Пульс у твоїх руках [Дара Корній] (fb2) читать онлайн

булочкою, то цукеркою, то печивом, деколи то могла бути й ціла

шоколадка. Ласощі маля відразу тицяло до рота, цукерки навіть

із обгорткою, щоб не відібрали. Сергієві рідко щось перепадало,

він не викликав жалощів, бо не вмів здаватися жалюгідним.

Так, випускний! Після нього обіймалися, навіть цілувалися з

тими, хто залишався, бо ще не доріс. Шморгали носами

нянечки, виховательки, навіть двірник Стьопка та кухарка баба

Ніла, від якої завжди смерділо оселедцями та цибулею. Діти з

вихователькою Василиною Іванівною посідали в маленький

жовтий автобус, який мав вивезти їх із задрипаного селища в

обіцяне директоркою сяйливе майбутнє. Й автобус поїхав. Очі

малих прикипіли до вікон, бо вони мали обов’язково побачити і

ту дорогу, яка веде їх до прекрасного, і тих чудових людей, які їх

там стрічатимуть. Одноманітні картинки почергово заступали

Зірка для тебе

33

одна одну: сільські вулички, кучеряві сади, хатки, обтикані

квітниками, замурзані дітлахи бавляться посеред дороги в квача,

безмежні лани після жнив, що своєю стернею нагадують

колючих їжаків, а на них копички соломи, порослі бур’яном та

травою садиби, в яких ніхто не живе, череди корів на зелених

луках. їхали поволі й довго. Мали непоганий супровід —

попереду міліційна машина з мигавкою. Мигавка, правда, всю

дорогу була вимкнена, але сам факт видавався цілою подією.

Звісно, малюки мають власну охорону. То значно пізніше, коли в

дитбудинок будуть 2* привозити з будинку маляти поповнення,

той міліцій ний супровід обзиватимуть конвоєм, як на зоні.

Зупинка, приїхали...

Затишна гавань для маленького кораблика — дитячий

будинок. Будинок маляти здавався приємним спогадом, навіть

раєм порівняно з тим, що їх чекало тут. Нічого не залишалося

від мрій про сяйливе майбутнє, як і від бажання стати кимось.

Тй-особливий тут був не потрібний, бо шанувався колективізм,

як великий рушій муштри. Усе спільне, навіть думки та

бажання. За розкладом: харчування, вмивання, уроки і робота.

Точніше, навіть не так. На першому місці — робота.

Упряглися відразу. Дитячий будинок був розміщений на

околиці райцентру, у старій поміщицькій садибі. Уже не місто, і

ще не зовсім село. Дитбудинку належало кілька господарських

приміщень, у яких розташовувалася ферма — свині, кури, качки,

гуси, коні — та дровітня (вугілля, брикети, дрова, заготовлені на

зиму). Дитбудинок мав і декілька гектарів власної землі, яку

обробляли потужними силами учнів. Так, то були важкі

дев’яності. Сиротинець займався самовиживанням, і всі, «від

миші до щура, тут пашуть, щоб не шибзданутися з голодухи».

То один із крилатих висловів дерика колонії, тобто директора

дитбуду Семена Сильвестровича. Він часто любив повторювати:

— Труд, тобто праця, дурбелики, зробила з мавпи людину, і я

з вас, макак зелених, буду ту людину клепати. Якщо не

пряником, то батогом. Аж доки ви сього не втямите.

34

Сергієві «пощастило», і він потрапив до бригади «сви-

нопасів», тобто тих, хто чистить, годує й доглядає свиней. Так,

пощастило, бо це набагато легше, ніж збирати картоплю чи

буряк або вантажити вугілля чи рубати дрова. Старшокласники,

ті, хто не вступив до ГІТУ, а закінчував десятирічку, вже не

працювали. Статус не дозволяв, зате зобов’язував бути

наглядачами і суддями. Вони розподіляли обов’язки між

молодшими, підганяли до роботи, слідкували за порядком.

Страх та сліпа покора вимагалися від усіх. Накази не

обговорювалися, не піддавалася сумніву їхня доцільність.

Покарання за непослух вигадувалися найрізноманітніші. Тут

фантазія лворилася1. Це могло бути звичайне биття палицею або

шкіряним ременем (залежно від ступеня провини визначалися

місця, по яких билося, і кількість ударів), прикладання до тіла

гарячої праски, цілонічне стояння на тумбочці на одній нозі з

витягнутими перед собою руками, на яких лежить подушка,

польоти на коцику вниз головою, нічні ходіння на колінах по

залізних чи бетонних східцях.

Пізніше, набагато пізніше, після того, як Сергій покине свій

дитячий будинок і буде вже на п’ятому курсі університету, він

випадково на вокзалі зустріне старого інтернатського знайомого

Льошку Батога. Одного з наглядачів. О, той був просто

ідеальним наглядачем, із фантазією. Його дерик частенько

ставив за приклад і старшокласникам, і молодшим. Льошка

після школи пішов до армії, а потім начебто навчався в

будівельному ПТУ, паралельно торгуючи наркотиками. Щойно

вийшов із в’язниці, де відбував свій уже третій термін. Цього

разу сидів за крадіжку.

— Шо, корєшок, як житуха? Якийсь ти аж прозорий. Чув про

тебе, Сєрий. Недоїдаєш, шолі? Не дрейф, всьо

1 далі прим, ред.)

35

Дара КОРНІЙ

пучком. І шо тобі дала та наука, скажи? Живеш як попало,

жреш шо попало, миєшся, небось, раз у пятілєтку. А давай зі

мною, разом не пропадемо. Ми ж другани, скажи? Зуб даю,

більше навіть... Хто ж знав, що життя не за дротом така задниця,

прям просто смоляна — не тіко темно й брудно, воно ше й

смердить. А шо? У тюрязі харе, майже як в дитбудинку —

годують, одягають, із неба не капає, ліпше, ніж на волі. Тут ми

нікому не потрібні, а там хоч таким, як ми. Ну шо, хіба нє? — і

такий бридкий розпач в очах.

А Сергій і не заперечував. Він перетворився б із часом на

такого ж Льошку Батога, якби не обставини. По-доброму

розпрощався з Льошкою, «позичивши» тому зі своїх куцих

заощаджень «пятьорочку» на кілька днів.

Льошка гак і залишився молодим, до тюрми він більше не

повернувся, помер від передозу...

Ті, що виходять із дитбудинків, не дуже мріють опинитися на

волі. Льошка мав слушність. Сергій пригадував відчайдушний

переляк в очах тих, кому завтра покидати стіни дитбудинку. Так,

страх. Бо тут за державних дітей, якими називали сиріт, думали

інші, тобто держава. Тупо, неправильно, але... Вона вдягала,

лікувала, годувала, мила, чистила, давала дах над головою. Те

все робилося кепсько, частенько як-небудь, але робилося. А на

волі? Матеріальну допомогу, яка видавалася сироті як відкуп,

глупе ненавчене дитя спускало за два-три дні. А далі? Зимно,

немає за що купити їсти, нема де жити, ні грама бажання

працювати без примусового горлання директора чи підганяння

дрючками наглядачів. І ти повертаєшся назад у дитбудинок, щоб

не вмерти. Та тебе там не дуже чекають, бо твоє місце вже

зайняте іншим безхатченком. І чи хочеться тоді на таку волю?

На волі треба вчитися по-новому тим премудростям, які має її

собі від народження звичайна людина, що там виростала: просте

заварювання чаю, штопання шкарпеток, купування мила, зубної

пасти і щітки, прального порошку, шампуню, взуття, одягу,

каструль, пательні, смаження яєць, пришивання ґудзиків, миття

посуду (не для всіх із примусу, а для себе) і ще купища

Зір

п ка

ре вделя

ли т

к е

а б е

щоденного рутинного непотребу, який у дитбудинках

за тебе робили і який тебе не навчили робити. Той вільний світ

такий. Він наче каже: все у твоїх руках, тобто абсолютно все, а

не тільки те, що ти готовий брати-отриму- вати вибірково.

Чи можливо вижити на волі після дитбудинку? Сергій і дехто

з хлопців та дівчат зумів, Льошка і більшість дитбудинківських

— ні. Сергій часто згадує слова однієї мудрої людини,

випускника дитбудинку, успішного хірурга, якого колись

запросили до них у сиротинець із виховною метою. Він сказав:

— Дитячий будинок — то соломинка для тих, кого майже

втопили.

Сергій зумів утриматися на плаву, вхопившись міцно не

лишень руками, а й зубами за ту соломинку. Бо йому

допомагали. Той, хто над ними тримає небо, чомусь пожалів

його, відправивши для порятунку свого гінця.

Його звали Арсен.

3. Арсен

Бувають зимними і гарячими,

крижаними, як сніг,

пекучими, як дверцята натопленої пічки.

Бувають дерев’яними і кострубатими, що

навіть крізь горло не можуть пролізти. А

бувають стрімкими і несподіваними кулями

револьверними...

Стукотом коліс вагонних,

слова бувають, прірвами і

Говерлами...

В їхньому містечку було три школи: дві середніх і восьмирічка.

Одна з середніх майже впритул дивилася у вікна дитбудинку,

навіть стадіон вони мали спільний. Ось до цієї школи й ходили

всі дитбудинківці. Не дивно, що вона вважалася в містечку

відстійною, тобто неблагонадійною. Чимало «порядних»

громадян, що мешкали поруч, обходили і школу, і сиротинець

десятою дорогою, віддаючи своїх чад до інших навчальних

закладів, подалі від зони стихійного лиха. Хто його зна, як у

інших школах, Сергій не відав, але у їхній не дуже вчили

вчитися. Домашні завдання якщо й задавалися, то їх майже

ніколи не перевіряли. Здавалося, що вчителі відбувають чергу.

Вчать без запалу, аби позбутися нав’язливої марудної праці. До

такого процесу навчання однаково байдужими були й учні, й

учителі.

Г.'Я

Звичайно, Сергій зірок із неба в шкільній науці не хапав. Та й

не зміг би це зробити аж ніяк, навіть якби дуже-дуже захотів, із

таким ставленням і вчителів до учнів, і учнів до навчання. У

дитбудинківському середовищі добре вчитися вважалося чимось

38

геть паскудним. Сергій захоплювався читанням, любив точні

науки, хоча нікому в цьому не зізнавався. Математичні задачки

навіть охоче розв’язував, маючи їх за звичайну головоломку чи

кросворд, де все має зійтися, геть усе, до крихти. Нічого

приблизного. Тато було в молодших класах, поки сам міг

допетрати, що до чого.

І Іро майбутнє, тобто вибір професії, якось не прийнято було

навіть мріяти. Бо все й так наперед вирішено. Після восьмого

класу — робітниче БІТУ, і нікому нема діла до твоїх мрій. Якщо

вже дуже захочеться, то можна закінчити десятилітку, а там —

відразу в армію. А після армії все одно теж ПТУ й одна з

робітничих професій, яка і іе дає ні задоволення, ні доброго

заробітку. Сергій не хотів ставати ні штукатуром, ані токарем-

фрезерувальни- ком, ані сантехніком. Однак продовжував

плисти за течією, як і всі. Кудись та течія таки принесе... І вона

винесла. Якось несподівано відкрив для себе інший світ, мов

другий вимір. Випадково.

Сергій завжди любив небо. Частенько чекав відбою та

моменту, коли всі поснуть. А тоді підходив до зовсім темного

вікна, відтуляв штору і, майже не дихаючи, вдивлявся в клаптик

темної безодні, засіяний ущент зорями. Які тільки дивні думки

не кружляли в голові? Захоплення, відчай, бажання дізнатися —

що і як там... Та не смів і помишляти про те, щоб із кимось

ділитися своїми роздумами. Бо ця цікавість робила його наче

ліпшим від товаришів, а такого в дитбудинку не пробачають.

Хтозна, що трапилося б із тим його зацікавленням далі? Певне,

зійшло б усе на пси з часом, так і не перетворивши мрію на

мету. Але одного сонячного вересневого дня в дитбудинку

з’явився новий мешканець.

Арсен прийшов до них у шостому класі. Й одразу отримав

статус недоторканного крутелика. Бо був якимось хоч і дуже

далеким, та все ж родичем їхнього дери- ка. Як казав сам Арсен,

сьома вода на киселі. Високий, як на його дванадцять,

вайлуватий, завжди дуже коротко підстрижений,' вуха смішно

Зірка для тебе

39

стирчали, як у слоненяти. Через них Арсена почали відразу

кликати Сеня- Локатор. Тільки Сергій і називав хлопця

Арсеном, як і Арсен його не Сєрим чи Сірком, а Сергієм.

Можливо, через це хлопці й сподобалися одне одному, бо то

була якась така таємна мова між ними, повага до друга навіть у

звертанні. Арсен був також круглим сиротою. Батьків пам’ятав

паскудно. Вони загинули в автокатастрофі, коли малому заледве

виповнилося шість. Його по смерті батьків взяла на виховання

бабуня Ніна. Ні, не своя рідна, а зовсім чужа, тобто зараз вона не

чужа, ріднішої від неї в Арсена нікого нема. Хоча він і має

живих та здорових дядьків та тіток. Навіть згадувати про них не

хоче, бо хіба вони про нього згадують?

Його батьки винаймали кімнату в квартирі старшої пані —

Ніни Фьодорової, колишньої вчительки, допомагаючи їй по

господарству та копійчиною, тобто платили за кімнату. Бо щоб

орендувати цілу квартиру, треба було мати гроші, а в молодої

сім’ї їх не дуже багато. Коли з батьками Арсена трапилося лихо,

ніхто з близьких родичів не захотів брати хлопця до себе. Звісно,

кожен мав на це вагомі причини. Зголосилася зовсім чужа люди-

на — бабуня Ніна, оформивши опікунство над сиротою.

Усиновити хлопця не дозволяв поважний вік. Але Арсен зараз ні

про що не жалкує. Скільки себе пам’ятає — поруч завжди вона,

розумна, спокійна, надійна. Прикипіла душею до хлопця, як і він

до неї.

Хоча бабуня Ніна зовсім не самотня, бо має власну не-

маленьку

родину. Багатенько племінників, численних

двоюрідних і троюрідних онуків. Та найрідніші — то донька

Ольга, двійко вже дорослих внучат та п’ятеро онуків. Ольга

разом із донькою Настею та трьома дітлахами мешкають в Італії,

а син Стьопка з дружиною та сипом і донькою — в Іркутську. Ні

донька Ольга, ні онуки І Іастя та Стьопка не розуміли такого

вчинку бабуні Ніни, та змирилися, бо повертатися до Львова

ніхто з них не збирався. Тож для Арсена ті всі численні бабунині

родичі з часом стали наче рідними.

Тітка Настя «просто непосильно гарувала на макарон- пиків і

40

мала, мов тату на тілі, відзнаки на долі, тобто чо- ловіка-

випивоху, трьох спиногризів та немолоду хворобливу матір». Так

скупо вона скаржилася бабуні Ніні на нелегке життя-буття, коли

минулого літа приїжджала в Україну черговий раз лікувати від

алкоголізму свого горе-мужа. А вуйко Стьопка живе в Росії.

Десь раз на півроку телефонує бабуні його дружина, безупинно

нарікає на долю та чоловіка-п’яницю. Бабуня то все бере

близько до серця, усіх жаліючи та всім співчуваючи. Майже всі

гроші, які надсилає їй донька з Італії на «харч, ліки та одяг»,

переправляються Стьопці в Іркутськ. Бабу- пина пенсія, доплати

від держави сироті та кошти від наймачів однієї кімнати — от

майже весь нехитрий дохід родини. Кімнату завше винаймали

студенти, переважно дівчата з села. Частенько добросерді батьки

студенток, яким діти вдома розповідали про стару пенсіонерку з

малим онуком на руках, передавали для господині та малого

сякий-такий домашній харч. Іноді одяг, із якого

Зірка для тебе

41

Дара КОРНІЙ

виростали брати дівчат і який іще непогано зберігся. Отак вони

й жили. Непогано жили. Та останній рік бабуня почала часто

хворіти, безкінечні лікарні та санаторії, і довелося їй із Арсеном

щось вирішувати, думати, як бути далі. І тут несподівано

нагодився порятунок в особі далекого родича бабуні Ніни, тобто

директора дитбудинку Семена Сильвестровича:

— А шо, баб Нін, у нас Арсєнкє буде харашо. Ну, майже як на

курорті. Свіже повітря, регулярний харч, школа під боком, і я,

канєшно, за ним пригляну. Буде він у мене, як вареник у сметані

кататься, і жить, як Бог за пазухою, то їсть навпаки, як пазуха у

Бога. Е-е-е, ну ви поняли? От увідітє. Лічіться, поправляйтесь.

Манера розмовляти отакою мішанкою — то візитна картка

чоловіка. Семен Сильвестрович — завідувач дитбудинку з

дипломом економіста-бухгалтера без жодного натяку на

педагогічну освіту. Із цифрами у нього не склалося ще в

торговельно-економічному. Ледве ту науку подужав. Хтось із

родичів пожалів «непутьового» Семена і влаштував у

дитбудинок завгоспом. Та Сьома, як його ніжно називає бабуня

Ніна та всі численні родичі, швидко перекваліфікувався і став

«бухгалтером дитячих душ». То він так поетично на зібраннях

рідні про себе говорив, розповідаючи пафосно про свою нелегку

місію майже чудотворця для сиріток «злощасних» (малося на

увазі, звісно, нещасних). Ніхто Семена ні поправляти, ані вчити

не брався, бо той мав доволі важкий характер і таку ж руку.

42

Сергій багато чого

цікавого дізнався від

Арсена про дерика

Семена

Сильвестровича, в

миру — Сьому.

Директорська посада

звалилася

на

чоловіка, мов сніг на

голову,

коли

попередника Семена

посадили за зловживання та фінансові махінації на сім років.

Більше кандидатів на

Зірка

п д

о л

с яа дте

у бе

не знайшлося, точніше, ніхто не хотів братися за цю

важку та невдячну справу. А Семен от погодився. Правда, посада

директора передбачала крім основних господарських обов’язків

наявність іще й певних ораторських умінь. І «бідний Сьома»

змушений був час від часу виховувати за допомогою слова

важких дітей, а інших у дитбудинках, звісно, немає.

Тому частенько говорилося на публіку щось типу мудре з

виховною метою, бо без публіки розмова була набагато

коротшою: гумовою трубою по задниці або кулаком «у рило»,

тобто кому в око, кому в зуб, кому в лоба. І Іо печінці чи по

нирках дерик не бив і старшим забороняв. То вже кримінал,

«коли шо».

Говорив:

—

Я вам не мавпа на дрєзіні, я — стріляний калач, до-

рогуші мої, і тертий воробей. І якщо хтось із вас, анци- болів

підкинутих, ще хоч один раз зметикує таке вчуди- ти, то я вам,

баранам безрогим, покажу, де раки зимують і де козам хвости

вправляють, і ті роги вам повідкручую.

Або й так:

—

То вам не мавзолей Пірогова, а майже ваша ізба-

читальня. Чому майже? Бо вам, придуркам, я б і яйця

коров’ячого не зніс.

Чи так:

—

Шо зацюцюпався на місці і точиш ляси з баляндра-

сами? Я тобі за агь-два ті балабонища причмелю.

І ще й ось так:

—

Виріс — їжаку по вуха, а нашій льосі по цицьки, а туди

ж — до грьобаного дідька в зуби.

Ні офіційної дружини, ні дітей у сорокарічного Семена не

було. Тричі одружений і тричі розлучений. Усі дружини втікали

від нього після недовгого терміну перебування у шлюбі, як

дідько від ладану. Перша дременула через тиждень, друга за

місяць, третя протрималася найдовше — півроку. Зараз дерик

жив у «гражданському шлюбі», тобто на віру з «порядошною

жінкою невизна- ченого возраста». То він сам так вихвалявся

перед бабунею Нін 44

ою. «Порядошною жінкою» виявилася

кухарка з їдальні пані Олена, рудоволоса, вусата, старша від Се-

мена Сильвестровича на десять років. Ця огрядна сувора

жіночка якось зуміла знайти підхід до цього дивакуватого

чоловіка і вже літ сім із ним микається. Власних дітей пані

Олена не мала, тож молодший від неї чоловік і виконував усі ті

функції, які необхідні жінці для так званого жіночого щастя. Він

став і сином, і мужем, і головою родини. Пані Олена — то,

певно, єдине у світі створіння, якого Семен Сильвестрович

боїться.

У бабуні не було іншого вибору, ніж довірити онучка Арсена

хоч і не дуже путьовому, та таки своєму Сьомі. Звісно, поки

вона не оклигає. Арсен свято вірив, що тільки-но бабуні стане

ліпше, він відразу повернеться додому.

Сергій сумнівався — поважний вік брав своє. Хоча старався

підтримувати віру в серці друга.

У дитбудинку Арсену мало хто співчував, скоріше не

розуміли. Бо вони всі покинуті й нікому не потрібні. Чому

Арсен має бути кращим? Тут кращих не люблять. І хлопці охоче

насміхалися над Сєнькою-Локатором, щоб не задавався і не

думав, що він чимось ліпший від них. Арсен та Сергій навіть

побилися зі старшокласниками, коли ті почали називати хлопця

«сиріткою-хлюпи- ком». Та дуже знущатися над Арсеном не

посміли, знаючи круту вдачу дерика. Бо ж Семен

Сильвестрович зовсім і не відмовлявся від «племяннічка»,

навіть дозволив Арсену називати його дядя Сьома привселюдно.

Та хлопець не став цього робити, і несподівано дерик за це його

«зауважав» і — на жаль, так само привселюдно — видав таке:

—

Молодца ти, Арсенько, прям мальчіш-кібальчиш, ке

видєлуєшся перед другими. Кожний батько гордився б таким

отцом, тобто сином. Як жаль, що твій до цього не дотянув, то

їсть скороспотіжно умер.

Слова дерика жодного позитиву не дали. Краще до нього не

почали ставитися. Зрештою, Арсен навіть не образився, бо дядю

Сьому знав добре. Тільки й промовив:

Зірка для тебе

45

—

На убогих розумом, як відомо, не ображаються.

То тепер Сергій розуміє, що дитбудинківці тоді про-

і то заздрили Арсену, жодної ненависті в тих діях не було, тільки

заздрість. Бо він, живучи на волі, хоч і гірше вдягався чи, може,

й гірше їв, але мав те, чого вони, круглі сироти, ніколи не мали і

не матимуть, те, чого не замінять ані нові іграшки, ні модні

кросівки. Арсен мав родину, хай маленьку, крихітну — він та

бабуня, але його в ній щиро і безхитрісно любили. Любили

просто за те, що він є. А ще десь там, за сотні кілометрів, жили

нехай непутьові, та все ж майже його родичі — двоюрідні се-

стри та брати. Тітчині — Васька, Ірка та Левко, вуйкові —

Свєтка та Валік. І це все давало хлопцеві те, без чого взагалі

важко уявити світ. Усередині дитини жила любов, як сонячне

проміння посеред найгемнішої ночі. І Іе тільки його любили

щиро, а й він любив, умів, знав як. І всі те відчували, і всі

бачили... І лише Сергій зумів це прийняти, а решта просто

заздрила і ненавиділа Арсена. Так важко прийняти те, чого не

розумієш. Але Арсена таки боялися зачіпати, бо з тих, хто смів

перечити йому, дерик умів шнурки в’язати, а зав’язаним у мор-

ський вузол ніхто не хотів бути.

І ще одне зріднило хлопців. Арсен мав мрію. Хлопець любив

подорожі, хоча поки тільки теоретичні, марив далекими світами.

Міг безупинно розповідати Сергію про дивні заморські країни,

тропічні ліси, істот, які там живуть. Батько Арсена був

топографом, і від нього у спадок хлопець отримав непогану

бібліотеку з книгами про дивні країни й світи. Хлопець мріяв

стати мандрівником, щоб мати можливість подорожувати

містами, державами, морями, річками, океанами, горами,

долинами. Сергій довірився другу і показав йому одного разу з

вікна спальні клаптик нічного неба з дивними мешканцями у

ньому. Він уже встиг про них дещо прочитати в бібліотеці. І

говорив так захопливо та щасливо, що Арсен не втримався й

вигукнув:

— Ти хочеш бути астрономом, так? Я вгадав? От яка в тебе

мрія! Ура!

Сергій вражено ди 4

в 6

ився на друга. Астрономом? Так, він хоче

бути астрономом. Приятель прочитав у його серці те, в чому він

сам собі не смів відкритися. Настільки та мрія здавалася

нереальною. Сергій зізнався Арсену в тому, що тихцем

перечитав усю літературу в шкільній бібліотеці, яка розповідала

про зоряне небо. Чому тихцем? Бо за таке «зрадництво» в

дитбудинку по голівці не погладять. Бо тут діють свої неписані

правила, за якими читання книжок, як і добре навчання,

вважаються повним «атстоєм», майже гріхом, за це можуть і на

смерть «зачмошити».

Сергій разом із Арсеном змайстрували ліхтарик із викинутих

на смітник дротиків та старого акумулятора і тихцем під

ковдрою ночами могли читати книги, які Арсен приносив із

домашньої бібліотеки. А коли чергували на фермі, то Арсен

чесно прикривав друга, виконуючи і за себе, і за нього брудну

роботу, поки той читає. За це Сергій годинами переповідав

прочитане-взнане другу чи тим, хто хотів його чути. Та

здебільшого таке

полюбляли дівчата, хлопцям якось байдуже було і до неба, і

Зір

д к

оа

дл

т я

и

х т ебде

у

рн

и

ц

ь,

п

ов ’

яз

а

н

и

х

і

з

В с е с

ві т

о

м

, _ який нач 4

е 7

бто

утворився з маленької горошини. Бо то здавалося надто

романтичним і тому трохи дівчачим. Добре, що пацаняча

більшість сприймала Сергієву балаканину як прості вигадки, не

докопуючись до суті.

—

Ага, хлопці. Зуб даю, правда. Всесвіт утворився з

маленької горошини, уявляєте собі?

—

Не бреши! Ой, не можу. Усе ти, Сєрий, вигадуєш,

думаєш, якщо до ладу брешеш, то, тіпа, крутий? Ну шо може ся

вродити з малої горошини? Га?

—

Ну, от людина, наприклад, — знайшовся Сергій. — Або

дуб із жолудя.

—

Ага.,. Може, ти, Сірко, знаєш, що ж то за крутелик ту

горошину, з якої Всесвіт взявся, створив? Хе.

Він поки що цього не знав. Але обов’язково дізнається, коли

стане великим ученим.

4. Бабуня Ніна

Бачиш, по цьому снігу рожевому ходить ангел

рожевий, босими пяточками залишає рожеві

слідочки на білій щоці стрімкого старого даху,

руцями в небо впирається, регочеться,

хмари сумні колошкає,

смикає птаху — ворону розкошлану. .

Сергій ніколи не забуде того літа. Вони закінчували восьмий клас.

Багато хто з однолітків пішов зі школи до ПТУ Але, за традицією, ще ці

літні канікули проводили разом із усіма. Ті, кого погоджувалися брати

«вцілілі» родичі, направлялися до них, а решта — до табору на Азовське

море. Дерику якимось дивом вдавалося щороку вибивати для сиріток

морські літні табори, які манерою життя майже нічим не відрізнялися

від сиротинця: такі ж порядки, дисципліна, муштра, хіба що море поруч,

і немає свиноферми та поля. До табору їздили зазвичай усі, тільки

чергувалися таким чином, щоб хтось залишався біля нехитрої

господарки — годувати курей, качок, свиней та виполювати бур’яни на

городі. Свині та кури їсти хочуть і влітку також, а в полі роботи не

менше, аніж восени чи навесні. Сергій відбув свій «агрономський»

термін, за віковим статусом був наглядачем і вже збирався з новою

зміною в табір, як раптом захворів. Вітрянка. Тож три тижні пробув в

ізоляції. Арсен навідував друга, привозя- чи йому з домашньої

бібліотеки книги. І Сергій зовсім не нарікав, що зараз не на морі, а

змушений сидіти під замком. Бо ще ніколи він стільки не читав, бо ще

ніколи не ч итав так щиро, не ховаючись.

Три тижні пролетіли швидко. І вже завуч збирався відправляти Сергія

в табір до всіх, як по хлопця приїхали... Ті, хто хотів узяти його на

решту літа до себе і кому дерик це дозволив зробити. Сергій був не те

що здивований, скоріше заскочений зненацька виявом такої турботи, бо

у нього там, у великому світі, зовсім нікого не було. А в чотирнадцять

років уже не всиновляють. Так, до них інколи приїжджали

«гастролери», які, мов товар, вибирали собі діток, хто — бо так треба,

хто для розваги. Останні зазвичай «товар» повертали назад. Рідко хто

приїжджав справді за дитиною. Вибирали чомусь найчастіше дівчат, і то

переважно тих, які мали жалісливий ангельський вигляд. А у віці

чотирнадцяти літ взагалі рідко кого всиновляли чи вдочеряли. Зрештою,

до пестунчиків долі Сергій ніколи не належав. Тож, хто його хотів взяти

до себе на канікули, для нього було загадкою, аж поки на прохідній не

зіткнувся ніс до носа з Арсеном та старенькою бабунею в білій хустинці

попід руку з ним. Лівою рукою старенька спиралася на кривульку. От

хто його захотів до себе взяти! На очі Сергія чи не вперше за останні

кілька літ набігли сльози. Але ж Арсен і півсловом не прохопився про

ось такий сюрприз!..

Схоже, бабуня правильно зрозуміла збентеження Сергія, бо без

зайвих слів пригорнула своєю худою кістлявою рукою голову хлопця до

себе:

49

Дара КОРНІЙ

—

Бідне дитятко, бідні мої дітки, — більше слів Сергій не

чув, бо старенька плакала.

Бабуня Ніна сама запропонувала Арсену забрати Сергія до

них на канікули. І хоч була слабка, досі лежала в лікарні, та все

ж наполягла на своєму. Арсен так багато розповідав їй про свого

особливого розумного друга, що вона просто не втерпіла та

зателефонувала мамі Сьоми (дерика) й попрохала про послугу.

Семен Сильвестрович перебував зараз із дітьми на морі, однак

відмовити коханій мамці не зміг. Єдина вимога — письмова

заява від бабуні Ніни та її присутність під час передавання

сирітки з рук у руки. І бабуня Ніна погодилася. Розумні сумні

старечі очі, добре ясне обличчя, помережане зморшками, і

світло, яке йде від цієї жінки, — це все бабуня Ніна.

До міста добиралися на автівці. І відразу до лікарні. То лікар

бабуні Ніни, також один із численних племінників старенької,

попросив свого приятеля відвезти та привезти назад нечемну

пацієнтку.

Простора світла палата з вікнами на схід. Велике вікно. Два

ліжка. Одне застелене тільки покривалом поверх голого

матраца. Видно, у бабуні сусіда нема. Бабу- нине ліжко виглядає

так, наче та відходила щонайбільше на кілька хвилин. Поруч на

тумбочці купа якихось баночок, пілюль. У кімнаті пахне

валер’янкою. Хлопці сідають поруч на порожнє ліжко.

Бабуня важко зітхає:

—

Натомилася я, хлопчики! Ох, натомилася! Давай,

Сергійко, нарешті по-справжньому знайомитися. Мене звати

бабуня Ніна. Ой, та що там! Ти це і так знаєш. Я рада, що мій

Арсенко знайшов справжнього друга.

Вона говорить без пафосу, спокійно та лагідно. Голос трішки

скрипучий, мабуть, від старості:

—

То ти й справді Лічозір? — запитує Сергія бабуня.

—

Лічо... хто? — Сергій кліпає збентежено та трішки знічено

очима. — Ні-ні, ви очевидно не так зрозуміли Арсенка. Я — Сергій,

прізвище — Безхатченко. Хоча у вашому припущені є доля правди, бо

дуже хочу стати астрономом, і тому, напевно, ви подумали, що я той,

тобто не зовсім, не той... Е-е-е-е...

Затнувся, розводячи в сторони руки, наче виправдовувався за своє

дурнувате прізвище. Якого не вибирав і яке вибрало його.

—

Нічого я не наплутала, серденько, — бабуня говорила тихо і

всміхалася.

Укрите зморшками, мов пооране поле навесні, обличчя. Але то зовсім

не псувало її, навпаки — стільки світла було в маленькій худенькій

жінці, аж Сергію раптом захотілося притулитися до неї ще раз,

торкнутися кінчиками пальців сяйва, що розливалося довкола старень-

кої. Він не знав, чи вірить у Бога. Точніше, не так. У Бога він вірив, а от

50

у чудні ритуали, які проповідували ті, що начебто були його посланцями

на землі, — не дуже. Інтуїтивно знав — то все фальш. Сироти — вони

такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду. А тут...

Світло і зовсім нема навіть тіней. Уперше і Сергієм таке.

—

Ой, синочку, стара зовсім стала й не так висловилася, однак не

наплутала. Лічозорами в давні часи називали тих, хто не має власної

оселі та змушений мешкати па вулиці, спати під розчиненим навстіж

небом, тобто лічити зорі.

—

Я ж тобі казав, Сергію, бабуня — колишня учителька мови.

Знає майже все, — вставив і своїх п’ять грошиків щасливий Арсен.

Йому подобалося, що поруч і Сергій, і бабуня.

—

А! Лічозори — то бомжі? — не цілком розумів Сергій, тому

робив припущення.

—

Та що ти таке кажеш? Жартуєш? — бабуня зайшлася

хриплуватим сміхом і закашлялася.

Сергій не знав, що робити, бо кашель старенької був надривистим і

важким. Почувався винуватим. Жінка кашляла довго й натужно, аж

зблідла, руки затремтіли. Арсен приклав склянку з водою до уст

старенької. Пила маленькими ковточками, вода через кашель майже вся

виливалася і цівочкою скапувала поораною зморшками борідкою на

кінці білої хустини, в яку була зав’язана.

Віддихалася. Арсен із Сергієм стурбовано дивилися на бабуню. Вона,

бліда та втомлена, якусь мить сиділа з закритими очима, обіпершись на

спинку ліжка. А коли обличчя нарешті стало таким, як і раніше,

озвалася:

—

Арсенку, синку, принеси ще водички. Ти знаєш якої, а то ця,

тутешня лікарняна, мені аспериною віддає. Не турбуйся, зі мною

Лічозорик посидить. Правда ж, Сергійку?

Сергій ствердно кивнув, перевівши погляд із бабуні на тумбочку.

—

І не хвилюйся, синку. Я чемно вип’ю усі ліки. Ось ти принесеш

водички, і я вип’ю.

Арсен стурбовано захитав головою:

—

Добре-добре, бабуню! Не хвилюйтеся. Сергію, пильнуй тут. Я

швиденько. П’ять хвилин.

Арсен стрімголов вибіг із палати.

—

Вибачте, що змусив вас кашляти, — винувато промовив Сергій.

Бабуня поклала свою суху та худу руку на Сергієву. Рука тепла та

легка, мов пір’їнка.

—

Ну що ти, солодяточко! Ходи до мене ближче, сядь поруч, і ми

поговоримо.

Сергій сів на ліжку коло бабуні. Опинився так близько біля

старенької, що міг добре розгледіти кожну зморщечку на її обличчі,

потріскані губи, сиві вії над такими ж посивілими від старості, колись,

може, й блакитними, очима. Бабуня всміхнулася і заговорила:

—

Мій кашель — то давній мій ворог, — говорила вже спокійно.

Зірка для тебе

51

— А ворог, якщо він старий-престарий і разом із тобою зістарівся, з

часом зачинає здаватися давнім приятелем, і коли довгенько не

навідується на гостину, то злий знак.

Сергій зачудовано слухав. Вона ще й жартує.

—

То все мої слабкі бронхи, синку, таке давно зі мною. Ще від

війни. Перенесла пневмонію, мало тоді не вмерла, а кашель — то наче

плата за життя. Мудрі ескулапи іапевняли мого чоловіка, що я зі своїм

хронічним бронхітом при паскудній львівській погоді довго не протягну.

А, бачиш, ніхто з людей не знає, кому скільки Той, що вгорі, налічив.

Досі жива! Хоча добре знаю, синочку, що мені вже давно пора. Майже

вісімдесят літ — то таки за- мпого для хворих бронхів! — усміхалася, й

одні зморшки на її обличчі розгладжувалися, а нові з’являлися.

Сергій мовчав, а бабуня, схоже, й не чекала, що він почне відповідати,

тож вела далі:

—

Зачекався мене Михасик там, — і вона підводить свої вицвілі

очі догори. — Я давно маю бути поруч. Ми- хасика, мого чоловіка, вже

двадцять літ немає. Та я замирилася з тим, що досі вікую. Віриш, серце,

ніколи не просила в Бога смерті. Бо Йому видніше: Він — дає, Він і

забирає. Забрав мого синочка Юрасика в двадцять п’ять. Вважав, що так

ліпше для нього. Може, й ліпше, замирилася. Ех, наплакалася тоді. Охо-

хо, багато сліз виплакано за життя... Але то, певне, добре, що навчилася

плакати. Чому? А бачиш — серце гірку тугу в собі не

Дара КОРНІЙ

держало, вона витікала струмочками з очей. То вже так ведеться: що

довше життя, то більше у ньому і радощів, і горя, і смутку, і веселощів.

Усього порівну дається кожному. Слава та милість Господні —

безмежні. Творець послав нам із Михасем ще й донечку, Олюсю.

Натерпілася вона, бідненька, також різного. Чоловік її залишив саму з

дітьми. Сказав, що знайшов ліпшу. Хтозна, чи ліпшу, та набагато

молодшу — точно. Потім вертався, падав у ноги, цілував руки, просився

назад. Не прийняла. «Гонорова», — дорікали люди. Хоча гонор тут ні до

чого. Мудрість скоріше. Бо хто нагидив тобі в криницю один раз і

прийшов до неї напитися знову, знаючи, що ти її вичистила, не зможе

втриматися довго, бо нечисто- плотний... О, ні! Ми з Михасиком нічого

їй не радили. Боронь, Боже, втручатися в стосунки двох! Сама все ви-

рішувала. Ото ж ми вкупі дружно жили в квартирці-ру- кавичці. Я,

Михась, наша доня і онучатка — Настуня та Стьопка. Зараз Оля в Італії,

допомагає Насті з дітьми. Інколи телефонує, плаче, жаліється на життя,

додому проситься: «Мамо, як на чужині тяжко! Мені наше місто щоночі

сниться, і тато такий молодий, і ти — юна. Думала моя Настя в отій

Італії мед їсти ложкою, але той мед на чужині зовсім не солодким

видається, чи, мо’, то його забагато. І знаєш, полином у тій Італії зовсім

не пахне, та чому ж так гірко?» Кажу: «Повертайся додому, до нас із

Арсенком. Приїжджай! Настя не пропаде, онучата вже виросли! То я —

стара і вже гірша, певне, розумом від малого. Приїжджай, припильнуєш

Арсенка, бо мене пильнувати не дуже треба. Ти нам більше знадобишся,

ніж отій Італії». Не хоче й чути. Усе їй здається, що онуки без неї не

ростимуть. А мене заспокоює. Каже: «Мамо, не збирайтесь умирати. Ще

не час!» Не час? Еге ж! Майже ніхто не знає часу свого.

—

Майже ніхто? — перепитує луною Сергій. Із ним ніколи ніхто з

дорослих ось так відверто не розмовляв. Вчителі вчили згідно з

написаним у книжках, але не ділилися життєвими премудростями,

інколи лаяли, часто шеважали, деколи жаліли та торочили час від часу:

«Ех, кому ви потрібні, безталанні?»

—

Як то — майже ніхто? — ще раз перепитав.

—

Так. Бо ще ж є ті, що з власної волі вкорочують соні віку.

Самогубці тобто. Якщо ти собі життя не давав, то чи маєш право його в

себе забирати? Ой, та що це н про сумне, — стрепенулася старенька. —

Вибач мені, ( ипку. Знаєш, старі люблять побазікати, бо думають, що

прожили стільки і бачили таке, що молодим надолужувати і

надолужувати. Та старі забувають одну дивну річ: майже всі люди

вчаться лишень на власних помилках, скільки б не розповідали нам

пізнавально-виховних історій і старші, і мудріші.

Бабуня знову закашлялася.

—- Ох! То мені моє тіло говорить: «Ніно, Ніно, я вже не годне терпіти

більше. Час мій майже закінчився!» V мене здоров’ячко, мов у

доісторичного чорно-білого телевізора, який із невідомих причин досі

працює. Та 11 рацює специфічно: поки не стукнеш ногою — і мовча- і

йме, і не показуватиме. Але ж... Моя душа благає тіло: «Потерпи, будь

ласочка, ще трішки, хай Арсенко зіпнеться на ноги, і тоді до Михасика.

Хай уже забирає до себе».

Бабуня дивилася своїми добрими очима на хлопця. (Скуйовдила його

чуприну:

Зірка для тебе

53

—

А ти, солодєтко, не бомж зовсім. Що ти таке вигадав? Бомжі —

то ті, хто мали і не зуміли втримати. А ти ніколи не мав, але матимеш,

бо ти — справжній. Лічозо- ри — то не просто безхатченки. То ті, що

шукають і йдуть на поклик власної зірки. Ти — один із них. Вір у свою

зірку. Мені про тебе Арсенко розповідав багато. Ти станеш тим, ким

захочеш, але мусиш дуже-дуже захотіти, постаратися для цього також.

Шарпнулися двері, і в палату вбіг захеканий Арсен із дволітровою

пляшкою мінералки. Слідком за ним зайшов чоловік у білому халаті:

—

Арсенко, не створюй бурю, хіба так можна ганяти, мало

медсестру з ніг не збив. Тихіше і спокійніше. Ти ж не крос біжиш. Це

лікарня, і тут хворі.

Голос чоловіка звучав поважно. На голові шапочка біла, як і халат.

Чіпкі, чорні, як вуглинки, очі, такі ж чорні вуса. Лікар майже серйозно

відрекомендувався, дивлячись на Сергія:

—

Доброго вечора, добродії! Я — Володимир Васильович! Це для

тих, хто тут вперше. Ви, очевидно, Сергій, задля якого ця нечемна, але

достобіса симпатична пані сьогодні насмілилася мене ослухатися.

Почувши таке, старенька всміхнулася й була відкрила рот щось

говорити, та лікар приклав палець до уст, і вона тільки стенула плечима.

—

І тому зараз, молоді люди, дозвольте нам із моєю улюбленою

пацієнткою потеревенити, бо ж я її давненько не бачив. Так засумував,

що аж додому не зміг просто так піти. А ви, хлопчики, зайдете завтра.

Розпрощалися. Бабуня поцілувала в чоло Арсена, а потім Сергія.

Володимир Васильович — лікар бабуні та водночас якийсь там

далекий родич, про це Арсен розповів Сергієві дорогою додому.

Дякуючи його таланту бабуня досі тримається.

Хлопці йшли пішки вечірнім літнім Львовом. Спека втомилася і

пішла спати, місто наче притихло від утоми та галасу. І воно було

чудове. Справжнє, живе. Сергію

Зірка для тебе

__ 54

навіть здавалося, що він чує, як Львів дихає... Арсен безупинно

базікав, розповідаючи другу то про бабуню, то те, що знав про Львів.

Про старі будівлі, дивні їхні назви, навіть про тих, хто їх будував, хто в

будинках колись жив, любив, ненавидів.

Сергій був упевнений, що без друга міг би легко заблукати в

лабіринтах безкінечних вузьких вуличок та старих мурів. Хлопці

спускалися Личаківською — таку назву читав Сергій на табличках

будинків. їх обганяли поважні яскраві вагони, що рухалися колією. Вони

були прив’язані дротами до інших дротів. Це трамваї. Звісно, (іергій

бачив їх на картинках журналів та на екрані телевізора. Але ось так, по-

справжньому, — вперше. Із вагончиків виходили люди, у вагончики

заходили люди. Вони всідалися в червоні крісла: одні щось читали, інші

просто витріщалися у вікно. На вулиці темніло. Засвітилися ліхтарі та

вивіски над крамничками. Усе видавалося якимось нереальним. Сергій

майже не слухав, про що йому розповідає Арсен. Так його вразило

видиво нічного Львова.

—

Арсенко, слухай, а багато тре’ грошей, щоб покататися на

ньому? — Сергій тицьнув пальцем у хвіст трамвая з номером два.

—

Та можна і зайцем. Але тільки одну зупинку, бо може

нагодитися контролер, і тоді буде непереливки: бабуся за мене штраф

заплатить, а тебе відправлять назад у дитбудинок.

Арсен серйозно пригальмував на зупинці, чекаючи трамвая.

—

То, може, ну його, тоді ліпше ногами. Га? — Сергій не хотів у

дитбудинок.

—

Та не бійся. Одну зупинку без білета можна, та й вечір уже,

ввечері контролерів майже нема. У них також є діти, родини. Зрештою,

можна було б і квитки купити. То мало коштує, та... — Арсен постукав

по кишенях штанів, там зовсім не дзвеніло. — Грошей я не маю при

собі. Останні витратив бабуні на мінералку, ще печива сухого купив. І...

той, мусив для медсестри та санітарки щось зоставити. Хоч Володимир

Васильович за це сварить, та я все одно роблю по-своєму. Я не можу

біля бабуні вночі бути, а мо’, їй чогось захочеться чи зле стане, то пані

Лю- ся чи пані Оля допоможуть. Знаєш, у них життя також не цукор. І

зарплати маленькі, і постійно їм ті гроші затримують, а в кожної сім’я. І

вони дуже-дуже хороші, бо все відмовляються від грошей. Жаліють і

мене, і бабуню, але я вмію переконувати. Тому, Сергію, вибач, хоч ти і в

гостях у мене, та трохи мусимо й пішки походити, економити.

Сергій із усім погоджувався. Він не знав і не вмів жити на волі, він у

всьому тут довіряв приятелю. А той попередив, що Сергій не просто має

його в усьому слухати, а вчитися всього того, що вміє Арсен, якщо дуже

хоче вибратися з інтернату і стати вільним. Сергій дуже хотів.

Довго хлопці блукали дивним та прекрасним старим Львовом. Урешті

видряпалися крутою вулицею Кобилян- ської на вулицю Кирила і

Мефодія. Сергій уважно читав вивіски на будинках, про всяк випадок,

щоб не заблукати, мало що може трапитися. На бічних вуличках світла

було трохи менше і порядку також. Картина вже не видавалася такою

ідеальною, як на яскраво освітленій Лича- ківській. Та враження від

міста це не псувало, а навпаки — переконувало Сергія, що тут

мешкають звичайні люди, такі, як він, які і смітять не менше, і не є

ідеальними, як він чомусь раніше про них думав.

— То моя рідна вулиця. Колись її називали Курниць- кою. Одні

кажуть, тому що то було глухе передмістя Льво- на, того, якого ти ще не

бачив, але яке я тобі покажу, і тут небагаті міщани тримали домашню

птицю, Інші кажуть, Курницька вона через те, що тут гнали самогонку,

курили, тобто дистилювали її.

—

Арсене, а ти звідки то знаєш? — Сергій здивовано дивився на

друга.

—

Та від бабусі. Вона любить говорити, що людина мусить знати

про місце, в яке пускає своє коріння, якнай- оільше. Я ж начебто тут

коріння пустив, га?

—

Хм! А для чого про вулицю все знати? Ще про своїх рідних —

розумію, а про вулицю! Чи не однаково, хто тут жив колись? — Сергій

стенув плечима. — Ті ж люди не були твоїми родичами чи бодай кимось

видатним для міста?

—

Не. То не так, Сергію. Якби не ті невидатні — то й міста могло

не бути. Кожен камінчик під ногами покладений з любов’ю, кожен

камінчик у стіні будинку мусить не просто надійно захищати від негоди,

а тішити око. Хі- I іа ж не приємно дивитися тобі на стіни таких

красивих неоднакових будинків? Та то нічого. Я тут тобі таке покажу і

таке розповім...

Зупинилися перед чепурненьким затишним будинком. (Ібсаджений

квітами дім здавався чарівним, наче з серед- иьовічної казки про фей та

чарівників.

Арсен прочинив вхідні двері під’їзду:

—

Колишня вілла архітектора Станіслава Кшановсько- го,

збудована за його власним проектом 1891 року. Заходь і будь як удома.

5. Не вкради

Я не знаю, за чим я плачу —

Чи за тим, що життя — незряче,

Чи за тим, що прозріння — сліпуче. Тільки біль,

як завжди, неминучий.

Ці канікули стали для Сергія не лишень справжнім святом, а й школою

життя — іншого, не схожого зовсім на те, яке він досі знав. Бо Львів —

то ж не лише будинки, кнай- пи, крамниці, ринки, бруківка, його

мешканці. Це місто — живе-живісіньке, справжнє, з особистою

біографією, ха- ризмою, вдачею, характером. Воно також впливає на

тебе, навіть коли ти про це не думаєш, виховує тебе, дисциплінує, рятує,

карає, наказує, ненавидить і любить. Тому поводься чемно, як добра

дитина, бо інакше ти тут не приживешся. Ні, Львів не пережовуватиме

тебе, як то роблять зазвичай великі мегаполіси, цей гоноровий красень

ніколи не стане псувати свій апетит чимось непристойним, гидким на

смак, він просто тебе виплюне.

Таке розуміння до Сергія прийде згодом, а поки він дедалі більше

закохувався у Львів, який продовжував видаватися хлопцю чарівливим,

можливо, вже не таким і бездоганним, але таки чарівливим, попри всі

побутові кострубатості. Скажімо, вода з кранів тут текла виключно за

графіком, тобто по годинах: із шостої до дев’ятої, вранці та увечері. Не

встиг, не застав — твої проблеми. Воду набирали у великі баняки,

виварки, каструлі, від- |>а. Так, про всяк випадок, бо траплялося різне,

особливо влітку, коли господарники міста без попередження вимикали

воду з профілактичною метою на день-два, .і не текла вона з кранів і по

декілька тижнів чи місяців.

Помешкання Арсена та бабуні Ніни розташовувалося на другому

поверсі тої самої вілли Кшановського. Дві окремі кімнати, кухня,

коридор, туалет та ванна вкупі, невеличка комірчина. Висока стеля

помешкання не здавалася Сергієві чимось особливим. У його

дитбудинку стелі також не були низькими, це ж колишній поміщицький

маєток. Схоже, тоді все так будували — просторо. ()дна з кімнат

квартири бабуні завжди здавалася «в най- ми». Зараз вона пустувала й

чекала першого вересня, коли повернуться після канікул три студентки-

четверто- курсниці Франкового університету, деякі корпуси якого

знаходилися на цій же вулиці.

Хлопці розташувалися в іншій кімнаті, трішки мен- шій. Арсен

Сергію постелив на розкладачці, сам спав на розкладному кріслі. Ще

одне ліжко пустувало. То — бабусине, і воно чемно чекало повернення

господині.

Арсен вставав рано, перед шостою. Звісно, будив і Сергія, разом

бралися до роботи. Треба було вистояти вранці чергу, і не одну: по

масло, сметану, ковбасу, крупи... А ще сходити на базар по свіже молоко,

яйця, моркву, пастернак, петрушку, кропчик, м’яту, яблука, бурячок для

Зірка для тебе _

_......

57

борщику, домашню курочку для бульйону. . Потім чистилася картопля,

нарізалася цибуля, помідори, огірки, часник, а ще слід було помити

посуд та поприбирати в кімнатах.

Сергій із напіввідкритим ротом спостерігав, як Арсен чаклував над

варивом, і набір куплених на Стрийсько- му базарі продуктів враз

перетворювався на невимовну смакоту. Пахло так, що можна було

слинкою вдавитися.

64

.

Дара КОРНІЙ

Арсен казав, що варити його навчила бабуня. А які він робив

вареники! Не до порівняння з синюшного вигляду

дитбудинківськими, які іноді потрапляли в меню ви хованців

сиротинця. Зазвичай в обідню пору, поробив ши всі домашні справи

та приготувавши обід, хлопці йшли до бабуні в лікарню. Там

слухали нехитрі теревені старенької з такими ж хворими, як вона,

котрі часто навідувалися в палату. Її кімната вікнами виходила на

схід, і сонце не так припікало в полудень і пополудні.

Після того хлопці мали вільний час, якраз щоб повештатися

містом. Арсен залюбки відкривав Сергієві таємниці улюбленого

міста, про які йому колись розповідала бабуня.

—

А оцей красивий будинок на вулиці Вірменській ми,

львів’яни, називаємо «Пори року». Я його дуже люблю. Бабуня Ніна

розповідала, що він став першим будинком у Львові, де на фасаді,

так би мовити, розмістили не просто міфологічних персонажів, як

на більшості (ти ж бачив), а звичайних людей. Он, бачиш, в отих

віконечках між другим та третім поверхами? Весна, селяни орють

землю. Там під барельєфом латинкою написано щось типу таке (за

дослівний переклад не відповідаю): «Хай сильні воли масний ґрунт

землі відразу з перших місяців року перевертають». То щось із

Вергілія. Ти ж пам’ятаєш, хто такий Вергілій, пра’?

Сергій пам’ятав. Спілкування з Арсеном не минуло даремно.

Тому кивнув головою, а Арсен захоплено тицяв пальцем у будинок

та розповідав далі:

—

А тут уже й ліго нагодилося, селяни збирають урожай.

Написано приблизно таке: «А золоте колосся колоситься в

найбільшу спеку, і в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно».

Далі осінь, також гаряча пора. Тут на тому барельєфі люди толочать

льон. І підпис:

:і І рка для тебе

58

" 11 (едрі осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях

дозріває виноград». А ось і зима — пора, перепочинку, коли можна й на

санках покататися. «У холодну пору селяни здебільшого користають із

набутого та радісні влаштовують застілля». Але й тут без міфів не

обійшлося. Бачиш, ондечки в центрі між зображеннями літа та осені

«напівсидить-напівлежить» Хро- нос — господар часу, який тримає в

руках Всесвіт. Над ним напис: «Жив на Землі золотий Сатурн». Ну що

ще тут цікавого? Ага! Чотири лики символізують чотири вітри, які віють

із різних частин світу. А ще подивися на кути будинку аж нагорі. Бачиш,

там лелеки. Той, що зліва, тримає напис: «Віщує весну». Той, що справа:

«Повертає зиму». А між третім та четвертим поверхами латинкою

написано таке: «Усе має свій початок, усе має свій кінець».

—

Ти знаєш латинку? — перепитує здивований Сергій.

Арсен морщить носа та куйовдить своє волосся.

—

Якби ж то. Не зашкодило б. Хіба що трохи. Бабуня мене

починала вчити та... Захворіла. А от бабуня добре знає, і не тільки

латинку. Бо все, про що тобі оповідаю, від неї почуте. Вона не просто

любить наше місто. Бабуня і все, що вона знає, для мене і є Львів. Отой,

найсправ- жнісінький.

А потім десь близько шостої хлопці йшли «до праці». Лікар бабуні

Володимир Васильович «домовився» з пар- кувальниками на стоянці

біля лікарні, і хлопці за гроші мили машини. Ось так заробляли собі на

хліб і на масло. Арсен економив кожну копійчину і зі зневагою ставився

до тих, хто ті гроші безглуздо тринькав. Сергій не зовсім розумів друга.

Для чого так напружуватися, коли можна й по-іншому гроші добувати,

набагато простіше? Тим паче, в такому великому місті! Але нічого не

радив

З Зірка для тебе приятелю, бо був у нього в гостях і мусив поводитися чемно.

До того ж бути дармоїдом не хотілося.

Одного літнього вечора, десь після другого тижня Сер- гієвого

перебування в Арсена, трапилася така історія. Во ни поверталися з

роботи додому, втомлені і трохи сердиті. За останню вимиту машину

нічого не заплатили, бо їм дістався якийсь немісцевий жлоб, що дав

хлопцям по цукерочці «за труди». А коли дядечки-паркувальники поча

ли його соромити, взагалі сказав, що поскаржиться кому слід на те, що

ті використовують рабську працю неповнолітніх. Мусили змиритися.

Так от. їхали хлопці в трамваї, Арсен притулив щоку до вікна і

дрімав. На одній із зупинок увійшла огрядна тітонька, зав’язана в білу

хустину під молодичку, з величезними торбами. Усілася перед ними.

Вагон був майже порожній, а оскільки вони сиділи в кінці вагону, то ніх-

то назад і не озирався, не придивлявся дуже до них. Тітонька заходилася

щось там поправляти в напханих торбах. Чорна дамська сумочка пані

теліпалася просто над ногою Сергія. Вона була відкрита, і з неї

спокусливо стирчав гаманець — товстий, новий. Сергій навіть не думав,

що можна вчинити по-іншому. Красти в дитбудинку не вважалося

гріхом, навпаки — за те, що цього не вмієш, могли і по голові натовкти.

Коли він вчився в п’ятому- шостому класі, ще до появи у школі Арсена,

і належав до групи малих, то старші хлопці вимагали «приношень» від

менших — двадцять-тридцять копійок в день. А де їх узяти? Звичайно,

вкрасти. Не вмієш — навчись. У школі в їдальні ненароком залазив у

кишеню до однокласника чи однокласниці з місцевих або йшов на

базар. Але після того, як зловили кількох хлопців на гарячому і де- рик

отримав від міліції «наганяй» і погрози від постраж- далих у розправі,

збори мзди припинилися. Та старі звич- к и залишилися, і кралося ті

льки тоді, коли траплялася нагла необхідність. Слід сказати, що Сергій

жодного разу на крадіжці не попався, мав до цього «вроджений» хист.

Він не кидався відразу на жертву, вмів очікувати. А тут і зараз жертва

видавалася просто ідеальною.

Шур-шур розкрита торба по нозі. Арсен дрімає, довкола порожньо,

спереду ніхто не озирається, поруч нікого. Хвать і...

Рука Арсена на його, німий докір в очах. Арсен перехоплює

гаманець. Сумка піднімається вгору, бо тітонька щось там поправляє в

себе на голові, хустина сповзла. Арсен нахиляється, кидає гаманець на

підлогу, майже біля ноги жінки, торкає її легко за плече:

—

Пані, пані! То не ваш гаманець під ногами валяється?

Жінка вся стрепенулася, зірвалася на ноги, нагнулася,

підняла. В очах стільки вдячності та переляку:

—

Мій-мій-мій! Ой, хлопчики, золоті мої! Ох, я роззява, —

забідкалася, доправляючи то сумочку, то хустину на голові. — Майже

все б втратила! Сьогодні зарплату нарешті за півроку видали, то я моїм

лоботрясам різного накупила... Дякую вам, любі хлоп’яточка! Яка має

бути горда мама, що народила та виховала таких чесних діток. Ой, ой, я

зараз.

Вона похапцем, навіть не відкриваючи гаманця, не перераховуючи

гроші, запхала його до сумки, закрила торбу на блискавку і заходилася

щось вишукувати у своїй ісартатій торбі. Нарешті дістала дві пачки

світочівських цукерок «Морські камінці». Тицьнула їм до рук, а тоді

нахилилася над хлопцями і поцілувала в голову — спочатку Арсена,

потім Сергія.

Сергій ладен був крізь землю провалитися. Так йому соромно було чи

не вперше в житті. Хлопці мовчки доїхали до своєї зупинки. Тітонька ж

не вмовкала і збуджено розповідала про своїх трьох лоботрясів. Вони

зараз у мами на селі, допомагають старенькій по господарці. Старший,

Дмитрик, уже в шостому класі — він і на городі справляється, і свиней

годує, і води наносить із криниці. Середній, Михась, третій клас

закінчив. То він корову пасе, а найменший Ростик — той усім заважає,

напевне. Бо за ним пильнувати треба, щоб лиха не накоїв — і собі, й

іншим. Йому ж лишень чотири рочки. А тато з мамою в місті на роботі...

Звичайна історія.

Хлопці вийшли з трамвая. Арсен і слова не зронив, тільки вже дуже

насупився, мов львівська погода на дощ. Сергій заходився

перепрошувати:

—

Арсенко, слухай, той...Ну, я ж не знав, Я думав — то якась

60

багачка, от і поцупити вирішив. Ну, вибач. Осічка вийшла, — щось таке

лепетав Сергій, виправдовуючись.

Арсен зупинився, мов вкопаний:

—

Осічка? Що? То це не вперше? Ти, ти, ти такий, як і вони усі, як

хлопці з дитбудинку! А я думав, що ти мій друг, що ти інший. Ех!

Красти не можна, Сергію! Чуєш? Агов! Красти не можна. Ти своїм

куцим розумом не розумієш, що красти не можна? Вона, ну та пані з

трамвая, хіба вона винувата в тому, що більше має зараз, ніж ти? Чи той

чувак, який їде в дорогій машині, а ти її йому миєш, чи винуватий він у

тому, що народився в нормальній родині і його добре виховали? А може,

він тяжко працював і наскладав на тачку? Що дивишся? Не всі, хто має

більше, ніж ти, — злодії. Ти відбираєш не в бандита чи покидька зайве,

Сергію. Ти крадеш у звичайних людей. Багаті трамваями не їздять, у

чергах не стоять і на ринки рідко зазирають. І ти — не Робін Гуд. Ти —

справжній кишеньковий злодюжка. Якщо ти відбираєш хліб у дітей, то

чого тоді дивуєшся, що нас, сиріт, світ ненавидить? А за що нас

любити? Добре, хай! Я змирюся з тим, що ти в Бога не віриш і заповідей

Божих не знаєш. Але н щось ти таки мусиш вірити? А якщо вже геть ні

в кого і пі в що, то так і не зумієш стати ліпшим, то так і залишишся

внизу, навіть не на землі, а під нею — хробаком.

11 і, не так — від них хоч якась користь. А ти, ти... Звісно, вкрасти —

легше, але ж...

Сергій сердито блиснув очима:

—

Я не такий. Я, я...

Загнувся.

—

ІЦо ти? Ти щойно ледве не залишив голодними трійко дітей. І

ще посмів взяти в неї цукерки? Гівнюк ти. А іце другом називаєшся!

—

Я їх викину. Ти що думаєш, я не зможу без них обійтися?

Зможу. Тільки ти не знаєш, через що мені довелося пройти, щоб

вижити... То ти — дериків любимчик, и я, а ми...

Сергій підняв було руку, щоб жбурнути кудись убік цукерки, Арсен

перехопив її і вирвав пакет із долоні:

—

Не смій. Вона їх дала від щирого серця. Завтра занесеш бабуні.

Моїми поділимося... А тепер пішли. Буду т ебе, дебіла, уму-розуму

вчити, бо хоч ти і сволота, та все ж мені друг.

Сергій мав би образитися на Арсена. Той уже три роки відучився з

ними у дитбудинку і мав би знати, яке в них там життя. ї що ті звички в

нього не від розкошів, і іцо так важко противитися спокусі розжитися

легкими грішми, особливо коли голодний чи холодний. А потім... І Іогім

те все стає звичкою. Але змовчав, тільки нервово переминався з ноги на

ногу.

Арсен відійшов на метрів п’ять, озирнувся, махнув рукою, типу,

наздоганяй:

—

Що стовбичиш? Пішли.

61

Йшли мовчки. Сергій брів, важко дихаючи, шукаючи собі

виправдання, і знаходив. А він ті гроші крав не для себе, він хотів до

копійки віддати все другу і бабуні. За те, що добрі до нього, впустили в

своє життя, дозволили стати його частинкою. А тепер, що тепер буде?

Арсен завтра все розповість бабуні, а та — дерику... Точно, прийдеться

збирати манатки.

Арсен попереду, Сергій дріботить слідком. У будинок не зайшли.

Поруч невеликий старий садочок. Під яблунею дерев’яна лава, столик.

Недалечко, під старою грушею, хтось прилаштував гойдалку. Два

ланцюги, дерев’яне сидіння. Справді сидіння, бо має й спинку, і

підлокітники, навіть колись було пофарбоване жовтою фарбою, яка вже

облупилася.

Місяць сьогодні вповні. Сергію здалося, що той сумно озирає місто,

можливо, тому, що світла ліхтарів аж забагато, і він видається вже не

таким ефектним. Арсен кивнув головою на гойдалку:

— Сідай. Побалакаємо, — говорив спокійно і наче відчужено. Сергій

чемно сів, почуваючись мов на лаві під судних перед зачитуванням

вироку.

6. Пані Войцеховська

І знову тільки — Господи, спаси!

І знову — сльози випікають тіло.

Зоря летіла — так, зоря летіла.

А як упала — серце обпекла, аж ти

сичала й бризкала від болю!

А кажеш — просто — завжди будь собою... І що

тепер — ті сльози на очах, і що тепер — це

серце обгоріле?

Зоря летіла?

Так. Зоря. Летіла...

Знаєш, коли я в дитбудинку познайомився з тобою, то відразу

зрозумів, що не пропаду. Не згину, бо відчув у тобі щось рідне,

відчув частинку дому. Уже пізніше багато роз - і ювідав бабуні

про тебе і про твоє життя, і про твої сни. А вона плакала,

слухаючи мої оповіді. І казала триматися тебе, бо хтозна, кому з

нас то більше потрібно. У мене немає рідних братів та сестер. Є

двоюрідні, які мене знати не хочуть. Але у мене є бабуня і її світ.

І тут з’являєшся ти. Хто ти для мене? До сьогодні думав — брат.

Я не хочу помилитися. І тому я розповім тобі те, що, сподіваюся,

змінить тебе. Але спочатку відповім на твій закид. Я не дериків

любимчик і не його родич. Чоловік бабуні Ніни і батько нашого

Семена були братами. А тепер по суті. Ніхто з тих людей, що

ходять поруч, не винен у тому, що з тобою сталося. І з тими, хто

потрапляє в дитбудинки. І мені з них

1

62

.

Дара КОРНІЙ

ніхто нічого не винен. І я знаю напевне: буває щось набагато і

гірше, аніж втрата батьків чи незнання — хто ти. Бабуня Ніна

каже, що то — втрата гідності. Я хочу розповісти тобі про мою

бабуню Ніну. Я знаю, що не випадково вона мене тоді

відправила за мінералкою. Щось вона тобі, засранцю, пробувала

в перший день утовкмачити, в твою пустоголовину, та, видно, до

дули все. Інші слова тут потрібні.

Арсен приступив майже впритул до Сергія. Пильно зазирнув

у очі. Сергій перелякано ковтнув слину, таким дорослим він ще

свого друга не бачив.

— А тепер слухай мене уважно, бо якщо те, що я роз-

повідатиму, не вправить клепки у залишки твого мозку, то гріш

ціна всьому тому, що ти собі намріяв і що я про тебе вигадав. І

мені гріш ціна, бо я тебе не розгледів.

Арсен відійшов убік і всівся навпроти Сергія, на лаві під

яблунею. Почав розповідати.

— То було давно. Дуже давно. У далекому тридцять дев’ятому.

Початок Другої світової. Вересень. У Львів прийшла радянська

влада, та сама, про яку ми з тобою знаємо з книжок. Тобто

«перші сонети», так їх тоді кликали. І почалося веселе життя для

тих, хто до того мирно жив у цьому місті. Жив по-різному, але

мирно. Настали лихі часи. Людей забирали вночі зі своїх

домівок, часто цілими родинами. Просто так, без причини, ли-

шень за те, що мав ліпшу хату, роботу, одяг, посаду, не вкрадену,

а чесно добуту. Двадцять першого червня сорок першого під

оцей ось будиночок, що ми під ним сидимо, о четвертій ранку

під’їхала машина, воронок. А в цьому будиночку, віллі, як тут її

називають, мешкала мирна добропорядна родина дрібних

львівських торговців. Чоловік із дружиною та дві донечки. їх у

ту ніч

Зірка для тебо

63

заарештували. Завантажили сонних та розгублених, на-

швидкуруч на нічні сорочки накидався сякий-такий одяг, і все.

їх відвезли у Бригідки, в тюрму. Ніхто нічого не пояснював. Усе

просто. Ось документи, ось наказ. А накази зазвичай не

обговорюються, а виконуються, їх усіх кинули в одну камеру, в

якій уже й так було затісно. Мама благала майже навколішки,

щоб відпустили молодшу тринадцятирічну Ванду. Материнське

серце відчувало лихо. Та їй швидко заткнули рота: «Будеш чі-

плятися — розстріляємо».

Уранці на допиті їх усіх родиною звинуватили в контр-

революційній діяльності проти радянської держави, навіть

наймолодшу, Ванду. Ти знаєш із підручників з історії, що

наступного дня, двадцять другого червня, почалася війна

фашистської Німеччини проти Радянського Союзу. Совєти

спішно відступали. А що робити з полоненими, заарештованими

за контрреволюційну діяльність? Евакуйовувати? Ще чого!

Панькатися зі зрадниками! А, зрештою, і навіщо? У тюрмах

почалися масові розстріли. Фронт стрімко наближався, і совєти

діяли грубо та швидко. Спочатку то була звична для НКВС

практика, пригадуєш, нам історичка розповідала. Типу індивіду-

альний підхід. В’язень «запрошувався» у спецкамеру і без

попередження діставав постріл у потилицю. Та і то видалося для

виконавців трохи задовгою процедурою, і почалися розстріли

вже без церемоній. Заганяли побільше в’язнів до камер підвалів

та через дверцята, оті що для передачі їжі, стріляли з

автоматичної зброї. Віконечко відкривалося — і в’язень замість

шматка хліба отримував смерть. Правда, декого треба було після

цього добивати, не всі відразу помирали. Зайвий клопіт та час

для катів, так би мовити. І тоді придумали ще швидшу розправу.

Через віконце кидали до камери гранату.

У камеру, де сиділа родина Войцеховських і чекала своєї участі,

також кинули гранату. Усі загинули, тільки старшу доньку,

сімнадцятирічну Ірену, контузило, вона просто знепритомніла.

64

Дара КОРНІЙ

Обличчя та груди дівчини були залиті кров’ю батька, який в

останній момент зреагував і накрив дитя собою, мама

прикривала сестру та... Ірен отямилася в могилі десь за

Львовом, посеред місива з мертвих тіл, які під літнім спекотним

сонцем вже починали розкладатися, особливо ті, що лежали на

дні. їх, очевидно, розстріляли кілька днів тому. Совєти дуже

поспішали, бо як-будь прикривали трупи в ямі, знаючи, що то не

остання ходка, мають бути ще трупи. Дівчині «пощастило», що

ходка не остання і що братську могилу ніхто не стеріг. Бо ж від

чого чи від кого? Мертві не оживають, а живі? Живим не до

мертвих...

Арсен зупинився, переводячи подих. Досі він говорив наче не

для Сергія, а кудись убік. Зараз він звернув очі до нього:

—

Що, далі розповідати чи, може, досить? Може, тобі

розповісти, як приємно та легко вилазити по трупах із ями,

чіпляючись за тіла ще вчора живих і щасливих мирних людей?

Чи як ридала-голосила, падала на коліна і просила Господа

сімнадцятирічна дівчина її умертвити разом із усіма, щоб тільки

не терпіти той біль і муку пам’яті, які терзатимуть усе життя?

Сергій мовчав, утупивши очі в землю. Усередині все затерпло

від почутого. Чому він це все йому розповідає? Якийсь

незрозумілий здогад вліз у серце. Арсен, напевно, прочитав це

на обличчі Сергія:

—

Ірен ледве вибралася тоді з-під трупів та шматків землі,

якою притрусили могилу. Так-так, бачу, вже здогадався. Ірен

Войцеховська — то Ніна Фьодорова тепер. Я не запитував

ніколи бабуню, що вона тоді відчувала.

І Іавіщо? Що може відчувати юна дівчина, в якої все життя

попереду і яка в один день втратила все? Навіть була живцем

похована. Надворі стояв червень. Ірен пересиділа тиждень у лісі,

поки з міста не вибралися совєти і не увійшли німці. Шило

змінилося на мило. Вернула додому. Точніше, до того, що колись

було її домом. Порожньо, тихо, страшно. Із хати мародери

Зірка для тебе

65

винесли все цінне — похапцем діяли. Розтрощені меблі, порвані

гардини на вікнах, навіть зірваний паркет у вітальні... А німці

що? Та нічого. Її не чіпали. Бо батько Ірен — наиівнімець по ма-

тері. Мусила десь взяти кусень хліба, щоб не померти :і голоду.

Не каліка — то не подадуть. Та й хто подасть? Війна всіх

зрівняла, перетворивши на бідняків. Красти? У кого? У таких

само нещасних, як вона? Та й не вміла і не посміла б ніколи то

зробити. Ось так, Сергію! Ні городу, ні господарки, хоч здихай з

голоду. Батькові крамниці розгромлені, всі родичі мертві. До

війни Ірен закінчила гімназію для дівчат, отут недалечко, де

зараз четверта школа. Мала добру освіту, знала кілька мов. І

Іімці відкрили школу, набирали серед місцевих учителів. І вона

пішла в ту школу вчити дітей. На кусень хліба Ірен собі

заробляла. Але то все було тимчасовим, відчувала це. У липні

сорок четвертого повернулися совєти, другі совєти. Ті прийшли

вже надовго. Усіх тих, хто був хоч трішки заплямований

зв’язками з «окупаційною нацистською владою», арештовували

чи просто вбивали. Багато людей виїхало — хто куди, світ за очі,

дехто втікав із німцями. Бабуні не було куди втікати. Тут

залишалася велика могила з рештками її рідних. Вона її покину-

ти не змогла. Посвідчення особи, що їй видала німецька влада,

бабуня передбачливо знищила. Звісно, вона та її родина стали

ворогами совєтської влади в сорок першому, і за документами

були усі мертві. Удень вешталася

74

Дара КОРНІЙ

У камеру, де сиділа родина Войцеховських і чекала своєї участі,

також кинули гранату. Усі загинули, тільки старшу доньку,

сімнадцятирічну Ірену, контузило, вона просто знепритомніла.

Обличчя та груди дівчини були залиті кров’ю батька, який в

останній момент зреагував і накрив дитя собою, мама

прикривала сестру та... Ірен отямилася в могилі десь за

Львовом, посеред місива з мертвих тіл, які під літнім спекотним

сонцем вже починали розкладатися, особливо ті, що лежали на

дні. їх, очевидно, розстріляли кілька днів тому. Совєти дуже

поспішали, бо як-будь прикривали трупи в ямі, знаючи, що то не

остання ходка, мають бути ще трупи. Дівчині «пощастило», що

ходка не остання і що братську могилу ніхто не стеріг. Бо ж від

чого чи від кого? Мертві не оживають, а живі? Живим не до

мертвих...

Арсен зупинився, переводячи подих. Досі він говорив наче не

для Сергія, а кудись убік. Зараз він звернув очі до нього:

—

Що, далі розповідати чи, може, досить? Може, тобі

розповісти, як приємно та легко вилазити по трупах із ями,

чіпляючись за тіла ще вчора живих і щасливих мирних людей?

Чи як ридала-голосила, падала на коліна і просила Господа

сімнадцятирічна дівчина її умертвити разом із усіма, щоб тільки

не терпіти той біль і муку пам’яті, які терзатимуть усе життя?

Сергій мовчав, утупивши очі в землю. Усередині все затерпло

від почутого. Чому він це все йому розповідає? Якийсь

незрозумілий здогад вліз у серце. Арсен, напевно, прочитав це

на обличчі Сергія:

—

Ірен ледве вибралася тоді з-під трупів та шматків землі,

якою притрусили могилу. Так-так, бачу, вже здогадався. Ірен

Войцеховська — то Ніна Фьодорова тепер. Я не запитував

ніколи бабуню, що вона тоді відчувала.

І Іавіщо? Що може відчувати юна дівчина, в якої все житія

попереду і яка в один день втратила все? Навіть була живцем

похована. Надворі стояв червень. Ірен пересиділа тиждень у лісі,

поки з міста не вибралися совєти і не увійшли німці. Шило

змінилося на мило. Вернула додому. Точніше, до того, що колись

було її домом. Порожньо, тихо, страшно. Із хати мародери

винесли все цінне — похапцем діяли. Розтрощені меблі, порвані

гардини на вікнах, навіть зірваний паркет у вітальні... А німці

що? Та нічого. Її не чіпали. Бо батько Ірен — нагхівнімець по

матері. Мусила десь взяти кусень хліба, щоб не померти і

голоду. Не каліка — то не подадуть. Та й хто подасть? Війна всіх

зрівняла, перетворивши на бідняків. Красти? У кого? У таких

само нещасних, як вона? Та й не вміла і не посміла б ніколи то

зробити. Ось так, Сергію! Ні городу, ні господарки, хоч здихай з

голоду. Батькові крамниці розгромлені, всі родичі мертві. До

війни Ірен закінчила гімназію для дівчат, отут недалечко, де

зараз четверта школа. Мала добру освіту, знала кілька мов. І

Іімці відкрили школу, набирали серед місцевих учителів. І вона

пішла в ту школу вчити дітей. На кусень хліба Ірен собі

заробляла. Але то все було тимчасовим, відчувала це. У липні

сорок четвертого повернулися совєти, другі совєти. Ті прийшли

вже надовго. Усіх тих, хто був хоч трішки заплямований

зв’язками з «окупаційною нацистською владою», арештовували

чи просто вбивали, багато людей виїхало — хто куди, світ за очі,

дехто вті кав із німцями. Бабуні не було куди втікати. Тут

залишалася велика могила з рештками її рідних. Вона її покину-

ти не змогла. Посвідчення особи, що їй видала німецька влада,

бабуня передбачливо знищила. Звісно, вона та її родина стали

ворогами совєтської влади в сорок першому, і за документами

були усі мертві. Удень вешталася містом у пошуках роботи чи

їжі, дивом оминаючи вартові патрулі. Інколи це не вдавалося

зробити, тоді переходила на польську мову, говорячи, що

документи загубила, називаючись прізвищем своєї кухарки, яка

76

Дара КОРНІЙ

ще в сорок першому дременула в Познань. Вероніка Піхов- ська

в списках ворогів совєтської влади чи в списках не-

благонадійних не значилася, і дівчину просто перевіряли.

Випитали, в кого служила, вона назвала прізвище та ім’я свого

батька — Владек Войцеховський, заарештований у сорок

першому. Її поправили — розстріляний у сорок першому як

зрадник совєтської влади. Тож їй видали тимчасове посвідчення

особи і відпустили. З якогось дива ніхто не перевіряв цієї версії.

Вероніці Піховській було вже за п’ятдесят. Але, зрештою, як ти

перевіриш — всі свідки або розстріляні, або вивезені в

концтабори, або втекли. Ночувала вдома, поверталася тоді, коли

стемніє. Дім поки пустував, нові господарі міста обживали

центр і до вулиці Длугоша ще не добралися. Але за темпами

вселень була впевнена, що восени і сюди завітають гості. Та

береженого Бог береже. І тому Ірен не ризикувала спати в домі.

Завжди знайдуться ті, хто нашепче на тебе, донесе, закладе за

просто так, не тому, що має на тебе якісь образи чи ненависть, а

просто щоб вислужитися перед новою владою. Т'ож зробила в

пивниці зі старого матраца та підібраного на смітнику ганчір’я

кубельце й на ньому спала. Благо, літо, не змерзне. Про

майбутнє не думала, якось перебивалася поки дрібним

заробітком з дня на день — і за це Богу дякувала. У вересні

влаштувалася на вокзалі в ресторан посудомийною. Зараз ніхто

б не зміг упізнати в зачуханій худющій дівчині з синцями під

очима та потрісканими губами колишню шляхтянку ірен

Войцеховську. Носила темний довгий одяг, запиналася хустиною

так, що тільки очі видко було.

Прийшла осінь. А у Львові осінь — то страшна тягучка.

Часто дощить, вологість така, що навіть у теплій ха- і і важко її

переносити. На добрі чоботи і тепле пальто грошей не мала,

заробленого заледве на харч вистачало. А тим часом у її будинку

поселився новий мешканець. Військовий офіцер, судячи з

погонів, одинокий пан із котом. То для бабуні було дивовижею.

З Ірка для тебе

77

Бо щоб поселялися і котами — таке бачила вперше. Тож тепер

мусила вичікувати не тільки коли стемніє, а й коли товариш

офіцер вдома вкладуться. Лишень тоді нишком пробиралася до

свого прихистку. У пивниці ставало дедалі холодніше. Почалися

перші листопадові заморозки. На складені гроші на базарі

купила собі теплого кожуха, та на до- брі чоботи грошей не

вистачило.

Одного холодного дощового дня промочила ноги і за-

студилася. Того вечора навіть із роботи відпустили раніше,

дівчина вся горіла. Зовсім не пригадує, як втрапила до свого

кубельця, все було, мов у тумані. Знала, що без догляду, тепла та

ліків довго не протягне. До того ж м учив кашель, а він міг її

легко видати. Та якось стало байдуже — хай. Може, то й на

краще, бо навіщо таке життя — самотня, нікому не потрібна.

Лягла, накрилася старими шматами і несподівано поруч почула

затишне та заспокійливе муркання. То був кіт товариша офіцера.

Так і заснула під тиху котячу колискову. Очуняла аж через

тиждень. Перший, кого побачила, — чоловік у військовій формі,

господар кота. Він сидів на кріслі біля її ліжка і турботливо

тримав за руку, розмовляючи зі старшим дядечком у білому

халаті.

— Криза минула, товаришу Фьодоров. Ваша жінка буде жити.

Продовжуйте давати прописані мною ліки і хай багато п’є. А те,

що вона марить, то нормально. Що ви хотіли при такій гарячці?

Якщо досі не вмерла — житиме.

Дара КОРНІЙ

І ще, молодий чоловіче, це кажу вам як друг. Бо бачу, ви —

хороша людина. Ви добре подумали, що робите?

—

Да. І ета мая жена. Вот єйо документи, — він обережно

поклав руку Ірен на ліжко, сам кинувся до столу і тицьнув

лікарю до рук якісь папери.

—

Що ж. Усе наче і правильно, — лікар уважно читав те,

що дав йому офіцер. — Нехай. Головне, щоб ваші вам повірили.

Може, й повірять. Бо всім сусідам і знайомим відомо, що Ірен

Войцеховська, яка тут колись мешкала, разом із родиною була

розстріляна в сорок першому як зрадниця совєтської влади. Це і

я можу підтвердити. Але...

Чоловік у білому затнувся. Його голос ще дуже кволій Ірен

здавався знайомим:

—

Але то документи на вашу дружину? Ох, друже, не

загубіть свою голову. Ваші церемонитися не стануть.

—

Нічєго. Прарвьомся. Спасіба вам, пане Яцек. Завтра же

вас атправят к вашим родствєнікам в Варшаву, как і абєщал.

Нікто вас не тронет. Слово офіцера.

Ось так моя бабуня, вроджена шляхтянка Ірен Войцеховська,

народилася вдруге. І стала Ніною Фьодоровою, дружиною

совєтського офіцера Міхаіла Фьодорова. Дідуневі якимось

дивом вдалося переконати «своїх» у тому, що вишукана за

манерами і говорити, і поводитися жінка поруч — його дружина

Нінка, звичайна селянка. Усім цікавим на перших порах

говорилося, що після хвороби Нінка втратила голос. Близькі

родичі далеко, а справжня Нінка — мертва. Отак і

викручувалися. Вони з дідунем жили добре, у злагоді. Михайло

Фьодоров був старшим від дружини аж на двадцять літ. Бабуня

любить казати, що наші ангели-оборонці найчастіше приходять

до нас не з неба, де, за версією людей, зазвичай мешкають. Вони

приходять звідти, звідки і мають прийти, та обирають собі

найдивніші образи, інколи не зовсім ангельські подо-

Зірка для тебе

79

би. Тут найголовніше все вчасно зрозуміти і впустити їх у

своє життя, коли вони надсадно гримають у двері твого

сумління. І тоді вони не тільки підставлять тобі плече, а й

прикриють крильми. Тільки не зрадь себе і не зрадь довіри до

себе. Чуєш, Сергію, будь ласка, не зраджуй їхньої віри.

Арсен вмовк. Сергій не знав, що й відповісти. Він уперше

бачив друга таким дорослим. Наче то не він щойно говорив, а

хтось мудрий, досвідчений і впливовий. Сергій весь стиснувся

всередині до маленького атома. Він тепер, здається, розумів, як

може гігантська зірка стиснутися до маленької крапочки, а потім

зачати рости. Саме це зараз відбувалося і з ним. Йому було

гидко від себе, від того, що був ображеним на весь світ, який мав

би компенсувати йому за всіма законами справедливості

відсутність батьків, статків, дому. . Тож, виходить, коли ти наче

все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і

назавжди, то це не означає кончину? Ііо обов’язково знайдеться

хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть

руку.

— Знаєш, — говорить серйозно Арсен, — бабуня любить

казати, що вижила тільки тому, що хтось там вгорі знав, що вона

колись стане потрібного ще комусь дуже важливому й

особливому. Може, той хтось колись відкриє нову галактику чи

нову паралельну реальність. І можливо, то зовсім і не я, а — ти...

Арсен вмовк несподівано, бо почув, як поруч схлипує,

стримується, ковтає сльози, натужним диханням стараючись

запхати їх подалі, той, хто, здається, ніколи не плакав. Бо хлопці

справжні не плачуть, бо сироти не плачуть, у них серце з

каменю, а душа з граніту.

Сергій плакав, він так давно цього не робив. Напевне, останні

сльози були ще тоді, коли його залишили напівроздягнутого під

дитячим будинком. Усі образи, зневаги, кривди на світ за

несправедливість та фальшивість ураз полізли з нього. І він уже

не стримувався. Арсен не став заспокоювати. Він таким Сергія

80

Дара КОРНІЙ

ще не бачив. Арсен був іншим. Він інколи рюмсав із туги за

домівкою чи тому, що ненавидів роботу на фермі. Сергій завжди

знав, як заспокоїти друга, знаходив потрібні слова. Але зараз усі

найліпші та найпотужніші слова зайві.

Арсен відійшов убік. Хтозна, скільки минуло часу, може,

півгодини, а може, й п’ять хвилин. Але коли звуки ночі стали

рівномірними, без шморгання, Арсен зважився підійти. Сергій

сидів на гойдалці в тій самій позі. Місяць, що пробивався крізь

густе листя, зазирав йому в очі, і, мабуть, від цього вони

блищали.

— Божа роса — так бабуня називає сльози, — Арсен

простягнув Сергію хустинку. — Візьми, витри шмар- клі. І

вставай. Пішли додому. Забагато подій як на один вечір. Завтра

нас із тобою чекають великі справи. Бабуня домовилася з одним

поважним паном щодо тебе. А з ким — не скажу. Потерпи до

завтра. І, знаєш, я думаю, навіть якби вона взнала про твій

ганебний сьогоднішній вчинок, то не змінила б свого рішення.

Вона — ангел, Сергію, добрий ангел.

7. Професор Осмомислов

А небо — високе.

Воно собі небо та й небо.

Високе і чисте.

Стоїть і нікуди не йде.

І ластівки бистрі, і хмари, і

білі лелеки літають у ньому.

А небо завжди голубе.

I

Іаступний день минув, як і попередні. Арсен навіть не

згадував ані про вчорашнє, ні про обіцяну зустріч із поваж-

II

им паном. Увечері вони поверталися додому втомлені та

майже щасливі після того, як добряче попрацювали і гар- і іо

заробили. Та зненацька Арсен повернув не до власного

помешкання, а в бік корпусів університету. Біля будівлі фізфаку

зупинилися. Уже стемніло, та двері корпусу були навстіж

відчинені. Арсен зайшов досередини, поманивши за собою

Сергія. Сергій здивовано стенув плечима, не став нічого

розпитувати і посунув слідком за товаришем. І Іа прохідній

дрімала старенька бабуся в окулярах, сивенька, мов голубка,

трішки молодша від бабуні Ніни.

—

Доброго здоров’ячка, пані Маріє!

—

Ой, Арсенко! Доброго здоров’ячка, синку. А ти що не

відпочиваєш? Бабуня знає, що ти вечорами волочишся? Як там

вона, як її серце?

82

Дара КОРНІЙ

црка для тебе

83

Га нічо. Дякую. Уже ліпше, — відповідав Арсен, схоже,

руці літрове горня з водою.

він тут не був випадковим гостем.

-

Доброго вечора, Олександре Олексійовичу, — відповів за

— Ои, ліпше. Слава Богу! Та то літа, хлопчику, кляті ліга.

себе і за Сергія Арсен. — До вас!

Сама ледве-ледве скриплю, а пані Ніна аж на десять літ від

—

Ага-ага. Мені Ніна Петрівна вчора телефонувала, і ож Я

мене старша, що то вже балакать. Літа... - і пані Марія важко

вас іще від учора жду, — чоловік говорив спокійно і трохи

зітхнула.

А я от друга привів до Олександра Олексійовича в

поволі, наче зважував кожне слово.

гості, — Арсен майже нахабно вставляв своїх п’ять гро шиків

—

Так-так. Вибачте, — Арсен трохи зніяковів. — Учора не

у зітхання-причитання старої. - Він у себе чи може, тоиво,

полупилося ніяк. Так що, знайомтеся. Це і є Сергій, той самий.

нема його?

Він мріє бути астрономом, як і ви. І тому, може, ви, той, якщо,

— Та де ж йому буть, у себе, - пані Марія манірно закотила

звісно, маєте нині час, можливість і пагоду, і ви нам... йому,

очі. - Ои, також уже немолодий, а який непосида. що ж вам,

тобто... той-цей...

чоловікам, удома не сидиться? Га? Каже: ніч сьогодні

Арсен осікся.

особлива. Та щороку одне й те ж каже Як там той період си

—

Який ти красномовний, синку! Як завжди, звісно, чоловік

називає, от склєроза, щолітній. Тіко мені нянька нагадував...

усміхався, здається, тільки очима. Ну, Арсен- ко, ти ж знаєш, із

Ну, підкажи старій?

часом вільним у мене непросто, але хіна я можу відмовити

— Зорепад? — сказав невпевнено Арсен.

колезі? Та й Ніні Петрівні, звісно...

— Сам ти зорепад, — нервово відповіла стара. — То по-

Чоловік по-змовницьки підморгнув хлопцям:

простяцьки, а я все-таки працюю в науковій установі. А ти мені

—

Чай будете, справжній, карпатський? Сам збирав і сушив.

дурне говориш. Зорепад - то в пісні, яку покійний Яр емчук

Ось води із запасників набрав. Десята, то вже вимкнули, але наша

колись співав. Ой, як співав! Такий молодий, бо не доспівав. А

Марія Іванівна, як справжня берегиня, бачите — приберегла.

що вже нам старим казати, коли такі люди мруть, як мухи.

— Ой, що ви таке кажете, пане професоре, — пані Марії

Скільки то йому літ було, як помер? Не нам ятаєте, не? Та звідки

було приємно це чути, але вона для годиться відніку- налася. —

вам. То він кумир нашого покоління. Але як то він співав і про

Та то кожна порєдна ґаздиня таке б зробила.

той зорепад, і про ті Стожари. .. Ади, заговорили стару. Ну, як же

Але Олександру Олексійовичу, очевидно, дуже подобалося

ж його, дідька називають той зорепад? От хулєра, тре’ була

робити приємності людям, навіть словесно, і він продовжував:

записати ’

Ззаду почувся трішки насмішкуватий хрипавий чоловічий

голос:

—

Це, Маріє Іванівно, метеоритний потік Персеїди' Але

він тільки за два тижні. Ще трішки зарано.

-

О, я ж і кажу їм! За два тижні, то за два тижні, але ж

підготуватися тре’, нє? Заплутали мене зовсім. А то — зорепад.

Зорепад! Який там, в дупу, ой, перепрошую, зорепад. Потік тої

самої Персії то всьо.

-

Персеїди, — поправив Арсен.

—

Ну, а я шо кажу. Її. О! А то — зорепад!

—

Доброго вечора, молоді люди! Ви до мене? перед ними

стояв невисокого росту худий сивочолий чоловік. Нін гримав у

84

_

Дара КОРНІЙ

—

Удома — то святе, пані Маріє. Але ж на роботі не всі такі

моторні та проворні, як ви! Бо думаєте не лишень про себе чи свою

родину, ви піклуєтеся про всіх нас. Ой, Маріє Іванівно, не будьте такі

скромні. Ви — справжній янгол.

Пані Марія зашарілася, смішно закотила очі догори і скромно

зітхнула. Хлопці, ледве стримуючи регіт, попленталися слідом за

професором.

—

Ну що, орли, так і не відповіли, чаю хочете? — У професора

був сьогодні гарний настрій, і окрилені орли майже хором відповідали:

—

Хочемо, навіть дуже.

—

Але в мене, орли, халепа. Цукру немає, і ніяких бом- бонів1

солодких до того діла.

—

То нічого, пане професоре. У нас до чаю цукерки є, — і Арсен

потрусив пачкою «Морських камінців», тою самою, яку Сергій вчора

ледве не викинув. Свою він залишив бабуні.

—

О, то в нас сьогодні майже бенкет! І то, певне, на честь такої

події, як дощ ГІерсеїди, що незабаром відбудеться? А зрештою, щоб

випити доброго чаю з хорошими людьми, й привід не потрібен.

Правда ж?

—

Пане професоре, а що то за потік Персеїди, ну, тобто по-

науковому розтлумачте? — допитувався Арсен.

—

По-науковому? Нє, ліпше, по-науково-популярному. Є така

комета Свіфта-Туттля. Вона так названа на честь учених, що її

відкрили. Так от та комета, як і наша Земля, до речі, мандрує по своїй

орбіті довкола Сонця. Один раз на рік наша Земля дуже близько

підходить до орбіти комети та її хвоста і перетинає його частково.

Завдяки цьому над нашою планетою випадає метеоритний дощ.

1 Цукерок ( діал.).

Дрібні частини комети входять у земну атмосферу на швидкості понад

двісті кілометрів за годину на висоті близько сто тридцять кілометрів і

миттєво згораЗі

юрткьа д

, з л

а я

ли теб

ша е

ючи в небі яскраві сліди.

85

—

Ух ти, от тобі й Персеїди дощові! — вигукує зачудовано

Арсен.

—

А знаєте, молоді люди, хто такий Персей? — професор,

схоже, заходився хлопців екзаменувати.

—

То щось типу римське? — ляпнув перше, що пришило в

голову, Арсен.

—

Римське? — пан професор аж рота відкрив від здивування.

—

Ой, ну нє, типу грецьке, — поправився скоренько Лрсен.

—

Ой, типу-типу! Фу, неук. А ви, колего, що скажете? —

професор хитро примружив очі, звертаючись до Сергій. — Вам як

майбутньому фахівцю в царині неба просто необхідно знати

міфологію, бо без неї там, — і чоловік тицьнув угору пальцем, — як

без рук. Усе в тому світі зв’язано в один кріпкий вузлик, і якщо добре

потягнути іа ниточку на землі, то обов’язково на іншому кінці її, десь у

сузір’ї Риб, наприклад, комусь захочеться підняти вгору руки і

помахати нам. А небесні світила інколи поводяться як вигадані нами

боги, тож, знаючи міфологію, інколи навіть інтуїтивно можна вгадати

норов і характер і ото чи іншого світила. Так що ж, колего, щодо

Персея?

Сергій хитро примружився:

—

Так, пане професоре, щодо Персея чи Персеїди?

—

О, Арсене! Видиш, а то типу-типу. Молодець, колего! Відразу

капканчика помітили.

Сергій ледь усміхнувся і повів далі:

—

Персеїда, або Перса — це німфа, океаніда, одна і поміж трьох

тисяч доньок титана Океаніда та його дружини Тефіди, яка була

донькою Урана, бога неба, та Геї, богині Землі. За віруваннями давніх

греків, батько Персеїди Океанід — це величезний титанічний потік, у

який сідають Сонце і зірки і з якого вони знов з’яв ляються. На

крайньому заході Океан омиває кордони між світом життя і смерті.

Персеїда була дружиною бо га сонця Геліоса. У них з Ге...

—

Блін, — Арсен не втримався. — Звідки ти то все знаєш? Я

також трохи в міфології шарю, але так... Бу ває ж таке! Я думав ти

тіки про небо читаєш, Сергію, а тут... Ха.

—

О, колего! Вражаєте! Поважаю, — професор задо волено

86

всміхався, — Багато хто з моїх студентів не може похвалитися такими

глибокими знаннями в царині мі фології. А тобі, Арсенко, зовсім не

завадило б також ті знання підтягнути. Ти ж мандрувати зібрався?

Пра’?!

—

А що? Я про каньйони, гори та долини знаю багато, як і про

столиці держав. Про клімат, про тварин, рослини, які там ростуть.

Навіть про будинки. При чім тут казочки?

Ось так, розмовляючи, вони піднялися на другий поверх.

Повернули ліворуч, зупинилися перед залізними дверима. Професор

вийняв із кишені ключі, відімкнув двері:

—

Прошу, панове, заходити, — він пропустив перед собою

хлопців і продовжував говорити: — А от і не все так просто, Арсенко!

Є ціла наука — топонімія, яка вивчає географічні назви і їх

походження. От, скажи, куди б ти хотів поїхати? Хай то буде досить

гучне місто.

—

Можна в Європі? — перепитав Арсен, зосереджено думаючи.

Професор кивнув головою:

—

Можна!

—

Добре, хай то буде Мадрид, — погодився невпевнено Арсен.

Нони зайшли в невеличку кімнатку, ледь освітлену і і.мяною

Зірка для тебе лампочкою під самою стелею. Стіл під вікном йув увесь завалений

паперами, зошитами, книгами. Нами роти ще один стіл із трьома

стільчиками довкола, бляшанка з-під кави на ньому. Професор

устромив у літро- ие горня кип’ятильник, тоді ввімкнув його в розетку.

—

Сідайте, орли. Поки закипить і завариться, можемо

добалакати.

Хлопці просто впали на стільці. Арсен спиною до вікна, Сергій біля

дверей.

І ірофесор відкрив жерстяну банку, в кімнаті запахло травами —

материнкою, чебрецем і ще чимось гірко-солодким. Сергій прочитав

напис на банці: «Кава». Але то (»уло ліпше, ніж кава.

—

О, хлоп’ята! Який запах! Жменька карпатських гір н одній

ложечці, — професор набрав щедро по цілій чайній ложці сухого чаю і

кинув у горнята, які дістав із полички, прибитої над столом.

—

Ну що? Мадрид, кажеш, — професор усівся навпроти так,

щоб добре бачити хлопців. — А що ти знаєш про Мадрид, Арсене?

—

Дещо знаю. Столиця Іспанії. Засноване місто у IX сто- літті.

Розташоване в центральній частині Іберійського півострова. Його

середня висота над рівнем моря десь шістсот п’ятдесят метрів, і це

робить Мадрид найвищою і голицею у Європі. Географічні та

кліматичні умови і тандартні як для Південної височини в

Центрально- Іберійському плато. Місто знаходиться в кількох милях

від гірського хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама і розташоване в басейні

річки Тежу. Головною річкою міста є Мансана- рес, яка витікає з

підніжжя хребта Сьєрра-де-Ґуадаррама

88

та мадридських околиць Монте - де-Ель-ГІардо і напов нює

однойменне водосховище, що в нього також потра пляють води від

інших струмків та річок Техада і Мані на. Ну, що ще там...е... — Арсен

почухав потилицю і насупив брови. — О, про клімат. Мадрид

перебуваї в зоні середземноморсько-континентального клімату. Зими в

місті холодні, температура падає нижче 4—5 гра дусів тепла, часто

трапляються заморозки, а іноді й снігопади. Літо спекотне, середня

температура становить близько 24 градусів за Цельсієм, а максимальна

темпе ратура іноді перевищує 35 градусів. Усе.

—

Молодець, дуже-дуже добре, — похвалив Арсена Олександр

Олексійович.

—

Ну, ще можу додати таке... — Арсен примружив одне око та

скривився, наче силкувався щось пригадати. Сергій знав, що на

завершення товариш підготував щось дуже вразливе для професора, —

Десь читав, то іслан ці мадридців називають кішками. За легендою, це

най мення вони отримали ще в середньовіччі за здатність за хоплювати

замки, підіймаючись по стінах та скелях голіруч, наче кішки. А ще... Я

хочу дуже побачити на власні очі кориду.

—

Я вражений. Молодець! — Олександр Олексійович

задоволено закивав головою. — Ти добрий син свого батька і

достойний внук своєї бабуні.

Арсен задоволено всміхався, а професор продовжу вав допит,

схоже, іспит іще не завершився:

—

А чому Мадрид називається Мадридом? Знаєш, друже?

—

Е-е-е! Мо’, як і Львів, на честь сина чи внука короля? Е-е-е...

Чи як Київ, на честь князя... Ну, точно щось типу того.

Олександр Олексійович задоволено продовжував:

—

Майже. За давнім переказом, Мадрид був заснований

античним героєм Окнієм, сином Тіберіна та віщунки Манто. На березі

річки Мансанарес була заснована фортеця Мантуя Карпетанська. Є

версія, що назва Мадрид походить від кельтського Магеріт —

«великий міст», після арабського завоювання Іспанії спотвореного в

Маджіріт.

—

О, який жах! Хіба нормальна людина то все запам’ятає? —

Арсен тільки махнув рукою. — Це ж не Хро- иос, із яким усе

зрозуміло!

—

Чому ж, я пам’ятаю!

—

Ну, ясен перець. Бо ви — професор!

—

Та якби ти знав міфологію, оті казочки, Арсене, то це і не

видавалося б тобі таким дивним. Ну, колего, а ви що скажете? —

перевів свою увагу на Сергія професор. — Можливо, щось додасте?

—

Тіберін — римський бог річки Тібр. У Мадриді багато води, і

тому нічого дивного, що назва міста тісно пов’язана з водою. Я не так

багато знаю про Мадрид, але добре пам’ятаю, що в ньому народився

Маслама-аль- Майріті, найвідоміший астроном Кордовського халіфату

і засновник математичної школи.

—

О, колего! Ви мене вразили в саме серце! — професор аж

підстрибнув від задоволення. — Відсотків вісімдесят моїх

випускників поняття зеленого не мають, хто го такий. Ну, Арсенко,

розколюйся, шибенику, де ти відкопав такий самородок? Я шокований

і приємно здивований.

—

Ми з Сергієм разом живемо та вчимося в дитячому будинку.

Сергій, як і я, сирота, але мені пощастило (яльше. У мене є бабуня, а у

нього...

Арсен опустив очі до столу, роздумуючи над продовженням

речення, і вже цілком серйозно додав:

90

_

Дара КОРНІЙ

—

А у нього тільки я і мрія. Мрія стати астрономом

У банці забулькала вода, і хмаринка пари піднялася

вгору. Мов мрія маленького хлопця про небо, котра може і не

здійснитися.

—

Ти і мрія? — чи запитував, чи стверджував розгублено

професор.

Сергій уже бачив такі розгублені та співчутливі погляди, які кидали

на нього ті, хто довідувався враз, що він сирота. Але цього разу

навпроти стояла людина, яка — Сергій то відчував — невипадково

стрілася в його житті. Професор як міг запхав подалі свої жалощі,

натомість майже буденно запитав:

—

Колего, а що у вас із математикою та фізикою? Бо міфологію

ви знаєте бездоганно...

Сергій стенув плечима, замість нього відповів Арсен:

—

Повна задниця, професоре, — Арсен осікся, — ой,

перепрошую.

—

Прикро, — відповів професор, — але не смертельно,

поправимо. А зараз будемо пити чай.

Професор розливав у горнятка окріп, і кімнатку заполонив міцний

аромат карпатських трав. Хлопці вмовкли, слухаючи, як професор

ложкою розколочує в горнятку воду, щоб заварювалося швидше. Вони

пили чай, закушуючи його солодкими цукерками. Професор мав зосе-

реджений і серйозний вигляд, наче він не чай зараз готував, а доводив

якусь теорему.

—

Арсене, а ти нагорі в нас уже бував? — і професор тицяє

пальцем угору.

—

Так, бував. Разочок чи три?.. — Арсен нахиляє голову, наче

щось силкується пригадати. — Нє, два. Один раз із бабунею, мені було

років сім. Але тоді погода підвела — вітряно і хмарно, тож мало що і

бачив. А вдруге — в п’ятому класі з екскурсією шкільною.

Ще коли в четвертій школі навчався, поки бабуня не захворіла.

—

І як тобі, сподобалося?

—

Ну, наче цікаво. Але, знаєте, Олександре Олексійо- иичу, я не

Сергій, мені ті всі зорі ваші якісь ніякі чи од- пакі. Шо Оріона, шо

Касіопея... Я люблю конкретику. От побачив фотки з Мадрида,

сподобалося, і я знаю, що зможу то побачити, якщо захочу. Поїду в

Мадрид, пройдуся вуличками міста, посиджу на бруківці, а тут. . Ну

( лічив я фотки з Місяця. І що? Купа каміння. Теж мені, дивина!

Дивися-передивися в той телескоп — хоч лусни — зорі ближчими не

стануть, навіть той Місяць не і: таким близьким. Подорож туди не

купиш. Ну, все приблизне в тій вашій астрономії, наче і дослідження

якісь там незрозумілі робите, розрахунки. То все відносне, бо його не

помацаєш руками.

—

Що? Боже, який ти прагматик, Арсене! — професор говорив

здивовано і аж сплеснув руками. — Якби псі такими були, то й досі

вважали б, що Землю тримають на собі кити, і ми не падаємо з неї

тільки через те, що нерухомо стоїмо на місці, а всі гхланети-зорі-ко-

мети бігають довкола нас. А мандрівники, якщо далеко запливуть на

своїх човнах, то точно впадуть з краю землі. Ти як майбутній

мандрівник не боїшся впасти з краю землі?

—

Ну ви загнули, пане професоре! Я ж не повний лох! Я про те,

що, мо’, воно комусь і тре’, там для філософів типу вас із Сергієм, але

для більшості нормальних людей... Е-е-е... Тобто воно наче і цікаво,

але тіко на рівні ()беесу.

—

Чого? — професор здивовано витріщився на Арсена. Сергій

пирскав від сміху.

—

Ну, радіо таке є: «Одна баба сказала».

і

92

.

... Дара КОРНІЙ

—

Яка баба, Арсене? — в очах професора крім здивуван ня

стояло ще щось, і воно було не дуже добрим. — Арсе не, ти наче

щойно з пальми зліз! Я тобі дивуюся. Сергію, а ти чого мовчиш? Що

ж ти свого товариша ні в чому не переконав? То астрономія як наука

не потрібна, виходить?

—

Та я такого не казав, — запротестував Арсен, від чуваючи, що

бовкнув зайве. — Не казав я такого, вона мені просто не ці...

Але не встиг договорити. Професора понесло:

—

Астрономія, синку, одна з найстаріших наук. Еле ментарні

астрономічні відомості вже тисячі років тому мали народи Вавилону,

Єгипту, Китаю і застосовували їх для вимірювання часу та

орієнтування за сторонами світу. Точний час, кількість днів у році,

високосний рік, тривалість доби, хвилини, секунди, мій прагматичний

друже, — це також один із здобутків астрономії. І в наш час знання з

астрономії використовують для визначся ня точного часу й

географічних координат у навігації, авіації, космонавтиці, геодезії,

картографії. Астрономія допомагає досліджувати й освоювати

галактичний простір, розвивати науку про Всесвіт й вивчати нашу

планету з космосу. Хоча тобі це і не цікаво. Однак і це ще да леко не

все. Що скажеш, Сергію?

—

Ну, тут все просто. Космос діє на нас, — захоплено дивився

на професора Сергій, він поділяв його хвилювання, — Місяць і Сонце,

наприклад. Вони спричиняють на Землі припливи і відпливи. Сонячне

випромінювання та зміни на Сонці — вибухи, бурі — впливають на

те, що відбувається не тільки в земній атмосфері, а й із самою

людиною. Механізми впливу різних космічних тіл на Землю також

вивчає астрономія.

—

Е-е-е, — Арсен хотів вибачитися, але його вже не чули.

ЯІрка для тебе

_

. ,

93

—

Астрономія вивчає в космосі речовину в таких стани х і

масштабах, які не можна створити в лабораторіях, і цим розширює

фізичну картину світу, наші уявлення про матерію, — Олександр

Олексійович не міг заспокоїтися. — 11 а перед визначаючи

настання затемнень Сонця і Місяці! , появу комет, показуючи

можливість природничо-наукового пояснення походження й

еволюції Землі та інших небесних тіл, астрономія підтверджує, що

межі людському пізнанню немає. У минулому столітті один із

філософі в-ідеалістів, доводячи обмеженість ЛЮДСЬКОІ'О пізнан-

ня, твердив, що, хоч люди й зуміли виміряти відстані до деяких

світил, вони ніколи не зможуть визначити хімічний склад зір.

Проте незабаром було відкрито спектральний аналіз, і астрономи

не тільки встановили хімічний склад атмосфери кожної зірки, а й

визначили їх температуру. Марними виявилися й багато інших

спроб окрес- яити межі людського пізнання. Так, учені спочатку

теоретично оцінили температуру місячної поверхні, потім

виміряли її з Землі за допомогою термоелемента і радіо- методів,

згодом ці дані були підтверджені приладами автоматичних станцій,

що їх створили і послали на Місяць люди.

—

О! — тільки й спромігся вимовити Арсен, зосереджено

втупивши очі у свій чай.

8. «Служба неба»

А хмари у небі — то білі, як сміх,

парасольки, і сяють так чисто — в

них зорі щоденно сплять.

А хмари у небі —

то яськи — товстенькі квасольки... А хмарки

— то ми у дитинстві.

Ти і я.

А потім вони піднімалися на дах крутими гвинтовими, ще

австрійськими, сходами. На безхмарному та чистому нічному небі

миготіли зорі.

—

Ах, — тільки й зумів вимовити Сергій. Місто, мов на долоні...

—

Прегарно, так! Ніч — красива пора, правда ж, хлопці? — Пан

професор усміхається чи то небу, чи хлопцям, задерши догори голову,

і радісно додає:

—

Що ж, орли, давайте я проведу вам маленьку екскурсію. Тут у

нас на невеликому майданчику аж три павільйони з телескопами. В

одному — астрокамера Цейса. То для фотографування ділянок

зоряного неба, в іншому — рефрактор Цейса для спостережень

окремих об’єктів зоряного неба, а в третьому — вертикальний соняч-

ний телескоп зі спектрографом подвійного відбивання.

Хоча він із вигляду і найменший, але це лише частина айсберга,

молоді люди, бо прилад займає ще два нижні поверхи.

—

Астрокамера кого? — Арсен здивовано перемелює почуте.

—

Не парся, — каже йому Сергій, поклавши руку на плече. —

Сприймай як марку авто, такий собі знак якості в астрономії. Бо то

довго розповідати.

—

Можна подумати, ти того чувака знаєш, і що таке астрокамера

— теж? — Арсен скептично окинув друга поглядом.

—

Та трохи читав про це. Карл Фрідріх Цейс — всесвітньо

відомий німецький інженер і виробник оптики, іасновник фабрики

оптичних систем «Цейс». Астрокамера Цейса — це...

—

Ну все, з мене досить, Всезнайко, — Арсен осмикнув

приятеля. — Я все одно ніц не второпаю. Давайте ліпше на зорі

дивитися в ті ваші астроцейси, га? Мо’, продовжимо?

Олександр Олексійович і продовжував. Підморгнув по-змовницьки

Сергію і продовжував.

Розповідав багато та натхненно, час від часу закриваючи очі, наче

це допомагало йому вкотре переживати переказане. Було видно, що

професор любить і це місце, і свою роботу. Тому говорить щиро, може,

трішки пафосно, пишаючись тим, про що каже:

—

І хоча Арсен нас із вами, колего, хотів переконати, що

астрономія не дуже потрібна наука, та все ж астрономічна традиція у

Львові має доволі давню історію. І Ісршу обсерваторію заснували

єзуїти 1771 року, як і наш Львівський університет, до речі, Щодо

обсерваторії. Це була спеціальна вежа, вхід у неї знаходився з боку

костелу Єзуїтів. То той костел, Сергію, що за пам’ятником

Дара КОРНІЙ

Шевченка, пригадуєте, так? Арсене, ти Сергієві, сподіва юся, костел

Єзуїтів показав?

Арсен ствердно кивнув головою, професор продов жував:

—

Одначе перше відоме астрономічне спостережен ня, воно

стосувалося затемнення Сонця, у нашому Льво ві провели ще раніше.

Такий собі отець Домінік Лисогор ський у 1764 році в маєтку

Сєраковського у передмісті Львова в Оброшино спостерігав

затемнення Сонця за допомогою астрономічного годинника,

квадранта із зо ровою трубою та мікрометром, а також телескопа Нью

тона. Ну, тобі, Арсене, це нічого не скаже, а колега, спо діваюся, мене

зрозуміє.

Арсен тільки хмикнув. А Сергій аж зашарівся від таких

компліментів на свою адресу. І до нього почало нарешті доходити. Він

зараз стоїть у найсправжнісінькій обсерваторії. Он який сюрприз

приготували йому бабуня Ніна та Арсен і он із якою людиною

познайомили! Професор тим часом вів далі:

—

Саме ці спостереження згадуються в тогочасних протоколах

Паризької Академії та у «Віденських астро немічних ефемеридах». От

тобі й тутешні «попи»! Ге, теперішні видаються дрімучими, як тайга в

Росії. Ви з історії знаєте, що після першого поділу Польщі єзуїтів

заборонили, і вони виїхали зі Львова. Але обсерваторія залишилася.

Бачите, поступ науки не зупинити! Отже, обсерваторія перейшла до

рук австрійських астрономів. Колишній єзуїт Юзеф Лісґаніґ отримав

завдання від імперії Габсбургів картографувати Галичину і Волинь, які

увійшли до Австро-Угорської імперії, найточнішими на той час

астрономічними методами, Арсене. А якими?

—

За зорями? — майже не вірячи в озвучене, невпевнено

передбачив Арсен.

—

Еге ж, за ними! І спостерігаючи за зорями з відоми- м и

координатами з різних положень, астрономи перемірили все від

Кракова до Збруча. Вони склали дуже точну карту, друже Арсене. Так

необхідну кому? У першу чергу мандрівникам.

—

Вибачте мені, Олександре Олексійовичу! Ну ляпнув

дурницю, ну, тепер жалію. Більше не буду, — Арсен щиро каявся.

—

Пане професоре, той... е-е... — Сергій не втримався. — А

можна подивитися туди через телескоп?

І хлопець тицяє вгору.

І стається диво.

Яскравий смарагдовий промінь розкраює нічне небо і сягає,

здається,зір.

—

Це спеціальна лазерна указка, — жартує Олександр

()лексійович. — Дивіться сюди, ось одна з найяскравіших іірок нашої

північної півкулі — Вега, а он сузір’я Лебідь.

—

Північний Хрест? — перепитує Сергій.

—

Чумацький шлях, — заперечує Арсен.

—

Так, його по-різному називають. А ще Молочний Шлях. Одна

давня легенда говорить, що то Велика пра- матір Земун розлила там

своє молоко, от і утворилася Молочна дорога. А осьдечки Велика та

Мала Ведмедиці. І і Іолярна зірка поруч. Хто знає, як українці

називають ті Ведмедиці?

—

Та то навіть я знаю, — Арсен активно реабілітову- вався. —

Великий та Малий Віз називають.

—

Правильно. А хто знає, чому ті сузір’я назвали Ведмедицями?

Хіба вони схожі на клишоногих? Ну, колего, може, ви спробуєте? —

професор усміхався, він був упевнений, що Сергій знає. І Сергій знав.

—

За одним із грецьких міфів, красуню Каллісто, доньку царя й

правителя Аркадії Лікаона, покохав сам

Зевс із’явився до неї в образі Аполлона, Це розгнівило та обурило

дружину Зевса Геру, і вона вирішила вбити супротивницю. Рятуючи

кохану від гніву Гери, Зевс власноручно перетворив її на Велику

Ведмедицю. Одного разу син Каллісто і Зевса Аркад, повертаючись із

полювання, побачив біля дверей свого помешкання ведмедя. У

хлопцеві спрацював інстинкт мисливця, і тільки Зевс в останній

момент стримав руку Аркада. Той міг убити власну матір. Після цього

Зевс узяв Каллісто до себе на небо, щоб її випадково хтось на землі не

підстрелив, й увічнив у сузір’ї Великої Ведмедиці. Улюбленого песика

98 , к |

:

. __

_

Дара КОРНІЙ

Каллісто Зевс перетворив на Малу Ведмеди цю. Пізніше Зевс забрав

на небо й сина Аркада, якого обернув на сузір’я Волопаса. Головна

зоря сузір’я Волопаса — Арктур. Це слово в перекладі означає «страж

ведмедиці».

—

Вичерпно, Сергію! Відмінно просто! Ви, колего, мені дедалі

більше подобаєтеся. Тільки й додам, що Велику й Малу Ведмедицю

можна бачити на небі цілорічно, тому що це сузір’я, котрі не заходять

за обрій. Вони найяскравіші й найпомітніші на північному небі. І, до

речі, за зорями цих сузір’їв можна перевіряти зір. Якщо кожна зоря з

сузір’я вам чітко бачиться, зарано звертатися до окуліста, коли ж ні —

то справи кепські з зором. Що ще, колего, ви додасте?

—

Та наче й нічого. Хіба що... — Сергій наче щось пригадав. —

От на Малий Віз ми, українці, ще кажемо Пасіки. Кожна зірочка — то

вулик. А ще я в одній книжці читав таке. Наші предки вірили в те, що

у Великому Возі між крайнім переднім конем і другим конем є ма-

ленька зірочка — вудила: коли вони перетруться, тоді й кінець світу

настане.

—

Можливо, — чи то серйозно, чи жартома каже професор, у

темряві і не добереш. — А хочете на Місяць зблизька подивитися? Га?

Хто ж не захоче?! І професор повів хлопців далі мандрувати своєю

вотчиною.

—

Що ж, колеги, щоб добре роздивитися Місяць, ідемо в

павільйон із телескопом — тільки, Арсене, не жахайся, —

рефрактором Цейса.

Хлопці опинилися в просторому павільйоні й завмерли вражено

перед величезним телескопом.

—

Отже, орли, знайомтесь: австрійський пан, він тут із середини

минулого століття, але й досі справно працює. Ви добре знаєте, що

Земля наша, як, зрештою, й усі небесні тіла, перебуває в постійному

русі. От таким чином за всіма небесними тілами рухається і наш

телескоп. Куполоподібний дах, той, що над нами, може відчинятися,

що і потрібно для зміни положення телескопа. Лишень одна морока —

кожні сорок хвилин слід накручувати його механічний годинник.

Якісь маніпуляції біля телескопа — і Олександр Олексійович

запрошує Сергія першим глянути.

—

Ах! Це ж Місяць! І зовсім поруч! — майже шепоче Сергій.

Від здивування, здається, і дар мови втратив. Весь усередині від

зачудування та захвату закляк, бо це зовсім не те, що бачити Місяць на

малюнку.

— А ось тепер сюди погляньте, Сергію та Арсене! — запрошує

професор.

Серед безхмарного зоряного неба добре видніється яскраве світило,

яке не мерехтить.

—

Це не зірка, — впевнено каже Сергій. — Це якась планета, бо

тільки планети не мерехтять.

100

Дара КОРНІЙ

—

Правильно! Це планета, і це — Юпітер. — Олександр

Олексійович відкриває щілину сферичного купола, наводить

телескоп і запускає годинниковий механізм, який «веде»

телескоп за світилом.

—

Ось так виглядає Юпітер із Землі, — каже пан про-

фесор, пропонуючи глянути у телескоп. — А поруч, бачите,

його чотири супутники: Іо, Європа, Ганімед, Кал- лісто.

Найцікавіша з них — Європа. Уся поверхня цього супутника

вкрита стокілометровим шаром льоду. І на ньому, уявляєте,

практично немає кратерів від зіткнень із астероїдами. Це дуже

дивно, адже майже всі планети та їхні супутники в Сонячній

системі вкриті кратерами. Наша Земля не виняток. Запитання —

чому? Відповідь у ще одному факті. Льодова поверхня на

Європі — рухається. Ці два факти доводять, що під

поверхневим льодом лежить водний океан. А отже, можливо,

саме там колись виявлять позаземне життя — цих страшних чи

нестрашних інопланетян!

Арсен і собі витріщається на Юпітер, прицмокує язиком,

його скептицизм кудись занапастився, і він обережно починає:

—

Ну, все! Здався остаточно. Пробачте дурневі, панове

астрономи, ще раз! У таке видиво і справді можна закохатися та

навіть зробити своїм фахом. Одне мене тішить, що моя мрія не

гірша від вашої.

Пан професор сумно посміхається, кладе руку на плечі

вищому від нього зростом Арсену.

—

Розумію і поважаю, Арсене, але й ти чужі мрії поважай.

Хоча, знаєш, інколи мене такий розпач розбирає, коли

доводиться микатися кабінетами тих, хто тимчасово керує й

освітою, і нашою державою, і наукою... Доводиться

переконувати, що астрономія потрібна, зорі комусь треба

вивчати, а не тільки під ноги дивитися, як і де

трава росте. А в чиновницьких кабінетах мрійників нема ЗОВСІМ — одні

Зірка для тебе

..

101

скептики сидять. Можливо, вони колись і були мрійниками, та забули.

Чи то краватки та дорогі маринарки перетворюють людей на

чиновників, а мо’, то велика кількість влади робить їх блазнями та за-

ручниками грошей? В очах читаю одне і теж: «Кому воно тре’, те ваше

небо?» Та хіба воно тільки моє? Охо-хо, коли дивитися лише під ноги,

так легко перетворитися на крота... Хлопці, не будьте кротами, кротів

до неба не пускають... Цитую майже за Сковородою, — і професор

сумно розсміявся.

Л пізніше вони сиділи в кабінеті, в тій самій тісній комірчині з

невеличким віконечком, яке виходило у двір у ніверситетського

корпусу і з якого можна було побачити хіба що дах будинку навпроти.

Сутінки закрадалися и кімнату, світало. Арсен солодко спав,

скрутившись калачиком у старому м’якому кріслі, а Сергій із Олексан-

дром Олексійовичем розмовляли: і про небо, і про астрономів.

Здебільшого говорив професор, а Сергій слухав, він, мов суха земля,

всотував у себе всю поживну рідину, яка лилася з уст мудрого

чоловіка.

— Справа в тому, іцо знати координати змінної зірки для

спостережень недостатньо. Найчастіше це дуже слабкі зірки, й без

пошукової картки їх практично треба відкривати заново. Крім того,

для реальних висновків про фізичний стан зоряної атмосфери

необхідно точне знання її елементів, тобто початку моментів

максимуму й мінімуму кривої блиску. Тому що періоди, приміром, у

пульсуючих зірок, невеликі, необхідні тривалі спостереження,

практично постійно потрібно вести «Службу неба». Тому, мій юний

друже, без знань математики.

фізики та хімії ви не впораєтеся з жодним, навіть най

елементарнішим, завданням.

За дверима хтось гучно задзвенів ключами, почулися приглушені

голоси. Олександр Олексійович глянув на годинник:

—

Овва, колего, восьма ранку! От і забалакалися ми з вами.

Знаєте, я хочу вам дещо подарувати, одну маленьку книжечку, вона

якраз для мрійників. Завдяки тому, що вони народжуються, наша

планета досі жива. Повірте, то я вам кажу не як науковець, а як

чоловік із досвідом.

Професор відсунув шухляду столу, щось там вишукуючи під

стосом паперу:

102

—

Де ж вона? Ага, осьдечки!

З-під самого низу витягнув на світ Божий невеличку книжку й

урочисто простягнув її хлопцю. Сергій узяв обережно, наче брав до

рук не звичайну книгу, а щось крихке та цінне. На обкладинці було

написано: Пауло Коельо, «Алхімік».

—

Дякую, дякую, щиро дякую, — забубонів Сергій. У нього

забракло слів, аби ще щось додати,

—

Зачекай дякувати. Це ще не все... — Професор потягнувся до

верхніх полиць із книгами. На корінцях були різні чудернацькі назви:

«Физика планеты Марс». «Курс практической астрофизики», «Звезды,

их рождение, жизнь и смерть» і так далі. Урешті з-поміж них він

витягнув найнепримітнішу, загорнуту в коричневий папір. Простягнув

книгу хлопцеві. Той її взяв, розгорнув. Це був посібник із математики.

Сторінки всередині жовті від давності та зачитані, якщо можна так

сказати про підручник із математики. Очевидно, книжкою часто ко-

ристувалися. Прийшла Сергієва пора.

—

Бери-бери, це також тобі. Вступні іспити в нас проводяться з

трьох предметів — фізика, математика, твір.

Зірка для тебе

ЮЗ

ї ї фізикою та математикою я допоможу, маємо в запасі дна роки,

надолужимо. Із творами у мене складніше. То до пані Ніни.

Попереджаю — буде важко, й у навчанні майже все від тебе залежить.

Насамперед — то бажання вчитися. Це набагато нудніше, ніж

спостерігати з телескопа за зірками, але без цього ти астрономом не

станеш.. . Думаю, я тебе вже в дечому переконав, а мо’, і розчарував

— і пан професор примружив одне око.

—

Ні, не розчарували. Я хочу бути астрономом і вчити муся.

Але... — Сергій осікся на півслові. — Я ж той...

Забракло слів. Зробив вдих-видих, заспокоївся:

—

Я, пане професоре, лишень сирота. У мене немає грошей,

щоб оплатити ваші заняття, і тому... от таке-то...

Сергій опустив очі. Він мусив то сказати,

—

А ви думаєте, молодий чоловіче, що все у світі вирішують

гроші? Ох, не розчаровуйте мене. Я знаю, хто ви.

І знаю також інше: ви можете стати кимось, якщо захочете, для цього

у вас усе є, насамперед упевненість у тому, що вже знаєте і що маєте.

Мрію маєте, вірних друзів також, решта — у ваших руках. Знаєте, як у

далекому космосі народжуються зірки? Напевне, читали. Бо ви багато

знаєте і це сьогодні гарно продемонстрували. Та я вам нагадаю. Зірка

народжується зі звичайної чорної хмари. Народження те триває

мільйони років, і приховують від нас і ц' дійство темні хмари, так що

цей процес практично не доступний прямому спостереженню.

Астрофізики намагаються дослідити його теоретично, за допомогою

математичного моделювання. Перетворення фрагмента хмари в зірку

супроводжується гігантською зміною фізичних умов: температура

речовини зростає приблизно в сто шість разів, а щільність — у тисячу

двадцять разів. Коло- і альні пертурбації всіх характеристик зірки, що

формуєть- і я, складають головну трудність теоретичного розгляду

104

..... .___________________________________„ . ___

Дара

КОРНІН

її еволюції, На стадії подібних змін вихідний об’єкт уже не хмара, але

ще і не зірка. Тому його називають протозіркою. Зараз ви, Сергію, —

протозірка. Я, ваш друг Ар сен, пані Ніна, люди, які вам бажають

тільки добра — ми ваші хмари. Ставайте собою і не озирайтеся на

минуле, бо воно вже минуло, а ми з вами є зараз, тут і тепер. Жив ко-

лись такий відомий античний філософ Аврелій Августин, у п’ятому

столітті, здається. Так от, він сказав приблизно таке: «Ні майбутнього,

ні минулого не існує, і краще говорити так: «теперішнє минулого»,

і

«теперішнє майбутнього». Щоб відтворити «теперішнє минулого»

існує пам’ять; для «теперішнього теперішнього» маємо споглядання, а

для «теперішнього майбутнього» лишень сподівання та надію».

Розумієш, Сергію, сподівання та надію. Ми з бабунею Арсена Ніною

Петрівною давні приятелі. Вона вчила ще моїх дітей. Четверта школа

недалечко, зовсім поруч. Вона дуже просила за тебе, щоб послухав,

оцінив, зацікавив. Вона чудова людина і, схоже, в тобі не помилилася.

Тобі пощастило, синку, попри ті негаразди, що спіткали тебе, хтось

там, на небі, опікується тобою.

Сергій лишень зітхнув.

— Тому не пропонуй мені ніколи гроші, синку! Добре? Ти маєш

зрозуміти одну просту річ: інколи люди допомагають одне одному

просто так. Тож, цитуючи Аврелія, повторюю ще раз: «Сподівання і

надія», юначе. А решта додасться.

9. «Алхімік»

Все як в кіно — німе і чорно-біле: Биття душі,

безладні змахи боротьби. Хоча кричу, кричу,

кричу щосили!!!

.. .А все беззвучно — крик,

слова мольби.

І я, немов у повнім кінозалі, втиснулась в крісло

й плачу за німих акторів чорно-білої печалі, за

їх такий гіркий, солоний сміх.

І іабуня Ніна оформила опіку над Сергієм, тому що займатися з ним

математикою та фізикою Олександр Олексійович лишень заочно, на

відстані, не міг. «Заочно вчитися — як заочно наїстися», — любив він

повторювати. І Ніна І (етрівна героїчно, підключивши всі свої зв’язки і

в опікунській раді, і в обласній, і навіть у Верховній (родина

Фьодорових була доволі величенькою та дружною), добилася свого. І

тепер хлопці могли навідуватися цілком законно до Львова,

продовжуючи навчатися в містечковій школі й жити в сиротинці. Вони

стали старшокласниками. Переважна більшість тих, хто зміг би в

дитбудинку якось нашкодити, просто так, заради примхи, «розбіглися»

по ПТУ Тож хлопців майже ніхто не чіпав, і вони серйозно взялися за

навчання, надолужуючи згаяне.

Якимось дивом усе для Сергія після львівських канікул почало

складатися добре. І хлопчина враз повірив,

і

106

________ ,

Дара КОРНІЙ

що його щаслива зірка в небесах також горить та веде йо го. Бабуня

Ніна каже, що то не зірка, а його ангел-хоро нитель. Та звідки в

покинутих дітей ангели? Якби він був, то чи дозволив би мале дитя

скривдити? А ще сон, той, дитячий, про маму чи не-маму, враз

перестав уночі до нього приходити. Коли і навідувався, то ставав

нереальним, просто сном, а не кадром із документального кіно, як

бувало раніше. І Сергій майже переконав себе, що настане момент,

коли він урешті впевниться, що ніякого лісу і ніякої жінки зі світло-

русявим волоссям ніколи не було.

Аж раптом однієї ночі він прокинувся у Львові посеред липкої

мокрої води. Арсен тоді хворів на ангіну, тому залишився в інтернаті,

а Сергій приїхав до бабуні Ніни і до Олександра Олексійовича на

зимові канікули та, звісно ж, на навчання. Бабуня Ніна якраз була

вдома, їй стало трішки ліпше. А тут таке... Він уві сні кричав, от і на-

лякав усіх. Коли відкрив очі, над ним стояли перелякані дівчатка-

квартирантки, що мешкали в сусідній кімнаті, та стривожена бабуня

Ніна. Одна з юнок тицьнула йому в руку горня з водою, а бабуня

гладила ніжно по голові:

—

Тихо-тихо, Лічозорику! — тільки старенька так його лагідно

називала. — Усе гаразд, вона тебе чує, все гаразд, синку.

Він уві сні кликав маму, та так гучно і так надривно, що побудив

усіх. Бабуня Ніна відправила дівчат спати. А сама підійшла до його

ліжка, сіла скраєчку:

—

Ти маму пам’ятаєш, Сергійку?

—

Ну, — загнувся на півслові. — Ну, той...

Чи пам’ятає він свою маму? Як можна пам’ятати того, кого не

знаєш?

Напевно, Ніна Петрівна зрозуміла вагання хлопця, та й, очевидно,

Арсен колись переповідав бабуні Сергіїв сон про маму.

—

Не вагайся, синку, кажи. Я не зловтішатимуся. І Іам’ятати —

Зірка для тебе то не тільки згадати довжину волосся чи розмір ноги. То те, що там, —

вона свою долоню поклала на його груди. Там враз стало тепло-тегшо,

і тепло розлилося тілом, як тоді уві сні, коли мама пригортала його до

себе в тому густому лісі.

—

Так. Я пам’ятаю її. Але... — він уперше говорив про свої

сумніви, — але не знаю чи той спогад — то насправді спогад, бо чи

могло таке статися насправді. Можливо, бабуню, то моя уява таке

нафантазувала. Ех, і все ж... Мені здається, що той випадок зі сну

цілком реальний, (ю я пригадую запахи, звуки. І щоразу,

прокидаючись після такого сну, запитую себе: чому вона мене не

шукала? Чому дозволила забрати, чому?

Він не кричав, тільки ледь чутно запитував «чому, чому, чому?»

—

Тихо-тихо, Лічозорику, — бабуня пригорнула його до себе. —

3 чого ти взяв, що вона тебе не шукала? Вона, напевно, шукала б, якби

могла. Я стара і багато чого пережила. Поховала своїх рідних. Ой,

скільки могил я у своєму житті бачила! Тому страшні сни також

відвідують мене часто. «Стара, зболена, немічна», — кажуть про мене.

Я згідна, бо кожної ночі, лягаючи спати, знаю, що можу й не

прокинутися. І тоді молюся до Того, хто нас усіх тримає у своїй опіці.

Дякую за прожитий день, за те, що дозволив перебути в грішному тілі

грішній душі ще добу, дякую за Арсенка, а віднедавна й за тебе,

Сергійку. І благаю щоразу, щоб Він тримав вас у своїй опіці. Прошу і

молюся за свою Олюню, за онуку, за онука, за правнучат. Той, що над

нами, чує наші молитви. І, знаєш, якщо ти Його дуже попросиш, Він

розповість тобі, чому. .

—

Я крім «Отченашу» інших молитов не знаю. Навчіть мене,

будь ласка, — Сергій благально зазирав в очі старій.

108

—

Цього не треба вчити. У Біблії є тільки одна молит ва,

записана зі слів Бога. Решту придумали люди. Не ду маю, що вони

були чимось кращими від тебе, коли скла дали щирі слова-моління

докупи. Хай промовляє твоє серце, і Господь обов’язково почує. А

якщо дуже хочеш знати те, як моляться зазвичай інші, то я тобі завтра

по дарую молитовник. Помолись сьогодні так, як відчува єш, і Він

почує.

Бабуня Ніна поцілувала Сергія в голову, перехрестила,

прошепотівши щось сухими губами, вимкнула настільну лампу та

пішла до себе, на кухню, вона взимку там спала, бо там найтепліше.

Зупинилася на порозі, між темним та чорним. У коридорі досі горіло

світло, яке увімкнули через той рейвах, що він влаштував. Сергій за-

чудовано дивився на стару. Довгі білі рукави трішки заширокої

білосніжної сорочки, яка, напевно, колись була їй впору, здавалися

крилами янгола. Чи бувають старі янголи? Дурне запитання лізло в

голову. Хто зна, може, й бувають.

Бабуня Ніна озирнулася:

—

Спи, Лічозоре! Сни, синку!

І він заснув, хоча думав, що й очей не стулить до ранку. Спочатку

лежав, обдумуючи слова бабуні Ніни. Крім «Отченашу», що його

навчив священик із місцевої церкви, який раз на місяць проводив біля

інтернатської каплички служби, таким чином виконуючи місію так

званої жертовної допомоги сиротам, більше молитов не знав. Тому

промовляв серцем, як і навчала бабуня Ніна, старанно добуваючи

важливі слова.

Заснув...

І знову він у мами на руках. Вони рухаються вузькою стежиною

поміж дерев. Він притискається всім тілом до мами, яка ніжно огортає

своїм теплом. Теплі долоні при-

гримують за плечі, він охопив її шию міцно рученятами,

занурившись у густе русяве волосся. Серце жінки тривожно

стукотить, вона поривчасто дихає та безкінечно озирається, бо

налякана. Малий майже засинає. І враз і полоханий крик жінки будить

дитя. Чоловік із гострим носом, колючими чорними очима та третім

оком на руці, найсправжнісіньким оком, витатуюваним на долоні,

вириває його з материнських рук. І він летить, наче зі світлої сонячної

гори в темне провалля. Передостаннє, що чують вуха: «С-и-н-к-у»,

останнє, що встигають по- бачити очі: жінка з очима в півсвіту

дивиться з ненави- і тю на того покруча, який щойно відібрав у неї

маля. Той притискає нажахане дитя до себе, і так сильно, і так міцно,

що, перед тим як знепритомніти, малий чує гучний постріл і крик

жінки. Але не встигає нічого побачити.

Крила падають вниз і... Світ не вимикається цього разу, ні... Сергій

іде піщаним берегом океану. Хвилі ніжно шелестять, чайки квилять

над водою. Поруч вродлива молода жінка кидає у воду камінці. Жінка

так схожа на маму... Кола розходяться водою. Вона всміхається:

—

Я люблю тебе, синку! І я завжди поруч. Не бійся жити.

—

Ти моя мама? Чому той чоловік тебе вбив? — запитує

хлопець.

Вона сумно всміхається:

—

Це не важливо. Тіло мертве, та є ще душа, синку. Ті, що

люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди

поряд. Коли я була маленькою, років дванадцять, напевно, мала, тато

розповідав мені притчу. Коли 11 зроджується людина, то Бог вдихає в

тіло частинку Себе. І [я частинка стає душею. От живе людина з

частинкою Бога всередині. Живе, як уміє чи може, чи хоче, в кожного

по-різному складається. А коли настає її пора, і тіло

110

,

_...............................

Дара КОРНІЙ

помирає, то та частинка Божа, душа тобто, врешті зачи нає жити

власним життям і повертається туди, звідки прийшла, — на небо,

стаючи у ньому найсправжнісінь кою зіркою. Сяйво тих зір не

однакове, хто як жив, той так і сяє. Бувають тьмяні зірки, такі, що

ледве-ледве дають ра ду світити, і тоді Творець повертає їх назад на

землю, ви правити те, що вони не встигли зробити чи не зуміли, а мо’,

А не захотіли. І так до безкінечності. Бо добрий бать ко — добрий

завжди. Я люблю тебе, синку. Пам’ятай! Люблю! І я завжди поруч. Чи

зіркою, чи тою, яка вже народилася, щоб стати твоєю. Ти знайдеш її,

обов’язково знайдеш.

Шерхіт хвиль стихає, тане марево слів, і Сергій прокидається

вранці від того, що його розбудив будильник. Йому час вставати,

снідати та братися за математику. Він дещо зрозумів за цю ніч, дещо

пережив. І вже слова, вичитані в «Алхіміку», не видаються аж такими

дивними:

«Любов — найважливіша частина Мови, якою говорить світ. Вона

старша від людства, давніша від пустелі».

То про любов матері чи взагалі про любов? Ще не з’ясував.

10. Дівчата

Із мене вийняли вогонь.

Із мене серце видирали.

І наче зграя злих ворон —

Клювали, дзьобали, з’їдали.

А я тепер — пуста й німа.

Вогонь погас і плачуть очі.

Облиште всі. Одна. Сама.

І зимний вітер серед ночі.

( іергій таки вступив до університету, добився свого. То був і

ісрший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди ».

Як гам у Коельо в «Алхіміку» говориться: «Коли ти чогось

прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі». От

усі й змовилися. Мав певні переваги перед інши- м и

абітурієнтами. Круглий сирота після дитячого будинку, гарні

оцінки в атестаті про середню освіту, до того ж титанічні

старання бабуні Ніни та Олександра Олексійовича в підготовці

до іспитів, які склав непогано: твір — четвірка, математика та

фізика — п’ять балів. Дали безкоштовне місце в гуртожитку,

хоча і бабуня Ніна, і Арсен наполягали, щоб він мешкав у них.

Не погодився, мав навчитися самотужки давати собі раду в

житті. Урешті вони змирилися, прийнявши вибір хлопця, і

лишень зрідка, здається, для годиться, поверталися до цієї теми.

Сергій отримував і матеріальну допомогу, якісь там копійки

виплачувала держава

як с 11

оц 1

кошти для сироти, а потім і за успішне навчанн Дяа ра

с

т К

и ОРНІЙ

пендію. Арсен також вступив до універу на географічний

факультет. Зрештою, як і мріяв.

Почалося по-справжньому нове життя. Життя на волі, як

прийнято було казати в сиротинці. Життя, якого всі йо го

дитбудинківські друзі відверто боялися. А Сергій? На певне, ні,

бо, як казав Олександр Олексійович: «Можна йти проти вітру, а

можна йти назустріч йому. Вибираєш сам». Він вибрав, охоче

прийнявши умови гри: тільки назустріч!

Вчився заробляти на життя «на волі». Дещо вже знав, а

маючи такого друга, як Арсен, — то не важко, мусив тільки не

комизитися та бути уважним. Сергій старався не прикриватися

тим, що він бідний-нещасний безбатченко та безхатченко,

сирота, давлячи на жалість оточуючих, чи то стосувалося

роботи, чи навчання, чи різноманітних життєвих дрібниць. Рідко

хто в гуртожитку знав, що він — си рота. А коли довідувалися

— страшенно дивувалися. Як так? Невже сам вступив, сам

вчиться і якось дає собі раду навіть у побуті? І він давав,

принаймні щиро прагнув. Заробляв, як міг: розвантажував

вагони на вокзалі, клеїв оголошення, роздавав флаєри, працював

посудомийником у нічних барах, прибиральником у ЖЕКу. .

Згодом, коли розібрався з компами, то віднайшов у собі хист до

програмування. Займався цим на рівні хобі, а отримував непога-

ний приробіток. Дехто з приятелів дивувався, чому Сергій не

змінить свої плани і так уперто, «по-баранячому», товче

незмінне: «Буду астрономом! Тільки астрономом!» Хіба на тих

картах зоряного неба щось заробиш? Відмахувався. Головним

для нього й далі залишалося небо. Бо ніколи не переймався тим,

що ходить у немодному одязі, купленому в секонді, не дуже його

нервував і «галімий» мобільний, придбаний за копійки в

одногрупника, якому батьки подарували крутіший. Ноутбук

склав собі сам, це було набагато дешевше, ніж купувати новий.

Склав комп і для Ареена, такий собі подарунок другу на

уродйни. Якось мало зовсім залишалося часу на звичні для

студентів розваги — пиво, дівчат, дискотеки. Усі вихідні прово-

Зірка для тебе

_

„

112

див у бабуні Ніни, та найчастіше за іншим заняттям.

Яким?

А вони з Арсеном подорожували. Виявляється, щоб бути

мандрівником, не обов’язково пхатися в Італію, Перу чи в

Іспанію. Навіть тут, зовсім поруч, можна віднайти такі місця, які

варті того, щоб ними пишатися. Стара Жовква, Одеський,

Золочівський, Підгорецький, Свірзь- кий замки... А Карпати!

Одного життя замало, щоб їх пізнати. А каньйони Дністра —

величезні котловани зі стінами до півтораста метрів, а на них —

щедро розквітла середземноморська рослинність. А дивні та

прекрасні Збручанські водоспади? А скільки такого, що ще

хотілося побачити? В усьому, що стосувалося мандрівок, дові-

рявся Арсену. Той завжди вдало обирав маршрути, які вражали,

дивували, тішили.

Хлопці в гуртожитку вважали Сергія диваком, відлюдником

навіть. Вічно забіганим, захеканим, який усе кудись поспішав та

не встигав, запізнювався... Одні заздрили такій дивній манері

легко жити, не обтяжуючи себе матеріальним, інші зневажали,

бо життя ж проходить, а молодість не вертає. Та більшості було

байдуже до цього чувачка в протертих чорних джинсах, в

картатій сорочці навипуск, із розкуйовдженим русявим

волоссям на голові, який знає напам’ять усі найближчі до землі

галактики, унікума, помішаного на зірках, на планетах, на

тригонометрії та мандрівках.

Та не все так просто, як здається. Бо звання «дивак» мусиш

заслужити. Певне, то дитинство голодне, холодне давалося

взнаки. Бо спокуса грошима — то страшна спокуса.

Дара КОРНІЙ

Інколи з’являлося нездоланне бажання кинути все — небо,

мандрівки, мрії — та перекваліфікуватися в програмісти. То

зазвичай траплялося тоді, коли легко за п’ять-шість годин

маніпуляцій на компі вдавалося комусь із багатеньких бурагін

врятувати завислу чи майже повністю мертву материнську плату

чи здолати комп’ютерний вірус і отримати за це в грошовому

еквіваленті мало не річну стипендію. Гроші приємно шелестіли

в кишені, а змій-спокусник, що гарно пахнув дорогим

французьким одеколоном («якщо погодишся — і в тебе такий

буде»), пропонував роботу в своїй фірмі — високооплачувану,

перспективну, постійну і теде. І тоді він казав, що подумає,

запихав у задню кишеню джинсів візитку змія та стрімголов

летів до Арсена, прислухаючись дорогою до нікчемного вічно

голодного звіра всередині. Той звір його лякав. Арсен іще з

порога все розумів, і вони нашвидкуруч вкладали наплічники.

О, тоді не мало значення, яка пора року за вікном чи яка погода

в небі. Збиралися та лізли в гори.

Дряпався несамовито наверх, роздираючи ноги та руки до

крові. Зумисне робив таке з собою, щоб тіло боліло. А тоді,

задоволений і щасливий, сидів, загорнувшись у спальник,

попиваючи гарячий чай та витріщаючись зі Смотрича чи

Брескула на нічне небо. І млів укотре від ніжного фіалкового

блиску знаних і незнаних сузір’їв, їх так багато в нічному

карпатському небі, і вони здавалися йому хоч іще

віддаленішими, та такими рідними, наче то були і не зорі зовсім,

а душі померлих родичів, що зараз у небі спостерігають за ними

та інколи, можливо, й засуджують, коли він робить щось не так.

І слова мудрого Канта звучали майже реалістично: «Дві речі

сповнюють душу завжди новим і все більш сильним

здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше

розмірковую про них, — це зоряне небо наді

ІІІрка для тебе

115

мною і моральний закон у мені». І моральний закон усе-

редині, дякуючи зорям, не давав зійти на пси...

Нін був на четвертому курсі. Погідного весняного ранку І ай

шов у пиріжкову на Городоцькій, щоб поснідати, — ватрушка та

какао з молоком. Доволі легко звикається до буденних речей.

Набираєш собі в горня без вушка (вушко ( неціально відбивали,

щоб не поцупили) гарячого пійла, (іереш запашну, щойно

спечену ватрушку, розплачуєшся на касі і чимчикуєш на своє

улюблене місце в кутику біля вікна. Напевно, і тоді він пройшов

би звичним маршрутом і не зустрів би її, якби... Якби його горня

не тріснуло під час наповнення. Гаряче какао розлилося на

столі, цівочками скапуючи додолу, аж під ноги. Сергій стояв,

розгублено спостерігаючи, як у його ногах, біля чорних кедів, на

кахельній підлозі утворюється маленька калабаня. Жі- і юча

фігура раптом вичаклувалася перед ним наче нізвідки. Вона

мовчки зібрала залишки горнятка у відро та заходилася

протирати спочатку стіл мочалкою, а потім і мокру пляму на

підлозі шваброю. Сергій незграбно затупцював на місці, не

знаючи, що робити. Постать у синьому халаті, в такій же

хустинці, запнутій під молодичку, розпросталася. Перед ним

стояла миловидна дівчина, а не стара пані, як подумав спершу.

— А тобі іцо, запрошення спеціальне треба, щоб убік

відійшов? Мало того, що нашкодив, так ще й витріщається, —

почала вичитувати його, але робила це майже весело, кумедно

нахмуривши бровенята.

Сергій не знав, що і відповісти. Стояв і продовжував дивитися

на дівчину. Та стенула плечима, легенько відштовхнула його,

дотерла підлогу. А він так і стовбичив, не розуміючи, чому його

так паралізувало. Звичайна собі дівчина, таких багато в

університеті, навіть кращих, вродливіших. Але ця мала в очах

щось таке, що пригвинтило його до підлоги. За спиною в Сергія

вже зібралася юрба людей, він затримував чергу.

—

Ей, ти, — писклявий жіночий голос ззаду вивів із

задуми. — Або рухайсі, або забирайсі. Я на роботу спіз- нююсі,

хтілам булок свіжих купить, а тут ти, мов черепах, вкляк.

1

Т16

им часом десь із боку к і,

мнати, де випікалася Д ар

з а

д К

обОаР,НІЙ

почулося:

—

Зоряно, ти де гам? Тобі з дому телефонують.

Дівчина стрепенулася, взяла відро, швабру та, говорячи на

ходу: «Та йду вже, йду», — попленталася в підсобку.

І все.

Отак розпочинався день.

І той день пройшов звично та буденно. Навчання, пари,

лабораторна, маленька компхалтурка в одному з офісі в

комерційного банку. А ввечері Сергій всівся за розрахунки отої

самої лабораторки. Та так і не зміг ні на чому зосередитися. Усе

чомусь дівчина з пиріжкової з думок не йшла. Дивився у вікно з

шостого поверху і бачив клаптик неба, а у ньому зірку. Дивився

на Венеру, а згадував іншу зірку. Тобто дівчину з зоряним ім’ям.

Якось то все вперше для нього, бо так зачепило. І кого? Того, що

вірить-невірить.

Скільки у нього було дівчат? По-справжньому? Жодної.

Таких, що дуже подобалися йому, аж до щему, як ото зараз та з

пиріжкової, — жодної. Це не означає, що він не спав із

дівчатами, просто все те називалося доволі сумно —

перепхатися, зайнятися сексом. У дитбудинку це було чимось

буденним, як от щоранкове та іцовечо- рове чищення зубів. У

сьомому класі хлопці починали обирати собі дівчат для

«перетраху», а дівчата відповідно вибирали хлопців. Сергій на

цьому не зациклювався.

Ллє питання саме зациклилося на ньому. Якось до нього

прийшла однокласниця. Викликала його на вулицю.

—

Серий, ну той... Карочє, у мене до тебе розмова. Я тобі

подобаюся?

Сергій незрозуміло витріщився на неї.

—

Е-е-е, — тільки й зумів пробелькотіти та стенув

плечима.

—

Якшо ні, то так і скажи. До мене Роб клеїться, але він

ідіот кончений, я з ними спати не хочу. Ти не такий, ти —

добрий. Правда ж, ти боляче не зробиш? — вона говорила-

Зірка для тебе _

..

.... 117

говорила, зазирала в очі, брала за руки, проси - ла-6лагала,

навіть трохи плакала.

Сергій стояв, обараніло дивлячись на дівчину. Аж поки до

нього не стало доходити, до чого вона хилить. Роб, тобто Роберт,

однокласник, також дитбудинківець, правда, він не сирота.

Забрали його ще в трирічному віці від батьків-алкоголіків. Час

від часу, десь раз на півроку, його провідувала старенька бабуся,

він казав, що то мама батька. Більше нічого Роб про себе не

розказував, як не розповідав, звідки в нього таке чудне як для

українців ім’я. Бабцю він називав Ваською. Батьків не згадував.

Роб поводився завжди зухвало та розв’язно. Чомусь ненавидів

дівчат, ще з перших класів, шарпав за коси, задирав спіднички,

щипав за груди. Наодинці з ним дівчата старалися не

залишатися. А в останній рік наче з «котушок скотився». Якось

нянечка застукала його в туалеті з десятилітньою Риткою. Дівча

— перелякане та заплакане, трусики порвані, платтячко

розірване. Дерик після цього інциденту мав із Роб ом «серйозну

розмову». А серйозно розмовляти Сьома умів. Після бесіди Роб

став обачнішим.

Так складалося, що вже у тому-таки сьомому класі всі хлопці-

однолітки «мали» дівчат, дехто і не по одній, крім Роба, Сергія

та Арсена. Кпини інших із цього приводу

Дара КОРНІЙ

якось мало зачіпали Сергія та Арсена, але Роб через це

серйозно переймався. Бо з доброї волі з ним зустрічатися жодна

дівчина не хотіла через його садистські нахили. Люд ка з

восьмого класу якось розповідала, що заради інтересу вирішила

з Робом поцілуватися. Невинний поцілунок не на жарт завів

Роба. Він наче осатанів. По-садистськи скру тив дівчині руки,

аж вивихнув палець на правій руці, по тім розірвав блузку і

почав кусати за груди аж до крові, при цьому обзиваючи

лайливими словами. Ледве вирва лася. Тому з дівчат ніхто в його

бік і не дивився.

А що стосується інтимних стосунків, то в сиротинці існувала

нелегальна домовленість — спільна мирна згода зацікавлених

сторін. Робу згоди ніхто не давав.

Дівчинку, що прийшла до Сергія, звали Юлею. Худенька,

руденька, веснянкувата, тоді зовсім не виглядала на свої

чотирнадцять, скоріше на дванадцять років. Досі не мала пари.

Можливо, й тому, що хлопців в інтернаті було трохи менше,

аніж дівчат, і дехто з пацанів дозволяв собі мати відразу дві

пасії. Аж раптом Юля впала в око Робу. «Куди від мене дінеться

та сіра миша?» — говорив він із викликом. І, відповідно, їй

проходу не давав. Минулого тижня в середу вже після уроків

Сергій раптом згадав, що забув під партою свій пенал із

ручками. Хоч ручки там були і не ахті, не думав, що хтось на

таке поведеться, та все ж пояснювати потім дерику, де пропав

пенал (той контролював навіть такий дріб’язок), не хо тілося.

Тож вони з Арсеном вернули назад до школи. Під одним із

класів почули чиєсь жалібне схлипування. Зазирнули й

оторопіли. Роб стояв із опущеними штанами перед партою, на

якій лежало худе голе тіло Юльки. Дівча чимдуж старалося

вирватися, та сили були нерівні. Арсен із Сергієм, звичайно,

відігнали Роба від дівчини. Та закладати навіть таких виродків у

дитбудинку було не

прийнято, тЗ

о і

мрка

у Р д

о л

б я

у т

т ебе

о зійшло з рук. Могла хіба що сама Юлька

119

поскаржитися, але й вона боялася це робити.

—

Сергійку, будь ласка! Він, він, він... дав мені термін до

завтра. І якщо завтра у мене не буде хлопця, то... — і вона

заплакала. Сергій не знав, як втішити дівчину, бо не вмів.

Просто пригорнув її до себе і погладив по голові. Коли вона

врешті заспокоїлася, то просто сказав:

—

Добре, Юль, я буду твоїм хлопцем. Не по-справжньому,

а так, щоб Роб відчепився...

Та не по-справжньому не вийшло. Дівчина зробила все сама. Він

у Юльки виявився не першим і навіть не другим.

I

Іершим був хтось зі старшокласників. Вона доволі спо-

кійно «ділилася досвідом». Ні-ні, її не ґвалтували, вона сама

віддалася, це не було якесь усвідомлене бажання чи хотіння,

звичайна дівчача цікавість у десять років. їй навіть сподобалося,

принаймні вона в цьому переконувала Сергія, як колись,

очевидно, переконала й себе. Юлька Сергія

II

авчила багато чому. А він і не опирався, йому також

ураз стало цікаво. Після Юльки у нього з’явилася Ірка, молодша

на два роки, потім Лізка, її однокласниця. Дівчата самі до нього

приходили. У дитбудинку так було прийнято, і нічого погано в

цьому ніхто не вбачав. Дерик, Семен Сильвестрович, звісно, про

це знав, але до цього не пхався. Він, мов вогню, боявся дружини.

А та постановила: «Якщо ніхто нікого не ґвалтує, то хай. Діло

молодоє».

Згодом Сергій зрозуміє всю безглуздість тої ситуації. Навіть

не безглуздість, а власну нікчемність. Бо й у голову не

приходило якось застерігатися, щоб не наробити дітей.

Зрештою, за неписаними законами, то вважалося виключно

дівчачою справою. Аборт в інтернаті — звична річ, бо нащо

плодити собі подібних. Про презервативи, звісно, знали й чули,

та хто в інтернаті зміг би їх дістати,

вони гроші коштують, а ті гуманітарні допомоги у вигля ді

«французьких плащиків» Семен Сильвестрович здавав чемно в

місцеву аптеку за півціни.

І

120

Дара КОРНІЙ

І тут у ситуацію втрутився Арсен. Він таки був іншим в

усьому. Півроку дивився з осудом на те, як його прия тель

паскудством займається, а тоді... Ні, він не читав но тацій чи

лекцій, просто притягнув із дому після весняних канікул стару

товсту «Медичну енциклопедію», яка була написана невідомою

мовою. Арсен сказав, що німецькою, а вони в школі вдавали, що

вчать англійську. Так, Сергій би нічого не второпав з написаного,

але малюнки та фото в енциклопедії не потребували коментів.

Ось тут люд ський ембріон в утробі матері, тобто те, що згодом

стане людиною. Арсен по-діловому чітко все пояснює, і не тіль-

ки йому, а й тим хлопцям, що захотіли слухати.

—

Запліднення — це злиття зрілої чоловічої та жіночої

статевих клітин, у результаті чого утворюється одна клітина —

початок нового організму. Найчастіше аборти роблять десь на

десятому — дванадцятому тижні вагітності. А тепер дивіться

сюди, — і він тицьнув пальцем V малюнок.

О,так!

—

Шостий тиждень. Серце майбутньої людини починає

битися на двадцять перший день після запліднення Видно ручки

і ніжки, починається формування очей, губ і носа. Спинний

мозок випереджає у своєму розвитку інші частини тіла, проявом

чого є хвіст, що зникає в процесі розвитку зародка.

Арсен перегорнув сторінку:

—

Тепер подивіться сюди. Тиждень сьомий. Починається

розвиток усіх внутрішніх органів дитини. Ненароджене маля

вже має власну групу крові, і не завжди вона мамина, може бути

і батькова, — Арсен так на Сергія глянув, що той аж очі заховав

у книжку. — Дивіться-дивіть- і я! Уже добре видно особливості

будови обличчя майбутньої дитини. Вона схожа на когось із

батьків. Очі мають сітківку й кришталик. Розвивається м’язова

система, дитя вже рухається. А це восьмий тиждень. А тут

дев’ятий. А з одинадцятого тижня ембріон називається плодом.

(/гать плоду добре сформована, очі розвинені. ГІлід може

сформувати кулачок зі своїх пальців. Он бачите, бачите?..

Арсен тицяє пальцем у малюнок. Усі приголомшено мовчать.

Зірка для тебе _

121

Він продовжує:

—

І саме на цій стадії вже можна робити аборт, бо жінка

врешті зрозуміла, що вагітна... Але найчастіше процес

затягується.

Арсен далі щось говорив та показував. Сергій тихо вийшов у

коридор, тоді на вулицю. Він задихався. На лавці сиділи дівчата,

поміж них упізнав Юльку. Ходили чутки, що вона зробила аборт.

Сергій відкликав дівчину вбік. Відчував себе вбивцею.

Перепитав: чи то правда? Вона здивовано кивнула головою,

погоджуючись.

—

На якому тижні?

—

Дивний ти якийсь, — Юля збентежено дивилася на

(Іергія. — А якщо я Оресту пожаліюся, що ти клеїшся?

Юля зараз спала з Орестом, молодим фізруком зі школи. За

останній рік вона просто розквітла — тіло налилося, мов

зелепушне1 яблуко сонячною красою. Може, тому поводилася

зухвало.

—

Я не клеюся. Я просто питаю.

—

Ну на сімнадцятому тижні, здається, — дівчина на-

пружено пригадувала. —• Та ну тебе, Серий. Заплутав геть мене.

Яке тобі діло собаче?

1 Яскраво-зеленого кольору ( діал.).

Дара КОРНІЙ

А Сергій чувся наче заблудлим. Схопив дівча за руки і

зашипів:

—

Вбивця, вбивця. Яка ти...

Не договорив. Юлька вирвалася, відштовхнула:

—

Придурок! Та ти тут до чого? Я ж залетіла не від те бе!

От причепився. Навіжений.

Покрутила біля скроні пальцем та пішла до ошелеше ного

побаченим гурту дівчат. Ті не дуже добре чули роз мову, тож із

цікавістю чекали від колежанки подробиць

А після Сергій пішов у душову. Гарячої води не було. Та це

байдуже. Роздягнувся, став під холодний душ і так стояв,

проклинаючи і себе, і той світ, який із такою лег кістю дарує

життя тільки обраним і не дозволяє народи тися тим, хто і не

прагне цього, а просто за дивних, найчастіше дурних обставин

хоче відбутися. Він ненавидів себе за те, що робив із дівчатами,

тих дурнуватих пацанок, які так легко та байдуже

погоджувалися лягати під хлопців. Холодна вода мало

допомагала. Хоч вона й охолодила тіло настільки, що зуб на зуб

не попадав, та всередині від того легше не ставало. І хтозна,

скільки він простояв би так під струменем холодної води, може,

навіть дістав пневмонію чи й помер, якби його не знайшов

Арсен і не витяг на сонце.

Арсен нічого не запитував, не повчав. Просто через кілька

днів енциклопедія кудись щезла. Казали, що де- рик випадково

знайшов та забрав її собі — від гріха подалі. Та вона зробила

свою справу. Сергій змінився.

11. Поетка

— Подивися у вічі зорі вечоровій

І признайся мені — що у ній ти побачиш?

— Та заграва рожева на віях тріпоче,

Як в часи наших перших чарівних побачень!

— Ще у очі мої подивись — чи не згасли?

— Палахкочуть і сяють тим чистим вогнем!..

— Нам з тобою давно уже все стало ясно...

— Ми з тобою від себе ніяк не втечем...

Споночіло, Сергій вклався спати. Якийсь магнетизм тримає в

собі ніч, що не тільки прочиняє небо для астрономів, вона

відкриває душі. Заплющив очі. Із ним такого ще не траплялося.

Цілий вечір згадував незнайомку з кафе, яку бачив тільки кілька

хвилин, почувався збентеженим. Тепло розливалося тілом, коли

згадував її наморщеного носика. Сам собі всміхався. Нижча від

нього майже на голову, худенька, тендітна, вдавано-сувора. На-

смішкуватий погляд синіх очей, бісики всередині, темно-русяве

волосся, що визирає з-під хустинки. Красиве ім’я — Зоряна.

Принаймні так у пиріжковій хтось її назвав.

Зоряна. Зірка. Укотре всміхнувся дурнуватій асоціації, навіть,

здається, почервонів. А може, то та зірка, яку обіцяла йому мама

уві сні? Нісенітниця, нісенітниця... І Ііколи так асоціативно

наближено навіть не смів думати про жодну зі знайомих дівчат.

Можливо, тому, що

у 1

ро 2к4 від Арсена запам’ятав на все життя. А тут... Тут Дара

що

с К

ь ОРНІЙ

ішло не так, як завше.

Господи, він навіть слова їй не сказав, поводив себе, мов

паралізований баран. Завтра він із нею познайомиться,

обов’язково познайомиться! Очевидно, вона там працює

прибиральницею чи посудомийкою. Ну і що? Хай! Не всім же

бути лікарями чи бухгалтерами...

—

Байдуже, розберемося з цим завтра, — сказав сам собі

вголос.

На сусідньому ліжку заворушився сусід по кімнаті Максим:

—

Шо? Хто? Га?

—

Нічого, нічого, Максе! Спи! — зашепотів Сергій.

Та йому спалося препогано. Прокидався разів п’ять, ви-

тріщаючись на ще темні вікна і розуміючи — ке час вста вати,

не проспав. Дурнуваті думки та всякі бздури лізли в голову. То

снилася йому велика балакуча зірка на небі, котра тримала в

руках, наче в мультику дитячому, книжку і щось там шепотіла

нерозбірливо. То снилася висока скеля. Він наче силувався на

неї залізти, та голіруч не міг. А на горі сиділа вона — його Зірка.

Чекала його, він мав її звідти зняти. Вона співала дивні пісні.

Коли прокинувся, жодної згадати не зміг, як і не міг пригадати

обличчя зірки, котра його так і не дочекалася на скелі. Хоча

підсвідомо наче знав чи, швидше, відчував, хто вона.

І враз уже під самий ранок наче блискавка його вдари-, ла.

Зірвався, ввімкнув настільну лампу. Заходився щось шукати на

своїй полиці. Дістав «Алхіміка», він разів десять перечитав цю

книгу. Відкрив. Між сторінками лежала маленька суха квіточка,

то він колись із Карпат привіз її. Невідомо чого тоді видряпався

на ту скелю, де квітнули окаті шовкові косиці. Розумом те

пояснити важко — захотілося зірвати квітку, і все. Під руками

зашелестіла косиця, відсунув її вбік. Так, це саме та сторінка.

Майже все йому в цій книжці зрозуміле, крім оцього моменту,

тому й заклав його квіткою. Думав, то автор трохи лоха- пувся.

Прочитав: «Цієї миті зупинився час, і Світова Душа за-

полонила його єство. Коли він побачив ці... очі, цю ледь вловну

Зірка для тебе

. ,

125

усмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови,

якою говорить світ, Мови, яку всі розуміють у власному серці.

То була Любов... У цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то

в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких

людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує

тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі

написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить

для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії

втрачають сенс».

А може, він її вигадав? І немає ніякої зірки?

Не дочекався, коли будильник скажено задеренчить,

заходився збиратися. Холодний душ, тепла вода в кранах

з’являлася лишень у великі свята. Помчав у пиріжкову.

Дочекався відкриття. Узяв те, що й завжди, і на касі запитав

давно знайому тітку Свєту (три роки в неї снідає) про вчорашню

дівчину.

— А-а-а, Зорянка?! Та то донька знайомої моєї сестри. Бідова

дитина. Стіко пережила... Але то нічого. Он трава при битій

дорозі все время до сонця пнеться, і вона виживе, бо молода ше.

Батя у неї дуже хворий, мамка померла. Золота дівка, роботяща.

А чо питаєш? Сподобалася? Та не червоній, мов ружа. Вона —

правильна дівчина!

Сергій пробелькотів щось нерозбірливе, а тітка Света

зайшлася гучним реготом, при цьому показуючи блискучий

верхній ряд золотих зубів. Сергій закліпав очима. Тітка Свєта

була дебелою огрядною жіночкою невизна- ченого віку. Чи то

п’ятдесят, чи, мо’, й шістдесят літ.

Дара КОРНІЙ

Кругле, мов паляниця, личко не давало точної інформа ції про

це. Сергій часто чув, як вона нарікала то на свого алкаша-мужа,

то на нероб-доньок, що сидять у неї на шиї, Беркута Ритку.

Скільки кому років, не уточнювалося. Бо ни просто, зі слів

люблячої матусі, є ледачими паразита ми та пришелепуватими

нахлібниками.

—

Ги-ги, почервонів? Сірьожка, ну шо тобі скажу? Зо ряна

взяла больнічний. Батько хорий, то, певне, якісь проблеми, — і

тітка Света стукнула щиглем себе по дебелій шиї. — Був, як і

мій зараз, колись алкашом, то, мо’, зірвався. Хотя Зоряна каже,

що батя її зовсім не п’є, то їсть вилікувала його. Та дай Бог,

канєшно, но по своєму чуду-горю гороховому знаю — таке не

лічиться. Зоркі ного батю алкоголь до інвалідності й довів. Ой,

що це я розпатякалася, — тітка Света стрепенулася раптом. —

То приходь, пацанчику, через тиждень.

Сергій був відкрив рота щось запитати, та тітка Света його

обірвала:

—

Домашньої адреси і номера телефону не дам, і не

проси. Зоряна заборонила. І я її розумію. А мо’, ти збо- ченець

який чи маніяк? З виду наче прилічний, але то таке. Береженого

і Бог береже. Коли Зоряна об’явиться, свисну. — Простягнула

йому руку з дріб’язком. — На твою здачу. Смачного, малий!

Сергій розумів, що від тітки Свети більше нічого не

довідається. Та — гора, і не тільки з вигляду. Тиждень? Нехай.

Він зачекає. День починався майже вдало. Зоряна йому не

привиділася — це вже непоганий знак.

День, мов за розкладом: навчання, халтурка, навчання. Коли

повернувся ввечері в гуртожиток, під дверима сидів сердитий

Арсен.

—

Та президенту Америки швидше можна додзвонитися,

аніж тобі! Ти де телефон посіяв?

Мобільний Сергій через ранковий поспіх забув у кімнаті,

тому тільки скривився у відповідь.

—

Сергію, я до тебе за допомогою, — вже миролюбно

озивався Арсен. — Кілька днів тому познайомився з однією

дівчиною. І той...

Арсен зашпортався. Знаючи Арсенову сором’язливість,

особливо в стосунках із дівчатами, то було щось незвичайне.

Нічо’ собі, сам познайомився! Сергій вдав, що не помітив, як

хлопець зам’явся.

—

І той, вона запросила мене на вечір поезії, — нарешті

Арсен опанував себе і продовжував говорити: — Якісь там

поетичні читання. Сказала, що я можу взяти з собою друга.

Зберуться молоді поети, початківці. Щось типу клубу за

інтересами.

—

Ти полюбив поезію? — Сергій здивовано витріщився на

друга. Потім криво посміхнувся, бо здогадувався, н чому

причина.

—

Ну, той... Не так щоб дуже, але... — затнувся Арсен,

тоді вже зовсім іншим тоном додав: — Вона мені дуже

подобається.

—

Хто, поезія? — жартував Сергій.

—

Вона. Дівчина, Олеся, — сказав із притиском Арсен. —

Навіть більше. Я вже ходив один раз із нею на ті поетичні

читання.

—

Ого, і мені ніц не сказав, навіть півсловом не про-

хопився? Ну ти й партизан! — присвиснув Сергій, видно, все й

справді у його друга серйозно.

—

Не огокай, — обірвав Арсен сердито. — Скажи краще,

підеш зі мною чи ні? Тут така дивна річ, я там, серед тих, типу,

поетів, себе відчуваю, наче полонений, взятий під варту.

Жодного знайомого обличчя. Але то не найгірше. Сиджу, печу

раків, коли мене хтось щось запитує. Учора пішли з Олесею на

каву. Сидимо, розмовляємо,

і тут раптом ї 1ї2

8

приятель, теж поет, намалювався. Підсій до

нас. От і почалося! Ні чорта з того, що вони там між собою

балакали, я не второпав. Про якісь там верлібри та хайку

говорили.

—

Хай що? — Сергій ледве стримував сміх.

—

Не шокай! Так, є таке слово «хайку». Не менш див не,

ніж твої парсеки та ексцентриситети. Холера! Питає тоді мене її

приятель: «Колего, а вам що більше до впо доби — мадригал чи

канцона?»

—

І що вам більше до вподоби, колего? — Сергій ужене

стримувався і реготав, уявивши собі картину, як Ар сен, увесь

спітнілий від зусиль пригадати чи бодай вга дати, про що це

його запитують, ніяковіє. — Ти хоч йому врізав?

—

За що? Йди в баню, Лічозоре! Ги-ги, як смішно! Хо тів

би я на тебе подивитися! — Арсен зовсім не зі зла огризався.

—

Ну, я не доріс до стосунків аж таких високих, — при

гадав собі Зоряну. — Волію, щоб мої дівчата хоч інколи ходили

все-таки землею, а не літали попід хмарами.

—

Таки-так, — відреагував миттєво Арсен. — Одного

позахмарного придурка в сім’ї вистачить.

Що було робити? Мусив виручати друга. І ось вони на тих

поетичних читаннях. То актова зала якоїсь середньої школи в

центрі міста. Тут суцільна темрява, очевидно, так задумано, для

більшого ефекту. Але через це роздивитися людей, які сидять

поруч, майже нереально. Та чи й треба? Сцена освітлена

прожектором. Один пан, трохи старший від решти присутніх,

тих самих початківців та перспективних, стоїть на сцені та

оголошує, хто зараз виступатиме. На сцену по черзі виходять

молоді люди, щось там виголошують, пояснюючи те, про що

пишуть,

як живуть і З

і

д рк

ляа д

ч ля

ог

о.т еб

К еажуть різне. Публіка реагує також по-

129

всякому: сміється, аплодує стримано, аплодує несамовито,

аплодує стиха, гуде, аукає. Сергій спочатку скептично ставиться

до того, що відбувається, бо він більше половини зі сказаного

ораторами не розуміє. Навіть одного разу задрімав, коли

виступав бородатий хлопчина і читав оті вірші без рими,

верлібри чи що... Арсен його боляче вщипнув, коли Сергій

почав хропіти, мовляв, не встидай мене перед дівчиною.

Довелося постаратися зі всіх сил. Переконував себе розумними

аргументами: мусить у тому дійстві бути хоч щось варте уваги,

якщо стільки людей воно сюди привело і не дає спокійно їм

спати, як йому його зорі. Не всі ж тут поети, є й просто слухачі

чи вболівальники, як ото Арсен.

Найдужче тішили віршики патріотичного спрямування.

Тарабарщина ще та... Написані автором, певне, з примусу. Там і

про гори Карпати, і про едельвейси, і про калину, соняшник,

сина непутящого, що матір забув, і про доньку, яка продала свою

працю за долари, забувши матір. .. Жесть, одним словом...

Біля Арсена сидить та, заради кого вони сюди припха- лися.

Дівчинка Олеся. Гуманітарний факультет універу, другий курс.

Рафінована львів’янка — так вона сама про себе говорить, коли

знайомляться. Пишається собою неймовірно. Худенька, доволі

висока, майже одного росту т Арсеном. Зелені очі, він би

злякався їх, коли б десь перечепився вдень поглядом, бо мають у

собі щось надто божевільне та колюче, можливо, тому, що надто

зелені. Довга тонка шия, на ній разок білого намиста, може, й

перлинки, Сергій не розбирається в цьому. Довге руде, не

виключено, що її фарбоване, волосся аж до пояса. Воно

прикриває і вуха, і частину обличчя... Руки кістляві, тому й рухи

трохи незграбні. Вбрана в довгу аж до

> Зірка для тебе

■

130

...

.

. Дара КОРНІЙ

землі блакитну сукню. Ще крила за спиною прироби — і

готовий тобі ельф. Та назагал приємне враження справляє

дівчина. Особливе,

Сергій згадав, як у молодших класах йому подобалася

однокласниця, дівчинка Світланка. Вона сиділа на першій парті.

Він любив дивитись, як сонячне проміння, що падало з вікна,

блукало її світлими кучериками. Вона мала ніжний і лагідний

голос і так була схожа на ангела. Вона була не з дитбудинку.

Хлопці пробували і її шарпати за косички, та Сергій завжди

заступався. Після молодшої школи вона переїхала з батьками в

інше місто, залишивши після себе тільки дитячий спомин.

Арсенова пасія чимсь нагадувала Світланку, можливо, легкістю

та ніжністю своєю. Коли Олесю запросили на сцену, пурхнула,

мов метелик.

—

Свої вірші читає наша улюблениця, наша Олесеч- ка, —

майже з ніжністю проголосив ведучий вечора.

Олеся зачала свій виступ натхненно та щиро. Жестикулювала

руками, ті, мов у лебідки, граційно рухалися. Сергій до слів не

дуже прислухався, слухав тільки мелодику голосу. То була

музика зі звуків. Дивився й на Арсена, той напіввідкрив рот і, не

мигаючи, слідкував за кожним рухом маленького ельфа.

Закохався його друг. Точно.

Були оплески, навіть крики «браво». Олеся, щаслива та

збуджена, сіла коло майже паралізованого побаченим і почутим

Арсена. Пропав хлопець.

А тоді отой старший чоловік оголосив, правда, трохи

офіційно і доволі стримано:

—

Зоряна Білововк. Прошу на сцену.

Залом пролетів напружений шепіт і на сцену вийшла...

Вона.

Його Зоряна.

Він її відразу впізнав. Хоч була без халата і без хустини. І

мала інший вигляд. Але очі...

Вбрана в чорні джинси та картату сорочку. Зовсім не схожа ні

на ельфа, ані на ангела. На шиї — чорний шовковий шалик.

Коротко стрижене русяве волосся, наче в юнака, і тільки

металічний блиск в очах, мов присуд, тендітні пелюстки губ,

ямки на щоках (він тільки тепер їх запримітив) і голос — тихий,

упевнений. У руках зошит у сірій обкладинці.

Говорила:

Я з папером — один на один.

Наче з совістю — із собою.

Мчать задихані зграї годин, і

тупочуть, тупочуть юрбою.

Він слухав. Слова падали, але не вниз. Вони спадали, але не

додолу:

Мчать,

як сосни оті за склом, наче ліс у

вікно машини.

А думки —

наче чорний дим,

наче постать химерного джина.

Я не знаю.

Оце і все.

Я не знаю.

Не знаю. Не знаю.

Я себе поїдаю живцем.

Чи пригод, а чи щастя шукаю?

Було солодко від казаного. Тут, зараз, чи не вперше Сергій

зрозумів, що чує:

Чи бракує мені проблем?

Чи спокійно не можу жити?

Я шукала так довго —

ТЕБЕ!

Я так прагнула — тільки

любити!

У 1з3

а 2лі стояла тиша. Ніхто не аплодував і не перешіпту Д

в а

а р

в ас яК.ОРНІЙ

Усі мовчали, наче очікували чогось.

Вона продовжувала. їй, напевно, було байдуже, як

сприймають те, що вона говорить, люди, які начебто тямлять у

поезії, які нібито мали б або підтримувати, або навпаки. Зал

мовчав, наїжачено слухав:

Хай сніг впаде на вичорнілий світ, де

змерзлий терен накошлатив брови, де, як

душа, калина одболить й проступлять на

морозі краплі крови.

Старі шпалери вітер позривав.

1 мокнуть у калюжах жовті клапті.

Там, де горів вчорашній карнавал, так тихо,

так спокійно стало раптом.

Сергій весь напружився, натягнувся, мов струна. Вона

говорила для нього. Він це відчував.

Хай сніг впаде. Бо вибухне душа!

Її замордували дні вулканні.

І білій тиші білого вірша напишеш ти

просвітлено.

О, панно,

о, душенько, о, квіточко моя!

Чому так просишся, чому так прагнеш снігу? Всім

кольорам спинитися пора.

Я починаю сніг — як нову книгу.

Зірка для тебе

133

Вона читала, спокійно, без надриву, не викидаючи руки перед

собою, як інші, не заломлюючи їх. Жестикуляція відсутня.

Просто слова і просто голос. Не викрикуючи, не роблячи

патетичних наголосів. Він уважно слухав, як і зал. Він чув, як

усередині нього щось росло. Воно спочатку здавалося малим і

нікчемним, а потім почало більшати. Аж доки не затопило

повністю кожну клітинку тіла, голову, руки, ноги, очі, вуха, уста.

Було добре від того тепла і від її голосу. Таке сталося вперше, і

133 чомусь був упевнений, що тільки коли буде поруч Д

в аора

н

а, К О

т РеН І

т Й

епло

у ньому житиме. Зоряна закінчила говорити, спокійно згорнула

зошит, зовсім не чекаючи на аплодисменти чи овації, і пішла зі

сцени. Зал уже не німував. Де-не-де хтось кволо плескав,

перешіптувалися... Сергій голосно зааплодував. Гучні звуки

складених докупи долонь заполонили простір зали, до нього

долучився Арсен і той пан, що вів вечір поезії. Довкола

заметушилися, гучніше зашепотіли.

Дівчина зупинилася, здивовано дивлячись у темний зал,

вишукуючи тих сміливців, що їй аплодували. Невже вперше?

—

Дякую, — прошепотіла ледь чутно.

Сергій зірвався на ноги, не втримався:

—

Люди, що з вами? — крикнув залу. — Вірші пре-

красні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали,

—

Вона — повія, — шепнула надто голосно Олеся,

що сиділа поруч.

І зал почув.

Запала тиша. Зоряна залишалися стояти, мов вкопана, на

півдорозі зі сцени до залу.

«Старша від людства, давніша від пустелі...»

Повія? Ну і що!

—

Ну і що, — вигукнув сердито. — Хіба ми обговорюємо

зараз моральний бік людини? Вірші — прекрасні!

Вона стрімголов вибігла із зали. Сергій кинувся наздоганяти.

Не наздогнав, бо поки вибрався з віддаленого кутка зали,

перечіпаючись через чужі ноги, вона й слід забрала за собою.

Сидів на сходах школи, не хотів повертати назад. Чекав на

Арсена. Жалів, що кинув курити. Підняв угору голову. Зір не

було видно зовсім. Ніч видалася паркою та теплою. Значить, там

на небі хмари, буде дощ. Не хотів заглиблюватися в те, що почув

щойно. Слово, мовлене Олесею, звучало як звинувачувальний

вирок. 134

Дара КОРНІЙ

Повія? Повія!

Нехай. Він знайде її. Вона потрібна йому, і він також їй

потрібний. Він зуміє зрозуміти чому, він ще й не таке бачив. .. І

поводив себе також не ідеально, і крав, і обдурював, і

зраджував, і закладав... Але ті люди, що називають себе

поетами... Ох, вони його дивували. Розумні, начитані

інтелектуали, талановиті, відсотків вісімдесят вважають себе

геніями. Осуджували-засуджували? І вже не вперше, а вона... І

вона, знаючи про той осуд, зважується приходити до них. Чому?

Він довідається, обов’язково довідається.

Зі школи почали виходити люди. Поетичні читання

закінчилися. До нього підійшли Олеся та Арсен. Сергій нічого

не запитував, просто не встиг. Олеся заговорила першою:

—

Вона — повія, Сергію. І я змушена про це тобі сказати.

Тому нема що дивуватися нашому осуду. Тільки людина з

чистими помислами та незганьбленим сумлінням має право

називатися поетом. Чому можуть навчити людей її вірші?

Падінню, гріховності? Морально зганьблене тіло, зґвалтована

душа. Не розумію, як вона взагалі наважується щоразу

приходити до нас. Поезія — це незаймана цнотлива дівчина, а

оте, що виходить з оскверненої середини, не може бути чистим.

Жах, суцільний жах.

—

Ти про вірші чи про людину? — перепитав Сергій.

—

Невже між поетом та його віршами існує різниця? —

огризалася Олеся.

—

Олесю, ти цю дівчину добре знаєш? — на диво спо-

кійно запитував Сергій.

—

Яка різниця?.. Моральний бік у людині ще ніхто не

відміняв. Не розумію Віктора Івановича, який щоразу дозволяє

цій курві тут хизуватися. «Сильні вірші, сильні вірші», —

повторює безкінечно. І що з цього?

—

Я запитую: ти її особисто знаєш?

—

Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати,

вона мені особисто розповіла. Так що ти дарма так. — ()леся

задерла 1

н35

оса, чекаючи вибачень.

Дара КОРНІЙ

—

Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та

мезаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, —

бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв

угору руку і продовжував: — А вірші ііірчині мені сподобалися,

принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво

звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то... Наче дехто

обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю,

але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?

Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що

переконувати тут — марнування сил. Вірші Зоряни буяй справді

талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів.

Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але

зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині

тих нібито пое- іїв. От і засуджували людину, навіть не чуючи її.

Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така,

як вони.

Але вона така, як він, і цього достатньо.

—

Олесю, а де вона тим... Ну, е-е-е, ти ж розумієш...

займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен

узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.

Олеся зневажливо скривилася:

—

Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не

криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу,

гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати

полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе

розчарувати...

—

У мене є гроші, — обірвав Сергій.

—

Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків?

Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко!

Фу!!! Ти знаєш, що це за...

—

Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся

якось сам. Від доброго життя повіями не стають.

—

Як знаєш, — Олеся осудливо дивилася на хлопця. — Та

не кажи потім, що тебе не попереджали.

А він 1 і36

не скаже.

Дара КОРНІЙ

12.

«Старша від

людства, давніша від

пустелі...»

Любов — це тиша і безмежне небо,

це світлий усміх у твоїх очах. Любов

— коли і слів уже не треба, це

трепетні птахи у небесах.

У світлі дні фіалкові музики в душі

заграють — і відкриють світ,

І все, що сірим було і безликим,

враз оживе,

немов весняний цвіт!

Був звичайний вихідний день. Весна цього року припіз- 11 илася.

Тільки-но в травні по-справжньому потепліло. Квітневу паску

святили в снігах, навіть захурделило. Тож справжнє тепло стало

просто вибухом, квітувало все і відразу. Земля та природа

нагадували породіллю, яка ніяк не розродиться, а тепер квітнули

і підбіл, і жовті котики, й абрикоси, і вишні. Усе водночас. От-о г

на підході яблу- 11 і та груші, а там бузок уже дивився цікаво на

світ своїми ліловими очицями.

Сергій у суботу мав термінове замовлення в одній бізнесовій

організації, інсталював програми. Телефон зно- цу забув у

гуртожитку, цього разу спеціально, щоб Арсен не діставав

повчаннями. Він у нас дуже правильний. Сергій пригадав

історію з енциклопедією, а ще, чого доброго, розповість усе

бабуні Ніні, і доведеться тоді слухати поради, а вслухатися її він

не міг. Бабуня Ніна ще жодного разу поганого не порадила. Та

чомусь надіявся на ліпше — друг не стане старенькій щось

розповідати, щоб не турбувати її хворе серце. Було звичним, що

Сергій у суботу або неділю відвідує бабуню з Арсеном. Нічого,

137ще завтра встигне. А сьогодні він має переговорит Д

иа рза КОРНІ

Зорян Йою.

Не думав, що вона опиниться на місці роботи вже зрання. Однак

тільки-но закінчив роботу, десь близько дванадцятої, вихопив

гроші з рук секретарки, ефектної грудастої шатенки. Навіть не

перерахувавши їх, запхав у кишеню штанів, чим викликав

здивування директора фірми, який особисто приймав роботу.

—

Так, молодий чоловіче, ви ніколи нічого не заробите! —

повчав той. Невисокого зросту чолов’яга, вбраний у дуже

блискучий, хоча, очевидно, й дорогий костюм. Надто туго

зав’язана на шиї краватка трохи заважала йому, і він раз по раз

смикав її то вправо, то вліво.

—

Чому? — перепитав здивовано, дивлячись на керівника

згори вниз.

Директор поморщив лоба. Був на півголови меншим від

Сергія, невеличке черевце прикривала маринарка. Залисини на

голові вкривав піт.

—

А тому, шановний, що коли б я так ставився до грошей,

як ви, то не торгував би нерухомістю, а став би під- мітайлом на

Краківськім ринку.

—

Ви роботою моєю задоволені? — перепитав Сергій,

згадуючи, як цей грубась іще п’ять хвилин тому прицмокував

язиком, вихваляючи хлопця та шпетячи тих неуків, які перед

тим робили невдалі спроби відремонтувати систему.

—

Ну-у, звісно, що... — потягнув директор. — Так, але...

Сергій грубо обірвав:

—

Пане Владлене, компи мають властивість час від часу

ламатися. До того ж за ними працюють люди, і працюють не

автономно, а прилучені до Інтернету, ймовірність підчепити там

якусь компболячку — вірогідна на сто відсотків. А ще є така

штука, як перепади напруги іі мережі, стихійні лиха. Висновок:

я вам ще не раз стану в пригоді. І тому, «шановний», вам зовсім

не вигідно мене дурити, тому платню не перераховував. Ви ж

чесна людина?

Директор розчаровано розвів руками і хотів щось додати, та

Сергій похапцем потиснув йому руку та кинувся бігцем у

138вказане Олесею місце шукати Зоряну. Біля самого Д

ц аира

рк К

у О Р

з НІ

га Й

дав,

що ще не їв сьогодні, однак від думок, що обсіли голову, та

сплеску емоцій їсти не хотілося.

У скверику біля цирку на дитячому майданчику в цю обідню

пору було багатолюдно: бабусі з онучатами, батьки з дітками.

Обійшов довкола цирку декілька разів, Зо- ряни не зустрів.

Може, ще зарано? Сів у скверику. Вітер із Святоюрської гори

надсилав, мов термінові телеграми, дивовижні пахощі весни.

Теленькав поруч трамвай, перегукувалися автівки, веселилися

синички під ще не розпущеним кущем глоду, гралися в

пісочниці діти, мружилося на безхмарному небі сонце. Так

просидів майже до четвертої. Урешті не втримався та пішов до

хлібного купив булочок, а в гастрономі молока. Ото й увесь сні-

данок-обід. Зоряна того дня так і не з’явилася. Чому? Невже

вчорашня сцена її так збентежила? Тільки об одинадцятій

вечора дотумкав: вона вже не прийде.

Додому, в гуртожиток на вулицю Медової печери, повертався

пішки. Мало машин, небагато людей, не мав чого чи кого

боятися. Його дитбудинківське минуле давало

139

.........

„

Дара КОРНІЙ

про себе знати: кругом купа знайомих, особливо серед

львівської шпани, гопників. Він вважався серед сиріт майже

легендою: свій у дошку пацан, що зумів якимось чином

видряпатися нагору. Час від часу його навідували приятелі,

колишні дитбудинківці, переважно «зайняти грошей». Давав не

думаючи, знаючи наперед — не віддадуть. Тут спрацьовувало

інше чуття: якщо дасть, то сьогодні вони ні в кого не вкрадуть,

нікого не пограбують, бо матимуть за що і випити, і вколотися.

Таких уже розмовами чи повчаннями не виправиш, бо надто

пізно... Коли згасає день, ти знаєш, що після ночі настане новий,

а тут шансів на щось нове мало завжди. Сутінки... Далі —

тільки ніч.

Сергій ліг у ліжко, попередньо поставивши на зарядку

мобільний, який вимкнувся, не витримавши лихої долі. Ще б

пак! Двадцять пропущених дзвінків од Арсена, а ще — сердита

записка від нього на столі. Навіть лінь було читати, добре знав,

що в ній. Максим, його співмешканець, поїхав до батьків. Тож...

Лежав мовчки, слухаючи ніч, думав, що не засне, та несподівано

для себе доволі швидко заснув, і на ранок навіть не пам’ятав, що

йому снилося. Уранці розбудив телефонний дзвінок від Арсена.

Не брав слухавки, тільки вимкнув звук у телефоні. Дев’ята

година, і йому час, бо...

... настав новий день.

Вона була на лавці біля дитячого майданчика, неподалік від

цирку. Він помітив її здаля, хоча дівчина сиділа до нього

спиною. Упізнав її по короткій стрижці та тій самій картатій

сорочці, в якій вона приходила на поетичні читання. Підійшов

майже впритул, міг добре розгледіти малюнок на сорочці, руки

дівчини, запхані в кишені джинсів, похилену голову, зіщулену

постать, напевне, змерзла. Першим бажанням було зняти з себе

маринар- ку та накинути на її пле...

Не додумав...

140

Дара КОРНІЙ

—

Я знала, що типрийдеш, — вона говорила, не обер-

таючись.

Тоді розвернулася.

Сумні очі, червоний ніс, синці під очима...

—

Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за

останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною,

яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто

я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього

не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи

найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про

мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то

роблю? Та роблю! І зрештою... — затнулася, стенула плечима,

ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч,

взяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб

зігріти, подихав на неї. Зазирнув у її обличчя, шукав очі.

Знайшов.

—

Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.

—

Але ж я, я... Я страшна людина. Такі, як я, не варті того,

щоб їх... — очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

—

Тс-с-с. Не треба... — Він гладив її по голові. — Тихо-

тихо. Зорі не плачуть. А може... може, й поплач. Бабуня Ніна

каже, що сльози —- то зайвий біль, який не в силі витримати

серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве

витиснути з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені

байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні

обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було

колись... Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає

великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших

родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять

мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить,

аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш.

Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю

Зіркою?

Оповідка

друга

літавиця

142

Дара КОРНІЙ

Без крил

І Ііі дубі сиділо дві пташки — він і вона. Він привів її сю- Ои, до

цього високого величного дерева, недарма. Тут він шив

розкішне гніздечко для неї. Він її кохав, вона кохала його. Вони

тут поселяться, заведуть діток. Але вона чомусь не дуже раділа,

бо була дивною птахою. Любила не- бо більше від дерев, спів

більше від його солодких речей, бій зітхав, він знав, що вона

йому не пара. Надто небесна, надто не така. Але він так любив

її. Найдужче боявся, що одного разу вона не повернеться, бо

знайде когось ліпшого, такого ж дивака, як сама, чи просто

забуде дорогу додому.

Ох, як його та Птаха замучила! Мусив щось із цим вчинити,

бо так далі жити несила. І коли вона солодко спала, марячи

небом, він просто обітнув їй крила. Тепер вона точно не втече,

не покине його, буде завжди поруч. А він прогодує і її, і діток-

пташат.

Вона прокинулася вранці, вмилася ранковою росою, що

крапельками тремтіла на листочках дуба. Розправила свої крила

і... стояла, приголомшена відкриттям. Її крил не стало. Вона

плакала, ридала, звинувачувала, проклинала. А він говорив-

шепотів-переконував, що кохає, що все це заради її блага. Бо що

то за птахи без пташат, бо іцо то за родина без домівки, бо шщ

то за дружина, яка тільки те і вміє, що літати.

Дуб був високий, крислатий. Птах гордився своїм гніздом. Бо

віття дуба від негоди та пекучого сонця оберігало. До того ж і

знизу не так легко до гнізда добратися, якщо ти не птах. Птаха

сумно сиділа в гнізді, поки коханий діставав харч і літав у

справах. Уже в гніздечку з’явилися маленькі яєчка, от-от мали

защебетати малята. Але від того Птаха не ставала веселішою,

продовжувала тужити. Народилися пташата, і батько, щасливий

та радісний, заходився вчити їх літати. Малі хутко сприймали

нехитру пташину науку, вони скоро росли. А коли зовсім

змужніли, то покинули гніздечко назавжди.

Безкрила Птаха стала ще сумнішою. І одного ранку вона не

втрималася. Вилізла зі свого зручного та теплого гніздечка, коли

її Птах полетів на пошуки їжі. Стала на найвищу гілку,

розправила те, що залишилося від крил, і... полетіла. У цю мить

була найщасливішою, бо знову могла літати.

Коли Птах повернувся додому, то застав порожнє гніздо і тіло

мертвої Птахи внизу під дубом...

Замерзне в полі птахи крик

в крижинку синю.

Свічаду лишаться сліди

твоєї тіні.

А білі постаті годин

зберуться разом.

І сповідатимуться дні

про всі образи.

Плистиме холод з-за вікон —

прозорі пасма.

Зима не винна, що любов, як

тінь, загасла...

Не дозволяй нікому обтинати тобі крила...

1. Руфіна

Ти забери мене звідсіль, мій вітре,

Візьми у своє світле піднебесся.

Ти закружляй мене, як той листок, над

синім світом —

У злоті сонця вимию волосся,

Сполощу душу у дощах осінніх,

Росою вмию очі уночі, щоб стільки

болю не несли в простори сині.

144

Дара КОРНІЙ

Згуби десь в полі до душі ключі.

Нехай вже не болить, хай заросте

травою, нехай почнеться знов —

як другий день,

щоби не тліла учорашньою золою.

Листок зів’яв — як голос у пісень.

Так. Спомини. Якось після них наче легше стало. Кажуть, щоб

зняти з душі тягар, слід виговоритися. А коли ти і є тим

співрозмовником, який слухає себе самого? Хтоз- иа, як воно

називається за Фрейдом. Головне, що допомагає. Сергій глянув

у небо. Там починало сіріти, зорі става- л и невидимками.

Світає. Час додому. Через кілька годин на цій галявині під

обсерваторією з’являться люди. Чи хотів він зараз їх бачити?

Напевне, ні.

Зірка для тебе

145

Сергій ішов знайомою ґрунтовою дорогою. Нею рідко хто

користується. Хіба що іноді проїжджають вози чи старі автівки.

Дорога густо поросла травою. Очевидно, колись тут був жвавий

рух... Чоловік спускається стеж кою. Спуск доволі пологий.

Довкола листяний ліс. Тому навіть узимку тут не сумно. Рай, а

не місцина... Те, що треба для такого самітника, як він.

Коли переїхав працювати в цю обсерваторію на горі Кішка,

що біля Кацівелі, почувався чужинцем. Але то було ліпше, аніж

почуватися мертвим у рідному місті. Львів ураз перетворився на

гіркий полин. Рідна домівка, робота, навіть друзі — все муляло,

давило. Відстань лікує? Принаймні не ятрить рани. Звикав до

чужини. Сергію відразу запропонували гуртожиток. Відмовив-

ся... Бо там завжди людно, та поки що не цього прагнула душа.

Ще свого шефа та двох співробітників він витримає, а ось

обзаводитися сусідами, новими знайомими чи навіть ворогами

не хотілося. Кілька ночей провів в обсерваторії, спав на

розкладачці в актовій залі. І тут- таки познайомився з пані Раєю,

яка працює в обсерваторії прибиральницею. Вона йому

нагадувала бабуню Ніну, і Сергій навіть із задоволенням слухав

її розповіді про онуків-правнуків.

Пані Рая — татарка, її чоловік українець, колишній морський

офіцер. Помер у минулому році, заснув і не прокинувся. їй так

не вистачає його. Тому і пішла працювати, щоб менше сумувати

та згадувати. Прожили з ним душа в душу сорок літ. У

вісімнадцять років на танцях у Будинку офіцерів познайомилася

з вродливим юнаком і закохалася. У Сергія з пані Раєю було

спільне горе — і він, і вона втратили коханих.

Пані Рая каже, що побачила у Сергієвих очах тугу і відразу її

зрозуміла. Вона ж і запропонувала Сергію пожити в старому

будинку її батьків, правда, то далеченько під місця роботи.

Сорок п’ять — шістдесят хвилин пішої ходьби. Поруч ані ринку,

ні крамниць. Зате там немає настирливих сусідів. І є електрика,

криниця з водою. Вона може хоч сьогодні показати хату.

146

Дара КОРНІЙ

Говорили. Пані Рая розповідала про себе. Її звати за

паспортом зовсім не Рая, а Руфіна. А щоб люди не ламали собі

язики, то вона так сама себе назвала після того, нк пішла до

школи. Вона у класі одна була з таким дивним ім’ям, єдина

татарка на весь клас. Народилася вже у сорок шостому. Її брати

так і не повернулися з війни додому. Старшому було двадцять

два, коли мама в березні сорок четвертого отримала похоронку.

Він загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі в

Чехії, менший у тому ж сорок четвертому, в квітні, пропав без-

вісти. Відразу двох синів забрала війна — отаке горе для

батьків. Та мама ніколи не вірила, що її менший Валід загинув.

Коли в травні сорок четвертого Сталін евакуював із Кримського

півострова всіх татар, їхню родину не зачепили. Хтозна, чому?

Пощастило? Чи тому, що сини служили в Радянській армії та

загинули, захищаючи честь і славу Великої Держави? Чи, може,

просто ліньки було бездоріжжям пхатися в таку глухомань, щоб

забирати двійко людей, які жили так далеко від цивілізації?

Руфіна народилася, коли родина вже й не думала про бать-

ківство. Мамі виповнилося сорок п’ять. Дитя, напевно, і

врятувало родину від розпачу. Бо ж рідних братів та сестер і

татка, і мами з великими родинами вивезли бозна- куди, на

чужину. І вони залишилися одні-однісінькі, хай і на рідній землі,

але між чужими...

Ох, людина — не пальма. Вона звикає до всього: і до

немилостивої спеки, і до крижаних завій. Призвичаїлися. І коли

десь у п’ятдесят четвертому врешті віднайшлися брати батька та

кликали їх до себе, мама категорично від мовилася. Та тут була

ще одна причина — не їхати на чу жину. Мама так і не

замирилася зі смертю молодшого си на. У сповіщенні, не

похоронці, було написано: «Пропав безвісти», — отже, син

може будь-коли вернутися з війни. І що? Кого він застане в

рідній оселі? Чужих людей чи вза галі, може, чужинці й хату

розвалять? Ні, вона не поїде...

Зірка для тебе

147

Отак вони й жили.

— Коли мама у вісімдесят п’ять років помирала, то на че

стратила глузд і раз по раз все шепотіла: «Руфінко, до ню?

Хтось стукає у вікно. То, може, Валід повернувся» Але то був

тільки вітер, який торохкав у шибу вікна дощем. А коли настав

її час відходити, обличчя раптом просвітли ло і вона з щасливим

усміхом на вустах умирала. Наоста нок прошепотіла: «Синку, ти

таки прийшов. Дочекалася, синку». Батько довго не

протримався після кончини неньки, надто він її кохав. За

півроку пішов слідком. Юрко, чо ловік, каже, що від туги. Тато

був від мами на десять літ старший, тож коли тобі дев’яносто

п’ять, то вже і смерть на порі. Юрко моїх тата з мамою любив,

наче рідних. Своїх він втратив на війні. Тож не дивно, що

батьківську хату він відмовився продавати. І ми, і наші діти

живемо в місті, то мови про те, щоб переїжджати назад, не було.

Юрко просто хатинку відремонтував, поміняв вікна, двері,

підлогу, всередині почистив. Обгородив. І завжди підтримував

довкола порядок. Коли життя у місті надто набридало, він

просто ховався там від цивілізації,

Юрко з Руфіною-Раєю нажили аж п’ятеро доньок. Ве-

личенька родина. Жодна з дівчат не поділяла батькового

захоплення глушиною. Зяті також не дуже, просто з ввічливості

час від часу допомагали біля хати. Тож, коли Юрко помер, довго

думала, що робити з домівкою. А зараз і вихід знайшовся —

може, добрій людині стане в пригоді.

Отак брели дорогою, розмовляючи, точніше, говорила

здебільшого пані Рая, Сергій — слухав. Хвилин сорок м’ять

спускалися вниз некрутим схилом. З дороги повернули вліво,

пройшли ще хвилин десять неширокою, але добре втоптаною

стежкою, по обидві сторони від неї росли ожина та малина.

Раптом ліс наче розступився, і перед ними відкрилася широка

галявина. Невелика дерев’яна хата дивилася на них низькими

дверима та великими вікнами. Подвір’я обгороджене невисоким

148

Дара КОРНІЙ

дерев’яним перелазом. Загорожа виглядала швидше

декоративною, бо доросла людина при бажанні могла легко

через неї переступити. Подвір’я було викладено камінням і

виглядало не гірше від львівської бруківки. Очевидно, за ним

також доглядали. Двері хати дивилися на південь. ГІані Рая по-

яснювала це так: за традицією, татарин, коли виходить із хати,

першим, що має побачити, — то сонце.

— Це і є будинок моїх батьків. Зруб складений із дубових

дощок та поставлений на кам’яному фундаменті. Я ще пам’ятаю

ті часи, коли дах у нас був пласким. Юрко його трохи

осучаснив.

За вікнами відкривався прекрасний краєвид. Великий сад:

вишні, черешні, абрикоси, персики, яблуні, груші. Дерева

акуратно підбілено та старанно обгороджено, по декуди

колючим дротом. За садом доглядали.

—

Батьківський сад завжди нас годував. Мені інколи

здавалося, хай би що мій тато встромив у землю — воно в нього

обов’язково родитиме. Може, тому, що він все робив із

любов’ю, яку він передав онучці, моїй найстар шій доні. А та

своєму сину, моєму онуку Рустему. Цей доглянутий сад — то

його рук справа. Він його лікує, чистить, доглядає, забирає старі

дерева, садить нові... — Рая ніжно всміхнулася. — Рустем так

схожий на мого бать ка, на свого прадіда. І я тішуся, що татова

праця не змар ніла. І до того ж то справді непоганий заробіток.

Наш сад так мудро посаджено, що навіть у найдошкульніші мо-

рози рідко коли яке дерево пошкодиться. Принаймні на моїй

пам’яті такого не траплялося. На жаль, мешкати тут ніхто з моїх

рідних не хоче, хоча садовий урожай люблять усі. Тож, пане

Сергію, очевидно, єдиним недоліком цього глухого місця є те,

що мій онук інколи навідуватиме сад та ще ми збиратимемо

врожай. Правда, урожай збирається не так часто, а Рустем...

Рустем вам не зава жатиме. Він глухонімий.

Під правим вікном світлиці — дерев’яний стіл. Біля нього

Зірка для тебе

149

три крісла. На правій стіні суцільні дерев’яні полиці, подібні до

наших мисників. На них купа череп’яного посуду. Справа від

дверей щось схоже на креденс1. На верхніх полицях за скляними

дверцятами білизна.

—

Пане Сергію, тут посуд — тарілки, миски, горнята.

Можете вільно користуватися. У шафі, — вона відкрила її, —

вгорі скатертини, рушники, внизу — каструлі, ба-

1 Іані Рая відчинила важким ключем висячий замок на дверях

хати. Прочинила їх, запрошуючи гостя досередини. Сергій

мусив зігнутися, щоб зайти, бо двері дуже низькі. Невеличкий

коридор. Двері наліво, двері прямо. І Іані Рая прочинила ті, що

прямо. Хата всередині виявилася доволі просторою. Із коридору

потрапили до світлої кухні. Справжнісінький камін,

змонтований так, щоб обігрівати ще одну кімнату, через стіну.

Очевидно, спальню. Двійко величеньких вікон. Пані Рая сказала,

що то Юрко їх збільшив, набагато розширивши для них прорізи

в стінах. І тому вони пропускали в світлицю багато світла, хоча

виходили на північ і ніколи не бачили сонця.

Зірка для тебе _

..

.... 150

11 яки, казанки, пательні. У шухляді — ножі, виделочки,

ложки. Тобто тут є все, що може знадобитися, коли го-

туватимете.

Під лівим вікном — низький лежак, застелений чимось дуже

схожим на карпатський ліжник.

Пані Рая підійшла до каміна.

—

Легко розпалюється, дає багато тепла. У нас кажуть:

живе полум’я гріє і серце, і душу.

На каміні мирно поцокує годинник. Круглий циферблат на

масивній залізній підставці. Під циферблатом досить вправно

вигравірувані зображення людини в центрі та вовка й крука по

обидва боки від неї. Побачивши зацікавлення Сергія, пані Рая

сказала:

—

Старий годинник. Ще мого діда, а досі йде. Моє

придане.

Правіше від каміна були двері. Пані Рая розчинила їх:

—

А тут у нас спальня.

Сергій зазирнув досередини. Невеличка, але світла кімната.

Вікно, зараз до половини завішене світлими шторами, виходило

на подвір’я. Завіса мало допомагала, бо кімната була сонячною:

вікно дивилося на південь, біля вікна письмовий столик, крісло.

Ліворуч — книжкова шафа, праворуч — звичайна шафа з

дзеркальними дверима. Під стіною, біля дверей — ліжко,

застелене таким самим коцом, що й лежак.

—

У шафі знайдете білизну, ковдри, подушки. Там можете

скласти свої речі. Камін дає багато тепла. Тож легко нагріває і

кухню, і спальню. Узимку не замерзнете.

Пані Рая говорила так, ніби Сергій уже погодився і майже тут

мешкав. Та вона мала слушність, він таки погодився, відразу ж,

щойно побачив хату.

Вийшли на подвір’я. Пані Рая поманила Сергія кудись за хату.

Тут були ще двоє дверей, збоку, з заходу.

—

Це, так би мовити, наші господарські приміщення.

151

„ Дара КОРНІЙ

Вона прочинила двері. Усередині купа сухого ломаччя, торф.

Справа на гаках та полицях господарський інвентар: лопати,

секатор, граблі, сокира.

Поруч — іще одні двері. Пані Рая недбало махнула рукою:

—

А там ми склали старі речі. Те, що вже не дуже по-

трібне, та шкода викидати. У кожного, напевно, є таке місце, де

складується важливо-неважливе. Добре, коли то кімната якась, а

не закуток у серці, — пані Рая наче жартувала, та говорила

сумно. — Знаєте, Сергію, мій батько одного разу сказав таке:

«Інколи деяким дверям слід залишатися закритими». Напевне,

так воно і є. Якщо ж вам треба буде щось зайве покласти до цієї

комори, тільки скажіть.

Підійшли до криниці.

—

Вода, Сергію, у нас цілюща, бо своя, джерельна. Го -

диться і в їжу, і для прання. Чоловік усе хотів зробити насос,

щоб легше було, та, зрештою, зрозумів, що воно так, певне, й

ліпше. Ну як вам наше обійстя, годиться?

—

Навіть дуже все сподобалося. Тепер можемо домо-

витися щодо платні?

—

Що ви! Ох, Сергію. Це ви мені робите радість, бо

погоджуєтеся тут замешкати. Хата живе доти, доки вона чує

людське тепло. Так казала моя матінка. Ви це тепло будете

давати моїй батьківській хаті. От і вся платня. І то велика,

повірте.

Сергій замислився. Він мусив якось віддячити цій жінці.

—

Пані Раю, а чи не погодилися б ви раз на тиждень тут

прибирати? Але це вже за гроші.

Сергій назвав суму, яка була трохи більшою від плати

прибиральниці і більш-менш такою, як стандартна ціна

:іа найм подібного житла. Після деяких вмовлянь та вагань

пані Рая таки погодилася, хоча суму вдвічі зменшила.

Цього ж дня Сергій переїхав сюди мешкати.

От і живе він у своїй-несвоїй хаті тепер. Раз на тиждень і

іавідується пані Рая, зазвичай увечері, коли він уже на роботі.

Двічі на тиждень приходить Рустем, онук пані Раї, щоб

почаклувати в саду. Як правило, вдень, коли Сергій спить.

Урожай із дерев збирають усі великою родиною, завжди

залишивши для Сергія його частку. Пані Рая жартома каже: для

хатнього духа, щоб його задобрити. Хатній дух тепла — то

Сергій. Найчастіше врожай збирають, коли Сергій іще на

роботі. Чоловік упевнений, то навмисно, щоб не бентежити його

спокій.

Та чи матиме він колись його, і чи так він йому дуже по-

трібен?

2. Творець

Я візьму у торбину усі свої болі й печалі, занесу

у пустелю, покинуту Богом й дощем. Я вогонь

розведу

і спалю весь той клунок безжально.

Дим у серце зайде, наче привид,

прозорий лицем.

Знаєш болі фантомні за тим,

що немає, вмерло?..

І до крові шорстка, як наждак,

туга світ обдере.

Називай відболіле пустим

і цілком нікчемним, тільки болю фантомного в

серця не одбереш.

Повернуся в пустелю,

де попелом вже перетліли

мої болі й печалі, і сум незагасний мій. Наберу

собі жменьку

білястого ніжного тліну, щоб згоїти у серці тебе,

мій фантомний біль.

От Сергій і мешкає у хаті пані Раї. Звикає. Звик і до самотності,

а вона до нього, схоже, не дуже прикипіла. Бо знайшовся у нього

раптом у чужому місці незвичайний друг. Уже тиждень Сергію

здається, наче його зустрічає

чорний крук. Спочатку думав: випадковість, ввижається. Але... У

птаха на правому крилі — біле перо. І у вчорашнього, і в

позавчорашнього, і в сьогоднішнього. Він зустрічає його вранці,

Зірка для тебе

..

,

154

коли Сергій виходить із воріт обсерваторії. Потім летить за ним

назирці, час від часу зупиняючись то на дереві, то на горбику, то

на стовпі. Коли ж чоловік заходить на власне подвір’я, крук усі-

дається на дашок криниці й уважно спостерігає за тим, як Сергій

переступає поріг будинку. Коли через кілька хвилин Сергій

визирає у вікно, крука на криниці вже немає. Провів і полетів.

Зате ввечері, коли він іде на роботу, птах чемно жде його на

дашку криниці. На сьомий день таких от переслідувань Сергій

зробив те, чого не очікував від себе. Відчинив двері хати, глянув

уважно на крука і сказав, вкладаючи у слова чим більше

щирості:

— Ласкаво прошу до моєї оселі, друже!

Був упевнений, що то дурість. Та птах несподівано злетів зі

свого місця, зробив коло над головою чоловіка та сміливо всівся

на ліве плече.

Крук сидить на столі, п’є воду з горнятка. Чорні намистинки

очей дивляться майже лагідно. Перед тим як лягти спати, Сергій

залишає кватирку розчиненою —- це для крука. Бо чи довго

зможе птах у клітці?

Отак у Сергія з’явився в Кримських горах перший друг — і

слухач, і спостерігач...

Одного плаксивого вечора, коли небо затягнуло сірим

смутком і Сергій не пішов на роботу, дістав з-під ліжка Зірчину

коробку. Єдине матеріальне, що залишилося після дружини, він

тримає у ній. Вірші, малюнки, фотографії... Крук усівся

навпроти, уважно спостерігаючи за чоловіком. Сергій розкрив

зошит, прочитав уголос:

Буду я морем твоїм з

припливами і

відпливами.

Буду я горем твоїм,

ніжністю

неможливою.

Буду зорею тобі, буду

далеким полюсом.

Птахою — у журбі, сповіді

тихим голосом...

Сергій витягнув іще один. Ніжно гладив зелену обкладинку

пальцями, читав те, що написане зверху: «Щоденник». Зірка

вела щоденники, то було ще до їхнього знайомства. Коли вони

Зірка для тебе

155

зустрілися, майже перестала.

— Почала нове життя, — говорила напівжартома, і вже

серйозно додавала: — Тепер у мене замість щоденника ти.

Але ті зошити не викидала. Він розумів: то її минуле, хро-

нологічно виписана вагома частина життя. Він ніколи не

розпитував про колишнє і не дуже хотів, щоб вона роз повідала,

згадуючи малоприємне. Дещо йому старалися «донести» друзі

та знайомі. Відразу ж Сергій припинив ті балачки. Плітки його

не цікавили.

Тоді Сергій зовсім не прагнув знати, якою вона була до

зустрічі з ним. Вона — половина його душі, краща його частина,

і все. Цього достатньо. Зоряна навіть ображалася, що він не

розпитує про той період життя. Але... Він знав, що їй болітиме,

коли вона розповідатиме, що вона підбиратиме слова, емоції, а

найгірше — вважатиме себе винною в чомусь чи стане

виправдовуватися. Тому навіщо? Вона — найчистіша,

найпрекрасніша, найліпша у світі. Вона — Зірка для нього! А

решта не має ніякого значення.

Колись, дякуючи Зоряні, погані сни з минулого навіки його

покинули. Тільки в ту останню ніч, коли він відлітав у Лейпциг,

йому знову наснилася мама. І він прокинувся мокрий від сліз. І

розповів вагітній дружині той сон. Він не мав би цього робити,

але не стримався і розповів...

А тепер... Тепер матінка йому не сниться, тільки Зірка, його

зірка. Зірка для нього. Як мама й обіцяла! Наче в нагороду за

безвідрадне життя отримав свою зірку, та не зумів її втримати.

Випустив чи відпустив?

Відвів очі від зошита. На столі Зірчина фотографія її рамці.

Зроблена під час мандрівки на Говерлу. Яка то була подорож!

Дорогою і сонце, і дощ, і вітер... Але Сергій добре знав: то така

гора норовлива, то плаче, то дихає, то мовчить, то виє. А щойно

видряпалися на верхівку — вийшло сонце. Зоряна — поруч,

втомлена та щаслива. Сергій її таку й сфотографував.

Я кохаю тебе, — сказав, затинаючись, тоді.

Вона погладила його по щоці і прошепотіла на вухо:

—

А я це знаю!

—

Звідки? — дивувався Сергій. — Я ж сам щойно зро-

зумів...

—

Я про це знаю вже давно. ІДе від того першого дня,

коли ми зустрілися. Ти вже тоді любив мене. А от розуміння до

тебе прийшло щойно. Таке буває. Це коли ти не думаєш про те,

як ти дихаєш, аж доти, поки не починаєш задихатися. Ти почав

задихатися без мене, і тому ти зрозумів, що кохаєш мене.

—

А ти? — дивився пильно в очі і боявся помилитися.

—

А що я?

—

Ти мене кохаєш?

—

А хіба про таке запитують? Таке відчувають.

Він відчував.

Сергій провів пальцем по знімку. Зітхнув. Поставив фото на

місце. Покрутив щоденник у руці. Зошити з віршами,

щоденники та малюнки — от і все придане дружини. Пригадав,

як його Зорянка почала малювати. Коли завагітніла, то майже

відразу. Брала до рук папір, пензлики, вмочала їх у воду і...

Малювала. І лише білою фарбою, білим по білому. Сергій не

дивувався такому бажанню дружини. Вона йому все

розтлумачила: «Білий можна розкласти на кольори. Кожен собі

сам розкладе, якщо захоче».

Так, малюнки Зірки. Малювала білим і розповідала казку.

Він —• молодий митець, він — творець, він любить малювати.

Він не знає, як довго пише це полотно, але робить то старанно і

вперто. Величезний шмат простору перед тобою, якимось

жартівником ущент залитий чорною фарбою. І він малює, день

при дні вписуючи в чорне тло кольорові барви. Але чорне тло

його не слухає. Чорне залишається чорним. І хай би як

натхненно він укладав у кольори старанність, хист, ніжність,

віру та окрилення — вони за кілька секунд стають чорними.

І коли вже, здавалося, не лишилося ні наснаги, ані віри, ані

надії, лише крапелька впертості тримала творця при пензлі,

раптом почув позаду легке шелестіння. Озирнувся. За спиною

стояла жінка, з цікавістю спостерігаючи за муками творчості.

Блакитна сукня аж до землі, довге чорне волосся, небесні очі.

«Яка вродлива панна!» —

Зірка для тебе

161

подумав творець. Скільки вона там стояла — хто знає, може,

мить, а може, годину, а чи тисячоліття, поки не видала себе

шелестінням. Зрештою, яке то мало значення? Вона перевела очі

з полотна на творця, всміхнулася, стенула здивовано плечима.

—

Хм! Чому там ніч? Засвіти її, — зронилися з уст-

коралів слова.

Що за дурні поради? Чи вона думає, що він купу часу стоїть

перед тим полотном клятим і дірку пензликом у ньому длубає?

Творець махнув рукою в бік розкладених на палітрі кольорів —

золотистий, ніжно-зелений, блакитний, фіалковий,рожевий,

червоний... Наче промовисто говорить — він пробував.

Вона зітхає та рішуче підходить до нього впритул і... Ніжні

пелюстки її губ торкаються його, шершавих і потрісканих від

того, що вже давно і краплі води не мав у роті, бо все творив,

творив, творив... Пелюстка до пелюстки, мов криниця для

спраглого... Щось у голові вимкнулося на мить, а потім

спалахнуло-зайнялося тисячами вогнів. Скільки то тривало, він

не рахував —мить чи, може, вічність, яке то має значення, — але

ті вогники продовжували горіти навіть тоді, коли вона відсту-

пила, зробивши кілька кроків назад.

У творця наморочиться в голові... Щоб не впасти, зо-

середжується на картині і... Торопіє. Полотнище вже не чорне.

Темна безодня всіяна світлячками, які випромінюють світло, і

від того світла запалюються й інші мешканці полотна, роблячи

його неймовірним. Творець зачудовано озирається. А вона вже

пішла геть, гордо тримаючи голову.

—

Що ти щойно зробила? — запитує, йому хочеться

попросити її не йти, залишитися, але хіба гоже творцю про таке

просити?

6 Зірка для тебе

Вона зупиняється:

—

Це все, що ти хочеш мені сказати?

Ні, не все, не все, але він не може, бо це не має жодного

стосунку до великої місії, яку виконують усі творці. Тому він

пов З

т і

о рка

рю д

є злая

п т

и е

т баення:

159

—

Що ти щойно зробила?

—

Нічого. Я тільки вічності та вірі подарувала те, без чого

вони нічогісінько не варті. Те, що запалює світи.

—

Що це? Що? — бажав почути, дивився просто в очі і

падав у них, і літав у них. Він мусить знати для того, щоб далі

творити.

—

Любов, — відповіла спокійно.

—

Любов? — слово тремтить у повітрі, мов ті світлячки на

полотні, тремтить і світиться.

—

Любов... — Він переводить погляд на полотно.

—

Як тебе звати? — запитує вже похапцем, дивлячись, як

вона робить рух, щоб продовжувати свій шлях.

—

Жінка, — відказує вона.

Він хоче, щоб вона залишилася, щоб не йшла, але він не вміє

і не знає, як це сказати. Та й чи гоже творцю просити?

Творець просто киває головою, втупивши погляд у малюнок.

—

Коли буду потрібна — поклич... Бо для справжньої

любові завжди потрібні двоє.

Ось білий лев, ось білий ангел, ось — білі лілеї.,.

Крук печально зазирає в очі:

—

Кар-кар, — звичне, як «Добрий день!» чи «До поба-

чення!»

Дзьобає обкладинку зошита, якого Сергій тримає

у руці-

—

Кар-кар!

Чи хотіла б Зірка, щоб він колись довідався про неї псе, про

неї-ще-не-його?

Крук каркнув, і здалося, що він його підтримує.

Що ж, то, можливо, зараз настав той час, коли пора. Рвучко

відкрив загальний зошит, але не на початку, її десь усередині.

«Зоряна Білововк-Літавиця. Середа.

Дощить, і я чекаю сонця. Я люблю сонце, чисте небо. Я

люблю гуляти дахами, де небо просторе і не затулене

будинками. Чи багато людині для щастя треба? Кому скільки.

Мені — багато. Любові... А вона — безмежність.

Скільки коштує любов? Лєрка завжди називає ціну. «За так

ніхто нічого не продає, навіть на небі», — то вона вчора мені

сказала. Я не вірю. Хіба мама любить дитя за гроші? Чи, може,

любов багатолика? І чи вміє бути безкорисливою?»

Чудна маленька дівчинка. Загублена-забута у жорстокому світі.

Думки, думки, печаль. Він мусить прочитати той щоденник.

Спочатку.

3. Спочатку

Недозволена розкіш —

у скутому межами світі

Павутиння щоденності зняти з своєї душі, І

сміятись, сміятись, захоплено

й щиро радіти, І збирати безжурно в долоні

холодні дощі.

Недозволена розкіш —

будити в собі несвідомо

Те, що мрією навіть іще не назвеш:

Все бентежне і світле, нове і таке невідоме... О,

не дай потонути у морі свободи без меж!

Ти отямишся, знову повернеш на землю,

Згорнеш стомлені крила

(літати ж забули давно!) І

поринеш в своє монотонне будення.

А політ — це як мрія чи давнє, забуте кіно.

Зоряна народилася у звичайній львівській родині. Тато Назар

працював механіком на львівському заводі «Автонавантажувач»

(у народі «Автопогрузчик»), Мама Валя — кухарем у їдальні на

цьому-таки заводі. Усі разом спочатку мешкали в сімейному

гуртожитку, плекаючи надії на отримання обіцяної квартири для

молодої родини. У вісімдесяті завод процвітав, тож і квартири

для заводчан

будувалися швидкими темпами. Тому перспективи мати власне

помешкання не здавалися такими вже й нереальними.

Зірка для тебе

Зоряна

б

у

л

а

в с і

м ’

ї

жа

д

а

н

ою

д

и

т

и

н

ою

.

Ма

ма

д _

овг „

о лікувалася

161

від безпліддя. І коли, здається, вже всі змирилися, що у

подружжя не буде дітей, і навіть стали замислюватися над

усиновленням, Валентина у свої тридцять п’ять завагітніла.

Незважаючи на неюний вік майбутньої мами та на те, що це

лишень перші пологи, вагітність проходила чудово і дитя

народилося здоровеньке та величеньке — за чотири кіло.

Подружжя довго вибирало ім’я своїй красуні-доні. Навіть

трохи посварилися через це. Мама хотіла назвати малу

Богданкою. Тато — Василиною. Урешті зійшлися на тому, що, як

тітка Калина скаже, так і назвуть. Тітка Калина — то рідна

сестра маминої мами, вона ростила Валентину з десяти років як

свою, коли та осиротіла.

Тітка постановила:

— Ой, та яка ж вона Василинка чи Вощанка? На зірочку

схожа. Зоряна вона. Літавиця.

Бабуся Василина і дідусь Іван (татові батьки) мешкали

далеченько, в Черкаській області, тож бачилися рідні доволі

рідко. І не дивно, що Зорянка частіше навідувала тітку Калину в

Жовкві. Може, то й неправильно було називати мамину тітку не

бабусею, а також тіткою, та так уже повелося. Справжні дідусь

із бабусею, мамині батьки, давно померли. Мама махала ніяково

рукою, ховаючи очі в поділ, коли маленька Зорянка запитувала

про бабусю Богданку, а тітка на чергове запитання малої «чо-

мучки» відповідала майже серйозно: «От коли виростеш

високою, як кущ калини у мене на подвір’ї, тоді розповім». Ох,

довго ж доведеться чекати...

У дитсадок Зоряна майже не ходила, бо часто хворіла на різні

дитячі недуги — то застуда, то грип, то кір, то вітрянка, соплі з

носа, поштрикування у вусі. Педіатр безупинно радив батькам:

дитині потрібне свіже повітря, здорове харчування і щойно з-під

корови молоко. І тоді тітка Калина із задоволенням забирала

малу до себе — «на поправини». Батьки не протестували, бо ж

мама Валя з лікарняних не вилазила через Зірчині недуги. І хоча

її не мали права звільнити з роботи через те, що дитя хворіє, та

все ж дивилися косо через ті безкінечні лікарняні.

Тож, поки не пішла до школи, жила-росла в тітки. А там —

воля! Навіть хворобливість її відступала. У тітоньки —

чепурненька хатка, на стінах образи та фотографії дідуся, бабусі,

весільна — тата з мамою, весільна тітки з її чоловіком, сина

Василеч 1

к 6

а, 2 що не повернувся з Афганістану. І це все

прикрашене рушниками, на стінах диво-килими з лебедями та

оленями. А на подвір’ї — найсправжнісінькі курочки, качечки,

індики, пес Рудь- ко, кіт Мурчик, у хліві — двійко жвавеньких

поросяток, які просто на очах перетворювалися на неповоротких

і поважних свиней, а ще улюблениця Зірчина — коза Дуня, яка

давала смачне і корисне молочко.

Тітка Калина, хоч і була молодшою від сестри Богдан- ки на

п’ять років, заміж вийшла раніше. І вже у вісімнадцять стала

мамою. Її чоловік працював будівельником, то будував із

бригадою у їхньому селі тваринницьку ферму. Там він і

закохався в молоденьку чорняву дівчинку з прекрасним ім’ям —

Калина. Дівчина відповіла взаємністю. А коли ти закоханий, то

що важать слова чи поради старших та мудріших? Вітер у небі.

Олесь був старшим на десять років від сімнадцятирічної

Калини. Та для закоханої юнки то не мало жодного значення.

Любила гітка Калина згадувати часи, коли була молодою та щас-

ливою. Зоряні здавалося, що вона просто переповідає якусь

цікаву книжку. І мала слухала уважно, з відкритим ротом.

Калина подалася невісткувати до чоловіка. Так склалося, що той

мешкав сам. Був родом із Сумщини, та молодого спеціаліста

направили на Львівщину. Тут і осів, отримав житло та гарну

роботу. Молоде подружжя жило душа в душу. Народився в них

хлопчик Василечко. Гарний, розумний, слухняний. У школі

добре вчився, мріяв будувати кораблі.

А потім... А потім він закінчив школу, і його забрали до

війська. Через півроку разом із вісточкою від сина, листом у

конверті, Калина та Олесь отримали й посилку — цинкову

труну. Її заборонили відкривати. Калина не знає, як вижила тоді?

Коханий Олесь згорів, мов свічка. І так мав слабке серце, а горе

його добило. Тож на роковини сина поховала й чоловіка, а за

півроку батьків... Напевно, від божевілля та смерті врятувала її

Валентина, мама Зо- ряни, яка дивилася на Калину великими

сливовими очима і вночі все плакала-ридала, кликала матусю...

То вони і юрятували одна одну: Калина Валю, а Валя — її.

Тітка Калина жила на околиці міста, то життя було сільським.

Клаптик городу за хатою, який завжди щедро родив і годував не

тільки тітку та її нехитре господарство, а й Зорянку з родиною.

Пра З

ц ір

ю к

в аа д

лал яв теб

шкеолі прибиральницею, тож могла спокійно брат

и 163

малу Зоряну з собою на роботу. Зірка звикла, що її тітка зранку

та на ніч ковтає якісь біленькі пілюлі. Коли вона одного разу пе-

репитала, навіщо, тітка відповіла:

— То, Зірничко, щоб довше побути з тобою. Ще коли тебе не

було на світі, мені зробили операцію. Вирізали дещо на шиї, бо

воно заважало жити, й оті таблетки мені підміняють той орган,

який зіпсувався.

Того пояснення п’ятирічній Зоряні було достатньо. Набагато

пізніше Зірка довідається, що тітка перенес Д

лаа рсак КО

ла Р

д Н

н ІуЙ операцію

— їй вирізали щитовидну залозу. Тітка дістала відразу третю

групу інвалідності, безтермінову. Тож пиття таблеток, як і час

від часу візити до лікаря, були просто необхідні, щоб жити далі.

А зараз дівчинку зацікавило інше:

—

А де ж тоді могла бути Зорянка, коли її на світі не було?

Як це, тітонько?

І тітка розповіла малій казку про Зірку, яка жила собі на небі:

світила, дивилася згори вниз. Але їй було так цікаво, як там

унизу живеться людям і як воно — бути людиною? І попросила

Зірка свого батька Місяця ясного, щоб дозволив їй побути

людиною. Довго батько не погоджувався, але Зірка виявилася

дуже впертою та настирливою і таки добилася свого.

—

Добре, дочко! — сказав Місяць. — Бути тобі віднині не

зіркою, а людиною. Маленькою дівчинкою Зорян- кою, що

любить свою тітку Калину, маму Валю, татка Назара, своїх

бабусю та дідуся.

—

І котика Мурчика, і песика Рудька, — додала мала.

—

Звісно, і козу Дуню, і ...

—

Ні поросяток я не люблю, вони смердять... А що було

далі?

—

А далі Місяць сказав, що Зірка житиме як людина довго

і щасливо, аж поки не помре. А от коли закінчиться її людський

вік, вона знову повернеться на небо і вже не пам’ятатиме того

часу, як була людиною.

—

Сумно, — сказала Зоряна.

—

Чому? — здивувалася бабуся.

—

Бо я не пам’ятаю, якою я зіркою колись була і як мене

звали.

—

А я знаю, — хитро підморгує тітка Калина.

—

Ах, знаєте? Звідки? І як мене звали? — закидала пи-

таннями жінку зачудована мала.

—

Звідки? Бо стара вже і розумію мову Місяця, він інколи

з тобою розмовляє, та ти його не розумієш.

З

— ірка д

Ал я

м таеб

м е

а розуміє його мову? — запитувала серйозн

о 169

Зорянка.

—

Ні, мама не розуміє. Мама ще молода.

Це наче все пояснювало...

—

Тоді як мене звали, коли я жила там? — і мала тицяє

пальцем у темне вікно, яке виблискує зорями.

—

Літавиця тебе звали, — ніжно гладить бабуся дівчинку

по голові. — А Літавиця має цікаву здатність, люба моя

дівчинко. Жити для когось, не для себе. І добре, коли той хтось

то зрозуміє, тоді і Зірка, і той, для кого вона зійшла з неба,

щасливі.

—

А я, тітонько, чия?

—

Виростеш — дізнаєшся.

—

Як?

—

Відчуєш.

—

Тітонько, а коли він того не зрозуміє? Що тоді? — не

вгавала цікава мала.

—

Тоді, тоді... Що може зробити Зірка тоді?

Зоряна не знала, але не стала розпитувати, бо то, певно, було

щось дуже страшне...

А ще тітка Калина дуже любила книжки. Вона на ніч

частенько читала Зірці. То тітка навчила її читати, трохи писати.

Тож, коли малій виповнилося сім років і прийшов час іти до

школи, дівчинка зробила це з радістю. Тоді вона й переїхала

знову до Львова, хоча майже всі вихідні, свята та канікули і далі

проводила в тітки.

Зірка любила школу. Вчитися якось не дуже, а от школу... Запах

нових парт, свіжопофарбованої дерев’яної підлоги, бантики-

косички, заплетені дбайливо мамою вранці. Свій ранець, який

здавався не просто сумкою з книжками, а таким собі пуделком1

для зберігання таємниць. Спочатку вони з дівчатами збирали

фантики, обмінюючись блискучими папірцями, потім були на-

1 Коробка, футляр ( діал.).

клейки, звісно, на шкільному стадіоні та в скверику за-

копувалися секретики.

А в третьому класі мала Зоряна мала одне бажання: щоб

однокласник Валєрка, котрий сидів за одною партою з її

170 найкращою подругою Л ,

єркою, звернув на неї у Д

в а

а ра

гу. КО

А Р Н

нІеЙ тягав

за косички та виривав портфель. Хоча ота гра з портфелем їй

навіть трішки подобалася. Бо коли вона наздоганяла Валєрку та

хапалася за ручку свого портфеля, а він його не відпускав, то

хотілося, щоб та мить тривала якнайдовше. Коли вона стане

дорослою і хлогщі почнуть запрошувати її на побачення, вона

зрозуміє, що десятирічному Валєрці вона подобалася дуже. Бо

більше нікого з дівчат він не тягав за косички і тим паче не

відбирав портфелика. Хоча дехто з однокласниць мав довші та

пишніші коси, не те що її тонюсінькі русявенькі мицики1. їх

мама час від часу погрожувала обстригти, щоб волосся росло

густіше, та Зірка не давала. Бо за що тоді Валєрка буде її

смикати?

І перші свої вірші вона присвятила Валєрці. Пригадує, як то

було. Тоді по місту «з метою економії» вимикали світло, уроки

мусила встигнути зробити при денному, бо при свічці не

дозволялося ні читати, ані писати, хіба бавитися іграшками. Та в

десять бавитися — то якось зовсім по-дитячому. Так батькам і

заявила: вона вже доросла. Хоча тихцем таки клала в своє

ліжечко ляльку

Зіну, подаровану тіткою Калиною на її шостий день народження.

Зінка була німкенею. Гарна м’яка іграшка з намальованими

оченятами, губками, носиком. А ще купою рудого густого

волосся на голові. Вбрана в пишну червону сукню в білий горох.

Сукня мала довгий рукав і була аж до землі. Навіть ніг ляльки з-

під неї не було видно. Зіною ляльку назвав тато, бо на етикетці

неукраїнськими буквами, які Зірка вже в шість літ добре знала,

тато прочитав на англійський манер: «Зі-н», — напевно, то було

німецьке «zehn», тобто десять. Та проти ім’я Зіни Зірка не

заперечувала. Першим слухачем віршів Зірки і стала лялька

Зіна. Тож, коли вимикалося світло і мама забирала свічку на

кухню, щоб приготувати вечерю, грішки наполохана темрявою

мала притискала до себе ляльку і шепотіла тій на вухо слова, що

1 Мишенята; тут — мишачі хвостики (діал.).

засіли в голові:

Я напишу тобі листа Про те,

як зустрічі чекала,

Про те, як поночі не раз Оці

рядки тобі складала.

ІДе напишу, як дощ ішов,

Од вітру шибки стугоніли.

Напевно, знає тільки він,

Яка в моїм чеканні сила.

От із того часу в Зірчиній голові наче відкрили віконце, через

яке полилися слова, що самі по собі складалися в рядки. Вона

тоді ще нічогісінько не знала ні про рими, ані про те, якими ті

рими бувають. Вона просто складала-ліпила докупи свій світ, і

це їй подобалося... Так з’явилися й перші щоденники. Спочатку

вона там записувала вірші, а вже потім стала тулити й думки.

Бажання записувати думки прийшло з бідою...

Зоряна на крилах летіла першого вересня до школи. Мама з

татом вперше не повели її на перший дзвоник, бо мали вагому

причину. Із нею пішла тітка Калина. Татові з мамою завод давав

двокімнатну квартиру, і того дня вони вирушили по ордер. Зірка

172від щастя співала. Так багато радості. У неї буде Да

с р

в а

о

я К ОкРіН

мІЙ

ната,

найсправ- жнісінька, а не куточок із ліжечком. От про що вона

зможе розповісти однокласникам, а це набагато крутіше, ніж

поїздка на море чи до озера. Більша частина однокласників досі

мешкає в гуртожитку. Уже знала — їй заздритимуть.

На лінійці Валєрки чомусь не було. Діти щебетали, пе-

ремовлялися, кожен розповідав про літо, і, звісно, Зірка — у

центрі уваги. Вона фантазувала вголос про свою нову квартиру

та власну кімнату в ній. Жалкувала за одним — Валєрка її не

чує. Та то нічого — вона йому все розповість пізніше... Тож

дітлахи не дуже звертали увагу на збентежених та навіть

заплаканих дорослих, своїх батьків, дідусів-бабусь і вчителів,

які щось жваво обговорювали.

На першому уроці до класу зайшла їхня нова класна

керівничка Ірина Сидорівна і повідомила сумну та печальну

новину. Два тижні тому Валєра, його молодша п’ятирічна

сестричка Рита і тато з мамою поверталися з відпочинку додому

машиною і потрапили в аварію. Усі, крім Валєрки, загинули.

Валєра більше не вчитиметься в їхній школі, дідусь із бабусею

забрали його до себе в Житомир.

Потім, десь у сьомому класі, вона вичитає в Олександра

Олеся такі слова: «З журбою радість обнялась»... То був день, де

якраз та радість міцно тримала в обіймах журбу вкупі з горем.

Клас плакав, навіть хлопці, батьки стояли в кутку класу і

витирали вологі очі хустинкою.

А Лєра просто нестримно ридала. Усі співчували дівчинці, бо

вона наче найбільше знала хлопця, сиділа з ним за однією

партою. А вона плакала зовсім із іншої причини, потім

зізнається Зоряні, хоча їй також було дуже шкода батьків Валєри.

Вона плакала, бо тепер її посадять за парту з Женькою

Горобцем, який єдиний у класі не мав пари і сидів сам-один.

Женька був на голову вищим та на два роки старшим за всіх

переростком у їхньому класі. Його віддали до школи в дев’ять

років, бо він начебто часто хворів. Хлоп чина здавався дивним,

ні з ким не дружив. Лишень постійно длубався у своєму довгому

носі та витирав те, що добував з нього, об свої штани або об

одяг тих, хто стояв чи йшов поруч. Хлопчина вважав це набагато

цікавішим заняттям, аніж писання та читання. За це його в класі

про З

з і

в р

а ка

ли дл

К я

о

з т

юеб

л е

ькою.

173

Звісно, ні про які уроки цього дня не могло бути й мови. їх

відпустили додому. 4. Князівство

Перебираю роки, як намисто.

На вісь буття нанизувались дні,

Коли ще сонце сяяло так чисто,

Коли все було цілісне в мені.

Я — всенький світ, а світ — моя частина:

Барвистий, радісний, розкішно молодий. Яка

щаслива я була дитиною!

Чому тепер той світ такий малий?

На вулиці стояли дев’яності. Змінювалося все. Спочатку

обкладинка паспорта стала іншого кольору та дістала новий

герб, згодом рублі перетворилися на купони, а відтак і на гривні.

Зрештою, переінакшувалося набагато більше. Перекидався світ і

в глобальному, і в мурашиному розумінні, як любив казати тато.

Стара історія ліквідовувалася як пережиток минулого і писалася

відразу нашвидкуруч нова. Де правда, а де жарт — ніхто не знав.

Кожен день приносив щось новітнє, пахло свободою на вулицях

міста, анархією ще дужче. Але пахло і ще чимось. Тато сумно

казав на все це: «Коли народився і виріс у клітці, то так важко

пристосуватися до життя на волі. Може, твої діти, Зірочко, і

зуміють, а ми —■ певно, що ні!»

— Дехто не виживе, — підтакувала мама.

.. .1 дехто не вижив.

Я * *

Зоряна згадала стару легенду, яку їй, іще малій, розповідала

тітка Калина, «Про мураху та крука».

Посперечалися якось мураха та крук — хто з них сильніший. І

так уперто сперечалися, що вирішили поставити на кін власних

дітей. Хто програє — той віддає супернику своїх малят. Крук

стверджував хвалькувато, що він сильніший, бо може легко на

своїх крилах нести свого товариша, тобто ношу за розміром

таку, як він сам. Мураха тільки попросила то продемонструвати.

Крук легко закинув собі на плече свою дружину і навіть не

зігнувся під своєю ношею. «Бачиш, який я сильний! Я виграв, —

сказав крук. — Віддавай мені своїх дітей!» На що мураха тільки

сумно зітхнула. Закинувши собі на спину двох своїх товаришів,

вона помандрувала з ношею до гнізда крука. Із того часу круки

виводять пташат у березні-лютому, щоб мурахи не змогли отри-

мати обіцяного. Бо ж мурахи набагато пізніше вилазять на світ

Божий із землі.

Коли Зоряна пєрегговіла ту казку татові, то він сумно сказав:

— От я й не знаю, донечко, чи витримають насправді ті

мурахи? Бо не одного доведеться на собі тягнути.

Зоряна, хоч і була мала, відчувала: щось не зовсім добре

творилося довкола. Порожні полиці магазинів, тотальний

дефіцит на все, навіть на солодощі, сумні заклопотані обличчя

батьків. Тато з роботи приходив дедалі частіше й частіше

похмурий і невдоволений, напідпитку. Часто зривався на мамі.

Його вже не тішила нова квартира, в якій вони ще за добрих

часів встигли зробити ремонт та купити меблі на відкладені

гроші. Дещо позичила

175

-

Дара КОРНІЙ

тітка, хоча й казала, що віддавати не треба, але тато гонорово

обіцяв, що от зароблять і таки віддадуть.

А потім?

А потім почалися проблеми у батьків на роботі. Ско рочення,

затримки зарплати... Зароблене мамі чим тільки не видавали:

гречкою, колготами, трусами, шкарпетками. Батько ж не

отримував майже нічого. Виживали тоді з тітчиних грядок та її

невеличкої інвалідної пенсії, яку виплачували регулярно. Та й то

був тільки початок. Маму скоротили, бо стало невигідно

тримати такий великий штат у їдальні, коли робітники сидять

без роботи і завод працює на чверть своїх потужностей...

То все відбувалося на очах Зоряни, якій було тринадцять.

Мама, як інші, викинуті з роботи, вирішила зайнятися

«човникуванням». Тато був проти:

— Ну який із тебе гендляр, Валюшо! Подивився на себе! Ти

прекрасний кухар, але не перекупка. Прогориш, серденько...

Та колежанки-друзі-знайомі, ті, хто вже спробував або знав

тих, хто цим займається, настільки яскраво описували

можливість великого заробітку, що Валя тільки стенала плечима

на чоловікові зауваги, не знаючи, кого слухати. Та поки

стримувалася. Бо ж дитя ще мале, тітка Калина не в захваті від

такої ідеї, та й чоловік не пустить. Тож перебивалася сякою-

такою роботою, вдома пекла торти, випічку і здавала на

реалізацію одній знайомій.

Зоряна частенько їздила до тітки, помагала тій по гос-

подарству, а у Львів привозила домашні продукти. Та не це

тягнуло Зоряну до тітки Калини. Тільки вона вміла слухати,

тільки їй юна дівчина могла довірити найпотаємні- ші порухи

своєї душі. Тітка підтримувала і словом, і порадами онуку.

Колись Калина мріяла стати вчителем. Чоловік накупив для

дружини купу книг, щоб читала й готувалася до вступу. Та вона

рано народила, а потім навіть тричі пробувала на заочний у

Дрогобицький педагогічний вступати. Але щоразу не вистачало

176

балів. Утім, чоловік Олесь не жалів грошей на Калинині

захоплення. А захопленням були книжки. Ту любов до них вона

передала й Зоряні. Тож коли в одинадцять мала серйозно повідо-

мила тітці, що, коли виросте, хоче стати не лікарем чи вчителем,

а бібліотекарем, то жінка лишень втішилася. Мамі та татові

Зірка про це не говорила, якось соромилася. Подругам у класі

також. Бо така мрія була не модною.

У батька на заводі ставало дедалі гірше — роботи зовсім не

стало. Батько влаштувався на якісь випадкові підробітки — то

вантажником на вокзалі, то ремонтником дороги. Гроші

отримував у конверті, досі умовно рахуючись на заводі. Одного

похмурого осіннього вечора зателефонував батьків співробітник,

дядько Грицько. Він повідомив, що з двох цехів

«Автонавантажувача» вночі за згоди керівництва устаткування,

все внутрішнє начиння було забрано на «вдосконалення», — та

всі знали, що на металобрухт. Залишилися тільки голі стіни та

декілька дерев’яних стільців. Стало зрозуміло, що це кінець і

повернення вже не буде.

Як то могла пережити людина, яка вкладала в свою роботу не

тільки фізичні сили, а й душу? І тато з горя запив. Це тривало

тиждень-два... На добру горілку потрібні були гроші. Грошей не

було, і батько пив всяку гидоту. Тоді день-ніч сидів, обнімаючи

унітаз, а потім знову брався за чарчину. Сердито відмахувався

від сліз доньки й благань дружини та втікав із хати. Ходив до

друзів у гуртожиток, ІІІДВОДИВ душу. Мама терпіла, бо любила

татка.

Коли ж на тверезу пробувала з ним говорити, обіцяв: то

востаннє. Казав, що душа його болить, і тримався рукою то за

серце, то за шлунок. Видно, що погано чулася не тільки душа, та

пити не припиняв. Позичав гроші в сусідів, знайомих... Валя

оббігала всіх, кого знала, просила чоловіку в борг не давати. Та

це не допомагало, бо борги не зменшувалися. Зароблені мамою

та тіткою проїдалися або йшли на найнеобхідніше. Борги за

квартплату, за газ, за світло збільшувалися, мов снігова куля.

То сталося в листопаді. Батько пропав на чотири доби. Хоча

таке вже бувало. Коли трапилося вперше, мама облітала всі

медвитверезники, лікарні, трупарні, зверталася в міліцію. А він

заявився смердючий, п’яний, але живий аж на третій день. Знову

просився, клявся, обіцяв.. . Вона не вірила...

Але цього разу шукала не Валя, розшукували Валентину

Білововк. Дружині Назара Білововка зателефонували з лікарні.

—

Пацієнт щойно вийшов із коми і назвав ваше ім’я та

прізвище і цей номер телефону. Ви його знаєте?

Вони його знали.

Зоряна і мама зайшли в кабінет до лікаря. Лікар говорив

трохи втомлено та сухо:

—

У вашого чоловіка сталася гіпоглікемічна кома. Це

означає, що рівень цукру в крові через надмірне споживання

алкоголю впав надто низько. Скажіть, пані Вален тино, чи ваш

чоловік давно п’є і відколи хворіє на цукровий діабет?

Мама сумно хитала головою та розводила руками. Уже рік із

пляшки не злазить. А хвороби? Та про що ви таке кажете? Її

коханий взагалі ніколи нічим не хворів, хіба іцо в тридцять йому

вирізали апендицит і два рази мав нежить. Але вона згадала

свекра, огрядного чоловіка, який мав цукрицю, тобто діабет, чи

не від народження. Добре, що її чоловік вдався в матір і ніколи

не був товстим. Вона так і сказала лікарю...

— У вашого чоловіка, шановна пані, крім проблем із

алкоголем, ще й цукровий діабет. Ми його з коми вивели і вже

три рази перевіряли рівень цукру. Картина невтішна. Його

зловживання недоброякісними спиртними напоями посадило

печінку настільки, що ви тепер маєте в хаті діабетика, правда,

це поки що діабет другого типу, тобто інсулінонезалежний. Це

означає, що дія і нсуліну в тканинах ослаблена, тим самим

порушується його надходження з підшлункової залози. А якщо

на хлопський розум, — бачачи, що його не дуже розуміють,

178

лікар трішки змінив свій сухий тон, — то вам, люба папі, разом

із донькою доведеться нелегко. По-перше, пацієнту слід

відмовитися від алкоголю, бо печінка не витримає, по-друге,

сувора дієта, по-третє...

Лікар говорив, говорив... Мама з напіввідкритим рогом

ловила кожне слово, а Зоряна стояла перелякана і прибита до

землі почутим. Світ валився на очах, і чомусь її дитяче серце

казало: це тільки початок, буде ще гірше...

Так, це був лишень початок. Коли батька вивели з за- і юю,

виявилося, що у нього цілий «букет» хвороб: офталь- мопатія,

нефропатія, гіпертензія, гіперліпідемія й ангіо- патія. Як вона то

все запам’ятала? Напевно, через страх, і Іравда, дорослому

чоловіку того страху вистачило на кілька місяців. Довше не

витримав, старі звички повернулися знову. Він не чув ані волань

дружини, ні прохань доньки, ані порад друзів, приятелів.

Спокійно всіх вислуховував і робив по-своєму. . Тобто

продовжував тихо вбивати себе. Якби то так легко було, не

приставляючи пістоля до скроні, не ріжучи вен або не лізучи в

петлю, вбитися. Безвільна людина просто робила все, щоб її не

стало, — мордувала своє тіло...

За рік, Зоряна саме була в дев’ятому класі, батько опинявся в

реанімації п’ять разів. І щоразу виживав, дивуючи

179

_____

Дара КОРНІЙ

і себе, і лікарів, і рідних... Мама зовсім змарніла, ледве зводила кінці з

кінцями, перебування батька в лікарні потребувало грошей. Колись майже

безкоштовна медицина перетворилася на дуже коштовну. Вони ще більше

влізли в борги, а віддавати не було з чого... До них із Зірчиних колишніх

подруг ніхто не заходив — кого батьки не пускали, вважаючи сім’ю

неблагонадійною, а хто просто гидував. Та й Зоряні самій вдома стало

гидко. Тож навіть робити уроки ходила до бібліотеки, сиділа там до

останнього, щоб прийти додому, помити посуд, прибрати в квартирі та

лягти спати. Не слухаючи та не чуючи сварок дорослих, маминих ридань і

батькових п’яних скімлень.

Кажуть, що біда сама не ходить — вона діток водить. Так і тут сталося.

Померла тітка Калина. Тихо вночі відійшла. Тільки два дні перед тим

Зоряна її провідувала. Та наче щось відчувала, бо якось жалібно та гірко

дивилася на дівчину:

— Пообіцяй мені, Зорянко, що вчитимешся, хай би що там сталося зі

мною чи з батьками. Пообіцяй?

Обіцяла, жартуючи, що тітка ще на її весіллі танцюватиме. Та журливо

махала рукою, ховаючи очі під сивими віями. І тут раптом така звістка... Це

для юної Зоряни стало ще більшим ударом, ніж хвороба батька. Тітка

Калина завжди була сонцем, до якого вона втікала з осоружного місця, де

мешкали її батьки. Калина ніколи не скаржилася на свої болячки, старалася

якнайменше бігати по лікарях. Серце не витримало, бо хвилювалася і через

Валю, і через Назара, може, навіть більше, аніж вони за себе.

Сусідка вранці не побачила тітки Калини на подвір’ї, коза жалібно

мекала, кури незадоволено перегукувалися. І сусідка запідозрила щось

недобре. Тож коли виламали двері, то застали вже холодне тіло жінки.

Калина наче спала й уві сні комусь усміхалася. Поруч на столику стояла

фотографія сина Василечка, а в руках загисну- тий знімок маленької Зоряни

з лялькою Зіною в руках.

Сусідка дала фотографію Зоряні. П’ятнадцятирічна юнка, очі якою

заволокло слізьми, навіть не стримувала їх потоку. Вона взяла той знімок до

рук. Цю фотографію зробили у школі, де Калина працювала. У той день

фотографували відмінників на дошку пошани. На знімку Зоряна дуже

офіційна, як ті дітки, які перед нею фоткалися. На- бурмосені брови, зведені

докупи, смішні мишачі хвостики з червоними бантиками, красиве зелене

платтячко, куплене тіткою, і червоні чобітки.

— Переверни, — прошепотіла сусідка баба Катя.

Перевернула. Там акуратним тітчиним почерком було виведено:

«Моя маленька Літавиця».

Зірка

Тітк для

у ві т

д ебе

спі

вали в

ц е

р к в і

.

П

о

х

о

в

а

ли

м і

ж

с

и

н

о

м і

ч

о

л

ов

і _

ко

м „

. Вона так хотіла.

180

Горе так приголомшило батька, що він на похоронах і навіть на дев’ятинах

був тверезий. Навіть промінчик надії в серці Зірки з’явився — може, кине

мити. Тож, коли вони зібралися на нараду, що робити з тітчиною хатою та

господарством, батько навіть запропонував наче мудре рішення: він

залишиться хазяйнувати, а донька з дружиною будуть у місті, та...

Горбатого справить могила. Через три дні телефонувала перелякана та

збентежена сусідка пані Катя: «Валю, приїжджай, твій за фляжчину

самогонки козу продав». Тож господарку тітки розпродали, хату поки

закрили, а баба Катя обіцяла наглядати, щоб мародери не влізли.

Безвихідь та безгрошів’я змушували прогинатися. І тоді мама

повернулася думками до своєї старої ідеї — новії икування. Позичила

грошей, залишила доньці кілька гривень на хліб та молоко і...

Бідному женитися, то й ночі мало, кажуть мудрі люди. Так і тут. Гроші в

Туреччині разом із документами вкрали, товар, поки сиділа у в’язниці до

уточнення, хто така і звідки, — привласнили свої ж. Через місяць

повернулася додому ледве жива, втомлена та вбита. Відразу кинулася

181

шукати гроші, щоб віддати борги. Бо ті, у кого позичала, жартувати не

вміли. Могли і повісити. Вихід бачився один. Довелося продати тітчину

хатинку. . Хоча Зоряна навіть на колінах просила матір не продавати, та не

послухалася. Після Туреччини у Валі всередині наче щось зламалося. В

очах з’явився сталевий блиск. Турботлива та ніжна Валюша так і

залишилася десь там, за тисячі кілометрів, натомість повернулася інша —

байдужа та зачерствіла.

Зоряна стала мовчазною. Мовчки ходила до школи, щоб не думати про

те, що відбувається зараз із ними. Була налякана, була стривожена і думала

тільки про те, що мусить дотримати слова, даного тітці Калині. Як? Вона

має просто добре вчитися.

Одного ранку мати накинулася на неї ледве не з кулаками, коли дівча

попросило у неї кілька копійок на обід у шкільній їдальні.

—

Що? На шию мою всілися та ноги звісили, троглодити прокляті! І

тобі, рідненька, час починати думати про хліб насущний, а не зазирати

мамці до рота. Дівулі вже майже шістнадцять, а вона віршики пише.

Думаєш, мені тітка не розповідала про твої чудацтва? Теж мені, Ліна

Костенко! Твої книжечки тебе не прогодують. Нормальну роботу треба

мати.

Мама Валя роздратовано підбігла до полиці з книгами. Але не встигла

нічого зробити, бо Зоряна перехопила її руку.

—

Тільки спробуй. То єдине, що залишилося від тітки, коли ти

продала її хату. Що в тих теплих краях із тобою зробили? Матусю,

рідненька, що відбувається з нами?

Валентина, сердита та знічена, пішла з дому, гримнувши дверима так, що

аж шиби задзвеніли. Батька також удома не було, запив. Мати повернулася

наступного вечора п’яна та весела. Витягнула з кишені палку ковбаси, з

другої — пляшку прозорої рідини.

—

Ходи, дочко, вип’єш із мамкою.

Зоряна стояла в дверях кухні розгублена та здивована:

—

Мамо, ти ж не п’єш... Хіба ти не бачиш, що горілка з батьком

зробила?

—

А що зробила? Йому хороше. Він нап’ється і забудеться. І я так

хочу. Забутися. Сідай-сідай, мала.

Зоряна невпевнено всілася навпроти матері. Та дістала стограмівку,

налила в неї чогось до огиди смердючого. Зоряна скривилася від самого

запаху.

—

Що, гидуєш? Нічо’, звикнеш...

1

Зоря 8н2а накрила долонею стакан матері:

—

Не пий, мамо, благаю!

Валентина з розмаху вдарила Зоряну по обличчі. Та аж зі стільця злетіла.

—

Що? Ти хто така, щоб матері наказувати? Хто ти така, потороче?

Валентина дістала з холодильника квашених огірків, наклала їх до

тарілки. Сіла.

—

Слухай мене, мала. П’ю за нас — за тебе і за мене. Будь! І мамці

більше не наказуй, бо мамка може і з дому вигнати, а куди підеш? О!

Валентина перехилила стакан і залпом випила, навіть не скривилася.

Зоряна встала з підлоги і дивилася на матір переляканими очима. Та ж

продовжувала говорити:

—

А я п’ю, дочко, бо спадковість маю паскудну. І в тебе вона також

паскудна. Знаєш, чому померли твої дід із бабою? Не від старості. Не!

Алкоголіками вони були закінченими. Тож одного разу так напилися, що

батько заснув із цигаркою в роті. Недопалок упав на ліжко, воно почало

тліти і... Згоріли всі — і хата, і вони. А мені по щастило. Бо мене тоді в хаті

не було. Я коли чула їхні п’яні розборки, то ховалася в стайні, у

коров’ячому жолобі. Боялася попасти під роздачу. Батько коли напивався, то

гамселив усіх підряд — направо і наліво. Тож коров’ячий жо лоб був для

мене порятунком, а взимку, коли ставало холодно, доводилося сутужніше.

Тоді я нишком залазила у шафу або під ліжко, хоч тоді доводилося чути і

крики, і лайку, і ще дещо, коли розпашілі батьки, мов двійко голодних

звірів, накидалися одне на одного з тваринними любощами. А в той

страшний день надворі стояв липень і було спекотно. І я ночувала в хлівці.

Корову батьки вже давно пропили, а стайня та жолоб лишилися. Рано-вран-

ці мене розбудили крики сусідів, що гасили пожежу. Бать ків ховали в

закритих трунах, бо дуже обгоріли їх тіла. А тітка Калина, добра душа,

оформила наді мною опіку та забрала до себе. Тобі про це ніхто не

розповідав. Бо чим тут хвалитися?

Валентина подивилася уважно на Зоряну, налила ще собі в чарчину,

залпом випила, закусила огірком і продовжувала:

— Моя кохана тітонька розповідала якось притчу про мудрого та

розумного правителя. Мо’, ти її знаєш, та послухай ще раз! Так от, був той

князь добрим князем. Піддані його любили, вороги боялися, суперники

поважали. А заздрісники... Один із заздрісників отруїв воду в річці, з якої

його князівство пило воду. Вода стала поганою, лю ди від неї ставали

божевільними. Правитель дивився на своїх підданих і не впізнавав іще

вчора розумних і хороших людей. Він єдиний у королівстві залишився

нормальним,

оскільки воду брав для пиття з власної криниці. Знаєш, який вихід він

знайшов? — мама криво посміхнулася. — Він також напився води з річки...

Щоб не відрізнятися від підданих. Ну що, мо’, вип’єш, піддана?

—

Тільки, мамо, у нас усе не так, — сумно говорила Зоряна. — Наш

князь першим напився. Але я, як піддана, протестую. Я не буду пити, чуєш!

І ти не пий. Ти ж не така. Ти — донька Калини, а не Богданки.

У суботу вранці Зоряна застала матір тверезою, вимитою та чисто

вбраною. Жінка поралася на кухні та готувала сніданок. Батька й досі не

було. Мама напекла пиріжків із останніх припасів і понесла їх замовнику.

Додому повернулася з великою торбою харчів. І знову мовчки взялася до

роботи, сказавши, що має термінове замовлення на тістечка. Зоряна

допомагала. Коли все було готове, прийшов замовник. Весела рудоволоса

пані маминого віку. Назвалася Ренатою. Вона відразу розплатилася за за-

мовлення, жінки пошепталися про щось у коридорі, і та пішла. Зоряна була

у себе в кімнаті. Від душі відлягло. Хоч мати не питиме.

—

Зорянко, ходи сюди. Маю тобі дещо сказати, — покликала мама з

кухні.

Зоряна зайшла. Жінка сиділа, склавши перед собою на столі руки.

Дивилася на Зоряну спокійно і трішки сумно.

—

Сідай, доню.

Зоряна чемно сіла.

—

Ти ж бачиш, дитино, що в нас у родині все погано. Тато п’є,

грошей нема кому і нема де заробляти. Крім і щого, твій батько дуже

хворий. Я ходила по лікарях, і ті сказали, що вилікувати теперішню його

стадію діабету вже неможливо, однак полегшити стан можна, та для цього

його спочатку треба вилікувати від алкоголізму. У нас таких грошей немає.

Ми з тобою могли б вигнати його на вулицю, викинути геть і позбутися

такого клопоту. На тебе і на себе я ще зароблю, але...

Мама вмовкла. У Зоряни всередині щось затріпало- заметушилося і так

скажено там затовклося, що їй аж дух перехопило й серце зайшлося. Як

викинути? Батька на вулицю? Згадала, як ходила з ним у цирк, як катав він

її на поні, як ніс малу в себе на плечах, пишаючись своєю Зорянкою.

Згадала, як вів її в перший клас. Як плакав на лінійці, коли малим

першачкам вручали букварики, як вони всі разом каталися на чортовому

колесі у парку... Згадала.... Він же ж, він... Не додумала, бо мама

продовжувала:

—

Але ми з тобою цього не зробимо. Бо він мій чоловік перед Богом і

людьми, а твій батько. І він хворий. А хворих треба лікувати.

Мама зробила паузу. Подивилася у вікно. Там плакав дощ.

—

І ще одне, дуже важливе, — знову заговорила, трохи тихіше. Так,

що Зоряна її ледве чула. — Ти, дитино, уже в десятому класі. Через рік

закінчуєш школу. І я не хочу, щоб моя єдина донька микалася, як її мати. Ти

маєш вчитися, отримати освіту, гарну спеціальні Д

с а

т р

ь.а КО

МаРНІ

єш Й рік, щоб обрати

професію, але для вступу також потрібні гроші, дитино. Тому таке. Ця пані,

яка щойно приходила і є моїм постійним замовником, пропонує мені роботу

в Італії. У пані Ренати донька вийшла заміж за італійця, і їм потрібна

прислуга — кухарка та прибиральниця. Гроші обіцяє добрі.

Мама сумно зітхнула, тоді додала:

—

Зрештою, Зорянко, у нас немає іншого виходу.

—

Бо в нашому королівстві тільки князь напився з тої річки? —

перепитала майже шепотом Зоряна.

—

Тільки князь, дитинко!

5, Автострада

Забери від мене свій погляд ти, пронизлива

жінко у чорному.

Ти сидиш навпроти, як совість, зазираєш у

мою душу.

А там — звалище, згарище, полум’я від бажань, що

ніяк не сповняться, від аварій, уламків замків —

вітер деколи попіл ворушить.

І мама поїхала. Залишивши на неї хворого батька, квартиру в боргах, яку в

будь-який момент могли забрати, і невелику суму грошей на перший час,

тобто поки вона не почне заробляти. Залишені гроші було велено старанно

заховати. Зоряна так і зробила, беручи для себе тільки на найнеобхідніше.

Батько на диво спокійно сприйняв від’їзд дружини. Навіть здалося

Зоряні, після цього полегшено зітхнув. З часом осмілів та на випивони

почав запрошувати дружків. Згодом то перетворилося на закономірність.

Середа, четвер і п’ятниця обернулися на божевілля. Після першої ж

батькової пиятики в квартирі, коли його дружки стали її мацати за груди й

сідниці, Зоряні довелося заночувати на вулиці. Добре, що був травень і вона

не замерзла. Дівчина купила замок і поставила його на двері своєї кімнати.

Від матері надходили скупі вісті через ту пані, що її в Італію спровадила.

Пані Рената була власницею кондитерської. Казала, що у мами все гаразд, і

дуже дивувалася, чому від жінки немає для рідних жодної вісточки.

Запевняла, що запитає її про це при нагоді. А що стосується грошей... Валя

поки не може надіслати ні копієчки, і вони мусять потерпіти, бо вона ще

винна за дорогу та за паспорт. Зоряні залишалося одне — вірити пані Ренаті

та ждати.

Дівчина зі страхом чекала літніх канікул. Тоді доведеться частіше сидіти

вдома і спостерігати за п’яним батьком та його друзяками. Одного

суботнього ранку, коли вона вже встала і відімкнула свою кімнату, до неї

зайшов батько. Зоряна глянула на нього і аж перехрестилася перелякано:

худий, зморщений, схожий на привид, кульгавий, сів напроти її ліжка, взяв

за руки і заплакав. Вона пригорнула його до себе, мов мале дитя, гладила по

сивій голові та благала:

— Таточку, я так люблю тебе. Будь ласка, не пий. Ми так добре жили

раніше... Не пий, ти губиш себе.

А він усе плакав і плакав, і стільки було в його очах відчаю, що Зоряні

хотілося вити, голосити, кричати. Хотілося кудись бігти, волати про

допомогу. Та до кого побіжиш, коли тобі тільки шістнадцять, коли останній

прихисток — то мама. І вона їх покинула та полетіла у світ заробляти

гроші. А друзі, знайомі, сусіди? Ті лише скрушно лисичать головами, наче

співчувають, та відводять убік очі. Одна сусідка картоплі позавчора

принесла: «Ти, напевне, дитинко, сьогодні нічого не їла? Приходь до нас

вечеряти». Сусідка зверху макаронів та гречки купила. Мовчки тицьнула

пакунок до рук, погладила по голові і витерла сльози на обличчі.

Друзі? А що друзі? Її однолітки — Лєра та Віолетта. Ві- олетта — донька

завуча та директора школи, куди май

же всі дворові ходили. Віолетта має подруг у сусідньому будинку і

ходить туди гуляти. А Зоряні ніколи не дозволялося відходити далеко від

власного під’їзду та, зрештою, вона й не прагнула. Товариства однокласниці

Лєр - ки їй вистачало. Лєра — одна з п’яти дітей продавчині з базару та

водія маршрутки. Дівча навіть заздрило Зоряні, що та одна у батьків,

постійно нарікаючи на своїх менших братів-сестер і тата з мамою, яким

завжди ніколи, бо мусять ту ораву вбирати та годувати. До того ж уся

велика родина мешкала в однокімнатній квартирі.

Родина Лєри вважалася дуже набожною. Середа та п’ятниця — скоромні

дні, неділя та церковні празни- ки — час для молитви та прославляння Бога.

І вся родина, вбрана в святковий одяг, урочистою ходою поспішала на

богослужіння. Лєрка чомусь цього соромилася і в гості подругу не звала.

Зоряна ж запрошувала Лєру до себе, та дівчина все відмовлялася. Згодом

з’ясується, іцо батьки забороняли дітям ходити до грішників у гості. Тато

Лєри запевняв своїх дітей, що кругом живуть одні грішники та маніяки, які

тільки прикриваються добрими намірами.

Та попри таке начебто правильне виховання, Лєрку не можна було

назвати святою, хоча, здавалося б, при такій набожності просто мусила б

нею стати. Ще з малих літ Лєрка вміла задурити хлопцям голову, і ті за

поцілунок у щічку купували їй чіпси, кока-колу чи сухарики.

Коли підросли, нічого не змінилося. Лєрка продовжувала вертіти

хлопцями, як циган сонцем, і все жартувала: «Боже, Зоря, якби мені такі

довгі ноги, як у тебе, і такі розкішні сині очі, то ті йолопи стали б моїми

рабами. А ти чого встидаєшся? Жінка має бути сильною. Бо мужики всі

казли, включаючи мого і твого татків». Зоряна тільки стенала плечима.

Може?..

Лєрка кликала її кілька разів із собою на дискотеку в якийсь модний

нічний клуб. Зоряна все відмовлялася, хоча спокуса була велика. А коли

одного разу підслухала розмову мами з сусідкою, то бажання зовсім пропа-

ло. Син сусідки тьоті Лізи працював у одному нічному клубі охоронцем. То

такі жахи матері розповідав... На теперішніх дискотеках молодь

напивається до безумства, а потім ширяеться і займається збоченою розпус-

тою. Для Зоряни завжди видавалося дивним: чому такі порядні та набожні

батьки на ті збіговиська паскудства, тобто дискотеки, вільно відпускають

Лєрку.

Після дев’ятого класу Лєрка раптом пропала. У школі сказали, що пішла

вчитися в ПТУ У дворі теревенили різне: вийшла заміж, втекла до тітки в

Тернопіль. А менший брат, якого запитала Зоряна про колежанку, иевдо-

волено буркнув: «Я тобі не довідкове бюро. Зрадниця вона». Тож, коли не

стало Лєрки, у Зоряни пропав будь-який інтерес виходити у двір. Правда,

час від часу хлопці-од- нокласники запрошували дівчину до свого гурту —

пивка попити чи сигарету викурити, або просто потринді- ти. У той самий

час і 1

п 9

о 0чалися проблеми в родині. Тож... Відмовлялася, бо соромно було.

Обов’язково розпитуватимуть: що з батьком, чому п’є і що далі? Інколи на-

віть хотілося кудись заховатися. Туди, де зовсім немає однокласників,

близьких, знайомих, бо ті знайомі, здавалося, пропікають її пекучим

поглядами то співчуття, то цікавості, то осуду... Але куди втечеш? Тітоньки

не стало, мама поїхала.... Сама. Мала б коров’ячий жолоб, як то колись

мама, точно б у нього запхалася та й не вилазила б ніколи. Та, на жаль, ні

хліва, ні жолоба...

Настало літо. І Зоряна в ті особливі дні, коли батькові другани у них

банячили, старалася дременути з дому якнайдовше. І знайшла собі

прихисток, отой жолоб —

Зірка для тебе

191

бібліотеку. Могла там сидіти за книжками хоч цілу вічність, але бібліотекарі

також люди, що мають родини, дітей, чоловіків... Тож, коли бібліотека

зачинялася, нехотячи брела додому. Бібліотекарі її добре знали. Вона з

першого класу ходить туди, але останні два роки вже дуже часто. Хороші

звістки розносяться швидко, погані та гіркі — ще швидше. Тітоньки в

бібліотеці Зоряні співчували, Дехто навіть одяг після доньок приносив,

взуття, наче завелике чи замале. Зоряна ніколи не відмовлялася. Чим тут

гордувати? Люди ж співчувають. А коли її мама поїхала, то бібліотекарки

аж надто перейнялися її долею.

Вероніка Петрівна, літня жіночка передпенсійного віку, завідувач

бібліотеки, домовилася з власником пиріжкової на початку Городоцької, що

дівчина там працюватиме погодинно посудомийкою. Зоряна не знала, як і

дякувати. Бо гроші вже майже закінчилися, а батько свою пенсію пропивав.

Оскільки виявилася старанною та акуратною, то власниця кафе

погодилася взяти дівчину на повний день. Зоряна не тільки мила посуд, а й

прибирала на кухні та в приміщенні кафе. Не нарікала ні на що, вдома після

батькових п’янок доводилося прибирати більше. Одного липневого дня

повернулася додому й остовпіла. Двері в її кімнату були виламані. Усе

перевернуте, порозкидане. П’яний батько спав на столі в кухні. А навпроти

нього сидів один із його нових дружбанів, розповідаючи якусь маячню.

—

Як ви могли, як ви сміли? — вона накинулася на п’яного чоловіка з

кулаками. — Забирайтеся звідси.

Той встав на ноги, його трохи гойдало.

—

О, малявка нарісовалася! Ти чо горланиш? Мене корешок

запросив, а ти мене гониш? Слухай, малява, тут

недовго і ножичком нирнуть. І обчє, я тут житиму. Мені старий

предложив. Мене условно з тюряхи ето самое. То їсть досрочно. А жить

нема де. Жінка законна, падло, не впускає. Каже: «У мене своє життя, і ти у

ньому лиш- ній». Та скотиняка, поки я срок мотав, розвелася зі мною і

встигла, сучара, заміж вийти. Та я б її хахаля в два при- сяда, чік-чірік, но...

— Чоловік із наколками на руках і в чорній вонючій майці витяг із кишені

ножик, демонстративно розкрив його і почав перед нею ним гратися —

відкривати-закривати.

Усередині у дівчини все похололо. І він помітив, що вона злякалася та

наче паралізована дивиться не на нього, а на його ніж. Тому продовжував

говорити, задоволено шкірячись:

—

Ділєма, мала. Воно — мент! Сучара-жінка мента нашла. І той

сказав, шо, коли стану около тинятись, — посадить. Думаєш, тим можна

налякать того, хто три раза сидів? Но! Той вишкварок казав, шо кине в

камеру до СПІДників, а ті зроблять з мене таго... Тому отступив. Жити

хочеться. Шо топчешся в порозі, козюля? Симпатична така. Ти його доця,

канєшно. Похожа-похожа. Ходи, вип’ємо за знакомство, бо тре’ нам,

дорогуша, звикать одне до одного. А ти якась не гостєприімна? Замки на

двері ставиш! Недобре від отця рідненького ховаця. Нєхарашо...

Зоряна почала задкувати. Цей тип у них житиме, а вона? «Боже, за що ти

так зі мною? За що?» —■ в голові кишіли думки, та вихід із ситуації не

знаходився. Розвернулася, кинулася до себе в кімнату, навздогін почула:

—

Ну й не тра. Брєзгуєш? Вернешся, де дінешся з підводної лодки?

Стояла, підперши двері, слухала, чи не чути кроків. Кроків не було чути.

І за це спасибі долі, її не переслідують.

Убігла у свою кімнату. Витягла з-під столу торбу-крав- чучку, скинула

туди абияк свій одяг. Стояла мить у задумі. Документи на квартиру добре

були заховані. Мама наче знала, що тим може закінчитися, і змусила їх

добре приховати. Під шафу. Тільки той, хто її робив, знав, що внизу є

потаємна хованка. Руки трусилися, коли їх добувала. Знову прислухалася —

чи той страшний чоловік не женеться за нею? Не гнався, а рикав на кухні,

мов поранений звір. То були слова пісні...

А єслі насадят меня за рєшотку,

В тюрмє я рєшотку прабью,

І пусть луна свєтіт сваім прадажним свєтам,

А я всьо равно убегу.

Добре, вона має трохи часу, щоб забратися звідси...

Вийшла в теплий вечір із дверей під’їзду. Сіла на лаву під аличею,

поставила в ногах торбу і заплакала. Куди вона тепер? Нікому не потрібна,

одна-однісінька в тому білому світі.

Не знає, скільки плакала, але вже споночіло, і в дворі загорілися ліхтарі.

На вулиці досі бігали діти, граючись у лова, ходили туди-сюди люди. У

квартирах парко, липень цьогоріч такий гарячий видався. Уже навіть очі

встигли в З

и і

с р

о к

х а

н д

у л

т я

и, те

а бе

вона не знала, куди їй податися і що далі роб

и т19

и 3зі

своїм життям. Сховала обличчя в долоні. Вона тепер розуміла тих

нещасних, що вирішують померти самостійно. Якби була трішки

сміливішою, то також спробувала б. А так — слабачка.

Чиясь рука лягла на плече. Озирнулася. Перед нею стояла красиво вбрана

дівчина. Зоряна її відразу й не впізнала.

— Привіт, Зорянко!

7 Зірка для тебе

Зоряна нашвидкуруч витерла обличчя. Голос Лєрки?! Невже вона? То

була н19

а 4

че Лєрка — і наче ні. Красива, елегантна. Вбрана гарно: бузкова

спідничка до колін, біла блузка на бретельках, на руці сумочка одного

кольору з босоніжками ■— червона, як і сережки на вухах — срібло з

великим червоним каменем.

—

Лєрка? Ти? — ще досі не вірила своїм очам.

—

Та я, Зірко! Невже так змінилася? Можна біля тебе сісти? —

запитала для годиться. Нахилилася, чмокнула Зоряну в щоку. Запитала: —

Плакала? Щока солона. Можеш нічого не переповідати, мої мені повідо-

мили. Ото приїжджала їх навідувати. Так по-дурному все складається у

житті. Людина — планує, а життя — руйнує.

Лєрка всілася. Закинула ногу на ногу. Зачепила ненавмисно Зірчину

сумку:

—

Тю! А се що за торба? — тицьнула довгим пальцем з красивим

манікюром у картату сумку.

—

Я... Е-е-е... — Зоряна не знала, що й відповідати.

—

Зрозуміло, — Лєрка легко підвелася зі свого місця, взяла торбу в

руки. — Переночуєш сьогодні в мене, там і поговоримо. Я тобі дещо

завинила, подруго.

І додала, помітивши, як Зоряна здивовано на неї дивиться:

—

Не віриш? Розповім...

Зоря стенула плечима, махнула рукою. Хай, гірше вже не буде,

подумалося, згадуючи наколки на руках того типа і порожні п’яні очі.

Попленталася слідком за Лєркою. Та підійшла до гарненької іномарки, що

стояла неподалік. Зоряна зовсім не розбиралася в ма шинах, але автівка

таки вражала — довга, лискучо чорна, красива, велика. Трішки навіть

завелика як для такої маленької та тендітної Лєрки. Лєрка натиснула ґудзик

на ключиках, машина привітно бібікнула — то так музично відмикалася

сигналізація. Дівчина відкрила задні двері чорної автівки, кинувши туди

Зоря- нину торбу.

—

Сідай, подруго, спереду. Знайомся, ця диво-машин- ка — то моя

бойова подруга, Зося. Вона не крадена, не бійся.

Зоряна боязко всілася поруч із Лєркою. Дівчина впевнено завела машину,

легко натиснула на педалі, й авто плавно рушило з місця.

—

Подарунок однієї небідної людини, — передбачаючи запитання,

сказала Лєрка. — А зараз слухаємо музику, всі відповіді на питання потім,

чжей?

Салон автівки заполонили гучні звуки. Музика без слів, без надриву, вона

оповивала тебе, вела за руку, заспокоювала. їхали мовчки... Зоряна дивилася

на нічне місто. І воно, огорнуте в саван таємничої ночі, здавалося їй рідним,

близьким. Своїм...

Лєрка пригальмувала на Личаківській, завернула в одну з неосвітлених

бічних вуличок. В’їхали в двір одного з будинків. Припаркувалися.

Подруга мешкала в розкішній двокімнатній квартирі на третьому

поверсі. Висока стеля, якісний ремонт, дорога кришталева люстра на

високій ст З

е ір

лі к

. а

С дтлая

рі т еб

м е

еблі, важкі гардини на вікнах. Вони на кухні.

К 1

у 9

х 5

ня

завбільшки як Зірчина велика кімната. Сідають у зручні крісла, такі бачила

тільки в кіно. Лєрка мовчки дістає з холодильника ковбасу, сир, огірок,

помідори, скляну сіру баночку з зображенням на ній чорних ікринок.

—

Зірко, хліб візьми на вікні, зробимо канапки чи шо? — трохи

розсіяно говорить Лєра.

Вона нарізає ковбасу та сир і складає те все у дорогі тарелі.

А потім із бару Лєрка витягає пляшку шампанського, коментуючи:

«Дороге, французьке. Подарунок від одного пана».

Вино іскриться в кришталевих бокалах. Зоряну заколисує голос Лєрки,

то все здається наче нереальним. Вона робить ковток золотого пійла, тепло

розливається тілом, в очах мерехтять вогники. Згадує, що сьогодні аж

уранці на роботі з’їла булочку та випила горня кави...

І Лєрка починає оповідати. І про те, як чи не щодня скандалила з мамою

майже два роки поспіль. Не така довжина спідниці, не така зачіска, не так

себе поводить із хлопцями, не так розмовляє з дорослими, не так прибрала,

попрасувала, зварила, спекла... Мати присікалася до всього: чому від неї

тхне цигарками, чому такі довгі нігті.... А у восьмому класі мати взагалі

майже сказилася. Порішила, що донька після дев’ятого обов’язково піде з

нею торгувати на базар, бо хто, як не старша дитина, має допомагати

братам на ноги ставати? Батько зазвичай мовчав. Лєрка вже звикла, що в

них усе вирішує мама. І п'ятеро дітей у сім’ї — то її бзік, бо ж застерігатися

від дітей — гріх перед Господом. Як добре, що можна прикритися Божим

ім’ям. А плодити злидні — то не гріх? Ех, ліпше б вона того матері не

казала. Та її так побила — а мати ж удвічі від Лєрки вища та втричі ширша,

— що дівчина пролежала кілька днів у ліжку, рідна матуся ребро зламала,

тож довгенько до школи не ходила.

— Пригадуєш, я тоді казала, що підсковзнулася та впала коло під’їзду,

соромно було зізнатися.

Ех, та що там! Лєрка ще не була готова до дорослого життя в свої

чотирнадцять, але хто тебе зазвичай запитує про це?.. Просто фатум

заходить до тебе, навіть не постукавши, без попереджень, вириваючи тебе,

як розсаду з теплиці, та пересаджує в інше місце. Одного разу

вона зі знайомим пішла на дискотеку в клуб «Міленіум», іцо біля готелю

«ЛьвівЗі

». р ка

Г удчля

н

а т еб

м еузика, дорогий одяг на дівчатках і хлопчиках, запах

французьких парфумів. Голова закрутилася. І там вона познайомилася з

одним симпатичним хлопцем. Олексій на диво скромно себе поводив, купив

випивку, запрошував танцювати, не розпускав руки, не відходив від неї ні

на крок, провів додому. . А потім... Потім запросив на побачення. Усе

пристойно і доволі невинно. Згодом відбулося й друге побачення, третє.

Кіно, театр, ресторани, дискоклуби... Дорогі подарунки. .. І Лєрка

закохалася.

—

Я так хотіла з тобою про це поговорити, але тобі, бідоласі, якось не

до того було.

Олексій здавався також закоханим. Усе йшло ніби добре, і тут вона з

батьками дуже поцапалася. Наче й та сама розмова, не звикати, та раптом

додалися нові дорікання: де вона бере гроші на дороге шмаття, парфуми,

квіти і що це за тип за нею, неповнолітньою, бігає. Збо- ченець якийсь.

—

Ага, торгувати на базарі — повнолітня, а на побачення ходити —

дитина!

Коли то сказала, мати взагалі мов із глузду з’їхала. Ухопила її за волосся,

а в Лєрки воно довге, аж за пояс, чорне, розкішне. Так от, вхопила її за коси,

приволокла на кухню, поклала голову дівчини на стіл, а волосся теліпалося

внизу, тоді дістала великий столовий ніж, вона ним кури розділяє.

—

Хвойда, люди, моя донька, хвойда! Проклинаю за це! Господи,

змилуїїся над душею цієї грішниці. Я тобі зара’ ті патли повідрубую, я тобі

покажу, яка ти доросла!

Лєрка і не пригадує, як вона тоді видерлася з рук коханої мамці, але таки

їй вдалося зберегти цілим і обличчя, і волосся. Вона втекла з дому.

Подзвонила коханому, і він

відразу примчався та забрав її до себе. Ох, тоді вважала себе і

найнеіцаснішою, і найщасливішою водночас. Бо мати її прокляла, бо кохала

і була коха 1

н 98

ою, жаданою

. А

в_і_

н_?__

Дара КОРНІЙ

А він виявився звичайним сутенером, який, розбудивши в ній жінку,

гарно з того скористався і далі користає. Гроші, що вклав у неї, вернулися

сторицею. Лєрка оповідала це доволі буденно. Цього ж вечора Олексій

зробив її жінкою.

А потім... Потім почалася інша історія. Чи то було зґвалтування, вона й

зараз не знає, бо нічого не пам’ятала. Вона забагато випила. І наче крізь

пелену: чиїсь сильні руки тягнуться до неї. Обличчя чомусь не

пригадується зовсім. А вона і не заперечує проти ласки, бо руки м’які й

ніжні, вміють пестити, знають як. 1 вона навіть відпо відала на ті пестощі,

бо то, певно, руки її коханого, а чиї ж іще. І так добре їй ніколи ні разу не

було до того часу. Наче вулкан усередині прокинувся, вона палала в ньому,

стікала лавою, корилася стихіям... Які ті сни бувають майже правдивими,

думалося під ранок, коли прокинулася. Але то не були руки Олексія.

Відкрила очі, а поруч посопує якийсь старий козел, із лисиною на

півголови, із дебелим черевцем поперед себе. Була настільки ошелешена,

що й мову відняло. А той старий пердун устав уранці, вдягнувся, поцілував

у щічку, поклав під подушку конверт зі словами: «Заслужила, грішнице, ти

чудова!» — тай пішов, насвистуючи «Санту Лючію», залиша - ючи в

кімнаті запах дорогого французького одеколону та її, розчавлену. У конверті

лежало п’ятсот зелених, це її заробіток за одну ніч. «За ніч, Зірко, за одну

ніч!» Але ті гроші були попелом проти пережитої зради. Той покидьок,

коханий Олексійчик, її використав.

Бо то для нього був просто бізнес. І він із неї, оскіль ки вона для нього не

зовсім чужа, «братиме невеликі

відсотки». Вони домовляться. Говорив буденним голосом. Лєра

впала в якесь напівзабуття. Тиждень нічого не їла, лежала в

ліжку — то плакала, то сміялася. Олексія майже не було вдома,

пропадав у справах. Спочатку наче пробував заспокоювати,

малюючи їй казкові перспективи. А потім по-діловому підійшов

до справи. Звісно, вона вільна повернутися назад до батьків, але

ми вони приймуть її після всього, що вона натворила? А може

спробувати заробити стільки на життя, що стане з часом і

незалежною — і від нього, і від батьків. Вона намагалася йому

заперечувати, навіть погрожувати, говорячи, що неповнолітня і

його за зґвалтування по голові не погладять... Але, але... Він

лишень розреготався у вічі, сказавши, що той пузатий пан, який

її тої ночі п’яну мав, і є найсправжнісінька міліція, один із

головних у них, і Лєрка йому дуже сподобалася. Іїа восьмий

день сліз раптом не стало. Натомість у тілі, у голові, у серці

поселилася якась порожнеча, і вона тоді...

Зірка для тебе

_

„

— Віриш, хотіла повіситися. Олексій увечері пішов із дому

199

на якусь там зустріч із черговою жертвою. Робила все в

потемках, щоб не передумати. Підсунула стіл під лампу, на стіл

табуретку. В Олексія також квартира в центрі, і стелі височезні.

А потім почепила його краватку на абажур, зробила петлю.

Готово! І раптом озирнулася, бо мені здалося, що крім мене в

квартирі ще хтось є... Але то було дзеркало. Велике, на півстіни,

і в ньому... Звісно, я не могла там себе бачити — темно ж у

кімнаті, натомість у ньому щось світилося маленьке, мов

крихітний ліхтарик. Ох, гардини в квартирі не закриті, і то в

дзеркалі відбивалася зірка. Та сама, перша. І годі я згадала тебе,

Зорянко. І твій вірш. У мене добра нам’ять, ну ти ж знаєш.

Лєрка закрила очі, наче збиралася з думками, і тоді ледь

чутно заговорила:

Стоїш перед вибором — то вибирай.

Голгофу чи зраду?

Пекло чи рай?

І скільки очей не заплющуй, а совість —

вона всюдисуща.

Запала тиша. Лєрка встала, витягнула з сумочки цигарки, тонкі,

чорні, запалила, руки дрібно тремтіли. Усіла- ся, дістала з

підвіконня прозору кришталеву попільничку у вигляді

розпростертої жіночої долоні. Елегантно струсила туди попіл:

— Отак. Я стояла на столі, тримаючись за петлю краватки,

дивилася довго — то у вікно, то на ту зірку у дзеркалі. Дивилася

і плакала. А потім витерла сльози, зняла з люстри краватку,

поставила стіл і табуретку на місце і, коли Олексій прийшов з

вулиці, сказала йому буденним голосом: «Я згідна. Та при умові

— тридцять тобі, сімдесят мені». Олексія аж перекосило. Він

спочатку трохи покричав, сказав, що на моє місце може знайти

не одну таку. .. Я ж відрубала: «Попробуй. А я піду до твого

мєнта і поскаржуся. Що скажеш?» Заткнувся відразу. І тільки

вже для годиться наостанок брякнув: «Сорок на шістдесят».

Зійшлися на тридцять п’ять — шістдесят п’ять. Ото досі я цим

займаюся. У мене, Зірко, як з’ясувалося, організм погано

переносить алкоголь. Після ста п’ятдесяти грамів горілки дах

падає, нічого не пам’ятаю, але свідомості не втрачаю. А бачиш

200

— і на квартиру заробила, і на машину. З батьками вже десь

півроку як помирилася. Коли прийшла з подарунками та грішми,

то моя набожна мама навіть не спитала, чим то все зароблено.

Головне, що зароблено. І вдома мені ніхто не наказував залиша

тися, хоча я й досі неповнолітня. Мама навпаки просила

частіше заходити, позичила у мене ще трішки грошенят, крім

тих, що я просто так на потреби братиків дала, а потім сказала,

що пишається мною. Чим, Зірко? Га? Чим я могла в такому віці

на життя заробити? Я їй трішки натякнула, що типу живу з

чоловіком, який від татка старший, а вона мені на це: «Та то

нічого. Головне, що він тебе кохає і грошей не жаліє». Я їй:

«Матінко, але ж у нього дружина, діти, онуки». Спеціально

кажу, і що я чую у відповідь? «Ти йому також народиш і тоді він

нікуди від тебе не дінеться. Потерпи, й за років п’ять він нічого

вже не зможе. Хоч твій батько вже й зараз ніц не може», Йо-ки-

ли-ми-ни... І це мені каже моя мамця, еталон моралі, цноти та

набожності? Ех, життя, Зоряно, — то стерво, а не швидкісна

автострада, як ти любиш казати. Хоча... — /Ієрка сумно

посміхається. — Автострада також стерво.

6. Невільне падіння

Як хтось спіткнеться на стежках життя, «Та

ж добрим було, — скажете, — дитя!»

Колись той ангел в болю з неба впав —

Зчорнів од відчаю —

І Бог його прокляв...

Зоряна залишилася в Лєрки. Хай, то тимчасово, поки мама не

віднайдеться. А на ранок була неділя — законний вихідний.

Лєрка схопилася дуже рано, хоч вони і просиділи допізна.

Виною був Зірчин гардероб, точніше, те, що та похапцем склала

до торби, коли втікала з батьківської хати. Лєрка оглянула його,

скривилася, наче з’їла щось гидке, зібрала всі речі в мішок для

сміття, не звертаючи жодної уваги на заперечення подруги.

Потім вони поснідали і поїхали на Південний ринок «вдягати

Зірку». А оскільки смак Лєрка мала добрий, а Зірка виявилася

хоч і зговірливою, та доволі-таки традиційною в смаках щодо

декольте, довжини спідниці та надто дорогих деяких речей, то

скупилися доволі швидко. В обідню пору були вдома. Лєрка

сказала, що Зоряна може у неї жиги скільки захоче. їй навіть

веселіше, є з ким поговорити, бо чоловіки від неї не розмов

вимагають і зустрічається вона з ними зазвичай на нейтральній

території. У розпорядженні Зоряни — окрема кімната, кухня,

ванна.

Та Зоряна і не збиралася ледарювати, користатися Лєрчиною

доброчинністю. Зранку-раненько, коли подруга ще спала, йшла в

своє кафе, після роботи готувала їжу для себе та Лєрки, бо її ще

тоді зазвичай не було вдома, а пізно ввечері провідувала батька.

Точніше, робила спроби. Чоловік у наколках, схоже, в них у

квартирі остаточно оселився. Згодом у помешканні з’явився

новий персонаж — рудоволоса краля зі спухлим від алкоголю

обличчям та синцями під очима. Зоряна дзвонила в дзвінок, і та

пані відчиняла двері квартири, якусь мить дивилася на дівчину

порожніми очима, а тоді горланила на півпід’їзду: «Ростік, тут

Назарова дєвка припхалася». Тоді з’являвся Ростік, так звали

зека в наколках. Він шкірився до Зірки напівгнилим ротом і

закривав нахабно перед носом переляканої дівчини двері. І Зо-

ряна до Лєрки поверталася ні з чим, так і не побачивши батька.

Пустили її в квартиру тільки через два тижні, коли зека з

наколками вдома не було. Точніше, не впустили, а сама прийшла

з дільничним. Не втрималася, поскаржилася. Батько п’яний та

наче чужий сидів у кутку кухні на підлозі. Під ним старий

брудний матрац. Біля матрацу тарілка залізна та кружка. Зараз

батько нагадував не вовка, а старого немічного пса, побитого

життям і людьми. А як він раніше пишався своїм прізвищем —

Вілововк...

Змалечку знала легенду про татового прапрапрадіда, який

отримав те славне прізвище ще на Запорізькій Січі за своє

характерництво, бо був перевертнем. Сам Іван Сірко навчав

його. Тільки вибраних цьому научали. Бо перевернутися

втрапить будь-хто, а от назад людську подобу вернути здатні

одиниці. Тут хист потрібний. От кошовий отаман Сірко і вибрав

серед тисячі козаків Тараса.

204

Подарувавши йому спеціальний замовлений пасок зі шкіри

вовка. І той пояс козак Тарас ніколи не скидав, навіть уночі, бо

вважав оберегом. За здатність чоловіка перетворюватися на звіра

та за мужність його так і кликали Вовком.

А одного разу сталася така пригода. Потрапило десять козаків

у засідку, оточили їх турки, взяли в полон. Серед них і Тарас

Вовк. Змусили козаків зняти з себе весь натільний одяг, забрали

в козака Тараса і його пасок. Тоді зачинили полонених у старій

закинутій дзвіниці, приставивши до дверей охорону. На ранок

готували вороги велику страту. Задумали на очах мешканців

села голими та безпомічними посадити на палі розбійників-

козаків, показавши свою вищість над невірними. І щоб недобра

слава про зганьблених козаків із коша самого Сірка вказала на

те, що не такі вони й непереможні і не такий уже той Сірко

великий. Утомлені важким днем та очікуванням смерті козаки не

спали, молилися. Бо не така страшна смерть, як ганьба. І враз

Тарасу примарилося таке: бреде він густим лісом, і раптом

дорогу йому заступає біла вовчиця. Тарас бачить за її спиною

кілька маленьких вовченят. Вона пильно дивиться в його очі,

люто ричить, оберігаючи дітей від незнайомця. І тоді він стає на

коліна перед нею і говорить слова, які вчив говорити сам Іван

Сірко, коли б така придибенція трапилася в житті. А коли наче

пробудився від того марева, то вже знав, що і як робити. Під

однією стіною дзвіниці був невеличкий лаз, із зовнішнього боку

його охороняли, але не дуже дбайливо, бо людина через нього не

вибереться.

Нізвідки під стінами старої дзвіниці взявся лихий і дужий

вовчисько. Загриз на смерть тих, хто пильнував козаків. Двері до

старої будівлі були підперті колодою. Колода впала... І коли

двері розчинилися, здивовані козаки побачили перед собою

великого білого вовка. З правого його боку цебеніла кров. Так

Тарас Вовк став Тарасом Бі- яововком. Ту легенду батько

закінчував зазвичай словами: «Коли ти маєш у серці щиру віру,

Зірка для тебе

205

то ніяких оберегів не треба, щоб та віра твоя відбулася».

Зоряна дивилася на свого батька. Той стратив віру до крихти.

Від славного роду Білововків не залишилося майже нічого. Хіба

що жалюгідно-собаче. Але той пес сам довів себе до такого —

знала то напевне.

Дільничний стояв розгублено і чухав потилицю. Говорили.

Батько сказав, що ті люди, що мешкають у нього зараз, — то

його друзі, і вони живуть у квартирі з його дозволу. А доньку

ніхто не виганяв, вона сама пішла. Так, вона сама пішла... І їй

ніхто не боронить повернутися назад. Повертатися — куди? В її

кімнаті зараз жили якісь чужі люди: дві немиті голови

визирнули з-за дверей, почувши голоси, а потім знову гам

заховалися. Дільничний їй сказав, що поки криміналу нема, то

для нього і роботи немає. Усе в рамках закону. Виходить, її

мають вбити чи хтось має померти, щоб доблесна міліція почала

допомагати. Відчай рвав серце. Вийшла з квартири. Вона тут

зайва. Світ валився.

А потім сиділа на Лєрчиній кухні і дивилася у вікно. Того

вечора Лєрка прийшла додому не сама. Була п’яна, як ніч.

Зоряна здогадувалася чому. Наркоз діяв. Поруч із Лєркою

чоловік, набагато старший від неї, в дідусі їм годився. Правда,

доглянутий і, здається, вихований. Він ніжно поклав Лєрку на

ліжко, під голову запхав конверт, а тоді звернувся чемно до

Зоряни:

— А ви не зробите мені чаю, панночко? Вашій подрузі треба

виспатися. Я — Василь Григорович, а вас як величати? —

простягнув їй руку, вона автоматично свою у відповідь.

—

Зоряна, — майже нечутно прошелестіли вуста, він

галантно торкнувся своїми губами її руки, схилившись низько,

тільки на якусь мить довше, ніж годиться, затримався.

Потім випростався і подивився пильно їй в очі:

—

У вас ніжна та пахуча шкіра, Зорянко. І так само ніжне

та чутливе ім’я. Моє улюблене.

206

Дара КОРНІЙ

Зоряна чомусь зашарілася. Як ім’я може бути улюбленим? Це

ж не морозиво! Вона похапцем повернулася до чоловіка спиною

і пішла готувати чай. А потім вони сиділи на кухні, пили чай та

говорили про якісь дурниці. Він у душу не ліз, вона також

старалася про особисте не запитувати та й в очі не дивитися. Бо

чоловік мав дуже чіпкий та холодний погляд. Попив чаю,

подякував. Наостанок знову взяв за руку, поцілував. Цього разу

підняв її руку до своїх губ і вже аж надто довго тримав біля уст.

—

У вас справді пахуча шкіра, панночко. Бережіть себе,

Зорянко! Ми ще обов’язково побачимося.

У руках у дівчини залишилася його візитка.

Наступного дня на роботі Зоряна місця собі не знаходила.

Якесь дивне передчуття гнітило душу. Тож після роботи

кинулася відразу додому, навіть не зайшла до Лєрки, щоб

перепитати, як вона після вчорашнього. Коли йшла вранці до

праці, та ще спала.

От і її квартира. Двері навстіж, шум, крики. Зайшла. На кухні

гульбище, дим коромислом. Батьків матрац зайнятий, але не

батьком. На ньому спав, похропуючи, зек Ростік. Жінка, ота

рудоволоса з розпухлим обличчям, повисла на ній, бо ледве

трималася на ногах:

—

Батька твого в обід «скора» увезла. Отключився, мо’,

ще живого застанеш. Поїзжай.

В очах потемніло, кинулася в лікарню. У кишені — місячна

зарплата. Лікарі, біла стіна безвиході і слова-сло-

Зірка для тебе

207

Всі слова... Батько в комі. Потрібні гроші, багато грошей, щоб

допомогло йому пережити і цю ніч, і наступну, і вилікуватися, і

стати на ноги...

Лєрка позичить, вона добра. Лікарю лишила все, що мала,

відклала собі трохи на маршрутку. Прилетіла до Лєрки, довго

стукала в двері — ніхто не відповідав. Відчинила своїм ключем.

У квартирі порожньо. На кухонному столі записка: «Зоря, буду

за три дні. Холодильник повний. П’ятдесят гривень на хліб-сіль

— тобі стане, їсиш-бо як горобчик. Цьомаю. Твоя Лєра».

Зателефонувала з домашнього на Лєрин мобільний. Знайома

мелодія загула зовсім поруч, на холодильнику. Лєрка забула

вдома телефон. Що ж робити? Три дні — то так багато. Рішення

прийшло само по собі, коли ненароком із кишені вивалилася

візитка Василя Григоровича. На ній номер його телефону. Якусь

мить вагалася. Подзвонила...

Приїхав, примчався несподівано швидко... Сидів, сумно

слухав її історію, не перебиваючи. У кінці запитав: «Скільки?»

Вказала ту суму, яку сказав лікар. Назвала і прізвище лікаря.

— Добре, я завтра з Павлом поговорю. Він мені дещо винен,

— лікаря, здається, Василь Григорович особисто знав. — Чекай

на мене, Зоряно, о дев’ятій ранку під його кабінетом.

І пішов, поцілував руку на прощання, погладив її своїми

пальцями дуже обережно. Зоряна знову чомусь за- шарілася. їй

починала подобатися ця гра. Зателефонувала на роботу,

відпросилася на два дні. Лягла спати. Та не спалося....

У вікно зазирав місяць. Підхопилася з ліжка, відкрила свою

коробку, дістала зошит із віршами та свої щоденники. Писала

багато і натхненно. То дорікала мамі, що залишила їх із батьком

наодинці з бідами, безвихіддю.

То картала батька за те, що виявився звичайнісіньким слабаком,

не встояв, упав і продовжує падати. То докоряла собі, бо ще

надто мала, щоб навчитися заробляти грубі гроші, бо не

знаходить слів, щоб достукатися до батька, якось змусити його

208

Дара КОРНІЙ

пригадати, яким той був раніше. То ганила свою слабкість, бо

шкірою і нутром відчувала, що не варто зв’язуватися з Василем

Григоровичем, бо він покидьок, один із тих, про кого Лєрка

каже: «Товстий джміль, потовче квіточку, вип’є весь нектар до

краплі і полетить далі». Дорікала навіть тітоньці, бо ж вона так

нагло пішла і залишила її зовсім саму. А потім жаліла — і маму,

і себе, і батька, і тітоньку, і Лєрку, і навіть ту стару запухлу

рудоволосу бабу, що зараз жила в її квартирі і яка таки погано

закінчить. Але чомусь анітрішки не співчувала Василю

Григоровичу, бо він, схоже, мав усе, навіть полуничку на десерт,

і не співчувала тому зеку з наколками на руках, який вигнав її з

квартири, бо він не мав нічого, навіть за душею. Тільки місяць

чув її думки, слухав шелест паперу, шерхотіння ручки. А потім і

місяць кудись завіявся, залишивши порожнім передсвітанкове

небо. Був майже ранок. Небо на очах міняло колір із темно-

аметистового на блідо-сірий. Вона встала з-за столу, підійшла до

вікна. На підвіконні стояв звичайний керамічний гуцульський

підсвічник із трьома свічами. Вона майже автоматично взяла в

руки запальничку і підпалила свічки. У голові зродився вірш.

І не дано — ні сповіді, ні слова.

І не збагну, чому шляхи ведуть

крізь вересень у небеса медові, а

в серці не спадає каламуть...

Гіркі світанки, кава до сніданку,

колючих слів зісохлі реп’яхи.

Такі жінки — кохані і коханки, і в кожної із

них — свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі — прадавніх

райських яблук дивна суть...

До щастя кожна з них шукала ключик...

Чому ж тоді на серці каламуть?

Чому? Й сама не знала... Чи знала, але боялася собі зізнатися?

Усе було так, як і обіцяв Василь Григорович. Коли вона

вранці, навіть раніше дев’ятої, примчалася до лікарні, її там

чекали. У кабінеті лікаря Павла Стратоновича сидів у

міліцейській формі Василь Григорович. Павло Стратонович

запопадливо називав його полковником і підливав у філіжанки

коньяк: «То до кавусі». Налив і Зоряні. Її кава майже охолола.

Дівчина тільки пригубила для годиться.

І тоді Павло Стратонович заговорив. Батькові пані Зо- ряни

вже краще, але через те, що рани на ногах почали гноїтися, ноги

доведеться ампутувати. Схопилася за серце правою рукою, ліву

Василь Григорович обережно накрив своєю. Видно Павло

Стратонович те помітив, бо почав чомусь виправдовуватися:

—

Ні ви, ні ми у цьому, пані Зоряно, не винні. Це все

діабет. Запустив себе ваш батько. Я знаю, його попереджали, що

цим може закінчитися.

—

Яка причина? — Зоряна ледве сама себе чула, так

говорила тихо.

—

Діабетична гангрена виникає з багатьох причин. Це

може бути незагоєна хронічна мікротравма, відмороження або

опік, роздерті мозолі або врослий ніготь на пальці. Гангрена

виникає найчастіше при травмах стопи і пальців ніг, і біль при

ній нестерпний. І єдиним способом

210

... - . ,

Дара КОРНІЙ

лікування гангрени є хірургічневтручання, тобто ампутація

ураженої ділянки, бо, якщо цього не зробити, хворий помре від

загального зараження крові. Ампутація здійснюється висіченням

ураженої ділянки аж до здорової тканини. Це означає: якщо

гангреною вражений великий палець ноги, хворий втрачає

стопу, а якщо вражена стопа — ногу до середини гомілки, —

лікар говорив по-діловому точно і впевнено. — У вашого батька

на пальцях ніг рани настільки серйозні, що ми змушені ам-

путувати стопи, щоб не допустити зараження всього організму.

Зоряна розплакалася. Василь Григорович кинувся її

заспокоювати, медсестра принесла води.

—

Не хвилюйтеся, Зорянко, — шепотів на вухо чоловік, —

усе буде гаразд. Ваш батько житиме, ось побачите. Тут хороші

фахівці, і за грубі гроші вони творять дива.

Так, дива за грубі гроші. Та вона не думатиме про це зараз, бо

не до того. Майже диво, що батько вижив, але це тільки початок.

Зоряна сиділа під операційною сама не своя. Батькові робили

операцію — ампутували ноги. На правій — стопу, ліву — до

середини гомілки. Діабет запущений, алкоголь виснажив печінку

та серце, тато може не пережити операцію. Василь Григорович

не дочекався закінчення операції, поїхав у справах. Разів п’ять

йому телефонували, він чемно скидав дзвінки, і тільки коли

почалася операція, відлучився. А перед тим прибіг захеканий

хлопчина з пакунком у руках, передав його полковнику. Василь

Григорович пакунок відразу вручив Зоряні:

—

Це мобільний телефон для вас, Зірко. На візитці мій

номер телефону. У разі необхідності відразу телефонуй і взагалі

після операції обов’язково мене набери. Я мушу йти. Справи.

Він поцілував її руку так, як завжди це робив, ніжно

затримавши пальці дівчини біля своїх губ. Вона знову

зашарілася, та вже навіть не спиняла себе — то було приємно.

Вона не стала відмовлятися від подарованого телефону, бо

знала: Василь Григорович усе одно вмовить залишити

Зірка для тебе

211

мобільний.

Операція пройшла успішно. Зоряна зателефонувала

полковнику, як і обіцяла. Той вислухав уважно і сказав, що в разі

будь-якої необхідності вона може навіть посеред ночі дзвонити

йому. Тоді зателефонувала на роботу, розповіла про те, що

трапилося. Сердешна начальниця, яка завжди її жаліла та

підтримувала, дала тиждень від- і іустки, а потім Зоряна або

відпрацює у вихідні, або й так буде. Найбільше лякалася

моменту, коли батько прийде до тями. Що він їй скаже, як

прийме своє нове тіло, чи не стане звинувачувати її, що

дозволила позбавити ніг... Натомість отримала несподівану

реакцію. Батько наче повернувся з того світу, бо поводився так,

як тоді, коли пам’ятала його мужнім, добрим, щирим. Він

просив у неї пробачення, у неї і мами. Бо Валя ніколи від

доброго життя їх не покинула б... А тепер... Тепер усе буде по-

іншому. То Господь не знав, як його зупинити над прірвою. Він

тепер не питиме, він як зможе, так допомагатиме і дружині, і

дочці, він зміниться. Вони плакали разом — батько і донька.

Зоряна продовжувала жити у помешканні Лєри, бо зараз було

не до розборів із квартирантами. Через три дні Лєрка

передзвонила на автовідповідач, що затримується на два тижні.

У лікарняних клопотах минув тиждень. Зоряна повернулася до

роботи. Батько активно йшов на поправку. Час від часу

телефонував Василь Григорович, запитував про батька та звично

додавав: «Чим я можу бути корисним?» А чим? Він уже й так

багато чим допоміг.

Але... Зоряна добре знала. Просто так нічого не буває.

Безкоштовний сир — лишень у мишоловці. Дівчину дивувало

інше: жодних натяків, якихось грубих пропозицій, навіть

запрошень на вечерю чи чай від Василя Григоровича не

надходило. Та доброго самаритянина він аж ніяк не нагадував.

Робочий день майже закінчився. Батька тепер провідувала

після роботи. Задеренчав мобільний.

212

—

Зоряна Білововк?

—

Так, це я.

—

То турбують із ЖЕКу. Велике прохання з’явитися до нас

сьогодні. Вас до восьмої години чекатимуть.

Зоряна подумала про найгірше. Зек і компанія, напев - но,

спалили квартиру. Куди вона батька привезе? Не про сити ж

Лєрку ще й за батька! Помчала стрімголов додому. Та хоч як

грюкала-стукала в двері — їй ніхто не відповідав. Замість старих

благеньких, оббитих дерматином дверей з’явилися міцні

броньовані з новими замками. Розпитувала сусідів. Хтось

вдавав, що нічого не знає, а кому потрібний чужий зайвий

клопіт, х тось таки справді нічого не знав. Тільки сусідка зверху

сказала, що чула позавчора за дверима її квартири крики та

бачила міліцію. І наполегливо спровадила дівчину в ЖЕК. Бо

якщо телефонували, то мусить піти. І Зоряна пішла. А там сам

начальник ЖЕКу майже урочисто вручив їй ключі від нових

дверей її помешкання, а на запитання — що, до чого, як, чому —

відповідав розгубленою посмішкою і розвів по-дурному руки:

—

Ну той, шановна, квартира ваша, то й живіть з Богом.

Наше діло маленьке — не перешкоджати внутрішнім органам

робити свою роботу.

Квартира всередині була ідеально вилизана, ні натяку на

старих квартирантів. У ванній стояли нові крани,

І

Зірка для тебе

_

„

213

и туалеті — новий унітаз. Очевидно, замінили все те, що

банда зека встигла знищити, здогадалася Зоряна. На кухні

з’явилася нова газова плита та нові кухонні меблі. Також нові

тарілки, горнята, склянки, каструлі... У кімнаті батьків — нові

балконні двері, в її кімнаті — нове ніжко, стара книжкова шафа

та старий письмовий стіл. І Іа ньому у дивом уцілілій вазі стояли

розкішні червоні троянди. Зоряна порахувала їх. Сімнадцять ш

тук, як їй років...

Погладила пелюстки руками. Ніжні на дотик та холодні

водночас. Квіти солодко пахли. Вона вже знала, чиїх рук то

робота. Гаряча хвиля знову накрила її. Про неї давно ніхто не

турбувався. Навіть не так. Ніхто з чужих так про неї ніколи не

дбав. Звичайна людська турбота? Благодійництво?

«Дурне наївне дівчисько», — потім скаже вона собі.

Василь Григорович, мов досвідчений мисливець, вдало

розставляв пастки. І жертва завжди добровільно втрапляла у

них. Та коли пізніше вона аналізувала те, як усе починалося, то

розуміла: якби довелося ще раз таке переживати, вчинила б так

само. Бо все одно рятувала б батька і допомогу прийняла б

навіть від диявола. А він, той чоловік, наче й не був ворогом і

дияволом, але не був і другом.

Дівчина дістала з кишені мобільний та набрала номер Василя

Григоровича:

— Дякую!

7. У загоні

Собою бути — зась!

Турботи? Зграя! — фас!

А як повіриш мріям хоч на мить —

Болить, болить, ще гірше все болить...

І не карайтеся, не треба, не карайтеся.

І совісті терзанням — не давайтеся.

Сприймайте легше. І простіше. І живіть.

Ну, а душа? Колись переболить...

Батька майже три місяці протримали в лікарні. Зоряна по-

вернулася додому. Школу мусила кинути. Принаймні після

першого вересня там не з’являлася. Лєрка дуже жалкувала, що

та йде, бо вже звикли одна до одної. Та Зоряна мусила

приготувати оселю до повернення татка, і до того ж йому

необхідна її допомога. Лєрці зовсім не подобалася дружба між

Зоряною та Василем Григоровичем, як і те, що подруга

прийняла його допомогу. Самого чоловіка вона знала

опосередковано, знайомий знайомих. У ту ніч, коли він її п’яну

доставив додому, вона «була» не з ним. Він просто виконував

прохання дуже захмелілого друга. Та начулася Лєрка про нього

багатенько. Такий собі Казанова, ласий до молодого дівочого

тіла, який змінює коханок доволі часто. Удівець, дорослі діти,

внуки... А він все не заспокоїться.

— Зірко, будь уважна. Йому тобі допомогти нічого не вартувало.

А ти говориш про нього, наче то Господь Бої

в

Зірка для тебе

215

його тобі послав. А може, то посланець із протилежного боку?

Він від тебе на сорок років старший. Але й це не кажливо! Бо

тобі, люба моя, з ним нічого не світить... Я тільки про те, що він

хоче з тобою переспати, звісно, хоче. І переспить, він завжди

свого добивається. Мені тебе шкода, дурненька. Не роби такий

меланхолійний вираз обличчя, не закохайся.

А Зоряна й не думала закохуватися, то було щось інше, може,

звичайна вдячність чи просто безпорадність малого серця перед

великим жорстоким світом. Вона продовжувала чемно ходити на

роботу, відвідувати батька в лікарні, якому ставало щодня дедалі

краще. Він навіть помолодів. І в якийсь момент Зоряна

зрозуміла, що то завдяки тут не тільки вдалому лікуванню та

виконанню хворим усіх лікарських приписів. Є й ще одна річ,

точніше, жінка. Доглядала за ним медсестра Клара, татко так її

називав. Зоряна ж кликала Кларою Іванівною. Щось дивне

відбувалося між батьком і тією тітонькою. Коли жінка заходила

в палату, чоловік мінився на обличчі, очі загорялися. Одного

разу Зоряна не втерпіла та запитала:

—

Тато, а наша мама?

—

А де вона, наша мама? — відповідав печально пи-

танням на питання. — Ні листа, ні звісточки, нічого. А пані

Клара — то геть інше, Зірко. У мене таке відчуття, наче знаю її

давно. Із нею поруч так надійно і затишно — лагідна погода в

домі. Із твоєю мамою було мов навесні: то спека, то дощі, то

сніг. То вже ніколи не повернеться. Коли б твоя мама хотіла бути

поруч, то вже давно б вернулася. Ти сходи до тої пані, що тоді її

в ту Італію спровадила, ще раз, перепитай.

А хіба вона не ходила? І не раз, і не два. І навіть не десять.

Нічого. У тій крамниці, власником якої була пані

Дара КОРНІЙ

Рената, новий господар. «А старий де?» — запитувала. Хтозна.

Кажуть: поїхала до доньки в Італію бавити онуку. Зоряна

якимось дивом дістала адресу двоюрідної се стри пані Ренати.

Пані Марія жила в Стрию. Вона і в хату впустила, і чаєм

пригостила. Про сестру знала небагато. Та поїхала до доньки в

Італію, тож приходила прощатися. Казала, що їде надовго, може,

й назавжди, навіть бізнес продала. Чоловіка ніколи не мала,

звикла завжди сподіватися лишень на себе. Тож така і в Італії не

пропаде. Доньку сама ростила. А донька спритна вдалася, вся в

мамку. Ото тільки відкрили ті закордони, Наталка Ренатина й

гайнула в мандри «щастя шукати». І таки знайшла. Вийшла

заміж за італійця. Ото і все, що знала пані Марія. Зоряна

переповіла жінці історію виїзду мами за кордон і питала, чи

може хто з рідних знати більше, адресу чи бодай номер

телефону пані Ренати.

Пані Марія розпачливо розводила руками. Ренатка завжди

була дуже самостійною. Як вісімнадцятирічною подалася з

рідного міста у Львів, так і осіла у ньому. Тепер ось в Італії.

Ренатка обіцяла подзвонити, коли добереться. І дзвонила, все у

неї гаразд. А номеру телефону пані Марія не питала, бо їй

дорого телефонувати в Італію. Тому Рената сама час від часу

телефонує. Зоряна про всяк випадок записала прізвище, ім’я, по

батькові пані Ренати і попросила пані Марію запитати ту, якщо

випадково телефонуватиме, про матір, про Валентину Біло-

вовк. Пані Марія пообіцяла, що тільки щось дізнається —

відразу віддзвонить.

Чомусь Зоряні видавалося, що то дурна затія. Пані Марія

може забути, та й чи слухатиме пані Рената, коли її почнуть про

чуже горе розпитувати. Але несподівано через день подзвонила

сама пані Рената. Пані Марія не просто здавалася доброю, вона

такою була

Зірка для тебе

217

і якимось чином переконала сестру зателефонувати нещасній

дівчині. Зоряна саме була в батька у лікарні. Новини виявилися і

втішними, і невтішними. Пані Рената стверджувала, що

Валентина деякий час мешкала та працювала у її доньки

Наталки, як і домовлялися на початку. Допомагала тій по

господарству. Але одного дня просто зникла. Пішла на базар по

продукти і не повернулася. Вони день-два чекали, що вона

з’явиться, та марно. Стали шукати по лікарнях, по моргах, звер-

нулися в поліцію. Нічого. Урешті оголосили в розшук. Чоловік

Наталки, італієць, навіть мав неприємності через це, бо в його

домі працювала нелегалка. То мусив заплатити штраф. Та він

доволі добрий чоловік, тож його більше хвилювала доля зниклої

жінки, аніж штрафи. Речі Валі залишилися в домі Наталки,

однак документів не знайшли, очевидно, їх вона мала при собі.

Пані Рената запевняла: як щось дізнається, то відразу

телефонуватиме.

Після почутого Зоряна не знала, що й думати. Батько уважно

слухав діалог пані Ренати та доньки, Зоряна спеціально

поставила на гучномовець, щоб і тато почув. Коли розмову було

закінчено, батько навіть не дав і слова мовити, взяв дівчину за

руку:

—

Доню, то я в усьому винен, я? То все через мене, —

батько майже плакав, ніжно гладячи її по руці.

—

Ні! Не через тебе. Як каже моя колежанка Лєрка: життя

— то стерво. Життя — стерво* тато, і нема на те ради.

Зоряна розчаровано дивилася на телефон у своїй правій руці,

ліву тримав батько, наче то телефон, а не щойно почуте було

виною всіх бід.

—

Вона повернеться, правда, повернеться?! — запитувала

чи запевняла себе Зоряна.

Сум, розгубленість взяли її в полон. Батькові не легшало.

Пригадала слова лікаря про позитивні емоції для хворого.

Мовляв, щоб знову не взявся за старе, бо ж алкоголізм фактично

218

Дара КОРНІЙ

не лікується. Загострення може настати за місяць, може за рік,

може за десять, а може й зараз... А пацієнту це не потрібно, бо

ампутовані ноги, реабілітаційний період, інтенсивна терапія.

Вона втомилася і від тих мудрих слів лікаря, і від запаху

лікарняних палат, і від відчаю, що застряг, мов скалка, в голові.

Коли виходила з палати, побачила сумну та збентежену

медсестру пані Клару під дверима. Жінка відвела вологі очі вбік.

Вона, очевидно, все чула і вже жаліла всіма фібрами душі її

батька. Навіть батько, інвалід та діабетик, був комусь потрібний.

І хай, може, з Кларою у нього все складеться. Людина мусить

бути комусь потрібного, щоб жити.

Тато розповідав, що чоловік Клари помер три роки тому.

Просто хворе серце і просто інфаркт. А тепер син із невісткою

вижили жінку з дому, і вона мешкає у лікарні. Добра душа,

завідувач, дозволив тимчасово пожити в комірчині.

Інколи Зоряні здавалося, що батько і пані Клара навіть схожі

між собою. Дивне відчуття. Схоже, ті двоє знайшли одне одного.

А вона? Кому вона потрібна? Після лікарні поїхала не додому, а

до тітоньки Калини на могилу. Купила хризантеми, вони пахли

осінню та смутком. На сільському цвинтарі тиша. Могилка

тітоньки доглянута. Зоряна частенько навідується. Сидить отак,

обійнявши руками хрест, і плаче, інколи говорить, питає поради,

іноді просто мовчить. Кинулася до могили, обвила її руками:

—- Ох, тітонько, золота моя людино! Де ж той справжній, що

я його зірка? Нікому я у тому світі не потрібна, навіть матері.

Хтозна, скільки отак просиділа, тільки із заціпеніння вивів її

телефонний дзвінок. Телефонувала Лєрка. Запрошувала на

дискотеку: там будуть молоді багаті хлопці, її теперішній

грошовитий залицяльник просив привести для друга

симпатичну колежанку. А Зоряна і є симпатична. Посміхнулася

гірко та відмовилася, посилаючись на хворого батька.

Розповідати Лєрці про матір не мала сили. Чекала на ще один

дзвінок від Василя Григоровича. Він телефонував щодня,

розпитував — чи здорова, як справи у батька, чи потрібна ще

якась допомога від нього. Зоряна безупинно дякувала та,

постійно згадуючи Лєрчині застороги, тримала з чоловіком

дистанцію. Так, вона була безмежно вдячна за батька, за

вирішення питання з квартирою. Згадувала, з яким жахом та

навіть приреченістю на початку вона ждала моменту, коли Ва-

силь Григорович змусить платити «за послуги». Знала, чим

доведеться. Але минув місяць, другий, третій добігав кінця, а

чоловік навіть не натякав. Натомість раз на тиждень у суботу чи

в неділю він «випадково» заїжджав у лікарню до приятеля,

лікаря Павлуші, та зустрічав там Зоряну. Запрошував її в

ресторан пообідати з ним. Вона погоджувалася. Сідали в його

машину, де на неї вже чекав розкішний букет червоних троянд

(сімнадцять штук — то закон) та невеличкий пакуночок. Вона

пригадує, як уперше з острахом взяла подарунок до рук, на-

віявши собі різного. Але там виявилася просто книжка. Василь

Григорович знав, що Зоряна мріє стати бібліотекарем, і завжди

вгадував із подарунком: Маркес, Кафка, Борхес, Рільке,

Булгаков, Підмогильний, Стус...

Цього вечора Василь Григорович так і не зателефонував.

Наступного дня в неділю щось потягнуло її до церкви перед

візитом до лікарні. Батька мали виписувати. Стояла перед

образом Матінки Божої в церкві навколішки

Дара КОРНІЙ

і не могла молитися. Дивилася на лик Марії, яка пригортала

до серця дитя Боже, і бачила натомість лице своєї мами. Коли

вже відчула, що ноги задерев’яніли, мов п’яна, зіп’ялася на них,

оперлася об стіну. Було по службі, людей у церкві небагато:

якраз такі, як вона, — кожен зі своїм лантухом за спиною, ті, хто

не дуже звертає уваги, наскільки довго і наскільки щиро ти

молишся. Сльози градом посипали з очей. Коли вийшла з

церкви, камінь із душі не впав, але стало трішки легше дихати.

У лікарні на неї чекала несподіванка — батькові давали

путівку в санаторій аж на місяць для відновлення сил, тобто

реабілітації. Аж у Миргород. Клара Іванівна погодилася його

супроводжувати. Тато повідомив цю новину майже щасливим

голосом. Павло Стратонович казав, що путівка, звісно, коштує

немалі кошти, та вона зараз просто необхідна пацієнтові, щоб не

припиняти процес відновлення. Та, на щастя, родина Білововків

має добрих покровителів, які допомагають.

— Ви, Зоряночко, люба, навіть не здогадуєтеся, наскільки вам

пощастило. Вашого батька ми з того світу дістали і він, то вже

точно можна сказати, житиме. Звісно, ви не можете зупинятися

на досягнутому, і пан Назар мусить дотримуватися всіх наших

приписів. Насамперед — дієта, лікування, ні краплі алкоголю.

Але, на щастя, у нас є пані Клара — вона чудова медсестра, тож

ви, Зорянко, будете мати трішки часу й на себе. Та й, звичайно,

передавайте мої вітання пану Василю, ото вже добра й щира

душа. Щось на цьому тижні він не заїжджав, мабуть, справи.

Зоряна поспіхом подякувала та пішла додому. Зателефонувала

Лєрі, мусила з кимось поговорити. Абонент поза зоною

досяжності. Дівчина після вечірки, напевно, або спала, або

поправляла здоров’я.

Зірка для тебе

221

Удома зварила собі кави. Всілася на кухні й витріщилася у

вікно. Відчувала себе знову самотньою та забутою. Чому так?

Наче все налагоджувалося.

У двері подзвонили. Подумала, може, Лєра. На порозі стояв із

великим букетом червоних троянд майже офіційно вбраний —

при краватці та в сірому костюмі — Василь Григорович.

— Доброго вечора, Зіронько! Даруй, іцо без запрошення.

Можна увійти?8. Зірка впала

Я — не витримала.

Слабка.

Відчуваю хистку порожнечу.

Я — нестримана, он, яка!

Нерви рвуться надвечір.

Я втомилася від питань.

Я втомилась шукати істину.

Зірка падає — не питає, чи впаде, чи

згорить, чи вистигне?

Вони сиділи на кухні, пили шампанське, закусювали канапками з

чорного ікрою. То все приніс Василь Григорович. Шампанське

вдарило в голову, забагато таки його випила, і Зоряна заледве

пригадує, як усе відбувалося потім. Щось вона розповідала чоловіку,

щось він їй, а тоді... Ніжні вуста, руки, сильні обійми, вона кудись

летить, падає, знову піднімається, щоб виборсатися з липкої води, в

яку випадково втрапила, та не може. Зсередини наче вся вигоріла, вся

змучена, не тільки фізично. Уночі снилося чорне вороння, яке літало

над чорним полем, сердито каркаючи і не знаходячи на ньому здобич.

Уранці прокинулася сама в ліжку — гола-голісінька. Кров між

ногами, червоні метелики на білизні. Нестерпно боліла голова і

хотілося пити, в голові все сплуталося, пазли думок просто лежали

купою і не вкладалися в картинку. Мляво похитуючись, зайшла на

Зірка для тебе

222

кухню. Дві порожні пляшки з-під шампанського на столі, купа

недопалків у керамічній попільниці, сухі канапки на таці.

Забринів мобільний дратівливою мелодією Стінґа, ще вчора її

улюбленою. Схопила його, бо ще трохи — і голова вибухне від звуків.

— Дівчинко моя, — на тому боці масний і ніжний голос Василя

Григоровича. — Як ти, моя сонячна? Ти вчора була прекрасна. Дякую,

моя солодка, за ніч. Подивися, моя дівчинко, під подушку.

Вона надривно дихала в слухавку, кожне мовлене тим паном слово

цвяхами вбивалося в голову, розганяло в голові морок. Зоряна стала

пригадувати все-все з учорашнього вечора, до напівстогону, до

напівзвуку, помислу, бажання, пристрасті, хіті. Алкоголь паралізував

плоть, та не душу. Її зґвалтували? Ні, не так, вона дозволила це

зробити. Навіть не так. Вона хотіла цього.

Дерев’яними руками підняла подушку. У білосніжному конверті

лежала тисяча баксів. У стільки оцінив Василь Григорович її цноту.

Вона — хвойда, повія, курва? Запитувала себе. І ненавиділа все

довкола: і той світ, що жив за вікном, і хмари, що зараз висіли у небі

мляво та хтиво. Гидко було до себе торкатися... Дивилася на дрібно

тремтячі руки, ноги в червоних розводах. Кинулася в душ, увімкнула

воду... І наче кудись провалилася. Здавалося, що стікала в каналізацію

разом із водою, витікала до атома, бо жити не хотілося, дихати не

хотілося. Мертва зсередини, пуста в серці, німа в душі. Невідомо,

чому вона не захворіла тоді на пневмонію, вода в крані була

крижаною. А може, й заледеніла б, та у двері настійливо хтось

дзвонив, а потім з усіх сил дубасив. На ватяних ногах добрела до

ручки, той поворот замка видавався їй майже подвигом Геракла. Щось

там усередині клацнуло,

224

ДараКОРНІЙ

Зірка для тебе

223

двері навстіж розчахнулися, і до квартири влетіла перелякана

стурбована Лєрка.

Подруга проняньчилася з нею два дні. Поїла чаєм, годувала з

ложечки. Біль наче ставав меншим, уже майже не пекло. І так не

була ніколи говіркою, а тут зовсім заціпило. Відповідала

короткими словами або кивком голови.

Навіть на роботу пішла. Спеціально пішла, бо на людях

ставало легше. Зап’ялася білою хустиною і так ходила, певно,

тиждень. Розум наче жив окремо від тіла, а душа ще далі. Стало

враз усе байдужим. Бо зрозуміла, що той світ тримає її на своїх

долонях не через те, що вона якась особлива, а тому що у нього

така робота: і повії, і поети, й академіки, і зваблені, і зраджені, і

щасливі, і злидарі — всі для нього однакові.

Колись тітка Калина розповідала стару легенду про Птаху

Щастя, яка не має ніг і, коли дуже втомлюється, просто падає на

розчепірені долоні випадкового щасливця, щоб перепочити.

Коли ж вона врешті зміцніє, набереться від того «щасливця»

сил, то просто, не задумуючись, летить далі, бо у неї насправді

власне життя. А що тобі залишається? Так само жити далі або

чекати, що вона до тебе колись ще раз зазирне. Або не чекати, а

йти своєю дорогою. Чи та Птаха коли сиділа в її долоні?

Можливо, в дитинстві. А зараз? Був тільки страх перед тією

страшною дорогою, яку мусила долати сама. Проклинала маму,

батька, Василя Григоровича, а потім йшла до церкви і просила в

намальованих на іконах ликів прощення.

Завтра з санаторію повертається батько. Що вони робитимуть

далі, як житимуть? Поставив її перед доконаним фактом — із

ними мешкатиме Клара, бо вони, бачиш-но, люблять одне

одного. А її? Хтось любить її?

Відчай рвав на шматки серце. Дивилася у нічне вікно на зоряне небо,

у квартирі світло не вмикала. Зорі тільки- но зачинали спинатися у

тому З

ніір

ч к

н а

о д

м л

у я

п т

о елбіе на свої блискучі ноги. Далі? Та чи є для неї

д

а 22

лі 5

?

Не розуміла, що робить, не тямила себе. Відчай загнав на дах будинку.

Стояла на краю дев’ятиповерхівки і дивилася не вниз, а чомусь у

небо. Стояла приголомшена тим, що для неї відкрилося. Упала зірка,

одна, друга, третя... Лишилися сліди. А вона? ІЦо залишить вона,

якщо надумається кинутися вниз? Тільки мокру червону пляму крові

на асфальті. .. Присіла, обійняла ноги руками, не перестаючи

дивитися в небо. Може, й задрімала, бо здалося раптом, що ніжна й

тепла рука торкнула її за плечі, наче хотіла зігріти. Озирнулася.

Порожній дах, а поверх нього — зо- рі-зорі-зорі.

І враз чітке розуміння прийшло до неї, так, наче те вона вже знала,

але відчула нутром щойно. Дві зірки дивилися на неї з неба, тільки на

неї. Вона їх упізнала — то мама та тітонька. Вони наче казали:

«Дитино, не смій! Бо чи зустрінемося ми, коли ти це зробиш?» Ох, те

розуміння... Тітонька мертва, і мама мертва, знала це. Мертва! А

вона? Вона житиме, бо так треба, бо вона не хоче впасти і вже не

піднятися ніколи. Вона ж Літавиця, зірка, що падає, і зірка, що завжди

повертається на небо!

Вона спустилася до себе в квартиру і зателефонувала Василю

Григоровичу. Попросила про послугу — розшукати маму в Італії.

Йому тон розмови сподобався. Бо вона не скиглила, не благала, не

дорікала. І він пообіцяв, бо він — людина слова.

І слова він дотримав. Мама була мертва. Її тіло довго пролежало в

морзі невеличкого італійського містечка, як таке, що в розшуку. А

потім, коли ніхто не зголосився, її поховали під серійним номером на

соціальному

8 Зірка для тебе цвинтарі. Валентину Білововк за знімком упізнали пра-

цівники моргу. Василь Григорович запитував, чи вимагатиме Зоряна

перевезення тіла матері на батьківщину. Вона вимагатиме, вона

поховає її поруч із тітонькою і приходитиме до них на розмову.

А тоді був похорон після похорону. Наглухо запечатана труна, де

покояться залишки її матері, того, що не встигло зогнити в італійській

землі. На її труп поліція випадково натрапила у лісі. Звичайне

пограбування. Грабіжник надто сильно вдарив жінку по голові.

Пропали сережки, золота обручка, ланцюжок із хрестиком. Не було

при ній і сумки, з якою вона пішла на закупи для своїх сеньйора та

сеньйорити. Зникла вона насправді вже через місяць після того, як

стала працювати в доньки пані Ренати. Італієць строго-насторого

226 заборонив дружині шукати служ- ницю-українку. Валентина була

нелегалкою, і чоловік не хотів мати проблем із італійськими законами.

Батько плакав над могилою своєї колишньої дружини. Плакав

щиро, звинувачуючи себе в усьому. Якби не його слабкість духу,

якби... Але людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того

«якби», бо воно — навіть не перехрестя доріг, інколи то —

звичайнісіньке болото. Два хрести один біля одного на цвинтарі, між

хрестами на інвалідному візку батько, яким зворушливо і щиро

опікується пані Клара.

«Вона його любить. Його, інваліда. Любить». Дивилася Зоряна на

тих двох і торопіла від свого знання. А вона? А її? Ті, хто любили,

пішли. А батько? Він сам потребує зараз тепла, мов замерзла земля

після льодовикового періоду.

А вона? А вона житиме далі.

І вона жила. Батькової пенсії, Клариних заробітків та її зарплати

виявилося трохи замало для виживання.

Батько досі потребував недешевих ліків. До того ж вирішили

ставити йому на ноги протези. До Василя Григоровича за

допомогою звертатися не сміла. Поки що досить. Вона знала, де

брати гроші, вже знала. Коли її тіло відділилося від душі,

зрозуміла врешті Лєрку. Вона також так зуміє.

Спала з чоловіками за гроші, клієнтів їй знаходила Лєрка. Того

добра завжди навалом — чоловіків, що втікали від прикрих чи

навпаки вже надто чемних дружин. Після ночі некохання вилазила

на дах дев’ятиповерхівки, сідала та витріщалася в небо, навіть

коли було хмарно, міг падати дощ, сніг... їй здавалося, що навіть у

похмурий день вона завжди бачить там дві зірочки. Вони чи не

єдині не засуджували її, вони давали їй сили жити далі, знову

падати додолу і підніматися вкотре. Тоді поверталася до своєї

квартири, де на неї чекала смачна вечеря, приготовлена вправною

господинею пані Кларою, а потім на папір лягали слова, її душа

прагла комусь висповідатися чи принаймні сказати собі: «Я жива,

досі жива і, поки мій світ стоїть, — житиму!»

Василь Григорович, схоже, як до сексуального об’єкта геть

втратив до неї цікавість. Навіть не робив спроб «повторити». Іноді

вони з ним обідали в якомусь затишному ресторані. І він говорив,

багато, натхненно, інколи напивався і говорив гірко. Вона

перетворилася для нього на вуха. А то для чоловіка, очевидно,

було навіть важливішим, аніж коханка, бо «коханку знайти

набагато легше, ніж уважного співрозмовника-слухача». То його

Зірка для тебе

227

слова. Нарікав на свою самотність, дружина померла десять літ

тому. Серце мала хворе від народження, от воно свій термін

відбуло і просто відімкнулося, пересаджене ж не прижилося.

Відійшла тихо, як і жила, сіра мишка в сірих 8*

МННВНШНЯШРР*-'•

буднях. Чи він сумує за нею? Напевно, так. Бо, коли в хаті ламається

твоя улюблена книжкова шафа чи диван і вже не підлягає ремонту, ти

22

т 8

акож за ним сумуєш. Звичка — то велика справа. Д

а

Вріа

н КО

д Р

о Н

І

д Й

ружини

Ділі просто звик. Чи кохав? Може. Та шаленства ніколи в їхніх

стосунках не було. Чи то добре? Може, й не дуже, бо чогось такого все

шукав на стороні. Коли на морі шторм, ти розумієш, що то не тільки

стихія, то пристрасть керує вітром.

—

Пристрасть, Зоряно, керує не тільки людиною, вона править

світом, — любив повторювати.

І певно, вважав себе пристрасним чоловіком. Мав купу уподобань,

навіть політикою у свій час захоплювався. Та й тепер є народним

депутатом від однієї з партій. Але то також мов гран-прі. Отримав — і

стало нецікаво. А що йому цікаво? Тепер уже й не знає. Діти дорослі,

вважають його самодостатнім і сильним, згадують про батька вряди-

годи, коли потрібні його зв’язки, бо ще не здатні впоратися з

проблемами самостійно. А він? Він самотній, дуже самотній. А може,

він просто втомився від того, що можна мати все, чого захочеш і кого

захочеш?

Зоряна заперечила:

—

Можна мати все — володіти державами, рабами, підданими.

Та чи можна володіти людською душею?

Так тоді глянув на неї, аж у п’ятки душа втекла. Улучила вона в

ціль. Та нічого у відповідь не сказав. Тільки криво посміхнувся і

налив собі в чарчину горілки. І завів нової. Про те, що останнім часом

чомусь не висипається. Сни важкі, темні приходять, гож деколи краще

не спати. Про сни розповідав тоді, коли був уже дуже п’яний. Дивився

крізь Зоряну божевільними виряченими очима і перелякано

переповідав побачене. Здебільшого то було щось недобре: вовки його

малого в темний ліс затягують, він колобродить і ніяк із нього не

вибереться, то трясовина все засмоктує та засмоктує. Навіть дивне

тату на його правій долоні у вигляді людського ока також тоді

здавалося наче наляканим. Вона ніколи не запитувала його, чому він

зробив собі таку дивовижу в такому химерному місці. Та й відповідь,

певно, була б очевидною: просто так, щоб вирізнитися. Усі роблять

стандартно, а я — не такий, як усі.

Зоряна слухає чоловіка впіввуха, бо мусить. Василь Григорович —

таки потрібна людина. Кажуть, що часто жертви закохуються в своїх

катів. Ні, вона його ніколи не кохала і не кохатиме, він просто їй іще

потрібний, сама не знала для чого, бо вже легко три роки обходиться

без його допомогти. Заочно закінчила школу, купила атестат, вступила

до Київського університету культури на книгознавство і

бібліотекознавство, на заочний. Коли є гроші, то так багато

несподіваних дверей для тебе відкриваються, але... Та відчувала

інтуїтивно, Василь Григорович — то ще не перегорнута сторінка в її

книзі...

9. Тату смерті

А листя, як слова, на землю впало, на

зелен-трави, на мої сліди.

З тобою ми ще стільки не сказали —

ходи сюди, поглянь, поглянь сюди.

Тут — зорі, золоті і п’ятипалі,

сухі долоньки змучених дерев.

З тобою ми ще стільки не сказали, а

докір в горлі, наче дим, дере...

В потоках слів земля шукає броду,

тримається крайобрію ледь-ледь. Нема

поганої погоди у природи. Життю, як

листю, не пасує смерть.

Василь Григорович прийшов до неї посеред ночі. Не дзвонив у

двері, не телефонував, просто шкрябався в металічні плечі

одвірка. Батько та пані Клара вже спали, третя година по півночі.

А Зірка ще сиділа над своїми щоденниками і записувала те, що

бентежило, дивувало, і те, що ще не трапилося, але на що вона

очікувала, передбачала. І вона вийшла на те шкрябання. Давно

вже перестала страшитися людей, бо мала щось таке в очах, від

чого її боялися.

Півроку тому в одній кав’ярні познайомилася з дивним

чоловіком. Тоді він сам підсів до неї. Вона не любила пити каву з

кимось, зазвичай робила це сама. Смак кави не хотіла

перебивати ні дурними розмислами, ані пустими балачками. Той

чоловік говорив щось про те, яка вона вродлива, і що він давно

вже за нею спостерігає, бо має таку ж звичку — щоп’ятниці

пити тут наодинці каву. А тоді раптом заговорив віршами,

говорячи- брешучи кутиками уст, що вони присвячені їй. Вірші

здалися непоганими, але не його. Та замість того, щоб відповісти

грубо тому панові чи послати його куди подалі, вона відповіла

230 на запозичену поезію власного. Пан зачудован Д

о а

р

с а

луКОР

ха Н

в,І Йа тоді

раптом запросив її на поетичні вечори, які він організовував для

поціновувачів поезії. На питання, чим вона займається, відповіла

просто: «Мию посуд та підлогу в одному кафе, навчаюся на зао-

чному в універі і... — зробила паузу, бачачи, як пан майже

закоханого дивиться-зазирає в очі. Як їй подобалося розбивати

на друзки ласі погляди ловеласів простими словами... — І, пане,

я ще й дорога повія, за сумісництвом». О, від пломенистого

туману в очах дорослого чоловіка не лишилося й сліду. Тільки

настороженість та зацікавлення залишилися там.

—

Що ж, тепер ваше запрошення, очевидно, не в силі? —

говорила в’їдливо.

—

Ні-ні, вірші чудові, — трішки затинаючись, тараторив

пан поет. — Приходьте обов’язково.

І з того часу вона частенько приходила на ті дивні поетичні

читання. Виходила на сцену, і за неї говорили слова. Зазвичай їй

було байдуже, чи чують її ті, хто сидить у залі, бо там наче

збиралися такі ж, як вона — початків- ці-поети. Вона сама себе

слухала. Вірші — то повернення до себе, справжньої, спроба

віднайдення, то майже останнє, що мовить душа. Зал

випромінював настороженість, іноді ворожість, часто цікавість.

Очевидно, пан Віктор мав задовгого язика, і її біографію

переповідав охоче. Але то була така гра, яку Зоряна і не

намагалася припиняти. Вона з викликом читала вірші,

переконуючись завжди, що вони не гірші від тих, які пристрасно

виголошувалися зі сцени... А бажання пана Віктора мати у

своєму колі поетичну повію навіть смішило. Бо вже рік Зоряна

цим не займається.

Одного дня прийшло розуміння — настав час це припинити.

Ще не знала, для чого. То не були ані докори сумління, ні

бажання стати кращою. Просто той зацерова- ний1 клапан

усередині, що зветься серце, дав збій та мовив: «Ні». Ні — то й

ні. Не сперечалася з ним. Йому завжди видніше. Наскладала

стільки грошей, що поки мало вистачити і на навчання, і на

батькове лікування. Купила двокімнатне помешкання майже в

центрі міста та здавала його в оренду, от і приробіток. Жила

1 Заштопаний ( діал.).

досить скромно, працювала, цього вистачало, щоб відкладене не

витрачати. Однак друзів-поетів вирішила не розчаровувати. У

суботу та неділю любила посидіти біля цирку на лавці,

спостерігаючи за людьми, голубами, які прилітали поклювати

крихт чи принесеного добросердими міщанами зерна. Тому пану

Віктору вона спеціально ляпнула, що біля цирку вона жде

«клієнтів». Пан Віктор повірив, знала це, бо кілька разів бачила

краєм ока знайомих із поетичної студії, які прибігали

пересвідчитися, чи то таки правда.

Коли почулося шкрябання у двері, то саме записувала в зошит

спогад про те, як до неї вчора з викликом, коли вона сиділа на

лавці біля цирку, підійшла одна знайома поетка, здається, Олеся.

Смішна і потішна така. Зоряна не стрималася та якоїсь дурні їй

наговорила. Назвала ти- му свої тарифи-розцінки і те, що біля

цирку найхлібні- ше місце. Для чого те робила? Та просто так,

щоб повеселитися. Олеся виявилася з порядної родини, чемна

мамина доця, і Зоряна бачила, як та гидливо морщить свого

цнотливого носика під час таких відвертих розмов.

Відчинила двері.

Василь Григорович ледве тримався на ногах. Казав, що не

такий п’яний, як втомлений. Бо вже три ночі не спить. І вона

його пожаліла, погодилася вислухати. Підхопила під руку і

повела на свій дах — до неба, до зірок у гості. Не до хати ж його

вести, де мирно сплять її рідні. Була прохолодна квітнева ніч.

Зорі тужливо блимали. Зоряна накинула собі на плечі куртку,

взяла теплий ліжник. Вони сиділи на даху і дивилися на місяць,

який був сьогодні уповні. І Василь Григорович говорив:

— Служив я тоді начальником УБОЗу в Донецькій області. У

нас накази ніколи не обговорюються, а виконуються. Служба як

служба, але... Там я зустрів її. Так, двадцять літ минуло. Вона.

Во-на! Молода й красива, чужа дружина, тоді вона вже ходила

вагітна, чекала дитину. Не повіриш, тільки-но побачив — і вмер.

Не знаю навіть, від чого. Наче нічого особливого в ній не було:

кирпатий ніс, сірі очі, русяве волосся. Ой, та чи мало таких

дівчат у світі? Але для мене вона стала особливою, бо сміялася

не так, як усі, стенала плечима не так, сумувала не так, плакала

не так. І я зовсім втратив голову. Я — людина, яка ніколи нікого,

крім роботи, не любила. ІЦо, дружина, скажеш? То геть інше.

Ой, жінки! То для тіла насолода, а душа? Думав, що то попи

вигадали замануху для тих, хто не втратив до крихти совість. А я

232 її ще в Афгані втратив. Ті руки, Зоряно, — і він Д

а

в р

иас тКаОР

в Н

и І

в Й перед

собою руки, — вміють не тільки пестити жінку, вони вміють і

пристрасно вбивати. І хтозна, що ліпше роблять?

Вона була одружена, її чоловік — старший лейтенант, мій

Зірка для тебе

233

підлеглий. Якою то стало мукою, ти навіть не уявляєш. Я любив

її, а вона — свого чоловіка, і вони чекали народження маляти. Я

страшна людина, Зірко. Але той, хто вміє вбивати і звик

отримувати все, що захоче, вирішив для себе, що якщо прибрати

законного чоловіка, то вона стане легкою здобиччю.

Василь Григорович вмовк. Витягнув із внутрішньої кишені

куртки пляшку з прозорою рідиною, простягнув їй:

—

Випий, — Зоряна й не думала відмовлятися, в його

голосі звучав такий метал, здавалося, іскри з нього сиплять.

Зробила два ковтки. Простягнула йому назад, він відхлебнув

чи не чверть пляшки, витер тильною стороною долоні вуста і

продовжував:

—

І я його вбив. Точніше, зробив так, що виглядало, наче

старший лейтенант загинув під час перестрілки, коли ми брали

одного наркоділка. Прикрий випадок для всіх, крім його

дружини. Вона не вірила, вона була впевнена, що її чоловіка

застрелили свої, і вже тоді здогадувалася хто. О, як вона за ним

тужила! Плакала-ридала- побивалася, а тут я поруч ходжу —

здоровий, вірний, надійний, принаймні так мені тоді здавалося.

Хотів для неї стати і другом, і приятелем, і опорою, і, зрештою,

офіційним чоловіком, хоча до безтями любив рідних дітей, та

заради тої жінки готовий був і ними пожертвувати. А вона,

навіжена, навіть слухати не хотіла. Тримала мене на відстані, і то

на дуже далекій відстані. Вона мені не вірила. Ні, вона не мала

доказів, що то я винен у смерті її коханого, але відчувала, щось

відчувала. Народилося маля, хлопчина. Назвала, як і свого

батька, — Леонідом. Казала, що як дві краплі схожий на її

коханого. Тоді во-

на зовсім втратила до мене інтерес, навіть насторожений. І я

234

Дара КОРНІЙ

впав у крайність, наче збожеволів. Так-так, я навіть гроші їй

пропонував за ніч, великі гроші. Чомусь подумалося, якщо зі

мною переспить, то моя хворобливість просто мине. Уперлася:

ні в яку, люблю свого коханого, і якщо не він поруч, то взагалі

ніхто. І я від горя напивався до безтями, йшов по повіях. І наче

попускало, та надходив ранок, похмілля і розуміння того, що все

одно вона твоєю, дурню, ніколи не стане, поверталося. Навіть у

голові, як спалах, одного разу загорілася ідея зґвалтувати її, та,

слава Богу, вчасно отямився. Ну як можна солов'я змусити

насильно співати восени? Тьху ти! Що дивишся, дівчино?

Засуджуєш? Усі ви одинакові. Думаєш, я не знаю, що перед тим,

як із чоловіком нелюбим у ліжко лягати, напиваєтеся до

чортиків, і вже після ще раз напиваєтеся, і згодом півдня під

душем змиваєте з себе чужий піт, слину, сперму... Хе!

Прокаженність нутра тих, хто платить? А самі хіба ліпші? А,

завжди можна знайти виправдання будь-чому — і добру, і злу. Та

тут усе просто, тобто у тебе все просто — захотіла і не спиш із

ким попало. А що робити з тим, що всередині не вдержиш, у

душі йому затісно? Дурна вперта баба: і себе занапастила, і

мене. Одного разу пішов із її фоткою до старого приятеля, типу,

пожалітися, отримати співчуття. Не віриш? Навіть таким, як я,

співчуття потрібне. Ох, напилися тоді в дим, а на ранок я

прокинувся з татуюванням. І де, думаєш? Ага, на долоні. Де

робив, із ким, як, коли і чому? Ні я, ні друган так і не пригадали.

Ото в мене від неї і залишився тільки цей спомин — тату на

долоні. То по її фотці майстер робив.

Замовк. Вийняв із внутрішньої кишені куртки цигарки, закурив.

Говорив наче і з нею, і наче сам із собою. Надійшов

т

час виговоритися, і Зірка то розуміла. І вона мусить дослухати,

Зірка для тебе

235

хоча, здається, здогадувалася, про що йтиметься далі, й оте

продовження її дуже лякало. Закашлявся після надто сильної

затяжки, вилаявся вголос і продовжував:

— Чи боліла тобі, дівчино, колись любов так сильно, що

хотілося розтяти собі груди і викинути з нього серце, якого вже

там усередині, здається, й не залишилося? Одного ранку

прокинувся від страшного болю, від несамовитого трему. Ох, не

давало спокою, мучило. Глушив випивкою. Так-так, того дня я

забагато випив. Прийшов до неї, впав навколішки і довго щось,

навіть добре тепер не пригадаю що, їй говорив. Та, напевно,

наговорив багато жахливого, бовкнув зайве. І дона тоді точно все

зрозуміла — хто винен у смерті чоловіка. Бо спересердя надто

сильно вдарила мене чимсь важким по голові, і коли я отямився,

то ні малого, ні її поруч не було. Кинувся наздоганяти. До людей

вона не піде — вважатимуть божевільною бабою без доказів, я ж

не остання людина в околиці. Та й переляк її далеко не міг

загнати. О, я — професіонал, Зоряно! Умію читати сліди ворога,

і друга також. Я легко визначив, куди вона подалася. Неподалік

хати невеличкий байрак. Певно, збиралася пересидіти. Швидко

їх наздогнав. Вона кидала в очі жорстокі та колючі слова, а

малий, як не дивно, мирно спав на руках, О, так, вона мене

зневажала, ненавиділа, казала, що ніколи не полюбить, навіть із

жалості. Що ліпше бути мертвою, ніж поруч із таким виродком,

як я. І тоді, мабуть, я врешті по-справжньому зрозумів: вона

ніколи не стане моєю. Ні за гроші, ні за статки. Навіть коли я її

візьму силою, вона все одно не належатиме мені. О, скільки на

світі жінок та й чоловіків мене ненавидять?! Але вони мені

байдужі, і ненависть їхня мене не чіпає.

Зірка для тебе

_

„

236

А тут... Пригадуєш, ти одного разу сказала: «Можна мати все —

володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти

людською душею?» І то правда. Не можна. Я стояв, німотно

слухаючи, як вмирає не тільки моє серце, а й душа. Вона

підійшла впритул, плюнула мені в обличчя, я навіть не

силувався противитися, тоді спокійно розстебнула кобуру в мене

під правою рукою, вихопила пістолет. Робила то стримано, лівою

рукою притримуючи маля, що мирно на руках спало. А я просто

дивився, як із дула моєї табельної зброї на мене щирить - ся

смерть. Вона мене тоді мала застрелити. Так, я —■ вбивця її

чоловіка, батька її дитини, і мені прощення нема. Навіть моя

примарна любов тут нічого не важила й не могла вважатися

виправданням. Але вона не встигла натиснути на гачок. На руках

запхикав малий, вона відво- ліклася. Те пхикання наче вивело

мене із заціпеніння. Спрацював отой клятий інстинкт

самозбереження. Я вихопив з її рук дитя, прикрився ним, наче

щитом. Вона криво посміхнулася, приставила дуло до свого

серця і...

Василь Григорович вмовк. Знову потягнувся до пляшки, цього

разу не пропонував Зоряні. Сам допив усе до останньої краплі.

Пляшку сердито кинув із даху. Було чути, як унизу вона добряче

хряснула та розлетілася на дрібні скалки. Продовжував говорити

безбарвним голосом:

— От як та фляшка, дівчино, щойно гепнулася, так

розлетілося і моє життя. Розлетілося, і вже ніколи не складеться.

Кохану я поховав у тому байраку під старим трухлявим дубом.

Раз на рік, у день її смерті, приїжджаю до того дуба на гостину.

Там так гарно влітку цвіте Петрів батіг, синьо-синьо, майже як її

очі. І я розмовляю з нею, і з тим квітом. У мене крім неї нікого

ріднішого у світі нема. Досі...

—

А малий? — перепитала дерев’яним голосом Зоряна. —

Він також під дубом?

—

Малий? Чи не однаково. Він його син, і, може, якби не

він, то вона б досі жила і була моєю.

Зоряна слухала уважно. Зуби дрібно цокотіли, тіло, здається,

237

задубіло. Але то не від холоду, інколи слова морозять більше,

ніж стужа.

—

Висповідався тобі, і наче легше стало... — Той самий

спокійний тон та незворушно-холодні очі. — Як ти думаєш, мої

паскудні сни через це?

Устав на рівні ноги, підійшов до самого краю даху, плюнув

униз. Тоді розвернувся обличчям до Зоряни. Місяць

спотворював його лице, і воно в тих нічних фантомах здавалося

схожим на обличчя зомбі зі страшних гол- лівудських фільмів.

—

Її звали Зоряна. Може, тільки через це я тобі допо -

магаю. Ви чимось схожі. Ні, не зовнішньо. Та ти все ж не вона.

Ти — це ти. І знаю, що почуте нікому не переповідатимеш, —

казав, карбуючи кожну літеру в слові. — Не розповіси, бо вже

гірше, ніж мені є, бути не може.

Та Василь Григорович помилявся, бо може бути ще гірше.

10. Побачити серцем

ї коли тобі геть непереливки, Бог

пошле тобі ангела срібного:

чоловіка — чужого, нерідного, або

жінку — навіть не маму, чи дитину

— рум’яне яблучко, що сміється до

тебе, не знаючи, що тобі уже геть

непереливки... Бог пошле тобі

ангела!

Знаєш?

Зоряна його вперше побачила у кафе. Невідомо, чому звернула

увагу саме на нього. Звичайний хлопець, таких багато щодня тут

вештається, переважно снідати чи похапцем перекусити

заходять. В основному це студенти. І той також, очевидно,

студент. Затертий до сірого колись темно-зелений наплічник —

завжди вірний друг. У ньому зошити, книжки. Інколи він у

хлопця не закритий, розхристаний, тож із нього вони і

визирають. Живі сірі очі, волосся неслухняне на голові, часто-

густо надто вже відростало, бо його власник, видно, не дуже

хвилюється через зовнішність. Футболка, светр чи куртка,

залежно від погоди, протерті джинси, старі кеди чи кросівки,

навіть узимку кросівки. Він майже щодня заходить у кафе

снідати. Завжди бере одне й теж — какао з молоком, ватрушка,

інколи дві. Іноді він приходить у товаристві приятелів, тоді вони

активно щось обговорюють. До вух цікавої Зоряни, яка працює

на кухні, долітають кавалки слів та уривки фраз. Говорять про

якісь парсеки та орбіти. Дівчата в його товаристві з’являються

рідко, а якщо й трапляються, то переважно з тими хлопцями, які

снідають разом із Сергієм. Так, Сергієм. Його звати Сергій, вона

це добре розчула. Чомусь те, що він один, тішить її. Жене від

себе оті дивні думки, які товчуться в голові. А якщо то Він?

Отой самий, Він? Звичайний собі студент, а не принц на білому

«мерседесі».

Ах, ті принци. У неї вони вже були, і їхнє королівство — то не

розкішні сади та чисті палати, а борделі, гроші, які задарма

Зірка для тебе

239

впали в руки, бо папіки з мамками так щиро люблять своє єдине

чадо. Один з отих, із ким спала за гроші і який був сином

якогось там пивного магната, навіть пропонував одружитися. Та

то не було ні кохання, ні навіть пристрасть. Він пропонував «за

цю послугу» дівчині непогані гроші, тільки щоб насолити

коханим батькам. Відмовилася. Вона тоді була лишень повією,

та не більше.

А тут... Варіант для життя? Звичайний собі хлопець. Із

мобілкою, перемотаною скотчем. Інколи на неї йому дзвонили

якийсь Арсен чи бабуня Ніна. Напевно, родичі і, очевидно, він

не львівський, бо в розмовах часто згадувалося слово «общага».

Одного разу7 він загубив зошит. Так кудись поспішав і

шарпнув свій ранець засильно, той із нього і випав. То був

загальний зошит у клітинку, всередині щільно списа- ний

незрозумілими формулами, розрахунками та не менш

химерними словами. Зоряна майже нічого з прочитаного не

второпала. І тільки на останній сторінці знайшла те, що змусило

гучніше битися її серце. Там була намальована чорною гелевою

ручкою зірка. Унизу підпис:

«Зірка не падає і не помирає. Вона завжди є. Падаючі зірки —

то затухаючі згустки енергії, бо, вигоряючи, зірка знову

народжується. Я шукаю свою Зірку. Можливо,

вона заховалася в Антисвіті. Антисвіти — то паралельні

240

Дара КОРНІЙ

реальності, які не перетинаються з нашою, існуючи собі

паралельно. Хтось заперечить та скаже, що навпаки — вони

рухаються в протилежний від нашого світу бік. Хіба то правда?

Якби вони рухали в протилежному керунку, то ми б із ними вже

зустрілися та перетнулися на орбіті. Світ і Антисвіт. Зірка та

Антизірка. Це не сумно. Це цікаво!!!»

Вона вдома, може, сто разів перечитала ті слова. Уже знала їх

напам’ять. Вона мусить віддати зошит хлопцеві. Може, завтра,

може...

А завтра він розбив горня з кавою. І коли побачив її, то...

Щось відбувалося між ними в той момент — тут, зараз, тепер...

Вона відчувала це, забувши про зошит, якого мала віддати.

Стояла збентежено кілька секунд, а може, хвилин, не розуміючи,

що з нею діється, слухала десь усередині себе дивний дзвін, і

легко було, і разом із тим важко. А потім рутинно виконувала

свою роботу прибиральниці. І він тоді пішов, не зробивши

навіть спроби познайомитися. І хай. Хай. Він повернеться, якщо

тільки оті слова з його зошита — про неї, то обов’язково

повернеться. А сама взяла на тиждень лікарняний, мала

зрозуміти, що відбувається зі світом, із нею. Чи вірила вона тоді

в любов? Не знала.

А завтра мала виступати на поетичних читаннях, куди її

запросив пан Віктор. І вона пішла. Хоча вкотре її розум казав

того не робити. Але серце мовчало. Вирішила, що то такі собі

профілактичні дії. Бо коли лізеш у вулик за медом — знай, що

будеш покусаний бджолами. Вона лізла в той вулик, її кусали,

хоча могла й обійтися без меду, та... То така собі засторога і

нагадування, що хоч ти і живеш теперішнім, можеш зробити

кращим майбутнє,

мйі

але в жодному разі вже не зміниш своє минуле. Але воно — то

Зірка для тебе

241

також Ти... І воно завжди поруч, навіть на сцені, коли вона читає

теперішні вірші. І того вечора спокійно відчитала, почула у

відповідь ріденькі оплески, невдоволене бурчання і раптом

голос, знайомий чолові чий голос:

—

Люди, що з вами? Вірші прекрасні. Чи не найліпші з

тих, що сьогодні звучали.

—

Вона — повія, — шепнула надто голосно смішна

дівчинка Олеся, котра сиділа в залі поруч із володарем голосу.

Запала тиша. Зоряна залишилася стояти, як укопана, на

півдорозі зі сцени до залу. Бо то говорив Сергій. Її Сергій. Йому

вже так доступно роз’яснили, хто вона.

—

Ну і що, — вигукнув сердито хлопець. — Невже ми

обговорюємо зараз моральну поведінку автора? Вірші ж

прекрасні!

Не слухала, втікала зараз від нього, від слів, від себе.

Оговталася аж удома, у себе на даху. Сиділа, задерши догори

голову, сльози текли обличчям і через це здавалося, що і зоряне

небо плаче разом із нею.

Уранці нікуди не пішла. Не хотілося нікого бачити. Тупо

лежала в ліжку та перечитувала свої вірші. Кілька разів до

кімнати зазирав схвильований батько, він турбувався, чи не

захворіла часом донечка. Ледве його спровадила, бо вже хотів

телефонувати Кларочці на роботу, щоб бігла рятувати дитину.

У неділю вранці раптом обпік здогад. Усе робила наче на

автопілоті. Сходила в душ, вбралася. Батько думав — дитина йде

до церкви на службу. І вже о дев’ятій годині сиділа біля цирку.

Він прийде, він обов’язково прийде, якщо то справді він. Олеся

йому точно все докладно розтовкла — де, коли і як.

Сиділа на лавці, дивлячись, як голуби визбирують у траві

Зірка для тебе

кимось залишений хліб. Дитячий майданчик порожній, ще

зарано для активних дитячих руханок. Зоряна любила тут сидіти

і просто спостерігати за людьми, за птахами, за містом.

Передзвін трамвайних гудків, погримування колії, автівки, що

завжди поспішають. Цікаві бабусі на лавках, які пильнують

внучат і однаково активно обговорюють серіали та останні

політичні новини. Мамусі, які ведуть своїх чад хто зі школи, хто

на гурток. Малеча, яка бавиться в пісочку, ліплячи пасочки чи

роблячи гаражі. Дзвони з Юрської гори, котрі скликають на

службу. Слухаєш їх мелодику — і рука сама тягнеться, щоб

перехреститися.

Ох, недарма вона тут. . Якщо бути розчавленою, ще не

віднайденою, але вже покинутою, то тільки під цим Свя-

тоюрським пагорбом, тільки тут — на цьому перехресті життя...

Вона відчула його наближення, навіть не озираючись.

Прийшов. Стояв якусь мить, обдумуючи чи то слова, чи дії. Не

втрималася першою, бо надто довго чекала:

—

Я знала, що ти прийдеш, — вона сказала то скоріше

собі.

Сумні очі, червоний ніс, чи то від холоду, чи від сліз, синці

під очима...

—

Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за

останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, лю диною,

яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто

я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього

не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи

найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про

мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то

роблю? Та роблю! І зрештою.. . — затнулася, стенула плечима,

ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

244

-

Дара КОРНІЙ

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч,

узяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб

зігріти, подихав на неї. Тоді зазирнув у очі.

—

Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.

—

Але ж я, я... Я страшна людина. Такі, як я, не варті... —

очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

—

Тс-с-с. Не треба. — Він гладив її по голові. — Тихо-

тихо. Зорі не плачуть. А може... може, й поплач. Бабуня Ніна

каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати

серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве

випустити з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені

байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні

обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було

колись... Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає

великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших

родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять ме-

не і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить,

аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш.

Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю

Зіркою?

Вона затихла. Не плакала, слухала, серце пташкою впійманою

вистрибувало з грудей. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів.

Ніхто ніколи нічого такого їй не пропонував. Людина, яка її

заледве знає, каже, що вона... Щось гидке стояло зараз перед

нею, воно не пускало її до нього, не пускало слова з уст. Він

розумів це, він відчував Зоряну зараз краще, аніж вона себе. Він

брав із болота зірку, яку всі вважали шматком каміння, зчищав

по крихті бруд. Він відчув її сумніви, тому говорив тихо,

притуляючи лагідно до серця. Шепотів на вухо:

—

Зірка має бути на небі. Мені в дитбудинку, малій ні-

чийній дитині, старші вигадали прізвище — Безхатченко. Доля

випадку, Зорянко. Бабуня Ніна називає мене Лічозором, то

синонім до слова «безхатченко». Лічозір — той, хто шукає і

знаходить. І я нарешті тебе знайшов. Колись мій учитель

1

Зірка для тебе

_______

245

подарував мені трішки наївну та досить розумну книжку. Ти,

напевно, її читала. «Алхімік» Кое- льо. У кафе, коли я розбив

горня і вперше побачив тебе, то враз відчув себе полоненим. Не

розумів тоді чому. Розуміння прийшло згодом, коли я пригадав

слова «Алхіміка»: «Любов. Старша від людства, давніша від

пустелі». Коли я тебе побачив, ти була Вона.

—

Але ж... Але ж... — гидкий звір усередині Зоряни ще

пручався. — Я погана людина, Сергію. Хіба мене можна

любити?

Він гладив її по голові, тоді нахилився і поцілував у щоку,

прошепотів:

—

Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояс-

нювати. Ти підеш зі мною?

І вона пішла. Звір замовк. Вони проговорили до вечора.

Сиділи на лавці, гуляли Високим замком, їли хот-доги під

етнографічним музеєм. Говорили багато-багато, наче старі давні

друзі, що давно не бачилися. Захлиналися від того, що жило в

них і чекало на повернення одне одного.

Удома, сидячи на своєму ліжку, дивлячись у вікно й уявляючи

там на небі зорі, які сьогодні заховало від людських очей

захмарене небо, вона згадала слова з «Маленького принца»: «У