Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика [Степан Процюк] (fb2) читать постранично

Аргонавти. Третя історія Марійки і Костика

1

І знову вічний вир змін. Нещодавно літо вирішило трішки поспати — і вже вересень.

— Цей місяць знаковий для нас, Костю.

— Чим, Неспокійко?

— Не прикидайся! Ти знаєш!

— У вересні ми вперше зустрілися?

— І цим також.

— А ще?

— Костику! У вересні я тебе полюбила!

— Але ж модно закохуватися весною: пташки-бруньки, розумієш, і всіляка інша травичка, — піджартовував хлопець.

— Модно не закохуватися, а остерігатися залежності!

— Ти, як завше, кажеш правду.

— А ти хіба не так думаєш? — до грайливого дівчачого голосу вплелася тривожна нотка.

— Не так! Не так! — тішився Кость зустріччю.

Їхні весняні душі були непідвладними ні трохи сумовитій осені, ані депресивній нульградусній зимі із її частою слякотою і рідким снігом. Може, теперішня зима пристосовується до наших корисливих сердець із їхнім туманом і негодою, де нема ні великого холоду, ні великої спеки?

— А як?

— Модно остерігатися залежності, але все ж наважитися.

— Хіба це залежить від нас?

Від нас залежить усе, Неспокійко. Тільки ми не завше це розуміємо.

— Костю, чуєш? Давай знову кудись поїдемо?!

— Наприклад?

— Наприклад, в Антарктиду. Ми будемо жити на полярній станції, навколо п'ятдесяти градусний мороз, ми будемо цілуватися не губами, а кожухами! А потім ти притягуватимеш на вечерю білого ведмедя. Я білуватиму тушу, смажитиму м'ясо, словом, усе, як у печерних людей…

— Марійко! А хочеш пожити при поселенні первісних людей?

— Хоч би на Місяці, аби з тобою, Костю.

— Дівчинонько мила, а що будеш їсти на Вкраїні, на далекій?

— Сухарі з водою, аби, любий, із тобою, на Вкраїні, на далекій…

— Дівчинонько мила, а де будеш спати на Вкраїні, на далекій?

— В полі під вербою, аби, серце, із тобою, на Вкраїні, на далекій…

Задзвенів голосильник, тобто дзвінок, сповіщаючи початок чи то першого, чи то шостого уроку.

2

Отже, Кость не проти подорожей із Марійкою. Але кожна подорож дає додатковий досвід. Може, довгі подорожі не лише щось додадуть, а й щось віднімуть?

Кохання — це пір'їнка невідомого. Подув — і нема.

Кохання — це обмін серцями. Бо коли хтось не віддає свого, від нього слід якнайхутчіш тікати.

Кохання — це волосина, загублена нею і збережена ним.

Це те, що противиться зоднаковінню. Не вписується у визначення. Подібне, як і в більшості людей. Характерне лише для тебе.

Кохати — означає пожбурити в найдальший куток маску тигра чи лисиці;

Це теж різновид жертви — ти є одночасно старим волхвом із сивим волоссям і лляною — як у діда Хо — бородою — і раб, якого використовують як матеріал для жертвопринесення — якщо пощастить — усе обійдеться відносно непогано — проте зовсім наївні ті, котрі сподіваються на безкровні парадизи і опереткові гепі-енди — у будь-якому випадку й за будь-якого перебігу цієї хвороби навіть парадиз і гепі-енд плавно перетікає у товсту копицю сімейного обов'язку;

…Жив собі хлопчик І жила собі дівчинка. Хлопчик любив похмурі та суворі краєвиди своєї землі.

Кажуть, кожен хлопчик більше прив'язаний до свого місця народження, ніж кожна дівчинка. Але кажуть для того, щоб спростувати сказане. Або підтвердити. Менше з тим.

Вона була менше прив'язана до похмурих і суворих краєвидів своєї землі, ніж він, але, побачивши, що хлопчик справді любить ті місця, які не любив ніхто, вона полюбила хлопчика.

Кажуть, що є люди, яким любе щось нетипове. Наприклад, багато дівчаток вам скажуть, що люблять багатосерійні мелодрами про кохання. Але із сотні таких знайдуться принаймні три, яким мильні серіали будуть не до шмиги. І кожна з трьох матиме власні, одиничні, причини байдужості або неприязні до кінопопси. Бо типові — подібні, а нетипові — різні.

Хлопчик став юнаком, а дівчинка — юнкою. Двоє були вродливими та розумними, а таким людям нелегко впоратися із своїми природними дарами. Юнак, хоч і далі любив юнку і похмурі краєвиди своєї землі, вирушив у мандри світом. Дівчина залишилася заради нього вдома. У неї було багато залицяльників, але вона всім відмовляла, чекаючи на свого юнака. Була впевненою, що покохати можна лише раз.

Юнак, здобувши освіту і спізнавши багато пригод, поволі забував про свою дівчину. Він мав багато друзів і багато красивих жінок. Особливо під час своїх успіхів.

Одного разу він приїхав глянути на понурі краєвиди рідної землі. Вони здалися йому непривабливими й сірими. Також він сказав своїй дівчині, яка вірно чекала, що він не знає, чи вони зараз є такою гарною парою, як колись. Дівчина плакала. Але він покинув її напризволяще й поїхав геть, подалі від споконвічного суму рідної землі, ближче до великих міст і веселощів.

Проминуло ще кілька літ. Юнакові перестало таланити в житті. Від нього поволі відверталися віроломні друзі. Він невдало одружився. І настала така мить, коли він раптом збагнув, що те, чого він прагнув,