Осіння стежка [Віктор Іванович Кава] (fb2) читать постранично

Віктор КАВА

ОСІННЯ СТЕЖКА

І

Цілий тиждень лив дощ.

Ну, то я перебільшую, що лив. Аби лив, воно було б хоч веселіше — стукотіло б і видзвонювало на даху, ляпотіли б потоки з ринв, зюрчали б по вулиці струмки… А то — ціркає, бринить, майже не чути його. А вийдеш надвір — сіро, туманно, непривітно. Сам відчуваєш, як у тебе кривиться і пісніє обличчя.

Особливо коли подивишся на волейбольний майданчик біля школи. Розляглися на ньому брудні калюжі. А як подме вітер, то калюжі тремтять, морщаться, наче насміхаються з нас: от вам, хлопці, й тренування, от вам і поїздка на районну спартакіаду!..

Ми, хлопці iз збірної волейбольної команди школи, постояли, позітхали біля «єхидних» калюж і рушили до школи. Вже на ґанку Микола Ґудзик сердито тупнув у калюжу, від чого на нас віялом сипонули бризки, посварився кулаком у небо, де хмара опустила майже на верхівки дерев брудний, мов набитий перетрухлим сіном, живіт:

— У-у, свиня! А ще кажуть: природа — друг людини. Пику треба бити таким «друзям». Тільки не дістанеш…

Ми лише похмуро гмикнули. Зовсім не до сміху було нам зараз.

— А може, плюнемо на калюжі й потренуємося? — сказав Мишко Яремко і потер руки — вони у нього аж свербіли до волейболу,— Га, хлопці? Що ми, глиняні? Штани поскидаємо, черевики познімаємо… Хай сміються, хто дурний…

Ми водночас обернулися до майданчика. I я подумав зовсім не про те, що гасатиму, наче вихватень з того світу, як каже моя бабуся, у трусах під холоднуватим дощем по калюжах, що падатиму у грязюку і буду брудний, мов тракторист весняної пори. Навіть про матір не подумав, яка побачить з вікна нашої хати, що за шкільним садом, таке незвичайне тренування і прибіжить з віником або лозиною… Я подумав про Ніну. Бона, щойно назирить з вікна класу нашу гру, негайно вискочить, ще й дівчат із собою приведе. Мовляв, нам теж треба тренуватися, в один же день районні змагання і для вас, і для нас, А я навіть уявити не міг, як Ніна гасає боса по цих холодних калюжах, та ще й падає в них…

Та сказав я зовсім iнше:

— Хм, думаєте, за такої чамренної погоди в ту неділю буде спартакіада? Дуля з маком буде, сало з хвостиком!

Хлопці, не змовляючись, посхиляли голови і поплентались до класу. І я з ними.

А вночі мені снилися оті сірі низькі хмари. Наче я, геть розізлившись, виліз на дах із пугою i заходився з вилясками шмагати їх. Вони тікали од мене, чомусь жалібно нявкали… Аж поки одна од мого удару не розвалилася навпіл із скляним дзенькотом, i — засміялася.

Я миттю розплющив очі й одразу нічого не міг уторопати. Довго кліпав, поки зрозумів, що лежу в ліжку, а біля мене стоїть моя сестричка-третьокласниця й заливається сміхом. Я хотів добряче штурхонути її, та побачив матір — вона визбирувала на долівці якісь склянкиi лише буркнув:

— Чого зуби скалиш?

— Ти… ти…— аж захлиналася Оксанка,— ти… вмер би од сміху,

аби побачив… що було… Ти… вхопив Кузьму за лапи й кинув на стіл… Аж склянка на друзки…

Я засопів і стиснув губи, щоб не зареготати. Оце так «пуга» опинилася в моїх руках!..

А з-під шафи ображено дивився на мене зеленими очима кіт Кузьма й тремтів од переляку…

Одягаючись, я подумав: «Ех, якби можна було отак розбити кляті хмари, я і Кузьми не пожалів би… Та йому нічого й не сталося б, коти уміють падати з будь-якої висоти на лапи, наче на пружини…».

Мимоволі зиркнув на Кузьму, а він як гребоне од мене! Я аж свиснув тихенько — от тобі й дурний кіт! Прочитав мої думки… А я жодного разу не можу прочитати думки нашої «українки» — ніяк не вгадаю, коли вона мене викличе. Може, брати з собою в клас Кузьму, щоб подавав сигнал?..

Тьху, ну й думки лізуть у голову, коли надворі отака гидота… Просто так, без жодної надії побачити щось утішне, глипнув у вікно. Й застиг, як лелека, на одній нозі, устромленій в холошу штанів.

Крізь плетиво бузкових галузок проглянуло небо. Блідо-голубе, з зеленкуватим полиском ранкове чисте небо… Не повірив, згубивши штани, припав до iншого вікна, яке не закривали кущі. Може, мені привиділось, примріялось

Правда! Бодай би де хмариночка. Наче якісь велети-прибиральники всю ніч мели й перемітали небо. На сході за чорним шпичакуватим обрієм народжувалось сонце.

— Небо чисте! Небо чисте, як намисто! - затанцював я по хаті, розтовк зметене матір’ю в куток сміття.

Мати учистила мене віником по жижках, скрушно похитала головою:

— Знов тим волейболом, наче заткалном, заб’єш голову. А ти ж восьмикласник, випускник… он тиждень двійка стирчить у щоденнику. Пора б виправити, а то ще згорбатіє…

— Виправимо! — бадьоро пообіцяв я, піднімаючи з долівки штани.— І з української, i з англійської…

— Що, в тебе і з англійської двійка? — Мати аж випустила віника і зразу ж вхопила його, замахнулась.— Ах