Лихо давнє й сьогочасне [Панас Мирний] (fb2) читать онлайн

Присвячується В. I. Ва­си­лен­кові.

Добре то­му Баш­ки­реві на весь повіт доб­ре! Зе­мель у нього - не міря­но, слуг у нього - не зліче­но. Че­рез увесь повіт розісла­ли­ся йо­го ла­ни ши­ро­ко­полі, виг­ра­ючи на сонці за­паш­ни­ми сте­па­ми, хви­лю­ючи ко­ло­сис­тим жи­том, пше­ни­цею. Буйні ліси по­пе­ре­ти­на­ли йо­го маєтки і вздовж, і вшир, і впо­пе­рек; ши­ро­коп­лесі ста­ви та озе­ра по­роз­ля­га­ли­ся в за­тиш­них бал­ках, по ни­зах, мов зад­ля то­го, щоб яс­не сон­це й синє не­бо пов­сяк­час лю­бу­ва­ли­ся та ви­див­ля­ли­ся у їх чис­тих, про­зо­рих во­дах, щоб во­дя­на про­хо­ло­да од­во­ло­жу­ва­ла су­хе за­паш­не повітря й на­пу­ва­ла цілю­щою ро­сою й без то­го ро­дю­чу си­лу землі. А як гар­но та ве­се­ло по маєтках па­на Баш­ки­ря! Співучі пташ­ки ціле літо нев­га­ва­ють у йо­го сад­ках-лісах; та­бу­ни ко­ней, че­ре­ди ско­ту, ота­ри овець ого­ло­шу­ють своїм гу­ком вільне повітря степів. Ку­ди не глянь, ку­ди не по­ди­ви­ся, всю­ди бла­го­дать бо­жа, ста­ток і дос­та­ток!

Тілько по йо­го се­лах чо­гось сум­но та нуд­но. Не­ве­личкі людські оселі по­роз­ки­да­ли­ся то сям, то там, мов хо­ва­ли­ся од­на від од­ної, як від ли­хо­го дозірця… І лю­ди, що жи­ли по тих осе­лях, по­нурі та пох­мурі, німі та мов­чаз­ливі, сло­ня­ються як тіні, по го­рах та бай­ра­ках, ви­хо­дять на ши­ро­ко­полі ла­ни, на пиш­но-зе­лені до­ли­ни не світом білим лю­бу­ва­ти­ся, не пісень ве­се­лих співа­ти, а відда­ва­ти буй­но­му вітрові своє важ­ке зітхан­ня, свої сльози кревні, щоб він, лег­кок­ри­лий, одніс їх до гос­по­да бо­га.

- Господи, де на­ша смерть за­ба­ри­ла­ся? Або її пош­ли, або во­лю дай! - від краю й до краю по Баш­ки­ре­вих маєтках хо­ди­ло й го­ло­си­ло людське зітхан­ня.

Що ж то за знак? Нев­же ж лю­дям не доб­ре жи­ло­ся се­ред та­кої роз­коші та привілля? Чи то їх та дав­ня ду­рисвітка-во­ля зби­ва­ла з пан­те­ли­ку й не пус­ка­ла яс­но гля­ну­ти очи­ма навк­ру­ги?

Послухаймо, що ка­жуть сусідні пан­ки та по­лу­пан­ка в очі Баш­ки­реві.

- Добре вам, Олексію Іва­но­ви­чу,- і ца­реві кра­ще не тре­ба! Землі у вас не міря­но, лю­дей у вас не зліче­но… Та ще до то­го й лю­ди такі покірні та слух­няні - ниж­че тра­ви, тих­ше во­ди!..

- Не кажіть мені та­ко­го про лю­дей! - кри­чав Олексій Іва­но­вич.- Не кажіть нічо­го! То не лю­ди добрі, то га­дю­ки ка­посні! Од­но­го я в гос­по­да бо­га мо­лив, однієї лас­ки про­сив - да­ти на них усіх од­ну спи­ну, щоб як од­но­го вчис­тив, то всім зра­зу дош­ку­лив! А то ру­ки свої по­об­би­вав, б'ючись, го­лос стра­тив, ла­ючись, а все од­но: мов у стіну го­ро­хом!.. І не ди­во: бо я один, а їх більше ти­сячі… Ти­ся­ча голів на те, щоб шко­ди та втра­ти на­ро­би­ти!.. Гос­по­ди! чом ти не дав їм однієї спи­ни?!

- Та як ва­ша ру­ка, поз­до­ров бо­же, Олексію Іва­но­ви­чу, то й з ти­ся­чею спра­виться!- ка­за­ли пан­ки.

- Ні, прис­тав… По­чав прис­та­ва­ти… Ко­лись пра­вив­ся, та ще як пра­вив­ся! Тут кан­чу­ком бу­ло ляс­ну- до са­мо­го краю мій ляск до­ся­гає! А те­пер - не те. Ко­лись сам хо­див біля то­го, сам справ­ляв сю ро­бо­ту, а те­пер у кож­но­му селі свій ста­нок завів… А все не по­ма­га! Не виб'єш із їх бісо­вих лобів тієї волі та мандрів… Ніяк не виб'єш!..

Не лю­бив Олексій Іва­но­вич не тілько волі, а й дум­ки про во­лю - страх не лю­бив. Звісно, не зад­ля се­бе: сам він був най­вільно­лю­бивіший чо­ловік на весь повіт, не знав ні в чо­му ніяких пе­ре­пон і пе­ре­го­род… А не любив, щоб кріпа­ки дба­ли про во­лю або го­но­би­ли яку-не­будь дум­ку про неї.

- Навіщо їм та во­ля зда­ла­ся? Щоб поріза­ти­ся? - ка­зав він - їй-бо­гу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чу­жий чу­жо­го… Та якої їм ще тре­ба витії Чи во­ни в ме­не го­лодні-хо­лодні, чи не ситі й одіті? Чи їм ніде се­ред степів про­гу­ля­ти­ся? А от - пи­ти та ле­да­рю­ва­ти, - то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гу­ляю і їм не по­пу­щу гу­ля­ти. Гульня да­ремні дум­ки пло­дить; да­ремні дум­ки до мандрів до­во­дять, а в манд­рах-про­па­щий чо­ловік! От, примірно, в ца­ря військо. Що б во­но бу­ло, ко­ли б усяк ку­ди хотів, ту­ди й пішов? Роз­тек­ли­ся б, як руді миші! І ца­реві го­ре, і військові - дру­ге. Ца­ря кож­ний би нех­рист-бу­сур­ман у по­лон узяв, а та­ке військо по­одинці пе­ре­би­ли. А от, ко­ли всі дер­жаться ку­пи,- що б там не дер­жа­ло їх: чи страх бо­жий, чи кан­чук гост­рий,- о-о, то зовсім інша річ!..

Так час­тенько ви­чи­ту­вав Олексій Іва­но­вич своїм кріпа­кам, до­да­ючи до то­го ще більше сна­ги чер­кеським арап­ни­ком, що вивіз із Кав­ка­зу, де за мо­ло­дих літ слу­жив у війську. І такі речі Олексія Іва­но­ви­ча вис­лу­ху­ва­ли кріпа­ки з ве­ли­кою покірливістю. Що більше ко­ри­ло кріпаків - чи речі, чи арап­ник Олексія Іва­но­ви­ча? Пев­но, що од­но дру­го­му до­по­ма­га­ло. Бо самі кріпа­ки хва­ли­ли­ся, що їх пан - мо­гутній пан: і ду­ху ве­ли­ко­го, та й си­ли не ма­лої. Раз кан­чу­ком вче­ше - до печінки дійме, а го­ло­сом крик­не - ду­ша з ля­ку аж в но­ги всту­пить, під п'яти хо­вається.

І справді, Олексій Іва­но­вич був чо­ловік не­аби­який: ви­со­чен­но­го зрос­ту, пле­чис­тий, ру­ка­тий, ци­ба­тий, з круг­лим, не­на­че ки­шинський ка­вун, об­лич­чям і гост­ро­вер­хою го­ло­вою; рот ши­ро­кий-тро­хи не до вух, ніс прип­люс­ну­тий, а на кінці одут­лий та круг­лий, мов во­лоська ріпа; ву­си, руді та довгі, униз заг­ну­ли­ся, очі - булька­ми з чер­во­ни­ми жи­лоч­ка­ми на білих баньках. Страш­но бу­ло гля­ну­ти в ті очі під доб­рий час, а під ли­хий, як чер­воні жи­лоч­ки нал­лються кров'ю і аж випнуться, а в зрач­ках за­жевріють хижі іскор­ки, ди­кий звір - і той би зля­кав­ся то­го страш­но­го пог­ля­ду і зат­ремтів би від ля­ку, а то ж чо­ловік та ще й підда­ний па­на Баш­ки­ря! Не­дар­ма всі бо­яли­ся зустріва­ти­ся з ним і врозтіч тіка­ли, як за­ба­чать бу­ло хоч зда­ле­ку.

Страшний був чо­ловік Олексій Іва­но­вич., та ще до то­го й мо­гу­чий. Він без­пе­ремінно був мар­ша­лом, а мар­шал був тоді не те, що те­пер пред­во­ди­тель. У нього в ру­ках на увесь повіт бу­ли суд і розп­ра­ва. Суд­дя та справ­ник, мов ті слу­ги, по цілих го­ди­нах до­жи­да­ли за по­ро­гом, ко­ли бу­де лас­ка вельмож­но­му па­нові їх до се­бе в ха­ту пок­ли­ка­ти. Та ще, до­жи­да­ючи, гос­по­да бо­га мо­лять, щоб він, ми­ло­серд­ний, пос­лав то­го дня Олексію Іва­но­ви­чу, ус­та­ючи з пос­телі, пра­вою но­гою на долівку сту­пи­ти, бо як лівою - то бу­де та­ка па­ра, що і в га­рячій лазні, шма­га­ючи з усієї си­ли віни­ком, не на­же­неш та­кої.

Зугарний був Олексій Іва­но­вич усім стра­ху зав­да­ти. Та як йо­го й не бо­ятись? Ба­га­тир він на весь повіт; гу­бер­на­тор під проїзд знає тілько йо­го од­но­го домівку-прямісінько до нього за­вер­тає; сам він, бу­ва­ючи в гу­бернії, до гу­бер­на­то­ра, мов до сво­го ро­ди­ча, за­хо­дить; не раз і цілу­ва­ли­ся з гу­бер­на­то­ром. А ко­му не звісно, що гу­бер­на­тор аби з ким не поцілується! Ска­за­но-мо­гу­чий!.. Лю­ди ка­жуть: з ду­жим не бий­ся, а з мо­гу­чим не тя­гай­ся. І не да­ром ка­жуть. Ніхто не зва­житься нак­ри­во сло­ва ска­за­ти Олексію Іва­но­ви­чу, а не то, щоб не ос­лу­ха­ти­ся йо­го на­ка­зу або піти про­ти нього. І от би, здається, жи­ти Олексію Іва­но­ви­чу, жи­ти та бо­га хва­ли­ти! А про­те й він час­то та гус­то нарікав на свою до­лю. Ні по­чот, ні сла­ва, ні за­можність - ніщо не за­хи­ща­ло йо­го від тієї на­пас­ниці-ту­ги, що, не роз­би­ра­ючи, гри­зе людське сер­це і в ба­га­то­го, і в убо­го­го.

Чого ж су­мує Олексій Іва­но­вич? Чо­го йо­го сер­це ту­га ок­ри­ває? - То­го, що як зду­ма Олексій Іва­но­вич, що от він те­пер і в славі, і в по­чоті, і доб­ра в нього - на дев'яти б ста­ло… А ко­му він ту сла­ву пе­ре­дасть? Ко­му доб­ро, віка­ми на­жи­те, пе­рей­де? Хто бу­де роз­ко­шу­ва­ти в то­му добрі, за­си­ла­ючи бо­гові мо­лит­ви за йо­го ду­шу?.. То так йо­го завіна й ухо­пить!

Як йо­го, справді, й не су­му­ва­ти? Вже двад­цять літ ми­нає, як він жо­на­тий, де­ся­те­ро діток мав, та ні од­ним не дав йо­му гос­подь очей на­ра­ду­ва­ти. Оце вро­диться ди­ти­на, на­бе­руть ма­мок-няньок; сам Олексій Іва­но­вич пильнує, щоб, бу­ва, ча­сом чо­го не за­подіяли ди­тині, а ди­вись - по­жи­ве з півро­ку, по­хиріє-по­хиріє та й віддасть бо­гові ду­шу. За пер­шим ще не­ве­ли­ка бу­ла скор­бо­та - надія сер­це гріла: мо­лоді ще самі, при­ве­де ще гос­подь на­ра­ду­ва­тись; а як умер­ло п'яте та шос­те, уп'явся жаль в Олексія Іва­но­ви­ча сер­це, об­ня­ла го­ло­ву чор­на дум­ка! Чо­го він тілько не ро­бив, як не роз­ки­дав своїм ро­зу­мом - вже ба­ри­ню й по ліка­рях во­зив, по заг­ра­ни­цях про­ва­див, са­ма во­на скілько раз і на про­щу мо­литься їзди­ла,- ніщо не по­ма­га­ло.

- Ви б, Олексію Іва­но­ви­чу, стрічних кумів узя­ли,- ра­дять йо­му добрі при­ятелі.

- Яких то стрічних кумів?- спи­тав­ся він.

- Таких: як знай­деться ди­ти­на, то вий­ти з дво­ру й пер­шо­го стрічно­го в ку­ми зап­ро­ха­ти.

- Першого стрічно­го? А як то кріпак бу­де?- скрик­нув Олексій Іва­но­вич.

- На те вже бо­жа во­ля: чи кріпак, то й кріпак- тре­ба й кріпа­ка про­ха­ти,- ка­жуть йо­му.

Олексій Іва­но­вич нічо­го на те не од­ка­зав, тілько го­ло­ву опус­тив та за­мис­лив­ся… Що він ду­мав тоді? Чи не ми­рив, бу­ва, свій панський го­нор з гос­подньою во­лею? Бо ба­ри­ня в ті ча­си як­раз вагітна хо­ди­ла, а жи­ли во­ни в селі Од­раді, де близько й по­лу­пан­ка не бу­ло - са­ме кріпацт­во…

І от од­но­го літнього ран­ку, са­ме в жни­ва, ще тілько що по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, як збу­див Олексія Іва­но­ви­ча нес­тям­ний крик… То був крик і ве­ли­кої ра­дості, і не­ма­ло­го го­ря зад­ля йо­го батьківсько­го сер­ця: йо­му до­ве­де­но, що ба­ри­ня по­да­ру­ва­ла йо­го си­ном. Звісно, що він зра­зу схо­пив­ся та ще, як зап­римітив йо­го "ка­ман­ди­нер", і на ліву но­гу.

- Буде ж те­пер гро­му! - до­дав він, пе­ре­да­ючи звістку про те дво­ро­вим, а дво­рові - зад­во­ро­вим. І пішла та звістка по всьому се­лу від ха­ти до ха­ти, попідніма­ла лю­дей на но­ги й мерщій гна­ла їх у по­ле, щоб, бу­ва, яка ли­ха го­ди­на не при­ве­ла пійма­ти­ся па­нові на очі.

Минула тілько та чут­ка од­ну Про­цен­ко­ву ха­ту, Сто­яла та ха­та не­да­ле­ко від пансько­го дво­ру - так че­рез яр на гор­би­ку, як­раз вікна­ми на панське дво­ри­ще й ди­ма­рем схи­ли­ла­ся на нього, мов ра­зом ди­ви­ла­ся й слу­ха­ла… Та, вид­но, на той час осліпла й ог­лух­ла, що не до­ба­чи­ла й не до­чу­ла тієї не­доб­рої звістки.

Та як їй бу­ло не осліпну­ти й не ог­лух­ну­ти, ко­ли в рій за­ве­ло­ся своє ли­хо. У Фе­до­ра Про­цен­ка за­не­ду­жа­ла жінка Хівря. Ще вчо­ра бу­ла во­на любісінька-милісінька. Він, во­на, їх шістнад­ця­тилітня доч­ка Ма­ри­на зби­ра­ли­ся на ра­нок жа­ти панську пше­ни­цю й лаш­ту­ва­лись до то­го цілий день. Федір об­див­ляв­ся сер­пи, чи не по­щер­би­ли­ся, не по­ту­пи­ли­ся; Хівря тур­бу­ва­ла­ся їжею: пек­ла хліб, ва­ри­ла стра­ву, а Ма­ри­на, зби­ра­ючи в го­роді огірки та сти­ха виспіву­ючи, ду­ма­ла про те, з ким-то їй до­ве­деться ря­дом у полі жа­ти, і мо­ли­ла бо­га, щоб він на­до­умив ряд­чи­ка пос­та­ви­ти біля неї ку­че­ря­во­го Ва­си­ля Пру­до­усен­ка - бра­во­го та жва­во­го двад­ця­тилітнього па­руб­ка, що як стрінеться де-не­будь з Ма­ри­ною, то знай пус­ка їй біси­ка очи­ма.

Так бу­ло вдень. До ве­чо­ра зби­ра­ли­ся, скла­да­ли­ся. Сіло сон­це - по­ча­ли ве­че­ря­ти; по­ве­че­ряв­ши, по­ля­га­ли спа­ти, що­би на завт­ра як­най­раніш ус­та­ти. І пос­ну­ли швид­ко, та не­на­дов­го. Ще й перші півні не проспіва­ли, як Хівря не­ду­жим го­ло­сом по­да­ла чо­ловікові й дочці звістку, що з нею щось тра­пи­ло­ся. Під сер­цем як вог­нем пек­ло, під гру­ди підпи­ра­ло, то вип­рям­ля­ло прям­цем, то зво­ди­ло до­ку­пи. Хівря не стог­на­ла - кри­ча­ла. Ко­ло неї Федір з Ма­ри­ною за­бо­ро­та­ли, що б їй да­ти, чим за­по­мог­ти… Да­ва­ли не­по­ча­тої во­ди й уми­ва­ли, й збриз­ку­ва­ли - не по­ма­га­ло. Ма­рині ки­нув­ся в вічі хрест, що батько на­па­лив на сво­лоці, як із страсті вер­ну­ли­ся. Уст­ру­га­ли то­го хрес­та, да­ли ви­пи­ти. Не змог­ла ви­пи­ти Хівря - ви­ки­ну­ла… Кри­ком кри­чить, ду­ху пус­кається!..

- Тату, ви б за Ла­зор­чи­хою збіга­ли… мо­же, во­на од­шеп­че, од­чи­тає,- пла­че Ма­ри­на.

Лазорчиха жи­ве аж на дру­го­му краї се­ла. А вже північ, по­ки до­ди­баєш ту­ди та відтіль - світ бу­де. Федір все-та­ки побіг. Уже зо­ря зай­ма­ла­ся, по­чав край не­ба чер­воніти, як Федір вер­нув­ся до­до­му один: Лазор­чи­ху взя­ли в дру­ге се­ло ба­бу­ва­ти.

Перед світом Хівря за­тих­ла, го­ло­су не од­ве­де, тілько мут­ни­ми очи­ма по­ве­де, на­че хо­че чо­го поп­ро­си­ти, та не змо­же.

- Може, тобі пи­ти хо­четься?- пи­тає Федір, підно­ся­чи Хіврі ку­холь з хо­лод­ною во­дою.

Хівря гля­ну­ла й од­вер­ну­лась, а Ма­ри­на, при­пав­ши до неї го­ло­вою, за­го­ло­си­ла… По­ча­ло сон­це схо­ди­ти за го­ри, з-за лісу по­ка­за­ло­ся йо­го блис­ку­че кільце, й пу­чок зо­ло­то­го проміння, па­да­ючи дов­гою нит­кою на зем­лю, розсіявся на горі по тра­виці си­зо-зо­ло­тим пісоч­ком. До­сяг той промінь і до Про­цен­ко­вої ха­ти, прок­рав­ся че­рез по­мутнілу шиб­ку й заст­ри­бав на клун­ках, що ле­жа­ли на по­лу в кут­ку, зо­ло­ти­ми зай­чи­ка­ми. Він, здається, на­га­ду­вав, що по­ра за ті клун­ки бра­ти­ся, в по­ле поспіша­ти. Федір пер­ший те помітив і на­че знічев'я ки­нув­ся.

- Ану, годі тобі! Час у по­ле - опізни­мо­ся! - про­мо­вив він до доч­ки, бе­ру­чись за клу­нок.

Дочка гля­ну­ла на матір, потім на батька і зно­ву пе­ре­ве­ла очі на матір, не­мов пи­та­ла­ся: на ко­го ж її ки­не­мо, як її са­му зос­та­ви­мо?

- Що ж я вдію?- сер­ди­то скрик­нув Федір.- Не по­не­су ж її на ру­ках за со­бою! Зби­рай­мо­ся, ходімо, бо ла­но­вий як зап­римітить, що нас не­має, бу­де ха­ле­па!

Марина підве­ла­ся, наб­ра­ла ку­холь свіжої во­ди, пос­та­ви­ла в го­ло­вах біля ма­тері, по­ди­ви­лась на неї, взя­ла свій клу­нок на плечі й по­ва­гом по­тяг­ла­ся за батьком.

Шлях на по­ле йшов яром по­над панським сад­ком. Федір з Ма­ри­ною, пох­ню­пив­шись, плен­та­лись мовч­ки; Федір - по­пе­ре­ду, Ма­ри­на - за ним. Сон­це, підняв­шись ви­со­ченько, сти­ха гріло; пташ­ки співа­ли в пансько­му сад­ку, ко­ни­ки сюр­ча­ли в траві; а во­ни, не приміча­ючи то­го нічо­го, йшли один за дру­гим, но­га за но­гою, пох­мурні та по­нурі.

Минувши ярок, шлях по­вер­тав геть кру­то по­за сад­ком, зни­ка­ючи в безк­раїй да­лині ши­ро­ко­го та прос­то­ро­го, як мо­ре, по­ля, де вже ко­ли­ха­ли­ся куп­ка­ми женці.

- Ох, ли­хо! Он уже й на пос­тать ста­ли,- про­мо­вив Федір і при­дав хо­ди. Ма­ри­на за ним приспіши­ла.

- Ей, стій!- донісся до них гуч­ний го­лос із са­ду. Во­ни озир­ну­ли­ся. На окопі з'явив­ся пан і, пе­рес­ко­чив­ши че­рез рів, че­сав пря­мо на них.

Федір нез­чув­ся, ко­ли в йо­го клу­нок вис­лиз­нув з рук і по­су­нув­ся по спині до­до­лу; обо­ма ру­ка­ми мерщій ухо­пив­ся він за шап­ку й тро­хи не з чу­бом зняв її з го­ло­ви; ли­це йо­го зблідло, він увесь тремтів, мов у ли­хо­манці. За ним зігну­лась Ма­ри­на з клун­ком за пле­чи­ма, та так і за­коліла.

- Здорові!- промовив пан, наб­ли­жа­ючись до них. Федір і Ма­ри­на нічо­го не од­ка­за­ли на те вітан­ня, у Фе­до­ра тілько миш­ка забіга­ла по спідній губі та од ля­ку пе­ре­ко­си­ли­ся очі.

- Куди се вас бог не­се? - пи­тає Олексій Іва­но­вич.

- Пшениці жа­ти, па­ноч­ку! - обізвав­ся Федір, низько вкло­ня­ючись, і зра­зу за­си­пав: - Ви­ну­ваті, па­ноч­ку, опізни­ли­ся… Жінка за­не­ду­жа­ла. Не знаємо, що з нею й ста­ло­ся. Любісінька-милісінька бу­ла вчо­ра, а вночі… твоя, гос­по­ди, во­ля!.. Ви­ну­ваті, па­ноч­ку, запізни­ли­ся. Простіть на сей раз - й по­жа­луй­те, й по­ми­луй­те… Не са­мохіттю то, слу­чай та­кий ви­пав,- не до­водь йо­го, гос­по­ди, ніко­му! - од­но плес­кав Федір, зби­ра­ючись ки­ну­тись пе­ред па­ном нав­колішки.

- Та годі тобі! - ка­же Олексій Іва­но­вич.- Не об тім те­пер річ. Я сам до те­бе з просьбою. Будь лас­ка, не од­ка­жи… Бог пос­лав мені си­на,- йди йо­го ох­рес­ти­ти.

- Паночку! - скрик­нув Федір, по­ва­лив­шись Олексію Іва­но­ви­чу в но­ги.- От бог свідок - жінка за­не­ду­жа­ла!..

А Ма­ри­на, мов го­лод­на чай­ка, на все по­ле зас­киг­ли­ла.

У Олексія Іва­но­ви­ча блис­ну­ли очі.

- То що, що жінка не­ду­жа? - спи­тав він грізно.- То че­рез те тобі не мож­на ди­ти­ни ох­рес­ти­ти? То ти хрес­та цу­раєшся?

Думки - не дум­ки, а якісь роз­пуд­жені урив­ки ду­мок но­сяться у Фе­до­ровій го­лові… "Ди­ти­ни ох­рес­ти­ти… Хрес­та цу­раєшся… Якої ди­ти­ни? Яко­го хрес­та? Ох, пох­рес­тить оце він нас-довіку бу­де­мо зна­ти!.."

- То ти не хо­чеш, пи­таю? - ще грізніше скрик­нув Олексій Іва­но­вич.

- Де вже йо­го, па­не, не хотіти? Ва­ша во­ля - ва­ша й си­ла! - покірно од­ка­зав Федір, підво­дя­чи­ся з землі.

- Я те­бе не си­лую, чо­ловіче! Я про­шу те­бе! - ка­же лас­ка­во Олексій Іва­но­вич.

А в Фе­до­ра від тієї лас­ка­вої мо­ви, сер­це за­ми­рає.

- Паночку,- зітхнув­ши важ­ко, ви­мо­вив він,- хай уже я один в одвіті бу­ду… Он доч­ка в ме­не… Пустіть її, ле­бе­ди­ку!

- Дочка? І га­разд, що доч­ка! Хіба дочці не мож­на З батьком ку­му­ва­ти? - пи­тає пан.

- Вона мо­ло­да, па­ноч­ку, дур­на!.. Як батько на­ка­же, то як йо­го не пос­лу­ха­ти­ся? Простіть на цей раз…

- Та чо­го ти про­сиш, дур­ню? - не вто­ро­пав пан.- Я те­бе до се­бе в ку­ми про­шу… Чув? У ку­ми! Бог пос­лав мені си­на. Про­шу те­бе ох­рес­ти­ти. І доч­ку про­шу,- тов­че йо­му Олексій Іва­но­вич.

А Федір ду­ма: "Ох, знаю я, в які-то ку­ми ти про­сиш ме­не з доч­кою. Знаю! Хва­ли­ли­ся лю­ди, що якусь но­ву ма­ши­ну за­ка­зав, щоб са­ма кла­ла, роз­дя­га­ла, дер­жа­ла й шку­ру спус­ка­ла. То-то те­пер, вид­но, її на світ на­ро­див та й зап­ро­шуєш ох­рес­ти­ти". І Федір важ­ко та тяж­ко зітхнув, не­мов хотів витх­ну­ти ра­зом із зітхан­ням і ду­шу.

- То ходімо до ха­ти,- ка­же пан.- По­ки се та те, по­ки збе­ре­мо­ся, то тим­ча­сом і свя­ще­ник прий­де. Я за свя­ще­ни­ком уже пос­лав.

Іде Федір за па­ном у двір - сер­це трем­тить, ду­ша не на місці. "Якби-то це мо­ло­дий, та сам,- ду­ма він,- дре­ме­нув би вбік-хор­та­ми б не наг­на­ли! А те­пер?" Плу­тає Федір но­га­ми, мов не своїми, а тут зза­ду Ма­ри­на ще хли­па.

Федір тро­хи пос­то­яв, по­ки доч­ка наб­ли­зи­лась, і, пог­ля­да­ючи на па­но­ву спи­ну, сіпнув її за по­лу.

- Цить, дур­на!- про­ше­потів він сти­ха.- Більше би­ти­муть! - і зно­ву вис­ту­пив упе­ред, зас­ту­па­ючи доч­ку со­бою, щоб пан, бу­ва, не помітив, що та пла­че.

Не за­ба­ри­ли­ся во­ни дійти до дво­ру. Пан за­раз на­ка­зав ла­ке­ям та по­кой­овим, щоб по­ве­ли Фе­до­ра й Ма­ри­ну, по­ми­ли, при­на­ря­ди­ли й при­ве­ли в гор­ниці.

Здивувалися Федір і Ма­ри­на, як і справді по­ча­ли [їх] ми­ти, че­са­ти, в но­ву оде­жу вби­ра­ти. На­ря­ди­ли Фе­до­ра, мов то­го пол­ков­ни­ка з Січі: чо­бо­ти нові - жов­тинці, шта­ни ши­рокі - ок­са­митні, кап­тан із синього єдва­бу; підстриг­ли, підго­ли­ли - так відра­зу двад­цять літ з йо­го об­лич­чя ста­рості зня­ли! А Ма­ри­на?.. То не квітка розцвітає вранці в са­доч­ку, то її кра­са діво­ча пи­шається в до­ро­гих убо­рах! На Ма­рині плах­та - аж очі на се­бе бе­ре: кар­та­та, черв­ча­та, шов­ком зат­ка­на; тем­но­-си­ня ок­са­ми­то­ва кер­сет­ка; біла, на­че сніг той, тон­ко­го по­лот­на со­роч­ка з ви­ши­ти­ми-ви­ме­ре­жа­ни­ми ру­ка­ва­ми; на но­гах - не­ве­личкі чер­воні сап'янці; на шиї-на­мис­то доб­ре, хрес­ти та ду­качі; на го­лові - з квіток віно­чок, а кінець ко­си аж го­рить стьожка­ми!.. Ста­рий Федір ди­вом зди­ву­вав­ся, а Ма­ри­на від ди­ва й не зди­ше!

Ще бу­ло більше ди­во, як їх, на­ря­див­ши отак, при­ве­ли в гор­ниці й при­по­ру­чи­ли пансько­го си­на ох­рес­ти­ти. Дер­жить Федір на ру­ках ди­ти­ну пе­ред ба­тюш­кою - й не во­рух­неться, очей з неї не зво­де! За­був Федір, що всього че­рез ярок у не­ве­личкій ха­тині ле­жить йо­го Хівря тяж­ко не­ду­жа, що на полі яра пше­ни­ця йо­го ко­ря­вих рук до­жи­дає, а ла­но­вий уже довів при­каж­чи­кові, що з Про­цен­ко­во­го дво­ру ні од­на ду­ша на пан­щи­ну не вий­шла… Про все на світі за­був Федір! Що йо­му те­пер йо­го неп­ривітна ха­ти­на, хво­ра Хівря, ко­лю­ча ни­ва, ко­ли він пансько­го си­на у віру вво­дить, са­мо­му па­нові ку­мом стає, а йо­го си­нові - хре­ще­ним батьком. Він по­чу­ває, що це не чу­жа йо­му ди­ти­на, а є в ньому час­ти­на чо­гось рідно­го, сво­го; на те він дер­жить йо­го на ру­ках пе­ред ку­пе­лем, на те у хрест йо­го вво­дить!.. І те рідне, своє, так ви­раз­но во­ру­шиться там, на са­мо­му дні в йо­го серці, в гли­бині зди­во­ва­ної душі, а пруд­ка дум­ка забігає да­ле­ко впе­ред… І вба­чає він сього хре­ще­ни­ка не на ру­ках уже, ма­ло­го та німо­го, а бра­во­го па­ни­ча мо­ло­до­го, що зо­ве йо­го на по­ра­ду до се­бе, як вільно­го та рівно­го собі!..

Тимчасом па­не­ня ох­рес­ти­ли, й Федір, поз­до­ро­вив­ши па­на з си­ном, ніза­що не за­хотів хре­ще­ни­ка мамці відда­ти. Де ж це ви­да­но, де ж це сли­ха­но, щоб він од­дав ди­ти­ну ко­мусь чу­жо­му, а не самій ма­тері, що йо­го на світ по­ро­ди­ла, не своїй кумі?

Пан тілько всміхнув­ся, за­чув­ши те зма­ган­ня Фе­до­ра з мам­кою.

- Пустіть, пустіть йо­го! Хай самій ма­тері відне­си си­на. Не одс­ту­пай­те від за­ко­ну, не ла­май­те зви­чаїв.

І Фе­до­ра з Ма­ри­ною пус­ти­ли до залі.

- Поздоровляю вас, ба­ри­не-ку­мо, з си­ном! Дай гос­по­ди, щоб ве­ли­кий ріс та щас­ли­вий був! - мо­вив Федір, кла­ду­чи си­на біля ба­рині на пос­телі.

Бариня сер­ди­то та гост­ро по­ди­ви­ла­ся на неж­да­них кумів. Олексій Іва­но­вич, прос­ту­па­ючи слідом за ни­ми, щось по-чу­жос­то­ронньому за­го­во­рив до ба­рині, і її гост­рий пог­ляд зра­зу по­добрішав. Во­на навіть усміхну­ла­ся й ви­тяг­ла з-під ко­ца свою бліду, замлілу ру­ку. Федір і Ма­ри­на при­ло­жи­ли­ся вус­та­ми до тії ку­ми­ної ру­ки.

- А те­пер ку­мові та кумі - їсти та пи­ти! Спа­сибі їм, що пот­ру­ди­ли­ся: по тру­дах час і за­ку­си­ти! - по­ряд­ку­вав Олексій Іва­но­вич, ви­во­дя­чи кумів у сто­ло­ву. А там уже по­вен стіл сто­яв уся­ких на­питків та наїдків. Олексій Іва­но­вич зап­ро­шує па­нот­ця сіда­ти, си­ломіць усад­жує й ку­ма з ку­мою.

- Сідайте, сідай­те! Чо­го боїтесь? Не бійтесь. Сідай­те, їжте, пий­те; ви те­пер мені мов­би й рідні - че­рез хрест порідни­ли­ся. Про­шу по­кор­но!..

Олексій Іва­но­вич на­ли­ває по чарці собі, па­нот­цеві й ку­мові доб­рої око­ви­тої, а кумі - чер­во­но­го со­лод­ко­го ви­на. Цо­кається з усіма чар­кою - та­кий привітний та ввічли­вий!

- Тепер же, ку­мо,- по­вер­та­ючись до Ма­ри­ни й заг­ля­да­ючи в її чорні, як те­рен, очі та свіже, рум'яне об­лич­чя, ка­же Олексій Іва­но­вич,- тре­ба си­на дог­ля­да­ти. Ко­му ж більше те прис­та­ло, як не хре­щеній ма­тері? Чи так я ка­жу, чес­ний от­че? - по­вер­та­ючись до по­па, пи­тає Олексій Іва­но­вич.

- Так, так! - од­ка­зує той, за­пи­ха­ючи в рот пів пиро­га.- На те ку­мою ста­ла, на те бра­ла­ся, пе­ред хрес­том при­ся­га­ла­ся бо­ро­ни­ти йо­го від усього ли­хо­го.

Марина мов­чить, тілько ду­шею мліє, а ра­дий Федір за доч­ку од­ка­зує:

- Та-а!.. Поз­до­ров, бо­же, на­шо­го ку­ма та пош­ли, гос­по­ди, си­нові ве­ли­ко­му зрос­ти, а виг­лядіти - виг­ля­де­мо! Хіба моя Ма­ри­на ма­ла? Хіба в неї ру­ки чужі, щоб во­на си­на не ви­няньчи­ла та не ви­но­си­ла? Та я сам її прип­ну до ди­ти­ни… Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не да­вай і по­ро­шині на йо­го впас­ти!

- Спасибі, спа­сибі тобі, Фе­до­ре! - дя­кує Олексій Іва­но­вич.-Ти та­кий доб­рий чо­ловік. Вип'ємо ж ще. То за си­на бу­ло, а це вже за батька!

- Та ще ж, ку­ме, і за матір тре­ба, бо во­на ж йо­го но­си­ла, ро­ди­ла, му­ки прий­ма­ла,- базіка Федір, вже по­со­ловівши від дру­гої.

- А тре­ба, тре­ба! - од­ка­зує Олексій Іва­но­вич, ди­ву­ючись про се­бе, що в му­жи­ка та­ке теп­ле сер­це та доб­рий ро­зум.- Я от що тобі, Фе­до­ре, ска­жу,- ка­же далі Олексій Іва­но­вич,- то твоя ха­та че­рез яр!

- Яка во­на моя? - ух­ми­ля­ючись, пи­та Федір.

- А чия ж?

- Як чия? Па­но­ва!.. Ми панські - і ха­та панська. Олексій Іва­но­вич ще більше зди­ву­вав­ся… Цей Федір хоч і зо­ве йо­го те­пер ку­мом, а своє стійло зна, сво­го не за­бу­ває!

- Так, так, Фе­до­ре! Ти прав­ду ка­жеш: ви панські й ха­та панська,- од­ка­зує Олексій Іва­но­вич.- От­же, як ти жи­веш у тій хаті, то во­на все-та­ки твоя. То слу­хай же, що я тобі ка­за­ти­му: ха­та твоя ста­ра, кри­во­бо­ка. Дам я тобі дру­гу ха­ту, но­ву, прос­то­ру, отут у са­доч­ку та в хо­ло­доч­ку зве­лю ви­бу­ду­ва­ти, щоб тобі вільніше бу­ло до си­на дос­ту­пи­ти, пов­сяк­час йо­го ба­чи­ти. Чи ви­не­суть йо­го надвір про­гу­ля­тись, то й ти на нього по­зир­неш, своє сер­це по­ра­дуєш… Або дочці твоїй за­ма­неться з то­бою по­ба­чи­ти­ся, по­го­во­ри­ти - не да­ле­ко їй бу­де хо­ди­ти. Чи так я ка­жу?

- Так, так!.. Поз­до­ров, бо­же, вас, па­не! - кла­ня­ючись, дя­кує Федір.- Що як у нас пан, то й по ціло­му світові дру­го­го та­ко­го не­ма! А все-та­ки я вам по правді ска­жу, ні крих­ти не втаю, як пе­ред бо­гом приз­на­юся. Ото, зна­чить, як ви нас устріли, па­не, і стра­ху ж я наб­рав­ся, гос­по­ди! А як по­ча­ли зак­ли­ка­ти в ку­ми, то ще більший страх ме­не прой­няв. "О-о, ду­маю, та й пох­рес­тять же ме­не з доч­кою!.." До са­мою посліднього, ото вже як уве­ли нас у гор­ниці, да­ли си­на до рук та пос­та­но­ви­ли пе­ред єван­гел­лю - тоді тілько я дой­няв віри, що во­но не жар­ти. А то все ду­мав: "Та й жартівли­вий же який наш пан, пош­ли йо­му, бо­же, здо­ров'я - жар­ту­ючи й шку­ру здійме!"

Не по­до­ба­ло­ся Олексію Іва­но­ви­чу посліднє Фе­до­ро­ве сло­во; от­же п'яненький Федір з та­кою усмішкою йо­го ви­мо­вив, не­мов роз­ка­зу­вав про яку за­бав­ну іграш­ку або щи­ру лас­ку, що Олексій Іва­но­вич не роз­сер­див­ся, а тілько засміявся.

- Отже, що я тобі, Фе­до­ре, ска­жу,- по­чав Олексій Іва­но­вич,- щоб ти не ду­мав про ме­не та­ко­го, щоб ча­сом і гад­ка ніко­ли не за­па­да­ла про те в твою го­ло­ву, то я те­бе навіки від пан­щи­ни увільняю. Жи­ти­меш у ме­не, як у бо­га за па­зу­хою, і си­тий, і одітий, і не го­лод­ний. Я б те­бе й зовсім на во­лю ви­пус­тив, та що, як ти, бу­ва, ме­не по­ки­неш? Все од­но - ти й не на волі, а жи­ти­меш, як на волі. А як нас­та­не мій час сей світ по­ки­да­ти, тоді я тобі дам вольну, щоб після ме­не ніхто тобі не зміг чо­го ли­хо­го за­подіяти.

Федір, ко­ли­ва­ючись, підвівся й не підійшов - зва­лив­ся на па­на.

- Рученьку!.. Ру­ченьку ва­шу білу!- скрик­нув він, лов­ля­чи па­но­ву ру­ку й об­да­ючи її га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми.- Ба­рин… ку­моч­ку-ба­рин! - і Федір зап­ла­кав.

Ще дов­го п'яний Федір сидів би та базікав з па­ном, як­би па­нові не об­рид­ла йо­го роз­мо­ва.

- Ну, Фе­до­ре,- ска­зав він,- ти те­пер іди до­до­му та справ­ляй свої діла, а я з неділі на­ка­жу, щоб зад­ля те­бе ха­ту бу­ду­ва­ли.

- Та час, па­ноч­ку, час і до­до­му, бо там у ме­не жінка хво­ра,- зга­дав Федір про Хіврю,- От би тілько роз­дяг­тись тре­ба, у своє одяг­ти­ся.

- Навіщо? - пи­та Олексій Іва­но­вич.- Що те­пер на тобі та на твоїй дочці - я вам да­рую, щоб ви пам'ята­ли той день, ко­ли в ме­не ку­му­ва­ли.

Федір зно­ву бу­ло ки­нув­ся цілу­ва­ти па­на, та Олексій Іва­но­вич ос­теріг.

- Буде, бу­де вже, Фе­до­ре! А то ти зра­зу всі поцілун­ки вит­ра­тиш - на дру­ге й не зос­та­неться!..

Федір, п'яний, у своєму пиш­но­му уборі, по­ко­ли­вав че­рез двір. Ма­ри­на піддер­жу­ва­ла йо­го, щоб ча­сом, бу­ва, він не впав. Усі дво­рові витріщи­ли­ся на них, як во­ни про­хо­ди­ли дво­ром. Бу­ли такі, що й насміха­ли­ся.

- Он як но­во­го ку­ма приб­ра­ли, як то­го снігу­ря!

- Та й кум же наб­рав­ся - лед­ве но­ги во­ло­че!

- Бо важ­ка, бач, ро­бо­та бу­ла!

А чи бу­дуть же й ку­ма на стай­ню во­ди­ти, як і всіх?

- А чо­му ж? Кум хрес­тив, то й ку­ма пох­рес­ти­ти. Так го­моніли між со­бою дво­рові, а про­те все-та­ки ко­жен за­ви­ду­вав, що Фе­до­рові ви­па­ло та­ке щас­тя. Та й Федір не таївся з ним. Він, прос­ту­ючи че­рез яр до своєї ха­ти, тілько й знав, що плес­кав про нього.

- От ти й знай!.. Ота­ке! - го­монів сам з со­бою. - І наїли­ся, і на­пи­ли­ся, і… діло зро­би­ли… Те­пер ти Фе­до­ра го­ли­ми ру­ка­ми не бе­ри!.. Федір - панів кум, Федір - батько хре­ще­ний йо­го си­нові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти ду­мав як?.. - І Федір, зу­пи­ня­ючись і ко­ли­ва­ючись, ти­кав пе­ред се­бе пальцем, ніби ба­чив пе­ред со­бою ко­го дру­го­го, що пе­ре­чив йо­му. Потім, по­хи­тав­шись, зно­ву йшов.

Вийшовши на­го­ру, вже пе­ред ха­тою, він зно­ву зу­пи­нив­ся й Ма­ри­ну зос­та­но­вив.

- Марино! - по­вер­нув­ся він до неї,- Ти мені от що ска­жи: хто я та­кий?

- Хто ж! Звісно, батько!

- Ні, бре­шеш! Я кум панський, а ти - ку­ма. Ну, а Хівря що?.. От що ти мені ска­жи - Хівря що?.. Я - кум, ти - ку­ма, а Хівря - ду­ля з хвос­том!.. От ти й знай,- до­дав Федір, при­дер­жу­ючи Ма­ри­ну за ру­кав.

- Та годі вже вам базіка­ти! Хоч ме­не пустіть; я впе­ред піду, бо, мо­же, там ма­тері тре­ба в чо­му до­по­мог­ти,- ска­за­ла Ма­ри­на, од­во­дя­чи йо­го ру­ку.

- Ну, то йди… йди! І я прий­ду… Ти ду­маєш - мо­же, не втрап­лю?.. Ут­рап­лю! А як по правді роз­суди­ти, то все-та­ки на моє вий­де, що Хівря - ду­ля з хвос­том! Бо я, зна­чить, кум, а ти - ку­ма, а Хівря? - па­тя­кав Федір сам з со­бою, ко­ли­ва­ючись у присінки.

Тілько що Федір ус­ту­пив у ха­ту, як йо­го ще на по­розі привітав нес­тям­ний крик.

- Ох, моя матінко, моя го­лу­бонько! На ко­го ж ти нас по­ки­ну­ла? - го­ло­си­ла Ма­ри­на над по­мершою матір'ю.

Федора на­че в гру­ди ку­ла­ком ше­леп­ну­ло. Він хит­нув­ся, тро­хи не впав, от­же всто­яв і на­че бадьоріше підійшов до по­лу, де ле­жа­ла мерт­ва Хівря, а над нею, при­пав­ши, го­ло­си­ла Ма­ри­на.

- Умерла?- промовив Федір.- Так швид­ко? От ти й знай!.. Хоч би бу­ло до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти їй, які ми те­пер, доч­ко, ста­ли з то­бою! Шко­да!.. Покійни­ця доб­ра бу­ла лю­ди­на: вік з нею зжи­ли, а не би­ли­ся, не ла­яли­ся,- про­мо­вив він із жа­лем, по­ди­вив­ся на хо­лод­не Хіври­не ли­це, на її мертві очі, потім по­ло­жив ру­ку дочці на спи­ну.

- Марино! Годі, не плач… Мо­же, во­но й кра­ще, що гос­подь її прий­няв… Бо що во­на та­ке бу­ла між на­ми?.. Я - кум, ти - ку­ма, а во­на?.. Не плач! - потішав п'яний Федір свою доч­ку.

Марина не слу­ха­ла батька, навіть не гля­ну­ла на нього, а ще дуж­че за­го­ло­си­ла…

Того ж та­ки ве­чо­ра, по­вер­та­ючись з по­ля до­до­му, го­моніли од­ра­дя­ни про нес­подіва­не Фе­до­ро­ве щас­тя, жал­ку­ва­ли, що без­та­ланній Хіврі не до­ве­ло­ся й на­раду­ва­ти­ся тим нес­подіва­ним щас­тям. "Тут би тілько жи­ти та бо­га хва­ли­ти, а во­на візьми та й ум­ри!" - го­моніли лю­ди.

Один тілько вівчар Улас, білий, як мо­ло­ко, діду­ган, що й побілів, па­су­чи ота­ри овець, і не знав та й не приз­на­вав іншо­го щас­тя на світі, як бу­ти біля овець,- один тілько він якось глу­хо бу­бонів сам з со­бою:

- Толкуються! Про що тол­ку­ються? Про по­за­торішні вишк­вар­ки!.. Тоді ска­жеш гоп, як вис­ко­чиш!.. Ко­ли б ще не до­ве­ло­ся Фе­до­рові гірки­ми слізьми по­ли­ва­ти те по­ку­ман­ня. Все брид­ня на світі, ок­ре­ме пра­вед­но­го бо­га та вівці сми­рен­ної… Та хоч ніко­му ли­ха не за­подіє-смир­на! А то все брид­ня на світі та ома­на!..

Одначе лю­ди не звер­та­ли ува­ги на ті Ула­сові речі.

- Старий став - з ума ви­жив… Що не ка­жи, як не вер­ти, а все-та­ки Федір - кум панів! - плес­ка­ли во­ни.

Через тиж­день, як по­хо­вав Федір з Ма­ри­ною Хіврю, їх пе­ре­ве­ли у двір. Ма­ри­ну - пря­мо в гор­ниці до си­на Пет­ра прис­та­но­ви­ли, а Фе­до­рові, по­ки ще бу­ду­ва­ла­ся зад­ля нього ха­та в сад­ку, на­ка­за­но в при­каж­чи­ка в хаті пе­ре­бу­ти.

Живе Федір у дворі, як у бет" за па­зу­хою. Все йо­му є, чо­го ду­ша ба­жає: чи їсти - то їсти і пи­ти-то й пи­ти, чи на­ря­диться в що-і на­рядів уся­ких Фе­до­рові на­ши­ли. Не знає Федір, де те все бе­реться, не­ма йо­му ні про що тур­бо­ти, не знає він ніяко­го кло­по­ту - все те не­на­че з не­ба па­дає.

- Ану, Фе­до­ре, панів ку­ме! Час тобі вста­ва­ти - ро­бо­та важ­ка те­бе жде… Тре­ба на­ду­ма­ти, де то йо­го цілісінький день діти,- насміхається Федір, про­ди­ра­ючи очі, як уже сон­це геть-геть підіб'ється.

Кепкує Федір із сво­го нес­подіва­но­го щас­тя й радіє йо­му. А про­те сам не знає, чо­го частіш по­ча­ло за­па­да­ти йо­му на дум­ку йо­го тру­до­ве жит­тя у своїй кри­во­бокій ха­тині, йо­го Хівря - та­ка клопітли­ва та нес­покійна. "Доб­ра бу­ла во­на жінка!"- ду­ма він, і ту­га, ти­хо підкрав­шись, щи­пає йо­го за сер­це, в душі жаль про­ки­дається: чо­го Хівря так швид­ко вмер­ла? "От би ко­ли за­жи­ли з нею! Не кло­по­та­ли­ся б: все є… Не привів же гос­подь!"- ду­ма Федір, а жаль роз­рос­тається в йо­го душі дуж­че, ко­пир­сає в серці глиб­ше; йо­му вже шко­да й сво­го тру­до­во­го жит­тя.

- Хоч і важ­ко бу­ло, ча­сом гірко бу­ло, а все бу­ло чим жи­ти, об чо­му кло­по­та­ти­ся! А те­пер? Усе є, всього до­волі, а жінки не­має, доч­ки не­має… про­па­ла сім'я! Все врозтіч пішло, шке­ре­берть за­ко­пир­са­ло! - тро­хи не з пла­чем скар­житься Федір.

Поки ще жив у дворі, у при­каж­чи­ковій хаті, то бу­ло йо­му хоч з ким по­го­моніти, сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, і ту­га йо­го не так дійма­ла. А як пе­рей­шов він у са­док, у свою ха­ту, як зос­тав­ся сам собі, без ро­бо­ти, без кло­потів,- тоді ту­га, мов га­дю­ка, вп'яла­ся в йо­го сер­це, не­ми­ло­серд­но сса­ла, ку­са­ла. Важкі дум­ки ок­ри­ва­ли йо­го го­ло­ву, не да­ва­ли ніччю спа­ти. Він не знав тоді, що йо­му ро­би­ти, де се­бе подіти.

Частіше та частіше він по­чав звер­та­ти до підвально­го. По­си­дить, по­го­мо­нить і півквар­ти до­до­му при­не­се. А горілка в підвалі сма­ко­ви­та та доб­ра!

- Днице!- про­мов­ляє Федір до пляш­ки.- За­го­во­ри мою ту­гу!- і ви­тяг­не зра­зу до по­ло­ви­ни.

Загорить, за­пе­че ко­ло сер­ця, розіллється по тілу якась теп­ла радість; го­ло­ва піде кру­гом, якісь легкі дум­ки її вкри­ють.

- А все-та­ки панів кум - от що! - усміхається сам До се­бе Федір, ля­га­ючи спа­ти.

Роздобрів від та­ко­го жит­тя Федір, по­тов­щав. Був ко­лись су­хий та замлілий, а те­пер?.. "Шия в нього - хоч обіддя гни, пи­ка - як не лус­не, очі жи­ром зап­ли­ва­ють, сам у шку­ру не втов­питься!"- ка­жуть про нього дво­рові.

Добре Фе­до­рові, та ще й як!.. А Ма­рині? Та й Ма­рині в гор­ни­цях не ли­хо. Хо­дить Ма­ри­на в тон­ко­му біллі, но­сить Ма­ри­на до­рогі та пишні убо­ри, їсть Ма­ри­на смач­ну та си­ту стра­ву, п'є со­лодкі чаї. Роз­добріла Ма­ри­на, вибіли­ла­ся, мов та па­нян­ка. Со­няч­на при­га­ра зійшла з її пов­но­го об­лич­чя - біле во­но в неї та рум'яне, мов те яб­луч­ко на­лив­ча­те, й тіло - не­дав­но ще шорст­ке та жи­ла­ве, пом'якша­ло, на­ли­ло­ся; ру­ки й но­ги - мов ті круг­ля­ки ви­то­чені, кру­гом гру­ди - в обійма не вгор­неш, а стан круг­лий - ру­кою не об­хо­пиш… Як іде Ма­ри­на, то й зем­ля під нею уги­нається!

Покойові ка­жуть, що Ма­ри­ну панське око пу­шить, бо чо­гось на неї ду­же пан за­див­ляється. Та як йо­го й не за­див­ля­ти­ся на та­ку ко­зир-дівку? Як надіне Ма­ри­на со­роч­ку тон­ку лля­ну, за­тяг­неться по­ясом шов­ко­вим та обс­теб­не на собі кер­сет­ку, а кер­сет­ка як не трісне в гру­дях, то хто втер­пить не гля­ну­ти на неї? Чиїх очей не візьме на се­бе? Що ж Ма­ри­на по­вин­на ро­би­ти, щоб на неї не за­див­ля­ли­ся? На те й очі, щоб ди­ви­ти­ся! Та й який з то­го при­бу­ток, ко­ли її бу­дуть об­ми­на­ти? Яка Їй втра­та, ко­ли хто по­ди­виться?

- Хай ди­виться - не по­жи­виться! - ка­же Ма­ри­на, гра­ючи ве­се­ли­ми очи­ма.

Що бо­жо­го ран­ку ви­но­сить Ма­ри­на в світли­цю ди­тя на по­гу­лян­ня. Світли­ця як­раз по­руч із кабіне­том, де Олексій Іва­но­вич про­бу­ває. Ма­ри­на чує, що він уже встав, щось ниш­по­рить, чимсь сту­кає. Знає во­на й те, що Олексій Іва­но­вич так лю­бить сво­го си­на. А ко­ли лю­бить, то чо­му йо­му на нього не по­ди­ви­ти­ся, не по­ра­ду­ва­ти очей?

Марина по­дає звістку: або сти­хенька пісню заспіває, або за­чу­ки­ка ма­ло­го.

- Уже Пет­русь встав. Піти по­ди­ви­ти­ся на ма­ло­го,- ка­же собі Олексій Іва­но­вич.

Виходить, пог­ля­не, - спи­тає, як Пет­русь ніченьку спав.

- Мамка хва­ли­ла­ся - доб­ре спа­ли,- на­че в дзвінок задз­во­нить, од­ка­же Ма­ри­на, ки­нув­ши ско­са оком на па­на, потім пе­ре­ве­де лю­бий та доб­рий пог­ляд своїх чор­них іскря­вих очей на не­ве­лич­ке Пет­ру­се­ве лич­ко, що притк­ну­ло­ся, мов до рідної ма­тері, до її ло­на.

- Ти гля­ди, не ду­же йо­го при­гор­тай до се­бе, щоб у го­лов­ку не за­му­ли­ло,- ка­же Олексій Іва­но­вич.

- І чо­го б та­ки бу­ло йо­му мулько? - од­ка­зує, всміха­ючись, Ма­ри­на.

- Подушечок підмос­ти­ла? - ре­го­че Олексій Іва­но­вич, ки­нув­ши лу­ка­вим оком на Ма­ри­ну.

- От ще ви­га­дай­те що! - ма­хає Ма­ри­на го­ло­вою і, ок­рут­нув­шись на нозі, по­вер­тається до нього своїми круг­ли­ми, на­че ви­то­че­ни­ми пле­чи­ма та ши­ро­кою спи­ною.

У Олексія Іва­но­ви­ча очі за­го­ряться, чо­гось сер­це шпар­ко зас­ту­кає.

- Ти, слу­хай,- ка­же він якось глу­хо, мов йо­му що зітхан­ня зат­ну­ло,- ти не ду­же кру­ти­ся, щоб ча­сом не впа­ла…

- Не заб'юся! - ще­бе­че Ма­ри­на.

- Та ти, пев­но, не заб'єшся… А он во­но…

- Хай гос­подь ми­лує, щоб я йо­го впус­ти­ла! - жа­хається Ма­ри­на й знов ще­бе­че.- Як та­ке манісіньке, гарнісіньке та впус­ти­ти? Та я б са­ма се­бе, суч­ку, розірва­ла!

- А все-та­ки сте­ре­жи­ся. Бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же! - ка­же Олексій Іва­но­вич, мерщій хо­ва­ючись у кабінеті.

Чого? - Про те він знає, а Ма­рині яке діло? Ма­ри­на гу­ляє по світлиці з ди­ти­ною са­ма. Сум­но їй, сум­но й ди­тині. Чо­му ж їй не заспіва­ти, не за­ба­ви­ти хлоп­чи­ка?

Марина співає, а її тон­кий та дзвінкий го­лос до­но­ситься че­рез стіну до Олексія Іва­но­ви­ча, пес­тить йо­го ву­хо, ве­се­лить сер­це.

"Гарна ся дівчи­на Ма­ри­на,- ду­ма Олексій Іва­но­вич,- з се­бе кра­си­ва й ве­се­ла при­да­ла­ся. А це для ди­ти­ни доб­ре: йо­го малі очиці ве­се­ли­ти­ме кра­са врод­ли­ва, йо­го не­ве­лич­ке сер­це ра­ду­ва­ти­ме пісня ве­се­ла, ра­дощі та ве­се­лощі вис­ти­ла­ти­муть йо­го не­ве­лич­ку ду­шеч­ку, і ви­рос­та­ти­ме хлоп'я не пох­му­ре та ве­ред­ли­ве, а спокійно-ве­се­ле та доб­ре…"

Ясно та лег­ко стає на душі в Олексія Іва­но­ви­ча.

- Треба Ма­ри­ну чим-не­будь об­да­ру­ва­ти. Во­на ще кра­ще бу­де си­на глядіти,- ка­же він і ди­вись - ви­ко­тить до неї в світли­цю та­ля­ра або зо­ло­то­го.

- Лови! Хай пог­рається хло­пець,- гук­не на Ма­ри­ну.

Марина візьме, підно­сить ту іграш­ку до очей ма­ло­го, по­вер­тає пе­ред ним на всі бо­ки або по­ко­тить по долівці.

- Кіть-кіть! - за­бав­ляє, аж по­ки не об­рид­не ди­тині та іграш­ка, по­ки не поч­не во­но очей од неї од­вер­та­ти.

- Нате вам на­зад. Уже не хо­чуть па­нич гра­ти­ся, наг­ра­ли­ся! - ка­же Ма­ри­на, про­су­ва­ючи свою круг­лу ру­ку крізь двері.

Дивиться Олексій Іва­но­вич на ту пух­ку ру­ку й ду­ма: "Та й чес­на яка ду­ша в сієї Ма­ри­ни! Дру­га по­таїла б гроші, ска­за­ла б-десь за­ко­ти­ли­ся, а во­на - ні… Чес­на ду­ша!"

- Хай у те­бе бу­дуть! - ка­же він - На­що во­но мені! Ще за­гу­биться!

- А за­гу­биш, то не чия втра­та - твоя: я тобі Їх да­рую.

- Спасибі вам, па­ноч­ку! - дя­кує Ма­ри­на.- Я сих гро­шей ніде не діну. За­хо­ваю їх да­ле­ко-да­ле­ко, та тілько по неділях бу­ду на них ди­виться!

Весела Ма­ри­на мерщій ок­риється з тим по­да­рун­ком, кож­но­му хва­литься, у вічі ти­че. Побіжить з ни­ми й до батька.

- А мені сьогодні ось що пан по­да­ру­вав!

- За віщо ж він тобі по­да­ру­вав? - пи­та Федір, уже лиз­нув­ши й гост­ро пог­ля­да­ючи на Ма­ри­ну.

- Я не знаю… За те, ма­буть, що ди­ти­ну гля­жу.

- То-то гля­ди!.. Бач, яка глад­ка ста­ла,- відмов­ляє по­ну­ро Федір.

Чудно Ма­рині, що та­ке батько пле­ще на неї. Там по­кой­ові їй про­хо­ду не да­ють: прой­де во­на - очи­ма так і про­во­дять, за спи­ною ре­го­чуть; а тут ще й батько ту­ди ж: "глад­ка" - ка­же… "Ну, то що, що глад­ка? Гар­но бу­ло б, ко­ли б бу­ла гост­ра, як шпич­ка? То хоч гля­нуть є на що, а то кілок кілком!.. "Гля­ди!" - ка­же… Ко­го гля­ди? Ди­ти­ну ж он гля­жу, з очей не спус­каю… Ко­го ж іще глядіти?.. Чи, мо­же, це про те, що з па­ном іноді жар­тую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього ди­тя прий­ма­ла… Хіба по­жар­ту­ва­ти з ку­мом не мож­на?"

Вернеться Ма­ри­на в гор­ниці сум­на-не­ве­се­ла… Стріне її Олексій Іва­но­вич.

- Чого ніс пох­ню­пи­ла? - спи­тає, ущип­нув­ши злег­ка за що­ку.

- Гетьте, не лізьте! - скрик­не Ма­ри­на.- Он мені всі го­ло­ву прог­риз­ли ва­ми.

- Хто - всі? - до­пи­тується Олексій Іва­но­вич.

- Хто? Дівча­та… батько…

- А то­му ста­ро­му дур­неві чо­го ще за­ба­жа­ло­ся?- су­во­ро спи­тає Олексій Іва­но­вич - і одійде.

На цілий день після то­го й свар­ки, й го­мо­ну по всьому до­му. Ніхто нічим не вго­дить Олексієві Іва­но­ви­чу: і те не так, і дру­ге на­ви­во­рот!.. Пе­ре­ши­ває Олексій Іва­но­вич дівчат - на греч­ку, як ка­жуть, пе­ре­га­няє. Піде в са­док про­хо­ди­тись, до Фе­до­ра за­вер­не.

- А ти, ку­ме, що там дочці чорт батька зна що пле­щеш?

Дивиться Федір сон­ни­ми очи­ма на па­на. "Що ж я плес­кав їй? Ко­ли?" - ду­має і не при­га­дає.

- Гляди, Фе­до­ре, щоб не прий­шлось роз­ку­ма­ти­ся! Не знаю, хто тоді внак­ладі зос­та­неться,- сер­ди­то ска­же й піде.

"Розкуматися!- думає Федір.- Як то роз­ку­ма­ти­ся? Ще та­ко­го не ви­да­но бу­ло на світі… Та хто ж то ви­га­дав та­ке? Хто довів до па­на? Нев­же во­на… гла­ди - ма­ха?.."

І мо­роз лю­тий так не охо­ло­див би Фе­до­ро­во­го сер­ця, як та дум­ка-до­гад­ка. Здається, Федір і зах­ме­лив­ся доб­ре на сьогодні; от­же, де той і хміль дівся! В го­лові тілько гу­де та на серці хо­ло­не.

Федір ки­нув­ся зно­ву до підвально­го, приніс до­до­му вже цілу квар­ту. Сів, по­чав пи­ти. П'є, п'є - не бе­ре.

- Чи не по­ми­лив­ся, бу­ва, підвальний? Чи не вси­пав во­ди замість горілки? - про­мо­вив Федір і ви­пив усе до­щен­ту.

Сумно Фе­до­рові, нуд­но. Хотів піти про­хо­ди­ти­ся - ніяк не вста­не; схи­ли­ла­ся го­ло­ва - го­ло­ви вго­ру не зве­де, во­на в нього, мов на мо­тузці, на всі бо­ки хи­ляється.

- А що, Фе­до­ре, панів ку­ме! - лед­ве во­ро­ча­ючи язи­ком, ви­мов­ляє Федір.- До­жив­ся? Зди­ба­ло те­бе щас­тя, що не втра­пиш, як і відка­рас­ка­тись від нього? Еге, щас­тя, що тряс­ця… Бач, як те­бе стре­пе­ну­ло!.. "Роз­ку­май­мо­ся", ка­же… Що ж? і роз­ку­май­мо­ся! От ко­мусь зав­го­риш! Ще, брат, Фе­до­ра спло­ха не зігнеш… Гну­ли йо­го в три по­ги­белі всякі не­долі, гну­ли, як ло­зу на каб­луч­ку… А що - зігну­ли?.. Вип­рис­нув Федір, як кли­нець з-під обу­ха… І те­пер вип­рис­не… Ти йо­го ту­ди, а він тобі - відтіля! Що ти йо­му зро­биш? В'юн Федір! - і він на всю ха­ту за­ре­го­тав­ся.

- Бодай уже всі так в'юном зви­ва­ли­ся, як зви­вається Фе­до­ро­ве сер­це! - скрик­нув він тро­хи пе­ре­го­дом, уда­рив­ши ку­ла­ком по сто­лу, й зап­ла­кав.

Довго ще він сам із со­бою отак роз­мов­ляв, ре­го­тав­ся та пла­кав, по­ки не знеміг і, схи­лив­шись на стіл, не зас­нув.

Цілий тиж­день після то­го отак круж­ляв Федір. Не. знав він за той тиж­день дру­го­го шля­ху, як із до­му до підвально­го, а від підвально­го до­до­му. Крадько­ма він сад­ком прок­ра­дав­ся ту­ди, брав квар­ту горілки й крадько­ма по­вер­тав до­до­му, щоб, бу­ва, не стріну­ти­ся з ким. Він по­чав бо­ятись лю­дей, бо­яв­ся рідної доч­ки, се­бе са­мо­го бо­яв­ся. Не раз йо­му за­па­да­ла дум­ка: втек­ти ку­ди-не­будь, забігти без вісті, світ за очі. Все од­но де не про­па­да­ти… Він і так про­па­да. Не­ма в нього ніко­го, ко­му б він сповірив своє го­ренько: рідна доч­ка - і та йо­му во­ро­гом ста­ла… Он щось та­ке па­нові нак­ле­па­ла… Уже ж би він не вис­сав з пальця то­го, що ка­зав ото… Вид­но, во­на йо­му про щось до­ве­ла… Мо­же, вже й близька ста­ла?.. Па­ни заздрі на ла­сощі… Що ку­ма - то дар­ма!.. Як у серці не­ма бо­га, то гріха не страш­но… "А що, як то прав­да?"- ду­мав Федір, і та йо­го дум­ка на­че ціпом по го­лові мо­ло­ти­ла, сер­це на­че ра­лом дра­ла. "Ку­ди ж ти вте­чеш від тієї дум­ки? Не­має на світі від неї дру­го­го втьоку, як на той світ; не­має іншо­го за­хис­ту, як під зем­лею!"- ду­мав Федір. "Ні, брех­ня!- втішав він се­бе, по­зи­ра­ючи на пляш­ку,- є за­ли­ти-вто­пи­ти!" І Федір за­ли­вав­ся, щоб за­би­ти собі па­мо­ро­ки.

Певно, що він би та­ки їх за­бив, як­би са­ма до­ля не до­по­ма­га­ла йо­му їх збу­тись іншим по­би­том.

Через тиж­день після то­го, як пан нах­ва­ляв­ся з ним роз­ку­ма­ти­ся, ба­ри­ня впер­ше після ро­дин зво­лок­ла­ся з пос­телі. Су­ха та замліла після не­ду­ги, во­на аж світи­ла­ся і, об­пер­шись на ру­ку по­кой­ової Хвеньки, пішла про­хо­ди­тись по гос­поді.

- Мамка! А где Пьер?- спи­та­ла во­на про си­на, зустрівши мам­ку.

- Нянька па­ни­ча по­нес­ла гу­ля­ти.

- На двор?.. Как би не прос­ту­ди­ла ма­ленько­го!

- Ні, ба­ри­ня, по ха­тах,- відка­за­ла мам­ка. Ба­ри­ня пішла далі. Прой­шла гос­тин­ну й за­лу. Все кру­гом неї бли­щить та сяє, все ве­се­лить очі.

- Кажись, все в по­ряд­ке,- ше­по­че во­на, прос­ту­ючи до кабіне­ту.

- Отвори,- сти­ха на­ка­зує Хвеньці.

Хвенька відчи­ни­ла двері. Ба­ри­ня сту­пи­ла на поріг та так опу­кою й по­су­ну­ла­ся до­до­лу. За­че­пи­ла­ся во­на, чи від чо­го - мов два зна­ло! - впа­ла до­до­лу…

Олексій Іва­но­вич мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, по­ло­жив на крісло, щось підніс у пля­шечці, да­вав ню­ха­ти, на­ти­рав вис­ки.

- Вон! Вон!- обми­ра­ючи, ше­потіла ба­ри­ня. Потім по­ча­ли­ся сльози, по­си­па­ли­ся прокльони.

До тих сліз і прокльонів до­дав сво­го ре­пе­ту й Пет­русь із крісла, де ле­жав він, ви­ма­ху­ючи го­ли­ми чер­во­неньки­ми ніжка­ми.

Прибігла мам­ка й мерщій ви­нес­ла Пет­ру­ся, а ба­ри­ню пе­ре­нес­ли в спальню й зно­ву по­ло­жи­ли в постіль.

Через го­ди­ну після то­го Олексій Іва­но­вич виїхав з дво­ру шля­хом на го­род, а че­рез дру­гу - се­ред дво­ру про­ти вікон ба­ри­ни­ної спальні ви­ве­ли Ма­ри­ну в драній со­рочці з зав'яза­ни­ми на спині ру­ка­ва­ми, по­са­ди­ли на на­би­ту сміттям підрешітку, по­ча­ли стриг­ти дов­гу ко­су, ма­за­ти го­ло­ву дьогтем, на­ти­ка­ти пір'ям, а ба­ри­нині по­кой­ові по одній підхо­ди­ли до неї й плю­ва­ли їй у вічі.

За що? Че­рез віщо? Що зро­би­ла во­на та­ке? Ніхто нічо­го не знав. Так ба­ри­ня на­ка­за­ла - та й годі!

Одначе Хвенька шеп­та­ла жінкам та дівча­там, що тілько во­на од­хи­ли­ла двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вис­ко­чи­ла розх­рис­та­на Ма­ри­на, за­че­пи­ла­ся за ба­ри­ню та так її на долівку й по­ва­ли­ла.

- Чого ж во­на там бу­ла в кабінеті? А пан же де був? - до­пи­ту­ва­лись жінки.

- Та й пан же там - з нею!

- Он во­но що! - ріша­ли мо­ло­диці, а дівча­та, пох­ню­пив­шись, лу­ка­во всміха­ли­ся.

Федір спав п'яний, як нес­тям­ний грюк у вікно збудив йо­го.

- Хто там? Чо­го?

- Федоре, панів ку­ме! Іди по­ди­ви­ся, до яко­го шлю­бу твою доч­ку на­ряд­жа­ють! - гу­ка­ла на весь са­док при­каж­чи­ко­ва жінка, що з пер­шо­го ра­зу зне­на­виділа Фе­до­ра.

У ха­ту вско­чи­ли два ла­кеї і, схо­пив­ши Фе­до­ра під ру­ки, не да­ли, як ка­жуть, і вго­ру гля­ну­ти - по­ве­ли в двір. Федір, за­куст­ра­ний та зас­па­ний, хи­лив­ся поміж ла­ке­ями то на той, то на дру­гий бік.

- Аж ось і архірея ве­дуть! - хтось гук­нув з ку­пи, що кру­гом обс­ту­пи­ла Ма­ри­ну. Ку­па за­ре­го­та­ла­ся.

- Розступіться! Розс­тупіться! - гу­ка­ли ла­кеї, підво­дя­чи до ку­пи Фе­до­ра.

Народ роз­дав­ся. П'яно­го та зас­па­но­го Фе­до­ра підве­ли до доч­ки й пос­та­ви­ли про­ти неї.

- Подивися на свою кра­лю!.. Бач, як її на­ря­ди­ли! - злісно гу­ка­ла при­каж­чи­ко­ва жінка. "

- Марино-о! - тілько й зміг ви­мо­ви­ти Федір, за­хи­тав­ся і, як сніп, по­ва­лив­ся їй під но­ги.

- Бач, як батько кла­няється ни­зенько своїй чесній дочці,- базіка­ла при­каж­чи­ко­ва жінка. Другі всі мов­ча­ли та якось по­ну­ро ди­ви­лись…

Це зра­зу щось як свис­не, ляс­не!.. Ма­ри­на нес­тям­но скрик­ну­ла, схо­пи­ла­ся і, мов навісна, ки­ну­ла­ся з дво­ру. Ба­ри­нин ку­чер Самійло з гост­рим ба­то­гом гнав­ся за нею й че­сав по чім по­па­ло. Ма­ри­на в драній ряд­няній со­рочці, що кру­гом неї так і май­то­ла­ла­ся своїм дран­тям, мов вітер, мча­ла з дво­ру в по­ле. Лю­ди на­зирці її про­вод­жа­ли.

- Ач, як вивірчує!..- гу­ка­ла, за­ли­ва­ючись ре­го­том, при­каж­чи­ко­ва жінка.

Та на­род уже не ре­го­тав­ся. Дех­то з пов­ни­ми сліз очи­ма пог­ля­дав у по­ле, як Ма­ри­на, нес­тям­но ле­мен­ту­ючи, тіка­ла; другі бо­яз­ко ози­ра­ли­ся на­зад, де се­ред дво­ру ле­жав блідий, як смерть, Федір. Усім ста­ло якось мо­то­рош­но, страш­но-Як заг­нав Самійло Ма­ри­ну аж геть за мо­ги­ли, що вже її ста­ло не вид­ко, і вер­нув­ся у двір, то і Фе­до­ра приб­ра­ли з-пе­ред ба­ри­ни­них вікон. Йо­го по­нес­ли до то­го ж та­ки Самійла на ко­нюш­ню. Навіщо? Про­чу­ма­ти­ся? Пох­ме­ли­ти­ся? Ні, щоб прос­пав­ся… Ба­ри­ня на дру­гий день звеліла зад­ля батька інше похмілля го­ту­ва­ти. Самійло хва­лив­ся, що аж три кан­чу­ки зве­ле­но в сирівці на­мо­чи­ти. Та, вид­но, Федір, хоч і об­мер­лий був, а про те до­га­дав­ся. На ра­нок йо­го вже не бу­ло в ко­нюшні; шу­ка­ли по всьому дво­ру й сад­ку, та ніде не зна­хо­ди­ли. Ки­ну­лись у но­ву ха­ту - аж Федір ви­сить без­печ­но собі на трям­ку в сінях…

Одрадяни, по­чув­ши про те, на­че по­те­теріли. Та ка­ра над Ма­ри­ною, що при­ду­ма­ла їй ба­ри­ня, та наг­ла смерть Фе­до­ро­ва, мов стра­хо­ви­ще яке, сто­яли пе­ред їх очи­ма, а в серці, на са­мо­му дні збен­те­же­ної душі, во­ру­ши­лось гірке по­чу­ван­ня, що то з кож­ним мо­же та­ке ста­ти­ся, і ніщо в світі не обо­ро­нить їх від то­го…

Пригадали во­ни тоді, що дід Улас плес­кав, як во­ни за­ви­ду­ва­ли фе­до­ро­во­му по­ку­ман­ню… Не­да­ром він тоді ка­зав: "Тоді ска­жеш - гоп, як вис­ко­чиш!.." Не­да­ромі.. О, той дід із ню­хом!..

А тут ще після то­го че­рез два дні й Самійло повісив­ся в ко­нюшні. Лю­би­мий ба­ри­нин же­ре­бець про­пав. Ба­ри­ня кли­ка­ла до се­бе Самійла, до­пи­ту­ва­ла­ся, від чо­го? По­кой­ова Хвенька хва­ли­ла­ся, що ба­ри­ня ду­же гніва­ла­ся, на­ка­зу­ва­ла Самійлові, щоб він пам'ятав, що во­на йо­му же­реб­ця не за­бу­де. Самійло вий­шов од ба­рині ду­же пох­му­рий, а на дру­гий день узяв та й повісив­ся.

Самійлова смерть так ба­ри­ню чо­гось на­ля­ка­ла, що во­на з ля­ку тро­хи не вмер­ла. Цілих два тижні лікарі не од­хо­ди­ли од пос­телі не­ду­жої; гонці за гон­ця­ми раз по раз літа­ли вер­хи то в го­род, то в Од­ра­ду. Як тро­хи їй по­лег­ша­ло, бо­ля­щу пе­ре­вез­ли в го­род, а на зи­му во­на з си­ном поїха­ла за гра­ни­цю та вже більше й не вер­та­ла­ся звідти.

Не вер­тав­ся в Од­ра­ду й Олексій Іва­но­вич. Дім зве­ле­но бу­ло за­би­ти, прис­луж­ників роз­пус­ти­ти. Спустіло зовсім дво­ри­ще, у ньому тілько при­каж­чик зос­тав­ся, та й той хва­ливсь, що в дворі не­без­печ­но…

Люди го­моніли, що кож­ної ночі якась біла тінь ви­хо­ди­ла з Фе­до­ро­вої ха­ти й пря­му­ва­ла до пансько­го бу­дин­ку, під ба­ри­ни­ни­ми вікна­ми чо­гось жалісно ви­ла і все не­на­че ко­гось вик­ли­ка­ла. А в сад­ку десь наб­ра­ли­ся сичі та со­ви і в самій гу­ща­вині сум­но-сум­но пе­рек­ли­ка­ли­ся…

Де ж Ма­ри­на діла­ся?.. Ма­ри­на безслідно зник­ла, про­па­ла. Одні ка­за­ли, що, ма­буть, во­на се­бе в гли­бо­ко­му став­ку або в ко­ло­дязі по­хо­ва­ла; другі до­га­ду­ва­лись, чи не по­да­лась, бу­ва, на вільні сте­пи, бо де-не­будь би про­яви­ла­ся, а то ніхто нігде її не ба­чив, нічо­го про неї не чув, на­че її зем­ля прог­ли­ну­ла…

Одрадяни то­му не ди­ву­ва­ли­ся. Хіба ма­ло їм до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти вся­ко­го ди­ва на своїм віку? Спер­шу по­го­моніли тро­хи, а потім і за­бу­ли.

Одно тілько їх ди­ву­ва­ло: чо­го це дід Улас став та­кий бадьорий та жартівли­вий? То бу­ло ко­ли-не-ко­ли хіба за хлібом при­су­не в се­ло, та смут­ний, та сер­ди­тий: і то­го лає, і дру­го­го кос­тить. А то тро­хи не щод­ня плен­тається по се­лу. Підмо­го­ри­чив ба­бу-шеп­ту­ху аж тричі на тиж­день пек­ти йо­му бу­ханці.

- Надолужила мені лемішка з бринд­зою! Ос­то­чортіла й ка­ша з са­лом! - скар­жив­ся Улас.

- Буханця, діду, за­кортіло? - пи­та­лись лю­ди.

- Атож… Хоч злидні, та з пер­цем! Не хо­че киш­ка прос­то­го хліба - бу­хан­ця їй по­да­вай! - жар­ту­вав дід.

А це чут­но, що Улас зби­рається зи­му­ва­ти в сте­пу. Кло­по­четься за провіантом на всю зи­му, щоб дос­та­ви­ли йо­му не на ста­ре ста­но­ви­ще біля се­ла, а на літне - в степ, верс­тов за двад­цять або й то­го більше.

- Чого це так у сте­пу за­ма­ну­ло­ся зи­му­ва­ти? - пи­та при­каж­чик.

- Повітря там прос­торіше, для ота­ри здо­ровіше - тут, біля се­ла - ліси та яри, звір шко­дить; а там, як у бо­га за па­зу­хою! - од­ка­зує Улас.

- Та з те­бе ж, діду, там дуд­ка бу­де!- ре­го­чуть лю­ди.

- А як бу­де, то хтось заг­рає! - жар­тує Улас.

- А як же ти, діду, бу­деш сам зи­му­ва­ти?

- Чого сам?

- А з ким же?

- З са­ми­цею! - ре­го­че дід.

- Ото! Чи бач, чо­го за­бан­дю­ри­ло­ся ста­ро­му? - ка­жуть жінки.

- На старість во­но так завж­ди: си­ви­на в бо­ро­ду, а чорт у реб­ро!- од­но жар­тує Улас.

- Гляди, діду, щоб він тобі не про­ло­мив йо­го!

- Стара кістка й чор­тові не по­дасться! Ре­го­чуть лю­ди з смішних дідо­вих ви­га­док, і дід ре­го­че, та все зби­рається у степ зи­му­ва­ти. Наб­рав собі бо­рош­на, бу­ряків, ка­пус­ти, кар­топлі й скрив­ся з се­ла на всю зи­му.

На вес­ну він знов пе­ре­ко­чу­вав до се­ла, тілько вже не сам, а з помічни­цею. За йо­го ота­рою прип­ле­ла­ся якась чор­ня­ва ог­ряд­на мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою дівчин­кою на ру­ках.

- Що це, діду, за мо­ло­ди­ця з то­бою? - пи­та­ють лю­ди.

- А вам що за діло?.. Мо­ло­ди­ця та й годі! - су­во­ро відка­зує дід.

- От ти й знай: ішов сам зи­му­ва­ти, а вер­нув­ся з са­ми­цею та ще й з са­ме­нят­ком! - по­ри­ва­ли­ся жар­ту­ва­ти жінки.

Дід мов­чав. Поміж людьми ж хо­ди­ла чут­ка, що мо­ло­ди­ця - йо­го не­бо­га, сест­ри­на доч­ка, з да­ле­ко­го се­ла, зветься Пріською; бу­ла за­му­жем, та чо­ловік умер,- ото дід і взяв її до се­бе за помічни­цю.

Вийшла во­ля і див­не ди­во: од­них до домівки при­ве­ла, дру­гих з домівки підве­ла. Скілько-то панів не пе­ре­жи­ло її,- по­мер­ло! За­те ба­га­то кріпаків, про­па­щих та по­мер­ших, зно­ву най­шло­ся, ожи­ло! Мов ті ко­зач­ки по весні, що, як со­неч­ко яс­не пригріє, ви­ла­зять з неп­римітних щіли­нок, так во­ни, не знать звідки, по­на­ла­зи­ли в се­ла та ху­то­ри.

Старий Баш­кир теж не пе­ре­жив волі - по­мер; за­те з дідо­вої не­бо­ги Пріськи та ста­ла Про­цен­ко­ва Ма­ри­на. Так в один день, взя­ла Ма­ри­на та й пе­ре­ро­ди­ла­ся з Пріськи! "Я,- ка­же,- не Пріська, а Ма­ри­на!" й од­радя­ни зра­зу приз­на­ли її. Хоч Ма­ри­на пос­таріла й понікчемніла тро­хи, от­же всі приз­на­ли її за па­но­ву ку­му. Дех­то хва­лив­ся, що дав­но її пізнав, ще тоді, як дід Улас пе­ревів її в се­ло до ба­би-шеп­ту­хи, та, зна­ючи, яко­го ли­ха до­ве­ло­ся їй за­побігти, мов­чав.

Може, то бу­ла й брех­ня, тілько з то­го ча­су ніхто її не звав Пріською, а Ма­ри­ною, а найбільш - па­но­вою ку­мою. Зга­да­ли од­ра­дя­ни те чуд­не по­ку­ман­ня, а ще чудніше роз­ку­ман­ня. Са­ма Ма­ри­на їм повіда­ла, як. во­на, тіка­ючи світ за очі, наб­ре­ла на панську ота­ру. Вид­но, во­на бу­ла ду­же страш­на тоді, бо всі вівці так урозтіч і ки­ну­ли­ся; одні со­ба­ки не зля­ка­ли­ся; во­ни обс­ту­пи­ли її кру­гом і, не на­лу­чись на той час дід Улас, пев­но, розірва­ли б. Що далі бу­ло, во­на не при­га­дає. Знає тілько, як во­на опам'ята­ла­ся. Бу­ла тоді ніч тем­на та не­вид­на; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гу­кав, блис­ка­виці без­пе­рес­тан­ку світи­ли. Де во­на бу­ла - не зна­ла: під нею со­ло­ма ше­лестіла, на ній ряд­но ле­жа­ло… То, пев­но, був який­сь за­хист, бо чут­но, як дощ шумів, а кру­гом неї бу­ло су­хо. Це, роз­ка­зу­ва­ла во­на, щось за­мур­ча­ло, а далі за­каш­ля­ло­ся.

- Хто то? - спи­та­ла Ма­ри­на.

- Заговорила!.. Сла­ва бо­гу, за­го­во­ри­ла!- по­чу­ла во­на чийсь го­лос.

Як уже роз­виднілось, пізна­ла во­на діда Ула­са. Він біля неї, мов ко­ло ма­лої ди­ти­ни, хо­див, із своїх рук го­ду­вав і на­пу­вав, по­ки во­на зовсім очу­ня­ла. На зи­му в степ пе­ревів, у зем­лянці цілу зи­му дер­жав, на світ не по­ка­зу­вав, по­ки в неї ко­си не од­рос­ли. На вес­ну, як знай­шла­ся в неї доч­ка Ки­ли­на, він пе­ре­ко­чу­вав з ни­ми до Од­ра­ди, ще ціле літо при собі дер­жав та вже во­се­ни по­се­лив у ба­би-шеп­ту­хи, на­ка­зав­ши, щоб во­на се­бе ви­да­ва­ла за йо­го не­бо­гу Пріську.

Отак роз­ка­зу­ва­ла од­ра­дя­нам Ма­ри­на, й лю­ди, слу­ха­ючи її сум­ну при­повістку, йня­ли то­му віри.

- Слава бо­гу,- ка­за­ли во­ни,- вже та­ко­го далі не бу­де. Ми­ну­ли­ся на­шим во­ро­гам їх роз­коші, увірва­ла свя­та во­ля то­го на­ли­га­ча, що в'язав нас; ох­ля­не те­пер не­си­та пелька, що нас поїдом їла, та ще й як ох­ля­не, як ра­зом із людьми та й зем­лю од­бе­руть! - го­моніли лю­ди, важ­ко зітха­ючи та зазд­ро пог­ля­да­ючи на сте­пи безк­раї, ла­ни ши­ро­ко­полі та ліси тем­но-­сизі…- Все то на­ше бу­де! От тілько тре­ба слуш­но­го ча­су підож­да­ти. Що во­ни нам наділи ті, мов на сміх, ти­чуть? Та ще ка­жуть - і за те пла­ти! Яка пла­та, ко­ли во­но на­ше, на­ши­ми слізьми та кров'ю по­ли­те, на­шим по­том та ру­ка­ми здо­бу­те? Брех­ня то все, ви­гад­ки панські!.. Не бра­ти наділів, не бра­ти! До слуш­но­го ча­су підож­де­мо-все відда­дуть, дар­ма відда­дуть!.. До слуш­но­го ча­су, брат­ця, до слуш­но­го ча­су!

По всіх сто­ро­нах, з од­но­го краю до дру­го­го, за­хо­див кріпацький вик­рик: "до слуш­но­го ча­су", збен­те­жив кріпацькі надії, за­мо­ро­чив їх за­ду­рені го­ло­ви. Всі в од­ну шку­ру за­тя­ли­ся:

- Не хо­че­мо наділів! До слуш­но­го ча­су підож­де­мо!..

А най­більше всіх баш­ки­ря­ни:

- Луснула ста­ра со­ба­ка, а ще­ня­ти не страш­но! - гу­ка­ли во­ни.

За дру­ги­ми - й од­ра­дя­ни. Виїздив до них ста­но­вий, справ­ник; ми­ро­вий приїздив з опіку­ном, сам па­нич за­вер­нув, мо­ло­дий та бра­вий, як дуб, рос­лий.

- Хлопці! Раю вам наділи бра­ти, бо вам же гірше бу­де,- ка­зав він, вис­ту­па­ючи по­пе­ред опіку­на.

- Чули ми се не од те­бе од­но­го! Ти кра­ще свою хре­ще­ну матір наділи за те, що те­бе он яко­го ви­няньчи­ла! Ось при­ведіть ли­шень сю­ди Ма­ри­ну, хай по­ди­виться на сво­го хре­ще­ни­ка. Як­би бу­ла зна­ла, то ма­ло­го б у ко­лисці при­ду­ши­ла, щоб і світу не пас­ку­див!- од­ка­зу­ва­ли па­ни­чеві од­ра­дя­ни.

Утік Баш­ки­рен­ко від своїх ко­лись ти­хих та покірних од­ра­дян, нас­лу­хав­шись від них глу­зу та посміхів. А че­рез тиж­день в Од­ра­ду мос­калі най­шли, різка­ми на­ки­да­ти панські наділи. Та не такі од­ра­дя­ни ста­ли, щоб пос­лу­ха­тись: во­ни й бе­ре­зо­ву ка­шу поїли, а від наділів все-та­ки од­ки­ну­ли­ся. Дех­то й в царсько­му домі, де ве­ликі вікна, по­сидів, ка­зен­но­го хліба чи­ма­ло пе­реїв, а наділів не схотів бра­ти.- Ого­ро­ди та ха­ти - хай за на­ми, а наділів не хо­че­мо! - в од­ну шку­ру плес­ка­ли од­ра­дя­ни.

На то­му упер­ли­ся - так по них і ста­ло­ся. Че­рез півро­ку вий­шло, що па­нич їм ого­ро­ди да­рує, аби тілько підпи­са­ли ви­куп.

Спершу й на то­му за­тя­ли­ся.

- Які там по­да­рун­ки, ко­ли во­но на­ше? Спо­конвіку там жи­ли, діди та прадіди наші на то­му про­бу­ва­ли,- що ж там да­ру­ва­ти й що підпи­су­ва­ти? Ми - лю­ди темні; мо­же, там та­ко­го на­пи­шуть, що й зно­ву не­волі бу­ти… Не хо­че­мо підпи­су­ва­тись!..

Та свої діди зби­ли.

- Беріть, дурні, як­що да­ру­ють, да­ро­ва­но­му ко­неві в зу­би не див­ляться! Пишіться, що ого­ро­ди бе­ре­мо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так не вте­чуть від нас,- ра­яли діди.

Так на­пи­са­ли, підпи­са­ли й вти­хо­ми­ри­ли­ся. Поміж дру­ги­ми дістав­ся ого­род і дідові Ула­су. Хоч на са­мо­му краї се­ла, аж за май­да­ном біля зи­мо­во­го ко­лись Уласо­во­го ста­но­ви­ща, от­же, ого­род чи­ма­лий, а най­кра­ще на ньому-ха­та: но­ва, прос­то­ра, з ве­ли­ки­ми вікна­ми. Ста­рий Баш­кир років за три пе­ред во­лею ви­бу­ду­вав її зад­ля че­ред­ників та вівчарів. Тілько не­дов­го до­ве­ло­ся їм ко­рис­ту­ва­тись тією ха­тою. Як умер ста­рий, то че­ре­ду й ота­ри розп­ро­да­но, а ха­та зос­та­ла­ся пуст­кою, по­ки ото не діста­ла­ся дідові Ула­су.

- Добра ха­та, хоч ко­нем грай! Не та­ко­му б бов­ку­нові, як дід Улас, во­на ли­чить; от­же, хай і він по­по­товчеться. Він звик на прос­торі,- ка­за­ли од­ра­дя­ни, та не вга­да­ли.

- Не звик я в чо­тирьох стінах топ­та­тись та хатніх кло­потів слу­ха­ти,- ка­зав дід Улас Ма­рині, пе­ревівши її в свою ха­ту від ба­би-шеп­ту­хи.- Піду на сте­пи, Мо­же, де за­дер­жа­ла­ся хоч не­ве­лич­ка ота­ра. Дур­но за вівча­ря ста­ну, аби біля овець, бо вівця - смир­на собі, ли­ха тобі ніяко­го не за­подіє,- од­но плес­кав усю зи­му дід Улас, а на вес­ну зібрав­ся й по­дав­ся ку­дись із се­ла, ки­нув­ши на дог­ляд Ма­рині свою ха­ту з ого­ро­дом.

- Хай во­на тобі бу­де… Он у те­бе доч­ка ма­ла, а в ме­не - ніко­го. Як вер­ну­ся та вмру - по­хо­ваєш, а не вер­ну­ся-жи­ви собі!- до­дав, про­ща­ючись.

Підписавши умо­ву з од­ра­дя­на­ми, Баш­ки­рен­ко, як тілько за­по­лу­чив ви­куп, зра­зу й май­нув заг­ра­ни­цю, а од­ра­дя­ни засіли на своїх ого­ро­дах. Хто мав який-не­будь шма­то­чок сво­го по­ля, сяк-так йо­го шкря­бав, засівав; а хто не мав - прис­та­вав за по­ло­вин­щи­ка до то­го, в ко­го бу­ло по­ля ба­га­то; панська ж зем­ля зос­та­ва­ла­ся не­ора­на, несіяна. По ши­ро­ких ла­нах, де ко­лись жи­то та пше­ни­ця бу­яли, бур'яни по­рос­ли та бу­дя­ки кра­су­ва­ли­ся, а по не­зо­ра­них сте­пах - чис­тий пирій поз­си­хав на кор­ню, хіба хто з кріпаків зад­ля своєї пот­ре­би не­ве­лич­кий шма­то­чок ви­ко­сить. Стра­шен­ною пус­ти­нею все те од­да­ва­ло, ро­зо­ром та за­не­па­дом од­го­ни­ло. І справді, то був за­не­па­док. Па­ни не зна­ли, що з зем­лею ро­би­ти, як і ко­му її збу­ти; маєтки пустіли, ни­щи­ли­ся, ви­со­ченні па­ла­ци по се­лах сто­яли з роз­би­ти­ми вікна­ми, за­би­ти­ми две­ри­ма, дірча­вою покрівлею й до­жи­да­ли­ся, ко­ли їх не­го­да по­ва­лить.

На той час жи­ди на­лу­чи­ли­ся. То та­ке зілля, що заз­да­легідь по­жи­ву чує, як те гай­во­рон­ня на па­даль налітає… Так і во­ни на­летіли. Не знать звідки взя­лись, наїха­ли й по­за­би­ра­ли панські землі під орен­ду - звісно, за ту ціну, яку самі приз­на­чи­ли. Па­ни й то­му раді: кра­ще що-не­будь, ніж нічо­го. Мерщій зда­ли зем­лю в орен­ду, а самі врозтіч: хто в го­род на служ­бу по­дав­ся, хто в гу­бер­ню та сто­ли­цю на ве­се­ле жит­тя поїхав.

- Їдьте, їдьте собі та на­зад не вер­тай­тесь: нам прос­торіше бу­де! - про­вод­жа­ли їх кріпа­ки, радіючи, що панські доб­ра пус­то­шаться й що не­за­ба­ром усе те бу­де їх. От тілько прий­де слуш­ний час - усе нам вер­не.

А жи­ди тим ча­сом своє діло ро­би­ли: по се­лах шин­ки по­за­во­ди­ли, за горілку й ро­бо­чих най­ма­ли, і вся­ку вся­чи­ну міня­ли: ку­рей, гу­сей, яй­ця, сук­на, по­лот­на- все, що зем­ля ро­ди­ла й на собі но­си­ла, і що людські ру­ки ви­роб­ля­ли.

Минув рік-дру­гий - і зно­ву панські ла­ни за­ко­ло­си­ли­ся жи­том-пше­ни­цею; панські сте­пи ок­ри­ва­ли­ся най­митською ко­сарською піснею - не вільною та ве­се­лою, а зач­ме­ле­ною жидівською горілкою. А після то­го не­за­ба­ром по­ча­ло­ся й ме­жу­ван­ня: панські землі до­ку­пи зво­ди­ли, кру­гом се­ла, мов залізним пу­том, об­гор­та­ли. Орен­да пішла вго­ру, зем­ля по­до­рог­ша­ла, а "слуш­ний час" не при­хо­див та й не при­хо­див… Не раз і не два до­во­ди­ло­ся гли­бо­ко чу­ха­ти по­ти­лиці тим, хто відки­нув­ся наділів.

Та ніко­му то так не да­ло­ся взна­ки, як од­ра­дя­нам. Кру­гом се­ла - скілько оком не скинь - панські ла­ни та лу­ки; став, що з нього за кріпацт­ва ніхто не бо­ро­нив во­ди бра­ти та ско­ти­ну на­пу­ва­ти, одійшов до пансько­го сад­ка, йо­го те­пер ва­лом об­нес­ли, од се­ла од­горо­ди­ли - во­до­пою не­ма; ко­ло­дязі - гос­по­дарські, та й то де-не-де. Прий­шлось од­ра­дя­нам - хоч про­па­дай! Кож­на кур­ка, гус­ка оп­ла­че­на й пе­реп­ла­че­на за ту пот­ра­ву; сви­ней на при­кор­нях дер­жа­ли, ско­ти­ну зовсім зве­ли.

- Навіщо та ско­ти­на, ко­ли за неї тілько пла­ти, а ро­би­ти нею нічо­го та й ні на чо­му? - ка­за­ли од­ра­дя­ни й жал­ку­ва­ли, що пос­лу­ха­ли­ся на­го­во­ру про "слуш­ний час" та відки­ну­ли­ся від наділів.

Тепер би й на­зад, та не мож­на. До­би­ва­ли­ся Од­радівщи­ну хо­ча в орен­ду взя­ти, да­ва­ли па­ни­чеві до­рог­шу пла­ту, ніж жид да­вав, та па­нич не схотів. Він із заг­раниці впра­ви­те­ля-німця прис­лав, а німець і ро­ва­ми об­ко­пав­ся, і ого­ро­жею од­го­ро­див­ся. Од­ра­дя­ни все далі та далі нищіли-пус­то­ши­ли­ся; ти­ни осу­ва­ли­ся - нічим їх го­ро­ди­ти, ха­ти старіли, кри­ви­ли­ся - нічим по­ла­го­ди­ти, оселі дірчавіли-осу­ва­ли­ся… То старці немічні жи­ли, а не ко­лись за­можні ха­зяїни гос­по­да­рю­ва­ли. Тілько й надії, що на за­робіток у то­го ж та­ки німця.

А чи ба­га­то ж то в нього за­ро­биш? Він про те тілько й дбає, як би най­мен­шу пла­ту да­ти; він про те тілько й мис­лить, як би без лю­дей обійтись… Усе якісь но­ви­ни за­во­дить, ма­ши­ни ви­пи­сує.

От і цього ро­ку: роз­чи­ту­ва­ли та розк­ла­да­ли од­радя­ни на жни­ва. У па­ни­ча такі жи­то та пше­ни­ця по­рос­ли густі та ви­сокі - бла­го­дать бо­жа! Бу­де па­ни­чеві, та дос­та­неться й жен­цям. Од­ра­дя­ни вже лічи­ли, скілько-то за­робітку спа­де на їх до­лю, що тре­ба зос­та­ви­ти на харч, а що - про­да­ти. Ніко­го не за­ма­ню­ва­ла дум­ка на вільні сте­пи, на да­лекі сто­ро­ни. Чо­го йо­го з місця зри­ва­ти­ся та втра­ча­ти­ся, ко­ли тут і на на­шу до­лю бу­де?.. Сиділи од­ра­дя­ни по своїх ха­тах та до­жи­да­ли­ся, ко­ли їх пок­ли­чуть на жни­ва.

От уже й по­ра нас­та­ва­ла. З дру­гих еко­номій приїзди­ли ряд­чи­ки най­ма­ти од­ра­дян, да­ва­ли пла­ту не ма­лу.

- Чого нам за­би­ва­ти­ся? У нас жни­ва під но­сом!- од­ки­ну­лись од­ра­дя­ни.

Ждуть-пождуть, а їх все-та­ки на жни­ва не кли­чуть, Ко­ли це див­ляться - то­рох­тить шля­хом з го­ро­да че­рез се­ло якась ма­ши­на, бли­щать на сонці її залізні зуб'я та снасті, чер­воніють вик­ра­шені бильця, ко­ле­са; са­ма низька, роз­ка­ря­ку­ва­та.

- Що то? - пи­та­ються од­ра­дя­ни вож­чиків.

- Хіба не ба­чи­те? Ма­ши­на! - од­ка­зу­ють ті.

- Бачимо, що ма­ши­на. Та яка?

- Хліб жа­ти. У од­ра­дян кольну­ло в сер­це.

- Як се - хліб жа­ти? Що се ви? Хіба є та­ка ма­ши­на?

- А кат йо­го знає! Вид­но, що є; бач­те ж - ве­зе­мо! Од­ра­дя­ни віри­ли й не віри­ли… Во­ни зро­ду-віку не чу­ли, щоб ма­ши­на­ми мож­на бу­ло хліб жа­ти. Ко­ли скрут та невп­рав­ка - ки­неш серп, за ко­су візьмеш­ся, а щоб ма­ши­ною?..

- Та то нас ду­рять, щоб ціну зби­ти! - втіша­ли старі лю­ди.

- А ли­хий знає тих німців! Мо­же, во­ни, на на­шу по­ги­бель, і та­ку ма­ши­ну ви­га­да­ли. Бач­те - торік же при­вез­ли мо­ло­тил­ку,- тол­ку­ва­лись мо­лодші.

Тая чут­ка збен­те­жи­ла все се­ло… А що, як сп­равді? І тут не ста­ли, і в дру­гих вте­ря­ли… Що ж прий­деться зи­мою ку­са­ти?

Надвечір у се­ло прий­шов при­каж­чик до ма­ши­ни хлопців най­ма­ти.

- По два се­миг­ри­ве­ни­ки в день - хто стає?

- Тю-тю! Ви по­дуріли!.. Як це мож­на по два се­миг­ри­ве­ни­ки на жни­ва ста­ва­ти? Ма­лий, бач, день,- йо­го і в руб­ля не вбе­реш, а во­ни - по два се­миг­ри­ве­ни­ки!

- Та більше не ве­ле­но да­ва­ти. Та це не на жни­ва, це до ма­ши­ни.

- А ба­га­то до неї тре­ба?

- Нащо ба­га­то? Всього трьох чо­ловіка та в'язальників з де­ся­ток.

- Та що се ви - по­дуріли? Та­ку си­лу по­ля три­над­цятьма ду­ша­ми підня­ти?

- То не на­ше діло: нам так ве­ле­но. Хо­че­те - йдіть, а не хо­че­те - з дру­го­го се­ла візьме­мо.

- Беріть! Уп­рав­ляй­тесь!

Одрадяни од­ки­ну­ли­ся, ду­ма­ючи, що то німецькі крутні, щоб ціну зби­ва­ти.

- Нехай собі із дру­го­го се­ла бе­руть, а ми по­ди­ви­мо­ся та підож­де­мо. Більше жда­ли! Ще бу­де та­ке, що німець сам до нас прий­де кла­ня­тись…

Підождали од­ра­дя­ни до ве­чо­ра - не йде німець та й пос­ланців не за­си­лає. На ра­нок во­ни по­ба­чи­ли, що пос­ланці вер­ха­ми ки­ну­ли­ся з дво­ру в різні сто­ро­ни.

- Поїхали дурнів шу­ка­ти, їдьте!- сміються од­ра­дя­ни.

Той день приз­на­чав­ся зад­ля за­жи­ну. От­же, че­рез те, що од­ра­дя­ни не схотіли до ма­ши­ни ста­ва­ти, за­жи­ну не бу­ло. Німець бігав по дво­ру, гу­кав, ла­яв­ся, а од­ра­дя­ни, слу­ха­ючи те че­рез яр, ре­го­та­ли­ся.

- Чи бач, яка йо­го га­ряч­ка б'є? Аж піна з ро­та ска­че!

- Ми то те­пер ре­го­че­мо, а чи не до­ве­деться нам на кутні за­ре­го­та­тись, як німець справді ма­ши­ною весь хліб підніме? - спи­тав хтось.

- Та то ду­рять нас! Не вір! - за­би­ли ба­ки ней­мовірно­му.

Того ж та­ки ве­чо­ра йшло че­рез се­ло два­над­цять чу­жих па­рубків і до­пи­ту­ва­ли­ся шля­ху до еко­номії.

- Навіщо вам еко­номія?

- До ма­ши­ни най­ня­то - хліб жа­ти.

Одрадяни пох­ню­пи­ли­ся. Цілу ніч во­ни по­га­но спа­ли, а на ра­нок, ще до сон­ця, підня­ли­ся й якось бо­яз­ко по­зи­ра­ли на панський двір.

Аж ось по­ча­ло й сон­це зіхо­ди­ти, з дво­ру донісся гомін. Не­за­ба­ром виїха­ла звідти па­рою кіньми ма­ши­на й по­да­ла­ся на по­ле; за нею йшло два­над­цять па­рубків, німець, при­каж­чик.

- Бач, яку чер­во­ну шку­ру по­тяг­ли! Ану, ходімо та по­ди­ви­мо­ся, як во­на бу­де шко­бер­та­ти,- ка­за­ли од­ра­дя­ни й собі за ма­ши­ною сип­ну­ли в по­ле.

Ось ко­ней зос­та­но­ви­ли біля ни­ви. Німець ска­зав щось при­каж­чи­кові, той з усіх ніг пом­чав­ся у двір.

Поки од­ра­дя­ни пе­рей­шли че­рез яр і наб­ли­зи­ли­ся до ма­ши­ни, при­каж­чик уже біг з дво­ру, не­су­чи на пле­чах ко­су з граб­ка­ми.

- Нащо то? Ма­шині по­ма­га­ти? - хтось спи­тав­ся, і всі за­ре­го­та­ли­ся.

- То шлях для ма­ши­ни про­ко­си­ти,- од­га­ду­вав дру­гий.- Ве­ли­ка, бач, пані, щоб не за­ро­си­ла­ся!

Регіт та жар­ти не сти­ха­ли, аж по­ки при­каж­чик не про­ко­сив упо­довж усієї ни­ви до­ро­ги.

- Сідай на коз­ли, по­га­няй! - скрик­нув німець, бе­ру­чи зза­ду за бильця ма­ши­ну.

Один па­ру­бок сів; коні сіпну­ли, пішли по ниві, а слідом за ни­ми заш­ко­бер­та­ла ма­ши­на; ті зуб­чаті ко­си за­хо­ди­ли-за­гар­ча­ли. Аж ось во­на черк­ну­лась жи­та, вхо­пи­ла, на­че ру­кою, чи­ма­лий кущ, на­хи­ли­ла… Ж-ж-ж!- і ви­вер­ну­ла на зем­лю зовсім го­то­вий сніп, тільки взя­ти та пе­ре­вес­лом пе­рев'яза­ти. Далі за пер­шим - дру­гий, за дру­гим - третій, так ряд­ком і вис­ти­лає ни­ву.

Одрадяни як по­ба­чи­ли оте, то й дух у їх гру­дях спер­лої Всі на­че по­мер­ли - за­тих­ли, од­ни­ми тілько очи­ма слідку­ють за ма­ши­ною. А во­на вже геть по­да­ла­ся, чер­воніючи по­лем та ва­ля­чи сно­пи за сно­па­ми. Од­ра­дя­нам зда­ло­ся, що то не сно­пи, а то їх го­ло­ви сте­ляться по рівно­му по­лю…

Ніщо на світі так не вра­зи­ло їх сер­ця, як та ма­ши­на. "На­що во­на? Спо­конвіку, з дідів - з прадідів так ве­ло­ся, щоб хліб ру­ка­ми зби­ра­ли… І всім бу­ло, всім діста­ва­ло, на всіх ма­ти си­ра зем­ля ро­ди­ла, всіх го­ду­ва­ла… А те­пер от зра­зу ста­ло ма­ло… Для од­но­го ма­ло оцих ланів, степів безк­раїх? Гос­по­ди! Ну, та й лу­ка­вий же та не­на­жер­ли­вий твоє сот­воріння - чо­ловік!" - ду­ма­ли од­ра­дя­ни, вер­та­ючись до­до­му.

Що те­пер їм зос­та­ло­ся ро­би­ти? З са­мо­го ма­лу їх прис­та­нов­ле­но до землі; з давніх літ во­ни тілько й зна­ли - біля неї хо­ди­ти, хліб па­ха­ти… А от те­пер - ні землі, ні хліба! Ку­ди ж їм по­вер­ну­ти? Де се­бе подіти? Го­лод­на смерть чор­ним кру­ком но­си­ла­ся над їх го­ло­ва­ми, гну­ла до­до­лу.

Неначе тіні німі, мов­чазні, хо­ди­ли во­ни один біля од­но­го, со­ро­ми­лись один на од­но­го гля­ну­ти, бо­яли­ся один од­но­му сло­во ска­за­ти… Замість них так го­лос­но де­рен­ча­ла ма­ши­на з по­ля.

- Іч, як співає! Що то во­на ка­же? - спи­тав­ся не­ве­лич­кий хлоп­чик у дру­го­го.

- То во­на стог­не, що лю­дям нічо­го бу­де їсти! - од­ка­зав той, зітхнув­ши.

Та роз­мо­ва не­ве­лич­ких хлоп'ят зра­зу всіх до­рос­лих роз­бу­ди­ла. Всі во­ни го­лос­но за­го­во­ри­ли.

- То все отой німець! То він на наші го­ло­ви нак­ла­дає. Убий­мо невіру, як ту со­ба­ку!..

- Що се ви мо­ви­те, не­ро­зумні го­ло­ви?- по­ча­ли га­ря­чих охо­лод­жу­ва­ти старі діди.- Яко­го гріха на свою ду­шу хо­че­те взя­ти!

- Та за та­ко­го й бог не ка­ра­ти­ме, лю­ди не осу­дять! - гу­ка­ють мо­лодші. - Який там гріх - со­ба­ку за­да­ви­ти?.. Не про­па­да­ти ж нам всім че­рез од­но­го?!.

- Гай-гай! Та й дурні ж ви та не­роз­суд­ливі! - од­но охо­лод­жу­ють діди.- Що з то­го, що німця вб'єте? йо­го вло­жи­те - дру­гий бу­де: не бу­де Га­ля - бу­де дру­гая!..

- Що ж нам ро­би­ти? Що нам ка­за­ти? Як йо­го в світоньку з ма­ли­ми діточ­ка­ми про­жи­ти?

- Що ро­би­ти? Тре­ба за ро­зум взя­тись - он що тре­ба ро­би­ти! Тре­ба при­ро­зуміти, як ту бісо­ву ма­ши­ну ска­су­ва­ти. У ній одній усе на­ше ли­хо, від неї на­ше го­ре…

- А не один, бач, біс, що ма­ши­на, що німець? Од­ну ска­суємо - дру­га бу­де! - гу­ка­ють мо­лодші.

- Все, та не все: по­ки-то дру­гу діста­нуть, а хліб тре­ба вби­ра­ти! - роз­жо­ву­ють діди.

Повеселішали тро­хи од­ра­дя­ни. Справді, що тре­ба ма­ши­ну ска­су­ва­ти! Тілько як то йо­го? Та й хто за те візьметься? Хоч би не бу­ли дур­ня­ми та не од­ки­да­ли­ся од наймів. А то те­пер чужі ста­ли. Своєму без­печніше мож­но бу­ло б шеп­ну­ти, а чу­жий ще ви­дасть!..

Надія, що на хви­ли­ну зве­се­ли­ла бу­ла їх зас­му­чені го­ло­ви, по­ча­ла зра­зу мерк­ну­ти-зни­ка­ти. Пе­ред очи­ма зно­ву вста­ва­ла го­лод­на смерть.

Цілий день туп­цю­ва­ли­ся од­ра­дя­ни, не зна­ючи, що їм ро­би­ти, як вип­лу­та­ти­ся з тії біди, що не­га­да­но-несподіва­но скоїла­ся над їх го­ло­ва­ми. Що ма­ши­ну ска­су­ва­ти, то вже й бог велів. Од­но: як йо­го й ко­му? Про­ха­ли ко­ва­ля. Він біля заліза хо­дить, кра­ще знає. Так і ко­валь од­ки­нувсь.

- Як я,- ка­же,- її ска­сую, не ба­чив­ши зро­ду, що во­но та­ке? Мо­же то та­ка са­та­на, що й те­бе нат­роє пе­реріже? Щоб ма­ши­ну ска­су­ва­ти, тре­ба ро­зу­му та ще й не­аби­яко­го.

- То ти піди по­ди­ви­ся!

- Дивися, ко­ли там нічо­го не вид­ко! Тре­ба зна­ти, як її зро­би­ти, то тоді зна­ти­меш, як її роз­ти­ря­ти,- одка­зав ко­валь.

Отже од­ра­дя­ни все-та­ки пос­ла­ли ко­ва­ля до ма­ши­ни. Пішов той та й вер­нув­ся ні з чим.

- Там тре­ба ро­зу­му, та ще й ро­зу­му!- одно пле­ще. Ко­ли тро­хи пе­ре­го­дом до­но­ситься з по­ля крик, гук. Хлоп'ята, що цілий день біга­ли черідкою за ма­ши­ною, не ба­чив­ши зро­ду та­ко­го ди­ва,- те­пер, як вітер, нес­ли­ся в се­ло, тілько ку­ря­ва шля­хом вста­ва­ла.

- Що там та­ке тра­пи­ло­ся? Же­нуть вас геть, чи що? - до­пи­ту­ва­ли­ся од­ра­дя­ни хлоп'ят.

- Машина про­па­ла! Ма­ши­на про­па­ла! - гу­ка­ють ті.

- Як про­па­ла?

- Поламалась к лихій го­дині.

- Чого?

- Та Івась Ка­банців па­ли­цю підста­вив. Во­на ту па­ли­цю як підхо­пи­ла, як чер­ко­не! Так к лихій го­дині всі зуб'я й сплес­ка­ли­ся! Те­пер тілько сми­че, а не ріже.

Одлягло од­ра­дя­нам. Во­ни зно­ву ки­ну­ли­ся до ко­ва­ля.

- Ой, та й ми­тець! Ро­зу­му, ка­жеш, тре­ба, ро­зу­му! А он не­ве­лич­кий хло­пець і без тво­го ро­зу­му її ска­су­вав. А ще ко­ва­лем зветься!

Смичуть ко­ва­ля хто за ру­кав, хто за со­роч­ку, а хтось підбіг та зра­зу на­су­нув йо­му шап­ку аж на очі. Зовсім по­дуріли з ра­дощів! На­си­лу ко­валь вир­вав­ся від них та втік. Ка­бан­це­во­го Іва­ся всі тро­хи на ру­ках не но­сять.

- Ось хто наш спа­си­тель! Ось хто спас нас від го­лод­ної смерті. Як бу­де­мо во­се­ни в го­роді на яр­мар­ку, цілою гро­ма­дою тобі свис­ту­на ку­пи­мо,- жар­ту­ють батьки.

Івась, спер­шу бо­ячись, щоб батько про­чу­ха­на не дав за те, що та­кої шко­ди на­ро­бив, те­пер по­чав хвас­та­ти та вих­ва­ля­тись.

- Я,- ка­же,- наз­на­рош­не так зро­бив. За­го­ро­див пу­жал­но та ще й по­вер­нув!

- Молодець, Івась, мо­ло­дець! - вих­ва­ля­ють батьки.- Змал­ку приз­ви­чай­ся сво­го за­хи­ща­ти! Так їм, бісо­вим па­нам, усе й ро­би шко­ду! Не ми­лу­ють во­ни нас - і ти їх не жа­луй!

Аж ось вгляділи од­ра­дя­ни, що ма­ши­ну по­ве­зе­но у двір. Побігли до шля­ху, чим­дуж гу­ка­ють:

- Нажерлася не­на­же­ра, що й зу­би по­ла­ма­ла! Так і тре­ба вам, кля­тим! Хотіли, бач, бо­га пе­ре­муд­ри­ти. А він, ми­ло­серд­ний, не по­пус­тив то­го, щоб свя­тий хліб йо­го отак нех­ту­ва­ти та збав­ля­ти!

Радіють, не­на­че малі діти. Дех­то й до шин­ку навідав­ся, восьму­ху за­да­вив на ра­до­щах.

- Тепер же, брат­ця, як бу­дуть на жни­ва най­ма­ти, ціни держіться!.. Гост­рив на нас німець зу­би, хай же те­пер по­по­цо­ка ни­ми!

Радяться, по­чо­му ста­ва­ти. Го­ро­дять та­ку пла­ту, мов справді їх хто най­має та ще й про­сить, най­ма­ючи. А тут уже й ве­чоріти ста­ло. Раді та ве­селі по­роз­хо­ди­лись од­ра­дя­ни ве­че­ря­ти та ля­га­ти спа­ти; дех­то, сподіва­ючись, що на­завт­ра прий­деться на жни­ва ста­ва­ти, і серп по­зу­бив, ко­су на­гост­рив.

Заходило од­ра­дя­нам зве­чо­ра сон­це яс­но, а на ра­нок вста­ва­ло в хма­рах та не­годі!.. Так їм зда­ва­ло­ся, сон­це ж по-вчо­рашньому світи­ло й гріло, та од­ра­дя­ни то­го не приміча­ли, бо кля­ту ма­ши­ну знов по­во­лок­ли з дво­ру на по­ле, знов во­на за­гар­ча­ла, ва­ля­чи та ви­вер­та­ючи сно­пи за сно­па­ми.

- А що, не я вам ка­зав, що тре­ба ро­зу­му та ще й ро­зу­му! - ре­го­тав­ся те­пер ко­валь над учо­рашніми глу­мильни­ка­ми.

- йди собі к бісо­во­му батькові із своїм ро­зу­мом!- уже навсп­равж­ки ла­яли­ся се­ля­ни. їм бу­ло до­сад­но. Во­ни дізна­ли­ся, що ра­зом з ма­ши­ною при­ве­зе­но декілька зай­вих кіс, що ото їх ус­та­нов­ле­но нові, а по­зуб­лені відда­ли в поп­рав­ку.

Та вже, вид­но, од­ра­дя­нам са­ма до­ля слу­жи­ла. Опівдні зно­ву по­во­лок­ли ма­ши­ну в двір. По­го­нич якось за­ди­вив­ся й не дог­лядів, як ма­ши­на смик­ну­ла батіг з йо­го рук, підвер­ну­ла під се­бе, й зно­ву об пу­жал­но ко­си поскліпу­ва­ли­ся. Німець роз­лю­ту­вав­ся, гу­кає до най­митів, збав­ляє всім пла­ту на поп­рав­ку ма­ши­ни.

- Як то це? А ми чим винні! - гу­ка­ють у свою чер­гу най­ми­ти.- Ну й ви­вер­тай з ви­ну­ва­то­го, а з усіх - за віщо?

Німець і слу­ха­ти не хо­че. Най­ми­ти по­го­моніли, по­го­моніли між со­бою, плю­ну­ли на свою за­роб­ле­ну за півто­ра дня пла­ту та й по­тяг­ли ні з чим ла­на­ми до­до­му.

Зостався німець без ро­бо­чих з по­ла­ма­ною ма­ши­ною. Знов при­каж­чик забігав по Од­раді, ви­гу­ку­ючи:

- Хто хо­че ста­ти по два се­миг­ри­ве­ни­ки на жни­ва? Те­пер уже од­ра­дя­ни не од­ки­да­лись. Во­ни тілько злег­ка до­ко­ря­ли.

- Набрали чу­жих, а те­пер знов до своїх!.. Зве­чо­ра ра­ди­ли­ся - ко­му йти; цілою гро­ма­дою виб­ра­ли й щось шеп­та­ли­ся. На ра­нок вис­та­ви­ли два­над­цять чо­ловік, та все здо­ро­вих.

Закипіла ро­бо­та - аж го­рить! День прой­шов бла­го­по­луч­но, і німець, ра­дий, по­обіцяв ще гри­ве­ни­ка на­ки­ну­ти на чо­ловіка, ко­ли всі й далі так щи­ро ро­би­ти­муть.

На дру­гий день не по­щас­ли­ви­ло: ма­ши­на пе­ре­ло­ми­ла ко­су об здо­ро­вен­ний дрюк, що неп­римітне десь се­ред по­ля взяв­ся. От­же нічо­го - но­ву ко­су вста­ви­ли й знов по­во­лок­ли.

- Воно й доб­ре цією ма­ши­ною хліб бра­ти, та то-не­га­разд, що во­на так час­то ла­мається! - ка­за­ли од­ра­дя­ни німцеві…

На третій день зно­ву бла­го­по­луч­но, а на чет­вер­тий, ви­ряд­жа­ючи на ра­нок хлопців до ма­ши­ни, од­ра­дя­ни щось їм таємно шеп­та­ли…

- Глядіть же - на ямці, на ямці… Та не спи­няй­те ко­ней!..

Виїхали хлопці на по­ле з ма­ши­ною; чи про­тяг­ли, чи не про­тяг­ли її разів зо три впо­довж по­ля, як біжить. один у се­ло.

- Чого? За­був що?

- Де там за­був!.. Не­щас­тя…

- Яке не­щас­тя?

- Зовсім к лихій го­дині скру­ти­ли в'язи ма­шині!

- Як са­ме?

- А так! Як­раз на ямці - вид­но, вже на зло - хтось на­бив у зем­лю при­корнів та ще се­ред них і залізя­ку зав­товш­ки в ру­ку встро­мив. Ми, звісно, про те бай­ду­же. Та й ко­му в го­ло­ву зійде дум­ка, що там не­без­печ­но? Жне­мо собі; Грицько ко­ней по­га­няє, ма­ши­на доб­ре бе­ре.- До­би­раємось до ям­ки. Грицько ко­ней дуж­че пус­тив, щоб ра­зом ви­хо­пи­тись з ям­ки; ма­ши­на аж гу­де та ріже. Ко­ли се як за­гар­чить, як заш­ко­бертає!.. Ди­ви­мось - од­на залізя­ка, що на­ги­нає до ма­ши­ни паш­ню, ле­тить к бісо­во­му батькові; далі спідня зуб­час­та ко­са, а там і верх­ня - мов хто ру­ка­ми бе­ре їх та геть од­ки­дає! Не встиг­ли й ог­ля­ну­ти­ся, як ма­ши­на скак­ну­ла в ям­ку та так шке­ре­берть і пе­ре­вер­ну­ла­ся… зу­пи­ни­ли ко­ней. Пог­ля­не­мо - аж ота­кен­на зав­товш­ки залізя­ка у ній заст­ря­ла й не тілько тобі ко­си, а все по­ла­ма­ла! Кру­жа­ло так і трісну­ло; залізну при­мост­ку, що на ній сно­пи кла­ли­ся, вдвоє зігну­ло, в зем­лю вго­ро­ди­ло; на що вісь товс­та та залізна - так і пе­ре­горіла!.. Од­но ко­ле­со від неї аж геть-геть од­ко­ти­ло­ся!

- Нажали, зна­чить? - не то з радістю, не то з до­ко­ром ви­мов­ля­ли од­ра­дя­ни.

- Нажали! - од­ка­зав па­ру­бок.- Там німець - як не пла­че… Нас ви­ну­ва­тить… Ма­ши­на, ка­же, п'ятсот рублів кош­тує, а ви її не дог­ляділи… А чим ми ви­ну­ваті? Як ти її дог­ля­неш, ко­ли хтось у ям­ку при­корнів на­бив та ще й залізя­ку встро­мив? Не йти ж нам по­пе­ред неї та не дог­ля­да­ти­ся, чи не­ма там чо­го-не­будь!..

Одрадяни мов­ча­ли. Дех­то пішов на по­ле по­ди­ви­ти­ся, що ста­ло­ся з ма­ши­ною; дех­то, мах­нув­ши ру­кою, про­мо­вив: "Хай ви­ну­ва­тить!" і пішов до ха­ти.

Опівдні при­каж­чик га­няв по се­лу та ви­гу­ку­вав:

- Бога ви не боїте­ся, ота­кої шко­ди на­ро­би­ти!.. Усім се­лом те­пер одвіча­ти бу­де­те.

Одрадяни й слу­ха­ти про те не хотіли.

- Чого нас до тії шко­ди ту­ли­ти?.. Нап­рий­ма­ли спер­шу чу­жих, не да­ли їм за­роб­ле­ної пла­ти - от і відай­те­ся з ни­ми! А до нас нічо­го чіпля­тись,- од­ка­зува­ли во­ни на те.

Отак до­шу­ку­ва­лись, до­шу­ку­ва­лись ви­ну­ва­то­го та й плю­ну­ли. А тим­ча­сом хліб тре­ба вби­ра­ти, та ще й не га­ючись, бо не тілько жи­то й пше­ни­ця поспіла, а ячмінь аж пок­ляк. Прибіг знов при­каж­чик.

- Ставайте на ко­со­ви­цю запла­ту!

- Не хо­че­мо за гроші. З ко­пи да­вай! - одка­зу­ють од­ра­дя­ни.

Нічого німцеві ро­би­ти, прий­шло­ся відда­ти з ко­пи. Од­ра­дя­ни тро­хи не всім се­лом вий­шли в по­ле: чо­ловіки та па­руб­ки з граб­ка­ми, а жінки та дівча­та сно­пи в'яза­ти.

- Отак бу­де кра­ще: по-бо­жо­му та по-давньому, як і за батьків ро­би­ло­ся! А то ви­га­да­ли - ма­ши­ну: і дру­гим ли­хо і собі не на при­бу­ток,- ка­за­ли од­ра­дя­ни, шпар­ко бе­ру­чись за ро­бо­ту.

Скінчилися жни­ва; по­ча­ло­ся по­ряд­ку­ван­ня та вби­ран­ня то­го, що си­ра зем­ля за­ро­ди­ла. За­гу­па­ли ціпи по Од­раді з ран­ку до пізньої ночі; за­куріли кип­тя­гою то­ки, де пе­ревіва­ли ку­пи на­мо­ло­че­ної пашні. За­гу­ла-зас­вис­та­ла і в пансько­му то­ку мо­ло­тил­ка, не­ве­лич­кою гал­кою чорніючи ко­ло стра­шен­них стогів, що біля немов ва­ви­ло­ни, здійма­ли­ся. Все то во­на наміри­ла­ся по­жер­ти за який-не­будь місяць!

- І не по­да­виться, кля­та! - ка­за­ли од­ра­дя­ни, слу­ха­ючи про те, що во­на за день по сто кіп зби­ває. Хай зби­ває! їм до то­го ніко­ли встря­ва­ти; тре­ба мерщій за своє ха­па­ти­ся, біля сво­го по­ряд­ку­ва­ти. Гірка нуж­да вже го­моніла по ха­тах, а тут ще й за по­душ­не на­да­ви­ли. Од­ра­дя­ни кру­ти­ли­ся, як му­хи в ок­ропі. Мерщій хліб при­би­ра­ли та ви­во­зи­ли на про­даж, не заг­ля­да­ючи впе­ред, чи на­дов­го то йо­го ста­не - аби мерщій дірки за­ла­та­ти та розпірки по­за­пи­ха­ти. Уро­жай то­го ро­ку не гус­тий вдав­ся, всіх об­ду­рив: з ко­пи лед­ве-лед­ве по три мірки ви­би­ва­ли. Як полічи­ли од­ра­дя­ни, то хліба не то що до но­во­го, а хоч би до різдва ста­ло. А про­те не ду­же в ту­гу вда­ря­ли­ся.

- Слава бо­гу й за те, що є, а там по­ба­чи­мо, що ще бу­де. Мо­же, пош­ле ми­ло­серд­ний, що гор­ла­та не­на­же­ра вто­миться, як і ко­сар­ка, тоді ще тро­хи за­мо­ло­том прид­баємо. То сим, то тим бо­ком зи­му пе­ре­бу­де­мо. Аби че­рез зи­му, а там, як лю­ди ка­жуть, вов­ка самі но­ги го­ду­ють!- ка­за­ли од­ра­дя­ни, сподіва­ючись на панські сто­ги та на те, що, мо­же, по­да­виться мо­ло­тилка-не­на­же­ра.

А "не­на­же­ра" тим­ча­сом не тілько не да­ви­ла­ся, а ще більше зіха­ла та дер­ла сво­го ро­та: не тілько від ран­ку й до ве­чо­ра гу­ла та свис­та­ла, а ще й ніччю то­рохтіла на всю Од­ра­ду. Та й до­то­рохтіла­ся!.. Ви­хо­пи­ла­ся якось під вітер іскра з ви­со­ко­го ди­ма­ря, ма­ла-не­ве­лич­ка са­ма, а ве­ли­кої шко­ди на­ро­би­ла, ра­зом по­же­жею весь тік об­хо­пи­ла. Та­ке ог­ни­ще роз­ве­ла, не­мов се­ред пек­ла: по землі гус­тий дим сте­ле, до хмар жар­ке по­лум'я за­си­лає… Вночі страш­но бу­ло гля­ну­ти на те: чор­не не­бо, як роз­пе­че­не залізо, чер­воніє; кри­ва­ве за­ре­во на всю ок­ру­гу світить та сяє; панський двір і Од­ра­да сум­но по­зи­ра­ють на те вог­нен­не мо­ре, без­дужні що-не­будь зро­би­ти, як-не­будь за­по­мог­ти го­рю; со­ба­ки глу­хо ви­ють, на­ля­кані не­ви­да­ним ди­вом, і їх глухі за­во­ди су­мом та жа­ло­ща­ми роз­но­сяться по всіх усю­дах. Мо­то­рош­но й страш­но!..

Три дні й три ночі, не вти­ха­ючи, па­ла­ло; на чет­вер­тий день ви­пав дощ і за­га­сив по­же­жу. Чо­го не знех­ту­вав пе­кельний во­гонь, то те докінчи­ла до­що­ва во­да: ве­ли­чезні сто­ги розлізли­ся, роз­па­ли­ся; замість них стра­шенні ку­пи по­пе­лу й не­до­гар'я чорніють.

Одрадяни якось сум­но на те ди­ви­ли­ся. Не то щоб їм бу­ло жал­ко, а до­са­да більше дійма­ла їх.

- Скілько то доб­ра за од­ним ра­зом про­па­ло!.. А все че­рез жадність та не­на­жер­ливість людську. Ви­га­да­ли ма­ши­на­ми мо­ло­ти­ти - вог­ню до со­ло­ми підкла­да­ти, на те тілько, щоб бідно­му чо­ловікові не да­ти за­ро­би­ти шмат­ка хліба. От і не да­ли!.. Самі по­жи­ли? Ні лю­дям, ні собі!

Настала осінь з її не­го­дою, пішли дощі дрібні та без­пе­рес­танні з си­ви­ми неп­рог­ляд­ни­ми ту­ма­на­ми, й ли­хо прий­шло з ни­ми в Од­ра­ду. Один бідкається, що хліба об­маль; дру­гий пла­четься, що вже нес­тає, третій стог­не - і посліднє з засіка вишк­ря­бав… По ха­тах крик та плач стоїть, дітво­ра ре­пе­тує: "їсти хо­четься", а ма­тері гу­ка­ють: "чер­ви б вас поїли, кляті!" і го­ду­ють дітво­ру ду­хо­пе­ли­ка­ми. На вго­ро­дах чо­ловіки сно­ви­га­ють, не зна­ючи, ку­ди б йо­го забігти, де схо­ва­ти­ся від то­го пек­ла, що по ха­тах по­за­во­ди­ло­ся.

Зате в хаті, де жи­ла Ма­ри­на, ти­хо. Як дід Улас пішов від них, зос­та­ли­ся Ма­ри­на од­на з доч­кою ма­лою. Тре­ба бу­ло їй самій про все ду­ма­ти-га­да­ти: й про оде­жу дба­ти й про харч ста­ра­ти­ся. Де ж ти всього то­го од­ни­ми ру­ка­ми за­хо­пиш? Без ха­зяїна, ка­жуть, і ху­до­ба пла­че. Хоч у Ма­ри­ни й не бу­ло ху­до­би - ніко­му бу­ло пла­ка­ти! - за­те са­ма Ма­ри­на не раз і не два вми­ва­ла­ся ряс­ни­ми, як на­дав­лять її злидні та не­дос­тачі. А ко­ли ж бу­ло та­ке, щоб во­ни її не да­ви­ли? Гірко та труд­но їй при­хо­ди­ло­ся жи­ти. А про­те во­на, хоч і скрипіла, та все не по­да­ва­ла­ся-тур­бу­ва­ла­ся й про се­бе, й про доч­ку. Те­пер Ки­ли­на дав­но вже на порі ста­ла, дав­но дівує. І рос­том вий­шла-ви­со­ка та бра­ва, і кра­сою взя­ла - на­че квітка та, що ран­ком розцвітає. Од­но тілько - сум­на завж­ди. Та як йо­го не су­му­ва­ти, ко­ли злидні та не­дос­тачі в печінки в'їли­ся; як йо­го ве­се­лою бу­ти, ко­ли дран­тя та лат­тя пок­ри­ває мо­ло­де тіло?.. Не див­но, що сум­на Ки­ли­на вда­ла­ся. А під сей рік і Ма­ри­на мов­чан­ки справ­ляє. Що їй і про й що го­во­ри­ти, ко­ли ще до жнив во­на по­зич­ка­ми жи­ла, а в жни­ва хоч і за­ро­би­ла з доч­кою кіп з де­сять, та тре­ба бу­ло мо­лот­ни­ка най­ма­ти, по­зич­ки відда­ти.

Глухо й німо в Ма­ри­ни в хаті; ви­со­ко стіни мо­рок ок­ри­ває; у по­биті вікна не світ заг­ля­дає, а на світ витріщи­ло­ся ганчір'я з вікон; у хаті хо­лод па­нує, а го­лод німо­ту справ­ляє; са­ма ха­та, ко­лись ви­со­ка, те­пер по­ниж­ча­ла-присіла; двері пок­ри­ви­ли­ся, не прис­та­ють щільно; осе­ля подірчавіла, осу­ну­ла­ся; зо­ко­ла стіни не рівні та білі, а брудні - аж чорні, пош­пу­го­вані до­ща­ми та по­лу­пані не­го­дою.

- Дочко! Ти б, мо­же, де най­ня­ла­ся, до ко­го-не­будь на зи­му ста­ла? Са­ма б я сяк-так пе­ре­би­ла­ся,- ка­за­ла Ки­лині з осені Ма­ри­на, ко­ли ще бу­ло в неї півклун­ка бо­рош­на.

- До ко­го ж я ста­ну, ма­мо?.. Найміть, я з радістю,- сум­но од­ка­за­ла доч­ка.

"Найміть! найміть! - на­че мо­лот­ком гам­се­лить Ма­ри­ну в го­ло­ву.- Ко­му йо­го най­ня­ти? Хто най­ме? У селі за­можні гос­по­дарі своїх у го­род збу­ва­ють. У них хоч є у віщо одяг­ти­ся, є чим ту­ди дос­та­ви­тись. А Ки­лину - го­лу-бо­су й прос­то­во­ло­су - як пус­ти­ти? Хто її та­ку най­ме?"

Мовчить Ма­ри­на, доїда сво­го півклун­ка. Не­за­ба­ром і доїла… Ні пи­ли­ни, ні крих­ти­ни!

- Дочко! Що йо­го ро­би­ти? - хліба не­має. Ти, мо­же б, пішла по се­лу та роз­до­бу­ла де хоч пів-ми­соч­ки…

Килина по се­лу біга, до колін у неп­ро­лазній ка­люжі свої но­ги то­пить, роз­до­бу­ває то­го бо­рош­на. Під доб­рий час, то, ди­вись, і роз­до­бу­де, а більш усього вер­тається до­до­му з по­рожньою ми­соч­кою.

- Килино! Піди, моя ди­ти­но, на по­ле… Як жа­ли, то ба­га­то там ко­лосків на полі зос­та­ло­ся. Наз­би­рай. Мо­же, не з кож­но­го пти­ця ви­пи­ла, мо­же, в яко­му й зер­но за­дер­жа­ло­ся…

Килина на по­ле чух­рає ко­лосків зби­ра­ти, їй на те щас­ти­ло: не про­хо­ди­ло то­го дня, щоб во­на з півклун­ка пше­нич­них ко­лосків до­до­му не при­но­си­ла. Хо­ча бу­ли між ни­ми з про­рос­том, бу­ли й зовсім трухлі, та - сількісь! Про­су­шать та обімнуть Ма­ри­на з Ки­ли­ною " ко­ло­соч­ки, а на вечір і є в них гор­щик куті.

Раз якось пішла Ки­ли­на на по­ле за ко­лос­ка­ми зран­ку, та вже й вечір, а її не­має.

"Господи! Де ж се во­на діла­ся! Чи не пе­рестрів, бу­ва, її ли­хий чо­ловік, чи не зустріла­ся із звіром у полі?" - ду­має Ма­ри­на.

Ниє-омлїває ма­те­ри­не сер­це. А тут уже й ніч нас­ту­пає, неп­рог­ляд­на тем­но­та над­хо­дить. Ма­ри­на ні жи­ва ні мерт­ва. Ко­ли чує - щось лізе в ха­ту, лед­ве лізе…

- Ти, доч­ко?

- Я, ма­мо.

- Де ж се ти бу­ла так дов­го? Де ба­ри­ла­ся?

- Світіть, ма­мо, світло. Бла­го­дать бо­жа!

- Яка бла­го­дать?

- Як засвіти­те - по­ба­чи­те… Ма­ри­на засвіти­ла. Ки­ли­на пе­ред нею сто­яла, а біля Ки­ли­ни аж п'ять снопів пше­ниці ле­жа­ло..

- Де це ти, доч­ко? - аж скрик­ну­ла Ма­ри­на.

- У то­ку, ма­мо. В пансько­му то­ку, де бу­ла по­же­жа. Там під ку­па­ми по­пе­лу ба­га­то та­ких снопів зіста­лось.

- Мовчи ж, доч­ко, щоб ніхто не дізнав­ся!

- Та се ж я й до­жи­да­ла­ся до смер­ку, щоб ніхто не ба­чив.

Обсушили ті п'ять снопів, обім'яли. Пильну­ва­ли кож­не зер­ня, щоб де не зап­ро­пас­ти­ло­ся! Наб­ра­ло­ся аж півклун­ка зер­на.

Наварили куті - ди­мом та гар'ю не­се від тієї куті. Сількісь! Все ж поїсти є що, ви­то­пи­ти є чим, та й біга­ти Ки­лині з ми­соч­кою по се­лу не тре­ба. Як уже на сході зер­но, Ки­ли­на вик­ра­деться під вечір, а як смерк­не - тяг­не до­до­му п'ять снопів; і зно­ву в них є, по­ки не ста­не.

Отак во­ни жи­ли вдвох. Пильну­ва­ли про од­ну ку­тю, більш ні про віщо. З людьми не во­ди­ли­ся. Та й ко­ли їм бу­ло з ни­ми во­ди­тись? І які з ни­ми во­ди та пе­ре­во­ди, ко­ли в кож­но­го своє ли­хо?.. У то­го жінка за­не­ду­жа­ла, той сам ле­жить в об­ложній; там син уми­рає, там доч­ка вже вмер­ла. Пішла на лю­дей по­шесть та хво­ро­ба вся­ка: різач­ка та про­пас­ни­ця, а най­більше - обк­лад­ки. Скілько від них дітво­ри пе­ре­мер­ло! Оце зран­ку лю­бе-ми­ле бігає; ди­вись, в обід - роз­горіло­ся, роз­па­ли­ло­ся, на гор­лян­ку жаліється, а на дру­гий день і бо­гові ду­шу віддає… За ма­ли­ми по­ча­ло й ве­ли­ких ко­си­ти: не про­хо­дить то­го дня, щоб двох або трьох не хо­ва­ли. Заз­да­легідь по­ча­ли ями ко­па­ти. Спер­шу пла­ка­ли за по­мер­ши­ми, а то й пла­ка­ти пе­рес­та­ли. Ко­ли їсти нічо­го, то навіщо йо­го й жи­ти? Одні со­ба­ки не пе­рес­та­ва­ли що­ночі ви­ти - чи то во­ни вми­ру­що­го чу­ли, чи ви­ли від го­ло­ду?.. Сум пішов по се­лу, страш­ний, не­людський сум об­няв йо­го… Де вже бу­ло під той час Ма­рині до лю­дей або лю­дям до Ма­ри­ни? Ко­жен сам се­бе знає, се­бе од­но­го беріг. А прий­шло­ся-та­ки так, що й про неї лю­ди зга­да­ли! Та ще як! цілою гро­ма­дою прий­шли про­ха­ти!

Прочули од­ра­дя­ни, що па­нич вер­нув­ся з да­ле­ких країв і бу­де в Од­раді. Давні дум­ки знов ок­ри­ли їх го­ло­ви, давні надії за­во­ру­ши­ли­ся в ду­шах… А мо­же. па­нич віддасть їм в орен­ду Од­ра­ду? Як по­ба­чить, що ті мудрі та ро­зумні уп­ра­ви­телі тілько до шко­ди та ро­зо­ру до­во­дять, то, мо­же, і відгук­неться на їх дав­не жа­дан­ня…От і цього ро­ку - скілько то доб­ра про­па­ло? А че­рез віщо? Че­рез не­дог­ляд, че­рез ви­гад­ки муд­рих - ду­же вже, бач, пе­ре­муд­ри­ли… Що не ка­жи, а не панське діло біля землі хо­ди­ти: і кло­по­ту ба­га­то, та й утра­ти не ма­ло. Са­ме кра­ще: віддай лю­дям та го­тові гро­ши­ки бе­ри.

Знову по­ча­ли од­ра­дя­ни схо­ди­тись до гур­ту та ра­ди­тись поміж со­бою.

- Коли б то скоріше па­нич приїхав! Піде­мо всі до йо­го, до од­но­го піде­мо й дітей за­бе­ре­мо з со­бою. До ніг упа­де­мо, слізьми про­ха­ти­ме­мо - хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в орен­ду Од­ра­ду. Хіба в йо­го тілько й землі, що при Од­раді? Ба­га­то є й по дру­гих сто­ро­нах. Хай на тій, ко­ли вже хіть є, йо­го німець гос­по­да­рює, а цією нам пос­ту­питься. Наші батьки йо­го батькові вірно слу­жи­ли, то нев­же ж він не згля­неться на на­ше убо­жест­во, нев­же по­пус­тить на­шим жи­во­там про­па­да­ти? - так го­моніли од­ра­дя­ни поміж со­бою, го­ноб­ля­чи надію в серці про орен­ду.

Ось од­но­го дня опівдні хтось ще зда­ле­ку зап­римітив, що рид­ван ко­тить в Од­ра­ду шес­те­ри­ком.

- То він, він! То йо­го сам бог до нас за­си­лає!- мо­ви­ли од­ра­дя­ни й вис­та­ви­ли­ся в дві ла­ви по ву­лиці.

Ось по­ка­зав­ся шес­те­рик і в Од­раді, не­су­чи за со­бою здо­ро­вен­ний рид­ван. Вікна в ньому за­чи­нені та ще й фар­ту­ши­на­ми завіша­но, ви­сокі, мов верст­ви, коні важ­ко тю­па­ють; у них се­лезні гра­ють та ка­лю­ка з-під коліс роз­ки­дається на всі бо­ки. Ось во­ни вбігли у ву­ли­цю. Тісна ву­ли­ця зад­ля шес­те­ри­ка; коні од­но до дру­го­го ту­ляться, щоб не за­че­пи­ти­ся об тин. Од­ра­дя­ни пос­ту­пи­ли­ся в дво­ри, шап­ки ски­да­ють, низько вкло­ня­ються… Та їх рид­ван не примічає - ко­тить собі з за­ту­ле­ни­ми вікна­ми; один тільки ку­чер ви­гу­кує; "Ну, ди­яво­ли!"- та до­ку­пи зво­дить ко­ней. Шес­те­рик не за­ба­рив­ся пром­ча­ти се­лом і по­вер­нув у панський двір.

- Махнемо че­рез яр нав­пе­рей­ми! - хтось гук­нув, і декілька з мо­ло­дих ки­ну­лись бігти.

- Постойте! пос­той­те! - за­гу­ка­ли на них старші.- Ба­чи­те- у вікнах ніко­го не вид­ко й шиб­ки за­ту­ле­но. Вид­но, спить па­нич. Ви­мо­рив­ся за до­ро­гу та й зас­нув. Нічо­го сьогодні йо­го тур­бу­ва­ти, хай на завт­ра.

На завт­ра - ще ні світ, ні зо­ря, а вже по Од­раді хо­дить гомін від дво­ру до дво­ру: ко­му йти? як дос­ту­пи­ти­ся?

- Та ко­му ж най­зручніше, як не хре­щеній ма­тері? - хтось по­ра­яв.- Хай спер­шу во­на піде, по­не­се бу­хан­ця, з приїздом привітає, за­мо­вить і за нас сло­во, вивідає - як там… А тоді вже й ми за нею дос­ту­пи­мо­ся.

- А справді, що так!- за­гу­ка­ли всі й мерщій май­ну­ли всім гур­том до Ма­ри­ни.

Марина тільки що вста­ла й не вми­ва­ла­ся; очі в неї зас­пані, во­лос­ся роз­куй­да­не.

- До те­бе. Ма­ри­но, з про­хан­ням! За­по­мо­жи го­рю! - за­го­моніли.

- Якому? Що за ра­да? - пи­тає Ма­ри­на.

- Йди до дво­ру. Дос­ту­пи­ся до па­ни­ча, тобі до нього вільніш дос­ту­пи­ти­ся - Все ж, бач, хре­ще­на ма­ти; те­бе не про­же­не. Йди, за­мов за нас доб­ре сло­во, не дай жив­цем про­пас­ти. Поп­ро­си йо­го, хай віддасть нам Од­ра­ду в орен­ду…

- Як я піду ту­ди? Як дос­туп­лю­ся до нього, ко­ли в ме­не со­роч­ка дра­на, оде­жа ли­хая? - за­мо­ви­ла гірко Ма­ри­на.

- От ще що ви­га­дай! йди так, по­ка­жись та­кою… Дран­тям та лат­тям скоріш ура­зиш панські очі!

- Не піду я ту­ди стар­чи­хою, не піду! - од­ру­ба­ла рішу­че Ма­ри­на.

Громада за­ду­ма­ла­ся. "От ти й знай! Що ж те­пер ро­би­ти?" - дех­то за­го­монів.

- Хіба на всьому селі не знай­деться ні в ко­го доб­рої со­роч­ки або плах­ти за­ле­жа­ної? - гук­нув хтось,

- А справді! Біжи, в ко­го є, та мчи мерщій! - за­гу­ка­ли од­ра­дя­ни й по­вер­ну­ли­ся до Ма­ри­ни.

- Не тур­буй­ся, Ма­ри­но, оде­жею. На­ря­ди­мо те­бе, як гра­пи­ню! Тілько й ти нас уваж.

Назносили Ма­рині одежі - той те дав, дру­гий дру­ге ти­че.

- Мою, Ма­ри­но; на­дя­гай! Не­хай хоч моя оде­жа па­ни­ча по­ба­чить,- ка­же один.

- Бери мою! Моя бу­де кра­ща,- пе­ре­би­ває дру­гий.

- А моя новіша!- гу­кає третій.

Толкуються од­ра­дя­ни… і сміх, і ли­хо!

Умилася Ма­ри­на, при­че­пу­ри­ла­ся, на­ря­ди­ла­ся… Де її й старість діла­ся, де й кра­са взя­ла­ся! Хоч і зніве­че­на ли­хом, при­топ­та­на го­лод­ни­ми злид­ня­ми, от­же, як прик­ри­ла Ма­ри­на ті злидні доб­рою оде­жею та ви­ша­ру­ва­ла ли­це хо­лод­ною во­дою, то во­но в неї так і за­шаріло­ся, крас­кою грає, зовсім мо­ло­дою Ма­ри­на виг­ля­дає!..

- Гляди, Ма­ри­но, щоб ще, бу­ва, в те­бе німець не за­ко­хав­ся! Та вуз­лу­ва­та тва­рю­ка так і стріляє очи­ма, як по­ба­чить, що крас­не!- ре­го­чуть одні, а другі ра­дять:

- Знаєш що, Ма­ри­но?.. На­ряд­жай і доч­ку та йдіть ра­зом. По­ка­жи­ся, як там ка­жуть, лич­ком! Во­на в те­бе та­ка, що не стид по­ка­за­ти­ся. Та. во­на ж, здається, і з рідні тро­хи,- зра­зу в вічі ки­неться. Кров - не во­да!..

Нарядила Ма­ри­на й Ки­ли­ну. Як квітка та поміж тра­вою, так чер­воніє Ки­ли­на в но­во­му уборі. Лич­ко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, гра­ють; над очи­ма чорні бро­ве­ня­та ду­га­ми пос­ла­ли­ся, мов бар­хатні рам­ця звер­ху ясні очі ото­чи­ли, товс­та ко­са аж за по­яс ся­гає. А вбо­ри мов по за­ка­зу прий­шлись на Ки­ли­ну: си­ня кер­сет­ка так і об­хо­пи­ла ши­рокі плечі, ви­сокі гру­ди; чер­во­на край­ка впи­ла­ся в тон­кий та гнуч­кий стан, а черв­ча­та плах­та, мов пук квіток, об­ляг­ла кру­гом неї. Як наділа ще Ки­ли­на че­ре­вич­ки-сап'янці - кар­ти­на, а не лю­ди­на! Усі ди­ву­ва­ли­ся на неї.

- Що то во­но зна­чить пансько­го ро­ду та бла­го­род­но­го коліна!- ди­ву­ва­ли­ся лю­ди, а найбільш усіх Ма­ри­на. Во­на на Ки­лині до­ба­чи­ла своє давнє, зга­да­ла про свої мо­лоді літа та аж зап­ла­ка­ла.

- І кра­су, і здо­ров'я бог дав, та щас­тя не вга­дав! - пла­ка­лась Ма­ри­на.

- Годі, Ма­ри­но, не плач,- утіша­ли лю­ди.- Не му­ти кра­си своєї. Во­но так кож­но­му на світі: те є, дру­го­го не дістає; од­но­го й ба­га­то, а дру­го­го ніяк не за­побіжиш… Зби­рай­ся у двір, по­ра вже!

Провели Ма­ри­ну тро­хи не до са­мо­го дво­ру, а як Ма­ри­на ввійшла у двір, чо­ловіки поп­рисіда­ли в яр­ку до­жи­да­ти: ко­ли Ма­ри­на бу­де на­зад по­вер­та­ти й чим-то їх по­ра­дує. Ждуть-пож­дуть - Ма­ри­ни не­має; уже й сон­це ви­со­ко підби­ло­ся, уже й на обідню по­ру по­вер­тає, а Ма­ри­на не по­ка­зується.

- Наша, брат­ця, взя­ла! Вид­но, Ма­ри­ну, як по­важ­ну гос­тю, прий­ня­ли - бач, і досі не вер­тається. То-то роз­жи­ве­мо­ся!- радіють од­ра­дя­ни.

- А що, як Ма­ри­на нас зми­лить? - обізвав­ся хтось.

- Як то зми­лить?

- А так: об собі пок­ло­по­четься, а про нас за­бу­де…

- Що це ти, дур­ню, вер­зеш! Як же це мож­на? Хіба не од­на­ко­во во­на з на­ми страж­да­ла? Ще, мо­же, більше від на­шо­го.

- То-то й є, що страж­да­ла. Про се­бе більше й дба­ти­ме. Як го­лод­ний чо­ловік, то він і рідно­го батька за шма­ток хліба про­дасть!

- А що ви ду­маєте! Хіба не прав­да! - піддер­жав ще хтось.

- Та ні! Та­ко­го не мо­же бу­ти. Ма­ри­на не та­ка лю­ди­на та й на собі звіда­ла панську лас­ку… Пев­но, не за­бу­ла то­го, що як­би дід Улас не при­беріг, то про­па­ла б; зна, що за сво­го тре­ба дер­жа­тись: свій і по­жаліє, і не ви­дасть!- за­би­ва­ли ба­ки ней­мовірним..

- Згадали про діда Ула­са,- про­мо­вив хтось.- Де то він те­пер? Жи­вий ще чи по­мер?.. Пев­но, не­ма вже на світі… Скілько літ ми­ну­ло, як пішов од нас!

- Давно то бу­ло, дав­но. Ки­ли­на ще, здається, і дівкою не бу­ла, як він ки­нув се­ло, а те­пер, бач, дав­но вже Ки­ли­на дівує.

- Мабуть, вже й Кісто­чок не зіста­лось від Ула­са - потліли!

- Якби жи­вий був, то вер­нув­ся б або звістку по­дав. А то скілько ча­су прой­шло, а про нього й чут­ка про­па­ла! Пев­но, по­мер.

- Того не ми­неш: всі там бу­де­мо… А про­те шко­да Ула­са. Хоч і чуд­но­го з се­бе вда­вав, та пев­ний був, гро­мадський чо­ловік: сво­го ніза­що не ви­дасть…

Отак го­моніли поміж со­бою од­ра­дя­ни, си­дя­чи в яр­ку та до­жи­да­ючи Ма­ри­ни, а Ма­ри­ни все не бу­ло. Вже сон­це по­ча­ло з півдня звер­та­ти; вже де­які, ви­го­ло­давшись, мах­ну­ли до­до­му хоч чо­го-не­будь пе­ре­хо­пи­ти; вже по­вер­ну­ли­ся й на­зад, а Ма­ри­ни все не­має… По­ча­ло ве­чоріти.

- Ходімо, ма­буть, до­до­му. Завт­ра дізнаємо­ся,- ріши­ли од­ра­дя­ни й сумні по­вер­ну­ли в се­ло.

"А що як справді Ма­ри­на зми­ли­ла?- скреб­ла кож­но­го за сер­це дум­ка.- День не ма­лий: здається, мож­на б за цілий день хо­ча звістку по­да­ти… А то - ні Ма­ри­ни, ні звістки!"

Не хотіло­ся од­ра­дя­нам то­му віри­ти, та на серці, на са­мо­му споді душі, зак­лю­ну­ло­ся не­довір'я й рос­ло, шир­ша­ло, підніма­ло­ся вго­ру, му­ти­ло ти­хую радість, зас­ти­ла­ло сум­ним по­чу­ван­ням яс­ну надію…

На дру­гий день, ще ні світ ні зо­ря, як од­ра­дя­ни ки­ну­ли­ся до Ма­ри­ни­ної ха­ти. Ха­та сто­яла чо­гось роз­чи­не­на, на столі ле­жав бо­ком роз­би­тий гор­щик з не­доїде­ною ку­тею та ок­ри­вав хо­лод­ний мо­рок голі стіни. Ні Ма­ри­ни з Ки­ли­ною, ні їх убо­го­го збіжжя од­ра­дя­ни в хаті не знай­шли. Ще більший сум об­няв їх го­ло­ви.

- Значить, Ма­ри­на вер­та­лась, ко­ли збіжжя не­має й ха­ту ки­ну­ла роз­чи­не­ну… Чо­го ж то так крадько­ма?- до­пи­ту­ва­лись во­ни самі се­бе.

Перше не­довір'я пе­ре­вер­ну­лось у Віру, що Ма­ри­на зми­ли­ла їх. Гірка печія вхо­пи­ла за сер­це. От­же, ко­жен ще здер­жу­вав­ся, не зна­ючи, що то справді так.

Тілько вже на третій день, як па­нич поїхав, одра­дяни за­пев­но дізна­ли­ся, що він ду­же ра­до прий­няв Ма­ри­ну, звелів німцеві од­вес­ти їй ту ха­ту, що покійний батько ви­бу­ду­вав у сад­ку зад­ля Ма­ри­ни­но­го батька, а Ки­ли­ну так пон­ра­вив, що й з со­бою взяв.

Отоді все зле та ли­хе, що бу­ло за ду­шею в од­ра­дян, зра­зу ви­вер­ну­лось зі спо­ду, зри­ну­ло на­верх. А найбільш тоді, як Ма­ри­на че­рез при­каж­чи­ка вер­ну­ла їм оде­жу, що на­ряд­жа­ли її з доч­кою, як ішла до па­ни­ча.

- А що, одігріли змію біля сво­го сер­ця!- гу­ка­ли перші ней­мовірці.

- Хто ж знав, хто га­дав, що та­ке ка­торж­не за­дасться, та­ке прок­ля­ту­ще за­ро­диться?.. Доч­ки, бач, не по­жаліла, а то ж чу­жих!- ка­за­ли ті, що йня­ли віри.

- Та що ви пле­ще­те про доч­ку?- спи­ня­ли старші лю­ди.- Во­на ж хоч яка там не є, а все ж сест­рою йо­му до­во­диться… Як же то мож­на? Не звір же він бу­де!

- Навіщо ж він узяв її з со­бою? Чо­го та­ка ша­на та дя­ка ма­тері?.. Знаємо ми тих панів! Що їм з жи­ру ро­би­ти?..

Лютували од­ра­дя­ни страх як! Пус­ти­ли про Ма­ри­ну з Ки­ли­ною не­добрі вісті; ка­за­ли, що Ма­ри­на про­да­ла па­ни­чеві свою доч­ку, а са­ма біля німця во­ро­жить.

Та Ма­ри­на то­го не до­чу­ва­ла, до Ма­ри­ни те не до­хо­ди­ло. В теплі та в добрі во­на зга­ду­ва­ла ті лихі го­ди­ни, що їй при­хо­ди­лось пе­ре­жи­ва­ти, і ди­ву­ва­лась, як то во­на їх пе­ре­жи­ла.

- Було та­ке - ні зер­ни­ни, ні со­ло­ми­ни! їсти нічо­го, то­пи­ти нічим. Ко­ли б не па­ничів тік, то досі б з го­ло­ду опух­ли!- хва­ли­ла­ся во­на німцеві й роз­ка­зу­ва­ла, як Ки­ли­на поміж ку­чу­гу­ра­ми по­пе­лу зна­хо­ди­ла не­до­горілі сно­пи й но­си­ла їх ніччю, щоб ніхто не ба­чив, до­до­му.

- Там ще ба­га­то є хліба, як­би ви­мо­ло­ти­ти,- до­да­ла.

- Ну, та й що з то­го? Ку­ди той хліб го­диться?- спи­тав­ся німець.

- Люди б поїли... За од­робіток по­за­би­ра­ли б,- од­ка­за­ла Ма­ри­на.

Німець чо­гось му­гик­нув, а на дру­гий день, на ди­во всій Од­раді, звелів до то­ку ма­ши­ну ко­ти­ти, не­до­гар'я мо­ло­ти­ти.

Йшлося вже до різдва. Люті мо­ро­зи ску­ва­ли зем­лю, прик­ри­ли її снігом гли­бо­ким. По­шесть на лю­дей по­ча­ла сти­ха­ти - чи то хо­лод її за­да­вив, чи всі ті, ко­му суд­же­но бу­ло вмер­ти, пе­ре­мер­ли. Зос­та­лись тілько ті, до ко­го й смерть бо­яла­ся прис­ту­пи­ти; зос­та­ли­ся зад­ля то­го, щоб повіда­ти на­щад­кам, чо­го то чо­ловік не пе­ре­жи­ве та не пе­ре­не­се!.. Хліба, справжнього хліба, вже дав­но не ста­ло. Той хліб, що їли лю­ди, був ви­пе­че­ний з уся­кої вся­чи­ни: там бу­ла й по­ло­ва з ос­тю­ка­ми, і зем­ля з ку­ко­лем та го­рош­ком, і жо­лудів підки­да­ли зад­ля сма­ку. Та­кий хліб тілько за­можніші їли, а бідно­та й то­го не зна­ла; на­до­лу­жу­ва­ла кар­топ­лею, бу­ря­ка­ми, та й те вже бу­ло на сході, і те ма­тері ви­да­ва­ли ви­дав­цем дітям, на­ка­зу­ючи, "не все зра­зу жер­ти". То був справжній го­лод, го­лод­не ли­хо, що при­му­шу­ва­ло про все на світі за­бу­ва­ти, про се­бе од­но­го дба­ти… Од­ра­дя­ни, як ті вов­ки, ти­ня­ли­ся по ву­ли­цях та по го­ро­дах, роз­ри­ва­ли ку­чу­гу­ри снігу, сподіва­ючись знай­ти на смітни­ку який-не­будь за­ва­ля­щий ог­ри­зок; ви­хо­ди­ли за се­ло в чу­жих одніма­ти; ви­го­ни­ли го­лих і го­лод­них дітей ми­лос­тині про­ха­ти; би­ли тих, що нічо­го не при­но­си­ли до­до­му.

Тоді са­ме німець гук­нув по се­лу:

- Хто хо­че хліба до но­во­го вро­жаю по­зи­чи­ти або за од­робіток взя­ти, йди до дво­ру!

Як та га­лич, на­ли­ну­ли од­ра­дя­ни у двір, до ко­мор, з мішка­ми та лан­ту­ха­ми. А там уже Ма­ри­на сто­яла та клю­ча­ми поб­ряз­ку­ва­ла.

- Бачте, добрі лю­ди! Чу­ла я, що ви ме­не кле­не­те та прок­ли­наєте… А за віщо? Що ж мені бу­ло ро­би­ти, ко­ли па­нич не схотів вам землі відда­ти? Чим, ка­же, во­ни бу­дуть пла­ти­ти, ко­ли їм і са­мим їсти нічо­го?.. Хіба не прав­да то? А ви кле­не­те!.. Та сількісь! Я зло­го не пам'ятаю і от вам ще в при­годі ста­ла. Як­би я не вго­во­ри­ла Кар­ла Кар­ло­ви­ча вам хлібом до­по­мог­ти, з го­ло­ду б усі про­па­ли! - стріла во­на од­ра­дян з до­ко­ром.

- Та то лихі наші во­ро­ги ота­ке на нас нак­ле­па­ли!

Щоб ми та вас? Щоб ми та вам?.. Та хай бог бо­ро­нить! - кла­ня­ючись, белько­та­ли од­ра­дя­ни.

Марина, вдяг­не­на в кри­ту сук­ном ко­жу­шан­ку, зап'ята товс­тим шерс­тя­ним плат­ком, у доб­рих юх­то­вих чо­бо­тях, не дос­лу­ха­ла­ся, що їй ка­за­ли лю­ди; во­на, як та дзиґа, кру­ти­ла­ся, на­ка­зу­ва­ла ро­бо­чим, щоб, вигріба­ючи із засіків бо­рош­но, не ду­же мірки ви­вер­шу­ва­ли й на­си­па­ли в підстав­лені людьми мішки та лан­ту­хи. Во­на лічи­ла, скілько ко­му вси­па­но, а німець ту­та ж сидів за не­ве­лич­ким сто­ли­ком та за­пи­су­вав.

Вернулися од­ра­дя­ни до­до­му з пов­ни­ми мішка­ми за пле­чи­ма, раді та ве­селі. Жінки ки­ну­лись до мішків бо­рош­но об­див­ля­тись.

- Чого ж се во­но чор­не? По­по­лам із зем­лею? - пи­та­ли жінки.

- Де там зем­ля? То во­но тро­хи з горілим, бач же й ди­мом при­па­хає… Спа­сибі й за це! - дя­ку­ва­ли чо­ловіки.

Вчинили те бо­рош­но, хліба на­ро­би­ли, спек­ли… То не хліб білий з бо­рош­на, то кізяк чор­ний з по­пе­лу та гарі!.. А про­те, сма­ку­ючи, їли та дя­ку­ва­ли Ма­ри­ну.

- За що ви їй дя­куєте? - пи­та­ли жінки.- Во­но ж тре­ба за те горіле ко­лись доб­рим відда­ва­ти.

- Коли-то бу­де та відда­ча? А во­на те­пер за­по­мог­ла!- од­ка­зу­ва­ли чо­ловіки.

А Ма­ри­на то­го ж та­ки ве­чо­ра, на­ли­ва­ючи чай німцеві, ка­за­ла:

- Бач, як­би не я, то ви б і не до­га­да­ли­ся горіле в діло пус­ти­ти! А те­пер, як літа діжде­мо, на­зад доб­рим вер­не­мо.

- Бо твой му­жик - ду­рак! - од­ка­зав німець, заїда­ючи со­лод­кий чай пух­кою з мас­лом бул­кою.

Через тиж­день після сього нес­подіва­но вер­нув­ся в Од­ра­ду дід Улас. Ста­рий та немічний, він лед­ве во­ло­чив но­ги, об­пи­ра­ючись на дов­гу ґирлиґу. Об­лич­чя в нього бу­ло су­хе, як кістка, жов­те - аж чор­не, бо­ро­да рідка, як мо­ло­ко - біла, одні густі бро­ви чорніли, нас­тов­бур­чив­шись над за­па­ли­ми очи­ма.

- То смерть іде! смерть прий­шла! - гу­ка­ли хлоп'ята, тіка­ючи врозтіч від діда Ула­са, як він ко­ви­ляв че­рез се­ло до своєї ха­ти.

Не ве­се­лим привітом, не теп­лом та радістю стріла Ула­са йо­го ха­та; во­на дих­ну­ла на нього хо­ло­дом пуст­ки; за­би­ти­ми две­ри­ма та чор­ни­ми дірка­ми замість ши­бок при­му­шу­ва­ла йо­го по­вер­та­ти на­зад.

- От ти й знай!- про­мо­вив Улас, пог­ля­нув­ши на ха­ту.- Пус­тує… Та, здається ж, во­на?.. Здається, я не по­ми­лив­ся? Де ж Ма­ри­на діла­ся? Нев­же й її до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти!

Дід Улас поч­ва­лав довіда­ти­ся про Ма­ри­ну до зборні. Там він дізнав­ся, що Ма­ри­на те­пер уго­ру пішла, панією ста­ла. Лю­ди йо­му роз­ка­за­ли все про Ма­ри­ну: і як во­на своїх обійшла, як доч­ки не по­жаліла, як те­пер лю­дей наділяє горілим хлібом.

- На, діду­сю, сам роз­куш­туй, що нам до­во­диться їсти!- ка­за­ли йо­му од­ра­дя­ни, ти­ка­ючи Ула­сові шма­ток хліба, су­хий та чор­ний, як кізяк.

Дід Улас узяв шма­ток хліба, мовч­ки по­ди­вив­ся на нього й схо­вав за па­зу­ху.

Переночувавши в зборні, він на дру­гий день по­ди­бав у двір провіда­ти Ма­ри­ну.

Марина спер­шу не хотіла до йо­го вий­ти, ду­ма­ла - За ми­лос­ти­нею ста­рець прип­лен­тав­ся.

- Одріжте шма­ток хліба та ви­несіть йо­му!- по­ряд­ку­ва­ла Ма­ри­на.

Слуга вер­ну­ла­ся з шмат­ком на­зад і повіда­ла гос­по­дарці, що дід не за ми­лос­ти­нею прий­шов, а хо­че ба­чи­ти­ся з са­мою гос­по­ди­нею.

Нехотя вий­шла до йо­го Ма­ри­на.

- Чого тобі тре­ба, діду?

- Не пізнаєш ме­не? - міря­ючи очи­ма, спи­тав­ся Улас.

- Господь те­бе знає, хто ти. Ба­га­то вас швен­дяє те­пер! - не­лас­ко­во од­ка­за­ла Ма­ри­на.

- Може, й ба­га­то; чув я - го­ло­дом гос­подь ка­рає… А, пев­но, в те­бе був один тілько дід Улас? Пам'ятаєш йо­го?..

- То ти бу­деш дід Улас? Пам'ятаю,- як же не пам'ята­ти? Ко­лись мені у ве­ликій при­годі став… Чо­го ж тобі, діду, тре­ба?

- Чого тре­ба, пи­таєш? Те­бе ба­чи­ти… на те­бе по­ди­ви­тись. Бач, ти те­пер не та ста­ла, що бу­ла ко­лись.

Пам'ятаєш, як дід Улас пе­ре­хо­ву­вав те­бе від ли­ха?

- То дав­но бу­ло!- якось вир­ва­лось у Ма­ри­ни.

- Давно, ка­жеш? А те­пер? - спи­тав дід Улас, пильно див­ля­чись на Ма­ри­ну.

- Що ж тобі те­пер тре­ба від ме­не? Мо­же, їсти хо­чеш, то йди до ха­ти - на­го­дую.

Дід увесь зат­ру­сив­ся, го­ло­ва й бо­ро­да хо­до­ром за­хо­ди­ли, а очі з-під нас­тов­бур­че­них брів, як вугілля за­па­ла­ли.

- Марино, Ма­ри­но!- за­мо­вив він ста­ре­чим ох­рип­лим го­ло­сом.- Не їсти я прий­шов у те­бе про­ха­ти… І без те­бе на­го­ду­ва­ло ме­не ли­хо так, що вже їсти не хо­чу… Я прий­шов довіда­ти­ся, чи прав­да все те, про що лю­ди ка­жуть?

- Що ж во­ни про ме­не ка­жуть?- гра­ючи очи­ма, спи­та­ла Ма­ри­на.

- Недобре ка­жуть. Ма­ри­но!.. Як те­бе ко­лись ли­хо спітка­ло, во­ни те­бе при­бе­рег­ли й не да­ли ли­хові те­бе посісти, а як їх прик­ру­ти­ло го­лод­не ли­хо, то що ти з ни­ми вчи­ни­ла? Яко­го хліба даєш їм, у по­зи­ку? Ось на, по­ди­вись! - і він ви­тяг з-за па­зу­хи той шма­ток хліба, що схо­вав учо­ра.

- Коли їм не згод­но бра­ти тро­хи прис­ма­же­но­го, то хто ж їх до то­го си­лує?- бай­ду­же спи­та­ла Ма­ри­на.

- Голод, Ма­ри­но, го­лод! - глу­хо бу­бо­нить дід Улас.

- А ме­не хто чим го­ду­вав, як з го­ло­ду пух­ла? їм те­пер ва­дить тро­хи прис­ма­же­на паш­ня, а то­го, не бійсь, не хо­тять зна­ти, що як­би не я, то й та­кої б не бу­ло. Годі про дур­не, діду, базіка­ти, да­рем­но ча­су га­яти!- од­ка­за­ла, по­вер­та­ючись, Ма­ри­на.

- Дурне, ка­жеш?- спи­тав­ся дід.- А щоб же ти бу­ла дав­но здуріла, кля­та!- гуп­нув­ши в зем­лю ґирлиґою, скрик­нув дід.

Марина, мов її що шпи­го­ну­ло, вип­рос­та­ла­ся й гор­до по­зир­ну­ла на діда.

- Чи в те­бе, діду, усі до­ма?- пок­ру­тив­ши в се­бе пальцем над ло­бом, прикро спи­та­ла йо­го.- Чо­го ти прий­шов до ме­не? Ла­яти­ся? То йди собі заз­да­легідь бо, тілько пам'ята­ючи давнє, я не ве­лю тобі в три шиї да­ти!..

Дід Улас увесь затіпав­ся, хотів плю­ну­ти Ма­рині в вічі та від не­мочі тілько на зем­лю плю­нув, ки­нув геть від се­бе шма­ток хліба, що по­ка­зу­вав Ма­рині, і по­вер­нув з дво­ру.

Він пішов знов до зборні та як ліг відпо­чи­ти, то вже більше й не підво­див­ся. Сто­рож роз­ка­зу­вав, що всю ніченьку він бу­бонів із со­бою. Все кли­кав Ма­ри­ну, то ко­рив її, то вго­во­рю­вав по­ка­яти­ся.

- Марино, Ма­ри­но, - гу­кав він, витріщив­шись у сво­лок очи­ма,- ка­жеш, що пам'ятаєш давнє ли­хо?.. Прав­да, що й то ли­хо бу­ло,- тяж­ке ли­хо, що нас до землі гну­ло, над на­ми зну­ща­ло­ся, за лю­дей нас не лічи­ло. А про­те те давнє ли­хо не різни­ло лю­дей, не роз­во­ди­ло їх у різні сто­ро­ни, не при­му­шу­ва­ло за­бу­ва­ти своїх, нав­ча­ло дер­жа­ти­ся ку­пи. А те­пер яке ли­хо нас­та­ло?.. Ох! Сього­час­не ли­хо - то справжнє ли­хо!- ме­та­ючись на всі бо­ки, ви­гу­ку­вав дід Улас.

На ра­нок він за­тих, а об обідній го­дині й на той світ пе­рес­та­вив­ся. Як об­ми­ва­ли тіло, то знай­шли в діда на шиї га­ма­нець, а в га­манці дві сотні гро­шей та якусь бо­ма­гу.

Паламар, чи­та­ючи по скла­дах ту бо­ма­гу, повідав од­ра­дя­нам, що дід Улас од­пи­сує Ма­рині свій го­род і дві сотні гро­шей, аби тілько во­на при­бе­рег­ла йо­го на старість та по­хо­ва­ла.

- А те­пер же як бу­ти? - спи­тав­ся хтось, як па­ла­мар скінчив чи­та­ти бо­ма­гу. Упе­ред вис­ту­пив сам ста­рос­та.

- Ке сю­ди бо­ма­гу!- ска­зав він па­ла­ма­реві, взяв у ру­ки, підійшов до печі, що то­пи­ла­ся на той час, і ки­нув бо­ма­гу в огонь. Во­на зра­зу спа­лах­ну­ла й не­за­ба­ром пок­ри­ла­ся білим по­пе­лом.

- Отак бу­ти! - ска­зав ста­рос­та. - Діда Ула­са як слід по­хо­ваємо, що від йо­го гро­шей зос­та­неться - на церк­ву да­мо, щоб по­ми­на­ли йо­го пра­вед­ну ду­шу, а го­род - в об­чеське піде.

(1897)