Художники А. І. Мітченко, В. С. МітченкоЗ російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО
Ми переїжджаємо
Мені дуже хотілося, поки прийде Петько, поставити новий голубник серед двору. Гострий, добре виклепаний заступ все швидше заглиблювався у вологу землю, перерізаючи на ходу коріння трави, дощових черв'яків. Коли нога разом з загнутим краєм заступа торкалася землі, я обіруч тяг на себе його гладеньку ручку. Ціла брила землі підлітала вгору. Я спритно відкидав її набік — чорну, де-не-де порослу білими прожилками коріння.
Незабаром глибока яма зачорніла посеред нашого невеликого дворика. Я притяг стовп з голубником і опустив його в яму. Підтримуючи голубник рукою, я вкинув у яму кілька камінців, обклав ними стовп і, коли голубник перестав хитатися, швидко засипав яму свіжою землею. Мені залишилося розрівняти землю, як за будинком рипнула хвіртка.
«Ну, ось і Петько!» — подумав я і відійшов набік.
Здалека голубник мав ще кращий вигляд, ніж поблизу. Збитий з тонких дощок, пофарбований вохрою, він помітно виділявся серед старих сараїв. Славно буде житися в цьому будиночку моїм голубам. Позаздрить мені зараз Петько Маремуха. Як би він не пихтів, ніколи не зробити йому такого голубника! Ось уже чути ззаду кроки. Я повільно обернувся. До мене підходив батько. Він зупинився біля мене й сказав:
— Голубник пристойний, а тільки даремно.
— Чому даремно?
— Завтра звідси переїжджаємо. Ходім у хату — розкажу.
Поки прийшов Петько Маремуха, я вже знав усе. Повітовий комітет партії направляв батька на роботу в радпартшколу. Батько повинен був улаштувати в радпартшколі маленьку друкарню і друкувати в ній газету «Голос курсанта». А тому що всі співробітники радпартшколи жили на казенних квартирах, то й мій батько повинен був разом з сім'єю переїхати туди.
А що буде з новим голубником? Не залишати ж його тут у подарунок людям, які оселяться в нашій квартирі…
— Тату, а голубник я візьму туди! — сказав я батькові.
— Ще чого не вистачало! — Батько посміхнувся. — Всі курсанти тільки й чекають, поки ти заведеш у них голубів. — І, знімаючи з стіни фотографію Ілліча, батько додав серйозно: — Не дурій, Василю, голубник залишиш тут.
— Еге ж, залишиш! А де ж я голубів буду держати?
— А хто тобі дозволить держати голубів?
Зовсім тихо я пробурмотів:
— А там хіба не можна?
— А ти думав? — сказав батько. — Зрозумій, диваче, там люди вчаться — тиша повинна бути, а ти голубів ганятимеш по дахах…
— Не буду, тату, слово честі, не буду. Я тихо…
— Знаю, як тихо: сам голубів колись водив. Голуб повітря любить, простір. Це не курка. Курку можна в комірчині держати, та й та скучатиме…
В цей момент у дворі рипнула хвіртка і хтось обережно гукнув: «Василю!»
Я зразу впізнав голос Маремухи і схопив кепку. Виглянувши у вікно, батько сказав:
— Приятелі, твій прийшов. Ось віддай йому голубів на догляд — і вся розмова.
Коли я розповів Петькові Маремусі, що ми перебираємося, він не повірив мені. Низенький, товстий, у полотняній косоворотці, підперезаний ременем, він слухав мою розповідь, недовірливо зазираючи мені в очі, думаючи, що я його обманюю.
Тільки коли ми проходили по головній вулиці міста, Поштовці, Петько, нарешті, повірив моїм словам і — було видно з усього — засмутився, коли дізнався, що я залишаю Заріччя.
— Петре, давай мінятися на твій револьвер, — запропонував я.
— Авжеж! — зразу стрепенувся Маремуха. — Револьвер я міняти не буду. Він мені потрібен самому.
— Потрібен, потрібен, — передражнив я Маремуху. — Все одно його в тебе віднімуть.
— Хто відніме? — переполошився Маремуха.
— Звісно хто: міліція.
— Кому він потрібен? Його іржа поїла.
— Ну й що ж? Все одно зброя.
— Яка там зброя! Ти ж знаєш, що на Підзамчому у кожного хлопця є по десять таких револьверів. Обрізи ховають, та й то нічого.
Петько говорив правду. Після закінчення громадянської війни у нашому місті збереглося багато різної зброї, і хлопці продовжували ховати її в потайних місцях.
Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав:
— Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе.
— Ну, якщо в мене віднімуть, то і в тебе віднімуть! — жваво відповів Петро і, підморгнувши, додав: — Ти хитрий, Васько, думаєш — дурного знайшов.
— Нічого не дурного. Я ж у радпартшколу переїжджаю, а там мені ніхто нічого не скаже. Там військові живуть.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки.
Последние комментарии
5 часов 51 минут назад
5 часов 55 минут назад
6 часов 6 минут назад
6 часов 12 минут назад
6 часов 14 минут назад
6 часов 17 минут назад