Володар Перснів: Дві Вежі [Джон Роналд Руел Толкін] (fb2) читать постранично

Джон Роналд Руел Толкін

Володар Перснів: Дві Вежі

Переклад А. Немірової

________________________________________

© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: Two Towers, 1954

© А.Немірова (переклад з англійської), 2003

Джерело: Дж.Р.Р.Толкієн. Володар Перснів: Дві Вежі. Х.: Фоліо, 2003. 320 с.

________________________________________

Зміст

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ 1. Прощання з Боромиром

Розділ 2. Роханські вершники

Розділ 3. Доблесні Урук-Хаї

Розділ 4. Старий ент

Розділ 5. Вершник у білому

Розділ 6. Золотий Двір

Розділ 7. Осада Гірського Рогу

Розділ 8. Шлях на Ізенгард

Розділ 9. Що можна зловити в каламутній воді

Розділ 10. Голос Сарумана

Розділ 11. Палантір

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ 1. Приборкання Смеагорла

Розділ 2. Через трясовину

Розділ 3. Чорну Браму зачинено

Розділ 4. Про спеції до тушкованого кролика

Розділ 5. Вікно на захід

Розділ 6. Потайне озеро

Розділ 7. До Зарічного Роздоріжжя

Розділ 8. Підйом на Кіріт-Унгол

Розділ 9. Лабіринт Шелоби

Розділ 10. Сем на роздоріжжі

________________________________________

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ 1

ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ

У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.

«Я вірно збагнув, - подумав він. - Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…»

Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою. Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла.

Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків.

- Ріг Боромира! Він кличе на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою.

- Горе мені! Що б я нині не робив - усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…

Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався.

- Еленділ! - вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5]

На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира. Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп’ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.

Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість:

- Ганьба мені… Я хотів відібрати.Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…

Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою.

- їх зв’язали, повели… Гобіти в полоні. Живі, але в полоні…

Він знесилено опустив обважнілі повіки.

- Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…

- Ні! - сказав Арагорн. - Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине!

Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.

- Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.

Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас - гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало.

З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився.

- Горе, горе! Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що - з його Хранителем?

Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.

- Горе нам! - тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. - Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули