як сонце землю.

* * *

Вже пізньої ночі роз’їхалося товариство у різні сторони. Подружжя Вітовських, пан Пшиемський і староста красноставський вирушили з полками у Топорів, а Скшетуський із князівною та хоругвою Володийовського — до Тарнополя. Ніч була така сама погідна, як і день. Міріади зірок горіли у небі. Зійшов місяць і освітив укриті павутиною поля. Жовніри затягли пісню. Потім із лугів устав білий туман, і довкілля почало скидатися на велетенське озеро, залите місячним сяйвом.

Саме такої ночі виходив нещодавно Скшетуський зі Збаража, а тепер відчував, як біля його серця калатає серце Курцевичівни.

ЕПІЛОГ

ле ця історична трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом — не завершився там навіть її перший акт. Через два роки усе козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Повстав Хмельницький, іще могутніший, ніж будь-коли досі, а з ним хан усіх орд і ті самісінькі полководці, котрі облягали Збараж: дикий Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артим-Гірей, і Нурадин, і Ґалга, і Амурат, і Субагазі. Стовпи пожеж, людські стогнання супроводжували їх, тисячі ратників укривали поля, заполонили ліси, півмільйона вуст видавали войовничі окрики — і здавалося людям, що настала остання година Речі Посполитої.

Проте й Річ Посполита пробудилася від заціпеніння, відмовилася од колишньої політики канцлера, від перемов і перемир'я. Уже всім стало зрозуміло, що тривалий мир можна завоювати тільки мечем, тому, коли король вирушив супроти ворожих полчищ, із ним ішло сто тисяч війська і шляхти, не рахуючи безлічі джур і челяді.

Були тут і всі герої нашої оповіді. Був князь Ієремія Вишневецький з усією своєю дивізією, у якій так само служили Скшетуський із Володийовським і — волонтером пан Заглоба; були обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. Був і полковник Стефан Чарнецький, майбутній звитяжець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, котрий командував усією артилерією, і генерал Убальд, і пан Арцишевський, і пан староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер, воєвода поморський, і Якуб, воєвода мальборський, і хорунжий Конецпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори — уся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.

У полі під Берестечком зустрілися нарешті дві багатотисячні армії, і там відбулася одна із найбільших в історії світу битв, відгомін якої прогримів на всю тодішню Європу.

Три дні вона тривала. Упродовж перших двох іще не було відомо, на чиєму боці доля, на третій стався вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ієремія. День першої зустрічі був днем тріумфу політики страшного «Яреми» — тож йому першому довелося вдарити на ворога.

Його бачили на чолі усього лівого крила — без зброї, обладунку, простоволосого. Як вихор, мчав він полем назустріч незліченним полчищам, що складалися з усієї запорозької кінноти, усіх кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких вояків, зібраних від Уралу, Каспію і Меотійських боліт аж до Дунаю.

І, як річка зникає з очей у спінених морських хвилях, так канули князівські полки у це море ворогів. Хмара куряви шаленим смерчем піднялася над рівниною і сховала ратників…

На цей надлюдський бій дивилося усе воїнство, і король теж, а підканцлер Лещинський, піднявши розп'яття, благословив ним умирущих.

Тим часом на другий фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, наїжачившись гарматами, вивергаючи вогонь, немов казковий змій, що поволі висував із лісу свої велетенські клубища.

Та перш ніж на рівнину висунулося усе гігантське тіло змія, із хмари куряви, в якій зникли полки Вишневецького, почали вискакувати спершу поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч — і всі вони помчали до пагорбів, на яких стояв хан, оточений своєю добірною гвардією.

Дикі юрби, охоплені страшною панікою, кинулися навтьоки — польські полки погналися за ними.

Тисячі молодців і татар усіяли своїми тілами бойовище, а поміж ними лежав, розполовинений кончарем, заклятий ворог ляхів і вірний союзник козаків, несамовитий і безстрашний Тугай-бей.

Грізний князь тріумфував.

Досвідченим оком полководця побачивши князів успіх, король вирішив зім’яти орди, перш ніж підтягнеться козацьке військо.

У бій вирушили всі сили, залпом ударили всі гармати, сіючи смерть і замішання; кулею у груди було вбито ханового брата, красеня Амурата. Болісний стогін прокотився лавами ординців. Наляканий і поранений із самісінького початку битви хан окинув поглядом бойовище. Удалині, серед порохового диму і вогню, показалися пан Пшиємський і сам король із рейтарами, а зусібіч від них земля гула під тягарем кінноти, що вступала у бій.

І не витримав Іслам-Гірей — злякався й кинувся тікати, а за ним кинулися хто куди усі орди, і волохи, й уруми, і кінні «і запорожці, і силістрійські турки, і потурченці — розвіялися, мов хмара, підхоплена вітром.

Утікачів наздогнав зрозпачений Хмельницький — він почав благати хана повернутися й стати до бою, але хан, побачивши його, гнівно заричав, звелів татарам схопити гетьмана і, прив’язавши до коня, потяг за собою.

Залишився тільки козацький табір.

Начальник табору, кропивненський полковник Дедяла, не знав, що сталося з Хмельницьким, але бачачи поразку й ганебну втечу усіх ординців, зупинив наступ і, відступивши з табором, розташувався у багнистій розтоці Плешивої.

Тим часом у небі вдарила гроза і припустила страшна злива. «Бог облив землю після справедливої битви».

Дощі йшли кілька днів, і кілька днів одпочивало королівське військо, стомлене попередніми битвами. Козаки ж за цей час обнесли свій табір валами, зробивши із нього велетенську рухому фортецю.

Щойно стало на погоді, почалася облога — най дивніша з усіх, які тільки траплялися в житті.

Стотисячне королівське військо оточило удвічі більшу армію Дедяли.

Королю бракувало гармат, харчів, амуніції — Дедяла ж мав надмір пороху й усіляких запасів, а опріч того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король — козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські жовніри були натхненні недавньою перемогою — козаки ж засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів — надія на повернення Хмельницького і хана зникла.

Тоді почалися перемови.

Козацькі полковники прийшли до короля і били йому чолом, просячи помилувати. Обходячи намети сенаторів, за поли чіплялися, присягаючи хоч із-під землі дістати Хмельницького і видати його королю.

Серцеві Яна Казимира не було чуже співчуття — він пообіцяв відпустити по домівках простолюд і рядових вояків із тією умовою, що затримає старшину, аж поки йому буде видано Хмельницького.

Але таке рішення було зовсім не до шмиги старшині, котра за свої численні провини не сподівалася на прощення.

Тож поки тривали перемови, не припинялися вилазки і бої, й щодня рікою лилася польська й козацька кров.

Удень молодці билися з відвагою і затятістю відчаю, але вночі юрбами тинялися попід королівським табором, понуро благаючи про милосердя.

Дедяла ладен був пристати на умови короля і навіть пожертвувати своєю головою, аби тільки врятувати народ і військо.

Проте в козацькому стані почалися незгоди. Одні хотіли здатися, другі — боронитися до останнього подиху, і всі думали над тим, як вибратися з табору.

Але навіть найвідважнішим це здавалося немислимим.

Табір був затиснений двома розтоками річки і неосяжними болотами. Захищатися у ньому можна було роками, але шлях для відступу був тільки один — через королівське військо.

Про цей шлях ніхто у таборі й не думав.

Перемови, що переривалися битвами, посувалися ліниво; чвари у козацькому стані дедалі частішали. Під час одного такого спалаху Дедялу було скинуто й обрано нового вождя.

Ім’я його вселило відвагу у серця занепалих духом козаків і, відбившись гучною луною у королівському таборі, розбудило в серцях кількох рицарів пригаслі спогади про недавні страждання й нещастя.

Нового вождя звали Богуном.

Він і раніше посідав високе становище серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. Громадська думка вказувала на нього як на наступника Хмельницького, котрого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників укупі з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячну армію. Він брав участь у триденній кінній битві і, розгромлений Ієремією разом із ханом та ординцями, зумів вивести живими більшу частину людей і знайшов прихисток у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним головнокомандувачем, вірячи, що тільки він зуміє врятувати табір і військо.

Справді-бо, молодий полководець і чути не хотів про перемови — він прагнув бою і кровопролиття, хоч би йому самому довелося у тій крові втонути.

Та невдовзі він переконався, що з його загонами годі й думати збройно пройти по трупах королівських жовнірів, і вдався до іншого способу.

Історія зберегла пам'ять про ті безприкладні зусилля, котрі сучасникам здавалися до снаги велетневі, та тільки завдяки їм можна було врятувати військо і простолюд.

Богун вирішив перейти через бездонні болота Плешивої, а радше, збудувати через них такий міст, щоб вивести по ньому всіх обложених.

Тож цілі ліси почали падати під козацькими сокирами й потопати у болотах; у них кидали вози, намети, кожухи, свити — і міст щодень подовжувався.

Здавалося, що для цього полководця нічого неможливого немає.

Король зволікав зі штурмом, не бажаючи проливати крові, але, бачачи, як кипить у таборі робота, зрозумів, що іншої ради немає, і наказав сурмачам оповістити військо, аби звечора усі готувалися до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому стані не знав про наміри ворога — міст нарощували ще всю попередню ніч, а вранці Богун на чолі старшини виїхав оглянути зроблене.

Було це у понеділок, сьомого липня тисяча шістсот п'ятдесят першого року. Ранок цього дня видався блідий, ніби переляканий, зоря на сході скидалася на кров, сонце сходило руде, немічне, кидаючи кривавий відблиск на води й ліси.

Із польського табору виганяли коней на пашу; козацький табір повнився голосами пробуджених від сну людей. Вони розпалювали вогнища і готували сніданок. Усі бачили від'їзд Богуна з почтом і кіннотою, з допомогою якої він хотів відігнати воєводу брацлавського, що розташувався у табору в тилу й гарматним обстрілом заважав зводити міст.

Чернь дивилася на від’їзд спокійно і навіть трохи піднеслася духом. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст повторювали йому навздогін:

— Благослови тебе Боже, соколику!

Воєначальник, почет і кіннота, поволеньки віддаляючись од табору, досягли краю лісу, промайнули ще раз у промінні вранішнього сонця й почали зникати у хащах.

Зненацька біля брами табору хтось страшним, переляканим голосом крикнув, а радше, завив:

— Люде, спасайтеся!

— Старшина тікає! — вигукнуло разом кільканадцять голосів.

— Старшина тікає! — повторили сотні й тисячі людей.

Гомін прокотився юрбою по всьому табору, ніби під ударами вихору зашуміли у бору дерева, — і враз із двохсот тисяч горлянок вирвався жахливий, надлюдський зойк:

— Спасайтеся! Спасайтеся! Ляхи! Старшина тікає!

Натовп зануртував, як розшалілий потік. Вогнища було затоптано, вози, намети перекинуто, частоколи знесено. Люди товпились, душилися. Від страшного переполоху усі геть збожеволіли. Гори тіл ураз загородили дорогу — тож живі пробиралися по трупах серед реву, виття, вереску, стогону. Юрба виплеснулася з майдану, кинулась на міст, люди штовхали одне одного в болото, потопельники конвульсивно хапалися за товаришів і, благаючи у неба милосердя, провалювалися у холодне драглисте баговиння. На мосту билися і різалися за місце. Води Плешивої наповнилися тілами. Немезида історії відборгувала Берестечку за Пилявці.

Жахливі зойки досягли вух молодого полководця, він умить збагнув, що сталося. Але марно тої ж миті повернув до табору, марно помчав назустріч юрбам, звівши до неба руки. Голос його потонув у ревищі тисяч горлянок — невпинна хвиля втікачів підхопила його укупі з конем, почтом і всією кіннотою й понесла в обійми загибелі.

Коронні війська спантеличило таке видовище — вони спершу подумали, що це якась відчайдушна спроба прорватися, але своїм очам важко було не повірити.

Через кілька хвилин, коли здивування минуло, усі хоругви, навіть не дочекавшись команди, рушили на козаків, а попереду, як вихор, летіла драгунська хоругва, очолювана малим полковником із шаблею над головою.

І настав день гніву, поразки й суду… Хто не був задушений чи затоптаний, той ішов під меч. Річки зробилися червоні — важко було зрозуміти, кров вони несуть чи воду. Юрба геть збожеволіла, у колотнечі люди ще більше душили одне одного, спихали у воду і тонули… Дух убивства наповнив ці жахливі ліси і запанував у них: козацькі ватаги почали люто захищатися. Сутички точилися на болоті, в гущавині, серед поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно король наказував своїм жовнірам зупинитися. Жалість у всіх погасла, і різанина тривала аж до ночі — така різанина, якої не пам'ятали й старі вояки і на саму згадку про яку у них довго ще волосся на голові ставало сторч.

Коли нарешті темрява укрила землю, самі звитяжці були вражені тим, що накоїли. Не прозвучало «Te Deum» і не сльози радості, а сльози жалю і смутку котилися із достойних королівських очей.

Так було розіграно перший акт драми, автором якої був Хмельницький.

Але Богун того страшного дня не наклав головою вкупі з іншими. Одні казали, що, побачивши поразку, вінперший урятувався втечею, другі — що йому зберіг життя якийся знайомий рицар. Правди так ніхто й не дізнався.

Єдине відомо достеменно, що у подальших війнах ім'я його частенько згадувалося з-поміж імен найславетніших козацьких полководців. Послана чиєюсь мстивою рукою куля вразила його кількома роками пізніше, але й тоді ще не настала його остання година. Після смерті князя Вишневецького, котрого звели в могилу ратні труди, коли його лубенська держава відпала од Речі Посполитої, Богун заволодів більшою частиною тих просторів. Подейкували, що під кінець він і Хмельницького не хотів визнавати над собою. Сам Хмельницький, зломлений, клятий своїм народом, шукав заступництва деінде, гордий же Богун відмовлявся од будь-якої опіки і ладен був шаблею боронити свою козацьку волю.

Казали також, що усмішка ніколи не з’являлася на обличчі цього незвичайного лицаря. Жив він не в Лубнах, а в селі, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там, здається, й помер.

Братовбивчі війни пережили його і тривали ще довго. Згодом прийшли моровиця і шведи. Кримчаки майже постійно гостювали в Україні, забираючи юрби люду в неволю. Пустіла Річ Посполита, пустіла Україна. Вовки вили на руїнах стародавніх міст, квітучі колись краї стали великою гробницею. Ненависть уросла в серця й отруїла побратимську кров, і вуста ні поляка, ні українця довго не могли промовити слів: «Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління».

Кінець

КОМЕНТАРІ

С. 115. Вірмени доброхіть зносили гроші в ратушу… — Вірменська колонія у Львові існувала із XIV століття.

С. 116. … до міста от-от підійдуть Хмельницький і татари… — Війська Хмельницького підійшли до Львова наприкінці вересня (за Сенкевичем — на початку жовтня) 1648 року. Було взято Високий замок, панівну над містом позицію. Але від штурму Хмельницький відмовився, узяв тільки контрибуцію, щоб заплатити татарам, і цим урятував Львів від руїн і пограбування, повівши свої сили до Замостя.

С. 122. … найбільше зітнув турецьких голів… — Певно, маються на увазі голови опудал, що правили за турків.

С. 132. … маршальських судів боїшся… — Під час безкоролів’я діяли так звані каптурові суди (каптуром називалася організовувана на цей період конфедерація, яка вибирала маршалка — голову сейму), що карали кримінальні злочини і порушення громадського спокою.

С. 134. … спорудили накриття для сенату… — На «елекційному полі», як пише у своїй «Давньопольській енциклопедії» З. Глогер, «був оточений ровом і валом прямокутник, що мав три входи… Прямокутник поділявся на дві частини для двох палат: сенаторської і рицарської. Сенаторська, яка складалася з єпископів, воєвод, каштелянів і міністрів, засідала у будівлі, накритій шалівкою від дощу і сонця, а з боків завішаній тканинами. Зокола цієї будівлі збиралося просто неба рицарське коло, тобто всі посли від земель на елекційний сейм. Інша шляхта, котра з доброї волі з’їжджалася на елекцію, розташовувалася у воєводствах, розбиваючи шатра…»

С. 167. … віддала його єдиному синові найліпше, що мала… — Міхал-Фома-Корибут Вишневецький (1633–1673), син Ієремії Вишневецького, був обраний королем Польщі після зречення Яна Казимира у 1669 році (вибори ці Сенкевич описав у «Пані Володийовському»). Виявився невдалим правителем. За нього у Польщі посилилася феодально-шляхетська анархія, ослабилася королівська влада. У роки його правління Польща вела невдалу війну з Туреччиною, у ході якої 1672 року був підписаний ганебний Бучацький мирний договір, за яким частина Правобережної України відходила під владу Туреччини.

С. 168. … бо всі від Яфета походимо… — У шляхетській Польщі біблійна легенда про Ноєвих синів тлумачилася так, щоб обґрунтувати зверхність шляхти, котра веде свій родовід нібито від Яфета, над селянами, «нащадками Хама».

С. 168. … мало не королівський рід. — Вишневецькі вели свій родовід од Корибута, онука Гедимінаса і сина Ольгерда, великого князя литовського. Від нього Корибут дістав у спадок Новгород-Сіверське князівство.

С. 173. … від солодкого повітря Капуї… — Йдеться про епізод Другої пунічної війни, коли у Капуї, що відчинила свою браму Ганнібалові, полководець дав перепочити стомленим військам.

С. 205. … коли академія вітала його… — Мовиться про засновану 1632 року (шляхом злиття Київської братської школи і школи Києво-Печерсьої лаври) Києво-Могилянську академію, названу так на честь Петра Могили, котрий сприяв її створенню. Вона була першим вищим навчальним закладом в Україні, великим культурно-просвітницьким центром.

С. 214. … Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. — Ідеться про князя Януша Радзивілла (1612–1655), одного із найзаможніших литовських магнатів, що володів багатьма землями й містами, котрий у 1648–1649 роках був коронним гетьманом литовським і очолив війська, послані на придушення народного повстання у Білорусії. Взяття Мозиря, Турова, Бобруйська на початку 1649 року, а згодом, у серпні 1651 року, і Києва справді супроводжувалося звірствами, витонченими стратами.

С. 236. Анджей Фірлей (помер близько 1650 року) був із 1640 року бельським каштеляном, із 1649-го — сандомирським воєводою. Належав до кальвіністського віросповідання. 1649 року брав участь в обороні Збаража як один із рейментарів, так само як і Станіслав Ланцкоронський (помер 1657 року), котрий у 1654 році, на думку академіка Яворницького, став польним, а згодом коронним гетьманом, хоч це документально не підтверджено.

С. 258. Бахмат — низькоросла, витривала порода коней, що використовувалася у татарській кінності.

С. 328. Данило Нечай — герой народно-визвольної війни 1648–1654 років, сподвижник Богдана Хмельницького, брацлавський полковник (1648–1651). Із 1648 року був одним з організаторів народно-повстанського руху проти польських магнатів і шляхти спочатку на Київщині, а згодом на Брацлавщині й Волині. У червні 1649 року командував передовими загонами селянсько-козацького війська, очолюваного Хмельницьким. У бою під Меджибожем завдав нищівної поразки польсько-шляхетським військам, що полегшило головним силам визволити Старокостянтинів. Відзначився і під час Збаразької облоги. У 1650 році очолив на Волині, Поділлі й Брацлавщині селянсько-козацьке повстання проти польської шляхти, яка за умовами Зборівського договору 1649 року повернулася на Правобережну Україну. У листах до Хмельницького польсько-шляхетський уряд називав Нечая «найбільшим бунтівником» і вимагав суворо покарати його. Загинув 1651 року у нерівному бою з військами гетьмана Калиновського за прикордонну фортецю Красне.

С. 329. Ланова піхота — була створена у Польщі 1655 року. До неї брали селян — по одному селянинові з п’ятнадцяти ланів землі.

С. 349. … короля Густава Адольфа під Тширною під Пуском… — Маються на увазі битви, виграні польськими військами у війні зі Швецією наприкінці 20-х років XVII століття за прибалтійські землі. Густав II Адольф був шведським королем у 1611–1632 роках.

С. 353. … два відважні полковники, Гладкий і Небаба… — Матвій Гладкий (рік народження невідомий — 1652) — миргородський полковник, учасник визвольної війни 1648–1654 років. Брав участь у боях під Корсунем, Пилявцями, Збаражем, у походах на Львів і Замостя. У битві під Берестечком, де було тимчасово полонено Хмельницького татарами, виконував обов’язки гетьмана. Виходець із козацьких низів, Гладкий був у опозиції до старшини шляхетського походження. Він протидіяв вступові на Лівобережжя польських військ, які йшли туди за умовами Білоцерківського договору 1651 року. За свідченням літописця Самовидця, Гладкий після Берестецької битви намагався посісти посаду гетьмана. За наказом Хмельницького страчений.

Мартин Небаба (рік народження невідомий — 1651) — чернігівський полковник, один із видатних українських військових діячів періоду визвольної війни. У травні 1648 року очолив повстання проти польської шляхти на Чернігово-Сіверщині. Після вигнання польських загарбників 1648 року був призначений полковником Чернігівського полку. Брав учать у Пилявецькій битві, у поході селянсько-козацьких військ під Замостя, у Збаразькій облозі та Зборівській битві 1649 року, у поході на Молдавію 1650 року. Виконував важливі дипломатичні доручення Хмельницького. 1651 року керував обороною Чернігово— Сіверщини. Улітку 1651 року під час наступу на Україну литовсько-польської армії, очолюваної Я. Радзивіллом, командував загоном козаків Чернігівського і Ніжинського полків. Загинув у бою під Лоєвом.

С. 433. … це був сам король… — Ян II Казимир (1609–1672) — польський король (1648–1668) із династії Ваза. Родом із Франції, де був кардиналом. Після смерті свого брата, польського короля Владислава IV, був запрошений на польський престол. За Яна II Казимира всі сили Речі Посполитої були спрямовані на придушення визвольної війни українського народу. 1649 і 1653 року він особисто очолював народне ополчення в Україну. Війни, які Річ Посполита вела за його правління, викликали соціально-економічну кризу, загострили класові суперечності в країні й послабили королівську владу. Спроби Яна II Казимира зміцнити королівську владу викликали опір магнатів. У 1668 році король зрікся престолу і виїхав до Франції, де й помер у Невері.

С. 433. Ієронім Радзейовський (1622–1667) був коронним підканцлером, вів інтриги проти Яна II Казимира, був засуджений і втік до Швеції. Під час шведської навали слугував окупантам, прибув до Польщі укупі зі шведським військом. Виведений у романі «Потоп».

С. 433. Єжи Оссолінський (1595–1651) — польський магнат, коронний канцлер (із 1643-го). Проводив загарбницьку політику щодо України. Належав до правлячих кіл шляхетської Польщі, які домагалися зміцнення королівської влади та обмеження феодальної анархії. Через спротив переважної більшості польських магнатів і шляхти змушений був відмовитися від своїх політичних намірів. У зовнішній політиці орієнтувався на габсбурзьку монархію, у союзі з якою готувався почати війну проти султанської Туреччини, сподіваючись на військову підтримку українського реєстрового козацтва. На початку народно-визвольної війни намагався схилити на бік шляхетської Польщі керівну верхівку козацької старшини і з її допомогою придушити повстання українського народу. Проте ці підступні плани зазнали краху. Під час Зборівської битви 1649 року, у якій польсько-шляхетські війська зазнали поразки, Оссолінському вдалося підкупити кримського хана Іслам-Гірея III і домогтися укладення Зборівського договору.

С. 454. Під Зборовом укладено перемир’я… — Зборівський договір було укладено між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном II Казимиром 8 серпня 1649 року, після перемоги українських селянсько-козацьких військ над польсько-шляхетською армією під м. Зборовом. Хмельницький вимушений був підписати його під тиском кримського хана Іслам— Гірея III, який зрадив і перейшов на бік шляхетської Польщі. Договір формально підтверджував права і привілеї козацького війська. Кількість козаків у реєстрі встановлювалася у 40 тисяч і була значно менша за фактичну. У трьох воєводствах — Київському, Чернігівському і Брацлавському — влада польської шляхти обмежувалася. У них не повинні були розміщуватися польські війська. Адміністративні й інші посади мали право обіймати тільки представники української шляхти, козацької старшини і міщанства. За гетьманом закріплювалося володіння Чигирином. Учасники війни не мали зазнавати жодних покарань. Київський митрополит діставав місце у сенаті Речі Посполитої. Згідно з договором скасовувалась унія, проголошувалася свобода православного віросповідання. Польські пани могли володіти своїми маєтками в Україні. Селяни-повстанці, які не потрапляли до реєстру, поверталися до своїх панів. Однак сейм Речі Посполитої не затвердив Зборівського договору. Магнати і шляхта не погодилися навіть на незначний компроміс. Фактично договір так і не набув чинності, визвольна війна тривала й далі.

Євген Литвиненко

Примітки

1

Дух (лат.).

(обратно)

2

У повному складі (лат.).

(обратно)

3

Небезпечною (лат.).

(обратно)

4

Під опікою (лат.).

(обратно)

5

Для прикладу (лат.).

(обратно)

6

Байдуже (лат.).

(обратно)

7

Глузд (лат.).

(обратно)

8

Справді так? (лат.).

(обратно)

9

Досвідчений, розумний (лат.).

(обратно)

10

Селянське весілля тих часів описує тодішній очевидець Боплан (прим, автора).

(обратно)

11

У всесвіті (лат.).

(обратно)

12

Утомився, виснажився (лат.).

(обратно)

13

Я взяв неабияку участь (лат.).

(обратно)

14

Про справи громадські (лат.).

(обратно)

15

Задоволений (лат.).

(обратно)

16

Добробут Речі Посполитої (лат.).

(обратно)

17

Усі до одного (лат.).

(обратно)

18

Громада (лат.).

(обратно)

19

Хай загине! (лат.).

(обратно)

20

Незрівнянний муж (лат.).

(обратно)

21

Наприклад (лат.).

(обратно)

22

Шаленстві (лат.).

(обратно)

23

Товариш важкої кавалерії не підкорявся навіть генералові військ чужоземного строю, навпаки: часто генерал був підпорядкований товаришеві. Аби цього уникнути, генерали й офіцери чужоземних рейментів намагалися водночас бути товаришами польських військ. Таким товаришем був і пан Володийовський (прим. автора).

(обратно)

24

Кандидата на посаду короля (лат.).

(обратно)

25

Початковій школі (лат.).

(обратно)

26

Прикметник із іменником (лат.).

(обратно)

27

«Дурний» (лат.).

(обратно)

28

«Дурна», «дурне» (лат.).

(обратно)

29

У вільному голосуванні (лат.).

(обратно)

30

Задля безпеки місця (лат.).

(обратно)

31

Особливими обставинами (лат.).

(обратно)

32

Ускладнення (лат.).

(обратно)

33

Сподіваюсь (лат.).

(обратно)

34

Боковій кімнаті.

(обратно)

35

Тому, хто дав згоду, хай не буде нічого лихого (лат.).

(обратно)

36

Задля безпеки (лат.).

(обратно)

37

Нібито (лат.).

(обратно)

38

Пункт (лат.).

(обратно)

39

Викрадення дівчини (лат.).

(обратно)

40

Допомогу (лат.).

(обратно)

41

У вільному голосуванні (лат.).

(обратно)

42

«Тебе, Бога, хвалимо» (лат.).

(обратно)

43

Збіглі, біженці (лат.).

(обратно)

44

Тюхтієм (лат.).

(обратно)

45

Від самого початку (лат.).

(обратно)

46

Темний (лат.)..

(обратно)

47

Краєвид (лат.).

(обратно)

48

Хто йде? — давній окрик стражників; від німецького «wer da» — «хто там?».

(обратно)

49

«Як же він не схожий на того, яким був» (лат.). — Верґілій.

(обратно)

50

Як Мойсей, спаситель, рятівник, визволитель народу і рабства ляського, на добру прикмету названий Богданом (лат.).

(обратно)

51

Найславніший державець (лат.).

(обратно)

52

До більшої лагідності і розсудливості (лат.).

(обратно)

53

Моя провина (лат.).

(обратно)

54

Безумство (лат.).

(обратно)

55

Дикого звіра (лат.).

(обратно)

56

Мир вам! (лат.).

(обратно)

57

Казка, розказана глухому тиранові (лат.).

(обратно)

58

Епіталаму (лат.).

(обратно)

59

Перемир'я (лат.).

(обратно)

60

Живі істоти (лат.).

(обратно)

61

Просто неба (лат.).

(обратно)

62

Монстр (лат.).

(обратно)

63

Зарозумілість, незаслужене ставлення (лат.).

(обратно)

64

Постій (лат.).

(обратно)

65

Ненависть (лат.).

(обратно)

66

Повторюю (лат.).

(обратно)

67

Води хоче (лат.).

(обратно)

68

Перепони (лат.).

(обратно)

69

Провіщення, знак (лат.).

(обратно)

70

Слава Ієремії-звитяжцеві! (лат.).

(обратно)

71

Зустріч (лат.).

(обратно)

72

Законнонароджених (лат.).

(обратно)

73

Був здивований (лат.).

(обратно)

74

Покарання (лат.).

(обратно)

75

У цьому мовчанні (лат.).

(обратно)

76

Слова правди (лат.).

(обратно)

77

Хай буду я лжепророком (лат.).

(обратно)

78

Кравчик (лат.).

(обратно)

79

Грубо, нечемно (лат.).

(обратно)

80

Не нам, не нам, а імені твоєму, Господи (лат.).

(обратно)

81

Потомлені (лат.).

(обратно)

82

Відбірні (лат.).

(обратно)

83

«Вічний покій даруй йому, Господи!» (лат.).

(обратно)

84

«Душа його» (лат.). — Останні слова, що їх виголошують над гробом.

(обратно)

85

Маячня (лат.).

(обратно)

86

Підбитий хутром верхній одяг.

(обратно)

87

Благословляю вас во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа (лат.).

(обратно)

88

Спочатку (лат.).

(обратно)

89

Хитра лисиця (лат.).

(обратно)

90

Виїзних лакеїв при дворі магната.

(обратно)

Оглавление

Генрик Сенкевич ВОГНЕМ I МЕЧЕМ Том другий

РОЗДІЛ І

РОЗДІЛ II

РОЗДІЛ III

РОЗДІЛ IV

РОЗДІЛ V

РОЗДІЛ VI

РОЗДІЛ VII

РОЗДІЛ VIII

РОЗДІЛ IX

РОЗДІЛ X

РОЗДІЛ XI

РОЗДІЛ XII

РОЗДІЛ XIII

РОЗДІЛ XIV

РОЗДІЛ XV

РОЗДІЛ XVI

РОЗДІЛ XVII

РОЗДІЛ XVIII

РОЗДІЛ XIX

РОЗДІЛ XX

РОЗДІЛ XXI

РОЗДІЛ XXII

РОЗДІЛ XXIII

РОЗДІЛ XXIV

РОЗДІЛ ХХV

РОЗДІЛ XXVI

РОЗДІЛ XXVII

РОЗДІЛ XXVIII

РОЗДІЛ XXIX

РОЗДІЛ XXX

ЕПІЛОГ

КОМЕНТАРІ

*** Примечания ***