Іспанський варіант [Юліан Семенов] (fb2) читать онлайн

Юліан Семенов ІСПАНСЬКИЙ ВАРІАНТ 1938 Роман

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.}

Бургос, 1938, 6 серпня, в год. 30 хв.

— Це його машина, — сказав Хаген.

— По-моєму, в нього був «остин», а це «пежо». Що, не так?

— Це його машина, — повторив Хаген, — учора ввечері він схопив машину своєї коханки, як тільки вона втекла в Лісабон. Це точно.

— Не треба так хвилюватися, друже, — усміхнувся Штірліц, — якщо це він, ми його візьмемо. А якщо не він? Хордана завдасть нам серйозних неприємностей через Ріббентропа. Усі молоді міністри закордонних справ полюбляють спершу дотримуватись протоколу: хіба ви не бачите, в цього «пежо» дипломатичний номер.

Хаген висунувся з вікна «мерседеса». Він весь напружився, спостерігаючи, як Ян Пальма вискочив з невеличкої, пофарбованої в брунатно-зелений колір машини й поспішив д'о входу в аеропорт Бургоса.

— Це він, — сказав Хаген. — Тепер ви його впізнали?

— Впізнав. Тепер впізнав, — озвався Штірліц, закуривши. — Але ж він відлітає…

Хаген старанно обгриз ніготь на мізинці й відповів:

— Він не полетить.

— Ви завзятий оптиміст…

— А ви, як завжди, песиміст, штурмбанфюрер, — раптом широко усміхнувся Хаген, помітивши Пальму, що вибіг з аеровокзалу. — Зараз він полізе в машину й почне порпатися в чемодані…

— Ви провидець?

— На жаль, ні. Просто його паспорт лежить у кишені моєї людини.

До «мерседеса» під'їхав пікап і зупинився майже впритул — з того боку, де сидів Хаген. Сивий дідуган із сльозавими очима простяг Хагену зеленого паспорта. Хаген узяв паспорт, дав дідуганові пачку грошей, і пікап, рвонувши з місця, помчав по жовто-червоній піщаній дорозі в напрямку до гір.

— Усе, — повторив Хаген, — зараз він помчить до себе в готель. А по дорозі ми його схопимо.

— Удвох?

— Навіщо? Пікап чекатиме нас за поворотом. У ньому будуть наші люди. Вони підставлять цього сивого шахрая під машину Яна Пальми, і вам не доведеться гасити скандал з тутешньою поліцією, якщо навіть він виникне.

— Послухайте, друже, я не люблю грати наосліп. Чому я нічого не знав про цю операцію?

— Тільки тому, що вас не було до ранку, і Берлін доручив мені провести цю операцію… Разом з вами…

— Ох, честолюбець, честолюбець, — пробурчав Штірліц, — погубить вас честолюбство, Хаген.

— Поїхали, — сказав Хаген, — зараз він подасться до готелю. Хаген озирнувся: з-за ангара, де стояли літаки легіону «Кондор», повільно виповзала тупа морда військової вантажної машини.

— Усе, — повторив Хаген і, мов хлопчисько, щасливо засміявся. — Як по нотах.

«Нічого, — думав Ян, натискуючи на педаль акселератора, — я його лишив у шухляді стола. Або на столі. Просто я дуже злякався… Не треба так панікувати. За годину буде літак у Парижі. Нічого. Найголовніше, не втрачати спокою. Як варена телятина. Чи як рисовий пудинг. А чому як пудинг?»

Ян не встиг відповісти собі на це безглузде запитання. Взагалі у хвилини небезпеки він полюбляв ставити собі безглузді запитання й давати на них смішні, але неодмінно логічні відповіді — це вносило певну розрядку. Він не встиг відповісти собі, бо пікап, який він обганяв, раптом різко повернув ліворуч, і Пальма загальмував, але пікап ще більше взяв ліворуч; пролунав скреготливий і тугий удар металу об метал, і Пальма відчув, як його машину кинуло в кювет… На якусь мить він осліп, бо замість укоченої дороги побачив червоно-бурі, порослі брунатною травою глиняні брили, а потім інстинктивно зажмурився, коли сірий сучок розпоров вітрове скло крижаною пеленою, і зразу стало тихо… Він не пригадував, як довго стояла ця тиша. Коли міг знову мислити й відчувати, то вловив звичайнісінький рокіт мотора і подумав, що це була просто миттєва галюцинація, і нічого не трапилось, і все буде «ол райт», і він розплющив очі. Але побачив зовсім іншу машину і Хагена, що впирався пістолетом йому в груди, ставши на коліна на передньому сидінні машини, наче пустотливий хлопчисько коло батька, який сидів за кермом. Тільки замість батька сидів штурмбанфюрер Штірліц, котрий раз по раз поглядав у дзеркальце на Яна. Помітивши, що той розплющив очі, Штірліц сказав із звичною своєю лінькуватою усмішкою:

— Вважайте, що перший тур ви програли. Зараз починається другий — він складніший, а тому цікавіший. Хіба не так, Хаген?

— Набагато цікавіший, — погодився Хаген.

— І прийміть парабелум від його грудей, — порадив Штірліц, — а то пан Пальма подумає, що ми хочемо його вбити. У нас такого наміру немає. Хіба не так?

Машина в'їхала на подвір'я невеличкого особняка в горах. Ян знав, що цей особняк належить політичній розвідці Гіммлера, куди працівники фалангістської сегуридад не мали права доступу…

— Почнемо з самого початку? — спитав Хаген.

— Що ви вважаєте початком? — спитав Пальма, обережно помацавши пальцем марлеву наклейку на лобі.

— Початком я вважаю місце народження, дату народження, ім'я, — сказав Хаген.

— Ну, це не цікаво, — відповів Пальма. — У ваших архівах це все зафіксовано і не раз…

— Нам цікаво, щоб ви все це сказали самі, — озвався Штірліц. — Спокійно й докладно, пригадавши деталі, імена друзів і ворогів…

— Ян Пальма, громадянин Латвії, народився 21 травня 1910 року в маєтку Клава Пальми, надзвичайного і повноважного посла Латвії… Якщо можна, дайте мені таблетку пірамідону, страшенно болить голова.

— Зараз я попрошу, — сказав Хаген. — І води, мабуть?

— Краще ковток тінто^[1], найсухішого.

— По-моєму, в університеті у вас червоне вино було непопулярне? — спитав Штірліц, поки Хаген, підійшовши до дверей, віддавав розпорядження. — Популярнішою була червона ідеологія?

— В університеті у нас було популярне віскі, — відповів Пальма, поморщившись, і знову обережно помацав лоба, розсіченого під час аварії. — Це активніше за вино і навіть за ідеологію…

— Стривайте, стривайте, — мовив Хаген, сідаючи верхи на свій стілець, — ми рано перейшли на університет. А ваше життя у батька в Індії? Ваша дружба з йогами?

— Він тоді був ще дитиною, — сказав Штірліц, — а нас цікавить початок його зрілості. А зрілість вам дав університет. Хіба не так?

— А мене більше цікавить, як він викрадав наш «месершміт» і вбив Уго Лерста! — кинув Хаген.

— Заждіть, дружище, — Штірліц нахмурився, — почнемо по порядку — з університету.

— Мені однаково. Зрілість, Уго Лерст, університет, ваш «месершміт». Тільки розмовляти я зараз не зможу, — тихо сказав Пальма.

— Ви хочете заявити протест з приводу викрадення? — спитав Хаген.

— Я розумію, що це марно, — відповів Пальма, — просто голова розвалюється. Дайте мені полежати, поки перестане нудити…

— Не стройте комедії!

— Почекайте, Хаген, — сказав, Штірліц. — Він же зовсім сірий, аж попелястий…

«Небо тоді теж було попелясте, — подумав Ян, лежачи на вузенькій софі в кімнаті без меблів. Вікно було заґратоване зсередини і закрите щільно дерев'яними віконницями знадвору. Попелясте небо в нас буває ранньої весни або під кінець зими… Коли ж це було точно? Сімнадцятого? Чи дев'ятнадцятого? Раніше датою вважався день, а тепер час такий швидкоплинний, що від дати нам лишається тільки рік… Зрідка місяць. Але це був березень. Чи лютий?…

Рига, 1934

Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів.

— Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка…

— Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс.

— А я люблю його.

— Справді?

— Справді… А ти?

— Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом.

— Чому?

— Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато.

— То що ж, це добре чи погано?

— Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію.

— Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером…

— Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього…

— Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, — сказав Ванг.

— Клуб проти клубу — це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник.

— Ти певен, що клуб не прощає відступництва?

— Звичайно. Принаймні я так думаю.

— Але ти ще не член нашого клубу, — зауважив Ванг. — Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини.

— То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти — син міністра.

— Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри.

До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:

— Повелителю, я більше не можу без вас.

— Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…

Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.

— Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.

— Це чудово. Молодець.

— Зіграти?

— Зіграйте, чого ж не зіграти.

— Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.

І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.

… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.

Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя».

— Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений.

— Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист.

— Який він артист? Трубач…

— Трубач теж артист.

— Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант…

Хтось вигукнув:

— Цигани, друзі, цигани!

Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.

Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.

Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:

— Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…

Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:

— Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!

Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:

— Вона ж працює, навіщо ти?

— Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі.

— Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…

— Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде…

І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб заглянути йому в очі…

Петеріс довго дивився вслід їм, а потім обернувся до Ванга.

— Куди ти?

— Мене призначили в міністерство закордонних справ — це наша сімейна традиція…

— А ти, Ян?

— Чорт його знає. А що в тебе, Петеріс?

— Я їду в Індію, в консульство, — відповів Петеріс.

— По рицарські шпори?

— Може, й так.

— Тепер не дають золотих шпор за видатні заслуги. Тільки позолочені.

— Я згоден і на позолочені.

— Допомагай британцям саджати в тюрму якнайбільше індусів, і тобі дуже швидко видадуть шпори, які відчинять двері нашого клубу.

— Комусь же треба саджати в тюрму. Ти фактом свого народження позбавлений цієї необхідності, Ян.

— Знову ти йому заздриш? — спитав Ванг, замислено прислухаючись до циганської пісні.

— Послухай, Гес, — запропонував Пальма, — хочеш, я дам тобі рекомендаційні листи в Індію, а ти мені замість них надішлеш звідти добре оформлену голову бунтаря, га?

— Мені потрібні рекомендаційні листи, але мої успіхи в боксі більші, ніж твої, Яне, і коли я тебе вдарю, ти впадеш…

— Не сердься. Я перевіряв, до якої міри ти негідник. Негідником знову виявився я. Пробач.

— Ти без упину на всіх нападаєш, — задумливо сказав Петеріс. — Не можу збагнути, чого ти хочеш?

— Я сам не можу збагнути, чого я хочу. Зате я точно знаю, чого я не хочу.

З будинку вийшов горбань, просурмив у свою срібну трубу і закричав:

— Усі до мене! Маргарет дає сеанс сексуального масажу! Всі в дім, усі в дім!

Випускники університету, жартуючи, повільно рушили до будинку, а Пальма пішов до циганських кибиток: цигани вмощувалися на траві й виймали з баулів сніданки — бутерброди з шинкою. Старий циган підвівся, коли до нього підійшов Пальма, і сказав:

— Ви й справді проти того, щоб ми тут попоїли? Але ми недовго, в нас запрошення ще в один дім. Це ж дім пана Пальми? Я не помиляюсь?

— Правильно. Їжте собі… Всі п'яні, нікому ні до кого нема діла. А Пальма до того ж добрий хлопець.

— Людина, яка говорить про пана Пальму «хлопець», може бути або ще багатшим за нього, або має бути його лакеєм.

— Я — лакей, — хмикнув Ян, — ми всі тут його лакеї…

— Ви кажете неправду. Лакей ніколи не признається у своїй професії.

На залізничній станції було безлюдно. Десь увімкнули радіо. Диктор передавав останні вісті: «У Відні на вулицях все ще триває перестрілка між комуністами й націонал-соціалістськими збройними загонами. Є жертви серед мирного населення».

Пальма довго стукав у віконечко каси, але ніхто не відповідав йому: касир, мабуть, спав.

На привокзальній площі зупинився низький «ролс-ройс». З машини вийшла молода жінка.

— Не сердься, — сказала вона сивому чоловікові, що сидів за кермом. — Не треба на мене сердитись.

— Я не серджусь. Просто я дуже радив би тобі лишитись.

— Навіщо? Для кого?

— Для мене, Мері…

— Це жорстоко: робити будь-що наперекір собі, навіть заради ближнього. Ти мені згодом сам цього не простиш. Невже тобі приємно бути з жінкою, яка тільки з жалості лишилася з тобою?

— Якщо ця жінка ти — мені все одно, Мері.

— Карл, мужчина інколи може бути слабким — це часом подобається жінкам, але він не має права бути жалюгідним.

Мері помахала рукою чоловікові, що сидів за кермом величезної машини, і легко збігла вгору по східцях вокзалу. Машина рвонула з місця, наче присіла на задні колеса, і, напружившись, одразу ж набрала швидкість.

Жінка зупинилася за спиною Пальми, який усе ще стукав вказівним пальцем у віконце каси. Віконце нарешті відчинилось.

— Пробачте, я вийшов, щоб зварити собі кави, — сказав касир, — усі вважають, що я сплю в цю ранкову пору, а я не сплю, тільки часто виходжу по каву.

— Краще б ви спали, — озвався Пальма.

— Мені теж так здається, — зітхнув касир, — але начальство думає по-іншому. Вам куди квиток?

— До Відня.

— Ми продаємо квитки тільки до нашої столиці, тим паче, що до Відня зараз нелегко потрапити через тамтешні безпорядки… Я можу продати квиток лише до Риги.

— Знаю. Я пожартував…

Жінка, що стояла за спиною Пальми, засміялась. Він обернувся.

— Хтось же має посміятися з вашого жарту, — пояснила вона, — касир, по-моєму, член товариства по боротьбі з гумором.

— Дякую, ви мене таки виручили. Ви теж до Риги?

— Мабуть.

— Ви втекли від того сивого рицаря?

Жінка кивнула головою.

— Я теж утік, — сказав Пальма.

— Усі тепер тікають… Від ворогів, від друзів, від самих себе, від думок, від глупства, від печалі, від щастя… Просто всі хочуть жити…

— Вам би проповідницею в Армію порятунку…

Підійшов поїзд. У вагоні було порожньо: тільки Пальма та ця жінка. Вони сіли біля вікна. Туман, що курився над землею ще годину тому, розвіявся. Коли поїзд набрав швидкості, зарябіло в очах від різкої зміни кольорів: білого й зеленого.

— Мене, між іншим, звуть Ян.

— А мене, до речі, звуть Мері.

— А я чомусь думав, що у вас довге й складне ім'я.

— А в мене й справді довге й складне ім'я: Мері Глорія Патриція ван Голен Пейдж.

— На одне більше, ніж у мене, але все одно гарно… Я з радістю зустрівся б з вами сьогодні ввечері.

— Я теж із радістю зустрілася б з вами сьогодні ввечері, коли б у мене не було запису на радіо, а ви не від'їжджали до, Відня.

— Еге ж, про Відень я чомусь забув.

— А я ніколи не забуваю про свої концерти й тому мені важко жити. Чого ви їдете до Відня?

— Мені подобається, коли стріляють.

— Хочете попрактикуватися на стрільбі?

— Дозвольте, до речі, відрекомендуватися: Ян Пальма, політичний оглядач нашого могутнього урядового офіціозу. Ось моя кар: тка, подзвоніть, якщо я звідти повернусь. То як?

Бургос. 1938, 6 серпня, 8 год. 10 хв.

Хаген нечутно увійшов до кімнати. Він умів ходити безшумно й пружинисто, хоч важив дев'яносто кілограмів. Пальма відчув, що в кімнаті ще хтось є, бо тонкий, гарячий і колючий промінь сонця зник з його повіки і на це його око лягла дзвінка, зелена темрява — так буває після добрячого удару на рингу.

«У кого ж це було оповідання «Сонячний удар»? — подумав він. — Здається, в якогось росіянина». Він розплющив очі й побачив схилене над ним обличчя Хагена.

— Ну як? — спитав той. — Легше?

— Трохи…

— Лікаря ми, на жаль, запросити не можемо… Поки що…

— Як це розуміти «поки що»? — спитав Пальма. — Ви запросите лікаря, коли треба буде зареєструвати мою смерть?

— Ну, цієї формальності дотримуються тільки в тюрмі, після вироку суду. Ми просто робимо контрольний постріл у ліве вухо.

— Чому саме в ліве?

— Не знаю… Та я й сам цікавився: чому саме в ліве? Який же ви доскіпливий, пане Пальма. Ходімо, я покажу наше господарство. Встати можете?

— Мабуть.

— От і чудово. Дайте руку…

Вони вийшли на невеличку галерею, що простяглася навколо будинку.

— Паркан ми не обвили колючим дротом, але через цю густу металеву сітку пропустили струм. У нас свій генератор. Вбити не вб'є, зате шок буде сильний. Струм умикаємо вдень, коли в нас тільки двоє чергових на території. А вночі спускаємо собак, і в нас чергують чотири чоловіки.

— Ви мені про це розповідаєте, щоб я не думав про втечу?

— Ні, обов'язок господаря — показати вам дім, де ви тепер живете.

— А коли мені цей дім не сподобається, я ж все одно не зможу вийти звідси…

— Приємно працювати з латишами, — сказав Хаген. — Реакція на гумор у вас боксерська.

— І з багатьма латишами ви вже встигли попрацювати?

— Ви запитуєте не просто як журналіст, а скоріш як наполегливий розвідник.

— Хіба ви не знаєте, що я — шеф латиської розвідки? Хаген засміявся:

— Я знайомий з шефом латиської розвідки, любий Пальма, та й не латиська розвідка нас зараз цікавить.

— А яка ж?

— Про це вас запитає Гейдріх у Берліні. Особисто. Я тут веду лише попередній допит. Так би мовити, прелюд у стилі фа мажор.

Пальма поморщився:

— Ніколи не говоріть у стилі фа мажор. Вас цуратимуться, як верхогляда. А де, до речі, ваш похмурий колега?

— Він працюватиме з вами ввечері. Коли я стомлюся.

— Я не можу збагнути: ви мене викрали?

— Викрали.

— І не відпустите?

— Ні в якому разі.

— Але ж буде скандал, у якому ви не зацікавлені.

— Ніякого скандалу не буде. Машина ваша розбилась… От ми вас і поховали — спотвореного.

— Я забув ваше ім'я… Ха… Харен?

— Називайте просто: «мій дорогий друже»…

— Гаразд, мій дорогий друже… Розбилась машина британської підданої Мері Глорії Патриції ван Голен Пейдж. Моя машина абсолютно ціла. А Мері Пейдж жде мене в умовленому місці, і, якщо я туди не приїду, вона буде непокоїтись разом з моїми друзями. — Пальма ліниво глянув на сильне обличчя Хагена і обережно торкнувся пальцями марлевої наклейки на лобі. — Так ми умовилися з друзями…

«Може, я даремно сказав йому про це? — подумав він. — А може, й ні? Він розгубився. Отже, недаремно. Побачимо, як він викручуватиметься далі. Якщо я виграв час, значить, я виграв себе. А він розгубився. Це точно… А я добре про Мері придумав. Жаль, що ми з нею про це не умовилися насправді».

… За півгодини перед цим Штірліц сказав Хагену:

— Друже, візьміть його в роботу. Нехай він усе розповість про університет, і спробуйте з нього витягти все про Відень. Я в спеку не можу працювати. Приїду надвечір і підміню вас, якщо ви стомитесь. А якщо не стомитесь, то працюватимемо разом. Удвох воно завжди зручніше. Тільки щоб усе було коректно. Зрозуміли?

— Добре, штурмбанфюрер.

— Ви ще скажіть «дякую штурмбанфюрер»… Ви що, з глузду з'їхали?! Я ненавиджу офіційність у стосунках з товаришами. І взагалі, варто цього латиша записати за вами: ви організували його викрадення, ви його привезли сюди. Це ваш перший серйозний іноземець?

— Справді так.

— Ну й тримайте його за собою. Я надішлю рапорт про вашу роботу.

— Спасибі… Я навіть не сподівався на це…

— На що не сподівались?

— Ну… На таку щедрість, чи що…

— Яка там у біса щедрість, Хаген? По-перше, спека, а по-друге, ви ще з ним настрибаєтесь — він міцний горішок, та й Лерст, мені здається, напридумував чимало, бідолаха. Я чомусь не дуже вірив у його версію.

— Я певен, що в Берліні з ним як слід розберуться.

— Звичайно, розберуться. Коли будемо відправляти?

— Ви ж читали шифровку, там сказано: «Найближчим часом його перевезуть до Берліна».

— Так, правильно. Правильно, друже. Гаразд. Я махну до міста — відпочину, а ви з ним починайте.

— Де вас знайти, якщо раптом виникне така потреба?

— А що може статися? Нічого не може статися. Шукайте мене в моєму готелі або в барі «Кордова».

І Штірліц поїхав собі.

Коли Пальма сказав Хагену про свою домовленість з Мері, той зрозумів, яку помилку він допустив, розпочавши операцію з похованням «Пальми, який загинув під час автомобільної катастрофи», — обличчя сивого старигана-злодюжки, який спритно крав з кишень гаманці, знівечили до невпізнанності, але зовсім забули про машину Пальми, що стояла в готелі. Хаген, здавши Пальму під догляд своїх помічників з охорони, зразу ж подзвонив у готель і в бар «Кордова», в надії знайти Штірліца. Але його ніде не було. Штірліц, звісно не сподівався, що Хаген дзвонитиме йому. Він знав честолюбство гауптштурмфюрера і не сумнівався, що Хаген був щасливий, залишившись віч-на-віч з Яном. Штірліц аж ніяк не міг передбачити, що той почне його розшукувати, — Хаген обожнював допити. Він провадив їх у провінційній манері: з великими, значущими паузами і зловісним ходінням за спиною заарештованого, і Штірліцу було забавно спостерігати трохи хлоп'яче самолюбування Хагена. «Мабуть, у дитинстві його здорово били приятелі, — якось подумав Штірліц. — Слабкі люди дуже дорожать правом стати сильними, яке вони не завоювали, а дістали в подарунок».

Штірліц досить добре знав Хагена, саме тому й не став забезпечувати собі алібі на випадок, якщо Хаген не знайде його в тих місцях, які він йому назвав перед від'їздом до міста. Але на жодну з названих адрес він не поїхав. І алібі в нього на цю поїздку не було.

А йому треба було завжди забезпечувати своє алібі: Максим Ісаєв краще за інших знав, як це важко — бути повсякчас штурмбанфюрером Штірліцом.

… Відрядження до Іспанії було для Штірліца, — хоч він і відчував, як щось на нього насувається, — все-таки несподіванкою. Після того як Гітлер увів свої війська у Рейнську область, розтоптавши таким чином Версальський договір, ні Франція, ні Англія не виступили проти нього, в Німеччині намітилась певна роздвоєність: міністерство закордонних справ, яке очолював старий дипломат Нейрат, і генеральний штаб, котрий ще й досі вважав, що Гітлер служить їм, військовим, а не вони йому, пропонували тактику очікування. Гітлер, навпаки, втішаючись п'янкою насолодою першої зовнішньополітичної перемоги, підкріплений, силою зброї, закусив вудила.

Уміння відчувати — цінна риса розвідника, але ще ціннішою рисою слід вважати його знання.

Штірліц ще тільки починав по-справжньому свій шлях у закордонній розвідці Гейдріха; він був, як казали в імперському управлінні безпеки, на «першому поверсі», тоді як кабінет рейхсфюрера містився на п'ятому.

Робота в Іспанії мала допомогти Штірліцу піднятися на ту сходину, яка вела з першого поверху на другий: од відчуття до знання.

Центр, одержавши його шифровку про відрядження до Іспанії, зобов'язав його зайнятися вивченням постаті «сеньйора Гулієрмо» — під цим ім'ям разом з Франко працював начальник абверу рейху адмірал Канаріс, який керував агентурною сіткою в Іспанії ще в часи першої світової війни.

Коли Штірліца, після того як він дав підписку про нерозголошення «вищої таємниці рейху», відправили в Бургос, він зразу ж перейшов на другий поверх. Тут, за Піренеями, він дізнався багато чого, що було воістину «вищою таємницею рейху». (Пілотів Пунцера і Герста за розголошення факту, що вони воюють разом з Франко — написали, дурненькі, в листах додому, — розстріляли в гестапо «тата» Мюллера без суду й слідства. Таємниці, що до них Штірліц підійшов за ці два роки, були набагато важливіші: якби Гейдріх дізнався, куди ці вищі таємниці рейху надходять, то на Штірліца чекали б страшні тортури перед четвертуванням — про розстріл він міг би мріяти як про порятунок, як про щастя та милість…)

Поступово, по крихітках збираючи інформацію, Штірліц уявив чітку картину взаємин Франко и Гітлера, фалангістів і націонал-соціалістів, щоб працювати, треба знати все, а початок — найбільше.

Він знав, що перемога в Іспанії Народного фронту в лютому 1936 року відкинула генерала Франко — того, хто потопив у крові астурійське повстання шахтарів. Він дізнався згодом, що Франко, генерали Моло і Санхурхо зразу ж об'єдналися, щоб, організувавши хунту, скинути уряд Народного фронту, обраний народом.

Акцію, яку задумала армія, треба було забезпечити зброєю.

А Франко не мав ні літаків, ні танків. Він одержав двадцять італійських «савойя-маркеті», — дуче підписав цей наказ, обговоривши його на вищій раді фашистської партії. Але двадцять літаків — це дріб'язок, коли почалася відкрита боротьба хунти генералів проти народного уряду.

Франко доручив своїм помічникам увійти в контакт з німецьким військовим аташе в Парижі. Той негайно надіслав шифровку до Берліна. Генеральний штаб і міністерство закордонних справ рейху вважали: тепер, після «великої рейнської перемоги», треба виждати, не слід «дратувати» громадську думку.

Тоді Франко звернувся до керівництва НСДАП — націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини. Лист Франко потрапив до шефа закордонних організацій НСДАП, рейхслейтера Боле. Той, вислухавши негативні міркування армії і дипломатів, чемно подякував своїм колегам за таку серйозну, слушну й передбачливу пораду і зразу ж подався до свого безпосереднього керівника — Рудольфа Гесса, заступника фюрера.

— Що ви хочете від цих нафталінних дипломатів? — сказав той, прочитавши запис розмови Боле з колегами. — Вони мислять закостенілими формулами. Армія теж повинна бути проти: завжди проти того, що не вона запропонувала й розробила… Негайно переправте листа Франко фюрерові: не можна гаяти жодної хвилини…

Гітлер ознайомився з документом, який підписав бунтівний генерал, коли важка липнева спека вже спала й принишкли могутні зітхання оркестрів на вагнерівському народному фестивалі в Байрьойті; люди відпочивали, готуючись до вечірніх концертів.

— Запросіть до мене Герінга, генерала Бломберга й Канаріса, — сказав Гітлер, замислившись. — Це справа дуже важлива, і ми маємо прийняти єдино правильне рішення.

Бломберг, що представляв армію, відмовився висловити свою думку першим.

— Адмірал — справжній авторитет в іспанських питаннях, — сказав він, — очевидно, слід послухати його думку.

— Думка одна, — відповів Канаріс, розуміючи, що зараз він виступає проти Бломберга, — думка єдино розумна й потрібна рейху: негайно допомогти іспанським борцям проти більшовизму.

— Адмірал правильно сказав, — озвався Герінг, — ми таким чином підтримаємо боротьбу проти Комінтерну — це перше, і, друге, матимемо театр для чудового спектаклю, де стріляють не холостими кулями, а трасуючими: я випробую в Іспанії мою авіацію. Маневри таять у собі елементи гри, а боротьба з республіканцями є генеральна репетиція битви, яка чекає нас у майбутньому.

На другий день у міністерстві авіації було створено секретний штаб В. Через три дні начальник штабу В генерал Вільберг особисто сам відправив до Іспанії першу партію «юнкерсів». Потім у Бургос перекинули корпус «Кондор».

Канаріс робив своє діло. В абвері організували сектор з двох підрозділів. Перший постачав франкістам зброю через «фірму Бернгарда», другий — через підставних осіб — «постачав» зброю республіканцям. Та коли перший підрозділ відправляв автомати найновітніших моделей, то другий свідомо поставляв зброю браковану, яка пройшла спеціальну обробку в майстернях абверу.

Іспанія стала полігоном гітлеризму. Аси Герінга вчилися тут мистецтва війни проти Батьківщини Ісаєва. За ті два роки, котрі Ісаєв провів при штабі Франко, зустрічаючись і шанобливо вітаючись з «сеньйором Гулієрмо», він посивів: люди швидко сивіють, коли їм доводиться бути серед тих, хто воює з друзями твоєї Батьківщини, та й з твоєю Батьківщиною також (збивали ж і радянських льотчиків) — єдиною країною, яка, відкинувши політику «невтручання» Лондона і Парижа, відкрито допомагала республіканцям у їхній боротьбі з фашизмом, був Радянський Союз.

— Дзвоніть по цих двох телефонах кожної півгодини, — попросив Хаген радиста, який був приписаний до їхнього розвідцентру. — Поясніть, що прес-аташе німецького посольства фон Штірліца наполегливо розшукує його друг Август.

— Слухаю, гауптштурмфюрер.

Хаген спіймав себе на тому, що вже хотів у штірліцівській стомленій манері сказати телефоністові: «Та годі вам… Навіщо так офіційно, ви ж знаєте моє ім'я». Але передумав, мовляв, телефоніст ще зовсім молодий, і він, нічого йому не сказавши, зразу ж пішов до кабінету, де чекав на нього Ян Пальма.

— Я гадаю, що про університет ми поговоримо пізніше, а зараз мене цікавить Відень.

— Що конкретно вас цікавить у Відні?

— Ви.

— Я був у Відні шість разів.

— Мене цікавить саме той раз, коли ви там були під час комуністичного путчу.

— Якщо вас цікавить ця тема, підніміть урядовий офіціоз — там надруковано мої статті.

— їх було надруковано тільки після того, як ви повернулися до Риги. Я їх читав. Мене цікавить, що ви робили у Відні не як журналіст, а як особистість.

— Хіба ці поняття можна відділити одне від одного?

— Для певної категорії осіб — безумовно.

— І розмовляєте ж ви в поліцейській манері: «категорія певних осіб»… Не діалог, а цитата з доносу…

Хаген засміявся:

— Це свідчить про те, що мене як особистість відділити від професії, якій присвячую все своє життя, неможливо.

— Браво! Я аплодую вам! Браво!

— Отже… Ви у Відні…

«А він непогано тримається «після того ляпаса з Мері, — подумав Пальма. — А може, в нього все-таки є щось проти мене?»

— Боже мій, ну запитайте тих, хто був тоді в кафе «Лувр». Там сиділи всі журналісти, німецькі також.

— Їх уже запитували, любий Пальма.

— Отже, вони вам підтвердили, як я марнував у «Луврі» свій вільний час?

— Майже весь вільний час. А де ви бували ночами?

— Як де? У жінок. У вашому досьє це, мабуть, відзначено…

— І вночі другого лютого ви теж були в жінок?

— Звичайно.

Відень, 1934

Тієї ночі він був не в жінок. Тієї ночі нацисти загнали повсталих у заводський район; виходу за місто звідти не було. Вирішили пробиратися через підвали та прохідні двори до Дунаю. Там ніхто не ждав повсталих, звідти можна було розійтися по конспіративних квартирах або ж сховатися в передмісті.

Пальма вранці бачив, як у центрі нацисти розстріляли двох повстанців — п'яно, із сміхом і страшнуватим інтересом до потаємного моменту смерті. Він кинувся в ті райони, де ще йшли бої. Пройшовши вільно фашистський патруль, — представники іноземної преси тут могли ходити коли завгодно: до Відня з'їхалися журналісти з Парижа, Лондона, Белграда, Варшави, — Пальма опинився в самому пеклі. Шуцбундівці — і комуністи, і соціал-демократи, — засівши на дахах будинків, стримували нацистів, поки люди спускалися в підвали.

— Можна мені з вами? — спитав, захекавшись, Пальма у високого старого чоловіка з забинтованою головою, що разом з мовчазним хлопцем допомагав людям спускатися крутими сходами, які вели в підвал.

— Хто ви?

— Я з Риги, журналіст… Я пишу про вас чесно, я хочу, щоб…

— Ні, — відмовив старий. — Не можна. — І махнув рукою тим, хто в ар'єргарді стримував нацистів: їм треба було відходити, бо «коричневі» вже підкочували великокаліберні кулемети.

— Покажіть-но ваш паспорт, — попросив Пальму той хлопець, котрий допомагав старому. Його німецька мова здалася Яну надто правильною, і він вирішив, що це не австріяк, а берлінець.

Пальма простяг паспорт, той швидко проглянув його і сказав:

— Лізьте. Мені буде соромно, якщо ви потім зрадите цих людей.

— Для чого це ви, товаришу Вольф? — спитав голубоокий старий із забинтованою головою. — Нам не потрібні чужі. Для чого?

— Для того, що при іноземцеві їм, може, незручно буде нас розстрілювати, якщо вони все-таки встигнуть перекрити виходи до Дунаю.

Вони тоді йшли прохідними дворами й підвалами довго, майже шість годин. Жінка, яка ступала попереду Пальми з дівчинкою років трьох, раптом спинилась і страшно засміялась, почувши розгублений голос голубоокого старого:

— Товаришу Вольф, іди сюди, тут стіна, ходу далі нема!

А люди, що плентали позаду, дедалі більше напирали й напирали. Пальма тоді взяв дівчинку на руки і щось тихо став їй шепотіти на вухо, а жінка сміялась і сміялась, а потім побачила дочку на руках у Яна й заплакала — тихо, жалібно.

— Навіщо все це? — шепотіла вона крізь сльози. — Навіщо? Карла вбили, тата вбили, а нас тут хочуть задушити… Навіщо це? Нехай би все було, як було, ніж оцей жах…

… Вольф виліз із підвалу перший. Слідом за ним, сопучи й задихаючись, виліз голубоокий старий з забинтованою головою.

Вдалині поблискував Дунай, у ньому іскристо синіли зорі. Постріли було чути так само, як і досі, але тепер десь віддалік. Старий сказав:

— Треба вивозити людей за місто.

— Вивозити? — спитав Вольф.

— Звичайно.

— А хіба не можна пішки звідси?

— Не можна. Люди втомились. А на них полюють. Їх перестріляють по дорозі.

— Нехай покличуть латиша, — стомлено сказав Вольф. — Він був десь тут, поруч з нами…

… Вони йшли вдвох по невеличких темних вуличках.

— Чого пішли з нами? — спитав Вольф. — Лише для того, щоб писати у. вашу газету, чи вам хочеться аплодувати перемозі «правопорядку»?

— Мені хочеться оплакувати поразку антифашистів.

— Куди ви пишете?

— В мою газету, французам та англійцям, у «Пост»…

— «Пост» не той орган, де оплакують комуністів.

— Чому ж? Мертвих там оплакують, і з радістю.

— Пальма… Ян Пальма… Я десь чув це прізвище.

— Можливо, ви чули прізвище Пальми-батька, а я — Пальма-молодший. Останній раз ми бачилися з татом двадцять років тому.

— Який же це тато Пальма? Чи не шпигун із Індії?

— Розвідник, я б сказав… — трохи образившись, відповів Ян, — будь-який дипломат обурюється, коли його легальну професію плутають з нелегальною…

— Чого це ви так відверто розмовляєте зі мною? — спитав Вольф. — Сини мусять битися на смерть за гідність своїх батьків.

— Спасибі за пораду. Я зважу на це. Але використати на практиці, на жаль, не зможу, людина мусить відстоювати свою власну гідність: лише тоді син злодія може стати пророком, а сестра блудниці — святою.

Вольф хмикнув, поліз по сигарети:

— Якщо у вас є бажання стати пророком — роздобудьте вантажну машину.

Пальма вийняв з кишені гаманець, відкрив його:

— Двісті фунтів.

— І в мене півтора.

— Купимо машину. Марксистська формула «гроші — товар» не може не мати сили тут, поки комуністи не перемогли, — усміхнувся Ян.

— Ця формула не зразу зникне, навіть коли комуністи переможуть, — відповів Вольф.

Вольф побачив вивіску: «Похоронне бюро». Крізь жалюзі пробивалося світло, Вольф перейшов через дорогу й розчахнув двері.

Хазяїн похоронного бюро — невеличкий товстун, з яскраво-рожевим, здоровим кольором обличчя, але зовсім лисий — сидів біля телефону:

— Так, так, добре, пане. Катафалк буде у вас сьогодні рано-вранці. Так, пане, я правильно записав вашу адресу. Я знаю цей район, пане.

Він поклав трубку, кинувся назустріч тим, що ввійшли:

— Будь ласка, панове! У вас горе? Я співчуваю, я готовий допомогти вам.

Знову задзвонив телефон, і хазяїн, знявши трубку, сказав:

— Слухаю вас. Так, вельмишановна дама, я записую. Берлінер-штрасе, п'ять. Скільки місць? Ах, у вас загинуло троє! Так, пані. Сьогодні у вас буде катафалк. Прийміть мої співчуття.

Він поклав трубку, розвів руками й сказав:

— Панове, тисячу пробачень. У мене сьогодні дуже багато роботи. Я слухаю вас. — Він розгорнув зошит, щоб записати адресу, куди саме треба послати похоронний катафалк. Але в цю мить задзвонив телефон.

— Слухаю. Так, пане. На жаль, я можу прийняти замовлення тільки на вечір. Одну хвилинку, пане. — Він закрив трубку долонею і, розчинивши ногою двері, що вели у внутрішні кімнати, вигукнув: — Ільзо, тобі доведеться самій вести катафалк.

— У мене розвалюється голова, — відповів жіночий голос. — Я працюю другу добу. Я не можу, любий, моя голова…

— Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, — хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: — Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.

Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.

— Ходімо, — сказав Пальма, — тут нічого не вийде.

— Одну хвилину, — зупинив його Вольф, — підожди.

Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, — на цей раз його просили прислати кінний катафалк.

— Нам потрібні дві машини, — сказав Вольф.

— Коли похорони, пане?

— Хоч зараз.

— На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, — у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…

— Друзів…

— Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра — між третьою й п'ятою опівдні…

— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.

— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…

Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:

— Перевірте документи!

— Слухаю, пане Лерст!

Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув — йому, мабуть, подобалося це — і спитав Вольфа:

— Ви теж іноземець?

— Так.

— Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав:

— Який у вас паспорт?

— У мене зовсім» немає паспорта, — відповів Вольф. — Повернемо ліворуч, там, здається, таксомоторний парк.

— Оце так нерви, — посміхнувся Пальма.

— У мене їх нема, — теж усміхнувся Вольф, — як і документів.

«Центр…. Після того, як він роздобув вантажну машину в латиському посольстві й особисто сам провіз сім'ї повсталих крізь нацистські патрулі в ліс, я запропонував йому поїхати до Праги й зустрітися там з Борцовим, який доставив гроші, зібрані МОДРом, конче потрібні, щоб урятувати найактивніших шуцбундівців. Він погодився і спитав мене, хто я є насправді. Розуміючи, що зустріч з Борцовим у нього неминуча, я сказав йому, що я — представник МОДРу. Він довго роздумував, мабуть, вагався перед тим, як потвердив свою згоду поїхати до Праги й провезти через кордон чемодан з грішми, щоб урятувати шуцбундівців. Вольф»

Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом наСході.

Бургос. 1938, 6 серпня, 9 год. 27 хв.

— Ну, а з готелю, як я пригадую, — вів далі Пальма, стежачи за тим, як квапливо записував його слова Хаген, — я одразу ж поїхав на вокзал, купив квиток і подався в гори — відпочивати й кататися на лижах.

— У гори?

— В гори.

— Куди саме?

— Суходревина, по-моєму, це між Братіславою й Віднем. Так мені зараз здається.

— І ви категорично твердите, що з Уго Лерстом у Відні не зустрічались?

«Чого він причепився до мене з цим Віднем? Я й справді не зустрічав там Лерста. А якщо зустрічав, то, виходить, усі ці роки він тримав мене під ковпаком, — напружено думав Пальма, поки Хаген записував своє запитання. — Ні, я Лерста там не бачив, це точно. Я бачив там тисячу лерстів — і це було найстрашніше».

Він згадав, як лерсти, і схожі на нього лерстенята й лерств'ятники вдерлися в підвал, де ховалися жінки й діти, і як вони врізалися в натовп своїми дубовими кийками, і як у першу мить йому здалося, що все це спектакль, що все це жарт — і швидкі помахи рук, і крики, і тіла на підлозі, і солодкий запах крові, і сухі постріли, майже нечутні серед цих зойків, коли він побачив, як жінка витягла за ноги трупик дитини й стала бавитися з ним, наче з лялькою, — лише тоді Ян зрозумів, що все це означає…

— Повторюю: вперше з Лерстом я зустрівся набагато пізніше.

— І в Прагу ви з Відня не їздили?

— Виходить, Прага вас теж цікавить?

— Цікавить, Пальма, цікавить.

Прага. 1934

Празький готель «Амбасадор» у той сонячний, теплий, зовсім не лютневий день був переповнений журналістами. Тут відбувалася прес-конференція радянського письменника Борцова. Невеликий на зріст, чорночубий чоловіку професорських окулярах, весело мружачись, оглядав зал і неуважно прислухався до чергового запитання кореспондента «Фігаро» з Парижа.

— Ви прибули сюди тільки з однією метою, мосьє Борцов? — запитував його журналіст. — Тільки з метою зустрітися з вашими видавцями? Чи у вас є ще якісь інші завдання?

— Завдань у мене багато, а мета одна: зустрітися з видавцями моїх книжок у Чехословаччині. Вас інформували абсолютно правильно.

— Чи зазнають письменники в Росії утисків з боку режиму? — спитав журналіст із Швейцарії.

— Письменники фашистського, порнографічного або ж расистського напряму в нашій країні зазнавали, зазнають і будуть зазнавати утисків з боку пролетарської диктатури.

— Я представляю «Тан», мосьє Борцов. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше хвилює в літературі?

— А вас? — посміхнувся Борцов.

— Мене хвилюють у літературі питання любові й ненависті, терору й свободи, дитинства й старості!

— Чудово! Ви допомогли мені відповісти. Вважайте ці слова моєю відповіддю на ваше запитання. Ви, мабуть, писали в юності новели. Чи. не так?

— Я не писав новел у юності. Просто, мені здається, ці теми и сьогоднішній Росії заборонено, бо існують, як мені відомо, лише дві теми, санкціоновані Кремлем: колективізація та індустріалізацій.

Борцов відповів, усе ще поблажливо усміхаючись:

— І колективізація, й індустріалізація неможливі без зіткнення любові й ненависті, юності й старості, терору і присилування. До речі, які книжки радянських письменників ви читали?

— Хто кого інтерв'ює, містер Борцов? — спитав журналіст з «Вашінгтон пост». — Ми вас чи ви нас?

— Демократія передбачає обопільність запитання й відповіді.

— Ви одружені?

— Я одружений, тільки правильніше було б спитати: «Ви закохані!»

— Ви закохані, мосьє Борцов?

— Я відповідаю на свої запитання лише самому собі.

— У вас є діти?

— Нема.

— Яку людську рису ви ціните найбільше?

— Талановитість.

— Ваш найулюбленіший письменник?

— Запитання деспотичне. У мене багато улюблених письменників. Одного письменника любити неможливо — це свідчить про вашу малу начитаність.

— Це правда, що ви — резидент Комінтерну в Європі? — спитав кореспондент «Берлінер цайт».

— Особисто мені про це невідомо.

— Я представляю тут газету «Жицє Варшави», — сказав молодий журналіст, підводячись. — Пане Борцов, ви стверджуєте, що представляєте вільну літературу демократичної держави. Чи не вбачаєте ви парадокс у тому, що вважаєте себе вільною особистістю, тоді як у вашій країні відсутня багатопартійна система?

— По-моєму, ви плутаєте свободу особистості з багатопартійною системою. Ці поняття між собою не пов'язані, хоча я певен — історично вони розвивались паралельно. Точніше кажучи, свобода особистості може розвиватись і при багатопартійній, і при однопартійній демократії. Річ у тім, як ставитися до самого поняття свободи особистості. З мого погляду, свобода особистості — це свобода розвитку закладених в особистості здібностей. А скільки саме партій сперечається в парламенті, це аж ніяк не стосується до розвитку здібностей індивідуума. Скільки партій у Радянському Союзі? Одна. Скільки партій у Сполучених Штатах? Дві. Отже, якщо йти за вашою логікою, в Сполучених Штатах удвічі більше демократії, ніж у Радянському Союзі? Скільки партій у Франції? Шістнадцять. Отже, у Франції свободи у вісім разів більше, ніж у Сполучених Штатах? Лік у математиці починається з одиниці, а не з двійки. Я розбив ваше запитання. Я не дав вам розгорнутої відповіді. Я вважаю своєю відповіддю на ваше запитання книги моїх друзів, радянських письменників, мої книги… Можливо, спершу вам слід прочитати книги моїх друзів. Тоді ми будемо розмовляти на рівних, тоді ви зможете переконатись…

— Чи можу я просити містера Борцова про особисту бесіду? — підводячись, спитав Пальма.

— Просити можна кого завгодно і про що завгодно, — посміхнувся Борцов. — О дванадцятій годині ночі я буду в себе в номері, милості прошу. Є ще запитання, панове?

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 49 хв.

Штірліц про всяк випадок перевірився: звернув у вузенький провулок і почекав, чи не покажеться ззаду хвіст. Взагалі він був певен, що чистий, але ж зараз він їхав на квартиру, куди раз на місяць приходив резидент радянської розвідки, відомий Яну Пальмі як Вольф; у Лондоні — як Бейзіл, а Ісаєву — як Василь Ромадін. Штірліц був дуже обачний: хвоста міг притягти за собою Вольф, а це — провал для обох.

Сьогодні на світанку, коли Хаген розшукав його і сповістив, що знайшли тіло Лерста і що надійшла вказівка брати Пальму як людину, яку підозрюють у вбивстві, Штірліц устиг подзвонити по відомому йому телефону й сказати, що «вчора він умовився зустрічатися з дівчиною в кабаре «Лас Брохас», але, на жаль, справи перешкодять йому скористатися замовленим для них номером». Це був пароль, що означав для Вольфа, який сидів у горах у партизанів, сигнал тривоги й виклик у Бургос, на Кальє де ла Енсенада. Тут було зручно, бо старий будинок мав два виходи — і на гомінку вулицю, де можна загубитися в натовпі, і в тихий провулок з трьома прохідними дворами.

Штірліц прийшов на зустріч за дві хвилини до призначеної години. Двері йому відчинила Клаудіа. Італійка, вона держала цю квартиру вже півроку, не сумніваючись, що працює на розвідку Гейдріха. Штірліц кілька разів приймав тут своїх іспанських «гостей» і двічі дипломата з італійського посольства. Штірліц написав у свій час рапорт у Берлін, що працює з Клаудією, — кілька разів він возив її на кориду, брав у гори, коли їздив ловити рибу. Жінка закохалася в нього, хоча була заручена з офіцером, який воював на фронті.

— Добрий день, моя чарівнице, — сказав Штірліц, погладивши жінку по щоці, — йдіть до себе і не вистромлюйте носа: я жду гостя.

Він постояв у похмурому передпокої, що дихнув темрявою, поки Клиудіа йшла в дальню кімнату, підсунув до дверей стільця, щоб чути, коли раптом відчиняться двері, і сів на невеличку софу біля вішалки, зробленої з оленячих рогів.

Праворуч була «жила» кімната Штірліца, а ліворуч — ательє: тут в Іспанії він почав малювати. Це була єдина можливість відпочити: барви Іспанії такі, що самі по собі просяться на полотно. Штірліц малював олією та гуашшю. Коли він стояв біля мольберта, то розслаблювався і відчував колір, форму і сонце, тільки сонце: така вже Іспанія — тут у всьому відчувається незвичайне, жовте, синє, попелясто-сіре, розжарено-червоне, голубувате, біле сонце…

«Василь прийде через півтори хвилини, — стомлено подумав Штірліц, заплющивши очі. — Не Василь, Вольф. Який у дідька Василь?! Я не маю права навіть у думках називати його Василем… Ну й що ми зробимо — навіть удвох — за той час, який нам відпущено?» Не можна, щоб Доріана відвезли в Берлін. Біс його знає, чого так болить шлунок? Ці дияволи в кабаках тут легко продаються, можуть сипонути якоїсь гидоти проклятущому німецькому дипломатові, що ніяк не погоджується підвербуватися ні до греків, ні до мексіканців… Наймогутніші розвідки світу! Сверблячка в простаті, а не розвідки, а як же метушаться… Хто, цікаво, через них працює? Мої шефи з СД чи Лондон? А може, Париж? Чи?.. Угроблять залюбки від надмірного ентузіазму…»

Штірліц розплющив одне око й глянув на годинник. Минуло півтори хвилини. У двері постукали. Штірліц підвівся й неголосно мовив:

— Заходьте. Не замкнено.

Він це сказав по-італійськи: про те, що довкола нього крутилися «римляни», він написав у свій час офіційний рапорт Лерсту і дістав його санкцію провадити далі зустрічі. Про всяк випадок, поки вони з Вольфом не зайшли до кімнати й не ввімкнули музику, тут, біля сходів, треба бути обережними.

Вольф був у великих окулярах і в береті, що гладенько обтягував його чуприну; тому голова й здавалася лисою, він навмисне підбривав скроні дуже високо, щоб зберегти цю ілюзію, коли приходив із загону, де була рація, в Бургос.

Вони мовчки потисли один одному руки і пішли до кімнати, вікна в якій були прикриті товстими дерев'яними віконницям» — тому тут навіть удень відчувалася прохолода.

Вольф вислухав Штірліца, не мовивши й слова, і зразу прикро спохмурнів.

— Це страшно, — мовив він. — Я вже не кажу про те, що в Берліні бідолашному Доріану буде кінець…

— Емоційну оцінку я дав би конкретнішу, — хмикнув Штірліц. — Нас із тобою жде аналогічний кінець. Які пропозиції?

— Ніяких.

— Смішно виходити на зв'язок із центром лише для того, щоб повідомити їм цю новину. Треба давати свої пропозиції.

— Викрасти Доріана можна?

Штірліц заперечливо похитав головою.

— Навіть якщо ми підемо на риск і зробимо напад на твою контору?

— Коли Хаген відчує, що ваша бере верх, він пристрелить Доріана. Кави хочеш?

— Ні. Хочу води.

— По-моєму, в Клаудії немає холодної води. У неї завжди є холодне тінто.

— Почастуй холодним тінто.

— Зараз піду на кухню.

Штірліц зменшив гучність у старовинному грамофоні, але Вольф спинив його:

— Хай грає, мені подобається це танго.

Штірліц за хвилину повернувся з холодним глиняним глечиком і двома склянками.

— Поглянь, — озвався Штірліц, — ця висока гранчаста склянка схожа на…

— Еге ж… Тільки в нас із таких п'ють горілку…

— Чуєш, а в Барселоні є німецький «юнкерс»?

Вольф повільно пив червоне вино. Пив він його невеличкими ковтками і дивився на Штірліца, і той помітив, як у куточках чітко окресленого рота його товариша з'явилась усмішка. Вольф поставив склянку на стіл, вийняв з кишені носовичок, витер грані так, щоб не лишилося слідів його пальців, закурив і сказав:

— Ну й хитрющий ти чолов'яга.

— Як же ти оцінюєш цю мою рису?

— Я оцінюю її найпозитивніше, хоч ні в Барселоні, ні в Мадріді «юнкерсів» у республіканців поки що немає…

Прага, 1934

Борцов запитав:

— Ви перевірились?

— Що, що? — не зрозумів Пальма.

— Ніхто за вами не йшов?

— Так я ж спитав на прес-конференції, чи можу я зустрітися «вами, і всі чули вашу відповідь.

Борцов перевів шкалу приймача на іншу станцію — передавали останні вісті з Відня.

— Це все правильно, — сказав він, неквапом стягуючи через голову галстук, — тільки виходити вам звідси доведеться з саквояжем, у якому лежать гроші, багато грошей, і вам їх же доведеться провезти через кордон нелегально. Ось у чому вся заковика. Підкинуть вам провокацію тут — що тоді? Пальма посміхнувся:

— Мені казали, що ваші люди дуже бояться провокацій у демократичних країнах.

— Де, де?

— Ну, тут… На Заході…

— А ви не боїтесь?

— Не боюсь.

— Ну, ну…

Борцов підсунув носком черевика великий, з свинячої шкіри портфель до ноги Яна. Пальма згадав, що Борцов не розлучався з цим портфелем і на прес-конференції в «Амбасадорі».

— Це для Відня?

— Так.

— Чиї це гроші?

— Наші.

— Чиї? — ще раз спитав Пальма.

— Це гроші наших людей… Вони зібрали їх в осередках МОДРу. Наші люди живуть ще далеко не так добре — я маю на увазі матеріальний аспект, — як нам хотілося б. Але вони допомагають товаришам по класу.

— А може, все-таки спершу треба зробити так, щоб ваші люди жили краще від усіх інших, а потім уже нехай собі допомагають товаришам по класу?

— Тоді не треба вам морочитися з оцим портфелем… — суворо сказав Борцов. — Я його відвезу назад, і, як кажуть ваші американські контрагенти, все «о'кей».

— У Відні вб'ють шуцбундівців, якщо я не привезу грошей…

— Невже? — здивувався Борцов. — Що ви кажете?

— Ви вмієте бити аперкотом.

— Тобто?

— Це удар знизу, прихований, — відповів Пальма.

— Дуже не люблю бити, Ян. Не моє це діло. Та й не ваше, хоч батько й намагався вас учити зовсім протилежному.

— А вам звідки це відомо?

— Це нам відомо від Лізл…

Пальма намагався згадати, хто така Лізл, але не міг. Він запитливо глянув на Борцова.

— Ну, Лізл, із Кента…

— Боже мій, звідки ви знаєте цю стару?! Може, ви за сумісництвом служите Шерлоком Холмсом?

— Я не служу Шерлоком Холмсом, — спроквола відповів Борцов, — а от товариш Вольф чекатиме вас на віденському вокзалі завтра, о тринадцятій п'ятнадцять, і саме йому треба передати ці гроші.

— Він серйозна людина?

— Цілком.

— А чому ви мені про це говорите? Я читав шпигунські романи, там усе відбувається інакше. Коли ви не боїтесь, що нас почують через радіо, то поясніть, чому ви так довірливо розмовляєте зі мною про Вольфа?

— Я розмовляю з вами так відверто, бо маю на це підстави.

— Які саме?

— По-перше, я знаю, що ви були чесним хлопцем у Відні.

— Вольф вам розповів про машину?

— Машина — це дрібниця. Доброчинність у вашому суспільстві — одна з форм хобі. Просто ви нічого не публікували ні в Ризі, ні и Парижі, ні в Лондоні, як я помітив.

— Я багато писав їм.

— Тим краще. Це добре, коли в газетах не друкують ваших репортажів з Відня — значить, вони об'єктивні.

— Це все?

— Чому все? Мені про вас розповідав керівник вашого дискусійного гуртка в університеті.

— Ви знаєте нашого старого?!

— Знаю.

— Що він вам іще про мене розповідав?

— Багато. Він розповідав, наприклад, як ви хотіли побудувати барикади на лондонських вулицях, коли був загальний страйк.

— Побудую. Дуже скоро побудую.

— Ну й погано.

— Чому погано?

— Коли барикади будують такі люди, як ви, ми називаємо це лівацьким авантюризмом. Коли вам скучно і хочеться сильних відчуттів — їдьте в Полінезію… Танок живота, стрілянина з лука, полювання на тигрів та інші розповіді…

— Це несерйозна розмова.

— Якщо ви хочете серйозно розмовляти, то я просив би вас умовитися з Вольфом: чим ви зможете допомагати нам у майбутньому?

— Ви пропонуєте мені стати російським шпигуном?

— «Російський шпигун» — поняття, яке мало смисл лише до двадцять п'ятого жовтня сімнадцятого року. Тоді була Російська імперія. Тепер є Радянський Союз.

— Цікаво, кличку для мене ви вже приготували?

— Якщо ви зважитесь допомагати нам у боротьбі з фашизмом — псевдонім виберете собі самі.

— Невже ви серйозно думаєте, що я погоджусь бути шпигуном — навіть для милих моєму серцю радянських республік?

— Отже, вам доведеться боротися з Гітлером самостійно.

«Міркування рейхсканцлера Гітлера, які він висловив головнокомандуючому сухопутними військами і військово-морськими силами під час відвідин генерала піхоти барона Гаммерштейн-Еквода на його квартирі. Мета всієї політики в одному: знову завоювати політичну могутність. На це повинно бути націлено все державне керівництво (всі органи!).

1. Усередині країни. Повне перебудування внутрішньополітичних умов у Німеччині. Відкидати будь-яку діяльність носіїв думок, що суперечать цій меті (пацифізм). Хто не змінить своїх поглядів, той має бути знищений. Викорчувати марксизм з коренем. Виховувати молодь і весь народ у такому дусі, що нас може врятувати тільки боротьба. І перед цією ідеєю мусить відступити все інше (втілити її в мільйонах прихильників націонал-соціалістського руху, який буде зростати). Всіма засобами зробити молодь міцною й загартувати її волю до боротьби. Смертні вироки за зраду держави і народу. Найжорстокіше авторитарне державне керівництво. Усунення ракової пухлини — демократії.

2. Щодо зовнішньої політики. Боротьба проти Версаля. Рівноправність у Женеві; але безглуздо, якщо народ не настроєний на боротьбу. Шукати союзників.

3. Економіка! Селянина треба рятувати! Колонізаційна політика! Підвищення експорту в майбутньому нічого не дасть. Місткість ринків світу обмежена, а виробництво скрізь надмірне. В освоєнні нових земель — єдина можливість знову частково скоротити армію безробітних. Але це вимагає часу, і на радикальні зміни сподіватися не можна, тому що життєвий простір для німецького народу надто вже малий.

4. Будівництво вермахту — найважливіша передумова для досягнення мети — завоювання політичної могутності. Необхідно знову ввести загальну військову повинність. Але державне керівництво заздалегідь повинно подбати про те, щоб військовозобов'язаних перед призовом не було заражено пацифізмом, марксизмом, більшовизмом або ж після закінчення служби не було отруєно цією трутизною.

Як слід використати політичну могутність, коли ми її здобудемо? Зараз ще не можна сказати. Можливо, відвоювання нових ринків збуту, а можливо — і, мабуть, це краще — захоплення нового життєвого простору на Сході і його нещадне понімечення…»

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 57 хв.

Хаген відкинувся на високу різьблену спинку стільця й засміявся:

— Чудово, дорогий Ян, я схиляюсь перед вашим умінням імпровізувати! Ви ловко ховаєтесь за спини жінок і за п'янки в нічних барах. Браво, Пальма.

— Виховані люди в мене на батьківщині звертаються до малознайомих людей неодмінно з приставкою «пане». Крім того, якщо ви ведете допит, то прошу ставити конкретні запитання, гер Хаген, а не грати зі мною в кота-мишки.

— Мій дорогий Пальма, по-моєму, у вас на батьківщині існує така формула чемного звертання до знайомого, — я просив би вас не забувати, що тут усе вирішую я: про що, коли і як мені запитувати вас. І якщо я зловлю вас на брехні, та ще й не раз, це збільшить вашу провину — і ваша доля може повернутися так, що, гляди, й не доведеться ходити вам по цій землі. Отже, повторюю: ви з Лерстом не бачились ні в Празі, ні на прес-конференції Борцова, про яку ви чомусь вирішили нічого не говорити зараз, ні потім?

Він бачився з Лерстом. Він тільки тепер згадав, що саме Лерст перевіряв його документи вдруге, коли він пересікав кордон і притискав до себе саквояж, повнісінький доларів, і намагався бути байдужим і насмішкуватим, але це йому не дуже вдавалося, і він відчував, як дрібно труситься ліва нога й поволі крижаніють руки.

Він тільки тепер збагнув, чому згодом, у Лондоні і в Бургосі, обличчя Лерста було йому таким страшенно знайомим.

«На кордоні Лерст був не в формі, а в цивільному костюмі. Я навіть можу сказати, що на ньому був сірий костюм, — подумав Пальма. — А взутий у черевики, здається, малинові…»

Він повертався до Відня через Берлін, і Лерст перевіряв його документи на німецькому кордоні. Поряд у купе сидів товстий, з задишкою, весь укритий потом, немолодий єврей. Лерст примусив єврея підвестися, вивернув його кишені, довго роздивлявся документи, а потім ліниво впустив їх на підлогу.

— Підніми, — сказав він, закурюючи.

Єврей став на коліна, швидко позбирав папери і хотів сховати їх у кишеню.

— Давай сюди. Я ще не закінчив переглядати твої документи.

Чоловік слухняно віддав документи Лерсту, і той знов упустив їх на підлогу.

— Підніми.

— У мене хворе серце…

— Невже? — співчутливо запитав Лерст. — Тоді тобі доведеться вийти з поїзда разом з нами для повторного медичного огляду.

— Ні, ні, я здоровий, — забелькотав єврей, — згляньтесь на мою старість… Дозвольте мені їхати… Мене жде онука у Відні… Пожалійте…

— Ви ж не жалієте німецький народ, — сказав Лерст, — коли вивозите з рейху гроші й цінності! Ні, любий мій, тебе затримано. Іди вперед, і без жартів!

Обличчя цього товстого, спітнілого, нещасного, заплаканого єврея стало біле мов крейда, і він притулився до дверей. Двоє есесівців у формі, що стояли біля Лерста, підхопили його під руки й потягли по коридору.

— Він контрабандист, — пояснив Лерст пасажирам, — прошу пробачення за цю вимушену затримку.

Пальма так стиснув ручку саквояжа, в якому лежали гроші, що пальці його побіліли. Він уже ладен був схопитися й спитати в цього нациста, на якій підставі він заарештував безневинного. Але він не підвівся і не спитав. Навпаки, він змусив себе посміхнутись, заплющити очі й припасти до стінки, неначе він вибирав зручне місце, щоб подрімати решту дороги до Відня…

«Такі дуже бояться інтерв'ю, та й взагалі спілкування з пресою, — подумав тоді Пальма. — Не може ж він чинити свого звірства і не боятися розголосу! Коли б цей наці знав, що він, Пальма, з ризької і лондонської газет, він напевне повернув би до купе цього нещасного товстого, спітнілого єврея з величезними синьо-чорними очима». Так думав тоді Пальма і не вважав це за наївність.

— Чого це ви смієтесь? — запитав Хаген.

— Це я з себе сміюсь, — відповів Пальма. — З своєї наївності. Характерна риса людства — варварська, нецензурна наївність. А тих, хто прозрів, або розпинають на хресті, або називають пророком, або ж звинувачують у єресі.

— Я розумію, — сказав Хаген, — цікава думка; але яке відношення вона має до тієї ахінеї про ваше словацьке жіноцтво в горах, хотів би я знати?!

— Пряме: коли багато часу перебуваєш у товаристві веселих жінок і ніяка інша суєтність тебе не обтяжує, лише тоді починаєш серйозно думати про головне. А ви? Про що ви думаєте зараз, бідолашний? Вірити чи не вірити, що я в Празі не був, а прожив у лісничихи у Високих Татрах, поки її чоловік водив німців по горах, шукаючи оленя, — хіба не так? Бити ви мене не можете — нема у вас на це інструкцій, як я зрозумів. І ви послали по інструкції вашого колегу з похмурою фізіономією. Хіба не так? А я стомився і більше не хочу з вами розмовляти. Ясно?

Хаген ударив Пальму в підборіддя, і той упав із стільця. З того, як Хаген кинувся до нього — з розгубленим обличчям, стукнувшись об край столу, — Пальма зрозумів, що цей кретин ударив його не за інструкцією.

«Тайм-аут, — пронеслося в голові Пальми. — Я буду страшенним дурнем, якщо не зароблю собі тайм-аут на цьому його зриві». І він, застогнавши, заплющив очі:..

«Юстасу. Чи є можливість з'ясувати, коли вилітає літак з Берліна? Яким кодом буде підтримуватися зв'язок з літаком з Берліна і з Бургоса? Чекаємо відповіді негайно. Центр».

Цю шифровку Вольф одержав зразу ж, як тільки Штірліц попрощався з ним. Він похитав головою: якщо літак вилетить з Берліна сьогодні чи навіть завтра, Штірліц неспроможний щось зробити. На це потрібно днів три як мінімум. А цих трьох днів якраз і немає: Берлін, мабуть, поспішає вивезти латиша. План Штірліца був заманливий, і Вольф оцінив його холодну математичну витонченість. Але з самого початку він вірив тільки в наліт на гестапівське «хазяйство» в горах. Він розумів, що це риск, великий риск, але все-таки він вважав, що цей шлях — єдиний.

… Штірліц, побачивши Пальму, який лежав на софі з розбитим ротом, поспішив до радистів і передав шифровку на Принц-Альбрехтштрасе Гейдріху, що «гість захворів» і протягом трьох днів — нетранспортабельний. Причому шифровку цю він примусив підписати Хагена, переляканого й жалюгідного.

— Я покриваю вас, — сказав він Хагену, — вперше і востаннє, затямте це собі!

— Він глумився наді мною, штурмбанфюрер…

— Руками? Чи підборами черевиків? Чи прес-папьє?! Ви розумієте, що поставили діло на грань зриву?! Замість того щоб продемонструвати нашу впевнену всевідаючу могутність і на цьому зламати його, ви стали його бити! Ви розумієте, що з вами буде, коли я підтверджу Гейдріху, як ви поводилися з ним — без санкції на те керівництва?! Ідіть, Хаген, відпочиньте, а то ви не зможете далі працювати з такими нервами…

Пальма лежав із заплющеними очима.

«Очевидно, головне, — неквапливо розмірковував він, намагаючись думати про себе як про сторонню людину, — що цікавитиме в моїй справі Хагена, — це Лерст, увесь цикл наших стосунків. І «месершміт»… Він притримує це про запас — тут у мене непереливки… А про те, що зі мною буде далі, краще поки що не думати. На самоті небезпечно міркувати про такі справи. Можна й запанікувати. А це погано. Треба в такій ситуації розв'язувати локальні арифметичні задачки: це допомагає відчувати себе людиною, яка здатна боротися… Принаймні яка намагається це робити… Коли ж ми з Лерстом зустрілися по-справжньому? І де саме?»

Лондон, 1936

У клуб «Атенеум» він прийшов рано-вранці, коли ще в залах і в камінних було порожньо. Сівши за маленький столик біля вікна, він попросив кави з вершками й розгорнув газету. На другій шпальті була надрукована його стаття «Відродження з попелу». Це була його третя стаття з європейського циклу після великого турне по Німеччині, Франції, Бельгії та Голландії. Він писав про те, що політика фюрера не така вже й агресивна, як це намагаються довести його противники. Він писав про серйозні проблеми, які стоять перед Берліном, і підтверджував, що фюрер вирішує їх енергійно і відповідно до потреб німецької нації.

Після опублікування другої статті до нього подзвонили з німецького посольства і поцікавились, чи не потрібні спеціальному кореспондентові з Риги якісь додаткові матеріали: статистичні, економічні, ідеологічні. Подякувавши за люб'язність, Пальма відмовився. «Ви станете пропонувати свої матеріали, а мої колеги — і в Лондоні, і в Ризі, — засміявся він, — звинуватять мене в тому, що я співаю з вашого голосу. До того ж у мене є всі матеріали: якщо ви забороняєте продавати в Німеччині наші ліві газети, то тут я можу купити навіть «Дас шварце кор». Вони ще про щось весело побалакали з секретарем посольства, а надвечір саме перед тим, коли він уже збирався їхати додому, в редакцію принесли запрошення на прийом до «імперського посла Іоахіма фон Ріббентропа». Ян подзвонив Вольфу. Той працював тут під прізвищем Бейзіла. Пальма попросив його прийти в «Атенеум» на дев'яту годину. Зараз уже було дев'ять тридцять. Пальма ще раз поглянув на годинник, підписав рахунок і підвівся з-за столу: об одинадцятій його чекала Мері — вони мали разом їхати в загородній клуб фехтувальників.

Пальма вийшов на вулицю. Мрячив дрібний дощ. Перехожих майже не було: всі роз'їхались на уїк-енд. Таксі теж не було, і Ян, розкривши парасольку, не поспішаючи, перетнув вулицю. Заскрипіли гальма, і поруч з ним зупинився автомобіль. Вольф відчинив дверці й запропонував:

— Я підвезу вас, сер…

Пальма сів на заднє сидіння.

— Чому ти не прийшов?

— Ти часом таке говориш, наче дитина. Ну як це я, водій, можу зайти в твій аристократичний клуб?

— Не я говорю, як дитина, а ти погано підготовлений до роботи в Лондоні, Бейзіл, — усміхнувся Пальма. — За статутом нашого клубу я відповідаю за тих, з ким сиджу за одним столиком. Однаково хто ти — асенізатор, чи король Бурунді, чи дрібний злодій з Іст-Енда.

— Це все так… А береженого бог береже, є у нас таке прислів'я. Що сталося?

— Одним словом, ти був правий. Усе відбувається, як ти й передбачав. Вони клюють. Сьогодні мене запросив Ріббентроп.

— Ого! Це прекрасно.

— Ні, Вольф, це зовсім не прекрасно.

— Чому?

— Бачиш… Коли я допомагав тобі вивозити комуністів з Відня, щоб їх не перестріляли наці, — це не суперечило моєму світоглядові. Коли я врятував ту німкеню з Німеччини — я робив добре діло, я рятував комуністку, засуджену на смерть. Це все було моїм ділом… І це було в рейху, сам на сам з наці. А тепер оці мої проститутські статті… Багато хто відвернувся від мене — і в Ризі, і в Лондоні. А це прикро, Вольф.

— Що ти пропонуєш?

— По-перше, я хочу боротися проти них з відкритим забралом…

— Як це розуміти?

— Я хочу писати правду про Гітлера і про його країну, я хочу називати нацизм брехнею й жахом, а не співати йому дифірамби.

— Це теж шлях, Ян… Це шлях, звичайно… Тільки він легший і менш результативний, ніж той, який ти обрав тепер. Коли б ти був письменником чи художником, я сказав би: так, старина, тут брехати небезпечно — талант тим і великий, що він уміє переконувати в своїй правоті. Але, на жаль, ти не письменник… Ти репортер… Чудовий репортер, і ти служиш хвилині, тоді як імлант належить вікам: коли талант, звісно, не лінивий, не капризний, коли він не розбещений, а подібний до каменяра, який щоранку починає класти стіну будинку… Ти не думай, що я прошу тебе брехати. Я на це не зважився б… Просто мені здається, що зараз у боротьбі з нацистами вигідніше, якщо ти будеш у рядах їхніх друзів, а не відвертих ворогів…

Вони довго їхали мовчки. Вольф спитав:

— Тобі куди?

— Мене жде подруга.

— Між іншим, вона не з контррозвідки?

— Навряд. А якщо й з контррозвідки — що з того?

— Я її не знаю?

— Ні…

— Що з твоїм «по-друге»?

— По-друге… І це дуже серйозно, Вольф. Ти — патріот своєї країни, це дуже добре. А я патріот моєї країни.

— І це теж дуже добре… Коли тобі здається, що Гітлер не загрожує твоїй батьківщині в такій же мірі, як і моїй, тоді нам краще не бачитись. Я думаю, ніхто так не допоможе світові в боротьбі з Гітлером, як моя батьківщина… У нас друзів Гітлера нема, а скільки їх на Заході? Я не знаю. Я лише знаю, що їх тут багато, і що вони могутні, і що вони можуть зробити так, щоб тутешні володарі знюхалися з Берліном проти Москви. Це можна припустити?

— Не знаю.

— Я теж. Оце й треба взнати. Зробиш це ти. І чи буде це зрадою твоєї батьківщини?

— Ні, — відповів Пальма, закурюючи, — це зрадою моєї батьківщини не буде, тут ти правий.

— Ну от… І останнє. Ти якось казав мені: «Хочу, щоб бодай хто-небудь знав про мене правду…» Ти оголошення в газеті опублікуй: «Я жартома перефарбувався в коричневий колір. А в дійсності я почав війну з фашизмом не на життя, а на смерть. Ви мені повірте, я допомагав антифашистам у Відні і в Берліні».

— Зупини тут.

— Не сердься…

— Тут, за рогом, живе Мері. Я не серджусь. Просто я не хочу, щоб нас бачили разом.

— Ти стаєш конспіратором, Доріан, браво…

Мері пригорнулась до Яна і шепнула:

— Проведи мене у фехтувальний зал, любий.

— Verboten fьr Damen^[2].

— Warum?^[3]

— Як тобі мій берлінський діалект?

— Я ніколи не була в Берліні.

— У мене чудова берлінська вимова, німці вважають, що я справжній берлінець. Навчись робити мені компліменти, я дуже честолюбний.

— У тебе фантастична берлінська вимова, і взагалі я обожнюю тебе, і ти найпрекрасніший мужчина серед усіх, кого я зустрічала в своєму житті.

— З усіх поглядів?

Мері усміхнулась:

— Саме так. Чому ти не хочеш узяти мене на фехтування?

— Ти ж знаєш, у нашому клубі не заведено, щоб дами були присутні в залі фехтування.

— Пора порушити ці ваші дряхлі аристократичні закони. Я жінка з передмістя, де немає клубів. Мені можна. З ким ти сьогодні фехтуєш?

— Лерст, я не знаю, хто це…

На якусь мить, перед тим як Лерст опустив сітку, обличчя його здалося Яну знайомим. Але він зразу ж забув про це, бо Лерст фехтував чудово. Він був артистичний у нападі і зовсім недосяжний в обороні.

«Чому він зволікає? — подумав тоді Пальма. — Він уже разів чотири міг би перемогти мене. Мабуть, йому подобається затяжна гра. Він хороший спортсмен, коли так».

— Знаєте, — сказав Ян Лерсту, коли вони, піднявши захисні сітки, потиснули один одному руки, — нехай у нас буде турнір з трьох боїв.

— У вас зірке око і точна рука, — відповів Лерст. — Через рік мені не хотілося б фехтувати з вами.

— Не любите програвати?

— Дуже.

— А це спортивно? Лерст засміявся:

— Ви хочете моєї крові, а я вашої дружби. Я її домагався з першого ж нашого знайомства.

«Де ж я його бачив? — знову подумав Пальма. — Я його напевне десь бачив».

— Хіба ми з вами зустрічались? Я забув… Лерст пильно подивився у вічі Яну й відповів:

— Я маю на увазі наше заочне знайомство: це я дзвонив вам учора. Я — секретар німецького посольства.

Москва, 1938, 6 серпня, 12 год. 42 хв.

— Які будуть пропозиції, товариші? — спитав начальник управління.

— Є варіант — це підмінити літак, — доповів керівник відділу, — перспективний з усіх поглядів. Я підготував сім берлінських адрес, які можуть встановити точно, в який саме день вилітає літак, його номер і прізвища членів екіпажу.

— Ваш надмірний оптимізм непокоїть мене, — сказав начальник управління, — вони можуть відправити цей літак не з Темпельхофа… Я знаю ваших тамтешніх людей, це надійні люди, але Гейдріх може відправити літак з випробувальних аеродромів заводу Хейнкеля, поблизу Науена. Вони практикують це в окремих випадках. Канаріс, по-моєму, саме звідти літає до Іспанії. А що, коли літак вони відправлять з Науена? Можливий варіант?

— Цілком.

— У кого є інші пропозиції?

— Дозвольте, товаришу комісар?

— Прошу.

— Можна продумати такий варіант: Юстас організує виклик Хагена з їхньої бази в посольство, в центр Бургоса. А тим часом ми своїми зусиллями за шифром Гейдріха передаємо радіограму Юстасу, щоб забезпечити доставку Доріана на аеродром, і посилаємо туди наш літак з Барселони, закамуфльований під «німця».

— Цікава пропозиція, але цією пропозицією ми занапастимо Юстаса. Його буде скомпрометовано. Ми повинні продумати варіант, за яким Хаген, саме Хаген, передасть Доріана нашим людям… А як останній варіант, найостанніший — ця ваша пропозиція серйозна.

— Який же тоді передостанній варіант, товаришу комісар?

— Їх кілька, передостанніх, — відповів начальник управління. — Наліт на конспіративну квартиру гестапо — те, що пропонує Вольф. Але зараз я ще подумав — і це дуже просто: Штірліц вивозить Доріана підчас нальоту республіканських літаків на Бургос. Це мені здається найпростіше… Тільки потрібні дві абсолютні гарантії. Перша — літаки туди прорвуться, і друга — вони неодмінно роздовбають гестапівський будиночок. Та коли я думав про всі ці передостанні варіанти, я щоразу впирався ось у що: як же Доріан пояснить своїм знайомим таку тривалу відсутність? Хоча, — він невесело усміхнувся, — спершу його треба вирвати, а потім уже сушити голову над легендою його повернення. Які є ще думки, товариші?

— Дозвольте, товаришу комісар?

— Будь ласка.

Лондон, 1936

На прийомі в надзвичайного й повноважного посла Німеччини Іоахіма фон Ріббентропа зібралися активісти «Англо-німецького товариства», дипломати, відомі англійські й іноземні журналісти, актори, представники ділової громадськості. Частували, як завжди на прийомах у німецькому посольстві, смачною ковбасою, чудовим біло-рожевим окороком, і було дуже багато найкращого мюнхенського пива.

Уго Лерст, який зустрічав гостей біля входу, вклонився Мері Пейдж, потис руку Яну Пальмі й сказав:

— Ходімо, я познайомлю вас з моїми колегами. Але знайте, я нікому не говорив, що ви переможений, я говорив усім, що ви — переможець.

— Даремно, — зауважив Пальма, — я люблю, коли про мене кажуть правду. Принаймні про мої перемоги і поразки в спорті.

Мері засміялась:

— Не вірте йому, містер Лерст. Ян не терпить, коли про нього кажуть правду. Він страшенний честолюбець, він хоче завжди вигравати.

— Покажіть мені людину, яка любить програвати, — зітхнув Лерст. — Думаєте, я люблю програвати?

Він спинився біля благовидного старигана й звернувся до нього:

— Містер Роквон, дозвольте представити вам містера Яна Пальму. Він — діамантове перо Риги, пише й для ваших газет…

Пальма і Роквон потисли один одному руки. Лерст пояснив Мері:

— Містер Роквон — один з організаторів журналу «Англо-німецьке ревю».

— Я й не чув про такий журнал, — шепнув Ян Мері так, щоб його шепіт розібрав Лерст.

— Я теж не чула.

— Про нього мало хто знає, — усміхнувся Лерст, — а мені хотілося б, щоб про цей журнал знало якнайбільше людей у Великобританії.

— Справді, підпільний журнал у Лондоні поки що не в моді. А втім, хто знає, що буде через рік-другий.

— Я хочу познайомити вас з містером Ріббентропом, — сказав Лерст і підвів Пальму й Мері до посла.

На Ріббентропі був строго чорний костюм. У петельці поблискував невеличкий золотий значок члена партії.

— Пане посол, — звернувся Лерст, — дозвольте відрекомендувати вам друга Німмечини, журналіста Яна Пальму.

— Радий бачити вас, містер Пальма.

— Дуже радий бачити вас, пане посол.

— Міс Мері Пейдж, — сказав Лерст, відрекомендовуючи подругу Яна.

— Здрастуйте, міс Пейдж. Приємно, що ви знайшли вільну хвилину й завітали до нас.

— Міс Пейдж, — пояснив Лерст, — не тільки любить спорт, не тільки чудово співає про спорт, але й представляє собою клас англійських болільниць у спорті.

Мері зауважила Лерсту:

— Це не клас, це стан.

— Мабуть, міс Пейдж захоплюється не тільки спортом і піснями, — озвався Ріббентроп, — а й суспільними науками. Відрізнити клас від стану — це справа філософів та соціологів, і аж ніяк не чарівних жінок.

— У наш час, — відповіла Мері, — жінки дедалі більше й більше прагнуть до політики. Нічого не вдієш — це тепер модно.

Ріббентроп розвів руками:

— Що ж робити чоловікам? Мабуть, обов'язок рицаря — уступити місце жінці.

Пальма хмикнув:

— Якщо ми пустимо жінок у політику й уступимо їм місце, пане посол, нам буде дуже важко жити на світі. Почнеться найгірша форма ліберального вандалізму.

— Я гадаю, — сказав Ріббентроп, — що вандалізм нам загрожує зовсім не від прекрасних дам. Я гадаю, що варварство загрожує нам від тих чоловіків і жінок, які живуть на схід від Лондона, Берліна і — в певній мірі — від Варшави.

До Ріббентропа підійшов лорд Редсдейл — сухий, наче муміфікований дідок.

— Добрий вечір, мілорд, — мовив Ріббентроп і ступив крок назустріч Редсдейлу. — Я радий, що ви знайшли можливість прийти до нас.

— Добрий вечір, містер Ріббентроп, я завжди приходжу й буду приходити туди, де збираються люди, симпатичні мені і які поділяють мої погляди.

Редсдейл глянув на Яна й запитав:

— Ви син старого Пальми?

— Так, сер.

— Це ви іноді пишете для «Пост»?

— Так, сер.

— У вас воістину діамантове перо.

— Дякую вам, сер, але поки що я вважаю його залізним.

— Ну, це вже дозвольте мені давати оцінку вашій роботі, — сказав Редсдейл, — і запам'ятайте, що я не люблю робити компліментів. А втім, ви не жінка, і вони вам не потрібні. Сподіваюся також, що ви й не гомосексуаліст, тому й не маєте потреби в них, як розпаскуджений мужчина.

Ріббентроп зніяковіло відвів очі, а Мері засміялась. Це й врятувало становище.

— Ми зараз вели дискусію, — продовжував Ріббентроп, — про те, хто загрожує цивілізації. Містер Пальма вважає прекрасних дам головною загрозою прогресу. А я думаю, що головна загроза — це Схід, і тут я солідарний з містером Кіплінгом: «Захід є Захід, Схід є Схід, але разом їм не зійтися».

— Як вам сказати, — відповів Редсдейл, — зійтися можна. У нас стало модним забувати традиції «Емпайр ментеліті», традиції імперської самосвідомості… А в цьому ми ж десь близькі до Сходу, я навіть конкретизував би — до Китаю. Я аналізував філософію китайської імператорської влади. Майте на увазі, Китай називає себе «Серединним царством» і всі землі довкола вважає своїми володіннями. Землі за Амуром і біля південних морів — це володіння, які повинні належати Китаю, а решта світу — володіння, які можуть стати Китаєм.

Ріббентроп вів далі:

— На жаль, я мушу констатувати, що у Великобританії, в країні, до якої я ставлюсь з найглибшою повагою, зовсім не знають про благородну мету фюрера Німеччини Адольфа Гітлера і про місію, яку він прийняв на себе по врятуванню західної цивілізації.

Пальма сказав:

— Пане посол, по-моєму, в Англії не розуміють, що расова теорія пана Гітлера загалом не суперечить основним принципам британської імперської політики в колоніях… -

Ріббентроп обернувся до лорда Редсдейла:

— Ось такі люди мусять пропагувати ідеї англосаксонської й арійської спільності.

— Пане посол, — Редсдейл поплямкав губами, — містер Пальма воістину блискучий журналіст, і я не бачу іншої кандидатури на пост ведучого політичного оглядача «Англо-німецького ревю».

— Мілорд, я латиш…

— Справа захисту Європи від більшовизму — спільна справа всіх народів континенту… Латиш, який представляє країну, що відділилася від червоних, повинен бути рицарем нашої ідеї…

Ян розгублено подивився на Мері, а вона, посміхнувшись, злегенька кивнула йому головою.

— Мені приємно, — відповів Ян, — але… Ріббентроп посміхнувся:

— Давайте без усяких «але». Хоча по-англійськи «але» звучить «бат» і в цьому є елемент фонетичної незавершеності, «абер» звучить категоричніше, уривчасто, я просив би не вживати «абер» у своїй відповіді.

— Мені важко буде одному в зовсім новому для мене журналі: на кого мені спиратися, хто мене живитиме ідеями? Хто зможе запропонувати мені британський варіант думок містера Гітлера? Як мені здається, журнал має бути не органом німецького посольства, а органом друзів англо-німецького зближення, цієї серйозної і, на мій погляд, перспективної ідеї.

Редсдейл витяг свою картку й написав дату: «17 липня 1936 року».

— В п'ятницю ми збираємось у леді Астор у Клайвдені, приїздіть туди…

У Клайвдені, в цитаделі тієї частини консервативної партії Великобританії, яка була разом з Чемберленом за «умиротворення і хрестовий похід проти більшовизму», в замку в леді Астор, власницікількох газет і журналів, володарки багатомільйонних акцій, зібралося вузьке коло її друзів.

Редсдейл, стежачи за грою в гольф, неквапно йшов широченним, гладенько підстриженим лугом до замку, розмовляючи з Пальмою:

— Я скажу вам, Яне, що приваблює мене в» цьому молодому, нестримному, в чомусь хамському, а в чомусь героїчному русі націонал-соціалістів на чолі з Гітлером. Я думаю, що сама назва їхньої партії — націонал-соціалістська — несе в собі певний виклик практиці, щоденній практиці канцлера Гітлера. Я не примирився б ні з націоналізмом, ні з соціалізмом у Німеччині. І все ж таки я не тільки примирився з націонал-соціалізмом у Німеччині, я вітаю цей рух. Мій друг і противник Черчілль не хоче збагнути головного: діти люблять гратися в дивні ігри з дзвінкими назвами. Молодий рух, перемігши в Німеччині комуністів і соціал-демократів, тепер грається в ці дорослі ігри з дитячою назвою. Нам треба тримати руку на пульсі цієї гри. Коли дитина підросте і захоче замість лука взяти мисливську рушницю, ми, дорослі, мусимо підготувати їй точну мішень.

— Я розумію вас, мілорд, — сказав Пальма. — Мене тільки непокоїть надто жвавий характер дитини. Дитина, яка стріляє з лука в усі боки, може так само стріляти з рушниці, коли виросте… Я вже не кажу про гаубиці…

— Побоювання правомірні, — погодився Редсдейл. — Правомірні, якщо ми не будемо співробітничати з цим рухом і якщо ми не допоможемо рухові міцно стати на ноги й усвідомити їхню єдність з нашою цивілізацією. Коли б у Німеччині до влади прийшла людина на прізвище… я завжди плутаю німецькі прізвища… Господи, та з яким завгодно прізвищем! І коли б ця людина визнавала національний комунізм чи комуністичний інтернаціоналізм, але при цьому своїм головним ворогом називала б Москву, я аплодував би цьому рухові і намагався б йому всіляко допомагати. Сподіваюсь, ви розумієте, що з власної волі я ніколи не сяду за один стіл з містером Гітлером… Це єфрейтор-недоучка, нувориш без будь-яких сталих моральних принципів… Та й, крім того, він просто погано вихований. Але ж він своїм головним ворогом називає Москву, а Москва — це й наш головний ворог, як же я можу не підтримувати Гітлера?

— Я розумію вас, мілорд.

— Я знаю, про мене шепчуться по кутках, — вів далі Редсдейл. — Я знаю, що мене називають англійським нацистом. Нехай. Наші особисті інтереси скороминучі, інтереси Британії непохитні. Колись нащадки скажуть мені спасибі за те, що я так стійко зносив образи на мою адресу в пресі, що я спокійно ставився до тих, хто не розумів моєї позиції. Усе визначає в нашому житті майбутнє, а ніхто так точно не знає ціни майбутньому, як старі люди, яким лишилося небагато часу на цій сум'ятній землі.

Редсдейл підвів Яна до гурту молодих чоловіків:

— Панове, дозвольте представити вам Яна Пальму. Так-так, це син того латиського Пальми, що був тут послом. Молодого Пальму призначено політичним оглядачем журналу «Англо-німецьке ревю».

Ян потис усім руки.

— Дік Джоун.

— Дуже приємно, Пальма.

— Майкл Фугер.

— Дуже приємно, Пальма.

— Джозеф Коуелл.

— Дуже приємно, Пальма.

— Ходімо, панове, — сказав лорд, — зараз леді Астор покаже нам забавний сеанс спіритизму. Вона в захопленні від одного прозорливця.

Редсдейл пояснив Яну, поки вони йшли великою кам'яною терасою в римському стилі:

— Фугер і Коуелл зв'язані з Руром, вони часто бувають у Берліні, можуть допомогти вам у контактах з серйозними людьми рейху, які відповідають за промисловість Німеччини. Містер Джоун у близьких стосунках з прем'єр-міністром, вам слід звертатися по його допомогу лише у виняткових випадках…

… У темній кімнаті, заставленій старовинними, зумисне грубими чорними меблями, сухесенька леді Астор, єдина жінка серед старих чоловіків та спортивної статури юнаків, сиділа на чільному місці за столом. Біля неї — хлопчик років тринадцяти. Обличчя в нього було синюшне, хворобливо-одутле. Хлопчик був невеличкий на зріст. Руки ще зовсім дитячі, в ямочках, припухлі.

Пальма зразу ж побачив ці маленькі дитячі пухлі руки, що лежали на величезному блюді посеред розкресленого крейдою столу.

— Я відчуваю, — говорив хлопчик, широко розплющивши очі, — я відчуваю тебе. Хто ти? Увійди в мене і скажи всім. Хто ти? Увійди її мене і скажи всім. Ну, — він обернувся до леді Астор. — Ну, — безпорадно спитав він тих, хто був поруч. — Ви відчуваєте? Он він піднімається. Ви бачите його? В нього сильне, спокійне обличчя. Дивіться всі! Сім, тринадцять, сім, одинадцять, сім! Ви бачите Річарда. Дивіться на нього. Перед вами не зліпок з Річарда Левове Серце, а він сам, наш Річард. Слухайте, що він каже.

— Я чую, — сказала леді Астор, — «я чую, мій хлопчику, я чую його. Ви чуєте, що він каже? «Туди! Дивіться туди, — мовив він, — бійтеся того і бійтеся його так, як я вам про це скажу зараз».

Ян схилився до лорда Редсдейла й шепнув:

— У дитини була істерична нянька?

— Нічого, істеризм корисний Британії, в певних, звичайно, дозах.

— «Бійся Риму», чую я! — вів своє хлопчик. — Бійся третього Риму. Чуєте ви всі? Бійтеся третього Риму. Де він? — спитав хлопчик, і раптом його руки стали конвульсивно стискатися у кулаки, і вони вже не були дитячими. — Ось третій Рим, дивіться, там третій Рим, чуєте ви мене? Чуєте всі?

— Росія — третій Рим, — тихо сказала леді Астор, узяла праву руку хлопчика в свої зморшкуваті, в ластовинні руки, піднесла до обличчя й поцілувала.

(«Німеччина завжди вважатиметься основним центром західного світу в боротьбі з більшовицьким натиском. Я аж ніяк не думаю, що така місія втішна для нас, я дивлюсь на це як на обставину, котра ускладнює й обтяжує життя нашого народу, обставина ця, на жаль, зумовлена нашим невдалим географічним положенням у Європі. Але тут ми не можемо втекти від своєї долі.

Наше політичне становище зумовлюється такими моментами.

В Європі є лише дві країни, які серйозно можуть протистояти більшовизму, — Німеччина й Італія. Що стосується інших країн, то їх доведено до повного морального занепаду через демократичні форми життя, вони заражені марксистською ідеологією і тому найближчим часом розпадуться самі по собі, а на чолі деяких країн стоять авторитарні уряди, міцність яких можна визначити лише воєнною силою, а це означає, що вони, будучи змушені підтримувати своє панування всередині країни тільки з допомогою засобів насильства, неспроможні використати ці засоби для забезпечення зовнішньополітичних інтересів держави. Всі ці країни ніколи не зможуть вести війну проти Радянської Росії з надією на успіх.

Та й взагалі, крім Німеччини й Італії, лише Японію можна вважати силою, здатною протистояти світовій загрозі.

Цей меморандум не ставить собі за мету передбачити, коли саме нинішнє хистке становище в Європі перетвориться у відкриту кризу. Я хочу тільки висловити в цих рядках свою впевненість у тому, що кризи цієї неможливо уникнути, вона все одно настане, і що Німеччина зобов'язана всіма силами й способами забезпечити своє існування перед лицем цієї катастрофи, захистити себе, а з цієї неминучої перспективи витікає ряд висновків, що стосуються найважливіших завдань, які ще ніколи не стояли перед нашим народом. Бо перемога більшовизму над Німеччиною призвела б не до чогось схожого на Версальський договір, а до остаточної ліквідації й знищення німецької нації.

Не можна передбачити всіх наслідків такої катастрофи. Та й взагалі густонаселеній Західній Європі (включаючи Німеччину) довелося б зазнати в результаті перемоги більшовизму, мабуть, найстрашнішої соціальної катастрофи, якої ніколи не переживало людство з часів загибелі античних держав…

Я ставлю такі завдання:

1) через чотири роки ми повинні мати боєздатну армію.

2) через чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни»)

(З меморандуму Гітлера)

Москва, 1938, 6 серпня, 13 год. 39 хв.

«Юстасу. Вам належить повідомити про виліт літака з Берліна Вольфу й простежити, щоб Хаген передав Доріана тим людям, які прилетять по нього з Берліна. Це буде наша операція. Центр»

«Радконсульство в Барселоні. Івану. Підготуйте екіпаж з двох антифашистів-німців для польоту в Бургос. Детальний інструктаж дістанете від Марка, посланого до вас керувати операцією. Літак має бути німецький. Екіпажу з аеродрому не відлучатись. Центр»

«Берлін. Луїзі. Вам треба з'ясувати, коли і хто готує до вильоту літаки Гейдріха, що здійснюють рейси на Бургос з аеродрому Темпельхоф. Як тільки з'ясуєте, негайно повідомте Фрідріха. Центр»

«Мадрід. Степану. Вам доручено очолити ланку винищувачів для виконання спеціального завдання. Погодьте операцію з республіканськими ВПС. Головне завдання: збити німецький літак, котрий летітиме з Берліна в Бургос. Директор»

«Мадрід. Стіву. Просимо встановити місцеперебування Мері Пейдж. За нашими останніми відомостями, вона зараз проживає в Лісабоні, готель «Ексельсіор». Центр»

«Париж. Луї Жану. Вам треба підготувати місце в приватному госпіталі, де лікують хворих на інфекційну жовтуху. Палата має бути окрема. За нашим сигналом запишіть там хворого на прізвище Пальма. Дальші вказівки дістанете від Жюля. Центр»

Радянська розвідка почала операцію врятування Доріана — Яна Пальми. Різні люди, часом навіть не відаючи про це, розпочали роботу, кінцева мета якої була: протягом найближчої доби організувати вивезення Пальми до Парижа, де його покладуть у госпіталь, а звідти — «коли йому стане краще» — він дасть телеграму в Лісабон, Ригу і Лондон про причини його затримки, вимушеної й виправданої з усіх поглядів.

Берлін, 1938, 6 серпня, 13 год. 43 хв.

Гейдріх подзвонив Шелленбергу.

— Вальтер, — сказав він, — мені чомусь не хочеться перевозити до нас латиша літаком. Може, доцільніше відправити його морем, га? Зайдіть до мене, Вальтер, порадимось.

Помічник Гейдріха по політичній розвідці Шелленберг був вродливий і молодий. Йому щойно виповнилось двадцять сім років, але «в цього хлопчика — голова сивого мислителя» — так говорив про нього рейхсфюрер. Тому Гейдріх, який знайшов Шелленберга в університеті і привів у розвідку, полюбляв відточувати концепцію тієї чи іншої ідеї в суперечках з помічником. Цього разу вони сперечалися недовго.

— Ви не праві… Везти його мимо Британії аж п'ять днів, зважаючи на примхи Біскайської затоки, недоцільно, — сказав Шелленберг. — Він дивний, неквапливий хлопець, а я боюсь неквапливих латишів у морі.

— Чому?

— Тут уже мені підказує інтуїція, — всміхнувся Шелленберг. — Коли щось трапиться з літаком — шансів врятуватися ніяких: вони летять над горами, а коли щось у морі…

— Можна дати наказ знищити його в разі небезпеки.

— Про цю можливість я чомусь не подумав, — засміявся Шелленберг, — мабуть, через жадність: річ, яку тримаєш у руках, прикро втрачати…

— Словом, треба його вивозити звідти якщо не сьогодні, то завтра: боюсь, що англійці й латиші зчинять вереск, і тоді нам доведеться довго й нудно розмовляти з Ріббентропом — він вимагатиме доказів. Він не хоче сваритися з іноземцями. Начебто я цього хочу…

— Хаген прислав радіограму, що латишеві погано і везти його зараз неможливо.

— Це дурниці. Хай собі хворіє в каюті…

— У порт ми його повеземо на машині?

— Нічого страшного. Дадуть снотворного… Він прокинеться на морі — це чудова прогулянка.

— Можна дати наказ шифрувальникам?

— Звичайно. Нехай він подихає морським повітрям.

— Я з'ясую, які судна стоять у портах Іспанії, групенфюрер.

— Ви диявол, Шелленберг… Ви спростовуєте мою пропозицію… Ми втратимо шість днів, поки відправимо туди наше судно. З першим-ліпшим відправляти його нерозумно, це правильно…

— А чому? Нехай його везуть п'ятеро-шестеро наших… Їм дадуть велику каюту, та й годі.

— Ні. Тоді нам доведеться входити в контакт з відомством морських торговців: раптом вони повернуть корабель в інший порт? У Британію, наприклад, бункеруватись?

— Виходить, літак? — спитав Шелленберг.

— Якийсь ви сьогодні млявий, неконструктивний. Я хотів посперечатися, а ви граєте в піддавки.

— Просто мене мучить печія, — лагідно всміхнувся Шелленберг, — тому я такий млявий. Треба перевірити підшлункову залозу: страшенно пече печія.

— При чому тут підшлункова залоза? — скривився Гейдріх. — Ви хитрий і розумний, навіть коли млявий і коли печія пече. Хто, до речі, готує матеріали про «лондонський період» Пальми?

Лондон, 1936

Наступного дня після того, як вийшов журнал, редагований Пальмою, шеф британської контррозвідки генерал Гортон запросив на сніданок Геса Петеріса, якого перевели з Індії в тутешнє латиське посольство радником. Гортон, що мав візитну картку генерала у відставці, часто снідав з дипломатами — він віддавав перевагу особистим контактам і в серйозних справах, та ще коли вони тільки починались, ніколи не довіряв співробітникам, а найбільше молодим. «Своєю надмірною старанністю, підозріливістю й бажанням принести мені в зубах інформацію, — говорив Гортон, — і не просто інформацію, а неодмінно написану й підписану співрозмовником, вони трощать усе довкола себе, як слони в крамниці. Агент має бути оточений шанобливою любов'ю й довір'ям, а вони буравлять його очима й хочуть зловити на дрібницях: чи не перевербований. Я п'ять років опікав одного актора, це ж дуже цінна знахідка — відомий актор, який дружить з нами. Варто було мені доручити в час канікул бесіду з ним моїм хлопчикам — і я втратив агента. Він мені потім пояснив, що його примусили писати свої враження і вимагали назвати імена тих леді, з якими він спить…»

З Петерісом генерал познайомився через півроку після того, як той перевівся в Лондон. Він не кваплячись приглядався до нього; збагнув здорове честолюбство розумного молодого дипломата й зійшовся з ним легко, відчуваючи, що Петеріс належить саме до тих, хто ніколи не зрадить присягу, але завжди допоможе тим, хто зустрічно — може підтримати його: не так у кар'єрі, як у ділі, бо Петеріс точно розумів, що лише діло може висунути його в перші ряди, діло, і аж ніяк не спроби «зробити кар'єру».

— Послухайте, Гес, — спитав Гортон, — ви добре пам'ятаєте Яна Пальму?

— Так, генерале. Ми разом училися в університеті.

— Що ви можете сказати про цю людину?

— Нічого поганого, крім того, що ми разом учились.

Гортон посміхнувся:

— Хороша відповідь. Я просив би, коли це, звісно, не суперечить вашому розумінню честі, проаналізувати його полум'яну дружбу з німецьким посольством, з Уго Лерстом і з містером Ріббентропом.

— Сподіваюсь, ніякої конкретної підозри у вас нема?

— А як вам здається?

— Мені здається, її не повинно бути. Ми принаймні віримо йому.

— Я радий… Ну, а якщо?

— Я хотів би відвести можливі «якщо».

— Це похвально, — кивнув головою генерал, — мені подобається, як ви оберігаєте честь вашого друга.

— Товариша, — виправив його Петеріс.

Генерал уважно подивився на Петеріса.

— Так, товариша. Я розумію. Пробачте мені за неточність. А втім, хто знає, де межа між поняттями товаришування і дружби?

— Межа очевидна, — відповів Петеріс, — вона зрима. Я не міг бути другом містера Пальми, бо він грав у опозицію, відвідував дискусійний гурток, а мені завжди було бридко.

— Я знаю про це. Нема нічого поганого, коли уважно вивчаєш марксизм. Правда, краще це робити індивідуально, ніж колективно.

— Я теж так гадаю. Я читав і Маркса, й Енгельса, і Леніна. Маю сказати, що манера їхнього мислення видається мені надто-прямолінійною, по-перше, і надто заумною — по-друге.

Гортон Посміхнувся.

— Ви оригінальні в своїх поглядах, бо мільйонів вісімсот тих, що симпатизують марксизму і Леніну, тепер дотримуються протилежної думки. Це вчення вони вважають зрозумілим, перспективним, таким, що підказує вихід вашому поколінню.

— Містер Гітлер зайнятий цією ж проблемою…

— Як вам сказати? — закуривши, спроквола мовив Гортон. — Містер Гітлер, по-моєму, значно більший прагматик, і він зовсім не інтелектуальний у нашому розумінні цього слова. Це й добре й погано… Так от, я просив би вас якимось чином ознайомитися з тією роботою, яку Ян Пальма веде в журналі «Англо-німецьке ревю». Журнал став, якщо ви помітили, популярним, його охоче купують. Простежте, будь ласка, яка — я сформулював би так — підкладка дружби Пальми з Лерстом і Ріббентропом.

— Добре, генерале, — відповів Петеріс. — Я виконаю ваше прохання, але якщо результати в якійсь мірі суперечитимуть моєму розумінню товариськості, я резервую за собою право більше до цієї теми в розмові не повертатись.

— Безумовно, — погодився Гортон. — Безумовно. Ви зробите висновок для себе, як людина, що представляє інтереси Латвії на острові… Чи довго Пальма житиме в Лондоні, мені певна річ, не відомо, а от коли він у Ризі відкриє філіал свого нацистського журналу, вам треба знати б про причини, які спонукали його до цього. Хіба не так?

«Розумний, диявол, — з приємністю подумав Петеріс, — у нього є чого повчитися, в цього «відставника». Не я йому маю допомогти, а він мені допомагає — так його слід розуміти… Оце так відставник…»

— Спасибі, генерале, — усміхнувся Петеріс, — я завжди радий зустрічатися з вами…

— Ми з вами снідаємо, — сказав Гортон, — а не зустрічаємось. М'ясо підсмажене чудово, поспішайте, а то прохолоне…

… В цій невеличкій радіостудії було напівтемно. Джаз-оркестр, з яким виступала Мері Пейдж, ще не зібрався. Тільки контрабасист обережно торкався витих струн. Біля «рояля сидів хлопець і награвав тиху мелодію.

Мері сиділа з Яном на високих стільцях у найтемнішому кутку невеличкого залу радіостудії.

— Ти змарнів, — сказала Мері, — ти замучився у своєму журналі?

— Ні.

— Чи тебе замучила расова теорія містера Гітлера?

Ян знизав плечима, але нічого не відповів.

— Ти досить хвацько пропагуєш його расову теорію.

— А чому б і не пропагувати?

— Не боїшся, що ми станемо фашистами?

— Не боюсь.

— Чуєш, — запитала Мері, — навіщо ти згодився на це?

— На що?

— На посаду головного редактора журналу, на почесний пост члена правління «Англо-німецького товариства»?

— По-перше, — мовив Ян, — ти мені сама підморгувала, коли я дивився на тебе в посольстві. Пригадуєш? Ріббентроп мені запропонував роботу в журналі, а я дивився на тебе. А ти мені моргала. Я подумав, що ти велиш мені стати головним редактором.

Мері закурила.

— Право давати остаточні поради мають дружини, а я — коханка. Взагалі, це непогано звучить: Мері Пейдж, коханка фашиста.

— Між іншим, — сказав Ян, — якщо ми не хочемо стати фашистами, то треба бодай знати, що ж таке фашизм.

— Ого! — засміялася Мері. — Виходить, ти сидиш у них з секретною місією?

— Чому? Чому я повинен сидіти з секретною місією? Якщо нацизм — це так погано, як усі кажуть, то я мушу в цьому сам переконатись. А якщо нацизм загалом не такий уже й поганий, то чому б мені не переконати тебе в цьому? Тебе і всіх?

— Тобі Відня було не досить?

— Не зовсім.

— По-моєму, до Відня ти був лютим антифашистом.

— У тебе хороша пам'ять…

— Інакше я не запам'ятовувала б нот…

— Лише в зіткненні двох полярних думок народжується істина. А істина — цікава книга…

— Думаєш написати про це книгу?

— Така книга потрібна завжди, — Ян постукав по дереву. — Я дуже хотів би написати таку книгу. Як думаєш, зумію написати?

— А чому б не написати?

— Тому що я ледар і мені нудно писати книги. Та й таланту особливого немає. Я заздрю поетам — вони бистрі на реакцію. Прозаїки ж надто повільні… Серйозні журналісти — також. Я репортер, мені весело, навіть незважаючи на те, що мене зробили редактором.

Саме тоді прийшли саксофоністи й трубач. Вони заграли пісеньку, веселу французьку пісеньку.

— Мері, — покликав піаніст. — Давай порепетируємо. Через півгодини запис.

— Я готова, — відповіла Мері. — Навіщо репетирувати?

— На всякий випадок, — відповів піаніст. — Починай ту, циганську, яку інструментував Дейвід.

— Будь ласка, попередь мене заздалегідь, коли твої друзі націонал-соціалісти знищать усіх циган, євреїв і слов'ян. Мені треба вчасно змінити репертуар, — сказала Мері, приминаючи сигарету в попільничці.

— Гаразд, — відповів Ян, — я тебе триматиму в курсі нашої з містером Гітлером расової політики. Тим паче, що я завтра збираюся летіти в Берлін.

— Ти щось зачастив у Берлін…

— Там цікаво.

— Летиш сам?

— Ні…

— А з ким?

— З чемоданом.

— Кажуть, у Берліні цікаве нічне життя і тьма-тьмуща товстих німкень, які обожнюють цибатих і гордовитих латишів, схожих на тебе.

— Я чув про це, — мовив Ян, — і я дуже ретельно готуюсь до тамтешнього нічного життя.

Берлін, 1936

Пальма повільно йшов по безлюдній — у цю пору — Шенезеє-штрасе, розмахуючи клейончатим баулом. Проходячи повз литу чавунну огорожу, він побачив намальований білою крейдою скрипковий ключ.

Пальма витяг з кишені свою крейду, закреслив скрипковий ключ і поруч на металевій трубі намалював басовий ключ. Він ступив ще метрів з п'ятнадцять, зайшов у маленьку вайнштубе і попросив хазяїна:

— Будь ласка, подвійний «якобі».

— Добре, пане, — озвався хазяїн, швидко, й уміло наливаючи йому коньяк, — прошу вас.

— Спасибі, — сказав Пальма. — Чого це у вас так похмуро? Добре було б увімкнути світло.

— Постійні відвідувачі моєї вайнштубе полюбляють сидіти в сутінках. Це створює певний інтим.

— Ну що ж, — мовив Ян, — інтим так інтим.

Він випив коньяк, закурив сигарету і вийшов на вулицю. Таксі ніде не було. Тоді він потихеньку вернувся назад, усе ще розмахуючи своїм картатим баулом.

Проходячи повз металеву огорожу, він побачив, що його басовий ключ закреслено хрест-навхрест. На третій металевій чавунній тумбі він намалював скрипковий ключ, перевернувши його вниз головою, і викинув крейду у велику урну.

Зупинивши таксі, він сказав:

— Будь ласка, відвезіть мене в імперське міністерство закордонних справ, на Вільгельмштрасе…

Через три хвилини після того, як його запросили до Ріббентропа, до приймальної зайшов високий чоловік з обличчям римлянина. Референт Ріббентропа підвівся і, викинувши руку в нацистському вітанні, відрапортував:

— Обергрупенфюрер Гейдріх, у рейхсміністра зараз редактор нашого лондонського журналу латиський журналіст Ян Пальма.

— Добре, — сказав Гейдріх, — я почекаю. Розмова з Пальмою, звичайно ж, не менш важлива долі рейху, як і зустріч з шефом головного управління імперської безпеки.

Гейдріх підійшов до вікна, залитого сонцем, і, заклавши руки за спину, припав лобом до шибки.

Вікна приймальної виходили на зелене подвір'ячко міністерства закордонних справ. По рівненькому, на англійський манір, підстриженому газону ходили голуби. Гейдріх тихо, наче самому собі, сказав:

— Міністерство закордонних справ зобов'язане ілюструвати свій потяг до миру великою кількістю підгодованих голубів.

… У кабінеті рейхсміністра Ян Пальма сидів за невеличким столиком, не поспішаючи пив бразільську каву з позолоченої чашки й неголосно говорив:

— Я вдячний вам, пане Ріббентроп, за вичерпну відповідь. Надзвичайно важливо стенографічно точно передати ваші слова читацькій публіці.

— Я довіряю вашому діамантовому перу.

— Запам'ятали «діамантове перо»?

— Важка доля міністрів — запам'ятовувати! У даному випадку ця важка доля не була для мене тягарем. Мені було приємно це запам'ятати, дорогий Пальма.

— Пане міністр, я хотів би поставити вам запитання, яке, звісно, не буде включене в публікацію. Після блискучого виступу фюрера в Данцігу на кого слід звернути свій погляд нам, вашим англійським друзям?

Ріббентроп посміхнувся:

— Ви вторгаєтесь у сферу державних таємниць рейху.

Пальма відповів теж посміхаючись:

— Пане Ріббентроп, я знімаю своє запитання.

Ріббентроп підвівся, приніс з другого столика електричний кофейник, долив кави собі та Яну й спитав:

— Ну гаразд, а як ви думаєте, на кого слід звернути свій погляд великій Німеччині?

— По-моєму, на Варшаву. Ріббентроп заперечливо похитав головою.

— Прага?

Ріббентроп знов заперечливо похитав головою, а потім приклав палець до губів і сказав:

— Вам, як другові Німеччини, я хочу порадити: не їдьте зараз відпочивати, навіть коли у вас запланований відпочинок. А коли й поїдете, то раджу вам кудись ближче до Піренеїв.

Гейдріх глянув на годинник:

— Я співчуваю рейхсміністру. Журналісти з їхньою допитливістю можуть замучити до смерті.

І саме в цю хвилину вийшов Пальма. Він поклонився Гейдріху і звернувся до секретаря міністра:

— Я просив би вас, записати, що я зупинився в «Адлоні», апартамент номер двісті сімнадцять. Якщо я буду потрібен панові рейхсміністру, прошу попередити заздалегідь, а якщо цього не можна зробити, то повідомте, будь ласка, портьє. Я лишатиму свій телефон або ж адресу, куди ненадовго поїду.

Гейдріх зайшов до Ріббентропа. Вони мовчки потисли один одному руки. Гейдріх сказав:

— Мій дорогий Ріббентроп, перед тим, як я почну мучити вас запитаннями координації нашої роботи, мені хотілося б спитати вас: чи відомо вашому відомству, що журналіст Ян Пальма протягом багатьох років відвідував марксистський клуб в університеті?

— Мені невідомо це, і мені цікаво дізнатись, про що думав паш Лерст, коли рекомендував мені Пальму в Лондоні?

— Лерст не всевидющий. Мій апарат розкопав на Пальму цікаві матеріали… Ми почали серйозно стежити за цим газетярем…

Ріббентроп відчув, як мороз пробіг по спині, коли згадав кінець бесіди з Пальмою. Він не міг розповісти про це Гейдріху, бо підставив би себе під удар.

— Ні, я не вірю цьому, — мовив міністр, — мало хто грішив у юності марксизмом? Пальма робить надзвичайно корисне для нас діло…

— І все ж таки я вишпетив Лерста й доручив йому зацікавитися газетярем. Він його знайшов, хай тепер відповідає…

— Стривайте, у вас є щось конкретне проти Пальми?

— Він був з червоними у Відні, контактував у Празі з російським письменником Борцовим, потім раптом спалахнув любов'ю до нас… Я не дуже вірю таким амплітудам… Я вірю лише в послідовність…

— Він міг метатись…

— От ми й почнемо вивчати, як саме він метався… Мене інтуїція майже ніколи не підводить, повірте, мій дорогий Ріббентроп…

Бургос, 1938, 6 серпня. 15 год. 44 хв.

Штірліц відімкнув двері в кімнату, де лежав Пальма, і, зупинившись на порозі, сказав:

— Годі дурня строїти! Я зараз же звелю забрати звідси цю тахту — лежатимете на підлозі! Хаген! — вигукнув він люто. — Де Хаген?!

— Він відпочиває, — озвався черговий по коридору. — Він дуже стомився.

Штірліц роздратовано грюкнув дверима, взяв стільця, підсунув його до узголів'я софи й підморгнув Пальмі:

— Гучно заявляйте протест з приводу Хагена, — шепнув він, — і слухайте мене, я говоритиму дуже виразно, хоч і пошепки.

Пальма став гнівно лаятись, а сам уважно дивився в обличчя Штірліца, а головне, на губи — той вимовляв кожне слово округло й чітко.

— Республіканці або ж підмінять літак, або вчинять напад на цю богадільню. Якщо оберуть другий спосіб, я не відійду від вас ні на крок. Пістолет я вам дам перед самою операцією. Сьогодні ввечері, коли повернеться ваш друг Хаген, ми будемо допитувати вас удвох, а може, я запрошу ще когось третього. Я вас мучитиму світлом: прожектор у вічі — заздалегідь прошу пробачити, дружище, але це в наших спільних інтересах. Усе зрозуміли? Головне, не вішайте носа, все буде о'кей.

— Ол райт, — пошепки виправив його Пальма. — О'кей — це американський вульгаризм…

— Усе! — закричав Штірліц. — Досить! Мені набридло вислухувати ваші скарги! Майбутнє у ваших руках! Ясно?! Даю вам кілька годин на роздуми — потім нарікайте на себе!

«Він дуже постарів за ці два роки, — думав Пальма, поглядаючи на Штірліца, який сердито кричав на нього. — Мені важко, а як йому, бідолашному? Коли ми вперше зустрілись, у нього не було жодної сивої волосини».

Берлін, 1936

Пальма тоді повернувся в «Адлон» і зустрів у холі Петеріса й Ванга. Вони їхали відпочивати в Ригу через Берлін. Ян, зрадівши, кинувся до них, але в очах друзів він побачив холодний подив і, зразу все збагнувши, зупинився біля них, ледь посміхаючись:

— Привіт дипломатам!

— Привіт борзописцям, — відповів Гес. — Чи тепер, зустрівшися з тобою, треба казати не «привіт», а «хайль»?

— Ні, можете просто називати мене «фюрер», — мовив Ян. — Кого чекаєте? Ходімо до мене — є віскі.

— Спасибі, — озвався Ванг, — ми чекаємо приятеля.

— Ну, добре, ну, гаразд, — поморщився Ян, — ми розійшлися в поглядах. То, може, хоч вислухаємо один одного.

— Тут скрізь записують розмови, — сказав Петеріс, — я не хотів би, щоб гестапо занесло в свою картотеку мій голос, — мені гидко.

— Мене не записують. Я пропагандист ідей Німеччини. А вислухати один одного нам треба було б.

— Мабуть, не треба, — кинув Петеріс. — Тим паче, що ми збираємося поїхати до Москви, в цю цитадель варварства… Ми боїмося кинути на тебе тінь.

— Негарно так, — сказав Ян. — Недемократично, по-моєму. Кожному вільно вірити в свої ідеали.

— Фашизм став твоїм ідеалом? — здивувався Ванг. — У мене й гадки не було, що свинство піддається ідеалізації.

— Можна подумати, що, повернувшись до Лондона, ви умовите Чемберлена підписати з Кремлем договір, щоб спільно дати відсіч Гітлеру, — суворо сказав Пальма. — Ви поохаєте та поахаєте і розповісте, як вам сподобалося в столиці соціалізму, але, як і досі, будете виконувати всі вказівки ваших шефів. Не вдавайте з себе принципіалів, хлопці. Ви такі ж миші, як і я, тільки трошки благопристойніші.

— Мовчати — це все-таки краще, ніж прославляти. Ми мовчимо, ти прославляєш, — сказав Ванг.

Петеріс поморщився:

— Пасивна мовчазність — теж паскудна штука.

— Голос не хлопчика, а мужа, — сказав Ян. — То що — зайдемо до мене?

— Ти йди, — звернувся Ванг до Петеріса, — а я побуду тут. Іди, якщо тобі так хочеться хильнути з ним віскі. Я можу купити собі віскі сам. Поки ще можу…

Але Петеріс не пішов.

Ян пішов до себе, налив склянку віскі, націдив холодної води з крана, хотів уже випити, але, поглянувши на годинник, сердито кинув папку на ліжко й тихо, смачно вилаявся.

А коли він вийшов з «Адлона» і, скоріш машинально, ніж з необхідності, «перевірився», то зразу ж помітив за собою хвіст. Двоє в сірому невідступно йшли слідом. Пальма змінив маршрут — на дев'яту в нього була призначена зустріч. Він повернув на Унтер ден Лінден, коло Пасажу, звернув на Фрідріхштрасе і зупинився біля кас кінотеатру.

— Який фільм? — спитав він касира й глянув на відображення у склі: двоє все ще плелися за ним.

— Цікавий фільм — шпигуни, гонитва, стрілянина…

— Багато стріляють?

— Разів дванадцять… Я, правда, не дивився, я тільки чув ці постріли по динаміку.

— Дванадцять — це мало.

— Пан хоче купити квиток?

— Ні, дякую: дуже мало стріляють…

«Яка ж сволота все-таки мої дружки, — думав Ян, спускаючись у метро, — я відриваюсь від шпиків, я підставив голову під ніж, а вони відвертають носа від мене, як од прокаженого. А втім, я зробив би так само, якби був на їхньому місці. І зовсім вони не сволота. Але ж довго грати в фашиста я не зможу — зламаюсь».

Він одірвався від переслідування коло зупинки «Мітте»: на стоянці таксі була тільки одна машина, і він узяв її, навіть встиг помітити, як шпики заметушилися на площі. Він довго блукав по місту, поки не переконався, що «хвіст» відстав.

Прохідними дворами він вийшов до Каналу. Його наздогнав високий есесівець і сказав:

— Ви впустили носову хусточку.

— Ви помиляєтесь, — відповів Пальма, — моя носова хусточка у мене в кишені, як мені здається.

— Пробачте, значить, я помилився.

— Спасибі.

— Ще раз пробачте, але я був певен, що цей синій носовичок саме ваш.

— Ну, здрастуйте, — сказав Ян, — я злякався, коли побачив вас у формі.

— До неї треба звикнути… Ви — Доріан?

— Я. А ви — Юстас?

— Такий же, як ви — Доріан, — похмуро відповів офіцер, — ходімо, тут у мене квартира.

«Центр. З відомостей, одержаних через Ріббентропа, видно, ї що найближчим часом слід чекати серйозних акцій Гітлера в Іспанії. Доріан»

«Центр. Шеф абверу Кандріс двічі вилітав з Берліна на шість днів. Удалося з'ясувати, що він був у Португалії і на островах, які належать Іспанії.

Доріан передав цінні плівки про роботу активістів «Англо-німецького товариства». Висилаю через зв'язок. За Доріаном пущено хвіст. Хто ініціатор переслідування і чи є це профілактичним заходом щодо іноземця, встановити поки що не пощастило. Юстас»

На аеродромі Яна проводжав Лерст і референт міністра.

— Пане Пальма, — сказав Лерст, піднімаючи бокал з ігристим білим мозелем, — нам було вельми радісно приймати вас тут, у країні ваших друзів. Я п'ю за ваш щасливий політ і за якнайшвидше повернення до нас.

— Друзі друзями, — засміявся Ян, — а вчора за мною йшли назирці двоє ваших поліцейських.

— За іноземцями в нас стежить гестапо, — відповів Лерст, — але за вами не могли стежити, це якась помилка.

— За мною почали стежити в Лондоні, — мовив Ян, — так що помилки бути не могло: поліцейські скрізь однаково тупі й невдатні на вигадку — живуть собі за інструкцією, та й годі…

— Я перевірю, — пообіцяв Лерст, — може, вас переплутали з кимось… Мене, наприклад, часто з кимось плутали в Лондоні, але стежили так, що я себе не відчував самотнім — навіть у ліжку…

Берлін, 1938, 6 серпня, 15 год. 17 хв.

Вони запрошували гостей. Він відповідав за чоловіків, вона — за жінок. Спочатку подзвонила по телефону всім вона. Він же домовився лише з трьома своїми приятелями. Четвертий сказав:

— Любий Вольфганг, я трохи затримаюсь, бо Рудді вночі відлітає і мені хочеться провести його.

— Я відвезу вас. Це на Темпельхоф?

— Ні. Це в іншому місці. Я затримаюсь, але буду у вас неодмінно.

— Ти можеш попросити його взяти посилку в Бургос?

Він закурив, прислухаючись, як голос на другому кінці проводу запитував Рудді про посилку. Телефони в Берліні працювали чудово, і тому він почув, що відповів Рудді: «Скажи йому, що я лечу кудись на північ, не базікай про Бургос!»

— Вольфганг, він летить у Бремен, чому ти подумав, що він летить у Бургос?

«Я подумав так, бо знаю, кого він возить до Іспанії», — міг би відповісти Вольфганг. Але він сказав:

— Я жду вас, мій друже, в будь-який зручний для вас час. Марта зробила чудовий айсбайн у баварському стилі, вам сподобається.

«Центр. Літак СД відходить у Бургос сьогодні ввечері спецрейсом. З якого саме аеродрому відлітає літак — невідомо. Луїза»

Саме тоді секретар Гейдріха передав у шифрвідділ імперського управління безпеки таку радіограму:

«Бургос. Посольство Німеччини при уряді генерала Франко. Штірліцу, Хагену. Літак № 259 під командуванням обер-лейтенанта Грілля прибуде по латиша завтра о 9. 00. Виділіть для супроводу трьох чоловік. До прильоту Грілля попрацюйте з латишем з приводу викраденого «месершміта».

Поки йшли собі обидві ці шифровки — одна в Москву, а друга в Бургос, — Штірліц і Хаген уже допитували Яна про його участь у викраденні нового «месершміта». Нову модель літака викрали з Бургоса за дев'ять годин до вбивства Лерста.

— Ти скажеш мені все! — лютував Штірліц, спрямувавши на обличчя Яна потужну електричну лампу. — Ти допоможеш цим і собі, і мені, і Хагену! Ти скажеш, щоб урятувати своє життя, інакше я не поставлю навіть пфеніга за твою голову!

— Що я повинен сказати?

— Правду!

— Запитуйте, тільки конкретно, і не кричіть… У мене голова тріщить.

— Хто з американців сидів з тобою в барі?!

— Коли?

— Вранці, перед тим, як Манцер викрав месер?!

— Мене вже питали про це.

— Хто?

— Лерст.

— І що ж ти йому відповів?!

— Те саме, що відповім вам: я не знаю його імені. Я журналіст, а не похоронне бюро, мені не потрібні дані співбесідника, мені потрібен співбесідник…

— Як же викрали ви «месершміт»? — закуривши, спитав Штірліц. — Давайте по-джентльменськи, Пальма. Розкажіть усе: це у ваших інтересах…

— Чому ви думаєте, що я причетний до «месершміта» та й взагалі до всієї вашої авіації?!

… Гестапо мало неабиякі підстави вважати, що Пальма багато чого знав про авіацію загалом, а вже про цей новий «месершміт», який проходив бойові випробування в Іспанії, — тим паче.

Епопея з літаками почалася рік тому. Республіканцям потрібні були винищувачі: фашисти вдень і вночі висіли над Мадрідом і Барселоною. Літаки купували скрізь: у Польщі й Голландії, в Швеції і Франції. Закуповували відкрито й через підставних осіб за долари й фунти, франки й песети, а часом за звичайнісінькі брудно-жовті бруски — за золото.

«Центр. За моїми відомостями фашисти організовують компанію по продажу старої зброї республіканцям через Бернгардта. Він утворив підставну фірму, яку очолює Йозеф Вельтен, агент адмірала Канаріса. Вельтен скуповує зброю в усіх країнах, жене її до Німеччини, там цю стару зброю псують, а вже потім продають республіканцям. Конче потрібно надіслати наших людей для перевірки цього повідомлення. Необхідно негайно дезавуювати Вельтена. Доріан»

«Доріану. За нашими даними, фірма Вельтена базується з Копенгагені. Підтвердіть. Центр»

«Центр. У Парижі. Доріан»

«Доріану. Хто з людей Вельтена відповідає за продаж зброї? Центр»

На цю шифровку Доріан не відповів: відпала потреба — Вельтена було викрито. Але Гейдріх почав нову комбінацію — на удар мін хотів відповісти ударом.

Париж, 1937, листопад

Мрячив дрібний дощ. Віктор Грасс, по паспорту бізнесмен з Міннесоти, спостерігав, як у низьке небо один за одним піднімалися винищувачі, що їх він купив учора — через підставних осіб — у голландців.

Він діждався, поки полетів останній «фарман», і відкинув комір дощовика.

Він ще посміхався, коли опасистий бритоголовий чоловік з люлькою, затиснутою в міцних зубах, торкнув його за лікоть.

— Хелло, — сказав чоловік, — як успіхи?

— Спасибі, — відповів Грасс і неквапливо пішов через поле до стоянки машин.

— Заждіть, Грасс, у мене є до вас справа.

— Справами я займаюсь у своєму бюро.

— А тут ви грали в кеглі? Чи шахи?

— Я ще раз вам кажу, якщо у вас серйозні пропозиції, зверніться в моє бюро…

— Рю де Рішельє, сімнадцять, другий поверх… За вами стежать німці, і мені ні до чого зайвий раз муляти їм очі. Та не біжіть ви так, у вас ноги довгі, а в мене короткі. У мене в Локарно стоїть десять новеньких «капроні», і я можу їх продати вам.

— Кого ви представляєте?

— Себе, — відповів чоловік і простяг Грассу візитну картку.

«Пітер Маккензі, генеральний директор фірми «Маккензі бразерс», бокс 652, Монреаль, 42, Канада».

— Ну то й що? — спитав Грасс, ховаючи картку Маккензі в кишеню дощовика. — Звідки літаки? Ціна? Умови? Коли мої люди можуть поглянути на них? Документація?

— Хоч завтра. Ваші люди зустрінуться з моїми техніками в Локарно — я продаю гарантований товар. Я читав у англійській пресі, як іспанці нагрілися з фірмою Вельтена, тому я з вас здеру багато грошей. За добрячий товар, звісно, й гроші великі.

— Гаразд, побачимося завтра вранці.

— Згоден. Де? До вас я не піду — повторюю: за вами стежать німці.

— Ми приїдемо самі з техніками. Де ви зупинились?

— У готелі «Мальзерб». Номер дев'ятнадцять. Коли зможете?

— О восьмій. Зручно для вас?

— Я люблю поспати. Краще о дев'ятій.

— Умовились.

— Якою валютою платитимете?

— Спершу ми подивимося на ваші апарати.

— А якщо вони хороші?

Грасс усміхнувся:

— Тоді поговоримо про ціну, а вже потім вирішимо, якою валютою нам буде вигідно платити, а вам — одержувати.

Грасс зупинився біля своєї машини, відчинив дверцята й сів за кермо.

— На добраніч! — сказав він. — До завтра.

— До завтра, — відповів Маккензі і подався до зупинки таксі.

Грасс увімкнув запалення. Мотор завуркотів, застогнав, але ніяк не заводився. Грасс закурив, підождав, поки стече бензин, увімкнув запалення ще раз, а мотор усе-таки не завівся. Грасс відкрив капот, увімкнув лампочку, посіпав за дротики, що йшли від генератора до мотора: все було справне.

— І в мене немає таксі, і у вас аварія, — почув він над вухом голос Маккензі. — Ану дозвольте поглянути, я розуміюсь у техніці.

Грасс відійшов убік, і Маккензі, закинувши свою товсту коротеньку ногу на крило, мало не весь заліз у мотор.

— Покачайте бензин, — попросив Маккензі, — по-моєму, у вас вийшов з ладу бензонасос.

Грасс сів за кермо й став качати бензин.

— Тепер умикайте запалення!

Мотор загурчав. Маккензі зіскочив з крила й сказав:

— У вас барахлить помпа. Скажіть, щоб поміняли, а то намучитесь.

Він подивився на зупинку таксі — чоловік сорок мокло під дощем, але жодної машини не було.

— Сідайте, — запропонував Грасс, — я вас підвезу.

Маккензі насилу заліз у машину, простягши вперед ліву ногу. Він простягнув її зумисне так, щоб носок його черевика, в якому було вмонтовано грубий шприц з моментально паралізуючим розчином, ударив по нозі Грасса. Шприц виготували з легованої сталі: гарантія проколу цупкої свинячої шкіри будь-якого черевика абсолютна. Цю новинку, розроблену в лабораторіях Гейдріха, випробовували вже не раз, і наслідки були чудові.

Грасс обм'як — беззвучно, ніби підломлений. Маккензі відкинув сидіння, перетяг Грасса назад, сів за кермо і погнав машину в невеличкий котедж, що стояв у великому парку, на набережній Сени.

Тут Грассу зробили ще один укол, поклали в чималий багажний ящик з написом: «Верх. Не кантувати», — і відвезли цей ящик на вокзал — поїзд відходив до Кельна.

Берлін, 1937, жовтень

Через дванадцять годин Грасс лежав у солоній купелі в підпалі гестапо на Принц-Альбрехтштрасе. Присадкуватий товстий Маккензі — штурмбанфюрер СС Отто Штуба — сидів в узголів'ї Грасса і раз по раз торкався розжареним залізним прутом до його шиї.

— Поки не скажеш, як саме ваші дізналися про Вельтена, ямордуватиму тебе. І я доб'юся, що ти заговориш, але це вже буде пізно. Краще починай говорити зразу, бо ми знаємо про тебе дуже багато, майже все. Де ви тепер купуєте літаки? Грасс, мовчати нерозумно, повір. Людина ти пропаща: якщо ми навіть і відпустимо тебе, то в Москві все одно поставлять до стінки. Хіба не так? Але ми тебе не відпустимо. Ми тобі пропонуємо два варіанти: один — полюбовний, так би мовити, мирний, а другий — болісний, неприємний і для мене, й для тебе. Повторюю свої запитання: від кого ви дізнались про Вельтена? У кого ти купуєш літаки тепер? Хто ще, крім тебе, бере в цьому участь?

Штуба знову приклав розжарений прут до шиї Грасса. Той зайшовся криком, і на покусаних губах виступила кривава піна. Штуба припікав свіжі, криваві рани, і його обличчя судорожно посмикувалось: мабуть, він відчував насолоду від своєї роботи.

Потім Штуба кинув розжарений прут на кахляну підлогу, підійшов до рубильника, вмонтованого в стіну, ввімкнув його і, повернувшись на своє місце, став спостерігати, як бралася бульбашками й закипала вода в солоній ванні.

Грасс закричав і знепритомнів, Штуба штрикнув йому в груди, шприцом з тонізуючим розчином. Грасс розплющив очі.

— Ти гнав літаки і через Німеччину? — монотонно запитував Штуба. — Відповідай: гнав літаки через Німеччину?

— Гнав, — ледь чутно прошепотів Грасс.

— На кого вони були оформлені?

— На голландську фірму «Де Граатонберг».

До кабінету нечутно ввійшов Гейдріх. Він сів у крісло в напівтемному кутку кімнати.

— А якби голландці вас не пропустили? — спитав із свого кутка Гейдріх. — Що ви тоді робили б?

Грасс, мабуть, не почув його. Штуба ударив Грасса в обличчя і тихим невиразним голосом повторив:

— А якби Голландія вас не пропустила?

— Тоді я гнав би їх через Англію.

— Брешеш. Англійці не пропускають ваші літаки. Вони не встряють в ігри на Піренеях.

— Через Англію, — повторив Грасс, — це правда.

— Хто у вас є в Англії?

— В Англії є людина.

— Що ти про неї знаєш?

— Нічого.

Гейдріх звернувся до Штуби:

— Покажіть йому кіно.

Штуба зняв телефонну трубку й вигукнув:

— Де там кіномеханік? Нехай пустить стрічку.

Застрекотів кіноапарат, встановлений у сусідній кімнаті. На білій стіні з'явилися невиразні обриси голого чоловіка. Його держали під руки два есесівці. Трохи віддалік два інші есесівці годували м'ясом двох величезних доберман-пінчерів.

— Не заплющуй очей, — сказав Штуба Грассу, — дивись уважно. Я показую це кіно, щоб зберегти тобі життя.

З свого кутка Гейдріх сказав:

— Погасіть світло, бо зображення нечітке.

Штуба погасив світло, й стало добре видно, як есесівці спустили з поводків доберман-пінчерів, а два інші есесівці відбігли од своєї жертви й добермани кинулися на голого чоловіка, він почав відбиватися від лютих собак, що хотіли вчепитися йому в низ живота.

— Собаки натреновані, — поясний Штуба. — Вони добре натреновані. Вигризають статеві органи так, що потім ув'язненому лишається лише один шлях: у папську капелу — кастратом.

Гейдріх, так само стиха, мовив із свого кутка:

— Поясніть йому, що тут нема звуку, мені не хотілося б, щоб ми програли йому плівку. Він тоді почує, як цей чоловік — його ж професії — кричить. Це страшно слухати.

— Вимкніть, — насилу розтуливши закривавлені губи, попросив Грасс. — Не треба. Я знаю, що того чоловіка в Лондоні звуть Доріан. Більше я не знаю про нього нічого.

— Що він робить?

— Не знаю.

— Скільки йому років?

— Я його не бачив.

— Звідки він родом?

— Він живе в Англії, але він не англієць… Він там працював…

— А де він живе в Лондоні? — спитав Штуба.

— В Лондоні його зараз нема. Він в Іспанії.

— У червоних?

— Ні, у Франко.

Гейдріх швидко вийшов з кабінету, набрав номер телефону й спитав:

— Шелленберг, скажіть, будь ласка, хто з англійців перебуває при штабі Франко? Військових там нема?.. Розумію… Журналісти? Скільки? П'ятеро? Ясно. Подивіться, будь ласка, у своїй картотеці, хто із журналістів був у Ріббентропа чи цього, чи минулого року. Спасибі, я підожду. І чи немає цього чоловіка зараз в Іспанії?

Гейдріх повернувся до кабінету, підсунув стілець до скляної ванни, в якій лежав замордований Грасс, і спитав його:

— Яке у вас звання?

— У мене нема звання.

— Яке звання у вашого шефа?

— Я нічого більше не скажу.

— Кого ви знаєте з військових?

— Нікого.

— З чекістів?

— Я нічого не скажу, — повторив Грасс і заплющив очі.

Гейдріх обернувся до Штуби.

— Ходімо зі мною.

Вони вийшли до сусідньої кімнати, і Гейдріх звелів:

— Цього хлопця треба буде за три-чотири дні привести до тями, а потім заберете його в Голландію і там організуєте йому автомобільну катастрофу.

— Я не зовсім розумію, обергрупенфюрер…

— Було б дуже погано, коли б ви розуміли всі мої плани, Штуба, — усміхнувся Гейдріх. — Ви красиво зав'язали цю операцію, треба її так само красиво й розв'язати. Навіщо лякати Москву, що ми знаємо їхнього Доріана? А цього Грасса — візьміть від нього все і везіть до Голландії…

Задзвонив телефон. Гейдріх зняв трубку.

— Слухаю. Ясно… Пальма… Так я й знав. Спасибі. Проінформуйте про це Ріббентропа… Хоча ні, не треба. Я до вас зайду — поговоримо. Лерсту надішліть шифровку: щоб очей не спускав з цього нашого «друга». Хай він організує йому цікаві зустрічі, поглянемо, чи немає в латиша зв'язків. А коли цікавих зв'язків у Бургосі немає, хай підготує йому поїздку на фронт. Ну, про це потім. Я у вас буду о восьмій.

Бургос, 1937, жовтень

Саме о восьмій німецький військово-повітряний аташе в Бургосі генерал-полковник Кессельрінг улаштовував прийом.

Лерст, усміхнений, ошатний, веселий, підвів до Кессельрінга Яна.

— Генерале, я хочу представити вам нашого друга, військового кореспондента пана Пальму.

— Я читав ваші статті, вони серйозні й об'єктивні…

— Дякую вам.

— Ніхто так не цінить об'єктивність, як солдати…

— Я впевнений у цьому, генерале.

Лерст і Пальма підійшли до другої групи військових. Лерст познайомив Яна з генералом Ріхтгофеном.

— Радий бачити грізного вождя німецьких асів, — мовив Ян.

Ріхтгофен запитливо глянув на Лерста.

— Це наш друг, — журналіст Пальма.

Лерст повів Яна в глибину зали, до каміна. Він спинився на мить біля штурмбанфюрера СС Штірліца:

— Дорогий Пальма, познайомтесь — це мій помічник, він теж захоплюється індійською філологією.

— Хайль Гітлер, — вигукнув Штірліц.

Ян, засміявшись, відповів:

— Хайль король.

Лерст, Пальма й Штірліц підійшли до вільного диванчика й сіли поруч. Лакей приніс вино» й маленькі бутерброди на чорному лакованому підносі.

— «Хайль король» — смішно, — озвався Лерст. — Я розумію переваги вашої демократії, але в нас це не може прижитись. Ми знали веймарську демократію, і про неї я можу лише сказати — безпорадність. А націонал-соціалізм — це динамізм, це концентрація промислової могутності, це ясна мета. І — як наслідок — ми б'ємо червоних і на землі, і в повітрі. Я дедалі частіше й частіше запитую себе — як можна з вашою прогнилою системою боротися проти комунізму?

— Я в захваті від динамізму Гітлера, — відповів Пальма. — Концентрація могутності — це прекрасно. Але розвійте мої сумніви: часом ваша система нагадує потужний спортивний мотоцикл, а наша система — диліжанс. Чим швидше мотоцикл мчить, тим він стійкіший. Перемога — це швидкість. А якщо поразка? Мотоцикл упаде набік. Диліжанс просто зупиниться. Англія нагадує диліжанс. Вона пережила багато потрясінь, вона зупинялась, але не падала.

Лерст закурив.

— З мотоциклом — вдало. Якщо ми — мотоцикл, то зупинятися в найближчі роки аж ніяк не збираємось.

— І, крім того, ми мотоцикл з коляскою, — додав Штірліц.

Пальма зауважив:

— Ну, хіба що з коляскою — тоді інша справа.

До Лерста підійшов Хаген, хотів щось сказати йому, але той перебив:

— Дорогий Пальма, хочу представити вам мого другого помічника. Він фехтує куди краще, ніж я, звуть його Хаген, і він — чудовий спортсмен.

— Коли не п'є дуже багато пива, — кинув Штірліц.

— У вас стільки помічників, що мені хочеться вважати вас не секретарем посольства, а принаймні послом, — сказав Ян.

— На все своя пора.

— Ми не поспішаємо, — квапливо мовив Хаген. — Знаєте, є чудова приказка: «Поспішай повільно».

— Хороша приказка, — погодився Ян.

— Пане Лерст, — шепнув Хаген, — надійшла спішна кореспонденція з Берліна. Там є дещо для вас.

Лерст підвівся:

— Розважайте нашого гостя. Нема нічого гіршого за дипломатичні прийоми — тут лише шпигунам привільно, а нам, дипломатам, від них життя нема…

Захмелілі льотчики сиділи поруч у кріслах — один німець, другий італієць — і обговорювали переваги нового «месершміта» над «капроні».

— Хоч це й не патріотично щодо моєї країни, — говорив італійський капітан, — але ваш новий месер, звичайно, набагато кращий. Ваші льотчики, мабуть, трохи хвастаються його швидкістю, але швидкість усе-таки дивовижна. Шкода, що ви його приховуєте навіть від нас. То хоч не хвастайтесь…

— Ми, німці, — відповів підполковник люфтвафе, — хоч і маємо чимало недоліків, але ми — не хвастуни.

Ян, неуважно обернувшись, сказав:

— Це якраз про те, що людські недоліки є продовженням їхніх достоїнств?

— Марксистське формулювання, — відповів Хаген. — Чи мені здалося?

— Здалося, — хмикнув Штірліц. — У них про це інакше сказано.

— Ви великий знавець марксизму? — здивувався Пальма. — Ось моя картка, заходьте при нагоді, побалакаємо про Маркса.

— З радістю. А це мої телефони — дзвоніть.

— П'ятсот сімдесят кілометрів! — вів далі італієць. — Це швидкість, яка розіб'є вщент усю авіацію світу. Я не вірю, що в нового месера така швидкість!

— Єдине, що ми вміємо тепер робити, — засміявся німецький льотчик, — так це збільшувати швидкість.

— Навіть шестисоткілометрову? — не міг угамуватися італієць.

— При нашому податковому пресі можна витиснути й тисячу кілометрів.

Пальма знову засміявся:

— Ось так і розголошуються державні таємниці.

Штірліц утупився поглядом в обличчя німецького льотчика. Той ніби завмер, похлинувшись сміхом.

— Пане Хаген, ви не знаєте, тут полюють на кіз? — спитав Пальма.

— А я не мисливець. Це шкуродерство — вбивати кіз… Нещасні, добрі істоти — хіба вони винуваті, що бог створив їх такими красивими? Що ж до риболовлі — тут я дока. Ловити мовчазних, хитрющих риб — це чоловіче діло. Я ладен підтримати компанію. Правда, Штірліц у нас чемпіон по риболовлі, і з ним змагатися я боюсь…

Штірліц, пробачившись, ступив до німецького льотчика — підполковника люфтвафе. Саме до нього й до італійця підійшов лакей з сандвічами. Штірліц узяв з підноса сандвіч і ніби ненароком упустив його на коліна німцеві.

— Вибачте, підполковнику, — заметушився він, — ходімо, в нас у туалеті є мило, ми змиємо цю пляму…

Він повів льотчика в туалет і там тихо сказав йому:

— Ви що, з глузду з'їхали? Базікаєте, як тетерук на токовищі! Ваше прізвище?

— Манцер, — відповів льотчик. — Віллі Манцер, штурмбанфюрер! Я не думав, що нас так чути…

— А італієць? Ви. ж не мені патякали, а йому! Ви, німець — не забувайте про це ніде й ніколи! Ворог підслухує, а він різноликий, наш ворог, надто різноликий і всеїдний.

Манцер зблід. Штірліц помітив, що спочатку став бліднути лоб, як у покійника, потім крапельки поту зросили все його обличчя — дрібні, наче намистинки. «П'є, — машинально подумав Штірліц. — Але п'є, мабуть, нишком, сам-один — інакше нам би вже подали сигнал…»

— Завтра подзвоніть мені по цьому телефону, — сказав Штірліц, вирвавши аркушик з блокнота. — Треба поговорити.

Берлін, 1937, жовтень

Увечері Гейдріх зайшов за Шелленбергом.

— Поїдемо за місто, — сказав він, — вип'ємо. Хочеться посидіти в якомусь невеличкому селянському шинку — лише там я ще відчуваю себе самим собою.

Він сів за кермо важкого «майбаха» і погнав машину по тихих, безлюдних берлінських вулицях — місто засинало рано — в напрямку до Заксенхаузена.

— Казкова в нас природа, — сказав Гейдріх, коли машина, поминувши Панков, вигулькнула на приміське шосе, — кращої ніде немає. Сосняки, дубові гаї — краса яка, правда ж?

— Я не люблю дубових гаїв, вони ніби наслідують олеографію, — відповів Шелленберг.

— Це не патріотично. Треба любити дубові гаї. Пруссія славиться саме дубовими гаями. Я люблю їх у дощовиті дні. Чорні стовбури й туга пружність зеленого листя… Як це строго й прекрасно…

— Я люблю море.

— Яке? Південне чи північне?

— Південне.

— Шелленберг, я завжди підозрював, що ви поганий патріот. Ну що може бути хорошого в південному морі?! Спека? Безвілля у всьому. Північне море — мужнє, ревуче, суворе, з ним приємно боротися, коли запливеш за милю від берега, а вали йдуть на тебе і намагаються потягти з собою — це я люблю.

— Вам треба було народитися морським поетом.

— Я народився моряком, я й досі бачу море уві сні — наше північне, грізне море…

— А я уві сні бачу береги Африки, величезні порожні пляжі…

— Там скрізь самі чорні, Шелленберг, що це ви?

Раптом Гейдріх різко загальмував, і Шелленберг спершу не збагнув, що сталося, тільки інтуїтивно вперся руками у вітрове скло. Щось жовте, велике перебігло дорогу прямо перед радіатором машини, а друге, — але не жовте, а скоріш світло-сіре, — полетіло в кювет, і Шелленберг зрозумів, що це оленя, якого зачепило крилом «майбаха». Гейдріх кинув машину просто посеред безлюдного шосе й побіг до кювету. Оленяті перебило ногу, воно все тремтіло, кров, яка текла з відкритої рани, що оголила білу кістку, була темна, димчаста.

— Боже, який жах, боже мій, — прошепотів Гейдріх.

Він узяв оленятко на руки, поклав його на заднє сидіння і, розвернувши машину, помчав назад до Берліна. Розбудивши сторожа ветеринарної лікарні, Гейдріх послав його по лікаря; Гейдріха лихоманило майже до самого ранку, поки оленя не заснуло, витягши перебинтовану, покладену в шину, струнку ногу…

— Їдьмо до мене, — сказав Гейдріх. — Їдьмо, Шелленберг, мені самому зараз буде дуже тяжко. Очі цього нещасного не дадуть заснути…

Вдома на Ванзеє він випив склянку горілки, увімкнув радіолу й довго слухав народні німецькі пісні, часом підспівував хору, і Шелленберг помітив: коли Гейдріх підспівував пісню, в його сталевих, продовгуватих очах бриніли сльози.

Рано-вранці Гейдріх викликав Шелленберга. Шеф імперського управління безпеки був, як завжди, холодний, до синяви поголений, і очі його були нерухомі, ніби зупинені невидимим гіпнотизером.

«Зовсім інше обличчя, — подумав Шелленберг, — учора він був людиною, а зараз він зліпок з самого себе».

Передавши Шелленбергу папки з матеріалами із Стокгольма й Парижа, обговоривши шифровки, що надійшли за ніч з Чехословаччини, він при кінці розмови ніби між іншим сказав:

— А тепер про дрібниці… Пошліть трійку вірних людей у Бургос і організуйте поїздку на фронт для Пальми разом з кількома італійцями чи іспанцями — кого вам не жаль. І нехай на передовій наші люди ліквідують їх: якщо ми приберемо з дороги одного Пальму — це може викликати непотрібні плітки, а так — на війні як на війні. Це він розкрив фірму Вельтена, більше нікому. Гратися з ним зараз небезпечно, знову ж таки війна є війна. Коли немає доказів, точних, як аксіома, підозрілу людину, яка може серйозно заважати, треба прибрати; це єдино розумний шлях у дні, коли нас чекають нові битви.

— Гаразд. Я зразу ж радирую «Персту.

— Не треба. Він пробує вербувати латиша, нехай собі… Це треба зробити тихо, спокійно, щоб не зіткнути лобами Франко з Європою, тепер це ні до чого.

… Газети Бургоса вийшли з великими червоними заголовками: «Варварство Мадріда продовжується. Вчора під Уескою, в горах, бандити обстріляли машину військових кореспондентів. Мігель Фернандес Паселья із «Нуево Діаріо» і Вікторів Лучіано із «Пополо дель Італіа» вбиті; латиського кореспондента Яна Пальму, який співробітничає в британській пресі, тяжко поранено. Нехтуючи всі і всякі норми міжнародного права, червоні обстрілюють госпіталі, машини журналістів, мирні селища. Гнів іспанського народу впаде караючим мечем на кремлівських маріонеток, що засіли в Мадріді й Барселоні».

Бургос, 1938, 6 серпня, 17 год. 09 хв.

А Штірліц усе ще бушував. Він не кидався з кулаками на Пальму. Він умів бушувати інакше — підходив до вікна, зчіплював пальці за спиною і, переступаючи з носків на п'яти, вганяв фрази, мов цвяхи в стіну.

— Ви сказали, Пальма, що саме наші люди хотіли вас уколошкати під Уескою. Ви твердите, що у вас стріляли не червоні, а коричневі, тобто ми. Чому ж ви лишились після поранення тут? Чому ви не поїхали у вашу рідну Ригу? Або хоча б в любимий вами Лондон?

— Я залишився тому, що в мені ще й досі живуть сумніви, Штірліц. Остаточні рішення я приймаю тільки тоді, коли для сумнівів немає місця. Отоді я й приймаю єдине рішення. Якщо в мене, друга Німеччини, стріляють німці — виходить, щось трапилося, виходить, вороги хочуть нас посварити, м'яко кажучи.

— Які вороги?! — крикнув Хаген і осікся, бо Штірліц обернувся й відійшов од вікна. — Які вороги, пане Пальма? — спитав він тихо.

— Наші з вами, — відповів Пальма. — Наші спільні вороги…

Штірліц знову увімкнув лампу й спрямував яскраве світло в обличчя Яну.

— Гаразд… Поговоримо про наших спільних ворогів…

Лондон, 1937, жовтень

Мері Пейдж, дізнавшись про поранення Яна, приїхала в посольство Латвії за десять хвилин до того, як клерки закінчили свій робочий день. Спочатку швейцар шанобливо пояснив цій вродливій жінці, що приходити до посольства в таку пізню пору не слід, але потім, зрозумівши, що всі ці розмови марні, з'єднав даму з радником Петерісом, який негайно погодився прийняти її.

— Ви вже знаєте? — спитала Мері.

— Знаю..

— Ви можете допомогти мені одержати іспанську візу сьогодні ж?

— Ні.

— Що кажуть лікарі?

— Лікарі поки що мовчать. Це ж поранення в голову…

— Ви думаєте…

— Я думаю, що Ян пролив кров не там, де треба, і не за те діло.

— По-вашому, краще було б проливати кров за червоних?

— А що, краще здихати за фашистів!

— Зараз я не суджу, коли, за кого і чому він пролив свою кров, Петеріс. Я зараз просто жалію кров — його кров, розумієте? Ви ж його друг…

— Ми були друзями, Мері. Так правильніше. Хоч як це мені прикро. Що ви збираєтесь робити в Іспанії?

— Ви ставите дивні запитання. Я просто хочу бути разом з ним. Тільки й усього.

— Пробачте, але мене спитають в іспанському посольстві, хто ви йому: дружина, сестра?

— Скажіть, що сестра.

— Я чиновник міністерства закордонних справ, і я не можу брехати: мені дорогий престиж батьківщини.

— А життя… знайомого? Збрешіть їм щось… Збрешіть, що я їду туди як сестра милосердя з Армії порятунку…

— Я співчуваю вам, Мері… Але брехати не стану. Це не той випадок, щоб брехати. Постарайтеся зрозуміти мене правильно. А втім… Якщо хочете, я спробую зв'язати вас з одним джентльменом, він може допомогти вам, тільки він один може…

Генерал Гортон пильним оком оглянув Мері, поки йшов їй назустріч по пухнастому білому килимі, що приглушував кроки: здавалося, що він пересувався безшумно, як кішка.

— Я співчуваю вашому горю, — сказав він, запрошуючи жінку сісти в крісло коло каміна. — В нашу пору ваш стоїцизм був правилом, нині, у вік прагматизму, це виняток — тим приємніше мені допомогти вам… Каву?

— Спасибі.

— Можна чаю… Правда, кажуть, що він псує колір обличчя.

— Тепер хороша косметика.

— У вас є почуття гумору. Пан Петеріс просив мене потурбуватися про вас…

— Про мого друга.

— Міс Пейдж, ви англійка?

— В паспорті я латишка… Моя мати — англійка.

— Мабуть, кров сильніша за паспорт?

— Генерале, в госпіталі помирає мій друг.

— Не вважайте забарливістю її зовнішній прояв. Я можу домовитись про вашу поїздку в Бургос сьогодні ж. Петеріс, пояснив вам, хто я?

— Ні. Він просто сказав, що ви можете допомогти мені.

— Даремно він грається в дитячу конспірацію. Я з контррозвідки імперії, міс Пейдж. У мене корисливий інтерес до вашого хворого друга. Я хочу, щоб мій інтерес, корисливий, і ваш, безкорисливий, збіглися.

— Ви пропонуєте мені шпигувати?

Гортон заперечливо похитав головою:

— Ні. Я пропоную вам охороняти вашого друга. Якщо, звичайно, він вибереться з цієї халепи. Кажуть, стан у нього тяжкий.

— Він вибереться.

— Ви його добре знаєте?

— Саме тому я впевнена, що він вибереться.

Гортон посміхнувся:

— Він відчуває, що ви завжди молитесь за нього.

— Я атеїстка.

— Можна молитися й не віруючи. Як правило, більшість людей звертається до бога в тяжкі хвилини, у дні щастя ми забуваємо про нього.

— Я актриса, генерале…

— Не розумію…. Хіба в актриси немає тяжких хвилин?

— Я кажу про інше. Я не вмію охороняти. Я вмію співати, та й то погано…

— Охороняти коханого треба від друзів — і тільки. Від ворогів ми нам допоможемо вберегти його.

— Чому британська контррозвідка ставиться до латиша з такою увагою, генерале?

— Я поясню вам це, коли почую вашу згоду допомогти мені.

— Вам чи тій службі, яку ви представляєте?

— Я не розділяю ці два поняття, міс Пейдж. І я, і моя служба віддали себе справі охорони імперії від посягань зовні — віднині і навіки.

— Не думала, що розвідники такі сентиментальні…

— Я контррозвідник, міс Пейдж. А ми сентиментальні набагато більше, ніж вам здається. В ім'я імперії ми повинні покласти на заклання друга, якщо він виявиться ворогом; ворог може стати братом, якщо він подав допомогу Острову, при цьому ж ми зроблені з того самого людського матеріалу, як і всі інші.

Нечутно увійшла покоївка, поставила дві чашки чаю. Гортон підсунув Мері цукорницю й спитав:

— З лимоном?

Бургос, 1938, серпень

«Лерсту. Цілком секретно, надруковано в 2-х пр. Після toro, як Пальма вийшов з госпіталю «Сайта крус», агентурна й оперативна розробка значно ускладнилася через присутність у Бургосі його коханки Мері Пейдж. Вони бувають скрізь завжди разом. Двічі мені вдалося виїхати з ними на риболовлю, але на будь-які відверті розмови він не стає, підкреслюючи свою відданість ідеології фюрера, хоч має при цьому деякі сумніви з приводу жорстокості нашої внутрішньої політики. Дані телефонних прослухувань і зовнішнього спостереження ніяких наслідків не дали. Можна також з певністю сказати, що ніяких компрометуючих контактів у нього нема. Ні з ким з підозрілих чи невідомих осіб не зустрічався. Прошу санкціонувати продовження розмови з Пальмою. У тому разі, якщо ви санкціонуєте продовження роботи, прошу дозволити завтра виїхати разом з ним за місто ловити форель. Штурмбанфюрер Штірліц».

Штірліц, Вольф і Ян — зі шрамом на лобі, ще блідий після недавнього поранення (новий, 1938 рік він зустрічав у госпіталі) — сиділи в сосновому лісі, напоєному смолистими пахощами, сиділи так, щоб бачити всіх, хто міг підійти до річки, а їх щоб ніхто не міг помітити: ліс був молодий, посаджений, густий. У сумках Штірліца й Пальми вже лежало по кілька маленьких форелей. Кусаючи травинку, Вольф говорив:

— Потрібні або технічні дані нового «месершміта», або, ще краще, сам літак. Це просить Москва. Після того, як Ян провалив Вельтена, фашисти зрозуміли, що настав час випробувати свою нову техніку, а не шахраювати, продаючи чужий мотлох… А нова техніка в них, кажуть, дуже серйозна.

— Треба купувати когось із пілотів, — сказав Пальма.

Штірліц похитав головою:

— Мені доручено стежити за пілотами. Лерст «віддав» мені весь легіон «Кондор».

— Між іншим, він резидент гестапо тільки в Іспанії чи і в Португалії теж? — спитав Вольф.

— Ні, питання з Португалією ще не розв'язане. Я повідомив би по своїх каналах. Пілота нам купити не вдасться. Тут добірний склад.

— Що ти пропонуєш? — спитав Вольф.

— Охорона аеродрому не така вже й сильна, — мовив Штірліц.

— Ти маєш на увазі наш десант?

— Авжеж.

— Ну, а таких, що вагаються, — вів далі Ян, — серед льотчиків нема?

— Я таких не знаю, — відповів Штірліц, — якщо виявиться такий хиткий, то його негайно відвезуть до Німеччини, а там його лікуватимуть від вагань у концтаборі.

— А якщо нам спробувати зробити такого хиткого? — запропонував Ян.

— Це вже цікаво, — сказав Вольф.

— Хоча й дуже рисковано, — додав Штірліц.

— Але ми ж тут зайняті не класичним балетом, — сказав Ян.

— До речі, про балет, — озвався Вольф, передаючи Яну пласку маленьку коробочку, схожу на жувальну гумку, — Це нова шифрувальна таблиця. Про всяк випадок… Якщо тобі доведеться зв'язуватися з центром безпосередньо — вийдеш своїм шифром.

Ян засунув таблицю в кишеню.

— Ні, — всміхнувся Штірліц, — так діла не буде. Зроби собі якийсь тайник, правда, при обшуку це не врятує.

— Добре, — поморщився Ян, — як це у вас кажуть, «кривий кінь вивезе»? Юстас, а пригадуєш того льотчика, що базікав про месер на прийомі?

— Це було ще до твого поранення?

— Звичайно.

— У тебе хороша пам'ять…

— Журналістська, — скромно відповів Ян, — а взагалі частіше хвали мене — я це люблю… Що являє собою цей Манцер?

— Покидьок. Є така категорія людей — «сильні покидьки».

— Я зараз спробую, — сказав Ян, — намалювати вам його психологічний портрет. Якщо ви погодитесь зі мною — тоді ми, вважайте, виграли партію…

— Малюй, — погодився Вольф.

— Юстас каже — «сильний покидьок». Це добре, що він сильний покидьок. Такі розвалюються ще скоріше, ніж покидьки звичайні. Сильний, відчуваючи, що він втрачає — а сильному завжди є що втрачати, — піде на будь-яку зраду, аби тільки зберегти ті блага, які він здобув силою.

Штірліц ліг на теплу землю, вкриту густою травою, і закинув руки за голову.

— Говори далі, — мовив він. — У твоїх міркуваннях є щось цікаве. Тільки зваж на те, що я зробив Манцера своїм другом, — він став інформатором СД. Після того прийому в Кессельрінга.

— Він легко пішов на це? — спитав Вольф.

— Як дитя.

— Тим більше я на правильному шляху, — сказав Ян. — Офіцерський корпус, кодекс честі, нелюбов армії до СС — він мав право послати тебе в задницю. І Ріхтгофен підтримав би його. Отже, або він шукає пригод і його приваблює можливість узнати те, що дано взнати іншим, або він чимось скомпрометований — більшим, ніж те базікання на прийомі.

— Це все? — спитав Штірліц, не підводячися з землі. — Якщо це все, то твій психологічний портрет неповний. Він іще може бути істинним наці, переконаним наці, тому він легко так погодився бути другом СД. Ти це відкидаєш?

— Але ти ж сам чув, як він говорив про рейх: «Податки витискують швидкість».

— Це дрібниці, — відповів Вольф. — Він говорив правду. Він з їхньої еліти, йому можна говорити правду, навіть підсміюватися над рейхом йому дозволено.

— Щодо еліти тут складніше, — мовив Штірліц. — Його батько комерсант, зв'язаний з іноземними фірмами. Таких у рейху не люблять…

— Ось ти й відповів замість мене, — посміхнувся Ян, — ти сам не помітив, як відповів замість мене.

— Мабуть, усе-таки помітив, — озвався Вольф. — Юстас чоловік спостережливий.

— Ну, гаразд, — ніби розмірковуючи сам з собою, сказав Штірліц, — ну, припустімо, ми розкопаємо щось на батька Манцера… А як поведеться син?

— Апостоли і ті відрікалися, а цей — далеко не апостол, — сказав Вольф.

— Я можу через моїх швейцарських колег-газетярів організувати дещо для Манцера, — мовив Ян.

Штірліц підвівся з землі, з хрускотом потягся і запропонував:

— Гаразд, ходімо ловити рибу, зараз добряче клюватиме, сонце сідає…

… Повернувшись з риболовлі, Штірліц заглянув до Хагена й сказав йому:

— Послухайте, друже, я давно хотів спитати вас: пригадуєте, на прийомі в Кессельрінга я зачепив базіку льотчика? Я вам ще тоді показав його і попросив звернути на нього увагу. Пригадуєте? Манцер.

Штірліц знав хворобливе самолюбство Хагена, і він умів бити в одну точку, коли мав з ним діло.

— Пригадую, — відповів той. — А що?

— Нічого. Абсолютно нічого. Надійшли сигнали, що він останнім часом багато п'є, тільки й усього, я запарився із своїми справами, а якщо у вас є час і можливість — постежте за ним. А потім посидимо над його справою разом. Як?

«Партайгеносе Лерст!

Проведена мною робота дає підстави звернути Вашу увагу на підполковника В. Манцера. Нестриманість у розмовах і надмірне пияцтво змушують мене просити вашої санкції на встановлення зовнішнього спостереження за названим вище військовослужбовцем.

Хайль Гітлер!

Ваш Хаген»

Штірліц переглянув цю записку перед тим, як Хаген мав нести и до Лерста.

— Розумно, — сказав він. — Дуже розумно. Перевірка ще ніколи й нікому не заважала. Правда, Лерст може зажадати фактів. У вас їх нема, крім моїх сигналів. Ви могли б, до речі, згадати, що я вам подав ідею. Гаразд, гаразд, не сердьтесь… Я щедрий. Мені ці ігри вже добряче-таки набридли… Тільки, глядіть, не перестарайтесь, бо це так само погано, як і бути макухою.

Він умів розмовляти з людьми, цей Штірліц. Він грав партію точно й без програшу.

Хаген, як і сподівався Штірліц, вирішив вести своє спостереження, не підключаючи апарат місцевого гестапо. Цього ильки й треба було Штірліцу. Йому потрібно було, щоб за Манцером не стежили ще два-три тижні.

(Військово-економічні заходи можна зберігати в таємниці, створюючи видимість виробництва звичайного військового майна. Плани виробництва в разі війни треба буде доводити тільки до офіцерів воєнної економіки. Їх судитиме військовий трибунал за розголошення військової таємниці».

З пам'ятної записки «І. Г. Фарбеніндустрі» «Мілітаризація економіки» від березня 1935 р.)

«Вольфу. Санкціонуємо операцію з льотчиком. Центр»

Бургос, 1938, 5 серпня

… Вода в басейні була то голуба, то зелена, і в цій синьо-зеленій воді плавали Мері Пейдж і Пальма.

— Голова зовсім не болить, любий? Я не можу спокійно дивитися на цей твій шрам. Чи все-таки ще болить?

— Розвалюється, коли не бачу тебе більше як два дні.

— Слава богу, що ти не сказав: «Розвалюється, як тебе побачу».

— Ці слова — для шлюбного життя, а ми з тобою вільні в коханні, як парламентарії!

— Ненавиджу слово «шлюбний». Пальма засміявся:

— Що, опошлили ідею?

Навколо них плавали люди, мабуть, усі добрі знайомі Яна, бо він жартував майже з кожним і ловив заздрісні погляди: жінок тут, та ще таких, як Мері, нечасто зустрінеш.

— Де ми будемо сьогодні ввечері? — спитала Мері.

— Я живу на першому поверсі, і завіски в мене тюлеві, а іспанські діти страшенно цікаві. А я тебе так довго не бачив: аж вісім годин. Тому в дітей буде неабиякий привід для цікавості.

— Я живу на другому поверсі, гардини важкі, темні, панські. Мені шкода бідолашних іспанських дітей, ми позбавляємо їх можливості задовольнити свою цікавість.

— До вечора.

— Я жду тебе. Ти зараз далеко?

— Ні. Недалеко. В межах Іспанії…

… Пальма зупинив машину біля входу в бар, і в дверях затримався, зустрівшись віч-на-віч з огрядним чоловіком, судячи по костюму і перснях — торговцем.

У дальнім кутку сидів Вольф, одягнений, як і Ян, у напіввійськову форму іноземних журналістів при штабі Франко. На лівій нагрудній кишені був прикріплений чорний металевий значок: «Військовий кореспондент».

За столиком, біля Вольфа, сидів підполковник з «Кондора» — Віллі Манцер.

— Хелло, Віллі, — сказав Пальма. — Хелло, сер, — кивнув він Вольфу. — Послухайте, Віллі, — весело спитав Ян, — вашого батька звуть Густав? Густав Адольф Манцер?

— Саме так звуть мого батька, — відповів льотчик і хотів уже випити коньяк.

Ян узяв його за руку:

— Ваш батько драпонув до Швейцарії.

— Тихше, — сказав Вольф, — тихше, колего… Ви підведете хлопця. Я не зважився йому про це сказати.

— Що? Що! Що?! — спитав Віллі, зразу ж переходячи на шепіт.

— Ваш батько володів парфюмерним магазином у Франкфурті-на-Майні?

— Так.

— Мені тільки що прислали швейцарські газети — ми їх одержуємо через Лондон. Ось погляньте. Ваші з гестапо, мабуть, одержать їх завтра.

Віллі розгорнув газету «Бернські новини». На другій шпальті був надрукований портрет його батька. Вгорі крупним шрифтом набрано: «Я не хочу нацизму, я хочу свободи». Манцер двічі прочитав статтю, потім протер очі й сказав:

— Маячня якась!

— А при чому тут ви? — здивувався Ян. — Батько втік, ну й чорт з ним. Ви воюєте, ви робите своє благородне діло.

— За такого батька, — сказав Вольф, — з цього славного німецького хлопця здеруть шкуру. Ви не знаєте, як розправляються в нього на батьківщині.

— А якщо я зараз піду і заявлю перший? — спитав Віллі.

— По-моєму, це буде дуже правильно, — мовив Ян, — і по-рицарськи.

— Вас першим же літаком відправлять до Берліна, — сказав Вольф. — А там — у концтабір.

— Ви так думаєте? — спитав Віллі розгублено.

— А ви? — спитав Вольф.

— Та ну, яка дурниця, — кинув Ян.

— Ні, не дурниця, — відповів Віллі.

— У вас перепустка на аеродром є? — спитав Вольф.

— Чого йому бракувало дома?! — бурмотів Віллі. — Це все жінки! Після того як померла мама, він зовсім з'їхав з глузду! Я так і знав, що він устругне якусь капость! Це ж кінець мені! Кінець!

— Перепустка на аеродром у вас є? — ще раз спитав Вольф.

— Я не долечу до Франції.

— Долетите до Мадріда.

— Там червоні.

— З новим літаком вас приймуть червоні, білі й зелені.

— Вони зіб'ють мене, коли я підлітатиму до Мадріда. Високо в небі з нашими швидкостями вони мене не дістануть, а коли я йтиму на посадку, вони пристрелять мене.

— Отже, перепустка у вас є? — повторив Вольф. — І ви можете вилетіти зразу?

— Це нелегко, але виходу іншого немає, доведеться.

— Проведіть мене з собою на аеродром, — сказав Вольф, — моїм американським читачам буде цікаво прочитати цей скандальний репортаж, а потім я вас зведу з батьком у Швейцарії. — І він відкрив свою папку — там лежала ракетниця. — Тут червона ракета, з нею ми з вами сядемо в Мадріді.

— А може, я дотягну до Франції?

— Навряд, — сказав Вольф.

— Чому? Взагалі можна, — сказав Ян, — хоча ризиковано — все вирішують метри.

Вольф підвівся й сказав:

— Зараз я повернусь.

— Куди він? — спитав Віллі.

— А чорт його зна.

— Чий він?

— Американець. Напханий грошима, з ним не пропадете…

Вольф вийшов з бару й підійшов до газетного кіоску. Він купив усі англійські й французькі газети. Ніяких повідомлень про Манцера-батька, що втік, не було. Чекаючи здачі, Вольф сердито почухав потилицю, і це побачив Штірліц, який сидів у машині.

Вольф повернувся в бар, сів за столик і кинув на стіл газети.

— Поки що спокійно, — сказав він, — може, ця газета й не дійде сюди.

— Все одно вони дізнаються, — сказав Віллі. — Не тепер — так уночі, не вночі — так уранці.

— Е, дурниці, — сказав Ян, — я готовий за вас поручитися перед Ріхтгофеном.

— При чому тут Ріхтгофен?! Усе буде вирішувати Лерст, Штірліц або Хаген.

У бар увійшов Штірліц, і Вольф помітив, як Манцер знітився.

Штірліц підійшов до їхнього столика, потиснув руку Пальмі, сухо вклонився Вольфу і з підкресленою прихильністю поплескав Манцера по плечі.

— У вас сьогодні немає вильоту, голубе? — мимохідь спитав він.

— Ні, — відповів Манцер. — А що?

— Нічого, я просто цікавлюсь. Будь ласка, загляньте до мене після обіду. Гаразд? Я чекатиму вас на третю годину…

— В посольстві? — тихо спитав Манцер.

— Ні. Ждіть мене на аеродромі… До речі, коли сьогодні відлітають транспортні «юнкерси» в Берлін?

— О шостій годині, — ще тихше відповів Манцер. — Чи о сьомій, я забув… А в чому справа?

— Нічого особливого, — сказав Штірліц, навіть не глянувши на Манцера. — Хочу з вами поговорити про дещо… Чисто по-дружньому.

Штірліц сів за сусідній столик і покликав офіціанта:

— Маріскос, будь ласка, і пляшку тінто!

— У вас є машина? — спитав Манцер.

— Є, — відповів Вольф. — У мене є.

— Поїхали.

Ян замовив собі коньяк, не поспішаючи випив його, взяв під пахву газети, зайшов у туалет, спалив там єдиний екземпляр «Бернських новин», а попіл викинув в унітаз.

«Гейдріху. Дуже спішно. На ваш запит повідомляю, що в той день, коли Манцер утік на секретному екземплярі «месершміта», його бачили в барі «Неаполь» у товаристві Пальми і невідомого журналіста, який розмовляв по-англійськи. Прошу вашої санкції на повальний обшук усіх англійських та американських журналістів при штабі Франко. Прошу вас також» дозволити вербовку Пальми. Він же чудом лишився живий після «заходу» під Уескою і все-таки не втік до Англії, його можна зламати. Лерст»

«Лерсту. Ваші дії вважаю розумними. В тому разі, коли Пальма на вербовку не піддасться, ви повинні чинити рішуче, відповідно Серйозному моментові. Гейдріх»

Дізнавшись про ці радіограми, Штірліц сів у машину, на якій завжди їздив Хаген, і помчав у місто. Він пригальмував у провулку, не доїжджаючи одного кварталу до будинку, де Пальма наймав поверх. Він пройшов до нього дворами й натиснув на кнопку дзвінка. Штірліц розумів, як він ризикує: адже Лерст міг уже виставити зовнішнє спостереження десь тут, поблизу.

Штірліц витяг з кишені крейду й намалював скрипковий ключ «головою» вниз. На хвилинку він затримався, ніби відчув на своїй спині десятки холодних поглядів з гестапівської засади. Потім рвучко обернувся й попрямував до консьєржа.

— Де Пальма? — спитав він старого. — Давно сеньйор не приходив?

— Сеньйор був з сеньйоритою вдень, а потім вони поїхали. Сеньйор тепер рідко ночує вдома, в нього така прекрасна руда сеньйорита…

— Якщо сеньйор прийде, подзвоніть мені, будь ласка, зразу ж ось по цьому номеру.

І Штірліц, написавши номер телефону лівою рукою, правою рукою ткнув старому п'ять песет.

«Лерсту. Завербований мною консьєрж будинку, де проживає Пальма, сповістив, що на дверях його квартири з'явився дивний знак. Я виїхав на місце — на дверях квартири справді був намальований скрипковий ключ. Це свідчить про те, що найближчими днями слід чекати його контактів з якоюсь невідомою нам особою. Штірліц»

Він розрахував усе точно, але в шаховій партії завжди нелегко передбачити хід противника. Штірліц зважив усе, він думав, що або сьогодні він побачить Яна, або той сам помітить скрипковий ключ на своїх дверях і зрозуміє, що треба негайно тікати. Чи принаймні знайде можливість зв'язатися з ним.

Але вийшло все не так, як передбачав Штірліц, хоча цією своєю доповідною запискою він вивів себе з-під будь-якої підозри, яка могла виникнути у відомстві Шелленберга, коли б Пальма зумів швидко виїхати з Іспанії.

Усе сталося б точно так, як задумав Штірліц, якби Пальма не зустрів Мері. Вона ждала його на тенісному корті. Він посадив її в машину, обняв, поцілував і усміхнувся:

— Тепер я вільний — надовго і всерйоз. А ти?

— Хай живе свобода! — відповіла Мері, і Ян засміявся і поцілував її в лоб

— Ти стала республіканкою. Це погано. У нас може бути тільки один лозунг: «Хай живе король!»

— Король і свобода — для мене поняття неподільні.

— Пробач, моя люба, я забув, що ти конспіратор.

— А я завжди пам'ятаю, що ти фашист.

Пальма пригальмував машину й сказав:

— Зайдемо до мене, я передягнусь, а то незручно ввечері ходити в брудній куртці.

— Ти мені подобаєшся в брудній куртці, в чистому фраку і просто в плавках.

— Значить, ми з тобою нікуди не підемо сьогодні?

— З яких пір ти став міняти костюм перед тим, як піти в тутешній кабак?

— Як завжди, твоя правда, — згодився Пальма.

І він увімкнув першу швидкість, машина рвонула з місця, і він не побачив того знаку тривоги, який змусив би його насамперед спалити шифрувальну таблицю, що лежала в задній кишені штанів…

Бургос, 1938, 6 серпня, 19 год. 40 хв.

— Пальма, мені набридло слухати вашу брехню, — сказав Штірліц, вимкнувши світло настільної лампи, спрямованої в обличчя Яна. — А вам, Хаген?

— Мені теж. Мабуть, ця брехня набридла і самому Пальмі…

— Який прогрес у наших стосунках: Хаген став говорити про мене, як вихована людина, — зауважив Ян.

— Між іншим, Хаген один з найвихованіших людей, і я радив би вам, Пальма, коли вас поселять у Берліні, не акцентувати уваги наших керівників на тому досадному інциденті, який мав місце.

— Інцидент — це що? — спитав Пальма. — Це коли б'ють по фізіономії?

— Ні, справді латиші — велика нація, — посміхнувся Штірліц, — навіть під шибеницею не втрачають почуття гумору.

— Під шибеницею втратить, — сказав Хаген, — він думає, що все це іграшки. А це не іграшки.

— Це далеко не іграшки, — підтвердив Штірліц. — Мій друг каже правду, Ян. Я не знаю, скільки ви ще пробудете тут, але хочу вам дати добру пораду на майбутнє: починайте говорити… Якщо вам хочеться жити — ви станете співробітничати з нами… Іншого виходу немає. Ні у вас, ні, головне, у нас.

— Ну, будь ласка, — здивувався Пальма. — Ви кричали на мене і тупали ногами, замість того щоб зразу внести ясну й розумну пропозицію. Я згодний, боже мій…

Штірліц заперечливо похитав головою:

— Це несерйозно. Хаген недарма питав вас так детально і про Відень, і про Берлін, і про покійного Уго Лерста. Ви ухилялися від прямої відповіді, ви — я вже прочитав запис ваших допитів — плели якусь наївну нісенітницю про своїх подруг, про кабаки і бари і ні разу не дали жодної правдивої відповіді. А зараз ви кажете мені «будь ласка». Хто з вами підтримує контакт? Які питання цікавили червоних? Яким чином і чому ви вбили нещасного Лерста?

— Я не вбивав нещасного Лерста, я не мав контактів з червоними, я не…

Різко задзвонив телефон. Штірліц підняв трубку і, відставивши трубку од вуха, діждався, поки замовкне пронизливий зумер.

— Треба буде сказати зв'язківцям, — зауважив він, — подбайте про це, Хаген. Такий сигнал, що полопаються барабанні перетинки, якщо зразу прикласти до вуха.

— Я скажу їм.

— Спасибі… Штірліц слухає!

Радист повідомив, що на ім'я штурмбанфюрера надійшла радіограма з Берліна. Штірліц і Хаген перезирнулися.

— Погляньте, — попросив Штірліц Хагена, — коли щось важливе — викличте мене.

Коли Хаген вийшов,Штірліц губами прошепотів:

— Якщо вони надіслали літак — готуйся на вечір, і не панікуй, коли мене довго не буде.

Ян кивнув і голосно сказав:

— Послухайте, Штірліц, у мене страшенно болить голова, слово честі. І потім ви мені відкрили так багато несподіваного, що все це треба обміркувати. Дозвольте мені полежати — я ж тільки-но після поранення…

— Я дуже шкодую, але доведеться посидіти тут, — відповів Штірліц. — Я хочу разом з вами згадати в деталях, що було вчора ввечері. Ви сиділи у Мері Пейдж в її номері. Чи не так?

— Я лежав у номері в Мері, якщо ви домагаєтесь точності…

(А Штірліц з Лерстом саме тоді йшли в супроводі трьох агентів гестапо й кількох франкістських «гвардія сівіль» по коридору: почався поголовний обшук англійців і американців з журналістського корпусу.

— Тут живе жінка? — спитав Штірліц портьє, який ішов поряд, коли вони спинилися біля номера Мері.

— Так, сеньйор.

— А чи варто тривожити даму? — спитав один з «гвардії сівіль».

— У вас до неї нічого конкретного нема?

— А біс його знає, — буркнув Штірліц, — поки що нічого…

— Гаразд, ходімо далі, — сказав Лерст.

Хлопчик з ресторану з підносом, на якому стояли прибори на дві персони, хвацько промчав по коридору, зупинився біля Лерста й постукав у номер.

— Тут живуть двоє? — здивувався Лерст. — Хаген сказав, що тут одна жінка.

— У сеньйори в гостях сеньйор, — пояснив хлопчик, — той, у якого була прострелена голова на фронті).

… Хаген подзвонив Штірліцу від шифрувальників через п'ять хвилин.

— Літак по латиша вилітає з Берліна.

— Коли?

— Там не сказано коли. Сказано, що вилітає. І прибуде сюди завтра вранці, о дев'ятій нуль-нуль. Літак номер 259. Під командуванням обер-лейтенанта СС Грілля.

— Рудольфа Грілля?

— Там немає імені.

— А ви хіба не знаєте Рудді?

— Ні.

— Дивно. Він же водить наші спецлітаки…

— Я ніколи не літав не спецлітаках.

— Ще літатимете. Ну, поспішайте сюди. Я передам вам нашого гостя, він не для моїх нервів…

— Ага! — засміявся Хаген. — А ви ще мене лаяли…

— Я вас не лаяв, а робив зауваження по службі.

— Пробачте, штурмбанфюрер…

Штірліц поклав трубку і прошепотів дуже стомлено:

— Влаштуй йому концерт. Він зараз тебе боятиметься. І постарайся поспати — думаю, цієї ночі у нас буде багато клопоту…

— Ще більше, ніж минулої ночі?

(А минула ніч була задушливою, — мінялася погода, з Піренеїв насувалися важкі хмари, несподівані о цій порі року. В небі гуркотів грім. Лерст сидів на краєчку столу і дивився, як Штірліц разом з іспанцями-поліцейськими оглядав речі в номері Мері.

— Якісь неприємності? — спитав Пальма. — Чи ви запідозрюєте мою подругу в злочині?

— Ні, що ви, — відповів Лерст, — іде поголовний обшук у всьому готелі. Коли б ми не зайшли до вас, завтра ж злі язики звинуватили б кас у тому, що ви — цепний пес німецького посольства. Лише тому нам довелося сюди вдертися, прошу тисячу разів пробачити, Ян, тисячу разів…

У номер зазирнув Хаген і доповів:

— В інших номерах усе гаразд.

— Спасибі. Будь ласка, зробіть особистий огляд пана Пальми, Хаген.

— Даруйте, пане Пальма, — сказав Хаген.

— Будь ласка, будь ласка, це навіть цікаво, — відповів Ян, — мене ще ніколи не обшукували, особливо друзі, які так ретельно дбають про моє реноме…

Він устав, підморгнув Мері й раптом відчув, як його чоло зросив холодний піт: він згадав, що в задній кишені штанів лежала та нова шифрувальна таблиця, зроблена в формі жувальної гумки, яку йому передав Вольф.

— Мері, — сказав він, ідучи до ванної кімнати в супроводі Хагена і двох іспанців-поліцейських, — дай мені пожувати гумку, а то в мене від хвилювання пересохло в горлі.

Мері, загорнута в простирадло, посміхнулась:

— Я гадаю, любий, що джентльмени будуть шоковані, коли я встану з ліжка. Жувальна гумка лежить у шухляді письмового столу.

Штірліц спроквола глянув на Яна і все зрозумів. Він висунув з письмового столу шухляду й простяг Пальмі кілька жувальних гумок, потім якось дивно посковзнувся на паркеті й розпластався, стукнувшись плечем об край столу. Лерст і Хаген поспішили до нього, а Пальма в цю мить укинув шифрувальну таблицю в рот і водночас дав гумки двом іспанцям-поліцейським. Ті розгорнули срібні папірці і вкинули в рот апельсинові гумки. Штірліц, потираючи плече, підвівся й проговорив:

— А кажуть, що на паркеті не можна зламати собі шию.

Лерст, побачивши, що іспанці ще не почали оглядати Пальму, роздратовано спитав:

— Що ви жуєте?

Ті відкрили роти, показуючи йому гумку.

Ян закашлявся і проковтнув шифрувальну таблицю.

— Я так злякався, коли ви гримнули на поліцейських, що проковтнув свою гумку, — сказав він, — тепер у мене злипнуться кишки й ховати мене доведеться за ваш рахунок. Хочете пожувати?

— Я не корова.

Лерст пропустив Пальму вперед. Він сів на край ванни: в нього була така манера — сідати на край столів, підвіконь, крісел. Поліцейські обшарили кишені Пальми й передали все, що знайшли, Лерсту. Той передивився записну книжку, блокнот, повернув усе це Яну й сказав:

— Будь ласка, попросіть пробачення у вашої дами, Ян, але мені конче потрібно зараз же поговорити з вами.

— Починайте.

— Не тут. Давайте вийдемо з готелю, так буде краще… Коли Лерст і Ян вийшли з номера, Штірліц сказав поліцейським:

— Тут усе гаразд. Ходімо.

Він діждався, поки всі пішли, обернувся до Мері й довго дивився на неї, а потім, важко зітхнувши, тихо сказав:

— На добраніч… Бажаю вам побачити вашого приятеля ще раз).

Хаген увійшов до кабінету — за своєю звичною манерою — дуже тихо, майже нечутно.

— Покличте когось із чергових, — попросив Штірліц, — а ми з вами залишимо нашого друга хвилин на п'ять.

Коли вони вийшли з кабінету, Штірліц зітхнув:

— Думаю, що нам тут з ним не поталанить — він мовчить, як нень, або ж верзе нісенітницю.

— Я ж казав вам…

— Казав, казав… Ви у нас розумний, друже… І все-таки сидіть і ним і трясіть його, а я поїду в посольство й домовлюся з Кессельрінгом, щоб отой самий літак супроводжували тутешні винищувачі від кордону…

— Добре. Мені ждати ваших вказівок чи відпустити його спати?

— Ні… Спати — тільки в крайньому разі, аж поки в нього в голові зовсім замакітриться. Тож — працюйте. А раптом вам пощастить? Це ж прекрасно, коли ви напишете рапорт Гейдріху про вашу перемогу над латишем.

— Це буде наша спільна перемога.

— Та годі вам, друже… Я взагалі в цьому ділі п'ята фігура з краю. Хай вам щастить, я, мабуть, подамся, поки вони не пороз'їжджалися пиячити…

— Сьогодні, по-моєму, ніде нема прийомів…

— По-вашому, пити можна тільки на прийомах? Ну й економний ви хлопець, Хаген! Отож, я бачу, ви завжди на прийомах хлищете вино на дурняк… Не сердьтесь, не сердьтесь, друже мій, не треба на мене сердитись, тим більше, коли я кажу правду.

По дорозі до посольства — Кессельрінг погодився прийняти його, хоч було вже пізно, — Штірліц устиг заскочити в книжковий магазин на Пасео де ля Кастеляна. Він купив усі нові газети і, передаючи і роші хазяїнові сеньйору Еухенніо, неголосно сказав:

— Нехай Вольф ставить на білих півнів, завтра о дев'ятій обіцяють цікавий бій. Я заїду до вас через дві години…

Ці його слова означали для Вольфа багато чого: по-перше, він зрозумів, що літак, який має забрати Пальму, прибуде завтра о дев'ятій ранку. По-друге, Юстас підтверджував доцільність своєї версії — підміни літака. І, по-третє, остання фраза означала, що зустріч у Клаудії відбудеться не завтра, як вони умовлялись, а сьогодні, через дві години. Вони вирішили вдень, що Вольф не піде в гори, а, навпаки, передислокує своїх людей у місто — на випадок непередбачених обставин.

Кессельрінг був веселий. Він знав, що йому усмішка личить, бо він стає схожим на Фріца Кранга, коли усміхається і злегка піднімає ліву брову. Йому про це сказав рейхсмаршал, який переглянув усі детективні фільми за участю Фріца Кранга, і тому Кессельрінг завжди недбало й гоноровито по-крангівськи посміхався, навіть коли йому зовсім цього не хотілось. А зараз йому таки хотілося посміхатися, він був веселий, хоч мав страшенну неприємність через викрадений «месершміт». Правда, Герінг повідомив, що вся відповідальність за це покладена на Лерста і загалом на відомство Гейдріха. Та для веселого настрою були важливіші причини: республіканці відкочувались по всьому фронту, і, як гадали досвідчені військові, червоним лишилося жити лічені дні.

— Вас іще не кинули у ваш же каземат? — спитав він Штірліца. — Чи рука руку миє? Я на вашому місці написав би заднім числом донос на Лерста. — Він засміявся. — Мертві все витерплять, вони безмовні.

— Завтра вранці ми відправляємо в рейх одну людину… За нею послали наш літак…

— Я знаю. Я жду Рудді так само, як і ви…

— Кого?

— Рудді Грілля. Цей хлопець учився в мене літати, я люблю його, як сина. Я велів, щоб він затримався тут на день, я вже маю згоду вашого шефа.

План у Москві розробили до найменших подробиць. Літаки республіканців баражують на кордоні з Францією, над труднодоступними гірськими районами. Вони збивають літак № 259. Його мають збити несподіваним ударом, над горами, щоб виключити будь-яку можливість радіозв'язку з Бургосом. Літак № 259 — точно такої ж марки — вилітає з Барселони і, пройшовши над морем, лягає на курс збитого есесівського літака. Радисти з борту літака по коду, який передав Штірліц, просять доставити Пальму на поле аеродрому. Вони приймають його на борт і летять до Парижа, де на аеродромі Яна жде санітарна машина, яка й відвезе його в госпіталь для інфекційних хворих.

Ніхто не міг передбачити, що з сотень пілотів, які літали з Берліна в Бургос, цей рейс виконуватиме учень Кессельрінга, якого запросив військовий аташе провести день у нього в домі. Ретельно заплановану операцію — саме цією особистою, зовсім випадковою обставиною — було зруйновано і операція розвалилася, як картковий будиночок.

Штірліц поглянув на годинник. Стрілки показували 22.45.

(«Цього року ми поставили перед собою деякі завдання, які ми хочемо вирішити з допомогою пропаганди. І найважливішим інструментом у цьому я хотів би назвати нашу пресу.

По-перше, поступова підготовка німецького народу. Обставини змушували мене цілими десятиліттями говорити майже тільки про мир. Лише завдяки тому, що я безупинно підкреслював волю Німеччини до миру і мирних намірів, мені вдалося крок за кроком відвоювати для німецького народу свободу і вкласти в його руки зброю, яка була конче потрібна для зміцнення наступного кроку. Само собою зрозуміло, що ця багаторічна мирна пропаганда має свої сумнівні сторони. Бо вона може дуже легко призвести до того, що в умах багатьох людей наш режим асоціюватиметься з рішучістю і волею хоч би там що зберегти мир. Але це призведе не тільки до хибного розуміння мети нашої державної системи, а насамперед потягне за собою те, що німецький народ замість того, щоб у всеозброєнні зустріти розвиток подій, буде пройнятий духом пораженства, який може позбавити чи позбавить наш режим будь-яких сподівань на успіх. Сила обставин стала причиною того, що я багато років говорив тільки про мир. Але згодом з'явилася потреба поступово перебудувати психологічно німецький народ і не поспішаючи переконати його в тому, що є справи, котрі, коли їх не можна розв'язати мирним шляхом, треба розв'язувати за допомогою сили. Ллє для цього необов'язково було пропагувати насильство, як таке. Потрібно було висвітлювати для німецького народу певні зовнішньополітичні події таким чином, щоб його внутрішній голос поступово сам почав закликати до насильства. Це означає, що деякі події треба було висвітлювати так, щоб у свідомості широких мас народу поступово автоматично виробилось переконання: коли не можна домогтися по-доброму, то треба пустити в хід силу, бо далі це продовжуватись не може. На цю роботу витрачено чимало місяців. Вона планомірно розгорталась, планомірно провадилась, зміцнювалась. Багато хто не розумів її, панове. Багато хто вважав, що це якесь збочення. Це ті надінтелігенти, які не мають поняття, як треба підготувати народ, щоб він стояв струнко, коли почнеться гроза…

Панове, моєю найбільшою гордістю завжди було те, що я створив для себе партію, яка і в часи невдач слухняно й фанатично йшла за мною, саме тоді фанатично йшла за мною. Це було для мене найбільшою гордістю і найбільшою втіхою. Ми повинні добитися того, щоб і весь німецький народ робив так само. Він мусить фанатично вірити в остаточну перемогу… Йому треба прищепити абсолютну, сліпу, безперечну й цілковиту віру в те, що зрештою ми досягнемо того, що нам так потрібно. Цього можна добитися й досягти тільки шляхом невпинного впливу на сили народу, підкреслюючи позитивні сторони народу і по можливості ухилятися від розмов про тик звані негативні його сторони.

Для цього також необхідно, щоб насамперед преса сліпо дотримувалася принципу: керівництво діє правильно! Панове, ми всі не Гарантовані від помилок. І газетярі наражаються на таку небезпеку. Але всі ми можемо існувати лише тоді, коли перед лицем світової громадськості не говоритимемо про помилки одне одного, а зосередимо увагу на позитивному».

Із секретного виступу Гітлера перед представниками німецької преси)

— Послухайте, Пальма, — стомлено мовив Хаген, — що б ви мені отут не співали про вашу нещасну голову, я все-таки повторюватиму своє запитання: чому ви вбили Лерста? Чим був викликаний цей нечуваний злочин, що підлягає судочинству рейху? Отже, із формального боку все буде відповідним чином оформлено. Сподіваюсь, ви розумієте, що тутешні власті — вже заднім числом — видадуть вас у руки німецького правосуддя?

— Ще раз кажу вам: я не вбивав Лерста.

— А хто ж його вбив? Святий дух?

— Цей міг, — погодився Пальма.

«Мабуть, знову почне бити, — подумав Ян, помітивши, як пересмикнулося обличчя Хагена. — Що за манера така? Не може заперечити і одразу починає битися… Між іншим, я зараз подумав, як наївний ідіот. Яким був тоді, на останній німецькій станції, коли думав злякати Лерста публічним викриттям його знущання з того старого чоловіка. До цієї погані можна застосувати тільки зоологічні градієнти… А спати я, звичайно, не зможу — в мені все гранично напружене…»

— Я чекаю відповіді, — сказав Хаген. — Я звертаюся до вашої логіки й здорового глузду. Розкажіть мені, що сталося вчора, після того, як Лерст забрав вас з готелю — від вашої подруги?

Лерст учора гнав машину аж надто ризиковано: шини тонко вищали на крутих поворотах гірської дороги.

— А як звали того журналіста, котрий сидів у барі разом з вами і Манцером?

— Усе ви знаєте про мене! Хто вам про це міг донести?

— Друзі, Ян, мої друзі.

— Ага, признались! Я давно підозрював, що ви не дипломат, а шпигун!

— Як ім'я того хлопця, який утік з Манцером?

— Біс його знає! Наче Джім, а може, Джек. Імена ці в Штатах так само широковживані, як у вас Фріц чи Ганс.

— Ви не запам'ятали його імені?

— Вбийте — не запам'ятав.

— З якої він газети?

— По-моєму, він лівий. Такий, знаєте, ярий лівий… До речі, куди це ми їдемо?

— Недалеко. А звідки вам відомо, що він лівий?

— Він не приховував своїх поглядів. Ми живемо в таких країнах, де поки що можна відверто висловлювати свою точку зору…

— Виходить, можна першому стрічному висловлювати свою точку зору?

— Звичайно.

— Але це схоже на ідіотизм…

— А він у нас традиційний. Гайд-парк, наприклад… Ви ж пригадуєте Гайд-парк.

— Пригадую, пригадую… Коли ви познайомилися з ним?

— З тиждень тому… Так, так, з тиждень тому…

Лерст різко загальмував і підігнав машину до обочини. Праворуч стриміла прямовисна скеля, а ліворуч — у чорній зловісній порожнечі — зяяло провалля. На дні провалля жебонів струмок. Тріщали цикади. Небо було зоряне, низьке.

Лерст вийшов з машини, слідом за ним вийшов Ян.

— Краса ж яка, — сказав Пальма, — просто нереальна краса…

— Справді, — погодився Лерст, — дуже красиво. Хоча я віддаю перевагу північній, нордичній красі. А тут… Гаразд, Про це потім. Послухайте, Ян, мої іспанські друзі перевірили: за останні півтора місяця жоден іноземний журналіст із Штатів сюди не приїздив. Заждіть, вислухайте мене. Більше того, ми опитали — не прямо, звичайно, а через своїх людей — ваших колег з Ассошіейтед Пресс із Юнайтед Пресс Інтернейшнл… Їм також нічого невідомо про цього ультралівого журналіста з Штатів. І нарешті головне: в жодному з готелів Бургоса жоден американець не зупинявся за останні півтора місяця.

— Між іншим, я живу не в готелі… А той хлопець міг бути канадцем…

— І канадці не зупинялись….1 англійці… І росіяни…

Пальма засміявся:

— Цікаво, коли б сюди приїхав росіянин.

— Тут є кілька росіян, — відповів Лерст, важко втупившись поглядом у лоб Пальми. — Але не в них зараз справа. І навіть не в? ому, що місцеві мешканці повідомляють поліцію про всіх своїх квартирантів, а от про цього американця ніхто нічого не повідомляй… Не в цьому справа, мій дорогий Ян…

Лерст прислухався: десь унизу натужно стогнав мотор машини. Потім мотор замовк і стало зовсім тихо, тільки все ще тріщали цикади…

— Справа в іншій людині… Я вам намалюю зараз одну цікаву жанрову сценку, гаразд? Юний латиський аристократ-англофіл, захоплений ідеями марксизму, відправляється на барикади у Відень (не приховує в розмовах з колегами антипатій до нашого руху. Більше того, він пише в своїй газеті антинімецькі статті. Потім він замовкає на рік і раптом з'являється в Лондоні, але вже не в червоній сорочці, а в коричневій формі, схожій на нашу, есесівську. Він тепер пише зовсім протилежне тому, що писав минулого року. Він, правда, не лає марксизм і Кремль, але він прославляє ідеологію фюрера і поводиться, як істинний друг націонал-соціалізму. Потім він приїздить сюди, в Іспанію, і допомагає нам боротися з комуністами, і дуже чесно пише про силу нашої авіації, і дуже дружить з нашими льотчиками, і присутній при такому головоломному епізоді, коли коричневий ас несподівано змінив свій колір на червоний…

— Що стосується мене, то я страшенно полюбляю маскаради.

— Це не смішно, Ян. Як би ви, будучи на моєму місці, поставилися до такого любителя маскарадів? На моєму місці — я підкреслюю, тому що я, саме я, двічі брав на себе відповідальність і запевняв керівництво, що юний латиш не може вести таку підступну подвійну гру, яка проглядає в усіх названих мною епізодах. Відповідайте, Ян, відверто: що ви про це думаєте?

— Добре, що ви мене сюди привезли, — відповів Ян, — а то я міг би подумати, що це допит.

— А ви і вважайте, що це допит.

— Мені дуже прикро, що ви через невміння викрити злочин зважилися образити мою гідність.

— Ян, якщо ми зараз не оформимо сугубо серйозним чином наші — на майбутнє — ділові стосунки, я доведу всім, що ви російський агент. Це для вас буде так само погано в Європі, як і тут, за Піренеями. Я вже не кажу про Німеччину. А втім, і в Англії, і в Латвії з таким же незадоволенням поставляться до цього, коли я підтверджу, що ви, крім усього, були ще й нашим агентом.

— Але ж це шантаж? Я обурений, Уго, я обурений!

— Легше, легше! Легше, Чемберлен Йосипович.

— Навіщо ж ображати британського прем'єра? Я не називаю вас Атіллою Адольфовичем.

— Для мене це комплімент.

— Що ви скажете, коли я завтра напишу в моїх газетах про ваші недостойні пропозиції? І про цей обурливий нічний допит також?

— А чи варто?

— Ви мене ставите у безвихідне становище…

— Ви самі себе ставите в безвихідне становище. Я пропоную вам достойний вихід.

— Купуйте післязавтра «Пост», — сказав Ян і, обернувшись, хотів уже йти дорогою вниз, до міста, та побачив, як Лерст поліз по пістолет. Ян ривком схопив його за руку. Вони боролись, і Ян усе намагався підняти руку Лерста з затиснутим у ній пістолетом угору. Гримнув постріл, другий… третій… Лерст повільно осідав на землю.

Ян обернувся. На шосе біліла постать: це стояла Мері. Вона, не поспішаючи, ховала пістолет у білу сумку, зроблену з товстої блискучої соломки…

Через сорок хвилин після цього Ян і Мері швидко піднялися до неї в номер.

— Не треба брати ніяких речей, — сказав Ян, — зразу на аеродром. Негайно…

— Та хоч паспорт я мушу взяти, любий…

— Ну й витримка в тебе…

Коли вони піднялися на другий поверх, то побачили біля номера трьох іспанських офіцерів. Мері зупинилась, Ян шепнув:

— Це і є кінець.

— Сеньйор Пальма? — ліниво козирнувши, спитав занадто вродливий іспанський полковник.

— Я.

— Сеньйор Пальма, я прошу вас іти за нами.

— Можна переодягтися?

— Я на вашому місці цього не робив би.

— Куди ми поїдемо?

— В штаб генерала Франко.

— І все-таки мені хотілося б переодягтися…

— Як хочете.

Ян думав, що офіцери ввійдуть слідом за ним у номер, але вони лишилися чекати в коридорі.

«Іспанці є іспанці, — встиг ще подумати Ян, — лицарі не сміють ображати даму. Вбити — можуть, але образити — ніколи».

Він обняв Мері й шепнув:

— На літак і в Лісабон. Зараз же. Або їдь. На моїй машині.

… «Лінкольн» з трьома мовчазними іспанцями промчав по сонному Бургосу й спинився біля штабу Франко. Ян у супроводі військових пройшов через цілу анфіладу кімнат і опинився у величезному, облицьованому білим мармуром, маврітанському дворику. Здалеку долинала андалузька пісня.

— Я не розбираю слів, — звернувся Пальма до одного з військових. — Про що вона співає?

— Я теж погано розумію андалузьку, — відповів офіцер. — Я — астурієць… По-моєму, вона співає про кохання. Андалузький діалект жахливий, але вони завжди співають про кохання…

— Нічого подібного, — озвався другий іспанець, — вона співає про кориду.

— Ні, — заперечив третій, — вона співає колискову пісню…

— Під таку колискову не дуже заснеш, — сказав Пальма.

— Нічого, ми, іспанці, вміємо засинати навіть під марш, — посміхнувся полковник.

Розчинилися навстіж двері, і з внутрішніх кімнат вийшов міністр іноземних справ Хордана в супроводі військового міністра Давіла. Він наблизився до Яна й сказав:

— За кров, яку ви пролили на полях іспанської битви, я хочу піднести вам цей дарунок, — і він простяг Янові золоту табакерку.

Пальма витер очі. Від хвилювання, яке він щойно пережив, вони сльозились.

Хордан зрозумів це інакше. Він обняв Яна і теж — мовчки й картинно — приклав пальці до куточків своїх красивих великих очей…

Бургос, 1938, 6 серпня, 23 год. 05 хв.

Вольф підвівся назустріч Штірліцу.

— Погано, — сказав Штірліц. — Усе погано. Треба давати відбій нашим літакам. Будемо вирішувати все тут. Самі.

— Мої люди готові. Скажи тільки, коли нам краще вчинити напад на вашу контору?

— Це безглуздо, Вольф.

— Ризиковано, я сказав би, а не безглуздо.

— Помирати передчасно — безглуздо.

— Це правильно. Я, знаєш, познайомився в Мадріді з одним дивовижним американцем. Хемінгуей, письменник є такий… Він мені сказав, що головне завдання письменника — довго жити, щоб усе встигнути.

— Ну, от бачиш, — лагідно всміхнувся Штірліц. — Будемо робити інакше. Яка в тебе машина?

— Та сама… Невеличка вантажна машина.

Штірліц вийняв з кишені карту Бургоса й розстелив її на столі.

— Поглянь, оце й є маршрут з нашої бази на аеродром…

— Розумію тебе… Тільки чому ти думаєш, що твої есесівці зупиняться на дорозі?

Штірліц зняв телефонну трубку, швидко набрав номер:

— Ну як справи, друже? Чим порадуєте?

— Нічим не порадую, штурмбанфюрер, — відповів Хаген. — Він знову влаштував істерику.

— Ви…

— Ні, ні… Він став кричати, що в нього погано з головою. Я не розумію, як вони повезуть його в літаку…

— Нічого, поблює трохи. Мабуть, вони краще знають там, у Берліні, коли нас не послухались.

— Просто в когось на нього сверблять руки. Ми зробили все найголовніше, а вершки зберуть хлопці на Принц-Альбрехтштрасе.

— Одна ж контора, Хаген. Одне діло робимо. Нема нам чого ділити. Кінчайте з ним розмови — заберуть його в нас, і бог з ним… Я взагалі відправив би його зараз на аеродром, на гауптвахту — під розписку. Може, в нього й справді погано з головою. Нехай він там у них, у військових, вріже дуба. Як ви вважаєте?

— Я його зараз же відвезу.

— Вам не треба. Для чого? Щоб були плітки? Одержали радіограму, і все. Ваша місія скінчилась. Менше зацікавленості, дружище, завжди приховуйте свою зацікавленість: це, на жаль, стосується не тільки ворогів, а й друзів. Зараз пів на першу, в мене є запрошення в одне гарне місце, там вірні люди. Приїздіть на Гран Віа через півгодини, я обіцяю вам чудову ніч, якщо вже нам показали дулю з Берліна.

— А де це?

— Від Пласа дель Капуціно — праворуч. Я чекатиму вас коло бару «Трокадеро». Не в барі, а біля входу.

— Спасибі, штурмбанфюрер, я приїду.

— Латиша відправте години через дві…

— Я ж тоді буду з вами…

— Дайте письмове розпорядження: відправити на третю годину під конвоєм з трьох чоловік і передати обер-лейтенантові люфтвафе Барнеру.

— Він уже знає?

— Хто?

— Ну, той обер з гауптвахти?

— Пошліться на Кессельрінга, в мене ж була з ним розмова…

— Може, це зручніше зробити вам?

— Хіба не однаково… Вам ще доведеться мати з ним справу, він до вас шанобливо ставитиметься, якщо ви пошлетеся на Кессельрінга.

— А може, нам слід самим одвезти його на аеродром?

— Чому? Скажуть, що примазуємось… Словом, коли хочете, то валяйте, я не поїду. А ви супроводжуйте, чого ж, звичайно, супроводжуйте…

Він знайшов точне слово. Він дуже принизив Хагена, запропонувавши йому «супроводжувати». Він інтуїтивно зрозумів, що саме це слово вирішить усе. Він навчився не помилятися в своїх Відчуттях.

— Я через сорок хвилин буду у вас, — сказав Хаген.

— Ну й добре. Жду. Тільки, чорт його знає, може, все ж таки варто вам його супроводжувати?

— Навіщо примазуватись? Ви праві. Зараз закінчу прослухувати плівку з записами допитів і приїду.

Він знав, що Хаген до нього приїде. Він точно будував свою розмову з ним. Він грав, не готуючись зарані і не розписуючи заздалегідь партитуру запитань і відповідей. Просто, працюючи з Хагеном, Лерстом, Кессельрінгом, він запам'ятовував, аналізував і вивіряв ті риси їхнього характеру, які в потрібний момент він, Штірліц, міг використати.

Він не помилився: Хаген приїхав точно в призначену годину. Штірліц до цього випив кілька порцій джину, щоб від нього тхнуло алкоголем.

— Вам треба випити штрафну, — сказав він Хагену, — простягаючи йому склянку віскі. Він всипав туди трохи снотворного, і тому, вдаючи п'яного, простежив, щоб Хаген випив усе до дна. У барі було гамірно, дві циганки, яких Штірліц запросив з собою, зразу ж умостилися на коліна Хагену.

— За нашу ніжність і дружбу, — виголосив Штірліц іще раз. — До дна. І чорт з ними, з тими пацюками, що сидять у теплі, в тиші і думають, що вони втерли нам носа!

— Чорт з ними, — погодився Хаген, — з цими смердючими пацюками… Пробачте, сеньйорити, за таку брутальність, але інакше не скажеш… Як можна сказати інакше про смердючих тилових пацюків, котрі намагаються зривати наші підметки на ходу?

Штірліц зареготав, поклав лікті на стіл, змахнув вазу й дві чарки. До них кинувся лакей із завмерлою усмішкою, позбирав битий кришталь і поніс напівпорожню пляшку.

— Ти бачив, — сказав Штірліц, — він поніс півпляшки собі. Вони всі страшенні злодюги, цигани оці…

— Ей! — крикнув Хаген. — Дайте нам ще віскі! Нехай вони жеруть наші недоїдки! Хіба не так, прекрасні сеньйорити?!

Вони випили ще раз, і Штірліц попросив оркестр зіграти німецьку солдатську пісню. Вони заграли дивну пісню, і Штірліц, розгойдуючись, підвівся і, приклавши палець до губів, сказав:

— Зараз я повернусь…

Штірліц подзвонив з кабіни, що стояла біля входу в гардероб.

— Хаген просив спитати, — сказав він, — коли ви думаєте відправляти латиша?

— Зараз вивозимо, — відповів йому черговий, — на аеродромі ждуть.

— Посадіть у машину ще кілька чоловік, — сказав Штірліц, — чого на світі не буває.

— Добре, штурмбанфюрер!

— І зброю перевірте!

— Це ми вже зробили.

— Ну, щасливо. А потім можете відпочивати…

Штірліц непомітно вийшов з телефонної будки. За рогом стояла невеличка вантажна машина. Штірліц сів біля Вольфа, який був за кермом. У кузові — шість хлопців з його групи.

— Швидко, нам треба перестріти їх у горах, поки вони не в'їхали в місто.

— Ми тебе чекали десять хвилин.

— Ти думаєш, так легко споїти цього буйвола?

Вони все-таки встигли: машина з Пальмою щойно вийшла з воріт конспіративної квартири гестапо. Конвойний здивовано глянув на водія: на безлюдному шосе стояв Штірліц, піднявши руку.

— Що він, контролює нас?

— Не нас, а Хагена. Вони всі один одного контролюють, — відповів водій, — інакше не можна.

Він загальмував біля Штірліца і, вийшовши з машини, відрапортував:

— Усе гаразд, штурмбанфюрер, ніяких пригод.

— Це тобі здається, що ніяких пригод. Швидко перекидайте його в пікап і сідайте туди самі.

— А моя машина?

— Я поїду слідом за вами.

Троє конвоїрів і солдатів швидко запхнули Пальму в кузов пікапа, де сиділо шестеро хлопців з групи Вольфа.

— Як влаштувалися? — спитав Штірліц, заглядаючи в кузов. — Не. тісно?

— Нічого, — засміявся водій, — потерпимо…

Штірліц увімкнув світло кишенькового ліхтарика. Конвоїри примружились. Штірліц навмисне сліпив їх яскравим променем світла, їх і скрутили, поки вони були напівсліпими.

Машину гестапо він пустив у провалля, а сам сів у свою. Її вів сьомий член групи Вольфа, який зразу ж перескочив у пікап.

— Будь здоровий, Ян, — сказав Штірліц, — усе о'кей…

— Ненавиджу американізм… Говори, як справжні англійці: «ол райт», — відповів Пальма і примусив себе всміхнутися…

Повернувшись у бар, Штірліц зайшов до туалету. Подивився на Годинник. Було 2.14. Отже, він був відсутній тридцять три хвилини. Він вийшов з кабіни, почекав, поки хтось із п'яних відвідувачів увійде в туалет. Штірліц сунув голову під кран і довго стояв так, спостерігаючи, як напівп'яний іспанець смикався біля пісуара.

Скуйовдивши волосся, він звернувся до іспанця:

— Сеньйоре, допоможіть п'яному союзникові дошкандибати в зал.

Іспанець оглушливо зареготав:

— Люблю п'яних німців… Ви, коли п'яні, такі смирні, такі веселі…

— Невже смирні, — гикнув Штірліц, — скажете таке…

Він примусив іспанця сісти до їхнього столика і випив з ним на брудершафт:

— Я думав, що ви там заснули! — мовив Хаген, тамуючи часті позіхання. — Я теж хочу спати. А ти, Розіто? Ти хочеш спатоньки під перинкою? Га?

— У таку спеку спати під периною?! — засміялась Розіта. — Пауль, що ти говориш!

Штірліц здивувався:

— Хаген, я живу з тобою під одним дахом і лише зараз від дівчини дізнався, що тебе звуть Пауль. Як же тебе називала мама?

— Моя мама називала мене Паульхен, а тебе?

— Ми вже перейшли на «ти»? Ти просто молодець, Паульхен! Називай мене Макс!.. Мама називала мене «М»!

— Мама називала його ослячим прізвиськом, — засміявся Хаген і схилив голову на стіл. — Спати хочу. Ма!.. Розіто, почухай мені шию, чуєш? Ти не соромся, пташечко…

— Хаген, тут спати негоже, — сказав Штірліц, — це ж не наш дім…

— Нічого, нічого, — сонно відповів Хаген і осоловіло глянув на іспанця. — Правду я кажу, каудільйо?

Іспанець повагом підвівся з-за столу.

— Я вимагаю, щоб ви попросили пробачення, — кинув він. — Ви мене образили.

— Я прошу пробачення за мого знайомого, який не вміє як слід поводитись, — озвався Штірліц, — будь ласка, пробачте йому, дружище. Допоможіть мені підняти його — він зовсім п'яний. Де ви живете? Далеко? Я можу вас підвезти…

— Я живу на Пасео дель Прадо.

— В готелі «Флорентіна»?

— Еге ж.

— Мене звуть Штірліц, а вас?

— Мігель Арреда.

— Я завтра вас розшукаю і ви надаєте ляпасів моєму колезі, а я підтверджу, що ви були праві, а він поводився, як свиня.

— Але ж він ваш приятель…

— Насамперед він дипломат. Коли не вміє пити — хай не п'є.

Штірліц простяг іспанцеві свою візитну картку. Той, подякувавши, довго порпався у своєму гаманці, поки знайшов свою, написану на сандаловому дереві.

Штірліц прочитав: «Фінансист». Адреса. Телефон бюро і домашній.

«Справжній фінансист друкував би свої візитки на простому папері, — промайнуло в Штірліца, — прикро, якщо цей сандаловий Арреда шахрай: він же мій головний свідок, він — моє алібі».

Попрощались вони, як і заведено в іспанців: довго ляскали один одного по плечу й по спині; якби хто подивився збоку, подумав би — брати.

… Штірліц будив п'яного Хагена в присутності помічника посла. Він довго термосив його за плече, і, як тільки той розплющив очі, Штірліц закричав:

— Де Пальма, паршивцю?! Ви ж обіцяли відправити його на гауптвахту! Де він?!

— Він там, — очманіло відповів Хаген, — я наказав конвою…

— Його там нема! І конвою нема! А відповідати за вас кому! Мені? Га?!

«Я вийшов, — думав він, все ще гримаючи на Хагена, — я вийшов чистим. Тепер мені треба брати його під свій захист і приймати удар на себе. Це треба зробити на майбутнє. Це добре, коли я прийму удар на себе, — цей шмаркач нічого не зрозуміє, зате зрозуміє Гейдріх. Він любить такі штучки — корпоративне братство та інша нісенітниця… Янові тепер не загрожує небезпека — це головне. І я все зробив чисто. Тепер треба поспати, щоб не зірватися на дрібниці, бо я дуже стомився, страшенно стомився…»

«Центр. Операцію проведено. Доріан на місці.

Вольф».

«Центр. Викликали в Берлін, щоб дав пояснення. Хагена розжалували в рядові.

Юстас».

«Міс Мері Пейдж, готель «Амбасадор», Лісабон, Португалія.

Дорога Мері! Як завжди, мені щастить на пригоди. Мабуть, це не так уже й погано. Я ніколи не думав, що жовтяниця така безболісна і — водночас — така небезпечна. З властивою мені підозріливістю я щоранку мацаю печінку і жду кінця. Мене могло б урятувати віскі, але мені категорично заборонено пити. Я сумую. Без. Тебе. Моя. Дорога. (Цей мій новий стиль — мені подобається рубати фрази, це модно і в дусі часу). Я майже не заїкаюсь. Дуже хочу відпустити вуса. Ти мені снилась обстриженою наголо. Мій від'їзд із столиці нашого іспанського друга пройшов напрочуд гладенько, без будь-яких неприємностей, і я ще раз упевнився, що я — найстрашніший панікер і боягуз серед усіх, хто існував на цій прекрасній і тлінній землі.

Твій Барух Спіноза на ім'я Ян Пальма.

P. S. Французькі медичні сестри носять дуже короткі халатики, і це мене бентежить, хоча, як ти знаєш, моя пристрасть — північна худорлявість і зовсім не французька спілість. Арріба Іспанія. Твій каудільйо Франко. Париж, госпіталь «Сосьєте франсіскан», Пальма.

Грошей у мене немає ні пенса — це просто, щоб ти знала. Твій Крез»

Мадрід — Бургос — Москва

Примітки

1

Тінто — сорт червоного вина (ісп.).

(обратно)

2

Дамам заборонено (нім.).

(обратно)

3

Чому (нім.).

(обратно)

Оглавление

Юліан Семенов ІСПАНСЬКИЙ ВАРІАНТ 1938 Роман

Бургос, 1938, 6 серпня, в год. 30 хв.

Рига, 1934

Бургос. 1938, 6 серпня, 8 год. 10 хв.

Відень, 1934

Бургос. 1938, 6 серпня, 9 год. 27 хв.

Прага. 1934

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 49 хв.

Прага, 1934

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 57 хв.

Лондон, 1936

Москва, 1938, 6 серпня, 12 год. 42 хв.

Лондон, 1936

Москва, 1938, 6 серпня, 13 год. 39 хв.

Берлін, 1938, 6 серпня, 13 год. 43 хв.

Лондон, 1936

Берлін, 1936

Бургос, 1938, 6 серпня. 15 год. 44 хв.

Берлін, 1936

Берлін, 1938, 6 серпня, 15 год. 17 хв.

Париж, 1937, листопад

Берлін, 1937, жовтень

Бургос, 1937, жовтень

Берлін, 1937, жовтень

Бургос, 1938, 6 серпня, 17 год. 09 хв.

Лондон, 1937, жовтень

Бургос, 1938, серпень

Бургос, 1938, 5 серпня

Бургос, 1938, 6 серпня, 19 год. 40 хв.

Бургос, 1938, 6 серпня, 23 год. 05 хв.

*** Примечания ***