Тіло [Стівен Кінг] (fb2) читать постранично

СТІВЕН

КІНГ

ТІЛО

Переклад та редагування:

GASHIK

Речі, про які важко говорити

Найважливіші в світі слова завжди важко сказати вголос. Ви боїтеся їх вимовити, оскільки світ навколо вас зробить їх маленькими, незначними, непомітними і нецікавими для інших окрім вас самих. Коли вони у ваших думках – вони безмежні. Та лише варто їм вийти назовні, вони відразу ж стають не більше і не важливіше, ніж усілякі буденності. Але справа ж не тільки в цьому, правда? Найгірше те, що ми оточені глухою стіною нерозуміння, точніше, небажанням зрозуміти. Прочиняючи потаємні закутки своєї душі, ми ризикуємо стати об'єктом загальних насмішок і, як вже не раз бувало, наше одкровення буде голосом волаючого в пустелі. Розуміння, бажання зрозуміти - ось чого потребує оповідач.

Мені було всього лиш дванадцять, майже тринадцять, коли я вперше побачив труп. Це трапилося в 1960 році, багато часу вже минуло... хоча мені здається, що це було лишень вчора. Особливо вночі, коли я прокидаюся від жахіть в яких бачу, як по відкритим очам покійника б’є град.

Клуб в будиночку на дереві

У нас був будиночок на великому старому в’язові, що нависав над звалищем Касл-Року. Це був ніби клуб для обраних, але без назви. В ньому постійними членами було лишень п’ять чи шість хлопців. А ще біля нас постійно крутилися дітлахи. Ми брали когось із них до себе тільки тоді, коли ми грали в карти і нам не вистачало гравців.

Стіни будиночку були зроблені з дерев’яних дощок, дах – з цільного, хоч і поржавілого, шматка бляхи, який ми знайшли на тому ж таки звалищі. Ми боязко і рідко щось там шукали, оскільки у охоронця був злющий пес, який, як казали, їв дітей на сніданок. Там же ми знайшли собі і двері. Вони являли собою металеву сітку від мух, але через них майже не проходило денне світло, тому неважливо яка була пора дня, бо в хатинці постійно панувала напівтемрява.

Окрім того що ми грали там карти, клуб був відмінним місцем для того щоб випалити цигарку та порозглядати дівочі принади в найрізноманітніших журналах, які ми теж знаходили на звалищі. Ми ховали цигарки та журнали в сховку під дошками, коли хтось з батьків вирішував поглянути як там справи у «Мене і мого найкращого товариша».

Те літо було найсухішим та найспекотнішим з 1907 року, як писали газети, і тієї вересневої п’ятниці, за кілька днів до того, як ми мали йти знову до школи, Тедді, Кріс та я вранці зібралися в клубі, розмовляючи про невпинне наближення школи, граючи в карти та вкорте розповідаючи одні і ті ж анекдоти, що й завжди. Тедді як завжди заходився своїм дурнуватим сміхом: - Уіхіхіхіхіхіх, – ніби якесь недобите порося. Він був диваком. І всі це знали. Йому теж було тринадцять, але товсті окуляри робили його старшим на вигляд.

Та навіть в окулярах Тедді бачив все одно погано, і постійно мружився щоб краще розгледіти те, на що він дивився. І якщо зір його був поганим від природи, то зі слухом все було по-іншому. Тоді, коли в моді була зачіска майже «під нуль», Тедді першим в Касл-Року відпустив волосся під «Бітлз», хоча до того як вони стануть відомими в Америці було ще 4 роки. А все тому, що його вуха виглядали ніби два шматки підсмаженого бекону.

Це трапилося одного осіннього дня, коли Тедді було вісім років. Його батько, ветеран війни, яким Тедді дуже пишався, дуже розлютився, коли дізнався, що Тедді розбив його улюблену тарілку. Його мати якраз була на роботі. Він виволік Тедді в кухню і притиснув його одним вухом до розжареної плити, протримавши так його десять секунд, батько вхопив сина за волосся, та повернув іншим вухом до плити і протримавши ще десять секунд відпустив. Після цього він зателефонував до лікарні і розповів про прикрий випадок, що стався з хлопчиком, а тоді взяв гвинтівку і сів дивитися телевізор. Коли почувши галас в будинку Тедді прибігла їхня сусідка, то з криком вибігла на вулицю, після того як батечко Тедді наставив на неї рушницю і побігла додому телефонувати в поліцію.

Коли швидка прибула за Тедді, його батько пояснив санітарам, що хоч і війна закінчилася, та все ж в районі ще багато німецьких снайперів. Після цього його батька кинули в Тоґус, спеціальну клініку для ветеранів, які з’їхали з глузду після війни. Він був одним із учасників висадки військ в Нормандії, але йому ставало все

гірше і гірше. Та все ж Тедді пишався своїм батьком і щотижня відвідував його в Тоґусі.

Чесно кажучи, Тедді був дещо дивним, навіть, я б сказав божевільним. Він любив перебігати швидкісну автомагістраль, в той час коли автівки на швидкості ледь не збивали його. Він від цього дуже сміявся. Нас це не веселило, оскільки в нього був жахливий зір, і ми дивувалися як він ще досі лишався живим. Загалом він був справжнім психом, а якщо його розізлити – тоді взагалі, тікай хто зможе.

Посеред гри в карти ми почули, що хтось наближається до нашого