Бойня номер п'ять [Курт Воннеґут] (fb2) читать постранично

Курт Воннегут. Бойня номер п'ять

БОЙНЯ НОМЕР П’ЯТЬ, АБО ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ДІТЕЙ (службовий  танець  зі  смертю) 

Автор  —

КУРТ  ВОННЕГУТ  молодший,

американець  німецького  походження

в  четвертому  поколінні,

який  тепер  живе  в  добрих  умовах  на  мисі  Код

(і  забагато  палить)

і  який,  бувши  американським

піхотинцем-розвідником  нестройової  служби,

потрапив  у  полон,

був  свідком  бомбардування

німецького  міста  Дрезден,

колись  званого  Флоренцією-на-Ельбі,

і  вижив  для  того,  щоб  розповісти  про  це.

Цей  роман

мав  трохи  телеграфічно-шизофренічний  стиль,

яким  пишуть  на  планеті  Тральфамадор,

звідки  прилітають  літальні  тарілки.

МИР  ВАМ.

Мері О’Гар і Гергардові Мюллеру

присвячую

Глава 1

Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював.

Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток.

Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На Різдво він прислав О’Гарові листівку, і в ній було написано:

«Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого Різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме».

Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме».

І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка.

Але щось небагато слів я знаходив про Дрезден — в усякому разі замало для книжки. Та й тепер я маю їх не більше, дарма що сам уже зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами, витребеньками й дорослими синами.

Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:

За всі ці роки мене не раз питали, над чим я працюю, і я звичайно відповідав, що здебільшого над книжкою про Дрезден.

Так я відповів і Гаррісові Стару з кіностудії, а він звів брови й запитав:

— Це антивоєнна книжка?

— Так, — відповів я. — Либонь, що так.

— А ви знаєте, як я кажу людям, коли чую, що вони пишуть антивоєнні книжки?

— Не знаю. Як же ви їм кажете?

— Я кажу: «А чого б вам замість цього не писати антильодовикові книжки?»

Певна річ, він хотів цим сказати, що війни будуть завжди і що зупинити їх не легше, ніж зупинити льодовики. Я теж такої думки.

Та навіть якби війни не сунули на нас, як льодовики, все одно б лишалася ще прадавня звичайна смерть.

Коли я був трохи молодший і працював над оцією книжкою про Дрезден, то звернувся до свого фронтового товариша Бернарда В. О’Гара, чи не можна якось завітати до нього. Він став окружним прокурором у