П'ятеро поросят (fb2)

- П'ятеро поросят (пер. Ю. Лившиць, ...) (а.с. Еркюль Пуаро) 771 Кб (скачать fb2) - Агата Крісті

Настройки текста:




Агата Крісті П'ЯТЕРО ПОРОСЯТ



Переклад Ю. Лившиця та М. Олійника

Друкується за виданням: Агата Крісті. Три повісті: К.: «Радянський письменник», 1971.



Пролог

КАРЛА ЛЕМАРШАН


Еркюль Пуаро з цікавістю глянув на дівчину, запрошену до його кабінету.

Її лист нічого особливого не говорив — звичайне бажання зустрітися, без будь-якого натяку на причину. Невеличкий діловий лист. Хіба що тільки чіткість почерку наводила на думку: його авторка, Карла Лемаршан, ще молода жінка.

І ось вона перед ним власною персоною. Висока, струнка, років за двадцять. Жінка, на яку мимоволі глянеш зайвий раз. Одягнена зі смаком — красиве, добре пошите плаття з дорогим хутром. Гарно посаджена голова, високий лоб, тонкий чутливий ніс, вольове підборіддя…

Встаючи назустріч жінці, Пуаро завважив, що її темно-сірі очі пильно вивчають його: це був зосереджений, прискіпливий, серйозний огляд. Присівши на стілець, Карла взяла запропоновану їй сигарету, запалила. Деякий час вона курила мовчки, погляд її, усе ще спрямований на Пуаро, лишався уважним, вивчаючим.

Пуаро привітно мовив:

— Отже, дещо потрібно з'ясувати, чи не так?

Карла Лемаршан стенулась.

— Що ви сказали?

У неї був приємний, глухуватий голос.

— Ви намагаєтеся встановити: пройдисвіт я чи людина, яка вам потрібна. Хіба не так?

Карла осміхнулась:

— Так, ви вгадали. Бачте, пане Пуаро, ваш образ не зовсім співпадає з моїм уявним.

— Я старий, правда? Старший, ніж ви передбачали.

— Мабуть, так. — І, подолавши деяку нерішучість: — Я хочу бути щирою. Бачте… я хочу мати — і я повинна мати! — найкращого…

— Можете бути спокійні, — мовив Пуаро, — я і є найкращий…

— Ви не зовсім скромні… Але я хочу вірити вам на слово.

Пуаро відповів:

— Бачте, у нашій справі важливі не лише м'язи. Мені не обов'язково вимірювати сліди, збирати недокурки чи вивчати прим'яту траву. Мені досить гарно влаштуватися в кріслі і думати. Ось чим я працюю! — І Пуаро злегка постукав себе по голові.

— Знаю, — сказала Карла Лемаршан, — тому я до вас і прийшла. Бачте, я хочу, щоб ви виконали дещо фантастичну роботу.

— Цікаво! — збадьорився Еркюль Пуаро і глянув на свою співбесідницю.

Карла Лемаршан глибоко зітхнула.

— Карла — це не моє ім'я. Мене звуть Керолайн, як і мою матір. І прізвище Лемаршан, яке я ношу, відколи себе пам'ятаю, також не моє. Моє справжнє прізвище Крейль.

На чолі Еркюля Пуаро зійшлися зморшки. Він промимрив:

— Крейль… Ніби пригадую…

— Батько був художник, досить відомими художник. Дехто стверджує, що він був великий художник. Я вірю, що це так.

Пуаро запитав:

— Еміас Крейль?

— Так. — І після невеличкої паузи — А моя мати, Керолайн Крейль, була засуджена за його вбивство!

— Ага! Тепер я пригадую, хоч і досить туманно. На той час я був у від'їзді, за кордоном. Це ж так давно…

— Шістнадцять років тому, — уточнила дівчина.

Лице її стало надто блідим, а очі — мов дві гарячі вуглини.

— Ви розумієте… Її судили і засудили… Її не повісили — знайшли за можливе пом'якшити кару. Її засудили на довічне ув'язнення. Після процесу вона прожила ще рік. Ось так. Все ніби завершено, скінчено, похоронено…

Пуаро спокійно мовив:

— Отже?..

Дівчина, що назвалася Карлою Лемаршан, мовчала, зціпивши руки. Нараз вона заговорила. Повільно, з паузами, з якимось дивним наголосом:

— Уявіть собі мою роль у всій цій справі. Мені було п'ять років, коли… Я була надто мала, аби щось зрозуміти. Звичайно, я пам'ятаю матір і батька, пам'ятаю, як мене поспішно вивезли кудись у село. Пригадую поросят, а також повну, симпатичну дружину фермера і всіх інших, що з любов'ю ставилися до мене. Особливо запам'яталися якісь дивні погляди — ними зустрічали й проводжали мене селяни. Звичайно, я знала, — діти завжди це відчувають, — що щось не так, але я не відала, що саме… Потім була захоплююча подорож пароплавом — вона тривала багато-багато днів, і я разом з дядьком Симоном і тіточкою Луїзою опинилася в Канаді, у Монреалі. На мої запитання про маму й тата вони відповідали, що ті незабаром приїдуть. Потім — не пригадую, як це сталося, — але я раптом зрозуміла, що вони померли, хоча ніхто мені про це й не говорив. З часом я все менше й менше думала про них, почувала себе дуже щасливою. Дядьо Симон і тіточка Луїза ставилися до мене вельми лагідно, вони послали мене до школи, де я незабаром знайшла чимало друзів. Я зовсім забула, що в мене було колись інше ім'я, інше прізвище, не Лемаршан. Тіточка Луїза сказала, що