З книги «Деякі сни, або Київ, якого немає» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать онлайн

ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО

з книги «ДЕЯКІ СНИ», 2007

***

Дерева бруняться. Забрьоханий Поділ старим бомжем чалапає до ринку. Вітчизни пиво п’є якийсь дебіл і позирає на гладку блондинку. Це місто мружиться крізь давню машкару. Одвічні цвинтарі обсіли кожну гору. З дахів психушки ґави кажуть: «кру» і тіні ходять жовтим коридором. На сонці топиться і крига, і земля. Масніє суглинок і підпливають схили. Під храмом жебрає безкриле янголя; а в магазині в когось крововилив. Довкола в розпалі весняний маскарад - хто мертвого вдає, а хто – живого. Час ліків і новокаїнових блокад, прозріння чистого і божевілля злого.

***

Різдвяна ніч. У полудень зими читаю вірші, думаю про тебе. Волію витерти пил зоряний із неба, бо підемо колись по ньому ми.

Час настає. І просторінь нічна не надається вимірам тутешнім. Зітри сльозу ранкову, недоречну, і відштовхни від берега човна.

Там рідні і знайомі, я - юнак. Там усмішку гірку цінує спокій. Світ осяйний, легкий, тисячоокий показує мені містичний знак.

***

Забути нашу незабутню осінь? Що кращає, немов старе вино, яке пилося там, тоді, давно, на схилах київських - прозорих, злотокосих. Потому все було „німе кіно” - наївне і смішне, а все одно той час назвала ти дзвінкоголосим. Чому ж забути краще, ніж згадати? Бузкова падає на чисті води тінь, Меморія збирає в купи рінь, складає мовчки незрушні загати.

***

Втомились Ти і я. Мені здається, ця єретична думка обірветься у той невипадковий ранній час, коли в молитві поєнають нас.

До Тебе звернуться, то і мене згадають. А сад старий на прощу вже чекає. Я мушу йти до тих його глибин, де у плодах дозріли сотні вин,

де на вологих пелюстках жоржин ґронова тінь від чорних горобин. Рослинні душі клякнуть у чеканні. Достиглий плід, і дні його останні.

Чому ж Твій плинний час іде, й не йде? Чому, зневірений і втомлений, я знаю: Ти й досі перестиглий світ тримаєш? Чи слово мовлене, мов плід той, упаде?

***

Зачорнена криця, і відблиск меча, і ста сторінок глибінь. Мечем неможливо рубать з плеча. Вже чути самотній дзвін.

До діви знову іде одноріг. Це пастка для нього знов. Господар мусить знайти оберіг, пролити ворожу кров.

Крізь праліс прямує малий загін. Зрадник – оцей сеньйор. Зрештою ти переміг. Один. Game over. Гаси монітор.

***

З любов’ю до поезій Омара Хайяма

Мигдаль цвіте. І пахощі шипшини прикрасили ці чарівні руїни, де ми на килимах лише удвох. І відступає час, страшний молох.

О звабна таїна твойого лона! Відкинуто шовкові перепони… Ні звірів тут нема, ані людей. Лише солодкий сад твоїх грудей.

Цвіт потайний гранату у глибинах… Зайти у тебе – то і є спочинок. Дарма, що діялося все лише у снах. Хоч на годину був я падишах.

***

Ти палиш „Davidoff”, і рухом чоловічим недопалок товчеш у попільничці. Ми мовчимо. Відтак п’ємо коньяк, чекаючи на потаємний знак, якийсь дороговказ для нас обох. А навкруги курний вертеп і льох. У серці порожньо, як в пляшці на столі. Завжди у долі всі тузи, в нас – королі. А згодом будуть рухи звичні. Ці зустрічі епізодичні.

***

Поволі пускаючи сік із вени вишневий, готуючи славний обід у посуді кришталевім; водночас повірити в те, що десь є ти, встромляючи флешку у комп, а вірші – в дискети. І все – між пустель, картаген, мараккешів, офшорів, інвойсів і легалізованих кешів, лілій, драцен і троянд, цикламенів, між тих мудаків, що незґрабно вдають суперменів… Журнали. Паркетні цеглини розбиті. Не спиться. Чомусь пригадаю я дельту Дунаю, де птиці на нас не зважають, живуть і важливе щось знають, бо линуть, летять, повертають до нашого краю. Та краще вино із аорти яскраво-червоне. Устигнути б тільки підставити млосну долоню.

***

Опале листя палять у саду і знехотя із куп струмує дим. Цей день у смерті нишечком краду, хоч він уже не буде і моїм. Троянді віку вкоротити слід, укрити кущ, аби мороз не бив. Чатує птах на червонястий глід - родив насіння і своє віджив. Жаданим стало небо для птахів, і вищим воно стало для людей. Довкруж ролиті кольори медів забарвлюють останній світ оцей.

***

Міст дерев’яний через Сену. Як корабель, пливе Сіте. Вночі тут водяться сирени і кульками платан цвіте.

Між небесами і водою нагріті дошки – ляж і мрій, насолодися самотою і краєвидом багатій.

Довкола люди. То нічого. Буває світло й між людей. Свобода тижня весняного - твій несподіваний трофей.

***

Вточити крови – випити вина. Вламати хліба – скуштувати тіла. Моя ти пристрасть і моя вина; солодкий гріх, прихований уміло.

Вже час купити метрів два землі, вже час писати в нотаря папери. Волів би знати: десь там, у імлі, зникають час і простір, - дві химери?

Там прощені ітимуть. Я і ти. Там все оновлене знов постає у слові, там з’єднуються в ціле три світи, де вже нема нічого, крім любові.

***

Осклілий став до себе не запросить. Зів’ялий ліс із плямами іржі став спиною до нас. І цього досить, щоб нагадати: тут ми геть чужі. Вдивляємось у небо заніміле. Похмурі хмари, мов розлита ртуть. Хтось бубонить про персів, Термопіли… А всі слова – суцільна каламуть. Вертаймось в місто. Ми до нього звикли. Назад, до алкоголів і безсонь. Кістки мостів і хмарочосів ікла; і біль, прикладений вночі до тисяч скронь.

***

Так, Вільмерсдорфу нема, в якому Рільке писав. Надто довга зима для ніжних елегій, октав.

Інший говорить поет, і слова його – хліб і мед. Він чудово читає сонет про грека з ім’ям Архімед.

Цей чудернацький мотив у розхристаний, босий час, терпкий, немов тернослив, солодкий, немов ананас.

Але, знаєте, річ у тім, що місце, де пишеш, зника. Минають той час і дім, як зникає в пісках ріка.

Тиждень – ліплений пластилін. Випито безліч кав. Зник Вільмерсдорф і Берлін. „Я так боюся…” – Рільке писав.

***

Розлога сіра груша у дворі: дупляста й мовчазна стара сопілка. Мій Київ знову зникне на зорі. А денний, цей, – якась химерна гілка.

Он там був стіл, коноплі і горіх. То, власне, сад ходив понад ярами. Буяв бузок. І вечоровий сміх леліткою летів під небесами.

З’являлися узимку снігурі, в парку гуляли цегляні доріжки, і дереза вилася на горі; приємно було йти додому пішки.

Вже сорок літ минуло. Світ - навспак. Померли майже всі старі будинки. А груша родить. І у небі знак осінньої легкої павутинки.

***

Як павітер, народжений в долині, як думка, замаскована в книжках, твій сон зі мною поруч – світлий птах, що крилами вкриває нас донині.

Снів-близнюків стрімке передчуття за нами йде зірчастим снігопадом і зазирає у старе свічадо, зникаючи у нім без вороття.

Минає нетутешнє неохоче. У наших снах пригадуємо сон про коктебельський камінь халцедон, що в морі пам’яті виблискує щоночі.

***

Ті круки, що на Рейтарській живуть, пасльоновим змигнувши хижим оком притлумлюють свою крицеву лють і линуть над німим нічним потоком

провулків, вулиць і безсонних площ, над кручами дахів, дзвіниць і шпилів; летять і крячуть. І раптовий дощ не заважає трійці чорнокрилів.

Вони летять і всепроникний рух охоплює весь Київ, Лису Гору. Вже замкнено і думку, й зір, і слух; здається, зламано і духу непокору.

…Так, просто сон, чи візія нічна. Стривожено об ребра серце стука. Не головна дорога, а бічна. За ґратами в дворі – три чорні круки.

***

У мертвому кафе холодна кава. Рістретто й цигарки – щоденна страва. На келиху помада. Так і треба. Вивчає нас офіціант, як дві амеби. Навіщо ми тут сидимо? Знічев’я, звісно. Напитися нам слід безкомпромісно.

***

Дивний зимовий дощ стукає у вікно. Може, це час для прощ? Час пити зелене вино? Час цілувати тебе… Сісти вночі за кермо, гнати авто голубе, забувши геть про гальмо. Мчати до тебе крізь ніч, хай слизько, й заносить авто… Багато доріг і узбіч. Все – випадок, гра, лото. Тож натискай на газ. Твій профіль на тлі автотрас. Ти любила night life і джаз, колись, як була серед нас.

***

Колекцію примарних снів, зібрання різнобарвних слів - усе записуєш охоче. І вуст гарячих таїна, тіл потаємні письмена - це ти о пів на третю ночі. Чимало непотрібних див, що я колись таки зробив неначе кинуто за ґрати. Нездара-ілюзіоніст, я лиш до тебе маю хист. Писати важко, легко грати.

***

Закляк у небі зляканий канюк і зупинилася на сході темна хмара. По піднебессю й покотом цей звук… Прадавній глас захриплого шофара. То свята час? Чи судний день настав? Що смертним діяти серед пустель і звірів? Оливи до гіркополинних трав схиляються. І плачуть у зневірі. А просторінь озвучена луною; вітри зійшлись, кружляють, як один. Під тьмяною тремтячою звіздою ступають кілька зігнутих стеблин.

***

Кущі над річкою мережано-зимові. В снігу – вишиваний хрещатий пташий слід. Цей майже живописний краєвид псує раптово мертво-білий повів.

Самотній грак стовбурчить чорне пір’я, і зрить у даль, читаючи думки усіх живих. На відстані руки куйовдиться замерзле межигір’я.

Навіщо ж нелинь-дуб зберіг посохле листя? Навіщо січень віє, шурхотить у верховітті й кидає в блакить його жмутки шляхетно-мідянисті?

Навіщо вбране все так потойбічно чисто? Навіщо знову розляглись сніги? І чи дістане восени снаги зібрати жолудів розкидане намисто?

***

Той чорний вершник з потойбічних снів, що люто мчав услід і в спину цілив - він не зроняв ні вигуків, ні слів, сталь діставав і мовчки діяв.

І знову ніч, і сон, і знову він… Коневий тупіт, піт, і жах летючий. Хто він такий, з яких прийшов сторін? Запанував на кожній темній кручі.

Брунатний плащ і каптур без лиця; вже доганяє страшно, неминуче. Ти падаєш. Передчуття кінця. В обличчя б’є рука його блискуча.

***

Шукає чорний дрізд замерзлу горобину - червоні яблука її собі на спожив. Агатом мокрим зблискують пір’їни, і ранок на початок фільму схожий. Зима як пам’ять, і до столу просто - три помаранчі задля вітамінів. Як і завжди, не йде до нас апостол, натомість дивимось на арлекінів. Той птах, і плід – як марення, як спогад, як і рука, що руку серед ночі шукатиме. І не страшна тривога, що давній сон, можливо, був пророчим.

***

Не можуть не блукати ноги, коли блукає серце. Варто йти до обрію, рахуючи хрести ночей і днів – задрипаних, убогих. Цей лік років, годин і діб навряд чи погляд твій лікує. Та, може, шлях не пройдеш всує, і не преломиш всує хліб. Нотуй же хрестиками дні, мости підпалюй за собою. Насолодися самотою - тут, зараз. Там, удалині.

***

На пагорбі зберігся клаптик степу, - розкішні пахощі, шляхетні кольори. Удень тут повівають три вітри; увечері, можливо, ходить стрепет…

Лягти у трави. Прийде сон медвяний. Уже немає ні турбот, ні мрій. Розніжився під сонцем деревій, а на його стеблині – два білани.

Отож спочинь і зазирнути спробуй за межикрай так званого життя. Пливе степами в снах без вороття квітковий човен в осяйній оздобі.

***

Увесь багаж – оцей лептоп. Рядок біжучий: твій літак. Податись знову до Європ, сказавши всім і всьому: fuck!

Є місто F. на річці Майн, де не обтяжить самота, де п’ється добре апфельвайн, де у повій пружні вуста.

Тебе ніхто не впізнає в зеленому районі Нід… Хіба що цей брюнет-портьє… І ти для нього – дармоїд.

Улюблених місцин є сто, а тут остання з переправ. Тож тринькай гроші, бий авто - нам долю хтось вже написав.

***

За поворотом шашлична „Олеся” - майже приїхали. Травень. Одеса. Вийти на берег, дихати морем. Вірити - все тут інакше: і зорі, й білі платани, й наше минуле. Тут ми туристи в іншій півкулі. Вірити: тиждень – місяць медовий, карії - очі, чорнії - брови, зорі – на небі, вітер – солоний… Довго триватиме все за шаблоном? Килим готельний, презервативи. Звідси додому години чотири.

***

Покинь і не жалкуй. Долини Меотіди привиділись, приснилися, примрі… Все закінчилося. Ховатися вже ніде - до Лікії тікаєш на зорі. Там сонячно. Красуні, тепле море, вино, оливи і одне з Чудес. Забудеш все, що відбулося вчора. На грішну землю спустишся з небес. Хай серце невгамовне нишком квилить, хай згадує всю меотійську твань. Минуле – геть. І все старе, віджиле забудь, закресли, кинь і переглянь. Лікійські кладовища непорушні; каплиці, кипариси, спів цикад… Тутешні мешканці на диво простодушні: тобі дозволять виростити сад.

***

О літо в сяйві золотавім: зелене, біле, голубе… Джмелі на конюшині. Трави частують росами себе; і промінь бавиться ласкавий.

У древі – миро та олія, в суцвіттях є нектар і мед. Сон у саду. П’янка шавлія тебе торкається ледь-ледь, а кожен плід – солодка мрія.

Дрімай і мрій. Ця насолода триватиме усе життя. У снах дарована свобода з тобою піде в небуття; а там… Хай мряка і негода.

***

Пам’яті Миколи Зерова

Червоний барбарис у паморозі білій над лісовою стежкою завмер; прозорий розпросторився етер у передзим’ї, що іде несміло. Густішає вода між верболозом, листок-блукач до кореня припав, посивіли стрічки полеглих трав і ніч заснула під Великим Возом. Густа імла. Зелене серце лісу принишкло, снами виповнене вщерть… Чи краще тихий сон за наглу смерть? Заціпеніла гілка барбарису.

***

НІЧ У ФРАНКФУРТІ

Уздовж руки. Напевно знала як ці вени різати і кров цідити. У теплу воду лився переляк - аж до межі. Обкурена, побита. За місяць ні дзвінка, ні пів дзвінка. Насправді просто місячні пропали. Ширнулась чи забила косяка, давала так і сяк. Твої аннали… Без тебе ціла ніч як чорна ніч, щурячий морок у слизькому трюмі. Подай же знак, хоч натякни, поклич; уже іду до тебе, Wunderblume.

***

Серпневе поле взяте у терни, сухе колюччя межі зачіпає. Останні жовтуваті листя сни. Щоночі ночі часу здобувають.

У вирій плине річки течія, лускою зблискує самотня верховодка. Стоїть у лузі груша нічия. Плоди плекають спасівську солодкість.

А ми говоримо. Про марення, про нас. І, споглядаючи достигло-динне літо, долаємо крутий просторочас, шепочучи разом: так, via, так, est vita.

***

Розлитий чай, холодна кава. Тінь гілки впоперек лягла на купу скинутого скла зі столу, на слова гіркаві, сухотно-буряковий килим, і знову на пусті слова - ти знав усе, - як ти могла, - на проминуле, вже зогниле. Під вітром знову гілка квилить і сіпається, мов брова, не зламана, але крива, її додолу нагло хилить і тіні вже нема і сліду, а тільки розпач є, межа - ти мертвий і жона чужа серед брудного краєвиду.

***

Хильни, запий. Нікого не згадай. Заборони собі дивитись в чорне вікно. І присмерковий край забудь. Тебе туман огорне горілки й тютюну. А цей зелений чай (утім, і чорний теж) від болю не лікує. Ліворуч? Тут? Ти знав. Тож не зважай… Ще дві по сто, - і „Галю молодую”. А на підлозі темній раптом ти її обличчя світле пригадаєш. І знову пишеш прощені листи - всі подумки. Свідомості окраєць…

***

Дивна річ – ти там, я тут. Хоч бери, повзи по мапі у далекий єврокут за межею географій. Осінь, справжній бандюган, із-за спини десь заходить, я ж пакую чемодан, сподіваюсь на погоду, - щоб літали літаки, щоб до тебе долетіти і забути балачки щодо цвіту в цілім світі. Зізнаюся: ну, не зміг смак забути поцілунків. Сто доріг на твій поріг. Приймеш деякі дарунки?

***

Напровесні, тут, серед сизих збережених лук, у бузковому небі, де прокреслена гілка вільхова, наче спогад, здійметься кулик, скреготне літній крук, над Козинкою стане безлиста діброва. Ти знову збрехала, і я не помітив, аж ось твої руки тримаю, аби серед поля зігріти, бо в цей час перетвориться неквапом хтось на холодний, чужий і байдужий магнітик. Поцілунок, як скрик, як дрож на воді, як сірник; він не світить, пече, і раптово згасає. Ти смієшся, а я не уник, не уник… В перехресних стежках зігріваю тебе аж до краю.

***

Поминальна горілка і паска суха, як пісок, і пісок під ногами, - незастигла могила. Хтось кулю у скроню, у лузу загнав. Голосок людини у рясі висотує з тіла всі сили. Огорожі кривій закортіло податися в ліс. А лісок жалюгідний – мов жовтий вінок тоголітній. Між цифрами в камені лиш коротенький дефіс перекреслює миті життя безпросвітні. На могилах і яйця, і м’ясо. Їмо і п’ємо. Порадіємо: ми, а не нас поминають. Із безбарвного неба неліковане сонця більмо Восліп зрить на святково-цяцьковані зграї.

***

Сонети чорні, як вода, що у глибинах, молода, щоночі в глині прибуває, - ти пишеш вечорами, тут, і не вважаєш це за труд, а свічка весело згоряє.

Застигле місто навкруги і темні парків береги ти навіть уві сні згадаєш. Тож пишеш, пишеш, а вода прозора, чорна чи руда між літер нагло прибуває.

І не збагнеш, чи спиш, чи ні, чи день, чи вечір у вікні, чи ти направду збожеволів. Сонети пишуться страшні, а води в горлі, навісні, - і захлинаєшся поволі.

***

Розриваючи простір – чи криком, чи зором, намагаючись вийти з безконечних доріг, запиваючи біль тютюном чи кагором, слід пришвидшити все – кровоспин, кровобіг.

Слід пришвидшити рух, біль у серці, у скронях, слід закреслити все, що раніше було, і згадати дітей, в чиїх мертвих долонях залишилось не збіжжя, а дике зело.

Пошматовані час, краєвид, власне тіло, незворотньо доводять, що десь, у імлі, чути дзвін іздаля. Крізь траву чорно-білу кров ворожа тече до сухої землі.

***

До загоєння – мить. Ти ж приходиш ізнову. В тебе здатність приходити саме тоді, коли все майже добре, і в романі гіркім післяслово я чорнилом із вен сам нотую на чистій воді.

Восьмий фільтр твоїх сигарет. Вже вода черешнева. Недоречне відлуння пахощів листя верби. Восени ти дивилась футбол, заклинаючи: „Шева!”, а нам бути удвох залишалось не більше доби.

Тепло, холодно. Млосно і темно. Нічого. Пригадай наше озеро, зливою митий пісок. Все хотів записати красиво, а вийшло убого. От ступаю, здається, на омріяний свій бережок.

***

Розлита в повітрі вогкість. Берег. І озеро вже. Як ми вийшли до нього? По вулиці просто, ВеЖе. Колись тут була майстерня. Ми тринділи, пили шмурдяк. Тепер хлюпочуть озера, грає море. Стоїть маяк. Той „лексус” купив, той спився, а той, як і був, мудак. Побрижений час нагадає „тамянки” вечірній смак. Удень прикидаються містом солоні води і твань. Жебрай на пиво і пам’ять. Новосели дадуть юань.

***

ПОНАД УСЕ

Дістати із шухляди чорну зброю, набої пестити. У руку щоб лягло сталеве вороноване крило, яке все тіло тягне за собою.

Бо краймежа. Крайчас уже настав. Слід вимовляти тільки слово „воля”. Душа стоїть струнка, немов тополя. І є лише одна з усіх держав.

Вже не потрібні ні плачі, ні оди. На вулицях і площах - справжній дім. Вчувається в повітрі веснянім кровосолоний смак свободи.