Подарунок на іменини [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать онлайн

- Подарунок на іменини (а.с. Класика української літератури -87) 324 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Михайло Михайлович Коцюбинський

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

***

Карпо Пет­ро­вич Зай­чик, око­ло­доч­ний над­зи­ра­тель, вер­нув­ся на­реш­тi з служ­би до­до­му. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був го­ло­ден i злий. Скри­пiв чо­бiтьми, гри­мав две­ри­ма. Ба­зар­нi лай­ки i гар­ми­дер участ­ка ще кле­ко­тi­ли у ньому, сер­ди­то во­ру­ши­ли гу­би i квад­ра­то­ве ли­це, на­ли­ли кров'ю ку­лак, ще важ­чий од гру­бо­го перс­ня. Ввiй­шов у свiт­ли­цю, ляс­нув по-офi­церськи ла­ке­ро­ва­ним чо­бо­том в чо­бiт i з до­са­дою ки­нув кар­туз на вiк­но. Але од то­го ру­ху пiдс­ко­чив на лут­цi жiн­чин без­зу­бий гре­бiнь i лег­кий, зби­тий жму­ток бруд­но­го во­лос­ся вче­пив­ся до ру­ка­ва.

- Фу-ти! Бар­дач­нi звич­ки!..

Сухий, га­ря­чий, весь в по­ро­сi, день вже гас за вiк­ном. На сто­лi ка­ла­мут­не бi­лi­ли двi по­рож­нi та­рiл­ки, а пе­ре­ки­ну­та лож­ка ло­ви­ла у се­бе чер­во­ний вiдб­лиск за­хо­ду.

- Сусанна!

- Несу! - обiз­вав­ся з гли­бин десь низький, осип­лий го­лос.

Карпо Пет­ро­вич при­мос­тив­ся за сто­лом i роз­щiб­нув мун­дир. Йо­му бу­ло душ­но. Су­кон­ний ко­мiр тер шию, а кi­тель ще й до­сi пе­руть!.. Во­ни пе-еруть!.. I лед­ве стри­мавсь од гру­бої лай­ки. Не­терп­ля­че по­щи­пу­вав хлiб i жу­вав, со­пу­чи но­сом. Ла­ке­ро­ва­нi чо­бо­ти дрiб­но скри­пi­ли пiд сто­лом. У две­рях з'яви­лась Су­сан­на. Прик­ри­ва­ючи па­рою стра­ви вид, м'який i бi­лий, як з си­ро­во­го тiс­та, во­на проп­ли­ла од по­ро­га до сто­лу, мов лiт­ня хма­ра, в своїх мус­лi­нах, по яких лiз­ли уроз­тiч якiсь безг­луз­дi ла­па­тi квiт­ки.

- Мусила грi­ти… все про­хо­ло­ло…

- А ти б не роз­ки­да­ла своєї ку­де­лi по всiх кут­ках… Су­сан­на зро­би­ла ве­ли­кi очi.

- Де?

Карпо Пет­ро­вич одiг­нув па­лець, ткнув ним на­зад се­бе, в вiк­но, й зас­тиг у гнi­ву ви­ряч­ку­ва­тих очей та чер­во­но­го ку­ла­ка.

- Бардачнi звич­ки!..

- Цс… - цик­ну­ла жiн­ка на нього, - там До­ря.

Карпо Пет­ро­вич ско­са пог­ля­нув на щiл­ку в две­рях, звiд­ки про­би­ва­ло­ся свiт­ло, i те­пер тiльки по­чув дзвiн­кий хло­п'я­чий го­лос, який без­пе­рес­тан­ку спi­вав:

- Сiм раз по вi­сiм - п'ятде­сят шiсть… сiм раз по вi­сiм - п'я­т­де­сят шiсть.

Се йо­го зас­по­коїло зра­зу. На­хи­ливсь над та­рiл­кою i по­ти­ху по­чав сьорба­ти юш­ку, об­во­дя­чи iн­ко­ли оком свiт­ли­цю.

В кут­ку, пiд об­ра­за­ми, бли­ма­ла мерт­во лам­пад­ка, з ета­жер­ки зви­са­ло но­веньке гiм­на­зич­не пальто, лов­ля­чи в гуд­зи­ки гост­рi чер­во­нi блi­ки.

Хiба завт­ра не­дi­ля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн за­був? Завт­ра ж До­ри­нi iме­ни­ни…

Сусанна, вип'явши зад у ве­ли­ких ла­па­тих квiт­ках, зби­ра­ла з по­мос­ту своє во­лос­ся.

Бардачнi звич­киї.. Зга­дав! Ну, i бу­ла в бур­деї, але по­то­му во­ни за­кон­но звiн­ча­лись. Хi­ба з неї не вiр­на жiн­ка? Раз, прав­да… Та ко­ли б не во­на, ко­ли б не пiш­ла на нiч до по­лiц­ме­й­сте­ра, кис би й до­сi в пи­сар­чу­ках… А те­пер - над­зи­ра­тель. До­рю в гiм­на­зiї учать, i са­ма каз­на­чей­ша у них бу­ває…

Кров за­ли­ва­ла Су­сан­нi шию, i тiльки зморш­ки на шиї бi­лi­ли, як крей­дя­нi.

Вона сер­ди­то вий­шла з кiм­на­ти.

Карпо Пет­ро­вич жу­вав i в за­ду­мi м'яко та­ра­ба­нив пуч­ка­ми в стiл.

- Доря!

Доря став на по­ро­зi, сi­рий й незг­раб­ний у своїх дов­гих, аж до пiд­ло­ги, гiм­на­зич­них шта­нах, а батько ди­вив­ся на йо­го но­ги, нег­нуч­кi й гру­бi, як в сло­не­ня­ти.

- Тебе сьогод­нi пи­та­ли?

- З ге­ог­ра­фiї п'ять.

- А ти ча­сом не то­го… не бре-бре?

Доря об­ра­же­но чмих­нув i пiд­няв вго­ру бi­лас­тi чуб­ки.

- Їй-богу, сам ба­чив… А Ко­зе­ро­го­вi па­ру влi­пи­ли.

- Що се за Ко­зе­рiг?

- Там один в нас… Дорька Сос­новський…

- Вiце-губернаторський син?

- Ми йо­го доб­ре сьогод­нi нам'яли. Аж кров но­сом пiш­ла…

Карпо Пет­ро­вич по­чув хо­ло­док пiд мун­ди­ром. Та­кий зна­й­омий i неп­риємний, з яким завж­ди стрi­чав на­чальство.

- Дорь-ка! - крик­нув вiн стро­го. - Руш ме­нi тiльки ще хоч ра­зок - я то­бi дам!..

Фу-ти, ну-ти, гос­по­ди бо­же… вi­це-гу­бер­на­торський син…

Вiн пiд­няв па­лець в важ­ко­му перс­нi i на­ки­вав.

Сусанна унес­ла лам­пу i при­су­ну­ла стра­ву. Чо­ло­вiк не ди­вив­ся на неї, ще ско­ва­ний зди­во­ван­ням й жа­хом.

Масна пля­ма ви­раз­но за­чор­нi­ла при свiт­лi на но­венькiм сук­нi мун­ди­ра.

- Їж… про­хо­ло­не… - на­га­да­ла йо­му Су­сан­на.

Вiн по­чав їсти хти­во i не­охай­не, бриз­кав со­усом на ска­терть i жвя­кав ро­том, а на гу­бах у нього, блис­ку­чих й чер­во­них, гра­ла лег­ка ус­мiш­ка. Вiн був за­до­во­ле­ний вреш­тi. Те, що йо­го хло­пець звав­ся так са­мо, як i вi­це-гу­бер­на­то­р­ський син, що во­ни ра­зом учи­лись i що До­ря зва­жив­ся би­ти та­ке па­не­ня, - спов­ня­ло йо­го ра­дiс­ним по­ди­вом. От хоч би й вiн, Кар­по Пет­ро­вич. Вiн но­сив бi­лi по­го­ни i шаш­ку, як офi­цер… Йо­го бо­ялись, бо мiг зро­би­ти лю­дям ба­га­то ли­ха… А про­те му­сив ви­тя­га­ти­ся в струн­ку та ко­зи­ря­ти то­му шма­р­ка­че­вi че­рез те тiльки, що був си­ном йо­го на­ча­ль­ст­ва. Який був вiя щас­ли­вий, ко­ли йо­му вда­лось од­но­го ра­зу пiд­са­ди­ти па­ни­чи­ка то­го у фа­етон, а от йо­го До­ря… Хе-хе!..

Сусанна тим ча­сом таємни­чо щось прик­ри­ва­ла в кут­ку на ка­на­пi та три­вож­но пог­ля­да­ла на две­рi, за яки­ми бу­бо­нiв До­ря уро­ки.

- Чого ти смiєшся?

Вiн по­шеп­ки роз­ка­зав їй, що чув од До­рi, i обоє дов­го ос­мi­ха­лись до се­бе очи­ма.

- Хе-хе!

- Хi-хi!

- Завтра наш До­ря кiн­чав де­ся­тий рiк… - мрiй­но обiз­ва­лась Су­сан­на, одк­рив­ши зiп­со­ва­нi зу­би, i одiг­ну­ла рi­жок по­душ­ки, звiд­ки щось заб­ли­ща­ло.

- Покажи, Су­зя… що там та­ке? Кар­по Пет­ро­вич пiд­няв­ся з-за сто­лу, по­хи­тав­ся на блис­ку­чих од ла­ку чо­бо­тях i пi­дiй­шов до ка­на­пи.

- Цс… - пис­ну­ла сла­бо Су­сан­на, ко­лих­нув­ши важ­ки­ми гру­дьми, i всiм м'яким тi­лом, як тiс­том, що ви­лiз­ло з дi­жi, на­ва­ли­ла­ся на по­душ­ку.

- Потому по­ка­жу… А ти що йо­му по­да­руєш?

Карпо Пет­ро­вич ляс­нув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Йо­го ни­зь­ке чо­ло, що за­бi­га­ло у за­росль во­лос­ся, як мiл­ке пле­со у ло­зи, пок­ри­ли зморш­ки. Вiн одк­рив ро­та i тро­хи по­ду­мав.

- Я…

Але Су­сан­на по­лох­ли­во за­ма­ха­ла на нього ру­ка­ми. Ще До­ря по­чує!

Доря їм за­ва­жав. Во­ни хо­тi­ли, щоб вiн швид­ше йшов спа­ти.

За две­ри­ма чу­лось ше­лес­тiн­ня сто­рi­нок, ля­пан­ня книж­кою в стiл i сер­ди­те бур­чан­ня.

- Чого ти там, До­рик?

Вiн став на по­ро­зi, з чор­ни­лом на ло­бi й на пальцях, i кис­ло пхинькнув:

- Задачi не мо­жу рi­ши­ти.

- Фу-ти, ну-ти! От яке го­ре… А по­дай-но сю­ди за­да­чу, по­ди­ви­мось, що се за звiр.

Карпо Пет­ро­вич по­ти­рав ру­ки, як доб­ро­душ­ний вед­мiдь пе­ред ули­ком ме­ду.

Вiдставив да­ле­ко книж­ку i чи­тав, на­че ра­порт:

- Троє куп­цiв по­дi­ли­ти­ся ма­ли… Ти уяви со­бi троє куп­цiв, нап­рик­лад - наш Сруль, Iцько i Пiнька… Здається не труд­но… Дру­гий мав гро­шей два ра­зи бiльше, нiж пер­ший… Ро­зу­мiєш, як пер­ший, а тре­тiй стiльки, як тi два ра­зом... Зна­чить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зро­зу­мiв? Се ж ду­же прос­то.

Але Кар­по Пет­ро­вич i сам не вi­рив, що це так прос­то. Вiн плу­тав, кри­чав на До­рю, ти­цяв гру­бим пальцем в за­дач­ник, на­че хтiв роз­ду­ши­ти всiх трьох куп­цiв, i вреш­тi так впрiв, що До­рi неп­риємно бу­ло ди­ви­тись на ряс­нi кра­пе­ль­ки по­ту на чо­лi в батька.

- Iдiотська за­да­ча! Чо­го вас там вчать! Вiн з злiс­тю од­ки­нув од се­бе за­дач­ник i пiд­няв­ся сер­ди­тий та збен­те­же­ний вкрай.

- Як во­ни му­чать бiд­них дi­тей!.. - обу­ри­лась пал­ко Су­сан­на, теж од нап­ру­жен­ня мок­ра пiд хма­рою пиш­них мус­лi­нiв.

Але До­ря рап­том блим­нув очи­ма, вда­рив се­бе олiв­цем в лоб i в двi хви­ли­ни за­до­вольнив куп­цiв.

- Теж арих­ме­тик! - на­па­лась на чо­ло­вi­ка Су­сан­на. - Не мiг роз­дi­ли­ти кiлька руб­лiв…

I об­ня­ла щас­ли­вим оком сi­ру фi­гу­ру си­на, чу­жу не­на­че в дов­гих, аж до пiд­ло­ги, шта­нах.

- "Арихметик"!.. Мов­ча­ла б, ко­ли ска­за­ти не вмiєш! - бурк­нув сер­ди­то Кар­по Пет­ро­вич. - У ме­не свої за­да­чi… По­бу­ла б хоч раз на дi­журст­вi.

Вiн на­вiть за­був у за­мi­шан­нi ляс­нуть по-офi­церськи чо­бо­том в чо­бiт.

Вийняв з шта­нiв важ­кий порт­си­гар, теж офi­церський, зва­жив йо­го в ру­цi i за­ку­рив па­пi­рос­ку.

Зелене свiт­ло од лам­пи м'яко зли­ва­лось з ро­же­вим, що стi­ка­ло з-пiд об­ра­за у кут­ку, но­вi гуд­зи­ки на гiм­на­зич­нiй ши­не­лi го­рi­ли, як са­моц­вi­ти, а си­нiй дим па­пi­рос­ки хви­лю­вав лег­ко у теп­лiм за­тиш­ку ха­ти. До­ря зно­ву бу­бо­нiв за две­ри­ма.

Карпо Пет­ро­вич зняв з ета­жер­ки ши­не­лю i м'яв у до­ло­нi сук­но.

- Матерiал доб­рий, здається… i по­шив не­по­га­но… Вiн лю­бов­но пог­ла­див ши­не­лю i зно­ву по­вi­сив на мiс­це.

- Ах, який До­ря смiш­ний! Одяг­ся вран­цi, нак­лав кар­туз i став на по­ро­зi у моїй спальнi. А я бу­ла ще в со­роч­цi, тiльки що вста­ла, та як крик­ну з пе­ре­по­ло­ху, що хтось чу­жий увi­й­­шов… По­то­му ми дов­го смi­ялись…

- Скiльки взяв Шмуль за кар­туз?

- Рубель двад­цять од­да­ла… Бо­жив­ся, що втра­тив трид­цять ко­пiй­ок…

- Ах, су­чий син… Бiльше руб­ля не тре­ба бу­ло да­ва­ти. Де ж той кар­туз?

Вона по­да­ла йо­му йо­го, зняв­ши обе­реж­но з стi­ни, де ви­сiв об­раз, а вiн дов­го лю­бу­вав­ся но­вим срiб­лом лис­точ­кiв - не­з­ро­зу­мi­лим i таємним для нього сим­во­лом шкiльної му­д­­рос­тi.

Потому їх очi стрi­лись й за­ся­ли, по­ро­зу­мiв­шись без слiв.

- Хе-хе! Як, шельма, ско­ро рi­шив за­да­чу!

- Хi-хi… i з ге­ог­ра­фiї п'ять.

Їх ще бiльше тi­ши­ло те, що вi­це-гу­бер­на­торський син дi­с­тав лиш па­ру.

Доря прий­шов ска­за­ти доб­ра­нiч.

Вони ли­ши­лись са­мi.

Тодi Кар­по Пет­ро­вич не­терп­ля­че на­ки­нувсь на жiн­ку:

- Показуй, що ти ку­пи­ла?

Але Су­сан­на i са­ма вже вий­ма­ла з-пiд по­душ­ки да­ру­нок. Опус­ти­лась на по­мiст се­ред бi­лих хвиль сук­нi, i пiд важ­ки­ми грудьми у неї су­хо зат­рi­ща­ла пру­жи­на.

Вiн теж з скри­пом чо­бiт при­сiв бi­ля жiн­ки, ма­ло не за­ди­х­нув­шись од со­лод­ко­го за­па­ху пуд­ри з її ли­ця.

Нарештi бля­ша­ний па­ро­хо­дик вис­лиз­нув з рук i поп­лив по по­мос­тi, по­ри­на­ючи но­сом, не­мов на хви­лях, та спов­ня­ючи ха­ту гост­рим дир­чан­ням ме­та­лу.

- Як, ти ду­маєш, Кар­пе, До­рик бу­де ра­дий?

Карпо Пет­ро­вич не од­по­вiв нi­чо­го. Вiн мовч­ки сте­жив за па­ро­хо­дом i, ко­ли той за­че­пив­ся за нiж­ку стiльця, од­че­пив та пус­тив да­лi. По­то­му ще раз нак­ру­тив.

- Прийми свiй хвiст! - не­терп­ля­че гу­кав на жiн­ку, ко­ли па­ро­хо­дик ткнувсь но­сом в її спiд­ни­цю. - Роз­сi­лась!..

Вiн на­вiть ла­зив за ним по по­мос­тi.

Сусанна си­дi­ла щас­ли­ва, одк­рив­ши зiп­со­ва­нi зу­би, вся в тi­нях од ши­ро­ко­го ко­ла во­лос­ся, на двi тре­ти­ни чу­жо­го.

Пароходик дир­чав.

Врештi Кар­по Пет­ро­вич звiв­ся на но­ги. Пе­ре­вiв очi од ця­ць­ки на жiн­ку i пре­зир­ли­во плямк­нув гу­ба­ми.

- Ет, чорт зна що…

- Як чорт зна що? - зди­ву­ва­лась Су­сан­на.

- Авжеж… Не прис­та­ло йо­му за­бав­ля­тись цяцька­ми.

- Багато ти знаєш по­за своїм участ­ком. Ти б по­ди­вив­ся, як До­ря ще й до­сi одя­гає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!

Сусанна од нев­до­во­лен­ня скис­ла й осi­ла, як тiс­то в дi­жi.

- Цiкаво, що ти при­ду­мав?

Карпо Пет­ро­вич рап­том за­сяв. Ли­це йо­го ос­вi­ти­ла доб­ра ус­мiш­ка, i теп­ло спах­ну­ли очi.

- Я йо­му цяцьки не по­да­рую… Я для нього та­ке при­ду­мав…

Вiн на­вiть уро­чис­то пiд­няв па­лець в важ­ко­му перс­нi.

- Я для нього та­ке при­ду­мав, що… Фу-ти, ну-ти! За­па­м'я­тає до смер­тi. На­вiть вi­це-гу­бер­на­торський хло­пець не змо­­же то­го по­ба­чить, що я по­ка­жу До­рi… Не­хай…

- Та не тяг­ни ж бо…

- Нехай має чим зга­ду­вать батька. Бу­де ста­рий - уну­кам роз­ка­же… От, ска­же, був я ди­ти­ною ще, а мiй по­кiй­ний ба­ть­ко…

- Карпе! Ну, чо­му ти не ска­жеш од­ра­зу? Су­сан­на аж пхи­нь­кну­ла з не­терп­ляч­ки.

Тодi Кар­по Пет­ро­вич наб­ли­зив­ся до неї, ви­тяг чер­во­ну шию, на­щось зни­зив го­лос до ше­по­тiн­ня:

- Я по­ве­зу йо­го завт­ра ди­ви­тись, як бу­дуть вi­шать.

- Ах, ах! - на­ля­ка­лась Су­сан­на. - Як мож­на ди­ти­ну…

- "Дитину, ди­ти­ну"… - пе­рек­ри­вив­ся Кар­по Пет­ро­вич.

Власне ди­ти­ну. Хi­ба йо­му не цi­ка­во? Ди­ти­на ще кра­ще за­­тя­мить. Тре­ба, щоб во­на ма­ла вра­жен­ня, щоб в неї ли­ши­лись згад­ки на цi­ле жит­тя. А во­на ду­має як? Гла­ди­ти по го­лов­цi та три­ма­ти бi­ля спiд­ни­цi?

Вiн вже кри­чав i своїм кри­ком вга­няв в м'яке тi­ло Су­сан­ни свiй план.

- Ви-хо-ву-вать тре­ба!..

- Ах, ах! - во­на зiт­ха­ла i вит­рi­ща­ла очi на чо­ло­вi­ка. - А мо­же, й справ­дi! Не­хай би по­ба­чив. Нi, та­ки справ­дi не­хай би… Чи ще до­ве­деться уд­ру­ге. Скiльки є дi­тей: i в каз­на­че­й­­шi, i в по­лiц­мей­сте­ра… а нiх­то не по­ба­чить, лиш До­ря…

Вона звик­ла до дум­ки. По­ду­ма­ти тiльки: по­ди­ви­тись, як бу­дуть вi­шать лю­ди­ну. Во­на i са­ма б хо­тi­ла. Ах, Дорька, щас­ли­вий…

Забувала про Дорьку i всi дум­ки звер­ну­ла на се­бе. їй бу­ло гiр­ко. Про­жи­ла на свi­тi до трид­ця­то­го ро­ку, а нi ра­зу не до­ве­ло­ся нi­чо­го та­ко­го по­ба­чить. Хi­ба Кар­по ко­ли по­ду­мав про неї? Си­ди цi­лий вiк в кух­нi, баб­рай­ся у по­ми­ях i нi­ко­ли то­бi нi приємнос­тi, нi роз­ва­ги…

- А ко­го вi­ша­ти бу­дуть? - блис­ну­ла во­на очи­ма. Кар­по Пе­т­ро­вич за­ва­гавсь на хви­ли­ну i вреш­тi мах­нув ру­кою.

- Ну, доб­ре. Ти знаєш, Су­зя, ме­нi не вiльно про се го­во­ри­ти. Я то­бi ска­жу, а ти - гля­ди ме­нi - ша! Анi сло­веч­ка нi­ко­му. Вi­шаєм жiн­ку, що ки­ну­ла в гу­бер­на­то­ра бом­бу.

- Ах, ах! Ти її ба­чив? Мо­ло­да, гар­на? От би цi­ка­во… Го­луб­чи­ку, Кар­пе… я б… я б збо­ку де-не­будь… Кар­по Пет­ро­вич за­­ма­хав з ля­ку ру­ка­ми:

- Фу-ти, ну-ти! Тiльки те­бе бра­кує. Ме­нi i з Дорькою труд­но…

Сусанна на­ду­лась. Завж­ди отак. Про неї не дба­ють.

Однак її нев­до­во­лен­ня ско­ро по­гас­ло в тур­бо­тах про До­рь­ку.

Вони дов­го ра­ди­лись вдвох з чо­ло­вi­ком, ко­ли бу­ди­ти хлоп­ця, як йо­го одяг­ти, чи пус­кать до гiм­на­зiї завт­ра…

Можна б зро­бить йо­му свя­то.

- Само со­бою! - роз­ве­се­лив­ся Кар­по Пет­ро­вич. - Не­хай по­гу­ляє!..

Вiн був у чу­дес­нiм наст­рої. Нас­вис­ту­вав вальс, який те­пер щод­ня гра­ли у цир­ку, i бив чо­бо­том в чо­бiт, як пол­ко­вий офi­цер.

- За ка­та, пев­но. Яким… - ки­ну­ла на­че про се­бе Су­сан­на.

- Яким.

- Хто б мiг по­ду­мать! Ви­няньчив на­шо­го хлоп­ця… До­ря так йо­го лю­бить.

- Розпився, стер­во.

Вона все бiльше пе­рей­ма­ла­ся чо­ло­вi­ко­вим пла­ном. Ну i при­ду­мав!

Зелена лам­па теп­ло свi­ти­лась у ха­тi, як доб­ре сер­це у гру­­дях, па­ро­хо­дик дрi­мав на по­мос­тi, утк­нув­шись в ка­на­пу. Кар­по Пет­ро­вич зi скри­пом дри­гав но­гою в такт своїм дум­кам, а Су­сан­на в ти­хiй мир­нос­тi ха­ти сну­ва­ла мрiї про кра­щi ча­си, ко­ли Кар­па на­реш­тi оцi­нять.

I, спов­не­на ра­дiс­ним по­чут­тям, пi­дiй­шла сти­ха до чо­ло­вi­ка та по­цi­лу­ва­ла в мок­ре чо­ло.

- Пора вже спа­ти… завт­ра тре­ба вста­ва­ти за­ран­ня… Ах, До­рик, щас­ли­вий!


***

- Одчепись, ма­мо!

Доря не хтiв вста­ва­ти. Вит­рi­щав очi, на­ля­ка­нi свiт­лом, i па­дав знов на по­душ­ку. Але ко­ли ма­ти по­ча­ла ду­ши­ти йо­го в своїх обiй­мах i з по­мос­ту зат­рi­щав па­ро­хо­дик, зга­дав од­ра­­зу, що се йо­го день. То­дi вiн рап­том вис­ко­чив з лiж­ка, те­п­­лий, зо­ло­тис­тий, дов­гий, на ху­дих стег­нах, i при­сiв се­ред ха­ти над па­ро­хо­дом.

Раптом ве­ли­кi, хо­лод­нi од уми­ван­ня ру­ки ляг­ли йо­му на гру­ди та реб­ра i пiд­ня­ли ку­дись уго­ру, в змi­ша­ний за­пах тю­тю­ну i по­ма­ди, в лос­ко­тан­ня шорст­ко­го во­лос­ся, теп­лих батькiвських губ. Злег­ка обд­ря­па­ний твер­дим хо­ло­дом гу­д­­зи­кiв i по­го­нiв, До­ря при­пав з до­вiр'ям до батька, а ко­ли п'яти йо­го зно­ву дiтк­ну­лись по­мос­ту, гус­тий го­лос про­гу­дiв м'яко над ним:

- Одягайсь швид­ше. За­раз поїдем.

Доря пiд­няв на батька очi.

Поїдуть? Ку­ди?

На ри­бу, мо­же? Ти­ха рiч­ка i бо­сi но­ги, яки­ми мож­на бро­дить по пi­соч­ку… Вуд­ли­ще - лу­ком i срiб­ляс­те миг­тiн­ня ри­б­ки на во­ло­сi­нi. "Бовть!" - ска­за­ла во­да, ковт­нув­ши ка­мiн­чик…

А мо­же, поїдуть ку­дись да­ле­ко-да­ле­ко… у не­вi­до­мий го­род. Бу­дуть їха­ти, їха­ти, їха­ти… Де­ре­ва бу­дуть кру­жи­тись i тi­ка­ти на­зад… Ни­ви са­мi пiдс­те­ляться ко­ням пiд но­ги. Му­хи об­ся­дуть блис­ку­чi кiнськi за­ди, а над го­ло­вою пи­ща­ти­ме пташ­ка…

Хотiв за­пи­та­ти у батька, але йо­го вже не бу­ло.

I рап­том ра­нець, пов­ний книж­ка­ми, все зiп­су­вав. А гiм­на­зiя? А уро­ки?

- До гiм­на­зiї ни­нi не пi­деш, До­рик, - зро­зу­мi­ла йо­го Су­сан­на.

Вiн обк­ру­тив­ся на од­нiй нiж­цi, ляс­нув се­бе по стег­нах з ра­дiс­ним пис­ком пташ­ки i зно­ву при­сiв над своїм па­ро­хо­дом.

Але йо­го звiд­ти наг­на­ли.

Одягався пос­пiш­но, з по­чут­тям свя­та i iс­ну­ван­ня, з дри­жан­ням кож­ної жил­ки од хо­лод­ку со­роч­ки й теп­ла ма­ми­них рук, жад­ний на весь свiт, на­че го­роб­чик, що все розк­ри­ває па­щу в гнiз­дi.

Незащiбнутий, з по­ясом у ру­цi, об­бi­гав весь дiм. Ко­ло ган­ку ку­ня­ли зво­щик i кiнь, в кух­нi пи­ща­ли ко­тя­та, в сто­ло­вiй батько до­пи­вав чай.

Доря хтiв при­гор­ну­тись до нього, але не смiв. Тiльки вдяч­но об­няв очи­ма ши­ро­ку спи­ну i па­рад­нi по­го­ни.

"Оселедець!" - зга­дав своє проз­ви­ще в кла­сi, - i до слiз бо­ля­че ста­ло за батька, бо то че­рез нього так до­ку­ча­ли.

Ранок сто­яв ти­хий i теп­лий, але До­рi зве­лi­ли на­дi­ва­ти ват­ну ши­не­лю. Гру­бий ко­мiр пiд­пи­рав йо­му шию, а ма­ти, вся ще у бi­лiм, схи­ля­лась над ним при­пух­лим од сну ли­цем i лос­ко­та­ла зби­тим во­лос­сям, на­си­лу за­пи­ха­ючи гуд­зи­ки у но­вi пет­лi.

- Ну, по­ра їхать.

Вулицi бу­ли без­люд­нi. I так чуд­но бу­ло, що ще спа­ли до­ми, де­ре­ва й бар­ка­ни, а во­ни їдуть ку­дись, не­вi­до­мо для чо­го, i та­то мов­чить. Батько­вi ру­ки, в бi­лих ни­тя­них ру­ка­ви­цях, важ­ко ле­жа­ли на дер­жал­нi шаш­ки, а вiз­ни­ко­ва спи­на сон­но хи­та­лась ча­са­ми з бо­ку на бiк. Ми­на­ли гiм­на­зич­ний бу­ди­нок, зас­тиг­лий в по­ва­зi важ­ких ко­лон i чор­них хо­лод­них вi­кон. Шко­да, що ще так ра­но i нiх­то не по­ба­чить, як До­ря їде у не­вi­до­мi краї в теп­лiй но­венькiй ши­не­лi. Про­щай­те, про­щай­те! Не вер­нусь нi­ко­ли!.. I по­за­ду ли­ши­лись би тiльки зазд­рi пог­ля­ди хлоп­цiв, розк­ри­тi од смi­ху ро­ти, пов­нi бi­лих зу­бiв.

З мiс­та спус­ти­лись в до­ли­ну, де ко­ле­са рап­том за­тих­ли, як в во­ду впа­ли, за­пах­ло хлi­вом, i ма­ленькi до­ми дрi­ма­ли, як по обо­рах ко­ро­ви.

- Тобi доб­ре си­дi­ти? - пос­пи­тав батько, i До­ря зло­вив йо­го пог­ляд на сво­му гер­бi, на блис­ку­чих од гуд­зи­кiв гру­дях.

Починало вже днi­ти. Гус­тий за­пах пiз­нiх гре­чок i су­хої стер­нi по­вi­вав з по­ля. Во­но вже сте­ли­ло по обид­ва бо­ки до­ро­ги пе­рис­тi кри­ла, як в ме­те­ля, а в зе­ле­но­му не­бi ро­ди­ли­ся го­ло­си.

Земля бу­ди­лась. Греч­ка поп­ли­ла бi­лим пi­нис­тим шу­мом, до рiл­лi при­па­да­ли теп­ли­ми грудьми пташ­ки, а вi­тер гой­дав ди­ви­ну i во­лош­ки. Пов­нi, ро­же­вi, як дi­ти, збуд­же­нi зi сну, пли­ли по не­бi хма­рин­ки, в стер­нi, пев­но, вже по­чи­на­ли свою ро­бо­ту жу­ки, а польовi му­хи чу­ха­ли десь лап­ка­ми жи­вiт та розп­рав­ля­ли зле­жа­нi кри­ла. Чу­лось нев­ло­ви­ме ди­ха­н­­ня жит­тя, рух зем­них со­кiв, i од­вiт­но об­зи­ва­лась в До­ри­нiм тi­лi га­ря­ча кров. Ку­ди ще їхать? От злiз­ти б тут, по­бi­гать по ши­ро­ко­му по­лю або по­ле­жать в тра­вi.

Зiйшло б га­ря­че сон­це, i прос­тяг­лось би по по­лю, як стру­ни, ба­би­не лi­то.

Карпо Пет­ро­вич три­вож­но пог­ля­дав на­пе­ред. Вiн бо­яв­ся спiз­ни­тись. Йо­го кор­тi­ло ска­за­ти До­рi, ку­ди во­ни їдуть. Го­во­ри­ти чи нi? На квад­ра­то­вiм чо­лi пок­ла­лись ряд­ка­ми од­на на дру­гу дрiб­ненькi зморш­ки, а ру­ки втра­ти­ли важ­ку не­­по­руш­нiсть. Нi, не тре­ба ка­за­ти, не­хай се нес­по­дi­ван­ка бу­­де. Вiн лю­бов­но об­няв До­рю за стан i при­гор­нув до се­бе.

Бiла вiз­ни­ко­ва ко­би­ла по­мiт­но кульга­ла. Пi­дiй­ма­ла за­д­нє ко­пи­то i ста­ра­ла­ся бiг­ти на трьох. "Ах, стер­во, му­чить бi­д­­ну ко­ня­ку… Фу-ти, ну-ти, не пiд­ку­вав, ско­ти­на…" I тут тi­ль­ки в нiм во­рух­ну­лось: чи доб­ре ро­бить, що взяв з со­бою До­рю? Але на­бiг­ла згад­ка - i вiн зас­по­коївсь. Ще в ди­тинст­вi йо­го во­зи­ли ди­ви­тись на розст­рiл трьох мос­ка­лiв, i ся кар­ти­на ли­ши­лась у нього на цi­ле жит­тя, то­дi як дру­гi по­дiб­нi, якi вiн час­то ба­чив те­пер, вже не ро­би­ли та­ко­го вра­жен­ня. Хi­ба що тре­ба бу­ло роз­до­бу­ти доз­вiл од ди­рек­то­ра До­рi.

- Доря! Ти боїшся ди­рек­то­ра сво­го?

- Корови?

- Якої ко­ро­ви? - зди­ву­вав­ся Кар­по Пет­ро­вич.

- У нас так ди­рек­то­ра драж­нять. До­ря на­дув­ся, всу­нув го­ло­ву в пле­чi i важ­но про­цi­див в нiс:

- Панове гiм­на­зис­ти по­вин­нi вес­ти се­бе у ме­не прис­той­но, хо­ди­ти до церк­ви, по­ва­жа­ти…

- Ха-ха! -не вдер­жавсь Кар­по Пет­ро­вич. - Як, як? Пе­ред ним встав, на­че жи­вий, важ­кий ди­рек­тор з гру­бим, зас­тиг­лим об­лич­чям, на­ли­тий ту­пою пи­хою по сам кар­туз i не­ру­х­­ли­вий, як тiльна ко­ро­ва.

- Ах ти, кап­шук! Як ти смiєш драж­ни­тись з сво­го на­ча­ль­ст­ва?

Але До­ря не вi­рив у не­щи­рий гнiв батька. Вiн на­дув­ся, аж чер­во­нiв, ста­вив но­ги, на­че по­лi­на, i, важ­но роз­че­пi­рив­ши пальцi, гуг­ня­вив:

- Тих, що бу­дуть зай­ма­ти­ся со­цi­алiз­мом або хо­ди­ти по шос­тiй до мiс­та…

- Ха-ха!.. - ре­го­тав­ся Кар­по Пет­ро­вич, за­був­ши вся­ку по­ва­­гу. - Чис­то ко­ме­дi­ант!.. Стiй! - рап­том штовх­нув вiн вiз­ни­­ка в спи­ну. - Не ба­чиш, приїхав…

Збоку од шля­ху двi ди­кi гру­шi трем­тi­ли дрiб­неньким лис­том у ра­нiш­нiм хо­лод­ку.

- Завертай пiд гру­шi…

Ще чер­во­ний i трем­тя­чий од смi­ху, Кар­по Пет­ро­вич ви­лiз з дрож­ки, взяв До­рю за ру­ку i пiд­вiв до де­рев.

Тодi До­ря по­ба­чив, що вiн стоїть над яром, жов­та гли­на зсу­вається в нього з-пiд нiг, на днi ями чор­нi­ють лю­ди, а в гус­тих пе­ред­ра­нiш­нiх тi­нях ви­раз­но бi­лi­ють стов­пи.

- Що се та­ке?

Йому ви­да­лось зра­зу, що сьогод­нi на­род­не свя­то, що ось-ось рап­том заг­ра ка­те­рин­ка i за­гой­да­ються на гой­дал­цi лю­ди.

Вiн був роз­ча­ро­ва­ний тро­хи.

Батько мiц­но стис­нув йо­му ру­ку i глу­хо, з свис­том пе­реднього зу­ба ска­зав:

- Дивися й не про­пус­кай нi­чо­го. Ста­рай­ся, щоб те­бе нiх­то не по­мi­тив. Най­кра­ще схо­вай­ся за гру­шу…

Потому по­чав спус­ка­ти­ся в яр, миг­тя­чи срiб­лом по­го­нiв i об­си­па­ючи шаш­кою гли­ну, а йо­го ру­ки, за­тяг­не­нi в ру­ка­ви­ч­ки, пла­ва­ли у по­вiт­рi, як го­лу­би.

Ранок яс­нi­шав. На край­не­бi, за яром, лег­кi хма­рин­ки зай­ма­лись, як од вог­ню со­ло­ма, а важ­кi чер­во­но тлi­ли, на­че ду­­бо­вий ву­гiль.

На по­мiст, пiд сос­но­вi стов­пи, хтось ви­лiз i по­тяг­нув мо­ту­з­ку, на­че хо­тiв дiз­на­ти­ся, чи мiц­на.

- Яким! - зра­дiв йо­му До­ря. Йо­му зда­ло­ся, що вiн ба­чить во­дя­нис­тi, блу­ка­ючi очi Яки­ма, в якi так час­то ди­вив­ся, ко­ли ще той но­сив йо­го на ру­ках.

- А де ж му­зи­ка?

Однак за­мiсть му­зи­ки вiн по­ба­чив мун­ди­ри й хо­лод­ний по­лиск руш­ниць. Батько ви­тяг­ся в струн­ку, од­да­вав ко­мусь честь, а йо­го бi­ла у ру­ка­вич­цi ру­ка з зiг­ну­тим лiк­тем не­мов трем­тi­ла. Ви­раз­но жов­тi­ли нап­лiч­ни­ки в ко­гось з обох бо­кiв без­ву­со­го ви­ду, i два ряд­ки гуд­зи­кiв зли­ва­лись в жов­тi до­рiж­ки. Ос­то­ронь сто­яв пiп, мо­тав ли­сою го­ло­вою, на­че ко­ма­рiв од­га­няв, i все сте­лив срiб­ний шовк бо­ро­ди на сук­но чор­ної ря­си, все гла­див фi­оле­то­вi ви­ло­ги ши­ро­ких ру­ка­вiв.

"Молебень?" - по­ду­мав До­ря.

Йому зро­би­ло­ся скуч­но, i вiн по­чув над го­ло­вою дрiб­не, ме­туш­ли­ве шеп­тан­ня гру­шi.

Озирнувся на вiз­ни­ка. Зiг­нув­шись, зво­щик ко­пир­сав щось в ко­ле­сi пальцем. Йо­го дов­га си­ня сук­ма­на, ру­да на фал­дах, вкри­ва­ла но­ги аж до зем­лi, на­че спiд­ни­ця. Бi­ла ко­ня­ка дрi­ма­ла на трьох но­гах, зiг­нув­ши чет­вер­ту.

Над го­ло­вою ко­рот­ким ури­ва­ним пис­ком об­зи­ва­ла­ся пта­ш­ка.

Доря знов гля­нув в до­ли­ну. Те­пер вiн по­мi­тив жiн­ку се­ред ку­пи муж­чин. Ко­син­ка, зв'яза­на вуз­ли­ком пiд бо­ро­дою, зли­ва­лась з її ли­цем в од­ну бi­ляс­ту пля­му, а на тем­нiй оде­жi свi­ти­ли­ся ру­ки, про­зо­рi й мо­лоч­нi, як по­но­чi по­рох­но.

- Приїхав ди­ви­тись, па­ни­чу?

Вiзник пi­дiй­шов зза­ду i став не­да­ле­ко.

- Або що? - обер­нув­ся до нього До­ря.

- А нi­чо­го - ди­вись. Ви­рос­теш - здасться.

В йо­го круг­ло­му оцi - дру­ге вiз­ник заж­му­рив, - в го­ло­сi, в кут­ках уст бу­ло за­чiп­ли­ве щось, об­раз­ли­ве.

- Молебень бу­дуть пра­вить, Се­ме­не?

- Кха! - ках­нув Се­мен. - Мо­ле­бень, та­ку йо­го ма­му… Во­ни їй справ­лять мо­ле­бень…

- Нi, справ­дi, Се­ме­не, - про­хав йо­го До­ря.

Семен мов­чав. Глуз­ли­вий ви­раз, скри­вив­ши йо­му об­лич­чя, зас­тиг в твер­де щось, жорс­то­ке.

Мовчки за­ко­тив вiн по­лу сук­ма­ни пiд са­мi пах­ви, вий­няв тю­­тюн i за­хо­див­ся кру­ти­ти ци­гар­ку. Ко­би­ла по­ча­ла мо­чи­тись. Се­мен пос­вис­тав їй ти­хенько, а тим ча­сом по­те­ру­ха ви­­си­па­лась з ци­гар­ки на зем­лю. Скiн­чив­ши кру­ти­ти, вiн ста­ран­но зак­леїв ци­гар­ку i ней­мо­вiр­но гля­нув на До­рю.

- Папенька не ка­за­ли?

- Їй-богу, нi, - зак­ляв­ся До­ря. - Сьогод­нi, бач, мої iме­ни­ни, i вiн…

- Так… на iме­ни­ни, зна­чить… Лов­ко при­ду­мав. Се­мен за­ти­с­нув в гру­бi i чор­нi пальцi ци­гар­ку, а пра­ву ру­ку пiд­няв, об­вiв нею круг шиї, сiп­нув до­го­ри, храп­нув i зас­мi­яв­ся.

- Капут!

- Капут? - вит­рi­щив До­ря на нього ве­ли­кi й не­вин­нi очi.

Тодi вiз­ник по­яс­нив:

- Повiсять ба­риш­ню за­раз… Мо­ле­бень, та­ку їх ма­му…

Доря по­чув хо­ло­док в тi­лi.

- Неправда… ти все жар­туєш… - по­чер­во­нiв вiн од­ра­зу.

- Авжеж, жар­тую…

I знов храп­нув, зро­бив­ши над го­ло­вою той са­мий рух.

Щось пiд­ко­ти­лось в До­рi пiд сер­цем i так не­доб­ре роз­ли­лось по ру­ках i но­гах.

- Як, зов­сiм по­вi­сять?

Голос пе­рер­вав­ся у нього, i жаль скри­вив гу­би.

- Не зов­сiм, а тiльки до­ти, по­ки но­ги не пе­рес­та­нуть дри­гать… - Жбур­нув оку­рок, сплю­нув й до­дав: - Яким спра­ви­ть­ся ско­ро… не пер­шин­ка!

Сонце за­па­ли­ло кри­ва­вi вог­нi на це­ра­то­вiм бри­лi Се­ме­на, а До­ря ди­вивсь на Се­ме­на з та­ким хо­лод­ним жа­хом, не­мов не Яким, а вiз­ник має за­раз вi­ша­ти жiн­ку з блi­дим об­лич­чям.

В го­ло­вi йо­го рап­том про­нес­ли­ся роз­мо­ви, якi чув вдо­ма… Ок­ре­мi сло­ва, та­кi пер­ше зви­чай­нi, да­ле­кi i ней­мо­вiр­нi, як в каз­цi… а те­пер все наб­ли­зи­лось i ожи­ло.

Тепер вiн iнак­ше гля­нув в до­ли­ну, на не­по­руш­нi ря­ди мо­с­­ка­лiв, блис­ку­чi фор­ми на­чальства, блi­ду жiн­ку в бi­лiй ко­син­цi й сос­но­вi стов­пи. Все во­но зли­лось в од­нiм сло­вi: "По­­вi­сять" - нес­тер­пу­че жах­ли­вiм i ди­кiм.

Тим ча­сом Яким пе­рес­тав поп­рав­ля­ти мо­туз­ку - во­на зле­г­ка гой­да­лась, - злiз з риш­то­ван­ня i пi­дiй­шов до жiн­ки. Жiн­ка од­ве­ла йо­го ру­хом ху­дої ру­ки, бла­кит­ної на­че, зро­би­ла не­рiв­ний крок, а да­лi твер­до пiш­ла до стов­пiв.

"Ось за­раз!.. Ось за­раз!.." - щось крик­ну­ло в До­рi i опек­ло, а йо­го но­ги са­мi зiг­ну­лись i шуг­ну­ли в про­вал­ля, об­си­па­ючи гли­ну…

Карпо Пет­ро­вич все пог­ля­дав на го­ру, пiд гру­шi. Йо­му ча­сом зда­ва­лось, що вiн ба­чить там До­рю, миг­тiн­ня гуд­зи­кiв на гiм­на­зич­нiм пальтi. Знав, що зро­бив не­за­кон­но, взяв­ши з со­бою хлоп­ця, i по­тер­пав. Ану ж хто по­ба­чить? Од­нак все йшло як слiд: мос­ка­лi ту­по сто­яли, як нi­мий час­то­кiл, то­ва­риш про­ку­ро­ра все за­тис­кав ус­та та за­ко­чу­вав очi, як жерт­ва ве­чiр­ня, пiп поп­рав­ляв на­перс­ний хрест та гла­див свої шов­ко­вi ви­ло­ги. Яким щось вов­ту­зив­ся дов­го, нес­по­кiй­но роз­си­па­ючи пог­ляд во­дя­нис­тих очей. По­лiц­мей­стер стри­ма­ним ба­сом ро­бив якiсь не­пот­рiб­нi на­ка­зи, аби го­во­ри­ти. Кар­по Пет­ро­вич не­уваж­но їх слу­хав, на­ма­га­ючись стри­ма­ти ру­ку, що трем­тi­ла од лiк­тя до кiн­чи­кiв пальцiв i та­ра­ба­ни­ла дрiб­но в ви­сок. Ко­ли б вже швид­ше кi­нець… Ко­ли б вже проп­ли­ло тих кiлька хви­лин…

Жiнка на­щось розв'яза­ла ко­син­ку, спус­ти­ла її на пле­чi i, струс­нув­ши чор­ним во­лос­сям, ру­ши­ла з мiс­ця. Кар­по Пет­ро­вич чує, що вiн хо­ло­не в нап­ру­же­нiй ти­шi, що в го­ло­вi у нього, як важ­ка хви­ля, ко­лих­ну­ла­ся дум­ка: "Чи До­ря все ба­чить?" - i проп­лив об­раз Су­сан­ни, як во­на слу­хає опо­вi­дан­ня си­на.

Вже жiн­ка сто­яла на риш­то­ван­нi, ко­лих­ну­ла­ся ря­са, i зня­в­ся в по­вiт­рi хрест. Яким пок­лав ру­ку на заш­морг i за­бi­гав нав­ко­ло очи­ма, бряз­ну­ли глу­хо важ­кi руш­ни­цi, на­че за­лi­зо зiтх­ну­ло, а скiс­ний про­мiнь вма­чав кiн­цi пiд­ня­тих ша­бель у кров.

I ось тут са­ме ста­лось щось див­не, нез­ро­зу­мi­ле. На­че ка­мiнь зiр­вав­ся з го­ри i по­ко­тив­ся пiд но­ги. На бi­гу, круг­лий i гру­бий в своїй ват­нiй ши­не­лi, До­ря пром­чав­ся до риш­то­ван­ня, за­мi­та­ючи по­ла­ми гли­ну, губ­ля­чи си­нiй кар­туз i ро­зк­ри­ва­ючи ши­ро­ко ру­ки.

Наскочив на жiн­ку i з кри­ком об­няв їй ко­лi­на.

- Не тре­ба!..

Од нес­по­дi­ван­ки й кри­ку, що впав, як стрiл, по­мiж ни­ми, лю­ди здриг­ну­лись в три­во­зi i мет­ну­ли очи­ма уго­ру, на ви­со­кi стi­ни яру­ги, на­че звiд­ти йшла на них не­без­пе­ка.

А До­ря все тiс­нi­ше ту­ливсь до ко­лiн, хо­ва­ючи стри­же­ну го­ло­ву в чор­нiй спiд­ни­цi, i вид­ко бу­ло, як здри­га­ли­ся пле­чi у нього вiд ди­тя­чо­го пла­чу.

- Не тре­ба!.. Не руш­те!..

Жiнка сто­яла хви­лин­ку - ви­со­ка, але якась од­ра­зу зiв'яла й не­щас­на. По­то­му наг­ну­лась i пок­ла­ла про­зо­ру ру­ку на ди­тя­чу го­лов­ку.

I так усе зас­тиг­ло в нi­мо­му че­кан­нi: жiн­ка, ди­ти­на, мос­ка­лi i на­чальство.

Першим опам'ятавсь по­лiц­мей­стер.

- Чия ди­ти­на? Заб­рать!..

Вiн не пiз­нав го­ло­су сво­го, але од то­го гру­бо­го кри­ку всi по­чу­ли се­бе вiльнi­ше, i кож­ний на­ма­гавсь по­ка­за­ти, що вiн не зля­кав­ся…

Карпо Пет­ро­вич ки­нувсь спов­ня­ти на­каз, од­нак по­чув, що не мо­же. Ко­лi­на зги­на­лись у нього i мерз­ли. Вiн се­бе пе­ре­мiг i по­бiг пiд­тюп­цем до ди­ти­ни, а шаш­ка йо­му за­ва­жа­ла, би­ла та плу­та­ла но­ги, чу­жi i без то­го.

Однак До­рю одiр­ва­ти бу­ло не­лег­ко. Вiн од­би­вав­ся всiм тi­лом i на­че в нес­тя­мi все пов­то­ряв з пла­чем, ще глиб­ше хо­ва­ючи го­ло­ву в теп­лi ко­лi­на:

- Не дам!.. Не хо­чу!..

Нарештi жiн­ка хит­ну­лась, од­дi­ле­на од ди­ти­ни. Кар­по Пе­т­ро­вич по­во­лiк си­на. По до­ро­зi пiд­няв До­рин кар­туз, об­тер ста­ран­но, хоч нес­вi­до­мо, ру­ка­вом гли­ну i по­нiс так в лi­вiй ру­цi.

- Татку, не тре­ба… тат­ку, не поз­во­ляй… - упи­равсь До­ря, але чу­ючи, що не вбла­гає батька, пiд­няв ку­лак вго­ру й кри­чав на­зад се­бе:

- Якиме! Не смiй! Я те­бе, стер­во…

- Цить! - ши­пiв батько й тяг йо­го да­лi.

Аж на го­рi вда­ло­ся До­рi вир­ва­тись iз рук. Вiн гля­нув в до­ли­ну й по­ба­чив: в по­вiт­рi, ося­яна сон­цем, гой­да­ла­ся дов­га чор­на фi­гу­ра. Пок­ру­ти­лась в один бiк - i ста­ла… По­то­му у дру­гий - i знов спи­ни­лась.

Тодi До­ря за­мовк, по­ди­вив­ся гост­ро на батька i хрип­ло ки­нув йо­му в ли­це:

- Хулiган. Осе­ле­дець.

Бiльше не встиг, бо по­ле­тiв у тра­ву, зби­тий ку­ла­ком з нiг.


***

Вони вер­та­лись до­до­му не та­кi вже па­рад­нi. Ла­ке­ро­ва­нi чо­бо­ти батька пок­ри­вав пил, ру­кав мун­ди­ра був в гли­нi. На но­венькiй гiм­на­зич­нiй ши­не­лi про­ти ко­лi­на зе­ле­нi­ла трав'яна пля­ма, а один гуд­зик жа­лiб­но ви­сiв на чор­нiй ни­т­­цi. Бi­ла ко­ня­ка, ще бi­лi­ша те­пер, на сон­цi, трю­ха­ла сум­но на трьох но­гах. Кар­по Пет­ро­вич не ди­вив­ся на неї. Си­дiв, од­вер­нув­шись од До­рi, i ту­по ду­мав. Вiн ба­жав До­рi доб­ра, а за­мiсть то­го дiс­тав нев­дяч­нiсть. Си­но­ва лай­ка го­рi­ла у ньо­му, на­че вiн на жи­во­му ви­пiк її. "Ху­лi­ган… осе­ле­дець…" I хто? Кiст­ка од йо­го кос­тi i кров од кро­вi.

Карпо Пет­ро­вич на­ма­гав­ся ду­мать про iн­ше. Хо­тiв се­бе за­пев­ни­ти, що у нього бу­ли важ­нi­шi спра­ви, над яки­ми тре­ба по­ду­мать. Те­пер гу­бер­на­тор на­пев­не ви­же­не з служ­би, а ди­рек­тор вик­лю­чить До­рю. З хо­лод­ком в сер­цi вiн чiп­ляв­ся за тi неп­риємнi дум­ки, уяв­ляв гу­бер­на­торський гнiв, свої бла­ган­ня, гуг­ня­вий ди­рек­то­рiв го­лос: "Нам про­тес­тан­тiв не тре­ба…" - i чув од­но­час­но, як щось йо­му за­ва­жає, не­мов ка­мiн­чик, що по­пав в чо­бiт. Отут, пiд бо­ком, си­дi­ла йо­го влас­на ди­ти­на, замк­нув­ши во­рож­не­чу у сер­цi, з якимсь пра­вом на батька, на йо­го вчин­ки, i су­ди­ла, на­че чу­же, а їй тре­ба бу­ло да­ва­ти од­по­вiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се йо­го дра­ту­ва­ло. Не мiг же вiн, батько i по­лi­цей­ський чи­нов­ник, яко­го бо­ялись на­вiть до­рос­лi, ско­ря­тись та ка­ятись пе­ред якимсь шмар­ка­чем. I вiн зно­ву упер­то чiп­ляв­ся за вся­кi дрiб­ни­цi, за роз­мо­ви з на­чальством, за не­ми­ну­чi сльози Су­сан­ни i на­вiть за ска­лi­че­ну но­гу ко­ня­ки - "Не пiд­ку­вав, стер­во…", - аби лиш за­си­пать i заг­лу­ши­ти те пе­ку­че i не­по­кiр­не, що му­ли­ло все­ре­ди­нi, на­че гост­рий ка­мiн­чик…

А До­ря, опус­тив­шись та впiр­нув­ши в тяж­ку ши­не­лю, ти­хо схли­пу­вав внут­рiш­нiм пла­чем. Пе­ред йо­го очи­ма все ще гой­да­лась чор­на фi­гу­ра. Раз в один бiк, раз в дру­гий… "Че­кай, - ду­мав вiн гiр­ко про батька, - бу­деш ти зна­ти, як я то­бi по­вi­шусь… За­бе­русь на го­ри­ще, здiй­му свiй по­яс, i нiх­то не по­ба­чить…" Йо­му ста­ло жал­ко се­бе. А мо­же б, кра­ще за­би­ти Яки­ма? Прий­де Яким до них на кух­ню i, як зви­чай­но, зас­не на ла­вi. То­дi До­ря вiзьме ти­хенько но­жа, на­то­чить… або нi, кра­ще со­ки­ру - i од­ру­бає Яки­мо­вi го­ло­ву по са­мi пле­чi.

Маленька пташ­ка упер­то лi­та­ла над го­ло­вою в До­рi. То пi­дiй­ма­лась, то опус­ка­ла­ся з пис­ком i з дрiб­ним трi­по­тiн­ням ко­рот­ких крил. Вiн за­цi­ка­вив­ся нею i дов­го сте­жив за її ле­том. Але рап­том зга­дав свої iме­ни­ни i лег­ку ру­ку, що так нiж­но гла­ди­ла йо­го по го­лов­цi, - i зно­ву ти­хо зап­ла­кав.

"Будеш ти зна­ти… ах, бу­деш ти зна­ти, як я то­бi по­вi­шусь…"

Крiзь теп­лi сльози, важ­кi i ве­ли­кi, в яких все розп­ли­ва­лось, не­ви­раз­но мелька­ли вер­би i те­лег­раф­нi стов­пи. Во­ни од­ри­ва­ли­ся од зем­лi, пi­дiй­ма­ли­ся вго­ру i ти­хо гой­да­лись… Раз в один бiк, раз в дру­гий…


Сiчень 1912, Капрі.