Котигорошок [Антін Лотоцький] (fb2) читать постранично

І.

ЯК ОЛЕНКА СУСОВА ПРОПАЛА

Не було на всьому Опіллі кращої сторононьки за оту долину над річкою, що вся поросла очеретом. А по горбах обабіч річки праліс шумить.

Там дуби тисячолітні, там граби, там буки, що кронами, здається, хмар досягають – стрункі такі та високі. Ярами збігають струмочки прозорої джерельної води й вливаються до річки, що в’ється долиною.

Біля річки на пагорбі стояла садиба. Жив у ній Семен Сус із своєю сім’єю. Невеличка вона була у нього. Старий, столітний дід Артем, жінка Ярина, два сини – Хведірко та Іванко, й дочка Оленка.

Семен був трудящий і діти вдалися не ледащі… Вся сім’я мала в що одягнутися в будень і в свято. Комора була не порожня й у хаті всякого добра повно та й чистенько скрізь. А як у святки посходяться, бувало, гості, то господарі приймали їх як ніхто.

А ще була одна причина, чому Сусам так добре жилося. В їх хаті панувала згода й слухняність порадам старого діда, який, не зважаючи на похилий вік, своєю силою та розумом не одного молодого міг засоромити.

Що дід, бувало, скаже, – то святе! Щоправда, він ніколи не наказував, чи сяк, мовляв, чи так мусить бути, а тільки наче б радив, що так би воно було добре. Але всі слухали цих порад, мов наказу. – У старого досвід є! – говорив, бувало, Семен людям, – то й слухати його слід.

І слухали; та й добре їм велося. Жили щасливо, задоволені. Аж ось, немов грім з ясного неба, впало на них нещастя.

Одного дня каже батько синам:

– Підете сьогодні на Заліс орати.

– Добре, тату! – кажуть сини.

Пішли.

Під полуднє мати зварила полуденок і сказала Оленці:

– Оленко, понесеш Хведіркові та Іванкові полуденок на Заліс.

Оленка пішла. Дорогу вона знала добре, чого ж їй боятися? Спершу полем, далі лісом, за лісом сіножаті, а там і їх поле – Заліс…

Іде, іде, зайшла в ліс…

Ігій! А це що! Та ж не раз вона ходила сюди! Звідки тут взялося роздоріжжя? Ніколи його не бачила. Хіба це хтось нову дорогу прорубав? Чи може полуда на очах? І ніяк не розбере, якою дорогою іти їй…

– Га, що ж діяти! Піду навгад праворуч. Туди, здається, найпевніше. А може ні? Може ліворуч іти?…

Аж чує над собою голос:

– Чого ти так задумалась, Оленко?

Оленка оглянулася аж – зирк – на дубі, на вершку сидить чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс у нього величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп’ятеро така, як чудовисько…

Оленка не дуже злякалася, але все ж таки несподівана зустріч збентежила дівчину.

Та по хвилині вона подумала собі:

– Тю, чого я збентежилася? – Це, мабуть, Див! А Див не робить людям шкоди, він добрий, хоч і негарний…

І відповіла:

– Несу братам у поле їсти, та блуд мене вчепився і я збилась зі шляху…

А по хвилині спитала:

– А звідки ви знаєте, що я Оленка?

– Ха, ха, ха! – засміялося чудовисько аж луна пішла лісом, – я не знав би тебе, я ж усіх людей знаю. Не бійся нічого! Це Помана водить тебе, адже я сильніший за неї! Вона мусить мене слухати! Я проведу тебе в Заліс до братів! Сміло за мною!

Оленка, як ми вже сказали, не була боягузом…

– Дуже вам буду вдячна! – відповіла чемно й пішла за чудовиськом, що не йшло дорогою, тільки обік, перестрибуючи з дерева на дерево, мов білка.

Ішли вони довго, довго…

Оленка стала вже нетерпеливитися:

– Щось ви мене задовго ведете! – каже. – Мабуть, і ви не знаєте шляху?

– Я не знаю шляху! Я всі шляхи знаю, як свої зуби. Тобі так здається, що це довго…

– Та бо вже вечоріє! – зауважила Оленка…

– Це не вечоріє, тільки сонце міниться і тому так стемніло.

Ідуть, ідуть знов, аж бачить Оленка – стоїть замок. Такий пишний та великий, що чудо! Оленка ще ніколи такого замку не бачила! Із цікавості вона забула про все: і про братів, і про полуденок, що для них несла…

Увійшли у ворота, а вони за ними враз і зачинилися…

Чудовисько свиснуло в пальці. Вмить вибігли слуги…

– Одведіть Оленку в кімнату на горі в башті, що я вже раніше призначив для неї.

Слуги схопили Оленку і таки на руках понесли її. Вона й не відчула як опинилась на горі у кімнаті: ні драбиною, ні сходами не йшли ні вона, ні слуги! Кімнатка була гарна, хоч і маленька…

А чудовисько каже до неї:

– Тут тобі, Оленко, жити й вікувати! Не бачити вже тобі ні батька, ні неньки, ні братів твоїх. Ти моя бранка! Будь слухняна, то й добре тобі буде…

Тільки тепер Оленка не витримала і заплакала:

– Добродію ласкавий, навіщо вам мене бідної! Пустіть мене до братів, вони ж голодні…

– Не журися – не голодні! Я вже послав їм сніданок…

– То відпустіть мене додому до батенька та ненечки, щоб не тужили за мною…

– Не