Зів'яле листя [Іван Якович Франко] (fb2) читать онлайн

- Зів'яле листя (а.с. Класика української літератури -39) 302 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Іван Якович Франко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ПЕРШИЙ ЖМУ­ТОК (1886-1893)

НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕ­НЕ ДО ТЕ­БЕ ТЯГ­НЕ...

Не знаю, що ме­не до те­бе тяг­не,
Чим вча­ру­ва­ла ти ме­не, що все,
Коли пог­ля­ну на твоє ли­це,
Чогось мов щас­тя й волі сер­це праг­не
І в груді щось ме­ту­шиться, не­мов
Давно за­бу­та згад­ка піль зе­ле­них,
Весни і квітів, - мо­ло­да лю­бов
З обійм ви­хо­дить гро­бо­вих, сту­де­них.
Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вир­вав­ся з тюр­ми на світ;
Таким ве­се­лим, щи­рим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.
І, поп­ри те­бе йду­чи, я дри­жу,
Як пе­ред злою не дри­жав судьбою;
В твоє ли­це три­вож­но так гляд­жу, -
Здаєсь, ось-ось би впав пе­ред то­бою.
Якби ти сло­во про­рек­ла мені,
Я б був щас­ли­вий, на­че цар мо­гу­чий,
Та в серці щось пор­ва­лось би на дні,
З очей би сліз потік по­ляв­ся рву­чий.
Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І при­язнь му­си­ла б нам на­до­ку­чить,
В житті, ма­буть, ніщо нас не спо­лу­чить,
Роздільно нам прий­деться і вми­рать.
Припадком лиш не раз те­бе ви­даю,
На ме­не ж, пев­но, й не зир­ну­ла ти;
Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -
Лице твоє прий­деться до­нес­ти.

НЕ БО­ЮСЬ Я НІ БО­ГА, НІ БІСА...

Не бо­юсь я ні бо­га, ні біса,
Маю сер­ця гіпо­те­ку чис­ту;
Не бо­юся я й вов­ка із ліса,
Хоч не маю стрілецько­го хис­ту.
Не бо­юсь я царів-дер­жи­людів,
Хоч у них є сол­да­ти й гар­ма­ти;
Не бо­юсь я людських пе­ре­судів,
Що пот­рап­лять і ду­шу пор­ва­ти.
Навіть гнів твій, дівчи­но-зірнич­ко,
Не ля­кав ме­не ні крихітки:
Я люб­лю те рум'янеє лич­ко
І розіскрені очі-красітки.
Лиш ко­ли на те лич­ко чу­до­ве
Ляже хма­рою жалісна ту­га,
І бо­лю­ще дри­жан­ня нер­во­ве
Ті ус­точ­ка зціплить, як ша­ру­га,
І докір десь у горлі про­па­де,
І в зне­силлі опус­тяться ру­ки,
І бла­гає підмо­ги, по­ра­ди
Прошибаючий пог­ляд роз­пу­ки,
Отоді моє сер­це стис­кає,
Мов кліща­ми, хо­лод­на три­во­га:
Біль німий ме­не більше ля­кає,
Ніж всі гро­ми й злих сил пе­ре­мо­га.

РАЗ ЗІЙШЛИ­СЯ МИ СЛУ­ЧАЙ­НО...

Раз зійшли­ся ми слу­чай­но,
Говорили кілька хвиль -
Говорили так зви­чай­но,
Мов кра­яни, що не­чай­но
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я пи­тав про щось та­кеє,
Що й не варт бу­ло пи­тать,
Говрив щось про ідеї -
Та зовсім не те, не теє,
Що хотіло­ся ска­зать.
Звільна, сти­ха ти, о пані,
І роз­суд­но річ ве­ла;
Ми розс­та­лись, мов нез­нані,
А мені ти на про­щанні
І ру­ки не по­да­ла.
Ти кив­ну­ла го­ло­вою,
В сінях скри­ла­ся як стій;
Я ж мов одурілий стою
І без­си­лий за то­бою
Шлю в по­го­ню пог­ляд свій.
Чує сер­це, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут - от­се!
Два-три сло­ва, щирі, милі
І га­рячі, бу­ли б в силі
Задержать йо­го на все.
Чує сер­це, що прог­ра­на
Ставка вже не вер­не знов…
Щось ще­мить в душі, мов ра­на:
Се блідая, го­рем п'яна,
Безнадійная лю­бов.

ТВОЇ ОЧІ, ЯК ТЕ МО­РЕ...

Твої очі, як те мо­ре
Супокійне, світля­не;
Серця мо­го давнє го­ре,
Мов пи­лин­ка, в них то­не.
Твої очі, мов кри­ни­ця
Чиста на пер­ловім дні,
А надія, мов зірни­ця,
З них проб­лис­кує мені.
16.IV 1883


"НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО"

Як ти мог­ла ска­за­ти се так рівно,
Спокійно, твер­до? Як не зад­ри­жав
Твій го­лос в горлі, сер­це в твоїй груді
Биттям три­вож­ним не зглу­ши­ло ті
Слова страшні: "Не надійся нічо­го!"
Не надійся нічо­го! Чи ти знаєш,
Що ті сло­ва - най­тяж­чая про­ви­на,
Убійство сер­ця, ду­ху і ду­мок
Живих і не­на­род­же­них? Чи в те­бе
При тих сло­вах не во­рух­ну­лась совість?
Не надійся нічо­го! Зем­ле-ма­мо!
Ти, світе яс­ний? Тем­но­то нічна!
Зірки і лю­ди! Чим ви всі те­пер?
Чим я те­пер? О, чом не пил без­душ­ний?
Чом не той камінь, не во­да, не лід?
Тоді б не чув я пек­ла в своїй груді,
І в мізку моїм не вертів би нор
Черв'як не­си­тий, кров моя ки­пу­ча
В га­рячці лютій не дзво­ни­ла б вічно
Тих слів страш­них: "Не надійся нічо­го!"
Та ні, не вірю! Злу­да, злу­да все!
Живущої во­ди в напій мені
Ти до­ли­ла, а жар­том лиш ска­за­ла,
Що се от­ру­та. Бо за що ж би ти
Могла вби­вать у ме­не ду­шу й тіло?
Ні, ні, не вірю! В хви­лю ту, ко­ли
Уста твої ме­не вби­ва­ти ма­ли, -
Лице твоє бліде, три­вожні очі,
Вся стать твоя трем­тя­ча, мов мімо­за,
Все мо­ви­ло мені: "Не вір! Не вір!"
Ти доб­ра, щи­ра! О, не ошу­каєш
Мойого сер­ця гор­дості лус­кою!
Я зро­зумів те­бе! Ти доб­ра, щи­ра!
Лиш бурі світу, роз­ча­ро­вань му­ки
Заволокли те­бе отим ту­ма­ном.
І в серці своїм знов я чую си­лу
Розсіяти ту­ман той, теп­ло­тою
Чуття і жа­ром дум­ки поєдна­ти
Теб з жит­тям - і в відповідь тобі
Я кли­чу: "Надійсь і кріпись в борбі!"

Я НЕ НАДІЮСЬ НІЧО­ГО...

Я не надіюсь нічо­го
І нічо­го не ба­жаю -
Що ж, ко­ли жию і му­чусь,
Не вми­раю!
Що ж, ко­ли гляд­жу на те­бе
І не мо­жу не глядіти,
І люб­лю те­бе! Ку­ди ж те
Серце діти?
Усміх твій, не­на­че сон­це
Листя покрівля зе­ле­не,
А з'їдає штуч­ну крас­ку -
Смійся з ме­не!
Я не надіюсь нічо­го,
Але як ба­жан­ня спер­ти?
Не ба­жать жит­тя жи­во­му,
Тільки смер­ти?
Жиймо! Кож­де своїм шля­хом
Йдім, ку­ди судьба про­ва­дить!
Здиблемось ко­лись - то доб­ре,
А як ні - ко­му се ва­дить?

БЕЗМЕЖНЕЄ ПО­ЛЕ В СНІЖНО­МУ ЗА­ВОЮ...

Безмежнеє по­ле в сніжно­му за­вою,
Ох, дай мені об­ши­ру й волі!
Я сам се­ред те­бе, лиш кінь підо мною
І в серці нес­терпнії болі.
Неси ж ме­не, ко­ню, по чис­то­му по­лю,
Як ви­хор, що тут­ка гу­ляє,
А чень, уте­чу я від лю­то­го бо­лю,
Що сер­це моє роз­ри­ває.

НЕ МИ­НАЙ З ПО­ГОР­ДОЮ...

Не ми­най з по­гор­дою
І не смійсь, ди­тя!
Може, в тім осміянім
Суть тво­го жит­тя.
Може, в тім зне­ва­женім
Твого щас­тя карб,
Може, в тім по­горд­женім
Є лю­бові скарб.
Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам'яті
За докір гіркий.

Я НЕ КЛЯВ ТЕ­БЕ, О ЗО­РЕ...

Я не кляв те­бе, о зо­ре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і влас­не го­ре
Я терп­ли­во пе­реніс.
Та бо­юсь за те­бе ду­же,
Бо лю­бо - то мсти­вий бог;
Як од­но її зне­ва­жить,
Любить мститься на обох.
Як сміючись ти вби­ва­ла
Чистую лю­бов мою,
Чи ти зна­ла, що вби­ваєш
Все, чим в світі я жию?
Чи ти зна­ла, що руй­нуєш
Щастя влас­но­го підклад,
Те, чо­го жит­тя так ма­ло
Звикло вся­ко­му вділять?
Чи ти зна­ла, що не­ба­вом,
От мов раз мах­нуть пе­ром,
Ти не раз зап­ла­чеш гірко
За по­топ­та­ним доб­ром?

Я НЕ ЖА­ЛУ­ЮСЬ НА ТЕ­БЕ, ДО­ЛЕ...

Я не жа­лу­юсь на те­бе, до­ле:
Добре ти ве­ла ме­не, мов ма­ти.
Таж де хліб ро­ди­ти має по­ле,
Мусить плуг квітки з корінням рва­ти.
Важко плуг скри­пить у чорній скибі,
І квітки зітха­ють у ско­нан­ню…
Серце рвесь, ус­та німі, мов ри­би,
І ду­ша вглиб­ляєсь в лю­ту ра­ну.
А ти йдеш з сівнею й ти­хо сієш
В чорні ски­би й не­за­рослі ра­ни
Нове сім'я, новії надії,
І вди­хаєш дух жит­тя рум'яний.

ЕПІЛОГ

Розвійтеся з вітром, лис­точ­ки зів'ялі,
Розвійтесь, як ти­хе зітхан­ня!
Незгоєні ра­ни, нев­ти­шені жалі,
Завмерлеє в серці ко­хан­ня.
В зів'ялих лис­точ­ках хто мо­же вга­да­ти
Красу всю зе­ле­но­го гаю?
Хто взнає, який я чут­тя скарб ба­га­тий
В ті вбогії вірші вкла­даю?
Ті скар­би най­кращі душі мо­ло­дої
Розтративши мар­но, без тя­ми,
Жебрак оди­но­кий, на­зустріч не­долі
Піду я сум­ни­ми стеж­ка­ми.

ДРУГИЙ ЖМУ­ТОК (1895)

ПОЛУДНЕ.

Полудне.
Широкеє по­ле без­люд­не,
Довкола для ока й для ву­ха
Ні ду­ху!
Ні сліду лю­дей не ви­дать…
Лиш тра­ви, мов мо­ре хви­ляс­те,
Зелене, бар­вис­те, квітчас­те,
І свер­щи­ки в тра­вах тріщать.
Без впи­ну
За річкою геть у до­ли­ну,
І геть аж до синіх тих гір
Мій зір
Летить і в тиші по­то­пає,
У па­хо­щах дух спо­чи­ває, -
У ду­шу теп­ла до­ли­ває
Простір.
Втім - цить!
Яке ж то ти­хеньке ри­дан­ня
В повітрі, мов туж­не зітхан­ня,
Тремтить?
Чи се моє влас­неє го­ре?
Чи сер­це стре­па­ло­ся хо­ре?
Ах, ні! Се зда­ле­ка десь тільки
Доноситься го­лос сопілки.
І ось
На го­лос той сер­це моє по­тяг­лось,
В тім раю без краю во­но за­ри­да­ло
Без слів.
Тебе, моя зо­ре, во­но спо­га­да­ло,
І сти­ха до строю сопілки
Поплив із на­род­ним до спілки
Мій спів.

ЗЕЛЕНИЙ ЯВІР, ЗЕ­ЛЕ­НИЙ ЯВІР...

Зелений явір, зе­ле­ний явір,
Ще зе­леніша ива;
Ой між усіми дівча­тонька­ми
Лиш од­на мені ми­ла.
Червона ро­жа, чер­во­на ро­жа
Над усі квіти го­жа;
Не ба­чу рожі, не ба­чу рожі,
Лиш її лич­ка гожі.
Золоті зорі в не­беснім морі
Моргають се­ред ночі,
Та над всі зорі вни­зу і вгорі -
Її чорнії очі.
Голосні дзво­ни, срібнії то­ни,
Слух у них по­то­пає,
Та її го­лос - пше­нич­ний ко­лос,
Аж за сер­це ха­пає.
Широке мо­ре, ве­ли­ке мо­ре,
Що й кінця не ви­да­ти,
Та в моїм серці ще більше го­ре:
Я навік її втра­тив.

ОЙ ТИ, ДІВЧИ­НО, З ГОРІХА ЗЕР­НЯ...

Ой ти, дівчи­но, з горіха зер­ня,
Чом твоє сер­денько - ко­лю­че тер­ня?
Чом твої ус­тонька - ти­ха мо­лит­ва,
А твоє сло­во ост­ре, як брит­ва?
Чом твої очі ся­ють тим ча­ром,
Що то за­па­лює сер­це по­жа­ром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них за­ди­виться, й сон­ця не хо­че!
І чом твій усміх - для ме­не скру­та,
Серце бен­те­жить, як бу­ря лю­та?
Ой ти, дівчи­но, яс­ная зо­ре!
Ти мої ра­дощі, ти моє го­ре!
Тебе ки­да­ючи, лю­би­ти му­шу,
Тебе ко­ха­ючи, за­губ­лю ду­шу.

ЧЕРВОНА КА­ЛИ­НО, ЧО­ГО В ЛУЗІ ГНЕШ­СЯ?...

Червона ка­ли­но, чо­го в лузі гнеш­ся?
Чого в лузі гнеш­ся?
Чи світла не лю­биш, до сон­ця не пнеш­ся?
До сон­ця не пнеш­ся?
Чи жаль тобі цвіту на ра­дощі світу?
На ра­дощі світу?
Чи бурі боїшся, чи гро­му з бла­ки­ту?
Чи гро­му з бла­ки­ту?
Не жаль мені цвіту, не страш­но і гро­му,
Не страш­но і гро­му.
І світло люб­лю я, ку­па­юся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вго­ру не пну­ся, бо си­ли не маю,
Бо си­ли не маю.
Червоні ягідки до­до­лу схи­ляю,
Додолу схи­ляю.
Я вго­ру не пну­ся, я ду­бам не па­ра,
Я ду­бам не па­ра:
Та ти ме­не, ду­бе, отінив, як хма­ра.
Отінив, як хма­ра.

ОЙ ТИ, ДУ­БОЧ­КУ КУ­ЧЕ­РЯ­ВИЙ...

Ой ти, ду­боч­ку ку­че­ря­вий,
Ой, а хто ж те­бе ску­че­ря­вив?
Скучерявили густі ло­зи,
Підмили корінь дрібні сльози.
Скучерявили темні ночі,
Зранили сер­це чорні очі.
Чорнії очі, пиш­на вро­да,
Гордая мо­ва, не­по­го­да.
Гордая мо­ва - вітер зим­ний,
Вічна роз­лу­ка - жаль нест­рим­ний.
Вже ж моє сер­це сох­не, та­не,
Вже ж моя кра­са в'яне, в'яне.
Вже моя си­ла слаб­не, гнеться,
Вже мені вес­на не всміхнеться.
Падуть лис­точ­ки зв'ялі, зв'ялі -
От так і сам я впа­ду далі.
Решту кра­со­ти, реш­ту си­ли
Поріжуть жи­во острі пи­ли.
Острії пи­ли, людська зло­ба,
Стопче бай­дужість, як ху­до­ба.

Я НЕ ТЕ­БЕ ЛЮБ­ЛЮ, О НІ...

Я не те­бе люб­лю, о ні,
Моя хист­ка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не ли­ченько блідеє.
Не го­лос твій, що, мов дзвінок,
Мою бен­те­жить ду­шу,
І не твій хід, що кож­дий крок
Відчути сер­цем му­шу.
Не ті ус­та, з кот­рих вже я
Не вчую сло­ва лас­ки,
Не вид, в котрім ду­ша твоя
Виднієсь вся без мас­ки.
Не стать твою, не скром­ний стрій,
Котрим во­на впо­ви­та,
Не гар­монійний виг­ляд твій,
Мов пісня су­мо­ви­та.
Я не те­бе люб­лю, о ні,
Люблю я влас­ну мрію,
Що там у сер­деньку на дні
Відмалечку лелію.
Все, що да­ло мені жит­тя,
В кра­су пе­ре­топ­ляв я,
І всю кра­су, весь жар чут­тя
На неї пе­рел­ляв я.
Вона мій спів, во­на мій хліб!
Душа моя - аж див­но -
До неї, на­че той поліп,
Приссалась невідрив­но.
Усіми нер­ва­ми при­ляг
Мій дух до неї, ми­ла, -
І тут во­на - аж страх! аж страх!
Твій вид мені яви­ла.
Неначе блис­кав­ка яр­ка,
Що зра­зу сліпить очі,
Що враз і тішить, і ля­ка,
Ніч ро­бить з дня, день з ночі, -
Отак для ме­не був твій вид
І розкішшю й уда­ром;
Я чув: тут смерть моя си­дить,
Краси впо­ви­та ча­ром.
Я чув, і з жа­ху весь тремтів,
І розкішшю впи­вав­ся;
Від те­бе геть тікать хотів,
Круг те­бе все сну­вав­ся.
Мов той Іксіон, впле­те­ний
У ко­ле­со-ка­туш­ку,
Так рік за ро­ком му­чусь я,
І біль мою жре ду­шу.
І дар­мо ліку я шу­кав
На сю свою хо­ро­бу;
Кого зрад­ли­вий сфінкс піймав,
Не пус­тить аж до гро­бу.
Ні, не те­бе я так люб­лю,
Люблю я влас­ну мрію!
За неї смерть собі зроб­лю,
Від неї одурію.

В ВАГОНІ

Мов спо­ло­ха­на, без тя­ми,
Так зем­ля з-під моїх ніг
Утіка - стов­пи, сме­ре­ки
Гонять, тільки миг-миг-миг.
Наче по­лот­но прос­тер­те
Велетенськая ру­ка
Враз стя­га, так лан за ла­ном,
Сад за са­дом утіка.
Тільки я стою, та зорі,
Що ви­со­ко там го­рять,
Не втіка­ють, мов на до­каз,
Що є в світі стійкість, лад.
І сміються вічні зорі,
Іронічно ми­го­тять;
"Ми і ти! - неп­рав­да? - до­каз,
Що є в світі стійкість, лад!"

ЧОГО ЯВ­ЛЯЄШСЯ МЕНІ...

Чого яв­ляєшся мені
У сні?
Чого звер­таєш ти до ме­не
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов кри­ниці дно сту­де­не?
Чому ус­та твої німі?
Який докір, яке страж­дан­ня,
Яке нес­пов­не­не ба­жан­ня
На них, мов за­ре­во чер­во­не,
Займається і зно­ву то­не
У тьмі?
Чого яв­ляєшся мені
У сні?
В житті ти мною згор­ду­ва­ла,
Моє ти сер­це надірва­ла,
Із нього виз­ва­ла одні
Оті ри­дан­ня го­лосні -
Пісні.
В житті ме­не ти й знать не знаєш,
Ідеш по ву­лиці - ми­наєш,
Вклонюся - навіть не зир­неш
І го­ло­вою не кив­неш,
Хоч знаєш, знаєш, доб­ре знаєш,
Як я люб­лю те­бе без тя­ми,
Як му­чусь дов­ги­ми но­ча­ми
І як літа вже за літа­ми
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здав­люю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік ту­жи­ти -
Не жи­ти.
Так най те сер­це, що в тур­боті,
Неначе пер­ла у бо­лоті,
Марніє, в'яне, за­си­ха, -
Хоч в сні на вид твій ожи­ває,
Хоч в жа­ло­щах живіше грає,
По-людськи вільно відди­ха,
І то­го ди­ва зо­ло­то­го
Зазнає, щас­тя мо­ло­до­го,
Бажаного, страш­но­го то­го
Гріха!

ОТСЕ ТАЯ СТЕ­ЖЕЧ­КА...

Отсе тая сте­жеч­ка,
Де дівчи­на йшла,
Що з мой­ого сер­деч­ка
Щастя унес­ла.
Ось ту­ди пішла во­на
Та гу­ля­ючи,
З іншим своїм люб­чи­ком
Розмовляючи.
За її сліда­ми я,
Мов бе­зум­ний, біг,
Цілував з сльоза­ми я
Пил із її ніг.
Наче по­то­па­ючий
Стебелиночку,
Зір мій вид її ло­вив
На хви­ли­ноч­ку.
І мов ну­рок пер­ли ті
На морсько­му дні,
Сквапно так мій слух ло­вив
Всі сло­ва її.
Отсе тая сте­жеч­ка
Ізвивається,
А у ме­не сер­денько
Розриваєтьтся.
Залягло на дні йо­го
Те важ­ке чут­тя:
Тут навіки згуб­ле­ний
Змисл тво­го бут­тя.
Все, що най­до­рож­чеє,
Найулюблене,
Чим ду­ша жи­ва бу­ла,
Тут за­губ­ле­не!
Чим ду­ша жи­ва бу­ла,
Чим пи­ша­ла­ся…
Отсе тая сте­жеч­ка,
Щоб за­па­ла­ся!

ЯКБИ ЗНАВ Я ЧА­РИ, ЩО СПИ­НЯ­ЮТЬ ХМА­РИ...

Якби знав я ча­ри, що спи­ня­ють хма­ри,
Що два сер­ця мо­жуть ізвес­ти до па­ри,
Що ла­ма­ють пу­та, де ду­ша за­ку­та,
Що в по­жи­ву ни­ми зміниться от­ру­та!
То те­бе би, ми­ла, об­да­ла їх си­ла,
Всі би в твоїм серці іскри по­га­си­ла.
Всі дум­ки й ба­жан­ня за од­ним уда­ром.
Лиш од­на лю­бов би ви­бух­ла по­жа­ром,
Обняла б дос­то­ту всю твою істо­ту,
Мислі б всі по­жер­ла, всю твою тур­бо­ту, -
Тільки мій там об­раз і ясніє й гріє…
Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!
Якби був я ли­цар і мав пан­цир доб­рий,
І над всіх був сильнй і над всіх хо­роб­рий,
Я би з пе­ре­мо­ги во­ро­ги під но­ги,
Що мені до те­бе не да­ють до­ро­ги!
Я б до­бувсь до те­бе че­рез му­ри й стіни,
Я по­бив би смо­ки, роз­ме­тав руїни,
Я б здо­був всі скар­би, що їх криє мо­ре,
І до ніг би твоїх по­ло­жив, о зо­ре!
Де б те­бе не скри­то, я б зла­мав верії.
Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!
Якби я не ду­рень, що лиш в ду­мах кис­не,
Що співа і пла­че, як біль сер­це тис­не,
Що бу­ду­ще ба­чить людське і на­род­не,
А в су­часнім блу­дить, як ди­тя го­лод­не,
Що із не­ба ло­вить зорі зо­лотії,
Але до дівчи­ни прис­ту­пить не вміє, -
Ідеали ба­чить геть десь за го­ра­ми,
А жи­веє щас­тя з рук пус­тив без тя­ми
І те­пер, запізно, пла­че і дуріє -
Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

ЩО ЩАС­ТЯ? СЕ Ж ІЛЮЗІЯ...

Що щас­тя? Се ж ілюзія,
Се при­вид, тінь, ома­на…
О ти, ілюзіє моя,
Зрадлива і ко­ха­на!
Кринице ра­дощів, чут­тя
Ти ча­роч­ко хрус­тальна!
Омано дум, мо­го жит­тя
Ти по­мил­ко фа­тальна!
Я хтів зло­вить те­бе, ось-ось,
Та враз опа­ли кри­ла:
З то­бою жить не до­ве­лось,
Без те­бе жить не­си­ла.
З то­бою жить - важ­ка ле­жить
Завада поміж на­ми;
Без те­бе жить - весь вік ту­жить
І дня­ми, і но­ча­ми.
Нехацй ти тінь, що ги­не десь,
Мана, лу­да - од­на­че
Чому ж без те­бе сер­це рвесь,
Душа бо­лить і пла­че?
Нехай ти тінь, ма­на, дім з карт
І мрія мо­ло­де­ча,
Без те­бе жить - безг­луз­дий жарт,
І світ весь - по­рож­не­ча.
Як той Шлеміль, що стра­тив тінь,
Ходжу я, мов зак­ля­тий,
Весь світ не го­ден за­пов­нить
Мені твоєї стра­ти.

ЯК ПО­ЧУЄШ ВНОЧІ КРАЙ СВОЙ­ОГО ВІКНА...

Як по­чуєш вночі край свой­ого вікна,
Що щось пла­че і хли­пає важ­ко,
Не три­вож­ся зовсім, не збав­ляй собі сна,
Не ди­ви­ся в той бік, моя пташ­ко.
То не та си­ро­та, що без ма­ми блу­ка,
Не го­лод­ний жеб­рак, моя зірко.
Се роз­пу­ка моя, нев­ти­ши­ма тос­ка,
Се лю­бов моя пла­че так гірко.
Так про­щай же, про­щай, не че­кай більш вес­ни,
Коли бу­дуть цвісти вер­бо­ло­зи.
І вос­таннє тобі, замість слів про лю­бов,
Посилаю я му­ки і сльози.
Так про­щай же, про­щай, не че­кай більш вес­ни,
Будь щас­ли­ва, ве­се­ла, як завж­ди.
Що бу­ло - схо­ро­ню аж у сер­це на дно…
Не шу­кай між людьми більше прав­ди.

СИПЛЕ, СИП­ЛЕ, СИП­ЛЕ СНІГ...

Сипле, сип­ле, сип­ле сніг.
З не­ба сірої бе­зодні
Міріадами ле­тять
Ті ме­те­ли­ки хо­лодні.
Одностайні, мов жу­ра,
Зимні, мов ли­хая до­ля,
Присипають все жит­тя,
Всю кра­су лугів і по­ля.
Білий ки­лим за­бут­тя,
Одубіння, отупіння
Все пок­рив, стис­кає все
До най­глиб­шо­го коріння.
Сипле, сип­ле, сип­ле сніг,
Килим важ­че на­ля­гає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слаб­не, по­га­сає.

ТРЕТІЙ ЖМУ­ТОК (1896)

ПОКОЇК І КУХ­НЯ, ДВА ВІКНА В ПАР­ТЕРІ...

Покоїк і кух­ня, два вікна в пар­тері,
На вікнах з квітка­ми ва­зон­ки,
В по­кою два ліжка, підхи­лені двері,
Над вікна­ми білі зас­лон­ки.
На стінах го­дин­ник, п'ять-шість фо­тог­рафій,
Простенька ко­мо­да під му­ром,
Насеред по­кою стіл круг­лий, нак­ри­тий
І лам­па на нім з аба­жу­ром.
На кріслі при ньому си­дить моє щас­тя,
Само, у туж­ливій за­думі:
Когось до­жи­дає, чийсь хід, ма­буть, ло­вить
У ву­личнім га­морі й шумі.
Когось до­жи­дає… Та вже ж не для ме­не
В очах її світло те бли­ма!
Я, су­мер­ком вкри­тий, на ву­лиці стою,
У рай той зак­рав­ся очи­ма.
Ось тут моє щас­тя! Як близько! Як близько!
Та як же ж да­ле­ко навіки!
І крається сер­це, та ви­сох­ли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чо­ло я в до­лоні зціпив­ши,
Втікаю від ти­хої ха­ти,
Мов ра­не­ний звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй бер­лозі зди­ха­ти.

Я ХТІВ ЖИТ­ТЮ КІНЕЦЬ ЗРО­БИТЬ...

Я хтів жит­тю кінець зро­бить,
Марну луш­пи­ну геть роз­бить,
Хотів зу­сил­лям влас­них рук
Здобути вихід з страш­них мук,
Хотів я вир­ваться з яр­ма
Твойого ча­ру - та дар­ма!
Зусиллям всім не­пе­рекір
У мні трус­ли­вий, підлий звір
Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя, -
Сліпая при­вич­ка жит­тя,
Прив'язання до тих кутів,
Де я не жив, а жи­вотів,
До праці, що з'їдає дни,
А замість рож дає тер­ни,
До то­го краю, що, мов смок,
Із сер­ця ссе най­кра­щий сок,
Аж висх­не віра в нім жи­ва, -
Тоді от­ру­ти до­ли­ва.
Я чую се - не вар­то жить,
Життям не вар­то до­ро­жить,
Тебе ут­ра­тив­ши навік,
Я чую се - єди­ний лік,
Се кулька в лоб. Та що ж, хит­ка
Не піднімається ру­ка.
Увесь свій жаль, увесь свій біль
Хтів я в од­ну звер­ну­ти ціль,
В один набій страш­ний, як грім,
Зібрать свою всю си­лу в нім
І ви­лить го­лос­но, мов дзвін,
Остатній спів, страш­ний проклін,
Такий проклін, щоб мерз­ла кров,
В не­на­висть зсти­ла­ся лю­бов,
Змінялась радість в тем­ний сум,
І щоб кра­си не ба­чив ум,
І що­би уст цу­рав­ся сміх,
І від повік би сон відбіг,
Тюрмою б весь зро­бив­ся світ
І в лоні ма­ми гиб би плід -
І сей проклін, ду­ше моя,
Хотів на те­бе ки­нуть я
За насміх твій, за весь твій чар,
За той бо­лю­чий, кля­тий дар -
З тер­но­вих ко­лю­чок бу­кет.
Та в серці мой­ому по­ет
Бунтуєсь, пла­че, мов ди­тя,
Для нього ти кра­са жит­тя,
Струя чут­тя, пісень по­ра -
Проклін у горлі зав­ми­ра.

ТРИЧІ МЕНІ ЯВ­ЛЯ­ЛА­СЯ ЛЮ­БОВ...

Тричі мені яв­ля­ла­ся лю­бов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхан­ня й мрій ут­ка­на, із обс­нов
Сріблястих, мов ме­те­лик, підлетіла.
Купав її в ро­же­вих блис­ках май,
На пур­пу­ровій хмарі вранці сіла
І ба­чи­ла дов­ко­ла рай і рай!
Вона бу­ла не­вин­на, як ди­ти­на,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Явилась дру­га - гор­дая кня­ги­ня,
Бліда, мов місяць, ти­ха та сум­на,
Таємна й не­дос­туп­на, мов свя­ти­ня.
Мене ру­кою зим­ною во­на
Відсунула і шеп­ну­ла таємно:
"Мені не жить, тож най ум­ру од­на!"
І мовч­ки щез­ла там, де вічно темн­но.
Явилась тре­тя - жен­щи­на чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,
Впивається її кра­сою зір.
То ра­зом страх бе­ре, ду­ша хо­ло­не
І си­ла розп­ли­вається в простір.
Спершу я ду­мав, що бо­кує, то­не
Десь в тіні, що на ме­не й не зир­не -
Та враз мов бух­ло по­лум'я чер­во­не.
За са­ме сер­це вхо­пи­ла ме­не,
Мов сфінкс, у ду­шу кігтя­ми вп'яли­лась
І смок­че кров, і геть спокій же­не.
Минали дні, я ду­мав: на­си­ти­лась,
Ослабне, щез­не… Та дар­ма! Дар­ма!
Вона ме­не й на хви­лю не пус­ти­лась,
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтя­ми не по­ки­да стис­ка­ти;
То знов про­ки­несь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втра­ти,
І око в око за­зи­ра мені.
І дивні іскри по­чи­на­ють гра­ти
В її очах - такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж сер­це сти­не.
І ра­зом щось та­ке в них там на дні
Ворушиться со­лод­ке, ме­лодійне,
Що за­бу­ваю ра­ни, біль і страх,
В марі тій ба­чу рай, доб­ро єди­не.
І дар­мо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, яс­но чую,
Як сте­литься мені в бе­зод­ню шлях
І як я ним у пітьму по­манд­рую.

НАДХОДИТЬ НІЧ. БО­ЮСЬ Я ТОЇ НОЧІ!...

Надходить ніч. Бо­юсь я тої ночі!
Коли дов­ко­ла світ увесь зас­не,
Я тільки сам замк­нуть не мо­жу очі:
Загиб спокій, і сон ми­на ме­не.
Я сам сид­жу і ри­юсь в своїй рані,
І пла­чу й ту­жу, пла­чу і кле­ну,
І мрії всі ле­тять, біжать, мов п'яні,
До неї! Ба­чать лиш її од­ну.
І ба­читься, що з мріями оти­ми
Й ду­ша моя ле­тить із тіла геть;
І щось, не­мов кри­латі се­ра­фи­ми,
Несе її - і чую я їх лет.
До ме­не ж безг­ра­нич­ная три­во­га,
Бліда роз­пу­ка підсідає вмить,
І чорні ду­ми, мов з фор­ту­ни ро­га,
На ме­не ллє, щоб світ мені затьмить.
І ба­читься, що я в якійсь бе­зодні,
Де хо­лод, слизь і вітер, тем­но скрізь,
І ви­ють звірі, люті та го­лодні,
І стог­не бір, і гіллям б'ється ліс.
Ось на роз­путті я стою пус­то­му
І весь трем­чу, га­дю­ка сер­це ссе,
Не вид­но шля­ху, тільки го­лос гро­му
Якусь пог­ро­зу ди­кую не­се.
І я без­сильний, хо­рий, і уто­ма,
Мов мли­но­ве каміння, тис­не грудь, -
Бездомний - я ба­жав би бу­ти до­ма,
В теплі ба­жав би, в щасті відітхнуть.
Я, що так дов­го, га­ря­че ко­хаю
І за лю­бов знай­шов по­гор­ду й глум,
Бажаю хоч на хви­лю бу­ти в раю,
Обнять те­бе, ціль моїх мрій і дум.
Обнять те­бе, до сер­ця при­гор­ну­ти,
Із твоїх уст со­лод­кий нек­тар пить,
В твоїх очах ду­шею по­то­ну­ти,
В твоїх обіймах зги­нуть і ожить.
Та дощ січе, скри­пить об­мок­ле гілля,
Вихри ре­вуть: "Дар­ма! Дар­ма! Дар­ма!"
І за­рев­ло ска­же­не бо­жевілля
У серці: "Ні! Чи ж ви­хо­ду не­ма?
Ні! Му­сить буть! Не хо­чу по­ги­ба­ти,
Не знав­ши хоч на хви­леч­ку її!
Хоч би прий­шлось і чор­ту ду­шу да­ти,
А спов­няться ба­жан­ня всі мої!"
І чую, як при тих сло­вах із ме­не
Обпало щось, мов лис­тя, мов кра­са,
А щось вли­ло­ся тем­не і сту­де­не, -
Се віра в чор­та, віра в чу­де­са.

ЧОРТЕ, ДЕ­МО­НЕ РОЗ­ЛУ­КИ...

Чорте, де­мо­не роз­лу­ки,
Несповнимих ди­ких мрій,
Недрімаючої му­ки
І несп­равд­же­них надій!
Слухай го­ло­су роз­пу­ки!
Буду раб, не­вольник твій,
Весь тобі віддам­ся в ру­ки,
Лиш те сер­це зас­покій!
Враз з то­бою на страж­дан­ня
Я го­тов навік піти, -
Лиш од­но мені ба­жан­ня
Заспокій те­пе­ра ти.
За один її цілу­нок
Най го­рю сто ти­сяч літ!
За лю­бов її і лас­ку
Дам я не­бо, рай, весь світ.

І ВІН ЯВИВСЬ МЕНІ. НЕ ЯК МА­РА РО­ГА­ТА...

І він явивсь мені. Не як ма­ра ро­га­та,
З ко­пи­та­ми й хвос­том, як вис­ни­ла ба­га­та
Уява давніх літ,
А як приємний пан в плащі і пе­ле­рині,
Що десь йо­го я чув учо­ра або нині, -
Чи жид, чи єзуїт.
Спинивсь. Ли­ця йо­му у пітьмі не ви­да­ти.
Зареготавсь та й ну ме­не в пле­че плес­ка­ти.
"Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!
Ось новість! Куріоз! Ось ди­во при­род­ни­че!
Пан раціоналіст, без­бож­ник - чор­та кли­че!
Ще й ду­шу на­пи­ха!
Мій пан­цю, ад­же ж ви не віруєте в бо­га!
Я ще не­дав­но чув край ва­шо­го по­ро­га -
Підслухую не раз -
Як го­ло­си­ли ви так прос­то конфіскабль:
"Ne cro­yant pas au Di­eu je ne cro­ye pas au di­ab­le!"
Що ж ста­лось нині з вас?
Невже ж я - а, par­don, що за­раз не предс­та­вивсь!
Та ду­маю, що ви, хто я є, до­га­да­лись -
Невже ж я ближ­чий вам
Чи мож­ливіший вам зда­юсь від па­на бо­га?
Чи лег­ша вам зда­лась до са­та­ни до­ро­га,
Аніж на не­бо там?
Спасибі вам за се довір'я! Ро­зумію!
У вас ба­жан­няі є, ви стра­ти­ли надію,
Сказали: як біда,
То хоч до жи­да йди, чи пак до чор­та; що там,
Що стільки літ йо­го міша­ли ви з бо­ло­том,
Кричали: чорт — лу­да!
Ось ба­чи­те, ку­ди ве­де не­ос­то­рожність!
Ускочили в та­ке, що хоч вда­ряй­сь в по­божність
Або до чор­та в путь!
Та ще й з ду­шею! Ах! Да­руй­те за не­чемність!
Сміяться му­шу знов. Пе­кельна се приємність
Від вас про ду­шу чуть.
Сто ти­сяч літ горіть го­тові? Ха-ха! Дру­же!
Се спо­рий шмат ча­су! А ще не­дав­но ду­же
Чи не ка­за­ли ви:
"Душа - то нервів рух?" Зна­чить, за­ги­нуть нер­ви,
То і душі ка­пут! То як же се те­пер ви
Згубили з го­ло­ви?
І що ж, скажіть мені, офер­та ва­ша вар­та?
Се ж в га­зар­довій грі фіктив­на, кепська кар­та.
Чи чес­но се, скажіть?
Вам хо­чесь те і те… конк­рет­не, а мені ви
Даєте пшик. Се стид! Не ду­мав, що такі ви,
І з чор­том так не слід!
А втім, го­луб­чи­ку, офер­та ва­ша пізна!
Та ва­ша ду­шенька - се корш­ма та заїзна, -
Давно в ній наш нічліг.
Чи я дур­ний у вас доб­ро те ку­пу­ва­ти,
Що й без ку­по­ван­ня шви­денько бу­ду ма­ти
Без кло­потів усіх!
І знай­те ще од­но. Ота, що так за нею
Ви по­би­ваєтесь і му­чи­тесь ду­шею,
Є на­ша теж як­раз.
Спішіться ж, па­ноч­ку, до пек­ла, як до ба­лю!
Там влас­но­руч­но сам віддам вам ва­шу кра­лю.
Au re­vo­ir у нас!"
Ще раз за­ре­го­тавсь і по плечі ле­генько
Мене він пок­ле­пав та й геть пішов шви­денько,
Мов пильне діло мав.
А я сто­яв, мов стовп, ли­це моє горіло,
Стид ду­шу жер; замість до­буть, на що кортіло,
Я ще від чор­та об­лиз­ня спіймав!

МАТІНКО МОЯ РІДНЕ­СЕНЬКА!...

Матінко моя рідне­сенька!
В не­щас­ний час, у го­ди­ну ли­ху
Ти по­ро­ди­ла ме­не на світ!
Чи в тяжкім грісі ти по­ча­ла ме­не,
Чи прок­ляв ме­не в твоїм лоні хто,
Чи лиш до­ля отак на­до мною смієсь?
Не да­ла ти мені чарівної кра­си,
Не да­ла мені си­ли, щоб стіни ва­лить,
Не да­ла мені ро­ду по­чес­но­го.
Ти пус­ти­ла ме­не си­ро­тою у світ,
Ти да­ла ще мені три не­долі в наділ,
Три не­долі важкі, невідступнії.
Що од­на не­до­ля - то сер­це м'яке,
То співацькеє сер­це враз­ли­веє,
На кра­су, на доб­ро по­дат­ли­ве.
А що дру­га не­до­ля - то хлопський рід,
То по­горд­же­ний рід, за­му­ро­ва­ний світ,
То зат­роєний хліб, безс­лав­ний гріб.
А що тре­тя не­до­ля - то гор­да ду­ша,
Що ніко­го не впус­тить до сво­го нут­ра,
Мов за­пер­тий огонь, са­ма в собі зго­ра,
Матінко моя рідне­сенька!
Не ту­жи ти за мною, не плач в са­моті,
Не кле­ни, як по­чуєш, що я зро­бив!
Не су­муй, що прий­деться самій до­жи­вать,
Що прий­деться самій у гріб ля­гать,
Що не бу­де ко­му очей за­ту­лить!
Не кле­ни своє бідне, без­си­ле ди­тя!
Доки міг, то я тяг сю тач­ку жит­тя,
Та те­пер я зла­мав­ся і збив­ся з пут­тя!
Я не мо­жу, не мо­жу спи­ни­ти то­го,
Що, мов чор­ная хма­ра, на ме­не йде,
Що, мов бу­ря, зда­ле­ка шу­мить-гу­де!
Я не хо­чу на світі за­ва­дою буть,
Я не хо­чу вдуріть і жив­цем озвіріть -
Радше тем­ную ніч, аніж світло зустріть!

ПІСНЕ, МОЯ ТИ ПІДСТРЕ­ЛЕ­НА ПТАШ­КО...

Пісне, моя ти підстре­ле­на пташ­ко,
Мусиш за­мовк­нуть і ти.
Годі ри­да­ти і пла­ка­ти тяж­ко,
Час нам зо сце­ни зійти.
Годі вглиб­ляться у ра­ну зат­ру­тую,
Годі бла­гать о лю­бов.
З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою
Капає з сер­денька кров.
З кож­дою стро­фою, з кож­дою ну­тою
Слабшає відгомін твій…
Пісне, на­поєна го­рем-отру­тою,
Час тобі вже на спокій.

ДУША БЕЗС­МЕРТ­НА! ЖИТЬ ВІКОВІЧНО ЇЙ!...

Душа безс­мерт­на! Жить віковічно їй!
Жорстока дум­ка, ди­ка фан­тазія,
Лойоли гідна і Торк­ве­ма­ди!
Серце хо­ло­не і тьмиться ро­зум.
Носити вічно в серці ли­це твоє,
І знать, що з дру­гим зв'яза­на вічно ти,
І ба­чить з ним те­бе й то­ми­тись -
Ох, навіть рай мені пек­лом ста­не!
Творця хва­ли­ти? За що хва­ли­ти йо­го?
Що в моїм серці сей роз­па­лив огонь
І в насміх приз­на­чив роз­лу­ку?
Рай по­ка­зав і затріснув бра­му!
Та па­ну бо­гу я не хо­чу блюз­нить,
Бо по­що вірних щирі чут­тя драз­нить?
Мов ак­тор той, ме­чем ма­ха­ти
На па­пе­ровії стра­хо­пу­ди?
Я не ро­ман­тик. Міфо­логічний дим
Давно розвіявсь із го­ло­ви мені;
Мене не тішать ані стра­шать
Привиди давньої віри млисті.
Бо що ж є Дух той? Сам чо­ловік йо­го
Создав з нічо­го, в кождій порі й землі
Дає йо­му свою по­до­бу,
Сам собі па­на й ти­ра­на тво­рить.
Одно лиш вічне без по­чат­ку й кінця,
Живе і сильне, - се є ма­терія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі бо­ги, всі Ас­тар­ти й Яг­ве.
Безмірне мо­ре, що за­пов­ня простір,
А в то­му морі вир повс­тає сям-там -
Се пла­не­тар­ная сис­те­ма, -
Вир той бур­лить, і кле­ко­че, й б'ється.
В тім вирі хвилі - сон­це, пла­не­ти є,
В них міліарди бомблів дрібних ки­шать,
А в кождім бомблі щось там мріє,
Міниться, піниться, по­ки не прис­не.
Се наші мрії, се на­ша свідомість,
Дрібненький бомб­лик в вирі ма­терії.
Та бомблі зги­нуть, вир утих­не,
Щоб зак­ру­титься знов десь-інде.
Безцільно, вічно кру­го­во­рот от­сей
Іде і йти­ме; сон­ця, пла­нет ря­ди
І інфу­зорії дрібненькі,
Всьому од­на­ко­ва тут до­ро­га.
Лише ма­ленькі бомб­ли­ки людськії,
Що в них час­тин­ка ви­ру відби­ла­ся,
Міркують, му­чаться, ба­жа­ють
Вічності мо­ре вмісти­ти в собі.
І уяв­ля­ють вічність на об­раз свій,
Дають свій виг­ляд, влас­ну по­до­бу їй,
А там ля­ка­ються, мов діти,
Мар, що по­ро­ди­ла їх уява.
Я не ди­ти­на, я не ля­ка­юсь мар,
Неначе в'язень з до­му тор­тур і кар,
Душа моя на во­лю рветься
В ма­ми ма­терії лоні всну­ти.
Бажає бомб­лик прис­ну­ти радісно,
Згасить бо­лю­чу іскор­ку - свідомість,
З людст­ва свой­ого ні пи­лин­ки
В вічність не хо­че нес­ти з со­бою.

Оглавление

  • ПЕРШИЙ ЖМУ­ТОК (1886-1893)
  •   НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕ­НЕ ДО ТЕ­БЕ ТЯГ­НЕ...
  •   НЕ БО­ЮСЬ Я НІ БО­ГА, НІ БІСА...
  •   РАЗ ЗІЙШЛИ­СЯ МИ СЛУ­ЧАЙ­НО...
  •   ТВОЇ ОЧІ, ЯК ТЕ МО­РЕ...
  •   "НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО"
  •   Я НЕ НАДІЮСЬ НІЧО­ГО...
  •   БЕЗМЕЖНЕЄ ПО­ЛЕ В СНІЖНО­МУ ЗА­ВОЮ...
  •   НЕ МИ­НАЙ З ПО­ГОР­ДОЮ...
  •   Я НЕ КЛЯВ ТЕ­БЕ, О ЗО­РЕ...
  •   Я НЕ ЖА­ЛУ­ЮСЬ НА ТЕ­БЕ, ДО­ЛЕ...
  •   ЕПІЛОГ
  • ДРУГИЙ ЖМУ­ТОК (1895)
  •   ПОЛУДНЕ.
  •   ЗЕЛЕНИЙ ЯВІР, ЗЕ­ЛЕ­НИЙ ЯВІР...
  •   ОЙ ТИ, ДІВЧИ­НО, З ГОРІХА ЗЕР­НЯ...
  •   ЧЕРВОНА КА­ЛИ­НО, ЧО­ГО В ЛУЗІ ГНЕШ­СЯ?...
  •   ОЙ ТИ, ДУ­БОЧ­КУ КУ­ЧЕ­РЯ­ВИЙ...
  •   Я НЕ ТЕ­БЕ ЛЮБ­ЛЮ, О НІ...
  •   В ВАГОНІ
  •   ЧОГО ЯВ­ЛЯЄШСЯ МЕНІ...
  •   ОТСЕ ТАЯ СТЕ­ЖЕЧ­КА...
  •   ЯКБИ ЗНАВ Я ЧА­РИ, ЩО СПИ­НЯ­ЮТЬ ХМА­РИ...
  •   ЩО ЩАС­ТЯ? СЕ Ж ІЛЮЗІЯ...
  •   ЯК ПО­ЧУЄШ ВНОЧІ КРАЙ СВОЙ­ОГО ВІКНА...
  •   СИПЛЕ, СИП­ЛЕ, СИП­ЛЕ СНІГ...
  • ТРЕТІЙ ЖМУ­ТОК (1896)
  •   ПОКОЇК І КУХ­НЯ, ДВА ВІКНА В ПАР­ТЕРІ...
  •   Я ХТІВ ЖИТ­ТЮ КІНЕЦЬ ЗРО­БИТЬ...
  •   ТРИЧІ МЕНІ ЯВ­ЛЯ­ЛА­СЯ ЛЮ­БОВ...
  •   НАДХОДИТЬ НІЧ. БО­ЮСЬ Я ТОЇ НОЧІ!...
  •   ЧОРТЕ, ДЕ­МО­НЕ РОЗ­ЛУ­КИ...
  •   І ВІН ЯВИВСЬ МЕНІ. НЕ ЯК МА­РА РО­ГА­ТА...
  •   МАТІНКО МОЯ РІДНЕ­СЕНЬКА!...
  •   ПІСНЕ, МОЯ ТИ ПІДСТРЕ­ЛЕ­НА ПТАШ­КО...
  •   ДУША БЕЗС­МЕРТ­НА! ЖИТЬ ВІКОВІЧНО ЇЙ!...