Злочин і кара [Федір Михайлович Достоєвський] (fb2) читать постранично

Книга 301875 устарела и заменена на исправленную

- Злочин і кара 1.18 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Федір Михайлович Достоєвський

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Федір Михайлович Достоєвський

Злочин і кара

___________________________________

ЧАСТИНА ПЕРША

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, з своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.

Він щасливо уникнув зустрічі з своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п´ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, в якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе бо я заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Але зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб´язок, до якого йому немає ніякого діла, всі ці приставання, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватись, просити вибачення, вибріхуватись,— ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі з своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

«На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою.— Гм… справді… все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво… це вже аксіома… Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться… А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю». […]

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу,— все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п´яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, вірніше кажучи, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, в чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного роду закладів і скупченість в цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках переважно цехового і ремісничого населення, загальна панорама рябіла часом такими суб´єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він менш за все соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимсь із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатись… Проте, коли один п´яниця, якого невідомо чому і куди везли в цей час вулицею на величезному возі, запряженому величезним ломовиком, зненацька гукнув до нього: «Гей ти, німецький капелюшник!» і загорлав з усієї сили, показуючи на нього рукою,— юнак раптом зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх цей був високий, круглий, ціммерманівський, але геть уже зношений, зовсім рудий, весь у дірках і плямах; він уже не мав крисів і найпотворнішим чином заломився набік. Та не сором, а зовсім інше почуття, схоже навіть на переляк, поняло юнака.

— Я так і знав! — бурмотів він збентежено,— я так і думав! Оце вже найгірше! Отака тобі якась дурниця, якийсь найбезглуздіший дріб´язок, весь задум може зіпсувати! Справді, надто примітний капелюх… Кумедний, через те й примітний… До мого лахміття неодмінно потрібен картуз, хоча б стара покришка