Борислав сміється [Іван Якович Франко] (fb2) читать онлайн

I

Сонце до­ся­га­ло вже по­луд­ня. Го­дин­ник на ра­ту­ше­вiй ве­жi ви­бив швид­ко i плач­ли­во оди­над­ця­ту го­ди­ну. Вiд гро­мад­ки ве­се­лих, гар­но пов­би­ра­них па­нiв-оби­ва­те­лiв дро­го­бицьких, що про­ход­жу­ва­ли­ся по план­тах ко­ло кос­те­ла в тi­нi цвi­ту­чих каш­та­нiв, вiд­дi­лив­ся пан бу­дов­ни­чий i, ви­ма­ху­ючи блис­ку­чою па­лич­кою, пе­рей­шов че­рез ули­цю до ро­бiт­ни­кiв, за­ня­тих при но­во­роз­по­ча­тiй бу­до­вi.

- Ну, що ж, май­стер, - крик­нув вiн, не до­хо­дя, - го­то­вi ви вже раз?

- Все го­то­во, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го.

- Ну, то ка­жiть же вда­ри­ти даст!

- Добре, про­шу па­на! - вiд­по­вiв май­стер i, обер­та­ючи­ся до по­мiч­ни­ка, що сто­яв по­бiч нього i до­кiн­чу­вав об­тi­су­ва­ти ве­ли­чез­ну фун­да­мен­то­ву бри­лу по­пе­лiвсько­го пi­ща­ни­ка, ска­зав: - Ану, Бе­не­дю, ту­ма­не який­сь! Не чуєш, що пан бу­дов­ни­чий ка­жуть раст би­ти?.. Жи­во!

Бенедьо Си­ни­ця ки­нув з рук ос­карб i пос­пi­шив спов­ни­ти май­ст­рiв роз­каз. Пе­рес­ка­ку­ючи че­рез роз­ки­да­не кру­гом ка­мiн­ня, за­ди­хав­шись i по­си­нiв­ши з на­ту­ги, вiн бiг, що бу­ло мо­цi в йо­го тон­ких, мов скi­пи, но­гах, iд ви­со­ко­му пар­ка­но­вi. На пар­ка­нi за­вi­ше­на бу­ла на двох мо­туз­ках дош­ка, а по­бiч неї на та­ких же мо­туз­ках ви­сi­ли двi де­рев'янi дов­беньки, кот­ри­ми би­то о дош­ку. Се був при­лад, кот­рим да­ва­лось знак, ко­ли по­чи­на­ти або кiн­ча­ти ро­бо­ту. Бе­недьо, до­бiг­ши до пар­ка­на, хо­пив дов­беньки в обi ру­ки i з усеї си­ли заг­ри­мав ни­ми о дош­ку.

"Капать! ка­лать! ка­лать!" - роз­да­ло­ся ра­дiс­не, го­лос­не гав­кан­ня "де­рев'яної су­ки". Так му­ля­ри зва­ли об­ра­зо­во сесь при­лад. "Ка­лать! ка­лать! ка­лать!" - гри­мо­тiв Бе­недьо без упи­ну, всмi­ха­ючись до дош­ки, кот­ру так не­ми­ло­серд­но ка­ту­вав. А всi му­ля­ри, за­ня­тi кру­гом на ши­ро­кiм пла­цу: хто те­сан­ням ка­мiн­ня на фун­да­мен­ти, хто га­шен­ням вап­на в двох гли­бо­ких чо­ти­риг­ран­них вап­няр­ках, усi ко­па­тiльни­ки, що ко­па­ли ями пiд пiд­ва­ли­ни, тес­лi, що вза­дi, мов жов­ни, цю­ка­ли, об­тi­су­ючи здо­ро­вен­нi яли­цi та ду­бо­ве ди­лин­ня, тра­чi, що рi­за­ли тер­ти­цi руч­ни­ми пи­ла­ми, цег­ля­рi, що скла­да­ли в сто­си свi­жо при­ве­зе­ну цег­лу, - весь той рiз­но­род­ний ро­бу­чий люд, що сну­вав­ся, мов му­раш­ки, по пла­цу, дви­га­ючи, цю­ка­ючи, хи­та­ючись, стог­ну­чи, по­ти­ра­ючи ру­ки, жар­ту­ючи та ре­го­чу­чись, - усi зу­пи­ни­ли­ся i пе­рес­та­ли ро­би­ти, мов ве­ли­чез­на, сто­ра­мен­на ма­ши­на, кот­ру од­но по­дав­ле­ния крюч­ка на­раз спи­нить в її ска­же­нiм хо­дi.

"Калать! ка­лать! ка­лать!" - не пе­рес­та­вав зав­зя­то гу­ка­ти Бе­недьо, хоть усi вже дав­но по­чу­ли гав­кан­ня "де­рев'яної су­ки". Му­ля­ри, що сто­яли схи­ле­нi над ка­мiн­ни­ми бри­ла­ми та з роз­ма­хом ценька­ли о твер­дий пi­ща­ник, аж час вiд ча­су iск­ри пирс­ка­ли з-пiд ос­кар­ба, те­пер, по­ки­нув­ши свої при­ла­ди, вип­рос­то­ву­ва­ли кри­жi i роз­дой­ма­ли ши­ро­ко ру­ки, що­би за­хо­пи­ти як­най­бiльше воз­ду­ху в гру­ди. Де­якi, кот­рим ви­гiд­нi­ше бу­ло кля­чi­ти або ча­пi­ти при ро­бо­тi, звiльна пiд­дви­га­ли­ся на рiв­нi но­ги. В вап­няр­ках ши­пi­ло та булько­тi­ло вап­но, не­мов лю­ти­лось, що йо­го на­пе­ред спра­же­но в ог­нi, а те­пер на­зад вки­не­но в во­ду. Тра­чi та­кiй ли­ши­ли пи­лу в не­до­рi­за­нiм бру­сi; во­на по­вис­ла, спер­ши­ся го­рiшньою руч­кою о ди­ли­ну, а вi­тер хи­тав нею на бо­ки. Ко­па­тiльни­ки повст­ром­лю­ва­ли рис­ка­лi в м'яку гли­ну, а са­мi по­вис­ка­ку­ва­ли на­верх з гли­бо­ких ро­вiв, виб­ра­них пiд пiд­ва­ли­ни. Мiж тим Бе­недьо вже пе­рес­тав гри­ма­ти, а весь ро­бу­чий люд, з обт­ря­си­на­ми цег­ли та гли­ни, з тра­чин­ням та сприс­ка­ми ка­мiн­ня на оде­жi, ру­ках i ли­цях, по­чав зби­ра­ти­ся на фрон­то­вий угол но­во­го бу­дин­ку, де був го­лов­ний май­стер i пан бу­дов­ни­чий.

- А як, про­шу па­на, спус­ти­мо сей ка­мiнь на мiс­це? - спи­тав бу­дов­ни­чо­го май­стер, опер­ши­ся гру­бою, креп­кою ру­кою на об­те­са­ну пiд­ва­ли­ну, кот­ра, хоть ле­жа­ла плос­ким бо­ком на не­ве­ли­ких де­рев'яних ва­лах, все-та­ки ся­га­ла май­ст­ро­вi тро­хи не по по­яс.

- Як спус­ти­мо? - пов­то­рив про­тяг­лим го­ло­сом бу­дов­ни­чий, зир­нув­щи крiзь мо­нокль на ка­мiнь. - Ну, прос­та рiч, на дрю­ках.

- А мо­же, во­но тро­ха не­без­печ­но, про­шу па­на? - за­ки­нув май­стер.

- Небезпечно? А то для ко­го?..

- Ну, та пев­но, що не для ка­ме­ня, а для лю­дей, - вiд­по­вiв, ус­мi­ха­ючи­ся, май­стер.

- Е-е-е! Що то­то! Не­без­печ­но!.. Не бiй­те­ся, нi­чо нi­ко­му не ста­не­ся! Спус­ти­мо!..

I пан бу­дов­ни­чий по­важ­но на­мор­щив чо­ло та стяг­нув ус­та в три склад­ки, не­мов то вiн уже на­пе­ред си­лується i на­ту­жується, спус­ка­ючи ка­мiнь на приз­на­че­не для нього мiс­це.

- Спустимо без­печ­но! - пов­то­рив ще раз, i то з та­кою пев­нiс­тю, не­мов пе­ре­ко­нав­ся, що йо­го си­ли вис­та­чить на та­ке дi­ло. Од­на­ко май­стер-не­до­вi­рок по­хи­тав го­ло­вою, але не ска­зав нi­чо­го.

Тим ча­сом i про­чi оби­ва­те­лi, що до­сi гро­мад­ка­ми про­ход­жу­ва­ли­ся по план­тах дов­ко­ла кос­те­ла, на го­лос "де­рев'яної су­ки" по­ча­ли звiльна стя­га­ти­ся теж iд но­вiй бу­до­вi, а по­пе­ред всiх сам влас­ти­вець но­вої бу­до­ви, Ле­он Гам­мерш­ляг, ви­со­кий i стат­ний жид з круг­ло пiдст­ри­же­ною бо­ро­дою, пря­мим но­сом i чер­во­ни­ми, мов ма­ли­ни, ус­та­ми. Вiн був ни­нi ду­жо ве­се­лий, го­вiр­кий i до­теп­ний, си­пав жар­та­ми i за­бав­ляв, ви­ди­мо, цi­ле то­ва­рист­во, бо всi гро­ма­ди­ли­ся i тис­ну­ли­ся круг нього. Да­лi, в дру­гiй гро­мад­цi, прий­шов Герман Гольдкре­мер, най­по­важ­нi­ший, то єсть най­ба­гат­ший з усiх при­сут­нiх оби­ва­те­лiв. Вiн був бiльше здер­жа­ний, ти­хий а на­вiть тро­хи чо­гось мар­кiт­ний, хоч i ста­рав­ся не по­ка­зу­ва­ти то­го. Да­лi йшли ще дру­гi пiдп­риємцi, ба­га­чi дро­го­бицькi i бо­рис­лавськi, де­якi уряд­ни­ки та один око­лич­ний дi­дич, ве­ли­кий при­ятель Гам­мерш­ля­га, пев­но, то­му, бо весь йо­го маєток був в Гам­мерш­ля­го­вiй ки­ше­нi.

Цiле те то­ва­рист­во, в мод­них чор­них сур­ду­тах, в пальто­тах з до­ро­гих ма­те­рiй, в блис­ку­чих чор­них ци­лiнд­рах, в ру­ка­вич­ках, з лiс­ка­ми в ру­ках i перс­те­ня­ми на пальцях, див­но вiд­би­ва­ло вiд­сi ма­си ро­бiт­ни­кiв, пест­рi­ючої хіба чер­во­ною крас­кою цег­ли або бi­лою крас­кою вап­на. Тiльки ве­се­лий га­мiр од­них i дру­гих мi­шав­ся до­ку­пи.

Цiлий плац на ро­зi улиць Панської i Зе­ле­ної за­пов­не­ний був людьми, де­ре­вом, ка­мiн­ням, цег­лою, гон­тям, ку­па­ми гли­ни i по­до­бав на ве­ли­ку руїну. Тiльки од­на до­ща­на бу­да, тро­хи по­ниж­че в не­ви­ру­ба­нiм са­ду, ма­ла вид жи­вий i при­над­ний. Во­на бу­ла прик­ра­ше­на зе­ле­ною яли­ною пiд вхо­ду, все­ре­ди­нi об­вi­ша­на ди­ва­на­ми, в нiй i дов­ко­ла неї кру­ти­ли­ся прис­луж­ни­ки з кри­ком та прок­лят­тя­ми. При­го­тов­ля­ли пе­ре­кус­ку, кот­рою Гам­мерш­ляг хо­тiв уч­ти­ти зак­ла­ди­ни но­во­го до­му. I ще один нез­ви­чай­ний гiсть з ве­ли­ким по­ди­вом при­див­ляв­ся цi­ло­му то­му на­тов­по­вi лю­дей i пред­ме­тiв. Се бу­ла не­ве­ли­ка осо­ба, - а пре­цiнь усi на неї ззи­ра­ли­ся цi­ка­во i якось див­но.

- Ти, Бе­не­дю, - спи­тав який­сь за­ма­за­ний гли­ною ро­бiт­ник, - а то на яку пам'ятку то­го щиг­ля сю­да ви­вi­си­ли?

- А, щось-то вже вни з ним га­да­ють ро­би­ти, - вiд­по­вiв Бе­недьо.

Всi ро­бiт­ни­ки пе­ре­шiп­ту­ва­ли­ся мiж со­бою i по­зи­ра­ли на щиг­ля, що ска­кав в дро­тя­нiй клiт­цi, за­вi­ше­нiй на дрю­цi над са­мою ямою, але нiх­то не знав, на­що вiн. На­вiть май­стер не знав, хоть на­да­вав со­бi пре­муд­рий вид i на за­пи­тан­ня ро­бiт­ни­кiв вiд­по­вi­дав: "Аяк­же, все би-сь хтiв зна­ти! Пос­та­рiєшся, як усе пiз­наєш!"

А щи­голь мiж тим, отя­мив­ши­ся з пер­шо­го пе­ре­ля­ку при пер­шiм нап­ли­вi цi­лої тов­пи на­ро­ду, ска­кав со­бi по щеб­ли­ках клiт­ки, те­ре­бив ко­ноп­ля­не сiм'я дзьоби­ком, а ча­сом, став­ши на верх­нiй щеблик, трi­по­тав чер­во­но-жов­то-бас­ма­нис­ти­ми крильця­ми i ще­бе­тав то­не­сенько: "Тi­кi­лi-тлiнь! цюр­рiньцюр­рiнь! куль-куль-куль!.."

З-мiж на­тов­пу го­мо­ня­чих лю­дей виз­на­чи­ла­ся на­раз го­ло­ва Ле­она Гам­мерш­ля­га, виз­на­чив­ся йо­го го­лос. Вiн вис­ко­чив на пiд­ва­ли­ну i обер­нув­ся до всього то­ва­рист­ва:

- Мої па­но­ве, су­сi­ди i доб­ро­дiї!

- Тихо! ти­хо! пет! - за­го­мо­нi­ло кру­гом i утих­ло. Ле­он го­во­рив да­лi:

- Дуже, ду­же вам дя­кую, що ви бу­ли та­кi доб­рi поч­ти­ти ме­не своїм при­хо­дом на ни­нiш­нiй, та кий важ­ний для ме­не об­хiд… - О, про­си­мо, про­си­мо! - за­го­мо­нi­ло кiлька го­ло­сiв, гру­бих i тон­ких.

- Ах, ось i на­шi да­ми їдуть! Па­но­ве, пе­ре­дов­сiм хо­дiм да­ми при­вi­та­ти! - I Гам­мерш­ляг щез знов у тов­пi, а кiлька мо­лод­ших па­нiв пiш­ло на ули­цю, де са­ме над­ко­ти­ло кiлька бри­чок з да­ма­ми. Па­но­ве по­мог­ли їм по­ви­ла­зи­ти з бри­чок i по­пiд­руч по­ве­ли на плац, де зроб­ле­но для них мiс­це тут же, близ ве­ли­чез­ної ка­мiн­ної бри­ли.

Дами тi - бу­ли то по бiльшiй час­тi ста­рi i по­га­нi жи­дiв­ки, кот­рi не­дос­та­чу мо­ло­дос­тi i кра­со­ти ста­ра­лись пок­ри­ти пи­ш­ним i вис­тав­ним ба­гатст­вом. Шов­ки, ат­ла­си, блис­ку­че ка­мiн­ня i зо­ло­то так i ся­ло на них. Во­ни щох­ви­лi ос­то­рож­но об­зи­ра­ли свої сук­нi, щоб не спля­ми­ти до­ти­ком о цег­лу, ка­мiн­ня або не мен­ше бруд­них ро­бiт­ни­кiв. Од­на тiльки Фан­нi, донька Гам­мерш­ля­га, виз­на­чу­ва­лась з-по­мiж дам iмен­но тим, чо­го їм нес­та­ва­ло - мо­ло­дiс­тю i кра­со­тою, i виг­ля­да­ла мiж ни­ми, мов розц­вi­та­юча пi­во­нiя мiж вiдц­вiв­ши­ми бу­дя­ка­ми. Круг неї тож i гро­ма­ди­лись мо­лод­шi з то­ва­рист­ва, i швид­ко там зiй­шла­ся куп­ка, в кот­рiй пiш­ла ожив­ле­на, го­лос­на бе­сi­да, мiж тим ко­ли про­чi да­ми, по пер­ших зви­чай­них вик­ри­ках по­ди­ву, по пер­ших бiльше-мен­ше писк­ли­вих та вив­че­них жи­чен­нях влас­тив­це­вi вся­ко­го щас­тя, ста­ли­ся до­сить тяж­кi на сло­ва i по­ча­ли розг­ля­да­ти­ся дов­ко­ла, не­мов до­жи­да­ючи якоїсь ко­ме­дiї. Тим ожи­да­ни­ям швид­ко за­ра­зи­ли­ся й дру­гi. Ве­селпй го­мiн умовк. Ба­чи­лось, що ра­зом з да­ма­ми на­ле­тiв на то­ва­рист­во дух ну­ди i якоїсь си­лу­ва­ної здер­жа­нос­тi, кот­ра нi­ко­му нi на що не зда­ла­ся.

I Гам­мерш­ляг якось не­мов збив­ся з пан­те­ли­ку. Вiн мов за­був, що пе­ред хви­лею по­чав був го­во­ри­ти бе­сi­ду, i сну­ва­в­ся то сю­ди, то ту­ди, за­чи­нав то з од­ним, то з дру­гим роз­мо­ву о ре­чах пос­то­рон­нiх, але все то якось не клеїло­ся. На­раз по­ба­чив­ся суп­ро­ти Гер­ма­на, що сто­яв мовч­ки, опер­тий о стос де­ре­ва, i ози­рав цi­лий плац, не­мов за­би­рав­ся йо­го тор­гу­ва­ти.

- А що ж ва­шої па­нi не­ма, до­ро­гий су­сi­до? - вка­зав Ле­он, ус­мi­ха­ючись.

- Даруйте, - вiд­по­вiв Гер­ман, - во­на, пев­но, щось нез­до­ро­ва.

- Ах, ду­же ме­нi жаль! А я на­дi­яв­ся…

- Але що, - вiд­ка­зав за­доб­рю­ючи Гер­ман, - хi­ба ж то во­на та­ка ве­ли­ка осо­ба! Обiй­де­ся про ню!

- Нi, ко­ха­ний су­сi­до! Про­шу так не ка­за­ти, що не­ве­ли­ка осо­ба… Як же так?.. От моя Фан­нi, бiд­на ди­ти­на, - як во­на бу­ла б щас­ли­вою, як­би ма­ла та­ку ма­тiр!..

Неправда тих слiв аж би­ла з ли­ця i очей Ле­оно­вi, але ус­та, пос­луш­нi на­ка­зо­вi во­лi, го­во­ри­ли, а ро­зум си­ляв їх до­ку­пи, як то­го ви­ма­гав iн­те­рес.

Але ось вiд Ла­ну, де на схо­дi вид­но бу­ло ви­со­чез­ну по­бi­ле­ну бож­ни­цю, по­чув­ся ве­ли­кий крик i га­мiр. Всi гос­тi i ро­бiт­ни­ки звер­ну­ли очi в той бiк. По хви­лi по­ка­за­ла­ся на ули­цi мов чор­на го­го­тя­ча хма­ра, - се був ка­гал жи­дiвський з ра­би­ном все­ре­ди­нi, кот­рий мав звер­ши­ти об­ряд пос­вя­чен­ня пiд­ва­лин но­во­го до­му.

Швидко цi­лий плац був за­ли­тий жи­да­ми, кот­рi, своїм зви­чаєм, го­во­ри­ли всу­мiш, го­лос­но i бор­зо, сну­ва­ли, мов му­раш­ки в роз­ва­ле­нiй ку­пи­нi, ог­ля­да­ли все i не­мов так­су­ва­ли все очи­ма, а вiд­так зiт­ха­ли та по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми, не­мов­би ра­зом i ди­ву­ва­ли­ся ба­гатст­ву Ле­она, i жа­лу­ва­ли, що ба­гатст­во то­то в йо­го, а не в їх ру­ках. Нем­но­гi пан­ки-хрис­ти­яни, що теж бу­ли в тiй ку­пi, на­раз по­мовк­ли i по­вiд­су­ва­ли­ся на­бiк, чу­ючи­ся не в своїй та­рiл­цi. Око­лич­ний дi­дич хму­рив­ся i за­ку­су­вав гу­би зо злос­тi, ви­дя­чись в тiм жи­дiвськiм на­тов­пi, кот­рий анi кри­хiт­ки не зва­жав на нього. Вiн, пев­но, в ду­шi кляв сер­деч­но сво­го "щи­ро­го при­яте­ля Ле­она", але пре­цiнь не втiк, а дос­то­яв до кiн­ця об­ря­ду, по кот­рiм ма­ла нас­ту­пи­ти пе­ре­кус­ка.

Загальний га­мiр на пла­цу не тiльки не вга­вав, але ще й по­бiльшив­ся. Щи­голь, пе­ре­пуд­же­ний наг­лим нап­ли­вом то­го чор­но­го, крик­ли­во­го лю­ду, по­чав пер­ха­ти по клiт­цi та би­ти­ся о дро­ти­ки. Ра­би­на, ста­ро­го си­во­го жи­да з дов­гою бо­ро­дою, ве­ли два школьни­ки по­пiд ру­ки i при­ве­ли аж iд са­мiй пiд­ва­ли­нi. Стиск зро­бив­ся дов­ко­ла та­кий, не­мов­би кож­дий жид хо­тiв бу­ти ту ж ко­ло са­мо­го ра­би­на, нез­ва­жа­ючи, що там не­ма мiс­ця на тiлько лю­ду. Се­ред тис­ку i кри­ку тов­пи не чу­ти бу­ло й то­го, що чи­тав ра­бин над пiд­ва­ли­ною. А тiльки ко­ли школьни­ки час вiд ча­су в вiд­по­вiдь на йо­го мо­лит­ву вик­ри­ку­ва­ли "умай­н", себ­то "амiнь", то­дi й уся про­ча тов­па пов­то­ря­ла за ни­ми "умай­н".

Вдарила два­над­ця­та го­ди­на. На дзвi­ни­цi ко­ло кос­те­ла, тут же, на­суп­ро­тив но­вої бу­до­ви, за­гу­дiв ве­ли­чез­ний дзвiн, звi­ща­ючи по­луднє. За ним за­те­ленька­ли й усi дру­гi дзво­ни на дро­го­бицьких церк­вах. Ба­чи­лось, що цi­лий воз­дух над Дро­го­би­чем зас­тог­нав яки­мись плач­ли­ви­ми го­ло­са­ми, се­ред кот­рих ще плач­ли­вi­ше i сум­нi­ше роз­да­ва­ло­ся те без­лад­не рiз­но­го­ло­се "умай­н". Ро­бiт­ни­ки, по­чув­ши дзво­ни, поз­нi­ма­ли шап­ки i по­ча­ли хрес­ти­ти­ся, а один школьник, пi­дiй­шов­ши до Ле­она i вкло­нив­ши­ся йо­му, по­чав шеп­та­ти:

- Най бог бла­гос­ло­вить вас i за­ча­те ва­ми дi­ло. Ми вже скiн­чи­ли. - А вiд­так, по­хи­ля­ючи­ся ще ближ­че до Ле­она, ска­зав ти­хi­ше: - Ви­ди­те, пан бiг доб­рий пiс­лав вам знак, що все пi­де вам щас­ли­во, що тiлько за­га­да­ете.

- Добрий знак? А то який? - спи­тав Ле­он.

- А не чуєте, що хрис­ти­янськi дзво­ни са­мi доб­ро­вiльно ро­б­лять вам служ­бу i кли­чуть па вас бла­гос­ло­венст­во хри­с­ти­янсько­го бо­га? То зна­чить, що хрис­ти­яни все бу­дуть вам доб­ро­вiльно слу­жи­ти. Бу­дуть по­ма­га­ти вам осяг­ну­ти то, що со­бi за­га­даєте. Тi дзво­ни - то доб­рий знак для вас!..

Коли б Ле­он учув був та­ку бе­сi­ду при дру­гих, вiн би, пев­но, був нас­мi­яв­ся з неї. Вiн рад був уда­ва­ти про око вiльно­дум­но­го чо­ло­вi­ка, але в гли­би­нi сер­ця, так як усi ма­ло­роз­ви­тi i са­мо­люб­нi лю­ди, був за­бо­бон­ний. Тож i те­пер, зна­ючи, що нiх­то не чув школьни­ко­вої бе­сi­ди, вiн прий­мав ду­же ра­до доб­ру во­рож­бу i вiтк­нув де­сят­ку в надс­тав­ле­ний школьни­кiв ку­лак.

- Се для вас i для шко­ли, - шеп­нув Ле­он, - а за доб­рий знак бо­гу дя­ку­ва­ти!

Школьник, ура­ду­ва­ний, став знов на своє мiс­це ко­ло ра­би­на i сей­час же по­чав пе­ре­шiп­ту­ва­ти­ся з дру­гим шко­ль­ни­ком, кот­рий, оче­вид­но, пи­тав йо­го, кiлько дав Ле­он.

А тим ча­сом пан бу­дов­ни­чий прий­няв­ся вже до сво­го дi­ла i по­чав ко­мен­де­ру­ва­ти ро­бiт­ни­ка­ми.

- Ану, до дрю­кiв! - кри­чав. - Бе­недьо, ту­ма­не вi­сiм­над­ця­тий, де твiй дрюк?..

Гармидер на пла­цу ще по­бiльшив­ся. Ра­би­на вiд­ве­ли на­бiк, жи­ди розс­ту­пи­ли­ся, щоб да­ти мiс­це ро­бiт­ни­кам, кот­рi ма­ли зру­ши­ти з мiс­ця ве­ли­чез­ну пiд­ва­ли­ну i впус­ти­ти її на при­на­леж­не мiс­це в ви­ко­па­ний гли­бо­кий рiв. Да­ми цi­ка­во тис­ли­ся на­пе­ред i со­пi­ли се­ред на­тов­пу; во­ни бу­ли ду­же цi­ка­вi по­ба­чи­ти, як то бу­де су­ну­ти­ся то­та ве­ли­чез­на ка­ме­ню­ка. Тiльки щи­голь цвi­рiнькав ве­се­ло в клiт­цi, та сон­це ши­ро­ким, неп­риг­ляд­ним ли­цем всмi­ха­ло­ся зго­ри, з-по­се­ред тем­но-синього безх­мар­но­го не­ба.

Всi при­ка­зи бу­дов­ни­чо­го спов­не­но швид­ко. Пiв­пе­рек не­ве­лич­кої до­рiж­ки, ку­ди тре­ба бу­ло про­су­ну­ти ка­мiнь, пок­ла­де­но чо­ти­ри ва­ли, так са­мо заг­ру­бi, як тi, на кот­рих вiн те­пер спо­чи­вав. Та­кi ж са­мi два ва­ли по­ло­же­но пiв­пе­рек ями, в кот­ру тре­ба бу­ло ка­мiнь спус­ти­ти. Ро­бiт­ни­ки ок­ру­жи­ли йо­го з дрю­ка­ми в ру­ках, мов ла­ди­лись бу­ка­ми вси­лу­ва­ти йо­го до ру­ху i зла­ма­ти йо­го ка­мiн­ну упер­тiсть. Де­якi жар­ту­ва­ли i смi­яли­ся, на­зи­ва­ючи пiд­ва­ли­ну сi­рою ко­ро­вою, кот­ру так ба­га­то лю­да отеє за­га­няє до стай­нi.

- А пос­ту­пи­ся, ма­ленька! - гей­кнув один, пош­тур­ку­ючи ка­мiнь ру­кою. Але ось роз­да­ла­ся ко­мен­да бу­дов­ни­чо­го, i все утих­ло. На цi­лiм мно­го­люд­нiм пла­цу чу­ти бу­ло тiльки са­пан­ня лю­дей та цвiрк щиг­ля в клiт­цi.

- Ану, ру­шай­те! Раз, два, три! - крик­нув бу­дов­ни­чий. Де­сять дрю­кiв, мов де­сять ве­ли­чез­них пальцiв, пiд­хо­пи­ло ка­мiнь з обох бо­кiв, i вiн звiльна по­ко­тив­ся по ва­лах, важ­ко хрус­тя­чи ни­ми о пiд­си­па­ний шу­тер.

- Гурра! Гей! А ско­бо­чи-но го, най ся ру­шає! - зак­ри­ча­ли ве­се­ло ро­бiт­ни­ки.

- Далi! - кри­чав се­ред тих го­ло­сiв бу­дов­ни­чий. Ро­бiт­ни­ки знов на­ту­жи­ли­ся. Знов зах­рус­тiв шу­тер, заск­ри­пi­ли ва­ли пiд тя­га­рем, i ка­мiнь, мов ве­ли­чез­на че­ре­па­ха, повз iз­вiль­на на­пе­ред. На ли­цях при­сут­нiх гос­тей вид­нi­ла­ся ра­дiсть, да­ми всмi­ха­ли­ся, а Ле­он шеп­тав до кот­ро­гось сво­го "су­сi­да":

- I що то! Го­во­рiть, що хо­че­те, все-та­ки чо­ло­вiк - пан при­ро­ди! Не­ма та­кої си­ли, кот­рої б вiн не пе­ре­мiг. Ось ска­ла, тя­гар, а й то­та ру­шається по йо­го при­ка­зу.

- А особ­ли­во про­шу за­ува­жи­ти, - до­дав "су­сiд", - що за си­ла в то­ва­рист­вi лю­дей! Злу­че­ни­ми си­ла­ми чу­да до­ко­пу­ю­ть­ся! Хi­ба ж сам-один чо­ло­вiк пот­ра­фив би щось по­дiб­но­го?..

- Так, так, злу­че­ни­ми си­ла­ми, се ве­ли­ке сло­во! - вiд­по­вiв Ле­он.

- Гурра враз! Ану! - кри­ча­ли ра­дiс­но ро­бiт­ни­ки. Ка­мiнь уже був над ямою, спо­чи­вав на двох по­пе­реч­них лi­га­рях, кот­рi по обох бе­ре­гах ями своїми кiн­ця­ми гли­бо­ко вгриз­ли­ся в зем­лю пiд йо­го ва­гою. Але те­пер дi­ло бу­ло най­труд­нi­ше - спус­ти­ти ка­мiнь вiд­по­вiд­но вдо­ли­ну.

- Ану, хлоп­цi, жи­во до дрю­кiв! - ко­мен­де­ру­вав бу­дов­ни­чий. Ро­бiт­ни­ки розс­ко­чи­ли­ся в один миг на оба бо­ки ро­ву i пiд­са­ди­ли п'ять пар пi­дой­м пiд ка­мiнь.

- Попiд реб­ра го! Так, що­би му аж сер­це пiдс­ка­ку­ва­ло, - жар­ту­ва­ли ро­бiт­ни­ки.

- А те­пер пiд­но­сiть до­го­ри! А як ско­ро лi­га­рi вiд­вер­же­нi на­бiк, то як ска­жу: "Ну" - всi ра­зом ви­ха­пуй­те дрю­ки i враз вiд ями! Ро­зу­мiєте?

- Розумiємо!

- Але всi враз! Бо хто за­пiз­ниться, то бi­да бу­де!

- Ну, ну! - крик­ну­ли ро­бiт­ни­ки i ра­зом на­ляг­ли на пi­дой­ми, що­би пiд­ва­жи­ти ка­мiнь до­го­ри. I справ­дi, вiн звiльна, мов не­охiт­но, вiд­дi­лив­ся вiд лi­га­рiв, на кот­рих ле­жав, i пiд­нiс­ся на кiлька ца­лiв вго­ру. Всiх сер­ця ми­мо­во­лi дри­жа­ли. Ро­бiт­ни­ки, по­си­нiв­ши вiд на­ту­ги, дер­жа­ли ка­мiнь на пi­до­й­мах над ямою, жду­чи, за­ки шну­ра­ми ви­тяг­нуть з-пiд ньо­го лi­га­рi i за­ки бу­дов­ни­чий не дасть зна­ку - ви­ха­пу­ва­ти дрю­ки з-пiд ка­ме­ня.

- Ну! - гарк­нув на­рав бу­дов­ни­чий се­ред за­гальної ти­шi, i дев ять ро­бiт­ни­кiв ра­зом з дрю­ка­ми пирс­ло в про­тив­нi бо­ки. А де­ся­тий? Ра­зом з глу­хим лос­ко­том ка­ме­ня, спа­да­ючо­го на приз­на­че­не мiс­це, по­чу­ли заг­ро­мад­же­нi i глу­хий, про­нi­ма­ючий зойк.

- Що се та­ко­го? Що се та­ко­го? - за­го­мо­нi­ло кру­гом. Всi по­ча­ли знов тис­ну­ти­ся, го­мо­нi­ти та до­пи­ту­ва­ти­ся, що се та­ко­го ста­ло­ся.

Сталася прос­та рiч. Дев'ять ро­бiт­ни­кiв ви­хо­пи­ло од­но­ча­с­но свої пi­дой­ми з-пiд ка­ме­ня, а де­ся­тий, по­мiч­ник му­ля­р­ський, Бе­недьо Си­ни­ця, не встиг сього на час зро­би­ти. Од­на хви­лин­ка за­пiз­но, але та хви­лин­ка мог­ла йо­го згу­би­ти. Ка­мiнь усiм своїм тя­га­рем шарп­нув йо­му пi­дой­му i вир­вав з рук. Пi­дой­ма заїха­ла Бе­не­дя пi­вп­ерек - щас­тя, що не по го­ло­вi, а тiльки в бік. Бе­недьо лиш раз зой­кнув i впав, мов не­жи­вий, на зем­лю.

Густим клу­бом пирс­нув до­го­ри пi­сок, де впа­ла роз­мах­не­на пi­дой­ма. Ро­бiт­ни­ки в смер­тельнiй три­во­зi ки­ну­ли­ся до Бе­не­дя.

- Що то та­ке? Що та­ке? - го­мо­нi­ли гос­тi. - Що ста­ло­ся?

- Пiдойма за­би­ла чо­ло­вi­ка.

- Забила? Йой, бо­же! - да­ло­ся чу­ти мiж да­ма­ми.

- Нi, не за­би­ла, жи­вий! - роз­да­лось з-мiж ро­бiт­ни­кiв.

- Живий! А! - вiд­сап­нув Ле­он, кот­ро­го крик Бе­не­дя вхо­пив був, мов клi­ща­ми, за сер­це.

- А ду­же ска­лi­че­ний?

- Нi, не ду­же! - се був го­лос бу­дов­ни­чо­го, кот­рий та­кож при тiм слу­чаї нес­по­дi­ва­но по­чув, як пiд ним нi з сього нi з то­го дилько­тi­ли ко­лi­на.

Товпа го­мо­нi­ла i тис­ну­ла­ся дов­ко­ла ска­лi­че­но­го. Да­ми оха­ли та пи­ща­ли, крив­ля­чи ус­та та вис­тав­ля­ючи на­по­каз, якi-то во­ни чу­лi та м'яко­го сер­ця. Ле­оно­вi все ще щось не­ви­раз­но шу­мi­ло в го­ло­вi, i дум­ки не мог­ли зiб­ра­ти­ся до­ку­пи. На­вiть щи­голь у своїй клiт­цi цi­по­тiв жа­лiб­но та пер­хав по ку­тах, не­на­че не мiг ди­ви­ти­ся на людську му­ку. А Бе­не­дьо все ще ле­жав на од­нiм мiс­цi, по­си­нi­лий, як боз, зом­лi­лий, зi зцiп­ле­ни­ми зу­ба­ми. Пi­дой­ма за­че­пи­ла йо­го ост­рим су­ком о бiк, про­дер­ла опин­ку i со­роч­ку i фа­лат­ну­ла в клу­бi дi­ру, з кот­рої пус­ти­лась кров. Але пi­дой­ма за­сяг­ну­ла i тро­хи ви­ще, по го­лод­ни­цi, i че­рез те iмен­но поз­ба­ви­ла йо­го на хви­лю вiд­ди­ху.

- Води! Во­ди! - кри­ча­ли ро­бiт­ни­ки, що за­хо­ди­ли­ся тве­ре­зи­ти Бе­не­дя i пе­рев'язу­ва­ти йо­го ра­ну. При­не­се­но во­ду, пе­рев'яза­но ра­ну i за­та­мо­ва­но кров, але вiд­тер­ти зом­лi­ло­го го­дi бу­ло. Удар був ду­же сильний i в не­без­печ­не мiс­це. Над цi­лим то­ва­рист­вом за­ляг­ла знов хма­ра не­пев­нос­тi.

- Возьмiть го ви­не­сiть отам на ву­ли­цю! - крик­нув вкiн­цi Ле­он. - А нi, то за­не­сiть до­до­му та прик­лич­те док­то­ра!

- Живо, жи­во! - пiд­га­няв бу­дов­ничпй. За­ки два ро­бiт­ни­ки взя­ли Бе­не­дя за ру­ки i но­ги та по­нес­ли крiзь на­товп лю­дей на ву­ли­цю, до бу­дов­ни­чо­го зза­ду пi­дiй­шов май­стер му­лярський i дiтк­нув­ся йо­го пле­ча ру­кою. Бу­дов­ни­чий зiс­нув­ся i обер­нув­ся нап­ру­го, мов за до­ти­ком пе­ку­чої кро­пи­ви.

- А ви­ди­те, па­не бу­дов­ни­чий, я доб­ре ка­зав…

- Що, що та­ке? Хто ка­зав?

- Я ка­зав, - шеп­тав сти­ха, спо­кiй­но май­стер, - не спус­ка­ти ка­мiнь на дрю­ках, бо не­без­печ­но.

- Е, ду­рень ти! От мудь, не що iн­ше, п'яний був, не вiдс­ко­чив, хто му ви­нен! - вiд­по­вiв офук­ли­во бу­дов­ни­чий i вiд­ве­р­нув­ся. Май­стер стис пле­чи­ма i за­мовк. Але бу­дов­ни­чий по­чув шпильку внут­рi i тро­хи не пi­нив­ся зо злос­тi.

Мiж тим по­ра бу­ло кiн­ча­ти зак­ла­ди­ни. Школьяики спро­ва­ди­ли ра­би­на на ма­лу, до­сить ви­гiд­ну Бра­бин­ку, i вiн злiз по нiй на дно ро­ву, де на йрйзна­че­нiм мiс­цi ле­жав фун­да­мен­то­вий ка­мiнь. Не верх­нiй пло­щi ка­ме­ня бу­ла ви­дов­ба­на чо­ти­риг­ран­на, до­сить гли­бо­ка ям­ка, а дов­ко­ла неї чер­во­нi­лись свi­жi пля­ми кро­вi, що бриз­ну­ли з ра­ни Бе­не­дя. Ра­бин про­мур­ко­тiв ще якусь мо­лит­ву, а вiд­так пер­ший ки­нув не­ве­лич­кий срiб­ний грiш до ви­дов­ба­ної в ка­ме­нi ям­ки. За ним то са­мо школьни­ки, а вiд­так по­ча­ли й про­чi гос­тi зла­зи­ти схiд­ця­ми i ки­да­ти хто бiльшi, хто мен­шi мо­не­ти в пiд­ва­ли­ну. Да­ми скри­ку­ва­ли та хи­та­ли­ся на схiд­цях, пiд­дер­жу­ва­нi муж­чи­на­ми, тiльки Ле­оно­ва доч­ка Фан­нi гор­до i смi­ло злiз­ла до ями i ки­ну­ла ду­ка­та. По да­мах по­ча­ли й па­но­ве один по дру­гiм спус­ка­ти­ся до пiд­ва­ли­ни. По­то­мок польської шлях­ти iшов тут же за Гер­ма­ном i ко­со гля­нув на ба­га­то­го ка­пi­та­лiс­та, ко­ли той бренькнув блис­ку­чим зо­ло­тим ду­ка­том: шлях­тич мав лиш срiб­но­го ринсько­го в ки­ше­нi, але, щоб не пок­пи­тись зi своїм шля­хетським го­но­ром, жи­во вi­доп'яв вiд ман­же­та зо­ло­ту спин­ку i ки­нув її до ям­ки.

Довго тяг­нув­ся ряд гос­тей, дов­го брен­ча­ло зо­ло­то, сип­лю­чись у ка­мiн­ну ям­ку та за­ли­ва­ючи її блис­ку­чою хви­лею. Ро­бiт­ни­ки, що сто­яли над ямою, че­ка­ючи на роз­каз май­ст­ра, за­вис­но гля­дi­ли на цi­лий той об­ряд. Но ось уже ки­дан­ня гро­шей скiн­чи­лось - ям­ка ма­ло що не пов­на. Ле­он, що до­сi сто­яв при схiд­цях i всiх ви­хо­дя­чих з ями при­яз­но стис­кав за ру­ки (з Гер­ма­ном та з шлях­ти­чем вiн на ра­до­щах на­вiть по­цi­лу­вав­ся), те­пер вис­ту­пив на­пе­ред i ка­зав при­нес­ти пли­ту та це­мент, за­му­ру­ва­ти фун­да­мент. Ро­бiт­ни­ки ки­ну­лись спов­ни­ти йо­го во­лю, а вiн сам тим ча­сом пi­дiй­шов iд клiт­цi з щиг­лем.

"Тiкiлi-тлiнь! Цю­рiнь-цю­рiнь! Куль-вулькуль!" - ще­бе­та­ла пта­ши­на, не на­дi­ючись со­бi ли­ха, ко­ли Ле­он збли­жав­ся. Тон­кий, чис­тий спiв щиг­ля дзве­нiв у ти­хiм воз­ду­сi, мов скло. Дов­ко­ла всi вти­ши­ли­ся, цi­ка­во по­зи­ра­ючи на за­кiн­чен­ня важ­но­го об­ря­ду зак­ла­дин. Ле­он зняв клiт­ку з пта­хом iз стов­па i, дер­жа­чи її до­го­ри, про­го­во­рив:

- Мої до­ро­гi су­сi­ди, а ни­нi гос­тi! Ве­ли­кий се­день для ме­не, ду­же ве­ли­кий. Чо­ло­вiк, що со­рок лiт блу­кав­ся по без­лю­д­них пус­ти­нях та бур­ли­вих мо­рях, ни­нi пер­ший раз по­ба­чив­ся близьким су­по­кiй­но­го прис­та­нiв­ку. Тут, в щас­ли­вiм мiс­тi Дро­го­би­чi, я за­ду­мав уви­ти со­бi гнiз­до, кот­ре би бу­ло кра­сою i сла­вою мiс­та…

- Браво, бра­во! - зак­ри­ча­ли гос­тi, пе­ре­ри­ва­ючи бе­сi­ду.

Леон пок­ло­нив­ся з ус­мi­хом i го­во­рив дальше:

- Батьки на­шi нав­ча­ли нас, що, хо­тя­чи за­ча­ти якесь дi­ло щас­ли­во, хо­тя­чи до­вер­ши­ти єго щас­ли­во i хо­тя­чи ужи­ва­ти єго пло­дiв щас­ли­во, тре­ба пе­ре­дов­сiм з'єдна­ти со­бi ду­хiв мiс­ця. Ви вi­ри­те в ду­хiв, лас­ка­вi панст­во? Мо­же бу­ти, що є мiж ва­ми хто, що в них не вi­рить. Я - приз­на­юсь вам - вi­рю в них. Ту, в тiй зем­лi, в тих бри­лах ка­мiн­ня, в тiм си­чу­чiм вап­нi, в людських ру­ках i го­ло­вах, - у всiм тiм жи­ють ду­хи, сильнi, таємни­чi. При їх тiльки по­мо­чi ста­не мiй бу­ди­нок, моя твер­ди­ня. Во­ни тiльки бу­дуть її пiд­по­рою i обо­ро­ною. I тих-то ду­хiв поєдна­ти, жерт­вою поєдна­ти, кро­ва­вою же­р­т­вою, - се цiль ни­нiшнього ве­ли­ко­го об­ря­ду. Щоб дос­та­ток i доб­ро­бит, - не для ме­не, а для цi­ло­го мiс­та, - цвi­ли в тiм до­мi, ви лас­ка­ви­ми ру­ка­ми ки­ну­ли в сю ка­мiн­ну бо­роз­ду зо­ло­те сiм'я. Щоб здо­ров'я, ве­се­лiсть i кра­са - не для ме­не, а для цi­ло­го мiс­та, - цвi­ли в тiм до­мi, я жерт­вую ду­хам сьо­го мiс­ця, сього жи­во­го, здо­ро­во­го, ве­се­ло­го i гар­но­го спi­ва­ка! При цих сло­вах Ле­он встро­мив ру­ку до клiт­ки. "Пi-пi-пi!" - за­пи­ща­ла пта­ши­на, пер­ха­ючи i хо­ва­ючись по ку­тах, од­на­ко Ле­он жи­во зло­вив її i ви­няв з клiт­ки. Щи­голь ско­ро в ру­цi за­мовк, тiльки ди­вив­ся дов­ко­ла за­ля­ка­ни­ми очи­ма. Йо­го чер­во­но­пе­рi гру­ди виг­ля­да­ли, мов ве­ли­ка кро­ва­ва пля­ма в Ле­оно­вiй ру­цi. Ле­он ви­няв чер­во­ну шов­ко­ву нит­ку i зв'язав нею щиг­ле­вi кри­ла i но­ги, а вiд­так зiй­шов схiд­ця­ми в до­ли­ну, до фун­да­мен­ту. Всi дов­ко­ла мов­ча­ли, мов пiд яки­мось тис­ком. Ро­бiт­ни­ки над­нес­ли ве­ли­ку пли­ту i дов­ко­ла чо­ти­риг­ран­но­го про­ру­бу в фун­да­мен­тi нак­ла­ли це­мен­ту, щоб за­раз же за­му­ру­ва­ти той от­вiр. То­дi Ле­он, про­шеп­тав­ши ще якiсь сло­ва, зняв пер­ше з пальця зо­ло­тий перс­тень i ки­нув йо­го до про­чо­го скар­бу в ка­мiн­нiй дуч­цi, а вiд­так по­ло­жив на­верх щиг­ля. Пта­ши­на ле­жа­ла спо­кiй­но на хо­лод­нiм смер­тельнiм ло­жi з зо­ло­та i срiб­ла, тiльки го­лов­ку звер­ну­ла до­го­ри, до не­ба, до своєї яс­ної, чис­тої вiт­чи­ни, - но за­раз ве­ли­ка пли­та прик­ри­ла звер­ху той жи­вий-трiб, зат­верд­жу­ючи бу­ду­ще щас­тя до­му Гам­мерш­ля­гiв…

В тiй хви­лi Ле­он пог­ля­нув вбiк i по­ба­чив на фун­да­мен­тi слi­ди iн­шої жерт­ви - кров людську, кров по­мiч­ни­ка му­ляр­сько­го, Бе­не­дя. Та кров, зас­тиг­ла вже на ка­ме­нi, вра­зи­ла йо­го до гли­би­ни ду­шi. Йо­му по­ви­дi­лось, що, вi­дай, чи не "ду­хи мiс­ця" жар­ту­ють со­бi з йо­го слiв i бе­руть зов­сiм не та­ку мар­ну жерт­ву, як йо­го жерт­ва. Йо­му при­ви­дi­лось, що тая дру­га, страш­на, людська жур­ба лед­ве чи вий­де йо­му на ко­ристь. Крап­лi кро­вi, зак­рiп­лої на ка­ме­нi, в тем­нiм про­ко­пi виг­ля­да­ли, мов чор­нi го­ло­ви за­лiз­них гвоз­дiв, що вер­тять, дi­ряв­лять i роз­то­чу­ють пiд­ва­ли­ни йо­го пиш­ної бу­до­ви. Йо­му ста­ло на­раз якось хо­лод­но, якось тiс­но в про­ко­пi, i вiн ви­хо­пив­ся чим­бор­ше на­верх.

Гостi тис­ли­ся до нього з жи­чен­ня­ми. Гер­ман стис­нув йо­му ру­ку i про­мо­вив го­лос­но:

- Най той не­ве­ли­кий скарб, за­сi­яний при­яз­ни­ми ру­ка­ми в пiд­ва­ли­ну ва­шо­го до­му, рос­те i мно­житься в ти­ся­чу ра­зi Най ста­не пiд­ва­ли­ною сла­ви i ба­гатст­ва ва­шо­го ро­ду!

- I так, як ваш дiм ни­нi зас­но­вувсь на пiд­ва­ли­нi з ка­ме­ня i зо­ло­та, - до­дав з дру­го­го бо­ку та­кож го­лос­но шлях­тич, - так най щас­тя i розц­вiт ва­шо­го ро­ду вiд­ни­нi ос­но­вуєсь на щи­рiй при­яз­нi i при­хильнос­тi всiх лю­дей.

Леон ра­дiс­но стис­кав ру­ки своїм гос­тя, ра­дiс­но дя­ку­вав їм за їх при­язнь i ус­лу­гу, ра­дiс­но при­рi­кав пра­цю­ва­ти на­дальше тiльки в то­ва­рист­вi i для то­ва­рист­ва, - а все-та­ки в сер­цi йо­го ле­жав ще хо­лод­ний су­мерк, крiзь кот­рий грiз­но вид­нi­ли­ся ве­ли­кi чор­нi крап­лi кро­вi, мов жи­вi за­лiз­нi гвоз­дi, про­би­ва­ючi i роз­то­чу­ючi нез­нач­но пiд­ва­ли­ни йо­го щас­тя. Вiн чув з усiх слiв своїх гос­тей який­сь хо­лод, за кот­рим, ба­чи­лось, ча­ту­ва­ла скри­та гли­бо­ко в їх сер­цях за­висть.

Мiж тим ро­бiт­ни­ки пiд про­во­дом бу­дов­ни­чо­го за­му­ру­ва­ли з усiх бо­кiв фун­да­мент i ви­во­ди­ли швид­ко стi­ну все­ре­ди­нi про­ко­пу. Вда­ри­ла пер­ша го­ди­на.

- Ну, до­сить, лю­ди, на ни­нi ро­бо­ти! - крик­нув Ле­он. - Тре­ба й вам тро­ха за­ба­ви­тись. Та­ких днiв, як ни­нiш­нiй, в моїм жит­тю не­ба­га­то, най же i для вас вiн бу­де праз­ни­ком. Тут вам сей­час при­не­суть пи­ва i за­ку­сок, а ви, май­стер, ува­жа­й­те на по­ря­док!

- Добре, про­шу па­на!

- А вас, мої до­ро­гi гос­тi, про­шу за со­бою. Фан­нi, ди­тин­ко, будь гос­по­ди­нею i зай­ми­ся да­ма­ми! Про­шу, про­шу!

Гостi, ве­се­ло гу­то­ря­чи, пiш­ли по­мiж ку­па­ми цег­ли, ка­мiн­ня та де­ре­ва до до­ща­ної, вiн­ця­ми та рiз­но­барв­ни­ми хо­ру­гов­ка­ми уст­роєної бу­ди на пе­ре­кус­ку. Тiльки ра­бин i школьни­ки та де­якi дру­гi "ху­си­ти" пiш­ли геть, не хо­тя­чи за­сi­да­ти при од­нiм сто­лi з "треф­ня­ка­ми".

Поки в бу­дi се­ред ве­се­ло­го га­мо­ру па­ни гос­ти­ли­ся, ро­бiт­ни­ки си­дi­ли в ши­ро­кiм кру­зi пiд го­лим не­бом на ка­мiн­нi. Два по­мiч­ни­ки на­ли­ва­ли пи­во, дру­гi два роз­но­си­ли рiз­ни­ки хлi­ба та су­ше­ну ри­бу. Од­на­ко ро­бiт­ни­ки бу­ли якось ду­же мов­чаз­ли­вi. Слу­чай з Бе­недьом ще­мiв iще всiм унут­рi, ба i весь той див­ний жи­дiвський об­ряд зак­ла­дин ду­же їм не спо­до­бав­ся. Хто ви­га­дав жи­ву пта­ши­ну за­му­ро­ву­ва­ти? Нi­би то при­не­се щас­тя? А втiм, мо­же, й так… Ад­же доб­ре то який­сь ви­га­дав: па­нам ве­сiл­ля, а кур­цi смердь. А тут ще й тi ро­бiт­ни­ки, що вiд­но­си­ли Бе­не­дя до­до­му, по­вер­ну­ли i ста­ли роз­по­вi­да­ти, як ста­ра Бе­недьова ма­ти пе­ре­пу­ди­лась i зап­ла­ка­ла тя­женько, по­ба­чив­ши сво­го єди­но­го си­на зом­лi­ло­го, ок­ро­вав­ле­но­го. Зра­зу, бi­дач­ка, га­да­ла, що вже по її си­но­вi, але ко­ли їм уда­ло­ся Бе­не­дя прот­ве­ре­зи­ти, то так утi­ши­ла­ся, мов ди­ти­на: зас­ка­кує ко­ло нього, i цi­лує, i'пла­че, i йой­кає, так що аж сер­це крається чо­ло­вi­ко­вi.

- Знаєте що, хлоп­цi, - оз­вав­ся май­стер, - тре­ба би зро­би­ти яку склад­ку та пiд­ря­ту­ва­ти бiд­них лю­дей, бо за­ки вiн бу­де сла­бий та не­за­рiб­ний, то я й не знаю, з чо­го їм обоїм ви­жи­ти. Ад­же ста­ра iг­лою не за­ни­пає на тiлько!

- Правда, прав­да! - зак­ри­ча­ли ро­бiт­ни­ки з усiх бо­кiв. - Ско­ро по вип­ла­тi, то кож­дий по п'ять крей­ца­рiв, нам уй­ма не­ве­ли­ка, а їм доб­ро.

- Ну, а бу­дов­ни­чий, - оз­вав­ся кот­рий­сь му­ляр, - вiн нi­чо не дасть? Ад­же цi­ле не­щас­тя че­рез нєго!

- Та й ще доб­ре ще, що на тiм ста­ло­ся, - ска­зав дру­гий. - Та то ка­мiнь мiг i п'ятьом так са­мо заїха­ти!

- Тре му ка­за­ти, най та­кож при­чи­ниться на бiд­но­го ска­лi­че­но­го.

- Але вже ви ка­жiть, - ска­зав май­стер, - я не бу­ду.

- Ну та що, ска­же­мо ми, гур­том, - оз­ва­ли­ся го­ло­си.

Саме в тiй хви­лi вий­шов бу­дов­ни­чий з бу­ди вiд гос­тей, щоб пог­ля­ну­ти на ро­бiт­ни­кiв. Йо­го ли­це вже на­ли­лось ши­ро­ким рум'янцем вiд ви­пи­то­го ви­на, а блис­ку­ча па­лич­ка ду­же жи­во лi­та­ла з од­ної ру­ки до дру­гої.

- А що, дi­ти! - крик­нув вiн, пiд­хо­дя­чи до круж­ка.

- Все доб­ре, про­шу па­на, - вiд­ка­зав май­стер.

- Ну, так ми ся й спра­вуй­те! - I хо­тiв iти на­зад.

- Ми би до па­на ма­ли од­ну просьбу, - дав­ся чу­ти го­лос з-по­мiж ро­бiт­ни­кiв. Бу­дов­ни­чий обер­нув­ся:

- До ме­не?

- Так, - за­гу­ли гур­том усi.

- Ну, що ж та­ко­го?

- Щоби пан бу­ли лас­ка­вi при­чи­ни­ти­ся до склад­ки на то­го по­мiч­ни­ка, що го ни­нi пi­дой­мою при­шиб­ло.

Будовничий сто­яв, не ка­жу­чи нi­чо­го, тiльки сильнi­ший ру­м'янець по­чав вис­ту­па­ти на йо­го ли­це, - знак, що про­сь­ба ро­бiт­ни­кiв неп­риємно йо­го дiтк­ну­ла.

- Я? - ска­зав вiн вкiн­цi з про­во­ло­ком. - А ви вiд­ки до ме­не з тою просьбою при­хо­ди­те? Хi­ба я то­му ви­нен, чи що?

- Та, про­шу па­на, i ми не вин­нi, але здаєся нам, го­диться i та­ки тре­ба по­мо­чи бiд­но­му чо­ло­вi­ко­вi. Вiн сла­бий, який­сь час не бу­де мiг ро­би­ти, тре­ба ж єму й ма­те­рi ста­рiй чи­мось ди­ха­ти.

- Як хо­че­те, то му по­ма­гай­те, а я вiд­ки до то­го при­ход­жу! Пер­шо­му-лiп­шо­му не­пот­рi­бо­вi по­ма­гай!.. Ще чо­го не ста­ло!.. - Бу­дов­ни­чий вiд­вер­нув­ся гнiв­но i пус­тив­ся йти на­зад, ко­ли втiм кот­рий­сь з ро­бiт­ни­кiв, обу­ре­ний та­кою бе­сi­дою, ска­зав го­лос­но:

- Ади, який пан! А сам то­му най­бiльше ви­нен, що Бе­не­дя ска­лi­чи­ло! От ко­би єго бу­ло так пар­ну­ло, то, пев­не би-м, не по­жал­ку­вав не то п'ять, а й де­сять кре­йца­рiв на та­ко­го дi­ло­во­да!..

- Що? - рев­нув на­раз з усеї си­ли бу­дов­ни­чий i прис­ко­чив до си­дя­чих ро­бiт­ни­кiв. - Хто се го­во­рив?

Мовчанка.

- Хто се смiв го­во­ри­ти? Га?

Нiхто й не пис­нув.

- Майстер, ви ту си­дi­ли: хто се ска­зав? Го­во­рiть, а нi, то вас на­же­ну з ро­бо­ти за­мiсть то­го ур­ви­те­ля!

Майстер пог­ля­нув дов­ко­ла по ро­бiт­ни­ках i ска­зав спо­кiй­но:

- Я не знаю.

- Не знаєте? То я вас вiд­ни­нi не знаю ту на ро­бо­тi. Проч!

- То я ска­зав! - вi­доз­вав­ся один ро­бiт­ник, вста­ючи. - Я ска­зав i ще раз ка­жу, що-с дi­ло­вiд, ко­ли не хо­чеш на бiд­но­го ро­бiт­ни­ка да­ти. А о твою ро­бо­ту я не стою!..

Будовничий сто­яв, мов ска­же­ний, i з лю­тi не мiг до сло­ва прий­ти. Ро­бiт­ник мiж тим узяв свiй вiн­кель, кельню та мi­ру i, поп­ро­щав­ши­ся з то­ва­ри­ша­ми, спо­кiй­ною хо­дою пi­шов iд рин­ко­вi. Про­чi ро­бiт­ни­ки мов­ча­ли.

- Га, дра­би, лай­да­ки! - гри­мав бу­дов­ни­чий. - О, або вiн стоїть о ро­бо­ту! Вiн би лиш ле­жав го­рi жи­во­том, як то­та сви­ня в бо­ло­тi. Але пож­дiть-но ви, нав­чу я вас по­ряд­ку! Не та­кi у ме­не ста­не­те! А то ур­ви­те­лi! - I, ще весь те­ле­па­ючись зi злос­тi та кло­ну­чи всю "го­ло­ту", бу­дов­ни­чий пi­шов на­зад до пансько­го то­ва­рист­ва.

В бу­дi тим ча­сом iш­ло ду­же ве­се­ло i гой­но. По пе­ре­кус­цi слу­ги поз­би­ра­ли мис­ки i та­ре­лi, а на­то­мiсть по­нас­тав­ля­ли фля­шок з ви­ном i ча­рок. Чар­ки кру­жи­ли жи­во. Ви­но звi­ль­на роз­пу­ту­ва­ло язи­ки, роз­буд­жу­ва­ло ве­се­лiсть та го­мiн. Па­ху­чий дим з до­ро­гих ци­гар клу­бив­ся по­над го­ло­ва­ми до до­ща­ної сте­лi, плив тон­кою струй­кою крiзь про­рi­за­не вiк­но. Слу­ги Ле­оно­вi кру­ти­ли­ся по­се­ред гос­тей, по­да­ючи їм, чо­го хто за­ба­жав. Гос­тi од­нi си­дi­ли куп­ка­ми, дру­гi сто­яли або хо­ди­ли, ба­ла­ка­ючи, жар­ту­ючи або тор­гу­ючись. Ле­он не по­ки­дав Гер­ма­на. Вiн ни­нi пер­ший раз ближ­че зiй­шов­ся з тим най­бiльшим бо­рис­лавським ту­зом i по­чув до нього якусь див­ну при­язнь. До­сi во­ни сто­яли про­тив се­бе, як во­ро­ги, до­пер­ва два ро­ки то­му при­був до Бо­рис­ла­ва з го­то­вим i чи­ма­лим ка­пi­та­лом. Вiн був бiльше об­ра­зо­ва­ний вiд Гер­ма­на, доб­ре знав­ся на ку­пецт­вi, чи­тав де­якi книж­ки гiр­ни­чi i ду­мав, що до­сить йо­му тiльки яви­тись в Бо­рис­ла­вi, а усе по­ко­риться пе­ред ним, i вiн ста­не са­мов­лад­ним па­ном. Вiн на­пе­ред ук­ла­дав со­бi пла­ни, як то вiн за­ку­пить де­ше­во об­шир­нi i най­вiд­по­вiд­нi­шi до ко­пан­ня част­ки грун­ту, як по­за­во­дить со­бi ма­ши­ни для скор­шо­го i де­шев­шо­го ви­до­бут­ку зем­ля­них скар­бiв, як пiд­не­се цi­лий наф­то­вий про­мисл i своєю во­лею бу­де пiд­нi­ма­ти i опус­ка­ти цi­ни на всiх тор­гах. Мiж тим по­ка­за­ло­ся на дi­лi зов­сiм не те. В Бо­рис­ла­вi бу­ли вже свої си­ли, i то си­ли та­кi, з кот­ри­ми йо­му не­лег­ко бу­ло мi­ря­тись, а най­бiльшою та­кою си­лою був Гер­ман. Ле­он зра­зу лю­тив­ся, по­ба­чив­ши, з якою не­тай­ною не­охо­тою прий­ма­ють йо­го дав­нi бо­рис­лавськi предп­риємцi. Осо­б­ли­во Гер­ман, той прос­тий, нев­че­ний жи­до­нуч­кар, був для нього сiл­лю в оцi, i вiн ста­рав­ся все i всю­ди, де тiльки мiг, щи­па­ти йо­го, а в то­ва­рист­вi нi­ко­ли не пе­ре­ми­нув по­за зви­чай­ною чем­нiс­тю по­ка­за­ти Гер­ма­но­вi свою ду­хов­ну ви­щiсть. Гер­ман знов ма­ло ро­бив со­бi з до­тин­кiв Ле­она, а ша­р­пав йо­го на по­лi iн­те­ре­сiв: пе­ре­ха­пу­вав част­ки, кот­рi хо­тiв ку­пу­ва­ти Ле­он, пе­рей­мав йо­го що­най­лiп­ших ро­бiт­ни­кiв, а при всiм тiм Ле­оно­вi все по­ка­зу­вав та­кий вид, бу­цiм­то й нi­чо­го не знає. Сього бу­ло зам­но­го для Ле­она. Вiн по­ба­чив, що та­ким спо­со­бом не дiй­де нi до чо­го. Прав­да до­сi в Бо­рис­ла­вi йо­му щас­ти­ло­ся: вiн на­ди­бав на кiлька ба­га­тих жил вос­ку, кип'ячка тож в мно­гих ямах iш­ла доб­ре; але Ле­он спра­вед­ли­во бо­яв­ся, що не зав­сiг­ди щас­тя бу­де йо­му при­хильне, що, мо­же, ча­сом i вiд­вер­неться вiд нього, а на та­кий слу­чай лiп­ше ма­ти сильних при­яте­лiв, нiж сильних во­ро­гiв. А тут ще й те при­чи­ни­ло­ся, що по смер­тi жiн­ки Ле­он за­ба­жав з ча­сом осiс­ти су­по­кiй­но, ут­вер­ди­ти­ся, пус­ти­ти ко­рiн­ня в грунт i ужи­ва­ти на ста­рiсть пло­дiв сво­го нес­по­кiй­но­го, за­по­пад­ли­во­го жит­тя i за­без­пе­чи­ти хо­ро­ше жит­тя своїй вди­нач­цi. Тут уже ко­неч­на рiч - ма­ти кру­жок при­яте­лiв, а не во­ро­гiв. При тiм же вiн за­чув, що у Гер­ма­на є син-єди­нак у Льво­вi в прак­ти­цi ку­пецькiй, - i дум­ка йо­го пря­мо стрi­ли­ла ту­ди: Гер­ма­нiв син i йо­го Фан­нi - то па­ра; два най­бiльшi си­ла­чi по ка­пi­та­лу, за­мiсть бо­ро­ти­ся i пiд­ко­пу­ва­ти один дру­го­го, схо­дяться, зв'яза­нi тiс­ним i вуз­лом ро­дин­ним, i дум­ка Ле­оно­ва бу­ду­ва­ла зо­ло­тi зам­ки на тiй трив­кiй пiд­ва­ли­нi.

- Бачите, до­ро­гий су­сi­до, - го­во­рив вiн до Гер­ма­на, - сам не знаю, що та­ке, що так ме­нi ду­же за­ту­жи­ло­ся за своїм спо­кiй­ним, ти­хим i щас­ли­вим прис­та­нов­ком. А то до­сi чо­ло­вiк був, як та пе­ре­лет­на пти­ця: то тут, то там. Нi, по­ра вспо­коїти­ся!

- I я то ка­жу, - ска­зав Гер­ман, що чи­нив­ся, не­мов тая бе­сi­да ду­же йо­го зай­має.

- Не дав ме­нi бог си­на так, як вам, - га, але є у ме­не доч­ка, сер­деш­на ди­ти­на. Ба­чи­ти її щас­ли­вою, з лю­бим чо­ло­вi­ком, в кру­зi дi­то­чок - ох, то єди­на цiль мо­го жит­тя…

- Дасть бог, що й теє вам спов­ниться.

- Га, я ду­же то­го ба­жаю… Ах, i ще так кру­жок доб­рих при­яте­лiв, та­ких, як ви, лю­бий су­сi­до, - нi, бiльше би ме­нi нi­чо до щас­тя не хи­бу­ва­ло…

- Ну, що­до ме­не, - ска­зав, ус­мi­ха­ючись, Гер­ман, - я з Дро­го­би­ча не вте­чу, ме­не мо­же­те ма­ти зав­сiг­ди на свої ус­лу­ги.

- О, я знаю, - ска­зав Ле­он i крiп­ко стис­нув Гер­ма­но­ву ру­ку, - я знаю, що ви щи­рий, доб­рий чо­ло­вiк! Не по­вi­ри­те, як я вiд­дав­на ба­жав з ва­ми ближ­че поз­на­ко­ми­ти­ся… А що ж ваш син? Прав­да, я не маю чес­тi зна­ти йо­го лич­но, але вiн уже на­пе­ред ми­лий ме­нi i до­ро­гий, як своя влас­на ди­ти­на.

Герман тро­хи скри­вив­ся на згад­ку про си­на, мов на­раз в ме­дiв­ни­ку схруп­нув зер­но пер­цю.

- Мiй син, - ска­зав вiн не­охiт­но, - дя­кую вам за лас­ка­ве за­пи­тан­ня! От, пра­цює, що мо­же.

- Ну, то­го й не ка­жiть! - скрик­нув Ле­он. - Я й сам знаю, що син та­ко­го батька, пев­но, й хви­лi не про­си­дить дар­мо! Ех, до­ро­гий су­сi­до, який би я був щас­ли­вий, як­би-то ми мог­ли взя­ти­ся оба до­ку­пи, зiй­ти­ся близько у всiм так, що­би… - Вiн ур­вав i гля­дiв на Гер­ма­на, а Гер­ман на нього, не вга­ду­ючи, ку­ди той цi­лить.

- Знаєте, - по­чав знов Ле­он, - ни­нiш­нiй день та­кий ве­ли­кий i щас­ли­вий для ме­не…

Саме се­ред тої роз­мо­ви оба бе­сiд­ни­ки вста­ли i пi­дiй­шли до вiк­на, бо в бу­дi зро­би­лось душ­но. Гер­ман виг­ля­нув у вi­к­но над­вiр. Лед­ве вiдс­ту­пив вiд вiк­на, ко­ли на­раз ку­сень цег­ли, мов стрi­ла, вле­тiв крiзь вiк­но са­ме ту­ди, де сто­яв Гер­ман. I як­раз, ко­ли Ле­он го­во­рив про ве­ли­ке ни­нiшнє щас­тя, цег­ла геп­ну­ла пе­ред ним на стiл, в ку­пу скля­нок. Бо­лiс­но дзенькну­ло i розп­рис­ло­ся скло, а цег­ла по­ле­тi­ла да­лi i, уда­рив­ши­ся ще о про­тив­ну стi­ну, впа­ла на зем­лю. Всi поз­ри­ва­ли­ся з мiсць, а Гер­ман поб­лiд мов по­лот­но: вiн до­га­ду­вав­ся, що цег­ла ви­мi­ре­на бу­ла в нього.

- Що се? Що се? Хто се та­кий? - по­чу­ли­ся три­вож­нi кри­ки. Ле­он, Гер­ман i ще де­якi гос­тi ви­ле­тi­ли над­вiр. Над­во­рi тож крик.

- А ла­пай-но го, дра­ба яко­гось! - кри­чав з усiєї мо­цi май­стер.

- Хто ту цег­лою ки­даєсь? - крик­нув i со­бi ж Ле­он.

- А он, про­шу па­на, який­сьдра­бу­га-вуг­ляр­чук. Плен­тав­ся ту по ули­цi, за­зи­рав, за­зи­рав, а да­лi, як по­ба­чив ото­го па­на (по­ка­зав на Гер­ма­на) у вiк­нi, та за цег­лу, - як фу­рить, та вте­ки! Ла­пай го, ла­пай та на по­лi­цiю! - обер­нув­ся, за­орав май­стер до двох ро­бiт­ни­кiв, що гна­ли до­лiв Зе­ле­ною ули­цею за утi­ка­ючим вуг­ляр­чу­ком в чор­нiй, як смо­ла, со­роч­цi i в та­кiй же опин­цi.

- Овва, то бес­тiя втi­кає! Не здо­го­нять! - го­во­рив май­стер.

Робiтники, що гна­ли за хло­па­ком, та­кож, здається, бу­ли тої гад­ки, бо зу­пи­ни­ли­ся за­ди­ха­нi. Але один схи­лив­ся, пiд­няв ка­мiнь i шпур­нув ним за утi­ка­ючим, що вже як­раз був на скру­тi. Ка­мiнь вцi­лив вуг­ляр­чу­ка в са­му п'яту, i той, по­чув­ши бiль, скрик­нув, як ска­же­ний, i щез за му­ром. Крик той див­но вра­зив Гер­ма­на.

- Ей, а се що за хло­пак? - спи­тав вiн. Нiх­то не знав вуг­ляр­чу­ка. Але Ле­он гля­нув на Гер­ман­а i аж зля­кав­ся.

- Мiй бо­же, а вам що та­ке?

- Нiчо, нi­чо, - вiд­ка­зав Гер­ман, - то, вi­дай, вiд за­ду­хи. Щось мя ту, у гру­дях, стис­ло. Але той го­лос, той го­лос… який­сь та­кий див­ний…

Леон не мiг по­ня­ти, чим див­ний той го­лос. Йо­му вiн ви­дав­ся зов­сiм зви­чай­ним. I Гер­ман не вмiв ви­тол­ку­ва­ти со­бi, що се за го­лос, - йо­му зда­ва­лось, що вiн десь чув йо­го, але де, не знав. То тiльки знав, що яко­юсь таємною, не­дос­лi­ди­мою си­лою го­лос той збен­те­жив у нiм якiсь страш­нi, дав­но за­бу­тi вра­жiн­ня, якусь бу­рю, кот­рої слi­ди ще не заг­ла­ди­лись в йо­го сер­цi. Але що се та­ко­го, i як во­но взя­ло­ся, i як бу­ло зв'яза­не з тим ди­ким, бо­лiс­ним вик­ри­ком уда­ре­но­го вуг­ляр­чу­ка, сього не мiг Гер­ман со­бi ви­яс­ни­ти.

Леон мiж гим взяв йо­го по­пiд ру­ки i по­вiв в сад, пiд тi­ни­с­тi де­ре­ва, на па­ху­чу ви­со­ку тра­ву. Хо­лод­на­вий, свi­жий во­з­дух жи­во вспо­коїв Гер­ма­на, i Ле­он за­чав йо­му знов го­во­ри­ти про свої ба­жан­ня i на­дiї:

- Ах, як го­ря­чо я вiд­дав­на ждав та­ко­го дня, як ни­нiш­нiй! Як я ба­жав, щоб вiд нього по­чи­на­ла­ся но­ва, спо­кiй­на, щас­ли­ва до­ба мо­го жит­тя! Щоб в нiм на всi бо­ки по­нав'язу­ва­лись для ме­не щас­ли­вi вуз­ли! I ось прий­шов той день, на­дiї мої збу­ли­ся, вуз­ли нав'яза­нi, крiм од­но­го i най­важ­нi­шо­го… Ах, а ви, до­ро­гий су­сi­до i при­яте­лю, ви зро­би­ли б ме­не най­щас­ли­вi­шим чо­ло­вi­ком у свi­тi, як­би по­мог­ли ме­нi на­в'яза­ти той пос­лiд­нiй, най­важ­ли­вi­ший ву­зол!..

- Я? - спи­тав зди­во­ва­ний Гер­ман, - Який же то ву­зол?

- Що ту дов­го го­во­ри­ти, - ска­зав Ле­он i взяв Гер­ма­на за обi ру­ки, - моє най­глуб­ше, сер­деч­не ба­жан­ня, щоб на­шi дi­ти, моя Фан­нi i ваш Гот­лiб, бу­ли па­ра!

Герман мов­чав. Дум­ка ся не бу­ла для нього нес­по­дi­ван­кою, але все-та­ки йо­го се тро­ха див­но дiтк­ну­ло, що вiд Ле­она пер­шо­го по­чув се пред­ло­же­ння.

- Що ж ви, прис­таєте? - спи­тав Ле­он.

- Гм, не знаю, як би то… - ска­зав не­рi­шу­чо Гер­ман.

- Ви ва­гуєтесь? Не ва­гуй­тесь, до­ро­гий су­сi­до! Хi­ба ж не ви­ди­те тих ко­рис­тей, якi з та­ко­го спо­лу­чен­ня спли­нуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми оба, двi пер­шi, смiю ска­за­ти, си­ли бо­рис­лавськi, ми оба ра­зом, спо­рiд­не­нi, зв'яза­нi до­ку­пи, - хто то­дi оп­ре­ся нам? Всi пi­дуть за на­шою во­лею, а хто не схо­че, той за од­ним на­шим за­ма­хом упа­де в по­рох! По­ду­май­те: ми то­дi па­ни цi­ло­го наф­то­во­го тор­гу, ми виз­на­чуєм цi­ни, за­ку­пуєм око­лич­нi се­ла, лi­си, ка­ме­но­ло­ми та ко­па­ль­нi! Цi­ла око­ли­ця в на­ших ру­ках. Не тiлько тор­го­вi i про­мис­ло­вi, але i по­лi­тич­нi дi­ла око­ли­цi в на­ших ру­ках. Всi ви­бо­ри йдуть, як ми хо­че­мо, пос­ли i реп­ре­зен­тан­ти го­во­рять, що ми ка­же­мо, бо­ро­нять на­ших iн­те­ре­сiв, па­ни i гра­фи дба­ють о на­шу лас­ку!.. Чи ви по­ни­ма­ете? Ми си­ла, i до­ки дер­жа­тись бу­де­мо ра­зом, до­ти нiх­то про­тив нас не встоїть! - I, ро­зог­не­ний влас­ни­ми сло­ва­ми, Ле­он ки­нув­ся обiй­ма­ти Гер­ма­на.

- Пристаєте, до­ро­гий при­яте­лю, бра­те? - скрик­нув Ле­он.

- Пристаю, - ска­зав Гер­ман, - тiлько не знаю, як моя жiн­ка.

- Що, ва­ша чес­на i ро­зум­на жiн­ка ма­ла б не хо­тi­ти щас­тя для сво­го си­на i для моєї ди­ти­ни? Нi, то не мо­же бу­ти! Хо­дiм, хо­дiм до неї. Я ни­нi ще му­шу за­ла­го­ди­ти се важ­не дi­ло, i, ско­ро ро­зiй­дуться гос­тi, пi­дем оба, предс­та­ви­мо, по­го­во­ри­мо…

- Вона ду­же лю­бить сво­го си­на, то прав­да. Але ме­нi здав­ся, що й во­на кра­щої пар­тiї для нього не най­де вiд ва­шої Фан­нi, - ска­зав Гер­ман.

- Ах, до­ро­гий при­яте­лю! - скрик­нув ура­ду­ва­ний Ле­он. - Що за щас­тя для ме­не ни­нiшнього дня! Бо­же, що за щас­тя! Пi­дем, пi­дем!

II

Рука об ру­ку йшли два при­яте­лi Бо­рис­лавським трак­том до Гер­ма­но­во­го по­меш­кан­ня. Го­во­рив бiльше Л­e­oн. Вiн був чо­ло­вiк ду­же враз­ли­вий i жи­во пе­рей­мав­ся вся­кою ду­м­кою. Нев­то­мимо ­роз­то­чу­вав вiн пе­ред Гер­ма­ном що­раз но­вi кар­ти­ни їх бу­ду­щої ве­ли­чi й си­ли. Все з йо­го уст iш­ло, мов ме­дом по­со­лод­же­не, всi труд­нос­тi так i ще­за­ли, мов снiг вiд сон­ця. Прак­тич­ний i хо­лод­ний, Гер­ман зра­зу не ду­же по­да­вав­ся на тi зо­ло­тi го­ри, але чим да­лi, тим бiльше Ле­он по­тя­гав i йо­го за со­бою, i в йо­го не­до­вiр­ли­вiй го­ло­вi звiльна за­ча­ло та­кож во­ру­ши­тись пи­тан­ня: "А що ж, хi­ба ж се не мо­же бу­ти?.."

З своїм си­ном Гот­лi­бом вiн здав­на мав тiлько гри­зо­ти та кло­по­тiв, що на­вiть нi­ко­ли не прий­шло йо­му на дум­ку жда­ти з нього чо­го-не­будь путнього на бу­ду­ще, не то вже бу­ду­ва­ти та­кi ви­со­ко­лет­нi пла­ни. От i не­дав­но ку­пець, у ко­т­ро­го Гот­лiб вiд двох лiт був на прак­ти­цi, пи­сав до ньо­го, мо­же, Со­тий раз, що Гот­лiб зле спра­вується, дi­ла не пи­льнує, гро­шi, прис­ла­нi з до­му, роз­ки­дає, мов бе­зум­ний, над дру­ги­ми суб'єкта­ми збит­кується i бог зна яких дур­ниць не ви­роб­ляє. "З жа­лем приз­на­ти му­шу, - пи­сав да­лi ку­пець, - що йо­го дво­лiт­нiй по­бит в моїм зак­ла­дi не при­нiс для нього май­же нi­якої ко­рис­тi. Йо­го знан­ня в ку­пецт­вi те­пер та­ке са­ме, як бу­ло й спо­чат­ку…" Все те ми­мо­во­лi на­су­ва­лось Гер­ма­но­вi на дум­ку те­пер, ко­ли Ле­он та­ки­ми за­ман­чи­ви­ми крас­ка­ми ма­лю­вав йо­му бу­дуч­нiсть їх "до­мiв" за по­лу­чен­ням Гот­лi­ба з Фан­нi. "Ще до­ки я жию, - ду­мав Гер­ман, - то, мо­же, во­но бу­де якось iти, але вiд­так?" Щоб Гот­лiб змi­нив­ся, поп­ра­вив­ся, на те тре­ба хi­ба яко­го чу­да, кот­ро­го Гер­ман не на­дi­яв­ся. Але все-та­ки вiн слу­хав Ле­оно­вi бе­сi­ди, звiльна пiд­да­вав­ся її ча­ру­ючо­му впли­во­вi, не­мов на лег­кiм чов­нi пус­кав­ся на ти­хе, ла­гiд­но-хви­лю­юче, ве­чiр­нiм блис­ком озо­ло­че­не мо­ре, i йо­му ро­би­лось якось так лег­ко, лю­бо, не­мов i справ­дi вже спов­ню­ються йо­го най­смi­лi­шi на­дiї. "А що ж, хi­ба ж се не мо­же бу­ти?" - ду­ма­лось йо­му, i на нього на­хо­ди­ла якась пев­нiсть, не­мов усе те не тiльки мо­же бу­ти, але й справ­дi бу­де, му­сить бу­ти.

За той час оба при­яте­лi вiд рин­ку зiй­шли вже до­лiв, на мiс­ток, вiд­ки ули­ця по­ча­ла знов пi­дiй­ма­ти­ся до­го­ри, по­мiж дво­ма ря­да­ми ви­со­ких ясе­нiв, по­ки не ур­ва­ла­ся на­вер­ху, де блис­ку­чий по­зо­ло­че­ний хрест мер­ко­тiв до сон­ця. Тут же за мос­том нап­ра­во по­чи­нав­ся об­шир­ний сад, об­му­ро­ва­ний ви­со­ким му­ром. Да­лi мур кiн­чив­ся, за­мiсть нього йшли шта­хе­ти з ду­бо­вих лат в му­ро­ва­них стов­пах з блис­ку­чи­ми чор­ни­ми на­го­лов­ни­ка­ми з по­ли­ва­ної гли­ни. За ти­ми шта­хе­та­ми був уже не сад, але ого­ро­дець цвi­то­вий, до­сить за­пу­ще­ний, ок­ру­жа­ючий ста­рос­вiтський, без­по­вер­хо­вий, а за­то ши­ро­ко роз­ло­же­ний дiм пiд гон­та­ми. Вiд ули­цi ве­ла до нього ши­ро­ка в'їздо­ва бра­ма i по­бiч не­ве­лич­ка хвiр­точ­ка для пi­шо­хо­дiв. То бу­ла Гер­ма­но­ва осе­ла. Тут вiн жив вiд кiлькох лiт, хоть мав ще кiлька до­мiв по iн­ших час­тях мiс­та i три ка­ме­ни­пi в рин­ку. Всi тi бу­дин­ки вiн ви­пус­кав у на­єм, а сам не мав охо­ти ру­ша­тись iз сього ста­рос­вi­т­сько­го ви­гiд­но­го гнiз­да. Дiм сей ра­зом з ве­ли­ким са­дом, ого­ро­дом, под­вiр'ям, стай­ня­ми i вся­ки­ми зна­до­ба­ми вiн за­ку­пив вiд вдо­ви по од­нiм польськiм па­ну з ве­ли­ко­го ро­ду. Пан той дав­нi­ше мав ве­ли­кi маєтки, кiлька сiл око­лич­них. Але най­бiльша часть то­го маєтку пiш­ла на пiд­пи­ран­ня не­щас­ли­вої ре­во­лю­цiї в 1831 р.; що ли­ши­ло­ся опiс­ля, бу­ло по­т­ра­че­но в дов­го­лiт­нiх про­це­сах о якесь нас­лiдст­во, так що по ска­су­ван­нi пан­щи­ни дав­нiй дi­дич очу­тив­ся не­мов на льоду i не мiг наз­ва­ти своїм нi­чо­го, крiм сього од­но­го до­му з са­дом та па­рою ко­ней. Тут вiн i до­жив сво­го вi­ку в за­тиш­шi, а по йо­го смер­тi жiн­ка спро­да­ла й сей пос­лiд­нiй шма­ток давньої ве­ли­чi i заб­ра­ла­ся з тих сто­рiн. За­мiсть ста­ро­го польсько­го дi­ди­ча нас­тав но­вий пан в тих му­рах - Гер­ман. Вiн то­дi iно що по­чав по­рос­та­ти в пiр'я; за­куп то­го до­му був пер­ший крок до йо­го пiз­нi­шо­го ба­гатст­ва; мо­же, для то­го вiн i звик­ся так iз тим ста­рим жит­лом.

Впрочiм, Гер­ма­на ма­ло зай­ма­ло внут­рiшнє улад­жен­ня до­му, - тим мен­ше зай­мав йо­го сад, в кот­рiм дав­нiй влас­ти­вець про­сид­жу­вав, бу­ва­ло, цi­ле лi­то i в кот­рiм, як го­во­ри­ли в су­сiдст­вi, i те­пер ще не раз мi­сяч­ної но­чi мож бу­ло ви­дi­ти йо­го ви­со­ку стать з дов­ги­ми ву­са­ми i бi­лим, як мо­ло­ко, во­лос­сям, бро­дя­чу в гус­тiй ви­со­кiй тра­вi, - мож бу­ло ви­дi­ти, як вiн ог­ля­дає кож­де де­ре­во, мов ста­ро­го зна­ко­мо­го, ча­сом за­ла­мує ру­ки або зiт­хає важ­ко. Гер­ман хоть i чув тi слу­хи, смi­яв­ся з них, але до са­ду все-та­ки йо­го не тяг­ло. Вiн вдо­во­лив­ся тим, що кож­дої вес­ни по­чис­лив де­ре­ва i вiд­так ви­пус­кав сад в арен­ду са­дiв­ни­ко­вi, сам же до нього ма­ло ко­ли й заг­ля­дав.

I в са­мiм до­мi Гер­ман ма­ло якi по­ро­бив амi­ни. Ста­рос­вi­т­ськi меб­лi об­би­то но­вим реп­сом, за­мiсть ста­ро­польських ве­ли­ких пе­чей по­му­ро­ва­но но­вi, ках­ле­вi, мiж вiк­на­ми по­вi­та­но ве­ли­кi дзер­ка­ла, та й го­дi. На стi­нах, по­бiч де­яких но­вих шти­хiв, ви­сi­ли по­чор­нi­лi вiд ста­рос­тi порт­ре­ти дав­нiх польських маг­на­тiв, з гус­ти­ми бро­ва­ми, грiз­ни­ми ву­са­ми i ого­ле­ни­ми ло­ба­ми. Див­но виг­ля­да­ла то­та су­мiш ста­рос­вiч­чи­ни з нев­мi­ли­ми i не­мов слу­чай­ни­ми про­ба­ми но­ви­ни, але Гер­ма­на се ма­ло об­хо­ди­ло, вiн i так за­ня­тий був iн­ши­ма, важ­нi­ши­ми дi­ла­ми, йо­го зав­дан­ня бу­ло - гро­ма­ди­ти, а не ужи­ва­ти, i вiн гро­ма­див, зби­ра, мно­жив, док­ла­дав з яки­мось га­ряч­ко­вим пос­пi­хом, не дба­ючи, хто бу­де ко­рис­ту­ва­тись йо­го над­бан­ням;

- От i моє гнiз­до! - ска­зав Гер­ман, от­во­ря­ючи хвiрт­ку i впу­с­ка­ючи Ле­она на­пе­ред. Ле­он пер­ший раз ни­нi всту­пав в йо­го по­ро­ги.

- Ах, як ту ви­гiд­но, як ту прос­тiр­но! - скри­ку­вав хви­ля вiд хви­лi з чем­ною пе­ре­са­дою Ле­он, об­зи­ра­ючись по под­вiр'ї. Под­вiр'я бу­ло ви­ло­же­не пли­та­ми. На­се­ре­ди­нi бу­ла кир­ни­ця пiд даш­ком, з ве­ли­ким ко­ле­сом на два вiд­ра. Да­лi збо­ку вид­но бу­ло стай­ню, а по­бiч неї вхiд до са­ду.

- Простiрно-то прос­тiр­но, - вiд­ка­зав Гер­ман, - але, прав­ду ка­жу­чи, тро­ха мов пус­то. Ви­ди­те, чо­ло­вiк уже в та­ких лi­тах, ко­ли йо­му не до­сить се­бе са­мо­го, ко­ли рад би ба­чи­ти­ся се­ред цi­лої ку­пи ма­леньких, ве­се­леньких…

- О, так, так, - пе­рер­вав Ле­он, - се iмен­но й ме­нi за­раз прий­шло на дум­ку. Справ­дi, що ту жи­ти се­ред ку­пи мо­ло­до­го по­томст­ва, то був би рай, прав­ди­вий рай!..

- А те­пер що? - го­во­рив да­лi Гер­ман. - Син наш у Льво­вi… Ну, тре­ба, що­би мо­ло­дий чо­ло­вiк за­мо­ло­ду чо­гось нав­чив­ся…

- Певно, пев­но!

- А ми з жiн­кою, двоє нас, а ще во­на хо­ро­ви­та… приз­най­те, що ча­сом чо­ло­вi­ко­вi прик­ро ро­биться.

Вони ввiй­шли до по­коїв.

- Правда? - ка­зав Гер­ман. - Ти­хо, як в мо­ги­лi… Слуг не де­р­жи­мо мно­го: вiз­ник, ку­хар­ка та й по­коївка, бiльше нам не тре­ба. I так ту цi­лий день. Ме­не зви­чай­но й так рiд­ко ко­ли до­ма ви­да­ють, все дi­ла.

- Ой так, так, - ска­зав Ле­он, - важ­ке на­ше жит­тя. Го­во­рять: що хи­бує ка­пi­та­лiс­то­вi, - не­ро­ба, жиє со­бi та гро­шi зго­р­тує. А тут би во­ни пог­ля­ну­ли, по­жи­ли кiлька день на­шим жит­тям, то, пев­но би, вiд­ки­ну­ли­ся й тих ка­пi­та­лiв, i то­го жит­тя.

- О, пев­но, ру­чу вам! - пот­вер­див Гер­ман. - Хоть в тiй хви­лi й миг­ну­ла йо­му по го­ло­вi зби­точ­на дум­ка, що пре­цiнь при всiй тiй тяж­кос­тi, при всiх не­до­го­дах жит­тя якось нi один ка­пi­та­лiст не ки­нув ще доб­ро­вiльно сво­го маєтку анi не по­мi­няв­ся ним за па­ли­цю й тор­би жеб­рацькi.

Герман пе­рей­шов iз своїм гос­тем уже три по­кої. Всю­ди бу­ло ти­хо i пус­то. Вiн шу­кав своєї жiн­ки, але не мiг її дог­ля­ну­ти. Пе­рей­шли до чет­вер­то­го по­кою, об­шир­но­го, як ма­ш­тар­ня. Гер­ман озир­нув­ся, i тут не бу­ло нi­ко­го.

- Що за ди­во, де во­на по­дi­ла­ся? - ска­зав пiв­го­ло­сом Гер­ман, ко­ли втiм iз су­сiднього по­кою, спальнi йо­го жiн­ки, по­чу­лось йо­му щось, не­мов го­лос­не хли­пан­ня.

- А се що? - ска­зав вiн, прис­лу­ху­ючись.

- Чи не пла­че хтось? - ска­зав, i со­бi ж нас­лу­ху­ючи, Ле­он.

- Будьте лас­ка­вi, ко­ха­ний су­сi­до, сядьте ту, спо­чиньте хви­льку, ось, про­шу, пе­рег­ляньте альбум моїх зна­ко­мих, мо­же, по­ба­чи­те й со­бi зна­ко­мi ли­ця… I пе­реп­ра­шаю вас, що вий­ду на хвильку, пог­ля­ну, що се та­ко­го…

- Але ж про­шу, про­шу, - вiд­ка­зав Ле­он, сi­да­ючи на крiс­лi ко­ло круг­ло­го сто­ла. Вiн узяв альбум до­рук, але не мав охо­ти пе­рег­ля­да­ти йо­го. Хви­лю си­дiв без ру­ху i дум­ки. Ро­зiг­рав­ша хви­ля йо­го фан­та­зiї на­раз iз­сяк­ла, втих­ла пiд впли­вом сеї ти­шi, сього не­мов мо­гильно­го хо­ло­ду, який па­ну­вав в тiм до­мi. Вiн сам не знав, чо­му ся ти­ша йо­му не по­до­ба­лась.

- Тьфу до чор­та, якась мов роз­бiй­ницька корш­ма, аж чо­ло­вi­ко­вi мо­то­рош­но!.. Здаєтся, що от-от хтось ви­па­де з-за две­рей i вхо­пить тя за гор­ло. А ще й, тi об­ра­зи, та­кi глу­пi мор­ди! Тьфу, я би то­го й на хви­лю не стер­пiв. А йо­му що, жиє со­бi, як миш в хо­да­цi, та й не дбає нi про що!..

Вiн по­чав прис­лу­ху­ва­тись, що дiється в су­сiд­нiм по­кої, де пi­шов Гер­ман, але не чув зра­зу нi­чо­го бiльше, як все те ж са­ме хли­пан­ня.

- Добрий знак на по­ча­ток… - вор­ко­тiв вiн да­лi. - Вход­жу сю­да з та­ки­ми на­дi­ями, а ту якась ма­ра чи ко­нає, чи що… То, пев­но, во­на са­ма. Чув я, що гад­ра пос­лiд­ня… Та що дi­я­ти, для iн­те­ре­су тре­ба в'яза­ти­ся й з та­ки­ми!

Знов слу­хає. Го­мiн. Се Гер­ман го­во­рить щось, але що - не чу­ти. Ше­лест який­сь. Мов­чан­ка. Знов го­мiн i хли­пан­ня. На­раз луск, мов удар чи­мось твер­дим о пiд­ло­гу, i про­раз­ли­вий жi­но­чий крик: "Роз­бiй­ни­ку! Кро­во­пий­це! Проч ме­нi з очей! Проч, най тя не вид­жу на свої очi!"

Леон аж пiд­верг­ся на крiс­лi. Що се та­ко­го? Вiн по­чав слу­ха­ти да­лi, але те­пер уже за пис­ком та сту­ко­том не мiг ро­зiб­ра­ти слiв. Мiр­ку­вав тiльки, що якiсь страш­нi прок­лят­тя, на­ру­га i об­ви­ни гра­дом ле­тять на Гер­ма­но­ву го­ло­ву, але за що, про що, то­го не знав.

Не знав сього i Гер­ман! Увiй­шов­ши до жiн­чи­ної спальнi, по­ба­чив, як во­на, роз­ки­да­на i розх­рис­та­на, ле­жа­ла на со­фi з ви­дом ко­на­ючої i хли­па­ла. З її очей тек­ли сльози i про­мо­чи­ли вже ши­ро­кий кру­жок на обої со­фи. Гер­ман зчу­ду­вав­ся i не знав, що ду­ма­ти на та­кий вид. Жiн­ка, ба­чи­лось, не зап­ри­мi­ти­ла йо­го вхо­ду, не ру­ша­лась, тiльки гру­ди її то пiд­но­си­ли­ся, то опа­да­ли по­ри­вис­то, мов у ве­ли­кiй на­ту­зi. Гер­ман бо­яв­ся пiдс­ту­па­ти до неї, зна­ючи її кру­тi но­ро­ви, але да­лi зiб­рав­ся на вiд­ва­гу.

- Рифко, Риф­ко! - ска­зав вiн сти­ха, збли­жа­ючись до неї.

- Чо хочеш? - спи­та­ла во­на, бист­ро по­вер­та­ючи го­ло­вою.

- Що то­бi ста­ло­ся? Чо­го пла­чеш?

- Чо хо­чеш? - пов­то­ри­ла во­на з при­тис­ком. - Хто ту з то­бою прий­шов?

- Та нiх­то не прий­шов. Ади, нi­ко­го не­ма.

- Не бре­ши! Я чу­ла, що вас два. Хто то та­кий?

- Леон Гам­мерш­ляг.

- А вiн за чим?

- Таж знаєш, у нього ни­нi зак­ла­ди­ни бу­ли, про­сив ме­не…

- Але за чим йо­го сю­да при­нес­ло?

- Слухай, Риф­ко, - по­чав Гер­ман, ви­дя­чи, що во­на не­мов ути­хо­ми­ри­лась тро­хи. - Ле­он - ба­га­тий чо­ло­вiк, доб­рий чо­ло­вiк, го­ло­ва не­аби­яка…

- Чи ка­жеш ти раз, чо­го вiн ту прий­шов, чи нi? - пе­ре­би­ла йо­го Риф­ка, стис­ка­ючи ку­ла­ки.

- Адже чувш, що ка­жу. Тiлько пос­лу­хай. Ле­он, ка­жу, ба­га­тий чо­ло­вiк. А жiн­ки у нього не­ма, тiлько од­на донька. Чу­єш, Риф­ко, ти знаєш йо­го доньку Фан­нi? Прав­да, що дiв­чи­на нi­чо­го?

- Ну?

- Знаєш, що ка­же Ле­он? "Су­сi­до, - ка­же, - у ме­не од­на до­нь­ка, а у вас один син…"

Герман не скiн­чив. На згад­ку про си­на Рнфка по­си­нi­ла, зад­ри­жа­ла вся, а вiд­так, шпур­нув­ши на­бiк стiльчик з-пiд нiг, вип­ря­ми­ла­ся i крик­ну­ла:

- Розбiйнику! Кро­во­пiй­це! Проч вiд ме­не! Проч з-пе­ред мо­їх очей..

Герман ос­тов­пiв. Вiн не знав, що се ста­ло­ся з Риф­кою, i ле­пе­тiв ли­шень раз за ра­зом:

- .Але ж, Риф­ко, що то­бi? Що ти ро­биш, Риф­ко?..

- Проч ме­нi з очей, пот­во­ро! - ве­ре­ща­ла Риф­ка. - Що­би тя бог тяж­ко по­бив та по­ка­рав! Що­би ся зем­ля пiд то­бов розс­ту­пи­ла! Iди геть вiд ме­не! Ти, ти го­во­риш ме­нi про си­на! Ти мав си­на? Ти мав ко­ли сер­це?..

- Але ж, Риф­ко, що з то­бою ста­ло­ся? Пос­лу­хай!..

- Нiчого ме­нi вiд те­бе слу­ха­ти, ка­те! Що­би й бог те­бе не вис­лу­хав на своїм су­дi! А хi­ба ти слу­хав ме­не, як я го­во­ри­ла: не тре­ба ди­ти­ну му­чи­ти шко­лою, не тре­ба ди­ти­ну то­ро­пи­ти прок­ля­тою прак­ти­кою… А ти нi та й нi! Те­пер ма­єш, маєш, чо­го-сь хо­тiв!

- Ну, що ста­ло­ся, Риф­ко? Я нi о чiм не знаю!

- Не знаєш? Га, не знав би ти, що ни­нi за день, не­лю­де який­сь. На, пог­лянь, дiз­най­ся! На! - I во­на ки­ну­ла йо­му лист па­пе­ру. Гер­ман дри­жа­чи­ми ру­ка­ми взяв пiм'яте, слi­зьми про­мо­че­не письмо, мiж тим ко­ли Риф­ка, не­мов утом­ле­на, важ­ко ди­шу­чи, знов упа­ла на со­фу, зак­ри­ла ли­це до­ло­ня­ми i тяж­ко пла­ка­ла.

Письмо бу­ло зi Льво­ва, вiд куп­ця, у кот­ро­го прак­ти­ку­вав Гот­лiб. Гер­ман, мур­ко­тя­чи, чи­тав: "Ви­со­ко­по­важ­ний па­не! Сам не знаю, вiд чо­го за­ча­ти i як роз­по­вiс­ти о тiм, що тут у нас ста­ло­ся. Ваш син, Гот­лiб, уже три днi то­му про­пав, i вся­кi по­шу­ку­ван­ня бу­ли дар­мi. До­пер­ва ни­нi ра­но уда­лось по­лi­цiї най­ти йо­го одiж, зви­ту до­ку­пи, в кор­чах на Пел­чи­нськiй го­рi. Йо­го ж са­мо­го до­сi анi слi­ду. До­гад­ка бу­ла, чи не вто­пив­ся в ста­вi, але до­сi не мож­на бу­ло до­шу­ка­тись тi­ла. Приїжджай­те як­най­швид­ше, мо­же, удасться нам вик­ри­ти, що з ним ста­ло­ся. Впро­чiм, ко­ли б де­що вик­ри­ло­ся, за­ким ще ви дiс­та­не­те се письмо, до­не­су те­лег­ра­фiч­но!.

Герман зир­нув на да­ту письма: ще пе­ре­ду­чо­ра! А те­лег­ра­ми не бу­ло, - зна­чить, нi­чо­го! Вiн дов­гу хви­лю сто­яв мов ос­тов­пi­лий, сам не зна­ючи, що з ним дiється. Риф­чин го­лос­ний плач знов йо­го прот­ве­ре­зив.

- Видиш, ви­диш, - кри­ча­ла во­на, - до чо­го ти до­вiв свою ди­ти­ну! Вто­пив­ся мiй си­но­чок, вто­пив­ся мiй Гот­лiб!.. I чо­му те­бе за­мiсть нього не зал­ля­ла твоя прок­ля­та кип'ячка в якiй-де бо­рис­лавськiй бе­зод­нi!..

- Боже мiй, - ска­зав Гер­ман, - жiн­ко, май же ро­зум, хi­ба ж я то­му ви­нен?

- Не ти ви­нен? А хто ж та­кий? Мо­же, я? Iди, лю­доїде, не го­во­ри нi­чо­го, не стiй, їдь до Льво­ва, мо­же, ще де як мож бу­де йо­го ви­ря­ту­ва­ти або хоть тi­ло вiд­най­ти!.. Бо­же, бо­же, за що ти ме­не та­ким чо­ло­вi­ком по­ка­рав, що свою влас­ну ди­ти­ну в грiб ввiг­нав! Та й ко­би ще тих дi­тей у нього мно­го! А то од­но-однi­сеньке бу­ло, та й то­го не­ма!.. Ой-ой-ой, го­ло­во моя, роз­пук­ни­ся!..

- Та цить же, Риф­ко, чень, ще не так зле, як на­пи­са­но. Чу­єш, що од­ну тiлько одiж знай­шли! А одiж що? Одiж мiг ски­ну­ти…

- А ски­нув би ти з се­бе шкi­ру твою по­га­ну!.. Ти ще ме­нi до­го­во­рюєш, до­рi­зуєш ме­не, не­лю­де! О, я знаю, що те­бе то ма­ло об­хо­дить, що тво­го си­на десь там у во­дi ри­би їдять! То­бi що! Але я! Моє сер­це краєся, моє сер­це чув, що все про­па­ло, не­ма мо­го си­ноч­ка зо­ло­то­го, не­ма, не­ма!..

Герман ба­чив, що з жiн­кою нi­що го­во­ри­ти, бо й так до ла­ду з нею не до­го­во­риш­ся. Вiн ки­нув­ся чим бор­ше на­ка­за­ти вiз­ни­ко­вi, щоб зби­рав­ся в до­ро­гу, зап­ря­гав ко­нi. То­дi до Дро­го­би­ча не бу­ло ще за­лiз­ни­цi. Хо­тя­чи їха­ти до Льво­ва, тре­ба бу­ло во­зом їха­ти до Стрия, бо аж вiд­там iш­ла за­лiз­ни­ця до Льво­ва.

Проходячiї че­рез ве­ли­кий по­кiй, Гер­ман зир­нув на­бiк i по­ба­чив Ле­она, кот­рий усе ще си­дiв на крiс­лi, мов на тер­ню, чув роз­мо­ву, пе­ре­ри­ва­ну наг­ли­ми ви­бу­ха­ми пла­чу або хли­пан­ня, але все ще не знав, що та­ке ста­ло­ся з йо­го "су­сi­да­ми" i що во­но зна­читься. Гер­ман аж те­пер при­га­дав со­бi Ле­она, про кот­ро­го за кри­ком жiн­ки та влас­ним не­щас­тям зов­сiм був по­за­був.

- А, ко­ха­ний су­сi­до, - ска­зав вiн, збли­жа­ючись до Ле­она, - да­руй­те, але не­щас­тя…

- Боже, що з ва­ми ста­ло­ся? - скрик­нув Ле­он. - Ви блi­дi як по­лот­но, дро­жи­те, ва­ша жiн­ка пла­че, що се та­ке?

- Ех, i не пи­тай­те, - ска­зав сти­ха Гер­ман, - не­щас­тя, мов грiм з яс­но­го не­ба, спа­ло на наш дiм, i то так нес­по­дi­ва­но, що я ще й до­сi не знаю, чи то все ме­нi сниться, чи дiй­сна прав­да.

- Але ка­жiть же, бо­же мiй, - i не­ма нi­якої ра­ди?

- Яка на те ра­да! Хто воск­ре­сить мерт­во­го!.. Про­па­ло, про­па­ло моє щас­тя, моя на­дiя!

- Мертвого?

- Отак! Мiй син, мiй Гот­лiб, не жиє вже!

- Готлiб! Що ви ка­же­те? Чи се мо­же бу­ти?

- Пише зi Льво­ва йо­го прин­ци­пал, що про­пав десь. Кiлька днiв не мож бу­ло вiд­шу­ка­ти й най­мен­шо­го слi­ду, аж вкiн­цi по­лi­цiя най­шла йо­го одiж в кор­чах на Пел­чинськiй го­рi.

- А тi­ло?

- Нi, тi­ла не най­де­но.

- Ах, то, мо­же, ще вiн жиє!

- Тяжко, ко­ха­ний су­сi­до! Я й сам так ду­мав зра­зу. Але да­лi, роз­ва­жив­ши йо­го ха­рак­тер i все… все… я стра­тив на­дiю! Нi, не ба­чи­ти вже ме­нi йо­те, не ба­чи­ти!..

Аж те­пер, ко­ли Гер­ман улег­шив своє сер­це тим опо­вi­дан­ням, з йо­го очей по­тек­ли сльози. Вiн хоть i знав, що син йо­го був зiп­су­тий i на­пiв­бе­зум­ний, все-та­ки знав та­кож, що се йо­го єди­ний син, на­щад­ник йо­го маєтку. А ще са­ме ни­нiшнього дня Ле­он вко­ли­сав був йо­го сер­це та­ки­ми со­лод­ки­ми на­дi­ями. Вiн по­чи­нав уже ду­ма­ти, що хоть i сам Гот­лiб не поп­ра­виться, то, мо­же, гар­на, ро­зум­на жiн­ка, Фан­нi, зу­мiє бо­дай здер­жу­ва­ти йо­го прим­хи, взви­чаїти йо­го по­во­лi до спо­кiй­но­го, ро­зум­но­го жит­тя. А те­пер на­раз усе пирс­ло, мов булька на во­дi. Пос­лiд­нi ни­точ­ки лю­бо­вi вiт­цiв­сь­кої i сильнi ни­тi са­мо­любст­ва в йо­го сер­цi за­бо­лi­ли на­раз - i вiн зап­ла­кав. Ле­он ки­нув­ся по­тi­ша­ти йо­го:

- Ах, ко­ха­ний су­сi­до, не плач­те! - го­во­рив вiн. - Я знаю на­пев­но, що ваш Гот­лiб жи­вий, що ще бу­де­те ма­ти з нього по­тi­ху. Лиш не дай­те­ся пiд­то­чу­ва­ти ту­зi. Твер­дос­тi, вiд­ва­ги! Нам, лю­дям сильним, ка­пi­та­лiс­там, сто­ячим на­пе­ре­дi сво­го ча­су, тре­ба все бу­ти твер­ди­ми i нез­ру­ши­ми­ми!

Герман хи­тав го­ло­вою на то­ту бе­сi­ду.

- Що ме­нi з то­го? - вiд­ка­зав вiн сум­но. - По­що ме­нi те­пер си­ли, ка­пi­та­лу, ко­ли не­ма ко­му ним ко­рис­ту­ва­ти­ся. А я - за­с­та­рий уже!..

- Нi, не тратьте на­дiї, не тратьте на­дiї! - вго­во­рю­вав Ле­он, - Лиш швид­ко їдьте до Льво­ва, - я вам ру­чу, що вам уда­сться йо­го вiд­шу­ка­ти.

- О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! - скрик­нув Гер­ман. - Прав­да ва­ша, поїду, му­шу вiд­най­ти йо­го, жи­во­го чи вмер­ло­го!

- Нi, не вмер­ло­го, а жи­во­го, - пiд­хо­пив Ле­он. - I вже не ли­шай­те йо­го там, у то­го яко­гось куп­ця, а при­ве­зiть сю­да, всiм нам на втi­ху, на ра­дiсть! Так, ко­ха­ний су­сi­до, так!..

В тiй хви­лi ство­ри­ли­ся две­рi зо спальнi i до по­кою ввiй­шла Риф­ка, ще зап­ла­ка­на i вся чер­во­на, мов грань, її товс­те, ши­ро­ке ли­це спа­лах­ну­ло гнi­вом, ко­ли по­ба­чи­ла Ле­она. I Ле­он со­бi ж по­чув­ся якось не в своїй та­рiл­цi, ко­ли по­ба­чив Гер­ма­ни­ху, ви­со­ку, товс­ту i грiз­ну, як жи­ва ка­ра бо­жа. Але, кри­ючи своє за­мi­шан­ня, вiн в пе­ре­сад­нiй чем­нос­тi пi­д­бiг до неї, вкло­нив­ся, про­тяг­нув ли­це для ви­ра­жен­ня смут­ку i вже от­во­рив ус­та, щоб за­го­во­ри­ти, ко­ли Гер­ма­ни­ха, згiрд­но ог­ля­нув­ши йо­го вiд стiп до го­ло­ви, ко­рот­ко, але го­лос­но спи­та­ла:

- А ти чо ту хо­чеш, за­во­ло­ко?

Леон став нi в двi нi в три на та­ке при­вi­тан­ня. Да­лi на ли­цi йо­го по­яви­ла­ся хо­лод­на, си­лу­ва­на ус­мiш­ка, i, ще раз кла­ня­ючись, вiн за­чав:

- Справдi, лас­ка­ва па­нi, ду­же ме­нi жаль, що я в та­ку нев­лас­ти­ву по­ру…

- Але я пи­таю, чо­го ту пот­ре­буєш? - крик­ну­ла Риф­ка i гля­ну­ла на нього з та­ким гнi­вом i по­гор­дою, що Ле­оно­вi аж страш­но зро­би­ло­ся, i вiн ми­мо­во­лi мот­нув­ся взад.

- Але ж пе­реп­ра­шаю, - ска­зав вiн, ще не тра­тя­чи вiд­ва­ги, - ми ту от з ва­шим му­жем, а моїм до­ро­гим то­ва­ри­шем, ук­ла­да­ли пла­ни, - ах, якi хо­ро­шi пла­ни, о на­шiй бу­ду­щи­нi, - i я вi­рю твер­до, що бог нам до­по­мо­же дiж­да­ти ще їх справд­жен­ня!

- Вам? Бог до­по­мо­же? Лю­доїди якiсь, дво­душ­ни­ки! - вор­ко­тi­ла Риф­ка, а да­лi, не­мов ос­ну­ва­та, пi­дой­ми­ла за­тис­ну­тi ку­ла­ки вго­ру i ки­ну­лась на пе­ре­пуд­же­но­го Ле­она.

- Не пi­деш ти ми з до­му, ду­шо­гу­бе! - кри­ча­ла во­на. - Ти ще смiєш роз­ди­ра­ти моє сер­це, го­во­ри­ти ме­нi свої дур­ни­цi, ко­ли мiй син че­рез вас i ва­шi прокля­тiї гро­шi зо свi­ту про­пав!.. Проч ми з ха­ти! Проч! А як ще раз по­ва­жиш­ся ту вка­за­ти­ся, то ти вид­ру тi безвс­тид­нi, га­дю­чi очi! Ро­зу­мiєш?..

Леон зблiд, ску­лив­ся пiд гра­дом тих слiв i, не зво­дя­чи очей з грiз­ної про­яви, взад­гузь сту­пав iд две­рям.

- Але ж, жiн­ко, Риф­ко, - вмi­шав­ся Гер­ман, - що то­бi ста­ло­ся? За що об­ра­жаєш на­шо­го доб­ро­го су­сi­да? А чень, во­но ще все не так, чень, наш Гот­лiб жиє i все те, о чiм ми го­во­ри­ли, мо­же спов­ни­ти­ся?

Герман на­дi­яв­ся тим по­тi­ши­ти Риф­ку; по­ка­за­лось, що тiльки дуж­че роз­лю­тив її на бiд­но­го Ле­она.

- А хоть би й так бу­ло, - крик­ну­ла во­на, - то я во­лю де­сять раз по­ба­чи­ти йо­го мерт­вим, нiж ба­чи­ти отсього по­га­ни­на своїм сва­том! Нi, нi­ко­ли, до­ки я жию, нi­ко­ли то­го не бу­де!

Оба муж­чи­ни ста­ли хви­лю мов за­де­ре­вi­лi, не зна­ючи, що ста­ло­ся Риф­цi i вiд­ки взя­лась у неї та­ка встек­ла злiсть на Ле­она. А ко­ли Риф­ка не пе­рес­та­ва­ла кри­ча­ти, ки­да­ти­ся i про­го­ню­ва­ти Ле­она з сво­го до­му, той, ску­лив­ши­ся i на­тис­нув­ши ци­лiн­дер на го­ло­ву, ви­ле­тiв з не­гос­тин­них по­коїв на под­вiр'я, на ву­ли­цю i, не об­зи­ра­ючись, дри­жа­чи весь з нес­по­дi­ва­но­го зру­шен­ня, пi­шов до мiс­та.

- Боже, то­та жiн­ка справ­дi зду­рi­ла! - вор­ко­тiв вiн. - I во­на ма­ла бу­ти свек­ру­хою моєї Фан­нi? Та­же во­на, га­ди­на со­ро­ка­та, заїла б її за один день! Щас­тя моє, що так ста­ло­ся, що то­го… їх си­на десь вир­ва­ло! Тьфу, не хо­чу ма­ти з ни­ми нi­яко­го дi­ла!..

Так Ле­он вор­ко­тiв i спльову­вав до­ро­гою. Йо­му аж те­пер ста­ло ро­зум­но, чо­му про­чi ба­га­чi уни­ка­ють Гер­ма­на, не­ра­до бу­ва­ють в йо­го до­мi i, крiм тор­го­вих та гро­шо­вих, не ма­ють з ним нi­яких зно­син. Але все-та­ки прик­ро бу­ло Ле­оно­вi, що так ста­ло­ся: жаль йо­му бу­ло тих блис­ку­чих на­дiй i пла­нiв, кот­ри­ми не­дав­но й сам упи­вав­ся. Та тiльки ж го­ло­ва йо­го плiд­на бу­ла на та­кi пла­ни, а ко­ли роз­пав­ся один, вiн не дов­го жа­лу­вав за ним, але швид­ко ха­пав­ся дру­го­го. I те­пер вiн жи­во по­ки­нув не­дав­нi мрiї i ста­рав­ся вжи­ти­ся в то­ту дум­ку, що "пра­цю­ва­ти" йо­му на­да­лi не у спiл­цi з Гер­ма­ном, але са­мо­му, без Гер­ма­на або й про­тив Гер­ма­на. "Про­тив! А! - ду­мав вiн. - До то­го, пев­но, не­за­дов­го вси­лує мя й сам Гер­ман, бу­де те­пер ста­рав­ся ще бiльше шко­ди­ти ме­нi".

Леон i сам не знав, для чо­го се ви­да­лось йо­му ко­неч­ним, щоб Гер­ман те­пер му­сив во­ро­гу­ва­ти з ним. Вiн i сам пе­ред со­бою не був би од­вер­то приз­нав­ся до то­го, що пе­ре­ки­дав на Гер­ма­на свою дум­ку, що в сер­цi йо­го за­ки­пає якась ди­ка неп­ри­язнь до Гер­ма­на за об­ра­зу, дiз­на­ну в йо­го до­мi, за оба­лен­ня йо­го блис­ку­чих пла­нiв. Ле­он i сам со­бi не приз­на­вав­ся, що се вiн iмен­но рад би був те­пер шко­ди­ти Гер­ма­но­вi, по­ка­за­ти йо­му свою си­лу, "нав­чи­ти йо­го ро­зу­му". Вiн не вхо­див в при­чи­ни, але вду­му­вав­ся тiльки в са­му бо­ро­ть­бу, ста­рав­ся на­пе­ред предс­та­ви­ти со­бi її ти­сяч­нi слу­чай­нос­тi, пiд­хо­ди, нев­да­чi, щоб зав­ча­су про­тив них за­без­пе­чи­ти­ся, щоб Гер­ма­но­вi впо­пе­рек до­ро­ги на­вес­ти як мож бi­ль­ше за­вад i не­ко­рис­них обс­та­вин. I в мi­ру то­го як хiд йо­го ста­вав­ся по­вiльнi­ший, вiн чим­раз глиб­ше за­топ­лю­вав­ся в свої дум­ки, чим­раз тяж­чi нев­да­чi i стра­ти на­во­див на Гер­ма­на, упо­ко­рю­вав то­го товс­тенько­го, спо­кiй­но­го, мов му­ром об­ве­де­но­го, ба­га­ча, на­во­див на нього три­во­гу, аж вкiн­цi - пе­ред са­мим вхо­дом до до­му - оба­лив йо­го зов­сiм i враз з йо­го ска­же­ною жiн­кою виг­нав з пос­лiднього за­кут­ка - з до­му на Бо­рис­лавськiм трак­тi.

- А, так вам тре­ба! - шеп­нув вiн, не­мов ра­ду­ючись їх роз­пу­цi, - Аби-сь зна­ла, ча­рiв­ни­це, як ме­нi вид­ря­пу­ва­ти очi!

В той са­мий час, ко­ли Ле­он, за­топ­ле­ний в своїх мрi­ях, ра­ду­вав­ся з цiл­ко­ви­то­го упад­ку до­му Гольдкре­ме­рiв i за­би­рав­ся до об­ра­хо­ву­ван­ня ко­рис­тей, якi спа­дуть на нього з тої ве­ли­кої по­бi­ди, Гер­ман сам в ка­ре­тi вих­ром iм­чав ули­ця­ми Дро­го­би­ча на Стрий­ський тракт. Вiн був iще зов­сiм блi­дий ли­цем, хви­ля вiд хви­лi по­чу­вав який­сь хо­лод за спи­ною i лег­ку дрож в тi­лi, а в го­ло­вi йо­го дум­ки му­ти­лись, i пе­ре­вер­та­лись, мов во­да на мли­но­вiм ко­ле­сi. Не­щас­тя впа­ло на нього так нес­по­дi­ва­но, та й ще не­щас­тя та­ке див­не та неп­рос­лi­ди­ме, що вiн вкiн­цi по­рi­шив - не ду­ма­ти нi­чо­гi­сiнько i жда­ти тер­пе­ли­во, що з то­го усього вий­де. Вiн пос­та­но­вив со­бi про­бу­ти кiлька днiв у Льво­вi i ужи­ти всiх мож­ли­вих спо­со­бiв, що­би ви­най­ти си­на i ви­яс­ни­ти всю спра­ву, чо­му i ку­ди вiв про­пав. За кiлька днiв вiн му­сив їха­ти до Вiд­ня, ку­ди йо­го один тор­го­вий при­ятель те­лег­ра­мою заз­вав для за­ла­год­жен­ня важ­но­го дi­ла, ти­ка­ючо­го на­ф­то­во­го про­мис­лу в Бо­рис­ла­вi. Ко­ли б, от­же, в тих кiлькох ди­ях не уда­лось йо­му у Льво­вi до­би­ти­ся сво­го, то вiн рi­шив ли­ши­ти спра­ву в ру­ках по­лi­цiї, а сам та­ки їха­ти до Вiд­ня. Прав­да, жiн­ка не ка­за­ла йо­му вер­та­ти без си­на, жи­во­го чи мерт­во­го, - а о їздi до Вiд­ня в "наф­то­вих" дi­лах во­на й чу­ти не хо­тi­ла, - але що жiн­ка ро­зу­мiє! Або ж то во­на знає, що Гер­ман хоть бу­де сам у Льво­вi, а Гот­лi­ба мо­же й не вiд­шу­ка­ти, а гро­шi i без нього своє зроб­лять, ко­ли ще мож­на що-не­будь зро­би­ти. А в Вiд­нi йо­му бу­ти ков­че тре­ба, там дi­ло без нього не пi­де. Та­ке роз­ду­му­вав Гер­ман, ко­тя­чись у ка­ре­тi бист­ро гос­тин­цем до Стрия. Хви­ляс­та пiд­гiрська око­ли­ця пе­ре­су­ва­лась пе­ред ним, не ли­ша­ючи в ду­шi йо­го нi­яко­го слi­ду. Вiн ждав не­тер­пе­ли­во, ко­ли пе­ред ним за­бi­лi­ються ве­жi Стрия; йо­го ну­ди­ли без­ко­неч­нi ря­ди бе­рiз та ря­бин, по­сад­же­нi по обох бо­ках гос­тин­ця; вiн звiльна по­чав ус­по­ко­юва­ти­ся, хи­та­ти­ся вiд од­ної стiн­ки ка­ре­ти до дру­гої, а вкiн­цi, при­ляг­ти ли­цем до по­душ­ки, зас­нув.

По виїздi Гер­ма­на Риф­ка ки­ну­ла­ся анов на со­фу, хли­па­ючи та вти­ра­ючи сльози, i кiлько ра­зiв ки­ну­ла очи­ма на не­щас­не письмо зо Льво­ва, тiлько ра­зiв сльози на­но­во по­чи­на­ли плис­ти з її очей. Сльози ла­го­ди­ли її жаль, роз­ли­ва­ли вся­кi дум­ки, во­на да­ва­ла уно­си­тись їм, мов ти­хим хви­лям, не ду­ма­ючи, ку­ди во­ни не­суть її. Хли­па­ючи та об­ти­ра­ючи сльози, во­на за­бу­лась зов­сiм, за­бу­ва­ла на­вiть про Гот­лi­ба, про лист, про свое го­ре i чу­ла тiльки пли­ву­чi хо­лод­нi­ючi сльози.

Де дi­лись тi ча­си, ко­ли Риф­ка бу­ла бiд­ною, ро­бо­чою дiв­чи­ною? Де дi­лась то­го­час­на Риф­ка, про­вор­на, працьови­та, жар­тiв­ли­ва i вдо­во­ле­на тим, що ма­ла? Тi ча­си i то­та Риф­ка зги­ну­ли безс­лiд­но, за­тер­ли­ся на­вiть в за­мо­ро­че­нiй пам'ятi те­пе­рiшньої Риф­ки!..

Двадцять лiт ми­ну­ло, ко­ли во­на, здо­ро­ва, креп­ка, ро­бу­ча дiв­чи­на, од­но­го хо­ро­шо­го ве­чо­ра стрi­ну­лась слу­чай­но на ули­цi з бiд­ним ли­ба­ком - Гер­ма­ном-Гольдкре­ме­ром. Во­ни роз­го­во­ри­ли­ся, поз­на­ко­ми­лись. Гер­ман то­дi по­чи­нав не­пев­ним ще кро­ком iти до ба­гатст­ва; вiн мав зо­бов'язан­ня при лi­ве­рун­ку до цi­сарсько­го де­по, i вже близько бу­ло йо­му все стра­ти­ти, бо не ста­ло йо­му гро­шей, щоб до­вер­ши­ти все, до чо­го був зо­бов'язав­ся. По­чув­ши, що Риф­ка має зло­же­них тро­хи гро­шей на вi­но, вiн сквап­но оже­нив­ся з нею, пiд­ря­ту­вав тим вi­ном своє дi­ло i до­бив­ся ве­ли­ких зис­кiв. Щас­тя ус­мiх­ну­лось йо­му i вiд­то­дi вже йо­го не по­ки­да­ло. Ба­гатст­во пли­ло до йо­го рук, i чим бiльше наг­ро­мад­жу­ва­лось, тим мен­ше бу­ли стра­ти, тим пев­нi­шi зис­ки. Гер­ман увесь вiд­дав­ся тiй по­го­нi за ба­гатст­вом;

Рифка те­пер для нього ста­ла п'ятим ко­ле­сом у во­зi; вiн рiд­ко бу­вав до­ма, а як ко­ли й за­вер­нув, то уни­кав її чим да­лi, то бiльше. I не­да­рем­но. Риф­ка змi­ни­лась за тi лi­та ду­же, i змi­ни­лась не на ко­ристь со­бi, хоть, пев­но, без своєї ви­ни. Мож­на ска­за­ти, що Гер­ма­но­ве ба­гатст­во заїло її, пiд­то­чи­ло її мо­ральну iс­то­ту. Зро­ду сильна й здо­ро­ва, во­на пот­ре­бу­ва­ла ру­ху, ро­бо­ти, дi­ла, кот­рим би мог­ла за­ня­ти­ся. До­ки жи­ла в бiд­нос­тi, до­ти та­ко­го дi­ла їй не хиб­ло. Во­на слу­жи­ла у ба­гат­ших жи­дiв, за­роб­ля­ла всi­ля­ко, щоб про­дер­жа­ти се­бе i свою тiт­ку, єди­ну сво­яч­ку, що їй ос­та­лась пiс­ля хо­ле­ри. Ро­зу­мiється, що зви­чаєм убо­гих жи­дiв, во­на не одер­жа­ла нi­яко­го, на­вiть зви­чай­но­го хай­дерсько­го об­ра­зо­ва­ния. Тяж­ке жит­тя i пра­ця, зви­чай­но од­нос­тай­на i ме­ха­нiч­на, роз­ви­ну­ли її си­лу, її тi­ло, але зов­сiм не ткну­ли її дум­ки. Во­на ви­рос­ла в круг­лiй не­вi­до­мос­тi i тем­но­тi ду­хо­вiй, не ма­ла на­вiть тої при­род­ної спо­сiб­нос­тi та "роз­то­рiп­нос­тi", яку зви­чай­но стрi­чаємо у сiльських дiв­чат. Тiльки то, що бу­ло без­по­се­редньо ко­ло неї, то мог­ла во­на по­ня­ти, тим мог­ла за­ня­ти­ся, - по­за тим нi­чо не ро­зу­мi­ла. Та­кою взяв її Гер­ман.

Любовi мiж ни­ми не бу­ло. Прав­да, зра­зу мо­ло­да, здо­ро­ва при­ро­да обоїх при­тя­га­ла од­но до дру­го­го, - не­роз­ви­тi чут­тя i дум­ки на­ра­зi й не ба­жа­ли нi­чо­го бiльше, крiм прос­тої тi­лес­ної роз­ко­шi. Та й то цi­ли­ми дня­ми во­ни зви­чай­но не ви­да­ли­ся, - тим приємнi­шою бу­ла за­те стрi­ча ве­чо­ром, їм уро­ди­лась то­дi донька, кот­ра од­на­ко ж швид­ко пмер­ла, - здається, че­рез не­ос­то­рож­нiсть са­мої ма­те­рi вно­чi. То­дi ще Гольдкре­ме­ри вва­жа­ли­ся за бiд­них: Гер­ман уга­няв­ся по цi­лих днях по мiс­ту або по око­лиш­нiх се­лах, Риф­ка гос­по­да­ри­ла до­ма, ва­ри­ла, пра­ла, ру­ба­ла дро­ва, ши­ла i ми­ла, - од­ним сло­вом, жи­ла ро­бiт­ни­цею, так, як i до­сi. I се бу­ла ще най­щас­ли­вi­ша по­ра її жит­тя за­му­жем. Пер­ша ди­ти­на, та­кож здо­ро­ва i гар­на дiв­чин­ка, ду­же її тi­ши­ла i та­кож чи­ма­ло при­чи­ню­ва­ла їй ро­бо­ти й за­хо­дiв. Чим бiльше Риф­ка ро­би­ла та за­по­па­да­ла, тим ста­ва­ла здо­ро­вi­шою i ве­се­лi­шою. Прав­да, во­на са­ма не зна­ла, що се iмен­но з пра­цi, i час­те­нь­ко жа­лу­ва­лась пе­ред чо­ло­вi­ком, що не має нi­ко­ли й хви­лi вiд­ди­ху, що тра­тить здо­ров'я, пов­то­рю­ючи бiльше зви­чай­нi бе­сi­ди дру­гих жi­нок, анiж го­во­ря­чи з влас­но­го пе­ре­ко­нан­ня i з влас­ної пот­ре­би.

Нещастя хо­тi­ло, щоб тi її ба­жан­ня аж над­то швид­ко спов­ни­ли­ся. Гер­ман роз­ба­га­тiв, за­ку­пив ви­гiд­ний i об­шир­ний дiм на Бо­рис­лавськiм трак­тi, на­няв прис­лу­гу, якої гре­бу­ва­ла Риф­ка, - i їй зра­зу не­мов по­лег­ша­ло. Хо­ди­ла по тих по­ко­ях, на кот­рi не­дав­но ще нес­мi­ло пог­ля­да­ла з ули­цi, приг­ля­да­ла­ся об­ра­зам, меб­лям, дзер­ка­лам та обо­ям, по­ряд­ку­ва­ла в кух­нi, за­зи­ра­ла до спi­жар­нi, але швид­ко пiз­на­ла, що все те її ход­жен­ня i за­зи­ран­ня бу­ло не­пот­рiб­не. Гер­ман сам ви­да­вав слу­гам усе по ра­хун­ку i за най­мен­шу не­док­лад­нiсть гро­зив прог­нан­ням зо служ­би, - тож при не­ве­лич­кiм гос­по­дарст­вi, яке у них ве­лось, не бу­ло що бо­ятись ок­ра­ду­ван­ня че­рез слу­ги. На­ня­тий ку­хар ро­зу­мiв­ся на ва­ри­вi да­ле­ко лiп­ше, нiж са­ма па­нi, а її ра­ди та роз­по­ряд­ки при­ни­мав з чем­ною нас­мiш­кою. Пе­рес­тав­ля­ти меб­лi i пе­ре­вi­шу­ва­ти об­ра­зи їй швид­ко нав­ку­чи­лось, - i от те­пер-то по­ча­лась но­ва, страш­на до­ба її жит­тя. Во­на до­сi не зна­ла, що та­ке «ну­да» - те­пер ну­да про­сяк­ла її до кос­тi. Во­на то во­ло­чи­ла­ся по ши­ро­ких по­ко­ях, мов зак­ля­та, то си­дi­ла в кух­нi, ба­ла­ка­ючи з служ­бою, то ле­жа­ла цi­ли­ми го­ди­на­ми на со­фi, то ви­хо­ди­ла на ву­ли­цю i вер­та­ла швид­ко до­до­му, не мо­жу­чи най­ти со­бi нi­яко­го за­нят­тя, нi­якої ро­бо­ти, нi­чо­го, що би пiд­дер­жу­ва­ло в якiм-не­будь ру­ху її нер­ви i мо­зок. Служ­ба суп­ро­ти неї бу­ла мов­чаз­ли­ва, зна­ючи її драз­ли­вiсть за ле­да яке сло­во. В чу­жих до­мах во­на бу­ва­ла рiд­ко, та й всю­ди об­хо­ди­лись з нею ду­же хо­лод­но. Впро­чiм, вся­кi вiд­вi­ди­ни бу­ли для неї му­кою. Се­ред но­вих круж­кiв лю­дей, в кот­рi так нап­ру­го вве­ло її ба­гатст­во му­жа, во­на чу­лась зов­сiм чу­жою, не вмi­ла по­вер­ну­ти­ся, не зна­ла, що го­во­ри­ти, не ро­зу­мi­ла анi їх комп­лi­мен­тiв, анi їдких при­ти­кiв а своїми гру­би­ми до­те­па­ми та прос­ти­ми за­мiт­ка­ми бу­ди­ла тiльки смiх. Швид­ко во­на по­хо­пи­лась, що во­на справ­дi стається тiльки пос­мi­ви­щем тих лю­дей, i пе­рес­та­ла зов­сiм бу­ва­ти в то­ва­рист­вах, пе­рес­та­ла прий­ма­ти у се­бе чу­жих лю­дей, крiм кi­ль­кох стар­ших жi­нок. Та й тi не­за­дов­го по­об­ра­жу­ва­лись за її драз­ли­вiсть та наг­лi, не­по­га­мо­ва­нi ви­бу­хи i пе­рес­та­ли бу­ва­ти. Риф­ка ос­та­лась са­ма, му­чи­лась i би­лась, мов звiр лi­со­вий, за­пер­тий у клiт­ку, i нi­як не ро­зу­мi­ла що се їй та­ко­го ста­ло­ся, її не­роз­ви­та дум­ка не мог­ла анi дiй­ти до при­чи­ни то­го ста­ну, анi най­ти з нього ви­хiд, най­ти яку-не­будь дi­яльнiсть, яке-нвбудь за­нят­тя для своєї здо­ро­вої, креп­кої на­ту­ри, що ли­ше­на без уся­ко­го дi­ла, без уся­ко­го жи­вi­шо­го iн­те­ре­су до жит­тя, са­ма в со­бi з'їда­лась i по­пе­лi­ла, ви­бу­ха­ла хi­ба над­мiр­ним, бе­вум­ним гнi­вом за ле­да дрiб­ною при­чи­ною. В мi­ру то­го як Риф­ка вiд­ви­ка­ла вiд пра­цi, пра­ця ста­ва­лась їй чим­раз не­на­вис­нi­шою i тяж­чою: во­на не мог­ла пе­ре­си­лу­ва­ти се­бе, щоб про­чи­та­ти аби од­ну книж­ку, хоть пе­ред кiлько­ма лi­та­ми тiт­ка нав­чи­ла бу­ла її тро­хи чи­та­ти. Ну­да зас­те­лю­ва­ла все пе­ред її очи­ма сi­рою, неп­ри­на­д­ною опо­ною, i во­на ста­ва­лась чим­раз са­мот­нi­ша в свi­тi, опа­да­ла чим­раз глиб­ше на днi тої про­пас­тi, яку круг неї i пiд нею ви­ко­па­ло ба­гатст­во її чо­ло­вi­ка i кот­рої анi во­на, анi її чо­ло­вiк не вмi­ли за­пов­ни­ти нi сер­деч­ною лю­бов'ю, нi ро­зум­ною ду­хо­вою пра­цею.

От в та­кiй-то по­рi вро­дивсь Риф­цi син - Гот­лiб. Лi­ка­рi зра­зу не обi­цю­ва­ли йо­му жит­тя. Ди­ти­на бу­ла хо­ро­ви­та, раз на раз кри­ча­ла та пла­ка­ла, а слу­ги в кух­нi по­шiп­ту­ва­ли со­бi, що се якесь «вiд­мiн­ча». Але Гот­лiб не вмер, хоть i не ста­вавсь здо­ро­вi­шим. За­то ма­те­рi йо­го хоть на який­сь час свiт роз'яснив­ся. Во­на цi­ли­ми дня­ми бi­га­ла, кри­ча­ла, су­є­ти­лась ко­ло ди­ти­ни i по­чу­ла­ся на­раз здо­ро­вi­шою, мен­ше драз­ли­вою. Ну­да про­па­ла. I рiв­но­бiж­не з тим своїм виз­до­ров­лен­ням во­на тим сильнi­ше по­лю­би­ла сво­го си­на, чим той був слаб­ший i до­куч­ли­вi­ший. Не­дiс­па­нi но­чi, не­нас­тан­на гри­жа та за­хiд ко­ло нього - все це ро­би­ло їй Гот­лi­ба до­рож­чим, ми­лi­шим. З ча­сом хлоп­чи­на тро­хи нi­би одерз, оду­жав, але зра­зу вже вид­но бу­ло, що йо­го ду­хо­вi епо­сi бнос­тi бу­дуть да­ле­ко не блис­ку­чi. Вiн лед­ве в дру­гiм ро­цi ймив­ся хо­ди­ти, а ще в тре­тiм ро­цi ле­по­тiв, як шес­ти­мi­сяч­на ди­ти­на. За­то, на ра­дiсть ма­те­рi, по­чав їсти доб­ре, не­мов че­рез три пер­шi ро­ки ду­же про­го­лод­нiв­ся. Жи­во­тик у нього все був пов­ний i на­ду­тий, як бу­бон, а ско­ро тiльки тро­хи зго­лод­нiв, сей­час по­чи­нав ве­ре­ща­ти на всю ха­ту. Але чим бiльше прос­тао Гот­лi­бу. Тим по­ган­шi ро­би­лись йо­го но­ро­ви. Вiн кож­дому му­сив до­ку­чи­ти, все псу­вав, що да­лось зiп­су­ва­ти, i хо­див по по­ко­ях, мов яка по­ма­на, ви­зи­ра­ючи тi­ль­ки, де би мiг чо­го при­че­пи­ти­ся. Ма­ти лю­би­ла йо­го без па­м'ятi, тряс­лась над ним i у всiм во­ли­ла йо­го во­лю. Її не­роз­ви­ну­та го­ло­ва та дов­го при­дав­ле­не чут­тя не мог­ли вка­за­ти їй дру­гої до­ро­ги для про­яв­лен­ня ма­те­ринської лю­бо­вi; во­на нi­ко­ли й не по­ду­ма­ла о ро­зум­нiм ви­хо­ван­нi ди­ти­ни, не дба­ла нi про що, крiм то­го, щоб спов­ни­ти кож­де її ба­жа­н­ня. Слу­ги бо­ялись ма­ло­го Гот­лi­ба, як ог­ню, бо вiн лю­бив нi з сього нi з то­го при­че­пи­тись i або роз­дер­ти оде­жи­ну, по­х­ля­па­ти, вдряп­ну­ти, вку­си­ти, або, ко­ли сього не мiг зро­би­ти, по­чи­нав кри­ча­ти що­мо­цi, на крик при­бi­га­ла ма­ма, i бiд­на лю­ди­на ма­лась то­дi ще гiр­ше. Свар­ка i штов­хан­цi - то бу­ла ще най­мен­ша ка­ра, а то лу­ча­лось, що служ­ни­цю сей­час ви­го­ня­но зо служ­би. Гер­ман знов не лю­бив си­на, вже хоть би то­му, що i в тi рiд­кi днi, ко­ли бу­вав до­ма, че­рез нього не мав нi­ко­ли су­по­кою. Ма­лий Гот­лiб зра­зу бо­яв­ся батька, але ко­ли кiлька ра­зiв ма­ти за нього зав­зя­то стя­ла­ся з вiт­цем i отець ус­ту­пив, хло­пець своїм ди­тя­чим ню­хом про­чув, що й тут йо­му во­ля, бо ма­ти обо­ро­нить, i по­чав вис­ту­па­ти про­тив вiт­ця чим­раз смi­лi­ше. Се лю­ти­ло Гер­ма­на, але по­за­як жiн­ка у всiм по­та­ку­ва­ла си­но­вi i го­то­ва бу­ла да­ти со­бi й око вий­ми­ти занього, то вiн не мiг на те нi­чо по­ра­ди­ти, i се ще пiд­но­си­ло йо­го не­охо­ту i до жiн­ки, i до си­на. Роз­лад в ро­ди­нi ще збiльшив­ся, ко­ли прий­шлось да­ти Гот­лi­ба до шко­ли. Ро­зу­мiється, що кiлька днiв пе­ред за­пи­сом Риф­ка пла­ка­ла над своїм си­ном, не­мов то йо­го по­ве­дуть до рiз­ни­цi; во­на роз­мов­ля­ла з ним, не­мов про­ща­ю­чись на­вi­ки, роз­по­вi­да­ла йо­му, якi-то там ост­рi лю­ди, тi про­фе­со­ри, i на­пе­ред уже гро­зи­ла їм, ко­ли кот­рий по­ва­житься ткну­ти її зо­ло­то­го си­ноч­ка: во­на на­ка­зу­ва­ла йо­му, як ско­ро хто в шко­лi чим-не­будь об­ра­зить або пок­рив­дить йо­го, щоб за­раз по­жа­лу­вав­ся їй, а во­на по­ка­же про­фе­со­рам, як ма­ють з ним об­хо­ди­ти­ся. Од­ним сло­вом, Гот­лiб, не був­ши ще в шко­лi, мав до неї вже та­ку вiд­ра­зу, не­мов се якесь пек­ло, ви­най­де­не зли­ми людьми нав­мис­не на то, щоб му­чи­ти та­ких, як вiн, "зо­ло­тих си­ноч­кiв".

Зато Гер­ман уда­рив­ся в дру­гий бiк. Вiн пi­шов до рек­то­ра от­цiв ва­си­лi­анiв, кот­рi в Дро­го­би­чi дер­жа­ли то­дi оди­но­ку го­лов­ну шко­лу, i про­сив йо­го да­ва­ти по­зiр на Гот­лi­ба, що­би вчив­ся i при­ви­кав до по­ряд­ку. Вiн роз­по­вiв, що хло­пець роз­пе­ще­ний ма­мою i зiп­су­тий, i про­сив дер­жа­ти йо­го ост­ро, не ща­ди­ти грозьба, на­вiть ка­ри i не зва­жа­ти на те, що мо­же го­во­ри­ти i ро­би­ти йо­го жiн­ка. До­дав на­вiть, що ко­ли б то­го бу­ло тре­ба, вiн ви­най­де для Гот­лi­ба ок­ре­му ква­ти­ру по­за до­мом, щоб усу­ну­ти йо­го з-пiд шкiд­но­го впли­ву ма­те­рi. Отець рек­тор не­ма­ло зди­ву­вав­ся та­кою бе­сi­дою Гер­ма­на, але швид­ко й сам по­ба­чив, що Гер­ман го­во­рив прав­ду. Гот­лiб не тiльки зро­ду був ма­ло спо­сiб­ний до на­уки, але йо­го по­чат­ко­ве до­машнє ви­хо­ван­ня бу­ло та­ке по­га­не, що от­цi про­фе­со­ри, пев­но, з нi­ким ще не ма­ли тiлько гри­зо­ти, що з ним. Щох­ви­лi уче­ни­ки, то­ва­ри­шi Гот­лi­ба, при­бi­га­ли жа­лу­ва­ти­ся на нього: сьому вiн роз­дер книж­ку, дру­го­му пiд­бив око, третьому ви­ки­нув вiк­ном шап­ку в мо­нас­тир­сь­кий го­род. Ко­ли хто в ко­ри­та­рях i в кла­сах ро­бив най­бiль­ше кри­ку i сту­ку, то пев­но Гот­лiб. Ко­ли хто пiд час на­уки бур­чав або сту­ко­тiв пiд лав­кою, то та­кож вiн. Ко­ли хто в цi­лiм кла­сi смiв сва­ри­ти­ся.з про­фе­со­ром, вий­ти з го­ди­ни, ще й двер­ми грим­ну­ти, то та­кож вiн. Про­фе­со­ри зра­зу не зна­ли, що з ним дi­яти; во­ни день у день жа­лу­ва­ли­ся рек­то­ро­вi, рек­тор пи­сав до вiт­ця, а отець вiд­пи­сав ко­рот­ке сло­во: "Бий­те". Вiд­то­дi по­си­па­лись на Гот­лi­ба ка­ри та бу­ки, ко­т­рi хоть про око тро­хи нi­би вти­ши­ли, скру­ши­ли йо­го кру­тi но­ро­ви, але до­ве­ли йо­го до скри­тос­тi i зав­зя­тої злос­тi i так до реш­ти зiп­су­ва­ли йо­го мо­ральну iс­то­ту. Лед­ве в се­ми чи восьми лi­тах Гот­лiб скiн­чив чо­ти­рик­ла­со­ву нор­мальну шко­лу i, пшi­би­тий мо­рально, не­роз­ви­не­дий ду­хов­но, з безг­ра­нич­ною вiд­ра­зою до на­уки i злiс­тю до лю­дей, а особ­ли­во до вiт­ця, всту­пив в гiм­на­зiю. Але тут вiн в трьох ро­ках не скiн­чив ще й дру­го­го кла­су, ко­ли по­га­ний i тем­ний слу­чай з вiт­цем пе­рер­вав на­зав­сi­ди йо­го шкiльну на­уку. (Слу­чай той був пред­ме­том по­вiс­тi "Boa const­ric­tor", над­ру­ко­ва­ної 1878 p. у ви­дав­ницт­вi: "Гро­мадський друг", ч. II;"Дзвiн" i "Мо­лот".)

Але хто знає, чи тi лi­та не­щас­ли­вої шкiльної на­уки не бу­ли тяж­чi i не­щас­ли­вi­шi для Риф­ки, нiж для са­мо­го Гот­лi­ба. Раз те, що шко­ла на бiльшу часть дня роз­лу­чу­ва­ла її з си­ном i че­рез те втру­чу­ва­ла її на­но­во в без­дон­ну про­пасть без­дiй­ст­ва i ну­ди. А по­тiм i те, що вiч­нi жа­лi та пла­чi Гот­лi­ба ще бiльше лю­ти­ли й розд­раз­ню­ва­ли її. Зра­зу во­на, мов ра­не­на льви­ця, бi­га­ла день у день до от­цiв ва­си­лi­анiв, на­рi­ка­ла на несп­ра­вед­ли­вiсть i нес­по­сiб­нiсть учи­те­лiв, кри­ча­ла i кля­ла, аж по­ки рек­тор не на­ганьбив її i не за­бо­ро­нив при­хо­ди­ти бiльше. Вiд­так за­ду­ма­ла бу­ла упер­ти­ся на тiм, щоб вi­дiб­ра­ти Гот­лi­ба вiд ва­си­лi­анiв i да­ти до якої iн­шої шко­ли, але швид­ко роз­ду­ма­ла, що iн­шої шко­ли в Дро­го­би­чi не бу­ло, а да­ва­ти Гот­лi­ба до яко­го дру­го­го мiс­та, мiж чу­жих лю­дей, - о тiм во­на й по­мис­ли­ти не мог­ла без стра­ху. В тiй без­ви­хiд­нiй мат­нi во­на дов­гий час би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку, i не раз цi­ли­ми дня­ми си­дi­ла на со­фi, пла­чу­чи та ду­ма­ючи, що ось, мо­же, десь те­пер у шко­лi тяг­нуть її си­на, сi­па­ють, пок­ла­да­ють на лав­ку, б'ють, - а то­дi во­на го­лос­но прок­ли­на­ла i шко­лу, i на­уку, i чо­ло­вi­ка-ка­та, кот­рий нав­мис­но ви­най­шов та­ку му­ку для си­на i для неї. Тi ви­бу­хи чут­тя ста­ва­лись чим да­лi, тим час­тi­шi i до­ве­ли її вкiн­цi до не­гi­авис­тi про­тив усiх лю­дей, до яко­гось не­нас­тан­но­го розд­раз­нен­ня, го­то­во­го в кож­дiй хви­лi ви­бух­ну­ти ди­ки­ми прок­лят­тя­ми. Те­пер уже Риф­ка й не по­ду­ма­ла йти в то­ва­рист­во або чим­не­будь роз­ри­ва­ти свою нудь; во­на, мов зак­ля­та, во­ло­чи­ла­ся по до­мi, i нiх­то iз слуг без край­ньої пот­ре­би не смiв ука­за­тись їй на очi. Той стан дiй­шов до край­нос­тi, ко­ли Гер­ман два ро­ки те­му на­раз вiд­вiз Гот­лi­ба до Льво­ва i дав до куп­ця. Риф­ка зра­зу ду­рi­ла, рва­ла на со­бi во­лос­ся, бi­га­ла по по­ко­ях i кри­ча­ла за си­ном - пiз­нi­ше ус­по­ко­їлась тро­хи i дов­гi мi­ся­цi си­дi­ла день у день мовч­ки, мов ди­кий звiр у клiт­цi. Са­мо­та i пус­то­та круг неї i в нiй са­мiй ста­ли ще страш­нi­шi, - на­вiть чо­ло­вiк бо­яв­ся прис­ту­па­ти до неї i ста­рав­ся цi­ли­ми дня­ми не бу­ва­ти до­ма. I се­ред усеї тої тьми в сер­цi Риф­ки го­рiв лиш один огонь - бе­зум­на, ска­за­ти б звi­ря­ча, лю­бов до Гот­лi­ба. Те­пер за­вис­на до­ля на­ва­жи­лась ви­дер­ти їй i сю пос­лiд­ню опо­ру, за­тер­ти в її сер­цi i сей пос­лiд­нiй знак чо­ло­вiцт­ва. Удар тра­фив Риф­ку стра­ше­н­но, i що во­на в тiй хви­лi не зiй­шла з ро­зу­му, се бу­ло лиш для то­го, що не мог­ла да­ти вi­ри сво­му не­щас­тю.

По виїздi Гер­ма­на во­на так i зас­ти­ла на своїй со­фi. Нi­якi дум­ки не во­ру­ши­лись в її го­ло­вi, тiльки сльози пли­ли. Весь свiт щез для неї, свiт­ло по­мерк­ло, лю­ди ви­мер­ли, - во­на чу­ла тiльки ским'ячий, не­нас­тан­ний бiль у сер­цi.

Нараз во­на зiр­ва­лась i зад­ри­жа­ла цi­лим тi­лом. Що се та­ко­го? Що за шум, за стук, за го­вiр до­ле­тiв до неї? Во­на за­пер­ла в со­бi дух i прис­лу­ху­ва­лась. Го­вiр при вхо­дi. Го­лос служ­ни­цi, кот­ра не­мов сва­риться з ки­мось, не пус­кає до по­кою. Дру­гий го­лос, рiз­кий i гнiв­ний, стук не­мов по­ва­ле­но­го до зем­лi чо­ло­вi­ка, трiск двер­ми, ту­пiт кро­кiв по по­ко­ях, ближ­че, чим­раз ближ­че…

- Ах, се вiн, се мiй син, се мiй Гот­лiб! - скрик­ну­ла Риф­ка i ки­ну­лась iд две­рям, на­зуст­рiч. В тiй хви­лi ство­ри­ли­ся две­рi, пхну­тi сильною ру­кою, i пе­ред нею став - за­чор­не­ний, в по­шар­па­них чор­них шма­тах вуг­ляр­чук.

Рифка ми­мо­во­лi скрик­ну­ла i пруд­ну­ла­ся взад. Вуг­ляр­чук гля­дiв на неї гнiв­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма, з кот­рих блис­ка­ла лю­тiсть i не­на­висть.

- А що, пiз­наєш ме­не? - про­го­во­рив вiн рiз­ко, i в тiй хви­лi Риф­ка, мов бе­зум­на, ки­ну­ла­ся до нього, по­ча­ла стис­ка­ти i цi­лу­ва­ти йо­го ли­це, очi, ру­ки, пла­чу­чи й смi­ючись.

- Так се та­ки ти? То я не по­ми­ли­ла­ся! Бо­же, ти жиєш, ти здо­ров, а я вже ма­ло не вмер­ла! Си­ноч­ку мiй! Ко­ха­ний мiй, ти жи­вий, жи­вий!..

Викрикам не бу­ло кiн­ця. Риф­ка по­тяг­ла вуг­ляр­чу­ка на со­фу i не ви­пус­ка­ла з об­нять, по­ки вiн сам не вир­вав­ся. По­пе­ред всього, чу­ючи кро­ки над­хо­дя­чої служ­ни­цi, вiн замк­нув две­рi i, обер­та­ючи­ся до ма­те­рi, ска­зав:

- Накажи тiй прок­ля­тiй мал­пi, най си йде до чор­та, бо їй ро­зiб'ю її пус­тий че­реп, як ми сей­час вiд­си не всту­питься!

Рифка, пос­луш­на си­но­вi, на­ка­за­ла крiзь замк­не­нi две­рi служ­ни­цi, щоб iш­ла до кух­нi i не ви­хо­ди­ла, аж її зак­ли­че, а вiд­так по­ча­ла знов об­нi­ма­ти i пес­ти­ти си­на, не зво­дя­чи й на хви­лю очей з йо­го на­ду­то­го за­мур­за­но­го ли­ця.

- Мiй си­ноч­ку, - по­ча­ла во­на, - що се з то­бою? Що ти зро­бив?

I во­на по­ча­ла об­зи­ра­ти йо­го з ви­ра­зом без­ко­неч­но­го жа­лю, не­мов ся вбо­га одiж бу­ла смер­тельною ра­ною на йо­го тi­лi.

- Ага, а ви ду­ма­ли, що я так i до смер­тi бу­ду тер­пi­ти у то­го прок­ля­то­го куп­ця! - крик­нув Гот­лiб, ту­па­ючи зо злос­тi но­га­ми i ви­ри­ва­ючись з об­нять ма­те­рi. - Ви га­да­ли, що я не пос­мiю ма­ти свою во­лю! Га!

- Але ж, зо­ло­то моє, хто так га­дав! - скрик­ну­ла Риф­ка. - То хi­ба той не­люд, твiй отець, так га­дав!

- А ти нi?

- Я? Гос­по­ди! Си­ноч­ку, я би кро­вi своєї не жа­лу­ва­ла для те­бе. Кiлько я на­го­во­ри­ла­ся йо­му…

- А вiн ку­ди поїхав? - пе­рер­вав їй Гот­лiб.

- Та до Льво­ва, шу­ка­ти за то­бою.

- А, так, - ска­зав Гот­лiб з ус­мi­хом вдо­во­лен­ня, - то най же си шу­кає!

- Але як же ти при­був сю­да, люб­чи­ку?

- Як? Не ви­диш? З вуг­ля­ра­ми, що вер­та­ли зо Льво­ва.

- Бiдна моя ди­ти­ноч­ко! - скрик­ну­ла Риф­ка. - Та й ти з ни­ми їхав цi­лу до­ро­гу! То ти му­сив наз­на­ти­ся бi­ди, гос­по­ди! Але швид­ко скинь то­то пас­кудст­во з се­бе; я ка­жу при­нес­ти во­ди, об­мий­ся, пе­ре­бе­ри­ся!.. Я вже те­бе не пу­щу, не поз­во­лю, що­би той не­люд вiз тя на­зад, - нi, нi­ку­ди! Ски­дай, люб­чи­ку, то­ту не­чисть, ски­дай, я за­раз пi­ду най­ти для те­бе чис­те шмат­тя. А ти го­ло­ден, прав­да?.. По­че­кай, я зак­ли­чу служ­ни­цю…

I во­на вста­ла, щоб задз­во­ни­ти. Але Гот­лiб си­ло­мiць зат­ри­мав її.

- Дай спо­кiй, не тре­ба, - ска­зав вiн ко­рот­ко.

- Але чо­му ж, си­ноч­ку? Та чень же так не бу­деш…

- Ага, ти га­да­ла, - ска­зав Гот­лiб, ста­ючи пе­ред нею, - що я на то тiлько вир­вав­ся зо Льво­ва в тих ла­хах, на то тiлько плiв­ся з вуг­ля­ра­ми п'ятнад­цять миль, що­би, ско­ро сю­да, знов да­ти­ся вам в ру­ки, да­ти­ся за­пер­ти в яку там клiт­ку та ще на до­да­ток слу­ха­ти ваш крик та ва­шi на­уки? О, не бу­де то­го!

- Але ж, син­ку, - скрик­ну­ла, блi­дi­ючи i дри­жа­чи з три­во­ги, Риф­ка, - що ж ти хо­чеш ро­би­ти? Не бiй­ся, ту до­ма я за те­бе стою, нiх­то то­бi нi­чо­го но вдiє!

- Не пот­ре­бую тво­го сто­ян­ня, я со­бi сам за се­бе пос­тою!

- Але що ж ти бу­деш дi­яти?

- Буду со­бi жи­ти, як сам за­хо­чу, без ва­шої опi­ки!

- Господи, та­же я ти не бо­ро­ню й до­ма жи­ти, як сам хо­чеш!

- Ага, не бо­ро­ниш! А най-но лиш де вий­ду, за­бав­лю­ся - за­раз пи­тан­ня, пла­чi, чорт знає що!.. Не пот­ре­бую то­го. А ще як вiн приїде, - о, то би я виг­рав!

Рифку щось не­мов за сер­це стис­ло на то­тi сло­ва. Во­на чу­ла, що син не лю­бить її, не тер­пить її пес­то­щiв, i теє по­чут­тя на­ве­ло на неї страх, не­мов в тiй хви­лi тра­ти­ла си­на дру­гий раз, i вже назав­сi­ди. Во­на нед­виж­но си­дi­ла на со­фi, не зво­дя­чи з нього очей, але не мог­ла й сло­ва ска­за­ти.

- Дай ми гро­шей, я со­бi пот­раф­лю сам жи­ти на свою ру­ку, - ска­зав Гот­лiб, нез­ва­жа­ючи на її чут­тя.

- Але де ж ти пi­деш?

- Тобi нi­чо до то­го. Я знаю, що ти би за­раз ска­за­ла йо­му, ско­ро приїде, а вiн би ка­зав ме­не шан­да­ра­ми при­вес­ти.

- Але ж бо­гом кле­ну­ся, що не ска­жу!

- Ну, то й я то­бi не ска­жу. На­що маєш зна­ти? Да­вай гро­шi!

Рифка вста­ла i ство­ри­ла бюр­ко, але гро­шей у неї не бу­ло нi­ко­ли мно­го. В бюр­ку най­шла тiльки 50 ринських i по­да­ла їх мовч­ки Гот­лi­бо­вi.

- Та що то­го! - ска­зав вiн, обер­та­ючи в ру­ках банк­нот. - Жеб­ра­ко­вi яко­му даєш, чи що?

- Бiльше не маю, си­ноч­ку, по­ди­ви­ся сам. Вiн за­зир­нув до бюр­ка, пе­ре­рив в нiм усе, а, не най­шов­ши бiльше гро­шей, ска­зав:

- Ну, най i так. За кiлька день вис­та­рай­ся бiльше.

- То прий­деш? - спи­та­ла ма­ти ра­дiс­но.

- Буду ви­дi­ти. Як йо­го не бу­де, то прий­ду, а нi, то приш­лю ко­го. Як по­ка­же вiд ме­не знак, то дай му гро­шi в за­пе­ча­та­нiй пач­цi. Але пам'ятай си, - i тут Гот­лiб знiс грiз­но пе­ред нею ку­ла­ки, - нi­ко­му о мнi не ка­жи анi сло­ва!

- Нiкому?

- Нiкому! I то ти на­ка­зую! Анi йо­му, анi слу­гам, нi­ко­му! Най нiх­то в Дро­го­би­чi не знає про ме­не. Хо­чу, що­би ми нiх­то не до­ку­чав. А як ска­жеш ко­му, то пам'ятай со­бi!

- Але ж, си­ноч­ку, ту те­бе ви­дi­ла служ­ни­ця.

- Тота мал­па? Ска­жи, що пiс­ла­нець вiд ко­го, або що! Ка­жи що хо­чеш, лиш о мнi анi сло­ва. А як­би вiн дiз­нав­ся, що я жи­вий i ту при­ход­жу, або як­би хто слi­див ме­не, або що, то пам'ятай со­бi: та­ко­го вам на­роб­лю ли­ха, що й не спа­м'я­та­є­те­ся. Хо­чу жи­ти со­бi на свою ру­ку, та й го­дi!

- Боже мiй! - скрик­ну­ла Риф­ка, за­ла­му­ючи ру­ки. - До­ки ж так бу­деш жи­ти!

- Доки ме­нi ся схо­че!

I з ти­ми сло­ва­ми Гот­лiб пi­дiй­шов до вiк­на, от­во­рив йо­го, не­мов хо­тя­чи пог­ля­ну­ти в сад, i в од­нiй хви­лi ско­чив вiк­ном над­вiр. Риф­ка зiр­ва­ла­ся, скрик­ну­ла, пiд­бiг­ла до вiк­на, але Гот­лi­ба вже й слi­ду не бу­ло. Тiльки ви­со­кi ло­пу­хи в са­дi ше­ле­вi­ли­ся, не­мов щось ти­хо мiж со­бою ше­по­чу­чи.

В тiй хви­лi вбiг­ла служ­ни­ця, блi­да i за­ля­ка­на, до по­кою обiч спальнi i по­ча­ла кри­ча­ти:

- Панi, па­нi!

Рифка жи­во отя­ми­лась i ство­ри­ла две­рi.

- Панi, що вам та­ко­го? Ви кри­ча­ли, кли­ка­ли ме­не?

- Я? Те­бе? Ко­ли? - пи­та­ла Риф­ка, по­чер­во­нiв­ши, мов грань.

- Та те­пер. Ме­нi зда­ва­ло­ся, що па­нi кри­ча­ли.

- То в твоїй дур­нiй го­ло­вi кри­ча­ло, мал­по якась! Марш до кух­нi! Чи я ти не ка­за­ла аж то­дi при­хо­ди­ти, ко­ли тя зак­ли­чу?

- Але ме­нi зда­ва­ло­ся, що мя па­нi кли­чуть? - нес­мi­ло за­ки­ну­ла служ­ни­ця.

- Марш до кух­нi, ко­ли ти ка­жу, - крик­ну­ла Риф­ка, - i най ти на дру­гий раз не здаєся нi­чо, ро­зу­мiєш?..

III

Минуло вже три не­дi­лi вiд зак­ла­дин. Ле­онiв дiм швид­ко здви­гав­ся до­го­ри: пiд­ва­ли­ни бу­ли вже по­ло­же­нi, i фрон­то­ва стi­на з те­са­но­го ка­мiн­ня зно­си­ла­ся вже на лi­коть по­над зем­лею. Бу­дов­ни­чий наг­ля­дав за ро­бо­тою, а в пер­ших днях i сам Ле­он цi­ли­ми дня'ми тут про­сид­жу­вав, ни­па­ючи в кож­дий кут i всiх по­ну­ку­ючи до пос­пi­ху. Але се не­дов­го три­ва­ло. Якесь наг­ле дi­ло пок­ли­ка­ло Ле­она до Вiд­ня, а хоть без нього ро­бо­та й не йшла по­вiльнi­ше, то пре­цiнь ро­бiт­ни­ки якось лег­ше вi­дотх­ну­ли, не ви­дя­чи над со­бою тої вiч­ної змо­ри.

Одного ра­на, ще пе­ред шос­тою го­ди­ною, кiлька ро­бiт­ни­кiв си­дi­ло на ди­ли­нах та ка­мiн­нi, жду­чи, аж за­ка­ла­та­ють до ро­бо­ти. Во­ни гу­то­ри­ли о тiм, о сiм, по­ки про­чi ро­бiт­ни­ки схо­ди­ли­ся. Ось прий­шов i бу­дов­ни­чий, ог­ля­нув­ся дов­ко­ла i ост­ро крик­нув:

- А що, всi ви ту?

- Всi, - вiд­по­вiв май­стер му­лярський.

- Зачинати ро­бо­ту!

Один ро­бiт­ник за­ка­ла­тав. Зво­рух­ну­лось усе на пла­цу. Му­ля­ри плю­ва­ли в ру­ки i бра­ли вiд­так ос­кар­би, кельнi та мо­лот­ки; хлоп­цi та дiв­ча­та, на­ня­тi до но­шен­ня цег­ли, стог­ну­чи зги­на­ли пле­чi i нак­ла­да­ли на се­бе де­рев'яний при­лад до но­шен­ня цег­ли, вти­ка­ючи два дов­гi кiл­ки по обох бо­ках шиї, не­мов у яр­мо; тес­лi по­ма­ху­ва­ли блис­ку­чи­ми то­по­ра­ми; тра­чi лiз­ли на ко­бильни­цi; ве­ли­ка ма­ши­на людської ро­бу­чої си­ли зо скри­пом, стог­нан­ням та зiт­хан­ням по­ча­ла вхо­ди­ти в рух.

Втiм, ули­цею, вiд рин­ку на­дiй­шов ще один ро­бiт­ник, ску­ле­ний, нуж­ден­ний, схо­ро­ва­ний, i за­вер­нув на плац бу­до­ви.

- Дай бо­же доб­рий день! - ска­зав вiн сла­бим го­ло­сом, ста­ючи близь май­ст­ра. Обiзд­рiв­ся май­стер, пог­ля­ну­ли й дру­гi му­ля­ри.

- То ти, Бе­не­дю? Ну, що ж ти, здо­ров уже?

- Та нi­би здо­ров, - вiд­ка­зав Бе­недьо. - Не­ма ко­ли сла­бу­ва­ти: ви­ди­те, ма­ти ста­ра, сла­ба, не їй ме­не за­хо­ди­ти!

- Ну, а змо­жеш же ти ро­би­ти, чо­ло­вi­че? - спи­тав май­стер. - Та­же ти виг­ля­даєш, як який не­бiж­чик, ку­ди то­бi до ро­бо­ти!

- Га, що дi­яти, - вiд­по­вiв Бе­недьо, - що змо­жу, то бу­ду ро­би­ти. А тро­ха роз­ма­ха­юся, то чень i сам поп­рав­лю­ся та ок­рiп­ну. А мiс­це чень ту бу­де для ме­не?

- Та во­но би то… як же, бу­ти бу­де, рук тре­ба як­най­бi­л­ь­ше, бо пан ква­пить з бу­до­ва­ни­ям. Пi­ди та за­мельдуй­ся бу­дов­ни­чо­му та й ста­вай до ро­бо­ти.

Бенедьо по­ло­жив свiй мi­шок з хлi­бом та му­лярським зна­ряд­дям на­бiк i пi­шов шу­ка­ти бу­дов­ни­чо­го, щоб йо­му опо­вiс­ти­ти­ся, що прий­шов на ро­бо­ту.

Пан бу­дов­ни­чий як­раз ла­яв яко­гось тес­лю за те, що нег­ла­д­ко об­тi­су­вав пла­тов, ко­ли Бе­недьо пi­дiй­шов д'ньому з ка­пе­лю­хом в ру­цi.

- А ти що, чо­му не ро­биш, а во­ло­чиш­ся? - грим­нув бу­дов­ни­чий на Бе­не­дя, не пiз­нав­ши йо­го зра­зу i ду­ма­ючи, що се кот­рий­сь iз що­ден­них му­ля­рiв прий­шов до нього з якою просьбою.

- Та я хо­чу ста­ти, лиш прий­шов па­ну бу­дов­ни­чо­му опо­вiс­ти­ся, що я вже по­ду­жав i вий­шов на ро­бо­ту. Та й про­сив би-м виз­на­чи­ти ме­нi, де маю ста­ва­ти.

- Подужав? А, то ти ни­нi пер­ший раз?

- Нi, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го, я вже ту був на ро­бо­тi, тi­ль­ко що при зак­ла­ди­нах ме­не пi­дой­ма ска­лi­чи­ла.

- А, то ти? - скрик­нув бу­дов­ни­чий. - То ти то­дi на­ро­бив нам бi­ди, а те­пер ще сю­да лi­зеш?

- Та якої бi­ди, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го?

- Мовчи, дур­ню, ко­ли я го­во­рю! Впи­ваєсся, не всту­пив­ся на час, а ме­нi ганьба! Ско­ро що, за­раз усi до бу­дов­ни­чо­го: вiн ви­нен, не дбав на людське жит­тя, не вмiє ка­мiнь спус­ти­ти! Нi, до­сить уже то­го, я та­ких ро­бiт­ни­кiв не пот­ре­бую бi­льше!

- Я впив­ся? - скрик­нув зди­во­ва­ний Бе­недьо. - Па­ве бу­дов­ни­чий, я ще, вiд­ко­ли жию, не був п'яний… Хто вам то ска­зав?

- О, так, то­бi лиш по­вiр, то ти го­тов при­ся­га­ти­ся, що й не знаєш, як виг­ля­дає го­рiл­ка. Нi, пус­та твоя ро­бо­та - при­ся­гай­ся, як хоч, я те­бе на ро­бо­ту не прий­му!

- Але ж, па­не бу­дов­ни­чий, май­те бо­га в сер­цi! Що я вам ви­нен! Я ту своє здо­ров'я стра­тив, лед­во тро­ха ви­ду­жав, а як ви мя те­пер на­же­не­те, то де я со­бi за­роб­лю, хто мя при­й­ме?

- А най тя прий­має хто хо­че, ме­не то що об­хо­дить! Ме­нi пре­цiнь вiльно прий­ма­ти або не прий­ма­ти на ро­бо­ту, ко­го ме­нi по­до­бавсь!

- Але ж бо я ту вже прий­ня­тий, а що ме­не не бу­ло три тиж­нi, то пре­цiнь не моя ви­на. Я вже не ка­жу нi­чо о тiм, що я бо­лю ви­тер­пiв, анi не жа­даю нi­чо за той час, хоть пев­но, що як­би ме­нi доб­рi лю­ди не бу­ли до­по­мог­ли, то був би-м враз iз ма­тiр'ю за­гиб з го­ло­ду, ну, але те­пер чень же ме­нi на­ле­житься тут­ка ро­бо­та!

- Га-га-га! На­ле­житься! Адiть, як вiн со­бi ви­мiр­ку­вав! А чи ти знаєш, дур­ний му­дю, що ти ту кож­дий день, кож­ду го­ди­ну на моїй лас­цi ро­биш? Як я не схо­чу, та й те­бе не­ма, на­же­ну тя, та й iди то­дi про­це­суй ме­не!

На та­ку мо­ву Бе­недьо не най­шов уже нi­якої вiд­по­вi­дi. Вiн по­ну­рив го­ло­ву i мов­чав, але сло­ва бу­дов­ни­чо­го гли­бо­ко за­па­ли йо­му в ду­шу. Прав­да, вiн i до­сi не раз чу­вав та­кі сло­ва, але нi­ко­ли до­сi во­ни так не вра­зи­ли йо­го, нi­ко­ли не виз­ва­ли в йо­го ду­шi та­ко­го го­лос­но­го по­чут­тя несп­ра­вед­ли­вос­тi та при­тис­ку. "Нев­же ж се прав­да? - ду­ма­ло­ся йо­му. - Нев­же ж ро­бiт­ник зав­сiг­ди ро­бить на єго лас­цi? А ко­ли ро­бiт­ник сяк-так жив, то, зна­читься, та­кож тiлько з єго ла­с­ки? А з чиєї ж лас­ки ме­не ска­лi­чи­ла пi­дой­ма? А ко­ли вiн раз у раз та­кий лас­ка­вий на ро­бiт­ни­ка, то чия ж лас­ка те­пер ви­га­няє ме­не з за­рiб­ку на го­лод­ну смерть? Та нi, щось во­но, ба­чу, не так! Чи бу­дов­ни­чий дер­жав ме­не до­сi при жи­т­тю, о тiм я не знаю, але то знаю, що з єго лас­ки я ска­лi­че­ний, сла­бий i без ро­бо­ти!"

- Ну що, - пе­рер­вав йо­го гад­ку бу­дов­ни­чий, - чо­го ж ти сто­їш? За­би­рай­ся вiд­си!

- Та я па­ну ту мiс­ця не зас­тою, за­бе­ру­ся. Лиш усе-та­ки ме­нi здав­ся, що то не так по­вин­но бу­ти, як пан ка­жуть.

- Що, що? Ти ме­нi хо­чеш на­уку да­ва­ти? Ну, доб­ре, ну, ка­жи, як по­вин­но бу­ти?

- Ви, па­не, по­вин­нi зна­ти, що й ви так са­мо слу­га, як я, що ко­ли би вас не най­ми­ли до ро­бо­ти так, як ме­не, то й ви би мер­ли з го­ло­ду так, як i я.

- Ха-ха-ха! Ти, пев­но, на бер­ло­зi ле­жа­чи, та­ко­го ро­зу­му на­б­рав­ся! Ну, ну, го­во­ри да­лi, як ще по­вин­но бу­ти?

Будовничий сто­яв пе­ред Бе­недьом, узяв­ся за пiд­бо­ки i смi­яв­ся, але йо­го здо­ро­ве ли­це, чер­во­не, як бу­ряк, по­ка­зу­ва­ло, що злiсть у нiм ки­пi­ла i в кож­дiй хви­лi го­то­ва бу­ла ви­бух­ну­ти з-по­за си­лу­ва­но­го смi­ху. Але Бе­недьо не зва­жав анi на йо­го смiх, анi на йо­го злiсть. По­чут­тя дiз­на­ної крив­ди до­да­ло йо­му смi­ли­вос­тi.

- А так iще по­вин­но бу­ти, - ска­зав вiн твер­до, - що­би ви, па­не бу­дов­ни­чий, не збит­ку­ва­ли­ся над бiд­ним ро­бiт­ни­ком i не до­рi­ка­ли йо­му бер­ло­гом, бо ще хто знає, що й вас мо­же че­ка­ти.

I за­тим, не че­ка­ючи на вiд­по­вiдь бу­дов­ни­чо­го, Бе­недьо вiд­вер­нув­ся вiд нього, взяв свiй мi­шок, ска­зав про­чим ро­бiт­ни­кам: "Бу­вай­те здо­ро­вi, брат­тя", - i вий­шов з пла­цу на ву­ли­цю.

А те­пер ку­ди? Бiд­ний Бе­недьо всю на­дiю пок­ла­дав на то­ту ро­бо­ту. Вiн знав, що та­ко­го сла­бо­го де­iн­де не прий­муть. А те­пер, ко­ли й ця пос­лiд­ня на­дiя роз­вi­ялась, вiн став на ву­ли­цi, мов при­би­тий, не зна­ючи, ку­ди по­вер­ну­ти­ся. До­до­му йти? Там ста­ра ма­ти че­кає на йо­го за­ро­бок. Iти шу­ка­ти ро­бо­ти? Але де? Нi­вiд­ки не вид­но бу­ло на­дiї. Ко­ли втiм прий­шло йо­му на гад­ку вда­ти­ся до ви­що­го па­на, нiж бу­дов­ни­чий, - до са­мо­го Ле­она, i про­си­ти йо­го, щоб прий­няв на ро­бо­ту.

Коли вiн все те роз­ду­му­вав, сто­ячи на ули­цi пе­ред пла­цом, де бу­ду­вав­ся дiм, над­бiг пiс­ла­нець, кот­рий го­лос­но зак­ли­кав, що­би пан бу­дов­ни­чий iшов до па­на. Бу­дов­ни­чий зди­ву­вав­ся i за­пи­тав, чи пан уже приїхав з Вiд­ня?

- Приїхав учо­ра вно­чi i про­сить, що­би пан шви­денько прий­шли до нього.

Будовничий, а за ним i Бе­недьо пiш­ли до Ле­она. Той хо­див по под­вiр'ї, а по­ба­чив­ши пiд­хо­дя­чих, пi­шов суп­ро­ти них.

- Маю з па­ном не­ве­лич­ке дiльце, - ска­зав вiн, при­вi­тав­ши бу­дов­ни­чо­го, по чiм, звер­нув­ши­ся до Бе­не­дя, - спи­тав:

- А ти за чим?

- Та я, про­шу па­на, хо­тiв би ста­ти на ро­бо­ту, - ска­зав Бе­недьо.

- То не до ме­не на­ле­жить, про­си па­на бу­дов­ни­чо­го.

- Я вже про­сив, але пан бу­дов­ни­чий не хо­чуть…

- Розумiється; що не хо­чу, - вмi­шав­ся бу­дов­ни­чий. - То той сам, - ска­зав вiн, звер­та­ючись до Ле­она, - кот­рий при зак­ла­ди­нах зiс­тав ска­лi­че­ний че­рез свое нед­бальство. Що ме­нi з та­ко­го ро­бiт­ни­ка! Та й, впро­чiм, вiн те­пер сла­бий, а я ро­бiт­ни­кiв маю до­сить.

- Ага, то той сам! - на­га­дав со­бi Ле­он. - Гм, во­но б то ви­па­да­ло щось для нього зро­би­ти, будьщо-будь. - I до­дав, звер­та­ючись до Бе­не­дя: - Ну, ну, якось-то бу­де, заж­ди ту, по­ки тя не зак­ли­чу. От ту сядь на га­нок та й по­сидь.

Довго во­ни оба бе­сi­ду­ва­ли. Бе­недьо за той час си­дiв на ган­ку i грiв­ся на сон­цi.

Аж ось по якi­мось ча­сi вий­шов бу­дов­ни­чий, який­сь тро­хи кис­лий, i, не звер­та­ючiї ува­ги на Бе­не­дя, пi­шов. По кi­ль­кох хви­лях вий­шов i Ле­он.

- Ти пот­ре­буєш ро­бо­ти? - спи­тав вiн Бе­не­дя.

- Та пев­но, про­шу па­на, чо­ло­вiк з ро­бо­ти жиє, то ро­бо­та для нього то са­мо, що житє.

- Та-бо, ви­диш, бу­дов­ни­чий не хо­че тя ма­ти ту в Дро­го­би­чi. Але ти не жу­ри­ся, я за­чи­наю за­раз бу­ду­ва­ти в Бо­рис­ла­вi но­вий млин па­ро­вий, то вже там бу­деш ма­ти ро­бо­ти до­сить.

- В Бо­рис­ла­вi?.. Млин па­ро­вий?.. - за­чу­ду­вав­ся Бе­недьо, а да­лi змов­чав, не смi­ючи вда­ва­тись з та­ким па­ном у роз­мо­ву.

- Ну, що ж то­бi так див­но? - спи­тав, ус­мi­ха­ючись, Ле­он. - Млин, то млин, то­бi, му­ля­ро­вi, все од­но.

- Та я-то вже й сам со­бi га­даю, що панська рiч - роз­ка­зу­ва­ти, а на­ша рiч - ро­би­ти. Млин, то й млин.

- Тiлько-то, ви­диш, я би хо­тiв, що­би бу­ди­нок був не­муд­рий, так со­бi, в двi цег­ли, без по­вер­ха, тiлько вшир тро­ха. То не бу­де та­кий зви­чай­ний па­ро­вий млин, як усе бу­ду­ють. Я най­шов та­ко­го чо­ло­вi­ка, що то­то все ви­га­дав, i план зро­бив, i сам бу­де вес­ти ро­бо­ту. Ну, ви­диш, бу­дов­ни­чий ду­же но­сом кру­тив, як уви­дiв той план. А ти ро­зу­мiєшся на тiм, як що тре­ба ро­би­ти пiс­ля пла­ну?

- Та чо­му би нi? Як чо­ло­вiк має пiд ру­кою ри­су­нок i мi­ру, то не ве­ли­ка шту­ка.

- Так, так, звiс­но, що не ве­ли­ка шту­ка, - ска­зав Ле­он. - Отож ви­диш, я не все бу­ду мiг над­зи­ра­ти за тим, що там ро­биться, в Бо­рис­ла­вi, а бу­дов­ни­чий так ту зо мною спе­ре­чав­ся, що го­тов ме­нi на­ро­би­ти якої са­ла­ма­хи i пос­та­ви­ти не так, як у пла­нi на­ри­со­ва­но. То я вже бу­ду про­си­ти те­бе, ско­ро що не так, да­ти ме­нi зна­ти.

Бенедьо сто­яв i ди­ву­вав­ся на цi­лу то­ту бе­сi­ду, що се за млин та­кий, що бу­дов­ни­чий на нього но­сом кру­тить i що пан боїться, щоб ча­сом не зро­бив не так, як у пла­нi стоїть? I вiд­ки, при­хо­дить Ле­он звер­та­ти­ся до нього, щоб над­зи­рав над бу­дов­ни­чим? Бе­недьо на все те не мiг най­ти в своїй го­ло­вi вiд­по­вi­дi i сто­яв пе­ред Ле­оном, ве­мов ва­гу­ючись.

- Не бiй­ся, будь тiлько щи­рий для ме­не в тiм дi­лi, то, пев­но, не по­жа­луєш то­го. До­ки бу­де бу­до­ван­ня в Бо­рис­ла­вi, до­ти бу­деш там, i то з пла­тою не по­мiч­ни­ка, а цi­ло­го му­ля­ра. А по­то­му - по­ба­чи­мо.

Бенедьо ще дуж­че зди­ву­вав­ся. Вiд­ки на­раз та­ка щед­рiсть у Ле­она? А втiм, хто йо­го знає, ду­ма­лось йо­му да­лi, мо­же, йо­му й нап­рав­ду так до пот­ре­би при­хо­диться, ну, то вiн i пла­тить. Та й хi­ба ж се для нього ве­ли­ка рiч? А для бiд­но­го по­мiч­ни­ка му­лярсько­го все-та­ки доб­ро­дiй­ст­во ве­ли­ке. Так роз­ду­мав­ши, Бе­недьо рi­шив­ся прис­та­ти на Ле­оно­ву умо­ву, ще й по­дя­ку­вав йо­му за лас­ку.

- Ну, ну, не дя­куй, - вiд­по­вiв Ле­он, - я не по­дя­ки вiд те­бе пот­ре­бую, а вiр­ної ус­лу­ги: як ся бу­деш доб­ре спра­ву­ва­ти, то я те­бе пев­но не за­бу­ду. А те­пер iди i ви­би­рай­ся як­най­бор­ше до Бо­рис­ла­ва, що­би-сь за­раз завт­ра мiг ста­ви­ти­ся на мiс­цi, за Бо­рис­ла­вом, над рi­кою.

I з ти­ми сло­ва­ми Ле­он дав Бе­недьовi кiлька ринських зав­дат­ку i пi­шов до сво­го по­кою. Бе­недьо не спо­дi­вав­ся на ни­нi та­ко­го гар­но­го для се­бе здо­бут­ку. Втi­ше­ний, вер­нув вiн до­до­му i роз­ка­зав своїй ста­рiй ма­те­рi о всiм, що йо­му ни­нi прик­лю­чи­ло­ся.

- Що дi­яти, мам­ко? - кiн­чив вiн своє опо­вi­дан­ня. - Тре­ба бра­ти ро­бо­ту там, де да­ють. Пi­ду до Бо­рис­ла­ва.

- Та я ти, син­ку, й не вiд­рад­жую, а тiлько вва­жай, що­би-сь усе по прав­дi жив i до не­доб­ро­го нi­ко­ли ру­ки не по­дав. Бо то з тим мли­ном ви­даєсь ме­нi щось та не так. Бог йо­го там знає, що со­бi той жи­дю­га за­га­дав, а ти дбай за свою ду­шу.

- I ме­нi са­мо­му якось во­но ви­да­ло­ся не так, як вiн го­во­рив. А вже то­то зов­сiм ме­нi не спо­до­ба­ло­ся, що ме­нi ка­же над­зи­ра­ти за бу­дов­ни­чим. Прав­да й то, що бу­дов­ни­чий ци­ган та шах­рай, але вiд­ки я, прос­тий ро­бiт­ник, при­ход­жу до то­го, щоб над­зи­ра­ти за па­ном?.. Ну, а ко­ли би-м щось i нап­рав­ду по­ба­чив не­лад­но­го, то й без єго плат­нi ска­зав би-м єму все. Бу­дем ни­дi­ти, що бу­де.

Але ко­ли Бе­недьо зов­сiм уже зiб­рав­ся в до­ро­гу i став про­ща­ти­ся з ма­тiр'ю, то ста­ра ма­ти нi з сього нi з то­го по­ча­ла пла­ка­ти i, об­няв­ши си­на, дов­го не хо­тi­ла йо­го пус­ти­ти вiд се­бе.

- Але го­дi ж бо, мам­ко, го­дi, не­за­дов­го по­ба­чи­мо­ся! - втi­шав її Бе­недьо.

- Ой, так, так, доб­ре то­бi го­во­ри­ти! - вiд­по­вi­ла ма­ти пла­чу­чи. - Хi­ба ж ти не ви­диш, яка я ста­ра? Ме­нi ле­да день-го­ди­на, та й жи­ти го­дi. А як так вид­жу, що ти йдеш геть вiд ме­не, то ме­нi здаб­ся, що вже тя нi­ко­ли не по­ба­чу.

- А най бог бо­ро­нить! Мам­ко, що ви го­во­ри­те!..

- Тото го­во­рю, що ми сер­це ка­же. I так ми здаєся, що ти, син­ку, йдеш до то­го Бо­рис­ла­ва, як у яку за­пад­ню, i що лiп­ше би бу­ло, як­би-сь вiд­нiс жи­до­вi той зав­да­ток i ос­тав­ся ту.

- Але ж, мам­ко моя, на чiм ту ос­та­ва­ти­ся, ко­ли ро­бо­ти не­ма? Я ж вам ка­жу, що як ско­ро би-й щось по­ви­дiв не­доб­ро­го, то най­мя жид i цi­ло­го озо­ло­тить, я му й го­ди­ни дов­ше при ро­бо­тi не бу­ду.

- Га, то йди, ко­ли та­ка твоя во­ля, я ти не бо­ро­ню, i най тя гос­подь бла­гос­ло­вить!

I ста­ра ма­ти зi слiзьми вип­ро­ва­ди­ла сво­го си­на в до­ро­гу до Бо­рис­ла­ва, а ко­ли вер­ну­лась вiд­так в свою цюп­ку i по­ба­чи­лась са­ма, во­на дов­го-дов­го сто­яла з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, а да­лi за­ри­да­ла:

- Синочку мiй! Най тя бог бла­гос­ло­вить на доб­рiй до­ро­зi! Я вже, впев­но, не ввид­жу­ся з то­бою?

Була не­дi­ля, ко­ли Бе­недьо виб­рав­ся в до­ро­гу. В церк­вi свя­тої Трiй­цi, поп­ри кот­ру пе­ре­хо­див, дя­ки гри­мi­ли хва­лу бо­жу. А нап­ро­тив церк­ви, на нуж­ден­нiм дро­го­бицькiм бру­ку, по­пiд му­ром, си­дi­ли ку­па­ми рiп­ни­ки в про­сяк­лих наф­тою со­роч­ках та по­дер­тих ках­та­нах, жду­чи, аж скiн­читься хва­ла бо­жа, щоб вiд­так ру­ши­ти до Бо­рис­ла­ва. Де­якi хрес­ти­ли­ся та шеп­та­ли "отче­нашi", дру­гiд­рi­ма­ли на со­няч­нiй спе­цi, iн­шi знов дер­жа­ли в ру­ках де­ся­тик­рей­ца­ро­вi хлi­бе­ня­та i ци­бу­лю i їли, ку­са­ючи з цi­ло­го, нек­ра­яно­го хлi­ба. Бе­недьо не за­дер­жу­вав­ся ко­ло церк­ви, не до­жи­давсь кiн­ця хва­ли бо­жої. Бо хоть до Бо­рис­ла­ва з Дро­го­би­ча й не так-то да­ле­ко, усього милька не­ве­лич­ка, i хоть ро­бо­ти шу­ка­ти йо­му не бу­ло тре­ба так, як бiльшiй час­тi отих рiп­ни­кiв, то йо­му на­го­во­ри­ли, що в Бо­рис­ла­вi ду­же тяж­ко знай­ти по­меш­кан­ня, а йо­му хо­тi­ло­ся жи­ти десь поб­лизьке "фаб­ри­ки", при кот­рiй мав ро­би­ти: вiн по не­щас­нiм уда­рi при зак­ла­ди­нах чув­ся ду­же сла­бий в но­гах i знав, що по бо­рис­лавськiм неп­ро­си­ха­ючiм бо­ло­тi да­ле­ко хо­ди­ти не змо­же. То­му-то Бе­недьо спi­шив до Бо­рис­ла­ва, що­би ви­най­ти со­бi ха­ту, по­ки ще нап­ли­не ба­га­то ро­бу­чо­го лю­ду та по­зай­мав всi за­ка­мар­ки. Але йо­му тре­ба бу­ло най­ма­ти ха­ту на дов­ший час, хоть на мi­сяць; най­ти та­ку ха­ту бу­ло труд­нi­ше, бо в Бо­рис­ла­вi най­бiльша часть уся­ких нор най­мається пе­реп­ли­ва­ючо­му лю­ду на од­ну нiч, - се й най­лiп­ше вип­ла­чується жи­дам.

Але не­ма­ло зди­ву­вав­ся Бе­недьо, ко­ли, вий­шов­ши за мiс­то, по­ба­чив, що як да­ле­ко тяг­ла­ся до­ро­га, всю­ди по нiй мрi­ли куп­ки рiп­ни­кiв, звiльна пос­ту­па­ючи се­ред ту­ма­нiв по­ро­ху. Тi не жда­ли кiн­ця хва­ли бо­жої, а спi­шать, щоб за­лу­чи­ти де­яку ро­бо­ту. Хлiб вид­но у кож­до­го в бруд­нiй по­лот­ня­нiй тор­бi; у де­яких з тор­би ви­су­ва­ли­ся зе­ле­нi пе­ра мо­ло­дої ци­бу­лi. Бе­недьо зра­зу об­ми­нав тi куп­ки i йшов сам. Але да­лi йо­му зро­би­ло­ся нуд­но i прик­ро йти са­мо­му. Сон­це жа­ри­ло за­пек­лу вже й по­пу­ка­ну зем­лю. Хоть уже не­за­дов­го май кiн­чив­ся, то збiж­жя на по­лi ще нi­чим то­го не по­ка­зу­ва­ло. Вiв­си, лед­ве зiй­шов­ши, зав'яли без до­щу i по­ку­пи­ли­ся при зем­лi. Ози­ме жи­то пiд­ня­ло­ся тро­хи вiд зем­лi, але оче­ви­дяч­ки зак­ля­ка­ло на пнi i не ко­ло­си­лось, хоть са­ме на те бу­ла по­ра. Яри­на нi­яка анi бульба ще й не схо­ди­ла: заш­ка­ру­пi­ла i ви­су­ше­на сон­цем на кiлька ца­лiв вглиб зем­ля не да­ва­ла по­сад­же­но­му на­сiн­ню нi­якої вог­кос­тi. Сум зби­рав, ко­ли бу­ло гля­ну­ти на по­ле. Лиш од­на кро­пи­ва та гiр­чи­ця, пiд­хо­пив­ши­ся зав­ча­су i пус­тив­ши глиб­ше в зем­лю свiй ве­ре­ти­нис­тий ко­рiнь, бу­яли та роз­рос­та­ли­ся. А сон­це все пек­ло та жа­ри­ло; хма­ри, мов дро­ча­чись з бiд­ни­ми рiльни­ка­ми, все над­ве­чiр зби­ра­ли­ся на не­бi, а вiд­так, не пус­тив­ши i крап­лi до­щу, розп­ли­ва­ли­ся про­тив но­чi. По се­лах, че­рез кот­рi про­хо­ди­ли рiп­ни­ки, стрi­ча­ли­ся лю­ди, са­мi сум­нi та чор­нi, мов зем­ля. Не чу­ти бу­ло зви­чай­них не­дiльних смi­хiв та жар­тiв по ви­го­нах. Стар­шi газ­ди гля­дi­ли то на по­ле, то на не­бо, мов з яким до­ко­ром, а вiд­так без­рад­но в роз­пу­цi опус­ка­ли ру­ки. А Бе­недьо, весь об­ли­тий по­том i при­сi­лий по­ро­хом, та­кож з важ­ки­ми ду­ма­ми в сер­цi, ми­нав тi бiд­нi се­ла, при­ми­ра­ючi те­пер в го­ло­ду на пе­ред­нiв­ку i жду­чi ще страш­нi­шо­го пе­ред­нiв­ку на бу­ду­ще.

- Обернися, гос­по­ди, лас­ков сво­й­ов на мир хрис­ти­ян­сь­кий! - до­лi­та­ли до Бе­не­дя важ­кi мо­лит­ви се­лян май­же з ко­ж­до­го обiй­стя. А не­бо гля­дi­ло на них аж по­ло­ве, сон­це пек­ло, мов на­ня­то, а хма­ри, ху­дi, бi­ля­вi та про­зiр­час­тi, лi­ни­во во­лок­ли­ся в за­хо­ду.

Прикро i нуд­но зро­би­лось Бе­недьовi iти са­мо­му се­ред тої мi­зе­рiї. Вiв при­лу­чив­ся до од­ної гро­мад­ки рiп­ни­кiв.

- А ку­ди бог про­ва­дить? - пи­та­ли во­ни Бе­не­дя по зви­чай­них при­вi­тан­нях.

- Туди, ку­ди й вас, - вiд­по­вiв Бе­недьо.

- Ну, але ви не до ям?

- Та нi, я му­ляр.

- То, мо­же, де бу­де що но­во­го му­ру­ва­ти­ся?

- А так, я вже най­мле­ний. Ту ось той… Гам­мерш­ляг бу­де му­ру­ва­ти но­вий.- Бе­недьо зап'явся. Вiн не вi­рив в Ле­онiв па­ро­вий млин i впе­ред, але те­пер, бе­сi­ду­ючи з фiп­ни­ка­ми, по­чув ми­мо­во­лi, що ска­зав би ве­ли­ку нi­се­нiт­ни­цю, ко­ли б їм по­вiв про па­ро­вий млин.

- …нову наф­тар­ню, - до­кiн­чив вiн.

- Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти, що бу­де хоть тро­ха якої но­вої ро­бо­ти, - ска­зав один рiп­ник. - Десь, i чо­ло­вiк там де­як при­ту­литься.

- Або що, при ямах не­ма ро­бо­та? - спи­тав Бе­недьо.

- Ей, чо­му би не бу­ло, - вiд­по­вiв рiп­ник i мах­нув ру­кою. - Та що нам з то­го, ко­ли пла­тять так, що й ви­жи­ти го­дi. Адiть, що на­ро­ду йде, але то­то, що ту ви­ди­те, то де, хi­ба яка со­та часть! Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий, а ще й те­пер, адiть, ка­ра бо­жа! Май, а пе­че так, як в жни­ва, дожд­жу не­ма, - га­даєте, що не бу­де го­лод?.. Ну, то де ж на­рiд дi­не­ся? Хто ще тро­ха чує в со­бi си­ли, то пхав­ся сю­да, що­би щось за­ро­би­ти. Ну, а для жи­дiв се праз­ник. Ро­бiт­ни­ка при­бу­ло - за­раз пла­ти ури­ва­ють. Дiс­то­дi­то: ро­би за тiлько, а не схо­чеш ти, за­раз де­сять на твоє мiс­це че­кає. Та й га­даєте, що не че­кає? Там як вий­де­те ра­но на ули­цю, як пог­ля­не­те - що тра­ви­зiл­ля, тiлько на­ро­ду за ро­бо­тою. То з по­ло­ви­ну по­най­ма­ють, а реш­та або вер­тає до­до­му го­лi­руч, або отак пе­ре­ва­ляєся день ме­жи жи­да­ми: во­ди ви­не­се, дров вру­бає, або­що, аби кус­ник хлi­ба або лиж­ку стра­ви дiс­та­ти. Та й та­ка бi­да в на­шiм Бо­рис­ла­вi!

Всi рiп­ни­ки, що йшли при ку­пi, роз­го­мо­нi­ли­ся. Опо­вi­дан­ня їх то­ва­ри­ша про бо­рис­лавську бi­ду дiтк­ну­ло всiх за бо­ля­че. Кож­ний най­шов щось до­ки­ну­ти, i гi­еред Бе­недьом на­раз ста­ла страш­на кар­ти­на людської нуж­ди i при­тис­ку. Вiн вiд­дав­на при­вик був чу­ти, що в Бо­рис­ла­вi ро­бо­та не­без­печ­на, але за­то пла­титься ду­же доб­ре. Прав­да, нуж­ден­ний вид рiп­ни­кiв, що що­не­дi­лi сот­ка­ми си­дi­ли ко­ло свя­тої Трiй­цi, ка­зав йо­му до­га­ду­ва­тись, що во­но щось тро­хи не так з тим доб­рим за­рiб­ком, але нi­ко­ли вiн не мав на­го­ди док­лад­но о тiм ви­вi­да­тись. Аж те­пер на­раз опо­вi­дан­ня рiп­ни­кiв розк­ри­ло пе­ред ним всю прав­ду. Страш­не, без­вiд­рад­не по­ло­жен­ня та­кої ве­ли­чез­ної ку­пи на­ро­ду вда­ри­ло йо­го так сильно, що вiн iшов, мов ог­лу­ше­ний, i нi про що iн­ше не мiг i по­ду­ма­ти. "Чи ж се прав­да? Чи ж се мо­же бу­ти?" - за­пи­ту­вав вiн сам се­бе. Прав­да, i вiн ба­чив бi­ду на своїм вi­ку, i вiн заз­нав нуж­ди та го­ло­ду, при­тис­ку, са­мо­во­лi та без­ро­бо­ти­цi. Але все-та­ки до та­кої сту­пе­нi опу­щен­ня й по­ни­жен­ня, про яке роз­ка­зу­ва­ли рiп­ни­ки, в мiс­тi нi­який ре­мiс­ник не до­хо­див. Рiп­ни­ки роз­ка­зу­ва­ли страш­нi по­дiї го­лод­ної смер­тi, са­мов­бiй­ст­ва, ра­бун­кiв. З їх опо­вi­дань Бе­недьо по­ба­чив i те неп­ри­вич­не для нього дi­ло, що в нуж­дi од­но­го ро­бiт­ни­ка дру­гi зов­сiм не ту­ра­ли­ся до нього, не пiд­по­ма­га­ли йогд, а ли­ша­ли на во­лю бо­жу. Рiп­ни­ки i про те роз­ка­зу­ва­ли, як хо­рi їх то­ва­ри­шi уми­ра­ли, опу­ще­нi i роз­то­че­нi чер­ва­ми, як не раз аж по кiлькох днях най­де­но умер­шо­го без людської по­мо­чi рiп­ни­ка в якiм-не­будь вiд­люд­нiм за­ка­мар­ку. Тi опо­вi­дан­ня страш­но вра­зи­ли Бе­не­дя. Вiн зрiс i ви­хо­вав­ся в мiс­тi. Йо­го отець був та­ким же по­мiч­ни­ком му­лярським, як i вiн, - тож Бе­недьо вiд­ма­леньку вжив­ся i вбув­ся в вiд­вiч­нi пе­ре­ка­зи мiських ре­мiс­ни­кiв, з їх хоть ли­хо улад­же­ним це­хо­вим по­ряд­ком, з їх хоть сла­бе­ньким на­ма­ган­ням до взаїмної по­мо­чi, до тiс­нi­шо­го зв'я­з­ку всiх пра­цю­ючих в од­нiм ре­мес­лi. Прав­да, за Бе­недьових ча­сiв це­хо­ва вста­но­ва мiж дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми зов­сiм уже близька бу­ла око­неч­но­го впай­ку. Май­ст­ри ще дав­нi­ше ро­зiк­ра­ли бу­ли це­хо­ву ка­су, на кот­ру скла­да­ли­ся здав­на по­рiв­но i май­ст­ри, й че­ляд­ни­ки, а кот­рою без нi­яко­го наг­ля­ду анi об­ра­хун­ку за­вi­ду­ва­ли май­ст­ри са­мi. Не бу­ло за що удер­жу­ва­ти "гос­по­ди", то єсть гос­ти­ни­цi, в кот­рiй би в оз­на­че­нi днi схо­ди­лась ра­да це­хо­ва i де би впи­су­вав­ся кож­дий пот­ре­бу­ючий ро­бо­ти че­ляд­ник, а та­кож i май­стер, де би, от­же, був не­мов ри­нок для най­му че­ляд­ни­кiв. Май­ст­ри пе­рес­та­ли тур­бу­ва­тись про це­хо­вi дi­ла, а тi­ль­ки удер­жу­ва­ли ще док­лад­но чер­гу, ко­ли кот­рий при вро­чис­тiм об­хо­дi мав нес­ти ста­ру це­хо­ву хо­ру­гов. Але за­мiсть то­го ста­ро­го i пе­ред­рух­нi­ло­го зв'язку по­чав за Бе­недьових ча­сiв про­яв­ля­тись мiж дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми но­вий зв'язок, хоть ще й не­ви­раз­но та хви­ле­во. В слу­чаї сла­бос­тi кот­ро­го че­ляд­ни­ка або по­мiч­ни­ка зби­ра­ли про­чi че­ляд­ни­ки, по­мiч­ни­ки та де­якi бiд­нi­шi май­ст­ри доб­ро­вiльнi склад­ки i да­ва­ли хо­ро­му або йо­го ро­ди­нi за­по­мо­гу тиж­не­во че­рез весь час йо­го сла­бос­тi. Так са­мо да­ва­ли во­ни за­по­мо­гу, хоть i мен­шу, для та­ко­го, кот­рий ча­сом ос­та­вав без ро­бо­ти, а рiв­но­час­но ста­ра­ли­ся роз­пи­та­ти i на­ра­яти йо­му чи то ро­бо­ту в своїм ре­мес­лi, чи яке-не­будь iн­ше за­нят­тя. Прав­да, сла­бi се бу­ли по­чат­ки взаїмнос­тi, але во­ни удер­жу­ва­лись i мiц­нi­ли. З ча­сом дiй­шло до то­го, що в ра­зi пот­ре­би не де­якi, а всi вже че­ляд­ни­ки пла­ти­ли пра­вильно склад­ки, мiж тим ко­ли дав­нi­ше анi о та­кiй за­га­ль­нос­тi, анi о пра­вильнiм пла­чен­нi не бу­ло й бе­сi­ди.

В та­ких мiських ре­мiс­ницьких пе­ре­ка­зах зрiс Бе­недьо. Ви­був­ши тер­мiн i став­ши че­ляд­ни­ком, а да­лi по­мiч­ни­ком му­лярським, вiн ду­же жи­во зай­мав­ся но­вим повс­та­ючим зав'язком ро­бiт­ницької спiльнос­тi i взаїмнос­тi. Бiд­ний i ще й сла­бо­ви­тий, вiн жи­во, як нiх­то дру­гий, по­чу­вав пот­ре­бу i та­кої спiльнос­тi та взаїмнос­тi i вiд са­мо­го по­чат­ку сво­го че­ляд­ницт­ва не пе­рес­та­вав на­мов­ля­ти та за­охо­чу­ва­ти сво­їх то­ва­ри­шiв, що­би в ра­зi пот­ре­би пра­вильно пла­ти­ли те, що зо­бов'яжуться пла­ти­ти, що­би обi­цю­ва­ли те тiльки, що змо­жуть до­дер­жа­ти, i раз обi­цю­ва­но­го до­дер­жу­ва­ли свя­то, так, що­би на сло­вi ро­бiт­ни­ка мож­на бу­ло по­ля­га­ти як на пев­нiй по­ру­цi. Все то бу­ли ре­чi хоть для на­ших лю­дей на сло­вах не но­вi, але на дi­лi у нас ду­же сла­бо прак­ти­ко­ва­нi, ви­ма­га­ючi та­ко­го виш­ко­лен­ня влас­ної во­лi i влас­них за­ба­гiв, що Бе­недьо ще з кiлько­ма за­по­пад­ли­вi­ши­ми че­ляд­ни­ка­ми, кот­рi сю спра­ву взя­ли со­бi ду­же до сер­ця, дов­гi лi­та ма­ли до­сить пра­цi, по­ки прив­чи­ли лю­дей до бiльшої точ­нос­тi та ви­держ­ки.

Все те ро­би­лось мiж дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми, так ска­за­ти, на­по­мац­ки. Во­ни не зно­си­ли­ся з нi­яки­ми ро­бiт­ни­ка­ми з бiльших мiст, хi­ба з му­ля­ра­ми з Стрия та Сам­бо­ра, так са­мо нi в чiм не свi­ду­щи­ми, як i во­ни. Во­ни не зна­ли нi­чо про ве­ли­кий зрiст ро­бiт­ницької спiльнос­тi та взаїмнос­тi в дру­гих кра­ях, не зна­ли про те, як ро­бiт­ни­ки ста­ють до­ку­пи та ор­га­нi­зу­ються до ве­ли­кої бо­ротьби з ба­га­тирст­вом та вся­кою крив­дою на­род­ною, до бо­ротьби за свiй за­ро­бок, за обез­пе­чен­ня своїх жi­нок i дi­тей, своєї ста­рос­тi i своїх вдiв та си­рiт. Не зна­ли дро­го­бицькi му­ля­ри й про ве­ли­кий зрiст ро­бiт­ницької дум­ки на за­хо­дi Євро­пи, анi про зма­ган­ня ро­бiт­ни­кiв усiх країв до її осу­шен­ня. Всього то­го во­ни не зна­ли, а пре­цiнь од­на­ко­вi обс­та­ви­ни, од­на­ко­ва хви­ля ча­су зро­би­ла те, що та са­ма дум­ка, те са­ме зма­ган­ня по­ча­ло не­яс­но про­яв­ля­ти­ся й мiж ни­ми..

Бенедьо не раз в важ­ких хви­лях за­ду­му­вав­ся над до­лею ро­бiт­ни­ка. Зро­ду ут­лий i хо­ро­ви­тий, вiн ду­же був враз­ли­вий на вся­кий, хоть i чу­жий бiль, на вся­ку Крив­ду та неп­ра­в­ду. Зганьбить май­стер че­ляд­ни­ка не по прав­дi, ур­ве ка­сiєр ро­бiт­ни­ко­вi кiлька­над­цять цен­тiв з плат­нi, на­же­не бу­дов-ни­чий чо­ло­вi­ка з ро­бо­ти без при­чи­ни або за яке враз­не сло­во - Бе­недьовi не­мов­би хто нiж встро­мив в жи­ве тi­ло. Вiн поб­лiд­не, зiг­неться в ду­гу; ли­це, i без то­го су­хе та дов­гоб­ра­зе, ще бiльше про­тяг­неться, i ро­бить вiн свою ро­бо­ту мовч­ки, але вид­но по нiм, що рад­ше б во­лiв в зем­лю за­пас­ти­ся, нiж на та­ке ди­ви­тись. Ось в та­ких-то хви­лях за­ду­му­вав­ся Бе­недьо над до­лею ро­бiт­ни­ка. Кож­дий йо­го ок­рив­дить, ду­ма­лось йо­му, i доб­ра є, нiх­то йо­му за те нi­чо­го не ска­же. Ось бу­дов­ни­чий зiпх­нув чо­ло­вi­ка з му­ру i на­ла­яв що­най­по­ган­ши­ми сло­ва­ми, ще й в по­ти­ли­цю на­товк i наг­нав з ро­бо­ти. А най-но би той чо­ло­вiк обер­нув­ся та хоть раз уда­рив бу­дов­ни­чо­го в по­ти­ли­цю? Сей­час би йо­го i на по­лi­цiю, i в суд, i в Iва­но­ву ха­ту. Але тi Бе­недьовi дум­ки зав­сiг­ди й зу­пи­ня­ли­ся на тiм су­цi, з кот­ро­го вий­шли, - на ста­рiм i твер­дiм су­цi сус­пiльної не­рiв­нос­тi мiж шодьми. I хоть не раз вiн пов­то­ряв, як пов­то­ря­ють мiльйо­ни на­шо­го лю­ду: "Се так не по­вин­но бу­ти", - то пре­цiнь тi сло­ва не по­ма­га­ли йо­му роз­га­да­ти кру­ту за­гад­ку о при­чи­нi тої не­рiв­нос­тi i мож­нос­тi її усу­ну­ти, але тiльки не­мов об­ми­на­ли труд­нiсть.

Отак бу­ло й те­пер. Мовч­ки йшов Бе­недьо, слу­ха­ючиопо­вi­дань рiп­ни­кiв про по­га­не бо­рис­лавське жит­тя. "Як же се так, - ду­ма­лось йо­му, - що тiлько ти­сяч на­ро­да день по­за день тер­пить та­ку не­во­лю, а ще дру­гi ти­ся­чi раз у раз при­бу­ва­ють на та­кий са­мий праз­ник? Са­мi со­бi псу­ють. Прав­да, тим по се­лах ще гiр­ше, бо хоть нiх­то над ни­ми не збит­куєся, нiх­то їх так не об­ди­рає, то за­те го­лод. Гос­по­ди, i як же по­мо­чи та­кiй ку­пi на­ро­ду? Нiх­то не в си­лi їм по­мо­чи!"

- А як же ви, - спи­тав враз Бе­недьо рiп­ни­кiв, - не трi­бу­ва­ли де­яко­го спо­со­бу, що­би ря­ту­ва­ти­ся?

- А який же мо­же бу­ти спо­сiб? - вiд­по­вiв рiп­ник прос­то­душ­но. - Ту спо­со­бу не­ма нi­яко­го.

Бенедьо по­ну­рив го­ло­ву. То са­мо, до чо­го вiн до­ду­мав­ся, рiп­ник вис­ка­зав так рi­шу­че, як най­бiльший пев­ник. Зна­чить, во­но так i му­сить бу­ти, так бог дав. А мо­же, спо­сiб є, тiльки що во­ни або слi­пi та не ви­дять, або тiлько лi­ни­вi, не шу­ка­ють, а то най­шли би i по­ба­чи­ли б?

- Ну, а трi­бу­ва­ли ви ро­би­ти склад­ки мiж со­бов, що­би один дру­гих ря­ту­ва­ти в бi­дi, в сла­бос­тi? - спи­тав Бе­недьо.

Рiпники роз­ре­го­та­лись.

- Ну, кiлько би там тих скла­док тре­ба, що­би по­ра­ту­ва­ти всiх бi­ду­ючих! Ад­же й так кож­дий там бi­дує.

- Ну, але оден бiльше бi­дує, дру­гий мен­ше. Все ж та­ки мож би за­ра­ту­ва­ти бiльше бi­ду­ючо­го, хо­ро­го, без­ро­бiт­но­го. От так, як у нас, му­ля­рiв, в мiс­тi.

- Е, що, у вас iн­ша рiч, а ту iн­ша. Ту на­рiд - зби­ра­ни­на зо свi­ту!

- А у нас хi­ба нi?

- Е, а все-та­ки, що у вас мож­на вда­ти, то­го у нас нiх­то на свi­тi не вдасть.

Рiпники не зна­ли своєї си­ли i не вi­ри­ли в неї. Бе­недьо знов утих i по­чав роз­ду­му­ва­ти над їх сло­ва­ми. "Е, нi, - зак­лю­чив вiн, - вид­но вже з то­го, що му­сить бу­ти який­сь спо­сiб на то­ту нуж­ду, тiлько во­ни од­нi слi­пi та й не най­дуть, а дру­гi лi­ни­вi та не шу­ка­ють то­го спо­со­бу!"

Мiж тим на­шi пi­шо­хо­ди ли­ши­ли на­лi­во Тус­та­нiвську до­ро­гу, по кот­рiй iш­ли до­сi, i звер­ну­ли на пiв­пе­реч­ну стеж­ку, що ве­ла че­рез рiч­ку i гор­бок до Бо­рис­ла­ва. Пе­реб­рiв­ши рi­ч­ку i зiй­шов­ши по­мiж гус­тим глож­жям та лi­щи­ною на її кру­тий, ви­со­кий бе­рег, во­ни вже й ста­ли на вер­сi горб­ка. Не­по­да­лiк пе­ред ни­ми ле­жав Бо­рис­лав, мов на та­ре­лi. Не­ви­со­кi пiд гон­тям до­ми бi­лi­ли­ся до сон­ця, мов срiб­ля­ва лус­ка. По­над да­ха­ми де-не-де вид­нi­ли­ся чер­во­нi, тон­кi, а ви­со­кi ко­ми­ни наф­та­рень, мов кри­ва­вi пас­му­ги, ся­га­ючi до не­ба. Да­ле­ко, на дру­гiм кiн­цi Бо­рис­ла­ва, на гор­бi, сто­яла ста­ра цер­ков­ця пiд ли­па­ми, i круг неї ще тис­ли­ся ос­тан­ки давнього се­ла.

Бенедьо хоть бу­вав i впе­ред в Бо­рис­ла­вi, але все тiльки ко­рот­ко. Вiн не знав тут мiс­це­вос­тi. То­му-то вiн роз­по­вiв рiп­ни­кам, де i на якiм пла­цу ка­за­но йо­му ста­ва­ти на ро­бо­ту, i про­сив їх, що­би йо­му по­ка­за­ли, де є той плац. Рiп­ни­ки за­раз до­га­да­ли­ся то­го мiс­ця i по­ка­за­ли йо­го Бе­недьовi. Се бу­ла до­сить об­шир­на рiв­нин­ка мiж ви­со­ки­ми бе­ре­га­ми рiч­ки туй, пе­ред вхо­дом до Бо­рис­ла­ва, тро­хи вiд­да­лiк на­лi­во вiд гу­бицько­го гос­тин­ця. Хат близько бу­ло не­ба­га­то, i Бе­недьо, розс­тав­шись з рiп­ни­ка­ми, рi­шивсь iти ха­та вiд ха­ти i пи­та­ти за по­меш­кан­ням. Але в пер­ших ха­тах, до кот­рих зай­шов i в кот­рих жи­ли жи­ди, йо­му не хо­тi­ли ви­най­ми­ти по­меш­кан­ня на дов­ший час. Ха­ти тi бу­ли низькi а ду­же ши­ро­кi, - оче­вид­но, пiд їх да­ха­ми мiс­ти­ло­ся ба­га­то за­ка­мар­кiв для по­мi­щен­ня рiп­ни­кiв, а ко­рис­не по­ло­жен­ня їх на краю Бо­рис­ла­ва да­ва­ло їм мож­нiсть бу­ти прис­та­нов­ком для всiх свi­жо або пiз­но при­бу­ва­ючих.

Так прой­шов Бе­недьо за­дар­мо п'ять чи шiсть хат. Да­лi опи­нив­ся на ули­цi пе­ред ста­рою ма­ленькою ха­ти­ною i став, не зна­ючи, чи йти й сю­ди пи­та­ти мiс­ця, чи об­ми­на­ти сю буд­ку а йти да­лi. Ха­ти­на бу­ла, як усi про­чi, пiд гон­та­ми, тiльки що ста­рi гон­ти по­надг­ни­ва­ли i по­рос­ли зе­ле­ним мо­хом. До ули­цi ви­хо­ди­ло двое вi­кон­цят, кот­рi лед­ве тро­хи гли­пi­ли над зем­лею; а ще з ви­со­ко на­си­па­ної ули­цi про­с­то про­ти них спли­ва­ло з ули­цi бо­ло­то, за­му­лю­ючи стi­ну чим­раз бiльше i вже ось-ось до­ся­га­ючи здрух­нi­лих вар­ца­бiв. Пе­ред ха­ти­ною бу­ла, як i пе­ред дру­ги­ми, го­ло­те­ча: нi го­род­ця, нi му­рав­ни­ку, як се во­диться де­iн­де. Аж по хви­лi рi­шивсь Бе­недьо не ми­на­ти i сеї ха­ти.

Дверцi скрип­ну­ли, i Бе­недьо ввiй­шов до ма­ле­сеньких те­м­них сiн­цiв, а вiд­ти до обi­ле­ної свiт­ли­цi. Вiн зди­ву­вавсь, зас­тав­ши тут не жи­дiв, а ста­ро­го рiп­ни­ка i мо­ло­ди­цю. Мо­ло­ди­ця, око­ло трид­ця­ти лiт, в бi­лiй со­роч­цi з чер­во­ни­ми зас­тiж­ка­ми, си­дi­ла на ла­вi пiд вiк­ном, опер­ши го­ло­ву на лi­коть, i пла­ка­ла. Ста­рий рiп­ник си­дiв на­се­ред ха­ти на ни­зенькiм стiльчи­ку, з люлькою в зу­бах, i, оче­вид­но, по­тi­шав її. Ко­ли Бе­недьо ввiй­шов до ха­ти, мо­ло­ди­ця швид­ко об­тер­ла сльози, а ста­рий рiп­ник за­чав каш­ля­ти i дов­ба­ти лю­ль­ку. Бе­недьо поз­до­ро­вив їх i за­пи­тав, чи не прий­ня­ли б йо­го на дов­ший час на меш­кан­ня. Рiп­ник i мо­ло­ди­ця гля­ну­ли по со­бi i хви­лю мов­ча­ли. Да­лi вi­доз­вав­ся рiп­ник:

- Га, або я знаю. Ось мо­ло­ди­ця; се єї ха­та, - як во­на ска­же, так i бу­де.

- Бодай вас, - вiд­ка­за­ла рiз­ко мо­ло­ди­ця. - Як я ска­жу! Я ту вже цi­лий рiк не сид­жу, i бог знає, чи бу­ду си­дi­ти, - i во­на ру­ка­вом об­тер­ла знов сльози, - а ви ме­не в то вдаєте. То як ви ска­же­те, бо ви ту си­дите. Як вам бу­де до ви­го­ди, то так i ро­бiть, а я ту що мо­жу ска­за­ти!

Старий рiп­ник тро­хи змi­шав­ся i по­чав ще пильнi­ше дов­ба­ти свою че­реп'яну люльку, хоть в нiй i нi­чо вже не бу­ло. Бе­недьо все ще сто­яв край по­ро­га з мiш­ком на пле­чах. Рiп­ник мов­чав.

- Хатина гiс­ненька, як ба­чи­те, - за­ча­ла знов мо­ло­ди­ця, - мо­же, вам i не­ви­гiд­но бу­де. Ви, як вид­жу, з мiс­та, не при­вик­ли до та­ко­го, як ту у нас…

Молодиця го­во­ри­ла так, вга­ду­ючи по нах­му­ре­них бро­вах дум­ку рiп­ни­ка, бу­цiм­то вiн хо­че вiд­мо­ви­ти Бе­недьовi.

- Е, що з то­го, що я з мiс­та, - вiд­по­вiв Бе­недьо, - а я, не бiй­те­ся, при­вик та­кож до вся­кої бi­ди. От як кож­дий за­рiб­ний чо­ло­вiк. Тiлько, ви­ди­те, тут та­ка при­чи­на за мнов, що я тро­ха сла­бий в но­гах че­рез не­щас­ли­вий тра­фу­нок, - у нас, у му­ля­рiв, уся­ко бу­ває, - а маю ро­бо­ту он ту не­да­лiч­ко над рi­кою, на тiм за­рiн­ку. Там бу­де ста­ви­тись но­вий… но­ва на­ф­тар­ня. То, ви­ди­те, хтiв би-м най­ти де поб­лизько по­меш­кан­ня - яке-будь, от аби пе­ре­но­чу­ва­ти, ад­же я цi­лi­сiнький день на ро­бо­тi, - бо зда­ле­ка та­ки не змо­жу ла­зи­ти по ва­шiм бо­рис­лавськiм бо­ло­тi. Ну, а ту жи­ди не хо­тять нi­де прий­ми­ти на дов­ший час: а для ме­не би то все бу­ло лiп­ше жи­ти у сво­го чо­ло­вi­ка, нiж у жи­да. Тiлько як для вас…

В тiй хви­лi ста­рий рiп­ник пе­рер­вав йо­му бе­сi­ду. Вiн ки­нув на­раз люльку на зем­лю, схо­пив­ся з стiльчи­ка, прис­ко­чив до Бе­не­дя, од­ною ру­кою схо­пив йо­му з пле­чей мi­шок, а дру­гою поп­хав йо­го до ла­ви.

- Але, чо­ло­вi­че, бiй­ся бо­га, - кри­чав з ко­мiч­ним гнi­вом ста­рий, - не пен­дич нi­чо­го, тiлько сi­дай! Стоїш ми ту ко­ло по­ро­га, а в ме­не дi­ти не пос­нуть. Сi­дай ту, i най з то­бою все доб­ре сi­дає в на­шiй ха­тi! Чо­му бу­ло так вiд­ра­зу не ска­за­ти, - а то я те­пер i сам о со­бi го­тов по­ду­ма­ти, що-м гiр­ший вiд жи­да!..

Бенедьо ви­ди­вив­ся на ста­ро­го ди­ва­ка, не­мов не ро­зу­мiв йо­го бе­сi­ди, а да­лi за­пи­тав:

- Ну, а що, то прий­маєте мя до се­бе?

- Таже чуєш, що прий­маю, - ска­зав ста­рий. - Тiлько, ро­зу­мiєся, як бу­деш доб­рий. Як бу­деш злий, то та­ки завт­ра ви­же­ну.

- Га, чень ми вже якось по­го­ди­мо­ся, - ска­зав Бе­нодьо.

- Ну, як по­го­ди­мо­ся, то бу­деш моїм си­ном, хоть то ме­нi з ти­ми си­на­ми, прав­ду рiк­ши, не ве­де­ся!.. (Мо­ло­ди­ця знов об­тер­ла очi).

- А по­чо­му ж ви озьме­те вiд ме­не?

- А є в те­бе який рiд?

- Мама є.

- Стара?

- Стара.

- Ну, то даш по шус­цi на мi­сяць. Бе­недьо оп'ять ви­ди­вив­ся на ста­ро­го.

- Ви, пев­но, хтi­ли ска­за­ти "на тиж­день"?

- Я вже лiп­ше знаю, що я хтiв ска­за­ти, - вiд­рi­зав ста­рий. - Так бу­де, як я ска­зав, та й до­сить о тiм ба­ла­ка­ти.

Бенедьо з ди­ва не ви­хо­див. Ста­рий тим ча­сом знов сiв на свiй стiльчик i, нах­му­рив­шись, по­чав нак­ла­да­ти люльку.

- Та, мо­же б, на зго­ду при­нес­ти го­рiв­ки? - за­го­во­рив Бе­недьо. Ста­рий гля­нув на нього спiд­лоб'я.

- Ти ме­нi, не­бо­же, з тим зiл­лям не виїзди анi ся з ним до ха­ти не по­ка­зуй, бо геть ви­вер­жу вас обоє! - вiд­рi­зав вiн гнi­в­но.

- Вибачайте, - пе­реп­ра­шав Бе­недьо, - я сам не п'ю, хоть би-м її й на очi не ви­дiв. Але я чув, що в Бо­рис­ла­вi кож­дий му­сить пи­ти, хто при кип'ячцi ро­бить, то я й за про теє…

- Правду ка­зав, хто се ка­зав, а тiлько, як ба­чиш, при прав­дi є й брех­нi ка­пин­ка. То зав­сiг­ди так бу­ває. Ну, а те­пер ти не пен­дич, тiлько роз­дяг­ни­ся та спо­чинь з до­ро­ги, ко­ли-сь сла­бий!

В тiй хви­лi мо­ло­ди­ця вста­ла.

- Ну, дай вам бо­же щас­тя та за­ро­бок доб­рий, - ска­за­ла во­на до Бе­не­дя. - Бу­вай­те здо­ро­вi, по­ра ме­нi йти.

Вона вий­шла; ста­рий вий­шов за нею, а за хви­лю вер­нув.

- Служить в Тус­та­но­ви­чах, то му­сить бi­гти до ро­бо­ти. Та й ди­ти­на ма­ла… - про­вор­ко­тiв вiн, не­мов сам до се­бе, i знов сiв на­пи­ха­ти свою че­ре­паньку.

- Донька ва­ша? - спи­тав Бе­недьо.

- Нiби донька, але не рiд­на.

- Пасербиця?

- Нi, не­бо­же. Во­на ту­теш­на, а я не ту­теш­ний. Але то дов­га гiс­то­рiя, - бу­де час, то й по­чуєш. А те­пер спо­чи­вай!

Тота мо­ло­ди­ця бу­ла Пiв­то­рач­ка, вдо­ва по Iва­нi Пiв­то­ра­ку, по­гиб­шiм в бо­рис­лавськiй ямi, а той рiп­ник - то був ста­рий Ма­тiй.

IV

Бенедьо зняв з се­бе пе­тек, пос­те­лив йо­го на лав­ку пiд вiк­ном i лiг спо­чи­ва­ти. Вiн i справ­дi був ду­же втом­ле­ний; но­ги пiд ним тряс­ли­ся вiд дов­го­го i над­сильно­го хо­ду. А пре­цiнь сон йо­го не брав­ся. Дум­ка, мов не­по­си­дю­ча лас­тiв­ка, ши­ба­ла то до Дро­го­би­ча до ста­рої ма­те­рi, то до Бо­рис­ла­ва, де вiд­те­пер прий­деться йо­му жи­ти. Йо­му при­га­ду­ва­лись опо­вi­дан­ня рiп­ни­кiв, кот­рi вiн чув по до­ро­зi; в йо­го уявi во­ни пе­ре­лi­та­ли не як сло­ва, а як жи­вi об­ра­зи. Тут всi­ми за­бу­тий рiп­ник, хо­рий, без­по­мiч­ний, ко­нає сам на бер­ло­зi десь у якi­мось скри­тiм за­ка­мар­ку i дар­мо пи­щить їсти, дар­мо про­сить во­ди, - не­ма ко­му по­да­ти!.. Тут жид вит­ру­чує ро­бiт­ни­ка з ро­бо­ти, крив­дить йо­го при вип­ла­тi, об­ду­рює i ганьбить; не­ма ко­му впiм­ну­ти­ся за ро­бiт­ни­ком, за­ря­ту­ва­ти йо­го в нуж­дi. "Нiх­то нi про що не дбає, крiм се­бе са­мо­го, - ду­мав Бе­недьо, - та й то­му так усi бi­ду­ють. Але як­би всi взя­ли­ся до­ку­пи… То що би зро­би­ли?.." Бе­недьо не мiг то­го зна­ти. "Та й як їм взя­ти­ся до­ку­пи?.." I сього Бе­недьо не знав. "Гос­по­ди бо­же, - зiтх­нув вiн вкiн­цi з зви­чай­ною у на­ших прос­тих лю­дей без­рад­нiс­тю, - на­ве­ди ме­не на яку доб­ру дум­ку!.."

В тiй хви­лi Бе­недьове дум­ку­ван­ня му­си­ло пе­рер­ва­ти­ся. До ха­ти ввiй­шло кiлька лю­дей рiп­ни­кiв i, при­вi­тав­ши­ся ко­рот­ко з Ма­тiєм, по­сi­да­ли на ла­вi. Бе­недьо встав i по­чав розг­ля­да­ти при­був­ших. Бу­ли тут пе­ре­дов­сiм два хло­пи, кот­рi вiд­ра­зу му­си­ли кож­до­го ува­гу звер­ну­ти на се­бе. Ви­со­кi, рос­лi та креп­кi, мов два ду­би, з ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, не­мов на­ду­ти­ми ли­ця­ми i не­ве­ли­ки­ми сi­ри­ми очи­ма, - во­ни виг­ля­да­ли в тiй ма­ленькiй ха­ти­нi, мов два ве­ле­ти. А при тiм з ли­ця, рос­ту, во­лос­ся, очей бу­ли во­ни так по­дiб­нi до се­бе, що тре­ба бу­ло доб­ре приг­ля­дi­ти­ся i прис­лу­ха­ти­ся їм, що­би їх роз­пiз­на­ти. Один з них си­дiв на ла­вi пiд вiк­ном, зас­ту­пив­ши своїми ши­ро­ки­ми пле­чи­ма все свiт­ло, яке вiд за­хо­дя­чо­го вже сон­ця ли­ло­ся вiк­ном у ха­ти­ну. Дру­гий на­мiс­тив­ся на не­ве­ли­кiм зид­ли­ку ко­ло две­рей i, не ка­жу­чи нi до ко­го й сло­ва, по­чав спо­кiй­но нак­ла­да­ти люльку, не­мов там, на тiм зид­лич­ку i ко­ло то­го по­ро­га, бу­ло йо­го пред­ко­вiч­не мiс­це.

Крiм тих двох ве­ле­тiв, най­бiльше звер­нув на се­бе Бе­не­дьову ува­гу не­мо­ло­дий уже, ни­зенький i, оче­ви­дяч­ки, ду­же го­вiр­ли­вий та рух­ли­вий чо­ло­вi­чок. Вiд­ко­ли ввiй­шов до ха­ти, вiн не пе­рес­та­вав шни­ря­ти з ку­та до ку­та, то нi­би чо­гось шу­ка­ючи, то нi­би до­би­ра­ючи со­бi мiс­ця до сид­жен­ня. Вiн кiлька ра­зiв обiзд­рiв Бе­не­дя, пе­рег­ли­пу­вав­ся з Ма­тiєм, кот­рий з ус­мi­хом слi­див за йо­го ру­ха­ми, а на­вiть шеп­нув щось до ву­ха од­но­му в ве­ле­тiв, то­му, що си­дiв на зид­ли­ку пi­до двер­ми. Ве­лет тiлько го­ло­вою мах­нув, а за­тим встав, вi­дот­кав де­рев'яну зат­ка­ни­цю вiд пе­чi i встро­мив свою люльку в по­пiл, що­би за­пек­ла­ся. Рух­ли­вий чо­ло­вi­чок за той час знов уже обш­ни­ряв усi ку­ти, то по­ти­ра­ючи со­бi нас­тов­бур­че­ну, мов щiт­ка, чуп­ри­ну, то поп­рав­ля­ючи на со­бi ре­мiнь, то вкiн­цi-та­ки роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми…

Крiм тих трьох лю­дей, бу­ло в ха­тi ще зо три. Бе­недьо розг­ля­дiв на ла­вi в пiв­тi­нi од­но­го ста­ро­го дi­да з дов­гою си­вою бо­ро­дою, але з здо­ро­вим ли­цем i кре­мез­ним виг­ля­дом, мов у мо­ло­до­го. По­бiч нього си­дiв мо­ло­дий па­ру­бок, круг­ло­ли­ций i рум'яний, мов дi­воч­ка, тiльки що сум­ний i по­ну­рий, мов за­суд­же­ний на смерть. Да­лi в ку­тi, зов­сiм в тi­нi, си­дi­ли ще якiсь лю­ди, кот­рих лиць не мiг розг­ля­ну­ти Бе­недьо. Ввiй­шло ще кiлька рiп­ни­кiв до ха­ти, - зчи­нив­ся га­мiр.

- А се що, воз­ний на зде­ку­цiї у вас? - про­мо­вив гру­бим, мов тру­ба, го­ло­сом до Ма­тiя один з ве­ле­тiв, той, що си­дiв пiд вiк­ном.

- Нi, бо­гу дя­ку­ва­ти, - вiд­по­вiв Ма­тiй, - се, ба­чу, уц­ти­вий чо­ло­вiк, ро­бiт­ник, му­лярський май­стер. Прий­шов ни­нi з Дро­го­би­ча до но­вої фаб­ри­ки, - ту ось, на за­рiн­ку, бу­дуть но­ву наф­тар­ню ста­ви­ти.

- Так? - вiд­по­вiв ве­лет, про­тя­га­ючи го­лос. - Ну, то про ме­не. А чия то бу­де наф­тар­ня? - до­дав вiн, звер­та­ючи­ся до Бе­не­дя.

- Леона Гам­мерш­ля­га, знаєте, то­го вi­денсько­го жи­да, що щось два ро­ки то­му при­був сю­да.

- Ага, то­го! О, той у нас за­кар­бо­ва­ний вiд­дав­на. Прав­да, по­б­ра­ти­ме Дер­ка­чу?

Рухливий чо­ло­вi­чок в тiй хви­лi най­шов­ся ко­ло ве­ле­та, дрiб­цю­ючи дов­ко­ла нього.

- Правда, прав­да, за­кар­бо­ва­ний моц­но, - вiн зас­мi­яв­ся, - але нi­чо не пош­ко­дить, як бу­де мав i бiльше кар­бiв!

- Певно, що не пош­ко­дить, - пот­вер­див ве­лет. - Ну, але як же, поб­ра­ти­ме Ма­тiю, мо­жем ми ни­нi ту ба­ла­ка­ти своє? Чи, мо­же, як маєш но­во­го жильця, то нас на­же­неш iз ха­ти шу­ка­ти но­во­го мiс­ця?

Велет грiз­но гля­нув на Ма­тiя, i, оче­ви­дяч­ки, ся бе­сi­да ма­ла бу­ти до­га­ною. Ма­тiй по­чув се i змi­шав­ся тро­хи, а да­лi ска­зав, ус­та­ючи зо стiльця i вий­ма­ючи люльку з ро­та:

- Але гос­по­ди бо­ро­ни, що­би я вас ви­га­няв! Мої поб­ра­ти­ми лю­бi, раз я прис­тав до вас, то вже й не по­пу­щу­ся вас, о те не бiй­те­ся. I моя ха­та зов­сiг­ди для вас от­во­ром. А про но­во­го жильця… прав­да, я зле зро­бив, прий­ма­ючи йо­го, а не за­ра­див­шись упе­ред з ва­ми, але ж бо, ви­ди­те, при­хо­дить чо­ло­вiк зму­че­ний, сла­бий, жи­ди го не хо­тять прий­ма­ти, а з ли­ця му вид­но, - знаєте, я на те ста­рий прак­тик, - що лю­ди­на доб­ра, ну, що я мав ро­би­ти?.. Впро­чiм, як га­даєте? Не мож йо­му бу­ти з на­ми, то я го вiдп­рав­лю. Але ме­нi здав­ся, що вiн би був i для нас доб­рий… Ка­же, що го­рiв­ки не п'є, - зна­читься, од­но доб­ре. Ну, а, по-дру­ге - ро­би­ти бу­де при но­вiй фаб­ри­цi, то i вiд­там змо­же нам що ча­сом ска­за­ти…

- Горiвки, ка­жеш, не п'є? - пи­тав ве­лет.

- Сам-єм то чув вiд нєго, а втiм, ось вiн ту, пи­тай го сам.

Мовчанка сто­яла в ха­тi. Бе­недьо си­дiв в ку­тi на своїм по­те­ку i ди­ву­вав­ся див­ним ди­вом, що се все має зна­чи­ти­ся, чо­го зiй­шли­ся тi лю­ди i чо­го хо­чуть вiд нього. Див­но йо­му бу­ло, що Ма­тiй поп­рос­ту зви­нявться пе­ред ни­ми, хоть сам ка­же, що се йо­го ха­та. Але най­див­нi­ше бу­ло йо­му з то­го гру­бо­го­ло­со­го ве­ле­та, кот­рий по­во­див­ся тут, мов як стар­ший, мов гос­по­дар, прик­ли­ку­вав до се­бе то од­но­го, то дру­го­го i шеп­тав їм щось до ву­ха, сам не ру­ша­ючи­ся з мiс­ця. Да­лi вiн звер­нув­ся до Бе­не­дя i по­чав ви­пи­ту­ва­ти йо­го стро­гим го­ло­сом, не­мов суд­дя при доп­ро­сi, мiж тим ко­ли всi при­сут­нi звер­ну­ли на нього очi:

- Ви що, че­ляд­ник му­лярський?

- Нi, по­мiч­ник, а при тiй фаб­ри­цi, не знаю за яку лас­ку, маю бу­ти май­ст­ром. Ве­лет пок­ру­тив го­ло­вою:

- Гм, май­ст­ром? А за яку то лас­ку? Пев­но, вмiєте доб­ре до­по­вi­да­ти жи­до­вi на своїх то­ва­ри­шiв?

Бенедьо спа­лах­нув увесь, не­мов ог­нем. Вiн хви­лю ва­гу­вав­ся, чи вiд­по­вi­да­ти ве­ле­то­вi на йо­го пи­тан­ня, чи плю­ну­ти йо­му в очi, заб­ра­ти­ся i йти геть iз свї ха­ти та з-мiж тих див­них лю­дей. Да­лi на­ду­мав­ся.

- Плетете дур­ни­цi, - ска­зав з пiд­ти­ком. - Мо­же, то ва­шо­го батька син i вмiє де­що ко­му до­по­вi­да­ти, а у нас то­то не во­диться. А жи­дiвська лас­ка впа­ла на ме­не неп­ро­ше­на, вi­дай, за те, що при єго зак­ла­ди­нах ме­не тро­хи не за­би­ла пi­дой­ма, як єсьмо спус­ка­ли в яму угольний ка­мiнь.

- Ага, - бурк­нув про­тяг­ло ве­лет, i го­лос йо­го по­чав тро­хи м'якну­ти. - Поб­ра­ти­ме Дер­ка­чу, - звер­нув­ся вiн на­раз до не­ве­лич­ко­го, рух­ли­во­го чо­ло­вiч­ка, - а пам'ятай, аби-сь не за­був i ось то­то за­кар­бу­ва­ти на то­го Ле­она, що вiн ка­же!

- Розумiєся, що не за­бу­ду. Хоть то нi­би то­то ста­ло­ся в Дро­го­би­чi, а ми маємо тiлько до Бо­рис­ла­ва, але то нi­чо не шко­дить. Жи­до­вi й без то­го лег­ше не бу­де.

- Ну, а що ж ви, - го­во­рив да­лi ве­лет до Бе­не­дя, - як ту бу­де­те май­ст­ром, то бу­де­те так са­мо збит­ку­ва­ти та крив­ди­ти ро­бiт­ни­кiв, як дру­гi, бу­де­те сса­ти з них, що мо­ги, i ви­га­ня­ти з ро­бо­ти за ле­да сло­во?.. Ро­зу­мiєся, що так! Май­ст­ри всi од­на­ко­вi!

Бенедьовi не ста­ло терп­цю. Вiн встав i, бе­ру­чи свiй пе­тек до рук, обер­нув­ся до Ма­тiя:

- Коли-сте мя прий­ма­ли в свою ха­ту на меш­кан­ня, - ска­зав вiн трем­тя­чим го­ло­сом, - ка­за­лис­те ми, що­би-м був до­б­рий, то бу­ду ва­шим си­ном. Ну, але ска­жiть же са­мi, як ту бу­ти доб­рим, ко­ли ось якiсь лю­ди вхо­дять до ха­ти i нi з сього нi з то­го при­чi­па­ються до ме­не i ганьблять, не зна­ти за що й за яке? Як ви мя на та­ке ту бра­ли, то лiп­ше бу­ло й не прий­ма­ти, був би-м си до­сi най­шов спо­кiй­нi­шу ха­ту! А те­пер прий­де­ся йти пiд нiч. Ну, але при­най­мнi бу­ду зна­ти, що за лю­ди - бо­рис­лавськi ро­бiт­ни­ки!.. Бу­вай­те здо­ро­вi!..

З ти­ми сло­ва­ми вiн на­дяг пе­тек i, бе­ру­чи на пле­чi свiй уз­лик, звер­нув­ся до две­рей.

Всi мов­ча­ли, тiльки Ма­тiй морг­нув до ве­ле­та пiд вiк­ном. Мiж тим дру­гий ве­лет си­дiв, мов ска­ла, пiд двер­ми, за­пер­ши со­бою ви­хiд, i хоть Бе­недьо рiз­ко ска­зав до нього: "Пус­тiть!" - вiн анi ки­нув­ся, не­мов i не чув нi­чо­го, тiльки лю­ль­ку пих­кав по­во­лi.

- Але ж, гос­по­ди бо­же, - скрик­нув на­раз з смiш­ною за­по­пад­ли­вiс­тю Ма­тiй, - стiй, чо­ло­вi­че доб­рий, ку­ди вте­чеш? Не знаєш, ба­чу, жар­тiв! Пос­тiй, по­ба­чиш, до чо­го во­но йде!

- Що я маю сто­яти! - вiд­по­вiв гнiв­но Бе­недьо. - Мо­же, ска­же­те ми ще дов­ше слу­ха­ти вiд от­се­го чо­ло­вi­ка та­кої га­нь­би, як до­сi? I не знаю, вiд­ки вiн то чув, що я ко­гось кривд­жу та збит­кую?..

- То ви вва­жаєте мої сло­ва для се­бе ганьбою? - спи­тав на­пiв­ла­гiд­но а на­пiвст­ро­го ве­лет.

- Розумiєся.

- Ну, то пе­реп­ра­шаю вас.

- Не пе­реп­ра­шай­те, во­ли­те бу­ти чем­нi­шi та не об­ра­жа­ти, нiж вiд­так пе­реп­ра­ша­ти. Я прос­тий чо­ло­вiк, бiд­ний ро­бiт­ник, - але чи ж то­му вже ле­да хто має ме­нi вся­ку дур­ни­цю в очi ти­ка­ти? А мо­же, ви на то ду­фаєте, що ви моц­нi, а я сла­бий, то вже мо­же­те ме­не без­печ­но об­ра­жа­ти? Ну, то пус­тiть мя геть, не хо­чу слу­ха­ти ва­шої бе­сi­ди! - I вiн знов обер­нув­ся до две­рей.

- Ну, ну, ну, - го­во­рив Ма­тiй, - тi лю­ди ще го­то­вi нап­рав­ду пос­ва­ри­ти­ся, не зна­ючи й са­мi за що! Але ж пос­тiй, чо­ло­вi­че бо­жий, гнi­ваєшся, а не знаєш за що!

- Як то не знаю! Не бiй­те­ся, я вже не та­кий ду­рень, - офу­к­нув­ся Бе­недьо.

- Так що не знаєш. Ти вва­жаєш за об­ра­зу сло­ва то­го чо­ло­вi­ка, а тим ча­сом вiн го­во­рив се тiлько на те, щоб те­бе вит­рi­бу­ва­ти.

- Витрiбувати? В чiм?

- Яке в те­бе сер­це, яка гад­ка? Ро­зу­мiєш те­пер?

- А на­що ж йо­му то зна­ти?

- То вже по­ба­чиш пiз­нi­ше. А те­пер роз­бе­ри­ся та сi­дай на своє мiс­це. А фу­ка­ти­ся не тре­ба, не­бо­же. За день би нас усiх не ста­ло, як­би ми хтi­ли так на вся­ку бi­ду фу­ка­ти­ся, яка нам до­ля­гає. А моя гад­ка та­ка: мен­шу бi­ду пе­ре­тер­пи, що­би бiльшої всте­ре­чи­ся. Ко­ли-бо то у нас зви­чай­но на­ви­во­рiт ро­биться: як ма­ла бi­да, то чо­ло­вiк бур­чить, а як ве­ли­ка,то мов­чить.

Бенедьо все ще сто­яв на­се­ред ха­ти в пе­те­цi i з мiш­ком на пле­чах та роз­зи­рав­ся по при­сут­нiх. Ма­тiй мiж тим зас­вi­тив ка­га­нець з жов­то­го бо­рис­лавсько­го вос­ку, i в йо­го свiт­лi ли­ця зiб­ра­них рiп­ни­кiв ви­да­ва­лись жов­ти­ми та по­ну­ри­ми, мов ли­ця тру­пiв.

I в дру­гий раз ста­рий Ма­тiй вi­дiб­рав вiд Бе­не­дя мi­шок i зняв з пле­чей пе­тек, а взяв­ши йо­го за пле­че, поп­ро­ва­див до ве­ле­та, що все си­дiв, по­ну­рий i грiз­ний, пiд вiк­ном.

- Ну, пе­реп­ро­сiться раз на­зав­сiг­ди, - ска­зав Ма­тiй. - Я все га­даю, що бу­дем ма­ти з то­го чо­ло­вi­ка но­во­го то­ва­ри­ша!

Бенедьо i ве­лет по­да­ли со­бi ру­ки.

- Як вас маєм зва­ти? - спи­тав ве­лет.

- Бенедьо Си­ни­ця.

- А я звусь Анд­русь Ба­са­раб, а он то мiй брат Сень, а отеє наш "кар­бо­вий" Дер­кач, а отот ста­рий дi­дусь - то поб­ра­тим Ста­сю­ра, а отой па­ру­бок - то поб­ра­тим Прий­де­во­ля, а он то та­кож на­шi поб­ра­ти­ми, ну, а ваш газ­да та­кож…

- Ви, пев­но, всi з од­но­го се­ла, що поб­ра­ти­маєтесь, - ска­зав Бе­недьо, ди­ву­ючись, впро­чiм, що ста­рi чо­ло­вi­ки поб­ра­ти­ма­лись з мо­ло­ди­ми, бо по се­лах зви­чай, що тiлько ро­вес­ни­ки поб­ра­ти­ма­ються мiж со­бою.

- Нi, ми не з од­но­го се­ла, - вiд­по­вiв Ба­са­раб, - а так, поб­ра­ти­маємось в iн­шiм спо­со­бi. Впро­чiм, сi­дай­те, бу­де­те ви­дi­ти. А як­би вам схо­тi­ло­ся, то мо­же­те й ви прис­та­ти до на­шо­го поб­ра­тимст­ва.

Бенедя ще дуж­че зди­ву­ва­ло те ви­яс­нен­ня. Вiн сiв, не ка­жу­чи нi­чо­го i че­ка­ючи, що то з то­го бу­де.

- Побратиме Дер­ка­чу, - ска­зав Анд­русь Ба­са­раб до "кар­бо­во­го", - по­ра нам узя­ти­ся до сво­го. Де твої па­ли­цi?

- Зараз ту бу­дуть, - вiд­по­вiв Дер­кач, ви­бiг до сi­ней i внiс вiд­там цi­лий обе­ре­мок тон­ких пiс­ко­вих па­лиць, зв'яза­них ужiв­кою до­ку­пи. На кож­дiй па­ли­цi вид­но бу­ло бiльшi або мен­шi кар­би, один поп­ри один, так, як се роб­лять хлоп­цi, що па­суть гу­си i на па­лич­цi зна­чать со­бi кар­ба­ми, кiлько у кот­ро­го гу­сят.

- Закарбуй на Ле­она то, що по­вi­дав Си­ни­ця, - ска­зав да­лi Ба­са­раб. В ха­тi мiж тим зро­би­ла­ся ти­ша. Всi по­сi­да­ли, де хто мiг, i гля­дi­ли на Дер­ка­ча, кот­рий сiв со­бi на при­пiч­ку, по­ло­жив па­ли­цi ко­ло се­бе, вий­няв з-за ре­ме­ня нiж i, ви­до­був­ши од­ну па­ли­цю, ви­тяв на нiй ще один карб до ба­га­то дру­гих, дав­нi­ших.

- Готово, - ска­зав Дер­кач, спов­нив­ши со i встро­мив­ши па­ли­цю знов у зв'язок.

- А те­пер, поб­ра­ти­ми мої ми­лi, - ска­зав Анд­русь, - роз­по­вi­дай­те за чер­гою, хто за сей тиж­день заз­нав, ви­дiв або чув яку крив­ду-неп­рав­ду. Хто її зро­бив, ко­му i за що, - роз­по­вi­дай­те все, як пе­ред бо­гом, що­би, як на­пов­ниться мi­ра на­ших кривд­ни­кiв, як прий­де наш час i наш суд, кож­до­му бу­ло вiд­мi­ре­но по прав­дi!

Хвилю ти­хо бу­ло пiс­ля тої вi­доз­ви, да­лi за­го­во­рив ста­рий Ста­сю­ра:

- Прийде, ка­жеш, наш час i наш суд… Дай-то, бо­же, хоть я, ба­чу, не дiж­ду то­го дня. Ну, але бо­дай ви, мо­лод­шi, дiж­де­те… То вже що­би вiд­мi­ри­ти кож­до­му по прав­дi i спра­вед­ли­вос­тi, пос­лу­хай­те, що я чув i ви­дiв се­го тиж­ня. Йосько Берг­ман, нас­тав­ник при тiй ко­ша­рi, що я в нiй роб­лю, знов се­го тиж­ня бив шти­рох ро­бiт­ни­кiв, а од­но­му бой­чу­ко­вi-ли­п'я­ро­вi ви­бив па­ли­цею два зу­би. Та й за що? За то­то, що бiд­ний бой­чук, го­лод­ний та хо­ро­ви­тий, не мiг двиг­ну­ти вiд­ра­зу пов­но­го ко­ша гли­ни!

- Карбуй, Дер­ка­чу! - ска­зав Анд­русь рiв­ним i спо­кiй­ним го­ло­сом, а тiльки очi йо­го заб­ли­ща­ли­ся якимсь див­ним ог­нем.

- Тот бой­чук, - го­во­рив да­лi Ста­сю­ра, - ду­же доб­ра ду­ша, i я би був при­вiв йо­го до гос­по­ди, тiлько що десь, вид­ко, зас­лаб, не був уже вчо­ра на ро­бо­тi.

- Приведи, - пiд­хо­пив Анд­русь. - Чим бiльше нас, тим бi­ль­ша на­ша си­ла, а нi­чо так не в'яже лю­дей до­ку­пи, як спiльна нуж­да i спiльна крив­да. А ко­ли си­ла на­ша бу­де дос­та­точ­на, то й суд наш бу­де близький, - чуєш, ста­рий?!

Старий кив­нув го­ло­вою i го­во­рив да­лi:

- А Мотьо Крум, ка­сiєр, знов не доп­ла­тив усiм ро­бiт­ни­кам з на­шої ко­ша­ри по п'ять шус­ток за сей тиж­день i ще гро­зив кож­до­му, що на­же­не з ро­бо­ти, ко­ли пос­мiє упо­ми­на­ти­ся. Го­во­рять, що ку­пує яму на Мраз­ни­цi i що му не ста­ва­ло 59 ринських, то му­сив се при най­близ­шiй вип­ла­тi зде­р­ти з ро­бiт­ни­кiв.

Старий мов­чав хви­лю, по­ки Дер­кач ви­най­шов па­ли­цю Мо­тя Кру­ма i за­тяв на нiй но­вий карб. Вiд­так го­во­рив да­лi:

- А от учо­ра йду поп­ри ши­нок Мош­ка Фiн­ка. Слу­хаю, що за крик? Аж то два Фiн­ко­вi си­ни при­тис­ли до ку­та яко­гось чо­ло­вi­ка, вже пiдс­тар­шо­го, та й так б'ють, так дю­га­ють ку­ла­ка­ми по­пiд реб­ра, що чо­ло­вiк вже лиш хри­пить. Лед­во якось йо­го пус­ти­ли, не мiг уже йти сам до­ро­гою, а як харк­нув - кров… Взяв я йо­го, ве­ду та й пи­таю, що за не­щас­тя, за що так ска­ту­ва­ли?.. "От бi­да моя, - вiд­по­вiв чо­ло­вiк та й за­п­ла­кав. - От я, - ка­же, - че­рез тиж­день тро­ха за­дов­жив­ся у то­го прок­ля­то­го жи­дю­ги, га­дав, що дiс­та­ну гро­шi та й вип­ла­чу. А ту прий­шла вип­ла­та, бац, ка­сiєр ме­не чи за­був, чи що, - не чи­тає. Я стою, че­каю, - вже вип­ла­тив усiм, а ме­не не кли­че. Я йно що пус­тив­ся йти до нєго, спи­та­ти, що то та­ке, а вiн шасть i замк­нув две­рi пе­ред но­сом. Що я гри­май, сту­кай, кри­чи, - про­па­ло. Ще вiд­так ви­па­ли слу­ги та й ме­не в пле­чi: "Що ти ту, пи­яку, бре­ве­рiю, ро­биш!.." Пi­шов я... Зди­баю вiд­так ка­сiєра на ули­пi i до нєго: "Чо­му ви ме­нi не вип­ла­ти­ли?" А той виз­вi­рив­ся на ме­не, а да­лi як не крик­не: "Ти, пи­яку який­сь, бу­деш ме­не на до­ро­зi на­пас­ту­ва­ти! Ти де був, як вип­ла­та бу­ла? Я те­бе ту не знаю, там до­по­ми­на­й­ся пла­ти, де й дру­гим пла­титься!" Ну, а ни­нi ка­са за­пер­та. Я зго­лод­нiв, iду до Мош­ка з'їсти де­що на­борг, по­ки гро­шi дiс­та­ну, а то­тi два вед­ме­дi, бог би їх по­бив, та до ме­не: "Пла­ти та й пла­ти за то­то, що-сь наб­рав!" Що я про­шу, прок­ли­на­юся, роз­по­вi­даю, яка рiч, - та де! Як мя при­пер­ли до ку­та, то, адiть, тро­ха ду­шу з тi­ла не виг­на­ли!.."

- Карбуй, Дер­ка­чу, кар­буй! - ска­зав твер­дим, грiз­ним го­ло­сом Ба­са­раб, вис­лу­хав­ши з за­тис­ну­ти­ми зу­ба­ми сього опо­вi­дан­ня. - Бу­та­ють чим­раз дуж­че на­шi гно­би­те­лi - знак, що ка­ра вже ви­сить над ни­ми. Кар­буй, поб­ра­ти­ме, кар­буй жи­во!..

- Так-то так, - го­во­рив да­лi Ста­сю­ра, - роз­бу­та­ли­ся на­шi кривд­ни­ки та й бу­та­ють, збит­ку­ються над ро­бу­чим на­ро­дом, бо що то, - доб­ре їм ся дiє! I чим дов­ше гля­ди та слу­хай, тим бiльше бi­ди та крив­ди на­род­ної, тим бiльше у них ба­гатст­ва та дос­тат­ку От те­пер на­ро­ду до Бо­рис­ла­ва пре ви­ди­мо-не­ви­ди­мо, бо всю­ди по се­лах го­лод, по­су­ха, сла­бiсть. А й ту хi­ба лiп­ше? День по­за день ви­даю по за­ка­вул­ках сла­бих, го­лод­них, не­за­рiб­них лю­дей, - ле­жать i стог­нуть, i ждуть хi­ба тiлько бо­жої лас­ки, бо людсько­го зми­лу­ван­ня вже дав­но пе­рес­та­ли жда­ти. Та й те­пер, адiть, пла­ту нам вмен­ши­ли i з кож­дим тиж­нем ури­ва­ють все бiльше, - го­дi вжи­ти з неї! Хлiб чим­раз до­рож­ший, а ще як се­го ро­ку не за­ро­дить, то прий­де­ся нам усiм ту ги­ну­ти. Отеє крив­да, кот­ру всi ми тер­пи­мо, кот­ра всiх нас глод­же до кос­тi, а на ко­го її за­кар­бу­ва­ти, я й сам не знаю!..

Старий ви­го­во­рив се жи­вi­шим, нiж зви­чай­но, го­ло­сим i з трем­тя­чи­ми вiд зру­шен­ня гу­ба­ми, а вис­ка­завшн, пог­ля­нув по всiх i зу­пи­нив свiй пог­ляд на по­ну­рiм ли­цi Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба.

- Так, так, прав­да твоя, поб­ра­ти­ме Ста­сю­ро, - зак­ри­ча­ли всi при­сут­нi, - се на­ша за­гальна крив­да: бiд­нiсть, без­по­мiч­нiсть, го­лод!

- А на ко­го її за­кар­бу­ва­ти? - спи­тав вдру­ге ста­рий. - Чи зно­си­ти її терп­ли­во, то­ту най­бiльшу, за­гальну крив­ду, а тiлько кар­бу­ва­ти тi дрiб­нi, част­ко­вi, що скла­да­ються на то­ту ве­ли­ку?..

Андрусь Ба­са­раб гля­дiв на Ста­сю­ру i на всiх про­чих поб­ра­ти­мiв зра­зу по­ну­ро i нi­би рiв­но­душ­но, но вкiн­цi на ли­цi йо­го за­яс­нi­ло щось, не­мов скри­та на днi в ду­шi ра­дiсть. Вiн встав з мiс­ця i вип­ря­мив­ся, до­ся­га­ючи го­ло­вою аж до по­ва­ли не­ве­лич­кої ха­ти­ни.

- Нi, не тер­пi­ти нам тої за­гальної крив­ди, а хоть i тер­пi­ти, то не по­кiр­но, не ти­хо, мов та стри­же­на вiв­ця. Вся­ка крив­да му­сить бу­ти ука­ра­на, вся­ка неп­рав­да му­сить пiмс­ти­ти­ся, i то ще туй, на сiм свi­тi, бо що за суд бу­де на там­тiм свi­тi, сього ми не знаємо! I чи ти га­даєш, що, кар­бу­ючи всi тi дрiб­нi, част­ко­вi крив­ди, ми за­бу­ваємо про за­гальну? Нi! Ад­же кож­да й най­мен­ша крив­да, яку тер­пить ро­бу­чий чо­ло­вiк, се част­ка тої за­гальної на­род­ної крив­ди, що всiх нас да­вить i глод­же до кос­тi. I ко­ли прий­де день на­шо­го су­ду i на­шої ка­ри, то чи ти ду­маєш, що не пiмстпться то­дi й за­гальна крив­да на­ша?

Стасюра сум­но якось по­хи­тав го­ло­вою, не­мов в ду­шi своїй не зов­сiм вi­рив Ба­са­ра­бо­вiй обi­цян­цi.

- Гай-гай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю, - ска­зав вiн, - пiмс­титься, го­во­риш… Вже то од­но, що не зна­ти, ко­ли то ще бу­де… А дру­ге: що нам з то­го, що ко­лись, мо­же, й пiмс­титься, ко­ли нам те­пер вiд то­го не лек­ше тер­пi­ти. А хоть i пiмс­титься, то чи ду­маєш, що опiс­ля лек­ше бу­де?..

- Що ж бо ти, ста­рий, - крик­нув на нього з грiз­но блис­ку­чи­ми очи­ма Анд­русь, - роз­жа­ло­бив­ся, не зна­ти чо­го? Тяж­ко нам тер­пi­ти! Хi­ба ж я то­го не знаю, хi­ба всi ми то­го не знаєм? А хто змо­же так зро­би­ти, щоб ми не тер­пi­ли, щоб ро­бу­чий'чо­ло­вiк не тер­пiв? Нiх­то, нi­ко­ли! Зна­чить, тер­пi­ти нам до су­ду-вi­ку, та й по всьому. Тяж­ко се чи не тяж­ко, - що то ко­го об­хо­дить? Тер­пи i мов­чи, не по­ка­зуй дру­го­му, що то­бi тяж­ко. Тер­пи, а як не мо­жеш вир­ва­ти­ся з бi­ди, то бо­дай ме­ти­ся за ню, - се хоть тро­ха влек­шить тво­го бо­лю. Та­ка моя гад­ка, i всi приз­на­ли, що во­на прав­ди­ва, - чи не так?

- Так, - вiд­по­вi­ли поб­ра­ти­ми, але якимсь по­ну­рим го­ло­сом, не­мов се­ся прав­да не ду­же їх ра­ду­ва­ла, не ду­же при­па­ла їм до сер­ця.

- А ко­ли так, - го­во­рив да­лi Анд­русь, - то нi­що й га­ятись. Роз­по­вi­дай­те да­лi, хто про яку знає крив­ду.

Вiн сiв. В ха­ти­нi ста­ло ти­хо. По­чав го­во­ри­ти Ма­тiй. В йо­го су­сiдст­вi умер ро­бiт­ник в тем­нiй жи­дiвськiй ко­мiр­чи­нi; як дов­го там ле­жав, вiд­ко­ли сла­бу­вав - сього нiх­то не знає, i жи­ди нi­ко­му не хо­тi­ли то­го ска­за­ти. Го­во­рять, що ро­бiт­ник мав тро­хи за­роб­ле­них гро­шей, а ко­ли зас­лаб, жи­ди вi­дiб­ра­ли вiд нього гро­шi, а йо­го по­ти мо­ри­ли го­ло­дом, дер­жа­ли вза­пер­тi, по­ки не вмер. Тi­ло бу­ло стра­шен­но су­хе, да­в­но не ми­те i синє, як боз. По­зав­чо­ра но­чу­ва­ла якась жiн­ка у дру­го­го, су­сiднього жи­да. Вно­чi зляг­ла. Гро­шей у неї не бу­ло, i сей­час на дру­гий день жид ви­ки­нув її з ди­ти­ною з ха­ти. Роз­по­вi­дав один рiп­ник, зна­ко­мий тої жiн­ки, що хо­ди­ла з ди­ти­ною до по­па, щоб ох­рес­тив, але пiп не хо­тiв ох­рес­ти­ти, по­ки не по­ка­же батька ди­ти­ни. То­дi то­та жiн­ка ки­ну­ла ди­ти­ну в яму, а са­ма пiш­ла до гро­мадсько­го уря­ду, кри­ча­чи, щоб її за­раз вi­ша­ли, бо дов­ше жи­ти не хо­че. Що з нею ста­ло­ся. Ма­тiй не знав.

I да­лi пiш­ли опо­вi­дан­ня, од­нос­тай­нi сво­єю ва­го­тою i ог­лу­ша­ючi своєю кри­чу­чою несп­ра­вед­ли­вiс­тю. I за кож­дим роз­ка­за­ним фак­том опо­вi­дач зу­пи­няв­ся, жду­чи, по­ки кар­бо­вий Дер­кач не за­кар­бує на па­ли­цi, щоб "кож­до­му вiд­да­но бу­ло пов­ною ли­ця, що вже сам їх го­лос, сам ви­раз ли­ця був сво­го ро­ду важ­ким фак­том, гiд­ним за­кар­бу­ван­ня на iм'я за­гально­сус­пiльної крив­ди та гнi­ту. Дру­гi роз­па­лю­ва­лись, го­во­ря­чи, прок­ли­на­ли гно­би­те­лiв i до­ма­га­ли­ся шви­д­кої для них ка­ри. Але най­бiльше зру­ши­ло всiх опо­вi­дан­ня мо­ло­до­го па­руб­ка, Прий­де­во­лi. Ко­ли прий­шла на нього че­р­га, - вiн був най­мо­лод­ший, то й чер­га на нього прий­шла на са­мiм пос­лiд­ку, - вiн ви­бух­нув дов­го здер­жу­ва­ним пла­чем i, за­ло­му­ючи сильнi ру­ки, вис­ту­пив на­се­ред ха­ти.

- Перед бо­гом свя­тим i пе­ред ва­ми, поб­ра­ти­ми мої, жа­лу­юсь на своє го­ре! на свою страш­ну крив­ду!.. Оси­ро­ти­ли ме­не на весь вiк… вi­доб­ра­ли пос­лiд­не i по­топ­та­ли но­га­ми, i то так со­бi, для за­бав­ки!.. Ох, бо­же, бо­же, i ти гля­диш на все те i ще мо­жеш тер­пi­ти?.. Але нi, ти тер­пи со­бi, я не мо­жу, я не бу­ду!.. Поб­ра­ти­ми, то­ва­ри­шi ми­лi, радьте, що ме­нi дi­я­ти, як мсти­ти­ся! Все зроб­лю, на все вiд­ва­жу­ся, тiлько не ка­жiть че­ка­ти, бiй­те­ся бо­га, не ка­жiть че­ка­ти!..

Вiн за­мовк, хли­па­ючи, мов ма­ла ди­ти­на. По хви­лi за­чав спо­кiй­нi­шим уже го­ло­сом:

- Ви знаєте, який я круг­лий си­ро­та на свi­тi, в якiй бi­дi та нуж­дi зiй­шли мої лi­та мо­ло­дi, по­ки не­щас­тя не заг­на­ло мя сю­ди, до сього пек­ла прок­ля­то­го. Але вся бi­да i нуж­да, всi не­щас­тя'нi­чим бу­ли для ме­не, по­ки бу­ла хоть од­на лю­ди­на, кот­ра вмi­ла ме­не по­тi­ши­ти, роз­ра­ди­ти, при­го­лу­би­ти, кот­ра вiд­да­ла б бу­ла своє жит­тя за ме­не… кот­ра лю­би­ла ме­не!.. I тої єди­ної по­ря­тiв­лi по­за­ви­дi­ля ме­нi во­ро­ги!.. Пос­лу­хай­те, що зро­би­ли. Ви знаєте, во­на для ме­не по­ки­ну­ла свою ха­ту, свою ма­тiр ста­ру i прий­шла сю­ди, до Бо­рис­ла­ва, що­би бу­ти ра­зом зо мною. Ми жи­ли ра­зом от уже пiв­ро­ку. Во­на пра­цю­ва­ла при ма­га­зи­нi то­го ба­га­ча Гольдкре­ме­ра. На своє ли­хо, спо­до­ба­лась там­ка всiм тим псам, що її ви­да­ли. А там їх є до вiт­ру: ка­сiєр, мо­ло­дий жи­дик Шмулько Блю­тi­гель, над­зо­рець, та­кож мо­ло­дий жи­док, да­лi ще якiсь там кап­ца­ни, бог би їх по­ра­зив!.. По­ча­ли во­ни до неї на­ла­зи­ти, не да­ва­ти її спо­кою. Раз, дру­гий во­на вiдп­ра­ви­ла їх че­м­но, а да­лi, ко­ли Блю­тi­гель зас­тав її якось са­му в при­сiн­ку ма­га­зи­ну i, ос­мi­ле­ний, по­чав ду­же вже до неї зас­ка­ку­ва­ти, во­на, нем­но­го ду­мав­ши, вiд­ки­ну­ла ру­ку i так та­рах­ну­ла жид­ка по­ме­же ву­ха, що му аж ро­том i но­сом кров бриз­ну­ла i сам, як ти­ка, по­ко­тив­ся мiж боч­ки. Що ми то­го ве­чо­ра нас­мi­яли­ся з улаз­ли­во­го жид­ка, ко­ли во­на роз­по­вi­ла цi­лу то­ту рiч. Але ми зав­час­но смi­яли­ся. Жи­док роз­лю­ту­вав­ся i змо­вив­ся з дру­ги­ми - пiмс­ти­ти­ся на нiй. При­хо­диться по­зав­чо­ра - вип­ла­та; при­ход­жу я ве­че­ром до­до­му - не­ма моєї Вар­ки. Сiв я пiд вiк­но, че­каю-виг­ля­даю, а са­мо­му ко­ло сер­ця щось, мов га­ди­на, ле­жить. Ба, вже стем­нi­ло­ся, не­ма Вар­ки. За­ки­нув я пе­тек на пле­чi, вий­шов на ву­ли­цю, шу­каю Вар­ки. Не­ма. Роз­пи­тую я ро­бiт­ниць, що ра­зом з нев бу­ли при вип­ла­тi, - ка­жуть, що ли­ши­ли її та­мiй, що, пев­но, їй вип­ла­чу­ва­ли на­пос­лiд­ку. Тьокну­ло ме­не щось ко­ло сер­ця, бi­жу до кан­це­ля­рiї - по­за­ми­ка­но, а в вiк­нах свi­титься. Ка­ла­таю - не до­ка­ла­та­юся, а да­лi га­даю со­бi: "Агiй, та чо­го я ту ка­ла­таю, чень же ту єї не­ма? Мо­же, во­на вже крас­но до­ма, че­кає на ме­не…" Бi­жу до­дому - не­ма. Бi­жу знов ву­ли­ця­ми, за­бiг по всiх зна­ко­мих, по всiх шин­ках, де ми ча­сом, з ро­бо­ти йду­чи, всту­паємо пе­ре­ку­си­ти де­що або се­лед­ця ку­пи­ти, - не­ма. Всiх пи­таю, чи не ви­дiв хто Вар­ки, - нiх­то не ви­дiв. Як ка­мiнь в во­ду, про­па­ла Вар­ка. Ле­чу я знов пiд кан­це­ля­рiю, так ме­не щось i тяг­не ту­ди, га­даю по до­ро­зi: "Ви­сад­жу две­рi, а му­шу дiз­на­ти­ся, що з нею ста­ло­ся, де во­на". Але ско­ро я там - десь враз i вся смi­лiсть про­па­ла. Став, див­лю­ся: в вiк­нах бли­щиться, але вiк­на по­зас­ло­ню­ва­нi, не вид­но нi­чо­го, тiлько тi­нi якiсь мелька­ють. "Нi, - га­даю со­бi, - во­на ту му­сить бу­ти, ту му­сить бу­ти, бо де ж би iн­де бу­ла?" А ту знов i сам со­бi не вi­рю, бо що ж би вна ту ро­би­ла? Прий­шла ме­нi на дум­ку гiс­то­рiя з жид­ком Блю­тiг­лем, - я весь зад­ро­жав, оде­ре­вiв. I що вже вмов­ляю се­бе, що се все бай­ка, жарт, пус­то­та, - нi, щось не­мов ру­кою дер­жить ме­не пiд вiк­ном тої прок­ля­тої кан­це­ля­рiї. "Не пi­ду вже нi­ку­ди, - га­даю со­бi, - бу­ду туй жда­ти, до­ки свiт­ло не по­гас­не, нi, прож­ду й до ра­на". Сiв я на якусь боч­ку пiд са­мою стi­ною прос­то вiк­на, сид­жу - а ту мнов аж те­ле­пає, не­мов зим­ни­ця яка. Слу­хаю-нас­лу­хую. Там чу­ти: десь в шин­ку рiп­ни­ки хрип­ли­ми го­ло­са­ми пiс­нi дос­пi­ву­ють, там знов пси гав­ка­ють, з-пiд Дi­ла, вiд церк­ви до­лi­тає, мов зойк ко­на­ючо­го, сто­ро­же­ве "острож­не з ог­нем!"… А ось чую, в кан­це­ля­рiї ре­гiт який­сь, заш­вар­ко­тi­ли жи­ди, пiз­нав я го­лос Блю­тiг­ля, го­лос нас­тав­ни­ка. Да­лi за­ге­па­лось щось, не­мов о отi­ни роз­би­ваєся, - знов ре­гiт, знов швар­кiт, - i ти­ша. Гос­по­ди, кож­дий го­ло­сок рi­зав мя в са­ме сер­це, мов нiж ост­рий… Я так i за­ду­бiв з ву­хом, при­ло­же­ним до стi­ни. Аж на­раз, вже над ра­ном, роз­дав­ся страш­ний крик в кан­це­ля­рiї, тiлько на од­ну хви­ли­ноч­ку, - але крик той по­ра­зив мя, мов грiм, уко­лов, мов жа­ло га­ди­ни. Я вiд­ра­зу зiр­вав­ся на рiв­нi но­ги, - то був Вар­чин крик. I лед­во я на­ду­мав­ся, що ту ро­би­ти, лед­во пiд­бiг до две­рей, щоб з пос­лiд­ною на­ту­гою всеї своєї си­ли ви­ва­жи­ти їх, ко­ли втiм две­рi ство­ри­ли­ся i з них ви­ле­тi­ла, мов гро­мо­ва ку­ля, - Вар­ка. Але вже не кри­ча­ла… Я пiз­нав її по оде­жi, бо ли­ця єї зра­зу не до­ба­чив в су­мер­цi. I вна ме­не не ба­чи­ла, тiлько, ви­ле­тiв­ши з две­рей кан­це­ля­рiї, пог­на­ла навп­рос­тець че­рез горб­ки на­ки­да­ної гли­ни, по­мiж ко­ша­ри та ями. Я за нею. "Вар­ко, - кри­чу, - Вар­ко, що то­бi та­ке, що з то­бов ста­ло­ся, на ми­лiсть бо­жу, стiй, обiз­ви­ся!" Ста­ла на хви­лю, озир­ну­лась, i ту ажень по­ба­чив я, що цi­ла єї го­ло­ва бу­ла чор­на, мов ву­голь, за­ма­за­на кип'ячкою, а дов­гi єї ко­си бу­ли об­тя­тi. "Гос­по­ди бо­же, Вар­ко, - кри­чу я, пiд­бi­га­ючи iд нiй близ­ше, - що се за не­щас­тя з то­бов?" Але во­на ско­ро пiз­на­ла ме­не, сей­час вiд­вер­ну­ла­ся i, мов спо­ло­ше­на, пог­на­ла да­лi на­ос­лiп, роз­би­ва­ючись о стовп­ки корб, що бу­ли над яма­ми. Я що­ду­ху в мнi же­ну за нею, аж на­раз оден крик страш­ний, оден миг ока, i Вар­ка туй пе­ред моїми очи­ма щез­ла, мов сон­ний при­вид, - ско­чи­ла в ство­ре­ну яму... Я над­бiг, став, - тiлько глу­хо за­дуд­нi­ло, як во­на все­ре­ди­нi, роз­би­ва­ючись о цям­рин­ня, вкiн­цi бовт­ну­ла в во­ду. Та й по всьому. Що вже зо мнов да­лi дi­ялось, не тям­лю. Я отя­мив­ся аж ни­нi з по­луд­ня, i ко­ли спи­тав за Вар­кою, ме­нi ска­за­ли, що її (на мiй крик!) ви­тяг­ли з ями i вже й по­хо­ва­ли. Зна­читься, все про­па­ло! I нiх­то не ска­же, що во­ни з нею зро­би­ли в тiй страш­нiй но­чi. З'їли, не­лю­ди, мою Вар­ку жи­ву, вби­ли моє щас­тя!.. Поб­ра­ти­ми мої до­ро­гi, пе­ред бо­гом свя­тим i ва­ми жа­лу­юся на своє не­щас­тя, радьте, вчiть, що маю ро­би­ти, а тiлько че­ка­ти не ка­жiть!.. Гли­бо­ко вра­зи­ло всiх опо­вi­дан­ня Прий­де­во­лi, хоть усi вже й упе­ред зна­ли з не­яс­них слу­хiв, яке не­щас­тя скла­ло­ся з їх поб­ра­ти­мом. На всiх ли­цях вид­но бу­ло пiд час опо­вi­дан­ня всi пе­ре­хо­ди чувст­ва - вiд не­по­кою до най­ви­щої три­во­ги i роз­пу­ки, так са­мо, як усi тi пе­ре­хо­ди ма­лю­ва­ли­ся на ли­цi опо­вi­да­ча. А ко­ли Прий­де­во­ля за­мовк i, за­ла­му­ючи ру­ки, став се­ред ха­ти, мов нi­мий свi­док ве­ли­ко­го прос­туп­ку, - то i всi мов­ча­ли, мов при­би­тi, кож­дий оче­ви­дяч­ки ста­вив се­бе в по­ло­жен­нi то­ва­ри­ша i ста­рав­ся та­ким спо­со­бом збаг­ну­ти всю гли­бiнь йо­го жа­лю i му­ки. Але по­ра­ди­ти, - що во­ни мог­ли по­ра­ди­ти йо­му в тiм дi­лi, де вже не бу­ло нi­якої по­ра­ди, нi­яко­го ви­хо­ду, крiм смер­тi? Як во­ни мог­ли пов­чи­ти йо­го, на яку до­ро­гу нап­ра­ви­ти?..

Перший отя­мив­ся Дер­кач i хо­пив за свої па­ли­цi, щоб i сю спра­ву за­кар­бу­ва­ти.

- Стiй, поб­ра­ти­ме Дер­ка­чу, - ска­зав на­раз рi­шу­че Анд­русь Ба­са­раб, - се­го не кар­буй!

Деркач пог­ля­нув на нього не­до­умi­ва­ючим пог­ля­дом.

- Не тре­ба, - ска­зав ко­рот­ко Анд­русь, а вiд­так, звер­нув­ши­ся до поб­ра­ти­мiв, спи­тав: - Чи бiльше нiх­то не мав що ска­за­ти?

Нiхто не об­зи­вав­ся.

- Значить, на ни­нi бе­сi­дi кi­нець! Роз­хо­дiться по од­но­му!

Але, по­ми­мо сього за­вiз­ван­ня, нiх­то не ру­хав­ся з мiс­ця. Всi якось див­но ззи­ра­ли­ся по со­бi. Анд­русь грiз­но пог­ля­дав на них, не зна­ючи, що се зна­читься. Аж ось пiд­няв­ся з мiс­ця Ста­сю­ра, най­стар­ший з-по­мiж поб­ра­ти­мiв.

- Слухай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю, - ска­зав вiн су­по­кiй­ним го­ло­сом, - о чiм ту у нас ме­жи поб­ра­ти­ма­ми си­ми дня­ми бе­сi­да йшла… То не вiд се­бе я то­бi бу­ду го­во­ри­ти, але вiд усiх. Знаєш, як ми зiб­ра­ли­ся до­ку­пи - гро­ма­ди­ти людську крив­ду i су­ди­ти ро­бiт­ницький суд над ти­ми, кот­рих не мо­же­мо по­зи­ва­ти пе­ред суд панський, - то ти обi­цяв нам, що ско­ро на­бе­ре­ся вiд­по­вiд­на мi­ра не­до­лi в на­ро­дi, ми зро­би­мо єї об­ра­ху­нок, щоб зна­ти, для ко­го ся мi­ра на­пов­ни­лась до краю. Чи так?

- Так, - вiд­по­вiв Анд­русь якось не­охiт­но.

- Отеє ж ми вже тро­ха не рiк гро­ма­ди­мо кар­би на лю­д­сь­ку крив­ду, поб­ра­тим Дер­кач по­за­кар­бо­ву­вав стир­ту па­лиць, а ко­ли ж, пи­таємо те­бе, бу­де об­ра­ху­нок?

- Не час iще, але жи­во час на­дос­пiє, - вiд­по­вiвАнд­русь.

- А, жи­во, жи­во, нiм сон­це зiй­де, ро­са очi виїсть! Сам ба­чиш, що на­шi гно­би­те­лi, зба­га­че­нi на­шою пра­цею, по­чи­на­ють со­бi чим­раз гор­дi­ше. По­ра, щоб вiд нас ма­ли хоть пог­ро­зу яку!

- Буде пог­ро­за, - ска­зав твер­до i спо­кiй­но Анд­русь.

- Яка? Ко­ли? - роз­да­ли­ся з усiх бо­кiв пи­тан­ня.

- Се вже моя рiч. По­чуєте то­дi, як дi­ло зро­биться, а на­пе­ред о тiм го­во­ри­ти не при­хо­диться, - вiд­по­вiв Анд­русь. - А до об­ра­хун­ку та­кож не­да­ле­ко. Ад­же му­сить ду­бець пiд­рос­ти аж до хма­ри, що­би в нєго грiм уда­рив. Че­кай­те ще тро­ха… А те­пер доб­ра­нiч! . Всi поб­ра­ти­ми доб­ре зна­ли за­лiз­ну, рi­шу­чу на­ту­ру Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба, зна­ли, що на йо­го сло­вi мож­на по­ля­га­ти, i не до­пи­ту­ва­лись да­лi, а тiльки зiб­ра­ли­ся до ви­хо­ду.

- А ти, поб­ра­ти­ме Прий­де­во­ля, зiс­танься ту, щось то­бi бу­ду го­во­ри­ти, - ска­зав Анд­русь, а на ли­цi бiд­но­го па­руб­ка блис­ну­ла якась ра­дiсть, мов на­дiя ви­хо­ду з страш­ної му­ки.

Розiйшлися поб­ра­ти­ми. Тiльки ста­рий Ма­тiй си­дiв у ку­тi пiд стi­ною, а дав­но по­гас­ша люлька ви­па­ла йо­му з зу­бiв i ле­жа­ла на по­дiл­ку. Так са­мо Анд­русь i Бе­недьо си­дi­ли мо­вч­ки, кож­дий на своїм мiс­цi, кож­дий за­ня­тий своїми дум­ка­ми. Тiльки Прий­де­во­ля сто­яв ко­ло по­ро­га з ли­цем мерт­вецьки блi­дим i з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, сто­яв, як жи­вий об­раз бо­лю, i ока не зво­див з Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба, не­мов вiд нього ждав не зна­ти якої пiльги. Ма­тiй пер­ший прис­ту­пив до мо­ло­до­го па­руб­ка.

- Що ж ти, не­бо­же, га­даєш ро­би­ти? - спи­тав вiн м'яким, спiв­чу­ючим го­ло­сом.

Прийдеволя гля­нув на нього з ви­ра­зом не­пев­нос­тi на ли­цi.

- Або ж я знаю, що ро­би­ти та й що дi­яти? - вiд­ка­зав вiн зло­ма­ним го­ло­сом. - Смерть со­бi зроб­лю, як не змо­жу бо­дай пiмсти­ти­ся на своїх во­ро­гах!

- Скарж їх до су­ду, най зло­дiї хоть по­си­дять! - до­ра­див Ма­тiй.

- До су­ду? - обiз­вав­ся по­ну­ро Анд­русь. - Ну, та­кож доб­ра ра­да! До су­ду! I хоть би їх там i по­за­суд­жу­ва­ли, то що? По­си­дять по па­ру мi­ся­цiв та й вий­дуть i ще вдвоє бу­дуть мсти­ти­ся над людьми. Але чи їх по­за­суд­жу­ють? За що бу­де їх скар­жи­ти в су­дi, ко­ли сам не знає, що во­ни там дiв­цi зро­би­ли? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свiд­кiв, як їм до­ка­же? А мо­же, дiв­ка са­ма, з влас­ної во­лi, зро­би­ла со­бi смерть, або, мо­же, бог знає, яка на то iн­ша бу­ла при­чи­на? Ех, Ма­тiю, Ма­тiю! з твоїм су­дом!.. Ту тре­ба iн­шо­го су­ду, iн­шої прав­ди!..

На тi сло­ва Ма­тiй, мов справ­дi по­би­тий, схи­лив сум­но го­ло­ву i зiтх­нув важ­ко, не­мов по­ми­мо своєї во­лi i охо­ти му­сив приз­на­ти їх прав­ду. А Прий­де­во­ля ще пильнi­ше гля­дiв на Анд­ру­ся i лед­ве чут­но про­мо­вив:

- Так, поб­ра­ти­ме, i я так га­дав, що свiд­кiв не­ма нi­яких!.. Ще ко­би хоть во­на жи­ла, гос­по­ди, ко­би во­на жи­ла!.. Але ви зна­ли, яка во­на бу­ла гор­да та не­по­дат­ли­ва, нi­якої ганьби, нi­яко­го згiрд­но­го сло­ва не мог­ла стер­пi­ти!.. Ну, але що ж ме­нi ро­би­ти, що дi­яти?..

Андрусь взяв йо­го за пле­че i вiд­вiв до ку­та, морг­нув­ши Ма­тiєвi, що­би вiдс­ту­пив­ся, - i вiд­так за­чав йо­му щось сти­ха шеп­та­ти до ву­ха. I вид­ко, що не­ма­лої ва­ги му­си­ли бу­ти Анд­ру­се­вi сло­ва, ко­ли мо­ло­дий па­ру­бок вiд них зра­зу поб­лiд ще дуж­че да­лi по­чер­во­нiв, а вкiн­цi, трем­тя­чи всiм тi­лом, не­мов у тем­ни­цi, злим го­лос­ним пла­чем i, га­ря­че стис­ка­ючи Анд­ру­се­ву ру­ку, вик­рик­нув:

- Так, твоя правда, брат­чи­ку, iн­шо­го ви­хо­ду не­ма! Так i зроб­лю, i най дiєся зо мною бо­жа во­ля!

- Тiлько зpyчно, роз­важ­но i смi­ло, а нi­чо­го не­ма бо­яти­ся! Всi ми пiд бо­жим су­дом хо­ди­мо, бо­жий суд на всiх рiв­ний спра­вед­ли­вий, тiлько людський суд не та­кий! А то­дi… то­дi по­ба­чиш, що по­лег­шає! Ну, а те­пер iди вже, доб­ра­нiч! При­й­де­во­ля мовч­ки пок­ло­нив­ся i пi­шов. Анд­русь пе­рей­шов­ся кiлька ра­зiв по ха­ти­нi, си­лу­ючись на­да­ти сво­му ли­цю спо­кiй­ний ви­раз, хоть, оче­вид­но, i сам був до гли­би­ни зру­ше­ний. Да­лi прис­ту­пив до Бе­не­дя i вип­рос­ту­вав­ся пе­ред ним в цi­лiй своїй ве­лет­нiй пос­та­вi.

- Ну, ви ба­чи­ли на­шу ро­бо­ту?

- Бачив.

- I що ж на все те ска­же­те?

Бенедьо звi­сив го­ло­ву, мов хо­тiв зiб­ра­ти до­ку­пи роз­си­па­нi дум­ки..

- З усе­го ба­чу, що ви щось страш­не i ве­ли­ке за­ду­ма­ли, хоть сам со­бi не мо­жу ви­яс­ни­ти, вiд­ки се у вас взя­ло­ся.

- Вiдки взя­ло­ся? Е, се дов­га гiс­то­рiя, кот­ра, впро­чiм, i не на­ле­жить до рi­чi.

- А вiд­так, чи бу­де у вас до­сить сил, що­би зро­би­ти те, що ду­маєте?

- Ми сiємо, а чи сiм'я за­ро­дить ут­роє чи вде­ся­те­ро, сього не знаєм!

- А вiд­так… ще од­но. (Бе­недьо за­пи­нав­ся в мо­вi). Чи по­ду­ма­ли ви…

- Над чим?

- Над тим, що са­ме най­го­лов­нi­ше?

- Ну?

- Яка ко­ристь i для ко­го ко­ристь бу­де з ва­шої ро­бо­ти?..

Андрусь пильно пог­ля­дiв на Бе­не­дя, а да­лi зас­мi­яв­ся гiр­ким смi­хом:

- Ха-ха-ха, ко­ристь? А кон­че му­сить бу­ти ко­ристь?

- Ну, я так га­дав, - вiд­по­вiв спо­кiй­но Бе­недьо, - що ко­ли що ро­биться, i роз­важ­но ро­биться, то тре й по­га­да­ти, чи i для ко­го бу­де з то­го ко­ристь?

- Гм, вольно вам i так га­да­ти! А я так га­даю: отеє ме­не тiс­нить во­рог з усiх бо­кiв, ви­хо­ду ме­нi не­ма нi­яко­го. Я на­би­ваю стрiльбу. Чи заб'ю нею во­ро­га, чи се­бе са­мо­го, то ме­нi все од­но.

- Нi, нi, нi, - пiд­хо­пив жи­во Бе­недьо, - се так з вас го­во­рить слi­па, без­ви­хiд­на роз­пу­ка, а не роз­ва­га! Бо чи ж дiй­шло аж до то­го, що не­ма нi­яко­го дру­го­го ви­хо­ду? А хоть би дi­ло й так сто­яло, то чи га­даєте, що се все од­но - за­би­ти се­бе або за­би­ти во­ро­га? Се­бе заб'єте - во­ро­го­вi ра­дiсть, во­ро­го­вi лег­ше та прос­то­вiльнi­ше!

Тепер на Анд­ру­ся прий­шла чер­га звi­си­ти важ­ку го­ло­ву i зби­ра­ти дум­ки до­ку­пи.

- Твоя прав­да! - ска­зав вiн вкiн­цi до Бе­не­дя. - Ту тре­ба по­ду­ма­ти. Хо­чеш бу­ти на­шим поб­ра­ти­мом i ду­ма­ти ра­зом з на­ми?

- Вашим поб­ра­ти­мом, але не слi­пим зна­ря­дом ва­шої во­лi.

- Нi!

- I щоб вiльно бу­ло кож­до­му ду­ма­ти, що хо­че, i дру­гим го­во­ри­ти, що ду­має…

- Се у нас i те­пер вiльно. Ад­же ти чув ни­нi…

- Так-то так, але я ще раз со­бi те ви­мов­ляю. Со­бi i кож­до­му.

- Добре.

- А на та­ке, то бу­ду ва­шим поб­ра­ти­мом, бу­ду ду­ма­ти ра­зом в ва­ми над тим, чи не­ма для нас ви­хо­ду з ве­ли­кої, все­на­род­ної крив­ди!

Андрусь, а за ним Ма­тiй ра­дiс­но об­ня­ли Бе­не­дя, як бра­та.

Нашi поб­ра­ти­ми так бу­ли за­ня­тi со­бою i своїми дум­ка­ми, що й не чу­ли, як хтось за­ка­ла­тав у сi­ня­нi две­рi, от­во­рив їх з лег­ким скри­пом i ввiй­шов до сi­ней. Аж ко­ли рип­ну­ли й хат­нi две­рi i но­вий гiсть ста­нув на по­ро­зi ха­ти, то­дi по­ба­чи­ли йо­го. Се був ви­со­кий, ру­дий, пей­са­тий жид з не­доб­рим по­зо­ром си­вих очей i з не­доб­рим ви­ра­зом на пi­га­нис­тiм ли­цi, хоть те ли­це в тiй хви­лi тро­хи роз'ясне­не бу­ло яко­юсь зло­вi­щою ра­дiс­тю.

- Дай бо­же! - мурк­нув жид, при­пiд­няв­ши дрiб­ку ка­пе­люх на го­ло­вi.

- Дай бо­же! - вiд­по­вiв Ма­тiй, кот­ро­му якось не­доб­ре зро­би­ло­ся на вид но­во­го гос­тя. Бо той но­вий гiсть то був йо­го най­бiльший во­рог, Морт­ко, нас­тав­ник при ко­ша­рах у Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра. Ма­тiй не­ма­ло зди­ву­вав­ся, чо­го хо­че Морт­ко те­пер, в та­ку пiз­ню до­бу, в йо­го ха­тi, але при­вич­не на­шим лю­дям по­ша­ну­ван­ня для кож­до­го вхо­дя­чо­го в ха­ту ка­за­ло Ма­тiєвi скри­ти в гли­би­нi ду­шi свою не­на­висть i всi вiд­жи­ва­ючi на вид Морт­ка бо­лю­чi спо­мин­ки. Вiн при­вi­тав жи­да хо­лод­но чем­ним ви­дом:

- Сiдайте, Морт­ку! Морт­ко кив­нув го­ло­вою i сiв.

- Що там чу­ва­ти, що так пiз­но гос­ти­те до нас?

- А що ж би? Все доб­ре чу­ва­ти! - вiд­по­вiв iз зло­рад­ним ус­мi­хом Морт­ко, а по хви­лi до­дав: - Був у Вас ни­нi воз­ний з су­ду?

Матiй здриг­нув при сло­вi "суд", не­мов уко­ло­тий.

- Нi, - лед­ве ви­ду­шив вiн, чу­ючи щось не­доб­ро­го, - не був.

- Ну, то, пев­но, завт­ра бу­де. У ме­не був ни­нi.

- Ну, i що ж там вам при­нiс но­во­го? - спи­тав Ма­тiй, трем­тя­чи всiм тi­лом.

- Наша спра­ва скiн­че­на.

- Скiнчена!

- Так!. I так скiн­че­на, як я вам ка­зав. Бо по­що то бу­ло вам мi­ша­ти­ся до чо­гось, що вас не об­хо­дить?

- Не об­хо­дить! - скрик­нув бо­лiс­но Ма­тiй. - Жи­де, сього ме­нi не го­во­ри, бо хоть ти i в моїй ха­тi, але, знаєш, чо­ло­вiк не свя­тий!

- Ну, ну, - вiд­ка­зав Морт­ко, - не маєте за що гнi­ва­ти­ся. Я не то хтiв ска­за­ти. Я хтiв ли­шень ска­за­ти, що ви за­дар­ма на ме­не верг­ли пi­дер­жiн­ня (пi­доз­рiн­ня) i що я в тiй спра­вi, бог свi­док, нi­чо не ви­нен! Сам про­ку­ра­тор у Сам­бо­рi то­го приз­нав i ска­зав, що про­тив ме­не не­ма нi­яко­го до­ка­зу, то вiн не мо­же ме­не ос­кар­жи­ти за то­ту рiч, що ви на ме­не зва­ли­ли. Впив­ся не­бiж­чик Пiв­то­рак, упав у яму, - що ж я то­му ви­нен?

При тих сло­вах Ма­тiй, мов ог­лу­ше­ний уда­ром довб­нi, по­ну­рив го­ло­ву i не мiг ска­за­ти анi сло­ва. "Про­па­ло, про­па­ло! - шеп­та­ло, ши­пi­ло, вер­тi­ло щось в йо­го го­ло­вi. - По­гиб чо­ло­вiк, та й слiд по нiм зас­тив, а той…"

В тiй хви­лi Анд­русь Ба­са­раб, що до­сi мовч­ки слу­хав усеї тої роз­мо­ви, звер­нув­ся сам до жи­да:

- Що се за спра­ва та­ка, Морт­ку? Яку ви спра­ву маєте з Ма­тi­єм?

- А на­що вам то зна­ти? - вiд­по­вiв ураз­ли­во Морт­ко.

- Вже ти не пи­тай, на­що ме­нi то зна­ти, - вiд­ка­зав Анд­русь. - Але то­бi, - що то­бi шко­дить ска­за­ти?

- Т-та шко­ди­ти не шко­дить, але… Жид пог­ля­дiв на Анд­ру­ся пильно, не­мов бо­яв­ся на­жи­ти со­бi в нiм но­во­го во­ро­га.

- Говори ж, ко­ли не шко­дить! - ска­зав Анд­русь i став над Морт­ком, мов чорт над грiш­ною ду­шею.

- Та що ту й го­во­ри­ти - пус­та спра­ва, pus­te Geschaft, та й го­дi! Тя­ми­те, от уже два ро­ки то­му з ями ви­до­бу­ли кос­тi чо­ло­вi­ка. По перст­ню пiз­на­ли, що то був Iван Пiв­то­рак, чо­ло­вiк тої Пiв­то­рач­ки, що то­та ха­та є!... Вiн пе­ред ро­ком, десь був про­пав. Ну, а Ма­тiєвi вiд­кись влiз­ло в го­ло­ву, що я щось то­му ви­нен, що вiн впав в яму, та й ну ж на ме­не по­да­ва­ти до су­ду. Вiн га­дав, що ме­не за­раз озьмуть та й по­вi­сять… Ко­ли-бо то в су­дi так не йде: скар­жиш ко­го, то впе­ред до­ка­жи! А ту як мож до­ка­за­ти? Ну, але, бо­гу дя­ку­ва­ти, вже спра­ва скiн­чи­ла­ся! Слу­хай­те, Ма­тiю, я ще раз ка­жу: що вам бу­ло в то­го вда­ва­ти­ся та тра­ти­ти­ся на про­цес? А те­пер, ко­ли-сте прог­ра­ли, за­будьте о всiм i будьмо со­бi знов доб­рi, як пе­ред тим! Ну, по­дай ру­ку, ста­рий!

Жид прос­тяг­нув Ма­тiєвi ру­ку.

- Я, то­бi? - скрик­нув Ма­тiй. - Я мав би свою ру­ку клас­ти в то­ту ру­ку, що мо­го Iван­чи­ка зо свi­ту зiг­на­ла? Нi, не дiж­деш то­го!

- Ну, ви­ди­те, - ска­зав жид, обер­та­ючись до Анд­ру­ся, - вiн усе своє. Слу­хай­те, Ма­тiю, ви со­бi з та­ков бе­сi­дов дай­те спо­кiй, бо те­пер, ко­ли суд ска­зав, що я не ви­нен, нiх­то ме­нi то­го не смiє ка­за­ти. Те­пер я вас мо­жу скар­жи­ти за об­ра­зу!

- Ну, скарж, скарж, - крик­нув Ма­тiй, - най ме­не по­вi­сять, що ма­ли те­бе по­вi­си­ти. А я, хоть би й де­сять су­дiв не знай­ти що ка­за­ло, все бу­ду свеї, що нiх­то iн­ший, тiлько ти пхнув Iва­на в яму! Та й го­дi. А те­пер iди ме­нi з ха­ти, бо як ми терп­цю не ста­не, то го­то­во що не­лад­не бу­ти ме­жи на­ми!

Мортко стис пле­чи­ма i пi­шов. Але в две­рях ще раз обер­нув­ся, пог­ля­нув з по­гор­дою на Ма­тiя i ска­зав:

- Дурний гой! Вiн га­дав, що ме­нi що зро­бить про­це­сом, а то би тре­ба не так ра­но вста­ти, що­би ме­нi що зро­би­ти!

I з ти­ми сло­ва­ми Морт­ко пi­шов. А Ма­тiй усе ще си­дiв на при­пiч­ку, блi­дий, роз­би­тий, трем­тя­чий, си­дiв без мис­лi i ру­ху, а в го­ло­вi йо­го, мов мли­но­ве ко­ле­со, то­рох­тi­ло од­но тем­не, пус­те, хо­лод­не сло­во: про­па­ло! про­па­ло! про­па­ло!..

Андрусь Ба­са­раб прис­ту­пив до нього i по­ло­жив свою ду­жу до­ло­ню на йо­го пле­че:

- Побратиме Ма­тiю!

Матiй пiд­вiв очi i пог­ля­нув на нього, мов по­то­па­ючий.

- Що се за спра­ва та­ка? Що за про­цес? Чо­му ми до­сi нi­чо о нiм не зна­ли?

- Ех, про­па­ло, все про­па­ло! - вiд­ка­зав Ма­тiй. - Що те­пер i го­во­ри­ти о тiм!

- Нi, ти роз­по­вiдж, то­бi са­мо­му лек­ше бу­де!

- Ой, вже, бу­де ме­нi лек­ше! - ска­зав Ма­тiй. - Про­па­ло, та й го­дi!

- Та хто ще знає, чи про­па­ло, - вмi­шав­ся Бе­недьо. - Ад­же не раз мож­на раз прог­ра­ний про­цес за­ча­ти дру­гий раз i ви­г­ра­ти! А ту ще, як той жид ка­зав, i зов­сiм так зле не є... Ад­же ваш про­цес i в су­дi не був, а тiльки про­ку­ра­тор уз­нав, що до­ка­зiв не­ма, кiлько тре­ба для ос­кар­жен­ня. Зна­читься, як­би до­ка­зи бу­ли, то й ос­кар­жен­ня бу­де.

Лице Ма­тiя про­яс­ни­ло­ся тро­хи при тих сло­вах.

- Чи так? - спи­тав вiн, прос­ту­ючись. Але якась важ­ка дум­ка жи­во знов на­сi­ла на нього i при­да­ви­ла до­до­лу.

- Нi, нi, нi, не­ма що й го­во­ри­ти, - ска­зав вiн. - Сяк чи так, а все про­па­ло. Три ро­ки ми­ну­ло, де я те­пер возьму лiп­ших до­ка­зiв? Го­дi, го­дi й ду­ма­ти о тiм!

I вiн зак­рив ли­це ру­ка­ми, а з очей йо­го по­ли­лись га­ря­чi на­бо­ле­нi сльози, i по­тек­ли по­мiж пальця­ми, i за­ка­па­ли на зем­лю. Бе­недьо i Анд­русь по­ба­чи­ли, що ни­нi го­дi з ним да­лi го­во­ри­ти, - удар був над­то сильний i наг­лий i пiд­тяв усю йо­го твер­дiсть. Тож Анд­русь мовч­ки стис­нув Бе­недьову ру­ку, взяв ка­пе­люх i ти­хо вий­шов. Бе­недьо та­кож ти­хо ро­зiб­рав­ся i лiг на ла­вi на своїм пе­те­ку. А Ма­тiй си­дiв на при­пiч­ку, мов по­мерт­вi­лий, мов з ка­ме­ня ви­те­са­ний. Наф­то­ва лам­поч­ка блi­до i чим­раз блi­дi­ше мер­ко­тi­ла на ко­ми­нi. По ку­тах ха­ти­ни сто­яли стов­бу­ри су­мер­ку, не­мов жду­чи тiль­ки хви­лi - за­гас­нен­ня лам­пи, - щоб гульну­ти з ку­тiв на ха­ту, при­да­ви­ти i прик­ри­ти со­бою все зго­ри до­ни­зу. Бе­недьо ско­ро тiльки лiг, так в тiй же хви­лi пiд тис­ком ти­сяч­них сильних вра­жень то­го дня зас­нув мерт­вецьким сном. Уже ми­ну­ла пiв­нiч, за­гас­ла лам­па, пiтьма за­ляг­ла ха­ти­ну, а Ма­тiй все ще си­дiв на при­пiч­ку, з ли­цем, зак­ри­тим до­ло­ня­ми, без ру­ху, без сло­ва, без дум­ки, чу­ючи в сер­цi тiльки страш­ний бiль, ве­ли­ку пус­то­ту i не­мов якусь свi­жу ще ра­ну, зав­да­ну тою дум­кою, що i в су­дах уже не­ма прав­ди для бiд­но­го ро­бiт­ни­ка. Аж геть над ра­ном сон пе­ре­мiг втом­ле­не тi­ло, го­ло­ва йо­го схи­ли­ла­ся до­до­лу, ру­ки опа­ли безв­лад­но, i, лiг­ши на го­лий при­пi­чок, Ма­тiй зас­нув на го­ди­ноч­ку, по­ки не роз­да­лось по всiм Бо­рис­ла­вi ра­нiшнє ка­ла­тан­ня та дзво­нен­ня, скли­ка­юче ро­бу­чий люд до пра­цi.

V

В по­не­дi­лок ра­но ви­ри­на­ло блис­ку­че сон­це з-по­за ро­же­вих хма­рок, щоб че­рез день знов па­ли­ти та жа­ри­ти не­розц­вi­лу пiд­гiрську зем­лю. В блис­ку­чiй ле­генькiй брич­цi на ре­со­рах, тяг­не­нiй па­рою бист­рих пi­га­нис­тих ко­ней, їхав Ле­он Гам­мерш­ляг з Дро­го­би­ча до Бо­рис­ла­ва. Ве­се­лий, ро­же­вий був наст­рiй йо­го ду­ху, блис­ку­чi на­дiї ви­ри­на­ли пе­ред ним, роз­рос­та­ли­ся, пов­нi­ли, на­би­ра­ли тi­ла i кро­вi. Мiр­не гой­дан­ня брич­ки роз­кiш­но вко­ли­су­ва­ло йо­го, а йо­го влас­нi мис­лi та ду­ми зо­ло­ти­ли пе­ред ним увесь свiт. Але ж бо й нап­ра­цю­вав­ся, на­лi­тав­ся вiн че­рез тих три не­дi­лi, наз­нав­ся нес­по­кою, три­во­ги, на­во­ло­чив­ся з усi­ля­ки­ми людь­ми. По­ки та­ки не до­бив­ся сво­го, не вхо­пив се­ред тої су­то­ло­ки зо­ло­ту нит­ку, кот­ра чень за­ве­де йо­го й до клуб­ка ба­гатст­ва! Йо­го по­бут у Вiд­нi, сяк чи так ка­жу­чи, був справ­дi од­ною з най­смi­лi­ших i най­щас­ли­вi­ших йо­го спе­ку­ля­цiй! То бу­ла прав­ди­ва лов­ля на зо­ло­ту риб­ку! Ну, i вда­лась же йо­му то­та лов­ля так, що лiп­ше й го­дi! Ле­он пе­ре­ду­му­вав усi под­рiб­нос­тi тої ге­роїчної лов­лi, об­чис­ляв­ся з ча­сом i грiш­ми, щоб усе в за­ду­ма­нiй ним афе­рi пiш­ло пра­вильно, вмi­ло та справ­но, як у го­дин­ни­ку. Го­лов­на суть йо­го га­док бу­ла ось у чiм.

Проживаючий в Вiд­нi бельгiй­ський хi­мiк Ван-Гехт, що вiд кiлькох лiт пра­цю­вав над ана­лi­зом зем­но­го вос­ку, по дов­гих про­бах ви­най­шов спо­сiб чи­щен­ня то­го вос­ку до та­кої сте­пе­нi, що очи­ще­ний вiск тра­тив влас­ти­вий неп­ри­єм­ний за­пах наф­то­вий. Не­ве­лич­ка при­мiт­ка вос­ку пчо­ля­чо­го на­да­ва­ла йо­му за­пах, а знов iн­ша хi­мiч­на при­мiт­ка - бар­ву зви­чай­но­го, чис­то­го пчо­ля­чо­го вос­ку. Сей но­вий фаб­ри­кат вiн наз­вав це­ре­зи­ном i вис­та­рав­ся о па­тент на вик­люч­не ко­рис­тан­ня з своєї ви­на­хiд­ки. Про­би сво­го вос­ку Ван-Гехт пiс­лав мiж iн­ши­ми i до цер­ков­но­го си­но­ду в Ро­сiї з за­пи­тан­ням, чи мiг би та­кий вiск най­ти вступ до пра­вос­лав­них церк­вiв, i з за­яв­ле­ни­ям, що в та­кiм ра­зi вiн мiг би дос­тав­ля­ти йо­го в ве­ли­кiй ма­сi i по цi­нi да­ле­ко ниж­чiй, нiж цi­на пчо­ля­чо­го вос­ку. Си­нод вiд­пи­сав йо­му по якi­мось ча­сi, що пред­ло­же­ний вiск вип­ро­бу­ва­но, що вiн ска­зав­ся нi­чим не гiр­шим вiд пчо­ля­чо­го i що в кож­нiй пра­вос­лав­нiй церк­вi в Ро­сiї свiч­ки з то­го вос­ку мо­жуть го­рi­ти без нi­якої уй­ми для хва­ли бо­жої. В ра­зi, ко­ли б вiн, Ван-Гехт, мiг дос­та­чи­ти ба­га­то та­ко­го вос­ку i по де­ше­вiй цi­нi, си­нод за­пов­нює йо­му ве­ли­кий вiд­бут у Ро­сiї. Ма­ючи той важ­ний доз­вiл i па­тент на се­ми­лiт­ню влас­нiсть своєї ви­на­хiд­ки, Ван-Гехт за­ду­мав до­би­ти­ся ни­ми мiльйо­но­во­го маєтку. Вiн до­сi був бiд­ним тех­нi­ком, з тяж­кою бi­дою отяг­нув­ся на улад­жен­ня в Вiд­нi влас­ної не­ве­лич­кої ла­бо­ра­то­рiї хi­мiч­ної, в кот­рiй пра­цю­вав сам при по­мо­чi тiльки од­но­го асис­тен­та-по­мiч­ни­ка, нi­м­чи­ка Шеф­фе­ля. Тож i не див­но, що те­пер вiн рi­шив­ся як­най­до­рож­че про­да­ти здо­бу­ток своєї пра­цi. В тiй цi­лi вiн ого­ло­сив у тор­го­вих та бiр­жо­вих ча­со­пи­сах вi­денських свою ви­на­хiд­ку i ство­ре­нi для неї об­шир­нi вiд­бу­то­вi рин­ки зап­ро­шу­ючи па­нiв предп­риємцiв, фаб­ри­кан­тiв та ка­пi­та­лiс­тiв, кот­рi при йо­го спi­ву­дi­лi хо­тi­ли би зро­би­ти ко­рис­ну спе­ку­ля­цiю, до по­ро­зу­мiн­ня, чи то осо­бис­то, чи то пос­ред­ст­вом аген­тiв, з ви­на­хiд­чи­ком Ван-Гех­том". Се ого­ло­шен­ня зро­би­ло вiд­ра­зу чи­ма­лий роз­рух се­ред ка­пi­та­лiс­тiв вi­ден­ських, а особ­ли­во се­ред га­лицьких жи­дiв, що вiд­дав­на вжв грi­ли ру­ки при бо­рис­лавськiй наф­тi та при бо­рис­лавськiм вос­ку. Дов­ко­ла убо­гої Ван-Гех­то­вої ла­бо­ра­то­рiї, по­мi­ще­ної в най­мле­нiй вог­кiй квар­ти­рi в су­те­ре­нi, по­ча­ли тиш­ком та крадько­ма за­бi­га­ти рiз­нi аген­ти: один дру­го­го уни­кав, а нi­кот­рий не прис­ту­пав пря­мо до дi­ла, тiльки вiт­рив з бо­кiв, мов со­ба­ка. Ван-Гехт ба­чив усе те, i хоть пот­ро­хи не­тер­пив­ся в ожи­дан­цi ба­жа­но­го мiльйо­на, то, з дру­го­го бо­ку, й ра­ду­вав­ся, зна­ючи, що в ка­пi­та­лiс­тич­нiм свi­тi вже во­но так ве­деться, що ко­ли йде о якесь важ­нi­ше дi­ло, то на­сам­пе­ред ню­хається i ма­цається на всi бо­ки, що нiх­то нi­ко­му не до­вi­ряє, кож­дий кож­до­го боїться, i хоть кож­дий рад би ви­пе­ре­ди­ти своїх соб­ра­тiв у по­го­нi за зис­ком, а по змо­зi ще й од­но­го та дру­го­го соб­ра­та по­ва­ли­ти на зем­лю, то, з дру­го­го бо­ку, кож­дий ста­рається вi в чiм не по­да­ти ви­ду дру­гим, хоть, мо­же, внут­рi i зго­ряє все­по­жи­ра­ючою га­ряч­кою. Ван-Гехт знав те доб­ре i ста­рав­ся й со­бi не по­да­ва­ти нi­яко­го ви­ду. Вiн по-давньому пра­цю­вав з своїм по­мiч­ни­ком у ла­бо­ра­то­рiї, за­хо­див ча­сом на бiр­жу, але все дер­жав­ся збо­ку, смир­ненько, мов i зов­сiм не той. Але про­те вiн доб­ре за­мi­чав, що йо­го ни­зенька, пiд­сад­ку­ва­та i тро­хи об­резк­ла фi­гур­ка по­чи­нає звер­та­ти на се­бе ува­гу в тiм свi­тi мо­ца­рiв ка­пi­та­лу.

Та во­но й не ди­во бу­ло. Ад­же се дi­ялось при кiн­цi 60-х ро­кiв, в до­бi ве­ли­ко­го роз­го­ну про­мис­ло­во­го в Авст­рiї, в до­бi ве­ли­кої спе­ку­ля­цiй­ної га­ряч­ки, ве­ли­ко­го «Aufsch­windb»-y! Ад­же в той сам час, ко­ли в га­зе­тах по­яви­ло­ся Ван-Гех­то­ве ого­ло­шен­ня, кла­лись ос­нов­нi ка­ме­нi пiд слав­ноз­вiс­ну "ро­тун­ду" - го­лов­ний бу­ди­нок вi­денської всес­вi­т­ньої ви­с­та­ви 1873 р.! А що рiв­но­час­но з тим бiр­жо­вим та спе­ку­ля­цiй­ним «Aufsch­windb»-ом i не­вiд­луч­но вiд нього сi­ялись сi­ме­на вi­денсько­го «кра­ху» 1873-го ро­ку, сього в до­бi га­ря­ч­ки нiх­то не про­чу­вав, а Ван-Гех­та се й зов­сiм не об­хо­ди­ло.

Але вже, пев­но, нi­ко­го так не роз­во­ру­ши­ло Ван-Гех­то­ве ого­ло­шен­ня, як на­ших зна­ко­мих, бо­рис­лавських ту­зiв, Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра та Ле­она Гам­мерш­ля­га. Во­ни вiд­дав­на вже ме­та­лись на всi бо­ки, щоб здо­бу­ти для бо­рис­лавсько­го вос­ку який лiп­ший i пев­нi­ший вiд­бут, нiж до­сi. Та й са­ма при­ро­да їх ко­па­лень пер­ла до то­го, що прий­шла по­ра на­ля­га­ти го­лов­но ва ви­до­бу­ван­ня вос­ку, що вiск мав те­пер ста­ти­ся пiд­ва­ли­ною бо­рис­лавсько­го ба­гатст­ва, а наф­та - тi­льки бiльше або мен­ше сильною пiд­по­рою. Бо тре­ба зна­ти, що в пер­шiй до­бi роз­вит­ку бо­рис­лавських про­мис­лiв бу­ло як­раз на­вiд­во­рiть: наф­та ста­но­ви­ла го­лов­не дже­ре­ло до­хо­дiв, а вiск, ко­ли де зди­ба­лись у пер­ших нег­ли­бо­ких ямах йо­го пок­ла­ди, або зов­сiм об­ми­нав­ся, ли­шав­ся в зем­лi, або хоть i ви­би­рав­ся, але ма­ло. Бра­ли йо­го за­хо­жi рiп­ни­ки, бра­ли заїжджi лю­ди, що приїзди­ли до Бо­рис­ла­ва де­що про­да­ва­ти, - i на­во­зи­ли йо­го до до­мiв не раз цi­ли­ми ве­ли­ки­ми гру­да­ми. Жи­ди ма­ло сто­яли о вiск, особ­ли­во дрiб­нi влас­тив­цi, що ма­ли по од­нiй, по двi ями. Але те­пер нас­та­ло дру­ге дi­ло. Наф­та в ве­ли­кiй час­тi ям ви­чер­па­лась, дже­ре­ла, про кот­рi жи­ди ду­ма­ли, що бу­дуть плис­ти вi­ко­вiч­но, по­ча­ли ви­си­ха­ти. Та й ще тi кля­тi аме­ри­кан­цi не тiльки що по­ча­ли свою наф­ту спро­вад­жу­ва­ти до Євро­пи, а до­ка­за­ли ще й то­го, що їх наф­та по­ка­за­лась i лiп­ше чи­ще­ною, i де­шев­шою вiд бо­рис­лавської! Тож не ди­во, що го­лов­на ва­га бо­рис­лавсько­го про­мис­лу му­си­ла з наф­ти пе­ре­ва­ли­тись на вiск. Жи­ди ки­ну­лись роз­би­ра­ти плит­кi ями i слi­ди­ти за ти­ми жи­ла­ми, кот­рi по­ли­ша­лись дав­нi­ше; вiд го­лов­них пря­мо­вих шах­тiв по­ча­ли бра­ти склес­нi, бо­ко­вi штольнi, прос­тi i кру­тi, як до пот­ре­би. По­ча­ли та­кож за­пус­ка­ти­ся да­лi вглиб; що впе­ред най­глиб­шi ями бу­ли 30 - 50 саж­нiв, те­пер пiш­ли до 80 - 100 саж­нiв; чим да­лi вглиб, тим пок­ла­ди вос­ку ста­ва­ли груб­шi, жи­ли ста­ва­ли ба­гат­шi та ви­дат­нi­шi. Од­не тiльки за­ка­ра­ло бо­рис­лавських ту­зiв - се до­ро­гiт­ня очи­ст­ки то­го вос­ку; йо­го дес­ти­ля­цiя при дiй­ст­вi ква­су сiр­ко­во­го i дру­гi про­це­си, пот­рiб­нi для ви­роб­лен­ня з тої жов­тої, зем­ля­нис­тої ма­си бi­ло­го па­ра­фi­но­во­го вос­ку, кош­ту­ва­ли ба­га­то; цi­на па­ра­фi­ну, хоть знач­но ви­со­ка, не мог­ла-та­ки при­но­си­ти фаб­ри­кан­там ве­ли­ких i швид­ких зис­кiв. Аж ось у тiй пот­ре­бi, мов по­мiч­ний ан­гел з не­ба, яв­ляється ви­гад­ли­вий бельгiєць iз своєю ви­на­хiд­ко­ю! Ви­роб­лю­ван­ня це­ре­зи­ну, - пи­ше вiн у своїм ого­ло­шен­нi, - стоїти­ме де­шев­ше, нiж ви­роб­лю­ван­ня чис­то­го па­ра­фi­ну. Да­лi це­ре­зин має за­пев­не­ний вiд­бут в Ро­сiю. А ще ви­на­хiд­ник - бельгiєць! А бе­льгiй­цi, звiс­но, на­род ста­теч­ний, дiльний, на кот­ро­го мо­ж­на спус­ти­ти­ся, - не те що вiт­ро­го­ни фран­цу­зи або швiнд­ле­ри нiм­цi! Зна­читься, зиск i швид­кий, i ве­ли­кий, i пев­ний!

I Гер­ман, i Ле­он, про­чи­тав­ши Ван-Гех­то­ве об­вi­щен­ня, сей­час на­пи­са­ли до своїх аген­тiв, щоб ста­ра­ли­ся роз­пiз­на­ти се дi­ло, роз­вi­да­тись о ус­ло­ви­ни, i обi­ця­ли в ра­зi ко­рис­них ви­дiв са­мi приїха­ти до Вiд­ня i до­вер­ши­ти тор­гу. Та тiльки ж аген­том Гер­ма­на був який­сь со­лiд­ний нi­мець-ге­шефтс­ман, що хоть лу­пив з Гер­ма­на доб­рi гро­шi, за­те вже i вмiв по­хо­ди­ти ко­ло йо­го дiл у Вiд­нi. Вiн, одер­жав­ши Гер­ма­но­ве при­по­ру­чен­ня, пi­шов з ним пря­мо до Ван-Гех­та, роз­пи­тав йо­го о ус­ло­ви­ни, по­тор­гу­вав­ся де­що i, вип­ро­сив­ши у нього, що за­дер­жить в тай­нi їх вступ­ну умо­ву, обi­цяв йо­му, що най­да­лi за тиж­день, за два приїде й сам предп­риємець i до­вер­шить з ним зго­ди. При тiм агент за­пев­нив Ван-Гех­то­вi, що Гер­ман чо­ло­вiк со­лiд­ний i грун­тов­ний i, роб­ля­чи з ним зго­ду, вiн мо­же бу­ти пев­ний сво­го. Звiс­на рiч, агент зго­ри ста­рав­ся ви­би­ти з го­ло­ви Ван-Гех­то­вi гад­ки про бу­ду­щий мiльйон, але все-та­ки впев­няв йо­го, що на пiв­мiльйо­на мо­же ма­ти на­дiю i що йо­го при­по­руч­ник кра­ще, нiж хто дру­гий, зду­жає спов­ни­ти ту на­дiю. Ван-Гехт, хоть i з жа­лем в сер­цi, прис­тав на все: не­хай i пiв­мiльйо­на, то все ж i се крас­ний маєток, о якiм вiн ко­лись i сни­ти не мiг. Агент ще раз на­лiг на те, щоб Ван-Гехт за­дер­жав в тай­нi їх уго­ду, а бельгiєць, не до­га­ду­ючись, о що там­то­му хо­дить, прис­тав i на те. Швид­ко вiд­так агент за­те­лег­ра­фу­вав Гер­ма­но­вi, як стоїть дi­ло, i про­сив йо­го як­най­швид­ше при­їзди­ти до Вiд­ня для до­вер­шен­ня уго­ди з Ван-Гех­том. Ми ба­чи­ли вже, в якiм наст­рої ду­ху i се­ред яких обс­та­вин зас­та­ла йо­го то­та те­лег­ра­ма.

Але тим ча­сом i агент Ле­она Гам­мерш­ля­га не спав. То був про­вор­ний, хит­рий вi­денський жи­док, зна­ко­мий Ле­о­но­вi вже вiд­дав­на. Вiн за не­ве­лич­ку пла­ту слу­жив йо­му аген­том, бо Ле­он, як i всi так зва­нi нi­мецькi жи­ди-лi­бе­ра­ли, хоть лю­бив по­вер­хов­но пе­ред людьми яс­нi­ти та бли­ща­ти, за­те в скри­тос­тi, в при­ват­них дi­лах нi­ко­ли не мiг поз­бу­ти­ся влас­ти­вої ку­пецько-жи­дiвської скна­рос­тi та бруд­но­ти. Тож вiн во­лiв дер­жа­ти й ле­да яко­го пар­ши­венько­го аген­та, щоб тiльки мен­ше йо­му пла­ти­ти. Прав­да, агент той умiв до­сi зав­сiгди хит­ро­муд­ро улад­жу­ва­ти Ле­оно­вi дi­ла, "за йо­го ру­кою" ве­ло­ся Ле­оно­вi, i вiн уже кiлька ра­зiв по­си­лав йо­му надз­ви­чай­нi до­дат­ки на знак сво­го приз­нан­ня. От той-то агент i сим ра­зом ула­див се важ­не дi­ло на ве­ли­ку ра­дiсть Ле­она. Своїм зви­чаєм, вiн не брав­ся до дi­ла про­с­то, як нi­мець, але ко­ле­сив, кру­тив­ся, ню­хав, про­вi­ду­вав че­рез де­ся­тi ру­ки. Аж ось ро­зiй­шов­ся слух, що Ван-Гехт ста­вить не­чу­ва­но ви­со­кi жа­дан­ня. Сам нi­мець, агент Гер­ма­на, роз­по­вi­дав у кру­зi своїх то­ва­ри­шiв, що хо­див до бельгiй­ця (за­мов­чу­ючи, в чиїм дi­лi) i що той пос­та­вив та­кi ус­ло­ви­ни: що прий­мив би ся ке­ру­ва­ти фаб­ри­кою це­ре­зи­ну, ко­ли предп­риємець за­пев­нить йо­му се­ми­лiт­ню без­пе­ре­рив­ну служ­бу i 5000 ринських пла­ти на тиж­день, та й ще в двох пос­лiд­нiх ро­ках 5 % ди­вi­ден­ду з чис­то­го зис­ку вiд про­да­но­го це­ре­зи­ну. Та­кi важ­кi ус­ло­ви­ни му­си­ли, пев­но, на­ля­ка­ти кож­до­го; Ле­оно­во­му аген­то­вi вiд­па­ла й охо­та йти до Ван-Гех­та. Але вiн про­ню­хав iн­шу стеж­ку в го­рох. Пе­ред кiлько­ма дня­ми, iмен­но по умо­вi з нiм­цем, Ван-Гехт замк­нув свою ла­бо­ра­то­рiю, ста­ра­ючись спро­да­ти її, вiдп­ра­вив та­кож сво­го по­мiч­ни­ка, Шеф­фе­ля, кот­рий те­пер, без мiс­ця i за­рiб­ку, жив при од­нiй з тiс­них ву­ли­чок вi­денсько­го Vors­tadt-y (Пе­ред­мiс­тя (нім.) -ред.) до то­го-то Шеф­фе­ля й пi­шов Ле­онiв агент i по­чав ви­пи­ту­ва­ти та ви­ба­ду­ва­ти йо­го. Вiн дiз­нав­ся, що Шеф­фель знає док­лад­но сек­рет фаб­ри­ка­цiї це­ре­зи­ну, зу­мiв би ула­ди­ти вiд­по­вiд­нi кiт­ли i при­ла­ди, од­ним сло­вом, зу­мiв би вес­ти фаб­ри­ку. Прав­да, Шеф­фель, чо­ло­вiк бiд­ний, нес­мi­лий i со­вiс­ли­вий, був би на­ра­зi вiдт­ру­тив кож­до­го, хто би йо­му був ска­зав: хо­ди сю­ди i фаб­ри­куй це­ре­зин! Але хит­рий жи­док не ска­сав йо­му сьо­го, но за­то сей­час по роз­мо­вi з Шеф­фе­лем на­пи­сав лист до Ле­она, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт i ста­вить ду­же ви­со­кi жа­дан­ня, то пре­цiнь з iн­шо­го бо­ку чень ся спра­ва да­сть­ся да­ле­ко ко­рис­нi­ше i лег­ше ула­ди­ти.

А по­ки що жи­док-агент прий­няв­ся об­роб­ля­ти Шеф­фе­ля на своє ко­пи­то. Вiн зап­ри­яз­нив­ся з ним при пи­вi, за­хо­див кiлька ра­зiв до йо­го ха­ти i приг­ля­нув­ся йо­го бiд­но­му жит­тю. Шеф­фель жа­лу­вав­ся йо­му на своє убо­жест­во, на не­дос­та­чу за­рiб­ку, а жи­док, мов на­пе­ре­кiр, роз­во­див пе­ред ним ши­ро­кi, блис­ку­чi кар­ти­ни зис­кiв, маєтку та дос­тат­ку, на­тя­ка­ючи чим­раз ви­раз­нi­ше, що i для нього зов­сiм не за­пер­тi бра­ми до то­го зо­ло­то­го раю. Бiд­ний Шеф­фель зiт­хав i знов по­чи­нав роз­во­ди­ти свої жа­лi. Щоб йо­го лiп­ше прив'яза­ти, жи­док кiлька ра­зiв де­лi­кат­но ви­по­зи­чу­вав йо­му не­ве­ли­кi су­ми гро­шей, раз у раз обi­цю­ючи, що пос­та­рається для нього о мiс­це, та й то о та­ке ко­рис­не, що бу­де йо­го, пев­но, по­вiк дя­ку­ва­ти. Шеф­фель не­до­вiр­ли­во хи­тав го­ло­вою, але жи­док так упер­то товк своє, що бi­да­ка звiльна не­мов ту­ма­нiв, не­мов безв­лад­но да­вав­ся уно­си­ти те­чiї блис­ку­чих жи­д­ко­вих обi­ця­нок. До­сить то­го, що до приїзду Ле­она Шеф­фель уже був май­же чис­то прис­по­соб­ле­ний до то­го, що з ним за­ду­мав агент.

Леон прич­ва­лав до Вiд­ня, не зна­ючи, як йо­го агент ду­має ула­ди­ти спра­ву. А ко­ли по­чув йо­го дум­ку, то зра­зу не­мов зверг­ся. Але се не був опiр; поп­ри дов­шiй бе­сi­дi з аген­том вiн прис­тав на все i ка­зав йо­му при­вес­ти Шеф­фе­ля до сво­го го­те­лю. Тут по не­дов­гiй бо­ротьбi, пер­тий, з од­но­го бо­ку, нуж­дою сво­го те­пе­рiшнього по­ло­жен­ня, а з дру­го­го бо­ку, блис­ку­чи­ми Ле­оно­ви­ми обi­цян­ка­ми, Шеф­фель уляг. Вiн при­рiк Ле­оно­вi, що поїде з ним до Бо­рис­ла­ва i бу­де вес­ти таємну фаб­ри­ка­цiю це­ре­зи­ну, та й то за вiд­по­вiд­но не­ве­ли­ку пла­ту. А що­би бу­до­ву i ве­ден­ня но­вої фаб­ри­ки прик­ри­ти чи­ii iн­шим i вiд­вес­ти людськi очi, Шеф­фель, нес­вi­до­мий га­лицьких обс­та­вин, по­ра­див Ле­оно­вi го­ло­си­ти, що се бу­дується не­ве­лич­кий па­ро­вий млин.

Леон, як ми ба­чи­ли, й зро­бив се, не роз­ва­жив­ши доб­ре, до чо­го ся ра­да мог­ла до­вес­ти.

Уладивши дi­ло з Шеф­фе­лем, Ле­он не спо­чив. Вiн ки­нув­ся ви­шу­ку­ва­ти для бу­ду­ще­го сво­го це­ре­зи­ну вiд­бу­ту. При по­мо­чi сво­го аген­та йо­му уда­лось по якi­мось ча­сi най­ти кi­ль­кох ро­сiй­ських жи­дiв­-ка­пi­та­лiс­тiв, про­бу­ва­ючих пе­реїздом у Вiд­нi. Во­ни ра­до прий­ня­ли на се­бе по­се­ред­ницт­во в спра­вi дос­та­чу­ван­ня це­ре­зи­ну, i дiй­сно, по трьох тиж­нях Ле­он уже зак­лю­чив з свi­жо­ут­во­ре­ною в Ро­сiї "Вос­ко­вою спiл­кою" конт­ракт на дос­та­ву в пiв­рiч­нiм про­тя­гу 200 ти­сяч сот­на­рiв це­ре­зи­ну з та­ки­ми ко­рис­ни­ми ус­ло­ви­на­ми що­до цi­ни i пе­ре­во­зу, що вже на­пе­ред мiг об­чис­ли­ти чис­тий зиск з то­го од­но­го дi­ла на яких 100 ти­сяч ринських. От то­дi вiн, ухо­пив­ши з со­бою зо­ло­то­дай­но­го Шеф­фе­ля, пу­дом по­дув у Га­ли­чи­ну, щоб, як стiй, узя­ти­ся до дi­ла. Вос­ку го­то­во­го у нього в Бо­рис­ла­вi бу­ло 10 ти­сяч сот­на­ро­вих брил в ма­га­зи­нах. Два або й чо­ти­ри ра­зи тiльки вiн мав на­дiю сей­час же за влас­нi гро­шi i по де­ше­вiй цi­нi за­ку­пи­ти на мiс­цi у дрiб­них влас­тив­цiв ям, пiз­нi­ше ма­ли йо­го конт­ра­ген­ти прис­ла­ти в Бо­рис­лав своїх лю­дей, щоб до­оч­не пе­ре­ко­на­ти­ся, чи, кiлько i яко­го вос­ку ви­роб­ле­но, а то­дi мав Ле­он одер­жа­ти та­ку часть угод­же­ної су­ми, яка бу­ла пiс­ля конт­рак­ту вар­тiсть при­го­то­ва­но­го вос­ку; за то­ту су­му вiн на­дi­яв­ся пос­та­чи­ти цi­лу реш­ту, умов­ле­ну конт­рак­том, так що про­чi гро­шi бу­ли б йо­го чис­тим зис­ком, вiд­лi­чив­ши хi­ба пла­ту Шеф­фе­ле­вi та кош­ти ви­бу­ду­ван­ня фаб­ри­ки.

I Шеф­фель за той час не дар­му­вав. Вiн, щоб за­ре­ко­мен­ду­ва­ти­ся сво­му "хлi­бо­да­те­ле­вi", ви­ла­див док­лад­ний план но­вої фаб­ри­ки, по­за­мов­ляв ураз iз аген­том кiт­ли, ру­ри та про­чi пот­рiб­нi ме­та­ле­вi при­ла­ди у вi­денських фаб­ри­ках, ви­мов­ля­ючи со­бi як­най­скор­ше їх при­го­ту­ван­ня. Та­ким свi­том пiд час сво­го три­не­дiльно­го по­бу­ту в Вiд­нi Ле­он без­пе­реч­но до­сить пот­ру­див­ся ко­ло уфун­ду­ван­ня сво­го ба­гатст­ва i своєї фор­ту­ни. Весь той час вiн бi­гав, мов у га­ряч­цi, з нi­ким не бу­вав, не за­бав­ляв­ся, не всту­пав до зна­ко­мих, ба на­вiть не вi­тав­ся з Гер­ма­ном Гольдкре­ме­ром, кот­ро­го кi­ль­ка ра­зiв стрi­чав на ву­ли­цi в на­тов­пi пi­шо­хо­дiв. За­гальна спе­ку­ля­цiй­на га­ряч­ка об­хо­пи­ла йо­го, - свiт мi­нив­ся пе­ред йо­го очи­ма, i в нiм Ле­он не мiг уже до­ба­чи­ти нi дру­га, нi бра­та, нi прав­ди, нi крив­ди, - нi­чо­го, крiм зо­ло­та, ба­гатст­ва i блис­ку. То­та га­ряч­ка не по­ки­да­ла йо­го й по по­во­ро­тi до Дро­го­би­ча. Ми ба­чи­ли, що ще то­го са­мо­го дня, ко­ли при­їхав з Вiд­ня, вiн за­го­див бу­дов­ни­чо­го i Бе­не­дя, а в по­не­дi­лок, з по­чат­ком тиж­ня, i сам по­ле­тiв до Бо­рис­ла­ва, щоб влас­ни­ми очи­ма до­пильну­ва­ти зак­ла­дин но­вої фаб­ри­ки. Йо­го мов пер­ло, гна­ло щось, що­би як­най­скор­ше зро­би­ти се дi­ло, тож вiн по по­во­ро­тi з Вi­дня рi­шив­ся, хоть i не ду­же ра­до, спи­ни­ти на час бу­до­ву сво­го пиш­но­го до­му, щоб мож тим спо­со­бом бiльше гро­шей i бiльше си­ли по­вер­ну­ти на як­най­швид­ше до­вер­шен­ня но­во­го, зис­ков­но­го дi­ла.

"Адже ж дiм мiй, щас­тя моє, си­ла моя, про­те, не пе­рес­та­не бу­ду­ва­ти­ся, рос­ти пiд не­бо! Нi, iмен­но ус­пiш­не до­вер­шен­ня сього дi­ла - то бу­де од­на з най­го­лов­нi­ших пiд­ва­лин мо­го до­му".

Отакi спо­мин­ки i та­кi мис­лi, на ти­сяч­нi ла­ди пе­ре­ли­ва­нi, за­бав­ля­ли Ле­она пiд час ско­рої їзди до Бо­рис­ла­ва. Мiц­не гой­дан­ня брич­ки роз­кiш­но вко­ли­су­ва­ло йо­го, а йо­го влас­нi мис­лi та ду­ми зо­ло­ти­ли пе­ред ним увесь свiт.

Ось вiн уже ми­нув Гу­би­чi i, не доїздя­чи Бо­рис­ла­ва, ка­зав вiз­ни­ко­вi зу­пи­ни­ти­ся на гос­тин­цi. Ви­лiз з брич­ки i пiв­пе­рек то­ло­ки ру­шив на рiч­ку, де ма­ла бу­ду­ва­ти­ся фаб­ри­ка. Але, ще за­ким пi­дiй­шов iд то­му мiс­цю, по­чув там­ка який­сь га­мiр. Озир­нув­ся i по­ба­чив з не­ма­лим ди­вом ве­ли­ку ку­пу на­ро­ду, що сто­яла дов­ко­ла пла­цу, товп­ля­чи­ся та цi­ка­во роз­зи­ра­ючись. Бу­ли се по бiльшiй час­тi жи­ди, влас­тив­цi ям бо­рис­лавських, хоть до­сить та­кож бу­ло без­ро­бiт­них рiп­ни­кiв, жи­дi­вок з дiтьми, жи­де­нят i вся­ко­го дру­го­го збро­ду. "Що за прис­лiв'я? - по­ду­мав со­бi Ле­он. - Що мог­ло ту ста­ти­ся, що та­ка тов­па на­ро­ду ту згро­ма­ди­лась?"

Дiло ви­яс­ни­лось зов­сiм прос­то. Лед­ве тов­па цi­ка­вих йо­го по­ба­чи­ла, ко­ли сей­час жи­ди-влас­тив­цi ру­ши­ли суп­ро­тив нього i за­си­па­ли йо­го пи­тан­ня­ми: що? як? чи справ­дi вiн па­ро­вий млин бу­дує? вiд­ки так наг­ло прий­шла йо­му по­дiб­на дум­ка? по­що на­ра­жується на не­ми­ну­чi стра­ти, так як па­ро­вий млин у Бо­рис­ла­вi, пев­но, не бу­де при­но­си­ти йо­му нi­яко­го до­хо­ду?

Леон ду­же змi­шав­ся ти­ми за­пи­тан­ня­ми. Вiн аж те­пер од­ним ра­зом зро­зу­мiв, що, го­ло­ся­чи, не­мов то вiн бу­дує па­ро­вий млин, вiн не то що не вiд­вер­тає людськi очi вiд сво­го предп­ри­нят­тя, але, про­тив­но, за­ост­рює тiльки людську цi­ка­вiсть. Тож вiн на всi за­пи­тан­ня своїх то­ва­ри­шiв по ге­ше­ф­тi всмiх­нув­ся си­лу­ва­ним смi­хом, не зна­ючи на­ра­зi, на яку вiд­по­вiдь здо­бу­ти­ся. Аж ось i ро­бiт­ни­ки, жи­дiв­ки та весь бiд­ний люд обс­ту­пи­ли Ле­она, од­нi - про­ся­чи йо­го о ро­бо­ту при бу­до­вi, при мли­нi, дру­гi знов - дя­ку­ючи йо­му за те ве­ли­ке доб­ро­дiй­ст­во для бо­рис­лавської бiд­но­ти, кот­рiй чень те­пер лег­ше бу­де о хлiб.свя­тий. Ле­он ще дуж­че змi­шав­ся. Вiн по­ба­чив, що тут уже нi­як уй­ти ува­ги людської.

- Але ж, лю­ди доб­рi, - ска­зав вiн оду­мав­шись, - хто се ска­зав вам, що ту млин па­ро­вий бу­дуєся?

- А от пав бу­дов­ни­чий, що ни­нi ра­но приїхав шу­ка­ти ро­бi­т­ни­кiв до но­вої бу­до­ви!

- Е, то пан бу­дов­ни­чий за­жар­ту­вав со­бi з вас! - ска­зав Ле­он. - Се не млин па­ро­вий, се прос­та наф­тар­ня бу­дується! Де ме­нi до па­ро­во­го мли­на!

- A-a-a! - вир­ва­ло­ся з уст усiх при­сут­нiх, мов знак зди­ву­ван­ня та роз­ча­ру­ван­ня. I бiд­но­та сей­час по­ча­ла роз­хо­ди­ти­ся, а жи­ди-влас­тив­цi якось мов сво­бiд­нi­ше по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Ле­оном, ви­пи­ту­ючи йо­го, по­що бу­дує но­ву наф­тар­ню? чи, мо­же, бу­де пот­ре­бу­ва­ти наф­ти та вос­ку i яке дi­ло бу­де в нiй про­ва­ди­ти? Де­якi цi­ка­вi­шi за­пи­ту­ва­ли йо­го на­вiть, чи не зро­бив з ним яко­го конт­рак­ту?

- Ми чу­ли, - го­во­ри­ли де­якi жи­ди, - що там, у Вiд­нi, зав'я­зу­ється ве­ли­ка "Erdwachs Exp­lo­ita­ti­ons-Com­pag­nie" (Спiл­ка ви­зис­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку). Ви, пев­но, з нею в зно­си­нах?

- У Вiд­нi? Спiл­ка ви­зиск…? - ди­ву­вав­ся Ле­он. - Нi, я про нi­яку та­ку спiл­ку не чу­вав i в зно­си­нах з нею не стою!

- Чи мож­ли­ва рiч? - ди­ву­ва­лись i со­бi жи­ди. - Ад­же ви бу­ли в Вiд­нi, то аби там був­ши, та й не чу­ти на­вiть про за­в'я­зан­ня ве­ли­кої "Спiл­ки ви­зис­ку­ван­ня"?

- Та де, - вiд­пе­ку­вав­ся Ле­он, - я в Вiд­нi був в при­ват­них дi­лах, на бiр­жу на­вiть не заг­ля­дав!

Ледво-не-ледво Ле­он спе­кав­ся своїх то­ва­ри­шiв. Прав­да, вiн обi­цяв з де­ким ще ни­нi по­ба­ла­ка­ти о за­куп­лен­нi вос­ку зем­но­го, кот­ро­го бу­де пот­ре­бу­вав до но­вої наф­тар­нi. А по­з­був­ши­ся не­по­жа­да­них цi­ка­вих гос­тей, вiн пi­шов на плац, де вже най­мле­нi ро­бiт­ни­ки рiв­ня­ли грунт, зво­зи­ли ка­мiн­ня й цег­лу i де бу­дов­ни­чий з Бе­недьом роз­мi­рю­вав план i ви­палько­ву­вав мiс­це, ку­ди ма­ли ко­па­ти­ся фун­да­мен­ти. Бу­до­ва ма­ла бу­ти за мi­сяць скiн­че­на, - iмен­но на час, в кот­рiм вi­денськi фаб­ри­кан­ти обi­ця­ли прис­ла­ти за­мов­ле­нi Шеф­фе­лем при­ла­ди.

Будовничий був ду­же мар­кiт­ний i раз у раз вор­ко­тiв щось пiд но­сом. Бе­недьо тiльки десь-ко­лись чув ури­ва­нi сло­ва, як "дур­ний жид", "ошуст", "хо­че ци­га­ни­ти, а не вмiє". Ко­ли Ле­он наб­ли­зив­ся i го­лос­но ска­зав ро­бiт­ни­кам "доб­рий день" i "дай бо­же щас­тя", Бе­недьо пер­ший пi­дiй­шов iд ньому.

- Пане, - ска­зав вiн, - прав­да, що ви жар­ту­ва­ли, го­во­ря­чи, що се має бу­ти па­ро­вий млин?

- Або чо­му ти ме­не о се пи­таєш?

- Бо ми ту з па­ном бу­дов­ни­чим не мог­ли по­го­ди­ти­ся що­до то­го пла­ну. Я пре­цiнь ро­бив уже при па­ро­вiм мли­нi в Пе­ре­миш­лi i знаю, як вiн має ста­ви­ти­ся. А ту, ско­ро-м iно пог­ля­нув на план, так за­раз пiз­нав, що се бу­де наф­тар­ня, не млин. Я вже i впе­ред так до­га­ду­вав­ся, бо по­що ж би ви ту, в тiй пус­ти­нi, ста­ви­ли млин? А от пан бу­дов­ни­чий на жо­ден спо­сiб не хо­тi­ли при­мi­рю­ва­ти сей план, го­во­ря­чи, що се, пев­но, по­мил­ка, що тре­ба за­дер­жа­ти­ся, аж по­ки вiн сам не зро­бить та­кий план, який ви­па­дав пiд па­ро­вий млин…

- Але ж ро­зу­мiється, що я то на жарт го­во­рив! - ска­зав го­лос­но Ле­он, ста­ра­ючись пок­ри­ти знов смi­хом своє за­мi­шан­ня. - Чень же я ще не вду­рiв - бу­ду­ва­ти па­ро­вий млин у Бо­рис­ла­вi!

Тепер i бу­дов­ни­чий, по­чув­ши тi сло­ва, пi­дiй­шов iд Ле­о­но­вi, що, все ще всмi­ха­ючись, роз­зи­рав­ся дов­ко­ла.

- Пане Гам­мерш­ляг, - ска­зав бу­дов­ни­чий прик­рим, терп­ким го­ло­сом, - хто те­пер з нас двох зiс­та­не бре­ху­ном?

- Брехуном? - пов­то­рив Ле­он i вiдс­ту­пив­ся о крок на­зад, мi­ря­чи бу­дов­ни­чо­го за­ду­фа­лим пог­ля­дом. Прав­да, пiд тим за­ду­фальством кри­лось усе-та­ки змi­шан­ня, i Ле­он був би не зна­ти що дав, щоб бу­дов­ни­чий утих i не збiльшу­вав то­го змi­шан­ня. Але бу­дов­ни­чий не га­дав утих­ну­ти.

- А так, бре­ху­ном, - ска­зав вiн. - Бо чи ж ви не го­во­ри­ли ме­нi впе­ред, що хо­че­те ста­ви­ти тут­ка па­ро­вий млин?

- Я жар­ту­вав.

- Ви жар­ту­ва­ли? Ну, я ще не ви­дiв, що­би хто так на серй­о жар­ту­вав, як ви! Приз­на­юсь вам, я ва­шо­го жар­ту не по­ро­зу­мiв. Я на кон­то то­го жар­ту й ро­бiт­ни­кiв наз­би­рав, i роз­ру­ху на­ро­бив у цi­лiм Бо­рис­ла­вi…

- То ду­же зле! - ска­зав Ле­он.

- Певно, що зле, бо те­пер я пе­ред усiм тим на­ро­дом бре­ха­чем став.

- То ва­ша рiч, не моя!

- Моя рiч? Але ж ва­ше сло­во!

- Але ж я вам дав план! Що ви за та­кий бу­дов­ни­чий, що не зу­мi­ли з пла­ну роз­пiз­на­ти па­ро­вий млин вiд наф­тар­нi?

Тi сло­ва ду­же вко­ло­ли бу­дов­ни­чо­го.

- Е, що там ваш глу­пий план! Я на нього й не ди­вив­ся!

- Ну, то ва­ша ви­на! - вiд­рi­зав Ле­он. - За що в ме­не гро­шi бе­ре­те?

Сварка ся ве­лась го­лос­но i ста­ва­ла чим­раз го­лос­нi­шою. Ле­он по­чер­во­нiв як рак, а й бу­дов­ни­чо­го товс­те ли­це на­ли­лось кров'ю. Мiж тим ро­бiт­ни­ки i де­якi пос­то­рон­нi лю­ди, чу­ючи пе­ред­рач­ку мiж "па­на­ми", пос­та­ва­ли i ззи­ра­ли­ся цi­ка­во на се ви­до­ви­ще.

- Мiй па­не. - кри­чав роз'яре­ний бу­дов­ни­чий, - я, чень, не по то прий­шов сю­да, щоб слу­ха­ти ва­шi iм­пер­ти­нен­цiї.

- Анi я по то, щоб слу­ха­ти ва­шi дур­ни­цi!

- Пане, ви ме­не об­ра­жаєте!

- Не ду­же страш­ний прос­ту­пок!

- Ви шко­ди­те моїй сла­вi!

- Ви пош­ко­ди­ли моїм iн­те­ре­сам!

- Так? То про­шу зап­ла­ти­ти ме­нi за мiй труд, i я ще ни­нi вер­таю со­бi до Дро­го­би­ча.

- О, i ов­шiм! Будьте лас­ка­вi по­да­ти ме­нi ра­ху­нок, i то не лиш за ту­теш­нiй труд, але й за дро­го­бицьку бу­до­ву! Пос­та­раємось обiй­тись без та­ко­го ге­нi­ально­го бу­дов­ни­чо­го! - I Ле­он гор­до вiд­вер­нув­ся на знак, що бе­сi­да скiн­че­на. А бу­дов­ни­чий, з ки­пу­чою злiс­тю внут­рi, ки­нув, що мав у ру­ках, i, на­тис­ши шап­ку на ву­ха та сплю­нув­ши, пi­шов до Бо­рис­ла­ва, оп­ро­вад­же­ний го­лос­ним смi­хом слу­ха­ючо­го ро­бу­чо­го лю­ду.

Робота пiш­ла да­лi своїм ла­дом. Ле­он дов­го хо­див по пла­цу, роз­зи­рав­ся, важ­ко вiд­са­пу­ючись, по­ки не уляг­лось йо­го зру­шен­ня. Аж по якi­мось ча­сi вiн став пе­ред Бе­недьом.

- Ну, що те­пер бу­дем ро­би­ти? Бу­дов­ни­чо­го не маєм.

- Коли поз­во­ли­те, то я й сам по­ве­ду сю бу­до­ву пiс­ля пла­ну.

- Ви са­мi?

- А чо­му ж би нi? Шту­ка не­ве­ли­ка. До мi­ся­ця все бу­де го­то­ве.

- Ну, про ме­не! Я вид­жу, що ви чо­ло­вiк доб­рий i щи­рий. Бу­дуй­те! На­вiть кав­цiї вiд вас не хо­чу, а вже сам бу­ду де­що наг­ля­да­ти. А про пла­ту не бiй­тесь, - я ва­шої крив­ди не схо­чу!

Бенедьо, прав­ду ка­жу­чи, i рад був пот­ро­ху, щопоз­був­ся гор­до­го бу­дов­ни­чо­го. А тут ще й нес­по­дi­ва­на доб­ро­душ­нiсть Гам­мерш­ля­га, кот­рий доз­во­лив йо­му i без кав­цiї вес­ти бу­до­ву, i на­дiя на ще ви­щу пла­ту - все те не­мов ро­з'я­с­ню­ва­ло пе­ред ним свiт, бу­ди­ло ба­га­то но­вих ду­мок. Вiн по­чав уга­ня­ти i ки­да­ти­ся ко­ло ро­бо­ти, мов ко­ло своєї, не зва­жа­ючи, що дру­гi ро­бiт­ни­ки ко­со та за­вис­ло гля­дi­ли на ньо­го, а мо­же, дех­то i вва­жав йо­го жи­дiвським пiд­лиз­нем. Що йо­го то об­хо­ди­ло! Дум­ку йо­го за­ни­ма­ло та­ке дi­ло, для кот­ро­го, пев­но, вар­то бу­ло знес­ти й крих­ту людської за­вис­тi!

VI

Червень мi­сяць до­бi­гав уже до кiн­ця. По­чи­на­ла­ся ко­со­ви­ця. Ши­ро­кi мок­рi лу­ги пiд­гiрськi зе­ле­нi­ли­ся та пи­ша­ли­ся сто­барв­ним ряс­ним зiл­лям. Мов ши­ро­кi озе­ра мiж ска­лис­ти­ми сi­ри­ми бе­ре­га­ми, во­ни хви­лю­ва­ли па­ху­чою зе­ле­н­ню, ди­ха­ли свi­жим, пов­ним жит­тям. А круг них сi­ро, ме­р­т­во, по­ну­ро! Зо­ра­нi су­гор­би сi­рi­ли­ся пе­ре­па­ле­ни­ми, су­хи­ми ски­ба­ми; рi­деньке жи­то ку­ли­ло­ся та жовк­ло на сон­цi, не вспiв­ши й вiдц­вiс­ти га­разд. На овес i на­дiї не бу­ло: лед­ве на п'ядь вiд­рiс вiд зем­лi, та й та­ки вже й за­ков'яз на пнi, по­жовк i по­хи­лив­ся, мов ог­нем прив'яле­ний. Кар­топ­лi жо­в­к­ли, не зду­жав­ши ще й зац­вiс­ти Все скла­да­ло­ся на те, щоб вi­дiб­ра­ти й пос­лiд­ню крих­ту на­дiї у бiд­них хлi­бо­ро­бiв. Пе­ред­но­ви­нок, що сього ро­ку за­чав­ся був над­то ра­но, те­пер тяг­нув­ся над­то дов­го, - уже Пет­ро­ве пу­щен­ня ми­ну­ло, а анi губ в лi­сi, анi ягiд, нi че­ре­шень не бу­ло. Мiж на­ро­дом iшов один од­но­тяг­лий сто­гiн та плач. "Чор­нi­шi чор­ної зем­лi" хо­ди­ли лю­ди по до­ро­гах та польових стеж­ках, зби­ра­ючи гiр­чи­цю, ло­бо­ду, щав­ник та вся­ке зiл­ля, ри­ючи пи­рiй, кот­рий су­ши­ли, тер­ли на по­рох i мi­ша­ли з от­ру­ба­ми та до­бу­тою за ос­татнє му­кою i пек­ли з тої мi­ша­ни­ни хлiб. Що­день, що­не­дi­лi мож­на бу­ло ви­дi­ти по до­ро­гах цер­ков­нi про­це­сiї; з слi­зь­ми в очах, при­пав­ши ли­ця­ми ниць до зем­лi, на­род бла­гав до­щи­ку. Але не­бо сто­яло, мов за­му­ро­ва­не, а сон­це сво­їм ши­ро­ким, безвс­тид­но блис­ку­чим ли­цем мов нас­мi­ха­ло­ся з слiз i мо­ли­тов бiд­но­го лю­ду.

Мiж на­ро­дом за­ча­ли про­мi­ту­ва­ти­ся не­ду­ги: за­раз­ли­вi га­ряч­ки, ти­фус та про­пас­ни­ця. По­пух­лi з го­ло­ду дi­ти му­жи­ць­кi, го­лi та си­нi, цi­ли­ми че­ре­да­ми ла­зи­ли по то­ло­ках та сi­но­жа­тях, шу­ка­ючи квас­ку; во­ни, не на­хо­дя­чи квас­ку, пас­ли тра­ву, мов те­ля­та, об­ри­ва­ли лис­тя з че­ре­шень та яб­лунь, гриз­ли йо­го, за­па­да­ли на жи­во­ти i мер­ли цi­ли­ми де­сят­ка­ми. Се­ла, лу­нав­шi ко­лись вiд га­мо­ру та спi­ву дi­тей по­гiд­ної лiтньої дни­ни, те­пер сто­яли ти­хо i по­ну­ро, мов чу­ма пе­ре­й­шла здовж їх по­рош­нис­тих улиць. То­та нез­ви­чай­на, мерт­ва ти­ша важ­ким ка­ме­нем на­ля­га­ла на гру­ди на­вiть пос­то­ронвього чо­ло­вi­ка. Iдеш се­лом, на ули­цi нi ду­шi жи­вої, хi­ба ху­да, нуж­ден­на ско­ти­на бре­де са­мо­пас по­пiд пло­ти та де-не-де на об­рiї пе­ре­су­неться, мов сно­ви­да, ску­ле­ний, опус­тив­ший­ся чо­ло­вiк. Ве­чо­ром в ха­тах тем­но: в пе­чах не то­пи­ться, нi­що ва­ри­ти анi пек­ти, - кож­де спi­шить зап­ха­тись в свiй кут, щоб хоть че­рез нiч не чу­ти сто­нiв, не ба­чи­ти му­ки дру­гих. Ся страш­на, мерт­ва ти­ша в пiд­гiрських се­лах - то був знак, що на­род за­чи­нає опус­ка­ти ру­ки, тра­ти­ти на­дiю i по­па­да­ти в той стан бе­зу­час­но­го ос­тов­пiн­ня, в кот­рiм чо­ло­вiк з над­мi­ру бо­лю пе­рес­тає по­чу­ва­ти бiль i ги­не ти­хо та без­жа­лiс­но так, як ти­хо та без­жа­лiс­но в'яне по­хи­ле­на тра­ва на жа­ру­щiм сон­цi.

I ко­со­ви­ця, то­та до­ба са­мої ожив­ле­ної i са­мої по­етич­ної польової ро­бо­ти, не внес­ла нi жит­тя, нi по­езiї в за­гальний мерт­вий виг­ляд пiд­гiрських осель. Звiльна, мов за по­хо­ро­ном, во­лок­ли­ся ви­го­лод­же­нi па­руб­ки та чо­ло­вi­ки на ко­со­ви­цю: ко­си лед­ве дер­жа­ли­ся на їх ви­худ­лих пле­чах. А пог­ля­ну­ти збо­ку на їх ро­бо­ту, то аж жаль гли­бо­ко ха­пав за се­р­це: та­кi на­том­ле­нi, бо­лiс­нi та по­вiльнi бу­ли ру­хи тих ко­са­рiв. Нi зви­чай­них ко­сарських пi­сень, нi го­лос­но­го смi­ху, нi жа­р­тiв та прик­ла­док не чу­ти. Сей та той пе­рей­де один-пiв­то­ра пе­ре­ко­са, ки­не ко­су на зем­лю, зiтх­не важ­ко-важ­ко та й ля­гає на вог­ку хо­лод­ну ко­ше­ни­цю, щоб дрiб­ку ос­вi­жи­ти­ся, спо­чи­ти, наб­ра­ти но­вої си­ли з зем­лi в ос­лаб­ле тi­ло. Жаль ха­пав за сер­це: так i ба­чи­лось, що се не ро­бо­та, а роз­пу­ка.

Тими се­ла­ми, по­ля­ми та лу­га­ми ле­тi­ла па­рою бас­ких ко­ней зап­ря­же­на лег­ка брич­ка Сам­бiрським трак­том до Дро­го­би­ча. Ко­нi глад­кi, па­се­нi i здо­ро­вi, вiз­ник креп­кий, си­тий i гар­но зо­дяг­не­ний, брич­ка но­ва, чор­но ла­ки­ро­ва­на, та й са­ма по­до­ба па­на - стат­но­го, пiд­сад­ку­ва­то­го муж­чи­ни, в си­лi вi­ку i здо­ров'я, чер­во­но­лицього, з гус­тим чор­ним за­рос­том на ли­цi, в гар­нiм, ба­га­тiм строю, - все те див­но вiд­би­ва­ло вiд нуж­ден­ної по­до­би ок­ру­жа­ючо­го краю i на­ро­ду. Але, пев­но, виг­ляд їду­чо­го па­на i йо­го по­во­зу не був в бi­ль­шiй су­пе­реч­нос­тi з виг­ля­дом за­ни­дi­ло­го, го­лод­ною смер­тю мру­чо­го Пiд­гiр'я, як су­пе­реч­нi бу­ли дум­ки i за­мис­ли то­го па­на з дум­ка­ми, па­ну­ючи­ми дов­ко­ла, ви­ся­чи­ми, не­мов у воз­ду­сi, над ти­ми бiд­ни­ми се­ла­ми. Тут без­по­мiч­на роз­пу­ка, чувст­во без­ви­хiд­ної за­ги­бе­лi, на­пiв­нес­вi­до­ме ба­жан­ня хоч як-не­будь i чим-не­будь про­дов­жи­ти ще хоч на кiлька день те нуж­ден­не, му­че­не жит­тя, а там… Що за дум­ки, що за за­мис­ли роїли­ся та сну­ва­ли в го­ло­вi їду­чо­го па­на, - сього кож­дий лег­ко до­га­дається, ско­ро пiз­нає, що той пан - наш дав­нiй зна­ко­мий, Гер­ман Гольдкре­мер, i що вiн по дов­шiм по­бу­тi у Вiд­нi й у Льво­вi вер­тає оце до Дро­го­би­ча. Вид без­мiр­ної нуж­ди та по­ги­бе­лi до­око­ла на­вi­вав на нього вдо­во­ле­ний, си­тий су­по­кiй, тро­хи не ра­дiсть. "Се для ме­не ро­би­ться! - ду­ма­лось йо­му. - Сон­це - то мiй вiр­ний ота­ман. Ви­су­шу­ючи тi по­ля, ви­си­са­ючи всi жи­вi со­ки з зем­лi, во­но пра­цює для ме­не, во­но зго­нить де­ше­вих i по­кiр­них.. ро­бiт­ни­кiв до моїх ям, до моїх фаб­рик!" А тих по­кiр­них та де­ше­вих ро­бiт­ни­кiв те­пер як­раз тре­ба бу­ло Гер­ма­но­вi як­най­бiль­ше, бо те­пер вiн уло­жив но­ве блис­ку­че i ве­ли­ке предп­ри­ня­т­тя, кот­ре ма­ло йо­го вид­виг­ну­ти ще ви­ще по дра­би­нi ба­гатст­ва.

Але щоб док­лад­но i вiр­но оцi­ни­ти всi чут­тя i мис­лi Гер­ма­на при по­во­ро­тi до Дро­го­би­ча, тре­ба нам роз­по­вiс­ти, що дi­яв i чо­го заз­нав вiн пос­лiд­нi­ми ча­са­ми, вiд­ко­ли ми ба­чи­ли йо­го при зак­ла­ди­нах у Гам­мерш­ля­га, а вiд­так в йо­го до­мi, де нес­по­дi­ва­но дiй­шла до нього страш­на i пот­ря­са­юча вiсть о тiм, що син йо­го Гот­лiб щез ку­дись без слi­ду.

Крайнє розст­роєний i при­го­лом­ше­ний на ду­сi Гер­ман їхав до Льво­ва, щоб роз­вi­да­тись док­лад­но, що ста­ло­ся з йо­го си­ном. Вiн бив­ся з гад­ка­ми, ста­ра­ючись вмо­ви­ти в се­бе раз то, що Гот­лiб не вмер, а жив, раз знов згро­мад­жу­ю­чи в своїм умi всi свi­доцтва, стверд­жу­ючi прав­до­по­дiб­нiсть йо­го смер­тi. Але то­та внут­рiш­ня бо­ротьба шар­па­ла йо­го си­ли i бу­ри­ла в нiм кров, так що швид­ко вiн до то­го вто­ми­в­ся, що не мiг нi о чiм ви­раз­но ду­ма­ти i що за­мiсть склад­них ду­мок пе­ред йо­го уявою пе­ре­су­ва­ли­ся i ми­га­ли якiсь не­оз­на­че­нi ма­ре­ва, якiсь по­шар­па­нi за­ро­ди об­ра­зiв та ду­мок. Вiн си­лу­вав­ся спа­ти пiд мiр­не гой­дан­ня брич­ки, але й сон йо­го не брав­ся; ду­хо­ва уто­ма i нер­во­ве розд­раз­нен­ня до­во­ди­ли йо­го до яко­гось май­же га­ряч­ко­во­го ста­ну. Але звiльна дов­га i нуд­на по­до­рож, од­нос­тай­нi, по­ну­рi ви­ди над­днiст­рянських бо­ло­тис­тих рiв­нин, че­рез кот­рi пе­ре­їз­див, при­ту­пи­ли враз­ли­вiсть i вти­ши­ли пот­ро­хи нер­во­ве розд­раз­нен­ня; Гер­ман зiб­рав­ся з си­ла­ми не ду­ма­ти про си­на, а щоб пiд­да­ти дум­кам iн­ший пред­мет за­нят­тя, вiн ви­до­був одер­жа­ний пе­ред вiд'їздом те­лег­рам вiд вi­денсько­го аген­та i по­чав пильно по де­сять ра­зiв пе­ре­чи­ту­ва­ти нем­но­гi сло­ва - пер­ший i нез­нач­ний на вид ву­зол бу­ду­щої ве­ли­кої зо­ло­тої тка­ни­ни. Вiн вду­му­вав­ся в кож­де сло­во, стро­їв пла­ни, i то роз­ве­ло пот­ро­ху йо­го га­ряч­ку, ос­вi­жи­ло йо­го.

Так вiн приїхав до Льво­ва i сей­час по­бiг до по­лi­цiї. Слi­дiв не бу­ло нi­яких, вiс­тей нi­яких. Вiн зло­жив сто ринських для то­го, хто би пер­ший вис­лi­див щось пев­но­го про йо­го си­на, а мо­же, п'ять раз бiльше роз­дав уся­ким по­лi­цей­ським та пот­ра­тив на утоп­ту­ван­ня ко­мi­са­рiв, щоб тi док­ла­да­ли ста­ран­ня i всiх сил, щоб швид­ше дiз­на­ти­ся де­що про си­на. Йо­го обi­цян­ку пу­ще­но в га­зе­ти, i Гер­ман двi не­дi­лi ще про­си­дiв у Льво­вi, жду­чи кож­до­го дня, що ось-ось при­бi­жить пiс­ла­нець з по­лi­цiї i заз­ве йо­го до ди­рек­то­ра. Але пiс­лан­пя як не бу­ло, так не бу­ло, i Гер­ма­но­вi са­мо­му при­хо­ди­лось про­топ­ту­ва­ти ту­ди стеж­ку. I все за­дар­ма. Крiм най­де­ної над ста­вом оде­жi, нi­чо­го не бу­ло. По двох не­дi­лях по­лi­цi­яни i ко­мi­са­ри ска­за­ли йо­му од­но­го­лос­но, що тут­ка, в об­ру­бi Льво­ва, Гот­лiб не згиб. Але чи ж мiг Гер­ман тим ус­по­коїти­ся? Не згиб тут­ка, то чи не мiг зги­ну­ти де­iн­де? А хоть i не згиб, то де ж мiг по­дi­ти­ся? Все те ще дуж­че му­чи­ло Гер­ма­на. Вiн про­сив по­лi­цiю роз­пи­са­ти гон­чi лис­ти за Гот­лi­бом, а сам поїхав до Вiд­ня - улад­жу­ва­ти iн­те­рес.

У Вiд­нi ждав уже на нього з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою йо­го агент i за­раз на дру­гий день за­вiв йо­го до Ван-Гех­та. Два чи три днi тяг­ли­ся умо­ви та пе­ре­мо­ви, - Гер­ман тор­гу­вав­ся упер­то, i бельгiєць, кот­ро­го ожидання та на­дiї зра­зу так ви­со­ко гра­ли, му­сив пiд тис­ком су­хих, чис­то дi­ло­вих, жи­дiвських об­ра­хун­кiв Гер­ма­на хоть ту­го i звiльна, а все-та­ки по­да­ва­ти­ся. Ван-Гехт опус­кав з цi­ни, i вкiн­цi оба су­пiр­пi ста­ли на тиж­не­вiй пла­тi 500 ринських в про­тя­гу се­ми лiт, з тою ви­мо­вою, щоб Ван-Гехт за той час сам вiв фаб­ри­ку, i на 5 % ди­вi­ден­ду з чис­то­го зис­ку за спро­да­ний це­ре­зин, ви­роб­ле­ний в двох пос­лiд­нiх ро­ках їх конт­рак­ту. Звiс­на рiч, Гер­ман не ду­же з лег­ким сер­цем пiд­пи­су­вав та­кий конт­ракт i обi­цю­вав тех­нi­ко­вi та­ку, не­чу­ва­ну в Бо­рис­ла­вi, су­му; вiн по­тi­шав­ся тою дум­кою, що чой змо­же в Га­ли­чи­нi яким свi­том прик­ру­ти­ти Ван-Гех­та, ви­тяг­ти з нього як мож­на бiльше, а зап­ла­ти­ти мен­ше. I те йо­му опiс­ля вда­лось!

Фабрикувапня це­ре­зи­ну ма­ло роз­по­ча­тись аж з но­вим ро­ком. Во­се­ни мав Ван-Гехт приїха­ти в Га­ли­чи­ну до Дро­го­би­ча, щоб над­зи­ра­ти за бу­до­вою фаб­ри­ки. До то­го ча­су Гер­ман обi­цяв­ся да­ва­ти йо­му не­ве­лич­ку мi­сяч­ну пла­ту по 100 ринських, бо зо­бов'язан­ня конт­рак­то­ве по­чи­на­лось аж з но­вим ро­ком.

Але, крiм то­го од­но­го дi­ла, Гер­ман по до­ро­зi ула­див ще дру­ге, i да­ле­ко бiльше. Схо­дя­чи­ся на бiр­жi з мно­ги­ми зна­ко­ми­ми спе­ку­лян­та­ми i ка­пi­та­лiс­та­ми, вiв час­то за­хо­див з ни­ми в бе­сi­ду про бо­рис­лавськi ко­пальнi, їх ба­гатст­во, про чи­щен­ня вос­ку i кош­ти, про вiд­бут па­ра­фi­ну i т. д. Вiн зра­зу ди­ву­вав­ся, чо­го се так пильно йо­го ви­пи­ту­ють о всi под­рiб­нос­тi лю­ди, кот­рi до­не­дав­на ма­ло по­ка­зу­ва­ли до них цi­ка­вос­тi. Вiн ще бiльше зди­ву­вав­ся, ко­ли пе­ре­ко­навсь, як ба­га­то де­якi з них i са­мi зна­ють про Бо­рис­лав, про ви­до­бу­ван­ня i ба­гатст­во йо­го пiд­зем­них скар­бiв i про всi прак­ти­ки при очи­щу­ван­нi i фальшу­ван­нi це­ре­зи­ну. Аж пе­ре­го­дя дiз­нав­ся вiн, що в вi­денських "ка­пi­та­лiс­тич­них круж­ках" за­ро­ди­лась i доз­рi­ла дум­ка зав'яза­ти ве­ли­ку "Спiл­ку ви­зи­с­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку". Зра­зу йо­го не тi­ши­ла то­та дум­ка. Вiн бо­яв­ся, щоб "Спiл­ка ви­зис­ку­ван­ня" не ста­ла на за­ва­дi йо­го iн­те­ре­сам, не ввiй­шла з ним су­пiр i не-пi­дор­ва­ла йо­го ба­гатст­ва. Але, пе­ре­ду­мав­ши, вiн аж зас­мi­яв­ся з сво­го стра­ху. Вi­денськi ка­пi­та­лiс­ти, а "Спiл­ка" в Бо­рис­ла­вi! Се смi­ш­на неск­ла­ди­ця. Хто бу­де вес­ти в Бо­рис­ла­вi дi­ла "Спiл­ки"? Ко­ли який-не­будь вi­денський, за­га­лом євро­пей­ський чо­ло­вiк, а не га­лицький жид, - то за­ги­бель "Спiл­ки" не­ми­ну­ча, i то за­ги­бель в ду­же ко­рот­кiм ча­сi. Не так був зло­же­ний i не так ши­тий Бо­рис­лав в тiм ча­сi, щоб євро­пей­ський продп­риємець з на­пiвп­ря­мим пос­ту­пу­ван­ням, з на­пiв­вiд­по­вiд­ни­ми по­нят­тя­ми о фаб­ри­ка­цiї, без вiч­них бруд­них жи­дiвських кру­тарств та шах­рай­ств, без фальшу­ван­ня, без ошу­ки на ро­бiт­ни­ках, над­зор­цях i всiх, ко­го тiльки мож­на бу­ло ошу­ка­ти, - щоб, ка­жу, та­кий чо­ло­вiк мiг удер­жа­ти­ся в Бо­рис­ла­вi. Прав­да, i євро­пей­ськi фаб­ри­кан­ти-предп­риємцi не ду­же сто­ро­нять вiд усiх тих гар­них жи­дiвських прик­мет, не ду­же чис­ти­ми ру­ка­ми фаб­ри­ку­ють, але все-та­ки до та­кої сте­пе­нi бруд­но­ти та безвс­тид­но­го, ра­бiв­ницько­го (вже не ле­гально­го, як на За­хо­дi) ви­зис­ку­ван­ня не до­хо­дять. При тiм же, в Євро­пi при­вик­ли бiльше до по­ряд­ку, до сис­те­ма­тич­нос­тi, до док­лад­ної бух­гал­те­рiї, а в Бо­рис­ла­вi то­дi тi при­вич­ки бу­ли ще сла­бi i да­ле­ко не за­гальнi. Бiльша часть предп­риємцiв ве­ла свої дi­ла якось по-зло­дiй­ськи, без по­ряд­ку, щоб тiльки вiд ро­бiт­ни­ка ви­да­ви­ти як­най­бiльше, обiр­ва­ти йо­му, що дасться, з плат­нi, а й те, як мож­на, то й за­раз ви­ту­ма­ни­ти вiд нього на­зад. То­му-то по­нят­но, що при та­щи ро­бо­тi євро­пей­ськi предп­риємцi, особ­ли­во сис­те­ма­тич­нi i до пунк­ту­альнос­тi при­вик­лi нiм­цi, не мог­ли в Бо­рис­ла­вi ус­то­яти­ся.

Все те роз­ду­мав швид­ко Гер­ман i ста­рав­ся ближ­че роз­вi­да­тись, як, на яких ос­но­вах i ким зав'язується "Спiл­ка ви­зи­с­ку­ван­ня". Все, що дiз­нав­ся про те за­ду­ма­не дi­ло, втi­ши­ло йо­го ще дуж­че. До "Спiл­ки" прис­ту­пи­ло чи­ма­ло знат­них ка­пi­та­лiс­тiв, ос­нов­ний фонд мав бу­ти ду­же знач­ний, тро­хи не цi­лий мiльйон. "Зна­читься, мож­на бу­де гар­ний кус­ник влу­пи­ти", - се був не­вiд­луч­ний вне­сок, що чим­раз яс­нi­ше ви­з­на­чу­вав­ся в Гер­ма­но­вiй го­ло­вi. Ка­пi­та­лiс­ти пе­ред за­в'я­зан­ням "Спiл­ки" по­си­ла­ли зруч­но­го вi­денсько­го iн­же­не­ра на мiс­це, до Бо­рис­ла­ва i до су­сiд­нiх наф­та­рень, щоб вис­лi­див док­лад­но ко­пальнi i фаб­ри­ка­цiю, цi­ни ям, цi­ни вос­ку си­ро­го i все, що пот­рiб­не для уло­же­ния бу­ду­ще­го пла­ну дiй­ст­ва "Спiл­ки". Iн­же­нер са­ме що вер­нув­ся по дво­мi­сяч­нiм по­бу­тi в Га­ли­чи­нi, i вiд­по­вi­дi йо­го бу­ли вдо­во­ля­ючi для ка­пi­та­лiс­тiв, стверд­жу­ва­лись i тим, що го­во­рив Гер­ман, - тож кон­сор­цi­ум, зав'язу­ючий "Спiл­ку", по­рi­шив при­с­ту­пи­ти до дi­ла.

Вже Гер­ман за­кiн­чив умо­ву з Ван-Гех­том i си­дiв у Вiд­нi без дi­ла, нес­по­кiй­ний i втом­ле­ний, чо­гось до­жи­да­ючи, на­дi­ючись. Вiн на­дi­яв­ся звiст­ки вiд львiвської по­лi­цiї, до­жи­дав­ся, що ста­неться з "Спiл­кою". Аж ось од­но­го дня вiн дiс­тав зап­ро­шен­ня на збiр ос­но­ва­те­лiв. Йо­го про­си­ли де­якi всту­пи­ти та­кож чле­ном до "Спiл­ки", прий­ня­ти пов­но­моч­нiсть до ве­ден­ня дiл "Спiл­ки". Гер­ман за­ва­гу­вав­ся. Вiн роз­ра­хо­ву­вав в своїй го­ло­вi, яка з то­го бу­ла б ко­ристь для нього. Ве­ду­чи дi­ла "Спiл­ки", по­пе­ред усього йо­му прий­шлось би бiльше за­нед­бу­ва­ти свої влас­нi дi­ла, а за се чи вип­ла­тив, би йо­му виск зо "Спiл­ки"? Всту­па­ючи чле­ном, тре­ба б сей­час на всту­пi вло­жи­ти знач­ну су­му до ос­нов­но­го фон­ду. Ак­цiї "Спiл­ки" хто знає ще як бу­дуть iти, а з са­мо­го за­ря­ду ко­рис­тi йо­му бу­де та­кож нем­но­го, та й ще не­тяж­ко впу­та­тись чи кри­мi­нально, ко­ли б "Спiл­ка" збанк­ру­ту­ва­ла (се Гер­ман ува­жав не­ми­ну­чим), чи й ма­те­рi­ально. Гер­ман зва­жив усе те жа­во i рi­шив­ся анi не всту­па­ти в чле­ни, анi не прий­ма­ти за­ря­ду, щоб нi в чiм не бу­ти зв'яза­ним зо "Спiл­кою". А тiльки за­раз по її зав'язан­нi вiн зро­бив конт­ракт на дос­та­ву си­ро­го вос­ку для "Спiл­ки". Конт­ракт був ко­рис­ний. Сто ти­сяч сот­на­рiв мав пос­та­чи­ти Гер­ман ще до па­до­лис­та - пе­ре­вiз i вiд­бiр прий­ма­ла на се­бе "Спiл­ка". До то­го ча­су, а най­да­лi до но­во­го ро­ку, ма­ла уладп­ти­ся наф­тар­ня для чи­щен­ня вос­ку. По вi­доб­ран­нi тих сто ти­сяч "Спiл­ка" ма­ла зак­лю­чи­ти з ним но­вий конт­ракт. Крiм то­го, Гер­ман обi­цяв­ся по­се­ред­ни­чи­ти мiж "Спiл­кою" а дру­ги­ми бо­рис­лавськи­ми предп­риємця­ми о дос­та­ву вос­ку або й о за­куп ям та за­ко­пiв.

Уладивши все те, Гер­ман пог­нав на­зад до Льво­ва. Вiс­тей про Гот­лi­ба не бу­ло нi­яких. Гер­ма­но­вi по­хо­ло­дi­ло ко­ло сер­ця. Яким ли­цем вiн ста­не пе­ред жiн­кою? Що вiн ска­же їй? Йо­му вже на­пе­ред чу­ли­ся її страш­нi кри­ки та прок­лят­тя. Вiн пе­реж­дав ще тиж­день - нi­чо­го не чу­ва­ти. То­дi вiн рi­шив­ся їха­ти до­мiв, тим бiльше що дi­ла кли­ка­ли йо­го до Бо­рис­ла­ва. I, їду­чи до Дро­го­би­ча би­тою пiд­гiрською до­ро­гою, вiн так са­мо бив­ся з гад­ка­ми, пе­ре­хо­дя­чи вiд чут­тя си­то­го, са­мов­до­во­ле­но­го су­по­кою до ти­хої ра­дос­тi фаб­ри­кан­та-ге­шефтс­ма­на на вид без­мiр­ної бiд­нос­тi та роз­пу­ки пiд­гiрсько­го на­ро­ду, на вид бiльша­ючо­го чис­ла "де­ше­вих i по­кiр­них ро­бiт­ни­кiв". Але чим ближ­че вiн наб­ли­жав­ся до Дро­го­би­ча, тим час­тi­ше i грiз­нi­ше пе­ре­ми­гу­ва­ла пе­ред йо­го уявою роз­лю­че­на i зап­ла­ка­на жiн­ка, тим гус­тi­шою хма­рою на­ля­гав на йо­го ду­шу нес­по­кiй.

Але яке ж бу­ло за­чу­ду­ван­ня Гер­ма­на, ко­ли, приїхав­ши до­до­му, зас­тав свою жiн­ку в та­кiм нез­ви­чай­нiм для се­бе наст­рої, що й сам не знав, що з нею ста­ло­ся. За­мiсть спо­дi­ва­них слiз та прок­лять i ви­бу­хiв ска­же­но­го гнi­ву, йо­го стрi­ти­ла якась зло­рад­на нас­мiш­ли­вiсть. Риф­ка, мов со­ро­ка в кiст­ку, за­зи­ра­ла йо­му в ли­це, пильно до­ба­чу­ва­ла всi змi­ни, всi но­вi бо­роз­ди, якi по­ви­орю­ва­ла на нiм гри­жа i не­пев­нiсть. Прав­да, Риф­ка ви­пи­ту­ва­ла йо­го про Гот­лi­ба, аха­ла, ко­ли Гер­ман го­во­рив, що, ми­мо вся­ких тру­дiв, не мiг йо­го вiд­пи­та­ти, але у всiм тiм вид­нi­лась рад­ше її охо­та под­раз­ни­ти му­жа, нiж дiз­на­ти­ся справ­дi щось вiд нього. А при­тiм же її ли­це, рум'яне, здо­ро­ве, i ожив­ле­не, її сi­рi очi, па­ла­ючi яко­юсь не­зак­ри­тою ра­дiс­тю, її жи­вi ру­хи та жес­ти i на­вiть хiд її лег­кий та го­лос дзвiн­кий - все те ду­же не на­да­ва­ло­ся до смут­ку­ван­ня та охан­ня, все ка­за­ло до­га­ду­ва­тись, що час їх роз­лу­ки, так важ­кий для Гер­ма­на, зов­сiм не був важ­ким анi сум­ним для йо­го жiн­ки. Гер­ман зра­зу стов­пiв, ди­ву­ю­чись.

- Гм, - ска­зав вiн до жiн­ки, ко­ли во­ни по обi­дi (Риф­ка їла обiд ра­зом з ним i їла ба­га­то i з ве­ли­ким апе­ти­том, чо­го Гер­ман дав­но не ви­дав) за­сi­ли по­руч на м'якiй со­фi i Риф­ка, на­си­лу крив­ля­чи ли­це, ще раз по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про Гот­лi­ба, - гм, - ска­зав Гер­ман, - а ти, як ба­чу, за той час анi ду-ду со­бi. Та й ве­се­ла ста­ла, мов доньку за­мiж вiд­да­ла!

- Я? Гос­по­ди бо­же! Я очi свої проп­ла­ка­ла, ну, але те­пер, як ти приїхав, по тiлькiм ча­сi…

- Так-то во­но так, - го­во­рив не­до­вiр­чи­во Гер­ман, - але ме­нi щось не здав­ся, що­би то для ме­не та­ка ра­дiсть та й та­ка наг­ла змi­на. Ану, ска­жи прав­ду, що то­му за при­чи­на?

Вiн ус­мi­хав­ся, гля­дя­чи їй в ли­це. Во­на розс­мi­ялась та­кож:

- Причина? Чи ти оду­рiв? Яка ж би ма­ла бу­ти при­чи­на?

- Готлiб при­був?

- I-i-i, а то­бi що? Гот­лiб?.. Мiй бiд­ний Гот­лiб! - I во­на знов плак­си­во скри­ви­ла ли­це. - Ко­би вiн при­був, не та­ка б я бу­ла!

- Ну, то що ж то­бi та­ко­го? Ра­дiсть свi­титься в твоїх очах, слiз анi слi­ду на ли­цi не зна­ти. Го­во­ри, шо хо­чеш, а в тiм му­сить щось бу­ти.

- Iди, дур­ний, iди, так то­бi здається! - I Риф­ка вда­ри­ла йо­го вах­ля­рем по пле­чi i, всмiх­нув­ши­ся, вий­шла до своєї спа­льнi i замк­ну­ла две­рi за со­бою. Гер­ман си­дiв-си­дiв, ди­ву­вав­ся, до­га­ду­вав­ся, а вкiн­цi, плю­нув­ши, про­бур­ко­тiв: "Що то бабська ма­не­рiя!" Да­лi встав, по­хо­див тро­хи по свiт­ли­цi i взяв­ся до своїх бо­рис­лавських дiл.

I Риф­ка, ско­ро до спальнi, та­кож прой­шла­ся кiлька ра­зiв там i на­зад, от­во­ри­ла вiк­но i вiд­дих­ну­ла гли­бо­ко, мов по тяж­кiй уто­мi, її сер­це би­ло­ся живо. На ли­це вис­ту­пив ще жи­вi­ший рум'янець, ко­ли з-пiд кор­се­та ви­тяг­ла не­ве­лич­кий, нед­ба­ло зло­же­ний i за­пе­ча­та­ний лист. Са­ме ни­нi, пе­ред Гер­ма­но­вим приїздом, во­на одер­жа­ла йо­го че­рез пiс­лан­ця - ма­ло­го ко­ми­нар­чу­ка, що при­хо­див бу­цiм­то пи­та­ти­ся, чи не тре­ба ви­мi­та­ти ко­ми­ни, i пе­пос­те­ре­же­но всу­нув їй в ру­ку за­чор­не­ний са­жею лист. Во­на ще й до­сi не ма­ла ча­су про­чи­та­ти йо­го, але од­но те, що лист був вiд Гот­лi­ба, - ко­минар­чук був йо­го зви­чай­ним пiс­лан­цем, - ра­ду­ва­ло її, а не­терп­ляч­ка до­вi­да­тись, що пи­ше Гот­лiб, так i пiд­ки­ду­ва­ла нею, ко­ли си­дi­ла i роз­мов­ля­ла з Гер­ма­ном.

- Фу, доб­ре, що-м розв'яза­ла­ся з ним! А бi­да моя, що нi­чо­го не скрию на ли­цi, та­ка на­ту­ра по­га­на. За­раз ста­рий бiс до­га­дав­ся. Але че­кай, чор­та з'їш, по­ки вiд ме­не прав­ди дiз­наєшся!.. - Во­на сi­ла вiд­так на со­фу, от­во­ри­ла лист i по­ча­ла чи­та­ти, звiльна сле­бi­зу­ючи гру­бi, нед­ба­ло на­ма­за­нi бук­ви.

Вiд виїзду Гер­ма­на до Льво­ва справ­дi но­ве жит­тя за­ча­лось для Риф­ки. Нес­по­дi­ва­ний по­во­рот си­на, та й ще в та­кiм нез­ви­чай­нiм спо­со­бi по­дiй­ст­ву­вав на неї, як на­бiй еле­к­т­рич­ної ба­те­рiї. Мов бе­зум­на з ра­дос­тi, во­на по вiд­хо­дi Гот­лi­ба бi­га­ла по по­ко­ях, без дум­ки i без цi­лi пе­рес­тав­ля­ла крiс­ла та сто­ли, цi­лу­ва­ла Гот­лi­бiв порт­рет, мальова­ний в йо­го шкiльних ча­сах, i лед­ве-лед­ве ути­хо­ми­ри­лась. Але хоть i вспо­коїлась на вид, то все-та­ки в нут­рi її ки­пi­ло та кле­ко­тi­ло, кров пли­ла жи­вi­ше, її роз­буд­же­на фан­та­зiя блу­ди­ла та но­си­ла­ся ле­том лас­тiв­ки, ста­ра­ючись роз­га­да­ти, де то те­пер її син, що ро­бить, ко­ли i як по­ба­читься з ним. Ожи­дан­ка день по­за день дер­жа­ла її в нап­ру­жен­нi. Во­на тур­бу­ва­лась, вiд­ки до­бу­ти для Гот­лi­ба гро­шей, ра­ду­ва­лась, ко­ли вiн ча­сом в своїм вуг­лярськiм убо­рi при­бi­гав до неї, роз­пи­ту­ва­ла йо­го, як вiн жиє i що дiє, але Гот­лiб та­кi пи­тан­ня збу­вав усе дво­матрьома сло­ва­ми, заг­ро­жу­ючи за­то ма­тiр, щоб мов­ча­ла о нiм пе­ред вiт­цем i пе­ред усi­ми та щоб ста­ра­ла­ся для нього о гро­шi. I в тiм не­нас­тан­нiм нап­ру­жен­нi та розд­раз­нен­нi най­шла Риф­ка те, чо­го не ста­ва­ло їй до­сi, - най­шла за­нят­тя, най­шла не­ви­чер­па­ний пред­мет до пра­цi ду­мок - i ожи­ла, по­хо­ро­шi­ла.

Частенько Гот­лiб, за­мiсть щоб мав прий­ти сам, при­си­лав лис­ти. Тi лис­ти, хоть ко­рот­кi i неск­лад­нi, бу­ли но­вим пред­ме­том за­нят­тя i роз­ду­му­ван­ня для Риф­ки. Во­ни тим бу­ли цiн­нi­шi для неї, бо сло­во, на­пи­са­не, ос­та­ва­лось на па­пе­рi, бу­ло раз у раз мов жи­ве пе­ред нею, во­на мог­ла чи­та­ти i пе­ре­чи­ту­ва­ти Гот­лi­бо­вi лис­ти по ти­сяч ра­зiв i все на­хо­ди­ла в них чим лю­бу­ва­ти­ся. Тi лис­ти во­на вiд­би­ра­ла i чи­та­ла з та­кою дрож­жю, з та­ким зру­шен­ням, як мо­ло­дi дiв­ча­та вiд­би­ра­ють i чи­та­ють лю­бов­нi лис­ти. Пот­ре­ба лю­бо­вi i сильних зру­шiнь, нев­до­во­ле­на в мо­ло­дих лi­тах а роз­ви­та аж до нер­во­вої га­ряч­ки пiз­нi­шим жит­тям в дос­тат­ку а без дi­ла, ви­ли­ва­ла­ся те­пер, мов дов­го здер­жу­ва­ний по­тiк, кот­рий вкi­н­цi зду­жав ро­зiр­ва­ти греб­лю.

- Що то вiн те­пер пи­ше, го­луб­чик мiй? - шеп­та­ла Риф­ка, от­во­рив­ши лист i на­пу­ва­ючись ще пе­ред чи­тан­ням роз­кiш­ною ожи­дан­кою, I вiд­так за­ча­ла пiв­го­ло­сом чи­та­ти, зу­пи­ня­ючись та з труд­нiс­тю роз­би­ра­ючи сло­ва:

"Мамцю! Гро­шей маю ще до­сить, - тре­ба ми бу­де аж на дру­гий тиж­день. Але не о тiм хо­тiв би я ни­нi вам на­пи­са­ти. Чув-єм, що та­то ма­ють приїха­ти. Пам'ятай­те, не ви­го­во­рi­ть­ся, бо я го­тов на­ро­би­ти ве­ли­кої бi­ди. Але й не о тiм хо­тiв би я вам ни­нi на­пи­са­ти. Роз­по­вiм вам щось цi­ка­во­го. Ча­су те­пер маю до­сить, ход­жу со­бi ку­да хо­чу ули­цями, по­ля­ми. Знаєте, оног­ди по­ба­чив я на про­хо­дi дiв­чи­ну, - вiд­ко­ли жию, не ви­дав та­кої. I ще не знаю, чия во­на. Ку­ди йшла, я слiд­ком за нею, а трем­тiв цi­лий, як у го­ряч­цi. I на­раз на скру­тi щез­ла, - кiлька до­мiв ве­ли­ких та пиш­них обiч, не знаю, в кот­рий увiй­шла. I вiд то­го ча­су сам не знаю, що зо мною ста­ло­ся. Ход­жу, мов сам не свiй, все во­на ме­нi при­вид­жується i в снi, i на­явi. Я вже рi­шив­ся, ско­ро її дру­гий раз по­ба­чу, прис­ту­пи­ти прос­то до неї i пи­та­ти її, чия во­на, але до­сi ще не уда­лось ме­нi ба­чи­ти її дру­гий раз. Все ход­жу тою ву­ли­цею, на кот­рiй ме­нi щез­ла з ви­ду, гляд­жу у всi вiк­на, але дар­ма, - не по­ка­зуєся. Ко­би-м хоть знав, у кот­рiм до­мi во­на жиє, то би-м пи­тав сто­ро­жа або ко­го. Але я не по­пу­щу­ся, му­шу ви­вi­да­тись, хто во­на, бо вiд пер­шо­го ра­зу, ко­ли-м її по­ба­чив, по­чув я, що без неї жи­ти не мо­жу. Так, мам­цю, во­на му­сить бу­ти моя, най во­на со­бi бу­де хто хо­че! Ско­ро що дiз­на­юся, на­раз на­пи­шу вам".

Яке дiй­ст­во зро­бив той лист на Риф­ку, сього нi сло­вом ска­за­ти, нi пе­ром спи­са­ти. Во­на цi­ла зад­ри­жа­ла, мов вiд про­пас­ни­цi. Пер­ший раз в жит­тi во­на дер­жа­ла лист, справ­дi ти­ка­ючий чут­тя, лю­бо­вi, i хоть у гру­бiй фор­мi, все-та­ки яс­но вис­ка­зу­ючий лю­бов гли­бо­ку i жи­ву, тро­хи, мо­же, над­то неп­ла­то­нiч­ну, гру­бу, але за­то сильну i слi­пу, - а та­ка лю­бов най­бiльше му­си­ла по­до­ба­тись Риф­цi, ма­ло­об­ра­зо­ва­нiй, нер­во­вiй i кро­вис­тiй, Риф­цi, кот­ра в своїм жит­тi нi­якої лю­бо­вi не заз­на­ла. Як ра­да б во­на бу­ла те­пер ба­чи­ти сво­го Гот­лi­ба, мiц­но-мiц­но при­тис­ну­ти йо­го до рер­ця, слi­ди­ти за кож­дим йо­го кро­ком, жи­ти йо­го дум­ка­ми, па­ла­ти йо­го чут­тям. Ад­же вiн лю­бить! I з нею пер­шою по­дi­лив­ся тай­ною сво­го сер­ця! I вiд­ко­ли во­на зна­ла те, во­на два ра­зи си­ль­нi­ше по­лю­би­ла Гот­лi­ба, iмен­но за те, що вiн лю­бить. Пра­в­да, ко­ли б тут ко­ло неї бу­ла i жи­ла то­та дiв­чи­на, кот­ру вiн лю­бив, ко­ли б то­та дiв­чи­на i з сво­го бо­ку лю­би­ла йо­го, Риф­ка неп­ре­мiн­но зне­на­ви­дi­ла б її, строїла б її жит­тя - за її лю­бов!..

Минав день за днем га­ряч­ко­вої ожи­дан­ки. Риф­ка з пре­ве­ли­ким тру­дом удер­жу­ва­лась, щоб не зра­ди­ти пе­ред Гер­ма­ном пе­ку­чої тай­ни. На її щас­тя, по трьох днях Гер­ман виїхав до Бо­рис­ла­ва, де мав по­бу­ти па­ру день. Ос­тав­шись са­ма до­ма, Риф­ка по­чу­ла в до­мi якусь тiс­но­ту, якусь душ­нiсть, - кров її га­ря­чим ок­ро­пом бур­ли­ла в жи­лах. Во­на ви­й­шла з по­кою. Сто­яв жар­кий лiт­нiй день. Прос­тор­ний сад за до­мом так i ма­нив до се­бе роз­кiш­ним хо­ло­дом, тем­ною зе­лен­ню, жи­вим за­па­хом та ле­ге­сеньким, таємни­чим ше­по­том лис­тя. Во­на ми­мо­во­лi пiш­ла ту­ди. Са­дiв­ни­ки як­раз об­ри­ва­ли виш­нi та ве­ли­кi, вчас­но дос­тиг­шi веп­ри­ни. Два хло­па­ки з ко­шич­ка­ми в ру­ках сто­яли на тон­ких виш­не­вих гiл­ках, од­ною ру­кою при­дер­жу­ючи­ся за щаб­лi, а дру­гою зри­ва­ючи спi­лi виш­нi. А ста­рий са­дiв­ник в бiльший кiш зби­рав веп­ри­ни, при­чяк­нув­ши пе­ред роз­ло­гим веп­рин­ни­ком i пi­дiй­ма­ючи гiл­ку за гiл­кою. Хлоп­цi на де­ре­вi смi­ялись, жар­ту­ва­ли та пе­ре­мов­ля­ли­ся, а ста­рий мур­ли­кав сти­ха якусь пiс­ню. Ко­ли по­ба­чив па­ню, пi­дiй­шов до неї з ук­ло­ном, по­жа­лу­вав­ся, що виш­нi сього ро­ку зро­ди­ли сла­бо, за­то веп­ри­ни гар­нi i ду­же доб­ре пла­тяться. Вiн виб­рав кiлька при­гор­щiв са­мих дос­тиг­лих веп­рин, ве­ли­ких, як тер­нос­ли­ви, i про­сив Риф­ку пе­ре­ку­си­ти. Во­на взя­ла їх у хус­точ­ку. За той час поз­ла­зи­ли хлоп­цi з виш­нi з пов­ни­ми ко­ши­ка­ми. Спi­лi, пов­нi яго­ди бли­ща­ли на сон­цi, мов яке до­ро­ге ка­мiн­ня, крiзь їх то­неньку про­зiр­час­ту шкiр­ку сон­це прок­ра­да­ло­ся в їх нут­ро, мi­ни­лось i пе­ре­ли­ва­лось в чер­во­на­вiм вин­нiм пли­нi, не­мов виш­нi бу­ли на­ли­тi кров'ю. Хлоп­цi нар­ва­ли та­кож тем­но-зе­ле­но­го виш­не­во­го лис­тя, вис­те­ли­ли ним дно не­ве­лич­ко­го при­кад­ка i обе­реж­ли­во по­ча­ли в нього скла­да­ти виш­нi. Риф­ка сто­яла i гля­дi­ла, втя­га­ючи в се­бе всi­ма по­ра­ми тi­ла ми­лий хо­лод, роз­кiш­ну вог­кiсть та свi­жiсть са­ду i упо­ю­ючий за­пах свi­жо­нар­ва­них ви­шень, їй бу­ло лю­бо i приємно, як нi­ко­ли. Во­на мов­ча­ла.

Коли втiм ти­хе­сенько, не­мов ук­рад­ком, рип­ну­ла хвiрт­ка, ве­ду­ча з под­вiр'я до са­ду, Риф­ка озир­ну­ла­ся. Ма­лий об­мур­за­ний ко­ми­нар­чук сто­яв у хвiрт­цi; пог­ля­дом звав її до се­бе. Во­на по­ле­тi­ла рад­ше, нiж пiш­ла.

- Панi, ту для вас лис­ток! - шеп­нув ко­ми­нар­чук.

Рифка з бiльшою, нiж зви­чай­но, дрож­жю прий­ня­ла по­м'ятий не­за­пе­ча­та­ний лис­ток. Ко­ми­нар­чук пус­тив­ся, бу­ло бiг­ти геть.

- Постiй, пос­тiй, - ска­за­ла Риф­ка, а ко­ли той за­вер­нув­ся, ви­си­па­ла йо­му в шап­ку одер­жа­нi вiд са­дiв­ни­ка веп­ри­ни. Ко­ми­нар­чук, ура­ду­ва­ний, по­бiг, ку­са­ючи та ви­си­са­ючи ве­п­ри­ни, а Риф­ка пiш­ла до своєї спальнi, дри­жа­чи всiм тi­лом, з го­лос­но б'ючим сер­цем, замк­ну­ла­ся, сi­ла на соф­цi, вi­дiтх­ну­ла гли­бо­ко, щоб ус­по­коїти­ся, i за­ча­ла чи­та­ти:

"Я ви­дiв її! Гос­по­ди, що за кра­са, що за ли­це, що за очi! Ме­не тяг­ло до неї, я не мiг опер­ти­ся. Їха­ла в брич­цi ку­дись на Зад­вiр­не пе­ред­мiс­тя, - я стрi­тив­ся з нею нес­по­дi­ва­но. I я вiд­ра­зу мов оду­рiв, так, оду­рiв. Я ки­нув­ся пе­ред ко­нi - по­що, на­що, i сам не знаю. Я, ба­читься, хо­тiв зу­пи­ни­ти брич­ку, щоб роз­пи­та­ти її, хто во­на. Але ко­нi пе­ре­пу­ди­лись ме­не i шарп­ну­ли вбiк. Во­на скрик­ну­ла, пог­ля­дi­ла на ме­не i поб­лiд­ла. А я, уче­пив­ши­ся за ва­саг брич­ки, во­лiк­ся по до­ро­зi по ка­мiн­ню. Я не чув бо­лю в но­гах, а тiлько ди­вив­ся на ню. "Я люб­лю те­бе! Хто ти?" - ска­зав я їй. Але втiм обер­нув­ся вiз­ник i вда­рив ме­не пу­жiв­ном по го­ло­вi так сильно, що я з бо­лю пус­тив брич­ку i упав на­се­ред до­ро­ги. Брич­ка по­то­рох­тi­ла да­лi. Во­на знов скрик­ну­ла, озир­ну­ла­ся, - бiльше не тям­лю. Я, прав­да, схо­пив­ся ще на но­ги, щоб бiг­ти за нею, але за­бiг тiлько два кро­ки i знов упав. Мої но­ги по­роз­би­ва­лись о ка­мiн­ня, з них тек­ла кров, го­ло­ва бо­лi­ла i на­пух­ла, - я тро­хи не зом­лiв. На­дiй­шла ба­ба, да­ла ме­нi во­ди, пе­ре­в'я­за­ла но­ги, i я по­во­лiк­ся до ха­ти. Ле­жу i пи­шу до те­бе. Зладь на завт­ра i пе­ре­дай ко­ми­нар­чу­ком тро­ха гро­шей, де­сять ри­нських, - чуєш? Те­пер ко­ло ме­не чу­жi лю­ди хо­дять, - мо­г­ли б до­мiр­ку­ва­ти­ся…"

Рифка, не до­чи­тав­ши до кiн­ця, впа­ла зом­лi­ла на соф­ку.

VII

Було то ве­чо­ром. Ма­тiй i Бе­недьо по­вер­та­ли з ро­бо­ти i си­дi­ли мов­ча­чи в ха­тi при мла­вiм свiт­лi не­ве­лич­ко­го ка­ган­ця, в кот­рiм го­рiв, шквар­чав i порс­кав не­чи­ще­ний бо­рис­лавський вiск. Бе­недьо вдив­ляв­ся в план, розп­рос­тер­тий пе­ред ним, а Ма­тiй, си­дя­чи на своїм ма­лiм стiльчи­ку, ла­тав свої хо­да­ки. Ма­тiй вiд то­го ве­чо­ра, ко­ли Морт­ко ска­зав йо­му, що "їх спра­ва скiн­че­на", був мов­чаз­ли­вий, мов при­би­тий. Бе­недьо хоч i не знав док­лад­но, що се за спра­ва, все-та­ки ду­же жа­лiв Ма­тiя i рад був до­по­мог­ти йо­му, але, з дру­го­го бо­ку, не смiв за­чi­па­ти йо­го, що­би не роз­во­ру­ша­ти в нiм на­бо­лi­ло­го. Скрип­ну­ли две­рi, i до ха­ти ввiй­шов Анд­русь Ба­са­раб.

- Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав вiн.

- Дай бо­же здо­ров'я! - вiд­по­вiв Ма­тiй, не пiд­во­дя­чи­ся з мiс­ця i ви­тя­га­ючи дра­тов.

Андрусь сiв на ла­вi пiд вiк­ном i мов­чав, роз­зи­ра­ючи­ся по ха­тi. Оче­вид­но, вiн не знав, вiд чо­го би то за­ча­ти бе­сi­ду. Да­лi звер­нув­ся до Бе­не­дя:

- А що у те­бе, поб­ра­ти­ме, чу­ва­ти?

- От, увiй­де, - вiд­по­вiв Бе­недьо.

- Щаститься то­бi якось в на­шiм Бо­рис­ла­вi, - ска­зав тро­хи гризько Анд­русь. - Чув я, чув. Та ти те­пер ве­ли­кi гро­шi бе­реш ден­но при своїй фаб­ри­цi!

- По три ринськi ден­но. Не над­то то ба­га­то як на май­ст­ра, але як на бiд­но­го по­мiч­ни­ка, то пев­но, що до­сить. Тре бу­де де­що пiс­ла­ти ма­мi, а реш­ту, - ну, та вже о реш­тi по­го­во­ри­мо пiз­нiй­ше, як усi зiй­дем­ся. Я ду­мав де­що тро­ха над на­шою до­лею…

- Ну, i що ж ви ви­ду­ма­ли? - спи­тав Анд­русь.

- Будемо го­во­ри­ти о тiм на збо­рi. Але от те­пер ста­рай­мо­ся де­як по­тi­ши­ти поб­ра­ти­ма Ма­тiй, - адiть, який хо­дить! Я вже й сам хо­тiв де­що ба­ла­ка­ти, але що, ба­чи­те, за­ма­ло ще йо­го знаю…

- Та я, влас­не, для то­го прий­шов, - ска­зав Анд­русь. - Поб­ра­ти­ме Ма­тiю, по­ра би то­бi роз­ка­за­ти нам, що у те­бе за спра­ва бу­ла з Морт­ком i чо­му во­на те­бе так об­хо­дить?

- Е, та що вам роз­по­вi­да­ти? - зне­хо­тя вiд­ка­зав Ма­тiй. - Що го­во­ри­ти, ко­ли спра­ва скiн­че­на? Те­пер дар­ма го­во­ри­ти, - не по­вер­неш!

- Та хто знає, хто знає, чи скiн­че­на, - ска­зав Бе­недьо. - Роз­по­вiдж­те ли­шень, все три го­ло­ви пот­раф­лять бiльше де­що ви­га­да­ти, нiж од­на. Мо­же, най­де­ся ще яка ра­да. А як­би вже i справ­дi все про­па­ло, то бо­дай вам бу­де лег­ше, ко­ли з на­ми по­дi­ли­те­ся своєю гри­жею.

- Ая, ая, i я так ка­жу, - пот­вер­див Анд­русь. - Все-то сам-один чо­ло­вiк - ду­рень нап­ро­тив гро­ма­ди.

- Ой так, так, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю, - вiд­по­вiв су­мо­ви­то Ма­тiй, вiд­ло­жив на­бiк скiн­че­ну ро­бо­ту i за­ку­рив люльку, - мо­же, то й але, що чо­ло­вiк ду­рень: прив'яже­ся до дру­го­го, i вiд­так гри­зи­ся вже не йно са­мим со­бою, але й дру­гим, i тре­тiм! Та й ще, прав­ду то­бi ска­жу, за дру­гим чо­ло­вiк дуж­че гри­зе­ся, нiж за со­бою. Та­ке й моє. Не­хай i так, роз­ка­жу вам, яка зi мною гiс­то­рiя бу­ла i яка у ме­не спра­ва з Морт­ком.

Буде вже то­му щось зо штир­най­цять лiт. Са­ме п'ять лiт по моїм при­хо­дi до то­го зак­ля­то­го Бо­рис­ла­ва. Ще то­дi ту не так бу­ло. Ями йно що по­чи­на­ли­ся, - все ще якось по­до­ба­ло на се­ло, хоть i то­дi вже жи­дiв­нi наз­ла­зи­ло­ся бу­ло сю­да, як хро­бiв до стер­ва. То то­дi ти, не­бо­же, ту пек­ло бу­ло, аж сум­но по­га­да­ти. Жи­дiв­ня кру­ти­ла­ся та го­мо­нi­ла ко­ло кож­дої ха­ти, пес­ти­ла­ся, як тi пси, до кож­до­го гос­по­да­ря, на­си­лу тяг­ла до корш­мiв або й та­ки в ха­тах поїла лю­дей, ви­ду­рю­ючи по кус­ни­ко­вi грун­ту пiд за­ко­ни. Що я то­дi на­ви­дiв­ся, аж сер­це ну­ка­ло! А ско­ро, со­ба­чi дi­ти, об­ду­ри­ли чо­ло­вi­ка, вис­са­ли з нєго все, що мож бу­ло вис­са­ти, - то­дi гей же на нєго! То­дi вiн i пи­як, i лай­дак, i пся­па­ра, то­дi йо­го i з корш­ми вит­ру­чу­ють, i з влас­ної ха­ти ви­га­ня­ють. Страш­но збит­ку­ва­ли­ся над людьми!

От раз iду я ра­но на ро­бо­ту, див­лю­ся: пов­на ву­ли­ця лю­дей, зби­ли­ся в ку­пу, го­мо­нять щось, се­ред ку­пи крик i плач, а збо­ку в не­ве­лич­кiй, со­ло­мою кри­тiй ха­тi жи­ди вже роз­газ­ду­ва­ли­ся, як у се­бе до­ма, ви­мi­ту­ють iз­се­ре­ди­ни все: мис­ки, горш­ки, по­ли­цi, скри­ню… "Що та­ко­го"? - пи­таю я. "А що, - вiд­по­вi­дає оден чо­ло­вiк, - до­ве­ли нех­рис­ти бiд­но­го Мак­си­ма до пос­лi­ди­ого. Стат­ний був газ­да, нi­що й ка­за­ти, а лю­дя­ний, чем­ний…" - "Ну, та й що з ним ста­ло­ся?" - "А не ви­диш, - ка­же чо­ло­вiк, - ви­ду­ри­ли у нєго грунт, ху­до­ба роз­т­ра­ти­ла­ся, а ни­нi ось прий­шли та й з ха­ти го ви­верг­ли, ка­жуть, що то їх, що во­ни со­бi ку­пи­ли. Той в крик - жи­ди не пи­та­ють. Той дiр­вав­ся до бiй­ки, а їх зле­тi­ло­ся в од­нiй хви­лi, як тих гав­ро­нiв, та й да­вай би­ти бiд­но­го Мак­си­ма! Зро­бив­ся крик, за­ча­ли збi­га­ти­ся й на­шi лю­ди i лед­во вир­ва­ли Мак­си­ма з жи­дiвських рук. А той об­кер­вав­ле­нi­iй, аж стра­ш­ний, та й кри­чить: "Лю­ди доб­рi, ви ви­ди­те, що ту дiєся? Чо­го стоїте? Ви га­даєте, що то лиш зо мною так ста­ло­ся? I з ва­ми бу­де так са­мо! Хо­дiть, бе­рiть, що хто має, в ру­ки - со­ки­ри, цi­пи, ко­си, - бе­рiть i ви­же­нiть то­то пар­шивст­во з се­ла. Во­ни вас роз­то­чать жи­вих, так як ме­не роз­то­чи­ли!" Лю­ди ви­ди­ви­ли­ся на нєго, сто­ять, го­мо­нять… А ту оден жид, - он той, що он ви­зи­рав з вiк­на, - пiр­вав ка­мiнь та й луп Мак­си­ма в го­ло­ву. Той на мiс­цi пе­ре­вер­нув­ся, лиш за­хар­чав: "Лю­ди доб­рi, не дай­те моїй ди­ти­нi за­ги­ба­ти! Я вми­раю!.."

Я не дос­лу­хав то­го опо­вi­дан­ня а по­чав про­тис­ка­ти­ся до се­ре­ди­ни здви­гу. На­се­ред ули­пi ле­жав чо­ло­вiк, мо­же, де со­ро­ка лiт, в по­дер­тiй со­роч­цi, ок­ро­вав­ле­ний, по­си­нi­лий. З го­ло­ви ще ка­па­ла кров. Ко­ло нього при­па­да­ла i ле­бе­дi­ла ма­ла дiв­чин­ка. Ме­не аж мо­ро­зом об­хо­пи­ло, ко­ли по­зир­нув та то­то, а лю­ди обс­ту­пи­ли до­око­ла, сто­ять стi­ною та го­мо­нять, але й з мiс­ця не ру­ша­ються. А Мак­си­мо­ву ха­ту обс­ту­пи­ла жи­дiв­ня, аж за­чор­нi­ло­ся дов­ко­ла, - вай­кiт та гар­кiт та­кий, що й сло­ва влас­но­го не чу­ти.

Я стою, як ос­тов­пi­лий, див­лю­ся сю­ди-ту­ди, не знаю, що дi­яти. Аж ту вид­жу, з вiк­на вис­та­вив­ся той сам жид, що за­бив Мак­си­ма; вже геть-геть, вид­но, ос­мi­лив­ся i кри­чить, по­га­нець: "Так му тре­ба, пи­яко­ви од­но­му! Так му тре­ба! А ви чо­го ту пос­та­ва­ли, сви­нi? Марш до­до­му оден з дру­гим!"

В ме­нi кров за­ки­пi­ла.

"Люди, - за­ре­вiв я не своїм го­ло­сом, - чи ви пос­тов­пi­ли, чи по­ца­пi­ли? Та не ви­ди­те, що чо­ло­вi­ка за­би­ли пе­ред ва­ши­ми очи­ма i ще смi­ються? А ви стоїте та й нi­чо? А грiм же би вас бо­жий по­бив! Бий зло­дiїв жи­дiв!"

"Бий! - за­ре­вi­ло в тiй хви­лi з усiх бо­кiв, аж зем­ля зди­ль­ко­тi­ла. - Бий зло­дiїв, п'явок!"

То так, як би iск­ра в со­ло­му впа­ла. В од­нiй хви­лi весь мир став як не той. Я ще й не озир­нув­ся, а ту вже цi­ла хма­ра ка­мiн­ня дрррень на жи­дiв. Лиш тiлько ще я ви­дiв, що той жид, що за­бив Мак­си­ма, як стри­мiв у вiк­нi, так в од­нiй хви­лi пiдс­ко­чив, хо­пив­ся за го­ло­ву ру­ка­ми, скру­тив­ся, спи­щав та й бовть на зем­лю. Бiльше я не ви­дiв, не чув нi­чо­го. Крик, гвалт пiд­няв­ся та­кий, як на суд­ний день. Лю­ди ре­вi­ли без пам'ятi, тис­ли­ся на­пе­ред, рва­ли, що ко­му впа­ло пiд ру­ки: кiл­ля з пло­тiв, хво­рост, жерд­ки, по­лi­на, ка­мiн­ня - i ва­ли­ли на жи­дiв. Зчи­нив­ся та­кий писк та вай­кiт, не­мов цi­ла бо­рис­лавська кiт­ло­ви­на за­па­даєся пiд зем­лю. Часть жи­дiв пирс­ла, мов по­рох. Але кiлькох за­пер­ло­ся в Мак­си­мо­вiй ха­тi. Крiзь вiк­но вид­но бу­ло, що у них в ру­ках со­ки­ри, мо­ти­ки, ви­ла - по­ха­па­ли, що мог­ли. Але ви­дя­чи, що мир обс­ту­пає ха­ту дов­ко­ла, мов ре­ву­ча по­вiнь, во­ни пе­рес­та­ли кри­ча­ти, нi­би за­ка­ме­нi­лiї зо стра­ху. На­род по­пер до две­рей, до вi­кон, до стiн. Зат­рi­ща­ли дош­ки, ди­лин­ня, зад­зе­ленько­тi­ли вiк­на, - грю­кан­ня, гвалт, писк, а на­раз стра­шен­ний гро­хiт, хма­ра по­ро­ху… Лю­ди по кус­не­вi ро­зiр­ва­ли стi­ни, - зруб i по­ва­ла грох­ну­ли на жи­дiв, по­ро­хи вкри­ли все те страш­не по­зо­ри­ще…

Але в ме­не за той час що iн­шо­го бу­ло на гад­цi. Ви­дя­чи, як на­род, мов звiр, пре на жи­дiв, я хо­пив ма­лу дiв­чи­ну, Мак­си­мо­ву си­ро­ту, на ру­ки i нир­пи­нир­ци по­чав про­ди­ра­ти­ся крiзь здвиг. Лед­во вир­вав­ся з тов­пи в тiй хви­лi, ко­ли там бевх­ну­ла ха­та. Я пог­нав за­го­ро­да­ми, пiв­пе­реч­ною стеж­кою до­до­му, бо бо­яв­ся, що­би де роз­лю­то­ва­нi жи­ди не пе­ре­хо­пи­ли мя на до­ро­зi. До­пав­ши ха­ти, я за­пер две­рi i по­ло­жив зом­лi­лу ди­ти­ну на тап­чан, за­чав вiд­ти­ра­ти. Але дов­го я не мiг єї до­бу­ди­ти­ся, вже-м со­бi га­дав, що, мо­же, й її за­го­лом­шив який ка­мiнь. Але, бог дав, - прий­шла до се­бе, i я так тим утi­шив­ся, не­мов­би то моя влас­на ди­ти­на ожи­ла пе­ре­до мною.

Матiй за­мовк на хви­лю. Люлька по­гас­ла в йо­го зу­бах, i на ли­це, ожив­ле­не i па­ла­юче пiд час опо­вi­дан­ня, по­ча­ла звi­ль­на на­бi­га­ти дав­ня су­мо­ви­та i без­на­дiй­на хма­ра. По хви­лi вiн по­чав го­во­ри­ти да­лi:

- За сим, та тим, та за хло­по­та­ми ко­ло ди­ти­ни, я й зов­сiм за­був про бiй­ку i аж пiз­нi­ше дiз­нав­ся, що во­на скiн­чи­ла­ся на нi­чiм. Роз­ва­лив­ши Мак­си­мо­ву ха­ту, лю­ди не­мов са­мi се­бе зля­ка­ли­ся i роз­ле­тi­ли­ся кож­дий в свiй бiк. Жи­ди, та­кож пе­ре­по­ло­ше­нi, не по­ка­зу­ва­ли­ся зо своїх нор, - аж десь над ве­чо­ром де­якi смi­лi­шi по­ви­ла­зи­ли, по­ча­ли роз­зи­ра­ти­ся… До Мак­си­мо­вої ха­ти - а там щось пи­щить. Роз­ри­ва­ють зва­ли­ща, ви­дять: три жи­ди не­жи­вi, а п'ять по­ка­лi­че­них. Про­па­ло. З'їзди­ла, прав­да, ко­мi­сiя, по­за­би­ра­ли бу­ли кiлькох до ареш­ту от так наз­до­гад, та й по­ви­пус­ка­ли швид­ко на во­лю.

А Мар­та ли­ши­ла­ся у ме­не. Чес­нi бо­рис­лав­цi ма­ли, вид­ко ся, ба­га­то сво­го дi­ла i не втру­ча­ли­ся до бiд­ної си­ро­ти. Лиш ча­сом де­якi жiн­ки при­но­си­ли їй се та те їсти, вип­ра­ли ру­бат­ку, об­ла­та­ли, та й тiлько все­го, їй бу­ло то­дi два­над­цять лiт. Не аби лад­на або­що, але ро­зум­на бу­ла ди­ти­на, а щи­ра та­ка, як своя ду­ша. Зра­зу пла­ка­ла за вiт­цем, ну, але вiд­так са­ма ви­дить, що ро­би­ти? При­вик­ла. I так вам при­вя­за­ла­ся до ме­не, як до рiд­но­го вiт­ця.

А я та­кож, не­ма що ка­за­ти, пант­ру­вав єї, як ока в го­ло­вi, та­ка ми ста­ла до­ро­га та лю­ба. Дру­гi рiп­ни­ки не рлз, бу­ва­ло, смi­ються з ме­не, пи­та­ють, ко­ли бу­де ве­сiл­ля або, мо­же, хрес­ти­ни впе­ред бу­дуть, але я на то бай­ду­же. Го­во­рiть со­бi, го­во­рiть!

Росла то­та дi­воч­ка в ме­не, хо­вай бо­же, ти­хо та лад­но. Хоть то я що - рiп­ник, дав­нiй пас­тух гро­мадський, але, зна­єте, заз­нав чо­ло­вiк ли­ха на своїм вi­цi. А ли­хо - ве­ли­ка шко­ла. То й га­даю со­бi:

"Чень-то хоть їй бог де­як лiп­ше по­щас­тить". Ша­ну­вав я її - нi ро­бо­ти тяж­кої, нi сло­ва по­га­но­го… Ши­ти нав­чи­ла­ся, не знаю, де i ко­ли, так лад­но, що чу­до. Усе, бу­ва­ло, ба­би не­суть до неї, - ну цi­ли­ми дня­ми си­дить у ха­тi, ро­бить. Та й що то, до все­го во­на, до вся­кої ро­бо­ти. I по­бе­сi­ду­ва­ти, i по­жар­ту­ва­ти, i по­ра­ди­ти ро­зум­но - до все­го…

Пiзнався з нею оден па­ру­бок, туй-та­ки бо­рис­лавський, та­кож та­кий си­ро­та не­щас­ли­вий, як i во­на. Рiп­ник, за­рiб­ник, Iван Пiв­то­рак звав­ся, - та ти, Анд­ру­сю, знав йо­го доб­ре… За­чав хо­ди­ти. Вид­жу я, що дiв­чи­на до нього лип­не, роз­пи­тую, роз­вi­дую про Йва­на, го­во­рять: "Що ж, бiд­ний, ну, але хло­пець чес­ний, ро­бу­чий, ро­зум­ний". Якось раз так при не­дi­лi прий­шов вiн до нас, га­дав, що Мар­та до­ма, а Мар­ти не бу­ло, десь вий­шла. Хо­че вiн геть iти, а я кли­чу, що-дi пос­тiй, Iва­не, щось ти маю ка­за­ти. Став вiн, за­па­лiв тро­ха, да­лi сiв на ла­ву.

- Ну, що там та­ко­го? Ка­жiть! - по­вi­дає. Я по­си­дiв тро­ха, - мов­чу i по­зи­ра­юся на нєго. Не знає чо­ло­вiк, як би то за­ча­ти, що­би нi­би­то i прос­то з мос­та, iщо­би де­чим не вра­зи­ти хлоп­ця.

- А як ти, - ка­жу, - Iва­не, га­даєш? Мар­та от на­ша - нi­чо­го дiв­чи­на?

- А вам що до то­го, як я га­даю? - вiд­рi­зав вiн, а сам ще дуж­че па­лiє.

"Ов, - га­даю со­бi я, - з то­бою тре­ба ост­ро дер­жа­ти­ся, ко­ли ти так рi­жеш".

- Ну, - ка­жу, - ба­га­то ме­нi до то­го не є, але вид­жу, що то­бi щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вiт­ця не­ма, а я те­пер для неї i отець, i опi­кун, i сват, i брат. Ро­зу­мiєш? Як ско­ро би-м iго­ба­чив щось, знаєш, не теє… то вва­жай, що я за чо­ло­вiк! Зо мною жарту не­ма.

Iван аж зат­рем­тiв на то­ту бе­сi­ду.

- А най же вас, - ка­же, - бог має! Десь та­кож щось - гро­зи­ти, а не зна­ти, по­що i за що. А вам хто наб­ре­хав, що я щось зло­го га­даю? Не бiй­те­ся, Ма­тiю, - ка­же вiд­так по­важ­ли­во, - я хоть мо­ло­дий, а знаю пот­ро­ха, як що по­вин­но бу­ти. Ми ни­нi з Мар­тою ма­ли умо­ви­ти­ся, як i що ро­би­ти, а то­дi вже й до вас, як до опi­ку­на, уда­ти­ся по по­ра­ду i бла­гос­ло­венст­во.

- Ну, вва­жай же ми! - про­мо­вив я, але сам почув, що щось ми так гий за­па­мо­ро­чи­ло­ся в го­ло­вi, i сльози бриз­ну­ли з очей… Ет, ду­рень чо­ло­вiк, та й по всьому!..

Ну, нi­чо. Зро­би­ли ми умо­ву - пiб­ра­ли­ся во­ни. У Iва­на по ба­тько­вi яки­мось чу­дом ли­шив­ся от­сей кус­ник грун­ту. До­сить то­го, що вiн та­ки тої вес­ни вис­та­вив, - уже то нi­би ми оба, - то­ту ось ха­ту, та й ту й обоє за­ча­ли жи­ти. Прав­да, го­с­по­дарст­ва ту нi­яко­го не мож бу­ло за­во­ди­ти на тiй го­ло­те­чi, але Мар­та зра­зу за­роб­ля­ла по-давньому то шит­тям, то пря­ден­ням, а да­лi, як то­го по­ча­ло не ста­ва­ти, то му­си­ла й во­на, бiд­на, йти на ро­бо­ту до вос­ку. Що бу­ло дi­яти?.. Я вiд­дi­лив­ся вiд них, жив осiб­но, а ко­ли тiлько що мiг, то до­но­сив їм, - зви­чай­не, чо­ло­вiк уже при­вик, зжив­ся…

Аж от якось так в па­ру мi­ся­цiв зди­бає ме­не Iван та й ка­же:

- А знаєте, - ка­же, - Ма­тiю, яка у нас з Мар­тою ра­да ста­ла? Я цi­ка­вий, що ви на то ска­же­те?

- Ну, яка ра­да? - ка­жу. - Го­во­ри, яка?

- А та­ка. Ми хо­че­мо вiд­те­пер за­ча­ти де­що скла­да­ти на­бiк iз за­роб­ле­них гро­шей. Знаєте, лi­то йде, чень тро­ха лiп­ше бу­дуть пла­ти­ти. То ми так ура­ди­ли, що ко­би де­що тро­ха приск­ла­да­ти гро­шей, уже хоть би чо­ло­вiк i тiс­нi­ше за той час жив, гий той ка­же, хоть би ре­мiнь на ве­ли­ко­пiст­ну пряж­ку пiд­тяг­нув, але чень би то мож бу­ло… А зна­ете, в Тус­та­но­ви­чах оден там про­дав би ку­сень грун­ту з ха­тою, - я вже го­во­рив з ним. "Про­дам", - ка­же. Тре да­ти 250 ри­н­сь­ких. Грунт гар­ний, да­ло би ся ви­тор­гу­ва­ти на 200. А я би свою оде псю бу­ду з тим клап­ти­ком зем­лi про­дав, - мо­же би, бу­ло хоть 50 ринських. Чи як ви га­даєте?

- Та що, - ка­жу я, - як так, то й так. Дай вам бо­же щас­тя! Пе­в­но, що не зле би бу­ло вам вир­ва­ти­ся з тої прок­ля­тої ями.

- Ба, - ка­же Iван, - не на тiм ко­пець. Ме­нi здаєся, що нам двоїм до осе­нi тяж­ко бу­де наск­ла­да­ти двiс­та ринських, - на то би тро зо два ро­ки. А як­би троє, як га­даєте, мо­же би, бо­р­ше?

Я ви­ди­вив­ся на нєго.

- Ну, - ка­же вiн, - що ж ви так ди­ви­те­ся на ме­не? Ту прос­та рiч: прис­таньте й ви до нас. Пе­рей­дiть до на­шої ха­ти жи­ти, не бу­де­те пот­ре­бу­ва­ти пла­ти­ти ок­ре­мо ко­мiр­не, та й їда нас мен­ше ви­не­се. Бу­де­мо ро­би­ти ра­зом, чень зло­жи­мо хоть що-то.

Виджу я, що хло­пець ро­зум­но го­во­рить, а ту ще чо­ло­вi­ка й са­мо­го знес­ла охо­та ви­до­бу­ти­ся а тої за­пад­нi, а ще бi­ль­ше - їм до­по­мог­ти, чим си­ла. Прис­тав я на то­ту ра­ду.

Зачали ми ро­би­ти. Доб­ре нам iде, тi­ши­мо­ся, що ось-ось пе­рей­де­мо жи­ти на своє. Iван зви­вав­ся так, як той пис­кiр, сю­ди й ту­ди, - рад би пта­хом ви­ле­тi­ти з Бо­рис­ла­ва. Ро­бо­та то­го ро­ку бу­ла доб­ра, - у нас гро­шей приз­би­ра­ло­ся лад­них: i на грунт би ста­ло, i ще де­що ли­ши­ло­ся би на роз­гос­по­да­рю­ван­ня. "Гос­по­ди! - го­во­рить, бу­ва­ло, Iван ве­че­ра­ми. - Ко­би-то вже раз!" Але не зна­ти, чи бог не су­див му, бiд­но­му, дiж­да­ти­ся ви­хо­ду, чи ли­хi лю­ди не да­ли!..

Дурницю ми од­ну зро­би­ли. Ро­би­ли ми ра­зом i не бра­ли гро­шей вiд жи­да. "Йай, - ка­же­мо, - у нього ле­жать, в єго ка­сi без­печ­нi­ше, нiж у нас за па­зу­хов, а в книж­цi як­раз за­пи­са­но на нас, то й сам чорт вiд­там не ви­ку­сить". Так ми й зро­би­ли - бра­ли лиш ча­сом по кiлька шус­ток, що­би яко-та­ко про­ди­ха­ти.

Минуло так лi­то, ба й осiнь, ба й зи­ма, - нас­та­ли свя­та. По свя­тах ма­ли ми за­би­ра­ти­ся геть з Бо­рис­ла­ва. В цвiт­ну не­дi­лю пi­шов Iван до Тус­та­но­вич, що­би до­вер­ши­ти зго­ду, - та­ки на дру­гий день мав да­ти там­то­му чо­ло­вi­ко­вi зав­да­ток, а як пе­рей­де­мо вже до Тус­та­но­вич, то мав да­ти му ре­ш­ту гро­шей. Пi­шов мiй Iван. Змер­каєся - не­ма Iва­на. "Ну, нi­чо, - га­даємо со­бi, - мо­же, там де на мо­го­ри­чi або­що". Але Мар­та якась нес­по­кiй­на весь день хо­дить, ну­дить, са­ма не знає чо­го. Нiч ми­ну­ла - не­ма Iва­на. На ро­бо­ту при­хо­ди­мо - вiн не при­хо­дить. Нас­тав­ник Морт­ко пи­тав­ся ме­не, де вiн. Я му роз­по­вiв усе, а той ще крик­нув:

- От, десь, дра­бу­га, впив­ся та й спить, а на ро­бо­ту не йде!

Гадкую я сю­ди й ту­ди, - де би Iван був? Ве­чо­ром по ро­бо­тi при­ход­жу до ха­ти - не­ма. Га­даю со­бi:

"Пiду по шин­ках, по­шу­каю, по­роз­пи­тую". За­ход­жу до го­лов­но­го шин­ку, - там пов­но рiп­ни­кiв, - зазд­рiв я ме­жи ни­ми й Морт­ка, але кот­рi са­ме бу­ли зна­комі рiп­ни­ки, то­го не тям­лю. Якiсь шти­ри нез­на­ко­мi, вже нi­би п'янi, сто­ять на­се­ред ха­ти i спi­ва­ють: оден свя­то­ве­чiрньої, дру­гий страс­тi, тре­тiй пiдс­коцької, а чет­вер­тий дум­ки, ще й ме­не пи­та­ю­ть­ся, чи гар­но па­сує ра­зом?

- Iдiть со­бi до чор­та! - крик­нув я на них. - Там бу­де­те аку­рат па­су­ва­ти!

Вони до ме­не. Вче­пи­ли­ся, той за ру­ку, той за по­лу, кли­чуть го­рiв­ки. Спе­ре­сер­дя лиг­нув я душ­ком ква­тир­ку. Во­ни в ре­гiт, дру­гу кли­чуть. Анi су­ди бо­же вiд них вiд­пе­ка­ти­ся. А ту ба­чу, що Морт­ко усе пiд­мор­гує на них, дiс­то­дi­то: не ви­пус­кай­те з рук! Ви­пив я дру­гу ква­тир­ку. За­шу­мi­ло в го­ло­вi, ха­та з людьми хо­до­ром за­хо­ди­ла. Тям­лю ще, що ввiй­шли якiсь два зна­ко­мi рiп­ни­ки, що-м з ни­ми вi­тав­ся i час­ту­вав­ся, - але кiлько вже на­му­чив свою дур­ну ста­ру го­ло­ву, а не мо­жу при­га­да­ти со­бi й до­сi, хто то та­кий був.

- А що ж то­бi то­то так до­ко­неч­но тре­ба зна­ти? - пе­ре­бив йо­го опо­вi­дан­ня Анд­русь.

- Ах, чи до­ко­неч­но! Ме­нi так, дур­но­му, здаєся, що я че­рез то­то й спра­ву прог­рав!

- Що? Че­рез то­то? А то яким свi­том?

- Ба, пос­лу­хай ли­шень! Я аж те­пер, по нев­ча­сi, як за­чав при­га­ду­ва­ти со­бi все до кри­хi­точ­ки, що i як то­дi бу­ло, аж те­пер на­га­дав со­бi, що бу­ли якiсь два зна­ко­мi, лиш не зна­ти кот­рi. Ко­би дiз­на­ти­ся, бу­ли би за­раз свiд­ки.

- Свiдки? На­що? До чо­го?

- Послухай ли­шень! П'ю я, в шин­ку га­мiр, а ту в ван­ки­рi обiч хтось злу­по­тiв склян­кою, - мiй Морт­ко тiлько миг, по­бiг до ван­ки­ра. Чую: там го­во­рять - Морт­ко по­ти­хо, а хтось дру­гий го­лос­но. Що за не­во­ля! Який­сь знаємий го­лос, так як Iва­нiв! Зна­ти, що п'яний, язи­ком пу­тає, але го­лос єго. Я пруд­нув­ся до две­рей ван­ки­ра i не­хо­тя­чи пот­ру­тив од­но­го з тих, що ме­не час­ту­ва­ли. Той грим­нув со­бою до зем­лi. Дру­гi прис­ко­чи­ли до ме­не.

- Гов, сва­ту, гов! - ре­вуть, - Що бо ти лю­дей тру­чаєш та роз­мi­туєш? Га?

- Та я не­хо­тя­чи!

- Еге, не­хо­тя­чи! - ри­пить один, - Знаємо ми та­ких!

В тiй хви­лi ство­ри­ли­ся две­рi ван­ки­ра i в две­рях по­ка­зав­ся, - при­сяг би-м ни­нi, що по­ка­зав­ся мiй Iван, дер­жа­чи­ся за од­вi­рок. За ним сто­яв Морт­ко i дер­жав го за пле­чi. Я знов пруд­нув­ся до нєго.

Але в тiй хви­лi вiн щез, две­рi за­пер­ли­ся, а один рiп­ник пiр­вав ме­не за гру­ди.

- Ану, я те­бе, сва­ту, не­хо­тя­чи ме­жи очi заїду, - крик­нув вiн i як за­цi­дить ме­не ме­жи очi, аж ме­нi сто ти­сяч свi­чок в очах за­ярi­ло­ся i все в го­ло­вi пе­ре­мi­ша­ло­ся. Тям­лю ще тi­ль­ко, що-м од­но­му вче­пив­ся в во­лос­ся i що дру­гi обс­ко­чи­ли ме­не, мов ка­ти, i зби­ли пiд но­ги. Оче­вид­на рiч, що во­ни бу­ли пiд­мов­ле­нi, бо я їх анi не знав, не ви­дав, анi не зро­бив їм нi­чо­го. Що ста­ло­ся да­лi зо мною, де дiв­ся Iван, де дi­ли­ся то­тi два зна­ко­мi рiп­ни­ки - не тям­лю нi­чо­го. Все затьма­ри­ло­ся в моїй го­ло­вi.

Я про­ки­нув­ся в ха­тi, на пос­те­лi. Мар­та ко­ло ме­не си­дить i пла­че.

- А що, де Йван? - се бу­ло моє пер­ше пи­тан­ня.

- Нема.

- Але чень же був до­ма?

- Не був.

Дивлюся я, во­на та­ка змар­нi­ла, стур­бо­ва­на, що тiлько снасть єї. Що за не­щас­тя?

- Але ж я, - ка­жу, - вчо­ра ве­чiр ви­дiв єго. Во­на всмiх­ну­ла­ся крiзь сльози i по­хи­та­ла го­ло­вою.

- Нi, - ка­же, - ви вчо­ра ве­чiр нi­як не мог­ли йо­го ви­дiти. Ви вчо­ра ве­чiр ле­жа­ли ось ту без пам'ятi.

- А що ж, то ни­нi не вiв­то­рок? - спи­тав я.

- Нi, ни­нi вже п'ятни­ця. Ви вiд по­не­дiл­ка но­чi ле­жи­те осьде як мертвий, у го­ряч­цi та ман­ко­лiї.

- А Iва­на не бу­ло вiд­то­дi?

- Не бу­ло. Вже ку­ди я не хо­ди­ла, ко­го не роз­пи­ту­ва­ла, - нi­х­то не знає, де вiн i що з ним.

- Але ж я го в по­не­дi­лок ви­дiв у шин­ку. Мар­та нi­чо на то, тiлько здвиг­ну­ла пле­чи­ма i зап­ла­ка­ла. Пев­но, бiд­на, по­ду­ма­ла со­бi, що се ме­нi так з пе­ре­пою при­ви­дi­ло­ся.

- Але ж аби-м так свiт бо­жий ви­дiв, як-єм йо­го я ви­дiв дос­тот­ку своїми очи­ма!

- Ба, та-бо як­би вiн був то­дi в Бо­рис­ла­вi, то був би прий­шов до­до­му, - ска­за­ла Мар­та.

- От тож-то й ме­нi див­но. А в Тус­та­но­ви­чах був, не зна­єш?

- Був. Я ту роз­пи­ту­ва­ла тус­та­нiвських па­руб­кiв. Був, ка­жуть, зго­див по­ле з ха­тою i ве­чо­ром за­ба­вив­ся на мо­го­ри­чi геть по­за пiв­нiч. Там-та­ки й но­чу­вав, а в по­не­дi­лок пi­шов пе­ред по­луд­нем, що­би в Бо­рис­ла­вi взя­ти вiд жи­да гро­шi. Тiлько всего я мог­ла дiз­на­ти­ся.

Менi не­мов­би клин у го­ло­ву вбив. Хоть який я був ос­лаб­ле­ний i зби­тий на всiм тi­лi, тре­ба бу­ло вста­ва­ти, ру­ша­ти­ся, роз­вi­ду­ва­ти. Але що з то­го?..

- А як, - пи­таю Мар­ти, - не знаєш, чи дав зав­да­ток на грунт в Тус­та­но­ви­чах?

- Не знаю.

- Га, то тре­ба пi­ти до жи­да, спи­та­ти­ся, чи вi­доб­рав вiн вi­д­там гро­шi. I так ни­нi вип­ла­та. Ко­ли вiн узяв гро­шi, то, мо­же, пi­шов з ни­ми на­зад до Тус­та­но­вич або до Дро­го­би­ча.

Пiшли ми обоє до кан­це­ля­рiї Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, - ми в нєго ро­би­ли. Пи­таємо­ся. Той до книж­ки… "Взяв ваш Iван Пiв­то­рак гро­шi". - "Ко­ли?" - "В по­не­дi­лок ве­чо­ром". От то­бi й на! По­лiз я до Тус­та­но­вич, пи­таю: зав­дат­ку не дав, вiд по­не­дiл­ка не був, хоть обi­цяв, що прий­де най­да­лi в вiв­то­рок з по­луд­ня. Ди­ву­юся, що та­ко­го? Чи зго­да зiр­ва­на, чи що? Я роз­по­вi­даю, що гро­шi вiд жи­да взя­тi i що не­ма нi гро­шей, нi Iва­на. Нiх­то нi о чiм не знає.

Iду я до Дро­го­би­ча, пи­таю де в яких зна­ко­мих: нiх­то не ви­дав Iва­на. Про­пав не­бо­рак. Анi слi­ду не­ма. Пи­таю Морт­ка, де вiн по­дiв­ся з шин­ку i що там ро­бив. "Нi, - ка­же, - неп­ра­в­да то­му, я й на очi не ви­дав Iва­на. Ти, - ка­же, - п'яний був, се­ред бiй­ки то­бi рiд­на ба­бу­ня при­ви­дi­ла­ся, а то­бi зда­ва­ло­ся, що то був Iван". По­чи­наю роз­вi­ду­ва­ти, хто то­дi ще був в шин­ку, що то за якiсь бу­ли, що ме­не би­ля, - ага, не­мов чорт зли­зав уся­кий слiд! На тiм i ста­ло.

Ну, вже вам то­го не тре й ка­за­ти, який у нас ве­лик­день був. Що там бiд­на Мар­та нап­ла­ка­ла­ся, - гос­по­ди! Вся на­дiя про­па­ла. Ми­нув мi­сяць, дру­гий, - про Iва­на анi вiст­ки, анi чут­ки. Да­лi чуємо, де­кот­рi рiп­ни­ки пос­мiш­ко­ву­ються, жар­ту­ють: "Ро­зум­ний хло­пець, той Пiв­то­рак: гро­шi заб­рав, ба­бу ли­шив, а сам в свiт за очi!" Зра­зу го­во­ри­ли то­то на жарт, а да­лi де­кот­рi по­ча­ли й на­пев­не го­во­ри­ти Знов я роз­пи­тую: хто чув? хто ви­дiв? Не зна­ти. Той ка­же: "Ни­ко­ла ви­дiв"; Ни­ко­ла ка­же: "Проць ни ка­зав"; Проць ка­же: "Се­мен вiд­кись чув"; Се­мен не при­га­дує со­бi, вiд­ки чув, але здає му ся, що вiд Морт­ка-нас­тав­ни­ка. А Морт­ко всьому пе­ре­чить i кож­до­му в очi плює.

Аж десь по двох ро­ках, он то­рiк вес­ною, - ви­до­бу­то з од­ної ста­рої ями кос­тi. Пiз­на­ли ми по перс­те­нi на пальцi та по ре­ме­нi, що то був Iван. Ре­мiнь був по­рож­нiй, оче­вид­но, но­жом роз­рi­за­ний. Заст­ряг­ла мп тог­ди в го­ло­ву гад­ка, - i до­сi мя не по­мi­тує. По­га­на гад­ка, ду­же грiш­на, ко­ли несп­ра­вед­ли­ва. Зу­ва­жив­ши все, я ска­зав сам со­бi: "То нiх­то, як тiлько оден Морт­ко на­пе­ред пiд­поїв Iва­на, пiд­мо­вив яки­хось, що­би ме­не до­ве­ли до без­пам'ятi i на­би­ли, а вiд­так об­ра­бу­вав йо­го, бiд­но­го, i вки­нув в яму". По­чав я знов роз­пи­ту­ва­ти сю­ди й ту­ди, а як щось за два днi з'їха­ла ко­мi­сiя об­зи­ра­ти кос­тi, пi­шов я i по­чав ка­за­ти все, як на спо­вi­дi. Па­ни слу­ха­ли-слу­ха­ли, за­пи­са­ли все в про­то­кул, кли­ка­ли сего й то­го; Морт­ка, Iва­ни­ху, шин­ка­ря, знов спи­су­ва­ли про­то­ку­ли, а да­лi взя­ли та й ареш­ту­ва­ли… ме­не. Я не знав, що зо мною хо­тять ро­би­ти, по­що ме­не тяг­нуть до Дро­го­би­ча, але га­даю со­бi: "Що ж, мо­же, так i тре­ба". Тi­шу­ся, дур­ний, сво­єю бi­дою. Пот­ри­ма­ли ме­не щось з мi­сяць, прик­ли­ка­ли щось два ра­зи на про­то­кул, а да­лi ви­пус­ти­ли. Вер­таю сю­ди: що чу­ва­ти? Нi­чо. Кли­ка­ли ще раз Морт­ка, Iва­ни­ху, тус­та­нiвських щось троє. Ка­жуть, що вiд­да­ли все до Сам­бо­ра, до ви­сi­ло­го су­ду. Ну, i вже той суд тяг­не­ся бiльше ро­ку, а ще му кiн­ця не­ма. Що я за той час на­товк со­бою по всi­ля­ких па­нах! У Сам­бо­рi був щось два ра­зи, а в Дро­го­би­чi кi­лько!.. Ад­во­ка­то­вi щось зо п'ятнай­цять ринських дав. "Та що, - ка­же, - не­бо­же, мож­ли­ва рiч, що той зло­дiй Морт­ко спря­тав Iва­на, а гро­шi сам узяв. Але в су­дi тре­ба до­ка­за­ти док­лад­но, а все­го то­го, що ти ту ка­жеш, iще не до­сить. Ну, але, - ка­же, - тре­ба трi­бу­ва­ти. Як там який ро­зум­ний суд­дя возьме то­ту спра­ву в ру­ки, то, мо­же, ще де­чо­го бiльше до­шу­кав­ся, нiж ти знаєш". Ну, вид­но, не до­шу­кав­ся! Який­сь той сам­борський суд­дя ви­дав­ся ме­нi та­кий не­пот­рiб­ний та не­по­рад­ний, що а! Пи­тає щось п'яте че­рез де­ся­те, - вид­но, що не знає, з яко­го кiн­ця до то­го взя­ти­ся, а втiм, хто го там знає, мо­же, й умiв, та не хо­че!..

А ту в Бо­рис­ла­вi при­тих­ло все, мов горш­ком прик­рив. Мо­рт­ко зра­зу, оче­вид­но, був страш­но пе­ре­пуд­же­ний, хо­див блi­дий як смерть, а до ме­не й не ту­рав­ся. Аж опiс­ля вже ос­мi­лив­ся, по­чав смi­яти­ся i доїда­ти ме­нi так, що я да­лi му­сив по­ки­ну­ти Гольдкре­ме­ро­вi ями i пе­ре­нес­ти­ся от ту, до Гам­мерш­ля­га. Хоть то, ро­зу­мiєся, оба вов­чi гор­ла!.. Та й так Морт­ко й вий­шов чис­то. За ним, ба­чи­те, стоїть i Го­ль­д­кре­мер сам, а то ба­гач не­сос­вi­тен­ний, - де бiд­но­му рiп­ни­ко­вi суп­ро­ти нєго пра­во най­ти… А ми що! Iва­ни­ха, бiд­на, з ди­ти­ною на служ­бi, а я ту тов­чу­ся по тiм пек­лi i вже, вид­но, й до­вi­ку з нєго не вир­ву­ся. Та й не то­го ме­нi жаль! Що там я! Але то ме­не ко­ле, що от - по­гиб чо­ло­вiк, про­пав нi за ца­по­ву ду­шу, i то­му зло­дiєвi нi­чо - хо­дить со­бi i смiєся! То ме­не гри­зе, що для бiд­но­го ро­бiт­ни­ка не­ма прав­ди на свi­тi!

Матiй за­мовк i, важ­ко зiтх­нув­ши, по­хи­лив го­ло­ву. Анд­русь i Бе­недьо та­кож мов­ча­ли, при­дав­ле­нi тем прос­тим, а так без­мiр­но важ­ким опо­вi­дан­ням.

- А знаєш ти, поб­ра­ти­ме Ма­тiю, що я то­бi ска­жу? - ска­зав пе­ре­го­дя Анд­русь яки­мось, не­мов гнiв­ним, зру­ше­ним го­ло­сом.

- Та що та­ко­го?

- Що ти ду­рень ве­ли­кий, от що! Ма­тiй i Бе­недьо ви­ди­ви­ли­ся на нього.

- Чому ж ти се­го до­сi ме­нi не го­во­рив?

- Чому не го­во­рив? - пов­то­рив не­охiт­но Ма­тiй. - А по­що бу­ло го­во­ри­ти?

- Тьфу, до сто чор­тiв на та­кий ро­зум! - розг­нi­вав­ся Анд­русь. - Про­ва­дить про­цес з жи­дом, - про­цес той, як­би був ви­г­ра­ний, мiг би по­да­ти ве­ли­ку за­охо­ту для бiд­них рiп­ни­кiв, мiг би їм по­ка­за­ти, що не мож ро­бу­чо­го чо­ло­вi­ка без­кар­но крив­ди­ти, - до виг­ран­ня то­го про­це­су пот­ре­бує свiд­кiв, а вiн мов­чить ти­хо, не го­ло­ситься, а тiлько тиш­ком со­бi в ку­тi в ку­лак тру­бить, - ну, ска­жи ме­нi, доб­рий се ро­зум?..

Матiй за­ду­мав­ся i за­су­му­вав.

- Гай-гай, двох свiд­кiв! - ска­зав вiн. - Я ж то­бi, Анд­ру­сю, ка­жу, що аж те­пер на­га­дав со­бi за тих двох свiд­кiв, аж те­пер, по нев­ча­сi. Бо раз, - хто те­пер ви­най­де тих свiд­кiв…

- Я ви­най­ду! - пе­рер­вав гнiв­но Анд­русь.

- Ти? - скрик­ну­ли Ма­тiй i Бе­недьо.

- Так, я! Бо я ж то сам iз ста­рим Ста­сю­рою ба­чив те­бе то­дi в шин­ку.

- Ти? I Ста­сю­ра? То ви бу­ли? - скрик­нув Ма­тiй.

- Так, ми бу­ли.

- I ба­чи­ли Iва­на?

- Як же ж би не ба­чи­ли - ба­чи­ли.

- I п'яно­го?

- П'яного.

- З Морт­ком?

- З Морт­ком. Як за­ча­ла­ся з то­бою бiй­ка, ми оба ки­ну­лись бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти, але ста­ро­го Ста­сю­ру оден грим­нув так, що той ум­лiв. Нi­ко­ли ме­нi бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти - я взяв ста­ро­го i за­нiс до ван­ки­ра, де був Морт­ко з Iва­ном. Вiд­тер я ста­ро­го, а за той час Морт­ко все ко­ло Iва­на тан­цю­вав, усе пiд­су­вав йо­му то го­рiл­ки, то пи­ва, за­го­во­рю­вав йо­го, що­би не ба­ла­кав зо мною, а да­лi по­тяг йо­го ку­дись з со­бою. Вiд­то­дi вже я не ба­чив Iва­на. А ко­ли ми оба з Ста­сю­рою вий­шли до шин­ку, ти ле­жав уже зак­ро­вав­ле­ний, без пам'ятi на по­мос­тi. Я не мiг по­ма­га­ти нес­ти те­бе до­до­му, а тiлько про­сив яки­хось двох рiп­ни­кiв, роз­по­вiв їм, де жиєш, а сам поп­ро­ва­див Ста­сю­ру до єго ха­ти. Отеє все, що я знаю. Але чи мiг же я сам ду­хом бо­жим зна­ти, що се мо­же бу­ти важ­не для твоєї спра­ви?

- Господи бо­же! - аж скрик­нув Ма­тiй, - так се ж зна­чить, що те­пер би мож виг­ра­ти про­цес?

- Хто знає, - вiд­по­вiв Анд­русь, - але все-та­ки на­дiя бiльша. От що бу­ло би доб­ре - ви­най­ти тих, що то­дi би­ли­ся з то­бою! Ти, ка­жеш, ви­дiв, що Морт­ко їх пi­до­хо­чу­вав?

- На се при­сяг­ну­ти мо­жу!

- От бу­ла би й за­пин­ка. За­раз би мож по­тяг­ну­ти їх на сло­ва, чи Морт­ко пiд­мов­ляв їх. А як пiд­мов­ляв, то, зна­читься, в якiй цi­лi?

Лице Ма­тiя при тих ви­во­дах чим­раз бiльше про­яс­ню­ва­ло­ся. Втiм, но­ва дум­ка знов зас­му­ти­ла йо­го.

- Е, але як же ж їх вiд­най­ти, тих, що то­дi по­ча­ли зо мною бiй­ку? Я їх зов­сiм не знаю i не мiг опiс­ля нi­ко­ли пiз­на­ти.

- I я їх не знаю, та й не звер­тав на них то­дi ува­ги. Але, мо­же, Ста­сю­ра? Ме­нi здаєся, що з од­ним вiн щось го­во­рив то­дi.

- Господи бо­же, - знов би бу­ло ог­ни­во бiльше! Знов близ­ше до до­ка­зу. Та й ще хто знає, що виз­на­ли би тi рiп­ни­ки! Хо­дiм, Анд­ру­сю, хо­дiм до Ста­сю­ри!

Швидко зiб­рав­ся i обув­ся Ма­тiй, жи­во по­вер­тав­ся пiд впли­вом но­во­го проб­лис­ку на­дiї, не­мов ра­зом де­сять лiт ско­ти­ло­ся з йо­го пле­чей. Так гли­бо­ко в сер­цi то­го ста­ро­го, го­рем з дав­нiх лiт би­то­го чо­ло­вi­ка вко­рi­не­на бу­ла лю­бов до єди­но­го близько­го йо­му чо­ло­вi­ка, так га­ря­че ба­жав вiн, що­би прав­да про йо­го таємну по­ги­бель вий­шла на свiт­ло ден­не!

Бенедьо сам ос­тав­ся в ха­тi по ви­хо­дi обох поб­ра­ти­мiв. Вiн си­дiв i ду­мав. Не про­цес зай­мав йо­го в цi­лiм тiм дi­лi, - хоть, ро­зу­мiється, i про­це­со­вi вiн ба­жав доб­ро­го ви­хо­ду. Йо­го най­бiльше за­ни­ма­ло опо­вi­дан­ня Ма­тiя про бiй­ку лю­дей з жи­да­ми i про крик не­бiж­чи­ка Мак­си­ма: "Ви­же­нiть жи­дiв з Бо­рис­ла­ва!" "А що, - ду­ма­лось йо­му, - чи й справ­дi се бу­ло б доб­ре, як­би виг­на­ти жи­дiв? По­пе­ред усе­го: ку­ди їх виг­на­ти? Пi­дуть на дру­гi се­ла, i там поч­не­ся то са­мо, що ту дiєся. А под­ру­ге: са­мi не пi­дуть, а що ту на­дер­ли гро­шей, за­бе­руть з со­бою i в дру­гих мiс­цях по­вер­нуть на то са­мо, на що ту по­вер­та­ли. Нi, се не вра­тує ро­бу­чих лю­дей!"

Пiзненько вно­чi вер­нув Ма­тiй до­до­му. Вiн був ду­же змi­не­ний про­ти по­пе­реднього: ве­се­лий, го­вiр­кий. Їх на­дiї на Ста­сю­ру оп­рав­да­ли­ся. Од­но­го з тих, що за­ве­ли бу­ли в шин­ку бiй­ку з Ма­тiєм, Ста­сю­ра справ­дi знав, про­чi бу­ли з то­го са­мо­го се­ла, що й тот один, - але всi во­ни вже вiд трьох лiт не ро­би­ли в Бо­рис­ла­вi i си­дi­ли на гос­по­дарст­вi. Анд­русь Ба­са­раб i Ста­сю­ра го­то­вi бу­ли свiд­чи­ти в су­дi. Тож i рi­шив­ся Ма­тiй завт­ра-та­ки йти до Дро­го­би­ча до ад­во­ка­та i за­ра­ди­ти­ся йо­го, як i що дi­яти.

- Ну, те­пер не уй­де, чень, той зло­дю­га Морт­ко! - при­го­во­рю­вав Ма­тiй. - Те­пер ми йо­го за ру­ки й за но­ги та­ки­ми до­ка­за­ми обк­ру­ти­мо, що й сам не отя­миться! Хоть то нi­би пан бiг не ка­же ба­жа­ти дру­го­му ли­ха, але та­ко­му зло­дiєвi, ба­чу, не грiх ба­жа­ти не то ли­ха, а й уся­ко­го без­го­лов'я! З та­ким по­бож­ним ба­жан­ням Ма­тiй i зас­нув.

VIII

Звiльна, важ­кою хо­дою повз­ли од­нос­тай­нi ро­бу­чi днi в Бо­рис­ла­вi. Бе­недьо пра­цю­вав цi­ли­ми дня­ми при своїй фаб­ри­цi, ви­ти­чу­вав пла­ни бу­дин­кiв, зап­рав­ляв ро­бiт­ни­ка­ми, наг­ля­дав за вчас­ним до­во­зом цег­ли, ка­мiн­ня, вап­на i всьо­го пот­рiб­но­го, - а при всiм тiм об­хо­див­ся з ро­бiт­ни­ка­ми так по-б­ра­терськи, так щи­ро та при­яз­но, не­мов хо­тiв на кож­дiм кро­цi по­ка­за­ти їм, що вiн їм рiв­ний, їх брат i та­кий же бiд­ний ро­бiт­ник, як усi во­ни, не­мов хо­тiв пе­реп­ра­ша­ти їх за те, що оце не по своїй во­лi став над ни­ми нас­тав­ни­ком. А ве­чо­ра­ми, по ро­бо­тi, вiн не раз до пiзньої но­чi хо­див у важ­кiй за­ду­мi по бо­ло­тис­тих ули­цях Бо­рис­ла­ва, заг­ля­дав до бруд­них шин­кiв, до тiс­них хат та ко­мi­рок, де жи­ли ро­бiт­ни­ки, за­хо­див в бе­сi­ду з ста­ри­ми й мали­ми i роз­пи­ту­вав їх про їх жит­тя й бi­ду­ван­ня. Тяж­ко ста­ва­ло йо­му, ко­ли слу­хав їх опо­вiс­тей, ко­ли ди­вив­ся зблизька на нуж­ду i по­гань їх жит­тя, але ще тяж­че ста­ва­ло йо­му, ко­ли ба­чив, що кош­том тої нуж­ди i по­га­нi зба­га­че­нi жи­ди гор­до їздять в пиш­них по­во­зах, стро­яться в до­ро­гi ша­ти i бриз­ка­ють бо­ло­том на тем­ну по­хи­ле­ну тов­пу.

Звiльна, важ­кою хо­дою повз­ли днi за дня­ми, i жит­тя в Бо­рис­ла­вi для ро­бу­чих лю­дей ста­ва­ло чим­раз тяж­че i тяж­че. Зда­ле­ка i зблизька, з гiр i з до­лiв, з сiл i з мiс­то­чок день у день сот­нi лю­дей плив­ли-нап­ли­ва­ли до Бо­рис­ла­ва, як пчо­ли до улiя. Ро­бо­ти! Ро­бо­ти! Якої-не­будь ро­бо­ти! Хоть би й най­тяж­чої! Хоть би й най­де­шев­шої! Щоб тiльки з го­ло­ду не зги­ну­ти! - се був за­гальний ок­лик, за­гальний сто­гiн, що хма­рою но­сив­ся по­над го­ло­ва­ми тих ти­ся­чiв ви­сох­лих, по­си­нi­лих, ви­го­лод­же­них лю­дей. Не­бо i зем­лю за­пер бог на за­лiз­нi клю­чi, - вся на­дiя му­жи­кiв-хлi­бо­ро­бiв ви­го­рi­ла ра­зом з їх жи­том та вiв­сом на по­ру­дi­лих вiд спра­ги за­го­нах. Ху­до­ба гиб­ла за не­дос­та­чею па­шi. Не ос­та­ло­ся нi­чо­го, як iти на за­ро­бiт­ки, а за­ро­бiт­кiв-то як­раз i не бу­ло то­дi нi­яких в на­шiм Пiд­гiр'ї - крiм Бо­рис­ла­ва. От i по­пер­ли­ся ту­ди бiд­нi лю­ди з усiх сто­рiн, ха­па­ючи­ся за пос­лiднє, так, як той по­то­па­ючий ха­пається за сте­бе­лин­ку. Не­бо i зем­лю за­пер бог на за­лiз­нi клю­чi, а бiд­нi лю­ди ду­ма­ли, що бо­риславськi ба­га­чi бу­дуть ми­лос­ти­вi­шi вiд бо­га i от­во­рять їм бра­ми сво­їх ба­гатств!..

А бо­рис­лавськi ба­га­чi тiльки то­го й ба­жа­ли! Во­ни вiд­дав­на по­тi­ша­ли­ся на­дiєю, що аж по­ряд­ний го­лод при­чи­ни­ть­ся до ве­ли­ко­го зрос­ту їх "ге­шеф­тiв". I ось во­ни не по­ми­ли­ли­ся! Де­ше­вi i по­кiр­нi ро­бiт­ни­ки рi­кою нап­ли­ва­ли до них, з сльоза­ми нап­ро­шу­ва­ли­ся на ро­бо­ту, хоть би й за яку де­ше­ву цi­ну, - i цi­па справ­дi пiш­ла чим­раз де­шев­ша. А мiж тим хлiб ста­вав чим­раз до­рож­чий, - до Бо­рис­ла­ва йо­го до­во­зи­ли ду­же ма­ло i ду­же неп­ра­вильно, i ро­бiт­ни­кам не раз i з яким-та­ким гро­шем за па­зу­хою при­хо­ди­лось млi­ти го­ло­дом. А вже ж пев­но те, що но­воп­ри­хо­дя­чим по­лiп­шен­ня бу­ло ду­же ма­ле, а тим, що жи­ли раз у раз в Бо­рис­ла­вi, по­гiр­ша­ло ду­же знач­но. Що­тиж­ня жи­ди-влас­тив­цi ври­ва­ли їм пла­ту, а суп­ро­тив­них за­цитьку­ва­ли згiрдн­нми, нас­мiш­ли­ви­ми сло­ва­ми: "Не хо­чеш тiлько бра­ти, то йди со­бi та зди­хай з го­ло­ду, - тут на твоє мiс­це де­сять аж нап­ро­шу­є­ть­ся, та й ще за мен­шу цi­ну!"

Оце все пе­ре­ду­му­вав Бе­недьо не раз i не два ра­зи на сво­їх про­хо­дах по Бо­рис­ла­вi. "А що, - ду­ма­лось йо­му, - як­би всi тi ти­ся­чi лю­дей та змо­ви­ли­ся ра­зом: не бу­дем ро­би­ти, по­ки нам пла­ту не при­бiльшать? Ад­же, чей, жи­ди не ви­тер­пi­ли би дов­го: у ко­го конт­рак­ти на пев­ний час, у ко­го векс­лi, що не бу­дуть спла­че­нi без про­да­жi наф­ти й вос­ку, - му­си­ли би по­да­ти­ся!" Дум­ка йо­го, розд­раз­не­на всi­ма без­ко­неч­ни­ми об­ра­за­ми бо­рис­лавської нуж­ди, цiп­ко вхо­пи­ла­ся за се­сю сте­бе­лин­ку i не по­пус­ка­ла­ся її. Але чим док­лад­нi­ше вiн роз­би­рав сей спо­сiб ря­тун­ку, тим бiльше труд­нос­тей, ба й не­по­бо­ри­мих пе­ре­пон вiн до­ба­чав в нiм. Як до­вес­ти до та­кої змо­ви i єднос­тi всю то­ту ве­ли­чез­ну гро­ма­ду, в кот­рiй кож­дий дбає тiльки за се­бе, жу­риться тiльки тим, як би з го­ло­ду не вмер­ти? А хоть би се й уда­ло­ся, то знов пев­на рiч i те, що ба­га­чi вiд­ра­зу не по­да­дуться, що тре­ба би не тiль­ки гро­зи­ти, але й спов­ни­ти грiзьбу, - по­ки­ну­ти вся­ку ро­бо­ту. А чи то­дi ба­га­чi не спро­ва­дять со­бi з дру­гих сiл дру­гих ро­бiт­ни­кiв i та­ким спо­со­бом не знi­ве­чать цi­лий труд? А хоть би й уда­ло­ся не до­пус­ти­ти до то­го, то з чо­го ж бу­дуть жи­ти тi ти­ся­чi безх­лiб­них та не­за­рiб­них лю­дей тут, в Бо­рис­ла­вi, за час без­ро­бо­ти­цi? Нi, нi­ку­ди не­ма ви­хо­ду! Нi­вiд­ки не схо­дить зо­ря ря­тун­ку! - I Бе­недьо, до­хо­дя­чи до та­ких без­на­дiй­них ви­во­дiв, стис­кав п'ясту­ки, при­тис­кав їх до чо­ла i бi­гав ули­пя­ми, мов не­са­мо­ви­тий.

При всiм тiм вiн не­тер­пе­ли­во ждав най­ближ­чих схо­дин поб­ра­тимст­ва, на­дi­ючи­ся при тiй спо­сiб­нос­тi дiй­ти до якоїсь бiльшої яс­нос­тi в тiм, що тре­ба ро­би­ти в те­пе­рiш­нiй хви­лi. Вiн ча­сом в своїх про­хо­дах по Бо­рис­ла­вi стрi­чав­ся з од­ним або дру­гим iз поб­ра­ти­мiв i ба­чив, що всi во­ни якiсь при­дав­ле­нi, мов при­би­тi до зем­лi, що всiх гри­зе якась важ­ка i не­яс­на ожи­дан­ка, - i те до­да­ва­ло йо­му на­дiї, що чей же й з-по­мiж них хто прий­де на яку доб­ру дум­ку. До­ма Бе­не­дьо мов­чав. Ста­рий Ма­тiй над­то за­ня­тий був своїм про­це­сом, що­ве­чiр сти­ха шеп­тав то з Анд­ру­сем, то з Ста­сю­рою, то з дру­ги­ми яки­мись рiп­ни­ка­ми. Да­лi всi во­ни заб­ра­ли­ся до Дро­го­би­ча i не вер­та­ли кiлька день, i са­мо­та ще тяж­чим ка­ме­нем на­ляг­ла на Бе­недьову го­ло­ву. Важ­ка i нез­вич­на для нього пра­ця ду­мок ки­ну­ла йо­го мов у га­ряч­ку, ви­си­са­ла пруд­ко йо­го си­ли. Вiн по­ху­дiв i поб­лiд, тiльки дов­гоб­ра­зе йо­го ли­це ще дуж­че про­тяг­ло­ся, тiльки очi, мов два роз­жа­ре­нi уг­ли­ки, нес­по­кiй­но, га­ряч­ко­ве па­ла­ли гли­бо­ко в ям­ках. Але при всiм тiм вiн не по­ки­дав своїх ду­мок, не тра­тив вi­ри i при­хильнос­тi до тих бiд­них лю­дей, що бе­зу­час­но, хо­лод­но i без­на­дiй­но з кож­до­го за­ка­мар­ка по­зи­ра­ли на неп­ри­яз­ний свiт i ти­хо, без опо­ру, го­то­ви­ли­ся вми­ра­ти. Ба­ча­чи їх, Бе­недьо нi­чо­го не мiг ду­ма­ти, а тiльки гли­бо­ко, всiм сер­цем i всi­ми нер­ва­ми своїми по­чу­вав: тре­ба їх ря­ту­ва­ти! Але як ря­ту­ва­ти? О те як, мов о ост­ру неп­рис­туп­ну ска­лу, ла­ма­ла­ся йо­го дум­ка, роз­би­ва­ли­ся йо­го ду­хо­вi i тi­лес­нi си­ли, але вiн не тра­тив на­дiї, що то­ту труд­нiсть мож бу­де по­бо­ро­ти.

Одного ве­чо­ра Бе­недьо пiз­нi­ше, нiж зви­чай­но, вер­нув з ро­бо­ти до­до­му i зас­тав пiд ха­тою Се­ня Ба­са­ра­ба, Анд­ру­се­во­го бра­та. З зви­чай­ним ви­ра­зом не­на­ру­ши­мо­го спо­кою на чер­во­нiм, тро­хи об­резк­лiм ли­цi си­дiв вiн на призьбi пiд вiк­ном i пи­кав люльку. При­вi­та­ли­ся.

- А що, не­ма Ма­тiя?

- Нема. А Анд­русь?

- Також ще не прий­шов. Анi Ста­сю­ра.

- Видно, щось не­аби­яке роз­по­ча­ли там, у Дро­го­би­чi.

- Будем ви­дi­ти, - бовк­нув Сень i за­мовк. - Ти чув, що ста­ло­ся? - спи­тав вiн по хви­лi, вхо­дя­чи з Бе­недьом до ха­ти.

- Нi, або що та­ко­го?

- Причта.

- Яка?

- Ба, яка! Не ста­ло од­но­го жид­ка. Знаєш, то­го, що то на нє­го так наш Прий­де­во­ля жа­лу­вав­ся, то­го ка­сiєра, - тя­миш?..

- Тямлю, тям­лю! Та що з ним ста­ло­ся?

- А що ж би та­ке! Вiд кiлькох день десь по­дiв­ся, а ни­нi ви­до­бу­ли го з ями. Вже й ко­мi­сiя приїха­ла, - бу­дуть бiд­не тi­ло кра­яти, нi­би­то во­но ска­же, яким свi­том до ями дiс­та­ло­ся, ще й за реб­ро на паль за­че­пи­ло­ся!

Бенедя мо­роз прой­шов за сим опо­вi­дан­ням.

- Якраз так, як з Ма­тiєвим при­яте­лем, Iва­ном Пiв­то­ра­ком! - про­шеп­тав вiн.

- Еге, як­раз, та й не як­раз, - вiд­ка­зав Сень. - Там ­то­го жид тру­тив, а се­го…

Не до­ка­зав, але Бе­недьо не до­пи­ту­вав­ся да­лi - вiн яс­но ро­зу­мiв Се­не­вi сло­ва.

- Ну, i що ж? - спи­тав вiн по хви­лi важ­кої мов­чан­ки.

- Як то що? Но­сив вовк, по­нес­ли й вов­ка. А кiн­цi в во­дi.

- А що лю­ди на то?

- Якi лю­ди? Ко­мi­сiя? Ко­мi­сiя наїсть, нап'є, тi­ло пок­рає, по­ш­ка­ма­тує та й поїде со­бi.

- Нi, я не про ко­мi­сiю, а так, рiп­ни­ки що ка­жуть?

- Рiпники? А що ж ма­ють ка­за­ти? Пос­то­яли, по­ди­ви­ли­ся на не­бiж­чи­ка, го­ло­ва­ми по­хи­та­ли, дех­то сти­ха шеп­нув: "Зло­дiй був не­бiж­чик, бог би го по­бив!" - та й да­лi до ро­бо­ти.

- Значиться, дi­ло стра­че­не, i пра­цi шко­да! - про­цi­див крiзь зу­би Бе­недьо.

- Як? Стра­че­не? Шко­да? - за­чу­ду­ва­ний, до­пи­ту­вав Сень.

- Другим вiд то­го не лег­ше бу­де.

- Але од­ним зло­дi­якою мен­ше на свi­тi.

- Ну, не бiй­ся, на єго мiс­це завт­ра вже но­вий нас­та­не.

- Але бу­де бо­дай бо­яти­ся.

- Овва, не зна­ти чо­го! Як не вiдк­ри­ють, хто се зро­бив, то ого­ло­сять, що при­пад­ком по­ховз­ся або­що. А вiдк­ри­ють, ну, то возьмуть чо­ло­вi­ка i за­па­ку­ють, i ко­го бу­де зло­дiй бо­я­ти­ся?

Сень начу­ду­ва­ний слу­хав тої бе­сi­ди. Вiн на­дi­яв­ся, що Бе­недьо бу­де тi­ши­ти­ся, а на­то­мiсть стрi­тив за­ки­ди.

- Ба, то чо­го ж би ти жа­дав?

- Я би хо­тiв, що­би як що ро­биться, а ще й та­кий ве­ли­кий грiх на ду­шу бе­ре­ся, то що­би вже ро­бо­та бу­ла до чо­гось при­гiд­на, що­би при­нес­ла який­сь хо­сен не для од­но­го, а для всiх. А iнак­ше, то я не знаю, по­що й за­чи­на­ти.

- Еге-ге! - пок­ру­тив го­ло­вою Сень, поп­ро­щав­ся i пi­шов. Ще тяж­чi ду­ми на­сi­ли на Бе­не­дя по ви­хо­дi поб­ра­ти­ма. "Що ж, - ду­ма­лось йо­му, - мо­же, во­но й так… мо­же, й лiп­ше, що од­ним ли­хим чо­ло­вi­ком мен­ше на свi­тi?.. Але чи вiд то­го лiп­ше доб­рим лю­дям? Зов­сiм нi! Чи вiд то­го лег­ше ста­не хоть би тим са­мим рiп­ни­кам, що тi­шаться йо­го за­ги­бел­лю? I то нi. Прий­де дру­гий ка­сiєр на єго мiс­це i бу­де так са­мо або й ще дуж­че крив­ди­ти їх. От як­би так за од­ним ра­зом та всiх злих лю­дей не ста­ло… Але нi, се де-де-де!.. Що й ду­ма­ти о тiм! Рад­ше о тiм ду­ма­ти, що у нас пе­ред но­сом, що ми мо­же­мо зро­би­ти!"

Побратимство рiп­ни­кiв, до кот­ро­го так нес­по­дi­ва­но зiс­тав прий­ня­тий Бе­недьо за­раз на всту­пi в бо­рис­лавське жит­тя, жи­во за­ня­ло вiд­ра­зу йо­го мис­лi i на­да­ва­ло їм пев­ний, хоть зра­зу не ду­же яс­но ви­ти­че­ний нап­рям. Вже в пер­шiй схо­ди­нi, ко­ли так гли­бо­ко по­ра­зи­ли йо­го уяву опо­вi­дан­ня рiп­ни­кiв i їх до­ма­ган­ня вис­ту­пи­ти вже раз з яки­мось вид­ним дi­лом, - то­дi вже в мис­лi йо­го про­мелькнув об­раз та­ко­го поб­ра­тимст­ва, ве­ли­ко­го i сильно­го, кот­ре би мог­ло злу­чи­ти до­ку­пи дрiб­нi си­ли ро­бiт­ни­кiв, мог­ло би здвиг­ну­ти­ся тою спо­лу­че­ною си­лою i охо­ро­ни­ти кож­до­го кривд­же­но­го i страж­ду­щего ро­бiт­ни­ка да­ле­ко лiп­ше, нiж се мо­же зро­би­ти оди­но­кий чо­ло­вiк. Се­ред не­нас­тан­ної пра­цi ду­мок, пiд­си­чу­ва­ної що­раз но­ви­ми, страш­ни­ми, по­га­ни­ми та ха­па­ючи­ми за сер­це по­дi­ями, об­раз та­ко­го поб­ра­тимст­ва чим­раз бiльше ви­яс­ню­вав­ся i змiц­ню­вав­ся в Бе­недьовiй го­ло­вi. Йо­му зда­ва­ло­ся, що тiльки та­ким спо­лу­чен­ням своїх влас­них сил до спiльної по­мо­чi i обо­ро­ни ро­бiт­ни­ки змо­жуть на те­пер до­би­ти­ся бо­дай якої та­кої пiль­ги для се­бе. I вiн пос­та­но­вив со­бi будь-що-будь вис­ту­пи­ти з своєю гад­кою на най­ближ­чiм зiб­ран­нi поб­ра­ти­мiв i впер­ти­ся цi­лою си­лою, що­би поб­ра­тимст­во Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба спро­ва­ди­ти з не­без­печ­ної стеж­ки - не­на­вис­тi i пiмс­ти, кот­ра на те­пер, при їх ма­ло­сильнос­тi, мог­ла тiльки кож­до­му пош­ко­ди­ти, а не мог­ла нi­ко­му по­мог­ти, - а по­вер­ну­ти ува­гу i си­лу поб­ра­тимст­ва на та­ку шир­шу i спо­кiй­нi­шу, та, як ба­чи­лось Бе­недьовi, ра­зом з тим i ко­рис­нi­шу ро­бо­ту.

Схiд поб­ра­ти­мiв наз­на­че­ний був на не­дi­лю ве­чiр. В по­луднє тої не­дi­лi по­вер­ну­ли з Дро­го­би­ча Ма­тiй, Анд­русь, Ста­сю­ра i ще де­якi рiп­ни­ки. Ма­тiй був ду­же ве­се­лий, го­вiр­кий i щи­рий, але ко­ли Бе­недьо пи­тав­ся йо­го, що чу­ва­ти i що ро­би­ли так дов­го в Дро­го­би­чi, - вiн тiльки поц­мок­ту­вав i вiд­по­вi­дав:

- Усе доб­ре, не­бо­же, все доб­ре!

Ще не стем­нi­ло­ся га­разд, i Ма­тiй йно що зас­вi­тив на при­пiч­ку ка­га­нець, на­пов­не­ний зем­ним вос­ком, ко­ли до ха­ти ввiй­шли гур­мою поб­ра­ти­ми. По­пе­ре­ду всiх вшмиг­нув­ся, мов ящiр­ка, Дер­кач, мовч­ки звi­тав­ся з Ма­тiєм i Бе­недьом i по­чав по-сво­му ни­па­ти з ку­та до ку­та, за­су­ку­ва­ти ру­ки та зир­ка­ти на всi бо­ки. Да­лi пов­хо­ди­ли дру­гi: бра­ти Ба­са­ра­би, по­ну­рi i мов­чаз­ли­вi, як зви­чай­но; Ста­сю­ра ду­же щи­ро сти­с­нув Бе­не­дя за ру­ку, всi про­чi та­кож об­хо­ди­ли­ся з ним, як з рiв­ним, як зi "своїм чо­ло­вi­ком". На са­мiм пос­лiд­ку ввiй­шов Прий­де­во­ля. Йо­го мо­ло­де ли­це бу­ло якесь блi­де i мов зiс­са­не, ко­сим пог­ля­дом вiн по­зи­рав дов­ко­ла i все ми­мо­во­лi дер­жав­ся в тем­нiм ку­тi близ по­ро­га. В цi­лiм то­ва­рист­вi якось мен­ше бу­ло ру­ху, мен­ше га­мо­ру, нiж зви­чай­но. Всiх не­мов щось да­ви­ло, хоть нiх­то й не приз­на­вав­ся до то­го. Всi чу­ли, що, хо­тя чи не­хо­тя, во­ни наб­ли­жа­ються до якоїсь важ­ної по­дiї, в кот­рiй прий­деться їм вис­ту­пи­ти од­вер­то i сильно. Не­дав­нiй слу­чай з убiй­ст­вом жид­ка-ка­сi­єра був - усi по­чу­ва­ли се - пе­ред­вiс­ни­ком но­во­го зво­ро­ту в дi­ях Бо­рис­ла­ва. Але який се мав бу­ти зво­рот, що за но­вi по­дiї наб­ли­жа­ли­ся i як їм ста­ти суп­ро­ти них - сього на­шi поб­ра­ти­ми не зна­ли, хоть кож­дий на­дi­яв­ся, що чей же на спiльнiй на­ра­дi по­де­ку­ди все те про­яс­ниться. Не ди­во, от­же, що ни­нi­ш­нi схо­ди­ни за­ча­ли­ся по­ну­рою, важ­кою, ожи­да­ючою мо­в­чан­кою, що поб­ра­ти­ми зiй­шли­ся всi в пов­нiм чис­лi i ще на­вiть пе­ред зви­чай­ним ча­сом: кож­дий знав, що суп­ро­ти чим­раз тяж­чо­го жит­тя в Бо­рис­ла­вi, суп­ро­ти день у день бiльшi­ючої нуж­ди та нап­ли­ву не­за­ня­тих, шу­ка­ючих пра­цi рук му­сить щось зро­би­ти­ся, - але що i яки­ми си­ла­ми, сього нiх­то не вмiв со­бi сам ви­яс­ни­ти, i сього iмен­но ви­яс­нен­ня кож­дий ждав вiд спiльної ра­ди.

Один тiльки Анд­русь Ба­са­раб не­мов не по­чу­вав нi­чо­го надз­ви­чай­но­го. Вiн за­сiв на своїм мiс­цi ко­ло сто­ла пiд вiк­ном i оки­нув оком то­ва­рист­во.

- Ну, всi зiб­ра­нi, - ска­зав вiн, - мо­же­мо за­ча­ти своє дi­ло. Ану, Дер­ка­чу, за па­ли­ця­ми!

Деркач, пос­луш­ний i звин­ний, уже про­тис­кав­ся крiзь сто­ячих на­се­ред ха­ти поб­ра­ти­мiв, ко­ли втiм ста­рий Ста­сю­ра встав i про­сив о го­лос.

- Ну, що там та­ко­го, - ска­зав не­охiт­но Анд­русь, - го­во­ри, по­б­ра­ти­ме Ста­сю­ро, хоть, я ду­маю, все-та­ки лiп­ше би, що­би у Дер­ка­ча па­лич­ки то­тi бу­ли пiд ру­ка­ми. Не за­ва­дить за­кар­бу­ва­ти, ско­ро що цi­ка­вiй­шо­го.

- Нi, - ска­зав твер­дим го­ло­сом Ста­сю­ра, - я не бу­ду нi­чо­го та­ко­го го­во­рити, що би зда­ло­ся до кар­бо­ван­ня.

- Ну, а що ж та­ко­го? - спи­тав Анд­русь i знов зир­нув по всiх поб­ра­ти­мах. Вiн по­ба­чив, що тi си­дi­ли або сто­яли з пох­нюп­ле­ни­ми ли­ця­ми i не ди­ви­ли­ся на Ста­сю­ру, а тiльки не­мов го­то­ви­лись слу­ха­ти йо­го бе­сi­ди. Анд­русь пок­мi­тив, що во­ни змо­ви­ли­ся.

- Тото, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю, - го­во­рив смi­ли­во ста­рий рi­п­ник, - що по­ра би нам най­ти со­бi яку iн­шу, лiп­шу ро­бо­ту, анiж то­то кар­бо­ван­ня. Що ж то ми дi­ти, чи що? У поб­ра­ти­ма Дер­ка­ча цi­лi в'язан­ки по­кар­бо­ва­них па­лиць, а який з них хо­сен? Ко­му що то­то кар­бо­ван­ня по­мог­ло?

Андрусь за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на ста­ро­го. Справ­дi, в та­кий спо­сiб нiх­то ще тут не го­во­рив, i йо­му са­мо­му в го­ло­вi по­вер­ну­ло­ся пи­тан­ня:

"Та й справ­дi, до чо­го зда­ло­ся кар­бо­ван­ня?" Але по­за­як на та­ке пи­тан­ня вiн зра­зу не на­хо­див дос­та­точ­но вiд­по­вi­дi, то й рi­шив­ся сто­яти да­лi на своїм, що­би вик­ли­ка­ти бли­ж­чi об'яснен­ня.

- Кому по­мог­ло? - ска­зав вiн звiльна. - Ну, але чи для якої по­мо­чi ми се ро­би­мо? Чи ти за­був, що ми се ро­би­мо для пiмс­ти?

- Для пiмс­ти, так, так! Але як же ти ти­ми па­ли­ця­ми бу­деш мсти­ти­ся? Як мсти­ти­ся, то я га­даю, що тре­ба iн­шо­го спо­со­бу, а не тра­ти­ти дар­мо час на ди­ти­ня­чiй за­бав­цi. Як мсти­ти­ся, то тре­ба си­ли, а з тих па­лиць то­бi, пев­но, си­ли не при­рос­те.

- Так, - вiд­по­вiв Анд­русь, - але ж ми хо­тi­ли, як прий­де по­ра, зро­би­ти суд прав­ди­вий над своїми кривд­ни­ка­ми, що­би ма­ти чис­ту со­вiсть.

- Пуста на­ша ро­бо­та, - ска­зав на те Ста­сю­ра. - Чис­ту со­вiсть ми й те­пер мо­же­мо ма­ти, бо кож­дий чує аж над­то доб­ре, кiлько, i що, i як тер­пить. А що ми пiмс­ти­ти­ся, що­би за­ра­ди­ти ли­ху, тре­ба, крiм чис­тої со­вiс­тi, ще й си­ли, а у нас що за си­ла?

- Га, а вiд­ки ж нам си­ли взя­ти? - спи­тав Ана­русь.

- Треба при­пус­ка­ти бiльше лю­дей до сво­го поб­ра­тимст­ва, тре­ба гро­ма­ди­ти всiх до­ку­пи, вка­за­ти всiм од­ну цiль, - вi­дiз­вав­ся Бе­недьо.

Всi зир­ну­ли на нього якось не­до­вiр­ли­во i бо­яз­ко, тiльки один Ста­сю­ра при­так­нув ра­дiс­но:

- I я так ка­жу, i я так ка­жу!

- Але ж бiй­те­ся бо­га, поб­ра­ти­ми, чи ви по­ду­ма­ли, що з то­го вий­де? Пер­ший-лiп­ший за­во­ло­ка ви­дасть нас, прис­кар­жить в мiс­тi, i нас усiх пов'яжуть i за­са­дять до Сам­бо­ра, як роз­бiй­ни­кiв! - ска­зав Анд­русь.

Морозом пе­рей­ня­ли тi сло­ва поб­ра­ти­мiв, i всi во­ни нес­по­кiй­но i цi­ка­во по­зир­ну­ли на Бе­не­дя, мов ожи­да­ючи, що вiн на те ска­же.

- Може, то й прав­да, - ска­зав Бе­недьо, - але як прав­да, то що се зна­чить? Зна­чить, що з та­ки­ми цi­ля­ми, з яки­ми ви до­сi но­си­ли­ся, не мож по­ка­зу­ва­ти­ся ме­жи лю­дей. Що, хо­тя­чи згро­ма­ди­ти їх до­ку­пи, тре­ба їм по­ка­за­ти не са­му пiмс­ту, бо пiмс­тою нiх­то си­тий не бу­де, але тре­ба їм по­ка­за­ти якусь ко­ристь, якусь по­мiч, якесь по­лiп­шен­ня!

- Еге-ге, все вiн свою по­мiч ти­че! - вi­дiз­вав­ся вiд две­рей гру­бий го­лос Се­ня Ба­са­ра­ба за той час, ко­ли Бе­недьовi з ве­ли­ко­го зру­шен­ня не ста­ло ду­ху в гру­дях i вiн за­мовк на хви­лю. Вiн чув, що кров йо­го за­ча­ла розг­рi­ва­ти­ся, що мис­лi, кот­рi до­сi так упер­то йо­му не да­ва­ли­ся, те­пер мов чу­дом яки­мось плiїлiї i роз­ви­ва­ли­ся в йо­го го­ло­вi. Сло­ва Се­ня Ба­са­ра­ба, на­пiвг­нiв­нi, на­пiвз­гiрд­нi, бу­ли для нього тим, чим ост­ро­га для бi­жу­чо­го ко­ня.

- Так, я все про по­мiч го­во­рю i не пе­рес­та­ну го­во­ри­ти, бо ме­нi здаєся, що тiлько ми са­мi мо­же­мо со­бi по­мо­чи, а бiльше нiх­то нас не по­ра­тує. Ад­же ж анi на­шим жи­дам, анi па­нам не йде о то, що­би ро­бiт­ни­ко­вi лiп­ше жи­ло­ся. Во­ни ще як­би мог­ли, то би по­гiр­ши­ли єго жи­те, бо їм аж то­дi доб­ре, як ро­бiт­ник до пос­лiднього до­ве­де­ний, не має чо­го хо­пи­ти­ся i му­сить зда­ти­ся на їх лас­ку й не­лас­ку. То­дi во­ни при­си­лу­ють йо­го до вся­кої ро­бо­ти i зап­ла­тять, що са­мi схо­чуть, бо для нєго, го­лод­но­го та го­ло­го, не­ма ви­бо­ру! Нi, тiлько ми са­мi му­си­мо по­ма­га­ти со­бi, як не хо­че­мо до­вi­ку от так про­па­да­ти. А мсти­ти­ся - вва­жай­те са­мi, до чо­го то до­ве­де. Вiд нi­якої пiмс­ти нам лiп­ше не бу­де, хi­ба би-сьмо схо­тi­ли яку вiй­ну в цi­лiм краю зро­би­ти або­що! А так: по­ка­раєте се­го або то­го кро­во­пiй­цю, на єго мiс­це дру­гий уже дав­но на­ост­рив­ся. Та й на­вiть пост­ра­ху не бу­де на них, бо пре­цiнь бу­де­те все му­си­ли ро­би­ти по­таємно, то й нiх­то не бу­де зна­ти, хто се i за що зро­бив. А як дiз­на­ються, ну, то ще гiр­ше, бо бе­руть чо­ло­вi­ка i ки­нуть, i гний! Я га­даю, що тре­ба нам доб­ре зас­та­но­ви­ти­ся i шу­ка­ти iн­шо­го ви­хо­ду.

Знов за­мовк Бе­недьо, мов­ча­ли i всi поб­ра­ти­ми. Бе­не­дьо­вi сло­ва нев­дер­жи­мою си­лою втис­ка­ли­ся до їх пе­ре­ко­нань, але, на не­щас­тя, во­ни ва­ли­ли то, що там до­сi сто­яло: на­дiю на пiмс­ту, але на­то­мiсть не ста­ви­ли нi­чо­го но­во­го. Один тiльки Сень Ба­са­раб, си­дя­чи на по­ро­зi з люлькою в зу­бах, по­хи­ту­вав не­до­вiр­ли­во го­ло­вою, але не го­во­рив уже нi­чо­го. Сам Анд­русь, хоч, оче­вид­но, весь той но­вий обо­рот в дум­ках де­яких поб­ра­ти­мiв був, ба­чи­ло­ся, для нього ду­же неп­риємний i не­по­жа­да­ний, - а й вiн скло­нив свої по­туж­нi пле­чi i опус­тив го­ло­ву: Бе­недьовi сло­ва зас­та­ви­ли i йо­го за­ду­ма­ти­ся.

- Добре би то бу­ло, то пев­но, - ска­зав вiн вкiн­цi, - але як се зро­би­ти, як по­ма­га­ти со­бi са­мим, ко­ли у нас си­ли не­ма й на­тiлько, аби кож­дий сам со­бi по­мiг.

- Отож-то й є, що у оди­но­ко­го не­ма си­ли, а як їх збе­ре­ся ба­га­то, то й си­ла бу­де. Ти оден сот­на­ро­во­го ка­ме­ня не пi­дой­меш, а кiлька нас пi­дой­мо го як нi­чо. Ве­ли­ка рiч для рi­п­ни­ка при якiм-та­кiм за­рiб­ку да­ти на тиж­день шiст­ку склад­ки, а най збе­ре­ся сто та­ких, то вже маємо де­сять ринських тиж­не­во i мо­же­мо бо­дай в наг­лiй пот­ре­бi за­по­мо­чи кiлькох не­щас­ли­вих! Чи прав­ду я ка­жу, поб­ра­ти­ми?

- Гм, та во­но-то прав­да, ро­зу­мiв­ся, так, так! - по­чу­ло­ся з рiз­них бо­кiв, лиш там, в ку­тi, ко­ло два­рей, по­ну­ро мов­чав Прий­де­во­ля i нев­до­во­ле­но вор­ко­тiв Сень Ба­са­раб.

- Добре йо­му, мiсько­му чо­ло­вi­ко­вi, го­во­ри­ти о склад­ках! Ану, трi­буй­те, чи на весь Бо­рис­лав най­де­те де­сять та­ких, що вам схо­тять да­ва­ти тi склад­ки!

- Ну, - вiд­ка­зав на те жи­во Бе­недьо, - се вже ти поб­ра­ти­ме, так со­бi, на вi­тер го­во­риш. Ось нас ту в два­над­цять, i я ду­маю, що кож­дий з нас ра­до до то­го прис­та­не.

- Пристанемо, прис­та­не­мо! - за­гу­ли де­якi поб­ра­ти­ми.

- Тiлько тре­ба доб­ре над тим об­ра­ди­ти­ся, на що скла­дав­ся тi гро­шi i що з ни­ми ро­би­ти! - ска­зав з по­ва­гом Анд­русь.

- Ну, ро­зу­мiв­ся, так-та­ки за­раз i об­радьмо! - пiд­хо­пив Ста­сю­ра.

- Ба нi, - ска­зав Бе­недьо, - по­пе­ред усего тре­ба зна­ти, чи вза­га­лi ма­емо скла­да­ти склад­ки, чи нi. Ту, ба­чу, де­якi поб­ра­ти­ми не ра­дi то­му, хо­тi­ли би, що­би все ос­та­ло­ся так, як до­сi…

- Ти-бо та­кож кру­тиш, - пе­рер­вав йо­го мо­ву на­пiвг­нiв­ний Ма­тiй, кот­рий до­сi мовч­ки си­дiв ко­ло Анд­ру­ся, зра­зу не­мов ду­ма­ючи о яки­хось пос­то­рон­нiх ре­чах, але чим да­лi, тим цi­ка­вi­ше i уваж­нi­ше прис­лу­ху­вав­ся до всього, що го­во­ри­ло­ся в ха­тi, - ти не пи­тай, чи то ко­му приємно, чи неп­риємно слу­ха­ти. Знаєш щось доб­ро­го, i ро­зум­но­го, i для всiх хо­сен­но­го - то виїжджай з тим на пляц, го­во­ри прос­то з мос­та. Як по­ба­чи­мо, що твоя ра­да лiп­ша вiд дру­гих, то прий­ме­мо, а як твоя бу­де гiр­ша, то аж то­дi мо­жеш нас пе­реп­ра­ша­ти, що дур­ни­ця­ми час нам за­би­раєш!

По та­кiй до­сад­нiй за­охо­тi Бе­недьо за­чав го­во­ри­ти "прос­то з мос­та".

- Бо то, - за­чав вiн, - знаєте, як маємо пi­ти на склад­ки для своєї по­мо­чi, то вже тре­ба зов­сiм усе змi­ни­ти, не так, як до­сi бу­ло. Кар­бо­ван­ня вся­ке на­бiк, го­лов­ницт­во на­бiк (при тих сло­вах Бе­недьовi зда­ло­ся, що га­ряч­ко­во па­ла­ючi очi Прийде­во­лi з тем­но­го ку­та зир­ну­ли на нього i про­па­лю­ють йо­му ли­це своїм їдким, пал­ким пог­ля­дом, i вiн спо­ло­нiв­ся i по­хи­лив ли­це до­до­лу), - зов­сiм iнак­ше тре­ба го­во­ри­ти до лю­дей. Не пiмс­ту їм по­ка­зу­ва­ти, а ра­ту­нок. Ро­зу­мiєся, крив­ди i зло­дiй­ст­ва не зак­ри­ва­ти, але на­во­ди­ти лю­дей на то, що­би в'яза­ли­ся до­ку­пи, бо про­тив бо­га­чiв та си­ла­чiв оден оди­но­кий ро­бiт­ник не встоїть, а всi як збе­руться до­ку­пи, то, пев­но, бор­ше змо­жуть ус­то­яти.

- Зможуть ус­то­яти? - вi­доз­вав­ся знов не­вiр­ний Сень. - Рад би я зна­ти, як змо­жуть ус­то­яти? Чи вси­лу­ють жи­дiв, що­би бiльше за ро­бо­ту пла­ти­ли, чи що?

- А що ж, не мог­ли би вси­лу­ва­ти? - пiд­хо­пив жи­во Бе­не­дьо. - Ану, як­би так усi змо­ви­ли­ся i ска­за­ли: не пi­де­мо ро­би­ти, по­ки нам пла­та вис­ша не бу­де? Що би то­дi жи­ди зро­би­ли?

- А! А й справ­дi! От гад­ка доб­ра! - скрик­ну­ли поб­ра­ти­ми в один го­лос. На­вiть Анд­ру­се­ве ли­це тро­хи роз'ясни­ло­ся.

- А що би зро­би­ли, - вiд­по­вiв Сень, - нап­ро­ва­ди­ли би з усiх свi­тiв но­вих ро­бiт­ни­кiв, а нас би наг­на­ли.

- А як­би ми ста­ли ла­вою, i не пус­ти­ли тих но­вих, i про­си­ли їх, що­би заж­да­ли хоть до­ти, до­ки на­ша спра­ва не виг­рає? Мож би в та­кiм ра­зi по­ви­си­па­ти своїх лю­дей i по око­лич­них се­лах, що­би там ого­ло­си­ли: до та­ко­го а та­ко­го ча­су не йдiть нiх­то до Бо­рис­ла­ва, по­ки на­ша вiй­на не скiн­чи­ть­ся!

- Гурра! - зак­ри­ча­ли поб­ра­ти­ми. - То ми ра­да! Вiй­на, вiй­на з жи­да­ми i здир­ця­ми!

- Ну, i я га­даю, що та­ка вiй­на лiп­ша, нiж уся­ка дру­га, - го­во­рив да­лi Бе­недьо, - раз то­му, що то вiй­на су­по­кiй­на, бе­з­к­ров­на, а по-дру­ге, й то­му, що мо­же­мо пiд­ня­ти її зов­сiм од­вер­то i смi­ло, i нiх­то нам за ню нi­чо­го не мо­же зро­би­ти. Кож­дий, ско­ро що до то­го, мо­же ска­за­ти: не йду на ро­бо­ту, бо за­ма­ло пла­тять. Зап­ла­тять тiлько й тiлько, то пi­ду, та й го­дi.

Радiсть поб­ра­ти­мiв бу­ла ду­же ве­ли­ка, ко­ли по­чу­ли то­ту ра­ду, а й сам Бе­недьо тi­шив­ся не мен­ше вiд дру­гих, бо то­та ра­да прий­шла йо­му до го­ло­ви зов­сiм нес­по­дi­ва­но, в жа­рi су­пе­реч­ки з Се­нем Ба­са­ра­бом.

- Ба, доб­ре ти ка­жеш: вiй­на, пе­рес­та­ти ро­би­ти! Але хоть би й усi прис­та­ли на то­то, то ска­жи ти ме­нi, будь лас­кав, з чо­го во­ни бу­дуть жи­ти за той час без­ро­бо­ти­цi? Ад­же тяж­ко й по­га­да­ти, що­би бо­га­чi за­раз пер­шо­го дня та пом'якли i зго­ди­ли­ся доб­ро­вiльно да­ва­ти нам бiльшу пла­ту. Мо­же, прий­де­ся си­дi­ти без ро­бо­ти й тиж­день або й ще дов­ше, ну, то з чо­го то­дi ви­жи­ви­ти тiлько на­ро­да?

Закид був справ­дi важ­кий, i ли­ця ро­бiт­ни­кiв знов по­сум­нi­ли, їх свi­жо­роз­буд­же­на на­дiя на та­ку но­вiт­ню вiй­ну i по­бi­ду над ба­га­ча­ми бу­ла ще ду­же сла­ба i не­пев­на i за­раз за пер­шим за­ки­дом по­ча­ла блiд­ну­ти.

- Отже ж то на те тре­ба зро­би­ти склад­ки, що­би за­без­пе­чи­ти­ся на та­ку при­го­ду. Аж як­би з тих скла­док наб­ра­ла­ся вже су­ма по­ряд­на, та­ка, що­би вис­та­чи­ла, возьмiм, на тиж­день або на двi не­дi­лi, то то­дi мож ро­би­ти змо­ву. Ро­зу­мiв­ся, тих, кот­рi би не хо­тi­ли на­ле­жа­ти до змо­ви i йшли вiд­так на ро­бо­ту, тих за­раз, чи по во­лi, чи по не­во­лi, за карк та й фуч з Бо­рис­ла­ва, най не псу­ють нам дi­ла. Так са­мо пiд час без­ро­бо­ти­цi мог­ли би на­шi-та­ки лю­ди най­ма­ти­ся де на iн­шу ро­бо­ту - до лi­су, до те­сельки, або де, тiлько що­би не до наф­то­вих ро­бiт. Та­ким спо­со­бом ми швид­ко зла­ма­ли би то­ту жи­дiвську пи­ху i до­би­ли­ся пев­но лiп­шої пла­ти.

- Добре го­во­рить! Так тре­ба ро­би­ти! Доб­ра ра­да! - вiд­зи­ва­ли­ся рiп­ни­ки. По­чав­ся жи­вий га­мiр в ха­тi, всi нах­ва­ля­ли­ся, що прик­ру­тять жи­дiв-де­ру­нiв но­га поп­ри но­гу, кож­дий да­вав свої ра­ди i не слу­хав чу­жих, кож­дий до­пов­ню­вав i ли­цю­вав Бе­недьову дум­ку, прик­ро­ю­ючи її до своєї впо­до­би. Один тiльки Сень Ба­са­раб си­дiв мовч­ки на своїм мiс­цi i з жа­лем ди­вив­ся на то­ту рух­ли­ву гро­ма­ду.

- Що з ни­ми зро­биш, - вор­ко­тiв вiн, - ко­ли во­ни го­то­вi бiг­чи за кож­дим, хто їм два-три крас­нi сло­ва по­ка­же! Ну, про ме­не, най бi­жать за тим ме­дiв­ни­ком, бу­де­мо ви­дi­ти, як їм пос­ма­кує. Але я своєї стеж­ки не по­ки­ну! А ти, поб­ра­ти­ме? - обер­нув­ся вiн до Прий­де­во­лi, що все ще сто­яв в тем­нiм ку­тi i не­пев­но по­зи­рав то на Бе­не­дя, то на га­мiр­ли­вих, ожив­ле­них рiп­ни­кiв.

Вiн стре­пе­нув­ся, ко­ли Сень за­го­во­рив до нього, а вiд­так швид­ко ска­зав:

- I я, i я з ва­ми!

- З кот­ри­ми ва­ми? - спи­тав гризько Сень, - Бо ту ми те­пер, як ба­чиш, дво­якi. Чи з ни­ми-от, чи зо мною i бра­том?

- Так, з то­бою i бра­том! Ти чув, що сей про го­лов­ницт­во го­во­рив? Мов роз­пе­че­ним но­жем ме­не в сер­це шпиг­нув.

- Е, але ти знов так ду­же тим не тур­буй­ся! - уго­во­рю­вав йо­го Сень ти­хим го­ло­сом. - Що ж та­ко­го ве­ли­ко­го ста­ло­ся? Ад­же той со­ба­ка пев­но зас­лу­жив на те. Ти за­був про свою…?

- Нi, нi, нi, не за­був! - пе­рер­вав Прий­де­во­ля. - Пев­но, пев­но, що зас­лу­жив! Сто раз зас­лу­жив!..

- Ну, так чо­го ж ту гриз­ти­ся? Хi­ба су­ду боїшся? Не бiй­ся, ко­мi­сiя поїха­ла в тiй доб­рiй вi­рi, що вiн сам упав до ями; ще жи­да на ка­ру за­су­дять, чо­му яi­iу не зат­кав!

- Нi, нi, нi, - знов якось га­ряч­ко­во-бо­лiс­но пе­ре­хо­пив При­й­де­во­ля, - не бо­юся ко­мi­сiї! Що ко­мi­сiя? Ме­нi здаєся на­вiть, що як­би ко­мi­сiя… теє… викрила, то ме­нi би лек­ше бу­ло!

- Тьфу, най бог бо­ро­нить, ти що та­ке то­ро­чиш?

- Послухай ли­шень, Се­ню, - шеп­тав Прий­де­во­ля, на­хи­ли­в­ши­ся до нього i су­до­рож­но стис­ка­ючiї своєю креп­кою ру­кою йо­го пле­че, - ме­нi здаєся, що той… жи­док, знаєш… той, що в ямi по­гиб, що вiн не був ви­нен, що то кот­рий­сь дру­гий усе зро­бив, або­що!

- Як? Як? От та­кож щось! Хi­ба ж вiн не був при тiм?

- Так, так, був i смi­яв­ся на­вiть, але чи вже за то­то смерть, що смi­яв­ся? А мо­же, вiн не ро­бив нi­чо­го, а тiлько там­то­тi?

- Але вiд­ки то­бi та­кi дум­ки до го­ло­ви при­хо­дять, хлоп­че? - за­пи­тав­ся за­чу­ду­ва­ний Сень. - Впав батько зго­ри, дiдько го бе­ри! По­гиб той, ну i доб­ре!

- Але як вiн не ви­нен? Знаєш, як я зди­бав йо­го, i вхо­пив у ру­ки, i вiн по­чув, до чо­го се во­но йде, то так спи­щав: "Да­руй жит­тя, да­руй!" А як я в тiй же хви­лi пхнув йо­го… зна­єш… то вiн тiлько зой­кнув: "Не ви­нен, не ви­нен!" Вiд­так за­дуд­нi­ло, зат­рi­ща­ло, - я по­ле­тiв геть. Але той го­лос єго все за мною, все в ме­нi, так i чую йо­го! Гос­по­ди бо­же, що я зро­бив! Що я зро­бив!

Бiдний па­ру­бок за­ла­му­вав ру­ки. Сень дар­ма ста­рав­ся по­тi­ши­ти йо­го. Йо­му все зда­ва­ло­ся, що вки­не­ний в яму ка­сi­єр був не вин­ний.

- Ну, як той був не вин­ний, то ти поп­рав­ся, - ска­зав вкiн­цi роз­злоб­ле­ний Сень, - i пiш­ли й вин­них тою са­мою до­ро­гою! Най не вин­ний дар­мо не по­ку­тує!

Тi сло­ва бу­ли мов удар обу­ха для Прий­де­во­лi. Ог­лу­ше­ний ни­ми, вiн по­хи­лив го­ло­ву i знов за­тис­ся в свiй кут, не го­во­ря­чи й сло­ва.

А мiж тим поб­ра­ти­ми кiн­чи­ли на­ра­ду.

- Головна рiч те­пер, - го­во­рив Бе­недьо, - вер­бу­ва­ти лю­дей до на­шої кум­па­нiї. Хто з ким на ро­бо­тi стоїть, або в ши­н­ку здиб­ле­ся, або на ву­ли­цi роз­ба­ла­каєся, за­раз i нав'язу­ва­ти о тiм! Все роз­ка­зу­ва­ти: яка пла­та нуж­ден­на i який ра­ту­нок мож­ли­вий. I склад­ки зби­ра­ти. Я га­даю, що­би кож­дий зби­рав мiж своїми зна­ко­ми­ми, а наз­би­ра­не що­ве­чо­ра вiд­да­вав го­лов­но­му ка­сiєро­вi, кот­ро­го ту ни­нi тре­ба виб­ра­ти.

- Добре, доб­ре, тре­ба виб­ра­ти ка­сiєра! - гу­ка­ли всi. - Ану, ко­го би ту на ка­сiєра?

Радили то сього, то то­го, вкiн­цi ста­ло на тiм, що не­ма лiп­шо­го ка­сiєра, як Сень Ба­са­раб.

- Що, - ска­зав неп­ри­яз­но Сень, по­чув­ши се, - я мав би бу­ти ва­шим ка­сiєром? Нi­ко­ли! Я вiд­ни­нi й зов­сiм не хо­чу на­ле­жа­ти до вас! Анi я, анi мiй брат.

- Не хо­чеш на­ле­жа­ти? А то чо­му? - скрик­ну­ли всi.

- Бо ви зсту­паєте з тої до­ро­ги, на кот­ру раз ста­ли при здо­ро­вiй зас­та­но­вi. Я своєї до­ро­ги не по­пу­щу­ся!

- Але хто ж яку до­ро­гу змi­няє? - ска­зав Анд­русь. - Ту зов­сiм нi­чо­го не змi­няєся!

- Що? I ти з ни­ми? - вiд­по­вiв по­ну­ро Сень.

- Такi з ни­ми!

- А при­ся­гу за­був?

- Нi, не за­був.

- А но­га­ми топ­чеш, хоч i не за­був.

- Не топ­чу! Пос­лу­хай ли­шень i не фу­рi­яч­ся! I Анд­русь при­с­ту­пив до нього i по­чав щось сти­ха го­во­ри­ти йо­му до ву­ха, що зра­зу, ба­чи­ло­ся, не при­па­да­ло йо­му до сма­ку. Але чим да­лi, тим бiльше ви­по­год­жу­ва­ло­ся Се­не­ве ли­це, i вкiн­цi май­же ра­дiс­но скрик­нув вiн:

- А, ко­ли так, то доб­ре! А я, дур­ний, i не до­га­дав­ся! Здо­ро­вi, поб­ра­ти­ми, бу­ду ва­шим ка­сiєром i на­дi­юсь, що не по­жа­луєте­ся на ме­не!

- А те­пер ще од­но, - ска­зав сильним, ра­дiс­ним го­ло­сом Бе­недьо, кот­рий ни­нi рап­том з зви­чай­но­го поб­ра­ти­ма став не­мов го­ло­вою i про­вiд­ни­ком усiх. - Поб­ра­ти­ми-то­ва­ри­шi! Ви знаєте, я прос­тий ро­бiт­ник, як усi ви, ви­рiс в бi­дi i нуж­дi, - бiд­ний му­лярський по­мiч­ник, i бiльше нi­чо­го. Нес­по­дi­ва­но й неп­ро­ше­но впа­ла на ме­не жи­дiвська лас­ка, i ме­не Гам­мерш­ляг пос­та­вив май­ст­ром, а да­лi й бу­дов­ни­чим ко­ло но­вої наф­тар­нi. Дя­ку­ва­ти му не маю за що, бо я го не про­сив о лас­ку, а тiлько йо­му ж з то­го ко­ристь, що не пот­ре­бує ок­ре­мо бу­дов­ни­чо­го пла­ти­ти. А ме­нi дає по три ринськi ден­но, - як на ме­не, бiд­но­го ро­бiт­ни­ка, то се су­ма ду­же ве­ли­ка. У ме­не в Дро­го­би­чi бiд­на ста­ра ма­ти, - їй му­шу пiс­ла­ти що­тиж­ня час­точ­ку з сво­го за­рiб­ку, не­хай два ринськi, дру­гi два ринськi спот­ре­бую че­рез тиж­день для се­бе, - зна­читься, ли­шаєся за кож­дий тиж­день ще штир­над­цять ри­н­ських. Усе те я обi­ця­юсь да­ва­ти до на­шої ка­си!

- Гурра! - зак­ри­ча­ли поб­ра­ти­ми. - Най жиє поб­ра­тим Бе­недьо!

- Я та­кож обi­цяю по ринсько­му на тиж­день!

- Я по п'ять шiс­ток!

- Я по п'ять шiс­ток!

- Ось мої три шiст­ки!

- Ось мої!

- Ось мої!

Бенедьова бе­сi­да, а ще бiльше йо­го прик­лад роз­бу­ди­ли у всiх за­пал i охо­ту. Сень Ба­са­раб туй-та­ки зiб­рав на по­ча­ток де­що гро­шей, а Прий­де­во­ля, кот­рий знав кри­хiт­ку письма i кот­ро­го Сень уп­ро­сив со­бi за по­мiч­ни­ка, поп­риз­на­чу­вав сто­лярським олов­цем на кус­ни­ку бi­бу­ли з тю­тю­ну, що хто дав.

Весело ро­зiй­шлись поб­ра­ти­ми, ра­дiс­нi на­дiї ви­ри­на­ли в їх го­ло­вах з-по­за тем­них те­пе­рiш­нiх су­мо­ро­кiв i пес­ти­ли їх щи­рi сер­ця, мов схiд сон­ця ро­же­вим блис­ком кра­сить пус­тi, ка­ме­нис­тi i су­мо­ви­тi вер­ши­ни Бес­ки­ду.

IX

Восени, ко­ли цвi­ти вже по­вiдц­вi­та­ли, спадь не па­де i жни­во пчо­ля­че скiн­чи­ло­ся, по­чи­нається на який­сь час го­лос­не, га­мiр­ли­ве жит­тя в улi­ях. Пчо­ли, так як i хре­ще­ний на­род, скiн­чив­ши свою не­лег­ку ро­бо­ту, люб­лять по­гу­то­ри­ти, зiб­ра­ти­ся куп­ка­ми пе­ред оч­ка­ми та ко­ло зат­во­рiв, по­го­мо­нi­ти та пот­рi­па­ти крильця­ми. Зра­зу зов­сiм ще не мож­на по­ро­зу­мi­ти, що во­но та­ке i до чо­го йде. Ще в улiю не ста­ло­ся нi­чо­го но­во­го. Ще кiлька пильнi­ших ро­бiт­ниць упер­то ви­лi­та­ють що­день на по­ле, що­би по цi­ло­ден­нiм шу­кан­нi вер­ну­ти ве­чо­ром до­мiв з не­ве­лич­ким здо­бут­ком на лап­ках. Ще си­тi тру­ти гор­до поб­реньку­ють со­бi, про­ход­жу­ючи­ся по­мiж на­пов­не­нi ме­до­вi ко­мо­ри та ви­хо­дя­чи що день бо­жий в по­луднє на верх улiя пог­рi­ти­ся на со­неч­ку, по­ди­ха­ти свi­жим воз­ду­хом, розп­ра­ви­ти i роз­ма­ха­ти не­ро­бу­чi кри­леч­ка. Ще ба­читься цiл­ко­ви­тий су­по­кiй, при­мiр­на зго­да в улiю. А мiж тим уже в улiю iн­шим ду­хом по­вi­яло. Пчо­ли-ро­бiт­ни­цi якось таємни­чо ше­по­чуть по­мiж со­бою, якось пi­доз­рен­но по­хи­ту­ють го­лов­ка­ми, якось зло­вi­що стри­жуть своїми щип­чи­ка­ми та пру­ча­ють своїми лап­ка­ми. Хто йо­го знає, до чо­го се все i що та­ке го­то­виться в пчо­ля­чiм царст­вi? Тру­ти, пев­но, то­го не зна­ють i по-давньому, си­тенько наївши­ся, гор­до поб­реньку­ють со­бi, про­ход­жу­ю­чи­ся по­мiж на­пов­не­нi ме­до­вi ко­мо­ри та ви­хо­дя­чи що день бо­жий в по­луднє на верх улiя пог­рi­ти­ся на со­неч­ку, по­ди­ха­ти свi­жим воз­ду­хом, розп­ра­ви­ти i роз­ма­ха­ти не­ро­бу­чi кри­леч­ка…

От та­ке са­ме по­ча­ло дi­яти­ся i в Бо­рис­ла­вi в кiлька день по опи­са­нiй ви­ще на­ра­дi. Хто йо­го знає, вiд­ки й як, до­сить то­го, що но­вим ду­хом по­вi­яло в Бо­рис­ла­вi. I ко­ли зви­чай­но но­ва хви­ля свi­жо­го воз­ду­ху най­пер­ше i най­сильнi­ше за­мiт­на в го­рiш­нiх верст­вах, то тут ста­ло­ся зов­сiм про­тив­но. Спiд­нi гус­тi i сi­рi верст­ви пер­шi по­чу­ли но­вий по­вiв, пер­шi стре­пе­ну­ли­ся вiд нього. I хто йо­го знає, вiд­ки й як во­но по­ча­ло­ся! Нi з сього нi з то­го при кор­бах, при млин­ках, при ма­га­зи­нах вос­ко­вих, по шин­ках при го­рiл­цi - усю­ди по­ча­ли­ся мiж рiп­ни­ка­ми роз­мо­ви о тiм, як то всiм тяж­ко жи­ти, яка тяж­ка ро­бо­та в Бо­рис­ла­вi i як жи­ди без су­ду, без пра­ва, по своїй во­лi ури­ва­ють чим­раз бiльше з плат­нi, крив­дять, i ту­ма­нять, i пош­тур­ку­ють, i ще й вис­мi­ю­ють об­ду­ре­них ро­бiт­ни­кiв. I нiх­то не був би мiг ска­за­ти, вiд ко­го по­ча­ли­ся тi бе­сi­ди, бо у кож­до­го всi тi важ­кi iс­то­рiї здав­на гли­бо­ко за­кар­бо­ва­нi бу­ли на влас­нiй шкi­рi i стверд­же­нi влас­ним дос­вi­дом. Раз по­чав­ши­ся, роз­мо­ви тi вже не вти­ха­ли, а ши­ри­ли­ся чим­раз да­лi, ста­ва­ли чим­раз дуж­чi i го­лос­нi­шi. Всi лю­ди не­мов­би аж ни­нi по­ба­чи­ли своє сум­не, без­ви­хiд­не по­ло­жен­ня, не хо­тi­ли и го­во­ри­ти о нi­чим дру­гiм, i кож­да їх роз­мо­ва кiн­чи­ла­ся бо­лю­чим, важ­ким пи­тан­ням: "Гос­по­ди, чи вже ж так нам вiч­но му­чи­ти­ся? Нев­же ж не­ма для нас ви­хо­ду? Нев­же ж не мож­на то­му лi­iху по­ра­ди­ти?" Але по­ра­ди не бу­ло нi­вiд­ки. А роз­мо­ви, про­те, не вти­ха­ли, про­тив­но - ста­ва­ли чим­раз го­лос­нi­шi i рiз­чi. Лю­ди, кот­рi зра­зу го­во­ри­ли о свой бi­дi рiв­но­душ­но, мов о не­ми­ну­чiм за­су­дi бо­жiм, дри ближ­чiй роз­ва­зi i по дов­ших роз­мо­вах з зна­ко­ми­ми, щи­ри­ми при­яте­ля­ми та стар­ши­ми рiп­ни­ка­ми або вза­га­лi бу­ва­ли­ми людьми, по­ча­ли пе­ре­ко­ну­ва­ти­ся, що так во­но не е, що ли­ху мож­на би по­мог­ти, але, не ви­дя­чи i не зна­ючи, як би мож­на по­мог­ти, по­ча­ли не­тер­пи­ти­ся, ста­ва­ли розд­раз­не­нi, хо­ди­ли i го­во­ри­ли, мов в га­ряч­цi, ха­па­ли пильно кож­де сло­во, кот­ре мог­ло їм про­яс­ни­ти їх безп­рос­вiт­не по­ло­жен­ня. Аж до най­дальших ха­ток, до най­тем­нi­ших за­ка­мар­кiв до­хо­ди­ли тi роз­мо­ви, роз­бi­га­ли­ся на всi бо­ки, мов огонь по су­хiй со­ло­мi. Ма­лi хлоп'ята-лип'ярi, дiв­ча­та та мо­ло­ди­цi, що в ко­ша­рах ви­би­ра­ли вiск з гли­ни, - i тi за­го­во­ри­ли о бiд­нос­тi сво­го по­ло­жен­ня, о тiм, що кон­че тре­ба їм де­як ра­ди­ти­ся з со­бою i шу­ка­ти для се­бе ря­тун­ку.

- I ти тої са­мої спi­ваєш? - го­во­ри­ли не раз стар­шi рiп­ни­ки, всмi­ха­ючи­ся та слу­ха­ючи на­рi­кан­ня мо­ло­дих хло­па­кiв.

- От так, нi­би­то нам не та­ка са­ма бi­да, як i вам? - вiд­по­вi­да­ли мо­ло­дi. - Та-бо нам ще гiр­ше, нiж вам! Вас i не так бо­р­зо вiдп­рав­лять вiд ро­бо­ти, вам i не так жи­во з плат­нi ур­вуть, а хоть i ври­ва­ють, то все-та­ки вам бiльша пла­та, нiж нам. А їсти ми пот­ре­буємо так са­мо, як i ви!

- Але хто ж вас на­вiв на та­кий ро­зум, що тре­ба со­бi який ра­ту­нок да­ва­ти?

- А хто нас мав на­во­ди­ти? Нi­би­то чо­ло­вiк i сам не знає, що як пе­че, то тре­ба прик­ла­да­ти зим­но­го? Та й ще як­би-то не так ду­же пек­ло! А то ви­ди­те, до­ма го­лод, не за­ро­ди­ло нi­чо­го, та­то й ма­ма там десь пух­нуть та мруть з го­ло­ду, га­да­ли чей хоть ми ту де­що за­ро­би­мо, що са­мi про­жиємо i їм хоть що­то по­мо­же­мо, а ту от що! I на тiлько не мо­же­мо за­ро­би­ти, що­би са­мим про­жи­ти в тiй прок­ля­тiй ямi! На­ро­ду на­тис­ло­ся, за ро­бо­ту тяж­ко пла­та ма­ла i чим­раз ще мен­шає, а ту ще зло­дiїжи­ди хлi­ба не до­во­зять, до­рож­ню от яку зро­би­ли: до хлiб­ця до­ку­пи­ти­ся тяж­ко!

Ну, ка­жiть са­мi, чи мож­на так жи­ти? Рад­ше вже або зов­сiм вiд­ра­зу зги­ну­ти, або де­як по­ра­ту­ва­ти­ся!

В та­ких сло­вах ве­ли­ся зви­чай­но роз­мо­ви мiж рiп­ни­ка­ми, i та­кi пiд­но­си­ли­ся жа­ло­би з усiх бо­кiв. Сло­ва та­кi му­си­ли траф­ля­ти до пе­ре­ко­нан­ня кож­до­му, хто мав i на своїх пле­чах дви­га­ти чи­ма­лий тя­гар влас­ної своєї нуж­ди. Осо­бис­та крив­да, осо­бис­та нуж­да i гри­жа кож­до­го ро­бiт­ни­ка пе­ре­ка­зу­ва­ла­ся дру­гим, ста­ва­ла­ся част­кою за­гальної крив­ди i нуж­ди, до­ли­ва­ла­ся, мов крап­ли­на до боч­ки, до су­ми за­галь­них жа­лоб. I все те, з од­но­го бо­ку, да­ви­ло i пу­та­ло лю­дей, неп­ри­вич­них до важ­кої пра­цi мис­лен­ня, але, з дру­го­го бо­ку, драз­ни­ло i лю­ти­ло їх, роз­ру­шу­ва­ло не­рух­ли­вих та рiв­но­душ­них, роз­буд­жу­ва­ло ожи­да­ння i на­дiї, а чим ви­ще наст­роєнi бу­ли ожи­да­ння i на­дiї, тим бiльше ува­ги звер­та­ли лю­ди на своє по­ло­жен­ня, на кож­ду, хоть i як ма­ло­важ­ну, по­дiю, тим бiльше ста­ва­ли враз­ли­вi на кож­ду но­ву несп­ра­вед­ли­вiсть i крив­ду. Свар­ки мiж ро­бiт­ни­ка­ми а жи­да­ми-над­зiр­ця­ми ста­ва­ли те­пер чим­раз час­тi­шi. Жи­ди тi при­вик­ли бу­ли вiд­дав­на вва­жа­ти ро­бiт­ни­ка за ху­до­би­ну, за рiч, кот­ру мож­на вту­ри­ти, де хо­четься, коп­ну­ти но­гою, ви­ки­ну­ти, ко­ли не спо­до­бається, суп­ро­ти кот­рої смiш­но на­вiть го­во­ри­ти о якiмсь людськiм об­ход­жен­нi. А й ро­бiт­ни­ки са­мi, зви­чай­но ви­бiр­ки з най­бiд­нi­ших, вiд­ма­леньку при­би­тих та в нуж­дi за­ни­дi­лих лю­дей iз око­лич­них сiл, зно­си­ли тер­пе­ли­во то­ту на­ру­гу, до якої приз­ви­ча­юва­ло їх тяж­ки­ми товч­ка­ми вiд ди­тинст­ва їх убо­ге жит­тя. Прав­да, ча­сом лу­ча­ли­ся i мiж ни­ми див­ним спо­со­бом уцi­лiв­шi, мiц­нi, не­по­ла­ма­нi на­ту­ри, як от бра­тiї Ба­са­ра­би, але їх бу­ло ма­ло, i бо­рис­лавськi жи­ди ду­же їх не лю­би­ли за їх не­по­кiр­ли­вiсть i ост­рий язик. Але те­пер на­раз по­ча­ло все змi­ню­ва­ти­ся. Най­смир­нi­шi ро­бiт­ни­ки, хлоп­цi й дiв­ча­та, кот­рих до­сi мож­на бу­ло без най­мен­шої унiм­нос­тi крив­ди­ти i ганьби­ти, - i тi, за­мiсть дав­нiх жа­лiб­них мiн, просьб i слiз, ста­ви­ли­ся те­пер до жи­дiв ост­ро та грiз­но. А що най­див­нi­ше, то те, що в ко­ша­рах, де по­пе­ре­ду кож­дий тер­пiв, ро­бив i жу­рив­ся сам про се­бе, яки­мось чу­дом вро­ди­ла­ся друж­нiсть i спi­ву­час­тя всiх за од­ним, од­но­го за всi­ми. Не­нас­тан­на, жи­ва об­мi­на ду­мок, по­чут­тя влас­ної не­до­лi, змiц­не­не i пiд­не­се­не по­чут­тям не­до­лi дру­гих, ви­ро­ди­ло то­ту друж­нiсть. Ско­ро тiльки жид при­че­пив­ся несп­ра­вед­ли­во до ро­бiт­ни­ка, по­чав нi з сього нi з то­го ла­яти та ганьби­ти йо­го, - вся ко­ша­ра об­ру­шу­ва­ла­ся на жи­да, при­ти­шу­ва­ла йо­го то лай­кою, то нас­мi­ха­ми, то пог­ро­за­ми. При тиж­не­вих вип­ла­тах по­ча­ли­ся те­пер чим­раз бур­ли­вi­шi та грiз­нi­шi кри­ки. За од­ним пок­ривд­же­ним всту­па­ло­ся де­сять то­ва­ри­шiв, до них не раз при­лу­чу­ва­ло­ся ще дру­гих де­сять з дру­гих ко­шар, i всi во­ни юр­бою вва­лю­ва­ли­ся до кан­це­ля­рiї, обс­ту­па­ли ка­сiєра, кри­ча­ли, до­по­ми­на­ли­ся пов­ної вип­ла­ти, гро­зи­ли i, зви­чай­но, ста­ви­ли на своїм. Жи­ди зра­зу ки­да­ли­ся, кри­ча­ли, гро­зи­ли й со­бi ж, але, ви­дя­чи, що рiп­ни­ки не ус­ту­па­ють i не пуд­жа­ються, але, про­тив­но, чим­раз бiльше роз'ятрю­ються, ус­ту­па­ли. Во­ни на­ра­зi ще не приз­на­ва­ли­ся са­мi со­бi, що по­ло­же­н­ня ста­ло вже не те i мо­же ста­ти­ся грiз­не, - во­ни ще, а особ­ли­во дрiб­нi i ве­ли­кi влас­тив­цi, по­ход­жа­ли со­бi гор­до по Бо­рис­ла­ву, спиш­на по­зи­ра­ли на ро­бiт­ни­кiв i ра­дiс­но за­ти­ра­ли со­бi ру­ки, чу­ючи, що го­лод по се­лах зма­гається, ви­дя­чи, що лю­дей з кож­дим днем бiльше при­бу­ває до Бо­рис­ла­ва. Ще во­ни й не по­ду­му­ва­ли нi о чiм, як тiлько о своїх спе­ку­ля­цi­ях, ще й не сни­ло­ся їм, що ро­бiт­ни­ки мо­жуть яким-не­будь спо­со­бом пе­ре­бур­ка­ти їм їх пла­ни i до­пiм­ну­ти­ся се­ред тої по­го­нi за зо­ло­том та­кож i сво­го кус­ни­ка. Ще во­ни спа­ли спо­кiй­но i не чу­ли чим­раз го­лос­нi­шо­го го­мо­ну вни­зу, не чу­ли по­ну­рої ду­хо­ти в воз­ду­сi, кот­ра зви­чай­но за­ля­гає пе­ред бу­рею.

I скоїла­ся то­та важ­на пе­ре­мi­на се­ред бо­рис­лавських ро­бiт­ни­кiв нес­по­дi­ва­но швид­ко. Аж са­мi на­шi зна­ко­мi поб­ра­ти­ми, кот­рi да­ли пер­ший тов­чок до тої пе­ре­мi­ни, аж са­мi во­ни зди­ву­ва­ли­ся, ви­дя­чи, яким го­лос­ним вiд­го­ло­сом лу­на­ють по Бо­рис­ла­ву їх сло­ва. На­вiть са­мi не­до­вiр­ли­вi з-по­мiж них, кот­рi не­ра­до гля­дi­ли на пе­ре­мi­ну в цi­лях i ро­бо­тi поб­ра­тимст­ва, на­вiть бра­ти Ба­са­ра­би, ви­дя­чи, як пильно ха­па­ють рiп­ни­ки їх сло­ва i як жи­во роз­ви­ва­ють їх да­лi по-сво­му, по­ча­ли щи­рi­ше прис­та­ва­ти до но­во­го ру­ху. Во­ни ви­дi­ли, що Бе­недьо i Ста­сю­ра пра­ду го­во­ри­ли, ка­жу­чи, що тре­ба вий­ти з до­те­пе­рiшнього тiс­но-круж­ко­во­го поб­ра­тимст­ва i по­нес­ти своє сло­во i свою дум­ку мiж ши­ро­ку гро­ма­ду, а те­пер пе­ре­ко­на­ли­ся, що се­ред тої гро­ма­ди грунт доб­ре при­го­то­ва­ний пiд за­сiв та­ко­го сло­ва i що сло­во то­то че­рез роз­ши­рен­ня в гро­ма­дi не то що не стра­тить нi­чо­го, але, про­тив­но, на­бе­ре ве­ли­кої си­ли. Впро­чiм, бра­ти Ба­са­ра­би, а за ни­ми й де­якi дру­гi зав­зя­тi­шi поб­ра­ти­ми, не ста­ва­ли око­неч­но на тiм, що ра­див Бе­недьо, а ду­ма­ли так, що ко­ли б не вда­ла­ся Бе­недьова ра­да (а в її уда­чу во­ни й те­пер ще ма­ло вi­ри­ли), то то­дi мож­на бу­де по­вер­ну­ти цi­лу ве­ли­чез­ну си­лу збен­те­же­ної ро­бiт­ницької гро­ма­ди на iн­ше дi­ло - на те дi­ло, для кот­ро­го во­ни в пер­шiм по­чат­ку зав'яза­ли своє поб­ра­тимст­во. То­му-то во­ни по дов­шiй роз­ва­зi не тi­ль­ки не ба­ну­ва­ли на Бе­не­дя за те, що своїми ра­да­ми вiд­вiв поб­ра­тимст­во вiд йо­го пер­вiс­но­го нап­ря­му i поп­ро­ва­див йо­го за со­бою по iн­шiй стеж­цi, - а про­тив­но, во­ни бу­ли йо­му вдяч­нi за те, що, ми­мо своєї вi­до­мос­тi, вiн прий­няв­ся єдна­ти для їх цi­лей бiльшу си­лу i прий­няв на се­бе про­вiд­ницт­во ту­ди, ку­ди во­ни до­сi не ос­мi­лю­ва­ли­ся сту­пи­ти. Во­ни, про­то, взя­ли­ся щи­ро пра­цю­ва­ти для Бе­недьових ду­мок, зна­ючи, що ко­ли б уда­ло­ся тi дум­ки впов­нi пе­ре­вес­ти, то по до­ро­зi зро­би­лось би й те, чо­го во­ни ба­жа­ли; а ко­ли не вдасться Бе­недьова дум­ка, то спов­нен­ня їх пер­вiс­ної цi­лi бу­де то­дi ще пев­нi­ше. Зна­читься, сяк чи так, а Бе­недьо, пра­цю­ючи для всiх ро­бiт­ни­кiв, пра­цю­вав i для них.

Зато яке жит­тя, який рух пi­шов те­пер у не­ве­лич­кiй ха­тi край Бо­рис­ла­ва, де жи­ли Ма­тiй i Бе­недьо. Що­день ве­чо­ра­ми при­хо­ди­ли поб­ра­ти­ми, по два, по три, роз­по­вi­да­ли, як iде дi­ло, як прий­ма­ють рiп­ни­ки їх сло­ва, як до­ма­га­ються ра­ди, як вис­ту­па­ють про­ти жи­дiв. На­ра­ди три­ва­ли не раз до­сить дов­го, i пе­ред очи­ма на­ших зна­ко­мих чим­раз яс­нi­ше вид­нi­ла­ся до­ро­га, кот­рою да­лi тре­ба сту­па­ти. Ще в са­мiм по­чат­ку, ко­ли на­шi поб­ра­ти­ми рi­ши­ли вер­бу­ва­ти до сво­го поб­ра­тимст­ва ши­ро­ку гро­ма­ду бо­рис­лавських рiп­ни­кiв, во­ни цi­лi два ве­чо­ри на­рад­жу­ва­ли­ся над тим, як се по­ча­ти, що­би й най­лег­ше до­ка­за­ти сво­го, i не звер­ну­ти пе­ред­час­но на се­бе ува­гу. То­дi ще в жи­вiй пам'ятi бу­ли пе­рес­лi­ду­ван­ня i ареш­ту­ван­ня по­ля­кiв - учас­ни­кiв повс­тан­ня 1863 p., i де­якi поб­ра­ти­ми ви­ра­зи­ли свiй страх, що­би в ра­зi вик­рит­тя по­лi­цiя не на­сi­ла на них i не об­ви­ни­ла їх о який бунт, - а в та­кiм ра­зi i вся ро­бо­та про­па­ла би за нi за що. Вкiн­цi Бе­недьо по­ра­див так: в пер­шiм по­чат­ку пiд­да­ва­ти ро­бiт­ни­кам свої дум­ки не­мов збо­ку, слу­чай­но, по­вiльно, а упер­то, в кож­дiй роз­мо­вi, бу­ди­ти у всiх по­чут­тя сво­го бiд­но­го, нуж­ден­но­го по­ло­жен­ня i за­ра­зом по­ка­зу­ва­ти всiм в дальшiй да­ле­чи­нi мож­нiсть поп­ра­ви. Та­ким спо­со­бом, - го­во­рив Бе­недьо, - мiж людьми про­ки­неться нес­по­кiй, розд­раз­нен­ня, ба­жан­ня поп­ра­ви, - од­ним сло­вом, вит­во­риться се­ред ма­си рiп­ни­кiв нап­ру­жен­ня, кот­ре, зруч­но пiд­дер­жа­не i по­бiльшу­ва­не, дасться у вiд­по­вiд­нiй хви­лi по­вер­ну­ти рап­том i з ве­ли­кою си­лою в дi­ло. То­та ра­да ду­же впо­до­ба­ла­ся всiм поб­ра­ти­мам, i во­ни при­рек­ли за нею пос­ту­па­ти. Не прой­шло й двох не­дiль, а цiль то­та бу­ла май­же впов­нi осяг­не­на. Ро­бiт­ни­ки по ро­бо­тi юр­ба­ми хо­ди­ли по Бо­рис­ла­вi, го­мо­ня­чи та на­рад­жу­ючись; шин­ки пус­тi­ли чим­раз бi­ль­ше, а розд­раз­не­няя i не­су­по­кiй мiж на­ро­дом чим да­лi зма­га­ли­ся, i не­тер­пе­ли­вi поб­ра­ти­ми чим­раз го­лос­нi­ше до­ма­га­ли­ся, щоб уже раз вис­ту­пи­ти їм од­вер­то i взя­ти на се­бе про­вiд­ницт­во в ши­ро­кiм ро­бiт­ницькiм ру­ху. Але Бе­недьо, а за ним i бра­ти Ба­са­ра­би сто­яли на тiм, що тре­ба ще тро­хи пi­дож­да­ти, по­ки ви­ще i бур­ли­вi­ше не би­ти­муть хви­лi ро­бiт­ницько­го розд­раз­нен­ня.

А хви­лi тi, дви­га­нi прав­ди­вою нуж­дою i при­тис­ком, пiд­ду­ва­нi зруч­но пе­ку­чо-прав­ди­ви­ми сло­ва­ми поб­ра­ти­мiв, би­ли чим­раз ви­ще i бур­ли­вi­ше. Прос­тий чо­ло­вiк - во­рог уся­ко­го дов­го­го дум­ку­ван­ня та мiр­ку­ван­ня. Прав­да, влас­ним ро­зу­мом не швид­ко вiн до­хо­дить до яс­ної око­неч­ної дум­ки, то­миться дов­го за­сiв­шою йо­му в го­ло­ву гад­кою, - але ко­ли во­на уся­деться i про­яс­ниться у нього, зло­житься в око­неч­ний, твер­дий i яс­ний об­раз, - то­дi вже йо­му не до за­бав­ки, не до мiр­ку­ван­ня, то­дi вiн усею си­лою свой­ого єства преться зро­би­ти дум­ку свою дi­лом, то­дi ко­неч­на бо­ротьба мiж ним а про­тив­ни­ка­ми йо­го мис­лi. От так са­мо бу­ло й тут. Ба­чи­лось би, i не­ве­ли­ка рiч чо­ло­вi­ко­вi, терп­ля­чо­му що­ден­ну нуж­ду та крив­ду, прий­ти до по­чут­тя тої нуж­ди i крив­ди, - а пре­цiнь як пiз­но прий­шли до то­го по­чут­тя бо­рис­лавськi ро­бiт­ни­ки! I ба­чи­лось би, що та­ко­го ве­ли­ко­го в тiм по­чут­тi, са­мiм без­вiд­рад­нiм та сум­нiм! А мiж тим яко­го не­су­по­кою на­ро­би­ло, яку бу­рю пiд­ня­ло во­но в го­ло­вах усiх ро­бiт­ни­кiв! I швид­ко з без­вiд­рад­но­го та сум­но­го чут­тя ви­ро­ди­ло­ся грiз­не зав­зят­тя, ми­мо­вiльна друж­нiсть i не­по­кiр­ли­вiсть своїм кривд­ни­кам. Вiд слiв по­ча­ло до­хо­ди­ти до дiл. От од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­вi вiсть, що там а там ро­бiт­ни­ки по­тур­бу­ва­ли в якi­мось за­вул­ку ка­сiєра, кот­рий за­мiсть зви­чай­них двох цен­тiв по­ло­жив со­бi був бра­ти у ро­бiт­ни­кiв по чо­ти­ри цен­ти "ка­сiєрно­го" вiд од­ної шах­ти, то єсть вiд од­но­го 12-го­дин­но­го ро­бу­чо­го дня. То­та вiсть бу­ла не­мов зна­ком, за кот­рим шви­д­ко по со­бi слi­ду­ва­ло бiльше по­дiб­них слу­чаїв. За кож­дою вiст­кою о по­дiб­нiм слу­чаї рос­ло зав­зят­тя i вiд­ва­га рiп­ни­кiв. Во­ни вже пря­мо в очi вся­ким ка­сiєрам, над­зiр­цям та конт­ро­ле­рам по­ча­ли нах­ва­ля­ти­ся, що не бу­дуть дов­ше тер­пi­ти над со­бою крив­ди. Страх по­чав па­да­ти на вся­кi п'явки людськi. А ко­ли од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­вi чут­ка, що ко­ли один над­зi­рець несп­ра­вед­ли­во за­ра­ху­вав якусь ви­со­ку ка­ру рiп­ни­ко­вi, а ка­сiєр при вип­ла­тi хо­тiв йо­му пот­ру­ти­ти то­ту ка­ру з плат­нi, то рiп­ни­ки пiд­ня­ли при ка­сi ве­ли­кий крик i га­мiр, по­ча­ли жа­да­ти пе­ред се­бе над­зiр­ця, що­би ви­тол­ку­вав­ся, за що се та­ку ка­ру на­ло­жив на їх то­ва­ри­ша. Над­зi­рець схо­вав­ся десь, ка­сiєр жар­том, що­би їх поз­бу­ти­ся, ска­зав їм: "Iдiть i шу­кай­те йо­го, а як знай­де­те, то при­ве­дiть йо­го сю­да за ву­хо!" Рiп­ни­ки з ог­лу­ша­ючим кри­ком ки­ну­ли­ся на всi бо­ки i по хви­лi най­шли над­зiр­ця, по­ча­ли з ним шар­па­ти­ся i та­ки си­лою, справ­дi за ву­ха, при­тяг­ли йо­го до ка­сiєра, ро­зу­мiється, при­ве­ли по­тов­че­но­го, под­ря­па­но­го i з по­над­ри­ва­ни­ми ву­ха­ми. I хоть кiлькох рiп­ни­кiв за те ареш­то­ва­но i за­пер­то в гро­мадськiм ареш­тi, то пре­цiнь мiж рiп­ни­ка­ми вiсть то­та на­ро­би­ла ве­ли­ко­го го­ло­су i шу­му, а на жи­дiв ки­ну­ла чи­ма­лий пост­рах. Рiп­ни­ки то­го са­мо­го-та­ки ве­чо­ра ве­ли­чез­ною юр­бою, пiд про­во­дом бра­тiв Ба­са­ра­бiв, пiш­ли до бо­рис­лавсько­го вiй­та i вип­ро­си­ли у нього на во­лю всiх ареш­то­ва­них, - i ве­ли­чез­ний смiх ра­дос­тi пi­шов по­мiж ро­бiт­ни­ка­ми. Пiс­нi i пог­ро­зи за­гу­ли по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, увiльне­них спро­вад­жу­ва­ли вiд ши­н­ку до шин­ку i поїли, i по ти­ся­чу ра­зiв до­пи­ту­ва­ли їх, як то во­ни про­ва­ди­ли над­зiр­ця за ву­ха до ка­си.

Поки гу­ла п'яна ра­дiсть по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, в убо­гiй Ма­тiєвiй ха­ти­нi си­дi­ли поб­ра­ти­ми i ра­ди­ли­ся, що дi­яти. Всi го­ди­ли­ся на те, що те­пер по­ра, що тре­ба взя­ти­ся до дi­ла.

- Скликати збiр! Скли­ка­ти збiр! - го­во­ри­ли всi.

I ура­ди­ли, не ви­да­ючи сво­го поб­ра­тимст­ва, скли­ка­ти збiр усiх рiп­ни­кiв за Бо­рис­ла­вом на то­ло­цi. В не­дi­лю по хва­лi бо­жiй ма­ли там усi зiй­ти­ся на на­ра­ду.

Мов гро­мо­ва iск­ра, так про­нес­ло­ся на дру­гий день з уст до уст, вiд ями до ями, вiд ко­ша­ри до ко­ша­ри, вiд наф­тар­нi до наф­тар­нi не чу­ва­не до­сi сло­во:

- В не­дi­лю по хва­лi бо­жiй! На то­ло­ку ко­ло Бо­рис­ла­ва! На­ра­да! на­ра­да! на­ра­да!

Нiхто не знав, що се бу­де за на­ра­да, над чим бу­дуть ра­ди­ти, хто скли­кає? Та й нiх­то й не пи­тав­ся о то. Але всi по­чу­ва­ли, що се бу­де ве­ли­ка хви­ля, що вiд неї мно­го бу­де за­ле­жа­ти, - i всi пок­ла­да­ли ве­ли­кi, хоч i не­яс­нi, ожидання на то­ту хви­лю. На­ра­да! На­ра­да! На­ра­да! Се сло­во, мов ча­ри якi, про­яс­ню­ва­ло вив'ялi збi­до­ва­нi ли­ця, крi­пи­ло мо­зо­лис­тi ру­ки, нап­рос­то­ву­ва­ло здав­на по­хи­ле­нi пле­чi. "На­ра­да! На­ша на­ра­да!" - нес­ло­ся то го­лос­но, то ше­по­том по всiх за­кут­ках, i ти­ся­чi серць з не­терп­ляч­кою би­ли­ся, до­жи­да­ючи не­дi­лi i на­ра­ди.

З не­терп­ляч­кою ожи­да­ли її й на­шi поб­ра­ти­ми, а особ­ли­во Бе­недьо i Анд­русь Ба­са­раб.

X

Буря зби­ра­ла­ся над Бо­рис­ла­вом - не з не­ба до зем­лi, але з зем­лi про­ти не­ба.

На ши­ро­кiм бо­лон­ню, на бо­рис­лавськiй i банськiй то­ло­цi, зби­ра­ли­ся грiз­нi хма­ри: се рiп­ни­ки схо­ди­ли­ся на ве­ли­ку ро­бiт­ницьку ра­ду. Всi цi­ка­вi на но­ву, до­сi не чу­ва­ну по­яву; всi пов­нi на­дiї i яко­гось таємно­го стра­ху; всi згiд­нi в ро­з'я­рен­нi i не­на­вис­тi на своїх гно­би­те­лiв. З га­мо­ром або ше­по­том, бiльши­ми або мен­ши­ми куп­ка­ми, з го­рiшнього i до­лi­ш­нього кiн­ця або iз се­ре­ди­ни Бо­рис­ла­ва пли­ли-напли­ва­ли во­ни. Чор­нi, за­роп­ле­нi ках­та­ни, лей­би­ки, сi­ря­ки та гу­нi, та­кi ж со­роч­ки, пе­ре­пе­ре­за­нi то ре­ме­ня­ми, то шнур­ка­ми, то ли­ком, блi­дi, по­жовк­лi та по­зе­ле­нi­лi ли­ця, по­шар­па­нi та за­роп­ле­нi шап­ки, ка­пе­лю­хи, жов­нярськi "гольцми­ни", бой­кiвськi повс­тя­нi кри­са­нi та пiд­гiрськi со­лом'яни­ки - все те гус­тою, бруд­ною, сi­рою хма­рою вкри­ва­ло то­ло­ку, тов­пи­ло­ся, хви­лю­ва­ло, го­мо­нi­ло, мов при­бу­ва­юча по­вiнь.

- Що ту дов­го ра­ди­ти? - го­мо­нi­ли в од­нiй ку­пi. - Ту ра­да од­на: жи­ди свiт зуй­ми­ли, жи­ди нам жи­ти не да­ють, жи­ди го­лод на­ве­ли на на­рiд!

- Треба нам узя­ти­ся до­ку­пи, не пiд­да­ва­ти­ся жи­дам! - вик­ри­ку­ва­ли в дру­гiй ку­пi.

- Добре вам ка­за­ти: не пiд­да­ва­ти­ся. А як го­лод при­тис­не, за­рiб­ку жид не дасть, то­дi й ви опус­ти­те хвiст i пiд­дас­те­ся су­хiй вер­бi, не то жи­до­вi.

Голод - ве­ли­ке сло­во. Мов грiз­на змо­ра, сто­яв вiн у кож­до­го за пле­чи­ма, i на згад­ку про го­лод при­тих­ли го­лос­нi, смi­лi кри­ки.

- До ями кож­до­го, хто над на­ми збит­куєся! - го­мо­нi­ли в дру­гiм кiн­цi.

- Та що то з то­го, - уго­мо­ню­вав ста­рий Ста­сю­ра. - Раз, що хто вер­же дру­го­го до ями, той пi­де гни­ти до кри­мi­на­лу…

- Овва, ще хто знає, чи пi­де, - ска­зав су­мо­ви­то Ма­тiй. - А от зло­дiй Морт­ко верг мо­го Iван­чи­ка, ще й гро­шi йо­го заб­рав, i до­ни­нi хо­дить по свi­тi та нас­мi­ваєся з хре­ще­них лю­дей!

- Е, то жид, то жид! - зак­ри­ча­ли де­якi. - Жи­до­вi все ввiй­де. А най би хре­ще­ний чо­ло­вiк зро­бив щось по­дiб­но­го, - ну-ну!

- А по-дру­ге, - го­во­рив да­лi Ста­сю­ра, - сто збит­куєся над на­ми, а ти­ся­ча об­ди­рає нас по пра­ву, так що й не мож­на ска­за­ти, що­би збит­ку­вав­ся; i чем­но, i лад­но з ва­ми: на то­бi, що то­бi на­ле­житься, - а пре­цiнь при тiм чув чо­ло­вiк, що з нєго шкi­ру мi­хом друть. В тiм на­ша бi­да!

- Правда, прав­да! - го­мо­нi­ли рiп­ни­ки.

- Та що то, - го­во­ри­ли дру­гi, - на то вже, вi­дай, не­ма ра­ди.

- Як то не­ма ра­ди, - ска­зав Ста­сю­ра, - на кож­ду сла­бiсть зiл­ля є, тре­ба тiлько по­шу­ка­ти. А що ж, хi­ба ж би на на­ше го­ре не бу­ло лi­ку? Тре­ба по­шу­ка­ти. На то нас ни­нi, бо­гу дя­ку­ва­ти, зiй­шла­ся тiлька гро­ма­да, що­би о тiм по­го­во­ри­ти. Ад­же ж знаєте: гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ло­вiк; де один своїм ро­зу­мом нi­чо­го не вис­та­чить, там гро­ма­да все-та­ки бор­ше ла­ду дiй­де.

- Дав би то бог, що­би ми ни­нi до яко­го ла­ду дiй­шли, - го­во­ри­ли рiп­ни­ки. - А час уже ве­ли­кий, бi­да до кос­тi дог­ри­зає!

Такi i по­дiб­нi роз­мо­ви ве­ли­ся по всiх кiн­цях i по всiх куп­ках. Поб­ра­ти­ми роз­дi­ли­ли­ся i пiд­го­то­ву­ва­ли всю­ди на­род до своїх ду­мок, до­да­ва­ли їм вi­ри в мож­нiсть по­лiп­шен­ня i поп­ра­ви їх нуж­ден­но­го жит­тя, змiц­ню­ва­ли їх на­дiю на гро­мадський ро­зум i гро­мадську си­лу. А по­ки що все ще но­вi гро­ма­ди нап­ли­ва­ли i нап­ли­ва­ли. Со­неч­ко сто­яло вже се­ред не­ба i пек­ло не­ми­ло­серд­но, пiд­нi­ма­ючи хма­рою гус­ту, во­ню­чу за­мо­ро­ку наф­то­ву по­над Бо­рис­ла­вом. По­над си­нi­ючим ви­со­кою стi­ною Дi­лом ме­ре­ща­ли хви­лi ро­зiг­рi­то­го воз­ду­ху. Вiд рiч­ки вi­яло ла­го­дя­чим хо­ло­дом.

- Ну, що ж, по­ра за­чи­на­ти ра­ду, за­чи­на­ти ра­ду - вже всi зiй­шли­ся! - за­го­мо­нi­ли ро­бiт­ни­ки з усiх бо­кiв.

- Хто має що го­во­ри­ти, не­хай ви­хо­дить все­ре­ди­ну, на от­сей ка­мiнь! - ска­зав своїм по­туж­ним, звуч­ним го­ло­сом Ан­д­русь Ба­са­раб.

- Ставайте дов­ко­ла, зро­бiть мiс­це дов­ко­ла ка­ме­ня, - го­мо­нi­ли рiп­ни­ки, обс­ту­па­ючи.

На ка­мiнь вис­ту­пив Бе­недьо. Вiн не при­вик го­во­ри­ти пе­ред та­кою ве­ли­кою гро­ма­дою i був тро­хи змi­ша­ний: в ру­цi обер­тав свою шап­ку i по­зи­рав­ся на всi сто­ро­ни.

- Се що за оден? - зак­ри­ча­ли з усiх бо­кiв рiп­ни­ки.

- От ро­бу­чий чо­ло­вiк, му­ляр, - ска­зав Бе­недьо.

- Ну, то го­во­ри, що маєш го­во­ри­ти!

- Я й не­ба­га­то що маю го­во­ри­ти, - ска­зав Бе­недьо, пот­ро­ха ос­мi­ля­ючись. - Я тiлько то хо­тiв на­ра­зi ска­за­ти, що кож­дий i без ме­не знає. Бi­да нам, ро­бу­чим лю­дям. Пра­цюємо тяж­ко: но­чi не­до­сип­ляємо, вдень i вi­дiтх­ну­ти не маємо ко­ли, мо­зо­лi на ру­ках на­би­ваємо: ста­рi ще не злiз­ли, а вже но­вi на­рос­ли, - i що нам з то­го? Ка­жуть: гiр­ко за­ро­биш, со­лод­ко з'їш; а ми чи ба­га­то со­лод­ко в'їмо­ся? Гiр­ко за­роб­ляємо - то прав­да, але ще гiр­шi на­шi вжит­ки. Та й то бiльше млiємо го­ло­дом, нiж си­тос­тi заз­наємо. Та й ще ко­би хоть не збит­ку­ва­ли­ся над на­ми, не крив­ди­ли, не зне­ва­жа­ли нас на кож­дiм кро­цi! А то са­мi ви­ди­те, яка нам по­ва­га. Ро­бу­чий чо­ло­вiк у них i за ху­до­би­ну не вар­тує!

- Правду го­во­рить, прав­ду го­во­рить! За ху­до­би­ною, за псом бiльше сто­ять, як за бiд­ним чо­ло­вi­ком! Гей-гей, чи то бог ди­виться на то­то?

- Та й ще роз­важ­те, - го­во­рив да­лi Бе­недьо, - на ко­го ми пра­цюємо, хто з на­шої ро­бо­ти ко­ристь має? Жи­ди! Влас­тив­цi! Бiд­ний рiп­ник си­дить по шiсть, по вi­сiм, по два­над­цять го­дин у ямi, в за­мо­ро­цi та смро­дах, му­читься, ге­пає та коп­ле штольнi по­пiд зем­лю, дру­гi ро­бiт­ни­ки сто­ять при кор­бi, при млин­ку i кру­тять, аж їм мо­зок у го­ло­вi кру­ти­ться i пос­лiд­нi цо­мо­ги з них тяг­не, а влас­тив­цi про­да­ють воски й наф­ти, i зби­ра­ють ти­сяч­нi су­ми, i па­ну­ють, бу­ду­ють до­ми му­ро­ва­нi, вби­ра­ються та їздять в ка­ри­тах та бризька­ють бо­ло­том на бiд­но­го чо­ло­вi­ка! I сло­ва доб­ро­го вiд них вiн нi­ко­ли не по­чує. От на ко­го ми ро­би­мо i яку по­дя­ку маємо за то­то!

- Най їх бог по­ка­рає за на­шу пра­цю i на­шу нуж­ду! - гук­ну­ли рiп­ни­ки з усiх бо­кiв.

- Так-то во­но так, - го­во­рив да­лi Бе­недьо по ко­рот­кiм пе­ре­ди­ху, - що най їх бог по­ка­рає. Але то ще хто знає, чи бог схо­че їх по­ка­ра­ти, чи нi, а по-дру­ге, хто знає, чи нам вiд то­го бу­де лег­ше, як їх бог по­ка­рає. А ту ви­ди­мо, що бог якось бiльше лю­бить нас ка­ра­ти, нiж їх! От i те­пер по­ка­рав бог на­шi се­ла го­ло­дом, а ту, в Бо­рис­ла­вi, жи­ди при­ня­ли­ся й со­бi ж нас ка­ра­ти: пла­ту вмен­шу­ють що­тиж­день, i ще як хто по­ва­житься до­по­ми­на­ти­ся, то ганьблять у очi: "Iди со­бi, - ка­жуть, - ко­ли то­бi крив­да, я де­сять най­ду на твоє мiс­це за та­ку са­му пла­ту". То по­га­дай­те ж со­бi са­мi, що ту нам по­мо­же - зда­ва­ти­ся на ка­ру бо­жу! Я га­даю, що лiп­ше так ро­би­ти, як го­во­рять на­шi лю­ди: бо­га взи­вай, а рук прик­ла­дай. Ка­ра бо­жа - ка­рою бо­жою, а нам тре­ба со­бi бра­ти­ся до­ку­пи i ра­ди­ти­ся, як би ту влас­ним за­хо­дом з бi­ди ви­гар­ма­ти­ся.

- Ба, в тiм-то й шту­ка! Як ви­гар­ма­ти­ся, ко­ли ми бiд­нi i по­мо­чi нi­вiд­ки не маємо? - крик­ну­ли ро­бiт­ни­ки.

- Ну, я на то­то на­ка­зу не мо­жу да­ти нi­яко­го, - ска­зав Бе­недьо, - але ко­ли би ва­ша во­ля пос­лу­ха­ти, то я ска­зав би вам, яка о тiм моя гад­ка.

- Говори, го­во­ри! Слу­хаємо! - за­гу­ли рiп­ни­ки.

- Ну, ко­ли го­во­ри­ти, то бу­ду го­во­ри­ти. Прав­ду ви ка­же­те, що по­мо­чi нам нi­вiд­ки не на­дi­яти­ся, бо хто ж ни­нi хо­че по­ма­га­ти бiд­но­му ро­бiт­ни­ко­вi, а впро­чiм, хоть би й схо­тiв по­мо­чи од­но­му, то не змо­же по­мо­чи всiм, та­кiй ве­ли­чез­нiй гро­ма­дi. Ту тiлько ми са­мi, друж­ною си­лою, мо­же­мо со­бi по­мо­чи.

- Ми са­мi? А то як? - да­ли­ся чу­ти не­до­вiр­ли­вi го­ло­си.

- Правда то є, - ска­зав Бе­недьо, - що на те­пер не змо­же­мо со­бi цiл­ком по­мо­чи. Бо яка по­мiч мож­ли­ва, ко­ли чо­ло­вiк пра­цює не на се­бе, ро­бить-ро­бить, а дру­гий єго пра­цею ко­рис­туєся? По­ки вся на­ша пра­ця не бу­де йти на наш хо­сен, по­ти нам доб­ра цiл­ко­ви­то­го не бу­де. Але дрiб­ку, що то пiд­ра­ту­ва­ти­ся чень змо­же­мо. От а ди­вiть, кiлько ра­зiв тра­фи­ться чо­ло­вi­ко­вi ос­та­ти­ся без ро­бо­ти? Хо­дить чо­ло­вiк, як за­го­рi­лий, ме­че­ся, мов у га­ряч­цi, сю­ди й ту­ди, а ро­бо­ти го­дi дiс­та­ти. Млiє чо­ло­вiк з го­ло­ду, iде до жи­да i нап­ро­шуєся на яку-будь, хоть би й на най­по­га­нi­шу ро­бо­ту, що­би тiлько з го­ло­ду не зги­ну­ти. Ну, ви­ди­те, а як­би так ми, кiлько нас ту є, обов'яза­ли­ся що­тиж­день по вип­ла­тi скла­да­ти не­хай по цен­то­вi, не­хай по два, то по­чис­лiть са­мi, яка би су­ма з то­го вий­шла. Як­би нас най­шло­ся та­ких ти­ся­ча, то нi­ко­му би той цент не впав­ся так тяж­ко i не за­тя­жiв би на ки­ше­нi, а з то­го що­тиж­ня зiб­ра­лась би та­ка су­ма, що мож­на би на нес­по­дi­ва­ний слу­чай за­по­мо­чи де­сять лю­дей.

- Правда є, прав­да є! - за­го­мо­нi­ли ро­бiт­ни­ки.

- Невелика то пiд­мо­га, прав­да, - го­во­рив да­лi Бе­недьо, - але вва­жай­те ли­шень, що се знов не бу­де й та­ка ма­ла по­мiч. Бо вже як так на який­сь час за­ра­туєся чо­ло­вi­ка чи рин­ським, чи пiв­то­ра, то вiн не бу­де пот­ре­бу­вав iти до жи­да, i кла­ня­ти­ся ему, i на­би­ва­ти­ся до ро­бо­ти на яку-будь мi­зер­ну плат­ню, не бу­де му­сив зни­жу­ва­ти плат­ню дру­гим ро­бiт­ни­кам. А те, що єму дасться, вiн мо­же по­во­леньки та пот­рош­ка вип­ла­ти­ти на­зад, ско­ро тiлько дiс­та­не лiп­шу ро­бо­ту. Та­ким спо­со­бом на­ша ро­бiт­ницька ка­са не тiлько що не вмен­шу­ва­ла­ся би, але, про­тив­но, все би бiльшi­ла.

Рiпники сто­яли мовч­ки i ро­зу­му­ва­ли. Зра­зу дi­ло ви­да­лось їм справ­дi не­мов i хо­ро­ше, i всi го­то­вi бу­ли вiд­ра­зу прис­ту­пи­ти до нього. Але швид­ко да­ли­ся чути за­ки­ди.

- Е, що з то­го, - го­во­ри­ли де­якi рiп­ни­ки. - Ну, не­хай би й так: ми бу­де­мо скла­да­ти, а хто з то­го бу­де ко­рис­та­ти? Бу­де так, як по се­лах, де є ка­си гро­мадськi. Бо­га­чi по­ви­зи­чу­ють гро­шi, ко­рис­та­ють з них, а бiд­ний тiлько скла­да­ти му­сить, а хiс­на з них нi­яко­го не має. Або й ще од­но: ви­бе­ре­мо ка­сiєра, ро­зу­мiв­ся, та­кож рiп­ни­ка, як i всi ми, - то хто нам за­ру­чить, що вiн гро­ши­ки не возьме i не вте­че?

Бенедьо слу­хав тих за­ки­дiв су­по­кiй­но.

- Думав я над тимта­кож i от що ви­ду­мав. На­сам­пе­ред стра­ху не­ма, що­би ко­рис­та­ли з на­ших гро­шей са­мi бо­га­чi, бо мiж на­ми бо­га­чiв не­ма, усi ми бiд­нi. А по-дру­ге, ми не жи­ди, гро­шi на про­цент зи­чи­ти не бу­де­мо, а бу­де­мо ви­да­ва­ти тiлько в ра­зi прав­ди­вої нуж­ди, сла­бос­тi, без­ро­бо­ти­цi, - то, зна­читься, бу­де­мо по­ма­га­ти там, де вже для кож­до­го оче­вид­но, що по­мо­чi тре­ба. Хто опiс­ля змо­же, той вiд­дасть нам i на­до­ло­жить ви­да­ток, а хто не змо­же, ну то го та­кож не по­вi­си­мо... А з ка­сiєром, я га­даю, най­лiп­ше бу­де ось як зро­би­ти. Як­би нас най­шло­ся ба­га­то та­ких, що би прис­ту­пи­ли до тої ка­си, то при кож­дiй ко­ша­рi або при кiлькох су­сiд­нiх ко­ша­рах ви со­бi са­мi ви­би­рай­те сво­го ка­сiєра, та­ко­го, що вже ту, в Бо­рис­ла­вi, ро­бить раз у раз i кот­ро­го доб­ре знаєте. Та­кий ка­сiєр мiг би зби­ра­ти гро­шi тiлько з тих ко­шар, кот­рi йо­го виб­ра­ли. А зна­ючи, кiлько в них лю­дей ро­бить, а кiлько обов'яза­ли­ся пла­ти­ти, ду­же лег­ко кож­дий бу­де мiг зна­ти, кiлько ка­сiєр має гро­шей у се­бе. Ско­ро би оден в чiм не спо­до­бав­ся, мож­на виб­ра­ти дру­го­го. Тi са­мi ко­ша­ри, що ма­ють од­но­го сво­го ка­сiєра, ма­ли би обов'язок пiд­по­ма­га­ти пот­ре­бу­ючих з-по­мiж се­бе: о тих во­ни й най­лiп­ше бу­дуть зна­ти, чи хто i кiлько пот­ре­бує.

- Так, то й але, - за­го­мо­нi­ли ро­бiт­ни­ки. - Так, то все бу­де ка­сiєр у нас пiд оком, а як їх бу­де ба­га­то, то у кож­до­го су­ма бу­де не­ве­ли­ка, то й мен­ша по­ку­са до ци­ганст­ва, i на­вiть як­би вся то­та су­ма про­па­ла, то й се би стра­та бу­ла не­ве­ли­ка. На то мож­на зго­ди­ти­ся.

- Позвольте, ще не ко­нець на тiм, - го­во­рив Бе­недьо. - Хто знає, мо­же, ча­сом тра­фиться пот­ре­ба та­кої пiд­по­мо­ги, на кот­ру не вис­та­чать средст­ва з од­ної ко­ша­ри. Мо­же, тра­фиться зро­би­ти де­що та­ко­го, що би бу­ло при­да­ле для доб­ра всiх бо­рис­лавськпх ро­бiт­ни­кiв, - а на то тре­ба би бiльше гро­шей, бiльшої ка­си. То я га­даю зро­би­ти ось як. В кож­дiй та­кiй част­ко­вiй ка­сi, що би бу­ла при од­нiй або кiлькох су­сiд­нiх ко­ша­рах, усi гро­шi, якi бу­дуть впли­ва­ти, по­дi­ли­ти на три час­тi. Двi та­кi тре­ти­ни ли­ша­ли би ся при ко­ша­рi на част­ко­вi за­по­мо­ги, а од­ну тре­ти­ну да­ва­лось би до од­ної, го­лов­ної ка­си. З тої ка­си вже не мiг би ви­да­ва­ти анi ка­сiєр, анi од­на ко­ша­ра, а тiлько цi­лий збiр борис­лавських ро­бiт­ни­кiв, ро­зу­мiєся, тих, що пла­тять до ка­си. З неї ви­да­ва­ти як­най­мен­ше, а гро­ма­ди­ти гро­шi для бiльшої спiльної пот­ре­би.

- А яка ж би то мог­ла бу­ти та­ка пот­ре­ба? - пи­та­ли рiп­ни­ки.

- От як я со­бi о тiм ду­маю, - ска­зав Бе­недьо. - Як ба­чи­те, те­пер жи­ди так ду­же впев­ни­ли­ся, що нас ба­га­то, що го­лод зже­не ро­бiт­ни­кiв чим­раз бiльше до Бо­рис­ла­ва, що не пи­та­ють, чи мож­на нам про­ди­ха­ти, чи нi, а зни­жу­ють нам пла­ту раз у раз. I не пе­рес­та­нуть ще да­лi зни­жу­ва­ти, до­ки не впi­м­нем­ся за со­бою.

- Ей, чи ми не впо­ми­на­ли­ся, що то по­мо­же!

- Ба, пос­тiй­те, най я вам ска­жу, як би то впо­ми­на­ти­ся! То пев­но, що го­во­ри­ти їм, чи доб­ром, чи й пог­ро­зою, на нi на що не здасться, - не пос­лу­ха­ють. Ту тре­ба не гро­зи­ти, а зро­би­ти та­ке, що­би во­ни й не отя­ми­ли­ся, вiд­ки се на них упа­ло. От що тре­ба зро­би­ти. Всi, кiлько нас ту є, i тi, кот­рих ту не­ма, - од­ним сло­вом, усi, ра­зом, од­но­го по­ран­ку, кож­дий при своїй ро­бо­тi, при­хо­ди­мо i ка­же­мо: "Го­дi, не бу­де­мо ро­би­ти, не мо­же­мо ро­би­ти за та­ку ма­лу плат­ню, во­ли­мо си­дi­ти вдо­ма. До­ки не бу­де бiльшої плат­нi, до­ти й пальцем не ки­не­мо".

I, ска­зав­ши те, всi до­до­му!

Рiпники аж ро­ти по­роз­нi­ма­ли з ди­ву, по­чув­ши та­ку ра­ду.

- Ба, та як же се - по­ки­ну­ти ро­бо­ту?

- На час, на час, до­ки жи­ди пла­ту бiльшу не да­дуть.

- Але ж се мо­же пот­ри­ва­ти дов­го.

- Ну, ду­же дов­го во­но не пот­ри­ває. Ад­же ж ува­жай­те: жи­ди по­ро­би­ли з рiж­ни­ми куп­ця­ми конт­рак­ти: на той а той час дос­та­чи­ти тiлько вос­ку, тiлько наф­ти, ну, а як на час не пос­та­чать, то їм втра­та бу­де де­сять раз бiльше, нiж то­та над­виш­ка в на­шiй плат­нi. А.са­мi до ям не по­лi­зуть, - пот­ри­ма­ються, мо­же, кiлька день, та й му­сять-та­ки до нас "прий­дi­те пок­ло­нi­мо­ся".

- Але ж во­ни со­бi насп­ро­вад­жу­ють iн­ших ро­бiт­ни­кiв!

- Га, то тре­ба нам так зро­би­ти, що­би не посп­ро­вад­жу­ва­ли. Вис­ла­ти вiд­си лю­дей на всi око­лич­нi се­ла i роз­пус­ти­ти та­кий на­каз: що­би на та­кий а та­кий час нiх­то не йшов до Бо­рис­ла­ва, бо та­ке а та­ке там ро­биться.

- А як ма­зу­рiв спро­ва­дять?

- То не пус­ти­ти! Хоч на­мо­вою, хоч си­лою, а не пус­ти­ти.

- Гм, та се-то би мож­на. Але як же нам про­жи­ти за той час без­ро­бо­ти­цi?

- Отож-то, на то­то я би га­дав зло­жи­ти та­ку го­лов­ну ка­су.

- А жи­ди змов­ляться i хлi­ба не до­ве­зуть, схо­тять нас ви­го­ло­ди­ти.

- Ми й ку­по­ва­ти вiд них не бу­де­мо. Як у нас бу­дуть свої гро­шi, то со­бi спро­ва­ди­мо са­мi з мiс­та, ще за тан­шi гро­шi!

- I га­даєш, що з то­го бу­де нам по­мiч, що пiд­вис­шать плат­ню?

- Я га­даю, що му­сять, ско­ро тiлько ми ви­дер­жи­мо­ся твер­до.

- Але та­ку гро­ма­ду на­ро­да ви­жи­ви­ти, то тре­ба ве­ли­чез­ної су­ми гро­шей!

- Можемо на час без­ро­бо­ти­цi од­ну часть лю­дей вiдп­ра­ви­ти на се­ла або де до мiс­та, до дру­гих фаб­рик або де, що­би мен­ше бу­ло тя­га­ру. Та й то, не по­ри­ва­ти­ся до та­ко­го ве­ли­ко­го дi­ла, по­ки у нас не бу­де до­сить гро­шей, що­би мож­на бу­ло про­дер­жа­ти­ся хоть тиж­день. I за­ки зач­нем, то по­пе­ре­ду ула­ди­ти все по­ряд­но, i лю­дей по се­лах ро­зiс­ла­ти, i хлi­ба нас­та­ра­ти, i всего. Але то о тiм бу­де ще час по­го­во­ри­ти. Те­пер ска­жiть, чи прис­таєте на то­то, що­би у нас бу­ли ка­си: i част­ко­вi, i го­лов­на ка­са?

- Пристаємо! Прис­таємо!

- А на то­то чи прис­таєте, що­би двi тре­ти­ни ли­ша­ли­ся в част­ко­вих ка­сах, а од­на тре­ти­на що­би йшла до го­лов­ної ка­си?

- Нi, най двi тре­ти­ни йде до го­лов­ної ка­си! Во­ли­мо да­ва­ти по два цен­ти, а що­би тiлько нам усiм швид­ше яка по­лег­кiсть вий­шла!

- А до го­лов­ної ка­си я би га­дав виб­ра­ти до за­ря­ду трьох лю­дей, кот­рих доб­ре знаєте i кот­рим мо­же­те за­вi­ри­ти. А го­лов­на рiч, що­би ка­са бу­ла у та­ко­го чо­ло­вi­ка, що ту має яку свою по­сi­лiсть.

- Ба, а де ж ту та­ко­го най­ти, ко­ли всi ми зай­шлi, бiд­нi?

- Я знаю та­ко­го чо­ло­вi­ка - ста­ро­го Ма­тiя, що у нєго ту своя ха­ти­на. Я би га­дав, що най­лiп­ше ка­су у нього по­мiс­ти­ти. I то так, що­би кож­дий част­ко­вий ка­сiєр мiг кож­до­го ча­су прий­ти i пе­ре­ра­ху­ва­ти, що i вiд­ки є в ка­сi, i опо­вiс­ти­ти о тiм своїх лю­дей. Два дру­гi при го­лов­нiй ка­сi ма­ли би що­тиж­день хо­ди­ти по ко­ша­рах i зби­ра­ти гро­шi. Та­ким спо­со­бом усе бу­ло би без­печ­нi­ше, що нiх­то анi не оци га­нить нi­ко­го, анi со­бi гро­шей не прис­воїть. Чи прис­таєте на то­то?

- Пристаємо! Прис­таємо!

- А де є той Ма­тiй? Хо­че­мо ви­дi­ти єго! - зак­ри­ча­ли де­якi, кот­рi не зна­ли Ма­тiя. Ма­тiй ви­лiз на ка­мiнь i пок­ло­нив­ся гро­ма­дi.

- Ти що за оден? - зак­ри­ча­ли до нього.

- Рiпник, лю­ди доб­рi.

- У те­бе є своя ха­та?

- Своя не своя, а так, як би своя. Моєї не­вiст­ки ха­та, але во­на в служ­бi, не си­дить тут­ка.

- А прий­меш­ся, що­би у те­бе бу­ла на­ша ка­са i що­би ти мав нам за неї да­ва­ти вiд­по­вiдь?

- Як пе­ред бо­гом i своїм сум­лiн­ням, так i пе­ред ва­ми. Ко­ли ва­ша во­ля на то, я го­тов пос­лу­жи­ти гро­ма­дi. А впро­чiм, вас ту з по­ло­ви­на знає ме­не.

- Знаємо! знаємо! - оз­ва­ли­ся мно­гi го­ло­си. - Мож­на пок­лас­ти­ся на нєго!

- Ну, а ко­го ж на дру­гих ка­сiєрiв ви­би­ра­ти? - пи­та­ли рiп­ни­ки.

- Вибирайте ко­го знаєте, а най­мiм та­ких, що­би мог­ли до­б­ре бi­га­ти, - ска­зав Бенедьо.

- Будь ти!

- Нi, я не мо­жу - сла­бо­ви­тий, як ба­чи­те, та й за­ня­тий над­то при ро­бо­тi, не змо­жу бi­га­ти. А що змо­жу, то й без ва­шо­го ви­бо­ру бу­ду ро­би­ти.

За сим Бенедьо по­дя­ку­вав гро­ма­дi за пос­лу­хан­ня i злiз iз ка­ме­ня. По­чав­ся шум i га­мiр мiж рiп­ни­ка­ми. До Бе­не­дя ти­с­ли­ся рiп­ни­ки, що­би стис­ну­ти йо­го за ру­ку, гля­ну­ти йо­му в ли­це i го­лос­ним, щи­рим сло­вом по­дя­ку­ва­ти за доб­ру ра­ду.

Мiж тим ро­бiт­ни­ки швид­ко зго­ди­ли­ся виб­ра­ти за двох дру­гих ка­сiєрiв Прий­де­во­лю i Се­ня Ба­са­ра­ба.

- Дякуємо за ви­бiр i за ва­шу доб­ру вi­ру! - гук­нув Сень до гро­ма­ди. - Пос­та­раємся доб­ре пос­лу­жи­ти на­шiй за­гальнiй спра­вi! А те­пер, хто що мо­же, про­шу ски­ну­ти по цен­то­вi, по два, що­би на­ша ка­са вiд по­чат­ку не сто­яла пус­то!

- Гурра! По цен­то­вi до ка­си! - зак­ри­ча­ли ро­бiт­ни­ки.

- Скидайте кож­дий по цен­то­вi, але кож­дий, - ска­зав Ма­тiй, - то та­ким спо­со­бом, по­ра­ху­вав­ши, бу­де­мо зна­ти, кiль­ко нас ту є!

Пристали й на то, i ко­ли зiб­ра­но гро­шi, на­чис­ли­ли 35 ринських.

- Пiвчверта ти­ся­ча нас зiй­шло­ся! - крик­нув Сень Ба­са­раб. - В ка­сi на­шiй трид­цять i п'ять ринських! А чи тяж­ко нам прий­шло ски­ну­ти тiльку су­му?

- Що то за си­ла - гро­ма­да! - го­во­ри­ли мiж со­бою рiп­ни­ки. - Доб­ре то який­сь ска­зав: "Гро­ма­да плю­не по ра­зу та й од­но­го по­то­пить!"

Гамiр змiг­ся, але був се вже не по­ну­рий, три­вож­ний га­мiр при­би­тої без­рад­ної ма­си; се був ве­се­лий га­мiр пчiл, що i для них нас­та­ла вес­на, i зац­вi­ли цвi­ти, i ожи­ла на­дiя щас­ли­вi­шо­го жит­тя.

XІ

Дiла йшли ду­же доб­ре. Ле­он Гам­мерш­ляг хо­див, зем­лi не до­ти­ка­ючи з гор­дос­тi i ра­дос­тi. Все йо­му уда­ва­ло­ся щас­ли­во, i хоть се був тiльки по­ча­ток го­лов­но­го дi­ла, то вже той по­ча­ток вi­щу­вав доб­ре про вда­чу цi­лос­тi. I так по­пе­ред усього вiд "Вос­ко­вої спiл­ки" з Ро­сiї Ле­он одер­жав ось яку звiст­ку: "Пос­та­чай­те це­ре­зин, ко­ли мож­на, ще й пе­ред кон­т­рак­то­вим тер­мi­ном. Спiл­ка ула­ди­ла щас­ли­ву шту­ку. При по­мо­чi, знаєте, звiс­них ту­теш­нiх спо­со­бiв нам уда­лось зак­лю­чи­ти з св. си­но­дом конт­ракт на дос­та­ву це­ре­зи­ну до це­рк­вiв пра­вос­лав­них. 100 000 кав­цiй зло­же­но. Жде­мо вiд вас вiс­тi, ко­ли бу­де го­тов пер­ший ла­ду­нок".

Прочитавши то­ту звiст­ку, Ле­он мов на кри­ла пiд­няв­ся. Зна­читься, дi­ло уг­рун­то­ва­не мiц­но i трив­ко. Вiн за­раз же за тим ру­шив до Бо­рис­ла­ва, щоб пог­ля­ну­ти, як стоїть бу­до­ва фаб­ри­ки. По до­ро­зi вiн ду­же бiд­ку­вав, що бу­до­ва ще аж че­рез тиж­день має бу­ти го­то­ва i що не мож­на так-та­ки вiд завт­ра за­ча­ти фаб­ри­ка­цiї вос­ку. Що цi­ла то­та фаб­ри­ка­цiя бу­ла, влас­ти­во, конт­ра­фак­цiєю, об­манст­вом, - про се Ле­он анi крих­ти не ду­мав. По­чут­тя спра­вед­ли­вос­тi бу­ло у нього вза­га­лi ду­же не­яс­не, а вже ж то­го по­чут­тя, що iс­ну­ючi ус­та­ви i при­пи­си дер­жав­нi обов'язу­ють в чiм-не­будь уся­ко­го го­ро­жа­ни­на, сього по­чут­тя у Де­она, як i вза­га­лi у на­ших жи­дiв, лед­ве чи був i-слiд який-не­будь.

За улад­жу­ван­ням уся­ких бi­жу­чих дiл в Дро­го­би­чi, особ­ли­во за кло­по­та­ми при заку­пу­ван­нi си­ро­го вос­ку зем­но­го вiд рiз­них дрiб­них влас­тив­цiв, Ле­он уже бiльше як тиж­день не заг­ля­дав до Бо­рис­ла­ва i не знав, що i як там дi­є­ть­ся. Вiн у всiм пок­лав­ся на Бе­не­дя, пе­ре­ко­нав­ши­ся вже по­пе­ре­ду, що дi­ло своє вiн ро­бить со­вiс­но i доб­ре. Але як же зди­ву­вав­ся Ле­он, ко­ли, приїхав­ши до Бо­рис­ла­ва, по­ба­чив, що при но­вiй бу­до­вi ро­бiт­ни­кiв не­ма, крiм кiлькох, що до­кiн­чу­ва­ли по­би­ва­ти дах; i ко­ли Бе­недьо вий­шов суп­ро­ти нього з за­яв­ле­ни­ям, що йо­го дi­ло вже скiн­че­не, бу­до­ва впо­в­нi го­то­ва i ос­тається тiльки йо­му ог­ля­ну­ти все до­оч­не i вiд­пус­ти­ти йо­го, Ле­он сам не знав, що й ка­за­ти на та­ку ра­дiс­ну нес­по­дi­ван­ку, i ко­ли б Бе­недьо був "пан" бу­дов­ни­чий, а не прос­тий ро­бiт­ник i не­дав­нiй по­мiч­ник му­ляр­сь­кий, вiн був би об­няв i ви­цi­лу­вав йо­го з ве­ли­кої ра­дос­тi. Зна­читься, щас­тя нез­мiн­но всмi­хається йо­му! Зна­читься, во­но пiдс­лу­хує йо­го таємнi дум­ки i ба­жан­ня i, мов ко­хан­ка, бi­жить на­пе­ред нього, що­би в миг ока спов­ню­ва­ти їх! Ра­дiсть ши­ро­ко роз­ли­ла­ся по Ле­оно­вiм ли­цi. Вiн по­чав дя­ку­ва­ти Бе­недьовi i пi­шов з ним ог­ля­да­ти бу­до­ву. Во­на сто­яла пе­ред ним у всiй своїй по­каз­нос­тi: дов­га-дов­га, низька, з не­ве­лич­ки­ми двер­ми i вi­кон­ця­ми, по­зи­ра­ючи­ми де-де, мов прис­лi­пу­ва­тi зло­дiй­ськi оч­ка.

Два ви­со­чез­нi ко­ми­ни стри­мi­ли до не­ба. Дов­ко­ла бу­до­ви був до­сить об­шир­ний плац, об­ве­де­ний ви­со­чез­ним пар­ка­ном, з ши­ро­кою бра­мою для в'їзду i ву­зенькою хвiр­точ­кою обiч для про­хо­ду. Плац був глад­ко вто­ло­че­ний, ями-вап­няр­ки бу­ли по­за­си­па­нi, на­вiть об­шир­на шо­па для ро­бiт­ни­кiв i для скла­ду на­фаб­ри­ко­ва­но­го вос­ку бу­ла го­то­ва. Стi­ни, не бi­ле­нi, анi трин­ко­ва­нi, чер­во­нi­ли­ся яс­но-чер­во­ною кра­с­кою. Сло­вом, усе бу­ло як тре­ба, аж Ле­оно­вi сер­це ра­ду­ва­ло­ся. А до­се­ре­ди­ни вiн i не йшов ог­ля­да­ти. "До сього, - ка­зав, - тре­ба при­вез­ти мо­го май­ст­ра-наф­тар­ни­ка, вiн бу­де най­лiп­ше зна­ти, чи так усе зроб­ле­но, як тре­ба". Ру­ри, i кiт­ли, i всi при­ла­ди, за­мов­ле­нi в Вiд­нi, вже на­дiй­шли бу­ли i сто­яли на пла­цу в ве­ли­чез­них па­ках. Ле­он не дав i вi­дiтх­ну­ти нi со­бi, нi ко­ням - сей­час же пог­нав на­зад до Дро­го­би­ча, що­би при­вез­ти Шеф­фе­ля. Бе­недьо за той час мав при­ла­го­ди­ти ро­бiт­ни­кiв, кот­рi б за про­во­дом Шеф­фе­ля ни­нi ще по­ус­тав­ля­ли i пов­му­ро­ву­ва­ли кiт­ли та ма­ши­ни.

Приїхав i Шеф­фель. Ог­ля­нув нут­ро фаб­ри­ки, роз­мi­рив, що, як i ку­ди, i вис­ка­зав­ся ду­же пох­вально о бу­до­вi. Ле­он хо­див слiд­ком за ним та тiльки поц­мо­ку­вав i ру­ки за­су­ку­вав. Бе­недьо тим ча­сом з на­ня­ти­ми ро­бiт­ни­ка­ми по­рав­ся на под­вiр'ї ко­ло ма­шин, роз­би­вав дош­ки та пач­ки, роз­мо­ту­вав пе­ре­вес­ла на шну­ри i при­лад­жу­вав де­рев'янi ва­ли та ге­ре­ги, що­би за­тяг­ну­ти все те, ку­ди тре­ба, до­се­ре­ди­ни.

До пiзнього ве­чо­ра три­ва­ли в но­вiй фаб­ри­цi сту­кан­ня та бряз­ко­ти: се ус­тав­лю­ва­но i ут­верд­жу­ва­но ма­ши­ни. Де тре­ба бу­ло про­ро­би­ти бiльшу дiр­ку в му­ро­ва­нiй стi­нi для вста­в­лен­ня ру­ри, де тре­ба бу­ло пiд­му­ру­ва­ти ко­тел до на­леж­но­го ста­но­ви­ща, - Шеф­фель при­мi­рю­вав i за­по­ряд­жу­вав, а Бе­недьо зас­пiв з ро­бiт­ни­ка­ми ви­ко­ну­вав йо­го за­по­ря­д­ки. Вкiн­цi з нас­тан­ням су­мер­ку все бу­ло го­то­ве.

Леон i Шеф­фель ще ос­та­ли­ся все­ре­ди­нi фаб­ри­ки. Свiт­ло не­ве­лич­ких вос­ко­вих ка­ган­цiв миг­ко­тi­ло та са­рах­тi­ло, вiд­би­ва­ючи­ся сот­ня­ми iс­кор в блис­ку­чiм че­ре­ва­тiм кiт­лi з по­лi­ро­ва­ної мi­дi. З ку­тiв пiд­нi­ма­ли­ся бов­ду­ри пiтьми, зви­са­ли з де­рев'яної го­лої сте­лi, не­мов гро­зя­чи при­ва­ли­ти со­бою тих кiлька сла­бо бли­ма­ючих то­чок.

- Так завт­ра зач­не­те? - спи­тав з за­ду­ми Ле­он, поб­лу­див­ши очи­ма по тих тем­нi­ючих прос­то­рах, по тiм гнiз­дi, в кот­рiм ма­ли виг­рi­ти­ся i вик­лю­ну­ти­ся йо­го зо­ло­тi сни.

- Зачнеться, - ска­зав Шеф­фель. - А ро­бiт­ни­ки го­то­вi?

- А, прав­да, ро­бiт­ни­ки, - ска­зав Ле­он. - Ну, бу­дуть i ро­бiт­ни­ки. Те­пер то­го зiл­ля в Бо­рис­ла­вi до­сить.

- А тiлько, знаєте, - ска­зав Шеф­фель, - на­ше дi­ло, теє-то, не зов­сiм яс­не. То тре­ба вам пос­та­ра­ти­ся о кiлькох, при­на­й­мнi трьох ро­бiт­ни­кiв та­ких, на кот­рих би зов­сiм мож­на спус­ти­ти­ся. То є, що­би де не роз­ба­ла­ка­ли, не нап­ле­ли що. Тих би умiс­ти­ти тре­ба в го­лов­нiм вiд­дi­лi дес­ти­ляр­нi, в хi­мiч­нiй ко­мо­рi, де, знаєте, око­неч­но ви­роб­люється це­ре­зин. Що­би про­чi ро­бiт­ни­ки ду­ма­ли, що се прос­тий па­ра­фiн. О то пос­та­рай­те­ся!

- Гм, - мiр­ку­вав Ле­он, - трьох ро­бiт­ни­кiв, на кот­рих би мож­на зов­сiм спус­ти­ти­ся! Прав­да ва­ша, тре­ба по­шу­ка­ти. Та тiлько то шту­ка - з-по­мiж то­го збро­ду ви­най­ти та­ких ро­бiт­ни­кiв!

Тим ча­сом на под­вiр'ї но­вої фаб­ри­ки зiб­ра­ли­ся ро­бiт­ни­ки дов­ко­ла Бе­не­дя. Во­ни жда­ли на Ле­она, щоб одер­жа­ти вiд нього реш­ту пла­ти i по­дя­ку­ва­ти йо­му за ро­бо­ту. Мi­сяць пiд­нi­мав­ся на по­гiд­нiм не­бi, де-де з-за бi­лої на­пiвп­ро­зiр­час­тої мря­ки проб­лис­ку­ва­ли мля­вим свiт­лом зо­ло­тi зо­рi. Ро­бiт­ни­ки по­сi­да­ли на ка­ме­нях та урiз­ках з ди­лин­ня i ба­ла­ка­ли; глу­хий го­мiн їх роз­мо­ви йшов на по­ле i мi­шав­ся з срiб­ним ше­по­том рiч­ки, що туй обiч булько­тi­ла по ка­мiн­нi. Звiс­на рiч, бе­сi­да йшла про од­но - про не­дав­нiй ро­бiт­ни­ць­кий збiр, про склад­ки i бу­ду­щi на­дiї.

- По прав­дi ка­жу вам, - го­во­рив Бе­недьо, - ди­во ста­ло­ся з ту­теш­нiм на­ро­дом. Ко­ли я пе­ред мi­ся­цем прий­шов до Бо­рис­ла­ва i по­чав до­пи­ту­ва­ти­ся, чи трi­бу­ва­ли во­ни як-не­будь ра­ту­ва­ти­ся, то всi або го­ло­ва­ми по­хи­ту­ва­ли, або смi­яли­ся з ме­не. А ни­нi, са­мi ви­ди­те, як усi, ста­ре й ма­ле, тис­нуться до скла­док. Ад­же до­сi вже маємо 150 ринських в од­нiй тiлько го­лов­нiй ка­сi!

- Сто п'ятде­сят ринських, - пов­то­рив з розс­та­нов­кою один ро­бiт­ник, - ну i що ж! Для од­но­го бу­ла би се пiд­по­мо­га, але для тiльких ти­ся­чiв - що то­то зна­чить?

- Правда, що ма­ло зна­чить, - го­во­рив Бе­недьо, - але ж бо вва­жай­те, що ще тиж­ня не­ма, як по­ча­ли­ся на­шi склад­ки. За мi­сяць, чень, наз­би­рав­ся хоть п'ятсот.

- Ну, а з п'ятьма ста­ми мож за­чи­на­ти то­то, що ви за­га­да­ли?

- Гм, тре­ба доб­ре об­ра­ху­ва­ти­ся з си­лою i з грiш­ми. - ска­зав Бе­недьо. - Чис­ля­чи на про­жи­ток од­но­му чо­ло­вi­ко­вi лиш пiв­то­ра ринсько­го на тиж­день, чис­ля­чи да­лi, що без­ро­бо­ти­ця по­тяг­не тиж­день i нам прий­де­ся про­го­ду­ва­ти че­рез той час лиш ти­ся­чу лю­да, то в ка­сi му­сить бу­ти на те най­мен­ше пiв­то­ри ти­ся­чi ринських.. Най­мен­ше, ка­жу, бо крiм про­жит­ку, бу­дуть ще iн­шi ви­дат­ки.

- Пiвтори ти­ся­чi ринських! - скрик­ну­ли в один го­лос ро­бiт­ни­ки, - Гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ко­ли ж ми та­ку су­му зло­жи­мо? Та за той час по­ло­ви­на нас ту го­ло­дом пе­рем­ре, а з се­лiв де­сять ти­сяч но­вих при­бу­де!

- Що ж ро­би­ти, - ска­зав сум­но Бе­недьо, - на то вже, ба­чу, не­ма ра­ди. Бiльших скла­док ро­би­ти не мож, бо й так жи­ди ури­ва­ють нам на пож­дiм пос­ту­пi, а як дiз­на­ються о на­ших склад­ках, то ще бiльше бу­дуть ури­ва­ти. Тре­ба сто­яти при своїм, скла­да­ти i тер­пi­ти ще хоть три мi­ся­цi!

- Три мi­ся­цi! Хто знає, що за три мi­ся­цi мо­же ста­ти­ся!

Замовкли ро­бiт­ни­ки, i сум за­ляг не­ве­лич­ку го­мо­ня­чу гро­мад­ку. Бе­недьо важ­ко по­хи­лив го­ло­ву до­до­лу. Вiн i спра­в­дi по­чу­вав, що дi­ло пе­ку­че, що най­бiльша си­ла сього лю­ду ле­жить в йо­го хви­ле­вiм роз­буд­жен­нi i що не по­ко­рис­ту­ва­ти­ся тим роз­буд­жен­ням - зна­чить ви­пус­ти­ти з рук го­лов­ну пру­жи­ну дi­ла. Але що ж бу­ло ро­би­ти? Гро­шей не бу­ло, щоб за­раз за­ча­ти змо­ву. При­хо­ди­лось все-та­ки че­ка­ти.

- А ту й ще од­на рiч, - про­мо­вив знов Бе­недьо, про­ки­нув­ши­ся з за­ду­ми. - Ме­нi прий­десь вер­та­ти до Дро­го­би­ча.

- До Дро­го­би­ча? А то по­що? - скрик­ну­ли ро­бiт­ни­ки.

- Ну, по­що? Ту моя ро­бо­та, як ви­ди­те, скiн­чи­ла­ся.

- Шукайте iн­шої!

- Або ж ту без ме­не не обiй­де­ся? Прав­да, жаль чо­ло­вi­ко­вi по­ки­да­ти та­ку спра­ву, над кот­рої зас­но­ван­ням тру­див­ся i ду­мав…

- Ну, то й не по­ки­дай­те!

- Се пев­но, що тре­ба б не по­ки­да­ти, ко­би тiлько спо­сiб­нiсть бу­ла.

Робiтники по­чу­ва­ли се доб­ре, а на­вiть i в Бе­не­дя про­ки­да­ла­ся не раз то­та дум­ка, що без нього цi­ла спра­ва мог­ла би лег­ко зiй­ти на фальши­ву до­ро­гу i че­рез те зов­сiм не вда­ти­ся. Вiн по­чу­вав, що в кож­дiй но­воз­ло­же­нiй для но­вих i неп­ри­вич­них цi­лей свi­жо зор­га­нi­зо­ва­нiй гро­ма­дi ба­га­то i ду­же ба­га­то за­ле­жить на при­вiд­цi, на йо­го осо­бис­тiм впли­вi i по­ра­дi. Прав­да, вiн по­чу­вав, з дру­го­го бо­ку, аж над­то доб­ре без­сильнiсть i своєї дум­ки i був пе­ре­ко­на­ний, що не спiт­кай­ся вiн в Бо­рис­ла­вi з поб­ра­тимст­вом i з та­ки­ми тве­ре­зо мис­ля­чи­ми людьми, як Ма­тiй i Ста­сю­ра, вiн сам но був би, пев­но, дiй­шов до то­го, до чо­го те­пер дiй­шов. Вза­їмне спiв­дi­лан­ня всiх час­ток тут бу­ло аж над­то сильне i ви­раз­не, але iмен­но для то­го по­чу­вав Бе­недьо, що вир­ва­ти­ся з то­го кру­га взаїмних спiв­дi­лань зна­чи­ло б - заш­ко­ди­ти ко­ж­дiй част­цi зо­сiб­на i всiм вза­га­лi. Але вп'ять-та­ки, що тут ро­би­ти в Бо­рис­ла­вi, ко­ли не бу­де ро­бо­ти для нього? Але до­ля го­то­ви­ла йо­му по­мiч з та­ко­го бо­ку, з яко­го вiн її й зов­сiм не на­дi­яв­ся.

З се­ре­ди­ни фаб­ри­ки вий­шов Ле­он в суп­ро­во­дi Шеф­фе­ля, оба во­ни наб­ли­зи­ли­ся до ро­бiт­ни­кiв. Ро­бiт­ни­ки повс­та­ва­ли.

- Ну, лю­ди, - ска­зав го­лос­но Ле­он, - ро­бо­та ва­ша скiн­че­на, i доб­ре скiн­че­на. Дя­кую вам за пильнiсть ва­шу!

- I ми дя­куємо па­ну за ро­бо­ту! - зак­ри­ча­ли ро­бiт­ни­ки. - Та най бог дасть щас­ли­ву го­ди­ну!

- Дай бо­же, дай бо­же, - ска­зав ра­дiс­но Ле­он. - А те­пер, що ще ко­му на­ле­житься, що­би ми чис­то розс­та­ли­ся.

Почалася вип­ла­та. Бе­недьо сто­яв обiч. Ко­ли вип­ла­та скi­н­чи­ла­ся, Ле­он наб­ли­зив­ся до нього:

- А вам, па­не май­стер, ду­же, ду­же дя­кую i за ро­бо­ту, i за швид­ке скiн­чен­ня - за все! Ду­же би-м не рад з ва­ми розс­та­ти­ся… Але те­пер, за те, що ви та­ку ме­нi ни­нi зро­би­ли ра­дiсть, прий­мiть вiд ме­не отеє на пам'ятку!

I вiн втис­нув в ру­ку Бе­недьовi об­ви­не­них па­пiр­цем де­сять ринських са­мим срiб­лом.

"От за­раз бу­де в на­шiй ка­сi 160 ринських", - по­ду­мав со­бi Бе­недьо, прий­ма­ючи з по­дя­кою Ле­онiв да­ру­нок.

- I ще про­шу вас, - ска­зав на за­кiн­чен­ня Ле­он до Бе­не­дя, - зай­дiть за­раз те­пер до ме­не на мою ква­ти­ру, я маю з ва­ми де о чiм по­го­во­ри­ти.

За си­ми сло­ва­ми Ле­он i Шеф­фель пiш­ли, за ни­ми вий­шли ро­бiт­ни­ки. Бе­недьо ос­тав­ся, щоб по­за­ми­ка­ти всi две­рi i бра­ми, i вiд­так пош­кан­ди­бав за Ле­оном, роз­ду­му­ючи, що та­ко­го вiн має йо­му ска­за­ти. По до­ро­зi вiн всту­пив до ха­ти, зас­тав там Ма­тiя i по­ло­жив на йо­го ру­ки до ро­бiт­ницької ка­си де­сять ринських срiб­лом, кот­рi да­ру­вав йо­му Ле­он.

- Що би я вам ска­зав, - за­го­во­рив до нього Ле­он, ко­ли Бе­недьо прий­шов на йо­го ква­ти­ру. - Ви, як ба­чу, чес­ний чо­ло­вiк i по­ряд­ний ро­бiт­ник, i я, як ка­жу, не хо­тiв би з ва­ми розс­та­ти­ся. А ме­нi ту до моєї но­вої наф­тар­нi як­раз пот­рiб­но кiлькох чес­них i щи­рих лю­дей до од­ної, i то не ду­же тя­ж­кої, ро­бо­ти. Так от що хтiв я вам ска­за­ти: чи не схо­тi­ли би ви, єли вам у ме­не ро­бо­та не сприк­ри­ла­ся, ос­та­ти­ся й на­да­лi?

- Але яка ж се бу­де ро­бо­та? Пре­цiнь му­лярська вся скiн­че­на?

- Е, нi, не до му­лярської, а так, до наф­тарської, при вос­ку, - ска­зав Ле­он.

- Але чи зу­мiю ж я ро­би­ти то­ту ро­бо­ту, ко­ли до­сi при нiй не був i не знаю, як що йде? - спи­тав Бе­недьо.

- Е, е, е, що ту умi­ти! - ска­зав Ле­он. - А прос­тий хлоп, ро­бiт­ник бiльше вмiє? А пре­цiнь ро­бить. Ту не­ма що вмi­ти: пан ди­рек­тор по­ка­же вам усе. Я ж ка­жу вам: не о вмi­лiсть хо­дить, а о то, що­би чо­ло­вiк був щи­рий i сум­лiн­ний та що­би, ро­зу­мiєте, що­би…

Леон за­тяв­ся якось на сло­вi, не­мов ва­гу­вав­ся чо­гось.

- Щоби, - кiн­чив вiн по хви­лi, - не роз­го­во­рив нi­де, що i як ро­биться в фаб­ри­цi. Бо, ви­ди­те, ту сек­рет не­ве­лич­кий… Мiй ди­рек­тор ви­га­дав но­вий спо­сiб фаб­ри­ка­цiї вос­ку, то не хо­тiв би, що­би то­то роз­го­ло­шу­ва­ло­ся.

- Гм, та во­но-то так… - про­го­во­рив Бе­недьо, не зна­ючи, що лiп­шо­го ска­за­ти.

- Бо то, ви­ди­те, - то­ро­чив да­лi Ле­он, - у нас та­кi лю­ди по­га­нi, - ско­ро що, за­раз пе­ре­хоп­лять, та й що з то­го: їм зиск, а ме­нi втра­та. То я для то­го хо­тiв би…

- Але ж бо то тяж­ко бу­де. Ну, не­хай, що я не ска­жу нi­чо нi­ко­му, але ж бо в фаб­ри­цi, крiм ме­не, чень же, ро­бiт­ни­кiв бу­де бо­га­то.

- Ну, не всi пот­ре­бу­ють усе ви­дi­ти й зна­ти. В цi­лiй фаб­ри­цi все бу­де ро­би­ти­ся так, як по дру­гих фаб­ри­ках, а тiлько бу­де од­на та­ка ко­мо­ра ок­ре­ма, i в нiй бу­де тро­ха iнак­ше. Там бу­де ди­рек­тор, ну, i тре­ба бу­де па­ру ро­бiт­ни­кiв йо­му до по­мо­чi. Що ж, мо­жу на вас на­дi­яти­ся?

- Та що, - ска­зав Бе­недьо, лед­ве мо­жу­чи скри­ти свою ра­дiсть, - про ме­не. Сли лиш пот­раф­лю, то бу­ду ро­би­ти. Му­лярської ро­бо­ти те­пер i так труд­но на­пи­та­ти, бу­ду трi­бу­вав ще й наф­тарсько­го ре­мес­ла. А за то, що­би че­рез ме­не ваш сек­рет не ви­дав­ся, за то будьте пев­нi.

- Ну, ну, - ска­зав, ус­мi­ха­ючи­ся, Ле­он, - я й сам то знаю, що ви не та­кий чо­ло­вiк. Але знаєте, ко­би то ще кiлькох от хоч би двох-трьох та­ких, як ви!.. От, ви ту ро­би­ли, пiз­на­ли де­що ро­бiт­ни­кiв, мо­же би, ви лiп­ше мог­ли дiб­ра­ти до се­бе та­ких лю­дей, яких ме­нi тре­ба? Я вам то­го дар­мо не схо­чу. А ще од­но! Пер­ша рiч, ро­зу­мiв­ся, пла­та. Знаєте са­мi, то вже не му­лярська ро­бо­та, та­кої са­мої пла­ти, як до­сi, не мо­жу вам да­ти.

- Ну, то ро­зу­мi­єся! - ска­зав Бе­недьо. - Крав­ця а шев­ця не мож од­ним лiк­тем мi­ря­ти.

- Отож-то! А ще ви­ди­те, як ту те­пер у нас. Ро­бiт­ни­ка нап­ха­ло­ся, пла­ту всю­ди зни­жу­ють, бо, ро­зу­мiв­ся, що ме­нi за iн­те­рес пла­ти­ти до­рож­че, ко­ли я мо­жу то­го са­мо­го ро­бiт­ни­ка ма­ти за де­шев­шу пла­ту? Але з ва­ми - то iн­ша рiч, ро­зу­мiєте ме­не? Тож я вам i тим дру­гим, що бу­дуть ра­зом з ва­ми ро­би­ти в ок­ре­мiй ко­мо­рi, обi­цюю по ринсько­му ден­но, i то на­пе­ред при­рi­каю, що зни­жен­ня нi­яко­го вам не бу­де, анi ка­сiєрно­го не маєте пла­ти­ти. Чи прис­таєте на та­ке? Бе­недьо сто­яв i на­ду­му­вав­ся.

- Волiв би я, - ска­зав вiн по хви­лi, - що­би ви са­мi виб­ра­ли со­бi й про­чих лю­дей до своєї ок­ре­мої ко­мо­ри! А так, ви­бе­ру я, а по­то­му ста­не­ся що­не­будь та­ко­го… Знаєте, чо­ло­вiк на чо­ло­вi­цi все мо­же по­ми­ли­ти­ся - ну, а на мнi бу­де вся вiд­по­вiдь! А на ро­бо­ту i на пла­ту не­хай i так, я прис­та­ну.

- Нi, нi, - нас­та­вав Ле­он, - i то­ва­ри­шiв со­бi до­бе­рiть! До про­чої фаб­ри­ка­цiї вис­та­чуть якi-будь лю­ди, а ту тре­ба ви­б­ра­ти. А ви їх ту лiп­ше мо­же­те зна­ти, на ко­го мож спус­ти­ти­ся, анiж я або ди­рек­тор.

- Га, про ме­не, - ска­зав Бе­недьо, - не­хай бу­де й так. Пос­та­ра­юся дiб­ра­ти трьох лю­дей, кот­рим мож бу­де за­вi­ри­ти. А вiд­ко­ли за­чи­наєся ро­бо­та?

- Зараз вiд­завт­ра. I то, вва­жай­те, тре­ба фор­су­ва­ти як мож най­бор­ше. Вiск уже за­мов­ле­ний. В ок­ре­мiй ко­мо­рi бу­де­те й пра­су­ва­ти, i па­ку­ва­ти йо­го.

"Що се за шту­ка та­ка мо­же бу­ти? - ду­мав сам со­бi Бе­не­дьо, йду­чи су­мер­ком бо­рис­лавською ули­цею вiд Ле­она до­до­му. - Ви­га­дав но­вий спо­сiб фаб­ри­ка­цiї i боїться, що­би ро­бiт­ни­ки не ви­да­ли йо­го! Нi­би­то ро­бiт­ник на тiм ро­зу­мiєся? А впро­чiм, по­ба­чи­мо, що то та­ке бу­де! А доб­ре ста­ло­ся! Нi з се­го нi з то­го лу­чи­ла­ся ро­бо­та, та й нез­лий за­ро­бок, - є при чiм ос­та­ти­ся в Бо­рис­ла­вi й на­да­лi, та й до ка­си все-та­ки i вiд ме­не що­тиж­ня впли­не хоть шти­ри ринськi. А ще три - кот­рих би ту трьох виб­ра­ти?"

Бенедьо дов­го ду­мав над тим, кот­рих би трьох виб­ра­ти, але якось не мiг зва­жи­ти­ся. Вiн пос­та­но­вив со­бi по­го­во­ри­ти о тiм з Ма­тiєм. Бе­недьо рад був би виб­ра­ти всiх трьох iз поб­ра­ти­мiв, але Ма­тiй вiд­рад­жу­вав, бо­ячи­ся, що­би в ра­зi чо­го се не звер­ну­ло на них яко­го пi­доз­рiн­ня.

- I так, - го­во­рив вiн, - жи­ди те­пер пе­рет­ри­во­же­нi на­шим збо­ром. Пев­на рiч, що мiж ро­бiт­ни­ка­ми най­дуться де­якi, кот­рi до­по­вi­дять жи­дам, що i як ми ра­ди­ли. Ну, а ско­ро так, то пев­на рiч, що жи­ди зач­нуть нас шпи­гу­ва­ти, - то що­би, як та­ка ку­па поб­ра­ти­мiв ро­би­ти бу­де ра­зом, що­би се де­як не на­ве­ло їх на який слiд або-­що.

Бенедьо вiд­по­вiв, що во­но-то мож­ли­ва рiч, що жи­ди бу­дуть вiд­те­пер шпи­гу­ва­ти їх, але вiн не впдить, чо­го б тут бо­яти­ся, щоб не вик­ри­ли поб­ра­тимст­ва, хоть би на­вiть поб­ра­ти­мiв кiлька ро­би­ло при ку­пi. Ад­же ж о дi­лах своїх во­ни не пот­ре­бу­ють го­во­ри­ти на­го­лос при чу­жих лю­дях. "Впро­чiм, - до­дав Бе­недьо, - не в тiм го­лов­на рiч, ко­го виб­ра­ти, але в тiм, що­би взя­ти тих iз поб­ра­ти­мiв, кот­рi iмен­но те­пер не ма­ють ро­бо­ти". А та­ких як­раз бу­ло два: Дер­кач i Прий­де­во­ля. От­же, Бе­недьо по­бiг шу­ка­ти їх, що­би за­мо­ви­ти їх до фаб­ри­ки Гам­мерш­ля­га, а на третього виб­рав со­бi од­но­го чес­но­го рiп­ни­ка, кот­рий хоть не на­ле­жав до поб­ра­тимст­ва, але ду­же жи­во зай­няв­ся свi­жо пiд­не­се­ною дум­кою ро­бiт­ницьких кас i кот­ро­го поб­ра­ти­ми жар­том проз­ва­ли По­бi­гай­ком за йо­го нев­то­ми­му рух­ли­вiсть i го­тов­нiсть бi­га­ти вiд ями до ями, чи то для зби­ран­ня скла­док, чи й так, для при­тя­гу­ван­ня що­раз но­вих лю­дей до ро­бiт­ни­цької спiл­ки.

А Ле­он Гам­мерш­ляг, зго­див­ши Бе­не­дя, на­ки­нув на се­бе лег­ке пальто i вий­шов на ули­цю прой­ти­ся та роз­мо­ви­ти­ся з де­яки­ми зна­ко­ми­ми влас­тив­ця­ми, кот­рi зви­чай­но в ту по­ру про­ход­жу­ва­ли­ся ву­ли­цею. Швидко йо­го ок­ру­жи­ла гро­мад­ка жи­дiв, стис­ка­ючiї йо­го ру­ки i же­ла­ючи йо­му щас­тя з но­во­ви­бу­до­ва­ною фаб­ри­кою. Да­лi по­ча­ли­ся роз­мо­ви про вся­кi бi­жу­чi дi­ла, кот­рi най­бiльше за­нi­ма­ли жи­дiв-ка­пi­та­лiс­тiв. Звiс­на рiч, по­пе­ред усього по­ча­ли де­якi роз­пи­ту­ва­ти Ле­она, як сто­ять та­кi й та­кi кур­си, чи не пот­ре­бує ще бiльше вос­ку, як ба­га­то ду­має ви­роб­лю­ва­ти тиж­не­во па­ра­фi­ну в своїй фаб­ри­цi, а ко­ли у всiм тiм цi­ка­вiсть їх бу­ла зас­по­коєна, зiй­шла бе­сi­да на бо­рис­лавськi но­ви­ни.

- Ох-ох-ох, Gott еber die Welt! - ска­зав, важ­ко зiт­ха­ючи, низький а гру­без­ний жид, Iцик Ба­ух, один з дрiб­них влас­тив­цiв кiлькох ям. - Що ту у нас дiється, що ту у нас дiється, то аж роз­ка­зу­ва­ти страш­но! Ви не чу­ли, па­не Гам­мерш­ляг? Ох-ох-ох, бун­та­цiя, та й го­дi! Чи я-то вiд­дав­на не ка­зав: не да­ва­ти тим по­ган­цям, тим оп­риш­кам - фу-у! - не да­ва­ти їм та­кої ви­со­кої плат­нi, бо як со­бi роз­бе­руть, то бу­дуть га­да­ти - ох-ох-ох, - що їм ще бiльше на­ле­житься! А те­пер ви­ди­те, са­мi ви­ди­те, що по-моєму ста­ло!

- Та що та­ке? Що за бун­та­цiя? - спи­тав не­до­вiр­ли­во Ле­он.

- Ох-ох-ох, Gott еber die Welt! - со­пiв да­лi Iцик Ба­ух. - Прий­деться швид­ко всiм чес­ним ге­шефтс­ма­нам утi­ка­ти з Бо­рис­ла­ва, auf ma­ne mu­nes! Бун­ту­ються ро­бiт­ни­ки, чим­раз ост­рi­ше став­ляться до нас, а в не­дi­лю - ох-ох-ох - ми вже га­да­ли, що то бу­де наш пос­лiд­нiй день, - фу-у! - що за­раз ки­нуться рi­за­ти! На то­ло­цi тiлько їх зiй­шло­ся, що тих кру­кiв на скiт­ни­ку. Ми всi з пе­ре­ля­ку тро­ха не по­мер­ли. Нiх­то, ро­зу­мiється, не по­ва­жив­ся прис­ту­пи­ти, бо бу­ли би ро­зiр­ва­ли на кус­ни­ки, - ад­же ж, знаєте, ди­кий на­рiд! Ох-ох-ох, що во­ни там го­во­ри­ли мiж со­бою, то­го не знаємо i до­вi­да­ти­ся не мож. Я пи­тав своїх Ба­ню­сiв - го­во­рять: "Ми так со­бi, га­гiл­ки гра­ли!" Бре­шуть, бес­тiї! Ми ви­дi­ли доб­ре з да­ху, що один ви­лiз на ка­мiнь i дов­го щось го­во­рив, а во­ни слу­ха­ли-слу­ха­ли, а да­лi як за­го­мо­нять: "Вi­ват!.." Ох-охо-ох, стра­ш­нi рi­чi, страш­нi рi­чi!

- Але ж я у всiм тiм не вид­жу нi­чо­го страш­но­го, - ска­зав, гор­до ус­мi­ха­ючись, Ле­он. - Мо­же, й нап­рав­ду га­гiл­ки гра­ли.

- Ох, нi, ох, нi, - го­во­рив да­лi Iцик Ба­ух. - Уже я знаю, що нi! I по­вер­та­ли вiд­там та­кi ве­се­лi, спi­ва­ючи, а те­пер мiж ни­ми якiсь змо­ви, якiсь склад­ки. Gott еber die Welt, - бу­де ли­хо!

- Я все ще не вид­жу, - за­чав бу­ло знов Ле­он, але дру­гi жи­ди пе­ре­би­ли йо­го, пот­верд­жу­ючи впов­нi сло­ва Iци­ка Ба­уха i до­да­ючи ще вiд се­бе бо­га­то под­ро­биць. Тре­ба ска­за­ти в честь бо­рис­лавським ро­бiт­ни­кам, що во­ни зра­зу доб­ре по­ро­зу­мi­ли свою спра­ву i бо­дай по той час нi­кот­рий з них не зра­див жи­дам, яка бу­ла цiль їх схо­дин i що урад­же­но на їх ра­дi. Впро­чiм, мо­же бу­ти, що й да­ле­ко не бiльша часть ро­бiт­ни­кiв чу­ла та ро­зу­мi­ла все до­ра­зу, що й до чо­го бу­ло урад­же­но: тi, кот­рi ро­зу­мi­ли, не вис­ка­зу­ва­ли сього жи­дам, а тi, що не ро­зу­мi­ли, то й не мог­ли їм ба­га­то цi­ка­во­го ска­за­ти. То тiльки дiз­на­ли­ся жи­ди, що мiж ро­бiт­ни­ка­ми роб­ляться якiсь склад­ки, що во­ни хо­тять са­мi до­по­ма­га­ти со­бi i що до всього то­го на­ра­див їх му­ляр Бе­недьо Си­ни­ця!

- Бенедьо! Той, що у ме­не наф­тар­ню му­ру­вав? - скрик­нув за­чу­ду­ва­ний Ле­он.

- Той сам.

- Складки? По­ма­га­ти со­бi? Гм, я й не га­дав, що­би у Бе­не­дя бу­ло на тiлько ро­зу­му. Му­лярський по­мiч­ник, ро­див­ся i ви­рiс в Дро­го­би­чi, - i вiд­ки вiн до всього то­го прий­шов?

- Е, чорт го там по­бе­ри, вiд­ки прий­шов, то прий­шов! - за­фу­чав Iцик Ба­ух. - Але як вiн смiє нам ту лю­дей бун­ту­ва­ти? Пiс­ла­ти до Дро­го­би­ча по шан­да­рiв, най в лан­цю­ги та шу­па­сом вiд­си!

- Але про­шу вас, па­но­ве, - ска­зав, зу­пи­ня­ючись, Ле­он, - я не ро­зу­мiю, чо­го се ви так три­во­жи­тесь? Що в тiм усiм страш­но­го? Я бу­вав по Нi­меч­чи­нi, там ро­бiт­ни­ки всю­ди схо­дяться, ра­дяться, скла­да­ються, як їм за­хо­четься, i нiх­то їм то­го не бо­ро­нить, i нiх­то то­го не ля­кається. Про­тив­но, ро­зум­нi ка­пi­та­лiс­ти ще й са­мi їх до то­го за­охо­чують. Там кож­дий та­кий ка­пi­та­лiст як го­во­рить до ро­бiт­ни­кiв, то раз у раз у нього на язи­цi Selbst­hil­fe та й Selbst­hil­fe. "По­ма­гай­те са­мi со­бi, вся­ка пос­то­рон­ня по­мiч для вас на нi на що не здасться!" I га­даєте, що зле на тiм ви­хо­дять? Про­тив­но! Як ро­бiт­ни­ки са­мi со­бi по­ма­га­ють, то зна­чить, що вже ка­пi­та­лiст не пот­ре­бує їм по­ма­га­ти. Чи там ока­лi­чiє хто на фаб­ри­цi, зас­лаб­не, пос­та­рiється - Selbst­hil­fe! Най со­бi роб­лять склад­ки, най со­бi по­ма­га­ють са­мi, аби тiлько ми їм не пот­ре­бу­ва­ли по­ма­га­ти? А вже ми бу­де­мо ста­ра­ти­ся, що­би їм ро­ги не над­то ви­со­кi рос­ли: ско­ро що тро­ха зач­нуть но­си­ти­ся бут­но, а ми цап - пла­ту зни­жи­мо, i сви­щи то­дi тон­ко, так, як ми хо­че­мо!

Леон ви­го­во­рив усю то­ту бе­сi­ду з та­ким за­па­лом внут­рiшнього пе­ре­ко­нан­ня, що в знач­нiй час­тi ус­по­коїв i по­тi­шив своїх слу­ха­чiв. Один тiльки гру­бий чер­во­но­но­сий Iцик Ба­ух не­до­вiр­ли­во хи­тав го­ло­вою, i ко­ли Ле­он скiн­чив, вiн, важ­ко вiд­са­пу­ючи, ска­зав:

- Ох-ох-ох! Ко­би-то во­но так бу­ло, як ви ка­же­те, па­не Гам­мерш­ляг! Але я бо­юся, що во­но не так бу­де. Що на­шо­го ро­бiт­ни­ка, ди­ка­ря, бой­ка, рiв­ня­ти до нi­мецько­го! Де на­шо­му ро­бiт­ни­ко­вi до якої ро­зум­ної Selbst­hil­fe? Ох-ох-ох, Gott еber die Welt! A як­би вiн Selbst­hil­fe по­ро­зу­мiв так, що тре­ба бра­ти за но­жi та рi­за­ти жи­дiв? Га?

Всi слу­ха­чi, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­го Ле­она, стре­пе­ну­ли­ся на тi зло­вi­щi сло­ва, мо­ро­зом по­дер­ну­ло у них за пле­чи­ма. А до то­го в тiй хви­лi ко­ло них пе­рей­шла з го­мо­ном юр­ба рiп­ни­кiв, з-по­мiж кот­рих, о цi­лу го­ло­ву ви­щий вiд усiх, вис­тир­чу­вав по­ну­рий Сень Ба­са­раб. Вiн грiз­но по­зи­рав на жи­дiв, а особ­ли­во на Ба­уха, сво­го прин­ци­па­ла. Ба­ухо­вi вiд йо­го пог­ля­ду чо­гось не­доб­ре зро­би­ло­ся, i вiн за­мовк на хви­лю, по­ки юр­ба не пе­рей­шла.

- От, ди­вiть, якi во­ни, - го­во­рив вiн, ко­ли рiп­ни­ки про­па­ли в тем­нiм за­ка­ул­ку, - ди­чи­на, та й го­дi! От той ви­со­кий се­ред них - вiн у ме­не ро­бить - чи не цiл­ко­ви­тий мед­вiдь? Та ви то­му лиш пис­нiть сло­во Selbst­hil­fe, а вiн за­раз возьме нiж та й-за­рi­же вас!

Але Ле­он, а за ним i дру­гi жи­ди по­ча­ли пе­ре­чи­ти Ба­ухо­вi. Во­ни тим жи­вi­ше пе­ре­чи­ли йо­му, чим бiльше са­мим бу­ло ля­ч­но, i, пе­ре­ко­ну­ючи йо­го, що не­без­пе­ченст­ва не­ма нi­яко­го, ста­ра­ли­ся, влас­ти­во, пе­ре­ко­на­ти о тiм i се­бе са­мих. "Що то во­но так зле не є, - го­во­ри­ли во­ни. - Люд наш, хоть, мо­же, не­зу­гар­ний i неп­ри­вiт­ли­вий на вид, не в та­кий злий i кро­во­жад­ний, як здається Ба­ухо­вi. I що слу­чаї прав­ди­вої, по­ряд­ної спiл­ки i у нас не рiд­кi, i лю­дям ту­теш­нiм зов­сiм не чу­жi. I що ко­ли б ма­ло бу­ло прий­ти до яких "не­по­ряд­кiв", то бу­ло би вже прий­шло за­раз по пер­шiм збо­рi. I що Бе­недьо - чо­ло­вiк сла­бо­ви­тий i ха­рак­те­ру ла­гiд­но­го. I що Ле­он за­раз завт­ра по­го­во­рить з ним i роз­пи­тається йо­го о все, i що Бе­недьо му­сить йо­му все чис­то роз­по­вiс­ти, бо пiд пев­ним згля­дом Бе­недьо зо­бов'яза­ний йо­му, Ле­оно­вi, до вдяч­нос­тi, i що на­пе­ред мож­на впев­ни­ти­ся, що не­без­пе­ченст­во нi­яке нi­ко­му не гро­зить.

- Ох-ох-ох, де бiльше язи­кiв, там бiльше й мо­ви! - го­во­рив нев­мо­ли­мий Ба­ух. - Але я вам рад­жу: не вiр­те тим роз­бiй­ни­кам, роз­бий­те їх склад­ки, а особ­ли­во зни­жiть їм пла­ту так, що­би, со­ба­ка, один з дру­гим не мав за що й про­ди­ха­ти, то то­дi їм i скла­док уся­ких вiд­хо­че­ся!

- Еге-ге, бу­дем ви­дi­ти, чи вiд­хо­че­ся! - про­вор­ко­тiв крiзь зу­би Сень Ба­са­раб, кот­рий по­за ко­ша­ри i пло­ти пiд­повз iд то­му мiс­цю i, ро­зу­мi­ючи доб­ре жи­дiвський жар­гон, кот­рим роз­мов­ля­ли жи­ди, пiдс­лу­хав усю то­ту роз­мо­ву. - Еге-ге, по­ба­чи­мо, не­бо­ра­че, чи вiд­хо­че­ся! - вор­ко­тiв вiн, здви­га­ючи­ся на но­ги з-за пло­ту, ко­ли жи­ди ро­зiй­шли­ся. - Ко­би лиш то­бi бор­ше де­чо­го дру­го­го не вiд­хо­тi­ло­ся!

I, роз­пус­тив­ши но­ги, Сень пос­пi­шив до Ма­тiєвої ха­ти, що­би там роз­по­вiс­ти поб­ра­ти­мам о тiм, як то жи­ди го­во­рять о їх ра­дi i що о нiй зна­ють.

На дру­гий день ра­но пе­ред ро­бо­тою Ле­он зди­бав­ся з Бе­недьом уже в фаб­ри­цi. Бе­недьо предс­та­вив йо­му Дер­ка­ча, Прий­де­во­лю i По­бi­гай­ка, яко виб­ра­них до ро­бо­ти в ок­ре­мiй ко­мо­рi. Ле­он те­пер жа­лу­вав тро­хи, що вчо­ра пок­ва­пив­ся да­ти Бе­недьовi то­ту по­ру­ку, бо був пе­ре­ко­на­ний, що Бе­недьо виб­рав до то­го своїх од­но­мис­ни­кiв! Вiн по­чи­нав на­вiть бо­яти­ся, чи не пi­доз­рi­ває де­що Бе­недьо про йо­го не­чис­ту справ­ку з це­ре­зи­ном, i для то­го на­ка­зав Шеф­фе­ле­вi, щоб i суп­ро­тив тих виб­ра­них ро­бiт­ни­кiв був яко­мо­га ос­то­рож­ний. Але що ж, на­зад цо­фа­ти­ся з своїм сло­вом бу­ло те­пер за­пiз­но, тож Ле­он, хоч i з за­мiт­ною три­во­гою, рi­шив: що має то­ро­чи­тись, не­хай то­ро­читься. Тре­ба тiльки роз­пи­та­ти Бе­не­дя са­мо­го про цi­лу то­ту рiч.

От вiн, ска­зав­ши кiлька слїв за­охо­ти но­во­виб­ра­ним ро­бiт­ни­кам, зак­ли­кав Бе­не­дя з со­бою до ок­ре­мої ко­мо­ри i пря­мо за­пи­тав йо­го, що се був за збiр у них i що вiн там го­во­рив ро­бiт­ни­кам. Вiн мiр­ку­вав со­бi, що ко­ли у Бе­не­дя що зло­го на дум­цi, то та­ке пря­ме пи­тан­ня ого­лом­шить i змi­шав йо­го. Але Бе­недьо був уже вi­ду­чо­ра на се при­го­то­ва­ний i, не по­ка­зу­ючи й най­мен­шо­го змi­шан­ня, вiд­по­вiв, що по­за­як де­якi ро­бiт­ни­ки пiд­ня­ли бу­ли дум­ку - за­по­ма­га­ти од­нi дру­гих склад­ка­ми, то вiн ра­див їм зро­би­ти у се­бе та­ку ка­су, яку ма­ють по мiс­тах це­хо­вi ре­мiс­ни­ки для за­по­мо­ги, i до за­ря­ду тої ка­си зап­ро­си­ти по рiв­нiй час­тi виб­ра­них лю­дей з рiп­ни­кiв i па­нiв предп­риємцiв. Ле­он ще дуж­че зди­ву­вав­ся, по­чув­ши то­ту мо­ву вiд Бе­не­дя, кот­ро­го вiн ува­жав до­сi зов­сiм прос­тим, нi о чiм не ду­ма­ючим ро­бiт­ни­ком.

- Вiдки ж ви наб­ра­ли­ся та­ко­го ро­зу­му? - спи­тав Ле­он.

- Та що, про­шу па­на, - ска­зав Бе­недьо, - у нас, у мiс­тi, так за­ве­де­но, то я й тут­ка так ра­див. Се не мiй ро­зум, ку­ди ме­нi!

Леон пох­ва­лив Бе­не­дя за то­ту ра­ду i до­дав, що до за­ря­ду та­кою ка­сою кон­че тре­ба виб­ра­ти ко­го з письмен­них предп­риємцiв, кот­рий би умiв вес­ти ра­хун­ки, i що тре­ба уло­жи­ти ста­ту­ти тої ка­си i по­да­ти їх до зат­верд­жен­ня на­мiс­ницт­ву. До­дав на­вiть, що вiн сам го­тов їм о та­кi ста­ту­ти пос­та­ра­ти­ся, за що Бе­недьо йо­му на­пе­ред по­дя­ку­вав. На тiм во­ни й ро­зiй­шли­ся. Бе­недьовi прик­ро бу­ло, що вiн му­сив бре­ха­ти пе­ред Ле­оном, - але що дi­яти, ко­ли го­дi бу­ло iнак­ше. А Ле­он вi­дiй­шов ра­дiс­ний, по­чу­ва­ючи се­бе бог зна яким лi­бе­ра­лом, кот­рий ось, мов­ляв, за­охо­чує ро­бiт­ни­кiв до друж­нос­тi i са­мо­по­мо­чi i так без­ко­неч­но ви­ще стоїть над усi­ми ти­ми "ха­лат­ни­ка­ми" бо­рис­лавськи­ми, кот­рi в ро­бiт­ницькiй са­мо­по­мо­чi ви­дять бун­та­цiю та не­без­пе­че­нст­во i за­раз го­то­вi, мов тi ку­ря­та, хо­ва­ти­ся пiд кри­ла жан­дар­мiв i по­лi­цiї. Нi, по­ра i їм пiз­на­ти, як то йде в свi­тi, по­ра й Бо­рис­ла­во­вi ма­ти свiй ро­бiт­ницький рух, - ро­зу­мiється, ле­гальний, смир­ний i ро­зум­но ке­ро­ва­ний ро­бiт­ницький рух! I за сим лi­бе­ральнi дум­ки Ле­она пiш­ли гу­ля­ти в да­ле­ку да­ле­чи­ну, йо­му мрi­яло­ся, що ось уже не­да­ле­ко то­то сла­в­не "збра­тан­ня ка­пi­та­лу з пра­цею", що во­но поч­неться не вiд­ки, як iме­яно вiд Бо­рис­ла­ва, i що в iс­то­рiї то­го збра­тан­ня, пе­рi­рою i най­важ­нi­шою, бо ви­хiд­ною, точ­кою бу­де йо­го ро­зум­на і лi­бе­ральна роз­мо­ва з Бе­недьом i за­яв­ле­на в нiй при­хильнiсть до но­во­го ро­бiт­ницько­го ру­ху. "Так, так, - зак­лю­чив вiн, уже ко­ли­шу­чись в своїй лег­кiй брич­цi на ре­со­рах до­лi бо­рис­лавською ули­цею, - дi­ла мої йдуть ду­же доб­ре!"

XII

Ех, Гот­лi­бе, Гот­лi­бе! Чи знав ти, чи га­дав ти, яко­го ко­ло­ту на­ро­бить твiй лист i твiй бе­зум­ний пос­ту­пок у го­ло­вi твоєї ма­те­рi!

Рифка бу­ла сла­ба. Се не бу­ла сла­бiсть тi­ла, бо тi­лом во­на бу­ла здо­ро­ва i сильна, - се був який­сь ди­во­виж­ний розст­рiй ду­ху, якесь над­мiр­не нап­ру­жен­ня, за кот­рим слi­ду­ва­ли хви­лi цiл­ко­ви­тої без­душ­нос­тi i апа­тiї. Во­на хо­ди­ла по по­ко­ях, мов сон­на, не ви­дi­ла нi­чо­го i не зай­ма­ла­ся нi­чим, ок­рiм сво­го си­на. Вiн ска­лi­че­ний, вiн хо­рий! Мо­же, не­без­печ­но? Мо­же, ко­ло нього нi­ко­го не­ма? Вiн уми­рає, му­читься! А во­на, ма­ти, кот­рiй над нього ве­ма нi­чо­го до­рож­чо­го, во­на не знає на­вiть, де вiн є i що з ним дiється? Але ж вiн не ка­зав їй сього зна­ти! Що вiн га­дає з со­бою ро­би­ти? Чи дов­го бу­де так бур­ла­ку­ва­ти мiж чу­жи­ми людьми, мов який си­ро­та, в та­кiй по­га­нiй, обiд­ра­нiй оде­жi? Во­на пла­ка­ла, лю­ти­ла­ся, рва­ла i дер­ла,що їй пiд ру­ки по­па­ло, не мо­жу­чи на всi тi пи­тан­ня най­ти вiд­по­вi­дi. Во­на раз го­то­ва бу­ла- роз­по­вiс­ти все Гер­ма­но­вi i бiг­ти шу­ка­ти за ним по всiм Дро­го­би­чi, то знов на неї на­хо­ди­ла якась ди­ка упер­тiсть, її уява ри­су­ва­ла їй об­ра­зи страш­ної му­ки i ко­нан­ня Гот­лi­ба, з очей її ли­ли­ся сльози, а п'ясту­ки су­до­рож­но за­тис­ка­ли­ся суп­ро­ти ка­бi­не­ту му­жа, i ус­та шеп­та­ли: "Не­хай ги­не, не­хай уми­рає, на злiсть сьому не­лю­до­вi, сьому ти­ра­но­вi! От так! От так!" Во­на й за­бу­ва­ла, що цей не­люд i ти­ран не знав i не ба­чив нi­чо­го то­го i, ба­чи­лось, зов­сiм не тур­бу­вав­ся про Гот­лi­ба. Ви­раз мерт­во­го, бе­зу­час­но­го су­по­кою на йо­го ли­цi нес­ка­зан­но лю­тив Риф­ку, i во­на ста­ра­лась яко­мо­га рiд­ше по­ка­зу­ва­тись йо­му на очi. Во­на най­бiльше си­дi­ла замк­не­на в своїм по­кої, пе­ре­чи­ту­ва­ла по сто ра­зiв Гот­лi­бо­вi лис­ти, але й во­ни вже не мог­ли вти­ши­ти її нес­по­кою i три­во­ги. Все їй об­рид­ло. Во­на цi­ли­ми го­ди­на­ми ви­зи­ра­ла че­рез вiк­но то в сад, то на гос­ти­нець, чи не йде ко­ми­нар­чук з лис­том. Але ко­ми­нар­чу­ка з лис­том не бу­ло, i Риф­ка з'їда­ла­ся са­ма в со­бi, зго­ря­ла ти­сяч­ни­ми су­пе­реч­ни­ми чут­тя­ми, не мо­жу­чи на нi на що вiд­ва­жи­ти­ся. Во­на за тиж­день та­ко­го не­су­по­кою по­чи­на­ла бу­ти й справ­дi хо­ра.

- Що то­бi та­ке, Риф­ко? - спи­тав її раз Гер­ман при обi­дi. - Ти, ба­чу, хо­ра?

- Хора! - вiд­ка­за­ла во­на, не див­ля­чись на нього.

- То-то ж бо й є. Я вид­жу, що хо­ра. Тре­ба пiс­ла­ти за лi­ка­рем.

- Не тре­ба!

- Як то не тре­ба? Чо­му не тре­ба?

- Не по­мо­же ме­нi лi­кар!

- Не по­мо­же? - ди­ву­вав­ся Гер­ман. - А хто ж по­мо­же?

- Вiддай ме­нi мо­го си­на! - вiд­рi­за­ла Риф­ка. - Се тiлько ме­нi по­мо­же!

Герман стис­нув пле­чи­ма i вi­дiй­шов геть. За лi­ка­рем, звiс­на рiч, не по­си­лав. Аж ось лед­во-не­лед­во по де­ся­ти днях Риф­ка дiж­да­ла­ся вiс­тi вiд си­на. Ко­ми­нар­чук до­ти хо­див по ули­цi, до­ки во­на не ви­хи­ли­ла­ся че­рез вiк­но: то­дi вiн крiзь вiк­но ки­нув їй з ули­цi до ха­ти Гот­лi­бо­ву кар­точ­ку. Гот­лiб ось що пи­сав:

"Вона му­сить бу­ти моя! Ка­жу вам раз на­зав­сiг­ди: му­сить. Чи хо­че, чи не хо­че. А впро­чiм, як мо­же не хо­тi­ти, - ад­же я ба­га­тий, ба­гат­шо­го же­ни­ха не най­де в цi­лiм краю. А я чую, що без неї не мо­жу ви­дер­жа­ти. В снi i на­явi все во­на та й во­на пе­ре­до мною. I не знаю на­вiть, як на­зи­вається. Але що то зна­чить, ко­ли во­на ме­нi спо­до­ба­ла­ся! I ку­ди во­на мог­ла поїха­ти? Ко­би-м знав, за­раз би-м поїхав за нею. Ага, я за­був вам ска­за­ти, що я в;ке здо­ров, при­най­мнi на­тiлько здо­ров, що мо­жу хо­ди­ти. Ла­жу весь день по ули­цi нап­ро­тив її до­му, але пе ва­жив­ся ще й пи­та­ти нi­ко­го, чий се дiм i чия во­на донька. Завт­ра ра­ненько прий­де мiй пiс­ла­нець: дай­те йо­му де­що гро­шей для ме­не".

Грошей у Риф­ки бу­ло не­ба­га­то. На дру­гий день ко­ми­нар­чук справ­дi прий­шов, i то в та­ку по­ру, ко­ли Гер­ма­на не бу­ло до­ма. Во­на по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про си­на, але ко­ми­нар­чук нi­чо­го не знав, а тiльки ска­зав, що має при­нес­ти гро­шi, та й го­дi. Риф­ка да­ла йо­му де­сять ринських - пос­лiд­нiх де­сять ринських, якi у неї бу­ли, - i ос­та­лась са­ма в по­кої, прок­ли­на­ючи ко­ми­нар­чу­ка, що не вдо­во­лив її цi­ка­вос­тi.

Звiстка, що Гот­лiб здо­ров i мо­же вже хо­ди­ти, вра­ду­ва­ла її, але йо­го над­мiр­на i слi­па лю­бов по­ча­ла її три­во­жи­ти, їй на­раз впа­ло на дум­ку, що ану ж но Гот­лi­бо­ва дiв­чи­на - хри­с­ти­ян­ка, то що то­дi? Во­на пре­цiнь не схо­че йти за жи­да, - i го­тов со­бi Гот­лiб бог знає що зро­би­ти, ско­ро не змо­же її дi­с­та­ти. I в її розд­раж­не­нiм умi за­сi­ла то­та до­гад­ка, мов влiз­ли­ва оса, i знов по­ча­ла во­на му­чи­тись, i три­во­жи­тись, i но­чi не спа­ти, i прок­ли­на­ти весь свiт, му­жа й се­бе. Їй, не зна­ти чо­му, ба­жа­ло­ся, що­би Гот­лiб узяв со­бi яку-не­будь бiд­неньку, ро­бу­чу жи­дi­воч­ку з Ла­ну, та­ку са­му, якою бу­ла во­на, ко­ли пос­ва­тав її Гер­ман, їй зда­ва­лось, що во­на зне­на­ви­дi­ла б йо­го враз iз йо­го жiн­кою, ко­ли б то­та жiн­ка бу­ла з ба­га­то­го до­му. А мiж тим з Гот­лi­бо­вих лис­тiв вип­ли­ва­ло оче­ви­дяч­ки, що дiв­чи­на, кот­ру вiн упо­до­бав, бу­ла ба­га­та, їзди­ла по­во­за­ми, ма­ла ба­га­то вбра­них слуг, - i вже, вже звi­льна по­чи­на­ла в Риф­чи­нiй ду­шi за­род­жу­ва­тись про­тив неї якась слi­па i глу­ха не­на­висть.

Але най­гiр­шої гри­зо­ти на­ро­би­ли Риф­цi гро­шi. По кiлькох днях, знов в Гер­ма­но­вiй неп­ри­сут­нос­тi, прий­шов ко­ми­нар­чук з кар­точ­кою. В кар­точ­цi бу­ло ко­рот­ко i вуз­ло­ви­то на­пи­са­но ось що:

"Грошей ме­нi тре­ба, ба­га­то гро­шей. Му­шу вбра­ти­ся по-людськи. Во­на завт­ра приїде. Му­шу го­во­ри­ти з нею. Вже знаю чия. Пе­ре­дай­те за­раз хоть сто ринських".

Рифка аж зат­ряс­ла­ся, про­чи­тав­ши тi сло­ва. Знав чия, а не пи­ше, не ска­же їй! I мав ж вiн сер­це ли­ша­ти її в не­пев­нос­тi? А ще сто ринських про­сить, - вiд­ки во­на озьме сто рин­сь­ких? Гер­ман вiд кiлькох днiв щось ду­же ку­цо дер­жав її, не да­вав їй до рук нi­яких гро­шей, не ли­шав, як се дав­нi­ше ча­сом лу­ча­ло­ся, анi цен­та в своїй шуф­дя­дi, а все за­ми­кав до ве­ли­кої за­лiз­ної ка­си на три клю­чi, а клю­чi за­би­рав з со­бою. Риф­ка й не пок­мi­ти­ла сього аж до сеї хви­лi. Але те­пер, ко­ли син за­жа­дав у неї та­кої су­ми, а во­на не най­шла у се­бе й цен­та, роз­лю­ти­ла­ся стра­шен­но, ки­да­лась з од­но­го по­кою цо дру­го­го, з од­ної шуф­ля­ди до дру­гої, але нi­де не мо­г­ла най­ти нi­чо­го. Во­на го­лос­но кля­ла нех­лан­ни­ка-му­жа, але прок­лят­тя не по­ма­га­ли нi­чо­го, i з кро­ва­вим сер­цем му­си­ла вiдп­ра­ви­ти ко­ми­нар­чу­ка, ка­жу­чи йо­му, що гро­шей те­пер не мав i що не­хай прий­де аж завт­ра. Ко­ми­нар­чук по­хи­тав го­ло­вою i пi­шов.

По йо­го вiд­хо­дi Риф­ка, мов бе­зум­на, бi­га­ла по по­ко­ях, трi­с­ка­ла меб­ля­ми i на­пов­ню­ва­ла цi­лий дiм прок­лят­тя­ми та лай­кою. За тою ро­бо­тою зас­тав її Гер­ман.

- Жiнко, а то­бi що та­ко­го? - скрик­нув вiн, став­ши на по­ро­зi. - Ти вду­рi­ла?

- Вдурiла! - скрик­ну­ла Риф­ка.

- Чого то­бi тре­ба? Чо­го ки­даєшся?

- Грошей тре­ба.

- Грошей? На­що то­бi гро­шей?

- Треба, та й го­дi.

- А ба­га­то?

- Багато. Двiс­та ринських! Гер­ман ус­мiх­нув­ся.

- Що?

- Та що, зби­раєшся десь за во­ла­ми йти, чи шо? - ска­зав вiн.

- Не пи­тай­ся, а да­вай гро­шi!

- А-в-бе-бе, а вiд­ки та­кий стро­гий на­каз? У ме­не не­ма гро­шей на роз­дав­ки.

- Нема гро­шей! - скрик­ну­ла Риф­ка i виз­вi­ри­ла­ся на нього. - Ко­му ти се го­во­риш? За­раз да­вай, бо бi­да бу­де! - I во­на з пiд­ня­ти­ми ку­ла­ка­ми наб­ли­жу­ва­ла­ся до нього. Гер­ман сти­с­нув пле­чи­ма i пос­ту­пив­ся на­зад.

- Вдурiла жiн­ка! - про­вор­ко­тiв вiн пiв­го­ло­сом. - Да­вай їй гро­шi, а не зна­ти на­що. Ти га­даєш, - ска­зав вiн до неї спо­кiй­ним, пе­ре­ко­ну­ючим го­ло­сом, - що у ме­не гро­шi ле­жать? У ме­не гро­шi в дi­ло йдуть.

- Але ме­нi тре­ба, за­раз, кон­че! - ска­за­ла Риф­ка.

- Нащо? Як то­бi тре­ба що ку­пи­ти, то ска­жи, - возьму на кре­дит, бо го­то­вих гро­шей не маю.

- Не тре­ба ме­нi тво­го кре­ди­ту, а тiлько го­то­вих гро­шей. Чуєш!

- Говори до го­ри, - вiд­ка­зав Гер­ман i, не вда­ючи­ся з нею в дальшу бе­сi­ду, пi­шов пок­вап­но до сво­го ка­бi­не­ту, все ози­ра­ючись на­зад се­бе, чи не бi­жить за ним Риф­ка з пiд­ня­ти­ми ку­ла­ка­ми. Прий­шов­ши до ка­бi­не­ту, вiн зра­зу хо­тiв за­мк­ну­ти две­рi на ключ, але да­лi на­ду­мав­ся, зна­ючи Риф­чи­ну на­ту­ру, i з лег­ким, таємним ус­мi­хом за­сiв ко­ло сво­го пу­льта i по­чав пи­са­ти.

- Я знав, що во­но так бу­де, - го­во­рив вiн сам до се­бе, все ще таємни­че всмi­ха­ючись. - Але не­хай! Те­пер я не по­дам­ся i при­тис­ну її. По­ба­чи­мо, хто з нас дуж­чий!

По хви­лi, важ­ко ди­шу­чи, увiй­шла Риф­ка. Ли­це її мi­ни­ло­ся: раз на­ли­ва­ло­ся кров'ю, мов бу­ряк, то знов блiд­ло, мов по­лот­но. Очi па­ла­ли га­ряч­ко­вим жа­ром. Во­на сi­ла.

- Скажи ти ме­нi, бо­га ра­ди, чо­го ти хо­чеш вiд ме­не? - спи­тав її Гер­ман як­мо­га су­по­кiй­ним го­ло­сом,

- Грошей, - вiд­по­вi­ла Риф­ка з упер­тiс­тю бо­же­вiльної.

- Нащо?

- Для си­на, - ска­за­ла во­на з при­тис­ком.

- Для яко­го си­на?

- Для Гот­лi­ба.

- Для Гот­лi­ба? Але ж Гот­лi­ба вже й на свi­тi не­ма, - ска­зав Гер­ман з уда­ним за­чу­ду­ван­ням.

- Волить те­бе не бу­ти на свi­тi!

- Значиться, вiн жи­вий! Ти знаєш, де вiн є? Де вiн, ска­жи ме­нi? Чо­му не йде до­до­му?

- Не ска­жу.

- Чому ж не ска­жеш? Ад­же я все-та­ки отець, не з'їм йо­го.

- Вiн боїться те­бе i не хо­че бу­ти з то­бою...

- А гро­шей моїх хо­че? - ска­зав ура­же­ний Гер­ман.

Рифка на те анi сло­ва.

- Знаєш же що, - ска­зав рi­шу­че Гер­ман. - Пе­ре­ка­жи йо­му, ко­ли знаєш, де вiн, не­хай вер­тається до­до­му. До­сить уже тої дур­ної ко­ме­дiї. До­ки не вер­не, то анi цен­та не дiс­та­не анi вiд ме­не, анi вiд те­бе!

- Але ж вiн го­тов со­бi що зро­би­ти! - скрик­ну­ла Риф­ка го­ло­сом роз­пу­ки.

- Не бiй­ся! Так со­бi зро­бить, як у Льво­вi вто­пив­ся. Га­дає, що ме­не грозьба­ми своїми пе­ре­ло­мить. Нi! Раз я по­дав­ся, - те­пер го­дi.

- Але вiн го­тов утек­ти в свiт, го­тов на­ро­би­ти то­бi яко­го ли­ха.

- Хе-хе-хе, - ска­зав нас­мiш­ли­во Гер­ман, - в свiт без гро­шей не вте­че, а впро­чiм… Слу­хай, Риф­ко, щоб ти не ро­би­ла со­бi нi­якої гри­зо­ти за те. що, мов, отеє ти роз­по­вi­ла ме­нi за нього. Я знаю, вiн то­бi за­ка­зав, i я не на­ля­гав на те­бе. Але я дав­но вже знаю се, знаю, де вiн жиє i що ро­бить, усе знаю. I щас­тя йо­го, що я се знаю, а то бу­ли б шан­да­рi дав­но вже вса­ди­ли йо­го до цю­пи i бу­ли б шу­па­сом по­ве­ли йо­го до Льво­ва. Ро­зу­мiєш? Щас­тя йо­го, що той жид, вуг­ляр, з кот­рим вiн приїхав зо Льво­ва i у кот­ро­го меш­кає, що вiн за­раз, ско­ро я приїхав, роз­по­вiв ме­нi все до­чис­та. А те­пер слу­хай! Я до нього не бу­ду вти­ка­ти­ся, ло­ви­ти йо­го не пi­ду, бо вiн, впро­чiм, в моїх ру­ках. Пе­ре­ка­жи йо­му, най вер­тає до­до­му, то все бу­де доб­ре. А як не хо­че, то - му­сить. Шан­да­рi пи­ль­ну­ють йо­го, не да­дуть му нi­ку­ди ру­ши­ти­ся з Дро­го­би­ча. Гро­шей не дiс­та­не, пе­ре­ка­жи му се че­рез то­го зло­дi­яко­ми­нар­чу­ка, що то­бi до­но­сить пош­ту вiд нього. Я йо­го дав­но маю на оцi, най i то знає. I на тiм ко­нець!

Герман встав з крiс­ла. Риф­ка зра­зу си­дi­ла, ог­лу­ше­на ти­ми сло­ва­ми сво­го му­жа. Во­на трем­тi­ла всiм тi­лом, їй дух за­пи­ра­ло так, що во­на лед­ве­лед­ве ди­ха­ла, а вкiн­цi, ко­ли Гер­ман встав, во­на на­раз роз­ляг­ла­ся страш­ним спаз­ма­тич­ним ре­го­том, кот­рий, мов гро­хiт гро­му, за­лу­нав по ши­ро­ких, пус­тих по­ко­ях. По хви­лi i смiх рап­том ур­вав­ся, i Риф­ка греп­ну­лась з крiс­ла i по­ча­ла в страш­них су­до­ро­гах ки­да­ти со­бою по пiд­ло­зi.

- Господи, розв'яжи ме­не з нею! - про­вор­ко­тiв Гер­ман i по­бiг до кух­нi, щоб iш­ли слу­ги вiд­ти­ра­ти па­ню. Сам вiн не вер­тав­ся вже до по­кою, а, взяв­ши пальто i ка­пе­люх, пi­шов у мiс­то по своїм дi­лам. Не по­ра йо­му бу­ло те­пер за­нi­ма­ти­ся до­маш­нi­ми гри­зо­та­ми, ко­ли йо­го но­вi, ве­ли­кi пла­ни чим­раз ближ­че наб­ли­жа­ли­ся до сво­го осу­щен­ня. Ван-Гехт пи­сав до нього з Вiд­ня, що при­ла­ди для ви­ро­бу це­ре­зи­ну вже го­то­вi i фаб­ри­кант жде тiльки вiд нього звiст­ки, ко­ли й ку­ди їх вис­ла­ти. Гер­ма­но­вi не хо­тi­ло­ся для фаб­ри­ка­цiї це­ре­зи­ну бу­ду­ва­ти но­ву фаб­ри­ку, вiн во­лiв в своїй ста­рiй об­шир­нiй наф­тар­нi ко­ло Дро­го­би­ча вiдс­ту­пи­ти од­ну часть на но­ву фаб­ри­ка­цiю. Тре­ба бу­ло ог­ля­ну­ти мiс­це i за­бу­до­ван­ня, кот­рi би вiд­по­вi­да­ли то­му пла­но­вi, який спи­сав Ван-Гехт, - тре­ба бу­ло ви­по­рож­ню­ва­ти, пе­ре­бу­до­ву­ва­ти, до­му­ро­ву­ва­ти i ви­чи­щу­ва­ти, - i Гер­ман пильно сам над­зи­рав за ро­бо­тою. Аж ось усе вже бу­ло го­то­ве, i вiн на­пи­сав Ван­-Гех­то­вi, щоб як­мо­га швид­ше прис­лав ма­ши­ни i сам приїздив. Так са­мо чи­ма­ло за­хо­ду бу­ло i з ве­ли­кою "Спiл­кою ви­зис­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку", з кот­рою Гер­ман у Вiд­нi зак­лю­чив конт­ракт на дос­та­чен­ня ве­ли­чез­ної ма­си си­ро­го зем­но­го вос­ку. Прав­да, "Спiл­ка ви­зис­ку­ван­ня" не да­ла ще на карб то­го конт­рак­ту Гер­ма­но­вi анi цен­та i ма­ла зап­ла­ти­ти йо­му все ра­зом аж по дос­та­чен­нi всього вос­ку, - та все-та­ки на карб то­го конт­рак­ту "Спiл­ка" ви­пус­ти­ла вже мно­жест­во ак­цiй i ста­ра­ла­ся при по­мо­чi рек­ла­ми виш­рi­бо­ву­ва­ти їх курс чим­раз ви­ще. Ак­цiї йшли ду­же доб­ре, i те­пер, в се­ре­ди­нi лi­та, "Спiл­ка" на­ду­ма­лась, що пре­цiнь тре­ба щось зро­би­ти в Бо­рис­ла­вi. А на­ду­ма­лась во­на зро­би­ти ось що: за­ло­жи­ти в Дро­го­би­чi ве­ли­ку кон­то­ру, в кот­рiй би по­в­но­моч­нi "Спiл­ки" наг­ля­да­ти за конт­рак­та­ми, до­ко­пу­ва­ли вип­лат i ста­ра­ли­ся о но­вi зв'язки i о но­вi дже­ре­ла до­хо­ду для "Спiл­ки". Звiс­на рiч, за­ло­жен­ня кон­то­ри, пла­та пов­но­моч­ним i рiз­ним уряд­ни­кам - усе те обiй­шлось не­де­ше­во i при­най­мнi три ра­зи до­рож­че, анiж би мог­ло бу­ло обiй­тись при ро­зум­нiм ве­ден­нi дiл. Але що се зна­чи­ло! "Спiл­ка ви­зис­ку­ван­ня" прий­ня­лась жи­во розт­руб­лю­ва­ти по свi­ту про се своє дi­ло, ве­ли­ча­ючи йо­го - як не зна­ти який под­виг, - i знов ак­цiї "Спiл­ки" пiдс­ко­чи­ли вго­ру. Гер­ман пильно кру­тив­ся ко­ло "Спiл­ки", пильно при­див­ляв­ся всiм пос­туп­кам пов­но­моч­них i по­таємно ду­же по­хи­ту­вав го­ло­вою на всю то­ту ро­бо­ту. "Нi, нi, - го­во­рив вiн сам до се­бе, - дов­го во­ни не ви­дер­жать з та­кою ро­бо­тою! Не­хай со­бi їх ак­цiї сто­ять як хо­чуть доб­ре, я їх ку­пу­ва­ти не бу­ду анi зв'язу­ва­ти­ся з ни­ми не хо­чу! От дур­ни­цю зро­бив, що зак­лю­чив з ни­ми та­кий ве­ли­чез­ний конт­ракт, а за­дат­ку нi­яко­го не взяв. Прав­да, хоч би то­та блис­ку­ча банька i пук­ла пе­ред зре­алi­зо­ван­ням мой­ого конт­рак­ту, то стра­ти для ме­не не бу­де, бо вiск все-та­ки у ме­не ос­та­неться. Але, ро­зу­мiється, ко­ли б во­ни на­сам­пе­ред ме­нi зап­ла­ти­ли, а вiд­так пук­ли, то се бу­ло би лiп­ше. Та й то тре­ба со­бi ви­мо­ви­ти ви­раз­но, щоб вип­ла­чу­ва­ли го­то­ви­ми грiш­ми, а не своїми ак­цi­ями!" Гер­ман, зна­читься, ува­жав зго­ри "Спiл­ку ви­зис­ку­ван­ня" предп­риє­м­ст­вом "ду­тим", ошу­канським, хоть не мож­на ска­за­ти, щоб iме­н­но вiн за­га­дав ошу­ка­ти предп­риємство. Йо­го конт­ракт був цiл­ком чис­тий i ре­альний, i вiн вiд са­мо­го приїзду з Вiд­ня сей­час при­на­ту­жив усi си­ли свой­ого ка­пi­та­лу, що­би пос­та­чи­ти всю ве­ли­чез­ну ма­су вос­ку як­най­швид­ше, пе­ред конт­рак­то­вим тер­мi­ном, бо­ячи­ся, щоб предп­риємство ще до то­го ча­су че­рез не­ро­зум та шах­рай­ст­во своїх ос­но­ва­те­лiв i пов­но­моч­них не лоп­ну­ло. Вiн на­няв май­же три ра­зи бiльше ро­бiт­ни­кiв до ям, нiж їх най­мав до­сi, вiд­но­вив ро­бо­ту в вi­сiм­де­ся­ти ямах, в кот­рих до­сi че­рез кiлька лiт уже не йшла ро­бо­та зад­ля рiз­них не­до­гiд­нос­тей грун­ту, - i справ­дi, ба­га­то з тих вiд­нов­ле­них ям те­пер оп­рав­да­ло всi дав­нi на­дiї. Ро­бо­та йшла пу­да­ми i кош­ту­ва­ла да­ле­ко мен­ше, нiж iн­ших лiт, бо го­лод зiг­нав те­пер да­ле­ко бiльше лю­дей на пан­щи­ну до Бо­рис­ла­ва, го­лод же i пiд­га­няв їх до ро­бо­ти не­ми­ло­серд­но, а Гер­ман пильно i пра­вильно зни­жу­вав та зни­жу­вав ро­бiт­ницьку пла­ту, не дба­ючи на кри­ки, сльози i прок­лят­тя. Ро­бо­та йшла пу­да­ми, ма­га­зи­ни Гер­ма­но­вi на­пов­ню­ва­ли­ся ве­ли­ки­ми бри­ла­ми вос­ку, i Гер­ман трем­тiв з не­терп­ляч­ки, чи ско­ро бу­де їх пов­не, конт­рак­том оз­на­че­не чис­ло. То­дi "Спiл­ка" бу­де му­си­ла за­раз пе­рей­ня­ти вiск на се­бе, йо­му вiд­ра­зу впов­нi вип­ла­ти­ти всi гро­шi, а вiд­так, ду­мав Гер­ман, не­хай со­бi й го­ло­ву зло­мить! А мiж тим, по­ки Гер­ман ук­ла­дав свої пла­ни та тур­бу­вав­ся про улад­жен­ня фаб­ри­ки це­ре­зи­ну, по­ки слуяїни­цi в йо­го до­мi вiд­ти­ра­ли Риф­ку, що ки­да­ла­ся i роз­би­ва­ла­ся по пiд­ло­зi в страш­них су­до­ро­гах, - Гот­лiб, в бруд­нiй вуг­лярськiй сороч­цi,- весь об­мур­за­ний, ждав не­тер­пе­ли­во в ма­ленькiй i бруд­нiй вуг­лярськiй пю­пi на при­хiд ко­ми­нар­чу­ка з грiш­ми. З тим ко­ми­нар­чу­ком вiн поз­на­ко­мив­ся по су­сiдст­ву i поєднав йо­го, щоб за доб­ру пла­ту пе­ре­но­сив йо­му вiс­тi до ма­те­рi i вiд неї. Ось вiн увiй­шов до ха­ти, i Гот­лiб пок­вап­но обер­нув­ся до нього.

- А що? - спи­тав вiн.

- Нiчо, - вiд­ка­зав ко­ми­нар­чук.

- Як то нi­чо? Не да­ли?

- Не да­ли, - ка­за­ли: завт­ра бу­де.

- Прокляте завт­ра! - про­вор­ко­тiв гнiв­но Гот­лiб. - Ме­нi ни­нi тре­ба!

- Що ж дi­яти? Ка­за­ли: не­ма.

З тим ко­ми­нар­чук вий­шов. Гот­лiб, мов бiс­ну­ва­тий, за­чав бi­га­ти по ха­тi, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми i вор­ко­тя­чи сам до се­бе ури­ва­нi сло­ва: "Я ту завт­ра маю з нею ба­чи­тись i му­шу ба­чи­тись, а ту ось що! Не­ма! Як смiє не бу­ти? Хi­ба вже i ма­ти суп­ро­тив ме­не, не хо­че да­ти? О, в та­кiм ра­зi, в та­кiм ра­зi…" - i вiн за­тис­ну­ти­ми ку­ла­ка­ми пог­ро­зив до две­рей. Йо­го нам'єтнiсть, слi­па i бур­ли­ва, як цi­ла йо­го вда­ча, нес­по­дi­ва­но i наг­ло ви­рос­ла до надз­ви­чай­ної силп, i пiд її про­во­дом вiн го­тов був зро­би­ти все, що йо­му пiд­шеп­ну­ла пер­ша-лiп­ша хви­ля, без роз­ва­ги i роз­суд­ку.

"А мо­же, - ду­мав вiн да­лi, - мо­же, вiн дiз­нав­ся? Мо­же, се йо­го справ­ка… нав­мис­не не дає ма­мi гро­шей, щоб во­на ме­нi не пе­ре­да­ла?.. О, се мо­же бу­ти, - я знаю, який вiн зах­лан­ний на тi гро­шi!.. Але нi, нi, се не мо­же бу­ти! Вiн ду­має, що ме­не не­ма, вiн як­би знав, за­раз би ста­рав­ся ме­не заг­на­ти до­до­му, як за­губ­ле­ну ско­ти­ну. Але че­кай со­бi тро­ха! То­дi вер­ну, як ме­нi схо­четься, по­муч­ся тро­ха!"

Бiдний Гот­лiб! Вiн i справ­дi га­дав со­бi, що Гер­ман не зна­ти як му­читься йо­го неп­ри­сут­нiс­тю!

Але дар­ма бу­ло Гот­лi­бо­вi лю­ти­тись i гро­зи­ти - все те не мог­ло на­пов­ни­ти йо­го ки­ше­нi грiш­ми. Дум­ки йо­го по­во­лi чи по не­во­лi му­си­ли вспо­коїти­ся i пе­рей­ти на дру­гi пред­ме­ти, а iмен­но - на пред­мет йо­го лю­бо­вi. Вчо­ра до­пер­ва вiн дiз­нав­ся вiд слу­ги її батька, кот­ро­го прис­лi­див в не­да­ле­кiм шин­ку i з кот­рим при ке­лиш­ку го­рiл­ки зав'язав зна­комст­во, що отець її - ду­же ве­ли­ка ри­ба, один з пер­ших ба­га­чiв в Бо­рис­ла­вi i в Дро­го­би­чi, що пе­ред дво­ма лi­та­ми заїхав сю­ди з Вiд­ня, бу­дує ве­ли­кий i пиш­ний дiм, на­зи­вається Ле­он Гам­мерш­ляг, удо­вець, i має тiльки од­ну доньку - Фан­нi. До­нь­ка те­пер поїха­ла чо­гось до Льво­ва, але завт­ра має вер­ну­тись. Дiв­чи­на ду­же доб­ра, ла­гiд­на i лад­на, i отець та­кож ду­же доб­рий па­ни­ще. Опо­вi­дан­ня то­то ду­же вра­ду­ва­ло Гот­лi­ба. "Зна­читься, во­на рiв­на ме­нi, мо­же бу­ти моя - му­сить бу­ти моя!" - се бу­ло все, що при­хо­ди­ло йо­му на дум­ку, але й сього бу­ло до­сить, що­би зро­би­ти йо­го щас­ли­вим. З не­те­р­п­ляч­кою до­жи­дав вiн то­го завт­ра, що­би по­ба­чи­ти її. Зра­зу вiн ду­мав спра­ви­ти со­бi одiж, вiд­по­вiд­ну до йо­го ста­ну, що­би по­ка­за­тись їй в як­най­ко­рис­нi­шiм свiт­лi. Але тут на­раз прий­шла нес­по­дi­ва­на пе­реш­ко­да - ма­ти не да­ла гро­шей. При­хо­ди­лось зуст­рi­ча­ти її в по­га­нiм вуг­лярськiм шма­т­тi, кот­ре Гот­лi­бо­вi нi­ко­ли не бу­ло так не­на­вис­не, як iмен­но ни­нi.

Скоро свiт Гот­лiб узяв у ки­ше­ню тро­хи хлi­ба i по­бiг за мi­с­то, аж геть по ко­нець Зад­вiр­но­го пе­ред­мiс­тя, на Стрий­сь­кий гос­ти­нець, кот­рим ма­ла над'їха­ти Фан­нi. За­лiз­ни­цi ще то­дi не бу­ло. Тут, за­сiв­ши край до­ро­ги в тi­нi гус­тої ря­би­ни, вiн встро­мив очi в за­по­ро­ше­ний гос­ти­нець, що пря­мою сi­рою пас­му­гою прос­тяг­ся пе­ред йо­го очи­ма да­ле­ко-да­ле­ко i то­нув в не­ве­лич­кiм лiс­ку на уз­гiр'ї. Гос­тин­цем во­лок­ли­ся, пiд­нi­ма­ючи не­ве­лич­кi ту­ма­ни по­ро­ху, жи­дiвськi буд­ки, на­к­ри­тi ро­го­жею i на­па­ко­ва­нi па­са­жи­ра­ми, му­жицькi дра­би­н­нi во­зи, ху­до­ба, гна­на ва торг до Стрия, - але не вид­но бу­ло блис­ку­чо­го по­во­зу, зап­ря­же­но­го па­рою ог­нис­тих гнi­да­нiв, в кот­рiм ма­ла над'їха­ти Фан­нi. Гот­лiб з упер­тiс­тю ди­ко­го iн­дi­ани­на на му­ках си­дiв пiд ря­би­ною, встро­мив­ши очi в гос­ти­нець. Вже Сон­це геть-геть пiд­ня­ло­ся i по­ча­ло не­ми­ло­серд­но пек­ти йо­го ко­сим про­мiн­ням в ли­це i в ру­ки, - вiн не чув сього. Лю­ди їха­ли i йшли повз нього ши­ро­ким шля­хом, гу­то­ри­ли, гей­ка­ли, смi­яли­ся та по­зи­ра­ли на вуг­ляр­чу­ка, вдив­ле­но­го в од­ну точ­ку, мов бе­зум­ний. Жан­дарм, з блис­ку­чим баг­не­том, нап'ятим по­верх лю­фи гве­ра, з пла­щем, зви­не­ним в оба­рi­нок на пле­чах, весь об­ли­тий по­том i при­па­лий по­ро­хом, прой­шов та­кож повз нього, же­ну­чи пе­ред со­бою за­ку­то­го в лан­цю­ги яко­гось на­пiв­го­ло­го, зак­ро­вав­ле­но­го чо­ло­вi­ка; вiн пильно по­зир­нув на Гот­лi­ба, здвиг­нув пле­чи­ма, сплю­нув i пi­шов да­лi. Гот­лiб нi­чо­го сього не ба­чив.

Аж ось на­раз iз да­ле­ко­го лiс­ка, мов чор­на стрi­ла, ви­ле­тi­ла брич­ка i жи­во ко­ти­ла­ся до Дро­го­би­ча. Чим ближ­че во­на наб­ли­жу­ва­ла­ся, тим бiльше про­яс­ню­ва­ло­ся Гот­лi­бо­ве ли­це. Так, вiн пiз­нав її! Се бу­ла во­на, Фан­нi! Вiн зiр­вав­ся на но­ги з сво­го мiс­ця i ско­чив на гос­ти­нець, щоб спi­ши­ти за брич­кою до мiс­та, ко­ли во­на з ним по­рiв­няється. Ко­ли по­ба­чив ви­раз­но Фан­нi в по­во­зi, ли­це йо­го цi­ле об­ли­ло­ся кро­в'ю, i сер­це за­ча­ло би­ти­ся так жи­во, що йо­му аж дух за­пер­ло в гру­дi. Але й Фан­нi, по­ба­чив­шiї йо­го, ма­буть, пiз­на­ла то­го са­мо­го вуг­ляр­чу­ка, що так бе­зум­но ки­нув­ся був до її по­во­зу i та­ко­го на­ба­вив її стра­ху. Бе­зум­но вiд­важ­на, слi­па га­ря­чiсть ча­сом - а мо­же, й зав­сi­ди, - по­до­бається жен­щи­нам, на­во­дить їх на дум­ку о слi­пiм, безг­ра­нич­нiм при­в'язан­нi i пос­вя­чен­нi. I ко­ли впе­ред Фан­нi не мог­ла ви­яс­ни­ти со­бi при­чи­ни то­го бе­зум­но­го пос­туп­ка яко­гось бруд­но­го вуг­ляр­чу­ка, то те­пер, по­ба­чив­ши, що вiн ждав на неї аж за мiс­том, на спе­цi i в по­ро­сi, по­ба­чив­ши, як вiн за­па­ле­нiв­ся, уви­дiв­ши її, як чем­но i три­вож­но пок­ло­нив­ся їй, мов пе­реп­ро­шу­вав за своє ко­лишнє бе­зумст­во, - по­ба­чив­ши все те, во­на по­га­да­ла со­бi: "А що, мо­же, сей пiв­го­ло­вок за­ко­хав­ся в мнi?" Во­на iмен­но ужи­ла в дум­цi наз­ви "пiв­го­ло­вок", бо який же ро­зум для яко­го-не­будь обiд­ра­но­го вуг­ляр­чу­ка - за­лю­би­ти­ся в оди­нач­цi-доньцi та­ко­го ба­га­ча, ки­да­ти­ся i ка­лi­чи­ти­ся о її брич­ку, ви­зи­ра­ти її з до­ро­ги?.. Але про все те їй не бу­ла неп­риємна та­ка бе­зум­но-страс­на лю­бов, i хоть во­на да­ле­ка бу­ла - по­лю­би­ти йо­го за се, але все-та­ки по­чу­ла до нього якусь сим­па­тiю, яку мож­на ма­ти для пiв­го­лов­ка, для пе­си­ка. "Ану, - по­га­да­ла со­бi, - зач­ну з ним го­во­ри­ти, чо­го вiн хо­че. До мiс­та ще й так да­ле­ко, на гос­ти­н­цi пус­то, нiх­то не по­ба­чить". I во­на ка­за­ла вiз­ни­ко­вi їха­ти звiльна. Гот­лiб, по­чув­ши той на­каз, - аж увесь зат­ряс­ся: вiн по­чув, що се для нього та­кий згляд, i сей­час по­рiв­няв­ся з брич­кою. Фан­нi, по­ба­чив­ши йо­го, вiд­су­ну­ла вi­кон­це i ви­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Чого то­бi тре­ба? - спи­та­ла во­на нес­мi­ло, ви­дя­чи, що Го­т­лiб знов зняв шап­ку i з ви­ра­зом нi­мо­го по­ди­ву наб­ли­жа­ється до неї. Во­на за­го­во­ри­ла польською мо­вою, ду­ма­ючи, що се хрис­ти­янин.

- Хочу на те­бе по­ди­ви­ти­ся! - вiд­по­вiв смi­ло по-жи­дiвськи Гот­лiб.

- А хто то­бi ска­зав, що я жи­дiв­ка? - спи­та­ла Фан­нi, всмiх­нув­шись, та­кож жи­дiвською мо­вою.

- Я знаю се.

- То, мо­же, й знаєш, що я за од­на?

- Знаю.

- То, пев­но, знаєш, що то­бi не­доб­ре на ме­не за­див­лю­ва­ти­ся, - ска­за­ла во­на гор­до.

- А чо­му не пи­таєш, що я за один? - ска­зав гор­до Гот­лiб.

- Овва, не тре­ба й пи­та­ти, са­ма одiж ка­же.

- Нi, не ка­же! Бре­ше одiж! А ти спи­тай!

- Ну, хто ж ти та­кий?

- Я та­кий, що ме­нi не заш­ко­дить за­ди­ви­ти­ся на те­бе.

- Хтiла би-м вi­ри­ти, та якось не мо­жу.

- Я те­бе пе­ре­ко­наю. Де мо­жу тя по­ба­чи­ти?

- Коли знаєш, що я за од­на, то, пев­но, й знаєш, де я меш­каю. Там ме­не по­ба­чиш.

I за сим во­на знов за­су­ну­ла вi­кон­це, да­ла знак вiз­ни­ко­вi, ко­нi пог­на­ли, за­тур­ко­тi­ла го­рi пе­ред­мiс­тям брич­ка, i ту­ман ку­ря­ви зак­рив пе­ред Гот­лi­бо­ви­ми очи­ма чуд­ну по­яву.

"Смiшний хло­пак, - ду­ма­ла со­бi Фан­нi, - але пiв­го­ло­вок, чи­с­тий пiв­го­ло­вок! Що вiн ро­зу­мiє пiд тим: "бре­ше одiж"? Хi­ба ж вiн не вуг­ляр­чук? Ну, але ко­ли нi, то хто ж вiн та­кий? Пiв­го­ло­вок, пiв­го­ло­вок, та й го­дi!"

"Пречудна дiв­чи­на, - ду­мав сам со­бi Гот­лiб, - а яка гар­на, а яка чем­на! I з прос­тим вуг­ляр­чу­ком за­го­во­ри­ла! Але що во­на ро­зу­мi­ла пiд тим: "до­ма ме­не по­ба­чиш! Чи се зна­чить: при­ходь? Ех, ко­би ме­нi уб­ра­ти­ся в що по-людськи! Ну, але тре­ба ста­ра­ти­ся!"

З та­ки­ми дум­ка­ми Гот­лiб поп­лен­тав­ся до своєї вуг­ля­р­сь­кої но­ри.

XIII

Минуло кiлька не­дiль. Цiл­ко­ви­та, нес­по­дi­ва­на ти­ша нас­та­ла в Бо­рис­ла­вi. Жи­ди, кот­рих не­дав­нi грiз­нi ру­хи ро­бiт­ни­кiв чи­ма­ло-та­ки бу­ли на­ля­ка­ли, те­пер зов­сiм зби­ли­ся з пан­те­ли­ку, не зна­ли, на яку сту­пи­ти i що о тiм ду­ма­ти. Прав­да, бу­ли мiж ни­ми та­кi, кот­рi смi­яли­ся з цi­ло­го наг­ло­го ру­ху i наг­ло­го вти­шен­ня, твер­ди­ли, що вже по всьому, що гої так, як пус­тий вi­тер: по­шум­лять, по­шум­лять, а до­щу не на­же­нуть, i що те­пер, ко­ли во­ни знов зро­би­ли­ся м'якi та по­дат­ли­вi, по­ра знов на­да­ви­ти на них твер­дою ру­кою, по­ра виг­на­ти у них охо­ту до вся­кої буй­нос­тi. "Гой лиш пе­че­ни­ii доб­рий! - го­во­ри­ли во­ни. - Ти йо­му дай по­лег­кiсть, а вiн со­бi по­ду­має, що се йо­му так i на­ле­житься, i бу­де со­бi чим­раз бiльше роз­би­ра­ти, як той кiт на ре­ше­тi". Тiльки в не­нас­тан­нiм при­тис­ку, в не­нас­тан­нiй пог­ро­зi прив­читься вiн до пос­лу­ху, до по­кiр­нос­тi, до пильнос­тi та точ­нос­тi, ста­неться вiн, як лю­бив го­во­ри­ти Ле­он Гам­мерш­ляг, "чо­ло­вi­ком, спо­сiб­ним до ви­щої культу­ри". I всi бо­рис­лавськi предп­риємцi зго­ди­ли­ся на те, що те­пер, ко­ли роз­бур­ха­на хви­ля ро­бiт­ницько­го ру­ху рап­том при­тих­ла, тре­ба з под­вiй­ною си­лою на­да­ви­ти на не­по­кiр­них, - хоть не всi предп­риємцi го­ди­ли­ся на той пог­ляд, що хви­ля то­та пiс­ля наг­лої бу­рi зов­сiм i око­неч­но утих­ла, уляг­лась, ус­по­коїлась. Нi, де­якi, а особ­ли­во Iцик Ба­ух, упер­то обс­та­ва­ли при тiм, що се за­ман­ли­ва, по­верх­ня ти­ша, ти­ша пе­ред страш­ною бу­рею, що iмен­но тої ти­шi i тої уда­ної по­кiр­нос­тi тре­ба їм най­дуж­че ля­ка­ти­ся, бо се знак, що бунт ро­бiт­ницький, будь вiн який-будь, уло­же­ний i сильно зор­га­нi­зо­ва­ний, i ро­бiт­ни­ки, без сум­нi­ву, ору­жаться до нього, а тiльки таємнiсть i без­шум­нiсть їх по­чи­нань свiд­чать о тiм, що во­ни щось по­га­но­го ма­ють на дум­цi i що роб­лять се сис­те­ма­тич­но, по­ряд­но i не­нас­тан­но. I всю­ди, де тiльки зiй­шли­ся предп­риємцi: чи то на ву­ли­цi слу­чай­но, чи то де в свiт­ли­цi на яку на­ра­ду, всю­ди Iцик Ба­ух не пе­рес­та­вав ос­те­рi­га­ти то­ва­ри­шiв о не­без­пе­ченст­вi, не пе­рес­та­вав на­мов­ля­ти їх до то­го, щоб уда­ли­ся до ста­рост­ва в Дро­го­би­чi i про­си­ли о за­ряд­жен­ня ост­ро­го слiдст­ва або хоч о прис­лан­ня сильно­го пос­те­рун­ку жан­дар­ме­рiї на по­бут до Бо­рис­ла­ва. I хоть в ос­но­вi нiх­то нi­чо­го не мав про­тив то­го, хоть уся­кий, пев­но, й рад би був ма­ти в кож­дiй хви­лi на свої ус­лу­ги жан­дар­ме­рiю для охо­ро­ни пе­ред своїми влас­ни­ми ро­бiт­ни­ка­ми i для зат­верд­жен­ня всiх роб­ле­них їм кривд уря­до­вою пе­чат­тю, - але на по­дан­ня со­бор­ної просьби якось не мог­ли зiб­ра­ти­ся. Чи то по­ра та­ка бу­ла га­ря­ча та обез­си­лю­юча, чи то зви­чай­на у на­ших лю­дей - будь во­ни жи­ди чи хрис­ти­яни - не­дос­та­ча iнi­цi­ати­ви в дi­лах гро­мадських, в дi­лах, ви­хо­дя­чих по­за об­сяг вди­нич­них, при­ват­них iн­те­ре­сiв, чи, мо­же, пе­ре­ко­нан­ня, го­лос­но вис­ка­за­не Ле­оном, що пре­цiнь уряд сам по­ви­нен дба­ти о без­пе­ченст­во предп­риємцiв в Бо­рис­ла­вi, бо на те вiн i є пос­тав­ле­ний, - до­сить, що бо­рис­лавськi жи­ди сим ра­зом якось не здо­бу­ли­ся на те, щоб уда­ти­ся до влас­тi, а на­вiть щоб до­нес­ти їй о тiм, що зна­ли про не­дав­нiй ро­бiт­ницький рух. А ще ж, без­пе­реч­но, й наг­ле вти­шен­ня то­го ру­ху вiд­ня­ло у них пря­му при­чи­ну до та­ко­го кро­ку. О чiм до­но­си­ти до влас­тi? Що має то­та власть слi­ди­ти? Що пе­ред кiлько­ма не­дi­ля­ми по­ка­зу­ва­ли­ся не­по­ко­ячi об'яви яко­гось ро­бiт­ницько­го ру­ху, кот­рi швид­ко щез­ли? Чо­му ж не до­не­се­но о них впо­ру? Так цi­ле те дi­ло й зам'яло­ся, по­ки нес­по­дi­ва­ний i до­сить таємни­чий слу­чай не роз­бу­див жи­дiв з їх ос­па­лос­тi, мов наг­лий гро­хiт гро­му з не­ве­лич­кої тем­ня­вої хма­роч­ки. Не тре­ба, ба­читься, й ка­за­ти, що цi­лий той наг­лий по­во­рот вiд шу­му до ти­шi i по­кiр­нос­тi був дi­лом на­ших поб­ра­ти­мiв, пiд­ня­тим iмен­но в тiй цi­лi, щоб зми­ли­ти i ос­ла­би­ти чуй­нiсть та пi­доз­рiн­ня жи­дiв. Бе­сi­да Iц­ка Ба­уха, кот­ру по­чув був Сень Ба­са­раб, пе­ре­ко­на­ла поб­ра­ти­мiв, що жи­ди мо­жуть їм ба­га­то заш­ко­ди­ти, ба й роз­би­ти при по­мо­чi на­чальства все дi­ло, ко­ли во­но бу­де вес­ти­ся так, як до­сi, яв­но та шум­но. От во­ни й по­ча­ли уго­во­рю­ва­ти всiх - при­тих­ну­ти до по­ри, по­да­ти­ся, при­да­ви­ти в со­бi бур­ли­вi чут­тя гнi­ву i ра­дос­тi, по­ки не прий­де по­ра. Ве­ли­ко­го тру­ду сто­їло се поб­ра­ти­мiв, по­ки їм уда­ло­ся штуч­но при­ти­ши­ти бу­рю i дер­жа­ти її не­мов­би на при­по­нi, щоб во­на де-не­будь за пер­шим товч­ком не ви­бух­ла пе­ред ча­сом. Ве­ли­ко­го тру­ду стоїло се i дер­жа­ло їх в не­нас­тан­нiй бо­яз­нi, що ось-ось мо­же ви­бух­ну­ти що­не­будь та­ке, що жи­дам не пош­ко­дить, а ро­бiт­ни­кiв зра­дить i ро­зiб'є. Тiльки один був спо­сiб га­му­ва­ти лю­дей, а iмен­но той, що поб­ра­ти­ми обi­цю­ва­ли їм, що та­ким спо­со­бом скор­ше прий­де "по­ра". Але як не­без­печ­нi i дво­сiч­нi бу­ли то­тi обi­цян­ки, се ду­же доб­ре зна­ли поб­ра­ти­ми. Ад­же ж та­ки­ми обi­цян­ка­ми во­ни пря­мо го­то­ви­ли нев­да­чу свой­ому дi­яу. Бо вiд­ки ж во­ни вiзьмуть средст­ва за­ча­ти змо­ву справ­дi так швид­ко, як би сього ба­жа­ло­ся терп­ля­чо­му на­ро­до­вi? Гро­шей до­сi впли­ло звиш вi­сiм­сот рин­сь­ких до го­лов­ної ка­си, - вклад­ки по­ки що пли­ли ще пра­вильно, але жи­ди по­ча­ли на­но­во i ще ту­гi­ше да­ви­ти, нiж по­пе­ре­ду, i тре­ба бу­ло на­дi­яти­ся, що вкла­док швид­ко ома­лiє i що в част­ко­вих ка­сах бу­де му­си­ла ли­ша­ти­ся бiльша часть гро­шей на за­по­мо­ги для пот­ре­бу­ючих, хо­рих i без­ро­бiт­них. А в та­кий спо­сiб кiльки-то ще мi­ся­цiв по­тяг­не, по­ки на­бе­реться пот­рiб­на су­ма! А ко­ли так, то й за­мi­ре­на вiй­на не змо­же по­ча­ти­ся швид­ко, i ро­бiт­ни­ки поч­нуть сум­нi­ва­ти­ся о своїй си­лi, i за­пал їх ос­ти­не, i все про­па­де. Або ко­ли нi, то розд­раж­не­ний на­род ви­бух­не зав­час­но, ви­бух­не без ла­ду i без пев­ної цi­лi, прот­ра­тить си­лу дар­ма, а за­мi­ре­не дi­ло все-та­ки про­па­де.

А вже сли ко­го му­чи­ли i гриз­ли та­кi дум­ки, то, пев­но, най­бiльше Бе­не­дя. Ад­же ж дi­ло се - то бу­ло йо­го кров­не дi­ло, вист­ра­да­не ти­сяч­ни­ми му­ка­ми i тру­да­ми, опо­ви­те в блис­ку­че про­мiн­ня на­дiї. Ад­же ж в тiм дi­лi - вiн чув се ви­раз­но - ле­жа­ло те­пер все йо­го сер­це, всi йо­го си­ли, все йо­го жит­тя. Вiн не знав, не ба­чив нi­чо­го по­за ним, i слу­чай нев­да­чi сього дi­ла йо­му по­ка­зу­вав­ся рiв­ноз­на­чу­чим з йо­го влас­ною смер­тю. Не ди­во за­тим, що ко­ли те­пер, при ви­по­в­нен­нi йо­го за­мис­лiв, чим­раз но­вi труд­нос­тi по­ча­ли на­су­ва­ти­ся, Бе­недьо дня­ми i но­ча­ми об од­нiм тiльки й ду­мав: як їх по­бо­ро­ти або об­ми­ну­ти, по­зе­ле­нiв i по­ху­дiв до реш­ти i не раз дов­го-дов­го но­ча­ми, мов сно­ви­да, хо­див по Бо­рис­ла­вi, сум­ний, по­ну­рий, мов­чаз­ли­вий, i тiльки час вiд ча­су важ­ко зiт­хав, по­зи­ра­ючи в тем­не, неп­ри­вiт­не не­бо. А труд­нос­тi бов­ду­ри­ли­ся чим­раз ви­ще, i Бе­недьо чув, що йо­му по­чи­нає нес­та­ва­ти си­ли, що го­ло­ва йо­го - мов довб­нею при­би­та, мо­зок - мов омерт­вi­лий, не зду­жав вже з давньою сплою пра­цю­ва­ти, не мо­же на­пас­ти на нi­який щас­ли­вий слiд.

Отак дож­дав­ся Бе­недьо знов то­го ве­чо­ра, ко­ли в Ма­тiє­вiй ха­ти­нi зiй­шли­ся поб­ра­ти­ми на на­ра­ду. Що дi­яти? На­род не­тер­питься. Чо­му не да­ють зна­ку, чо­му не за­чи­на­ють, чо­му нi­чо­го не роб­лять? Лю­ди по­чи­на­ють опус­ка­ти ру­ки. Вклад­ки по­чи­на­ють впли­ва­ти слаб­ше, жи­ди знов вмен­ши­ли пла­ту ще й про­ти давнього. Го­лод по се­лах тро­хи пе­рес­тав, але жни­ва та­кi вбо­гi, яких ще не тя­ми­ли лю­ди вiд тiс­них ро­кiв: рiд­ко ко­му вис­та­чить сво­го на про­жи­ток до ве­ли­ко­го пос­ту, бiльша по­ло­ви­на лед­ве до­тяг­не й до пок­ро­ви. На­род швид­ко ще дуж­че поч­не пер­ти­ся до Бо­рис­ла­ва, нiж до­сi. Ко­ли б що за­чи­на­ти, то те­пер най­лiп­ше, бо те­пер ще най­лег­ше стри­ма­ти лю­дей по се­лах, щоб не йшли до Бо­рис­ла­ва, ба на­вiть мож­на би бiльшу по­ло­ви­ну з Бо­рис­ла­ва вип­ра­ви­ти на се­ла на яких два-три тиж­нi, що­би тут тим лег­ше бу­ло дер­жа­ти­ся без ро­бо­ти. А тут гро­шей не­ма на тiлько - в тiм бi­да! Ко­ли поб­ра­ти­ми до­го­во­ри­ли­ся до то­го "су­ка", то всi ста­ли i по­ну­ри­ли го­ло­ви, не зна­ючи, що на то по­ра­ди­ти. Мерт­вецька ти­ша за­ляг­ла ха­ти­ну, тiльки не­рiв­ний, три­вож­ний вiд­дих тих два­над­ця­ти лю­дей роз­да­вав­ся мiж низьки­ми, пок­рив­ле­ни­ми стi­на­ми ха­ти­ни. Дов­го три­ва­ла мов­чан­ка.

- Га, дiй­ся во­ля бо­жа, - скрик­нув на­раз Сень Ба­са­раб, - не жу­рiться, я то­му за­рад­жу!

Той го­лос, то­та наг­ла рi­шу­чiсть се­ред за­гальної ти­шi i без­сильнос­тi вра­зи­ли всiх поб­ра­ти­мiв, мов наг­лий вист­рiл з руш­ни­цi. Всi зiр­ва­ли­ся i обер­ну­ли­ся до Се­ня, що си­дiв, як зви­чай­но, на стiльчи­ку ко­ло по­ро­га з люлькою в зу­бах.

- Ти за­ра­диш? - за­пи­та­ли всi в один го­лос.

- Я за­рад­жу.

- Але як?

- То моє дi­ло. Не до­пи­туй­те нi­чо­го, тiлько роз­хо­дiться. А за­вт­ра о тiм ча­сi будьте тут­ка, бу­де­те ви­дi­ти!

I бiльше не ска­зав нi­чо­го, i нiх­то йо­го не до­пи­ту­вав бi­ль­ше, хоть у всiх, а особ­ли­во у Бе­не­дя, на сер­цi за­ляг­ла якась три­во­га, якась хо­лод­на бiль. Але нiх­то не ска­зав нi­чо­го, i поб­ра­ти­ми ро­зiй­шли­ся.

Сень Ба­са­раб, ко­ли вий­шли на ву­ли­цю, взяв за ру­ку При­й­де­во­лю i шеп­нув до нього:

- Пiдеш зо мною?

- Пiду, - ска­зав па­ру­бок, хоть ру­ка йо­го, не зна­ти чо­го, тре­м­тi­ла.

- Будеш ро­би­ти, що я ска­жу?

- Буду, - ска­зав знов па­ру­бок, але не­пев­ним, мов не­доб­ро­вiльним го­ло­сом.

- Нi, ти не ля­кай­ся, - вва­жав ко­неч­ним ус­по­коїти йо­го Сень, - страш­но­го нi­чо не­ма в тiм, що я за­ду­мав. Тiлько смi­ло i жи­во, а все бу­де доб­ре!

- Не пен­дич, а ка­жи, що ро­би­ти, - пе­ре­бив йо­му Прий­де­во­ля. - Ад­же знаєш, що ме­нi все од­но!

Нiч бу­ла вже до­сить пiз­ня. Май­же у всiх ха­тах, ок­рiм ши­н­кiв, свiт­ло не свi­ти­ло­ся, i ву­ли­ця бо­рис­лавська бу­ла зов­сiм тем­на. На­шi оба поб­ра­ти­ми йшли мовч­ки го­рi ули­цею. Сень пильно гля­дiв по вiк­нах. Дiй­шли вже на се­ре­ди­ну Бо­рис­ла­ва, де до­ми бу­ли тро­хи ог­ляд­нi­шi, по­мальова­нi то жов­тою, то синьою, то зе­ле­ною крас­кою, з зас­ло­на­ми на ши­ро­ких вiк­нах i з мо­сяж­ни­ми клям­ка­ми при ду­бо­вих две­рях, з га­ноч­ка­ми або й без га­ноч­кiв, а пе­ред кiлько­ма бу­ли на­вiть ма­ле­сенькi за шта­хе­та­ми ого­род­цi з нуж­ден­ни­ми цвi­та­ми. Тут жи­ли бо­рис­лавськi "го­ло­ва­чi" та "ту­зи" - го­ло­в­нi предп­риємцi. На­се­ре­ди­нi, най­кра­щий з усiх, сто­яв до­мок Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, кри­тий бля­хою i ни­нi зов­сiм пус­тий, бо Гер­ман рiд­ко ко­ли но­чу­вав у Бо­рис­ла­вi. По­бiч нього, тро­хи вiд­да­лiк вiд реш­ти, сто­яв дру­гий, не та­кий гар­ний i да­ле­ко не та­кий ог­ряд­ний до­мок - Iц­ка Ба­уха. В од­нiм йо­го вiк­нi бу­ло ще свiт­ло, - оче­вид­но, що Iцик му­сив ще не спа­ти, бо вiк­но бу­ло iмен­но з йо­го ка­бi­не­ту.

Сень Ба­са­раб знав сей до­мок. Вiн дов­гий час ро­бив в Iц­ко­вих ямах i не раз тут при­хо­див за вип­ла­тою. Вiн знав, що, крiм од­ної ста­рої жи­дiв­кис­луж­ни­цi i Iц­ка са­мо­го, не бу­ло нi­ко­го в тiм до­мi i що жи­дiв­ка, пев­но, вже спить в кух­нi. Сього тiльки йо­му й тре­ба бу­ло. Вiн шарп­нув за со­бою Прий­де­во­лю, i ко­ло най­ближ­чої ями оба об­мас­ти­ли со­бi ли­ця чор­ною кип'ячкою так, що їх лиць зов­сiм не мож­на бу­ло пiз­на­ти.

- Ходи за мною i не ка­жи анi сло­ва, а ро­би, що я ска­жу, - шеп­нув Сень, i во­ни пiш­ли. Ос­то­рож­но пiд­повз­ли во­ни до од­них, да­лi до дру­гих две­рей до­му. але две­рi бу­ли по­за­ми­ка­нi. Се зов­сiм не зне­охо­ти­ло Се­ня, i вiн по­чав ос­мот­рю­ва­ти вiк­на. Ти­хе псик­нен­ня да­ло зна­ти Прий­де­во­лi, що вiн най­шов, чо­го шу­кав. Справ­дi, од­на ква­тир­ка в ку­хон­нiм вi­к­нi бу­ла не­за­щеп­ле­на i лег­ко да­ла­ся ство­ри­ти. Сень встро­мив че­рез неї ру­ку, по­вiд­су­вав за­сув­ки i от­во­рив вiк­но. Влiз­ли до кух­нi. Кру­гом ти­хо бу­ло, як в гро­бi, тiльки сон­не са­пан­ня служ­ни­цi чу­ти бу­ло з-за пе­чi. Поб­ра­ти­ми на па­льцях пiш­ли до две­рей. Ку­хон­нi две­рi бу­ли не­за­пер­тi, i во­ни вий­шли до сi­ней. Сень на­ма­цав две­рi до Iц­ко­во­го ка­бi­не­ту i хо­тiв пог­ля­ну­ти в дiр­ку вiд клю­ча, але по­ба­чив, що в дiр­цi був ключ. Пот­рi­бу­вав ти­хенько пок­ру­ти­ти клям­ку - i пе­ре­ко­нав­ся, що две­рi бу­ли замк­не­нi. Але Сень i тут не­дов­го на­ду­му­вав­ся. Шеп­нув­ши кiлька слiв Прий­де­во­лi, вiн го­лос­но по­тер­мо­сив клям­кою i за­пи­щав хрип­лим бабським го­ло­сом, по­дiб­ним до го­ло­су ста­рої служ­ни­цi:

- Herr, Herr, uffnen Sie!

- Wus is? - дав­ся чу­ти внут­рi гру­бий го­лос Iц­ка, за­тим ва­ж­кий скрип че­ре­ви­кiв, а вкiн­цi брязк клю­ча, що вiд­чи­нив зам­ко­ву пру­жи­ну. Две­рi ти­хо вiд­чи­ни­ли­ся, по­тiк свiт­ла ли­нув з ка­бi­не­ту до тем­них сi­ней, i в тiй хви­лi два хло­пи, за­чор­не­нi, як чор­ти, ки­ну­ли­ся на Iц­ка i зат­ка­ли йо­му рот, за­ким ще встиг крик­ну­ти. Впро­чiм, хто знає, чи сього й бу­ло тре­ба. Нес­по­дi­ва­ний на­пад так на­ля­кав Iц­ка, що той як був з прос­тяг­ну­ти­ми ру­ка­ми i за­пи­ту­ючим, глу­пим ви­ра­зом ли­ця, так-та­ки в тiм по­ло­жен­нi i за­де­ре­вiв, а тiльки клi­пан­ня ви­ба­лу­ше­них сi­рих очей да­ва­ло зна­ти, що се не без­душ­на бри­ла м'яса i тов­щу, але якась жи­ви­на.

- Wie geht's, Herr, wie geht's? - пи­щав Сень усе ще баб­сь­ким го­ло­сом. - Не бiй­ся, не­бо­же, ми то­бi не хо­че­мо нi­чо­го зло­го зро­би­ти, нi! Ми ще не прав­ди­вi чор­ти, що ма­ють при­й­ти по твою ду­шу, ми тiлько прий­шли ви­зи­чи­ти вiд те­бе тро­ха гро­шей!

Iцик не пру­чав­ся, не кри­чав, не стог­нав, а все ще сто­яв так, як в пер­шiй хви­лi, оду­бi­лий, неп­ри­том­ний, а зат­ка­ним шма­тою ро­том, важ­ко ди­шу­чи нiзд­ря­ми. То­ва­ри­шi взя­ли йо­го за пле­чi, за­ве­ли до крiс­ла i по­са­ди­ли.

- Держи ж йо­го доб­ре i не дай кри­ча­ти! - про­пи­щав Сень до Прий­де­во­лi. - А ско­ро би що-не­будь - за­ду­си! А я тим ча­сом по­об­зи­раю єго ха­ти­ну!

Але Се­не­ва пог­ро­за бу­ла да­рем­на. Iцик не ру­шав­ся i, мов безв­лад­ний труп, дав Прий­де­во­лi зв'яза­ти со­бi хуст­кою ру­ки на пле­чах. А Сень мiж тим, все збо­ку зир­ка­ючи на Iц­ка, по­чав ози­ра­ти­ся по ха­тi. Оче­вид­но, Iцик ро­бив об­ра­хун­ки, бо на бюр­ку пе­ред ним ле­жа­ла ве­ли­ка книж­ка, а по­бiч бюр­ка сто­яла ство­ре­на не­ве­лич­ка за­лiз­на ка­са. Сень пок­вап­но сяг­нув до неї i по­чав ви­нi­ма­ти по­ряд­но поск­ла­да­нi пач­ки банк­но­тiв. В тiй хви­лi з гру­дей Iц­ка пер­ший раз ви­до­був­ся який­сь глу­хий, гли­бо­кий звук, мов пос­лiднв стог­нан­ня пiд­рi­за­но­го во­ла.

- Мовчи, бо смерть твоя! - писк­нув Сень i по­рав­ся да­лi ко­ло ка­си. Вiн ро­бив се зов­сiм спо­кiй­но i шеп­том чис­лив куп­ки банк­но­тiв, по­пе­рев'язу­ва­них вузьки­ми па­пiр­ця­ми, кот­рi ви­нi­мав з ка­си i клав со­бi за па­зу­ху. Банк­но­ти бу­ли по ринсько­му, а з гру­бос­тi куп­ки Сень до­га­ду­вав­ся, що в од­нiй куп­цi му­си­ло бу­ти сто штук. Вiн на­ра­ху­вав уже трид­цять та­ких ку­пок.

- Досить, по­ра нам iти! - шеп­нув вiн до Прий­де­во­лi. Оба зир­ну­ли на Iц­ка. Вiн усе ще ди­хав нiзд­ря­ми, але йо­го гру­бе, оду­те ли­це страш­но по­чер­во­нi­ло i ви­ба­лу­ше­нi очi сто­яли на мi­рi з яки­мось глу­пим, за­пи­ту­ючим ви­ра­зом.

- Мовчи, бо смерть твоя! - шеп­нув йо­му до уха Сень, мiж тим ко­ли Прий­де­во­ля розв'язав йо­го ру­ки. Ру­ки бу­ли хо­лод­нi i звис­ли, мов не­жи­вi; Прий­де­во­ля пiд­няв їх i опер о бю­р­ко. За тим Сень шеп­нув до Прий­де­во­лi:

- Я пi­ду на­пе­ред, а ко­ли по­чуєш свист на ули­цi, то вий­ми му з ро­та шма­ту i втi­кай!

По тiм Сень ос­то­рож­но вий­шов. Прий­де­во­ля ду­мав, що Iцик поч­не пру­ча­ти­ся i кри­ча­ти, i го­тов був у край­нiм ра­зi за­да­ви­ти йо­го. Вiн сто­яв над Iц­ком блi­дий, трем­тя­чий, збу­ре­ний до дна ду­шi, - але Iцик, мов i не знав, i не ро­зу­мiв нi­чо­го, си­дiв на своїм крiс­лi з вит­рi­ще­ни­ми очи­ма та ди­хав, пос­вис­ту­ючи но­со­ви­ми дiр­ка­ми. Вже й по­вi­ка­ми не клi­пав.

Аж ось дап­ся чу­ти ле­генький свист пiд вiк­ном. Трем­тя­чою су­до­рож­но ру­кою ви­няв Прий­де­во­ля Iц­ко­вi шма­ту з ро­та, пев­ний, що в тiй хви­лi роз­ля­жеться стра­шен­ний крик i роз­бу­дить цi­лий Бо­рис­лав, пев­ний, що в тiй хви­лi впа­дуть тов­пи на­ро­да до сеї ти­хої ха­ти, злов­лять йо­го, i зв'яжуть, i поб'ють, i по­ве­дуть ву­ли­ця­ми, i вки­нуть бог зна в яку пiд­зем­ну яму, i що се пос­лiд­ня хви­ля йо­го вольно­го жит­тя. Але нi. Iцик i оком не змиг­нув. Вiн за­чав ди­ха­ти сво­бiд­нi­ше, але й чим­раз по­вiльнi­ше, та й тiльки всього. Прий­де­во­ля сто­яв ще хви­лю над ним, не ро­зу­мi­ючи, що се та­ко­го дiється, i ко­ли б не ви­раз­не го­лос­не са­пан­ня, вiн був би ду­мав, що Iцик не­жи­вий. Але ко­ли по­чув дру­гий свист пiд вiк­ном, то по­ки­нув Iц­ка i ти­хо вий­шов зо свiт­ли­цi. "Та нi, - по­ду­мав со­бi, - тре­ба по­га­си­ти свiт­ло!" I ще раз вер­нув­ся, за­пер ка­су, з кот­рої Сень наб­рав гро­шей, пiд­няв шма­ту, кот­рою був зат­ка­ний Iц­кiв рот, по­га­сив свiт­ло i, ви­хо­дя­чи,по­за­пи­рав две­рi, за­ще­пив ку­хон­не вiк­но, крiзь кот­ре ви­лiз над­вiр, i свис­нув сти­ха на Се­ня.

- Ну, що? - спи­тав Сень.

- Нiчо, - вiд­ка­зав Прий­де­во­ля. - Си­дить, не ру­шаєсь.

- Може, за­ду­сив­ся?

- Нi, ди­хає.

- Гм, му­сив так ду­же пе­ре­пу­ди­ти­ся. Ну, про ме­не, не­хай му завт­ра вiд­ли­ва­ють пе­ре­по­лох! А нам по­ра йти спа­ти! Три­д­цять па­чок маємо, - се, чень, вис­та­не! А ли­це за­раз те­п­лою во­дою i ми­лом - анi зна­ку не бу­де. Ну, що то ска­же за­вт­ра Iц­ко, як прот­ве­ре­зиться! Те­пер уже пев­но, що сам по­бiг­не по шан­да­рiв!

Але Iц­ко­вi бу­ло не до шан­да­рiв. Чор­на пiтьма за­ляг­ла йо­го ка­бi­нет i мерт­ва ти­ша. Вiн усе ще си­дiв на крiс­лi, з ру­ка­ми, опер­ти­ми на бi­орi, з очи­ма ви­ба­лу­ше­ни­ми, але дав­но вже не чу­ти бу­ло йо­го важ­ко­го са­пан­ня. Так зас­та­ло йо­го й ра­нiшнє сон­це, ко­ли ви­зир­ну­ло з-по­над чор­них бо­рис­лавських да­хiв i крiзь вiк­но заг­ля­ну­ло йо­му в мерт­вi, скля­нi очi. Так зас­та­ла йо­го й служ­ни­ця, так зас­тав йо­го й ци­ру­лик, i дру­гi зна­ко­мi, що на її крик поз­бi­га­ли­ся, i нiх­то не знав, що се та­ке з ним зро­би­ло­ся. Ци­ру­лик го­во­рив, що Iц­ка "шляк тра­фив", бо на тi­лi йо­го не бу­ло нi­яких най­мен­ших слi­дiв на­сил­ля, одiж бу­ла в по­ряд­ку i нi­що не свiд­чи­ло о якiм-не­будь на­па­дi. Служ­ни­ця, прав­да, го­во­ри­ла про який­сь ше­лест, про якесь сту­пан­ня вно­чi i чу­ла, як пан вiд­ми­кав две­рi, але все те го­во­ри­ла во­на ду­же не­пев­но i не­яс­но, не зна­ючи, чи се був сон, чи дiй­сна ява. Да­лi прий­шов i уряд гро­мадський, зре­вi­зо­ва­но весь дiм i все до­око­ла, але нi­чо­го пi­доз­ре­но­го не най­де­но. От­во­ре­но ка­су: в ка­сi бу­ли гро­шi i цiн­нi па­пе­ри. Прав­да, ко­ли зве­де­но до­ку­пи ра­хун­ки, над кот­ри­ми вчо­ра ще си­дiв не­бiж­чик, то по­ка­за­ло­ся, що в ка­сi не стає трьох ти­сяч ринських. Тiльки ж i тут най­шли­ся "суч­ки". Ра­хун­ки, оче­вид­но, бу­ли нес­кiн­че­нi, пос­лiд­ня циф­ра на­пи­са­на бу­ла тiльки до по­ло­ви­ни: мо­же бу­ти, що не­бiж­чик сам iще ку­ди-не­будь ви­дав тi гро­шi. А по-дру­ге, ко­ли б тут був ра­бу­нок, то ра­бiв­ни­ки, пев­но, заб­ра­ли б бу­ли й реш­ту го­тiв­ки - ще звиш двi ти­ся­чi. При­тiм же го­дин­ник i пу­ля­рес з дрiб­ни­ми грiш­ми - все бу­ло в ки­ше­нях не­бiж­чи­ка не­ти­ка­не, так що го­дi бу­ло увi­ри­ти в прав­до­по­дiб­нiсть ра­бiвн­ицько­го за­бiй­ст­ва. Тiльки двi чи три пля­ми з кип'ячки на ли­цi i бi­лiй со­роч­цi не­бiж­чи­ка на­во­ди­ли всiх на якесь не­яс­не пi­доз­рiн­ня, кот­ро­го, од­на­ко ж, нiх­то не мiг ви­яс­ни­ти. Бу­ли го­ло­си мiж жи­да­ми, що, мо­же, в тiм бу­ла ру­ка рiп­ни­кiв, кот­рi ду­же не­на­ви­дi­ли Iц­ка, i го­ло­си тi, без­пе­реч­но, не од­но­го предп­риємця прой­ма­ли таємною дро­жею, але на­го­лос усi сьому пе­ре­чи­ли, тим бiльше, що су­до­ва об­дук­цiя тру­па й справ­дi ви­ка­за­ла, що Iцик умер вiд апоп­лек­сiї, до кот­рої здав­на мав ор­га­нiч­ний нак­лiн. По­хо­ло­ну­ло в сер­цi у Бе­не­дя i у дру­гих поб­ра­ти­мiв, ко­ли на дру­гий день по­чу­ли о Iц­ко­вiй наг­лiй смер­тi. Во­ни й хви­лi не сум­нi­ва­ли­ся о тiм, що то­та наг­ла смерть стоїть в без­по­се­ред­нiм зв'язку з учо­рашньою бе­сi­дою Се­ня Ба­са­ра­ба. А ко­ли ве­че­ром знов зiй­шли­ся до Ма­тiєвої ха­ти, то дов­гу хви­лю всi си­дi­ли мовч­ки i по­ну­ро, мов по­чу­ва­ючись до спi­лк­ної ви­ни в якi­мось по­га­нiм дi­лi. Пер­ший пе­рер­вав мов­чан­ку Сень Ба­са­раб.

- Ну, що ж ви так по­сi­да­ли та й си­ди­те, мов во­ди в ро­ти наб­ра­ли? - ска­зав вiн, гнiв­но сплю­нув­ши. - От­че­на­шi вiд­мов­ляєте за Iц­ко­ву ду­шу, чи що? Чи тре­ба ме­нi при­ся­га­ти­ся пе­ред ва­ми, що я нi­чо­го зло­го йо­му не зро­бив i що ко­ли йо­го шляк тра­фив, то з влас­ної во­лi? А впро­чiм, хоч би й нi, то що з то­го? То, що я зро­бив, то зро­бив на влас­ну ру­ку, а ви бе­рiть вiд ме­не вклад­ку i ро­бiть своє дi­ло. Ось вам три ти­ся­чi ринських! Що Iц­ка шляк тра­фив, се на­вiть лiп­ше для нас, бо не бу­де впо­ми­на­ти­ся, а дру­гi не дог­лу­па­ються, бо я нав­мис­но реш­ту гро­шей ли­шив i нi­чо­го, зреш­тою, не ти­кав! А впро­чiм, що ве­ли­ко­го, що од­ною п'явкою на свi­тi мен­ше! Де дро­ва ру­ба­ють, там трiс­ки ле­тять! Ад­же ж не ви­ки­не­те тi гро­шi для то­го, що во­ни не ду­же чис­тим спо­со­бом нам дiс­та­ли­ся! Не бiй­те­ся, се не Iц­ко­ва пра­ця, се на­ша пра­ця, на­ша кров, i бог не по­ка­рає нас, ко­ли нею по­ко­рис­туємо­ся. А впро­чiм, чи ж то ми для се­бе їх пот­ре­буємо? Нi, а для гро­ма­ди! Бе­рiть!

Нiхто не вiд­по­вi­дав на то­ту Се­не­ву бе­сi­ду, тiльки Бе­недьо, мов пiд тис­ком якоїсь важ­кої ру­ки, прос­тог­нав:

- Чисте дi­ло чис­тих рук пот­ре­бує!

- Певно, пев­но, - вiд­ка­зав жи­во Анд­русь Ба­са­раб, - але будь ту муд­рий зро­би­ти що-не­будь чис­ти­ми ру­ка­ми, ко­ли, крiм рук, тре­ба ще й пi­дой­ми, мiц­ної пi­дой­ми! А по-мой­о­му, ко­ли хо­чеш трам пiд­ня­ти, то бе­ри пi­дой­му, яка є, - чи чи­с­та, чи не­чис­та, - що­би тiлько мiц­на!

- Гнiй же не шов­ком ви­мi­ту­ють, а гной­ови­ми ви­ла­ми! - до­ки­нув з ку­та Прий­де­во­ля.

I прий­шлось Бе­недьовi хо­тя-не-хо­тя по­да­ти­ся. Впро­чiм, i ви­хо­ду дру­го­го не бу­ло!

По тiй важ­кiй пе­реп­ра­вi поб­ра­тимст­во знач­но ожи­ви­ло­ся. Всiм не­мов по­лег­ша­ло, не­мов ка­мiнь хто зняв з пле­чей. По­ча­ли на­рад­жу­ва­ти­ся над тим, що те­пер ро­би­ти. Звiс­на рiч, за­гально­го ро­бiт­ницько­го збо­ру скли­ка­ти нi­ко­ли - се знов би роз­бу­ди­ло ува­гу жи­дiв, - вiй­на му­сить ви­бух­ну­ти рап­то­во, нес­по­дi­ва­но, му­сить при­го­лом­ши­ти, i тiлько в та­кiм ра­зi мож­на на­дi­яти­ся по­бi­ди. Тре­ба за­тим пе­ре­да­ва­ти за­га­ло­вi ро­бiт­ни­кiв уся­кi вiс­тi без шу­му, без гвал­ту, най­лiп­ше че­рез ок­ре­мих вис­лан­цiв та че­рез ка­сiєрiв част­ко­вих кас. З ни­ми та­кож на­ра­ди­ти­ся над спро­вад­жен­ням жив­но­с­тi до Бо­рис­ла­ва на час вiй­ни i над тим, кот­рих ро­бiт­ни­кiв на той час тре­ба i мож­на бу­де ви­да­ли­ти з Бо­рис­ла­ва. Ви­да­лю­ван­ня, звiс­на рiч, му­си­ло бу­ти доб­ро­вiльне: кож­до­му, хто вiд­хо­див з Бо­рис­ла­ва, ма­ло­ся да­ти де­що на до­ро­гу, i ви­хо­ди­ти ма­ли во­ни звiльна, день по­за день, ма­ли­ми гро­мад­ка­ми i бу­цiм­то з рiз­них по­во­дiв. На склад жив­нос­тi урад­же­но ви­най­ма­ти шпих­лi­ри в су­сiд­нiх се­лах: в По­пе­лях, Ба­нi, Гу­би­чах та Тус­та­но­ви­чах, де ма­ла та­кож сто­яти ро­бi­т­ницька вар­та. Тут же урад­же­но вис­ла­ти за­раз двад­цять хло­па в рiз­нi бо­ки, що­би йшли по се­лах i го­ло­си­ли лю­дям - не йти че­рез па­ру не­дiль до Бо­рис­ла­ва, по­ки та­мош­нi ро­бiт­ни­ки не ви­бо­рють со­бi i всiм вза­га­лi лiп­шої пла­ти. Як­най­скор­ше, а ко­ли мож­на, то й за­раз завт­ра ма­ли виб­ра­ти­ся Ма­тiй i Сень Ба­са­раб до Дро­го­би­ча для за­куп­лен­ня хлi­ба. Ма­тiй мав там зна­ко­мо­го пе­ка­ря i на­дi­яв­ся, що че­рез нього мож­на бу­де без шу­му i без пi­доз­рiн­ня за­мо­ви­ти та­ку ве­ли­ку мно­го­ту му­ки i хлi­ба, а пе­ре­вез­ти бо­дай бiльшу по­ло­ви­ну за­мов­ле­них за­па­сiв мож­на бу­де ще пе­ред ви­бу­хом, в про­тя­гу тиж­ня, в боч­ках та па­ках, в яких зви­чай­но во­зять ве­ли­кi ла­дун­ки вос­ку i наф­ти. Та­ким спо­со­бом усi при­го­ту­ван­ня мог­ли б зро­би­ти­ся швид­ко i нес­пос­те­ре­же­но, а iмен­но в тiм ле­жа­ла би най­бiльша по­ру­ка вда­чi для ро­бiт­ни­кiв, бо жи­ди пе­ре­ко­на­лись би о їх си­лi i о доб­рiй ор­га­нi­за­цiї цi­ло­го за­мис­лу, а й са­мi ро­бiт­ни­ки, ви­дя­чи­ся за­без­пе­че­ни­ми вiд го­ло­ду i нуж­ди, наб­ра­ли б смi­лос­тi i пе­в­нос­тi. Так са­мо мав Анд­русь Ба­са­раб з Дер­ка­чем пi­ти по су­сiд­нiх се­лах i у знай­омих газ­дiв (бра­ти Ба­са­ра­би бу­ли ро­дом з Ба­нi, в най­ближ­чiм су­сiдст­вi Бо­рис­ла­ва, i зна­ли ба­га­то газ­дiв по до­око­лич­них се­лах) по­за­мов­ля­ти вiд­по­вiд­нi бу­дин­ки для своїх скла­дiв. Про­чi поб­ра­ти­ми ма­ли ос­та­ти­ся в Бо­рис­ла­вi i надг­ля­да­ти, щоб усе йшло в по­ряд­ку i щоб жи­ди зав­час­но не дiз­на­ли­ся о тiм, що та­ке за­га­да­ли зро­би­ти ро­бiт­ни­ки,

Позаяк то­го дня бу­ла не­дi­ля i на­ра­да скiн­чи­ла­ся до­сить зав­ча­су, то поб­ра­ти­ми роз­бiг­ли­ся, щоб за­раз ще скли­ка­ти на на­ра­ду част­ко­вих ка­сiєрiв i об­го­во­ри­ти з ни­ми, як сто­їть дi­ло. Дов­го в нiч жи­во бу­ло в Ма­тi­євiй ха­ти­нi; ста­рi й мо­ло­дi, по­жовк­лi i рум'янi ли­ця мелька­ли в сла­бо ос­вiт­ле­них вiк­нах, по­ки вкiн­цi, геть уже по пiв­но­чi, не по­роз­хо­ди­ли­ся всi по до­мах. Бо­рис­лав пiд пок­рит­тям тем­но­ти спав уже дав­но гли­бо­ким сном, тiльки десь да­ле­ко на Но­вiм Свi­тi з од­но­го шин­ку до­но­сив­ся хрип­лий спiв якоїсь пiд­пи­тої кум­па­нiї ро­бiт­ницької:

XIV

Ще тиж­день три­ва­ла ти­ша в Бо­рис­ла­вi. Ще тиж­день без­жур­но шни­ря­ли жи­ди ву­ли­ця­ми, хо­ди­ли за своїми ге­шеф­та­ми, тор­гу­ва­ли, шах­ру­ва­ли, бра­ли i ви­да­ва­ли гро­шi, за­ня­тi тiльки бi­жу­чою хви­лею i бi­жу­чи­ми ра­хун­ка­ми. Ро­бiт­ни­ки та­кож хо­ди­ли по-давньому нуж­ден­нi, по­хи­ле­нi, об­ма­за­нi кип'ячкою; во­ни по-давньому ла­зи­ли до ям, кру­ти­ли ко­р­ба­ми, їли су­хий хлiб i ци­бу­лю, рiд­ко. ко­лiї куш­ту­ючи теп­лої стра­ви, а за­то бiльше вжи­ва­ючи го­рiл­ки. Прав­да, го­лос­них, гуч­них, бе­зум­них пи­ятик те­пер не вид­но бу­ло, в шин­ках не за­сид­жу­ва­ли­ся гро­ма­ди лю­дей, але шин­ка­рi, кот­рi зви­чай­но за­ра­зом бу­ли i влас­тив­ця­ми ям, не ду­же на те бi­д­ка­лись: по­ра бу­ла жар­ка, ро­бо­та ду­же пок­вап­на, з усiх бо­кiв iш­ли за­мов­лен­ня на вiск, а з тве­ре­зим ро­бiт­ни­ком все-та­ки бiльше мож­на бу­ло зро­би­ти, нiж з п'яним. Жит­тя тек­ло, мов рiч­ка, плит­ка i на­му­лис­та, i ба­чи­лось, що так во­но бу­де плис­ти до­вi­ку. А мiж тим се був пос­лiд­нiй тиж­день!

I в Ма­тiєвiй ха­тi, кот­ра пос­лiд­нi­ми ча­са­ми ста­ла­ся прав­ди­вим осе­ред­ком ро­бiт­ницько­го ру­ху, ку­ди що­но­чi, чи дощ, чи по­го­да, то ву­ли­цею, то око­лич­ни­ми стеж­ка­ми про­би­ра­ли­ся ро­бiт­ни­ки з усього Бо­рис­ла­ва на на­ра­ду, для пе­рег­ля­ду ка­си, для вло­жен­ня вкла­док або й так тiльки на роз­мо­ву i по за­охо­ту, - i тут бу­ло ти­хо. Бе­недьо пра­цю­вав по-давньому в но­вiй фаб­ри­цi це­ре­зи­ну у Ле­она, а Ма­тiй, по двох днях вер­нув­ши з Сеньом Ба­са­ра­бом з Дро­го­би­ча i роз­ка­зав­ши поб­ра­ти­мам, що i як во­ни ула­дилп, хо­див да­лi на ро­бо­ту до од­ної ями, на­ле­жа­чої та­кож до Ле­она. Ста­рий був те­пер мов вiд­род­же­ний. Та­ким охо­чим, ве­се­лим i жар­то­в­ли­вим що й не ба­чив йо­го Бе­недьо. Вiн про все тур­бу­вав­ся, о всiм ви­вi­ду­вав­ся, не хо­див, а бi­гав, i, ба­чи­лось, усiх сил док­ла­дав, що­би й со­бi чим-не­будь при­чи­ни­ти­ся до як­най­лiп­шої вда­чi за­ча­то­го дi­ла. Бе­недьо, хоч чим iн­шим за­ня­тий, та­ки му­сив се зав­ва­жи­ти i в ду­шi по­ра­ду­вав­ся тою пе­ре­мi­ною. А ко­ли якось зго­во­рив­ся з Ма­тiєм i за­пи­тав йо­го жар­том о при­чи­ну, ли­це Ма­тiя на­раз зро­би­ло­ся ду­же по­важ­не.

- Маю вiсть, маю пев­ну вiсть! - ска­зав вiн таємни­че.

- Яку, о чiм? - спи­тав Бе­недьо.

- О моїм про­це­сi.

- Ну, i що ж?

- Усе доб­ре. Швид­ко сам­бiрський суд ви­дасть на­каз аре­ш­ту­ва­ти Морт­ка.

- I то не зле, - ска­зав Бе­недьо, але в ду­шi зро­би­ло­ся йо­му якось не­ви­раз­но, так, не­мов­би жа­лiв Ма­тiя, кот­рий в та­кiй важ­нiй для всiх ро­бiт­ни­кiв хви­лi мо­же ще ра­ду­ва­тись та­ким дрiб­ним i ос­та­точ­но так ма­ло ко­рис­ним фак­том. Але швид­ко дум­ка йо­го, кот­ра у всiм i всю­ди шу­ка­ла ко­рис­тi для за­га­лу, для за­ду­ма­но­го дi­ла, вче­пи­ла­ся й за той мi­зер­ний факт. "А що, - по­ду­мав вiн, - як­би на­да­ти то­му дi­лу ве­ли­кий, як­най­бiльший роз­го­лос, як­би те­пер ще за­iн­те­ре­су­ва­ти всю ро­бiт­ницьку гро­ма­ду тям цi­ка­вим про­це­сом бiд­но­го рiп­ни­ка з по­туж­ним па­ном (бо що за Морт­ко­ви­ми пле­чи­ма сто­яв Гер­ман, се ви­да­ва­лось йо­му зов­сiм при­род­но i му­си­ло так са­мо ви­да­ва­ти­ся й кож­до­му дру­го­му) i як­би вiд­так, мо­же, в са­мiм роз­га­рi їх бо­ротьби, прий­шли жан­дар­ми, за­ку­ва­ли мо­го Морт­ка, на вiз i ве­зуть в па­ра­дi че­рез Бо­рис­лав, - се му­си­ло б бу­ти за­охо­тою для рiп­ни­кiв, се му­си­ло б їм до­да­ти но­вої си­ли i на­дiї, му­си­ло б збу­ди­ти в них пе­ре­ко­нан­ня: та­ки i ми щось мо­же­мо! та­ки й нам хоч ча­сом щось удасться, ко­ли прав­да по на­шiм бо­цi!" Вiн ска­зав свою дум­ку Ма­тiєвi, i Ма­тiй ра­до прис­тав на се. I справ­дi, в кiлькох днях, то че­рез Дер­ка­ча та По­бi­гай­ка, то че­рез бра­тiв Ба­са­ра­бiв, то й че­рез са­мо­го Бе­не­дя, май­же всi ро­бiт­ни­ки в Бо­рис­ла­вi зна­ли о Матiєвiм про­це­сi, по всiх ко­ша­рах го­во­ри­ли о нiм, вис­ка­зу­ючи най­рiз­но­род­нi­шi здо­га­ди о тiм, як то вiн скiн­читься. За­гально ди­ву­ва­ли­ся смi­лос­тi Ма­тiя, що вiн по­ва­жив­ся ще раз пiд­нi­ма­ти про­цес на влас­ну ру­ку, ко­ли про­ку­ра­то­рiя вiд нього вiс­ту­пи­ла, i се в ве­ли­кiй мi­рi за­ост­рю­ва­ло йо­го цi­ка­вiсть. Прав­да, швид­ко но­вi i да­ле­ко важ­нi­шi по­дiї зай­ня­ли ува­гу ро­бiт­ни­кiв, але все-та­ки i з сього по­сi­ву якесь зер­но упа­ло i му­си­ло з ча­сом доз­рi­ти.

А мiж тим при­го­ту­ван­ня до ро­бiт­ницької вiй­ни швид­ко кiн­чи­ли­ся. Брати Ба­са­ра­би наг­ля­да­ли над пе­ре­во­зом за­ку­п­ле­но­го в Дро­го­би­чi хлi­ба, пшо­на i дру­гих жив­нос­тей до своїх по­тай­них скла­дiв в Гу­би­чах, на Ба­нi i в Тус­та­новп­чах, де вже та­кож за­мов­ле­нi бу­ли газ­ди, кот­рi ма­ли що­день до­во­зи­ти пев­ну оз­на­че­ну мно­го­ту жив­нос­тi до Бо­рис­ла­ва. За­куп­ле­но три ве­ли­чез­нi кiт­ли, де ма­ла ва­ри­ти­ся ка­ша для ро­бiт­ни­кiв; на­вiть про по­лот­но на шат­ра не за­бу­ли поб­ра­ти­ми, щоб бу­ло де при­мiс­ти­ти без­за­хис­них, ко­ли б жи­ди, змо­вив­ши­ся, по­ви­ки­да­ли їх з по­меш­кань. Iд су­бо­тi все бу­ло го­то­ве, i по всiх ко­ша­рах по­нiс­ся ра­дiс­ний а за­ра­зом три­вож­ний ше­пiт: "Нас­тає по­ра! по­ра! по­ра! по­ра!" Так, ко­ли на лан спi­ло­го жи­та вхо­питься лег­кий лiт­нiй вi­те­рець: ти­хi, по­хи­лi стеб­ла ще дуж­че по­хи­ляться, по­то­му здвиг­нуться вго­ру, знов по­хи­ляться, мiр­но хви­лю­ючи, а пов­нi на­дiї ко­лос­ки шеп­чуть, зра­зу ти­хо. а вiд­так чим­раз смi­лi­ше: "По­ра! по­ра! по­ра!" А вi­тер гу­ляє, да­лi i да­лi, чим­раз но­вi хви­лi бу­дя­чи, чим­раз шир­шим кру­гом за­бi­га­ючи, - а з ним ра­зом чим­раз да­лi, чим­раз шир­ше, чим­раз Го­лос­нi­ше не­сеться бла­го­дат­ний ше­пiт: "По­ра! по­ра! по­ра!" Двад­ця­тьма до­ро­га­ми з Бо­рис­ла­ва спi­ши­ли вис­лан­цi ро­бiт­ницькi по се­лах i мiс­точ­ках, роз­но­ся­чи вiсть про но­ву вiй­ну, їх ви­дi­ли на Уро­вiм i в Пiд­буж­жi, в Га­ях i Доб­рiв­ля­нах, в Стрию i Ме­ди­ни­чах, в Сам­бо­рi i Тур­цi, в Ста­рiй Со­лi i Дзвi­няч­чi, в Доб­ро­гос­то­вi i Кор­чиш. Вiсть їх стрi­ча­ли бiд­нi з утi­хою, ба­га­чi з нас­мiш­кою та не­вi­рою; де­ку­ди гос­ти­ли їх го­рiл­кою та хлi­бом, де­ку­ди пи­та­ли о паш­пор­ти i гро­зи­ли ареш­ту­ва­н­ням, але во­ни, не ля­ка­ючись, iш­ли чим­раз да­лi, не ми­на­ли нi од­но­го при­сiл­ка, про­си­ли i на­мов­ля­ли не йти на ро­бо­ту до Бо­рис­ла­ва че­рез кiлька день, до­ки во­ни не скiн­чать своєї вiй­ни з жи­да­ми. Ти­сяч­нi слу­хи пiш­ли по се­лах о тiй вiй­нi, по­пу­та­нi, страш­нi, якi зви­чай­но пло­дить ве­ли­ка нуж­да i без­ви­хiд­не по­ло­жен­ня. То го­во­ре­но, що бо­рис­лав­ськi ро­бiт­ни­ки за­ду­ма­ли ви­рi­за­ти всiх жи­дiв; то знов, що хо­тять їх виг­на­ти з Бо­рис­ла­ва. Вiс­тi тi дiй­шли й до жан­дар­мiв, i во­ни по­ча­ли бi­га­ти по се­лах, гро­зя­чи, та за­цитьку­ю­чiї, та до­пи­ту­ючи, вiд­ки взя­ли­ся тi слу­хи. Двад­цять од­на­ко­вих ре­ля­цiй впли­ло до ста­рост­ва в Дро­го­би­чi про яки­хось таємни­чих лю­дей, що го­ло­сять по се­лах ко­му­нiс­тич­нi за­са­ди. Ста­рост­во зат­ри­во­жи­лось i ка­за­ло ло­ви­ти їх, але по­ки то­та пе­ре­пис­ка в уря­до­вiй фор­мi дiй­шла до наз­на­че­них мiсць, на­шi рiп­ни­ки всi вже бу­ли в Бо­рис­ла­вi, роз­во­ру­шив­ши три чи чо­ти­ри по­вi­ти своїми вiс­тя­ми. Дов­го ще опiс­ля уга­ня­ли­ся жан­дар­ми по се­лах, ло­ви­ли по се­лах, ло­ви­ли про­хо­дя­чих пiд час ва­ка­цiй сту­ден­тiв та ванд­ру­ючих мiських ро­бiт­ни­кiв, - їм i в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, що мо­жуть бу­ти "ко­му­нiс­тич­нi емi­са­ри" i в зрiб­них за­роп­ле­них ках­та­нах i що тi са­мi емi­са­ри не раз су­по­кiй­но, схи­ле­нi i згорб­ле­нi, пе­ре­хо­ди­ли поп­ри них.

Вкiнцi при­го­ту­ван­ня всi вже бу­ли скiн­че­нi, i в не­дi­лю роз­по­ча­ла­ся вiй­на. Пер­ше важ­не воєнне дi­ло бу­ло те, що бiльша по­ло­ви­на ро­бiт­ни­кiв, мiж ни­ми всi нес­мi­лi, сла­бо­ви­тi, ба­га­то жi­нок та не­до­рос­лих, тої-та­ки не­дi­лi гро­ма­дою вис­ту­пи­ли з Бо­рис­ла­ва. Де­якi поб­ра­ти­ми ба­жа­ли, щоб той ви­хiд, ко­неч­ний для пов­ної вда­чi змо­ви i для пов­но­го при­тис­нен­ня жи­дiв, вiд­був­ся по­ти­хо, без шу­му, ма­ли­ми гро­мад­ка­ми, щоб жи­ди не швид­ко до­га­да­ли­ся, що во­но та­ке i до чо­го йде. I сам Бе­недьо зра­зу так ду­мав, але опiс­ля, га­да­ючи i роз­га­ду­ючи не­нас­тан­но, дiй­шов до тої мис­лi, що ко­ли вiй­на, то не­хай же бу­де од­вер­та, i що пер­ший її крок, зроб­ле­ний го­лос­но i з на­ле­жи­тим на­тис­ком, мо­же вiд­ра­зу наг­на­ти жи­дам знач­но­го стра­ху i ос­ла­би­ти їх зав­зят­тя. Тож вiн i обс­тав за тим, що­би "ви­хiд з не­во­лi єги­петської" вiд­був­ся се­ре­дод­ня, гро­мад­но, го­лос­но. Ад­же й так завт­ра ра­но ма­ло роз­по­ча­ти­ся "свят­ку­ван­ня", - чо­му ж не да­ти жи­дам вiд­ни­нi по­ро­зу­мi­ти, вiд­ки вi­тер вiє?

В не­дi­лю по хва­лi бо­жiй по­ча­ли улиці Бо­рис­ла­ва в нез­ви­чай­ний спо­сiб за­пов­ню­ва­ти­ся ро­бiт­ни­ка­ми i ро­бiт­ни­ця­ми. Го­мiн сто­яв, мов на яр­мар­ку, - ро­бiт­ни­кiв схо­ди­ло­ся чим­раз бiльше. По­ло­ви­на їх ма­ла че­рез пле­чi тор­би, пiд ру­ка­ми звит­ки, на со­бi всю свою одiж.

- Що се та­ко­го? Ку­ди ви зби­раєте­ся? - пи­та­ли жи­ди то сього, то то­го з-мiж рiп­ни­кiв.

- Додому, на се­ла, - бу­ла зви­чай­на вiд­по­вiдь.

- Чого до­до­му?

- А що ж, тре­ба! Ще ро­бо­ти в по­лю, а ту й так нi­чо­го не за­ро­би­мо.

- Як не за­ро­би­те? От же за­роб­ляєте.

- Е, з та­ким за­рiб­ком! I про­жи­ти не­ма за що, не то, що­би яку пiд­мо­гу для гос­по­дарст­ва. Бу­де з нас! Най дру­гi за­роб­ля­ють!

Рiкою поп­лив на­род до­лiв ули­ця­ми, су­по­кiй­не, су­мо­ви­то. За Бо­рис­ла­вом на то­ло­цi вже сто­яли но­вi гро­ма­ди. По­ча­ли про­ща­ти­ся.

- Бувайте здо­ро­вi, то­ва­ри­шi! Дай вам бо­же щас­ли­во до­кi­н­чи­ти, що за­ду­ма­ли! По­да­вай­те вiст­ку, що ту бу­де чу­ва­ти!

- Ходiть здо­ро­вi! Швид­ко чей в лiп­шiй до­лi знов по­ба­чи­мось!

Звiльна на всi бо­ки, на го­ри i на до­ли, мiж лi­си i по­ля, ро­зiй­шли­ся гро­ма­ди ро­бiт­ни­кiв, час вiд ча­су ози­ра­ючись на по­ки­не­ний Бо­рис­лав, що спо­кiй­но мрiв со­бi на соп­цi, мов без­жур­ний кiт виг­рi­вається, i прос­тя­гається, i мур­ли­кає близ за­лiз­ної зу­ба­тої сту­пи­цi, ко гра ось-ось клямс­не i вхо­пить йо­го че­рез­пiв своєю за­лiз­ною па­щею, i под­ру­хо­че йо­му реб­ра i лап­ки.

Правда, жи­ди бо­рис­лавськi не кон­че бу­ли по­дiб­нi до то­го ко­та. Ви­хiд та­кої ма­си ро­бiт­ни­кiв зат­ри­во­жив їх не­по­ма­лу. Во­ни не мог­ли по­ро­зу­мi­ти, що се та­ко­го ста­ло­ся ро­бiт­ни­кам i чо­го во­ни хо­тять. Але все-та­ки во­ни хоч по­час­ти ус­по­коїли­ся, мiр­ку­ючи со­бi; "Що ж, по­ло­ви­на пiш­ла, а по­ло­ви­на та­ки ос­та­ла­ся, а ко­ли б тих бу­ло за­ма­ло, то швид­ко на­дiй­де но­вих бiльше, нiж тре­ба". З тою на­дiєю жи­ди спо­кiй­но пе­рес­па­ли нiч. Але на­дiя їх, хоч i ма­ла за со­бою ба­га­то прав­до­по­дiб­нос­тi, сим ра­зом не спов­ни­ла­ся.

На дру­гий день ра­но ве­ли­ка часть ко­шар сто­яла зов­сiм пуст­кою. То є, влас­ти­во, не зов­сiм: над­зор­цi поп­ри­хо­ди­ли, по­вiд­ми­ка­ли две­рi i чу­ду­ва­ли­ся, що ро­бiт­ни­ки не при­хо­дять. Де­кот­рi лю­ти­ли­ся i прок­ли­на­ли гоїв, дру­гi, хо­лод­нi­шої вда­чi, по­сi­да­ли при вхо­дах на свої ла­воч­ки, обi­цю­ючи со­бi в ду­шi на­товк­ти доб­ре мор­ди по­га­ним нед­бай­кам за та­ке не­чу­ва­не за­пiз­нен­ня. Але i од­но, i дру­ге на­дар­мо. Вже сон­це геть-геть пi­дiй­шло на не­бi, а ро­бiт­ни­кiв як не бу­ло, так не бу­ло. Над­зор­цi бу­ли б, ще дов­го жда­ли, i ну­ди­лись, i не­тер­пи­лись, ко­ли б го­мiн, а да­лi й кри­ки та лай­ки з су­сiд­нiх ко­шар не бу­ли їм звiс­ти­ли, що й там, хоч ро­бiт­ни­ки сну­ва­ли­ся, мов оси, а та­ки ста­ло­ся щось не­лад­не, нез­ви­ча­й­не i не­чу­ва­не. А ста­ла­ся прос­та рiч. До кот­рих ко­шар при­й­шли ро­бiт­ни­ки, то во­ни, став­ши ла­вою при две­рях, у мов­чан­цi до­жи­да­ли над­зор­ця. При­хо­дить над­зо­рець, вiд­ми­кає две­рi, ро­бiт­ни­ки мов­чать i сто­ять, не йдуть до ко­ша­ри.

- Ну, до ро­бо­ти! - гу­кає над­зо­рець.

- Е, маємо час, - вiд­по­вi­дає хо­лод­но сей або той рiп­ник.

- Як то маєте час? - кри­чить над­зо­рець. - Але я не маю ча­су!

- Ну, то лiзь i ро­би сам, ко­ли так квап­но дiєся, - кри­чать ро­бiт­ни­ки i ре­го­чуться.

Надзорець си­нiє зо злос­тi, стис­кає ку­ла­ки, го­тов пер­шо­му-лiп­шо­му заїха­ти в зу­би.

- Не лю­туй­ся, Шльомо, - ус­по­ко­ю­ють йо­го ро­бiт­ни­ки. - Ми лиш то­го прий­шли сю­ди, що­би то­бi ска­за­ти, що не бу­де­мо бiльше ро­би­ти!

- Не бу­де­те ро­би­ти? - ле­по­че ого­лом­ше­ний над­зо­рець. - А то чо­му?

- Раз, що не хо­че­мо та­ко­го пса за над­зор­ця, як ти, а по-дру­ге, що нам за­ма­ло пла­тять. Бу­вай здо­ров! А пе­ре­ка­жи свой­ому па­ну, що як дасть нам лiп­шо­го над­зор­ця i по два­над­цять шiс­ток ден­но, то вер­не­мо на­зад до ро­бо­ти.

I се ста­ло­ся, ра­зом, рiв­но­час­но, од­но­душ­но по всiх ко­ша­рах, по всiм Бо­рис­ла­вi! Один ве­ли­чез­ний зойк зди­ву­ван­ня, гнi­ву i не­по­рад­нос­тi вир­вав­ся з уст жи­дiв i лу­ною по­нiс­ся вiд од­но­го краю до дру­го­го.

Деякi над­зор­цi пос­та­ва­ли, як стов­пи, з по­роз­нi­ма­ни­ми ро­та­ми, по­чув­ши то­ту не­чу­ва­ну, без­бож­ну бе­сi­ду. Дру­гi ви­бу­ха­ли без­мiр­ним гнi­вом, впа­да­ли в лю­тiсть, ки­да­ли­ся на ро­бiт­ни­кiв з ку­ла­ка­ми, нах­ва­ля­ючи­ся, що во­ни п'ясту­ка­ми i сту­са­на­ми зас­тав­лять їх ро­би­ти. Iн­шi знов не­до­вiр­ли­во всмi­ха­ли­ся, бра­ли се за жарт, а ко­ли ро­бiт­ни­ки й справ­дi роз­хо­ди­ли­ся, во­ни ма­ха­ли ру­кою, вор­ко­тя­чи:

"Тьфу, що за на­род! Дується, мов по­ро­ся на ор­чи­ку. Не­мов то, крiм них, нi­ко­го не­ма в Бо­рис­ла­вi. Най­де­мо, брат­чи­ку, най­де­мо, крiм вас, ро­бiт­ни­кiв, i лiп­ших, i по­кiр­нi­ших; ще й де­шев­ших!" Знов iн­шi над­зор­цi, мов наївшися ду­рiй­ки, бi­га­ли ули­ця­ми до своїх нах­лiб­ни­кiв, роз­по­вi­да­ли їм, що ста­ло­ся, i про­си­ли о дальшi роз­по­ряд­жен­ня, що дi­яти в та­кiм ра­зi. Але й нах­лiб­ни­кiв сей удар тра­фив так са­мо не­ж­да­но-не­га­да­но, як їх вiр­них вiр­ни­кiв. До са­мо­го по­луд­ня то­го по­не­дiл­ка во­ни не зна­ли на­вiть док­лад­но, чи справ­дi во­но так ста­ло­ся, чи справ­дi у всiх ямах, i ко­ша­рах, i ма­га­зи­нах, i наф­тар­нях ро­бiт­ни­ки за­бас­ту­ва­ли ро­бо­ти. Во­ни до­в­го бi­га­ли по ули­цях, мов гiн­чi пси, ха­па­ли кож­до­го стрi­ч­но­го рiп­ни­ка за пле­чi дри­жа­чи­ми ру­ка­ми, i хоч, оче­вид­но, пальцi їх ра­дi б бу­ли, мов за­лiз­нi га­ки, не­роз­рив­но впи­ти­ся в ро­бiт­ницьке тi­ло, то пре­цiнь, хоч си­лу­ючись, во­ни пи­та­ли лас­ка­во-ури­ва­но:

- Ну, Гри­цю, чо­му не йдеш до ро­бо­ти?

- Не маю робо­ти.

- Як не­ма? У ме­не є.

- А мно­го зап­ла­тиш?

- Ни, не пи­тай, а йди ро­би. По­чо­му лю­ди, по­то­му й я.

- Не пi­ду. Ма­ло.

- Не пi­деш? Як то не пi­деш? А що ж бу­деш ро­би­ти?

- То вже моя рiч. Не пи­тай!

Мов ска­жеш, бi­га­ли жи­ди ву­ли­ця­ми, по­лю­ючи на ро­бiт­ни­кiв, але жи­во пе­ре­ко­на­ли­ся, що дар­ма їх ро­бо­та i що ро­бiт­ни­ки, оче­вид­но, змо­ви­ли­ся. Прав­да, мно­гим не хо­тi­лось вi­ри­ти в мож­ли­вiсть змо­ви ро­бiт­ницької в Бо­рис­ла­вi, а дру­гi хоч i вi­ри­ли, то так бу­ли ого­лом­ше­нi на­ра­зi тою по­дiєю, що й са­мi не зна­ли, що ро­би­ти i як со­бi ра­ди­ти. В своїй без­рад­нос­тi во­ни бi­га­ли, розп­рав­ля­ли о своїх мож­ли­вих стра­тах, о не­чу­ва­нiм зух­вальствi ро­бiт­ни­кiв, о упад­ку ге­шеф­тiв в Бо­рис­ла­вi, але нi­ко­му не прий­шло й на дум­ку по­ду­ма­ти о якiй-не­будь по­мо­чi, ок­рiм хi­ба жан­дар­мiв. На­вiть то­го не ста­ра­ли­ся роз­вi­да­ти жи­ди, чо­го, влас­ти­во, хо­чуть ро­бiт­ни­ки. Так ми­нув пер­ший день вiй­ни в су­по­кою. Обi во­ю­ючi сто­ро­ни, зру­ше­нi i зат­ри­во­же­нi но­вою i не­бу­ва­лою до­сi по­явою, ста­ра­лись ви­са­па­ти­ся, ус­по­коїти­ся, зiб­ра­ти свої мис­лi до­ку­пи, розг­ля­ну­ти­ся в но­вiм по­ло­жен­нi. Свят­ку­ючi ро­бiт­ни­ки якось нес­мi­ло хо­ди­ли по ву­ли­цях, не зби­ра­ли­ся в бiльшi ку­пи, а тiльки ма­ли­ми куп­ка­ми гро­ма­ди­ли­ся по за­тил­лях та роз­мов­ля­ли о тiм, що да­лi дi­яти. Тiльки за Бо­рис­ла­вом, на то­ло­цi, бу­ла бiльша ку­па: там ва­ри­ли ка­шу i роз­дi­ля­ли мiж пот­ре­бу­ючих, в най­бiльшiм по­ряд­ку, пiс­ля ко­шар; там та­кож був осе­ре­док ра­ди, бу­ли всi поб­ра­ти­ми, був Бе­недьо.

Бенедьо був на вид спо­кiй­ний, го­во­рив рiв­ним звуч­ним го­ло­сом. Тiльки очi, нез­ви­чай­но блис­ку­чi, ли­це, нез­ви­чай­но блi­де, i свi­жi гли­бо­кi мор­щи­i­iи на чо­лi свiд­чи­ли о тiм, що дум­ка йо­го пра­цю­ва­ла з ве­ли­кою на­ту­гою.

Рада йшла над тим, якi пос­та­ви­ти жа­дан­ня жи­дам на слу­чай уго­ди. Май­же всi ра­ди­ли жа­да­ти не­ба­га­то, щоб се тим пев­нi­ше одер­жа­ти. На те ска­зав Бе­недьо:

- Правда ва­ша. Хто мен­ше жа­дає, бор­те дiс­та­не. Але знов в на­шiм дi­лi гiр­ша рiч бу­ла би жа­да­ти за­ма­ло. Ад­же ж ко­ли ми пiд­ня­ли вiй­ну, то вже тре­ба, щоб ма­ли з неї якусь поз­на­ку. А го­лов­на рiч, як я га­даю, - пос­та­ви­ти та­кi жа­дан­ня, кот­рi би нам не тiлько влек­ши­ли на­ше що­ден­не жит­тя, але за­ра­зом поз­во­ли­ли би нам ще лiп­ше ввiй­ти в си­лу, ста­ти ще мiц­нi­ше на но­гах. Бо то, ви­ди­те, й так мо­же бу­ти, що жи­ди те­пер, пiд на­тис­ком, прис­та­нуть на все, особ­ли­во, як по­ба­чать, що ми нi са­мi не ро­би­мо, нi дру­гих не до­пус­ка­є­мо до ро­бо­ти. Але по­то­му, ско­ро ми прис­та­не­мо на їх обi­цян­ки i по­ки­не­мо вiй­ну, а во­ни бух - i на­зад прик­ру­тять нас ще гiр­ше, нiж по­пе­ред бу­ва­ло. Про то я й ка­жу: тре­ба нам та­кi жа­дан­ня пос­та­ви­ти, щоб ми за­без­пе­чи­ли­ся в ра­зi не­до­дер­жан­ня сло­ва, щоб ми ма­ли си­лу в кож­дiй хви­лi на­но­во роз­по­ча­ти та­ку са­му вiй­ну, ко­ли то­го тре­ба бу­де.

Всi приз­на­ли спра­вед­ли­вiсть тої бе­сi­ди. Бе­недьо го­во­рив дальше:

- Досi, чень, усi ми пе­ре­ко­на­ли­ся, що си­ла на­ша ле­жить в гро­ма­дi, ле­жить в тiм, ко­ли всi бу­де­мо дер­жа­ти­ся ку­пи. До­ки ми жи­ли кож­дий про се­бе, не дба­ючи о дру­гих, до­ти не мог­ло у нас i мо­ви бу­ти о якiй­сь по­мо­чi, а те­пер, як са­мi ви­ди­те, спiльни­ми си­ла­ми ми дiй­шли до то­го, що мог­ли роз­по­ча­ти та­ке ве­ли­ке дi­ло - вiй­ну з бо­га­ча­ми.

I ме­нi здаєся, що до­ки ми бу­де­мо дер­жа­ти­ся ку­пи, до­ти бо­га­чам не вдасться взя­ти верх над на­ми. От­же, тре­ба те­пер по­пе­ред усього пос­та­ви­ти їм та­кi жа­дан­ня, що­би опiс­ля на­ша гро­ма­да не тiлько не роз­па­да­ла­ся i не бу­ла роз­би­та, але, про­тив­но, - змiц­ню­ва­лась чим­раз бiльше. Що­би на­ша ро­бiт­ницька ка­са не ви­по­рож­ню­ва­лась, а все бiльша­ла. Бо доб­ре то який­сь ска­зав: де доб­ре гро­ма­дi, там доб­ре й ба­бi; як бу­де на­ша гро­мадська си­ла мiц­нi­ти i роз­ви­ва­ти­ся, то при тiм i кож­до­му поєдин­чо­му бу­де лiп­ше, бо гро­ма­да змо­же йо­го в кож­дiй бi­дi за­ря­ту­ва­ти, i жи­ди бу­дуть му­си­ли нас бо­яти­ся i не пос­мi­ють зла­ма­ти сво­го сло­ва, не пос­мi­ють об­хо­ди­ти­ся з ро­бiт­ни­ка­ми, як з ху­до­бою, або й ще гiр­ше.

- Так, так! - за­го­мо­нi­ли кру­гом ро­бiт­ни­ки. - Але чо­го ж на та­кий спо­сiб жа­да­ти?

- Я би га­дав ось чо­го: по-пер­ше, ро­зу­мiв­ся, що­би плат­ню нам пiд­ви­ще­но: тим, що до ями йдуть, най­мен­ше два­над­цять шiс­ток, тим, що на­вер­ха, - ринсько­го, а най­мен­ше вi­сiм шiс­ток; по-дру­ге, що­би нiх­то не смiв по­би­ра­ти нi­яко­го ка­сiєрно­го; по-т­ретє, що­би до ро­бiт­ницької за­по­мо­го­вої ка­си, крiм ро­бiт­ни­кiв, да­ва­ли вклад­ки та­кож i па­ни, кож­дий най­мен­ше по ринсько­му мi­сяч­но; дальше, що­би в ра­зi не­щас­ли­во­го ви­пад­ку, смер­тi, ка­лiцт­ва обов'яза­нi бу­ли пла­ти­ти за шпи­таль i лi­ки, а та­кож ря­ту­ва­ти оси­ро­тi­лу ро­ди­ну ро­бiт­ницьку хоч че­рез пiв­ро­ку. Я га­даю, що се жа­дан­ня не над­то ве­ли­кi, а для нас i з них вий­шла би знач­на пi­льга.

- Так, так, - крик­ну­ли гур­том ро­бiт­ни­ки. - То­го три­май­мо­ся! А як у нас бу­де вiд­так своя ка­са, то й пiз­нi­ше бу­де­мо мог­ли дальших ус­ту­пок до­би­ва­ти­ся.

Жиди не зна­ли нi­чо­го о тiй на­ра­дi. Чим ближ­че до но­чi, тим бiльший страх огор­тав їх пе­ред ро­бiт­ни­ка­ми. Ха­ти бу­ли по­за­ми­ка­нi. На ули­цю рiд­ко хто по­ка­зу­вав­ся. Тiльки глу­хий го­мiн, i ше­пiт, i три­вож­на дрож хо­ди­ли по Бо­рис­ла­вi, мов по­ши­ба­юча ти­ся­чi лю­дей за­ра­за, мов осiн­нiй стог­ну­чий вi­тер по гаю.

XV

Фаннi, Ле­оно­ва оди­нач­ка, си­дi­ла са­мотньо в за­ду­мi на м'я­кiй со­фi в пиш­нiм по­кої. Во­на час вiд ча­су по­зи­ра­ла на го­дин­ник, що ти­кав обiч неї пiд криш­та­ле­вим дзво­ном на мар­му­ро­вiм сто­ли­ку.

- Третя го­ди­на, - ска­за­ла во­на знуд­же­ним го­ло­сом. - Як по­во­лi той час iде! Батько по­вер­не аж по п'ятiй, а ти, Фан­нi, си­ди са­ма!

Як мно­го го­дин, як мно­го днiв во­на про­си­дi­ла вже отак са­ма на тiй м'якiй соф­цi, по­бiч мар­му­ро­во­го сто­ли­ка з го­дин­ни­ком пiд скля­ним дзво­ном! Як мно­го ра­зiв на­рi­ка­ла во­на на той лi­ни­вий хiд ча­су! Чи у неї в ру­ках бу­ла яка ро­бо­та, про кот­ру зна­ла, що во­на нi­ко­му не пот­рiб­на i нi­ко­му нi на що не здасться, чи книж­ка, кот­ра її нi­ко­ли не мог­ла за­ня­ти, - все то­та нес­тер­пи­ма ну­да, то­та са­мо­та да­ви­ли її, вси­са­лись їй усi­ми по­ра­ми в тi­ло, не­мов гризька баг­ню­ка, її жи­ва, кро­вис­та на­ту­ра ни­дi­ла i сох­ла в тiй хо­лод­нiй, без­дiльнiй са­мо­тi. В жи­лах ки­пi­ла мо­ло­да кров, фан­та­зiя ще до­да­ва­ла їй жа­ру, а мiж тим кру­гом са­мо­та, хо­лод, од­нос­тай­нiсть. їй ба­жа­лось лю­бо­вi з чу­до­ви­ми, ро­ман­тич­ни­ми при­го­да­ми, па­ля­чих ус­тис­кiв яко­гось ге­роя, дог­роб­ної вiр­нос­тi, безг­ра­нич­но­го пос­вя­чен­ня. А мiж тим дро­го­бицьке то­ва­рист­во, а ще то­ва­рист­во дро­го­бицьких "па­нiв еман­ци­по­ва­них", глу­пих та за­ро­зу­мi­лих жид­кiв, бу­ло для неї тим, чим хо­лод­на во­да для ог­ню. Во­на не­на­ви­дi­ла їх з їх вiч­ни­ми, з кни­жок вив­че­ни­ми комп­лi­мен­та­ми, з їх мал­пя­чим надс­ка­ку­ван­ням, в кот­рiм ви­раз­но вид­нi­ло­ся бiльше уша­ну­ван­ня для батько­во­го маєтку, нiж для її прик­мет.

- Як по­во­лi той час iде! - пов­то­ри­ла во­на в за­ду­мi, ти­хi­ше, нiж­нi­ше якось i нес­мi­ло ви­зир­ну­ла крiзь вiк­но на ули­цю. Чи жда­ла ко­го? Так, жда­ла, жда­ла йо­го, сво­го ге­роя, то­го ди­во­виж­но­го мо­лод­ця, що вiд кiлькох тиж­нiв, мов яр­кий ме­те­ор, нес­по­дi­ва­но, таємни­че по­явив­ся на її не­боск­лон!... I по­явив­ся зов­сiм вiд­по­вiд­но до її ро­ман­тич­них мрiй: ко­ро­ле­вич в жеб­рацькiй оде­жi! Бiд­ний вуг­ляр­чук, кот­ро­го чор­нi ве­ли­кi очi так i по­жи­ра­ли її, кот­рий так пе­ре­ля­кав її, вче­пив­ши­ся ген­то за брич­ку i по­ва­лив­ши­ся на ули­цю, кот­рий так рiз­ко, так нам'єтно виз­нав їй свою лю­бов, кот­рий вiд­так не­ма­ло зди­ву­вав її, по­явив­ши­ся справ­дi в її до­мi в еле­гантськiй оде­жi, в пе­ре­мi­не­нiм, про­яс­не­нiм ви­дi. Який вiн пря­мий на сло­вах, який га­ря­чий, енер­гiй­ний, не зна­ю­чий за­вад нi пе­реш­код, мов i справ­дi який все­мо­гу­чий ко­ро­ле­вич! I який вiн зов­сiм не по­дiб­ний до тих блi­дих, мi­зе­р­них, бо­яз­ли­вих i смiш­них ка­ва­ле­рiв, яких во­на до­сi ба­чи­ла! Кiлько си­ли в йо­го мус­ку­лах, кiлько ог­ню в йо­го пог­ля­дi, кiлько га­ря­чої нам'єтнос­тi i в йо­го сер­цi! I як вiн лю­бить її! Але хто вiн та­кий? Що за один? Зо­веться Гот­лiб, - ска­зав, - але у яко­го ро­ду? Чи мо­же вiн бу­ти моїм?

Такi дум­ки, мов зо­ло­то-ро­же­вi пас­ма, сну­ва­ли­ся по го­ло­вi са­мотньої Фан­нi, i во­на чим­раз не­терп­ливi­ше по­зи­ра­ла на го­дин­ник.

- По тре­тiй вiн обi­цяв прий­ти, - про­шеп­та­ла, - чо­му ж не при­хо­дить? Ни­нi має розк­ри­тись цi­ла таємни­ця, - чо­му ж йо­го не­ма? Чи, мо­же, все те сон, при­вид моєї розд­раж­не­ної фан­та­зiї? Але нi, вiн дер­жав мою ру­ку в своїй, вiн цi­лу­вав мої ус­та, - ох, як га­ря­чо, як страс­но!.. Вiн му­сить прий­ти!

- I вiн прий­шов уже! - ска­зав Гот­лiб, вхо­дя­чи ти­хо i кла­ня­ючись.

- Ах, то… ти! - ска­за­ла ти­хо, рум'янi­ючись, Фан­нi. Се бу­ло пер­ше "ти", кот­ре во­на йо­му ска­за­ла. - Я, влас­не, ду­ма­ла о то­бi.

- А я о то­бi й не пе­рес­та­вав ду­ма­ти, вiд­ко­ли те­бе по­ба­чив.

- Чи справ­дi?

Дальша роз­мо­ва ве­ла­ся без слiв, але для обоїх бу­ла ду­же доб­ре зро­зу­мi­лою. Вкiн­цi про­шеп­та­ла Фан­нi:

- Але ти обi­цяв ме­нi ни­нi вiдк­ри­ти свою тай­ну: хто ти?

- I ти не до­га­да­ла­ся до­сi? Не ви­вi­да­ла­ся о тiм, що то­бi ко­т­рий-будь з твоїх слуг мiг ска­за­ти?

- Нi. Я нi з ким о то­бi не го­во­ри­ла.

- Я сип Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, знаєш йо­го?

- Що? Ти син Гер­ма­на, той сам, за кот­ро­го батько сва­тав ме­не?

- Що? Твiй батько сва­тав те­бе за ме­не? Ко­ли?

- Недавно, два мi­ся­цi то­му. Як я те­бе бо­яла­ся, не ба­чив­ши!

- Але що ж ска­за­ли мої ро­ди­чi?

- Я не знаю. Ба­читься, батько твiй був не вiд то­го, але ма­ти бу­ла про­тив­на, i я до­га­ду­юсь, що му­си­ла чи­мось ду­же об­ра­зи­ти мой­ого батька, бо той прий­шов вiд вас страш­но зру­ше­ний i розг­нi­ва­ний i прок­ли­нав твою ма­тiр.

- Що ти го­во­риш! - скрик­нув Гот­лiб. - Моя ма­ти! I ма­ла би бу­ла про­тив­на!.. Але нi, - до­дав вiн по хви­лi, - се мо­же бу­ти, та­ка вже її вда­ча. Але во­на са­ма му­сить нап­ра­ви­ти зло, са­ма му­сить пе­реп­ро­си­ти твой­ого батька ще ни­нi! - Ли­це Го­т­лi­ба го­рi­ло ди­кою рi­шу­чiс­тю. - Ко­ли вер­не твiй батько?

- О п'ятiй.

- Ну, то про­щай! Я йду i приш­лю сю­да свою ма­тiр, щоб по­ла­го­ди­ла сю спра­ву. Во­на му­сить се зро­би­ти для на­шо­го щас­тя. Про­щай, сер­це!

I вiн пi­шов.

- Що за си­ла, що за рi­шу­чiсть, що за га­ря­че чутє! - шеп­та­ла п'яна вiд роз­ко­шi Фан­нi. - Нi, нi, зов­сiм не те, що про­чi блi­дi, мi­зер­нi ка­ва­ле­ри. Як я йо­го люб­лю, як без­ко­неч­но я йо­го люб­лю!

Мiж тим Гот­лiб пок­вап­но пi­шов до­до­му. Вiн уже увi­дом­ле­ний був о тiм, що батько знає про йо­го по­бут в Дро­го­би­чi. Ма­ти роз­ка­за­ла йо­му все, ко­ли, зас­та­вив­ши по­таємно де­що з своїх строїв, до­ру­чи­ла йо­му жа­да­нi гро­шi. Гот­лiб нi­чо­го не ска­зав на то­ту вiсть; но­ва нам'єтна лю­бов до Фан­нi прог­на­ла йо­го гнiв на батька; вiн те­пер да­ле­ко рад­нi­ше був би пос­лу­хав батько­во­го роз­ка­зу i вер­нув­ся жи­ти до­до­му, ко­ли б тiльки Гер­ман ви­дав був та­кий роз­каз. Та нi, Гер­ман нi­чо­го не роз­ка­зу­вав, не­мов i зов­сiм не дбав о си­на, оче­вид­но, ждав, аж той сам по­кається i по­вер­не до нього. Гот­лiб знов сього не хо­тiв. Кiлька ра­зiв во­ни стрi­ча­ли­ся на ули­цi, але Гер­ман усе тво­рив­ся, не­мов не знає то­го мо­ло­до­го вист­роєно­го па­ни­ча, а Гот­лiб знов не хо­тiв пер­ший по­да­ти­ся. До­до­му до ма­те­рi за­бi­гав Гот­лiб рiд­ко, i то все то­дi, ко­ли батька не бу­ло. Але те­пер дi­ло бу­ло спiш­не, i вiн увiй­шов, хоч йо­му служ­ни­ця ска­за­ла, що па­нi є в по­кої, а пан у своїм ка­бi­не­тi. Не­хай со­бi, йо­му до па­на не­ма нi­яко­го дi­ла.

Рифка си­дi­ла в по­кої, влi­пив­ши очi в по­ва­лу. Не­щас­ли­ва руїна її ду­ху до­хо­ди­ла до кiн­ця, ста­ла те­пер на тiй по­рi, ко­ли по ве­ли­кiм розд­раж­нен­нi нас­ту­пає омерт­вiн­ня, без­мис­на отя­жi­лiсть, ту­ма­нi­юча ме­лан­хо­лiя. Во­на цi­ли­ми дня­ми си­дi­ла на од­нiм мiс­цi, го­во­ри­ла ма­ло i яки­мось в'ялим, роз­би­тим го­ло­сом. Ба­чи­лось, що не­дав­ня нев­ло­ви­мо­ди­ка ене­р­гiя її во­лi те­пер десь зов­сiм про­па­ла, роз­пирс­ла­ся на кус­ни­ки.

В тiм ста­нi оду­бiн­ня мож­на бу­ло зро­би­ти з нею, що хто хо­тiв. Од­но тiльки ос­та­ло­ся в нiй жи­ве чут­тя - лю­бов до си­на i не­на­висть до му­жа. Гер­ман ду­же тур­бу­вав­ся тою змi­ною, в кот­рiй вiн ба­чив оз­на­ку якоїсь тяж­кої не­ду­ги, але лi­ка­рi впев­ни­ли йо­го, що се оз­на­ки над­мiр­но­го розд­раж­нен­ня i ос­лаб­лен­ня нер­вiв i що тре­ба тiльки су­по­кою, а все бу­де доб­ре. I Риф­ка пев­но до­сить ма­ла су­по­кою, цi­лий день нiх­то до неї не тво­рив­ся, ок­рiм хi­ба що слу­ги зак­ли­ка­ли її до їди або до пос­те­лi. Але знов пев­но й те, що та­кий спо­кiй, мерт­вя­чий, пус­тий, вби­ва­ючий, не був для неї лi­ком!

Готлiб, зай­ня­тий своєю люб­вою, зов­сiм не вва­жав на її стан, але ско­ро тiльки ввiй­шов до по­кою, за­раз пря­мо прис­ту­пив до дi­ла.

- Мамо! - ска­зав вiн, пiд­хо­дя­чи i сi­да­ючи обiч неї.

В її мут­них, по­гас­лих очах зас­вi­ти­ла­ся жи­вi­ша iс­кор­ка.

- Чого, син­ку?

- Чи Ле­он Гам­мерш­ляг хо­тiв сва­та­ти за ме­не свою донь­ку?

- Леон? Ага, прав­да, той по­га­нець - хо­тiв.

- I що ви ска­за­ли йо­му?

- Я? Рад­ше ум­ру са­ма, нiж маю прий­ня­ти її до се­бе!

Готлiб гнiв­но, май­же лю­то по­зир­нув на неї.

- Дурнi ви, ма­мо!

- Чому, син­ку?

- Бо я iмен­но Ле­оно­ву доньку люб­лю i рад­ше вмру, анiж во­на ма­ла б бу­ти не моя.

Рифка зiр­ва­ла­ся на рiв­нi но­ги. Сло­ва Гот­лi­ба бу­ли для неї не­мов сильним, про­буд­жу­ючим уда­ром.

- Се не мо­же бу­ти! - ска­за­ла во­на мiц­но.

- Те му­сить бу­ти! - ска­зав Гот­лiб з при­тис­ком.

- Але як же ти мо­жеш її лю­би­ти?

- Але як ви мо­же­те її не­на­ви­дi­ти?

- О, я їх усiх не­на­вид­жу, до смер­тi не­на­вид­жу: i то­го Ле­о­на, i тво­го батька, i її, - усiх, усiх тих, що для гро­шей вiд­рi­ка­ються жит­тя i сум­лiн­ня, та ще й дру­гих по­топ­ля­ють враз iз со­бою в тiй прок­ля­тiй зо­ло­тiй ка­лю­жi!

- Але що ж во­на вам вин­на? А впро­чiм, ма­мо, ви лю­би­те ме­не, свою єди­ну ди­ти­ну?

- Чи ще мо­жеш пи­та­ти­ся?

- I ба­жаєте мой­ого щас­тя?

- Бiльше, нiж со­бi са­мiй.

- Ну, то зро­бiть то, о що вас бу­ду про­си­ти.

- Що зро­би­ти, син­ку?

Хвилевий ви­бух давньої енер­гiї швид­ко по­гас в ду­шi Риф­ки, i во­на знов сi­ла, безв­лад­на i отя­жi­ла, як бу­ла пе­ред хви­лею.

- Пiдiть са­мi до Ле­она, по­го­во­рiть з ним, уладьте, умов­те­ся, щоб ми як­най­швид­ше за­ру­чи­ли­ся, уладьте моє щас­тя!

- Твоє щас­тя, син­ку?.. Доб­ре, доб­ре! - ска­за­ла Риф­ка, не­ба­га­то ро­зу­мi­ючи йо­го мо­ви.

- Так, ма­мо, моє щас­тя! Вста­вай­те, роз­ру­шай­тесь, хо­дiть!

- Куди, син­ку?

- Адже ж ка­жу вам - до Ле­она.

- До Ле­она? Нi, нi­ко­ли!

Готлiб, не по­нi­ма­ючи не­дуж­но­го ста­ну ма­те­рi, по­чав лю­ти­тись, гро­зи­ти, що со­бi смерть зро­бить, - i Риф­ка тим ду­же пе­ре­ля­ка­ла­ся.

- Але ж доб­ре, син­ку, доб­ре! Пi­ду з то­бою, ку­ди хо­чеш, лиш не ро­би со­бi нi­чо­го! Про­шу тя, будь су­по­кiй­ний! Все зроб­лю для те­бе, лиш будь су­по­кiй­ний.

I трем­тя­чи­ми ру­ка­ми во­на по­ча­ла вби­ра­ти­ся до ви­хо­ду, але так нез­руч­но та неск­лад­но, так дов­го при­мi­рю­ва­ла, знi­ма­ла й знов прик­ла­да­ла оде­жу, що Гот­лiб з не­терп­ляч­ки му­сив пок­ли­ка­ти служ­ни­цю, щоб по­мог­ла їй уб­ра­ти­ся. Вкiн­цi вий­шли обоє.

Леон Гам­мерш­ляг в ду­же доб­рiм наст­рої си­дiв в своїм ка­бi­не­тi при бюр­ку. Но­ва фаб­ри­ка йшла ду­же доб­ре, i пер­ший ла­ду­нок це­ре­зи­ну най­дальше за тиж­день бу­де го­то­вий до по­сил­ки за гра­ни­цю. То­дi бу­дуть гро­шi, бу­де мож­на i да­лi вес­ти фаб­ри­ку i взя­ти­ся до дальшо­го бу­ду­ван­ня до­му, зя­не­ха­но­го на га­ря­чий час. Щас­тя всмi­ха­ло­ся Ле­оно­вi, - вiн чув­ся сильним i гор­дим, як нi­ко­ли. Втiм зас­ту­ка­но до две­рей, i ввiй­шла Риф­ка, блi­да, як нi­ко­ли, з ви­гас­ли­ми нед­виж­ни­ми очи­ма, по­вiльним, май­же сон­ним хо­дом. Ле­он нi­ко­ли ще не ви­дав її та­кою. Нез­ви­чай­на її по­ява i див­ний виг­ляд ду­же зди­ву­ва­ли, а пот­ро­ху й змi­ша­ли йо­го.

- Прошу сi­да­ти, - ска­зав вiн у вiд­по­вiдь на її при­вi­тан­ня, вис­ка­за­не яки­мось глу­хим, без­звуч­ним го­ло­сом. Риф­ка сi­ла i дов­гу хви­лю мов­ча­ла. Мов­чав i Ле­он.

- Я до вас з од­ним дi­лом, - ска­за­ла по­вiльно Риф­ка, - хоч i не своїм, але все-та­ки…

- Дуже ме­нi приємно бу­де, - вiд­по­вiв Ле­он.

- Чи ви гнi­ваєте­ся на ме­не, па­не Ле­он? - спи­та­ла во­на на­раз.

- Але ж… але ж, лас­ка­ва па­нi… Як па­нi мо­жуть…

- Нi, нi, я тiлько так спи­та­ла, щоб ви, бу­ває, в гнi­вi та не схо­тi­ли ме­нi вiд­мо­ви­ти в тiм дi­лi, смiю ска­за­ти, смiю ска­за­ти, ду­же важ­нiм, хоч i не для ме­не…

- О, про­шу, про­шу!.. - бовк­нув Ле­он.

- Дiло та­ке. Чи ви, па­не Ле­он, уже по­ки­ну­ли свою ко­лиш­ню дум­ку - злу­чи­ти до па­ри на­шi дi­ти?

- Га, що ж ро­би­ти, му­сив по­ки­ну­ти, хоч як ме­нi жаль, але що ж, ко­ли ва­шо­го си­на десь не­ма!

- А як­би мiй син був?

Леон пог­ля­дiв на неї пильно i до­ба­чив не­таєну три­во­гу ви­жи­дан­ня в її ли­цi.

"Ага, - по­га­дав вiн со­бi, - от ку­ди во­но йде. У них му­си­ло щось кепсько пi­ти, i во­ни за­лов­ля­ють те­пер моєї лас­ки. Але пос­тiй, я то­бi вiдп­ла­чу за ко­лишнє!" - I до­дав го­лос­но:

- Дуже ме­нi жаль, що й у та­кiм ра­зi не мiг би-м… Маю вже iн­шi ви­ди з моєю донькою.

- Ну, як так, то, звiс­но… Я тiлько ду­ма­ла… Ро­зу­мiється, не в своїм iн­те­ре­сi…

Рифка пу­та­ла­ся на сло­вах. Оче­вид­но, вiд­каз Ле­она гли­бо­ко вко­лов її.

- Але як­би… як­би ва­ша донька лю­би­ла мой­ого си­на?

- Моя донька ва­шо­го си­на? Се не мо­же бу­ти!

- Ну, ну, я не ка­жу, що се так є, але прий­мiм, як­би так бу­ло?

- Е, бай­ки, фан­та­зiї! Я маю iн­шi ви­ди i про­шу ме­нi не за­би­ра­ти ча­су по­дiб­ни­ми при­да­баш­ка­ми!

Леон вiд­вер­нув­ся. Вiн рад був, що мо­же вiдп­ла­ти­ти Риф­цi зуб за зуб, i зов­сiм не ду­мав о тiй мож­ли­вос­тi, кот­ру во­на йо­му по­ка­зу­ва­ла.

В тiй хви­лi дав­ся чу­ти важ­кий стук кро­кiв на ко­ри­та­рi, i тут же вле­тiв до ка­бi­не­ту за­ди­ха­ний, за­пи­ле­ний,спо­че­ний жид - ка­сiєр Ле­онiв з Бо­рис­ла­ва. Ле­он, по­ба­чив­ши йо­го, зi­р­вав­ся на рiв­нi но­ги.

- А се що? Ти чо­го при­бiг?

- Пане, не­щас­тя!

- Яке?

- Робiтники змо­ви­ли­ся i не хо­тять ро­би­ти.

- Не хо­тять ро­би­ти? А то чо­му?

- Кажуть, що за­ма­ло їм пла­ти­мо.

- То не мо­же бу­ти. Ти хi­ба п'яний!

- Нi, па­не, так є! Я прий­шов до вас за по­ра­дою, що дi­яти.

- Чи тiлько при ямах не роб­лять, чи й при фаб­ри­цi?

- I при фаб­ри­цi.

- Gott еber die Welt! Отеє не­щас­тя! Що ту дi­яти? Ро­бо­та на фаб­ри­цi му­сить iти ко­неч­но! Слу­хай, Шльомо, бi­гай на мiс­то, нак­ли­кай тут­ка ро­бiт­ни­кiв i ве­ди до Бо­рис­ла­ва, я сам та­кож їду.

I оба ви­бiг­ли, нез­ва­жа­ючи зов­сiм на Риф­ку. Во­на чу­ла то­ту вiсть i всмiх­ну­ла­ся по їх ви­хо­дi.

- Га, от­се доб­ре, отеє доб­ре! - шеп­та­ла во­на. - Так вам тре­ба! Коб ще не дур­нi бу­ли, а збун­ту­ва­ли­ся i всiх до од­но­го пов­ки­да­ли вас в тi ями! Адiть, який вiн! Не хо­че те­пер, вiд­мов­ляє! Мiй бiд­ний Гот­лiб! Що вiн на то ска­же? Вiн со­бi го­тов що зло­го зро­би­ти. Але так му тре­ба, не­хай би не за­хо­див со­бi з та­кою, не­хай би шу­кав со­бi бiд­ної, доб­рої… Але що я йо­му ска­жу? Вiн та­кий пруд­кий, як iск­ра! Нi, я не ска­жу йо­му прав­ди, най бу­де, що бу­де!

I во­на вий­шла на ули­цю, де Гот­лiб не­тер­пе­ли­во до­жи­дав її.

- Ну, що? - спи­тав вiн, гля­дя­чи їй у очi.

- Добре, син­ку, доб­ре, все доб­ре.

- Пристав, прий­мив?

- Аякже, аяк­же! За мi­сяць за­ру­чи­ни.

- За мi­сяць? Чо­му так пiз­но?

- Не мож­на, син­ку, швид­ше. Та й чо­го ква­пи­тись? Ад­же й так во­на до­сить ще ско­ро зат­рує то­бi твiй вiк мо­ло­дий!

I во­на по­ча­ла хли­па­ти, мов ди­ти­на.

- Мамо, не го­во­рiть так, ви її не знаєте! - скрик­нув гнiв­но Гот­лiб.

- Не бу­ду, син­ку, не бу­ду!..

Але вiсть то­та якось не ду­же втi­ши­ла Гот­лi­ба. Чи то зад­ля то­го, що ще так дов­го тре­ба бу­ло жда­ти тої щас­ли­вої хви­лi, чи зад­ля то­го, що ма­ти ска­за­ла йо­му то­ту вiсть так якось хо­лод­но, зло­вi­що, не­ра­до, - до­сить, що Гот­лiб не по­чу­вав та­кої ра­дос­тi, як би йо­му ба­жа­ло­ся. Вiн iшов мовч­ки з ма­тiр'ю аж iд до­мо­вi. Тут во­ни ро­зiй­шли­ся: Риф­ка до сво­го по­кою, а Гот­лiб до го­те­лю, де про­меш­ку­вав, по­ки­нув­ши нуж­ден­ну ха­ти­ну вуг­ля­ра.

Дома Риф­ка вже не зас­та­ла Гер­ма­на. Та­ка са­ма вiсть i о тiм са­мiм ча­сi, як i до Ле­она, прий­шла й до нього, i вiн, схо­пив­ши­ся, сей­час ка­зав зап­ря­га­ти i враз iз Морт­ком, що при­нiс йо­му сум­ну вiсть про ро­бiт­ницьку змо­ву, пог­нав до Бо­рис­ла­ва. По пе­ре­бу­тих зру­шен­нях Риф­ка як бу­ла вбра­на, так i ки­ну­ла­ся на фо­тель i по­то­ну­ла в своїй без­мис­нiй ме­лан­хо­лiї. Гот­лiб в го­те­лi хо­див по своїй свiт­ли­цi взад i впе­ред, роз­ду­му­ючи о своїм щас­тi i си­лу­ючись бу­ти щас­ли­вим. Тiльки бiд­на Фан­нi, кот­ра з-за две­рей в бо­ко­вiй стi­нi чу­ла всю роз­мо­ву Риф­ки i Ле­она, ки­нув­шись на свою соф­ку i нак­рив­ши ли­це хуст­кою, гiр­ко-гiр­ко пла­ка­ла.

XVI

Герман Гольдкре­мер пер­ший раз ни­нi не знав, на яку сту­пи­ти. Но­ва, не чу­ва­на до­сi в Бо­рис­ла­вi по­дiя ро­бiт­ни­ць­кої змо­ви зав­да­ла йо­му за­гад­ку. Приїхав­ши вчо­ра ве­чо­ром до Бо­рис­ла­ва, вiн дов­го вно­чi не мiг зас­ну­ти, роз­ду­му­ючи над тим, що чув i ба­чив. Як же бо змi­нив­ся Бо­рис­лав вiд ча­су, як вiн пос­лiд­нiй раз виїхав з нього! Не­мов яка ча­ро­дiй­ська си­ла пе­ре­вер­ну­ла все в нiм до­го­ри ко­ре­нем. Що впе­ред, бу­ва­ло, жи­ди хо­дять гор­до куп­ка­ми по ву­ли­цях i зго­ри по­зи­ра­ють на ро­бiт­ни­кiв, те­пер жи­да на ву­ли­цi не по­ба­чиш, а за­то ку­пи ро­бiт­ни­кiв, мов рої шер­ше­нiв, хо­дять ули­ця­ми, го­мо­нять, ре­го­чуться, гро­зять, то спi­ва­ють. Що впе­ред, ку­ди, бу­ло, глянь по ямах, усю­ди кор­би кру­тяться, сот­нi рук ру­ша­ються, ро­бо­та ки­пить, - те­пер ко­ло ям, по ко­ша­рах мерт­во, пус­то, кор­би бов­ва­нi­ють, мов бруд­нi кос­тi, з кот­рих об­па­ло тi­ло, а млин­ки за­зи­ра­ють своїми тем­ни­ми гир­ла­ми до ям, не­мов за­пи­ту­ючи, чи не жа­дає там хто свi­жо­го воз­ду­ха. За­то на то­ло­цi, по­ко­нець Бо­рис­ла­ва, там те­пер жит­тя, там рух! З Гер­ма­но­во­го вiк­на вид­но дим, що ку­риться з ог­ни­ща пiд ве­ли­чез­ним кiт­лом, в кот­рiм ро­бiт­ни­ки ва­рять со­бi ка­шу. З Гер­ма­но­во­го вiк­на чу­ти го­мiн на­рад, чу­ти ок­ли­ки вар­ти, розс­тав­ле­ної по всiх до­ро­гах, по всiх стеж­ках, ве­ду­чих до Бо­рис­ла­ва. "Чорт би їх поб­рав! Що во­ни со­бi га­да­ють?" - ду­ма­лось Гер­ма­но­вi, i вiн не­тер­пе­ли­во ждав восьмої го­ди­ни, о кот­рiй ма­ли до нього пос­хо­ди­ти­ся на на­ра­ду по­зап­ро­шу­ва­нi влас­тив­цi ям.

- Нi, се так не мо­же бу­ти! - го­во­рив вiн сам до се­бе, хо­дя­чи по свiт­ли­цi. - Ми му­си­мо пе­ре­лама­ти їх опiр. Ме­нi кон­че пот­рiб­но ро­бiт­ни­кiв, ба­га­то ро­бiт­ни­кiв, ще сього тиж­ня. Я кон­че му­шу ще сього тиж­ня вiд­да­ти "Спiл­цi ви­зис­ку­ван­ня" цi­лих п'ятде­сят ти­сяч сот­на­рiв вос­ку i взя­ти вiд неї гро­шi. Чорт би там з ни­ми дов­ше зво­лi­кав! I "Спiл­ка" ле­да день бевх­не, i тi прок­ля­тi роз­бiй­ни­ки осьде го­то­вi якої по­га­нi на­ро­би­ти. Або я ду­рень ри­зи­ку­ва­ти! Ко­би ще двi ти­ся­чi сот­на­рiв ви­до­бу­ти, за­раз вiд­даю тим па­нам вiд "Спiл­ки" па мiс­цi, - а во­ни най со­бi роб­лять, що зна­ють, лиш ме­нi най гро­шi пла­тять. А доб­ра то рiч бу­ла, що я по­дi­лив за­конт­рак­то­ва­ну ма­су вос­ку на двi ра­ти, - те­пер ще па­ру день, та й пер­ша ра­та бу­де го­то­ва. Чи тре­ба бу­де ще й дру­гу пос­та­ча­ти, се хi­ба бог свя­тий знає, але як тре­ба бу­де, то для ме­не ще тим лiп­ше.

От так мiр­ку­вав со­бi Гер­ман, хо­дя­чи по свiт­ли­цi, i все мiр­ку­ван­ня йо­го ви­хо­ди­ло на той кi­нець, що все бу­ло би ду­же доб­ре, ко­би лиш ро­бiт­ни­ки не бун­ту­ва­ли­ся, а ста­ли до ро­бо­ти, - все бу­ло би доб­ре!

- Але во­ни му­сять! То не мо­же бу­ти!.. - го­во­рив вiн да­ль­ше. - Хоч би-м мав i пе­реп­ла­ти­ти, все-та­ки я тiлько їм не пе­реп­ла­чу, кiлько ме­нi зис­ку прий­де!

Аж втiм, вiн при­га­дав со­бi, що вчо­ра пiс­лав Морт­ка, що­би зби­рав по Дро­го­би­чi вся­ку го­ло­ту, всiх не­зай­ня­тих жи­дiв i хрис­ти­ян, ро­бiт­ни­кiв i не­ро­бiв, во­до­но­сiв, смiт­тя­рiв та гли­на­рiв, що­би по­обi­цяв їм доб­ру пла­ту i про­ва­див усе те до Бо­рис­ла­ва. Гер­ман знав доб­ре, що ро­бо­ти з тої го­ло­ти не бу­де, вiн хо­тiв тiльки та­кою пе­рех­рес­ною шту­кою зла­ма­ти упiр бо­рис­лавських ро­бiт­ни­кiв. "Се ж i най­лiп­ший лiк на їх не­ду­гу, - ду­мав вiн, за­ти­ра­ючи ру­ки з ра­дос­тi. - Як по­ба­чать, що я мо­жу без них обiй­ти­ся, що маю своїх ро­бiт­ни­кiв, то то­дi са­мi прий­дуть, ще й нап­ро­шу­ва­тись бу­дуть. Ану­ко, по­ба­чи­мо, чия возьме!"

Дивний який­сь го­мiн, що йшов вiд то­ло­ки i зма­гав­ся чим­раз дуж­че, при­тяг­нув Гер­ма­на до вiк­на. Але дог­ля­ну­ти вiн не мiг нi­чо­го, ок­рiм цi­лої ку­пи за­ля­ка­них жи­дiв, що спi­ши­ли ву­ли­цею до йо­го до­му.

- Се що там та­ко­го? - спи­тав їх Гер­ман че­рез вiк­но.

- Бiйка якась! Б'ються! - вiд­по­вi­ли хо­ром жи­ди.

- Хто з ким б'ється?

- Тутешнi ро­бiт­ни­ки б'ються, але не зна­ти з ким. Якась гро­ма­да на­дiй­шла вiд Гу­бич, во­шi не хо­тять їх пус­ти­ти до Бо­рис­ла­ва, ну, i роз­по­ча­ла­ся бiй­ка.

Гомiн три­вав iще хви­лю, а вiд­так за­чав по­во­лi при­ти­ха­ти.

- Гурра! гур­ра! - роз­ляг­лось за тим у воз­ду­сi. Всi жи­ди, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­го Гер­ма­на, чо­гось поб­лiд­ли i зат­рем­тi­ли, але нiх­то не ка­зав i сло­ва. Нi­мо i три­вож­но слу­ха­ли да­лi.

- Гурра! гур­ра! - роз­да­ва­ли­ся да­лi ра­дiс­нi кри­ки, але, ок­рiм то­го "гур­ра", не мож­на бу­ло нi­чо­го бiльше ро­зiб­ра­ти.

- Прошу, па­но­ве, хо­дiть до по­кою, по­ра­ди­мось, - ска­зав по дов­гiй мов­чан­цi Гер­ман.

Ледве ввiй­шли жи­ди, лед­ве усiв­ся го­мiн при­вi­тан­ня, аж тут ство­ри­ли­ся две­рi i впав блi­дий i за­ля­ка­ний Ле­он Гам­мерш­ляг. Оде­жа на нiм бу­ла за­по­ро­ше­на, а де­ку­ди й по­шар­па­на, вiн ди­хав тяж­ко i, вле­тiв­ши до по­кою, ки­нув­ся на крiс­ло, i дов­гий час са­пав, нi­чо­го не ка­жу­чи. Жи­ди обс­ту­пи­ли йо­го i гля­дi­ли на нього з ви­ра­зом та­кої три­во­ги, не­мов се був вi­щун їх не­хиб­ної по­ги­бе­лi.

- Що ста­ло­ся, гос­по­ди бо­же, що ста­ло­ся? - до­пи­ту­ва­ли во­ни, але Ле­он неш­вид­ко спро­мiг­ся на сло­во.

- Gott soll sie stra­fen! - крик­нув вiн вкiн­цi, зри­ва­ючи­ся з крiс­ла. - Во­ни нас усiх ви­рi­за­ти хо­тять, от що! Роз­бiй­ни­ки змо­ви­ли­ся на на­шу ду­шу!

- Як? Що? Чи прав­да? Хто ка­зав? Вiд­ки знаєте? - го­мо­нi­ли жи­ди, трем­тя­чи зо стра­ху.

- Нiхто й ка­за­ти не пот­ре­бу­вав! - вiд­по­вiв Ле­он. - Сам ба­чу своїми очи­ма. Ви­ди­те, як виг­ля­даю! Чу­ли крик? Все то во­ни! Ох, що то з на­ми бу­де, що з на­ми бу­де!

- Я то дав­но ка­зав: пiс­ла­ти по жан­дар­мiв, най їх кольба­ми же­нуть до ро­бо­ти! - крик­нув один жид.

- Що жан­дар­мiв? - поп­ра­вив дру­гий. - Що ту по­ра­дять жа­н­дар­ми. Ту цi­лої кум­па­нiї вiй­ська тре­ба, щоб їх по­ло­ви­ну пе­рест­рi­ля­ла!

- Але що ж ста­ло­ся? - до­пи­ту­ва­ли жи­ди Ле­о­на. - Роз­ка­зуй­те, як що бу­ло!

- Погана рiч, та й го­дi. Ра­нi­сенько вий­шов я на то­ло­ку, жду на тих ро­бiт­ни­кiв, що ка­зав по­най­ма­ти в Дро­го­би­чi. На то­ло­цi вже їх як то­го гай­во­рон­ня - снi­дан­ня! I вiд­ки во­ни тiлько му­ки та ка­шi дiс­та­ють? Та то па­ру ти­сяч лю­да, цi­лий день ва­рять та й ва­рять, їдять та й їдять! То вже не без то­го, що­би їм хтось не до­по­ма­гав!

Леон за­мовк на хви­лю, що­би до­да­ти тим бiльшої ва­ги своїм пос­лiд­нiм сло­вам, а пог­ляд йо­го, об­ле­тiв­ши всю свiт­ли­цю, упав на Гер­ма­на, кот­рий в за­ду­мi сто­яв ко­ло вiк­на i пальця­ми та­ра­ба­нив по ши­бi. Мно­гi жи­ди й со­бi-ж ту­ди зир­ну­ли, а де­якi аж скрик­ну­ли, не­мов прос­вi­че­нi наг­лою здо­гад­кою.

- Невже ж! Не мо­же бу­ти!

- Або я знаю, - вiд­ка­зав нi­би рiв­но­душ­но Ле­он, - здви­га­ючи пле­чи­ма. - Знати не знаю, але ка­жу, що га­даю! - Йо­го по­га­на со­вiсть ка­за­ла йо­му ба­чи­ти в Гер­ма­нi сво­го зак­ля­то­го во­ро­га, i вiн вдо­во­ле­ний був те­пер, що в сер­ця своїх слу­ха­чiв ки­нув iск­ру пi­доз­рiн­ня, бу­цiм­то весь бунт ро­бiт­ницький - дi­ло Гер­ма­на, пiд­ня­те в тiй цi­лi, що­би всiх дрiб­нi­ших предп­риємцiв, а на­вiть i Ле­она са­мо­го, при­пер­ти до стi­ни.

- Але слу­хай­те ж, що да­лi бу­ло. Iду я со­бi гос­тин­цем, аж ту ме­нi на­зуст­рiч цi­ла юр­ба тих го­лод­ран­цiв. "Ку­ди?" - пи­та­ють. Я зiб­рав­ся на вiд­ва­гу: "А вам що до то­го?" - ка­жу. "Нам до то­го! - вiд­по­вi­ли. - Не ба­чи­те, що ми ту вар­та, пи­льну­ва­ти маємо, щоб нiх­то з Бо­рис­ла­ва не ви­хо­див!" - "Що ви дур­ни­цi пле­те­те, - скрик­нув я, - не за­чi­пай­те лю­дей на­се­ред до­ро­ги. Нi­чо­го вам не роб­лю, дай­те ме­нi спо­кiй!" - "Ну, то дай­те ж i ви нам спо­кiй, - вiд­ка­зу­ють, - вер­нiться со­бi по­доб­ру до Бо­рис­ла­ва, а ту­ди хо­ди­ти не вiльно!" Та й, не вда­ючи­ся зо мною в дальшi роз­мо­ви, за пле­чi ме­не та й на­зад. Я по­чав шар­па­ти­ся, кри­ча­ти, - а во­ни в смiх. Стис­ли ме­не мов клi­ща­ми, вiдп­ро­ва­ди­ли аж до вхо­ду Бо­рис­ла­ва i пус­ти­ли. "Ов, бi­да", - по­га­дав я со­бi, а ту сам зму­че­ний, лед­во ди­хаю. Став я, ози­ра­юся на­зад, аж ба­чу, йдуть мої ро­бiт­ни­ки з Дро­го­би­ча. "Га, - га­даю со­бi, - гос­по­ди то­бi сла­ва, йде по­мiч! З Бо­рис­ла­ва не пус­ка­ють, але до Бо­рис­ла­ва, чей же, пус­тять". Та й iду нап­ро­тив них, аж ра­ду­юся, що їх так бо­га­то, бiльше як сто лю­да! Але ще я не­да­ле­ко уй­шов, аж ту то­та прок­ля­та вар­та до них: "Гов! Хто йде?" - крик­ну­ли. "Доб­рi лю­ди, ро­бiт­ни­ки", - вiд­по­вi­да­ють там­тi. "А ку­ди ту iде­те?" - "От iдем на ро­бо­ту, туй­та­ки, до Бо­рис­ла­ва". - "Не мож­на!" - "Як то не мож­на?" - "Так що не мож­на. Ви хi­ба по чу­ли на­шої просьби, що ми по­си­ла­ли всю­ди своїх лю­дей i про­си­ли, щоб нiх­то че­рез тих кiлька день не йшов сю­ди на ро­бо­ту, по­ки ми для всiх лiп­шої пла­ти не доб'ємо­ся?" - "Нi, не чу­ли", - ка­жуть дро­го­бицькi. "Ну, то чуй­те ж те­пер, i про­си­мо вас в доб­рiм спо­со­бi, вер­тай­те на­зад, вiд­ки прий­шли!" Ро­бiт­ни­ки по­ча­ли ва­гу­ва­ти­ся, де­якi, оче­вид­но, ма­ли охо­ту вер­та­ти­ся на­зад i по­ча­ли з ти­ми роз­бiй­ни­ка­ми пе­ре­шiп­ту­ва­ти­ся, дру­гi знов, хоч, мо­же, i не вi­ри­ли тiй бе­сi­дi, але бо­яли­ся, що їх тут та­ка мно­го­та зiб­ра­ла­ся. До­сить то­го, що при­хо­дя­ща гро­ма­да сто­яла, са­ма не зна­ючи, що дi­яти i що по­ча­ти. Се ви­ве­ло ме­не з терп­цю. Я ско­чив по­се­ред них i крик­нув: "Не слу­хай­те їх бе­сi­ди, лю­ди! Во­ни роз­бiй­ни­ки, не­ро­би! Кри­мi­нал їм бу­де, не бiльша пла­та! Хо­дiть до ро­бо­ти, не зва­жай­те на них! По вi­сiм шiс­ток ден­но на кож­до­го, - що вам бiльше пот­рiб­но!" Тi сло­ва тро­ха не­мов ого­лом­ши­ли всiх. При­хо­дя­щi за­ча­ли ру­ша­ти­ся, щоб по­пер­ти­ся на­пе­ред. Але то­тi ста­ли ла­вою: "Стiй­те! Не пус­ти­мо нi­ко­го!" Я со­бi знов кри­чу: "Да­лi за мною!" Гар­ми­дер зро­бив­ся, да­лi п'ясту­ки по­ча­ли си­па­тись, штур­кан­цi, а да­лi й ка­мiн­ня. На крик по­наз­бi­га­ло­ся їх ба­га­то, за­ча­ла­ся бiй­ка та­ка, що й свi­та не вид­но ста­ло. Я й сам не тям­лю, що зо мною ста­ло­ся. Кiлька ку­ла­кiв заїха­ло ме­нi то в ли­це, то по­за ву­ха, то в по­ти­ли­цю, то ме­жи пле­чi, так що я й нес­тя­мив­ся, ко­ли по­пав в са­мий най­гус­тi­ший стиск, а вiд­там вит­ру­че­но ме­не знов на бо­рис­лавську ули­цю. Я озир­нув­ся, - бiй­ка вже скiн­чи­ла­ся, при­хо­дя­щi роз­бi­га­ли­ся вроз­сип i пог­на­ли до Гу­бич. Крик, ре­вiт: "Гур­ра! гур­ра!" Аж ог­лу­ши­ло ме­не, i я, ви­дя­чи, що нi­чо­го не по­рад­жу, вер­нув­ся сю­ди. От та­ке-то!

I Ле­он, скiн­чив­ши своє опо­вi­дан­ня, сплю­нув i зак­ляв ще раз "тим роз­бiй­ни­кам", кот­рi нi з сього нi з то­го на­ро­би­ли їм тiлько кло­по­ту i го­то­вi ще й бiльшої бi­ди на­ро­би­ти. Всi жи­ди стих­ли на хви­лю, всi роз­ду­му­ва­ли над тим, що чу­ли, але нiх­то не вмiв нi­чо­го при­ду­ма­ти, ок­рiм од­но­го: жан­дар­мiв i вiй­ська. Тiльки Гер­ман до­сi не мi­шав­ся в їх на­ра­ди, а все ще сто­яв ко­ло вiк­на i ду­мав. По йо­го на­мор­ще­нiм чо­лi i твер­до в од­ну точ­ку впер­тих очах вид­но бу­ло, що гад­ка йо­го пра­цює з нез­ви­чай­ною си­лою. Та й справ­дi, дi­ло стоїло ве­ли­кої роз­ва­ги, хви­ля при­хо­ди­ла рi­шу­ча, в кот­рiй не мож­на бу­ло ни­нi ру­чи­ти за завт­ра, в кот­рiй тре­ба бу­ло доб­ре на­ту­жи­ти ува­гу, щоб прой­ти цi­ло че­рез усi зак­ру­ти­ни во­ро­жої до­лi.

- I ще, прок­ля­тi, смi­яли­ся з ме­не, - вик­ри­ку­вав по­чер­во­нi­лий вiд жа­ру Ле­он, - ко­ли по­ба­чи­ли, як я об­шар­па­ний i об­по­ро­ше­ний. Але пос­тiй­те, по­ба­чи­мо ще, хто бу­де на­пос­лiд­ку смi­яти­ся: чи ми, чи ви?

"Чи ми, чи ви, - ду­ма­лось i Гер­ма­но­iзi, - а рад­ше ска­зав­ши: чи я, чи ви! Га, що за дум­ка! - i вiн мах­нув ру­кою, не­мов хо­тя­чи зло­ви­ти щас­ли­ву дум­ку, кот­ра в тiй хви­лi блис­ну­ла в йо­го го­ло­вi. - Отак, отак, се прав­ди­ва до­ро­га, ту­ди тре­ба йти! Уда­ти­ся мо­же ду­же лег­ко, а ко­ли удасться, ну, то­дi й пи­тан­ня не­ма, хто з нас бу­де смi­яти­ся, чи я, чи ви!"

План воєнний в Гер­ма­но­вiй го­ло­вi швид­ко уло­жив­ся, i вiн за­раз же вис­ту­пив на­се­ред свiт­ли­цi i поп­ро­сив зiб­ра­них о хви­лю ува­ги.

- Слухаю ва­ших рад i ди­ву­юся, - за­чав вiн своїм зви­чай­ним, рiз­ким то­ном. - Жан­дар­ми! Чи жан­дар­ми зас­тав­лять ро­бiт­ни­кiв лiз­ти до ям? Нi, по­ареш­ту­ють од­них, а реш­ту роз­го­нять, а нам не бу­де лiп­ше, бо нам не по­ряд­ку тре­ба, а ро­бiт­ни­кiв, де­ше­вих ро­бiт­ни­кiв! Чи не так?

- Авжеж, що так! - за­го­мо­нi­ли жи­ди.

- Вiйсько! - го­во­рив да­лi Гер­ман. - Се то са­мо, що й жан­дар­ми, тiлько що нам на до­да­ток усього прий­шлось би кор­ми­ти йо­го, а по­жит­ку й з нього нi­яко­го. Я га­даю, що оба тi спо­со­би анi до чо­го не зда­лi.

- Але що ж ро­би­ти, що ро­би­ти?

- Отож-то й є пи­тан­ня, що ро­би­ти! Я га­даю, що той цi­лий бунт - то та­ка якась за­раз­ли­ва сла­бiсть, на кот­ру ще за­га­ль­но­го ре­цеп­ту не ви­га­да­но, а мо­же, й зов­сiм не мо­же бу­ти. Але раз по­мо­же се, дру­гий раз те, як до обс­та­вин. Тре­ба вва­жа­ти, з чо­го сла­бiсть по­ча­ла­ся, як про­яв­ляв­ся, ну, i пiс­ля то­го ра­ду ра­ди­ти. От ту у нас то пев­на рiч, що пла­че­но їм до­сi, як на ни­нiш­нiй го­лод­ний рiк, за­ма­ло.

- Що? Як? За­ма­ло? - за­го­мо­нi­ли жи­ди.

- Мовчiм, - крик­нув нас­мiш­ли­во Ле­он, - пан Гольдкре­мер хо­че за­ба­ви­ти­ся в ад­во­ка­та тих роз­бiй­ни­кiв, пев­но, ска­же нам прис­та­ти на всi їх жа­дан­ня i вiд­да­ти їм усе, що маємо!

- Я в нi­яко­го ад­во­ка­та ба­ви­ти­ся не хо­чу, - вiд­ка­зав рiз­ко, але спо­кiй­но Гер­ман, - я на­вiть не хо­чу ба­ви­ти­ся в лi­бе­ра­ла, в яко­го до вчо­ра ба­вив­ся пан Гам­мерш­ляг, i не бу­ду тим роз­бiй­ни­кам зах­ва­лю­вав нi­якої "са­мо­по­мо­чi", - я бу­ду тiлько го­во­рив яко ге­шефтс­ман, als eia prak­tisc­her Geschдfts­mann, та й го­дi.

Леон при­ку­сив гу­би на тi сло­ва, - Гер­ма­но­ва рiз­ка вiдп­ра­ва вко­ло­ла йо­го ду­же, але вiн чув, що не мо­же на неї нi­чо­го вiд­по­вiс­ти, i мов­чав.

- Я ще раз ка­жу, - го­во­рив да­лi з при­тис­ком Гер­ман, - пла­ти­лось їм за­ма­ло! Ми тут пре­цiнь са­мi свої, то ми мо­же­мо до то­го приз­на­ти­ся мiж со­бою, ко­ли нам iде о то, що­би пiз­на­ти при­чи­ну тої бун­та­цiї. Ад­же ж во­ли не ре­вуть, як яс­ла пов­нi! Ро­зу­мiв­ся, iн­ша рiч - приз­на­ти­ся до то­го ту, са­мi пе­ред своїми, а iн­ша рiч - го­во­ри­ти щось по­дiб­но­го пе­ред ни­ми! То би нас за­рi­за­ло!

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ли жи­ди, ра­дi з та­ко­го обо­ро­ту Гер­ма­но­вої бе­сi­ди.

- Я се для то­го пiд­но­шу, - го­во­рив да­лi Гер­ман, - що­би вас пе­ре­ко­на­ти, що ту не­ма нi­яких пос­то­рон­нiх бун­та­рiв i що се рiч ду­же серй­оз­на та по­важ­на, кот­ру тре­ба як­най­швид­ше вти­хо­ми­ри­ти, що­би з неї не ви­рос­ло яке бiльше не­щас­тя.

- Нащо вже бiльшо­го, як те, що ось те­пер на нас упа­ло!

- Е, се ще бай­ка, - вiд­ка­зав Гер­ман, - не то ще мо­же бу­ти, ко­ли не зу­мiємо швид­ко за­мо­ви­ти бу­рю.

- Але як, як її за­мо­ви­ти?

- Отже ж ту, як ба­чу, в два спо­со­би. Оче­вид­но, що во­ни до тої змо­ви при­го­то­ви­ли­ся, i то доб­ре при­го­то­ви­ли­ся. Бо зваж­те все! Бiльша по­ло­ви­на опус­ти­ла Бо­рис­лав, по се­лах вис­лан­цi їх по­пiд­мов­ля­ли на­род не йти сю­да на ро­бо­ту, по­жи­ви со­бi на­ла­ди­ли, - од­ним сло­вом, за­без­пе­чи­ли­ся. Але, бу­дьте лас­ка­вi, зваж­те ли­шень, що все те пот­ре­бує гро­шей, ба­га­то гро­шей. А вiд­ки у них во­ни возьмуться? Прав­да, ми чу­ли щось, що у них склад­ки роб­ляться, але що во­ни мог­ли наск­ла­да­ти? Пев­но, що не­ба­га­то. Зна­читься, од­на моя ра­да бу­ла би: си­дi­ти нам спо­кiй­но, не ту­ра­ти­ся до них, не панька­ти ко­ло них, а жда­ти, по­ки всi їх за­па­си ви­чер­па­ю­ться. То­дi во­ни пев­но прий­дуть са­мi до нас i ста­нуть на ро­бо­ту по та­кiй цi­нi, яку ми їм по­дик­туємо.

Герман при тих сло­вах уваж­но гля­дiв на ли­ця ок­ру­жа­ючих, щоб ви­чи­та­ти з них, яке вра­жiн­ня зро­бить йо­го бе­сi­да. Вра­жiн­ня му­си­ло бу­ти не ду­же доб­ре, бо ба­га­то лиць геть по­пе­рек­рив­лю­ва­ло­ся, мов вiд гiр­кої редьки.

- Та во­но б то доб­ре бу­ло, - ска­зав вкiн­цi Ле­он, - жда­ти! Ко­би-то ми зна­ли, що їм ни­нi­завт­ра за­па­сiв не ста­не. Але що, як во­ни за­без­пе­чи­ли­ся на який тиж­день або й ще на дов­ше?

- А вiд­ки ж би у них тiлько гро­шей наб­ра­ло­ся? - спи­тав Гер­ман.

- Хто знає? - вiд­ка­за­ли де­якi жи­ди, ззир­нув­ши­ся з Ле­о­ном.

- А дов­го че­ка­ти нам не мож­на, - тяг­нув да­лi Ле­он. - Са­мi знаєте, у нас конт­рак­ти, тер­мi­ни до­бi­га­ють до кiн­ця, ро­бо­та му­сить як­най­швид­ше кiн­чи­ти­ся, ку­ди ту че­ка­ти?

- Га, як так, то ос­тавсь тiлько дру­гий спо­сiб: вдо­во­ли­ти їх жа­дан­ня.

- Їх жа­дан­ня! - скрик­ну­ли жи­ди май­же всi в один го­лос. - Нi, нi­ко­ли! Рад­ше вiй­сько i жан­дар­ми!

- Але ж, па­но­ве, - уцитьку­вав їх Гер­ман, - ля­каєтесь тих жа­дань, не­мов­би во­ни не зна­ти чо­го жа­да­ли. Ану-ко, ска­жiть, будьте лас­ка­вi, кот­рий знаєте, чо­го во­ни жа­да­ють?

Жиди ста­ли, мов те­ля пе­ред но­ви­ми во­ро­та­ми. I справ­дi, в сей спо­сiб во­ни не зав­да­ва­ли со­бi до­сi то­го пи­тан­ня. Ро­бiт­ни­ки ви­да­ва­лись їм до­сi тiльки во­ро­гом, кот­ро­го будь-що-будь тре­ба по­бо­ро­ти, але вхо­ди­ти з ни­ми в який­сь торг, ста­ра­тись ви­ро­зу­мi­ти їх жа­дан­ня - о тiм во­ни до­сi й не ду­ма­ли. Пер­ший Ле­он здо­був­ся на сло­во:

- Як то не знаємо? Од­но­го жа­да­ють: бiльшої пла­ти!

- Ну, се ще хто знає, що за бiльшої пла­ти, - вiд­ка­зав Гер­ман. - Чи хо­тять, що­би їм пiд­бiльше­но пла­ту о п'ять цен­тiв, чи взад­воє про­ти по­пе­редньої. Ко­ли тiлько так вза­га­лi "бi­ль­ше", то се ще нi­чо­го страш­но­го, вид­но, що мож­на й по­то­р­гу­ва­ти­ся. Але я ка­жу - на­сам­пе­ред дiз­на­тись би нам док­лад­но, чо­го во­ни жа­да­ють. Мо­же, во­ни й зов­сiм не то­го хо­чуть або, мо­же, ок­рiм то­го, й ще чо­го iн­шо­го хо­чуть? Ад­же нiх­то їх о то не пи­тав­ся!

- Правда ва­ша, тре­ба спи­та­ти їх са­мих, по­чуємо, чо­го їм тре­ба! - за­го­мо­нi­ли жи­ди.

- Але ко­го ж виш­ле­мо до них в тiм дi­лi? - пи­тав­ся Гер­ман.

- Най iде хто хо­че, я не пi­ду, - ска­зав Ле­он. - Се роз­бiй­ни­ки, роз­дер­ти го­то­вi чо­ло­вi­ка.

- Коли ва­ша во­ля зда­ти се дi­ло на ме­не, - го­во­рив Гер­ман, - то я ра­до для всiх прий­му на се­бе сей труд.

- Добре, доб­ре! - роз­дав­ся го­мiн.

- А ко­ли так, то про­шу пос­лу­ха­ти ще ось що. Прий­шла ме­нi на дум­ку ще од­на рiч, кот­ра, мо­же, зро­бить їх по­дат­нi­ши­ми до зго­ди. Як ба­чи­мо, на все во­ни при­го­то­ви­ли­ся, стра­ви на­ку­пи­ли, вар­ти по­розс­тав­ля­ли, - але о ха­ти, пев­но, не пос­та­ра­ли­ся. Ад­же всi во­ни меш­ка­ють в ва­ших ха­тах! А що, як­би ви за­раз, ни­нi ще всiм ви­по­вi­ли по­меш­кан­ня. По­ра вже до­сить хо­лод­на, як на то, сеї но­чi вi­тер схо­пив­ся сто­ко­вий, сту­де­ний i дує, - бу­дуть му­си­ли зяб­ну­ти пiд го­лим не­бом, то за­раз по­чу­ють, що не­доб­ре то з на­ми вiй­ну про­ва­ди­ти.

- Воно-то прав­да, - ска­за­ли нес­мi­ли­во де­якi жи­ди, - але хто знає, чи во­ни схо­тять ус­ту­пи­ти­ся? Чи то їх ще дуж­че не розд­раз­нить?

- Га, по­ба­чи­мо, - ска­зав Гер­ман, - а стрi­бу­ва­ти, я ду­маю, мож­на! Ад­же що ту ве­ли­ко­го? Кож­дий має пра­во ви­по­вiс­ти ко­мiр­ни­ко­вi ха­ту, ко­ли йо­му спо­до­бається.

- Ну, стрi­буємо, - вiд­ка­за­ли жи­ди.

- А ко­ли так, то пi­де­мо! Пi­ду там до них, по­чую, чо­го во­ни хо­чуть. А по­по­луд­нi, так ко­ло третьої, про­шу вас всiх знов до се­бе, - по­чуєте, на чiм стоїмо, i бу­де­мо мог­ли ура­ди­ти на­пев­но, що нам дi­яти!

З тим жи­ди ро­зiй­шли­ся.

XVII

Узявши ка­пе­люх на го­ло­ву i ле­геньку па­лич­ку в ру­ки, пi­шов Гер­ман до­лi Бо­рис­ла­вом аж iд то­ло­цi, де бу­ло ро­бiт­ницьке збо­ри­ще. Вiн iшов, не­мов нi­чо­го не ба­ча­чи i нi о що не дба­ючи, аж по­ки не дiй­шов до ро­бiт­ницької вар­ти, що сто­яла на гос­тин­цi.

- Гов, - скрик­ну­ли на нього вар­то­вi, - ку­ди йде­те?

- Я? До вас iду! - вiд­ка­зав Гер­ман.

- До ко­го, до нас?

- Хотiв би-м по­го­во­ри­ти з ва­ми по-доб­ру.

- О чiм?!

- О тiм, що час би вам на ро­бо­ту ста­ва­ти - ча­су шко­да, а ту сто­ячи та вар­ту­ючи, нi­чо­го доб­ро­го не вис­тоїте.

- Ми то са­мi знаємо, що не вис­тоїмо, - вiд­по­вi­ли де­якi iз вар­то­вих, - але що ро­би­ти, ко­ли, з ва­ми iнак­ше го­дi до ла­ду дiй­ти.

- Ну, ну, хто ще знає, чи го­дi. Ви нас не знаєте. Ви га­даєте, як жид, то вже не чо­ло­вiк. А ми та­кож лю­ди i знаємо, що ко­му на­ле­житься. Ну, що з ва­ми дов­го го­во­ри­ти, ска­жу вам поп­рос­ту, - ад­же ви знаєте, що я за один?

- Як же не зна­ти, знаємо!

- Ну, то ска­жу вам поп­рос­ту, що ту­теш­нi жи­ди, ви­дя­чи, що си­лою з ва­ми не по­ра­ди­ти, пiс­ла­ли ме­не до вас, що­би зро­би­ти зго­ду, ка­за­ли пи­та­ти­ся по­пе­ре­ду усього: чо­го хо­че­те? чо­го жа­даєте?

- Ну, так, то що iн­шо­го, так, то ро­зу­мiємо! - ра­ду­ва­ли­ся ро­бiт­ни­ки. - От iдiть ли­шень до он тої ха­ти, там за­раз зiй­де­ся на­ша ра­да, то бу­де­те мог­ли по­го­во­ри­ти.

Один iз вар­то­вих як стiй поп­ро­ва­див Гер­ма­на до Ма­тi­є­вої ха­ти, а дру­гий по­бiг скли­ка­ти поб­ра­ти­мiв i про­чих ро­бiт­ни­кiв, щоб iш­ли ро­би­ти зго­ду. Не­дов­го прий­шлось i жда­ти Гер­ма­но­вi. Поб­ра­ти­ми пос­хо­ди­ли­ся, а за ни­ми й цi­ла юр­ба свят­ку­ючих ро­бiт­ни­кiв, кот­рi не тiльки на­пов­ни­ли тiс­ну Ма­тiєву ха­ти­ну, але гус­то обс­ту­пи­ли її дов­ко­ла, цi­ка­вi, яка то бу­де зго­да.

В ха­тi по­сад­же­но Гер­ма­на на ос­ло­нi, а поб­ра­ти­ми i ще де­якi стар­шi ро­бiт­ни­ки по­за­сi­да­ли ко­ло сто­лу, на тап­ча­нi i на при­пiч­ку. Ста­сю­ра, най­стар­ший вi­ком, за­сiв у стар­шiм кiн­цi сто­ла, а Сень Ба­са­раб, як зви­чай­но, си­дiв на по­ро­зi пi­до двер­ми.

- Скажiть же, па­не Гольдкре­мер, усiй гро­ма­дi, за чим ви прий­шли, - ска­зав по­важ­но Ста­сю­ра.

- Ну, чо­го я прий­шов? - пов­то­рив Гер­ман, встав з ос­ло­на i гля­нув по ро­бiт­ни­ках. - Ме­не присла­ли жи­ди: що ви га­да­є­те? Чо­му не хо­че­те анi са­мi ро­би­ти, анi дру­гим не даєте?

- Не мож­на при та­кiй пла­тi, па­не Гольдкре­мер, - вiд­ка­зав Ста­сю­ра. - За­ма­ло нам пла­ти­те. Лю­ди з го­ло­ду мруть.

- Платимо, що мо­же­мо! - вiд­по­вiв Гер­ман. - Як маємо вам бiльше пла­ти­ти, ко­ли не мож бiльше? Кепськi ге­шеф­ти - вiд­ки взя­ти гро­шей? Ми са­мi швид­ко скап­ца­нiємо, з тор­ба­ми пi­де­мо.

- Ну, вже то­го ви нам не го­во­рiть! А впро­чiм, па­не Го­ль­д­кре­мер, ска­жiть са­мi по щи­рос­тi, що нас то мо­же об­хо­ди­ти, що у вас кепськi ге­шеф­ти, як ка­же­те? Чи для то­го, що ви за сот­нар вос­ку бе­ре­те не п'ятде­сят, а тiлько со­рок i дев'ять ринських, то я маю мер­ти з го­ло­ду? Як вам кiн­цi до­ку­пи не схо­дяться при тiм ге­шеф­тi, то ви со­бi йо­го по­киньте, - мо­же, на ва­ше мiс­це прий­де дру­гий та­кий, кот­ро­му кiн­цi зiй­дуться до­ку­пи. А нi, то се бу­де зна­ти, що цi­лий той ге­шефт у нас зов­сiм не вип­ла­чу­еся i йо­го тре­ба по­ки­ну­ти, а взя­ти­ся до iн­шо­го. Але се вже ва­ша рiч! Ро­бiт­ни­ка се нi­чо не об­хо­дить. Ви йо­му ка­жiть i лiд ора­ти - во­ля ва­ша, а тiлько пла­тiть йо­му так, щоб вiн мiг жи­ти по-людськи!

- Добре ви то ка­же­те i муд­ро ви то ка­же­те, - вiд­по­вiв Гер­ман, - ну, i най бу­де по-ва­шо­му. Не бу­дем о тiм го­во­ри­ти. Жи­ди й са­мi ви­дять, що так да­лi бу­ти не мо­же, що тре­ба кож­до­му якось жи­ти, - жи­ди та­кож лю­ди! Ска­жiть, чо­го ви со­бi жа­даєте, що­би-сте ста­ли знов на ро­бо­ту.

- Ми та­кож лю­ди, па­не Гольдкре­мер, - вiд­ка­зав Ста­сю­ра, - а не нi­якi роз­бiй­ни­ки, як вам, мо­же, здаєся. Ми не для то­го ро­би­мо бун­та­цiю, що­би вас об­дер­ти або що, але для то­го, що нам так уже прик­ро прий­шло­ся, що го­дi бу­ло ви­дер­жа­ти да­лi. То­му-то й жа­дан­ня на­шi не­ве­ли­кi. От­же, вва­жай­те, па­не Гольдкре­мер, чо­го ми хо­че­мо. По-пер­ше, що­би ро­бiт­ни­кам пла­та бу­ла вис­ша, а то: тим, що в яму лi­зуть, - по два­над­цять шiс­ток, тим, що на­вер­ха, - по ринсько­му, а дi­тям - по вi­сiм шiс­ток.

- Ну, - ска­зав Гер­ман, - на се мож­на би зго­ди­ти­ся. Що да­лi?

- По-друге, що­би ка­сiєрно­го вiд ро­бiт­ни­кiв нiх­то нi­яко­го не брав.

- I се не ве­ли­ка рiч, ка­сiєрам за­ка­жеться, та й не бу­дуть бра­ти.

- По-третє, що­би в ра­зi, як яко­му ро­бiт­ни­ко­вi при ро­бо­тi лу­читься не­щас­тя: смерть, ка­лiцт­во чи що, то що­би влас­ти­вець обов'яза­ний був пла­ти­ти за шпи­таль i лi­ки, а та­кож ра­ту­ва­ти оси­ро­тi­лу ро­ди­ну не­щас­ли­во­го хоч че­рез пiв­ро­ку.

- Гм, i се ще, мо­же би, да­ло­ся де­як зро­би­ти. Ну, i ко­нець?

- Та нi­би ко­нець, а нi­би не ко­нець, - ска­зав Ста­сю­ра, - вла­с­ти­во, ще са­ме най­го­лов­нi­ше ли­ши­ло­ся: що­би ми ма­ли вiд вас по­ру­ку, що як раз зро­би­мо зго­ду, то ви на дру­гий день не зло­ми­те її.

- Поруку? - пов­то­рив зди­во­ва­ний Гер­ман. - А яку ж вам маємо по­ру­ку да­ти?

- I се та­кож не та­ка страш­на рiч, як на око ви­дав­ся. Ми хо­че­мо за­ло­жи­ти со­бi ка­су, з кот­рої би був для нас по­ря­ту­нок у вся­кiй пот­ре­бi. От­же, ми жа­даємо, що­би те­пер, за­ки маємо ста­ти на ро­бо­ту, кож­дий влас­ти­вець вiд кож­дої ко­ша­ри впла­тив до тої ка­си де­сять ринських, а вiд­так щоб обов'язав­ся так са­мо вiд кож­дої ко­ша­ри да­ва­ти тиж­не­во по ринсько­му. Та й на тiм ко­непь.

Герман сто­яв, вит­рi­щив­ши очi, i не ба­чив нi­чо­го. Се пос­лiднє жа­дан­ня заїха­ло йо­му мов довб­нею в тiм'я. До­сi, чу­ючи скром­нi i дрiб­нi жа­дан­ня ро­бiт­ницькi, вiн в ду­шi по­чи­нав уже смi­яти­ся з ро­бiт­ни­кiв, що зад­ля та­кої мар­ни­цi за­чи­на­ли аж цi­лу бун­та­цiю. Але те­пер по­ча­ло йо­му про­яс­ню­ва­ти­ся. Вiн вiд­ра­зу по­ба­чив, до чо­го во­но йде з тим жа­дан­ням.

- Але, що ж вам се за по­ру­ка? - до­пи­ту­вав вiн, чи­ня­чи­ся, що не ро­зу­мiє цi­лої ва­ги ро­бiт­ницько­го жа­дан­ня.

- Се вже на­ша рiч, - вiд­по­вiв Ста­сю­ра. - Впро­чiм, як са­мi ба­чи­те, по­ру­ка не­ве­ли­ка, але що ж дi­яти, та­ка вже на­ша бiд­на до­ля, що й по­ру­ки лiп­шої ма­ти не мо­же­мо.

"Ще й кпить, бес­тiя!" - ду­мав со­бi Гер­ман i сам не знав, що дi­яти з тим жа­дан­ням: чи тор­гу­ва­ти­ся, чи прос­то вiд­тя­ти. Але од­но i дру­ге ви­да­ва­лось йо­му од­на­ко не­без­печ­ним. Швид­ко вiн на­ду­мав­ся.

- Нi, не мож­на сього, - ска­зав вiн рi­шу­че, - та­ко­го жа­дан­ня й не став­ляй­те, бо не дiс­та­не­те! Ви­га­дуй­те яку iн­шу для се­бе по­ру­ку!

- Яку ж ви­га­ду­ва­ти? До­сить нам сеї од­ної. Ко­ли ви га­даєте, що сього не мож­на, то при­га­дай­те ви що iн­шо­го, але та­ко­го, що­би нам нап­рав­ду ру­чи­ло.

- Я би га­дав, що вам по­вин­но вис­та­чи­ти на­ше чес­не сло­во.

- Еге-ге, чес­не сло­во! Знаємо ми та­кi чес­нi сло­ва! Нi, вже чес­не сло­во iн­шим ра­зом, а те­пер зро­бiть так, як ми жа­да­ємо. Чес­не сло­во хi­ба вдо­дат­ку, так бу­де на­йлiп­ше.

- Але, лю­ди доб­рi, - по­чав уго­во­рю­ва­ти Гер­ман, - що ви со­бi га­даєте з та­ки­ми жа­дан­ня­ми? Ви ду­маєте, що ви ту якiсь ца­рi чи са­мов­лад­ни­ки! Не вис­тав­ляй­те­ся на смiх! Жа­даєте мно­го, а не дiс­та­не­те нi­чо­го - то весь Бо­рис­лав вас ви­с­мiє!

- Весь Бо­рис­лав нас вис­мiє? А хто ж то та­кий той Бо­рис­лав? Бо­рис­лав, па­ноч­ку, то ми! I на нас те­пер прий­шла по­ра пос­мi­яти­ся над ва­ми! Чи ми дiс­та­не­мо що, чи не дiс­та­не­мо, се вже по­то­му по­ка­же­ся, але на те­пер вiд своїх жа­дань не вiдс­ту­пи­мо, будь-що-будь!

- Як ва­ша во­ля, - ска­зав Гер­ман, - я ска­жу влас­тив­цям о ва­ших жа­дан­нях i при­не­су вам вiд­по­вiдь! Бу­вай­те здо­ро­вiї

I вiн кив­нув їм гор­до го­ло­вою i вий­шов,

- А що, са­мi ви­ди­те, - ска­зав по йо­го ви­хо­дi Бе­недьо, - що доб­ре ми втра­фи­ли, жа­да­ючи вiд жи­дiв вкла­док до на­шої ка­си. Все во­ни да­дуть нам те­пер, як при­тиск на них, - але се їм най­тяж­ше прий­де­ся. А се по­вин­но нас нав­чи­ти, що iмен­но на тiм ми по­вин­нi най­тверд­ше сто­яти. Будь-що-будь, дов­го во­ни не мо­жуть опи­ра­ти­ся, тре­ба нам тiлько твер­до пос­то­яти за своїм! Во­ни доб­ре зна­ють, що як нам те­пер да­дуть з кож­ної ко­ша­ри по де­сят­цi, то ми за­раз на дру­гий тиж­день змо­же­мо їм знов та­ку са­му бун­та­цiю пiд но­сом зро­би­ти!

Мiж тим Гер­ман в тяж­кiй за­ду­мi йшов бо­рис­лавською ули­цею. "Чи чорт який на­ро­зу­мив тих лю­дей, чи що та­ко­го ста­ло­ся? Ад­же ж як їм вiд­ра­зу зго­ри тiлько гро­шей ски­ну­ти, то се ви­не­се кiлька ти­сяч, i во­ни на то­ту су­му в кож­дiй хви­лi змо­жуть нам зро­би­ти ще лiп­шу ко­ло­мий­ку. А так їх за­ду­ри­ти, що­би вiдс­ту­пи­ли вiд то­го жа­дан­ня, то та­кож не вдасться. Чорт би поб­рав та­ку шту­ку!"

Прийшовши до­до­му, дов­го ще ду­мав Гер­ман над тим дi­лом i нi­як не мiг до­ду­ма­ти­ся до доб­ро­го кiн­ця. Вже й по­луднє ми­ну­ло, на­дiй­шла тре­тя го­ди­на. Юр­бою ва­лять жи­ди до Гер­ма­но­во­го до­му, щоб по­чу­ти вiд нього жа­дан­ня ро­бiт­ни­кiв. Але, по­чув­ши їх, i свi­ту не ра­дi ста­ли.

- Нi, не мож­на, не мож­на! - крик­ну­ли всi в один го­лос. - Се нас зруй­нує, се нас з тор­ба­ми ме­жи ха­ти пус­тить!

- Га, то ос­таєсь нам од­но: че­ка­ти, по­ки їх за­со­би не ви­че­р­па­ються.

- I сього не мож­на!

- Та-бо ви як дi­ти, - скрик­нув гнiв­но Гер­мар. - Нi до­ма ме­не не ли­шай, нi в по­ле не бе­ри! То що ж ро­би­ти? Мiр­куй­те са­мi, чи є який лiп­ший ви­хiд.

Жиди при­тих­ли.

- Може би, мож­на де­що ви­тор­гу­ва­ти?

- Нi, не мож­на. Вже я трi­бу­вав, - i не за­ходь з то­го бо­ку.

- Га, то най їх усi чор­ти по­бе­руть, ко­ли та­кi - скрик­ну­ли жи­ди.

- I я так ка­жу, - до­дав Гер­ман, - але з то­го для нас по­мiч не­ве­ли­ка,

В тiй хви­лi Ле­он, що мов­чав пiд час цi­лої тої пе­ре­пал­ки, при­су­нув­ся до Гер­ма­на i шеп­нув йо­му щось до уха. Гер­ман стре­пе­нув­ся i на­пiв­ра­дiс­но, а на­пiв­нас­мiш­ли­во по­зир­нув на нього.

- Тiлько ви знов ме­нi не заїжджай­те з моїм вчо­раш­нiм лi­бе­ра­лiз­мом, - про­шеп­тав вiн, ус­мi­ха­ючись. - Що дi­яти? Not bricht Eisen, а лi­бе­ра­лiзм не за­лi­зо!

"Такi-то ви всi лi­бе­ра­ли, по­ки та­ним кош­том!" - по­ду­мав со­бi Гер­ман, але на­го­лос ска­зав:

- Що ж, ва­ша ра­да не зла! Нам те­пер о од­но хо­дить: зла­ма­ти на­ра­зi їх упiр, а се пев­но, що їх тро­ха охо­ло­дить. Ко­би тiлько уда­ло­ся.

- Як не вдасться? Му­сить уда­ти­ся. Тре­ба тiлько взя­ти­ся по­ряд­но.

- Та що та­ке, що та­ке? - до­пи­ту­ва­ли жи­ди. Ле­он кiльком по­чав шеп­та­ти до уха свiй про­ект, кот­рий ми­гом на­по­шеп­ки роз­нiс­ся по свiт­ли­цi. Нiх­то не ва­жив­ся вис­ка­за­ти йо­го го­лос­но, хоч усi зна­ли, що во­ни тут "са­мi свої".

- Гурра! се раз про­ект! - скрик­ну­ли ра­дiс­но жи­ди. - Те­пер ми їм по­ка­же­мо, хто з ко­го нас­мiєся, ха-ха-ха! Про­ве­де­мо! Як кiт­ку за стеб­лом, про­ве­де­мо!..

- Так, зна­читься, прис­таєте? - спи­тав Гер­ман, ко­ли уляг­ся ве­се­лий го­мiн.

- Пристаємо, прис­таємо, - ро­зу­мiв­ся, з тою ключ­кою.

- Коли так, то зби­рай­мо­ся ж всi ра­зом i хо­дi­мо до них. Усi жа­да­нi гро­шi тре­ба їм зло­жи­ти за­раз, зго­ри, i завт­ра не­хай на ро­бо­ту ста­ють!

З го­мо­ном ви­ру­ши­ли жи­ди з Гер­ма­но­вої свiт­ли­цi. Гер­ман ос­тав­ся на хви­лю по­за­ду, прик­ли­кав Морт­ка i дов­ге­нь­ко щось з ним ба­ла­кав. Ли­це Морт­ко­ве, ря­бе i по­га­не, про­яс­ни­ло­ся при кiн­цi яки­мось зло­дiй­ським ус­мi­хом.

- Добре, па­не, зроб­лю се для вас, але про­шу вас о по­мiч в там­тiй спра­вi. Якiсь по­га­нi вiс­тi до­хо­дять ме­не…

- Не бiй­ся, я за все стою; що в моїй си­лi, то зроб­лю для те­бе.

I за сим оба вий­шли до жи­дiвської гро­ма­ди, що, го­мо­ня­чи, сто­яла на ули­цi. Але го­мiн той не був уже та­кий без­печ­но ве­се­лий, як пе­ред хви­лею. Хо­лод­ний вi­тер ули­цi охо­ло­див тро­хи й ра­дiсть жи­дiв.

- А хто знає, чи се вдасться? Ри­зи­ко, ри­зи­ко! - нес­лось в гро­ма­дi, мов ше­лест зiв'яло­го лис­тя.

- Га, що ж дi­яти, - ска­зав Гер­ман, - ри­зи­ко во­но є, але у на­шо­го бра­та кож­дий крок - ризи­ко, то вже ри­зи­куй­мо й на тiм кро­цi. Удасться - то доб­ре, а не вдасться - то ще та­ки свi­ту не ко­нець, i во­ни нам з рук не вир­вуться.

Громада йшла ули­цею звiльна, мов в про­це­сiї. Гер­ман пi­шов пе­ре­дом до Ма­тiєвої ха­ти, щоб пер­ший при­нiс ро­бiт­ни­кам ве­се­лу для них но­ви­ну. Слух о жи­дiвськiй про­це­сiї рух­нув уже по Бо­рис­ла­вi, - юр­ба ро­бiт­ни­кiв ва­ли­ла по­за­ду жи­дiв, а дру­га юр­ба жда­ла вже про­ти Ма­тiєвої ха­ти. Але нi­х­то не знав ще, що се все зна­читься.

- Ну, що? - спи­тав Гер­ман, ко­ли ро­бiт­ни­ки в ха­ти­нi за­сi­ли по-давньому. - На­га­да­лись ви?

- А що ми ма­ли на­га­ду­ва­ти­ся? - вiд­по­вiв Ста­сю­ра, - На­ша гад­ка од­на. От чей вам бог пiс­лав iн­ший ро­зум на ду­шу.

- То зле, що ви та­кi упер­тi, - ска­зав Гер­ман. - Але що вже дi­яти? Та­ке-то на­ше, бiд­них жи­дiв. Ко­ли хто з на­ми по пра­в­дi не мо­же по­ра­ди­ти, то вiн бе­реться на нас си­лою, бо знає, що ми про­ти си­ли не ус­тоїмо. Та­ке й на­ше з ва­ми. За­тя­лись ви на своїм сло­вi - i нам при­хо­диться ус­ту­пи­ти. Не прий­шла го­ра до про­ро­ка - прий­шов про­рок до го­ри.

- Що, ви прис­таєте? - спи­тав Ста­сю­ра.

- Авжеж, що маємо ро­би­ти, прис­таємо! I то маєте ме­нi за­в­дя­чи­ти, - чуєте, лю­ди! Бу­ли мiж на­ми та­кi, що ра­ди­ли спро­вад­жу­ва­ти на вас шан­да­рiв, вiй­сько, але я ска­зав: "Дай­те со­бi з тим спо­кiй!" I на­ос­тат­ку по­ба­чи­ли, що я маю рехт, i прис­та­ли на ва­шi жа­дан­ня.

- На всi?

- Авжеж, що на всi. Ко­ня без хвос­та не ку­пу­ють. Ось во­ни йдуть сю­да всi, що­би вам до рук туй, на тiм мiс­цi, зло­жи­ти гро­шi до ва­шої ка­си. Тiлько те­пер на­ше пи­тан­ня: ко­ли ми маємо до тої ка­си пла­ти­ти, то що­би ми ма­ли й до­зiр над нею.

- А се­го вам на­що?

- Як то на­що? Ад­же ж ми пла­ти­мо. Ану, як хто розк­ра­де гро­шi?

- Ну, над тим би ще му­си­ла бу­ти ра­да, се ще по­ба­чи­мо.

- Нехай i так, - ска­зав доб­ро­душ­но Гер­ман, - му­си­мо на вас спус­ти­ти­ся, бо… ну, бо му­си­мо! Але те­пер при­най­мнi од­но му­си­мо зна­ти: кiлько гро­шей ни­нi впли­не до ка­си i де то­та ка­са бу­де на­хо­ди­ти­ся.

Стасюра не мiг на те сам нi­чо­го вiд­по­вiс­ти. Вiн ви­лiз iз-за сто­ла i по­чав шеп­та­ти­ся з Се­нем Ба­са­ра­бом, з Ма­тiєм i Бе­недьом. Всi во­ни не зна­ли, що й ду­ма­ти, о тiй наг­лiй по­дат­ли­вос­тi жи­дiв, а Сень Ба­са­раб вiд­ра­зу ска­зав, що боїться, чи за тим не криється який пiдс­туп. Але Бе­недьо, щи­рий i доб­ро­душ­ний, ви­бив їм з го­ло­ви пi­доз­рiн­ня. Впро­чiм, i са­ма рiч не виг­ля­да­ла на пiдс­туп. Ко­ли б жи­ди хо­тi­ли збу­ва­ти їх обi­цян­ка­ми, то що iн­шо­го, але во­ни пре­цiнь хо­тять да­ва­ти гро­шi, а гро­шi - то пре­цiнь не є нi­чо­го фальши­во­го: возьми до рук, замк­ни до скри­нi - i без­печ­но. Поб­ра­ти­ми по­да­ли­ся на тi до­ка­зи i рi­ши­ли так, що спра­вед­ли­вiсть ви­ма­гає, щоб i жи­ди зна­ли, кiлько вiд них гро­шей до ка­си впли­ло i де то­та ка­са на­хо­диться.

- Нехай бу­де по-ва­шо­му, - ска­зав Ста­сю­ра. - Ви­бе­рiть двох з-по­мiж се­бе, кот­рi би бу­ли при склад­цi: при їх очах гро­шi зло­жаться до скри­нi враз iз спи­сом, хто що дав, при їх очах скри­ня й замк­неться, - i так бу­де й да­лi, кож­до­го ти­ж­ня, до­ки по­то­му лiп­ше не ура­ди­мось, як нам бу­ти з за­ря­дом ка­си.

Нетаєний про­мiнь ра­дос­тi пе­ре­ле­тiв по Гер­ма­но­вiм ли­цi на тi сло­ва. Ось уже зма­га­ючий­ся го­мiн ко­ло ха­ти­ни дав зна­ти про при­хiд жи­дiв. Ось уже во­ни по­ча­ли вхо­ди­ти до ха­ти, до­ти­ка­ючи ру­кою ка­пе­лю­ха, вi­та­ючи ро­бiт­ни­кiв ури­ва­ни­ми "дай бо'". Гер­ман кiлько­ма сло­ва­ми по-жи­дiвськи роз­ка­зав їм, яка ста­ла умо­ва, i во­ни швид­ко по­ро­зу­мi­ли­ся, щоб при склад­цi бу­ли Гер­ман i Ле­он. По­ча­ла­ся склад­ка. Прий­де­во­ля за­пи­су­вав, хто що дає. На­сам­пе­ред прис­ту­пи­ли дрiб­нi влас­тив­цi: тi пла­ти­ли з квас­ним ви­ра­зом, з охан­ням, де­якi тор­гу­ва­ли­ся, дру­гi поп­рос­ту не­до­да­ва­ли по ри­нсько­му та по два. Бiльшi влас­тив­цi пла­ти­ли з жар­та­ми, з при­ти­ка­ми, - де­якi да­ва­ли по оди­над­цять i по два­над­цять ринських, вкiн­цi Ле­он дав двад­цять, а Гер­ман - аж п'ятде­сят. Ро­бiт­ни­ки тiльки по­зи­ра­ли по со­бi, за ха­тою раз по раз роз­да­ва­ли­ся ра­дiс­нi кри­ки, - се ро­бiт­ни­ки вi­та­ли свою пер­шу по­бi­ду в тяж­кiй вiй­нi за поп­ра­ву своєї до­лi. Пер­шу - i пос­лiд­ню на­ра­зi!

Складка скiн­чи­ла­ся. Пе­ре­чис­ле­но гро­шi, їх по­ка­за­ло­ся звиш три ти­ся­чi. Сень Ба­са­раб iз по­ро­га прок­ри­чав то­ту су­му цi­лiй ро­бiт­ницькiй гро­ма­дi. Ра­дiсть бу­ла без кiн­ця. Гер­ма­на i Ле­она тро­хи на ру­ках не нес­ли, - во­ни тiльки всмi­ха­ли­ся, по­чер­во­нi­лi i спо­че­нi вiд за­ду­хи, що сто­яла в тiс­нiй, людьми на­би­тiй ха­ти­нi. Гро­шi вло­же­но до око­ва­ної скри­ньки, кот­ра ма­ла сто­яти в Ма­тiєвiй ха­тi. Се­ред за­гальної шу­м­ної ра­дос­тi жи­ди вiд­да­ли­ли­ся.

- Гурра! На­ша взя­ла! Гур­ра! - кри­ча­ли дов­го ще ро­бiт­ни­ки, хо­дя­чи тов­па­ми по Бо­рис­ла­вi. Ве­се­лi пiс­нi роз­да­ли­ся вiд од­но­го кiн­ця до дру­го­го.

- А завт­ра до ро­бо­ти, - го­во­ри­ли де­якi, зiт­ха­ючи.

- Ну i що ж! Не вiк же нам свят­ку­ва­ти. Прос­вят­ку­ва­ли три днi, як ве­ли­код­нi свя­та, хi­ба не до­сить? Се був наш прав­ди­вий Ве­лик­день!

- А ви, - го­во­ри­ли де­якi на ра­до­щах Ма­тiєвi i Се­не­вi, - па­н­т­руй­те нам на­шої ка­си, як ока в го­ло­вi. Три ти­ся­чi срiб­ла - таж то су­ма!

- Ану, па­но­ве рiп­ни­ки, наф­та­рi, ма­зя­рi, чия лас­ка за­раз до ро­бо­ти? - го­ло­си­ли по ули­цях над­зор­цi. - До ве­чо­ра пiв­шах­ти! Ану, ану!

Товпа ро­бiт­ни­кiв ва­ли­ла за ни­ми.

В Ле­оно­вiй фаб­ри­цi вiд пер­шої хви­лi, як зго­да ста­ла, вже го­рi­ла ро­бо­та. Квап­но дi­ялось Ле­оно­вi. Вiн хо­тiв завт­ра скi­н­чи­ти цi­лий ла­ду­нок це­ре­зи­ну, що­би до кiн­ця тиж­ня упа­ку­ва­ти i вис­ла­ти до Ро­сiї. Вiн аж го­рiв з не­тер­пе­ли­вос­тi че­рез то­тi днi при­му­со­во­го свят­ку­ван­ня, а й Шеф­фе­ле­вi бу­ло якось не до со­лi. Те­пер же вiн лед­ве мiг дiж­да­ти­ся зго­ди, а за­раз туй-та­ки зак­ли­кав Бе­не­дя i дру­гих тих, що впе­ред ро­би­ли на йо­го фаб­ри­цi, i пiс­лав їх до ро­бо­ти.

Пiзно вно­чi вер­нув Бе­недьо до ха­ти. В ха­тi не бу­ло нi­ко­го. Ма­тiй та­кож був на ро­бо­тi, - сам Гер­ман кон­че про­сив йо­го, що­би ро­бив при йо­го ямi, по п'ятнад­цять шiс­ток обi­цяв, i ста­рий Ма­тiй на ра­до­щах по­дав­ся. Яма бу­ла гли­бо­ка, але бiльша її часть бу­ла за­би­та - наф­ти не бу­ло. За­то в гли­би­нi око­ло двад­ця­ти саж­нiв iшов пер­ший по­верх што­лень, о п'ять саж­нiв ниж­че дру­гий по­верх, да­лi тре­тiй, в кот­рiм те­пер ро­би­ло­ся. Яма бу­ла ба­га­та - штольнi да­ва­ли ден­но око­ло де­сять сот­на­рiв вос­ку, а та­ких ба­га­тих ям бу­ло у Гер­ма­на звиш вi­сiм­де­сят. I Ма­тiй прий­шов з ро­бо­ти пiз­но вно­чi, зму­че­ний, лед­ве жи­вий, i ско­ро тiльки до ха­ти, ки­нув­ся на пос­тiль i зас­нув, як ко­ло­да. Вiн i не ба­чив, як опо­да­лiк за ним на пальцях скра­дав­ся ву­ли­ця­ми Морт­ко, як вiн,ко­ли Ма­тiй увiй­шов до ха­ти, не замк­нув­ши две­рей, вшмиг­нув­ся до сi­ней i ску­лив­ся в ку­ти­ку, як вкiн­цi, ко­ли Ма­тiй замк­нув две­рi, ро­зiб­рав­ся i зас­нув, ти­хе­сенько вповз до ха­ти, ви­су­нув з-пiд пе­чi скриньку з грiш­ми, взяв її пiд па­ху i по­повз iз ха­ти. Нiх­то не ба­чив сього, хi­ба блi­до­ли­ций мi­сяць, що час вiд ча­су бо­яз­ко ви­зи­рав iз-за хма­ри. I нiх­то не чув, як ка­лат­нув де­рев'яний за­мок в сi­ня­них две­рях, як рип­ну­ли две­рi, як по­чуп­кав Морт­ко до­лi ули­цею, - нiх­то не чув сього, хi­ба хо­лод­ний вi­тер, що рiз­ко шу­мiв з ус­то­ку на Бо­рис­лав, i стог­нав, i за­ви­вав у кру­тих бе­ре­гах не­да­ле­кої рiч­ки.

На дру­гий день крик i гвалт зро­бив­ся в Ма­тiєвiй ха­тi - скринька, ро­бiт­ницька ка­са, про­па­ла без слi­ду!

На дру­гий день усi ро­бiт­ни­ки пiз­на­ли, що во­ни зав­час­но смi­яли­ся! Жи­ди стрi­ну­ли їх з нас­мiш­кою, а то й з на­ру­га­ми i пог­ро­за­ми. Пла­ту вiд­ра­зу зни­зи­ли ще ниж­че по­пе­редньої, а на без­сильнi прок­лят­тя i пог­ро­зи об­ду­ре­них ро­бiт­ни­кiв вiд­по­вi­да­ли тiльки смi­хом.

- А щоб ви зна­ли, дур­нi гої, як з на­ми во­юва­ти! А де ва­ша ка­са, га? Ви га­да­ли, що ми нi з сього тi з то­го бу­де­мо вам ка­су скла­да­ти? Пос­тiй­те тро­ха, вип­чи­хай­те­ся! Бо­рис­лав - то ми! I ми те­пер смiємо­ся з вас!

XVIII

З див­ним яки­мось про­чут­тям ви­би­рав­ся Ван­-Гехт з Вiд­ня в до­ро­гу до Га­ли­чи­ни. Щось не­мов го­во­ри­ло йо­му, що в тiм но­вiм, нез­на­ко­мiм для нього свi­тi ждуть йо­го чи­ма­лi бу­рi i при­го­ди, жде йо­го чит­ро­хи гри­зо­ти i прик­рос­тi. Але ро­зум i пи­са­ний та ле­га­лi­зо­ва­ний конт­ракт го­во­ри­ли йо­му, що в тiм но­вiм свi­тi жде йо­го маєток i дос­та­ток, i вiн не мав при­чи­ни не вi­ри­ти сьому дру­го­му, ви­раз­но­му го­ло­со­вi.

Вибираючися в да­ле­ку i не­пев­ну до­ро­гу, вiн по­ду­мав, що при­дав­ся б йо­му по­мiч­ник, i гад­ка йо­го ски­ну­ла за­раз на Шеф­фе­ля. Де вiн i що з ним ста­ло­ся? Вiн по­бiг до по­лi­цiї, - там вка­за­ли йо­му по­меш­кан­ня йо­го ко­лишнього асис­тен­та. Але в по­меш­кан­нi Ван-Гехт асис­тен­та сво­го не зас­тав, - вiд кiлькох мi­ся­цiв виїхав. Ку­ди виїхав? Сього не зна­ли на­пев­но, - зна­ли тiльки те, що виїхав ку­дись nach Po­len. Хоч Ван-Гехт i не ду­же нак­лiн­ний був до пi­доз­рiнь, але йо­го зо­с­та­но­ви­ло, ку­ди-та­ки nach Po­len мiг виїха­ти Шеф­фель. "А шко­да, що йо­го не­ма, - ду­ма­лось йо­му, - мiг би був при ме­нi гар­ний грiш за­ро­би­ти!"

Аж ось пе­ред са­мим виїздом з Вiд­ня одер­жав Ван-Гехт пи­сьмо з Ро­сiї вiд од­но­го ви­со­ко­го дос­той­ни­ка, - ма­буть, чле­на св. си­но­ду, чи що. Дос­той­ник за­пи­ту­вав йо­го, що се та­ко­го ста­ло­ся з йо­го про­ек­том дос­та­ви це­ре­зи­ну, i для чо­го на­мi­ри йо­го роз­би­ли­ся, i чи, мо­же, вiн про­дав свiй па­тент "Спiл­цi зем­но­го вос­ку", кот­ра дав­но вже зро­би­ла з св. си­но­дом конт­ракт о то­ту дос­та­ву, зло­жи­ла 100 000 руб­лiв кав­цiї i швид­ко має пос­та­чи­ти пер­ший ла­ду­нок - 50 000 сот­на­рiв? Грiм з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав бiд­но­го Ван-Гех­та, як се дружнє письмо. "А се що та­ко­го? - скрик­нув вiн. - Се вiд­ки та­ка ка­ра бо­жа на ме­не? Хто смiв, хто мiг ме­нi се зро­би­ти?" Мов опа­ре­ний, ки­дав­ся вiн сю­ди i ту­ди, не зна­ючи, що дi­яти. Те­лег­ра­фiч­но за­пи­тав сво­го до­с­той­ни­ка, що­би був лас­кав до­нес­ти йо­му, з ким стоїть в ко­нт­рак­тах то­та "Спiл­ка зем­но­го вос­ку" i вiд­ки на­дiється при­сип­ки це­ре­зи­ну, але дос­той­ник не вiд­по­вi­дав, бо, ма­буть, i сам не знав. То­дi Ван-Гехт по­бiг з ли­стом дос­той­ни­ка i з своїм па­тен­том до про­ку­ра­то­рiї дер­жав­ної, звi­ща­ючи її о на­мi­ре­нiм на йо­го шко­ду ошу­канст­вi. В про­ку­ра­то­рiї ска­за­ли йо­му: "Доб­ре, ви­най­дiть ошу­кан­ця, а мо­же­те бу­ти пев­нi, що вiн бу­де ука­ра­ний". Ба, ви­най­дiть ошу­кан­ця! Ко­би-то вiн знав йо­го, ко­би знав, де вiн є! Мов ли­хо­рад­кою би­тий, по­бiг Ван-Гехт до уря­ду цло­во­го i виєднав роз­по­ряд­жен­ня, що­би по при­чи­нi уза­сад­не­но­го пi­доз­рiн­ня о ошу­канст­во всi по­сил­ки зем­но­го вос­ку, йду­чi з Га­ли­чи­ни до Ро­сiї i Ру­му­нiї пiд­ля­га­ли док­лад­нiй ре­вi­зiї, а ко­ли б мiж ни­ми по­ка­зав­ся це­ре­зин, то щоб був прит­ри­ма­ний, i яко cor­pus de­lic­ti, вi­дiс­ла­ний до про­ку­ра­то­рiї дер­жав­ної. Сам своїм кош­том, не жду­чи бю­рок­ра­тич­но­го по­ряд­ку, Ван-Гехт роз­те­лег­ра­фу­вав те роз­по­ряд­жен­ня по всiх наг­ра­нич­них ко­мо­рах, до­да­ючи вiд се­бе обi­цян­ку щед­рої над­го­ро­ди для то­го уряд­ни­ка, кот­рий вик­риє ошу­канську по­сил­ку. Так упо­рав­ши­ся, Ван-Гехт аж вi­дотх­нув i, швид­ко зiб­рав­ши­ся, ру­шив в до­ро­гу.

Але дум­ка йо­го, до дна роз­во­ру­ше­на, не пе­рес­та­ва­ла вер­тi­ти­ся ко­ло од­но­го пи­тан­ня: хто се мiг ме­нi зро­би­ти? Оче­вид­на рiч, тiльки двi мож­ли­вос­тi по­ка­зу­ва­лись йо­му: або хто-не­будь слу­чай­но, не зна­ючи о йо­го па­тен­тi, ви­най­шов це­ре­зин ок­ре­мо вiд нього, або Шеф­фель, кот­ро­му звiс­ний був йо­го сек­рет, ви­дав йо­го. I ко­ли пер­ша мож­ли­вiсть, чим бiльше в неї вду­му­вав­ся, тим дальшою йо­му по­ка­зу­ва­лась, то за­те пi­доз­рiн­ня на Шеф­фе­ля щох­ви­лi на­би­ра­ло бiльше си­ли i прав­до­по­дiб­нос­тi. Нес­по­дi­ва­ною а сильною пiд­по­рою то­го пi­доз­рiн­ня пос­лу­жи­ло й те, що вiн чув о Шеф­фе­ле­вiм вiд'їздi nach Po­len. I Ван-Гехт пос­та­но­вив со­бi, ско­ро приїде до Дро­го­би­ча, роз­вi­ду­ва­ти бо­ка­ми, чи не дiз­на­ться де­що про Шеф­фе­ля.

Щастя спри­яло Ван-Гех­то­вi. Приїхав­ши до Дро­го­би­ча, вiн не зас­тав Гер­ма­на до­ма, але зас­тав тiльки кар­точ­ку вiд нього, що­би був лас­кав пот­ру­ди­ти­ся до фаб­ри­ки i ог­ля­ну­ти пе­ре­зи­но­вий вiд­дiл, улад­же­ний пiс­ля йо­го пла­ну. Вiн по­їхав до фаб­ри­ки. Там зас­тав як­раз бу­дов­ни­чо­го, кот­рий кiн­чив ус­тав­лю­ван­ня кiт­ла. Ог­ля­нув­ши пе­ре­зи­но­вий вiд­дiл, Ван-Гехт вис­ка­зав бу­дов­ни­чо­му своє пов­не вдо­во­лен­ня, а що бу­дов­ни­чий, скiн­чив­ши своє дi­ло, мав са­ме вер­та­ти до Дро­го­би­ча, то Ван­-Гехт зап­ро­сив йо­го до по­во­зу, на кот­рiм вiн сам приїхав. По­сi­да­ли. Роз­го­во­ри­ли­ся по до­ро­зi. Бу­дов­ни­чий роз­ка­зу­вав Ван-Гех­то­вi про Бо­рис­лав i про те, що там учо­ра ви­бух­ли якiсь не­по­ряд­ки, о кот­рих до­сi нi­чо­го ще пев­но­го не зна­ти. "Пев­но, зви­чай­на хлопська не­по­кi­р­ли­вiсть, нi­чо­го важ­но­го!" - до­дав вiн з по­гор­дою. Да­лi пе­рей­шла бе­сi­да на дру­гi бо­рис­лавськi обс­та­ви­ни, на стан вос­ко­вої про­дук­цiї i вос­ко­во­го рин­ку. З роз­мо­ви по­ка­за­ло­ся, що про но­вий це­ре­зин бу­дов­ни­чий нi­чо­го ще не знає, i Ван-Гехт по­чав ду­ма­ти, що го­дi бу­де вiд нього що-не­будь дiз­на­ти­ся о тiм, чо­го йо­му тре­ба. Але бу­дов­ни­чий роз­го­во­рив­ся i го­во­рив уже, що йо­му сли­на на язик при­нес­ла.

- Я вам ка­жу, що цi­ла та шту­ка не­дов­го пот­ри­ває, - ба­ла­кав вiн, - ле­да день, i все по­пе­лом роз­вiєся, збанк­ро­тує. Дрi­б­нi влас­тив­цi дер­жаться яки­мось чу­дом бо­жим, i тре­ба тiлько яко­го-не­будь слу­чай­но­го при­пад­ку, щоб усе те пiш­ло з тор­ба­ми. А й мiж бiльши­ми влас­тив­ця­ми, ро­зу­мiєся, крiм од­но­го Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, не­ма нi од­но­го со­лiд­но­го ге­шефтс­ма­на. Усе швiн­дель, усе ду­рис­вi­ти! От, про­шу вас, тут оден з най­ба­гат­ших бу­дує не­дав­но но­ву фаб­ри­ку, якусь но­во­мод­ну фаб­ри­ку, i, хо­тя­чи за­мас­ку­ва­ти­ся, го­во­рить ме­нi, що се має бу­ти па­ро­вий млин. Дає ме­нi план, - вже й за­був, чиєї то ро­бо­ти той план був. Ну, нi­чо, зир­нув я, вид­жу, що се наф­тар­ня, а не млин, але га­даю со­бi: "Ко­ли твоя во­ля, що­би се був млин, то най то­бi бу­де млин". А вiн, ду­рень, ско­ро при пер­ших зак­ла­ди­нах та й за­раз про­го­во­рив­ся, i ще й ме­не скомп­ро­мi­ту­вав! Ну, ска­жiть же, чи мож­на з та­ки­ми людьми со­лiд­не дi­ло ма­ти?

Ван-Гехта не ду­же за­цi­ка­ви­ло се опо­вi­дан­ня. Але щоб не по­ка­за­ти­ся не­чем­ним i та­ки чи­мось пiд­дер­жа­ти роз­мо­ву, вiн спи­тав бу­дов­ни­чо­го:

- То, ка­же­те, но­во­мод­на якась фаб­ри­ка? А не мо­же­те ме­нi ска­за­ти, що в нiй та­ко­го но­во­мод­но­го?

- Не мо­жу вам то­го ска­за­ти, бо, як ка­жу вам, бу­до­ви тої я не про­ва­див. Але ко­ли ви з тим дi­лом ближ­че зна­ко­мi, то я вам ска­жу, якої сис­те­ми се фаб­ри­ка. Поз­вольте, поз­вольте, те­пер со­бi при­га­дую, план фаб­ри­ки був ро­бо­ти яко­гось Ше­ф­фе­ля, - пев­но, бу­де­те зна­ти йо­го сис­те­му фаб­ри­ка­цiї?

Ван-Гехт аж зiр­вав­ся з си­дiн­ня, мов при­шиб­ле­ний наг­лим уда­ром елект­рич­ної ба­те­рiї.

- Шеффеля, ка­же­те!? I що, фаб­ри­ка то­та вже го­то­ва?

- О, дав­но го­то­ва. Ка­жуть, що ро­бить день i нiч.

- А влас­ти­вець тої фаб­ри­ки зо­ве­ся..?

- Леон Гам­мерш­ляг.

Ван-Гехт за­пи­сав со­бi iм'я в но­тат­цi.

- А не мо­же­те ме­нi ска­за­ти, - да­руй­те, що вам так нап­рик­ря­юся, - де на­хо­диться то­та фаб­ри­ка?

- Поконець Бо­рис­ла­ва. От сею до­ро­гою як поїде­те вдо­ли­ну, по­над рi­ку, че­рез он то се­ло, зве­ся Гу­би­чi, i, не доїздя­чи до Бо­рис­ла­ва, на­лi­во, над рiч­кою.

- Дякую вам. Ме­не ду­же iн­те­ре­сує та но­ва сис­те­ма фаб­ри­ка­цiї, му­шу поїха­ти ще ни­нi зви­дi­ти то­ту фаб­ри­ку. Бу­вай­те здо­ро­вi!

Карета зу­пи­ни­лась бу­ла влас­не пе­ред до­мом бу­дов­ни­чо­го, кот­рий з ук­лад­нiс­тю ста­ро­го еле­ган­та стис­нув Ван-Гех­та за ру­ку, вис­ко­чив з ка­ре­ти i пi­шов до сво­го до­му.

Ван-Гехт доб­ру хви­лю ду­мав, що йо­му ро­би­ти, а вiд­так ка­зав вез­ти до Гер­ма­но­во­го до­му на обiд.

"Нехай i так, - ду­мав вiн сам со­бi по до­ро­зi, - те­пер маю йо­го в ру­ках, не вте­че ме­нi нi­яким спо­со­бом!"

XIX

Щасливий, роз­ра­ду­ва­ний i прист­роєний, мов на праз­ник, увiй­шов Гот­лiб до свiт­ли­цi, в кот­рiй си­дi­ла Фан­нi. Се пер­ший раз мав вiн ба­чи­ти­ся з нею пiс­ля щас­ли­во­го улад­жен­ня їх дi­ла мiж йо­го ма­тiр'ю а її батьком. Вiн iшов, зем­лi пiд со­бою не чу­ючи: го­ло­ва йо­го пов­на бу­ла об­ра­зiв щас­ли­вої бу­ду­щи­ни, сер­це пов­не бу­ло нес­ка­зан­ної нам'єтнос­тi, нев­га­си­мо­го жа­ру. Якою-то вiн зас­та­не її? Як во­на лю­бо ус­мiх­неться йо­му на­зуст­рiч, як, гi­ре­чу­до­во рум'янi­ючись, впа­де в йо­го об­нят­тя, по­хи­лить прек­рас­ну го­лов­ку на йо­го пле­че, як вiн бу­де цi­лу­ва­ти, пес­ти­ти, го­лу­би­ти її! Все те, мов ро­же­вi, за­па­ху­щi блис­ка­ви­цi, стрi­ля­ло в йо­го уявi, i вiн не йшов, а ле­тiв, зем­лi пiд со­бою не чу­ючи, що­би як­най­швид­ше по­ба­чи­тись з нею.

Але що се? Ось во­на стоїть при вiк­нi, пле­чи­ма до две­рей, з го­ло­вою, опер­тою о ши­бу, i чи не чує йо­го при­хо­ду, чи не хо­че обер­ну­ти­ся. На нiй сук­ня з яко­гось сi­ро­го шов­ку, хоч до­ро­га, а все ж якось так бу­ден­но виг­ля­дає: анi од­на скин­дяч­ка, анi нi­який блис­ку­чий ме­та­ле­вий стрiй, кот­рi во­на так лю­бить, - нi­що не по­ка­зує, що во­на чо­гось на­дiється хо­ро­шо­го, ра­дiс­но­го, праз­нич­но­го. Ти­хенько вiн наб­ли­зив­ся до неї, взяв її за пле­че i на­хи­лив­ся, щоб по­цi­лу­ва­ти в ли­це, ко­ли ра­зом вiдс­ко­чив, мов опа­ре­ний, по­ба­чив­ши, як ряс­нi сльози пли­ли з її очей, i по­чув­ши рiв­но­час­но-її при­ду­ше­нi, хли­пан­ням пе­ре­ри­ва­нi сло­ва:

- Iди геть!

- Се що та­ко­го? Фан­нi, що то­бi ста­ло­ся? Фан­нi, сер­це моє, чо­го ти пла­чеш?

- Iди геть, не го­во­ри до ме­не!

- Як то не го­во­ри­ти? Що ж се та­ко­го? Чи вже я то­бi та­кий не­на­вис­ний, та­кий огид­ний, що й пог­ля­ну­ти не хо­чеш на ме­не, Фан­нi?

I вiн знов по­ло­жив свої ру­ки на її пле­чi, стис­ка­ючи їх ле­генько. Фан­нi ще дуж­че зап­ла­ка­ла, але не обер­та­ла­ся.

- Iди геть! Хi­ба ж не знаєш, що нам роз­лу­чи­ти­ся тре­ба, що нам з то­бою не бу­ти?

- Нам? Роз­лу­чи­ти­ся? Се ти що го­во­риш, Фан­нi? Ти не­ду­жа, чи що та­ко­го? Нам не бу­ти з то­бою? Хто се смiє ка­за­ти?

- Мiй батько!

- Твiй батько? А се ко­ли? Ад­же не­дав­но, по­зав­чо­ра, вiн дав своє сло­во моїй ма­те­рi, - хi­ба ж вiн мiг взя­ти на­зад своє сло­во?

Фаннi ми­мо­во­лi обер­ну­ла­ся, слу­ха­ючи йо­го слiв, - во­на й са­ма не зна­ла, що се зна­читься.

- Але ж про­тив­но, Гот­лiб, iмен­но твоїй ма­те­рi мiй батько ка­зав, що не дасть ме­не за те­бе, що має зо мною якiсь iн­шi ви­ди.

- Але ж ма­ти зов­сiм про­тив­но ка­за­ла ме­нi!

- А я то­бi ка­жу прав­ду, я все чу­ла!

- То моя ма­ти ошу­ка­ла ме­не?

- Вона, мо­же, так тiлько… що­би ти не тур­бу­вав­ся…

- Господи, то во­но й справ­дi так? Нi, се не мо­же бу­ти! Що я ви­нен тво­му батько­вi, що ти йо­му вин­на, Фан­нi, що вiн хо­че нас живих за­ри­ти в мо­ги­лу?

- Я не знаю, Гот­лiб!

- Але нi, нi, нi, - i при тiм вiн з лю­тос­тi туп­нув но­гою, - се не мо­же бу­ти! Я не дам з со­бою гра­ти, мов з ко­тя­тем. Я не ко­тя, Фан­нi, я - вовк, я вмiю ку­са­ти!

Вiн по­чер­во­нiв, як бу­ряк, йо­го очi по­ча­ли за­ли­ва­ти­ся кро­в'ю, лю­тiсть за­та­му­ва­ла йо­му дух. Фан­нi ди­ви­ла­ся на ньо­го, мов на свя­то­го. Нi­ко­ли вiн не ви­дав­ся їй та­ким хо­ро­шим i при­над­ним, як в тiй хви­лi ди­кої лю­тос­тi.

По хви­лi пе­ре­диш­ки Гот­лiб го­во­рив да­лi вже тро­хи ла­гi­д­нi­ше:

- Але ска­жи ти ме­нi, бо­га ра­ди, Фан­нi, че­рез що твiй ба­тько не хо­че да­ти те­бе за ме­не?

- Не знаю, - вiд­по­вi­ла Фан­нi. - Ме­нi здається, що вiн має який­сь гнiв на твоїх ро­ди­чiв.

- А ти, Фан­нi, ти, - i вiн з ди­ким жа­ром вдив­лю­вав­ся в її очi, - ти… чи пiш­ла би за дру­го­го, як­би твiй батько ка­зав то­бi?

- Готлiб, як мо­жеш ти так пи­та­ти ме­не? Ти ж знаєш, я вип­ла­ка­ла б свої очi з жа­лю за то­бою, я вмер­ла би швид­ко, але про­ти батько­вої во­лi не пiш­ла б.

- Так ти ме­не лю­биш?

- Готлiб! - I во­на впа­ла в йо­го об­нят­тя. Жаль i гро­зя­ча роз­лу­ка до­да­ва­ли си­ли їх пес­то­щам, сльози до­ли­ва­ли жа­ру їх по­цi­лун­кам.

- Але якi ви­ди мо­же твiй батько ма­ти з то­бою, Фан­нi?

- Або я знаю! Ад­же знаєш, мiй батько бо­га­тий, має зв'я­з­ки з уся­ки­ми куп­ця­ми та бан­кi­ра­ми, - мо­же, хо­че ме­не вiд­да­ти за кот­ро­го з них.

- Прокляте бо­гатст­во! - ворк­нув крiзь зу­би Гот­лiб.

- Я би во­лi­ла, що­би мiй батько був бiд­ний, - ска­за­ла су­мо­ви­то Фан­нi, - то­дi вiн пот­ре­бу­вав би лас­ки тво­го батька i з ра­дiс­тю вiд­дав би ме­не за те­бе.

Очi Гот­лi­ба за­iск­ри­ли­ся при тих сло­вах дiв­чи­ни. Вiн крiп­ко стис­нув її ру­ку, так, що во­на аж скрик­ну­ла.

- Добре мо­виш, Фан­нi, - ска­зав вiн рi­шу­че, - i я так ка­жу! Бу­вай здо­ро­ва!

- Куди йдеш?

- Не пи­тай! Я пос­та­ра­юсь усу­ну­ти всi за­ва­ди, що сто­ять в до­ро­зi на­шо­му щас­тю! Ти му­сиш бу­ти моєю, а хоч би ту…

Вона не до­чу­ла йо­го слiв. Мов гро­мо­ва хма­ра, ви­бiг вiн з Ле­оно­во­го до­му, i в бiд­ної Фан­нi три­вож­но стис­ка­ло­ся сер­це.

- Що вiн хо­че зро­би­ти? - про­шеп­та­ла во­на. - Вiн та­кий би­ст­рий i пал­кий, вiн так га­ря­че i без­пам'ятно лю­бить ме­не, що го­тов на­ро­би­ти яко­го ли­ха. Гос­по­ди, хо­ро­ни йо­го!

А Гот­лiб, вий­шов­ши на ули­цю, став на хви­лю, не­мов роз­ду­му­ючи, ку­ди йти. Да­лi стре­пе­нув­ся i пог­нав до­до­му.

- Мамо! - скрик­нув вiн, впа­да­ючи до ма­те­ри­но­го по­кою. - По­що ви оду­ри­ли ме­не?

- Як, ко­ли?

- Пощо ви ска­за­ли, що Ле­он при­рiк вiд­да­ти свою доньку за ме­не?

- Або що, не хо­че?

- Адже ж вiн i вам ка­зав, що не хо­че? Чи нi?

- Та так. По­га­нець вiн, син­ку, я то­бi дав­но ка­за­ла, щоб ти з ни­ми не за­хо­див­ся! - Все те го­во­ри­ла Риф­ка, мов сон­на, мов iз яких не­яс­них сто­лiт­нiх спо­ми­нок. Але Гот­лi­ба то­та сон­ли­вiсть ви­ве­ла з терп­цю. Вiн туп­нув но­гою, аж вiк­на за­б­ри­нi­ли, i крик­нув:

- Мамо! Раз я вам ка­зав, щоб ви го­во­ри­ли зо мною по-ро­зум­но­му! Раз я вам ска­зав, що люб­лю Ле­оно­ву доньку i що во­на му­сить бу­ти моєю, тож не го­во­рiть ме­нi нi­чо про­тив неї! Ро­зу­мiєте чи нi?

Рифка трем­тi­ла всiм тi­лом вiд тих грiз­них слiв, кот­рих зна­чен­ня во­на лиш че­рез по­ло­ви­ну ро­зу­мi­ла, i, мов при­ча­ро­ва­на, не зво­ди­ла очей з йо­го ли­ця.

- Та доб­ре, син­ку, доб­ре, але чо­го ж ти вiд ме­не хо­чеш?

- Я хо­чу, щоб Фан­нi бу­ла моєю.

- Та що ж, ко­ли той по­га­нець не хо­че да­ти її за те­бе.

- Мусить, ма­мо!

- Мусить? А як же ти йо­го вси­луєш?

- Отож о тiм я хо­тiв з ва­ми по­ра­ди­ти­ся, ма­мо.

- Зо мною? Що ж я то­бi в тiм по­рад­жу? Ти, син­ку, маєш свiй ро­зум, лiп­ший, нiж мiй, радь со­бi сам!

- А так, ви розг­нi­ва­ли Ле­она, вi­допх­ну­ли йо­го, а те­пер "радь со­бi сам"! Вид­жу, вид­жу, як ви ме­не лю­би­те!

Рифка зах­ли­па­ла, мов ма­ла ди­ти­на:

- Синку, син­ку, лиш то­го ме­нi не ка­жи! Все, що хо­чеш, лиш то­го ме­нi не ка­жи, що я те­бе не люб­лю.

- Ба, як же маю не ка­за­ти, ко­ли ви всьому мой­ому ли­ху вин­нi, а те­пер i по­ра­ди­ти не хо­че­те, як з то­го ли­ха ви­пу­та­ти­ся.

Бiдна Риф­ка би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку. Во­на так ра­да бу­ла по­ду­ма­ти i при­ду­ма­ти щось ду­же, ду­же муд­ро­го для сво­го си­на, але її не­ду­жi, над­ло­ма­нi i блуд­нi дум­ки мi­ша­ли­ся i роз­ла­зи­ли­ся без ла­ду i скла­ду, - во­на при­би­ра­ла ти­ся­чi рад, од­ну за дру­гою, i, не вис­ка­зав­ши нi­чо­го, вiд­ки­да­ла їх, ви­дя­чи, що всi тi ра­ди бе­зум­нi i зов­сiм не ве­ду­чi до цi­лi.

- Ти, ти, син­ку, пi­ди до нього i про­си йо­го… або нi, лiп­ше на­мов де­яких рiп­ни­кiв, щоб йо­го доб­ре ви­би­ли… або ще нi, най­лiп­ше би бу­ло тру­ти­ти то­го по­ган­ця де з мос­та в во­ду, - або нi, - ох, що то я хо­тi­ла ска­за­ти…

- Дурнi ви, ма­мо!

Рифку вра­ду­ва­ло те сло­во, во­но зня­ло з неї страш­ний тя­гар - ду­ман­ня.

- А ви­диш, син­ку, я то­бi то ка­за­ла, що я нi­чо путнього не при­ду­маю, бо я дур­на, син­ку, ду­же дур­на, як стовп, як ту­ман вi­сiм­над­ця­тий! Ох, моя го­ло­во, моя бiд­на, дур­на, не­тя­му­ща го­ло­во! - I Риф­ка тяж­ко за­ри­да­ла, са­ма не зна­ючи чо­го.

Нараз во­на стре­пе­ну­ла­ся, жи­вi­ша iск­ра заб­лис­ла в її оцi.

- Слухай, син­ку, що я при­ду­ма­ла!

- Що та­ке?

- Вiн ка­зав, що має iн­шi ви­ди з донькою, - пев­но, за бо­га­ча яко­го хо­че її да­ти.

- А пев­но.

- Якби вiн був бiд­ний, то дав би доньку за те­бе.

- А пев­но.

- Ну, а хi­ба ж то та­ка ве­ли­ка рiч з бо­га­ча зро­би­ти бiд­но­го?

- Невелика.

- I я так ду­маю. Пi­ди вно­чi i пiд­ло­жи огонь пiд йо­го кля­ту фаб­ри­ку, все йо­го бо­гатст­во за го­ди­ну з ди­мом пi­де - i до­нь­ка йо­го бу­де твоєю!

Готлiбовi очi за­ярi­ли­ся рi­шу­чим ог­нем.

- Добре ка­же­те, ма­мо! I я сам так га­даю. Дя­кую вам!

I вiн по­бiг з по­кою, ос­та­вив­ши Риф­ку са­му з її дум­ка­ми. Во­на зра­зу си­дi­ла без­сильна, втом­ле­на нез­ви­чай­ною пра­цею ду­мок, си­дi­ла i всмi­ха­ла­ся, що ось яку то муд­ру ра­ду да­ла во­на си­но­вi. Ли­це її в тiй хви­лi ма­ло ви­раз то­го iдi­ота, що ре­го­четься, вiд­тяв­ши го­ло­ву сво­му люб­ле­но­му ко­то­вi. Але не­дов­го три­вав той iдi­отич­ний су­по­кiй. Нi вiд­си нi вiд­ти на­ле­тi­ла яс­нi­ша хви­ля - Риф­цi ра­зом яс­но ста­ло, в яку без­дон­ну про­пасть попх­ну­ла во­на сво­го си­на, їй ра­зом по­ка­за­ло­ся, що її син пiдк­ра­дається з зас­вi­че­ним вiх­тем пiд який­сь ви­со­кий тем­ний бу­ди­нок, що пiд­па­лює йо­го, втi­кає, йо­го лов­лять, б'ють, ку­ють в кай­да­ни, вки­да­ють в якусь гли­бо­ку-гли­бо­ку пiд­зем­ну вог­ку яму, - i во­на в стра­шен­нiй роз­пу­цi вхо­пи­ла­ся за го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми i, ми­ка­ючи на со­бi во­лос­ся, скрик­ну­ла:

- Мiй си­ну! Мiй си­ну! Вер­ни­ся! Але Гот­лiб був уже да­ле­ко i не вер­нув­ся.

XX

I знов поб­ра­ти­ми зiй­шли­ся на на­ра­ду в Ма­тiєвiй ха­тi. Мов з хрес­та зня­тi, схо­ди­ли­ся во­ни, мов роз­би­тi, за­сi­да­ли во­ни на ла­вах, з по­хи­ле­ни­ми очи­ма, не смi­ючи зир­ну­ти один на од­но­го, не­мов то во­ни бу­ли вин­нi то­му не­щас­тю, кот­ре пос­тиг­ло цi­лу ро­бiт­ницьку гро­ма­ду. А вже й най­дуж­че по­дав­ся Бе­недьо. По йо­го впа­лих, по­мут­нi­лих очах, по йо­го по­жовк­лiм, аж зе­ле­нiм ли­цi, по йо­го над­ло­ма­нiй, по­хи­ле­нiй пос­та­вi, по без­сильно об­вис­лих ру­ках вид­но бу­ло, що вся си­ла йо­го жиз­нi пiд­тя­та, що ус­мi­ху не бу­де вже на тих зiв'ялих ус­тах, що вiн жвє вже не­мов чу­жим, по­зи­че­ним жит­тям, що ро­бiт­ницьке не­щас­тя вби­ло, роз­да­ви­ло йо­го. Кiлько вiн пе­ре­тер­пiв в тих двох днях! З яким бо­лем ви­ри­вав вiн iз сво­го сер­ця од­ну за дру­гою зо­ло­ту на­дiю! Пер­ша хви­ля, ко­ли во­ни з Ма­тiєм по­ба­чи­ли, що две­рi не­замк­ну­тi, а вiд­так, мов якою зло­вi­щою ру­кою пер­тi, пе­ре­ко­на­ли­ся, що скриньки не­ма, то­та пер­ша хви­ля - то бу­ла, пе­в­но, най­тяж­ча, най­ст­раш­нi­ша хви­ля в йо­го жит­тi. Всi си­ли ра­зом опус­ти­ли йо­го, все тi­ло так i зас­ти­ло на мiс­цi, вся пам'ять по­гас­ла, вiн сто­яв, мов паль, i не мiг по­во­рух­ну­ти­ся. Звiльна ажень вер­ну­ла йо­го пам'ять, щоб тим тяж­че му­чи­ти йо­го. Що ска­жуть ро­бiт­ни­ки? Що ска­жуть поб­ра­ти­ми? Чи не бу­де най­пер­ша їх дум­ка та­ка, що оба во­ни, пiд­куп­ле­нi жи­да­ми, ви­да­ли їм ка­су? То­та страш­на дум­ка ог­нем па­ли­ла йо­го сер­це. "I во­но зов­сiм лег­ко мо­же бу­ти, - ше­п­тав йо­му який­сь зло­рад­ний, упер­тий го­лос, - ад­же два нас у ха­тi, ви­ло­му не­ма нi­яко­го, слi­ду нi­яко­го, оче­вид­на рiч, що взя­то скриньку при нас на на­шiм свi­до­мi! I я - зрад­ник! Я, що цi­ле своє жит­тя, цi­лу свою ду­шу вло­жив в то­ту спра­ву, я мав би при­чи­ни­ти­ся до її оба­лен­ня!.." I хоч то­го ж та­ки дня Морт­ко сам, го­лос­но ре­го­чу­чись, приз­нав­ся пе­ред Ма­тiєм i пе­ред дру­ги­ми ро­бiт­ни­ка­ми, що се вiн вик­рав ка­су, що во­на на­хо­диться в да­ле­ко без­печ­нi­шiм схов­ку у Гер­ма­на i що "хто хо­че, най мя йде скар­жи­ти, то ще сам пi­де до дi­ри за не­доз­во­лені склад­ки", - то вiд сього приз­нан­ня не по­лег­ша­ло Бе­недьовi. Дум­ка йо­го ви­на­хо­ди­ла чим­раз i чим­раз но­ве тер­ня, кот­рим мог­ла все на­но­во ра­ни­ти свої влас­нi кри­ва­вi ра­ни. Хто ба­чив йо­го пiд час ро­бiт­ни­ць­кої змо­ви, охо­чо­го, нев­то­ми­мо­го, ра­дiс­но­го, все за­ду­ма­но­го i все го­то­во­го ра­ди­ти дру­гим i до­да­ва­ти вiд­ва­ги, а хто ба­чив йо­го те­пер, нуж­ден­но­го, ску­ле­но­го, трем­тя­чо­го, - той був би по­ду­мав, що се або не той чо­ло­вiк, або що вiн пе­ре­був яку тяж­ку не­ду­гу. I Бе­недьо справ­дi пе­ре­бу­вав тяж­ку не­ду­гу, з кот­рої - сам вiн те ба­чив - ви­хо­ду для нього не бу­ло.

Не мен­ше по­да­ли­ся й дру­гi поб­ра­ти­ми, особ­ли­во Ма­тiй i Ста­сю­ра. Тiльки бра­ти Ба­са­ра­би не змi­ни­ли­ся i, ба­чи­лось, не ду­же су­му­ва­ли. Ба, що бiльше, на їх ли­цях вид­нi­лось щось не­мов по­таєна ра­дiсть, не­мов оце спов­ня­лось те, чо­го во­ни дав­но до­жи­да­ли.

- Що ж, поб­ра­ти­ми, - ска­зав Анд­русь по хви­лi важ­кої мов­чан­ки, - наш крас­ний сон скiн­чив­ся, роз­буд­же­но нас!

Нiхто не вiд­зи­вав­ся на тi сло­ва.

- Що су­му­ва­ти, брат­тя, - за­го­во­рив знов Анд­русь, i го­лос йо­го ста­вав­ся чим­раз м'якший, - сум не по­мо­же. Що впа­ло, то про­па­ло, i во­но, вiр­те ме­нi, му­си­ло так прий­ти! З на­ши­ми жи­да­ми та­ким спо­со­бом не по­ра­ди­мо, я то з са­мо­го по­чат­ку ка­зав. Не та­кий во­ни на­род, що­би мож­на з ни­ми вда­ти по­доб­ру! I то ве­ли­ке дi­ло, що ми та­ко­го до­ка­за­ли, як отеє пе­ред кiлько­ма дня­ми! А се во­ни би чи те­пер, чи в чет­вер та­ки зро­би­ли. Нi­що нам те­пер i ду­ма­ти о тiм, що­би пос­ту­па­ти з ни­ми так, як до­сi!

- Так що ж дi­яти, - не то ска­зав, не то зой­кнув Бе­недьо, - нев­же ж опус­ти­ти зов­сiм ру­ки i зда­ти­ся на їх лас­ку?

- Нi, i ще раз нi! - жи­во пiд­хо­пив Анд­русь. - Нi, поб­ра­ти­ми, на­ша вiй­на з жи­да­ми iно що за­ча­ла­ся, але ще зов­сiм не скiн­чи­ла­ся. Се до­сi - то був тiлько жарт, те­пер нас че­кає пра­в­ди­ва, ве­ли­ка, га­ря­ча бит­ва!

В сло­вах Анд­ру­ся бу­ло тiлько си­ли, тiлько жа­ру i зав­зят­тя, що всi ми­мо­во­лi ззир­ну­ли­ся на нього.

- Так, те­пер нам тре­ба по­ка­за­ти, що й жи­ди зав­час­но смi­ються з нас, що Бо­рис­лав - то та­ки ми, ро­бу­чi лю­ди! Те­пер ми по­ба­чи­ли, що доб­рим спо­со­бом з ни­ми во­юва­ти го­дi, стрi­буємо ж не так!

- Ми й до­сi, Анд­ру­сю, не… не зов­сiм доб­рим спо­со­бом во­юва­ли. Во­ни вiдп­ла­ти­ли нам тiлько зуб за зуб.

В тих бо­лю­щих сло­вах був та­кий ост­рий, гли­бо­кий за­кид, що Сень Ба­са­раб, кот­рий, пи­ка­ючи люльку, си­дiв на по­ро­зi, зiр­вав­ся на рiв­нi но­ги й пос­ту­пив па­ру кро­кiв до Бе­не­дя.

- Не ви­по­ми­най, не ви­по­ми­най ми­ну­ло­го, Бе­не­дю! - ска­зав вiн з при­тис­ком. - Ад­же сам ти знаєш, що без тих не­чи­с­тих гро­шей i твоя чис­та вiй­на не бу­ла б мог­ла за­ча­ти­ся.

- Я не ви­по­ми­наю нi­ко­му нi­чо­го, - смир­но вiд­ка­зав Бе­не­дьо, - я знаю сам, що так му­си­ло бу­ти, що та­ка вже на­ша не­щас­ли­ва до­ля, що тiлько неп­рав­дою з неп­рав­ди му­си­мо ви­до­бу­ва­тись, але, поб­ра­ти­ми мої, вiр­те мо­му сло­ву, - чим мен­ше неп­рав­ди бу­де на ру­ках на­ших, тим пев­нi­ша бу­де на­ша до­ро­га, тим бор­ше по­бо­ре­мо ми своїх во­ро­гiв!

- Ба, як­би-то во­ро­ги так­же так са­мо ду­ма­ли i так­же чес­но з на­ми пос­ту­па­ли, то то­дi, пев­но, й ми му­си­ли б їм до­рiв­ня­ти, а то й ви­пе­ре­ди­ти їх! - ска­зав Анд­русь. - Але те­пер, ко­ли прав­да зв'яза­на, а неп­рав­да має нiж у ру­ках, то я бо­юсь, що, за­ким прав­да по прав­дi розв'яже­ся, неп­рав­да й зов­сiм за­рi­же її. Але не о тiм ми ма­ли ни­нi го­во­ри­ти, брат­тя, а о тiм, що нам те­пер ро­би­ти? Я га­даю, що нам тiлько од­на до­ро­га ос­та­ла­ся, - але по­ки ска­жу своє сло­во, хто знає, мо­же, з вас кот­рий ви­га­дає що iн­шо­го, кра­що­го… де­лi­кат­нi­шо­го, - бо моє сло­во страш­не бу­де, брат­тя! Тож, про­шу вас, хто має що ска­за­ти, най ка­же. Ти, Бе­не­дю?..

- Я нi­чо­го не ска­жу. Я не знаю, що нам те­пер ро­би­ти! Хi­ба за­чи­на­ти на­но­во ут­ра­че­не.

- Еге-ге, да­ле­ка до­ро­га, та й то мос­ти поз­ри­ва­нi. Нi, вже що iн­шо­го при­ду­май!

Бенедьо мов­чав. Що вiн мiг те­пер при­ду­ма­ти?

- А ви, дру­зi, знаєте який спо­сiб? - спи­тав Анд­русь. - Го­во­рiть!

Нiхто не го­во­рив. Усi си­дi­ли з по­ну­ре­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми, всi чу­ли, що наб­ли­жається щось страш­не, якесь ве­ли­ке зни­щен­ня, але чу­ли за­ра­зом, що во­ни не в си­лi йо­го вiд­вер­ну­ти.

- Ну, ко­ли нiх­то не го­во­ри­те, то я бу­ду го­во­ри­ти. Од­на нам те­пер до­ро­га ос­та­ла­ся - пiд­па­ли­ти се прок­ля­те гнiз­до на всi шти­ри ро­ги. Се моє сло­во.

Бенедьо здриг­нув­ся.

- Не бiй­те­ся, не­вин­нi не по­терп­лять поп­ри вин­них. Усi во­ни вин­нi.

Мовчанка сто­яла в ха­тi. Нiх­то не пе­ре­чив Анд­ру­се­вi, але й при­та­ку­ва­ти йо­му якось нiх­то не ва­жив­ся.

- Ну, чо­го ж ви си­ди­те, мов по­рi­за­нi? Нев­же ж ви та­кi во­яки, що вiй­ни боїте­ся? Зга­дай­те ли­шень, в якій дум­цi поп­рис­ту­па­ли всi ви до поб­ра­тимст­ва. Ад­же ж у нас ще є кар­бо­ва­нi па­ли­цi, - i не­ма ту й од­но­го жи­да в Бо­рис­ла­вi, на ко­т­ро­го би у нас кар­бiв не бу­ло. Ви ген­то до­по­ми­на­ли­ся ме­не о об­ра­ху­нок. Ни­нi день об­ра­хун­ку, тiлько що до дав­нiх кар­бiв прий­шов ще оден но­вий, най­бiльший: що во­ни ошу­ка­ли й обiк­ра­ли цi­лу ро­бiт­ницьку гро­ма­ду, що во­ни по­ка­за­ли тим спо­со­бом ви­раз­но, що хо­тять нас по­вiк-вi­ку дер­жа­ти в без­ви­хiд­нiй не­во­лi. Чи тре­ба ж вам ще чо­го бiльше? Я ду­маю, що сей оден карб ста­чить за всi!

- Але що ж се бу­де за об­ра­ху­нок: за­па­ли­те кiлька хат, кi­лька ма­га­зи­нiв - i або вас по­ла­па­ють i по­са­дять до кри­мi­на­лу, а як нi, то жи­ди знов ска­жуть: тра­фу­нок!

- О нi, не так во­но бу­де. Ко­ли прис­ту­па­ти до та­кої вiй­ни, то вже з цi­лою гро­ма­дою, - ска­зав спо­кiй­но Анд­русь.

- А хi­ба ж се мож­на? Не­хай оден най­де­ся се­ред гро­ма­ди, що вас ви­дасть, - i всi ви про­па­де­те.

- I так не бу­де. Кож­дий з нас, хто прис­та­не на те дi­ло i обi­цяє ру­ку до нєго при­ло­жи­ти, до­бе­ре со­бi де­сять, двад­цять та­ких, кот­рим мо­же за­вi­ри­ти, i, не ка­жу­чи їм нi­чо­го, ска­же їм в оз­на­че­нiм ча­сi зiб­ра­ти­ся на оз­на­че­нiм мiс­цi. То­дi дасть знак. А ко­ли б що ви­да­ло­ся, то я бе­ру все на се­бе.

- Але ж ро­бiт­ни­ки те­пер лю­тi, розд­ра­то­ва­нi на жи­дiв, го­то­во ста­ти­ся ще яке бiльше не­щас­тя, - го­во­рив Бе­недьо да­лi, зас­ту­па­ючи­ся вся­ки­ми, хоч i най­слаб­ши­ми, по­во­да­ми вiд страш­ної пев­нос­тi.

- Се тим лiп­ше, тим лiп­ше! - аж скрик­нув Анд­русь. - Те­пер най­лiп­ше вдасться моя вiй­на, ко­ли твоя розд­раз­ни­ла лю­дей. Ти при­го­то­вив для ме­не най­бiльшу по­мiч, i за то я се­р­деч­но дя­кую то­бi!

- Ти страш­ний, Анд­рiю! - зой­кнув Бе­недьо, зак­ри­ва­ючи ли­це ру­ка­ми.

- Я та­кий, яким зро­би­ло ме­не житє i во­ни, зак­ля­тi во­ро­ги мої! Слу­хай, Бе­недьо, слу­хай­те й ви, поб­ра­ти­ми, моєї по­вiс­тi, - бу­де­те зна­ти, що на­ве­ло ме­не на гад­ку зав'язу­ва­ти та­ке поб­ра­тимст­во для пiмс­ти на жи­дах. Отець наш був най­бо­гат­ший газ­да на всю Ба­ню. Се бу­ло по ска­со­ван­ню пан­щи­ни, - отець наш взяв у па­на про­пi­на­цiю, щоб не до­пус­ти­ти жи­да до се­ла. Хiс­на з тої про­пi­на­цiї ве­ли­ко­го вiн не мав, але то схiс­ну­вав, що око­лич­нi жи­ди страш­но на нєго зав­зя­ли­ся. Отець шин­ку­вав чес­но, во­дою го­рiв­ки не роз­ли­вав, i з усiх се­лiв на­род iшов до нєго. Жи­ди за то бий-за­бий на нєго. Зра­зу за­ча­ли пе­ред па­ном кру­ти­ти­ся, що­би батька пiд­ко­па­ти, але пан знав батька i не вi­рив жи­дам. Ви­дя­чи, що з то­го бо­ку нi­чо­го не дiб'ються, жи­ди взя­ли­ся на iн­шi спо­со­би. Пiд­мо­ви­ли зло­дiїв, - а їх то­дi ба­га­то бу­ло по се­лах, - за­ча­ли во­ни шко­ду ро­би­ти батько­вi. Раз па­ру ко­ней зо стай­нi ви­ве­ли, то знов ку­фу го­рiв­ки ви­пус­ти­ли, то до ко­мо­ри пiд­ко­па­ли­ся. Але й тим спо­со­бом батька не мог­ли пiд­тя­ти. Кра­дiж ви­най­шла­ся, а тi, що ку­фу ви­пус­ти­ли, са­мi ви­да­ли­ся i му­си­ли зап­ла­ти­ти шко­ду. То­дi жи­ди, - що ро­би­ти, - пiд­па­ли­ли нас. Лед­во ми з ду­ше-ю по­ви­ха­пу­ва­ли­ся, - все зго­рi­ло. Отець наш був сильний, твер­дий чо­ло­вiк, - тi­ль­ко не­щас­тя не зла­ма­ло йо­го. Вiн ки­нув­ся сю­ди-ту­ди - до па­на, до су­сi­дiв, - за­по­мог­ли йо­го, по­чав вiн знов ста­ва­ти на но­ги. То­дi жи­ди пiд­мо­ви­ли кiлькох пи­якiв, дав­нiх па­н­ських льокаїв, що­би за­би­ли батька. Во­ни на­па­ли на ба­ть­ка вно­чi се­ред до­ро­ги, але батько впра­вив­ся з ни­ми i од­но­го, за­го­лом­ше­но­го, при­во­лiк до­до­му. До всего приз­нав­ся, хто йо­го на­мо­вив i що дав. Батько до су­ду, - пiш­ли два жи­ди си­дi­ти. То­дi дру­гi взя­ли i строїли батька. Зак­ли­ка­ли йо­го не­мов на пе­реп­ро­си­ни i да­ли щось, - як прий­шов, так за­раз i лiг, мов пiд­ко­ше­ний, а до тиж­ня i вмер. Пан, що ду­же лю­бив батька, спро­ва­див ко­мi­сiю, ко­мi­сiя вик­ри­ла от­ру­ту, - але не бу­ло ко­му нас­то­яти, i спра­ва зам'яла­ся. Ще й ма­те­рi жи­ди приг­ро­зи­ли, щоб i пис­ну­ти не смi­ла, бо iнак­ше не­щас­тя бу­де. Ма­ти зля­ка­ла­ся i да­ла спо­кiй. Але не­дов­го жи­ди да­ли нам спо­кiй. Во­ни, оче­вид­но, зав­зя­ли­ся зов­сiм зру­й­ну­ва­ти нас. Ма­ти на­ша вмер­ла в хо­ле­ру, ли­ши­лись ми з Сеньом, си­ро­ти-пiд­рост­ки. За­мiсть на­шо­го батька взяв уже був про­пi­на­цiю жид, - от­же, то вiн те­пер при­сi­кав­ся до нас. Сю­ди-ту­ди вiн вкру­тив­ся за опi­ку­на над на­ми i взяв наш грунт в ужи­ван­ня, а нас на ви­хо­вок. На Ба­нi й то­дi вже жи­дiв бу­ло до­сить, i се бу­ла не див­ни­ця, що жид опi­ку­вав­ся над хрис­ти­янськи­ми си­ро­та­ми. Заз­на­ли ж ми тої жи­дiв­ської опi­ки! Зра­зу бу­ло нам доб­ре, мов у бо­га за па­зу­хою, жид до­год­жу­вав нам, до ро­бо­ти не зас­тав­ляв, ще й го­рi­во­ч­ки до­да­вав. Але чим да­лi, тим тiс­нi­ше, i вкiн­цi по­вер­нув нас зов­сiм со­бi в най­ми­тiв-по­пи­ха­чiв. Ми за­ча­ли до­по­ми­на­ти­ся сво­го грун­ту, але жид тим ча­сом умiв уже так пок­ру­ти­ти з па­на­ми i з гро­мадським уря­дом, що нас зов­сiм вi­д­су­ди­ли вiд грун­ту. Але жид не чув­ся ще спо­кiй­ним i ста­ра­в­ся нас зов­сiм поз­бу­ти­ся. За­чав на­мов­ля­ти урльопни­кiв, що­би нас би­ли; да­лi пiд­ку­пив вiй­та, що­би вста­вив­ся у асе­н­те­рун­ко­вої ко­мi­сiї, що­би нас за­асен­те­ру­ва­ли до вiй­ська. Але ми все пе­ре­бу­ли i, вис­лу­жив­ши в вiй­ську, прий­шли на­зад до се­ла. Жид зат­рем­тiв; вiн знав, що мп не по­да­руємо єму свою крив­ду, i ста­рав­ся ви­пе­ре­ди­ти нас. Зап­ро­сив нас до се­бе бу­цiм­то на гос­ти­ну i хо­тiв пот­роїти нас так, як ба­тька. Але сим ра­зом йо­му шту­ка не вда­ла­ся. Ми пiз­на­ли­ся на тiм i на­го­ду­ва­ли си­ло­мiць са­мо­го жи­да тою стра­вою, ко­т­ру нам при­ла­див. Че­рез тиж­день йо­го не ста­ло. То­дi ми по­ки­ну­ли своє се­ло i пiш­ли сю­да, а по до­ро­зi попри­сяг­ли со­бi до смер­тi своєї мсти­ти­ся на жи­дах. Ми пос­та­но­ви­ли со­бi ро­би­ти з ни­ми так, як во­ни з на­ми: пiд­мов­ля­ти нап­ро­тив них як­най­бiльше лю­дей, шко­ди­ти їм, де мож, i то так зруч­но, що­би во­ни й са­мi не зна­ли, вiд­ки на них па­де ли­хо. Вiд то­го ча­су ми­ну­ло вже де­сять лiт. Як ми до­сi спов­ню­ва­ли свою при­ся­гу, о тiм не бу­ду опо­вi­да­ти. Але най­бiльша на­ша пiмс­та те­пер наб­ли­жає­ся, i хто хо­че бу­ти на­шим бра­том, на­шим щи­рим при­яте­лем, хто хо­че мсти­ти­ся ра­зом з на­ми за свої i за гро­мадськi крив­ди, той пi­де з на­ми в тiй пот­ре­бi!

Послiднi сло­ва ска­зав Анд­русь пiд­не­се­ним, май­же бла­га­ю­чим го­ло­сом. Йо­го опо­вi­дан­ня, су­хе, ури­ва­не, мов зне­хо­чу роз­ка­за­не, а пре­цiнь та­ке до­сад­не i вiд­по­вi­да­юче по­ну­ро­му наст­роєвi всiх поб­ра­ти­мiв, зро­би­ло на всiх ве­ли­ке вра­жiн­ня. Пер­ший Прий­де­во­ля зiр­вав­ся i по­дав ру­ку бра­там Ба­са­ра­бiм:

- Ось моя ру­ка, - ска­зав вiн, - я з ва­ми хоч i до мо­ги­ли! Що бу­де, о то я не дбаю, а що ска­же­те, то зроб­лю. Що­би тiлько пi­мс­ти­ти­ся, о нi­чо бiльше я не дбаю!

- А ста­ро­го Дер­ка­ча чей та­кож не вiд­ки­не­те, - дав­ся чу­ти го­лос з ку­та, i ли­це Анд­ру­се­ве про­яс­ни­ло­ся ус­мi­хом.

- Нiкого не вiд­ки­не­мо, брат­чи­ку, нi­ко­го! - ска­зав вiн.

За Дер­ка­чем один за дру­гим зго­ло­си­ли­ся всi поб­ра­ти­ми, ок­рiм Ма­тiя, Ста­сю­ри i Бе­не­дя. Анд­русь ра­ду­вав­ся, жар­ту­вав:

- Ну, тi два ста­рi, з них нам i так хiс­на ве­ли­ко­го не бу­ло би. А ти, Бе­не­дю? Все ще о своїх "чис­тих ру­ках" мрiєш?

- О чiм я мрiю, се мен­ша рiч, се тiлько ме­не об­хо­дить. Але то од­но ба­чу, що на­шi до­ро­ги ни­нi роз­хо­дяться. Поб­ра­ти­ми, поз­вольте ме­нi ска­за­ти вам ще сло­во, по­ки зов­сiм ро­зi­й­де­мо­ся.

- Що там єго слу­ха­ти! - ворк­нув, сплю­ву­ючи, Сень Ба­са­раб.

- Нi, го­во­ри! - ска­зав Анд­русь, кот­рий те­пер чув­ся по-да­в­ньому го­ло­вою i про­вiд­ни­ком тих лю­дей, вiд­да­них йо­му з ду­шею i з тi­лом, i в тiм по­чут­тi наб­рав знов тої пев­нос­тi i си­ли пос­ту­по­ва­ния, яка йо­го впе­ред виз­на­чу­ва­ла i кот­ра пот­ро­ху опус­ти­ла йо­го бу­ла пiд час не­дов­го­го Бе­недьово­го про­вiд­ницт­ва. - Го­во­ри, Бе­не­дю, - ти був доб­рим поб­ра­ти­мом i щи­ро хо­тiв для всiх доб­ра, ми пев­нi, що ти й те­пер то­го са­мо­го хо­чеш. А ко­ли до­ро­ги на­шi роз­хо­дяться, то се не для то­го, що ми са­мо­вiльно вiд­ри­ваємся вiд твоїх рад, але для то­го, що ко­неч­нiсть пхає нас ту­ди, ку­ди ти чи не мо­жеш, чи не хо­чеш iти з на­ми.

- Дякую то­бi, Анд­ру­сю, за твою доб­ру вi­ру. Але то, що ти ка­жеш о ко­неч­нос­тi, кот­ра бу­цiм­то пхає вас на зле дi­ло, - бо що за­ду­ма­не то­бою дi­ло не є доб­ре, се, чень, ти й сам приз­наєш, - сьому я не мо­жу якось увi­ри­ти. Яка тут ко­неч­нiсть? Що жи­ди ошу­ка­ли й обiк­ра­ли нас, що зв'яза­ли нам ру­ки i за­пер­ли нам на те­пер до­ро­гу до ря­тун­ку, то чи з то­го вже вип­ли­ває, щоб ми му­си­ли вiд­ре­чи­ся вiд сво­го чис­то­го сум­лiн­ня, ста­ти­ся па­лi­ями? Нi, поб­ра­ти­ми мої, i ще раз ка­жу, що нi. Пе­ре­тер­пiм то­ту не­щас­ли­ву го­ди­ну. Час за­гоїть усi ра­ни, вти­шить наш гнiв, ми звiльна най­де­мо в со­бi си­лу за­ча­ти роз­би­те дi­ло, знов на­но­во i знов ко­лись пос­та­ви­мо йо­го на тiм ступ­нi, на якiм бу­ло не­дав­но. Тiлько що то­дi, нав­че­нi раз, бу­де­мо ос­то­рож­нiй­шi. А своїм пiд­па­лом що ви вдiєте, ко­му по­мо­же­те?

- Їм пош­ко­ди­мо, i се­го нам до­сить! - скрик­нув Сень.

- Ох, не до­сить, поб­ра­ти­ме Се­ню, не до­сить! Мо­же бу­ти, що то­бi, вам кiльком, до­сить, бо ви на то зап­ри­сяг­ли­ся. Але дру­гим? Усiм ро­бiт­ни­кам? Чи во­ни вiд то­го бу­дуть си­тi, що жи­ди по­кап­ца­нi­ють? Нi, але бу­дуть му­си­ли-знов ро­би­ти по-давньому i вдо­во­ля­ти­ся ще мен­шою пла­тою, бо ба­га­тиi все-та­ки хоч з му­су мо­же зап­ла­ти­ти бiльше, а бiд­ний не мо­же. А не дай бо­же, вик­риєсь ва­ша змо­ва. то кiлько вас пi­де гни­ти до кри­мi­на­лу, або хто знає, що ще мо­же ста­ти­ся! Нi, поб­ра­ти­ми, про­шу вас ще раз, пос­лу­хай­те мо­го сло­ва, по­киньте свої страш­нi за­мис­ли: пра­цюй­мо да­лi ра­зом так, як за­ча­ли, а пiмс­ту ос­тав­мо то­му, кот­рий ва­жить прав­ду-неп­рав­ду i кож­до­му ви­мi­рює по дi­лом єго.

- Те-те-те, ти вже щось спо­пiвська за­ти­наєш, - вiд­ка­зав нас­мiш­ли­во Сень. - Не час нам жда­ти на той ви­мiр, о кот­рiм до­сi якось ми нi­чо­го не знаємо. Моя гад­ка: у ко­го мiц­нi ку­ла­ки, той сам со­бi впмi­рить прав­ду. I нам так тре­ба ро­би­ти. Хто сам со­бi по­ма­гає, то­му й бог по­мо­же!

- Так, поб­ра­ти­ме Бе­не­дю, - ска­зав ла­гiд­нi­ше Анд­русь, - го­дi нам уже вер­та­ти­ся. Роз­мах­ну­ли со­ки­рою, то тре­ба вже вру­ба­ти, хоч би ма­ла нам со­ки­ра i в зу­би пирс­ну­ти. Ко­ли ти не хо­чеш з на­ми кум­па­нiю дер­жа­ти, то ми те­бе не си­луємо. Ро­зу­мiєся, що на­дiємся по то­бi, що не ви­даш нас.

- Га, ко­ли iнак­ше не мож­на, ко­ли так му­сить бу­ти, - ска­зав Бе­недьо, - то не­хай i так, ос­та­нусь з ва­ми до кiн­ця. Па­ли­ти з ва­ми не пi­ду, то­го вiд ме­не не жа­дай­те, але ос­та­нусь туй на мiс­цi. Мо­же, вам змо­жу в чiм iн­шiм по­ра­ди­ти або по­мог­чи, - то грiх би був. ко­ли б я в та­ку га­ря­чу по­ру втi­кав з-по­мiж вас для влас­но­го без­пе­ченст­ва.

- I я так са­мо! I я так са­мо! - ска­за­ли Ста­сю­ра i Ма­тiй. - Всi ми сто­яли до­сi друж­но, в щас­ли­вiй­шiм ча­сi, то тре­ба нам дер­жа­ти­ся ра­зом i в тих тяж­ких хви­лях, якi для нас нас­та­нуть.

- Так, поб­ра­ти­ми! Спа­си­бi вам за те, - ска­зав Анд­русь, сти­с­ка­ючи од­но­го по дру­гiм за ру­ку, - те­пер я спо­кiй­ний i сильний, те­пер мо­жуть трем­тi­ти на­шi во­ро­ги, бо хви­ля пi­мс­ти над­хо­дить. Яке сiм'я до­ля дає нам у ру­ки, та­ке й сiй­мо. А що з нього зiй­де i хто збе­ре єго пло­ди, се рiч не на­ша. - ми, мо­же, й не до­жиєм то­го. А те­пер ос­таєсь нам об­го­во­ри­ти док­лад­но, ко­ли i як має се ста­ти­ся.

Всi поб­ра­ти­ми, ок­рiм Бе­не­дя, Ма­тiя i Ста­сю­ри, стов­пи­ли­ся дов­ко­ла Анд­ру­ся i ти­хi­шим го­ло­сом роз­по­ча­ли ожив­ле­ну на­ра­ду. Ма­тiй си­дiв на при­пiч­ку, дер­жа­чи не­тям­но в зу­бах дав­но ви­гас­лу люльку, Ста­сю­ра шпор­тав па­ли­цею по зем­лi, а Бе­недьо си­дiв на ла­вi, звi­сив­ши го­ло­ву, а по дов­гiй хви­лi встав, утер ру­ка­вом двi пе­ку­чi сльози, що туй-туй хо­тi­ли бриз­ну­ти з йо­го очей, i вий­шов над­вiр. Се вiн про­щав­ся з своїми зо­ло­ти­ми на­дi­ями…

XXI

Мортко, Гер­ма­нiв вiр­ник, прос­пав нiч ду­же нес­по­кiй­но. По­га­нi сни то­ро­пи­ли йо­го i стис­ка­ли йо­го сер­це смер­те­ль­ною три­во­гою. Раз йо­му сни­ло­ся, що па­дав стрiм­го­лов з яко­їсь ви­со­чен­ної ска­ли i ба­чив пiд собою нас­то­бур­че­нi об­ри­ви i шпи­лi; то знов йо­му зда­ва­ло­ся, що ха­та го­рить, а вiн, се­ред удуш­ли­во­го ди­му i ос­лiп­ля­ючих ог­ня­них язи­кiв, ле­жить при­ко­ва­ний до лiж­ка, з ве­ли­чез­ним ка­ме­нем на гру­дi, не мо­же анi ру­ши­тись, анi крик­ну­ти, анi на­вiть по­ду­ма­ти сво­бiд­но. А ко­ли се­ред та­ко­го сну, в най­бiльшiй три­во­зi, весь трем­тя­чий i га­ря­чим по­том об­ли­тий, вiн про­бу­див­ся, то й на­явi йо­му мо­ро­чи­лось у го­ло­вi, вся­ка по­гань лiз­ла на дум­ку, i вiн нi­як не мiг поз­бу­ти­ся своїх влас­них при­ви­дiв. Йо­му упер­то на­га­ду­вавсь чо­мусь Iван Пiв­то­рак, кот­ро­го вiн пiд­поїв, об­дер з гро­шей i втру­тив до гли­бо­кої ями; згад­ка то­та зай­ма­ла йо­му дух, не­мов хтось хо­лод­ною ру­кою стис­кав йо­го за гор­ло, ко­лi­ном да­вив йо­го гру­ди. На­дар­мо Морт­ко сплю­ву­вав i щи­пав се­бе в лит­ку, i шеп­тав якiсь жи­дiвськi зак­лят­тя, - нi­що не мог­ло роз­вi­яти по­га­но­го наст­рою йо­го ду­ху. Не до­жи­да­ючи ра­на, вiн схо­пив­ся з лiж­ка i, уб­рав­ши­ся, по­бiг до ям. Вiд­ко­ли ко­пан­ня вос­ку ста­ло­ся го­лов­ним дi­лом бо­рис­лавсьно­го про­мис­лу, а ши­ро­кий роз­ви­ток то­го про­мис­лу чим­раз бiльшi обi­пю­вав ко­ри­с­тi, вiд­то­дi, крiм ден­ної, вве­де­но та­кож нiч­ну ро­бо­ту в ямах. Ро­бiт­ни­ки че­ре­ду­ва­ли­ся в ро­бо­тi: од­на часть ро­би­ла ден­ну "шах­ту", то єсть 12 го­дин, а дру­га часть - нiч­ну. До ден­них був ок­ре­мий, дньовий ка­сiєр, а до нiч­них - нiч­ний. Морт­ко був дньовим ка­сiєром, i до нього на­ле­жав най­ви­щий над­зiр над яма­ми. Для то­го вiн, ус­луж­ний i вiр­ний сво­му па­ну, вiд кот­ро­го брав за те доб­ру пла­ту, при­хо­див до ко­шар вчас­нi­ше, нiж за­чи­на­ла­ся дньова шах­та, щоб кi­ль­ко мож­на наг­ля­да­ти й за ро­бо­тою нiч­них ро­бiт­ни­кiв.

А особ­ли­во ни­нi дог­ляд йо­го був ду­же пот­рiб­ний. Ве­ли­ка ма­са зем­но­го вос­ку, кот­ру Гер­ман зо­бов'язав­ся дос­та­ви­ти "Спiл­цi ви­зис­ку­ван­ня", му­си­ла ни­нi ра­но бу­ти до­пов­не­на, бо на по­луднє Гер­ман наз­на­чив нес­хиб­ний тер­мiн, в кот­рiм мав увесь вiск вiд­да­ти пов­но­моч­ним "Спiл­ки", по чiм за­раз мав одер­жа­ти вiд них за той вiск гро­шi, - так як до до­с­та­ви вос­ку на мiс­це пе­ре­роб­ки, будь во­на де-не­будь, Гер­ман конт­рак­том не зо­бов'язав­ся. При­хо­ди­лось за тим Морт­ко­вi чи­ма­ло на­бi­га­тись, нак­ри­ча­тись i на­лю­ти­тись: то ро­бiт­ни­ки ро­би­ли не так, як тре­ба, то пос­тав­ку­ва­ли со­бi там, де тре­ба бу­ло ква­пи­тись, то мли­нок зiп­су­вав­ся, то ключ вiд ма­га­зи­ну за­гу­бив­ся, - сло­вом, усе не­мов iз­мо­ви­ло­сь ни­нi ро­би­ти збит­ки бiд­но­му Морт­ко­вi, кот­рий аж ох­рип i впрiв, отi­па­ючи со­бою на всi бо­ки i до­во­дя­чи все до ла­ду.

Вкiнцi зда­ва­ло­ся, що ось уже все скiн­че­но: пос­лiд­ня до конт­рак­то­вої су­ми не­дос­та­юча бри­ла вос­ку бу­ла пе­ре­топ­ле­на,уфор­мо­ва­на, зва­же­на i на­цi­хо­ва­на. Три ве­ли­чез­нi ма­га­зи­ни, най­бiльшi на весь Бо­рис­лав, пов­нi бу­ли вос­ку. Ось над­то­рох­тi­ли з Дро­го­би­ча двi пиш­нi ка­ре­ти: в од­нiй Гер­ман з Ван-Гех­том, а в дру­гiй два пов­но­моч­нi вiд "Спiл­ки ви­зис­ку­ван­ня". Гер­ман не­мов на шпильках си­дiв у своїм по­во­зi на м'якiм си­дiн­нi: так щось пер­ло i гна­ло йо­го як­най­бор­ше зда­ти на чу­жi ру­ки тi ве­ли­чез­нi скар­би, в кот­рих те­пер ле­жа­ла най­бiльша часть йо­го маєтку. Вiд­ко­ли по­ча­лось ви­до­бу­ван­ня i ви­зис­ку­ван­ня, нi­ко­ли ще до тої хви­лi Бо­рис­лав не ба­чив та­кої мно­го­ти вос­ку на­ку­пi. Бо­рис­ла­в­ськi жи­ди час­тенько при­хо­ди­ли ог­ля­да­ти тi ве­ли­чез­нi ма­га­зи­ни i за­вис­ни­ми очи­ма гля­дi­ли на наг­ро­мад­же­нi в них скар­би. Тiльки Гер­ма­на од­но­го якось не ра­ду­ва­ли тi ве­ли­чез­нi пi­ра­мi­ди вос­ко­вих брил; ни­нi пер­ший раз вiн ра­дiс­но гля­нув на них, ко­ли був пев­ний, що за хви­лю всi тi ма­си i бри­ли пе­ре­мi­няться в па­ку банк­но­тiв, кот­ра без­печ­но спо­чи­не в йо­го за­лiз­нiй верт­гей­мiвськiй ка­сi.