Байки Харківські [Григорій Савич Сковорода] (fb2) читать онлайн

БАЙКА "ПСИ"

В селі у гос­по­да­ря жи­ли два пси. До­ве­ло­ся якось повз во­ро­та проїзди­ти нез­най­ом­цеві. Один пес вис­ко­чив, по­гав­кав, до­ки чо­ловік не зник з очей, і по­вер­нув­ся до дво­ру.

- Що ти з цього маєш? - спи­тав дру­гий.

- У вся­ко­му разі не так нуд­но,- відповів той.

- Але ж не всі пе­реїжджі,- ска­зав ро­зум­ний,- такі, щоб їх ма­ти за во­ро­га на­шо­го гос­по­да­ря. Ко­ли б так, то і я б служ­би своєї не за­нед­бав, гав­кав, хоч іще з ми­ну­лої ночі ме­не не­по­коїть пош­код­же­на вов­чи­ми зу­ба­ми но­га. Со­ба­кою бу­ти - це річ не­по­га­на, а от да­рем­не бре­ха­ти на кож­но­го - зле.

Сила: Ро­зум­ний чо­ловік знає, що га­ни­ти, а дур­ний ба­зі­кає без пут­тя.

БАЙКА "ВОРОН І ЧИЖ"

Неподалік від озе­ра, з яко­го ви­зи­ра­ли жа­би, сидів на гілці й виспіву­вав Чиж. Поб­ли­зу нього кря­кав собі й Во­рон, та, ба­ча­чи, що Чиж не по­ли­шає співа­ти, ска­зав:

- Чого ще й ти сю­ди пнеш­ся, жа­бо?

- А чо­му це ти ме­не звеш жа­бою? - спи­тав Чиж Во­ро­на.

- Тому що ти так са­мо зе­ле­ний, як та жа­ба.

- Коли я жа­ба,- мо­вив на те Чиж,- тоді ти сам спра­в­ж­ні­сі­нь­кий жа­бур, бо спів твій ду­же схо­жий на жаб'ячий.

Сила: Сер­це і зви­чаї людські, а не зовнішні якості ма­ють свідчи­ти за те, хто ти є. Де­ре­во по пло­дах пізнається.

БАЙКА "ЖАЙВОРОНКИ"

У дав­ни­ну, ко­ли ще че­ре­па­хи вчи­ли­ся в орлів літа­ти, мо­ло­дий Жай­во­ро­нок сидів не­да­ле­ко від то­го місця, де од­на зі зга­да­них че­ре­пах, як у байці муд­ро­го Езо­па роз­пові­да­є­ться, нав­ча­ючись літа­ти, впа­ла з ве­ли­ким шу­мом і грю­ко­том на камінь. Жай­во­ро­нок зля­кав­ся і, трем­тя­чи всім ті­лом, ска­зав своєму батькові:

- Батечку! Біля тієї го­ри, ма­буть, сів орел, про яко­го ти мені роз­повідав ко­лись, що то най­ст­рашніший і най­си­ль­ні­ший з усіх птахів…

- А чо­му тобі так зда­ло­ся, син­ку? - спи­тав ста­рий.

- Батечку! Ко­ли він сідав, я та­кої швид­кості ще не ба­чив і шу­му та гур­ко­ту та­ко­го ніко­ли не чув.

- Любий мій син­ку,- ска­зав ста­рий,- ти маєш мо­ло­де­нь­кий ро­зу­мець… Знай, дру­же мій, і завж­ди співай ота­ку пі­се­нь­ку:

Сила: Ба­га­то лю­дей без при­ро­ди по­чи­на­ють ве­ликі спра­ви, та по­га­но кінча­ють. Доб­рий намір і кінець - всякій спра­ві є вінець.

БАЙКА "ГОЛОВА І ТУЛУБ"

Тулуб, одяг­ну­тий у роз­кiш­ну фран­то­ви­ту до­ро­ги­ми при­к­ра­са­ми одiж, ве­ли­чав­ся пе­ред Го­ло­вою i до­рi­кав їй тим, що на неї й де­ся­тої час­ти­ни не при­па­дає то­го ба­гатст­ва, яке має вiн.

- Слухай-но, дур­ню! Ко­ли мо­же по­мiс­ти­ти­ся твiй ро­зум у че­ре­вi, то за­тям, що так ро­биться не че­рез ве­ли­ку твою ва­р­тiсть, а то­му, що го­дi то­бi обiй­ти­ся та­ким ма­лим, як це мо­жу я, - вiд­ка­за­ла Го­ло­ва.

Фабулка ця для тих, хто честь свою на са­мiй пиш­но­тi пок­ла­ли.

БАЙКА "ЧИЖ І ЩИГЛИК"

Чиж, ви­ле­тiв­ши на во­лю, зуст­рiв­ся з дав­нiм своїм при­я­те­лем Щиг­лем, i той спи­тав йо­го:

- Як ти, мiй дру­же, звiльнив­ся? Роз­ка­жи ме­нi!

- Дивом,- вiд­по­вiв по­ло­ня­нин. - Ба­га­тий ту­рок приїхав по­с­лан­ни­ком у на­ше мiс­то i, про­гу­лю­ючись зад­ля цi­ка­вос­тi по тор­го­ви­цi, зай­шов у наш пта­ши­ний ряд, де нас бi­ля чо­тирьохсот ви­сi­ло в клiт­ках од­но­го гос­по­да­ря. Ту­рок дов­го ди­вив­ся зi спiв­чут­тям, як ми од­не пе­ред од­ним вис­пi­ву­ва­ли, i спи­тав на­реш­тi:

- А скiльки хо­чеш гро­шей за всiх?

- Двадцять п'ять кар­бо­ван­цiв, - вiд­по­вiв той.

Турок, не ка­жу­чи й сло­ва, зап­ла­тив гро­шi, зве­лiв по­да­ва­ти со­бi по клiт­цi й ви­пус­кав нас на во­лю, тi­ша­чись i за­до­во­ле­но по­зи­ра­ючи, як ми роз­лi­та­ли­ся.

- А що ж те­бе, - спи­тав то­ва­риш, - за­ма­ну­ло в не­во­лю?

- Солодкий харч та гар­на клiт­ка, - вiд­по­вiв щас­ли­вець, - але те­пер, до­ки жи­ти­му, дя­ку­ва­ти­му Бо­го­вi та­кою пi­се­нь­кою:

БАЙКА "ГОДИННИКОВІ КОЛЕСА"

Колесо го­дин­ни­ко­вої ма­ши­ни спи­та­ло у Дру­го­го:

- Скажи мені, а чо­го ти гой­даєшся не так, як ми, а в інший бік?

- Мене,- відповіло Дру­ге,- так зро­бив мій май­стер, і сим я вам не ли­ше не за­ва­жаю, але ще й до­по­ма­гаю, аби наш го­дин­ник мав єди­ний шлях по со­няч­но­му ко­лу.

Сила: У лю­дей з різни­ми при­род­ни­ми на­хи­ла­ми і життє­ві шля­хи різні. Од­на­че всім один кінець - чесність, лад і лю­бов.

БАЙКА "ОРЕЛ І СОРОКА"

Сорока Ор­лові ка­за­ла:

- Скажи мені, чи тобі не наб­рид­ло нев­пин­но ви­хо­ром шу­га­ти у безк­раїх не­бес­них прос­то­рах - то вго­ру, то вниз, на­че по гвин­то­вих схо­дах?…

- Я б ніза­що на зем­лю не спус­тив­ся,- відповів Орел,- ко­ли б тілес­на пот­ре­ба не при­не­во­лю­ва­ла ме­не до то­го.

- А я б ніза­що не за­ли­ша­ла міста, ко­ли б бу­ла ор­лом,- ска­за­ла Со­ро­ка.

- Я б теж так ро­бив,- мо­вив Орел,- ко­ли б був ли­ше Со­ро­кою.

Сила: Хто на­род­же­ний до то­го, щоб ба­ви­ти­ся вічністю, то­му приємніше жи­ти в по­лях, га­ях і са­дах, аніж у містах.

БАЙКА "ГОЛОВА І ТУЛУБ"

- Як би ти жи­ла,- спи­тав Ту­луб Го­ло­ву,- ко­ли б з ме­не не ви­тя­гу­ва­ла для се­бе життєвих соків?

- Це так,- відповіла Го­ло­ва,- але ж у на­го­ро­ду тобі моє око як світло, а я до­по­ма­гаю ра­дою.

Сила: На­род по­ви­нен слу­жи­ти кер­ма­ни­чам своїм і го­ду­ва­ти їх.

БАЙКА "МУРАШКА І СВИНЯ"

Свиня з Му­раш­кою спе­ре­ча­ли­ся, хто з них двох ба­гат­ший. А Віл був свідком і побічним суд­дею.

- Чи ж ба­га­то у те­бе хлібно­го зер­на? - спи­та­ла з гор­до­ви­тою посмішкою Сви­ня.- Ану-бо, по­яс­ни, ша­нов­на пані…

- В ме­не повнісінька жме­ня най­чистішо­го зер­на.

Як тільки ска­за­ла це Му­раш­ка, за­ре­го­та­ли рап­том що­си­ли Сви­ня й Віл.

- Хай бу­де нам за суд­дю пан Віл,- мо­ви­ла Сви­ня. - Він двад­цять з лиш­ком років справ­ляв судійство у ве­ликій славі, і не гріх ска­за­ти, що між усієї своєї братії - най­май­сте­р­ні­ший юрис­та і най­гостріший ариф­ме­тик і ал­геб­рик. Йо­го бла­го­родіє змо­же на­шу су­пе­реч­ку лег­ко виріши­ти. Окрім то­го, він, здається, до­сить вправ­ний і в ла­тинських дис­пу­тах. Віл опісля та­ких слів, мов­ле­них муд­рою звіри­ною, відра­зу ски­нув на рахівни­цю і за до­по­мо­гою ариф­ме­тич­но­го мно­жен­ня зро­бив та­ке виз­на­чен­ня:

- Понеже бідна Му­раш­ка дійсно од­ну жме­ню зер­на має, як са­ма приз­на­ла­ся об тім доб­ровільно, і, окрім зер­на, бі­ль­ше нічо­го не спо­жи­ває, а, нап­ро­ти то­го, у пані Свині є цілий ка­дуб, у яко­му жмень мається трис­та з тре­ти­ною, то за всіма пра­ви­ла­ми здо­ро­во­го глуз­ду…

- Не те ви ра­ху­ва­ли, па­не Віл,- обірва­ла йо­го мо­ву Му­раш­ка. - Надіньте оку­ля­ри та вит­ра­ти про­ти при­бутків киньте на рахівни­цю…

- Справа зай­шла в су­пе­реч­ку, і її пе­ре­не­се­но у ви­щий суд.

Сила: Не ма­ле те, чо­го до­сить на про­жит­тя, врешті, дос­та­ток і ба­гатст­во є те са­ме.

БАЙКА "ДВІ КУРКИ"

Випало якось Дикій Курці за­летіти до До­машньої.

- І як це ти, сест­ри­це, в лісах жи­веш? - спи­та­ла До­маш­ня.

- А точнісінько так, як інші лісові пта­хи,- відповіла Ди­ка. - Го­дує ме­не той са­мий бог, що й ди­ких го­лубів.

- Вони ж мо­жуть доб­ре літа­ти,- про­ка­за­ла гос­по­ди­ня.

- Се так,- зго­ди­ла­ся Ди­ка,- од­нак і я мо­жу літа­ти й цілком за­до­во­ле­на своїми крильми.

- Ось у се, сест­ри­це, я ніяк не мо­жу повіри­ти,- ска­за­ла До­мо­си­да,- бо я лед­ве-лед­ве мо­жу пе­ре­летіти он до то­го са­рая.

- Не пе­ре­чу,- ка­же Ди­ка,- але зваж­те, го­лу­бонько моя, на те, що ви змальства, як тільки на­ро­ди­лись, зво­ли­те на подвір'ї гній греб­ти, а я що­день му­шу на­бу­ва­ти досвіду літа­ти.

Сила: Ба­га­то хто, не ма­ючи си­ли щось зро­би­ти, не ві­ри­ть, що мо­жуть те інші. Безліч є та­ких, хто че­рез роз­ні­же­ність віду­чені манд­ру­ва­ти пішки. Се свідчить, що прак­ти­ка без при­род­же­ності безг­луз­да, а при­род­женість ут­верд­жується прак­ти­кою. Яка ко­ристь зна­ти, як ро­биться діло, ко­ли ти сам йо­го не зро­биш? Взна­ти не важ­ко, важ­че зро­би­ти. На­ука та досвід - се од­не і те ж, во­на не в знанні са­мім жи­ве, а в діянні. Як і ро­бо­та без при­род­же­ності, так і знан­ня без ро­бо­ти - му­ка. Ось у чо­му різни­ця між знан­ням та на­укою.

БАЙКА "ВІТЕР І ФІЛОСОФ"

- А щоб те­бе чор­ти заб­ра­ли, прок­ля­тий!…

- За що ти ме­не лаєш, па­не Філо­со­фе? - спи­тав Вітер.

- За те,- відповів Муд­рець,- що як тільки я відчи­нив вікно, аби ви­ки­ну­ти час­ни­ко­ве луш­пин­ня, ти так війнув своїм прок­ля­тим ви­хо­ром, що все роз­си­па­ло­ся по сто­лу і сві­т­ли­ці. Окрім то­го, ти пе­ре­ки­нув і роз­бив ос­тан­ню чар­ку з ви­ном, не ка­жу­чи вже про те, що, вид­мух­нув­ши з папірця тю­тюн, засмітив усю стра­ву, яку я зби­рав­ся по праці з'їсти…

- Та чи знаєш ти,- ска­зав Вітер,- хто я та­кий?

- Ще б пак не знав та­ко­го! - ви­гук­нув Фізик.- Хай про те­бе се­лю­ки бай­ки скла­да­ють. А я після вив­чен­ня не­бес­них пла­нет навіть не звер­ну на те­бе ува­ги. Ти ли­ше по­рож­ня тінь…

- А ко­ли я,- ка­же Вітер,- тінь, то є при мені й тіло. Се дос­те­мен­но, що я тінь, а не­ви­ди­ма в мені си­ла - є справжнє тіло. Як же мені не віяти, ко­ли ме­не ру­хає наш все­за­га­льний тво­рець і не­ви­ди­ме всевмісти­ме єство.

- Знаю,- ска­зав Філо­соф,- що в тобі є жи­ве єство і во­но не­вин­не, оскільки ти всього-на-всього вітер.

- І я знаю,- мо­вив Вітер,- що в тобі стільки ж ро­зу­му, скі­льки у тих двох се­люків, з яких один на­хи­лив­ся, за­дер­ши оде­жу, і привітав ме­не за те, що я роз­ду­вав пше­ни­цю, ко­ли він віяв її. Дру­гий та­кий же комплімент зро­бив мені, ко­ли я не да­вав йо­му ви­вер­ши­ти стіг сіна. Ти в них го­ден бу­ти го­ло­вою.

Сила: Хто на по­го­ду чи на вро­жай сер­диться, той за­мі­ря­є­ться на все­осяж­ну при­ро­ду.

БАЙКА "ОСЕЛКА І НІЖ"

Ніж роз­мов­ляв з Осел­кою ^[1]:

- Звичайно, ти нас, сест­ро, не лю­биш, ко­ли не хо­чеш у на­шу стать всту­пи­ти і бу­ти но­жем.

- Якби я гост­ри­ти не го­ди­лась,- ска­за­ла Осел­ка,- то ско­ри­с­та­ла­ся б ва­шою по­ра­дою. Але нині люб­лю вас са­ме тим, що не хо­чу бу­ти з ва­ми. Бо як не кажіть, а, став­ши но­жем, ні­ко­ли стільки са­ма не пе­реріжу, скільки всі ті ножі і мечі, які я за своє жит­тя на­гост­рю. А в наш час на осел­ки ду­же су­туж­но…

БАЙКА "ОРЕЛ І ЧЕРЕПАХА"

На дубі, що по­хи­лив­ся до во­ди, сидів Орел, а поб­ли­зу Че­ре­па­ха про­повіду­ва­ла своїй братії:

- Гори во­но вог­нем оте літан­ня! Покійна на­ша пра­ба­ба, дай бо­же їй царст­во не­бес­не, зги­ну­ла, як вид­но з пе­ре­казів, за те, що по­ча­ла вчи­ти­ся в Ор­ла сеї гиб­лої на­уки. Сам Лю­ци­пер та­ке ви­га­дав!…

- Слухай-но, ду­ре­по! - обірвав її про­повідь Орел.- Не то­му за­ги­ну­ла пре­муд­ра твоя пра­ба­ба, що літа­ла, а то­му що взя­ла­ся не за свою спра­ву. Літа­ти не гірше, ніж пов­за­ти.

Сила: Праг­нен­ня на­со­лод і сла­ви ба­гатьох зби­ває у про­тип­ри­род­ний стан. Се тим шкідливіше для них бу­ває, чим більша та­ка невідповідність. І зовсім не­ба­гатьох ма­ти зро­ди­ла, приміром, до філо­софії і доб­рос­лав­но­го жит­тя.

БАЙКА "СОВА І ДРІЗД"

Тільки по­ба­чи­ли Со­ву пташ­ки, як по­ча­ли її нав­ви­пе­ред­ки скуб­ти.

-І не по­ри­ває вас до­са­да, пані,- спи­тав Дроз­дик,- що на вас, не­вин­ну, на­па­да­ють? Чи не див­но се?

-Анітрохи,- відповіла та.- Во­ни й поміж се­бе завж­ди чи­нять так са­мо. А що­до до­са­ди, то во­на для ме­не тер­пи­ма, бо хоч ме­не со­ро­ки й во­ро­ни з гра­ка­ми ску­буть, про­те Орел з Пу­га­чем не чіпа­ють, та й афінські гро­ма­дя­ни по­ва­жа­ють ме­не.

Сила: Ліпше в од­но­го ро­зум­но­го і доб­ро­го бу­ти у лю­бові та шані, ніж у ти­сячі дурнів.

БАЙКА "ЗМІЯ І БУФОН" ^[2]

У час, ко­ли вес­ною Змія ски­ну­ла ли­но­ви­ще, її по­ба­чив Бу­фон.

- Боже, пані,- гук­нув зди­во­ва­но,- відмо­лоділи! Що за при­чи­на? Роз­кажіть…

- Я вам за­люб­ки дам по­ра­ду,- відповіла Змія.- Ходіть за мною!

І по­ве­ла Бу­фо­на до тої щіли­ни, крізь яку во­на не­що­дав­но лед­ве про­дер­лась і ски­ну­ла з се­бе усю ста­ру оде­жи­ну.

- Ну ось, па­не Жа­бо, пролізьте крізь цей прохід. А як про­лі­зе­те - вщент оно­ви­тесь, ли­шив­ши по сей бік весь не­по­тріб.

- Ти що, хо­чеш ме­не за­да­ви­ти тут? - скрик­нув Бу­фон.- Та хо­ча мені й по­щас­тить пролізти, то усю шку­ру з ме­не зде­ре…

- Не гнівай­тесь,- відка­за­ла Змія.- Це єди­ний шлях зро­би­ти те, що вда­ло­ся мені.

Сила: Чим кра­ще доб­ро, тим більшим тру­дом, на­че ро­вом, во­но об­ко­па­не. Хто тру­да не док­ла­де, той до доб­ра не прий­де.

БАЙКА "ЖАБИ"

Коли ви­сох­ло озе­ро, жа­би пост­ри­ба­ли шу­ка­ти собі но­ве жит­ло. На­решті усі за­гу­ка­ли:

- Ох, яке ве­ли­чез­не озе­ро! Бу­де во­но нам довічним жит­лом!

І стриб­ну­ли ра­зом у нього.

- А я,- ска­за­ла од­на з них,- виріши­ла жи­ти в од­но­му із дже­рел, що на­пов­ню­ють ва­ше озе­ро. Он­де ба­чу за­рос­лий лі­сом горб, який по­си­лає сю­ди ба­га­то струмків, сподіва­юся знай­ти там для се­бе дже­ре­ло.

- А навіщо, тітонько? - спи­та­ла мо­ло­денька жа­ба.

- А то­му, го­лу­бонько моя, що стру­моч­ки мо­жуть по­тек­ти в інший бік, а ва­ше озе­ро мо­же так са­мо ви­сох­ну­ти. Дже­ре­ло ж для ме­не завж­ди надійніше од ка­люжі.

Сила: Вся­ка розкіш мо­же зу­божіти і ви­сох­ну­ти, як озе­ро, ли­ше чес­не ре­мес­ло за­без­пе­чить не­пиш­не, але спокійне існу­ван­ня… Скільки ба­гатіїв щод­ня ста­ють жеб­ра­ка­ми. В цьо­му єди­ним спасінням є ре­мес­ло…Най­бідніші ра­би не­рі­д­ко по­хо­дять від предків, що жи­ли в ка­люжі ве­ли­ких при­бутків.

БАЙКА "ДВА КОШТОВНІ КАМЕНІ - ДІАМАНТ І СМАРАГД"

Високої якості Сма­рагд, що жив у славі при ко­ролівсько­му дворі, пи­ше своєму при­яте­леві Діамантію та­ке:

«Люб'язний дру­же!

Шкодую, що ти не дбаєш за свою честь і жи­веш схо­ва­ний у по­пелі. Твоя вартість мені відо­ма. Ти гідний чес­но­го і ви­д­но­го місця, але нині ти схо­жий на свічник, що світить сок­ро­вен­ним світлом, але схо­ро­не­ний під спу­дом. Нічо­го не вар­те світло, що не ди­вує і не зве­се­ляє людське око. Сього тобі й ба­жаю, з по-ша­ною - твій друг Сма­рагд.

Дорогий мій дру­же! - відповів Діамант.- На­ше світло жи­вить ли­ше людське мар­нос­лавст­во. Хай во­ни див­ляться кра­ще на ся­юче не­бо, ніж на нас. Ми ли­ше кво­лий йо­го відблиск. А ціна на­ша й честь завж­ди ли­шається в са­мих нас. Шліфу­вальни­ки не на­да­ють її нам, а відкри­ва­ють. Від то­го, що лю­ди пох­ва­лять нас, цінність на­ша не збільшиться, а зне­ва­га, за­бут­тя і ху­ла від то­го не змен­шаться. Ли­ша­юся з та­ки­ми ось дум­ка­ми - твій друг Діамантій».

Сила: Ціна і честь - од­не і те ж. Пус­тоцвіт при­би­рає блис­ку­чо­го виг­ля­ду, при­би­рає по­до­бу фальши­во­го діаман­та і злодійської мо­не­ти. Освіченість, ми­ло­сер­дя, ве­ли­ко­душ­ні­сть, спра­вед­ливість, постійність і цнот­ливість - ось ціна на­ша і честь! Дав­ня при­каз­ка го­во­рить: «Ду­рень шу­кає вид­но­го місця, а ро­зум­но­го і в кут­ку вид­ко».

БАЙКА "СОБАКА ТА КОБИЛА"

Кобила, що прив­че­на бу­ла но­си­ти но­шу, ду­же сим чва­ни­лась. Во­на стра­шен­но не лю­би­ла Мер­курія,- так зва­ли мис­ливсько­го со­ба­ку,- і, праг­ну­чи йо­го за­би­ти, що­ра­зу наміря­лась на нього задніми ко­пи­та­ми.

- Чим я за­ви­нив, пані Діано? - го­во­рив со­ба­ка ко­билі.- Чо­му я вам та­кий брид­кий?

- Негіднику!… Тільки я по­чи­наю но­си­ти при гос­тях но­шу, як ти най­го­лосніше від усіх ре­го­чеш. Хіба тобі моє вміння смішне?

- Перепрошую, пані, я не хо­ва­юсь у своїм гріху, що ме­не завж­ди смішить навіть доб­ре діло, ко­ли во­но не при­род­же­не.

- Чого ж це ти чва­ниш­ся при­ро­дою? Ти, невігла­се! Хіба не знаєш ти, що я нав­ча­ла­ся в Па­рижі?

І чи тобі втя­ми­ти те, що ка­жуть вчені Ars per­fi­cit na­tu­ram? ^[3] А де і в ко­го вчив­ся ТИ?

- Матінко! КО­ЛИ вас учив слав­ний па­тер Піфикс ^[4], то ме­не нав­ча­ла са­ма при­ро­да, наділив­ши до сього хис­том, а хист по­ро­див ба­жан­ня, ба­жан­ня - знан­ня та звич­ку. Мож­ли­во, са­ме то­му за­нят­тя моє не смішне, а пох­вальне.

Діана хотіла бу­ла хвиц­ну­ти со­ба­ку, та мис­ливський пес по­дав­ся геть.

Сила: Без при­ро­ди - як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше зап­лу­таєшся. При­ро­да є вічне дже­ре­ло ба­жан­ня. Ся ж во­ля (за прислів'ям) гірша всіля­кої не­волі. Во­на спо­ну­кує до досвіду. Досвід - батько мис­тецт­ву, знан­ню та зви­ч­ці. Звідси пішли усі на­уки, і кни­ги, і вправ­ності. Ця го­лов­на і єди­на нав­чи­телька вірно вчить птаст­во літа­ти, а ри­бу пла­ва­ти…

Так са­мо як сіль без со­ло­ну, як цвіт без сво­го при­род­но­го ду­ху, а око без зіниці, так і неп­ри­род­же­не діяння завж­ди поз­бав­ле­не чо­гось таємно­го. Але се тай­не є ро­зум… тоб­то бла­го­та чи кра­са, і не за­ле­жить від на­уки, а нав­па­ки: на­ука за­ле­жить від нього. Пані Діана, як надмір нав­че­на, але не до­сить ро­зум­на тва­ри­на, зво­ли­ла спи­та­ти:

«А ко­ли не­має при­род­же­ності, тоді ска­жи, будь лас­ка, що мо­же зро­би­ти нав­чан­ня дос­ко­на­лим?» Сло­во per­fi­cit оз­на­чає: ве­де до Ars per­fi­cit na­tu­ram (лат.) - мис­тецт­во вдос­ко­на­лює при­ро­дудос­ко­на­лості чи за­вер­шен­ня. Ад­же кінець, як у кільці, завж­ди з'єдна­ний зі своїм по­чат­ком, за­ле­жить від нього, як плід від сво­го насіння. Тре­ба зна­ти те, що світли­цю без ос­но­ви і стін покрівлею кри­ти не го­дить­ся.

БАЙКА "НЕТОПИР ^[5]І ДВОЄ ПТАШАТ - ГОРЛЕНЯ ТА ГОЛУБОК"

Великий підзе­мельний звір, що жи­ве в землі так, як кріт, ко­рот­ко ка­жу­чи, ве­ли­кий кріт, пи­сав со­лод­ко­мов­не пос­ла­н­ня до повітря­них птахів і звірів, котрі жи­вуть на землі. Си­ла бу­ла та­ка:

- Дивуюся з за­бо­бо­ну ва­шо­го: він у світі знай­шов те, чо­го ніко­ли ніде не­ма й не бу­ва­ло; хто вам навіяв та­ку нісенітни­цю, на­чеб­то в світі є якесь там сон­це? Во­но у тво­рах ва­ших прос­лав­ляється, ке­рує в ділі, вер­шить кінці, всо­лод­жує жит­тя, ожив­ляє тва­рин, просвічує тем­ря­ву, вип­ро­мі­нює світло, онов­лює час. Який час? У світі є ли­ше од­на тьма, ли­ше один час, а іншо­го ча­су навіть і бу­ти не мо­же - то дур­ни­ця, нісенітни­ця, не­би­лиці… Ся од­на ва­ша дурість пло­дить й інші не­до­лад­ності. Скрізь у вас бре­шуть: світло, день, вік, промінь, блис­кав­ка, ве­сел­ка, істи­на. А най­смі­шніше - вша­но­вуєте хи­ме­ру, що зветься око, на­чеб­то во­но сві­ча­до світу, світла то­ва­риш, вмісти­ли­ще ра­дості, двері істи­ни… Ось де вар­варст­во!

Любі мої друзі! Не будьте дур­ня­ми: скиньте яр­мо за­бо­бо­ну, не вірте нічо­му, до­ки не по­ма­цаєте. Пок­ладіться на ме­не: не в то­му жит­тя, щоб ба­чи­ти, а в то­му, щоб ма­ца­ти.

Від дня 18 квітня 1774 ро­ку. Із підзе­мельно­го світу. N. N.

Сей лист спо­до­бав­ся ба­гатьом звірам та пта­хам, нап­рик­лад, Сові, Дрем­люзі, Си­чу, Оду­ду, Яст­ру­бу, Пу­га­чу, окрім Ор­ла та Со­ко­ла. А най­більше од усіх впо­до­бав се Не­то­пир і, за­ба­чив­ши Гор­ле­ня та Го­луб­ка, на­ма­гав­ся ощас­ли­ви­ти їх сею ви­со­кош­тильною філо­софією. Але Гор­ле­ня ска­за­ло:

- Батьки наші кращі за те­бе для нас вчи­телі. Во­ни на­ро­ди­ли нас у тьмі, але для світла.

А Го­лу­бок відповів:

- Не мо­жу повіри­ти ду­рисвіту. Ти мені й раніше роз­по­ві­дав, що сон­ця на світі не­має. Але я, на­род­же­ний у пох­мурі дні, пер­шої ж неділі по­ба­чив зра­на схід пре­гар­но­го всесвітнього ока. Та й сморід, який чу­ти від те­бе й Оду­да, свідчить, що жи­ве все­ре­дині вас не доб­рий дух.

Сила: Світло і тьма, тління і вічність, віра й не­чес­тя скла­да­ють весь світ і потрібні од­не од­но­му. Хто тьма - хай бу­де тьмою, а син світла - хай бу­де світлом. З плодів їх пізнаєте їх.

БАЙКА "ВЕРБЛЮД І ОЛЕНЬ"

Африканський Олень час­то жи­виться зміями. Наївшись дос­хо­чу їх і терп­ля­чи спра­гу від от­ру­ти, що пек­ла йо­го все­ре­дині, швид­ше за птиць пом­чав до гірських во­дя­них дже­рел на ви­сокі го­ри. Там по­ба­чив він Верб­лю­да, що пив з потічка ка­ла­мут­ну во­ду.

- Куди поспішаєш, па­не Ро­га­чу? - обізвав­ся Верб­люд.- На­пий­ся зі мною у цім струм­ку.

Олень відповів, що він не мо­же пи­ти ка­ла­мут­ної во­ди з на­со­ло­дою.

- Отож-бо ва­ша братія ду­же вже ніжна і ме­ти­ко­ва­на, а я нав­мис­не ка­ла­му­чу: для ме­не ка­ла­мут­на во­да со­лод­ша.

- Вірю,- ска­зав Олень.- Але я на­ро­див­ся пи­ти най­про­зо­рішу во­ду з дже­ре­ла. Сей потічок до­ве­де ме­не аж до своєї го­ло­ви. Ли­шай­ся щас­ли­вий, па­не Гор­ба­чу!

Сила: …Хто верб­люд, той ка­ла­муть по­топ­них слів п'є, не до­ся­га­ючи до тієї дже­рельної го­ло­ви… Сло­во, ім'я, знак, шлях, слід, но­га, ко­пи­то, термін - то є тлінні во­ро­та, що ве­дуть до нетління дже­ре­ла. Хто не поділяє сло­весні зна­ки на плоть і дух, той не мо­же відрізни­ти во­ду від во­ди, кра­сот не­бес­них і ро­си… Опи­су­вачі звірів пи­шуть, що верб­люд, пе­ред тим як пи­ти, завж­ди ка­ла­му­тить во­ду. А олень - лю­бить чис­ту. Бай­ка ця пи­са­на на ве­лик­день після по­луд­ня 1774, в Ба­ба­ях.

БАЙКА "ЗОЗУЛЯ ТА ДРІЗД"

Зозуля при­летіла до чор­но­го Дроз­да.

- Чи тобі не нуд­но? - пи­тає йо­го.- Що ти ро­биш?

- Співаю,- відка­зує Дрізд.- Хіба не чуєш?

- Я співаю частіше від те­бе, про­те од­на­ко­во нуд­но…

- Так ти ж, пані, тільки те й ро­биш, що, підки­нув­ши в чу­же гніздо свої яй­ця, з місця на місце пе­релітаєш, співаєш, п'єш та їси. А я сам го­дую, бе­ре­жу і вчу своїх дітей, а пра­цю свою по­лег­шую співом.

Сила: Ба­га­то хто, за­нед­бав­ши спорідне­ну їм ро­бо­ту, ли­ше співа­ють, п'ють та їдять. У сім гультяй­стві во­ни терп­лять їдучішу нудьгу, ніж ті, хто пра­цює без ос­ла­бу. Співа­ти, пи­ти та їсти - не ро­бо­та, а ли­ше крихітний хвос­тик з го­лов­но­го, приз­на­че­но­го нам діла. А хто для то­го їсть, п'є та спі­ває, щоб охочіше після відпо­чин­ку взя­ти­ся до ро­бо­ти, як до пок­ли­кан­ня сво­го, то­му ні-ко­ли нудьгу­ва­ти: щод­ня він і пра­цює, і відпо­чи­ває, і се про нього при­каз­ка: «Добрій лю­дині щод­ня свя­то». Ро­бо­та на­ша - дже­ре­ло ра­дості. А ко­ли ко­го своя ро­бо­та не зве­се­ляє, той, зви­чай­но, їй не ро­дич, і не її вірний при­ятель, але щось біля неї лю­бить, і як не спо­кійний, так і не щас­ли­вий. Але не­має нічо­го со­лод­шо­го, як спільна для нас усіх ро­бо­та. Во­на є го­ло­ва, світло і сіль будь-яко­го ок­ре­мо­го за­нят­тя… Щас­ли­вий той, хто поєднав лю­бе собі за­нят­тя із за­гальним. Во­но є справжнє жит­тя. І те­пер мож­на зро­зуміти та­ке Сок­ра­то­ве сло­во: «Дех­то жи­ве для то­го, щоб їсти й пи­ти, а я п'ю й їм для то­го, щоб жи­ти».

БАЙКА "ГНІЙ ТА ДІАМАНТ"

Отой са­мий Гній, у яко­му в дав­ни­ну Езопів півень ви­рив до­ро­гоцінний камінчик, ди­ву­вав­ся Діаман­ту і з цікавістю пи­тав:

- Скажи мені, будь лас­ка, звідки увійшла в те­бе ціна та­ка ве­ли­ка? І за віщо те­бе так вша­но­ву­ють лю­ди? Я удоб­рюю ни­ви, са­ди, го­ро­ди і є, влас­не, тво­рець кра­си й ко­ристі, але при всьому то­му ні де­ся­тої част­ки не маю ша­но­би в порівнянні з твоєю.

- Сам не знаю,- відповів Діамант.- Я так са­мо, як і ти, є зе­м­ля і знач­но гірший за те­бе. Во­на є пе­ре­па­ле­на сон­цем жу­жіль. Але в су­хих моїх во­дах ве­лич­ною кра­сою відби­ва­єть­ся блиск со­няч­но­го світла, без си­ли яко­го всі твої удоб­рен­ня на­да­ремні, а рос­ли­ни мертві…

БАЙКА "СОБАКА І ВОВК"

У Тіти­ра, пас­ту­ха, жи­ли Лев­кон та Фірідам, два пси, у ве­ликій дружбі. Во­ни прос­ла­ви­лись і се­ред ди­ких, і се­ред до­машніх звірів. Вовк, від зазд­рості на їхню сла­ву, ви­шу­кав хви­лю і став на­би­ва­ти­ся до них у друзі.

- Прошу ме­не лю­би­ти та жа­лу­ва­ти, па­но­ве мої,- ка­зав Вовк з уда­ва­ною чемністю.- Ви ме­не надз­ви­чай­но вщас­ли­ви­те, ко­ли доз­во­ли­те мені бу­ти третім ва­шим то­ва­ри­шем. Вва­жа­ти­му це собі за ве­ли­ку честь.

Потім по­на­роз­ка­зу­вав їм про слав­них і ба­га­тих предків своїх, про модні на­уки, в яких ста­ран­ня­ми батьків був ви­хо­ва­ний.

- Коли ж,- до­дав Вовк,- ро­дом та на­ука­ми хва­ли­ти­ся се­ред ро­зум­них вва­жається за дурість, то маю кращі гідності, щоб ви ме­не оціни­ли і по­лю­би­ли. Я на обох вас схо­жий, а го­ло­сом і во­ло­сом - на па­на Фіріда­ма… В од­но­му ли­ше не кри­юся, що маю хвіст ли­ся­чий, а пог­ляд вов­чий.

Левкон відповів, що хоч Тітир на них зовсім не схо­жий, од­нак є третім для них дру­гом, що він без Фіріда­ма ніяко­го діла не по­чи­нає. Тоді Фірідам ска­зав та­ке:

- Голосом і во­ло­сом ти справді на нас схо­жий, але сер­це твоє да­ле­ко стоїть. Ми сте­ре­же­мо вівці, за­до­во­лені вов­ною і мо­ло­ком, а ви з овець шку­ру зди­раєте і їсте їх замість хліба. Най­більше ж не по­до­бається нам дзер­ка­ло душі твоєї - хит­рий пог­ляд твій, що ско­са на ба­ран­ця по­зи­рає, який он­де хо­дить не­по­далік.

Сила: І рід, і ба­гатст­во, і чин, і споріднен­ня, і тілесні при­на­ди, й на­уки не спро­можні ут­вер­ди­ти друж­бу. Ли­ше сер­ця, дум­ка­ми єдині, й од­на­ко­ва чесність лю­дя­них душ, що у двох чи трьох тілах жи­вуть,- ось де справж­ня лю­бов і єдність…

БАЙКА "КРІТ І ЛІНКС"

З ка­зок, звір Лінкс має настільки гост­рий зір, що зем­лю на кілька ар­шинів прог­ля­дає. За­ба­чив він якось у землі Кро­та і по­чав насміха­тись над йо­го сліпо­тою:

- Коли б ти, нікчем­на тва­рин­ко, мав моєї про­зор­ли­вості хоч со­ту част­ку, то міг би про­ник­ну­ти крізь са­мий центр зе­млі. А те­пер усе ма­цаєш, сліпий, як тем­на ніч.

- Будь лас­ка, не хва­лись вельми,- відповів Кріт.- Зір твій гост­рий, та ро­зум - зовсім сліпий. Як­що тобі да­но те, чо­го ме­не поз­бав­ле­но, то і я маю те, чо­го не­має у те­бе. Ко­ли хва­лиш­ся своїм гост­рим зо­ром, не за­бу­вай про мій не менш гост­рий слух. І я дав­но мав би очі, ко­ли б бу­ли во­ни мені потрібні. Вічна прав­да бла­жен­ної при­ро­ди ніко­го не крив­дить. Во­на, рівну в усьому нерівність роб­ля­чи, у гост­роті мо­го слу­ху вмісти­ла си­лу очей.

Сила: Дурість у ба­гатстві пи­шається і лається, а в злид­нях осідає і впа­дає у відчай. Во­на в обох до­лях не­щас­на. Там біснується, як у га­рячці бо­жевілля, а тут з ніг ва­ли­ть­ся, як стер­во… Сліпа дурість од­не ли­ше зло в усьому ба­чи­ть. Для сього століття над століттям підно­сять, на­род ви­ще на­ро­ду. Нев­до­во­ле­на ні своїм ста­ном, ні країною, ні ві­ком, ні спорідненістю, ні до­лею, ні хво­ро­бою, ні здо­ро­в'ям, ні смер­тю, ні жит­тям, ні старістю, ні юністю, ні лі­том, ні зи­мою, ні ніччю, ні днем і, як уда­ча, то підно­ситься до не­бес, а то спус­кається в роз­пачі до бе­зодні, поз­бав­ле­на як світла і ду­ху віри, так і най­со­лод­шо­го світу з ду­шев­ною рівно­ва­гою, і спа­люється по­лум'ям влас­них своїх пе­ча­лей­…

БАЙКА "ЛЕВ ТА МАВПИ"

Лев спить горілиць, а спля­чий вельми схо­жий на мерт­во­го. Юр­ба всіля­ких Мавп, вва­жа­ючи йо­го за мерт­во­го, наб­ли­зи­лась до нього і по­ча­ла стри­ба­ти та ла­ятись, за­був­ши страх і по­ва­гу до ца­ря сво­го. А ко­ли нас­тав час про­ки­ну­тись від сну, по­во­рух­нув­ся Лев. Тоді Мав­пи, прий­шов­ши до нього од­ним шля­хом, сімо­ма до­ро­га­ми роз­си­па­лись. Стар­ша з них, отя­мив-шись, ска­за­ла:

- І пред­ки наші не­на­виділи Ле­ва, та Лев і до­нині Лев, і навіки віків…

БАЙКА "ЩУКА І РАК"

Щука, нат­ра­пив­ши на со­лод­ку по­жи­ву, жадібно її про­ко­в­т­ну­ла. Та рап­том відчу­ла за­хо­ва­ну у ла­со­щах уд­ку, що за­ст­ряг­ла у її нут­ро­щах. Рак се зда­ля примітив і на ра­нок, по­ба­чив­ши Щу­ку, спи­тав:

- Чого се ви, пані, сумні? Де подівся ваш ку­раж?

- Не знаю, бра­те, чо­гось сум­но. Ду­маю, щоб роз­ве­се­ли­ти­ся, поп­лис­ти з Кре­мен­чу­ка в Ду­най. Наб­рид Дніпро.

- А я знаю дже­ре­ло ва­шо­го су­му,-ска­зав Рак.- Ви про­ковт­ну­ли уд­ку. Відте­пер вам не до­по­мо­же ні швид­кий Ду­най, ні пло­до­нос­ний Ніл, ні ве­се­ло­ви­дий Ме­андр, ні зо­лоті кри­ль­ця.

Сила: Рак точ­ну прав­ду мо­вить. Без ро­зу­му й за мо­рем по­га­но, а муд­ро­му чо­ловікові весь світ - рідний край: скрі­зь йо­му і завж­ди доб­ре. Він доб­ро не зби­рає по місцях, а но­сить йо­го в собі. Во­но йо­му - сон­це у всі ча­си і як скарб у всіх країнах. Не місце йо­го, а він ожив­лює місце, не виг­на­нець, а по­до­рожній, і не вітчиз­ну ки­дає, а ли­ше змінює її; ку­ди прий­шов - тої землі і син, бо не­се в собі на­род­не пра­во…

Меандр - наз­ва річки в Малій Азії. Ско­во­ро­да час­то порівнює мо­ву біблії з цією річкою, що те­че по гарній місце­во­сті, але в'ється, мов змій, та плу­тає течію свою, мов ла­бі­ринт.

БАЙКА "БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ"

- Скажи мені, Бджо­ло, чо­го ти та­ка дур­на? Чи знаєш ти, що пло­ди твоєї праці не стільки тобі самій, як лю­дям ко­рисні, а тобі час­то і шко­дять, при­но­ся­чи замість на­го­ро­ди смерть; од­на­че не пе­рес­таєш че­рез дурість свою зби­ра­ти мед. Ба­га­то у вас голів, але всі без­мозкі. Вид­но, що ви без пут­тя за­ко­хані в мед.

- Ти по­важ­ний ду­рень, па­не рад­ни­ку,- відповіла Бджо­ла.- Мед лю­бить їсти й ведмідь, а Шер­шень теж не про­ти то­го. І ми мог­ли б по-злодійсько­му до­бу­ва­ти, як ча­сом ва­ша братія й ро­бить, ко­ли б ми ли­ше їсти лю­би­ли. Але нам незрівнян­но більша радість зби­ра­ти мед, аніж йо­го спо­жи­ва­ти. До сього ми на­род­же-ні і бу­де­мо такі, до­ки не пом­ре­мо. А без сього жи­ти, навіть ку­па­ючись у ме­ду, для нас най­лютіша му­ка.

Сила: Шер­шень - се об­раз лю­дей, котрі жи­вуть крадіжкою чу­жо­го і на­род­жені на те тільки, щоб їсти, пи­ти і та­ке інше. А бджо­ла - се сим­вол муд­рої лю­ди­ни, яка у при­род­же­но­му ділі тру­диться. Ба­га­то шершнів без пут­тя ка­жуть: на­що сей, до прик­ла­ду, сту­дент учив­ся, а нічо­го не має? На­що, мов­ляв, учи­ти­ся, ко­ли не ма­ти­ме­те дос­тат­ку?… Ка­жуть се нез­ва­жа­ючи на сло­ва Сіра­ха ^[6]: «Ве­селість сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни» - і не тям­лять, що при­род­же­не діло є для неї най­со­лод­ша втіха. Пог­ляньте на жит­тя бла­жен­ної на­ту­ри і навчіте­ся. Спи­тай­те ва­шо­го хор­та, ко­ли він ве­се­лі­ший? - Тоді,- відповість вам,- ко­ли по­люю зай­ця.- Ко­ли за­єць смачніший? - Тоді,- відповість мис­ли­вець,- ко­ли доб­ре за ним по­люю.

Погляньте на ко­та, що си­дить пе­ред ва­ми, ко­ли він ку­ражніший? Тоді, ко­ли всю ніч бро­дить або си­дить біля но­ри, хо­ча, зло­вив­ши, й не їсть миші. Замк­ни в дос­тат­ку бджо­лу, чи не пом­ре з ту­ги, в той час, ко­ли мож­на їй літа­ти по квіто­нос­них лу­гах? Що гірше, ніж ку­па­ти­ся в дос­тат­ку і смер­тельно ка­ра­ти­ся без при­род­же­но­го діла? Не­має гіршої му­ки, як хворіти дум­ка­ми, а хворіють дум­ки, поз­бав­ля­ючись при­род­же­но­го діла. І не­має більшої ра­дості, аніж жи­ти за пок­ли­кан­ням. Со­лод­ка тут пра­ця тілес­на, терпіння тіла і са­ма смерть йо­го тоді, бо ду­ша, во­ло­дар­ка лю­ди­ни, втішається при­род­же­ним ділом. Або так жи­ти, або му­сиш умер­ти. Ста­рий Ка­тон чим муд­рий і щас­ли­вий? Не дос­тат­ком, не чи­ном тим, що йде за на­ту­рою, як вид­но з Ціце­ро­но­вої кни­жеч­ки «Про старість»…

Але ж роз­ку­си­ти тре­ба, що то зна­чить - жи­ти за на­ту­рою. Про се ска­зав древній Епікур та­ке: «По­дя­ка бла­женній на­турі за те, що потрібне зро­би­ла не­важ­ким, а важ­ке не­потрібним».

БАЙКА "ОЛЕНИЦЯ ТА КАБАН"

У польських та угорських го­рах Оле­ни­ця, зав­ба­чив­ши до­машнього Ка­ба­на, ста­ла віта­ти­ся:

- Доброго здо­ров'я, па­не Ка­бан. Радію, що вас…

- Що ж ти, негідни­це, та­ка не­пош­ти­ва! - крик­нув, на­бур­мо­сив­шись, Ка­бан.- Чо­му звеш ме­не Ка­ба­ном? Хіба не ві­да­єш, що я підви­ще­ний у Ба­ра­ни. Маю про це па­тент, що рід мій по­хо­дить від най­шля­хетніших бобрів, а замість опанчі я для ха­рак­те­ру но­шу на лю­дях здер­ту з вівці шку­ру.

- Перепрошую, ва­ше бла­го­родіє,- ска­за­ла Оле­ни­ця,- я цьо­го не зна­ла! Ми, прості, су­ди­мо не по одя­гу та сло­вах, а по спра­вах. Ви ж так са­мо, як і ко­лись, риєте зем­лю і ла­ма­єте ти­ни. Дай вам бо­же бу­ти й ко­нем!

Сила: Не мож­на на­чу­ду­ва­ти­ся з дурнів, які зне­ва­жи­ли і зганьби­ли най­чесніший і не­оцінен­ний бісер доб­родійства ли­ше зад­ля то­го, щоб про­дер­ти­ся до чинів, зовсім невідпо­відних до їхніх на­хилів. Який не­чис­тий їм на­шеп­тав на ву­хо, що ім'я та одяг змінять їхнє бут­тя, а не жит­тя чес­не, гі­дне чи­ну? Ось дос­те­мен­но Езо­пові граки, що вдя­га­ються в чу­же пір'я! З та­ко­го зши­те існу­ван­ня жит­тя на­га­дує чо­вен, у яко­му їха­ли мо­рем зо­дяг­нуті по-людсько­му мав­пи, і жод­на не вміла кер­му­ва­ти. Той, хто має освіче­не око, яку безліч ба­чить він ослів, уб­ра­них у лев'ячу шку­ру! А для чо­го вбрані? Для то­го, щоб вільніше мог­ли рабські свої ви­ба­ган­ки вдо­вольня­ти, лю­дей тур­бу­ва­ти і про­ла­му­ва­тись крізь за­го­ро­ди гро­ма­дянських за­конів. І ніхто з дос­той­них честі на не­пош­тивість так не сер­диться, як ці мав­пи з ос­ла­ми та ка­ба­на­ми. Ста­ро­давнє грецьке прислів'я: «Мав­па є мав­пою і в зо­лотім уборі»…

БАЙКА "БАБА ТА ГОНЧАР"

Баба ку­пу­ва­ла гор­щи­ки. Лю­бощі мо­ло­дих літ ще й тоді їй зга­ду­ва­ли­ся.

- Почому сей гар­ненький?

- За то­го візьму хоч три ша­ги,- відповів Ган­чар.

- А за то­го гид­ко­го (онде він), зви­чай­но,- шаг?

- А за то­го мен­ше двох копійок не візьму…

- Що за ди­во?

- У нас, ба­бо,- відповів май­стер,- не очи­ма ви­би­ра­ють, а слу­ха­ють, чи чис­то дзве­нить.

Баба хоч ма­ла не­по­га­ний смак, од­нак нічо­го на те не змог­ла відповісти, а ли­ше ска­за­ла, що й са­ма во­на дав­но се зна­ла, але за­раз не по­ду­ма­ла.

Сила: Зви­чай­но, ся пре­муд­ра Єва - пра­ба­ба усіх тих шту­карів, котрі лю­ди­ну ціну­ють по одежі, по тілу, по гро­шах, по хо­ро­мах, по імені, а не по її пло­дах жит­тя. Ці прав­ну­ки, ма­ючи од­на­ко­вий з нею смак, дос­те­мен­но до­во­дять, що во­ни - плід цієї рай­ської яб­луні. Чис­те і не­заздрісне сер­це, ми­ло­серд­не, тер­пе­ли­ве, ку­раж-не, про­зор­ли­ве, стри­ма­не, мир­не, - ось чис­тий дзвін і чес­на душі на­шої ціна!

Відомо, що в царських хо­ро­мах є по­суд, пор­це­ля­но­вий, срібний і зо­ло­тий, за який, зви­чай­но, чесніший гли­ня­ний і де­рев'яний, про­те з їжею… Муд­ра російська при­каз­ка ця: «Не крас­на из­ба уг­ла­ми, крас­на пи­ро­га­ми».

Довелося мені в Хар­кові ба­чи­ти між пре­муд­ри­ми емб­ле­ма­та­ми ^[7] і та­ке: на­мальова­ний там схо­жий на че­ре­па­ху гад з дов­гу­ва­тим хвос­том, по­се­ред че­ре­па, прик­ра­ша­ючи йо­го, сяє ве­ли­ка зо­ло­та зірка… Але під ним на­пи­са­но та­ке: «… під сяй­вом ви­раз­ка»…

БАЙКА "СОЛОВЕЙ, ЖАЙВОРОНОК ТА ДРІЗД"

Серед ши­ро­ко­го сте­пу сто­яв сад - осе­ля со­лов'їв та дро­з­дів. Жай­во­ро­нок, при­летівши до Со­лов'я, ска­зав йо­му:

- Добридень, па­не співець.

- Вітаю й те­бе, па­не Со­ло­вей,- відповів йо­му співець.

- Пощо ж ти ме­не своїм ім'ям кли­чеш? - спи­тав Жай­во­ро­нок.

- А чо­му ти ме­не звеш співа­ком?

Жайворонок. Я те­бе не­да­рем­не наз­вав співа­ком: твоє ім'я у ста­ро­давніх греків бу­ло співак.

Соловей. А твоє ім'я у ста­ро­давніх рим­лян бу­ло ala­uda, то­б­то славій, бо la­udo оз­на­чає слав­лю.

Жайворонок. Ко­ли так, я по­чи­наю те­бе більше лю­би­ти і при­летів про­си­ти твоєї друж­би.

Соловей. О, прос­та­че! Хіба мож­на вип­ро­си­ти друж­бу? Тре­ба ро­ди­ти­ся для неї. Я час­то співаю ось цю мою пісеньку, кот­ру вив­чив іще від батька мо­го: «Подібно­го до подібно­го ве­де бог».

Жайворонок. І мій батько цюю пісеньку співає. А я до те­бе, як у іншо­му, так і в сьому подібний; ти співаєш пісню при­роді, усьому жи­во­му, а я слав­лю при­ро­ду, і в сьому, вла­с­не, весь наш глузд.

Соловей. Га­разд, я з то­бою по­то­ва­ри­шую, як­що ти в са­ду жи­ти­меш.

Жайворонок. А я бу­ду щи­рим твоїм при­хильни­ком, ко­ли ти осе­лиш­ся у сте­пу.

Соловей. Ой ні, не тяг­ни ме­не в степ: степ - се для ме­не смерть! Як ти в ньому жи­веш?

Жайворонок. Ой ні, не тяг­ни ж ме­не в сад: сад - це моя смерть, як ти в ньому жи­веш?

- Годі вам, брат­тя, дуріти,- про­мо­вив Дрізд, що сидів не­да­ле­ко.- Ба­чу, ви на­род­жені для друж­би, але не тя­ми­те лю­бові. Не шу­кай те, що тобі до впо­до­би, а те, що при­не­се ко­ристь твоєму дру­гові, тоді і я ла­ден бу­ти третім ва­шим дру­гом.

Потім, ко­жен по-своєму заспівав­ши, зат­вер­ди­ли вічну друж­бу.

Сила: Си­ми трьома пта­ха­ми виз­на­чається доб­ра друж­ба. Друж­бу годі вип­ро­си­ти, ку­пи­ти чи си­лою вир­ва­ти. Ми лю­би­мо тих, ко­го лю­би­ти нам при­ро­дою да­но,- се так са­мо, як спо­жи­ваєм те, що при­роді да­но… І як не мож­на ко­ня з вед­ме­дем, а со­ба­ку з вов­ком впряг­ти у віз, так годі сподіва­ти­ся, щоб не відірва­ло­ся ста­ре сук­но, при­ши­те до но­во­го, і гни­ла дош­ка, прик­леєна до свіжої. Та­ка ж нез­го­да є між дво­ма людьми різної вдачі, а най­більша нес­порідненість між доб­рим і злим сер­цем. Жай­во­ро­нок з дроз­дом і со­ло­ве­й­ком мо­жуть при­яте­лю­ва­ти, але з яст­ру­бом чи не­то­пи­ром - ніко­ли. Од­не ли­ше не­мож­ли­ве для жай­во­рон­ка - жи­ти в са­ду, так са­мо як со­ло­вей­кові жи­ти в сте­пу. Се у греків зва­ло­ся Ан­ти­патія. А в усьому іншо­му між ни­ми од­на­ко­ва вда­ча - Сим­патія.

Не слід при­не­во­лю­ва­ти дру­га до то­го, що те­бе зве­се­ляє, а йо­го му­чить. Ба­га­то хто зга­даній при­казці пе­ре­чить: тре­ба, мов­ляв, і во­рогів лю­би­ти. Без­пе­реч­но, але друж­ба та­ка са­мо, як і ми­лос­ти­ня; ба­га­то сту­пенів ото­чу­ють центр прес­то­лу її. Усім доб­родійни­ком бу­ти мо­жеш, але не повірни­ком. Інак­ше бла­годіємо ми до до­машніх та ро­дичів, інак­ше - до гос­тей і сторонніх…

Щасливий той, хто хо­ча б тінь доб­рої друж­би зумів здо­бу­ти. Нічо­го не­має до­рож­чо­го, со­лод­шо­го і ко­риснішо­го за друж­бу. В Росії доб­ре про се ка­жуть: «В по­ле пше­ни­ца го­дом ро­дит­ся, а добрьій че­ло­век всег­да при­го­дит­ся». «Де був?» - «У дру­га».- «Що пив?» - «Во­ду, кра­ще во­ро­жо­го ме­ду». Є й на Вкраїні при­каз­ка: «Не май сто рублів, а май од­но­го дру­га». Але не гідний дружньої лю­бові той, хто підно­сить щось ви­ще за друж­бу і не кла­де її за наріжний каміньі прис­та­но­ви­ще всіх своїх справ і ба­жань. Со­ло­вей ім'я своє прес­лав­не віддає доб­ровільно дру­гові. Со­лод­ка во­да з то­ва­ри­шем - слав­на з ним і бе­зо­собність. Ка­тон ска­зав: «Про­пав той день, що ми­нув без ко­ристі». Але Тра­ян (чи, мо­же, Тіт) іще ясніше: «О друзі! Зги­нув день мій - я ніко­му не при­ніс ко­ристі!»

Будь-якій владі, зван­ню, чи­нові, ста­ну, ре­мес­лу, на­укам по­ча­ток і кінець - друж­ба, ос­но­ва, спілка і вінець суспільс­т­ву. Во­на сот­во­ри­ла не­бо і зем­лю, зберіга­ючи світ світів у красі, по­ряд­ку і в зла­годі…

…Нащо тяг­ну­ти тру­би во­до­го­ну ту­ди, де б'є чис­те дже­ре­ло - батько й го­ло­ва всіх струмків… Не­да­рем­не ка­же при­каз­ка: «Доб­ре братст­во кра­ще ба­гат­с­т­ва».

А що мов­ле­но про друж­бу, те ж ро­зуміється і про статні. Як для тієї, так і для сеї вірним вож­дем є при­ро­да: щас­ли­вий той, хто наслідує йо­го.

…Скажи мені, що та­ке друг? Слу­га і доб­родійник. Яка є кра­ща пос­лу­га, ніж при­вес­ти до знан­ня? Все - брех­ня, тоб­то не­постійне й нет­вер­де, окрім при­ро­ди… Хто знає при­ро­ду, той знає план і шлях сво­го жит­тя. Що та­ке жит­тя? Се сніп усіх справ і рухів твоїх. Ба­чиш, що той, хто пізнав при­ро­ду, все своє ро­зуміє. Ось для чо­го ска­за­но: «Друг вірний - за­хист міцний…»

…І як той, хто має очі, все ба­чить, так той, хто відчу­ває при­ро­ду, все ро­зуміє і одер­жує від неї усе, що йо­му потрібне. Ко­ли че­ре­па­ха не має крил, чи се го­ре для неї? Кри­ла пта­хам потрібні. Не в то­му най­ви­ща мудрість, щоб увесь світ пізна­ти. Ко­му се під си­лу? А не­мож­ли­ве і не­потрібне - од­не і те ж. Про­те, ко­ли знаєш усе, що тобі не­обхідне,- се й оз­на­чає най­ви­щу мудрість. Пе­ре­ди­вив­шись усі пла­не­ти і всі світи, не ма­ючи і не зна­ючи, що потрібне тобі, бу­деш бі­дний, не­ве­се­лий і ли­шиш­ся невігла­сом, так са­мо - схо­див­ши всі до­ро­ги, але не по­ба­чив­ши своєї, нічо­го не зна­ти­меш, і не ма­ти­меш, і не збадьориш­ся. Та й хіба мо­жеш ти бу­ти бадьорим, ко­ли поз­бав­ле­ний най­не­обхіднішо­го? А як знай­деш, не зна­ючи, що потрібне тобі?…

Notes

1

- Оселка - бру­сок.

(обратно)

2

- Буфон - жа­ба.

(обратно)

3

- Ars per­fi­cit na­tu­ram (лат.) - мис­тецт­во вдос­ко­на­лює при­ро­ду

(обратно)

4

- Піфикс - ве­ли­ка мав­па.

(обратно)

5

- Нетопир - ка­жан

(обратно)

6

- Сірах - тут по­си­лан­ня на біблійну "Кни­гу муд­рості Ісу­са - си­на Сіра­ха"

(обратно)

7

- Емблемат - сим­волічне зоб­ра­жен­ня

(обратно)

Оглавление

БАЙКА "ПСИ"

БАЙКА "ВОРОН І ЧИЖ"

БАЙКА "ЖАЙВОРОНКИ"

БАЙКА "ГОЛОВА І ТУЛУБ"

БАЙКА "ЧИЖ І ЩИГЛИК"

БАЙКА "ГОДИННИКОВІ КОЛЕСА"

БАЙКА "ОРЕЛ І СОРОКА"

БАЙКА "ГОЛОВА І ТУЛУБ"

БАЙКА "МУРАШКА І СВИНЯ"

БАЙКА "ДВІ КУРКИ"

БАЙКА "ВІТЕР І ФІЛОСОФ"

БАЙКА "ОСЕЛКА І НІЖ"

БАЙКА "ОРЕЛ І ЧЕРЕПАХА"

БАЙКА "СОВА І ДРІЗД"

БАЙКА "ЗМІЯ І БУФОН" [2]

БАЙКА "ЖАБИ"

БАЙКА "ДВА КОШТОВНІ КАМЕНІ - ДІАМАНТ І СМАРАГД"

БАЙКА "СОБАКА ТА КОБИЛА"

БАЙКА "НЕТОПИР [5]І ДВОЄ ПТАШАТ - ГОРЛЕНЯ ТА ГОЛУБОК"

БАЙКА "ВЕРБЛЮД І ОЛЕНЬ"

БАЙКА "ЗОЗУЛЯ ТА ДРІЗД"

БАЙКА "ГНІЙ ТА ДІАМАНТ"

БАЙКА "СОБАКА І ВОВК"

БАЙКА "КРІТ І ЛІНКС"

БАЙКА "ЛЕВ ТА МАВПИ"

БАЙКА "ЩУКА І РАК"

БАЙКА "БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ"

БАЙКА "ОЛЕНИЦЯ ТА КАБАН"

БАЙКА "БАБА ТА ГОНЧАР"

БАЙКА "СОЛОВЕЙ, ЖАЙВОРОНОК ТА ДРІЗД"

*** Примечания ***