Дев'ять братів і десята сестриця Галя [Марко Вовчок] (fb2) читать онлайн

I

Жила со­бi удо­ва ко­ло Києва, на По­до­лi, та не ма­ла щас­тя-до­лi: бу­ло гiр­ке її жит­тя. Тер­пi­ла во­на пре­ве­ли­ку нуж­ду та вбо­жест­во. Жи­ла удо­ва ко­ло буч­но­го мiс­та, де буч­нiї бу­динки гро­моз­ди­ли­ся, де ся­яли та виб­лис­ку­ва­ли церк­ви зо­лотохрестi, де лю­ди з ран­ку та до ве­чо­ра во­ру­ши­ли­ся й ко­пошилися, а та­ко­го вбо­жест­ва без­по­мош­ною, яке удо­ва со­бi ма­ла, то хоть би i у глу­хiй глу­шi по­шу­ка­ти, - там, де люд­ського жит­ла анi са­ди­би не знай­ти, людсько­го об­ра­зу не стрi­ти й го­ло­су не по­чу­ти, а жи­ти з пти­цею та з звi­рю­кою, з де­ре­вом та з ка­ме­нем, з го­рою та з рi­кою, - що звi­рю­ка ни­кає со­бi на здо­бич, пти­ця спi­ва та ще­бе­че, де­ре­во шу­мить, ка­мiнь ле­жить, го­ри ви­сяться, рi­ки те­чуть, а не­ма то­бi ко­му по­мог­ти анi за­ра­ди­ти; не­ма ко­му те­бе по­жа­лу­ва­ти анi то­бою за­пiк­лу­ва­тись.

Мала со­бi удо­ва дев'ять си­нiв i де­ся­ту доч­ку Га­лю. I вро­дилися тi дев'ять си­нiв, як дев'ять со­ко­лiв, один у од­но­го: го­лос у го­лос, во­лос у во­лос, тiльки най­мен­ший син був тро­шеч­ки бi­лi­ший, тро­шеч­ки бла­гiш вiд дру­гих, а усi во­ни та­кi свi­жi, смi­лi, чор­ня­вi хлоп­цi, аж гля­ну­ти ми­ло! I усi во­ни лю­би­ли ду­же, пес­ти­ли i жа­лу­ва­ли сест­рич­ку свою ма­лую, Га­лю, а най­бiльш усiх мен­ший. I усiх бра­тiв лю­би­ла ду­же й жа­лу­ва­ла Га­ля ма­лая, а над усi­ма мен­шо­го бра­та. Бу­ло, що пi­дуть бра­ти у бiр по яго­ду або по гри­би й вiзь­муть ма­лую сест­рич­ку з со­бою, то вже нi­ко­му не попу­стить мен­ший брат нес­ти втом­ле­ну Га­лю, анi до ко­го Га­ля не пi­де на ру­ки вiд мен­шо­го бра­та. А як бра­тiї са­мi хо­дять ча­сом гу­лять та за­ба­ряться, та по­вер­нуться до­до­му пiз­но, усiм Га­ля ра­денька страх, а до пер­шо­го до мен­шо­го ки­не­ться i ввiп'ється, як п'явоч­ка, ус­тонька­ми i обiв'ється, на­че хме­ли­нонька, ру­чеч­ка­ми. А знов як не вго­дять Га­лi бра­ти, то Га­ля поп­ла­че й по­го­рює, пла­чу­чи й гор'юючи, по­жа­ли­ться та й го­дi, а вже як мен­ший брат чим її скрив­диiь, так Га­ля й сло­ве­чеч­ка не змо­же ви­мо­ви­ти, i вте­че од усiх, i схо­вається од усiх, i знай­дуть її по то­му, що вже сильнень­ко ри­да­ти­ме, - а нiх­то тих слiз не уто­лить, ру­че­чок не олту­лить вiд лич­ка, тiльки той мен­ший бра­тик.

Жила удо­ва з дiтьми у хат­цi, - на­вiть би й хат­кою узиват­и не го­ди­ло­ся - хиж­кою, - i сто­яла удо­ви­на хат­ка на лу­цi пiд гор­цю, від­да­лiк со­бi вiд уся­ко­го iн­шо­го жит­ла й са­ди­би, сто­яла на ши­ро­кiй зе­ле­нiй лу­цi. З од­но­го бо­ку на­вис­ла го­ра кам'яна над хат­кою, по­рос­ла лi­сом i не­на­че гро­зи­ла: "От, як схо­чу, один ка­мi­нець по­ко­чу i те­бе, ха­тин­ку, зов­сiм при­дав­лю". Уп­ра­во ми­мо хат­ки зви­вав­ся шлях у мiс­то - i який же ти­хий та пус­тий цей шлях ми­мо удо­ви­ної хат­ки i як же вiн, що ближ­че до мiс­та, усе люд­нiш та грю­кот­нiш по­ро­шить i гур­чить, а та­меч­ки - та­меньки, де вiн вбi­га на го­ру та де вже ули­цi бу­дин­кiв ку­па­ми на нього приступа­ють, який же вiн гуч­ний, та люд­ний, та по­рох­ний!

Той са­мий шлях зви­вавсь улi­во по лу­цi м'якiй та зе­ле­нiй та й зви­вавсь з очей геть все по тiй же лу­цi м'якенькiй. Вiд хат­ки узенька сте­жеч­ка пе­рех­ре­щу­ва­ла сей шлях i бiг­ла до са­мо­го синього Днiп­ра.

I пев­но, що кож­ний, ко­му лу­ча­ло­ся ми­мо їха­ти та хат­ку удо­ви­ну ба­чи­ти, то, пев­но, со­бi ду­мав: що то за ма­ле­сеч­ка ха­ти­ноч­ка стоїть, як во­на у зем­лю увiй­шла й пок­ри­ви­ла­ся; як вi­ко­неч­ка ско­си­ли­ся й як да­шок уб­равсь у мох зе­ле­ний i в си­вий. I не ого­род­же­на ха­тин­ка, i не­ма сi­ней анi ко­мо­ри, не­ма са­доч­ка анi го­ро­да ко­ло неї, тiльки ста­ра ти­ха гру­ша з злом­ле­ною вер­хо­ви­ною. I дi­тей ок­ру­ги скiльки! А ко­ли б же хто звер­нув iз шля­ху й ус­ту­пив у хат­ку, зо­ба­чив би той, що яка хат­ка ми­ленька, яко­во лю­дей у хат­цi жи­ве, а зов­сiм во­на по­рож­ня сли­ве. Нi­чо­го не­ма, оп­рiч ла­во­чок та узень­кої по­лоч­ки, де сто­яла мис­ка з лож­ка­ми. Пiч пот­рiс­ка­ла­ся й осi­ла; на при­пiч­ку пе­ре­вер­не­ний гор­щик, два кi­лоч­ка у стi­нi, що на їх нi­чо­го не ви­сить; стiл iз роз­ко­ли­ною уп­ро­довж по­се­ре­ди­нi, що на ньому нi­чо­го не стоїть; у ку­точ­ку iкон­ка з глад­же­ним ли­ком, що по­ви­та су­хи­ми й свi­жи­ми квiт­ка­ми. А ко­ли б хто спи­тав дi­то­чок: де ва­шi со­ро­чеч­ки? де ва­ша оде­жин­ка? - дiт­ки то­му по­ка­жуть, що їх со­ро­чеч­ки сох­нуть он та­меч­ки на бе­ре­зi, а iн­шої оде­жин­ки в їх не­ма. А зи­мою? А у хо­лод, у мо­ро­зи? Зи­ма, хо­лод, мо­роз! Отеє не­гар­ний час! Тiльки вiн по­чи­на над­хо­ди­ти, ма­ти гiрш пла­че та усе пе­ре­пи­тується: "Як то ми пе­ре­бу­де­мо? Як же то ми пе­ре­бу­де­мо?" I нуд­но та­кеньки зав­сi­ди пе­ре­бу­ва­ти хо­лод, тре­ба си­дi­ти на пе­чi, пiд­жав­ши но­ги, а ко­ли ви­бiг­ти на лу­ку та по­тан­цю­ва­ти по снi­гу, то ху­тенько, на­че опа­ре­ний, вки­неш­ся в хат­ку на пiч i зно­ву си­дi­ти, пiд­жав­ши но­ги. Iг­раш­ка у до­куч­ну або там яка дру­га - до­ку­чить i об­рид­не, ще тiльки ма­лую Га­лю тро­хи тi­шить i смi­шить, а всiх гнi­ва та сер­дить; зна­ко­ма каз­ка про Iва­ся нi­ко­го не по­ру­ша - тi­ль­ки ма­лую Га­лю тро­хи. День та­кий в бо­га ко­ро­тенький, пруд­ко ве­чiр нас­ту­пає, й у хат­цi тем­но ро­биться. I си­дять во­ни у тем­но­тi на пе­чi, до­жи­да­ють ма­тiр з по­ден­щи­ни i мо­в­чать, тiльки ча­сом Га­ля по­жах­неться й по­шеп­том пи­тає: "Що ж як ка­ва прий­де?" - "Не прий­де", - од­ка­зу­ють їй усi. "А як вовк при­су­не?" - шеп­че знов Га­ля. "О, по­жа­хач­ко! О, пло­хенька!" - ка­жуть усi та усi ближ­че згор­та­ються до­ку­пи, а мен­ший брат бе­ре Га­лю на ру­ки. "А як вовк при­су­не?" - знов-та­ки при­сi­пається Га­ля, i усi на Га­лю пох­му­ря­ються, ок­рiм мен­шо­го: мен­ший ти­хе­сенько Га­лю зас­по­коює, i Га­ля со­бi зас­по­коюється, ще ча­сом i пi­сеньку зас­пi­ва про жу­рав­ля, "що ци­ба­тий жу­ра­вель, вiн до мли­на їздив, див­не ди­во ба­чив"; i чує мен­ший брат, як ци­ба­тий жу­ра­вель iде [до] йо­го i як див­не ди­во ба­чить; бо Га­ля, спi­ва­ю­чи, пiд свiй спiв обо­ма ру­че­ня­та­ми по об­лич­чю ляс­ка. Пi­сенька якось не­зав­важ­ли­во ввiр­веться, ци­ба­тий жу­ра­вель зос­тається на до­ро­зi, а Га­ля за­си­па в мен­шо­го бра­та на ру­ках. Нуд­но-нуд­но! Хо­лод­но-хо­лод­но! Тем­но-тем­ноi У ско­ся­не вi­ко­неч­ко вид­но лу­ку пiд бi­лим снi­гом. Бi­лий снiг то виб­лис­кує, то виб­лиск тра­тить, - се мi­сяць по­ри­на в обо­ло­ках. Що отеє бу­де на­да­лi: чи заб­лис­ко­тить бi­лий снiг ще луч­че та за­сяє мi­сяць з зо­ря­ми, а чи по­ва­лить свi­жий снiг, хур­то­ви­на заг­рає, заб'є вi­ко­неч­ко по­ко­ся­не, за­не­се сте­жеч­ку, за­ба­рить ма­тiр? I що ма­ти при­не­се їм?

От по снi­гу ри­пить пруд­кая, сла­бая, не­пев­ная сту­па, две­рi у хат­ку вiд­чи­ня­ються - ма­ти прий­шла. Во­на прий­шла по­му­че­на, ду­же змерз­ла, - що во­на при­нес­ла? При­нес­ла хлi­ба, кар­топ­лi, а ко­ли ще трош­ки пшо­на на ку­лiш, так вже й хва­литься за­раз дi­тям, що "от, дi­точ­ки, ми со­бi зва­ри­мо ку­лiш", - i усi до­жи­да­ють ку­ле­шу, а Га­ля то вже зав­ча­су си­дi­ти­ме з лож­кою у ру­цi та по­гу­ку­ва­ти­ме "ма­мо!", i по­гу­кує та­кеньки Га­ля, на­че во­на са­ма од­на має од­ва­гу пос­пи­та­ти про те, про що усi пiк­лу­ють, i до­дає усiм си­ли тер­пе­ли­вiй до­жи­да­ти. Пiс­ля кож­но­го огу­ка во­на при­гор­тається до мен­шо­го бра­та, не­мов го­во­ря­чи: яко­ва твоя Га­ля? А брат мен­ший гла­дить її по го­лiв­цi i дає на­до­гад, що слав­на Га­ля.

Запалена пiч роз­го­ряється й трi­щить, чер­во­не по­лум'я грає на вi­ко­неч­ку, з пiч­них роз­ко­ли­нок ви­хо­дять струм­ки ди­му - ха­тин­ка ра­зом i свiт­лом-огнем пос­вi­щається, i ди­мом спов­няється, яс­но вид­но по­му­че­ну ста­ру, що пораєть­ся ко­ло пе­чi, та не мож­на розг­ля­дi­ти по об­лич­чю, якi со­бi дум­ки має, який вид - то здається, що во­на всмi­хається i дбай­ли­во пос­пi­шається та кло­по­четься, то знов здається, що ду­шить її якась ту­га i чо­гось бо­яз­ко їй, i що вiд тiєї душ­ної ту­ги так во­на ме­ту­шиться ко­ло пе­чi, що не вiд ди­му в неї i сльоза бi­жить.

Дiждалися - ве­че­ря го­то­ва. Га­ля смiється, i усi ве­че­ря­ють i спа­ти ля­га­ють. Огонь у пе­чi пот­ро­ху по­га­сає, на­че сам по­чина дрi­ма­ти, гас­не зов­сiм - у хат­цi тем­нi­сiнько, й усi заси­пають.

Ранiшнiй хо­лод не хо­че нi­як да­ти пос­па­ти, прой­ма i та­ки хо­че по­бу­ди­ти й та­ки по­бу­дить. Вже ма­ти у пе­чi за­па­ли­ла - дро­ва знов трi­щать, по­лум'я ши­ба, i дим­но у хат­цi; в вiкон­це свi­тить яс­не со­неч­ко, i бли­щить снiг бi­ленький. От i снi­дан­ня їм го­то­ве, й ма­ти пос­пi­шається йти на по­ден­щи­ну, i при­ка­зує їм бу­ти ро­зум­ни­ка­ми, й iде со­бi.

У не­дi­лю, в уся­ке свя­то їм кра­ще бу­ло: ма­ти не хо­ди­ла на ро­бо­ту, мож­на бу­ло влiз­ти у її ла­та­нi чо­бо­ти, за­гор­ну­тись у її пра­хо­веньку ко­жу­ша­ноч­ку i хоч труд­но, а усе­та­ки мож­на бу­ло по­гу­ля­ти ко­ло хат­ки - i во­ни всi гу­ля­ли по чер­зi, на­вiть Га­ля, що са­ма уся бу­ла, мо­же, не зав­бiльшки чо­бо­та. По­то­му ма­ти їм каз­ки уся­кi роз­ка­зу­ва­ла й уся­кi бувальщи­ни. I що ж за та­кi слав­нi ча­сом каз­ки, що то за смiш­нi та­кi! I ду­же б ба­га­то во­ни смi­яли­ся й тi­ши­ли­ся, ко­ли б їм не мi­ша­ло неньчи­не об­лич­чя - та­ке об­лич­чя по­му­че­не та посму­чене, дар­ма що во­на не прис­кар­жує нi­чо­го й са­ма з ни­ми ра­зом всмi­хається на усе смiш­не та по­тiш­не у каз­цi.

Одного ра­зу ма­ти прий­шла до­до­му i, вхо­дя­чи, пок­ли­ка­ла стар­шо­го си­на.

- Що, ма­мо? - од­ка­зав стар­ший син i ско­чив з пе­чi на­зустрiч їй.

- Що? Що? Що? - пок­рик­ну­ли дру­гi всi й по­си­па­ли­ся з пе­чi, як дос­тиг­лi груш­ки, а Га­ля прос­тя­га­ла ру­че­ня­та до мен­шого бра­та й гу­ка­ла вже:

- Кулiш! Пшо­ня­ний ку­лiш!

- Нi, - од­ка­зу­ва­ли бра­ти, куп­ча­чись, товп­ля­чи­ся цi­ка­вi ко­ло неньки.

- Нi! Пож­дiть, пож­дiть, мої го­луб'ята, -про­мов­ля­ла ма­ти, ски­да­ючи з се­бе оде­жин­ку, прит­ру­ше­ну снi­гом, та лед­ве ди­ха­ючи вiд уто­ми.

- Бублики! - гук­ну­ла Га­ля тро­хи нес­пев­на й на­че ля­ка­ю­чися.

- О! О! О! - по­чу­ло­ся по­мiж бра­тiв, i що то у кож­но­му то­му "о!" бу­ло ди­ва та ра­до­щiв!

- Бублики ж! - гук­ну­ла Га­ля вже смi­ло i в до­ло­неч­ки за­плескала.

- Галю! Га­лю! Пос­лу­хай-бо, - про­мо­вив мен­ший брат, - слу­хай-бо, ма­ма при­нес­ла чо­бо­ти!

- О, чо­бо­ти! - ви­гук­ну­ла Га­ля, на­че за­нес­ла­ся вже у са­ме не­­бо го­лу­бе, та й зче­пи­ла ру­чеч­ки…

Еге ж, се та­ки й бу­ли чо­бо­ти. Ста­рi, при­но­ше­нi, ма­ленькi чо­бо­ти з ве­ли­ки­ми лат­ка­ми на обох. Свi­те мiй! Як же тi чо­боти з рук до рук пе­ре­да­ва­ли­ся! Чо­бо­ти розг­ля­да­ли, чо­бiтьми лю­бу­ва­ли, а Га­ля то лед­ве що не ви­цi­лу­ва­ла чо­бiт, во­на вже й ус­тоньки ця­поч­кою скла­ла, та зас­мi­яла­ся, й не ба­ря­чись хви­ли­ноньки, по­жа­да­ла со­бi у чо­бо­ти вбра­ти­ся i про­тяг­ну­ла за­раз го­лi­сiнькi нi­жеч­ки обид­вi й на усiх диви­лася ра­дiс­но та жа­лiб­ненько та­кеньки, що у мет її вбра­ли у чо­бо­ти й пос­та­но­ви­ли се­ред ха­ти, не­мов гар­не ма­лю­ван­ня, тiльки ще зро­ду-вi­ку, ма­буть, не бу­ло ма­лю­ван­ня з та­ким ли­ченьком смi­ючим, з та­ки­ми очи­ма тан­цю­ючи­ми.

Брати ди­ву­ва­ли, яка-то Га­ля гар­на у чо­бо­тях, i ма­ти хва­лила теж. На­то­мив­шись вже сто­яти, Га­ля сi­ла, та чо­бiт не зня­ла i зас­ну­ла у чо­бо­тях, при­би­ра­ючись на дру­гий день ра­но-ра­но-ра­но-ра­не­сенько йти далеко-далеко-далеко-да­леченько гу­ля­ти. Пiш­ла б во­на гу­ля­ти то­го-та­ки са­мо­го ве­чора, ко­ли б не той вовк не­вiр­ний з лi­су, а ще гiрш турбу­вав її той ка­ва на­вiс­ний, що не знає во­на на­вiть, де вiн i си­дить у свi­тi, - чи у лi­сi, чи пiд го­рою на лу­цi, чи у Днiп­рi у нур­тi - не зна­ла, бач­те, з яко­го бо­ку йо­го сте­рег­ти­ся й звiд­ки йо­го бе­рег­ти­ся, а мо­же, вис­ко­чить вiн i схо­пить її не­сподiвано-негадано.

З сон­ної Га­лi ти­хенько мен­ший брат зняв чо­бо­ти, i усi то­дi по чер­зi по­ча­ли їх при­мi­ря­ти, i кож­ний ка­зав, що йо­му чо­бо­ти як­раз, на­че влип­ли, хоч доб­ре во­ни при­го­ди­ли­ся тiльки стар­шо­му бра­ту, йо­му ма­ти й при­нес­ла тi чо­бо­ти, i при­нес­ла йо­му для то­го, що завт­ра хо­че йо­го заб­ра­ти iз со­бою у мiс­то i вiд­да­ти ха­зяїну в най­ми­ти.

До ха­зяїна! За най­ми­та! Усi очi на йо­го обер­ну­ли­ся, усi се­р­де­нят­ка iзд­риг­ну­ли­ся; хто ди­вує, а хто зас­му­тивсь; ко­го по­ру­ши­ла на­дiя на щось див­неє та чуд­неє, а ко­го то жах за­то­мив, що теє скоїться; той у дум­цi вже вип­ро­вод­жав йо­го, дру­гий знов уже при­би­равсь йо­го стрi­ча­ти та по­чу­ти не чу­то­го зро­ду; iн­ший за­мис­ливсь, як то во­ни са­мi без йо­го жи­ти­муть… Ма­ти смут­ненька та три­вож­ненька… А стар­ший син од­ка­зав спо­кiй­ненько на сю вiс­тоньку:

- Добре, ма­мо.

- Як бу­деш доб­ре слу­жи­ти, моя ди­ти­но, зас­лу­жиш со­бi лас­ку, вис­лу­жиш зап­ла­ту, - ка­же ма­ти. - Дасть бог мило­се­р­дний, то по­тiм со­бi й ко­жу­шок спра­виш… Доб­ре, синоч­ку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав їй зно­ву син.

- Хазяїн твiй, здається, чо­ло­вiк хо­ро­ший бу­де, а як що там i ви­па­де то­бi у служ­бi… як там ли­хо-го­ро, то ти прий­май за доб­ре… Ко­ха­ний, ти пе­ре­тер­пи… Доб­ре, си­ноньку?

- Добре, ма­мо! - од­ка­зав знов син.

Вже бiльш ма­ти нi­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­дi­ла вже мовч­ки, та тiльки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тiс­нiш та тiс­нiш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь i нед­ба­ло, нев­важ­ли­ве од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­цi, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зi бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Мiсяць свi­тив упов­нi, зо­рi на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мнiш вiд дру­гої, мо­роз був сильний, аж трi­щав, снiг хрус­кав пiд чо­бiтьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­вiть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - iде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: "Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!"

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трi­ща­ли на го­рi, зси­па­ючи з се­бе iнiй, со­неч­ко ся­яло блi­де­нько на­че зблiд­ло со­бi вiд хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усi бра­ти ви­бiг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мi­сто.

- Ходiм вже, ди­ти­но, - про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на, - а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькi, - ка­же во­на до дру­гих.

Вони пiш­ли, а ус­лiд їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки i "бу­вай здо­ров", i "вер­ни­ся", i "вер­тай­сь хут­че"; а Га­ля - то во­на тiльки ви­гу­ку­ва­лась: "бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!" Усi танцювал­и на мо­ро­зi, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на пiч, i усiм та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усi за­жу­ри­ли­ся i за­ту­жи­ли; у Га­лi вже слi­зоньки ка­па­ли.

- I я пi­ду у най­ми­ти! - ка­же один брат.

- От як! - про­мо­ви­ла Га­ля; а слi­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гiй шви­денько.

- I я! I я! I я! - ка­жуть усi бра­ти в один го­лос.

У Га­лi слiз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

- Ой, ли­хо! - пок­рик­ну­ла Га­ля. - Усi пi­де­те! Усi ме­не поки­нете! I ти? I ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го бра­та во­на бiльш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гiр­ко зарида­ла­.

- Годi, Га­лю, го­дi! - ка­жуть бра­ти, - слу­хай-но, що то­бi ка­затимемо… Га­ля не слу­ха­ла.

- Не плач, Га­лю! - ка­же мен­ший брат i бе­ре Га­лю до се­бе на ко­лi­на. - Я най­му­ся у служ­бу та за­роб­лю то­бi чо­бiт­ки - одк­рий-бо ли­ченько!

- Не хо­чу чо­бiт­кi­в! - хлип­ле Га­ля, не хо­че чо­бiт­кiв i ли­ченька не одк­ри­ва.

- Слухай-бо, Га­лю… Га­лоч­ко! - про­мов­ляв мен­ший брат, - от яка ж ти не­доб­ра! От як ме­не крас­но слу­хаєш!

Одна Га­ли­на руч­ка од­па­ла вiд ли­ченька, й од­не оч­ко, по­в­нiсiньке сльозою, зир­ну­ло на бра­ти­ка, i ри­дан­ня впинилос­я.

- Помисли ли­шень, Га­лю, ко­ли ми усi пi­де­мо у най­ми­ти, так усi чо­бо­ти со­бi по­ку­пи­мо, а то­бi вже най­кра­щi, ми усi ко­жу­хи по­ку­пи­мо, а вже то­бi…

- I я пi­ду у най­мич­ки! - ви­мо­ви­ла Га­ля, i дру­га руч­ка од­пала вiд ли­ченька, i оче­ня­та вже ве­се­ленько виб­лис­ку­ва­ли у слiз­ках.

I по­рi­ши­ли во­ни та­кеньки усi, щоб iти у най­ми­ти; а по­ки най­митська служ­ба, по­ки що, то бу­ло їм страх як нуд­но си­дi­ти на пе­чi, i мiц­ненький жаль по­ся­гав їх по стар­шо­му бра­ту. I усi во­ни ди­ви­ли­ся по всiх бо­ках або од­но на одног­о, на­че що за­гу­би­ли, без чо­го не зна­ли, не вмi­ли, як йо­го бу­ти. Ко­ро­тенький день пруд­ко бi­жав, та їм зда­ва­ло­ся, що вiн кiлька ра­зiв по­вер­тавсь на­зад, по­ки та­ки дiж­да­ли­ся ве­чора мо­роз­но­го й ма­ти прий­шла. Як то­дi сер­де­нят­ка всi не вист­риб­ну­ли з гру­дей, по­ки ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, що стар­ший брат у ха­зяїна, що йо­му так слав­но, - бу­де спа­ти вiн у теп­лiй ха­тi i го­ду­ва­ти­муть йо­го доб­ре.

- Чуєш? Чуєш? - про­мов­ля­ли бра­ти 'дно до 'дно­го. - От як йо­му бу­де! От як ви­бор­ної - і Га­ля по­гу­ку­ва­ла:

"О, слав­ненько! О, лю­бенько!"

Та чо­гось у бра­тiв впа­ли го­ло­си їх дзвiн­кi, i Га­ля якось сла­бенько пле­ще у до­лоньки, - раз тiльки, а там i стих­ла. I ма­ти, хва­ля­чи жит­тя йо­го, за­пи­на­ла­ся - сло­ва мер­ли в неї на ус­тах, ус­та тро­хи тру­си­ли­ся.

На ве­че­рю був ку­лiш пшо­ня­ний, та нiх­то до йо­го й не до­торкнувсь i нi­ко­го сон не зма­гав.

- Ви, дi­точ­ки, не ску­чай­те за бра­ти­ком, - по­ча­ла бу­ло ма­ти, та го­лос ввiр­вавсь i змер; во­на вли­ла­ся гiр­ки­ми гiрки­ми i, як пос­лiп­ле­на на­че слiзьми, тiльки ло­ви­ла дi­ток ко­ло се­бе, схоп­лю­ва­ла, та й по­цi­лун­ка­ми вси­па­ла, та усе го­ло­с­нiш-голоснiш ри­да­ла.

Пiшли днi за дня­ми й ча­си за ча­са­ми, поп­ри­ви­ка­ли дiт­ки, що не­ма стар­шо­го бра­та, та не пе­рес­та­ли про йо­го ду­ма­ти, i сли­ве що­го­дин­ки йо­го зга­ду­ва­ли то цим, то тим, то знов дру­гим. Те­пер уже вся­кi каз­ки й бу­вальщи­ни у свя­то во­ни по­ки­ну­ли, а роз­мов­ля­ли з ма­мою про бра­та - у свя­то ма­ма хо­ди­ла йо­го од­вi­ду­ва­ти i при­но­си­ла од йо­го вiс­тi - все вiс­тi од­на­ко­вi - що зду­жає, що слу­жить… I це на уся­кi ла­ди бра­ли i на уся­кi ла­ди про це ба­ла­ка­ли: уяв­ля­ли со­бi йо­го хазяї­на - зна­ли во­ни, що ха­зяїн ог­ряд­ний чо­ло­вiк, кра­вець си­вий, хо­дить у си­нiх ша­ро­ва­рах i у чор­нiй свит­цi i шиє сам уся­кi ко­жу­хи й свит­ки; уяв­ля­ли со­бi ха­ту ха­зяй­ську - зна­ли во­ни, що ха­та ха­зяй­ська у три вi­ко­неч­ка, пiд те­со­вим даш­ком, а у ха­тi по бi­лих стi­нах ви­сять об­раз­ки - пти­цi рябо­перi, морський роз­би­ша­ка - ту­рок у чер­во­нiй чал­мi з кин­джалами у пра­ви­цi; уяв­ля­ли во­ни со­бi ха­зяй­ку - во­ни зна­ли, що ха­зяй­ка мо­ло­денька i усе си­дить бi­ля вi­кон­ця та ви­шива со­бi очiп­ки шов­ка­ми та зо­ло­том. I чор­ну ко­ро­ву ха­зяйську со­бi уяв­ля­ли во­ни iз ри­жим те­лят­ком; а як розмо­ва за­хо­ди­ла про ха­зяй­ськi сан­ки та про бi­ло­го ко­ня, так Га­ля по­чи­на­ла роз­ко­чу­ва­тись з бо­ку иа бiк, на­че во­на вже си­дi­ла у сан­ках, а бi­лий кiнь шви­денько вiз сан­ки по грудово­му­ шляш­ку.

Вони при­би­ра­ли­ся, як лi­теч­ко прий­де, час­тенько хо­ди­ти до бра­та, як тiльки що вес­на дих­не, пi­ти йо­го од­вi­да­ти. Еге ж! Пi­дуть во­ни до йо­го, по­ба­чать йо­го й на­го­во­ряться з ним. Що то як хо­ро­ше бу­де зо­ба­чи­ти­ся! Що то як до­жи­дать брид­ко! Що то яка зи­ма ук­рi­пи­ла хо­лод­на та лю­та!

От як у хат­цi на лу­цi ду­ма­ли та га­да­ли про стар­шо­го бра­та i над усе у свi­тi жа­да­ли iз ним по­ба­чи­ти­ся, i Га­ля та­ко­во вже час­тенько ка­за­ла: "Хоч би од­ним оч­ком пог­ля­ну­ти на йо­го", що вже те­пер тiльки во­на на­ми­не "хоч од­ним оч­ком", усi зна­ли, на що "одно оч­ко" хо­че гля­ну­ти, й зiт­ха­ли.

А тим ча­сом ха­зяїни на стар­шо­го бра­та ди­ви­ли­ся за тим тiльки, щоб ба­чи­ти, чи справ­ний вiн, чи не пус­тує, i жодно­го йо­му сло­веч­ка не про­мо­ви­ли, оп­рiч яко­го при­ка­зу, гро­зь­би та лай­ки. I на пла­цу, ко­ло кри­ни­цi, де вiн хо­див що­ра­нок i що­ве­чiр во­ди бра­ти i де схо­ди­лось ба­га­то лю­дей, рiд­ко хто вва­жав на по­важ­но­го ти­хо­го хлоп­чи­ка, що вiн що день, то ро­бивсь пох­му­рiй та по­ну­рiй, у ла­та­нiй со­рочечцi, у пра­хо­венькiй свит­цi, не на йо­го по­ши­тiй, у ста­ренькiй шап­цi, ко­то­рий тер­пе­ли­во сто­яв на мо­ро­зi пекучо­му­, до­жи­­дав чер­ги со­бi во­ди за­черп­ну­ти - нiх­то до йо­го не ози­вавсь.

Перша ро­бо­та бу­ла йо­му у ха­зяїна во­ду но­си­ти з кри­ницi. Вдос­вi­та йо­го сла­ли до тiєї кри­ни­цi да­ле­кої пiд го­рою на пла­цу, ко­ли ще усе мiс­то буч­не сто­яло у си­вiй iм­лi, лю­ди не уяв­ля­ли­ся, ди­мо­чок не зви­вавсь i ко­ли ще бу­ло ко­ло кри­ни­цi пус­то - ча­сом хi­ба стрi­ча­ла­ся яка-та­ка най­мич­ка гiр­ка або двi, та i се ду­же рiд­ко. Йо­го вi­дер­це пер­ше проби­ва лiд у кри­ни­цi, що уно­чi за­мер­за, i та­щив вiн спов­не­нi вiд­ра пiд го­ру. При­та­щив­ши два вiд­ра, кот­рi ха­зяй­ка у той-та­ки час розп­лес­ка на вми­ван­няч­ко, на своє чор­ноб­ри­ве ли­ченько, на бi­лi руч­ки та знов ту­ди й сю­ди по ха­зяй­ст­ву, - вiн оп'ять iшов по во­ду. Си­за iм­ла рiд­ша­ла, ди­мо­чок де-не-де вже зви­вав­ся, вже лю­ди по­па­да­ли­ся i ко­ло кри­ни­цi; вже тов­пи­ло­ся, куп­чи­ло­ся ба­га­то на­ро­ду - тре­ба до­жи­да­ти чер­ги. Вiн сто­яв та ди­вивсь, як шпар­ко дбай­ли­вi го­ро­дя­ноч­ки пос­пi­ша­ли, зас­пав­ши, i го­ни­ли од­на од­ну до кри­ни­цi й вiд кри­ни­цi; як iш­ли най­мич­ки, пiд'їзди­ли й вiд'їзди­ли боч­ки. Си­за iм­ла зни­ка­ла; зi­хо­ди­ло со­неч­ко й ся­яло яки­ми ж то блис­ку­чи­ми, хо­лод­ни­ми, нед­руж­ни­ми ран­ка­ми; по­вер­та­всь вiн з пов­ни­ми вiд­ра­ми до ха­зяїв. Тут йо­му тре­ба бу­ло двiр про­мi­та­ти, но­си­ти дро­ва з сi­ней до ха­ти, по­бiг­ти до су­­сi­ди вве­че­рi спи­та­ти, ко­ли бу­де му­че­ни­ка Лав­рен­тiя - у се­ре­ду чи у чет­вер, бо ха­зяй­ка при­би­ра­ла­ся на iме­ни­ни до Лав­рен­тiя-шев­ця; або по­бiг­ти до су­сi­ди Ме­ла­сi по­зи­чи­ти тро­хи дрiжд­жiв, бо ха­зяй­ка за­хо­ди­ла­ся ста­ви­ти пи­ро­ги; або по­бiг­ти на торг ку­пить за ша­га го­лок, ко­ли ха­зяй­ка зло­ми­ла гол­ку - i ба­гацько по­бi­га­шок i по­шар­пу­шок тре­ба йо­му бу­ло спо­жи­ти. Та ха­зяй­цi мож­на бу­ло вго­ди­ти - бу­ла ха­зяй­ка ве­се­ла, нед­ба­ла мо­ло­ди­ця, що як во­на не ха­зяй­ну­ва­ла, так си­дя­чи ко­ло окон­ця, ши­ла та ви­ши­ва­ла, та прис­пi­ву­ва­ла i пог­ля­да­ла з вiк­на на про­хо­жих лю­дей та на се­бе у дзер­кальце, що умис­не й ви­сi­ло тут про­ти неї на цвят­нi.

А ха­зяїну не мож­на бу­ло вго­ди­ти. Ха­зяїн був за­дир­ли­вий i ве­ред­ли­вий чо­ло­вiк, а до то­го ще ок­рут­ний чо­ло­вiк. Жiн­ку свою вiн ду­же лю­бив, а тiльки уран­цi вiн очi розкис­лить, то вже й по­чав за­чi­па­ти та за­ди­ра­ти її, i до­ти не вiд­чепиться, по­ки аж жiн­ка не зап­ла­че або хоч за­хо­диться на плач - то­дi вiн i до­вольний, ска­же їй, що во­на йо­му ми­лiш над усе у свi­тi й по­жа­лує її, i обi­цяє ку­пи­ти якусь там вит­ребеньку но­ву. А що вже най­ми­та ма­ленько­го, то вiн пої­дав не­ми­лос­ти­во. Тiльки б зо­ба­чив йо­го, бу­ло за що приг­ро­зи­ти й прик­рик­ну­ти, бу­ло за що й штовх­нуть. Хло­пець зро­ду не од­ка­зав йо­му сло­ва гiр­ко­го, та нi­ко­ли теж не ви­го­во­рю­вавсь i не по­ви­нив­ся - усе хлоп­чик прий­мав мовч­ки. Здається, що тая бе­зод­мов­нiсть драж­ни­ла ха­зяїна ще бiльш, i цi­лi­сiнький день вiн не так щи­ро пра­цю­вав з ко­жу­ха­ми та ко­бе­пя­ка­ми, як з тим, як би то луч­че дой­ня­ти тер­пе­ли­во­го хлоп­ця.

Минав день - який же хо­лод­ний, блис­ку­чий, вра­жий день! От зве­чо­рi­ло. Ха­зяїн по­нiс ро­бо­ту по­ши­ту, ха­зяй­ка пiш­ла до су­сi­ди по­си­дi­ти, по­го­во­ри­ти, або до ве­чер­нi - най­мит знов з вiд­ра­ми по во­ду до кри­ни­цi при­хо­див. Ве­чо­ра­ми зграя ко­ло кри­ни­цi бу­ла гуч­нiш, нiж ран­ка­ми. По тру­дах днев­них i по ро­бо­тi й по кло­по­тi знi­мав­ся ре­гiт, заводили­ся ­го­лос­нi роз­мо­ви.

Тут ба­чив хло­пець, як iн­ша ве­се­ла дiв­чи­на i пруд­кая, що не пос­ми­ри­ли її анi ро­бо­та, анi тру­ди, щи­ро спi­ва­ла й пiд­танцьовувала, тан­цю­ва­ла й пiдс­пi­ву­ва­ла з вiд­ра­ми на пле­чах на огульну втi­ху людську i на по­тi­ху; як воз­ни­цi бо­рються або прис­ка­ють во­дою й ля­ка­ють дiв­чат; як ча­сом най­мич­ки, роз­ва­жив­ши­ся, смi­яли­ся теж i гра­ли­ся мiж со­бою. Го­мо­нi­ла зграя, по­ки со­неч­ко не за­ко­чу­ва­ло­ся, багря­на зо­ря не ки­да­ла на все мiс­то свiй баг­рець i мо­роз не крiп­чав; дзвiн­ко й рiз­ко од­ту­пу­ва­ли­ся усi ступ­нi по снi­гу, во­рiтьми стук­ну­ли, у дзвiн уда­ре­но, виз­га по­лоз­зя, й бi­жать сан­ки, й людський го­лос, i со­ба­чий лай. I ве­чiр зга­сає - який же хо­лод­ний, баг­ря­ний, са­мот­нiй ве­чiр!

У ха­тi свiч­ка го­рить. Ха­зяїн шиє, якусь по­лу вiд ко­жу­ха стро­чить, ха­зяй­ка ви­ши­ва круг­леньку квiт­ку на очiп­ку шо­в­­ком, - си­дять ко­ло сто­лу обоє. Най­мит ве­де ко­ня напу­ва­ти, дає ко­ню вiв­са й сi­на й ко­ро­ву за­га­ня на нiч, теж упер­то­го ка­ба­на за­га­няв, при­но­сив у ха­ту дров на завт­ра, ще­пав трiс­ки на пiд­пал, виг­рi­бав по­пiл з пе­чi, ма­зав хазяй­ськi чо­бо­ти. А ха­зяїн усе шиє, ха­зяй­ка ви­ши­ває i що-не­будь ро­з­­ка­зує чо­ло­вi­ко­вi про те, що ба­чи­ла на тор­зi, що чу­ла вiд су­­сiд­ки. Ха­зяїн прис­лу­ха мовч­ки й час­то ог­ля­дається на най­ми­та, прик­ри­кує, приг­ро­жує; бу­ва й те, що ус­та­вав ха­зяїн, ки­дав ро­бо­ту i ка­рав най­ми­та сво­го або за те, що по­гано ма­зав чо­бо­ти, або за те, що две­рi не­доб­ре при­чи­ня… По­то­му знов сi­дає й шиє, а ха­зяй­ка, зирк­нув­ши на хлоп­ця, ча­сом зiтх­нув­ши, знов по­чи­на роз­ка­зу­ва­ти да­лi. У ха­тi душ­но та га­ря­че; по­роз­вi­шу­ва­нi по стi­нах бi­лих ря­бо­пе­рi пти­цi, здається, ска­зи­ли­ся вiд цiєї ду­хо­ти та жа­ри - од­нi кри­ла свої по­розп­рос­тя­га­ли у роз­па­чi та та­кеньки й зос­та­ли­ся - не­ма си­ли по­ле­тi­ти, не­ма си­ли й кри­ла згор­ну­ти; дру­гi знов у та­кiй са­мiй роз­па­чi сту­ли­ли­ся й на­го­го­ши­ли­ся. А морський роз­би­ша­ка-ту­рок - той зав­сiг­ди по­важ­но й смi­ло ди­вивсь з-пiд своєї чер­во­ної чал­ми, дер­жа­чи кинд­жа­­ла. Скiльки-то ра­зiв, як га­си­ли свiт­ло i ха­зяїн з ха­зяй­кою спо­кiй­ненько за­си­па­ли й товс­тим сном спа­ли, по­том­ле­но­му, по­би­то­му най­ми­ту ма­ло­му сни­ло­ся, що усi тi пти­цi ря­бо­пе­рi зiр­ва­ли­ся з стiн i гуч­ною, роз­пач­ли­вою зграєю в'ю­ть­ся, б'ються, круж­ля­ють над йо­го уз­го­лов'ячком усе пру­д­­ше, усе важ­че, усе га­ря­чiй, ма­ха­ючи кри­ла­ми пло­ме­нис­ти­ми, усе вiд них душ­нiй, - i ра­зом на­че по­вiв вiт­ро­вiй, на­че во­да плес­кає - зни­ка­ють пта­хи усi, ши­ро­ке та гли­бо­ке мо­ре ко­ли­сає й пле­ще у бе­ре­ги, на бе­ре­зi си­дить ту­рок у чер­во­нiй чал­мi, дер­жа­чись за кинд­жал, див­ля­чись на най­ми­та смi­ли­ми й по­важ­ни­ми очи­ма i на­че об чiмсь пи­та­ючи, у да­ле­кос­тi ки­ва­ючи… Скiльки-то вже ра­зiв йо­му сни­ло­ся, що знi­ма йо­го щось у воз­ду­хи з пти­ця­ми, що па­дає вiн i роз­би­вається! Скiльки-то ра­зiв у снi вiн пла­вав по го­лу­бо­му мо­рю й то­нув у гли­бi!

Зима до­хо­ди­ла кiн­ця, та хо­ло­ди ще сильнiї крi­пи­ли, I бра­ти з Га­лею си­дi­ли на пе­чi, пiд­жав­ши но­ги. Ти­хо бу­ло уве­­че­рi, ко­ли вчу­ла­ся сту­па чи­ясь i щось ми­го­ну­ло ми­мо вi­кон­ця.

- Мама! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Нi, се не ма­ма, - од­ка­за­ли бра­ти.

- О! - ше­пот­ну­ла Га­ля; оче­нят­ка в неї при­бiльши­ли­ся, а бро­­ве­нят­ка ви­ще зня­ли­ся.

- Не бiй­ся, Га­лю, - про­мо­вив мен­ший брат, i усi во­ни ви­глядали з пе­чi, ви­тяг­нув­ши шиї.

Отже вiд­чи­ни­ла­ся хат­ка - i стар­ший брат ус­ту­пив. Госпо­ди свi­те! Який ви­гук [во­ни зня­ли], по­ба­чив­ши йо­го! Як же до йо­го ки­ну­ли­ся! Як же за йо­го вхо­пи­ли­ся! Як же не зна­ли, що ка­за­ти й про що спи­та­ти! Пруд­кi нес­по­дi­ва­нi ра­дощi та­кеньки усiх об­хо­пи­ли, що у го­ло­вi зак­ру­ти­ло­ся, у очах усе ок­ру­ги за­хо­ди­ло й за­тан­цю­ва­ло - усi обс­ту­пи­ли, ухо­пи­ли стар­шо­го бра­та i бiльш чу­ли, що вiн ту­тоньки, нiж йо­го на вi­чi ба­чи­ли, то й не вжах­ну­ло нi­ко­го їх ураз, що стар­ший брат смер'тно блi­дий, що во­лос­ся в йо­го попута­не­ та по­пат­ла­не, що ко­мiр у со­роч­цi под­ра­ний, на­че хто ух­ва­тив си­ло­мiць i пор­вав, що об­лич­чя у стар­шо­го бра­та якесь iс­ка­же­не i що вiн не про­мо­вить сло­ва, обiй­ма­ючись з ни­ми усi­ма - тiльки важ­ко ди­хає. I Га­ля пер­ша пок­рик­ну­ла:

- О, який же став ти бi­лий! А який же став ти най­мит! Та­кий са­мий, як ко­лись, я ба­чи­ла, по до­ро­зi за ха­зяй­ськи­ми во­ла­ми йшов, та­кий са­мi­сiнький!

I Га­ля своїми жи­веньки­ми оче­нят­ка­ми у їх пи­та­ла­ся: чи її прав­да?

Правда, прав­да! Зро­бивсь стар­ший брат бi­лий як крей­да i справж­нiй най­мит… Та чо­го ж се ко­мiр ро­зiр­ва­ний, чо­го ж се во­лос­ся пок­лоч­че­не? Чо­го ж се об­лич­чя так по­ка­зи­ло­ся? Чо­му се ди­хає вiн тяж­ко та важ­ко так?

Прудкi ра­до­щi пруд­ко десь по­дi­ли­ся, усi очi впи­ли­ся у стар­шо­го бра­та, усi ди­ви­ли­ся на йо­го пильно й нес­по­кiй­но i те­пер вже ба­чи­ли йо­го доб­ре.

- Сiдай, сi­дай, бра­ти­ку, сi­дай, лю­бий! Ти вто­мив­ся, коха­ний - ще­бе­та­ла Га­ля, при­хи­ля­ючи ти­хе­сенько стар­шо­го бра­та за ру­ку, а бла­гi оче­ня­та у три­во­зi пе­ре­пи­ту­ва­ли усiх, що та­ке не га­разд або що та­ке зро­би­ти? як за­по­бiг­ти?

Старший брат сiв на лав­цi, а усi iн­шi у ря­до­чок ко­ло йо­го. Га­ля ко­ло йо­го ста­ла та, див­ля­чись та тур­бу­ючись i за­бу­ла, яко­во тим бо­сим ма­лим нiж­кам хо­лод­ненько сто­яти.

Старший брат усе-та­ки мов­чав i ди­вивсь у зем­лю. А се­реднiй брат йо­го пос­пи­тав:

- Як се ти до нас прий­шов, бра­те?

- Хазяїн ме­не прог­нав, - од­ка­зав стар­ший брат.

Довгенько нiх­то нi­чо­го не про­мов­ляв. Га­ля схо­ва­ла ли­ченько до стар­шо­го бра­та у ко­лi­на.

- Вiн те­бе бив, ма­буть? - пос­пи­тав знов се­ред­нiй.

- Вiн ме­не дав­но бив, з пер­шо­го дня, - од­ка­зав стар­ший. Чо­му ж ти не втiк вiд йо­го, чо­му йо­го за­раз-та­ки не ки­нув, бра­те? - з опа­лом та пруд­ко про­мо­вив са­мий мен­ший.

- Було б то­бi втек­ти, - лед­ве чут­но ще­бе­та­ла Га­ля, не зкi­ма­ючи го­лiв­ки з бра­то­вих ко­лiн. Бу­ло б то­бi до нас за­раз при­бiг­ти. Лю­бий, лю­бенький, лю­бе­сеч­кии бра­ти­ку.

- Я хо­тiв ще пе­ре­тер­пi­ти, хо­тiв ще слу­жи­ти, - од­ка­зав ста­р­ший.

Такого та­ко­го бу­ли при­би­ра­ли­ся, як зо­ба­чаться, розказа­ти­ стар­шо­му бра­то­вi про те, як во­ни усi теж пi­дуть у най­ми­ти, слу­жи­ти та за­роб­ля­ти, про те, якi в їх тут бу­ли холо­ди та мо­ро­зи i як се­ред­нiй брат тро­хи по­жа­ру не за­па­лив, узяв­ши­ся в пе­чi роз­па­лю­ва­ти, та, не слу­ха­ючи Га­лю, на­клавшi пов­ну нiч дров, i про те, яка Га­ля гос­по­ди­ня вже ста­ла й як ва­ри­ла їм са­ма кар­топ­лю, i про те, як Га­ля одно­го ра­зу пе­ре­ля­ка­лась на­вi­ки, приз­нав­ши ста­ру гру­шу ко­ло хат­ки за ка­ву… Та­ко­го, та­ко­го хо­тi­ли роз­пи­та­ти­ся в йо­го, як вiн щод­ня жив, що ба­чив i що чув там. У мiс­тi де такень­ки люд­но й гуч­но зав­сi­ди… Та те­пер­ки не при­хо­ди­ло нiко­му на дум­ку анi роз­ка­зу­ва­ти, анi роз­пи­ту­ва­ти­си­дi­ли усi мовч­ки та ти­хо, i усi ди­ви­лись, як стар­ший брат, у зем­лю. Га­ля не раз, не двi­чi пiд­но­си­ла го­лi­воч­ку з бра­то­вих ко­лiн, не двi­чi, не три­чi i ру­чеч­ки уго­ру прос­тя­га­ла, по­ки не опи­нилась у йо­го са­ма на ко­лi­нах, не об­ня­ла йо­го за шию та не при­ту­ли­ла­ся ли­ченьком до йо­го пле­ча. То­дi й Га­ля втих­ла, тiльки ча­соч­ком ти­хенько мiц­нiш при­гор­та­ли до се­бе ста­р­­шо­го бра­та нiж­нiї ру­че­нят­ка.

Так во­ни си­дя­чи дiж­да­ли­ся неньки.

Ненька зля­ка­ла­ся, зо­ба­чив­ши стар­шо­го си­на, вхо­пи­ла йо­­го й, цi­лу­ючи, при­тяг­ну­ла до вi­кон­ця й у жа­ху ог­ля­да­ла йо­го i в жа­ху пи­та­ла:

- Що та­ке ста­ло­ся? Що то­бi, ди­ти­но моя? Що? Ко­ли? Як?

- Мене ха­зяїн виг­нав, ма­мо, - од­ка­зав стар­ший син. Бiльш во­на не пи­та­ла вже нi­чо­го, тiльки по­ди­ви­лась на йо­го дов­ше та мiц­нiш йо­го об­ня­ла та зап­ла­ка­ла.

- Не плач, ма­мо, - ка­же стар­ший син. - Як знай­деться ха­зя­їн де, ви­шу­кається яка служ­ба, я знов слу­жи­ти пi­ду.

- Ох, ди­ти­но моя! Ди­ти­но моя! - про­мо­ви­ла ма­ти, не­на­че сер­це в неї роз­ри­ва­ли.

Потiм во­на знов йо­го при­тяг­ну­ла до се­бе, до вiк­на, знов на йо­го ди­ви­ла­ся… По­тiм вiд йо­го од­хит­ну­ла­ся, одiрвала­ся­, за­то­пи­ла у пе­чi, пос­та­но­ви­ла ве­че­рю ва­ри­ти i знов до йо­го при­су­ну­ла­ся. Во­на роз­че­са­ла спат­ла­не во­лос­ся, да­ла бi­лу со­ро­чеч­ку, да­ла во­ди­цi вми­ти­ся, i ко­ли вже вiн си­дiв вми­тий, роз­че­са­ний i в бi­лiй со­роч­цi, во­на знов-та­ки на йо­го ди­ви­ла­ся - i усi ди­ви­ли­ся на йо­го. I во­на й усi ба­чи­ли, як вiн прив'яв i не той став, що ко­лись був.

От i ве­че­ронька на сто­лi - усi сi­ли ве­че­ря­ти й усi примiча­ли­, як вiн пот­ро­ху їсть те­пер­ки-й усiм не сма­чи­ла якось ве­черя. Ма­ти очей з йо­го не мо­же звес­ти, бра­ти й Га­ля теж на йо­го пог­ля­да­ють.

Смутно, страх як смут­но бу­ло, а ра­зом до то­го якось мов­би знай­шов­ся скарб, що йо­го бу­ло тре­ба, що був вiн доро­гий, - i хоч сму­ток кру­шить, а та­ки скарб ту­тонька, маємо йо­го. Здається, та­ке усi очi про­мов­ля­ли, див­ля­чись на ста­р­шо­го бра­та, - i з та­кою дум­кою спа­ти по­ля­га­ли.

У хат­цi тем­но й ти­хо; в вi­ко­неч­ко скрять двi пло­ме­нис­тi зi­роч­ки iск­ряс­тi з не­ба го­лу­бо­го, i бi­лий снiг лис­нить; у ха­т­цi ду­же ти­хо й тем­но. I чує стар­ший брат, що хтось не­чу­тно до йо­го пi­дiй­шов i над ним схи­ливсь; вiн пiз­нав ру­ку, що до­торк­ну­лась до йо­го пле­ча, й ше­пiт ро­зiб­рав.

Мати схи­ли­ла­ся i ма­ти пи­та­ла­ся:

- Дитя моє, -пи­та­ла во­на, - чи ба­га­то там тер­пiв?

- Еге, - од­ка­зав вiн теж по­шеп­том. Дов­генько нi­чо­го не чу­т­но, мов усе змер­ло.

- Мамо! Ма­мо! - ше­по­че Га­ля, та нiх­то Галi не чу­є, так уже ти­хенько ше­по­че во­на. - Ма­мо! Ма­мо! - ше­по­че во­на усе тихш та тихш та й змов­кає.

- Ох, моє ди­тя ко­ха­не! - знов, чут­но, ма­ти ше­по­че. - Ти моє без­щас­не ди­тя!

I знов усе на­че змер­ло - ти­хо.

- Мамо! Ма­мо! - знов ше­по­че Га­ля, i знов Га­лi нiх­то не чує: i не ба­чить нiх­то доб­ро­го жур­ли­во­го ли­ченька.

- Чи в те­бе не бо­лить де, си­ноч­ку? Ска­жи ме­нi, сер­денько моє! - пи­та ще ма­ти.

- Нi, ма­мо, в ме­не нi­що те­пер не бо­лить, а як ха­зяїн вишу­кається, я знов слу­жи­ти­му. Ти, ма­мо, по­шу­кай ме­нi служ­би, - про­сить стар­ший син.

- Душе ти моя, сер­це ти моє! - чується унят­но, й на­чеб сло­ва тi з са­мої ду­шi, з са­мо­го сер­ця ви­шар­па­нi, з бо­лю­чо­го сер­ця й з бо­лю­чої ду­шi та й ос­тат­нi вже сло­ва.

Усе знов ти­хо й тем­но. Дар­ма Га­ля нас­то­ро­жає уш­ко i дов­го-дов­го-дов­генько слу­ха й прис­лу­ха - усе ти­хо й тем­но - й, прис­лу­ха­ючи, Га­ля са­ма зiт­хає.

II

Знов по­ча­ли жи­ти та по­жи­ва­ти з стар­шим бра­том уку­пi, та при­мi­ча­ли, що стар­ший брат вже не той став, що ко­лись пер­ше був. Був вiн зро­ду по­важ­нiй од усiх їх, пох­му­рiй - те­пер став ще по­важ­нi­ший, ще пох­мур­нi­ший. Кiлька раз пи­тавсь вiн неньки, чи не­ма де йо­му служ­би, кiлька раз i сам хо­див шу­ка­ти й пи­та­ти по мiс­тi, й усi ду­же бо­яли­ся, що знов вiн пi­де вiд їх, та ха­зяїна усе-та­ки не знай­шло­ся, i по­троху ми­нувсь той страх i жах.

Дожили во­ни зи­му до кiн­ця й пер­шу ве­сiн­ню теп­ли­ню стрi­ли з ве­ли­кою ра­дiс­тю усi. Хат­ка спус­тi­ла на цi­лi днi, i як тiльки очи­ма сяг­ну­ти ши­ро­кої лу­ки, усю­ди очi ба­чи­ли удо­ви­них дi­тей, що гра­ли­ся та бi­га­ли, та тi­ши­ли­ся тамеч­ки.

Настало ве­ли­ке свя­то… Вдос­вi­та у Києвi задз­во­ни­ли у дзво­ни, i на­род зас­ну­вав ту­дою й сю­дою по всiх ули­цях i про­улоч­ках.

Удовинi дi­ти дав­но вже чу­ли про те, що бу­де ве­ли­ке свя­то, i чо­гось, - са­мi во­ни не зна­ли чо­го, - до­жи­да­ли со­бi вiд сього свя­та. Зiр­ва­ли­ся во­ни то­го дня до зо­рi свi­то­вої i по­бiгли усi, го­ня­чи до Днiп­ра вми­ва­ти­ся. Чис­тенько вмивши­ся, во­ни жва­венько по­вер­ну­ли­ся до неньки i ста­ли про­ти неї на­че у пол­ку про­ти гетьма­на, до­жи­да­ючи, що їх вбе­ре, i їй же бо­гу моєму, ви­бор­нi се дев'ять хлоп­цiв сто­яло: чор­нобровi, ку­че­ря­вi, об­лич­чя, як то розс­вiт, па­ла­ють, очi, як зо­рi, ся­ють, i ви­бор­на се бу­ла сест­рич­ка Га­ля, хоч у пло­хе­нькiй та ви­ши­ва­нiй со­ро­чеч­цi, хоч у ла­та­нiй, та у си­нiй юпоч­цi, хоч у ви­но­ше­нiй, та у чер­во­нiй стрi­чеч­цi - бо­сiї нi­жеч­ки тiльки, ди­ви, за­тан­цю­ють, а вiч­ки то вже й танцю­ють, а го­лiв­ка так-то шви­денько вже по­вер­та­ла­ся до то­го й до то­го, до усiх, що ось-ось тем­нi ку­че­рi виб'ються з-пiд чер­во­ної стрiч­ки. Га­ля смiється й по­гу­кує на бра­тiв, i бра­ти теж смi­ються до неї - най­бiльше мен­ший бра­тик, i са­ма удо­ва всмi­хається.

Перш усього поб­ра­ли­ся во­ни до церк­ви. I ве­се­ленько бу­ло йти шви­денько по до­ро­зi, ди­ви­ти­ся й по бо­ках, i упе­ред. З-за гiр, з ок­ру­ги, з-за тем­них со­сен, з-за ку­че­ря­вих ду­бiв про­би­ва­ли­ся ро­же­вi про­ме­нi усе пло­ме­нис­тіш та чер­во­нiш; ро­ся­на лу­ка усе да­лi та да­лi ви­рi­зу­ва­ла­ся при розс­вi­тi; Днi­про си­нiй шу­мiв, i лег­кий ту­ма­нець ка­чавсь по­над ним. Чу­т­­но, як змод­на б'ють у дзво­ни у мiс­тi, й вид­но, на­че ко­машня, куп­ки лю­дей по ули­цях.

Вони прий­шли до ма­ленької цер­ков­цi, до ста­ренької, що сто­яла збо­чив­ши­ся ко­ло мiської бра­ми. На цвин­та­рi рос­ли ви­со­кi де­ре­ва, клея да бе­ре­за - з-за них тiльки ви­дать бу­ло хрест по­хи­лий на­бiк, та там­ки, де всох клен один, крiзь су­хi вi­ти вба­ча­ло­ся цер­ков­не вi­ко­неч­ко, узеньке й дов­геньке, i час­тин­ки си­вої, мшис­тої стiн­ки. Во­ни прой­шли по­уз дере­вами до рун­дуч­ка, що ша­тавсь i по­да­вавсь пiд но­гою, i всту­­пи­ли у цер­ков­цю.

Темна ста­ра цер­ков­ка. Уся во­на на­че скор­чи­ла­ся вiд ста­ростi. Ли­ки iкон­нi якось страх як смут­ненько ди­ви­ли­ся з стiн - древ­нi, стем­нi­лi, по­мерк­лi ли­ки, - то­ненькi вос­ко­вi свi­­чеч­ки жов­тенькi па­ла­ли якимсь по­лум'ям про­пас­ним; кiлька ста­реньких жi­нок мо­ли­ле­ся на ко­лiн­цях, - усi во­ни зав'яза­нi чор­ни­ми хуст­ка­ми, усi з ма­леньки­ми голiвочка­ми,­ з змор­ще­ни­ми об­лич­чя­ми. Якась мо­ло­да став­на дiвчи­на зап­ла­ка­ная сто­яла, при­хи­ли­вi­и­ися до стiн­ки, пильнень­ко див­ля­чись на свi­чеч­ку, що жар­ко па­ла­ла, та, ма­буть, чу­ючи своє ли­шенько та ду­ма­ючи про свою бi­доньку; пiп, бi­лий як мо­ло­ко, унят­но щось чи­тав та унят­ненько зiт­хав - усе якось бу­ло скор­бот­ненько й ти­хенько, смир­ненько. Ста­р­ший брат за­ду­мав­ся, дру­гi бра­ти вга­му­ва­ли­ся, i Га­ля втих­ла, а ма­ти, як увiй­шов­ши, впа­ла на ко­лiн­ця, так увесь час i зос­та­ла­ся мо­ля­чи­ся. Дiт­ки по­ди­ви­ли­ся на неї, згляну­лися iз со­бою та й теж щи­ро по­ча­ли со­бi мо­ли­ти­ся, на­че об чiмсь бла­га­ючи, тiльки са­мi во­ни не зна­ян, об чiм. Серде­нятко якось вха­ло­ся, мис­лоньки не зби­ра­ли­ся до­ку­пи, во­ни нi про що не про­си­ли, а жа­да­ли во­ни - як вже жа­да­ли! - жа­дали со­бi свi­ту та ве­се­ленької ра­дос­тi, та ле­генької втi­хи.

От вже по служ­бi й вий­шли во­ни з цер­ков­цi знов на свiт бо­жий. Со­неч­ко вже зiй­шло й скра­ло ро­су з тра­ви­цi й з де­рева i за­би­ра­ло­ся в усi ку­точ­ки й за­да­ва­ло у ли­це зо­ло­тим своїм про­ме­нем, аж зам­ру­жу­ва­ло очi. Уди­ца зiтх­ну­ла, не­мов покн­да­ючи яку важ­ну дум­ку, й гля­ну­ла на дi­ток, а у дi­ток сер­де­нят­ка знов заг­ра­ли­ся й знов охо­пи­ла їх на­дiя на щось хо­ро­ше.

Двi ста­ренькiї жiн­ки си­дi­ли, од­по­чи­ва­ли на цер­ков­но­му рун­дуч­ку, i слов­це "ярма­рок" по­па­ло в уха дi­тям, во­ни при­пинилися.

- Чудовий яр­ма­рок сьогод­нi! - ка­за­ла ста­ренька й непри­часно ди­ви­ла­ся про­ти се­бе уда­ли­ну.

- Еге ж, еге! - од­ка­за­ла дру­га, каш­ля­ючи, - лю­ди вирою­ються ще зве­чо­ра ту­дою.

Дiтки iзг­ля­ну­ли­ся й всмiх­ну­ли­ся, на­че го­во­ря­чи: от во­но й є! Не дур­но ж ми й до­жи­да­ли чо­гось!

Галя ви­гук­ну­ла:

- Мамо! Яр­ма­рок, яр­ма­рок! О, хо­дiм, ма­моч­ко, ой, хо­дiм, сер­деч­ко, хут­чiй у яр­ма­рок!

- Ходiм, ма­мо, у яр­ма­рок! Хо­дiм, ма­мо, у яр­ма­рок, - почал­и про­си­ти­ся усi си­ни.

- Ходiмте, хо­дiм­те, мої го­луб'ята, - ка­же удо­ва.

Та й пiш­ли усi в яр­ма­рок.

Сонечко пло­ме­нис­те гра­ло­ся у не­бi, вiт­рець жва­венько хи­тав де­ре­ва­ми, що по­па­да­ли­ся де-не-де по до­ро­зi, i шу­мiв у мiських са­доч­ках; на­род гуч­но ва­лив уди­ця­ми; во­зи якось ве­се­ленько ри­пi­ли один по дру­го­му - лед­ве мож­на бу­ло про­би­ти­ся, про­тис­ка­ти­ся по­мiж ря­бенькою ку­пою лю­дською; у го­ло­вi аж кру­ти­ло­ся. То ми­го­не про­ти те­бе прос­то роз­ши­тий ру­кав тон­кий, то лед­ве не за­че­пить те­бе ко­ле­сом, то од­сах­неш­ся вiд па­ри очей грiз­них, то на шиї у се­бе чуєш мор­ду во­ло­ву; то ро­га­ми те­бе заш­торх­не вiн, то знов ти заш­торх­нув та по­ко­тив ка­ча­на ка­пус­ти з чий­огось во­за, то ти на ко­гось на­торк­нувсь, то те­бе су­ну­ли. Лю­ди, об­лич­чя, оде­жи­на, рiз­но­го­ло­са пти­ця у сад­ках, квiт­ки, ко­шики, сi­но, ри­ба, овощ, дош­ки, вiрьовки, дьоготь, яго­ди, вi­ники - усе дви­жить, мi­шається, ми­го­тить, зни­кає i знов по­казується про­ти очей. По­верх усього то­го в'ються по вiт­ру стрiч­ки дi­во­чi рiз­ноц­вiт­нi, квiт­час­тi, бi­лi на­мiт­ки жi­но­чi, си­вi та чор­нi шап­ки ко­зацькi, вер­хо­ви­ни ви­со­ко пок­ла­де­но­го во­за то боч­ка­ми, то знов сi­ном, з ви­ла­ми торч­ма у йо­му. А го­ло­сiв те­бе глу­шить, а слiв та ви­гу­кiв те­бе по­вер­тає ту­дою й сю­дою… Та що й ка­за­ти! Не мож­на зро­ду ви­ма­лю­ва­ти сло­ва­ми, як во­но бу­ва: тре­ба са­мо­му бу­ти й са­мо­му ба­чи­ти.

Нема ж бо ди­ва, що у вдо­ви­них дi­тей очi роз­бiг­ли­ся й сер­де­нят­ка шви­денько ко­ло­ти­ли­ся вiд втi­хи, й що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти га­разд, чи то вiд пе­ре­ля­ку, чи то вiд ра­достi. Га­ля раз у раз гу­ка та по­гу­кує. От во­ни вже до­ча­па­ли до са­мо­го пла­цу на дру­гiм кiн­цi мiс­та, де яр­ма­рок став.

Тут ужеГа­ля за­ту­ли­ти аж му­си­ла вiч­ки на який час, та й бра­ти теж не зна­ли, де му­си­ли ди­ви­ти­ся на­пе­ред, i на­вiть стар­ший брат був спер­шу пов­ра­зивсь. Тут во­ро­хи солод­ких пря­ни­кiв - ме­до­ви­кiв, в'язки буб­ли­кiв, го­ра й гру­да орi­хiв, су­хих гру­шок ку­пи й ку­чi сластьон… От-от чо­бо­ти з чер­во­ним за­ко­том, - та­кi са­мi чо­бо­ти, як-як тре­ба! От i со­пiл­ка, що дав­ненько вже та­кої ба­жа­ло­ся! От сму­ше­ва шап­ка, - кра­ще вже цiєї шап­ки й шу­ка­ти не­ма чо­го! От си­ва шап­ка ще луч­ча вiд чор­ної.

- Мамо! ма­мо! - же­бо­нi­ла Га­ля, - ку­пи ме­нi, ох, ку­пи ме­нi ху­тенько то­го ве­ли­ко­го ме­до­ви­ка. Ох, я хо­чу то­го медови­ка­ ду­же! Ох, ма­мо, ку­пи ме­нi ота­ку хуст­ку! Ох, от цю! Цю! Цю ря­беньку, слав­неньку! Або цю чер­во­неньку! Он те на­мисто ме­нi! Ох, на­мис­то ме­нi!

I ма­ленька пу­чеч­ка Га­ли­на по­ка­зу­ва­ла ту­дою й сю­дою, ку­дою оч­ки ома­не­нi обер­та­ли­ся, та усе бiльш та бiльш Га­ля оха­ла й го­лос­нiш про­ха­ла й не чу­ла, як ма­ти ти­хенько до неї про­мов­ля­ла:

- Нема за що, Га­лю, не­ма за що ку­пу­ва­ти, ди­ти­но! Мен­ший син теж по­чав про­ха­ти: "Ма­мо! Ку­пи ме­нi шап­ку!" I дру­гi бра­ти теж про­сять: "Ма­мо, чо­бо­ти ку­пи! Ма­мо, свит­ку ку­пи!" Хто чер­во­но­го по­яса про­хає, а хто кра­по­во­го поя­са хо­че; той по­ка­зує на сластьони, а той тяг­не ту­ди, де цi­ла ку­па дi­тей ос­ту­пи­ла пе­ре­куп­ку, що спро­дує дуд­нi та сопiлк­и, де са­ма пе­ре­куп­ка, по­важ­на мо­ло­ди­ця у зе­ле­но­му очiп­ку ши­то­му, грає на ду­дi по­важ­но, а що вже хлоп­цi усi, то на­ду­ли що­ки як­мо­га й як­мо­га на­пи­лю­ють на уся­кий го­лос, - писк i скиг…

- Не мо­жу! Не мо­жу! - ка­же удо­ва усiм дiт­кам потихесень­ку.­ - Не­ма за що, дiт­ки! Не­ма…

Сини змовк­ли i ра­зом спи­ни­ли­ся й по­ди­ви­ли­ся на ма­тiр i на стар­шо­го бра­та.

У неньки об­лич­чя на­чеб по­кор­чу­ва­ло­ся й ус­та на­че тру­сяться тро­хи, як во­на ви­мов­ля: "Не мо­жу, не­ма!" i пог­ля­да на їх на усiх жа­лiб­ненько. Стар­ший брат стоїть i вто­пив очi в зем­лю по своєму зви­чаю, - та­кий са­мий вiн те­пер, як то­дi, ко­ли, виг­на­ний, по­вер­нувсь вiд ха­зяїна, - так са­мо ли­це збi­лi­ло, так са­мо ус­та стис­ну­ли­ся. Си­ни бiльш уже нi­чо­го не про­ха­ли й як ста­ли, то так i сто­яли, мовч­ки див­ля­чись ок­ру­ги.

Галя ще, мо­же, двi­чi пок­рик­ну­ла та ох­ну­ла, та, мо­же, кi­лька раз пе­ре­пи­та­ла: "Чо­му? Чо­му не­ма?", ко­ли спи­нив її ме­н­ший брат.

- Галю! Го­дi про­ха­ти! - ка­же по­шеп­том. Га­ля свої оч­ки ро­з­па­ле­нi впи­ла у мен­шо­го бра­та й пос­пи­та­ла:

- Чому?

- Не про­си, Га­лю, - знов ка­же мен­ший брат, - не­ма за що ку­пу­ва­ти - тiльки тур­буєш.

Галя втих­ла i знов бу­ла стре­пе­ну­ла­ся i ски­ну­ла на усiх очи­ма й знов втих­ла.

- Не про­си вже, Га­лоч­ко! - знов го­во­рить мен­ший брат.

- Я хо­чу, - ше­по­че Га­ля на од­вiт, ни­зенько схи­лив­ши го­лiв­ку.

- Галочко, не­ма! Не­ма де взя­ти!

Галя пiд­нес­ла го­лi­воньку - у, якi ж блис­ка­ли в очи­цях двi сльози ду­жi! По­ди­ви­ла­ся на всiх своїх i ок­ру­ги усю­ди, вже лед­ве чут­но ше­пот­ну­ла: "Ой, я хо­чу!" - i се в ос­тат­нiй раз. При­гор­нув­ши­ся до мен­шо­го бра­та, вже смир­не­сенько стоя­ла во­на, при­ку­сив­ши пу­чеч­ку, а там i дру­гу, а там i обид­вi ра­зом, i все те для то­го, щоб як не ви­ко­ти­ли­ся тi двi сльози ду­жi ми­мо­во­лi з оче­ня­ток.

Усi во­ни дов­генько сто­яли мiж ку­па­ми i згра­ями, що дви­гали, го­мо­нi­ли й ря­бi­ли, - сто­яли во­ни та ди­ви­ли­ся. Дивилис­я бра­ти пильненько й на­чеб упер­ше ба­чи­ли людське уб­рання хо­ро­ше й дос­та­ток i на­че упер­ше по­чу­ли на со­бi ла­танi со­ро­чеч­ки; на­че упер­ше ба­чи­ли во­ни людську жва­вiсть, нед­бай­ли­вiсть i ве­се­лiсть i на­че уперш пiз­на­ли своє тур­бу­ван­ня та вбо­жест­во.

А ма­ти ди­ви­ла­ся на їх. Во­на ози­ва­ла­ся до їх, то знов без сло­ва, без мо­ви гла­ди­ла по го­лiв­цi; то знов по­си­ла­ла ближ­че пi­ти по­лю­бу­ва­ти­ся тим чи тим; то знов по­ка­зу­ва­ла їм те або дру­ге.

- Мамо, - ка­же стар­ший син, - хо­дiм до­до­му! I всi дi­ти по­чали про­ха­ти­ся: "Ма­мо, хо­дiм-бо до­до­му!"

Галя тiльки мiц­нiш та мiц­нiш при­ку­шу­ва­ла свої пу­чеч­ки ма­ленькiї.

- Додому? До­до­му? - пе­ре­пи­та­ла ма­ти. - Вже до­до­му хоче­те? Чи не по­гу­ля­ли б ви ще по яр­мар­ку, мої го­луб'ятка? Чо­го ж се так хут­ко до­до­му, мої ко­ха­нi? Та ви ще усього яр­ма­рку не ба­чи­ли!..

- Дарма, ма­мо, ми до­до­му хо­че­мо вже, - ка­жуть в один го­лос си­ни.

- Додому? То хо­дiм до­до­му, пташ­ки мої! - ви­мо­ви­ла вдо­ва i лед­ве що ви­мо­ви­ла, - то до­до­му хо­дiм­те, мої дi­точ­ки!.. Га­лоч­ко, по­дай ме­нi ру­чеч­ку. Мо­же, по­нес­ти те­бе, до­чеч­ко?

Галя прос­тяг­ну­ла ру­ченьки до ма­ми, як уже на ру­ках бу­ла у неньки, та­кеньки мiц­ненько об­хо­пи­ла її за шию й схо­вала ли­ченько на пле­чi.

I пiш­ли во­ни усi до­до­му.

Купи лю­дей усе рiд­ша­ли; що да­лi во­ни йшли, - усе унят­нiш вiд­рiз­нявсь го­лос вiд го­ло­су, гук вiд по­гу­ку - усе бу­ло вiльнiш про­хо­ди­ти по ули­цях. Ось i кi­нець мiс­ту, - i вже з го­ри вид­ко усю-всеньку лу­ку зе­ле­ну, i плес­ка­ючо­го Днiп­ра синього, й за Днiп­ром го­ри: близькiї - одна над од­ною зе­ленiш, да­ле­кiї - од­на над од­ною си­нiш.

- Кажiть, дi­точ­ки, чо­му та­кi мов не­ве­се­лiї ви? - промови­ла­ удо­ва. - Пож­дiть, мої лю­бенькi, от бог дасть… - i не дока­зала, що бог дасть - чи то ра­зом во­на на­дiю стра­ти­ла, що да­сть бог що-не­будь ко­лись, чи то вже ду­же важ­ко їй ста­ло до­жи­да­ти до то­го ча­су.

- Чим би я ма­ла вас роз­ва­жи­ти хоч кри­шеч­ку, мої до­ро­гi? - про­мо­ви­ла знов удо­ва зго­дом. - Ох, бо­же мiй, бо­же ти мiй ми­ло­серд­ний!

I знов усi мовч­ки во­ни йшли. Усе ширш роз­ля­га­лась та роз­да­ва­лась лу­ка пе­ред ни­ми, усе чут­нiш плес­кавсь та ко­лисавсь Днiп­ро, а го­ри за го­ра­ми все ви­ще й да­лi знiмали­ся­: ви­со­ко-ви­со­ко й да­ле­ко-да­ле­ко! I та­кеньки, верта­ю­чись до­до­му з яр­мар­ку, з-по­уз зграї жи­вої, з по­рож­нi­ми ру­ками, бра­ти ди­ви­лись на тi ви­со­кi та да­ле­кi го­ри i думал­и со­бi, що там за ти­ми ви­со­ки­ми i да­ле­ки­ми го­ра­ми, - що там?

- Мамо, - пос­пи­тав мен­ший син, - що се, який се шлях он там-та­меч­ки по го­рi, в гаю, i ку­дою вiн зви­вається?

- Шлях той? Ох, моє го­луб'ятко, сей шлях про­во­дить ту­дою, де я зро­ду-вi­ку не бу­ва­ла, - у да­ле­кiї мiс­та й се­ла. По­кiй­ний ваш батько - хай царст­вує! - їжджав тим шля­хом, як слу­жив у вiй­ську, i чу­ла я вiд. йо­го, що се шлях небезпеч­ний. При тiм шля­ху роз­бiй­ни­ки роз­би­ва­ють - зви­вається вiн тем­ним неп­рог­ляд­ним бо­ром, про­во­дить мiж кам'яних кру­тих гiр… Бу­ло, й слу­ха­ти, як ваш батько-по­кiй­ни­чок роз­ка­зує, то мо­роз з-за пле­чей бе­ре.

- Чи на батька теж роз­бiй­ни­ки на­па­да­ли, ма­мо?- спи­тав мен­ший брат.

- Нi, моя ди­ти­но, нi, гос­подь ми­лу­вав. А от то­ва­ри­ша йо­го, яко­гось Ла­су­на, так на­па­ли i по­ло­ни­ли йо­го. I жив вiн, Ла­сун той, у їх кам'янiй го­рi, у пе­че­рi, аж три днi, чи що.

- I що ж вiн там у їх ба­чив i чув, ма­мо? - спи­тав се­ред­нiй брат.

- Чудове ба­гатст­во вiн там ба­чив, моя ди­ти­но! Пе­че­ра тая у їх спов­не­на зо­ло­та та се­реб­ра, та до­ро­гим ка­мiн­ням-са­моц­вi­том. З зо­ло­та, з се­реб­ра йо­го там смач­ненько го­ду­ва­ли й на­пу­ва­ли i спа­ти йо­го кла­ли пiд одя­га­ла злото­тканi, на м'якенько­му пу­ху. I ко­нi в їх бу­ли у зо­ло­то, в сере­бро заш­па­нi, но­жi й шаб­лю­ки вса­де­нi са­моц­вi­том. Зро­ду-вiку нiх­то й не снив та­ко­го ба­гатст­ва та роз­ко­шi, яко­ва в них там, - ка­зав Ла­сун ва­шо­му батьку-по­кiй­нич­ку. I зва­ли во­ни Ла­су­на жи­ти iз со­бою: "Зос­та­вай­ся, Ла­сун, жи­ти з на­ми, - го­во­ри­ли, -жит­тя то­бi бу­де хо­ро­ше й при­вiльне в нас".

- Що ж Ла­сун? - спи­тав стар­ший син.

- А Ла­сун був i по­го­дивсь i зос­тавсь у їх, та ко­ли за­раз на­па­ла на йо­го ту­га. Жал­ко ста­ло жiн­ки, дi­ток, свою ха­точ­ку, сво­го спо­кою. Став вiн у їх про­ха­ти­ся: "Вiд­пус­тiть ме­не, до­брi лю­ди, будьте ми­лос­ти­вi!" - "То йди со­бi". На­ки­да­ли йо­му пов­ну шап­ку зо­ло­та й се­реб­ра й пус­ти­ли йо­го. "I як пi­шов я прiч вiд них, - ка­зав Ла­сун ва­шо­му батько­вi, - от вже ме­нi як ста­ло жал­ко їх ки­да­ти, хоч плач!"

- Що ж, знов по­вер­нувсь до їх? - спи­тав стар­ший брат.

- I був по­вер­нувсь знов вiн до їх. Та як по­вер­нув на­зад, знов йо­го став по­ся­га­ти жаль по своєму жит­тю у сiм'ї i втри­мав йо­го. Та чи­ма­лий ча­сок вiн, той Ла­сун, морду­ва­всь, що й у пе­че­ру йо­го тяг­не, i до­до­му при­тя­га…

- Що ж, кiлька ра­зiв вiн вер­тавсь i де прий­шов? Чи при­став де? - пи­тав стар­ший брат, i по йо­му доб­ре бу­ло вида­ти, що вiн не по­вер­нувсь, ко­ли б де пi­шов.

- Та вже та­ки ки­нув вiн шап­кою об зем­лю, за­нед­бав усе зо­ло­то й се­реб­ро й до­до­му прий­шов.

- Лучче б вiн не ки­дав, а до­до­му б при­нiс, - ка­же се­ред­нiй брат, а мен­ший на Га­лю по­ди­вивсь, мов­би по­ду­мав: "Отеє б бу­ло втi­хи то­дi Га­лi!"

I Га­ля не­мов зро­зу­мi­ла, що по­ду­мав мен­ший брат, - во­на всмiх­ну­лась та­кеньки, як всмi­ха­ються, ко­ли уяв­ля­ють пе­ред со­бою якусь уявоньку ду­же хо­ро­шу.

- Не го­ди­ло­ся ки­да­ти, - про­мо­ви­ли усi бра­ти з по­жа­лем.

- Або не бра­ти, або вже не ки­да­ти - що-не­будь од­не, - ка­же стар­ший брат.

- А по­тiм, дi­точ­ки, - го­во­рить удо­ва, - по­тiм той Ла­сун був ри­бал­кою при Днiп­рi та впав у во­ду i вто­пивсь якось, ка­зав ваш батько по­кiй­ний.

Прийшли во­ни до­до­му й по­сi­да­ли всi пiд гру­шею ко­ло хат­ки.

- I що ж, ма­мо, - спи­тав се­ред­нiй брат, - чи й до­сi тi розбiй­ники там за­сi­да­ють?

- Теперки не чу­ти про їх нi­чо­го, моє сер­це, - одка­за­ла удо­ва.

- Де ж во­ни по­дi­ли­ся, ма­мо?

- А хто їх зна, мiй го­лу­бе. Чи во­ни пе­ре­ве­ли­ся, чи пiш­ли да­лi де, на кра­ще при­вiл­ля… Ох, дi­точ­ки, вто­ми­ла­ся я ду­же, ко­ха­нi! Ля­жу тут, чи не зас­ну ко­ло вас.

Удова ляг­ла на тра­вi й за­ту­ли­ла бу­ла очi, та сой не зма­гав - очi усе од­ми­ка­ли­ся та на дi­то­чок при­див­ля­ли­ся, що тут си­дi­ли усi за­ду­ма­нi, по­ки аж Га­ля не пок­ла­ла ру­че­нят їй на ли­це та не зас­пi­ва­ла кот­ка й го­лу­ба, прик­ли­ка­ючи сон та дре­му.

Заснула удо­ва, та й Га­ля й се­бе за­ко­ли­са­ла своєю пiсень­кою i впа­ла са­ма ко­ло ма­ми у мiц­ненько­му снi.

А бра­ти си­дi­ли та ди­ви­ли­ся на ви­со­кiї, лi­сом урос­лiї, да­лекiї го­ри, очей не звер­та­ли, - ди­ви­ли­ся, та ча­сом пог­ля­дав стар­ший брат i на мiс­то ве­се­ле та гуч­не. I так во­ни задиви­лися, так во­ни за­ду­ма­ли­ся, що смерк­ло - во­ни не завважи­ли­ й сха­ме­ну­ли­ся вже то­дi, як Га­ля, про­ки­нув­шись, вигук­нула: "Ой, як тем­но! Де ж бо со­неч­ко?"

Днi при­хо­ди­ли й ухо­ди­ли. Ба­га­то ще свят­ку­ва­ло­ся свят, чи­ма­ло яр­ма­рок ще ста­но­ви­ло­ся, тiльки що удо­ви­нi дi­ти вже нi­ко­ли бiльш свя­та та­кеньки не до­жи­да­ли i нi­ко­ли у яр­ма­рок вже не про­ха­ли­ся i не хо­ди­ли.

Росли во­ни со­бi та ви­рос­та­ли, хо­дя­чи та бро­дя­чи по лу­цi, див­ля­чись на гуч­не, буч­не мiс­то, та у дру­гий бiк - на ти­хi, ви­со­кi, урос­лiї гаєм го­ри, на той шлях пог­лох­лий, що зви­вавсь i зни­кав там у гус­то­му гаю. I що во­ни рос­ли та виро­стали, то во­ни пильнiш пог­ля­да­ли. I ра­ненько-ран­ком при свiт­ло­му со­неч­ку, i пiз­ненько вве­че­рi при зо­реньках iскри­стих, - усе ту­дою їх вi­чi.

А час спли­вав, i во­ни со­бi рос­ли та ви­рос­та­ли од­но одно­го кра­ще та луч­че.

I як дiй­шли вже во­ни лiт до­рос­лих, стар­ший брат став ще по­ну­рiй, сум­нiй - та­кий за­ду­ма­ний та мов­ча­ли­вий, серед­нiй брат зро­бивсь ще цi­кав­ший, - усього пи­тавсь та пере­пи­тувавсь, а мен­ший брат ще гiрш пал­кий та спо­чуй­ли­вий, - а всi бра­ти зро­би­ли­ся нес­по­кiй­нiї та пе­до­вольнiї. Ма­ти по­бивалася, жа­лу­ючи їх, Га­ля па­да­ла, роз­ва­жа­ючи їх, а вбо­жество ще скрут­нiш тiс­ни­ло й да­ви­ло. Хо­ди­ли всi бра­ти шу­ка­ти со­бi ро­бо­ти, служ­би й по мiс­тi, й по се­лах ок­ру­ги, та чи то вже бо­жа во­ля, чи та­ка не­щас­на до­ля, тiльки що не зна­хо­ди­ло­ся їм пра­цi й за ма­лую зап­ла­ту. I по­вер­та­ли­ся во­ни з тих по­шу­ка­нок усе сум­нiш та смут­нiш.

Коли ж i доб­ра го­ди­на - ра­зом знай­шла­ся служ­ба двом бра­там, стар­шо­му й се­редньому. Пiш­ли обоє у най­ми­ти. Стар­ший брат пi­шов слу­жи­ти до мо­ло­до­го за­мож­но­го ха­зяїна, баш­тан­ни­ка, а се­ред­нiй брат слу­жи­ти пi­шов до удiв­ця ста­ро­го, хлi­бо­ро­ба; обоє не­да­леч­ке во­ни занапастили­ся- ­тут-та­ки пiд мiс­том най­ми­ту­ва­ли.

Молодий баш­тан­ник був со­бi чо­ло­вiк ве­се­лий та гор­дий, та щас­ли­вий, та не­ми­лос­ти­вий - се­бе­лю­бець i самопра­вець. Мав вiн i ха­ту бi­лу, i жiн­ку ми­лу, i рiд ве­лич­ний, i уся­кий дос­та­ток доб­рий. Баш­тан в йо­го ве­ли­кий, слав­ний - лю­дей пов­но раз у раз - i го­ро­дян, i се­лян. Вiн з жiн­кою своєю хо­дить-по­ход­жає та спро­дає, та гро­шi лi­чить, та ба­лакає й жар­тує з куп­ця­ми своїми, та по­гу­кує на най­ми­та сво­го. Ро­дю­чий баш­тан жов­тiє ди­ня­ми, зе­ле­нiє ка­ву­на­ми i уся­ким ово­щем - ря­бить люд i куп­читься ко­ло ша­ла­ша ха­зяйського; най­мит усiм вслу­гує, по­дає, но­сить, во­зить, ме­те, скла­дає, - ха­зяїн шле йо­го - вiн iде i по­вер­тає - ха­зяїн ще на­рi­кає; ха­зяй­ка го­нить - вiн бi­жить та на­зад пос­пi­шається - ха­зяй­ка ще лає йо­го; куп­цям го­дить, чу­жим лю­дям при­слугує, то й тi не прий­ма­ють за доб­ре, [i] ра­зу не подяку­ють, мо­же, нi­ко­ли за ду­шу жи­ву йо­го не по­мис­лять.

Ранок яс­ний ми­нув, день змерк га­ря­чий, ве­чiр по­тем­нiв свi­жий, а сон не бе­ре, не­ма спо­кою, сум­но та важ­ко. Ко­ли ж вiд­пус­тить? Ко­ли ви­яс­нить? Чи ко­ли згла­диться з свi­ту та крив­да не­рiв­на? Чи бу­де по­лег­кiсть? Чи не вмен­шиться хоч ма­ло скор­бо­ти? Чи ко­лись щось бу­де?

Хлiбороб був со­бi ти­хий, ро­бо­тя­щий чо­ло­вiк, дбай­ли­вий, обе­реж­ний-знав уже вiн, як у свi­тi жи­ти має прос­тий чо­ловiк ме­жи кня­зi та сильни­ки, то так вiн i жив со­бi й доб­ре йо­му ве­ло­ся усе: вiн нi­ко­го не за­чi­пав, i йо­го нiх­то не зай­мав, - вi­ку­вав вiн со­бi гар­ненько з доч­кою своєю одинач­кою. Гос­по­дарст­веч­ко хоч не яке там скар­бо­ве, - мож­на б йо­му цi­ну склас­ти, - та та­ке ж то по­ряд­неньке, лю­беньке, що кра­що­го й не ба­жа­ти.

"Чи вiн доб­рий бу­де для ме­не? - ду­мав се­ред­нiй брат, iду­чи по­руч з своїм ха­зяїном упер­ше до ха­зяй­ської гос­по­ди та го­во­ря­чи про те, як хлiб ро­дить. - Чи бу­де доб­рий? Похо­дить на те. У свi­тi ж, ка­жуть, не без доб­рих лю­дей…"

Дуже йо­му впо­до­ба­лось ха­зяй­ське гос­по­дарст­веч­ко, як ог­ля­нув вiн йо­го; ду­же приємненько бу­ло йо­му чу­ти, що у ха­тi спi­вав го­ло­сок, а вi­тер зно­сив теп­лим по­вi­вом i спiв, i сло­ва.

"Жив би до­вi­ку та­кеньки, ко­ли б ме­нi так бог дав", - по­ду­мав вiн, ус­ту­па­ючи у ха­ту за ха­зяїном, де пi­сенька все не змов­ка­ла, а чу­ла­ся вже зов­сiм iст­но i де стрi­ла їх дiв­чи­на та­ка, як кра­ля. Во­на й при­вi­та­ла­ся, i снi­дан­ня по­да­ла, i щось про­мо­ви­ла, i про щось пос­пи­та­ла, i гля­ну­ла, i подяку­вала, та все якось на­че нед­бай­ли­во, якось бай­дуж­ли­во, на­че доб­ро­дiй­ка, на­че гос­по­женька, i тро­хи зас­му­ти­ла во­на тим мо­ло­до­го най­ми­та.

Та не та­ке ще спо­жив вiн, як пос­лу­жив там да­лi та як ста­ла йо­му дiв­чи­на за свiт­ло i за тем­нiсть - що як во­на тут, то все сяє й виб­лис­кує, а як її не­ма, то на­че хто сон­це зняв i зо­рi зiб­рав та у ки­ше­ню по­хо­вав. Дiз­нав вiн то­го, що як уга­няв три кро­ки в один, пос­пi­ша­ючи­ся по­том­ле­ний з по­ля хут­че на доб­ри­ве­чiр їй да­ти, а во­на, од­ка­зу­ючи "добри­вечiр", i не ог­ля­да­ла­ся на йо­го. Скуш­ту­вав вiн i то­го, що як ран­ком, iду­чи на ро­бо­ту, при­пи­ниться, до­жи­да­ючись, спо­дi­ва­ючись, тру­ся­чись сло­веч­ка лю­бо­го, а во­на, ми­на­ючи йо­го, при­ка­зує йо­му: "йди ро­би­ти". Прий­няв i то­го, що як уве­че­рi ся­де де та за­жу­риться, та за­ди­виться на її, во­на йо­го пош­ле десь по­том­ле­но­го, са­мотнього по якусь, там при­м­ху для се­бе.

Перемучившися дня­ми, не пос­пав­ши но­ча­ми, од­но­го ра­зу най­мит пе­рест­рiв свою гос­по­ди­ню ко­ха­ну та й ска­зав їй усю щи­ру прав­доньку. Як же во­на за­ди­ви­ла, як же во­на ли­ченько своє врод­ли­ве од­вер­ну­ла вiд йо­го! Як не­лас­ко­во по­чу­ла, як враз­ли­во оз­ва­ла­ся!

- Не зай­май ме­не нi­ко­ли, най­ми­ту! - про­мо­ви­ла. - Чи ж я то­бi рiв­ня? Ко­ли хо­чеш в нас слу­жи­ти, по­водься слу­гою. Не го­во­ри до ме­не!

А вiн та­ки зай­няв, а вiн та­ки за­го­во­рив, та й му­сив на­вiки поп­ро­ща­ти­ся, - втра­тив служ­бу й по­вер­нувсь до­до­му, у хат­ку неньчи­ну на лу­цi. Та­кий по­вер­нувсь, не­мов приби­тий на цвi­ту.

Розважала ма­ти, жа­лу­ва­ла Га­ля, бра­ти мо­цi до­да­ва­ли, i з усi­ма ци­ми лi­ка­ми доб­ри­ми про­жи­вав вiн, не ви­ду­жу­ючи та до­жи­да­ючи, по­ки де служ­ба йо­му тра­питься.

А тим ча­сом на баш­та­нi ве­ли­ко спро­да­но ово­щу, i ха­зяїн сво­го най­ми­та но­си­ла з во­за­ми у мiс­то роз­во­зи­ти спрода­не та зби­ра­ти ча­сом гро­шi не­зап­ла­че­нi.

Тiльки од­но­го ра­зу чи не злi­чив доб­ре бе­ру­чи, чи загу­бив якось ве­зу­чи най­мит, а ха­зяїн, не до­лi­чивсь сво­го лi­ку i зняв бу­чу: уз­вав i зло­дiєм, й прой­дис­вi­том, i го­ло­тою; а ха­зяйка со­бi пiд­ка­зує, та пiд­гу­кує, та пи­щить, та ве­ре­щить.

- Я бiльш у вас зас­лу­жив - вiзьмiть з моїх зап­рацьова­них та й не лай­тесь! - ка­же най­мит.

- Iди со­бi геть та й не вер­тай­сь! - го­нить ха­зяїн.

- Щоб тво­го й ду­ху не­вiр­но­го не бу­ло! - кри­чить ха­зяй­ка.

- Заплатiть ме­нi, - ка­же най­мит.

- Заплатити? Та я то­бi, зло­дiю, щер­ба­тої ко­пiй­ки не дам! Iди геть! - пхає ха­зяїн.

- Я на вас су­да шу­ка­ти­му! - про­мо­вив най­мит.

- Суда на ме­не, ти? - скрик­нув ха­зяїн та й за­ре­го­тав з по­тi­хи ве­ли­кої.

- Бач! - вигукнула ха­зяй­ка, i ха­зяй­чин ре­гiт дрiб­ненько роз­ко­тивсь та втiш­ненько.

Наймит пi­шов со­бi геть вiд них та й теж зас­мi­яв­ся до се­бе, кеп­ку­ючи з се­бе, що за­хо­дивсь був ха­зяїна за­су­ди­ти.

Питання та жа­лу­ван­ня бу­ло до­во­лi у до­му, а ще бiльш вбо­жест­ва та су­му.

Знов усi до­ку­пи зiб­ра­ли­ся до­жи­да­ти терп­ля­чи та спо­дi­ва­ти­ся не ма­ючи. Нес­по­кiй­нi, сум­нi хо­ди­ли бра­ти всi - най­сумнiй усiх стар­ший був, най­смут­нiш - се­ред­нiй. Га­ля вже не зай­ма­ла їх, ма­ти не роз­ва­жа­ла, а у мен­шо­го бра­та то сер­це жа­лем схо­ди­ло.

К­оли од­но­го ве­чо­ра стар­ший брат го­во­рить усiм бра­там:

- Життя на­ше гiр­ке та вбо­ге. Що ви ро­би­ти­ме­те? Я при­сягаю зе­ле­но­му гаю! Чи ви ме­нi, бра­ти, то­ва­ри­шi?

Усi бра­ти по­го­ди­ли­ся й ка­за­ли: "Доб­ре!"

- А ма­ти? А Га­ля? - сха­ме­нув­ся мен­ший брат.

- Чи за ве­ли­ку по­ра­ду ми до­сi бу­ли їм? - ка­же стар­ший брат. - Бра­ти-то­ва­ри­шi, не пос­ту­пай­те­ся! Усi од­ка­за­ли:

- Не пос­ту­пи­мось!

Увiйшли во­ни у хат­ку - ма­ти й Га­ля вже спа­ли.

Мати за­раз про­ки­ну­лась, по­чу­ла й про­мо­ви­ла:

- Де, дi­точ­ки, за­ба­ри­ли­ся та­кеч­ки? I Га­ля про­ки­ну­ла­ся, по­чу­ла, що мiц­ненько її об­ня­ли­то мен­ший брат об­няв її.

- Що? - спи­та­ла Га­ля, сер­денько в неї зат­ре­пе­ха­ло­ся, по­чуло, що щось є, та мен­ший брат не ска­зав нi­чо­го i, обняв­ши, по­ки­нув.

- Мати!-заговорив то­дi стар­ший брат, - iде­мо ми шу­ка­ти щас­тя та до­лi. Зос­та­вай­сь здо­ро­ва та не до­жи­дай нас. Про­щавай, сест­ро!

За цим сло­вом вий­шов з ха­ти, а за їм усi бра­ти слi­дом.

Удова тiльки ру­ченька­ми сплес­ну­ла та й упа­ла з го­ря та з жа­ху. Га­ля зiр­ва­ла­ся, по­бiг­ла, дог­на­ла, ухо­пи­ла­ся за мен­шого бра­та, не пус­ка­ла й ри­да­ла, та й лю­би­мо­го бра­ти­ка во­на не втри­ма­ла - рво­нувсь i втiк вiн за дру­ги­ми, й тiльки зда­ле­ка во­на ще по­чу­ла йо­го го­лос: "Про­ща­вай, Га­лю, про­щавай!"

Усi пiш­ли! Усi по­ки­ну­ли! Пiш­ли й не по­вер­та­ються!

- Гукай, Га­лю, гу­кай го­лос­нiш! Прик­ли­кай! Зо­ви! - проха­ла удо­ва на­че не­са­мо­ви­та.

I Га­ля го­лос­но гу­ка­ла й зва­ла, та дар­ма роз­но­сивсь свi­жий роз­пач­ли­вий го­ло­со­чок - на од­вiт тiльки повз гiр дзвi­н­ко вiдк­ли­ка­ло­ся.

- Чуєш, Га­лю, чуєш го­мiн? Во­ни йдуть, iдуть! - промовля­ла­ ра­зом удо­ва.

Та се Днiп­ро го­мо­нiв плес­ка­ючи, та де­ре­ва ше­лес­тi­ли - нiх­то не йшов.

- Бачиш, ба­чиш, Га­лю, он там-там­ки хтось стоїть! Се Iвась стоїть, а бi­ля йо­го - ба­чиш? ба­чиш Грицька? Бi­жи, бi­жи, Га­лю, ту­дою…

Галя бiг­ла ту­дою й сю­дою, по сей бiк i по той бiк - усю­ди, де тi­ши­ла й ома­ну­ва­ла їх нiч­на тiнь та мла.

I на свi­тан­ня зай­ня­ло­ся. Свi­тан­ня по­яви­ло їм, яка лу­ка зе­ле­на пус­та й якi го­ри ок­ру­ги без­мов­нi. Во­ни все-та­ки до­жидали, що вер­нуться, та й обер­та­ли очi свої по­том­ле­нi у всi бо­ки.

I со­неч­ко зiй­шло, та та­ке яс­неньке, на­чеб­то хо­тi­ло й ма­ло вмис­не для них най­луч­че всвi­ти­ти пус­тi шля­хи ок­ру­ги. Во­ни усе-та­ки до­жи­да­ли: вер­нуться, вер­нуться. Та з то­го ча­су нiх­то вже до­до­му не вер­нувсь.

III

Хутенько каз­ка ка­жеться, та не так-то хут­ко дi­ло робить­ся. Ба­га­то ми­ну­ло днiв, тиж­нiв, мi­ся­цiв та й лiт про­ми­ну­ло чи­ма­ло, що удо­ва з Га­лею ще про­жи­ла та про­го­рю­ва­ла в убо­генькiй хат­цi на лу­цi, усе до­жи­да­ючи, що по­вер­нуться лю­бiї си­ни, що по­вер­нуться бра­ти ми­лi. То усе чув­ся їм го­мiн який­сь, нi­би йшли по лу­цi м'якенькiй вве­че­рi, а на свi­тан­нi про­буж­дав їх го­мiн ко­ло две­рей - i пос­пi­ша­ли­ся во­ни, й тре­пе­та­ли­ся во­ни. Та на лу­цi ок­ру­ги все пус­то вве­че­рi й на свi­тан­нi ко­ло две­рей не­ма нi­ко­го. Пус­то! Нi­ко­го! Дар­ма Га­ля лi­та­ла ту­дою й сю­дою, як тая лас­тiв­ка, i удо­ва вибивал­ася з си­ли своєї, пос­пi­ша­ючи за нею - пус­то! Нi­ко­го!

Еге ж! Еге ж! - пус­то й нi­ко­го! I на який­сь ча­сок переста­вали во­ни по­ри­ва­ти­ся, на­че зас­по­ко­юва­ли­ся, тро­хи набирал­ися терп­ли­вос­тi.

- Галю, - го­во­рить знов удо­ва, - чуєш, го­мо­нить?

- Се Днiп­ро шу­мить, ма­мо!

- Нi, нi, Га­лю! Слу­хай-бо!

- Дерева ше­лес­тять, ма­мо!

- Усе Днiп­ро шу­мить! Усе де­ре­ва ше­лес­тять! - мо­вить удо­ва i зiтх­не й про­ше­по­че: - Бо­же мiй, бо­же мiй! А тро­хи зго­дом удо­ва знов по­чи­на:

- Галю! Га­лоч­ко! Вий­ди! По­ди­ви­ся, прис­лу­хай! I Га­ля ви­ходить, ди­виться i прис­лу­хає. Не чут­но нi­чо­го, не вид­но нi­ко­го, тiльки Днiп­ро шу­мить та де­ре­ва ше­лес­тять.

Галя що ви­рос­та­ла, то усе во­на ро­зум­ний ро­би­лась. Вже во­на ка­ви не бо­яла­ся анi вов­ка, щи­ро ро­би­ла i ко­ли вже те­перки во­на пла­ка­ла гiр­ко, де-не­будь при­хо­вав­ши­ся, нiх­то б її не знай­шов по пла­чу - во­на ти­хенько-ти­хе­сенько вже вмi­ла те­пер пла­ка­ти.

Жили во­ни так са­мо вбо­го, як i перш. Усе так са­мо ходил­а удо­ва на по­ден­щи­ну, та усе мен­ша їй пла­та бу­ла, за­тим, що во­на усе ста­рi­ла, сла­бi­ла, все тра­ти­ла бiльш мiць i пруд­кiсть. Га­ля теж хо­ди­ла на по­ден­щи­ну й теж пот­ро­ху зароб­ляла, за­тим що Га­ля бу­ла ще ду­же мо­ло­денька, нев­мi­ла, не­дос­вiд­че­на. Ра­но-ра­не­сенько про­ки­да­ли­ся во­ни й iш­ли у мiс­то на ро­бо­ту. I ка­жу вам, нi­ко­ли во­ни не йшли, не пог­ля­нув­ши на шлях той, що зви­вавсь по го­рi гаєм, не постоявш­и на лу­цi, дур­но не пож­дав­ши. Не дiж­дав­ши­ся нi­ко­го, хi­ба ча­сом пташ­ка пурх­не ми­мо, не по­ба­чив­ши нi­чо­го, ок­рiм тих зна­ко­мих ти­хих гiр та де­рев ви­со­ких, во­ни йшли, при­ходили у мiс­то i най­ма­ли­ся ро­би­ти, де трап­ля­лось i що бог на­си­лав: во­ду но­си­ти, го­ро­ди по­лоть, сiк­ти ка­пус­ту, ха­ти бi­ли­ти - усе, що, ка­жу, гос­подь їм на­си­лав. Цi­лий день во­ни ро­би­ли - зрiд­ка уку­пi, в од­нiй гос­по­дi, сли­ве зав­сi­ди рiз­но, по рiз­них гос­по­дах, а вве­че­рi схо­ди­ли­ся на до­ро­зi до­до­му. То­дi ж бо Га­лин го­ло­со­чок свi­женький дзве­нить - Га­ля роз­ка­зує, що ба­чи­ла, що чу­ла, що там доб­ре й що ли­хеньке їй зда­ло­ся.

Удова слу­ха, ча­соч­ком са­ма що-не­будь про­мо­вить про ба­че­не, про чу­те. При­хо­ди­ли до своєї хат­ки до­до­му. Свiт­ла во­ни нi­ко­ли не свi­ти­ли - мi­сяць та зо­рi ся­ли їм за­мiсть свi­т­ла. По тру­дах днев­них не га­разд час­тенько сон по­коїв їх. Най­гiрш удо­ву му­чи­ло без­сон­ня - во­на бра­ла­ся пла­ка­ти яки­­мись скуд­ни­ми, ста­ре­чи­ми слiзьми, що вiд них, здавалос­я, ро­зiр­веться її пок­ру­ше­не ста­ре сер­це. Га­ля об­нi­ма­ла її, й обой­ко во­ни го­во­ри­ли й ба­ла­ка­ли, й обой­ко смутилися­, й обой­ко спо­дi­ва­ли­ся на кра­щiї ча­си, по­ки аж удо­ва бу­ла втi­ше­на й по­чи­на­ла за­си­па­ти, а Га­лин сон роз­гу­лю­вавсь i ми­слоньки по­чи­на­ли блу­ка­ти i роїти­ся ко­ло всього до­брого та од­ра­дiс­но­го впе­ред се­бе да­ле­ко-да­ле­ко… Бра­ти вбачил­ися з яки­мись ся­ющи­ми об­лич­чя­ми, у яко­мусь ви­блиску, й усе ок­ру­ги теж ся­ло й бли­ща­ло. Жи­ли во­ни, жи­ли, по­ки до­жили до то­го ча­су, що удо­ва за­не­ду­жа­ла й зва­лилася.

Отодi ж бо при­го­донька ста­ла­ся: i ро­би­ти тре­ба, i незду­жую не мож­на са­му по­ки­ну­ти. То­дi ж бо Га­ля по­ка­за­ла, що за пруд­кi в неї нi­жеч­ки. Во­на най­ма­ла­ся за най­ма­лi­шу пла­ту з та­кою умо­вою, щоб од­вi­ду­ва­ти нез­ду­жую ма­тiр, та три­­чi або й бiльш на день при­бi­га­ла до хат­ки й повертала­ся ­знов у мiс­то. Та що да­лi, то удо­ва ро­би­ла­ся кво­лiй, сла­бiй, i Га­ля вже не вiд­хо­ди­ла вiд неї.

Нездужа ле­жа­ла ти­хенько, без­мов­ненько, усе сли­ве зату­ливши вi­чi, i по­хо­ди­ло, на­че во­на од­по­чи­ва­ла по тяж­кiй тя­ж­кiй уто­мi й пра­цi.

Одного ра­зу во­на пи­тає:

- Галю! Що теє - чи Днiп­ро шу­мить?

- Нi, ма­мо, Днiп­ро не шу­мить: зи­ма - Днiп­ро пiд льодом.

- Галю, де­ре­ва ше­лес­тять?

- Нi, ма­мо, зи­ма - де­ре­ва в iнеї.

А то­дi са­ме зи­ма бу­ла, бi­ла, лю­та, крiп­ка зи­ма.

Довгенько ле­жа­ла нез­ду­жа, не вiд­ми­ка­ючи очей й не мов­ля­чи сло­ва, та усе бi­лi­ла, та усе сла­бi­ла. I лед­ве чут­но знов пос­пи­та­ла:

- Галю, Днiп­ро ж бо не шу­мить - я не чую… шу­мить чи нi?

- Нi, ма­мо.

- Так це де­ре­ва ше­лес­тять?

- Нi, ма­мо.

Удова пiд­нес­ла­ся, на­че в си­лу ввiб­ра­ла­ся.

- Галю, я чую, я чую! Вiд­чи­няй ху­тенько две­рi! Стрi­чай ху­т­ко! Ось во­ни! - та й ра­зом, стра­тив­ши ос­тан­ню мiць, упа­ла удо­ва й очi за­ту­ли­ла. При­па­да­ла до неї Га­ля й кли­ка­ла, та во­на не вiдк­лик­ну­ла­ся й очi її вже на­вi­ки скле­пи­ли­ся.

Добрi лю­ди якось до­по­мог­ли Га­лi по­хо­ва­ти ма­тiр, i ста­ла Га­ля жи­ти са­ма од­на, са­мот­ненька у своїй хат­цi на зе­ле­нiй лу­цi.

IV

Прожила Га­ля та­кеньки цi­лу зи­му хо­лод­ную, си­дя­чи ве­чорами пiд ско­ся­ним вi­ко­неч­ком, див­ля­чись на лу­ку у снi­го­вiй пе­ле­нi, бi­лiй та гла­денькiй, без шля­хiв, без слi­дiв ок­ру­ги, ок­рiм тiєї стеж­ки, що по­по­хо­ди­ла са­ма Га­ля, хо­дя­чи на ро­бо­ту.

Часом Га­ля зас­пi­ває пi­сеньку яку-не­будь, що пе­рей­ня­ла, роб­ля­чи з iн­ши­ми ве­се­ли­ми дiв­ча­та­ми вку­пi. Зас­пi­ває Га­ля пi­сеньку й дов­генько спi­ває, пiд­пер­ши втом­ле­ною ручень­кою свою са­мот­неньку го­лi­воньку. Ча­сом їй зда­ва­ло­ся, що от хтось за­зир­нув у її вi­кон­це, от-от хтось про­бiг ми­мо, от-от хтось стук­нув, - се або мi­сяць ви­ри­на з обо­ло­ка, або вi­ль­ний вi­тер про­не­сеться лу­кою, або мо­роз уда­рить. I Га­ля по­ча­ла до­жи­да­ти са­мот­нi­ми ве­чо­ра­ми, ко­ли мi­сяць за­зи­р­не у вi­кон­це, вi­тер про­бi­жить ми­мо хат­ки або мо­роз по­стукає, i звик­ла до­жи­да­ти сеє й прий­ма­ти, на­че гос­тей до­рогих та лю­бих.

I та­кеньки про­ми­ну­ла уся зи­ма, а за зи­мою вес­на прий­шла теп­лая, свi­жая, квi­ту­ща… Лу­ка за­зе­ле­нi­ла, гру­ша з зло­м­ле­ною вер­хо­ви­ною бi­ля хат­ки вбра­ла­ся у лист­ву й по­чала ти­хенько ше­лес­тi­ти ран­ка­ми, як ран­ко­вий вiт­рець по­вi­вав, i за­шу­мiв гай по го­рах ок­ру­ги, i за­си­нiвсь, і розли­всь Днiп­ро й да­ле­ко за­то­чивсь у лу­ку роз­лив­ним за­то­ком, i на­ле­тi­ли пта­хи з теп­лих країн, зас­пi­ва­ли й за­ще­бе­та­ли.

Одного ве­чо­ра ве­сiннього си­дi­ла со­бi Га­ля ко­ло вiконеч­ка­ у своїй хат­цi й спi­ва­ла. Во­на бу­ла ра­денька, що вес­на на­стала теп­ла з квiт­ка­ми та з па­ху­чи­ми зiл­ля­ми, i для то­го во­на го­лос­нiш i ве­се­лiш то­го ве­чо­ра спi­ва­ла. Ко­ли ра­зом щось ми­го­ну­ло про­ти вi­кон­ця; Га­ля гля­ну­ла на не­бо-на не­бi мрi­ли зо­рi лед­венько, - знов щось ми­го­ну­ло та й заступи­ло­ вже вi­кон­це. Га­ля по­ба­чи­ла чо­ло­вi­ка, стре­пе­ну­ла­ся, зля­калася i ди­ви­ла­ся на йо­го цi­ли­ми очи­ма.

Проти неї сто­яв мо­ло­дий i хо­ро­ший ко­зак. Сто­яв i пи­тав:

- Дiвчино, чи тiєю до­рiж­кою у мiс­то зiй­ти?

- Тiєю са­мою, - одка­за­ла Га­ля йо­му.

- I доб­ре! - про­мо­вив ко­зак.

Так хоч бу­ло "доб­ре", од­нак же вiн ще сто­яв пiд Га­ли­ним вi­ко­неч­ком i то на неї за­див­лявсь, то знов у ха­тин­ку зази­рав. Га­лин пе­ре­ляк ми­нув, та сер­денько би­ло­ся вiд ди­ву та вiд нес­по­дi­ва­но­го, не­га­да­но­го то­го…

- I я прос­то-та­ки цiєю стеж­кою пот­рап­лю до мiс­та? - спи­тав знов ко­зак, пос­то­яв­ши.

- Просто втра­пи­те.

Розпитавсь ко­зак i про те, що прос­то втра­пить у мiс­то, а все ще йо­го но­ги не нес­ли вiд Га­ли­по­го вi­кон­ця.

- Чи не бу­де ва­ша лас­ка да­ти ме­нi во­дич­ки iс­пи­ти? - по­прохав ко­зак.

- Зараз, - од­ка­зує Га­ля й за­раз да­ла йо­му во­дич­ки у вiко­не­чко.

Козак iс­пив во­дич­ки.

- Спасибi, дiв­чи­но, - ка­же, - яка во­да слав­на! Це з Днiпра бе­ре­те?

- Нi, з кри­ни­цi.

- А де ж тут у вас кри­ни­ця?

I ко­зак по­чав ог­ля­да­ти­ся та ози­ра­ти­ся у ве­чiр­нiй млi та ви­шу­ку­ва­ти кри­ни­цю.

- Далеко, на лу­цi, он там пiд го­рою геть, - по­ка­зу­ва­ла йо­му Га­ля.

- Чудова в вас лу­ка цяя: i Днiп­ро шу­мить, i де­ре­ва ок­ру­ги, i го­ри - свi­жо, бла­го­дат­но! Хо­ро­ше, ма­буть, вам тут жи­ти?

Галi й са­мiй ра­зом чо­гось зда­ло­ся, що тут i уп­рав­ду жит­тя та­ке, що й не при­рiв­ня­ти йо­го до iн­шо­го, й Га­ля одказа­ла­ ко­за­ко­вi.

- О, жи­ти тут слав­но!

- А до мiс­та чи ви час­тенько хо­ди­те? - спи­тав ко­зак.

- Щодня ход­жу.

- Щодня? На ро­бо­ту, чи що?

- Еге, на по­ден­щи­ну.

- Що ж, ро­бо­ти маєте дос­хо­чу, ма­буть? Доб­ра ро­бо­та?

I Га­лi знов зда­ло­ся, що й справ­дi ро­бо­та доб­ра, й Га­ля од­казала ко­за­ко­вi:

- О, доб­ра ро­бо­та!

- А чи рiд у вас є в мiс­тi? - пи­тавсь ко­зак-лю­боз­най­ка.

- Нi, в ме­не нi­ко­го не­ма в мiс­тi. В ме­не жод­ної ро­ди­ни не­ма. Я си­ро­та.

- I са­мi жи­ве­те ту­тоньки?

- Сама жи­ву.

Здається, так уже тро­шеч­ки во­ни роз­мов­ля­ли, і тро­хи 'дно 'дно­му ска­за­но, а ба­га­то ча­су впли­ло. Зо­рi легш та легш усе мрi­ли, на­че вхо­ди­ли усе дальш у синє не­бо; ста­ло свi­жi­ти, з Днiп­ра по­тяг­нув вiт­рець i з то­го бе­ре­га пе­ре­нiс па­хо­щi там квi­ту­щих то­поль. Не ко­зак i не Га­ля схаменули­ся,­ що вже близько свi­тан­ня, а над­днiп­ровська чай­ка почу­ла й про­нес­ла­ся з ки­ги­ком по­над Днiп­ром.

- Прощавайте! - про­мо­вив ко­зак.

- Прощавайте! - про­мо­ви­ла Га­ля.

I пi­шов ко­зак шля­хом у мiс­то.

А Га­ля, про­вiв­ши ко­за­ка очи­ма, ще дов­генько про­во­ди­ла йо­го мис­лонька­ми, по­ки аж за­бу­ла­ся ко­ро­теньким сном до ран­ку, тут-та­ки ко­ло вi­ко­неч­ка, схи­лив­шись го­лiв­кою на скла­де­нi ру­че­ня­та.

Як во­на про­ки­ну­ла­ся, про­ме­нис­тий со­няч­ний про­мiнь за­дав їй свi­том у вi­чi нес­по­дi­ва­но - во­на прос­па­ла ран­ко­ву зо­рю - от то­бi маєш! I Га­ля зас­мi­яла­ся не­бу­ва­ло­му випадк­у, й по­ча­ла пос­пi­ша­ти­ся на ро­бо­ту i, вми­ва­ючись, во­на впу­стила куш­нець з во­дою не­ча­ян­но, i вiд­ра ви­вер­ну­ла нев­мисне, i усе смi­яла­ся са­ма iз со­бою за­тим, бач­те, що усе як ось ви­хо­ди­ло нес­по­дi­ва­но, не­га­да­не, не­ча­ян­но, ра­зом…

Швиденько йшла Га­ля на ро­бо­ту, а ще швид­ше би­ло­ся се­р­деч­ко, а ще швид­ше ви­ро­юва­ли­ся мис­лоньки… Уяв­ля­всь їй са­мот­нiй ве­сiн­нiй ве­чiр ко­ло вi­ко­неч­ка, своя са­мот­ня пi­сенька, ве­сiн­ня теп­ли­ня й мла, й свi­жiсть, i зо­рi мрi­ють… й ра­зом зас­туп­ле­ний свiт у вi­кон­цi, i мо­ло­дий ко­зак… так ра­зом-ра­зом… та­кеньки нес­по­дi­ва­но!

Того дня Га­лi ви­лу­чи­ло­ся ро­би­ти на го­ро­дi вку­пi з дру­гою мо­ло­ди­цею, що во­на з нею й перш ча­сом уку­пi ро­би­ла та ба­ла­ка­ла про людську бi­доньку та на­пас­тоньку, ту­гу ро­з­дi­ля­ла, ли­шенько тi­ши­ла.

- Хоч ляж та й вми­рай! - ка­же ця мо­ло­ди­ця, як во­ни узя­лися по­ло­ти.

- О, що це ви го­во­ри­те, лю­боч­ко! - пок­рик­ну­ла Га­ля.

- Що ж я го­во­рю! Що є, те й го­во­рю!

I справ­дi, ця мо­ло­ди­ця не ма­ла вже ряс­ту топ­та­ти - су­ха, блi­да, змож­де­на.

- Нi, нi! - ка­же Га­ля, - ви не го­рюй­те! Як зна­ти, що вилу­чи­ться? Що бу­де, ви­па­де упе­ред!

- Що ж бу­де? Ви­па­де? - пе­ре­хо­пи­ла мо­ло­ди­ця. - Нi­чо­го, ок­рiм бi­ди та ли­ха!

- Ой, нi-нi! - пок­рик­ну­ла Га­ля, - усе мо­же бу­ти… усе! Не до­жи­даєш зов­сiм, не чаєш, не сниш i ра­зом несподiва­но-нечаянно…

I Га­ля по­ки­ну­ла по­ло­ти й ог­ля­ну­ла­ся ок­ру­ги, на­че от стрi­ти го­то­венька щось нес­по­дi­ва­не.

- Еге, бу­де то­бi: ли­хо та ще з лиш­ком! - про­мо­ви­ла моло­диця.

- Чого-чого не бу­ва! - за­ще­бе­та­ла зно­ву Га­ля. - Усе вилу­чається! Усе мо­же бу­ти!

I Га­ля по­ди­ви­ла­ся з ус­мi­хом на со­неч­ко, що гра­ло­ся по­над нею, на­че ду­ма­ючи: "Ско­тись ти за­раз на зем­лю, яс­неє со­неч­ко, так я не ди­ви­ти­му те­пер­ки, - на­вiть ру­ченьки пiд­ставлю, не бо­юся!"

А мо­ло­ди­ця про­мо­ви­ла:

- Годi то­бi, дiв­чи­но! Ти роз­ка­жеш та­ко­го, що на вер­бi гру­шi, а на сос­нi яб­лу­ка рос­туть!

I вве­че­рi до­ма, си­дя­чи ко­ло сво­го вi­ко­неч­ка, Га­ля ду­ма­ла про те, що все мо­же бу­ти й ви­лу­чи­ти­ся, що усього тре­ба до­жи­да­ти нес­по­дi­ва­но­го та не­га­да­но­го, i всмi­ха­ла­ся, i, зда­ється, од­важ­но та ве­се­ленько до­жи­да­ла усього то­го; та як уяви­ла­ся ви­со­ка пос­тать по до­ро­зi до хат­ки, Га­лю пой­няло га­ря­чим на­че жа­ром i зим­ним хо­ло­дом. I що ближ­че пiд­хо­ди­ла ви­со­ка пос­тать, то жар га­ря­чий її по­нi­мав, а хо­лод зим­нiш. I як учо­раш­нiй ко­зак став ко­ло вi­ко­неч­ка й ска­зав їй "доб­рий ве­чiр", Га­ля на од­вiт йо­му лед­ве вимови­ла­ сво­го "доб­ро­го ве­чо­ра".

На цей раз ко­зак не пи­тавсь до­ро­ги, а пi­дiй­шов як знако­мий, гу­ля­ючи, i по­вiв роз­мо­ву про те, що теє за мiс­то Київ - крас­не та ве­ли­ке, й опо­вiс­тив про те, що вiн не­дав­ненько ще сю­ди приїхав з то­ва­ри­ша­ми на ди­ва уся­кi по­ди­ви­ти­ся, роз­ва­жи­ти­ся i що ду­же ра­денький з то­го, що приїхав… I справ­дi вба­ча­ло­ся, що ко­зак ра­денький. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн спо­вiс­тив, як приб­лу­дивсь до зе­ле­ної лу­ки упер­ше. То­ва­риш, бач­те, поз­на­чив йо­му пiд мiс­том, де зо­бачитись, та вiн, то­ва­ри­ша шу­ка­ючи, не знай­шов - заг­ле­дiв лу­ку, Днiп­ро, - схо­тi­ло­ся йо­му по­над Днiп­ром лу­кою прой­тися, вiн i пi­шов, - i ба­чить - хат­ка, i по­ду­мав: чия се хат­ка тут стоїть? I по­чув Га­ли­ну пiс­ню, - слу­хав-слу­хав та й пiдiй­шов пiд вi­ко­неч­ко…

I хоч ко­зак не до­дав, що вiн ра­денький, що пi­дiй­шов до вi­ко­неч­ка, тiльки сеє i без ко­зацько­го сло­ва вба­ча­ло­ся. I Га­ля ра­денька.

Потому вiн опо­вiс­тив, що вiн теж си­ро­та, теж не­ма ро­ду й плем'я, що вiн ко­зак з да­ле­ко­го се­ла Гли­бо­ва, звуть йо­го Ми­хай­ло На­ра­да (тут вiн спи­тав, як зо­вуть дiв­чи­ну, i дiвчи­на йо­му ка­же "Га­лею"), що се­ло йо­го ве­ли­ке й ба­га­те, там двi церк­ви в них, ха­ти усе слав­нiї, усп­лiш упос­пiль са­ди; се­ло на го­рi, а по­пiд го­рою той са­мий Днiп­ро шу­мить, що й по­пiд Києвом; що лю­ди в них усе хо­ро­шiї, дiв­ча­та штуч­но та гар­но со­роч­ки ви­ши­ва­ють.

Галя слу­ха­ла-слу­ха­ла-слу­ха­ла, й пiз­ненько во­ни розсталис­я. I Га­ля не зас­ну­ла цiєї но­чi, а про­си­дi­ла до ран­ку пiд вi­конечком, i так їй iст­ненько, на­че у снi сни­ло­ся ве­ли­ке бi­леє се­ло на го­рi, у зе­ле­них са­дах, двi церк­ви ви­со­кi з золотим­и хрес­та­ми, си­нiй Днiп­ро по­пiд го­рою; сни­ли­ся лю­ди та­меч­ки з та­ки­ми-то вже при­ман­чи­ви­ми об­лич­чя­ми, що яких во­на нi­ко­ли ще не стрi­ча­ла; дiв­ча­та та­кi че­пур­нiї та лю­бiї, що та­ких во­на ще зро­ду не ба­чи­ла. I на­че ве­сiн­нiй, ти­хий, па­ху­чий ве­чiр i да­ле­ке се­ло сни­ло­ся їй без го­мо­ну, без шу­му, - хоч жи­ве, - i нi­чо­го не чут­но бу­ло нi­де­нi­де, ок­рiм що би­ло­ся своє влас­не сер­деч­ко ду­же.

Козак по­чав уча­ща­ти що­ве­чо­ра, i в них ве­ла­ся мо­ва й ро­з­­мо­ва тро­хи що не до свi­тан­ня. Га­ля вже зна­ла, що коза­кова ха­та стоїть не­да­леч­ке вiд церк­ви, з вi­ко­не­чок вид­ко Днiп­ро i да­ле­ко го­ри ок­ру­ги й гаї, що в йо­го сад величень­кий i має вiн теж па­сi­ку…

I дiз­на­ла Га­ля теж уся­кi рiз­нi й мно­гi три­во­ги та ра­до­щi, та ту­гу, та щас­тяч­ко, не­вi­до­мi­сiнькi їй до то­го ча­су. З тiєї го­ди­ни, як во­на нес­по­дi­ва­но приз­на­ко­ми­ла­ся з ко­за­ком, Га­ля усе до­жи­да­ла чо­гось особ­ли­во­го, смi­ло та ве­се­ло до­жидала во­на, та ра­зом же з тим да­ло­ся навз­на­ки їй, як до­жидати спо­дi­ва­но­го. Спер­шу во­на бу­ло си­дi­ла бi­ля вi­кон­ця й до­жи­да­ла, а там уже нез­нос­но ста­ло їй си­дi­ти спокiй­ненько, ко­ли ду­ша її уся по­ру­ша­ла­ся, сер­денько колотилося ­i дух зай­мав­ся, за­хоп­лявсь - во­на по­чи­на­ла хо­ди­ти та про­­ходжати по лу­цi, зри­ва­ла квi­ти, що по­па­да­ли­ся, з опа­лом впи­ва­ла Їх па­хо­щi, на­че лi­карст­веч­ко вiд не­терп­ляч­ки - то во­на йшла у цей бiк, то в дру­гий, то сто­яла на од­но­му мiс­цi, по­ки аж ко­зак На­ра­да не ви­яв­лявсь на до­ро­зi.

Одного ра­зу по­вер­ну­ла­ся во­на з ро­бо­ти i зас­та­ла ко­за­ка вже на лу­цi ко­ло хат­ки, i за­раз вiн до неї про­мов­ля:

- Я при­би­ра­юся до­до­му їха­ти.

Галя збi­лi­ла, спах­ну­ла й знов змерт­вi­ла i нi­чо­го не при­могла йо­му од­мо­ви­ти.

- Галю, будь ме­нi жiн­кою та поїдьмо iзо мною, - ка­же ко­зак.

I то­дi Га­ля нi­чо­го не при­мог­ла йо­му про­мо­ви­ти. Та зго­дом за­те ж як во­на ще­бе­та­ла, пла­ка­ла й смi­яла­ся, чер­вонiла й блiд­нi­ла вiд сво­го щас­тяч­ка.

I у пер­шу-та­ки не­дi­лю пiс­ля цього ве­чо­ра Га­ля у свi­жо­му вiн­ку, ру­ка iз ру­кою з ко­за­ком На­ра­дою, пiш­ла до церк­ви ра­но-ра­не­сенько, без дру­жок i без сва­тiв, без ро­ду й без дру­­зiв, уд­вох са­мi, i по­вiн­ча­ли­ся со­бi лю­бенько.

I то­го ве­чо­ра та­ки не­дiльно­го з Києва виїхав слав­ний но­вий вiз, зап­ря­же­ний дво­ма мiц­ни­ми во­ла­ми. На во­зi си­дiв гар­ний ко­зак мо­ло­дий, що йо­му, ма­буть, доб­ре бу­ло жи­ти в свi­тi, а ко­ло йо­го бли­зе­сенько-бли­зенько си­дi­ла мо­ло­да ко­зач­ка у бi­лiй на­мiт­цi, - о, яка ж хо­ро­ша, щас­ли­ва ко­зач­ка! I поїха­ли во­ни шля­хом до се­ла Гли­бо­ва.

V

Понад Днiп­ром, по­уз гiр, є ба­га­то кам'яних пе­чер, i в од­нiй та­кiй пе­че­рi зiб­ра­ло­ся дев'ять бра­тiв-мо­лод­цiв. Хто ле­жав, хто си­дiв; па­ли­ло­ся кiлька люльок… У! Якi ж ок­ру­ги ске­лi та шпи­лi! Днiп­ро про­ри­вається, роз­би­ва­ючи кру­чi мiж них, i грю­чить по ка­мiн­ню й ви­со­ко прус­кае, перелiта­ючи­ че­рез них. Яс­но­го не­ба од­кид у йо­го хви­лi, б'ючiй та стри­ба­ючiй, кру­титься й вер­титься. Ок­рiм яс­но­го то­го не­ба уго­рi та грю­ку­чо­го Днiп­ра уни­зу, за шпи­ля­ми-ска­ла­ми ок­ру­ги вид­ко ввиш­ку да­ле­ко тем­нiї гаї, що поз­ло­чу­ва­нi во­ни iск­ря­ним со­неч­ком.

Старший брат i усiм ота­ман си­дить, люлька йо­го згас­ла, i ди­виться вiн у зем­лю, i не­ма в йо­го ли­цi нi­чо­го, оп­рiч оби­чайного су­му та мо­цi.

А iн­шi бра­ти не так: один гро­шi лi­чить, а ко­ло йо­го дру­гий ди­виться не­на­че з гнi­вом, не­на­че з по­гор­дою на їх; тре­тiй знов теж ди­виться, i чи вiн сум­нi­вається у чiмсь, чи вiн у чiмсь кається, хто йо­го зна; один, здається, спить, од­вернувшись од усiх до стi­ни; дру­гий ле­жить, див­ля­чись очи­ма, за­ки­нув­ши ру­ки пiд го­ло­ву, мов по­рi­шив­ши вже з усi­ми нуд­ни­ми до­куч­ни­ми дум­ка­ми на­вi­ки; двоє па­лять люльки, люльку за люлькою, тiльки ви­лi­тає iск­ра та дим в'ється й по­вi­ває своїм звiєм не­ве­се­лi їх об­лич­чя; са­мий мен­ший (мо­лод­ший) си­дить ко­ло вхо­ду у пе­че­ру, i з пер­шого пог­ля­ду на йо­го вид­но й яс­но, що спов­не­на йо­го го­лова ку­че­ря­ва смут­них мис­лоньок, а сер­денько бiднесень­ке­ спов­не­не ту­ги та ще гiр­кої при­ту­ги.

А у пе­че­рi анi зо­ло­та, анi се­реб­ра, анi ка­мiн­ня до­ро­го­го. Го­ла, сi­ра це пе­че­ра та й бiльш нi­чо­го. Хо­лод­но там, жост­ко, хрус­ко там при­хи­ли­ти го­ло­ву.

Вечiр нас­ту­пав ти­хий та ро­же­вий. I усе по­ро­же­вi­ло: кре­менистi шпи­лi, грю­ку­чий Днiп­ро уни­зу, да­ле­кiї тем­нiї гаї на вер­хо­ви­нах гiр­них i пруд­ко про­ли­нув­шая пташ­ка по­над Днiп­ром. Лi­со­ва бе­рiз­ка ле­ге­сенько звiд­кись за­пах­ла, i очi не зна­хо­ди­ли ок­ру­ги, де бу­ло їй тут зрос­ти, нiж­нiй квi­точ­цi на ди­ко­му ка­ме­нi.

Середнiй брат, що, зда­ва­ло­ся, спав, ра­зом пiд­нiс го­ло­ву й про­мо­вив: "Чи не по­ра?"

Усi ог­ля­ну­ли­ся, i два го­ло­си йо­му од­ка­за­ли:

- Ще не по­ра! Ще ра­но!

Середнiй брат змовк i знов од­вер­нув­ся до стiн­ки, знов на­че зас­нув.

Рожевий ве­чiр роз­го­рявсь та роз­го­рявсь пло­ме­нис­тiй, - по­тiм по­чав тем­нi­ти та тем­нi­ти; мi­сяць ви­рi­зу­вав­ся з-за го­ри вер­ха, й заб­лис­ко­тi­ли зо­рi на не­бi.

- Пора, - ка­же стар­ший брат i ус­тає.

В один мет усi во­ни бу­ли на хо­дi: пе­че­ра спус­тi­ла. Пруд­ко, швид­ко про­би­ра­ючи­ся по шпи­лях, по ска­лах, бра­ти зни­к­ли за ни­ми.

VI

Їдуть ко­зак з ко­зач­кою до­до­му. О, ве­се­ла, ве­се­ла до­рi­же­нька! Де гля­ну­ти-усе цвi­те й пах­не, про що зду­ма­ти - усе лю­бо, та ми­ло, та яс­но!..

Як те­пер усе доб­ре: i зга­ду­вать ко­лиш­нi на­пас­тi й ли­хо, i за­бiг­ти мис­лонькою упе­ред, у приш­лiсть од­ра­дiс­ну! Роз­мо­вляли во­ни про те, як жи­ти­муть уку­пi, як господарюва­тимуть ра­зом.

- Будемо жи­ти са­мi двой­ко, - ка­же ко­зач­ка, - ад­же ж у нас нi­ко­го не­ма!

I двi па­роньки най­щас­лив­ших очей iзг­ля­ну­ли­ся iз со­бою. Ко­ли ра­зом щось бо­лем кольну­ло на­че у сер­це ко­зач­ку - во­на змi­ни­ла­ся на ли­цi й про­мо­ви­ла:

- А де мої бра­ти те­пер? Де бра­ти? Чи жи­венькi?.. Та сльо­зи й по­бiг­ли по її щас­ли­во­му ли­ченьку. Те­пер бу­ло вже до ко­го при­гор­ну­ти­ся, до ко­го го­лiв­кою при­пас­ти. I, напла­кавшися рев­ни­ми сльоза­ми, ко­зач­ка пiд­нес­ла го­лiв­ку i знов про­мо­ви­ла:

- Нiколи ще я їх так доб­ре не оп­ла­ка­ла, як те­пер-то їх бог ми­лує, Ми­хай­ло ко­ха­ний, га? спи­та­ла во­на й до­жи­да­ла ко­закового од­вi­ту. - Як їх бог ми­лує.

Почалася в їх то­дi мо­ва про бра­тiв, i уся­кi здан­ня. поми­сли й на­дiї уся­кi пев­нi уяви­ли­ся… I в приш­лос­тi пал­кая ко­зачка по­ла­ди­ла й по­го­ди­ла усе так, як ба­жа­ло­ся її ду­ше­нь­цi, як жа­да­ло­ся її сер­деч­ку. А ко­зак на все сог­лас­нии

У гаю во­ни нев­важ­ли­ве їха­ли шля­хом, не див­ля­чись ок­ру­ги, по­ки аж їх не пов­ра­зи­ло, що десь поб­ли­зу шу­мить мли­но­ве ко­ле­со, ог­ля­ну­ли­ся во­ни й зо­ба­чи­ли тем­нi гаї з усiх бо­кiв, со­неч­ко, що за їх за­хо­ди­ло, i уп­ра­во який­сь хуто­рець.

- Та ми се з шля­ху зблу­ди­ли­ся, Га­лю! - ка­же ко­зак всмiха­ю­чись. - От то­бi маєш! Ди­вись пiс­ля то­го в яс­нiї оче­ня­та так i до­ро­гу прог­ле­дiш!…

Яснiї оче­ня­та од­ка­за­ли йо­му та­ким пог­ля­дом, що вiн зно­ву за­був про до­ро­гу.

- А он до­ро­га по­пе­ре­ду, ка­же Га­ля, по­ка­зу­ючи впе­ред.

Упередi ле­жав шлях узенький, ма­ло їждже­ний, та­кий са­мий, на який во­ни з'їха­ли, по­па­ли, са­мi не зна­ли ко­ли й як.

- Шлях є та ку­дою вiн про­во­дить? - ка­же ко­зак. - Тре­ба пi­д'їха­ти до ху­тор­ця й пос­пи­та­тись.

I ко­зак, вiд­рi­ка­ючись на­пе­ред ди­ви­ти­ся в яс­нiї оче­ня­та, звер­нув во­лiв до ху­тор­ця.

Се був ма­ленький вбо­генький ху­то­рець. Усю­ди, де тiль­ки мож­на по зем­лi, за­рiс вiн чер­во­ним ма­ком пломени­стим; мак пос­пiль вкрив го­ро­ди ко­ло кож­нi­сiнької хат­ки сноп­чи­ка­ми та жмут­ка­ми рiс при до­ро­зi; то за­би­равсь на да­шок од­ною квiт­кою пиш­ною, то цi­лою сi­мей­кою то на­че га­бою вни­зу­вав ок­ру­ги да­шок, пе­ре­ри­ва­ючись Де-не-де як пор­ва­не ко­ра­ло­ве на­мис­то, i зда­ле­ка вбо­генький ху­то­рець ви­яв­лявсь, не­на­че па­лав у нес­па­ли­мо­му ог­нi

- О, який мак! - пок­рик­ну­ла Га­ля. - Що ж за пиш­нiї ма­ки! Я со­бi на­сiю та­ко­го!

Пiд'їхавши до пер­шої ху­то­рянської хат­ки скраю, во­ни стрi­ли мо­ло­ди­цю з ди­ти­ною на ру­ках i пос­пи­та­ли, де шлях у Глибове.

- Не знаю, та­ко­го се­ла не­ма. - од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

- А якi ж ко­ло вас се­ла? - спи­тав­ся ко­зак.

- Хрумово, Iванько­во, Кри­ву­ши­но…

- А да­ле­ко Кри­ву­ши­но?

- О, да­ле­ченько. Лi­чать чо­ло­вi­ки бiльш як со­рок верст­вiв.

- А як ту­ди проїха­ти?

- Та от цим шляш­ком. Перш ви приїде­те у Хру­мо­во, по­тiм… Та тiльки що сей шлях те­пе­реньки не­без­печ­ний.

- Чому?

- Та чут­но - роз­би­ва­ють те­пер i рi­жуть. Чут­но, недав­не­нь­ко ба­га­тий ко­зак вби­тий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! - спи­няла во­на ди­ти­ну, що тяг­ну­ла­ся до во­лiв, - ну-бо! не пу­с­туй, не пус­туй, бо за­не­су за­раз у яр, вки­ну до розбiйн­икiв…

Та ди­ти­на, ма­буть, бу­ла смi­ло­го, од­важ­но­го, ко­зацько­го ро­ду, - во­на, тiльки по­чув­ши сеє, зас­мi­яла­ся i вхо­пи­ла во­ла за ро­ги.

- Малий ко­зак, та смi­лий, - ка­же Ми­хай­ло. Ма­ти гля­ну­ла на ма­ло­го смi­ло­го й ус­мiх­ну­ла­ся. А Га­ли­не сер­деч­ко, що йо­му все, що стрi­ча­ло­ся, що вба­ча­ло­ся, при­пов­ня­ло та при­бiльша­ло щас­тяч­ка й ра­до­щiв, - Га­ли­не сер­деч­ко до всiх ози­ва­ло­ся.

- То про­ща­вай­те, спа­си­бi вам! - ка­же Ми­хай­ло мо­ло­ди­цi. - Про­ща­вай, ко­за­че, та рос­ти, - ка­же до ди­ти­ни.

- Рости, лю­бенький, рос­ти! - про­мов­ля Га­ля.

- Спасибi, щас­ли­ва до­ро­га! - одка­зу­ва­ла мо­ло­ди­ця. - Вкло­нися, си­ну, вкло­ни­ся!

Син не хо­тiв вкло­ни­ти­ся й угор­но драв го­лiв­ку уви­шень, як ма­ти на­хи­ля­ла.

- Бачте, який! - ка­же мо­ло­ди­ця смi­ючи­ся. I Ми­хай­ло, i Га­ля од­ка­за­ли їй ус­мi­хом.

- Так се шлях у Хру­мо­во? - спи­тав ще раз Ми­хай­ло.

- Сей, сей са­мий. Тiльки що ви не боїтесь їха­ти? Го­во­рять, що не­без­печ­но… слав­лють…

- А всього чи ж пе­рес­лу­ха­ти, що го­во­рять та слав­лють! - од­ка­зує Ми­хай­ло. - Не стра­хай­те-бо до­рос­ло­го ко­за­ка, ко­ли ма­лий не боїться.

Ще всмi­хи, ще вкло­ни й по­жа­дан­ня доб­рi - i от уже хуто­рець зник з очей своїми ма­ка­ми чер­во­ни­ми, i млин не шу­мить, i їдуть во­ни гаєм, то спус­ка­ючись к Днiп­ру, чу­ючи йо­го про­хо­ло­ду, то знов пiд­нi­ма­ючись ви­со­ко й прислуха­ючи тiльки плес­ки та ле­лiн­ня хви­лi Днiп­ро­вої.

VII

- Коханий, - го­во­рить Га­ля, - а що як справ­дi на­па­дуть на нас роз­бiй­ни­ки?

- Боїшся, Га­лю? - пи­та ко­зак.

Галя не боїться, а як бо на­па­дуть?

Не бiйсь, миє сер­це, то все вер­зiн­ня, го­во­рить ко­зак - Бу­вай со­бi спо­кiй­ненька, Га­лю!

- О, нi, я не бо­яти­му­ся, ко­ха­ний. Я не бо­юся, - одка­зує Га­ля.

I їха­ли во­ни да­лi тем­ним гаєм та усе щас­ли­вi роз­мов­ля­ли про щас­тяч­ко. А гай усе тем­нiв, i Днiп­ро усе шу­мiв бист­рiш. Спер­шу ос­ту­пав гай шлях, i їду­чи во­ни чу­ли па­хо­щi гайо­вих квi­ток, по­тiм гай на­че ра­зом знявсь i по обох бо­ках ви­ситься го­ле ка­мiн­ня, а на них, на­че наст­ром­ле­нi стрi­ли, со­с­­ни чор­нi,а вни­зу на­зуст­рiч їм б`ється Днiп­ро, наг­ло за­ве­р­нувши свою хви­лю кру­то в щi­ли­ну. Тiльки що встиг­ло ми­го­ну­ти про­ти очi їм усе те, як на їх ки­ну­ла­ся ор­да лю­дей. Мiц­нiї ру­ки спи­ни­ли вiз, вхо­пи­ли Га­лю, при­тис­ну­ли ко­за­ка.

Галя при­мог­ла тiльки скрик­ну­ти; бо­ро­тись по­чав ко­зак.

Недовга бо­ротьба: хтось один упав i зас­тог­нав, а за тим огульний ви­гук ярос­ли­вий, i ко­зак за­ша­тавсь i впав ко­ло Га­лi. У жа­ху во­на схо­пи­ла йо­го i при­ту­ли­ла до се­бе; у ля­ку чу­ла во­на, що теп­ла кров по­ли­ває їй ру­ки… уся ор­да поби­валася ко­ло вби­то­го то­ва­ри­ша, й чу­ли­ся сло­ва:

"Не ди­хає! Мерт­вий!" I страш­ний плач чувсь, i глу­хе пи­та­ння: "Де по­хо­ва­ти луч­че?" I сту­па у той i у той бiк, пошу­кання, i ри­ли зем­лю, i ви­ки­да­ли зем­лю з ями…

Нiч ми­на­ла, усе ок­ру­ги свiт­лi­ша­ло. Кров, що вли­ва­ла ру­ки, сяк­ла, хо­ло­дi­ла; зда­ле­ку по­за де­ре­ва­ми ко­па­ли яму й миг­тi­ли лю­ди - близько нi­ко­го…

Та от хтось наб­ли­зивсь. Ще у бiльшо­му жа­ху Га­ля мiц­нiш при­ту­ли­ла до се­бе ко­за­ка сво­го й пог­ля­ну­ла… Ко­ло неї сто­яв мо­ло­дий па­ру­бок, на­че квiт­ка в яла, i зда­ва­ло­ся, жал­ко йо­му бу­ло Га­лi, та як згля­ну­ли­ся їх очi, вiн зат­ре­пе­тавсь ра­зом i хут­ко спи­тав:

- Звiдки ти? Чия ти?

- Я си­ро­та - од­ка­за­ла Га­ля. - Я жи­ву са­ма од­на ко­ло Ки­єва, у хат­цi на лу­цi… Нi, нi-бо, не те… Я за­мiж пiш­ла, i от мiй ко­зак…

- Галю - промовив па­ру­бок, тро­хи не па­да­ючи ко­ло неї, - Га­лю, сест­ри­це! Чи ти пiз­на­ла сво­го бра­та мен­шо­го?

- Ох бра­тик ми­лий! Се ти! Здо­ров був! Здо­ров був! Чо­му ж так ба­рив­ся, дов­генько не при­хо­див? - Во­на схи­ли­ла­ся до йо­го i ба­га­то й га­ря­че йо­го цi­лу­ва­ла, усе не пус­ка­ючи з рук сво­го ко­за­ка, а да­лi спи­та­ла: - А де ж дру­гi бра­ти? Чо­му се ви так дов­генько не при­хо­ди­ли? Де ж бра­ти?

Наче вмен­шив­ся її жах і страх; во­на пильнiш по­ди­ви­лась ок­ру­ги. Мен­ший брат пок­ли­кав дру­гих бра­тiв, i во­ни прий­шли з-по­за де­ре­ва.

- Се на­ша сест­ра Га­ля! - ка­же їм мен­ший брат.

- Се я, бра­ти­ки рiд­нi! - про­мо­ви­ла до їх Га­ля, та во­ни чо­гось не пiд­хо­ди­ли до неї вi­та­ти­ся, й стар­шо­го бра­та зов­сiм не бу­ло по­мiж ни­ми. I об­лич­чя в них та­кi страш­нi, та­кi чуд­нi… жах знов на­пав Га­лю!

- Де стар­ший брат? - спи­та­ла во­на. - Де вiн! - Жах усе бi­льш та мiц­нiш її по­нi­мав i по­ся­гав, i з по­чи­ну во­на нi­чо­го не здо­ла­ла зро­зу­мi­ти, по­тiм да­лi все вже зро­зу­мi­ла, усе побачил­а i ро­зiб­ра­ла.

Вона ба­чи­ла стар­шо­го бра­та мерт­во­го пiд ду­бом i зна­ла, що за­бив йо­го Ми­хай­ло її. Во­на бу­ла на по­хо­ро­нi й ба­чи­ла, як стар­шо­го бра­та опус­ти­ли вку­пi з її Ми­хай­лом у гли­бо­ку яму, вси­па­ну лис­тям, i во­на про­ща­лась з обо­ма… Та чуд­но якось усе змi­ша­ло­ся в неї у го­ло­вi i на­вiть якось чуд­но очi ба­чи­ли й уха чу­ли: то во­на ду­ма­ла про iг­раш­ки з бра­та­ми на лу­цi, про по­кiй­ну неньку, й наг­ле уяв­ля­лась у дум­цi мо­ло­диця з ди­ти­ною смi­лою та ве­се­лою на ру­ках у вбо­го­му ху­то­роч­ку, що ма­ка­ми зак­ра­сивсь, i, ус­мi­ха­ючись, показу­вала шлях який; то йшла во­на з церк­ви i прис­лу­ха­ла Ми­хайлового го­ло­су, то Днiп­ро своїм плес­ком усе пог­лу­шав; то чу­ло­ся їй - стог­нуть, ба­чи­ло­ся - го­ле ка­мiн­ня, тем­нi гаї, - а ра­зом ве­чiр ве­сiн­нiй - ча­ру­ючая квi­ту­ща свi­жiсть i в да­лю-далi ве­ли­ке бi­ле се­ло на го­рi… То усе жи­ве, од­ра­дiс­не й до­ро­ге, - то усе мерт­ве, по­хо­ва­не до­ро­ге… Во­на дожида-дожи­да до се­бе же­ни­ха, виг­ля­да йо­го, влов­ляє го­ло­су йо­го, а ко­ло неї мен­ший брат ра­зом зна­хо­диться, про­ти неї йо­го вже мужнє та зна­ко­ме об­лич­чя, i во­на йо­му всмi­хається й ду­же ра­денька… А от i всi бра­ти си­дять ря­доч­ком на зем­лi, тiльки нес­тає стар­шо­го, не­ма стар­шо­го…

Нагле який­сь свiт на­че - i пам'ять, i ро­зум, i жах знов на­па­да, пiй­ма i по­ся­га, i в жа­ху во­на ки­дається бiг­ти i бi­жить-бi­жить до Днiп­ра i в жа­ху вки­дається у Днiп­ро. За нею бра­ти по слi­ду, та Днiп­ро­ва хви­ля вже да­ле­ко по­нес­ла сест­ру й роз­би­ла на гост­ре ка­мiн­ня, й дар­ма бра­ти хо­дять по­над бе­регами, - у бист­рих нур­тах нi­чо­го не вид­но, оп­рiч од­ки­ду не­ба яс­но­го, гаїв та шпи­лiв ок­ру­ги.