Ерагон. Спадок [Крістофер Паоліні ] (fb2) читать онлайн

- Ерагон. Спадок (пер. Олександр Леонідович Ушкалов, ...) (а.с. inheritance -4) 2.62 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Крістофер Паоліні

Настройки текста:



Крістофер Паоліні

Christopher Paolini

ЕРАГОН СПАДОК, або Склеп Душ

INHERITANCE

or

The Vault of Souls

Літературний переклад Леоніда та Олександра Ушкалових Під редакцією Олександри Ушкалової

Ілюстрації С. Ю. Горпинченко

Довгі місяці тренувань і чимало перемог породжують надію, та водночас приносять втрати й розбивають серця. Утім головна битва Ерагона й Сапфіри ще попереду — Вершник і його дракон мають здолати Галбаторікса. Другого шансу не буде, і, крім них, на це не може зважитися ніхто. Чи знищать вони ненависного короля, чи відновлять справедливість в Алагезії? І яку ціну доведеться за це сплатити?

Цей переклад здійснено за сприяння RANDOM HOUSE CHILDREN’S BOOKS, відділення RANDOM HOUSE Inc.© 2011 by Christopher Paolini, авторське право на текст © Л. В. Ушкалов, О. Л. Ушкалов. Літературний переклад

з англійської, 2012 © С. Ю. Горпинченко. Ілюстрація обкладинки, 2012 © ПП «Ранок-НТ», 2012

Як завжди, я присвячую цю книгу моїй родині, а також тим, хто мріє: художникам, музикантам і письменникам, завдяки яким моя подорож стала можливою

КОРОТКИЙ ЗМІСТ КНИГ «ЕРАГОН», «ЕРАГОН. НАЙСТАРШИЙ» ТА «ЕРАГОН. БРІЗІНГР»

Спочатку були дракони: горді, сильні й незалежні. Луска драконів вигравала, мов самоцвіти, і всі, хто дивився на них, впадали у відчай, бо їхня краса була чудова й водночас страшна. І жили вони самотньо в країні Алагезії багато-багато віків. А потім бог Хельзвог створив із каменю Хадарацької пустелі відважних і непохитних гномів. І ці дві раси часто воювали між собою.

За якийсь час до Алагезії срібним морем припливли ельфи.

Ельфи були сильніші за гномів, і вони могли знищити драконів, так само як і дракони могли знищити ельфів. Отож, між ними було встановлене перемир’я й невдовзі вони уклали між собою угоду. Унаслідок цієї угоди виникла спільнота Вершників драконів, яка охороняла мир у всій Алагезії впродовж кількох тисячоліть.

А потім до Алагезії прибули люди. І тут на них стали нападати рогаті ургали й разаки, які були мисливцями пітьми. Тоді люди теж об’єдналися з драконами.

Але якось юний Вершник дракона на ім’я Галбаторікс повстав проти свого роду. Він поневолив чорного дракона, якого назвав Шруйкан, і переконав тринадцять інших Вершників діяти разом із ним, Цих тринадцятьох зрадників називали клятвопорушниками.

Галбаторікс і клятвопорушники здолали Вершників, спалили їхнє місто на острові Вройнгард і знищили всіх драконів, окрім своїх. Залишилися й три яйця драконів: червоне, синє та зелене. Зрадники заволоділи серцями сердець драконів — Елдунарі — вмістилищем сили й розуму драконів, які могли існувати окремо від їхньої плоті. Цілих вісімдесят два роки Галбаторікс панував над людьми. Усі клятвопорушники померли, але він залишився, бо володів силою всіх драконів. Ніхто не міг убити його.

Аж ось на вісімдесят третьому році правління Галбаторікса людям вдалося викрасти з його замку синє яйце дракона. Це яйце доглядали вардени. Так називали тих, хто ще воював з Галбаторіксом. Ельфійка Арія переправляла яйце від ельфів до варденів, сподіваючись, що хтось із людей догляне його, щоб урешті-решт на світ з’явився дракон. І так пройшло двадцять п’ять років.

Під час подорожі Арії до ельфійського міста Осілон кілька ургалів напали на неї та її охорону. З ургалами був таємничий Смерк — чаклун, одержимий духами, які зліталися на його заклинання. Після смерті клятвопорушників він став найстрашнішим слугою Галбаторікса. Ургали вбили охоронців Арії, але перед тим, як вони зі Смерком-Тінню полонили її, ельфійка, скориставшись магією, встигла переправити яйце тому, хто, як вона сподівалася, міг би його захистити.

Утім її чари були невдалі. І сталося так, що п’ятнадцятирічний юнак-сирота Ерагон знайшов яйце в горах Хребта. Він приніс його на ферму, де мешкав разом зі своїм дядьком Герроу та двоюрідним братом Рораном. За якийсь час із яйця вилупився дракон. Ерагон виростив його. Свого дракона він назвав Сапфірою. Невдовзі Галбаторікс послав двох разаків, щоб ті знайшли й повернули яйце. Чужинці вбили Герроу й спалили дім Ерагона. На той час разаків залишилося зовсім мало, бо їх поневолив Галбаторікс. Ерагон із Сапфірою вирішили помститися разакам. Разом із ними на пошуки вбивць вирушає й казкар Бром, який колись, іще перед падінням Вершників, сам був Вершником дракона. Якраз Брома Арія мала на увазі, коли переправляла синє яйце.

Бром навчив Ерагона мистецтва володіння холодною зброєю, магії та інших корисних речей. А ще він дав Ерагонові меч Зарок, який колись належав Морзану, першому й наймогутнішому з клятвопорушників. Під час мандрівки на них напали разаки. Бром загинув, а Ерагонові й Сапфірі вдалося втекти, бо їм допоміг незнайомий юнак на ім’я Мертаг — син Морзана. У місті Джилід Ерагон потрапив у полон до Смерка, та юнак тікає від нього, звільнивши при тому також ельфійку Арію, яка тривалий час перебувала у в'язниці в Смерка. Ельфійка була отруєна й тяжко поранена, тож Ерагон, Сапфіра та Мертаг доправили її до варденів у Беорські гори.

Там Арію вилікували, а Ерагон благословив дівчинку на ім’я Елва, щоб захистити її від усіляких нещасть. Та оскільки юнак іще не дуже добре володів прадавньою мовою, він припустився помилки, через яку Елва була приречена відчувати й брати на себе біль і страждання інших людей.

Невдовзі по тому Галбаторікс послав велику армію ургалів для нападу па гномів і варденів. Ерагон бореться разом із гномами та варденами проти воїнів Галбаторікса. Під час поєдинку Ерагон убиває Смерка, хоч той і встиг завдати йому страшного удару мечем у спину. Незважаючи на всі чари варденських цілителів, юнак страждав від жахливого болю, час від часу втрачаючи навіть пам’ять.

Одного разу, перебуваючи в забутті, він почув якийсь голос, що кликав його до себе й обіцяв відповісти на всі його запитання. За три дні по тому правитель варденів Аджихад потрапив у засідку. Через зрадників Близнюків його вбили ургали. А ще брати викрали Мертага й таємно переправили його Галбаторіксу. Тим часом Ерагон і вардени вирішили, що Мертага вже немає в живих. Це дуже засмутило Ерагона.

Після смерті Аджихада його донька Насуада стала правителькою варденів. Ерагон, Сапфіра й Арія вирушили із Тронжхейма, легендарного міста-гори, столиці гномів, у Ду Вельденварден, де жили ельфи. їх супроводжував гном Орик, названий син короля гномів Ротгара.

У Ду Вельденвардені Ерагон і Сапфіра зустрілися з Оромисом та Глаедром — останнім вільним Вершником і останнім драконом, які століття переховувалися від ненависного Галбаторікса, чекаючи на нове покоління Вершників драконів, щоб передати їм свій досвід. Там-таки Ерагон і Сапфіра зустрілися з королевою Ісланзаді, правителькою ельфів і матір’ю Арії.

Оромис і Глаедр почали тренувати Ерагона та Сапфіру. У цей час Галбаторікс послав разака й загін воїнів Імперії до рідного села Ерагона Карвахол. На цей раз він хотів полонити Рорана. Роран сховався, і йому б удалося уникнути нападу чужинців, якби не ненависть сільського м’ясника Слоуна. М’ясник зрадив і виказав його воякам Галбаторікса. Та Роран відбився й утік. Тоді нападники захопили в полон Катріну — його кохану й доньку Слоуна. Роран переконав односельців іти разом із ним до варденів. І вони подалися через Хребет вбік південної країни Сурди, яка все ще була незалежною від влади Галбаторікса.

Рана на спині продовжувала дошкуляти Ерагонові. Та одного разу під час святкування Кривавої Клятви, коли ельфи вшановували угоду з драконами, його рану зцілив примарний дракон, якого ельфи викликали на завершення свята. Більше того, він наділив Ерагона такою самою силою й спритністю, яку мали й самі ельфи.

Ерагон і Сапфіра полетіли до Сурди, де Насуада, очоливши варденів, готувалася до нападу на Імперію Галбаторікса. Ургали приєднуються до варденів. Вони хочуть помститися Галбаторіксу, бо він, як вони стверджували, затьмарив їхній розум. Там-таки Ерагон знову зустрічає дівчинку Елву, яка, хоч за віком була малою дитиною, через його невдале благословення нагадувала поведінкою цілком дорослу людину.

Невдовзі Ерагон, Сапфіра й вардени вступають у бій з армією Галбаторікса на Палаючій рівнині. Це була велика кровопролитна битва, до якої за якийсь час приєднався й Роран із карвахольцями та гноми, які прийшли з Беорських гір.

Під час цієї битви зі сходу з’явилася постать, вбрана у начищені до блиску обладунки, на червоному драконі. Невідомий прибулець убив короля гномів Ротгара, а потім вступив у двобій з Ерагоном і Санфірою. Б’ючись із Вершником-незнайомцем та його червоним драконом, вони з’ясували, що то був Мертаг, який присягнув на вірність Галбаторіксу разом зі своїм драконом Торнаком, що вилупився з червоного яйця.

Мертаг був дуже сильний і міг би здолати Ерагона із Санфірою. Та він не зробив цього й відпустив їх, оскільки раніше був другом Ерагона. А крім того, як він розповів про це Ерагонові, вони були братами, бо їх обох народила Селена — кохана дружина Морзана.

Перед тим як відпустити Ерагона, Мертаг забрав у нього Зарок, меч їхнього батька. Після цього вони з Торнаком покинули Палаючу рівнину, як і решта воїнів Імперії.

По закінченні битви Ерагон, Сапфіра та Роран вирушили до скелястого міста смерті Хелгрінда, де їм довелося вступити в бій з разаками й летрблаками, істотами, що нагадували великих кажанів і були конями разаків. Вони вбили одного разака й летрблака, а також урятували Катріну. В одній із камер Ерагон знайшов сліпого й напівглухого Слоуна, батька Катріни. Спочатку Ерагон хотів убити зрадника, але потім передумав і за допомогою закляття змусив його впасти в глибокий сон, а Катріні й Роранові сказав, що Слоун мертвий. Потім Вершник попросив Сапфіру доправити Рорана й Катріну до варденів, доки він не спіймає останнього з разаків.

І він таки вбив останнього разака, а потім разом зі Слоуном покинув Хелгрінд. Після тривалих роздумів Ерагон зовсім випадково назвав справжнє ім’я Слоуна прадавньою мовою — мовою сили та магії. Це ім’я давало йому цілковиту владу над цим чоловіком. І він змусив його присягнути, що той ніколи більше не побачить своєї доньки, а потім відправив його жити до ельфів. Але він не сказав м’ясникові, що, коли той покається й стане доброю людиною, ельфійські чарівники зцілять його очі.

Арія зустріла Ерагона на півдорозі до варденів, і вони разом повернулися пішки через ворожу територію. У варденів Вершник дізнався про те, що королева Ісланзаді послала дванадцятеро ельфівчаклунів на чолі з Блодхгармом, щоб захистити його й Сапфіру. Після цього Ерагон зняв частину закляття з дівчинки Елви. Вона зберегла свою здатність сприймати біль інших людей, але більше не відчувала потреби рятувати їх від нещасть.

Тим часом Роран, нарешті, одружився з Катріною. Вона мала народити дитину, тож Ерагон уперше за багато років був дуже щасливий.

Трохи згодом Мертаг, Торнак і загін вояків Галбаторікса знову напали на варденів. З допомогою ельфів Ерагонові й Сапфірі вдалося стримати їх, хоч під час сутички Ерагон і не зумів здолати Мертага. Це була дуже важка битва, бо Галбаторікс зачарував солдатів, так, щоб ті не могли відчувати болю. Вардени зазнали великих втрат.

По тому за наказом Насуади Ерагон вирушив до гномів як представник варденів, коли ті обирали собі нового короля. Сапфіра цього разу мусила залишитися, щоб захищати табір варденів.

Пліч-о-пліч з варденами воював і Роран. Він був чудовим воїном і ватажком, тож вардени дуже його поважали.

Коли Ерагон перебував у гномів, семеро вояків із клану Аз Свелди рак Ангуін спробували його вбити. Та, незважаючи на це, нарада клану продовжилася, і Орик був обраний наступником свого дядька. Сапфіра прибула якраз на коронацію. Вона здійснила свою обіцянку — полагодила Зоряний Сапфір гномів, їхню найбільшу святиню й гордість, який був розбитий під час битви Ерагона зі Смерком.

Після коронації Ерагон і Сапфіра повернулися до Ду Вельденвардена. Там Вершник Оромис розповів про те, що Ерагон насправді був сином не Морзана, а Брома, хоча їх із Мертагом таки дійсно народила Селена. Оромис та Глаедр також розказали все про Елдунарі — твердий предмет, схожий на коштовний камінь, що є в грудях драконів. Його називають серцем сердець. Воно чисте й незаплямоване і може жити навіть після смерті дракона. Але той, кому належить його Елдунарі, тримає у своїх руках і його душу, а отже, може примусити його робити все що завгодно.

Перебуваючи в Ду Вельденвардені, Ерагон вирішив, що йому потрібен, меч, який зможе замінити Зарок. Він пригадав пораду кота-перевертня Солембума під час їхньої подорожі з Бромом і вирушив до дерева Меноа. Юнак поговорив з дереном, і дерево погодилося дати йому шматок руди З-під свого коріння в обмін на те, чого воно захоче.

Ельфійка Рунон, майстриня, яка кувала мечі Для всіх Вершників, допомогла Ерагонові виготовити меч. Юнак назвав його Брізінгр, що означає «вогонь». Щойно він вимовляв це ім’я, як лезо меча спалахувало сапфірово-блакитним полум’ям.

Своє серце сердець старий дракон Глаедр довірив Ерагонові та Сапфірі, і вони повернулися до варденів.

Під час облоги Фейнстера Ерагон і Арія несподівано зустрілися з ворожими чаклунами, один з яких перетворився на Тінь Варауга. З допомогою Ерагона Арія вбила Варауга.

Тим часом Галбаторікс, заволодівши розумом Мертага й Торнака, змусив їх убити Оромиса й Глаедра. І хоча вардени здобули перемогу в Фейнстері, Ерагон і Сапфіра дуже сумували з приводу загибелі свого вчителя Оромиса. Але вардени залишилися і все далі й далі просувалися до серця Імперії — столиці Урубейн, де сидів Галбаторікс, гордий, самовпевнений і пихатий, бо йому належала сила драконів.

ПРОРИВ

Cапфіра заревла так, що в солдатів мимохіть затремтіли жижки.

— За  мною!  —  крикнув  Ерагон  і здійняв Брізінгр над головою, щоб усі його бачили. Блакитний меч виблискував і переливався, вирізняючись на тлі чорних хмар, які згустились на заході.— За варденів!

За спиною юнака зі свистом пролітало безліч стріл, та він не звертав на це уваги.

Воїни скупчились біля підніжжя брили, на якій стояли Ерагон і Сапфіра, й відповіли їм гучним криком:

«Вардени!» А потім, вимахуючи зброєю та оминаючи каміння, що котилось прямо на них, вони почали стрімко здиратися вгору.

Ерагон повернувся до воїнів спиною. На протилежному боці насипу лежав широкий внутрішній двір, де невеличкими загонами розташувалося близько двох сотень солдатів Імперії. За ними височіла темна фортеця з вузькими віконними прорізами й кількома баштами. На найвищій із них мерехтіло світло. Юнак знав, що десь там, у нетрях фортеці, переховується лорд Брадберн, правитель Белатони — міста, яке вардени намагалися захопити ось уже кілька пекельно довгих годин.

Юнак крикнув і зіскочив із брили в напрямку воїнів. Ті відсахнулися назад, хоч і тримали напоготові списи та піки, націливши їх убік діри, яку пробила в стіні замку Сапфіра.

Приземляючись, Ерагон підвернув ногу. Він упав на коліна й сперся на свій меч. Кращої нагоди для ворогів годі було й уявити — вже за мить у незахищене Ерагонове горло полетів спис одного із солдатів. Та юнак відбив удар, змахнувши Брізінгром швидше, ніж те міг би зробити хтось із людей чи ельфів. Обличчя ворожого солдата спотворила гримаса жаху. Він кинувся тікати, та не встиг зрушити й на кілька дюймів, як Ерагон уже був поряд і блискавично завдав йому удару.

Видихаючи жовті й блакитні язики полум’я, Сапфіра й собі поспішила до внутрішнього двору. Коли дракон приземлився, Ерагон припав до землі, а весь двір аж струснуло від потужного удару. Величезна скляна кольорова мозаїка розлетілася на дрібнісінькі скалки, а віконні стулки спершу прочинились і тут-таки з брязкотом зачинилися знов.

Сапфіра була не сама — її супроводжувала ельфійка Арія. Коли вона вистрибнула з-за брили, її темне волосся розвівалося на вітрі, а довгасте обличчя було дуже серйозне. По смаглявій шиї та руках жебоніла кров, лезо ельфійчиного меча так само було закривавлене.

Її поява неабияк підбадьорила Ерагона. Крім неї та Сапфіри, у цілому світі не було нікого, з ким би юнак почувався безпечніше на полі бою. Ерагон вважав ельфійку своїм найкращим бойовим побратимом.

Він ледь помітно посміхнувся до неї, отримавши у відповідь сповнений радості й завзяття погляд. Під час бою від стриманої поведінки Арії не лишалося й сліду — вона ставала напрочуд відкритою.

За мить їх відокремила хвиля блакитного полум’я, та така сильна, що Ерагонові довелося сховатися за щитом. Визираючи з-за нього, юнак бачив, як Сапфіра пускала в солдатів стрімкі потоки полум’я, що долітали до них, хоч і не завдавали жодної шкоди.

Лучники, які розташувалися на стінах фортеці, спробували відлякати дракона залпом стріл, та повітря довкола Сапфіри було таке розпечене, що добра половина стріл обернулася на попіл, навіть не долетівши до неї, а решта була знешкоджена магічним захистом, яким оберігав її Ерагон. Щодо самого юнака, то його стріли не зачепили — тільки одна вдарилась об щит і відлетіла, залишивши на ньому подряпину.

І в цей момент Сапфірі вдалося вразити трьох воїнів. їх охопило таке палюче полум’я, що вони сконали, навіть не скрикнувши. Решта солдатів скупчилися посеред двору — яскраві спалахи блакитного полум’я мерехтіли на лезах їхніх списів та пік. Проте як Сапфіра не старалася, дістати їх усе одно не могла. Урешті-решт вона облишила марні спроби й закрила пащеку. І тільки-но полум’я зникло, як двір поглинула тиша.

Той маг, який захищав ворожих воїнів, мав бути могутній і досвідчений. Принаймні саме так здалося Ерагону.

«Невже Мертаг? — подумав він.— А якщо це дійсно він, то навіщо йому й Торнаку захищати Белатону? Хіба Галбаторікс зацікавлений у тому, щоб контролювати його міста?»

Але міркувати було ніколи. Ерагон кинувся вперед і одним ударом Брізінгра зітнув голови відразу кільком ворогам, ніби скосив стигле колосся пшениці. Ще одного солдата він розрубав навпіл з такою легкістю, немовби його кольчуга була найтоншим полотном. Полилася кров. Від меча Ерагона загинув іще один воїн. Четвертого він ударив щитом так сильно, що той відлетів, зваливши з ніг кількох своїх спільників.

Реакція ворожих бійців здавалась Ерагонові надзвичайно повільною. Було таке враження, що ті навіть не намагалися захищатись. Сапфіра тим часом пробивалась у самісіньку гущу бою — одних солдатів дракон просто підкидав ланами вгору, других змітав своїм могутнім хвостом, а третіх звалював з ніг ударами голови. Поруч билася й Арія. Кожен змах її меча ставав смертоносним для воїнів Імперії.

Ухилившись від чергового удару списом, Ерагон помітив неподалік ельфа Блодхгарма, а разом із ним іще одинадцять ельфів, які охороняли його й Сапфіру. Вардени врешті-решт таки увірвалися до двору крізь отвір у стіні фортеці, але ворог ще стримував їхній натиск, хоч і дуже боявся дракона.

Невдовзі круговерть бою розкидала Ерагона й Сапфіру в різні кутки двору, та юнак цим не переймався. Навіть без його захисту Сапфіра самотужки могла дати раду двом-трьом десяткам противників.

Один із них якраз намагався пробити списом Ерагонів щит і поранити юнака в плече. Ерагон розвернувся й побачив велетенського страшного чоловіка з чорною діркою на місці передніх зубів. Той схопився за кинджал, який висів у нього на поясі, та Ерагон, напружившись, завдав у відповідь такого удару, що солдата відкинуло на кілька ярдів назад. І в цей час навколо засвистіли стріли, ранячи й убиваючи багатьох солдатів. Ерагон обачно сховався за щитом. З одного боку, його надійно захищала магія, та з другого — захист діяв лише проти звичайних стріл, а могла трапитись і зачарована.

Вуста юнака скривилися в болісній посмішці. Оборонці добре розуміли, що єдиний спосіб перемогти — це вбити Ерагона й ельфів, і їм було байдуже, скількома воїнами доведеться задля цього пожертвувати.

«Надто пізно,— не без зловтіхи подумав Ерагон.— Тікайте з Імперії, доки ще маєте шанс».

Атака лучників дозволила юнакові трохи перепочити. Це було дуже добре, бо штурм міста розпочався ще на світанку й вони із Сапфірою весь цей час безугавно билися.

Та злива стріл невдовзі вщухла. Тоді Ерагон узяв Брізінгр у ліву руку, а правою підняв із землі спис одного з убитих воїнів і пожбурив його у ворожого лучника. Юнак знав, що без належної підготовки влучити списом у ціль надзвичайно важко, тож він зовсім не здивувався, коли зброя пролетіла повз солдата, в якого він цілився. Але те, що йому не вдалося вразити бодай когось із шеренги лучників, було вже доволі дивно. Тим часом спис пролетів над ворогами й зник за стіною замку. У відповідь лучники тільки розреготалися й почали глузувати з Ерагона.

Проте вже за мить увагу юнака привернув стрімкий рух. Він побачив, як Арія кинула в лучників свій власний спис і той пронизав одразу двох ворогів. Варто було Арії махнути вбік тих двох бідолах мечем і вигукнути «Брізінгр!», як спис спалахнув яскраво-зеленим полум’ям. Решта лучників відсахнулася від палаючих тіл й миттю кинулася до дверей, які вели на вищі рівні замку.

— Так нечесно,— сказав Ерагон.— Я не можу скористатися цим закляттям, бо мій меч вибухне, як феєрверк.

Арія здивовано зиркнула на нього.

Битва протривала ще кілька хвилин, і хоч дехто із солдатів намагався захищатись, більшість із них рятувалася втечею. П’ятьом Ерагон дозволив утекти, добре розуміючи, що вони все одно нікуди це дінуться. Потім він швидко оглянув тіла полеглих, щоб пересвідчитися, що ті насправді мертві, а тоді обвів пильним поглядом внутрішній двір. Купка варденів якраз відчиняла браму в стіні і втягувала таран — невдовзі мав розпочатися штурм замку. Усі інші скупчилися біля брами головної вежі, готові або увірватися в замок, або в разі потреби відбити напад супротивника. Серед них був і кузен Ерагона Роран. Він віддавав накази воїнам свого загону й завзято вимахував молотом, з яким ніколи не розлучався. На другому боці двору над купою ворожих тіл схилилася Сапфіра. Її луску вкривали краплі крові, які здавалися ще червонішими на тлі блакитного тулуба. Потім дракон задер голову, і з його пащеки вирвався переможний клич, такий сильний, що від нього здригнулося все місто.

І в цю мить до Ерагона долинув якийсь шум. Невдовзі його почули й усі вардени. їхні погляди прикипіли до брами головної вежі. Пролунав потужний глухий удар — брама розчахнулася. В обличчя варденам повалив густий-прегустий дим ВІД факелів. Він був такий густий, що вардени почали кашляти. Із темного нутра брами долинув стукіт копит. Дим поволі розвіявся, і всі побачили вершника. Спершу Ерагонові здалося, що той тримає в руці звичайний спис, та вже за мить він розгледів якесь дивне зелене ратище й гостре лезо вигадливої форми. Ледь помітне сяйво довкола нього свідчило про магічний захист.

Вершник натягнув повіддя й спрямував коня до Сапфіри, яка звелася на задні лапи й приготувалася до оборони.

Серце Ерагона тіпнулося. Надто вже самовпевнено поводився вершник, та й спис його виглядав зловісно. І хоч захист Сапфіри був досить надійний, щось підказувало юнакові, що дракон у смертельній небезпеці.

«Я не встигну дістатися до Сапфіри»,—  миттю подумав Ерагон і спробував торкнутися думок вершника. Але той так зосередився на своїй меті, що навіть не помітив його присутності. Свідомість незнайомця перебувала в неймовірній напрузі, тож проникнути в неї було несила. Тоді Ерагон пірнув у глибини власної пам’яті й, пригадавши п’ять-шість слів прадавньої мови, склав простеньке закляття, яке могло б зупинити вершника. Та в глибині душі юнак розумів, що його зусилля марні. Навіть якщо вершник не був магом, то його, напевно, добре підготували, щоб він умів захиститися від будь-якої магії. Але як би там не було, Ерагон не міг залишатись осторонь, коли Сапфірі загрожувала небезпека.

Нарешті юнак згадав, як правильно вимовляти кілька важких звуків прадавньої мови. Він вдихнув на повні груди повітря. З його вуст ось-ось мало злетіти магічне закляття, та ельфи виявилися спритнішими. Ерагон іще не встиг вимовити жодного слова, як позаду пролунав відчайдушний крик.

— Мае,— тільки й прошепотів Ерагон навздогін ельфійській магії.

Скалки розбитої мозаїки почали рухатись і обернулися на потоки води, а в землі утворилася довжелезна тріщина. Кінь вершника злякано заіржав і провалився в неї, зламавши обидві передні ноги. Та в останню мить вершник усе-таки встиг метнути в Сапфіру магічний спис.

Його політ був такий стрімкий, що дракон не мав жодного шансу ухилитися. Сапфіра спробувала відмахнутися лапою — марно. Спис пролетів за кілька дюймів від її пазурів. Ерагон із жахом бачив, як магічне вістря на цілий ярд впинається в груди Сапфіри біля ключиці.

Юнака охопила шалена лють. Він зібрав воєдино всі свої сили: міць власного тіла, енергію сапфіра на ефесі меча, дванадцяти діамантів, схованих у поясі Белотха Мудрого, усю могутність ельфійської каблучки Арен. Це було надто ризиковано, та бажання порішити вершника брало гору.

Однак скористатися цією силою Ерагон не встиг, бо вже за мить через передню лапу дракона перестрибнув Блодхгарм. Ельф кинувся на вершника, ніби пантера на оленя, і звалив його на землю. Блискавичний рух головою — і довгі білі зуби Блодхгарма вп’ялися ворогові в горлянку.

З вікна над брамою головної вежі долинув несамовитий крик. А потім пролунав неймовірної сили вибух. Згори полетіло каміння, трощачи тіла варденів, як сухе гілля.

Ерагон тим часом мчав до Сапфіри, незважаючи на кам’яний дощ. За ним поспішала Арія й купка її воїнів. Ельфи вже були поруч із драконом й ошелешено розглядали спис, що стирчав з його грудей.

— Який жах! Невже вона...— скрикнув Ерагон, але осікся. Йому було страшно навіть подумати про це. Він хотів поговорити із Сапфірою, та доки вороги перебували поруч, відкривати свою свідомість було вкрай небезпечно — вони могли заволодіти не тільки його думками, але й тілом.

Минуло кілька безконечних секунд. Мовчанку перервав один з ельфів на ймення Вірден.

— Дякуй долі, Шуртугале,— сказав ельф,— спис не зачепив вени й шийну артерію. Він поранив тільки м’язи. А це вже ми якось вилікуємо.

— Як же його витягти? Він, мабуть, із якимось закляттям...

— Ми про все подбаємо.

Усі ельфи, включно з Блодхгармом, зібралися біля Сапфіри, ніби священики перед вівтарем. Вони поклали свої долоні на груди дракона й заспівали. Цей спів нагадував шерех вітру, що бавився з кронами дерев. Вони співали про тепло й зцілення, про м’язи, сухожилля й пульсуючу кров, і ще про безліч речей, вкритих таємницею. Сапфіра трималася мужньо, хоч це й коштувало їй неймовірних зусиль — час від часу тіло дракона здригалося від болю, а з-під ратища списа, що стирчав у грудях, струмочком цебеніла кров.

За якусь мить Блодхгарм повернувся до Ерагона. Юнак пильно глянув на ельфа: на його шерсті, щоках та шиї запеклися згустки крові. Вони були різних відтінків — від темно-синього до чорного.

— Що то було? — спитав Ерагон, показуючи на полум’я, яке ще й досі палало у вікні над внутрішнім двором.

Блодхгарм спрагло облизав губи, оголивши ікла.

— До того як він помер, я встиг проникнути у свідомість одного солдата, а звідти — у свідомість мага, який ним керував.

— Ти вбив мага?

— Майже... Я зробив так, що він сам себе вбив. Іншим разом я б нізащо так не вчинив, але тоді... Тоді я був страшенно розлючений.

Ерагон підійшов до Сапфіри й зупинився перед її мордою. Дракон видав протяжний, ледь чутний стогін — саме в цю мить спис почав повільно виходити з його грудей. Останні шість дюймів завдали Сапфірі просто нестерпного болю — її повіки тремтіли, дихання стало уривчастим... Аж ось гостре лезо, що й досі світилося, нарешті впало на землю. Удар нагадував швидше звук черепиці, ніж металу.

Ельфи урвали свій спів і прибрали руки з грудей Сапфіри. Ерагон миттю кинувся до неї. Він обняв її величезну шию. Йому хотілося хоч якось втішити свого дракона, увійти в його свідомість і розповісти, як він злякався за нього. Натомість юнак тільки глянув у блискучі очі дракона й тихо спитав:

— З тобою все гаразд?

Ці слова були геть нікчемні порівняно з тим, що коїлося в його душі. У відповідь Сапфіра злегка примружила очі, звісила голову й випустила йому в обличчя цівку теплого повітря.

Ерагон полегшено всміхнувся.

— Ека елрун оно, іольфіа, віол фьорн торнесса,— сказав він, звертаючись до ельфів. Так прадавньою мовою звучала подяка за допомогу.

Ельфи, які лікували Сапфіру, а серед них і Арія, вклонились і приклали правицю до грудей на знак особливої пошани до їхньої раси. Було помітно, що вони дуже втомлені й ледь тримаються на ногах.

— Повертайтеся додому, відпочиньте,— сказав їм юнак.— Вам небезпечно тут залишатись! Ідіть, це наказ!

Ерагон був певен, що всі залишаться, але семеро ельфів коротко відповіли:

— Як скажеш, Шуртугале.

За мить вони розвернулись і пішли геть, обережно переступаючи трупи й каміння. Навіть знемагаючи від смертельної втоми, вони залишалися благородними й не втрачали самовладання.

Ерагон підійшов до Арії та Блодхгарма. Ті збентежено розглядали спис. Здавалося, вони й гадки не мали, що з ним робити. Обережно присівши поруч із друзями, юнак і собі глянув на витончені письмена, викарбувані біля леза. Рядки здалися йому дуже знайомими, хоч він і не розумів, чому саме. За мить він перевів погляд на зелену частину списа, зроблену чи то з дерева, чи то з металу. Вона випромінювала ледь помітне світло, що нагадувало Ерагонові магічні ліхтарі, які ельфи та гноми використовували для освітлення своїх помешкань.

— Що скажете? Робота Галбаторікса? — спитав юнак.— Може, він вирішив просто вбити Сапфіру й не брати нас у полон? Може, він нарешті зрозумів, що ми небезпечні для нього?

Блодхгарм злісно посміхнувся:

— Я б не тішив себе фантазіями, Шуртугале. Для Галбаторікса ми дрібнота. Якби він і справді хотів убити когось із нас, то відлетів би подалі від Урубейна, а вже там, у бою, ми були б перед ним безпомічні, як сухе листя перед зимовим буревієм. На його боці сила драконів, тож навряд чи хтось із нас зуміє встояти проти нього. Він злий і підступний, але не дурень. Словом, якщо йому заманеться тебе викрасти, його ніщо не зупинить.

— Як би там не було,— озвалась Арія,— це не робота Галбаторікса. Це наша робота...

Ерагон здивовано звів брови.

— Наша? Невже цей спис зробили вардени?

— Ні, не вардени. Його зробили ельфи.

— Але ж...— юнак примовк, намагаючись знайти хоч якесь пояснення — Жоден ельф не стане працювати на Галбаторікса. Для них це гірше за смерть...

— Боюся, Галбатсрікс тут ні до чого... Навряд чи він довірив би цю рідкісну й потужну зброю тому, хто не зможе її вберегти. Повірте, на всю Алагезію ми останні, у чиїх руках Галбаторікс хотів би побачити це знаряддя вбивства.

— Чому?

— Бо це Дотдасрт, Ерагоне...— сказав Блодхгарм низьким владним голосом.

— Його ще називають Ніермен та Орхідея,— пояснила Арія й показала на викарбувані на лезі письмена.

Ерагон придивився уважніше й справді розпізнав прикметні риси ельфійського письма, заокруглені літери якого спліталися між собою.

— Дотдаерт?

Арія й Блодхгарм здивовано зиркнули на Ерагона. Той почервонів від сорому, відчуваючи себе неуком. Ніде правди діти, поруч із ельфами, які десятки років вчилися в найвидатніших учених своєї раси, почуватися розумником було не так уже й легко. Щодо Ерагона, то дядько Герроу навіть не навчив його букв, вважаючи їх цілковитою дурницею.

— В Елесмері мене вчили читати ельфійською тільки трішки. То що, цей спис було зроблено в добу занепаду Вершників, щоб боротися ним проти Галбаторікса й клятвопорушників? Блодхгарм заперечно похитав головою.

— Ніермен значно старший за них.

— Дотдаерт,— пояснила Арія,— був породжений страхом і ненавистю, що панували в останні роки ельфійської війни проти драконів. Наші найкращі ковалі та маги виготовили його з дивовижного матеріалу, секрет якого тепер утрачено, власне, як і секрет магії, котрою він був заряджений. Усього таких списів було дванадцять, і свої назви вони отримали від квітів, хоч наша раса виготовила їх, щоб знищити драконів.

Ерагон аж здригнувся, глянувши на лискуче лезо списа.

— То ними вбивали драконів?

— Очевидці кажуть, що кров драконів лилася з неба, як той літній дощ...

Сапфіра голосно зашипіла. Юнак глянув на неї і краєм ока помітив, що вардени й досі продовжують тримати позиції під вежею, очевидно, чекаючи на їхню із Сапфірою підтримку, щоб продовжити атаку.

— Ми гадали, що всі Дотдаерти давно вже знищені,— сказав Блодхгарм,— та, як бачиш, помилялися. Мабуть, Ніермен потрапив до рук родини Валдгрейв і вони переховували його тут, у Белатоні. А коли ми увірвалися через стіну, лорд Брэдбери наказав дістати магічний спис зі сховку, щоб зупинити тебе й Сапфіру. Так чи ні, але Галбаторікс оскаженіє від люті, коли дізнається, що Брэдбери спробував тебе вбити.

Попри те що Ерагонові слід було пильнувати, цікавість не дозволяла йому покинути цю небезпечну місцину.

«Хай йому грець, цьому  Дотдаерту,—  думав  він.— Та я все одно не розумію, чому Галбаторікс так боїться, що він опиниться в наших руках». Ерагон іще раз підійшов до магічної зброї.

— Значить, Ніермен іще небезпечніший, ніж Бріз...— в останню мить юнак вирішив не вимовляти назву свого меча,— ...ніж мій меч?

Цього разу йому відповіла Арія:

— Його не можна знищити якимось звичним способом,— пояснила ельфійка.— Не можна спопелити вогнем. Та й магія на нього майже не діє, ти ж сам бачив. Дотдаерт не боїться магії драконів і Вершників. Тож якою б сильною магією Галбаторікс не захистив себе і свого Шруйкана, спис усе одно пройде крізь нього, як крізь повітря.

Аж тепер Ерагон збагнув, у чому річ.

— Нам треба...— радісно вигукнув він. Та в цю мить його голос несподівано заглушив чийсь пронизливий крик, змішаний з ударами й скреготом, так, ніби хтось шкрябав металом по камінню. Ерагон затулив вуха руками й озирнувся, намагаючись знайти джерело цього неймовірного шарварку. Сапфіра й собі звела голову — навіть крізь оглушливий шум було чути її болісний стогін.

Юнак кілька разів пробіг поглядом по внутрішньому двору й нарешті помітив стовп пилюки, що здіймався вздовж невеличкої тріщини, яка утворилася під чорною дірою вікна, там, де Блодхгарм порішив мага. Шум ставав дедалі сильніший, та Ерагон усе-таки наважився прибрати руку від вуха й показати нею вбік тріщини.

— Глянь! — гукнув він до Арії.

Та кивнула у відповідь, й Ерагон знову затулив вухо. Шум стих так само раптово, як і з’явився. Перечекавши ще хвильку, юнак повільно опустив руки. Він мало не шкодував, що має аж такий чутливий слух. Аж раптом вежа здригнулась. Щілина виросла до кількох футів і стрімко-стрімко поповзла вгору по стіні. Вона ніби блискавкою розколола велетенську брилу, вмуровану над брамою. Замок загрозливо затріщав. Більша частина його відкололась і почала повільно падати.

— Тікайте! — закричав Ерагон, хоч вардени вже й так кинулися тікати з-під стіни, що стрімко хилилася до землі. Юнак тим часом намагався розгледіти серед них Рорана. Врешті-решт він його помітив. Той опинився в пастці й сипав прокльонами, хоч слова тонули в загальному шарварку. Іще мить — і поруч із ним упало кілька велетенських уламків. Рорана відкинуло назад,  та  він усе ж таки знайшов у собі сили, щоб скочити на ноги, їхні очі зустрілися. Погляд Рорана був сповнений жаху. Він ніби змирився з тим, що вибратися звідси йому вже не вдасться.

Роран гірко посміхнувся — і в цю мить стіна накрила його.

 

МОЛОТ ПАДАЄ

Ні! — крикнув Ерагон, коли стіна головної вежі з оглушливим тріском упала, поховавши під уламками Рорана й іще п’ятьох солдатів.

Внутрішній двір поринув у сіру хмару пилюки. Юнак крикнув так гучно, що зірвав собі голос. Він почав задихатися, а в роті відчув смак крові.

— Ваетна...— прохрипів Ерагон, змахнувши рукою. Густий сірий стовп пилюки вмить розвіявся, ніби за наказом. Думаючи тільки про Рорана, Ерагон навіть не помітив, яку силу вклав у закляття.

«Ні, ні, ні!.. Роран не може померти... Не може, не може!..» — повторював він так, ніби слова могли щось змінити. І з кожним разом вони все більше її більше нагадували молитву.

Арія й решта варденів стояли поруч. Вони теж задихалися від кашлю й намагалися протерти очі. Уламки стіни розлетілися по всьому двору, і кілька кімнат на другому та третьому поверхах, зокрема й ту, де в жахливий спосіб розпрощався з життям маг, можна було розгледіти до найменших дрібниць. При яскравому сонячному світлі вцілілі меблі виглядали якось гнітюче й занедбано. Тимчасом углиб вежі, штовхаючись і панікуючи, відступали озброєні арбалетами ворожі солдати.

Ерагон пильно глянув на уламки — ті важили сотні фунтів, якщо не більше. Сапфіра й ельфи могли б об’єднати свою енергію, щоб спробувати зрушити їх із місця, та це, мабуть, виснажило б їх ледь не до смерті. А крім того, довелося б витратити дуже багато часу.

Якоїсь миті Ерагон згадав про Глаедра — золотий дракон мав достатньо сили, щоб підняти всі ці уламки, але знов-таки — часу було обмаль. Тим паче, юнак чудово розумів, що з драконом навряд чи вдасться навіть поговорити, а на те, щоб умовити його визволити Рорана й решту воїнів, марно й сподіватися.

У пам’яті юнака ще раз зринув образ Рорана, який стояв перед брамою вежі за хвилину до того, як уламки й хмари пилу поховали його під собою. І в його голові блискавично народився план порятунку.

— Сапфіро, допоможи їм! — крикнув Ерагон і стрибнув уперед.

В останню мить він почув, як Арія щось вигукнула прадавньою  мовою.  Мабуть, її коротка фраза означала «Сховай це!». А потім, вимахуючи готовим до бою мечем, ельфійка порівнялася з юнаком.

Опинившись на насипі, Ерагон підстрибнув так високо, як тільки міг. Він здирався вгору, перестрибуючи з каменю на камінь. Ця затія була вкрай небезпечна, але тільки так він міг якнайшвидше дістатися до мети.

Останній стрибок — і Ерагон на другому поверсі. Пробігши через кімнату, він штурхнув двері з такою силою, що ті тріснули й зірвалися із завіс. Далі вниз по коридору. Власні кроки й дихання здавалися юнакові такими тихими, ніби в його вухах було повно води.

За кілька секунд Ерагон зупинився перед прочиненими дверима. У кімнаті було п’ятеро озброєних чоловіків, що розглядали карту й голосно сперечалися. Суперечка була дуже палкою. Принаймні жоден із них не звернув на Ерагона ані найменшої уваги.

Просуваючись далі, Ерагон в одному з коридорів ненароком наткнувся на якогось солдата. Точніше, не наткнувся, а налетів,— бо в нього аж іскри з очей посипались, коли він грюкнувся лобом об ворожий щит. Не придумавши нічого кращого, юнак ухопився за щит і потягнув солдата по коридору. Зовні вони нагадували двох танцюристів напідпитку.

Воїн отетерів від несподіванки й брутально вилаявся.

— Що це ти робиш, покидьку? — загорлав він, але за мить побачив обличчя Ерагона і його очі ледь не повилазили з орбіт.— Ти?

Юнак тим часом стис кулак і щосили вдарив чоловіка в живіт, прямо в сонячне сплетіння. Удар вийшов такий сильний, що солдат підлетів ледь не до стелі.

— Я,— відповів Ерагон, коли ворог замертво впав на підлогу.

Дорога була вільна, і юнак знову помчав коридором. Серце аж вистрибувало йому з грудей, калатаючи швидко-швидко.

«Де ж воно, це місце?» — у відчаї думав він, зазираючи в іще якісь прочинені двері. Але там була порожня кімната. Урешті-решт Ерагон помітив наприкінці коридору кручені сходи. Він кинувся по них угору, перестрибуючи по п’ять східців за раз і час від часу скидаючи вниз ошелешених лучників, котрі аж ніяк не чекали нападу з тилу.

Коли сходи закінчились, юнак опинився у велетенській залі з височезною стелею, що нагадувала собор у Драс-Леоні. Він роззирнувся навкруги: на стінах висіли щити, різна зброя й червоні знамена. Під самісінькою стелею в кілька вузьких віконець линуло мляве світло, тож по периметру зали палали смолоскипи. Каміни хапали своїми беззубими пащами запилене повітря, а вздовж двох головних стін стояли важкі темні столи. Прямо посеред зали, спираючись на стілець із високою спинкою, стовбичив закутаний у мантію бородань. Праворуч від нього, майже під дверима, які вели до брами, скупчилось із півсотні воїнів. Побачивши Ерагона, вони здивовано заметушилися, виблискуючи своїм золотим вбранням.

— Убийте його! — наказав чоловік у мантії швидше злякано, ніж владно.— Тому, хто вб’є, я обіцяю третину своїх скарбів!

Ерагон аж ніяк не чекав, що вскочить у таку халепу. Його охопив відчай. Він дістав меч, звів його над головою й крикнув:

— Брізінгр!

Здійнявся вітерець, блакитне полум’я облизало лезо від ефеса аж до самісінького кінчика. Відчувши в долонях, зап’ястках і на обличчі приємне тепло, Ерагон зиркнув на солдатів.

— Чого стоїте? Ну ж бо, вперед! — похмуро мовив він.

Ті якусь хвильку повагались, а потім розвернулися й почали тікати.

Ерагон кинувся навздогін, розштовхуючи солдатів, які в паніці бігли від його палаючого меча. Один із них спіткнувся й упав на підлогу, але юнак перестрибнув через бідолаху, не завдавши Йому жодної шкоди.

Полум’я Ерагонового меча розвівалося, ніби грива скакуна, який мчав галопом. Штовхнувши плечима двері, юнак врешті-решт увірвався до головної зали. Звідти він рушив довгим коридором, по обидва боки якого були солдатські казарми, а також кімнати з механізмом, що підіймав ґрати головної вежі. Саме за цими ґратами й було те місце, де зник під уламками Роран.

Юнак з розгону вдарив у них плечем, але відлетів назад. Хоч якої шаленої сили був цей удар, ґрати витримали. Вони лиш трохи прогнулися.

Тоді юнак відступив назад і пустив у Брізінгр енергію з пояса Белотха Мудрого, точніше, те, що під неї залишилося. Діаманти були майже порожні, бо вже тривалий час підтримували полум’я Ерагонового меча. Юнак чимдуж ударив Брізінгром по ґратах, аж зойкнувши при цьому. Жовті й оранжеві іскри полетіли навсібіч, падаючи на рукавиці, вбрання й обпікаючи незахищені ділянки шкіри. На кінчик юнакового чобота скотилася крапля розплавленого металу — він швидко струснув її. Іще один удар, потім ще...

Щоб зробити в ґратах прохід, знадобилося три удари. Кінчики розрубаних прутів були розпечені (і заливали все довкола м’яким білим світлом. Тепер Ерагон міг загасити полум’я, що палало на лезі його меча. Він так і зробив, а потім проліз п отвір.

Куди далі? Спочатку рушив ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — Ерагон рухався коридором, у якому через кожні десять метрів були все нові й нові повороти. Його збудували так задля того, щоб сповільнити рух супротивника в тому разі, якби він увірвався до вежі.

Нарешті останній поворот, і юнак опинився біля своєї мети — зруйнованого вестибюля. Навіть своїм ельфійським зором він міг розрізнити в темряві хіба що найбільше каміння й декілька згаслих факелів на стінах. Невдовзі до його слуху долинув шурхіт. Було схоже на те, що якась дивовижна істота намагається вирити в купі каміння нору.

— Наіна,— прошепотів Ерагон. У приміщенні спалахнуло блакитне полум’я. Воно вихопило з темряви брудну, скривавлену й припорошену попелом постать Рорана. Той відчайдушно бився з ворожим солдатом. Побачивши спалах, солдат на мить розгубився, та цього було досить, щоб Роран звалив його з ніг, вирвав кинджал і перерізав йому горлянку. Бідолаха двічі здригнувся й затих.

Хапаючи ротом повітря, Роран насилу звівся на ноги. Він обіперся закривавленими долонями об коліна, здивовано зиркнув на Ерагона.

— Ти дуже вчасно,— тільки й мовив він і впав, знепритомнівши.


ХМАРИ НА ГОРИЗОНТІ

Щоб підхопити Рорана, який почав осідати на підлогу, Ерагонові довелося кинути Брізінгр. Ясна річ, юнак не хотів розлучатися з мечем, та все ж розтиснув кулак, і зброя із дзенькотом впала на каміння. За мить Роран опинився в нього на руках.

— Його сильно поранено? — спитала Арія.

Від несподіванки Ерагон аж здригнувся, бо він не чекав, що ельфійка з Блодхгармом можуть так швидко опинитися поруч.

— Гадаю, ні,— сказав він і кілька разів поплескав Рорана по щоках, намагаючись струсити з них пилюку й бруд. Тьмяне холодне світло, вичаклуване Ерагоном, вихоплювало з темряви виснажений овал Роранового обличчя — під очима були величезні синці, а губи зробилися багряними, немовби той натер їх ягодами.

— Ну ж бо, давай, приходь до тями!

Спливло кілька напружених секунд — повіки Рорана затремтіли. Потім він розплющив очі й збентежено глянув на Ерагона. До серця юнака підкотила тепла хвиля.

— Ти знепритомнів..,— сказав він.

— Ох! — насилу видушив Роран.

«Він живий!» — гукнув Ерагон Сапфірі, хоч спілкуватись із нею зараз було вкрай ризиковано.

«Це добре,— прошепотіла вона радісно,— я залишуся тут і допоможу ельфам розгрібати уламки. У разі чого — гукай! Прилечу, мов стріла!»

Ерагон допоміг Роранові звестися на ноги.

— Що з іншими? — тихо спитав юнак, кивнувши на купу каміння.

У відповідь Роран лиш скрушно похитав головою.

— Ти впевнений?

— Навряд чи хтось вижив... Я врятувався тільки тому, що стояв під карнизом...

— Жаль побратимів,— зітхнув Ерагон — Як ти почуваєшся?

— Я? — насуплено перепитав Роран, ніби ні на секунду не замислювався над своєю долею.— Я добре... Зап’ясток, мабуть, зламав, а так добре…

Ерагон багатозначно зиркнув на Блодхгарма. Ельф невдоволено закопилив губи, та все ж таки підійшов до Рорана.

— Дозволь,— спокійно мовив він, простягнув руку й помацав травмований зап’ясток.

Доки ельф порався біля Рорана, Ерагон підняв із землі Брізінгр. Удвох із Арією вони зайняли зручні позиції, щоб у разі чого відбити несподіваний напад.

— Усе, готово,— буркнув Блодхгарм і відійшов під Рорана, який з недовірою крутив рукою, переміряючи працездатність суглоба.

Усе й справді було добре, тож Роран подякував ельфові, звівся й довго нишпорив навкруги, поки знайшов свій молот. За мить він почепив його на пояс і визирнув у двері.

— Дратує мене цей лорд Брадберн,— тихо мовив Роран.— Давненько він уже на своїй посаді. Мабуть, пора йому складати повноваження. Що скажеш, Аріє?

— Я теж так гадаю,— відповіла ельфійка.

— Тоді давайте знайдемо старого блазня, і я почастую його кількома ударами молота, щоб увічнити пам’ять тих, кого ми сьогодні втратили.

— Кілька хвилин тому він був у головній малі,— озвавсь Ерагон,— але навряд чи він ще її досі на нас там чекає.

— Ну так знайдемо його,— відповів Роран і зробив крок уперед.

Ерагон загасив магічне світло й поспішив за своїм кузеном, тримаючи Брізінгр напоготові. Арія й Блодхгарм були поруч, так близько, наскільки це дозволяли звивисті коридори.

Невдовзі войовнича четвірка опинилася в порожній кімнаті, а звідти потрапила до головної пали. Та теж була порожня — про воїнів і лорда нагадував тільки шолом, що самотньо валявся на підлозі.

Ерагон і Роран бігцем оминули мармуровий поміст. Щоб кузен не залишався позаду, Ерагон не давав волі своїм прудким ногам. Вибивши якісь двері, вони кинулися сходами вгору.

На кожному сходовому майданчику доводилося робити невелику зупинку — Блодхгарм зосереджувався й пробував відчути присутність лорда Брадберна та його почту. Ось і третій поверх. Раптом Ерагон почув тупіт ніг, і вже за мить темний коридор наїжачився добрим десятком списів. Один із них зачепив Роранову щоку, а інший — стегно. Роран заревів, як поранений ведмідь, і, прикрившись щитом, спробував пробитися на наступний поверх. Вороги й собі закричали — чи то від люті, чи то від страху.

Вистрибнувши з-за Роранової спини, Ерагон перекинув Брізінгр у ліву руку, а правою вхопився за ратище ворожого списа. Він висмикнув його в спантеличеного воїна й метнув у арку. Звідти долинув відчайдушний зойк. Ворожі лави поріділи. Роран тим часом наліг на солдатів щитом і відтіснив їх назад. Та тільки-но йому вдалося пробитися вище, як дванадцятеро воїнів Імперії перегрупувались і зручно стали на сходовому майданчику. Вони розташувалися так, аби ніщо не заважало орудувати зброєю.

Утім на Рорана це не справило жодного враження, бо він, не вагаючись, кинувся на найближчого ворога й так угатив його по шолому, що той задзвенів, ніби бляшанка.

Ерагон і собі пішов в атаку, зваливши з ніг одразу двох солдатів. Щойно бідолахи опинилися на землі, як по їхніх горлянках черкнуло гостре лезо Брізінгра. Та вже за мить юнакові довелося рятуватися від сокири, пущеної йому прямісінько в лоб. Блискавично ухилившись, він кинув одного ворожого солдата через балюстраду й стрибнув на двох інших, які намагалися дістати його піками.

Арія та Блодхгарм теж пробивалися вперед, із притаманною ельфам грацією обертаючи жорстокий бій на захоплюючу виставу, що не мала нічого спільного з банальною різаниною.

Брязкав метал, хрущали, ламаючись, кістки — невдовзі всі ворожі солдати були вже мертві. Сутичка, як завжди, підбадьорила Ерагона, так, ніби на нього вилили відро холодної води. Пересвідчившись, що всі вороги мертві, юнак сперся руками об коліна. Він дихав глибоко й уривчасто, як той бігун, що стрімголов здолав довжелезну дистанцію.

— Допомогти? — спитався він у Рорана, кивнувши на порізану щоку й пробите стегно.

Той кілька разів сперся на поранену ногу, після чого заперечно похитав головою:

— Почекає... Спочатку треба знайти Брадберна!

Ерагон рушив сходами перший. Цього разу пошуки тривали недовго — хвилин за п’ять вони опинилися перед дверима найбільшої кімнати, що були ретельно забарикадовані зсередини. Хвилинку порадившись, Арія, Ерагон і Блодхгарм спопелили їх кількома закляттями й увірвалися досередини, розкидаючи меблі, що їх підпирали.

Обличчя вельмож та охоронців, які стояли довкола лорда Брадберна, миттю зблідли. Кілька :і них кинулися в атаку, та Ерагон поклав їх на місці одним змахом меча. Побачивши це, усі інші вирішили не спокушати долю й швиденько склали зброю.

Тоді з-за Ерагонової спини вийшла Арія.

— То що,— мовила вона, звернувшись до лорда Брадберна, який мовчки втупився в підлогу,— тепер ви накажете своїм воїнам відступити? У вас і так лишилося три каліки. Врятуйте життя хоча б їм.

— Я не зробив би цього, навіть якби міг,— з ненавистю й презирством процідив у відповідь Брадберн.

Ерагон насилу стримався, щоб не зацідити йому в пику.

— Я не піду на жодні поступки, жалюгідна ельфійко! — вів далі Брадберн.— Я не залишу своїх людей на поталу таким нікчемам, як ви! Смерть — ось їхній рятунок. І не думай підлещуватися, мене не надуриш! Я знаю, що ти злигалася з ургалами. Я швидше повірю гадюці, ніж тому, хто сідає за стіл із тими потворами!

Вислухавши лорда, Арія кивнула й примружила очі. Ерагон збагнув, що вона намагається пробити захист Брадберна й потрапити в його свідомість. Зрештою, лорд опирався недовго — хвилини за півтори його розум уже був під цілковитим контролем ельфійки, і та порпалась у його пам’яті в пошуках захисного закляття. Аж ось і воно. Арія вимовила коротке речення прадавньою мовою, і лорд одразу ж заплющив очі й поринув у глибокий сон, упавши на підлогу.

— Вона його вбила! — зойкнув хтось з охоронців, а решта почали злякано перешіптуватися.

Ерагон хотів сказати, що лорд живий, та раптом почув удалині звук варденської сурми. Друга сурма залунала ближче, а третя, здавалося, ледь не під самісінькою вежею. Юнак міг присягнути, що чує крики варденів, які увірвалися до внутрішнього двору.

Вони здивовано перезирнулися з Арією й разом підійшли до вікна.

На схід і захід простяглася Белатона — одне з найбільших міст Імперії. Ближче до замку будівлі були з каменю й мали пологі покрівлі та еркери, а вже за ними розпочиналися дерев’яні квартали. Під час бою там зайнялося кілька будиночків, і тепер над містом слався ядучий бурий дим. Він виїдав очі й забивав дихання.

Десь за милю від міста в південно-західному напрямку лежав табір варденів, оперезаний захисним ровом. Він складався із довгих рядів сірих шерстяних наметів, кількох барвистих павільйонів і лазарету, в якому вже бракувало вільних місць.

З північного боку, за доками й складами, простиралось озеро Леона, на безкраїй гладіні якого де-не-де бовваніли поодинокі острівці.

Тим часом із заходу на місто насувалася чорна стіна хмар. То тут, то там її пронизували блискавки, а грім ревів, як розлючений звір.

Утім Ерагон так і не зрозумів, що то були за сурми. Тоді вони з Арією рушили до вікна, яке виходило на внутрішній двір. Ельфи, люди й Сапфіра якраз закінчили розчищати від каміння браму головної вежі. Відчувши на собі погляд юнака, дракон задер голову, розплився в зубатій посмішці й грайливо випустив цівку диму.

— Агов! Що нового? — гукнув Ерагон униз.

У відповідь один із варденів, які чергували на стіні замку, схвильовано тицьнув пальцем на схід і крикнув:

— Дивись, Шейдслеєре! Коти-перевертні наближаються! Наближаються коти-перевертні!

Ерагон відчув, як по його спині пробіг холодок. Він глянув туди, куди показував чоловік, і справді побачив маленькі темні постаті, що виринали з-за пагорба за кілька миль від замку, на другому березі річки Джиєт. Деякі з них рухалися на трьох ногах, деякі на двох, але напевно стверджувати, що це коти-перевертні, юнак би не наважився — було надто далеко.

— Невже це справді коти? — не йняла віри Арія.

— Хтозна... Скоро побачимо.

КОТЯЧИЙ КОРОЛЬ

Ерагон стояв посеред головної зали, праворуч від трону лорда Брадберна, стискаючи лівою рукою ефес Брізінгра. З другого боку трону стояв Джормандер — головнокомандувач варденів.

Він тримав у руках свій шолом. Його темне волосся з ледь помітною сивиною на скронях було заплетене в довгу косу, а вираз довгастого обличчя свідчив про те, що цей чоловік нічого не робить зопалу й зважує кожен свій крок. Юнак помітив на внутрішньому боці його правого нарукавника тонку червону подряпину, та головнокомандувач жодним чином не виказував того, що бореться з болем.

Поміж ними сиділа їхня правителька Насуада, вбрана в елегантний жовто-зелений одяг. Воєнну амуніцію вона вирішила скинути, бо жінці, на: віть якщо вона правителька, все одно куди більше личить жіноче вбрання. Під час бою дівчину теж було поранено — крізь пов’язку на її лівій руці ледь-ледь помітно просочилася кров.

— Якби ж то нам пощастило заручитися їхньою підтримкою...— прошепотіла вона так, що її слова могли чути тільки Ерагон і Джормандер, а потім додала: — 3 одного боку, ми можемо бути для них єдиним шансом завдати удару по Галбаторіксу... А з іншого, ні... Тому в нас має бути ще щось, крім золота... щось таке, що змусило б їх приєднатися до нас.

— Можемо запропонувати їм барильця зі сметаною,— сказав Ерагон.

У відповідь Джормандер ледь не розреготався, але Насуада тільки стримано посміхнулась.

Аж тут тричі пролунав сигнал горна. Розмова стихла. До зали увійшов паж, вбраний у туніку. У його руці був прапор варденів, на якому білий дракон із трояндою вказував мечем на пурпурове поле. З’явившись у дверях у найдальшому кінці зали, він зробив кілька кроків, церемоніально вдарив древком прапора об підлогу й промовив співучим голосом:

— Його величність Грімр Півлапа, король котів-перевертнів, правитель Пустельної Місцини, ватажок Нічного Простору й Той, Хто Ходить Сам По Собі.

«Дивний якийсь титул: Той, Хто Ходить Сам По Собі»,— мовив Ерагон Сапфірі.

«І скажу тобі, цілком заслужений»,— відповіла та. Юнак відчув подив дракона, навіть не бачивши його, бо той лежав під головною вежею замку.

Тим часом паж зробив крок убік і до зали в супроводі чотирьох супутників, які м’яко ступали своїми пухнастими лапами, увійшов сам Грімр Півлапа. Він був у подобі людини. Один з котів дуже нагадував Солембума.

Загалом же вони були дужі, з довгими лапами, їхні шиї та холки прикрашали темні короткі смужки. На вухах красувалися китички, а завершували картину хвости з чорними кінчиками, якими вони хилитали туди-сюди.

Щодо Грімра Півлапи, то він, хоч і набув людської подоби, все одно не скидався ні на людину, ні взагалі на жодну з тих істот, що їх коли-небудь доводилося бачити Ерагонові. Так само, як гноми, він був приблизно чотири фути на зріст, але сплутати його з гномом, а тим паче з людиною, було вкрай важко. Маленьке загострене підборіддя й широкі вилиці доповнював зверхній погляд зелених очей, над якими красувалися крилоподібні вії. Кудлате волосся вкривало йому весь лоб, а з боків і позаду сягало до плечей, більше нагадуючи гриви його супутників.

Уважно розглядаючи прибульця, Ерагон ніяк не міг визначити його вік. Із вбрання на Грімрові були тільки грубий шкіряний жилет і пов’язка з кролячої шкури, що прикривала йому стегна. Попереду на жилеті, супроводжуючи кожен рух свого власника брязкотом, висіло з десяток різних черепів — птахів, мишей та іншого дріб’язку. Його пояс прикрашав кинджал. На горіховій з коричнюватим відтінком шкірі було безліч тонких блідих шрамів, а на лівій руці, як красномовно свідчило його ім’я, і справді бракувало двох пальців.

Попри витончені риси, одразу було видно, що Грімр чоловічої статі, бо його руки, груди й стегна вигравали м’язами, а рішуча хода, якою він прямував до Насуади, відзначалася силою й цілеспрямованістю.

Жоден з котів-перевертнів, здавалось, узагалі не звернув уваги на людей, котрі вишикувалися по обидва боки й уважно їх розглядали, аж доки Грімр не порівнявся зі знахаркою Анжелою, яка стояла побіля Рорана й в’язала шістьма спицями шкарпетку.

Опинившись навпроти знахарки, Грімр примружив очі, а його волосся раптом стало дибки, власне, так само, як і в чотирьох охоронців. Потім він оголив два білі гострі ікла й, на превеликий подив Ерагона, коротко й голосно зашипів.

Анжела відірвала погляд від шкарпетки й зиркнула на кота-перевертня з якимось знудженим виразом.

—Ціп, ціп,— прошепотіла вона по тому.

Якоїсь миті юнакові здалося, що коти-перевертні ось-ось кинуться на неї. Обличчя й шия Грімра вкрилися темними плямами, ніздрі роздулися, і він тихо прогарчав щось у відповідь. Решта котів-перевертнів м’яко присіли на лапи, готуючись до нападу. їхні вуха загрозливо притислися до голів.

У залі тим часом залунали нові звуки — брязнули мечі, що їх блискавично вихопили з піхов люди.

Грімр зашипів іще раз, потім відвернувся від знахарки й пішов собі далі, а останній з котів-перевертнів, проходячи повз Анжелу, звів лапу й непомітно, ніби домашнє грайливе кошеня, хвицьнув кінчик нитки, що звисав з її спиць.

Сапфіра була розгублена так само, як і Ерагон.

«Ціп, ціп?» — перепитала вона.

«Уявлення не маю, що це вона виробляє...» — знизав плечима юнак, забувши, що дракон його не бачить.

Грімр тим часом зупинився перед Насуадою. Надміру повільний кивок голови свідчив про самовпевненість і навіть якусь зверхність, що, зрештою, було притаманно всім котам, більшості драконів і деяким поважним панянкам.

— Леді Насуадо,— мовив він. Його голос був напрочуд глибокий і більше нагадував хрипке нявчання дикого кота, ніж звуки людської мови.

Насуада вклонилася йому у відповідь.

— Ваша величносте Півлапо, дозвольте висловити пошану вам і вашій расі від імені всіх варденів. Крім того, прошу вибачення за відсутність нашого союзника, короля Орина, правителя Сурди. Він дуже хотів привітати вас особисто, але не може цього зробити, бо зараз разом зі своїми вершниками захищає наші західні кордони від нападу військ Галбаторікса.

— Авжеж, леді Насуадо,— відповів Грімр, зблиснувши гострими зубами.— Ви не повинні повертатися спиною до ворога.

— Навіть якщо...— хотіла продовжити Насуада, та несподівано змінила тему розмови.— То що стало причиною такого приємного візиту, ваша величносте? Адже коти-перевертні завжди були загадковими одинаками й майже ніколи не втручалися в конфлікти, особливо з часу занепаду Вершників. Більше того, за останню сотню років ви стали майже міфічною расою. Що ж спонукало вас вийти на люди?

— Він,— прогарчав кіт-перевертень, кивнувши вбік Ерагона.— Мисливець не стане атакувати іншого мисливця, аж доки той не викаже свою слабкість. А Галбаторікс її вже виказав — йому не під силу здолати Ерагона Шейдслеєра й Сапфіру Б’яртскулар. Ми дуже довго чекали цієї нагоди і ми її не змарнуємо. Галбаторікс боятиметься й ненавидітиме нас, аж врешті-решт зрозуміє, що потрапив у глухий кут. Там йому й смерть, і смерть ця почасти буде й нашою заслугою. Коти-перевертні прагнуть помсти, солодкої, як ніжне м’ясо молодого кабанця. Час настав! Тепер усім расам слід об’єднатися, і тоді ніхто не завадить нашій перемозі. Ми хочемо стати частиною вашої армії, леді Насуадо. Ми будемо вільними союзниками й допоможемо вам.

Важко було сказати, що думає Насуада, а от Ерагон та Сапфіра були неабияк вражені промовою кота-перевертня.

— Мені дуже приємно чути такі слова, ваша величносте,— відповіла дівчина за якусь мить,— але перш ніж прийняти цю пропозицію, я хотіла б дещо у вас запитати.

— Слухаю,— з байдужим виразом махнув лапою Грімр.

— Ваша раса завжди була непомітною і невловимою. Тому я нічого не чула про вас, ваша величносте, я навіть не знала, що раса котів-перевертнів має свого короля.

— Я зовсім не такий, як ваші королі,— відповів Грімр.— Коти-перевертні завжди самі по собі, та на час війни навіть ми зобов’язані мати ватажка.

— Зрозуміло. То ви зараз говорите від імені цілої раси чи тільки від імені тих, хто з вами прийшов?

Грімр випнув груди вперед, його вигляд став іще більш самовпевнений.

— Я говорю від імені цілої раси, леді Насуадо,— замуркотів він.— Усі боєздатні коти-перевертні в Алагезії, крім тих, хто годує наших дітей, невдовзі будуть тут, щоб розпочати війну. Зараз нас тільки дрібка, але ніхто не годен зрівнятися з нами жорстокістю. Я можу командувати навіть тими, хто має одну лиш подобу. Як і решта тварин, вони не говорять, але зроблять усе, про що ми їх попросимо.

—. Тими, хто має одну подобу? — перепитала Насуада.

— Я кажу про тих, кого ви називаєте котами. Вони не здатні, як ми, змінювати свою шкуру...

— І ви можете поручитися за їхню вірність?

— Авжеж. Вони обожнюють нас... Що, зрештою, не так уже й дивно.

«Якщо все справді так, як він каже,— озвався Ерагон до Сапфіри,— то коти-перевертні стануть нам у пригоді».

Насуада трохи подумала.

— Чого ж ви хочете в нагороду за вашу підтримку» ваша величносте? — спитала вона, потім зиркнула на Ерагона, посміхнулась і додала: — Ми могли б запропонувати вам стільки сметани, скільки ви забажаєте, але наші запаси не такі вже й великі. Тож якщо ваші воїни чекають на винагороду, боюсь, вони будуть розчаровані.

— Сметана — то для кошенят, а золото нас не цікавить,— відповів Грімр, звівши праву руку й пильно розглядаючи свої кігті.— Наші вимоги такі: кожен із нас, у кого немає кинджала, отримає його, щоб битися. Кожен із нас повинен мати два комплекти одягу: один на той випадок, коли ми на двох ногах, другий — коли на чотирьох. Інше спорядження нам не потрібне — жодних наметів, ковдр, тарілок чи ложок. З їжі просимо тільки качку, куріпку й курча, а через день свіжої підсмаженої печінки. І навіть якщо нам не схочеться їсти, їжа все одно має бути поруч із нами. А коли ви виграєте війну, пообіцяйте, що хто б не став вашим королем, хто б не претендував на цей титул, він завжди триматиме біля трону м’яку подушку — на той випадок, якщо хтось із нас захоче сісти.

— Ви торгуєтеся, як посланець гномів,— досить сухо сказала Насуада. Потім вона схилилася до Джормандера й прошепотіла: — Чи вистачить у нас печінки, щоб усіх їх нагодувати?

— Сподіваюсь,— відповів Джормандер так само пошепки.— Та все залежить від глибини їхніх шлунків.

— А два комплекти одягу — це вже занадто, ваша величносте,— випрямилась у своєму кріслі Насуада.— Ваші воїни повинні вирішити, як саме вони будуть битися, й отримати один. Дати кожному по два — ми не можемо.

Якби в Грімра був хвіст, то він би ним напевно завиляв. Принаймні так видалось Ерагонові. Але в кота-перевертня хвоста не було, тож він завиляв тим, що мав замість нього.

— Гаразд, леді Насуадо.

— І ще одне... У Галбаторікса скрізь шпигуни, тож коли ви пристанете до варденів, один з наших магів повинен буде перевірити вашу свідомість.

Грімр пирхнув.

— Треба бути бовдуром, щоб цього не зробити. Гаразд. Якщо ви маєте магів, які зважаться порпатись у нашій свідомості, я не проти. Але їй,— він показав на Анжелу,— ми цього не дозволимо.

Насуада вагалася. Ерагон зрозумів, що вона хотіла спитати ще щось, але передумала.

— Добре,— кивнула дівчина.— Я зараз же покличу своїх магів, щоб якомога швидше все розв’язати. І якщо вони не знайдуть нічого лихого, я матиму за велику честь об’єднати ваше військо З військом варденів, королю Півлапо.

Почувши ці слова, присутні в залі, навіть Анжела, заплескали в долоні. Ельфи теж, судячи усього, були дуже задоволені.

А от коти-перевертні майже ніяк не відреагували — вони лиш притисли свої вуха, щоб не чути набридливого шуму.

ПІСЛЯ БОЮ

Ерагон застогнав і пригорнувся до Сапфіри. Потім він обхопив коліна руками й скотився по її шорсткій лусці на землю.

— Я голодний, як вовк! — вигукнув юнак.

Зараз вони із Сапфірою перебували у внутрішньому дворі замку, далеко від людей, які його розчищали, складаючи на вози каміння й загиблих. До тих, що весь час сновигали під зруйнованою будівлею й ніяк не могли розійтися після зустрічі Насуади з королем Півлапою, юнак і дракон також вирішили не наближатися. Поруч із ними були тільки Блодхгарм і четверо ельфів, готових будь-якої миті їх захищати.

— Ой! — скрикнув хтось неподалік.

Ерагон озирнувся й побачив Рорана, який біг до нього від головної вежі. Відстаючи від нього на пару кроків, позаду швидко дріботіла Анжела.

— Ти зараз куди? — спитав Ерагон, коли кузен порівнявся з ним.

— З’ясую, як тут з охороною міста, а потім займуся полоненими.

— Гаразд...— Ерагон обвів очима метушливий двір і нарешті глянув Роранові прямо в обличчя.— Ти добре бився.

— Ти теж.

За мить юнак підійшов до Анжели, яка знову взялася за в’язання, перебираючи своїми тонкими пальцями так швидко, що годі було за ними встежити.

— Ціп, ціп? Що то було? — спитав її він.

Знахарка лукаво глянула на Вершника й похитала головою.

— Не тепер, розкажу якось при нагоді,— спокійно відповіла вона.

Правду кажучи, іншого юнак і не чекав — знахарка взагалі дуже рідко щось пояснювала.

— А ти? — спитав Роран.— Які в тебе плани?

«Ми хочемо попоїсти»,— мовила Сапфіра й легенько штовхнула Ерагона носом, обдавши його теплим повітрям.

Роран схвально кивнув.

— Непогана ідея! Гаразд, тоді побачимось увечері в таборі. І перекажи Катріні, що я її дуже люблю.

— Мабуть, я теж піду,— сказала Анжела, сховавши в’язання в торбинку, що висіла у неї на поясі.— У моєму наметі вариться зілля. А крім того, спробую постежити за одним котом-перевертнем.

— Невже за Грімром?

— Та ні. Це моя давня приятелька, мати Солембума. Якщо, звісна річ, вона ще жива. Принаймні я на це дуже сподіваюсь! — відповіла знахарка, а потім, піднявши руку, весело прощебетала: — Побачимось!

«Сідай мені на спину»,— звівшись на рівні, зітхнув дракон.

Юнак видерся в сідло, закріпив ноги, а Сапфіра тим часом розправила свої велетенські крила і з ледь чутним свистом змахнула ними. Двір на мить застиг — усім було цікаво глянути, як злітає дракон.

Коли Сапфіра здійняла крила над головою, Ерагон побачив павутиння пурпурових пульсуючих жилок, кожна з яких між ударами могутнього серця дракона оберталася на порожню теплу доріжку.

Різкий поштовх — і світ навкруги Ерагона похилився. Спочатку Сапфіра видерлася на вершину замкової стіни, а вже звідти здійнялася в небо, відчувши, як під її лапами затріскотіло каміння. Усе відбулося так швидко, що якби Ерагон не встиг ухопитися за шип на її шиї, то навряд чи втримався б у сідлі, навіть попри те, що його ноги були пристебнуті. А ще за мить юнакові запекло в очах, а в ніс ударив ядучий сморід — вони якраз пролітали крізь густий шар диму, що огорнув Белатону запоною болю, горя й скорботи.

Сапфіра двічі змахнула крилами. Дим розвіявся. Вони вилетіли під сонячне проміння. Знизу лежали охоплені полум’ям вулички міста. Розпроставши крила, дракон кружляв, дозволяючи теплому повітрю підіймати його все вище й вище.

Попри шалену втому, Ерагон з неабиякою насолодою споглядав вражаючий краєвид: на Белатону насувалася буря, небо місцями зблискувало білим і сріблястим світлом, а грозова хмара, що розляглася трохи позаду, ще не встигла зронити жодної краплі, лиш зрідка стріляючи в землю блискавками.

За грозовим фронтом майоріло озеро, довкола якого зеленими плямками розташувалися сотні ферм. Та їхній мирний вигляд приваблював Ерагона не так сильно, як розбурхана стихія гігантських хмар. Розуміння того, що милуватися світом з величезної висоти, окрім нього, можуть собі дозволити всього лиш кілька людей, завжди навіювало на Ерагона якийсь особливий настрій.

Легко змахнувши крилами, дракон почав знижуватися до сірих наметів, що й були табором варденів. Західний вітер ставав дедалі сильніший, сповіщаючи про наближення грози, тож Ерагон міцніше вхопився за шип на Сапфіриній шиї. По ланах пішли брижі — колихаючись, трава нагадувала хутро якогось велетенського зеленого звіра, її стовбури дерев хилилися під шаленим подихом ні гру ледь не до землі.

Коли Сапфіра пролітала повз ряди наметів до спеціально підготовленого для неї майданчика, десь унизу надривно заіржав кінь. Зайшовши на віраж, дракон приземлився. Поштовх не був сильний, проте його вистачило для того, щоб юнак, котрий чомусь звівся в сідлі, сторчака полетів на землю.

«Пробач,— сказала Сапфіра.— Я приземлялася якомога м’якше».

«Та знаю»,— відповів Ерагон, помітивши Катріну, яка поспішала до нього. Її довге темно-руде волосся розвівалося на вітрі, а крізь широку сукню проступав уже доволі великий живіт.

— Що новенького? — спитала вона рівним голосом, хоч хвилювання сповнювало кожну рису її обличчя.

— Ти вже чула про котів-перевертнів? Дівчина ствердно кивнула.

— Крім цього, здається, нічого важливого. З Рораном усе гаразд. Він просив переказати, що дуже тебе кохає.

Вираз її обличчя пом’якшав, але хвилювання не зникло.

— З ним справді все гаразд? — спитала Катріна й торкнулася персня на підмізинному пальці лівої руки. Це був один із двох перснів, які Ерагон зачарував для кузена та його коханої, щоб вони відчували, коли друга половина опинялася в небезпеці.

— Мені здалося,— продовжила дівчина,— ніби я щось відчула близько години тому...

— Роран усе розкаже тобі сам,— перебив її Ерагон.— Він справді отримав кілька подряпин і синців, та загалом з ним усе гаразд. Хоч ніде правди діти — я до смерті за нього злякався.

Катріна ледь помітно зблідла, але зібралася на силі й мовила вже з посмішкою:

— Ну, ти живий... Значить, з вами обома все гаразд! За мить вона пішла до свого намету, а юнак із драконом посунули до багать, на яких вардени готували собі їжу. Там їм дали вдосталь м’яса й меду. Ерагон з насолодою приклався до смаженої свинини, а Сапфіра весь час його перепитувала:

«Правда ж смакота, скажи, смакота?»

«Ммм...» — тільки й міг відповісти на те Ерагон, витираючи зі щік жир.

Над наметами люто завивав вітер. Перші краплі дощу впали на землю.

СПОГАДИ МЕРТВИХ

Галбаторікс жорстокий і непередбачуваний, але в нього є слабкі місця. Зрозуміла річ, вони відрізняються від слабких місць звичайної людини, проте варто тобі їх знайти, і перемога твоя, Ерагоне...— Бром опустив свою люльку й нахмурився.— Я вірю в це, Ерагоне. Я хочу, щоб ти й Сапфіра прожили довге щасливе життя, яке не затьмарить ані Галбаторікс, ані його Імперія. Шкода, що я не зможу захистити тебе від усіх небезпек, які будуть на твоєму шляху. Усе, що я можу зробити — дати тобі знання й уміння, дати, доки я тут, сину МІЙ... І пам’ятай: що б із тобою не трапилось,— Я люблю тебе і твою матір. Хай бережуть тебе зорі, Ерагоне Бромсоне.

Ерагон розплющив очі — спогад зник. Через сильний вітер дах намету прогнувся, нагадуючи Порожні міхи для води. На праве стегно юнака рівномірно падали краплі, просочуючись крізь одяг і лоскочучи тіло приємним холодком. Ерагон розумів, що треба вийти надвір і поправити мотузки, які тримають намет, та вставати з лежака страшенно не хотілося.

«А Бром ніколи не казав тобі про Мертага? Не казав, що Мертаг і я — наполовину брати?»

«Можеш питати про це скільки завгодно, та навряд чи я скажу тобі щось іще, крім того, що вже говорила»,— буркнула Сапфіра, яка згорнулася клубком біля намету.

«Але чому він цього не зробив? Чому? Він же повинен був знати про Мертага!»

Дракон відповів не відразу.

«Ніхто не розкриє цієї таємниці, крім самого Брома. Але, гадаю, йому здавалося, що буде значно важливіше дати тобі настанови й сказати про те, як він тебе любить, ніж марнувати час на розповіді про Мертага».

«Але можна було й попередити! Це ж усього кілька слів».

«Не знаю, Ерагоне, чим він керувався... Та й загалом, не На всі питання, що стосуються Брома, ти знайдеш відповіді. Просто вір у його любов і не переймайся дрібницями».

Слухаючи дракона, Ерагон уважно вивчав великі пальці своїх рук. Лівий мав більше складок, ніж правий, а на правому був невеличкий шрам. Юнак уже не пам’ятав, де його отримав, хоч, мабуть, це сталося під час святкування Кривавої Клятви.

«Дякую...» — відповів він Сапфірі.

З її допомогою Ерагон уже тричі повертався до послання Брома й щоразу помічав усе нові й нові деталі. Це заспокоювало, бо юнак усе своє життя прагнув дізнатись ім'я свого батька й вірив у те, що той його любить. Сапфіра сприйняла юнакову подяку тепло.

Після вечері спливла вже майже година, але втома вперто не хотіла покидати Ерагона. Та він, правду кажучи, мало на це й сподівався, бо добре знав, що після тривалого й виснажливого бою потрібен щонайменше тиждень, щоб цілком відновити сили. Коли вардени дійдуть до Урубейна, у нього та в решти воїнів армії Насуади буде дедалі менше часу на перепочинок перед кожним новим боєм. Війна забиратиме силу, виснажуватиме її, а врешті-решт доведеться зустрітися з Галбторіксом, котрий увесь цей час чекатиме їх у спокої й затишку. Такі думки викликали в юнака чималу тривогу, тож він вирішив більше ніколи до них не повертатися.

На ногу йому впала ще одна крапля, холодна і важка. Тоді Ерагон звівся з лежака, підійшов до багна в кутку намету й ступив у нього обома ногами.

— Делой, шар’ялві! — сказав він, а потім промовив прадавньою мовою ще кілька фраз, потрібних для того, щоб зняти всі рівні захисту, які створив учора.

Багно почало вирувати, ніби окріп, вибухаючи фонтанчиками камінців, комах і хробаків, аж доки а нього не з’явилася кована залізна скриня завдовжки півтора фута. Ерагон узяв її за ручку І зняв закляття. Багно відразу ж застигло.

Тоді юнак поставив скриню на затверділу землю й, змахнувши рукою біля замка, тихо прошепотів:

— Ладрін!

Скриня зі стуком відімкнулася. Коли Ерагон підняв її кришку, намет залило слабке золотаве сяйво. Усередині на вкритій оксамитом підставці лежало Елдунарі Глаедра — серце сердець старого дракона. Великий коштовний камінь тьмяно виблискував, наче догораюча вуглина. Юнак міцно стис Елдунарі у своїх долонях і зазирнув у його пульсуючу глибочінь, відчуваючи тепло граней неправильної форми. У центрі каменя закружляло безліч крихітних зірочок, та Ерагону здалося, що їх стало менше порівняно з тим часом, коли він тримав серце сердець в Елесмері. Саме тоді Глаедр вивільнив його зі свого тіла й віддав Вершникові та Сапфірі на зберігання. Відтоді Ерагон час від часу милувався мерехтливими візерунками Елдунарі й був від них у такому захваті, що, здавалося, міг би дивитися на них цілісінький день.

«Ми повинні спробувати ще раз»,— озвалася Сапфіра.

Ерагон погодився. Вони зосередились і спробували знову завітати до свідомості старого дракона — пливти між зірками його серця було дуже важко, оскільки ті дихали гнівом, відчаєм і байдужістю. Ці почуття були такі глибокі й потужні, що ні Сапфіра, ні Ерагон не змогли стриматись і заплакали.

«Глаедре... Ельдо...» — кликали вони крізь сльози, але відповіді знов не було. Не було взагалі нічого, крім безмежної одноманітності.

Урешті-решт юнак і дракон знову здалися, бо впоратися з тягарем Глаедрового страждання коштувало неабияких сил, а їх і так залишилось обмаль.

У цей час під наметом залунали чиїсь кроки. Ерагон насторожився, але за мить почув голос Арії.

— Ерагоне, можна до тебе? — спитала вона.

Юнак швидко закліпав очима, бо перед ним ще й досі кружляли барвисті кола.

— Звісно, заходь!

Коли Арія увійшла, на його обличчя впало слабке сіре світло похмурого неба. І варто йому було зазирнути в її загадкові очі, як тіло пройняв несподіваний біль — біль жаги заповнив ледь не все його єство.

— Були якісь зміни? — спитала ельфійка, підійшовши й сівши перед ним на коліна. На ній був не бойовий одяг, а чорна шкіряна сорочка й такі самі штани. Довершували вбрання черевики на тонкій підошві. Це був той самий одяг, що й тоді, коли Ерагон врятував її в Джиліді.

Волосся Арії було вологе й спадало по спині довгими важкими пасмами. Як і раніше, від неї пахло сосновими гілочками. Юнакові завжди було цікаво, чи користується Арія спеціальним ароматичним закляттям, чи це справді її природний запах. Але спитати про це він соромився.

У відповідь на ельфійчине запитання Ерагон лиш заперечно похитав головою.

— Тримай,— простягнув він їй Елдунарі, а сам підійшов.

Арія взяла Елдунарі обома руками й заплющила очі. Юнак тим часом прикипів до неї поглядом, бо милуватись ельфійкою іншим разом він просто це наважувався. Хтось міг би сказати, що в неї занадто довгий ніс, а хтось — що в неї занадто гостре підборіддя. Комусь здалися б кумедними її довгасті вуха, а хтось сказав би, що її руки занадто м’язисті. Але для Ерагона Арія була втіленням поземної вроди.

Ельфійка глибоко вдихнула, та раптом відсмикнула руки від серця сердець, так, ніби воно їх обпекло. Потім вона схилила голову, й Ерагон помітив, що її підборіддя дрібно-дрібно, ледь помітно тремтить:

— Такої нещасної істоти я ще ніколи не зустрічала... Якби ж то ми могли йому допомогти. Інакше хтозна, чи знайде він самотужки вихід з тієї темряви, в якій опинився...

— Ти хочеш сказати...— Ерагон помовчав.— Ти хочеш сказати, що він збожеволіє?

— Може, він уже збожеволів. А якщо ні, то ходить по лезу ножа.

Ерагон у розпачі глянув на золотий камінь.

— А де Дотдаерт? — спитав він тоді, коли до нього нарешті повернувся дар мови.

— Я сховала його у своєму наметі. Так само, як ти сховав Елдунарі Глаедра. Якщо хочеш, я можу принести його сюди, або нехай він полежить у мене, доки не знадобиться тобі.

— Хай буде в тебе. Я б не став тримати його при собі, бо Галбаторікс може довідатися про його існування. Більше того, хіба ж розумно зберігати всі скарби в одному місці?

Ельфійка кивнула на знак згоди. Тим часом Ерагонів біль ставав майже нестерпним.

— Аріє, я...— почав був він, але осікся, бо Сапфіра помітила, як до намету біжить один із синів коваля Хорста. Здається, то був Альбрич, хоч Ерагон і міг сплутати його з Бальдором, оскільки Сапфірин зір був влаштований інакше, ніж людський.

Якоюсь мірою це допомогло юнакові, бо він уявлення не мав, що збирався казати Арії.

— Хтось іде,— нарешті мовив Ерагон й опустив кришку скрині.

Цієї миті надворі залунали кроки.

— Ерагоне, Ерагоне! — загукав за хвильку Альбрич.

— Що?

— У матері почалися пологи! Батько просив спитати, чи не згодишся ти почекати, доки вона народить. Бо, коли щось піде не так, твоя магія може стати в пригоді. Будь ласка, прошу тебе...

Останніх слів Ерагон не почув, бо всю свою увагу зосередив на тому, щоб заховати скриню. Упоравшись із цим, він накинув на плечі плащ і почав його застібати.

— Можна мені піти з тобою? — Арія торкнулася його руки.— Я трохи знаюся на цьому і, якщо люди дозволять, могла б полегшити їй біль.

— Звісно, ходімо,— кивнув Ерагон, прямуючи до виходу.

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА

Багно нещадно прилипало до Роранових черевиків і заважало рухатися — його стомлені ноги аж пекли від надмірної напруги. Складалося враження, ніби земля хоче залишити його босим. З-під ніг в усі боки чвиркала брудна вода, було так слизько, що доводилось тримати рівновагу, майже як на кризі. Невпинний рух людей, худоби й возів обертав кожен дюйм землі на суцільне болото. Роран бачив усього лиш кілька невеличких клаптиків прим’ятої трави, та й ті, на його думку, незабаром мали зникнути.

Міцний Молот був такий виснажений, що йшов навпростець, навіть не намагаючись перестрибувати з одного острівця трави на інший. Його одяг, тіло й обличчя були майже всуціль заляпані багном.

Понуро сунучи вперед, ватажок думав про Белатону: відтоді, як Насуада домовилась із котами-перевертнями, йому було доручено влаштувати в північно-західній частині міста командний пост і контролювати всю прилеглу до нього територію. Роран швидко розділив своїх людей на декілька груп, доручивши одній розводити багаття, другій — споруджувати на вулицях барикади, третій — шукати приміщення, що могли б пригодитися для казарм, а останній — збирати втрачену під час битви зброю. Роботи було хоч відбавляй, тож Міцний Молот дуже хвилювався, чи впораються його підопічні до початку нового бою.

— Сподіваюсь, ці бовдури зроблять усе під покровом ночі...— буркотів він сам собі під ніс.

Лівий бік ватажка проймав нестерпний біль. Роран міцно стискав зуби, а його дихання ставало дедалі важчим.

— Кляті боягузи,— продовжував дратуватися він.

Аж раптом на одному з дахів дзизнула тятива арбалета, і воїн на ймення Мортінсон, який зробив крок до ватажка, щоб поставити йому якесь питання, упав замертво. Тінь стрільця швидко промайнула по щербатій черепиці й наче розтанула.

Іще за мить пролунав вибух, що, очевидно; був магічним. Він убив двох варденів, коли ті зайшли перевірити хлів на одному з подвір’їв.

Роран дуже добре розумів — такі прикрі несподіванки чекатимуть на його загін ледь не на кожному кроці, адже скрізь нишпорили шпигуни Галбаторікса, та й корінні мешканці Белатони теж не лишалися осторонь, бо, як би шанобливо не ставилися до них вардени, вони все одно були окупантами. З одного боку, Міцний Молот розумів, що ці люди захищають свої родини й домівки, з іншого — в його голові не вкладалося, як же вони не тямлять, що вардени хочуть їм допомогти й не збираються нікого кривдити.

Замислено чухаючи бороду, ватажок почекав, доки гном прибере з його шляху безбожно нав’юченого поні, й рушив далі. Коли він урешті-решт увійшов до свого намету, то застав Катріну за пранням. Та схилилася над діжкою з гарячою мильною водою й намагалась відтерти закривавлену пов’язку. Рукави її сорочки були засукані аж по лікті, волосся зібране на потилиці в незграбний пучок, а щоки палали рум’янцем,— але тепер вона здавалася Роранові ще вродливішою. Катріна була для нього справжньою втіхою: досить було одного погляду на неї, щоб похмурі думки воїна розсіялись.

Побачивши коханого, дівчина враз кинула прання й підбігла до нього, витираючи свої почервонілі руки. Мить — і вона вже висіла в Рорана на шиї. Йому коштувало неабияких зусиль, щоб не скрикнути, бо бік пройняв різкий біль.

Відчувши його напругу, Катріна послабила обійми.

— Чи я не вдарила тебе, любий? — схвильовано відступила вона.

--Ні... ні. Все гаразд.

Очі дівчини налилися сльозами, та вона більше нічого не спитала, тільки обняла Рорана ніжніше. Той палко поцілував її в губи, тримаючи за талію й не в змозі натішитись, що вона нарешті поруч.

Катріна тим часом поклала ліву руку коханого собі на плечі й допомогла йому дійти до пенька, що слугував за стілець. Неподалік мерехтіло багаття, над яким грілась діжка води й кипів казанок з м’ясом.

Дівчина спритно виклала м’ясо на тарілку, подала її чоловікові, а потім принесла кухоль елю й тацю із хлібом та сиром.

— Будеш іще щось? — спитала вона за якийсь час незвично хрипким голосом.

Роран не відповів. Натомість він підніс руки до її щік і легенько поторсав їх великими пальцями. Катріна чарівно посміхнулась, грайливо розкуйовдила його шевелюру й пішла до свого прання, узявшись за скривавлену пов’язку ще завзятіше.

Кілька хвилин Міцний Молот байдуже дивився на їжу, не дуже впевнений, що після всього пережитого шматок полізе йому в горло. Але попоїсти треба було неодмінно, інакше звідки взяти силу для долання тих перешкод, які принесе новий день. Сяк-так пересиливши себе, Роран проковтнув два шматочки хліба, й у нього цілком несподівано прокинувся вовчий апетит. Жадібно проковтнувши все м’ясо за лічені хвилини, він відставив тарілки на землю і, з насолодою попиваючи ель, сів погріти руки над багаттям.

— Коли впала стіна, гуркіт аж сюди було чути,— сказала Катріна, викручуючи пов’язку.— Не довго ж вони оборонялись.

— Авжеж... Добре, коли на твоєму боці дракон.

Дівчина саме вішала пов’язку на шворці для білизни, протягнутій між верхівкою їхнього та сусіднього намету, і Роран задивився на її округлий живіт. Думаючи про майбутню дитину, він відчував безмежну гордість і разом з тим тривогу, бо не був упевнений, що їхня домівка завжди буде в безпеці. Ба більше, якщо війна не закінчиться до того моменту, коли Катріні прийде час народжувати, їй доведеться покинути його й поїхати до Сурди, де вона зможе виховувати їхню дитину у відносній безпеці.

«Я не можу залишитись без неї. Тільки не зараз»,— подумки мовив Міцний Молот.

— А бій у місті, як він пройшов? — спитала Катріна, опускаючи в діжку наступну пов’язку й хлюпаючи воду.

— Нам довелось відвойовувати мало не кожен дюйм. Навіть Ерагонові було непереливки.

— Поранені казали про катапульти на колесах.

— Угу,— гмукнув Роран, ковтнув елю й у кількох словах переповів, як вардени продиралися крізь нетрі Белатони і яких зазнали втрат.

Катріна слухала його, жодного разу не змигнувши своїми чудовими очима.

— Сьогодні ми втратили багатьох відважних воїнів, та могло бути й значно гірше. Усе-таки Джормандер і капітан Мартланд добре спланували нашу атаку,— зітхнувши, закінчив Міцний Молот.

— їхній план ніколи б не спрацював, якби не ви з Ерагоном. Ви билися надзвичайно мужньо.

Роран ледь помітно всміхнувся.

— А знаєш чому? Я тобі зараз усе поясню. Тільки один з десяти наших воїнів відчайдушно кидався в атаку. Ерагон цього не помічав, бо весь час був у авангарді, ведучи за собою солдатів. А от я все бачив — вони відступали й приймали бій лиш тоді, коли не мали куди тікати. Решту часу вони просто зчиняли галас і брязкали своєю зброєю, насправді нічого не роблячи...

— Як таке може бути? Невже вони боягузи? — схвильовано глянула на нього Катріна.

— Хтозна. Мені здається... мені здається, що вони не можуть змусити себе вбити людину, дивлячись їй в очі. Напевне, їм значно легше встромити меч у спину. От вони й чекали, доки хтось убиватиме за них. Вони чекали на таких, як я.

— Гадаєш, люди Галбаторікса теж не хочуть війни?

— Може. Але в них нема вибору — наказ Галбаторікса для них понад усе, і, якщо він наказав битися, вони знов і знов кидатимуться в атаку,— знизав плечима Роран.

— А чому Насуада не зробить те саме? Вона теж може наказати своїм магам накласти закляття, що змусить воїнів іти вперед і перемагати.

— І чим же тоді вона буде відрізнятися від Галбаторікса? Як не крути, варденам це навряд чи сподобається.

Катріна облишила своє прання, підійшла до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.

— Я рада, що ти робиш саме те, що робиш,— прошепотіла вона й повернулася до діжки.— Я відчула щось у моєму персні... І подумала, що з тобою сталося лихо.

— Я був у самому серці битви. Що ж тут дивного, коли ти раз у раз відчувала біль?

— Ні. Такого я ще ніколи не відчувала,— спинилась на мить дівчина, не виймаючи рук із води.

Роран саме допив свій ель. Він не хотів розповідати Катріні всіх подробиць тієї історії, що сталася з ним у замку, але водночас розумів, що кохана не заспокоїться, доки не буде знати правду. Коли ж спробувати переконати її в тому, що все було гаразд, то вона, чого доброго, що навигадує собі ще гірше, ніж було насправді. Зрештою, навіщо приховувати цю історію, якщо подробиці битви невдовзі знатимуть усі вардени?

Роран тяжко зітхнув і таки наважився все розповісти. Падіння стіни й порятунок у його оповіді виглядали як захоплююча пригода, тим часом він намагався зайвий раз не наголошувати на тому, що був на волосину від смерті. Місцями він не міг упоратися з хвилюванням і починав затинатися, подовгу добираючи підходящі слова.

— На щастя, ти живий,— мовила Катріна трохи пригнічено, дослухавши Рорана.

— На щастя...— Міцний Молот, опустивши голову, копирсав пальцем надбиту місцину свого кухля.

Хлюпотіння води стихло. Роран відчув на собі пильний погляд Катріниних очей.

— Але ж раніше ти наражався й на більші небезпеки.

— Було таке...

Голос Катріни пом’якшав.

— То в чому ж річ? — спитала вона, здивована його відмовками.— Нема на світі таких жахіть, про які б ти не міг мені розповісти, Роране. Ти сам це знаєш.

Роран так сильно наліг великим пальцем на кухоль, що зламав собі ніготь.

— Коли впала стіна, я вже подумки поховав себе.

— Так зробив би кожен.

— Ні-ні. Мені було абсолютно байдуже,— голос Рорана зірвався,— Невже ти не розумієш? Коли я збагнув, що не зможу вибратись, то сприйняв це покірно, ніби те ягня, яке ведуть на заріз, я...— Не маючи сил продовжувати, він злісно пожбурив кухоль і закрив обличчя руками. Катріна обняла його за плечі, та клубок у горлі все одно заважав йому дихати.

— Я здався,— сказав він, нарешті опанувавши себе, хоч у його голосі й звучали нотки огиди до власної слабкодухості.— Я просто перестав битися... За тебе... За нашу дитину.

Говорити Роранові ставало дедалі важче, так, ніби вимовлені слова починали його душити.

— Тссс...— прошепотіла Катріна.

— Я ніколи не здавався. Жодного разу... Навіть коли мене викрав разак.

— Знаю, любий.

— Ця війна повинна нарешті скінчитись. Я  більше так не можу... Не можу... Я...— Роран глянув на Катріну і з жахом помітив, що вона вся в сльозах. Звівшись, він обняв її й зашепотів: — Пробач, мені шкода. Пробач мені, пробач... Цього більше не буде. Ніколи. Обіцяю.

— Та мені все одно,— відповіла Катріна, сховавши обличчя на його плечі.

Така відповідь вразила Рорана, ніби блискавка.

— Я знаю, що дозволив собі слабкість... Але ж мої слова повинні для тебе щось значити!

— Я мала на увазі зовсім не те! — спалахнула Катріна рум’янцем і глянула на нього з докором.— Ти в мене часом такий дурний, Роране.

— Знаю,— силувано посміхнувся він.

— Хіба ж я стану про тебе гіршої думки тільки тому, що ти щось там собі подумав, коли на тебе падала велетенська стіна. Ти живий — і це для мене головне. Ти ж нічого не міг удіяти, правда?

Міцний Молот розгублено похитав головою.

— Тоді тобі немає чого соромитись. Якби ти міг щось удіяти, скажімо, втекти, але не зробив цього, то була б інша справа. А так — ти зробив усе, що міг, а опинившись у безвиході, просто скорився долі, бо сперечатися з нею було б безглуздо. Це мудрість, коханий. Це не слабкість.

— Дякую тобі,— насилу промовив Міцний Молот. Він трохи помовчав, а потім схилився й поцілував її в брови.

— Мільйон разів я тобі казала, що ти найсміливіший, найсильніший і найдобріший чоловік у всій Алагезії.

Цього разу він поцілував її в губи. Дівчина лагідно посміхнулась. Якийсь час закохані стояли мовчки, не випускаючи одне одного з обіймів, аж здавалося, ніби вони танцюють під якусь музику, що була чутна тільки для них.

Потім Катріна грайливо відштовхнула свого чоловіка й повернулася до прання, а Роран знову примостився на пеньку, чи не вперше за кілька діб відчуваючи блаженний спокій.

Він сидів і роздивлявся людей, гномів та ургалів, що сунули повз його намет. Від пильного ока ватажка не могло сховатись ніщо — жодна подряпина на тілі солдата, жоден поламаний меч... Правду кажучи, настрій у варденів був не надто піднесений — усім, крім ургалів, треба було гарно виспатись і попоїсти, та й помитися не завадило б. Останнє, до речі, найбільше стосувалося саме ургалів.

За мить його погляд знов прикипів до Катріни, але її гарний настрій мов корова язиком злизала. Дівчина наполегливо намагалась відтерти кілька плям, але їй це ніяк не вдавалося. Урешті-решт вона кинула мокру білизну назад у діжку, здійнявши невеличкий фонтан мильної води, і роздратовано надула губи.

— Дозволь я,— Роран звівся й підійшов до неї.

— Так не годиться,— заперечила дівчина.

— Дурниці. Сядь ось тут скраєчку, а я закінчу за тебе...

— Ні,— вперто похитала головою Катріна.— Тобі треба відпочити. До того ж, це не чоловіча робота.

— Хто тобі сказав? Та й загалом, яка різниця — чоловіча робота чи жіноча? Її все одно слід зробити. А тепер сідай і перепочинь,— посміхнувся Міцний Молот.

— Роране, зі мною все гаразд.

— Не кажи дурниць,— хотів ніжно відштовхнути її від діжки Міцний Молот, але де там.

— Це нікуди не годиться,— рішуче мовила Катріна.— Що про мене люди подумають?

— Нехай думають, що хочуть! Я одружений з тобою, а не з ними. І якщо в чиїхось очах я втрачу чоловічу гідність, допомігши своїй дружині, то це означатиме тільки одне — я втратив повагу із очах дурнів...

— Але ж...

— Жодних «але»... Іди собі, іди!

— Але ж...

— Катріно, я не хочу з тобою сваритися, та якщо ти негайно не сядеш сама, то доведеться віднести тебе на пеньок власноруч.

Вираз на її личку змінився з похмурого на вражений.

— Правда?

— Ясна річ. Ну ти й упертюх! — трохи роздратовано відповів Роран.

— Упертюх — це не про мене,— огризнулась Катріна, неохоче відходячи від діжки.

Міцний Молот не звернув на це уваги. Він зняв кольчугу й повісив її на опорний стовп намету. Тіло вмить обдало холодом, проте невдовзі він зігрівся, бо вода в діжці була майже гаряча. Завзято тручи білизну, Роран навіть не помітив, як опинився у цілій хмарині з мильних бульбашок.

Увесь той час Катріна нетерпляче совалась на пеньку, бо не звикла сидіти просто так, без діла.

Нарешті терпець їй урвався. Дівчина скочила на ноги.

— Хочеш ромашкового чаю? — спитала вона.— Гертруда дала мені цілу жменю свіжих ромашок!

— Із задоволенням,— відповів Роран.

На якийсь час запанувала тиша. Міцний Молот продовжував прати білизну — ця справа підняла йому настрій, адже він обожнював домашню працю, чого аж ніяк не скажеш про вимахування молотом на полі бою. Та й те, що Катріна була поруч, неабияк його підбадьорювало.

Роран уже викручував останню одежину, вдихаючи аромат свіжозвареного чаю, як хтось надривно вигукнув його ім’я. За мить ватажок розгледів на шляху Бальдора, котрий біг до їхнього намету, оминаючи людей і коней. На ньому були шкіряний фартух та рукавиці по лікоть — такі брудніючі й затягані, що їхні пальці виблискували, ніби відполірований панцир черепахи.

Темне кудлате волосся молодого коваля перетягував шмат шкіряної мотузки. Бальдор був нижчий за свого батька Хорста й за старшого брата Альбрича, проте виглядав значно міцнішим, бо все дитинство допомагав батькові працювати в кузні. Жоден з їхньої родини сьогодні не воював — вардени не хотіли ризикувати своїми найвправнішими ковалями. З іншого боку, Роранові здавалося, що Насуада повинна дозволити їм бодай зрідка виходити на поле бою, адже всі троє були неперевершеними воїнами, та й покластися на них Міцний Молот міг за будь-яких обставин.

Облишивши прання, ватажок збентежено витер руки. Катріна й собі неспокійно підхопилася з пенька. Коли Бальдор нарешті зупинився перед ними, він був такий захеканий, що ледве міг говорити.

— Ходімо, мерщій... У матері почалися... пологи...— насилу видушив він із себе.

— Де вона? — швидко спитала Катріна.

— У нашому наметі.

— Ми скоро будемо,— кивнула йому дівчина.

Бальдор подякував, розвернувся й стрімголов кинувсь назад. Катріна тим часом зникла в наметі, а Роран загасив багаття, хлюпнувши на нього водою з діжки. Палаючі головешки пронизливо зашипіли, і все навкруги затягнуло неприємним ядучим димом.

Рухи Рорана прискорювала нервова напруга.

«Сподіваюсь, вона не помре»,— думав він, згадуючи, як жінки переймалися її віком та надто тривалою вагітністю. Елейн завжди тепло ставилася і до нього, і до Ерагона, тому Міцний Молот дуже її любив.

— Готовий? — спитала Катріна, вийшовши з намету, де встигла накинути на голову й плечі блакитний шалик.

— Ходімо,— сказав Роран, різким рухом піднявши із землі свій пояс і молот.

ЦІНА ВЛАДИ

— Ось, пані. Це вам більше не знадобиться. Так воно навіть краще.

Остання смужка тканини з ледь чутним хрускотом зникла з рук Насуади. Дівчина носила ці пов’язки відтоді, як помірялася силами з воєначальником Фадаваром під час випробування довгих ножів.

Доки служниця Фарика поралася коло Насуади, та схвильовано розглядала довжелезний гобелен, поцяткований дірками різних розмірів. їй коштувало неабияких зусиль перевести погляд на свої руки. Здобувши відчайдушну перемогу у випробуванні довгих ножів, Насуада рідко коли розглядала свої рани, а надто коли вони були свіжі.

Шрами пролягали асиметрично: шість на лівій руці й три на правій. Кожен із них був по три-чотири дюйми завдовжки. Найбільше вражала їхня рівність, коли не брати до уваги початку одного зі шрамів на правій руці. Тоді Насуада втратила рівновагу, через що ніж смикнувся й залишив удвічі товщу відмітину. Шкіра довкола шрамів була рожева й зморщена, тим часом самі шрами стали ледь-ледь світлішими за колір її шкіри. Раніше Насуада боялася, що шрами назавжди залишаться сріблясто-білими, проте зараз вони вирізнялися не так кольором, як рельєфом — півторадюймові горбики виглядали так, ніби їй під шкіру вставили металеві стрижні.

Насуада уважно оглянула страшні відмітини. Будучи ще зовсім малою, вона багато чула від батька про традиції їхнього народу, але провела все життя серед варденів і гномів. Ритуали, які дівчина бачила в кочових племенах, були здебільшого пов’язані з релігією. Вона ніколи не прагла навчитися танцю барабанів чи взяти участь у поклику імен, а про випробування довгими ножами й казати годі. Та як би там не було, уже зараз, будучи юною і вродливою, вона носила на своїх руках дев’ять потворних шрамів. Ясна річ, Насуада могла звернутися за допомогою до варденських магів, та це означало б, що вона визнала поразку й втратила підтримку кочових племен.

З одного боку, дівчині було страшенно шкода, що гладесенька шкіра її рук вже ніколи більше не вабитиме чоловічих поглядів, а з іншого — вона дуже пишалася своїми шрамами, котрі засвідчували її мужність і відданість варденам. Тож Насуада вирішила, нехай її краще поважають за це, ніж за вроду.

— Що скажеш? — спитала вона в короля Орина, який стояв біля відчиненого вікна, поглядаючи на місто.

Орин повагом розвернувся. Зараз він був у тонкій червоній туніці й мантії, розшитій по краях білим горностаєвим хутром.

— Не дуже приємне видовище,— відповів Орин і знову повернувся до споглядання міста.— Сховай їх. Я б не радив тобі з’являтися так у пристойному товаристві.

— Байдуже,— буркнула Насуада, ще раз зиркнувши на свої шрами. Потім вона зав’язала шнурівки на коротких рукавах і відпустила Фарику. Якийсь час панувала тиша. Трохи почекавши, Насуада пройшлася розкішним килимом, що лежав посеред кімнати, і зупинилася поруч з Орином. Побачене не могло не тішити — усі пожежі, крім двох, що лютували на західній стіні, було вже приборкано.

Заспокоївшись, дівчина перевела погляд на Орина. Відтоді як вардени. та військо Сурди об’єдналися для боротьби проти Імперії, він став серйозніший — звичні для нього ентузіазм і завзяття зникли під  спокійною, ледь не похмурою маскою. Спочатку Насуаду це неабияк тішило, та чим довше тривала війна, тим більше вона сумувала за його філософськими монологами й жартами, адже раніше Оринові розмови робили яскравішими навіть найнудніші дні. Словом, Орин був такий понурий, що Насуаді іноді здавалося, ніби той готується виступити проти неї та здобути владу над усіма варденами.

«Чи буду я щасливою, коли вийду за нього заміж? І чи буде вій гарним батьком?» — думала дівчина. Загалом, Орин був доволі привабливий. Він мав тонкий ніс і широкі щелепи з чутливою смужкою красивих губів. Попри свій вік, король багато тренувався, тож перебував у чудовій фізичній формі. Природа наділила його розумом та люб’язним характером. Однак Насуада добре знала — якби той не був королем Сурди й не становив загрози для свободи варденів, думка про шлюб із ним ніколи б не зринула в її голові.

Орин тим часом сперся руками на вузьке підвіконня й майже по пояс висунувся з вікна.

— Ти повинна розірвати угоду з ургалами,— мовив він, навіть не дивлячись на Насуаду.

— Чому? — здивувалася та.

— Бо їхня присутність у наших лавах іде нам на шкоду. Нас зустрічають зі зброєю наші ж таки люди, бо їм не подобається те, що ми об’єдналися з монстрами. У їхніх очах Галбаторікс діє цілком слушно, воюючи проти нас. Це прості селяни, тож їм не втовкмачиш, що Галбаторікс надурив ургалів під час облоги Тронжхейма. Селяни бачать тільки те, що істоти, яких вони боялись і ненавиділи все життя, тепер вільно входять до їхніх домівок, а їм допомагає дракон і вершник, більше схожий на ельфа, ніж на людину.

— Підтримка ургалів нам необхідна,— відрубала Насуада.— У нас і так надто мало воїнів.

— Вони нам не потрібні. Ти й сама знаєш, що я кажу правду. Чому ургали не атакували Белатону? Чому ти наказала їм не входити в місто? Тримати ургалів на відстані — це не вихід, Насуадо. Одне-єдине, що я раджу тобі зробити — покінчити з угодою, поки не стало гірше.

— Я не можу.

— Ти вирішила скористатися допомогою Гарцхвога, і через це гинуть воїни! — роздратовано сказав їй Орин.— Твої воїни, мої воїни, воїни Імперії... вони мертві... Ця угода не варта їхніх життів. Я не можу збагнути, навіщо ти її захищаєш.

На якусь мить дівчина не витримала колючого погляду Орина. Цей погляд збільшував і без того сильне почуття вини, котре мучило її ледь не щоночі. Щоб уникнути очей Орина, Насуада почала розглядати стовпи диму, що здіймалися над вежею на окраїні міста.

— Я захищаю угоду тому,— повільно мовила вона, роблячи наголос на кожному слові,— що вона збереже значно більше життів, ніж згубить... Тож якщо ми хочемо знищити Галбаторікса...

Орин не дослухав і недовірливо прицмокнув.

— Згодна,— не звернула на те уваги Насуада,— це звучить майже нереально... Та ми принаймні маємо хоч би спробувати з ними порозумітися. Чим більше ми з ними зблизимось, тим більше вони від нас залежатимуть.

— А я кажу,— зірвався на крик Орин,— жени їх! Розірви угоду й пошли цього Гарцхвога з його монстрами під три чорти! Давай самостійно переможемо у війні, а далі укладемо з ними нову угоду й будемо диктувати їм свої правила! Або відішли Ерагона й Сапфіру разом із загоном воїнів до Хребта, нехай зітруть їх на порох, як це мали зробити Вершники ще сто років тому!

— Якщо я розірву угоду з ургалами, вони будуть такі розлючені, що миттю ж на нас нападуть. А ми не зможемо воювати водночас і з ними, і з Імперією,— Насуада невдоволено глянула на короля.— Наражати нас на таку небезпеку — повне безглуздя. Ельфи, Вершники й дракони, чию мудрість, я гадаю, ти не будеш заперечувати, змирились з ургалами, хоч і мали можливість їх знищити. То чому ми не можемо вчинити так само? Адже буде несправедливо винищити всіх ургалів!

— Мудрість? Ха-ха! Якби ж та мудрість обернулася чимось хорошим! Гаразд, я згоден залишити кількох ургалів. Натомість смерть інших повинна бути такою страшною, щоб живі ще сотні років боялись виходити зі своїх домівок!

Непідробний біль у голосі Орина й страдницький вираз його обличчя дуже збентежили Насуаду. Вона уважніше глянула на короля, намагаючись зрозуміти, чому він такий дратівливий.

— Ти втратив когось дорогого? — тихо спитала дівчина.

Орин стис кулак і повільно опустив його на підвіконня, так, ніби хотів щосили грюкнути, та в останню мить не посмів.

— Я втратив друга, з яким ріс у замку Боромео... Не думаю, що ти його знала... Він був лейтенантом моєї кавалерії.

— Як він загинув?

— Не здогадуєшся?.. Ми ввійшли до конюшні біля західних воріт, а звідти вилетів переляканий конюх й устромив у мого друга вила. Коли ми схопили нападника, він захлинався й кричав якісь нісенітниці про ургалів, мовляв, ніколи їм не здасться... Я задушив його власними руками.

— Мені дуже прикро,— зітхнула Насуада.— Але як би боляче тобі не було, ти не можеш дозволити болю впливати на свої рішення. Я добре знаю, як це складно... Однак ти маєш пересилити себе заради свого народу.

— Пересилити себе,— похмуро повторив Орин.

— Саме так. Відповідальність, яка лягла на наші плечі,— значно більша ніж відповідальність інших воїнів. І ми повинні довести, що гідні її. Невже ти забув? Мого батька вбили ургали, та це не завадило мені укласти угоду, яка допоможе варденам. Заради варденів я згодна терпіти будь-який біль! — Насуада здійняла свої руки й знову показала шрами.

— Це твоє останнє слово? Ти не розірвеш угоду з ургалами?

— Ні...

Орин сприйняв цю відповідь холоднокровно. Він сперся обома руками на підвіконня й знову почав розглядати місто. Його пальці прикрашали чотири великих персні, на одному з яких була королівська печатка Сурди, що зображала оленя з гіллястими рогами, арфу й фортецю.

— Принаймні ми ще не мали справи із солдатами, які не знають болю,— мовила Насуада.

— Маєш на увазі вовкулаків-реготунів? — буркнув Орин, вживши вираз, більш розповсюджений у варденів.— Твоя правда, ні Торнак, ні Мертаг їх іще не бачили...

Знову запала напружена мовчанка.

— А як твій учорашній експеримент? — урешті-решт порушила її Насуада.

— Я був надто виснажений, щоб його проводити, тому пішов спати.

— Зрозуміло...

Розмова явно не клеїлась. Орин і дівчина почали нервово походжати кімнатою, аж доки не опинилися біля стола, що був завалений стосами паперу, таблицями й сувоями. Насуада скрушно зітхнула — іще півгодини тому стіл був порожній і начисто витертий.

На верхівці одного зі стосів лежав розгорнутий список заручників, яких вардени захопили під час штурму Белатони. Прізвища поважних осіб було підкреслено червоним — саме цей список й обговорювали Насуада з Орином, коли Фарика прийшла зняти пов’язки.

— Я не можу знайти вихід із ситуації,— кивнула дівчина на список.

— Давай наймемо охоронців з місцевого населення. Тоді нам не доведеться залишати багато солдатів у тилу.

— Це можливий варіант. Але нам буде дуже важко знайти саме тих людей, що потрібні. Наші бойові маги тим часом геть виснажені.

— А чи Ду Врангр Гата вже знають, як знімати прокляття, накладені прадавньою мовою?

— Ні,— заперечно похитала головою дівчина.

— То вони взагалі хоч щось зробили? — роздратовано спитав король.

— Майже нічого. Я навіть зверталась за допомогою до ельфів, але й тим пощастило не більше ніж нам.

— Якщо ми не зуміємо якомога швидше впоратися із цим завданням, це може коштувати нам війни,— мовив Орин.— Треба негайно ж розв’язати все, тут і тепер.

— Знаю,— потерла скроні Насуада.

Перш ніж вийти з-під захисту гномів у Фартхен Дурі та Тронжхеймі, вона намагалася передбачити всі труднощі, з якими вардени можуть зіштовхнутися, перейшовши в наступ. Але те, з чим вони мали справу зараз, збило її з пантелику.

Уперше проблеми виникли після битви на Палаючій рівнині, коли стало ясно, що всіх офіцерів армії Галбаторікса та більшість простих солдатів змусили присягнути йому на вірність прадавньою мовою. Насуада й король Орин чудово розуміли, що не зможуть довіряти воїнам Імперії навіть тоді, коли їхню армію буде розгромлено. З одного боку, вони могли дозволити їм зректися присяги й приєднатися до варденів, з іншого — передбачити їхню поведінку було несила.

Раніше Насуада майже не переймалася цією проблемою — полонені були звичним явищем на війні, тож вона з Орином уже віддала наказ відправити бранців до Сурди, де ті мали будувати дороги, копати канали, тесати каміння й займатися іншою важкою роботою.

Зрештою, якихось особливих інцидентів не траплялося аж до захоплення варденами Фейнстера. Прибічники Галбаторікса змушували присягати на вірність не лише солдатів, а й місцеву знать, чиновників і простих людей. Знайти їх усіх було дуже важко. Ті, кого варденам вдавалося відслідкувати, миттю опинялись під замком, тимчасом як решта залишалися на свободі й намагалися шкодити всіма можливими способами. Простіше кажучи, пошук надійних людей, які б хотіли служити варденам, видався значно важчим, ніж Насуада на те сподівалася.

За мешканцями Фейнстера був потрібен постійний нагляд, тож Насуаді довелося залишити в місті вдвічі більше солдатів. їх, як і бранців, треба було годувати, а це ще більше виснажувало й без того скупі припаси варденів. А ось тепер, після захоплення Белатони, ситуація мала загостритися до краю.

— Шкода, що з нами й досі немає гномів,— мовив Орин.— їхня допомога стала б нам як знахідка.

Насуада коротко кивнула на знак згоди. Зараз у місті залишилося всього кілька невеличких загонів, а решта гномів повернулися до Фартхен Дура, щоб поховати свого короля Ротгара й дочекатись, поки старійшини оберуть його наступника. Дівчина дуже дратувалася й прохала гномів визначити наступника прямо тут, проте гноми були непорушні, наче скелі, й навідріз відмовилися проводити старовинну церемонію за межами Фартхен Дура. Так варденське військо залишилося без їхньої підтримки в самісінький розпал воєнної кампанії. Обравши нового короля, яким став племінник Ротгара — Орик, гноми покинули Беорські гори й знову рушили до варденів. Тепер вони перебували на північ від Сурди, десь між озером Тудостен і річкою Джиєт, і Насуаду неабияк хвилювало питання: чи зможуть гноми воювати так, як воювали раніше. Зазвичай гноми були витриваліші за людей, але майже двомісячний похід годен виснажити навіть найсильніших істот.

«Можу собі уявити, як їм усе це остогидло»,— подумала вона й додала вже вголос, похитавши головою:

— У нас уже й так купа полонених, а коли ми дістанемось Драс-Леони...

— А що як обійти Драс-Леону? — несподівано пожвавішав Орин. Він почав порпатися в стосі паперів, аж доки не знайшов велику, мальовану гномами карту Алагезії. Карта була рельєфна, тож вершини на захід від Ду Вельденвардена, Беорські гори й каньйони Хадарацької пустелі виглядали дуже реалістично.

— Поглянь,— вів Орин далі, провівши пальцем лінію від Белатони аж до столиці Імперії — Урубейна,— якщо ми підемо ось так, то оминемо ДрасЛеону... Зрозуміло, здолати всю відстань за один марш буде надзвичайно складно, але нам це під силу...

Насуаді не треба було довго розмірковувати над пропозицією Орина, бо вона вже давно про це думала.

— Ні. Надто ризиковано,— рішуче сказала дівчина.— Галбаторікс усе одно може вислати нам назустріч солдатів із Драс-Леони, а їх там чимало, якщо вірити нашим розвідникам. Тоді нам доведеться відбивати атаки з двох флангів, а це збільшує наші шанси програти битву чи навіть усю війну. Ні, Орине, нам слід захопити ДрасЛеону.

— Твоя правда,— згодився той.— Коли ми хочемо виграти цю війну, нам потрібні солдати з Аруфса, нам потрібен кожен наш воїн...

— Я знаю й роблю все можливе, щоб облога закінчилась уже на цьому тижні.

— Сподіваюся, ти не пошлеш туди Ерагона.

— Ні. Я маю інший план.

— Гаразд. Але що робити з полоненими?

— Те, що й раніше — за ґрати й під замок. Маги спробують накласти на них закляття, яке обмежуватиме їхню рухливість. Тоді відпаде потреба в охороні. Інакше доведеться їх знищити. Але я б...— дівчина спробувала уявити, чого б вона ще не робила, попри бажання здолати Галбаторікса.— Я б не хотіла вдаватися до крайніх заходів.

— Добре,— відповів Орин і, розглядаючи на карті трикутник між Белатоною, Драс-Леоною й Урубейном, втягнув голову в плечі, ніби хижак, що готується до нападу. Так він і стояв мовчки, аж доки Насуада не порушила тишу:

— Ще маєш якісь питання? Джормандер чекає наказів, та й рада старійшин хоче мене бачити.

— Мене дещо хвилює...

— Кажи!

— Наша кампанія погано спланована від самого початку,— відірвав погляд від карти Орин.— Наші сили розкидані. Якщо Галбаторіксу заманеться вступити в бій особисто, він знищить нас так само легко, як Сапфіра впоралась би з отарою овець... Усе залежить від битви між Галбаторіксом і Ерагоном. Нашого Вершника будуть підтримувати дракон і маги. Але скільки в нас магів? Дрібка... І так триватиме доти, доки ми не прибудемо до Урубейна й не об’єднаємось із армією королеви Ісланзаді. А зараз ми неймовірно ризикуємо, гадаючи, що Галбаторікс сидітиме й чекатиме.

Насуаду й саму неабияк це непокоїло, та вона воліла мовчати. Слід було підтримати Орина, щоб той не втратив свій запал, адже варто йому втратити запал, як його люди й собі почнуть панікувати.

— Не такі вже ми й беззахисні,— твердо сказала дівчина.— Принаймні тепер, коли в нас є Дотдаерт... Хтозна, чи вдасться з його допомогою вбити Шруйкана й Галбаторікса, а от полякати їх — напевно вийде.

— Може, й так...

— Заспокойся. Гаразд? Гноми все одно не прийдуть швидше, а нам однаково доведеться атакувати Урубейн... Тож якою б тяжкою не була наша доля, давай зустрінемо її гідно. Принаймні я не збираюсь впадати у відчай, весь час думаючи про Галбаторікса.

КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

Пролунав крик: високий і пронизливий, майже нелюдський за своєю висотою й гучністю. Почувши його, Ерагон аж підскочив, ніби хтось штрикнув його невидимою голкою. Більшу частину дня Вершник провів на полі бою, вбиваючи й відчуваючи смерть на коленому кроці, тож тепер крик Елейн видавався йому просто нестерпним. А Елейн кричала так відчайдушно, що якоїсь миті юнак навіть почав побоюватись, чи витримає вона пологи.

Поряд із ним на порожніх барильцях нервово совались Альбрич і Бальдор, перебираючи пальцями ніг пасма пожовклої трави. На їхніх лобах вилискував піт, а очі були сповнені злого відчаю. Часом вони перезирались і поглядали на намет, у якому народжувала їхня мати, а потім знову прикипали очима до землі, більше нічого не помічаючи.

За пару кроків від них примостився Роран. Його барильце лежало на боку й скрипіло за кожним рухом. Обабіч шляху зібралось іще кілька десятків карвахольців — здебільшого тут були друзі Хорста і його синів. їхні дружини тим часом допомагали знахарці Гертруді поратися біля Елейн. Сапфіра теж уляглася неподалік — її шия вигнулась ніби в поклоні, а кінчик хвоста дрібно тремтів. Час від часу дракон висолоплював свій яскраво-червоний язик, щоб скуштувати повітря, бо тільки так міг дізнатися щось про Елейн, не маючи змоги зазирнути до намету.

Ерагон нервово потирав м’яз лівої руки, що озвався різким неприємним болем. Вони чекали вже кілька годин. Сутінки надворі дедалі густішали. Кожен предмет починав кидати довгу тінь, так, ніби хотів торкнутися нею далекого виднокраю. Повітря ставало холоднішим, воно кишіло комарнею, що цілими хмарами сунула до табору від річки Джиєт.

Тишу розітнув іще один болісний зойк. Люди схвильовано заметушилися й почали перешіптуватись, проте Ерагон добре чув кожне їхнє слово. Здебільшого вони співчували Елейн. Люди казали, що жінці бажано якнайшвидше народжувати, інакше може бути пізно — як для неї самої, так і для дитини.

— Втрата дружини — велике горе навіть у мирний час, а зараз... що й казати...— шепотів перший голос.

— Який сором, який...— озвався другий.

Дехто звинувачував у всьому разаків, а дехто невдоволено бурчав, що краще було б не пускати до породіллі Арію.

— Вона ж ельф,— роздратовано казав Фіск,— і тому має бути серед своїх, а не лізти туди, куди її не просять. Хтозна, що вона собі замислила...

Чуючи ці нісенітниці, Ерагон залишався спокійним, бо добре розумів, що краще не виказувати перед селянами свій надзвичайний слух.

Тим часом під Рораном зарипіло барильце. Міцний Молот підвівся.

— Гадаєш, нам слід...— почав був він.

— Ні,— перервав його Альбрич.

Ерагон сильніше закутався в плащ. Біль у кістках пронизливо нагадав про себе, та юнак навіть гадки не мав піти, доки страждання Елейн не скінчаться.

— Гляньте! — несподівано скрикнув Роран. Альбрич і Бальдор водночас підвели голови.

Несучи в руках згорток брудного ганчір’я, з намету вийшла Катріна. Перш ніж запона намету встигла опуститись, Ерагон помітив усередині Хорста й іще якусь жіночку з Карвахола — і він, і вона стояли біля лежака породіллі навколішках.

Не звертаючи уваги на інших людей, Катріна підскочила до дружини Фіска Ізольди, яка виварювала в діжці брудну білизну. Ерагон і Роран були готові кинутись до Катріни, проте вклякли на місці, так само, як і Альбрич з Бальдором. Усі пильно слідкували за кожним Катріниним рухом.

Пролунав іще один зойк, і хоч Ерагон уже встиг призвичаїтися до криків, його тіло все одно здригнулось. Потому запона намету відхилилася вдруге, і на вулицю стрілою вилетіла розпатлана Арія. Вона підбігла до охоронців Ерагона, що стовбичили під стіною найближчого павільйону, і швидко перекинулась кількома словами з худорлявою ельфійкою Інвідією. Закінчивши розмову, Арія поквапилась назад, та Ерагон схопив її за руку.

— Як там усе? — спитав Вершник.

— Кепсько...

— Чого так довго? Невже ти не можеш допомогти їй швидше народити?

— Можу... Вона б уже давно народила, якби Гертруда й решта жінок дозволили мені скористатись сильнішими закляттями. Простенькі не помагають...— насупила брови Арія.

— Це якесь безглуздя! А чому?

— Бо вони бояться ельфів і їхньої магії...

— Ну то скажи їм, що не заподієш Елейн нічого поганого... Скажи це прадавньою мовою. Примусь їх повірити!

— Це тільки все зіпсує. Вони мене виженуть, бо подумають, що я намагаюсь їх зачарувати,— похитала головою Арія.

— А як же Катріна?

— Якби не вона, то мені не дозволили б накласти й найпростіших заклять.

Елейн скрикнула ще раз.

— Чи можуть вони дозволити, щоб ти полегшила їй біль?

— Хіба на якусь дрібочку, бо я вже зробила все, що могла.

Зціпивши зуби, Ерагон хотів був кинутись до намету Хорста, та Арія його зупинила.

— Не треба,— мовила вона тихо.— Ці традиції старші, ніж їхнє життя. Варто тобі зараз втрутитись, і Гертруда з більшістю карвахольців стануть твоїми ворогами.

— Чхати на це!

— Повір,— не відпускала юнака Арія,— наймудріше, що ти зараз можеш зробити, це чекати.

— Я не можу стовбичити тут, знаючи, як вона страждає!

— Послухай мене, буде краще, якщо ти залишишся.

Я допоможу Елейн чим зможу, але обіцяй туди не ходити. Ти тільки розгніваєш їх, а зараз це зовсім зайве. Благаю тебе...

Ерагон якусь мить повагався й безсило опустив руки.

— Гаразд,— сказав він і підійшов до Арії впритул,— але що б там не сталося, ти не дозволиш померти ані їй, ані її дитині. І байдуже, що тобі задля цього доведеться зробити... Просто не дай їм померти...

— Я б ніколи не дозволила, щоб дитина опинилась у небезпеці,— серйозно глянувши Ерагонові в очі, сказала ельфійка й рушила до намету.

Коли вона зникла за запоною, юнак повернувся до Рорана, Альбрича й Бальдора.

— Ну що там? — схвильовано спитав Роран.

— Вони роблять усе можливе,— знизав плечима Ерагон.— Нам слід набратись терпіння й чекати.

— І це все? Чого ж ви так довго шепотілися? — не повірив Бальдор.

— Ми говорили тільки про це,— твердо сказав Ерагон.

Тим часом сонце, майже торкаючись лінії горизонту, змінило колір з жовтогарячого на темно-червоний. Набуваючи такого самого відтінку, за виднокраєм зникло й кілька невеличких хмарин, що нагадували про нещодавній шторм. Над головами в людей прудко пурхали ластівки, полюючи на сонних мух та дрібних комах.

Вечоріло. Крики Елейн зробилися тихішими, принаймні від них волосся в Ерагона вже не ставало дибки. Юнакові понад усе хотілось позбавити її болю, та він не міг порушити дане Арії слово, тому сидів на місці й схвильовано гриз нігті, перемовляючись із Сапфірою.

Нарешті, торкнувшись земної тверді, сонце розтеклося по всьому горизонту, ніби гігантський яєчний жовток, що випав зі шкаралущі. Ластівки поступово звільнили небеса для кажанів — лопотіння їхніх крил та пронизливий крик різали Ерагонові слух...

Останній крик Елейн був такий, що заглушив геть усі інші звуки. Відразу потому запала гнітюча тиша, котру за мить розітнув плач немовляти. Сповіщаючи про народження нової людини, він лунав, як урочисті фанфари.

На обличчях Альбрича, Бальдора, Ерагона й Рорана засяяли радісні посмішки. Та їхня радість була недовга — щасливі вигуки карвахольців поступово змінилися на плач і голосіння, які долинали з намету. Ерагонові аж на серці похололо, коли він збагнув, що сталося. А сталося найгірше...

— Ні,— прошепотів він, не вірячи власним вухам.— Елейн не могла померти, не могла... Арія ж обіцяла...

Ніби прочитавши юнакові думки, Арія вийшла з намету й миттю опинилася біля нього, подолавши простір кількома стрибками.

— Що сталось? — запитав Бальдор спантеличено, та ельфійка не звернула на нього жодної уваги.

— Мерщій, Ерагоне,— гукнула вона.

— Та що ж там таке? — загорлав Бальдор уже роздратовано й хотів спинити Арію за плече.

Ельфійка блискавичним рухом перехопила його зап’ясток і вивернула руку за спину, змусивши коваля зігнутись. Його обличчя аж посіріло від болю.

— Хочеш, щоб твоя маленька сестричка вижила — тримайся якнайдалі від мене! — прошипіла Арія, а потім штурхонула Бальдора прямо на Альбрича й швидко побігла до намету.

— То що там? — стурбовано спитав Ерагон, наздогнавши її.

— Дитина здорова, але народилася з котячою губою...— зиркнула ельфійка йому в обличчя своїми палаючими очима.

Аж тепер Ерагон зрозумів, чого карвахольські жінки так переполошились. Немовлята, які народжувалися з котячою губою, мали небагато шансів вижити — їх було важко годувати, та навіть якщо це вдавалося, їхнє подальше життя все одно ставало одним суцільним стражданням: з них кепкували й знущалися, вони були самітниками й ніколи не мали власних родин. Словом, більшість із них проклинали долю за те, що взагалі побачили світ.

— Ти мусиш її зцілити, Ерагоне,— сказала Арія.

— Я? Але я ж ніколи... Слухай, а чому не ти? Ти ж тямиш на зціленні куди більше за мене.

— Якщо я зміню дитині обличчя, то люди казатимуть, ніби я її вкрала, підмінивши на іншу. Повір, Ерагоне, я добре знаю, як твоя раса ставиться до ельфів, надто добре. Я можу зробити це, але потім дівчинка страждатиме все життя. Ти єдиний, хто може врятувати її від лихої долі.

Вершника охопила паніка. Він не хотів брати на себе відповідальність за чиєсь життя, бо від нього й так залежали тисячі людських доль.

— Ти мусиш її зцілити,— наполягала Арія.

— Гаразд. Але коли щось піде не так, ти мені допоможеш? — згодився Ерагон, згадавши, як дбайливо ельфи ставляться до дітлахів, якої б раси ті не були.

— Авжеж.

«І я,— озвалась Сапфіра.— Навіщо про таке взагалі питати?»

«Тоді я готовий»,— відповів Ерагон, стиснувши руків’я Брізінгра.

Юнак рішуче закрокував до намету. Арія тим часом задріботіла позаду нього. У наметі було так багато свічок, що від їхнього диму в Ерагона миттю почало різати в очах. Попід стіною, приказуючи, похитувалися п’ятеро карвахольських жінок. Біля лежака, палко сперечаючись про щось із Гертрудою, стовбичив Хорст. Його обличчя було червоне, запухле й геть виснажене. Гертруда тримала на грудях загорнуте в ганчір’я немовля, хоч Ерагон, як не старався, не міг розгледіти його личка. Круглі щоки Гертруди вилискували від поту, й на них весь час налипало її розкуйовджене волосся. Біля голови лежака на кругленькій подушці примостилась Катріна, котра час від часу обтирала чоло Елейн мокрою ганчіркою.

Ерагон насилу впізнав породіллю — під її очима набрякли темні мішки, а сльози повільно скочувались на скроні й зникали в її густому волоссі. Соваючись на закривавлених простирадлах, жінка квапливо хапала ротом повітря й белькотіла щось нерозбірливе.

Ані Хорст, ані Гертруда не помічали Ерагона, аж доки той сам до них не наблизився. Юнак добряче підріс відтоді, як покинув Карвахол, але Хорст ще й досі був вищий за нього. Коваль і чаклунка зустріли Вершника з іскорками надії її очах.

— Ерагоне! — поплескав його по плечу коваль і схилився до нього так, ніби вже не міг тримати весь тягар подій.— Тобі вже розповіли?

Вершник ствердно кивнув. Коваль зиркнув на Гертруду швидким пронизливим поглядом і заговорив. Його борода при цьому нервово посіпувалась, а язик ледь не після кожного слова облизував пошерхлі губи.

— Ти зможеш... зможеш хоч щось зробити для неї?

— Хтозна, Хорсте... Але я спробую,— відповів Ерагон і простягнув руки.

Хвильку повагавшись, Гертруда віддала йому теплий згорток і відступила назад. Правду кажучи, її дивна поведінка неабияк насторожувала.

Між складками тканини визирнуло маленьке зморщене личко дівчинки. Воно було закривавлене й багряне, так, ніби немовля вже все знало й засмутилося через свою гірку долю. Між лівою ніздрею та серединою верхньої губки зяяла широка щілина, крізь яку було видно крихітний рожевий язичок.

— Благаю тебе,— мовив Хорст,— зроби хоч щось, якщо можеш...

Елейн знову скрикнула та так болісно, що юнака аж пересмикнуло.

— Я не зможу тут працювати,— буркнув він і повернувся, щоб вийти з намету, але шлях йому заступила Гертруда.

— Я піду з тобою,— сказала вона.— Поруч має бути хоч хтось, хто вміє поратись із дитиною.

Ерагонові страшенно не хотілося, щоб Гертруда крутилась у нього під ногами. Юнак уже хотів був її прогнати, проте вчасно згадав слова Арії про те, що люди можуть запідозрити, ніби немовля підмінили. Виходу не було — хтось із мешканців Карвахола, той, кому довіряли люди, обов’язково мав бути присутній під час зцілення дівчинки.

— Як хочете,— відповів Вершник, намагаючись не виказувати невдоволення.

Коли він виходив з намету, немовля вигнулося всім тільцем і жалібно заплакало. Альбрич і Бальдор прожогом кинулись до Вершника, але той спинив їх, заперечно похитавши головою. Побачивши це, ковалі вклякли на місці й лиш провели його безпорадними поглядами.

Ерагон тим часом поспішив до свого намету. З одного боку від нього йшла Арія, з другого Гертруда, а позаду важко ступала Сапфіра, від кожного кроку якої двигтіла земля. Невдовзі у Вершника заніміли руки, бо він намагався тримати згорток якнайніжніше, щоб не тривожити немовля. Від згортка віяло якимось дивним запахом, так, ніби в ньому була не дитина, а лісова земля, розігріта сонцем у спекотний літній день.

Вони вже майже дійшли до Ерагонового намету, як раптом їм трапилась дівчинка-пророк Елва. Вона стояла між двома наметами й пильно дивилась на Вершника своїми великими фіолетовими очима. Її худорляве тіло облягала простенька фіолетово-чорна сукенка, а волосся було зібране у хвіст довгою пов’язкою, щоб кожен міг бачити на чолі срібну відмітину в формі зірки, схожу на Ерагонову гедвей ігназію.

Дівчинка не зронила жодного слова й не мала жодного наміру його зупиняти, та вже сама її присутність була для Вершника пересторогою. Свого часу він втрутився в її долю, що мало жахливі наслідки... Юнак добре розумів, що не має права припуститись іще однієї помилки, бо тоді буде знівечено нове життя, за яке Елва напевне помститься. Ніде правди діти — Ерагон боявся цього дівчиська, бо вміння зазирати в найпотаємніші куточки людської душі й непомильно передбачати майбутнє робило її однією з найнебезпечніших істот в усій Алагезії.

«Що б там не сталося,— думав Ерагон, заходячи до темного намету,— я не збираюся кривдити це дитя. Я тільки хочу зробити так, щоб воно жило, а не існувало».

КОЛИСКОВА

Тьмяне світло призахідного сонця сповнювало намет Ерагона. Усередині все було сіре, неначе зроблене з граніту. Своїм ельфійським зором Ерагон добре бачив форми предметів, а от Гертруді це було не під силу. «Наіна гвітр ун боллр!» — мовив юнак. З’явився маленький світильник, що повис у повітрі під стелею намету. Легка біла куля не давала тепла, але світила, наче яскравий ліхтарик, хоч Ерагон і не вживав у заклятті слово «брізінгр», щоб уникнути спалаху леза меча.

Він відчув, як Гертруда зупинилась позаду нього. Обернувшись, юнак побачив, що вона здивовано поглядає на ліхтарик і притискає до себе торбинку, яку принесла із собою. Її просте обличчя нагадало йому рідну домівку й Карвахол. Неждано-негадано на серце лягла туга за домом.

Гертруда повільно перевела погляд на Ерагона.

— А ти змінився,— сказала вона за мить.— Того хлопчака, якого я доглядала, коли він хворів, уже, мабуть, нема.

— Чому нема? Гадаю, я той самий,— відповів у задумі юнак.

— Ні. Мені здається, ні.

Слова Гертруди схвилювали Ерагона, але думати про це не було часу, тож він просто викинув їх з голови й швидко підійшов до свого лежака. Обережно, дуже обережно юнак поклав немовля на простирадло. Вершник робив це так, ніби дитина була зі скла. Дівчинка помахала йому кулачком. Він посміхнувся до неї й торкнув кінчиком пальця. Маля щось тихо пробелькотіло.

— Що ти будеш робити? — спитала Гертруда, сівши на стілець біля стіни намету.— Як ти її лікуватимеш?

— Точно ще не знаю.

Тільки тепер Ерагон помітив, що поряд з ним у наметі немає Арії. Він покликав її. За якусь хвильку вона відповіла йому знадвору — звук її голосу приглушувала тканина, що відокремлювала їх.

— Я тут,— сказала Арія.— Я почекаю тут. Якщо виникне потреба, ти тільки подумай про мене — і я прийду.

Ерагон трохи збентежився. Правду кажучи, він розраховував на те, що Арія буде поряд, щоб допомогти йому, коли він чогось не знатиме, або виправити, якщо зробить якусь помилку. «Ну що ж, нехай і так. Зрештою, я можу спитати, коли знадобиться... Принаймні Гертруда не матиме причин думати, що Арія вчинила щось із дівчинкою». Юнак був упевнений, що Арію підозрюють у тому, що вона може підмінити дитину, хоч йому було несила уявити Арію в ролі крадійки дітей.

Лежак скрипнув, коли Ерагон обережно присів на нього, дивлячись на немовля. Його погляд став більш серйозний. Він відчув, що й Сапфіра дивиться на дівчинку, яка лежить на простирадлі, широко розплющивши невинні оченята. її язичок мигнув на мить у щілинці над верхньою губою.

«Що ти думаєш?» — спитав Ерагон дракона.

«Рухайся повільно, щоб часом не пошкодити власного хвоста».

Ерагон і сам так гадав.

«А в тебе колись таке бувало?.. Ну, щодо хвоста?» — спитав він за якусь мить.

Сапфіра нічого на те не відповіла, але він відчув короткий сплеск відчуттів: калейдоскоп якихось картинок — дерева, трави, сонячне сяйво, гори Хребта — різкий запах орхідей та несподівано болісне й гостре відчуття, наче хвіст дракона придавило дверима.

Ерагон подумки посміхнувся і почав створювати закляття, які були потрібні для зцілення дівчинки. Це тривало досить довго, майже півгодини. Більшість цього часу вони із Сапфірою знов і знов перебирали таємничі речення, перевіряючи кожне слово, ба навіть його вимову, щоб упевнитись в одному — закляття зроблять те, що мають зробити, і не більше.

їхня тиха розмова ще не встигла закінчитись, як Гертруда звелася з місця.

— Дитя не змінилося...— сказала вона.— У тебе нічого не виходить. Чи не так? Не приховуй від мене правду, Ерагоне, за своє життя я й не таке бачила.

Ерагон звів брови.

— Робота ще навіть не починалася,— м’яко відповів він.

Гертруда      знову      сіла.      Було      видно,      що      вона      пригнічена. Аби якось заспокоїтись, жінка дістала з торбинки клубок жовтої пряжі, напівзв’язаний светр, пару в’язальних спиць і заходилася плести. її пальці рухались, як завжди, швидко й спритно. Рівний стукіт спиць заспокоїв і Ерагона. Це був звук, що його він часто чув у дитинстві, коли вони холодними осінніми вечорами сиділи біля кухонного вогню й слухали розповіді дорослих, які курили люльку чи потягували ель після гарної вечері.

Нарешті вони із Сапфірою переконались, що закляття безпечні. Тепер Ерагон був упевнений, що язик не підведе його, коли він буде вимовляти незвичні звуки прадавньої мови. Юнак зібрався на силі й хотів створити перше закляття. Аж раптом його охопив сумнів.

Коли ельфи використовували магію для того, щоб дерево або квітка росли такої форми, якої вони хотіли, чи щоб зміцнити своє або чуже тіло, то завжди, наскільки він знав, виголошували закляття у формі пісні. Очевидно, зараз теж слід було зробити саме так. Але юнак пам’ятав усього лиш кілька ельфійських пісень, та й то приблизно, а вони ж повинні були звучати красиво й мелодійно.

І тоді замість них він віднайшов десь у найглибших закутках пам’яті пісню, що її тітка Маріан співала йому, коли він був маленький, іще перед тим, як недуга забрала її, пісню, яку жінки Карвахола споконвіку співали своїм дітям. Ерагон заспівав колискову... Мелодія добре лягала на пам’ять, вона була проста й стримана, якраз така, щоб заспокоїти немовля.

Він почав лагідно й повільно. Слова линули плавно, його голос неначе наповнював намет якимось тихим теплом. А перш ніж заспівати пісню, юнак сказав дівчинці-немовляті прадавньою мовою, що він її друг, що він бажає їй лиш добра і що вона має йому довіряти.

Напруга зникла. Дитя потихеньку заснуло.

Тоді Ерагон вимовив перше закляття: просту формулу, що складалася з двох коротких речень, які він повторював знов і знов, наче молитву. Маленька рожева щілинка, що розділяла губки навпіл, почала зникати, ніби якісь сонні створіння рухались під землею назустріч одне одному.

Зробити те, що хотів Ерагон, було далеко не просто. Кістки в дівчинки, як і в усіх немовлят, були м’які й вразливі, не схожі на дорослі. Тому доводилось бути дуже обережним. Процес ускладнився ще й тим, що він ніколи не бачив дівчинку із цілою губою, отже не знав напевно, як саме має виглядати губа. Зрештою, дівча було схоже на звичайнісіньку дитину: округле, пухленьке, без якихось особливих прикмет. Однак Ерагон побоювався, щоб та цілком приваблива зовнішність, яку він надасть дитині зараз, з бігом часу не стала потворною.

Отож він працював обережно, роблячи за один раз тільки малесенькі зміни й зупиняючись після кожної з них. Він почав із найглибших шарів обличчя дівчинки, з кісточок та хрящів, і повільно просувався назовні, наспівуючи при цьому.

За якийсь час йому почала підспівувати й Сапфіра. Вона лежала надворі, і її глибокий голос змушував повітря вібрувати. У такт із голосом дракона ліхтарик то спалахував яскравіше, то згасав. Ця обставина дуже зацікавила Ерагона, і він вирішив трохи перегодом розпитати про неї Сапфіру.

Слово за словом, закляття за закляттям... Нічні години збігали одна за одною, та Ерагон не звертав уваги на час. Раптом дівчинка заплакала. Мабуть, вона зголодніла. Ерагон нагодував її маленьким пучечком енергії. Юнак і Сапфіра намагались не торкатися зайвий раз свідомості дівчинки, бо не знали, як це може позначитись на її стані. Свідомість немовляти здавалась Ерагонові просто дивовижною — одне суцільне бурхливе море неоформлених емоцій.

Позаду юнака так і продовжували розмірено клацати спиці Гертруди. Тільки раз цей звук завмер — цілителька збилася з рахунку петель, і їй довелось трохи розпустити своє в’язання, щоб виправити помилку.

Повільно, дуже повільно тріщина в яснах та піднебінні зросталась, а дві сторони котячої губи наближались одна до одної. Потроху верхня губа дівчинки ставала рожевою та пухкенькою.

Хтозна, як довго мудрував би ще Ерагон над своїм творивом, якби його не зупинила Сапфіра.

«Усе,— сказала вона.— Досить».

Ерагон погодився. Навряд чи він міг зробити обличчя дівчинки кращим, аніж воно тепер було.

Колискова пісенька стихла. Язик юнака пересох, у горлі боліло. Він підвівся з лежака і якийсь час стояв напівзігнутий, бо не міг одразу ж випрямитись.

Світло ліхтарика потьмяніло. Натомість намет почало заповнювати якесь інше світло. Спершу Ерагон не зрозумів, що то було. А світло струменіло зі сходу. «Та це ж сонце сходить! — нарешті збагнув Ерагон.— Невже я просидів тут цілу ніч? Не дивно, що я такий виснажений».

«А я? — озвалась Сапфіра.— Усі мої кісточки болять так само, як і твої».

Ерагон здивувався — Сапфіра рідко коли говорила про свою втому, якою б сильною та втома не була. Мабуть, битва забрала в неї куди більше сил, ніж це могло здатися на перший погляд.

«Але ти не хвилюйся,— одразу ж заспокоїла юнака Сапфіра — Втомлена чи не втомлена, я все одно можу здолати солдатів Галбаторікса, скільки б він їх не послав».

«Я знаю».

Гертруда нарешті залишила своє в’язання й нахилилась над лежаком.

— Ніколи в житті не думала, що хтось здатен на таке,— сказала вона.— А надто ти, Ерагоне Бромсоне.

Вона з подивом глянула на юнака:

— Бром був твоїм батьком, чи не так?

Ерагон не хотів говорити на цю тему, тож промимрив у відповідь щось невиразне й загасив світло ліхтарика. Намет одразу ж поглинули сутінки. Тепер його освітлювали лиш промені вранішнього сонця. Очі юнака швидко призвичаїлись до цієї зміни, натомість Гертруда почала блимати, мружитись і крутити головою туди-сюди, так, ніби нічого не бачила.

Ерагон узяв на руки дівчинку. Вона була тепла й важка. Юнак відчував у тілі якусь слабкість. Можливо, це був наслідок дії магії, яку він використовував, а може, він надто довго виконував своє завдання. Так чи інакше, Ерагон з ніжністю глянув на дівчинку.

«Се оно вейс іліа!» — прошепотів він. Ці слова не були закляттям, та Ерагон сподівався, що вони допоможуть дівчинці уникнути багатьох нещасть, від яких страждають люди. А ще, шепочучи ці слова, Ерагон хотів, щоб вона посміхнулася.

Вона й справді посміхнулась. Широка посмішка осяяла обличчя дівчинки, і вона з неабияким завзяттям сказала:

— Г-а-а!

Ерагон посміхнувся у відповідь і вийшов надвір.

Біля намету він побачив чимало людей: хто стояв, хто сидів, а хто примостився навпочіпки. Більшість із них були з Карвахола. Арія та інші ельфи теж стояли неподалік. Були тут і вардени, чиїх імен він не знав. А ще юнак побачив Елву, яка ховалася за наметом -її чорна пов’язка була низько опущена, закриваючи лице.

Ерагон зрозумів, що всі ці люди годинами чекали тут, а він тим часом не помічав їхньої присутності. Він знав тільки про те, що поруч Сапфіра й ельфи.

«Надалі треба бути обачнішим»,— подумав Вершник дракона.

Перед юрбою стояли Хорст і його сини. Усі троє були дуже схвильовані. Коли Хорст побачив дитя на руках Ерагона, він спершу тільки повів бровами, потім відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але так і не зронив жодного звуку.

Без зайвих церемоній Ерагон підійшов до коваля й показав йому обличчя дівчинки. Десь із хвилину Хорст стояв непорушно. Аж раптом очі його заблищали й по щоках потекли сльози радості.

Ерагон віддав дитину Хорстові.

— Мої руки надто грубі для такої роботи,— сказав юнак,— але я радий, що зміг допомогти.

Хорст легенько торкнувся верхньої губи дівчинки кінчиком середнього пальця і похитав головою.

— Не можу повірити... Я не можу повірити,— він глянув на Ерагона.— Ми з Елейн повік-віки твої боржники... Якщо...

— Ні-ні,— м’яко урвав його Ерагон.— Я зробив усього лиш те, що зробив би будь-хто, коли б мав мої здібності.

— Можливо. Але зцілив її саме ти... і я довіку вдячний саме тобі.

Ерагон уклонився на знак пошани до Хорста.

— А як ви її назвете? Коваль усміхнувся донечці.

— Якщо Елейн не буде проти, я хочу назвати її Гоуп.

— Гоуп... Надія. Гарне ім’я,— сказав Ерагон і подумав: «Надія в нашому житті дуже потрібна».— Як почувається Елейн?

— Вона втомлена. Але, здається, з нею все гаразд.

Альбрич і Бальдор обступили батька, роздивляючись свою маленьку сестричку. Невдовзі до них приєдналась Гертруда, яка вийшла з намету одразу за Ерагоном. Інші люди теж трохи посмілішали й підійшли ближче. Навіть купка незнайомих вояків наблизилась до Хорста, щоб подивитись на дівчинку.

Через якийсь час підійшли й ельфи. Побачивши їх, люди швидко розступилися. Ельфи один за одним підходили до коваля, роздивлялися дівчинку, дехто з них шепотів слово чи два прадавньою мовою. Вони не зважали на ті недовірливі погляди, що час від часу кидали на них селяни.

Коли в черзі залишалося лиш троє ельфів, з-за намету вийшла Елва. їй не довелося довго чекати, щоб опинитись перед Хорстом. Без особливої охоти коваль опустив руки й трохи присів, та все одно він був надто високий для Елви. Щоб побачити немовля, їй довелося стати навшпиньки. Ерагон затамував подих, коли Елва дивилась на зцілену дитину.

Так тривало кілька секунд. Потім Елва опустилась на п’ятки, повернулась і впевненою ходою попрямувала по доріжці, що вела повз намет Ерагона. Ярдів за двадцять вона зупинилась і глянула на юнака. Той чекав. Елва коротко й поривчасто кивнула йому й попрямувала далі.

За якийсь час до юнака безшумно підійшла Арія.

— Ти можеш пишатися тим, що зробив,— сказала вона.— Дитина жива й здорова. Далеко не кожен з наших найуміліших чаклунів зміг би зробити те саме. А найважливіше те, що ти дав дівчинці обличчя та майбутнє. Вона цього не забуде. Я впевнена... Ніхто з нас не забуде.

Ерагон бачив, що всі ельфи дивляться на нього якось по-новому, з особливою пошаною, та слова Арії були для нього понад усе.

— У мене були гарні вчителі,— вдячно відповів він ельфійці.

Арія не стала сперечатись. Разом вони спостерігали за тим, як селяни обступали Хорста з донькою, безугавно про щось балакаючи.

— Дякую тобі за те, що допомогла Елейн,— нахилившись до Арії, сказав Ерагон.

— Нема за що. Я б собі ніколи не пробачила, якби цього не зробила.

Нарешті Хорст повернувся й поніс дитину у свій намет, щоб Елейн змогла побачити новонароджену донечку. А люди й не збиралися розходитись. Вони cтисли Ерагонові руку, про щось питали. Але юнак надто втомився. Він постояв іще трохи, потім попрощався з Арією і пішов у свій намет.

«Навіть якщо нас будуть атакувати, я не хочу бачити нікого наступні десять годин... навіть Насуаду,— сказав він Сапфірі, падаючи на свій лежак.— Скажи Блодхгармові, будь ласка».

«Звичайно,— відповіла Сапфіра.— Відпочивай, малий. Я теж трохи відпочину».

Ерагон глибоко зітхнув і затулив обличчя руками, щоб прикритися від вранішнього світла. Дихання юнака уповільнилось, і вже невдовзі дивовижні образи снів почали хвилями накривати його. Вони були реальні, хоч і уявні, яскраві, хоч і прозорі, так, ніби зір Ерагона перетворився на кольорове скло. Мить — і він уже забув і про свої обов’язки, і про події минулого дня... Крізь сон було чутно колискову. Вона звучала, мов шепіт вітру — ледь чутно, майже забуто. Вона заколисувала його. Ерагон згадав свою рідну домівку й заснув спокійно, як дитя.

ТИМ, ХТО ВТОМИВСЯ, НЕ ВІДПОЧИТИ

Двоє гномів, двоє людей і двоє ургалів — особиста охорона Насуади Нічні Яструби — сиділи біля кімнати замку, де Насуада розташувала свій головний      штаб. Вони дивились на Рорана байдужими порожніми очима. Та й він поглядав на них із таким самим байдужим виразом.

Це була гра, в яку вони грали й раніше.

Попри те що Нічні Яструби всім своїм виглядом показували байдужість, Роран знав, що зараз вони придумують найшвидший та найефективніший Спосіб, як його здолати, коли б у цьому була потреба. Він знав це й так само думав, як би можна було від них боронитися.

«Мабуть, доведеться тікати якнайшвидше... хоч можна трохи й поборюкатися,—  вирішив він.— Люди підійдуть до мене першими. Вони швидші за гномів, але повільніші за ургалів... Треба буде відібрати в них арбалети. Для цього доведеться якось схитрити... Очевидно, я зміг би відібрати бодай один арбалет. Але для цього треба буде пустити в хід молот. Якби в мене був арбалет, я зміг би тримати їх на дистанції... Гноми — не дуже велика загроза, а от з ургалами доведеться попотіти. Жахливі створіння ці... Та якщо використати оцю колону як прикриття, тоді я зможу...»

Залізні двері, розташовані між двома лініями охорони, заскрипіли й відчинились. Вийшов яскраво вбраний паж років десяти або дванадцяти.

— Леді Насуада зараз вас прийме! — сказав він гучніше, ніж треба.

Від несподіванки охоронці здригнулись і здивовано зиркнули один на одного. Роран задоволено посміхнувся, проходячи повз них у кімнату. Він знав, що ця миттєва розгубленість коштувала б життя принаймні двом із них. «Ну нічого... Іншим разом»,— подумав Міцний Молот.

Кімната, до якої зайшов Роран, була велика, прямокутна, без особливих прикрас. Два маленькі килими лежали на підлозі; на стіні зліва висів вузький, погризений мишами гобелен, а справа виднілося одне-єдине маленьке віконце. Жодних розписів у кімнаті не було. У кутку стояв довгий дерев’яний стіл, весь завалений якимись книгами, сувоями та аркушами паперу. Кілька оббитих шкірою масивних стільців стояли біля столу, але ні Насуада, ні люди, які обступили її, не використовували їх. Джормандера серед них не було. Але кількох присутніх Роран знав: під командуванням одних він бився, інших бачив під час битви або чув про них від людей своєї команди.

— ...Мені байдуже, що йому боляче! — голосно говорила тим часом Насуада та ще й грюкнула правою рукою по столу.— Якщо в нас не буде цих підков, то нам не залишиться нічого іншого, як з’їсти наших коней за все те добро, яке вони нам зробили. Я ясно говорю?

Присутні, усі як один, на знак згоди закивали головами. Вони виглядали якимись зляканими й збентеженими. Рорана завжди вражало те, що Насуада, жінка, була здатна користуватися такою повагою у своїх воїнів, повагою, яку відчував і він сам. Ця жінка належала до найрішучіших і найрозумніших людей, яких він будь-коли знав.

— А тепер ідіть,— сказала Насуада.

Восьмеро чоловіків по черзі вийшли, і вона запросила Рорана до столу. Роран сів. Він терпляче чекав, доки Насуада, вмочаючи перо в чорнильницю, писала кілька рядків на маленькому пергаменті. Та ось вона передала пергамент одному з пажів:

— Для гнома Нархейма. Тільки цього разу, перш ніж повертатися, переконайся, що отримав від нього відповідь. Інакше я відішлю тебе до ургалів прибирати за ними.

— Слухаю, моя Леді! — відповів хлопчак і миттю вибіг, наляканий тим, що почув.

Насуада почала переглядати папери, що лежали перед нею.

— Ти вже відпочив, Роране? — не підводячи очей, спитала вона.

«Чому це вона питає?» — подумав Роран, а вголос відповів:

— Хіба що трішки.

— Шкода... Ви, мабуть, усю ніч не спали?

— Майже всю. Елейн, жінка нашого коваля, учора народжувала, але...

— Так, мені говорили. Я так розумію, що ви не спали в той час, коли Ерагон зцілював дитину?

— Ні, я був надто втомлений.

— Але принаймні трохи ви відпочили.

Насуада схилилася над столом, узяла ще один аркуш паперу й уважно прочитала його, перш ніж додати до купи.

— У мене є для вас завдання, Стронгхамере,— як завжди владно продовжила вона.— Наші сили в Аруфсі наткнулися на шалений опір — він куди більший, ніж ми сподівались. Капітан Брігман не може впоратися із цією ситуацією. Тому я посилаю вас до Аруфса, щоб ви замінили Брігмана. Кінь чекає на вас біля південних воріт. Доберетесь якнайшвидше до Фейнстера, потім від Фейнстера до Аруфса. Свіжі коні будуть чекати на вас через кожні десять миль. Я сподіваюсь, що ви дістанетесь до Аруфса за чотири дні. Потім трохи часу на відпочинок, і у вас залишиться приблизно... три дні на штурм міста.

Насуада пильно глянула на Рорана.

— Я хочу, щоб за тиждень, починаючи із сьогоднішнього дня, наш прапор майорів на Аруфсом. Мене не цікавить, як ви це зробите, Стронгхамере. Я просто хочу, щоб це було зроблено. Якщо ви не впораєтесь, у мене не буде іншого вибору, як тільки послати туди Ерагона й Сапфіру, і це залишить нас беззахисними перед Мертагом і Галбаторіксом.

«І тоді Катріна опиниться в небезпеці»,— подумав Роран. Неприємний холодок пробіг по його тілу. Доїхати до Аруфса за чотири дні — це жахливе випробування, особливо зважаючи на його стан. А захопити місто за такий короткий час — це взагалі якесь божевілля. Це приблизно те саме, що дозволити ведмедю битися зі зв’язаними лапами.

Роран збентежено почухав бороду.

— Але я нічого не тямлю на облогах,— сказав він, помовчавши якусь мить.— Принаймні на таких. Невже у варденів немає нікого іншого, хто міг би краще впоратися із цим завданням? Ось хоч би Мартланд Рудобородий...

Насуада заперечно похитала головою:

— Він не може швидко їздити верхи. А тобі слід бути впевненішим у собі, Стронгхамере. Так, у варденів є й інші люди, які знаються на війні, люди, які бували на полі битви частіше за тебе, люди, яких навчали найкращі воїни з покоління їхніх батьків... Але коли мечі напоготові й битва у самісінькому розпалі, тоді не знання чи досвід мають найбільше значення. Найбільше значення має те, чи можеш ти виграти... Якщо можеш — ти переможець.

Вона відклала папери й сперлась на руки.

— Ти довів, що можеш хоробро битися. Ти довів, що можеш виконувати накази...

Плечі Рорана дрібно здригнулись. Він згадав нестерпні гарячі удари батога, що врізалися в його спину, коли він був покараний за те, що не скорився наказу капітана Едріка.

— Ти довів, що можеш командувати воїнами в бою. А тепер, Роране Стронгхамере, подивимось, чи годен ти на щось більше.

Роран ковтнув слину:

— Так, моя Леді.

— Гаразд. Я даю тобі на цей час чин капітана. Якщо ти захопиш Аруфс, вважай, що це звання постійне, аж доки ти не доведеш, що заслуговуєш на щось вище.

Насуада повернулася до своїх паперів і почала порпатися в купі сувоїв. Вона щось шукала.

— Дякую,— тихо сказав Роран.

Насуада відповіла ледь помітним рухом.

— Скільки людей буде в моєму розпорядженні в Аруфсі? — спитав після короткої паузи Міцний Молот.

— Я дала Брігманові тисячу воїнів, щоб захопити місто. Зараз тих, хто здатен битися, залишилось не більше восьми сотень.

«Так мало?!» — ледь не скрикнув Роран.

Наче читаючи його думки, Насуада сказала сухим голосом:

— Ми вважали, що захист Аруфса буде легко здолати. Та насправді все значно складніше.

— Ясно. А чи можу я взяти двох-трьох людей з Карвахола? Ви колись казали, що дозволите нам служити разом, якщо ми...

— Так, так,— махнула рукою Насуада.— Я пам’ятаю, що казала. — Дівчина стисла губи й продовжила: — Візьми, кого хочеш, але щоб за годину ти вже виїхав. Тільки дай мені знати,, скільки людей ти збираєшся взяти із собою. Треба прослідкувати, щоб у дорозі на вас чекало досить коней.

— А можна взяти Карна? — спитав Роран, називаючи ім’я мага, з яким не раз бився пліч-о-пліч.

Насуада на мить завмерла, втупившись поглядом у стіну. Здавалось, її очі дивилися кудись далеко-далеко. Потім вона кивнула на знак згоди й знову заходилась порпатися в купі сувоїв.

— А, ось вона,— дівчина розгорнула сувій, зв’язаний шкіряною ниткою. — Це карта Аруфса та його окраїн. А це велика карта провінції Фенмарк. Раджу тобі дуже уважно їх вивчити.

Міцний Молот узяв сувої й швидко засунув їх за пазуху.

Тим часом Насуада подала йому два прямокутні клаптики пергаменту з червоною восковою печаткою.

— Це твої повноваження, а це — ордер. Покажи їх Брігману, тільки не давай йому на зберігання... Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не вчився читати. Чи не так?

Роран знизав плечима.

— Навіщо? Я вмію лікувати й думати так само, як інші чоловіки. Мій батько казав, що вчити нас читати — це те саме, що вчити собаку ходити на задніх лапках: цікаво, та навряд чи варто зусиль.

— Я погодилася б із цим, якби ти залишився фермером. Але ти не фермер. — Насуада кивнула на пергамент: — Ти повинен вибрати того, хто буде вести листування. А це ускладнює спілкування з тобою, Стронгхамере. Я не можу послати тобі листа так, щоб ніхто не прочитав його. А коли тобі знадобиться написати мені, у тебе не буде іншого вибору, як довіритись одному з твоїх підлеглих, щоб той точно записав твої слова. А він може їх змінити. Отже, твоїм словам буде менше довіри... Якщо ти пов’язуєш своє майбутнє з варденами, я раджу тобі знайти когось, хто навчить тебе читати й писати. А тепер іди, у мене ще багато справ.

Насуада клацнула пальцями, і один з пажів миттю підбіг до неї. Вона поклала руку на плече хлопчака, схилилася до нього й сказала:

— Я хочу, щоб Джормандер прийшов прямо сюди. Ти знайдеш його на Ринковій вулиці, біля отих трьох будинків...

Роран усе ще стояв перед Насуадою.

— Щось іще, Стронгхамере? — спитала вона, звівши докупи брови.

— Так. Перш ніж піти, я б хотів побачити Ерагона.

— Навіщо?

— Більшість із захисних заклять, які він наклав на мене перед битвою, зникли.

Насуада насупилась.

— На Ринковій вулиці, біля тих трьох будинків, що горіли,— сказала вона, звертаючись до пажа — Знаєш це місце? Гаразд, тоді йди.

Вона легенько підштовхнула хлопчину в спину й зачекала, доки він вибіжить із кімнати.

— Було б краще, якби ти цього не робив.

Її слова збентежили Рорана. Але він мовчав, чекаючи, що вона пояснить усе сама.

— Ти помітив, що Ерагон був дуже втомлений під час аудієнції з котами-перевертнями?

— Він ледь тримався на ногах.

— Саме так. Він надто себе виснажує, Роране. Він не зможе захистити тебе, мене, Сапфіру, Арію... та ще багатьох і багатьох, кого він повинен захищати. Для поєдинку з Мертагом і Галбаторіксом йому треба відновити сили. А що ближче ми до Урубейна, то більше повинні бути готові до зустрічі з ними в будь-яку мить дня і ночі. Ми не можемо дозволити всім цим негараздам і безладу ослабити його. З його боку було дуже шляхетно зцілити дівчинку з котячою губою, та це може коштувати нам війни!

Ти бився без оберегів, коли разаки атакували твоє село на Хребті. І якщо ти любиш свого кузена, якщо ти хочеш перемогти Галбаторікса, ти повинен навчитися знову битися без них.

Насуада замовкла, і Роран нахилив голову. Вона була права.

— Я зараз же вирушаю,— сказав Міцний Молот.

— Дуже вдячна тобі за це.

Роран повернувся й пішов до дверей. А коли він уже переступав поріг, Насуада гукнула його:

— Стронгхамере!

Роран здивовано озирнувся.

— Спробуй не спалити Аруфса. Добре? Міста дуже важко відбудовувати.

ТАНОК З МЕЧАМИ

Ерагон сидів на великій каменюці й вистукував по ній каблуками, із нетерінням чекаючи на початок руху. Сапфіа, Арія та Блодхгарм із рештою ельфів нуджено вешталися узбіччям шляху, що пролягав у східному напрямку від Белатони — спершу через поля стиглої пшениці, потім широким кам’яним мостом через річку Джиєт і врешті-решт оминав найпівнічнішу точку озера Леона. Там шлях розходився на два рукави — один із них повертав праворуч, до Палаючої рівнини й Сурди, а другий ішов на північ до Драс-Леони й Урубейна.

Перед східними воротами Белатони, зрештою, як і в самому місті, галасливо метушились тисячі людей, гномів та ургалів, намагаючись вишикуватись в одну рівну колону. Крім воїнів-піхотинців, армія варденів тепер складалася ще й із кавалерії короля Орина, яка гарцювала на силі-силенній чистокровних дужих коней. У хвості колони повільно тягся обоз із припасами: вервечка возів і фургонів завдовжки в півтори милі та череди худоби, яку вардени прихопили із собою із Сурди, а також брали на фермах, що траплялися їм на шляху. Ревіння биків, мулів і віслюків, мекання кіз та іржання бойових коней зливалися в таку жахливу какофонію, що Ерагонові хотілося затулити долонями вуха.

«Гадала, цього разу все буде краще?» — спитав юнак у Сапфіри, зручніше всідаючись на каменюці.

«Треба було покликати мене, я б вишикувала їх за годину, й нам не довелося б втрачати дорогоцінний час»,— зітхнула та.

«Ясна річ, ти миттю впоралася б... Але не кажи про це нікому, інакше наступного разу Насуада точно накаже тобі шикувати колону»,— трохи повеселішав Ерагон.

У цю мить він згадав про Рорана, якого не бачив відтоді, як зцілив немовля Хорста та Елейн. Цікаво, що зараз поробляє кузен, лишившись далеко-далеко позаду?

«Ну який же я бовдур!» — подумав Ерагон, згадавши, що забув поновити закляття, які оберігали Рорана.

«Не турбуйся,— поспішила заспокоїти юнака Сапфіра,— Роран досвідчений мисливець, навряд чи здобич зможе завдати йому якоїсь шкоди».

«Знаю, але... Йому все одно треба берегтися, бо я не хочу, щоб він повернувся з війни калікою або, чого доброго, сповитий у саван».

Розганяючи похмурі думки, Вершник струснув головою й звівся на ноги. Йому кортіло якось розім’ятися перед довгим польотом на Сапфірі. Здійматися на драконі в небеса було справжнім задоволенням, але коли політ тривав цілий день, Ерагон спершу переставав відчувати руки й ноги, а невдовзі все його тіло робилося, мов кам’яне. Неповоротке військо просуватиметься, поза сумнівом, дуже повільно, а він із Сапфірою кружлятиме над ним, як хижак, хоч міг би дістатися Драс-Леони найпізніше по обіді?

Знайшовши на узбіччі невеличку галявинку й незважаючи на здивовані погляди Арії та інших ельфів, Ерагон вихопив Брізінгр і зайняв захисну позицію, якої його колись навчив Бром. Його дихання було рівне, ніби гладінь озера погожої днини. Блискавичний змах мечем — і метал розітнув повітря з таким свистом, що розрубав би навпіл будь-якого ворога, байдуже хто б перед ним опинився: людина, ельф чи ургал. Лезо спинилось приблизно за дюйм від землі й дрібно затремтіло — такою була напруга в руках юнака. На тлі пожовклої трави блакить металу здавалася напрочуд яскравою, якоюсь неземною.

Ерагон глибоко вдихнув, кинувся вперед і зробив іще один удар, аж почало здаватися, що повітря — то його найлютіший ворог. Стежачи за точністю й силою, Вершник завдавав усе нових і нових ударів, аж доки не відчув у тілі приємну втому. Тоді він глянув на охорону, що стовбичила неподалік:

— Чи не згодиться хтось із вас на кілька хвилин схрестити зі мною меч?

Ельфи мовчки перезирнулися, хоч з виразу їхніх облич годі було зрозуміти щось певне.

— Я, Шейдслеєре... Але спочатку прошу тебе вдягти збрую,— озвався ельф на ім’я Вірден.

— Згода.

Вершник швидко сховав Брізінгр у піхви й уже за мить був на спині в Сапфіри, необачно поранивши при тому великий палець лівої руки об її гостру луску. Спершу він одяг кольчугу, а потім захисні пластини на гомілки й руки. Шолома тим часом ніде не було, тож довелось перерити геть усі сідельні торби. В одній із них юнак натрапив на загорнуту в ганчір’я скриньку із Глаедровим серцем сердець. Щоб віддати йому шану, він став на одне коліно й урочисто торкнувся скриньки долонею. Невдовзі знайшовся й шолом.

Вдягнувши його, Ерагон зіскочив на землю й послинив поранений палець, сподіваючись, що під час бою він не буде сильно кровоточити. Аби не травмувати один одного, юнак та ельф, скориставшись простими закляттями, утворили довкола своїх мечів мерехтливі бар’єри.

Отже, все було готове. Воїни зайняли позиції, схилились у привітальному поклоні й миттю підняли вгору свої мечі. Ерагон пильно дивився в незмигні очі Вірдена, а той, у свою чергу, слідкував за кожним порухом Вершника.

Бій розпочався. Перші атаки Ерагона були вкрай обережні: він вивчав суперника й норовив увесь час заходити з правого боку, помітивши, що Вірден правша. У такий спосіб юнак намагався виснажити ельфа, адже відомо, що правші легше відбивають удари, завдані з лівого боку. Та ба, на ельфа це зовсім не діяло — він спритно розвертався, з корінням вириваючи підборами своїх чобіт зім’яту й пожовклу траву. Вершник зробив іще кілька спроб зайти з правого боку, але невдовзі облишив цю марну затію — надто вже досвідченим був його суперник, щоб такий маневр міг вивести його з рівноваги.

«Спробую якось відвернути його увагу»,— вирішив Ерагон.

Однак часу на роздуми не було, бо саме в цю мить Вірден стрибнув уперед і зробив обманний випад убік правої ноги юнака, так, ніби збирався вцілити йому в коліно. Але десь посередині випаду лезо ельфійського меча різко змінило напрямок руху й небезпечно пройшло поряд із шиєю Вершника. Зрештою, Ерагон теж був не ликом шитий. Розгадавши хитрість Вірдена, він відскочив на півкроку назад, зігнув руку в лікті й зупинив лезо меча на рівні обличчя.

— Ха! — з придихом вигукнув Вершник, коли Брізінгр із брязкотом стрівся з мечем Вірдена.

Потім він штурхонув ельфа в спину й стрибнув слідом за ним, раз по раз завдаючи сильних ударів. Кілька наступних хвилин минули в цілком рівній боротьбі — ельф зрозумів, що  має перед собою гідного суперника, тож став більш обачний у захисті й значно швидший у нападі. Ерагон тим часом отримував від бою справжню насолоду — йому вже давно не випадало нагоди битися з таким сильним і спритним супротивником.

Утім уже за мить від піднесеного настрою Вершника не лишилося й сліду. Вірден провів серію з чотирьох стрімких ударів. Один раз він зачепив Ерагона по правому плечі, двічі — по ребрах та ще й залишив подряпину прямісінько на животі. Найбільше Ерагона дивувало те, з якою легкістю ельф пробивав захист.

«Ти не повинен дозволяти йому бити з такою силою»,— почала хвилюватися Сапфіра.

«Та я й сам розумію»,— відповів юнак, важко дихаючи.

«Хочеш, я візьму його на себе?» — не вгавав дракон.

«Ні-ні, що ти...» Ерагон опустив меч.

— Дякую, Вірдене! — сказав він ельфові.

— Будь ласка, Шейдслеєре,— відповів той з поклоном і повернувся до своїх товаришів.

Ерагон устромив Брізінгр у землю між своїми чоботями, хоч ніколи не зробив би так із мечем зі звичайної сталі. Поклавши руки на ефес, він спостерігав за воїнами й худобою, що товклися посеред дороги, яка починалася з великого кам’яного моста. Тиснява в колоні поменшала, та, судячи з усього, ненадовго. Щойно пролунає сурма, закликаючи рушати в похід, як вардени знову почнуть штурхатися, адже досвіду шикування в шеренги в більшості бійців було не так уже й багато.

Надивившись удосталь на цю картину, Ерагон розвернувся й раптом угледів Арію, котра стояла поруч із Сапфірою. На обличчі юнака заграла загадкова посмішка. Продовжуючи посміхатись, він поклав Брізінгр на плече й неспішно закрокував до ельфійки.

— Аріє,— змахнув він мечем,— а як щодо тебе?.. Ми бились тільки раз у Фартхен Дурі, та відтоді я дечого навчився й став трохи вправніший!..

— Не сумніваюсь.

— То що?

— Чого б і ні? — зиркнувши на варденів, знизала плечима ельфійка.

— Тільки навряд чи тобі вдасться перемогти так легко, як першого разу,— похвалився Ерагон, коли вони вийшли на галявину.

— Побачимо...

Арія приготувала меч. Погляди супротивників стрілися. Ерагон почав рухатись. Він робив це неспішно й упевнено, знаючи наперед, що завдасть першого удару в ліве плече. Ельфійка тим часом не мала навіть найменшого наміру змінювати позицію. Більше того, коли Вершник був уже майже поруч, десь за чотири ярди, вона посміхнулась до нього своєю найчарівнішою посмішкою. Не чекаючи на такий поворот, Ерагон шкопиртнув і мало не впав — думки в його голові сплуталися клубком.

За частку секунди перед ним зблиснув метал, та піднімати Брізінгр було вже надто пізно. Руку юнака пройняв різкий біль, а кінчик меча уп’явся в щось тверде. Можливо, в ефес або лезо, а може, і в тіло, Ерагон не встиг цього збагнути. Він розумів тільки одне — його помилка полягала в хибному розрахунку дистанції. Саме через це він виявився відкритий.

Зрештою, Ерагон узагалі нічого не встиг зробити... Другий удар ліг на руку, якою він тримав Брізінгр, а третій був такої сили, що звалив його на землю. Безсило зойкнувши, Вершник так і закляк із роззявленим ротом — він дивився в погоже небо, намагаючись вдихнути, та легені стали тверді, мов камінь, і вперто не впускали в себе повітря. В очах юнака замиготіли барвисті метелики, сповіщаючи про те, що він ось-ось втратить свідомість. На превелику силу йому вдалося сяк-так розслабити м’язи — у грудях щось заклекотіло, і дихання нарешті відновилося.

Трохи прочумавшись, Ерагон повільно звівся на ноги й сперся на Брізінгр, мов старий дідуган.

— Ти схитрувала,— промимрив він, намагаючись утамувати біль.

— Аж ніяк. Я просто скористалася слабкістю свого суперника...

— Гадаєш, я слабак?

— Коли ми б’ємося, звісно. Ну що, продовжимо? Юнак нічого не відповів, а тільки мовчки висмикнув Брізінгр із землі й повернувся на те місце, з якого вони розпочали бій.

— Гаразд,— сказала Арія й стала в таку саму стійку, як і Вершник.

Цього разу, наближаючись до ельфійки, Ерагон був значно обачніший. Тим часом Арія вирішила більше рухатися, тож весь час крутилась довкола юнака, ні на мить не спускаючи з нього погляду.

Ерагон кидається вбік, ельфійка робить так само, він затамовує подих, вона теж. Можна було подумати, що Арія просто бавиться з ним. Тоді юнак не витримав і кинувсь уперед, виробляючи мечем усе, на що тільки був здатен.

Ельфійка легко відбила його випад і сама пішла в атаку, намагаючись вразити його під пахву. Однак вістря її меча ковзнуло по кольчузі й відлетіло геть. На частку секунди Арія залишилась відкритою, та Ерагон не зміг скористатися цим подарунком долі, бо був надто близько від суперниці, щоб завдати удару.

Натомість він упритул наблизився до ельфійки й спробував штурхнути її ефесом меча в груди, сподіваючись звалити на землю, як це за пару хвилин перед тим пощастило зробити їй.

Але й ця спроба була невдалою — Арія блискавично відскочила вбік, й Ерагон просто пролетів повз неї. А вже за мить він відчув, як міцна рука схопила його за шию, а щоки легенько торкнувся холодний і гострий метал.

— Зітнути тобі голову так само легко, як зірвати яблуко,— гаряче прошепотіла ельфійка юнакові на вухо й відштовхнула його геть.

Ерагон не на жарт розлютився. Він різко розвернувсь, але Арія вже чекала на нього, легко  вимахуючи мечем. Опанувавши себе, Вершник знову кинувся на свою суперницю. Вони обмінялися чотирма блискавичними важкими ударами. Ельфійка цілила в ноги. Юнак відбився й спробував атакувати в груди, та Арія вчасно відскочила від леза Брізінгра. Щоб не дати їй оговтатись, Ерагон завдав кілька ударів поспіль. Але все марно — ельфійка відбивала їх з надзвичайною легкістю. Ось вона робить різкий крок... І живота Вершника торкається легкий, ніби крила колібрі, удар.

Ерагон не встиг ще нічого збагнути, а ельфійка вже стояла в стійці, що означала завершення бою. Юнак перевів подих і безсило присів на витолочену траву поруч з Арією. Цей бій не обіцяв йому нічого доброго...

— Не розумію...— тихо прошепотів він.

— Ти звик воювати із солдатами Галбаторікса, а вони тобі не рівня. Не забувай про те, що є й сильніші суперники. Інакше твоя недбалість може коштувати тобі життя. Твої наміри видно наперед, ти покладаєшся на силу, а не на хитрість...

— Допоможеш мені? — мало не в розпачі спитав Ерагон.— Я прошу, щоб ти тренувала мене, коли матимеш вільну хвильку.

— Звісно,— кивнула ельфійка.— А якщо я буду зайнята, можеш звертатися до Блодхгарма — він орудує мечем не згірше за мене. Пам'ятай, усе, що тобі потрібно,— це практика... практика з гарними партнерами.

Ерагон хотів був подякувати, аж раптом відчув у своїй свідомості чиюсь присутність. Це була не Сапфіра, це був хтось сильний, але пригнічений таким важким горем, що в юнака здавило горло, а всі барви світу враз потьмяніли.

«Ти маєш навчитися... бачити те, на що дивишся»,— повільним глибоким голосом, наче перемагаючи нестерпний біль, мовив золотий дракон Глаедр. Мовив і розтанув, залишивши по собі одну лиш чорну порожнечу.

Ерагон зиркнув на Арію — та була не менш приголомшена, бо так само чула слова Глаедра. Блодхгарм і ельфи, які стояли на узбіччі дороги, про щось перешіптувались, а Сапфіра, вигнувши шию, намагалася зазирнути в одну із сідельних торб. Схоже, усі вони теж чули слова старого дракона.

«Він не відповість мені, хоч і повернувся... Він слухатиме тільки свій біль і своє горе... Гляньте самі...»,— сказала Сапфіра, коли Ерагон і Арія підбігли до неї.

Вершник та ельфійка разом із трьома іншими ельфами приєдналися до свідомості Сапфіри й полинули думками до захованого в скриньці Глаедрового серця сердець. Те, що лишилося від дракона, стало сильнішим, ніж раніше, але його свідомість і досі уникала спілкування — відтоді, як Галбаторікс убив Оромиса, вона була млява й байдужа.

Ерагон, Сапфіра та Арія вже давно намагалися витягти дракона з тенет його горя, однак Глаедр постійно відмовчувався, реагуючи на них так само, як сплячий ведмідь на комарів. І все ж таки крига поступово почала танути. Якщо дракон дав юнакові мудру пораду, значить його доля не була йому байдужа.

Іще кілька хвилин трійко друзів пробували догукатися до Глаедра, та врешті-решт зрозуміли, що це була марна справа.

— А що коли спробувати триматись за Елдунарі?..— таємничо мовила Арія за якийсь час.

Ерагон сховав Брізінгр у піхви, швиденько здерся по правій лапі Сапфіри в сідло й почав розстібати пряжки, відкриваючи торбу. Вершник уже впорався з першою пряжкою і взявся за другу, як залунав пронизливий звук сурми. Він линув від голови варденської колони, сповіщаючи, що настав час рушати в дорогу. Зачувши цей звук, шеренги воїнів та череди худоби заворушились. Спершу їхній рух був якийсь незлагоджений, але щохвилини ставав усе більш стрімким.

Ерагон перестав поратися з торбою і зиркнув униз на Арію.

— Гаразд,— мовила ельфійка, махнувши рукою.— Повернемось до цього ввечері! А тепер уперед! Летіть, і нехай допоможе вам вітер!

Вершник швидко застебнув сідельну торбу, вставив ноги в стремена й міцно притис їх до тіла Сапфіри, щоб не впасти, коли та буде здійматися в небеса. Дракон вигнувся, підстрибнув і з радісним криком промчав над шляхом. Коли він розправив свої велетенські крила, люди аж голови попригинали, а засліплені жахом коні ледь не зірвались у галоп. Кілька десятків змахів — і непривітна земля залишилась далеко внизу.

Ерагон задоволено заплющив очі, радіючи з того, що нарешті покидає ненависну Белатону, котра вже встигла добряче йому набриднути. Зрештою, воно й не дивно, адже останній тиждень юнак за наказом Насуади тільки те й робив, що спав і їв, тобто набирався сил.

«Як ти гадаєш, Глаедр коли-небудь зцілиться?» — спитав Вершник у Сапфіри, коли та здійнялася на сотні футів над міськими вежами.

«Може, й так, але він уже ніколи не буде таким, як був».

«Так чи інакше, я вірю в те, що він зможе подолати своє горе, бо мені дуже потрібна його допомога, Сапфіро. Є так багато речей, про які я ще не знаю, а крім нього, мені про них ніхто не розкаже...»

«Ми не повинні його квапити,— відповіла на те Сапфіра після тривалої мовчанки, сповненої шурхоту її крил,— його знищили в найгірший спосіб, який тільки можуть уявити собі дракони й Вершники. Потрібен час, щоб він зрозумів, чи хоче жити далі взагалі. І доки цього не сталося, наші слова, на превеликий жаль, безсилі».

НІ ПОЧЕСТІ, НІ СЛАВИ, ЛИШ ПУХИРІ НА ПРИКРИХ МІСЦЯХ

Собачий гавкіт за їхніми спинами ставав дедалі гучніший, зграя не відставала ні на крок. Вона прагла крові. Кінь Рорана мчав галопом, покірно слухаючись кожвуздечки. Стукіт його копит був схожий на грім.

Роран та ще п’ятеро чоловіків — Карн, Мандел, Бальдор, Мелвін і Гемунд — щойно вкрали свіжих коней зі стійбища біля якогось маєтку за півмилі звідси. Звісна річ, конюхи неабияк обурились на таке нахабство, але вигляд варденських мечів був для них більш ніж переконливий. Тому вони зачекали, доки викрадачі зникнуть із поля зору, й одразу ж доповіли охороні, котра, не зволікаючи, кинулася в погоню та ще и спустила на втікачів зграю хортів.

— Туди! — крикнув Роран, показуючи на вузьку смугу беріз, що росли між двома схилами.

Вардени з’їхали зі шляху й помчали до рятівних дерев. Поле було нерівне, але вершники не збавляли швидкості, незважаючи навіть на те, що коні могли спіткнутись і поламати собі ноги. Злетіти на повному ходу з коня було не так страшно, як опинитись віч-на-віч зі зграєю розлючених собак.

— Я-а-а-х! — знову крикнув Роран, на цей раз так голосно, як тільки дозволяло його забите пилюкою горло, і пришпорив коня.

Кінь зробив велетенський стрибок уперед і почав поступово наздоганяти Карна. Роран розумів, що скільки не бий і не пришпорюй бідолашну тварину, за якийсь час вона все одно втратить свою прудкість. А йому страх як не хотілося заганяти скакуна до смерті. Понад усе він не любив жорстокість. Однак вибору не було — або ти пожалієш коня, або провалиш відповідальне завдання.

— Невже не можна замести наші сліди якимось закляттям? — гукнув Міцний Молот, порівнявшись із Карном.

— Звісно, що ні! — прокричав Карн у відповідь, але його голос майже потонув у стукоті копит.— Це надто складно!

Роран лайнувся й зиркнув назад через плече. Собацюри якраз проминали останній поворот шляху. Здавалося, вони просто летіли над землею — їхні довгі й худі лапи рухались у такому темпі, що їх несила було розрізнити. Але навіть із такої відстані Роран добре бачив криваво-червоні язики й білі гострі ікла. Доскакавши до березових заростей, Міцний Молот розвернув свого коня й почав здійматися вгору по одному зі схилів. Рух сповільнився, бо доводилось увесь час ухилятися від навислого гілля. Решта варденів намагалась не відставати, покрикуючи на своїх коней, щоб ті не збавляли швидкості на крутому підйомі.

Праворуч від Рорана скакав Мандел — його обличчя було розлючене. Зайве казати, що протягом останніх трьох днів цей юнак справив на Міцного Молота неабияке враження — він був суцільна витримка й мужність. Відтоді як батько Катріни, Слоун, зрадив карвахольців і вбив Бірда, батька Мандела, юнак щосили намагався відновити честь своєї родини, але зробити це по-справжньому йому вдалося лише під час двох останніх битв між варденами та Імперією.

Втрачати пильність не можна було ні на мить. Секундна неуважність — і Роран зачепив головою велику гілляку. Ще секунда — і по його шолому залопотіло дрібне гілля, а ліве око заліпив великий листок. Руки були зайняті, тож якби не вітер, то Міцний Молот, мабуть, так і скакав би аж до першої-ліпшої зупинки.

Що ближче було до вершини пагорба, то все важче й важче дихав кінь. Роран прикрив очі від сонця долонею й озирнувся назад. Собаки добряче скоротили дистанцію й тепер відставали від них приблизно на чверть милі.

«От дідько!» — подумки вилаявся він і пильно оглянув зарості з лівого боку й трав’яний схил праворуч. Роран пробував знайти бодай щось, що допомогло б їм відірватися від переслідувачів. У голові чомусь раз по раз наморочилось, та Роран не звертав на те уваги. Аж раптом він помітив звивисту оленячу стежку, що збігала схилом униз, перетинала іншу стежину, а потім губилася поміж деревами.

— Гей!.. Гей! — загукав Міцний Молот, звівшись у стременах і сильно потягнувши на себе вуздечку.

Кінь сповільнив біг до рисі й невдоволено замотляв головою, намагаючись висмикнути вуздечку йому з рук.

— Ти ба який! — обурено скрикнув Роран і натягнув вуздечку ще дужче.

Десь за півхвилини невеличкий варденський загін усе ж таки досягнув рятівних заростей. Повітря під деревами було прохолодне й видалося спітнілим від напруги варденам ледь не цілющим. Але насолодитися ним Роран не встиг, бо його кінь раптом смикнувся й майже підстрибом помчав по схилу вбік маленького струмочка. Під його копитами тріскотіло сухе гілля. Роран тим часом міцно притисся коневі до спини, побоюючись полетіти сторчака через його шию.

Добігши до струмка, кінь радісно стрибнув у нього й так зацокотів копитами по кам’янистому дну, що забризкав Рорана ледь не до пояса. Воїн не звернув на це жодної уваги, натомість повернувся, щоб глянути, чи встигає за ним решта загону. Бойова п’ятірка якраз вибиралася із заростей, а вже зовсім недалеко від неї лунав відчайдушний і розлючений гавкіт.

«Мабуть, доведеться прийняти бій»,— сумно подумав Роран, укотре вилаявся й уважніше роззирнувся довкола.

Неподалік від струмочка стіною росла папороть, а за нею виднілася печера. З лівого боку Міцний Молот помітив доволі велике повалене дерево, що могло слугувати гарною перепоною: головне — правильно розташувати його на шляху переслідувачів.

— Будемо сподіватися, що в них немає луків,—* прошепотів сам собі під ніс Роран.

Хвицьнувши коня під боки, він спрямував його крізь папороть убік печери, а там хвацько зіскочив із сідла. Проте приземлення було не зовсім таким, як він очікував. Торкнувшись ногами землі, Міцний Молот ледьледь зумів зберегти рівновагу — якби він не тримався за повіддя, то напевно полетів би шкереберть. Ноги тремтіли, і, щоб хоч трохи позбавитись цього неприємного відчуття, Роран прикусив губу й притисся лобом до спітнілого боку коня.

За мить біля печери з’явилася й п’ятірка варденів. їхні коні важко дихали, пирскаючи жовтавою піною.

— Допоможи мені,— крикнув Роран Бальдору й рушив до поваленого дерева.

Удвох вони схопили товстий стовбур і сяк-так підняли його із землі. Спину та ребра Рорана пройняв такий гострий біль, що він аж зубами заскреготав. Три доби шаленого галопу й лише три години відпочинку на день виснажили його до краю.

«Із таким самим успіхом я міг би піти в бій напідпитку, хворим або побитим ледь не до смерті»,— сумно подумав Роран, коли вони врешті-решт опустили дерево. Після цього всі шестеро зайняли оборону перед своїми кіньми. Вони пильно вдивлялись у стіну папороті, тримаючи зброю напоготові. Гавкіт лунав усе гучніше й гучніше. Зібравши докупи рештки сил, Роран звів свій молот якомога вище, аж раптом почув, як крізь собачий гавкіт пробивається дивна й ритмічна мелодія прадавньої мови. Це був Карн. Кожне слово, що злітало з його губ, несло в собі силу, яка змушувала Рорана тремтіти.

Тим часом маг почав промовляти фрази так швидко, що слова зливались у безугавне бурмотіння. Потім він замовк і махнув рукою вбік Рорана.

— Пригнись! — зашепотіли Міцному Молоту інші вардени.

Роран не мав жодного наміру жартувати з магією, тому миттю впав на коліна. Його почуття були суперечливі. З одного боку, він боявся магії, а з іншого — страшенно шкодував, що ніяк не може її опанувати. Справді, як не крути, та, попри всю свою силу, він залишався жалюгідною комахою, порівняно з тими, хто міг змінювати дійсність своїми думками й словами.

Папороть навпроти зашурхотіла, і з неї висунулась собача морда. Пес зиркнув на печеру й почав завзято принюхуватись. Мелвін злісно вирячив очі й уже змахнув своїм мечем, щоб відтяти собаці голову, та Карн шикнув на нього й замахав руками. Навряд чи Мелвін щось із того збагнув, але меч він усе ж таки опустив.

Тим часом собака був якийсь спантеличений. Він іще раз понюхав повітря, облизався, показавши свій довгий червоний язик, і побіг геть.

Коли папороть знов завмерла, Роран полегшено зітхнув і запитально зиркнув на Карна. Утім маг нічого не став пояснювати, а лиш похитав головою і таємниче приклав до губів пальця.

За кілька секунд із папороті визирнуло ще двійко собак, але й вони, принюхавшись, подалися далі. Невдовзі вся зграя почала нишпорити то там, то тут між деревами, супроводжуючи пошуки безслідно зниклої здобичі здивованим скавчанням.

Міцний Молот стояв непорушно. Він опустив очі й раптом помітив, що в нього на стегнах з’явилося кілька темних пухирців, які проступали крізь гетри. Роран торкнувся одного з них — на пальцях лишився кривавий слід. А ще за якусь мить він відчув, що такі самі пухирці вкривають його руки між великим і вказівним пальцями, якраз там, де лежала вуздечка. Та це було ще не все — невдовзі пухирі з’явилися на п’ятах і в ще прикріших місцях.

Обмацавши їх, Міцний Молот з відразою витер пальці об землю й зиркнув на своїх людей, що так само, як і він, порозчепірювали ноги й насилу тримали мечі в понівечених руках. Словом, їм було не краще, ніж ватажкові.

«Треба неодмінно попрохати Карна, щоб він під час наступної зупинки вилікував нас від цієї гидоти,— подумав Роран.— Хоча, з іншого боку, маг може бути надто втомлений... Тоді доведеться терпіти біль... Зрештою, краще вже перетерпіти, ніж дозволити Карну витратити всю свою енергію, перш ніж вони  дістануться  Аруфса. Під час штурму міста, вміння мага буде просто неоціненне».

Згадавши про майбутній штурм Аруфса, Роран торкнувся вільною рукою грудей, щоб перевірити, чи на місці пакунок з наказами, котрі йому суворо заборонили читати. На щастя, пакунок був на місці.

Спливло кілька довгих тривожних хвилин, перш ніж котрийсь собака почав надривно гавкати десь угорі по струмку. Решта собак кинулась до нього, сповнюючи повітря оглушливим дзявкотом. Швидше за все, це означало, що вони натрапили на нову здобич. Коли гавкіт стих, Роран повільно звівся на ноги й обвів поглядом довколишні зарості.

— Здається, все чисто,— мовив він пошепки. Після ватажка підвелися й усі інші.

— А чи не можна було втнути оце раніше? — похмуро спитав у Карна Гемунд — високий патлатий юнак, який, попри свій вік, уже мав глибокі зморшки довкола рота.— А то скакали по пагорбах... Ледь в’язи собі не поскручували!..

— Раніше я до цього не додумався! Між іншим, пару хвилин тому я врятував вас від тих псів... Могли б хоч якось подякувати! — злісно огризнувся маг.

— Та невже? А я б тобі радив частіше працювати над закляттями, перш ніж дістанемось бозна-куди й...

— Годі вже,— прикрикнув Роран, розуміючи, що ця сварка триватиме без кінця.— Твоє закляття зможе сховати нас від охоронців? — спитав він Карна.

— Людей дурити важче, ніж собак,— скрушно похитав головою Карн і додав, зверхньо зиркнувши на Гемунда: — Принаймні більшість із них... Загалом, я міг би вас сховати. Але куди я сховаю наші сліди? — маг кивнув на зламані й прим’яті кущі папороті, а також на відбитки підків, що чітко проглядали на вологій землі.— Вони все одно дізнаються, що ми тут були. Тому нам треба забратися звідси якомога швидше. Інакше...

— По конях! — скомандував Роран, уриваючи мага. За стогоном та прокльонами вардени сяк-так здерлися на своїх скакунів. Ватажок востаннє глянув убік печери, аби пересвідчитись, що вони нічого не забули, і спрямував коня вперед.

Невдовзі вардени вже випірнули з-під дерев і продовжили свою подорож до Аруфса. Мабуть, ця подорож почала здаватися їм безкінечною. Та найгірше було Роранові, адже він уявлення не мав, що буде робити, коли загін дістанеться нарешті до міста.

ПОЖИРАЧКА МІСЯЦЯ

Ідучи табором варденів, Ерагон час від часу знизував плечима. Так він намагався втамувати біль у шиї, яку поранив під час тренування з Арією та Блодхгармом кілька годин тому.

Аж ось він зійшов на невеличкий насип, що, наче одинокий острів, височів серед моря наметів. Тут Ерагон зупинився й роззирнувсь навсібіч. Перед ним простиралась темна гладінь озера Леона, що виблискувала в сутінках, коли маленькі хвилі відбивали жовтогаряче світло, яке линуло з табору. Дорога, по якій прямували вардени, пролягала між наметами й берегом. Це була широка смужка бруківки, покладена, як казав йому Джоуд, задовго до того, як Галбаторікс переміг Вершників. За чверть милі на північ, прямо біля води, лежало маленьке рибальське селище. Ерагон знав, що його мешканці були аж ніяк не в захваті від того, що військо розбило табір неподалік від їхніх осель.

«Ти повинен учитися... бачити те, на що дивишся», — зринуло в пам’яті юнака.

Відтоді як вони покинули Белатону, Ерагон не раз і не два міркував над цією порадою Глаедра. Він так і не збагнув до кінця що саме дракон мав на увазі, адже Глаедр відмовився пояснити своє загадкове послання. Так чи інакше, Ерагон зрозумів ці слова буквально. Він і справді намагався тепер бачити все, що було перед ним, яким би маленьким і незначним воно не здавалось. Ерагон намагався зрозуміти значення того, на що дивився.

Але ж як це все було складно! Куди б він не глянув, скрізь бачив силу-силенну деталей. Та ще більше було речей, яких він просто не помічав. Окрім того, він далеко не завжди був упевнений у тому, що те, що він бачить, має якесь значення. Ось і зараз. Чому, наприклад, із димарів будинків у рибальському селищі не йде дим?

І все ж таки якісь успіхи він, здається, робив. Принаймні Арія вже більше не перемагала його щоразу, коли вони тренувалися. Він спостерігав за нею дуже-дуже уважно. Він вивчав її рухи так пильно й обережно, неначе підкрадався до оленя. І як наслідок — виграв кілька поєдинків. Хоч, зрештою, його майстерність поки що була куди гірша, ніж у ельфійки. І юнак не знав, що йому треба вивчити чи хто його повинен учити, щоб так вправнно орудувати мечем, як це робить Арія.

«Може, Арія і має рацію, коли каже, що досвід — це єдиний учитель, який мені зараз потрібен,— подумав Ерагон — Однак досвід потребує часу, а час — це те, чого в мене найменше. Уже зовсім скоро ми будемо в Драс-Леоні, а там не за горами й Урубейн. Ще максимум кілька місяців — і ми зустрінемося віч-на-віч із Галбаторіксом і Шруйканом».

Ерагон зітхнув і заклопотано потер обличчя, намагаючись думати про щось приємніше. Та ці думки майже ніколи його не покидали. І скільки б він не думав, його завжди охоплювало почуття все більшої і більшої тривоги.

У такому кепському настрої юнак і рушив униз по схилу. Перш ніж піти до свого намету, він вирішив трохи поблукати табором. Зазвичай прогулянка заспокоювала його. Повз нього проходили різні люди. Вони віталися, тисли руку, говорили: «Шейдслеєр»,— на що Ерагон ввічливо кивав.

Так він блукав десь із чверть години, зупинявся, поринаючи у свої думки, аж поки його увагу не привернув високий голос жінки, яка розповідала про щось із неабиким натхненням. Заінтригований, юнак пішов на цей голос. Невдовзі він опинився біля намету, що стояв окремо від інших, під вербою — одним-єдиним деревом на березі, яке солдати не встигли спиляти для багаття.

Тут, під покровом густого гілля, Ерагон побачив найдивовижнішу картину з тих, які йому доводилось будь-коли бачити.

Дванадцятеро ургалів разом зі своїм ватажком Нар Гарцхвогом сиділи півколом біля невеличкого багаття. Грізні тіні витанцьовували на їхніх обличчях, ще більше підкреслюючи могутні брови, широкі щоки й масивні щелепи, так само як і роги, які, починаючись на лобі, закручувалися назад по обидва боки голови. Ургали були без зброї, без залізяччя, що захищало їх під час бою,— одні лише шкіряні браслети на зап’ястках та ремені, які вони перекинули від плечей до талії. Крім Гарцхвога, тут було ще троє куллів. На тлі їхніх гігантськтх фігур усі ургали, крім одного, який був футів шість на зріст, виглядали по-дитячому маленькими.

Між ургалами примостилося кілька десятків котівперевертнів. Більшість із них спокійно сиділи праворуч від багаття, навіть не помахуючи хвостами, хоч їхні вуха й були нашорошені так, щоб усе добре чути. Деякі лежали на землі, деякі — на колінах ургалів, а деякі — у них на руках. Більше того, одна маленька біла кішечка, на превеликий подив Ерагона, вмостилася прямо на широкій голові кулла. Її права передня лапка звисала вниз і впиралася в середину куллової брови. Хоч які маленькі були коти-перевертні порівняно з ургалами, але вигляд вони мали досить грізний. Ерагон навіть не знав, з ким би краще було зустрітися йому в бою — з ургалами чи з котами. До ургалів він трохи звик, а от коти-перевертні — істоти геть непередбачувані.

З другого боку від вогню, якраз навпроти намету, Ерагон побачив Анжелу. Вона сиділа на якомусь покривалі, підібгавши під себе ноги, і сукала з купи шерсті тоненьку нитку за допомогою веретена. Нитку знахарка повісила прямо перед собою, так, ніби запрошувала слухачів увійти. І коти-перевертні, і ургали пильно стежили за жінкою, не зводячи з неї очей ні на мить. Анжела щось розповідала:

— ...Але він був надто вже повільний та ще й розлючений. Словом, червоноокий кролик перегриз Хорду горлянку, і той одразу ж помер. А потім кролик зник у лісі, і більше про нього ніхто нічого не чув. Проте,— Анжела нахилилась уперед і притишила голос,— якщо ви будете в тих місцях, про які я розповідаю, то ще й сьогодні можете побачити там щойно вбитого оленя або фельдуноста, котрий виглядає так, ніби його обкусали, як ріпу. А навкруги — сліди величезного кролика. Час від часу воїн із Квота зникає, і його знаходять Мертвим з перегризеною горлянкою..; завжди з перегризеною горлянкою.

Анжела знову сіла рівно.

— Террін був страшенно засмучений смертю свого друга. Він хотів наздогнати кролика, але гноми все ще потребували його допомоги. Отож він повернувся у фортецю. Три дні й три ночі вони обороняли стіни, доки їх не покинули сили, а кожен воїн не вкрився ранами. Урешті-решт, на ранок четвертого дня, коли становище здавалось уже безнадійним, хмари раптом розступилися і здивований Террін побачив удалині Мімрінга, котрий летів до фортеці на чолі грому драконів. Вигляд драконів так налякав нападників, що вони покидали свою зброю й дременули світ за очі,— Анжела скривила рот.— Як ви можете собі уявити, гноми Квота були просто щасливі. А коли Мімрінг приземлився, Террін побачив  з  подивом, що луска на драконах стала прозора-прозора, мов діаманти. Це, як кажуть, сталося тому, що Мімрінг летів дуже близько до сонця — для того, щоб вчасно зібрати інших драконів, йому довелось летіти аж над вершинами Беорських гір, вище, ніж досі літав будь-який дракон. З того часу Террін став відомий як герой облоги Квота, а його дракона почали називати Мімрінг Блискучий — через його луску. Отак вони й жили щасливо. Хоч, правду кажучи, Террін відтоді трохи побоювався кроликів, навіть у старості. Ось що сталося у Квоті.

Анжела замовкла. Коти-перевертні на знак подяки почали муркотати, а ургали кілька разів по-своєму хрокнули.

— Ти розповіла дуже цікаву історію, Улутрек,— сказав нарешті Гарцхвог. Його голос звучав, наче гуркіт падаючого каміння.

— Дякую.

— А я чув іншу версію цієї історії,— мовив Ерагон і підійшов до багаття.

Лице Анжели просяяло:

Та звісно, хіба ж гноми зізнаються, що залежали від милості якогось там кролика... А ти що, весь цей час ховався в тіні?

— Ні. Я підійшов хвилинку тому,— відповів Ерагон.

— Ну, тоді ти пропустив більшу частину історії, і я не збираюсь повторювати її ще раз. Моє горло від довгої розмови й так пересохло.

Кулли та ургали почали зводитися на ноги. Ерагонові здавалось, що земля аж тремтить під їхніми чобітьми. Цей рух викликав велике незадоволення в котів. Деякі з них, опинившись на землі, навіть занявками на знак протесту.

Дивлячись на великі рогаті обличчя ургалів, які зібралися біля вогнища, Ерагон піймав себе на тому, що ледь стримує бажання схопитися за меч. Навіть після того, як він не раз бився, подорожував і полював разом з ургалами, ба навіть проникав у думки декого з них, їхня присутність ще й досі його напружувала. Ясна річ, він чудово розумів, що вони тепер союзники, але його тіло не могло забути того жаху, що проймав його не раз і не два під час битви з ургалами.

Тим часом Гарцхвог дістав щось зі шкіряної торбинки, що висіла в нього на поясі. Розкривши свою широку долоню над вогнем, він подав щось Анжелі. Знахарка відклала своє веретено, щоб узяти в руки те, що давав їй ургал. Це був якийсь зелений кулястий кристал, що переливався, наче кірочка снігу. Анжела засунула його в рукав свого вбрання і знов узялася за веретено.

— Заходь якось до нашого табору, Улутрек,— сказав Гарцхвог,— ми розповімо тобі багато наших історій. А ще в нас є співак. Він чудово співає. Коли слухаєш його спів про перемогу Нар Тулкхака під Ставароском, твоя кров аж закипає і ти відчуваєш, що ось-ось готовий завити на місяць і схрестити роги з найзапеклішим ворогом.

— Ну, це якщо маєш роги, щоб схрестити їх із кимось,— усміхнувшись, сказала Анжела й додала: — Вважатиму за честь послухати ваші історії. Може, зайду завтра ввечері.

— А де перебуває Ставароск? — спитав Ерагон.— Я ніколи не чув про нього раніше.

Ургали невдоволено загули, а Гарцхвог навіть нахилив голову й проревів, мов бугай:

— Що це ще за питання, Вогнемечу? Ти хочеш образити нас чи шукаєш собі неприємностей? — ургал зробив загрозливий жест.

— Заспокойся,— сказав Ерагон.— Я не мав на думці нічого поганого, Нар Гарцхвогу. Це було просто питання... Слово честі,, я ніколи не чув раніше про Ставароск.

Ургали здивовано загомоніли.

— Хіба таке може бути? — вигукнув Гарцхвог.— Невже всі люди не знають про Ставароск? Невже про нашу велику перемогу не співають скрізь від північних пустель до Беорських гір? А вардени, певно, як ніхто, повинні були про це знати.

Анжела зітхнула.

— Заспокой їх, будь ласка,— не піднімаючи очей від веретена, сказала вона Ерагонові.

Юнак відчував, що Сапфіра теж спостерігає за цією оказією. Вона готова була будь-якої миті прилетіти до свого Вершника, якби бійка стала неминучою.

— Ніхто не розповідав мені про це,— обережно добираючи слова, почав Ерагон.— Зрештою, я тут не так уже й давно...

— Дідько! — лайнувся Гарцхвог.— Безрогий зрадник навіть не наважився розповісти про свою поразку. Він боягуз і брехун!

— Хто? — ще обережніше спитав Ерагон.— Галбаторікс?

Коти-перевертні зашипіли, почувши ім’я короля.

— Так,— ствердно кивнув Гарцхвог.— Коли він прийшов до влади, то наказав знищити нашу расу раз і назавжди. Він послав велику армію до Хребта. Його солдати спалили наші села, розвіяли кістки наших предків. Вони лишили за собою одну чорну спустошену землю. Ми билися — спершу з радістю, потім з відчаєм, але всетаки билися. Ми зробили все, що могли. Нам нікуди було тікати, ніде сховатися. Хто міг захистити Ургалів, коли навіть Вершників було поставлено на коліна. Але нам пощастило. У нас був добрий правитель — Нар Тулкхака. Колись його захопили люди, і він провів багато років, воюючи разом з ними. Отже, він знав, як думають люди. Через це йому вдалося об’єднати більшу частину наших племен під свої стяги. А потім він заманив армію Галбаторікса у вузьку ущелину глибоко в горах.  І  ось тоді наші воїни напали на них з обох боків. Це була кривава бійка, Вогнемечу. Земля змокріла від крові, а купи мертвих тіл сягали моєї голови. Навіть сьогодні, йдучи тією місциною, ти відчуваєш, як тріщать під ногами кістки. Ще й сьогодні ледь не під кожним клаптиком моху ти можеш знайти монети й уламки зброї.

— Так це були ви! — вигукнув Ерагон.— Усе життя я чув про те, що Галбаторікс колись утратив половину свого війська на Хребті. Але ніхто мені не казав, як і чому.

— Більше половини війська, Вогнемечу, Гарцхвог повів плечима й видав якийсь гортанний звук.— Тепер я розумію, що треба скрізь розповідати про нашу перемогу. Ми знайдемо ваших співаків, ваших бардів. Ми навчимо їх пісень про Нар Тулкхака. Ми змусимо їх запам’ятати й співати ці пісні часто та голосно.

Він іще раз кивнув своєю величезною головою, так, наче щось вирішив.

— До побачення, Вогнемечу. До побачення, Улутрек,— сказав ургал і зник зі своїми воїнами в пітьмі.

Анжела, зиркнувши на Ерагона, пирснула.

— Що? — запитав він, повернувшись до неї. Знахарка посміхнулась:

— Уявляю собі вираз обличчя якого-небудь бідолашного музиканта, коли він вигляне зі свого намету й побачить перед собою дванадцятеро ургалів та чотирьох куллів, які прийшли, щоб навчити його ургальської історії. Б’юсь об заклад, що він почне голосно кричати.

Анжела знову пирснула.

Ерагон теж повеселішав. Він сів на землю й почав ворушити вуглинки кінцем гілки. Аж раптом щось тепле й важке стрибнуло йому на коліна. Це була біла кішкаперевертень. Не дуже церемонячись, вона згорнулась клубочком у нього на ногах. Ерагон хотів погладити її, та вирішив спершу спитати дозволу.

— Можна? — чемно звернувся він до кішки. Кішка-перевертень повела туди-сюди хвостом, наче їй не було до нього жодного діла.

Тоді Ерагон злегка погладив її по шиї. Минула хвилина, друга — гучне муркотіння сповнило нічну тишу.

— А ти їй сподобався,— зауважила Анжела.

Не знати чому, Ерагонові було дуже приємно це чу-— Хто вона?.. Я хотів спитати, хто ви? Як вас звати? — він зиркнув на кішку, щоб переконатись, чи не образив бува її.

Анжела тихо засміялась.

— Її звати Мисливиця за тінню. Принаймні так можна перекласти її ім’я з мови котів-перевертнів. Чесно кажучи, вона...

Знахарка прокашлялась і досить гучно мовила:

— Мисливиця за тінню, жінка Грімра Півлапи. Можна сказати, що вона королева котів-перевертнів.

Кішка замуркотіла голосніше.

— Ясно,— Ерагон озирнувся на інших котівперевертнів.— А де це Солембум?

— Упадає десь за одною довговусою кішечкою, яка вдвічі молодша за нього. Він поводиться, як кошеня... Хоча, з другого боку, ми всі інколи поводимось, як дурні.

Анжела взяла в ліву руку веретено й заходилась намотувати щойно виготовлену нитку на дерев’яний диск. Потім вона струснула веретено, щоб знову почати сукання.

— Схоже на те, що ти маєш до мене купу питань. Чи не так, Шейдслеєре?

— Ти завжди вмієш збити людину з пантелику.

— Завжди? Ну, не знаю... Гаразд, питай. Я спробую відповісти просто.

Ерагон не дуже в це повірив, та все ж таки вирішив спитати:

— Грім драконів... Що ти мала на думці...

— Так називають групу драконів.  Якби  ти  побачив це видовище, ти б зрозумів. Коли десять, дванадцять або й більше драконів летить у тебе над головою, повітря довкола вібрує так, ніби ти сидиш усередині велетенського барабана. А крім того, як іще можна назвати групу драконів? Бувають зграя воронів, зліт орлів, стадо гусей, качок, сойок, парламент сов тощо. А дракони? Тьма драконів? Це погано звучить. Слово має відбирати полум’я і жах... Жах? А звучало б добре: жах драконів... Та ні, група драконів називається грім. Ти, звісно, знав би про це, якби твоя освіта являла собою щось більше, ніж просте вміння махати мечем і вимовляти дрібку фраз прадавньою мовою.

— Мабуть, так воно і є,— погодився Ерагон. Він відчував, що Сапфірі дуже подобалась фраза «грім драконів». На якусь мить запала мовчанка.

— А чому Гарцхвог називає тебе Улутрек? — знову спитав юнак.

— Це ім’я дали мені ургали дуже-дуже давно.

Тоді я подорожувала їхніми землями.

— А що воно означає?

— Пожирачка Місяця.

— Пожирачка Місяця? Дивне ім’я. Чому вони тебе так назвали?

— Я їла місяць, ясна річ. Чого ж іще?

Ерагон насупився. Якийсь час він мовчки гладив кішку.

— А чому Гарцхвог дав тобі той камінь?

— Тому що я розповіла йому історію. Це ж очевидно.

— Але що то за камінь?

— Уламок скелі. Невже ти не помітив? — Анжела невдоволено гмукнула.— Знаєш, ти повинен приділяти більше уваги тому, що відбувається довкола. Інакше хтось устромить у тебе ніж, коли трапиться нагода. І кого я потім буду критикувати? — вона поправила волосся: — Продовжуй, спитай мене ще щось. Мені подобається ця гра.

Ерагон повів бровою і, хоч був упевнений, що це безглуздо, спитав:

— А «ціп, ціп»?

На цей раз знахарка голосно засміялась. Деякі котиперевертні й собі роззявили роти, так, ніби посміхались. Мисливиці за тінню це чомусь не сподобалось, і вона запустила свої кігті в Ерагонову ногу. Він здригнувся.

— Ну що ж,— сказала Анжела, усе ще сміючись,— якщо хочеш знати, розкажу. Це добра історія... Так ось. Кілька років тому, коли я подорожувала окраїнами Ду Вельденвардена, на захід, тримаючись якомога далі від міст, селищ та сіл, я натрапила на Грімра. На той час він був усього лиш ватажком маленького племені котівперевертнів, і в нього ще були цілі обидві лапи. У всякому разі, я зустріла його, коли він бавився з пташеням, яке випало з гнізда. Я б не здивувалася, коли б він убив нещасну пташку й з’їв її — зрештою, коти так завжди роблять. Але ні — він просто знущався з бідолашного пташеняти: хапав його за крила, смикав за хвіст, підкидав і збивав його,— Анжела зморщила ніс від огиди.— Я попросила Грімра, щоб він припинив, та він не звернув на мене жодної уваги. Тоді я відібрала пташку, а на нього наклала закляття: увесь наступний тиждень він, тільки-но відкривав рота, мав цвірінькати.

— І він цвірінькав?

Анжела ствердно кивнула, ледь стримуючи сміх.

— Я ніколи в житті так не сміялась. Цілий тиждень ніхто з котів-перевертнів не хотів ходити з ним поруч.

— Не дивно, що він тебе так ненавидить.

— А мені що до цього? Коли ти час від часу не заводиш собі ворогів, це означає, що ти боягуз або й іще гірше. Крім того, мені приємно було бачити його реакцію. Він був такий розлючений!

Мисливиця за тінню погрозливо нявкнула й іще міцніше вп’яла кігті в Ерагонову ногу.

— Може, поговоримо про щось інше? — скривившись, спитав він.

— М-м-м.

Перш ніж вони знайшли нову тему, у таборі хтось пронизливо закричав. Потім іще й іще раз.

Ерагон зиркнув на Анжелу, вона — на нього, і вони обоє почали щосили реготати.

ЧУТКИ ТА ПИСЬМЕНА

«Пізнувато вже»,— зиркнула Сапфіра на Ерагона примруженим оком, коли той підійшов до свого намету. Дракон лежав, згорнувшись гігантським клубком і вилискуючи під тьмяним світлом ліхтарів, ніби купа лазурового каміння.

Вершник мовчки примостився біля Сапфіриної голови й обійняв її холодний ніс. Так вони й просиділи кілька хвилин.

«Твоя правда,— озвався нарешті юнак.— Ну, гаразд. Тобі треба як слід відпочити після польоту. Спи. Побачимось уранці».

Дракон лиш сонно кліпнув у відповідь.

Увійшовши до намету, Ерагон запалив свічку. Потім зняв черевики й усівся на лежак, підібгавши під себе ноги. За якусь мить він почав дихати повільніше, дав волю своїй свідомості й дозволив їй розпростертися за межі намету, щоб мати змогу торкнутися всього живого навколо, починаючи від комашок і закінчуючи Сапфірою та варденами. Більше того, його свідомість відчувала зараз навіть енергію якихось рослин, хоч та була бліда й ледь-ледь помітна, якщо порівнювати її з життєвими силами найдрібнішої тваринки.

Жодних думок, зосередженість лиш на повітрі, яке то заповнює, то покидає легені, і... Свідомість Вершника почали поступово сповняти сотні тонких виразних відчуттів.

Десь далеко-далеко залунала приглушена розмова чоловіків, які стояли на варті біля вогнища. Нічне повітря розносило їхні голоси куди далі, ніж вони сподівалися, а гострий слух Ерагона взагалі сприймав їх так, немовби вони були зовсім поруч.

— А як вони поглядають на тебе, опускаючи свої носи, ніби ти якась дрібнота? Куди це годиться? Ти в них щось по-дружньому питаєш, а вони хоч би хни, розвертаються й чимчикують собі геть...— казав один з чоловіків глибоким голосом.

— Так,— погодився другий.— Але їхні жінки такі вродливі. Вони — як...  статуї.  Одна біда, підступитись до них — зась... Справжнісінькі тобі нечіпахи!

— Це тому, Сверне, що ти бридкий байстрюк, і ніяк інакше.

— Та хіба ж я винен, що мій батько зваблював першу-ліпшу доярку? До речі, на себе глянь. З такою пикою тільки дітей лякати.

Воїн із глибоким голосом щось невдоволено буркнув і замовк. Через якийсь час хтось із них смачно сплюнув, і Ерагон почув шипіння слини на палаючій головешці.

— Я ненавиджу ельфів ще дужче за вас,— встряв у розмову третій чолов’яга,— але вони потрібні нам, щоб виграти війну.

— Так-то воно так. А що, коли вони зрадять нас після того, як усе закінчиться? — спитав той, що мав глибокий голос.

— До речі, ви чули... ви чули, що сталося біля Сейнона й Джиліда? — заторохкотів Сверн.— Вони наступали великими силами, та так настирно, що Галбаторікс не зміг їх зупинити, коли вони полізли через стіни.

— Може, він і не збирався їх зупиняти? — засумнівався третій співрозмовник.

Запанувала тривала мовчанка.

— Ось що я думаю,— порушив її чолов’яга з глибоким голосом.— Байдуже, збирався він  чи  не  збирався, але якщо ельфи захочуть повернути свої старі території, ми з ними не впораємось. Вони дужчі й прудкіші за нас, та й магією володіють пречудово.

— Звісно. Але ж у нас є Ерагон! — заперечив Сверн.— Варто йому тільки захотіти, і він один прожене їх у ліс!

— Він? Ха-ха, та він уже більше схожий на ельфа, ніж на людину. Чекати від нього допомоги — це все одно, що надіятись на ургала...

— А ви помітили, що він завжди гладесенько виголений, чи. зранку, чи вдень, чи ввечері? — знову втрутився в розмову третій чоловік.

— Мабуть, використовує для гоління магію.

— Усе не як у людей — магія на кожному кроці. Іноді навіть здається, що краще було б поховатися по печерах і пересидіти там, доки ці кляті маги один одного повбивають. Тільки б нас не займали.

— А чого ж це ти не був такий розумний, коли маги без жодного залізяччя виймали тобі стрілу з плеча?

— Ну то й що! Ця стріла ніколи б не влучила мені в плече, якби не Галбаторікс. Увесь цей шарварок через нього та його розпрокляту магію!

— Твоя правда. Але готовий битись об заклад на свою останню копійчину, що тебе все одно підстрелили б. Ти такий бовдур, що єдиним твоїм ремеслом може бути тільки війна,— пирснув хтось.

— Годі вже вам,— сказав Сверн.— А щодо Ерагона, то він урятував мені життя у Фейнстері.

— Та знаємо. Але якщо ти всоте набридатимеш нам цією побрехенькою, то будеш чистити горщики цілий тиждень, це вже мені повір.

— Але ж урятував...

— Ми самі повинні вміти себе захищати, ось у чому проблема,— озвався чоловік із глибоким голосом після тривалої мовчанки.— Країною нишпорять ельфи, маги й інші дивні створіння, а ми тільки й можемо, що сподіватися на їхню милість. Може, Ерагонові це й подобається, а от мені — не дуже. Усе, що нам зараз потрібно...

— Усе, що нам зараз потрібно,— урвав його Сверн,— це Вершники. Вони наведуть лад у всьому світі.

— Пффф... А де ж вони візьмуть собі драконів? Немає драконів — немає й Вершників! Більше того, ми навіть тоді не будемо впевнені у своїй безпеці. Я не малюк, щоб ховатись у матері під спідницею, але якщо до нас прийде Тінь, то плакали наші голови... Ніхто нас не врятує...

— Щось мені це нагадує... Ти чув про лорда Барста?

— спитав третій чолов’яга.

— Я чув, ніби він з’їв власне серце,— ствердно плямкнув Сверн.

— Про кого це ви? — поцікавився воїн із глибоким голосом.

— Та про Барста ж...

— Про якого Барста?

— Ну, про того графа, що в нього маєток біля Джиліда.

— А це часом не той, що загнав своїх коней у Рамр, тільки тому, що був у кепському гуморі?

— Та той же. Кажуть, він якось прийшов в одне село й наказав усім чоловікам приєднатись до армії Галбаторікса. Ну, власне, як завжди... От тільки чоловіки з того села взяли та й відмовились. А потім ще й напали на солдатів Барста.

— Відчайдухи! — буркнув чолов’яга з глибоким голосом.— Дурки й відчайдухи!

— Але Барст виявився хитрішим. Перш ніж увійти до села, він поставив навколо нього лучників. Ті перебили половину селян, а решту віддубасили до смерті. А коли Барст зловив ватажка, який очолив спротив, то схопив бідолаху за шию й власноруч відірвав йому голову.

— Та буде тобі...

— їй-бо! Відірвав, як курчаті. Але це ще не все...

Потім він наказав спалити живцем усю його родину.

— Певно, той Барст — дужий, як ургал, коли зміг відірвати людині голову,— зітхнув Сверн.

— Щось тут нечисте...

— Магія? — спитав чолов’яга з глибоким голосом.

— Хтозна, він завжди був сильний... Сильний і розумний. Подейкують, коли Барст був іще хлопцем, то вбив пораненого бика, усього лиш раз гепнувши його своїм кулачищем.

— Може, воно й так, але мені все одно здається, що без магії тут не обійшлося.

— Та тобі взагалі під кожним кущем ельфійські маги ввижаються...

Чолов’яга з глибоким голосом пробелькотів на своє виправдання щось незрозуміле й замовк.

На цьому розмова закінчилась. Воїни розбрелися по своїх постах, принаймні Ерагон більше не почув від них жодного слова. Раніше така розмова неабияк занепокоїла б Вершника, та зараз він вирішив продовжити медитацію. Його тілом розтікався солодкий спокій. Він відчував гармонію з усім довкіллям і неймовірно тішився хвилинами блаженства. Але час було повертатися. Ерагон повільно звів довкола своєї свідомості непроникний бар’єр, розплющив очі, випростав ноги, а потім іще кілька хвилин не зводив погляду з рівного полум’я свічки.

За якийсь час він встав із лежака, підійшов до однієї з сідельних торб і дістав звідти перо, пензлик, пляшечку чорнила та кілька аркушів пергаменту, які випросив у старого Джоуда разом з копією «Доміа абр Вірди».

Повернувшись до лежака, Ерагон поклав важку книгу подалі від себе, щоб не забризкати її чорнилом. Потім він прилаштував на колінах щит і розклав на його вигнутій поверхні аркуші пергаменту. Коли юнак відкрив пляшечку з чорнилом і занурив у неї перо, увесь намет сповнився гострим запахом.

Ерагон торкнувся кінчиком пера горла пляшечки, щоб дати змогу зайвому чорнилу стекти, а потім обережно вивів перші руни рідною мовою. Упоравшись, юнак порівняв руни з учорашнім письмом, щоб перевірити, чи поліпшилась його каліграфія. Успіхи були так собі. Якщо каліграфія й поліпшилась, то ледь-ледь, особливо коли порівнювати письмо з рунами «Доміа абр Вірди».

Не бажаючи бити байдики, Вершник іще тричі переписав абетку, приділяючи особливу увагу тим рунам, які давались йому особливо важко. Набивши руку, він повільно, проте впевнено, став записувати думки, що зринали в його голові протягом дня. Ця вправа була корисна не тільки тому, що допомагала краще навчитися писати, а ще й тому, що, пишучи, юнак починав значно глибше розуміти те, що відбувалось навколо.

Вправа давалася нелегко, але Ерагон виконував її з насолодою, бо це нагадувало йому Брома, особливо ті дні, коли старий вигадник учив його, що означає кожна руна.

Записавши все, що вважав за потрібне, юнак ретельно вимив перо, а потім узявся за пензлик і протер ним аркуш пергаменту, майже всуціль вкритий рядами рельєфних літер прадавньої мови.

Ельфійська манера письма, Лідуен Кваедхі, була значно важчою, ніж руни його раси, бо мала заплутані й розмашисті ієрогліфи. Але кидати навчання Ерагон не збирався принаймні з двох причин: по-перше, знати письмо ельфів було потрібно для того, щоб читати їхні манускрипти, а по-друге, за допомогою цього письма можна приховати думки від людей, адже переважна більшість із них не вміли читати ельфійською.

На завершення Ерагон поповнив свій словник, куди записував закляття прадавньою мовою. Він мав гарну пам’ять, але чудово розумів, що пам’ять — річ недосконала, і закляття, котрих він навчився від Брома й Оромиса, все одно колись почнуть забуватися, а може, навіть забудуться в найбільш непідходящу мить.

Попрацювавши над словником, Вершник склав своє письмове приладдя назад у сідельну торбу, натомість дістав звідти скриньку із серцем сердець Глаедра. Попри сотні невдач, він знов і знов намагався поговорити зі старим драконом. Досить скоро Вершник зрозумів, що й сьогодні, певно, нічого не вийде. Тоді він почав читати драконові першу-ліпшу сторінку з «Доміа абр Вірди», де йшлося про звичаї та ритуали гномів.

Надворі вже панувала глупа ніч. Ерагон відклав книгу, загасив свічку й улігся на лежак. На подорож царством снів залишалось не так уже й багато часу.

АРУФС

Коли Роран та його супутники прибули до придорожнього табору, сонце лише починало жевріти над горизонтом. Очі Міцного Молота поволі затягував туман втоми, тож табір видавався йому сірим і розпливчастим. За милю на схід простиралось місто Аруфс, але він міг розгледіти тільки його обриси: білосніжні стіни, широку браму й багато-багато квадратних кам’яних веж.

Коні під вершниками ледь не падали, а вершники, у свою чергу, міцно трималися за збрую. За якусь мить назустріч прибульцям вискочив худорлявий парубок і, схопивши повіддя Роранового коня, зупинив стомлену тварину.

Роран, правду кажучи, вже погано тямив, що відбувалося, і слабким, проте владним голосом наказав:

— Поклич сюди Брігмана.

Не зронивши жодного слова, юнак покірно чкурнув кудись між намети, здіймаючи своїми голими п’ятками хмарки пилюки.

Роранові здалося, ніби він чекав цілу годину — у голові паморочилось, а тіло й досі перебувало в такій напрузі, що здавалося, ось-ось із вух почне жебоніти кров. Близько десятка місцевих воїнів, брязкаючи шпорами, із цікавістю обступили Міцного Молота та його супутників.

Нарешті з нетрів табору вийшов широкоплечий бородань у блакитній туніці. Він спирався на зламаний спис, ніби на посох.

— Ти Міцний Молот? — суворо спитав бородань.

Роран щось ствердно гмукнув, ледь-ледь відірвав руки від сідла й дістав з-під туніки згорток пергаменту з наказами від Насуади.

Брігман швидко зламав воскову печатку, уважно вивчив усе написане, а потім байдужим поглядом зиркнув на Рорана.

— Ми чекали на тебе,— мовив він.— Один із магів Насуади зв’язався зі мною чотири дні тому й сповістив про твій приїзд. Але я й гадки не мав, що ти прибудеш так швидко.

— Це коштувало мені чималих зусиль...— прохрипів Роран.

— Авжеж. Певно, подорож видалась тобі нелегкою,— посміхнувся Брігман і повернув йому пергамент.— Ну то що, Міцний Молоте! Приймай командування. Ми якраз збиралися атакувати західні ворота!

Останні слова вп’ялися в мозок Рорана, немов кинджал. Світ довкола захитався, тож йому довелось якомога міцніше обхопити ногами сідло, щоб не звалитись на землю. Втома брала своє...

— Накажи відкласти атаку на день,— мовив він.

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав? І як же нам тоді захопити місто? Ми цілий ранок готувались до атаки... Я не збираюся сидіти тут і порпатися в землі, доки ти виспишся. Насуада чекає, що ми захопимо місто вже за кілька днів. Принаймні я хочу зробити це раніше за Ангварда!

— Ти накажеш солдатам відмінити атаку... Інакше я підвішу тебе за ноги й відшмагаю за непокору. Доки я не відпочину й не вивчу ситуацію на полі бою, про атаку можеш забути! — ледь чутним голосом сказав Роран.

— Який же ти дурень...— зітхнув у відповідь Брігман.

— Кажу тобі, якщо ти не прикусиш язика й негайно не візьмешся за виконання своїх обов’язків, я відшмагаю тебе власноруч — тут і тепер.

— Та невже?! А ти себе бачив? У тебе нема жодного шансу! — роздув ніздрі Брігман.

— Помиляєшся...— процідив крізь зуби Роран, ледь не падаючи з ніг, але будь-що присягнувши собі дати Брігманові добрячої прочуханки.

— Ну, гаразд,— неохоче погодився той, насилу тамуючи лють,— усе одно буде казна-що, коли люди побачать, як ми місимо багнюку на одному місці. Воля твоя. В атаку ми не підемо, але я складаю із себе відповідальність — тепер усе на твоїй совісті!

— Можна подумати, колись було інакше,— похмуро мовив Роран і ледь не засичав від болю, злазячи з коня.— Але за той безлад, на який ти перетворив облогу, відповідатимеш таки ти.

Обличчя Брігмана стало сіріше за дощову хмару.

— Твій намет отам,— сказав він з ненавистю, хоч йому й личило б поводитись із ватажком як належить.Роран прокинувся аж наступного ранку. Сонячне проміння тихо сочилося крізь стінки намету й лоскотало йому обличчя. Міцний Молот відчував бадьорість і прилив нових сил. Та все одно йому здавалося, що він зімкнув очі всього на якихось двітри хвилини.

Утім зовсім скоро він зрозумів, що втратив цілу добу. Тоді ватажок тихо лайнувся і скинув із себе тонке покривало, що весь цей час лиш заважало йому — засинаючи, він не зняв ані одягу, ані чобіт, та й північний клімат виявився доволі м’яким.

Час було діяти. Роран різко звівся з лежака, але, тихо зойкнувши, одразу ж упав назад. На якусь мить йому навіть здалося, що все тіло складається тільки з болю. Щоб сяк-так прийти до тями, Міцному Молоту знадобилося добрих десять хвилин.

Другу спробу звестись на ноги він зробив уже значно обережніше — спочатку звісив з лежака ноги й тільки потім повільно-повільно випрямився, допомагаючи собі руками. Перед тим як наважитись стати на ноги, довелося кілька разів глибоко вдихнути.

Іще одне неймовірне зусилля над собою — і Роран з кривою посмішкою нарешті вибрався з намету. День обіцяв бути цікавим.

Решта супутників Міцного Молота вже прокинулись і нетерпляче чекали на нього. Усі були схвильовані, змучені й рухались украй незграбно, власне, як і сам ватажок.

Вітаючись, Роран помітив на руці в Мелвіна скривавлену пов’язку — згадку про хазяїна таверни, котрий відбивався ножем.

— Болить?

— Могло бути й гірше. Та в разі чого — битися зможу,— знизав плечима Мелвін.

— Ото й добре.

— Ну, з чого почнеш? — спитав Карн.

Роран глянув на сонце, щоб визначити, скільки приблизно часу залишилось до полудня:

— З невеличкої прогулянки.

Від центру табору Роран повів своїх товаришів спочатку вгору, потім униз. Вони намагалися не пропустити жоден ряд наметів. Головне було зрозуміти загальний настрій солдатів й оцінити стан їхньої зброї. Загалом люди виглядали якось утомлено, хоч їхній настрій помітно поліпшувався, щойно вони бачили Міцного Молота.

Свій огляд ватажок, як і планував, завершив у північній частині табору. Тут усі зупинилися, щоб краще роздивитися Аруфс.

Місто складалося з двох ярусів. Перший був низький і широкий. На ньому розташувалася переважна більшість споруд. Другий становив вузеньку смужечку на виступі найвищої в усій околиці вершини. Обидва яруси були захищені стіною, яка мала п’ять воріт — до двох вели шляхи з північного та східного боків,, а решта перекривали водні канали з півдня. За західною стіною міста простиралось безкрає море.

На північних воротах виднілися чималі вибоїни й подряпини від таранів. Земля перед ними була порита, мов рілля. Попід стіною то тут, то там розташувалися три катапульти, чотири балісти й дві таранні вежі. їх охороняло всього кілька воїнів, які мирно пахкали собі люльками й грали в кості на невеличкому клаптику шкури. Здалеку вся ця воєнна машинерія видавалася просто іграшковою, особливо коли порівнювати її з гігантським містом.

Довкола Аруфса розпростерлись пологі рівнини, що поступово переходили в морський берег. Зелені спини цих рівнин вкривали десятки, якщо не сотні, дрібних фермочок, обнесених дерев’яними парканами. Час від часу траплялися й розкішні маєтки: це були величезні вілли, захищені від стороннього ока кам’яними стінами. Придивившись уважніше, Роран помітив, що кожна з них мала власну охорону. Швидше за все, вони належали місцевій знаті й найбагатшим купцям Аруфса.

— Ну, що скажеш? — спитав Міцний Молот Карна.

— Скажу те, що з таким самим успіхом ми можемо атакувати гору,— скрушно похитав головою маг і закліпав очима. Його погляд був сумнішим, ніж зазвичай.

— Твоя правда,— мовив Брігман, підходячи до варденів.

Роран тим часом вирішив промовчати, бо на гадку не спадало нічого путнього.

«Виходить, Насуада хоче, щоб ми захопили Аруфс, маючи вісімсот солдатів...— думав Роран.— Вісім тисяч воїнів, Ерагон і Сапфіра — ось де запорука перемоги. А на що вона сподівається тут, навіть уявити важко».

Та як би там не було, ватажок добре розумів одне: треба шукати якийсь вихід уже хоча б для того, щоб повернутись живим до Катріни.

— Мені потрібна інформація про Аруфс,— спокійно мовив він, звертаючись до Брігмана.

Той трохи помовчав, кілька разів замислено постукав по землі уламком списа, що заміняв йому посох, і нарешті сказав:

— Галбаторікс передбачив усе на світі... Перш ніж ми встигли перекрити шляхи між ним та рештою Імперії, місто поповнило запаси їжі. Води, як ти бачиш, у них теж удосталь. Навіть якщо нам пощастить перекрити канали, у місті все одно залишаться джерела й колодязі. Словом, вони зможуть протриматися аж до зими, коли не довше. Що ще? У місті були свої війська. Крім того, на підмогу їм Галбаторікс прислав великий загін, напевно, удвічі більший за наш.

— А звідки ти все це знаєш?

— У нас був інформатор. На жаль, він нічого не тямив на воєнній тактиці, тому про слабкі місця Аруфса ми знаємо не так уже й багато.

— Ясно...

— Крім того, він обіцяв провести кількох наших людей у місто ще першої ночі.

— І що?

— Ми довго чекали на нього, але він так і не прийшов. Натомість наступного ранку над парапетом теліпалася його голова. Власне кажучи, вона ще й досі там теліпається... Ото й усе.

— А чи є там іще якісь ворота, крім цих п’яти?

— Авжеж. Іще троє. Одні широчезні водні ворота розташовані біля доків. Поруч із ними є ворота для людей та коней. А ще одні є он там,— Брігман тицьнув пальцем на західну частину міста,— але вони такі, як і решта.

— Як ти гадаєш, чи можна якісь із них протаранити?

— Тільки одні. На березі мало місця для маневру — лучникам і воїнам із пращами взагалі ніде розвернутися. Тому я б не ризикнув атакувати західні й морські ворота. Більш-менш вдалий наступ можна організувати хіба що на найближчі ворота.

— Із чого вони зроблені?

— Залізо й дуб. Якщо ми не виб’ємо їх, вони протримаються ще сотні років.

— А чи захищені вони якимись закляттями?

— Здається, ні. Інакше Насуада прислала б разом з тобою купу магів. Гелстід мав...

Гелстід? — перебив його Роран.

— Лорд Гелстід — правитель Аруфса. Ти, мабуть, уже чув про нього.

— Ні. Ніколи.

Брігман трохи помовчав.

— У Гелстіда,— сказав він презирливим тоном,— був власний маг: огидне бліде створіння, що вешталося по стінах, бурмочучи собі в бороду закляття й намагаючись скинути нас на землю. Але в нього мало що виходило, коли не брати до уваги кількох бідолах, які орудували тараном. їх він перетворив на попіл.

Роран перезириувся з Карном — той виглядав схвильованим, проте нічого не сказав. Мабуть, він хотів поговорити з ватажком сам на сам.

— А чи не легше все-таки атакувати по каналах? — натомість спитав він.

— Ну і як ти це зробиш? Зі стін нас обстріляють палаючими стрілами, а в арці воріт є спеціальні люки, з яких ллється кипляча смола й летить каміння.

— Але ж ці ворота не можуть бути весь час зачинені. Вони ж перекривають воду.

— Твоя правда... Тільки дзуськи! Підводна частина воріт не суцільна. Це дуже міцні ґрати.

— Зрозуміло. А ті ворота завжди опущені у воду, навіть коли Аруфс не атакують?

— Ні. У мирний час їх закривають тільки на ніч.

— Гаразд. А що ти скажеш про стіни?

— Гладесенько відполірований граніт,— знизав плечима Брігман.— Шви між камінням такі тоненькі, що навіть ніж не пройде. Робота гномів. Судячи з усього, вони звели ці стіни ще до занепаду Вершників. Маю підозру, що між зовнішньою обшивкою там іде прошарок роздробленого каміння. Стіни заглиблюються в землю на дванадцять, а то й більше футів... Робити підкоп нема сенсу.

Брігман відступив на крок назад і показав на маєтки, що лежали у північному й західному напрямках.

— Більшість знаті сховалася в Аруфсі, але вони залишили у своїх маєтках солдатів, а ті завдають нам чимало клопоту: то підстрелять нашого розвідника, то вкрадуть найкращих коней. Кілька днів тому ми захопили он ті два маєтки,— Брігман тицьнув пальцем на обгорілі стіни якихось споруд,— але утримувати їх не стали. Ми взяли все, що було треба, а їх віддали вогню. На жаль, у нас надто мало людей, щоб захопити інші.

— А навіщо Аруфсу ці канали? — втрутився в розмову Бальдор.— Не схоже, щоб їх використовували для поливу рослин.

— Полив рослин, друже мій, на цих просторах потрібен не більше, ніж сніг на півночі в розпал зими. Тут інша проблема — як осушити бодай не: величкий клаптик землі.

— Тоді для чого їх використовують? — не зрозумів Роран.— І звідки береться вода? Невже ти думаєш, я повірю, що вона йде із самої річки Джиєт. До неї ж бознаскільки миль!

— На північ звідси,— відповів на те Брігман,— лежать болотяні озера. Вода в них брудна й шкідлива, але місцеві люди до неї звикли. Від озер іде один великий канал, що за кілька миль перед містом розходиться на три менші, які ти бачиш отут. Кожен із них має невеличкі водоспади з млинами, які забезпечують місто борошном. Селяни привозять сюди пшеницю, а потім вантажать мішки з борошном на баржі й пливуть до Аруфса. А ще каналами переправляють ліс та вино. Коротко кажучи, вони заміняють більшість сухопутних шляхів.

Що довше Роран дивився на Аруфс, то більш спантеличено чухав потилицю. Те, що розповідав Брігман, було цікаве, але Міцний Молот досі не почув нічого, що могло б стати йому в пригоді.

— Це всі важливі об’єкти в околиці? — спитав він нарешті.

— Та наче. Хіба що на північ звідси є сланцеві копальні...

— Гаразд. Треба глянути ближче на млини,— вирішив ватажок.— Але спершу розкажи мені докладно про перебіг облоги. Я хочу знати все, включно з тим, скільки в нас лишилося припасів: від стріл до коржиків.

— Ходи за мною... Міцний Молоте.

Упродовж наступної години Роран провів нараду з Брігманом та двома лейтенантами. Він уважно вислухав їхні розповіді про спроби атакувати місто, а крім того, докладно розпитав про все, що його цікавило.

«Слава богу, хоч зброї на всіх вистачає»,— подумки втішав себе Міцний Молот,, почувши про кількість загиблих варденів.

Картина вимальовувалася так собі. З одного боку, часу, відведеного Насуадою на штурм, було катастрофічно мало, з іншого — загін навряд чи протримався б довше, бо їжі для людей і корму для коней майже не лишилося. Словом, для того, щоб виконати своє надзвичайно складне завдання, Міцний Молот мав щонайбільше три або чотири дні.

Окрім усного звіту, Брігман та його підопічні доповідали й у письмовій формі перед Рораном з’явилися сувої пергаменту, і ватажкові довелось ретельно приховувати те, що він геть нічого не тямить у рівнесеньких рядках чорних вигадливих символів.

— Читайте! — владно наказав він, хоч його й дратувало те, що доводиться від когось залежати.

«А Насуада таки правду казала,— мимохіть подумав він, слухаючи факти й цифри.— Треба неодмінно навчитися читати, інакше як я дізнаюся, що мені не брешуть? Адже написати можна одне, ,а читати щось геть інше. Мабуть, попрохаю про це Карна, коли повернемось у табір варденів».

Що більше інформації про Аруфс отримував Міцний Молот, то більше розумів, чому Брігман такий роздратований. Схоже було на те, що захопити місто взагалі нереально. Незважаючи на неприязнь до цього брутального чолов’яги, Роран добре бачив, що той зробив усе від нього залежне. Загалом Брігман був досвідчений командир. Інша справа, що йому бракувало двох, рис, ;які час від часу допомагали Міцному Молоту виходити з найскрутніших ситуацій: відваги та фантазії.

На завершення Роран із п’ятьма супутниками вирішив оглянути стіни та ворота Аруфса. Ясна річ, їхній невеличкий загін змушений був триматися від міста на безпечній відстані. Перебування в сідлі завдавало ватажкові страшного болю, але він зціпив зуби й терпів.

Проїжджаючи кам’яною дорогою біля табору, Міцний Молот помітив, що з-під кінських копит лунає той самий дивний звук, який дратував його протягом останнього дня їхньої виснажливої мандрівки. Ватажок придивився пильніше й зрозумів, що вони скачуть по гладесенькому камінні, між яким спліталися в химерні візерунки якісь сріблясті жилки.

— Що це воно таке? — озирнувся Роран до Брігма-— У цих краях за допомогою глини будують переважно стіни, а каміння доріг скріплюють, заливаючи його свинцем,— пояснив той.

Це було так неймовірно, що Роран спершу навіть запідозрив, що Брігман з нього насміхається. Але той говорив із цілком серйозним виглядом.

«Нічого собі! — подумав ватажок.— Це ж скільки тут має бути металу, щоб будувати з нього навіть шляхи?»

Детальне обстеження стін Аруфса, загалом беручи, нічого нового Міцному Молоту не дало. Зрозуміло було тільки одне — щоб захопити місто, доведеться напружити всі сили.

Скрушно зітхнувши, ватажок спрямував свого коня до Карна. Той мовчки дивився на Аруфс скляними очима й ледь помітно ворушив губами, ніби говорив сам із собою.

— Ворота захищені закляттями? — спитав Роран після того, як Карн закінчив.

— Гадаю, що так,— відповів Карн знічено.— Але я ніяк не можу збагнути, скільки їх і з якою метою вони накладені. Щоб розібратися, мені потрібно більше часу.

— Невже це так складно?

— Та як тобі сказати! Загалом більшість заклять розпізнати доволі легко, якщо їх навмисно не приховували. Але навіть у такому разі магія лишає по собі заплутані сліди. Може статися, що деякі з цих заклять є оманливими пастками, котрі тільки відвертають увагу від справжніх. А інколи можна випадково привести їх у дію своїми необережними рухами — і хтозна, чим це тоді закінчиться. Мить — і замість мене вже купка попелу... А я поки що не планував помирати.

То ти хочеш побути тут довше?

— Ні. Залишати тебе без охорони на такій небезпечній відстані від табору було б украй нерозумно заперечно похитав головою Карн— Краще я повернуся сюди під покровом ночі й гляну, що його можна зробити. Бажано, звісно, підібратися до воріт якомога ближче, але робити це засвітла не слід — вартові підстрелять мене з лука, ніби якого зайця.

— Твоя правда.

Пересвідчившись у тому, що під стінами Аруфса здобріти щось нове навряд чи вдасться, Роран попрохав Брігмана відвести загін до найближчих млинів.

Ці споруди виглядали саме так, як їх і змальовував Брігман. У каналі справді було три водоспади, кожен двадцять футів заввишки. Під цими водоспадами фермери прилаштували колеса з лопатями, що поєднувались із механізмами млинів грубими валами. Саме звідси Аруфс і отримував усі запаси борошна. Зараз жоден із млинів не працював, хоч колеса й продовжували обертатися, торкаючись лопатями каламутних вод каналу.

Роран уважно обстежив найнижчий млин і пірнув між допоміжними будівлями, щоб подивитись на шлюзові ворота, що контролювали кількість води, яка потрапляла під колеса. Ворота були прочинені, але лопаті ще й досі оберталися, поринаючи в глибоке каламутне плесо.

Наступний млин Міцний Молот вирішив поки що не оглядати. Він зупинився на вкритому травою березі, схрестив на грудях руки й став міркувати, як же йому захопити неприступний Аруфс. Роран вірив, що має бути якась хитрість, котра б дозволила варденам проникнути в місто, але дієвий план ніяк не народжувався в його голові. З глибокої задуми Міцного Молота вивів плюскіт води, супроводжуваний неприємним рипінням колеса. Ці звуки породили в його душі болючі спогади — місцина була як дві краплі води схожа на Демптонів млин в Терінсфорді, де він працював того дня, коли разак спалив його домівку й жорстоко вбив батька.

Увесь цей час Роран намагався викинути жахіття минулого з голови, але ті зринали знову й знову, щоразу змушуючи його здригатися.

«Якби ж то я зачекав удома ще кілька годин... Тоді я напевно зміг би його врятувати»,— подумки зітхнув він.

«Навряд чи,— озвався за мить холодний розум.— Ти б і пальцем не встиг ворухнути... Яким би сильним не був чоловік, проти разака він усе одно, що немовля».

— Люди питають, чи є в тебе план? — тихо сказав Бальдор, підійшовши до ватажка.

— Ідеї є... Плану нема. А в тебе?

— Може, нам почекати, доки Насуада не пришле на поміч Ерагона й Сапфіру? — спитав Бальдор, і собі схрестивши руки на грудях.

— Іще чого!

Якийсь час воїни стояли мовчки, дивлячись на каламутну воду.

— А якщо ти просто запропонуєш їм здатися? Може, вони злякаються, почувши твоє ім’я, відкриють ворота, впадуть тобі до ніг і благатимуть про помилування? — порушив мовчанку Бальдор.

Роран тихо засміявся.

— Сумніваюсь, що тут хоч хто-небудь про мене чув...— мовив він за мить.— Але спробувати варто. Принаймні зіб’ємо їх з пантелику.

— Мене непокоїть іще одне: припустімо, ми проб’ємось до міста... А чи зможемо ми його втримати з такою кількістю людей?

— Важко сказати...

— Як же ж далеко ми зайшли,— мовив Бальдор, трохи помовчавши.

— Еге...

— Мабуть, тут куди менше талої води, ніж у нас удома. Інакше б ці колеса занурювались до половини,— вирішив змінити сумну тему Бальдор.

— Байдуже, скільки в цих краях випадає дощу й снігу, бо є шлюзові ворота — вони регулюють і кількість води, і швидкість обертання колеса,— похитав Роран головою.

— Але ж вода може сягнути верхівки воріт!

— Може... Тоді треба спинити механізми, зняти ворота й...— Міцний Молот несподівано примовк, бо в його голові блискавично зринуло відразу кілька цікавих ідей.

«Спрацює чи ні? — пожвавішав він так, ніби залпом випив кухоль меду.— В усякому разі, треба спробувати. Бо що ми ще можемо вдіяти?»

Ватажок виліз на центр берми й схопився за вентилі, за допомогою яких опускали й підіймали шлюзові ворота. Вентилі були надзвичайно тугі й рухались дуже повільно, навіть коли він наліг на них з усієї сили.

— Допоможи мені,— гукнув Роран Бальдорові, що так і стояв на березі, здивовано спостерігаючи за його діями.

Бальдор і собі обережно виліз і став поруч з Міцним Молотом. У чотири руки справа пішла жвавіше, і вже невдовзі ворота було зачинено. Не відповідаючи на жодні питання, ватажок швидко потягнув Бальдора до наступних воріт.

Не минуло й десяти хвилин, як усі три водоспади були перекриті.

— По конях! — гукнув Роран своїм супутникам і нетерпляче постукав молотом по своєму щиту.

— А що ти там таке вигадав? — спитав Брігман, коли всі були вже верхи.

Роран обвів присутніх пильним поглядом, аби переконатися, що ті уважно його слухають:

— Ось що ми будемо робити...

Запальний монолог ватажка тривав десь із півгодини. Він докладно розповів усе, що спало йому на думку. Слухаючи Рорана, Мандел почав посміхатися, а Бальдор, Делвін і Гемунд аж роти пороззявляли від захвату — сміливість плану була просто фантастична. І Роран зробив усе, щоб слухачі повірили, що це можливо. Дослухавши, більшість воїнів схвально закивали й навперебій почали запевняти, що ватажок може розраховувати на їхню підтримку. Тим часом сам Міцний Молот дуже хвилювався.

«Що буде, коли план провалиться,— думав він,— і я підведу цих безмежно відданих мені людей». Гіршим за це могла бути хіба що втрата Катріни.

Слід сказати, що Роранів план сподобався далеко не всім. З виразу обличчя Карна було видно, що той сумнівається, а Брігман узагалі був категорично проти.

— Ти геть здурів! — скрикнув він, коли Роран закінчив.— Та це нізащо не спрацює!

— Стули пельку! — гаркнув на нього Мандел і виступив уперед, міцно стиснувши кулаки — Роран виграв стільки битв, у скількох ти навіть участі не брав, до того ж без купи воїнів, якими ти командуєш.

— Ах ти ж виродок! — затремтів від люті Брігман, так, що його верхня губа вигнулась, мов гадюка.— Зараз я навчу тебе поваги! Ти все життя пам’ятатимеш мій урок!..

На щастя, Роран устиг відштовхнути Мандела, перш ніж розлючені воїни кинулись один на одного.

— Стій! — крикнув ватажок.— Візьміть себе в руки Мандел знітився й відійшов, не зводячи з Брігмана сповненого ненависті погляду.

— Я згоден, план нереальний,— мовив Делвін,— але майже всі твої плани, втілені в життя, також були нереальні.

Решта карвахольців ствердно закивали.

— Хтозна, чи це спрацює, але ворог точно буде здивований... Скажу чесно, мені цікаво глянути, чим усе скінчиться,— знизав плечима Карн.

Роран розплився в посмішці.

— Робити те, що й раніше, немає сенсу. Щоб захопити Аруфс, у нас є два з половиною дні. Звичайною тактикою тут нічого не вдієш. Виходить, треба вдатися до незвичайної,— сказав він Брігману.

— Може, й так,— буркнув Брігман.— Але затія все одно безглузда. Ми втратимо купу вправних воїнів лиш для того, щоб потішити твоє самолюбство.

— Брігмане, ніхто не казав, що мій план має тобі сподобатися. Ти просто повинен виконувати накази! Зрозумів? — процідив крізь зуби Роран, підійшовши до Брігмана так близько, що їхні обличчя розділяли якісь два дюйми— Ще будуть питання?

Запанувала напружена мовчанка. Ось-ось могло статися найгірше.

— Хай тобі грець! — просичав Брігман, грізно змахнувши уламком свого списа. Проте якось несподівано осікся й зробив пару кроків назад,— Гаразд, я трохи побуду твоїм собакою, Міцний Молоте... Але ти поплатишся, от побачиш... І за цю дурну витівку тобі доведеться відповісти!

«Головне, щоб ми захопили Аруфс,— подумав Роран,— а там що буде, те й буде».

— Повертаймось до табору! — скомандував він.— Справ багато, а часу обмаль. Швидко, швидко!

ДРАС-ЛЕОНА

Сонце здіймалося в небо разом із Сапфірою. Міцно вчепившись у сідло, Ерагон помітив на обрії Хелгрінд. Скеля, що нагадувала гостре ікло, не викликала в нього нічого, крім огиди й ненависті. Як не крути, а з цією похмурою місциною в юнака були пов’язані не найкращі спогади. Він залюбки б її знищив, з приємністю споглядаючи, як холодні сірі брили падають і вдрузки розбиваються об землю. Сапфірі загалом було байдуже, але Ерагон знав, що Хелгрінд їй також не подобався.

Надвечір Хелгрінд лишився позаду й перед мандрівниками розпростерлося озеро Леона з добрим десятком пришвартованих біля берега суден, за яким й була ДрасЛеона. Місто мало напрочуд щільну забудову й виглядало доволі непривітно. Обабіч вузьких кривих вулиць тулилися брудні халабуди, частина з яких прилягала до захвиськаної жовтої стіни. За самою стіною, ніби чорна обвуглена стріла, височів химерний собор, у якому проводили свої жахливі ритуали священнослужителі Хелгрінда. Уздовж шляху, що вів на північ, тяглася довга вервечка біженців, які передчували, що місто ось-ось упаде. Вони тікали до Тейрма та Урубейна, аби хоч на деякий час сховатися від варденів, котрі продовжували свій упевнений наступ.

Від часу першого візиту місто зовсім не змінилося, тож і тепер видавалось Ерагонові бридким. Ніде правди діти, Фейнстер і Белатона також не припали юнакові до душі, та принаймні їх йому хоч не хотілося зруйнувати. А от Хелгрінд він залюбки стер би з лиця землі, атакував би його всіма природними й надприродними силами, лишивши від нього лиш стовпи диму й змочений кров’ю попіл. Бідноту, калік і рабів Ерагон залишив би живими, чого не можна сказати про розбещених та збочених священнослужителів, чия огидна релігія поступово розкладала місто.

Уявляючи, як Сапфіра нищить собор, Вершник раптом згадав, що не знає назви огидної релігії цього міста. Тим часом прадавня мова навчила його, що імена — це велика сила й шлях до єства речей. Виходить, доки він не дізнається назви релігії, то не зможе до кінця осягнути її природи.

Коли землю огорнули сутінки, дракон і Вершник нарешті приземлились на пшеничне поле на північ від Драс-Леони, де решта варденів уже почали розбивати табір. З одного боку він був захищений від раптового нападу невеличким плато.

Воїни були геть виснажені, але Насуада все одно примусила їх збудувати захисні споруди й привести до ладу всю воєнну машинерію, котру вони тягли за собою аж із Сурди.

Добряче знудившись за час польоту, Ерагон із натхненням узявся до праці. Спочатку він приєднавсь до гурту чоловіків, які розчищали поле від пшениці, використовуючи для цього спеціальні палиці з мотузками. Зрозуміло, прибрати пшеницю можна було й за допомогою магії, але після того залишилась би колюча стерня, що колола б варденам ноги. Натомість тепер стебла лягали на землю, ніби м’який матрац, такий приємний, що звиклі до голої землі солдати спершу почувалися навіть трохи ніяково.

Ерагон попрацював з чоловіками близько години — за цей час вони встигли родчистити для варденських наметів доволі пристойний майданчик. Упоравшись із цим завданням, він перейшов на будівництво вишки, що нею вардени планували скористатися під час облоги. Допомагаючи воїнам, юнак з надзвичайною легкістю піднімав такі колоди, з якими годі було впоратися навіть кільком чоловікам. За ходом будівництва уважно спостерігали кілька гномів, що, власне, й спроектували цей хитрий воєнний механізм.

Сапфіра теж не сиділа без діла. Своїми могутніми лаписьками вона рила глибокі борозни й нагортала довкола табору високі вали, виконуючи за кілька хвилин таку роботу, з якою й за цілий день навряд чи впоралась би навіть сотня варденів. Дракон працював посправжньому завзято та ще й час від часу пускав з носа цівки полум’я. Мабуть, побачивши його за роботою, навіть у найвідважнішого супротивника похололо б на душі.

Коли вардени врешті-решт облаштували свій табір і Насуада дозволила людям, гномам та ургалам піти на відпочинок, було вже далеко за північ. Повернувшись до свого намету, Ерагон іще довго медитував, аж доки цілком не очистив свою свідомість. Вечірня медитація давно вже стала для нього традицією. Щоправда, після очищення свідомості юнак не став вправлятися в письмі, а вирішив згадати й повторити закляття, що могли знадобитися йому під час важкого завтрашнього дня. Більше того, він навіть спробував створити нові закляття, котрі б допомогли подолати непередбачувані труднощі в Драс-Леоні.

За цим складним заняттям його й поглинув неспокійний сон. Цього разу він був яскравіший і динамічніший, ніж звичайно. Незважаючи на медитацію, передчуття близької битви змушувало кров рухатися швидше й не дозволило Вершникові розслабитись як слід. Чекання завжди було для Ерагона доволі важким — йому хотілось якомога швидше опинитися в самісінькому серці битви, де треба було діяти й де не лишалося часу на те, щоб думати про можливі небезпеки.

Сапфіра так само насилу заснула. Юнак бачив уривки її снів, у яких вона хапала й нищила ворога. Очевидно, дракон і собі з нетерпінням чекав на початок однієї з найвідповідальніших битв. Його бойовий настрій трохи підбадьорив Ерагона, але цього було не досить, щоб він остаточно розпрощався зі своєю тривогою.

І ось настав ранок. Вардени зібралися перед незахищеними окраїнами Драс-Леони. Коли армія вишикувалась, Вершник був неабияк здивований, побачивши, що більшість воїнів мають криві мечі, добряче побиті шоломи, а на їхніх щитах і кольчугах то тут, то там зяють дірки. Захопивши ДрасЛеону, вони, напевно, здобудуть собі нові обладунки, як це вже було раніше в Белатоні й Фейнстері, а от втрачених людей замінити буде ніким.

«Чим довше це триватиме,— сумно сказав юнак Сапфірі,— тим легше буде Галбаторіксу перемогти нас в Урубейні».

«Виходить, зволікати не можна»,— відповіла вона. Тоді Егарон хвацько скочив у сідло й глянув на Насуаду, що сиділа на своєму чорному коні в повній бойовій готовності. Поруч із нею перебувала її варта, Нічні Яструби, кількість яких на час бою вона збільшувала до шести воїнів. Ельфи вирішили йти пішки. Вони категорично відмовилися сідати на чужих коней, довіряючи лише тим, що їх вони виростили й натренували власними руками. Нічні Яструби й ургали тим часом також були верхи. Ярдів за десять від Ерагона нетерпляче гарцював король Орин зі своїм почтом із найкращих воїнів, шоломи яких прикрашало барвисте пір’я. Командир гномів Нархейм, так само, як і Гарцхвог, теж були з власними солдатами.

Обмінявшись привітаннями, Насуада й король Орин риссю помчали від основного війська варденів убік міста. Не маючи наміру відставати, Вершник міцно вхопився за найближчий шип Сапфіри, і дракон здійнявся в небеса.

Скакуни короля й Насуади зупинились аж перед першими зруйнованими будівлями. Тоді правителі пропустили вперед двох герольдів — один із них тримав прапор варденів, а другий — Сурди. Вони повагом в’їхали першими у південні ворота Драс-Леони й занурилися в лабіринти вузесеньких вуличок, що звивалися поміж халупами, ніби змії.

Ерагон ні на мить не зводив з герольдів погляду. Місто виглядало на диво порожнім і спокійним. Усі кудись поховалися, нікого не було навіть на верхівці жовтої стіни, хоч раніше там день і ніч вартували невеличкі загони солдатів Галбаторікса.

«Я відчуваю в повітрі якийсь дивний запах»,— мовила Сапфіра й тихенько загарчала, щоб привернути увагу Насуади.

Тим часом варденські герольди були вже біля підніжжя стіни.

— Агов, там! — загукали вони.— Іменем леді Насуади, повелительки варденів, короля Оргіна із Сурди, а також усіх вільних людей Алагезії закликаємо вас відчинити ворота. У нас важливе послання до вашого правителя і хазяїна, Маркуса Табора! Відчиняйте похорошому. Це буде найрозумніше рішення для кожного чоловіка, жінки й дитини в Драс-Леоні.

— Ці ворота ніколи для вас не відчиняться! Оголошуйте своє послання там, де стоїте! — пролунав із-за стіни чоловічий бас.

— Ти говориш від імені лорда Табора?

— Так.

— Тоді нагадай йому, що питання державної ваги найкраще розв’язувати в кабінеті, а не посеред вулиці, де купа зайвих вух.

— Лакею, на твоєму місці я б не поспішав давати нам порад! Оголошуй своє послання, і бажано швидше, інакше мені урветься терпець. Тоді ти й оком не встигнеш моргнути, як у твоїх грудях стирчатиме десяток стріл.

— Як знаєш,— відповів герольд без жодного страху в голосі, що неабияк здивувало Ерагона.— Наші повелителі пропонують лорду Табору й усім мешканцям ДрасЛеони мир і злагоду. Ми не тримаємо на вас зла. Нам потрібен тільки Галбаторікс. І якщо буде вибір, воювати з вами чи ні, ми хотіли б розійтись миром. Хіба в нас різна мета? Ми жили в Імперії, і тільки жорстокість Галбаторікса вигнала нас із наших земель. Ви наші браття по крові та духу. Приєднуйтесь до Нас, і ми разом переможемо того, хто засів в Урубейні. Якщо ви згодитесь на наші умови, вардени гарантують безпеку лорду Табору та його сім’ї, а також усім, хто ще й досі служить Імперії, давши їй присягу. Ця присяга нічим нам не поможе, але й не заважатиме. Підніміть ворота й опустіть мечі, а ми, у свою чергу, не завдамо вам жодного лиха. Опиратися безглуздо — ми зітремо вас на порох, бо ніхто не встоїть перед нашою армією, ніхто не встоїть перед Ерагоном Шейдслеєром і драконом Сапфірою.

Почувши  своє  ім’я,  Сапфіра  задерла  голову  й  загарчала так, що навіть у варденів затремтіли жижки. Тієї ж миті Ерагон помітив над воротами високу, закутану в плащ  постать.  Вона  визирнула  поміж  зубців  й  почала уважно стежити за драконом. Ерагон щосили напружив зір, але ніяк не міг розгледіти обличчя незнайомця. Тим часом  до  нього  приєдналося  ще  четверо  священнослужителів Хелгрінда. Упізнати їх було не так уже й складно, бо кожен мав якесь каліцтво: одному бракувало руки, двом іншим — ноги, а останній узагалі міг похвалитися тільки однією кінцівкою. Товариші несли його на ношах. Коли процесія калік дісталась до зубців, усі її потворні учасники закинули назад голови й зареготали так, що їхній сміх нагадував перекоти грому. На відчайдушних варденських герольдів це не справило великого враження, а от їхні коні не витримали. Налякані тварини повернули назад і понеслися подалі від воріт.

Ерагон збентежився. Він нервово стис руків’я Брізінгра, готовий будь-якої миті висмикнути його з піхов.

— Ніхто не встоїть перед вашою міццю? — спитав чоловік у плащі так гучно, що його голос розлетівся луною по всій Драс-Леоні.— Ви надто високої думки про себе!

І в ту ж мить із нетрів міста вистрибнула червона туша Торнака. Дракон приземлився на дахи будинків і вп’явся у них своїми могутніми кігтями. Потім він розправив свої велетенські, помережані шипами крила, роззявив жахливу пащеку й випустив у небеса стовп полум’я.

— Можете скільки завгодно кидатись на ці стіни, та доки їх захищаю я і мій вірний Торнак, ви ніколи не захопите Драс-Леону. Присилайте сюди своїх найкращих магів і воїнів — вони помруть страшною смертю. Присягаюсь! Жоден із вас не годен мені протистояти, навіть ти... брате. Забирайся звідси й починай молитися, щоб тут не з’явився сам Галбаторікс. Інакше смерть буде твоїм найбільшим щастям,— глузливо мовив незнайомець у плащі голосом Мертага.

ГРА В КОСТІ

— Сер, сер! Ворота відчиняються! — влетів до Роранового намету розчервонілий захеканий вартовий.

— Які ворота? — тихо спитав Міцний Молот, відірвавши погляд від карти й відклавши вбік паличку, якою вимірював відстань.— Які саме?

— Ті, що найближче до нас, сер... Біля дороги, а не біля каналу.

Роран скочив на ноги, вихопив з-за пояса свій молот і, вибігши з намету, помчав у північний край табору. Звідти було добре видно Аруфс. Побачене, правду кажучи, не обіцяло нічого доброго. Брама й справді була відчинена, а через неї з міста виїхало кілька сотень кіннотників. Різнокольорові прапори тріпотіли на легкому вітерці. Невдовзі кіннотники вишикувались у широку рівну шеренгу — чорна пащека воріт лишилася за їхніми спинами.

«Вони розірвуть нас на шматки»,— подумав Роран, на якусь мить втративши самовладання.

У таборі залишилося півтори сотні солдатів, значна частина з яких мала важкі поранення й була неготова до бою. Решта варденів у цей час була біля млинів, західного каналу й на сланцевих копальнях. Там вони шукали все необхідне для втілення Роранового плану. Словом, сподіватися на те, що вони встигнуть повернутися, щоб відбити атаку кінноти, було годі.

Посилаючи своїх людей на завдання, Міцний Молот був переконаний у тому, що табір здатен оборонятися. Зрештою, йому здавалося, що мешканці міста, налякані останніми штурмами, навряд чи зважаться на такий відчайдушний крок. Крім того, ватажок сподівався на те, що, залишаючи в таборі півтори сотні воїнів, йому вдасться створити видимість, ніби всі вардени зостались на місці. Та, мабуть, захисники Аруфса якось довідалися про цю хитрість. Принаймні ніяк інакше Роран не міг пояснити те, чому вони виставили проти варденів рівно вдвічі більше воїнів. Якби вони збирались атакувати весь варденський загін, то навряд чи наважилися б робити це силами трьохсот кіннотників. Так чи інакше, а ватажок і досі не знав, як відбити атаку й урятувати своїх людей.

— Ну, і що його тепер робити? — досить розгублено спитав він, коли до нього підбігли озброєні Карн, Брігман і Бальдор. Останній поспіхом вдягав свій панцир.

— Навряд чи ми щось зможемо вдіяти,— вишкірився Брігман.— Увесь похід опинився під загрозою через твою пришелепуватість, Міцний Молоте. Нам треба відступати, доки ці кляті кіннотники не пішли в атаку.

— Відступати? — плюнув йому під ноги Роран.— Ні, ми не відступимо! Наші люди не зможуть врятуватися пішки, та навіть якби й могли, я все одно не покину поранених.

— Невже ти не розумієш? Це ж чиста поразка! Якщо ми залишимось, нас або порішать, або й ще гірше — візьмуть у полон!

— Годі, Брігмане! Я не збираюсь тікати, піджавши хвіст!

— Ні? Виходить, ти не хочеш визнати своєї поразки? Сподіваєшся хоч якось врятувати. свою честь в останній безглуздій битві? Невже ти не розумієш, якої шкоди завдаєш варденам?!

Ворожі кіннотники тим часом повихоплювали з піхов мечі й з галасом та улюлюканням пришпорили своїх коней убік варденського табору.

— Я не дозволю, щоб ти тішив свою гордість, ризикуючи нашим життям! Лишайся, якщо тобі так кортить, але...

— Мовчати! — урвав його Роран — Прикуси язика, інакше я допоможу тобі це зробити! Бальдоре, наглядай за ним, а коли він утне бодай щось, що тобі не сподобається, почастуй його своїм мечем.

Брігман розлючено надув щоки, але миттю притих, коли Бальдор звів меч на рівень його розчервонілої пики.

Щоб вирішити, як організувати оборону, в Рорана залишалось не більше п’яти хвилин... П’яти хвилин, від яких залежало все.

«Може, покалічили як слід кількох ворогів, щоб решта дременула навтікача? — думав він.— Та ні, у нас нічого не вийде...»

Заманити кавалерію Імперії в пастку вардени так само не могли. Довколишня місцина була рівна й геть порожня, тож маневри на ній за умови атаки кінноти означали справжнє самогубство.

«Якщо ми приймемо бій, у нас немає жодного шансу на перемогу. А коли налякати їх? Хоча чим? Може, вогнем? Ні-ні... Вогнем навіть друзів не налякаєш, не те що ворогів. До того ж, який вогонь? Трава сира — тільки димітиме. Гмм... Дим? Та ні, це теж не допоможе».

Спливло кілька секунд, а потім Міцний Молот з надією зиркнув на Карна.

— Слухай,— скоромовкою спитав він,— а ти можеш створити подобу Сапфіри? Ну, щоб вона загарчала й разів два-три дмухнула вогнем. Словом, щоб вони думали, ніби в нас є дракон.

Маг почервонів і панічно закрутив головою:

— Хтозна... Раніше я цього ніколи не робив. Звісно, я можу відтворити її образ по пам’яті, тільки навряд чи він буде схожий на реальну Сапфіру. Вони напевне запідозрять, що тут щось не так,— кивнув маг убік кіннотників, які стрімко наближалися.

Роран уп’явся нігтями собі в долоню. Залишалося не більше чотирьох хвилин.

— А може, все-таки спробуєш? — буркнув він.— Нам треба їх спантеличити...

Ватажок глянув на небо, сподіваючись побачити хоча б дощовий фронт, але небо було погоже, коли не брати до уваги кількох невеличких легких хмаринок.

«Непевність, сумніви... А чого бояться люди? — спитав Роран сам себе.— Невідомого! Незрозумілого, ось чого!»

За наступні півхвилини він перебрав у пам’яті чимало варіантів, перш ніж йому на гадку спала проста й смілива ідея, яка видалась ледь не геніальною. Для того щоб її втілити, Рорану був потрібен один тільки Карн, і це його неабияк тішило.

— Усі по наметах! — скомандував ватажок, обернувшись.— Сидіть тихо як миші, навіть коли нас атакуватимуть!

Потім він ускочив до найближчого намету, запхав свій молот за пояс й накинув собі на плечі стару шерстяну ковдру. Роззирнувшись навколо, Роран схопив вільною рукою пень, що його, солдати використовували замість стільця, і з усім цим добром вибіг назовні. Вардени, котрі ще не встигли сховатись, аж роти пороззявляли з подиву, коли побачили, як ватажок підстрибом віддаляється від табору. Той пробіг добру сотню футів і різко зупинився.

— Дайте мені гральні кості й кухоль меду! — загорлав він.— І несіть сюди стіл, на якому лежать мої карти! Мерщій, хай вам грець!

На окраїні табору почулось тупотіння ніг і брязкіт кольчуг — частина людей кинулась виконувати його наказ, а решта продовжувала ховатися в наметах. За кілька секунд із табору вже бігла групка варденів і, шурхочучи по траві, тягла до ватажка все, що той прохав.

Роран тим часом не озирався. Опинившись на верхівці невеличкого пагорба, він поставив пеньок на тонший край і кілька разів прокрутив його довкола осі, аби переконатись, що той не буде хитатися під вагою його тіла. Потім ватажок сів і глянув на кіннотників, які невпинно наближались до табору. До зустрічі з ними залишалося, певно, не більше пари хвилин. Принаймні Міцний Молот уже виразно відчував усім тілом тупіт кінських копит, який з кожною миттю ставав сильнішим і сильнішим.

— Де гральні кості й мед, трясця вашій матері? — загорлав Роран, не зводячи очей з кавалерії й швидким рухом пригладжуючи свою розкуйовджену бороду.

Ватажок уже шкодував, що не встиг одягти кольчугу, але десь глибоко в душі розумів, що такий його вигляд іще дужче спантеличить ворогів, адже вони побачать перед собою чоловіка без зброї та обладунків. Той буде сидіти з таким виглядом, ніби його взагалі нічого не хвилює. З іншого боку, залишити в таборі свій молот Роран так-таки й не наважився, бо хтозна, що там у головах цих кавалеристів. А так можна буде хоч спробувати оборонятись.

— Вибач,— захекано прохрипів Карн, підбігши разом з чолов’ягою, який волік за собою невеличкий розкладний стіл, узятий з намету Рорана.

Удвох вони спритно встановили стіл перед ватажком і накинули на нього скатертину. За мить Карн поставив на його поверхню кухоль меду й поклав шкіряну торбинку з п’ятьма гральними костями.

— Геть звідси,— шикнув на варденів Міцний Молот, але в останню мить схопив за руку Карна.— Можеш зробити так, щоб повітря навколо мене тремтіло, ніби над вогнем у холодну зимову днину?

— Ну, зможу... А що це тобі дасть? — примружився Карн.

— Нічого. Просто зроби це, якщо зможеш... А тепер біжи й ховайся.

Коли довготелесий маг побіг назад до табору, Роран потрусив у торбинці кості й висипав їх на стіл. Він почав грати сам із собою, підкидаючи їх у повітря — спершу одну, потім другу, потім третю. Кості не встигали падати на стіл, бо ватажок вправно ловив їх тильним боком долоні. Цієї нехитрої забавки його навчив колись давнимдавно батько Герроу — майже кожного літнього вечора він сидів біля ґанку на старому стільчикові, пахкав люлькою й підкидав кості. Часом Роран і собі просився в гру, але завжди програвав, тому старенький Герроу здебільшого грав сам із собою.

Серце ватажка калатало дедалі гучніше, долоні стали липкі від поту, але він намагався виглядати спокійним. Відступати було нікуди, тож, якщо він хоче врятувати і себе, і варденів, треба було вгамувати свої емоції.

Міцний Молот невідривно дивився на кості. Він не звів голови навіть тоді, коли кіннотники були вже зовсім поруч. Земля довкола двигтіла, ніби під час невеличкого землетрусу, але Роран зберігав спокій.

«У дивний спосіб я вирішив померти...» — думав він і тішився тільки одним: навіть якщо за годину його вже не буде серед живих, живою все одно залишиться Катріна, яка народить їхнє маля, а отже, рід на Роранові не урветься. Він не стане безсмертним, як Ерагон, та безсмертям буде для нього дитина.

— Тпру! Тпру! Зупиніть коней! Стійте, сказано вам!

— почув Міцний Молот чийсь збентежений голос, і кіннотники, брязнувши упряжжю й зарипівши шкіряними сідлами, спинились усього за кілька ярдів від його столу.

Здається, вони трохи розгубилися, а Роран тим часом і далі вдавав, ніби не помічає непроханих гостей. Він зробив кілька великих ковтків меду, вкотре підкинув кості й спіймав двійко з них тильним боком долоні. Довкола стояв тонкий запах сирої землі, змішаний з куди менш приємним запахом кінського поту.

— Агов, друже! — гукнув той самий голос, що наказав кавалеристам зупинитися— Агов, я тобі кажу!.. Ти хто такий будеш, що розсівся тут цього погожого ранку, попиваючи мед і тішачись грою, ніби тобі начхати на все довкола? Хіба ми якісь дівчатка, що ти навіть зброї із собою не взяв? Відповідай!

Роран повільно звів очі, немов тільки зараз помітив присутність ворожих солдатів. Зухвалий голос належав невеличкому на зріст бороданеві в пишно прикрашеному шоломі. Він сидів на величезному чорному коні, чиї груди хрипіли, як ковальський міх.

— У мене немає друзів. Тож я тобі не друг,— мовив Роран глибоким спокійним голосом.— І хто ти сам, зухвальцю, щоб так нахабно відривати мене від гри?

Ватажок кінноти глипнув на Рорана так, ніби той був найдивовижнішою істотою, яких йому тільки доводилось бачити за все життя. Довгі пір’їни на його шоломі при цьому здригнулись.

— Я капітан Тарос Швидкий,— мовив він за мить.— У відповідь на твої слова скажу, що мені буде дуже прикро вбити такого сміливця, навіть не довідавшись, як його звати.

Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, Тарос спрямував спис убік Рорана. За спиною в капітана вишикувались три шеренги кіннотників. Серед них Міцний Молот помітив худорлявого кривоносого чоловіка з виснаженим обличчям і голими до плечей руками. Ватажкові здалося, ніби той схожий на варденських магів.

«А було б некепсько, якби Карн прямо таки ось зараз змусив повітря довкола мене затремтіти»,— подумав Роран, але глянути вбік табору не наважився.

— Мене звуть Міцний Молот,— мовив він, підкинувши кості й зловивши три з них блискавичним рухом.— Роран Міцний Молот, а Ерагон Шейдслеєр — це мій кузен. Чули про такого? Кіннотники почали схвильовано перешіптуватись, а капітан Тарос від подиву аж очі витріщив.

— Нічого собі,— сказав він, трохи оговтавшись.— Але звідки нам знати, що ти ке брешеш? Кожен із нас може видати себе за іншу людину!

Роран мовчки дістав свій молот і глухо грюкнув ним по столу. Потім, не звертаючи жодної уваги на кінноту, ватажок дограв партію й невдоволено шикнув, коли дві кості зірвалися йому з руки.

— Гмм...— буркнув Тарос Швидкий і закашлявся.— Ти маєш добру славу, Міцний Молоте, хоч дехто й каже, що чутки про твою відвагу дуже перебільшені... А це правда, що ти сам-один здолав три сотні солдатів у селищі Делдард під Сурдою?

— Не знав, що та огидна місцина так називається, але під Сурдою я порішив чимало солдатів. Свої голови склали сто дев’яносто три бідолахи... Правда, бивсь я не сам. Зі мною були мої вірні люди.

— Усього сто дев’яносто три? — з удаваним подивом перепитав Тарос.— Ти надто скромний, Міцний Молоте! Людина, яка вчинила такий подвиг, гідна стати героєм пісень і легенд.

Роран знизав плечима й підняв кухоль із медом, вдаючи ніби п’є,— він зовсім не хотів, щоб міцне вариво гномів затуманило йому розум.

— Я бився заради перемоги. Я не люблю поразок... Випий зі мною, як воїн із воїном,— сказав ватажок і простягнув Таросу кухоль.

Той трохи повагався, а потім зиркнув на мага, котрий стовбичив за його спиною.

— Зрештою, чого б і ні? — сказав він за мить, облизавши обвітрені губи.

Капітан Тарос зліз із коня, віддав свій спис одному із солдатів, скинув рукавиці й підійшов до столу, обережно взявши Роранів кухоль. Перш ніж зробити великий ковток, Тарос з недовірою принюхався до питва й на кілька секунд замислився. Нарешті він зважився й пригубив кухоль — мед обпік йому горлянку так, що ватажок кінноти аж скривився.

— Невже не смакує? — здивовано запитав Роран.

— Скажу тобі по правді, гірські напої надто міцні для мого язика,— відповів Тарос, повертаючи кухоль Роранові.— Я більше полюбляю вина з наших полів. Вони м’які й солодкі, а крім того, майже не б’ють у голову.

— А для мене цей напій, як молоко матері,— прибрехав Роран.— Я п’ю його вранці, удень і надвечір.

Тарос одягнув рукавиці, повернувся до свого коня, скочив у сідло й узяв поданий солдатом спис. За той час, що ватажок кінноти перебував на землі, худорлявий маг став блідий як смерть. Тарос помітив цю блискавичну зміну, і вже за мить його обличчя спохмурніло.

— Дякую за гостинність, Міцний Молоте,— мовив він, підвищивши голос, щоб його слова чули всі воїни.— Може, невдовзі в мене буде нагода почастувати тебе найсмачнішими винами з наших фермерських маєтків, і я відучу тебе від цього дикунського питва. Гадаю, наше вино тобі смакуватиме. Ми витримуємо його в дерев’яних барильцях багато місяців, а інколи навіть років. Буде шкода, якщо наша праця піде намарне... Мені б не хотілося, щоб наше вино пролилося на землю, змішавшись із кров’ю.

— Проливати смачне вино — то й справді сором,— відповів Роран,— тож нехай воно ліпше проливається на стіл під час бучних гулянок.

Тримаючи кухоль в одній руці; Міцний Молот вихлюпнув рештки меду на зім’яту траву. Якийсь час Тарос сидів непорушно — навіть пір’я на його шоломі застигло. Так спливло кілька хвилин. Потім він різко розвернув свого коня й роздратовано крикнув своїм людям:

— Шикуйсь! Шикуйсь, кому сказано!

Кіннота розвернулася, пришпорила коней і слідом за ватажком галопом помчала до Аруфса.

Роран не вірив власним очам. Він сидів непорушно, аж доки ворожий загін не від’їхав на безпечну відстань. Коли йому вже більше нічого не загрожувало, Міцний Молот глибоко зітхнув і спробував розслабитись — його руки дрібно-дрібно тремтіли.

«Спрацювало...» — подумав він вражено.

Позаду було чутно якусь метушню. Зиркнувши через плече, Роран побачив, як до нього підстрибом біжать Карн, Бальдор та ще близько півсотні воїнів, які переховувались у наметах.

— У тебе вийшло! — крикнув Бальдор, опинившись поруч.— У тебе вийшло! Неймовірно!

Щоб підбадьорити свого ватажка, він ударив його по плечу, та так сильно, що Роран ледь не перекинув стіл. Решта воїнів скупчилися довкола, навперебій вихваляючи Міцного Молота й переконуючи один одного, що з ним вони неодмінно захоплять Аруфс, поставивши його мешканців на коліна. Хтось тицьнув ватажкові наповнену теплою рідиною флягу, але Роран зиркнув на питво з ледь прихованою відразою й передав його чоловікові, що стовбичив ліворуч.

— Ти накладав якісь закляття? — спитав ватажок у Карна, хоч його слова було ледь чутно серед радісних вигуків.

— Що? — підійшов ближче Карн.

Роран повторив своє запитання. Тоді маг посміхнувся й енергійно закивав головою:

— Авжеж! Повітря довкола тебе тремтіло, як ти й просив! На щастя, у мене все вийшло!

— А ти не нападав на їхнього чарівника? Коли кіннота розвернулась, у нього був такий вигляд, ніби він ось-ось знепритомніє.

Карн широко посміхнувся:

— Сам винен. То він пробував зламати закляття. Він думав, що завіса з тремтячого повітря щось від нього приховує. А ламати насправді було нічого, тож він марно витратив майже всю свою силу.

Роран тихенько засміявся, та вже невдовзі цей тихий сміх перетворився на такий гучний регіт, що його, мабуть, було чутно аж під стінами Аруфса. Іще кілька хвилин усі раділи, аж раптом один з вартових, що стояв на сторожі табору, голосно крикнув.

— Що там таке? — скочив на ноги Роран — Розетупіться! Дайте я гляну!

Вардени пропустили ватажка, і той помітив на заході самотню постать одного з розвідників, яких він посилав до каналів. Воїн галопом мчав до рідного табору.

— Скажіть, щоб миттю був тут,— наказав Роран, коли рудоволосий зброєносець кинувся зустрічати вершника.

Невдовзі розвідник був уже за кілька ярдів від Міцного Молота. Він зіскочив на землю й мовчки рушив до Рорана.

— Капітане, сер! — вигукнув він аж тоді, коли підійшов ледь не впритул і виструнчився, мов корабельна сосна.

Роран чекав побачити перед собою досвідченого воїна, натомість перед ним стояв той самий хлопчина, котрий узяв повіддя його коня, коли ВІН тільки-но прибув до табору.

— Ну, що там таке? Ми сидимо без новин цілісінький день,— відразу ж перейшов до справи Міцний Молот, навіть не привітавшись.

— Сер! Гемунд послав мене повідомити, що він знайшов достатню кількість барж і зараз будує вози, щоб переправити їх до іншого каналу.

— Гаразд! Може, йому потрібна допомога? — спитав Роран.

— Сер, ні, сер!

— Це все?

— Сер, так точно, сер!

— Та годі весь час називати мене сером. Сказав раз — і досить. Затямив?

— Сер, так точно... тьху, тобто так... маю на увазі, так, авжеж, сер, тьху...

— Ти добре впорався зі своїм завданням! — Роран стримав посмішку.— Попоїж щось і гайда до копалень. Я хочу знати, як там у них усе просувається.

— Так, сер... Пробачте, сер... Я вже лечу, капітане! — щоки юнака спалахували рум’янцем щоразу, як він затинався.

Нарешті хлопчина відкланявся, видерся на коня й чимдуж поскакав до найближчих наметів.

Новини змусили Рорана серйозно замислитись. З одного боку, йому пощастило уникнути нападу на табір, а з другого — лишалася купа завдань, які слід було виконати найретельнішим чином, бо навіть дрібна помилка могла звести всі їхні зусилля нанівець.

— Треба повертатись до табору! — сказав Міцний Молот своїм солдатам.— До півночі слід звести навколо нього два додаткові захисні рови, бо нема гарантії, що та жовтопуза кіннота не оговтається й не спробує атакувати нас знову. Ми повинні бути готові!

Копати траншеї солдатам страшенно не хотілось, але вони сприйняли наказ без жодних нарікань.

— Невже ти хочеш, щоб завтра вони були вкрай виснажені? — пошепки спитав Карн.

— Нема ради,— так само тихо відповів Роран.— Табір треба укріпити, до того ж праця буде відвертати від похмурих думок. Попереду ціла ніч, вардени відпочинуть, та й битва додасть їм нових сил. Хіба ти не знаєш?

Ретельно обмірковуючи ситуацію, розв’язуючи ті чи інші проблеми, Роран навіть незчувся, як минув день. Вардени працювали з неймовірним завзяттям — врятувавши їх від кінноти, ватажок завоював таку довіру й повагу, яку б ніколи не здобув за допомогою слів. Однак ближче до вечора з’ясувалось, що закінчити оборонні рови цього дня навряд чи вдасться. І з кожною хвилиною ватажка охоплювала дедалі більша й більша тривога.

«Як же я раніше не здогадався, що ми нічого не встигнемо?» — мало не в розпачі думав він. Та було вже надто пізно, щоб спробувати втілити в життя якийсь інший план. Залишалося одне: робити все можливе й сподіватись, що його прикра помилка не призведе до катастрофи.

На землю впали сутінки, й Роран трохи повеселішав, бо вардени несподівано почали працювати з подвійною швидкістю. Усього за кілька годин, коли в погожих нічних небесах яскраво сяяли зорі, ватажок та його вісімсот воїнів стояли біля млинів, зробивши все необхідне, щоб узяти Аруфс до завтрашнього вечора. Обвівши поглядом плоди тяжкої праці, Міцний Молот полегшено зітхнув. Він іще й досі не вірив, що варденам вдалося з усім упоратись. .

— Ми славно попрацювали! — сказав Роран своїм воїнам.— А тепер — по наметах! Поспіть, наберіться сил. На світанку ми йдемо в атаку!

Вардени відповіли на це схвальними вигуками, хоч більшість із них уже ледь трималися на ногах.

МІЙ ДРУГ – МІЙ ВОРОГ

Тієї ночі Роран спав неспокійно. Про те, об розслабитись, годі було навіть мріяти — надто вже важлива попереду битва, а й думка про можливі поранення, як завжди, не давала йому спокою. Між хребтом і потилицею утворилась вібруюча грудка нервів, що виривала його з нетрів сну дедалі настирливіше.

Отож, коли на вулиці пролунав м’який, ледь чутний стукіт, Роран скочив зі свого лежака як ошпарений. У наметі стояла непроглядна темрява, було видно лиш обриси деяких предметів, та й то завдяки тьмяній смузі ліхтарного світла, що пробивалося крізь щілину вхідної запони.

Повітря було холодне й застояне, ніби Міцного Молота запроторили в якусь глибочезну підземну печеру. І котра б не була зараз година, Роран розумів тільки одне — надворі глупа ніч, така глупа, що навіть нічні тварини вже повернулись до своїх нір. У таборі спали всі, крім вартових.

Міцний Молот намагався дихати повільно й безшумно, щоб мати змогу прислухатись до всіх інших звуків. Найгучніше калатало його серце. Його удари були такі лункі, мов усередині нього хтось напнув невидиму струну лютні.

Спливла хвилина. Потім друга.

Коли Роран потроху почав уже заспокоюватись, а кров у його жилах запульсувала повільніше, навпроти намету несподівано виросла тінь, затуливши собою світло ліхтаря.

Пульс ватажка миттю прискорився, серце знов закалатало так, ніби він намагався видертись на крутий схил. Це був чужинець — ніхто зі своїх не став би будити Рорана таким дивним чином. Навіть якби ватажок проспав початок атаки або йому просто принесли якусь важливу інформацію,— вартові неодмінно покликали б його на ім’я, перш ніж насмілитись увійти до намету.

Наступної миті між запонами входу прослизнула чиясь рука в чорній рукавичці й потягнула за мотузок, котрий тримав їх разом. Роран уже збирався відкрити рота, щоб підняти вартових за тривогою, але раптом передумав. Втрачати момент несподіванки було геть безглуздо, крім того, непроханий гість мав запанікувати, якби зрозумів, що ватажок прокинувся. А паніка завжди робить ворога небезпечнішим.

Правою рукою Роран обережно дістав свій кинджал з-під згорнутого плаща, який служив йому замість подушки, і сховав зброю під покривалом біля коліна. Тим часом іншою рукою він схопився за край покривала. Коли незнайомець швидко заходив до намету, навколо його постаті утворився обідок золотавого світла. Роран помітив, що чоловік був одягнений в коротку шкіряну куртку, але не мав на собі кольчуги. Запона намету повернулась на своє місце, і всередині знову запанувала непроглядна темрява.

Безлика постать повільно скрадалася до Роранового лежака. Вдавати спокійне дихання сплячої людини ставало дедалі важче, тож якоїсь миті ватажкові почало здаватись, ніби він узагалі ось-ось задихнеться. Незнайомець був уже на відстані трьох кроків. І в цю мить Міцний Молот не витримав, кинув ворогові на голову покривало і з диким криком зробив відчайдушний стрибок, намагаючись встромити кинджал у його груди.

— Стривай! — загорлав чоловік.— Я друг, я твій друг!

Від несподіванки Роран опустив уже занесену для удару руку, і вони вдвох упали на землю. При тому, падаючи, незнайомець із блискавичною швидкістю вдарив ватажка по нирках, та так сильно, що тому аж дух перехопило. Від болю Роран ледь не втратив пам’ять, та все ж зібрався на силі й відкотився подалі від нападника, щоб тримати його на безпечній відстані. Звівшись на ноги, він знову кинувся на ворога, який ще й досі не міг вибратися з-під покривала.

— Стривай, я твій друг! — іще раз крикнув чоловік, та Роран не збирався вірити йому вдруге, натомість добряче копнув його ногою.

І все ж нападникові вдалося скочити на ноги. Він несподівано блокував удар Роранового кинджала, натомість вихопив зі своєї куртки ніж і полоснув ним ватажка по грудях. Біль був не такий уже й сильний, тож Міцний Молот лише дужче розлютився. Роздерши покривало й зваливши чоловіка з ніг, ватажок щосили кинув його на стінку намету. Мить — і обох суперників накрило важкими шарами шерсті. Пробиратися до ворога довелось у цілковитій темряві, тож Роран ледь не скрикнув від несподіванки, коли хтось наступив йому на ліву руку.

Помилка в такій ситуації могла коштувати життя. Власне кажучи, усе до того і йшло, бо таємний незнайомець різко схилився, намагаючись скрутити Роранові в’язи. Але той вільною рукою в останню мить устиг схопити нападника за щиколотку. Чоловік утратив рівновагу, брикнув ногою, ніби скажений кріль, та Роран стис її з такою силою, що той відчайдушно заволав.

Не даючи супернику ані найменшого шансу отямитись, Міцний Молот замахнувся кинджалом, проте не влучив і всадив його в землю зовсім поруч із горлянкою незнайомця. Ще одна спроба теж не принесла успіху, бо чолов’яга крутився як в’юн та ще й примудрився вдарити Рорана в обличчя.

— Хто ти? — загорлав ватажок.

— Я твій друг,— відповів нападник і немов на підтвердження своїх дружніх намірів тричі вдарив Рорана по ребрах коліном.

Тоді Міцний Молот закинув голову назад і так ударив ворога лобом у ніс, що той хруснув, мов суха гілка. Чоловік смикнувся туди-сюди, загарчав, та Роран не послаблював хватки.

— Ти мені не друг,— процідив ватажок крізь зуби й, зіпершись на праву руку, повільно спрямував кинджал убік незнайомця.

Тієї ж миті позаду залунали крики варденів. Кинджал несподівано легко пройшов крізь шкіряну куртку непроханого гостя й уп’явся в м’яку плоть. Чоловік зойкнув. Аби не випробовувати долю, Роран штрикнув його ще кілька разів і залишив кинджал стирчати у ворожих грудях.

Серце чоловіка ще билося, і Міцний Молот виразно відчував його конвульсивний рух під руків’ям кинджала. Суперник двічі спробував вирватись, та невдовзі перестав опиратися й затих, спливаючи кров’ю.

Якийсь час Роран не наважувався його відпустити. Так вони й лежали поруч — чоловік конав, а ватажок поринув у те заціпеніння, яке щоразу набігало на нього сумною хвилею, коли він убивав людину.

— Хто ти? — прошепотів ватажок, трохи оговтавшись.— Хто тебе послав?

— Я... Я майже вбив тебе...— розчаровано мовив незнайомець. Потім він захрипів, і його тіло бездиханно обм’якло.

Роран дрібно тремтів усім тілом, відчуваючи, як утома паралізує кожен м’яз.

— Зніміть із мене це! — хрипким голосом сказав Міцний Молот, знемагаючи під вагою намету, темряви й затхлого повітря.

Вардени потягли намет на себе, але звільнити ватажка їм одразу не вдалося. У розпалі боротьби суперники закуталися в намет, наче в якийсь кокон. Урешті-решт хтось найкмітливіший прорізав над Рораном товстий шар шерсті, й крізь отвір полилося мерехтливе світло.

Ватажок насилу звівся на ноги й виліз назовні. Потім трохи сором’язливо роззирнувся навкруги, бо був у самій білизні. Його ще й досі хитало.

Довкола, тримаючи напоготові мечі и списи, з’юрмились Бальдор, Карн, Делвін, Мандел і ще з десяток воїнів. Серед них одягнені як слід були тільки двоє — придивившись уважніше, ватажок упізнав вартових.

— Божечку ж ти мій! — скрикнув один із воїнів, який порпався в рештках намету й саме дістався до понівеченого тіла Роранового кривдника.

Небіжчик був величезний на зріст, мав довге кудлате волосся, зібране в кінський хвіст, і шкіряну пов’язку на лівому оці. З його розтрощеного носа ще й досі юшила кров, заливаючи нижню частину обличчя кривавою маскою. Вона повільно стікала по шиї на землю, утворюючи таку велику калюжу, аж починало здаватися, що звичайна людина не може мати стільки крові.

— Роране,— посмикав ватажка за плече Бальдор, але той ще й досі ніяк не міг відвести погляду від мертвого нападника.— Роране, послухай мене! Тебе не поранено? Роране, що сталося?

— Що? — прийшов до тями ватажок, коли схвильований голос Бальдора нарешті привернув його увагу.

— Роране, тебе поранено?

«І чого це він таке питає?» — спантеличено зиркнув Роран на себе й ледь не обімлів від жаху.

Усі його груди були заляпані кров’ю, а червоні патьоки вкривали його руки й майже всю білизну.

— Та наче ні,— відповів він, насилу вимовляючи слова.— Іще на когось напали чи тільки на мене?

Від гурту солдатів мовчки відійшли Делвін і Гемунд, винісши за собою на ковдрі чиєсь мертве тіло. Це був той самий хлопчина, котрий доправив Роранові послання.

— Ох...— вирвалось у Міцного Молота.— Ну чого ж він тут вештався серед глупої ночі?

— Я ділив з ним намет, капітане,— сказав один із воїнів, зробивши крок уперед — Уночі він завжди виходив справити малу нужду, бо перед сном пив багато чаю. Мати сказала йому, що так він менше хворітиме... Він був гарний хлопець, капітане, і не мав би загинути через якогось підлого боягуза.

— Не мав би...— буркнув Роран, а сам подумав:

«Якби він не загинув, то зараз із перерізаною горлянкою лежав би я».— То що, ніхто більше не постраждав? — спитав він уже трохи бадьоріше, підійшовши до тіла нападника.

Воїни закрутили головами, намагаючись зрозуміти, чи всі їхні товариші живі.

— Здається, всі цілі,— мовив Бальдор після нетривалої мовчанки.

— Ви перевірили?

— Ні...

— Ну то перевірте! І спробуйте нікого не будити. Солдатам треба виспатись. Біля всіх командирських наметів поставити варту!

«Міг би й раніше це зробити»,— подумки докоряв сам собі Роран, почуваючись повним дурнем, коли Бальдор віддавав накази.

Біля нього залишились Карн, Мелвін і Гемунд. Четверо солдатів підняли бездиханне тіло юнака й понесли його за межі табору, щоб поховати.

Переступаючи через нападника, Гемунд ненароком зачепив носком чобота кинджал, що стирчав із грудей здорованя.

— Схоже, кіннота, з якою ти сьогодні мав справу. не так уже тебе й злякалася...— сказав воїн, відновлюючи рівновагу.

— Твоя правда,— кивнув Міцний Молот. Він дрібно тремтів, його руки та ноги були холодні як лід.

— Ось,— сказав Карн, збігавши за покривалом і накинувши його Роранові на плечі— Так буде краще. Ходімо, посидиш біля багаття, а я тим часом нагрію води, щоб ти помився. Гаразд?

Роран мовчки кивнув, бо в горлі в нього пересохло, а язик прилип до піднебіння. Маг підставив йому своє плече, і вони пішли до багаття. Проте Карн несподівано зупинився, не зробивши й десятка кроків.

— Делвіне, Гемунде! — гукнув він — Мені потрібен лежак, стільчик, кухоль меду й кілька пов’язок. І все це негайно!

Нічого не питаючи, двійко воїнів зникли поміж наметів.

— Якщо тебе не поранено, то що це тоді таке? — насупившись, глянув Карн на груди ватажка.

Роран і собі опустив голову й побачив довгий глибокий поріз, що починався майже біля правого плеча, тягнувся через усі груди й закінчувався над лівим соском. Краї рани розійшлися десь на чверть дюйма й нагадували беззубий рот, що скривився в якійсь сумній, приреченій посмішці. Найбільше дивувало те, що поблизу самої рани взагалі не було крові: з порізу просочилась усього одна краплинка. Роран чітко бачив під своєю шкірою шар жовтого жиру, а під ним м’язи, що за кольором нагадували шмат сирої оленини.

Міцний Молот звик до жахливих ран, завданих мечами, списами й іншою зброєю, яка розсікала плоть і нівечила кістки, проте на свій поріз спокійно дивитись не міг. За час війни з Імперією він сам отримав безліч ран. До сьогодні найжахливішим був удар у праве плече, завданий разаком, коли той схопив Катріну в Карвахолі. Але цей глибочезний поріз на грудях міг цілком із ним позмагатися.

— Болить? — спитав Карн.

Ні,— заперечно похитав головою Роран, не зводячи очей з рани.

Його серце ще й досі не заспокоїлось. Воно билось так швидко, що один удар було неможливо відрізнити від іншого.

«Невже мене полоснули отруєним ножем?» — думав Міцний Молот.

— Роране, опануй себе,— спокійно мовив Карн, помітивши його хвилювання — Я зможу тебе вилікувати. Головне, аби ти не відмовлявся від лікування.

Маг підвів Рорана до лежака, який Гемунд приніс із сусіднього намету, і змусив його сісти. Роран не пручався.

— Як же я себе опаную? — сумно й тривожно посміхнувся він.

— Просто. Глибоко дихай і уяви, що ти видихаєш усе погане в землю. Повір, це спрацює.

Роран вирішив не перечити. Після третього видиху м’язи ватажка розслабились, і з порізу бризнула кров прямо Карнові в лице. Маг відскочив на крок, зашепотівши якесь закляття, але кров і далі стікала по голому животу Міцного Молота.

— Почало боліти,— зціпивши зуби, прошипів він.

— От халепа! — скрикнув Карн і замахав руками до Мелвіна, який наближався до намету, тримаючи в руках пов’язки.

Не можна було гаяти жодної секунди. І тількино Мелвін був на місці, маг вихопив у нього найдовшу пов’язку й наклав її ватажкові на груди.

— Лягай,— наказав він Міцному Молоту.

Роран покірно ліг, а Гемунд тим часом приніс для Карна стільчик. Той сів на нього поруч із Рораном, ще й досі притримуючи скривавлену пов’язку.

— Відкрий пляшку з медом і давай її сюди,— попрохав маг Делвіна, замислено клацнувши пальцями вільної руки.

Делвін миттю виконав наказ і передав Карнові плящину з міцним питвом.

— Перш ніж лікувати твою рану магією, мені доведеться почистити її медом. Гаразд? — пильно глянув на Рорана Карн.

— Дай щось прикусити...— приречено кивнув Роран. Делвін брязнув пряжками й вклав ватажкові між зуби свій тонкий шкіряний ремінь.

— Зроби це,— прохрипів Роран, міцно стиснувши щелепи.

Не встиг ватажок і оком змигнути, як Карн уже здер із його грудей пов’язку й хлюпнув на рану меду. Біль був нестерпний. Роран учепився за лежак, вигнувшись так сильно, що почало здаватися, ніби його хребет осьось трісне.

— Все-все, я скінчив,— заспокоїв його Карн і відставив пляшку подалі.

Кожен Роранів м’яз тремтів від напруги. Тамувати біль було надзвичайно важко, тож маг швиденько приклав свої руки до рани й зашепотів довгі речення прадавньою мовою.

Спливло не більше десяти секунд, як ватажок відчув у грудях нестерпне свербіння, що бігало його шкірою, ніби тисяча спантеличених мурашок. Воно дужчало, дужчало й дужчало, аж раптом узагалі зникло, сягнувши якоїсь критичної точки. Роран полегшено зітхнув, бо вже почав боятися, що не витримає й роздере собі груди до самісіньких кісток.

Упоравшись із нелегким завданням, Карн обхопив голову руками й, похитуючись, відійшов убік. Ватажок тим часом звісив з лежака ноги, обмацуючи свої груди. На них не лишилося жодного сліду. Вони виглядали так само, як і раніше. Можна було подумати, що напад одноокого зухвальця був усього лиш жахливим сном.

«Магія...» — не переставав дивуватись Роран.

Делвін і Гемунд, що стовбичили поруч, аж роти пороззявляли від подиву, хоч і намагалися не виказувати своїх емоцій.

— Ідіть відпочиньте...— гукнув до них Міцний Молот.— Ми виступаємо за кілька годин, а ви потрібні мені бадьорими!

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — спитав Делвін.

— Авжеж, інакше й бути не може,— збрехав Роран.— Дякую за допомогу. А тепер ідіть. Як мені відпочити, коли ви панькаєтеся зі мною, ніби з маленькою дитиною?

Коли солдати пішли, ватажок витер обличчя й зиркнув на свої заляпані кров’ю руки. Тіло було виснажене, як перед смертю, а на душі — порожньо.

— Ти зможеш битися? — спитав він у Карна.

— Зможу. Та, мабуть, не так завзято, як досі...— знизав плечима маг.— Як не крути, а я мав віддати тобі свою силу. Хіба ж ми зможемо вести війну без тебе?

— Тобі треба відпочити. Невдовзі світатиме,— розчулився Роран.

— А як же ти?

— Я помиюся, потім одягнуся в щось чисте й піду до Бальдора. Подивлюсь, чи він, бува, не знайшов нових убивць.

— То, виходить, ти не збираєшся відпочивати?

— Ні,— мимохіть почухав груди Роран, та враз схаменувся й відсмикнув руку — Я й раніше не міг заснути, а тепер і поготів.

— Ясно,— повільно звівся зі свого стільчика маг.— Якщо знадоблюсь, ти знаєш, де мене шукати.

Непевною ходою Карн почимчикував углиб табору й зник серед наметів. Роран тим часом заплющив очі. Він думав про Катріну, аби хоч якось заспокоїтись. Посидівши кілька хвилин, Міцний Молот зібрав докупи рештки сил і попрямував до свого подертого намету. Дістаючи зпід клаптів шерсті свій одяг, зброю й кольчугу, він намагався не дивитись на охололе тіло нападника.

Нарешті Роран знайшов усі речі. Тепер треба було зробити найважче. Він повільно став на коліна перед трупом, узявся за руків’я кинджала й потягнув його на себе, відчуваючи, як метал шкрябає об кістки. Повернувши свою зброю, Роран начисто витер її об витолочену траву.

У таборі було тихо. Невдовзі прибіг Бальдор, що ретельно перевірив усі пости й поговорив із кожним вартовим. Ті запевнили, що нікого не бачили, тож вардени були в безпеці. Відпустивши Бальдора, Роран якийсь час тинявся між наметами, відтворюючи в пам’яті всі подробиці плану облоги Аруфса. Урешті-решт на одному з обідніх столів ватажок знайшов шмат холодної курки. Він сів, узяв м'ясо и почав замислено жувати, поглядаючи в зоряне небо.

Думки пурхали йому в голові, ніби зграйка наполоханих птахів, і весь час поверталися до загиблого хлопчини, котрого вардени вже встигли поховати за табором.

«Хто вирішує, жити комусь чи померти? — думав Міцний Молот.— Хіба моє життя важливіше за його? Та ні. З якого дива? Але сталося так, що він уже в землі, а я ще й досі дихаю цим солодким повітрям. Життя — неймовірно жорстока річ... Жорстока й незбагненна...»

 

ВОГНЕННЕ БОРОШНО

— Ну і як воно, мати молодшу сестричку? — спитав Роран у Бальдора, коли вони пліч-о-пліч під’їздили до найближчих млинів у ранкових сутінках.

— Та хтозна... Вона ще така дрібна, як кошенятко. Ніяк не призвичаюсь...— Бальдор натягнув повіддя, бо його кінь весь час так і норовив зупинитись, щоб пощипати соковитої трави.— А загалом, відчуття якесь дивне, бо вона настільки молодша за мене, що й подумати страшно.

Роран лиш кивнув головою й глянув через плече, аби переконатись, що піша колона з шестисот п’ятдесяти воїнів не відстала.

Доїхавши до млинів, Роран зіскочив з коня й прив’язав його перед найнижчим із трьох будинків. Тієї ж миті він підкликав до себе якогось воїна й наказав йому відігнати коней назад до табору. Тепер можна було йти до каналу.

Міцний Молот спустився дерев’яними сходами аж до що похитувалися на водній гладіні, вишикувані в лінію. Ці баржі більше нагадували велетенські корита або плоскодонні човни, на яких селяни спускалися від Нарди до Тейрма. І це було добре, бо вони не мали гострих носів, тож поєднати їх дошками та мотузками в одну довжелезну конструкцію не становило якихось проблем.

На носу першої та вздовж бортів другої барж були складені плити нарізаного сланцю, які вардени за вказівкою Рорана перетягли сюди з копалень. Сланцеві плити воїни прикрили мішками борошна. Так утворилася стіна, що сягала їм пояса. У тих місцях, де сланцю не вистачило, вардени спорудили стіну із самих мішків, кладучи по два в ширину й по п’ять у висоту.

Роран наказав навантажити баржі не просто так. Він сподівався, що вся ця важенна конструкція послужить гарним водним тараном і, розігнавшись як слід, легко проб’є ворота, розташовані на іншому кінці каналу.

Баржі й справді були такі важкі, що мали шанс пробити ворота навіть тоді, коли б ті перебували під захистом магії. Принаймні рядові маги навряд чи врятували б їх, а Галбаторікс, певна річ, не став би марнувати енергію на захист якихось там воріт. Крім того, стіна з каміння та мішків досить надійно захищала воїнів від ворожих стріл і списів.

Роран обережно йшов палубами до головної баржі. Опинившись на її носі, ватажок поклав свою зброю під купу сланцю й озирнувся назад. Він хотів глянути, чи всі вардени зможуть розташуватись на суднах.

Кожен воїн, який спускався на баржі, додавав їм свою вагу, тож палуби занурювались усе глиб ше й глибше, аж доки не стали визирати з води всього на кілька дюймів.

Карн, Бальдор, Гемунд, Делвін та Мандел розташувалися поряд із Рораном. Усі п’ятеро, не вагаючись ані миті, обрали для себе найнебезпечнішу позицію на цьому плавучому тарані. Воно й не дивно, бо вже невдовзі на варденів чекав штурм Аруфса, тож попереду мали бути найсильніші — помилка навіть одного з бійців могла поставити під загрозу всю операцію.

На одній із барж Роран помітив Брігмана. Той стояв у колі людей, якими раніше командував. За порушення субординації Міцний Молот позбавив його всіх регалій і взагалі усунув від служби. Проте невдовзі Брігман знову прийшов до нього й почав благати, щоб ватажок дозволив йому взяти участь у вирішальній битві за Аруфс. Роран довго вагався, але врешті-решт погодився — варденів було обмаль, тож кожен меч міг стати в пригоді.

Міцний Молот іще раз глянув на Брігмана й закусив губу. Чи правильно він зробив, що взяв Брігмана? З одного боку, солдати Брігмана стали поважати Рорана, а з іншого — Брігман командував ними тривалий час. Хтозна, чим усе це може обернутися. Зараз він хоч до рани прикладай, а що як раптом візьме й відмовиться виконувати накази, особливо його, Роранові?

«Нічого,— заспокоїв себе Міцний Молот,— найменший непослух з боку Брігмана, і я покажу йому, де раки зимують...» Ясна річ, це було трохи наївно, бо штурм є штурм, і навряд чи під час нього знайдеться бодай хвилина, щоб з’ясовувати стосунки з колишнім командиром.

Нарешті всі були на баржах. На березі залишилося всього шестеро воїнів. Можна було починати.

— Відкривайте! — крикнув Роран двом чоловікам, які стояли на бермі під самісінькою верхівкою гори. Ця берма сповільнювала й стримувала потік води, який ішов каналом від північних боліт. Футів за двадцять нижче перебували перше водяне колесо й басейн. Навпроти басейну розташовувалась друга берма, поруч з якою чекало сигналу ще двійко солдатів. Наступне водяне колесо з басейном було на двадцять футів нижче. Цей басейн, як і належить, теж закінчувався бермою, після якої потік води уже без перешкод прямував аж до самого Аруфса.

Усі три берми були сполучені зі шлюзовими воротами, які Роран із Бальдором закрили, коли вперше оглядали млини. Останні два дні вардени пірнали в воду й підкопували ґрунт біля шлюзових воріт, і їм таки вдалося встромити під них міцні металеві балки.

І ось тепер солдати на верхній та середній бермі взялися за ці балки й почали методично розхитувати їх туди-сюди. За планом, воїни, які перебували на нижній бермі, повинні були почати робити те саме на кілька хвилин пізніше.

Роран уп’явся пальцями в мішок борошна — він явно нервував, бо чудово розумів, що варто якійсь із ланок затриматись хоч на кілька секунд, і вся його затія буде зведена нанівець.

Спливла хвилина, друга — нічого не відбувалося.

Аж раптом найвищі шлюзові ворота гучно зарипіли й відчинилися. Берма розламалась навпіл, посипалася земля, і гігантський язик брудної води лизнув водяне колесо, що стало швидко обертатись. Вардени, які стояли на бермі, ледве встигли відскочити геть.

Ринувши в чорний басейн під водяним колесом, вода здійняла стовп бризок заввишки в тринадцять футів. На наступну берму пішла пара могутніх кількафутових хвиль. Воїни, які чатували на ній, миттю покинули свій пост і відбігли на безпечну відстань. Це був правильний крок, бо вже невдовзі хвилі вдарили в шлюзові ворота із силою дракона й каламутна вода змила геть усе, що лишилось від берми.

Стрімкий потік закрутив друге колесо з іще більшою швидкістю, ніж попереднє. Під тиском води дерев’яні бруски затріщали так пронизливо, що Роранові здалося, що колесо може ось-ось зламатися. У такому разі баржам загрожувала велика небезпека, а атака Аруфса могла завершитись, так і не розпочавшись.

— Відв’язуй! — скомандував Міцний Молот.

Один із варденів перерізав мотузки, якими баржа була пришвартована до берега, тим часом решта взялися за довжелезні жердини, занурили їх у воду й почали швидко відштовхуватись від берега.

Перевантажена баржа потроху рушила вперед, набираючи швидкість значно повільніше, ніж сподівався Роран.

За мить вода дісталась останньої берми. Глухий удар — і потік пробив у воротах діру, так, ніби ті були не з дерева, а зі щойно випеченого хліба. Дерево хруснуло, мов весняна крига, колесо трохи нахилилось, але, на щастя, таки витримало.

В обличчя Рорана вдарив струмінь холодного вітру.

Нестримний потік води увірвався в канал.

— Швидше! — крикнув Міцний Молот людям, які штовхали баржу.

Хвиля наздоганяла їх із шаленою швидкістю. За мить вона вже дісталась заднього борту баржі.

Стіна води стрімко пішла вперед, відкинувши Міцного Молота й інших варденів аж на корму. Удар був такий потужний, що кільканадцять мішків борошна з плюскотом зірвались у воду.

Задню частину баржі підняло на кілька футів над поверхнею каналу й стало розвертати. Роран добре розумів, що коли її не вирівняти, то вона неодмінно застрягне між берегами, а тоді пиши пропало — потік або розтрощить баржу на друзки, або перекине її разом з усіма варденами.

— Тримайте баржу рівно! — щосили закричав Міцний Молот, зводячись на ноги й розштовхуючи мішки, якими його засипало.— Не дайте їй розвернутись!

Тоді воїни почали відштовхуватись палями від берегів. Вони, як могли, намагались вирівняти баржу так, щоб та пливла посередині каналу. Роран тим часом видерся на купу сланцю й показував потрібний напрямок руху. Невдовзі вардени таки впоралися зі своїм завданням — повільно набираючи швидкість, баржа посунула каналом униз.

— У нас вийшло! — скрикнув Бальдор, трохи дурнувато посміхаючись.

— Дивись, не накаркай,— полегшено зітхнув Міцний Молот.— Нам іще пливти й пливти.

Коли вардени проминали свій табір, який був розташований за одну милю від Аруфса, небо на сході лиш почало потроху жовтіти. Швидкість баржі була пристойна, тож вони мали дістатись до міста ще перед сходом сонця. Залишалося тільки сподіватись, що вартові на баштах помітять їх в останню мить. Сильний потік води був далеко попереду, але баржа продовжувала рухатись дедалі швидше й швидше, бо йшла вниз за течією і не мала на своєму шляху жодних перешкод.

— Слухайте! — голосно мовив Роран, так, щоб його чули всі вардени.— Коли ми вдаримось об міські ворота, то можемо попадати в воду. Будьте готові пливти. І пам’ятайте: доки ми не дістанемось берега, ми — легка мішень. А на суші в нас одна-єдина мета — якомога швидше дістатися внутрішньої стіни, доки ворог не встигне зачинити ворота. Якщо їм це вдасться, ми ніколи не захопимо Аруфс. Головне — прорватися через другу стіну. Далі буде вже легше. Лорду Гелстіду нікуди дітись. Ми швидко знайдемо його й змусимо здатися. Але другої стіни може й не бути. Тоді ми просто захопимо позиції в центрі міста й будемо просуватися вперед, вулиця за вулицею, аж доки весь Аруфс не опиниться в наших руках.

І пам’ятайте, військо супротивника вдвічі більше за наше, тож краще захищайтесь щитами й постійно пильнуйте. Не розбігайтеся, тримайтесь купи. Солдати Імперії знають вулиці як свої п’ять пальців. Вони можуть влаштувати засідку там, де ви найменше на неї чекаєте. Якщо хтось раптом загубиться чи відстане, пробивайтесь до центру міста, наше військо буде там.

Сьогодні Імперія зазнає грандіозного удару. Сьогодні ми завоюємо славу, про яку мріє кожен чоловік. Сьогодні ми впишемо свої імена в історію. Те, що ми зробимо за кілька наступних годин, барди будуть оспівувати в піснях іще сотні років. Думайте про своїх друзів! Думайте про свої родини, про своїх батьків, про своїх дружин і дітей! Бийтеся як належить, бо ми б’ємося за них! Ми б’ємось за свободу!

Воїни схвально закричали у відповідь.

— Щити! — наказав Міцний Молот після того, як вони затихли.

Вардени, усі як один, схилилися й підняли щити, прикриваючи себе і своїх товаришів. Середина баржі ніби вкрилась лускою й обернулась на лапу гігантського дракона.

Роран був задоволений. Він зістрибнув із купи сланцю й глянув на Карна, Бальдора та ще чотирьох воїнів, з якими він прибув із Белатони. Наймолодший серед них, Мандел, був трохи наляканий, але Роран не сумнівався в тому, що він упорається зі своїм хвилюванням.

— Готові? — спитав Міцний Молот. Усі ствердно кивнули.

Роран не стримався — на його обличчі заграла мрійлива посмішка.

— Чого це ти радієш? — обережно спитав Бальдор.

— Ех,— зітхнув ватажок,— якби ж то мій батько міг мене зараз бачити!

Бальдор і собі посміхнувся.

Та часу на сантименти не було. Уже за мить Роран прикипів поглядом до найбільшої хвилі. Коли вона дійде до міста, вартові можуть переполошитися й почати бити на сполох, а це вкрай небажано. Тим часом хвиля була вже зовсім близько від міста й мала ось-ось вдаритись об його ворота.

— Ну що, посилай сигнал! — наказав Міцний Молот Карнові.

Маг кивнув. Його губи щось гарячково зашепотіли, видаючи дивні звуки прадавньої мови:

— Готово!

Міцний Молот глянув на захід. Там, на полі, стояли вряд варденські катапульти, баліста й вежі для облоги. Вежі так і лишилися нерухомі, а от решта воєнної машинерії запрацювала, засипаючи Аруфс шквалом стріл і каміння. Тієї ж миті ще півсотні солдатів атакували місто з протилежного кінця. Загін складався переважно з лучників, які здійняли неймовірний галас і обстрілювали ворога палаючими стрілами. Вони розраховували на те, що оборонці подумають, ніби десь там, у темряві, прямо за їхніми спинами, стоїть велетенське військо, готове рушити в наступ.

«Ну, ось,— подумав Роран в якомусь забутті,— зараз усе й почнеться. Поляже багато воїнів, а може, і я сам».

І ця думка про близьку небезпеку дивним чином підбадьорила ватажка — від його втоми не лишилося й сліду. Ані їжа, ані сміх, ані фізична праця, ані кохання — ніщо не захоплювало Міцного Молота так, як битва. Він ненавидів смерть і кровопролиття, але брязкіт зброї магічно вабив його, він ніколи не хотів бути воїном, але став ним... До того ж, одним із найкращих.

Міцний Молот опустився навколішки. У шпарину між двома пластинами сланцю він дивився на ворота, які ставали все ближче й ближче. Здавалось, ця перепона — просто нездоланна. Надводна частина воріт була зроблена з товстелезних дощок, темних від часу й води. А під водою ворота переходили в металеві ґрати. Роран розраховував на те, що вони вже добряче підточені іржею, і наказав прилаштувати до днища баржі дві великі колоди. За його задумом, ці колоди мали протаранити ґрати, а баржа своїм носом розтрощити дошки самих воріт. План виглядав наче цілком розумно, та як воно буде на ділі, Міцний Молот, звісно ж, не знав.

— Обережно,— прошепотів він більше для себе, ніж для варденів, коли до воріт залишалося зовсім мало.

Кілька воїнів у задній частині продовжували розганяти баржу палями, а решта, як і раніше, сховалися за стіною щитів.

Арка, що вела до воріт, була велетенська, мов яка печера. Коли борти баржі зі скреготом чиркнули об її стіни, угорі, в одній із бійниць, з’явилось кругле й бліде, як місяць, обличчя вартового. Навіть із відстані тридцяти футів Роран розгледів у його очах непідробний жах.

Баржа тим часом набрала таку швидкість, що Міцний Молот навіть не встиг подумки лайнутись, як течія вже понесла її в прохолодну темряву, залишивши вартового далеко позаду.

Спливла мить, друга... Аж раптом — удар.

Він був такий потужний, що Роран подався вперед, з розгону вдарившись лобом об сланцеву плиту. Шолом урятував голову ватажка, хоч у вухах і загуло так, ніби він опинився всередині велетенського дзвона. Баржа затремтіла й похитнулася, але навіть крізь дзвін у вухах Роран почув, як тріщить дерево і з брязкотом ламається метал.

Плита сланцю ковзнула назад і впала на Міцного Молота, зваливши його з ніг і притиснувши до палуби. Роран ухопив плиту обома руками, зібрався на силі й штовхнув її за борт, де вона розсипалась на шматки, ударившись об куток арочного проходу.

Навколо панувала майже непроглядна темрява, і було вкрай важко збагнути, що відбувається. Усе безладно рухалося й кружляло. Раз по раз хтось злякано кричав. Аж тут ватажок відчув під ногами воду — баржа протікала, хоч сказати, де саме виникла пробоїна, було неможливо.

— Дайте мені сокиру! — крикнув Роран, простягнувши руку вперед.— Сокиру... дайте мені сокиру!

Тим часом баржа різко нахилилась, і Міцний Молот знов покотився по палубі. Падаючи, він устиг помітити у воротах діру, але вони ще й досі стояли на місці. Звісно, можна було б зачекати, доки тиск води так чи інакше проштовхне баржу в місто, але тоді ворожі солдати встигли б підготуватися до оборони.

Нарешті хтось із варденів простягнув ватажкові сокиру, та саме в цю мить на стелі арки відкрилося шість квадратних отворів і з них градом посипались стріли. То тут, то там вони зі свистом впиналися в палубу баржі й пробивали кольчуги варденів.

— Карне! — закричав Роран.— Карне, зроби щонебудь!

Але це було зайве, бо маг, причаївшись за мішками з борошном, уже й так почав шепотіти слова захисних заклять. Ватажок тим часом, перестрибуючи через купи сланцю, пробирався до носа баржі. Та нахилилась іще на кілька дюймів — ворота зарипіли, і крізь пробоїну почало прозирати світло.

Мить — і, дзенькнувши об сланець, за кілька сантиметрів від Роранової руки просвистіла ворожа стріла. Тоді ватажок подвоїв швидкість. Невдовзі він уже був на носі баржі. Та Міцний Молот не встиг навіть раз змахнути сокирою, як повітря розітнув якийсь різкий, неймовірно огидний звук. Сокира випала ватажкові з рук, він затулив вуха й поточивсь назад.

Великий шмат воріт шубовснув у воду, обдавши Рорана рясними бризками. Та все ж прохід іще й досі залишався недостатньо широким, щоб баржа могла вільно потрапити в місто. На її шляху стирчали гострі колоди величиною з людський зріст — то були уламки воріт. Не гаючи ані секунди, Роран відскочив назад і кинувся за сланцеву стіну.

— Прихиліть голови! — гукнув він, прикривши себе щитом.

Баржа нарешті прослизнула вперед, подалі від смертоносних стріл, і запливла в гігантську кам’яну залу, освітлену факелами. У її кінці виднілися ще одні ґрати, зроблені з дерева й металу. Крізь їхнє пруття Роран побачив нечіткі обриси перших міських будівель.

З обох боків зали були розташовані два кам’яні причали. Мабуть, мешканці міста використовували їх для завантаження й розвантаження різного краму. Посередині між берегами височів кран, зі стріли якого звисали порожні сітки, шківи й мотузки. Обидві стіни поєднувало кілька невеличких місточків, призначених для пересування вантажників. Такий самий місточок вів також до вартівні.

«Чи не можна бува потрапити звідти на стіну, туди, де я бачив переляканого вартового?» — подумав Роран.

Але це було всього лиш припущення, тим часом в іншому кінці зали на варденів чекали нові ґрати. І саме вони, ці ґрати, зараз вирішували все: якщо баржа їх протаранить, вардени опиняться в місті й блискавично розпочнуть атаку, якщо ж ні — тоді кам’яна зала стане для них пасткою, де ворожі солдати переб’ють їх, не докладаючи надмірних зусиль.

Спливла мить, друга. З вартівні вибігло кілька лучників. Вони відразу ж стали на коліна й напнули тятиви своїх луків.

— На той бік! — закричав Міцний Молот, показавши рукою на лівий причал.

Вардени похапали жердини й почали щосили відштовхувати баржу. З їхніх щитів стирчав уже не один десяток ворожих стріл, тож вони нагадували тепер якихось химерних їжаків.

Коли баржа наблизилась до причалу, не , знати звідки з’явилося ще два десятки солдатів Імперії, озброєних мечами. Вони кинулись сходами вниз/ щоб перехопити варденів, перш ніж ті спробують висадитись.

— Мерщій, мерщій! — підганяв своїх підопічних Міцний Молот.

У його щит із дзенькотом встромилася стріла — її вістря, схоже за формою на діамант, легко пробило півторадюймову дошку й вийшло назовні якраз над рукою ватажка. Від несподіванки Роран трохи розгубився, та наступної миті опанував себе — це був тільки початок.

Нарешті баржа впритул наблизилась до причалу. Міцний Молот пружиною вистрибнув із-за купи сланцю. Щоправда, він трохи не розрахував дистанцію й приземлився, боляче вдарившись колінами об кам’яну підлогу. На щастя, молот уже був у його руках, і ворожому солдату, який опинився прямо перед Рораном, не пощастило заскочити його зненацька.

Якась дика радість охопила Міцного Молота. За минулі дні він страшенно втомився від нудного планування й ретельного обдумування кожної деталі наступу. І зараз мав розпочатися чесний бій із чесним суперником, коли ніхто не підкрадається до тебе, як злодій, і не нападає посеред ночі з-за спини.

Перша сутичка видалась коротка, жорстока й кривава. Роран просто крутнувся довкола себе й одним махом поклав одразу кілька ворожих солдатів. Слідом за ватажком на тепер уже вільну пристань вистрибнули Бальдор, Делвін, Гемунд і Мандел.

Роран ніколи добре не володів мечем, тож не користався ним навіть для оборони. Натомість він відбивав усі удари щитом, визираючи з-за нього й блискавично трощачи своїм молотом ворожі кістки. Словом, меч був створений не для нього, і він усіляко уникав вступати в бій із цією зброєю, добре розуміючи, чим це може закінчитись. Досвід багатьох битв дозволив Роранові вивести для себе головне правило — треба брати ініціативу у свої руки й робити на полі бою щось таке, чого суперник від тебе не чекає.

Ось і зараз, відокремившись від свого невеличкого загону, Міцний Молот кинувся по сходах і почав пробиратися до ворожих лучників, які так і продовжували обстрілювати баржу.

Збоку на Рорана страшно було глянути — ватажок мчав угору, перестрибуючи через три сходинки й розмахуючи молотом, ніби вітряк крилами. Першого лучника він порішив ударом в обличчя. Другий, випустивши стрілу, відскочив назад і схопився за руків’я свого кинджала. Та оголити його лезо бідоласі пощастило тільки наполовину — за мить він уже лежав з пробитими грудьми.

Роран любив свій молот іще й тому, що з ним не треба було приглядатися, який на суперникові панцир. Молот нищив ворога найперше силою удару, не завдаючи глибоких колотих чи різаних ран. Саме ця простота й приваблювала ватажка.

Перш ніж Міцний Молот устиг зробити ще один крок, третій ворожий лучник випустив у нього стрілу. На цей раз вістря прошило щит і ледь не вп’ялося Роранові в груди. Тоді він, тримаючи щит якомога далі від себе, кинувся на супротивника й завдав йому нищівного удару в плече. Та солдат виявився в’юнкий і зміг парирувати його своїм луком. Зрештою, цей маневр подарував йому лиш кілька секунд життя, бо вже наступної миті ватажок замахнувся щитом і вдарив ворога в шию, скинувши його зі сходів униз.

Удар був дуже вдалий, але він залишив Міцного Молота без захисту. Уже за мить Роран побачив, що п’ятеро лучників ціляться йому прямісінько в груди. Ще мить — і стріли зі зловісним свистом полетіли ватажкові в серце. Відстань, яка розділяла лучників і Рорана, була така мала, що він навіть очі заплющити не встиг, а про те, щоб прикритись щитом, і казати годі. Але сталося диво — за метр від Міцного Молота стріли змінили свою траєкторію й шугонули праворуч від нього, наче рій розлючених ос.

Роран із вдячністю зиркнув на Карна й стрибнув уперед, порішивши п’ятьох бідолах. Він опускав молот на їхні голови так, ніби то були цвяхи, які йому треба було забити в дошку.

Упоравшись із лучниками, Міцний Молот обламав стрілу, що стирчала з його щита, і глянув униз. Вардени святкували свою першу маленьку перемогу — тіло останнього із солдатів Імперії бездиханно впало на залитий кров’ю причал, а його стята мечем голова булькнула в каламутну воду.

Приблизно дві третини воїнів уже встигли покинути баржу й вишикуватись на причалі. Та тільки-но Роран хотів їм крикнути, щоб вони трохи посунулись, як у лівій стіні розчахнулись зовні непримітні ворота, і з них вибіг іще один ворожий загін.

«Чорт забирай! — подумки лайнувся Міцний Молот, підстрибом біжучи до сходів на допомогу варденам.— Звідки вони взялися? І скільки їх там?»

Тим часом Карн, який ще й досі був на носі баржі, звів руки, спрямував їх убік ворога й різко вигукнув кілька слів прадавньою мовою. Тієї ж миті, ніби за командою, у повітря здійнялись два мішки борошна й один шмат сланцю. Опинившись над солдатами, мішки розв’язалися, оповивши їх білою хмарою борошна, а сланець, ніби коса, на шаленій швидкості постинав бідолахам голови.

Здавалось, на цьому бій і завершено. Та де там! За сходами біля стіни спалахнула велика жовтогаряча куляста блискавка. Вона рушила в хмару борошна й почала всотувати його в себе, видаючи якийсь дивний звук, схожий на лопотіння доброї сотні прапорів. Невдовзі, змінивши напрямок руху, вона опинилась за кілька ярдів від Рорана й бризнула снопом іскор, що відразу ж обернулися на чорний смердючий попіл. Міцний Молот сховався за своїм щитом, відчуваючи під ногами й на обличчі пекуче тепло.

Блискавка зникла так само раптово, як і з’явилась. Міцний Молот обережно підвів голову й принюхався. Щось іще й досі продовжувало горіти, пускаючи неприємний ядучий димок, від якого сльозились очі. Що це? Та це ж його власна борода! Роран швидко кинув свій молот і почав плескати по бороді долонями.

— Агов! — гукнув він Карну, загасивши останні тліючі іскри.— Ти обсмалив мені бороду! Будь обережніший, інакше я настромлю твою довбешку на спис!

Більшість ворожих солдатів були вже мертві. Ті, кому пощастило врятуватися від смертоносного сланцю, померли від опіків блискавки. Живими лишилась тільки дрібка тих, кому блискавка випекла очі. Вони метушились навпомацки, сповнюючи залу жахливими криками. Дехто з них вимахував мечем, ніби ще й досі захищався від нападу варденів.

Тим часом усі люди Рорана були живі й здорові. Щоправда, у декого трохи обгорів одяг, але серйозно ніхто не постраждав.

— Чого дивитесь як баран на нові ворота! — крикнув Міцний Молот.— Порішіть цих бідолах, доки вони не накоїли якої біди!

Він іще раз подумки лайнувся й попрямував до воріт, із яких незадовго перед цим з’явились солдати Імперії. Ворота були доволі широкі, принаймні в них міг спокійно заїхати один з варденських возів, але нічого гідного уваги ватажок тут не знайшов. Тоді він пішов до Карна.

Маг сидів на основі крана й спокійно їв темні кульки, які діставав зі шкіряної торбинки. Роран знав, що то був якийсь спеціальний харч зі свинячого сала, меду, ягід, подрібненої телячої печінки та серця ягняти. Якось Карн давав йому покуштувати одну з таких кульок, але Роран не витримав її огидного смаку — його знудило. Та попри свій смак, дві-три такі кульки дозволяли протриматись на ногах цілісінький день, навіть якщо ти тяжко працював. А маг виглядав дуже виснаженим.

— Ти зможеш битися далі? — спитав Роран, зупинившись поруч із ним.

— Так, але мені треба перепочити ще бодай пару хвилин,— сказав маг і кинув у рот іще кілька кульок.— Спочатку стріли в тунелі, потім мішки борошна, шматки сланцю... Надто багато магії як на одну годину.

Міцний Молот із розумінням кивнув і хотів уже піти далі, але Карн схопив його за руку.

— До речі,— він весело зиркнув на Рорана,— я цього не робив... Ну, я не підпалював тобі бороду. Мабуть, вона зайнялася від факелів.

Роран якось невиразно гмукнув і пішов до своїх воїнів.

— Шикуйсь! — гукнув він, ударивши молотом об щит.— Бальдоре, Делвіне, ви підете поруч зі мною. А решта за нами! Щити, мечі й луки тримати напоготові! Гелстід, мабуть, іще не знає, що ми в місті. Треба порішити кожного, хто може його попередити... Готові? Тоді за мною!

Міцний Молот пліч-о-пліч з Бальдором, на чиєму обличчі виднілось кілька невеличких опіків, першими увійшли у ворота й рушили до внутрішньої частини Аруфса.

КУРЯВА Й ПОПІЛ

Там, де канал заходив у Аруфс, стояли десятки велетенських будівель. Усі вони ули холодні й непривітні, та ще й мали замість вікон чорні діри. Судячи з усього, мешканці міста використовували їх як склади й крамниці. Незважаючи на те що надворі було вже достатньо світло, ніхто з місцевого люду, здавалося, навіть не помітив того, що вардени протаранили ворота. Зрештою, Роран і не збирався цього перевіряти.

Вихоплюючи з мороку верхівки веж, зубці стін, куполи й верхівки дахів, місто пронизали перші сонячні промені. Тим часом вулиці й алеї ще й досі перебували в полоні сріблястих тіней, а вода в каналі виглядала лиховісно через криваві плями. Високо в небесах виблискувала самотня зірка, але сонце поступово стирало всю нічну красу.

Вардени швидко просувались брукованою вулицею, аж раптом над їхніми головами пролунало оглушливе кукурікання півня. Ватажок навмисно не шукав найкоротшого шляху, намагаючись рухатися найвужчими й найтемнішими вуличками, щоб уникнути випадкових зустрічей з місцевим людом.

Кожна вуличка мала свої стічні канави, які немилосердно смерділи нечистотами — це трохи вибивало Рорана з колії й змушувало сумувати за неозорими просторами ланів, до яких він змалечку звик.

«І як вони тут живуть? — подумав Міцний Молот.— Навіть свині не купаються у власних нечистотах».

Невдовзі велетенські будівлі змінилися на доволі затишні будиночки й чепурні крамнички з побіленими стінами й кутими залізом дверима. За зачиненими віконницями Роран час від часу чув голоси, брязкіт посуду або порипування дерев’яної підлоги.

«У нас обмаль часу,— сказав він сам собі.— Пара хвилин — і вулиці вже кишітимуть мешканцями Аруфса».

Ніби на підтвердження його слів з-під крислатих дерев алеї вийшло двоє чоловіків. Кожен із них ніс на плечі коромисло з двома відрами свіжого молока. Побачивши ворога, вони завмерли як укопані, так, що аж молоко хлюпнуло на бруківку, і пороззявляли роти, певно, збираючись кричати.

«Якщо ви хоч писнете,— мовив Роран м’яким привітним голосом, нервово тупцяючи на початку шеренги,— нам доведеться вас прикінчити».

Чоловіки розвернулись і кинулися тікати.

«Стійте, бо тут вам і смерть!» — ще раз попередив їх Міцний Молот, та вони вже не чули його слів.

Провівши втікачів важким поглядом, ватажок покликав до себе Карна.

— Зроби так, щоб вони заснули,— поплескав він його по плечу,— мені не потрібні їхні життя.

Маг не змусив себе довго чекати: він тут-таки почав щось бубоніти прадавньою мовою, сказавши наприкінці, як здалося Роранові, слівце, схоже на «слітха».

І в ту ж мить двійко втікачів враз обм’якли й упали на землю, упустивши свої відра. Цівочки молока розтеклись бруківкою, нагадуючи біле павутиння.

— Віднесіть їх подалі з очей,— наказав ватажок варденам, які стояли в нього за спиною.

Воїни відтягли чоловіків з дороги, і Міцний Молот скомандував рушати далі, щоб якомога швидше дістатися внутрішньої стіни. Найприкрішим було те, що пройти їм пощастило не більше сотні футів — повернувши за ріг, вардени наткнулись на невеличкий загін із чотирьох солдатів.

Цього разу ватажок був нещадний; Здолавши відстань до ворогів усього кількома стрибками, він опустив молот на шию одного з воїнів Імперії. Це сталося так блискавично, що троє інших не встигли нічого збагнути. Другого порішив Бальдор, змахнувши своїм мечем з такою силою, ніби удар завдавав не один чоловік, а принаймні троє.

Двом іншим солдатам не залишалось нічого іншого, як із галасом дременути. Хтось із варденів напнув лук. Стріла просвистіла повз Роранове плече і вп’ялася в спину одному з утікачів. Той скрикнув і впав на бруківку.

— Джиєрда! — гукнув Карн за мить, за допомогою закляття скрутивши в’язи останньому солдату.

Тим часом вражений стрілою ворог за кілька секунд прийшов до тями й відчайдушно загукав:

— Вардени! Вардени! Тривога!

Тоді Міцний Молот дістав кинджал, кинувся до чолов’яги й перерізав йому горлянку. Витерши лезо об туніку небіжчика, він звівся на ноги:

— Уперед, ворушіться!

Не гаючи ні секунди, вардени посунули вулицями вбік внутрішньої стіни Аруфса. Та вже за якусь сотню футів Роран застиг у вузькому провулку й застережливо здійняв руку над головою, даючи варденам знак, щоб ті теж зупинилися. Потім він обережно прокрався вздовж одного з будинків, зазирнув за ріг і побачив високу гранітну стіну. Ворота були на замку, але ліворуч від них зяяв отвір невеличких прочинених дверей. Невдовзі з них вискочив солдат Імперії.

Роран потихеньку вилаявся — вардени зайшли вже надто далеко, аби зупинятися, попри те що їхнє становище щосекунди ставало дедалі хиткіше. Відійшовши від стіни будинку, ватажок роздратовано почухав голову.

— Манделе,— мовив він і клацнув пальцями,— Делвіне, Карне й ви троє,— ватажок тицьнув на трьох дужих воїнів,— ходіть зі мною. Бальдоре, залишаєшся за старшого. Якщо ми не повернемось, сховайтеся десь. Це наказ.

Бальдор мовчки кивнув, хоч на його обличчі й з’явилася невдоволена міна. Тим часом Міцний Молот разом з відібраними воїнами вже прокрадався вулицею, яка вела до воріт. За якийсь час загін дістався перехнябленої стіни, що була приблизно за п’ятдесят футів від воріт.

На їхніх вежах стояли ворожі вартові, але помітити Рорана й варденів вони змогли б хіба що в тому разі, якби перехилилися через стіну по пояс — надто гострим був кут.

— Ти, ти й ти,— прошепотів Роран, тицьнувши на Карна, Мелвіна й іще одного солдата,— атакуйте двері та якнайшвидше дістаньтесь кімнати охорони на другому боці. Ми візьмемо на себе ближчу. Робіть, що хочете, але відкрийте ці трикляті ворота! Десь там є колесо... Швидше за все, ви самі його не подужаєте, тоді кличте нас на підмогу. Ну що, готові? Вперед!

Пробираючись якомога тихіше, Роран проминув стіну й вистрибнув на відкриту місцину. Перед ним був коридор завдовжки у двадцять футів, що вів до великого майдану з фонтаном. По майдану ходили туди-сюди вишукано вбрані люди, більшість із яких тримали в руках сувої паперу.

Не звертаючи на них жодної уваги, Міцний Молот штовхнув ногою двері й видерся по кручених сходах до кімнати з високою стелею, в якій пахкали люльками й грали в кості п’ятеро вартових.

— Привіт! — сказав їм Роран.— У мене для вас погана звістка!

Солдати уклякли на якусь мить, а потім скочили на ноги, перекидаючи стільці, на яких сиділи. Та було надто пізно. Тієї миті було досить, щоб Роран опинився біля них, перш ніж вони встигли схопитись за зброю. Щосили вимахуючи молотом, ватажок загнав ворожу п’ятірку в куток. А поруч уже були Мандел і решта варденів — зблиск клинків, і охоронці попадали на кам’яну підлогу.

— Ніколи не довіряй незнайомцям,— буркнув Роран над тілом одного з них.

Кімната сповнилась нудотним солонуватим запахом крові, що тиснув на Міцного Молота, ніби важке покривало з грубого сукна. До горла підкотив спазм, тож ватажок хутко прикрив лице рукавом туніки.

Намагаючись не послизнутися у калюжах крові, вардени підійшли до лебідки, що стояла прямо посеред кімнати. Треба було швидко розібратись, як вона працює.

Роран покрутив її й почув брязкіт металу та рипіння дерев’яного люка, що відкрився в кутку кімнати. Тієї ж миті на кручених сходах залунали кроки.

— Торіне, що там у біса таке?..— солдат, який з’явився в кімнаті, хотів сказати щось іще, та слова застрягли йому в горлі, коли він побачив Рорана, варденів і понівечені тіла своїх друзів.

Один із супутників Міцного Молота широко замахнувся й пустив у воїна спис, але той пройшов у нього над головою й застряг у стіні. Переляканий солдат буркнув якесь прокляття й щодуху кинувся вниз.

Дерев’яна кришка люка глухо гупнула, а потім вардени почули за стіною пронизливий звук сурми, який сповіщав місто про несподіваний напад.

— Ну, утік, то й утік...— Роран роздратовано зиркнув туди-сюди по кімнаті й повернувся до лебідки. За секунду він напружив, як міг, м’язи й наліг на важіль, що ним підіймали ґрати. Той зрушив, але всього лиш на кілька сантиметрів. Тоді до ватажка приєдналася решта варденів, і колесо з огидним рипінням почало поволі повертатися. Трохи перегодом воно закрутилося швидше.

«Мабуть, друга частина загону почала підіймати ґрати з іншої вежі»,— подумав Міцний Молот.

Спливло десь із півхвилини, і від воріт долинув відчайдушний бойовий крик варденів, які ринули на майдан. Тоді Роран кинув колесо, дістав з-за пояса молот і побіг сходами вниз. Там до нього приєдналися Карн і Делвін — ніхто з них не був поранений, але ватажка занепокоїла відсутність старшого воїна.

Чекаючи на ватажка, Бальдор вишикував варденів у шеренги на краю майдану. Воїни стояли п’ятьма рядами, пліч-о-пліч, тримаючи щити над головою. Коли Роран опинився поруч, з однієї з будівель на протилежному кінці майдану висипало кілька сотень ворожих солдатів. Вони миттю вишикувалися в оборонний стрій, нагадуючи велетенську швацьку подушечку, обтикану вістрями списів. Міцний Молот не мав ані найменшого сумніву в тому, що його невеличка армія легко впорається із цими солдатами Імперії, та це все одно коштуватиме життів і часу.

Настрій ватажка зіпсувався остаточно, коли він за мить побачив того самого кривоносого мага, з яким вардени вже мали справу. Маг став попереду шеренги, звів руки над головою, і на обох його долонях зблиснуло чорне тріскотливе світло. Ватажок знав, що всі ці витребеньки з магічним світлом не становлять для варденів жодної небезпеки. Колись Ерагон казав йому, що в такий спосіб маги хизуються,— але недооцінювати кривоносого все одно було не варто.

Невдовзі до Міцного Молота підійшли Карн і Бальдор. Трійця обвела ворогів уважними поглядами.

— Ти можеш його прикінчити? — спитав Роран так тихо, щоб його не почули інші вардени.

— Хіба в мене є вибір? — відповів Карн і витер губи тильним боком долоні. Його чоло вкрилося дрібними крапельками поту.

— Ти не впевнений?..

— Та яка різниця? Це мій клопіт. Я мушу з ним упоратись!

— Ми можемо тобі хоч чимось допомогти?

— Не знаю... Можете подратувати його десяткомдругим стріл — є шанс, що він припуститься помилки. Але що б ти не робив, навіть не думай встрявати поміж нами... Це дуже небезпечно... і для тебе, і для мене,— нервово посміхнувся Карн.

Роран переклав молот у ліву руку, а правою поплескав Карна по плечу:

— Усе буде добре. Пам’ятай, не такий він уже й кмітливий. Ти обдурив його раніше, обдуриш і на цей раз.

— Знаю...

— Хай щастить,— прошепотів Роран.

Карн кивнув і впевнено попрямував до фонтана. Сонячні промені саме торкнулись водної гладіні, і вона мерехтіла, як жменька діамантів, підкинутих у повітря. Кривоносий маг і собі рушив назустріч Карну. Вони зупинились аж тоді, коли між ними залишалося футів двадцять. Із того місця, де стояв Роран, було добре видно, що Карн говорить із супротивником, але розчути бодай слово з такої відстані зміг би тільки ельф. Перекинувшись кількома фразами, обидва маги застигли так, ніби хтось всадив їм у серце кинджал. Це був сигнал для Рорана: маги почали з’ясовувати стосунки закляттями, тож були надто занурені в себе, аби звертати увагу на те, що відбувалось довкола.

— Лучники! — скомандував ватажок — Станьте там і там,— він показав на протилежні кути майдану.— Випустіть у того негідника стільки стріл, скільки не буде шкода. Та не зачепіть Карна, інакше я згодую вас Сапфірі.

Коли %дві групи лучників розбіглися в різні кінці майдану, ворожі солдати почали збентежено переступати з ноги на ногу, проте ніхто з них не покинув стрій.

«Мабуть, упевнені в перемозі цього кривоносого пацюка»,— подумав Роран.

За якусь мить у ворожого мага вже полетіло кілька десятків стріл із гусячим оперенням. Спершу Міцному Молоту здалося, що вони ось-ось неодмінно вразять свою ціль, проте метрів за п’ять від мага всі стріли почали лунко тріскатись і падати на землю, так, ніби врізались у невидиму кам’яну стіну.

Роран крутнувся на підборах — він був надто схвильований, щоб стояти на місці. Для нього не було нічого гіршого, як просто стояти й чекати, коли твій друг перебуває в небезпеці. Крім того, кожна згаяна секунда дозволяла лорду Гелстіду краще підготуватися до оборони. Було цілком очевидно: якщо вардени не хочуть програти бій, їм треба вивести ворога з рівноваги, дезорієнтувати його, щоб він не знав, куди бігти й за що хапатися.

— Струнко! — скомандував ватажок, розвернувшись до своїх воїнів.— Доки Карн пробує врятувати наші голови, ми теж не повинні сидіти без діла. Ми атакуємо ворога! Половина піде зі мною, друга — з Делвіном. їх надто мало, щоб перекрити всі вулиці, тому ти, Делвіне, виведи своїх людей їм у тил. А я зі своїм загоном атакуватиму в лоб — навряд чи вони довго протримаються. Якщо хтось із них спробує тікати, не женіться, залиште втікачів для лучників. Ясно? Вперед!

Вардени швидко поділились на два загони. Роран і його воїни кинулися в правий куток майдану, тимчасом як люди Делвіна — в лівий. Пробігаючи неподалік від фонтана, Міцний Молот відчув на собі блискавичний колючий погляд кривоносого мага. Схоже, той мимохіть відвернувся, і це зле пожартувало з нього. Коли маг знову перевів погляд на Карна, схвильований вираз його обличчя миттю переріс у гримасу болю. Вени на шиї й на чолі бідолахи напружились, а голова налилася кров’ю, наче ось-ось мала вибухнути.

— Ні! — застогнав кривоносий маг і вигукнув прадавньою мовою якесь невідоме Роранові закляття. Карн прокричав йому щось у відповідь — їхні голоси сплелися в химерну какофонію жаху, порожнечі, ненависті й жорстокості. Серце Міцного Молота тьохнуло від недоброго передчуття. Схоже було на те, що в поєдинку відбувся небезпечний перелом. Варденський маг тим часом і справді опустив додолу клинок із блакитного світла. Повітря довкола нього затремтіло і... Карн раптом вибухнув, перетворившись на хмарку білого попелу. Усе це сталося так швидко, що Роран навіть оком не встиг змигнути.

Довкола враз потемніло. В обличчя Рорана вдарила важка хвиля розпеченого повітря — усе захиталося, і він провалився в якусь безодню. Молот випав йому з рук, а ліве коліно пройняв нестерпний біль. І вже за мить щось боляче вдарило Рорана по губах, вибивши зуб. У роті з’явився терпкий солоний присмак крові.

Прийшовши до тями, Міцний Молот зрозумів, що лежить на животі. Перед його очима то тут, то там валялися сіро-зелені кругляки, від яких смерділо свинцем. По їхній гладенькій поверхні вітер перекочував пластівці попелу. Довкола панувала зловісна тиша, яку порушували хіба що розмірені удари Роранового серця.

Кров потрапила Міцному Молоту в горло, і він закашлявся. Потім насилу перевернувся на бік, випльовуючи згустки червоного мокротиння. Разом з ним на бруківку полетів і вибитий зуб. Ватажок уважно його оглянув, витер і спробував вставити назад у ясна — корінь видався йому цілим.

Роран повільно звівся на ноги, ступив кілька кроків і знову впав на землю під дверима одного з будинків. Довкруг було жахливе місиво з понівечених тіл: відірвані руки, ноги, пробиті шоломи, зламані навпіл мечі...

«Молот? Де мій молот?» — перелякано подумав Роран і почав повзати бруківкою, як сліпе кошеня. Урешті-решт, він таки знайшов свою вірну зброю під одним із тіл, знову звівся на ноги й оглянув майдан мутними очима.

Той був усіяний трупами варденів і воїнів Імперії. Від фонтана залишилася тільки невеличка купка гальки, з-під якої час від часу бризкали тоненькі струмочки води. Неподалік від тієї місцини, де ватажок востаннє бачив Карна, лежало його почорніле зморщене тіло. Кулаки небіжчика були міцно стиснуті й досі продовжували диміти. Тим часом кривоносий маг так і стояв на своєму місці, хоч вибух зірвав з нього ледь не весь одяг.

Рорана охопила шалена лють. Він кинувся до центру майдану, не переймаючись власною безпекою. Будь-щобудь Міцний Молот хотів прикінчити негідника. Дивно, але маг не зрушив з місця навіть тоді, коли ватажок наблизився до нього майже впритул і, скрикнувши, замахнувся молотом.

Роран уже намірився вдарити кривоносого по голові, але зупинив свій молот, бо тут було щось не так. Маг виглядав, як і раніше, тільки на відстані. Але зблизька Міцний Молот бачив, що його шкіра обвисла і вкрилася зморшками, як у старезного дідугана. Вона потемніла й нагадувала шкіру обморожених кінцівок. Груди кривоносого мага неприродно випнулись уперед, очі закотилися. На додаток ворожий маг втратив здатність рухатися. Його руки, шия, грудна клітка й стегна почали зсихатися. Залишився тільки живіт, який звисав тепер униз, як балія для води. Вкриваючись глибокими зморшками, губи мага зробились тоненькими, мов шнурочки, й оголили оскал жовтих зубів. Очні яблука ставали все менші й менші — невдовзі вони вже були не більші за горошину.

Та попри це, кривоносий маг продовжував дихати. Його дихання було якесь панічне й глибоке. Часом Воно завмирало, але потім поновлювалось — маг з останніх сил боровся за своє життя.

Роран злякався. Він зробив кілька кроків назад і відчув під ногами щось слизьке. Глянув униз — під ногами була чимала калюжа води.

«Мабуть, це та вода, що вихлюпнулась із фонтана, коли все тут вибухнуло»,— спершу подумав ватажок, та невдовзі помітив, що вода жебонить з-під ніг паралізованого мага.

Роран вилаявся і з огидою вистрибнув на суху бруківку. Схоже було на те, що Карн використав проти свого суперника одне з найстрашніших заклять, яке висмоктало з його тіла всю рідину.

Через кілька секунд кривоносий маг уже перетворився на кістяк, обтягнутий коричневою шкірою. Тепер він нагадував мумію, покинуту в Хадарацькій пустелі років триста тому. Та він іще й досі стояв, іще й досі дихав. Правду кажучи, чогось страшнішого Міцному Молоту не доводилося бачити за все своє життя — ані на полі бою, ані в нічних страхіттях.

Іще мить — і кістяк мага став обертатись на попіл, а потім полинув униз примарною сірою завісою й осів у калюжу, немов попіл лісової пожежі: спершу зникла шкіра, потім м’язи й кістки, а потім усе інше. Словом, від кривоносого мага лишилася невеличка купка попелу, що плавала на поверхні калюжі.

Минуло трохи часу, перш ніж Роран зміг сяк-так оговтатись. Тоді він зиркнув на тіло Карна, але швидко відвернувся, ...не в змозі витримати таке видовище.

— Принаймні ти йому помстився,— ледь чутно прошепотів Роран і спробував відігнати від себе сумні думки про втраченого друга. Сумувати й справді було ніколи, бо на другому кінці майдану почали повільно зводитися ворожі солдати. Міцний Молот зиркнув через плече — вардени, яким пощастило вціліти, теж потроху приходили до тями.

— Агов! — крикнув Роран.— За мною! Зручніша нагода в нас навряд чи буде!

Вардени заметушилися по майдану, шукаючи свою зброю.

— Допоможіть їм піднятись! Тих, хто не може ходити, віднесіть до центру майдану! Нікого не кидати! Нікого! — викрикував ватажок, указуючи на своїх поранених воїнів. Його губи тремтіли, а голову після кожного слова проймав пекучий біль, так, ніби Роран пиячив щонайменше цілу ніч.

Невдовзі вардени вже вишикувались за його спиною в широку колону. Бальдор і Делвін стояли поруч — обидва були в подряпинах і саднах, але їхній войовничий настрій від того аж ніяк не зменшився.

— То Карн, виходить, мертвий? — похмуро спитав Бальдор.

Роран скрушно кивнув і підняв щит. Решта варденів зробили так само, утворивши міцну стіну.

— Було б добре, якби в Гелстіда закінчились маги...— буркнув собі під ніс Делвін.

— Уперед! — скомандував Роран, і колона пішла в наступ зруйнованим майданом.

Важко сказати чому, але солдати Імперії ще й досі не могли дати собі ради. Можливо, загинув їхній командир, а може, їх просто сильно розкидало вибуховою хвилею. Так чи інакше, коли вардени підійшли до них майже впритул, вони так і продовжували бігати туди-сюди в пошуках зброї.

У цю мить у повітрі просвистів спис. Він пробив Роранові щит, уп’явшись йому в руку. Роран ударив молотом по тильному боці щита — спис лиш розколовся надвоє, але так-таки й не відпав.

Побачивши це, один з ворожих солдатів стрімголов кинувся на ватажка, наміряючись встромити йому в шию свій короткий меч. Спершу Роран хотів прикритися щитом, але застряглий у ньому спис завадив це зробити. Тоді, не маючи іншого вибору, він спробував відбити удар молотом.

І тут сталося щось несподіване. Праве плече Рорана обпекло вогнем, усе перед очима набуло ядучо-жовтого кольору, коліна затремтіли й підігнулись... Роран упав на землю.

Уже лежачи щокою на камінні, Міцний Молот розплющив очі — десятки ніг виросли довкола нього дрімучим лісом і не давали відкотитись у безпечне місце. Та й тіло зробилось м’яким і неслухняним, так, ніби він пірнув у діжку з медом.

«Повільно, усе якось надто повільно,— подумав Міцний Молот, пробуючи вивільнити руку зі щита й зіп’ястись на ноги.— Якби я зараз стояв, мені б уже давно зітнули голову... Надто повільно!»

За мить перед ним замертво впав ворожий солдат, а чиясь дужа рука потягла ватажка за кольчугу вгору, аж доки той не звівся на ноги. Це був Бальдор. Роран закрутив головою, пробуючи розгледіти, куди саме його поранило, але не побачив нічого, крім невеличкої дірочки на кольчузі. Решта броні залишилась ціла. Була кров, був пронизливий біль у шиї й руці, та Міцний Молот не звертав на це уваги. Права рука боєздатна — ось і все, що мало дня нього тепер хоч якесь значення.

Хтось із варденів дав йому новий щит, і Роран кинувся в атаку з подвоєним завзяттям, змушуючи солдатів Імперії відступати широкою вулицею, що вела до майдану.

Невдовзі вони не витримали натиску й почали тікати, розбігаючись провулками й дворами, немов перелякані цуценята. Тоді Міцний Молот послав півсотні своїх вояків зачинити ворота й охороняти їх від ворожих загонів. Він гадав, що більшість солдатів Імперії розквартировані за центральною стіною, і хотів уникнути відкритого бою з ними. Зважаючи на чисельність армії Гелстіда, це було б справжнісіньке самогубство.

Тим часом вардени стрімко просувалися центральною частиною міста, майже не зустрічаючи опору. Вони прямували до величезного палацу — резиденції лорда Гелстіда.

Перед палацом розкинувся парк зі штучним ставком, у якому плавали качки та лебеді. Сама ж будівля нависала над Аруфсом кількома масивними ярусами. Палац був просто чудовий — його прикрашали відкриті склепіння, безліч колон і широкі балкони, на яких, очевидно, відбувалися бали й бенкети. На відміну від замку в Белатоні, цей був збудований для красивого життя й розваг, а не для оборони.

«Хе-хе,— подумав Роран,— мабуть, вони були свято переконані в тому, що ніхто не зможе подолати їхні міські стіни».

Щоправда, кілька десятків охоронців палацу таки спробували піти у відчайдушний наступ.

— Тримати шеренгу! — крикнув Міцний Молот, коли ті були вже десь футів за сорок.

Брязнула зброя — та все це тривало всього лиш кілька хвилин. Налякані гамором битви, качки та лебеді й собі заґелґотіли, забили крилами по воді, але злетіти в небеса жодна птаха так чомусь і не наважилась.

Вартові були вбиті, і вардени ввійшли в палац, стіни та стелі якого прикрашали вигадливі візерунки. Вкриті пилюкою чоботи солдатів загупали по мозаїчній підлозі. Вишукані меблі полетіли додолу, із дзенькотом розлітались дзеркала...

На мить Роран зупинився, роззирнувсь навкруги. Йому ще ніколи не доводилося бувати в такій розкоші, адже ферма, на якій він народився й виріс, навряд чи коштувала стільки, скільки коштував одинєдиний стілець великої зали.

Міцний Молот прочинив найближчі двері — три покоївки чкурнули звідти в довжелезний коридор так швидко, як тільки дозволяли їм їхні спідниці.

— Не дайте їм утекти! — гукнув Роран.

П’ятеро вояків миттю кинулися навздогін за жінками й устигли перехопити їх аж у самісінькому кінці коридору. Покоївки щосили пручалися, дряпались, ба навіть пробували кусати варденів, але ті швиденько притягли їх назад і поставили перед Рораном.

— Цитьте! — гаркнув ватажок, щоб припинити їхнє рюмсання й виття.

Найстаршою серед трьох жінок була гладка економка із сивим волоссям, зібраним позаду в не надто охайний хвіст. На поясі в неї висіло кільце з ключами, і виглядала вона найбільш тямущою.

— Де лорд Гелстід? — буркнув до неї Роран.

— Робіть зі мною, що хочете, але я ніколи не викажу свого хазяїна,— наморщила жінка ніс і гордо задерла підборіддя.

— Слухай мене уважно! — процідив Міцний Молот крізь зуби і підійшов до неї майже впритул.— Аруфс захоплено, отже ти, як і решта мешканців міста, підкоряєшся тепер мені. І тут нічого не вдієш, як би не було тобі прикро. Скажи мені, де Гелстід, і йди разом зі своїми подругами під три чорти., Ти не врятуєш від смерті лорда, але можеш врятуватись сама.

Понівечені губи Рорана набрякли так, що він насилу міг вимовляти слова. Після кожного звуку з кутиків губ сочилася кров.

— Моє життя не має тепер жодного значення, сер,— відповіла жінка з такою рішучістю, якій могли позаздрити чимало воїнів-чоловіків.

Роран брудно вилаявся й грюкнув молотом по щиту — залою пішла луна, а перелякані жінки аж присіли.

— Ти, мабуть, здуріла? — крикнув Роран, втрачаючи рештки терпіння.— Невже Гелстід вартий твого життя?! Або Імперія? Або Галбаторікс?

— Я не знаю ніякого Галбаторікса, сер... Але Гелстід завжди добре до мене ставився, і я не хочу бачити, як його стратять отакі, як ви. Ви... Ви... брудний, невдячний покидьок, ось ви хто!

— Он як?! — люто зиркнув на економку Міцний Молот.— А як довго ти сподіваєшся тримати язика за зубами, якщо я накажу моїм людям вирвати з тебе правду?

— Ти ніколи не змусиш мене заговорити,— відрубала жінка так, що Роран не міг їй не повірити.

— А як вона? — Міцний Молот тицьнув пальцем на молодесеньку покоївку, якій було, мабуть, не більше сімнадцяти.— Ти дозволиш, щоб її порізали на шматочки заради порятунку твого хазяїна?

— Гаразд,— зневажливо скривила губи економка.— Лорд Гелстід... у східному крилі палацу. Ідіть ось по цьому коридору. Швидше за все, він або в Жовтій Кімнаті або в квітнику леді Галіани.

У душу Рорана закралась підозра. Надто вже швидко вона здалася, з огляду на її попередню поведінку. Крім того, супутниці економки зреагували на її слова якось надто спокійно — якби гладка жінка виказала їхнього хазяїна, вони мали б поводитись інакше. Ці жіночки явно щось задумали!

— Гей, ти,— гаркнув Міцний Молот на молоденьку покоївку, бо йому здалося, що та найменше вміла приховувати свої почуття.— Вона ж бреше, чи не так? Де Гелстід? Кажи!..

Дівчина спершу роззявила рота, немов намірилася щось сказати, але потім заперечно похитала головою. Роран закашлявся й рішуче зробив крок до неї. Покоївка хотіла відскочити назад, та наштовхнулась на одного з варденів, який перекрив їй шлях до відступу. Підійшовши до дівчини впритул, Міцний Молот так наліг на неї щитом, що бідоласі аж дух перехопило. Для більшої переконливості ватажок підняв молот і провів холодним металом їй по щоці.

— Ти така гарненька... Та навряд чи знайдеш собі хоч когось, крім дідугана, коли я виб’ю тобі всі зубки. Мені й самому сьогодні вибило зуб, та я повернув його на місце. Глянь! — губи Рорана розпливлися в жахливій посмішці.— Виб’ю тобі зуби й візьму на пам’ять!..

Ватажок підняв молот.

— Ні, сер! Будь ласка... Я не знаю... Будь ласка! Він був у себе в покоях, де розмовляв з командирами... А потім вони з леді Галіаною попрямували до доків...— зіщулившись, заговорила дівчина.

— Таро! — скрикнула економка.— Дурепа!

— Там на них повинен чекати корабель... Але де вони зараз, я не знаю. Будь ласка, не бийте мене, я більше нічого не знаю, сер...

— Де його покої? — спитав Роран.— Кажи!

Шморгаючи носом, дівчина швиденько все пояснила.

— Відпустіть їх,— наказав Міцний Молот.

Троє жінок миттю кинулися до дверей, вистукуючи важкими підборами по гладенькій підлозі. Тим часом Роран повів варденів через велетенські кімнати в той бік, куди вказала дівчина. По дорозі їм не раз трапились напіводягнені люди, та ніхто з них навіть гадки не мав боронитися. У палаці стояв такий галас, що Роранові аж вуха позакладало. Невдовзі його загін опинився у великій залі, посеред якої височіла гігантська статуя чорного дракона.

«Мабуть, Шруйкан»,— подумав Міцний Молот, пробігаючи повз неї.

Аж раптом пролунав різкий тріск, і щось із неймовірною силою вдарило Рорана в спину. Ватажок заточився і впав на кам’яну лаву біля доріжки.

Тіло пройняв біль, просто жахливий біль. Такого болю йому ще зроду не доводилося відчувати. Роран був готовий відтяти собі руку, аби тільки хоч трохи заглушити його. Немов розпечена кочерга вп’ялася Роранові в хребет.

Він не міг рухатись... Він не міг дихати...

Найменший порух завдавав нестерпних мук.

За хвильку до Рорана підскочили Бальдор, Делвін і Брігман. Останній щось говорив ватажкові, але той нічого не міг збагнути, бо в цю мить біль став іще сильніший... Міцний Молот загарчав, напружився, та й це не помагало. З його очей мимохіть покотилися сльози.

— Роране, у тебе стріла в спині! Ми хотіли піймати лучника, але він утік.,.— нарешті догукався до нього Брігман.

— Як же боляче...— ледь-ледь прохрипів Роран.

— Це тому, що стріла зачепила ребро... Інакше вона прошила б тебе наскрізь. А дюйм ліворуч — і вона розтрощила б тобі хребет. Щасливчик!..

— Витягніть її!..— мовив ватажок, зціпивши зуби.

— Не можемо...— відповів Брігман.— У цієї стріли якесь хитре вістря — воно не виходить назад. Можна хіба що обрізати. У мене є маленький досвід у цій справі, Роране. Якщо ти мені довіряєш, можу спробувати. А якщо ні, тоді ми знайдемо тобі цілителя. У палаці напевно є один або й двоє.

Роранові страшенно не хотілося потрапляти в руки Брігмана, але терпіти біль було просто несила.

— Зроби, зроби це тут...— простогнав ватажок.— Бальдоре!..

— Що, Роране?

— Бери півсотні воїнів і гайда шукати Гелстіда!.. Він не міг далеко втекти. Делвіне!.. Ти залишишся зі мною.

Бальдор, Делвін і Брігман заметушились і почали про щось радитись, але з їхньої розмови Міцний Молот почув лиш декілька слів. Спливла хвилина, і загін варденів на чолі з Бальдором покинув залу. Стало майже тихо.

Тим часом Брігман готувався обрізати стрілу. Він наказав воїнам принести із сусідньої кімнати кілька стільців, розбити їх на тріски й розвести біля статуї вогнище. Коли вардени впоралися, старий командир почав нагрівати лезо кинджала — після того, як усе закінчиться, треба було припекти ватажкові рану, щоб він не втратив багато крові.

Роран так і лежав на лаві, дихаючи глибоко, але якомога повільніше, щоб хоч якось полегшити пекельний біль. Думати про щось інше, крім болю, він не міг. Те, що сталося, чи те, що могло статися, тепер не мало для нього жодного значення. Було тільки дихання, таке повільне й обережне, аж здавалося, ніби воно кудись скрадається.

Коли четверо варденів почали зручніше вкладати Рорана на лавці, той ледь не знепритомнів. Потім чиясь дужа рука запхала йому в рот шкіряну рукавицю, а за мить ватажок відчув, як його прив’язують.

Повернувши голову назад, Міцний Молот побачив, як Брігман, тримаючи в руці мисливський ніж, стає перед ним на коліна.

Вдих...

Видих...

Час зупинився.

ЗАТИШШЯ

Роран схилився над столом, зацікавлено розглядаючи позолочений келих. Розкішну спочивальню освітлювали дві свічки й невеличке вогнище, що потріскувало в каміні, розташованому біля порожнього ліжка.

У відчинене вікно віяв слабенький солоний бриз, бавлячись тонкими білими шторами. Міцний Молот зіперся на підвіконня, підставляючи під подув вітру своє розпашіле обличчя. Внизу простирався нічний Аруфс. На перехрестях вулиць то тут, то там палали сигнальні вогнища сторожі, хоч загалом місто було порожнє — усі, хто міг, ховалися по домівках.

Коли вітрець ущух, ватажок зробив іще один ковток, перехиляючи келих так, щоб вино потрапляло прямо в горло, не торкаючись розбитих губ, бо вони й без вина постійно озивались гострим болем.

Поставивши келих на стіл біля тарілки з хлібом і м’ясом, Роран глянув у дзеркало, обабіч якого стояли свічки. Але воно було порожнє, у ньому не відбивалося навіть його стомлене, закривавлене обличчя з наполовину обсмаленою бородою. Ватажок відвернувся. Вона зв’яжеться з ним, коли захоче, а йому тим часом доведеться чекати. Це все, що він міг.

Не знаючи, як іще боротися з виснажливим чеканням, Міцний Молот вкотре взявся розглядати келих.Посеред ночі дзеркало нарешті вкрилося сріблястими брижами, ніби гладінь озера під подувом вітру. Роран глянув у нього мутними напівзаплющеними очима.

Перш ніж набути звичного вигляду, лице Насуади спочатку нагадувало сльозу. Вираз її обличчя був серйозний як ніколи.

— Роране,— вітаючись, мовила вона чітким сильним голосом.

— Леді Насуадо,— ватажок звівся з-за столу.

— Тебе захопили?

— Ні...

— Виходить, Карна поранено або він узагалі мертвий?

— Карн загинув під час битви з ворожим магом.

— Мені дуже боляче це чути... Він був гарною людиною й сильним магом...— Насуада зітхнула й після тривалої паузи додала: — А що там у нас з Аруфсом?

— Місто наше...

— Справді? — звела брови Насуада — Я... я неабияк вражена. Скажи, як пройшла битва? Чи все було за планом?

Намагаючись якомога менше ворушити губами, Міцний Молот розповів їй про події кількох останніх днів: про те, як вони прибули під Аруфс, про напад одноокого чолов’яги, про хитру витівку з баржами, про бої під палацом лорда Гелстіда й, нарешті, про поєдинок Карна з кривоносим ворожим магом.

Трохи перевівши подих, Роран розповів і про те, як його було поранено в спину і як Брігман витягнув із нього стрілу.

— Мені пощастило, що Брігман був там — він добре попрацював,— мовив ватажок,— якби не він, я міг би померти, доки б для мене шукали цілителя.

Промовивши ці слова, Міцний Молот на кілька секунд аж зігнувся, коли згадав, як його тіла торкнувся розпечений метал.

— Сподіваюся, ви знайшли цілителя, який доглядатиме за тобою.

— Так-так, пізніше знайшли. Але він не маг.

— Я вражена тим, що в тебе лишилася сила на розмову зі мною. Схоже, карвахольці й справді зроблені з найміцнішого металу,— глянула на Рорана Насуада, відкинувшись на спинку свого стільця.

— Словом, ми захопили палац і тримаємо під контролем майже все місто, хоч є ще кілька вуличок, де наші позиції слабкі. Коли ми заволоділи центром Аруфса, більшість солдатів Імперії здалися в полон. Вони зрозуміли, що битву програно.

— А лорд Гелстід? Його ви теж захопили?

— Спершу він намагався втекти з палацу, та невдовзі збагнув, що має у своєму розпорядженні надто малий загін охорони. Тому він забарикадувався у винному погребі,— Міцний Молот пошкріб нігтем рубіновий камінець на розцяцькованому келиху.— Він і його люди не мали ані найменшого наміру здаватися, а я тим часом ніколи б не наважився на прямий штурм, бо це коштувало б нам багатьох життів. Тому я наказав принести сулії з олією, розлити її й підпалити.

— Так ти намагався їх викурити? — спитала Насуа-Ватажок повільно кивнув.

— Кілька солдатів і справді вибігли назовні, щойно двері зайнялися. Але Гелстід був надто впертий. Ми знайшли його мертвим на підлозі. Він помер від задухи.

— Шкода...

— Разом з ним була і його донька, леді Галіана.

Образ дівчини ще й досі стояв у Рорана перед очима:      невеличка,      вбрана      в      пречудову      сукню      лавандового кольору, помережану оборками й стрічечками.

— І хто ж тепер після Гелстіда успадкує титул графа Фенмарка? — насупилася Насуада.

— Тарос Швидкий...

— Невже той самий, що вчора на тебе напав?

— Той самий...Коли вардени привели до ватажка Тароса, було вже пообіддя. Невеличкий бородань, здавалось, утратив голос, хоч і не мав жодних поранень. Щоб не тривожити спину, Міцний Молот лежав на животі.

— Схоже на те, що ти винен мені пляшку вина,— сказав Роран Таросові.

— Як ти це зробив?! — з ноткою відчаю в голосі спитав його Тарос.— Місто неможливо було захопити. Ніхто, крім дракона, не міг зламати стіни. А тепер, поглянь, що ти накоїв. Ти не звичайна людина, ти...— бородань замовк, не маючи сил вимовити ще бодай слово.

— А як він сприйняв звістку про смерть батька й сестри? — поцікавилась Насуада.

— Мені здалося, що звістку про смерть батька Тарос сприйняв байдуже, а от щодо сестри...— Роран витер холодний піт із чола, згадавши зливу брутальної лайки на свою адресу, коли Тарос почув про смерть Галіани.

* * *

— Я      тебе      вб’ю!      При      першій      же      нагоді      я      тебе вб’ю...— прошипів Тарос. — Присягаюсь!

— Тоді тобі треба поквапитись,— відрубав Міцний Молот.— Бо на світі багато тих, хто хоче мене вбити.

* * *

— Роране? Роране!

Неабияк здивувавшись, Роран збагнув, що Насуада звернулася до нього на ім’я. Ватажок глянув на неї ще раз — у дзеркалі її лице було ніби в портретній рамі.

— Тарос і справді отримає титул графа Фенмарка,— зібравшись із думками, вів далі ватажок.— Він — наймолодший серед сімох синів Гелстіда, але всі його брати ховаються або повтікали. Словом, зараз Тарос — єдиний, хто претендує на титул. Він був непоганим посередником між нами й старійшинами міста. Хоча без Карна ми ніяк не могли зрозуміти, хто присягнув на вірність Галбаторіксу, а хто ні. Поза сумнівом, це зробили більшість лордів та воїнів, але спробуй-но, здогадайся, хто ще...

— Розумію,— прикусила нижню губу Насуада.— Неподалік від вас лежить місто Даут. Я попрошу, щоб леді Аларіс, про яку ти, певно, вже знаєш, прислала в Аруфс когось, хто добре читає чужі думки. Переважна більшість аристократів мають у своєму почті по кілька таких людей, отже леді Аларіс буде нескладно виконати наше прохання. Шкода, що, коли ми виступили вбік Палаючої рівнини, король Орин забрав із собою всіх своїх магів, а кого б тобі не прислала Аларіс, він, швидше за все, умітиме читати думки, проте не матиме інших магічних здібностей. Тим часом без спеціальних заклять приборкати прихильників Галбаторікса буде дуже складно.

Доки Насуада говорила, Роран повільно перевів свій погляд на темну пляшку вина.

«Цікаво, Тарос бува не отруїв його?» — раптом промайнуло в голові ватажка.

—...Сподіваюсь, ти будеш тримати своїх людей у кулаці й не дозволиш їм бешкетувати, грабуючи Аруфс й кривдячи місцевих мешканців,— вела далі Насуада.

— У мене залишилося надто мало солдатів, щоб вони могли заподіяти шкоду цілому місту. До того ж, їм зараз не до гульок. Так само, як і я, вони чудово розуміють, що Імперія будь-якої миті може спробувати відвоювати місто,— стомлено мовив Роран, насилу зібравши докупи думки.

— Скільки воїнів ти втратив під час атаки?

— Сорок два...

На якийсь час обоє примовкли.

— У Карна була сім’я? — врешті-решт порушила мовчанку Насуада.

— Не знаю...— знизав плечем Міцний Молот — Він був звідкись із півночі... І певне, мав сім’ю, але під час війни ми намагаємось про таке не говорити.

Роран знову замовк, бо йому раптом почало дерти в горлі. Потім він таки не витримав, закашлявся й зігнувся так сильно, що його лоб ледь-ледь не торкнувся стола. Від різкого здригання тіла спину й поранене плече знову пройняв нестерпний біль, а вино з келиха вихлюпнулось.

— Роране, треба, щоб тебе оглянув цілитель. Тобі погано, і зараз ти маєш бути в ліжку,— зітхнула Насуада, коли кашель трохи відступив.

Ні-ні,— витер слину з кутиків губ Міцний Молот і звів очі на Насуаду.— Мені вже надали необхідну допомогу, тож якось не помру. Що я, мала дитина, щоб зі мною панькались?

— Ну, як знаєш,— схилила голову Насуада, трохи повагавшись.

— А що мені тепер робити? — спитав він.— Тут я вже більше не потрібен?

— Я планувала, що ти повернешся відразу ж після захоплення Аруфса. Але зараз ти не в тому стані, щоб витримати шлях до Драс-Леони. Треба зачекати, доки...

— Я не буду чекати! — вигукнув Роран, схопив дзеркало й наблизив його до себе майже впритул.— Не панькайтесь зі мною, леді Насуадо. Я можу їхати, до того ж так швидко, як знадобиться. Сюди, до Аруфса, я прибув тільки через те, що варденам загрожувала небезпека. Тепер її немає, і я не збираюся відсиджуватись тут, доки моя дружина й майбутня дитина перебувають у таборі за якусь милю від Мертага та його дракона!

— До Аруфса ти прибув тому, що я наказала тобі це зробити! — рішуче сказала Насуада, хоч потім її голос відчутно пом’якшав.— Як би там не було, я зрозуміла твою позицію. Можеш повертатись. їхати день і ніч — зовсім не обов’язково, але й марнувати час я тобі теж не дозволю. Запам’ятай! І бережи себе, бо менше за все мені б хотілося повідомляти про твою смерть Катріну. Нарешті останнє питання: кого б ти радив залишити замість себе в Аруфсі?

— Капітана Брігмана.

— Брігмана? Он як! Хіба в тебе не було з ним непорозумінь?

— Він узяв командування на себе, коли мене підстрелили. Правду кажучи, тоді я не зовсім добре розумів, що відбувається...

— Можу собі уявити!

— Коли він став на чолі варденів, вони не панікували й навіть не думали розбігтися. Він керував ними від мого імені й тоді, коли я застряг у тій триклятій музичній шкатулці... Брігман — досвідчений командир, його люблять люди, він уміє планувати й утілювати плани в життя. Словом, я не думаю, що хтось зможе впоратися із керуванням містом краще за нього.

— Отже, Брігман...— Насуада відвернулася від дзеркала й прошепотіла щось людині, котру Роран не бачив.— Правду кажучи, я й гадки не мала, що ти захопиш Аруфс. Здолати стіни за такий проміжок часу з мізерною кількістю людей і без підтримки дракона — це здавалось мені майже неможливим,— мовила Насуада, розвернувшись назад.

— Навіщо ж ви мене сюди послали?

— Я була змушена спробувати кого-небудь, перш ніж послати сюди Ерагона й Сапфіру. А ти завжди перевершуєш сподівання, Роране, ти перемагаєш там, де інші давно б опустили руки. Я вірила в неможливе й дуже хотіла, щоб це неможливе здійснив саме ти.

— Цікаво, чи довго я буду випробовувати свою долю, перш ніж помру, як Карн? — невесело посміхнувся Міцний Молот.

— Можеш іронізувати скільки завгодно, але заперечити свій успіх у тебе все одно не вийде. Сьогодні ти одержав велику перемогу, Міцний Молоте. Точніше, капітане Міцний Молоте. Ти заслужив це звання. Я безмежно вдячна тобі за те, що ти зробив. Захопивши Аруфс, ти убезпечив нас від ведення війни на два фронти, що, швидше за все, означало б для нас поразку. Усі вардени в боргу перед тобою, і я обіцяю — усе, зроблено тобою і твоїми людьми, ніколи не буде забуте.

— Я... якщо ви дозволите, я передам своїм людям ваші слова... Для них це дуже багато важить,— Роран говорив так, ніби все почуте мало його обходило.

— Хай буде по-твоєму,— кивнула Насуада,— а тепер давай прощатися... Ти хворий, година пізня, а ми он як довго базікаємо.

— Зачекайте,— схаменувся Роран, торкнувшись дзеркала кінчиками пальців.— Зачекайте, а чому ви нічого не кажете про те, як просувається облога Драс-Леони?

— Погано,— враз посерйознішала Насуада.— Можна сказати, що ми взагалі тупцяємо на місці. Ти б став нам тут у великій пригоді... Гадаю, не варто пояснювати, як важливо для нас захопити Драс-Леону. Якщо ми не заволодіємо цим містом якнайшвидше, то можемо втратити все, за що боролись.

 

ТАРДСВЕРГ – УНДЗМАЛ

«Та все з тобою гаразд! — роздратовано буркнув Ерагон.— Годі вже. Усе одно з цим нічого не вдієш!»

Сапфіра пирхнула, але все одно продовжувала вивчати своє відображення в гладіні озера. Вона покрутила головою туди-сюди, а потім важко зітхнула, випустивши над поверхнею озера невеличку хмаринку диму.

«Ти впевнений? — тихо спитала Сапфіра й розвернулась до Вершника.— А якщо вона не виросте знову?»

«Як це не виросте?! У драконів луска росте весь час! Ти ж чудово це знаєш!»

«Так, але я ще ніколи її не втрачала!»

«А я кажу: годі тобі сумувати, це ж усього лиш невеличка подряпина»,— посміхнувся Ерагон і пильніше придивився до садна на лівому боці драконової морди. Рана була не довшою за кінчик Сапфіриного кігтя — на місці кількох видертих лусочок виднілась її блакитна шкіра.

Не втримавшись, Ерагон доторкнувся до неї кінчиком вказівного пальця. Шкіра була гладесенька й тепла, ніби животик щойно народженого телятка.

«Не треба, малий, лоскотно!» — знову пирхнув дракон і відвернув голову.

Вершник тихо засміявся й занурив ноги у воду, звісивши їх із каменя, на якому сидів. Вода лагідно облизала Ерагонові ступні.

«Може, садно й справді невелике,— не могла вгамуватися Сапфіра,— але його неодмінно всі помітять. Як же його не помітити? Це ж усе одно, що голий клапоть землі на вкритій снігом гірській вершині!»

Дракон скосив очі, намагаючись розгледіти свою видовжену морду й темну подряпину над ніздрею.

На цей раз Ерагон зареготав уголос, хлюпнув на Сапфіру жменьку води, але за мить зробив серйозний вираз обличчя, щоб дракон не образився:

«Та ніхто не помітить, Сапфіро! Повір мені. А навіть якщо ця подряпина й упаде комусь в око, що з цього? Невже не зрозуміло, що ти отримала її під час бою. Хіба це не героїчно?»

«Справді? — дракон іще раз повернув морду, щоб глянути на сво? відображення в озері. Його луска вигравала у воді всіма барвами веселки.— А що, коли хтось із ворожих солдатів спробує влучити мені якраз у це місце? Може, попросити гномів, щоб вони зробили мені металеву пластинку, доки не виросте нова луска?»

«Ото вже точно буде казна-що!»

«Чого це?»

«Гм...» — гмукнув Вершник і знову пирснув від сміху.

«Та годі тобі кепкувати з мене! — почала дратуватися Сапфіра.— Глянула б я, що було б, якби в тебе випало або пасмо волосся, або одна з тих ваших дурнуватих кісточок, які ви називаєте зубами. Мабуть, довелося б заспокоювати тебе кілька годин!»

«Твоя правда,— погодився Ерагон.— Біда тільки в тому, що нові зуби в нас не ростуть».

Вершник звівся з каменя й попрямував до тієї місцини, де залишив свої черевики. Він ступав дуже обережно, щоб не поранити ноги об гостре каміння й розкидане на березі гниле гілляччя. Сапфіра тим часом про обережність навіть не думала — вона чалапала берегом так, що з-під її кігтів навсібіч летіло багно.

«А ти можеш накласти закляття, щоб хоч трохи захистити цю дірку?» — спитала вона, коли Вершник узував черевики.

«Можу... Невже ти й справді так переймаєшся тією подряпиною?»

«Ясна річ...»

Вигадавши закляття, Ерагон поклав долоню правої руки на драконове садно й швиденько пробурчав кілька слів прадавньою мовою. З-під його руки з’явилося слабке лазурове світло, що діяло як оберіг.

«Ну ось,— сказав Вершник, упоравшись.— Тепер можеш не хвилюватися».

«Та де там, здається, у мене й далі випадає луска...»

«Годі, Сапфіро! Час повертатись до табору!..»

Друзі востаннє глянули на озеро й почали видиратись нагору крутим берегом. Щоб не зірватись униз, Вершник допомагав собі, чіпляючись руками за покручене коріння дерев.

За якийсь час вони вже були вгорі. Звідси, з найвищої точки берега, було видно табір варденів, що лежав за півмилі на схід, і зловісну ДрасЛеону, темна пляма якої розпливлася по землі на півночі. Однією-єдиною ознакою життя в місті були хмарки диму, що здіймалися над будинками. Торнак, як і завжди, вилежувався на вежі під південними воротами, купаючись у сонячному промінні. Здалеку здавалося, ніби він спить, хоч Ерагон напевно знав, що червоний дракон пильнує за кожним кроком варденів, і варто комусь із них наблизитися до міста, як він одразу сповістить про це Мертага й решту гарнізону.

Вершник виліз на спину Сапфіри, і дракон неквапом закрокував убік табору. У таборі варденів було напрочуд тихо, через що геть усе здавалося повільним та сонним — від перешіптування солдатів до лопотіння прапорів у туманних небесах. Єдиними істотами, котрі не піддалися загальній апатії, були худі напівдикі собаки. Вони нишпорили табором у пошуках недоїдків. Більшість собак мали подерті до крові писки, бо перед цим вони зчепилися із зеленоокими котами-перевернтями. Уже за кілька секунд після початку сутички з котами над табором здійнялося жахливе скавчання, а невдовзі вардени побачили й самих собак, що тікали від котів-перевертнів, підібгавши хвости.

Відчуваючи на собі десятки поглядів, Ерагон розправив плечі, задер підборіддя й пішов упевненими владними кроками. Вардени повинні були бачити, що Вершник сповнений рішучості й витягне військо з будь-якої халепи... Слід було підтримати бойовий дух солдатів бодай у такий спосіб, інакше вони взагалі могли показитися від нудьги.

«От якби Мертаг і Торнак покинули місто! — думав Ерагон.— Тоді б ми пішли на штурм, не вагаючись ані секунди».

Але поки що про Драс-Леону можна було навіть не мріяти. Принаймні Насуада навідріз відмовлялась атакувати місто й, правду кажучи, мала на те серйозні підстави.

— Ерагоне,— суворо казала вона,— ти забув, як насилу вийшов сухим із води після останньої сутички з Мертагом? Ти забув, як він поранив тебе в стегно? А оце його попередження, мовляв, це я з тобою граюся просто так, але наступного разу битиму вже по-справжньому! Він не кидає слів на вітер. Звісно, Мертаг негідник, але в мене б не повернувся язик назвати його брехуном.

— Коли йдеться про битву двох магів, самою силою не обійдешся,— пробував заперечити Ерагон.

— Твоя правда, але й нехтувати нею теж не слід. Крім того, він тепер заручився підтримкою священиків Хелгрінда, а більшість із них, здається мені, володіють магією. Я не буду ризикувати тобою й не дозволю вийти тобі сам на сам із Мертагом, навіть якщо тебе будуть підтримувати бойові маги Блодхгарма. Доки ми не придумаємо, як виманити Мертага й Торнака з міста або як заманити їх у пастку, доки в нас не буде переваги, завдяки якій ми зможемо їх здолати, ми сидітимемо тут, Ерагоне.

Вершник заперечував, доводив, що чекати безглуздо.

— Припустімо,— казав він,— мені не вдасться здолати Мертага. Як же тоді можна сподіватися, що я одержу перемогу над Галбаторіксом?!

Але Насуада була непохитна. Разом із Арією, Блодхгармом та всіма бойовими магами Ду Врангр Гата вона вигадувала найнеймовірніші плани і найскладніші сценарії, шукала можливість використати хоч якісь переваги варденів, та більшість стратегій виявлялись недієвими, оскільки вимагали більше часу й ресурсів, ніж їх зараз було. Насуада зазирнула навіть до Елви й спитала, чи варденам часом не зможе допомогти її дар, що дозволяє відчувати біль інших людей.

— Якщо я знатиму про біль варденів, що вони його зазнають під час боротьби з Торнаком і Мертагом, можливо, це стане мені в пригоді...— пояснила Насуада.

Мала провидиця тільки злісно всміхнулась:

— Я не маю ані найменшого бажання тобі допомагати, Насуадо. Пошукай собі якусь іншу дитину, яка зможе виграти цей бій... А мене облиш...

Словом, вардени продовжували чекати. Дні спливали за днями. Солдати ставали все більш насуплені й невдоволені, а Насуада дедалі дужче нервувала. До бездіяльності додалась іще одна проблема — армія нагадувала велетенську ненаситну істоту, провіант зникав у тисячах шлунків, ніби в бездонному проваллі, й ось-ось мав закінчитися, через що порції ставали все меншими й меншими. Під час походу було куди легше. Війна є війна, то му4 в ар ден и конфісковували їжу й худобу в мешканців кожного захопленого села — завдяки цьому вони й трималися, не гребуючи полюванням на дичину довкола табору. Зупиняючись на два-три дні, військо залишало після себе спустошені ділянки землі, на яких не було геть нічого їстівного, точнісінько як після сарани.

Аж ось — довготривала зупинка. Власна провізія вже давно скінчилась, тож варденів щедро й гостинно підгодовувала Сурда. Проте харчі надходили нерегулярно, і годі було сподіватися кардинально змінити ситуацію на краще.

Ерагон чудово розумів, що, попри фанатичну відданість своїй справі, воїни навряд чи зрадіють перспективі повільної голодної смерті. Іще трохи — і вони просто втечуть собі в якийсь віддалений закуток Алагезії й спокійно доживатимуть віку, не переймаючись ані Імперією, ані Галбаторіксом.

Думки про це не давали заснути й Насуаді. Щоранку вона виглядала надзвичайно виснаженою, а мішки під її очима нагадували невеличкі сумні посмішки.

У цій скрутній ситуації Вершника тішило тільки те, що Роранові таки вдалося здолати Аруфс. Він захоплювався подвигом кузена, більше того, не був упевнений, що сам із такою ж легкістю заволодів би цим неприступним північним містом.

«Як тільки Роран повернеться,— пообіцяв сам собі Ерагон,— одразу ж накладу на нього всі можливі закляття-обереги. Я й так втратив частину сім’ї через Імперію й Галбаторікса... У мене так мало рідних людей...»

Розмірковуючи про це, Вершник зупинився, щоб пропустити повз себе трійко гномів, які про щось завзято сперечалися. Гноми були без шоломів, але вплетені в їхні бороди кільця красномовно свідчили, що вони належали до клану Дургрімст Інгейтум. Про що саме точилася суперечка, Ерагон, на жаль, так і не зрозумів, але, судячи з піднесеного тону й жвавої жестикуляції, тема була дуже важлива. Утім, навіть розв’язуючи якесь важливе питання, гноми все одно нагадували дітей, котрі посварилися через якусь дрібницю. Принаймні, зиркнувши на їхні серйозні обличчя, Вершник не зміг стримати посмішку.

На превелику радість усіх варденів, армія гномів на чолі з королем Ориком прибула до Драс-Леони два дні тому. Тепер у таборі тільки й говорили про це та ще про героїчне захоплення Аруфса.

Разом із гномами армія варденів стала вдвічі чисельнішою, і це значно збільшило їхні шанси дістатися Урубейна й поквитатися з Галбаторіксом. Залишалося тільки дати раду з Мертагом і Торнаком...

Пройшовши табором трохи далі, Ерагон помітив Катріну. Вона сиділа біля свого намету й в’язала одяг для майбутнього немовляти.

— Здрастуй, кузене! — гукнула жінка, привітно махнувши рукою.

Ерагон посміхнувся їй у відповідь, проте почимчикував далі. Треба було нагодувати Сапфіру й трішки перепочити самому. Невдовзі дракон уже ум’яв велетенський шмат м’яса й умостився на сонячній галявині під наметом Вершника. За наказом Насуади, цю галявину завжди лишали вільною, щоб Сапфіра мала достатньо місця для зльоту й приземлення. Саме тут дракон і згорнувся клубком, краєм ока спостерігаючи за тим, як Ерагон дістає із сідельної торби «Доміа абр Вірду». Юнак тим часом узяв стару книгу, заліз під ліве крило Сапфіри й примостився в западинці між її шиєю та мускулястою лапою. Сіючись крізь складки крила й відбиваючись від луски, світло вкривало сторінки книги яскравими візерунками. Це трохи заважало читати, але Вершник не ремствував — найголовніше те, що він буз разом із Сапфірою.

Так вони просиділи години зо дві, аж доки Ерагон не втомився розшифровувати вигадливі письмена монаха Гесланта. Потім, щоб хоч якось розвіяти нудьгу, вони знову почали тинятися між наметами, розглядаючи захисні споруди й перемовляючись із вартовими, що стояли по периметру варденського табору.

Аж раптом на східному кінці табору, там, де розташувалися війська гномів, Ерагон і Сапфіра помітили якогось гнома. Той сидів навпочіпки біля діжки з водою. Його рукава були засукані до ліктів, а сам він розкачував долонями невеличку кульку грязюки. Біля його ніг валялася маленька паличка. Цей гном займався такою дивною справою, що спливло кілька хвилин, перш ніж Ерагон упізнав у ньому Орика й підійшов ближче.

— Дерунданн, Ерагоне й Сапфіро,— мовив Орик, не підводячи очей.

— Дерунданн,— відповів Ерагон, повторюючи традиційне привітання гномів, і присів з другого боку калюжі.

Вершник доволі довго спостерігав, як Орик зачищає поверхню кульки, роблячи її гладесенькою за допомогою великого пальця правої руки. Час від часу Орик нахилявся й набирав жменю сухої землі, посипаючи нею жовтувату кулю, а потім обережно здмухуючи зайві грудочки.

— Ніколи не сподівався побачити короля гномів, який стоятиме навпочіпки й бавитиметься грязюкою, як мала дитина,— сказав Ерагон.

— А я ніколи не сподівався побачити Вершника й дракона, котрі будуть витріщатися на мене, доки я робитиму Ереткнурл,— відповів Орик так невдоволено, що в нього аж вуса настовбурчились.

— А що таке Ереткнурл?

— Тардсвергунднзмал.

— Тардсвер...— Ерагон повторив тільки половину слова, навіть не намагаючись запам’ятати його цілком.— А це?..

— Це щось таке, що виглядає не тим, чим воно є насправді,— сказав Орик, піднявши земляну кулю.— Приміром, ось це... Це камінь, зроблений із землі. Вірніше, він буде виглядати як камінь, коли я його дороблю.

— Камінь із землі... Виходить, це магія?

— Ні, це моє власне вміння й нічого більше...

— Навряд чи я щось розумію...— струснув головою Ерагон, коли Орик примовк і, здавалося, більше нічого не збирався пояснювати.

— Трохи терпіння, друже...— повернувся гном до розмови за якийсь час,— спочатку тобі потрібно знайти грязюку.

— Важке завдання...— гмукнув Ерагон і посміхнувся.

— Не все так просто. Одна грязюка краща, інша гірша,— вів Орик далі, суворо зиркнувши на Вершника зпід своїх густих брів.— Скажімо, пісок нам не годиться. Грязюка повинна складатися з кавалочків різного розміру, бо вони зазвичай міцніше склеюються між собою. Потім треба додати трохи глини, але найголовніше в цьому ділі,— гном поплескав рукою по лисому клаптику землі між прим’ятими кущиками трави,— побільше пилюки. Бачиш? — Орик підняв долоню, що вкрилась товстим-шаром пилу.

— А чому це аж так важливо?

— О! — вигукнув гном і продовжив катати кульку долонями, намагаючись надати їй симетричної форми.— Знайшовши хорошу грязюку, ти поливаєш її водою й замішуєш, як тісто, аж доки не утвориться густа суміш,— Орик кивнув на калюжу.— З грязюки ти формуєш кулю на зразок ось цієї. Потім треба вичавити з неї вологу й зробити кулю ідеально круглою. Коли грязюка почне застигати, слід робити те, що й я. Висипаєш на кулю пилюку, щоб вона витягла з неї рештки вологи. І так аж доти, доки куля не стане самостійно тримати форму. Головне — зайвий раз її не крутити, щоб не луснула... Мій Ереткнурл майже готовий. Коли він застигне, я залишу його під сонцем, аби світло й тепло випарувало рідину зсередини. Потім я знову посиплю його пилюкою й зачищу. Після трьох-чотирьох процедур поверхня мого Ереткнурла стане тверда, ніби шкіра награ.

— І все це тільки для того, щоб мати кульку із сухої грязюки? — спантеличено спитав Ерагон.

На морді Сапфіри так само з’явилася здивована міна.

— Ні, бо це ще не кінець,— Орик знову набрав жменю пилюки.— Поверхню Ереткнурла слід намазати зволоженим пилом, щоб той утворив гладесеньку кірку. Волога всотується в кулю, далі ти знову сиплеш пилюку, потім чекаєш, потім сиплеш...

— І доки це буде тривати? — урвав його Ерагон.

— Доти, доки до нього не пристане пилюка. Кірка надасть Ереткнурлу особливої краси, а за день-два він набуде діамантового блиску, так, ніби зроблений з мармуру. І жодної тобі магії — працюють серце, голова й руки. Погодься, тобі ніколи не вдасться зробити камінь зі звичайної землі... Ну, тобто ти його зробиш, але він буде крихкий. А так виходить справжнісінький камінь.

Здавалося, Орик усе пояснив, але Вершникові ще й досі не дуже вірилося, що можна зробити камінь із грязюки без допомоги магії.

«А все-таки, навіщо ти його зробив, королю гномів?

— спитала Сапфіра.— Тепер ти керуєш своїм народом, у тебе й без цього, мабуть, купа роботи».

— Зараз мені нічого робити,— буркнув Орик.— Мої підопічні готові до битви, а її все нема й нема. Не стану ж я з ними панькатись, ніби квочка. Я не хочу сидіти сам у наметі й дивитись, як росте моя борода... Саме тому я й вирішив зробити Ереткнурл.

Король замовк, та Ерагон добре бачив, що він чимось збентежений, тож вирішив потримати язик за зубами. Кілька хвилин спливло в цілковитій тиші. Потім Орик прокашлявся й заговорив знову:

— Були часи, коли я міг пити мед і грати з друзями в кості, а те, що я нащадок Ротгара, нічого не означало. Ми могли базікати й сміятись, не відчуваючи при цьому жодних незручностей. Я не вимагав ніяких почестей, але тепер усе змінилось. Мої друзі не можуть забути про те, що я король, а мені дуже важко не помічати того, як змінилось їхнє ставлення до мене.

— Цього й слід було чекати,— сказав Ерагон, добре розуміючи стан Орика, бо й сам переживав щось подібне відтоді, як став Вершником.

— Можливо... Але мені від цього не легше! — обурено вигукнув Орик.— Життя — дивна й жорстока штука... Я обожнював Ротгара, та часом мені здавалося, що він був надто стриманий у спілкуванні з тими, хто його оточував. Тепер я добре розумію, чому він так поводився,— Орик узяв кулю грязюки обома руками й глянув на неї, похмуро звівши брови.— Хіба грімстборіт Ганел не пояснив тобі в Тарназі, навіщо потрібен Ереткнурл?

— Ні, він ніколи про нього навіть не згадував.

— Гадаю, вам і без цього було про що говорити... І все ж таки, як члену Інгейтуму, тобі треба знати все про Ереткнурл, адже це не просто сувенір... Процес створення каменя із землі — священний ритуал. За допомогою нього ми зміцнюємо віру в силу Хельзвога. До цієї справи слід ставитись шанобливо й розважливо. Створення Ереткнурла — це жест поваги, а боги карають тих, хто виконує обряд легковажно... Від каменя — плоть, від плоті — земля, від землі — знову камінь. Колесо крутиться, та ми бачимо лиш невеличку часточку цілого.

Тільки після цих слів Ерагон нарешті зрозумів, наскільки Орик схвильований.

— Шкода, що ти не взяв із собою Хведру,— мовив Вершник.— Вона б склала тобі компанію й не дала б нудьгувати. Тоді, в Брег Холді, ти виглядав із нею просто щасливим.

— Авжеж,— задумливо посміхнувся Орик.— Але вона не може покинути своїх обов’язків лиш для того, щоб мене заспокоювати. Зрештою, про який спокій може бути мова, якщо вона перебуватиме так близько від Мертага, Торнака, Галбаторікса та його триклятого чорного дракона.

— Ти нагадуєш мені відповідь на загадку,— сказав Ерагон, щоб підбадьорити Орика.— Сидить король гномів на землі й ліпить із грязюки камінь. Не впевнений, що така загадка колись існувала, але віршами вона б звучала десь так:

Тринадцять зірок над його головою, Він робить каміння з землі...

Рими, на жаль, нема. Та я не поет, і годі чекати від мене справжніх віршів. Можу уявити, як люди ламатимуть собі голову над цією загадкою!

— Гм...— буркнув Орик.— Тільки не гноми... Навіть наші дітлахи відгадають її за лічені секунди.

«І дракон теж»,— додала Сапфіра.

— Мабуть, так воно і є,— згодився Ерагон.

А потім Вершник розпрітав Орика про все, що сталося з гномами після того, як він із Сапфірою покинув Тронжхейм. Вони не бачились бозна-скільки, тож він із нетерпінням чекав прибуття армії гномів до Драс-Леони, аби дізнатися, як його друг поживає після коронації.

Орик і собі скучив, тому майже годину переповідав Ерагонові про всі ті сварки, які спалахнули між кланами гномів після формування армії й початку походу. Клани були так невдоволені війною, що навіть Орику важко було тримати їх у покорі.

— Це ніби керувати зграєю дурних качок,— пояснив Орик.— Вони завжди рухаються власним шляхом, здіймають неймовірний ґелґіт й норовлять хапнути тебе за руку за першої-ліпшої нагоди.

Ерагон поцікавився долею Вермунда. Йому вже давно кортіло дізнатись, що сталося з гномом, котрий намагався його вбити. Вершник хотів зрозуміти, де тепер його вороги, особливо найнебезпечніші.

— Він повернувся до рідного села у Фелдарасті,— відповів Орик.— Подейкують, почав добряче пиячити й нарікати ледь не на весь білий світ. Але на нього майже ніхто не зважає. Кнурлани Аз Свелдн рак Ангуін напрочуд горді й уперті. Дуже часто вони заплющують очі на дурнуваті витівки Вермунда, незважаючи на те, що інші клани засуджують його вчинки. Але замах на гостя — це те, чого гноми ніколи не пробачать. Ніде правди діти, дехто з Аз Свелдн рак Ангуін продовжує симпатизувати Вермунду, та я не вірю в те, що вони наважаться втратити прихильність решти гномів тільки заради того, щоб захистити грімстборіта, у якого немає ані краплини власної гідності. Спливуть роки, і вони взагалі відвернуться від нього. Мені казали, що Вермунда остерігаються навіть ті клани, які самі потрапили в неласку.

— Як гадаєш, що з ним буде?

— Він змириться з неминучим і зламається... Або ж одного чудового дня хтось підсипе йому в мед отрути. А вийшовши на вулицю, він може отримати ніж у спину... Словом, як ватажок Аз Свелдн рак Ангуін, він не становить для тебе жодної небезпеки.

Друзі розмовляли аж доти, доки Орик не завершив кілька перших етапів виготовлення Ереткнурла. Далі грязьову кулю слід було просушити в наметі на клаптикові тканини, тому Орик узяв своє відерце й звівся на ноги.

— Дякую тобі, Ерагоне, за те, що мене вислухав,— сказав він,— І тобі теж, Сапфіро! Дивна річ, але ви єдині, крім Хведри, з ким я можу ось так просто потеревенити. Усі ж інші...— гном не доказав, а лиш скрушно розвів руками.

— Ти наш друг, Орику, і нам байдуже, король ти чи ні. Ми завжди раді погомоніти з тобою! Більше того, ти можеш бути впевнений, що про жодне слово нашої розмови ніхто не дізнається! — і собі звівся на ноги Ерагон.

— Так, я переконаний у цьому, Ерагоне,— зиркнув на нього Орик.— Навколо відбувається так багато всього цікавого, а в тебе немає часу, щоб з усім ознайомитись... Прикро...

— Повір, Орику, зараз мене хвилює тільки доля варденів. Усе інше мене не обходить.

— У цьому щось є, адже Вершник повинен завжди бути наче збоку від усіх. Інакше він не зможе мати власної думки. Раніше я ніколи не розумів незалежності Вершників, але зараз бачу, що вона необхідна їм, як повітря.

— Ну, я не зовсім збоку...— знизав плечима юнак.— Я вірний тобі й Насуаді.

— Твоя правда... Але ти все одно не належиш ані варденам, ані Інгейтуму. Та як би там не було, я дуже радий, що можу тобі довіряти,— схилив голову Орик.

— І я...— тихо сказав Ерагон, посміхнувшись.

— Ми ж молочні брати, чи не так? А брати мають пильнувати один за одним!

«Авжеж, мають...» — подумав Ерагон, поплескав Орика по плечу, а вголос мовив:

— Молочні брати.

 

ШЛЯХ ПІЗНАННЯ

Того-таки дня, переконавшись, що війська Імперія вже не наважаться атакувати варденів з Драс-Леони, Ерагон і Сапфіра попрямували в тил табору, де був спеціальний майданчик для тренувальних боїв.

Там на них уже чекала Арія. Власне кажучи, прибувши до табору, вони зустрічалися з ельфійкою кожен божий день.

— Як справи? — спитав Ерагон.

— Так собі..— невесело посміхнулась Арія, яка із самого ранку мала досить напружені перемовини з Насуадою й королем Орином.

Кивнувши, Ерагон дістав з піхов свого меча. Ельфійка не примусила довго себе чекати, і вже за мить супротивники стояли один проти одного в бойових стійках. За попередньою домовлешстю кожей із них прихопив на сьогоднішне тренування щит. Це мало врізноманітнити поєдинок. До того ж, тепер все більше нагадував реальний бій.

Рухаючись      обережними      невеличкими      кроками, Вершник й ельфійка інколи не дивились собі під ноги — їхні      погляди були прикуті одне до одного. Від цієї частини дуелі Ерагон отримував, мабуть, найбільшу насолоду. Невідривно дивитися в очі Арії, зосереджено й уважно пильнувати за її фантастично красивими зіницями,— він радів, що стає ближчим до ельфійки бодай у такий химерний спосіб.

Перший удар був за Арією. Другий так само. І Ерагон одразу ж ускочив у халепу — ельфійка притисла свого меча йому до шиї. Сенсу пручатися не було, тож довелося чекати, доки Арія опустить зброю і зробить крок назад.

— Знову ловиш ґав! — мовила вона.

— І як тобі вдається весь час мене перемагати?! — роздратовано сказав Ерагон.

— Ось так,— відповіла ельфійка й зробила випад убік його правого плеча.

Захищаючись, Вершник підняв щит і прудко відскочив на кілька кроків.

— Я тренувалась сотні років,— вела далі Арія,— і було б трохи дивно, якби я тебе не перемагала. Чи не так? Ти взагалі повинен пишатися, що тобі вдалося кілька разів зачепити мене. Ну то як, іще одна спроба?

Просвистівши в повітрі, Брізінгр із брязкотом врізався в щит, яким ельфійка прикрила стегно. У відповідь Вершник отримав блискавичний удар по зап’ястку — всю руку аж до плеча наче пронизали холодні голочки.

Ерагон зойкнув, укотре відскочив, сподіваючись перевести подих і хоч трохи оговтатись. Головна незручність у боях з ельфами полягала в тому, що вони були значно швидші за людей, тож могли дістати супротивника з більшої відстані, так що той і оком не встигав змигнути. Словом, щоб почуватися в безпеці, Вершник мав перебувати щонайменше за сотню футів від Арії.

Та ельфійка й не збиралася збавляти оберти. Високо підстрибнувши, вона дивовижним чином зробила в повітрі кілька кроків і кинулась на Ерагона. Той відмахнувся мечем, але Брізінгр просвистів повз плече Арії, не завдавши їй жодної шкоди. А вже наступної миті ельфійка зробила обманний рух. Вершник хотів був прикрити ребра, але зрозумів, що меч супротивниці вкотре торкається його шиї — • цього разу біля самісінького кадика.

Так вони й завмерли. Вологі, великі очі Арії були всього за якийсь дюйм від Ерагона. У них світилися запал битви, завзятість і гранична зосередженість... Не знаючи, як усе це розуміти, юнак зупинився. Ельфійка враз стала наче байдужа, відвела меч від його шиї й відійшла геть.

— Якщо ти знаєш так багато про володіння мечем,— порушив мовчанку Вершник, потираючи горло,— чому ти не навчиш мене битися краще?

— Я намагаюсь,— Арія зблиснула своїми смарагдовими очима,— але проблема не в цьому,— вона торкнулася мечем правої руки Ерагона.— Проблема в тому, що я знов і знов показую тобі твої помилки, чекаючи, доки ти перестанеш їх робити. І я буду показувати їх навіть тоді, якщо на тобі не залишиться жодного живого місця,— ніби підтверджуючи серйозність власних намірів, ельфійка грюкнула Вершника мечем по шолому.

Кожна поразка від Арії завдавала такого відчутного удару самолюбству Ерагона, що він уже почав серйозно сумніватися в тому, чи й справді здатен подужати Галбаторікса, Мертага чи будь-якого іншого небезпечного супротивника. Думка про це просто пригнічувала його, адже не було жодних гарантій, що в найвідповідальнішу мить, саме тоді, коли він опиниться сам на сам із головним ворогом, поруч із ним буде Сапфіра.

Ерагон трохи потупцяв на місці й відійшов від Арії ярдів на десять.

— Гаразд,— процідив він крізь зуби, стаючи в низьку атакувальну позицію.— Продовжимо?

— Ну давай...— примружила очі Арія.

Ще якусь мить вони постояли, а потім кинулись одне на одного з бойовим кличем. З-під клинків дощем бризнули снопи іскор. Удар, два, три, десяток, сотня... Вони стікали потом, вкрились шаром пилюки, з порізів на Ерагоновому тілі сочилася кров, та все одно ніхто не хотів поступатися. На обличчях обох суперників, здається, з’явилася лють, чого раніше під час їхніх поєдинків ніколи не бувало.

Сапфіра спостерігала за ними з кутка майданчика, розтягнувшись на м’якому трав’яному килимі. Здебільшого вона тримала свої думки при собі, щоб не заважати Вершникові, але часом усе ж таки робила дуже слушні зауваження, які допомагали йому ефективніше атакувати й захищатись. Час від часу дракон і прямо втручався в перебіг подій. Принаймні кілька разів, коли Вершник починав рухатися повільніше, ніж треба, Сапфіра подумки торкалася його руки:"чи ноги, і тоді Ерагон знав, який саме рух йому треба виконати швидше.

Щоправда, через якийсь час Вершник попрохав дракона не робити цього.

«Сапфіро,— сказав він,— я повинен навчитись робити це сам, бо ти не зможеш допомагати мені щоразу, як я опинюсь у небезпеці».

«Чого це раптом? Я можу спробувати».

«Знаю... Але це моя гора, і я маю видертись на неї самотужки».

«Навіщо ж тобі дертись, коли можна літати? — голос у Сапфіри був веселий.— Ну, куди ти дістанешся на своїх коротеньких ніжках!»

«Твоя правда, Сапфіро... Я можу літати, але крила належать тобі, і в кожній моїй перемозі не так уже й багато моєї заслуги...»

«Перемога перемогою, а смерть смертю — як би ти їх не досягнув».

«Сапфіро...» — зітхнув Ерагон.

«Що, малий?..»

***

Урешті-решт дракон, нехай неохоче, але згодився з тим, що Вершник має розраховувати тільки на свою силу. Утім Сапфіра й далі продовжувала пильно спостерігати за поєдинком. Невдовзі біля тренувального майданчика з’явилися й бойові маги Блодхгарма. Вершник дуже не любив, коли хтось ставав свідком його поразок, але маги робили корисну справу — вони прикривали його від цікавих очей варденів, котрі могли потім розпустити язика. На відміну від них, маги добре розуміли, що Ерагонові треба вчитися, і, ясна річ, не трактували його поразки як прояв слабкості чи нездатності протистояти ворогу.

Але що довше тривав поєдинок, то сумніші думки охоплювали Вершника. За весь цей час йому вдалося виграти тільки дві короткі сутички — та й то, швидше, не завдяки майстерності, а завдяки фортуні. Та розраховувати на фортуну під час реальних дуелей було чистої води самогубство. Словом, як Вершник не старався, Арія перемагала його за іграшки.

Урешті-решт Ерагон втратив над собою владу й пішов у шквальний наступ, намагаючись використати ті самі прийоми, за допомогою яких йому пару разів вдалося подужати войовничу ельфійку. Він замахнувся правою рукою, збираючись завдати удару Брізінгром, як бойовою сокирою. І в ту ж мить свідомості Вершника торкнулась інша свідомість — це була не Сапфіра, не Арія, не хтось із бойових магів Блодхгарма...

«Дракон... дракон-чоловік»,— злякано сіпнувся юнак, якомога швидше впорядковуючи думки й зводячи захисний бар’єр. Хтозна, може, це був сам Торнак, найменший контакт із яким не обіцяв нічого доброго. Та перш ніж Ерагон устиг підготуватися до оборони, по його свідомості, немов каміння з височезної гори, пронісся владний голос:

Годі!

Це був Глаедр. Вершник так і завмер, тримаючи над головою Брізінгр, яким збирався атакувати Арію. Судячи з усього, ельфійка, Сапфіра й маги Блодхгарма теж почули голос старого дракона, бо їхні обличчя були якісь здивовані.

Ні, свідомість дракона не змінилася — у ній, як і раніше, панувала втома й безмежний біль. Але чи не вперше після смерті Оромиса Глаедр сам вийшов на контакт, наважившись бодай на мить забути про свою печаль.

«Глаедре!» — в один голос вигукнули Ерагон і Сапфіра.

«Як ти?»

«У тебе все гаразд?»

«Ти знову з нами?»

Блодхгарм, його маги й Арія спитали все це водночас, так що їхні слова змішалися без жодного ладу.

«Годі! — повторив Глаедр виснаженим і невдоволеним голосом.— Навіщо ви привертаєте зайву увагу?»

Усі враз примовкли, уважно дослухаючись до кожного слова золотого дракона. Ерагон перезирнувся з Арією. А потім запанувала напружена тиша. Свідомість Глаедра кілька хвилин висіла над ними, наче грозова хмара.

«Ви марнуєте надто багато часу,— нарешті озвався старий дракон.— Ерагоне, ти не повинен так довго тренуватися. Це відвертає тебе від більш важливих  речей. Меч Галбаторікса — аж ніяк не те, чого тобі слід остерігатись. Ти не маєш боятися й меча його слів... Найбільшу загрозу становить меч його свідомості. Сила Галбаторікса в тому, що він може підкорити тебе своїй волі. Досить тобі фехтувати з Арією! Краще зосередься на вдосконаленні власних думок. Ти ще не вмієш давати їм раду... Навіщо марнувати дорогоцінний час?»

Це були мудрі слова. І вони породили в голові Ерагона відповіді на чимало питань. Він думав про те, що йому подобається схрещувати меча з Арією, навіть попри поранення, які він отримував під час сутичок. Понад усе він хотів володіти мечем — орудувати ним найкраще за всіх у світі, якщо це, звісно, взагалі можливо. Його тішило те, що вправи заспокоюють нерви й підтримують тіло в належній формі. Крім того, була й іще одна причина, яка спонукала його так приохотитися до тренувань з ельфійкою... Зрештою, про останню обставину старому драконові знати було не обов’язково, хоч навряд чи це було для нього таємницею — недарма ж Глаедр розчаровано зітхнув.

Так чи інакше, Ерагон почав виправдовуватись.

«Якщо я не пущу Галбаторікса у свою свідомість, якщо мені пощастить стримати його наступ,— сказав він,— то нам усе одно доведеться з’ясовувати стосунки на мечах. Більше того, король — не єдиний ворог, який стоїть у нас на шляху... Є ще й Мертаг... А там хтозна... Що як Галбаторікс раптом узяв собі на службу якихось монстрів?.. Я не зміг самотужки здолати ані Дурзу, ані Варауга, ані Мертага. Мені хтось завжди допомагав. Але ж Арія, Сапфіра й Блодхгарм не завжди будуть поруч зі мною у вирішальні хвилини... Я повинен краще володіти мечем. І я тренуюсь, хоч поки що й без великих успіхів...»

«Варауг?..— перебив його Глаедр,— Ніколи про нього не чув...»

Кількома словами Ерагон розповів Глаедрові про облогу Фейнстера й про те, як вони з Арією вбили щойно народжену Тінь. Саме тоді Оромис і Глаедр зустріли свою смерть у небесах над Джилідом. А щоб у. старого дракона не виникало зайвих питань, Вершник тут-таки розказав і про подальші пригоди варденів, адже Глаедр, замкнувшись глибоко в собі, нічого про це не знав.

Ерагон розповідав хвилин п’ять. І весь цей час Вершник та ельфи стояли нерухомо, поглядаючи одне на одного порожніми очима,— уся їхня увага була зосереджена на образах і почуттях, що змінювались із калейдоскопічною швидкістю.

А потім запала тривала мовчанка. Мабуть, Глаедрові потрібен був час, щоб осмислити все почуте.

«Ви надто зухвалі!..— нарешті озвався дракон, і в його голосі бриніли нотки подиву.— Убити Тінь... Навіть найдосвідченіші Вершники навряд чи наважилися б на двобій із Тінню. А ви, натомість, вийшли відразу проти двох. Дякуйте небесам, що вам пощастило й ви лишились живі. Здолати Тінь — це все одно, що злетіти вище сонця».

«Так-то воно так,— відповів Ерагон,— але наші вороги не слабші за Тінь. До того ж, Галбаторікс міг легко створити нових монстрів, щоб уповільнити наше просування. Його не лякає навіть те, що вони можуть завдати непоправної шкоди всій землі».

«Глаедре,— мовила Арія,— Ерагон каже правду. Наші вороги не мають у серці жалю... ти й сам це добре знаєш,— її голос став ледь чутний.— Зараз наш Вершник не так уже й добре б’ється, і йому треба будь-що вдосконалювати свою майстерність. Я зробила все, аби навчити його найхитріших прийомів, але досвід, як не крути, приходить із середини, а не ззовні».

Від цих слів у юнака потепліло на душі. Підтримка ельфійки була йому потрібна як ніколи.

Старий дракон відповів не відразу.

«Ерагон ще не дав ладу своїм думкам,— сказав він після паузи,— а сила без думки нічого не варта. Зрештою, як і думка без, сили. Битву не можна виграти тільки мечем або тільки розумом. Тіло й думка повинні стати єдиним цілим, і якщо ти стоїш перед вибором, що тренувати,— то тренуй ліпше розум. Аріє, Блодхгарме, ви ж знаєте, що я кажу правду. Чого ж ви ще й досі не взялись за Ерагонову освіту?»

Ельфійка, як мала дитина, винувато опустила очі. Тим часом Блодхгарм був явно незадоволений — у кутиках його губ зблиснули гострі білі ікла.

«Арія тут виступає в ролі посланниці нашого народу,— заговорив він бездоганною прадавньою мовою,— а я та моя команда повинні захищати життя Сапфіри й Ерагона. Повір, Глаедре, це нелегке завдання. Воно вимагає бозна-скільки сил і часу. Ми всі хочемо допомогти Ерагонові, але тренувати Вершника — не наша справа, тим паче тоді, коли один із його повноправних учителів ще й досі живий...»

У свідомості старого дракона заграла злість. Вона нависла над усіма, ніби важкі грозові хмари. Звісно, фізично Глаедр нікому не міг завдати шкоди, але він залишався надзвичайно небезпечним. Усі прекрасно розуміли, що варто лиш драконові втратити владу над собою, як сила його думки розірве їхню свідомість на дрібні клапті.

Правду кажучи, спершу Ерагон був прикро вражений зухвалістю й грубістю Блодхгарма — він ніколи не чув, щоб ельф говорив із Глаедром таким тоном... Утім, хвильку подумавши, юнак зрозумів, що Блодхгарм зробив це навмисно: він просто хотів урятувати для них дракона, не давши йому можливості вкотре зануритись у безмежні глибини власного горя. Але так чи інакше, це був доволі ризикований план...

Обурений Глаедр заборсався в морі своїх думок — грозові хмари ставали все більші й більші, аж поки між ними не з’явилися перші тріщинки блискавок.

«Ельфе! — гаркнув дракон, і собі заговоривши прадавньою мовою.— Чи не здається тобі, що ти перейшов усі дозволені межі! Те, що роблю я, тебе взагалі не стосується... Ти навіть уявити не можеш, що я втратив. Повір, якби в мене не було обов’язків перед Ерагоном і Сапфірою, я б уже давно з’їхав з глузду. Тому не смій звинувачувати мене, Блодхгарме, сину Ілдріда, якщо не хочеш помірятись силою з останнім серед старійшин».

Ельф зблиснув очима, знов оголив ікла, але вираз його обличчя був на диво задоволений. Схоже, він і не збирався миритися з драконом.

«Тоді й ти,— відповів Блодхгарм,— не звинувачуй нас у тому, що ми не виконуємо твоїх обов’язків, старійшино. Уся наша раса співчуває твоїй втраті, але навіщо аж так жаліти себе під час війни з найнебезпечнішим за всю історію ворогом? Тим ворогом, який винищив твою расу, тим ворогом, який убив твого Вершника!»

Здавалося, Глаедр ось-ось вибухне від люті. Хвиля драконової злості врізалась в Ерагона з такою силою, що свідомість юнака була тепер схожа на пошматоване ураганом корабельне вітрило. Люди, які перебували довкола майданчика, взагалі покидали зброю і, скривившись, похапалися за голови.

«Жаліти себе?!» — прогарчав Глаедр, вимовляючи слова так, що кожне з них лунало, ніби вирок долі.

Ерагон відчув, як темні згустки у свідомості дракона набувають дедалі чіткіших обрисів. Було ясно: якщо Глаедр дозволить своїй злості вихлюпнутись назовні, катастрофи не уникнути.

Ситуацію врятувала Сапфіра. Її голос розітнув скаламучений вир емоцій, ніби ніж масло.

«Учителю,— мовила вона,— я дуже хвилювалась за тебе. Мені надзвичайно приємно знати, що ти нарешті відновив свою силу. Жоден із нас не зможе зрівнятися з тобою, тому нам потрібна твоя допомога. Без тебе наше прагнення подолати Імперію залишиться тільки мрією».

Глаедр роздратовано гаркнув у відповідь, але його голос був уже не такий грізний, як раніше. Схоже, лестощі припали йому до душі. Сапфіра обрала вірний шлях. Попри суворий характер, дракони майже ніколи не могли встояти перед похвалою.

«Зараз у тебе немає власних крил,— вела далі Сапфіра, не даючи йому оговтатись,— тож дозволь запропонувати тобі мої. Небо чисте й спокійне.

Гадаю, тобі буде приємно здійнятись туди, куди бояться здійматися навіть орли. Ти провів у серці сердець безліч часу й, мабуть, дуже скучив за подувом вітру...»

Нестримний шторм у свідомості старого дракона почав поволі вщухати, хоч зловісна напруга спала не відразу.

«Було б непогано»,— пробурчав він примирливо.

«Тоді ми скоро полетимо. Але, вчителю...»

«Так, дитя?»

«Спершу я хотіла б дещо в тебе спитати...»

«Питай».

«Чи не погодився б ти допомогти Ерагонові краще опанувати меч? Він іще не дуже вправний, а мені не хотілося б утратити свого Вершника»,— Сапфіра трималася гідно, хоч у її голосі прослизнула нотка благання, через що в Ерагона підкотилась до горла грудка.

Тільки тепер грозові хмари нарешті розсіялись, залишивши по собі порожній і неймовірно сумний краєвид. Потім на сірому тлі зринули розмиті гігантські моноліти, мати справу з якими Ерагонові не так уже й хотілось.

«Гаразд,— урешті-решт згодився Глаедр.— Я зроблю для твого Вершника все, що зможу. Але будь готова — я вчитиму його так, як вважатиму за потрібне».

«Добре»,— відповіла Сапфіра.

Арія й решта ельфів полегшено зітхнули. Тим часом Ерагон був змушений на якусь мить відволіктись, бо на зв’язок із ним вийшла Тріанна й іще кілька магів, які перебували на службі у варденів. Переконавшись, що з Вершником усе гаразд, вони почали навперебій розповідати про те, як щойно відчули неймовірну тривогу.

«На тебе хтось напав, Шейдслеєре? — збентежено питала Тріанна — Це був Торнак?.. Чи Шруйкан?» — вона так панікувала, що Ерагон ледь не випустив із рук Брізінгр.

«Ні-ні, нічого такого...» — відповів Вершник, щоб хоч трішки заспокоїти магів.

Справа в тому, що майже для всіх варденів присутність Глаедра ще й досі була таємницею. Тріанна й маги так само про нього не підозрювали, тому Ерагон вирішив нічого їм не говорити. З другого боку, брехати він теж не хотів, тому відповів коротко й невиразно.

«Це ми з ельфами трохи займались магією,— сказав він.— Я вам розповім про це при нагоді. Але жодних причин для хвилювання немає».

Судячи з усього, маги були не надто задоволені такою відповіддю, проте набридати Вершникові не наважилися. Вони чемно попрощались, і їхні голоси розтанули так раптово, ніби юнак ні з ким і не говорив.

— Усе гаразд? — тихо спитала Арія, помітивши тривогу на обличчі Вершника.

— Так,— відповів Ерагон ледь чутно й кивнув на людей, що піднімали із землі свою зброю.— Мабуть, доведеться відповісти на деякі їхні питання...

— То ти не сказав їм, хто...

— Звісно, ні...

«Займіть свої місця»,— прогримів тим часом Глаедр. Ерагон та Арія розійшлися в протилежні кінці майданчика.

«Учителю, ти й справді зможеш мене навчити, перш ніж ми дістанемось Урубейна? Часу так мало...» — не втримався Вершник, хоч і розумів, що робить помилку.

«Якщо ти будеш слухати мене, я навчу тебе прямо зараз...— буркнув Глаедр.— Тільки тобі доведеться слухати мене уважніше, ніж ти робив це раніше».

«Я слухаю тебе, вчителю»,— відповів Ерагон, ще й досі не розуміючи, як дракон буде вчити його битися на мечах.

* * *

Ясна річ, Глаедр міг багато чого перейняти в Оромиса, так само, як Сапфіра набиралася знань від юнака, але ж ішлося про мечі, котрі той навіть тримати не міг.

«Мабуть,— подумав Ерагон,— із таким самим успіхом я розповідав би дракону, що робити зі стрімкими поривами вітру над гірськими вершинами. Звісно, я можу спробувати, але ніколи не поясню це краще за Сапфіру, бо я людина, істота, яка не вміє літати сама».

Вершник намагався ретельно приховати всі свої сумніви, але Глаедрові, схоже, вдалося дещо відчути, бо він якось дивно буркнув.

«Усі великі битви однакові, Ерагоне,— повчально сказав старий дракон,— так само як однакові й усі великі воїни. Байдуже, чим ти б’єшся — зброєю, лапою, кігтем чи хвостом. Ти правий — тобі треба вправлятися зі своїм мечем... Тренуючись, ти неодмінно досягнеш вершин, яких може досягнути будь-хто, але нас це не цікавить. Ти повинен стати неперевершеним. А це вимагає сили, виваженості, спритності й уяви,— дракон на мить замовк.— Пам’ятаєш, що я тобі пробував втовкмачити раніше?»

«Так, учителю...— не задумуючись, відповів Ерагон.— Що я повинен навчитися бачити те, на що дивлюсь. І я пробував, учителю... Слово честі!»

«Але ще й досі нічого не бачиш. Поглянь на Арію. Чому вона знов і знов тебе перемагає? Відповідь очевидна: вона розуміє тебе, Ерагоне. Вона знає, хто ти такий і як ти мислиш... Саме це й дозволяє їй постійно тебе перемагати. Чому Мертаг спромігся здолати тебе на Палаючій рівнині. Тому що він сильніший і спритніший за тебе?»

«Бо я втомився й...»

«А як йому вдалося поранити тебе в стегно під час останньої сутички? Не хочу нагадувати, але ти відплатив йому тільки подряпиною на щоці... Мовчиш? А я маю відповіді на ці питання. Це сталося не тому, що ти був стомлений, ні... Це сталося тому, що він тебе розуміє, Ерагоне, а ти його, на жаль, ні. Мертаг знає більше ніж ти, а тому має над тобою владу. Те саме можна сказати й про Арію... Поглянь на неї. Поглянь на неї уважно. Вона бачить, хто ти... А ти? Ти бачиш, хто вона? Ти бачиш її так чітко, щоб перемогти в бою?»

Вершник піймав на собі погляд Арії — в її очах світилася рішучість, а водночас прагнення нізащо не видати власних таємниць, так, наче вона боялася цього. Ерагона опосіли сумніви... Справді, чи знає він її так добре, як йому здається? І чи не може бути так, що він увів себе в оману, сприймаючи зовнішнє за внутрішнє?

«Ти став надміру завзятий,— м’яко сказав Глаедр.— Для завзяття є своє місце, але тут воно не допоможе. Шлях воїна — це шлях пізнання. Якщо думка зобов’язує тебе стати завзятим, зроби це, але, втративши владу над собою, годі осягнути глибини знання. Можеш, звісно, спробувати, та єдиною твоєю винагородою будуть біль і розпач.

Натомість учись зберігати спокій — нехай навіть сотня ворогів наступає тобі на п’яти. Звільни свою свідомість від вагань і дозволь їй стати озером, у якому відбивається весь довколишній світ. Розуміння приходить у спокої, коли ти не обтяжуєш себе безглуздими переживаннями з приводу перемог і поразок, життя та смерті.

Ти не можеш усього передбачити, ти не можеш бути впевненим у перемозі щоразу, коли опиняєшся віч-на-віч із ворогом. Головне — помічати все до найменших дрібниць, тоді буде легше пристосуватися. Воїн, який уміє пристосовуватись і готовий до несподіванок, живе найдовше.

А тепер поглянь на Арію і спробуй побачити те, на що дивишся. Далі роби, як підказує серце, проте не відволікайся на думки. Думай, не думаючи, тоді твої дії стануть майже інстинктивними. Уперед, спробуй!»

Вершнику знадобилася, якась мить, щоб зібратися з думками й згадати геть усе, що він знає про Арію — що вона любить і що ненавидить, її звички й манери, найважливіші в житті події, причини її страху та її сподівань... Насамкінець він спробував зрозуміти саме її єство, тобто збагнути, чому вона ставиться до життя, як до битви. Це було неймовірно важке завдання... Раніше Ерагон дивився на Арію, як на чарівну жінку, він обожнював її і хотів бути поряд з нею... Зрештою, саме це й заважало йому поглянути на неї, як на досконалого воїна, виваженого й позбавленого зайвих емоцій.

Зробивши сякі-такі висновки, юнак вирішив діяти, хоча десь глибоко в душі й побоювався, що ці його висновки були надто вже прості, щоб не сказати — дитячі. Та попри те, він зробив крок уперед і підняв щит.

Ерагон знав, що Арія чекатиме від нього якихось нових вивертів, тому розпочав поєдинок так само, як робив це раніше. Брізінгр зблиснув у повітрі, просвистів по діагоналі й став опускатися на праве плече ельфійки. За ідеєю, Арія повинна була підняти щит і залишити без захисту ребра. Та де там! Дівчина вправно відбивала удар, хоч, здається, так і не помітила, що б’ється під диктовку Вершника.

«Це добре,— подумав юнак,— чим довше вона про це не буде здогадуватись, тим краще».

За секунду він необачно похитнувся, наступивши на невеличкий камінець, і мимохіть був змушений розвести руки, щоб утримати рівновагу. Не гаючи ні секунди, ельфійка видала бойовий клич і кинулась уперед. Таку помилку міг пробачити хіба що надто вже зухвалий супротивник.

Брязнули мечі — раз, удруге. Вершник крутнувся й несподівано зрозумів, що ельфійчина зброя ось-ось опуститься йому на шолом. Шанс на порятунок був тільки в контратаці. Помітивши краєм ока шпарину в захисті Арії, Ерагон спробував завдати їй блискавичного удару в груди. На цей раз інтуїція не підвела його. Ельфійка різко зупинила свій меч, відбивши удар ефесом — темносиній клинок Брізінгра просвистів за кілька сантиметрів від щоки суперниці, але не завдав їй жодної шкоди.

Ще мить — і світ довкола Вершника спалахнув червоним вогнем... Здавалося, ніби з його очей посипалися жовтогарячі іскри. Ерагон заточився й упав на одне коліно, спершись на землю руками. Глаедр украй невдоволено загарчав.

«Не намагайся рухатись швидко, Ерагоне,— сказав він після короткої паузи.— Не намагайся рухатись повільно... Рухайся тільки тоді, коли в цьому є потреба. І перестань вкладати в удари всю силу, вони мають бути легкі й невимушені. Не думай про час, не поспішай... Вивчи ритміку свого супротивника — ти повинен збагнути, коли він сильний, а коли слабкий, коли він використовує гнучкість, а коли жорстку поставу. Якщо треба, підлаштуйся під ці ритми, якщо ні — спробуй їх порушити. Зламавши їх, ти будеш вести перед, ти спрямуєш поєдинок у потрібне русло. Закарбуй це собі на носі... А тепер — уперед!»

Зиркнувши на Арію, Вершник звівся на ноги, струснув головою й, здається, уже всоте за сьогодні зайняв оборонну позицію. Його синці й подряпини запалали з новою силою, так, що часом Ерагон почував себе, як старий дідуган. Натомість ельфійка відкинула назад волосся й посміхнулась до нього, оголивши рівні білі зуби.

Але це не подіяло. Вершник був надто зосереджений, щоб наступити вдруге на одні й ті самі граблі. Посмішка ще не встигла зійти з ельфійчиних вуст, як Ерагон, виставивши перед собою щит, кинувся вперед. Він тримав меч клинком до землі, розраховуючи на те, що Арія завдасть сильного й блискавичного удару в його незахищену ключицю. Цей удар неодмінно звалив би його з ніг. Дивно, але ельфійка сприйняла витівку Вершника за чисту монету. Юнак зробив рух убік, і меч Арії з глухим ударом відскочив від його щита. За секунду Брізінгр уже був близький до того, щоб полоснути суперницю по стегнах, та ельфійка відбила цей випад щитом та ще й боляче вдарила Ерагона ліктем під дих.

Наступну хвилину-другу суперники примірялись одне до одного, виписуючи по майданчику широкі кола й вигадуючи можливі варіанти розгортання атаки. Повітря наче завмерло від напруги — рухи Арії й Вершника були обережні-обережні, немов у хижаків.

Аж раптом напруга чекання розбилась, мов шибка, в яку пожбурили каменюку. Ерагон завдав удару, ельфійка його парирувала. Мечі розтинали повітря з такою швидкістю, що сторонній спостерігач навряд чи їх навіть помічав. І атакуючи, і захищаючись, юнак не зводив погляду зі своєї суперниці. Тепер він намагався вивчити ритм її тіла, збагнути, яких несподіванок чекати далі, словом, робив усе так, як радив Глаедр. Вершникові так хотілося перемогти, що про поразку страшно було навіть подумати.

«Якщо я програю, моя голова вибухне!» — подумки накручував себе Ерагон і, схоже, захопився, бо пропустив стрімкий несподіваний випад Арії. Ефес її меча врізався юнакові в ребра. Той зупинився, вигукнувши кілька прокльонів.

«Нічого. Уже краще,— підбадьорив його Глаедр.— Значно краще. Ти дієш більш помірковано й не марнуєш силу».

«Помірковано, але не ідеально...» — зітхнув Ерагон.

«Ясно, що не ідеально. Ти й досі надто завзятий, а твій розум — збентежений. Тримай у пам’яті все, що слід пам’ятати, та не дозволяй цьому знанню відвертати тебе від бою. Відшукай десь у собі спокійну місцину й залиш там усі земні клопоти. Ти повинен налаштувати свій розум так, як тоді, коли Оромис дозволив тобі послухати думки лісових істот. Тієї миті ти знав про все, що відбувалося навколо, але не зосереджував увагу на окремих деталях. Не прикипай до очей Арії...»

«Але ж Бром учив, що...»

«Кожен використовує очі по-своєму... У Брома був свій метод, та, правду кажучи, навряд чи він найліпший. Принаймні для великих битв він точно не годиться. Згадай, Бром усе життя бився з ворогом віч-на-віч. Йому лиш коли-не-коли випадало воювати у складі невеличких загонів, і це, звісно, вплинуло на його звички. Ліпше бачити повну картину, ніж розбивати її на фрагменти. Не крадь свій час, не дай противникові захопити тебе зненацька! Затямив?»

«Так, учителю».

«Тоді вперед! Почувайся вільніше й тримай усе в полі зору».

Ерагон укотре згадав усе, що він знав про Арію. Обмірковуючи план дій, юнак заплющив очі, уповільнив дихання й занурився глибоко в себе. Його тривоги поволі вщухли, залишивши по собі холодну порожнечу, яка притупила біль ран і прояснила розум. Вершник не втратив свого переможного запалу, проте сама перемога більше його не хвилювала.

«Що буде, те й буде,— сказав він сам собі.— Годі сперечатися з долею».

— Готовий? — спитала Арія, коли Ерагон розплющив очі.

— Готовий...

Вони зайняли позиції і якийсь час стояли нерухомо. Ніхто не наважувався завдати удару першим. Сонце було праворуч від Ерагона. Він уже кілька разів намагався розвернутися до нього спиною, так, щоб Арії засліпило очі, але ельфійка вмить розгадувала задум Вершника й починала крутитись довкола нього з неймовірною швидкістю.

Судячи з вигляду суперниці, вона була цілком переконана у своїй перемозі. Чому б і ні? Ельфійка добре знала всі сильні й слабкі сторони Вершника, а за її блискучого володіння мечем цього було навіть забагато для того, щоб узяти гору.

Принаймні саме так уявляв хід її думок Ерагон, намагаючись використати самовпевненість Арії на свою власну користь.

«Вона гадає, що володіє мечем значно краще за мене,— буркнув собі під ніс Вершник— Мабуть, так воно і є, але врешті-решт її самовпевненість таки колись зле пожартує з неї. Так чи інакше, це мій єдиний шанс на перемогу, якщо Арію взагалі можна перемогти...»

Він зробив кілька нерішучих кроків назустріч Арїї, помітивши, що та знову посміхається. За мить в її очах заграли хитрі іскринки. Невідомо як, але Вершник прочитав у них^ що ельфійка збирається стрибнути на нього й звалити з ніг.

Тоді, щоб не спокушати долю зайвий раз, Ерагон відскочив назад і розвернувся праворуч, змусивши Арію рушити слідом за ним. За кілька ярдів від нього ельфійка завмерла, мов наполохана дика тварина, і змахнула мечем, щоб убезпечити себе від несподіваного нападу. Очевидно, відтепер про гру в піддавки варто було забути. Арія прекрасно розуміла, що Глаедр спостерігає не тільки за Вершником, але й за нею, тому хотіла виглядати в його очах якнайкраще.

Уже наступної миті ельфійка м’яко, по-котячому рикнула. Схоже, вона хотіла збити Ерагона з пантелику, однак на цей раз її задум спрацював лиш наполовину — юнак був готовий до чогось подібного.

Скоротивши дистанцію одним стрибком, Арія почастувала Вершника кількома сильними чіткими ударами, які той блокував своїм щитом. Ерагон тим часом вирішив віддати ініціативу, роблячи вигляд, ніби не встигає нічого іншого, крім як захищатись.

Блокуючи удар за ударом, він дрібними кроками відступав назад, вдаючи, що насилу стримує натиск ельфійки. Його свідомість нагадувала тепер гладінь невеличкого озера в погожу безвітряну літню днину.

Вершник був переконаний, що зручна мить невдовзі настане, саме тоді він і почне атакувати, ні секунди не вагаючись, не думаючи про швидкість чи про щось інше — він просто спробує використати свій шанс, як це належить справжньому воїну.

Меч Арії описав півколо біля лівого плеча Ерагона. Юнак відсахнувся вправо й різко крутнувся, повернувшись до сонця спиною. Меч розсік повітря і на два дюйми ввійшов у землю.

«Отакої...» — роздратовано подумала Арія й зиркнула через плече, щоб тримати Вершника в полі зору.

Це була помилка. Сонце кольнуло в очі ельфійки соломою свого проміння, а її зіниці обернулися на маленькі, ледь помітні цяточки.

І доки Арія кліпала очима, Ерагон завдав їй удару під ліву руку. Якби це був справжній бій, він би неодмінно прикінчив суперника ударом у потилицю.

Відчувши різкий біль, Арія подалася назад, завмерла й притисла вільну руку до ребер. У її погляді було тільки одне почуття — подив.

«Чудово! — гукнув Глаедр.— Давай іще раз!»

Це була перша невеличка перемога, але Ерагон не поспішав радіти. Угамувавши свої емоції, він незворушно зміряв ельфійку очима. Та опустила руку й зробила кілька м'яких кроків, розвернувшись нарешті так, щоб сонце не заважало їй. У рухах Арії було вже значно більше обережності, аніж досі.

Поєдинок відновився. Попри те що ельфійка весь час трималася на дистанції, Ерагон мав на диво багато моментів для атаки.

«Мабуть, це пастка,— здогадався Вершник.— Подумаєш, якийсь там удар по ребрах! З Арією ще й не таке бувало, але вона зуміла зітнути голови десяткам ворогів».

Насторожено кружляючи довкола своєї суперниці, юнак поводився стримано, раз у раз намагаючись спровокувати напад. І ельфійка не змусила на себе чекати. Помітивши прогалину в обороні Ерагона, вона відчайдушно кинулась уперед і запрацювала мечем із потрійною швидкістю. З-під клинків посипалися снопи іскор, брязкіт не стихав ні на мить, а тіла супротивників вигинались, ніби два стовпи диму.

Урешті-решт сталося те, що й перед цим. Спритно перебираючи ногами, Ерагон подався вперед і таки здолав захист Арії, залишивши на її плечі довжелезну подряпину. Ельфійка навіть заточилася й упала на коліна. Її груди ходили ходором, а щоки вкрились якимось хворобливим і водночас сором’язним рум’янцем.

«Повторіть!» — наказав Глаедр.

Та Ерагона й Арію тепер не варто було особливо припрошувати. Здобувши дві перемоги, юнак почувався піднесено, а от ельфійка — навпаки.

У наступній сутичці суперники задовольнилися нічиєю. Арія зібрала докупи решту сил і уникла всіх пасток Вершника. А той і собі був напрочуд обережним, тож розгадав усі хитрощі ельфійки. Кидаючись одне на одного, вони билися доти, доки не втомились так, що вже не могли стояти на ногах. Вершник та ельфійка попадали на коліна й сперлися на мечі. По їхніх обличчях градом котився піт.

«Іще раз!» — тихим, проте владним голосом сказав Глаедр.

Ерагон скривився й висмикнув Брізінгр із землі. Що більше сил він втрачав, то важче було залишатися спокійним і не зважати на біль. Безмежна втома приховувала в собі й іще одну небезпеку — знесилившись, Вершник провалювався в безодню поганого настрою, видряпатися з якої було не так уже й просто.

Руки пекло пеком від плечей до кінчиків пальців... Юнак розслабив їх — і ті безвільно повисли, немовби грубі мотузки. І все ж таки Вершник не полишав надії, що зможе захищатися, тільки-но в цьому буде потреба.

Суперники наблизились одне до одного, намагаючись ступати так само граційно, як і раніше. Ніхто з них навіть не думав здаватись. Дивна річ, але це тренування обернулося для Ерагона на щось значно більше, Він не просто набув майстерності — він пройшов гарну перевірку своїх сил, своєї витримки, свого характеру...

З іншого боку, у Вершника було дивне відчуття, що насправді його випробовує не Глаедр, а ельфійка. Здавалося, ніби вона щось від нього хотіла, вимагала, щоб він довів... Що саме треба було довести, Ерагон до кінця не розумів, але одне він знав напевно — слід показати все, на що він здатен.

Велика краплина солоного поту скотилася Вершникові в кутик лівого ока. Він швидко закліпав, щоб позбутися різкого пекучого болю, проте Арія на це не зважала. Видавши бойовий клич, вона кинулася на Ерагона, і вони знов закружляли в смертельно небезпечному танці. Суперники билися так, ніби це був останній бій у їхньому житті. Втома робила їхні тіла неповороткими, та вони все рухались, рухались і рухались...

Нарешті все закінчилось. Вершник та ельфійка стояли посеред майданчика, немов якийсь монумент '*7їхні мечі були схрещені, й вони щосили тисли одне на одного...

— Я... бачу... тебе...— ледь чутно прошепотів Ерагон.

В очах Арії на мить спалахнули яскраві іскорки дивного кольору, спалахнули й так само швидко згасли.

СЕРЦЕМ ДО СЕРЦЯ

Правду кажучи, Глаедр був трохи розчарований нічийним результатом. Геть виснажені, суперники попадали поруч на траву й знеможено хапали губами повітря, ніби дві рибини, викинуті стрімкою хвилею на піщаний берег. Старому драконові страшенно хотілося виявити переможця, проте він розумів, що продовжувати бій далі небезпечно як для здоров’я Вершника, так і для здоров’я Арії.

Щойно бійці сяк-так прийшли до тями й звелися на ноги, Глаедр наказав їм зайти до намету Ерагона. Там, скориставшись енергією Сапфіри, Вершник та ельфійка швиденько зцілили свої найтяжчі рани. Невдовзі до намету завітав зброяр Фредрик. Він кинув погляд на понівечені під час тренування щити й буркітливим голосом прочитав парочці чималеньку нотацію, мовляв, хто ж так поводиться з обладунками... Арія й Ерагон були надто виснажені, аби щось йому пояснювати, тому зброяр, так і не дочекавшись жодної відповіді, забрав щити й потягнув їх до своєї майстерні.

Не спливло й кількох хвилин, як до намету Вершника в супроводі своїх охоронців завітала сама Насуада.

— Часу дуже мало,— мовила вона сухо,— тож якщо ви вже награлись, пробуючи покришити одне одного на капусту, нам треба серйозно поговорити.

Блодхгарм і його команда миттю вийшли назовні й оточили намет широким кільцем. Охорона Насуади занервувала, проте Вершник у кількох словах пояснив, що так і має бути. За хвилину крізь запону намету просунулася голова Сапфіри — з пащеки дракона війнуло димом і горілим м’ясом.

Її поява трохи спантеличила Насуаду, хоч дівчина швидко оговталась.

— Отже, з вами був Глаедр? — спитала вона.

— Так, це був він...— Вершник зиркнув на охоронців Насуади, ніби хотів переконатися, що ті відійшли на достатню відстань, аби не чути їхньої розмови.

— Я так і думала! — задоволено сказала дівчина, проте вже наступної миті знову наче як збентежилась: — А мені можна з ним поговорити? Чи він воліє спілкуватися тільки з ельфами й Вершником?

— Хтозна,— знизав плечима Ерагон і зиркнув на Арію, шукаючи в неї підтримки.— Він іще не зовсім одужав, тому важко сказати...

«Я говоритиму з тобою, Насуадо, дочко Аджихада,— несподівано пролунав у їхніх головах голос старого дракона.— Можеш питати мене про все, що тобі заманеться, тільки пам’ятай — у нас справді обмаль часу. Ерагон іще не готовий до тих великих завдань, які чекають на нього попереду. Мені треба багато з ними працювати».

Юнак іще ніколи не бачив на обличчі Насуади такого побожного страху.

— Де він? — якось невиразно змахнувши руками, прошепотіла дівчина самими губами.

Ерагон не придумав нічого ліпшого, як вказати на брудну пляму, що красувалася на його похідній ковдрі. Насуада здивовано звела брови, кивнула й навіщось поправила зачіску. Потім вона привіталася з драконом, спитала про його самопочуття, а на додаток поцікавилася, чи можуть вардени чимось йому допомогти. Глаедр відповідав на все коротко, але з належною ввічливістю.

«Дякую,— мовив він.— Почуваюся непогано, а допомоги мені не треба. Я вже не їм, не п’ю й не сплю. Одне-єдине, що дає мені полегшення, це внесок у нашу спільну перемогу над Галбаторіксом».

«Здається, я відчуваю те саме»,— кивнула Насуада й спитала в Глаедра, як, на його думку, варденам із найменшими втратами захопити Драс-Леону.

Якоїсь миті вона так розхвилювалася, що не могла навіть говорити.

«А ще,— мовила Насуада, сяк-так опанувавши себе,— я дуже хвилююсь за Ерагона й Сапфіру. їм доведеться проникнути на територію Імперії, але ми ще й досі не маємо дієвого плану. Тим часом пробиватися навмання — справа надто небезпечна, їх піймають, мов куріпок, іще до початку масованого наступу».

Глаедр слухав дуже уважно, потім трохи помовчав, певно, щось обмірковуючи.

«Я не можу запропонувати тобі легких шляхів, Насуадо,— сказав старий дракон, порушивши тривалу мовчанку.— Мені треба зважити всі за і проти. Якби Мертаг і Торнак діяли самі по собі, ми пошили б їх у дурні за лічені секунди. Але Галбаторікс добре це розуміє, тому озброїв їх купою Елдунарі, і зараз я нічого не можу вдіяти. Я не наважуся гарантувати вам перемогу навіть попри те, що на вашому боці Ерагон, Сапфіра й ельфи».

На обличчі Насуади з’явилося розчарування. Трохи помовчавши, вона нервово обсмикнула сукню, подякувала Глаедрові за розмову, попрощалася з усіма й, обережно обійшовши голову Сапфіри, покинула намет Вершника.

Ерагон присів на свій лежак і ледь не вперше за цілий день дозволив собі трохи розслабитись. Ельфійка тим часом вмостилася неподалік від нього на невисокому триніжку. Витерши об коліна спітнілі долоні, юнак простягнув Арії флягу із водою. Та подякувала ледь помітним кивком і жадібно припала до горлечка. Втамувавши спрагу, ельфійка повернула флягу Вершникові, який і собі зробив кілька великих спраглих ковтків. Після води в його шлунку забурчало. Так бувало щоразу по завершенні бою — це нагадував про себе голод. Вершник нервово засовався на лежаку, сподіваючись, що розмова з Глаедром буде не надто довга. Сонце якраз пірнуло за горизонт, тож залишалося не більше години, щоб поласувати якоюсь гарячою стравою. Після цього варденські кухарі зазвичай гасили свої вогнища й лягали спати. А це означало, що на вечерю знову буде суха шкуринка хліба, сушене м’ясо, скибка запліснявілого сиру й цибулина, які вже добряче остогидли Ерагонові.

Щойно ельфійка й Вершник вмостилися зручніше, у їхніх головах знову залунав густий бас золотого дракона. Він почав розповідати юнакові про основи розумового бою. Хоч Ерагон уже чимало знав про це, він уважно слухав і беззаперечно виконував кожен наказ Глаедра, коли той просив його щось зробити або повторити.

Невдовзі вони перейшли від теорії до практики. Дракон почав випробовувати захисні бар’єри Ерагона, атакуючи їх щоразу дедалі сильніше й сильніше. Пересвідчившись у їхній надійності, Глаедр викликав юнака на поєдинок, під час якого обидва суперники намагалися бодай на мить захопити думки один одного.

Доки тривала розумова битва, Вершник лежав на спині із заплющеними очима, спрямувавши всю свою енергію в ту шалену бурю, що вирувала між ним і Глаедром. Правду кажучи, йому було важкувато. Після тренування з Арією юнак втомився і фізично, і розумово, а Глаедр мав ціле море часу, щоб відпочити. Словом, Ерагон ледве-ледве відбивався від розумових атак дракона. Про жоден напад не могло бути й мови.  Та, навіть захищаючись, Вершник чудово розумів, що за умов реального бою Глаедр давно б уже обернув його мозок на купку холодного попелу.

«Пам’ятай,— говорив золотий дракон, не припиняючи нападів,— слід бути готовим до захисту своєї свідомості весь час, байдуже, чи витаєш ти поза хмарами, чи спиш у наметі. А може статися й так, що битись із Галбаторіксом доведеться тоді, коли ти будеш зморений сильніше, ніж зараз».

Провівши ще пару атак на Вершника, Глаедр повернувся до своєї ролі спостерігача-наставника, а його місце зайняла Арія. На відміну від Глаедра, вона теж була зморена, але Вершник з першої миті зрозумів, що ельфійка володіє магією значно краще за нього. Зрештою, Ерагона це не дивувало. Він добре пригадував той день, коли Арія ненароком ледь його не порішила. Ельфійка саме перебувала в полоні в Джиліді, і їй підмішували в їжу якесь зілля, тому вона погано контролювала власні емоції...

Тим часом довкола її власної свідомості завжди височів такий потужний мур, що його навряд чи міг би здолати навіть могутній Глаедр. Притаманне Арії самовладання було дуже характерне для ельфів. Та, мабуть, найбільших висот у цій ділянці досягнув Оромис. Він так досконало володів собою, що з його обличчя ніколи нічого не можна було зрозуміти. Сумніви, занепокоєння, радість, відчай — що б там не було, його лице завжди випромінювало холодний спокій. Така поведінка була наслідком суворого виховання, освіти й використання прадавньої мови.

Спілкування мовою, що вже сама по собі не допускала брехні, мовою, кожне слово якої могло обернутися на закляття, виключало будь-яку можливість необдуманих учинків. Саме це, як вважав Ерагон, було джерелом емоційної стриманості Оромиса, а часом навіть повної відсутності емоцій. Словом, щодо самовладання, з ельфами навряд чи могла змагатися будь-яка інша раса.

Поєдинок з Арією тривав лише кілька хвилин. І весь цей час ельфійка шукала найменшу можливість встановити контроль над думками Вершника, нав’язати йому свою волю. Ерагон пручався як міг. Кілька разів Арія проривала його оборону, проте відразу ж припиняла атаку. В умовах реального бою думати про порятунок у такому разі було б уже надто пізно.

їхні свідомості спліталися в химерні гербарії, і Ерагон добре чув, що довкола думок Арії повсякчас витала якась дивовижна музика, котра не мала нічого спільного з жодною із земних мелодій. Ці звуки неначе відривали свідомість Вершника від тіла, затягуючи її в темне бездонне провалля. Спокуса полинути за звабливими нотами була просто неймовірна, та Ерагон чудово знав, що буває з тим, хто потрапляє в тенета ельфійської свідомості. Зрештою, юнак міг би спробувати, адже він не простий смертний, він Вершник! Але ризик був надто великий... Втратити здоровий глузд тепер, коли варденам залишилося кілька кроків до перемоги над Імперією, було б украй безвідповідально. А крім того, перед очима в Ерагона зринув образ Гарвена, одного з охоронців Насуади, який після занурення у свідомість Блодхгарма перетворився на нудного мрійника. Словом, Вершник опирався спокусі з усієї сили.

За мить Глаедр долучив до поєдинку Сапфіру. За наказом золотого дракона, вона переходила то на бік Арії, то на бік Ерагона. Поєднавшись із Вершником, Сапфіра легко відбивала атаки ельфійки. Більше того, у двох невеличких епізодах друзям навіть вдалося побороти свідомість Арії. Коли ж дракон починав підтримувати ельфійку, Ерагонові ставало ой як нелегко. Тоді він кидав будь-які спроби атакувати й подумки згортався в клубок, ніби загнана в безвихідь поранена тварина. Він поринав у себе так глибоко, що аж самому робилось лячно, а там, на глибині, читав уривки віршів, написаних прадавньою мовою, і тим самим рятувався від шквальних атак.

На завершення золотий дракон провів парний бій. Поєднавши Ерагона із Сапфірою, він сам став однимєдиним цілим з Арією. Перші кілька хвилин Вершникові та його дракону вдавалось атакувати і вправно захищатися, проте далі досвід узяв гору. Як не крути, а сила Глаедра й незворушність Арії були по зубах не всякому супротивнику, тому вже невдовзі Ерагонові й Сапфірі довелося визнати свою поразку.

«Завтра ми будемо битися краще»,— важко дихаючи, сказав Ерагон, оскільки йому здавалось, що Глаедр досить роздратований.

«Ні, Вершнику,— відповів золотий дракон,— ти бився цілком непогано. Якби я був вашим наставником на Вройнгарді, я б навіть сказав, що цього достатньо. Однак вивчити все необхідне за кілька днів або тижнів просто неможливо. Час спливає, мов пісок у годиннику... Скоро його взагалі не стане... Щоб опанувати секрети розумового бою, потрібні цілі десятиліття. Та навіть після цього ти повинен поповнювати знання — про власну суть, про суть своїх ворогів, про суть всесвіту...»

«Ну, що ж! Тоді ми опануємо все, що встигнемо, а решту залишимо на розсуд долі,— відповів Ерагон.— Я знаю, що Галбаторікс тренувався впродовж багатьох століть. Однак відтоді, як ви його навчали, також спливло немало часу. Є ймовірність, що він уже багато чого забув... Допоможіть нам, і ми неодмінно його здолаємо».

«Ти стаєш дедалі красномовніший, Ерагоне Шейдслеєре»,— тільки й відповів на те Глаедр.

Потім він наказав їм як слід повечеряти й зник. Юнак був упевнений, що золотий дракон і далі спостерігатиме за ними, але більше не відчував його присутності. Замість неї на душі була якась неприємна порожнеча. По ногах і руках поповз неприємний колючий холодок.

— Здається, йому вже трохи краще,— сказав Ерагон після тривалої мовчанки. І сам Вершник, і Арія, і Сапфіра намагалися прийти до тями. Голос у юнака був слабкий і хриплий, тому він звівся на ноги й ковтнув із фляги води.

— Схоже на те,— кивнула Арія,— ти добре на нього впливаєш. Якби не ти, у нього не було б мети й він, мабуть, помер би від нудьги. Зрештою, навіть те, що він узагалі зумів вижити після того, що сталося,— вражає. Я в захваті від нього! Мало хто з ельфів, людей чи драконів зберіг би здоровий глузд після такої втрати.

— Бром зберіг...

— Бром був великим Вершником!

— Цікаво, а що робитиме Глаедр, коли ми знищимо Галбаторікса й Шруйкана? Житиме далі чи просто урве свій шлях?..

— Тільки час відповість на це питання,— зблиснула очима Арія, глянувши на Сапфіру.— Сподіваюся, він нас не покине. Хоча хтозна... Можливо, після захоплення Урубейна Глаедр уже не бачитиме сенсу в самотньому житті. Як не крути, а йому дуже бракує Оромиса.

— Ми не дозволимо йому здатись! — рішуче Сказав Вершник.

«Я згодна!» — озвалася Сапфіра.

— І все-таки,— сумно зітхнула ельфійка,— якщо він вирішить розчинитись у порожнечі, ніхто з нас його не зупинить. Це його життя, його вибір...

— Твоя правда, але ми зробимо все, щоб він зрозумів: за життя треба боротися! — стис кулаки Ерагон.

— Я не хочу, "щоб він помирав,— прошепотіла Арія.— Жоден ельф цього не хоче... Та якщо життя для нього — всього лиш мука, то чи не краще було б, аби він знайшов собі спокій?

Ерагон і Сапфіра не знали, що відповісти на це складне й болюче питання. Друзі ще кілька хвилин поговорили про події минулого, після чого Сапфіра подалася на свою галявину.

«Я почуваюсь, як та лисиця, що застрягла у вузькій норі,— буркнула вона, виймаючи голову з намету.— Голова тут, спина там... Куди воно годиться?! На спині в мене очей нема!»

Вершник думав, що ельфійка теж піде, і був неабияк здивований, зрозумівши, що вона залишається. Арія й справді залишилась, і вони ще довго говорили про нагальні проблеми. Відчуття голоду розчинилося саме по собі. Та навіть якби було й навпаки, Ерагон ніколи б не відмовився від компанії Арії заради якоїсь там їжі.

На табір поступово спадала ніч. Усе огортала тиша. Через втому й хвилювання юнак відчував легке запаморочення, схоже на те, коли він хильнув колись забагато меду. Ельфійка була розкутіша, ніж завжди — її недосяжність ніби розмило хвилею. Вони говорили про Глаедра та про поєдинок із ним, про облогу Драс-Леони й про те, як до неї слід готуватися. Потім розмова перебігла в більш спокійне річище. Ельфійка розповідала, як бачила лелеку, що полював в очереті на березі озера, про Сапфіру й лусочки на її носі, про зміну погоди й очікування холодів. Та про що б не починалася розмова, друзі весь час поверталися до однієї-єдиної теми, котра в’їлася в їхню свідомість, як іржа в залізо. їх не полишала думка про Галбаторікса й про те, що на них чекало в Урубейні...

— Аріє?..— раптом сказав Ерагон.

— Слухаю...— протяжно відповіла вона й зблиснула очима.

— А що ти робитимеш, коли все це скінчиться? Ну, звісна річ, якщо ми залишимося живі?

— А ти?

— Я не знаю...— Вершник провів рукою по Брізінгру.— Якось не думав про те, що буде після Урубейна... Сподіваюся, ми повернемось у Паланкарську долину, хоч багато чого залежить від Сапфіри. Збудую собі маєток під горами. Не скажу, що часто там житиму, але принаймні буде відчуття домівки. Ми навідуватимемось туди під час перельотів над Алагезією. Сама розумієш — навіть якщо Галбаторікс помре, у нас усе одно залишиться купа справ. Але ти так і не відповіла на моє питання... Що ти робитимеш? Уже, мабуть, є якісь плани? У тебе було більше часу для роздумів.

Арія поставила ногу на стілець, обхопила її руками й поклала підборіддя на коліно. У тьмяному світлі намету її обличчя здавалося ледь не примарним.

— Я провела більше часу серед людей і гномів, ніж серед альфакін,— сказала вона, чомусь називаючи ельфів прадавньою мовою.— Я звикла до цього, і мені не хотілося б повертатись до Елесмери. Там дуже розмірене й повільне життя — можуть минути цілі століття, а ти цього навіть не помітиш, просто сидітимеш і спостерігатимеш за зірками. Швидше за все, я й далі служитиму посланницею своєї матінки. Покидаючи Ду Вельдерварден, я колись мріяла поновити світовий баланс. Ти правильно сказав: після перемоги над Галбаторіксом залишиться купа справ... Багато чого треба буде повернути на своє місце, і я хотіла б до цього долучитися.

— Ех,— зітхнув юнак. Правду кажучи, він сподівався почути від неї щось інше.

Після Урубейна йому понад усе хотілося бути десь неподалік від неї, мати можливість хоч зрідка її бачити. Словом, Вершник був дуже розчарований, та Арія вдала,, що нічого не помічає. Вони перекинулися ще кількома словами, після чого ельфійка вибачилась і сказала, що їй уже пора йти.

— Зажди,— Ерагон простягнув до неї руку, проте миттю її відсмикнув.

Голос Вершника пролунав якось ніжно, серце забилося з подвійною силою, а щоки спалахнули сором’язливим рум’янцем.

Арія зупинилась уже біля виходу.

— Добраніч, Ерагоне,— сказала вона й вислизнула з намету в непроглядну темряву, залишивши Вершника наодинці з собою.

ЗНАХІДКА

Наступні три дні промайнули для Ерагона як один, чого не можна було сказати про решту варденів, котрі нудилися без діла. Військо Драс-Леони сиділо собі тихенько й навіть не думало потикатись за міські ворота. Невеличкий переполох стався тільки одного разу, коли Торнак, важко змахнувши крилами, перебрався з майданчика над воротами на фортечну стіну, розташовану за кількасот футів праворуч.

Сапфіра, Насуада та її радники довгенько сперечалися, що б то могло значити, зійшовшись урештірешт на тому, що жодного підступу в діях червоного дракона немає — він просто хотів вмоститися трохи зручніше на довшому й просторішому майданчику. Коли не брати до уваги цієї події, облога міста взагалі не зрушила з місця ні на крок.

Тим часом Ерагон посилено вчився. Вранці й увечері Вершник засвоював нові знання від Глаедра, а вдень роль його учителів виконували Арія та решта ельфів. Поєдинки на мечах стали значно коротші, ніж попередній бій з Арією, натомість уроки Глаедра були такі насичені, що в Ерагоновій голові гуло вже за півгодини після початку заняття.

Попри те, старий досвідчений дракон не збирався потурати Вершникові навіть з огляду на його втому й помилки.

Б’ючись із ельфами, юнак не без задоволення зауважив, що тепер він значно легше тримає оборону. Хоча й це забирало дуже багато сил. Як не дивно, під час поєдинків на мечах більше втомлювався розум, а не тіло. Вершникові доводилося бути зосередженим як ніколи, бо в ельфів розмова проста: втратив пильність бодай на мить — і під твоєю горлянкою вже вилискує клинок меча.

На уроках Глаедра юнак теж робив неабиякі успіхи, але, з огляду на ситуацію, дракон усе одно був невдоволений.

А одного разу після ранкових занять сталося ось що.

«Учителю,— сказав Ерагон,— коли я вперше прибув до варденів у Фартхен Дур, Близнюки влаштували мені випробування. Вони хотіли перевірити моє знання прадавньої мови, а також рівень володіння магією».

«Ти вже розповідав про це Оромисові... Навіщо ти повторюєш це мені?»

«Бо я подумав... Словом, Близнюки попрохали мене відтворити справжню форму срібного персня. Тоді я ще не знав, як це зробити. А пізніше Арія поділилася зі мною цим секретом. Вона розказала мені дуже докладно, як за допомогою прадавньої мови можна сформувати образ будь-якого предмета або навіть істоти. Тим часом Оромис ніколи про це не говорив... Дивно, чи не правда?..»

«Чому ж дивно? — озвався Глаедр.— Відтворення істинної форми об’єкта — це дуже складний вид магії. Для того щоб досягти тут успіху, ти повинен знати про об’єкт усе найголовніше, зокрема його справжнє ім’я. А це небезпечно, дуже-дуже небезпечно. Запам’ятай, Ерагоне такі закляття не мають зворотної дії. Крім того, їх не можна зупинити. Якщо вже розпочав, то доведеться закінчувати. Словом, тут справа така: або ти відтвориш істинну форму об’єкта, або не зможеш цього зробити й загинеш. Так що Оромис зробив усе правильно — навряд чи ти був готовий до такої серйозної розмови, а він не міг дозволити, щоб його єдина надія мала справу з таким ризикованим видом магії».

Ерагон аж затремтів, уявивши, як розлютилася на Близнюків Арія, коли їй довелося відтворювати істинну форму персня.

«А можна я спробую зробити це зараз?» — спитав він за якийсь час.

«Навіщо?» — голос старого дракона звучав украй здивовано.

«Я хочу спробувати свою силу... спробувати, чи зможу відтворити хоча б маленький предмет».

«Вибач, але я все одно не розумію, навіщо це тобі». Вершник не міг пояснити цього словами, тому полинув думкою у свідомість Глаедра. Дракон замовк, уважно вивчаючи те, про що думав тепер Ерагон.

«Ти якось пов’язуєш це з перемогою над Галбаторіксом? — спитав Глаедр трохи перегодом — Мовляв, якщо мені вдасться, якщо я виживу, тоді вже, напевно, зможу подолати й правителя Імперії...»

«Мабуть, так...» — полегшено зітхнув Ерагон, розуміючи, що ніколи не пояснив би причину свого бажання так прозоро, як це щойно зробив дракон.

«Саме тому ти й хочеш спробувати?»

«Так, учителю».

«Але це може тебе вбити»,— нагадав Глаедр.

«Я знаю».

«Ерагоне! — гукнула Сапфіра, яка завжди прикривала табір з небес, доки Глаедр навчав Вершника— Це надто небезпечно. Не смій цього робити!»

«Пробач, але я повинен це зробити»,— тихо відповів юнак.

«Якщо вже він так наполягає на цьому,— заспокоїв Сапфіру Глаедр,— то буде значно краще зробити це під моїм наглядом. Раптом знання підведуть Ерагона, я підкажу потрібне закляття і врятую його від смерті».

Сапфіра розлючено гаркнула — і її крила залопотіли в небесах. Невдовзі дракон, немов який метеорит, приземлився на майданчик біля Ерагонового намету, до смерті перелякавши варденів та ельфів, які ледве-ледве встигли вчасно втекти.

За кілька секунд Сапфіра просунула морду між запонами й витріщилась на Вершника. Дракон важко дихав, обдаючи Ерагона важким духом горілого м’яса.

«У тебе мізків не більше, ніж у кулла!» — гаркнув він.

«Гадаєш, у тебе більше!» — огризнувся Вершник.

«Он як!.. Гаразд... Ну, так чого ж ти тоді чекаєш? — закопилила губи Сапфіра.— Якщо ти повинен це зробити — вперед!»

«А що саме ти хочеш відтворити? — спитав Глаедр.— Тільки не забудь, що це має бути щось добре тобі знайоме».

Ерагон роззирнувся довкола. Здавалось, він трохи розгубився. Та вже за мить погляд юнака зупинився на сапфіровому персні, який він носив на правій руці.

«Арен...»

Відтоді як Аджихад передав перстень від Брома, Вершник ніколи його не знімав. Він став ніби частиною тіла, й Ерагон пам’ятав кожну його грань, кожен завиток. Навіть коли Вершник заплющував очі, він бачив його так само чітко, як і наяву. Та, з другого боку, юнак майже нічого не знав про цей перстень — ані його історії, ані того, як ельфи його виготовили чи яке закляття в нього вкладене.

«Хоча ні... не Арен»,— зітхнув Вершник, зваживши на останню обставину.

Аж раптом погляд Вершника ковзнув руків’ям Брізінгра, що стояв у піхвах, зіпертий на край лежака.

— Брізінгр,— прошепотів Ерагон.

Меч тьмяно засвітився й поповз із піхов угору, так, ніби його підштовхував якийсь невидимий механізм. По руків’ю пробігся прудкий язичок полум’я, що розчинився в повітрі тієї ж миті, як юнак увірвав своє закляття. Брізінгр із шурхотом ковзнув назад у піхви.

«Меч,— подумав Вершник,— ось те, що треба! Я знаю про нього геть усе, і навряд чи є на світі ще якийсь об’єкт, який я зможу відтворити краще».

«Ти впевнений?» — спитав Глаедр.

«Так, учителю,— ствердно кивнув Ерагон, лиш потім згадавши, що золотий дракон його не бачить.— Але я маю до вас одне питання. Скажіть, Брізінгр — це справжнє ім’я мого меча? А якщо ні, то чи потрібно мені дізнатися справжнє ім’я, щоб закляття спрацювало?»

«“Брізінгр” означає вогонь,— відповів старий дракон,— і тобі це добре відомо. А справжнє ім’я твого меча значно складніше, хоч не виключено, що однією з його частин є саме слово “брізінгр” Якщо хочеш, можеш називати його справжнім ім’ям, але з таким самим успіхом ти можеш сказати й просто “меч”. Результат буде той самий, варто лише тримати в уяві образ предмета. Ім’я — це не тільки сутність предмета в наших думках... Затямив?»

«Так».

«Тоді приготуйся й починай».

Близько хвилини юнак збирався з думками. Потім він намацав в одному з найдальших закутків свідомості темний згусток і полинув до нього, щоб наповнити власне тіло енергією.

— Брізінгр! — нарешті сказав Вершник, спрямовуючи енергію в слова й перебираючи в пам’яті всю відому інформацію про меч.

Сили покинули його зі швидкістю стріли. Юнак спробував заговорити, потім поворухнутись, але закляття прикувало його до місця. Натомість піхви меча, ніби водна гладінь, взялися брижами, а поруч із ними з’явився чистий прозорий образ — ідеальна копія Брізінгра. Ерагон не знайшов жодної похибки. Ба більше, невдовзі йому почало здаватися, що копія краща за оригінал. Було таке враження, ніби він бачить самісіньку сутність меча, те, що не вдалося побачити навіть майстру, котрий його виготовив.

Помилувавшись красою образу ще кільканадцять секунд, Вершник почав поволі відпускати закляття. Мечвидіння повільно розтанув у повітрі, повернувши юнакові здатність рухатись і говорити. У наметі запанувала кромішня пітьма.

Присутність Сапфіри й Глаедра Ерагон відчув трохи перегодом. Обидва дракони стежили за ним дуже пильно, намагаючись не пропустити жодної думки, що спалахувала в його свідомості. Вони так занурились у цей процес, що навряд чи помічали щось іще.

«Якби я зараз штурхнув Сапфіру,— не без іронії подумав юнак,— то вона, мабуть, з переляку скрутилась би калачиком».

«А якби я тебе штурхнула,— невдоволено відповіла Сапфіра,— від тебе не лишилось би й мокрого місця!»

Ерагон посміхнувся й стомлено приліг на лежак.

«Ти чудово впорався, Шейдслеєре! — похвалив Ерагона золотий дракон, який відтоді, як почав учити Вершника, був дуже скупий на компліменти.— Але повторювати цього ми більше не будемо».

«Гаразд, учителю!» — потер руки юнак, намагаючись розігнати колючий холод у пальцях.

Незважаючи на останнє зауваження Глаедра, Ерагон був дуже задоволений тим, що йому пощастило з першого разу впоратись із надзвичайно складним магічним завданням. Ця невеличка перемога додала йому сил і віри.

* * *

На третій день, перед ранком, до варденського табору повернувся Роран зі своїм загоном — ватажок і його солдати були захекані й смертельно втомлені.  Звістка про їхнє повернення гриміла серед варденів іще кілька годин, але невдовзі життя табору повернулось у своє нудне одноманітне річище.

Вершник страшенно зрадів, побачивши кузена. Він знав, що з ним усе гаразд, але позбувся хвилювання аж тоді, коли по-братському обняв Рорана. Справді-бо, коли не брати до уваги Мертага, Роран був єдиною ріднею Ерагона.

Вигляд у Міцного Молота, правду кажучи, був так собі. Ерагон розумів, що воєнні походи ніколи не бувають легкими, але на цей раз кузен виглядав куди гірше за решту солдатів свого загону. Здавалося, ніби він постарів щонайменше років на п’ять. Під очима в нього виднілися великі темні мішки, а білки були помережені десятками червоних капіляриків. На чолі в Рорана з’явився добрий десяток нових зморщок, сам він рухався так, немов його тіло було всуціль укрите синцями, а довершував картину сумний жмут наполовину обгорілої бороди.

П’ятеро прибулих із ним бійців одразу ж почимчикували до цілителів Ду Врангр Гата, котрі нашвидкуруч зцілили їхні найнебезпечніші рани. А потім на Рорана та його товаришів чекала зустріч з Насуадою. Побачивши стомлені сірі обличчя солдатів, правителька обмежилася короткою промовою, в якій дякувала варденам за відвагу та мужність.

— А тепер,— кивнула вона, закінчивши,— вам треба відпочити.

Знеможений Роран і собі хотів піти, але Насуада зупинила його, владно звівши руку.

— Міцний Молоте,— тихо, але наполегливо сказала дівчина,— я чекаю на твій звіт.

Щосили змагаючись із втомою, Роран докладно розповів про свій похід на Аруфс. Ерагон і Насуада слухали дуже уважно. Вони боялися навіть ворухнутись зайвий раз, щоб не проґавити чогось важливого. Невдовзі Міцний Молот закінчив і тяжко зітхнув. Здавалось, зараз його взагалі мало що цікавить.

— Роране, відтепер ти будеш командувати цілим батальйоном,— мовила Насуада.

Вона сподівалася, що воїн зрадіє цій звістці. Натомість зморшки на обличчі Міцного Молота стали ще глибші, а брови ще більше насупились.

— Як скажете, леді Насуадо...— відповів він спокійним голосом і вклонився.

На цьому розмова завершилась, і Ерагон провів Рорана до намету. Побачивши коханого, Катріна повисла в нього на шиї й почала так палко цілувати, що Вершник вирішив відвернутись, щоб не бентежити молодят. Хоча ті, схоже, і ке збиралися бентежитись.

Після короткої вечері Вершник іще раз обняв свого двоюрідного брата й почав прощатися. Роран був надто втомлений і похмурий, тому на питання відповідав одним-двома словами, а більше мовчав.

Коли Вершник уже крокував темним табором разом із Сапфірою, він несподівано почув за спиною лопотіння чиїхось ніг.

— Ерагоне! Ерагоне! Стривай! — загукав чоловічий голос.

Юнак обернувся й побачив цибату постать Джоуда, котрий підстрибом біг до нього. У лівій руці він тримав сувій пергаменту.

— Що це? — здивовано спитав Ерагон.

— Це! — вигукнув Джоуд, зблиснувши очима, й підняв пергамент над головою.— Я знову це зробив, Ерагоне! Я знайшов вихід!.

— Що ти зробив? Який вихід?.. Заспокойся, бо я нічого не розумію! — схопив юнак ученого за плечі.

З переможним виглядом Джоуд роззирнувся навкруги.

— Мої      зусилля      не      пропали      марно!      —      зашепотів він.— Я знайшов таємний тунель, який веде прямісінько в Драс-Леону!

РІШЕННЯ

— Поясни мені ще раз, — попрохала Насуада. Ерагон нетерпляче переступав з ноги на ногу, але тримав язика за зубами. Джоуд тим часом дістав із купи книжок невеличку тоненьку книжечку в червоній шкіряній палітурці й почав свою розповідь утретє:

— Приблизно п’ятсот років тому, точніше сказати не можу...

— Облиш ці подробиці, ми й так розуміємо, що це припущення,— урвав його Джормандер, махнувши рукою.

— Так от. Приблизно п’ятсот років тому,— знову почав Джоуд,— королева Форна послала Ерста Грейбіарда до Драс-Леони, або, правильніше буде сказати, в те місце, яке потім стало Драс-Леоною.

— А навіщо вона його послала? — спитала Насуада, нервово посмикуючи манжет рукава.

— Між кланами гномів тоді спалахнула війна, і Форна сподівалася, що зможе заручитися підтримкою нашої раси. Крім того, вона хотіла, щоб король Ротгар допоміг їм у плануванні й побудові міських укріплень — гноми якраз тоді зводили укріплення Аруфса.

— А потім Долгат Налфстайв убив Форну...— зітхнула Касуада.

— Правильно. Словом, у Ерста Грейбіарда не було вибору — він мав якомога швидше повертатися в Беорські гори, щоб захистити свій рід БІД нападів Халфстрейва. Але...— Джоуд звів палець і розгорнув червону книгу,— перш ніж Ерст вирушив, він устиг підготувати креслення майбутньої каналізації під центральною частиною міста. Це було надзвичайно важливо, бо від каналізації прямо залежить зведення оборонних споруд.

— Схоже на правду,— кивнув з-за столу, розташованої в центрі намету Насуади, Орик,— треба вирішити, як і де буде розподілятися вага, з’ясувати, що найбільше пасує до того ґрунту, з яким маєш справу... Інакше будівля або обвалиться, або просяде.

— Як бачимо,— вів далі Джоуд,— зараз Драс-Леона не має підземної каналізації, і я можу сміливо стверджувати, що нічого з того, що планував Ерст, не було втілене в життя. Одначе за кілька сторінок Ярдлі пише...— вчений тицьнув пальцем у книгу й почав читати,— ...події розгортались не найкращим чином: грабіжники підпалили чимало осель і розікрали сімейні скарби. Солдати зреагували не відразу, оскільки більшість із них працювали в цей час під землею, ніби звичайнісінькі селяни.

Запала напружена мовчанка.

— І що ж це вони там копали? — відклав книгу Джоуд.— Мені не вдалося знайти якихось інших згадок про підземні роботи всередині й навколо Драс-Леони, аж доки...— рука вченого потяглася до великої книги в дерев’яній обкладинці завтовшки близько фута,— я не погортав «Події під Тарадасом та інші таємниці незвичайних явищ, записаних в еру людей, гномів і прадавніх ельфів».

— У цій роботі безліч помилок,— озвалась Арія, зупинившись біля столу й обіпершись обома руками на карту міста.— Автор дуже мало знав про мій народ, а те, чого не знав, узяв та й вигадав.

— Може, й так,— сказав Джоуд,— але він багато знав про людей, а нас зараз цікавлять саме люди,— він розгорнув книгу десь на середині й обережно поклав її на стіл.— Під час експедицій Отман провів певний час у цьому районі.  Здебільшого він вивчав Хелгрінд і дивовижні події, пов’язані з ним, але зупинявся також і в Драс-Леоні. Ось що писав Отман: «Люди в місті часто скаржаться на дивні звуки й запахи, джерело яких перебуває десь під землею. Вони звинувачують в усьому духів, але якщо це й справді духи, то зовсім не такі, про яких я чув раніше. Принаймні духи зазвичай уникають замкнутого простору».

Джоуд закрив книгу й трохи помовчав.

— На жаль, Отман не закінчив своєї праці,— продовжив учений, обвівши присутніх поглядом,— але він зробив на карті Драс-Леони спеціальні позначки в тих місцях, де було чутно звуки.; Як бачите, вони утворюють майже пряму лінію в старій частині міста.

— І ти вважаєш, що це свідчить про існування тунелю,— більше ствердила, ніж запитала Насуада.

— Еге ж,— кивнув Джоуд.

— Джоуде,— сказав король Орин, який досі майже не брав участі в розмові,— нічого з того, що ти нам тут розповів, не доводить, що тунель дійсно існує. Якщо під містом щось і є, то це, швидше за все, льохи або катакомби, що ведуть лише до будівель над ними. Та нехай навіть це буде тунель, ми все одно не знаемо, чи є в нього вихід десь за межами Драс-Леони. Припустимо, що він справді існує. Але куди він тоді веде? Невже аж до самого палацу? Зрештою, судячи з того, що я почув, будівництво цього гіпотетичного тунелю навряд чи було завершене.

— Ваша величносте, форма споруди свідчить, що це саме тунель,— сказав Джоуд.— Льохи й катакомби не можуть бути такими вузькими й довгими. А на ваше питання, чи був він завершений, чи ні, скажу лиш одне — його ніколи не використовували за призначенням. I ще: відтоді, як жив Отман, спливло чимало часу, а це означав, що туг нель так-сяк мали привести до ладу, інакше водяні потоки вже давно б його зруйнували.

— Гаразд. I де ж тоді вхід або вихід? — спитав король.

— Не можу сказати напевно,— мовив Джоуд, порпаючись у сувоях витягуючи карту Драс-Леони,— та якщо він веде з міста, то вихід має бути десь тут,— учений тицьнув пальцем на пагорб навпроти східної частини міста.

Загалом, більшість важливих споруд Драс-Леони розташовувались у західній частині міста, неподалік від озера. Це означало, що місцина, на яку  показував  Джоуд, була пустирищем. I все ж ймовірність зустрічі з ворожим розвідувальним загоном або звичайним патрулем  була тут досить висока.

— Так чи інакше,— підсумував Джоуд,— переконатися в цьому ми зможемо тільки тоді, коли підемо туди й усе там обстежимо.

Ерагон зморщив лоба. Правду кажучи, він сподівався, що ідея Джоуда буде більш безпечною і дієвою.

— Ми дуже вдячні тобі за твої дослідження, Джоуде,— мовила Насуада.— Ти ще раз довів свою відданість варденам,— правителька звелася зі свого стільця й підійшла, щоб глянути на карту. Її сукня тихесенько зашаруділа по підлозі.— Якщо ми пошлемо розвідника, який би все вивідав, ми ризикуємо привернути увагу Імперії... Це перше. А тепер друге. Навіть коли припустити, що тунель існує, я не зовсім розумію, як він може допомогти, коли на іншому його кінці на нас неодмінно будуть чекати Мертаг і Торнак. Як ти гадаєш, наскільки широким він може бути? Скільки воїнів зможуть іти по ньому пліч-о-пліч,— глянула Насуада на Джоуда.

— Важко сказати... Можливо...

— Земля тут м'яка й глиниста,— прокашлявшись, втрутився в розмову Орик,— з тонкими прошарками мулу, а це дуже кепсько, коли мова йде про будівництво тунелю. Якщо Ерст добре на цьому тямив, то він би ніколи не прокладав один великий тунель. Він проклав би кілька вужчих, скажімо, завширшки в ярд.

— Надто вузькі,— зітхнув Джоуд,— такими тунелями зможе рухатись тільки одна людина.

— Так, вони надто вузькі навіть для одного кнурлана,— додав Орик.

Насуада повернулася на своє місце. Запала мовчанка.

— Я можу знайти тунель,— урвав її Ерагон.— Зроблю себе невидимим за допомогою магії, і вартові нізащо мене не побачать.

— Не знаю, не знаю,— прошепотіла Насуада.— Ідея послати когось під стіни Драс-Леони мені не дуже подобається. А раптом за тією місциною спостерігає Мертаг? Ти впевнений, що зможеш його надурити?..— Насуада трохи помовчала.— Ні, ми повинні діяти так, ніби ніякого тунелю не існує. Помилимось, то помилимось, нам це нічого не коштуватиме, але якщо тунель і справді існує, іде дозволить нам захопити ДрасЛеону.

— Ти вже щось вигадала? — спитав король Орин — Щось відчайдушне, щось... неочікуване?

— Може, нам слід звернутися по допомогу до Рорана? — спитав Вершник.

— Коли я обдумую свої плани, допомога Рорана мені не потрібна,— владним голосом відповіла на те Насуада, і всі в наметі замовкли, чекаючи на її рішення.

Вона провела рукою по губах, як робила завжди, коли сильно хвилювалась.

— Ми,— сказала вона нарешті,— відправимо невеличкий загін воїнів, щоб відкрити ворота зсередини.

— І хто ж це зробить? — спитав Орик.— Добре, якщо вони зустрінуться із сотнею ворожих солдатів, але ж є ще велетень-літун, який дихає вогнем. Хто-хто, а він точно не дозволить, щоб якісь бовдури відкрили ворота під його носом. Про Мертага, прошу звернути увагу, я взагалі не згадую.

— Це зроблю я,— спокійно сказав Ерагон, перш ніж устигла розгорілися суперечка.

Його слова змусили всіх принишкнути.

— Дуже добре,— мовила Насуада, неабияк здивувавши Вершника, який не думав, що правителька так легко погодиться.

Усі присутні заговорили водночас, через що в наметі стало гамірно, як на базарі.

— Насуадо, ти не можеш дозволити Ерагонові так собою ризикувати,— голосніше за всіх сказала Арія.— Це вже занадто... Пошли когось із магів Блодхгарма! Я знаю, вони вправні воїни і ніколи тобі не відмовлять.

— Ніхто з людей Галбаторікса не наважиться вбити Ерагона,— похитала головою Насуада.— Ані Мертаг, ані найкращі маги короля, ані простий солдат. І ми повинні цим скористатися. Зрозумій, Ерагон — наш найсильніший бойовий маг, а для того, щоб відкрити ворота, може знадобитися чимало сил. Серед усіх нас Ерагон має найвищі шанси на успіх.

— А що як його захоплять у полон? Що тоді? Він не зможе самотужки захищатися проти Мертага. Тобі ж це відомо!

— Ми зробимо відволікаючий маневр...

— Як? Як ти це зробиш? — розвела руками Арія.

— Ми будемо вдавати, ніби атакуємо Драс-Леону з півдня. Сапфіра кружлятиме над містом, підпалюючи будинки й скидаючи зі стін солдатів. У Торнака й Мертага не буде вибору — їм доведеться відбиватися від Сапфіри, особливо тоді, коли їм здаватиметься, що на її спині сидить Ерагон. Блодхгарм та його бойові маги подбають про те, щоб створити його подобу. Доки Мертаг триматиметься на відстані, він навряд чи здогадається про нашу хитрість.

— Ти в цьому впевнена?

— Так.

— Тоді я піду разом з Ерагоном,— роздратовано підсумувала Арія.

Ерагон полегшено зітхнув. Він дуже хотів, щоб ельфійка пішла з ним, але сам ніколи б не наважився її про це прохати.

— Ти — донька Ісланзаді,— затремтів голос Насуади.— Не годиться наражати себе на небезпеку. Якщо з тобою щось станеться... Пригадуєш, як твоя матінка зреагувала тоді, коли подумала, що тебе порішив Дурза? А підтримка вашого народу для нас надто важлива.

— Моя мати...— мовила Арія, проте міцно стисла губи, змусивши себе замовкнути. Якусь мить вона помовчала, а потім продовжила: — Можу запевнити тебе, леді Насуадо, що королева Ісланзаді не відвернеться від варденів, що б зі мною не сталося. Тобі немає чого боятися. Я піду з Ерагоном і візьму із собою двох бойових магів Блодхгарма.

— Ні. Дозволяю взяти тільки одного,— похитала головою Насуада.— Мертаг знає більшість ельфів, які захищають Ерагона, і, коли помітить, що двоє зникло, напевне запідозрить пастку. Та й Сапфірі знадобиться неабияка магічна підтримка, бо тікати від Мертага й Торнака не так уже й легко.

— Трьох не досить для такої місії,— стояла на своєму Арія.— Ми не зможемо гарантувати безпеку Ерагона, а про те, щоб відкрити ворота — годі навіть мріяти.

— Тоді з вами може піти хтось із Ду Врангр Гата.

— На жаль, жоден з ваших бойових магів не має достатньої підготовки,— сумно посміхнулась Арія.— Перед нами будуть сотні ворогів — і звичайні воїни, і досвідчені маги,— тому в бій підуть тільки ельфи й Вершник.

— Або ж Тіні,— мовив Орик.

— Так,— згодилась Арія, насилу приховуючи своє роздратування.— Тільки вони можуть вистояти в такій нерівній сутичці. Дозвольте нам узяти двох бойових магів Блодхгарма, бо ніхто з варденів не впорається із цією місією...

— Виходить, я рублена печінка? — почувся обурений жіночий голос.

Усі здивовано зиркнули в один із кутків намету, звідки випірнула Анжела. Ерагон і гадки не мав, що знахарка бере участь в їхній нараді.

— Чому це у вас такі кислі обличчя? — спитала Анжела.— Здивовані, що я порівнюю себе з печінкою? Авжеж, людина має безліч органів, скажімо, жовчний міхур, щитовидну залозу... Може, вони здаються вам кращими за печінку? Але про що це я...— знахарка зупинилася навпроти ельфійки.— Аріє, сподіваюся, ти не будеш заперечувати, якщо я до вас приєднаюсь? Загалом беручи, я не належу до варденів, але все одно хочу долучитися до вашої трійці.

— Звісно, мудра жінко,— відповіла ельфійка, схиливши голову.— Не маю жодних заперечень. Битись пліч-опліч з тобою буде для мене неабиякою честю.

— От і чудово! — вигукнула Анжела й додала, глянувши на Насуаду: — Тоді я піду з вами, якщо ніхто не заперечує.

Королева тільки розвела руками.

— Якщо Ерагон і Арія не заперечують,— сказала вона,— я не бачу жодних причин тебе не пускати. Хоч мені й не зовсім зрозуміло, навіщо це тобі.

— Невже ви хочете, щоб я пояснювала кожне своє рішення? — струснула кучерями знахарка.— Ну гаразд, щоб угамувати вашу цікавість, скажу: в мене зуб на священиків Хелгрінда, і я хочу скористатися нагодою, щоб підкинути їм трохи проблем. Більше того, я маю кілька сюрпризів для Мертага й цілком переконана, що мені під силу дати йому добрячої прочуханки.

— А ще я хотів би попрохати піти з нами Елву,— озвався Ерагон.— Якщо хтось і може допомогти нам уникнути небезпеки...

— Під час нашої останньої розмови,— похмуро перервала його Насуада,— Елва поводилася досить дивно, тому я не стану її ні про що просити.

— Гаразд, тоді я сам з нею поговорю,— згодився Ерагон.— Дівча злиться на мене, тому саме я й маю її попрохати.

— Роби, як знаєш,— нервово посмикала бахрому свого золотистого вбрання повелителька.— Хоч, правду кажучи, ідея послати в бій дитину мені не дуже подобається. Нехай навіть ця дитина Елва, яка може про себе подбати.

— Головне, щоб вона правильно реагувала на біль довкола,— сумно зітхнула Анжела.— Після двох останніх битв мала ледь дихала...

— І пам’ятай, Ерагоне,— глянула на Вершника Насуада,— вона непередбачувана. Якщо вона не схоче виконувати твоїх наказів... Словом, будь обережний.

— Гаразд,— пообіцяв юнак.

Насуада почала обговорювати з Орином та Ориком майбутній відволікаючий маневр, і Вершник вирішив, що залишатися в її наметі вже немає потреби. Тоді він швиденько попрощався і вийшов надвір.

«Що скажеш? — подумки спитав він у Сапфіри, яка уважно стежила за ходом наради.— Здається, ти не в захваті від ідеї пробратися в Драс-Леону».

«А що я мала казати?»

«Виходить, ти згодна з Насуадою?»

«Ми ж не діти, Ерагоне. Наш ворог сильний, але й ми не ликом шиті. Час нагадати йому про це».

«Ти дуже хвилюєшся, що ми воюватимемо нарізно?»

«Зрозуміло,— зітхнув дракон.— Куди б ти не поткнувся, вороги злітаються на тебе, ніби мухи на варення. Однак ти вже не такий безпорадний, як раніше».

«Я — безпорадний?» — глузливо перепитав Вершник.

«Ну так... трішечки. Але тепер твій удар став значно небезпечніший».

«Твій теж, Сапфіро».

«Добре. Я полечу полювати,— змінив тему дракон.— Насувається сильний шторм, і якщо я тепер не попоїм, то зможу зробити це аж після атаки».

«Смачної здобичі!» — побажав Ерагон і пішов табором.

Вершник почував себе ні в сих ні в тих, оскільки невдовзі його життя, так само, як і життя Сапфіри, ледь не вперше мало залежати не тільки від них самих, а ще й від рішень, які приймуть Насуада, Орин та Орик. Ерагон довіряв їм, але побороти хвилювання не міг.

ПІД ПАГОРБАМИ ТА КАМІННЯМ

Ерагон повів плечима, щоб кольчуга зручніше сіла під тунікою. Довкола панувала непроглядна темрява, бо кудлаті хмари закрили і місяць, і зорі. Щоб не йти навпомацки, Анжела змахнула рукою, і на її долоні з’явився невеличкий червоний вогник. З небес сіяв дрібний дощик.

Елва зустріла Вершника вкрай непривітно. Почувши прохання Ерагона про допомогу, вона просто розреготалася йому в обличчя. Він довго й нудно вмовляв її та все було марно. Поспілкуватись із малою провидицею прилітала навіть Сапфіра. Здоровенна морда дракона просунулась в Елвин намет і зупинилася за фут від дівчинки, прикипівши до неї своїми величезними очима.

Мала провидиця вмить перестала сміятись, проте все одно була непохитна. Її впертість неабияк дратувала Ерагона, хоч глибоко в душі він захоплювався силою Елвиного характеру. Сказати «ні» Вершникові наважився б далеко не кожен...

Крокуючи поряд з Ерагоном, Арія застібала на ходу довгий темний плащ. Ерагон, Анжела й темноволосий ельф Вірден, якого Блодхгарм обрав для супроводу, одягли такі самі. Плащі мали захистити вояків від холоду, а також приховувати зброю на той випадок, якщо невеличкому загонові все ж таки пощастить пробратися до міста.

Насуада, Джормандер і Сапфіра провели їх до краю табору. Між наметами, готуючись до майбутнього бою, метушилися вардени, ельфи й ургали.

— Пам’ятайте,— мовила Насуада, і з її вуст зірвалася хмаринка пари,— якщо ви не дістанетесь воріт до світанку, знайдіть собі десь схованку, щоб перечекати до завтрашнього ранку, а тоді спробуйте ще раз.

— Навряд чи ми зможемо дозволити собі чекати,— відповіла на те Арія.

— Я знаю,— схвильовано потерла руки Насуада, поглядаючи на Ерагона,— у всякому разі, ми постійно готові до атаки, байдуже — буде надворі день чи глупа ніч. Ваша безпека значно важливіша, ніж захоплення ДрасЛеони.

— Ну все, час вирушати,— сказав Вірден.— Скоро розвидниться.

«Вдалого полювання»,— провуркотіла Сапфіра, коли Ерагон притулився лобом до її лускатого стегна.

«І тобі теж»,— відповів Вершник.

За мить юнак уже приєднався до Арії й Вірдена, які швидко крокували слідом за Анжелою вбік східної міської стіни. Насуада й Джормандер іще довго проводжали їх поглядом. Запанувала лунка тиша, котру порушували тільки кроки й уривчасте дихання.

Загін просувався вперед близько години. Раптом знахарка зупинилася.

— Наскільки я розумію, це має бути десь тут,— прошепотіла вона.— Але зараз темрява, а крім того, я не дуже добре вмію визначати відстань. Словом, ми можемо помилитися й на цілу тисячу футів.

Ліворуч від неї слабко мерехтіло з півдесятка вогників — лише за ними можна було зрозуміти, що ДрасЛеона десь поруч. Тим часом Вірден став на коліна й зняв із правиці рукавичку. Ерагон, Арія й Анжела зібрались довкола нього. Поклавши долоню на землю, ельф зашепотів закляття, яких його навчили гноми-маги. Перед початком операції вони докладно розказали Вірденові, як можна швидко виявити підземні ходи, незалежно від того, на якій глибині вони перебувають.

Доки ельф чаклував, Вершник до болю в очах вдивлявся в навколишню темряву, намагаючись зрозуміти, чи не помітили їх часом вороги. Дощ посилився, по землі залопотіли великі важкі краплі. Залишалося тільки сподіватись, що він скінчиться до початку битви, якщо та, звісна річ, узагалі розпочнеться.

Десь неподалік зловісно запугукав пугач.

— Барзул...— прошепотів Ерагон улюблену лайку Орика, нервово вхопившись за руків’я Брізінгра. Нерви були на межі, а перспектива можливого поєдинку з Мертагом і Торнаком узагалі обертала їх на струни.

«Якщо я так нервуватимусь, тоді точно програю»,— подумав юнак і сповільнив дихання, згадуючи перший урок Глаедра, який був цілком присвячений самовладанню.

Загалом беручи, почувши від Ерагона про похід, дракон явно був не в захваті, проте не став і заперечувати.

«Остерігайся тіней, у темряві кояться дивні речі»,— попередив Вершника Глаедр, даючи йому настанови.

Юнак витер з обличчя краплини дощу, але так і продовжував тримати руку на мечі. Від напруги долоні під шкіряними рукавицями спітніли.

Опускаючи руку, Вершник зачепився великим пальцем за пояс Белотха Мудрого, оберіг із дванадцятьма чудовими діамантами, який уже не раз виручав його в різних халепах. Минулого ранку Ерагон спеціально ходив до скотарів, щоб підживити пояс енергією худоби, яку ті забивали війську на сніданок. Він ненавидів це робити — страх і біль кожної тварини перекочовували в його свідомість, а їхню смерть Вершник відчував так сильно, ніби це була його власна смерть. Йому довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб витримати це. Відчуваючи безмежний жаль і огиду, Ерагон шепотів і шепотів закляття прадавньою мовою, щоб хоч якось полегшити страждання бідолашних тварин. Часом це допомагало, часом ні, бо, як не крути, худоба все одно мала померти, і Вершник ніяк не міг позбутися відчуття власної провини. Йому здавалось, ніби тварини віддавали свої життя за нього, за його пояс, який вимагав усе нової й нової енергії.

Зараз оберіг Белотха Мудрого був важчий, ніж зазвичай. Воно й не дивно — пересилюючи себе, Ерагон заряджав його вранці впродовж кількох годин. Та навіть якби він був порожній, він завжди залишався б для юнака дорожчим за золото, оскільки всотав у себе енергію сотень життів.

— Ну як, знайшов щось? — спитала Арія, щойно Вірден припинив читати свої закляття.

— Нам сюди,— відповів ельф і звівся на ноги.

«А все-таки Джоуд мав рацію!» — з полегкістю подумав Ерагон.

Загін перетнув дорогу, оминув кілька невеличких пагорбів і спустився в неглибокий ярок.:

— Вхід у тунель повинен бути десь тут,— мовив ельф, показуючи на західний схил.

Знахарка змусила вогник світити яскравіше, так, щоб Ерагон, Арія й Вірден могли уважно обстежити зарості кущів. Продираючись крізь колюче гілля, Вершник кілька разів спотикався об стовбури повалених дерев, до крові розбиваючи собі ноги й прикушуючи язика, щоб не вибухнути прокльонами. Перед тим як зробити вилазку на ворожу територію, він хотів одягнути всі свої обладунки, але потім подумав, що вони надто привертатимуть увагу, якщо йому пощастить опинитися в Драс-Леоні. З тієї самої причини у варденському таборі залишився і його вірний бойовий щит.

Пошуки тривали хвилин двадцять; За цей час вардени обнишпорили весь західний схил ярка, прокладаючи собі шлях крізь зарості кущів. Урешті-решт Ерагон почув, як приглушено брязнув метал.

— Тут,— тихо сказала Арія.

Решта загону миттю опинилася поруч з ельфійкою. Арія тим часом заходилася розгрібати купу мокрого гілля, і невдовзі всі побачили вхід до тунелю. Він був п’ять футів заввишки й три фути завширшки. Залишалося тільки якось упоратися з кованими залізними воротами.

— Гляньте,— мовила Арія й показала пальцем на землю.

Ерагон подивився вниз і помітив доріжку, що вела з тунелю. Навіть у тьмяному світлі було видно, що нею користувалися зовсім недавно. Мабуть, захисники міста з якоїсь причини покидали Драс-Леону під покровом темряви. Удень цього статися не могло — вардени відразу покарали б супротивника за таку зухвалість.

— Нам треба бути дуже обережними,— прошепотів Вірден.

— А як іще ти хотів пробратись у місто? — глузливо спитала Анжела.— З герольдами й під звуки фанфар?

Ельф нічого не відповів, хоч з його обличчя й було зрозуміло, що йому не дуже сподобалось таке нешанобливе зауваження знахарки. Дивно, але двері до тунелю воїни Імперії залишили незамкненими. Арія й Вірден без особливих зусиль відчинили їх і ввійшли в темне нутро тунелю. Тієї ж миті на їхніх долонях спалахнули магічні ліхтарики, що поволі здійнялися під стелю проходу й зависли там, ніби два маленькі сонечка.

— А чого це ельфи тебе так поважають? Таке враження, ніби вони взагалі тебе бояться,— тихенько спитав Вершник, розвернувшись до Анжели.

і— А що, хіба я не заслуговую на повагу?!

— Колись ти все мені про себе розкажеш,— якось невиразно відповів на те Ерагон.

— Іще чого! — пирснула знахарка й пірнула в тунель так прудко, що її плащ залопотів, ніби крила летрблака.

Ерагон тільки скрушно похитав головою й поспішив слідом за нею. Знахарка була невеличка на зріст, тож могла просуватися тунелем, не нахиляючись. Натомість Вершнику та двом ельфам доводилось згинатися ледь не навпіл. Тепер вони нагадували старих, скутих ревматизмом дідуганів.

Тунель був порожній. Його підлогу вкривав товстий шар багна, в якому траплялося дрібне гілля, камінці й зміїна шкура. Сперте повітря, просякнуте смородом гнилої соломи, ледь не забивало памороки.

Загін намагався рухатись якомога обережніше, бо кожен звук у тунелі підсилювався в десятки разів, розлітаючись в обидва кінці гучною луною. А потім відлуння звуків поверталось назад і спліталося в якийсь містичний шепіт, через що починало здаватися, ніби тунель живий, а шепіт — то не що інше, як його. збуджене й важке дихання. Ерагонові, який з дитинства не любив підземель, почали скрізь увижатися духи.

«У цій норі й незчуєшся, як до тебе хтось підкрадеться»,— подумав Вершник і в розпачі буцнув камінець, що трапив йому під ногу. Камінець підлетів і вдаривсь об стіну, через що по всьому тунелю пішла луна.

— Вибачте,— буркнув юнак, помітивши невдоволені погляди супутників.

«Принаймні тепер джерело дивних звуків під ДрасЛеоною для нас уже не таємниця,— подумав він, криво посміхнувшись.— Треба буде неодмінно розповісти про все старенькому Джоуду після того, як повернемось».

Забрівши в тунель уже достатньо глибоко, Ерагон озирнувся назад, щоб глянути, чи далеко вони від входу. Утім ковані двері розчинилися в темряві, ніби їх ніколи й не було. Сутінки стали такі густі, що Вершник боявся навіть дихати, аби не набрати в легені вогкої темряви. Тунель тиснув на нього й пригнічував, нагадуючи грубі проходи Хелгрінда, в яких він разом із Рораном бився з разаком.

Намагаючись позбутися невеселих думок, Вершник розмашистими кроками поспішив уперед, аж раптом помітив у темряві чиїсь очі, що виблискували, ніби пара багряних місячних камінців. Юнак схопився за руків’я Брізінгра, готовий відбити атаку незнайомця, але з темряви, нечутно ступаючи м’якими лапами, випірнув Солембум. Кіт-перевертень зупинився перед світлом і притис вуха. На його морді наче завмер подив.

«Міг би й здогадатися»,— заспокоїв себе Ерагон. Воно й справді, де б не з’являлася знахарка, її незмінно супроводжував величезний кіт-перевертень.

«Цікаво, як вона його приручила?» — подумав Ерагон і вирішив, що перегодом будь-що-будь розвідає все про минуле Анжели.

Кіт тримався позаду, прикриваючи загін з тилу, що не могло не тішити. Тепер Вершник швидше пішов уперед наздоганяти своїх супутників.

Перш ніж купка зухвальців покинула варденський табір, Насуада належно їх підготувала. Вони знали про Драс-Леону майже все: точну кількість солдатів, задіяних в обороні, місце їхнього розташування, їхні обов’язки, розпорядок, звички. Насуада розповіла навіть про те, коли зазвичай спить Мертаг, що він полюбляє їсти і в якому настрої був напередодні. Слухаючи її, Вершник і ельфи не могли надивуватися. Побачивши їхній подив, Насуада посміхнулась і пояснила, що всю цю інформацію вивідали коти-перевертні, які шпигували в місті ледь не з першого дня, відколи вардени розбили табір під стінами Драс-Леони. Власне кажучи, загін міг розраховувати на їхню підтримку й під час захоплення воріт. Щоправда, Насуада попередила, що ті не будуть виказувати себе аж до останньої миті. Мовляв, так воно і безпечніше, і дієвіше. Хоча, коли розібратися, хто міг запідозрити, що вгодований котище, який вештається вулицями міста, є ворожим шпигуном?

Просуваючись тунелем усе далі й далі, Ерагон чомусь подумав, що потреба в сні є справжнім слабким місцем Мертага.

«Навіть якщо нам не вдасться порішити його сьогодні,— міркував Вершник,— я знаю, що робити. Слід будити Мертага серед ночі — і так кілька діб поспіль... Навряд чи він зможе вправно битися, коли засинатиме на ходу».

Тунель був прямий, мов стріла. Загін ішов уже добрі півгодини, а на якісь повороти не було навіть натяку. Підлога під невеличким кутом пірнала вниз, хоч невдовзі знову починала йти вгору — каналізаційні канали в цих краях завжди будували за таким принципом.

Спливло кілька хвилин, і багно під ногами стало м’якшим, прилипаючи до черевиків, ніби глина. Зі стелі тут уже скрапувала вода, час від часу потрапляючи Ерагонові за комірець і скочуючись його спиною ледь не на поперек. Пройшовши ще метрів із десять, Вершник послизнувся й, щоб не впасти, зіперся рукою на вкриту огидним слизом стіну.

Відчуття часу поволі зникало. Можливо, загін провів у тунелі дві години, а може, й усі десять. У всякому разі, в Ерагона вже неабияк боліли шия та плечі, бо ходити зігнувшись було надзвичайно незручно.

Загін просунувся ще трохи далі, і юнак помітив, що луна стала не така гучна, а проміжок між повторенням звуків значно зріс. Невдовзі тунель вивів їх до великої квадратної кімнати з гострою стелею близько п’ятнадцяти футів заввишки. Кімната була порожня, як не брати до уваги якоїсь діжки, що самотньо притулилася в кутку. Кожна стіна мала невеличкі проходи. Куди вони вели, Вершник не міг розгледіти. Загін розгублено зупинився й затупцяв на місці. Ерагон нарешті з хрускотом розпрямив спину.

— Мабуть, у планах Ерста Грейбіарда цього не було,— зітхнула Арія.

— Ну, і куди нам тепер іти? — спитав Вірден.

— Це ж очевидно! — змахнувши руками, вигукнула знахарка.— Ліворуч. Треба завжди обирати ліву доріжку.

— Це з якого боку глянути,— зауважив Ерагон.— Якщо стояти спиною, то ліва буде...

— Правою,— урвала його Анжела,— а права буде лівою...— її очі звузились.— Іноді ти буваєш такий розумний, Шейдслеєре... Ну, гаразд, підемо твоїм шляхом. Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала! От побачиш, кілька годин ми будемо кружляти по колу.

Правду кажучи, найбільшу довіру у Вершника викликав середній тунель. Принаймні йому здавалося, що саме він виводить на вулиці міста. Але бажання сперечатися зі знахаркою Вершник не мав, тому він вирішив пристати на її вибір.

«Куди б ми не пішли,— резонно міркував він,— ми все одно рано чи пізно знайдемо сходи. Не може ж під Драс-Леоною бути мільйон кімнат!»

Тримаючи свій ліхтарик, Анжела пішла першою. Вірден і Арія понуро поплентались за нею, а Ерагон замикав процесію. Кімната, у якій опинився загін, насправді була куди більша, ніж могло здатися на перший погляд. Відстань між її стінами становила щонайменше двадцять футів. Наприкінці кімнати був коридор, у стінах якого виднілись ходи в безліч печер, а в них так само можна було побачити ще по три-чотири тунелі. «Хто й навіщо усе це набудував?» — з подивом подумав Ерагон.

Усі кімнати, що траплялися їм на шляху, були порожні. Лиш одного разу загін наштовхнувся на якийсь зламаний стілець та купу обплетених павутинням битих горщиків. Тим часом Анжела, не вагаючись, повертала в нові й нові коридори. Вершник кілька разів хотів її зупинити, але не наважувався, розуміючи, що сам він нічого кращого запропонувати не може.

Знахарка зупинилась аж тоді, коли вони зайшли в круглу кімнату із сімома однаковими коридорами.

— Поміть коридор, з якого ми вийшли, інакше будемо кружляти й кружляти,— сказала Арія.

Не гаючи ні секунди, Ерагон вийняв Брізінгр і провів на кам’яній стіні риску. Потім він пильно придивився до темряви позаду себе, але на Солембума не було навіть найменшого натяку Залишалося тільки сподіватись, що кіт-перевертень не заблукав у цих химерних лабіринтах. Вершник уже хотів знайти його подумки, але вчасно стримався, оскільки плин його свідомості могли помітити ворожі маги.

— Ах! — вигукнула Анжела й підняла свій ліхтарик так високо, як могла, розігнавши зловісні тіні.

— Що сталося? — прошепотів Вершник, кинувшись у центр кімнати, де вже були Вірден та Арія.

— Стеля, Ерагоне...— мовила Арія.— Поглянь на стелю!

Юнак звів погляд угору, але не побачив нічого, крім блоків старих, потрісканих і порослих мохом каменів. Дивним було те, що ця давня стеля ще й досі тримається.

— Що? — не зрозумів Вершник.

— Дивись уважніше,— відповіла ельфійка.

І тут Ерагон аж рота роззявив від подиву. Виявляється, лінії були не тріщинами, а рунами — рядами чітких невеличких рун. Час і пліснява знищили частину тексту, але решту ще й досі можна було прочитати. Вершник спробував їх розшифрувати, проте знайшов тільки три знайомі слова — усе інше прочитати він неміг.

— Що тут написано? — спитав юнак.— Це мова гномів?

— Ні,— заперечно похитав головою Вірден.— Це мова твого народу, точніше, один з її старовинних діалектів. Його використовував фанатик Тоск.

Ерагон здригнувся.

— Коли ми з Рораном рятували Катріну,— сказав він,— ми чули, як священики Хелгрінда згадували книгу Тоска.

— Так,— кивнув Вірден,— ця книга — джерело їхньої віри. Тоск був не перший, хто запропонував для Хелгрінда молитви, але він перший занотував основи тієї віри. Багато хто користується його працями ще й досі. Прибічники Хелгрінда вважають його пророком. А це,— ельф звів руку вище,— історія Тоска, від народження аж до смерті, справжня історія, яку його послідовники не розповідають нікому, крім членів своєї секти.

— Ми б почерпнули тут безліч корисної інформації,— мовила Анжела, не зводячи погляду зі стелі,— якби в нас був час...

В очах знахарки спалахнули вогники завзяття, що неабияк насторожило Вершника.

— У нас є кілька секунд, щоб усе це прочитати,— сказала Арія, пильно роздивляючись входи в сім коридорів.

Доки Анжела й Вірден намагалися розшифрувати руни, ельфійка підійшла до одного з коридорів і почала шепотіти закляття, що мало допомогти визначити місцеперебування загону. Постоявши там якусь мить з опущеною головою, Арія рушила до наступного коридору.

Тим часом Вершник знуджено розглядав руни, а потім повернувся до коридору, з якого вони щойно вийшли, й притулився спиною до холодного каміння стіни. Ельфійка була вже навпроти четвертого коридору. Її м’який вкрадливий голос то лунав досить гучно, то нагадував легкий подих весняного вітру.

Кілька хвилин нічого не відбувалось. Із задуми Ерагона вивело слабке сюрчання, що долинало з-під його правої руки. За мить на шкіряну рукавицю Вершника стрибнув великий безкрилий цвіркун. Комаха була огидна — її масивна рогата голова переходила в чорне лискуче тіло з тонкими кутастими лапами. Вершник поморщився і скинув потвору з руки — та стрибнула в темряву, лунко приземлившись на кам’яну підлогу.

Огляд п’ятого коридору був так само безрезультатний. Тоді Арія минула коридор, на вході до якого стояв юнак, і зупинилася навпроти сьомого, останнього. Та перш ніж ельфійка встигла вимовити закляття, як з усіх проходів одразу долинув дикий скрик, а вслід за ним шипіння й звук кількох швидких ударів. Ці звуки були такі моторошні, що волосся на голові Ерагона стало дибки.

— Солембум! — крикнула Анжела. Усі як один схопили свої мечі.

Вершник прожогом кинувся в центр кімнати — його погляд блукав від одного коридору до іншого. Гедвей ігназія стала гаряча. Значить, небезпека була десь поруч, хоч юнак не міг зрозуміти, хто той нападник і звідки чекати його появи.

— Сюди! — гукнула Арія, показуючи на сьомий коридор.

— Ні-ні! — схвильовано прошепотіла знахарка, не зрушивши з місця.— Ми повинні виручити Солембума!

Вершник помітив, як у руці Анжели зблиснув короткий меч з дивним прозорим лезом.

— Якщо Мертаг дізнається, що ми тут...— закричала Арія, проте її голос потонув у неймовірному шарварку.

Десь глибоко в темних черевах коридорів розчахнулись невидимі двері, й звідти, оглушивши загін бойовими вигуками, вистрибнуло кілька десятків воїнів у чорному вбранні.

— Летта! — скрикнув Вірден, і всі нападники попадали на підлогу так, ніби врізались у прозору стіну.

Скориставшись їхньою розгубленістю, Ерагон блискавично кинувся в атаку. За мить додолу з глухим звуком упала перша ворожа голова. Обличчя ворожих солдатів закривали пов’язки. І тепер їхні голови, злітаючи з плечей, котились підлогою, залишаючи по собі хвости пов’язок, ніби клубки шерсті.

Побачивши цю картину, Вершник трохи заспокоївся, але ситуація ще й досі залишалась невизначеною: солдати могли перебувати під захистом магії або й узагалі не бути людьми...

Ерагон рубонув по ребрах одного з ворогів, потім порішив іще двох, аж раптом біля його шиї просвистіло гостре лезо. Магічний захист у будь-якому разі врятував би Вершника від неминучої смерті, але він усе одно не стримався й відскочив назад.

Тим часом чоловік, якого він рубонув кілька секунд тому, так і продовжував спокійно стояти, хоч з рани на його грудях жебоніла густа, майже чорна кров.. Часу на роздуми не було. Вершник кинувся добивати решту ворогів, покладаючись на те, що друзі прикриють його зі спини. Він нападав, відбивав удари й знову йшов в атаку, вимахуючи Брізінгром з такою легкістю, ніби той був тонкою дерев’яною тріскою.

Натомість його супротивники були якісь дуже неповороткі. Якби вони відчували біль, Вершник міг би спокійно прикінчити одним ударом одразу кількох. Та доводилось стинати їм голови, вражати прямісінько в серце або відрубувати ноги чи руки. Інакше сповиті в чорне солдати зводились на ноги, незважаючи на свої рани.

Уникнути блискавичних ударів Ерагона було неможливо. Тим часом ворог відбивався дуже мляво, кілька разів спокушаючи Вершника стати під захист магії, та й годі. Утім він чудово розумів, що зараз краще скористатись власними силами й приберегти магічну енергію до того часу, коли вони будуть захоплювати ворота.

Ворогів залишалося всього декілька, коли з тунелів на допомогу їм почали вибігати інші, взявши Ерагона в кільце. Вершник швидко крутнувся на місці.

— Кверст! — голосно крикнув він.

Це було одне з дванадцяти смертельних слів, яких його навчив Оромис. Дивна річ, але закляття не подіяло — мабуть, ворожі солдати були захищені від прямих магічних атак. Тоді юнак вигукнув:

— Трхриста віндр!

Це закляття не завдавало прямого удару, натомість утворювало потужну повітряну хвилю, що могла звалити з ніг навіть найсильнішу людину. Шквальний порив вітру й справді відкинув нападників до протилежної стіни. Перед Вершником утворився чималий порожній майданчик, але сил значно поменшало.

Ерагон озирнувся назад. Якраз у цю мить із правої долоні Вірдена злетіли фіолетові блискавки й обплели ворожі ноги, мов мацаки восьминога, не даючи їм зробити жодного кроку. Однак до невеликої кімнати прибували все нові й нові солдати Імперії.

— Сюди, сюди! — загукала Арія й хутко стрибнула в сьомий коридор, той самий, який вона не встигла перевірити.

За ельфійкою почав відступати Вірден, а за ним Ерагон. Останньою, накульгуючи й тримаючись за поранене плече, йшла Анжела. Тим часом ворожі солдати вже встигли оговтатись і з криками кинулись у погоню, не давши варденам відірватися навіть на півсотні футів.

Тікаючи вниз коридором, Вершник пробував вигадати якесь закляття, що дозволило б зупинити ворогів.

«Хто вони такі? — думав Вершник.— І скільки їх?»

Аж раптом Ерагон випадково помітив над собою люк, з якого линуло слабке пурпурове світло. І було в ньому щось підозріле й зловісне. Халепа не змусила себе чекати. Пролунав оглушливий вибух, і повітря сповнилось запахом сірки.

Повернувшись назад, юнак побачив, як п’ятеро здоровенних чоловіків схопили знахарку й потягли її в якісь бічні двері.

— Ні! — скрикнув Вершник. Та перш ніж він устиг зробити бодай один крок, двері грюкнули, й стіна знову стала ідеально рівною, так, ніби тих дверей зроду й не було.

Тоді Вершник стрибнув уперед.

— Брізінгр! — вигукнув він.

Довкола клинка його вірного меча спалахнуло полум’я. Він приставив його до стіни й повільно провів униз. Однак товстелезне каміння плавилось надто вже повільно. Більше того, юнак розумів, що спроба прорізати бодай невеличкий отвір забере всю енергію пояса Белотха Мудрого.

На допомогу Вершнику прийшла Арія.

— Ладрін! — вигукнула вона, налігши всім тілом туди, де щойно були двері.

У перекладі з прадавньої мови це закляття означало «відкрийся». Та ба — стіна як була рівна, так і залишилась. Ерагон остаточно розгубився й, немов оскаженілий, кинувся з мечем на стіну. Та в цей час переслідувачі наздогнали Вершника й ельфійку. Тепер у парочки відчайдухів не лишалося іншого вибору, як повернутись обличчям до нападників. Спершу Вершник хотів скористатися закляттям, яке вигадав по дорозі, та коридор був надто вузький, отже, воно могло вразити всього лиш двох ворогів, тимчасом як усі інші залишилися б живими-здоровими, перебуваючи поза полем його зору. Тому Ерагон вирішив притримати це закляття до тієї миті, коли перед ним з’явиться щонайменше який десяток солдатів Імперії.

Порішивши перших двох бідолах, Вершник і Арія вклали ще шістьох, але все нові й нові вороги зринали перед ними. Здавалося, їм кінця-краю не буде.

— Вперед! — крикнув Вірден.

— Стенр, слаута! — озвалась Арія, і відразу після цього стіни тунелю вибухнули, засипавши прохід камінням. Велетенські каменюки падали нападникам на голови, трощачи їхні оповиті в чорне черепи.

Не озираючись, ельфійка й Вершник кинулися слідом за Вірденом, що мчав до проходу в кінці коридору. До нього залишалося не більше тридцяти футів.

Десять...

П’ять...

Аж раптом з підлоги й стелі вистрілило безліч аметистових шипів. Ельф і оком не встиг змигнути, як опинився між їхніми вістрями, зависнувши в повітрі. Шипи стирчали за дюйм від його тіла, так і не зумівши пробити магічний захист Вірдена. Спливла мить-друга, і з тіла ельфа вилетіла сліпуча блискавка. Вона заметушилась між шипами, мов якесь навіжене звіреня, вибухнула і... Шипи повільно поповзли назад у стелю й підлогу.

Вірден скрикнув, смикнувся й бездиханно впав на підлогу. Вершник дивився й не міг повірити власним очам. Скільки битв довелося йому провести, але він іще ніколи не бачив, як помирають ельфи. Блодхгарм і його бойові маги були неперевершені воїни, тож якщо Ерагон і думав коли про їхню смерть, то був переконаний, що вони зустрінуть її хіба що в бою проти Мертага чи Галбаторікса.

Арія теж була приголомшена, але швидко прийшла до тями.

— Ерагоне,— мовила вона рішучим голосом,— ти повинен прокласти нам шлях Брізінгром.

На відміну від меча ельфійки, меч Вершника й справді не боявся жодної ворожої магії. Та варто було Ерагонові зробити невеличкий крок уперед, як шипи знову вистрілили. Іще один крок, змах мечем — аметист тоненько дзенькнув і полетів на підлогу, розбившись, немов бурульки.

Вершник, тримаючись правої стіни, повільно рушив уперед. Його меч змітав усе нові й нові рухомі аметистові сталактити. Бризки скалок осипались за дюйм від юнака, наштовхуючись на щит магічного захисту. Та, врешті-решт, захисна магія почала вичерпуватись...

Одна зі скалок боляче різонула Ерагона по щоці, друга неприємно подряпала праве стегно... Пробиратися вперед довелось іще обережніше. Тепер треба було не лише пильнувати за шипами, а ще й весь час поглядати вниз, щоб бува не порізати собі ноги.

Залишались останні ряди шипів, коли Вершника та ельфійку наздогнали вцілілі чорні воїни. Тоді Ерагон почав відступати спиною назад, рубаючи нападників без жодного милосердя. Це була помста за смерть Вірдена.

Нарешті коридор закінчився. Далі йшла велика темна кімната, яка дуже нагадувала печери Тронжхейма. Посеред неї лиховісно височів широкий кам’яний диск, прикрашений по периметру грубими шматками аметисту й застелений двома покривалами — червоним і золотим. Доповнювали суворий антураж важкі металеві канделябри.

Судячи з усього, це був жертовник.

Шаленіючи від лк?ті, Вершник кинувсь уперед. Він хотів рознести цю споруду на друзки. Та, навіть не добігши до першої аметистової каменюки, Ерагон збагнув, що зробив помилку.

Останнє, про що він устиг подумати, була Сапфіра.

ЖЕРТВА БОГУ

Перше, що помітив Ерагон, так це зміна кольорів. Кам’яні плити стелі виглядали більшими, ніж раніше. Дрібні деталі здавалися чіткішими та яскравішими, тим часом загальна картинка була якась притлумлена. Покрутивши головою, юнак помітив під собою великий кам’яний диск.

Червоний ліхтарик Арії вже не освітлював кімнату, натомість неяскраве сяйво линуло від кристалів і свічок у канделябрах. Тільки тепер Вершник збагнув, що в нього в роті є якийсь предмет, а сам він висить на ланцюгу, прив’язаний за зап’ястки. Спроба поворухнутися принесла ще одну недобру звістку — щиколотки були прикуті до масивного металевого кільця, вмурованого в підлогу.

Роззирнувшись довкруги, Ерагон побачив неподалік Арію. Її підвісили до стелі так само, як і його. У роті ельфійки стирчав кляп, а щоб вона не виплюнула його, вороги недбало обмотали їй голову брудною ганчіркою. Судячи з усього, Арія прийшла до тями раніше, бо полегшено зітхнула, коли Ерагон і собі розплющив очі.

«Чому вона ще й досі не втекла і що взагалі сталося?» — думки Вершника були неповороткі й розмиті, ніби він добряче випив.

Ерагон опустив очі й зрозумів, що в нього забрали не лише всю зброю, а й обладунки — тепер він висів у самих тільки штанях. Пояс Белотха Мудрого безслідно зник, так само як і медальйон, подарований гномами, що мав захищати юнака від стеження крізь магічний кристал. Арія, на превеликий жаль, теж залишилася без свого ельфійського персня.

Вершника охопила легка паніка, але він миттю заспокоївся, розуміючи, що не все ще втрачено — ворог міг забрати в нього зброю й джерело енергії, проте він і досі був здатен використовувати магію. Через кляп у роті Ерагон не міг вимовляти закляття вголос, а це означало, що все доведеться робити подумки. Помилитися в такій ситуації було значно простіше — один неправильний звук, і закляття почне діяти не проти ворога, а проти того, хто його створив. Словом, слід було якомога швидше вибиратися з пут.

Юнак заплющив очі, зібрався на силі й спробував зосередитись. Але йому завадив брязкіт кайданів Арії — ельфійка відчайдушно крутила головою, намагаючись, привернути увагу Ерагона.

«Що?» — беззвучно спитав її Вершник, звівши брови.

Проте Арія нічого не могла пояснити, а лише щось мукала й продовжувала крутити головою. Тоді Ерагон спробував обережно полинути до неї думками, побоюючись чийогось втручання. Недобрі передчуття справдилися майже відразу — Вершник відчув чийсь наполегливий натиск, що оповив його свідомість, ніби кокон. Мозок паралізував панічний страх, хоч юнак будь-що-будь намагався себе опанувати.

Це напевно була не отрута, та Ерагон не уявляв, що ще, окрім неї, може перешкоджати торкнутися свідомості Арії.

«Магія? — питав він себе подумки.— Тоді якась вона дивна, принаймні раніше я з такою ніколи не мав справи...»

На мить погляди Вершника й ельфійки зустрілися, але юнака непокоїло лоскотливе відчуття на зап’ястках. Він подивився вгору й побачив, що з тих місць, де в його руки впиналися іржаві ланцюги, стікають невеличкі струмочки крові.

Тоді Вершник підтягнувся й смикнув ланцюг з усієї сили, на яку тільки був здатен. Той не піддавався. Ерагон смикав знову й знову, незважаючи на біль, який супроводжував кожен рух. Урешті-решт Вершник облишив марні спроби й безвольно повис — кров так і стікала з його зап’ястків на шию, плечі та спину.

Перепочивши кілька хвилин, Ерагон зібрав докупи всю енергію, спрямував її на свої пута й подумки вигукнув: «Кверст мальмр ду гуілдрс едта, мар фрема не тон ека трейя!»

Аж раптом кожен нерв його тіла пройняв пекучий біль. Вершник втратив пильність, і закляття увірвалося на середині, а більшість енергії було змарновано. Біль одразу ж зник, натомість дихання збилося, а серце калатало в такому шаленому ритмі, ніби хотіло ось-ось вирватися з його грудей. Здається, востаннє Ерагон почувався аж так погано тоді, коли дракони під час Агаеті Блодхрен зцілювали шрам на його спині.

Потроху-потроху він приходив до тями, відчуваючи на собі пильний погляд Арії.

«Мабуть, вона теж намагалася створити закляття,— думав Вершник,— та все ж таки, як це могло статися? Ми в кайданах і геть безпомічні, Вірден помер, а знахарка, певно, опинилася в полоні... Її вірний кіт-перевертень конає поранений в одному з лабіринтів, якщо воїни в чорному ще не порішили його».

Усе, що сталося за кілька останніх годин, ніяк не вкладалося в Ерагоновій голові. Він, Арія, Вірден, Анжела й Солембум були одним із найнебезпечніших загонів у всій Алагезії... Словом, ніхто б не повірив, якби почув, що бойова варденська п’ятірка зазнала поразки так швидко.

«Якщо нам не пощастить утекти...» — промайнуло в голові юнака, але він одразу ж прогнав цю розпачливу думку. Більше за все йому зараз хотілося поговорити із Сапфірою, переконатися, що вона жива-здорова й відчути підтримку свого непереможного дракона. Хоч Арія була поруч, він усе одно почувався неймовірно самотнім, через що в голові утворився страшенний розгардіяш.

Пекельний біль у зап’ястках не слабшав, бо Вершник так і продовжував смикати ланцюг, сподіваючись розхитати кріплення й вирвати його зі стелі. Спливло хвилин десять, і біль таки змусив Ерагона зупинитись. Руки горіли вогнем — здавалося, що м’язи ось-ось луснуть від напруги, а слідом за ними не витримають і тріснуть кістки. Кров продовжувала жебоніти, забираючи рештки сил. Відчуття часу зникло, хоч Вершник і розумів, що вони висять тут лише кілька годин, інакше його б уже мучили нестерпні голод і спрага. Йому чи не вперше в житті стало по-справжньому страшно.

Кожна хвилина видавалася вічністю. Бранці весь час перезиралися, намагаючись спілкуватися подумки, та в них нічого не виходило. Кілька разів біль ущухав, і тоді юнак осатаніло борсався, ніби рибина на гачку, дедалі глибше занурюючись в океан приреченості.

Невдовзі      тунелями      полинуло      зловісне      бемкання дзвонів, після чого двері по обидва боки чорного вівтаря з  рипінням  відчинилися.  Вершник  напружив  знесилені м’язи й почав пильно вдивлятись у темні нори коридорів. Спливла нестерпно довга хвилина. Бемкання залунало знову, сповнивши кімнату оглушливим відлунням. У дверях з’явилося трійко послушників — це були юнаки в золотих шатах. Кожен із них ніс металеву раму, на перетинках якої висіли дзвони завбільшки з людський кулак. Слідом за послушниками понуро сунуло десятків зо два чоловіків, кожному з яких бракувало якоїсь кінцівки. Вони були вбрані в грубий одяг, пошитий з темної шкіри. Замикали процесію шестеро рабів, що несли ноші, на яких гордо сиділа безрука, безнога й беззуба людина невизначеної статі. Судячи з усього, це й був головний священик Хелгрінда. Його голову прикрашала велика кількість довжелезних пір’їн, через що священик мав іще химерніший вигляд.

Процесія оточила вівтар колом, тим часом раби обережно поставили ноші на середину кімнати. Трійко вродливих юнаків у котре бемкнули дзвонами, після чого священики швидко проговорили якесь довге речення. З усього почутого Вершник зміг розібрати лиш назви кількох піків Хелгрінда — Горм, Ільда й Фел Ангвар.

— Вітаємо вас у залі Тоска,— мовив кривим ротом головний священик і скоса зиркнув на Ерагона й Арію гострими, ніби скалки, очима.— Ти вже вдруге насмілився потривожити наше святи лише, о Вершнику дракона! Шкода, але зробити це втретє тобі вже не вдасться... Галбаторікс наказав дарувати тобі життя й відправити до Урубейна. Він дуже сподівається на те, що ти згодишся йому служити. Наш повелитель мріє про нові часи Вершників і про відродження раси драконів. Та, як на мене, не всі його мрії колись збудуться. Ти надто небезпечний, Вершнику. Більше того, ми ненавидимо драконів. Усі гадають, ніби ми служимо Хелгрінду, але справжня суть нашої віри інакша. Ми служимо не Хелгрінду, а старійшинам, що звили там своє гніздо. Саме їм ми приносимо в жертву свою кров і плоть. Наші боги — разаки, Вершнику дракона! Разаки й летрблаки!

Від усього почутого юнака ледь не знудило.

— Твій злочин надто тяжкий, Вершнику,— вів далі головний священик.— Ти вбив наших богів, ти і твій дракон, тож спокутувати свою провину ти можеш тільки смертю.

Ерагон заборсався на ланцюгах і спробував крикнути, але кляп обернув його слова на якесь незрозуміле мукання. Йому дуже хотілося переказати священикам останні слова разаків, але ті навіть не думали його слухати.

— Звідси ніяк не втечеш, Вершнику,— посміхнувся, оголивши свої попелясто-сірі ясна, головний священик.— Ці кристали тут задля того, щоб ловити всіх, хто наважиться захопити наш храм або вкрасти наші скарби. Твоя магія надто слабка, аби з ними впоратись. Крім того, тебе вже ніхто не врятує. Двійко твоїх супутників мертві... Тактак... Навіть ота набридлива відьма. А Мертаг і не підозрює, що ти тут. Сьогодні твій судний день, Ерагоне Шейдслеєре! — головний священик закинув голову назад і пронизливо свиснув.

З лівих дверей вибігло четверо голих по пояс рабів, що тримали на плечах якісь дивовижні ноші, що більше нагадували величезні тарелі. Посеред них лежали видовжені овальні предмети чорного кольору. Кожен із них був півтора фути завширшки й один фут заввишки.

Спершу Вершникові здалося, що це яйця дракона, та, придивившись уважніше, він полегшено зітхнув — на них не було прожилок, які нагадували прожилки мармуру.

— Ти вбив наших старійшин,— мовив тим часом головний священик,— отже, тепер ти повинен стати матеріалом для їхнього відродження. Це надто велика честь для тебе, але старійшини на це згодні. Ми віддано служимо їм — мисливцям на людей, пожирачам плоті. Ми приносимо їм у жертву власні тіла, сподіваючись спокутувати свої гріхи й пізнати всі таємниці мирського буття. Тож хай буде так, як писав Тоск!

— Хай буде так, як писав Тоск! — підхопили хором решта священиків.

— Старійшини переховувалися в Хелгрінді,— сказав головний священик,— та за часів мого прадіда Галбаторікс поцупив їхні яйця й винищив усю їхню молодь, змусивши всіх, хто залишився, присягнути йому на вірність. І, бачать небеса, вони не мали вибору — інакше повелитель Імперії знищив би весь їхній рід. Він спустошив печери й тунелі, в яких вони мешкали, а нам доручив зберігати їхні яйця. Ми пильнували за ними, ніби за власними дітьми, тож ні в кого язик не повернеться сказати, що ми погано виконували свій обов’язок. Попри те, весь цей час ми чекали дня, коли Галбаторікса вб’ють і старійшини знову здобудуть свою свободу...— знівечений чоловік облизав губи, й Ерагон помітив, що в нього відрізана добра половина язика.— Разом з тим я бажаю смерті й тобі, Вершнику. Дракони були найзапеклішими ворогами старійшин... Зникнуть вони, зникне Галбаторікс — і старійшини зможуть безперешкодно заволодіти цілим світом.

У цей час четверо рабів обережно поставили свої ноші за кілька кроків від Арії й Ерагона. Потім вони посхиляли голови й повернулися туди, звідки вийшли.

— Нагодувати богів своєю плоттю — хіба є в цьому світі більша втіха? — скрикнув головний священик.— Ви двоє, радійте! Невдовзі ви отримаєте благословення старійшин і кров’ю змиєте власні гріхи, увійшовши в нове життя із сумлінням чистим, як у немовляти!

Головний священик і його прислужники звели голови до стелі й почали співати дивну пісню на незвичайному діалекті, що його Ерагон майже не розумів. Мабуть, це був діалект Тоска. Час від часу юнакові вчувалися слова прадавньої мови, та їхня вимова була так спотворена, що зміст пісні годі було второпати.

— Хай буде так, як писав Тоск! — завершили священики спів, а троє послушників ударили в дзвони з такою силою, що здавалося, ніби від їхнього бемкання ось-ось упаде стеля.

За мить послушники покинули кімнату. Слідом за ними в темних нетрях бічного тунелю зникли й каліки. Головний священик і шестеро його рабів вийшли останніми. Брязнули двері, й Ерагон почув, як за ними впав важкий зацув.

Вершник укотре глянув угору й смикнув ланцюг, вкладаючи у свої рухи останню силу. Рани на його зап’ястках спалахнули вогнем і бризнули кров’ю. Яйце, що було зліва, тим часом стало повільно розгойдуватися вперед-назад, а з його нутра долинув слабенький стукіт, так, ніби хтось обережно бив невеличким металевим молоточком по кришталю.

Ерагон уп’явся зубами в кляп і ледь не посивів від жаху. Він безліч разів думав про свою смерть, але й гадки не мав, що доведеться розпрощатися з життям аж так банально...

«Невже мене просто зжере разак?» — думав він, продовжуючи борсатись й знемагаючи від болю в руках. Перед очима Вершника все пливло. Арія й собі почала відчайдушно смикатися, порушивши тишу брязкотом ланцюгів. Стукіт під чорною шкаралупою зловісно наростав.

«Усе. Нічого не вийде»,— урешті-решт здався Ерагон.

Що не кажіть, а в таку біду юнак іще ніколи не потрапляв.

«Але я повинен урятувати хоча б Арію,— крутилось у його голові.— Тільки як? Щоб позбутися кайданів, мені доведеться зламати великі пальці. А потім? Що потім? Потім я розіб’ю яйце разака й скористаюсь його шкаралупою, як ножем. Не факт, що вона міцна, але нею принаймні можна буде спробувати звільнити ноги. Звільнивши ноги, слід буде вилізти за межі вівтаря — там кристали не діятимуть. А потім я зупиню кровотечу й утамую біль за допомогою магії... План, звісно, божевільний, та іншого в мене нема. Кілька хвилин, головне протриматися ці кілька хвилин, хоч вони, мабуть, і будуть найдовшими в моєму житті».

Набравши повні легені повітря, Вершник уже готовий був зламати великий палець на лівій руці, та його зупинив відчайдушний крик Арії. Глянувши на ельфійку, Ерагон побачив скалічені пальці її правиці. Шкіра була зідрана аж до нігтів, оголюючи рожевий м’яз і білу кістку. Арія тим часом безсило повисла, на мить втративши пам’ять, проте дуже швидко прийшла до тями й зробила різкий рух, після чого її долоня прослизнула крізь металевий браслет. На підлогу закрапала кров.

— Аріє! — крикнув юнак, проте кляп спотворив ім’я ельфійки до невпізнання.

Та напружилась і хотіла була звільнити другу руку, коли одні з дверей біля вівтаря зі скрипом відчинилися. До кімнати обережно прослизнув послушник у золотому вбранні. Побачизши його, ельфійка злякалася.

Тим часом послушник уважно подивився на Арію, так, ніби хотів про щось у неї спитати, а потім обережно підійшов до центру жертовного диска, з недовірою позираючи на яйця разаків. Він був худорлявий, мав великі очі й дуже вродливе обличчя.

— Ось, я приніс оце,— прошепотів послушник і дістав напилок, зубило й дерев’яний молоток.— Я хочу допомогти вам, але ви повинні взяти мене із собою, бо я тут більше не витримаю. Я ненавиджу все це... Пообіцяйте, що не покинете мене!

Ерагон ствердно кивнув, навіть не дослухавши його останні слова. Послушник хотів підійти до Вершника, але той показав очима на Арію. Вродливий юнак зупинився, нічого не розуміючи, проте за мить зблиснув очима.

— Так, звісно,— присоромлено буркнув він і кинувся до ельфійки.

Грубий скрегіт напилка заглушив огидний стукіт під шкаралупою чорних яєць. Послушник порався неймовірно довго.

«Пиляй якесь одне кільце, бовдуре!» — подумки скрикнув Ерагон, розуміючи, що їхній рятівник, мабуть, уперше в житті тримає в руках напилок.

Доки послушник працював, Арія висіла на одній руці, її довге чорне волосся закривало обличчя. Час від часу ельфійка дрібно тремтіла, а з її понівеченої правиці стікала кров.

Робота просувалася вкрай повільно. Напилок пройшовся по металу вже кілька сотень разів, а на поверхні ланцюга залишилося всього лиш кілька незначних подряпин. Схоже, ланцюг був захищений магією... Послушник дратувався й працював дедалі завзятіше, час від часу зупиняючись на кілька секунд, щоб витерти широким рукавом вкрите потом чоло.

«Невже ти не бачиш, що напилок тут не допоможе?

— подумки кричав Ерагон.— Візьми ліпше зубило й спробуй розбити кайдани на ногах!»

Але юнак нічого того не чув і продовжував монотонно шкрябати кільце ланцюга напилком. Аж раптом пролунав різкий тріск. Ерагон зиркнув на яйця й побачив на шкаралупі одного з них довгу поперечну тріщину, яка швидко росла в обидва боки. На щастя, друге яйце залишалося поки що цілим, хоч стукіт під його шкаралупою став такий швидкий, що удари зливалися в одне протяжне гудіння.

Послушник зблід, відкинув напилок геть і відскочив від Арії на кілька кроків.

— Пробачте... Пробачте мені, але вже надто пізно,— по його переляканому обличчю текли великі сльози.— Мені дуже шкода...

Юнак вийняв з-під своєї ряси кинджал і мовив так, ніби звертався сам до себе:

— Уже нічого не вдієш, нічого... Так буде краще...

Промовивши останнє слово, він рушив до Ерагона. Вершник запідозрив щось недобре, тому почав відчайдушно смикатися, готовий зламати великі пальці обох рук, але це виявилось не так уже й легко. .

— Пробачте,— ще раз повторив послушник уже за крок від Вершника й широко замахнувся кинджалом.

«Ні!» — подумки скрикнув Ерагон.

Та вже наступної миті з тунелю, яким Вершник і ельфійка потрапили до кімнати, вилетів чималий шмат аметисту й ударив послушника по потилиці. Той похитнувся й упав Вершникові під ноги. Падаючи, юнак усе ж таки встиг полоснути Ерагона кинджалом по ребрах, та лезо лишило всього лиш неглибокий поріз.

Ще мить — і з нетрів тунелю, накульгуючи, з’явилася невеличка постать. Коли вона підійшла до світла, Вершник з полегкістю впізнав Солембума. Кітперевертень був у людській подобі, не маючи на собі нічого, крім настегенної пов’язки. Його чорне волосся стояло майже дибки, а губи спотворила люта гримаса. На руках рятівника виднілося кілька глибоких порізів, одне вухо було зламане, тим часом на маківці бракувало добрячого шматка шкіри. У правій руці Солембума виблискувало закривавлене лезо довгого кинджала. Відстаючи на кілька кроків, за котом-перевертнем переможною ходою шкандибала знахарка Анжела.

НЕВІРНІ НА ВОЛІ

— От глупак! — вигукнула Анжела, поспішаючи до краю візерунчастого диска.

На її тілі було безліч порізів, а одяг аж просяк ворожою кров’ю.

Він мав зробити всього лиш ось так і не псувати нікому нерви! — по цих словах знахарка змахнула своїм прозорим клинком й опустила його на один із аметистових кристалів.

Той затріскотів, немов блискавка, і згаснув, розлетівшись на кілька шматків. Анжела мерщій пішла до другого шматка аметисту — його спіткала така сама доля, як і попередній. Упоравшись із другим, знахарка взялася за третій.

Ерагон тим часом піймав себе на думці, що, мабуть, іще ніколи в житті не радів чиїйсь появі так сильно, як зараз. Спостерігаючи за Анжелою, Вершник перевів погляд, на яйце. Разак уже майже проклюнувся назовні — Ерагон бачив товсту білу мембрану, крізь яку виднілась велика огидна й дзьобата голова цієї потвори.

«Швидше! Швидше!» — подумки повторював Вершник, коли уламок шкаралупи, завбільшки з його долоню, ніби глиняна тарілка, з гуркотом упав на підлогу.

Нарешті мембрана луснула, і малий разак вистромив голову з яйця, показавши гострий пурпуровий язик і переможно заверещавши. З його панцира скрапував слиз — кімнату миттю сповнив запах гнилих грибів. Ерагон смикнувся, але кайдани й надалі міцно тримали його у своїх залізних обіймах. Завуркотівши, разак зібрався на силі й зробив дірку в шкаралупі ще більшою. Тепер із неї визирала його голова й кігтиста задня лапа. Вивільнивши другу лапу, потвора випала назовні, а пробите яйце відкотилось убік, розхлюпуючи якусь густу смердючу жовтувату рідину. Близько хвилини разак продовжував лежати на боку, певно, звикаючи до світла. Потім він звівся на лапи й затріскотів дзьобом, видаючи доволі моторошний звук.

Ерагон спостерігав за народженням потвори приголомшено й водночас із захватом. Разак мав глибоку хрестоподібну грудну клітку, що виглядала так, ніби його ребра були зовні, а не всередині. Вузлуваті кінцівки істоти нагадували тростини, а талія була значно тонша, ніж у людини. Кожна нога мала додатковий суглоб, що вигинався в протилежний бік, через що хода новонародженого була непевна. Панцир здавався м’яким і піддатливим, геть не схожим на панцир дорослого разака, проте Ерагон розумів, що вій дуже швидко стане твердим.

Разак нахилив голову, його величезні вибалушені очі без зіниць закліпали, а сам він затремтів так, ніби йому перехопило дух від усього побаченого. Потім він зробив нерішучий крок убік Арії, потім іще один, іще й іще, аж доки його дзьоб не дістався калюжки крові біля ельфійчиної ноги.

Ерагон заревів у свій кляп, сподіваючись відвернути істоту, але та лиш зиркнула на нього й знов повернулася до ельфійки.

— Я зараз!..— крикнула Анжела, розтрощивши останній кристал.

Та скалки аметисту ще не встигли долетіти до підлоги, як у повітрі промайнула тінь Солембума. Кітперевертень змінював подобу на льоту його голова зменшилась, кінцівки стали коротші, тож він приземлився за крок від разака вже на чотири лапи. Потвора обурено зашипіла й змахнула клешнею, проте кіт-перевертень ухилився від удару, а вже наступної миті блискавично  накрив голову разака своєю важкою лапою. Шия разака з хрускотом тріснула, а сам він пролетів через усю кімнату й судомно забився під протилежною стіною.

Солембум переможно зашипів, звільнився від пов’язки й, прищуливши ціле вухо, м’яко попрямував до другого яйця.

— Ой! Що це ти із собою зробила? — буркнула Анжела, поспішаючи до Арії.

Виснажена ельфійка підвела голову, проте нічого не відповіла. Трьома блискавичними змахами меча знахарка звільнила Арію від кайданів. Вона зробила це так легко, немов ланцюги були не з металу, а із сиру.

Арія важко впала на коліна, скрутилась калачиком і притисла понівечену руку до грудей. Полежавши так кілька секунд, вона нарешті витягла з рота кляп і почала жадібно хапати ротом повітря. Анжела тим часом звільнила Ерагона.

— А ми гадали, що тебе вже немає в живих,— хриплим голосом мовив Вершник, виплюнувши брудну ганчірку.

— Щоб мене вбити, треба дуже-дуже старатися...— відповіла знахарка.— Принаймні купці тих партачів це точно не під силу!

Усе ще не зводячись на ноги, Арія почала промовляти цілющі закляття. Її голос тремтів, але кожне слово прадавньої мови злітало з її губ так чітко, ніби вона все життя тільки те й робила, що говорила цією мовою. Ерагон теж заходився лікувати поріз на ребрах, а також свої розтерті до кісток зап’ястки. Упоравшись, він зиркнув на Солембума.

— Відійди...— стривожено мовив Вершник.

Кіт-Перевертень невдоволено змахнув хвостом, але підкорився наказу й зробив кілька кроків убік.

— Брізінгр! — прошепотів Вершник, звівши праву руку.

Довкола цілого яйця спалахнув стовп блакитного полум’я. Потвора під шкаралупою жахливо заверещала. Цей крик більше нагадував рипіння зламаного металу, ніж голос живої істоти. Примруживши очі, Ерагон задоволено спостерігав, як догорає яйце.

«Сподіваюся, це останнє»,— подумав юнак, коли крик ущух, і жестом загасив полум’я.

На якусь мить запала мертва тиша, яку невдовзі порушило човгання ніг Анжели. Знахарка підійшла до Солембума й заходилася зцілювати його пошкоджене вухо та інші рани, шепочучи закляття прадавньою мовою.

Ерагон опустився, навколішки біля Арії й поклав руку їй на плече. Ельфійка звела на Вершника свої великі очі, а потім показала йому понівечену руку. Шкіра на великому пальці, а також на долоні була червона й лискуча, натомість м’язи, схоже, відновилися.

— Чому ти не завершила зцілення? — спитав юнак.— Якщо немає сил, я міг би...

— У мене пошкоджено кілька нервів,— перебила його Арія.— Сама я навряд чи з цим упораюсь... Тут потрібна допомога Блодхгарма. Він у цих справах неперевершений майстер.

— Ти зможеш битися?

— Постараюсь...

— А навіщо ти це зробила? — спитав Вершник, зазирнувши ельфійці в очі.

— Бо так було треба...

— Більшість людей ніколи б на таке не зважились... До того ж, моя рука надто велика... Бачиш?..— Вершник простягнув долоню, щоб порівняти її з долонею ельфійки.

Та кивнула, схопилась за його руку й повільно звелася на ноги. Ерагон і собі звівся, щоб у разі потреби підставити їй своє плече.

— Треба відшукати нашу зброю,— мовив він,— а також мій перстень, медальйон і пояс.

— Навіщо тобі пояс? Він що, магічний? — з підозрою зиркнула на Ерагона знахарка.

— Ти, певно, чула про пояс із дванадцятьма зірками... Та й ім’я мудреця, котрий його виготовив, тобі добре відоме,— сказала Арія, доки Ерагон вагався, чи треба Анжелі знати правду.

— Так це й був той самий пояс? — витріщила очі знахарка.— А я гадала, що він пропав чотириста років тому...

— Ми знайшли його,— рішуче мовила ельфійка.

— Ясно,— зітхнула Анжела, хоч Вершник бачив, що тій страшенно кортить засипати їх питаннями.— Але ми не можемо гаяти час, обшукуючи тут кожен закуток. Невдовзі священики зрозуміють, що ви втекли, і тоді слідом за нами поженеться ціла зграя.

— А може, він скаже нам, куди поділись наші речі,— буркнув Ерагон, кивнувши на послушника, який розпластався на підлозі.

Знахарка швидко сіла навпочіпки й приклала два пальці до його шиї, намагаючись намацати пульс. Потім вона поплескала юнака по щоках і відкрила йому повіки. Послушник слабко застогнав, але так і не поворухнувся.

— Хвилинку,— роздратовано сказала Анжела й заплющила очі.

Якийсь час вона була цілком спокійна, проте невдовзі підстрибнула, ніби кішка.

— Малий негідник! Не дивно, що батьки відіслали його до священиків. Це ж скільки витребеньок їм довелось витерпіти! Цікаво, чи знає він щось корисне? — Анжела глянула на двері, через які входили й виходили священики.— І чого це йому заманулося тебе визволити? Це був би перший порядний вчинок за все його життя...

— Ми повинні взяти його із собою,— знічено сказав Ерагон.— Я пообіцяв забрати його звідси, якщо він нам допоможе.

— Але ж цей телепень хотів тебе вбити! — обурилась ельфійка.

— Я дав йому слово...

— Не думаю, що ти зможеш його переконати,— зітхнула Анжела, зиркнувши на Арію.

— Гаразд. Тоді я понесу його,— відповіла ельфійка й без жодних зусиль завдала послушника на плече.

— А тобі,— звернулася знахарка до Ерагона,— краще взяти ось це, бо нам напевно доведеться битись.

Анжела вручила Вершникові свій короткий меч, а собі дістала з-під складок сукні кинджал, руків’я якого було прикрашене коштовним камінням.

— З чого він? — спитав Ерагон, розглядаючи прозорий клинок меча й милуючись тим, як від нього відбивається світло.

Лезо меча дуже нагадувало діамант, проте юнакові не вірилося, що хтось міг виготовити аж таку дорогу зброю. Крім того, з таким твердим матеріалом навряд чи погодилися б працювати навіть найдосвідченіші майстри.

— Це не камінь і не метал,— відповіла знахарка.— Будь обережний із цією дивовижною зброєю. Торкайся нею тільки того, що хочеш знищити. І не здумай проводити лезом по власному тілу, бо пошкодуєш...

— Чому це раптом? — Ерагон обережно тримав меч на витягнутій руці.

— Тому що,— буркнула знахарка, не приховуючи втіхи.— Цей меч — найгостріший з усіх, що колись існували. Жодна інша зброя не здатна зрівнятися з гостротою його леза... Навіть Брізінгр. Він — сама довершеність... Годі шукати йому рівню. Мій меч проб’є все, навіть те, що захищене магією. Спробуй, коли не віриш...

Ерагон роззирнувся навсібіч. Він справді хотів випробувати меч. Урешті-решт Вершник підійшов до вівтаря й щосили замахнувся, збираючись відтяти один із кутків кам’яної плити.

— Не так сильно! — вигукнула Анжела.

Прозоре лезо пройшло крізь чотиридюймовий граніт, немов крізь кисіль, і ледь не вдарило Вершника по нозі. Ерагон засичав і відскочив назад, насилу зупинивши руку. Шмат вівтаря відвалився й застиг посеред кімнати.

«Хтозна,— ошелешено подумав юнак,— може, клинок цього дивовижного меча й справді діамантовий...»

— На ось,— сказала Анжела, знімаючи зі свого пояса піхви.— Вони тобі також знадобляться. Це одна з небагатьох речей, яку не може розрізати лезо мого меча.

— А він якось називається? — насилу видушив із себе Вершник, іще й досі не оговтавшись від того, що ледь не відтяв собі ногу.

— Авжеж,— захихотіла знахарка.— Альбітр — так звучить його ім’я прадавньою мовою. Проте мені більше подобається називати його Звук Смерті...

— Звук Смерті?

— Саме так,— кивнула Анжела й ударила по лезу кінчиком нігтя, дослухаючись до високої ноти, що увірвалась у темну кімнату, ніби сонячний промінь.— То що, можемо йти?..

Ерагон ствердно кивнув і закрокував до лівих дверей, відчинивши їх так тихо, як тільки було можливо. За ними тягнувся довгий широкий коридор, освітлений смолоскипами. Під кожною стіною коридору стояла рівна шеренга з двадцяти воїнів, оповитих у чорне. Побачивши Ерагона, ворожі солдати миттю схопились за зброю. Вершник відчайдушно скрикнув і кинувся вперед, на даючи своїм супротивникам оговтатись. Та не встиг він пробігти й кількох футів, як навколо обох ворожих шеренг замерехтіло дивовижне розпливчасте світло. Пролунав якийсь приглушений звук, і всі ворожі солдати застигли й як мертві попадали на підлогу.

Юнак і собі на мить застиг, а потім обережно пішов уперед, поглядаючи на тіла вояків Імперії. Картина була така дивовижна й жахлива, що Ерагон аж рота роззявив — з очей ворожих солдатів стікали тоненькі цівочки крові, натомість їхні тіла не мали жодних видимих ушкоджень.

Пересвідчившись, що всі солдати мертві, Вершник обернувся назад і запитально глянув на Анжелу й Арію. Бліда знахарка стояла біля стіни, обіпершись руками на коліна й важко дихаючи.

Її шкіра була біліша за крейду, а тіло тремтіло так, ніби його тіпала лихоманка. Ерагона охопив благоговійний страх — він кілька разів прокручував у голові все, що сталося, проте не міг збагнути, як це Анжелі вдалося.

— Наймудріша,— мовила Арія тремтячим голосом,— як ти це зробила?

— Ну,— сумно всміхнулася знахарка, ледь не задихаючись,— колись давно в мене був учитель на ймення Тенга... Нехай сотня павуків погризе йому вуха... Майже всіма своїми знаннями я завдячую йому...

— Але все одно, як ти це зробила? — спитав Ерагон, добре розуміючи, що такий прийом може стати у великій пригоді під час захоплення Урубейна.

— Час — це рух. А рух — це тепло. Тепло — це енергія...— Анжела знову посміхнулась і підійшла до Ерагона, поплескавши його по щоці.— Настане час, і ця моя витівка здаватиметься тобі простою, як змах меча. Але годі про це... Пам’ятай, Вершнику, сьогодні я більше не зможу скористатися цим закляттям, і, коли ми зустрінемо ще один загін ворогів, тобі доведеться розраховувати тільки на себе.

Насилу вгамувавши цікавість, Ерагон стягнув туніку й куртку з убитого ворога, швидко вдягнув усе це на себе й повів загін коридором, поступово наближаючись до великої арки. У тунелях і кімнатах, через які вони простували, нікого не було. З одного боку, це тішило, а з іншого — відсутність прислуги наводила Ерагона на думку про пастку. На відміну від попередніх, нові кімнати були обставлені меблями, прикрашені гобеленами й мали безліч мідного приладдя, про призначення якого Вершник навіть не здогадувався. Почали траплятися шафи й столи, захаращені старими книгами й манускриптами, проте вардени не мали жодної зайвої секунди, щоб прочитати бодай кілька слів.

Ерагон упевнено вів свій загін уперед, стискаючи холодий ефес Звуку Смерті так сильно, що правицю невдовзі почало зводити судомою. За якийсь час вардени опинилися в коридорі, що закінчувався довжелезними східцями. Біля них, тримаючи рамки зі дзвонами, стояло двоє послушників. Вершник кинувся до них і проштрикнув шию одному, перш ніж той устиг крикнути чи закалатати в дзвони. Другий натомість пронизливо скрикнув, але його крик одразу ж розчинився в тиші, бо Солембум кинувся послушникові прямо в обличчя.

— Мерщій, мерщій! — підганяв своїх супутників Ерагон, збігаючи сходами вгору.

Сходи закінчувалися невеличким майданчиком із десятифутовою стіною, прикрашеною пишним вигадливим орнаментом, що видався Вершникові на диво знайомим. Юнак обережно прокрався під нею й зазирнув за ріг, ледь не скрикнувши від болю — по очах йому вдарило сліпуче рожевувате світло. Щоб роздивитися, що воно й до чого, Ерагонові довелось прикривати очі піхвами меча. І ось що він побачив. Футів за п’ять від нього, на розкішних ношах сидів головний священик. З його понівеченого плеча стікала кров, яку збирала в золоту чашу безрука жінка. Вона примудрялась тримати посудину самими лиш передпліччями, через що картина була вдвічі жахливіша. Відчувши присутність чужинців, священик і жінка здивовано закліпали очима.

Вершник тим часом уважно розглядав місце майбутнього бою. Масивні ребристі колони здіймалися до склепінчастої стелі, оповитої таємничими сутінками. У вітражні вікна правої стіни линуло слабке світло призахідного сонця, тоді як за іншими вікнами була непроглядна темрява. Попід стінам,и стояли химерні білі статуї, а перед ними рівними рядами вишикувалися гранітні стільці, на яких сиділи священики. їхні голови були закинуті вгору, тож здалеку вони нагадували голодних пташенят. А залою линула пісня-молитва, така тужлива, що у Вершника мимохіть перехопило дихання.

«Та це ж той самий собор Драс-Леони, перед вівтарем якого мені довелось стояти навколішки...» — із жахом зрозумів Ерагон.

Безрука жінка з брязкотом випустила чашу на підлогу й скочила на ноги, прикриваючи священика своїм кволим тілом. На вівтарі, біля її ніг, Вершник побачив піхви Брізінгра й Арен, та перш ніж він устиг зробити бодай крок, на нього накинулося двоє озброєних списами охоронців. Юнак парирував удар першого й, блискавично змахнувши Звуком Смерті, розрубав ратище списа навпіл. Спантеличено тримаючи в руках те, що мить тому було зброєю, охоронець і*незчувся, як прозорий меч розітнув його від плеча й до пояса. Клинок пройшов крізь тіло з такою легкістю, що Вершник аж здивувався.

З другим охоронцем Ерагон упорався ще швидше. Саме тоді й наспіли його друзі. Вимахуючи кинджалом, знахарка зайняла позицію праворуч від нього, тимчасом як Солембум знавісніло нявкнув з лівого боку. Ельфійка залишилася позаду, так і тримаючи на плечі непритомного послушника.

Підлогу довкола вівтаря заливала велика калюжа крові. Тоді назустріч зухвалим варденам кинулося кілька нових охоронців, та один із них необачно послизнувся й позбивав своїх товаришів з ніг. Вершник миттю опинився біля розгублених ворогів і порішив їх іще до того, як вони встигли схопитися за зброю.

— Убийте невірних! Розірвіть їх на шматки! — пронизливо загорлав головний священик.— Не дайте цим богохульникам утекти! Вони повинні спокутувати свій гріх перед старійшинами!

Решта священиків завили й затупотіли ногами, збираючись кинутися на варденів, ніби зграя голодних вовків на знесилених оленів. Ерагон миттю звів довкола своєї свідомості мур, ледь устигаючи відбивати хаотичні розумові атаки. Захищатися від такої кількості ворогів було доволі складно. Рятувало лиш те, що з переляку священики нападали по одному, назіть не думаючи об’єднати власну енергію і вкласти її в один потужний удар, який, цілком імовірно, зміг би пробити оборону Вершника.

Невдовзі Вершник відчув присутність м’якої і спокійної свідомості Арії. Серед колотнечі бою вона здавалася Ерагонові одним-єдиним прихистком, і він намагався триматися якомога ближче до ельфійки. Вона теж полинула в його бік, і сталося диво! Якоїсь миті їхні свідомості злились воєдино, так, що юнак уже не міг зрозуміти, де чиї думки. Йому стало легше, він повністю відкрився Арії, не приховуючи від неї жодного куточка свого розуму.

Разом вони атакували одного зі священиків. Каліка почав битий» як риба об лід, проте їхня хватка була мертва. Намагаючись не пустити ельфійку й Вершника до своєї свідомості, священик весь час повторював якусь чудернацьку фразу, що, швидше за все, була цитатою зі священної книги Тоска. Урешті-решт, бідоласі забракло зосередженості, і в його голові промайнула думка:

«Невірні надто близько до нашого Майстра! Нам треба вбити їх, перш ніж вони заподіють йому шкоду! Ні... Ні!!!»

Цієї слабинки було цілком досить, щоб Вершник та ельфійка заволоділи його думками. Тепер він не міг опиратися їм ані фізично, ані розумово — він обм’як і, знепритомнівши, сповз на підлогу.

Тим часом один із ченців, перекидаючи важкі гранітні стільці, вибухнув зеленим полум’ям, що стовпами ринуло з його рота, ніздрів і вух. Вогонь перекинувся на одяг його сусідів, і ті заметушилися, з, останніх сил намагаючись атакувати Ерагона. Полум’я пожирало їхні тіла, які тріскались, немов сухе гілля під час найсильніших буревіїв.

Тоді знахарка відчайдушно кинулась до священиків, завдаючи їм смертельних ударів своїм довгим кинджалом. Слідом за нею м’яко стрибнув вірний Солембум, перегризаючи горлянки тим, кому пощастило уникнути леза Анжелиної зброї.

Священики розгубилися й почали панікувати, через що Ерагонові й Арії стало значно легше атакувати їх думками. Спершу на підлогу впав один священик, потім другий, третій, четвертий, а решта не витримали й кинулися навтьоки. Хтось намагався врятуватись у вестибюлі, з якого можна було втекти до монастиря, а хтось приречено плазував між стільцями, обхопивши руками голову. Однак здалися не всі. Посеред зали все ще стояло шестеро священиків, які вперто продовжували атакувати захист Вершника. Підступитися до калік було не так уже й легко, оскільки кожен із них мав принаймні одну руку, в якій виблискував короткий кинджал.

Тоді Ерагон кинувся вперед і змахнув мечем, намагаючись вразити одного з них у шию, однак лезо Звуку Смерті завмерло за півфута від каліки.

«Магічний захист...» — подумав Вершник і в розпачі спробував ударити священика кулаком У груди.

На превеликий подив юнака, удар досягнув мети. Кістки хруснули, і бідолашний каліка відлетів назад, зваливши з ніг кількох своїх товаришів. Схоже, захист священиків був налаштований тільки проти зброї, а про те, щоб битися врукопаш, вони, з огляду на своє каліцтво, мабуть і не думали. Збагнувши це, Ерагон парирував незграбний удар найближчого зі священиків, а потім з усієї сили зацідив йому рукою в живіт. Солембум теж не ловив ґав. Настовбурчивши шерсть, він блискавкою кинувся на священиків і вп’явся одному з них у горлянку.

Урешті-решт, із шістьох відчайдухів залишився тільки один. Але й він протримався недовго — Арія схопила каліку за поли одягу й швиргонула так, що той, перекинувши кілька стільців, пролетів футів тридцять, ударився об стіну й завмер.

Тим часом четверо рабів тихенько підняли ноші з головним священиком і швидко задріботіли вздовж східної стіни собору, прямуючи до виходу. Вершник помітив їх. Він стрибнув на вівтар, перекинувши ногами золоті тарелі, легко перелетів через тіла вбитих священиків і стрімголов помчав до виходу, наздоганяючи рабів із ношами.

Побачивши Ерагона, що перетнув їм шлях, четверо рабів уклякли на місці.

— Назад! — заверещав каліка-священик.— Назад!

Раби виконали наказ свого хазяїна, та було вже надто пізно. Позаду них, так і тримаючи послушника на плечі, стояла Арія. Тоді раби відчайдушно скрикнули й кинулись убік, поміж двома рядами гранітних стільців, але там на них уже давно чекав Солембум. Прищуливши вуха, кітперевертень загарчав так, що у Вершника аж мурашки по спині побігли. За якийсь час повз Ерагона прошкутильгала Анжела, озброєна кинджалом і двома дротиками — жовтим і зеленим. Вершник не міг надивуватися, звідки в знахарки стільки всілякої чудернацької зброї.

Раби вперто не хотіли кидати свого хазяїна й, трохи повагавшись, помчали прямо на Солембума, мабуть, тому, що кіт здався їм найменш небезпечним серед усіх супротивників. Та не так сталося, як гадалося.

Солембум видерся на стілець, напруживсь і стрибнув на раба, що біг попереду. Побачивши в повітрі кота, головний священик вигукнув щось прадавньою мовою, хоч Ерагонові й не вдалося розібрати жодного слова закляття. Але Солембум без жодних пригод дістався до раба, звалив його на підлогу й миттю ж загриз. Решта рабів перечепились через тіло небіжчика й... Захитавшись, ніби пліт на розбурханій хвилі, ноші перекинулись, а головний священик полетів шкереберть і затих, ударившись животом об один зі стільців.

Вершник був уже поруч. Кількома швидкими ударами він порішив двох рабів, а останній із них опинився в лапах Солембума, і той блискавично скрутив бідоласі в’язи. Настав час прикінчити й головного священика. Вершник попрямував до безрукого тіла, аж раптом хтось спробував зухвало вдертись у його свідомість і встановити контроль над усіма думками. Несподіваний напад змусив Ерагона зупинитися й зосередитись. Арія та Солембум теж заклякли на місці — очевидно, непроханий гість намагався пробити і їхні захисні бар’єри. Нічого не сталося тільки зі знахаркою. Щоправда, вона на мить зупинилась, але відразу ж попрямувала далі.

Головний священик зиркав на Ерагона з такою люттю, що здавалося, ніби його темні, глибоко посаджені очі ось-ось спалахнуть вогнем. Якби каліка мав руки й ноги, то неодмінно б спробував голіруч видерти Вершникові серце.

Коли Анжела підійшла ближче, тиск на Вершникову свідомість став іще більший. Ніде правди діти, головний священик був значно вправніший за своїх підопічних, адже вступити в розумовий бій одразу з чотирма істотами, та ще й якими — ельфом, відьмою, котомперевертнем і Вершником— міг далеко не кожен. Більше того, каліка виробляв такі речі, з якими Ерагонові ще ніколи не доводилось мати справу. Він знаходив думки Солембума, сплутував їх із думками Арії, а до того клубка вплітав ще й думки Вершника. Священик так міцно затягував розумові вузли, що якийсь час Ерагон навіть не розумів, що відбувається.

Урешті-решт, Анжела звернула в прохід між стільцями, пройшла повз Солембума, який принишк на підлозі з настовбурченою шерстю, й обережно переступила через тіла вбитих Ерагоном рабів. Побачивши знахарку, головний священик заборсався, мов рибина, намагаючись відповзти якомога далі від неї. Тиск на Вершникову свідомість одразу ж поменшав, хоч ще й досі залишався досить сильний.

За мить знахарка зловісною тінню нависла над калікою, той перестав атакувати Ерагона й принишк. Однеєдине, що виказувало тепер його життя — хриплувате й важке дихання. Хвилину-другу невеличка жінка й головний священик пильно дивились одне одному в очі. Потім каліка зойкнув і відвернувся, а на обличчі Анжели засяяла переможна посмішка. Знахарка вийняла зі складок своєї сукні маленький кинджал, чиє лезо виблискувало барвами призахідного сонця, і, схилившись до священика, тихо сказала:

— Ти повинен був знати моє ім’я, без’язикий... А знаючи його, ти б ніколи не наважився стати проти нас. Прийшов час його почути...

Голос знахарки перейшов на шепіт. Юнак не міг чути, що вона говорить, але добре бачив, як обличчя каліки поволі ставало білішим за крейду. За мить він злякано щось забелькотів...

— Цить,— крикнула Анжела й устромила кинджал каліці в груди.

Руків’я зброї спалахнуло яскравим білим сяйвом, а потім, після оглушливого тріску, розчинилось у повітрі. Спершу тіло священика стало гарячим, мов вогонь, а по тому набуло сірого кольору й розсипалось на порох.

— Щасливої дороги,— мовила Анжела, рішуче струснувши головою.

БЛАГОВІСТ

Ерагон здригнувся так, ніби прокинувся від нічного жахіття. Бій з головним священиком припинився так само раптово, як і почався. По залі полинуло калатання дзвонів — гучне й наполегливе. Вони навіяли Вершникові недобрі спогади про те, як під час перших відвідин Драс-Леони його переслідував разак.

«Мабуть, невдовзі сюди прибудуть Мертаг і Торнак,— подумав Ерагон.— Нам треба якнайшвидше вшитися звідси».

Він засунув Звук Смерті в піхви й простягнув його Анжелі:

— Тримай. Гадаю, тобі його не вистачало.

Знахарка вдячно кивнула, хоч Ерагон і не помітив її жесту, бо вже заходився шукати на бойовищі Брізінгр. Невдовзі він знайшов його й полегшено зітхнув. Звісно, меч Анжели був чудовою зброєю, а його лезо могло впоратися з будь-чим, та без Брізінгра Вершник усе одно почувався беззахисним.

Для того щоб знайти перстень і медальйон, знадобилося більше часу, але врешті-решт Ерагон знайшов і їх. Ще трохи перегодом, нишпорячи між стільцями, він відшукав і меч Арії. Не було тільки пояса Белотха Мудрого — той як у воду канув.

— Нема ніде...— зітхнув Вершник, потроху впадаючи в розпач. Він повернувся до стіни, за якою був вхід до підземних лабіринтів: — Може, вони покинули його в тунелях... Або в монастирі?..

Недовго думаючи, Ерагон прошепотів закляття, що мало показати йому ту місцину, де перебував зараз пояс. Але нічого не вийшло — свідомість озвалася лункою сірою порожнечею. Зрештою, так воно й мало бути, адже пояс, так само як і Брізінгр, захищало спеціальне закляття, яке не дозволяло шукати його за допомогою магії. Тим часом дзвони закалатали ще гучніше.

— Ерагоне,— гукнула Арія з протилежного кінця собору, перекидаючи непритомного послушника з одного плеча на друге,— нам треба йти.

— Але ж...

— Оромис усе б зрозумів. Це не твоя помилка...

— Однак...

— Облиш! Пояс і раніше губили. Ми неодмінно його знайдемо, та зараз нам треба тікати. Хутчіш!

Вершник лайнувся й побіг через залу до Арії, Анжели й Солембума. Відмова від пошуків пояса ще й досі здавалась йому ледь не блюзнірством, бо він добре знав, як багато живих істот віддали йому свою енергію. Більше того, в юнака було таке передчуття, що підтримка пояса Белотха Мудрого знадобиться йому ще до настання ночі.

Уже добігаючи до дверей собору, він спробував зв’язатися із Сапфірою, яка мала кружляти над містом десь неподалік. Тепер можна було не ховатися, оскільки Мертаг і решта чарівників Драс-Леони, напевно, уже й так знали про вторгнення. За мить юнак відчув дотик драконової свідомості.

«Чого ти так довго!» — вигукнула Сапфіра.

Вершник добре відчував її тривогу. Не гаючись, він показав їй свої спогади про те, що сталося з ним відтоді, як вони розстались. Це тривало всього кілька секунд, за Які Ерагон, Арія, Анжела й кіт-перевертень устигли вийти із собору, опинившись на його парадних сходах.

«Ну, що ж! — сказав Вершник Сапфірі.— Пора. Передай Насуаді, щоб вона починала наступ. Через кілька хвилин ми будемо біля воріт. І якщо вардени туди не встигнуть, я не знаю, що нам робити».

ПЕЧЕРА ТОРНАКА

Прохолодне й вологе повітря обдувало голову Сапфіри, коли вона спускалась до наполовину залитої вранішнім сяйвом Драс-Леони. Освітлені низьким промінням сонця, дерев’яні будинки міста нагадували горельєфи. їхні західні боки були затінені й чорні.

Блодхгарм, який сидів на її спині в подобі Ерагона, щось крикнув, та стрімкий вітер розірвав його слова, і вона не зрозуміла їхнього значення. Тоді Блодхгарм спробував щось запитати в Сапфіри подумки, але вона не дослухала його до кінця. Усі її помисли обертались навкруг Ерагона...

Правду кажучи, Сапфіра взагалі не розуміла, як машкара Ерагона, яку начепив на себе Блодхгарм, могла когось обдурити — у нього був зовсім інакший запах, а його думки аж ніяк не були схожі на думки Вершника. Але двоногі істоти дуже дивні, можливо, їх і справді можна обдурити ось просто так.

Тим часом ліворуч уже бовванів блискучий обрис Торнака. Він лежав, простягнувшись на фортечній стіні над південними воротами міста. Торнак підняв свою темно-червону голову, і Сапфіра могла сказати напевно, що він помітив, як вона мчить униз усе ближче й ближче до землі. На це вона й розраховувала. Її почуття щодо Торнака були надто складними, щоб їх можна було висловити кількома словами. Принаймні щоразу, як вона думала про нього, її опановували якісь незвичні для неї збентеженість і невпевненість. Та, в усякому разі, вона не збиралася допускати, щоб оцей цуциквискочень здолав її в бою.

Темні димарі та гострокутні дахи були вже зовсім близько. Тоді Сапфіра розправила крила трохи ширше й почала сповільнювати лет, відчуваючи, як зростає напруга в м’язах її грудей, плечей і крил. А коли до будинків залишалася якась сотня метрів, вона дозволила своїм крилам розгорнутися повністю. Тепер напруга сягнула межі — на якусь мить їй навіть здалося, що вітер ось-ось відірве її крила. Рухаючи хвостом, вона зуміла відновити рівновагу, а потім описала коло над містом і нарешті побачила печеру Торнака, де чаклували кровожерні жерці. Тоді Сапфіра знову згорнула крила, подолала останню сотню метрів униз і з жахливим гуркотом приземлилась на даху собору.

Вона встромила кігті в черепицю даху, щоб не зісковзнути вниз, на вулицю, потім підняла голову й ревнула так сильно, як тільки могла, немовби кидаючи виклик цілому світу й усьому, що в ньому є.

На вежі сусідньої будівлі закалатав дзвін. Цей звук дратував її. Сапфіра повернула голову в той бік і випустила струмінь блакитно-жовтого вогню. Вежа була кам’яна й не загорілась, проте зайнялися балки й канат, на яких тримався дзвін. За кілька секунд дзвін обірвався і з гуркотом упав усередину вежі.

Це їй дуже сподобалось. Та ще більше їй сподобалося спостерігати за тим, як двоногі істоти з круглими вухами щодуху тікали від неї. Зрештою, тут не було нічого дивного: вона — дракон, отже, вони повинні боятись її. Усе правильно.

Тільки один із двоногих зупинився на краю площі перед печерою Торнака, і вона почула, як він прокричав якісь заклинання. Його голос був схожий на писк переляканої миші. Та яке б не було заклинання тієї істоти, захисні чари Ерагона надійно оберігали її — принаймні вона не відчула жодної зміни ані у своєму самопочутті, ані в сприйнятті навколишнього світу.

Тим часом Блодхгарм уже помітив цього чаклуна. Сапфіра відчула, як він міцно вхопив розум двоногої істоти з круглими вухами, а потім вимовив одне-єдине слово прадавньою мовою — двонога істота впала на землю. З її роззявленого рота побігла кров.

«Приготуйся, Блискуча Луско,— озвався Блодхгарм.— Он вони!»

Сапфіра побачила, як над дахами будинків здіймається Торнак. Мертаг крихітною темною фігуркою виднівся на його спині. У світлі вранішнього сонця Торнак сяяв і виблискував майже так само яскраво, як і вона. Щоправда, її луска була чистіша, ніж у нього, тому що вона приділила їй значно більше уваги. Сапфіра не могла дозволити собі вступити в бій, не подбавши про свій бездоганний вигляд. Вороги повинні не тільки боятись її, але й бути в захваті від неї. Ясна річ, це прояв марнославства, та їй було байдуже. Жодна інша раса не може конкурувати з драконами щодо їхньої величі. До того ж, Сапфіра була остання представниця жіночої статі свого роду й хотіла, щоб ті, хто бачить її, були вражені її зовнішністю і добре запам’ятали її. Тоді, навіть якщо дракони колись навіки щезнуть, двоногі істоти згадуватимуть про них з належною повагою, благоговінням і захватом.

Поки Торнак піднімався все вище й вище над ДрасЛеоною, Сапфіра швиденько озирнулась довкруг, щоб пересвідчитись у тому, що її Ерагона немає поблизу печери Торнака. Вона не хотіла ненароком завдати йому якоїсь шкоди під час майбутнього бою. Звісно, її Вершник — сміливий і дужий мисливець, та для неї він такий маленький і тендітний, що його можна легко розчавити, навіть не помітивши цього.

Вона ще не до кінця розібралася в тих темних і болісних спогадах, якими поділився з нею Ерагон, однак уже встигла зрозуміти, що ці події зайвий раз підтверджують те, у чому вона була й так свято переконана: щоразу, як вона та її Вершник далеко одне від одного, він неодмінно потрапляв у якусь халепу. Сапфіра знала, що Ерагон навряд чи погодився б із цим, та його остання нещаслива пригода красномовно доводила її правоту. І може, це було не зовсім по-товариському, але вона відчувала якесь задоволення.

Нарешті Торнак досяг достатньої висоти. Тоді він розвернувся й почав стрімко летіти до неї — з його роззявленої пащі виривався вогонь.

Вогню Сапфіра не боялася, бо захисні чари Ерагона оберігали її від нього, а от величезна вага та сила Торнака трохи бентежили її. Щоб захиститись, вона пригнулась і притислася до будівлі собору. І саме в цей час вир вогню поглинув її з гуркотом і ревом гігантського водоспаду. Полум’я було таке яскраве, що вона мимоволі заплющила очі, як завжди робила під водою.

Невдовзі полум’я зникло, і Торнак пронісся над її головою. Кінчик його товстого хвоста залишив слід на перетинці її правого крила. Подряпина боліла й кровоточила, але не сильно. Принаймні Сапфіра не думала, що це якось завадить їй у польоті.

Торнак знов і знов кидався на неї з висоти, намагаючись примусити її злетіти в повітря. Але Сапфіра уперто не хотіла рушати з місця. Після кількох невдалих спроб Торнак нарешті перестав атакувати й приземлився на іншому кінці даху, розпроставши крила, щоб зберегти рівновагу.

Коли лапи Торнака торкнулись будівлі, вона вся здригнулася, а її мальовничі вікна з кольорового скла розлетілися вщент і з дзенькотом попадали на землю. Воно й не дивно, бо Галбаторікс зумів зробити так, що Торнак був тепер більший за Сапфіру, хоч це її не дуже лякало.

По-перше, вона була значно досвідченіша, ніж Торнак. По-друге, її тренував сам Глаедр, який був більший і досвідченіший за них обох, разом узятих. А по-третє, Торнак ніколи б не наважився її вбити... Зрештою, чомусь їй здавалося, що він і не хотів цього.

Червоний дракон рикнув і ступив уперед, дряпаючи кігтями черепицю на даху. Тоді вона рикнула у відповідь і відступила на кілька кроків назад, аж поки не відчула, що її хвіст притиснувся до підніжжя піків, що мов стіна здіймалися перед печерою Торнака.

Кінчик хвоста Торнака заходив туди-сюди, і вона зрозуміла, що він хоче напасти на неї. Тоді Сапфіра глибоко вдихнула й обдала його хвилею вогню. Тепер її головним завданням було зробити так, щоб Торнак і Мертаг не зрозуміли, що це не Ерагон сидить у неї на спині. Для цього їй треба було або триматися подалі від Торнака, щоб Мертаг не міг прочитати думки Блодхгарма, або атакувати так часто й завзято, щоб Мертагові ніколи було це робити. Зрозуміло, досягти цього було дуже важко, тому що Мертаг звик битися, сидячи на спині в Торнака, навіть тоді, коли той шалено крутився в повітрі. І все ж Сапфіра надала перевагу атаці. Найкраща оборона — це атака.

— І ото все, на що ти здатен? — посиленим магією голосом крикнув Мертаг із середини мінливого кокона вогню.

Але в ту саму мить, коли останні язики полум’я згасли в пащі Сапфіри, вона стрибнула вперед, до Торнака, з розгону вдаривши його в груди. їхні шиї ледь не сплелися, коли вони, розмахуючи головами, пробували загнати одне в одного ікла. Сила удару відкинула Торнака назад, і він чимдуж замахав крилами, б’ючи Сапфіру, поки вони обоє падали вниз на землю.

Від їхнього падіння бруківка на вулиці вмить розлетілась, а сусідні будівлі струсонуло. Щось тріснуло в лівому плечі Торнака, його спина неприродно вигнулась. Сапфіра почула, як Мертаг розлючено лайнувся, і вирішила, що краще тепер забратися куди подалі, доки двонога істота з круглими вухами не почала накладати на них закляття.

Тоді Сапфіра підскочила високо вгору, вдаривши при цьому Торнака в живіт, і приземлилась на даху будинку, що стояв позаду червоного дракона. Та цей будинок був надто крихкий, щоб витримати її, тому вона знов здійнялася в повітря й просто так, на всяк випадок, підпалила кілька споруд довкола.

«Нехай поки що якось упораються із цим»,— задоволено подумала вона, коли полум’я зголодніло накинулось на дерев’яні будинки.

Не марнуючи часу, Сапфіра повернулася назад до печери Торнака, сіла на дах і почала зривати кігтями черепицю — так само вона руйнувала колись дах замку в Джиліді. Але тепер вона стала більша. Вона стала сильніша. І кам’яні блоки були для неї такими легенькими, як галька для Ерагона. Кровожерні жерці, котрі чаклували всередині, поранили ельфійку Арію, у чиїх жилах тече кров драконів, Анжелу та її кота-перевертня Солембума — того, котрий має багато імен,— а ще вони вбили Вірдена... Треба було помститися за це, і Сапфіра хотіла зруйнувати печеру Торнака.

За лічені секунди вона зробила в стелі будівлі чималу діру, потім нахилилась і дихнула туди вогнем, а насамкінець учепилася кігтями в мідні труби органа й відірвала їх від задньої стіни собору. З гуркотом і брязкотом вони впали вниз.

Почувши це, Торнак заревів і підскочив із землі в повітря. Тепер він завис над собором, важко змахуючи крилами, щоб утриматись на одному місці. На тлі стіни полум’я, що здіймалося від будинків позаду нього, Торнак виглядав рівним чорним силуетом. Тільки його напівпрозорі крила вигравали оранжевим і темно-червоним кольорами.

За мить він уже стрибнув на неї, простягнувши вперед могутні кігті. Сапфіра залишалась на місці якомога довше, а потім зіскочила вбік з печери Торнака, і той пробив головою основу центрального шпилю. Високий кам’яний пік здригнувся від удару, а його верхівка — пишно прикрашений золотий скіпетр — похилилася набік і, пролетівши добру сотню метрів, упала на розташовану внизу площу.

Ревнувши від розпачу, Торнак спробував випрямитись, та його задні лапи раптом потрапили в зроблену Сапфірою діру, і тепер він дряпав кігтями черепицю, намагаючись видертися нагору.

Тим часом Сапфіра перелетіла на інший бік печери Торнака, трохи посиділа перед шпилем, з яким щойно зіткнувся Торнак, а потім, зібравшись на силі, ударила шпиль правою передньою лапою.

Її удар ущент розтрощив статуї й різьблені деталі оздоблення. Хмари пилюки огорнули її, порох забивав драконові ніздрі, шматки каміння та цементу дощем падали вниз на площу. Але сам шпиль стояв на місці. Тоді Сапфіра вдарила його вдруге.

Коли Торнак зрозумів, що вона робить, він шалено ревнув і почав щосили вибиратись нагору.

Після третього удару Сапфіри основа високого кам’яного піка тріснула, і він почав повільно-повільно падати на дах. Торнак лише встиг іще раз оскаженіло рикнути, як кам’яна вежа впала прямо на нього. Червоний дракон провалився всередину зруйнованої будівлі, і ціла гора каміння поховала його під собою.

Шпиль розлетівся вдрузки, а звук його падіння пішов по всьому місту, ніби гучний гуркіт грому.

Сапфіра переможно рикнула — якесь дике первісне відчуття насододи сповнило все її єство. Звісно, Торнак невдовзі вибереться з-під уламків, та тепер він був повністю в її владі.

Розправивши крила, вона кружляла над печерою Торнака, руйнуючи підпори, що підтримували стіни. Кам’яні брили з жахливим гуркотом падали на землю. А коли вже всі підпори були зруйновані, стіни заходили ходуном. Спроби Торнака вилізти з-під завалів іще більше розхитували їх. За мить стіни почали падати й уся будівля з гуркотом, подібним до лавини, завалилась, здійнявши вгору цілу хмару пилюки.

Тоді Сапфіра ще раз переможно крикнула, приземлилася біля руїн собору й почала поливати кам’яні брили струменем найгарячішого вогню, який тільки могла вивергнути. Магія могла відхилити полум’я, але позбавитися його пекельного жару було не так просто, бо це потребувало великих зусиль. Сапфіра хотіла змусити Мертага витратити якомога більше енергії на те, щоб вони з Торнаком не згоріли живцем і не були розчавлені камінням. Можливо, тоді його сила зійшла б нанівець і Ерагон та двоногі істоти з круглими вухами мали б змогу здолати його.

А поки вона видихала вогонь, Блодхгарм промовляв якісь заклинання. Сапфіра не знала, на що вони спрямовані,— та це й не цікавило її. Вона довіряла цьому двоногому. Вона була впевнена в тому, що його дії допоможуть їм, що б він не робив.

Аж раптом каміння посеред руїн злетіло в повітря, і Сапфіра стрімголов відскочила якомога далі. З-під уламків, похитуючись, вибирався Торнак. Його крила були зім’яті, як у метелика, на якого хтось ненароком наступив, а на його ногах і спині виднілося кілька глибоких ран, з яких струменіла кров.

Він глянув на неї і загарчав. Його рубінові очі потемніли від люті. Здається, Сапфіра вперше посправжньому розгнівала його. Тепер вона бачила, що йому хочеться вчепитись іклами в її тіло й скуштувати її кров.

«Добре,— подумала вона.— Може, Торнак — не такий уже й цуцик, як мені здавалось».

Тим часом Мертаг запустив руку в торбинку, що висіла в нього на поясі, і витяг звідти якийсь маленький круглий предмет. Сапфіра вже знала, що ця річ була зачарована і що з її допомогою Вершник зцілить рани Торнака.

Не гаючи часу, вона здійнялася в повітря, намагаючись злетіти якомога вище, поки Торнак не кинувся вслід за нею. Після кількох змахів крилами Сапфіра глянула вниз — червоний дракон на великій швидкості уже мчав до неї.

Тоді вона розвернулася в повітрі й уже хотіла атакувати його згори, коли почула десь у глибині свого розуму вигук Ерагона:

«Сапфіро!»

Стривожена, вона знов розвернулася — на цей раз убік південних воріт міста. Ерагон був там. Вона згорнула крила й полетіла вниз до арки воріт.

Невдовзі вона промчала повз Торнака. Навіть не обертаючись, вона добре знала, що він переслідує її.

Тепер вони обоє мчали наввипередки до тонкої стіни навколо Драс-Леони, і прохолодний вологий ранковий вітер завивав у вухах Сапфіри, немов поранений вовк.

МОЛОТ І ШОЛОМ

«Ну, нарешті!» — подумав Роран, коли сурми варденів подали сигнал до наступу.

Він глянув на Драс-Леону й краєм ока обачив, як Сапфіра летить униз до орних будинків міста. Її луска сяяла в променях вранішнього сонця. Унизу заворушився Торнак, схожий на величезного кота, який грівся на паркані. Невдовзі він уже здійнявся в небо й кинувся за нею навздогін.

Роран відчув приплив енергії. Ось і настав час битви, а йому не терпілось покінчити з цим. Десь глибоко в душі промайнула тривога за Ерагона. Та це тривало всього лиш мить. Міцний Молот зіскочив з колоди, на якій сидів, і поспішив приєднатися до решти воїнів, котрі вже встигли вишикуватися широким прямокутним строєм.

Роран оглянув ряди бійців, щоб переконатися, що загони готові до бою. Вони чекали майже всю ніч, люди були втомлені, але він знав, що страх і збудження знімуть утому, мов рукою. Роран і сам дуже втомився, але не звертав на це уваги, знаючи, що зможе виспатись як слід уже після закінчення битви. Та поки що треба було спробувати залишитися принаймні в живих та ще й зробити так, щоб його люди також уціліли.

Щоправда, зараз він би не відмовився мати вільну хвилину-другу, щоб випити чашку гарячого чаю й заспокоїти шлунок. На обід він з’їв щось несвіже, і тепер йому дошкуляли спазми й нудота. Але це не повинно було заважати йому битися. Принаймні Міцний Молот сподівався, що так воно й буде.

Задоволений станом своїх солдатів, Роран одягнув шолом, підняв свій молот і просунув ліву руку в петлі щита.

— Чекаємо твоєї команди,— сказав Хорст, підходячи до нього.

Роран кивнув. Він призначив коваля своїм заступником, і Насуада відразу ж затвердила це рішення. Кращим помічником для Рорана міг бути хіба що Ерагон. Зрештою, Міцний Молот знав, що це трохи егоїстично з його боку, адже Хорст був батьком щойно народженої дитини, до того ж, його майстерність коваля стала б у пригоді варденам. Але Роран не бачив інших кандидатів, гідних посісти це місце. Судячи з усього, і сам Хорст аж ніяк не був у захваті від свого призначення, але намагався нічим цього не виказати. Навпаки, він узявся за справу організації батальйону з тією спокійною впевненістю й діловитістю, які Роран у ньому дуже цінував.

Сурми прозвучали ще раз, і Роран підняв молот над головою.

— Уперед! — вигукнув він і побіг.

Сотні воїнів рушили з місця слідом за ним. З обох боків до них пристали інші батальйони варденів.

Поки воїни бігли через відкриті поля, що відділяли їх від Драс-Леони, з міста почали долинати перші крики тривоги. За мить до них приєдналися дзвони та сурми, а невдовзі уже все місто сповнилось галасу — оборонці готувалися до бою. Але все це сум’яття перекривали жахливе ревище й гуркіт у центрі міста, де билися два дракони. Час від часу Роран бачив, як блискуче тіло то одного, то іншого з них зринало над дахами будівель, але здебільшого обидва гіганти були приховані від очей.

Незабаром вардени вже досягли лабіринту старих будинків, що оточували місто. Вузькі темні вулиці виглядали зловісно. Вони сповнили Рорана недобрим передчуттям. У цих заплутаних ходах солдати Імперії або навіть самі мешканці ДрасЛеони могли легко влаштувати засідку й напасти на них зненацька. Битва в цих тісних кварталах була б куди більш жорстокою й безладною, ніж на відкритій місцині. Роран розумів, що якби, крий боже, таке сталося, то мало кому з його людей пощастило б уціліти.

Коли Роран ступив у морок під карнизами найближчих халуп, його охопила тривога, яка ще більше посилила нудоту. Він облизнув губи, почуваючи себе геть розбитим.

«Добре, коли Ерагонові вдасться відкрити ті кляті ворота,— подумав він.— А коли ні... ми застрягнемо тут, мов ягнята в загоні, перед тим як іти на забій».

І СТІНИ ВПАЛИ…

Гуркіт падаючого каміння змусив Ерагона упинитись і глянути назад.

Між дахами двох віддалених будинків, там, де щойно височів гострий шпиль собору, він побачив порожнє місце, а ще — височенний стовп пилюки, схожий на колону з білого диму, який здіймався ледь не до небес.

Ерагон мовчки посміхнувся: Сапфіра знала свою справу. Коли треба було сіяти хаос або щось руйнувати, з драконами ніхто не міг зрівнятись.

«Давай,— подумки сказав Вершник.— Розтрощи його! Поховай їхні святині під горами каміння!»

Сам же він побіг далі по бруківці темної звивистої вулички разом з Арією, Анжелою й Солембумом. На вулицях міста вже почали з’являтися люди: торговці потихеньку відкривали свої крамниці, нічні сторожі йшли додому відпочивати, знать тільки-но поверталася з нічних розваг, а солдати стрімголов бігли до фортечних стін.

Усі люди, навіть ті, що бігли, не зводили очей з того місця, де донедавна стояв собор. Жахливий шум битви двох драконів заполонив місто.

Усі — від усіяних виразками жебраків до загартованих солдатів і багатіїв у розкішному вбранні — були неабияк перелякані, і ніхто не звертав жодної уваги на Ерагона та його супутників.

Вершник гадав, що цьому сприяло також те, що їх з Арією з першого погляду можна було сприйняти за звичайних мешканців міста.

Ерагон таки наполіг на тому, щоб забрати із собою непритомного послушника бодай у якийсь провулок, розташований якомога далі від собору, і Арія зробила це.

— Я обіцяв, що ми візьмемо його,— сказав Ерагон,— але я не говорив, куди саме. Звідси він зможе вибратися з міста й сам.

Невдовзі вони й справді залишили послушника в провулку. Це було велике полегшення. Тепер вони могли рухатися значно швидше, тож, не марнуючи дорогоцінного часу, всі четверо побігли вулицею. І тут Ерагон з подивом зрозумів, що все це йому вже до болю знайоме. Його останній візит у Драс-Леону закінчився майже так само: тоді він біг вузькими вулицями між брудними будинками, сподіваючись дістатись якихось воріт міста раніше, ніж солдати Імперії знайдуть його.

Вершник знову глянув убік собору. Сапфірі треба було відвернути увагу Мертага й Торнака ще хоча б на кілька хвилин, а потім вони б уже не встигли зупинити варденів. Але під час бою хвилини тягнуться напрочуд довго, а крім того, Ерагон добре знав, що ситуація може змінитись у будь-яку мить.

«Тримайся! — подумав він, хоча й не передав цих слів Сапфірі.— Ще трішки!.. Зовсім трішечки!»

Тим часом вони вже наближалися до стін міста. Тут вулиці були ще вужчі. Будівлі — здебільшого житлові будинки,— що нависали над ними, ховали від погляду все, окрім тонесенької смужечки лазурового неба. Стічні води стояли в рівчаках уздовж будинків, наповнюючи повітря жахливим смородом. Ерагон і Арія аж прикрили носи рукавами. Знахарці сморід, здавалось, не заважав, а ось Солембум роздратовано муркав і виляв хвостом.

Раптом Ерагон побачив, як на даху сусіднього будинку промайнула якась тінь Що б то не було, воно зникло швидше, ніж він устиг повернути голову. Тоді Вершник зупинився й глянув угору пильніше. За кілька секунд він помітив там щось незвичне: спершу білу пляму на тлі вкритих сажею цегляних димарів, потім дивні гострі силуети на клаптику ранкового неба, потім маленьку овальну цяточку розміром з монету, яка блимала вогником у напівтемряві...

Збігло ще трохи часу, аж поки Ерагон нарешті зрозумів, що по дахах услід за ними йдуть коти-перевертні. Вони безшумно, немов примари, перебігали з будинку на будинок, мовчки спостерігаючи згори за тим, як Ерагон і його супутники прокладають собі дорогу в лабіринті міських вулиць.

Ерагон знав, що ці невловимі істоти, які вміють змінювати свою подобу, нізащо не стали б допомагати їм ось так, якби становище не було дуже серйозне. Справа в тому, що коти-перевертні хотіли якомога довше тримати в таємниці від Галбаторікса свій союз із варденами. Але те, що вони були тепер поруч, додало Ерагонові наснаги.

Тим часом вулиця, по якій вони рухались, закінчилася, розбігаючись далі на кілька провулків. Ерагон швидко порадився з Арією та знахаркою, і вони вирішили йти так, щоб не дуже змінювати напрямок руху. Обраний ними провулок, за якихось тридцять метрів круто повернув — перед їхніми очима постала площа біля південних воріт ДрасЛеони.

Ерагон зупинився.

Поблизу воріт метушилися сотні солдатів Імперії. Вони одягали лати, брали в руки зброю, командири вигукували якісь накази. Золоті нитки вишивки на темночервоних мундирах воїнів виблискували на сонці, коли вони снували туди-сюди.

Така кількість ворожого війська збентежила Ерагона. Але він був збентежений іще більше, коли побачив, що оборонці міста завалили внутрішній бік воріт величезною купою каміння, щоб вардени не могли протаранити їх.

Ерагон вилаявся. Ця купа була така велика, що бригаді з півсотні людей знадобилося б кілька днів, щоб її розібрати. Зрозуміла річ, Сапфіра могла б розчистити прохід за якусь хвилину, але Мертаг і Торнак нізащо не дозволили б їй цього зробити.

«Нам потрібно якось відвернути їхню увагу»,— подумав він. Та йому не спадало на думку, що можна було б для цього зробити. «Сапфіро!» — крикнув Вершник, подумки звертаючись до неї. Він був упевнений, що вона почула його, але часу на подальші пояснення вже не було, бо в цю саму мить один із солдатів помітив Ерагона та його супутників.

«Вороги!» — заволав він.

Тоді Ерагон вихопив Брізінгр і кинувся вперед, перш ніж інші солдати встигли зрозуміти, в чому справа. Іншого виходу просто не було. Відступити означало покинути варденів напризволяще у владі Імперії. Крім того, він не міг залишити Сапфіру, якій довелося б самотужки щось робити і зі стіною, і з солдатами.

Тому Ерагон щосили закричав і рушив уперед. Те саме зробила й Арія, яка приєдналася до нього у цій божевільній атаці. Удвох вони врізались у юрбу солдатів Імперії. Кілька секунд люди були так спантеличені, що дехто навіть не боронився, коли бачив перед собою меч Вершника.

Лучники, які стояли на парапеті, нарешті таки оговтались і почали стріляти вниз, та більше завдавали шкоди своїм, аніж Ерагонові, бо захисні чари Вершника відбивали стріли.

Зрештою, яким би метким не був Ерагон, він не міг стримати всі мечі, списи й кинджали, спрямовані в його бік. Захисні чари поки що відбивали ворожі атаки, але Вершник відчував, що його сила швидко згасає й якщо йому не вдасться якось вибратися з кільця солдатів Імперії, він навряд чи зможе довго захищатися.

Та поки що Ерагон крутився в цьому кільці, тримаючи Брізінгр напоготові й завдаючи ворожим солдатам численних ран.

Переливчастий синій клинок з однаковою легкістю розтинав і плоть, і кістки. З його кінчика стікали довгі хвилясті цівки крові, які потім розділялися на окремі блискучі краплі, схожі на кульки відполірованого коралу. Солдати, яких діставав меч, згиналися навпіл, намагаючись зупинити кровотечу.

Ерагона опанував якийсь дивний стан. Кожна деталь навколишнього світу здавалася йому такою яскравою й виразною, немов була зі скла. Він міг розрізнити окремі волосинки в бороді солдата, який стояв навпроти нього, міг перелічити краплі поту на його обличчі, усі плями й дірки на його однострої. Шум бою до болю чітко лунав у його вухах, та в глибині душі Ерагон відчував спокій. Ніні, він не позбувся цілком тих страхів, які турбували його раніше, але тепер вони ніби дрімали десь на дні, і завдяки цьому він бився значно краще.

На якусь мить Вершник завмер, а потім рушив до того солдата з мечем, що стояв навпроти, аж раптом над його головою промчала Сапфіра. Її крила були широко розпростані — вони тріпотіли, немов листя на вітрі. Потік повітря, що йшов від неї, ледь не пригнув Вершника до землі й скуйовдив йому волосся. А вслід за Сапфірою мчав Торнак, його ікла були оголені, з роззявленої пащі виривались язики полум’я. Дракони пролетіли ще кількасот метрів по той бік фортечної стіни Драс-Леони, зробили петлю й помчали назад.

За стіною залунали радісні вигуки.

«Здається, вардени вже біля самісіньких воріт»,— подумав Ерагон і раптом відчув, що його ліве передпліччя пече вогнем, так, наче хтось вилив на нього розтоплений жир. Вершник скривився від болю, струснув рукою, та біль не минув. Тоді він зиркнув на плече — кров просочилася крізь туніку. То мала бути кров дракона, от тільки Вершник не знав, котрого саме.

І якраз у цю мить дракони знов пролетіли над ними. Солдати Імперії із жахом звели очі на небеса. І доки вони стояли розгублені, Ерагон знову пішов уперед, завдавши три смертельні удари. Це змусило супротивників прийти до тями, і бій розгорівся з новою силою.

Один із солдатів зумів пробитись до Ерагона майже впритул. Він замахнувся алебардою, та раптом обм’як і впустив свою зброю під ударом ельфійського меча. Вершник кивком подякував Арії за допомогу, а вже наступної миті вони, не змовляючись, притулились одне до одного, разом відбиваючи атаки солдатів. Ерагон відчув, що Арія дихає так само часто й важко, як і він. Попри те, що вони обоє були сильніші й швидші від переважної більшості людей, їхня витривалість і сила теж мала свої межі. Солдатів Імперії були сотні, й Ерагон знав, що невдовзі їх буде тут іще більше.

— Що його робити? — спитав він в ельфійки, відбиваючи удар ворожого списа.

— Магія! — крикнула та у відповідь.

Тоді Ерагон, щосили орудуючи мечем, спробував ще й промовляти закляття, які б допомогли їм здолати ворогів.

Новий порив вітру змусив Вершника глянути вгору. Над ним промайнула тінь Сапфіри. Дракон покружляв угорі, поволі збавляючи швидкість, а потім змахнув крилами й почав спускатися на зубці фортечної стіни. Утім Торнак наздогнав Сапфіру раніше, ніж вона встигла приземлитись. Червоний дракон кинувсь до неї, пустивши довжелезний струмінь вогню. Сапфіра ревнула з досади й різко змінила напрям польоту, швидко набираючи висоту. Дракони здіймалися в небо все вище й вище, кружляючи одне навколо одного, оскаженіло кусаючись і дряпаючись.

Ерагон бачив, що Сапфіра опинилась у небезпеці, і це додало йому рішучості. Вершник почав промовляти закляття так швидко, як тільки міг. Та всі його спроби були марні — солдати Імперії йшли вперед. А потім з небесної високості прогримів голос Мертага, неначе якийсь велетень говорив до них із-під самісіньких хмар:

— Брате, ці люди під моїм захистом!

Ерагон глянув угору і побачив, як Торнак стрімко летить униз до площі. Зміна напрямку польоту червоного дракона, здається, була несподіваною для Сапфіри. Принаймні вона так і залишилась високовисоко над містом — темно-синій силует на тлі прозорої блакиті неба.

«Вони все знають»,— із жахом подумав Ерагон, і його спокій наче вітром здуло. Він опустив погляд на землю. Із сусідніх вулиць до площі прибувало все більше й більше солдатів Імперії. Знахарка стояла спиною до стіни одного з крайніх будинків. Однією рукою вона кидала якісь скляні пляшечки, а другою розмахувала своїм мечем. Коли пляшечки розбивались, із них вилітали хмаринки зеленого туману, і варто було комусь із солдатів торкнутись до них, як він одразу ж падав на землю, хапаючись за горло й б’ючись у конвульсіях. За Анжелою, на пласкій огорожі, сидів Солембум. Для кота-перевертня це була дуже зручна позиція, щоб упинатися кігтями в обличчя солдатів, які намагалися наблизитись до знахарки. Але і він, і Анжела виглядали вкрай зморено, і Ерагон бачив, що так вони довго навряд чи протримаються.

Вершник знов обернувся до гігантської постаті Торнака — червоний дракон сповільнював лет. Він був уже майже поруч.

— Треба забиратися звідси! — крикнула Арія.

Ерагон вагався. Ясна річ, він міг би легко перемістити себе, Арію, Анжелу й Солембума через стіну, туди, де на них чекали вардени. Але цей відступ не обіцяв варденам нічого доброго. їхня армія не могла дозволити собі чекати довше — ще кілька днів, і їхні запаси вичерпаються, а люди почнуть потихеньку розбігатися. І Ерагон точно знав, що в цьому разі їм більше ніколи не вдасться об’єднати всі раси в боротьбі з Галбаторіксом.

Тим часом тіло й крила Торнака затулили собою небо. Усе довкола Ерагона поринуло в червонувату напівтемряву, і він уже не бачив Сапфіри. З шиї та ніг Торнака падали краплі крові завбільшки з людський кулак. Солдати, на яких вони вже впали, шаленіли від болю.

— Ерагоне! Швидше! — вигукнула Арія. Ельфійка схопила його за руку й спробувала потягти за собою, та Вершник не рушив з місця. Він нізащо не хотів визнати себе переможеним.

Тоді Арія потягла сильніше, й Ерагон хитнувся, щоб утриматись на ногах. При цьому його погляд упав на середній палець правої руки, на якому він носив Арен.

Енергію цього персня Вершник хотів зберегти аж до того дня, коли він нарешті зустрінеться віч-на-віч із Галбаторіксом. Звісно, порівняно з тим, що накопичив король за довгі роки свого правління, її було вкрай мало. Та для Ерагона це був найбільший запас енергії з усіх, що він будь-коли мав, і Вершник точно знав, що знайти їй гідну заміну до того часу, як вардени дістануться Урубейна, йому не вдасться. Крім того, це була одна з небагатьох речей, які залишив йому Бром. Саме тому він і не мав наміру використовувати енергію персня. Однак зараз іншого виходу Вершник не бачив.

Запас енергії, схований в Арені, завжди здавався Ерагонові просто гігантським, а ось тепер він думав, чи вистачить цієї енергії для того, що він задумав.

Краєм ока він бачив, як Торнак наближається до нього — кігті дракона були завбільшки з людину. І щось глибоко в душі Ерагона підказувало йому тікати геть, поки цей величезний монстр не піймав його та не з’їв живцем. Але ні! Ерагон глибоко вдихнув, підняв руку й крикнув:

— Джиєрда!

Стрімкий потік енергії Арена ринув крізь нього. Він був потужніший за все, з чим досі мав справу Ерагон. Це була наче річка з крижаною водою, яка обпалювала і колола його так сильно, що це було майже нестерпно — боляче й приємно водночас.

Величезна купа валунів, що підпирала ворота, раптом злетіла в повітря, вдаривши Торнака в бік. Каміння пошкодило драконові крило й відкинуло його за передмістя Драс-Леони. Потім стовп валунів і пилюки розширився й накрив просторим куполом південну частину міста.

Коли стовп каміння злетів угору, земля довкола здригнулась так, що всі попадали. Ерагон теж упав на коліна й завмер, дивлячись угору й керуючи дією свого заклинання. Енергія персня була вже майже вичерпана, і він прошепотів:

— Гангра рета.

Неначе темна грозова хмара, купол поплив праворуч, убік доків й озера Леона. Ерагон штовхав і штовхав каміння все далі й далі від центру міста, аж поки йому вистачало сил. І тоді, коли рештки енергії пройшли крізь нього, він припинив дію закляття.

Купол почав розпадатися. Усе, що було важке, відразу ж полетіло вниз, здійнявши на поверхні озера хвилі, а все легке так і продовжувало висіти в повітрі, ніби дим, що повільно рухався кудись на захід.

На тому місці, де щойно лежала купа каміння, тепер була впадина. Розбита бруківка, немов поламані зуби, колом оточувала її. Ворота міста стояли розчинені навстіж. Крізь них Ерагон побачив варденів на вулицях передмістя. Він глибоко зітхнув і безсило схилив голову.

«Вийшло»,— подумав Вершник, усе ще не вірячи своїм очам. Він повільно підвівся, неясно відчуваючи, що небезпека ще не минула.

Солдати Імперії теж потроху приходили до тями, та було вже пізно — вардени увірвалися до Драс-Леони, вигукуючи бойові кличі й грюкаючи мечами по щитах. Ще мить — і між ними приземлилась Сапфіра. Справу було зроблено. Солдати почали тікати, намагаючись врятувати власне життя.

Серед юрби людей і гномів Ерагон помітив Рорана, та не встиг він йому крикнути, як той зник з поля зору.

— Аріє! — покликав тоді Ерагон.

Ніхто не відповів — ельфійки поруч не було. Тоді Вершник почав роззиратися на всі боки й невдовзі таки помітив її посеред площі в кільці солдатів Імперії. Вони схопили її за руки й за ноги, намагаючись відтягти вбік. Арії вдалося вивільнити одну руку, і вона вдарила найближчого вояка в підборіддя, зламавши йому шию, та його місце відразу ж зайняв інший солдат.

Ерагон не став роздумувати й кинувся до ельфійки. Утім Вершник був дуже втомлений, і коли кінчик Брізінгра зачепився за кольчугу якогось убитого солдата, він не зумів утримати меч, і той упав додолу. Ерагон хотів повернутися за мечем, але раптом побачив, що на Арію нападають двоє солдатів з кинджалами, і щодуху помчав до ельфійки.

Арії вдалося на якусь мить відштовхнути нападників, але ті знову кинулись на неї. Ерагон устиг ударити одного з них під бік, ламаючи йому ребра. Другий солдат з навощеними вусами замахнувся на нього кинджалом, та Вершник голіруч схопив клинок, висмикнув його з руки солдата, зламав навпіл і загнав уламок зброї в груди її власника. Невдовзі всі солдати, що нападали на Арію, уже лежали на землі.

Ельфійка глянула на Ерагона.

— Я змогла б упоратися з ними й сама,— сказала вона.

— Знаю...— важко дихаючи, відповів Вершник, а потім кивнув убік правої руки Арії — тієї, яку вона поранила, вивільняючись із залізних наручників.— Вважай, що це моя подяка тобі.

— Не дуже веселий дарунок,— мовила Арія й ледь помітно всміхнулась.

Тим часом більшість солдатів Імперії вже втекли з площі. Тих, хто залишився, оточили вардени, притиснувши їх до стін будинків. Ерагон бачив, як люди Галбаторікса кидали зброю й здавалися.

Удвох із Арією вони знайшли Брізінгр і рушили до жовтої глинобитної стіни міста. Земля біля неї була відносно чиста. Тоді вони присіли й мовчки дивились, як колони варденів входять до міста.

Невдовзі до них підійшла Сапфіра. Вона торкнула Ерагона носом, а він посміхнувся й погладив їй морду.

«Ти зробив це»,— сказала Сапфіра.

«Ми зробили це»,— відповів він.

Блодхгарм ослабив ремені, що тримали, його в сідлі Сапфіри, й зісковзнув униз на землю. Ерагон зиркнув на нього й відвів погляд — дивно зустрітися віч-на-віч із самим собою.

Блодхгарм нерозбірливо пробурмотів якесь слово прадавньою мовою. Його образ замерехтів, неначе розігріте сонцем повітря, і вже за мить він знову виглядав так, як завжди: високий, вкритий шерстю, з жовтими очима, довгастими вухами й гострими іклами. Він не був схожий ані на ельфа, ані на людину, а його рішуче обличчя виражало водночас і смуток, і гнів.

— Убивці Тіней,— мовив він, вклоняючись Арії й Ерагону,— Сапфіра розповіла мені про те, що сталося з Вірденом. Мені...

Але договорити він не встиг. Десяток ельфів, які залишалися під його командуванням, поспішали до них, усе ще тримаючи мечі в руках.

— Убивці Тіней! — кричали вони.— Арджетлам!

Сяюча Луска!

Ерагон втомлено привітав ельфів, сяк-так відповідаючи на їхні питання. Аж раптом у небі пролунав рев, і їх накрила величезна тінь. Вершник глянув угору — високо-високо в небесах над ними летів Торнак, живий і здоровий.

Усе починалось спочатку. Ерагон вилаявся, заліз у сідло Сапфіри й оголив Брізінгр. Арія, Блодхгарм та інші ельфи оточили Вершника й дракона захисним колом. Разом вони були могутньою й грізною силою, хоч Ерагон і не міг сказати напевно, чи вистачить цієї сили, щоб відбити атаку Мертага.

Вардени, усі як один, підняли голови до неба. Вони були хоробрими вояками, та навіть найхоробріші з них не могли б устояти перед драконом.

— Брате! — крикнув Мертаг громовим голосом, так, що Ерагонові довелося прикрити вуха долонями.— Ти заплатиш мені кров’ю за ті рани, які завдав Торнаку! Забирай Драс-Леону, коли хочеш. Для Галбаторікса це нічого не означає. Але ми ще зустрінемось, Ерагоне, Убивце Тіні, обіцяю тобі.

Торнак повернувсь і полетів на північ над ДрасЛеоною. Невдовзі він зник за завісою диму, який здіймався вгору від палаючих будинків поряд зі зруйнованим собором.

НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА ЛЕОНА

Зціпивши зуби й стиснувши