Тіло [Стівен Кінг] (fb2) читать онлайн

СТІВЕН

КІНГ

ТІЛО

Переклад та редагування:

GASHIK

Речі, про які важко говорити

Найважливіші в світі слова завжди важко сказати вголос. Ви боїтеся їх вимовити, оскільки світ навколо вас зробить їх маленькими, незначними, непомітними і нецікавими для інших окрім вас самих. Коли вони у ваших думках – вони безмежні. Та лише варто їм вийти назовні, вони відразу ж стають не більше і не важливіше, ніж усілякі буденності. Але справа ж не тільки в цьому, правда? Найгірше те, що ми оточені глухою стіною нерозуміння, точніше, небажанням зрозуміти. Прочиняючи потаємні закутки своєї душі, ми ризикуємо стати об'єктом загальних насмішок і, як вже не раз бувало, наше одкровення буде голосом волаючого в пустелі. Розуміння, бажання зрозуміти - ось чого потребує оповідач.

Мені було всього лиш дванадцять, майже тринадцять, коли я вперше побачив труп. Це трапилося в 1960 році, багато часу вже минуло... хоча мені здається, що це було лишень вчора. Особливо вночі, коли я прокидаюся від жахіть в яких бачу, як по відкритим очам покійника б’є град.

Клуб в будиночку на дереві

У нас був будиночок на великому старому в’язові, що нависав над звалищем Касл-Року. Це був ніби клуб для обраних, але без назви. В ньому постійними членами було лишень п’ять чи шість хлопців. А ще біля нас постійно крутилися дітлахи. Ми брали когось із них до себе тільки тоді, коли ми грали в карти і нам не вистачало гравців.

Стіни будиночку були зроблені з дерев’яних дощок, дах – з цільного, хоч і поржавілого, шматка бляхи, який ми знайшли на тому ж таки звалищі. Ми боязко і рідко щось там шукали, оскільки у охоронця був злющий пес, який, як казали, їв дітей на сніданок. Там же ми знайшли собі і двері. Вони являли собою металеву сітку від мух, але через них майже не проходило денне світло, тому неважливо яка була пора дня, бо в хатинці постійно панувала напівтемрява.

Окрім того що ми грали там карти, клуб був відмінним місцем для того щоб випалити цигарку та порозглядати дівочі принади в найрізноманітніших журналах, які ми теж знаходили на звалищі. Ми ховали цигарки та журнали в сховку під дошками, коли хтось з батьків вирішував поглянути як там справи у «Мене і мого найкращого товариша».

Те літо було найсухішим та найспекотнішим з 1907 року, як писали газети, і тієї вересневої п’ятниці, за кілька днів до того, як ми мали йти знову до школи, Тедді, Кріс та я вранці зібралися в клубі, розмовляючи про невпинне наближення школи, граючи в карти та вкорте розповідаючи одні і ті ж анекдоти, що й завжди. Тедді як завжди заходився своїм дурнуватим сміхом: - Уіхіхіхіхіхіх, – ніби якесь недобите порося. Він був диваком. І всі це знали. Йому теж було тринадцять, але товсті окуляри робили його старшим на вигляд.

Та навіть в окулярах Тедді бачив все одно погано, і постійно мружився щоб краще розгледіти те, на що він дивився. І якщо зір його був поганим від природи, то зі слухом все було по-іншому. Тоді, коли в моді була зачіска майже «під нуль», Тедді першим в Касл-Року відпустив волосся під «Бітлз», хоча до того як вони стануть відомими в Америці було ще 4 роки. А все тому, що його вуха виглядали ніби два шматки підсмаженого бекону.

Це трапилося одного осіннього дня, коли Тедді було вісім років. Його батько, ветеран війни, яким Тедді дуже пишався, дуже розлютився, коли дізнався, що Тедді розбив його улюблену тарілку. Його мати якраз була на роботі. Він виволік Тедді в кухню і притиснув його одним вухом до розжареної плити, протримавши так його десять секунд, батько вхопив сина за волосся, та повернув іншим вухом до плити і протримавши ще десять секунд відпустив. Після цього він зателефонував до лікарні і розповів про прикрий випадок, що стався з хлопчиком, а тоді взяв гвинтівку і сів дивитися телевізор. Коли почувши галас в будинку Тедді прибігла їхня сусідка, то з криком вибігла на вулицю, після того як батечко Тедді наставив на неї рушницю і побігла додому телефонувати в поліцію.

Коли швидка прибула за Тедді, його батько пояснив санітарам, що хоч і війна закінчилася, та все ж в районі ще багато німецьких снайперів. Після цього його батька кинули в Тоґус, спеціальну клініку для ветеранів, які з’їхали з глузду після війни. Він був одним із учасників висадки військ в Нормандії, але йому ставало все

гірше і гірше. Та все ж Тедді пишався своїм батьком і щотижня відвідував його в Тоґусі.

Чесно кажучи, Тедді був дещо дивним, навіть, я б сказав божевільним. Він любив перебігати швидкісну автомагістраль, в той час коли автівки на швидкості ледь не збивали його. Він від цього дуже сміявся. Нас це не веселило, оскільки в нього був жахливий зір, і ми дивувалися як він ще досі лишався живим. Загалом він був справжнім психом, а якщо його розізлити – тоді взагалі, тікай хто зможе.

Посеред гри в карти ми почули, що хтось наближається до нашого укриття на дереві. Це був Верн Тессіо, один з постійних учасників нашого клубу. І він важко дихав.

- Зараз я вам таке розповім, хлопці, – сказав він.

- Ти про що?

- Дайте віддихатися, бо я біг від самого дому.

- Від свого будинку? – Кріс недовірливо перепитав, – Чуваче, ти збожеволів, – до будинку Верна було більше двох миль, – Це просто неможливо.

- Це жахливо, – видихнув він, – Ви просто не повірите.

- Та що ж, в дідька, трапилося, Верне?

- Ви можете всі сьогодні відпроситися на ночівлю до мене? – Верн виглядав на диво збудженим. Його очі видавалися чорними і жорстокими на його милому обличчі, – Маю на увазі, чи зможте ви сказати своїм батькам, що ми хочемо влаштувати ночівлю в палатках на моєму полі?

- Так, я думаю зможу, – відповів Кріс викладаючи карти на стіл, – Моєму батькові всеодно. Він знову п’є... Ну ви знаєте.

- Ти повинен, чуваче, - сказав Верн, – Серйозно, ти просто не захочеш в це повірити. Ти зможеш, Ґорді?

- Можливо.

Зазвичай я без проблем міг робити все що завгодно, тим паче я майже не бував вдома все літо, з тих пір, як в квітні мій брат Деніс загинув в автокатастрофі. Він лиш тільки починав проходити службу в армії і в той день поїхав з приятелем в гарнізонний магазин. На перехресті в їхню автівку на скаженій швидкості врізалася машина. Брат загинув негайно, а його приятель ще досі не вийшов з коми. Йому лишалося кілька днів до двадцятиріччя. Мої батьки...

- То що ж все таки трапилося, Верне? – Запитав Тедді. Вони з Крісом все ще грали в карти, а я читав детективний журнал.

І тут Верн промовив:

- Хлопці, чи хочете ви поглянути на труп?

Всі завмерли повідкривавши від здивування роти.

Ліс Мену

Звісно ж, ми всі про це чули по радіо. У нас було старе радіо, щоб слухати музику - Елвіса Преслі, Роя Орбісона та інших. Коли починалися новини ми зазвичай переставили його слухати, але у випадку з Реєм Бравером була інша справа: він був нашого віку і жив в Чемберлені, який знаходився за 40 миль від Касл-Року.

За три дні до того як Верн прибіг до нас в хатинку, ми почули, що зник такий собі Рей Бравер. Він подався до лісу з відерцем, щоб назбирати ягід. Коли впала ніч і він не повернувся, його матір викликала поліцію та пошукову команду. Але через три дні він все ще не був знайдений. Ми знали, з почутої історії на радіо, що його, скоріш за все, не знайдуть живим. Раніше чи пізніше вони припинять пошуки. Та все ж вони постійно посилали пірнальників на дно річок та озер.

Нічого такого не могло б трапитися на південному-заході Мену сьогодні.

Зараз передмістя розкинулося на навколишні землі. Ліс все ще густий подекуди, та все ж якщо пройти кілька миль навпростець через нього, то рано чи пізно можна вийти на автостраду або до чийогось будинку. Але тоді, в 1960 році цей ліс являв собою непролазні хащі.

Колекція монет

Того ранку Верн Тессіо був повінстю поглинутий розкопками в себе під ґанком. Перш ніж я продовжу розповідь, хотілося б пояснити що він там шукав. І хотілося б сказати, що Верн та Тедді були на одному рівні розвитку, без особливих розумових навиків, а брат Верна – Біллі, був, мабуть, найтупішим з усіх кого ви знаєте.

Чотири роки тому, коли Верну було вісім, він закопав колекцію монет у себе під ґанком, в темряві, яку він називав своєю печерою. Верн вдавав ніби він пірат і ховає своє багатство від поліції. Він намалював карту на якій було позначено місце захоронення скарбу, поклав її в себе в кімнаті та й забув про неї приблизно на місяць. Одного дня, коли він хотів потрапити у кіно, а в нього не було кишенькових грошей, він згадав про закопані гроші і пішов шукати карту. Але його матір перед тим прибирала кімнату і викинула карту разом зі старими журналами та іншим непотребом. Вона використала весь той папір, щоб розпалити пічку на кухні, і разом з тим зникла і карта зі скарбом.

З того часу Верн почав шукати свій скарб з монетами. Спочатку він казав, що там всього лиш близько трьох доларів. Але з часом сума все збільшувалася і збільшувалася, і ось зовсім нещодавно, коли він вкотре розповідав про свої пошуки, він сказав, що за найменшими підрахунками там знаходиться близько десяти доларів. Але ми здогадувалися, що він їх так ніколи і не знайде.

Інколи ми намагалися пояснити йому, що його старший брат Біллі знав про ці гроші і сам вже давно їх відкопав. Але Верн відмовлявся в це вірити, але також він і ненавидів свого брата. Верн боявся запитати Біллі, чи бува не він випадково викопав його скарб. А ще більше боявся почути відповідь типу: «Так, це я його викопав, довбню ти малолітній. І знаєш що? Там було більше двадцяти баксів, і я їх всі вже прогуляв».

Тож, тієї п’ятниці він як завжди заліз під ґанок і почав свої нескінченні пошуки. Через деякий час він почув як відчинилися вхідні двері і на ґанок вийшли його брат Біллі зі своїм другом Чарлі Гоґаном. І Верн почув як Чарлі сказав: «Боже, Біллі, що ж нам робити?»

Чарлі був одним із старших хлопців в містечку. Він був таким же бандюком як «Туз» Меріл та «Очисько» Чамберз, тож Верн його побоювався, але тікати не збирався, бо тон яким Чарлі говорив вказував на те, що трапилося щось навдивовижу цікаве.

- Нічого, - сказав Біллі, – Ось що ми робитимемо. Нічого.

- Але чи ти ж його не бачив? Це мабуть був той самий хлопчина, про якого зараз всі говорять по радіо та телебаченні. Його звуть Бравер, чи якось так. Господи, Біллі, той поїзд мабуть збив його.

- Так, твоя правда, – погодився Біллі, – Добре що дівки його не бачили, бо розповіли б усім. Гадаєш вони щось запідозрили?

- Ні, – сказав Чарлі, – Марі взагалі боїться їздити тією дорогою. Їй там ввижаються привиди. Але скажи мені, на дідька ми вкрали ту автівку? Тепер ми не можемо зателефонувати поліції, бо вони ж обов’язково запитають як ми без авто

дісталися з Гарлову додому. Та й я наблював на свої нові кросівки. Той чувак... Ти його бачив, Біллі?

Вони докурили свої цигарки і встали щоб піти знайти «Туза».

- Ми скажемо про це «Тузу»? – Запитав Чарлі, коли вони почали віддалятися.

- Ми нікому нічого не повинні говорити, – відповів Біллі.

Відразу після цього, переконавшись що хлопці пішли, Верн виліз зі свого сховку і побіг до нашого клубу, щоб сповістити про цю новину.

Приготування

- Ти й справді щасливчик, – Сказав я, – Вони б тебе вбили, якби дізналися, що ти підслуховував.

- Я знаю дорогу на Гарлов. Вона закінчується біля річки. Я нею користуюся коли йду порибалити, – сказав Тедді.

- Чи міг він самостійно пройти такий відрізок шляху від Чемберлену до Гарлову? Там же близько тридцяти миль, – запитав я.

Кріс відповів:

- Думаю що так, якщо прямувати по залізничним коліям. Він мабуть гадав що вони виведуть його з лісу коли йти вздовж них. Але будучи на самоті, в темряві, він не зогледівся і... БАМ!

- То все ж таки ви хочете піти і подивитися на нього? – Не витримав Верн. Він був на диво збудженим і виглядав не зовсім так як зазвичай.

- Так, звісно ж, - відповів Кріс, – І знаєте що? Ми будемо знамениті. Наші обличчя з’являться в газетах.

- Що? – запитав Верн.

На обличчі у Тедді почала з’являтися дурнувата посмішка.

- А ви як думали? Ми знайдемо тіло і повідомимо про нього, – пояснив Кріс.

- Ну… Я не знаю, – промовив Верн, – Біллі відразу зрозуміє, що я підслухав його розмову з Чарлі і тоді вони просто на просто вб’ють мене.

- Ні. Не вб’ють, – сказав я, – Він тоді більше не буде турбуватися про викрадення машини.

- Але як щодо наших батьків? Якщо ми знайдемо тіло, вони зрозуміють, що ми не ночували на полі у Верна, – радше задоволено, ніж схвильовано промовив Тедді.

- Ми скажемо, що просто нам було нудно на полі і ми вирішили переночувати на околицях лісу. І тоді всі пишатимуться тим, що ми знайшли його, – пояснив я друзям.

- Гаразд. То ж домовляємося зустрітися тут всі після ланчу. Але що сказати батькам про вечерю? – запитав Тедді.

Кріс відповів, що ми можемо сказати що вечерятимемо у Верна. А Верн в свою чергу скаже. Що вечерятиме у Ґорді.

Наш план повинен був спрацювати, лише б не трапилося нічого непередбачуваного чи наші батьки не переговорили один з одним. Ніхто з нас не був вихідцем з багатої сім’ї, тому ніхто, включно з Крісом та Верном не мав вдома телефону.

Мій батько працював на роботі. Батько Верна гарував на заводі в місті. Матір Тедді намагалася здати кімнату в будинку, щоб хоч якось заробити грошей. А батько Кріса постійно пиячив і був безробітним.

Кріс не любив багато говорити про свого батька, але ми всі добре знали, що він його навдивовижу сильно ненавидить. А все через те, що він його постійно бив. Одного разу, за рік до цього, в когось в школі зникли гроші на ланч, і звинуватили в цьому Кріса. І хоча він божився, що не брав грошей, його відрахували зі школи на два тижні. Як потім виявилося, весь цей час він провів в лікарні зі зламаним носом та рукою.

- Гадаю, все мине відмінно, – запевнив я Кріса, – А як щодо Джона та Марті?

Джон та Марті Деспейни були теж регулярними членами нашої банди.

- Вони все ще у від’їзді, і будть скоріш за все лише в понеділок, – відповів Кріс.

Більше до карт ніхто не доторкнувся. Всі були занадто збуджені. Ми покинули будиночок і пішли додому готуватися.

Денні

Коли я повернувся додому мама була ще на роботі, а тато в саду, поливаючи вже майже засохлі рослини.

- Привіт, тату, – радісно промовив я, – Ти не проти якщо я з хлопцями сьогодні заночую на задньому подвір’ї у Верна?

- Якими хлопцями? – насуплено, не повертаючись до сина запитав він.

- Верном, Тедді Дюшампом та Крісом.

Я гадав, що батько почне ганити мене через те, що я тиняюся з поганими хлопцями, та сьогодні він був не в настрої.

- Як хочеш…

Він нічого і не сказав би проти того ранку; він виглядав дуже втомленим і сумним. Йому було шістдесят три, настільки старий, що міг би бути моїм дідом. Натомість моїй матері було лиш п’ятдесят п’ять. Коли вона вийшла за тата заміж, відразу ж захотіла мати дітей, але кілька викиднів поспіль майже знищили всі сподівання на потомство. Кілька років потому лікар сказав їм, що у них тепер ніколи не буде дітей. Але через п’ять років у них народився Денні.

Лікар сказав, що це диво Господнє, яке буває тільки раз в житті, і що другого такого не буде. І через сім років народився я.

Для моїх батьків було достатньо одного божого дарунку. Я не кажу, що був небажаним сином, і звісно ж вони мене не били. Але в той же час мене для них ніби і не існувало. Я був просто людиною-невидимкою, наче у тій книзі. За вечерою завжди було: «Денні, як ти провів сьогоднішній день в школі?» або «Денні, кого ти запросив на танці?» або «Денні, ми повинні поговорити як чоловік з чоловіком, про ту автівку, що ми бачили». Коли я просив передати мені масло, то у відповідь чув «Денні, ти впевнений, що армія це те, чого ти бажаєш?» Коли я повторював своє прохання, мама казала: «Денні, чи не хочеш завтра поїхати разом зі мною і купити собі нову сорочку?» Одного разу, мені тоді було дев’ять, здається, я вирішив перевірити чи взагалі вони мене чують і бачать. Тоді я гучно за столом промовив: «Мамо, передай, будь ласка, цей сраний картопляний салат!» І що я почув у відповідь? Тільки мамину репліку «Денні, тітонька Грейс телефонувала сьогодні і запитувала про вас з Ґордоном.»

Я не ненавидів Денні і не вважав його найвеличнішою персоною в світі. Але в той же час ми постійно чимось займалися разом, хоча він був старшим за мене на сім років і ми жили в різних світах. Тож я й не знав як відношуся до нього. І, звісно, було чудово, коли він мене брав до парку, де він з друзями грав у бейсбол або читав мені книги на ніч, але на жаль, це було не так вже й часто. Більшість часу я проводив на самоті. Це пояснює те, що я почав багато читати і згодом став письменником. Як і всі письменники я інколи намагаюся вв’язати в історію, яку пишу людей яких я знаю, або яких я знав, коли був ще дитиною.

Після його смерті батьки просто розпалися на шматки. І тоді, через п’ять місяців після похорону, я не знав, чи повернуться вони до свого нормального життя. Вони залишили кімнату Денні без змін, і нічого ніколи не чіпали. Та кімната

лякала мене. Мені здавалося, що мертвий Денні там, всередині, чекає мене в шафі для одягу з мізками, які вивалюються з черепної коробки. Я уявляв як він вилазить звідти і замогильним голосом промовляє: «Чому це був не ти, Ґорді? Чому помер саме я?

Зброя

Моя кімната знаходилася на другому поверсі, під дахом, і там постійно було спекотно. Мені пощастило що я не спав там тієї ночі, і думка про те, що ми збиралися не в мене вдома тішила мене ще більше. Я згорнув дві ковдри і обв’язав їх старим ременем. Також зібрав усі свої гроші, яких було трохи менше долара, і був готовий іти.

Я спустився бічними сходами вниз, щоб уникнути ще однієї зустрічі з батьком. Я вже підходив до Карбін-стрит, туди де був наш «Клуб», коли Кріс гукнув до мене. Його очі сяяли.

- Ґорді, хочеш дещо побачити?

- Звісно. Що там у тебе?

- Спочатку підійди сюди, друже, – він спустився вниз алеєю і став біля крамниці.

- Що там таке, Крісе?

- Ну підійди сюди, Ґорді!

Він побіг вниз по алеї далі, а я був вимушений бігти за ним. За рогом сморід від сміття ставав нестерпним.

- Крісе, та годі тобі. Що там таке. Я зараз блюватиму від цього смороду. Я…

Але я відразу ж забув і про сморід і про поклики мого шлунку щодо блювання, щойно звернувши за ріг, побачив як Кріс дістає з карману пістолет.

- Ти хочеш бути як Самотній Рейнджер чи як Кіско Кід? – Кріс запитав з усмішкою називаючи наших двох улюблених телегероїв.

- Дідько, Крісе, де ти його дістав?

- Я знайшов його в столі мого батечка.

- Чуваче, твій батько тебе вб’є коли дізнається, що ти взяв його зброю.

Раптом очі Кріса почали бігати зі сторони в сторону.

- Та він цього і не помітить. Він зі своїми друзяками запаслися такою кількістю алкоголю, що й на тиждень вистачить. Я поверну його раніше, ніж він щось запідозрить, – Кріс ненавидів алкоголь – він свого часу пережив багато поганого через нього. І також Кріс був єдиним з нашої компанії хто не пив, коли Деспейни приносили пивце, яке вкрали у батька.

- В тебе є кулі до нього?

- Дев’ять чи десять штук. Я вигріб все що було у коробці. Батько подумає, що вистріляв їх сам коли був п’яним.

- Нікого там поруч не було?

- Ні, звісно ж ні! За кого ти мене маєш?

Нарешті я поглянув на зброю. Мені сподобалася вага пістолета і те як він лежить у моїй руці. Я уявляв себе кимось на кшталт героїв з творів Еда Макбейна чи Джонні Д. Макдональда. Я націлив гармату на велику олов’яну кришку для сміття і натиснув на гачок.

БА-БАХ!

Пістолет підстрибнув у мене в руці. Вибух вогню на кінцівці ствола. Здалося, ніби у мене рука тріснула навпіл, а серце підскочило аж до горлянки. Величезна діра тепер зяяла на поверхні кришки, і її зробив ніхто інший, як злий чаклун в моїй руці.

- Господи! – Закричав я.

- Ти зробив це, зробив! Ґорді Лашанс рознесе Касл-Рок на шматки! Бережіться всі! Ось іде лихий Ґорді! – Закричав Кріс заливаючись своїм диким сміхом. Я б не сказав, що він був здивованим чи наляканим тоді.

- Заткни пельку! Забираймося звідси! – заволав я і вхопив його за комір сорочки.

Я віддав пістолет Крісу і він поклав його назад у кишеню. Коли ми дісталися Карбін-Стрит ми перестали бігти і рушили звичайним кроком, щоб ніхто нас не запідозрив в тому разі якщо хтось чув постріл зі зброї. Та Кріс все ще заливався своїм дурнуватим сміхом.

- Чуваче, шкода що ти не бачив свого обличчя. О-о-о, це було відмінно.

- Ти знав, що там була куля, знав? Це був гнилий фокус, Крісе!

- Я не знав,Ґорді, клянуся. Я просто взяв його з батькового столу. Він завжди виймає кулі з пістолета. Гадаю востаннє він був таким п’яним, що просто-напросто забув це зробити.

Кріс виглядав по-дитячому переконливо. Та коли ми дісталися до клубу він знову почав заливатися сміхом, оскільки там вже сиділи і чекали на них Верн та Тедді. Він розповів їм цю історію і вони знову всі посміялися з мене. Та потім Тедді запитав у Кріса на біса їм здалася зброя.

- Просто так, справді. А може й для захисту від диких тварин, тим паче у лісі не дуже безпечно вночі, – пояснив нам Кріс.

Всі погодилися з ним. Кріс був найсильнішим і найхоробрішим в нашій банді і він міг говорити такі речі. А якби щось таке сказав Тедді – всі б сміялися з нього.

- Ти поставив намет на своєму подвір’ї? – Запитав Тедді у Верна.

- Так, і також увімкнув там дві лампи, щоб було схоже, ніби ми там і після заходу сонця.

- О, так це ж чудова ідея, – Сказав я і дружньо стукнув його по плечу. Для нього це було найкращим, що він міг вигадати. Він посміхнувся.

- Тож ходімо, вже майже дванадцята, – Почав підганяти нас Тедді.

Кріс встав і ми зібралися біля нього.

- Ми підемо вздовж Біменового поля, а потім вийдемо на залізничні колії за звалищем, а тоді попрямуємо до мосту на Гарлов.

- Як гадаєш, це далеко? – запитав Тедді.

- Я не знаю, до Гарлову далеко. Нам доведеться пройти близько двадцяти миль, або близько того, чи не так, Ґорді?

- Так, а може й більше, можливо навіть і тридцять миль.

- Навіть якщо це тридцять миль, ми повинні бути там десь завтра опівдні, якщо ніхто не перетвориться до того часу на сцикунця, – промовив Кріс.

- Серед нас немає сцикунців, – немов з гордістю промовив Тедді.

- Так, так, Тедді, – сказав Верн і всі ми розсміялися.

- Ходімо, хлопці, – Промовив Кріс і взяв свій рюкзак з ковдрами та водою.

Залізниця

Поки ми йшли по полю Бімена і шукали як вийти на залізничні рейки, спітніли як свині і тому поскидали майки та обв’язали їх довкола поясу. Ми вибралися на бічну частину рейок і дивилися на сліди, що залишили за собою.

Я ніколи не забуду ту мить, яким би я старим не став. Стрілки на моєму годиннику показували дванадцяту і сонце палило нещадно. Позаду нас лишився Касл-Рок, місто де ми всі виросли, з його будинками та заводами, що топили місто у диму та скидали відходи в річку. Перед нами були колії і, здавалося, сонце хотіло надіслати нам повідомлення через металевий відблиск. Річка Касл була ліворуч від нас, а праворуч розкинувся невеликий шмат пустої землі з дрібним чагарником.

Ми зупинилися тут лише на одну коротку полудневу мить, а потім Кріс промовив:

- Гайда, хлопці. Варто йти швидше.

Ми йшли вздовж колій і з кожним нашим кроком здіймалася невеличка хмарина пилу. Верн почав співати, але незабаром зупинився щоб врятувати наші вуха. Воду в нашу мандрівку взяли тільки Тедді та Кріс, і до того моменту як ми піднялися до колій вона вже майже закінчилася.

- Ми зможемо набрати ще на звалищі, мені батько казав, що там є кран з чистою водою, – повідомив я іншим. На що Кріс відповів:

- Гаразд, та й перепочинемо там одразу.

- А як щодо їжі? Б’юся об заклад, ніхто не здогадався взяти із собою їжу, – сумно промовив Тедді.

- Боже, я ж нічого не прихопив з собою, а ти Ґорді? – запитав у мене Кріс.

Я вдарив себе по голові, не розуміючи, як я міг бути таким недалеким.

- Верне?

- Вибачайте, хлопці. Я теж нічого не взяв.

- Погляньмо скільки у нас є грошей, – Сказав я і всі почали діставати з кишень свої заощадження. Вийшло не мало не багато а два з половиною долари, – Непогано. Там, в кінці дороги, що веде до звалища є магазинчик. Хтось із нас зможе сходити туди і купити бургерів та коли.

- Хто ж піде? – запитав Верн.

- Ну, ми підкинемо монетку і тоді вирішимо, а зараз давайте дістанемося до звалища. Ходімо.

Я поклав усі наші гроші собі в кишеню і почав зав’язувати майку навколо поясу, коли Кріс крикнув:

- Потяг!

Я поклав руки на колії і відчув вібрації, хоча це не обов’язково було робити, оскільки вже було його чутно, вони тремтіли немов живі. Верн та Кріс зістрибнули

вниз, а Тедді натомість повернувся до потяга і в його окулярах почало відбиватися сонячне проміння.

- Давай Тедді, стрибай вниз, – сказав я.

- Ні. Я зачекаю коли він наблизиться впритул до мене, а тоді стрибну. Не переживай, це всього лиш потяг, – Він поглянув на мене і на його лиці я помітив вираз захопленого хвилювання.

- Ти збожеволів, чуваче. Ти хочеш померти?

- Просто як на пляжі в Нормандії, – Тедді закричав і вийшов на середину колій.

Якийсь момент я не міг поворухнутися, здивувавшись його неймовірній тупості. Потім я схопив його і скинув у рівчак, де вже сиділи Верн та Кріс. А тоді і сам кинувся униз, та тільки я встиг приземлитися, як Тедді вдарив мене в живіт. В той же час я вдарив його ногою і він впав. Тоді ми зімкнулися у сутичці і гамселили один одного перекочуючись по траві.

- Ти, жалюгідний хробак, ніколи мене не чіпай, бо я вб’ю тебе, – закричав Тедді.

- Тедді, ніхто не повинен знати, що ми тут. Чи ти не розумієш цього довбаний виродку? – Крикнув я і вдарив його навідлиг.

Після цього Кріс та Верн розділили нас. Кріс тримав Тедді до тих пір, поки він не охолов і не начепив окуляри, які перекривилися на одну сторону.

- Ти довбень, Лашансе, – сказав Тедді.

- Він просто зробив те, що вважав за потрібне, чувак, – вступився за мене Кріс.

- Та годі вам, хлопці, ходімо, – сказав Верн і ми рушили далі.

Звалище

О першій тридцять пополудні ми дісталися звалища та зістрибнули з насипу. Воно було оточене високим дротяним парканом, на якому висіла табличка, де було вказано, що вхід на звалище дозволено тільки з четвертої до восьмої і ні при яких інших обставинах. Ми перелізли через огорожу і опинилися на звалищі.

Віднайшовши поглядом кран, ми відразу ж рушили до нього. Поки ми йшли Верн та Тедді сперечалися хто набиратиме воду, а я тим часом оглядав гори сміття, що накопичувалися тут протягом багатьох років. Тут було багато речей, на які мені було шкода дивитися. Вся Америка була там. Всі матеріали, що не були придатними для Америки – відправлялися на звалище. Також я бачив багато диких тварин, які забрели туди, але не таких яких ви могли бачити мультфільмах Волта Діснея або ж в зоопарку, де вони могли дати вам себе погладити. З міста сюди набилося кілька десятків бездомних псів. Вони ніколи не впускали шансу напасти на когось, хто проходив повз них і не задобрював їх якоюсь поживою, але тільки не на охоронця звалища Майло Пресмена, бо він завжди ходив з Чопером.

Чопер був найнебезпечнішим і найзагадковішим псом в Касл-Року. Чутки про нього, що ходили містом, зображали його величезним, жорстоким і хижим напів-вовком. Йшлося навіть про те, що Майло навчив його хапати за різні частини тіла, наприклад за руку, ногу, шию або й навіть вухо. Того пса боялися всі… навіть Тедді.

Але не було ніяких натяків на те, що Майло або Чопер на звалищі.

Я з Кірсом спостерігав як Верн та Тедді набирали воду. Я тоді ще сказав:

- Тедді збожеволів.

- Так, я знаю. Боюся він довго не протягне такими темпами, – відповів Кріс.

- А пам’ятаєш той випадок на дереві?

- О, ну звісно ж!

За рік до цих подій Тедді та Кріс вирішили позмагатися хто вилізе на верхівку сосни, що знаходилася за моїм будинком. Кріс зупинився недалеко від верхівки і сказав, що гілки дуже тонкі і можуть не витримати його. Але Тедді відразу ж захотів лізти далі. І як тільки Кріс його не відмовляв – Тедді все ж поліз. Діставшись верхівки він почав кричати щось переможно-нерозбірливе, і тут раптом гілка на якій він стояв тріснула і Тедді почав падати. Але на щастя Кріс моментально вхопив його за волосся, хоча після цього два тижні боліла рука, і тримав доти доки Тедді не знайшов міцну гілку і не вхопився руками за стовбур. Коли вони спустилися до низу Кріс виглядав смертельно білим, а Тедді ще й накинувся на нього з криками та образами за те, що той схопив його за волосся.

- Я інколи думаю про це. Думаю, що можливо не варто було його рятувати, як гадаєш? Дивно, що я таке кажу, – посміхнувся він.

- Еге ж, – відповів я. Якусь хвилину ми дивилися один одному ввічі, і в цю коротку мить ми зрозуміли, що залишимося друзями назавжди.

Після того як ми напилися і було набрано вдосталь води ми вирішили сісти під єдиним деревом на звалищі, щоб перевести дух.

- Як же зараз чудово, – промовив Верн. Він не мав на увазі те, що ми зараз сиділи на звалищі або те, що нам потрібно було йти ще багато миль по залізничних коліях. Це було лише частиною того «чудово». Гадаю він говорив про те, що у нас є ціль і ми знаємо як її досягнути. Це справді чарівне відчуття. Також ми відчували, ніби весь світ зараз лежить біля наших ніг.

Ми сиділи під деревом вже певний час і вирішили, що хтось повинен все-таки піти за їжею.

- Звалище відчиняється о четвертій, і я не хочу бути тут коли прийдуть Майло та Чопер, – Сказав Верн.

- Гаразд, – відповів я, – Тримайте всі по монеті. В кого «орел» той і піде.

- Ґорді, ти ж знаєш що він завжди у тебе, адже так? – запитав Кріс.

Я роздав всім монети і сказав щоб кидали.

Чотири монети в руках спочатку сяяли на сонці, а потім ми їх підкинули. Спершу випало два «орла» та дві «решки». Підкинувши знову випало чотири решки.

- Ох, дідько, хлопці, це до біди, – заголосив Верн. І всі ми знали чому так. Бо коли випадає чотири «орли» - до вдачі, а чотири «решки» - навпаки.

- Ніхто не вірить в цю дурницю. Це дитячі забобони, – зупинив його Тедді.

Підкинувши знову у всіх крім мене були «решки». І тут я раптом злякався. Перед цим мені завжди щастило, але сьогодні, здавалося, щось пішло не так. Але тоді Тедді знову дурнувато розсміявся і це почуття зникло.

- Йди і принеси нам їжі, – прокричав Тедді.

- Давай, Ґорді, ми чекатимемо тебе біля вантажівок, – сказав Кріс.

- Вам краще нікуди від мене не тікати, хлопці, – сказав я їм і пішов у магазин.

У мене більше ніколи не було таких друзів, як ті, яких я мав коли мені було дванадцять. А у вас?

Майло та Чопер

Для різних людей деякі речі означають зовсім інше. Для мене літо завжди буде асоціюватися з бігом по маленькій вуличці з дзеленчанням монет у кишені до продуктового магазину поблизу звалища, коли сонце гріло мою русяву голову. Ці слова відновлюють в моєму мозку картинку з віддалянням від мене залізничних колій. Також в пам’яті назавжди залишаться пісні та фільми, ігри, трава, спорт та багато інших речей, що трапилися зі мною того літа.

І зараз, коли я сиджу за комп’ютером марки ІВМ та через монітор дивлюся в ті дні, то майже вдається відчути себе тим дванадцятирічним хлопчиком, що зараз застряг в тілі тридцяти чотирьохрічного здорованя, і почути ті звуки, що чув і тоді. Але все те літо поєднується лиш в одну картинку, як Ґорді Лашанс біжить вулицею до магазину поблизу звалища, а в кармані дзеленчать монети.

Після того як я купив їжу, я швидко побіг назад до звалища. Я поклав бургери та колу собі в майку і перекинув через ворота. Я вже був на півдорозі до того місця де мене мали чекати друзі, коли помітив те, що мені абсолютно не сподобалося: машину Майло Пресмена було припарковано біля будиночку охоронця. Якщо Майло мене вже помітив, то дуже скоро я відправлюся в країну болю. На превеликий жаль потрібна мені сторона звалища розташовувалася дуже далеко. Ви запитаєте чому я не повернувся назад звідки і прийшов до цього місця? Тому, що я вже був занадто далеко на звалищі, щоб бігти назад.

Я продовжував йти до іншого виходу, крок за кроком переступаючи через сміття і намагаючись не здійняти шуму, який би викрив мою присутність тут. Я старався поводитися так, ніби це природно, що я знаходжусь тут і прогулююсь від звалища до залізниці.

Я був всього в п’ятдесяти футах від паркану і думав, що вже нічого не трапиться, що все минеться, коли почув за спиною крик Майло:

- Агов, ти, вишкребку! Що це ти тут робиш? Ану забирайся звідси на хрін!

Я швидко побіг до паркану дико заверещавши. Верн Кріс та Тедді миттю з’явилися за ним і дивилися на мене очима сповненими страху.

- Агов, засранцю, повернися негайно ж! Повернися, бо я спущу на тебе пса! – заволав Майло.

Одна лиш згадка про пса змусила мене бігти ще швидше. Тедді знову почав заливатися своїм божевільним сміхом. Верн закричав:

- Давай, Ґорді, біжи, швидше.

На що Майло в свою чергу випалив:

- Взяти його, Чопере, взяти!

Я перекинув сумку через паркан і Верн впіймав її. Я відчував як наближається Чопер, як його важкі лапи ступають на землю, як він важко і шалено дихає висолопивши язика, відчував його холодний мокрий ніс. Я змусив себе стрибнути так високо на огорожу як ніколи до цього. Я опинився на тому боці огорожі в лічені секунди навіть не дивлячись на що я зістрибую, і приземлився поряд з Тедді, який

зігнувся навпіл від сміху, а в очах вже стояли сльози. Я обернувся на місці і нарешті побачив славнозвісного Чопера.

Замість виплодка пекла з червоними очима, іклами та вогняним подихом я побачив білого пса середніх розмірів з чорними плямами на шерсті. Він стрибав біля паркану намагаючись вхопити нас, але не міг. Тедді прогулювався біля нього не відчуваючи ніякої загрози.

- Поцілуй мене в зад, Чопере! – сказав Тедді і повернувся наставивши йому до морди свій зад. Чопер з радістю відповів би на запрошення Тедді, якби не паркан, а так довелося вдовольнитися лише гавканням та пораненим об метал носом. Кріс з Верном впали на обочину сміючись над цією виставою.

І тоді підійшов Мало Пресмен.

- Перестаньте дражнити мого пса. Негайно ж!

- Вкуси це, Чопере! Вкуси! Ходи і вкуси мене! – Тедді продовжував блазнювати з цього боку огорожі.

Чопер просто божеволів. Він оббіг тричі біля того місця де ми були, а тоді розігнавшись десь до тридцяти миль на годину побіг на нас. Врізавшись пикою в сітку він відлетів на кілька футів піднявши за собою хмарку пилу. Він полежав непорушно кілька секунд, а потім потрюхикав до свого місця заліковувати рани.

І от тепер Майло насправді розлютився. Його лице аж пашіло люттю.

- Та я ж вас знаю, гівнюки! – випалив він, – Ти Тедді Дюшамп. Я вас всіх знаю. Я вас всіх повбиваю за те, що ви зробили з моїм псом.

- Хотів би я на це подивитися, – Відповів йому Тедді, – Давай перелазь сюди і впіймай мене, пузаню.

- ЯК ТИ МЕНЕ НАЗВАВ?

- ПУЗАНЬ! – Тедді знову засміявся, – Ти і твій дурнуватий пес.

- Ти малий паскудник пришелепкуватого батечка! Твоя матір про все дізнається.

- Що ти сказав? – Тедді почав заводитись. Він перестав стрибати вверх-вниз і хижо подивився на Майло.

Майло зрозумів, що знайшов потрібний йому важіль і пішов в атаку:

- Твій батечко божевільний. І продовжує божеволіти в Тоґусі. Він гірше ніж скажений пацюк, що порпається в купці сміття. БОЖЕВІЛЬНИЙ! Воно й не дивно що і ти такий самий. Адже яблуко від яблуні далеко не падає.

Тедді та Майло ледь носами не торкалися через паркан, коли між ними тривала перепалка. Верн та Кріс перестали сміятися і зрозуміли всю небезпеку ситуації.

- Не смій так говорити про мого батька. Він був учасником висадки в Нормандії, ти, жирна свиня!

- Так, але де ж він тепер, маленький, чотириокий засранцю? В Тоґусі, адже так, гівнюку?

- Гаразд, з мене годі. Зараз я тебе вб’ю, пердуняко, – сказав Тедді і заходився перелазити через паркан назад до Майло.

- Давай, йди сюди і зроби це, боягузе, – Майло зробив крок назад, завмер і почав чекати посміхаючись.

- Ні! – крикнув я, схопив Тедді навколо пояса і скинув його з паркану.

- Відпусти мене! Пусти мене до нього! – заволав Тедді.

- Ні! Він цього і хоче, – я промовив йому це не дуже голосно на вухо, – Він хоче щоб ти поліз туди, а там він тебе схопить, відшмагає і відведе в поліцію.

- Що? – Тедді повернув голову і поглянув на мене.

- Ти гадаєш, що такий розумний? Чому ти його н відпускаєш поквитатися зі мною? – промовив Майло підступивши на крок до паркану.

- Звісно ж, – відповів я, – Дорослий чоловік в тілі хлопчика.

- Я ж тебе теж знаю. Ти Лашанс. І ці двоє також мені відомі. Це Кріс Чамберс та один з тих довбнів Тесіо. Я все розповім вашим батькам, – сказав Майло, вирішивши, що це змусить на розплакатися, попросити вибачення і запевнити, що такого більше не повториться.

Кріс показав йому фак., а Верн тим часом взявся розглядати небо.

- Ґорді, ходімо. Бо він мене все ж дістане і я полізу йому товкти пику, – сказав Тедді.

- Я дістану тебе, малий вилупку. Зачекай-но, я відведу тебе ще у відділок.

- Ми чули, що Ви сказали про його батька, – сказав я йому, – і всі підтвердять, що ви нацьковували на мене пса, а це протизаконно, – Майло подивився недовірливо, і перш ніж він встиг щось промовити я сказав:- Ходімо, хлопці, щось тут тхне.

- Я вже не можу дочекатися, коли розповім поліції, що ви назвали божевільним героя війни! – Кріс крикнув через плече коли ми віддалялися, – А що Ви зробили для перемоги у війні, містере Пресмен?

- Це не твоя справа, вилупку! – Майло почав віддалятися, – Ви поранили мого пса! Поверніться негайно! – Але його голос все тихішав, поки він зовсім не втратив до нас цікавості.

Я озирнувся назад, коли ми вже досягли вершини пагорбу. Майло стояв за парканом. Великий чоловік з собакою, яка сиділа поруч. Його пальці змикалися на паркані і в одну мить я відчув жалість до нього. Він виглядав як школяр, замкнутий на задньому дворі, який просив щоб його впустили назад.

Нічні жахи

- Ми показали Майло, що ми не боягузи, – промовив Верн.

- Так, звісно ж показали! – підтримав його Тедді.

І хоча я теж насолоджувався перемогою, все ж я хвилювався. Існує вірогідність того, що Майло піде до поліції. Можливо все таки ті чотири «решки» і справді означали лихо для нас? А що б ми робили, якби не пішли дивитися на труп хлопця, котрого збив потяг? Але ми це зробимо, і ніхто з нас не зупиниться перед цією метою.

Ми майже дісталися до мосту по якому тяглися залізничні колії, який перетинав річку Касл, коли Тедді почав плакати. Він упав навколішки на траву, що вже втрачала свою зелень від нестачі опадів, і почав тремтіти від бурі, що раптом зійшла на нього. Ніхто з нас не знав що робити, оскільки це були сльози не від того що хтось впав з велосипеду.

- Агов, чуваче… що з тобою? – Сказав Верн дуже жалібним голосом. Ми з Крісом обнадійливо поглянули на Верна. «Агов, чуваче!» завжди було гарним початком, але тут Верн і закінчив, бо не знав що казати далі.

Нарешті, коли сила плачу Тедді стихла, до нього підійшов Кріс. Хоча він і був найдужчим хлопцем в нашій банді, але він також був і тим, хто змінював світ на краще. Він був вправним в цьому. Я бачив як він сів на тротуар біля маленького хлопчика навіть не знаючи його і втішав того через розбите коліно доки він не забув про біль.

- Послухай, Тедді. Це ж немає значення, що казав тобі той лантух з лайном. Це ж нічого не змінює, еге ж? А особливо твого ставлення до батька.

Тедді похитав головою. Ні, нічого не змінює. Але це було те, про що він думав на протязі всіх тих ночей, коли не міг заснути і чув все те, про що говорять вдень … розуміючи, що при світлі дня всі в світі вважають його батька… божевільним.

- Він же висаджувався на берегах Нормандії, так? – Кріс взяв одну руку Тедді. Той розлючено кивнув.

- Ти гадаєш, що та купа сміття, яка ображала твого батька, була в Нормандії?

Тедді люто похитав головою і тихо промовив: «Ні.»

- Ти гадаєш, той мудак знає твого батька?

- Ні.

- Наговорювати легко.

Тедді кивнув, але голову так і не підвів.

- І все що між вами з батьком сталося, не може змінити ніяка розмова. Той покидьок всього лиш хотів щоб ти переліз через паркан до нього. Він не знає нічого про твого батька. Він просто почув щось краєм вуха від людей з якими пиячить, ось і все.

- Я в порядку, – він вже майже перестав плакати, витер очі та сів, – Я в порядку, – повторив він і звук його власного голосу, здавалося переконав його, що це є так. Він встав, надів окуляри, витер носа рукою і запитав посміхаючись: - Тепер я плаксій?

- Ні, чуваче. Якщо хтось би сказав щось подібне про мого батька… - відповів йому Верн.

Тоді б його довелося вбити. Так, Крісе? – підтримав я його.

- Так, – промовив Кріс та похлопав Тедді по спині.

- Це правда, Ґорді?

- Звісно ж правда, – сказав я дивуючись, як Тедді міг так турбуватися про батька, який ледь не вбив його.

Ми пройшлися вздовж колій ще якісь двістіярдів і Тедді сказав подавленим голосом:

- Якщо я вам зіпсував розвагу, то прошу вибачити мене.

- Я не впевнений що це можна назвати розвагою, – пробурмотів Верн.

- Тобто ти кажеш, що хочеш повернутися назад? – запитав у нього Кріс.

- Ні, – Відразу ж відповів Верн. Його лице почервоніло від натуги ніби переварюючи те, що він мав сказати далі, – Але ж ми маємо побачити мертвого хлопця, чи не так? Це ж не типу якась вечірка, абощо. Маю на увазі, що я трохи навіть злякався… Ну, розумієте…?

Ніхто не промовив ані слова і Верн продовжив.

- Хочу сказати, інколи я ввечері лежу в ліжку і читаю журнали. В них є жахаючі розповіді, і мені інколи здається, що в мене під ліжком є якісь потвори… Ну. Знаєте, такі з зеленими обличчями і кривавими руками, які можуть простягтися схопити мене…

Ми всі почали кивати йому у відповідь. Ми всі знали про такі нічні жахи. Але я й не підозрював, що через кілька років я перетворю ці жахи на мільйони доларів.

- Загалом, я боюся, що він не просто стане відвідувати мене в нічних жахіттях, але буде просто переслідувати мене, лежачи там, під ліжком, в калюжі крові, порізаний на шматки, і проте рухаючись, розумієте, рухаючись ... він намагатиметься мене схопити!

- Боже мій! - видихнув Тедді, - у мене теж бувають жахіття, але такі! ..

- Я нічого не можу з цим вдіяти, - немов виправдовуючись, проговорив Верн, - І все ж мені чомусь здається, що ми повинні його побачити. Розумієте, повинні ... Але ... Не потрібно ставитися до цього як до цікавої пригоди.

- Так, - тихо сказав Кріс, - мабуть, ти правий.

- Ви ж нікому не розповісте? - В голосі Верна почулося благання, - Не про жахіття, звісно ж - вони у всіх бувають, а про те, як я прокидаюся від того, що хтось нібито причаївся під ліжком. Нікому, гаразд? Адже я вже не маленький ...

Ми пообіцяли, що не скажемо нікому, і знову запанувало трохи незручне мовчання. Було тільки без чверті третя, проте диявольська спека і велика кількість надзвичайних подій створювали враження, що часу пройшло набагато більше, а до Гарлову було ще далеко. Слід було поспішати, щоб хоч якось наблизитися до мети до настання темряви.

Міст

Коли ми підійшли до мосту, то побачили, що він зроблений з дерев’яних брусів, на яких лежать колії, через які можна було поглянути вниз і побачити річку. По обом сторонам від колій були невеличкі доріжки по яким можна було б пройтися і потяг не зачепив би нас, але вир повітря, який йшов за ним обов’язково скинув би нас у мілку та швидку річку. І падати довелося б довгенько, оскільки міст височів над нею десь в ста шістдесяти футах. Насправді цей міст був зовсім не для прогулянок.

Споглядаючи на міст всі ми відчули тремтіння в наших ногах, але воно було змішане з тим неймовірним почуттям ейфорії, яке б ми відчували повернувшись додому і вихваляючись перед друзями, що змогли подолати такий небезпечний відрізок шляху… якщо ми ще повернемося додому. Очі у Тедді просто сяяли: це було краще ніж перебігати автостраду.

- Нічого собі, – сказав Кріс.

- Ходімо, - промовив Тедді, – давайте, ворушіться! – Тедді був вже на початку мосту, де дерев’яні опори було ще вбудовано в землю.

- А раптом ніхто не знає коли наступний потяг? – стурбовано запитав Верн.

- Так… це дорога 136 мосту, а отже… - почав було я.

- Та годі вам обом! – перебив мене Тедді, – Якщо ми підемо в обхід то це буде десять миль і займе щонайменше три години. А перейшовши через міст ми будемо на тому боці через десять хвилин.

- Але якщо раптом їхатиме потяг, нам не буде куди тікати! – Відповів Верн дивлячись на Тедді, а потім поглянув вниз на річку.

- Та що ти таке кажеш? Звісно нам є куди ховатися, – він переліз сів на край мосту. Схопився руками за брус і спустився вниз. Таким чином він хотів показати, що ми зможемо провисіти на висоті 160 футів над річкою, коли над нами гуркотітиме потяг. Від цієї думки мені стало якось не по собі.

- Бачите як все просто? – з викликом промовив Тедді, – Та все ж, якщо хочете, то можете піти в обхід, а я перейду через міст і чекатиму вас на тому боці.

- А якщо їхатиме вантажний потяг на двісті або більше вагонів? Ти зможеш так довго висіти на руках? – запитав його Кріс.

- Ти що, злякався? – запитав Тедді, – Ви можете йти в обхід, а я піду через міст і чекатиму вас там.

- Тут може бути один або два потяги на день, і один з них вже сьогодні проїжджав, погляньте на траву поміж коліями, – промовив я. І справді, трава тут росла нормально, що свідчило про малу інтенсивність руху потягів.

- Ось бачите? – Тедді святкував перемогу.

- Але все одно є ще вірогідність іншого потягу, - додав я.

- Так, - додав Кріс і уважно поглянув на мене, його очі сяяли, - є така можливість. Гаразд, ніхто не хоче відмовитися, поки ми не пішли?

- Ні! – закричав Тедді.

Верн відкашлявся, тихо промовив своє «Ні» і посміхнувся своєю найболючішою посмішкою.

- Гаразд… - сказав Кріс, посміхнувся та подивився по сторонам. Я присів і торкнувся колій. Вони були гарячими від полудневого сонця, але нічого в них не відчув. Потягу поблизу не було.

- Гаразд, ходімо, – сказав я.

І ми пішли через міст ступаючи обережно один за одним: Кріс був першим, за ним йшли Тедді та Верн. Я замикав процесію, так як мав дивитися чи не вигулькне потяг з-за дерев.

Нам довелося йти дивлячись собі під ноги, щоб часом не оступитися і не потрапити ногою між бруси. Коли поміж перекладинами внизу між каменів показалася річка, я зупинився щоб поглянути на неї. Кріс та Тедді вже були далеко попереду, майже на половині шляху. Верн плентався між ними і мною. Я мусив йти далі. Інакше був би сцикунцем.

Коли я вже був на середині шляху, я зупинився і поглянув вгору. Я вже майже наздогнав Верна, який робив заледве один крок на хвилину, а от Кріс з Тедді вже майже дісталися кінця мосту.

Я написав сім книг про різні парапсихологічні явища: людей, здатних читати думки, наділених даром передбачення і тому подібних речей, але сам я випробував щось ніби осяяння єдиний раз у житті. Це сталося саме в той момент, на середині мосту через річку Касл. Ніби щось підштовхнуло мене, змусивши опуститися навпочіпки і помацати колії. Відчуття було таким, наче я схопив залізну змію, що звивалася: колія немов ходуном ходила.

Мені ніколи не було так страшно, як саме в ту мить, на тій колії. Мої ноги стали немов ватними, рот відкрився, а тіло відмовилося виконувати будь-які функції. Я не міг поворухнутися, але я відчував всім своїм єством все на багато миль навкруги. Я думав про Рея Бравера і про те, що ми з Верном скоро до нього приєднаємося.

Ця думка ввімкнула моє тіло. Я просто підскочив на місці, чи може мені лише здалося, що я підскочив, у всякому разі мені здавалося, що я рухався повільніше слимака.

Я закричав на всю горлянку: «ПОТЯГ!» і почав бігти.

Верн озирнувся через плече і побачив що я не жартую, та й сам кинувся бігти.

Далеко попереду я побачив, що Кріс вже зійшов з мосту і ступив на тверду поверхню. Я радів за нього але в той же час я заздрив йому. Я бачив як він впав на коліна і торкнувся землі руками.

Я ледь не звернув собі ліву ногу, коли оступився і майже зісковзнув з брусу, але все ж таки втримався і побіг далі. Я вже наздоганяв Верна. Ми були вже за

серединою мосту, коли я вперше почув потяг позаду себе, він їхав з Касл-Року і ще тільки починав визирати з-за дерев.

- О-о-о-о-о, Господи! – заверещав Верн.

- Біжи швидше, Верне! – я вже був поряд з ним і почав його підганяти, поклавши руку на спину.

- Я не можу, я втомився!

- Біжи, давай!

- Ґорді, я вже не маю сил!

- ТИ МОЖЕШ БІГТИ ШВИДШЕ І НЕ СКИГЛИТИ ЧИ НІ? – закричав я.

Звук від потягу все гучнішав і гучнішав. Я почав побоюватися, що зараз міст почне хитатися і піде нам з-під ніг. Коли це станеться потяг буде просто позаду нас.

- БІЖИ ШВИДШЕ, ВЕРНЕ, ШВИДШЕ!

- О, Боже, Ґорді, Боже, я вже не можу, дідько!

Шум потягу вже був просто позаду нас. Я тоді не чув ніяких інших звуків навколо. Він розривав повітря і був вісником смерті. Я побачив Тедді та Кріса в кінці мосту справа. Вони стояли роззявивши роти і не могли сказати ані слова окрім «СТРИБАЙТЕ!». Але шум потягу перекрив його і ми зрозуміли це тільки по його губам. Міст почало трясти і ми вирішили стрибати.

Верн приземлився носом просто в хмару пилу та каменів, а я впав прямо біля нього. Я не пам’ятаю чи бачив коли-небудь потяг так близько і не знаю чи бачив нас машиніст, та коли ми зістрибнули, над нами пройшов потяг і я почув пронизливий скрегіт металу об метал і відчув спиною той скажений потік повітря, що він за собою ніс. У мене не було ніякого бажання дивитися на потяг. Перш ніж все минулося, я відчув теплу руку у мене на шиї, і я знав, що це був Кріс…

Коли потяг промчав повз нас, я відчув полегшення і підвів голову. Верн все ще лежав обличчям вниз в багнюці. Кріс сидів поміж нами і тримав одну руку на шиї Верна, а іншу на моїй.

Коли Верн нарешті підвівся, ми помітили, що його трусить і він взявся пити. Кріс запитав:

- Чи не хочете ви випити «коли»? Можна взяти мою, як гадаєте, хлопці?

Ми всі погодилися, що можна взяти одну «колу».

Життя лузерів

Через чверть милі ми помітили, що далі залізниця пірнає просто в ліс. Місцевість там була болотна і в повітрі літали величезні зграї комарів та мошки. Але тут були і плюси, наприклад прохолода, благословенна прохолода, якої так не вистачало на відкритій місцевості.

Ми зупинилися біля розлогого дерева в тіні його крони та прийнялися пити ще досі прохолодну «колу». Не минуло й п’яти хвилин, як Верну захотілося відлити в кущах, що і призвело до нових жартів та сюсюкань з ним.

- Що, потяг добряче нагнав страху, Верне?

- Та ні… мені ще перед мостом хотілося, – почав виправдовуватися Верн.

- Ти певен? Бо мені щось так не здалося.

- Та годі вам, хлопці. Я не злякався. Чесно.

- Агов, Ґорді, а як там твої штанці? Не намочив поки біг від потягу? – запитав у мене Кріс.

- Ні, не переживай, – відповів я йому і передав «колу».

- Чого б мені про це хвилюватися, не я ж злякався як дитина!

- Та годі тобі! Я не злякався! – відповів я і штурхонув його у плече.

- Якщо так, то чому ти там застиг немов скеля? – Тедді обережно поглянув на мене.

- Я не застиг як скеля… Я просто закляк від жаху!

Всі, навіть Верн засміялися з цього. Потім ми полягали під деревом і потроху допивали нашу «колу». Моє тіло розслабилося і заспокоїлося. Я вижив і радів цьому. Я відчував ніжність до всього, що мене оточувало. Це було неперевершене почуття.

Полежавши кілька хвилин Кріс підвівся і сказав, що нам пора йти далі. Висока температура повітря все ще трималася і небо було чисто синім, без єдиної хмаринки, але наші тіні вже починали рости. Коли я був малим, пам’ятаю, вересневі дні були довгими і приємними і вечір завжди заставав мене зненацька. Це було схожим на те, що я очікував, що постійно буде червень, і денне світло литиметься допізна в моє вікно. З думок мене вирвав голос Кріса:

- Ґорді, котра година? – запитав мене він. Я поглянув на годинник і відповів:

- Вже за п’яту.

- Гаразд, нам потрібно пришвидшитися зараз, але табір ми повинні розбити ще до темряви, щоб можна було знайти місце де ми зможемо заночувати і перекусити, – сказав Тедді.

- Ми зупинимося десь о шостій тридцять, вас влаштовує? – запитав Кріс.

Нас це цілком влаштовувало. Ми продовжували йти по камінню вздовж колії. Вже незабаром ми так віддалилися від річки, що навіть не могли чути її гуркоту. Ми

йшли і збивали комарів один в одного з шиї та спини. Потім Верн та Тедді трохи віддалилися, а Кріс йшов поряд зі мною, засунувши руки в кишені, а майка, обв’язана навколо поясу, повсякчас вдарялася об його коліна.

- У мене є «Вінстон», - сказав він, - по одній кожному після вечері.

- Справді? Це чудово, – відповів йому я.

- Найкраще викурити цигарку після вечері. Тоді вона найбільше смакує.

- Так, ти правий, – погодився я з ним.

Пройшовши трохи в тиші Кріс запитав у мене:

- Ти вже готовий до школи?

- Гадаю що так, – але хто взагалі міг бути готовим до неї? Ви дещо хвилюєтесь перед тим як зустрінетеся з друзями, яких не бачили все літо; вам цікаво хто буде у вас викладати і якими будуть ваші нові вчителі. Неймовірно, але ви можете навіть захопитися предметами, які вам викладатимуть, і не нудьгуватимите на уроках, бо до того часу літні канікули почнуть потроху набридати.

- Знаєш, що, Ґорді? – Кріс продовжував йти, – Гадаю наступного червня між нами все скінчиться.

- Про що ти говориш? Що такого може трапитися?

- Тому, що ми з Верном та Тедді, на відміну від тебе, підемо по іншій програмі. Ти підеш у клас підготовки до коледжу, а ми підемо у виробничий клас, де будемо будувати шпаківні, вчитися поводитися з інструментом і таке інше. Ти зустрінеш багато нових друзів, розумних друзів, таких як ти. І наші шляхи розійдуться, Ґорді, розумієш?

- Я зустріну багато сцикунців, от кого я зустріну, - відповів я йому.

- Ні, друже, не говори так, - він взяв мою руку в свою, - навіть не думай про таке. Ти знаєш, як ти інколи розповідаєш історії? В твоєму мозку живе мільйон захоплюючих історій, і ти можеш просто сісти і розповісти одну з них нам. Верн та Тедді не завжди розуміють їх. Але ті хлопці в класі підготовки до коледжу, вони зрозуміють.

- Немає різниці скільки історій я знаю. Я не хочу йти в клас, де вчитимуться одні тільки сцикунці.

- Якщо ти не підеш, то будеш звичайнісіньким дурнем.

- Чому ти вважаєш моє бажання бути з друзями дурним?

Він поглянув на мене так, ніби ще вирішував чи говорити мені те, що задумав. Ми сповільнилися і Верн з Тедді вже були за півмилі від нас. Сонце яке вже почало сідати пробивалося крізь дерева даруючи нам свої промінці тепла і перетворюючи ліс в золотистий сад.

- Це нерозумно, бо твої друзі можуть потягнути тебе до низу, – Нарешті промовив Кріс, – Я знаю про твоїх батьків. Вони не турбуються про тебе. Твій старший брат, Денні, був єдиним хто доглядав і піклувався про тебе. Він був кимось на кшталт мого батька. Я навіть знаю, що твій батько відповість тобі, коли ти

скажеш, що підеш у виробничий клас. Це буде щось типу: «Чудово, Ґорді. Чи не міг би ти запитати у матері, що буде на вечерю?» І не кажи мені, що я не правий. Я знаю, що це не так.

Я й не збирався казати йому, що він не правий. Це було трохи дивно і водночас страшно розуміти, що твій друг, навіть найкращий, знає про те, що коїться у тебе в сім’ї.

- Ґорді, ти такий молодий зараз…

- Дякую, татку.

- Хотів би я бути твоїм батьком, - сказав він сердито, - тоді б я ні за що не дозволив тобі йти у виробничий клас.

Кріс дивився на мене так, ніби очікував, що я його зараз вдарю. В залишках денного світла, що проникало крізь крони дерев, його обличчя виглядало на диво нещасним. Було враження, ніби він думав щось типу: «Ти завжди можеш сказати щось про свого друга, образити його абощо, але ти ніколи не повинен говорити погане про його батьків».

- Якщо ти хочеш йти з нами тільки для того, щоб не розпалася банда, - вів далі Кріс, - то дарма, бо ти тоді перетворишся в простака, який використовує свої мізки тільки для того, щоб показати комусь його місце. Ти ніколи не вирвешся з Касл-Року. Ти будеш мріяти тільки про якусь автівку та дівулю, яка буде тобі прати і готувати. Потім ти з нею одружишся, бо вона завагітніє від тебе, і до кінця своїх днів ти працюватимеш на заводі, роблячи одне й те саме. А після роботи ти йтимеш в бар, випиватимеш з колегами і так завжди. Ти цього хочеш?

Крісу Чамберсу на момент виголошення промови було лише тринадцять років, але судячи з його виразу обличчя, коли він це говорив, то був старшим років на двадцять. Складалося враження, що він прожив ціле життя і повернувся в той момент, щоб дати мені правильні настанови. Він знав про всі аспекти життя лузерів. Інколи мені здавалося, що він знав про що я думаю, було відчуття, що він міг читати мої думки.

- Я знаю що думають люди в цім місті про мою сім’ю. Ніхто ж навіть не поцікавився у мене чи справді я взяв ті гроші в школі.

- А це ти їх взяв? – запитав я. Ми ніколи не питалися у нього про той випадок, і якщо ви запитаєте чому, я скажу вам, що інколи слова ранять значно сильніше, ніж кулі.

- Так, – відповів він. Його голос звучав дуже тихо. Він змовк на мить, а тоді продовжив, – Так, це я їх поцупив. Ти знаєш, що це я зробив. Тедді знає. Навіть Верн і той знає. Мабуть всім про це відомо.

Я хотів щось відповісти, але завагався. Він був правим. Я намагався довести батькам, що без доказів його не можна звинувачувати, але… в глибині душі я знав правду.

- Інколи мені здається, що варто було б повернути гроші і вибачитися перед усіма.

Я витріщився на нього не вірячи своїх вухам.

- Ти хочеш повернути гроші?

- Можливо, - сказав він, – і можливо було б варто розповісти про все місіс Сімонс і віддати гроші їй. Мабуть потім я не з’являтимусь у школі якихось тиждень-два, а коли прийду, побачу що у місіс Сімонс з’явилася нова спідниця.

Я поглянув на нього не розуміючи про що він говорить, і побачив на його обличчі посмішку. Але вона не була такою як завжди, доброю і теплою. Її змінила інша – жахливо змучена і сумна, наче гримаса болю лягла на його обличчя.

- Я не стверджую це, просто уявляю, як все могло відбуватися, – сказав Кріс, – Але про спідницю я не забуватиму.

- Крісе, скільки там було грошей? – запитав я.

- Близько семи доларів.

- Нічого собі, – вихопилося у мене.

- Але якщо спочатку гроші вкрав я, а потім їх вкрала місіс Сімонс, а я всім про це розповів, то як ти гадаєш, хто буде винним у цій ситуації? Кому повірять? Їй, викладачці, яка пропрацювала безліч років на благо школи, чи мені, Крісу Чамберсу, молодшому брату Дейва і «Очиська» Чамберсів.

- Боже, та тебе ніхто і слухати не буде, – сказав я.

- Я раніше ніколи навіть не думав, що вчитель… Ох дідько. Та яка взагалі різниця? Чому ми про це взагалі говоримо? – він відвів очі в сторону. В його голосі звучали лють та сльози.

- Крісе, чому б тобі не піти зі мною у клас підготовки до коледжу? Ти ж розумний і зможеш добре вчитися, якщо зосередишся, – запропонував йому я.

- Я, загалом не проти, але все ж вирішує шкільна рада і вчителі, які там працюють. Вони турбуються тільки про те, щоб ти нічого поганого не накоїв у школі, і слухають плітки про тебе і твою сім’ю, що гуляють містом. Вони не хочуть заражати свій клас підготовки до коледжу такими учнями як я. Я не впевнений, що у мене вийде потрапити туди, але я намагатимуся з усіх сил, бо хочу врешті вирватися з Касл-Року, піти до коледжу і ніколи більше не бачити свого батька і братів. Я хочу поїхати туди, де про мене ніхто нічого не знатиме, щоб я міг почати нове життя. Я хочу щоб зачувши моє ім’я люди не починали очікувати від мене якихось неприємностей. Але я не знаю чи впораюся із цим.

- А чому ти такий не впевнений в своїх силах?

- Люди. Люди тягнуть нас на дно.

- Хто тебе тягне? – запитав я думаючи, що він має на увазі вчителів, або братів, чи ж навіть батьків. Але натомість він відповів:

- Друзі. Твої друзі завжди тягнуть тебе за собою, Ґорді. Ти знав таке? – він показав на Тедді та Верна, які вже зупинилися, щоб зачекати на нас, – Твої друзі роблять таке із тобою. Ти ніби прив’язаний до них. І коли вони падають, ти не можеш їх врятувати. Тоді ти падаєш з ними.

- Агов, хлопці, - гукнув до нас Верн, – Не гальмуйте, ходімо швидше.

- Та йдемо ми, йдемо, – відповів Кріс, і перш ніж я встиг промовити хоч слово у відповідь він кинувся бігти до Тедді та Верна. Я побіг за ним, але він дістався до них раніше, ніж я встиг його наздогнати.

Темрява у лісі

Ми пройшли ще одну милю і вирішили, що час розбити табір для ночівлі. Денне світло все ще пробивалося крізь крони дерев, але ми були такими втомленими від подій на звалищі та на мосту, що просто не могли йти далі.

Ми вже були неподалік від Гарловського лісу. Десь недалеко від нас, миль за десять знаходилося тіло мертвого хлопця, скоріш за все зі зламаною шиєю, а можливо і взагалі пошматоване. Нікому з нас не хотілося підходити ще ближче до нього поки тривала ніч. Ми знали, що привидів і злих духів не існує. Але вирішили, що якщо ми помилялися, то краще ближче ніж зараз не підходити.

Верн, Кріс та Тедді пішли глибше в ліс та назбирали сухих гілок для багаття. Кріс обклав місце де воно мало бути камінням що назбирав попередньо з залізничних колій, щоб не спалити ліс, який за час пекельно-гарячого і бездощового літа висох так, що і найменша іскрина могла з легкістю знищити його повністю. Поки вони займалися багаттям, я пішов і знайшов чотири середніх гілочки, на які нанизав котлети для бургерів. Коли багаття розгорілося з достатньою силою, ми вирішили, що вже час смажити нашу вечерю. Пригоди, що трапилися з нами за день зробили нас такими голодними, що ми зняли котлети трохи раніше, ніж було потрібно. Зовні вони були чорними і трохи обвугленими, а в середині, неповністю просмаженими і з ще червоним м’ясом яке ще не встигло навіть нагрітися. Але незважаючи ці недоліки, їжа все одно була найсмачнішою з усього, що ми будь-коли їли.

Після вечері Кріс дістав з рюкзака пачку цигарок і роздав нам по одній сигареті. Ми розстелили наші килимки і повлягалися довкола вогнища і курили так, ніби ми і справді вже були дорослими. Тоді ми були найщасливішими у світі хлопчаками.

- Немає нічого кращого, ніж цигарка після смачної вечері, – промовив Тедді.

- Повністю з тобою згідний, – підтримав його Верн.

Потім ми посідали навколо багаття і розмовляли про все на світі. Ми обговорювали риболовлю, спорт, найкращі моменти цього літа, що ось-ось закінчиться. Тедді розповів, як він їздив на Вайт Біч в Брансвік і бачив як одному хлопцю дали по голові так, що він ледь не потонув. Також у нас була тривала розмова про вчителів у школі.

Про що ми не розмовляли, так це про Рея Бравера, але я постійно про нього думав. Я думав як йому було страшно блукати самому в лісі в темряві. Там, де не було ніяких ліхтарів і де не світили фари автомобілів, які б освітлювали шлях. Там, де не було материного голосу, який би кликав його додому. Якщо ти живеш в місті, то темрява в лісі виглядає так, ніби тобі викололи очі і ти нічого не бачиш, бо навіть місячне світло не може пробитися крізь крони дерев.

Коли я думав про Рея Бравера, я не відчував ніякої присутності духів чи привидів. Я не відчував щоб змінилася погода і не бачив ніяких дивних речей, як це показували по ТБ в передачах про привидів. Я відчував лиш жаль через те, що він там мертвим лежить у лісі. І якщо щось або хтось хотів його з’їсти, то просто підходив і їв його. Біля нього не було ні матері, ні батька, ні друзів, які могли б

відігнати звіра, який напав на хлопця. Він був мертвим і повністю самотнім. Я зрозумів, що якщо зараз не припиню про нього думати, то скоріш за все розплачуся як немовля. Через якийсь час ми вирішили, що вже час лягати спати. Я заснув відразу ж, як тільки голова торкнулася до килимка.

Сон про глибоку воду

Я прокинувся посеред ночі і не відразу зрозумів де я знаходжуся. Я тоді подумав: «Чому в моїй кімнаті так холодно і ніхто не зачиняє вікно?» Через кілька секунд я врешті збагнув, що я не у себе вдома. Це було щось інше. Навколо мене хтось обвився руками і міцно стискав, в той час як хтось ще позаду стояв і прислухався до чогось.

- Що трапилося? – запитав я здивовано. Той, хто тримався за мене видав якийсь дивний звук і я зрозумів, що то був Верн. Це змусило мене прокинутися остаточно і зрозуміти, що ми зараз знаходимося посеред лісу поблизу Гарлову. Але чому ж всі одночасно прокинулися посеред ночі? Ми ж спали всього-на-всього кілька годин.

- Не проганяй мене від себе, будь ласка, – проскиглив Верн мені на вухо, – Я тобі нічого не зроблю.

- Крісе? – погукав я.

- Заткнися Верне. Там нічого немає, – пролунав голос Кріса.

- Ні, там дійсно щось є, – сказав Тедді тремтячим голосом.

- Що там? – запитав я. І ніби у відповідь на моє питання з глибини лісу долинув звук, схожий на те, як кричить жінка, яка помирала в жахливих муках.

- О Боже, – прошепотів Верн. В його голосі страх звучав так сильно, як ніколи до цього. Він ще дужче вхопився в мене роблячи неможливим моє дихання. Я попросив його відпустити мене, але він не звернув уваги на моє прохання. В той момент він був схожим на пса, який думає тільки про те, щоб бути біля свого господаря.

- Це був Бравер, – промовив Верн, – О, Боже. Мені так страшно. Я обіцяю, що більше ніколи не купуватиму розпусні журнали. Я обіцяю, що завжди їстиму овочі на обід, як це казав лікар. Я не хотів, клянуся. Я…

- Стули пельку, Верне! – гаркнув на нього Кріс впівголоса. Але замість стихнути Верн знову перейшов на шепіт і продовжив щось бурмотіти. Голос Кріса звучав владно і впевнено. І хоча, я вважаю, він боявся не менше нашого, то ніяк цього не показував.

- Це ж всього якийсь птах, вірно? – запитав я у Кріса.

- Навряд чи, хоча я так само думав спочатку. Скоріш за все це дикий кіт. Батько розповідав, що кілька разів на рік вони гарчать так, немов їх у пекло кидають варитися. Звук такий, ніби це жінка якась кричить, еге ж?

- Так. Схоже, – відповів я.

- Ні. Це його привид. Це привид Рея Бравера, – прошепотів знову Тедді, – І я піду його шукати.

Ми не думали, що він говорить серйозно, але знаючи Тедді, нас не здивувало те, що він піднявся і почав крутити головою, щоб вибрати шлях куди йти. Ми з Крісом відразу ж вхопили його і посадили назад на землю.

- Відпустіть мене, виродки! Відпустіть! – заволав Тедді, – Якщо я сказав, що хочу піти шукати тіло Рея Бравера, то й піду, і ви не зупините мене. Я хочу побачити привида! Я хочу…

Дикий крик, що холодив кров у венах, знову пронісся лісом розрізаючи повітря. Він був у високих тонах і дуже гучним. Досягнувши свого апогею він почав потрохи стишуватися, так ніби хтось грався з приймачем. І коли звук вже майже затих. То раптово вибухнув знову із ще більшою силою

- Боже милий! – промовив Тедді. Він вже сидів не рухаючись і навіть не думаючи про те, щоб знову намагатися піти до лісу і подивитися на привида. Ми почали тиснутися один до одного все ближче і ближче. В мене навіть виникла думка про те, щоб дати драла звідти, але я відразу ж збагнув всю тупість цієї ідеї. От якби ми й насправді ночували на полі у Верна, то можна було б спробувати втекти. Але зараз Касл-Рок далеко, і перспектива перебиратися через міст в темряві не додавала мені оптимізму. А бігти ще глибше в ліс і ближче до трупа Рея Бравера було б ще безглуздіше. У нас не лишалося іншого виходу, окрім того щоб стояти на місці не рухаючись і прислухатися до найменшого шуму. Якщо там і справді був привид, який хоче нас впіймати, то йому це вдасться з легкістю.

Через кілька хвилин Кріс запропонував нам вартувати по черзі, щоб не надто втомлюватися. Ми всі погодилися, і кинувши монетки визначили, що спочатку вартуватиме Верн, потім Кріс, за ним Тедді. Я буду останнім. Верн сів біля вогнища, в той час як всі вляглися назад на свої килимки (які підтягнули ближче до багаття, створивши менше коло) і намагалися заснути.

Я був впевненим, що не зможу заснути, але помилився. І хоча сном це важко було назвати, ми позасинали вже через кілька хвилин. Мій напівсон постійно пронизали крики, що доносилися із глибини лісу. Зараз я не можу згадати, чи це було насправді, чи лише відбувалося уві сні. Також мені снилося (чи ні?), що між дерев блукало щось сріблясто-біле.

Коли я поринув у глибший сон, мені наснилося, що ми з Крісом потрапили на Вайт Біч, туди де був Тедді цього літа, і де вдарили хлопця по голові, який ледь не потонув. Мені наснилося, що ми плавали, і запливли так далеко, що й дна не було видно. Ми пливли спокійно по поверхні води, а над нами сяяло спекотне червневе сонце. Позаду нас, з пляжу доносився сміх і радісні вигуки. Дорослі лежали на своїх лежаках, діти гралися у піску, будуючи замки, а тинейджери розбившись на невеликі групи спілкувалися один з одним.

Місіс Коут плавала неподалік у човні. Вона сиділа стримано, суворо поглядаючи з боку на бік, в своєму темно-сірому костюмі, в якому ми бачили її щодня на протязі навчального року.

- Будьте обережні, хлопці, – сказала вона нам, – Якщо ви не готові, я битиму вас веслом по голові поки ви не стечете кров’ю. А зараз, містере Чамберс, я б хотіла почути «Полагодь стіну» Роберта Фроста, якщо ви не заперечуєте.

- Я ж намагався повернути гроші. Я віддав їх місіс Сімонс, але вона забрала їх собі. Ви мене чуєте? Місіс Сімонс забрала усі гроші собі. Що ви тепер робитимете? Будете бити її веслом, поки та не стече кров’ю? Га?

- «Полагодь стіну», містере Чамберс. Я все ще чекаю.

Кріс кинув на мене розчарований погляд, в якому було: «Я ж казав тобі, що буде так», а тоді почав розповідати: «Є щось, що не любить огороджень, Що відсипом під ними землю пучить…» І раптом його голова пірнула вниз під блакитну гладь води. Я побачив, що його рот відкривається і закривається продовжуючи розповідати поему.

- Допоможи мені! Допоможи! Врятуй мене, Ґорді! – на мить випірнувши з води закричав він, а потім знову пішов під воду. Придивившись крізь небесну товщу води я побачив, що його за ноги тягнуть донизу якісь дві фігури, і за мить я впізнав у них Тедді та Верна, а поглянувши в їхні очі я злякався. Вони були без зіниць.

Крісова голова виринає знову. Він хапається однією рукою за мене, а його рот відкривається і закривається, але вже беззвучно, немов у тієї риби, що викинули на берег. Я з надією на порятунок дивлюся на пляж. Але там вже нікого немає, скрізь порожньо. Кріс раптом знову закричав і ті двоє потягнули його донизу. Коли він вже зникав з виду, я побачив, що його очі сповнені жаху, а руки простягаються до мене сподіваючись на допомогу. Але замість того, щоб йому допомогти я з усіх сил пливу до берега, або хоча б туди, де вже не так глибоко. Перш ніж я зміг зробити це, перш ніж я наблизився до берега хоч на один фут, я відчув, що хтось схопив мою ногу і почав тягнути мене. Я запручався, намагаючись звільнитися від тієї руки, а тоді… тоді сон перейшов у реальність. На моїй нозі була рука Тедді, який намагався розбудити мене, оскільки була моя черга заступати на варту.

Олень

Верн, Тедді та Кріс спокійно продовжували спати. І хоча я вже прокинувся та стояв на варті, я все ще відчував сонливість. Залишок ночі, що припав на мою чергу був тихим, і окрім співу пташок та шелесту листя не було ніяких звуків.

Зрештою я піднявся і відчув якісь зміни. Завмерши на мить, щоб зрозуміти що ж все-таки відбулося, я побачив як місяць почав розчинятися у вранішньому сонці і мої руки вже можна було розгледіти на фоні синіх джинсів. Годинник показував чверть на п’яту. Світало.

Я оглянувся навкруги і трохи пройшовся вглиб лісу. Жахаюче відчуття, що не покидало мене протягом ночі нарешті відступило і я почувався просто чудово. Прогулявшись лісом я вирішив піднятися до колій, де присівши почав перебирати та кидати камінці. Я вирішив, що такого чудового світанку не варто квапитися, тому й не будив друзів. Не можу сказати точно скільки я там просидів, дивлячись на світанок і на те, як небо змінювало свій колір з пурпурового на блакитний. Я повернув голову праворуч і завмер. На коліях в ярдах десяти від мене стояв олень.

В мене підстрибнуло серце. Я просто не вірив своїм очам. Я не міг поворухнутися. Я не хотів рухатися. Очі його були коричневими… хоча ні, скоріш чорними. Він стривожено дивився на мене своїм дивним поглядом. Голова витягнулася на тендітній шиї в мою сторону і він побачив хлопчика з темним волоссям, в пом’ятій одежі, в якій він нещодавно спав, що блукає лісом, а зараз присів перепочити на коліях. Те, що я міг його бачити так близько – було для мене найчудовішим подарунком.

Ми дуже довго дивилися один на одного, принаймні мені так здавалося. Тоді він повернув голову в іншу сторону і пішов на другий бік колій. Там він помітив невеликий острівець трави, що стирчав з землі, і почав його скубати. Я просто не міг в це повірити. Мені здавалося, що ось-ось він злякається і кинеться тікати у ліс, але він все ще продовжував скубати траву. Він навіть не озирався, щоб побачити чи бува я не підкрадаюся до нього ззаду, та й навіщо? Я й так сидів не видаючи ані звуку.

Потім колії піді мною ожили мов ті змії від потягу, що наближався і олень повернувшись пострибав у хащі лісу в напрямку Касл-Року, але перед тим як розчинитися в лісі він завмер на мить на галявині, ніби для того, щоб я міг востаннє насолодитися його красою.

Я присів поглянути на місце де олень їв траву, доки звук потягу його не злякав його. Потім отямившись від побаченого я вирішив піти назад в табір. Потяг розбудив хлопців, але вони все ще лежали, потягалися та позіхали. Сівши, ми ще раз обговорили події минулої ночі і як вирішили «кричущий привид», як його назвав Кріс, був всього лиш витвором нашої уяви. Вдень це видалося нам більш дурним, аніж цікавим. Ми вирішили забути про цей випадок.

Спочатку я думав розповісти їм про оленя, але потім вирішив, що не варто. Це стало моєю особистою таємницею. Я ніколи і нікому про це не розповідав, і ніде не писав про це до сьогодні. І я вимушений визнати, що написаним воно не виглядає таким важливим і хвилюючим. Але все ж для мене це була найкраща, найприємніша, наймиліша і, на жаль, найкоротша подія за всю нашу подорож. Я

завжди звертався до неї в пам’яті, коли мені була потрібна допомога, так як наприклад, того дня у В’єтнамі, коли я побачив як один хлопець прикриваючи носа рукою йшов по полю. А тоді він забрав руку від обличчя і я побачив, що у нього не було носа, йому його відстрелив снайпер кулею; тоді, коли лікар сказав, що у мого сина інфекція головного мозку; тоді, того довгого тижня перед смертю матері. Я завжди думками повертався до того ранку в лісі. Але про найважливіші речі у світі завжди важко говорити. Ми завжди турбуємося про те, що нам хтось щось скаже.

П’явки

Залізничні колії, по яким ми продовжували йти вже другий день повернули на південний захід і тепер проходили через хвойний ліс. Ми поснідали дикими ягодами і фруктами. Не всім це сподобалося. Верн побажав, щоб вкінці подорожі на нього чекали півдюжини смажених яєць з беконом.

Це був останній день нашої подорожі і я боявся, що він буде найгіршим. Близько дев’ятої на небі вже не було ані хмаринки, сонце палило нещадно, і нам здавалося гарячіше навіть від простого погляду на нього. Залізниця пролягала крізь чагарники, повз рівчаки і деінде омивалася чимось на кшталт болота. Також були ще й комахи. Господи, як же вони нам надокучали. Ми знали, що нам ще залишалося близько восьми чи десяти миль дороги, але наша ціль підштовхувала і змушувала нас йти вперед навіть у таку скажену спеку. Мені думалося, що побачивши той труп ми всі збожеволіємо, хоча точно цього і не знав. Так як і не знав, що ми робитимемо, коли побачимо його – вжахнемося, здивуємося чи замилуємося ним? Хтозна. Але ми дуже хотіли його побачити.

Вже було о пів на десяту, коли Тедді та Кріс побачили якусь водойму. Вони вказали нам з Верном на неї і ми щодуху кинулися туди. Прибігши, ми побачили, що це такий собі невеличкий, проте глибокий ставок. Він утворився від струмка, що брав свій початок біля колій.

- Як гадаєте, тут можна плавати? – запитав Верн нетерпляче поглядаючи на воду.

- Є тільки один спосіб це перевірити.

- Хто піде першим? – запитав я.

- Я! – вигукнув Кріс і миттю кинувся до води, знімаючи із себе одяг по дорозі. Роздягнувшись повністю він стрибнув у воду і зник.

Якийсь час його не було видно, і ми вже почали було хвилюватися, чи не трапилося з ним чогось, але ось з-під води з’явилася спочатку темна чуприна і з нею вигулькнув Кріс. Мокре волосся спадало йому на очі, але він відкинув його і прокричав:

- Вода просто чудова!

- А там глибоко? – запитав у нього Тедді. Він боявся незнайомої води, бо не вмів плавати.

Кріс випростався у воді і ми побачили, що вона сягає йому до ключиць. Я помітив щось сіре у нього на шиї, але не надав цьому належної уваги, подумавши, що це мабуть глина. Якби я поглянув уважніше і прискіпливіше, зміг би врятувати себе від не дуже приємних спогадів.

- Залазьте у воду, боягузи! – промовив Кріс і ми відразу ж почали роздягатися. Першим стрибнув Верн, а за ним я. Вода була чиста і холодна. Я проплив повз Кріса насолоджуючись тим, що відчував тільки воду і нічого зайвого. Я зупинився і ми подивилися один на одного.

- Чудово! – промовили ми одночасно і засміялися.

У воді ми пробули десь пів години, доки не зрозуміли, що там повно повнісінько п’явок. Ми пірнали, пропливали один у одного між ніг і штовхалися під воду. Потім Верн заплив у тінисту місцину і пірнувши став на руками на дно. От тоді я й побачив, що ноги у нього теж покриті чимось сірим, але мені довелося уважніше придивитися, щоб розгледіти, що ж це таке. Це були п’явки. Величезні, жирні, бридкі п’явки.

Кріс завмер з відкритим ротом, а я відчув як всередині у мене все холоне. Тедді несамовито закричав, а на його обличчі з’явився вираз скаженого жаху. Тоді троє з нас щодуху кинулися вибиратися з води. Зараз я знаю про п’явок більше, аніж тоді, але й того дня мені було відомо, що вони найкровожерливіші почвари з усіх мені відомих. Я тоді відчув такий жах, що й досі мене пересмикує при виді якоїсь незнайомої мені водойми. Річ у тім, що п’явки пристають до твого тіла непомітно. І якщо їх вчасно не скинути з себе, вони сидітимуть і цмулитимуть з тебе кров, поки повністю не нап’ються нею, і лиш тоді відчепляться і відпадуть.

Ми вистрибнули на берег зі швидкістю кулі і Тедді відразу ж підсилив гучність свого крику, як тільки побачив своє тіло вкрите п’явками. Він взявся скидати їх на землю не замовкаючи ні на мить. Тим часом з води виглянув Верн і з здивуванням запитав:

- Що за чортівня з вами коїться, хлопці?

- П’явки! – закричав йому у відповідь Тедді знімаючи з ноги дві особливо великі і кидаючи їх в ліс що було сили.

- О Боже Боже Боже Боже! – ледь не плачучи закричав Верн. Він стрімголов кинувся пливти до берегу і вилетів з води як корок з пляшки шампанського.

Я все ще відчував мороз на шкірі і те пекуче сонце не могло мене зігріти. Я стримував себе, щоб не закричати поки скидав п’явок зі свого тіла, бо не хотів видатися боягузом-крикуном. Кріс повернувся до мене і запитав:

- Ґорді? На мені ще є вони? Благаю, зніми їх з мене, Ґорді, будь ласка! – на ньому було ще кілька штук п’явок, які сповзали по його спині немов великі чорні шмарклі. Я знімав їх обережно, щоб не завдати Крісу ще більшого болю.

Мені вже ставало краще і я відкинув волосся назад з лоба і очей щоб уважніше себе роздивитися. От тоді я й відчув ЇЇ. П’явка, величезна і жирна завбільшки з вказівний палець була в моєму вусі. Вона залізла доволі глибоко у вухо і назовні лишилася тільки невелика її частина до якої я міг доторкнутися. Я силувався дістати її звідти, але мої намагання були марними – вона постійно вислизала у мене з пальців, а я не міг побачити як краще за неї взятися. Тоді я з усієї сили вхопив її пальцями і здушивши потягнув назовні. Я відчув як вона луснула у мене просто між моїх пальців і кров, моя кров(!), потекла мені по обличчю і в середину вуха. Тоді я не зміг стриматися і заплакав. Потім, опанувавши себе, я вмився, позмивав кров з вуха та руки і почав одягатися. Верн підбіг до мене і запитав:

- Ґорді, на мені ще є п’явки? Чи я вже всіх скинув? – він почав крутитися немов якийсь божевільний танцівник. Я поглянув на нього і відповів, що він вже всіх поскидав.

Перед тим як вдягнутися, ми затримали погляд один на одному, дивлячись чи бува ми не пропустили якогось кровожера на нашому тілі, а тоді вирішили, що вже час повертатися назад до колій і продовжувати нашу подорож.

Я оглянувся і побачив притоптану траву, де ще кілька хвилин тому ми пританцьовуючи як божевільні намагалися зірвати п’явок з наших тіл.

Короткі тіні, брудне взуття

Ми продовжували йти далі і вже незабаром у нас з’явилося відчуття, що вже скоро ми дістанемося до пункту призначення. Але на жаль наші відчуття нас підводили, бо йти нам було ще багацько. Ми знали, що треба шукати тіло там, де Гарлов-стрит перетинається з залізничними коліями. Також ми знали, що дорога тягнеться вздовж річки Роял, яка лежить всього в десяти милях від річки Касл. Але тих десять миль – то навпростець, а залізничні колії робили довгий, заокруглений маршрут, який називали «серпом». Якщо поглянути на карту, можна було побачити, що по коліях між двома річками відстань становила 16 миль. А іншого шляху, окрім того яким ми йшли, не було.

Кріс почав сумніватися, чи на правильному ми шляху, бо вже наближався полудень, а річка Роял так і не з’являлася. Ми зупинилися і роззирнулися навколо. Кріс піднявся на високе дерево, що було поблизу, і спустившись розповів нам, що треба пройти ще близько чотирьох миль, перш ніж ми дістанемося до річки, і то, якщо йти дуже швидко.

- Боже, що ж нам тепер робити? – вигукнув Тедді.

Ми поглянули один на одного. На обличчі читалася втома. Ми були голодними і виснаженими. Наша велика мандрівка здавалася нам важкою працею, і ми були брудними, з порваними подекуди речами. Напевно наші батьки вже почали турбуватися, де ж ми поділися, а поліція можливо шукає нас, якщо Майло Пресмен або машиніст повідомили їм про нас. Ми сподівалися повернутися до Касл-Року завидна, але о четвертій ми були б всього за три години до темряви, а вночі навряд чи хтось зголоситься підвезти чотирьох хлопців з передміськоїдороги. Нарешті Кріс промовив:

- Ще недовго, якщо поквапимося. Ходімо.

Він підвівся, повернувся і рушив вперед вздовж колій в своєму брудному взутті, а його тінь коротшала з кожним кроком. Через кілька секунд ми всі рушили за ним.

Важлива причина

Інколи я дивуюся, як це ми вирішили піти з Касл-Року в Гарлов залізничними коліями. Часом я уявляю розмову між нами про те, що краще вибрати: залізницю чи Гарлов-стрит.

- Ми з легкістю можемо пройтися трасою №7, - кажу я, - і вийдемо на Гарлов-стрит. І ми б з легкістю знайшли Рея Бравера через кілька годин, після того, як вийшли з дому.

- Це дуже просто, чуваче! – сказав Тедді, а Верн додав:

- Не будь сцикунцем, Ґорді. Це буде крута пригода, якщо ми підемо по залізничних коліях.

Кріс тільки й робив, що посміхався.

Тож ми вибрали не простіший і коротший шлях. Вони казали, що враження від подій, що з нами трапляться по дорозі назавжди закарбуються в нашій пам’яті і з роками тільки посилюватимуться. Але хто ж знає насправді? Можливо, якби ми пішли не по залізничних коліях, а короткою дорогою, то Кріс, Верн та Тедді були б зараз живими. Ні, не думайте, що вони померли під час нашої пригоди, бо це не так. Ніхто з них не загинув у цій історії, окрім п’явок та Рея Бравера. Смерть забрала їх ще задовго до того, як я почав писати цю історію. Але все ж таки це правда, з чотирьох хлопчаків, що підкидали монетки на звалищі Майло Пресмена, щоб вирішити хто ж піде в магазин за бюргерами та колою, тільки той, хто програв і пішов – залишається живим ще до тридцяти чотирьох років.

Можливо ми всі, або хоча б половина з нас, знали, що наш похід для того, щоб побачити мертве тіло людини був такою ж важливою подією, як і вперше переспати з кралею. А найважливіші речі у житті ніколи не були простими і вони назавжди залишаються в нашій пам’яті з позначкою «важливо», але ти ніколи про це не замислюєшся.

Тож якщо ми обрали подорож вздовж колій, яка виявилася важчою, ніж ми собі уявляли, то ми зробили все правильно, так як треба. Події, що з нами траплялися на шляху до нашої мети і зробили ту мандрівку тим, чим вона і мала стати: важливою подією.

Що ми не знали поки йшли по коліях, так це те, що Біллі Тесіо, Чарлі Гоґан, Джек Маджет, Норман «Кучер» Браковіч, Вінс Дежардін, старший брат Кріса «Очисько» та «Туз» Меріл власною персоною були вже на шляху до того місця куди прямували і ми, щоб теж поглянути на мертв’яка. Вони саме виїжджали на чорному Форді 1952 року, який належав «Тузу» та на Вінсовому рожевому Студбейкері 1954 року з дому, коли ми розпочали останню частину нашої подорожі.

Біллі та Чарлі змогли протриматися зі своєю таємницею менше однієї доби, а тоді Чарлі розповів «Тузу», коли вони пиячили в барі, а Біллі сказав Джеку Маджету на риболовлі. І «Туз» і Джек пообіцяли тримати рот на замку про це, але вже опівдні всі хлопці з їхньої зграї знали ту таємницю.

Норман вирішив, що всі вони стануть відомими героями і дівки самі стрибатимуть до них у машину, якщо «знайдуть» труп хлопця. Вони зможуть зателефонувати в поліцію і сказати, що під час риболовлі на річці Роял вони помітили якесь шмаття і підійшовши ближче зрозуміли, що там лежить хлопець, що зник кілька днів тому. Вони Вже виїжджали на пряму дорогу, що поєднувала Касл-Рок та Гарлов, коли ми тільки почали підбиратися ближче до тіла.

Тіло

Була вже друга година дня коли на небі почали з’являтися хмари. Ми навіть не передбачали, що може піти дощ, адже сонце нещадно палило вже кілька днів, і ніяких натяків на опади не було. Вони почали скупчуватися за високими деревами на південь від нас і повільно пливти в нашу сторону, тому спочатку ми їх навіть не помітили.

Врешті, коли Кріс показав нам темно-сірі обриси хмар, що все ближче і ближче підкрадалися до нас, ми зрозуміли – незабаром почнеться довгоочікуваний дощ. За годину після цього небо просто на очах почало змінюватися. Було все ще спекотно, як і раніше, але ми знали, про що це свідчить. І птахи теж знали. А вони, здавалося, беруться нізвідки і зникають в нікуди, заповнюючи весь простір своїми криками. Денне світло потьмянішало і наші тіні стали заледве помітними. Сонце тепер лиш час від часу визирало з-за хмар, що змінили свій колір з темно-синього на майже чорний, і пливли в нашу сторону. Подекуди в них з’являлися блискавки, які розтинали небо навпіл, а за ними слідували гучні, довгі, тремтячі та лякаючі вибухи грому.

Ми дещо порозмірковували над тим чи сильною буде злива і чи сильно ми змокнемо, але звісно ж мандрівки своєї не полишили. Це все ж таки буде круто… і в цій воді не буде п’явок! Десь через пів години після того як ми побачили хмари, Кріс помітив щось крізь листя дерев.

- Нарешті! – приглянувшись уважніше закричав він, – Ми дійшли. Це ж річка Роял.

Ми почали йти швидше, а буря все ближчала і ближчала. Почав здійматися вітер і ми відчули певне похолодання. Тоді я поглянув униз і побачив, що моя тінь вже майже повністю зникла. Сонце повністю було закрите хмарами.

Ми розділилися по двоє і почали шукати тіло по обидві сторони колій. Я відчув, що трохи нервую, а в роті стало сухо немов у пустелі. На мить сонце вигулькнуло з-за хмар, а тоді повністю заховалося на весь час дощу. Ми відчували річку вже на запах, або ж це був запах дощу, хтозна, але ми підходили до тіла Рея Бровера все ближче.

Я помітив десь недалеко від нас спалах блискавки, який змусив мене закрити очі і скрикнути. Я почув, що на відстані приблизно 60 ярдів від того місця де ми були повалилося дерево. Крик сотень птахів змусив мене зупинитися на мить, переборюючи страх, що наростав з кожним кроком у моєму тілі. Тоді мені як ніколи захотілося опинитися вдома, сидячи у ліжку та читаючи книгу.

- Боже! – скрикнув Верн, – Погляньте на це!

Я поглянув туди, де вказував Верн і побачив, що з неба вирвалася блискавиця і вдарила у землю всього за 30 ярдів від нас, а тоді вона вибухнула стовпом іскор і зникла так само несподівано як і з’явилася.

- Чорт забирай, що ж я тут роблю? – сказав Тедді.

- Хлопці, - промовив Кріс, - здається зараз буде така злива, якої ми вже давно не бачили.

Але я погоджувався з Тедді. Небо блискало і гуркотіло від грому майже постійно. Блискавки розрізали небо знову і знову, а тоді без будь якої перерви за ними лунали нові і нові вибухи грому. Після однієї доволі великої блискавки загриміло так, що мої вуха, здається, втратили здатність чути. Я стояв і відходив від того оглушливого гуркоту, як раптом почув крик Верна.

- Там! Он де він! Погляньте! Я його знайшов!

І ми всі кинулися до нього, щоб поглянути на те, що він показував. Спершу я подумав, що у Верна просто розігралася уява, але через мить я змінив свою думку. В той момент коли я побачив ЙОГО, зрозумів, що ніколи не хотітиму більше бачити трупів, навіть тварин.

Внизу в рівчаку виднілося болото, і від нього несло бридким запахом застояної води, а недалеко від нього лежала білосніжна, нерухома рука. Чи дихав хтось із нас в той момент? З впевненістю можу сказати що ні!

Вітер здіймався все дужче і приносив із собою новий холод. Я здригнувся, але не міг зрозуміти від чого: від холоду чи від думки про ту страшну, бліду руку із скорченими пальцями на ній, що завмерли дещо здійнявшись над землею. Та рука показала нам, що смерть реальна і вона приходить до усіх не зважаючи на вік. Спогад з тією рукою завжди підіймався на поверхню, коли я читав про якісь катастрофи, що відбувалися у світі.

Раптом знову вдарила блискавка і вирвала нас усіх із заціпеніння.

- Боже мій, – прошепотів Кріс. Верн натомість прошепотів щось нерозбірливе і відвів погляд в сторону.

Лише Тедді стояв і зачаровано споглядав руку Рея Бравера, до якої десь там було прикріплене нерухоме, бездиханне тіло. Повіяв сильний вітер і його волосся здійнялося, вперше за довгий час відкриваючи на показ його скалічені вуха, але він цього навіть не помітив. Його обличчя просто сяяло. Неймовірний шум, що здійнявся з усіх сторін здавалося б розбудив ліс вдруге за день. Він гудів від звуків пташок і крапель води, що вдарялися об листя. Розпочалася злива.

На нас впало кілька краплин і на мить все затихло, а через кілька секунд все навколо почало потопати під густим дощем. Ми просто за одну мить промокли до нитки. Звук навколо нас змінився. Здавалося що одночасно хтось заграв на тисячах барабанів. Це звучало так, ніби ліс вітав нас із закінченням подорожі.

Кріс подався вниз до краю болота. Я пішов за ним. Верн і Тедді трималися весь час поблизу нас, але до трупа Рея першими дісталися ми з Крісом. Він лежав обличчям вниз і Кріс із запитанням в очах поглянув на мене. Я кивнув йому так, ніби він сказав щось просте і невигадливе.

Я думав про те, що він лежав там повністю забрудненим і дуже виснаженим, щоб піднятися назад до колій після того, як його збив потяг. Він лежав головою в ту сторону звідки ми прийшли, прикривши обличчя рукою, ніби поринув у пообідній сон. Він лежав у болотистому ґрунті, який просякав його брудною водою. Його волосся було темно-рудим, а на голові виднілася кривава рана, але вона не була такою великою, щоб сказати з впевненістю, що саме через неї він і помер. Але найгіршим було те, що комахи летіли і сідали на нього немов металева стружка на магніт. На ньому була темно-зелена сорочка та сині джинси. Його ноги лежали

абияк, але на них не було взуття. Його кросівки валялися в кількох футах від нього, повністю вимащені в болоті. В той момент в мене в голові склався пазл і я зрозумів чому взуття було не на його ногах. Моя дружина, діти, друзі – всі вважають, що мати таку уяву як у мене це дар: я не тільки можу вигадувати усілякі цікаві речі, але й заробляти на них гроші. Але інколи цей дар перетворювався у прокляття, так само як і тоді. Будучи хлопчиком, який стоїть навпроти мертвого Рея Бравера моя уява увімкнулася на повну потужність і показала мені те, через що я і досі інколи прокидаюся в холодному поту. Я побачив як потяг вдаряє Рея і того жбурляє вниз до болота, а його черевики аж злітають з ніг і приземляються за кілька футів від нього. Потяг викинув його з черевиків так, як викинув його життя з тіла.

Ось що врешті змусило мене повірити, що хлопець помер. Він не був хворим. Він не спав. Він більше ніколи не прокинеться вранці; не з’їсть багато яблук влітку; не хвилюватиметься через екзамени. Він був мертвим. Цілком і повністю. Він ніколи тепер не ходитиме з друзями грати в сніжки. Ніколи не піде на якісь розваги. Ніколи не зможе попестити дівчину за волосся. Він тепер завжди «не міг», «не буде», «не могтиме». Він перетворився на одне велике «НЕ». ВІН БУВ МЕРТВИМ. Я стояв і думав, що мені і за день не вдалося б виміряти відстань між ним і його черевиками. Там було всього близько трьох футів, але водночас там були мільйони і мільйони миль. Він відділився від своїх черевиків і не було ніякої надії на воз’єднання.

Ми повернули його обличчям вверх, до шаленого дощу, денного світла і щебетання пташок. На його обличчі та шиї було повно подряпин та синців. Вони тяглися просто під сорочку і навколо шиї. Його очі були відкритими і виглядали жахливо: одне було широко розплющене, але зіниця від удару немов сховалася на іншу сторону очного яблука. Друге око було нормальне і дивилося в небо просто на дощ. Біля його рота і вух виднілася засохла кров, яка ще донедавна пульсувала його тілом. В загальному можу сказати, що він виглядав жахливо.

Тут раптом з рота трупа вилізла якась комаха і поповзла кудись за його комір.

- Ви це бачили? – вигукнув захоплено Тедді, – Б’юсь об заклад, у нього там їх повно всередині. Щоб я…

- Стули пельку, Тедді! – заткнув його Кріс.

В одному оці відблиснуло якесь світло, і це виглядало так, що він був радий бачити те, що до нього прийшли хлопці, такі ж як і він. Його тіло трохи ворухнулося і я відчув якийсь сильний, неприємний запах, що йшов від нього. Я відвернувся і мені здавалося, що я плачу, але очі і щоки були сухими. Я вставив два пальці в горлянку, сподіваючись виблювати, але так і ні на що не спромігся.

До звуку дощу і пташок додався звук автівок, що паркувалися обабіч дороги з іншої сторони болота. Тоді було чутно як гримають закриваючись двері машин, а потім хрускіт гілок та лайка. Першим кого ми впізнали був «Туз» Меріл, який перекрикуючи шум зливи сказав:

- О, і що ж тут у нас?

«Туз» Меріл

Ми всі підстрибнули від здивування, а Верн аж скрикнув. Пізніше він пояснив, що спочатку подумав, що ті слова промовив труп. З другої сторони водойми де ліс продовжував рости і переходив на іншу сторону дороги стояли «Туз» Меріл та «Очисько» Чамберс.

- Агов! – сказав «Очисько» - це ж мій маленький братик.

Кріс вирячився на нього з відкритим ротом. Його мокра майка все ще висіла навколо його поясу, а лямки рюкзака, які стали темно-зеленими від дощу, виднілися на його голих плечах.

- Забирайся геть, Річе! Це ми його знайшли! – сказав він.

- Ви його знайшли? А чорта з два! Знайшли його ми і ми повідомимо про нього в поліцію, – сказав «Очисько».

- Ні, ви цього не зробите, – сказав я, відчуваючи, як злість закипає у венах. Я вирішив, що цього разу старші хлопці не заберуть нічого у менших. Вони приїхали сюди на машинах, з усіма зручностями і витратили на дорогу лише пару годин, натомість ми пробиралися з такими труднощами до своєї мети, що й важко в таке повірити, – Він наш. І хочу сказати, що нас тут четверо.

У відповідь на мою заяву з-за гілок дерев до нас вийшли Вінс Дежардін, старший брат Верна Біллі, і стали позаду «Туза» та старшого Чамберса.

- Ось ми тут всі і зібралися, – промовив «Туз», – То ви просто…

- ВЕРНЕ! – з несамовитою люттю в голосі закричав Біллі Тесіо, – Ти, малий гівнюче! Ти був під ґанком і чув нашу розмову!

Верн виглядав до смерті наляканим і його, тепер бліде обличчя вкрилось густим потом. А Чарлі Гоґан ще й додав:

- Я виб’ю з вас все лайно, хлопче.

- Справді? Тоді підходь, вилупку, – сказав йому на це Тедді. Його очі світилися божевіллям через блискучі від дощу окуляри, – Підходь сюди. Ми будемо битися за цей труп. Давай, здоровило.

Біллі та Чарлі було рушили в нашу сторону, але «Туз» поклавши руки їм на плечі сказав:

- А зараз послухайте мене, малята, – сказав він тихо, ніби ми зараз не стояли під грозою в лісі, а десь сиділи вдома біля каміну попиваючи чай, – Нас більше ніж вас. Ми старші. Ми сильніші. І ми даємо вам лиш один єдиний шанс забратися звідси, не знаю куди, і не бути побитими.

«Очисько» засміявся, а «Кучер» обіперся «Тузу» на плече.

- Тому, що ми його забираємо, – м’яко посміхнувся «Туз», – Якщо ви відступите – ми його заберемо. Якщо ж ні – ми вас відлупцюємо до напівсмерті і тоді, знову ж таки його заберемо. У всякому випадку це ж Біллі та Чарлі знайшли його першими.

- Вони просто засцяли тоді, – крикнув йому Тедді, – Верн нам все розповів. Вони були занадто наляканими, щоб щось з цим робити, – тоді він скопіював голос Чарлі Гоґана і промовив: - Ох, Біллі, дарма ми вкрали ту тачку. Дарма ми поїхали до того переїзду. Ох, Біллі, що ж нам тепер робити? Ох, Біллі, мене здається знудило на нові черевики.

Чарлі знову почав йти в нашу сторону. Я поглянув на мертвого Рея Бравера. Він лежав і спокійно дивився на дощ своїм єдиним оком. Навколо нас все ще гриміло, але дощ потрохи вщухав.

- Гей, Ґорді, а що ти на це скажеш? – запитав «Туз». Він легко притримував Чарлі за лікоть, щоб той поки нічого не робив, – В тобі мало б залишитися від твого брата трохи розуму. Скажи щоб хлопці відступилися і я дозволю Чарлі тільки трішки побити того чотириокого і все. Як тобі така пропозиція?

Він зробив велику помилку, коли заговорив про Денні. Я хотів сказати йому, що ми й дійсно знайшли тіло першими, так як Чарлі та Біллі були в цьому не зацікавлені. Я хотів розповісти йому про потяг на мосту; про Майло Пресмена та Чопера; про п’явок врешті решт. Я хотів йому просто сказати: «Тузе, будь же справедливим». Але він згадав про Денні і замість справедливих аргументів, що я хотів йому розповісти я сказав:

- Забирайся до дідька, «Тузе»!

Його рот від здивування відкрився, утворивши собою ідеальну літеру «О». Всі хто там знаходився по обидва боки болота подивилися на мене із зачудуванням.

- Так йому, Ґорді, давай. Скажи йому все! – заволав Тедді.

Я завмер, все ще не вірячи , що я зміг таке сказати здорованю, який був вдвічі старшим за мене і набагато сильнішим. Я виглядав немов той актор, що щойно вимовив не ту репліку на сцені. Своїм бічним зором я якраз побачив, що Кріс копається у своєму наплічнику, але не зрозумів навіщо.

- Гаразд, - сказав «Туз», - впіймаймо цих вилупків, – Не чіпайте тільки Лашанса. Я хочу особисто зламати йому руки.

Вони почали йти до нас по краю болота. Джекі Маджет витягнув з карману ножа. Тедді з Верном стали в бойову позицію біля мене і приготувалися. Тедді зробив це швидко, скажено і збуджено, на відміну від Верна, який зробив це тільки для того щоб підтримати Тедді і не виглядати сцикуном.

«Туз» зі своєю зграєю йшов на нас по землі, яка вже перетворювалася у багнюку і вимазувала їхнє чистеньке взуття. Тіло Рея Бравера лежало біля наших ніг. Я вже приготувався битися, як тут раптом почув, що Кріс… використав пістолета, якого дістав з батьківського столу.

БА-БАХ!

Боже, яким же чудовим і милим серцю був тоді цей звук. Чарлі Гоґан аж підстрибнув від несподіванки, а «Туз» Меріл нарешті повернув голову переводячи погляд з мене на Кріса з пістолетом у руці. Його рот знову зробив «О». «Очисько» виглядав так, немов його щойно вдарила блискавка.

- Крісе, це ж татова іграшка, – сказав він, – Здається він дуже зірветься на тобі через те, що ти її взяв.

- Це ніщо, в порівнянні з тим, що ви зараз отримаєте! – сказав Кріс. Його обличчя було жахливо бліде, але очі палали, – Ви всі добре знаєте, що Чарлі та Біллі спочатку не мали наміру нічого з цим робити. Ми б навіть не подумали про цю мандрівку сюди, якби знали, що вони повернуться за трупом. Вони просто розвернулися, втекли і виблювали, а потім розповіли «Тузу» і він все нехай вирішує, – його голос піднявся до крику, – Але знайте, ми вам не віддамо це тіло, чуєте?

- А зараз послухай мене, - сказав «Туз», - Тобі краще покласти зброю на землю і відійти від неї, поки ти не прострелив собі ногу. Ти ж не зможеш навіть муху образити, не те що в нас вистрілити. В іншому випадку я зроблю так, що ти з’їси той пістолет, – він знову почав йти вперед, до нас, мило посміхаючись як і раніше.

- Меріле, якщо ти не зупинишся, Богом клянуся, я тебе пристрелю, сучий ти сину, – закричав Кріс.

- А тоді ти потрапиш у в’язницю, – відповів йому «Туз». Він все ще посміхався. Ми всі, окрім Кріса, завмерли дивлячись на все це і чекаючи що ж буде далі. «Туз» не думав, що дванадцятирічний шмаркач зможе в нього вистрілити, а я вважав, що він помиляється. Я думав, що Кріс вистрілить в «Туза» перш, ніж він зможе забрати в нього пістолет. Я боявся, що за кілька секунд відбудеться найгірша подія в цій подорожі, яку ніхто з нас ніколи не забуде. І скоріш всього це буде вбивство людини. А все тільки через те, що дві групи хлопців змагалися за право повідомити поліцію про знайдений труп.

- Як ти хочеш, Меріле? – м’яко запитав у нього Кріс, – Вистрілити тобі в ногу чи в руку? Я не можу щось вирішити. Може ти мені допоможеш?

І тоді «Туз» зупинився.

Град

Його обличчя витягнулося і мені здалося, що я побачив на ньому страх. Його спричинили не слова Кріса, а розуміння того, що ситуація загострювалася і все йшло від поганого до ще гіршого. Через мить він опанував себе і м’яко сказав Крісу:

- Гаразд, хлопче. Але ж ти знаєш чим все закінчиться для тебе?

- Ні, не знаю, – відповів йому Кріс.

- Ти, жалюгідний хробаче, – повільно промовив «Очисько», – Для тебе все закінчиться в госпіталі.

- Поцілуй мене у сраку, виродку! – відповів йому Кріс.

Із неприхованою злістю «Очисько» рушив в нашу сторону і Кріс випустив кулю в воду за десять футів від нього. Він лаючись відскочив назад.

- Гаразд, - сказав «Туз», – що далі?

- Зараз ви, хлопці, стрибаєте у свої машини і забираєтесь геть звідси у Касл-Рок. Що далі – мені не цікаво, але цей труп наш! Ви зрозуміли? – він легенько торкнувся ногою до тіла Рея Бравера.

- Але ти ж розумієш, що ми тебе ще впіймаємо, – сказав дивно посміхаючись йому «Туз», – Чи ти про це не подумав? Ми поб’ємо тебе. І то добряче. Я не можу повірити, що ти про це не подумав.

- Ох, чому б тобі просто не повернутися додому і не…

Його слова заглушив грім з неба. Дощ знову почав посилюватися. Але вже через мить він перетворився на град. Градини були просто величезними і звук, який вони створювали потрапляючи на листя дерев просто оглушив нас усіх. Вони падали мені на плечі з такою силою, наче якась істота просто навмисне в мене їх кидала. Але град також почав падати і на Рея Бравера з таким звуком, ніби він потрапляє йому всередину тіла.

Першим здався Верн. Він з криками болю побіг на берег в укриття дерев. За мить за ним поплентався і Тедді піднявши руки вгору. З іншої сторони болота Вінс Дежардін та Норман Браковіч теж сховалися під гіллям. Але решта лишилася там де й була. «Туз» знову почав посміхатися.

- Ґорді, залишайся зі мною. Ти чуєш мене? Будь поряд, чуваче, – Кріс промовив це тихо, майже нечутно.

- Я тут. Я нікуди не йду.

- А тепер забирайтеся звідси, – сказав Кріс «Тузу». В його голосі звучали дивні, чарівні нотки мужності і це виглядало так, ніби він вказує як щось робити якійсь тупій дитині.

- Ми тебе впіймаємо. Ми не пробачимо вам цього, – промовив «Туз»

- Гаразд. Але це вже інша історія буде, – відповів йому Кріс.

- Ми насолоджуватимемось, коли тебе впіймаємо, Чамберсе. Ми…

- Забирайтеся геть звідси! – закричав Кріс і витягнув руку зі зброєю вперед.

«Туз» подався назад. Йдучи він повернувся до Кріса і погрозливо подивився на нього та промовив:

- Ми ще побачимося з тобою, хробаче, – і тоді кинув своїм посіпакам: - Гаразд, давайте, забираймося звідси.

Вони пройшовши між деревами повернулися на дорогу. Я з Крісом так і стояв біля краю болота, незважаючи на болісні удари граду, що лишали на наших тілах червоні сліди, а на землі створювали білу плівку, немов після снігу. Ми стояли і слухали, як закриваються двері автівок і заводяться двигуни.

Після того як ми почули, що вони поїхали, Кріс пішов перевірити чи це справді так. Повернувшись він сказав:

- Вони поїхали геть. Ми перемогли їх! – закричав він.

Мене хапали дрижаки, але я все ж поглянув на Кріса з теплом в очах. Ми нахилили голови і поглянули на Рея Бравера. Бридке тремтіння страху пройшло крізь мене, і шаркання ніг Кріса запевнили мене, що і він бачить те саме, що і я. Очі рея Бравера розширилися самі по собі і стали білими як сніг. Через мить я зрозумів що трапилося, але це розуміння не зменшило в мені той страх, який я тоді відчував. Його очі наповнилися великими білими градинами. Вода текла по його щоках так, ніби він плакав. І тоді ми знову з Крісом переглянулися, але цього разу в наших очах читалася безпорадність.

Гілля позаду нас затріщало і ми злякалися, що це повернулися «Туз» зі своєю бандою, але це були всього лиш Тедді та Верн.

- І що ж нам далі робити? – запитав Кріс. Він як і раніше дивився на тіло і я не зрозумів до кого він звертався, тільки до мене чи до усіх нас.

- Ми повинні забрати його з собою, – сказав Тедді, – Ми повинні стати героями, чи не так, хлопці? – він перевів погляд з Кріса на мене, а потім знову на Кріса.

Кріс поглянув на нього так, ніби щойно прокинувся і не міг второпати, що той говорить.

- Ти, сцикун! Заткнися негайно ж! – закричав на нього Кріс.

- Це все через град. Я не злякався цих хлопців, – відповів з гнівом та соромом в голосі Тедді, – Я боюся грози. Я не можу нічого із цим зробити. Я не злякався цих хлопців, Крісе, – повторив він і почав плакати сидячи у багнюці.

- А як щодо тебе? – запитав Кріс повертаючись до Верна, – Чи ти теж боїшся грози?

- Ні, чуваче, я просто подумав, що ми всі будемо тікати звідси, – похитав голою Верн, здивований гнівом Кріса.

- Але ви перші побігли як сцикуни. То як ви могли знати, що ми збираємося втікати?

Верн нервово ковтнув і не сказавши нічого похилив голову.

- Ми повинні віднести його назад у місто, – сказав Кріс повертаючись до мене.

- Я не проти, Крісе. Але що якщо ці хлопці…

- Та чхав я на тих вилупків. Ви всі сцикуни!

- Крісе, вони могли викликати сюди поліцію, щоб помститися нам.

- ПЛЮВАТИ ХОТІВ Я НА ЦЕ! – закричав він. Але одною ногою він штурхонув Рея Бравера. Він впав на землю і лежав в точності так само як і тіло Рея. Я здивовано поглянув на його ноги, щоб переконатися чи на місці його черевики, а тоді він почав дико кричати, бити руками землю та крутитися на місці. Тедді з Верном витріщилися на це, бо ще ніколи не бачили, як Кріс Чамберс кричав або плакав. Через якусь мить я піднявся і пішов до залізничних колій. Верн та Тедді приєдналися до мене. Там ми сиділи під стіною неймовірної сили дощу.

Сон двадцятирічної давності

Через двадцять хвилин до нас приєднався Кріс. Хмари вже почали проходити далі від того місця де були ми і дощ потрохи вщухав. Кріс виглядав жахливо: його очі були ще червоними від сліз, а сам він був покритий брудом з голови до ніг.

- Ти був правий, Ґорді. Він нам не належить, – сказав він. У відповідь я кивнув не сказавши нічого. Ми просиділи в мовчанці п’ять хвилин за які ніхто нічого так і не спромігся сказати. Тоді у мене виникла думка. Я відразу ж піднявся і пішов вниз до болота, де ще пів години тому стояв з пістолетом Кріс. Я опустився на коліна і став прочісувати пальцями багнюку і траву.

- Що ти там робиш? – запитав у мене Кріс приєднуючись до мене.

- Шукаю те, що ти залишив, – сказав я йому і показав в сторону.

Там лежали дві гільзи від куль, які випустив Кріс з батьківського пістолета. Вони блищали в сонячному світлі. Я простягнув руку, взяв їх і передав Крісу, а він заховав їх до кишені.

- Це на той випадок, якщо «Туз» вирішить повідомити поліцію про цей випадок, – пояснив йому я.

- Гаразд, а зараз ходімо, – сказав Кріс.

- Ні, чуваче! Ми повинні взяти його з собою! – вигукнув Тедді вказуючи на труп.

- Послухай, довбню, - сказав йому Кріс, – якщо ми візьмемо його з собою, ми можемо потрапити у справжню халепу. Ґорді правий. А раптом ті вилупки звернуться в поліцію? Вони ж можуть розповісти їм будь що. Навіть сказати, що це ми його вбили. Ти цього хочеш?

Тедді мовчав.

- Зараз ми повинні йти назад, до мосту, - сказав Кріс, – Тоді ми зійдемо із залізничних колій і повернемося в Касл-Рок з іншого боку. Якщо в нас питатимуть де ми були, ми мусимо сказати, що заблукали коли ночували на Брік’ярд-Гіл.

- Майло Пресмен може розповісти про нашу зустріч, – сказав я.

- Ми скажемо, що Майло налякав нас і ми вирішили піти до Брік’ярд-Гілу.

Я кивнув. Ми всі піднялися на ноги і готові були йти. Навколо нас шалено співали птахи. Дощ всіх порадував, а сонце після нього призвело до того, що всі черв’яки почали виповзати з-під землі. Ми всі обернулися, щоб востаннє поглянути на Рея Бравера.

Він лежав на землі, знову самотньо. Ми перевернули його і це він виглядав так, ніби просто лежить на сонечку. Ми побачили на його підборідді кров, вона була і під носом. В нього вже потрохи опухало тіло. Ми бачили, що після того як знову з’явилося сонце мухи почали обсідати його. Ми почали відчувати сморід, який йшов від нього. Він був всього лиш хлопчиком, такого ж віку як і ми всі, і він був мертвим.

- Гаразд, ходімо, – сказав Кріс.

Ми рушили в ту сторону з якої і прийшли. Доки ми йшли, то навіть не розмовляли між собою. Не знаю як інші, а я був зайнятий думками, тому й не розмовляв. Було багато думок про речі, які хвилювали мене тоді, і хвилюють мене зараз. Тоді я був повністю поглинутий думками про Рея Бравера.

На перший погляд Рей не дуже постраждав. Але потяг мабуть збив його, але чому ж тоді черевики залишилися на його ногах? Можливо потяг вдарив його сильно, але не вбив відразу. Ця версія підходить, оскільки він, скоріш за все, намагався вибратися за колії. Після чого він просто впав там, де ми його знайшли і лежав не рухаючись від страху та болю, не розуміючи де він зараз знаходиться. Згадую, як одного разу я впіймав поранену пташку, а вона померла у мене просто у руках, і померла вона саме від страху. Можливо і Рей Бравер помер, бо був занадто наляканим, щоб продовжувати жити.

Але й була інша річ, що змушувала мене турбуватися про цю подію. В газетах повідомлялося, що коли він зник, то був з відром, в яке збирав ягоди. Повернувшись в Касл-Рок я вирушив у бібліотеку, і перевірив цю інформацію гортаючи газети. Але ми ж не бачили ніде цього відра. Де воно було? Можливо він його кинув десь на шляху між Чемберленом та болотом в Гарлові, де він і помер? Він мабуть викинув його, коли зрозумів, що він занадто наляканий і втомлений, щоб нести таку непотрібну річ.

Я розмірковував над тим, щоб повернутися туди і пошукати те відро. Я думав про те, щоб повернутися в кінець Гарлов-роуд, та відновити той сон, що був двадцять років тому. Тоді б я отримав назад свій наплічник і свою майку навколо поясу. Я б отримав той болотистий грунт. Я б побачив, чи росте там жовта трава острівцем у формі людського тіла. Гадаю там немає ніяких ознак. Тоді я б піднявся до вже іржавих залізничних колій і пішов би в сторону Чемберлену. Я впевнений, що десь далі я б все-таки знайшов те відро, і це б довело, що там був колись тринадцятирічний Ґорді Лашанс.

Звісно ж це дурна ідея. Але межа між дитинством і дорослим життям не дуже велика. Інколи ми відчуваємо себе більше дітьми, аніж дорослими людьми, якими ми стали. І я пам’ятаю ті дні в кінці літа. Я пам’ятаю їх так добре, що вам і уявити важко. І я думаю: тим хлопчиком був я. А тоді мені приходить в голову думка: яким «тим» хлопчиком?

Любов має зуби

Ми повернулися в Касл-Рок десь о п’ятій ранку в неділю. Ми йшли додому майже всю ніч. Ніхто з нас не скаржився на те, що ми всі були голодні або наші ноги боліли немов скажені. Ми безпечно перетнули міст над Касл-рівер і спокійно проминули звалище Майло Пресмена і не зустрілися, на щастя, з його пришелепкуватим псом Чопером, а тоді нарешті увійшли в місто. Ми зупинилися біля нашого будиночку на дереві і поглянули на наш Касл-Рок. Потім ми переглянулися і я зрозумів, що ми тепер ніколи не зможемо поглянути один на одного так як раніше, так як до цієї нашої мандрівки. На останок Тедді сказав:

- Що ж, зустрінемося в середу в школі. Гадаю мені варто піти зараз поспати. Я до божевілля втомлений.

- Я теж, – сказав Верн, – Але Біллі скоріш за все чекає на мене, щоб відлупцювати.

- Ну й що? – сказав Кріс, – Річ скоріш за все намагатиметься поквитатися зі мною, а «Туз» з Ґорді, а хтось інший з Тедді, але ми зробили це.

- Ти правий, чуваче, – сказав Верн, але його голос все одно звучав сумно.

Верн і Тедді пішли по домівках, залишивши нас з Крісом наодинці.

- Я пройдуся з тобою, – сказав Кріс.

Ми йшли певний час не розмовляючи. Касл-Рок виглядав просто пречудово у перших сонячних променях. Мені здавалося, що завернувши за ріг я знову побачу того оленя, що трапився мені у лісі. А тоді Кріс нарешті заговорив:

- Ти ж знаєш, що Верн і Тедді всім розпатякають?

- Так, знаю, – сказав я, – Але не сьогодні або завтра, бо вони все ще налякані цим. Можливо навіть не розкриватимуть рота щодо цього ще кілька років.

Кріс поглянув на мене здивовано.

- По-перше: вони просто не знають, що можуть сказати, – почав пояснювати я, – А потім їм ця пригода почне здаватися сном і вони будуть надто невпевненими щоб говорити про це, а тоді… це звучить дико, але вони навіть забудть про неї.

Він кивнув.

- Ти бачиш людей наскрізь, Ґорді, – ми вже повернули на ріг моєї вулиці. Я хотів сказати Крісу ще щось, але не знав що саме.

- Потиснімо руки, чуваче, – сказав мені Кріс втомлено.

- Крісе…

- Потиснімо.

І ми потиснули руки один одному.

- До зустрічі, – сказав йому я.

- Бувай. І готуйся до неприємностей, – посміхнувся він мені у відповідь.

І він пішов додому. Пішов так, ніби йому не було боляче так як мені, ніби він не був покусаний комахами, ніби не мав ніяких турбот і ніби повертався не в брудний трикімнатний будинок без водопроводу і з розбитими вікнами, а в розкішні апартаменти.

Навіть якби я знав те, що потрібно було сказати, ймовірно навіть тоді б я цього й не сказав йому. Промовивши ті слова я б зруйнував всю нашу любов і повагу один до одного. Любов не є такою м’якою, як про неї говорять поети. Любов має зуби, а рани від них інколи лишають сліди у твоїй душі назавжди. І жодне слово потім не може зцілити ці сліди.

Порожня кухня

Повернувшись додому я побачив що на кухні було порожньо. Я зняв з себе брудний одяг і вимивався повністю до тих пір, доки шкіра не почала боліти. Потім я приготував собі сніданок. Коли я саме доїдав першу частину яєчні з беконом на кухню спустилася мама.

- Ґордоне, де ти був?

- Ночував з друзями у палатках, – сказав я їй, – Спочатку ми були на полі у Верна, а потім перемістилися на Брік’ярд-Гіл. Мама Верна казала, що поговорить з тобою. Їй це вдалося?

- Скоріш за все вона розмовляла з твоїм батьком, – сказала вона і попрямувала до серванту, а тоді зітхнула і промовила: - Найбільше я сумую за Денні вранці. Я завжди зазираю до нього у кімнату, але там завжди порожньо.

- Це жахливо, – сказав я.

- Він завжди спав з відкритими шторами, а ковдра… Ґордоне? Ти щось сказав?

- Нічого важливого, мамо.

Деякі люди йдуть на дно

Історія так і не стала надбанням загалу. «Туз» Меріл зробив анонімний дзвінок в поліцію і повідомив про тіло Рея Бравера, ось так і було його знайдено. І ніхто з його банди так і не став героєм.

Майло Пресмен так ніколи і не розповів нікому про той випадок. Батько Кріса навіть не помітив, що того не було, оскільки весь цей час пиячив. Мама Тедді занепокоїлася на другий вечір і зв’язалася з мамою Верна, та в свою чергу сказала, що все було під контролем і вона бачило світло в нашій палатці. Мама Тедді висловила сподівання, що ніхто з нас не палив цигарок, а мама Верна в свою чергу сказала, що не може бути впевненою що ніхто там не курив.

Таким чином історія навіть не набрала обертів. Але це ще був не кінець. Одного осіннього дня, коли я прогулювався додому зі школи переді мною зупинився чорний Форд. Я відразу розумів чия це машина, ще до того як «Туз» та «Кучер» вийшли з неї.

Я кинувся бігти, але мене наздогнав чийсь важезний удар по потилиці і я розпластався на асфальті. І якби якась старенька бабуся не вийшла зі свого будинку, тоді я мабуть би не вижив. Але до того часу як вона їх відігнала, вони зламали мені ніс, два пальці, ребро і завдали величезну кількість стусанів після яких у мене було повно-повнісінько синців.

У Кріса справи були ще гіршими. Його брат зламав йому руку у двох місцях і зробив його обличчя таким же барвистим, як і небо під час заходу сонця. Верну та Тедді теж було дуже боляче. Багато різних історій ширилося школою, але все було неправдою.

Коли травми минулися, Верн і Тедді просто відділилися від нас. Вони познайомилися з новою групою людей, які могли робити з ними все, що вони забажають. Вони почали приводити їх у наш будиночок на дереві, і Кріс зі мною почав дедалі рідше відвідувати його. Здається останній раз, коли ми там були припав на весну 1961 року. До того часу Верн і Тедді стали простими шкільними знайомими. Ми просто кивали до них і віталися «Привіт». От і все. Таке буває. Друзі приходять і йдуть з вашого життя, немов офіціанти в ресторані. Але коли я згадую ту картинку, де тіло лежить під похмурим небом і град б’є по його скляних очах, ноги в мене підкошуються і я розумію, що це правильно, що деякі друзі йдуть на дно. Це не справедливо, але це трапляється.

Спогади про друзів

Верн Тесіо загинув у пожежі, що трапилася в Льюїстоні в 1966 році. В будинку, який згорів напередодні відбувалася величезна вечірка, і очевидно, хтось заснув із недопалком у руці та ще й напідпитку, що й спричинило пожежу. Верн тоді загинув уві сні мріючи, напевне, про свої пенні, що так і залишилися незнайденими під його ґанком.

Тедді хотів було податися в армію, але йому звісно ж відмовили. Всі знали, що у нього був поганий зір та слух, і що з такими показниками як у нього йому немає на що сподіватися. Після нашої пригоди він почав потроху прогулювати заняття, і замість них все частіше ошивався біля «Туза» та його банди і врешті решт там він і залишився. Після школи він пішов працювати на залізницю, укладачем рейок, але на жаль він теж загинув. В жахливій автокатастрофі. Це трапилося під час якогось гучного святкування. Всі напилися і вирішили покататися. Він на скаженій швидкості врізався в дерево. Його машина перевернулася шість раз. Ніхто в ній не вижив.

Кріс пішов разом зі мною в клас підготовки до коледжу. Спочатку його батьки подумали, що він збожеволів, а друзі вирішили, що він теж поступово перетворюється на сцикунця; викладачі ж не хотіли бачити у себе на заняттях такого «лежня» і «бовдура» як Кріс Чамберс. Нам з ним довелося довго займатися навчанням після уроків, щоб надолужити все, що Кріс пропустив за сім років у школі. Ми завжди підтримували один одного.

А потім ми випустилися зі школи. Кріс поступив в університет і пішов у напрямку вивчення правознавства. Десь наприкінці 1968 Кріс зайшов у ресторан, де розгорілася сутичка між двома клієнтами. Він, будучи найкращим «миротворцем» серед нас намагався залагодити ситуацію мирно, але хтось вдарив його ножем у шию. Він помер миттєво. Я часто думаю, що якби я був тоді з ним, я б міг би його врятувати і він був би зараз живим.

Після того, як я закінчив школу я вступив до університету, де на останньому курсі одружився зі своєю подругою. Коли я дізнався про Кріса, я сказав дружині, що їду в бар, напитися, але насправді я поїхав за місто і майже цілу годину плакав, згадуючи свого найкращого друга.

А я… Я тепер став письменником.