загрузка...
Перескочить к меню

Ґарґантюа і Пантаґрюель (fb2)

файл не оценён - Ґарґантюа і Пантаґрюель (пер. Анатоль Перепадя) (и.с. Бібліотека світової літератури) 4138K (скачать fb2) - Франсуа Рабле

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Франсуа РАБЛЕ ҐАРҐАНТЮА І ПАНТАҐРЮЕЛЬ Роман


Корок геть! Від перекладача

«Твір Рабле у французькому письменстві, мабуть, найскладніший. Малларме проти нього легкий», — писав Мішель Бютор, фундатор нового роману. Культурний радник французького посольства Олів'є Ґійом, підтримуючи мене, застеріг: «Але яких там слів тільки нема!» Академік Дмитро Затонський стверджує, що в Рабле мова не засіб, а самоціль, і витикає авторові «абсурдну множинність синонімічних перерахувань».

Отож, цю житійну історію про двох велетів, двох великолюдів, двох височенців (синоніми, так синоніми!), Ґарґангюа та його сина Пантаґрюеля, на мій суд, годі було доносити до нашого українського читача інакше, як з допомогою мовної гіперболізації.

Ідеального перекладача Франсуа Рабле я бачу в особі Миколи Лукаша і за камертон мені правило перекладене ним віршоване звертання письменника до читальника з рядком «я так собі веселий балабон» і утворений від Ґарґантюа прикметник «ґарґантюйський».

Франсуа Рабле — поліглот, знавець мертвих і всіх сусідніх і майже сусідніх із Францією мов, там, де йому бракує французького, він ліпить ґасконське чи бретонське слівце, — до того ж, згадаймо, як його герой Панурґ, блиснувши знанням європейських язиків, серед них і баскійського, озивається на домір злого до нешугованих співрозмовників трьома вигаданими ним самим волапюками. А згодом, подорожуючи, тлумачить товаришам, що означає сказане по-ліхтарному.

Сторінки цієї великої книги рясніють дивацькими, загадковими, за Бахтіним, амбівалентними за сенсом і звучанням словами. Ось маленький приклад: «(Діоген) варив мулярам, а потім у свою дмухавку дмухав на дмухання дмухарів».

За свідченням історика Мішле, Рабле збирав мудрість у народній стихії старовинних провінційних говірок, прислів Чв, приказок, бурсацьких фарсів, з уст дурників і блазнів.

Ваш слуга покірний чи покірник теж, починаючи з 17 років, заповнював чудними вокабулами записники. Розгортаю перший, ще студентських часів. Тушанина, зілина, молявка, завішуватися.

«Нелітературність» Рабле підкріплюється передовсім його позалітературною мовою, протипоставленою офіційній і нормативній мові. Цілком можна говорити і про «нелітературність» його перекладача і про перекладацьку позалітературну мову. Перекладач рано відчув потребу повернення до живої людової мови і мови класиків, де існує стільки питомих слів, даремно списаних недалекоглядними мовознавцями як застарілі, архаїчні, діалектні, дореволюційні, західні, обмежені, церковнослов'янські.

А потім треба врахувати свавільне раблезіанське змішання стилів, макаронічність, гротеск, зниження, а передусім історичну позачасовість, коли невідомо не те що коли живуть його персонажі, за панування Риму, за Людовіка чи за царя Гороха, а навіть коли сам твір був написаний, як це видно на титулі книжки, там красується — во время оно, отож і перекладач може сміливо заявити, що його переклад зроблений у дні оні — за гетьманщини чи за київських королів, і цілком закономірно скористатися якимсь висловом із мазепинської грамоти чи з Нестора літописця.

Між іншим, капітально готуючись до цієї роботи, тлумач заздалегідь запасся собі на підмогу двома перекладами Рабле, зробленими з давньофранцузької на сучасну французьку. Але тут його чекало цілковите розчарування. Земляки-перекладачі, а це сорбонники й університетчики, виступили цензорами і нормалізаторами «дикої» раблезіанської францужчини, видираючи з м'ясом загонисті слова і виготовляючи бліді копії, які можна дозволити і для дітей.

Почуту в народі лексику підкидав мені і мій постійний редактор Валентин Корнієнко. Наприклад, не тільки у Франції шінонці називають ширіньку по-своєму, а і в Україні мостовищани, як засвідчив Валентинів батько Олекса Зосимович, цю нашивку на штанях охрестили дуже дотепно: крісло!

Природно, що вибуялий на такому грунті український текст вимагав і повернення до давнього правопису харківських професорів, як цього колись добивався, щоправда безуспішно, Микола Лукаш при підготовці першого видання свого перекладу Боккаччієвого Декамерона.

А тепер, як ви дочитаєтеся до згадки про добре біле дівоньєрське вино з виноградника, що під високою горобиною, трохи вище Гайворонячої ліщини, то знайте, що автор цього роману в Дівоньєрі (по-нашому Ворожба) народився. А як дійдете до моління Панурґа під час морської хвищі до Господа перенести його з корабля на твердь до шіненського пиріжечника Інокентія, ближче до розмальованої винарні, то затямте, що в Шіноні автор жив і вчився. І взагалі, ви відчуєте, наскільки ця книга ряснопантаґрюелецвітна, як почнете пантаґрюельствувати з книгою в одній руці і келишком червоного у другій.

Шінон, малесенький Шінон,
А в світі славиться як он!
Лежить на камені, зелений,
І дивиться згори на В'єнну.

Такий Шінон і нині, з каменем мостів, набережних, опасань, фортечних мурів і веж, серед зелені крислатих лип і платанів. Повновода В'єнна обмиває його, поспішаючи за кілька десятків кілометрів улитися в Луару. У Велику французьку революцію місто навіть носило подвійну назву Шінон-Рабле. Звичайно, перекладач, завітавши сюди з другом Володимиром Боичуком, теж тлумачем, тільки що з української на французьку, не міг не сфотографуватися під пам'ятником Франсуа Рабле. У перекладача на голові було бейсбольне кепі, а на голові його автора учена рогачка. Бронзовий метр Франсуа спирався ліктем на пюпітр із розгорнутим своїм безсмертним манускриптом, і гостеві з України було приємно усвідомлювати, що він не тільки зумів прочитати ці нетлінні сторінки з-старофранцузьки, а й достеменно переказати їх краянам, не минаючи ані титли, ніже тої коми.

У Дівоньєрі, а це під Шіноном, де навіть по мурах музейного комплексу в'ється лоза, двоє відомих перекладачів за розгляданням, як це роблять усі відвідувачі, ліжка з балдахіном, у якому письменник народився, винотоки, друкарського верстата і книжок XVI віку, а також усюдисущих пляшок, за купівлею листівок із портретами Рабле, зокрема пензля Делакруа і Матіса, про згадане в романі біле дівоньєрське якось забули. Зате шінонське вино, куплене у місцевих монахів, рецепт якого зберігається в монастирі ще з раблезіанських часів, не лише боговито скрашувало автомобільну мандрівку з Пуатьє до Будапешта, а, позбувшись уже на київській Русанівці останнього з припасів корка, ще й запалило на це переднє слово перекладача.

А ось i словарик, за взірцем раблезіанського глосарія, укладений для тих читачів, які утримаються сміятися до другої книги:

авряк — баран-сім'яник

альгвазил — судовий виконавець

амантка — коханка, полюбовниця

амбараш — халепа, труднощі

анація — халепа

апретура — обробка тканини, розчин для обробки шкіри

атрамент — чорнило

афронт — кривда, образа

базгранина — мазня, тарабарщина

баніта — вигнанець

банітований — вигнаний

баніція — вигнання

басамани — смуги на шкірі, сліди від побиття

батура — батіг

бахмат — румак (ратний кінь)

белебень — горб, відкрите високе місце

бескеття — скелі

боржій — мерщій

бришкати — високо носитися

бурчимуха — ґедзь

вакувати — байдикувати

варґи — губи

варунок — умова, обставина

ведлуґ — згідно з

виґрамулятися — видертися

визворотки — виверти, викрутаси

вильоти — відкидні рукави

витребаси — витребеньки

вконтентовувати — вдовольняти

гаджга — крики для цькування собаки

герць — поєдинок

гладишка — глечик

гойний — щедрий

гойність — щедрість

голосівка — голосна літера

горливий — запопадливий

гризький — ущипливий, ядучий

гузиця — тупий кінець голки

гуторити — балакати

ґантований — у рукавичках

ґриська, варениця, шмондя, мушля — розкішниця, вагіна

дамаст — одамашок (тканина)

дерій — грабіжник, хапуга, здирця

дешпетувати — злодіячити

до гаріля — до останку

досугий — ветхий, старий

дроґист, биляр — знахар-травник

дроковиця — пора у травні і червні, коли скот зазнає нападу ґедзів і дрочиться

жакемар — чоловічок, фігурка у старовинних дзиґарях, дзиґарі з фігурками

желіпати — кричати непутнім голосом

жоломійка — сопілка

закарваші — відвороти на холошах, на рукавах

закатрупити — убити когось

заклечати — прикрасити (гіллям, зіллям)

замчанин — хазяїн чи мешканець замку

зарізяка — розбишака

застянок — хутір

здобіль — удосталь, уповні, удозвіль

здрайця — зрадник

змирщина — мирова (оборудка), полюбовна домовленість

ігреневий — каштановий, буланий

іжатець — дикобраз

імпет — натиск, порив

іскаляти — забруднити

кабза — калитка, гаманець

кагла — задній прохід

какавельки, оковелки, жовтляки — людське лайно

калавурити — вартувати

калантарити — голосно базікати

калугер — чернець

каплун — вихолощений півень

каптій — скупердя

карахонька — різновид маленького гарбузика (у Грінченка)

карнавка — кухоль для збору грошей

каутелі — лестощі

квисля — рева

ке, кете — дай, давай

кентен — метання списів (гра)

кеп — дурень

кертиця — кротиця

кларет — біле вино

клишки — кишки

клуса, навтрюхи, дриндом — рись у коня

клямри — гачки, застібки на книзі

консистувати — стояти постоєм (у Куліша)

контрескарп — передня пологість зовнішнього рову укріплення

кородитися — скаржитися на біль

корх — міра довжини в ширину долоні або в чотири пальці

коряк — ковшик

котвиця — якір

кумельга — перевертом

кунштик — малюнок (у Шевченка)

купражити — пиячити

кутернога — кульгавий, кульга

кухва — бочка

куць — чорт, біс

лагоминки — солодощі

ланець — негідник

лахва — вигода

лембик — алембик, перепускний, переганяльний куб

лемеха, лемішка — флегматик, незграба

лотр — злодій, нероба, негідник

луп — здобич, награбоване

лупій — гицель, живолуп, деришкура

малахвія — сім'я, рідина

мантула, цюрка, холодило, бобурка, штирхайло — прутень, славень

мартопляс — фігляр, шалапут

микуляти — кліпати (очима)

мляскати — чавкати

модло — модель, взірець, шаблон

момсатися — баритися, возитися

мочеморда — п'яничка

мугиряччя — мужва

надіб — зілля

надіб'я — речовина, знадіб'я, матеріял

надха — відриг, відгик

нанашко — хрещений батько

наопач — навпроти, у протилежний бік

наскараблятися — наживатися, багатіти

невинятко — невинне дитятко

ненатлий — невситимий

нетеча — болото

ногавиці — штани

обляги — пора, коли люди лягають спати

одукований — освічений

окаряч — розставляючи ноги

окульбачити — осідлати

орація, рація — промова

отуха — підбадьорювання, втіха

оханути — привести до тями

очкур, чубрій — селюк

пелінтувати — викохувати щось, панькатися з чимось

пеня — напасть, причепа, штраф

перебаранчати — перешкоджати, заважати

перебендя — балаклій

переднити — поставити нове дно в бочці

переполаса — упереміж, почережно

півтузіня — півдюжини

підшкильнути — пожартувати

плюндри — штани до колін з пишними бганками угорі

помоцюватися — поморочитися, докласти зусиль

попас — корм на пасовищі, випас

порскливий — ковзький, невловний

посельство — посольство

пранці — сифіліс

предковіцький — давній, старосвітський

прибаги — схотінки, капризи

припутень — дикий голуб

присок — зола

пруеси — подвиги (у Достоєвського)

пугар — кубок, келих

пужити — дзюрити, мочитися

пуздро — сечовий міхур, калитка у тварин

путря — юшка з ячменю і солодкого квасу

пушило — підмагач, попихач

рахавка — зелена жабка

реверенда — сутана

регула — правило

риж — рис

риштунок — обладунок

румак — бойовий кінь

саєта — тонке сукно

сбір — агент, сищик

секимбашка — кат, різун, обезглавлювання

сивак — сивий, темно-сірий віл, порода голубів

скозуватися — сваритися, сперечатися

скраклі — городки (гра)

скримцювати — зв'язати

сницар — скульптор

спинковий — добірний

справилля — знаряддя, інструменти

старунок — доглядання, старання

стрижій — перукар

сустенція — споживок, харч

суціга — причепа, крючок

тандитник — лахмітник

танший — дешевший

тарапати — клопоти, труднощі

таркач — масть коня, білий з чорними або рудими плямами тарча — щит

трамонтана — вітер з моря

трепітка — перо, пір'їна (на капелюсі)

трусь — кролик

тузінь — дюжина

туркус — бірюза (в оповіданні Сон Коцюбинського)

увихайло — зітхальник, поклонник

угрущання — умовляння з погрозою

узанція — практика, ужиток

уринал — нічний горщик

угори, втори — сфінктер, круговий м'яз, що стискає або замикає при скороченні зовнішній отвір

утрібка — потрух, тельбухи (у Гоголя)

ферула — лінійка; бути під ферулою — під наглядом у когось, проходити вишкіл

хаптом — спохвату, похапцем, прихапцем

хіпесник — спритник, грабіжник

хіснуватися — користуватися

хлань — безодня, пучина

хляки — кендюх, рубець, фляки

хоха — дивовижа, чудовисько

пахнути — стрибнути

цвенькати — говорити не по-нашому

цизорик — складаний ножик

чави — давильня, винотока

чардак — палуба

чингал — кинджал

шанька — торбина з вівсом

шарлат — багрянець, пурпур

шахварь — ключник

шваба — образа, кривда

шелестівка — приголосна літера

шермицерія — фехтування

плямувати — перемивати кишки на ковбаси

шпакляр — той, хто шпаклює, замазує

штудерно — вигадливо

шурабурити — хапати, грабувати

щирувати — говорити по щирості, сповідуватися

югнути — шаснути, побігти

ядлоспис — меню

яломок — шапочка

ярміс — спосіб, манера діяти


P. S. До того ж багато слів, не лише рідних, а й чужих Рабле скував задля словесної гри, отож подекуди вони так і зостаються загадковими.

Престрахолюдне житіє великого Ґарґантюа, батька Пантаґрюеля, написана во время оно магістром Алькофрібасом, збирачем квінтесенції, книга ряснопантагрюелецвітна


До читальника
Читальнику, що сів за книгу ти!
Тримай у жмені враження химерне
І, вчитуючись, носом не крути:
У ній нема ні злоби, ані скверни.
Нехай не все у книзі повнозерне,
Та знаєте — сказать сміховину
Такої я нагоди не мину,
А ще як бачу пику похоронну.
Хай сміх — не плач — панує на кону.
Сміятися ж судилось нам до скону.

Одавторове слово

Мочеморди преславнії і ви, шовкошитні ходячі пранці (вам-бо, а не кому іншому, присвячені мої писання). У Платоновому діалогові Бенкет Алківіяд, зохвалюючи свого учителя Сократа, от уже хто філософ над філософами, прирівнював його, між іншим, до силенів. Силенами звалися колись шкатулки, їх ще й досі продають по аптеках, зверху на них понамальовувано кумедні й утішні фігурки, всяких там гарпій, сатирів, гусаків на загнузді, рогатих зайців, качок-в'ючаків, крилатих цапів, оленів у запрягу та інші прецікаві кунштики, понавигадувані, аби людей веселити (чим і займався Силен, доброго Бахуса напутник), а всередині зберігалося дороге надіб'я, як-от бальзам, сіра амбра, амом, мускус, цибет, потовчені в порошок самоцвіти та інші коштовності. Такий, як запевняв Алківіяд, був і Сократ: на вулиці оцінюючи його зовнішність, ви не дали б за нього щербатого мідяка, такий він був із себе препоганий і манерами неоковирний: ніс кирпою, погляд сторч, вираз на обличчі якийсь пришелепкуватий, поведенція простацька, убрання убоге, жив він біду прикупивши, з жінками сварився, служити ніде не міг, охочий був жартувати, не проливав, любив підшкильнути, а все, щоб приховати божисту свою мудрість. Але як ви шкатулу цю відкриєте, то всередині знайдете небесний, многоцінний надіб: дотепність просто-таки надлюдську, чесноту дивовижну, звагу нездоланну, тверезість неподобну, життєлюбство незнищенне, гарт непохитний, а крім того, цілковиту зневагу до всього, ради чого рід людський стільки дбає, бігає, гарує, мандрує і воює.

На що, по-вашому, б'є оце переднє слово і моя засторога? А ось на що, учнівство моє дороге та інше гультяйство! Читаючи цікаві назви деяких книжок мого компонування, скажімо, Ґарґантюа, Пантаґрюель, Феспент, Про вигоду гульфиків, Горох у салі cum commento[1] тощо, ви поспішаєте вивести, що в цих творах ідеться лише про курзу-верзу, гиль-гуси та всякі інші веселі побрехеньки, тим-то заледве побачивши щось на сорочці (себто на титулі), але ще не втямивши що й до чого, ви вже ладні реготати і потішатися. Одначе людські витвори не заслуговують, щоб їх так легковажили. Ви ж бо самі кажете, що не всяк чернець, на кому клобук, що в декого на нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить, і що на тому хоть і плащ гишпанський, але гишпанської доблести в ньому нема і в заводі. Отож розгорніть сюю книжчину і гарненько зважте, про що в ній мова мовиться. Тоді ви зрозумієте, що надіб'я, яке вона містить, зовсім не те, яке прирікала шкатулка, іншими словами, речі, що тут викладаються, не такі вже й безрозумні, як можна подумати, читаючи заголовок.

І хай навіть достеменно ви знайдете тут речі кумедні й цілком відповідні заголовку, а все ж вух не розвішуйте, слухаючи співу сирен, а ставте куди вище все те, що я, як може вам здатися, ляпнув з дурного розуму.

Чи ви пляшку коли відкубрювали? Хай ти сказишся! Згадайте, яка це втіха. А чи бачили ви собацюру, який знайшов шпикову кістку? За Платоновим твердженням (lib. II de Rep.[2]), собака серед тварин найбільший філософ. Якщо ви бачили, то, мабуть, помітили, як святобливо оберігає він цю кістку, як ревно її ховає, як міцно тримає, як обережно бере зубами, як смачно трощить, як щиро висмоктує. З якої речі він так робить? Чого він сподівається? Чого домагається? А нічого, крім дещиці шпику. Щоправда, ця дещиця над усе смачніша, бо шпик, мозочок — найкраща, яка тільки є на світі, пожива (за свідченням Галена III Facu. natural, і XI De usu parti[3]).

Взором того собацюри ви мусите бути мудрі, аби винюшити, зачути й поцінувати ці прегарні й смаковиті книги, бути навальні у гонах і сміливі у хватці. Відтак по горливому читанню і зрілій розвазі треба розгризти кістку і висисати шпик, себто те, що я називаю пітагорійськими символами, і тоді знайте: читання вас покріпить і напоумить, бо тут вам відкриється геть-то інший дух і зовсім нова наука, щоб утаємничити вас у великі секрети і моторошні тайнощі, пов'язані з нашою вірою, політикою і побутом.

Невже ви справді гадаєте, ніби Гомер, Іліаду та Одисею пишучи, думав про ті алегорії, які йому приписали Плутарх, Гераклід Понтійський, Евстатій, Корнут і які потім у них перекрав Поліціано? Якщо вам саме так здається, тоді нам не по руці; як на мене, про ті алегорії Гомер дбав не більше, ніж Овідій у своїх Метаморфозах про євангельські дари, і хоч би скільки один братчик, дурноверхий чорноризець, усесвітній підніжок доводив, що це не так, усе ж, як каже приказка, нема дурних.

А як ви міркуєте інакше, то з якої речі ви це робите і чом би вам тоді не зробити того самого з приводу моїх веселих і небуденних хронік, я ж бо, мережачи їх, був думкою за тридев'ять земель, як і ви, а вашим, як і нашим, гадаю, чарчина ворочається. Бо на компонування сієї царственої книги я приділив не більше часу, ніж на латання здоров'я, тобто питву і їдлу. Чи не пора писати про такі високі матерії і про такі глибокі питання, як у ній, так, це вже показав нам Гомер, цей філолог над філологами, а також Енній, цей, за свідченням того ж таки Горація, батько поетів-латинян, дарма що якийсь недоумок ляпнув був, що його вірші тхнуть вином, а не єлеєм.

Те саме заявив про мої книги один зоїл — хай йому грець! Йому й не втямки, що вино пахне куди смачніше, солодше, спокусливіше, бадьоріше і тонше, ніж якийсь там єлей! І як про мене піде слава, що на вино я трачу більше, ніж на оливу, я загордію, не кажи той Демостен, коли про нього подейкували, що він оливник, а не виник. Мені це честь і похвала, коли мене узивають почарківцем і скляного бога поклонником, з таким ім'ям мені залюбки наллють у будь-якому гурті пантаґрюелістів. Демостенові хтось закинув те, що від його Промов тхне, як від засмальцьованого і брудного хвартуха олійника. Ну, а ви тлумачте мої вчинки і мої речення в якнайкращий бік, шануйте сироподібний мій мозок, як хочете почути щось прецікаве, і підтримуйте по змозі мою веселість.

Отож веселіться, кохані мої, і втішайтеся, читаючи подальші сторінки, на здоров'я тілові, на пожиток ниркам! Але дивіться, сучі сини — ну сіло ік лихій годині! — випийте за мене, а я вас притьмом підтримаю!

Розділ І Про родовід і вікодавній корінь Ґарґантюйський

Тим, хто хоче походження і давній рід Ґарґантюйський знати, рекомендую великий Пантаґрюельський літопис. Він підкаже вам значно більше, звідки на цім світі взялися великолюди і як із їхнього безпосереднього коліна народився Ґарґантюа, батько Пантаґрюелів. А мені вже даруйте, що я утримаюсь про це розводитися, дарма що се предмет такий, що хоч скільки про нього товчи, він Вашому Добродійству не набридне: досить послатися на авторитет Платона з його Філебом і Ґорґієм та на Флакка, — той казав, що деякі вислови (як оце мої) стають од повтору для вуха любіші.

Дай Боже, щоб кожен отак добре знав свою генеалогію від Ноєвого ковчега до сьогодення! Як на мене, многі з теперішніх потужників, царів, дуків, принців і пап походять од якихось торгівців образками та кошельників і, навпаки, чимало хиренних і стражденних нищунів із приюту доводяться кревними і прямими нащадками великим королям та цезарям, якщо зважити, як швидко позаступали на престолах і царствах

ассирян мідяни,

мідян перси,

персів македоняни,

македонян римляни,

римлян греки,

греків французи.

Щодо мене самого, то я не інакше, як парость котрогось багатого царя чи вельможного принца, що жили во время оно, адже навряд щоб був на крузі земнім такий чоловік, який аж реґне, як оце я, пошитися в королі чи в багачі, а все на те, щоб гуляти, буяти, ні про що не дбати і взолочувати своїх приятелів та всіх людей достойних і одукованих. Але я веселю себе тим, що в позасвітті вискочу вже на царя, та ще такого царственого, що й думкою не здумати. Отак і ви, а, може, ще краще, думкою багатійте у своїй мізерії, і пийте здорові, як охота.

До наших баранів вертаючись, скажу вам, що з призводу високих небес походження і родовід Ґарґантюйський дійшли до нас повнішими, ніж будь-які інші, поминаючи родовідну книгу Месії, але про неї — мовчок, бо тут не моє мелеться, до того ж іще й враги роду людського, себто обмовники й Гіппократи, всі як один проти таких згадок. Книгу з родоводом Ґарґантюа знайшов Жан Одо на своєму лужку в закруті Ґюало, нижче Оливи, як повернути на Нарсе. Копачі на його загад чистили ями, і їхні лопати наткнулися на величезну бронзову усипальню, таку довженну, що до її краю так і не добралися, — склеп тягнувся кудись аж за в'єнські шлюзи. Склеп наважилися відкрити там, де красувалося зображення кубка з написом етруськими літерами довкола нього: Ніс bibitur[4], і знайшли дев'ятеро пляшок, поставлених так, як ґасконці ставлять скраклі, а під середньою плящиною — грубеньку, невкладисту, здоровецьку, ветху, гарненьку, маніпусіньку, цвілу книжчину, що пахла хоч і не пахкіше, але вочевидь міцніше від троянди.

Власне, то й була генеалогічна книга, написана від дошки до дошки курсивом, але не на папері, не на пергамені, не на повоскованих табличках, а на бересті, такому ветхому, що годі було щось розібрати.

Я (великогрішник) був туди закликаний і, озброївшися скельцями, пішов на ті хитрощі прочитання стертих літер, які підказав нам Арістотель, та й порозшифровував їх геть усі, що ви можете перевірити на собі, сівши пантагрюелювати, себто зазирати одним оком до чарки, а другим читати і перечитувати нотатки про страшелезні подвиги Пантагрюеля.

Наприкінці книжки містився невеличкий трактатик під титулом Фрашки-антидоти. Пацюки й таргани чи там (щоб не збрехати) які інші шкідники сгрубили її початок; решту я тут доточую, лише з пошани до антйків.

Розділ II Фрашки-антидоти, на давніх руїнах знайдені

…Це він, хто подолав кімврійську силу,
Не зароситись щоб, летить, як змій.
Узрівши це, люд розлива в барила
Потоками духмянистий олій.
Одна лиш бабця, стало страшно їй,
Кричить вона: «О Боже милостивий!
Драбину! Чи ловіть його мерщій!
Адже зробився він такий дрисливий!»
Слід капець лиш йому поцілувати, —
Хтось міркував, — і тим перепросить.
Та ось явився тип шахраюватий
З країв, де ловлять краснопірку й пліть,
І проказав: «Господь вас хай хранить!
Нечисте щось таїться перед вами.
Отож остерігайтеся, щоб гидь
Не випливла раптово десь із ями».
Ба глузду в цьому розділі прехитрім
Десь стільки, скільки у теляти ріг.
«Я чую, — гість промовив, — як у митрі
Від холоду мій мозок геть застиг».
Та при вогні, від токів запашних
Розвареної брукви вгрівся скоро,
Радіючи, що дурнів, знову їх,
Вбирає, як голоблеників, в шори.
Про Патрика святого йшлося щілку,
Про Ґібралтар і сотні інших дір.
Коли б вони загоїлись настільки,
Що перестали ображати зір
І вже б не дихали на нас з тих пір
Страшним сопухом земляного газу,
От ми тоді закрили б їх, повір,
І здать в оренду вирішили б зразу.
Відтак прийшов обскубувати крука
Геракл з лівійських негостинних піль.
«Ти бач! — гукнув Мінос сердитим гуком, —
Крім мене, в вас тут гості звідусіль!
По-їхньому, у мене тільки й діл,
Що жаб і устриць їм на стіл носити!
Якщо я дам їм продавать кужіль,
Хай сатана мене візьме неситий!»
Прибув уговкать їх К Б. кульгавий,
І перепустку від шпаків приніс.
Свояк Циклопа, цей чухрай на славу,
Убив їх. Кожен висякай свій ніс!
І всякого з содому цих гульвіс
Обсміяно було на винотоці.
Біжіть туди і роздзвоніте скрізь:
Їх буде більше, ніж у тому році.
Тоді Юпітера рішила птиця
Побитись у заклад, але — гай-гай!
Побачивши, як звикли вони злиться,
Злякалась, що упасти може рай.
Зате вогонь небесний — наших знай! —
Украла з гаю, у рибалок десь там,
І ввесь взяла в обладу небокрай,
Як в давнину учили масорети.
Всі згодились, начхати їм на теє,
Що Ата там була, її охлялий зад,
І видалася їм Пентесілея
Бабусею, що продає салат.
Гукав їй кожен: «Забирайсь назад,
Потворо! Більше не підходь до мене!
Це ж треба було підступом узять
У римлян їхній стяг з веленя!»
Юнона з пугачем-вабцем окатим
З-за хмар на птахів зирила униз.
Таку зуміли з нею штуку вдрати,
Що позбулась вона усяких риз.
Вона устигла — шпичку їй у ніс —
Лиш два яйця забрати в Прозерпіни,
А то за неї дружно б узялись
І на горі припнули б до ґлодини.
Через сім місяців (а, може, й більше)
Солдат, що Картаген підбив до ніг,
Спокійно в їхній круг ступивши,
Свої маєтки повернути міг,
Чи поділить належним чином їх
Рівненько, як стібки завжди однакі,
Як суп, розлитий під веселий сміх
Вантажникам у їх порожні баки.
Та самострілом, дном порожнім гарнця
І прядками відзначиться цей рік,
Коли згризуть під горностаєм пранці
Цареві тіло все його і лик.
Невже через святенницю повік
Арпанів стільки має тут пропасти?
Облиште! Ваша маска для калік,
Тікайте! Згубить вас цей брат зміястий.
А добіжить цей рік до краю скоро,
На землю зійдуть мир і тишина.
Минуться ґвалт, образи і роздори,
А честь — у шані буде вже вона.
І радість, що у заповідь дана
Насельникам небес, зійде на вежу.
І з волі царственого скакуна
Стражденник запанує як належить.
Часи ці протривають, аж допоки
Прикутий Марс на ланцюгу сидить.
А потім прийде муж веселоокий,
Над усіма найкращий миловид.
Радій же і лови, друзяко, мить,
Бо тим, що душу віддали вже Богу,
Даремно за минулим їм жаліть,
Назад не відшукати їм дороги.
І зрештою того, хто був із воску,
Повісити взялись на жакемар.
А звати паном навіть підголоски
Тебе не стануть, якщо ти дзвонар.
Ех, коли б шаблею відбить його удар,
То зайві стали б хитрі визворотки,
Тоді зав'язуй без усяких свар
Всі прикрощі одним кінцем коротким.

Розділ III Як мати Ґарґантюа виношувала його аж одинадцять місяців

Колись-то з Ґранґузьє був добрий паливода, тоді звичаєм його краю він добре пінної лигав і заїдав смачненько соленим. Для цього він припасав чимало майнцької і бойонської шинки, здобіль вуджених язиків бичачих, а про зиму силу-силенну ковбас, багацько солонини з муштардою, а ще в нього водився провансальський кав'яр і сосиски, але не болонські (він боявся ломбардської отрути), а бігоррські, лонгенайські, бренські і руарзькі.

Уже в літах одружився він з Ґарґамеллою, мотилькоцького царя донькою, дівчиною показною і гожою, і часто вони творили разом звіра з двома спинами, веселенько човгаючись одне на одному своїм салом, від чого жінка зайшла на доброго сина і носила його аж одинадцять місяців.

Бачте, носити аж стільки, ба навіть іще більше, жінки цілком здатні, надто як ношено когось небувалого, незвичайного, на кого великі справи чекають. Так, Гомер свідок: дитина, якою зачереватіла від Нептуна німфа, народилася через рік, тобто через дванадцять місяців. Бо (як мовить Авл Ґеллій, lib. III[5]) тривалий цей реченець достоту відповідав Нептуновій величі: Нептунове дитятко лише за такий період і могло остаточно сформуватися. З цього ж таки приводу Юпітер подовжив ніч, проведену з Алкменою, до сорока восьми годин, бо за коротший час він навряд щоби склепав Геркулеса, який очистив світ від страховищ і тиранів.

Панове давні пантагрюелісти потверджують сказане мною і заявляють, що дитина, сплоджена жінкою через одинадцять місяців по мужевій смерті, не тільки можлива, а й цілком законна:

Гіппократ, lib. Be alimente,[6]

Плінній, li. VII, cap. V,[7]

Плавт, in Cistellaria,[8]

Марк Веррон у сатирі Духівниця з відповідними посиланнями на Арістотеля,

Цензорин li. Be die natali,[9]

Арістотель libr. VII, сарі. III і IV, Be nat. animalium,[10]

Ґеллій, li. III cap. XVI.[11]

Сервій у Коментарях до Еклоґ, тлумачачи Верґіліїв вірш:

Matri longa decern тощо
Матері довгії десять

та безліч інших божевільників, чия кількість зросте, як до них прилучити ще й законників: ff. De suis et legit., a також: l. Intestate § 13, і іт in Autent. De restitut. і ea que parit in XI Mense[12]. Нарешті було спроворено з цього приводу посіпацький закон: Gallusff. De lib. et posthu. et l. septimo ff. De stat. homi.[13], і ще я міг би навести інші закони, якби стало мені на це духу. За підмогою таких законів удовички можуть вільно пускатися берега цілі два місяці по тому, як їхній муж сконає.

Розділ IV Як уже черевата Ґарґантюа об'їлася Ґарґамелла утрібкою

Ось за яких обставин і як саме розродилася Ґарґамелла, — а не вірите, хай випаде вам кишка!

А в Ґарґамелли кишка випала по обіді, третього лютого, бо вона переїлася ґодбійо. Ґодбійо — це хляки тлустих ґімо. Ґімо — це лужки, де за літо бувають дві косовиці. Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів і задумано на Масницю їх засолити: тоді м'яса стане ще й на весну і можна буде перед трапезою посолонцювати, а посолонцюєш, то й на вино потягне.

Скинбеями, як бачите, зафундувалися, та такими смаковитими, що кожен їдець ще й пальці собі облизував. Та от, трясця твоїй матері, утрібки довго не пролежать, вони починають духу набиратися. А це вже казна-що! Тим-то й тужилися ум'яти геть усе, щоб таке добро не пропадало. З цією метою поскликали сеннейців, сюєїв, рошклермонців, вогодрейців, не забувши і про кудремонпансьєнців, ведебродців та інших сусідів, і всі вони голова в голову були чаркодуї, гольтіпаки і бабодури.

От добряга Ґранґузьє і закликав кожного пригощатися від пуза. Тільки дружині, тій він сказав, щоб не напихалася, бо вона вже на останніх днях, а утрібка — скоромина. «У кишках чимало гівна і без клишок», — вирік він. Але попри всі застороги, Ґарґамелла уперла цих клишок шістнадцять бочок, два барильця і шість кухв. Та й обдуло ж її потім від цієї щедрої фекальної маси!

По обіді всі вальнули гуртом у Сольсе і там, на густій траві, під музику веселих жоломійок та ніжних козиць погналися у танець, і загуляли так, що любота було глянути.

Розділ V Рацеї під мухою

Потім надумалися підобідати на лоні природи. Де й узялися сулії, окости гуляли, пугари літали, жбани торохкали.

— Сип!

— Передай!

— Не минай!

— Розбавляй!

— Е ні, мені без води! Оце воно, друже!

— Нумо, одним хилом!

— А мені кларету! І щоб стопочка з наспою!

— Заллємо смагу!

— Тепер ти від мене не відчепишся, триклята гарячко!

— Вірите, кумонько, щось не годящий я нині до пиття!

— Вам що, нездужається, серденько?

— А я, щось мені зле.

— Трам-тарарам, побрешімо про вино!

— Я, мов папський мул, п'ю о певній порі.

— Я чисто тобі пріор, у руках ніби Требник, а це плескач із вином.

— Що з'явилося раніше: спрага чи трунки?

— Спрага, бо з якої нетечі невинятка почали кружати?

— Трунки, бо privatio presupponit habitant[14]. Я — клірик.

Foecundi calices quem поп facere disertum?
Хто красномовний не став, піднімаючи спінений келих?[15]

— Ми — невинятка і тнемо коряками без спраги.

— Азм, грішний, без спраги лише починаю, а потім вона приходить сама. Для мене пити — це грати зі спрагою у довгої лози. Я вічний пияк. Для мене вічне життя у вині, а вино — це моє вічне життя.

— Співаймо! Пиймо! Псалмопивці!

— А де ж запропастилася моя посудинка?

— А чого мені жодна душа не підсипає?

— Ви полощете горло, бо дере, чи дерете горло, щоб полоскати?

— Теоретизуй, не теоретизуй, а напрактикуватися можна.

— Не лови ґав!

— Жлукчу, дудлю, ґольґаю, щоб очі не западали.

— Пияк — він невмирака!

— Без узливання я — сухогриб, пиши тоді пропало. Переселиться моя душа, де мокріше. Там, де суш, вона не житець.

— Нумо, підчаші, нових форм творці, з непитущого питущого зліпіть!

— Треба гарненько скропити сі цупкі, сухі хляки!

— Кому вже не п'ється, так не п'ється.

— Вино в жилах грає, у вигрібну яму воно не потрапляє.

— Я ці клишки сьогодні вранці шлямував, залишається тепер їх сприснути.

— Я все в голодний куток пхав!

— Аби мій вексельний папір пив так само, як я, чи вчитали б його кредитори з настанням терміну оплати?

— Рука така невтомна, що й носа хазяїну натовкла.

— Скільки ще влізе, перш ніж назад верне?

— Як отак весь час питати броду, кінська упряж прорветься!

— Це називається пити з джерельця.

— А яка різниця між шийкою і джерельцем?

— Велика, шийка затикається корком, а джерельце чопом.

— Оце сказано!

— Кружали бочку хвацько наші предки.

— Співуни невсип-пущі! Пиймо!

— Оце кишкове промивання. Не треба й на річку ходити!

— Я п'ю, не кажи ти губка.

— А я, не кажи ти храмовник.

— А я, не кажи ти tanquam sponsus.[16]

— А я, не кажи ти sicut terra sine aqua.[17]

— Що таке шинка?

— Це вимога на дудліж, трап. Звичайним трапом спускають винні барила у льох, а цим трапом у кендюх.

— А раз так, то пиймо! Я ще не набрався. Respice persona; pone pro duos; bus поп est in usu.[18]

— Аби я вмів так ціпом махати, як смалити чарку, з мене вийшов би знаменитий ціпов'яз.

— Жак Кер, багатій, не раз забивав палю.

— Отак напували б і нас.

— Бахус, той під охотою звоював Інд.

— Мелінду, так ту взяли з п'яних очей.

— Дрібен дощик прибиває подорожню куряву. Довгі гульбощі гасять грім.

— Як із мого чопа такі струмені вириваються, то чом би вам не припасти до цього чопа?

— Я це врахую.

— Гей, пахолку, сип мені ще. Тепера моя черга тебе запізвати!

– Ґїйо, ти там недалеко, — подай мені глека!

— Я позиваюся зі своєю спрагою. Пахолку, оформлюй мій позов як належить!

— Мені б оте шумовиння і оті вишкварки!

— Колись я пив до дна, а нині п'ю все до ріски.

— Підгрібаймо все: часу в нас доста!

— Та й клишки у цього волика, полового з чорними латками, — смакота! То ми їх дочиста!

— Пийте, а то я…

— Ні, ні!

— Пийте, пийте — який ви проханий!

— Щоб горобці клювали, їх треба плеснути по хвосту, а щоб я пив, мене треба добре припрохувати.

— Lagona edatera![19] Нема в моєму тілові такої нірки, куди б могла сховатися від вина спрага.

— А в мене це винце тільки спрагу розпалює.

— А в мене спрагу прожене це винце.

— Хай знають під дзенькіт боклаг і пляшок: утратили спрагу, нема її чого в собі шукати, — її вигнали часті винні клістири.

— Всевишній створив планети, а ми по них плентаємося і припланечуємося.

— У мене Господеве слово на устах: Sitio![20]

— Азбест, тобто камінь, і той не такий нескрушний, як непогасима спрага, яку оце чує моє високопреподобіє.

— Апетит, як сказав Ангест Манський, ся рождає під час їди, а спрага ся рождає під час пиття.

— Чи є помічне від спраги?

– Є, але не те, що рятує від собачого укусу: як бігтимеш позад собаки, він зроду тебе не вкусить, як бігтимеш із питвом назустріч спразі, вона тебе завжди обминатиме.

— Ловлю тебе, виночерпію, на слові! Будь невичерпний! Ще черепушку! Арґус, щоб бачити, був стоокий, а корецький має, як той Бріарей, бути сторуким, аби черпати й черпати.

— Спершу мочеморди, а потім сушеморди!

— Білого! Сип, сип, хай йому біс! Добру повну: язик у мене наче терпуг.

— Смикнімо, службо!

— П'ю до тебе, друзяко! Вперед!

— Пішло, як брехня по селу!

— О lachryma Christi![21]

— Це девіньєрське — піно!

— Біле винце — розкіш!

— Оксамитове, їй-бо!

— Оце воно: карноухе, деруче, вовнясте!

— Друже, по новій!

— Скільки не подаватимуть, ми не скажемо: «Пристав!»

— Ex hoc in hoc[22]. І ніякісінького мошенства! Беру всіх у свідки. Я оце перепив усіх. Я — панотець Перепивайло.

— О п'яндиголови! О жадаки! Посмагли як жаби у болоті!

— Пахолку, друже, повну, та пильнуй, аби з коронкою!

— Просто шапка кардинальська!

— Natura abhorret vacuum.[23]

— Хоть би рісочку — мусі напитися.

— Давай по-бретонській!!

— До дна!! До дна!

— Дерболизнемо цього зілля!

Розділ VI Яким химерним робом Ґарґантюа на світ народився

Ще не вщухла ця п'яненька перебендя, як Ґарґамелла відчула у животі завійницю. Ґранґузьє підхопився і, гадаючи, ніби то перелоги, почав її найлагіднішими словами заспокоювати; він попросив її лягти на траву під вербичками, мовляв, у неї, як у кобилки, скоро повідростають нові ніженьки, треба тільки перед народженням лялі запастися снагою, болітиме їй, правда, аж-аж, але біль минеться, і за всю муку Бог віддячить радістю, про все лихеє й згадка розвіється.

— Я доведу це тобі (сказав він). Господь (наш Спаситель) рече у Євангелії від святого Івана, голова 16: «Журба жінці, коли вона народжує, а вродить дитятко, вже й пам'яти про болі нема».

— Чи ба! (відповіла вона). Золотії в тебе уста! Я більше люблю слухати Святе Письмо, аніж житіє святої Маргарита і ще якісь там баляси.

— Ти у мене хоробра, як овечка (мовив він). Розроджуйся боржій, а там ми вже з тобою сплодимо другого.

— Ха! (сказала вона). Вам, чоловікам, легко говорити! Ну, та з Божої помоги я для тебе якось постараюся. А все ж лучче, щоб тобі його чикнули.

— Що — чикнули? — спитав Ґранґузьє.

— Га! (відповіла вона). Теє, з чим ти ходиш у мужчинах.

— А, мого припутня? (Він на те)… а кат із ним! Як він так уже тобі упікся, давай сюди ножаку!

— Е, ні, ні! (Це вона). Хай Господь Бог милує! Прости, Боже, мене грішницю. Я й не хотіла — саме вихопилося, не вважай на мене. Я ось проти чого кажу: як Бог не поможе, мені доведеться попомучитися, а все через твій припутень, надто вже ти його пелінтуєш.

— Дарма! Дарма! (заспокоїв він). Бадьорися, хай воли самі йдуть! А я ще смикну чопка. Як тобі стане зле, я буду поряд. Крикни в кулак, і я прибіжу.

Невзабарі почала вона зітхати, зойкати і волати. Умент звідусіль позбігалися пупорізки і при мацанні та лапанні внизу наткнулися на якісь шкуратки та ще й з поганим таким духом, і подумали, що це і є дитятко, а то була кутниця або заднянка — сфінктер (або по-вашому втори) ослаб через те, що породілля об'їлася, тут уже, мабуть, згадувалось, клишками.

Отоді одна мерзосвітниця бабця, пересельниця сюди з-перед шістдесят літ із Брізпайля, що під Сен-Жну, і відома знахарка, й дала Ґарґамеллі якоїсь в'язкої гидоти, від якої у неї так стислися і збіглися втори, що, лелечки, ви б їх не розтягли й зубами. Словом, вийшло як у того біса, який на обідні на честь святого Мартина записував на пергамені, про що теревенили дві модниці, а потім так і не здолав розтягти пергамен зубами.

Через цей трапунок жили устя дитинника понабрякали, і дитятко проскочило просто в порожнисту вену, а далі, видершися діяфрагмою упорівень пліч, де згадана синьо-жила роздвоюється, узяло ліворуч і вилізло у ліве вухо.

З'явившись на світ, дитятко не закричало, як інші немовлята: І-і-і! І-і-і!», ні, воно зарепетувало як на пуп: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» — наче припрохувало усіх лизькати, і його репет було чути від Бюсси до Бібаруа.

Я не певен, що ви повірите у такі химеруваті пологи. Ваша підозра на мене хай і залишається підозрою, але знайте: хто путній, хто здорової думки, той вірить усьому, що почує чи прочитає. Чи ж не казав Соломон у своїх Приповістках, голова 14: «Простодушний іме віри кожному слову» тощо? І чи не сказав святий апостол Павло у Першому Посланні до Коринтян, голова XIII: «Любов у все вірить»? Чому б не повірити і вам? Тому (скажете ви), що тут немає і знаку правди? А я вам скажу, що саме тому вам і треба мені вірити, вірити сліпо, бо сорбонники запевняють, ніби, власне, віра і є знак речей незримих. Хіба щось тут суперечить нашому законові, нашій вірі, здоровому глуздові, Святому Письму? Принаймні сам я так гадаю, що зі святою Біблією це все аж ніяк не розбігається. Бо коли на те була воля Божа, ви ж не станете доводити, ніби Господь не міг так учинити? Ні, ради Бога, не дуріть самих себе химерами. Адже немає такого, чого Богові несила була б і якби він лишень захотів, то все жіноцтво приводило б на світ дитяток через вуха.

Хіба Бахус не вийшов із ребра Юпітерового?

Рокталяд — із п'яти своєї матері?

Крокмуш — із пантофлі мачушиної?

Хіба Мінерва не народилася в мозкові у Юпітера і не вийшла крізь його вухо?

Хіба Адоніс не вийшов із-під кори миррового дерева?

А Кастор і Поллукс — із яйця, висидженого і знесеного Ледою?

А як би ви дивувалися і чудувалися, якби я навів оце цілий розділ із Плінія з розповіддю про дивовижні і протиприродні пологи! Адже із мене не такий завзятий скоробреха, як із нього. Прочитайте III розділ сьомої книги його Природних історій і дайте мені спокій.

Розділ VII Як нарекли ҐАрґантюа і як прилюбився він вино цмулити

Добряга Ґранґузьє пив і розважався з гістьми, коли зачув страшенний лемент: то його син, заледвепоявившися на світ, репетував, вимагаючи: «Лизькать! Лизькать! Лизькать!» От батько і гукнув: «Оце ґарґало, ти ба!» Почувши теє, гості нараяли так дитятко й назвати — Ґарґантюа, — бо це перше слово, яке батько вимовив при родинах, — за взірцем і прикладом давніх гебреїв. Батько не заперечував, матері це наймення теж вельми сподобалося. А щоб уговкати дитятко, його почастували вином, потім занурили в купелю та й охрестили, як це заведено у щирих християн.

Тим часом, аби поїти його молоком, пригнано сімнадцять тисяч дев'ятсот тринадцять корів понтільської і бреемонської порід, бо в усій околиці не знайшлося жодної підхожої мамки, здатної нагодувати його груддю. До слова, деякі великовчені скотисти запевняли, що його вигодувала мати, що вона, мовляв, могла зі своїх цицьок націдити тисячу чотириста дві бочки і дев'ять гладишок молока за одним разом, проте це навряд. Що б там не було, усякі міркування про таке цицькоцидіння лунали злецько для благочестивих ушей, відгонячи схизмою.

А як уже збігло рік і дев'ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для нього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали воликів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталося, і кожен зустрічний милувався на нього: пицюрку воно мало гарненьку, і було страх воласте — з вісімнадцятьма волами, до того ж і ревло лише зрідка, хоча калялося щогодини, бо гузно мало ятристе: як-не-як така статура, а тут ще й охота (породжена особливостями організму) до пиття. До речі, безпричинно воно й краплі в рота не брало. Коли ж було сердите, роздратоване, набурмосене або зажурене, дитятко тупотіло ніжками, плакало і верещало, а як даси йому випити, зараз же втишувалося і ставало знову лагідним та веселим.

Одна його бонна божилася мені, що дитятко смоктати так прилюбилося, що на сам брязкіт пугарів і келихів уже умлівало, ніби раюючи наперед. Ось чому з огляду на цю його божисту рису гувернантки забавляли його тим, що брязкали ножем по склянках, скляними затичками по пляшках і навіть накривками по кухлях; у відповідь на цей дзенькіт починалися радісні скоки дитяти, аж колиска гойдалася, і ця мимовільна гойданка супроводжувалася кивами голови, бренькотом пальцями і переливчастими пуками.

Розділ VIII Як Ґарґантюа одягався

Іще змальства батько подбав, щоб син ходив у родинних барвах: більом більований і синьом синьований. Одежина забрала чимало праці, і її змайстровано, скроєно й пошито за тодішньою модою. Розкопавши архіви лічильної палати городка Монсоро, я з'ясував, як було убрано хлопчину.

На його сорочку поклали дев'ятсот ліктів шательродського полотна та ще двісті на квадратові ласки під пахвами. Сорочку він мав необорчасту, бо сорочки оборчасті — пізніший винахід тієї вже доби, коли швачки, обламавши на голках кінчики, навчилися орудувати гузицею.

На його купину пішло вісімсот тринадцять ліктів білої саєти, а на шнурівку — тисяча п'ятсот дев'ять з половиною собачих шкурок. Саме тоді почали пристьобувати до камзола плюндри, а не камзол до плюндрів, що протиприродно, як переконливо довів Оккам у коментарях до Exponibilia[24] магістра Плюндри.

На плюндри пішло сто п'ять із третиною ліктів білого вовняного краму. А скроєно їх на взір колон з уторами і вильотами ззаду: хай дихають нирки. І над кожним вильотом угорі були пишні бганки із блакитного дамасту. Слід сказати, що хлопцеві стегна були дуже гарні й вельми личили під його статуру.

На гульфик пішло шістнадцять з чвертю ліктя того ж таки вовняного краму, і зшито його на штиб дуги, а стягувався він двома чудовими золотими клямрами з емалевими гачечками, і в кожну клямру повставлювано по смарагду завбільшки з помаранчу. Смарагд-бо (як запевняє Орфей у своїй книзі De lapidibus[25] та Пліній, libro ultimo[26]) підтримує грішне тіло дрочливим і замашним.

Гульфиковий випуст витикався на одну канну і мав, як і плюндри, вильоти і теж із пишними бганками угорі того ж таки блакитного дамасту. Дивлячись на канетільовий гафт, на вигадливе ювелірне плетиво, щирими діямантами, рубінами, туркусом, смарагдами і перським жемчугом обсаджене, ви, мабуть, порівняли б його з гарним рогом достатку, як його ото вдають на антиках, — десь такі подарувала двом німфам, Адрестеї та їді, Юпітеровим годувальницям, Рея. Завжди пановитий і смаковитий, завжди розкішний і гордопишний, завжди сочистий і рожаїстий, повний броду, повний плоду, справжній міх, повний всіх утіх, Богом святим свідчуся, гульфик просто очі на себе брав. Одначе дрібніше я вам розповім про це у своїй книзі Про переваги гульфиків. Наразі ж лише скажу, що гульфик був із розмахом і завдовжки і завширшки, а всередині туго натоптаний здобіль, куди там до нього таким нібито гульливим гульфикам цілої тічки жевжиків, на ділі підбитим, на превелике розчарування білої челяді, вітром.

На черевики пішло чотириста ліктів сіро-буро-малинового оксамиту. Оксамит спершу розкраяно на рівненькі смужки, а смужки ті вшито однаковими вальцями.

На підошви зужитковано тисячу сто коров'ячих шкур білого кольору, а носаки у черевиків змайстровано кінчасті.

На камзол пішло тисячу вісімсот ліктів лазурового оксамиту, розшитого кругом винограддям, а посередині — кухлями зі срібної нитки, обплетеними золотими кільчиками з силою-силенною перлинок: чим вам не знак, що господар вискочить колись у доброго чаркодуя.

Пас йому зшито із трьохсот п'ятдесяти ліктів шовкової саржі, переполаса біло-блакитної (як пам'ять мене не зраджує).

Шпада була у нього не валенсійська, а запоясник — не сарагонський, бо батько зневажав отих усіх налиганих гідальго, отих усіх клятих вихрестів; ні, Ґарґантюа мав гарну дерев'яну шпажку і мазаної шкіри кинджальчик, і те і те розцяцьковане й визолочене, очей не відведеш.

Черес його спроворено зі слонової калитки, що підніс у дар гер Праконталь, лівійський проконсул.

На його гуню пішло дев'ять тисяч шістсот дев'яносто дев'ять і дві третини ліктів блакитного оксамиту, по діагоналі золотими фігурками затканого; при погляді збоку барви починали мінитись, як на шиї у горлички, очам на втіху.

На його кресаню пішло триста два лікті із чвертю білого оксамиту, і капелюш був широкий і круглий — для круглоголового. Щодо тих високих, схожих на паски, шапокляків, які носять нині потурнаки та побусурмани, то батько казав, що вони накликають лихо на їхні гирі.

За покрейтку йому правила велика гарна блакитна пір'їна неяситі, ця баба-птиця водиться у пущі Ірканії; трепітка хвацько звисала у нього над правим вухом.

За кокарду він мав золоту дощечку завважки шістдесят вісім марок, а до цієї плати прикріплено емалеву фігурку, зображення людини двоголової (голова до голови), чотирирукої, чотириногої і двозадої, бо, як мовить Платон у Бенкеті, така людська природа в її містичному почині. Довкола зображення пишався напис йонійськими літерами:

ΑΓΑΠΗ ΟΥ ΖΗΤΕΙ ТА ΕΑΥΤΗΣ[27]

На шиї він носив масивний золотий ланцюжок завважки двадцять п'ять тисяч шістдесят три золоті марки[28], причому ланки його було зладжено у вигляді буйних ягід; між ними висіли великі дракони з зеленого яспису, та такі ж іскряві, такі променисті! — схожих драконів колись посідав цар Нехепс; а спускався цей ланцюжок аж до підсердя, і силу його власник мав відчувати покіль віку, як це знають грецькі лікарі.

На його рукавички використано шістнадцять кож, злуплених з упирів, а на оторочку — три кожі, з вовкулаків зняті. Такий був припис сендуанських кабалістів.

А ось які він мав персні (батько хотів, аби він носив їх задля нагаду тамтої давньої відзнаки вельмож): на вказівці лівої руки — карбункул зі струсяче яйце завбільшки у прегарній оправі щирого золота, на підмізинні тієї самої руки — перстень із незвичайного, досі небаченого стопу чотирьох металів, де криця не псувала золота, а срібло не тьмарило міді; то була робота капітана Шапюї та його вірника Алькофрібаса. На підмізинці правиці він носив перстень у формі спіралі, обсаджений чудовим блідо-червоним рубіном, шпичастим діямантом і физонським смарагдом, яким ціни не було. Ганс Карвель, великий ювелір царя Меліндського, оцінював його у шістдесят дев'ять мільйонів вісімсот дев'яносто чотири тисячі вісімнадцять довгорунних баранів[29], у стільки само їх оцінювали й авгсбурзькі Фуґґери.

Розділ IX Барви та строї Ґарґантюйські

Барви Ґарґантюа, як вам уже відомо, були біла і синя, — цим його батько хотів показати, що первісток для нього радість, від неба послана; річ у тім, що біль означав для нього радість, утіху, насолоду і веселощі, а синь — усе небесне.

Знаю: на ці рядки натрапивши, візьмете ви на глузи старого опиуса і визнаєте таке тлумачення кольористичне геть простацьким і недоречним: скажете, що біле означає віру, а синє — гарт. Що ж, сперечайтеся проти мене, прошу, але тільки лагодом, не лютуючи, не киплячи, без пасії, без образ (знаєте, як воно, у наше лихоліття!). Урезонювати, укоськувати ні вас, ні будь-кого я тут не збираюся, лишень зауважу: що без півлітри тут і справді не розібратися.

Чого ви так рветеся? Чого костричитесь? Хто вам сказав, що біле означає віру, а синє — гарт? Одна (скажете ви) нікчемна книжка, у маркетана куплена чи там у щетинника виміняна, під титулом Кольорова Геральдика. А хто її написав? Автор не наводить свого імени і правильно робить. Важко-бо сказати, що в ньому дивує більше: самовпевненість чи глупота: бо хіба ж це не самовпевненість, коли автор безпідставно, бездоказово, безпричинно, тільки власними домислами підпираючись, сміє диктувати, як сприймати барви, уподібнюючись до тиранів, які прагнуть, щоб у всьому була їхня воля, а не здоровий глузд, на противагу мудрецям і вченим, завжди схильним людей переконувати?

І хіба це не глупота, коли автор гадає, ніби отак бездовідно і необґрунтовано, лише на основі якихось гадок люди почнуть створювати собі девізи?

І справді (за відомою пословкою: «Була б срака, а гівно знайдеться»), він відкопав якихось пришелепкуватих дурил, і, власне, ці дурила і пойняли віри його писанині; насмикавши з неї апофтеґм і сентенцій, вони розцяцькували ними збрую своїх мулів та лівреї челядників, порозмальовували ними плюндри, вигаптували їх на рукавичках, виткали на заслонах, удали на гербах, повпирали у пісні і (що найгірше) сплямували і збезчестили деяких непорочних матрон, та ще й без їхнього відома.

Ось до чого двораки-чепуруни та пустодзвони докотилися! Якщо вони беруть собі за девіз звагу, то велять зобразити ваги; як кротість, то крота; як жаль, то — жало, як фатум, то — фату, як користь, то — корито; як веселощі, то — весло; як банк, то — банку; як лагоду, то — ягоду.

Та все це такі нікудишні, за вуха притягнуті, дикі омоніми, що кожному, хто нині, по тому як французьке красне письменство відродилося, та став би їх уживати, довелося б присобачити до коміра лисячого хвоста, або геть-то вишмаруватися кізяком.

З тих самих домислів (домислів радше бездумних) виходячи, я міг би звеліти намалювати гірчичницю через те, що я когось там загірчив, розмарин через те, що мене розморило, а також міг би думати, що нічний фіал — це все одно що офіціал, що мої плюндри — це плюнь і втри, що моя ширінька — це сама шерстинка, що мій кіготь — це добрий віхоть, за яким моя любуся помирає.

Не так робили во время оно єгипетські жерці, вживаючи для письма так звані ієрогліфи. У цій грамоті ніхто нічого не тямив, тямили лише ті, хто розумів властивості, особливості та природу речей, уживаних як символічні знаки. Горус Аполлон написав про них дві книги грекою, а ще докладніше їх розтлумачив Поліфіл у своїх Любовних замороках. У Франції щось таке можна знайти в девізі пана Адмірала, який і собі запозичив знаки у Октавіяна Августа.

Одначе плавба серед таких хланей та одмілин украй небезпечна: спішу повернутися до того порту, звідки вийшов. Колись я спинюся на цьому всьому докладніше і покажу, на філософські аргументи і на освячені старожитнім світом авторитети посилаючись, скільки є у природі всіляких барв і який зміст укладений у кожну з них. Храни тільки Боже, як любила казати моя бабуся, цю колодку для ковпака і цей глек для вина.

Розділ X Що означають білий і синій кольори

Отож, біле означає радість, утіху та веселощі, і це ніяка не вигадка, а щирісінька правда, в чому ви зараз самі переконаєтесь, якщо згодитеся без упереджень вислухати мене.

Коли взяти, за твердженням Арістотеля, поняття протилежні, як-от, добро і зло, чеснота і порок, холодне і гаряче, біле і чорне, раювання і мука, радість і горе тощо і попарувати їх так, щоб одне з протилежних понять однієї пари відповідало змістом одному з протилежних понять другої пари, то ми побачимо, що друге протилежне поняття першої пари узгоджується з другим поняттям сусідньої пари; ось такі є добро і зло; якщо ж перше поняття верхньої пари відповідає першому поняттю сусідньої пари, як-от, доброчесність і добро, бо ж саме собою зрозуміло, що доброчесність хороша; так само співвідносяться між собою і двоє інших понять, себто зло і порок, бо порок лихий.

З'ясувавши це логічне правило, візьміть двоє протилежних понять: радість і сум, потім ще двоє: біле і чорне, бо вони з фізичного погляду протилежні; отож-бо, як чорне означає горе, то біле на тій самій підставі означає радість.

Ці значення утверджуються аж ніяк не довільним тлумаченням окремих осіб, а загальною думкою, у філософів званою jus gentium[30], універсальним законом, чинним скрізь.

Як ви самі здорові знаєте, всі племена, всі нації (опріч стародавніх сиракузців і деяких схибнутих аргів'ян) і всі язики, прагнучи якось скорботу свою передати, носять чорний одяг, бо чорне — жалоби образ. Цей звичай поширився всюди, бо сама природа дає нам очевидні, без усякого розжовування зрозумілі підставу і резон, і ми це називаємо природним правом.

Біле, за тією ж таки підказкою природи, усі сприймають як веселощі, радість, утіху, насолоду і раювання.

У давнину фракійці та критяни відзначали радісні й щасливі дні білим каменем, а сумні й нещасливі — чорним.

Хіба ніч не зловорожа, не смутна і не тоскна? Але ж вона темна і похмура. Хіба вся природа не радіє світлу? А світло ж над усе біліше. На доказ я міг би навести книгу Лоренцо Валли, написану проти Бертоли, але цілком досить і свідчення Євангеліста: в благовіщенні від Маттея, у голові 17, де мовиться про Переображення Господнє, Vestimenta ejus facta sunt alba sicut lux, одежа його побіліла, наче світло, і з цієї осяйної білоти троє апостолів могли уявити собі, що таке вічне блаженство. Бо світлу радіє всяка жива істота, ота, пам'ятаєте, зовсім беззуба баба, все примовляла: «Любе світло!» А Товит (голова V), уже отемнілий, відповідаючи на вітання Рафаїлове, гукнув: «Як я можу радіти, якщо не бачу світла небесного?» Цим самим кольором засвідчили цілому світові свою радість янголи на Воскресіння Спасителя (від Івана, голова XX) і на його Вшестя (Діяння, голова І). У таких самих строях побачив святий Іван Богослов (Апокаліпсис, голова IV і VII) вірних у небесному і райському граді Єрусалимі.

Прочитайте давні літописи, як грецькі, так і римські. Ви дізнаєтеся, що город Альба (прапращур Рима) завдячує своїм закладенням, спорудженням і найменуванням білій свиноматці.

Ви довідаєтеся про існування у римлян такого звичаю: після здобуття перемоги тріумфатор у'їжджав до Рима на колісниці, білими кіньми запряженій; те саме приписувалося, коли переможця вшановувано скромніше, оскільки жодний інший знак чи колір не міг передати радість від появи звитяжців краще, ніж білота.

Ви дізнаєтеся, що Перикл, дук Атенський, розпорядився, щоб вояки, кому за жеребом випали білі боби, цілий день розважалися, веселилися і відпочивали, а інші билися. Я міг би навести ще чимало прикладів і доказів, але тут їм не місце.

Такі знання допоможуть нам розв'язати проблему, що її Олександер Афродисійський вважав за нерозв'язну: «Чому лев, чиє рикання жахає всіх тварин, боїться і шанує тільки білого півня?» Тому (так мовить Прокл у книзі De Sacrificio et Magia[31]), що властивості сонця, джерела і вмістища всього земного і небесного світла, пасують і подобають білому півню з огляду на його колір, особливості і навички більше, ніж левові. А ще він мовить, що дияволи часто прибирають лев'ячої подоби, натомість, побачивши білого півня, одразу ж зникають.

Ось чому Galli (себто ґалли, названі так тому, що вони з народження білі, як молоко, а грекою молоко gala) залюбки носять на капелюхах білі пера: на вдачу вони життєрадісні, простодушні, лагідні й симпатичні, а за герб та емблему їм править найбіліша з усіх квітів лілея.

Якщо ж ви поцікавитеся, як саме природа натякає нам, що біле означає радість і веселощі, скажу, які тут є аналогії та відповіді. Подібно до того, як від білої білі у людей аж метелики з'являються в очах і все пливе, через розклад зорових токів, про що мовить у своїх Проблемах Арістотель, а також через видивляння очей (як ви ходили по снігових горах, то вам це знайоме, бо ви починали недобачати; Ксенофонт пише, що так бувало з його вояками, про те саме докладно розповідає Ґален у кн. X, De usu partium[32]) — так само достоту серце на радощах як не вискакує з грудей і перевитрачає той житець, що наснажує його; через цю перевитрату воно може залишитися без підтримки; отож-бо, всерадіння здатне урвати навіть життя, на що вказує Ґален у Metho, книга XII, у De locis affectis та в De symptomaton causis[33]; а що таке в давнину траплялося, про це свідчать Марк Туллій (див. Questio Tuscul.[34], кн. I), Веррій, Арістотель, Тит Лівій (після битви під Каннами), Пліній (кн. VII, розд. XXXII і III) і Ґеллій (кн. III, XV та ін.), а також Діагор Родоський, Хілон, Софокл, Діонисій, тиран Сиракузький, Філіппид, Філемон, Полікрат, Філістион, М. Ювеницій та багато інших — усі ті, хто помер на радощах, або ж, як доводить Авіценна у II трактаті Канона та у книзі De viribus cordis[35], від шафрану, сильна доза якого так збуджує людину, що вона гине від розширення і розриву серця. Про це дивіться у Олександра Афродисійського і його Problematum[36] (кн. І, розд. XIX). Що й треба було довести.

Та ба, я занісся і набалакав на цю тему більше, ніж збирався на початку. Отож, я згортаю вітрила, а виведу кінці в окремій книжчині, де й доведу небагатьма словами, що синє означає небо та все небесне і що тут такі самі символи, як між білим, з одного боку, і радістю та насолодою — з другого.

Розділ XI Про вік хлоп'ячий Ґарґантюа

Від трьох до п'яти років Ґарґантюа ріс і виховувався під суворою ферулою, як цього вимагав батько, і часоточення його нічим не різнилося від дитячого, як у всіх малюків, тобто він пив, їв і спав; спав, пив і їв.

Хлопчик знай бабрався в болоті, каляв носа, мурзав лице, стоптував черевики, без кінця ловив мухи і залюбки ганявся за метеликами, цими батьковими підданцями. Пудив собі на черевики, дристав у сорочку, втирався рукавом, шмаркався в суп, чалапав по всеньких калюжах, пив із капця і все чухався животом об кошик. Гострив зуби об копил, мив руки юшкою, розчісувався келішком, сідав між двох стільців просто гузном на землю, вкривався мокрим рядном, пив заїдаючи юшкою і їв тетерю без хліба, кусався, як сміявся, сміявся, як кусався, все плював у колодязь, лопав від жиру, сцяв проти сонця, від дощу ховався у воді, кував, як вичахало, ганяв химери, вдавав святого та божого, козлякував, скреготів зубами, повертався до своїх баранів, вискакував із конопель, чухрав пса, щоб леву не кортіло, ставив воза перед волами, обпікався на окропі, то й на воду студив, бігав із ковшем, коли його не мололося, видлубував кози з носа, горнув усе під себе, та мало що з того мав, спочатку наминав білий хліб, пер проти рожна, смішив себе лоскотом, трощив усе, аж за вухами лящало, жертвував: на тобі Боже, що мені негоже, дзвонив раз у раз у скликанчик, цілився в собаку, а попадав ув осла, мішав капусту з горохом, топив мух у молоці, відривав мухам ноги, дряпав папір, мережив пергамен, давав чосу, куликав, не питаючи броду, ліз у воду, дулю з'їдав, вірив, що хмари з киселю, а місяць із сиру, з одного вола лупив дві шкури, строїв із себе дурня, а в дурні пошивав інших, махав рукою як ціпом, підскакував вище носа, носив воду решетом, клював по зернині, дарованому коневі в зуби заглядав, починав «со живими», а кінчав «со святими», у бочку дьогтю підливав ложку меду, хвіст витягав, а ніс йому тонув у багні, стеріг місяць від вовків, гадав, що бувши соцьким, багато б дечого зробив, на вербі у нього росли б груші, по достатках ноги простягав, завжди платив тією самою монетою, на все чхав, щоранку пускав цапа. Батькові щенята лизькали з його миски, а він їв із ними. Він кусав їх за вуха, а вони дряпали йому носа, він дмухав їм під хвіст, а вони лизали йому в губи.

А потім, знаєте що, хлопці? Бодай вас свої не впізнали, бодай вам баньки повилазили! Цей малий паплюжник не втрачав нагоди лапати своїх гувернанток, і зверху, і зісподу, — бий тебе лиха година! — і вже не обминав увагою свого соромка. А його бонни кожен божий день прикрашали соромок ошатними китичками, гарними стьожками, гожими квітами, іншими гірляндами і все місили його руками, наче тісто в діжі. А коли в нього насторчувалися вушка, вони заливалися сміхом, очевидно врадувані непомалу такою грою. Та взивала його моєю цюркою, та — моєю пулькою, та — моєю кораловою гілкою, а та — моєю булавою, моєю бобуркою, моїм тюхтюльчиком, моїм штирхайлом, моїм дармовисиком, моїм пуцвірком, який я цупко цуплю, моєю табакою, моєю рожевою ковбаскою, моєю цюциркою і моїм цурупалком.

— Він — мій, — казала одна.

— Ні, мій, — казала інша.

— Цур, мій (казала ще одна). Я що — немаєтна? От візьму, присяй богу, відріжу його собі.

— Ха, відріжете (казала ще якась). То ви будете калічницею, пані? Холощійкою дітей? Пустити пана безхвостим?

І щоб Ґарґантюа міг бавитися, як усі місцеві дітки, в якісь забавки, йому теж змайстрували ловкеньку вертульку із крил мірбалейського вітряка.

Розділ XII Про цяцькові коники Ґарґантюа

Потім, щоб із нього на весь вік вийшов добрий їздець, йому змайстрували великого гарного іграшкового коня, і він пускав його басувати, грати, гарцювати, скакати, хвицяти і танцювати, і все це воднораз, ходити ступою, бігати бігою, клуса, навтрюхи, дриндом, учвал, однохідь, скочки, по-верблюжому і по-ослячому. Він змушував його міняти масть (як міняють попи на свята стихарі), отож він робився то гнідаш, то таркач, то воронько, то буланко, то сиваш, то зозулястий, то мишак, то чалий, то соловий, то ігреневий, то строкатий, то білий.

Із замашної колоди на коліщатках самотужки хлопець витесав собі мисливського коня, із бруса від винотоки — коня на щодень, а з масивного береста — мула з попоною — незамінні цяцьки для кімнатних ігор. А ще він завів із десяток коней підставних і семеро — поштових. І всіх коней він укладав спати біля себе.

Якось його батька з великою помпою і пишним почтом навідав сеньйор де Торбофат, а опріч нього, того ж таки дня до замку приїхали ще й дук де Блюдолиз і граф де Дармоїд. Сказати по щирості, для такої сили гостей палати були затісні, а стайні й поготів. Тим-то ключник і стаєнний згаданого сеньйора де Торбофата, вільного стійла шукаючи, удалися до Ґарґантюа і спитали його нишком, куди б їм поставити вівсяників, певні, що дитятко викладе їм геть усе.

Ось той і повів їх великими замковими сходами, через другу залу, просто на безкраїй кружґанок, звідки був доступ до великої вежі; коли ж вони побралися вище, стаєнний сказав ключникові так:

— Піддурило нас дитятко: хто ж влаштовує стайні на горищі?

— Дарма (на те ключник), я добре знаю, що в Ліоні, Баметі, Шеноні та по інших містах у деяких оселях стайні саме на верхотурі. М'ать, для посадки тут зроблено окремий вихід. Але для певности я ще раз його запитаю.

І він звернувся до Ґарґантюа:

— Хлопче, ти ведеш нас куди?

— До стайні (сказав він), де мої бахмати. Це як рукою кинути, всього-но кілька приступок.

І, поминувши ще одну велику арку, підвів їх до покою і, двері відкидаючи:

— Оце вона (сказав), стайня. Ось мій алезанець, ось гільден, ось лаведен, ось шлапак.

І, подаючи їм масивного бурса:

— Дарую вам фризця. Його з Франкфурта пригнали, і тепер він ваш. Огир цей добренний, дуже везючий. Заведіть собі ще кречета, спаньєлів півтузіня та пару хортів і тоді горе куріпкам і зайцям.

— Боже свідче! (гукнули ті). Отакої! Підвіз ти нам воза!

— Та хіба (він на те) я когось із вас возив?

Міркуйте самі, що було робити клюшникові і стайничому: з сорому хоч крізь землю піти чи посміятися самим зі своєї недолі. Коли ж вони спускалися сходами, як непишні, хлопець сказав:

— Знаєте, що таке хаміль?

— Ні, а що? — спитали вони.

— Це коли (відповів той) хтось дасть хука, а потім живісінько так хаміль-хаміль з хати.

— Як хтось нас хоче ошукати, то не туди стежка в гори, — промовив клюшник, — ми й так ошукалися. Далебі, хлопче, ти пошив нас у дурні. Не інакше як бути тобі папою!

— Атож (відповів хлопець). А ви будете папильйотками, або навіть папужками, як, звичайно, не зостанетеся такими папушами.

— Твоя правда, — згодився стайничий.

— А можете ви вгадати (спитав Ґарґантюа), скільки дірочок від голки в сорочці моєї матері?

— Шістнадцять, — відповів стайничий.

— Погано ж (сказав Ґарґантюа) ви вмієте голки загинати!

— А то чому? — спитав стайничий.

— А тому (відповів Ґарґантюа), що скільки не роби з вашого носюри коряка, щоб зачерпувати більше лайна, а з вашого рота лійки, — з їжака не буде бика: видихалося бочкове дно.

— Хай йому морока! (гукнув клюшник). Оце балакайло нам попався! Ах, пане, базіко язикатий, подовж Боже вам віку, золотії уста маєте!

Спустившись мерщій сходами, клюшник зі стайничим упустили масивний брус, якого їм утелющив Ґарґантюа.

Ґарґантюа ще гукнув їм навздогін:

— Які ж ви в ката їздці! Сідлайте невірних шкап! Якби вам пахла мандрівка в Каюзак, на чому б ви зупинилися: їхати верхи на гусеняті чи вести свиню на орчику?

— Краще вже випити, — промовив стайничий.

З цим словом вони ввійшли до нижньої зали, де зібралася вся ватага, і засмішили всіх, про свою пригоду розповідаючи.

Розділ XIII Як Ґранґузьє завдяки нововинайденій підтирці визнав неабиякий розум у Ґарґантюа

Наприкінці п'ятого року Ґранґузьє, повернувшись після канарійського розгрому, одвідав сина свого Ґарґантюа. Зрадів він йому так, як радіє такий батько, побачивши такого сина, і, цілуючи його й обіймаючи, розпитував про всілякі дитинячі його справунки. Зараз же він не змарнував нагоди клюкнути з ним і з його няньками, та й давай гомоніти з ними про всяку всячину і між іншим поцікавився, чи держать вони в чепурності та охайності дитину. На це відповів йому Ґарґантюа, що тепер у всім краю, завдяки ладу, що завів батько, нема над нього охайнішого хлопця.

— У чім же тут штука? — спитав Ґранґузьє.

— Я (відповів Ґарґантюа) чого тільки не перебрав, чого не перепробував, а винайшов-таки спосіб підтиратися, спосіб чи не найцарственіший, найвельможніший, найчудовіший і найзручніший з усіх, які я тільки знаю.

– І що ж воно за спосіб? — поцікавився Ґранґузьє.

— Зараз я оповім (сказав Ґарґантюа). Одного разу я підтерся оксамитовою півличиною якоїсь фрейліни і ахнув, бо шовковиста шматка викликала у моїй каглі божественний лоскіт;

іншого разу — шапчиною тієї ж таки фрейліни, і знову той самий лоскіт;

ще раз — фуляром;

а то ще — навушниками з малинової саєти, але оте золоття, присобачене до них, своїми клятими кульками обдерло мені всю пані-стару: антонів вогонь та в кутничку цьому золотареві, що їх виготовляв, а заодно і фрейліні, яка їх носила!

Біль мені втишився, як я підтерся пажевим капелюхом, обсадженим трепітками по-швейцарському.

Відтак, засівши за кущем, підтерся я котом-марчуком, той саме туди навинувся, проте він спазурив мені всю промежину.

Оговтався я лише назавтра, підтершись рукавичками моєї матері, пропахченими її малахвією.

Підтирався я ще шавлією, кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, — мало малий спасибіг з того всього, — потім проліском, бур'яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився.

Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять.

— Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща?

— Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але

Папером як не підітрись,
А з тебе знову — дрись та дрись.

— Ого! (гукнув Ґранґузьє). Дурний та хитрий! Диви, незгірш вийде в тебе і вірш!

— Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип:

Хлопак,
Дрисляк,
Бздуняк,
Та не сери так близько.
Ти так
В кругляк
Витрушуєш усмак
З твого м'ясиська
Лайно,
Гайно,
Багно,
Пече тебе гангрена.
Все'дно
Своє ти дно,
Як мокре вже воно,
Ти підтирай учено.

Як вам, може, — ще?

— Катай, — підохотив Ґранґузьє.

— Гаразд, — мовив Ґарґантюа:

Рондо
Як я каляюсь, на досаду й стид,
Мені ніяк не попускають втори.
Стоїть тоді такий ядучий сморід,
Немов мене завзявся отруїть.
О! Хоч би хтось погодився в ту мить
На поміч дівку привести котору,
Як я каляюсь!
Я постарався б зараз уробить
Їй дучку мочову й не знав би горя,
Зате б вона пальчаток перебором
Мені відкласти помогла й одлить,
Як я каляюсь!

Хай тепер хтось скаже, що я тут не дока! Клянуся Вседівкою, сам я не робив так на практиці; але звертаючи ці слова до такої, як ви бачите, великої пані, я вбиваю їх собі у помку, як у торбу.

— Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови.

— До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів?

— Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок.

— Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб?

— Я готовий, — мовив Ґранґузьє.

— Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися.

— О (покликнув Ґранґузьє) ти не той дурень, що й у церкві б'ють! Бачу, скоро ти вискочиш, сто чортів, на доктора Сорбонни, як той казав, ще не виріс, а ума виніс! Одначе, прошу викладати мені своє підтирознавство далі. Бородою своєю свідчуся, не барильце, а цілих шістдесят бочок доброго бретонського вина тобі я виставлю, та ще й не бретонського, а верронського розливу.

— Потім я ще підтирався (повів Ґарґантюа) головним завоєм, ясиком, капцем, ягдташем, козубом, але то все була підтирка, визнаю, нікудишня! Нарешті капелюхом. Капелюхи, щоб ви знали, трапляються всякі, гладесенькі, кошлаті, ворсисті, шовковисті, отласисті. Кошлаті, ті найкращі — ідеально очищають від фекальної маси.

Підтирався я ще куркою, півнем, курчам, телячою шкірою, зайцем, голубом, бакланом, адвокатським мішком, кобою, очіпком, манком.

Але насамкінець присягаюсь: нема підтирки над пухнасте гусенятко, треба тільки тримати його за голову, як пропихаєте між ногами. Вашому дупельцю розкішний тоді сверб, бо пух у гусеняти такий ніжний, а саме гусеня таке тепленьке, і те все тепло одразу через калюх та інші кишки передається, розливаючись, аж до самого серця та мозку. І якщо ви гадаєте, ніби всім своїм раюванням у полях Єлисейських герої і напівбоги завдячують асфоделям чи амброзії або нектару, як запевняють бабці, то ви дуже помиляєтесь. Уся сила (на мою думку), а також на думку Иоганна Шотландського, у тім, що вони підтираються гусенятами.

Розділ XIV Як Ґарґантюа попав у науку до богослова латинника

Почувши такі міркування, добряга Ґранґузьє великою радістю радів і тішився, що син його Ґарґантюа таким високим розумом і неабиякою тямою обдарований. І так сказав няням:

— Філіпп, цар македонський, побачив, який розумний його син Олександер, з того, як уміло той правував конем. А кінь у нього був баский, як звір, хто на нього спаде, так на землю і полетить, один верхівець скрутить в'язи, інший ноги поламає, той голову розтовче, а той — щелепу. Олександер був свідком усіх цих падінь на іподромі (так називалося місце, де виїжджали коней і гарцювали) і помітив, що кінь харапудиться, лякаючись своєї власної тіні. Тоді, спавши на коня, він погнав його просто сонця, аби тінь іззаду падала, і таким чином укоськав його. Отак і отець — зрозумів, що в сина його направду божистий розум, і взяв йому за вчителя не кого, як Арістотеля, тодішнього найбільшого у Греції філософа.

Я ж вам скажу, що ця розмова, яку ви оце чули із сином моїм Ґарґантюа, переконує мене в тім, що ум його містить у собі щось боговите, такий-бо він гострий і тонкий, такий глибокий і ясний; і сягне найвищого щабля мудрости, як його гаразд просвітити. Ось чому я ладен пристановити до нього якогось ученого мужа, щоб той навчав його всього того, що він здатний засвоїти, і ради цього не пошкодую нічого.

І справді, хлопця віддано під оруду славетного доктора теології, магістра Тубала Олоферна, і магістр так добре зумів викласти йому абетку, аж той витовк її напам'ять навиворіт, на це пішло п'ять років і три місяці; потім напутник прочитав з ним Доната, Фацет, Теодоле й Аланові Параболи; це забрало ще тринадцять років, шість місяців і два тижні.

Треба зазначити, що воднораз він навчав хлопця писати ґотикою, і той переписував усі свої підручники, бо тоді мистецтво друкарства ще не було в обігові. Тож Ґарґантюа доводилося носити з собою на уроки здоровецьке приладдя до писання, завважки понад сім тисяч квинталів[37]; пірник його добротністю і розмірами міг змагатися з колонами абатства Ене, а каламар висів на масивних залізних ланцюгах, і атраменту в нього заливали цілу бочку.

Потім учитель прочитав із ним De modis significandi[38] з коментарями Вітролета, Марнодума, Пустоб'яки, Ґалео, Жана Теляти, Шага, Жоновида і до гимона інших, на що пішло вісімнадцять років і одинадцять із гаком місяців. І все це хлопчина так добре затямив, що на іспиті зумів відповісти все напам'ять навпаки і довів матері на пальцях, що De modis significandi поп erat scientia.[39]

Потім Тубал Олоферн прочитав з учнем Календар, на що пішло добрих шістнадцять років і два місяці, аж його вихователь помер

В рік тисяча чотириста двадцятий,
Бо був він, що поробиш, пранцюватий.

А заступив його старий шкарбун, майстер Агій Тюхтій і прочитав із ним Гугуція, Ебрарову Греку, Доктринал, Частини мови, Quid est, Supplementum, Мудьрації, De moribus in mensa servandis, Сенечине De quatuor virtutibus cardinalibus, Пассаванті cum commento, про свято Dormi secure[40] і ще дещо в цьому самому дусі, від цього читання Ґарґантюа так помудрішав, що нам уже з ним не збігтися.

Розділ XV Як Ґарґантюа навчався в інших педагогів

А тим часом батько ось що укмітив: син ніби і вчиться вельми успішно і всією душею до науки горнеться, а все ж це не виходить йому на добре, од вчиття він навіть безглуздіє і туманіє, роблячись безтямкішим і безклепкішим на очах.

От батько й поскаржився на це донові Філіппові де Маре, віце-королю паплігоському і почув від нього таку відповідь: ліпше зовсім нічого не вчитися, ніж учитися з таких книжок під ферулою таких вихователів. Бо вся ота їхня наука — дурниця, а їхня мудрість — харки-макогоники, вони тільки найкращі, найшляхетніші уми із плигу збивають і вицвіт юнацтва занапащають.

— Хочте (сказав віце-король), побалакайте з якимсь молодиком, із тих, хто не більше як два роки вчився. І як тямотою, красномовністю, влучністю, поштивістю і вихованням він вашому чадові поступиться, тоді назвіть мене бернським салієм.

Ґранґузьє зрадів — оце думка! Так і зробили.

Увечері приводить із собою згаданий де Маре юного пажа вільґонжійця Евдемона[41], — а той такий зачесаний, виряджений, охайненький, ввічливий, янголятко, а не хлопець, — та й каже Ґранґузьє:

— Бачите цього підлітка? Йому ще й дванадцяти нема. Тож з'ясуймо, хто більше знає: старосвітські дурноляпи чи теперішні молодики.

Ґранґузьє був не проти такого спитку і звелів пажеві починати. От Евдемон, спитавши у віце-короля, пана свого, дозволу, звівся на рівні й зі шличком у руках, світлоликий, рум'яногубий, яснозорий, вп'явшись поглядом у Ґранґузьє, заходився з юнацькою скромністю славословити і величати його: по-перше, за чесноти його і добрі звичаї, по-друге, за вченість, по-третє, за шляхетність, по-четверте, за фізичну вроду, а потім ласкавими словами закликав його шанувати свого батька за те, що той пішов на все, аби лиш синові найкращу освіту дати. А наприкінці звернувся до Ґарґантюа із проханням вважати його своїм найвідданішим покірником, бо зараз він, Евдемон, благає в неба лише про одну ласку: з Божої помоги чимось догодити Ґарґантюа і хоть якось йому прислужитися. Ту всю орацію було виразно й гучно виголошено добірним штилем і чудовою латиною, не кажи ти глаголав радше якийсь старосвітський Гракх, Цицерон або ж Поль Емілій, ніж сьогочасний юнак, — та ще й увиразнено належною жестикуляцією.

Замість відповіді Ґарґантюа заревів коровою й уткнувся носом у капелюх; говорити в цю мить він міг не більше, ніж здохлий віслюк пукнути.

Ґранґузьє мов чемериці наївся і спересердя мало не прибив магістра Тюхтія. Проте згаданий де Маре уговкав його доброю порадою, і він охолов. Ґранґузьє велів заплатити вчителеві винувате, напоїти його по-богословському, а потім послати під три чорти!

— Ех, аби ж то (сказав Ґранґузьє) він оце налигався, мов той англієць, і ґиґнув. Тоді б нам не довелося платити!

Після відходу Тюхтія Ґранґузьє спитав у віце-короля, кого б він порадив узяти у вихователі Ґарґантюа, і тут вони на думці зійшлися, що таке завдання візьме на себе Понократ[42], учитель Евдемонів, і що вони разом вирушать до Парижа, аби побачити, як там із наукою французького юнацтва.

Розділ XVI Як Ґарґантюа послано до Парижа на якій кобиляці він їхав і як вона розправилася з боськими бурчимухами

А в цей час Файоль Четвертий, цар нумідійський, зі свого африканського краю прислав Ґранґузьє кобиляку, там таку здоровецьку, таку великонську, якесь чудище та й годі (з Африки, самі здорові знаєте, можна притарабанити ще й не таку хоху). Завбільшки вона була з шістьох слонів, ноги мала пальцюваті, не кажи ти Юлія Цезаря кінь, вуха вислі, наче коза ланґедоцька, а озаддя її прикрашав маленький ріг. Масті була вона рудої з підпалинами та ще й у сірих яблуках. А хвостище мала страшелезний аж-аж, завгрубшки як слуп Святого Марса, отой, що під Ланже, і таким самим чотириріжжям, і увесь у пелехах волосу, буцімто в остюках.

І це ще не дивина, куди дивніші он хвости скитських баранів, вагою фунтів тридцять, не менше, або ж авряків сирійських: тамтим треба (як Тено не бреше!) підставляти під курдюк, щоб возити, візки, такі бо вони довжелезні й замашні. Натомість ви, бахури хуторяни, зовсім безхвості!

Перевозилося цю кобеляку морем на трьох карраках і одній бригантині аж до порту Олони, що на Тальмонде.

Ґранґузьє, тільки-но побачив:

— Ага (покликнув) якраз щоб моєму синові їздити до Парижа! З нею ми, далебі, не пропадемо! Не інакше, вискочить він на великого науковця! Незнайко біжить, а знайко лежить!

Назавтра, от як погладили (як годиться) дорогу, вони й вирушили: Ґарґантюа, його вихователь Понократ і челядь, а з ними ще й пахолок Евдемон. А що день тоді випав ясний і погідний, то батько й звелів узути свого сина в жовті чобітки. Бабен, той називає їх полуботками.

Путь подорожани верстали веселенько і все підживляли й підживляли душу аж до самого Орлеана. Аж це їм трапилася дика пуща у тридцять п'ять льє завдовжки і в сімнадцять там чи що завширшки. А в тому лісі водилася сила-силенна бурчимух і ґедзів, і було це саме в дроковицю: кобилиці, віслюки та коні ґедзалися, як не дуріли. Зате кобиляка Ґарґантюа поквиталася сповна за швабу, завдану всій її породі, пустившись при цьому на спосіб, на який досі ще нікому не стрілило пуститися. Так ось, як уїхали вони до тамтого лісу і скот почав дрочитися від укусів, кобиляка хвостище своє розпустила і ну хвиськати й хвиськати ним так, що за одним поклала не тільки кусючого дрока, а й увесь ліс; тнучи ліворуч, праворуч, навкіс, навідліг, навперек, уздовж, навхрест, туди, сюди, згори вниз, вона валила на землю дерева, як валить косар покіс, аж скоро зосталося навколо саме безлісся і безґедзя. Усе лісове урочище у ґедзень де й поділося.

Побачивши таке, Ґарґантюа втішився непомалу, але не запишнився і до своїх людей обізвався так:

— Ач, як воно стало голо-босо!

Відтоді той край так і зветься: Бос.

Після чого на обід подорожани тільки комара задушили. Ось чому, ось на якої приключки честь сьогочасна боська шляхта ще й досі на обід намагається лише комара задушити і здобріти тим, дарма що при цьому не лише плюється, а ще й облизується.

Нарешті прибули наші мандрівці до Парижа, і вже на місці Ґарґантюа днів зо два, зо три відпочивав, п'ючи-гуляючи зі своїми і не забуваючи розпитувати всіх, хто в цьому городі учений і які вина тут розпивають.

Розділ XVII Як Ґарґантюа віддячився парижанам за їхнє вітання і як він познімав із церкви Нотр-Дам старші дзвони

Після кількаденного спочиву пішов Ґарґантюа, на превеликий подив усіх стрічних, місто оглянути. Парижани-бо такі макухи, такі кепи, такі роззяви, що перший-ліпший мартопляс, торгівець реліквіями, мул із цимбалами або ж який музиченько збіговисько збирає більше, ніж добрий речник євангельський.

Вони так наступали йому на п'яти, що мусив він присісти на вежі церкви Нотр-Дам. Отак під небесами сидячи і на гурмою стовплений унизу люд позираючи, він вирік так, щоб усі почули:

— Очевидно, ці хамлюги чекають, аби я сплатив їм в'їзне і віншувальне. Гаразд! Я обчастую всіх, ось вам на ваш дрібний спориш!

Після чого, хихочучи, розстебнув своє красовите крісло, вивалив надвір мантулу і сциконув так хвисько, що потопив двісті шістдесят тисяч чотириста вісімнадцять душ, поминаючи жінок і маленьких діток.

Від таких сциклин утечею врятувалася лише жменька прудконогих; до горішньої частини Університетського містечка відкотившись, вони, пріючи, відкахикуючись, відпльовуючись, відсапуючись, божкалися і кляли, хто люто, хто шуткома:

— Кари єгипетські! Бий тебе сила Божа! Трясця твоїй матері! Гівно! Po cab de bious! Das dich Gots leiden schend! Pote de Christo![43] Черевом святого Кене присягаю! Далебі! Святим Фіакром Брійським присягаю! Святим Треньяном! Святий Тібо — мені свідком! Різдвом свідчуся! Великоднем! Щоб я пішов к нечистому! Слово шляхтича! Святою Ковбасою клянусь! Святим Шкваркою, якого укаменовано печеними яблуками! Святим апостолом Паплюгою! Святим Стегном! Святою угодницею Любусею! Чи ба, який дощик окропив наш дрібний спориш!

Відтоді й названо це місто — Париж, хоча колись, як запевняє у кн. IV Страбон, він називався Левкецією[44], що грекою означає Білявка, бо місцеві дами білоклубі. А що ті, хто при перейменуванні міста був, божкалися святими своєї парафії, бо парижани, люд строкатий і розмаїтий, на вдачу не лише добрі законники, а й добрі божкарі і навіть зазнайки, то Йоаніус де Барранко мав цілковиту підставу у книзі De copiositate reverentiarum[45] доводити, що назва паризійці пішла від грецького паразіяни, тобто лепетуни.

Тоді Ґарґантюа оглянув старші дзвони, почеплені на дзвіницях, і вельми мелодійно забамкав у них. Тут спало йому на думку, що їх можна повісити як балабончики на шию його кобиляки, яку він збирався вернути додому батькові з доброю кладдю сиру брі та свіжих оселедців. От він і забрав ці дзвони до себе.

Аж це до міста прибув запасати свинину шинковий командор закону святого Антонія. І йому теж, аби здалеку було чути про появу командора і щоб сало в салницях загодя трепетало, закортіло нишком забрати дзвони, але чесність узяла в ньому гору, правда, не тим, що вони пекли йому руки, а тим, що були таки важкенькі, аби їх нести.

Вважайте, не переплутайте цього командора з буржцем, теж командором і щирим моїм друзякою.

Усе місто зворохобилося, а ви ж знаєте, які французи баламути, як люблять вони зривати бунти, недарма чужинці дивуються довгому терпцю, чи то пак, дурнині французьких королів: щоб це не вкрутити хвоста ворохобникам, бачачи, як вони щодня збивають бучу! Ех, аби ж то знаття, де лихо кують і схизма зріє, я б вивів цих лиходіїв і схизматиків на чисту воду перед усіма братствами моєї парафії!

Отож уся ця збурена й обісцяна тичба кинулася до Сорбонни, де пробував тоді (нині його вже нема) оракул Левкеції. Йому виклали всю справу і пояснили, чим загрожує переміщення дзвонів. Потому як зважено всі pro і contra[46], за фігурою Baralipton[47], було ухвалено вирядити до Ґарґантюа найстарішого і найшанованішого факультетника, аби на очі йому звести, яку страшенну недогоду спричинила втрата дзвонів. І хоча деякі університетчики доводили, що таке доручення більше пристало риторові, ніж софістові, вибір припав на нашого достойного магістра Янотуса де Браґмардо.

Розділ XVIII Як Янотуса де Браґмардо до Ґарґантюа послали вимагати дзвони назад

Майстер Янотус, з-цезарська стрижений, у рогачці богословській, заправившись пиріжками з варенням і святою водичкою з льоху, вирядився до Ґарґантюа, пустивши перед собою трьох червонопиких возних, людей дуже везючих, і тягнучи ззаду п'ятьох чи шістьох не дуже бистрих магістрів, затьоп і задрип.

Сприходу зустрів їх Понократ і вжахнувся, побачивши їх, але подумав, що вони масковані, і запитав одного з не бистрих магістрів, чому вони взяли на себе личину. Той відповів, що вони просять вернути дзвони.

Почувши такі речі, Понократ побіг до Ґарґантюа з новиною, щоб той знав, що відповісти, й ухвалив негайну постанову. Ґарґантюа спершу відкликав набік Понократа, свого вихователя, Філотомія[48], свого маршалка, Гімнаста, свого стаєнного, а також Евдемона, та й давай з ними раду радити, що його робити і що його відповідати. Всі пристали на те, що відвідників слід привести до трапезної і пригостити, а щоб цей шкарбун Янотус не приписав слави повернення дзвонів собі, постановили післати, поки він тут чаркуватиме, по бурмістра, ректора факультету і церковного вікарія та й передати їм дзвони, перш ніж софіст устигне заявити про свою вимогу. А вже потім гість виголосить свою блискучу промову в їхній присутності. Отож-бо, коли всі зібралися, софіста введено до повної зали людей, і він, кахи-кахи, почав так.

Розділ XIX Промова магістра Янотуса де Браґмардо, до Ґарґантюа звернута, із проханням віддати дзвони

— Кахи, кахи, кха! Мпа dies[49], шановний пане, тпа dies, et vobis[50], шановне панство! Як було б добре, якби ви повернули нам дзвони, бо вони нам до скруту потрібні! Кахи, кахи, кха! Колись давно ми не відпродали їх за великі гроші кагорським лондонцям, так само як і брійським бордосцям: цих покупців підкупила була субстанційна якість їхньої елементарної комплекції, закорінена в земнородності їхньої квідитативної натури і наділена здатністю відводити всякі ґало і напасті від наших виноградників, чи то пак, не зовсім наших, а навколишніх, бо як ми позбудемося п'янких трунків, то втратимо все, і предківщину, і тямку.

Як ви моє прохання виконаєте, я зроблю шість п'ядей сосисок і добрі ногавиці, в яких буде рай моїм ногам, інакше ті, хто послав мене, пошиються в дурилюдки. О, далебі, Domine[51] ногавиці — річ незамінна. Et sapiens поп abhorrebit earn.[52]

Xa! Xa! Ногавиці має не кожен, це я добре знаю по собі! Візьміть до уваги, Domine, що я вісімнадцять днів вигопцьовував цей виступ-приступ. Reddite que sunt Cesaris Cesari et que sunt Dei Deo. Ubi jacet lepus.[53]

Правду кажучи, Domine, як ви бажаєте повечеряти зі мною in camera, на Бога, charitatis nosfaciemus bonus cherubin. Ego occidi unum porcum, et ego habet bon vino[54]. Але добрий дух винний не породить лихої латини.

Отож-бо, de parte Dei, date nobis clochas nostra[55]. Послухайте, я вам подарую на пам'ять від нашого факультету Sermones de Utono, utinam[56] ви нам віддали наші дзвони. Vultis etiam pardonos? Per diem, vos habebitis et nihilpoyabitis.[57]

О пане, Domine, clochidonnaminor nobis![58] Адже це est bonum urbis.[59]

Їх потребують усі посполу. Якщо вашій кобилиці з них користь, то й нашому факультетові, que comparata estjumentis insipientibus et similis facta est eis, psalmo nescio quo…[60] — це в мене десь занотовано на клаптику, — et est unum bonum Achilles[61]. Кахи, каха, кха!

Ось зараз я вам доведу, що ви мусите повернути їх! Ego sic argumentor.

Omnis clocha clochabilis, in clocherio clochando, clochans clochativo clochare facit clochabiliter clochantes. Parisius habet clochas. Ergo gluc.[62]

Ха-ха-ха! Незле сказано! Достоту, in tertio prime[63], за Darii[64] чи якимось іще.

Бігме, колись я був мастак розважати, а тепер тільки й знаю, що гнати химери, і нічого мені більше не треба, крім доброго вина та м'якого ліжка. Спину ближче до вогню, пузо ближче до столу і щоб миска була по вінця!

Ох, Domine, прохаю вас in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti, amen[65], повернути нам дзвони, і хай Господь Бог і наша Пречиста Діва бережуть вас від усякої напасті, qui vivit et regnat per omnia secuta seculorum, amen[66]. Кихи, каха, кихи, каха, кххха!

Verum епіт vero, quando quidem, dubio procul, edepol, quoniam, ita certe, meus Deus fidus[67], місто без дзвонів — все одно що сліпець без костуряки, віслюк без підхвістя, корова без цимбал. Покіль ви нам їх не повернете, ми будемо волати до вас, як сліпець, який загубив костуряку, верещати, як віслюк без підхвістя, і ревіти, як корова без цимбал.

Один латинник, який мешкає біля Божого дому, навівши Дурмануса, ні, даруйте, Понтануса, мирянського піїту, висловив хіть, щоб самі дзвони було зроблено з пір'я, а била — з лисячих хвостів, бо в нього від них у мізкові кольки, коли він складає свої поемисті поемки. Але за отії його круть-верть, стук-грюк, лясь-хрясь, тик-мик він у нас тепер єретик, адже ми цих єретиків мов книші бгаємо. А тому, як свідчить свідок-могоричник: Valete et plaudite. Calepinus recensui.[68]

Розділ XX Як софіст забрав свою сукнину і як він позивався з іншими сорбонниками

Не встиг софіст рацею свою виректи, як Панурґ з Евдемоном розляглися з реготу, аж замалим Богу душу не віддали, — десь так реготав Красс, побачивши, як осел поїдає будяччя, або гиготів, аж поки ґиґнув зо сміху Філемон, узрівши, як осел жере фиґи. До них підпрягся і магістер Янотус, — реготун, мабуть, ще більший за них, — аж на очі йому наринули сльози, бо вичавлена сильним струсом у мозку слізна водичка живенько прилинула до очних нервів… словом, кожен з них обернувся на такого собі згераклітілого Демокріта чи здемокрітілого Геракліта.

Коли всі пересміялися, Ґарґантюа порадився зі своїм почтом, як йому вчинити. Понократ висловив думку, що гарного промовця годилося б почастувати ще раз, а за те, що він їх звеселив і усмішив ліпше за самого Сонжекре, видати йому десять п'ядей сосисок, згаданих у його веселому виступі, ногавиці, триста поліняк, двадцять п'ять бочок вина, ліжко з трьома перинами гусячого пуху та укладисту і глибоку мисяру — те все, як він каже сам, йому придасться на старощах.

Те все він і дістав, окрім ногавиць, бо Ґарґантюа не вірилося, аби промовцеві зараз же знайшлася підхожа пара; тим паче, що було невгадно, який гостеві фасон личить, чи то у вигляді хлястика, пришитого на заду таким собі звідним мостом дефекацію полегшувати, чи то у вигляді маринарки — уринування спрощувати, чи то швейцарки — пузо утеплювати, чи то вильотів — крижі провітрювати. Натомість Ґарґантюа звелів видати магістрові сім ліктів чорної сукнини і три лікті білого краму на підбій. Дрова віднесли йому додому носії, сосиски та миски понесли магістри всяких наук: сукнину взявся нести сам магістер Янотус.

Один із магістрів, на ім'я Жус Бандуй, зауважив, що богословському чинові це ніяк не подоба і не гоже, тож хай він передасть сукнину комусь із них.

— Чи ба (гукнув Янотус). Який ти осел, який же ти осел! Не вмієш вивести висновку in modo et figura[69]. Не пішли тобі, мабуть, на користь Припущення і Parva logicalia. Panus pro quo supponit?[70]

— Confuse (відповів Бандуй) et distributive.[71]

— Я не питаю тебе (сказав Янотус), осле, quo modo supponit, a pro quo[72]. Зрозуміло, осле, що pro tibiis meis[73]. Отже, сукнину понесу я, egomet, sicut suppositum portat adpositum.[74]

І він поніс її крадькома, не кажи той Патлен.

Але, хоч би там як, а старий пердун ще раз урочисто на пленарному засіданні у Сорбонні зажадав ногавиць і сосисок, і піймав цього разу облизня з тієї причини, що він уже, як стало нам відомо, дістав усе від Ґарґантюа. На це софіст заперечив, що це було зроблено gratis[75] завдяки гойності Ґарґантюа, яка не звільняє університетчиків від даних йому обіцянок. А проте йому було сказано, що з ним поквиталися чесно і йому тепер скрутять дулю з маком.

— Чесно? (гукнув Янотус). Чесність тут і не ночувала! Погань, посміттюхи ви після цього! Земля ще не носила таких паскудників, як ви. Я-бо знаю вас усіх як облуплених, — навіщо ж припадати на ногу перед кульгавим? Адже ми спільники у наших капостях. Божими селезінками свідчуся, от візьму й донесу нашому королю, які страшні надуживання ви чините і замишляєте, і хай мене лепра згризе, як він не звелить спалити живцем вас усіх як педерастів, здрайців, єретиків і лабузників, від яких сам Бог і чеснота відцуралися!

За ці слова його притягли до суду, але він зумів добитися відкладу судового засідання. Словом, справа затяглася і тягнеться й досі. З цієї оказії магістри обреклися не митися, а магістер Янотус та іже з ним поклали зарік не шмаркатися доти, доки не буде ухвалено остаточного вироку.

Щоб виконати свої зароки, вони ще й досі ходять брудні та шмаркаті, бо суд ще не розглянув цієї справи у всіх подробицях. Присуд відбудеться у найближчі грецькі календи, сиріч тоді, як на горі рак свисне. Вам-бо, очевидно, відомо, що судді дужчі за саму природу і навіть за свої власні законоустанови. Скажімо, за паризькими статутами лише Господь Бог має право щось затягти на безрік. Природа сама собою не створює нічого несмертельного, власноруч поклавши сплодженому нею крес і край. Omnia orta cadunt[76] тощо. Але заходами цих суціг заведена нами тяганина стає безкраєю і безсмертною. Отож, вони підтверджують слушність слів Хілона Лакедемонянина, викарбуваних золотими літерами у Дельфах: убозтво — посестра тяганини, і всі, хто позивається, — убогі, бо швидше дійде кінця їхнє життя, ніж дійде кінця початий ними процес.

Розділ XXI Розклад навчання Ґарґантюа, що склали його напутники софісти

Через кілька днів дзвони було повернуто на місце, і паризійці на віддяку за поступливість Ґарґантюа зголосилися годувати й утримувати його кобиляку, на превелику втіху Ґарґантюа, скільки його душа забажає, і кобилу послано до Б'єрського лісу. До речі, мені здається, ніби там її вже немає.

Отоді-то Ґарґантюа й зохотився сісти за науку під орудою Понократа, але той, на почин, звелів йому дотримуватися колишнього розпорядку, — треба ж було вчителеві збагнути, яким воно світом його попередники все провалили і пошили Ґарґантюа у такого дурла, цимбала і невігласа.

Хлопців час було розподілено так, що прокидався він зазвичай між восьмою і дев'ятою, байдуже, видно було надворі чи ні: так йому приписали богословські регенти, керуючись Давидовою настановою: Vanum est vobis ante lucem surgere.[77]

Потім він дриґав ногами, стрибав і качався у ліжку — для припливу животної енергії, після того зодягався як до сезону, причому найчастіше плечі його окривав широкий і довгий плащ із цупкого фризу на лисицях; далі він зачісувався альменівським гребінцем, сиріч п'ятірнею, бо вихователі знай товкли йому, що зачісуватися інакше, чиститися і митися — це означає димочадіти під небом.

А потім він кляв, цюркав, хрякав, ригав, пердів, позіхав, плював, бухикав, гикав, чхав, шмаркався, не кажи ти архідиякон, і, нарешті, снідав і, рятуючись від роси та протяг-вітру, наминав: смаковиті бебехи, печеню, гарну шинку, козлятину та ще й хтозна-скільки тетері.

Понократ казав йому, що після вставання, перш ніж ото нариватися на їжу, лучче проробити б якісь там вправи.

— Отакої! — заперечив Ґарґантюа. — Хіба я не вправляюся? Перед уставанням я не раз, не два іду в переверти на ліжку. Хіба цього мало? Папа Олександер робив те саме за порадою лікаря-жида і до самої смерти дожив, завидникам на пеню. Мене до цього привчили мої колишні вчителі, — вони казали, що сніданок добре діє на пам'ять, і з цієї причини за сніданком, нікого не дожидаючи, випивали. Від цього я почуваю себе чудово і тільки їм усе усмак. Адже казав мені магістер Тубал (ліценціят у Парижі він здобув перший), що сила не в тім, аби прудко бігати, а в тім, щоб вибігти раніше; стеменнісінько так само, як хто шанується, то не треба хлистати хлись, хлись і хлись, мов той качур, — досить випити зранку. Unde versus:[78]

Вставати зранку важкувато —
А краще зранку випивати.

Добре поснідавши, ішов він до церкви, а за ним у великому коші несено грубезний, у ряднину загорнутий молитовник, вага йому була вкупі зі смальцем на сторінках, клямрами і пергаменом щось із одинадцять квинталів шість фунтів. Вистоював він там від двадцяти шести до тридцяти обідень. Тим часом надходив і хатній священик, у своїй рясі схожий на чубарку, який устигав навиноградитися так, що од нього так і пашіло амбре. Удвох вони відтарабанювали всі літанії, причому в устах священика ці останні вилускувалися так, щоб не зронити на землю жодної бубочки.

При виході з церкви йому підвозили на бідці з воловим запрягом купу рожанців святого Клавдія, причому кожна пацьорка була завбільшки з голову, і, гуляючи по монастирю, галереях чи садку, він бубонів молитов не менше, як шістнадцять разом узятих схимників.

Потім він на якісь мізерні півгодини втуплювався у книгу, але, як казав один кумедіянт, душа його була на кухні.

Набуривши повний уринал, сідав він трапезувати, а що був на вдачу лемеха, то починав із дванадцяти! окостів, задимлених бичачих язиків, ікри, ковбаси та інших перекусок під вино.

Тим часом четверо служників кидали йому один по одному повні лопати муштарди. Потім він, щоб нирки не підвели, за один дух випивав чимало білого вина. Після чого молодик їв м'ясо, залежно від сезону, їв як не в себе і припиняв їдження тоді, як уже обдимало черево.

Зате пиття не улягало жодній мірі й жодним законам, бо він казав, що межа і грань для того, хто п'є, настає тоді, як корок його пантофель бучавіє на півфута.

Розділ XXII Ігри Ґарґантюа

Потім Ґарґантюа, плутаючись язиком, харамаркав хвостик пообідньої молитви, випивав стременного на коні і длубався в зубах кабанячою ногою, не перестаючи весело гомоніти з челяддю. Відтак розстелялося зелене сукно, розкладалося безліч карт, безліч костей і до змія шахівниць. Ґарґантюа гуляв:

у світки, у бідачку,

у приму, у харамижку,

у великий шлем, у не одно двадцять,

у піль, у тридцять одно,

у тріумф, у пари і в кепа,

у пікардійку, у триста,

у памфиля, у побідаху,

у сто, у перекинуту карту,

у неконтентного, у візка,

у ландскнехта, у триктрак,

у рогача, у всі столи,

у говорило-балакало, у відкидні столи,

у піль, над, жок, фор, у свинку,

у мар'яж, у сало дерти,

у гея, у дамки,

ув опилю, у ціці-баби,

у робиш те, роби й теє, у примус, секундус,

у кепа, у вола,

у язичок, у тісну діру,

у тарок, у решітку,

у хто взяв, той програв, у чіт і лишку,

у ніска, ув орла чи решку,

у лави, у куницю,

у храп, у жмикрута,

у глік, у кулі,

ув онери, у шевчика,

у мур-р, у сову,

у шахи, у зайченя,

у лиса, у тірлітантен,

у класи, у порося, паняй,

у корови, у сороку,

у білявку, у ріжки,

у шанс, у гвалтуй-бичка,

у три кості, у кувик-кувік,

у дошки, у смійся, не хочу,

у нікнок, у дзьоб-дзьоб,

у жгута, у розкувати осла,

у різця, у торкай-рушай,

у но-но, у прут,

у сідаю, у льоху,

у бороданя, у пузо на пузо,

у хвильки, у кубики,

у тягни-рожна, у палички,

у хлюст, у кружало,

у кете куме мішечок, у я тут,

у баранячі ядра, у фук,

у тікай, у скраклі,

у марсельські фиги, у другу партію,

у тягни-біду, у дурне сало,

у ключі, у салатовку,

у горе-лучника, у римську палю,

у лиса лупленого, у руш-гівно,

у лови вітра в полі, ув Анжер,

у крок-мадам, у кульку,

у кому овса, у гарпію,

у дмухай-жар, у рурочку,

у панаса, у бий-горщик,

у суддю живого і суддю мертвого, у цур-мое,

у тягни-праски-з-печі, у вертія,

у хрещика, у цяцьки,

у крем'яхи, у куций хвіст,

у горбаня, у дзиґу,

у святого Труве, у горюдуба,

у щипки-дряпки, у пікет,

у грушу, у бабки,

у пімпомпе, у тхора,

у тріорі, у замок,

у вервечку, у грака,

у канавку, у кокантен,

у хрипуна, у Колен маяр,

у ріжок, у мірлімофль,

у ченчика, у слідця,

у темну, у жабу,

у дивацію, у ковіньку,

у аніже, у пістон,

у човничок, у більбоке,

у хлосту, у крижі,

у мітлу, у ремесла,

у поклін тобі святий Космо, у баран-баран-буць,

у жука гнилюка, у піно,

у беру тебе на свид, у тут тобі й хата,

у сьогодні Піст, у щигля,

у розщеп-дуба, у мий чуприну Пані,

у розталь-коня, у белот,

у вовчу зграю, у я просо сіяла,

у бзди-у-носа, у халандруся,

у Ґільмене списа до мене, у млина,

у гойдалку, у цур-мене,

у тринадцятого, у скоки,

у берізку, у копняка під зад,

у муху, у ратая,

у му-му бузимку, у пугача,

у до-речі, у потичку,

у дев'ять рук, у мертвого звіра,

у шапіфу, у вище вище драбино,

у мости, у здохле порося,

у Колен бріде, у солоне седно,

у голубка, у три-гірчицю,

у третього, у свиню,

у циб через кущик, у пікандо,

уперехрест, у крутиголовку,

у не-світи-тілом, у крука,

у сітку, у калитку на заду, у журавля,

у гніздо кані, у карби,

у шкафут, у пштирок,

у фуґу, у жайворонків,

у торохняву, у шуток


Нагулявшися досхочу, провівши, збавивши і просіявши якийсь час, Ґарґантюа відчував потребу випити, — якихось одинадцять жбанів, — і після узливання зараз же простягався на добрій лаві або ж на добрій м'якій постелі і дві-три годинки затинав хропака.

Прокинувшись, продирав кілька хвилин очі. Тим часом йому несено свіжого винця, і він цмулив його усмак.

Понократ доводив йому, що пити спросоння препаскудна звичка.

— Але ж так (заперечував Ґарґантюа) навіть Святі Отці жили. А потім сни сняться мені якісь солоні, після сну я мов після скоромного.

Потім він неохоче брався за уроки і насамперед — за отченаші; набравши чимбільше рожанців, він сідав на старого мула, який перевозив уже дев'ятеро царів, і, мимрячи щось та головою похитуючи, вирушав, аби дістати труся з пастки.

Повернувшись, він заглядав на кухню дізнатися, що там на рожні смажиться.

І вечеряв він, ладен вам заприсягнутися, ситненько і залюбки запрошував у почарківці сусідів, вони кушали хмільного й оповідали билиці й небилиці, і давні, і недавні. Домівниками йому доводилися, до речі, сеньйори дю Фу, де Ґурвіль, де Ґріньо і де Маріньї.

Після вечері знов появлялися прегарні дерев'яні Євангелії, себто дамівниці; або різалися у свої козирі, а насамкінець — у банк, а то ще йшли до дамуль і дорогою туди і сюди водили козу. Потім Ґарґантюа спав вісім годин поспіль.

Розділ XXIII Як завдяки знайденій Понократом методі у Ґарґантюа марно не пропадало жодної години

Побачивши, як безтолково Ґарґантюа живе, Понократ надумав учити його зовсім інакше, хоч попервах заведеного ладу не рушав, знаючи, що без збурення основ природа не терпить раптових змін. Аби справа пішла веселіше, він попросив тодішнього медичного світила, магістра Теодора, спробувати наставити Ґарґантюа на добрий розум, і той магістер, як водиться у таких випадках, приписав йому антикирську чемерицю — зілля, що очистило від усякої погані й уздоровило схибнутий хлопців розум. Цим самим робом Понократ змусив учня ще й забути все, що йому втокмачили попередні вчителі, — достоту так само, як чинив Тимотей із тими своїми вихованцями, які раніше брали уроки в інших музик.

Аби діп'яти свого, він увів хлопця до гурту місцевих учених, змагання з якими мало йому духу піддавати, заохочувати вчитися інакше і відзначатися.

Потім Понократ склав розклад так, щоб Ґарґантюа не втрачав марно ні години, весь його час ішов на науку.

Отож прокидався Ґарґантюа десь о четвертій ранку. Поки його розминали, він слухав кілька сторінок зі Святого Письма, читали йому голосно й виразно, з почуттям, розважливо, спроквола, за читаку був пахолок, башеєць, на ім'я Анаґност[79]. Читані стихи впливали на Ґарґантюа так, що він переймався святобливістю й любов'ю до Господа, дякував і молився йому, бо Святе Письмо відкривало йому чудородну Божу славу та премудрість.

Потім він ішов до чепурні, аби випорожнитися. Там його вихователь повторював із ним прочитане і тлумачив усе, що йому було ще темне і неприступне.

Повертаючись, вони розглядали небосхил над головою, порівнювали, чи таке було небо учора ввечері, і визначали, під яким зодіяком сходить сонце, а під яким місяць.

Після чого Ґарґантюа одягали, зачісували, кучерявили, чепурили, напахчували і, поки тривало це чепуріння, повторювали з ним завдані напередодні уроки. Він катав їх напам'ять і одразу ж намагався застосувати їх принагідно в житті, тривало це дві-три години і зазвичай припинялося з завершенням його туалету.

Потім три години він слухав читання.

Затим виходили надвір, не перестаючи обговорювати запозичене з книг, вирушали на гімнастику у Брак або ж ішли на луки і там ганяли м'яча, грали в гилку, опуку, у триріжжя: так само уміли гартувати тіло, як щойно гартували дух.

Всі їхні ігри були добровільні, вони кидали партію, коли хотіли, і припиняли гру, спітнівши чи ухоркавшись. Гарненько обтерши насухо все тіло, вони брали сорочки і переваги-ваги чапали дізнатися, чи готовий сніданок. У чеканні на сніданок вони чітко і виразно цитували сентенції, закарбовані в пам'яті після уроку.

Нарешті з'являвся і пан Апетит, і всі у пору сідали до столу.

На початку трапези читалося якусь прецікаву приповість про геройські діяння давнини, аж поки шахварь не подавав на стіл вино.

Потім (як охота) читання йшло далі, а ні, то точилася весела бесіда, причому в перші місяці обговорювалося, чим славиться, чим бере, чим корисне і звідки походить усе, що подавалося на стіл: хліб, вино, вода, сіль, м'ясо, риба, плоди, зілля, коріняки, і як його готувати. Принагідно Ґарґантюа хвацько витовк вибрані місця із Плінія, Атенея, Діоскорида, Юлія Поллукса, Ґалена, Порфирія, Оппіана, Полібія, Геліодора, Арістотеля, Еліана та інших. Для звірки столувальники часто клали перед собою на стіл згаданих письменників. І все це так уїлося в мозок і закарбувалося в пам'яті Ґарґантюа, що не було тоді медика, которий знав би бодай половину того, що знав він.

Далі бесіда верталася до вранішнього уроку, а потім після айвового варення на десерт Ґарґантюа чистив зуби стовбуром мастикового дерева, мив руки й очі зимною водою, після чого хвалив Бога в чудових кантах, які звеличували його благостиню та милосердя. Затим приносилося карти, але не для гри, а для втішних і дотепних забавок, побудованих на математиці.

Таким чином Ґарґантюа став кохатися в науці чисел і щодня по обіді й вечері показував себе таким завзятим математиком, як раніше костирником чи картярем. І пошився в такі теоретики і практики, що навіть Танстал, англієць, відомий солідними працями математичними, заявив, що супроти Ґарґантюа він знається на математиці не більше, ніж на верхньонімецькій мові.

І не тільки в числах, — Ґарґантюа вражав знаннями і в інших математичних науках, як-от, у геометрії, астрономії та музиці. Поки в їхніх шлунках травилася і засвоювалася їжа, вони креслили безліч химерних фігур геометричних, а заодно вивчали астрономічні закони.

Потім вони співали у чотири чи п'ять голосів або щось солом, приємним для горла.

Що ж до музичних інструментів, то він навчився грати на лютню, на спінет, на арфу, на дев'ятиклапанову флейту німецьку, на віолу і на тромбон.

На музикування йшла сливе година; травлення завершувалося, треба було випорожнитися, а потім Ґарґантюа сідав за головні свої заняття — годин так на три, як не більше, тобто повторював вранішній урок читання, поринав у книгу і вчився правильно писати й гарно виводити старожитні та римські літери.

По завершенні занять вони виходили з оселі вкупі з туренським шляхтичем, стаєнним Гімнастом, який навчав його їздити верхи.

Переодягнувшись, він сідав на огиря, на ваговоза, на румака, на бігунця, на бахмата, гнав коня навзаводи, робив вольтижі, брав із розгону канави, перескакував бар'єри, бігав кружка, повертаючи то праворуч, то ліворуч.

При цьому він не ламав списа; що з того, що хвалиться хвалій: «Я десять списів зламав на турнірі (чи там у бою)» — таке під силу й теслі; насправді славен і хвален той, хто одним списом зламає десятьох ворогів. Ратище Ґарґантюа, гартоване, незламне, трощило крицевою клюгою браму, пробивало панцер, валило дерева, низало кільця, нахоплювало сідло, панцеранку, рукавицю. Це все він проробляв при повному риштунку.

Але не мав він рівні і в мистецтві хизуватися, вольтижуватися. Сам феррарський штукар-верховець був проти нього звичайний мавпій. Надто ж він наламався перескакувати з коня на коня, у млі ока і землі не торкаючись (такі коні звуться вольтижними) стрибав урізнобіч, зі списом напереваги, не ступаючи у стремена і кинувши повіддя, щоб кінь летів куди хотя. У військовій справі такі штуки вельми цінуються.

Ув інші дні він орудував алебардою, спершу нею мах-мах, а потім руб, і всі його мали за рицаря славуту, рицаря бойового і турнірного.

А ще він разив пікою, обіручим еспадроном, шпагою-батардою, із незмінним щитом, тарчею чи плащем на руці.

Стрільцював він верхи оленів, козуль, ведмедів, ланей, вепрів, зайців, куріпок, фазанів, дрохв. Грав у великого м'яча, гилячи його ногою або ж кулаком. Боровся, бігав, стрибав, але не з розгону, не на одній нозі і не по-німецькій, бо (казав Гімнаст) такі стрибки даремні і на війні не поможуть, він перемахував через рівчаки, перешастував через плоти, збігав на шість ступнів угору по муру і видирався таким самим робом до вікна на списову довгість.

Плавав у плесах на грудях, голічерева, на боці, рухаючись усім тілом або ж ногами; з книжкою перепливав Сену, жодної сторінки не замочивши та ще й у зубах плаща держачи, не кажи ти Юлій Цезар. Ухопившись за облавок однією рукою, залазив на судно, для чого вимагалася неабияка сила, а з облавка кидався сторч головою у воду, діставав дно, досліджував рифи, пірнав у глибини та чорториї. Розвертав корабель на плаву, керував ним, вів його швидко, повільно, за водою, устріть води, зупиняв його посеред шлюзу, вів однією рукою судно, а другою орудував веслищем, ставив вітрила, ліз по вантах на щогли, бігав по реях, наставляв компас, повертав проти вітру вітропуск, тримав міцно стерно.

Вибрівши з води, цупко видирався на гору і так само легко спускався, лазив по деревах, наче кіт, стрибав із дерева на дерево, наче вивірка, ламав гілляки, як другий Мілон. З допомогою двох гартованих кинджалів і двох міцненьких пробійчиків видирався на дах кам'яниці, не кажи ти щур, а при спуску так умів зосередитися, аби при падінні не забитися.

Кидав дротик, прогонич, каменюку, спис, рогатину, алебарду; напинав лука, сам-один заряджав обложний арбалет; прямим націлом мірив самопал; на сошник гармату ставив; у тирі в підсадку палив, стріляв знизу вгору, згори вниз, уперед, убік і назад, як партяни.

Йому з високої вежі скидали линву, щоб аж до землі звисала, і він по цій линві залазив і злазив на руках, причому так шпарко й моторно, що вам так не проповзти і по рівних луках.

Йому перекидали між двома деревами жердину, і він, руками перебираючи і ногами анітрохи не дриґаючи, лазив туди й назад, та так хутко, що й бігом його не наздогнали б.

Щоб огруддя й легені розвинути, він желіпав, як сто чортів. Одного разу я чув, як він кликав Евдемона, — його репет від застави Святого Віктора аж до Монмартра долітав. Навіть Стенторів голос під час троянської січі не досягав такої моці.

Свої тужні він зміцнював вилитими з олива двома здоровецькими виливанцями, завважки вісім тисяч сімсот квинталів кожний, у нього вони гирями називалися; піднявши з землі, він нерухомо тримав їх над головою, по одному в кожній руці, три чверті години, а то й більше — чим тобі не силач, не моцак.

З найпершими дужаками гуляв він і в бруси: коли його черга надходила, він тримався страх як цупко на ногах і поступався лише зухам над зухами, тим, хто зуміє його з місця зрушити, показуючи себе в цьому Мілоном; як той Мілон, він брав у руки гранат і викликав охочих відняти його в нього.

Після таких грищ його розминали, чистили й переодягали, і він повагом плентав додому; ідучи левадою чи різнотрав'ям, він, бувало, розглядав дерева та рослини і зіставляв їх із тим, що про них писали давні учені, такі як Теофраст, Діоскорид, Марин, Пліній, Никандер, Макр і Ґален; він і його супутники цупили додому цілі оберемки зела, передаючи їх Різотомові, — цей пахолок був ще й начальником над сапками, мотиками, заступами, лопатами та іншим знаряддям, потрібним для виготовлення зільників.

Удома вони, поки вечеря готувалася, повторювали деякі місця із прочитаного, а потім сідали до столу.

Гідне уваги, що за обідом, завжди простим і невибагливим, Ґарґантюа лише задушував комара, зате вечеря була сита і тривала, і їв він уже так, щоб підживити душу і насититися, до чого, власне, й зводиться правдива дієта, доброю і мудрою медициною прописувана, тоді як зграя тупоголових лікарів, на софістиці схибнутих, радять усе навпаки.

За вечерею поновлювався обідній урок, і тривав він, поки була охота, решта часу йшла на вчену розмову, приємну і корисну.

Прочитавши пообідню молитву, співали, грали на музичні інструменти, веселилися і розважалися, ріжучись у карти чи в кості, отож іноді трапеза і гульбища тривали аж до пізніх облягів, а іноді вони гуртом одвідували товариство учених чи мандрівників, яким довелося побувати на чужій стороні.

Глупої ночі, перед сном, виходили десь на терасу, дивились на небо, спостерігали за кометами, як комети були, або за ходом, розташуванням, протистоянням і збіганням світил.

Потім Ґарґантюа з-пітагорійська, коротко розповідав вихователеві, що він прочитав, побачив, дізнався, зробив і почув протягом дня.

Відтак молилися Господеві Творцеві, били йому поклони, покріплювалися у своїй вірі, славили його незмірну благостиню і, подякувавши йому за минувшину, припоручали себе його милосердю на прийдешність.

А там уже й на боковеньку йшли.

Розділ XXIV Як Ґарґантюа дощ перебував

У дощ і в сльоту дообідній час проводили як звикле, хіба що на зло негоддю веселий і яскравий вогонь розкладали. Проте по обіді тіловиховні вправи скасовували, усі сиділи вдома і з апотерапічною метою перегрібали сіно, кололи і пиляли дрова, молотили снопи на току; потім малювали чи різьбили або відновлювали старосвітську гру в кості, взоруючись на те, як описав її Леонік і як грає в неї наш славний друзяка Ласкаріс. За грою згадували ті місця з давніх авторів, де є спомин про неї або ж посилання на неї.

А ще ходили дивитися, як топляться метали або відливаються гармати, ходили до гранярів, золотарів, шліфувальників самоцвітів, до алхіміків та монетників, до килимників, ткачів і шовкопрях, до годинникарів, дзеркальників, друкарів, органістів, фарбарів та всяких інших майстрів і, даючи всім на вино, вивчали ремесла і знайомилися з винаходами в тому чи тому ремеслі.

Ходили на публічні виклади, на урочисті акти, на змагання риторів, на виступи і промови славетних адвокатів та казнодіїв.

Одвідували зали і приміщення для шермицерії, і там він схрещував шпаги з майстрами і наочно показував, що фехтувальник і рубака з нього не згірший, а то ще й ліпший, ніж вони.

Замість гербаризувати, вони відвідували склепи дрогистів, билярів, аптекарів, якнайпильніше розглядали плоди, коріння, листя, живицю, насіння, чуженецькі масті і зараз же метикували, яким способом їх підробити.

Ходили дивитися на линвоскоків, рухлярів і штукарів, причому хлопець стежив за їхніми жестами, вивертами, цибами і дослухався до їхнього балаклійства, особливо подобалися йому пікардійські шонійці — от уже хто вроджені перебенді, от уже хто мастаки верзти на галай-балай.

Вернувшись на вечерю, вони їли менше, ніж в інші дні, та ще й м'ясо ніжне і нежирне, аби менше дошкуляло вогке повітря, яким тіло дихає, і щоб без звичної гімнастики не охлянути.

Так виховувався Ґарґантюа і підтримував цей режим день у день, беручи з постійних управ той пожиток, який може взяти вельми кмітливий як на свої роки хлопчина; і хоча ці вправи попервах і здалися йому важкі, одначе з часом зробилися такі приємні, легкі й утішні, що радше скидалися на королівські розваги, ніж на школярську науку.

А проте Понократ, аби допомогти учневі скинути надмірну розумову напругу, обирав раз на місяць якусь ясну та погідну днину, і вони зранку вибиралися за місто: у Жантильї, в Булонь, у Монруж, у Пон-Шарантон, у Ванв або ж у Сен-Клу. Там вони пропадали цілий день, на всю губу веселячись: жартували, пустували, чаркували, гуляли, співали, танцювали, вилежувалися на мураві, дерли гнізда, ловили перепелів, жаб і раків.

І хоча цього дня не читали, але минав він не марно, бо на прегарних луках вони згадували якісь утішні вірші з Верґілієвих Георгік, з Гесіода, з Поліціанського Рустика, латиною писали пікантні епіграми і перекладали французькою рондо та балади.

Бенкетуючи, вони з розведеного вина виціджували, за настановами Катона в De re rust.[80] і Плінія, через плющеву цівочку воду: мили вино у шаплику з водою, а потім пропускали його через лійку, переганяли воду з посудини в посудину або ж майстрували маленькі автомати, себто саморушні прилади.

Розділ XXV Як між лернейськими пекарями і ґарґантюйцями зайшла велика змага, до кривавих чвар призвівши

Під ту пору, на винобрання, з початком осени, місцеві пастухи стерегли виноградники і ганяли, щоб не дзюбали ягоду, шпаків.

А в цей час гостинцем чи то на десяти, чи то на дванадцяти підводах лернейські хлібопеки везли до міста коржі.

От пастухи, звичайненько так, і попросили їх продати за готівку за ринковою ціною коржів. А щоб ви знали, для тих, кому заколодило, виноград, надто піно, ф'єр, мюскадо, бікан або ж фуарар[81], зі свіженькими коржами — то божественна харч; після цього всі бачать, як вони не раз, не два присідають серед лози, за що їх і прозвали виноградними присідателями.

На їхнє прохання пекарі не зглянулися, ба більше, почали їх кобенити на всі заставки: сказали, що вони бидло, щербуни, рудиголови, галабурдники, ломуси, песиголовці, халамидники, махори, дурисвіти, шахруни, бабаки, ласощохлисти, розгамузи, самохвальки, мерзосвітники, довбні, ошусти, похатники, причепи, мартопляси, блазнюки, лежні, гидь, лобурі, бевзі, поторочі, скалозуби, чваньки, ланці, пастуші засранці, гівняна варта, пришивши до цього інші ядучі квітки і додавши, що такі пишні коржі не для їхнього рота і що єдине, що їм треба їсти, це висівки та полову.

У відповідь на такі образи один пастух, на ім'я Фрож'є, чесний і славний молодик, підлазисто мовив:

— З якого дива почали ви так високо нестися? Адже раніше ви продавали нам залюбки, а нині не бажаєте. Це не по-добросусідському, ми так до вас не ставимося, коли ви прибуваєте запастися нашою добірною пшеницею, з якої ви печете коржі й перепічки. А ми ще збиралися дати вам за них винограду на додачу! Ні, присягаю Вседівкою, ви ще потім пошкодуєте! Не зарікайтеся, ви ще матимете з нами до діла, і ми відплатимо вам тією самою монетою, ось побачите!

На сеє Марке, великий жезлоноша пекарівського братства, відказав:

— Щось ти сьогодні надто вже розкокошився! Мабуть, увечері проса переїв. Гаразд, ходи сюди, я тобі дам коржа!

От Фрож'є, у простоті душевній, ступив уперед, дістаючи грошину з череса, щоб купити в Марке коржів; але той натомість так огрів його батурою по ногах, що на шкірі повиступали басамани. Марке спробував зараз же в ноги, але Фрож'є, гукнувши великим голосом пробі, пожбурив у нього довбню, яку завжди носив під пахвою, і влучив у шво лобової кісточки, над правою скроневою артерією, отож Марке без духу брязнув з кобили додолу. І так і зостався на землі лежати, ледь живий і теплий.

Аж тут позбігалися хуторяни, які збивали довгими жердинами горіхи, і нумо молотити хлібопеків, наче свидове жито. Зачувши крик Фрож'є, налетіли зі своїми пращами інші пастухи та пастушки і заходилися обкидати пекарів камінним градом. Зрештою вони наздогнали хлібопеків і забрали у них чотири чи п'ять тузінів коржів, заплативши їм, проте, за звичною ціною і наділивши їх на додаток горіхами та трьома кошами білого винограду. Пекарі посадили побитого Марке на коня, а потім рушили, але вже не до Перельє, а назад до Лерне, нахваляючись дати доброго пам'яткового сеїським і синейським волопасам, пастухам і хуторянам.

А пастухи й пастушки вволю наїлися коржів та добірного винограду, потім забреніли голубливі для вуха козиці, і вони ще раз посміялися з цих задирак пекарів, які так сіли маком, бо не на ту ногу, певне, устали вранці. Зате Фрож'є повелося краще: йому промили виноградним соком басамани на ногах, і він одразу оклигав.

Розділ XXVI Як лернейці за головою царя Пикрохола[82] підступно на ґарґантюйських пастухів напали

Пекарі, тільки-но вернули додому, зараз же, не пивши, не ївши, подалися до Капітолію і там перед своїм царем Пикрохолем виклали супліку, показавши потрощені коші, пом'яті ковпаки, драні роби, розчавлені перепічки, а головне — скаліченого Марке. Вони заявили, що ту всю кривду вчинили ґарґантюйські пастухи та хуторяни на сеєнському гостинці.

Угнівавшись, під гарячу руч Пикрохол, навіть не цікавлячись причиною, велів уселюдським кликом кликнути, аби кожен, під страхом кари на горло, опівдні явився при зброї на царський плац.

А на потвердження цього заклику він розпорядився бити в бубнила по всьому місту, а сам, поки йому рихтували обід, пішов наказати ставити гармати на гарматеки, розгортати корогви й орифлами і запасатися, хай навіть із гарбом, набоями та харчем.

За обідом цар призначив командирів. За його едиктом сеньйор Мізер очолив авангард, де нараховувалося шістнадцять тисяч чотирнадцять гаркебузників і тридцять п'ять тисяч одинадцять пішаків.

Над гарматним військом поставлено обер-шталмейстером Боюна, пушкарі мали дев'ятсот чотирнадцять важких мосянжових гармат: пушки, двійчасті канони, василиски, серпантини, кулеврини, бомбарди, фальконети, пасволани, спиролі та інші гармати. Ар'єргард доручено лукові Дерію. Головні з'єднання зосталися під рукою самого царя та принців царської крови.

Вишикувавшись у рівні лави, уже перед походом, послали три сотні комонників під орудою отамана Вітрогона на чати, нехай околицю кругом об'їдуть, щоб побачити, чи нема де западні. Одначе ретельні розвідини показали, що всюди панують супокій і тиша і жодної частини не видно на обрії.

Діставши це донесення, Пикрохол звелів усім як стій рушати в похід під його бунчуковим значком.

І тут усі рвонули з копита, безладно, хаптом, мішма, рушили полями-долами, ламаючи, трощачи все на своєму шляху, не щадячи ні бідняка, ні багача, ні святинь, ні осель; займали бугаїв, корів, бичків, телиць, овець, баранів, цапів і кіз, курей, каплунів, курчат, гусенят, гусаків, гусок, свиней, підсвинків; збивали горіхи, обривали виноград, забирали з собою цілі лози, обносили плодові дерева. Розгардіяшу вони наробили чималого, і жодна душа не чинила їм ніякого опору, кожен здавався на ласку переможця і тільки благав пощадити живота, мовляв, гранґузьєнці споконвіку були добрі та приязні сусіди і зроду їх не кривдили, не ображали, а ті, за який тільки гріх, б'ють їх і в хвіст і в гриву, а Бог же на небі є і є Божа кара. Та на всі ці докори лунало у відповідь одне: ось вони їх навчать, як їсти перепічки.

Розділ XXVII Як ченчик сеїнець перешкодив воріженькам монастирський сад обнести

Так шурабурячи і бешкетуючи, плюндруючи і грабуючи, наїхали вони на Сеї і нумо обдирати чоловіків та жінок, хапаючи все, що трапиться: нічим вони не гребували, нічим не гидували. Хоч іноді в більшості осель лютував мор, вони вдиралися скрізь, грабуючи все підряд, і при цьому ніхто з них не зачумився, — диво та й годі. Адже священики, вікарії, проповідники, лікарі, хірурги та аптекарі, які навідували, лікували, курували, причащали і соборували хворих, геть усі позаражалися і повмирали, а до цих бісових чухраїв та убійників жодна зараза не приставала. Що ж це за притичина, панове? Тут треба піти до голови по розум.

Сплюндрувавши осаду, вони з брязкотом і галасом повернули на абатство, проте абатство було на міцному засуві, тим-то головні сили рушили далі, до Ведського броду, а сім загонів піхоти і дві сотні списоборців зосталися на місці, збираючись, проламавши садовий мур, спустошити виноградники.

Бідолашне чернецтво не знало, якому святому молитися. Про всяк випадок давай воно дзвонити ad capitulum capitulantes[83]. На капітулі ухвалено хресний хід влаштувати, а також молебень із читанням літаній contra hostim insidias[84], і з красними обзивами pro pace.[85]

У той час ув абатстві був чернець на прізвисько Жан Зубарь, чоловік молодий, хваткий, чепуристий, веселий, ручий, сміливий, до того ж зухвалий, високий, сухорлявий, горластий, носатий, мастак часи відбубоніти, обідні відкатати, вигилії учесати, коротше, найправдивіший чернець з усіх, якими чернецтво будь-коли щонайчернецькіш чернечило. Та ще й на Часослові він зуби з'їв.

Тож оцей наш чорноризець, почувши галас, що супостат на виноградниках чинив, вийшов на звіди; узрівши, що вороги у винограднику виноградяться і що прощавай цьогорічне вино монастирське, він зараз дмухнув на клирос, де під той час монахи, як біля розбитого дзвону ливарники, тягли:

— I-im-pe-e-e-t-tu-um і-іпі-і-іті-со-о-о-о-о-о-т-ит…[86]

— Славні ви співуни-пердуни, скарай мене, Боже (мовив він). А чи не ліпше б вам оце заспівати:

Прощайте, коші й винобрання?

Хай мене чорт візьме, як вони уже не в нашім саду, і так же вони хвацько ріжуть лози укупі з гронами, що — Богом свідчуся — нам ще кілька років доведеться самі хвостики підбирати. А бодай тобі! Що ж нам тепер, горопахам, пити? Боже свідче, da mihi potum![87]

На це обізвався пріор:

— Що цьому запивайлові тут треба? Одведіть-но його до цюпи! Як він сміє заважати нам поклонятися Богові?

— Смію (монах на те) поклонятися Богові і скляному богові. Адже ви самі, отче пріоре, як усякий щирий християнин, добре вино любите. Жоден щирий християнин вина не хулитиме: така вже наша монашеська апофтеґма[88]. А ці ваші канти і кондаки, далебі, зараз не начасі! Чому ж тоді в пору жнив і винобрання у нас читаються короткі часи, а протягом зими довгі? Святої пам'яти брат Масе Плос, на що вже блюститель (хай мене чорт візьме, як брешу!) нашої віри, тлумачив мені, наскільки пам'ятаю, це так: уліті й восени ми виноград чавимо і вино робимо, а взимі його споживаємо. Слухайте мене, всі винопитці: з нами Бог, за мною! Хай мене спалить антонів вогонь, як я бодай ковток дозволю хильнути тим із вас, хто не поможе мені виноградник відбити! Матка Боска, та це ж бо церковне добро! Хай би там що, а святий Томас Англійський не побоявся за церковне добро головою накласти. Чорзна-що! Виходить, як я за нього помру, мене теж між святі приєднають? Е ні, умирати я не збираюся, хай краще з моєї ласки інші помиратимуть!

З цим словом скинув реверенду і схопив перечку ясеневого хреста, перечка була довга, як спис, і замашна, мов кулачисько; подекуди на ній були намальовані лілеї, уже майже стерті. Зробивши з своєї реверенди перев'язь, він вийшов у самому підрясникові і, змахнувши перечкою від хреста, нараз порвався на ворогів, якраз коли ті, зламавши шики, без бунчуків, без сурмача і барабанщика, рвали кетяги: хорунжі-бо попритулювали корогви і бунчуки попід мурами, барабанщики продірявили з одного боку барабани, щоб було куди виноград сипати, у сурми теж позапихали грона, — усі йшли попас. Аж це брат Жан, без крику: «Іду на ви!», ударив на них із таким імпетом, що порозкидав їх, мов кошенят, тнучи, як старий рубака, куди-попадя. Одним він по гирі гніздив, іншим руки і ноги ламав, третім в'язи скручував, четвертим крижі крушив, кому носа товк, кому очі підбивав, кому щелепу чавив, кому зуби щербив, кому лопатки вивертав, тим плюсна плющив, тим стегна викручував, тим маслаки і челенки розм'якшував.

Хто намагався серед ряснолистої лози сховатися, тому він хребет перебивав і кряж переламував, як собаці. Хто хотів накивати п'ятами, тому він колов на друзки черепний чепець, по ломбовитому шву вціляючи.

Хто дерся на дерево, гадаючи, ніби там безпечніше, тому вганяв палю в кутницю.

Як хтось там із давніх знайомців волав:

— Гей, брате Жане, друзяко, здаюся!

— Ба, рятунку (казав він) тобі нема. Здавай заодно всім чортам і свою душу.

І як стій клав його трупом. А тому зухові, який пробував його заломити, він одразу показував силу своїх м'яснів, — крізь середостіння і крізь серце пробивав йому груди. Кого не здолав зачепити за ребро, тому вивертав кендюх, і було вже по всьому. Декотрих він так затинав по пупові, аж тельбухи виверталися. Декотрим протикав калитку і дупельце. Бігме, такого моторошного видовища світ не бачив!

Одні волали: свята Варваро!

Інші: святий Юра!

Ті: свята Недвига-Серцем!

Ті: Кюноська Богодіво! Лоретська! Благовіснице! Ленуйська! Рів'єрська!

Одні сповіряли себе святому Якову.

Інші просилися під покров шамберійської плащаниці, — вона, до речі, через три місяці згоріла дотла, залишився тільки попілець.

Ті — під покров плащаниці кадуїнської.

Ті сповіряли себе Іванові Предтечі Анжелійському.

Ті — святому Евтропію Сентському, святому Месму Шінонському, святому Мартинові Кандському, святому Клавдієві Синейському, жаврезейським реліквіям і мощам дрібніших святих.

Одні умирали, нічого не мовлячи, інші мовили, але не умирали. Одні умирали, говорячи, інші, умираючи, говорили.

Деякі покликали великим голосом: Сповідника! Сповідника! Confiteor! Miserere! In manus![89]

Почувши голосні зойки повалених, пріор з усією монастирською братією поспішився до саду; коли ж вони узріли цих побідах, серед винограддя простертих і на смерть поранених, то кинулися сповідувати декотрих із них. А поки ієромонахи зі сповіддю морочилися, молоді послушники війнулися до брата Жана спитати, чи не можуть вони чимось прислужитися. На це той відповів, що треба дорізати тих, хто валяється на землі. От ці слимаки, розвісивши свої довгополі підрясники на плотах, і заходилися дорізувати і добивати тих, кого він змордував. І знаєте, якою зброєю? Звичайнісінькими різачками, отими ножичками, що наша дітвора лущить зелені горіхи.

Відтак брат Жан став зі своєю перечкою біля проломленого садового муру, кудою супостат удерся. Декотрі слимаки уже встигли по своїх келіях порозтягувати собі на підв'язки бунчуки та корогви. Коли ж ті, кого соборували, спробували у вилім шмигнути, ченчик докінчав їх одного по одному та ще й примовляв:

— Хто сповідався, покаявся і розгрішення дістав, тому прямою путею у Рай, прямою, як серп, як Фейська гора!

Отак завдяки його звазі було вибито до ноги все військо, — а вдерлося у винні лози тринадцять тисяч шістсот двадцять дві душі, не рахуючи, звичайно, жінок і дітей.

Навіть схимник Можіс, про якого у Подвигах чотирьох синів Емонових ідеться, і той, потьопавши зі своєю патерицею на сарацин, такої собі слави не злучив, як наш каптурник, орудуючи проти ворогів перечиною від хреста.

Розділ XXVIII Як Пикрохол Ларош-Клермо захопив і як убивався і бідкався Ґранґузьє, війну оголошуючи

Поки монах, як уже описувалося, колошкав тих, хто до їхньої обителі вдерся, Пикрохол, алюрою з людьми Ведський брід проскочивши, напав на Ларош-Клермо, і там йому жодного опору не вчинено, а що вже смеркло, то він постановив стати тут постоєм, щоб діяти далі з меншим оприском.

Уранці він здобув капоніри і замок, а потім добре укріпив їх і припасами обмислив, аби в разі нападу відсиджуватися саме тут, адже цей замок завдяки штучним і природним фортифікаціям, а також вигідному розташуванню був нездобутний.

Хай він тут і сидить, а ми тим часом повернімося до нашого доброго Ґарґантюа, який у Парижі то впадає за наукою, то за атлетичними вправами, та до батька його, славного Ґранґузьє — старий оце саме повечеряв і гріє свої кості біля веселого, яскравого і жаркого вогню, щось креслячи на коминкові обгорілим краєм палиці, якою кочегарять, і розповідаючи жінці з домівниками про добрі давні часи.

Аж це прибігає до нього пастух Піло, сторож на винограднику, і ну розповідати, як у його землях і маєтках Пикрохол, цар лернейський, злодіячить і дешпетує, як він спустошив, сплюндрував, пожакував цілий край, окрім сеїської обителі, відбитої звагою Жана Зубаря, і як згаданий цар засів тепер у Ларош-Клермо і вкупі зі своєю раттю намагається ще більше його укріпити.

— Ой леле! леле! — скрикнув Ґранґузьє. — Люди добрі, що ж воно таке діється? Мариться це мені чи так усе насправді? Пикрохол, мій давній і щирий друг, мій кревняк і спільник, напав на мене? Хто його на це підбурив? Хто під'юдив? Хто підбив? Хто йому таку пораду дав? Ох, ох, ох, ох, ох! Боже мій, Спасе мій, поможи мені, просвіти мене, підкажи, що його почати! Запевняю тебе, перед Ликом твоїм присягаюся, — будь же тільки до мене прихильний! — що зроду йому не доїдав, людей його не кривдив, земель його не шарпав. Ба, навпаки, я завжди спомагав його вояцтвом, грішми, ласкою та порадою, у скруті намагався йому прислужитися! Але, мабуть, нечистий його підневідив, коли він міг так мене уразити. Пане Боже, ти мою щирість бачиш, ти-бо всевидець! Як він стерявся і ти обрав мене напоумити його, то дай мені власть і хист мирно його вернути під ярмо святої волі твоєї. Ох, ох, ох! Люди добрі, друзі мої і вірні слуги, невже мені доведетьсся кликати вас на визвіл? Лишенько! На старощах прагнув я жити з упокоєм, ба цілий вік старався всіх до згоди приєднати. Та, бачу, мушу і я накладати збрую на бідолашні свої рамена, кволі та змучені, і брати до тремтячих рук копіє і булаву в обороні й убезпеці моїх нетяг підданців. Так мені велить здоровий розум, бо їхньою кривавицею я живу, їхнім потом годуюсь я сам, мої діти і вся моя рідня. А проте я не вдарю на нього перше, ніж усі способи і ярміси перепробую! Така моя постанова.

Потім він скликав чорну раду, і єдиноголосною всіх обрадою і ухвалою було послати до Пикрохола якогось розумника, щоб вивідати, з якого такого дива він неждано-негадано знавіснів і чинить забіг на край, де ніяких прав не має; до того ж ухвалено покликати Ґарґантюа з людьми, аби вони відборонили волю від лютого ворога і стояли на своїм. Ґранґузьє на все пристав і розпорядився, що кому робити. Зокрема він мерщій послав баска лакейчука до Ґарґантюа і написав синові листа.

Розділ XXIX Про що Ґранґузьє писав до Ґарґантюа

Ти такий до книжки прикидливий, що я довго ще твого філософського спокою не важився б каламутити, та от лиха година: мої приятелі і мої колишні спільники не пошанували моєї сивини і провезли мені попа в решеті. І як мені вже так судилося, що мене в шори убрали саме ті, кому я вірив найбільше, то я мушу закликати тебе на відборону твоїх підданців і добра, природним правом тобі належного. Бо як будь-яка бронь, коли вона безхатня чи коли в самій хаті нема хазяїна, обертається на непотріб, так само марна всяка наука і всякі постанови, коли їх учасно не застосувати і не перейти до рішучих дій.

Я ж хочу не провокувати, а пацифікувати, не наїжджати, а захищатися, не підбивати, а боронити вірних моїх підданців і мою предківщину, куди ґвалтом, без усякого приводу і підстав удерся Пикрохол і не збирається припиняти свого здобичницького наїзду, люто напастуючи на вільний люд.

Маю за свій обов'язок гнів цього самодура поскромити, якомога йому годячи, і вже не раз і не два виряджав до нього дружнє посельство, аби з'ясувати, хто, чим і як його образив, але він одрік мені, що чути нічого не хоче, мовляв, де я, там і моє. Виходить, Предвічний дав йому робити все по своїй уподобі і по своїй волі, а воля його — це сваволя, оскільки тепер він позбавлений Божої благодаті, і щоб вернути йому чуття обов'язку й оханути його, напустив його на мене.

Ось чому, любий мій сину, прочитавши цього листа, мерщій повертайся і підпоможи не мене (хоть і мене ти маєш із природного жалю виручати), а твоїх підданців, бо підсобити і порятувати їх — то ж твоя справа. Цей подвиг ти повинен звершити малою кров'ю. Отож-бо завдяки надійнішим способам, запобіжним заходам і воєнним хитрощам ми врятуємо всі душі і повернемо утікачів додому.

Хай благословить тебе, мій любий сину, Христос, наш Збавитель.

Уклін від мене Понократові, Гімнастові та Евдемонові.

Двадцятого дня місяця септемвря.

Твій батько Транґузьє.

Розділ XXX Як до Пикрохола послано гінцем Ульриха Ґалле

Проказавши й підписавши нашвидку листа, Ґранґузьє звелів своєму діловодові Ульріхові Ґалле, мужеві тямущому й дотепному, перевіреному крючкові, впорядкувавши папери і розглянувши заплутані справи, їхати до Пикрохола і передати йому все, що на обрадах мовилося.

Добряга Ґалле одразу рушив у путь-дорогу і, перебрівши брід, спитав у млинаря, де пробуває Пикрохол; мукомел йому відрік, що вороги обібрали його до нитки, а потім окопалися в Ларош-Клермо і що він, мірошник, не радить йому їхати далі, а то як би не напоротись йому на патруль, ладний завжди на комусь оскому зігнати. Діловод легко повірив тим словам і заночував у млинаря.

Уранці він уже вістив про себе сурмою під замковою брамою і вимагав у варти пустити його до царя, пустити у царевих-таки інтересах.

Слова ці передали його величності, але цар звелів брами у жодному разі не відчиняти, а сам вийшов на башту фортечну і кинув послові:

— Ну, якої ще там хвороби? Що ти хочеш сказати?

Тоді посол виголосив нижченаведену промову.

Розділ XXXI Промова Ґалле, до Пикрохола звернута

З усіх прикрощів чи не найгірша та, коли муж, який сподівався ласки і благодії, зазнає шваби і афронту. І небезпідставно (хоть, може, і не зовсім розумно) багато хто у такій принуці, вважаючи за краще вмерти, ніж таку наругу зносити, і бачачи, що тут ні силою, ні якимись викрутами не зарадиш, сам укорочував собі віку.

Чи ж дивина, що цар Ґранґузьє, мій владар, твоїм лютим і ворожим наїздом уражений, обурюється і бентежиться аж до споду душі. Дивина була б, якби його не вразило нечуване безправ'я, тобою і твоїми підданцями в його посілості над його людом чинене, безправ'я, страховите своєю нелюдяністю, таке болюче йому ще й тим, що він так щиро своїх підданців любить, як досі до нього жоден смертний не любив. Але, сказати по щирості, ще дужче болить йому те, що ті всі утиски та лиходійства чиняться саме від тебе і від твоїх вояків, бо ж ти і твої діди й прадіди справіку приятелювали з ним самим і предків'ям його, і приязнь цю, допосі незламну, ви підтримували, берегли і плекали, мов святиню, отож-бо не лише він, а й варварські племена, як-от, пуатевінці, бретонці, мансонці, а також і ті, хто за Канарськими виспами і городом Ізабеллою живе, гадали, що легше небосхил завалити, а пекло до сьомих небес підняти, аніж вашу спілку розбити, таку грізну для всіх їхніх підступних замірів, що ніхто не зважувався підбити, роздратувати чи скривдити когось зі спільників, остерігаючись помсти його приятеля.

Ба більше. Ця свята приязнь так високо попід хмарами буяє, що серед насельників нашого материка та океанських архіпелагів знайдеться негурт тих, хто не мав би за честь пактувати з вами на умовах вам вигідних і хто не пошанував би цілости вашої конфедерації, так само, як цілости власних земель і посілости; отож-бо, ніхто не забув би державця чи гурту державців, що у люті й бундючності своїй зважився б зазіхнути не кажу на ваші землі, а бодай на землі ваших спільників, і якщо з чийогось нерозважного наусту хтось і збирався напасти, то на саме ім'я і назву вашої ліги зараз же свого намислу зрікався.

Що ж тепер укинуло тебе в таку пасію, аж ти, пакт розбивши, приязнь потоптавши, права зламавши, оружно увігнався до його країни, попри те, що ні він сам, ні його люд нічим тебе не скривдили, не допекли, не спровокували? Де ж вірність? Де закон? Де розум? Де людяність? Де страх Божий? Невже ти сподівався від вишніх духів і Вседержителя, який віддає кожному віть за віть, свою зловорожість потаїти? Як ти на це розраховуєш, то помиляєшся, бо цей судія все бачить. Може, так назнаменовано долею або ж такий вплив планет, яким заздро на твої гаразди і супокій? Звичайно, на все єсть вінець і крес, і коли щось минає свій зеніт, воно зараз же хилиться на спад, бо довше триматись у такому стані годі. Такий рішенець усім, хто в пишанні й поспіху забуває шануватися.

Та навіть як це і було задумано наперед і нині вже край твоєму щастю і супокою, то чи ж така вже конечна потреба настирятися моєму цареві, адже саме він уклав тобі берло до рук? Як на дім твій чекає руїна, то чи ж треба, аби при падінні він завалив і житло того, хто твій дім опорядив? Усе це так заходить за край нашої тями і так зі здоровим глуздом розминається, що в людській голові ніяк не вкладається, та й чужинцю воно здасться неймовірним, поки свідчення і твердження не переконають його, що нема нічого святого і святобливого для того, хто, пустившися зовсім берега, Господа і розуму відкинувся.

Коли б ми твоєму людові чи твоїм землям шкоди завдали; коли б ми твоїх ворогів спомагали; коли б ми тебе у твоїх справах не підтримали; коли б ми твоє добре ім'я і твою честь ущербили, або, краще сказати, коли б нечистий, на все злеє тебе під'юджуючи і маревом і маною тебе охмарюючи, оббрехав нас і нашептав тобі, що ми чимось нашу давню приязнь іскаляли, ти мав би насамперед з'ясувати істину, а потім докоряти нам за це, і ми тобі догодили б так, щоб ти був до шниру вдоволений. Проте, Боже свідче! як же ти вчинив? Невже тобі забандюрилося, підступним тиранам у слід ступаючи, сплюндрувати і пожакувати царство мого володаря? Невже ти мав його за такого ледаща і кепа, невже гадав, ніби в нього не знайдеться людей, грошви, радців, військових стратегів, ніби він не здолає твого навального наступу відбити?

Зараз же забирайся звідси, і щоб узавтра вже вернувся до свого краю, але путею не злодіяч і не ґвалтуй, ба ще й тисячу золотих безантів[90] за шкоду, заподіяну на цих землях, заплати. Половину цих грошенят пришлеш нам узавтра, а половину до найближчих маєвих ід, а тим часом хай поки побудуть у нас закладниками дуки де Верзун, де Курдупель і де Шуя, а також принц де Шолуді і віконт де Вошва.

Розділ XXXII Як Ґранґузьє для замирення велів перепічки вернути

На сім слові добряка Галле замовк, а Пикрохол на все його угрущання відповів так:

— Прийдіть і візьміть! прийдіть і візьміть! Вони у мене не макухи, а зухи! Вони коржів вам набгають.

От посланець вернувся до Ґранґузьє, коли той, простоволосий, колінкував у куточку свого кабінету і благав Бога, щоб не вдаватися до сили, утишити гнів Пикрохола й оханути його. Угледівши добряку Ґалле на порозі, цар поспитав:

— Ага, це ти, друже? З чим же ти до мене вернувся?

— Немає (сказав Ґалле) ради! Цей муж із розуму звихнувся і тепера без царя в голові!

— Он як (сказав Ґранґузьє), а чим же він, друже, своє беззаконня виправдує?

— Він і гадки не мав (сказав Ґалле) виправдуватися. Тільки про коржі дві слові буркнув. Хтозна, мо', наші таки натовкли цих пекарів.

— Треба (сказав Ґранґузьє) спершу розшолопати що й до чого, а тоді вже діяти.

Наряджене одразу ж слідство показало, що його хлопці забрали живосилом кільканадцять коржів, та ще й Марке довбнею по головешці вчистили, але за коржі вони, мовляв, розплатилися чесно, а згаданий Марке потягнув пугою Фрож'є по ногах перший. І тоді схожалися всі на раду, і єдиноголосною ухвалою вирішено вдарити з усім імпетом на супостата. А проте Ґранґузьє заявив:

— Як шуря-буря за яких кілька коржів зірвалася, то я спробую вгонобити Пикрохола. Що не кажіть, а війна є війна.

Відтак поцікавився, скільки перепічок забрано, і, з'ясувавши, що п'ять чи шість тузінів, загадав напекти їх за ніч п'ять возів і на один покласти перепічки, на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, з найліпшим шафраном та іншими гострими присмаками спечені. До цього частунку для Марке він також доклав сімсот тисяч три філіппи[91], аби з його курувальниками цилюрниками розрахуватися, а крім того, відписував у довічну й безкоштовну обладу йому та його спадкоємцям хутір Помардьєру. Відвезти й передати приноси доручено тому ж таки Ґалле, і вже їдучи солейським шляхом, посол велів нарвати якнайбільше очерету й рогози, заклечати ними вози і дати по стеблині до рук кожному візникові; сам він теж стебло тримав, цим показуючи, що вони на мирову йдуть і прагнуть тільки відвернути сутичку.

Під браму під'їхавши, вони зажадали поговорити з Пикрохолем від імени Ґранґузьє. Пикрохол розпорядився не пускати їх і сам не вийшов на перемовини, переказав тільки, що йому ніколи і що як їм уже так приспічило, хай побалакають із капітаном Боюном — той саме на валу лаштував до бою гармату. От наш добряка й звернувся до нього з такими словами:

— Сеньйоре! Аби чвари впинити і всяку перешкоду на відновлення нашої спілки усунути, повертаємо ваші коржі, нашого розбрату причину. Лише з самого нашого миролюбства повертаємо вам аж п'ять возів, з яких один призначається для потерпілого Марке, хоча наші взяли у вас тільки п'ять тузинів та ще й за добрі гроші. На додачу, аби Марке до шниру вдовольнити, я вручу йому сімсот тисяч три філіппи, а на вішкодування моральних збитків передам у вічну і безкоштовну обладу йому і його спадкоємцям хутір Помардьєру, даровизний запис у мене в руках. Тим-то, Бога ради, живімо у добрій згоді, а ви рушайте собі веселенько додому і верніть нам сюю цитадель, зазіхати на яку ви, як самі здорові знаєте, не маєте жодного права! Відтепер дружімо, як колись!

Боюн усе до цяти переказав Пикрохолові і додав до жару приску ще й від себе:

— Нагнали ми цьому мугиряччю холоду! П'яндиголова пропащий Ґранґузьє, далебі, обісрався! Це вже тобі не чопа дудлити, а показуй себе на бойовищі. Я собі міркую так: коржі і грошики ми у них візьмемо, а самі мерщій утаборимося, ошанцюємося і знову візьмемося за своє. Не на дурних напали! Хочуть нас перепічками улещати? Бачте, ви милосердували супроти них і трималися запанібрата, отепер у них роги й виросли: не буде пана з хама.

— Правда! правда! — сказав Пикрохол. — Я їм ось дам перегону, святим Яковом свідчуся, дам! Як ти сказав, так і чини.

— Тут є притичина одна, — озвався Боюн. — Харчу в нас обмалкувато буде, із припасом не розженешся. Як Ґранґузьє фортецю обложить, я собі всі зуби повидираю, зоставлю щонайбільше три, та й інші хай повиривають, а то ми струбимо все дочиста.

— Ба ні, — заперечив Пикрохол, — живности у нас подостатком. Та й якого ката сюди ми прийшли: напихатися чи воюватися?

— Таж воюватися, — відповідав Боюн, — але животина — ненаситна дитина, і де царем голод, там сила в неласці.

— Та годі, вже годі! — промовив Пикрохол. — Цупте усе, що вони попривозили.

У млі ока посольство позбулося грошей, коржів, волів та возів, і панам послам без жодної відповіді показано на виступці, попереджено лише, щоб вони під мури не потикалися, а чому — дізнаються взавтра. Так вернулося посольство як непишне, доповіло про все Ґранґузьє і додало від себе, що замиритися з воріженьками годі, тільки й зостається, що воювати до загину.

Розділ XXXIII Як Пикрохолові напутники необачними порадами наразили царя на велику небезпеку

Щойно коржі було одібрано, перед Пикрохолем постали дук де Шуя, граф Галабурда і капітан Гівняй.

— Сір! — заявили вони. — Сьогодні після Олександра Македонського найщасливішим, найзвитяжнішим цісарем бути вам.

— Капелюхи, капелюхи надіньте! — сказав Пикрохол.

— Красно дякуємо (одказали вони), Сір. Ми своє місце знаємо. Ось наша диспозиція. Залиште тут якогось отамана з невеличким загоном, залога оборонятиме твердиню, нездобутну й так через рельєф та вали, за вашим розказом укріплені. Військо своє розбийте навпіл, як вам заманеться. Одна часть на цього Ґранґузьє з його раттю насяде. Перша ж сутичка завершиться цілковитим його погромом. Там золота ви зможете гребти лопатою, — цей мужлай тяжко багатий. Він таки мужлай, бо шляхетний цісар завсігди бідний, як церковна миша. Збивати гріш — це ремесло мужлайське. А друга часть рушить на Оні, Сентонж, Анґумуа та Гасконь, а також на Періґор, Медок і Ланди. Міста, замки і фортеці вона візьме без усякого опору. В Байоні, в Сен-Жан-де-Люсі та в Фуентеррабії ви всі кораблі захопите і, тримаючись галісійського і португальського берега, зрабуєте все узмор'я аж до Лісабони, а там ви обмислитесь усім, що завойовникові треба. Гишпанці, кістка їм у горло, здадуться — ці солопії завжди витрішки купують! Перевезетесь через Сивіллину протоку, поставите там два стовпи, ще пишніші за Геркулесові, на вічну пам'ять про себе, і надалі ця протока іменуватиметься Пикрохоловим морем. А пропливете море Пикрохолове, тут вам і Барбаросса скапітулює…

— Я (сказав Пикрохол) помилую його.

— Але не раніше (сказали вони), як його у хрест уведуть. А потім підхилите царства Туніське, Гіппське, Алжирське, Бону, Кирену, всю Барбарію. Відтак перед вами упадуть Майорка, Менорка, Сардинія, Корсика та інші виспи Ліґурійського та Болеарського морів. Тримаючись лівобережжя, здобудете всю Норбоннську Ґаллію, Прованс і Аллоброгів, Геную, Флоренцію, Лукку, а там уже тремти, Риме! Сердега пан папа помре зі страху.

— Небом свідчуся (сказав Пикрохол), я пантофлі йому не цілуватиму!

– Італію до рук прибравши, ви переплюндруєте Неаполь, Калабрію, Апулію, Сицилію, а заодно і Мальту. Хотів би я бачити, як із вами бій сточать оті горопашні лицарюги, колишні родосці, подивився б, як вони обмочаться!

— Я залюбки (сказав Пикрохол) подався б звідти у Лоретто.

— Ба ні (сказали вони), це вже поворітьма. Ми краще візьмемо Крит, Кипр, Родос та Кикладські острови і на Морею насядемо. І ось вона вже наша! Отепер, сто чортів тобі в печінку, начувайся, Єрусалиме, бо далеко до нашої потуги якомусь там султанчикові!

— Я (сказав він). Соломонів храм відбудую.

— Ні (сказали вони), стривайте-но, пождіть. Хапанина у нашій бойовій справі недоречна. Знаєте, що Октавіян Август казав? Festina lente[92]. Ми мусимо спершу скорити Малу Азію, Карію, Лікію, Памфилію, Килікію, Дидію, Фригію, Вифинію, Сарди, Адалію, Самагерію, Кастамун, Лугу, Себасту аж до Євфрату.

— А чи побачимо (спитав Пикрохол) ми Вавилон ще й гору Синайську?

— Ні (відповіли вони), та й навіщо. Хіба мало вам перепливти Гирканське море і дві Вірменії та три Аравії окульбачити?

— Далебі (сказав він), ми збожеволіли! Ой, мій упадоньку!

— Чого це ви? — спитали вони.

— А що ми по тих пустелях питимем? Юліян он Август, кажуть, з усім своїм військом сконав зі спраги.

— Ми (сказали вони) геть усе передбачили. На Сирійському морі у вас дев'ять тисяч великих суден із вантажем найкращого у світі вина. Всі вони до Яфи переходять. Туди ж таки зігнано два мільйони двісті тисяч верблюдів і тисяча шістсот слонів, яких ви займете на ловах під Сиджильмасою, тільки-но вступите до Лівії, та ще й каравани, що йдуть до Мекки, будуть ваші. Невже вони не настачать вам подостатком вина?

— Певне! Але (сказав він) холодного вина ми не матимем.

— Отакої! (гукнули вони). Хай Господь милує!! Герой, завойовник, претендент і кандидат на світове панування не може скрізь мати тільки саму вигоду. Дяка Богові, що ви і ваші вояки дійшли цілі та здорові аж до Тигра!

— А як там (спитав Пикрохол) наше військо, що погромило цього ницого бражника Ґранґузьє?

— Воно не байдикує (сказали вони), ми зараз його наженемо. Воно завоювало для вас Бретань, Нормандію, Фландрію, Ено, Брамант, Артуа, Голландію та Зеландію. Воно форсувало Рейн по трупах швейцарців і ландскнехтів, а часть його підбила Люксембург, Лотарингію, Шампань і Савою аж до Ліона — і тут воно зустрілося з вашими гарнізонами, переможцями морських боїв на Середземномор'ї. Після цього обидва війська з'єдналися в Богемії, гарненько пошарпавши Швабію, Вюртемберг, Баварію, Австрію, Моравію та Штирію. Потім вони спільно вчинили наїзд на Любек, Норвегію, Швецію, Данію, Готланд, Гренландію — аж до Льодовитого океану. Потім вони захопили Оркадські острови й підгорнули собі Шотландію, Англію та Ірландію. Відтак, перехопившись через Піщане море і пройшовши Сарматію, вони погромили Пруссію, Польшу, Литву, Русь, Валахію, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і нині оце в Константинополі.

— Гайда і ми туди! (гукнув Пикрохол). Я хочу бути ще й цісарем трапезонтським. І ще одне: чи не поперебивати нам усіх цих собак — турків та бусурманів?

— А чом би в біса (сказали вони) нам цього не зробити? А їхнє добро та землі роздасте тим, хто вам чесно служив.

— Розум (сказав Пикрохол) так і підказує, це буде по справедливості. Дарую вам Карманію, Сирію і всю Палестину.

— О, Сір (сказали вони), які ви щедрі! Уклінно дякуємо! Дай вам Боже гараздувати довіку!

На цій нараді був старий шляхтич, бувалий у бувальцях, справжній боєць, і ось як мовив цей муж, на ім'я Ехефрон[93], усі ці речі вислухавши:

— Я дуже боюся, що цей похід призведе до того самого, що й у випадку з гладипікою молока, коли шевчик збирався забагатіти з її допомогою. Гладишка розбилася, і він лишився без обіду. Чого ви цими славетними звитягами домагаєтеся? Що буде по цих усіх злигоднях та походах?

— Буде те (сказав Пикрохол), що ми, вернувшись, відпочинемо гарненько.

Тоді Ехефрон:

— Ну, а як ви чогось там, бува, не вернетеся? Путь далека і небезпечна. Чи не краще нам відпочити тепер, оцих усіх тулянь уникнувши?

— Ге! (сказав Галабурда), хай тобі грець, оце химерник! Забиваймося тоді в куток, при коминку, і силяймо весь вік із кобітами перло або ж прядімо, не кажи ти Сарданапал! «Хто на небезпеку не наражається, ні коня, ні мула не матиме», — сказав Соломон.

— Хто на занадто велику (сказав Ехефрон) небезпеку наражається, утратить і коня і мула, — відповів йому на ці слова Морольф.

— Годі! (сказав Пикрохол), міркуймо далі. Я побоююся лише отих бісових легіонерів Ґранґузьє. А що, як вони, поки ми будемо в Месопотамії, сядуть нам на хвоста? Який тоді вихід?

— Дуже простий (сказав Гівняй). Ви пошлете москалям коротку і грізну бомагу, і зараз же під вашу корогву стане чотириста п'ятдесят тисяч самого тобі спинкового війська. Ех, послали б туди мене вашим намісником, вони б у мене землю їли! Розтопчу, розшарпаю, рознесу, розтрощу, роздеру, на порох оберну!

— Годі, годі (сказав Пикрохол). Уже ніколи! Всі, хто мене любить, за мною!

Розділ XXXIV Як Ґарґантюа покинув Париж, аби рідний край рятувати, і як Гімнаст здибався з воріженьками

Ґарґантюа, який після прочитання батькового листа виїхав верхи на кобилиці з Парижа, поминув уже ноненський міст, а вкупі з Ґарґантюа і Понократ, Евдемон та Гімнаст, що осідлали, аби не пасти задніх, поштових коней. Хура його з книгами та філософськими приладами, як завжди, посувалася звичними переходами.

У Парильє Ґарґантюа від хуторянина Ґуґе довідався, як Пикрохол, у Ларош-Клермо отаборившись, послав із чималим загоном отамана Тріпе захопити ведський та вогодрійський ліси, як ті вояки потоптом пройшли аж до винотоки Більяр і як після їхньої навали лишилися самі димучі руїни та криваві сліди. Переляканий на смерть Ґарґантюа не знав, на яку ступити і що придумати. Аж це Понократ нараяв йому піти до сеньйора де Лавогюйона, щирого приятеля і спільника, і там усе докладніше розвідати, отож вони як стій рушили туди; Лавогюйон залюбки зголосився їм підсобити і сказав, що непогано було б когось на розвідки послати, аби місцевість обстежити і з'ясувати, де ж саме нині ворог, а вже потім, як до обставин, і виступати. Піти на розвідки зголосився і Гімнаст, і зараз же надумали, щоб він для більшого успіху прихопив когось із місцевих, хто добре знав усі шляхи та манівці, річки та урочища.

Отож Гімнаст подався у парі з Мартоплясом, Лавогюйоновим стаєнним, і вдвох вони успішно обнишпорили всі околиці. Тим часом Ґарґантюа зі своїми людьми перепочив і перекусив, а своїй кобиляці звелів дати шаньку оброку, в ту шаньку влізло сімдесят чотири мюїди і три буасо.[94]

А Гімнаст зі своїм товаришем трюхикали і трюхикали, аж поки наскочили на воріженьків, — порозлазившись хто куди, вони шарпали і цупили що попадя. Угледівши здалеку Гімнаста, вони цілою зграєю кинулися його грабувати.

Тоді він гукнув їм:

— Панове, я бідний, як біс батька зна хто. Згляньтеся на моє убозтво. Кілька екю в мене ще нашкребеться — і нам буде за що випити, бо це aurum potabile[95], а щоб заплатити вам шляхове, я свого коня продам. Вважайте мене за свого, бо нема такого мужа, щоб він ліпше, ніж я, умів злапати, обідрати, обскубти, вичинити, а потім поласувати. На честь мого щасливого приїзду і в'їзду п'ю до моїх добрих друзяк!

Тут він відкубрив пляшку, перехилив і випив півплесканки. Здобичники торопіли на нього, роззявивши пельки і по-хортячому висолопивши язики в очікуванні, коли можна буде допити послідки, аж це пригнався цікавий отаман Тріпе. Гімнаст подав йому пляшку, кажучи:

— Пийте, пане отамане, пийте, не бійтеся, я вже скуштував: це лафе-монжо.

— Що? (гукнув Тріпе). Цей смішко ще з нас і кепкує! Хто ти єси?

— Я (відповів Гімнаст) бідний чоловік, бідний, як біс батька зна що.

— Ага! (промовив Тріпе). Як біс тебе зна, я пропущу тебе. Бо все бісове кодло ні шляхового, ні мита не платить. Ось тільки я ще зроду не видів, щоб бідні родичі роз'їжджали на таких огирях. Нумо, пане бісе, спішуйся, а я на вашу шкапу сяду, і як не гарцюватиму на ній, то гарцюватиму на вас, пане бісе, бо я страх як люблю, як біс мене носить!

Розділ XXXV Як Гімнаст поклав трупом отамана Тріпе та інших пикрохолців

Чуючи цю розмову, деякі здобичники затремтіли і з ляку захрестилися обіруч — а що як це біс у перевдязі. А один, на прізвисько Жан Добряга, отаман сільського рушення, витягнув з матні Часослов і гукнув великим голосом:

— Agios ho Theos[96]. Як ти від Бога посланий, тоді речи! А як від Лукавого, то забирайся геть!

Проте Гімнаст забиратися і гадки не мав; прислухаючись до балачок цього вже не дружного гурту, він брав усе на розум.

І, звісно, діяв.

Удав, ніби злазить із коня, до путлиці похилився і спритно, як був, при шпаді, перекинувся у стремені, потім пірнув під коня, злетів угору й обоніж, задом наперед, став на сідло. Відтак сказав:

— Щось не дуже вийшло!

Тож-бо одноніж, із поворотом зліва направо, він зробив пірует, після чого точно прибрав, як улип, своєї попередньої посадки. Тоді Тріпе сказав:

— Гм! Я не збираюся зараз цього проробляти. У мене своя причина.

— От гадство! (гукнув Гімнаст). Дав маху. Спробуймо ще раз.

Тут він, показавши неябияку силу і сприт, зробив такий самий, тільки правий, пірует на нозі. Відтак, ухопившись палюхом правиці за сідельний облук, виважився всім тілом угору, тримаючись силою м'язів та тужня палюха, і тричі перевернувся. Учетверте, вже ні за що не держачись, він пішов кумелем і між кінських вух опинився, потім, усією вагою на палюх лівої руки спираючись, зробив мулінет і, нарешті, ляпнувши долонею правиці по середині сідла, приземлився на крижах, сівши по-дамському.

Потім завиграшки задер праву ногу над сідлом і сів охляп на крупі.

— Ні (сказав він), сяду-но я між двома луками.

Упершись двома бецманами у кінські крижі, він перекицьнувся і сів міцною посадкою між луками. Потім одним ривком підхопився і став двома зсунутими ногами між луками. Згорнувши руки на грудях, перекинувся сотні разів поспіль, зичним голосом гукаючи:

— Я біснуюся, біснуюся, біснуюся, бісе! Держіть мене, біси, держіть, держіть!

Поки цей вольтаж відбувався, опришки, нічого не тямлячи, перемовлялися між собою:

— Тьху, тьху! Та це ж перевертень або куць перебраний! Боже, одрятуй нас від Лукавого!

Зрештою порозницею кинулися вони куди-зря тікати та ще й на бігу озираючись, як ото пес, коли гусяче крилятко ухопить.

Аж це Гімнаст, свій верх бачачи, спішився, вихопив шпалу і нумо з одного маху класти тих, що пишніші, і нашаткував їх цілі купи знівечених, поранених і вбитих, причому ніхто з них і не думав боронитися, кожне вірило, що то сам біс та ще й голодний, таким-бо він показав себе вольтижером, не кажучи вже про те, що й Тріпе у розмові з ним узвав його бісовим кодлом; аж це Тріпе зрадливим ударом своєї наймитської рапіри за малим богом голови йому не розчерепив, але Гімнаст завдяки шолому та панцеру відчув тільки міць удару і, крутнувшись, устромив з лету вістря своєї зброї у Тріпе, лише до пояса прикритого, і прохромив йому шлунок, товсту кишку та половину печінки. Тут Тріпе брязнув додолу і, грьопнувшись, випустив із себе більш як четверо горнят зупи, а заодно з зупою і духа.

А Гімнаст шпаду у піхви і притьмом у ноги: йому стрілило, що палиця все-таки на два кінці, тож не треба долі спокушати, і що рицареві краще фортуну шанувати, не докучати їй і не набридати; не вагаючись, іспав він за мить на коня, підострожив його і погнав простісінько до Лавогюйона, а слідом за ним і Мартопляс.

Розділ XXXVI Як Ґарґантюа зруйнував на Ведському броді замок і як цей брід перебрідали

От, повернувшись, і розповів він, у якому вороги стані і на які хитрощі він пішов, аби розправитися одинцем із цілим загоном, запевняючи, що всі вони мародери, здобичники та зарізяки, які пороху і не нюхали, і що можна на них рушати сміло, залишається тільки прийти і вирізати це бидло до ноги.

Тоді Ґарґантюа сів на свою кобиляку, а з ним і весь його супровід і, спіткавши в путі високе та розлоге дерево (колись деревом святого Мартина іменоване, бо виросло воно з патериці, що уштрикнув у землю цей святий), сказав так:

— Оце те, що мені треба. З цього дерева я собі змайструю і патерицю, і списа.

І, вивернувши легесенько його з корінням, обламав і обчухрав собі до вподоби.

Тим часом кобиляка зачала мочити, щоб їй злегчило, і пудила так, аж стався семимильний потоп, і всю сеч до Ведського броду понесло і так спузирило воду, що вся ворожа зграя у страшній паніці потонула, — врятувалися лише ті, хто до згір'я по ліву руку жахнув.

Ґарґантюа до Ведського броду під'їхав, і тут Евдемон попередив його, що в замку сховалися недобитки. От Ґарґантюа, щоб перевірити, і загорлав на всю губу:

— Ви є чи вас нема? Як ви є, то зараз вас не буде, а як не є, то я мовчу, води не сколочу.

Аж це ракло канонір, при бійниці поставлений, вистрелив, і гарматна куля кресонула Ґарґантюа у праву скроню: проте йому заболіло не більше, ніж коли б у нього поцілили сливовою кісточкою.

— Що це таке? (спитав Ґарґантюа). Виноградинками кидатися? Дорого ж вам це винобрання обійдеться!

Він і справді думав, що гарматна куля — то бубочка виноградна.

Ті, хто в замку був, гуляли саме в ціці-баби, почувши галас, кинулися вони на вежі й бастіони і послали в Ґарґантюа з фальконет і гаркебузів понад дев'ять тисяч двадцять п'ять набоїв, цілячись йому простісінько в голову, і така пішла стрільба та пальба, що Ґарґантюа гукнув:

— Понократе, друже! Від цієї мушви у мене аж в очах ряботить! Вламай-но мені вербину, щоб я міг нею відмахуватися.

Він думав, що гарматний свинець і камінь — це якісь там бурчимухи. Отже Понократ йому розтлумачив, що це овсі не мухи, а гарматні постріли і що гатять із замку. Отоді-то й повернуто проти замку величезне дерево, і від його нищівних ударів порозліталися і попадали додолу всі вежі та бастіони. І всіх тих, хто за мурами сидів, перемололо так, що й кісток не позбирали.

Потім Ґарґантюа зі своїми людьми до млинової гатки над'їхав, глядь, аж весь брід мертвим тілом забитий, перегородило всю млинівку: то були кобилячого сечопотопу потопельники. От вони й задумалися, яким же чином пройти їм таку перепону, як трупи, і на той бік перехопитися. Аж це озвався Гімнаст:

— Біси перейшли, перейду і я.

— Біси (сказав Евдемон) переходили тут, тарганячи душі, на геєну огненну приречені.

— Святим Треньяном свідчуся! (озвався Понократ). Гімнаст теж перейде!

— Атож, атож! (сказав Гімнаст). Не застрягну ж я посеред шляху!

І, коня підостроживши, легко перемкнувся на той берег, і кінь його мертвяків не злякався: хазяїн-бо привчив його (Еліановими настановами керуючись) ні мертвих душ, ні мертвих тіл не боятися, — причому, втаємничуючи у свою науку, не вбивав людей, як Діомед фракійців чи Одисей своїх ворогів, — тамтой, за оповідками Гомера, кидав їхні трупи під ноги коневі своєму, — ні, він заривав у сіно опудало і змушував коня переступати через нього, підмагаючи оброком.

Троє його супутців перехопилося й собі, зате застряг Евдемон: права нога його бігуна по коліно вгрузла в черево дужого і дебелого лотра, навзнак у воді вивернутого, і кінь ніяк не міг її витягнути; отак він і борсався, аж поки Ґарґантюа краєм своєї патериці притопив вигризки цього латриги; лишень тоді кінь вирвав ногу і (чи ж не диво в гіппіатрії[97]!) наростень на кінській нозі відпав сам собою, відвалився від доторку до бебехів цього тлустого ланця.

Розділ XXXVII Як Ґарґантюа із чуба гарматні кулі вичісував

Тримаючись берега річки Вед, незабаром вийшли вони до замку Ґранґузьє, який вельми нетерпляче їх виглядав. Одразу по своєму прибутті справили бучний бенкет: пили-гуляли, як рідко хто. Як сказано у Supplementum Supplementi Chronicorum[98], Ґарґамелла на радощах мало духу не спустила. Сам я про це не вельми знаю, мене вона обходить не більше, ніж обходила будь-яка інша.

Свята справда ось яка: Ґарґантюа під час переодягання і чесання своїм гребінцем (завдовжки сто канн[99] із зубцями з суцільних слонячих бивнів) вичісував за один раз не менше як семеро ядер, захряслих у волоссі на бойовищі у Ведському лісі. Ґранґузьє, його отець, на нього дивлячись, подумав, що то воші, і сказав:

— Сину! Як же це ти позаносив аж сюди шуляків із Монтегю? Хіба ти там побував?

Аж це обізветься Понократ:

— Ваша величносте! Не думайте, будь ласка, що я віддав його до цього вошивого колежу, званого Монтегю. Радше я віддав би його нищунам Святих Невиняток, — таке там коїться, я свідок, звірство, таке там скрізь неподобство. Краще живеться каторжникам маврів і татар, убійникам у криміналі, собакам, це вже напевне, у вашому домі, ніж цим нетягам-колежанам у їхньому закладі. Аби я був, хай ти луснеш, королем у Парижі, я б запалив і пустив із димом цей колеж, а за ним і його принципала та регентів за їхнє злобительство і злупотурання.

І, одне ядро піднявши:

— Це гарматні кулі, — провадив він, — якими віроломний ворог у вашого сина стріляв, коли той Веденським лісом пробирався. Правда, вороги за це головою наложили, погибнувши під замковими руїнами, як ті філістимляни від рук премудрого Самсона або як ті вісімнадцятеро, на яких упала башта Силоамі, про що глаголить Лука у голові тринадцятій. От я й думаю: поки фортуна нам погодить, ми не повинні матися ловити ґав, бо у всякої нагоди чуб на лобі: як задляєтеся, вам її вже не злапати: ззаду вона лиса, а лицем більше до вас не повернеться.

— Ні (сказав Ґранґузьє), тільки не зараз. Хочу вам цього вечора шану віддати. Ласкаво просимо!

Тут саме вечеря наспіла, на стіл подали печені чимало: шістнадцять биків, три телички, тридцять два бички, шістдесят три молочних козеняти, дев'яносто п'ять баранів, триста молочних поросят під виноградним суслом, двісті двадцять куріпок, сімсот бекасів, чотириста луденських та корнуельських каплунів, шість тисяч курчат і стільки само голубів, шістсот рябок, тисячу чотириста зайців, триста три дрохви і тисячу сімсот каплунят. Дичини спершу не так-то вже й було подостатком; а втім, абат Тюрпенейський прислав одинадцять вепрів; сеньйор де Ґранмон прислав у дар вісімнадцять туш смухатого звіра; сеньйор Дезесар прислав сто сорок фазанів, та ще набралося кілька десятків дикарів, а також водоплавної птиці, чирят, гуків, куликів, пісочників, гірських тетеруків, білогорлик-гусиків, цибанів, чайок, чернь-головнів, колпиків, чапель, чапленят, водяних курочок, чепур, буслів, хохітви, червоноперих фламінго (чи то пак, феникоптерів), гиндичок, крім того, було чимало кускусу і всяких юшок.

Усі ці страви і потрави — обсмокчи, обгризи, оближи — зготував гранґузійський кухар.

Жано, Мікель і Вернет були за чашників.

Розділ XXVIII Як Ґарґантюа вмаламурив із салатою шістьох прочан

Згадаймо також, і що спіткало шістьох прочан, прибульців із Сен-Себастьєна, що під Нантом, які зі страху перед ворогом заночували на городі під горохвинням, акурат між капустою і латуком.

Ґарґантюа, знесилений спрагою, поспитав, чи нема латука і чи не можна зробити салату; почувши, що тут латук найдобірніший і найрясніший у цілім краю, завбільшки як сливина чи вільшина, він пішов по це добро сам і нарвав, скільки йому заманулося. Укупі з листям прихопив він і шістьох прочан, а ті не сміли і белькнути з переляку.

Салату спершу прополоскали у криниці, і тут прочани зашушукали:

— Що ж його робити? Ми потонемо у цьому листі. Хіба озватися? А озвешся, він ще повбиває нас як вивідачів.

Поки вони отак перемовлялися, Ґарґантюа поклав їх укупі з латуком до салатниці, з ситойську бодню завбільшки, полив олією та оцтом, посолив і, заходившись усе наминати на підвечірок, глимнув п'ятьох прочан. Шостий із них зостався в тарелі, сховавшись під листком, тільки ковінька його витикалася. Помітивши це, Ґранґузьє звернувся до Ґарґантюа:

— Здається, це ріжок равлика, гляди не вкинь його до рота.

— Чому? (сказав Ґарґантюа). Равлики о цій порі така смакота.

І, підчепивши ковіньку, підняв разом з нею прочанина і стеребив його усмак; потім запив страхітливим ковтком піно і вкупі з усіма чекав на вечерю.

Прочани, ось отак живцем поглинені, тільки те й робили, що ухилялися від жорен його зубів, їм здавалося, ніби їх укинули в якусь глибку, а як Ґарґантюа добряче відсьорбнув, то подумали, що втонуть у нього в роті; справді-бо, винний потік мало не потяг їх у безодню його шлунка; а все ж, перескакуючи зі своїми ковіньками з місця на місце, не кажи ти святомихайлівські прочани, вони вибралися до зубної огради. На лихо, один із них, ковінькою наосліп тицяючи, влучив у зуба-дупляка і вразив щелепний нерв так, що Ґарґантюа з пекельного болю зарепетував, як на пуп. Аби полегшити біль, Ґарґантюа звелів подати йому копирсалку і, підступивши до ліщини, видлубав панів прочан. Одного дістав за ноги, другого за плечі, третього за бесаги, четвертого за сакви, п'ятого за черезплічник, а того сіромаху, який ковінькою його поцілив, за матню; хай би там що, а Ґарґантюа від того виграв, бо прочанин продірявив йому гнійний капшук, що наривав відтоді, як вони минули Ансені.

Видлубані прочани у собачу ристь пустилися тікати через виноградник, а біль у Ґарґантюа одразу вщух.

Саме тоді Евдемон і покликав його вечеряти, бо вечеря була на столі.

— Я тільки (сказав Ґарґантюа) посцю, ачей мені полегшає.

І тут він так циркнув, що урина відрізала шлях прочанам, і вони мусили перехоплюватися через щедрий водоплив. Пробираючись узліссям, усі вони, окрім Фурнільє, попалися на вовчий самолов і виплуталися тільки завдяки приумілості цього останнього, який порвав усе мотуззя та шворки. Ніч зночували вони в халупчині під Кульдре, і тут один із їхнього гурту, на прізвисько Вайло, потішив їх у нещасті добрим словом, доводячи, що їхня пригода передбачена у псальмі Давидовій:

— Коли люди проти нас устали, то живцем проковтнули б нас, — як нас із просоленою салатою з'їли; як запалав гнів їх проти нас, затопили би нас води, — коли він добряче смикнув; рвучі потоки залили б душу нашу, — коли ми перебирались через багатоводний потік; з шумом пронесли б ся буйні води понад душею нашою, як урина перепинила нам путь. Благословен Господь, що не дав нас зубам їх на здобич. Душа наша спаслась, як пташина із сельця птахоловця, — тут треба розуміти вовчий самолов; сельце розірвалось від руки Фернільє, і ми спаслися. Поміч наша… тощо.

Розділ XXXIX Як Ґарґантюа шанував ченчика і як гарно глаголав ченчик за вечерею

Щойно Ґарґантюа сів до столу і всі трохи під'їли, Ґранґузьє завів мову про початок та причину війни між ним і Пикрохолем і, дійшовши до того моменту, як брат Жан Зубарь узяв гору при обороні монастирського виноградника, предпоклав його подвиг над усі вичини Камілла, Сципіона, Помпея, Цезаря і Темістокла. Тут Ґарґантюа звелів притьмом послати по ченчика, він хотів порадитися з ним щодо того, як діяти далі. По ченця, його волю вволяючи, пішов маршалок і незабаром, раднісінький, вернувся з ним; брат Жан приїхав верхи на мулиці Ґранґузьє, з поперечиною від хреста у руках.

Тисяча вітань, тисяча цілунків, тисяча слав упали на брата Жана при його появі.

— Ге-ге, брате Жане, друзяко! Брате Жане, куме! Брате Жане, хай ти луснеш, ходи в мої обійми!

— Почоломкаємося!

— Скурвий ти сину, ось я тебе задавлю!

А брату Жанові все смішки. Таких миленних і ввічливих людей, як він, не гурт.

— Нумо, нумо (сказав Ґарґантюа), дзиґлика сюди, поставте біля мене.

— Гаразд (сказав ченчик), як вам до вподоби. Пахолку, водички! Лий, хлоню, лий: печінку освіжити! А кете, горлянку прополощу!

— Deposita сарра (сказав Гімнаст). Геть цю рясу!

— Крий Боже! (гукнув ченчик). Ні, вашець, нам не вільно, in statutis Ordinis[100] передбачено окремий розділ.

— До дули (сказав Гімнаст), до дули цей розділ! Ряса обтяжує ваші рамена, скиньте її!

— Друже мій (сказав ченчик), хай вона зостанеться на мені, далебі, в ній краще п'ється: від неї тілу веселіше. Як я її скину, панове пажі нароблять із неї підв'язок, як це вже якось було зі мною в Кулені. Та ще мені, бува, перехочеться їсти. А як я сяду у своєму наряді за стіл, то залюбки вип'ю, присягаю, і до тебе і до твого коня! Нехай буде з вами супокій! Я хоть і підвечеряв, але з'їсти чогось не відмовлюсь, шлунок у мене луджений, порожній, наче чобіт святого Бенуа, і завше роззявлений, мов адвокатські сакви. З усієї риби, окрім линя, найкраще куріпчине крильце або чернушчине стегенце. Наш пріор страх як любить біле каплуняче м'ясце.

— Цим він (сказав Гімнаст) не схожий на лиса. Лис ні за що не стане їсти білого м'ясця ні в каплунів, ні в курей, ні в курчат.

— Чому? — спитав ченчик.

— Бо він (відповів Гімнаст) не має кухарів, аби його варити, а як м'ясце не досить укипить, не досить умліє, воно зостанеться червоним, а не білим. Червоність м'яса — ознака того, що воно добре не уварилося, окрім м'яса омарів та раків, їх, варячи, висвячують на кардиналів.

— Святі всі при нас! (гукнув ченчик). Виходить, у нашого абатського лікаря не добре уварена голова, очі в нього червоні, як вільхова довбня… Ось оце заяче стегенце якраз для подагрика. Між іншим, чому це стегна у панночок завжди прохолодні?

— Цю проблему (сказав Ґарґантюа) якось знехтували і Арістотель, і Олександер Афродисійський, і Плутарх.

– Є (сказав ченчик) три причини, чому місце природно охолоджується. Рrіто[101], коли його вода обполіскує, secundo[102], як це місце тіняве, темне, похмуре, куди сонце не досвічує, а по-третє, як воно вітрами обвівається, видутими з-під якихось суточок, сорочок, а надто, гульфиків. Вище голови! Паже, нумо, сип!..

Цок, цок, цок!.. Дяка Богові за таку славну лозу!.. Богом свідчуся, аби я в добу Ісуса Христа жив, я б не дав юдеям схопити його в Оливняку. Хай ти сказишся, я б цим панам апостолам жижки підрізав за те, що вони підло повтікали після пишної вечері, а доброго свого учителя полишили напризволяще. Гірші від всякої трутизни для мене ті, хто дає драла, як треба братися за ножі. Ех, аби ж то мені покоролювати у Франції років вісімдесят, а то й усі сто! Далебі, я кастрував би всіх, хто втік із-під Павії! Щоб їх підняло і гепнуло! Чом вони замість скласти голови кинули свого доброго державця в біді? Чи ж не краще, чи ж не почесніше впасти смертю хоробрих у бою, ніж жити, рятуючись ганебною втечею?.. Цього року нам уже гусками не поласувати… Гей, друзяко, а вріжно мені свининки… Отакої, більше нема сусла: germinavit radix Jesse[103]. Я оживаю, а то вже думав загину од спраги… Незлецьке вино!

А яке вино ви пили у Парижі? Клянуся, мій дім був півроку відкритий для всіх!.. Ви знаєте брата Клода із Верхнього Баруа? Там такий був горілчаний брат! Який же його ґедзь ужалив? Тепер він світу за книгами не бачить. Зате я зовсім не вчуся. Ми в нашому абатстві зовсім не вчимося, боїмося на свинку захворіти. Наш блаженної пам'яти абат казав, що вчений монах — це ірод. Їй-богу, пане брате, magis magnos clericos поп sunt magis magnos sapientes…[104] Аби ви знали: цього року до напасти зайців! Шкода, що я так і не розжився ні на сокола, ні на кречета. Пан де Беллоньєр пообіцяв мені сапсана, аж це написав у листі, що птах став ядушливий. Куріпок сей год видимо-невидимо. Але я не люблю ховатися в бочці, ще застуду схоплю. Як я не бігаю туди-сюди, не кидаюсь на всі боки, мені шкрябає щось під серцем. А тільки почнеш шугати через плоти і кущі, як ряса одразу в дрантя. Завів собі доброго хорта. Чорта з два, такий зайця не проґавить. Лакейчук вів його до пана де Молевр'є, а я його забрав. Зле я вчинив?

— Аж ніяк, брате Жане (відсказав Гімнаст), аж ніяк, сто чортів твоїй мамі, аж ніяк!

— Ну (сказав ченчик), то за чортів, щоб вони не переводилися! Боже свідче, навіщо цьому кутернозі хорт? Подарувати б йому воликів пару, бігме, це його куди більше втішило б.

— Звідки (сказав Понократ) у вас це постійне божкання, брате Жане?

— А щоб красніш (відповів ченчик) і дотепніш було. Це все квіти цицеронівської риторики.

Розділ XL Чого ченців цураються миряни і чому у них носюри, а не носи

— Вірою християнською присягаю (сказав Евдемон), благочестивість цього ченця наводить мене на глибокі роздуми! Він нас тут усіх розважив. То чому ж тоді монахів женуть з усякої доброї бесіди, узиваючи їх катами веселощів, подібно до того, як женуть бджоли з вуликів трутнів?

Ignavum fucos pecus a presepibus arcent, —
Гонять від вуликів геть трутнів ледачий народ, —

мовить Марон.

На це йому Ґарґантюа відповів так:

— Воно ж таки правда, що ряса і клобук накликають на себе звідусіль огуду, прокляття і хулу, достоту так, як вітер, Цеціасом званий, наганяє хмаровиння. А все тому, що чорноризці жеруть цілосвітнє лайно, чи то пак гріхи, і їм, як гівноїдам, відводять місця на стерчку, а саме монастирі та абатства, приткнуті десь по куточках, як паскудники при людських оселях. А потім, як вам розумно, чому в колі сім'ї беруть на кпини і дражнять мавпу, то до вас іще краще дійде, чому і старе і мале цурається каптурників. Мавпа не стереже, як собака, хати, не тягне, як віл, плуга, не дає, як вівця, молока та вовни, не возить, як кінь, тягарів. Вона тільки скрізь паскудить і все нівечить, за що й дістає від усіх насмішки і товченики. Так само ченчик (я маю на увазі монахів-дармоїдів) не порає, як хлібороб, землі, не захищає, як вояк, вітчизни, не курує, як лікар, недужих, не проповідує і не повчає, як казнодій і вихователь, людей, не постачає, як купець, корисних і потрібних речей для держави. Ось чому всі їх топчуть і зневажають.

— Але ж (сказав Ґранґузьє) вони за нас моляться.

— Де там! (відповів Ґарґантюа). Тільки ріжуть слух доколишніх мешканців балабамканням своїх дзвонів.

— Бачте (сказав ченчик), месу, утреню і вечірню відкалатати — це все одно що наполовину служби відправити.

— Вони вам пробубонять тьму-тьменну житій і псальм без усякої тями, наслебізують безліч отченашів та богородиць, не вдумуючись у них і нічого не розуміючи — як на мене, це богохульба, а не молитва. Дай Боже, як вони моляться за нас, а не думають про свої буханці та жирну юшку. Кожен щирий католик, хоч би хто він і звідки, молиться повсякчас, а Дух Святий в собі молиться і заступається за нього, і Господь дарує йому свою велику ласку. Так чинить і наш добрий брат Жан. Ось чому кожен прагне його товариства. Він не ханжа, не гольтіпака, він честивий, веселий, сміливий, він добрий почарківець. Він працює, оре землю, випрямляє упосліджених, підіймає зажурених, спомагає скривджених, береже абатський сад.

— Я (сказав чернець) ще й не те роблю. Я співаю заутрені та задушниці в хорі, а сам тим часом майструю тятиву для арбалета, вигострюю стріли, плету сіті й самолови на кролів. Я зроду не байдикую. Нумо, цокнемося, почаркуємося! А кете каштанів! Ці каштани з Етроського лісу, от вони й підуть під добре свіженьке винце. Що ж ви задніх пасете? Я, мов поборців кінь, п'ю з кожного потічка, їй-богу!

Гімнаст йому сказав:

— Брате Жане, у вас на носі крапля!

— Ха-ха! (сказав монах). Виходить, як я по ніс у воді, то зараз і раків наловлю? Дарма, не потону! Qare? Quia[105] з носа вона вискочить, а до носа не вскочить: такий він проспиртований. О, мій друже, якби на зиму пошити чоботи з такої шкіри, можна б у них за іграшку ловити устриць — ніяким би світом такі чоботи не промокли!

— Чому (сказав Ґарґантюа) у брата Жана такий золотий ніс?

— Тому (відповів Ґранґузьє), що так Господь погодив, кожен ніс він кшталтує і ліпить за своїм Божим призволом, як гончар свої горщики.

— Тому (сказав Понократ), що брат Жан прийшов первий на ярмарок носів. От і вибрав найкращого носяру.

— Де там! (сказав монах). За нашою хвилозопією монастирською це тому, що моя мамка мала м'які цицьки. Коли я цмоктав молоко, мій ніс провалювався в них, як у масло, а там він уже сходив і ріс, наче те тісто в діжі. Від тугих цицьок годованці виходять кирпатими. Нумо, звеселіться! Ad formam nasi cognoscitur ad te levavi…[106] Варення я не їм. Паже, сип, сип! Іще грінків!

Розділ XLI Як чернець приспав Ґарґантюа, про його часослов і требник

Після вечері погомоніли про справи поточні і домовилися десь опівночі піти на розвідки, аби перевірити, як пильнує і чигає ворог, а поки що вирішили передрімати. Проте Ґарґантюа сон не брав. Нарешті ченчик порадив йому:

— Де мені найкраще спиться, то це на проповіді або на молитві. Прошу пана: почнімо семипсальміє, і, запевняю вас, миттю дасте хропака.

Ґарґантюа залюбки погодився, і на початку первої ж псальми, на вірші Beati quorum[107], обидва заснули сном немовляти. Проте ченчик десь опівночі прокинувся через свою звичку схоплюватися на монастирську утреню. Прокинувшись, він одразу сколошкав усіх, бо завів на всі заводи спів:

Гей, Реньйо, вставай, чувай,
Гей, Реньйо, ну, прокидайсь!

Як усі продерли очі, він сказав:

— Панове! Кажуть, утреня починається з кахикання, а вечеря з пиття. Зробімо навпаки: утреню почнемо з пиття, а ввечері перед трапезою покахикаємо вволю.

Обізвався Ґарґантюа:

— Пити спозаранку після сну — це проти приписів медицини. Перш треба очистити шлунок від шлаків та екскрементів.

— Це (сказав монах) надто вже з-медицинська! Сто чортів мені в горлянку, як на світі старих пияків не більше, ніж старих лікарів! Ми з моїм апетитом уклали угоду, за якою він зобов'язується лягати спати разом зі мною, і цілий день я за ним сочу, а прокидаємося ми з ним так само дружно. Ви собі досхочу заживайте проносного, а я братиму блювотне.

— Про яке блювотне (сказав Ґарґантюа) ви мовите?

— Про мій Требник (відказав ченчик). Сокольники, перш ніж соколів нагодувати, змушують їх ногу курячу гризти, це очищує їхній мозок від слизу і збуджує апетит. Ось так і я беру вранці мій веселенький Требник, прочищаю собі легені, і тоді хоч лий за поріг.

— Якого чину (сказав Ґарґантюа) ви пильнуєте, читаючи часи?

— Феканського (відповів каптурник), по три псальми і по три уроки або й зовсім нічого, як неохота. Я себе часами не морочу: часи для людини, а не людина для часів. Я роблю з ними, як зі стременами, вкорочую чи розтягую, по своїй уподобі: brevis oratio penetrat celos, longa potatio evacuat cyphos[108]. Хто це сказав?

— Бігме (сказав Понократ), бахурцю, не знаю. Одначе ти молодчага!

— У вас (сказав монах) удався. А зараз venite apotemus.[109]

Аж це принесено багацько печені, а також бульйон зі скибочками хліба, і ченчик заходився пити від усієї душі. Дехто його підтримав, решта відмовилися. Потім усі зачали в похід споряджатися, уворужилися, натягли силоміць риштунки і на брата Жана, хоть той волів прикривати живота лише рясою, а в руках тримати перечину від хреста. Проте, щоб настрою їм не псувати, він озброївся до зубів, сів верхи на доброго королівського коня, ще й підперезався мечем харалужним. Укупі з ним вирушили Ґарґантюа, Гімнаст, Евдемон і ще двадцять п'ять найбільших одчайдухів Ґранґузьє, усі в повній лицарії, усі верхами й зі списами, мов той святий Юр, кожен маючи в забедри ще й аркебузера.

Розділ XLII Як ченчик підбадьорював кумпанів і як він повис на дереві

Отож наші зухи рушають пригод шукати, перед походом докладно вмовившись, коли доведеться сточити бій, а коли й ухилитися, як гряне день великої грізної битви. А чернець усе додавав їм отухи:

— Діти мої, не бійтесь і не лякайтесь! Я поведу вас правдивим шляхом. Бог і святий Бенедикт із нами! Аби мені такої сили, як гарту, я б цього супостата, бодай його з корінням вигладило, мов ту качку обскуб! Я не боюся нічого, окрім артилерії. Між іншим, підпаламар нашого абатства дав мені одну молитву, вона береже людину від усякої вогнепальної зброї; але мені до нічого, бо я в неї анітрошечки не вірю. А оцим-о ціпом я намолочу! Бігме, як хто з вас накладе у штани, то хай мене дідько візьме, як я не пострижу його замість себе у ченці та у свою рясу не виряджу — ряса помічна від боягузтва. Чи чули ви коли про такого собі хортища пана де Мерля? Він сплохував як мисливський пес, а пан накинув на нього рясу. Тілом Ісусовим свідчуся, відтоді він уже не пропускав ні лиса, ні зайця, та це ще пусте: він усіх місцевих сучок покрив, а перед цим же був нездолящий de frigidis et maleficiatis.[110]

Ченчик, з оприском ці слова вимовляючи, проїздив солейським шляхом саме під ліщиною і начілком свого шолома нахопився на обламаний штурпак гілляки. З досади брат Жан гордо підострожив коня, і остроги так уп'ялися в боки, що кінь цибнув уперед, а ченчик, силкуючись начілок відчепити, упустив повіддя і вхопився рукою за гілляку якраз у момент, коли кінь вихопився із-під нього. Ось чому монах завис на дереві і став кликати на помогу, кричати пробі і всіх обзивати зрадниками.

Евдемон помітив це перший і звернувся до Ґарґантюа:

— Сір, ось погляньте на цього завислого Абесалома!

Ґарґантюа під'їхав і, побачивши, як чудно завис чорнорижець і в якому він стані, сказав Евдемонові:

— Ви проти істини погрішили, порівнюючи його з Абесаломом. Абесалом завис на чуприні, а цей ченчик гирявий і на вухах гойдається.

— Рятуйте ж бо мене (гукнув каптурник), хай ти сказишся! Знайшли час теревені гнути! Ви мов ті казнодії-декреталісти, які кажуть, що як ближній у небезпеці, то треба під страхом триразової анафеми спершу вмовити його висповідатися і прийняти ласку Духа Святого, а тоді вже рятувати. Що ж, коли котрийсь із них шубовсне переді мною у річку і почне бульбахи пускати, я замість кинутися до нього і подати руку, прочитаю йому довгу казань de contemptu mundi etfuga seculi[111], а коли він уже зовсім заклякне, аж тоді його витягну.

— Не брикайся (сказав Гімнаст), серденько, зараз я тебе зніму, який же ти славний monachus:

Monachus in claustro
Non valet ova duo:
Sed, quando est extra,
Bene valet triginta.
Як у келії чернець,
Він не варт і двох яєць.
А як треба йому йти,
Вартий він і тридцяти.

На своїм віку я бачив понад п'ятсот повішених, але ніхто ще не теліпався на дереві так красно, як оце ти. Аби і я був такий красний, то зголосився б ціле життя отак ногами дриґати.

— Може, ви облишите (гукнув ченчик) свої пророцтва? Рятуйте мене Бога ради, як не хочете рятувати іменем когось іншого! Рясою своєю свідчуся, ви про це ще пошкодуєте tempore et loco prelibatus.[112]

Тоді Гімнаст спішився і, видершись на дерево, однією рукою підхопив ченця під пахви, а другою відчепив начілок від гілляки, і відразу ж — бебех! — чернець гепнув додолу, а за ним і Гімнаст приземлився.

Бебехнувшись, чорноризець як стій скинув із себе усю свою збрую і обладунок по обладунку порозкидав по полю, а потім, підхопивши поперечину від хреста, спав на коня, якого на бігу спинив Евдемон.

Відтак верхівці веселенько покатали далі, правлячись солейським шляхом.

Розділ XLIII Як Пикрохолові дозорці спіткали Ґарґантюа і як ченчик убив отамана Дмухача, а потім у полон попав

Недобитки від погрому, коли було пошарпано Тріпе, донесли Пикрохолові, що на його людей напали чорти, і ця вість довела Пикрохола до сказу; цілу ніч він раду радив, Боюн і Галабурда запевняли, ніби його потуга така, що він усіх пекельників поб'є, хай-но тільки сікнуться, але Пикрохол і вірив їм і не вірив.

А все ж він послав на розвідини загін під орудою графа Дмухача, тисячу шістсот верхівців, усі святою водою скроплені і кожен для відзнаки перев'язаний патрахиллю — ану ж із чортами здибаються! — бо від григоріанської води і патрахилі всі чорти та біси пропадуть і розточаться. Так вони доскакали аж до Лавоґюйона і Маландрі, але, не спіткавши ні душі, повернули голоблі і, рушивши горішньою дорогою, поблизу Кулдре знайшли чи то в пастушому курені, чи то в хижі п'ятьох прочан, яких вони зараз же скрутили і замотузували, як вивідачів, і хоть як ті лементували, благали і просили, повезли з собою. На спуску до Сеї помітив їх Ґарґантюа і сказав їм так:

— Товариство, ось ворожа рунда, числом більша від нас удесятеро. То що, вдаримо на них?

— А що ж у біса (сказав монах) нам робити? Невже людей цінують за числом, а не за гартом і звагою? — І загорлав: — Ударимо, панове чорти, ударимо!

Почувши гомін, вороги, певно, подумали, що то правдиві чорти, і пороснули врозтіч, попустивши поводдя. Зостався тільки Дмухач, — наміривши списа, він щосили кресонув ченця у груди, але, наткнувшись на грізну ченчикову рясу, залізна його клюга притупилася: це було все одно, як би хто тонесенькою свічечкою ударив по ковадлу. Після чого каптурник так упарив його перечиною між шиєю і коміром, якраз по кості акроміон, що той обмер, зомлів і як підтятий упав до ніг коня. Аж тоді зауважив чернець, що за перев'язь йому правила патрахиль.

— Виходить, — сказав він Ґарґантюа, — вони священики: а це ж іно зачатки ченця. Святим Йоаном свідчуся, я чернець зуповний, і я вам переб'ю їх як мух.

Тут він учвал погнав за ними, настиг тих, хто пас задніх, і, гніздячи наліво і направо, змолотив їх в околіт.

Гімнаст негайно спитав Ґарґантюа, чи треба їх переслідувати. На що той відповів:

— Боже борони! За правдивою військовою наукою, ніколи не треба доводити ворога до ручки: якщо він прибитий і знесилений, то розпука додає йому сили і підбадьорює, бо забрати у людей розгублених і змучених усяке сподівання на порятунок — значить наділити їх найспасеннішим засобом. Скільки звитяг вирвали звитяжені з рук звитяжників лише тому, що ці останні, усупереч здоровому глуздові, прагнули цілковитого й остаточного винищення та заглади супротивника, забувши про те, що слід бодай когось зоставити живим, аби було кому вістити про їхні звитяги! Завжди залишайте ворогам брами і дороги відкритими, споруджуйте срібний міст, щоб полегшити відступ.

— Воно то так (сказав Гімнаст), але ж наш добрий чернець уже кинувся в погоню.

— Наш добрий (перепитав Ґарґантюа) чернець? Тоді, честю присягаю, їм не минути лиха! Про всяк випадок, однак же, заждімо трошки, побудьмо поки що тут, скраю.

Поведенція наших ворогів мені добре відома — вони звіряються не на здоровий глузд, а на долю.

Загін іще й досі стояв у ліщанику, а ченчик тим часом тіснив ворога, валячи всіх, кого на шляху здибав, і нікого не милуючи, аж поки наскочив на верхівця, який узяв на забедри одного з горопашних прочан. І той прочанин, як брат Жан замахнувся, гукнув:

— Пане пріоре, коханий! Пане пріоре! Порятуйте мене, благаю вас!

На цей гук вороги обернулись і, побачивши, що тут лютує лише один чернець, заходилися гамселити його як попадя; але тому аж ніяк це не дошкуляло, навіть як удари влучали по рясі, такий він був твердошкурий. Потому як його зайняли у бран двоє лучників, вороги повернули коней, але не побачили більше нікого, очевидно, Ґарґантюа зі своїми людьми дав драла. От вони й погнали коні скоком на ліщаник наздогін тим, кого так боялися зустріти, покинувши ченчика під охороною двох лучників.

Почувши кінський тупіт і ржання, Ґарґантюа сказав своїм так:

— Товариство! Я чую, як скачуть наші вороги, і вже розрізняю окремих верхівців із тої потуги, що суне. Зімкнімо наші лави, станьмо на шляху щільною заслоною. Так ми зробимо все їм на погибель, а собі на славу.

Розділ XLIV Як чернець позбувся охоронців і як поліг Пикрохолів дозір

Чернець, побачивши, як покуріли галопом вороги, зрозумів, що вони за Ґарґантюа та його людьми погналися, і тяжко зажурився від своєї незмоги чимось їм допомогти. З того, як поводилися лучники, він переконався, що їм так і свербить кинутися за товаришами, аби й собі щось урвати, вони все позирали в бік долини, куди спускався їхній загін. Він міркував так:

«Видно, що ці люди у військовій справі не биті, навіть слова з мене не взяли, що я не втечу, і самосіка не відібрали».

Отож він раптово вихопив цей самосік і, вдаривши правого лучника, перетнув йому під'яремні жили і сфенітидні артерії, а заодно і язичок, аж до двох мигдалин, а другим ударом відкрив між другим і третім хребцями спинний мозок: лучник брязнув мертвий додолу.

Тоді чорноризець, повернувши коня ліворуч, наїхав на другого лучника, який, бачивши, що його кумпан убитий, а чернець насідає, зіпнув з усієї сили:

— Ге, пане пріоре, я здаюся! Пане пріоре, лебеденьку мій, пане пріоре!

А ченчик за своє:

— Пане апріоре, соколику мій, пане апріоре, не просіть так апріорі!

— Ге! (зойкнув лучник). Пане пріоре, коханий мій, пане пріоре, дай вам Боже стати абатом!

— Рясою моєю свідчуся (сказав монах), я вас висвячу на кардинала. Ви з кліриків берете викуп? Ну то нате ось вам червону шапку!

А лучник своє:

— Пане пріоре, пане пріоре, пане майбутній абате, пане кардинале, пане всього чого хочете! Ге! Ге! Ге! Не треба, пане пріоре! Лебеденько мій, пане пріоре, я здаюся!

— А тебе здам (одвітував ченчик) усім дідькам!

І одним ударом розчерепив йому голову — проламав над самою скроневою кісточкою черепний чепчик, розплющив обидві тім'яні кісточки, а з ними і стрілкуватий міст та більшу частину лобової кісточки, до того ж просадив обидві мозкові оболонки і глибоко вгруз у бічні шлуночки, так що карк, на самій тільки шкірці черепного окістя тримаючись, повис іззаду не кажи ти таким собі докторським ковпаком з чорним верхом і червоним підбоєм. Після чого лучник простятся недвигою на землі.

Уклавши сторожів, чернець підострожив коня і покатав утропі за ворогами, а вороги вже зійшлися з Ґарґантюа та його людьми на гостинці, і лави їхні порідшали, — а все тому, що їх купами клав Ґарґантюа, своїм величезним деревом махаючи, у супрязі з Гімнастом, Понократом, Евдемоном та іншими, і вони почали відступати, нажахані і геть-то розгублені, немовби перед ними стала у своїй власній подобі й образі сама смерть.

Як ото бува віслюк, що його вжалить у зад Юнонин ґедзь чи бурчимуха, імкне, шляху не розбираючи, додолу кладь скидаючи, оброть і повід рвучи, ні разу не відсапнувши і не зупинившись, і збоку невгадно, з якого це дива він так ізґедзився, бо не видно, що ж йому дошкуляє, — так само тікали знавіснілі люди, самі не тямлячи, чого тікають; їх гнав панічний страх, що їхні душі ошанув.

Побачивши каптурник, що їм тільки втеча у голові, спішився, вибрався на великий шляховий прискалок і помахами грізного свого самосіка почав шаткувати втікачів, самого себе не жаліючи і не милуючи. І стількох він посік і поклав трупом, що гартованець його розламався навпіл. Тут йому спало, що різанини і кривавнечі годі, хай недогибки тікають і розносять вість про битву.

Проте він ухопив сокиру забитого, знову зліз на скелю і, як хто з утікачів спинявся перед купою тіл, змушував їх кидати списи, шпади, ратища та пищалі; як хто з них віз ізв'язаних прочан, він вибивав його з сідла, а коней віддавав прочанам, і збирав їх усіх біля себе на узліссі, поряд із полоненим Боюном.

Розділ XLV Як чернець привів прочан і які чудові слова мовив їм Ґранґузьє

Щойно скінчилася січа, Ґарґантюа зі своїми людьми, окрім ченця, вернувся до Ґранґузьє, а той саме в ліжку благав у Бога рятунку їм і перемоги; коли ж побачив, що всі вони цілі та здорові, почоломкав їх з усієї душі і спитав про ченця. А Ґарґантюа йому на те відповів, що чернець, безперечно, у ворогів.

— Ну то самі вони (сказав Ґранґузьє) будуть не раді.

І тут він як у воду дивився. Недарма ще й досі не перевелося прислів'я: монаха комусь підпустити.

Потім велів челяді накрити стіл, — адже бійцям треба підживитися. Коли все було готове, покликали Ґарґантюа; але той, зажурений зникненням ченця, не хотів ні їсти, ні пити.

Аж це зненацька з'явився чернець і ще з порога низеньких ворітець гукнув:

— Винця холодненького, холодненького винця, Гімнасте, друзяко!

Гімнаст вийшов і побачив, що це справді брат Жан, а з ним п'ятеро прочан і полонений Боюн. Потім назустріч йому вийшов Ґарґантюа і, щиро привітавши його, повів до Ґранґузьє, який спитав його, що йому приключилось. Чорноризець розповів йому про все: як його в полон зайняли, як він одгетькався од лучників, який розлив крови учинив на гостинці, як відбив прочан і полонив отамана Боюна. Після цього почався в них веселий бенкет.

За столом Ґранґузьє спитав у прочан, з яких вони країв і куди путь верстають.

Вайло відповів за всіх:

— Сеньйоре! Я з Сен-Жну і Бері, оцей з Палюо, цей з Онзе, цей з Аржі, цей з Вільбренена. Ходили ми до Сен-Себастьєна, що під Нантом, а теперички вертаємося, невеличкими переходами.

— Так, так (сказав Ґранґузьє). А навіщо ви до Сен-Себастьєна ходили?

— Ходили (відказав Вайло) із приносом проти чуми.

— Отакої! (гукнув Ґранґузьє). Нетяги, невже ви гадаєте, ніби святий Себастьян чуму насилає?

— Ще й як насилає (відповів Вайло). Ми це знаємо з уст казнодія.

— Що? (гукнув Ґранґузьє). Ці лжепророки такі забобони сіють? Пащекують на праведників та угодників Божих, обзивають їх дияволами, яким би тільки лихо кувати? Це все одно як у Гомера на грецьких вояків насилає чуму Аполлон, а інші піїти понавигадували цілі сонмища різних Вейовісів[113] та лихих богів. Достоту так само у Сині якийсь святоха казнодій повчав був, що святий Антоній палить вогнем ноги, святий Евтропій насилає водянку, святий Гільда — божевілля, а святий Жну — подагру. Я його зразково покарав, і хоть він назвав мене схизматиком, проте відтоді жоден оченашник на мої землі ані ногою. І мені дивно, як це ваш цар не заборонить йому оповідати в його царстві сон рябої кобили, таких-бо треба карати ще суворіше, ніж тих, хто чуму насилає силою магії та всякого чаровиння. Чума вбива тіло, а ці самозванці труять душі.

Поки він виголошував цю промову, твердою і певною ходою увійшов чернець і спитав:

— Ви звідки, сіроми?

– Із Сен-Жну, — відказали вони.

— А як (спитав ченчик) там ся має абат Траншліон, добрий курило? А ченці, що у вас їдять? От поки ви тут на прощу ходите, бігме, вони до ваших жінок підсипаються!

— Гму! Гму! (сказав Вайло). За свою я спокійний, хто її вдень побачить, той не стане карка собі вломлювати, щоб лізти до неї вночі.

— Ну це ще (сказав чернець) невгадно! Хай твоя малжонка почварна, як Прозерпіна, але як неподалік ченці заведуться, то їй просвітку не буде, до того ж, у доброго ремісника кожна річ піде в надобу. Хай мене пранці поб'ють, як удома ви не побачите, що животики в них набубнявіли, бо навіть затінок абатської дзвіниці запліднющий.

— Це (сказав Ґарґантюа) мов нільська вода в Єгипті, як пойняти віри Страбонові. А Пліній у книзі сьомій, голова третя, запевняє, ніби це пов'язане із хлібом, одягом і тілом.

Тут озвався Ґранґузьє:

– Ідіть собі з Богом, бідолашечки, хай буде вашим вічним проводирем сам Творець, і більше не мандруйте в такі марні і даремні дороги. Про свої родини дбайте, всяк на своєму полі працюйте, дітей виховуйте і живіть, як наставляє вас святий апостол Павло. І тоді Бог вас милуватиме, янголи та святі будуть при вас, і ні чума, ні інша напасть вас не вразить.

Потім Ґарґантюа повів їх до їдальні, а прочани не переставали зітхати і приказувати Ґарґантюа:

— Благословен той край, де такий сеньйор панує! Його речі зміцнили нас у вірі й просвітили більше, ніж усі казані, що ми в нашому городі чули.

— Ось про це (сказав Ґарґантюа) і мовить Платон у п'ятій книзі De rep. Панства лише тоді будуть щасливі, як царі філософуватимуть, а філософи царюватимуть.

Відтак він звелів наповнити їхні бесаги харчами, а боклаги вином і, щоб їхалося охвітніш, дав кожному коня та кілька каролюсів на їду.

Розділ XLVI Як людяно обійшовся Ґранґузьє із бранцем Боюном

Боюна привели до Ґранґузьє, і той його спитав, що надумав і почав Пикрохол і яку мету заповзяв цим ґвалтовним наїздом. На це Боюн відповів, що його мета і намір захопити якомога всю країну, за скривджених хліпопеків помщаючись.

— Чи ба який (сказав Ґранґузьє) лицаркуватий: на чужий коровай очей не поривай. Минули вже часи, щоб підбивати царства на шкоду ближньому свому, братові у Христі. Він уступив у слід старожитнім, отим усім Гераклам, Олександрам Македонським, Ганнібалам, Сципіонам, Цезарям та іже з ними, але ж це проти євангельського вчення, за яким треба берегти і боронити наші своєземські країни, правити і володіти ними, а не вдиратися оружною рукою в чужосторонські, тож-бо те, що колись сарацини та варвари називали подвигами, нині ми именуемо злочинством і харцизтвом. Краще домарював би собі, пильнуючи у себе ладу по-царському, а не поганив і не плюндрував дощенту мій дім, бо добре правуючи, він би своє добро примножив, а грабуючи мене, сам себе на руїну прирікає.

Ідіть собі з Богом, шануйтеся, вказуйте вашому цареві на недбальства і не давайте йому порад, аби з них зиск мати, бо з громадським добром гине і власне. Що ж до викупу, то я з вас його не стягну, ба навіть звелю повернути вам зброю і коня.

Отак має бути між сусідами і давніми друзями, тим паче, що наша звада це ще не війна, — он Платон у книзі п'ятій De rep., мовлячи про збройну сутичку греків між собою, називає це не війною, а розрухом, і радить, як біда наскочила, не гарячкувати. А як ви і назвете це війною, то це війна все-таки поверхова, вона не в'їлася нам під шкіру, бо не позбавляє чести нікого, а йдеться лише про те, аби похибку виправити, нашими, себто і нашими і вашими, людьми вчинену і гідну того, аби на неї крізь пучки дивитись, навіть якби ви про неї знали, бо суперечники заслуговують більше на погорду, ніж на увагу, і єдине, що вимагається, це надолужити, як я вже пропонував, утрати. Хай всеправедний Пан-Біг нас розсудить, а я ладен благати його про те, щоб він мені смерть послав і весь мій маєток перед моїми очима зруйнував, аби лиш ні мені, ні моїм підданцям нічим його не прогнівити.

Виголосивши це, Ґранґузьє покликав ченчика і спитав його при всіх:

— Брате Жане, щирий мій друже, це ви полонили приявного тут отамана Боюна?

— Сір (відповів чернець), він перед вами, він дорослий, при розумі, от хай він уста свої й отверзне.

Тоді Боюн обізвався:

— Так, мосьпане, то він мене полонив, і я прямо заявляю, що я полонянин.

— А викупного (спитав у ченця Ґранґузьє) ви за нього не правите?

— Ні (відказав каптурник). Мені до цього байдуже.

— А скільки (спитав Ґранґузьє) ви хочете дістати за його ясирування?

— Нічого, нічогісінько (відповів чернець). Окупу мені не треба.

Тоді Ґранґузьє велів при Боюні відрахувати ченцеві шістдесят дві тисячі салюцій за його зневолення, а наразі Боюнові влаштували частування, і поки той частувався, Ґранґузьє спитав його, хоче він зостатися в нього чи до свого царя вернутися.

Боюн відповів, що вчинить так, як він нарає.

— Тоді (сказав Ґранґузьє) вертайтеся до вашого царя, і хай Бог вас милує!

Потім подарував йому прегарну в'єнську шпаду в золотих піхвах, різьбленим винограддям оздоблених, золоте кольє завважки сімсот дві тисячі марок, та ще з самоцвітів на сто шістдесят тисяч дукатів, а також сто тисяч екю готівкою — на знак особливої ласки. Після цієї аудієнції Боюн спав на свого коня. Ґарґантюа дав йому для безпеки тридцять латників і двадцять шість лучників під орудою Гімнаста і велів провести його, в разі потреби, аж до брами Ларош-Клермо.

Коли той поїхав, каптурник вернув Ґранґузьє подаровані йому шістдесят дві тисячі салюцій, кажучи:

— Сір, зараз такі подарунки не начасі. Почекайте, поки війна закінчиться, бо ще не знати, як усе обернеться, а як війна ведеться без доброго золотого запасу, то держиться вона лише самою мужністю. Побрязкачі — ось дзвін перемог.

— Гаразд (сказав Ґранґузьє), по війні я виплачуся, віддам віть за віть і вам і моїм вірним слугам.

Розділ XLVII Як Ґранґузьє зібрав свої легіони і як Боюн Шкодороба убив і як потім його вбито самого за Пикрохоловим наказом

Тими днями з Бесе, Марше-В'є, городка Сен-Жак, Трюно, Парільє, Рів'єри, Рош-Сен-Поля, Вобретона, Потіля, Бреемона, Пон-де-Клана, Кравана, Ґранмона, Бурда, Віломера, Юїма, Серже, Юсе, Сен-Луана, Панзу, Кольдро, Верона, Кулена, Шозе, Варена, Бурґея, Іль-Бушара, Круле, Нарсі, Канда, Монсоро та інших поблизьких осад явились посли і довели до відома Ґарґантюа, що вони знають, якої шкоди наробив йому Пикрохол, і що вони правом їхньої давньої ліги надають до його послуг усе, чим багаті, — людей, гроші та бойові припаси.

Всього за домовленістю прислано грошей на суму сто тридцять чотири мільйони два з половиною золотих. Жива сила становила п'ятнадцять тисяч панцерників, тридцять дві тисячі охочекомонників, вісімдесят дев'ять тисяч пищальників, сто сорок тисяч посполитаків, а до них було додано одинадцять тисяч двісті гармат, звичайних і подвійних, василісків та спиролей, та ще виставлено сорок сім тисяч землекопів; заслужениною та провіантом усе це військо забезпечено на шість місяців і чотири дні. На цю пропозицію Ґарґантюа не сказав ні так, ні ні, а висловив послам велику подяку і заявив, що воюватиме так, аби не покласти кістьми стільки люду. Він здобрів тим, що звелів спорядити легіони, які стояли постоєм у Девіньєрі, Шавіньї, Ґраво і Кенкені і які мали дві тисячі п'ятсот панцерників, шістдесят шість тисяч пішаків, двадцять шість тисяч пищальників, двісті важких гармат, двадцять дві тисячі землекопів і шість тисяч охочекомонників, причому жоден загін не потребував ні скарбників, ні маркитантів, ні ковалів, ні зброярів, ні інших майстрів, без яких у поході не обійтися, вояки ж усі до одного так були вимуштрувані, так добре озброєні, так добре знали розрізняти корогви своїх загонів, так добре тямили, чого від них старшини вимагають, і так безпереч слухалися, такі легкі були до бігу, такі важкі на руку, такі обачливі у всіх діях, що радше скидалися на зграйний орган або ж на добре налагоджений годинниковий механізм, ніж на армію чи посполите рушення.

Боюн по приїзді заявився до Пикрохола і розповів усе до цяти, що йому трапилося, як він діяв і що бачив. Насамкінець він якнайкрасномовніше почав схиляти Пикрохола до замирення з Ґранґузьє, якого мав за найпоряднішого мужа на крузі земнім, і спробував переконати його, що не гоже кривдити сусідів, від яких вони нічого, крім добра, не бачили, а головне, що вся ця колотнеча завершиться вельми утратно і вельми невигідно для них самих, бо Пикрохолові сили такі, що Ґранґузьє змете їх завиграшки.

Щойно він замовк, як озвався Шкодороб:

— Нещасний державець, у якого на послугах ті, кого легко підкупити, а такий, як видно, Боюн, чий дух так підупав, що він, мабуть, збирався запродати нас, перекинутися до ворога і виступити проти нас, якби супротивник залишив його у себе. Але як чеснота і в друзів і в недругів цінується і підноситься, так і зловорожість у всіх викликає підозру та зневагу, і хай навіть вороги скористаються їхньою підлотою, лиходії та запроданці ходитимуть із каїновою печаттю.

Обурений цими словами, Боюн вихопив шпалу і продірявив Шкодороба трохи вище лівої пипки, від чого той визівнув духа, а Боюн витяг із тіла бронь і заявив при всіх:

— Так згине всяк, хто на вірного служника клепатиме!

Побачивши закривавлену шпалу і піхви, Пикрохол раптом охижів і гукнув:

— Тобі дали цю шпажку, щоб ти оце перед моїми очима підступно убив мого доброго друга Шкодороба?

Тут він звелів своїм лучникам розшарпати Боюна на клапті, і його наказ було виконано як стій і з такою жорстокістю, що весь покій був заллятий кров'ю; після чого

Шкодоробове тіло поховали з почестями, а Боюнові останки скинули з замкових мурів у фосу.

Новина про це звірство прокотилася про всьому війську, і багато хто уже взявся ремствувати на Пикрохола, отож Задра мусив його остерегти:

— Сеньйоре! Я не знаю, чим обернеться ця вся операція. Бачу одне: ваші люди занепали духом. Вони вважають, що запасів у нас обмаль, а після двох-трьох вилазок лави наші поріділи. Тим часом до супротивника мають підійти свіжі сили. Як нас обложать, то, бачиться, голови нам не знести.

— Дарма! Дарма! — сказав Пикрохол. — Ви нагадуєте мелюнського вугра: кричите ще перед тим, як вас облуплять. Хай-но тільки сікнуться!

Розділ XLVIII Як Ґарґантюа обложив Пикрохола в Ларош-Клермо і як він Пикрохолове військо погромив

Ґарґантюа проголосив себе полководцем. Батько його зостався у твердині і, підбадьоривши добрими словами вояків, пообіцяв добре винагородити тих, хто в бою відзначиться. Незабаром армія дійшла до Ведського броду і човнами, а також мостами, наведеними нашвидку, перехопилася на той бік. Потім, вивчивши розташування міста, а воно на крутій кручі височіло, головнокомандувач поклав собі за ніч обдумати, як діяти далі. Але Гімнаст сказав йому:

— Сеньйоре! Вдача і натура у французів така, що вони зухи лише попервах. Тут вони за дияволів лютіші, а трохи застояться, і вже бабляться. Я так міркую: щойно ваші люди зберуться на силі й перепочинуть, негайно давайте гасло до штурму.

Цю думку визнано за слушну. Отож розгорнувши своє військо на рівнині, Ґарґантюа залишив за горою залогу. Чернець узяв із собою шість загонів пішаків і двісті панцерників і, пройшовши хутко багнища, виїхав, нижче Пюї, на луденський гостинець.

Штурм тим часом тривав. Пикрохольці вагалися: чи то зробити вилазку і вдатися до ручної боротьби, чи то боронити місто, за мурами відсиджуючись. Та ось розлючений Пикрохол вивів панцерників із фортеці, і тут його привітала й почастувала, по схилах ударивши, гарматна стрілянина, тоді як ґарґантюйці відступили на рівнину, аби своїй артилерії не перебаранчати.

Замчани бились як леви, проте їхні стріли летіли над головами, не завдаючи шкоди. Дехто з них, вибравшися з-під обстрілу, безстрашно кинувся на наших, але безуспішно: їх оточили і посікли на капусту. Інші наважилися відступати, проте чернець уже зайшов їм у тил, і тут почалася панічна і безладна втеча. Деякі з наших хотіли нарядити погоню, але ченчик спинив їх, він боявся, що, погнавшись, вони зламають свої шики, і тоді обложенці ударять на них. Погаявшись і не дочекавшись нових герців, каптурник послав дука Фронтиста[114] сказати Ґарґантюа, щоб той зайняв ліве узбіччя і не дав Пикрохолові піти через ліву браму. Ґарґантюа мерщій послав туди чотири легіони під орудою Себаста[115], але ще на схилі вони зіткнулися з Пикрохолом та його недобитками. Наші прожогом ринули на ворога і зазнали великих утрат, бо з фортечних мурів роєм посипалися ядра та стріли. Побачивши це, Ґарґантюа поклав запомогти їм великою вогневою підтримкою, і тут його гармати обрушили на ту частину фортечних валів такий шквал вогню, що обложенці стягли туди всю свою потугу.

Монах, примітивши, що вали перед ним уже без людей і гармат, сповнений бойового завзяття, притьмом кинувся з частиною загону туди і виліз нагору, — він думав злякати обложенців не так лобовим приступом, як несподіваною появою. Тим часом він намагався не галасувати, поки на мури не видерлися всі його вояки — двісті панцерників залишилися про всяк випадок унизу. Тоді зикнув страшним зиком, а з ним загорлали і його люди, і, легко перебивши прибрамну варту, обложники відчинили браму і впустили двісті панцерників, залишених по той бік. Потім гунули всі разом до східної брами, де точилася січа, і, вдаривши з тилу, всю ворожу силу змели. Бачачи, що їх звідусіль оточено і що ґарґантюйці уже в місті, обложенці здалися на ласку переможців. Чорноризець звелів їм скласти зброю, як вогнепальну, так і січну, а потім їх усіх загнали до церкви і замкнули, позбиравши поперечини від хрестів і поставивши біля дверей сторожу, щоб вони не повтікали. Відтак, відімкнувши східну браму, ченчик поквапився на допомогу до Ґарґантюа.

А в цей час пихатий Пикрохол уявив, що з міста до нього йде підмога. Отож він попер пробоєм з таким імпетом, що Ґарґантюа заволав:

— Брате Жане, брате Жане, як же ти, друзяко, вчасно!

Аж тоді Пикрохол та його люди втямили, що вже по всьому, і пороснули врозтіч. Ґарґантюа гнав їх до самого Воґодрі, засіюючи землю трупом, а потім дав гасло на відступ.

Розділ XLIX Як Пикрохол на втеках ускочив у халепу і як повівся Ґарґантюа після битви

Пикрохол із розпуки покатав верхи до Іль-Бушара, але на рів'єрському шляху кінь під ним зашпортався і впав, і це його так роззлостило, що він у нестямі заколов його шпадою. Підміни коневі не було, і Пикрохол хотів пересісти на мірошникового осла з поблизького млина, проте млинарі дали йому поскубеньки і роздягли гольцем, а натомість кинули якесь дрантя.

Отак, лиха прикупивши, наш біденний з'їдитель поплуганився далі; а як під Пор-Юо перебрів річку і розповів зустрічній старій химородниці про свою пригоду, то вона йому наворожила, що царство йому вернеться, як рак на горі свисне. Відтоді його і слід запав. Одначе чував я, що він тепер у Ліоні на поденній заробляє, і досі такий самий з'їдитель, і до кожного прибульця в'язне з розпитками: коли ж рак свисне, сподіваючись, у згоді з віщуванням бабиним, вернути своє царство.

Після відходу супостата Ґарґантюа підрахував людей і побачив, що в бою загинуло небагато: кільканадцять пішаків із загону отамана Тольмера[116], та ще пострілом з аркебузи поранило у груди Понократа. Потім Ґарґантюа наказав стати постоєм і відпочити, а скарбничим звелів заплатити городянам харчове і заборонив чинити їм будь-яку кривду, оскільки місто тепер знову під рукою Ґранґузьє. До того ж розпорядився по обіді зібратися воякам на замкову площу — там вони дістануть заслуженину за півроку. Відтак наказав зігнати на цю площу недобитків пикрохольців і обернувся, у присутності принців та капітанів, до них з такими речами.

Розділ L Ось із якою промовою Ґарґантюа звернувся до переможених

— Незабутні наші батьки, діди та прадіди духом своїм і природою були такі, що після виграної битви на знак тріумфу свого і звитяги воліли зводити трофеї і пам'ятники у серцях переможених, ніж споруджувати архітектурні монументи на землях, ними підбитих, бо живі людські перекази про їхню лагідність важили для них більше, ніж німі написи на колонах, арках і пірамідах, виставлених на поталу негоді та людським заздрощам.

Досить згадати, яку людяність виявили вони до бретонців у день битви під Сент-Обен-дю-Корм'є і за руйнації Партене. Ви чули і, чуючи, дивувались, як вони милосердували еспаньольських варварів, що плюндрували, грабували і пустошили гавань Олонь і все Тальмондське узмор'я.

З ваших уст і з уст батьків ваших під небо летіла слава і подяка, коли Альфарбал, цар Канарський, який у жадобі все нові землі призбирувати по-розбишацькому напав на країну Оні і своїми піратськими наскоками шарпав усі арморіцькі острови та суміжні терени, зрештою зазнав поразки у чесному морському бою і опинився у полоні в мого отця, кого оберігав і спомагав сам Господь. І що ж? Тоді як інші царі та цезарі, що йменують себе католиками і водночас мордують бранців, кидають за грати і вимагають викупити з неволі, отець мій потрактував Альфарбала ввічливо і приязно, примістив його у своєму палаці, а потім з великої милости своєї ущедрив його щедротами, базаринками та всякими послугами і відпустив на волю. Що ж потім було з Альфарбалом? Повернувшись додому, він зібрав усіх можновладців і представників свого царства, розповів, як милостиво до нього ставилися у нас, і попросив ухвалити постанову, гідну наслідування, постанову щодо того, як їм відповісти на нашу ґречну ласкавість такою самою ласкавою ґречністю. Тоді було одноголосно декретовано надати у наше повне розпорядження всі їхні землі, маєтки та ціле їхнє царство. Нараз Альфарбал, власною особою, явився до нас і привів із собою дев'ять тисяч тридцять вісім суден, скарбами наладованих, не тільки його власними і царського роду, а й з усіх куточків країни зібраними, бо як судна, вітру вест-норд-ост чекаючи, стояли на пришибі, з юрби кидали туди золото, срібло, персні, клейноди, лагоминки, надіб'я, пахощі, цивет, папуг, пеліканів, мавпочок, генет, їжатців. Усі, хто тільки дбав про свою добру славу, намагалися подарувати якусь дивничку. Прибувши, Альфарбал захотів поцілувати ноги моєму отцеві, але тому здалося це непристойним і непрощенним: він просто обняв Альфарбала. Гість збирався піднести приносини, але отець мій рішуче відмагався, — надто вже щедрими вони виглядали. Гість проголосив себе і своїх нащадків самохітними його невільниками і покірниками, — отець мій це відкинув як щось несправедливе. Гість декретом обранців передавав моєму отцеві всі свої землі та ціле своє царство і вручив йому дарчу, підписану, скріплену і завірену відповідними особами, — отець мій і це навідріз відхилив, а грамоти кинув у вогонь. Насамкінець, належно поцінувавши вільний волевияв простих канарців, отець мій розчулився і з жалю до них пустив сльозу, а потім у найгожіших виразах, принагідні вислови наводячи, спробував применшити свою благодію, канарцям явлену: така благодія, мовляв, ламаного шеляга не варта, до них він зовсім не примилявся, — просто відчував потребу так учинити. Але Альфарбал славословив його й далі. На чому ж вони зійшлися? Оскільки ми мали повне право тиранічно вимагати за Альфарбала найбільший, який тільки є, окуп, себто два мільйони екю, та ще заручниками старших його синів у себе залишити, канарці проголосили себе вічними нашими годівниками і зобов'язалися виплачувати нам щороку два мільйони золотих круглячків завважки кожна у двадцять чотири карати. Перший рік вони стільки нам і заплатили, на другий рік доброхіть заплатили нам мільйон триста тисяч екю, на третій два мільйони шістсот тисяч, на четвертий рівно три мільйони, і так вони з доброї волі все приплачували суму окула, поки ми зовсім від данини не відмовилися. Така сутність вдячности, бо як час усе тлить і вигризає на світі, то благодію він підносить і примножує, бо добро, щедрою рукою зроблене праведникові, безперестань росте заходами шляхетного його розуму і пам'яти.

Я й собі ніяким світом не хочу занедбати нашу родинну добродушність, а отже, звільняю вас і відпускаю, тепер ви всі вільні і незалежні, як давніше. Крім того, на міських заставах ви одержите на тримісячний прожиток гроші, а щоб ви вернулися додому цілі та здорові, я даю вам охорону, шістсот панцерників і вісім тисяч пішаків під орудою мого стайничого Олександра. З ним вам нічого боятися нападу хлопів. Господь з вами!

Шкода, що тут нема Пикрохола, я б йому розтлумачив, що війною пішов не я, не в моїх-бо правилах грабувати і наживатися на чужій біді. Та ба! він як у воду впав, я мушу передати все його царство синові; проте син ще замалий (йому допіро п'ятий рочок минув), отож-бо правити й заряджати всім будуть поштивих літ можновладці та вчені мужі його царства. Зваживши на те, що зубожіле царство може впасти у руїну, як не поскромити жадоби та скнарства правителів, я поставлю над ними Понократа, наділеного повновластю, і він перебуватиме при спадкоємці, поки той спроможеться врядувати і панувати самостійно.

А проте я знаю, що хибна і шкідлива звичка потурати лиходіям і прощати їх заохочує їх, користаючися з цього згубного нахилу милувати всіх поспіль, до нових злочинів.

Знаю, що Мойсей, найсумирніший з усіх, хто тоді жив, муж, нещадно карав баламутів, що під'юджували люд ізраїльський.

Знаю, що навіть Юлій Цезар — цей головнокомандувач — дав Цицеронові привід сказати про себе, що доля нічого не могла долучити до того, що він уже мав, і що найвища його чеснота в тому, що він тільки й думав, як би когось врятувати і помилувати, — іноді завдавав суворої кари підбурювачам.

За їхнім прикладом я вимагаю, аби перед відходом ви мені видали, по-перше, коханого вашого Марке, чиє нерозумне поношения спричинило війну, по-друге, його товаришів — пекарів, які не загладили його вибрику, і, нарешті, всіх радців, отаманів, капітанів та домівників Пикрохола, які йому кадили, які йому радили, які його підбивали пуститися берега і заподіяти нам такого лиха.

Розділ LI Як звитяжців-ґарґантюйців після битви вдаровано

Щойно Ґарґантюа змовк, йому видано заводіяк, яких він вимагав, окрім Галабурди, Гівняя і Вахлая, бо вони ще за шість годин перед січею втекли, — один до Аньєльського межигір'я, другий до Вірської долини, а третій до Логроньо, втекли без очей, і окрім двох хлібопеків, на бойовищі полеглих, Ґарґантюа карати нікого не став, лише звелів призвідцям стати до пресів у наново відкритій друкарні.

Потім наказав із почестями в Неаретській долині і на Брюльв'єському полі всіх убитих поховати. А поранених загадав перев'язати і до свого найбільшого шпиталю покласти. Відтак, з'ясувавши, скільки збитків було місту і городянам заподіяно, звелів відшкодувати їх, зібравши свідчення під присягою, і розпорядився збудувати фортецю, примістивши в ній залогу і варту, щоб ліпше місто від раптових наскоків боронити.

Перед від'їздом Ґарґантюа висловив подяку легіонерам, учасникам битви, і послав їх зимувати на квартири — всіх, окрім десятого, чільного, легіону, що того дня собі слави злучив, та деяких отаманів, яких вирішив із собою до Ґранґузьє узяти.

Як же радів добрий цар, коли жовніри явилися до палацу. Він урядив їм учту — там таку пишну, щедру та гойну, якої з часів царя Артаксеркса не бачили. Підвівшись із-за столу, він пороздавав їм весь свій буфетний посуд, що важив вісімнадцять мільйонів чотирнадцять золотих безантів і був колекцією великих античних ваз, великих глеків, великих мисок, великих чаш, пугарів, глечиків, посвітачів, філіжанок, лодій, жардиньєрок, драгоньєрок та іншого начиння, і все зі щирого золота й оздоблене самоцвітами, поливою та різьбою, дорожчими, на загальний присуд, за саме золото. Ба більше, Ґранґузьє загадав зі своїх скринь видати по мільйону двісті тисяч екю на носа, а ще кожен одержав у свою вічну обладу (якщо вони бездітними не вмруть) замок і прилеглі землі, на їхній вибір: Понократу дістався Ларош-Клермо, Гімнастові — Кульдре, Евдемонові — Монпасье, Рево — Тольмеру, Ітиболу — Монсоро, Акамасу — Канд, Варен — Хіронакту, Ґраво — Себасту, Кенкене — Олександрові, Літре — Софрону[117] і так усі осади.

Розділ LII Як Ґарґантюа звелів для ченців Телемську пустинь[118] збудувати

Залишалося тільки ченчика вдарувати. Ґарґантюа хотів був зробити його сейським абатом, але той відмовився. Тоді Ґарґантюа запропонував йому Бурґейське або Сен-Флорентійське абатство, а як хіть, то й обидва разом, але чорноризець відповів навпростець, що не бажає брати на себе обов'язок над чернецтвом черничити.

— Як я (сказав він) правитиму іншими, коли самим собою правити не годен? А як вам здається, що я вам прислужився і ще прислужусь колись, то дозвольте мені закласти абатство по моїй уподобі.

Така просьба Ґарґантюа сподобалась, і він відвів для цього цілий край Телемський, аж до річки Луари, за дві милі від великого лісу Пор-Юо, після чого ченчик попросив Ґарґантюа заснувати тут пустинь, не схожу на жодну іншу.

— Тоді насамперед (сказав Ґарґантюа) кругом не має бути мурів, бо решта абатств обмуровані.

— Слушно (сказав ченчик), бо що ж воно виходить? — за мурами як у муравлиську, тільки й чути мур-мур, і взагалі хмуро.

— Тим паче (провадив Ґарґантюа), що в деяких кляшторах є така ужанція: як туди ввійде жінка (я маю на увазі жінку чеснотливу і порядну), то в місцях, через які вона пройшла, треба потім провести прибирання, ну, а там буде заведений такий порядок: ретельно прибирати всі ті приміщення, де побували послушник чи послушниця, які випадково туди забредуть. У монастирях усе відміряно, розраховано і розписано по годинах, отож ми, навпаки, подбаємо, щоб там не заводили ні дзиґарів, ні циферблатів, усе робитиметься в разі потреби і в удатну пору, бо лічити години — це звичайнісіньке марнування часу. Яка з цього користь? Це ж просто недоумство уважати на бамкання дзвону, а не на голос сумління й розуму. Item[119], у наш час у ченці стрижуться з жінок самі лише сліпі на одне око, чи кульгаві, горбаті, потворні, незграбні, божевільні, причинні, пришелепуваті та увереджені, а з чоловіків шмаркаті, віскряві, безклепкі, дармоїди…

— До речі (сказав монах), куди дівати жінок простих?

— На постриг, — відповів Ґарґантюа.

— Ага (сказав ченчик).

— Отож у нас, навпаки, туди братимуть таких мужчин і жінок, які гарні з себе, ставні й товариські. Item, до жіночих кляшторів чоловіки пробираються потаєнці і крадькома, отож декретуйте, що жінкам, навпаки, не вільно цуратися мужчин, а мужчинам жінок. Item, і мужчини і жінки, до монастиря вступивши, мають і мусять після року покути провести в монастирі ціле життя, — натомість, за вашим статутом, і мужчини і жінки, що вступили до вас, можуть піти від вас як-хотя, вільно і безперешкодно. Item, зазвичай ченці дають три обітниці, а саме: цнотливости, бідности і слухнянства, — ось чому ви повинні запровадити, що кожен має право одружитися, забагатіти і бавитися цілковитою волею. Щодо вікового цензу, то при вступі для жіноцтва має бути межа — від десяти до п'ятнадцяти років, а для чоловіцтва — від дванадцяти до вісімнадцяти.

Розділ LIII Як і на які кошти збудовано Телемську пустинь

На побудову й опорядження абатства Ґарґантюа жалував готівкою два мільйони сімсот тисяч тридцять один довгорунний баран і аж до завершення робіт обіцяв давати щороку під доходи з річки Диви один мільйон шістсот шістдесят дев'ять тисяч екю з зображенням сонця і стільки само з зображенням квочки з курчатами. На заснування й утримання пустині він поклав на рік два мільйони триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот чотирнадцять нобілів[120] із зображенням троянди, ці гроші гарантувалося земельною рентою, як це підтверджували дві опрічні грамоти.

Сама споруда становила собою шестикутник із високими круглими вежами по кутках, кожна шістдесят ступнів у діаметрі; і формою і розмірами ці вежі були однаковісінькі. Річка Луара плинула на півночі. У її березі бовваніла башта, звана Арктикою; зі східного боку стояла друга башта, іменована Калаерою, ще одна башта називалася Анатолія, ще одна — Месембрина, ще — Гесперія і, нарешті, остання Кріера[121]. Відстань між баштами сягала трьохсот двадцяти ступнів. Будова була семиповерхова, як пивничий поверх уважати за перший. Склепіння другого поверху скидалося на ручки від кошика. Верхні етажі були отиньковані фландрським гіпсом, фигиреї кшталтом нагадували лампади. Дах був критий тонким сланцем і оздоблений олив'яними фігурками маленьких манекенів та звірючок, гарно вирізьблених і позолочених; розмальовані переполасо золотом і блакитом, між вікнами, відстаючи трохи від стін, спускалися з даху ринви; внизу вони завершувалися широкими жолобами, які, ллючи дощівку під кам'яницю, потім скидали її в річку.

Житло було у сто разів пишніше за Боніве, Шамбор і Шантильї, у ньому було дев'ять тисяч триста тридцять два покої, кожен зі своєю вбиральнею, кабінетом, шатнею і капличкою і кожен із виходом до парадної зали. Між усіма баштами, посередині житлового корпусу, вилися кручені сходи, де приступки були почасти з порфиру, почасти з нумідійського каменю, почасти з мармуру-серпентину, завдовжки двадцять два ступні, заввишки — три пальці, числом дванадцять між кожною площадинкою. Кожну площадинку вінчали дві прегарні античні арки, — пропускаючи сонячне світло, вони вели до ажурних лоджій, завширшки таких, як сходи, а сходи піднімалися аж під дах і завершувалися павільйоном. Звідусіль такими самими сходами можна було потрапити до парадної зали, а з зали до житлових кімнат.

Між баштами Арктикою і Кріерою містилися чудові книгосховища, де зберігалися книжки грецькою, латинською, гебрейською, французькою, тосканською та еспанською мовами, причому на кожному поверсі були зібрані книжки лише однією якоюсь мовою.

Посередині пишалися чудові сходи, куди вхід був знадвору і становив собою арку шість туаз[122] завширшки. Сходи були такі зграбні й широкі, що ними могли братися аж на самий верх шестеро панцерників із сулицями при боці.

Між баштами Анатолією і Месембриною тяглися прегарні просторі галереї, розмальовані настінними фресками з зображеннями подвигів давніх героїв, історичних подій та всіляких краєвидів. Між ними були такі самі сходи і війстя, як і від річки. А над війстям буйними античними літерами красувався віршований напис.

Розділ LIV Напис на великій брамі Телемської пустині

Сюди вам зась, дурисвітський народ,
Пустомолот, святий та божий всюди,
Ласощохлист, голінний, наче ґот
Чи остроґот, кривить брехнею рот
І шити от у дурні масу люду.
Ви всі, паскуди, сіячі облуди,
Тут, кривосуди, шушваль ви одна,
Вам не дадуть пускати тумана.
Ваша вся брехня
Душу нам сповня
Щирим гнівом.
Не дала б нам співи
Затягать щодня
Ваша вся брехня.
Сюди вам зась, підсудок лиходій,
Лупій, удаха на шахрайські штуки,
Смикач, що у захланності своїй,
Його не сій, а вродиться як стій,
Завжди готовий взяти на поруки,
Як куку ти даси йому у руку.
Геть цю звірюку; ні до чого весь
Ваш здирницький, запроданський процес.
На неправий суд
Місця не дадуть
В вольній цій осаді,
Стане на заваді
Все для цього тут
На неправий суд.
Сюди вам зась, дряпічка-казнокрад,
Гад, перед ким позичник безборонний.
Скупяга висхлий, хто здирати рад
З усіх підряд і не один дукат, —
Нікому, кат, не даючи пардону,
Цей син мамони вже нагріб мільйони
Ще й беззаконно, хай він западе!
У нас він місця не знайде ніде.
Отаке сурло
Щоб сюди прийшло,
Ми б його немило
З ґанку вниз спустили,
Тільки б загуло
Отаке сурло.
Сюди вам зась, патяка, талалай,
Базюн, гай-гай, на розум небагатий.
Муж заздрісний, такий уже вахлай,
Що хоть тікай, не видно сварам край.
І вам, мужлай, у шанкрах пранцюватий,
Кастрат писклятий, стариган проклятий,
Нам дбати, аби шолудь ця від вас
Заразою у нас не розійшлась.
Честь тим і хвала,
Шана немала,
Хто живе в любові,
Тілом хто здоровий.
Щоб завжди була
Честь тим і хвала.
Заходьте, хай вас Бог благословить
В цю мить, шляхетні наші паладини.
Тут вас чекає ласка і привіт,
Щоб міг радіть ваш галасливий рід
Багато літ, веселий і єдиний.
Щоб не давав причини для крушини
Приют невинний, зведений тут вам,
Поштивим, гойним і значним панам.
Витязям бравким,
Лицарям прудким
Підлість невідома;
Добре в нас удома
Чесним і струнким
Витязам бравким.
Заходьте всі, кому Письмо Святе,
Таке просте, підпора і підмога.
Тут не доводять те, відтак не те,
Тут як на те, голів не заплете
І не вросте в вас правда кутернога.
З нас многі бачили увіч живого
Тут Бога, Боже слово помага
Крушити ненависного врага.
Слава божества
Тут не убува,
В місці у святому,
Видно це у всьому,
Тут завжди жива
Слава божества.
Сюди заходьте, найясніші з пань,
Безперестань, вдень і вночі так само.
Заходьте, чистих сповнені бажань,
Який в вас стан, фігура без доган,
Куди не глянь, не описать словами.
Щоб знатній дамі можна було з вами
Тут жить роками, в затишку й теплі,
Державець дав нам гроші чималі.
Злота цілий клад
Цар звелів нам дать,
Щоб жили не вбого.
Славте, люди, того,
Хто нам зволив мать
Злота цілий клад.

Розділ LV Як убрано селитьбу телемітів

Посеред задвірка стояв чудовий водограй з алебастру; угорі три грації, кожна з рогом достатку, і в кожної з пипок, рота, вух, очей та інших отворів лилася вода. Двірські мури підтримувалися масивними колонами з халцедону і порфиру, увінчаними ладними арками, під якими тяглися прегарні галереї, оздоблені мальовидлами, а також рогами оленів, однорогів, носорогів, гіпопотамів, бивнями слонів та іншими дивоглядами.

Помешкання для жінок розташувалися між баштами Арктикою і Месембриною. Решта належала чоловікам. Напроти жіночої половини, між двома першими баштами, обладнано для розваги арену, іподром, театр, басейни і дивовижні триярусні лазні, де не бракувало нічого, а вода була запахуща, оліїста.

Над річкою заведено для прохідок гарний сад із дивним лабіринтом у центрі. Між двома іншими баштами були майданчики для гри в маленьку опуку і великий м'яч. Коло башти Кріери розкинувся сад з усілякими плодовими деревами, посадженими по косині. Сад переходив у великий парк, де водилося чимало дичини.

Між двома дальшими баштами було стрільбище для лучників, аркебузерів та арбалетників; за баштою Гесперією — надвірні будовання, повітки, пекарні, льодовні, за ними — стайні, а перед придомками — соколиний двір під опікою досвідчених сокольників; туди щороку надходили з Кандії, Венеції, Сарматії добірні особні пташиної породи: орли, кречети, шуліки, балабани, сапсани, соколи, гороб'ятники, кані та інші птахи; приручені й навчені, вони вилітали з замку жиркувати в поле і ловили все, що попадеться. Далі, ближче до парку, розмістилася псарня.

Усі зали, кімнати і кабінети були прикрашені килимами, щораз іншими зі зміною сезонів. Підлогу встеляло зелене сукно. Ліжка — гаптовані ліжники. У кожній вбиральні стояло кришталеве свічадо в усипаній перлами рамі зі щирого золота, таке велике, що відбивало людину на весь зріст. Перед покоями жіночої половини тулилися мешкання для парфумерів та перукарів, через руки яких мали пройти чоловіки перед візитами до жінок. Щоранку парфумери приносили до жіночих віталень рожеву, помаранчеву та миртову воду, а також дорогоцінні кадила і пахощі.

Розділ LVI Як убиралися телемські сестри і брати

Панії, попервах у новій селитьбі, вдягалися по своїй волі і вподобі. А потім самохіттю провели цілу реформу.

Вони почали носити шарлатні або ж рожеві панчішки, рівно на три пальці над коліном; і цей бережок утворювали мережки та обшивки. Підв'язки були під колір рукавчиків і охоплювали ногу над коліном та під коліном; черевички, босовики, пантофлі шилися з жаркого, червоного чи блакитного оксамиту, з торочкуватими розпірками. Поверх сорочки одягався станик із гарного шовковистого камлоту та кринолін із білої, червоної, брунатної, сірої чи там ще якої тафти. На кринолін надівалася спідниця зі срібної тафти, гаптована щирим золотом і шита низзю, або ж як на погоду і хіть, з саєти, з єдвабу, з бархату, жовтожара, брунатна, зелена, попеляста, блакитна, солом'яна, кармазинова, пурпурова, біла, а про свято — спідниця зі златоглаву, зі срібного краму, у кого канетілою, у кого хрещиком оздоблена.

Плащі носили як до сезону: з золотого краму зі срібним гафтом, з червоної саєти, золотою канетілою вкритої, з білої, блакитної, чорної, брунатної тафти, шовкової саржі, срібної парчі, срібної тканини, золотих ниток, саєти чи оксамиту, розцяцькованого щедро золотом.

Улітку замість плащів часом надівали прегарні марлоти з такого самого краму чи мавританські безрукавки з лілового оксамиту зі срібною канетілою, золотом завлікані, а то ще з золотими шнурами, оздоблені по шву дрібними індійськими перлами. І завжди султан кольору закарвашів, з безліччю золотих дармовисиків красувався на капелюхах. Узимку носили киреї з тафти згаданих кольорів, на рисях, на чорних генеттах, на калабрійських куницях, на соболях та на інших дорогих хутрах.

Рожанці, наручні, ланцюжки, намисто були з самоцвітів, іскриків, рубінів, баласів, діямантів, шафірів, смарагдів, туркусів, гранатів, агатів, берилів, перел і дрібного жемчугу.

Голову вкривали як на пору року, взимку з-французька, навесні з-еспанська, влітку з-тосканська, про дні святкові й вихідні носили французькі капелюхи, скромніші й зручніші за всі інші.

Чоловіки завели свою моду: панчохи, вовняні чи сукняні, шарлатові, рожеві, білі або чорні; оксамитові плюндри тих самих барв чи дуже близьких до них, із гаптуванням і прорізами на смак кожного; жупани зі златоглаву, срібної парчі, оксамиту, отласу, шовку, тафти, такої самої барви, із прорізами, занизуванням і цяцькованням — просто очі вбирає; шнури шовкові тих самих барв, застібки золоті, з поливою; камізельки і жупани-лудани зі златоглаву, золотої тканини, срібної парчі, оксамиту, прикрашені по своїй волі; плащі, такі самі пишні, як у паній; паси шовкові під колір купини; у кожного при боці шпада, з руків'ям золоченим, ув оксамитових піхвах під колір плюндрів, а вістря філігранної роботи і золоте; такі самі були й запоясники; кресані з чорного оксамиту, заліплені роєм золотих ягід і ґузів; на кресанях стриміла всипана золотими лелітками біла пір'їна, з якої звисали гарні рубіни, смарагди тощо.

Проте між чоловіками і жінками панувала така згода, що і ті і ті красувалися в одежі з одного й того самого краму, однакової барви, а щоб не дати хука, молодики мали щоранку сповіщати чоловіків, в чому вийдуть сьогодні панії, бо всі в пустині догоджали дамам.

Але на те, щоб одягатися так гожо і пишно, чоловіки і жінки не гаяли багато часу. Річ у тім, що вранці уже тримали будь-який одяг напоготові гардеробники, а жінок притьмом уміли вдягти і прибрати з ніг до голови покоївки. А щоб телеміти хороше прибиралися, під Телемським лісом звели велику світлу кам'яницю з півмилі завдовжки і з усіма пристроями, там мешкали ювеліри, гранярі, гаптарі, шевці, золотошвачки, кармазинники, килимники, ткачі, і кожен правив своє ремесло і працював на телемських братів і сестер. Тканини і крам їм постачав сеньйор Навсіклет, відряджаючи щороку до кляштора з Перлових і Канібальських островів сім кораблів із вантажем золотих леліток, шовку-сирцю, перел та самоцвітів. Як перли втрачали із часом свою природну біло-ту, тут відновлювали їхній первісний колір, частуючи ними півнів, на яких це діяло як проносне на соколів.

Розділ LVII Як жили телеміти

Ціле їхнє життя підхилялося не законам, не статутам і правилам, а їхній власній охоті й добрій волі. Вставали як заманеться, пили, їли, працювали, спали як забажається; ніхто не будив їх, ніхто не приневолював їх пити, їсти чи ще щось робити. Такий лад запровадив Ґарґантюа. Їхнє правило зводилося до однієї клаузули:

РОБИ ЩО ХОЧ,

бо людей вільних, високого коліна, одукованих, належних до порядного товариства, сама природа обдаровує інстинктом і спонукою творити добрі діла і долати нецноту, і це зветься у них честю. Але як їх тисне і гнобить підлий примус і неволення, їхня шляхетна любов до чесноти йде на те, аби скинути з себе і звалити ярмо рабства. Бо нас завжди вабить до заказаного і ми прагнемо того, в чому нам відмовлено.

Ця вольна воля породила у телемітів хвальне намагання робити гуртом те, чого, очевидячки, бажалося комусь одному. Як хтось із мужчин чи жінок казав: «Випиймо!» — пили всі; як хтось казав: «Зіграймо!» — грали всі; як хтось казав: «Ходімо гуляти в поле!» — йшли всі. Як хтось забалакував про соколині чи ще які лови, жінки з парадних румаків пересідали на добрих шлапаків і саджали гороб'ятника, сапсана або ж каню собі на ґантовану руку; чоловіки брали з собою інших птахів.

Усі ці люди були вельми обізнані, серед них, як чоловіків, так і жінок, не знаходилося жодного, хто б не вмів читати, писати, музичити, говорити п'ятьма-шістьма мовами і кожною з них компонувати і поезійки і прозу. Ніде, як тут, не було таких хоробрих і ґречних кавалерів, таких ходаків і їздців, моцаків, таких дзиґ, удатних так уміло орудувати всякою зброєю; ніде, як тут, не було таких нарядних і таких гожих, завжди веселих паній, чудових майстрих, до всякого шитва рукомесниць, тімах і знах у всякій жіночій шанованій і дозвільній роботі.

Оь чому, як хтось мусив покинути абатство, чи то на вимогу батьків, чи то з іншої якої причини, він забирав із собою і даму, саме ту, яка платила йому взаємністю, і вони одружувалися; вони і в Телемі жили в мирі та згоді, а побравшись, іще краще; покіль віку кохалися вони так само, як у день весілля.

Наведу вам, на незабудь, загадку, знайдену на мідяній таблиці в підмурку абатства. Ось вона.

Розділ LVIII Пророча загадка

Усяк, хто лиш на щастя упова,
Підбадьорись і слухай ці слова!
Як віриш ти, що можна зрозуміть,
Куди схиля світил небесних хід,
І передбачить здатен чоловік,
Що випаде на куций його вік,
І що іноді з Божої помоги
Грядущі відкриває він дороги
І, як доводять мудреців трактати,
Уміє у майбутнє проникати, —
Послухай і до відома візьми,
Що ще цієї ранньої зими
До нас приб'ється плем'я невідоме,
Якому набиватимуть оскому
Веселощі, розваги і гульня,
І от вони відверто, серед дня,
Таку серед людей заварять кашу,
Що зладу геть усю підірвуть нашу.
І як комусь умерле закортить
Ступити у недобрий їхній слід,
Ще більше зло посіє він між нами,
Зіткнувши друзів і братів лобами.
І сина не злякає думка ця:
Ножем зарізать рідного отця.
І навіть на всесилого магната
Його ж підданці стануть нападати.
І вирішать, що там про честь і шану,
Як хто згадає, то хіба востаннє,
Що випада усім, як не крутись,
Злітати вгору і котиться вниз.
Це викличе змагання неподобні,
Невпинну колотнечу й ворохобню,
І ужахнеться світ тоді увесь,
Хоч всяких встиг набачитись чудес.
Людей шляхетних у той час багато,
Кого до битви буде поривати
Завзяття легковажне й молоде,
У розквіт свого віку упаде.
І той уже ніяк не вийде з бою,
Хто в його шал поринув з головою,
Нарешті землю аж по самі тучі
Всі сповнять їхні посварки і бучі.
Тоді у нас владатимуть без міри
Не чесні люди, а якісь шальвіри.
І запанує, всім заткавши рота,
Підлота підла і низька низота,
З якої найдурніший правив щоб.
О цей безкраїй і сумний потоп!
Назвать потопом можна колотнечу,
Вона не вщухне, вдовольнившись дечим,
А землю обійме усю, коли
Наринуть торопкі, круті вали
І вояків накриють заодно,
Посеред січі тягнучи на дно,
Так битвою захоплених своєю,
Що не захтять подарувать душею
І німину, чому, бач, цей товар
Більш не богам лягає на вівтар,
А з бебехами йде на те без лишку,
Щоб смертні набивали добре кишку.
Тепер вам видно, як усі ці спори
Ведуть нас непохибно до розору,
Журбу і горе сіючи віднині
На круглім тілі нашої махині.
І навіть ті, кому вона кохана,
Хто не бажа, щоб їй було погано,
Попробують, такі вони неситі,
Уярмити її і підклонити
Так хвацько, що залишиться цій бранці
Аж до Творця звертатись наостанці.
А потім і найбільше лихо буде,
Як небеса замостить тінь усюди,
І сонце не здолає побороти
Глуху, як ніч, як померки, темноту.
І стане тьма між сонцем і землею
І вже не зблисне й іскорки крізь неї,
І в світі запанує пустота,
Та перше, ніж зайде подія та,
Розбурканий він струсом буде знов,
Захитаний ще дужче до основ,
Ніж Етна того дня, як п'ясть Кроніда
Ударом скинула її на титаніда,
І ніж енарського бескеття брили
Тоді, коли повстав Тифон гордливий
І заходивсь швиргать, собі на горе,
Гірські вершини просто в синє море.
Отож земля за лічені хвилини
Зазнає стільки лиха і руїни,
Що ті, хто вже доп'явся до керма,
Віддать його запрагнуть задарма.
Пора тоді перепориться ця:
Привести ці змагання до кінця.
Бо вже тоді наплив морського валу
Примусить всіх давати швидше драла.
Одначе, перш ніж кинутись навтьоки,
Ще всяк устигне вздріти недалеко,
Як полум'я повзе по небозводу,
Щоб висушити цю потопну воду.
Коли ж буремні поминуть ці дні,
Побачать із утіхою одні,
Як обмилує милостями їх
За всі труди подвижницькі Пан-Біг.
А іншому, хто напитав біди,
Ніякого добра уже не жди.
Тепер, коли цей труд дійшов до краю,
Всяк зна, який талан його чекає.
Чи ж нагороди щедрої не варт
Хто силу духу появив і гарт?

Щойно читання цього пергамену дійшло краю, Ґарґантюа глибоко зітхнув і звернувся до присутніх:

— Це ж не від сьогодні гонять людей, вірних вірі євангельській, але щасливий той, хто не поблазниться і йтиме простісінько до мети, що вказав нам Господь устами укоханого свого Сина, йтиме, бажаннями тіла не манячи себе і не ваблячи.

Тоді обізветься чернець:

— Як ви гадаєте, що містить у собі і що означає ця загадка?

— Що? (перепитав Ґарґантюа). Відкриття і утвердження божественної істини.

— Святим Ґодераном свідчуся (сказав монах), я цю загадку тлумачу зовсім не так! Це ж бо пророка Мерліна стиль! Виводьте з неї будь-які алегорії, надавайте їй найглибшого змісту, фантазуйте скільки заманеться — і ви і іже з вами. Я бачу тут лише один сенс, тобто опис гри в опуку, а втім, тумануватий. Зводники людей — це гравці в м'яча, зазвичай вони перебувають у приязних стосунках між собою. Після двох подач один виходить із гри, а другий починає. Вірять першому, хто крикне, як пролетить опука — над чи під мотузкою. Вода — це піт, струни ракетки з баранячих чи козячих кишок, куляста махиня — це опука. Після гри учасники сушаться біля яскравого вогню, беруть сорочки, а потім залюбки сідають до столу, і найвеселіше бенкетують ті, хто виграв. Гуляй душа без кунтуша!


КІНЕЦЬ

Пантаґрюель, цар дипсодськии, як він є з усіма його застрашливими чинами й вичинами, твір святої пам'яти магістра Алькофрібаса, добувача квінтесенції


Десятивірш метра Гюґа Салеля, присвячений авторові цієї книги

Приємне із корисним поєднати
Уміє лиш кебетливий письмак.
Читач воздасть хвали тобі багато
За те, що ніби жартами отак
Ти книгу втяв, натішившись усмак.
А щодо користи, її нічим не скрить:
Для мене ти сучасний Демокріт,
Який сміється з вад людського роду.
Пиши! А як тебе не визнає цей світ,
На небесі дістанеш нагороду.

Одавторове слово

Преславні і презацні левені, люди вельможні і прості, охотники упадати коло всякої краси і гожости! Ви ж бо уже бачили, читали і вивчали Великий і Незрівнянний Літопис великолюда Ґарґантюа і яко істинно вірні і люди з великим смаком пойняли йому щирої віри, тож і дива нема ніякого, що не раз у товаристві достойних дам і панянок тішили їх, знічев'я, вичитаними з нього веселими і довгими оповідками, за що вам велика хвала і вічна пам'ять!

Хотілося б висловити ось яке побажання: хай усяк облишить свою роботу, махне рукою на клопоти і забуде про справи і все дозвілля присвятить згаданим оповідкам, не дозволяючи мислям ані розтікатися, ані витати деінде, аж поки витовче їх напам'ять, щоб у разі, якби минула мода на друкарство чи загинули всі книги, він міг би переповісти їх дослівно дітям і передати з рук до рук своїм спадкоємцям і нащадкам, як передають релігійну Кабалу. Бо вигоди від них куди більше, ніж собі гадає зграя шолудивих величайків, що тямлять у цих веселих походеньках ще менше, аніж Ракле в Інституціях.

Багато хто з моїх знайомих вельможних сеньйорів влаштовує полювання на великого звіра або лови качок; і ось, як стратить з очей звіра на тропі або як схибить сокіл, йому, як самі розумієте, стає невесело, і тоді згадка про славні Ґарґантюйські подвиги розбиває його журу і звеселяє дух.

А буває на світі ще й таке (це не брехні!): тебе страх болять зуби, ти пробухав усі свої гроші на ліки, і все марно, а найнадійніший засіб таки є: обгорнути Літопис у два шматки гарячого полотна і прикласти до болючого місця, тільки спершу посипавши ці шматки потовченими какавельками.

А про ходячі пранці та подагриків шкода й мови! Скільки разів ми бачили цих нещасників після старанних розтирань і щедрих змащень! Обличчя у них блищать, мов ті колодки на салницях, зуби дзвонять, ніби клавіші органу чи спінету, коли на них грають, а з рота бризкає піна, як у зацькованого вепра. І що ж вони тоді роблять? Уся їхня втіха — почути кілька сторінок із цієї книги, і як же вони клянуть усіх чортів на світі, коли у той час, поки їх тримають у сінях, лектура їм не допомагає, достоту як породіллям, коли тим читають житіє святої Маргарита.

По-вашому, це жарти? Знайдіть будь-якими язиками, з будь-якої дисципліни чи науки книгу, наділену такими самими чеснотами, особливостями і прерогативами, і я куплю вам півпінти утрібки. Але дзуськи, панове, дзуськи! Пари їй не знайти, вона незрівнянна й унікальна. За таке своє переконання я ладен піти на кострище і вище. А хто піде мені навсупір, той злобитель, зводитель, з'їдитель і змилитель.

Щоправда, деякі твори високого ґатунку, як-от Феспент, Роланд Несамовитий, Роберт-Диявол, Ф'єрабрас, Ґійом Небоюн, Гюон Бордоський, Мандевіль і Матабрюна, хоть і мають таємну магію, але поступаються тій книзі, про яку тут мовиться. Люди добре знають, скільки вигоди й користи дає Ґарґантюйський Літопис: адже за два роки друкарі продали його більше, ніж продали Біблій за дев'ять років.

І ось вам на потіху, я, ваш покірник, пропоную другу книгу в такім самім дусі, хіба що достеменнішу і правдомовнішу, ніж перша. Тільки не думайте (якщо тільки не хочете ошукатися самі), що я міркую в ній про все так, як жиди міркують про Закон. Я родився не на тій планиді, я брехнею не вибріхуюся і не кажу тієї правди, яка щербатенька. Я трактую як ті протобестії, чи то пак протонотарії[123], про любовних страстотерпців і про закоханих великомучеників. Quod vidimus testamur.[124]

Я розповідаю про страшні походи да ходи Пантаґрюелеві: я ж бо служив у нього від молоду аж до теперішніх часів, а нині він пустив мене до мого пастушого краю провідати батьків.

Отож, завершуючи цей вступ, скажу вам так: хай чорти усього їхнього чортячого кодла заберуть моє тіло і душу, кишки і хляки, якщо я бодай малесеньку брехеньку складу в цій усій історії. І хай і вас палить антонів вогонь, хай вас причина кидає, хай вас родимець поб'є, хай від виразок ви скривієте на ногу, хай вас бігачка-кривавиця замучить, хай вас поглине, як Содом і Гоморру, сірка, вогонь і морська хлань, якщо ви свято не повірите тому, про що я оповім у цьому Літописові!

Розділ І Про походження і стародавність роду Пантаґрюелевого

Не завадить і не зашкодить, тим паче на дозвіллі, нагадати вам, звідкіля пішло коліно та коріння нашого доброго Пантаґрюеля, адже я бачу, що всі добрі історіографи саме так і зладили свої літописи, і не лише араби, варвари та латиняни, а й греки та погани, ці одвічні бражники.

Гідне уваги, що на зорі світу (маю на увазі давню давнину, себто понад сорок сорока ночей тому, як узяти систему старожитніх друїдів), уже потому як напав Каїн на брата свого Авеля та й убив його, земля, впоєна пролитою кров'ю сього праведника, уродила всякого зела з насінням, яке тільки в її лоні росте, а найбільше дерену, вона уродила його так щедро, що на вічну пам'ять це ім'я за цим роком і лишилося: рік рясного дерену, бо три ягоди тягли на цілий буасо.

Того року з'явилися календи у грецьких молитовниках, у місяці марці не стало Великого говіння, а перша половина серпня припала на травень. На жовтень чи то на вересень (коби тут не поблудити, от чого я дуже боюся) випав такий тиждень, охрещений в анналах тричетверговим (бо на тиждень буває тоді три четверга через високосну аномалію), коли сонце, ніби кутернога, поточилося трохи ліворуч, а місяць міняв свої оберти більше ніж на п'ять туаз, і коли ходив ходором — це бачили всі — нерухомий небосхил, і то так здорово, що середня Плеяда покинула своїх сопутців, шатнувшись до лінії рівноденника, а зірка на ім'я Колос покинула Діву, чалячись до Терезів; то все це були такі грізні явища і для тями горішки такі тверді, що астрологи не здолали їх розгризти, а були вони ще й які зубаті, якщо зубами доп'ялися аж туди!

Аби ви знали: люди наминали цей дерен залюбки, бо виглядав він ласо і дуже смакував; але достоту як Ной, цей святий муж (ось кому ми завдячуємо посадженою лозою, що з неї походить отой божественний, чудовий, нектароподібний, небесний, розвесельний і убожений трунок, іменований брагою), хильнув зайвого, не здогадуючись, який міцний і який хмільний той напій; так само і тодішні чоловіки та жінки допалися до цих гарних і буйних ягід.

Отут-то їх і спіткали численні лиха: їх пообкидало страшними пухлинами, та ще й у різних місцях. Живіт обдимало, аж наче то був уже й не живіт, а здоровецька бута, а на ній напис: Ventrem omnipotentem[125]; то були люди славні, все кумедники веселі, і від цієї породи й родилися святий Барило і Карнавальник.

Ув інших пухли плечі, отож цих горбанів охрестили монтиферами, себто несугорами; вони ще не вивелися й досі серед обох статей різних верств, і з цієї породи пішов Езоп, про чудові діяння і влучні вислови якого ви можете прочитати у книзі.

У ще інших так виганявся і довжився прутень, що його називали пахарем матінки землі, й зрештою вибехувався страх який довжелецький, велетенський, тужавий, товстенний і на додаток ще й зелений-зелений, мов оті античні стояни, отож його оперізували пасом, обмотуючи плоть п'ять-шість разів; а при здибленні за вітру в корму, було таке враження, ніби ці люди тримали свої сулиці на підпорі, щоб поцілити в кентен. Ба ця порода, за словами жінок, перевелася, бо жінки повсякчас нарікають, мовляв,

де ж вони ці ядристі тощо,

а як далі співається, ви знаєте.

У ще інших розростались яйця так буйно, що трійко їх могло заповнити цілу бочку. Вони пішли від лотаринзьких яєць, що ніколи не знали крісел: так і теліпалися десь на дні плюндрів.

У ще інших росли ноги, й, узрівши таких людей, можна було подумати, ніби перед вами чи то журавлі, чи то фламінго, або ж ніби ці люди на дибах, яких спудеї з-письменська називають Переносами.

У ще інших ніс розвинувся в носяру, скидаючись уже на змійовика лембика, весь жилкуватий, обсіяний пухирцями, розплилий, багровий, аж сизий, вугристий, пуп'янистий, ґудзуватий, — такого носюру ви могли бачити у каноніка Панзу або ще в анжерського медика на ім'я Кикоть; з цієї породи дехто прилюбився до ячмінного відвару, але більшість уподобали вересневий сік. З них випали Назон та Овідій, а також усі ті, про кого сказано:

«Люблю тільки тебе, мій Боже».

У ще інших росли вуха, і то такі здоровецькі, що з одного вуха люди шили собі і камзол, і плюндри, і військовий плащ, а другим накривались, мов гишпанською киреєю, і подейкують, ніби в Бурбонне ще й досі живе порода вуханів, звідси й пословка: бурбоннезькі вуха.

Інші ж росли і вздовж, і впоперек, саме з них і випали великолюди, а з тамтих — Пантагрюель.

І первий був Шальброт.
Шальброт появив Сараброта,
Сараброт появив Фариброта,
Фариброт появив Гурталі, ласого до супів,
і царював останній за часів потопу,
Гурталі появив Немврода,
Немврод появив Атласа,
що підпирав раменами небо, аби не впало,
Атлас появив Ґоліята,
Ґоліят появив Ерікса, первого штукаря,
Ерікс появив Тита,
Тит появив Еріона,
Еріон появив Поліфема,
Поліфем появив Кака,
Как появив Етіона, первого пранцюватого,
бо Етіон не пив улітку холодненького,
як це свідкує Бартахим,
Етіон появив Енкелада,
Енкелад появив Кея,
Кей появив Тифона,
Тифон появив Алоея,
Алоей появив Ота,
От появив Егеона,
Егеон появив сторукого Бріарея,
Бріарей появив Порфиріона,
Порфиріон появив Адамастора,
Адамастор появив Антея,
Антей появив Агатона,
Агатон появив Пора,
з яким воював Олександер Великий,
Пор появив Аранта,
Арант появив Габбару,
який запровадив звичай пити до когось,
Габбара появив Ґоліята Секундильського,
Ґоліят появив Оффота,
чий носяра допомагав йому цмулити з бочки,
Оффот появив Артахея,
Артахей появив Оромедона,
Оромедон появив Ґеммаґоґа,
винахідника капців з закандюбленими носаками,
Ґеммаґоґ появив Сізіфа,
Сізіф появив Титанів, з яких випав Геркулес,
Геркулес появив Еная, умільця вибирати з рук кліщів,
Енай появив Ф'єрабраса,
подужаного правицею Олів'є,
пера Франції, Роландового приятеля,
Ф'єрабрас появив Морґанта, первого на землі,
хто грав у дамки, начепивши окуляри,
Морґант появив Фракаса,
про якого писав Мерлін Коккай,
Фракас появив Ферраґуса,
Ферраґус появив Мухолова, первого,
хто почав задимлювати бичачі язики на багатті,
а доти їх солили, як шинку,
Мухолов появив М'яшкура,
М'яшкур появив Мниху,
Мниха появив Ґайоффа
(з яйцями тополиними, а кабакою горобинною),
Ґайофф появив Глитая,
Глитай появив Паливоду,
Паливода появив Почуйвітра,
Почуйвітер появив Ґалаада,
винахідника винних пляшок,
Ґалаад появив Мірланґо,
Мірланґо появив Ґалаффра,
Ґалаффр появив Ваговика,
Ваговик появив Робоастра,
Робоастр появив Сортибранта Коїмбрського,
Сортибрант появив Брушанта Момм'єрського,
Брушант появив Брює,
заломленого десницею Ож'є Данця, пера Франції,
Брює появив Мабрена,
Мабрен появив Воюйнеможу,
Воюйнеможу появив Аклебака,
Аклебак появив Недолугу,
Недолуга появив Ґранґузьє,
Ґранґузьє появив Ґарґантюа,
Ґарґантюа появив зацного Пантагрюеля, мого пана.

Певна річ, читаючи цей пасус, ви цілком резонно здивуєтеся і спитаєте: «Що за чудасія? Адже під час потопу загинули всі, окрім Ноя та ще семи душ, узятих на ковчег, одначе серед них згаданий Гурталі не числився?»

Запитання, звичайно, доречне, цілком слушне і природне; але моя відповідь, гадаю, вас задовольнить, або тоді мені бракує десятої клепки. На світі мене тоді ще не було, вигадувати я не збираюся, натомість пошлюся на масоретів, цих мудів солоних і гебрейських гудців, а тамті авторитетно твердять, що згаданий Гурталі сидів не в Ноєвому ковчезі, — як туди влізти такому бардадимові? — а окаряч на ньому, як дітвора на дерев'яних кониках або як дебелий Бернський бик, убитий під Мариньяно, який окульбачив по-їздецькому важку гармату (з цього звірюки був і тихий шлапак і сягнистий клусак). Отак-то він, після Божого рятунку, вибавив ковчег від кораблетрощі: давав йому розгін ногами, а ступнею, як стерном, повертав його куди-хотя. Ті, хто сидів у трюмі, передавали через димар йому харчі, на віддяку за його послуги, і вряди-годи перемовлялися з ним, наче Ікароменіпп з Юпітером, про що нам повідав Лукіян.

Ну що, ви добре втямкували? Тоді підправте добрий каганець, але не розбавлений, та й випийте самі. Ага, вам щось не віриться, а мені, як у пісні співається, й поготів.

Розділ II Про уродини грізного Пантаґрюеля

Ґарґантюа, устаршки літами чотириста сорок чотири роки, сплодив сина Пантагрюеля зі своєю дружиною Бадбек[126], дочкою упопійського царя амавротів. Породілля померла, бо дитятко було незвичайно велике та важке і побачило світ, задавивши свою матір.

Для розуміння, чому і навіщо нарекли, хрестом благословляючи, так немовля, візьміть до уваги ось що: того року в Африці стояла велика суша, дощу не було тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні, тринадцять годин і ще з гаком, сонце пекло так немилосердно, що вся земля висохла: навіть за Ілії не було такої спекоти, як тоді, бо на всій землі не зосталося жодного деревця, де б уцілів листочок чи квіточка. Трава пожовкла, річки змеженіли, джерела вичерпались; бідолашна риба, від якої відступила вода, тріпалася на піску й жалібно ячала; птахи, позбавлені роси, падали на землю; вовки, лиси, олені, вепри, лані, зайці, кролики, ласиці, куниці, борсуки та інша звірота валялися в полі дохлі, з роззявленою пащею. На людей жаль було дивитися. Вони тинялися, висолопивши язика, наче хорти після шестигодинних ловів; інші кидалися в колодязі, інші, шукаючи затінку, залазили корові в черево, — Гомер зве таких людей алібантами[127]. Все запіщанилося. Годі було без спожаління дивитися на даремні потуги людей якось порятуватися від страшенної спраги. На превелику силу давалося, скажімо, вберегти у церквах святу воду, аби її не вичерпали. На раді, що скликав Святійший Отець із кардиналами, ухвалено відпускати кожному по ковтку. Проте у церкві завжди впадало в око зо два десятки спраглих, що обступали того, хто роздавав воду, і роззявляли роти, щоб і їм перепала крапелиночка, як отому лихому багатієві, щоб, крий Боже, не пропала вона марно. Блаженний той, хто мав тоді прохолодну і з добрими припасами пивницю!

Один філософ, загадуючись, чому морська вода солона, відповідає на це так: коли Феб дав правувати своєю осяйною колісницею синові своєму Фаетонові, той, у цій справі небитий, не здолавши триматися еклектики, що пролягає між тропіками сонячної сфери, збився на манівці й опинився так близько від землі, що всі під ним краї посохли, а більша частина неба згоріла, саме та, яку філософи називають Молочним шляхом, а невіголоси дорогою Святого Якова, хоть найславетніші піснетворці запевняють, що це те місце, куди пролилося молоко Юнони, коли вона Геркулеса годувала; отоді-то земля від задухи й упріла, та так рясно, що її піт постікав у море, і воно стало, як усякий піт, солоне. У цьому ви самі легко переконаєтеся, скуштувавши вашого власного поту чи поту перепотілих від ліків пранцюватих — байдуже.

Майже щось таке сталося і того року, бо одної п'ятниці, коли громада зібралася на молебень і справляла службу з силою літаній та гарних псальм, благаючи всесилого Бога зглянутися на їхнє безголов'я, всі нараз ясно побачили, як земля, наче людина випотами, буйними краплями води сочиться. Бідолашний люд зрадів, він думав, що то йому на добро, бо дехто казав, що в повітрі немає ні краплі вологи, і дощу чекати годі, от земля й надолужує цей брак. Інші, вже науковці, мовили, що то в антиподів дощить, посилаючись на четверту книгу Questionum naturalium[128] Сенеки з описом початків та джерел Нілу. Але всі вони помилилися, бо скоро служба завершилася і кожен запраг цієї роси напитися, виявилось, що то ропа, ще гірша і солоніша від води морської.

І саме тому, що Пантагрюель цього дня уродився, батько і дав йому таке ймення, бо панта по-грецькому означає все, а ґрюель агарянською мовою означає спраглий і вказує на те, що в день його народин увесь світ знемагав на спрагу, а батько вже тоді у пророчому прозрінні бачив той день, коли його син стане царем жадаків, у чому його одразу впевнив інший, ще виразніший знак.

Бо як Бадбек розроджувалася і пупорізки приймали дитя, спершу з її утроби вийшло шістдесят вісім погоничів мулів і кожен вів на оброті мула із в'юком соли, потім вийшло дев'ятеро дромадерів, нав'ючених шинкою та задимленими бичачими язиками, потім семеро верблюдів із кладдю вугрів, потім, нарешті, двадцять п'ять возів із пором, часником та цибулею, і ця валка налякала повитух. А втім, деякі з них мовили:

— О, скільки всякої смакоти! А все тому, бо ми п'ємо злецьки, п'ємо по-гельвецьки. Що не кажіть, це добрий знак, від такої харчі тягне на вино.

Отак вони собі гомоніли, коли появився на світ і сам Пантаґрюель, волохатий, наче ведмідь; зобачивши його, одна баба-бранка вирекла:

— Народився він весь у волосі, бути йому чудотворцем, а як житиме, то вже набудеться на світі!

Розділ III Як скорбів Ґарґантюа, свою жону Бадбек утративши

Коли Пантаґрюель найшовся, хто найбільше був ошелешений і спантеличений? Його батько Ґарґантюа. З одного боку, померла його малжонка Бадбек, а з другого — у нього народився син Пантаґрюель, чудовий і величенький опецьок, от і знай, на яку ступити і що казати; охоплений сумнівом, він вагався, що його робити — оплакувати смерть дружини чи радіти народженню сина. Затиснутий із двох боків лещатами логічних доводів, він, попри вміння розважати in modo et figura[129], не міг вивести кінці, і тільки борсався, як миша у пастці або каня у тенетах.

— Що ж мені, плакати? — питав він себе. — Так. А чому? Наказала довго жити моя супружниця, така, сяка, розтака, розсяка. Ніколи більше я її не побачу, іншої такої зроду не знайду, втрата моя невіджалувана. Господи Боже, чим я тебе прогнівив, за що мене так караєш? Чому не навістив мене раніше, ніж її? Без неї у мене ж бо й життя не життя. Ох, Бадбек, моя миньйона, моя манда (у ній добрих три арпани і дві секстерії), моя шерстинка, моя ширінька, моя туфля без задка, моя пантофля, ніколи я тебе вже не побачу! О горопашний Пантагрюелю! Не стало в тебе любої нені, лагідної годувальниці, дорогої напутниці! Ох, підступна свашко з косою, ти жорстоко зі мною вчинила, так мене скривдила, одібрала у мене ту, яка мала всі права на безсмертя!

Кажучи ці слова, він ревів коровою, та вже за мить, згадавши про Пантагрюеля, іржав, як жеребець.

— О мій синочку (приказував він), моя гуле, моя довбне, який же ти у мене ловкенький! Дякую тобі, Боже, за те, що ти дарував мені такого гарного сина, такого веселого, такого життєрадісного, такого красного! О, який я радий, о, який радий, о, який радий! Го-го, от ми нацмулимося, вдаримо лихом об землю! Подай найкращого, помий шклянки, постели обрус, нажени собак, розклади вогонь, запали свічку, зачини двері, накрай хліба, подай жебракам і хай собі йдуть! Візьми плащ, я надіну камзол — святкувати наші хрестини.

У цю мить до нього долинув парастас, священики відправляли похорон, і тут він урвав свою рацею і нестямно гукнув:

— Господи! Чи довго мені ще тужити? Сил уже моїх немає. Я не молодий, я старію, погода нездорова, я можу підхопити лихоманку, з розуму спаду. Слово шляхтича — треба менше плакати, більше пити! Моя жінка померла? Ну що ж, далебі (da jurandi)[130], слізьми її не воскресити. Їй тепер добре, вона, мабуть, у Едемі, а то й десь, де ще краще, вона молить за нас Бога, вона раює, вона далека від наших напастей і мізерії. Усі там будемо, а живий про живого думає! Пора мені пошукати собі іншої.

— Ось що, добрі жінки, — звернувся він до повитух (а чи бувають на світі добрі жінки? Щось я їх не бачу), — ви йдіть на погреб, а я вже тут почукикаю синаша, я тяжко засмучений і можу застудитися. Але спершу смикніть по одній, це вам не зашкодить, повірте мені на слово.

Вони послухались його і подались на панахиду і поховання, а побідаха Ґарґантюа зостався удома. І вчистив на могильну плиту таку епітафію:

Пологи вкоротили вік Бадбек,
А я вважав, що це легка робота.
З лиця була — як різьблений ребек,[131]
Швейцарка — животом, гишпанка — плоттю.
І на землі жила вона аж доти,
Не роблячи ніяким людям зла.
Лежить тут плоть, а її душу цнота
У рай на небеса вже вознесла.

Розділ IV Про дитинство Пантаґрюелеве

На цей світ, як вичитав я в давніх історіографів та віршовників, приходить чимало дивних нарожденців — розповідати, не розповісти. Прочитайте хоча б книгу VII Плінія гулящого, як трапиться часу. Але про таке незвичайне дитинство, як у Пантаґрюеля, ви навряд чи коли чули, бо важко повірити, щоб можна було так вирости і так уматеріти, як він; навіть Геркулес йому не рівня, хоть той і вбив ще у колисці двох гадюк, але ж гадюки були маленькі й кволенькі, натомість Пантагрюель, так само в колисці, вчинив подвиги направду устрашливі.

Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів, що пічку варити кашу мурували пічники з анжуйського Сомюра, нормандського Вільдьє та лотаринзького Брамона і що згадану кашу подавали у великому пійлі, — це корито ще й досі зберігається в Бурже, біля палацу, — проте його зуби були такі гострющі й міцні, що він одгриз від пійла чималий шмат, і це по знаку.

Якось уранці закортіло йому подоїти одну зі своїх корів (єдиних, за переказом, його годувальниць), дак він вив'язав одну руку з прив'язі до колиски, схопив корову за ногу і від'їв у неї дві дійки й півживота з печінкою та нирками; і він пожер би її всю до решти, та вона заревіла так, ніби на неї вовки напали; на рев збіглися люди і видерли корову в Пантаґрюеля; але шарпонули так рвучко, що коров'яча нога зосталась у його руках, і він ум'яв її, як уминають сосиску, як же спробували відбити обгризену кістку, він і її проглитнув, як баклан рибку, та ще й давай потім примовляти: «Ум! ум! ум!» — бо ще не навчився добре говорити, а хотілося ж сказати, що йому дуже смакує і він уже ситий. Після цього випадку ті, хто йому прислуговував, прив'язали його до колиски грубезними линвами — схожими на кодоли, що їх сукають у Тені, аби перевозити сіль до Ліона, або на швартови, на які беруть великий корабель Франсуаза у нормандській гавані Гавр.

А як одного дня величезний ведмідь, годованець його батька, вирвався на волю і почав лизати йому личко, бо мамки не втерли як слід йому губенят, він скинув канати з себе так само легко, як Самсон філістимлян, схопив Пана Бурмила і розшарпав його на клапті, немов курча, а потім поласував усмак ведмежиною.

Ґарґантюа, боячись, як би не напитати біди, звелів скувати хлопця чотирма грубими ланцюгами, а над колискою звести надійне склепіння. Один із тих ланцюгів ще й нині можна бачити в Ла-Рошелі, — увечері його підіймають у порту між двома великими вежами, — другий у Ліоні, третій в Анжері, а четвертий забрали чорти, аби скримцювати Люципера, який зумів розкуватися, як на нього бігунка була напала, а дристати він почав через те, що з'їв на сніданок фрикасе з душі якогось крючкодера. От після цього і не вір Миколаю Лірі, що пише про одне місце у Савтирі: Et Og regem Basan[132] — де, мовляв, зазначається, що Ог змалку був такий дужий і міцний, що його в колисці мусили посадити на ретязь. Відтоді Пантагрюель був як шовковий, бо зірватися з тих ланцюгів уже не міг, та й колиска сковувала його рухи.

Аж це його батько Ґарґантюа з приводу якогось великого свята урядив бучний бенкет усім своїм вельможним дворакам. За біганиною челядь, мабуть, зовсім про сердешного Пантагрюеля забула і кинула його напризволяще. І як же він учинив?

Як учинив? А от послухайте, люди добрі.

Він спробував порвати ретязі руками, але не потрапив, надто вже були вони міцні. Тоді він так наддав ногами, що боковина колиски злетіла, а це ж грубенька колода у сім квадратних ампанів[133], послав уперед, скільки міг, ноги, спустив їх і дістав землі; потім нап'яв жили, випростався і так, скутий, і поніс на хребтині колиску, не кажи ти черепаха, що драпкається вгору по муру; дивлячись на нього, можна було подумати, що велика каррака водообсягом п'ятсот тонн здійнялася на гриву хвилі. Отак він упав до бенкетної зали і дивився таким козирем, що наполохав гостей; проте руки в нього були скримцьовані, й він не міг нічим почастуватися, — тільки натужно нахилявся до столу і щось ізлизував язиком. Тоді батько збагнув, що дитятко негодоване, та й звелів ізняти з нього ланцюги, перемовившись попереду із принцами та сеньйорами; своє слово сказали і лікарі: якщо маля довго тримати в колисці, то в нього заведеться каміння у нирках.

Отож дитятко розкували, посадовили до столу і досхочу нагодували, а воно після їди узяло та й розхряпало свою колиску більш як на п'ятсот тисяч кавалків, спересердя гримнувши її кулаком і присягнувши більше в неї не повертатися.

Розділ V Чини і вичини юного Пантаґрюеля

Отак-то Пантаґрюель день у день дебелів, кремезнів, здоровів, з чого отець у своїй батьківській любові до сина не міг не радіти; Ґарґантюа загадав змайструвати для нього, коли він пішки під стіл ходив, арбалет стріляти у птахів (великий шантельський, як називають тепер, арбалет), потім післав його до школи, щоб навчався там змаленства.

І справді, відданий у науку до Пуатьє, парубчак домігся великих успіхів; і там-таки, побачивши, скільки бурсакам випадає вільного часу і як вони тоді нудяться, він зі щирого спочуття до них відлупав від великої скелі — Буркацької — здоровецьку каменюку, десь із дванадцять квадратних туаз завдовжки і чотирнадцять ампанів завгрубшки, і завиграшки утвердив її на чотирьох палях посеред поля, аби бурсаки знічев'я на цей камінь залазили з добрим припасом пляшок, шинки та пирогів, бенкетували і чепеликом різьбили на його поверхні свої імена: нині він знаний усім як Стоячий камінь. І на пам'ять про цю подію вас не запишуть нині до реєстрів Пуатьєрського університету, поки ви не нап'єтеся з Кінського джерела у Крутілі, не пройдетеся по Буркацькій і не злізете на Стоячий камінь.

Згодом Пантаґрюель, цікавлячись своїм прегарним родоводом, вичитав, що Жофруа де Люзіньян, на прізвисько Жофруа Великозуб, дід брата у других старшої сестри цьоці зятя вуйка невістки його тещі, похований у Маєзе, і здобув відзвіл, аби поклонитися, як достойній людині подоба, його прахові. Він узяв кількох кумпанів і, минаючи Леґуже, де вони візитували преподобного абата Ардильона, а потім — Лузіньян, Сансе, Сель, Колонж, Фонтене-ле-Конт, де віддали чолом ученому Тірако, товариство дісталося врешті до Маєзе й навідало усипальню Жофруа Великозуба; і тут Пантаґрюель трохи перепудився, побачивши його портрет, бо Жофруа на ньому дивився вовком, наполовину витягнувши з піхов меча, і спитав, чому його намалювали, властиво, таким. Місцеві каноніки відрекли, що причина, мовляв, тут ось яка:

Pictoribus atque Poetis[134] і т. д.,

тобто, що малярам і поетам вільно працювати по своїй волі і по своїй уподобі.

Проте Пантагрюель, не вдовольнившись їхньою відповіддю, освідчив:

— Його вдали так не даремно. Гадаю, перед смертю його скривдили, і він вимагає, щоб родичі за нього помстилися. Я цього не подарую і вчиню, як велить мені повинність.

До Пуатьє він не вернувся, а поклав собі одвідати ще й інші французькі університети, тим-то, минаючи Ла-Рошель, сів на судно і приплив до Бордо, і що ж, у цьому місті панували мир та спокій, лише докери різалися на піщаному березі у бріску.

Звідти подався він до Тулузи і там навчився гарно танцювати й фехтувати обіруч, як заведено у спудеїв цього університету; але довго не затримався, побачивши, як вони підсмажують живцем, ніби піддимлювали оселедчики, свою професуру. І перед від'їздом гукнув:

— Хай Бог милує від такої смерти! Я людина й так гаряча, та ще щоб вогнище мене гарячило!

Потім вирушив до Монпельє і знайшов там добірні мірвоські вина та веселе товариство, і збирався вже записатися на медицину, але передумав: ремесло це украй неспокійне і безпросвітне, та й клістирами тхне від тих медиків, як від старих анциболотів.

Спало йому студіювати право; аж це побачив, що правників тут троє голених та один стрижений, і взяв ноги на плечі, проскочив міст Варти і Німську арену за якихось три чверті години, наче не звичайна людина, а якийсь скороход. В Авіньйоні не пробув він і трьох днів, як утьопався, та й не дивина — у папи на папській землі чималенько паплюг.

От вихователь Епістемон[135] і забрав його якнайдалі від гріха і повіз до дофінського Баланса, але й тут не була в пошані наука, а міські халамидники дубасили спудеїв; Пантаґрюелеві це не сподобалося, і в неділю на народному гулянні, коли шелихвости не дали потанцювати одному спудеєві, він наскочив на них і погнав до Рони і був би потопив їх, якби вони, наче кроти, не гулькнули під землю і не сховались під Роною, за добру півмилю від берега. Нора ця збереглася й допосі.

Після Баланса Пантагрюель, тричі ступивши і разочок цибнувши, опинився в Анжері, і йому там сподобалося, і він запевне погостив би там яку часинку, якби не викурила його чума.

Молодик перебрався до Буржа, довго гриз там граніт юриспруденції і не без успіху; потім він не раз хвалився, що книги з права нагадують йому пишний і нарядний плащ, розцяцькований золотом, але оторочений по краю лайном.

— Далебі, — розводився він, — на всьому світі не знайти такої лепської, такої квітчастої, такої гожої книги, як Пандекти, натомість оздоба її, тобто ґлоси Аккурсія, така брудна, гидка та смердюча, ніби перед тобою які покидьки, яка муть.

З Буржа Пантагрюель повернув на Орлеан, а там ватага шкодливих спудеїв зустріла його з розпростертими обіймами, навчила його грати в гилку, і то так, що він ходив у майстрах, бо спудеї тільки у цю гру й грали. Кілька разів возили його й на острови, де гуляли у скраклі. Але сидіти над книгами, цього Пантагрюель уникав, ще, боронь Боже, зіпсує собі зір, тим паче, що один викладач усе торочив на лекціях, що нема нічого гіршого, як хвороба очей.

Через кілька днів, коли котрийсь із його знайомих спудеїв, не дуже тямущий у науці, зате добрий танцюриста і гравець у гилку, склав іспит на ліценціята права, Пантагрюель скомпонував герб і девіз ліценціятів цього університету; девіз лунав так:

Сунув м'ячик у ширіньку,
Зняв ракетку вгору гінко,
Шапку вдяг і в ту ж хвилинку,
Як до танцю в позу став,
Ти зробився доктор прав.

Розділ VI Як Пантаґрюель здибав лімузинця, що францужчину перековерзував

Якось, не скажу, коли саме, Пантагрюель після вечері гуляв зі своїми товаришами біля застави, кудою їдуть до Парижа. Там на паризькому шляху він здибав гарного собою бурсака і, привітавшись із ним, спитав:

— Звідкіль це ти, друже, о такій порі?

А бурсак у відповідь:

— З альмаматірної, преславної і прехвальної академії, іменованої Лютецією.

— Що це він таке городить? — звернувся Пантагрюель до одного зі своїх попутників.

— Каже, — одповів той, — він із Парижа.

— То ти з Парижа? — спитав у бурсака Пантагрюель. — А як же ви, панове бурсацтво, збавляєте час у тім Парижі?

Бурсак так йому відказав:

— Ми трансфетуємо Секвану на зорі і на спадні, деамбулюємо на розтокусах і на хрещатикусах, говоримо многолатинщиною і, як щирі женолюби, запобігаємо аморів у всесудної, всеформної і всегенної білої челяді. Через певні інтервали візитуємо лупанари і у венерному екстазі інкулькуємо наші веретри в пенітиссимні рецеси пуденд цих амікабіліссимних меретрикулій, а потім засідаємо в тавернах Соснова шишка, Замок, Мадлена та Мул і наминаємо файні баранусові окостиси, приправлені кум петрушка. У таких випадках, коли гамани нострі зазнають понурії пекунії, або як вони ексгаусні від дзвінкого металу, ми розставамус із нашими кодікусами і чепурними шатусами і суплікуєм посланус від патріотичних ларів і пенатів.

Тут Пантагрюель гуконув:

— Яким це бісовим язиком ти заглаголив? Далебі, ти єретик!

— Сеніоре, ні, — заперечив бурсак, — бо ще й чортис навкулачки не битимуться, як я залюбкіссіме подаюся в єдну з велеліпних святинь, і там, окропившись люстральною аквою, промурмотавши якийсь стихотвір і відкалатавши часи, очищаю і вимітаю свою аніму від вночішньої скверни. Я упанькую олімпікулів, величаю найвищого астропотента, жалую і милосердствую своїх ближніх. Дотримую прописаний декалог і, як на моє посилля, не відступаю від него аніже. Однокорум оскільки за чужус калиткус хапус, а за свою лапус, я в рідкус стежкус спомагаю прошакуса, що з довгою рукоюс ходить.

— Оце купу відклав! (гукнув Пантагрюель). Що верзе цей навіженець? По-моєму, він скував якусь гаспидську тарабарщину і хоче на нас ману напустити.

На це один із його товаришів відказав:

— Сеньйоре! Цей базала силкується за паризійцями малпувати, а насправді дере луба з латини, уявляючи себе піндарівцем; думає — ораторствує по-французькому, зневажаючи нашу людову мову.

— Це правда? — спитав Пантагрюель.

А бурсак на те:

— Синьйоре місере! Генію мому не пристало лубити, як вирік сей препоганий блязускалос, епідермус із галицького нашого вернакула, — віцеверсотив, я сам зі шкурис лізус, чепурячи його, аби зробити латинокудрею.

— На Бога (гукнув Пантагрюель), я навчу тебе говорити по-людському! Але спершу скажи: звідки ти родом?

А бурсак:

— Отці й праотці генеалогують з регіонів Лімузинських, де упочивають стражденіс костіс святителя Марціяла.

— Розумію, — сказав Пантагрюель, — ти лімузинець та й край, а тобі хочеться в паризійці пошитися. Ходи-но сюди, я тобі вуха намну!

Він притис йому горлянку, кажучи:

— Ти дереш латину, а я, святим Іваном Хрестителем свідчуся, змушу тебе драти козла. Я тебе живцем оббілую!

Аж це нетяга лімузинець у крик:

— Ой-йой, паниченьку! Ой, святий Марціяле, пробі! Ох, пусти мене, ради Бога, не займай!

— Оце зараз ти по-людському забалакав! — зауважив Пантагрюель.

Із цим словом він його пустив, бо сердега лімузинець наклав повні плюндри, а задник на його штанях був з вильотами.

— Святий Аліпентине, ну й сморід! — гукнув Пантагрюель. — Клятий ріпоїд — тьху, отак нагівняв!

Отож Пантагрюель відпустив його на волю. Проте лімузинцеві це даром не минулося, і бідоласі, в якого душа пішла у п'яти, не раз марилося, ніби Пантагрюель давить його за горлянку, і через кілька років він помер Роландовою смертю, в чому видно гнів Божий; а ще мав рацію філософ у Авла Ґеллія, закликаючи нас: говоріть зрозумілою мовою і, за висловом Октавіяна Августа, уникайте темних слів так само старанно, як уникають підводних рифів судноводії.

Розділ VII Про те, як Пантагрюель прибув до Парижа, та про прегарні книги з бібліотеки Сен-Віктора

Відбувши всі науки в Орлеані, Пантагрюель надумав відвідати ще й великий Паризійський університет. Але перед від'їздом дізнався, що ось уже двісті чотирнадцять років у землі лежить уритий величезний і здоровенний дзвін на честь святого Агніана Орлеанського — дзвін такий масивний, що жодним пристроєм не могли його звідти видлубати, хоть і бралися на всі способи, як свідчать Витрувій у De architectura[136], Альберті у De rе aedificatoria[137], Евклід, Теон, Архімед і Герон у De ingeniis[138]; усе було даремно. Отож, охоче відгукнувшись на сумирну супліку громадян і мешканців цього міста, Пантагрюель постановив підняти його на дзвіницю.

Тож він підійшов до лежачого дзвона та й підняв його з землі мізинцем — легко, мов який бубонець. Але, перш ніж його на дзвіницю вивершити, Пантаґрюель захтів улаштувати вранішню серенаду і, калатаючи у дзвона, проніс його по всіх вулицях, на радість усім городянам; але це призвело до великої недогоди, бо поки він ніс дзвін і дзвонив, добре орлеанське вино все до останньої краплини зіпсувалося і сквасилося. Люд це помітив тільки ввечері, бо від квасного вина орлеанцям стало зле і їх напала ригачка.

— Усе це від Пантагрюеля, — ремствували вони. — У нас у роті солоний присмак.

Та ось Пантаґрюель прибув зі своїми людьми до Парижа, і назустріч йому висипало надвір усе міщанство, — ви ж бо, самі здорові, знаєте, які паризійці дурні на вдачу, дурні на бекари і на бемолі, то й не дивно, що вони тільки стояли й очима лупали, дивуючись і лякаючись: ану ж як він візьме та й занесе Палац правосуддя до якоїсь глухомані, як забрав був його батько дзвони Нотр-Даму, щоб повісити на шию своїй кобиляці.

Проживши тут якийсь час і опанувавши усі сім вільних наук, Пантаґрюель висловився так: воно-то жити в цьому городі добре, та от умирати погано, бо заволоки на цвинтарі Невиняток гріють собі зад кістками убієних. А про книгозбірню Сен-Віктора він був високої думки, зокрема про книги, список яких додається, і рrіmо:

Bigua Salutis,

Bragueta juris,

Pantofla Decretorum,

Malogranatum vitiorum,[139]

Клубок богослов'я,

Віничок казнодія, зложений Дармограєм,

Слонячі яйця Одчаюг,

Кабак для єпископів,

Marmotretus De baboinis et cingis, cum commento Dorbellis,

Decretum universitatis Parisiensis super gorgiasitate muliercularum ad placitum,[140]

Видіння святій Ґертруді сестрі Пуасійського монастиря, як та розроджувалася,

Ars honeste petandi in societate, per M. Ortuinum,[141]

Гірчичник спокути,

Камаші, alias Черевики терпцю,

Formicarium Artium,

De brodiorum usu et honestate chopinandi, per Silvestrem Prieratem, Jacospinum.[142]

Суддівська перегречка,

Козубенька нотарів,

Шлюбний пакет,

Гніздо споглядання,

Теревені правників,

Шпори винолюба,

Посмак сиру,

Decrotatorium scholarium,

Tartaretus, De modo cocandi,

Римські паради,

Бріко, De differentiis soupparum,[143]

Хлоста по дулі,

Ляпанці по гузну сумирних,

Тринога добрих дум,

Шаплик великодушности,

Гачечки духівників,

Щиглі для лобів кюре,

Reverendi Patris Fratris Lubini, Provincialis Bavardie, De croquendis lardonibus libri tres,

Pasquilli, Doctoris marmorei, De capreolis cum chardoneta comedentis, tempore Papali ab Ecclesia interdicto,[144]

Знайдення святого Христа, на шість осіб, розігране пройдами,

Окуляри римопрочан,

Майоріс, De modo faciendi boudinos,

Прелатська дудка,

Беда, De optimitate triparum,

Скарга адвокатів на реформи щодо приносів,

Писанина повірених,

Горох у салі, cum commento,

Профіт від індульгенцій,

Praeclarissimi juris utriusque Doctoris Maistre Pilloti Raquedenari, De bobelinandis glosse Accursiane baguenaudis, repetitio enucidiluculidissima,[145]

Strategemata Francarchieri Баньоле,

Franctopinus, De re militari, cumfiguris Tevoti,

De usu et utilitate escoranti equos et equas, aufhore M. nostro de Quebecu,[146]

Панотчики нешугані,

Ростокостоямбеданеса, доктор теології, De moustarda post prandium servienda lib. quatuordecim, apostilati per M. Vaurillonis,

Мздодателі шлюбованці,

Quaestio subtilissima, utrum Chimera in vacuo bombinans possit comedere secundas intentiones, et fuit debatuta per decern hebdomadas in concilio Constantiensi,[147]

Адвокатська хтивість,

Barbouilamenta Scoti,

Про кажанисті перуки в кардиналів,

De calcaribus removendis decades undecim, per M. Albericum de Rosata,

Ejusdem, De castrametandis crinibus, lib. tres,[148]

Про наїзд Антоніо де Лейви на землі бразилійські,

Marforii bacalarii cubantis Rome, De pelendis mascarendisque Cardinalium mulis.

Того самого автора: Відповідь тим, хто твердить, що папський мул їсть у певні години.

Передбачення, que incipit Silvi Triquebille, balata per M. n. Songecruyson,

Boudarini episcopi, De emulgentiarum profectibus enneades novem, сип privilegio papali ad triennium, et postea поп,[149]

Дівочі шури-мури,

Облізла дула в удовичок,

Чернецький каптур,

Молитвобубоніння у братів целестинців,

Перевозне, возове і шляхове у братів нищунів,

Зубоклацання у гольтіпацтва,

Западня у богословів,

Суточки у магістрів наук,

Оккамові кухтики з малою тонзурою,

Доктор богослов'я Облиза De grabellationibus horarum canonicarum lib. quadraginta,

Cullebutatorium confratiarum, incerto aufhore,[150]

Пучини ченчиків жеретіїв,

Гипшанський притхля, що його заломив братчик Іньїґо,

Дрисня у каструльників,

Poiltronismus rerum Italicarum, aufhore magistro Брюльфера,

Реймон Луллій De batisfolagiis principium,

Callibistratorium caffardiae, actore M. Jacobo Hostratem hereticometra,

Бахур De magistro nostrandorum magistro nostratorumque beuvetis lib. octo galantissimi,[151]

Пуки булістів, копіїстів, скрипторів, абревіаторів, референдаріїв і датаріїв, зібрав Регіс,

Неодмінний альманах для подагриків і пранцюватих,

Maneries ramonandi fournellos, per M. Eccium,[152]

Харамижка крамарів,

Переваги чернецького життя,

Раґу із безскоромників,

Історія злих духів,

Старцювання грошовиків,

Визворотки офіціалів,

Золотопромивня скарбників,

Badinatorium Sophistarum,

Antipericatametanaparbeugedamphicribrationes merdicantium,[153]

Равлик віршогонів,

Досліди алхімериків,

Каверзи побірців, із бесагів і тайстри брата Серратіса.

Закови релігії,

Калатала і бринталі дзвонарів,

Бильце старощів,

Намордник для шляхти,

Отченаші собі під носа,

Кайдани побожности,

Чотирисезонний горнець,

Ступа політичного життя,

Віяло схимників,

Капа покутників,

Трик-трак братів паплюжників,

Одоробалос, De vita et honestate braguardorum,

Lyripipii Sorbonici Moralisationes, per M. Lupoldum,[154]

Поранок, передобідок і підвечірок мандрівників,

Пінна для спраглих архіпастирів,

Tarraballationes Doctorum Coloniensium adversus Reuchlin,[155]

Тарахкальця для дам,

Мартингал для слабких на пронос,

Virevoustatorum nacquettorum, per F. Pedebilletis,[156]

Підошви щиросердости,

Маскарад ельфів та гномів,

Жерсон De auferibilitate papae ab Ecclesia,

Сани для дипломників і титульників,

Jo. Dytebrodii, De terribiliditate excommunicationum libellus acephalos,

Ingeniositas invocandi diabolos et diabolas, per M. Guingolfum,[157]

Заміс для молитовних млинків,

Мориска для єретиків,

Ґаетанові костури,

Паць, херувимський доктор, De origine patepelutarum et torticollorum ritibus lib. Septem,[158]

Шістдесят дев'ять замацьканих молитовників,

Боклатість п'яти орденів нищунів,

Шкура і шкіра гіппокритів, узяті з Рудого Чобота, всунутого в Summa angelica,

Чищення сумління,

Череватість голів суду,

Ослячий прутень абатів,

Кравецькус, Adversus quemdam, qui vocaverat eum fripponatorem, et quod fripponatores поп sunt damnati ab Ecclesia,

Cacatorium medicorum,

Астрологічне проносне,

Campi clysteriorum, per S. C.[159]

Вітропуск по-аптекарському,

Всраціддубання по-хірургічному,

Юстиніан: De cagotis tollendis,

Antidotarium animae,

Мерлій Коккай: De patria diabolarum.[160]

Деякі з цих книг уже вийшли друком, а деякі друкуються у славному городі Тюбинґені.

Розділ VIII Як у Парижі Пантаґрюель одержав від свого батька Ґарґантюа листа, копія якого наводиться нижче

Учився, як ви самі здорові, знаєте, Пантагрюель старанно і добре встигав, бо голова його була набита та ще й добре підбита, а обсяг його пам'яти дорівнював двадцяти бочкам із-під оливкової олії; і ось не де, як у Парижі, отримав він якось від батька такого листа:


Синку мій дорогесенький!

Серед тих дарів, щедрот і переваг, якими Світотворець, Усемогута Пан-Біг ущедрив і прикрасив натуру людську, найбільшою вартістю для мене є надана нам змога, хоть ми і смертні, здобути безсмертя й увічнити в цьому минущому житті своє ймення та насіння, а здійснюється це через нашу парость, народжену нами в законному шлюбі. Так якоюсь мірою повертається нам те, що забрав гріх наших прародичів, бо їм було сказано, що за непослух заповіді Бога Творця вони помруть і смерть знищить ту прекрасну форму, якої людина набула за своєї появи на світ.

Але завдяки тому, що насіння кільчиться і росте, у дітях воскресне те, що втратили батьки, а в онуках те, що загинуло в дітях, і так триватиме аж до Страшного суду, коли Ісус Христос поверне своє царство батькові, царство вже мирне, вільне від загроз і плями гріха, бо тоді припиняться всякі народини і всякий підупад, і первістки вирвуться із кола своїх безконечних мутацій, і запанує довгожданий і незворушний мир, і все замре у своєму остаточному ладу.

Тому не без підстав і не без причини складаю я подяку Господові, моєму Промислителеві, бо він дав мені змогу бачити, як моя убілена сіддю старість розквітає у твоїй молодості; і справді, коли волею Того, хто всім розпоряджає і орудує, моя душа покине цю людську скуделю, я весь не умру, а лише перейду з виталища у виталище, з огляду на те, що в тобі і завдяки тобі я домуватиму в цьому світі, не перестаючи жити, усе бачити, обертатися у звичному колі моїх друзів, людей чесних; а нині я живу життям, хоть і не безгрішним, бо всі ми грішники і всі безнастанно молимо Бога простити нам гріхи наші, але, з Божою помогою і Божою ласкою, чесним.

З усім тим, хоть у тобі і пребуде тілесний мій образ, але як твої власні високі прикмети не виявляться у всьому своєму блискові, то тебе не вважатимуть за хранителя і ключаря безсмертя усього нашого роду, і втіха моя тоді потьмариться, бо гірша моя частина, а саме тіло, в тобі зостанеться, а краще, а саме душа, завдяки якій люди могли б наш рід благословляти, змізерніє і зійде на пшик. Усе це я кажу не від невіри у твою чесноту, — я хочу лише надихнути тебе на те, щоб ти гартував свій дух. І ці рядки мої мають на меті не так наставляти тебе на добрий розум, як викликати у тобі втіху на думку, що ти жив і живеш як подоба, і дати тобі отухи на прийдешність.

Для повноти картини хочеться нагадати тобі, що я нічого для тебе не шкодував, ставив тебе на ноги, ніби мав одну-однісіньку втіху — побачити ще за життя, як ти осягнеш досконалосте не лише в чесноті, доброчесності й мудрості, а й у всіх царинах вільної і шляхетної науки, і знати, що ти і по моїй кончині зостанешся ніби зерцалом, де відбивається подоба твого батька, відбивається хай і не так повно й досконало, як мені хотілося б, але принаймні наскільки це від тебе залежить.

І хоча мій святої пам'яти батько Ґранґузьє доклав усіх зусиль, аби я поглиблював політичні знання, і хоча моя горливість та успіхи не лише справдили, а й перевершили його сподівання, одначе, як і тобі розумно, за тих часів мистецтва не пишали так, як тепер, і я не мав таких мудрих вихователів, як ти.

Часи тоді були темні, ще колотили миром ґоти, виполюючи всю добру літературу. Проте, з ласки Божої, науки, за мого життя, знову вбилися в силу і вернули свій престиж, і зайшли такі благодатні зміни, що мене навряд чи прийняли б до початкової школи, тоді як у дійшлому віці мене вважали (цілком слушно) найосвіченішим мужем свого часу.

Кажу це не з гонору, хоть хвалитися я маю цілковите право у листі до тебе, ступаючи у слід Маркові Туллію з його книгою Про старість і Плутарху з книгою Як можна себе хвалити, не викликаючи заздрости, а лиш на те, щоб передати всю мою ніжну любов до тебе.

Наразі предмети відновлено, вивчення язиків запроваджено: греку, без якої годі ученим зватися, гебрейську і халдейську мови, латину; пішло, даючи ошатні і поправні книги, друкарство, винайдене за мого життя з призводу Бога, тоді як артилерія вигадана з наусту Диявола. Скрізь бачимо науковців, вельми одукованих викладачів, величезні книгозбірні, отож мені здається, що навіть за часів Платона, Цицерона і Папаніана вчитися було важче, ніж нині, і скоро на люди буде соромно вийти тим, хто пасе задніх у Мінервиній робітні. Теперішні опришки, кати, найманці і стайничі більші доки, ніж старосвітські доктори і казнодії. Та що казати! Жінки і дівчата горнуться до книжки, цього джерела слави, цієї манни небесної. Навіть я на старість мушу студіювати греку на відміну від Катона, я не зневажав її й давніше, але в юності не мав часу вивчати, і тепер запоєм читаю Плутархові Моралії, Платонові Діалоги, Павсанієві Описи і Атенієві Старожитності, чекаючи того часу, коли Бог, мій творець, позве мене і накаже покинути цю землю.

Ось чому, сину мій, я закликаю тебе, поки ти молодий, удосконалюватися в науці та чесноті. Ти в Парижі, з тобою вихователь твій Епістемон; цей муж навчить тебе й наставить на розум, а город, подаючи гідний приклад, сформує тебе.

Моя мета і прагнення, аби ти добре опанував язики: по-перше, греку, як це заповідав Квінтиліан, по-друге, латину, потім гебрейську, задля Святого Письма, і нарешті халдейську та арабську, і щоб у грецьких своїх письмових творах ти наслідував Платона, а в латинських — Цицерона. І щоб голови твоєї держалася найменша історична подія — тут тобі стане у пригоді будь-яка космографія.

До вільних наук: геометрії, арифметики і музики я прищепив тобі смак, як ти був ще маленький, у п'ять-шість років; закріпи їх у собі і не забудь вивчити всі закони астрономії, на астрологічну ворожбу і штуку Луллія плюнь, це все до нічого.

З цивільного права визубри напам'ять усі гарні тексти і виклади мені їх з тлумаченням.

Щодо природознавства, то я хочу, щоб ти виявив до нього належну цікавість; щоб ти знав у яких морях, річках і джерелах яка водиться риба; щоб усі птахи небесні, щоб усі древа, кущі та кущики, які трапляються в лісах, усяке зело, на землі ростуще, всі метали, у земних надрах сховані, всі самоцвіти Сходу і Півдня були тобі відомі.

Відтак пильно поперечитуй книги грецьких, арабських і латинських ескулапів, не зневажай і талмудистів та кабалістів, роби більше секції і вівісекції, набувай досконалих знань мікрокосму, тобто людини. Кілька годин денно читай Святе Письмо: спершу пройди грекою Новий Заповіт і Послання апостолів, потім івритом — Ветхий.

Словом, на тебе чекає безодня премудрости. Згодом, як вилюднієш і дійдеш зросту, тобі доведеться урвати свої спокійні мирні заняття і навчитися їздити верхи та орудувати зброєю, аби оборонити мою оселю і прийти на виручку нашим друзям у тому разі, як нападуть на них лиходії.

Я хочу, щоб ти, не відкладаючи, випробував себе, наскільки ти просунувся у знанні, а для цього нема ліпшого, як диспути з усіма і з усіх питань, а також розмови з людьми одукованими, яких у Парижі більше, ніж деінде.

Але, як сказав мудрець Соломон, мудрість у ледачу душу не входить, наука, як ти безсовісний, тільки душу занапастить, а тому шануй, люби і бійся Бога, уповай на нього всіма своїми помислами та надіями, і, пам'ятаючи, що віра без добрих справ мертва, горнись до нього і живи так, аби гріх не розбив вас. Тікай від спокус світу цього. Не впусти до серця свого марноти, бо земне життя минуще, а глагол Божий пребуде вічно. Помагай ближнім своїм і люби їх, як самого себе. Шануй напутників своїх. Цурайся товариства людей, на яких тобі не хотілося б скидатися, і не розміняй на дрібниці дару, що його дав тобі Господь. Коли ж відчуєш, що взяв усе, що тільки можна було взяти у тім краї, то повертайся до мене, аби мені тебе побачити і благословити перед відходом. Амінь.

З Утопії цього сімнадцятого дня місяця марця.

Твій батько Ґарґантюа.


Отримавши і прочитавши цього листа, Пантагрюель збадьорився і запалав жагою вчитися ще краще: отож, бачачи, як він студіює і встигає, ви б сказали, що розум його пожирає книги, як вогонь пожирає сухий верес, — такий він був невсипущий і невтомний.

Розділ IX Як Пантаґрюель зустрів Панурґа[161] і полюбив його повік

Якось Пантаґрюель гуляв поза містом біля абатства Святого Антонія, міркуючи й філософуючи із друзями та кількома бурсаками, аж гульк — суне якийсь чолов'яга, постава струнка і гожий з лиця, але геть ізсинений і такий обідраний, що сказав би, що його рвали собаки або що він трусив яблука у Першському краю.

Угледівши його здалеку, Пантаґрюель звернувся до свого оточення:

— Бачите, від Шарантонського мосту іде добродій? Закладаюся, що з нього позбиткувалася тільки дівка Фортуна. А так, якщо судити з фізіономії, Природа його знайшла у багатому і шляхетському домі, а зубожів він і з'їхав на пси через пригоди, які випадають людям цікавим.

Щойно мандрівник порівнявся з ним, Пантаґрюель його озвав:

— Друже мій! Можна вас попросити на хвилину пристати і відповісти мені на питання? Ви не пошкодуєте, бо мені кортить допомогти вам і відкаснути від напасти, — дуже мені вас шкода. Отож, скажіть, мій друже, хто ви такий, звідки й куди йдете, чого шукаєте і як вас звати?

Мандрівник відповів йому по-німецькому:

— Юнкер! Ґотт ґеб ойх Ґлюк унд Гайль. Цуфор, лібер Юнкер, іх ласс ойх віссен, дас да ір міх фон фраґт, іст айн арм унд ербармліх дінг, унд вер філь дарфон цу заґен, вельхес ойх фердрюсліх цу герен, унд мір цу ерцелен вер, віволь ді Поетен унд Ораторе форцайтен габен ґезаґт ін ірен Шпрюхен унд Зентенцен, дасс дас Ґедехтніс dec Елендс унд Армут форланґет ерліттен іст айн гроссер Луст.[162]

Пантаґрюель на це відповів так:

— Друже мій! Я цієї тарабарщини не втну. Як хочете, щоб вас зрозуміли, переходьте на іншу мову.

Тоді мандрівник заглаголав так:

— Аль барільдім ґотфано дех мін алабо дордін фальброт рінґуам альбарас. Нін портзадількін альмукатім мілько прін аль ельмін ентот даль гебен енсуїм; кутім аль дум алькатім нім брот декот порт мін мікайс ім ендот, прух даль майсолюм голь мот данспільрім лупальдас шм вольдемот. Нін гур д'явост мнарботім даль Туш пальфрапін дух скот прух йалет даль шінон, мін фалькріх аль конін бутатен дот даль прім.[163]

— Ви хоть щось розумієте? — звернувся Пантагрюель до свого оточення.

Епістемон на це сказав:

— По-моєму, це язик антиподів. Тут сам чорт ногу вломить.

А Пантагрюель мовив:

— Куме! Може, оці стіни вас і зрозуміють, а от ми, скільки нас є, нічогісінько не розшолопаємо.

Аж це знов озвався мандрівець:

— Синьйор міо! Вой ведете пер есепмйо ке ля Корнамуза нон суона май, селля нон а іль вентро пйєне; козі ійо паріменте нон ві сапрей контаре ле міє фортуне, се пріма іль трібулато вентре нон а ла соліта рефецьйоне, аль квале є адвізо ке ле мані і лі денті аббіанно персо іл лоро ордіне натурале і дель туто соно аннікіллаті…[164]

Епістемон на те зауважив:

— Два чоботи пара.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Лард! Ґест толб бі суа верчус бі інтелідженс есс ї боді шал біс бі начурел релівд, толб шуд оф мі петі гев, фор нечур гесс ес еквалі мед; бат форчун сам ескалтіт гесс, ен ойс депревт. Нон ю лесс в'юс му верчус депревт енд верчус мен дискрівіс, фор, ене ю лед енд, ісс нон Гуд.[165]

— Далі в ліс — більше труску, — кинув Пантагрюель.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Йона андіє, ґуауса ґусветан бегар да ерремедіо, бегарде, верзела іссер лан да. Анбатесотойєс наузу, ей несасу ґурай пропозіан ордіне ден. Нон ессна байта фашерія еґабе, ґенгерассі бадія садассу, нуоа ассія. Аран гондовап ґуальде ейдассу най дассуна. Есту уссік еґуїнан сурі гін, ер дарстура еґуї гарм, Ґенокія плазар ваду.[166]

— Змилуйся над нами, Ґенікоа! — гукнув Евдемон.

А Карпалим[167] сказав:

— Святий Треньян! Закладаюсь, ви, мабуть, шотландець!

Тут Панурґ заглаголав так:

— Пруґ фрест стрінеш сорґдманд строхдт дрдс паґ врледанд Ґравот Шавіньї Помад'єр рустпкальдраг Девіньєр біля Не; Бкуй кальмух монах друпп дельмейппеплістрінґ дльрнд додельб уп дрент лох мінк стрзрінквальд ді віс дерс корделіс гур джокстстзампенардс.[168]

Епістемон же йому сказав:

— Друже мій! Ви говорите язиком людським чи язиком Патленовим? А втім, ні, це мова ліхтарна.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Гере, ій єн спреке андерс ґеен теле даникерстен теле: мі донкт нохтан, аль єн cet ій нійт зен вордт, міуен ноот в клерт ґенох ват ій беґлере; ґеест мі оніт бермгерт лліхейт єт вер он ій ґефут мах цунах.[169]

Пантагрюель же йому сказав:

— Ясніше не стало.

Тоді Панурґ заглаголав так:

— Сеньйор! Де танто аблар йо сой кансадо. Нор ке супліко а вуеса реверенсіа ке міре а лес пресептос еванхелікос, пара ке ельос муеван вуеса ревверенсіа а ло ке ес де консьенсіа, і, сі ельос но бастаран пара мовер вуеса реверенсіа а п'єдад, супліко ке міре а ля п'єдад натураль, ла куаль йо крео ке ле мовра, комо ес де расон, і кон есто но діґо мас.[170]

Пантагрюель же на це зауважив:

— Годі-бо, мій друже! Я не сумніваюсь, що ви вільно володієте різними язиками. Тож-бо скажіть нам, як ваша ласка, такою мовою, яку ми зугарні зрозуміти.

Тоді зустрічний заглаголав так:

— Мін герре, ендоґ еґ мед інген тунґе таледе, люґесом буен, ок ускуліґ креатур, міне клеебон, ок міне легомема ґергед удвісералліґе кладіґ гувад тюнд меґ меест бегоф гіререб, сом ер сандерліх мад ок дрюкке: гварфор форбарме met омсюдер овермеґ: ок беф ель am ґюффук меґ ноґет; аф гвількет єґ канд стюре міне ґрендес маге, люґерус сон манд Церберо єн соппо форсеттр. Соо шаль тус леве ленґ оклюк саліхт.[171]

— Я гадаю, — ускочив у слово Евстен[172], — що так говорили ґоти, і, як Божа на те воля, навчимося глаголати і ми, але тільки задом.

Тоді мандрівник заглаголав так:

— Адоні, шолом леха. Їм ішар гароб галь гавдека, бемегера тітен лі кікар легем какатуб: «Лаах аль Адонай хонен раль».[173]

Ерістемон же на це зауважив:

— От тепер я зрозумів, — це іврит, і коли він ним говорить, то вимовляє слова, наче ритор.

Тоді мандрівець заглаголав так:

— Деспота ті нин панаґате, діаті сі мі ук артодотіс? Горас гар лімоаналіскоменон еме атліос, ке єн то метаксі ме ук елейс удамос; дзетіс де пар ему га і хре. Ке гомос філологі пантес гомологусі тоте лоґус те ке ремата перріта гіпархін, гопоте праґма афто пасі делон есті. Ента tap ананкей монон лоґі ісін, гіиа праґмата (гон пері амфісбетумен, ме просфорос епіфенете.[174]

— А, розумію! — гукнув Пантагрюелів челядник Карпалим. — Це по-грецькому! Як, ти жив у Греції?

Мандрівник же заглаголав так:

— Аґону донь уссіс ву денаґез альгару, ну день фару заміст вус марістон ульбру, фускез ву броль, там бредаґез мупретон ден ґуль густ, даґездаґез ну крупісфост бардуннофліст ну ґру. Агу пастон толь нальприссіс гурту лос екбанатус пру букві броль панігу ден баскру нудус каґуонс ґуль іст тропассу.[175]

— Я нібито зрозумів, — сказав Пантагрюель. — Мабуть, це язик моєї рідної країни Утопії. — Принаймні він нагадує його своїм звучанням.

Він хотів був сказати ще щось, але зустрічний перебив його:

— Ям тотіес вос пер сакра церкве деос деаскве омніс обтестатус сум ут, сі ква вос пієтас пермовет, еґестатем меам солареміні, нек гілум профіціо кламанс ет еюланс. Сініте, квезо, сініте, вірі імпіі,

Кво ме фата вокант абіре, нек ультра ваніс вестріс інтерпеллаціонібус обтупдатіс, меморес велтерфс ілліус адаґіі, кво вентер фамелікус аврікуліс карере діцітур.[176]

— Годі, друзяко! — сказав Пантагрюель. — А по-французькому говорити знаєте?

— Ще й як, сеньйоре, знаю! — відповів подорожній. — Дяка Богові, це моя рідна материнська мова, я народився і дійшов зросту в саду Франції — Турені.

— Тоді (озвався Пантагрюель) скажіть нам, як вас звати і звідки ви сюди прибули. Далебі, ви мені полюбилися так, що, як ви цьому не противний, я вас більше нікуди не відпущу, і ми станемо такими достоту нерозлийвода, як Еней і Ахат.

— Сеньйоре! — сказав подорожанин. — Моє хресне і природне ім'я Панурґ, а прибув я з Туреччини, де сидів у неволі після невдалого походу на Мітилену. Мої пригоди ще дивовижніші за Одисеєві, і я б охоче вам про них розповів, але ж ви берете, воля ваша, мене до себе, на що я залюбки пристаю і шлюбую не покинути вас, навіть як ви підете у скитки до всіх чортів, отож ми ще матимемо час побалакати про це на дозвіллі, а зараз мені потрібна тільки з'їжа: зуби клацають, кишка порожня, горлянка пересохла, апетит вовчий, словом, усе напоготові. Якщо хочете поставити мене на ноги, то побачите, як запихається той, хто три дні не їв. Ради Бога, розпорядіться.

От Панурґ звелів вести його до своєї оселі і принести щонайбільше харчу: так і зроблено; Панурґ добряче того дня повечеряв, ліг у ранні обляги з півнями, спав мертвецьким сном, а прокинувся на сніданок і одразу простісінько за стіл.

Розділ X Як Пантаґрюель розсудив одну геть темну і трудну контроверзу — так справедливо, що всі дивом дивувалися його мудрості

Пантагрюель, не спускаючи з думки листа і всіх батькових порад, поклав собі перевірити, які ж у нього знання.

І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що стосувалися всіх галузевих проблем і порушували всі найзаплутаніші питання з будь-якої науки.

Насамперед він виступив на вулиці Фурр проти всієї професури та бурсацтва, а також вільних слухачів — і всіх на слизьке загнав. Потім у Сорбонні виступив проти всіх теологів і крив їх шість тижнів, від четвертої ранку до шостої вечора, із двогодинною перервою, щоб підживитися і збадьоритися, причому сорбонники вливали в себе на отуху звичні трунки.

Диспут збирав судовиків вищого рангу: доповідачів, голів, радців, членів лічильної палати, секретарів, адвокатів та інших, так само як міських магістратів і викладачів канонічного права. І зауважте: більшість як стій вгризлась у вудила, але, попри їхні еківоки та софізми, він їм сорому завдав і переконливо довів, що вони перед ним телята в тогах.

Про його дивовижні знання разно загомоніли всі, навіть жінота, швалі, посередниці, крамарки розрубаним м'ясом, ножівниці та опрочі, й, угледівши його на вулиці, щоразу казали: «Це він!» Його це тішило, достоту як Демостена, принца грецьких ораторів, коли одна стара горбуля, показавши на нього пальцем, вирекла: «Це той самий!»

Як на те, у суді процесували між собою двоє великих панів: з одного боку месьє Сраколиз, позивач, а з другого месір Пийвино, винуватець. Їхня контроверза із правничого погляду виглядала такою заплутаною і трудною, що парламентський суд плавав у ній, як у давньоверхньогерманському язику. Отож за царським указом зійшовся з чотирьох парламентів на нараду вчений квіт і французький жир, зібралася Найвища Рада і всі університетські світила не лише Франції, а й Англії та Італії, як-от Ясон, Філіпп Децій, Петрус де Петронібус, і ціла шатія-братія спорохнілих рабиністів. Оте все куйовдилося сорок шість тижнів, але так і не розлузало горіха і не зуміло підвести справу під якийсь артикул, і тут засідателів узяла така досада, що вони, на свій сором, уробилися, мов гнойовики.

Та ось один із них, на ім'я Дю Дуе, ученіший, досвідченіший і розважливіший за інших, того дня, коли мозок у всіх кренгувало, заявив:

— Панове! Ми тут давно і тільки пусто-дурно кошти витрачаємо, а у справі нашій і досі не бачимо ні дна, ні берега, і що більше її розбираємо, то менше розуміємо, а отже, нам стид і страм, і, по-моєму, гідно нам із халепи не вискочити, бо всі ми оповідаємо сон рябої кобили. А от мені спало таке: ви, мабуть, чули про великого мужа, про метра Пантагрюеля, ото що його визнали за найбільше учене світило нашої доби під час великих публічних диспутів, які він провадив супроти всіх? Я пропоную закликати його сюди і обговорити з ним цю справу. Якщо і цей муж спасує, тоді пиши пропало.

Усі радці та магістри з дорогою душею на те пристали.

І справді, послали по Пантагрюеля і попросили його розсудити і виснувати цю справу за всіма статтями законодавства. До його рук передали усі досьє та акти, які можна було нав'ючити на чотирьох здоровенних ослів насінників. Пантагрюель спитав:

— А що, месіри, сутяжці сеньйори ще живі?

Йому відповіли ствердно.

— На 'кий біс (мовив він) сунете ви мені під носа оцю всю купу шпаргалля та копій? Чи не ліпше почути, як сперечаються між собою живі людські голоси, аніж читати це все бабуїнство, підшите викрутнями, цеполовими диявольськими каутелами і прямими правопорушеннями? Я певен, що і ви, і всі, чиї пальці тут знати, настругали тьму-тьменну всяких pro і contra, що справа сама собою прозора і легка, а ви навмисне замилили очі: притягли за вуха безглузді й безмозкі докази та всякі нісенітниці Аккурсія, Бальда, Кастро, Імоли, Іполита, Панорми, Бертакіно, Олександра, Курція та решти старих собак, які не прочитали жодного закону з Пандектів, бо щодо знання права були пні пнями, цілковиті ігноранти.

Вони (свята правда) не знали ні греки, ні латини, а тільки язики готський і варварський. А тим часом закони запозичено спершу у греків, як нам свідчить Ульпініан у другій книзі De origine juris[177], — тим-то всі вони рясніють грецькими словами та виразами. Потім законодавство викладалося найдобірнішою і найпоправнішою латиною, якої не зустріти навіть у Саллюстія, Варрона, Цицерона, Сенеки, Тита Лівія і Квінтиліана. Як же могли збагнути тексти законів ці старі вар'яти, що ніколи і в очі не бачили доброї книги латиною, як це видно з їхнього стилю, стилю пічників, кухарів та каструльників, а не правників? Ба більше, оскільки закони виведено з лона моральної і натуральної філософії, то як же ті цимбали могли їх уторопати, коли вони тямлять у філософії менше, ніж мій мул? Що ж до культури та знання античности й історії, то вони можуть цим похвалитися так само, як жаба — пір'ям, і вдаються до цього ще частіше, ніж п'янички кладуть хрест на собі, адже будь-яке право тільки це й трактує і без таких знань буде незрозуміле, і я це доведу докладніше в окремому творі.

Отож, як ви хочете ознайомити мене з цим позовом, то, по-перше, спаліть оте все шпаргалля, а по-друге, викличте до мене сюди обох сутяжців шляхтичів, і ось як я їх вислухаю, я вам викладу свою думку навпростець і без усяких обрізків.

Дехто почав був йому перечити, вам-бо відомо, що в кожному товаристві більше дурнів, ніж мудреців, а більша частина завжди бере гору над кращою, як сказав Тит Лівій, мовлячи про картагенян. Проте згаданий Дю Дуе мужньо обстоював своє і доводив, що Пантагрюель має рацію, що оті всі реєстри, анкети, репліки, відводи, самозахист та всяка така чортівня не що інше, як порушення закону і тяганина, і що хай їх усіх біс забере, якщо вони не поведуть процес інакше, з євангельською і філософською доброю вірою.

Словом, усі папери було спалено, а двох шляхтичів викликано до суду. Пантагрюель одразу звернувся до них:

— Це між вами іде велике змагання?

— Так (мовили вони), ласкавий пане.

— Хто з вас позивач?

— Я, — відповів сеньйор Сраколиз.

— Гаразд, мій друже, викладіть мені пункт по пункту вашу справу в повній згоді з істиною; бо, Христова сила з нами, як ви бодай в одному слові збрешете, я здійму вам голову з пліч і тим самим доведу, що на суді й перед правосуддям треба говорити тільки правду. Отож, утримайтесь від недомовок та прикрас. Прошу!

Розділ XI Як сеньйори Сраколиз і Пийвино позивались перед Пантаґрюелем без адвокатів

Отож Сраколиз почав так:

— Пане! Це свята правда, що одна моя челядка пішла на базар яйця продавати…

— Надіньте капелюха, Сраколизе, — сказав Пантагрюель.

— Уклінно дякую, месір, — мовив сеньйор Сраколиз. — Отож вона мала пройти відстань між тропіками до зеніту в шість срібняків і кілька мідяків, бо Рифейські гори виявили в цьому році цілковиту яловість на чудо-тестикули, яловість, спричинену бунтом базік, який зірвався між баґуїнами та акурсіянами через ребелію швейцарців, які зібралися цілою юрбою, заповнивши цілий б'єф, щоб іти на гик нового року, першого дня річного краю, аби дати супу бикам і ключі від вугілля дівкам, — хай, мовляв, засиплють оброку псам.

Цілу ніч, не віднімаючи руки від уриналу, вони знай били піші й кінні булли, щоб затримати судна, бо кравці збиралися із крадених клаптиків змайструвати духову рурку і покрити нею море-окиян, чия пучина тоді, на думку косариків, була саме обдута, бо в ній плавав казан борщу, проте медики запевняли, що з морської сечі так само певно можна судити про те, що море наїлося сокир із гірчицею, за якою розпізнають дрохву з її ходи, якщо тільки панове судовики бемольним указом не заборонять пранцям оббирати шовкопрядів і розгулювати під час церковної служби, позаяк голодранець уже гопцює риґодон на свій діапазон, ніжками чеберя, голова іде кудись здря, як примовляв добрий Раґо.

Ге, панове, Бог усе поскромлює по своїй уподобі, а пугою можна мур (стіну) пробити! Це було при поверненні з Бікоки, і тоді ж таки метр Кретин Кретиняка здобув учений ступінь ліценціята вантажомістких наук, як кажуть каноністи: Beati lourdes, quoniam ipsi trebuchaverunt.[178]

A проте, святим Фіакром де Брійським свідчуся, Великий піст у нас шанується тому, що

Зелене Свято
Грошви нам коштує багато;
Дощ крапотить,
Та бурю припиняє вмить.

Даймо, що сержант не поставить зависоко мішень у тирі, а писар не лизатиме круглясто своїх нігтів, опушених жорствою, і буде видно, як кожен набрав у халяви, щоб кидати окулярно косяки на коминок, де вивішено короговку сорокаградусного вина, конечного для двадцяти болючих місць, аби дати вільготу бодай на п'ятирічку. Принаймні, узди не кинь, коли пропав кінь, бо амінем чорта не збудешся. Отож, Боже поможи Тібо Мітену!

Тут Пантагрюель сказав:

— Легше, друзяко, легше, говоріть повільно і не хвилюйтеся. Мені все розумно. Прошу, далі!

— Отож-бо, пане, — сказав Сраколиз, — згадана челядка, зі своїми молитвами ґавдесами і авдіносами, не відіб'є ударом навідліч, підказаним Пречистою, університетських привілеїв, хіба що поринувши в ангельську купіль, накрившись сімкою винової масті й випавши з рапірою саме там, де продають старі стяги, які використовують фламандські малярі, збираючись гарненько блоху підкувати, і мені аж дивно, чому люди не несуться, коли вони так чудово яйця висиджують.

Тут хотів був упасти в слово сеньйор Пийвино, проте Пантагрюель його зацитькав:

— Присягаю черевом святого Антонія, хто тобі дозволив рота розкривати? Мене й так у циганський піт кидає від речей твого оскарженого, а тут ще й ти зі своєю клешнею! Ану цить, сто чортів твоїй мамі, цить! Вибалакається він, тоді й ти розпустиш язика. Вам слово, — звернувся він до Сраколиза, — і можете не поспішати.

— Отож беручи до уваги, — знову озвався Сраколиз, — що у Прагматичній Санкції такої клаузули не передбачено і що папа дав повну волю пускати вітри на всі сторони, і, якщо не рвати плюндрів, якої б біди люд не бідував, лиш би соромітських слів не казали, а вже веселка, саме склепана у Мілані на те, щоб виводити жайворонків, теж дала згоду, щоб челядка заслабла на ішіас за опротестованим векселем ікристих рибок, необхідних тоді для розуміння побудови старих шкарбанів.

Проте Жан Теля, його брат у перших, парость стосу дров, порадив їй не пхатися збивати пелехи пральної піни, не загалунивши спершу паперу до ступеня пій-над-жокфор, або Non de ponte vadit, qui cum sapientia cadit[179], з огляду на те, що месіри лічильники не відгукнуться на заклик німецьких флейт, з яких спорудять Окуляри для принців, недавно видрукувані в Антверпені.

Ось, панове, що означає занедбана звітність, а супротивна сторона з цього користає in sacer verbo dotis[180], бо, вволяючи царську волю, я озброївся з голови до п'ят наживітником і пішов подивитись, як мої виноградарі підтинають свої високі ковпаки, аби зручніше було дурника строїти, а під час винобрання нападає свистуха, тому багатьох вільних лучників не долічилося в шиках, хоть димарі у них були височенькі, якраз до міри шанкру та бубонам у нашого приятеля Бодішона.

Отак цього року й уродило на слимаків по всьому Артуа на добрий підживок для панів кошельників, скоро всі, розстебнувши ґудзики на животі і не виймаючи шпади, висмоктували скойки. Мені б хотілося, щоб кожна людина мала гарний голос: тоді грали б у гилку набагато краще, і ті ледве вловні тонкощі, розраховані на етимологізацію черевиків на високих корках, легше буде спускати в Сену при обслуговуванні мосту Мельників, як це передбачено універсалом канарського царя, тим самим, який ще й досі перебуває під арештом у місцевих писарів.

Ось чому, месіре, я вимагаю від вашого сеньйорства висловити, як і належить, із цього приводу свою думку з погашенням судових витрат, утрат і збитків.

Тут Пантагрюель його спитав:

— Ви нічого більше не маєте сказати, мій друже?

— Нічого, месіре, — відповів Сраколиз, — я все вам виклав, аж до tu autem[181], нічого не змінивши, присягаю честю.

— А тепер ви (сказав Пантагрюель), месіре Пийвино, говоріть усе, що маєте сказати, по змозі коротше, тільки не випускайте нічого з того, що стане у пригоді для нашого присуду.

Розділ XII Як сеньйор Пийвино тягався перед Пантаґрюелем

Тоді сеньйор Пийвино почав так:

— Шановний пане і панове, якби кривду можна було так легко побачити і рішуче вказати на неї, як на мух у молоці, світ, чотири бики, не був би так сточений щурами, як оце зараз, і на землі не було б стільки підло обгризених ними вух, бо те все, що відпорна сторона торочить про форму і зміст factum'а[182], вкрите тільки пушком правди, а насправді, мостиві панове, під вазонами із трояндами криються хитрощі, шахрайство, каверза.

Чи маю я терпіти, щоб о тій порі, як я їм за номінальною ціною суп, не думаючи і не кажучи нічого поганого, до мене являлись оббирати і голову задурювати, змушуючи мене вичеберювати під їхнє примовляння:

Хто ївши суп ще й випива,
Коли душа вже нежива?

Але ж, Пріснодіво, скільки ми знаємо великих отаманів, яким на бойовищі роздавали тички святого хліба братерства, щоб вони пристойніше на те чхали, вахали стегнами, перділи і робили ще всякі там вихиляси!

Але нині всі помішалися розумом на лестерській сукнині: хто бахурує, хто — п'ять, чотири і два, і як Суд не дасть мудрого наказу, доведеться йому в цьому році, а то й у наступному, допивати послідки з чарок. І якщо якийсь побідаха йде до парні, аби йому нашмарували пику кізяком чи щоб купити зимові чоботи, а сержанти чи дозорці дістають декокт із клістирової рурки чи фекалії зі стольчаків із вічками під їхні сраки, то чи це не дає їм права гризти тестони і робити фрикасе з дерев'яних мисок?

Крути не крути, а буде так, як Бог дасть, і коли сонце зайшло, весь скот уже під стріхою. І я цьому не повірю, поки мене не підтримають люди серед білого дня.

Тридцять шостого року я придбав німецького коника, високого куцаня, гривастого рудавця, як запевняли золотарі; а проте нотар поставив своє cetera.[183]

Людина я не великовчена, щоб місяць зубами хапати, проте у горщику з маслом, де Вулканове справилля запечатане, пішла поголоска, що солоний бугай знаходив вино і без свічки, і зберігалося воно на дні мішка з вугіллям, у чоботях і прикрите фескою та гетрами, конче потрібними на те, щоб варити бурду, себто баранячу голову. Недарма каже прислів'я: видно добре чорні корови в горілій діброві, надто як ждеш своєї любови. Я радився з цього приводу з ученими світилами, і вони розв'язали цю задачу через а плюс б, а для цього треба лише влітку косити у підвалі, де повно паперу і чорнила, пер і чепеликів з Ліона на Роні, і тарабен і тараба, бо як тільки кінська збруя затхне часником, ржа роз'їсть їй печінку, і тоді вже зостається лише нагодувати товчениками, западаючи в пообідні дрімки. А ви ж думали, чого така дорога сіль!

Не вірте, мостиві панове, що та челядка проковтнула трясихвоста, щоб обдарувати понятого возного, і що утрібка кров'янки потрапила до лихварських калиток і що уберегтися від канібалів можна, узявши пучок цибулі та триста головок ріпи, та трошки телячої почеревини, найвищої проби, яку тільки мають алхіміки, і тим усім обмазати й обпалити їхні пантофлі, муфлен, муфляр, підливши туди грабельного соусу, і сховати в якесь кротовиння, зате кришеники сала приберегти.

І якщо у кості вам випадає лише дубль один-один чи, найбільше, дубль три-три, бережіться туза, покладіть даму на раму, жируйте, поки слуха ця жируха, і пийте донесхочу, depiscando grenoillibus[184] у всіх гарних котурнистих чоботях, це для всіх пуцьвірінків, які грають у фука, поки залізо кується і топиться сургуч для пиворізів.

Щоправда, ці чотири бики, про яких ішлося, пам'ять мали куцу. Щоб гами розучити, тут вони не побоялись ні бакланів, ні савойських крижнів, добрі мої краяни уповали на них, кажучи: ці хлопці стануть вправні в арифметиці, а для нас це буде артикул статуту. Ми не можемо схибити вовка, обгороджуючи того вітряка, про який говорила супротивна сторона. Але гаспиду стало завидки, він узяв німців за дупу, а їх і чорти не переп'ють: «Her, tringue, tringue!»[185] — і шашка в дамках.

Не з руки ж бо нам запевняти, що в Парижі на Малому мосту продають фермерських курей, і хай навіть ці чубатки курки, як болотні дурки, тобто одуди, хай навіть усі пожертвують чорнильні слоїки свіжоспеченим заголовним чи курсивним літерам, мені байдуже, аби лише під палітуркою не завелася черва.

І даймо, що поки спарюються вуличні собаки, дівки сурмлять, що от попалися, перш ніж нотар із допомогою своєї кабалістики вручить акт, але це не означає (на те й суд, щоб усе по справедливості!), що шість арпанів луговини з великим роздоллям дорівнює трьом бочкам добірного атраменту, так, щоб не плювати у криницю, і взявши до уваги, що на похороні короля Карла був повний базар руна, за два третя, тобто, маю на увазі, вовни.

І я бачу в усіх гарних історіях ось що: коли йдуть на лови манком, обмахують тричі димар мітлою і, назвавши себе, грають женилом і наддають у зад, а розпалившись, пхають кий у перебій, щоб —

На їхній лист без мови
Вернули всі корови.

І такий самий вирок ухвалено в Мартингалі одному гуляці з Лузфужруза; суд повинен це врахувати.

Не кажу, що в ім'я справедливості не можна конфіскувати майно тих, хто п'є святу воду, як роблять із ратищем ткача, на яке саджають баламутів: доброму котові добра мишка.

Tunc, месіри, quid juris pro minoribus?[186] Бо звичай як салічний закон: хто первий обламає корові роги, хто висякається під час псальмування або псякування, той має під спів Богородице, радуйся збадьорить свій опалий член мохом, зірваним тоді, як люди мліють на північній відправі, щоб загнуздати білі анжуйські вина, які збрикують, б'ючи під жижки, як бретонські борці.

Закругляючись, домагаюся вернути утрати, збитки і відсотки.

Щойно сеньйор Пийвино закінчив, Пантагрюель сказав сеньйорові Сраколизу:

— Як ви збираєтеся відперти закид, друже мій?

Той йому у відповідь:

— Ба ні, мосьпане, зовсім не збираюся. Я говорив тут лише правду, а тепер, на Бога, покладімо край суперечці, бо наш процес ускочив уже в копієчку.

Розділ XIII Як Пантаґрюель розв'язав позов двох сеньйорів

Тоді Пантагрюель підвівся і сказав усім зібраним головам, радцям і докторам:

— Отож, мостиві панове, ви почули докази сутяжців vive vocis oraculo[187]. Що ви на це скажете?

А ті у відповідь:

— Чути ми, звісно, чули, але нічогісінько не збагнули. Тим-то й просимо вас una voce[188] і благаємо: виголосіть присуд, який тільки вам заманеться, і ex nunc prout ex tunc[189], ми його схвалимо і затвердимо, як одно серце.

— Гаразд, панове, — сказав Пантагрюель, — я вволю вашу волю. Мені ця справа не вбачається такою важкою, як вам. Ваш параграф Caton, закон Frater, закон Gallus, закон Quinque pedum, закон Vinum, закон Si dominus, закон Mater, закон Mulier bona, закон Si quis, закон Pomponius, закон Fundi, закон Emptor, закон Pretor, закон Venditor[190] і багато інших, як на мене, куди важчих.

Сказавши це, він пройшовся раз-другий по залі, видно було, що він глибоко задумався, і в задумі своїй скімлив, як у тугих попругах віслюк, а думав він, як удобрухати обидві сторони, не предкладаючи одної над другою; потім сів і виголосив такий вирок:

— Розглянувши, заслухавши і зваживши позов між сеньйорами Сраколизом і Пийвином, суд постановляє:


Враховуючи скрайню дратливість кажана через його хвацький ухил від літнього сонцестояння з метою женихання до придибенцій, які поставили шах і мат пішаком завдяки лихим образам світлобоязних костокрилих, замешканих у римському підсонні, й присілої окаряч мавпулі, що здиблює свою пульку виханням стегон, позивач мав цілковите право проконопатити галіон, надмуханий челядкою, одна нога взута, а друга гола, метаючи йому, без усякого сорому, стільки чечевичин, скільки шерстинок у вісімнадцяти корів, і стільки ж — гаптувальникові.

Так само суд не бачить складу злочину у гівнячках, а цей злочин йому приписували тому, що він не міг сповна відкласти, як це доводить пара рукавичок, напахчених пальбою горіхової свічки, з тих, якими користуються в Мірбалі, попустивши вітропуск із допомогою бронзових ядер, ось чому стайничі змішують по-обершталмейстерському свою нав'ючену Луарою городину з шуліковими балабончиками, розцяцькованими угорським мереживом, які його шваґер ніс урочисто у лімітрофному козубі з гербами морд, увінчаних трьома шевронами на вже ветхому полотні, в засідку до куреня, звідки стріляють перами в червоподібного папугу.

Що ж до оскаржень до позваного, ніби він був черевичником, сироїдом і смолієм мумій, то цього при копанні не встановлено, як довів переконливо позваний, тож на цій підставі суд засуджує його на три склянки кисляку, приправленого, розбавленого, перерозпряженого, як заведено в цьому краю, і ці склянки згаданий винуватець і заплатить у майській середині серпня.


Проте винуватець береться доставити сіно і клоччя затикати капкани в горлянці, обгорнуті в чернечі богородиці, протереблені крізь решето на коліщатках.

Зоставайтеся друзями, без оплати витрат, і на цьому засідання закривається.

Після оголошення присуду сутяжці розійшлися, обидва задоволені постановою, і це річ була невиданська, такого-бо не траплялося з часів потопу, і ще тринадцять ювілеїв не станеться, щоб супротивні сторони були однаково задоволені остаточним вироком.

Що ж до присутніх радців та докторів, то вони цілі три години були в екстазі й цілковитому захваті від просто-таки нелюдської мудрости Пантагрюеля, появленої на очі тим, як він розв'язав цю морочливу і закручувату справу, і ще довго вони б умлівали, аж це принесено чимало винця і рожевої водиці, і принесене швидко вернуло їх до тями і до звичного розумування, і слава Богу, що так.

Розділ XIV Панурґ оповідає, як він вирвався із турецьких лабет

Пантагрюелів присуд був оприлюднений і почутий, розмножений на друкарських верстатах і переданий до судових архівів, отож усі гомоніли:

— Соломон, передаючи з простого домислу дитину матері, зроду не являв такої мудрости, як Пантаґрюель. Як добре, що він живе поміж нами.

Його навіть запрошували на доповідача і голову суду, але він, уклінно подякувавши, відмовився.

— Ця посада (сказав він) тримає людину в неволі, й тим, хто її обіймає, дуже важко спастися, якщо зважити на людське розпоганення. Я міркую так: якщо стольці, звільнені грішними янголами, обсядуть лише такі людці, то й через тридцять сім ювілеїв не настане Страшного суду, а Миколай Кузанський буде лжепророком. Мій обов'язок попередити вас про це загодя. Але як у вас знайдеться кілька барилець доброго вина, я залюбки візьму їх у дар.

І вони залюбки так і вчинили: послали йому найкращого вина з міських пивниць, і він випив повну. Зате нетяга Панург перебрав міру, бо був сухий, як тараня. Біта у нього стала легесенька, як у захлялого кота. Коли він шелепнув за одним замахом півпугара рубінового вина, хтось йому кинув:

— Куме, легше! Надто ви вже щируєте!

— Геть ік лихій годині! (гукнув він). Це тобі не паризійські перепійчики, які чаркують, мов букивчаки, і дзьобають лише тоді, як їх, наче горобчиків, ляпнуть по хвостику. Ех, кумпане! Аби ж я вмів так швидко злинати, як я лигаю, я б уже ширяв понад місячною сферою з Емпедоклом! Але що за чортівня? Мені невтямки: вино міцненьке і добірне, а що більше його п'ю, то дужча в мене жадота. Мабуть, тінь монсеньйора Пантагрюеля викликає спрагу, як місяць застуду.

Товариство зайшлося реготом. Бачачи теє, Пантагрюель поспитав:

— Панурже, чого це на вас смішки напали?

— Сеньйоре (сказав той). Я їм розповідав, які ці бісові турки нещасні — вина в рота не беруть. Якби Магометів Алькоран не містив у собі іншого лиха, то й тоді я б ніяким світом не перекинувся в їхню віру.

— Але скажіть мені (спитав Пантагрюель), як вам пощастило вирватися?

— Присяйбогу, сеньйоре (сказав Панурґ), розповісти, не повірите.

Турки, бусурмани, посадили мене на рожен, нашпигавши салом, наче кролика, бо я був такий худий, що інакше мене б не вгризли. І давай смажити мене живцем. От смажать вони мене, а я думкою на ласку Божу себе сповіряю, доброго святого Лаврентія згадую і все уповаю, що Бог вирятує мене від цих тортур, і що ж, порятунок прийшов воістину дивом дивним. А було це так. Припоручив я, отже, себе ревно Господу і знай лелесаю: «Боже, поможи мені! Боже, спаси мене! Боже, порятуй мене від муки, якої я зазнаю від цих невірних собак, бо я твого закону не кидаюсь!» А мій підпікач чи пришмалювач саме здрімнув, чи то з Божої волі, чи то з волі якогось доброго Меркурія, що хитрощами приспав стоокого Арґуса.

Відчув я, що він більше не крутить рожна, глядь, аж він хропака затинає. Тоді зубами схопив я за необгорілий кінець головешку і кидиць її у пах моєму підпікачеві, а другу здолав пожбурити під польову койку, де лежав солом'яник пана пришмалювача, поставлену біля пічки. Солома так і пихнула, полум'я перекинулося з соломи на койку, з койки на стелю, сосновими дошками обшиту. Та це ще нічого! Головешка, кинута в пах моєму клятому мучителеві, підпалила йому все лобове волосся, і в нього зашкварчали яйця, якби вони в нього не були такі смердючі, він би й до ранку не похопився, а так він підскочив, як гірський цап, висунувся у вікно і завопіяв несвітським гласом: «Даль борот! Даль борот!», що означає: «Горим! Горим!» Потім накинувся на мене, збираючись шпурнути мене в огонь; він різав мотуззя, яким були зв'язані мої руки, і вже почав різати вірьовки на ногах.

Аж це господар дому, почувши крики на пожар і відчувши дим на вулиці, де він гуляв із цілим гуртом пашів і муфтіїв, притьма кинувся гасити вогонь і рятувати своє добро.

Надбігши, він схопив рожен, на який мене насадили, і вдарив ним, поклавши трупом мого підпікача, чи то через брак швидкої допомоги, чи то з іншої причини, — господар увігнав йому рожен трохи вище пупа, праворуч, прошив третю долю печінки, а відтак гостряк, ідучи вгору, пропоров діяфрагму, а вийшов через осердя у плечовому поясі, між хребтом і лівим окостом.

Щоправда, коли господар витяг із мене рожен, я бебехнув біля жаровні, але забився тільки ледь-ледь, — удар послабило сало.

А мій паша, бачачи, що непереливки, що домів'я не врятувати і що пиши пропало, крикнув пробі до всіх дияволів і, між іншим, до Ґрильґота, Астарота, Рапалла і Ґрибуйля, зовучи кожного по дев'ять разів.

Тут я ізвомпив не на жарт і сказав собі з ляком: дияволи зараз нагрянуть сюди із цим шаленяком, а що як, не доведи Господи, вони ще й мене злапають? А я і так уже напівспечений. І сало мене погубить, позаяк біси великі салоїди, як про це прямо мовить філософ Ямвлих, а також Мюрмель у своїй апології De bossutis et contrefactis pro Magistros nostros[191]. A проте я перехрестився, гукнув: Agyos athanatos, ho Theos![192] — і жоден чорт так і не явився.

Бачивши теє, окаянний баша надумав зробити кінець собі — прохромити своє серце моїм рожном. Справді, він уже притулив його до грудей, але рожен далі не пішов, бо був не досить гострий; і як турчин не пхав, у нього нічого не вийшло.

Аж це я підійшов до нього та й кажу:

— Місере мугиряко! Ти марно гаєш час, так ти себе зроду не вб'єш, а лише покалічиш, і потім тебе аж до судної дошки мучитимуть цирульники; як хоч, я тебе покладу на місці, що ти й не кавкнеш. Я вже багатьох таким робом на той світ спровадив, повір мені, і нічого, зосталися задоволені.

— О, мій друже (сказав він), я тебе благаю! Я подарую тобі за це мій черес. На, візьми! У ньому шістсот серафів та ще й кілька діямантів і рубінів чистої води.

— А де ж вони? — спитав Епістемон.

— Клянуся святим Іоанном, — відповів Панурґ, — далеченько, як вони ще є.

А де, скажіть, торішній сніг?[193]

Це найбільше хвилювало Війона, паризійського поета.

— Доказуй (сказав Пантагрюель), будь ласка, це ж нам цікаво, як ти розправився зі своїм башею.

— Слово порядної людини (сказав Панурґ), я не брешу. Я обмотав його напівобгорілими підгузами, знайденими там, потім зв'язав по-хлопському руки й ноги, щоб він не ворухнув навіть лабою, потім устромив йому рожен у горлянку і підвісив рожен на дві грубі закрючки, на яких трималися галябарди, а внизу роздмухав добрий вогонь, і тут мій мілорд продимів, як оселедець у курні. Ну, а я схопив його черес, зірвав із гачечка списа і дав дропака. Один Бог знає, як від мене тхнуло козлом!

Вискочив я на вулицю, дивлюсь, аж усі біжать на пожар і тарганять воду. Побачивши, що я наполовину обгорів, турки, природно, пожаліли мене і вилили на мене всю воду, це мене добряче відсвіжило і справило полегшу. Потім вони дали мені трохи підживитись, але я в рота нічого не брав, адже турки, як у них заведено, принесли самої води, аби запивати. Більше вони нічого лихого мені не зробили, хіба що один клятий потурнак із горбом іспереду спробував нишком поцупити в мене сало, але я так лулуснув його списом по пальцях, що він удруге вже не пхався. А одна дівка коринтянка, яка принесла мені їхнього улюбленого афродіястичного варення, все лупала очима на мою нещасну цюцюрку, ошелешена аж надто жалюгідним її виглядом: уся скоцюрблена від вогню, вона теліпалася, сягаючи лише колін. І от яка дивовижа: опік зовсім зцілив мене від запалення сідничого нерва, від якого я терпів цілі сім років, на тім самім боці, який смажився, поки мій підпікач спав.

Поки отак турки морочилися мною, вогонь пойняв, хто-зна вже як, понад дві тисячі домів, аж нарешті один турчин, укмітивши це, зіпонув: «На черево Магоме, все місто горить, а ми тут панькаємося!» І кожен кинувся до своєї халупчини.

А я подався до застави. Піднімаюсь я на перегорок, обертаюся назад, як жінка Лотова, і бачу — весь город ув огні, і зрадів у цю хвилю так, аж мало у штани не наклав із тої радости. Але Бог мене покарав.

— Як саме? — спитав Пантагрюель.

— А ось як (відказав Панурґ). Дивлюсь я веселенько на омахи полум'я та ще й шкилюю: «Ох, горопашні блішки! Ох, горопашні мишки! На вас чекає сувора зимівля — вогонь добрався до ваших нірок». Як на те, з міста, від вогню тікаючи, вибігло шістсот, та де там шістсот, понад тисячу триста одинадцять собацюг, здорових і дрібних. І посунули просто на мене, відчувши дух моєї грішної, підсмаженої плоті, і розшарпали б мене в одну помлу очей, якби мій янгол не підказав мені, що є чудовий засіб проти зубного болю.

— А з якого побиту (спитав Пантаґрюель) тобі було боятися зубного болю? Адже від ревматизму ти вилікувався?

— Хай тобі крашанки і писанки! (гукнув Панурґ). Хіба то не пекельний біль зубний, коли тебе собаки ловлять за ноги? Аж це я згадав про сало і ну кидати його собачні, а та одразу ж за ці кришеники й перегризлась. Завдяки цьому вони від мене відстали, а я відстав од них. Отак вони мене к животу зболили, радого та щасливого, на славу всім харчевням!

Розділ XV Як Панурґ навчав найновішого способу зводити паризькі мури

Якось Пантаґрюель, щоб від студій одпочити, подався до передмістя Сен-Марсо, бажаючи оглянути Фолі-Гобелен. Йому товаришив Панурґ, із припасеними, як завжди, під плащем флягою та шматком шинки: він ніколи не забував їх прихопити, узиваючи їх своїми драбантами. Зброї він не носив, і коли Пантаґрюель збирався подарувати йому шпаду, він відповів, що вона ще йому перегріє косу, тобто селезінь.

— Але ж (сказав Епістемон) як ти відбиватимешся в разі нападу?

— Налягаючи на ноги, — відповів Панурґ, — аби лиш колюща бронь була заборонена.

Повертаючись, Панурґ після огляду паризійських мурів сказав ущипливим тоном:

— Дивіться, які гарні мури. Міцненькі мури, для оборони пуцьвірінків нема кращих. Але, бородою свідчусь, такому городу, як оцей, вони стануть у поганій пригоді. Та тут корова пукне і понад шість брасів[194] такого муру обвалиться.

— Друже мій (сказав Пантаґрюель), знаєш, що відповів Агесилай, коли його спитали, чому велике місто лакедемонське не обмуроване муром? Отож-бо, показавши на його мешканців і громадян, у військовій справі битих, дужих і добре узброєних: «Ось (гукнув він) мури міста!» Тим він хотів сказати, що найміцніший мур — це тверда кістка і що міста й осади не мають надійнішої і міцнішої твердині, ніж звага їхніх мешканців та резидентів. Так само і цей город сильний завдяки своїй численній і загорілій людності й іншого передмур'я не потребує. І якби захотіли обмурувати його як Страсбург, Орлеан або Феррару, їм би з цим не повелося, завеликі вийшли б витрати і видатки.

— Хай і так (погодився Панурґ). А все ж непогано було б надіти таку собі кам'яну подобизну, коли підступає ворог, хоча б на те, щоб він загадався: «Хто там?» А щодо ваших слів про великі кошти на мурування, то хай тільки отці міста поставлять мені вина, а я вже навчу найновішого і найдешевшого способу зводити мури.

— Якого б то? — спитав Пантагрюель.

— Тільки нікому нічичирк (відповів Панурґ), як я вам його відкрию. Я вже спостеріг, що жіночі шмонді тут дешевші за каміння. Ось з них і треба стіну городити, розмістивши їх за архітектурною симетрією, так щоб найбільші виставити на перший план, а потім положисто, як ослячі спини, викласти середні й нарешті маленькі, і попротикати подібно до шпичастих діямантів, як на масивній вежі в Бурже, отими тужавими булавами, які домують у монастирських матнях.

Який же диявол зруйнує такі мури? Метал і той не такий відпорний на удари. І якщо туди ткнеться гаківниця, ви одразу побачите (присяйбогу!), як закапає з цього благодатного пранцюватого плоду, просто періщитиме, хай тобі абищо! І блискавка в них ні разу не шваркне. А чому? Бо вони святі і благословенні.

Тут є лиш одна недогода.

— Хо-хо! Ха-ха-ха! (сказав Пантагрюель). Яка ж?

— Та ось мухи вельми вже ласі на ці плоди. Злітаються роєм і паскудять: на таку гидь уже не повабишся! А втім, і проти цього знайдеться засіб: треба їх прикрасити гарними лисячими хвостами або ж здоровецькими кабаками провансальських віслюків. І в цьому зв'язку хочу навести вам (саме до вечері) оповідку Frater Lubinus, libro De compotationibus mendicantium.[195]

У ту добу, коли звірі говорили (а це було давно), бідолашний лев, ідучи Б'єврським лісом і бурмочучи пообідні молитви, пройшов під деревом, на яке зліз селянин-вугляр, щоб зрубати гілляку; селянин, побачивши лева, кинув у нього сокиру і глибоко зранив йому стегно. Лихо, та й годі! Лев побіг, кульгаючи, і довгенько блукав лісом, шукаючи допомоги, поки здибав теслю, який зохотився рану його оглянути; от тесля почистив її, як тільки міг, і заткав мохом, порадивши левові обмахувати рану, щоб її мухи не засиділи, поки він сам шукатиме деревію.

Ось лев, одужавши, гуляє лісом, аж це столітня баба ріже і згрібає хмиз; побачивши лева, вона з переляку беркицьнула додолу, вивернувшись так, що вітер задубив їй плаття, спідницю та сорочку аж до плечей. Помітивши це, лев із жалю підбіг до неї глянути, чи не потовклася вона, і з уваги на її теє то як його… питає:

— О бідолашна жінко, хто ж це так тебе поранив?

Не встиг цар звірів це промовити, як добачив лиса, от він підкликав його та й каже:

— Гей, куме лисе, сюди, сюди, швидше, тут нещастя!

Коли лис підійшов, лев сказав йому:

— Куме, друже мій, у цієї доброї жінки дуже погана рана між ногами, добре видно її розрив. Дивись, яка вона велика: від заду аж до пупа, завбільшки чотири, а то й п'ять із половиною ампанів. Це від удару сокирою; боюся тільки, що рана вже задавнена. Отож, щоб мухи туди не добралися, гарненько, я прошу тебе, обмахуй її від мух уздовж і впоперек. Хвіст у тебе пухнастий і довгий: обмахуй, мій друже, обмахуй від мух, благаю тебе; а я тим часом піду по мох, щоб прикласти до рани, бо тільки так ми можемо виручити ближнього і допомогти одне одному. Обмахуй гарненько; отак, мій друже, обмахуй від мух, інакше буде пацієнтці зле. Обмахуй же як слід, куме, обмахуй! Бог обдарував тебе хвостом; великим і товстим, усім на завидки; обмахуй гарненько і без упину. Добрий обмахувач, а обмах має бути безперервний, обмахуй своїм обмахалом, щоб ніколи мухи не обмушили. Обмахуй від мух, друзяко, обмахуй, доглядаче! Я скоро вернусь!

Горопашний лис обмахує наліво і направо, туди і сюди: але стара карга бздить і пердить, смердюча як сто чортів. Бідашному лисові кругом почало плавати, бо він не знає, як повернутися, щоб уникнути бабиного бзда; і так, крутячи головою, помічає він, що на заду в неї є ще одна дірка, не така велика, як та, яку він од мух обмахує, і звідки стругають ці смердючі й отруйні вітри.

Нарешті вертає лев, цуплячи моху більше як вісімнадцять пак, і починає пхати його принесеною ломакою в рану; от він упер туди вже шістнадцять із половиною пак та й дивується:

— Хай йому біс! Ну й глибока ж оця рана, туди може влізти понад два вози моху!

А лис його попереджує:

— О, куме леве, мій друже, благаю тебе, не клади всього моху туди; залиш його тріньки, бо ззаду осьосьо є ще одна маленька дучка, смердюча як п'ятсот чортів. Я отруївся її газом, там такий отруйний, що Господи, та й годі.

— Що ж, доведеться оберігати ці мушині мури і поставити там найманих обмахувачів.

Тут обізветься Пантагрюель:

— Звідки тобі відомо, що жіночі соромітні органи такі дешеві? Адже в цьому місті чимало неблазних жінок і чистих дівчат.

— Et ubi prenus[196]? — спитав Панурґ. — Я вдовольняюся не якимись чутками, а лише твердою і певною істиною. Похвалитися, що я багатьох почустрив, відколи в цьому місті (я тут лише дев'ять днів), я не похвалюся, але цього ранку попався мені один славний чолов'яга, який у саквах, подібних до Езопових, ніс двох дівчаток двох-трьох років, не більше, одну спереду, другу ззаду. От він просить у мене милостині, а я йому відповідаю, що в мене більше яєць, ніж деньє, а потім його запитую: «Чоловіче добрий, оті двоє дівчаток — незайманиці?» — «Брате, — відповідає він, — два роки я ношу їх отак, і оця, що спереду, завжди перед очима у мене, то, по-моєму, вона незаймана; а проте я не дав би спалити за це руку. Що ж до тієї, що ззаду, то я аж ніяк не ручуся».

— Свята правда, — озвався Пантагрюель. — Який же ти славний хлопчина! Я велю тебе вбрати у мої ліврейні барви.

І він одягнув Панурґа за останньою модою; а що Панурґ захотів, аби матня його плюндрів була три фути завдовжки, але не кругла, а чотирикутна, то йому так і зробили, і Панурґ аж очі на себе вбирав. І сам Панурґ часто казав, що людство ще не здогадується про переваги і користь довгої матні, але незабаром до нього це дійде, бо всі пожиточні речі винаходять свого часу.

— Хай Бог береже того (казав він), кому довга матня врятувала життя! Хай Бог береже того, кому довга матня принесла одного дня сто шістдесят тисяч і дев'ять екю! Хай береже Бог того, хто завдяки своїй довгій матні врятував цілий город від голодної смерти! І, далебі, я таки напишу книгу Про вигоду довгої матні, щойно тільки випаде більше дозвілля.

І справді, він зладив гарну і велику книгу з ілюстраціями, проте вона так і не вийшла друком, оскільки я знаю.

Розділ XVI Про норови та звичаї Панурґові

Панурґ був середньої статури, ані високий, ані низький, і ніс мав крюкастий, схожий на колодочку від бритви; на свої тридцять п'ять чи десь так років був не надто таланистий, живий образ гречности, хіба що трохи паливода і з пупка слабий на хворобу, про яку тоді казали так:

Найбільший біль — це безгрошів'я.

А проте він знав шістдесят три ярміси ходити на роздобутки, з яких найчеснішим і найпосполитішим були хапанці, у Парижі він був шурубура, махляр, гульвіса, гультіпака і плутько.

А власне, на землі найкращий син.

Любив наробити розгардіяшу сержантам і дозорцям. Збере трьох-чотирьох драбуг, напоїть їх надвечір, як храмовників; потім веде їх до церкви Святої Женев'єви чи до Наваррського колежу, саме перед обходом чати, про її наближення він дізнавався, поклавши шпаду на брук і припавши вухом до землі: якщо шпада дзвеніла, то це непомильна ознака, що чата близько. Тоді він із компаньйонами брав тачку, розгойдував її і пускав щосили просто під ноги чаті, від чого нетяги солдати гепали додолу, як свині, а бешкетники тікали у другий бік; бо ще й двох днів не минуло, як Панурґ знав уже всі паризійські вулиці, завулки і переходи, як свій Deus det.[197]

Іноді насипав у такому місці, якого нічному обходові не минути, гарматного пороху, відтак, побачивши чату, підпалював і втішно спостерігав, як тікають навзаводи доглядачі, переконані, що ноги їм палить вогонь святого Антонія.

Найбільше від нього перепадало бідолашним магістрам і теологам. Здибає когось на вулиці, і втне якусь каверзу: кому вкине калу за валик капелюха, кому начепить іззаду лисячого хвоста чи заячі вуха, або вигадає ще якесь мерзенство.

Одного дня, коли вчені мужі збиралися на вулиці Фуар, він скапарив так зване бурбонське вариво, наколотивши часнику, гальбануму, асафетиди, кастореуму та теплого гною, змастив те все сукровицею із шанкрових бубонів і спозаранку густо нашмарував цією ропою всі бруківки так, щоб самому чортові замермеділо. І вже як почали ці добрі люди кидати з себе, так усе й заблювали. Душ десятеро-дванадцятеро сконало потім на чуму, чотирнадцятеро відпровадили до лепрозорію, вісімнадцятеро стали подагриками, а двадцять семеро схопили пранці.

А Панурґові й байдуже. Він завів звичку носити під полою прута і давав гарячих пахолкам, щоб вони швидше несли вино своїм панам.

У його купині було понад двадцять шість кишеньок і карманців, завжди туго натоптаних:

в одному лежала олив'яна гральна кість і гострий, як у кушніра, ножик, яким він зрізав гаманці;

у другому — слоїк кислого соку з незрілого винограду, яким він бризкав ув очі переходням;

у третьому — зрадзілля, опушене півнячими і гусячими пір'їнками, — аби саджати добрим людям на плащ або ж на капелюх; а ще він присобачував людям роги, з якими тамті ходили по цілому місту, а іноді й ціле життя; жінкам він теж їх чіпляв іззаду до брилика — у подобі чоловічого причандалу;

у четвертому — купа ріжків із нужею та блошнею, — він збирав їх у жебраків на цвинтарі Невиняток, а потім із допомогою очеретинок чи пишучих пер струшував їх на комірці найбільшим манірницям, переважно у церкві, він ніколи не залазив на хори, а зоставався у бабинці — байдуже, за обіднею, вечірнею чи на проповіді;

у п'ятому — сила гачків та гачечків, якими він любив зчіпляти чоловіків і жінок, зібраних тісною юрмою, надто тих жінок, які ходили у платті з тонкої тафти, — трохи сіпнуться, і платтю швах;

у шостому — бляшанка із губкою, кресалом, крем'яхом та всяким таким справиллям;

у сьомому — двоє-троє запалющих скелець, якими він доводив до нестями чоловіків та жінок і вони аж казилися в церкві; недарма він казав так: як жінка яріє в костелі, то жінка яріє і в постелі;

у восьмому — запас ниток і голок, із допомогою яких чого він тільки не витинав.

Якось у великій залі суду, перед тим як Кордильєр збирався правити службу, Панурґ допомагав йому прибратися і надіти шати; однак, зодягаючи його, він примудрився пришити білий стихар до ряси та сорочки, а потім дав хода, коли панове судді посідали, щоб слухати обідню. Та ось як дійшло до Ite missa est[198] і сарака frater[199] заходився скидати із себе стихаря, то заодно стягнув і рясу з сорочкою, бо те все було міцно зшите докупи, і, заголившись по плечі, показав усім свої струменти, а були вони здоровецькі. І що завзятіше frater те все із себе цупив, то більше оголявся, поки нарешті один судовик покликнув: «Що ж це, кат його мамі, таке? Чи не думає чесний отець, що ми на приносини дарів цілуватимем його в зад? Чи й не так! Хай ліпше вогонь святого Антонія таким робом знаменується!» Відтоді бідолашним чесним отцям велено було розбиратися лише у себе в ризниці, а при всіх — ніяким світом, надто ж при жінках, щоб не підкусити їх на гріх. Коли ж хтось цікавився, чому це у фратрів такі довгі яйця, Панурґ щоразу блискуче розв'язував проблему.

— У віслюків тому довгі вуха, — казав він, — бо їхні матінки, як засвідчує Де Аліако у своїх Suppositiones[200], не надівають їм на голови очіпків.

Так само і яйця бідолашних блаженних отців — вони такі довгі тому, бо їхні плюндри не мають матні, тож горопашний пуцвірок гуляє собі як-хотя і знай брякає по їхніх колінах, як вервечки при поясі в жінок. От вони й робляться такого великого розміру: під час отого брякання рідини людського тіла спускаються до згаданого пуцвірка, бо, за твердженням законників, постійне хвилювання і рух породжують жаду.

Item[201] одна його кишеня була набита квасцями, і ті квасці він сипав вичепуреним дамам за ковнір, тому декотрі мусили при всіх роздягатися, а інші танцювали, як когутик на жаринах, а ще інші били дрібушки, мов палички по бубону, а ще гасали по вулицях, і він біг за ними і, яко зальотник поштивий і галантний, накидав тим із них, що роздягалися, плаща на спину.

Item ще в одному кармані зберігалася фляшка зі згірклою олією, і, розминаючись із ошатно вбраною жінкою чи там чоловіком, він заяложував і бруднив найкращі місця на одязі, вдаючи, ніби мацає крам, і примовляв: «О, яке добре сукно, яка добра саєта, яка гарна тафта, мадам! Дай вам Боже все, що вашій душі заманеться — обнови, нового друга! Хай вас Бог береже!» З цим словом він посилав свою руку їй до коміра. І незмивна масна пляма, посаджена там, так міцно в'їдалася потім у душу, в тіло і в її добре ім'я, що сам анциболот її б не вибавив. А він казав на прощання: «Мадам, вважайте не впадіть, попереду он велика брудна баюра».

Ще в одній кишені був розтертий у порошок молочай, і туди ж таки він засовував тонкої роботи гарний носовичок, який на галантерейному кружґанку поцупив у гожої білошвейки, коли знімав у неї з грудей вошу, впущену туди, між іншим, його ж таки рукою. Обертаючись у товаристві бонтонних дам, він щоразу забалакував про шитво, клав руку їм на перса і питав: «Ці мережки фламандські чи валенсійські?» Потім діставав свій носовичок. «Помилуйтесь, помилуйтесь, оце робота! — казав він. — Чи то зі Сцициньяну, чи то з Дриснісони!» І струшував, хляпаючи, хустинкою перед їхнім носом, і тоді чотири години поспіль тільки й чулося апчхи та апчхи. А сам він під той час бздів, як жеребчик, і жінки з реготом питали:

— Ви що, Панурже, пукаєте?

— Перепрошую, пані (казав він), я добираю супровід під ту мелодію, що ви її виводите носом.

Ще в одній кишені лежали викрутки, відмикачки, обценьки та всяке таке знаряддя, проти якого всі двері й усі скрині капітулювали.

Ще одина кишеня містила цяцьки, і грався він ними віртуозно, бо пальці мав гнучкі, як у Мінерви чи в Арахни, а колись він навіть фіґлював і, як міняв тестон[202] чи там іншу яку грошину, то, хоч би міняйло за самого Муша був шамкіший, у нього все одно звітріло б п'ять або шість великих монет, як би не лупав він очима; операція відбувалася так прудко і моторно, що міняйло чув лише повів вітерця.

Розділ XVII Як Панурґ здобував індульгенції, як одружував бабів і як провадив процеси у Парижі

Одного дня, зобачивши Панурґа набурмосеного і мовчазного, я подумав, що він сидить на бобах, і сказав йому так:

— Судячи з вашої міни, Панурже, ви заслабли, і я знаю, що вам болить: ваш біль — охлялість гаманця. Але менше з тим. У мене вціліло шість су і кілька півшагів, це очевидні підкидьки, гадаю, вони для вас будуть не зайві.

А Панурґ у відповідь:

— К бісу цю грошву! Скоро її в мене кури не клюватимуть, бо я маю філософський камінь, він притягує до себе монету з чужих калиток, як магнет — залізо. А може, ви хочете купити індульгенцію? — спитав він.

— Даю вам слово (сказав я), не такий я вже грішитель на цьому світі; і ще не знати, як поведеться мені на тому. Ну, гаразд, для годиться, я ладен брязнути одним деньє, ні більше ні менше.

— Тоді (сказав він) позичте мені один деньє за відсоток.

— Ні, ні (сказав я). Я вам даю від щирого серця.

— Gratis vobis, Dominos[203], — сказав він.

Ми почали зі святого Гервасія, я придбав там індульгенції біля першої карнавки, бо задовольняюся з малого; потім прочитав свої молитви та молитви святій Бригітті; зате Панурґ купував індульгенції біля всіх карнавок і щоразу давав гроші прохачам.

Потім ми обійшли Нотр-Дам, Святого Івана, Святого Антонія та решту церков, де були ляди з індульгенціями. Сам я не придбав жодної, а він біля всіх карнавок цілував мощі і щоразу платив. Дорогою назад він завів мене до шинку Замок і показав мені чи то десять, чи то дванадцять своїх кишень: вони були напхані грішми. Я перехрестився і спитав:

— Як це ви за такий короткий час набрали стільки грошей?

Він мені відповів, що узяв із тарелей, де лежать індульгенції.

— Коли я клав на таріль перший деньє (мовив він), у мене це так спритно вийшло, що можна було подумати, ніби я поклав велику монету. Потім я одною рукою підхопив тузінь деньє, а може, і тузінь ліарів чи навіть дублонів, а другою цілих три чи чотири тузінів, і так у всіх церквах, куди ми заходили.

— Але ж ви (сказав я) прирікаєте себе, як змій, на прокляття. Ви злодій і святокрадець.

— По-вашому (сказав він), це так, а по-моєму ні. Бо ж продавці індульгенцій самі дають мені ці гроші, вони пропонують поцілувати мощі й кажуть: Centuplum accipies[204]. Це означає, що за один деньє я можу взяти сто, адже слово воздаешься тут слід розуміти так, як його тлумачать жиди, вживаючи замість наказового способу майбутній час. Можу вам навести приклад із закону: Diliges Dominum і dilige[205]. Тому коли індульгенщик мовить мені: Centuplum accipies, то цим він хоче сказати: Centuplum accipe[206], і в такому дусі тлумачать ці слова рабі Кимхи і рабі Абен Езра, усілякі там масорети і міркує ibi[207] Бартол. Та й потім сам папа Сікст дав мені ренту і півтори тисячі франків із церковних доходів за те, що я зцілив його від злоякісної пухлини, яка так його мучила, що він боявся зостатися кульгавим увесь свій вік Отож-бо я сам собі, своїми руками, і виплачую цю ренту з церковних доходів.

— Ох, мій друже (сказав він). Якби ви знали, як нагрів я руки на Хрестовому поході, ви б охнули з подиву! Я заробив на ньому понад шість тисяч флоринів.

— Де ж вони в бісового батька поділися? (спитав я). Адже у вас нема й півшага.

— Поділись туди, звідки й прийшли (сказав він); змінили хазяїна, та й квит. Принаймні три тисячі пішли на шлюби, але не молодих дівчат, у них і так женихів не відженешся, а ветхих беззубих бабів, бо я міркував так «Ці славні стариці замолоду дарма часу не гаяли, добре пограли своїми дулами, ставали всім батькам невісткою, поки вже самі кавалери не почали ними бридитися, то нехай же, сто чортів, перед смертю ще раз побрикаються». З цією метою я одній давав сто флоринів, другій сто двадцять, третій триста, залежно від того, наскільки вони були огидні, потворні й мерзенні, бо що страшніші й бридкіші були бабеги, то більше доводилося давати їм грошей, а то б і сам біс на них не зазіхнув. Потім я ішов до якогось дужого і дебелого носія й укладав шлюбну оборудку; але перш ніж показувати молоду, я показував йому екю і казав: «Куме, якщо ти зголосишся поюрзатися, то це все буде твоє». І відтоді бездольники шморгалися, як старі мули. Потім я ставив добре частування, найкращі вина і чим-більше прянощів, аби розпалити і розтроюдити бабів. Завдяки цьому вони працювали не згірш за інших, тільки найбільшим із них страшидлам і потворам закривали, за моїм наказом, обличчя мішком.

А крім того, я чимало протряс на суди.

— Які ще суди? (спитав я). Адже у вас ні кілка, ні дрючка.

— Друже мій (сказав він), з наусту диявола панночки городянки винайшли високі ковніри, такі глухі на грудях, що туди руки не просунеш, ззаду застібка, а спереду панцир, а це бідолашним коханцям, зітхальникам та споглядальникам прийшлося не до шмиґи. Одного чудового вівторка я подав позов на тих дівчат і в своїй супліці зазначив, як страшенно це вадить моїм інтересам, і попередив, що я на цій самій підставі пришию у своїх плюндрах матню ззаду, якщо суд не закличе їх до порядку. Словом, дівчата об'єднались, виставили свої аргументи і доручили вести справи своєму оборонцеві. Проте я не дав собі в кашу наплювати, і, зрештою, суд заборонив дівчатам носити високі ковніри, якщо вони не залишатимуть спереду невеличкого викоту.

А ще я мав дуже брудний і вельми несмачний процес із магістром Фіфі та його клевретами: я висунув вимогу, щоб вони не читали нишком ночами ні Бочки золота, ні Енциклопудії, хай, мовляв, читають серед білого дня в аудиторіях на вулиці Фуар, у присутності інших софістів; а суд стягнув із мене пеню за те, що я не формалізував своїх стосунків із возним.

Іншим разом я заявив на мулів голів, радців та інших осіб і зажадав, щоб радці пошили їм слинявчики, а то вони обслинили увесь двір при суді, куди їх ставлять гризти вудила, і через це пахолки судовиків не можуть розсідатися любісінько на брукованому дворі й грати у кості чи там у чортихавку, не боячись зіпсувати плюндри на колінах. Я цю справу виграв, але коштувала вона мені немало.

А потім прикиньте, у що мені влітають щоденні частування тих-таки пахолків.

— А навіщо ви це робите? — спитав я.

— Друже мій! (сказав Панурґ). Вони не мають ніяких розваг, а в мене їх більше, ніж у самого короля. Приставайте до мене, ото ми навитворяємо тоді витворок!

— Ні, ні (сказав я). Клянуся святим Зашморгіоном, колись тебе повісять!

— А тебе колись поховають (сказав Панурґ). А що, скажи, почесніше: повітря чи земля? Ех, селюче! Поки пахолки бенкетують, я за їхніми мулами пантрую і двом-трьом підрізаю троки так, щоб лиш на ниточці тримались. Потім якийсь кабанкуватий радця чи інший який черевань спаде на мула, аж це, глядь, уже й валяється, наче свиня, усі на нього баньки луплять, і сміху тут буває більше, ніж на сто франків. А я сміюся гірше за всіх, бо як радця вернеться додому, то він звелить молотити пана пахолка в околіт, як свидове жито. Ось чому я ніколи не шкодую, що витратився на частування.

Зрештою, Панурґ знав не лише (як я мовив вище) шістдесят три ярміси ходити на роздобутки, а й цілих двісті чотирнадцять способів тринькати здобуте, поминаючи витрат на те, щоб комара задушити.

Розділ XVIII Як англійське вчене світило зголосилося дебатувати з Пантаґрюелем і як його подолав Панурґ

У ці дні один великий учений на ім'я Таумаст[208], до якого дійшла чутка та слава про незрівнянну вченість Пантаґрюелеву, прибув з Англії лиш на те, щоб зобачити Пантаґрюеля, зазнайомитися з ним і досвідчити, чи ж його ученість саме така, як про неї гудуть. І ось по прибутті до Парижа він подався до житла Пантаґрюеля, а той мешкав у заїзді Сен-Дені і саме гуляв тоді з Панурґом у саду, філософуючи на взір перипатетиків. У першу мить Таумаст перепудився, побачивши, який Пантагрюель височенець і кремез, потім віддав йому чемненько чолом і сказав:

– І справді, як сказав Платон, принц філософів, якби образ науки і мудрости став тілесний і зримий для очей людських, він би викликав захват усього світу. Бо досить було б поголосці про мудрість розлетітися і сягнути до вух усіх любомудрів, себто філософів, щоб вони миттю втратили сон та спокій, так непереможно пориває їх і вабить до мужа, в якому наука знесла свій храм і чиїми устами глаголить. Як це нам засвідчила цариця Савська, прибула із кресів Сходу і моря Перського побачити домів'я мудреця Соломона і послухати мудрости його, а також

Анахархіс, прибулий зі Скитії до Атен, щоб побачити Солона;

Пітагор, що відвідав віщунів мемфіських;

Платон, що прийшов побачити волхвів єгипетських і Архита Таренського;

Аполлоній Тиянський, що добрався до Кавказьких гір, пройшов землі скитів, масаґетів, індусів, проплив велику ріку Фисон аж до брахманів, аби побачити Гіарха, минув Вавилонію, Халдею, Мизію, Ассирію, Партію, Сирію, Финікію, Аравію, Палестину, Олександрію, аж до Етіопії, аби узріти гімнософістів.

Те саме було і з Титом Лівієм: щоб побачити його і послухати, чимало вчених прибували до Рима з найглухіших куточків Франції та Еспанії.

Залічити себе до гурту і розбору людей таких досконалих я не смію, моя амбіція — це бути людиною допитливою і другом не лише науки, а й науковців.

І ось, щойно до мене докотилася чутка про безцінні твої знання, я покинув свою країну, батьків та дім і прибув сюди, не побоявшись довгої дороги, втомливої плавби, невідомої землі, з єдиною метою побачити тебе і побалакати про деякі сторони філософії, геомантії та кабали, досі темні й неприступні для мого розуму; якщо ти потрафиш їх розв'язати, я зараз же стану твоїм рабом, я і всі мої нащадки, бо нічим іншим не зможу тобі гідно віддячитися.

Я викладу їх письмово і завтра оповіщу всіх місцевих учених, щоб ми дискутували публічно при них.

А дискусію можна повести так. Дискутувати pro і contra, як це роблять недоумки софісти тут і деінде, я не хочу. Так само не хочу дискутувати ні декламацією в академічній манері, ні з допомогою чисел, як це робив Пітагор і збирався робити Піко делла Мірандола в Римі; я хочу дискутувати лише знаками, мовчки, бо ці питання настільки пекучі, що слів людських замало, аби передати хід моїх думок.

Отож хай Твоя Магніфіценція рачить явитися на дискусію. Вона відбуватиметься в Актовому залі Наваррського колежу о сьомій годині ранку.

Вислухавши його мову, Пантагрюель поважно відповів так:

— Мостивий пане! Я охоче ділюся тими благами, якими ущедрив мене Господь, бо всяке добро йде від нього і йому вгодно, аби це добро множилося серед людей, які на нього заслуговують і здатні сприйняти манну небесну, звану високим знанням; а нині, остільки мені відомо, ти посідаєш серед них перве місце, отож я, щоб ти знав, ладен коли завгодно, мірою своїх скромних сил, удовольнити будь-який твій виклик, хоча не ти у мене, а я у тебе повинен учитися; але оскільки ти сам мене запросив, то ми розберемо разом якісь для тебе темні сторони і пошукаємо їхнього розв'язання на дні того невичерпного джерела премудрости, де, за Гераклітом, таїться істина.

І я цілком пристаю на запропонований тобою спосіб дискутувати з допомогою знаків, мовчки; бо ми й так порозуміємось і уникнемо оплесків, до яких удаються дурнолобці софісти, почувши під час диспуту якийсь вузлуватий доказ.

Отож завтра я буду на місці у зазначену годину, але з такою умовою, щоб не було ніякої гніванки чи лайки поміж нами, бо ми шукатимем не хвали і не оплесків, а йно істини.

На це Таумаст відповів так:

— Мостивий пане! Хай Бог сподобляє тебе своєю ласкою, а я вдячний тобі за те, що Твоя висока Магніфіценція звалилася спуститись до такої мізерії, як я. З Богом, до завтрього!

— З Богом! — відповів Пантагрюель.

Ласкавий мій читачу! Ти навіть не уявляєш, як високо заносилися цілу ніч у своїх думках і які гнали химери Таумаст і Пантагрюель. Зрештою цей Таумаст сказав консьєржеві заїзду Клюні, де він зупинився, що ніколи він так не знемагав на спрагу, як тієї ночі.

— Мені все мариться (сказав він), ніби Пантагрюель стає мені в горлі руба. На Бога, звеліть подати мені вина та свіжої водички, щоб горлянку прополоскати.

Пантагрюеля, того теж розворушило, як ніколи, і цілісіньку ніч він усе гортав:

Книгу Беди De Numeris et Signis,[209]

Книгу Плотіна De Inenarrabilibus,[210]

Книгу Прокла De Magia,[211]

Книгу Артемідора Per onirocriticon,[212]

Анаксагора Peri Semion,[213]

Інарія Peri Aphaton,[214]

Книги Філістимона,

Гіппонакса Peri Anecphoneton,[215]

а також безліч інших, поки нарешті Панурґ не сказав:

— Сеньйоре, викиньте все зі своєї голови і лягайте спати. Ви надто збуджені, боюсь, як би ви не перемудрили і не довели себе до мозкової огневиці. Але спершу келепніть дзвінко разів двадцять п'ять-триддять, та й пухніть собі, а вранці на диспуті з добродієм англійцем виступлю я, і як я не доведу його ad metan non loqui[216], можете мене проклясти.

— Бачиш (сказав Пантагрюель), Панурже, мій друже! Це ж найдивовижніше учене світило: чи ж ти здужаєш із ним тягатися?

— Ще й як здужаю, — мовив Панурґ. — Годі балачок, покладіться на мене. Хто ученіший за біса?

— Ніхто (відповів Пантагрюель), окрім тих, хто сподоблений Божої ласки.

— А проте (сказав Панурґ) я не раз виступав проти їхнього кодла і всіх їх поклав на обидві лопатки і загнав на слизьке. Отож будьте певні, що завтра ваш панята англієць прилюдно обкакається.

Панурґ усеньку нічку пиячив із пахолками і гуляв із ними у примус і секундус і в цурки, а розплачувався защіпками від плюндрів. А як умовна пора наспіла, він подався зі своїм паном до вказаного місця, а там уже зібрались, можете мені повірити, всі паризійці, і старе, і мале.

Хоть цей бісів Пантагрюель (думали вони) заткнув за пояс усіх базік та жовторотих софістиків, та цього разу йому натруситься, адже цей англієць справжній чортяка з Вовера. Побачимо, хто кого.

Усі вже зібралися, Таумаст їх виглядав, і коли Пантагрюель із Панурґом упали до зали, всі бурсаки, спудеї, бакаляри і делегати заляпали в долоні, з дурної своєї завички. Аж це Пантагрюель покликнув товстим голосом, так ніби з двійчастої гармати пальнув:

— Тихше, сто чортів твоїй мамі, тихше! Їй-богу, падлюки, як мене роздрочать тут, я всім вам голови позриваю.

На ці слова присутні завмерли з жаху і більше й не кавкнули, буцім кожен проковтнув п'ятнадцять фунтів пір'я, і від цього гарикання їм так захотілося пити, що вони на півфута повисолоплювали свої язики, ніби Пантаґрюель сипнув їм соли до рота.

Тут озвався уже Панурґ, звертаючись до англійця:

— Мостивий пане! Ти прийшов сюди змагатися у змажці на запропоновані тобою питання чи вчитися і пізнати істину?

На що Таумаст відповів:

— Мостивий пане! Мене привело сюди високе бажання повчитися і пізнати те, в чому я цілий вік сумнився, бо досі жодна книга і жодна людина не могли розвіяти моєї зневіри. Змагатися в якійсь там змажці я не збираюся; заняття це недостойне, отож полишім його шельмам софістам, які шукають у диспутах не істини, а суперечносте і незгоди.

— Отож (сказав Панурґ), я, сумирний учень свого вихователя, пана Пантагрюеля, вдовольню й уконтентую тебе всім у всьому, а отже нема чого клопотати його самого. Хай він ліпше візьме на себе обов'язки голови і розсудить нас, а в разі, як тобі здасться, ніби я не впорався, сам удовольнить твою допитливість.

— Ну що ж (сказав Таумаст), добре придумано. Починай!

Гідне уваги, що в Панурґа наприкінці довгої матні красувалася китичка червоного, білого, зеленого і блакитного шовку, і туди він засунув ще й чималеньку помаранчу.

Розділ XIX Як Панурґ заткнув за пояс англійця, що дискутував знаками

Отож, поки зібрання нашорошило в тиші вуха, англієць підніс високо одну руку, потім другу, склав пучки пальців курячим, як кажуть шінончі, куприком і вдарив нігтями їх чотири рази, потім розвів пальці й долонями дзвінко ляпнув одна об одну. Потім знову з'єднав руки, як і перше, двічі вдарив пальцями і чотири рази розводив їх; потім знову склав руки і підніс їх угору, ніби в ревнивій молитві Богові.

Панурґ зараз же підніс правицю, застромив її пучак у ніздрю з того самого боку, а інші чотири пальці стис і випростав уздовж крила носа; ліве око геть заплющив, а праве примружив, низько опустивши і брову, і повіку; потім високо підніс лівицю, міцно стис і випростав чотири пальці, а бецмана підняв, його рука утворила прямий кут із правою, на відстані півтора ліктя між ними. Після цього в цій самій поставі він опустив обидві руки на землю, а потів склав їх докупи, націлившись просто в носа англійцеві.

— Але якщо Меркурій… — озвався англієць.

Одначе Панурґ урвав його:

— Маско, ви заговорили!

Тоді англієць показав на мигах ось що: високо підніс розчепірену лівицю, стис у кулак чотири пальці цієї руки, а палюх випростав і приставив до кінчика носа. Потім швидко підняв розчепірену правицю і так розчепіреною опустив, приставив палюх до того місця, де відходив мізинець лівиці, а рештою чотирма пальцями цієї руки повільно заворушив, потім навпаки — правицею зробив те, то проробив лівицею, а лівицею те, що проробив правицею.

Панурґ не знітився, лівицею підніс догори свою неосяжну матню, а правицею дістав звідти уламок бичачого ребра та дві палички однакової форми, одну ебенову, другу з бразилійського акажу, симетрично втулив їх між пальцями і, б'ючи одну об одну, заторохтів так, як бретонські прокажені своїми тарахкальцями, хіба що лункіше і для вуха приємніше, та ще й давай клацати язиком, пасучи поглядом англійця.

Богослови, медики та хірурги із цього знаку здогадалися, що англієць хворий на лепру.

Натомість радці, законники і каноністи з цього вивели, що лепрявий може бути по-своєму щасливий, як колись це відкрив нам Пан-Біг.

Англієць нітрохи не спантеличився: він підніс обидві руки, троє головних пальців стис у п'ястук, потім пропустив пучаки між указівцями та середніми, а мізинці випростав у всю довж і підніс до лиця Пантагрюелеві, а потім з'єднав руки так, що бецман правиці торкався бецмана лівиці, мізинець лівиці — мізинця правиці.

Панурґ мовчки підніс руки і зробив такий знак: зсунув докупи ніготь вказівця лівиці й ніготь палюха тієї самої руки, утворивши посередині колечко, а всі пальці правиці, окрім указівця, стис у кулак, указівець же він то стромляв у те колечко, то виймав. Потім випростав указівець та середній палець правиці, розвів їх скільки міг і наставив на Таумаста. Потім притулив бецмана лівиці до краєчка лівого ока, випроставши всю руку як пташине крило або як риб'яче перо, і легенько заворушив нею туди-сюди, потім те саме проробив правицею, притуливши пальця до краєчка правого ока.

Таумаст зблід, затремтів і зробив такий знак: середнім пальцем ударив по м'язистій основі пучака, а потім указівець правиці встромив у колечко, утворивши його за Панурґовим прикладом на лівиці, але тільки у верх колечка, а не в низ, як це робив Панурґ.

Панурґ же ляпнув у долоні і свиснув у кулак. Потім устромив указівець правиці в колечко лівиці і шпарко заворушив ним. Відтак випнув підборіддя і укняпився в Таумаста.

Досі глядачі в цих знаках не розуміли нічогісінько, але тут до них дійшло, що Панурґ ставить Туамастові німе запитання:

— Що ви на це скажете?

Таумаст упрів, піт із чола так і лився, і здавався тепер людиною, що поринула у споглядання. Нараз йому сяйнуло, він стулив нігті лівиці й нігті правиці докупи, потім розвів пальці півколом і якнайвище підніс догори обидві руки.

На те Панурґ підпер щелепу пучаком правиці, а мізинець тієї самої руки встромив у кільце лівиці й мелодійно задзвонив зубами.

Таумаст, ухнувши, звівся на рівні, але при цьому так перднув, аж вихор зірвався, він усцявся і набздів так, як усе чортяче кодло. Аудиторія почала затикати носа, бо він ще й усрався з хвилювання. Потім підніс правицю і стулив докупи пучки пальців, а лівицю приклав до грудей.

Тут Панурґ потяг за свою довгу матню з китичкою, розтяг її на півтора ліктя і лівицею потримав її отак; правицею ж дістав помаранчу і, сім разів підкинувши її, восьмим разом стис овоч у п'ястуку правиці й безмовно підніс руку догори; потім затряс гарною своєю матнею, показуючи її Таумастові.

Таумаст тоді надув щоки, мов гудець, і випустив повітря, ніби надимав свиняче пуздро.

На те Панурґ устромив пальця лівиці собі у паністару, а ротом утяг повітря із присвистом, буцім висисав устрицю з черепашки або ж сьорбав юшку; потім розхилив рота і долонею правиці ляснув себе по губах, глибоко і голосно зітхнувши, так ніби те зітхання з поверхні діяфрагми пройшло через його трахею, і повторив він це шістнадцять разів.

А Таумаст тим часом сапав, як гусак.

Тоді Панурґ запхав указівця правиці собі в рота і міцно його затис, напруживши ротові м'язи, а потім витяг із ляскотом, ніби бухнула цяцькова гарматка, з якої дітвора стріляє редькою, і проробив це дев'ять разів поспіль.

Аж це Таумаст гукнув:

— Ага, панове, я збагнув, у чому секрет! Попав пальцем у небо!

Він вихопив свого запоясника і якийсь час тримав його вістрям донизу.

На те Панурґ узяв за край свою довгу матню і затряс її над стегнами; потім поклав руки, схрещені гребенем, на голову, висолопивши якомога язика і закотивши очі, мов коза під час конання.

— А, розумію, — сказав Таумаст. — Ну, а це?

І він приставив держак запоясника до грудей, а до вістря підніс долоню з підібганими пальцями.

На те Панурґ нагнув голову ліворуч, приставив середнього пальця до правого вуха, а бецмана підніс догори. Потім скрижував руки на грудях, п'ять разів кахикнув, а за п'ятим разом ще й ногою тупнув. Потім підніс лівицю і, стиснувши пальці в кулак, приставив щиколодку пучака до чола, а правицею бухнув шість разів себе у груди.

Таумаст, очевидно, не вдоволений, приставив бецмана лівиці до кінчика носа, а решту пальців тієї самої руки стис у кулак.

Тоді Панурґ притулив два головні пальці до кутика рота, якомога його розтяг і вищирив зуби, а потім палюхами добряче надавив на повіки і скривив, як здалося глядачам, досить шкарадну гримасу.

Розділ XX Як Таумаст вихваляв Панурґові чесноти та вченість

Та ось Таумаст устав і, скинувши шапочку, подякував Панурґові за люб'язність; а потім голосно звернувся до всієї аудиторії:

— Мостиві панове! Я хочу нагадати вам євангельські слова: Et ecce plus quant Salomon hic[217]. Перед вами — безцінний скарб, я маю на увазі пана Пантаґрюеля, чия слава принадила мене сюди з глибини Англії, бо я прагнув побалакати з ним про цікаві для мене нерозв'язні проблеми магії, алхімії, кабали, геомантії, астрології, а також філософії.

Зараз я сердитий на його славу, мені здається, їй завидки до нього, бо вона не відповідає і тисячній частці того, що є насправді.

Ви бачили, як його учень, самотужки, уконтентував мене і повідав мені більше, ніж я його питав; до того ж звів мені на очі й зараз же розвіяв інші темні місця, які я проочив. Запевняю вас, що він відкрив мені справжнє джерело і безодню енциклопедичних знань та ще й таким робом, про який ніхто на крузі земнім ще й гадки не має, я мовлю про наш диспут, який ми вели знаками, не допомагаючи собі жодним словом. Тож-бо я викладу письмово те, що ми обговорювали і розв'язали, аби люди не думали, що то все смішки, а тоді видрукую, аби кожному, як мені, це стало за науку, та вже нині ви можете судити, як би глаголав учитель, якщо навіть учень домігся таких пруесів, бо Non est discipulus super magistrum.[218]

Отож, хвалімо Бога, а я теж уклінно дякую вам за появлену мені честь. Хай Бог не помине вас своєю ласкою!

Так само красно подякував усім слухащим і Пантагрюель, після чого повів Таумаста до себе снідати, і, будьте певні, вони пили на розстебнутий живіт, — бо в ту добу животи застібали на всі ґудзики, як нині комірці, — і допивалися до того, що питали одне в одного: «А з ким маю честь?..»

Пречиста Діво, як же вони хлистали й дули, як фляшки гуляли і як самі вони горлали:

— Сип!

— Подавай!

— Пахолку, вина!

— Лий, хай тобі грець, лий!

На носа припало не менше двадцяти п'яти-тридцяти бочок, і знаєте, як вони пили? Sicut terra sine aqua[219], бо стояла спека і змагала спрага.

Що ж до засад, від Таумаста висунутих, а також знаків, яких диспутанти уживали, то я міг би те все вам викласти за їхніми ж власними розповідями, але до мене дійшло, що Таумаст зладив про це велику книгу й оприлюднив у Лондоні, висвітливши все там до цяти. Тому я наразі утримуюсь.

Розділ XXI Як Панурґ залюбився у великосвітню пані паризійку

Ім'я Панурґове завдяки звитязі над англійцем прогуло на весь город Париж; отож він віддав належне своїй матні і звелів вигаптувати її за римською модою. Панурґа всюди величали, навіть пісню про нього склали, якої виспівувала дітвора, ідучи до школи, він став бажаним гостем у товаристві пань та панночок і через це так запаношився, що замислив смалити литки до однієї великосвітньої пані.

І справді, нехтуючи всякі церемонії та антимонії, до яких удаються замріяні стогни-душі, постувальники і безскоромники, він якось узяв та їй і ляпнув:

— Пані! Було б украй пожиточно для панства, любо для вас, почесно для вашого роду, а для мене просто надоба, щоб ви од мене понесли. Я маху не дам — самі побачите на ділі.

На таку його мову пані на сто льє турнула його від себе зі словами:

— Отакецький нахаба! Розпускати отак губу — як ви смієте? Ви що, не знаєте, з ким гуторите? Геть із-перед моїх очей і щоб духу вашого не було! Бо як сунетесь, я звелю вам руки й ноги відрубати.

— Та я (сказав він) пожертвую вже відрубаними і руками і ногами, якщо ми з вами пожируємо, помахаємося, бо осьо (показав він на свою довгу матню) панята Соловей Юрливий, він вас затанцює так, що дійме до самого шниру. Він такий ґалантний любусь, перш ніж допекти до живого, обнишпорить найдрібніші закапелочки і найчарівніші гарненькі жирові згортки, а після його перебування доведеться тільки підвихнути.

На те у відповідь пані:

— Геть, зухвальцю, геть! Ще одне слово, і я покличу людей — вони на болото вас зіб'ють.

— Го! (сказав Панурґ). То ви така сердита на словах, або мене ваше личко ошукує. Радше земля злине в небо, а небо спаде в тартар і вся натура розіпсіє, ніж у такої вроди і гожости, як ви, знайдеться крапля жовчі чи підступности. Недарма кажуть, що, на жаль,

Жінка, якщо вродливиця,
Завжди козирем дивиться.

Але тут ідеться про грубу красу. А ваша врода така пишна, така дивовижна, така небесна, що мимоволі думаєш: ця врода дана вам як взірець, аби ми бачили, що вона може вчинити, появивши всю свою потугу та вмілість. Ви — мед, ви — сахарь, ви — манна небесна.

То вам Парис мав золоту путівочку віддати, а не Венері, не Юноні і не Мінерві; ніколи-бо не було такої величі у Юноні, такої мудрости у Мінерві й такої гожости у Венері.

О небесні боги і богині! Блаженний той, кому ви дозволите обняти таку жінку, поцілувати її і почовгати своїм салом об її сало. І, далебі, це буду я — я бачу, що вона нетямиться від мене. Так мені прирекли феї, я це знаю і йду за їхнім віщуванням. Отож не марнуймо часу, ваше кубельце, мій горобчик!

Він хотів її лапнути, але вона вдала, ніби кидається до вікна сусідів на ґвалт гукати.

Тут Панурґ узяв ноги на плечі й, тікаючи, крикнув:

— Пані! Стривайте, не хапайтеся звати, я сам збігаю по них!

Отак він пішов собі на виступці, піймавши облизня, і не дуже цим журився.

Назавтра він застав пані в церкві, куди вона прийшла на обідню. На вході він подав їй святої води й низесенько вклонився; відтак уклякнув біля неї і сказав:

— Пані! Я так закохався у вас, що перестав мочитися й ходити до вітру. Аби ви тільки знали, яке це жахіття. Якщо мені стане зле, хто буде винний?

– Ідіть (сказала вона), ідіть, мене це не обходить! Не заважайте мені молитися.

— Спершу (сказав він) доберіть риму до слова мамуля.

— Не хочу, — відповіла вона.

— Це дуже просто (сказав він), диви, яка в мене мамула. А тепер попросіть у Бога, аби він дав мені те, чого ваша висока душа прагне, і дайте, прошу, мені ці рожанці.

— Нате (сказала вона), тільки відчепіться.

Вона вже знімала свої цестринові вервечки з буйними золотими пацьорками, але Панурґ вихопив один зі своїх ножичків і махом зрізав їх, збираючись віднести до скупника краденого.

— Хочете ножичка? — спитав він.

— Ні, ні! — відповіла вона.

— Але ж ножик (сказав він), цілком до ваших послуг, з усіма своїми пристроями, з усіма своїми кишками і потрухами.

Проте пані захвилювалася за свої рожанці, тим паче, що в церкві почувалася без них, як без рук. «У цього мелуна, мабуть, чи не вітер у голові, — думала вона. — До того ж він ще й чужинець. Не бачити мені більше рожанців. А що скаже муж? Він на мене розсердиться. Я йому скажу, що в мене їх зрізав злодій у церкві, і він легко цьому повірить, побачивши на поясі обривок стрічки».

Після сніданку Панурґ подався до пані, засунувши до рукава велику калитку, повну фальшивих судових екю та жетонів. І почав з питання:

— Хто з нас двох більше кохає: ви мене чи я вас?

А вона у відповідь:

— Про себе можу сказати, що я на вас лихим духом не дихаю. За Божою заповіддю, я всіх людей люблю.

— А може (спитав він), ви в мене таки закохані?

— Я скільки вам торочила (сказала вона), щоб ви не зверталися до мене з такими речами. Якщо ви ще зі мною про це заговорите, я вам покажу, як вести зі мною нескромні розмови. Ідіть геть, але спершу верніть мені вервечки, а то муж іще кинеться, де вони.

— Як це, пані (сказав він), вернути вервечки? Я вам їх не верну, присяйбогу, не верну. А знаєте що, давайте мінька. Які вам більше подобаються? Золоті з емаллю у вигляді великих куль чи любовних тенет, а чи масивні, як виливанці? Може, вам хочеться з ебену, чи з буйних гіацинтів, з буйних добре шліхтованих гранатів із пацьорками щирого туркусу, або з чудових топазів упереміж із кульками чистої води шафірів, або з ладних рубінів-баласів із буйними перлинами у двадцять вісім каратів кожний?

Ні, ні, це все не те. Я можу дати вам чудові рожанці з чистого смарагду із пацьорками з сірого бурштину та з буйною перською перлиною завбільшки як помаранча у вигляді клямри. Коштують вони всього двадцять п'ять тисяч дукатів. Я хочу вам їх подарувати, грошей у мене доста.

Те все він говорив, дзвонячи жетонами, ніби то були екю.

— А то, може, хочете штуку оксамиту лілового, малинового, барви шарлату, штуку саєти вишитої чи багряної? Чи не треба вам ланцюжків, золотих виробів, головних пов'язок, перстеників? Досить вам тільки сказати. П'ятдесят тисяч дукатів — це для мене не сума.

На ті слова у пані покотилася слинка, та все ж вона сказала:

— Ні, дякую, від вас я нічого не хочу.

— Ну, а я (сказав він) від вас хочу, далебі. І вам це стане задурно, вас від цього не убуде. Рекомендую (він показав на свою довгу матню), це панята Соловей Юрливий, він проситься на постій.

Тут він спробував обняти її, але вона скрикнула, а втім, не дуже голосно.

Тоді Панурґ лукаво бликнув на неї і сказав:

— Чи ти ба, яка нечіпаха! Ну й дідько з вами! Відтепер про добро чи якусь шану від мене забудьте. От я влаштую вам собачу свайбу — це вже як Бог свят!

Із цим словом він, боячись духопеликів, цілком ним заслужених, дав ногам волю.

Розділ XXII Як Панурґ зробив паризійській дамі фиґля, який аж ніяк її не скрасив

Щоб ви знали, на завтра припадало свято Тіла Господня, ради якого вся біла челядь любить чепуритися, і цього дня наша дама наділа прегарну сукню із малинової саєти та камзол з дуже дорогого білого оксамиту.

Напередодні Панурґ шукав, шукав і нарешті знайшов левретку в тічці, прив'язав її до свого паска, привів до хати і цілісінький день і ніч добре годував. Вранці він її убив, випустив із неї те, про що правлять грецькі геоманти, покраяв на дрібнесенькі кавалки і поніс це м'ясце, добре приховане, з собою; відтак подався туди, де мала пройти з процесією пані за звичаєм того свята; коли вона переступила поріг, Панурґ подав їй святої водички, ґречно віддав чолом, а трохи згодом, як вона помолилась, підсів до неї на лаву і вручив їй рондо у такій редакції:

РОНДО
Цього разу надіюсь я, синьйоро,
Що ви мене з самої перекори
З-перед очей не проженете знову,
Як того дня, коли свому рабові,
Плохутці, німаку, ви надто скоро
Безжальну кару винесли суворо
І не схотіли на полегшу горя
Мені шепнуть: нам не зійтись в любові
Цього разу.
Болить і скніє моє серце хворе
І палу, і жалю ніяк не зборе
По тій, хто вроду має пречудову,
І вже не пережить мені відмови,
Як не здолаю з бою взяти гору
Цього разу.

А поки вона розгортала й читала папірця, Панурґ моторно сипнув їй своєї утрібки в різні місця, надто у зборки на рукавах та згортки плаття, а потім сказав:

— Панусю! Бідолашним закоханцям усміхається щастя не завжди. Що ж до мене, то я маю надію, що безсонні ночі, гризоти і переживання, спричинені коханням, зарахуються за покару в чистці. Принаймні моліть Бога, щоб він дав силу мені терпіти.

Панурґ ще не добалакав, як церковні пси набігли на пані звідусіль, принаджені запахом утрібки, якою її обсипано. Маленькі й великі, гладкі й худі, всі зібралися тут і, виставивши свої цюцюрки, обнюхували пані й обсцикали. Світ не бачив такої бридоти і гидоти.

Панурґ відганяв їх, потім, уклонившись пані, зашився у капличку і став сочити за цією розвагою, а вразькі собаки обісцяли пані все плаття, а один хортище зумів насикати навіть ш на голову, інші — на рукави, ще інші — на клуби, а найменші шавки пудили на черевики, отож дамині сусідки зі шкури пнулися, рятуючи її.

Панурґ реготав і, звертаючись до одного вельможного городянина, сказав:

— Не інакше, як у цієї пані тічка або її недавно якийсь хорт покрив.

Переконавшися, що в собачні гризня за даму, наче за суку в тічці, Панурґ пішов по Пантаґрюеля.

Кожному зустрічному псюсі він відважував копняка і приказував:

— Чого ж ти не йдеш на весілля? Твої товариші вже там. Швидше, швидше, сто чортів, швидше!

Прийшовши додому, він сказав Пантаґрюелеві:

— Пане! До одної дами, першої красуні міста, збіглися звідусіль пси і хочуть її чухрати.

Пантаґрюель зголосився піти і, подивившись, сказав, що видовище цеє прегарне і досі небачене.

Але найкумедніше було ще попереду: під час процеси дами вчепилося понад шістсот тисяч чотирнадцять псів, завдаючи їй тьми-тьменної прикрощів, і хоч би куди вона повертала, пси наступали їй на п'яти, сцикаючи на те місце, яке вона черкнула своєю сукнею.

Вистава ця зібрала до гибелі люду, і всі зорили, як собаки стрибали на неї, доскакуючи аж до шиї, і нівечили ш пишне вбрання, тож дамі нічого не лишалось, як піти додому; собаки гналися за нею, вона тікала, а челядь реготала.

А коли вона влетіла до хати і прибила двері, вся собачня, що збіглася сюди з околиці, так обісцяла їй двері, що з її сечі зібрався струмок, де вільно могли плавати качки; той струмок і нині плине біля святого Віктора, і в ньому гобелен, завдяки специфіці собачої сечі, виявленій ще трудами метра Орібуса, фарбує в шарлат матерію.

На такому струмку з Божої помоги хоть млина-водяка став, але, звісно, не такого, як Базакльський водяк у Тулузі.

Розділ XXIII Як Пантаґрюель на звістку про наїзд дипсодів[220] у край амавротів Париж покинув і чом у Франції такі короткі милі

Трохи згодом Пантагрюель отримав звістку, що батька його Ґарґантюа занесла Морґанія до краю Фей, як занесла в оні дні Ож'є та Артура, і що, почувши про це, дипсоди перейшли кордони, сплюндрували великий край Утопію й обложили столицю амавротів. Отож він покинув Париж, ні з ким не попрощавшись, бо зволікати було годі, й прибув до Руана.

Переконавшися дорогою Пантагрюель, що французькі милі справді коротші проти миль інших країв, запитав у Панурґа, чому це так і звідки, і Панурґ розповів йому історію, що монах Маротус дю Лак виклав у Діяннях царів Канарійських. Ось вона:

У давню давнину краї не мірялись ні льє, ні милями, ні міліаріями, ні стадіями, ні верствами, ні парасангами[221], поки нарешті цар Фарамонд не запровадив такого поділу, і то в такий спосіб: одібрав у Парижі сто гарних і ставних молодиків, не з боязких, і сто гожих дівчаток-пікардійок, тиждень на них хухав і дмухав, а потім закликав до себе, кожному юнакові дав по юнці, дав гроші на видатки і звелів їхати врізнобіч і там, де вони полоскочуть своїх юнок, класти камінь, оце й буде миля.


Отак попутники і попутниці рушили у веселу путь і знічев'я, бо сила у них грала, жирували на кожній межі, — тим-то французькі милі такі короткі.

Але потім, коли відмахали добрі гони і здорожилися, як чорти, а олії у їхніх посвітачах поменшало, вони вже не жартували так часто й обмежувались (я маю на оці чоловіків) одною жалюгідною і вимученою ходкою. Ось звідки у Бретані, в Ландах, у Німеччині та інших відлегліших краях такі милі довгі.

Є ще й інші пояснення, але це мені здається найправдивішим.

Пантагрюель теж на нього цілком пристав.

З Руана вони подалися до Онфлера, і там Пантагрюель, Панурґ, Епістемон, Евстен і Карпалим сіли на судно.

Поки вони шпаклювали корабель і ходового вітру виглядали, Пантагрюель дістав від паризійської дами (його давньої утриманки) листа з такою адресою:

Улюбленцю красунь і невірнику серед усіх одчаюг

П.Н.Т.Ґ.Р.Л.

Розділ XXIV Лист, якого привіз Пантаґрюелеві паризійчин гонець, і тлумачення слів, на золотій каблучці карбованих

Коли Пантаґрюель прочитав адресу, то здивувався великим дивом; спитавши у гінця, як звати пересильницю, він одкрив листа і тільки там і знайшов, що золоту каблучку з діямантом. Тоді він нагукав Панурґа і показав листа.

Панурґ розтлумачив, що на аркушику паперу щось написано, але в такий химерний спосіб, що годі щось розібрати.

Щоб перевірити це, він підніс папірця до вогню: ану ж листа написано на салом'яку.

Потім він опустив папірця у воду: ану ж листа написано соком молочаю.

Потім підніс його до свічки: ану ж листа написано цибулячим соком.

Потім потер його горіховою олією: ану ж листа написано водою з попелом від смоковниці.

Потім натер його молоком матері, що годувала свою первістку: ану ж листа написано жаб'ячою кров'ю.

Потім натер один його ріжок попелом від ластів'ячого гнізда: а раптом листа написано соком жидівських груш або міхунки.

Потім натер другий його ріжок сіркою з вуха: ану ж листа написано воронячою жовчю.

Потім умочив його в оцет: ану ж листа написано молоком рай-дерева.

Потім змастив його кажанячим лоєм: ану ж листа написано китовою спермою, так званою сірою амброю.

Потім обережно занурив його в мідницю з холодною водою і одразу вийняв: ану ж листа написано квасцями.

Нарешті, нічого не з'ясувавши, він гукнув гінця і спитав:

— А що, соколику, чи не дала тобі дама, яка тебе послала, якоїсь палиці?

Панурґ гадав, що тут не обійшлося без тих самих хитрощів, про які мовиться в Авла Ґеллія.

— Ні, пане, — відповів гонець.

Панурґ захотів був обголити його, аби переконатися, чи не написала дама свого послання спеціальним атраментом на його черепі, але, побачивши, який патлатий гонець, передумав: навряд щоб волосся відросло за такий короткий час.

Тоді він звернувся до Пантаґрюеля:

— Клянуся Богом, метре, я не знаю, що робити і що сказати. Аби перевірити, написано щось на цьому папірці чи ні, я вдався до певних ярмісів месіра Франческо ді Ньянто, тосканця, який описав способи читання тайнопису, я скористався з того, що згадує з цього приводу Зороастр у Peri grammato acriton[222] і Кальфурній Бас у De Uteris illegibilibus[223], але нічогісінько не виявив і гадаю, що вся заковика в каблучці. Отож погляньмо.

Оглянувши каблучку, вони знайшли на внутрішньому боці напис івритом:

ЛАМА САВАХТАНІ[224]

Тоді вони покликали Епістемона і спитали, що це означає.

Епістемон відповів, що ці слова гебрейські й означають вони: Чом мене покинув ecu?

Панурґ як стій зметикував:

— Розумію, в чому річ. Бачите цей діямант? Він фальшивий. От вам і розгадка того, що хоче сказати ця дама:

Невірнику! Чом мене покинув ecu?

Пантагрюель одразу зміркував: він згадав, як перед від'їздом не встиг попрощатися зі своєю дамою, і це його зажурило; він ладен був вернутися до Парижа лиш на те, щоб помиритися з нею.

Проте Епістемон нагадав йому прощання Енея з Дідоною, а також пораду Геракліта Тарантського: коли судно стоїть на котвиці, а піднімати її вже пізно, краще линву рубати, ніж гаяти час на розв'язування, а тому хай викине це з голови і поквапиться до рідного міста, над яким нависла небезпека.

І справді, за годину схопився вітер, норд-норд-вест, судно під усіма вітрилами вийшло в море і через кілька днів, поминувши Порто-Санто і Мадейру, причалило до Канарських островів.

Відпливши звідти, вони пройшли повз Капо-Бланко, Сенегал, Зелений Ріг, Гамбію, ріг Сагрес, Меллі і ріг Доброї Надії та й пристали до царства Меліндського.

Рушивши звідти, наші мореплавці, гнані трамонтаною, минули Меден, Уті, Удем, Ґеласим, острови Фей і царство Ахорії[225]; нарешті ввійшли до гавані Утопії, що за три милі з гаком від столиці амавротів.

Після невеликого відпочинку на суходолі Пантагрюель сказав:

— Хлопці! Город звідси недалечко. Але, перш ніж іти далі, порадьмося, як нам бути, ми ж не атенці, аби спершу діяти, а потім раду радити. Чи згодні ви жити й померти зі мною?

— Так, пане (сказали всі), будьте у нас певні, як у своїх власних пальцях.

— Тоді (сказав він) зостається лише одне, що мене бентежить і непутить: я не знаю ні розташування, ні чисельносте ворогів, що облягли місто. А знаття — це більша певність. От і подумаймо разом, як би все з'ясувати.

Усі йому відповіли устами одними:

— Пошліть нас на звіди, а самі чекайте тут. Сьогодні ж ми вам доставимо точні дані.

— Я (сказав Пантагрюель) проберусь до їхнього табору, поминувши варту і чати, та ще погуляю і подрочуся з ними, так що вони мене й не познають, огляну артилерію, шатра усіх капітанів, пущу ману комбраттям, і ніхто не здогадається, що я за один. Диявол, і той мене не розкусить, бо я коліна Зопирового.

— Я (сказав Епістемон) знаю всі стратегії та пруеси старочасних одчаюг отаманів і ватажків, усі хитрощі й тонкощі військової науки. Я піду до ворогів і, як вони мене навіть викриють і піймають, я здолаю викрутитися, та ще й розповім про вас усе, що прибандюриться, і вони повірять мені, бо я коліна Силонового.

— Я (сказав Евстен) перелізу через їхні шанці, попри сторожу й охорону, я пройдусь по їхніх черевах і поперебиваю руки-ноги, хай вони і з чорта дужі, бо я коліна Геркулесового.

— Я (сказав Карпалим) пролізу туди, куди лише птахи залітають. Тілом я такий легесенький, що перешелесну через траншеї і пройду увесь їхній стан; не боюсь я ні списа, ні стріли, ні румака, хай навіть це пегас Персея чи Паколе, я втечу від них цілий і здоровий. Під моєю стопою не примнеться на лужку і на полі ні билинка, ні колосочок, бо я амазонки Камілли коліна.

Розділ XXV Як Панурґ, Карпалим, Евстен та Епістемон, комбраття Пантаґрюелеві, от уже проворяки, поклали трупом шістсот шістдесят лицарів

Не встиг Карпалим це виректи, аж глядь — скачуть учвал шістсот шістдесят лицарів, а спали вони на своїх легких коників, аби довідатись, чиє ж то судно прибилось до гавані, й поспішали при нагоді голіруч захопити прибульців.

Тут Пантагрюель сказав:

— Хлопці, ховайтесь на кораблі. Бачите, підходить загін наших ворогів, але я повбиваю їх, як бидло, навіть якби їх було і вдесятеро більше. А ви тим часом ховайтесь і приємно проведіть своє дозвілля.

Панурґ на це й обізветься:

— Ні, сеньйоре, так не гоже. Навпаки: ідіть на судно ви, та ще й інших із собою візьміть, а я сам-один їх знешкоджу, тільки не баріться. Гайда, гайда!

Решта підхопили:

— Сеньйоре, він має рацію. Сховайтесь, а ми дамо підсобки Панурґові. І ви побачите, які ми зухи.

І Пантагрюель відповів:

— Гаразд, хай буде так, але як супостат притисне, я вас вирятую.

Тоді Панурґ зняв із ковчега дві грубі кодоли і прив'язав їх до чардачного барана, кинув кінці на землю, а з кінців зробив два зашморги, один більший, другий, усередині першого, менший.

– Ідіть на судно, — сказав він Епістемонові, — і на мій знак крутіть хутчій баран і тягніть до себе дві кодоли.

Потім звернувся до Евстена і Карпалима:

— А ви, хлопці, стійте тут, зустрінете супостата на місці, підкоритесь йому і вдасте, ніби здаєтесь. Тільки не ступіть у канатні зашморги, тримайтесь чимдалі.

Недовго думаючи, він збігав на судно і, прихопивши пасмо соломи та барильце з гарматним порохом, насипав пороху в канатні зашморги, а сам із ґнотом у руці став біля них.

Лицарі доскакали галопом, перша лава опинилась перед судном, але в березі було слизько, і сорок чотири верхівці зі своїми коньми грьопнули на землю. Наїхали інші вершники, гадаючи, ніби їм чинять опір. Аж це обізветься до них Панурґ:

— Мостиві панове! Ви, мабуть, потовклися. Даруйте вже, але то не наша провина, винна тут слизота морської води, такої, самі здорові знаєте, оліїстої. Ми здаємося на ласку переможців.

Це підтвердили і його два комбрати та Епістемон, що стояли на чардаку.

Тим часом Панурґ відійшов і, бачачи, що вершники всередині канатних зашморгів, а його товариші відступили перед натовпом цікавих побачити ковчег і команду, зненацька гукнув Епістемонові:

— Тягни! Тягни!

Епістемон закрутив барана, і обидві кодоли обмотались круг коней і легко перекинули їх заодно з верхівцями; верхівці повихоплювали мечі й збиралися рубати чалки, проте Панурґ підпалив ґнотом порох, і всі опинились, мов окаянні душі, у вогненному кільці. Ніхто не врятувався, ні люди, ні коні, хіба що один лицар вирвався на арабському румаку. Одначе Карпалим цього не проочив і кинувся навздогін зі своєю звичною прудкістю й легкістю і вже через сто ступнів наздогнав, скочив у забедри, обхопив ззаду вершника і погнав коня до судна.

Що вже радів Пантагрюель, такий погром угледівши, до небес вихваляв він винахідливість свого комбраття і звелів їм відпочити і підживитися в березі, весело бенкетуючи; бранця вони теж пригостили, але нетяга боявся, як би його не проковтнув з усіма тельбухами Пантагрюель, і не даремно, горлянка у тамтого була така широка, що він глимнув би вас, як ту шротинку, і в роті в нього бранець посів би місця не більше, ніж просинка в ослячій пащеці.

Розділ XXVI Як Пантаґрюелеві та його комбраттям онавісніла солонина і як Карпалим пішов полювати на дичину

Поки бенкетували бенкетарі, Карпалим сказав:

— Черевом святого Жерія свідчуся, невже дичиною ми так і не посмакуємо? Після солонини я ніяк не відіп'юся. От я принесу окоста з коників, що ми підсмажили, ото буде печеня!

Тільки він сікнувся, аж це на узлісся вибігла велика і гарна косуля — не інакше, як її розгнічена Панурґом ватра привабила.

Карпалим, недовго думаючи, гайнув за нею — стріла з арбалета так не летить. Ув одну помлу очей її наздогнав, та ще й у цьому гоні перейняв на льоту руками:

Чотирьох великих дрохв,

Сімох хохітв,

Двадцять шість сірих куріпок,

Тридцять дві червоні,

Шістнадцять фазанів,

Дев'ять бекасів,

Дев'ятнадцять чапель,

Тридцять два припутні,

а ногами забив:

Десяток, а то й цілий тузінь чи то зайців, чи то трусів, тільки з нори,

Вісімнадцять пар хоростільників,

П'ятнадцять веприків,

Двоє борсуків,

Трьох великих лисів.

Молоснув косулю кривулею по голові, убив, завдав собі на плечі, підібрав зайців, хоростілей і веприків і, підступивши на відстань голосу, гукнув:

— Панурже, друзяко, оцту, оцту!

Добрий Пантагрюель подумав, що його канудить, і велів приготувати оцту. Проте Панурґ притьмом збагнув, що пахне заятиною, і справді, за мить він уже показував зацному Пантагрюелю, яку косулю двигає Карпалим на плечах і скількома зайцями обвішаний його пас.

Епістемон іменем Дев'яти муз негайно змайстрував дев'ять дерев'яних рожнів за античним модлом. Евстен заходився білувати, Панурґ дві лицарські кульбаки пустив під жаровні, кухарем призначено бранця, і він спік дичину на тому самому вогні, який засмажив лицарів.

І загуляли на всю губу! Їли як не в себе! От уже були добрі теребії!

Тут озветься Пантагрюель:

— Підв'язати б оце кожному до бороди по дві пари бубонців, а мені дзвони з пнутьєрської, рейнської, турської і камбрейської дзвіниць, от би баламкання ми зчинили, працюючи щелепами!

— Але (сказав Панурґ) побалакаймо ліпше про те, як нам воріженьків заломити.

– І то правда, — мовив Пантагрюель і, звертаючись до полоненика:

— От що, соколику, — сказав, — признайся, як на сповіді, не збрехавши ні словом, а то я з тебе шкуру спущу, бо я живцем дітей ковтаю. Розкажи мені все, що тобі відомо про розташування, чисельність і потугу вашого війська.

А полоненик у відповідь:

— От вам, сеньйоре, вся правда. У нашому війську числиться триста обрів, закутих у камінні панцирі, таких великанських, що страх, а втім із вами їм не помірятися, окрім одного, їхнього отамана, Вовкулаки, за обладунки в якого ковадла циклопів; сто шістдесят три тисячі пішаків, у латах з упирячої шкури, всі зухи наголо; одинадцять тисяч чотириста панцерників і теляжників, три тисячі шістсот подвійних гармат і сто п'ятдесят тисяч мандрьох, гарних, як богині…

— Оце вже мені до вподоби! — гукнув Панурґ.

— Серед них є амазонки, ліонки, паризійки, туренки, анжуйки, пуатійки, є нормандки, німкені, словом, заступниці всіх країв і всіх язиків.

— Он як (сказав Пантагрюель), а цар же з ними?

— Авжеж, сір (сказав полоненик), власною персоною, ми титулуємо його Анархом, царем дипсодів, тобто жадаків, ви ще не бачили, щоб хтось так жадав і так пив, як ми, а його шатро охороняють великолюди.

— Годі (сказав Пантагрюель). Ну що, хлопці, підете зі мною на них?

А Панурґ у відповідь:

— Хай Пан-Біг поб'є того, хто вас кине! Я надумав, як мені перебити їх, наче свиней. А щоб там когось дарувати душею — це вже дзуськи! Одне мене непутить…

— Що саме? — спитав Пантагрюель.

— Як мені (сказав Панурґ) переткнутися з усіма стрибухами і щоб ні одна не ухилилась, поки я не нагопцююся з нею.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пантагрюель.

А Карпалим сказав:

— А наїй би ся грани! Я б теж не проти якусь умастити!

— А я (сказав Евстен) гірший, абощо? Я від самого Руана говію, але ж стрілка у мене дострілювала і до десяти і до одинадцяти, та й ниньки ще дерзка і тужава, як сто чортів.

— Ну тоді (сказав Панурґ) тобі дістануться пухкі й відгодовані.

— Як? (сказав Епістемон) Усі гарцюватимуть, а я осла водитиму? Еге, нема дурних! Я діятиму правом війни: Qui potest сареге capiat.[226]

— Ба ні (сказав Панурґ). Осла прив'яжи і гарцюй, як усі.

Добрий Пантагрюель засміявся і сказав:

— Наставляй ширше, а то, бач, нікуди сипать. Боюся, ще й не смеркне, як вам пропаде хіть стругати, і по вас самих погопцюють списи та ратища.

— Баста! (сказав Епістемон). Я їх вам прижену, а ви їх смаліть, парте, робіть із них фрикасе, начиняйте. Їх менше, ніж мав Ксеркс, бо його військо нараховувало, якщо вірити Геродотові та Помпеєві Трогу, триста тисяч вояків, а проте Темістокл із горсткою людей погромив Ксеркса. Отож, на Бога, не журіться!

— Господь з ними! (сказав Панурґ). Я один своєю матнею змету з лику землі всіх мужчин, а святий Баллетру, що домує у цій матні, пошкромадить усіх жінок.

— Нумо, хлопці (сказав Пантагрюель), у похід!

Розділ XXVII Як Пантаґрюель звів трофей на честь своїх пруесів, а Панурґ — інший на честь своїх зайчат, як із Пантаґрюелевих пуків уродились чоловічки, а з його бзда — жіночки, і як Панурґ зламав палицю на двох склянках

Перш ніж рушити звідси, — проголосив Пантаґрюель, — я хочу на честь пруесів, що ми допіру звершили, звести тут чималенький трофей. Тут усі, радощами радіючи і сільських пісень співаючи, поставили високу палю і до неї причепили: вояцьку кульбаку, начілку, кінський плюмаж, стремена, остроги, панцеранку, зуповні крицеві риштунки, сокиру, рапіру, залізну рукавицю, тиляги, наколінники, нашийницю і всю зброю, потрібну для зведення тріумфальної арки чи трофею.

Відтак, на вічну пам'ять, Пантагрюель написав таку звитяжну пісню:

Тут билися чотири одчайдухи,
І, ніби Фабій там чи Сципіон,
Не зброєю звитяживши, а духом,
Забрали супостата у полон,
Хоть був то чималенький ескадрон,
Шістсот і шістдесят рубак сиділо,
А скільки ще фігур дрібніших он!
Мужнім будь,
Як поклав здобуть
Перемогу.
Ставши на цю путь,
Здайся на могуть
Ти благого Бога.
Вона приходить лиш до того,
Кому розумно, в чому суть:
Лиш віра в Господа благого
Приводить до вершин славут.

Поки Пантагрюель компонував ці вірші, Панурґ настромив на високу палю косулячі роги, шкуру і передню праву ногу; потім вуха трьох зайчат, трусячу спинку, щелепи великого зайця, крила дрохвячої пари, лапки чотирьох припутнів, слоїк із оцтом, ріжок, куди вони сіль клали, дерев'яний рожен, списик, старий дірявий казан, соусник, череп'яну сільничку і бовезький кубок.

І, наслідуючи Пантаґрюелеві вірші та трофей, і собі зладив:

Тут горло чотирьом не дерло сухо,
Пили вони нахильці в унісон
І їли, аж лящало їм за вухом,
В честь Бахуса врядили випивон.
І зайцем, так що вирвався прокльон,
Вони вже кишку доверха набили.
Налиганим без жодних перепон,
їм пики від захоплення скривило.
П'яним будь,
Як поклав смикнуть
Скільки мога.
Ставши на цю путь,
Відчувай могуть
Ти скляного бога.
А їсти зайця і до нього
Щоб це винця та не ковтнуть.
Вино — потіха і підмога:
Ось вам девіз на незабудь.

Тут озветься Пантагрюель:

— Пора, хлопці, чаркували ми з вами, а воно ж великих гультяїв на великі подвиги і не подвигаєш. Нема як тіні від корогви, нема як пари від коня, нема як дзвону лат.

На ці слова Епістемон посміхнувся і сказав:

— Нема як тіні від кухні, нема як пари від пирога, нема як дзвону коряка.

А Панурґ на це:

— Нема як тіні від намету, нема як пари від цицьок, нема як дзвону яєць.

З цим словом він підхопився, перднув, підскочив, свиснув і весело покликнув товстим голосом:

— Хай живе Пантагрюель!

Бачивши теє, Пантагрюель і собі напшотів, але від його пуку затрусилась земля на десять миль довкруж, а заодно з газом із нього вийшло понад п'ятдесят тисяч чоловічків, карлів і виродків, а з пущеного бзда вродилась безліченна безліч скоцюрблених жіночок, то хвилястих, мов коров'ячі хвости, то круглястих, мов лімузинська ріпа.

— Отакої! — гукнув Панурґ. — Невже ваше бздо таке плодюче? Ач які гарні чоловічі бобурки і жіночі мисі! Їх треба переженити, наплодять бурчимух!

Пантагрюель так і зробив; назвав їх пігмеями та й послав жити на поблизький острів, після чого їх там намножилось, як гною, і хоч журавлі ведуть із ними невпинну війну, вони хоробро відбиваються, бо ці людські вигризки (шкоти їх називають «ручками від шкребниці»), як щось не по-їхньому, впадають у пасію. Та воно через фізіологію й зрозуміло: серце у них мало не на гівні розміщене.

Тим часом Панурґ узяв дві склянки однакової величини, наповнив водою по вінця, поставив кожну на окремий дзиґлик, на відстані п'яти футів одна від одної, потім узяв списа п'ять із половиною фута завдовжки і поклав його на склянки так, щоб краї списа лежали на вінцях.

Потім узяв замашненьку коляку і, звертаючись до Пантагрюеля та його комбраття, сказав:

— Гляньте, панове, як легко ми переважимо ворожу силу. Достоту так само, як я оце прямо на склянках списа зламаю, не розсадивши їх і не розбивши, ба навіть крапелини не проливши, ми провалимо голови дипсодам, самі не поранившись і без усяких утрат. А щоб ви не думали, ніби це якесь чаромуття, нате, — звернувся він до Евстена, — самі ударте щосили колякою посередині.

Евстен ударив і перебив списа навпіл, і жодної краплі води не пролилося. Потім сказав:

— Я ще й не таке вмію! Гайда! Хай нас тепер бояться!

Розділ XXVIII Як Пантаґрюель, схистившись, узяв гору над дипсодами та великолюдами

Після всіх цих розмов Пантагрюель покликав бранця і відпустив його, кажучи:

– Іди до свого царя у табір, повідом про усе, що ти тут бачив, і перекажи, щоб завтра опівдні він частував мене хлібом-сіллю; бо як тільки причалять мої галери, а це буде завтра вранці, не пізніше, я доведу йому, з мільйоном вісімсот тисяч комбраття і сімома тисячами височенців, усі ще вищі за мене, як нерозумно й необачно він учинив, удершись отак на мої землі.

Про морську підмогу Пантагрюель, звичайно, вигадав.

Полоненик відповів, що відтепер він його вірний раб, що був би радніший не лише не вертатися до своїх, а ще й битися проти них на боці Пантагрюеля, аби ж його дозвіл.

Пантагрюель не погодився, велів негайно йти, куди послано, дав йому банку з молочаєм та вимоченими в горілці перчинами і наказав віднести її цареві і сказати так: якщо цар із'їсть бодай унцію цього узварцю, не запиваючи, то може сміливо стати з Пантагрюелем на герць.

Але бранець почав його благати, молитовно склавши руки так, як просив під час битви. Пантаґрюель йому одвітував:

— Перекажи цареві те, що я тобі звелів, а потім уповай тільки на Бога, і він тебе не покине. Ось я, хоть який, як бачиш, могута, і вояцтва у мене без ліку, а проте не покладаюся ні на потугу, ні на вмілість мою, а вся моя віра в Господа, мого заступника, бо він ніколи не відвернеться від тих, хто звертає свої помисли і сподівання до нього.

Почувши ці слова, полоненик зачав просити узяти з нього розумний окуп. Пантаґрюель відповів, що його мета не грабувати і не лупити, а, навпаки, збагачувати і відпускати на волю.

– Іди (сказав він) з Богом і цурайся лихих людей, а то ускочиш у халепу.

Коли бранець пішов, Пантаґрюель так сказав своїм комбраттям:

— Хлопці, я набалакав цьому бранцеві, що ми чекаємо морської підмоги і що нападемо на них не раніше, ніж завтра ополудні, це на те, щоб вони, великого наїзду побоявшись, цілу ніч готувалися до відсічі й укріплювали табір. Але мій справжній намір полягає в тім, щоб напасти на них у перші обляги.

Одначе полишімо Пантаґрюеля з його апостолами і поговорімо про царя Анарха та його бойову дружину.

Полоненик, повернувшись, явився до царя і розповів про те, як прийшов височенний височенець на ймення Пантаґрюель, як він розшарпав і підсмалив шістсот п'ятдесят дев'ять лицарів, і лише він один урятувався, аби повідати про все цареві, до того ж, цей великолюд звелів передати цареві, щоб той завтра опівдні чекав його на обід, бо Пантаґрюель постановив на нього напасти.

Потім бранець передав цареві банку з узварцем. Але тільки-но цар проковтнув одну ложку, як горло йому обпалило вогнем, на язичку вискочив чиряк, а язик облупився, і якого помічного йому не давали, не полегшало, він тільки нив без краю, а ледь відірве кубок від рота, язик знову пече і горить. Довелося без упину лити йому в горлянку через лійку вино.

На нього дивлячись, капітани, баші і сердюки теж наважились покушати цього зілля, аби перевірити, чи справді воно викликає таку спрагу, але і їм сталося те, що й цареві. І вони так добряче нарізалися, що по всьому табору пішла чутка: хтось, мовляв, вернувся з полону і сказав, що завтра вранці треба чекати нападу, а тому цар і його отамани готуються до бою і все перекидають і перекидають чарку. А за ними і вся рать нализалась, налигалась і наликалась. Перепилися так, що повалилися посеред табору спати, як свині.

А тепер повернімося до доброго Пантагрюеля й оповімо про те, як він поводився далі.

Пішовши з того місця, де стояв їхній трофей, він узяв, як патерицю, щоглу зі свого судна, наладував на марс двісті тридцять сім барилець анжуйського білого вина, привезеного з Руана, прив'язав до паса бочку з сіллю, понісши її так само легко, як подружки ландскнехтів кошички, і рушив у путь зі своїм комбраттям.

На підході до ворожого табору Панурґ сказав Пантагрюелеві:

— Хочете, сеньйоре, добро вчинити? Зніміть із марса анжуйське біле і випиймо його по-бретонському.

Пантагрюель залюбки погодився, і вони стільки укутали вина, що у всіх двісті тридцяти семи барильцях жодної крапелиночки не зосталось, якщо не рахувати фляги з турської вивареної шкури, що її Панурґ налив про запас (він охрестив її Vade mecum[227]), та ще на денці бузи для оцту.

Потому як вони набуцались, Панурґ дав Пантаґрюелеві якоїсь диявольської приправи — суміш літонтрипона, нефрокатартикона, айвового повидла з майками та інших сечогонів. Нарешті Пантагрюель сказав Карпалимові:

– Ідіть у місто, стеребкайтесь, як щур, по муру, вам це завиграшки, і закликайте городян зараз же виступити і вдарити на ворога, а потім спустіться, візьміть запалену походню і підпаліть усі таборові намети і шатра. Відтак зарепетуйте своїм несвітським репетом і тікайте.

— Гаразд (сказав Карпалим), а що як я ще й усі гармати їм заклепаю?

— Ні, ні (сказав Пантагрюель), ліпше пустіть із димом їхні порохівні.

Послухавшись наказу, Карпалим негайно пішов, зробив усе, що йому звелів Пантагрюель, і комбраття, яке було там, виступило з города.

Підпалюючи намети і шатра, Карпалим так обережненько ступав по тілах, що ніхто й не ворухнувсь, усі хропли собі любісінько і пухли. Опинившись там, де стояли гармати, він підніс ґнота до їхнього припасу, і це замалим не вийшло на лихе. Полум'я спалахнуло так швидко, що сіромаха Карпалим ледь не згорів, і, не був би він такий побігущий, спікся б, наче підсвинок; він рвонув звідти щодуху, як стріла з арбалета не зривається.

Перескочивши шанці, він зіпонув і желіпнув так, що можна було подумати, ніби то чорти зірвалися з цепу. Від його лементу прокинулися вороги, але знаєте як? Вони прочнулись очманілі, ніби їх збудив дзвін до утрені, у люсонців, так у тих цей дзвін називається почухай яйця.

Тим часом Пантагрюель розсипав із бочки сіль, а що вороги спали з розтуленими і роззявленими ротами, то він забив їм сіллю горлянки, і горопахи запирхали, як барани, і завопіяли:

— Ох, Пантагрюелю, нащо ти розкидаєшся головешками!

Нараз Пантагрюелеві приспічило одлити (давалося взнаки Панурґове зілля), і він набурив так щедро і рясно у їхньому стані, що всі табірники потонули, потоп затопив десять миль довкружжя, і, як свідчить літопис, якби тут була ще й батькова кобиляка і нацюркала стільки само, то потоп був би ще страшніший, ніж за Девкаліона, бо щоразу, як кобила сечила, розливалася річка, більша за Рону і Дунай.

Угледівши теє, вихідні з города сказали:

— Вони загинули лютою смертю, гляньте, кров так і цебенить.

Проте, узявши Пантагрюелеву урину за вражу кров, вони обманулися, обмарені відсвітом палахкотючих шатер і блідим місячним сяйвом.

Вороги ж, продерши очі й бачачи з одного боку пожежу, а з другого повінь і сечопотоп, не знали, що сказати і що подумати. Которі гомоніли, що настав кінець світу і Судний день і що все пожере вогонь, которі — що морські божества, такі як Нептун, Протей, Тритон та прочая, переслідують їх і що це насправді солона морська вода.

О, хто міг би тепер оповісти, як Пантагрюель потрактував отих триста велетнів! О моя Музо, моя Калліопо, моя Таліє! Надихни мене, покріпи мій дух, бо де мені взяти слів для опису цієї грізної битви? Ось вона, притичина, для суворого логіка, ось він, капканище, ось вона, труднація, де сам чорт ногу зламає!

Мені б тепер келих найкращого вина, яке будь-коли пили ті, хто цю правдомовну історію читатиме!

Розділ XXIX Як Пантаґрюель побив триста велетнів, закутих у камінні лати, та їхнього отамана Вовкулаку

Бачивши велетні, що їхній стан затоплений, обачненько винесли на раменах царя Анарха з фортеці, достоту як син Еней свого батька Анхіза з підпаленої Трої.

Панурґ, угледівши їх, сказав Пантагрюелеві:

— А он, сеньйоре, і велетні йдуть. Упарте їх щоглою, ведлуг нашої давньої герцівницької регули, пора показати їм звагу, а ми теж не відстанемо, присягаюсь, я кластиму їх покотом. А що? Давид он завиграшки укландав Ґоліята. А потім цей дебелий курваль Евстен, сили в нього, як у чотирьох биків, теж не буде церемонитись. Мужайтеся, бийте їх чим-попадя!

А Пантагрюель у відповідь:

— Мужности у мене стільки, що можу ще й продати. Та бач, сам Геркулес не важився йти супроти двох.

— Оце перднули (сказав Панурґ) мені в носа. Порівнювати себе з Геркулесом! На Бога, та у вас у зубах більше сили, а в гузні більше тями, ніж у Геркулеса у цілому тілиську і в душі! Людина варта стільки, у скільки себе сама ставить.

Поки точилася між ними ця розмова, підійшов Вовкулака з усіма своїми великолюдами, глядь, аж Пантагрюель однісінький, от і повзяв він зухвалий і необачний помисел убити цього чоловічка. Звертаючись до своїх побратимів височенців, він сказав так:

— Гей ви, бахурі бездольники! Клянусь Магометом, як хто з вас сікнеться заломити он отого, ви у мене вмрете злою смертю. Хай я з ним поміряюся сам, зате вам буде цікаво нас зорити.

Тут усі височенці відступили вкупі з царем ближче до пляшок, так само і Панурґ зі своїми товаришами відійшов; Панурґ почав строїти з себе пранцюватого; рот і пальці в нього скорчилися, і він захрипів:

— Друзяки, ми вже з вами не воюємо — мир-миром. Дозвольте нам підживитися в гурті з вами, поки наші ватаги моцуватимуться.

Цар і велети охоче пригостили їх. За трапезою Панурґ заходився оповідати легенди Турпіна, перекази про дива святителя Миколая та казку про Лелелика.

Тим часом Вовкулака вийшов на Пантаґрюеля з довбнею халибської криці; важила ця довбня дев'ять тисяч сімсот квинталів і два квартерони[228] і вивершувалася тринадцятьма алмазними гостряками, з яких найменший масою дорівнював старшому дзвонові Нотр-Даму, а як і була в нього менша маса, то хіба що на нігтик, або принаймні, аби не збрехати, на спинку ножика, званого ухорізом, оце вже напевне! І була ця довбня зачарована, отож зламати її було годі, навпаки, вона сама ламала все, до чого торкалася.

І ось як Вовкулака насунувся з лютим ощиром, Пантагрюель, звівши очі до неба, всією душею звірився на Бога і склав урочисту обітницю:

— Господи Боже, заступнику мій і спасителю! Ти бачиш мою притугу. Мене привела сюди природна горливість, бо ти сам заповів нам захищати і спомагати себе, своїх жінок, дітей, отчизну і родину в усьому, окрім того, що стосується тільки тебе самого, тобто віри; бо в цій царині ти не хочеш приймати жодної помоги, а приймаєш тільки визнання віри католицької та вірність твоєму слову, і ти забороняєш нам пускати в хід будь-яку зброю та оборонні засоби, бо ти Всемогутній, і коли ходить про твою справу, коли важаться на твоє право, ти сам себе борониш так, що краще годі й бажати, ти, під ким тисячі тисячі сотень мільйонів вояцтва небесного, адже найменший твій янгол може вигубити все людство і зрушити небо і землю з твого призволу, з якого твоєї кари зазнав на собі Сеннахарибів табір! Якщо тобі буде вгодно зараз вирятувати мене, бо на тебе одного покладаю і всі сподівання мої і всі надії, то обіцяю тобі, що у всіх краях, як в Утопії, так і в інших землях, які я підгорну й опаную, я звелю вістити твою пресвяту Євангелію так, щоб вона доходила у всій щирості, простоті й повноті, а схизма папистів і лжепророків, які отруїли своїми людськими управами і перекрученими новаціями цілий світ, у мене буде виполена, як бур'ян.

Тоді з неба почувся голос: Hoc fac et vinces, себто: Роби так і переможеш.

Бачачи Пантагрюель, що Вовкулака з роззявленою пащекою суне на нього, кинувся назустріч йому і, гадаючи, що диким репетом нажахає його, як навчали лакедемоняни, зикнув з усієї моци:

— Смерть тобі, поганцю, смерть!

І тут із бочки, почепленої в нього на паску, він сипонув на Вовкулаку вісімнадцять із гаком барилець і одну бодню соли, і сіль набилась Вовкулакові в рота, у горлянку, в носа та в очі.

Охижівши, Вовкулака змахнув довбнею, збираючись розчерепити суперникові голову. Але Пантагрюель був ого який викрутень, винозорий і прудконогий. Лівою ногою він на крок відступив назад, і вчасно, — удар поцілив у барило, розтрощивши його на чотири тисячі вісімдесят шість кусників, і рештки соли всіяли землю.

У відповідь Пантагрюель розвів гарненько руки і, як сокирник, товстим краєм своєї щогли кольнув Вовкулаку під груди і, шатнувшись ліворуч, завдав січного удару між шиєю і ковніром. Потім, випавши правою ногою, талапнув йому в яйця гострим кінцем щогли; від удару марс розскочився, і з трьох-чотирьох бочок, що там лишалися, бурхнуло вино, отож Вовкулака подумав, що то його сечового міхура прохромлено, узявши розлите вино за власну сечу.

Пантаґрюель, одначе, тим не здобрів, він збирався свій успіх підперти; але Вовкулака з піднятою довбнею вже пер на нього, наміряючись садонути нею Пантагрюеля. І справді, він завдав такого бурінного удару, що якби доброму Пантаґрюелеві не поміг сам Пан-Біг, Вовкулака розполовинив би його від маківки до селезінки, але удар поцілив правіше, бо Пантаґрюель устиг ухилитись, і Вовкулакова довбня пішла на сімдесят три фути в землю, ввігнавшись у велику скелю, а з скелі шугнуло полум'я, на обмах як дев'ять тисяч шість бодень.

Бачивши Пантаґрюель, що супротивник зі своєю довбнею момсається і ніяк не витягне її з бескеття, налетів на нього і мало не зніс йому голови з плечей, але, як на те, щогла його найшла на держак Вовкулакової довбні, а довбня, як згадано вище, була зачарована.

Тим-то щогла переламалась за три пальці від того місця, за яке він тримав її, і Пантаґрюель, не кажи ти ливарник біля розбитих черепків, гукнув:

— Гей, Панурже, де ти єси?

Почувши крик, Панурґ звернувся до царя та його велетів:

— На Бога, треба їх розборонити, а то замордують одне одного.

Проте великолюди веселились собі любісінько, як на весіллі.

Карпалим кинувся був підпомогти свому панові, але височенець зупинив його:

— Клянусь Ґольфарином[229], Магометовим небожем, якщо ти сунешся далі, я застромлю тебе у спід моїх плюндрів замість свічки. Мені саме заколодило, і я як відкладаю, то не інакше, як зі скреготом зубовним.

Тим часом Пантаґрюель, своєї зброї позбувшись, ухопив уламок щогли і ну гніздити велетня, проте велетню боліло не дужче, ніж ковадлу, якби ви дали йому щигля.

А Вовкулака тягнув, тягнув і нарешті таки витягнув довбню та й давай замахуватися нею на Пантагрюеля, Пантаґрюель же, рухливий і ворушкий, спритно уникав його ударів, а як Вовкулака насварився на нього: «Начувайся, чухраю, зараз я тебе пошаткую на капусту! Годі тобі насилати спрагу на бідолашних людей!» — Пантаґрюель дав йому такого замашного копняка у живіт, що Вовкулака брязнув голічерева, та ще й проїхався, обдираючи шкіру, на гузні на відстань кинутої з лука стріли.

Вовкулака, ригаючи кров'ю, заволав:

— Магоме! Магоме! Магоме!

На цей крик усі велетні схопились на рівні, проте Панурґ зупинив їх:

— Не йдіть, панове! Повірте мені: наш отаман із глузду скрутився і тне наосліп, куди-попадя. Вам від нього не буде добра.

Проте височенці не послухались: вони бачили, що Пантагрюель уже без щогли.

Уздрівши велетнів, Пантагрюель схопив Вовкулаку за ноги, підніс над головою, як списа, його тіло, закуте в кувадла, і, орудуючи ним як зброєю, заходився окладати великолюдів у камінних латах; так він і потовк їх усіх, мов каменяр, готуючи груз мостити дорогу, камінні риштунки кололися, здіймаючи гуркотняву таку грізну, аж мені згадалося, як у Сент-Етьєні де Буржі розтала на сонці велика Масляна вежа.

Панурґ, Карпалим та Евстен дорізували упалих. Ощадку не було нікому. Пантагрюель скидався на косаря, який своєю косою (сиріч Вовкулакою) косить лучну траву (сиріч великанів). І в цій шермицерії Вовкулака наклав головою. Сталося це, коли Пантагрюель телехнув ним обра на ім'я Ріфландуй у пісковиковій лицарії, і скалка цієї броні розпанахала від вуха до вуха горло Епістемонові, бо більшість великолюдів носили легші обладунки, хто туфові, хто шиферні.

Нарешті, бачачи, що всім ворогам саксаган, Пантагрюель розмахнувся щосили і пошпурив Вовкулачине тіло аж у город, і впав Вовкулака у середмістя, бебехнувши, мов жаба, і розчавив собою обгорілого кота, мокру кицьку, обскубану качку та гусака у загнузді.

Розділ XXX Як уміло Панурґ ізцілив Епістемона, хай і безголового, і як знов об'явились гемони і пекельники

Після переможного завершення гігантомахії Пантагрюель підступив до пляшок і гукнув Панурґа та решту; всі стали перед ним цілі і здорові, окрім Евстена, якому височенець роздряпав лице, поки він чикав йому горло, та Епістемона, який не показався на очі; Пантагрюель так зажурився, що хотів собі смерть заподіяти. Але Панурґ сказав йому:

— Годі, сеньйоре, ось ми пошукаємо його серед мерляків і побачимо, що з ним.

Пошукали і таки знайшли: геть мертвий, а в руках кривава своя голова. Естен гукнув:

— О лиха смерте! Ти забрала у нас найкращого з людей!

На ці слова Пантагрюель, сама скорб, скорботнішої ще на світі не було, підвівся і сказав Панурґові:

— Ох, мій друже! Віщування ваших двох склянок і списа обмануло нас!

А Панурґ на теє:

— Хлопці, не плачте! Він ще теплий. Я його вилікую і верну таким здоровим, яким він ще зроду не був.

З цим словом він узяв голову і поклав її собі на матню, щоб не охолола на вітрі. Евстен і Карпалим віднесли тіло туди, де вони чаркували, не тим, що живили якісь надії, а щоб показати Пантагрюелеві. Проте Панурґ їх підбадьорив:

— Голову даю на відруб, я його вилікую. (Звичний заклад усіх божевільців!) Годі ревти, краще б мені підсобили!

Він вишарував гарним білим вином шию, потім голову, посипав їх діадермічним вітамінізованим порошком, який завжди носив десь у кишеньці, відтак змастив якоюсь там мастю і, прицілившись, насунув голову на шию, з такою точністю, щоб жила проти жили, нерв проти нерва, хребець проти хребця, а то не доведи Господи, вийде ще кривов'яз (таких він духом не переносив). Скінчивши це, він наметав круг шиї десять-п'ятнадцять стібків, аби голова не відпадала; а по цьому шву намазав ще й так званою воскресною олійкою.

Нараз Епістемон зітхнув, потім розплющив очі, потім позіхнув, потім чмихнув, потім що є моци пукнув. Обізветься тоді Панурґ:

— Отепер він здоровий як дзвін!

І дав Епістемонові келішек деручого білого винця з солодким сухариком.

Отак дотепно було вилікувано Епістемона, він лише хрипів потому тижнів зо три з гаком, та ще надсадно бухикав, але й це бухикання минуло завдяки чаркуванню.

Епістемон зараз же забалакав, розповідаючи, що бачив гемонів і підснідав, підобідав і підвечеряв у пеклі та на Єлисейських полях; і при всіх назвав чортяк файними хлопами. Що ж до пекельників, то він висловив жаль, що Панурґ зарано вернув його до життя.

— Мені було страх цікаво (сказав він) кинути на них оком.

— Зцапів! — гукнув Пантагрюель.

– Їх трактовано (сказав Епістемон) не так уже й зле, як вам уявляється, ось тільки їхній статус геть одмінився: я бачив, як Олександер Великий латав старі плюндри, кривавим потом заробляючи на хліб.

Ксеркс торгує у ятці муштардою,

Ромул — сіллю,

Нума — цвяхами,

Тарквиній скнарує,

Пізон рільничить,

Сулла — перевізник,

Кір — скотар,

Темістокл — скляр,

Епамінонд — дзеркальник,

Брут і Касій — землеміри,

Демостен — винар,

Цицерон — кочегар,

Фабій — низальник луток,

Артаксеркс — мотузник,

Еней — млинар,

Ахіл — шолудивець,

Агамемнон — лизоблюд,

Уліс — косар,

Нестор — гірник,

Дарій — золотар,

Анк Марцій — шпакляр,

Камілл — дерев'янко,

Марцелл — лущильник бобів,

Друз — лускунчик мигдалю,

Сципіон Африканський торгує на вулиці винною бузою,

Газдрубал — ліхтарями,

Ганнібал — торгівець-гуртовик яйцями,

Пріам — тандитник,

Ланцелот Озерний лупить шкури з дохлих коней,

Усі Рицарі Круглого Столу — убогі поденники, наймаються веслувальниками на переправах через Коцит, Флегетон, Стикс, Ахерон та Лету і катають панів гемонів, коротко, вони за таких собі ліонських човникарів або ж венецьких гондольєрів, тільки й того, що за перевіз їм належиться щиголь по носі, а ввечері — черства партика хліба.

Траян ловить жаб,

Антонин — льокай,

Коммод виготовляє біжутерію,

Пертинакс трусить горіхи,

Лукулл — кухар,

Юстиніан — цяцькар,

Гектор — помийник,

Паріс — голодрабець,

Ахілл згрібає сіно,

Камбиз — погонич мулів,

Артаксеркс — біляр,

Нерон — скрипаль, а Ф'єрабрас його служник і робить йому капості: годує глевким хлібом, напуває кислощами, а не вином, а сам їсть і п'є те, що найліпше,

Юлій Цезар і Помпей смолять кораблі,

Валенти і Орсон обслуговують пекельні парильні й чистять личини,

Ґіґлен і Ґовен — свинопаси,

Жофруа Великозуб торгує кресалами,

Ґодфрид Бульйонський — кутюр'є доміно,

Ясон — дзвонар,

Дон Педро Кастільський торгує реліквіями,

Морґант — бровар,

Гюон Бордоський — бондар,

Пірр — посудник,

Антиох — сажотрус,

Ромул — черевичник,

Октавіян підчищає папери,

Нерва — конюх,

Папа Юлій торгує з лотка пиріжками і вже не той дрімучий бородань, як колись,

Жан Паризький чистить черевики,

Артур Бретонський вибавляє плями на капелюхах,

Персфоре — носій,

Папа Боніфацій Восьмий — фарфолиз,

Папа Миколай Третій — папірник,

Папа Олександер — щуролов,

Папа Сикст курує пранцюватих.

— Як? (сказав Пантагрюель). Там теж лютують пранці?

— Авжеж (сказав Епістемон). Такої сили пранцюватих я ще зроду не бачив. Їх там сто з гаком мільйонів, хто не мав пранців на цьому світі, того наділять ними на тому світі.

— Хвалити Бога (сказав Панурґ), мене це не обходить, бо я побував уже і в Гібралтарській щілі, куйовдився в Геркулесових протоках і мене вже чавило більше, ніж моропжу!

— Ож'є Данець торгує збруєю,

Цар Тигран — бляхар,

Ґальєн Відбудовник — кротолов,

Четверо синів Емонових — зубодери,

Папа Каліст голить рудки,

Папа Урбан — похлібець,

Мелюзина — посудниця,

Матабрюна — праля,

Клеопатра торгує цибулею,

Гелена влаштовує покоївок,

Семираміда ськає клошарам,

Дідона торгує підсливками,

Пентесілея — крес-салатою,

Лукреція — доглядачка,

Гортензія — пряха,

Лівія виготовляє ярмідянку.

Отож ті, хто був великою цяцею на цьому світі, поневіряються і животіють у мізерії на тому. І навпаки, філософи і всі, хто на цьому світі каланив, на тому пошилися у велике панство.

Я бачив, як Діоген бісив своєю пурпуровою тогою і берлом у руці Олександра Великого і як філософ віддрючкував його за те, що той погано полатав йому плюндри.

Я бачив Епіктета, гожо за французькою модою вбраного, під купою дерев, оточеного гуртом панянок, усміхненого, хмільного, танцюристого, щедрого і гостинного, і біля нього лежала купа екю з зображенням сонця. Над трельяжем красувалися написані за гасло йому такі вірші:

Стрибати, танчить, жартувать,
Червоні й білі вина пити,
А на дозвіллі, то вже й, м'ать,
Побрязкачі свої лічити.

Угледівши мене, він ґречно запросив мене випити, я погодився з дорогою душею, і ми з ним колупнули по-богословському. Аж це йде до нього Кір і просить, ради Меркурія, один деньє на цибульку, а то нема чим підвечеряти.

«Ба ні, — на те Епіктет. — Деньє не подаю. Ось тобі, шельмо, екю і пора тобі вилюдніти».

Зрадів Кір такому добутку, але всякі інші халамидники з потужників, що там вакуються, як-от Олександер Великий, Дарій та іже з ними, вночі пограбували його.

Я бачив, як Патлен, Радамантів скарбник, прицінявся до пиріжків, якими торгував папа Юлій:

«Почім десяток?»

«Три бланки» — відповів папа.

«А хоч (сказав Патлен) три удари палицею? Кете сюди пиріжки, паскуднику, а сам неси ще».

Бідолашний папа заплакав і пішов. Він сказав хазяїну-пиріжечникові, що в нього пиріжки забрали, а той так дав йому в шкуру, що тамта потім навіть на козицю не годилась.

Я бачив, як метр Жан Лемер, із себе папу строївши, змушував усіх колишніх царів та пап цілувати йому ногу, а потім, пишаючись як кіт на глині, благословляв їх і примовляв:

«Купуйте індульгенції, гультяйське гультяйство, купуйте, гаращо дешеві. Розгрішую вас від вина та грінок, чи то пак від вини та гріхів, і дозволяю вам лишатися мізерією поки віку».

Відтак він нагукав Каєта і Трібуле, кажучи:

«Панове кардинали! Дайте їм по буллі — кожному торохніть колякою під зад!»

Що й було зроблено як стій.

Я чув, як метр Франсуа Війон питав Ксеркса:

«Почім муштарда?»

«Один деньє», — відповів Ксеркс.

А Війон йому на теє:

«Геть ік лихій годині, потолоч! Такої ціни тут нема. Ти нам набиваєш ціну на харч!» І взяв та й сцикнув у шерітвас, як це роблять муштардники у Парижі.

Я бачив Вільного Лучника з Баньйоле — він інквізитор над єретиками. Він застукав Персфоре тоді, як той обсцикав мур, де було намальовано антонів вогонь. Лучник оголосив його схизматиком і був би спалив живцем, якби Морґан не підніс йому в рахунок профіциту та інших дрібних поборів дев'ять бочок пива.

Тут у слово вскочив Пантагрюель:

— Ну, розкажеш усі ці придибенції іншим разом. А зараз ось що скажи: як там трактують лихварів?

— Я бачив, — сказав Епістемон, — як вони по риштаках іржаві шпильки та старі цвяхи виловлювали, достоту, як у нашому світі жебраки, але за квинтал цього брухту дають заледве скибку хліба, да ще й відпускають видавцем. Тим-то ці побідаші іноді по три тижні у роті ріски не мають, а гнуть спину від зорі до зорі й усе сподіваються, що і в їхнє віконце засвітить сонце. Але вони там такі трудяги і такі двожильні, що про своє бідування забувають, ладні зі шкури вилізти за той мозолений гріш.

— А зараз віддамо належне (сказав Пантагрюель) їді. І закликаю вас, хлопці, промочити горло — нам доведеться киснути у вині цілий місяць.

Тут вони виставили батареї пляшок і справили бенкет із табірних припасів, але бідолашний цар Анарх так і не звеселився, і Панурґ зауважив:

— Якому ж ремеслу навчати тепер його царську величність? Треба, щоб він був добре підкований ще до того, як доведеться йому піти к нечистому.

— Справді (сказав Пантагрюель). Роби з ним що хоч, я тобі його дарую.

— Уклінно дякую (сказав Панурґ). Я від дарунків не відмовляюсь, а від вашого й поготів.

Розділ XXXI Як Пантаґрюель вступив до столиці амавротів і як Панурґ женив царя Анарха і зробив його продавцем зеленого соусу

Після цієї блискучої звитяги Пантагрюель послав Карпалима до столиці амавротів оповістити, що царя Анарха взято в полон і що всі їхні вороги розбиті. Оповіщені цією новиною городяни стрункими лавами вийшли назустріч переможцю і з великою помпою і радісним тріумфом ввели його до міста, а в місті сяяли веселі вогні і на вулицях стояли круглі столи, угинаючись від потрав. Здавалося, що повернулась доба Сатурна, — з такою великою учтою і бучністю справляли свято.

На віче Пантагрюель заявив так:

— Панове! Коваль клепле, поки тепле. Тому, поки ми кріпко не заюрили, я хочу взяти штурмом усе Царство Дипсодів. Рушати в похід я поклав завтра після гулів, отож хай усі охочі йти зі мною на цей час будуть готові. Не те щоб мені бракувало людей, аби підбити країну, я своїми силами обійдусь, але я бачу тут таке многолюддя, на вулицях не протовпитися. Ось я й хочу взяти колоністів до Дипсодії і дати їм увесь цей край, наймальовничіший, найблагодатніший, найбагатший у світі, хто там був, може це підтвердити.

Чутка про цю постанову облетіла весь город, і назавтра на головному плацу зібралося мільйон вісімсот п'ятдесят шість тисяч одинадцять душ, не рахуючи жінок і дітей. І всі посунули просто на Дипсодію таким ладком, що їх можна було порівняти з синами Ізраїлевими, коли ті, вийшовши з Єгипту, переходили Червоне море.

Але перш ніж описувати цю виправу, я хочу сказати про те, як Панурґ повівся з полонеником, царем Анархом. Панурґ згадав розповідь Епістемонову щодо того, як на Єлисейських полях трактують колишніх царів та багатирів і як ті царі та багатирі заробляють хліб якимсь-то сороміцьким і ницим ремеслом.

І от одного дня він вирядив царя в полотняну синю купину, як звичайного чоловіка, та в морського крою плюндри, зоставивши босим, бо взуття, за його словами, тільки подобу псує, а ще він надів на царя синю шапочку з великою каплуновою трепіткою, ба ні, даруйте, здається, не з одною трепіткою, а з двома, і голубий, переполаса зелений, пас, кажучи, що така ліврея йому саме враз, бо він тепер обертає.

Убраного так Панурґ привів його до Пантагрюеля та й питає:

— Вам знайомий цей бамбула?

— Уперше бачу, — відповів Пантагрюель.

— Перед вами цар-сподар. Я хочу зробити з нього порядну людину. Ці царі-псарі всі лежні та подушкоспали, нічого не знають, ні до чого не голінні, тільки й уміють, що горопашним підданцям лихо кувати та світ ґвалтувати війнами, ради своїх прибаг і витребасів. Хочу, щоб він у мене приломився дещо робити — навчу його торгувати зеленим соусом. Ось-ну, кричи: «Кому соусу зеленого?»

Нетяга прокричав.

— Занизько береш, — сказав Панурґ і, піймавши його за вухо, почав утокмачувати. — Тягни вище: соль-ре-до! Оце так, соколику! Горлянка у тебе незлецька! Щасливе життя почнеться для тебе віднині, як ти перестав царювати.

І Пантагрюель тішився від усієї душі. Смію вас запевнити, що він був найдобріша тут, на відстань досягу шпади, людина.

Отак-то Анарх і пошився в непоганого продавця зеленого соусу.

Через два дні Панурґ оженив його зі старою потіпахою і сам урядив весілля з баранячими головами, смаженою свининою з гірчицею і битим-різаним із часником, причому п'ять возів цих наїдків Панурґ послав Пантаґрюелеві, і той упер усе, ще й облизувався, а з трунків там була грушівка і горобинівка, танцювали ж під музику найнятого від Панурґа сліпого скрипаля.

Після сніданку Панурґ повів подружжя до палацу, відрекомендував його Пантаґрюелеві й зауважив, показуючи на молоду:

— Вона боїться тепер бздіти.

— Чого б то? — вразився Пантагрюель.

— Бо вона (сказав Панурґ) уже надгризена.

— Що ти таке гомониш? — допитувався Пантагрюель.

— Бачиш (сказав Панурґ), коли смажать каштани, вони страшенно бздять; і от, щоб уникнути цього бзда, їх надгризають. Оскільки ця новоженка добряче надгризена знизу, вона більше не бздить.

Пантагрюель подарував молодятам хатинку в глухому завулку та ще камінну ступку, щоб соус готувати. Отак і зажили вони у власній господі, і з царя вийшов чи не найбідовіший з усіх продавців зеленого соусу, які водилися в Утопії. А втім, до мене докотилася поголоска, що малжонка дає йому затвору, а горопашний бевзь навіть не борониться.

Розділ XXXII Як Пантаґрюель накрив язиком усе військо і що автор узрів у його роті

Коли Пантагрюель ступив із вояцтвом на землю дипсодську, дипсоди зраділи і поспішили здатися; самі йому при підході підносили ключі від усіх міст. Лише альмироди[230] на пню стали і відповіли його окличникам, що здадуться не інакше, як на почесних умовах.

— Як? (сказав Пантаґрюель). Домагатися ще чогось, коли зостається змирщину пити? Ну що ж, гайда! Доб'ємо в їхньому лігві!

Стали у шики, налаштувавшись наступати. У поході чистим полем їх заскочила злива, усі затрусилися з дюді і ну тулитись одне до одного. Тоді через отаманів Пантагрюель заявив, що це пусте, йому, понад хмарами, видно, що це мряка, ба навіть мжичка, хай військо вишикується, і він його накриє. Тут усі вишикувались зімкнутими колонами, Пантагрюель висолопив язика лише наполовину і накрив усіх, не кажи ти квочка курчат.

Тим часом я, повідач правдомовних цих оповідок, сховався під лопушиною, зарівно лопухатою, як арка Мантрибльського мосту. Коли ж побачив, як добре вони притаковилися, то рушив до їхнього укриття, але влізти туди не зміг, забагато там напхалося люду. Як той казав: довгий був би жупан, якби поли не короткі. Тоді я спробував забратися вище і, протарабанившись дві милі по язику, зрештою опинився в роті.

Але, боги й богині, що я там завидів! Хай поб'є мене Юпітер-гримій своїм перуном-тризубом, як брешу! Я ходив там, як по святій Софії у Константинополі, і бачив скелі, високі, як данські гори, надісь, це зуби, просторі луки, непрохідні дебрі та великі укріплені міста, як от Ліон чи Пуатьє.

Первий, кого я здибав, був добродій, що саджав капусту. Неабияк уражений, я спитав:

— Що ти, друзяко, тут робиш?

— Саджаю (сказав він) капусту.

— З якого дива? — спитав я.

— Ох, пане (сказав він), не в кожного в яйцях сила і не всім бути багатим. Це мій заріб, я ношу капусту на базар он у той город, що ззаду.

– Ісусехристе! (сказав я). Тут цілий новий світ!

— Ба ні (сказав він), не новий. Гомонять, що нова земля десь неподалік із сонцем та місяцем і що на ній великі справи вершаться, а наш світ давніший.

— А як, друзяко (сказав я), називається той город, куди ти носиш капусту продавати?

— Город називається (сказав він) Асфараґ, там мешкають християни, люди славні, вони будуть вам раді.

Словом, я поклав собі туди сходити.

Дорогою я спіткав хлопчину, що ловив голубів, та й питаю його:

— Друзяко, звідки тут голуби?

— Сір (сказав він), із того світу.

От мені й уявилось, що коли Пантагрюель позіхає, голуби зграями влітають до його горлянки, узявши її за голубник.

Потім я ввійшов до міста, воно здалося мені гарним, заможним і чистим; але, на мій превеликий подив, варта на заставі зажадала посвідки про стан мого здоров'я.

— Панове (озвавсь я), у вас що, тут чумна пошесть?

— О, сеньйоре! (сказали вони). У нас мре стільки людей, що не встигають відвозити трупи.

— Господи! (сказав я). А де ж це?

А це, відповіли вони, у Ларинзі й Фаринзі[231], двох великих торгових містах, як-от Руан і Нант, а розсадники чуми — смердючі й заразні сопухи, які визівають із хлані, погубивши за один тиждень два мільйони двісті шістдесят тисяч шістнадцять із гаком душ.

Я замислився, прикинув у думці і здогадався, що сморід цей іде з Пантагрюелевого шлунка, бо він, як уже згадувалося, наївся соусу з часником.

Далі шлях лежав серед бескеття, себто зубів, і я заліз на одне з них, і воно здалося мені найкраснішим місцем у світі, я побачив чудові манежі для гри в опуку, галереї, луки, великі виноградники та численні вілли в італійському стилі, розкидані серед гарних полів, і тут я провів чотири місяці, і ніде ще так не ласував, як у цьому краю.

Відтак, спускаючись по кутняках, добрався я до спідньої губи, але мене перейняли опришки і пограбували в чорному лісі, що тягнувся аж до вух.

Ще далі я набрів на осаду на узбіччі гори, шкода, назву її забув, їв і пив я там ще краще, ніж досі, та ще приробив трохи грошей. А знаєте чим? Спанням. Тут наймають людей спати за поденне, плата п'ять-шість су, а ті, що затинають хропака, заробляють до семи з половиною су. Я розповів сенаторам, як мене облупили, а вони мені сказали, що потойбіч справді водяться лиходії і зарізяки, отож я зрозумів: як у нас кажуть згір'я і загір'я, так і тут є зуб'я і зазуб'я, і в зуб'ї живеться привільніше і повітря чистіше.

От мені й подумалося: має рацію той, хто каже, що одна половина людства не знає, як живе друга, жоден землепроходець не описав ще цих країв, а тут же понад двадцять п'ять населених панств, не рахуючи пустель і великої протоки; згодом я все-таки зладив книгу під титулом Історія горлачів, як назвав я аборигенів, позаяк вони живуть у горлі мого володаря Пантагрюеля.

Зрештою мені захотілося вернутись, і, спустившись по бороді, я скочив йому на рамена, звідти скотився додолу і впав до його ніг.

Помітивши мене, він спитав:

— Звідки прийшов єси, Алькофрібасе?

Я відповів:

— З вашої горлянки, месір!

– І скільки часу ти там пробув? — спитав він.

— А відтоді (сказав я), як ви рушили на альмиродів.

— Виходить (сказав він), більше як півроку. Чим же ти харчився? Що пив?

Я відповів:

— Сеньйоре, тим самим, що й ви. Я брав собі в'їзне з найласіших шматочків, що проходили через вашу горлянку.

— Ну (сказав він), а куди ж дівалося твоє гівно?

— У вашій пельці, пане, — відповів я.

— Ха-ха-ха! Жартун із тебе! (сказав він). А ми з Божою помогою підхилили весь край дисподський. Тобі я дарую кастелянство Сальмі.

— Вельми вдячний (сказав я), мосьпане. Такої ласки я нічим не заслужив.

Розділ XXXIII Як Пантаґрюель занедужав і як вилікувався

От по короткім часі добрий Пантагрюель заслаб: на живіт кородиться, ні пити, ні їсти не годен, а що біда біду тягне, то в нього ще пішла гаряча сеча, і так йому боліло, що ви не уявляєте; проте лікарі йому допомогли, і завдяки проносному і сечогінному він почав мочитися безболісно.

Урина в нього була така гаряча, що й допосі ще не вичахла. І там, де вона струміла, у Франції виникли так звані гарячі джерела, а саме:

У Котре,

У Ліму,

У Даксі,

У Баларюці,

У Нері,

У Бурбон Лансі та деінде.

Ув Італії:

У Монто-Ґротто,

У Абано,

У Сан-П’єтро Монтаньйоне,

У Сант-Елені,

У Казанові,

У Санто-Бартоломео.

У графстві Болонському:

У Поретті

та в багатьох інших місцях.

На мій превеликий подив, чимало навісних філософів і біснуватих лікарів гають час на суперечки, звідки у воді ця теплінь, роздебендюють про те, що тут винне — бура, сірка, квасці чи селітра з рудні, тоді як робити так, означає гонити химери, та й годі, — коли не знаєш такої простісінької речі, як те, що ці купелі нагріті гарячою сечею доброго Пантаґрюеля, то й нічого лізти зі своїми козами на торг.

Отож повідомляю: від головної своєї недуги він зцілився ось як. Щоб очистити шлунок, він узяв:

чотири квинтали колофонської скаммонії,

сто тридцять вісім возів касії,

одинадцять тисяч дев’ятсот фунтів ревеню,

не рахуючи іншого зілля.

Хай буде вам відомо: на лікарському консиліумі постановили очистити шлунок, щоб у ньому не лишилося того, від чого канудило. Тим-то було виготовлено шістнадцять великих мідяних куль, більших за ті, що оздоблюють шпиль Верґілія в Римі, з дверцятами на пружині, що відчинялися зсередини.

До одної такої кулі вліз служник із ліхтарем і палахтючим смолоскипом, і Пантаґрюель ковтнув її, як пігулку.

До п’яти інших куль сіло троє хлопів, кожен несучи лопату на плечі.

До семи інших куль сіли п’ятеро кошельників, несучи на плечах кошелі, і всіх їх було поглинено, як пігулки.

Опустившись у шлунок, усі натиснули на пружину і вийшли зі своїх куренів, спершу той, хто ніс ліхтар, і таким чином опинилися на дні моторошного півторамильного вертепу, ще сопушнішого і заразнішого, ніж Мефіта, болото Камаріни та смердюче Сорбоннське озеро, що описав Страбон, отож якби не скористалися вони з покріплювального для серця і шлунка та зі збана для вина (так називають ту макітру або кабак, що на плечах), то задушились би і сконали від цих страшних визівів. От коли б отаким ароматичним надіб'ям і пахощем та опаскудити вуалетки наших баламуток і зводительок!

Лізучи вилапцем і нюшачи, вони підступили до калу і розкладеної фляґми, цілої купи нечистот. Тоді першопрохідники заходились розбирати, а інші лопатами накладали кошелі; розчистивши все, кожен відступив до своєї кулі. Потому Пантагрюель постарався відригнутися і завиграшки вернув їх (бо вони в його горлянці відчувалися не більше, ніж надха у вашій), і вони веселенько повиходили зі своїх пігулок, нагадавши мені, як греки вийшли із троянського коня. Завдяки цьому Пантагрюель вилікувався й уздоровів.

На одну з таких мідяних пігулок ви можете ще й нині помилуватися в Орлеані на дзвіниці церкви Хреста Господнього.

Розділ XXXIV Кінець з одавторовими перепросинами

Отож-бо, панове, ви прослухали початок устрашливої історії мого пана і сеньйора Пантагрюеля.

Я ставлю крапку в цій першій книзі про нього; голову мені трохи ломить, від цього вересневого соку в моєму мозку нелад.

Дальший тяг історії матимете на найближчих Франкфуртських контрактах і тоді довідаєтесь: як Панурґ женився і як його в медовий місяць зробили рогачем; як Пантагрюель відкрив філософський камінь і яким робом цей камінь знаходять і використовують; як Пантагрюель перехопився через гори Каспійські; як плавав ув Атлантичному океані, як побив канібалів і завоював Перлові острови; як пошлюбив доньку царя індійського, іменованого пресвітером Іваном; як бився з чортами, пустив з димом п'ять пекельних палат, сплюндрував головну чорну палату, кинув Прозерпіну в огонь, вибив Люциперові чотири зуби і зламав у нього ріг на заду; як одвідав місячні розлоги, аби з'ясувати, чи ж справді місяць не повня, бо три його кватирі в жінок у голові, а також вашій увазі буде запропоновано тисячі інших цілком правдомовних придибашок. Лектура, що й казати, розкішна.

До побачення, панове. Pardonnante ту[232] і не зважайте на мої помилки, як не зважаєте ви, звичайно, на свої.

Якщо ви скажете мені: «Метре! Мабуть, у вас небагато олії в голові, як ви пропонуєте нашій увазі такі бенелюки і побрехеньки», то я вам відповім, що у вас цієї олії саме настільки, щоб дістати від них утіху.

Принаймні ви, що читаєте їх для розваги, і я, що для розваги їх мережив, ми з вами заслуговуємо милости куди більше, аніж ціла тічка божкарів, пустомолів, крутихвостів, безличників, обмовників, безскоромників, святох, випивох, а також представників усіх інших сект, що маскуються тільки на те, щоб людей дурити.

Переконуючи люд, що вони усе споглядають та моляться, говіють та плоть усмиряють, а їдять лиш на те, щоб була якась сустенція для кволого тіла, насправді вони не знати як там обтріскуються, Et Curios simulant, sed boccanalia vivunt.[233]

Усе це заголовними і буйними літерами написано на їхніх багрових пиках і кабанистих черевах, хоч би як вони обкурювалися сіркою.

І всі їхні розумові запити зводяться до читання пантагрюелистих книжок, але читають їх вони не так на те, аби розважитися, як на те, щоб нагидити і напаскудити, всі вони вишкребки, вишкварки, вилупки, вигризки, вигребки. Цим вони скидаються на тих злиднів із перцем, які в пору дозрівання вишень і черешень порпаються і длубаються в дитячому гівенці і знайдені кісточки продають аптекарям, що добувають із них махалебову олійку.

Тікайте від них, мерзітесь ними і зневажайте їх, як зневажаю я, і, як охота вам бути добрими пантагрюелістами (себто жити в мирі, радості, здоров'ї, пити та гуляти), ніколи не йміть віри тим, хто підглядає у замкову шпару.


КІНЕЦЬ

літопису Пантаґрюеля, царя дипсодського, виведеного так,

як він є, з усіма його застрашливими чинами й вичинами,

написаними святої пам'яти магістром Алькофрібасом,

добувачем квінтесенції

Книга третя геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини. Переглянута і виправлена автором за вимогами допотопної цензури. Автор дуже просить ласкавих читальників до сімдесят восьмої книги сміятися тільки в кулак


Франсуа Рабле
Духу королеви Наваррської
Шляхетний духу, благосний і строгий,
Що рвешся до небес, де є твій дім,
Що жмти не знаходиш тут спромоги,
Скоряючись едиктам лиш твоїм,
Коли верстаєш ці земні дороги.
Такій байдужій у завзятті свому,
Невже тобі бажання невідоме
Зійти хоч раз з надгоряних осель
І почитати, що у третім томі
Спроворить добрий наш Пантаґрюель.

Переднє слово автора, метра Франсуа Рабле, до третьої книги геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля

Люди добрі, славути-мочеморди, і ви, чесні подагрики, чи бачили ви коли-небудь Діогена, філософа-циніка? Якщо бачили, то, мабуть, не посліпли, бо тоді б я справді загнався на манівці і відбився глузду. Як же то любо — коли твої очі сліпить ясота (у вині чи в дублоні) сонця! Пошлюся в цьому на сліпонародженого, всім відомого з пресвятих Біблій: він дістав право, за велінням Уседержителя, чиє слово закон, просити все, що заманеться, і запрагнув лише одного: бачити.

Ви вже не молоді, що ж, тоді можна визнати, що ви придатні до винного, а не безвинного, причащання, та ще й з-метафізична філософувати і бути на послугах у Бахуса, аби, цмулячи, розправляти про склад, колір, букет, запах, добірність, міцність, кріпкість, властивість, особливість, цілющість, деручість і хмільність благословенної й улюбленої пінної.

Якщо ж ви його не бачили (чому я вірю охоче), то принаймні чули про нього. Бо по широкому етеру і всіх небесах гримить його слава, і його ім'я й досі пам'ятне і голосне, а потім усі ви (як я не обмиляюсь) з фригійської крови, і хоча ви не маєте дублонів, як мав їх Мідас, зате вам дісталося від нього щось таке, що перси вельми цінували в усіх своїх отакустів[234], чого так домагався цезар Антонін і що здобула згодом Роганська серпантина, охрещена Довгими Вухами.

Якщо ж ви нічого про нього не чули, то я зараз під пиття-гуляння (нумо, плесніть!) і під мудрування (нумо, слухайте!) оповім вам одну пов'язану з ним оповідку, і передусім знайте (аби ви з сердечної простоти не сплохували, як ті невірні), що то був найдивніший і найвеселіший філософ, якого тільки земля породила. А якщо він чимось хибив, то ті хиби маєте і ви, а зарівно і ми. Безгрішний тільки Пан-Біг. Сам Олександер Великий, дарма що мав за наставника і домочадця Арістотеля, велико його ставив і признавався, що не був би він Олександром, то бажав би бути Діогеном Синопським.

Коли Філіпп, король македонський, надумав обложити і зруйнувати Коринт, коринтяни, попереджені своїми вивідачами, що він іде на них з численним військом і з великим спорядженням, звичайно, перестрашились і негайно розібралися, де кому стати і що робити, щоб відбивати оружний наїзд і відборонити своє місто.

Одні підвозили з піль до фортеці начиння, скотину, збіжжя, вина, овочі, харч і необхідну живність.

Інші зміцнювали мури, зводили бастіони, скругляли кути равелінів, копали фоси, пробивали контрміни, нарощували тури, оновлювали пускові установки, розчищали каземати, трамбували запасні вали, споруджували тераси, знов підкопували контрескарпи, штукатурили куртини, ставили вартівні, зрізували навкось парапети, врізали стрільниці, сталили машикулі, ремонтували сарацинські опускні ґрати і катаракти, ставили чати і варту.

Кожен калавурив, кожен озброївся. Одні полірували тиляги, лакували панцер, чистили кінські риштунки, лати, начілки, обержони, бріґандини, салади, бав'єри, капори, піки, каски, шишаки, мисюрки, напотиличники, броні, наручні, набедреники, ластки, збрую, пластрони, бляшки, кольчуги, щити, тарчі, каліги, наколінники, поножі, остроги.

Інші готували луки, пращі, арбалети, кулі, катапульти, запалющі стріли, гранати, бомби, вогнемети, балісти, скорпіони та інше знаряддя для відбиття і нищення гелеполідів.

Гострили ратища, списи, гаки, галебарди, карлючки, різаки, палаші, асаґаї, вила, протазани, кийки, сокири, дротики, дрітки, списи, копія, напівсписи, рогатини.

Точили турецькі кривулі, шаблюки, бадлери, пафю, шпаги, рапіри, запоясники, віролети, даґи, мечі, криві тесаки, ножаки, клинки, еспадрони. Кожен хапався за булат, кожен чистив свій ріжок. Не було такої чеснотливої чи там старшої жінки, яка б не драїла до блиску своє справилля, а вам же відомо, що предковіцькі коринтянки були хоробрі войовниці.

Діоген, бачачи, як кипить усе в них у руках, а його самого магістрати нікуди не кликали і не ставили, кілька днів тільки мовчки стежив за цим поранням. Потім, ніби сповнившись войовничого духу, підперезав свою кирею, закасав до ліктів рукави, підіткнув поли, як збирач яблук, припоручив давньому своєму кумпану бесаги, книжки і таблички, наглянув за містом у напрямку Кранії (так називається пагорб і мис під Коринтом) гарну місцинку, прикотив туди бочку, де переховувався в негоду й мешкав, і, давши волю рукам, узявся до роботи, крутив її, вертів, тяв, бруднив, наливав, виливав, запорожнював, випорожнював, пхав, штовхав, хитав, хилитав, хибав, глобив, паклював, мшив, шпаклював, скромадив, тер, протирав, витирав, шарував, шліхтував, тіпав, тряс, бухав, закріплював, заплішував, товк, тузив, затинав, торгав, тручав, висував, перебирав, пересипав, мостив, садив, качав, бгав, місив, лагодив, рехтував, налаштовував, обмислював, виправляв, виряджав, строїв, ладкував, опоряджав, окладав, підіймав, обіймав, випарював, вимочував, випалював, трусив, стріпував, потряхав, стругав, тесав, гемблював, перечищав, протеріблював, карбував, клейнив, таврував, штемпував, котив і скидав з гори, а відтак знову котив на Кранію, не кажи ти Сізіф свою каменюку, замалим вона не зосталася безденна і тоді прийшлося б її переднити.

Бачивши теє, хтось із його друзів спитав, що спонукає його тіло і душу возитися як кіт з салом з тою бочкою. Філософ відповів, що він, не демобілізований республікою, борсується з цією бочкою, не бажаючи сам-один гультяювати і байдикувати тоді, коли люд гарує і працює рук не покладаючи.

І от я, хоча й не люблю ворохобні, не збираюся сидіти в кущах, я теж рвуся звершити якесь славне діло, надто тепер, коли всі підданці презацного королівства Франції, по цей бік і по той бік гір, стали як один і самовіддано трудяться, той на укріпленнях і на обороні вітчизни, той на перейманні і переслідуванні ворога, і все це так дружно, так злагоджено, так корисно для майбуття (бо досить Франції зміцнити свої кордони, як французи заживуть спокійним життям), що я згоден пристати до думки доброго Геракліта, певного, що війна — рідна мати всіх благ і що війну латиною називають belle (гарна) не з приповісти, як твердять деякі колупайли старих латинських звалищ, бо їм не видно всієї краси війни, а з тієї простої і єдиної причини, що під час війни проявляється все високе і гарне, а все погане й ледаче зриває з себе личину. Ось чому велемудрий і миролюбний цар Соломон, аби ми ліпше уявляли собі невимовну велич божественної Мудрости, порівняв її з грізним військом під стягом.

Тим-то я, не покликаний і не зачислений до нашого передового загону, якому я здався недолужним і крихкотілим, не дістав я призначення і в лінії оборони, а роботи там і для мене не мало, от хоть би загрібати кало, цупити коші, взявши на коркоші, бо сором виторопні ловити, коли хоробрі, дотепні і самовіддані люди розігрують перед очима цілої Европи славне дійство і трагічну комедію, сором не помоцюватися і собі і не віддати тієї малости, — а її вже кіт наплакав, — що мені зосталася. Бо не багато, я гадаю, пожнуть лаврів ті, хто тільки очима глипає і не береться за холодну воду, напихає кишеню, ховає грошики, чухається в голові одним пальцем, як знуджений святоха, позіхає від мух, як десятинний воляка, пряде ушима, як аркадський віслюк на співи музик, і мімікою, не пустивши пари з уст, показує, що нехай так, нехай з гречки буде мак.

Вибравши отак і добравши, я вирішив відмовитися від марної і даремної затії котити мою діогенисту бочку, яка єдина вціліла мені після того, як я зазнав аварії біля маяка Безщасного. Як по-вашому, чого я домагаюся з цими бочкокітьками? Присягаюся Вседівою, що задублює пелену, я ще не знаю. Стривайте, ось я сьорбну з бутельки: це мій правдивий і єдиний Гелікон, мій живець Гіпокрена, моє джерело натхнення. Тільки п'ючи його, я міркую, розважаю, ухвалюю, висновую. Потім сміюся, пишу, мережу, цмулю. Енній писав випиваючи і пишучи випивав. Есхіл (якщо вірити Плутарховим Sympociaca[235]) компонуючи випивав і випиваючи компонував. Гомер зроду не писав натщесерце. Катон писав лише після узливання. Отож не кажіть, що я не ступив у слід мужів високохвальних і вельмиповажаних. Вино у мене добре і холодненьке, як кажуть, на початку другого градуса, дяка Богу, доброму Господу Саваофу (тобто його воїнству небесному) нині і прісно і вовіки віків. Якщо ви спотайна разочок-другий клюкнете, а то й вихилите душком, я нічого негожого в цьому не побачу, тільки не забувайте хоть тіль-тіль похвалити нашого Бога.

І якщо вже такі мій талан і моя доля (бо не всім випало попасти до Коринта і тут осісти), то я хочу підсобити і тим і тим, а не сидіти згорнувши руки. Я ходитиму коло землекопів, каменярів і мулярів, робитиму те, що за Лаомедона робили у Трої Нептун та Аполлон, що робив у свої останні дні Рено де Монтобан: подаватиму мулярам, варитиму мулярам, а після обіду буду у свою дмухавку дмухати на дмухання дмухарів. Так Амфіон, бринькаючи на лірі, заснував, збудував і підніс велике і славне місто Теби. Для вояків я знову просвердлю свою бочку. І надточу їм (а надточене уже знайоме вам з попередніх двох книг, якщо тільки друкарі нічого там не перекрутили і не сфальшували), надточу з хмелю моїх пообідніх грищ презацну Третю книгу, а відтак і веселу Четверту — Сентенцій пантаґрюелистих (можете їх звати і діогенистими). І от я, хай не бойовий побратим, стану їм за вірного архітриклина[236], що примочує по змозі їхнє повернення з походів, і за невтомного оспівувача їхніх славних чинів і вичинів. Клянусь терновим вінцем Ісусовим, я і на слизькому не спотикнуся, радше у Марса не буде говіння, але цей капосник свого не проґавить.

А проте, пам'ятаю, я читав, що Птоломей, Лагів син, показав єгиптянам у театрі серед іншого лупу і трофеїв своїх звитяг чорного двогорбого верблюда і рябого невільника, який мав одну половину тіла чорну, а другу білу, поділений не поземо по діяфрагмі, як присвячена Венері індуска, яку тіянський філософ зустрів між річкою Гідаспом і Кавказьким хребтом, а сторч, дивовижа та й годі; він сподівався, показуючи ці чудасії, викликати у люду ще більшу любов до себе. А чого ж він цим домігся? При появі верблюда всі перепудились і вжахнулися; побачивши рябого чоловіка, одні кпили, інші гидилися цим страшним виродком, явною помилкою природи. Словом, цар хотів догодити єгиптянам і підігріти прихильність, цілком природну у підданців, але тільки вхопив шилом патоки. Аж ось коли до нього дійшло, що куди більше чарує і вабить людей щось гарне, гоже й довершене, а не смішне і виродливе. Відтоді він зненавидів і невільника і верблюда, і невдовзі і той і той, занедбані і занехаяні, ноги задерли.

Згадка про цей приклад кидає мене між страхом і надією, бо я боюся замість очікуваної втіхи здобути огиду, замість скарбу — присок, замість кралі — двійку, замість догодити моїм читальникам — роздратувати їх, замість розвеселити — образити, замість сподобатися — осоружитися, і дійде ця справа до того, чим закінчилася вона в Евкліонового півня, оспіваного Плавтом у Горнці і Авзонієм у Грифоні та ще деінде: цей самий когутик розгріб скарб, за теє його ток-ток у лобок і в торбу. А станеться таке, сам винен. А як ставалося вже колись, то може статися ще раз. Але не бути цьому, бий мене Геркулес! Я вірю, що всі вони такого особливого робу та своєрідного зробу, який у предків називався пантаґрюелізмом; завдяки цьому робу і зробу вони не зрозуміють зле того, що вилилося з душі щирої і нелукавої. Я не раз був свідком, коли вони, наткнувшись на порожні кишені, здобріли тим, що брали за дзвінку монету добрий намір.

А зараз повертаюся до своєї бочки. Нумо, дружки, шелепнемо! По повній, по повній, хлопці! Не смакує, не пийте. Я не з тих неприторенних п'яндиголів, які силують, приневолюють і силоміць змушують горілчаних братів і кумпанів сьорбати і сьорбати, та ще й за одним замахом, та ще й намонятися усмерть, а це вже казна-що. Хай усі чесні мочеморди, всі чесні подагрики, всі, в кого жадота, приходять до моєї бочки, і як не хочуть, не п'ють, а як хочуть і як вино смакує їхньому Вельможному Вельможеству, хай п'ють щиро, вільно, невимушено, нічого не платячи і не кремпуючись. Такий мій декрет. І не бійтесь, що вина забракне, як це сталося на весіллі в Кані Галілейській. Щоразу для вас розчоплюючи, я не забуватиму доточувати в дучку. Отож моя бочка буде бездонна. В ній грає живчик, невичерпне джерело. Такий був трунок у Танталовому кубку, чий образ шанувався серед мудреців-брахманів; така була в Іберії соляна гора, прославлена Катоном; така була золота віть, присвячена богині підземного царства й оспівана Вергілієм. Це був правдивий ріг достатку, повний веселощів і пустощів. І хоть іноді вам здасться, ніби вина тільки і є, що насподі, але денце ніколи не буде сухе. На дні її, як у Пандориній сулії, живе Надія, а не Безнадія, як у бочці Данаїд.

Затямте гаразд усе сказане тут і кого саме я запрошую, бо (щоб ніхто не купився), за прикладом Луцилія, який прямо заявив, що пише тільки для тарентян і консентинян, я розчоплюю її для вас, добрі люди, перепійці первого розливу, подагрики другої руки. А суціги-хабаролюбці з їхніми кендюхами, як лантухами, з їхніми дупельцями, як дуплами, хай не турбуються, не на їхній плащ дощик.

Про голови у квадратних шапках і всяких зоїлів теж не згадуйте, благаю вас, іменем чотирьох половинок, що вас породили, і благовісних щиколодок, що тоді їх парували. А ще менше про безскоромників, дарма що вони добрячі бражники, дарма що всі коростії, бо ніколи не висихають і знай тільки жують. Чому про них анітелень? А тому, що виросли вони не на добрі, а на злі, на тому злі, від якого ми просимо Господа нас визволити, хоть іноді перебираються на старців. Старій мавпі гарної міни не скроїти.

Агій на вас, собаки! Геть з-перед очей моїх, геть з-перед мого Сонця, балахонники бісові! Явились, сраки, обмовляти моє вино й артикули гнути на мою бочку? Ось бачите ціпуру Діогена — це він заповів після його смерті покласти її біля нього, аби він міг відганяти й періщити тогосвітних упиряк, псяюх-церберів. Ану геть, святенники! До вівців, вовкодави! Геть, оченашники, к бісу вас, ґаджга! Ви все ще тут? Я ладен зректися свого куточка в Папоманії, аби тільки мені вас запопасти. Киш-киш-киш! Гайда звідси! Чи заберетеся ви геть? Щоб вам не дристати без хлости, щоб вам сцяти тільки на дибі, щоб яритися тільки під палкуванням.

Розділ І Як Пантаґрюель пересилав до Дипсодії колонію утопійців

Пантаґрюель, підхиливши під себе всю Дипсодію, перевів туди колонію утопійців числом, і це без жіноцтва та дітлашні, 9 876 543 210 душ, усіляких ремісників і викладачів усіх вільних наук, — так йому захотілося відродити, заселити і прикрасити цей досі малолюдний і переважно пустельний край. А їхнє переведення було викликане не стільки перенаселенням Утопії, де чоловіки й жінки плодилися, як сарана (ви самі здорові знаєте, що утопійці мали таких плодючих породителів, а в утопійок були утроби такі просторі, невситимі, міцні і так добре скроєні, що наприкінці кожного дев'ятого місяця щонайменше семеро дитяток, як чоловічої, так і жіночої статі, народжувалося в кожній родині, за прикладом народу юдейського в Єгипті, — якщо тільки Ліра не марить); а робилося це переселення не через родючість землі, цілющість підсоння чи інших благ Дипсодії, а щоб край чинив обов'язок і послух, взоруючись на прибульців, давніх і вірних його підданців, які цілий вік знати не знали, не визнавали і не шанували когось іншого, окрім нього, і які з пупка і з первомолоду, вкупі з материнським молоком усмоктали лагідність і доброту його панування, виплекані й вигартувані саме в цьому дусі; отож це утверджувало його в певності, що вони радше накладуть головою, ніж відмовляться коритися в усьому законному своєму державцеві, і хоч би куди закинула їх доля, не тільки вони самі і їхні одне під одним їхнього ложа діти житимуть так само, а ще й прищеплять свою вірність і свій послух племенам, приєднаним до їхнього царства.

Так воно й сталося, і він не омилився на своїх надіях. Якщо утопійці, ще як на селище прийшли, славилися відданістю і вдячністю, то дипсоди за кілька днів спілкування з ними переважили їх: бо люди, як їм щось до мислі, завжди беруться до нового діла з великим завзяттям. Вони тільки нарікали, беручи у свідки небеса і всі сили небесні, що абиж-то їм та почути про доброго Пантаґрюеля хоч трошки раніше.

Так ось, зарубайте, мочеморди, собі на носі: утримують і держать у шорах знов завойований край не тим (як хибно думають деякі тиранічні уми на згубу собі і ганьбу), що плюндрують, ґвалтують, топчуть, кривдять, гнітять і женуть племена залізними прутами; коротко, їдять і пожирають людей, як той цар, якого Гомер прозвав демовором, тобто владарем-людожером. Не стану в цьому притягувати за вуха давньої історії, а лише нагадаю те, що бачили ваші батьки та й ви самі, якщо тільки не були недолітками. Як того новорожденця, їх треба годувати, чукикати, тішити. Як того саджанця, їх треба підпирати, зміцнювати, захищати від усяких борвіїв, шкоди чи напасти. Як того виздоровника після тривалої і тяжкої немочі, їх треба плекати, берегти, підживляти. Хай у них самих визріє переконання, що нема на світі такого царя чи зверхника, якого вони менше б хотіли бачити ворогом і більше б прагнули мати другом. Власне: Озірис, великий цар єгипетський, підбив увесь край не так оружною рукою, як полегшенням податків, привчанням до здорового і праведного життя, запровадженням справедливих законів, своїми милостями і щедротами. Ось чому світ його охрестив великим царем Еверґетом (себто благодійником) — так Юпітер прозвав таку собі Памілу.

Гесіод, той у своїй Ієрархії ставить добрих демонів (або, як хочте, ангелів чи духів), як посередників чи зв'язківців між богами і людьми, над людьми, але під богами. А що небесні дари і багатства ідуть через них і вони наші одвічні доброчинці і проти всякого лиха заступники, то Гесіод прирівнює їх до царів, бо робити завше добро і ніколи зло — це суто царський промисел. Так Александер Македонський став світовим повелителем. Так Геркулес заволодів усім континентом, визволяючи землю від чудовиськ, гніту, бешкету і тиранії; він панував, ставлячись добре до підданців, дбаючи про рівність і справедливість, даруючи правний лад і закони, відповідні до умов у провінціях; поповнював те, чого бракувало, цінував те, що процвітало, не поминав лихом минуле, пускав у непам'ять усі попередні кривди; словом, діяв у дусі атенської амністії, об'явленої тоді, як одвагою і хитрощами Трасибула були винищені тирани (у Римі про цю амністію розповів Цицерон, а надав їй чинности цісар Авреліан).

Ось якими чар-зіллям, ворожбою, приворотами можна мирно утримувати те, що завойоване великими боями. Завойовник, байдуже, король він, князь чи філософ, пануватиме щасливо, якщо над Звагою поставить Справедливість. Звагу він показав у боях і перемогах, а його справедливість виявиться тоді, коли народною волею і прагненням запровадить закони, оприлюднить едикти, збудує храми і дасть права усім, як великий поет Марон пише про Октавіяна Августа:

Подужані уже без ремства, он,
Виконують подужника закон.

Ось чому Гомер у своїй Іліаді називає добрих владарів і великих царів Κοσμήτοραζ λαών, тобто народовпорядниками. Так само підходив і Нума Помпілій, другий римський цезар, справедливий володар, добрий політик і мудрець: вряджаючи на честь бога Терміна свято, прозване Терміналіями, він заборонив правити жертви, привчаючи нас до того, щоб ми пильнували й охороняли терміни, границі й аннекси мирно, по-дружньому й лагідно, не вмочаючи руки у крові і не плюндруючи. А хто робить не так, той не тільки утратить набуте, а ще й знеславить себе і зганьбить, бо воно в нього нахапане, до того ж, це нахапане і легко спливе у нього крізь пальці; нечисто нажите ніколи не вдержиться. А як він і не випустить його до смерти, то спустять потім спадкоємці, і все окошиться на небіжчикові, і проклянуть його як загарбника беззаконника. Вам же відоме прислів'я: «З неправдою прийшло — з вітром пішло».

А ще затямте собі, зашкарублі подагрики, що таким робом Пантагрюель з одного ангела зробив двох, а от Карло Великий, навпаки, з одного зробив двох бісів, переселивши саксонців до Фландрії, а фламандців до Саксонії. Тримати під рукою приєднаних до його імперії саксонців було несила, бо ті з його від'їздом до Еспанії чи до інших далеких країв щоразу зривали бунт, ось чому він переселив їх на свою, власну, землю, тобто у Фландрію. А своїх природних підданців фламандців та геннегаунян переселив до Саксонії, не сумніваючись у їхній лояльності і в чужій для них країні. А вийшло так, що саксонці не кинули бунтувати й бришкати, зате фламандці, мешкаючи в Саксонії, пройнялися саксонським духом бунтарства.

Розділ II Як Панурґ пошився в сеньйори Сальмі у Дипсодії і як він теребив хліб ще в накоренку

Створивши вседипсодійський уряд, Пантагрюель відписав Панурґові сеньйорію Сальмі, з річним доходом 6 789 106 789 реалів, не рахуючи прибутку від хрущів та равликів, що за рік набігав більш-менш до 2 435 768 — 2 435 769 довгорунних баранів. Урожайного на равлики та хрущі року прибуток сягав 1 234 554 321 серафа. Але це бувало не щороку, і пан новий замчанин хазяйнував так ощадливо й обачно, що за два тижні промантачив трирічний фіксований і випадковий доход від свого маєтку. І проциндрив він, як ви могли подумати, не на закладання монастирів, зведення храмів, будову колегіумів і шпиталів, або там сиплячи і гатячи грішми. Ні, він просвистів їх на гуляннячко та випивачку, відкриваючи двері усім (переважно добрим гульвісам, красулям і хорошулям), валячи ліси, палячи грубезні дерева ради продажу попелу, витрачаючи завдатки, купуючи утридорога, продешевлюючи і тереблячи хліб на пню.

Пантагрюель, відаючи те все, не вкидався у гнів, пасію чи досаду. Я ж вам казав і кажу ще раз: він був найкращий з тих малих і великих добродзеїв, хто носив кривулю на шабельтасі: у всьому бачив лише добре, кожен учинок у добрий бік тлумачив. Ніщо його не смутило, ніщо не обурювало. А втім, якби він журився і хнюпився, з нього ніколи б не вийшло скуделі божого ума, бо всі скарби, які є під сонцем чи в землі криються, в усіх їхніх вимірах — у висоту, у глибину, у ширину чи у довжину, не варті того, щоб хвилювати наші серця чи баламутити наші чуття і розум.

Пантагрюель тільки відвів Панурґа набік і лагідно зауважив: якщо той житиме так і далі і краще не ґаздуватиме, то навряд, а то й зроду не стане багатим.

— Багатим? — озвався Панурґ. — Так ось ви над чим сушите голову? Берете на себе такий клопіт — зробити мене на цім світі багатим? Богом, людьми, всіма праведниками свідчуся, подумайте про те, як би весело жити! Хай жодна інша турба, жодна інша журба не вкрадається до святої святих вашого небесного мозку. Хай погідности його ніколи не охмарюють мислі, підшиті горем і гризотою. Живіть весело, з легким серцем, у доброму гуморі — оце і буде моє багатство. Кругом тільки й чути: «Гріш копи стереже!» Але про копу правлять саме ті, хто не тямить у цьому ні бе, ні ме. Порадилися б зі мною! А щодо мене наразі можу сказати одне: мене лають за те, що наслідую Паризійський університет і парламент, цих два правдивих і живих джерела пантеологічної істини, як і всякої справедливости. І єретик той, хто в цьому сумнівається, хто твердо в це не вірить. Адже ці люди одного дня з'їдають єпископа, чи то пак доход з єпископства (а це те саме) за рік, а то й іноді за два: це буває того дня, коли єпископ прибуває до єпархії. И уникнути цього годі, під страхом бути одразу каменованим.

До того ж, я живу за чотирма головними чеснотами.

Обачности: гроші на бочку, бо не відомо, хто клюне, а хто брикнеться. Хто знає, простоїть світ ще бодай три роки чи ні? А як світ навіть простоїть довше, чи ж вискіпається такий навіжений, який ручиться, що проживе три роки і він?

Ніколи нам боги не говорили,
Що не зійдемо завтра ми в могили.

Справедливости — комутативної, купую дорого (тобто набір), а продаю дешево (тобто готівкою). Ось що стверджує у своїй Економії Катон: треба (каже він), щоб батько сімейства був завжди продавцем. Таким робом він зрештою забагатіє, якщо не вичерпається запас. Дистрибутивної: я підгодовую добрих (зазначте, добрих) і люб'язних приятелів, яких, наче Одисея, Доля закинула на скелю доброго апетиту, а в роті ні ріски, і милих (зазначте, милих) і юних дівчаток (зазначте, юних, бо за Гіппократом, юність постувати не вміє, надто як ця юність жвава, весела, метка, моторна, просто буря). Ці самі дівчатка залюбки і з дорогою душею потішають порядних людей, бо вони палкі шанувальниці Платона й Цицерона і вважають, що народилися не лише для самих себе, а й повинні поділитися з батьківщиною і своїми друзями.

Сили: я, не кажи ти Мілон, валю грубі дерева, рубаю дикі пущі, притулок вовків, вепрів і лисиць, гніздовище чухраїв і лиходіїв, пристановище зарізяк, робітні фальшивомонетників, прихисток єретиків, і рівняю їх у ясні галявини і верескові пустовщини, граю на сопілках і жоломійках і готую з пеньків сидіння для ночі Страшного суду.

Здержливости: тереблю хліб ще в накоренку, пустельникую, живучи салатами і коренями, вгоноблюю сласні потяги і таким чином лишаю дещо на вигоду калік і нуждарів. Адже я не витрачаюсь на сапувальників, а сапання влітає в копійку, на женців, а які жнива без вина, та ще й не розбавленого, на збирачів колосків, а їм подавай коржі, на молотників, а вони, за свідченням Верґілієвої Тестилліди, обносять на городах цибулю, часник і цибулю-шалот; на мірошників, а де на млині чесні люди, і, нарешті, на пекарів, а пекарі від мірошників не кращі. Чи ж можна тут щось заощадити, а це ж ще не списуючи на мишву, пересушку, довгоносика і яблучного риляка?

З хліба на пню ви можете приготувати добру зелену підливу, вона швидко засвоюється, легко травиться, збадьорюючи цим мозок, жене по тілу животні токи, поліпшує зір, збуджує апетит, приємна на смак, піднімає тонус, лоскоче язик, рум'янить церу, зміцнює м'язи, гартує кров, попускає діяфрагму, освіжає печінку, розвантажує косу, полегшує нирки, заспокоює крижі, розминає хребет, спорожняє сечник, відпружує сім'япровід, скорочує кремастери, очищує міхур, надимає природження, розпростує припутаю, змушує тужавіти смик, уставати дрин, завдяки підливі у вас добре працює шлунок, ви добре зригуєте, пускаєте вітри і гази, випорожнюєтесь, мочитесь, чхаєте, схлипуєте, гикаєте, кашляєте, плюєте, блюєте, позіхаєте, сякаєтеся, дихаєте, вдихаєте, видихаєте, хропите, пітнієте, наставляєте вушки і робите ще чимало корисного.

— Річ ясна (сказав Пантагрюель): ви переконані, що голови макоцвітні не здолають за короткий час спустити багато. Не ви перший пристали до цієї єреси. Її дотримувався Нерон, і серед людей найбільше він захоплювався вуйком Гаєм Каліґулою, який за кілька днів, дивезною вигадливістю своєю, протесав статок, полишений йому Тиберієм. Отож замість пильнувати і додержувати законів проти лакомства і розкошів, законів римлян Орхія, Фанія, Дідія, Ліцинія, Корнелія, Лепіда, Антія, і коринтян, за яким суворо заборонялося будь-кому витрачати за рік більше, ніж дозволяє його доход, ви вчинили протервію — тобто жертву, яка у римлян нагадувала пасхальне ягня юдейське. Усе їстівне прописувалося з'їдати, а рештки кидати в огонь і нічого не відкладати назавтра. Я можу цілком слушно сказати це про вас, достоту як Катон сказав те саме про Альбідая, який розкидався грішми і врешті проїв усе своє майно; коли в нього зостався лише дім, він підпалив його, аби мати змогу сказати: Consummatum est[237], так само згодом висловився і Тома Аквінський, з'ївши всю миногу. Але це між іншим.

Розділ III Як Панурґ хвалив боргувальників і боржників

— А коли ж це (спитав Пантагрюель) покриєте ви борги?

— До грецьких календ, — відповів Панурґ, — як тільки всі вдовольняться, а ви залишитеся спадкоємцями самих себе. Хай Бог мене милує виплачуватися з боргів! Та мені тоді ніхто й шеляга не позичить. Хто звечора не припасе дріжджі, в того на ранок тісто не зійде вгору. Не бійтеся позичати. Позичальник повсякчас молитиметься, щоб Господь послав вам тихого, довгого і щасливого віку, боячись утратити свої гроші, у будь-якому товаристві мовитиме про вас тільки гарне, шукатиме для вас нових вірителів, щоб ви могли відслужити і чужою землею загребти його яму. Во время оно в Ґаллії, за друїдськими звичаями, невільників, челядь і службу спалювали живцем на похороні і погребі їхніх панів і сеньйорів, то як же за життя своїх панів і сеньйорів їм було не потерпати? Бо вмирати доводилося їм за компанію. Хіба вони повсякчас не молилися своєму головному богові Меркурію, а заодно і Дітові, золотому батькові, за здоров'я свого панства? Хіба вони, прислужуючи, не хухали і не дмухали на них? Бо вкупі з ними вони могли прожити, принаймні, аж до судної дошки. Будьте певні, що позичники ваші проситимуть у Бога подовжити вам віку і боятимуться, щоб ви не вмерли, тим паче, що даяння їм миліше від руки давця, а гаманець миліший за життя. Свідками можуть бути ландеруські лихварі, які мало не вдавилися, побачивши, що ціни на збіжжя і вино падають і що за негодою приходить поліття.

Пантагрюель не пустив пари з уст, і Панурґ роздебендював далі:

— Якщо добре подумати, то, витикаючи мені борги і боргувальників, ви, далебі, плюєте мені в кашу. Хай мені те та се! Саме боржником я став величним, шанованим і грізним і, всупереч думці всіх філософів (які кажуть, що з нічого нічого й не вийде), пошився у творці і працівники, хоч не мав ніякої сировини.

Кого ж я сотворив? Безліч чудових і добрих кредиторів. А кредитори (і я ладен піднятися за це аж на кострище і вище) — творіння чудові і добрі. Хто не дає в позику, тоді він творіння потворне й лихе, останній падлюка, пекельна проява.

І що ж я наробив? Заборгував! Яка дивовижа, яка чудасія! Борги, кажу я, перевищують число складів, зведених докупи шелестівок і голосівок, число колись підбите і підраховане славним Ксенократом. Якщо з кількости боргувальників ви судитимете про високі прикмети їхніх боржників, ви не обмилитесь проти такої арифметики.

Ви навіть не уявляєте, як любо, коли тебе щоранку обступає юрма смиренних, догідливих і шанобливих кредиторів і коли ти помічаєш, що досить ласкавіше на когось глянути чи озватися привітніше, як цьому плюгавцеві вже мариться, ніби я вконтентую його першого, ніби перший у черзі він, і тому він бере мою усмішку за щире золото. І тоді мені здається, що я граю, у цих сомюрських Страстях, ролю Господа Бога з цілим почтом янголів та херувимів. Це мої висуванці, мої лизуни, мої величальники, мої вранішні чолобитники, ревні мої мольці.

І тоді ці борги уявляються мені як гора геройських чеснот, описана Гесіодом (я його читав на першому році ліценціяту), гора, до якої тягне і вабить рід людський, хоча мало хто видирається її крутими схилами, адже я бачу, як усі аж регнуть улізти в борги і наплодити боргувальників.

Одначе не всяк, попри хотіння, боржник, не всяк, попри хотіння, боргувальник. А вам ще заманулося зірвати з мене ці пишні шати? Ви ще допитуєтесь, коли я виплачуся з боргів?

Так ось: присягаю святим Баболеном, цим святим приподобником, я цілий вік уважав борги за таку собі злуку, за зв'язку між небом і землею, як єдиний спосіб виживання людства, без якого уже було б по всьому. Може, це і є велика світова душа, яка, за твердженням академіків, вдихає в усе духу живого.

На підтвердження цього, уявіть собі ідеальну форму якогось світу (візьміть бодай тридцятий світ, зображений філософом Метродором, або ж сімдесят восьмий Петроновий), але світ позбавлений винуватців і позичальників: світ без боргів. Світила одразу б пішли урозтіч. Замість плавного ходу — безлад, та й годі. Юпітер, не визнаючи себе винуватцем Сатурна, позбавить його сфери і своїм гомеричним ланцюгом скує всі уми, всіх богів, небеса, демонів, духів, героїв, бісів, землю, море, всі стихії. Сатурн об'єднається з Марсом, і тоді все піде шкереберть. Меркурій не захоче більше відслужувати іншим, перестане бути їм за Камілла, як його узивали етруски, адже він нікому не винуватий. Венеру більше не шануватимуть, бо вона нікому не позичить. Місяць набіжить кров'ю і стемніє: з якого дива сонце вділятиме йому свого світла? Воно йому не сват і не брат. Сонце перестане освітлювати землю. Світила перестануть позичати їй свою добру силу, бо земля більше не постачатиме їм своїх випарів і визівів, живлячи цим, як казав Геракліт, як доводили стоїки і як повторював Цицерон, зірки. Між стихіями урветься всяка взаємодія, притягання, перетворення: жодне не вважатиме себе чимось зобов'язане іншому, ніяких позичок не було. З землі не битиме вода, вода не зміниться у повітря, з повітря не зродиться вогонь, вогонь не зігріє землі. Земля нічого не сплодить, хіба що почвар, титанів, алоадів, великолюдів. Дощ не дощитиме, світло не світитиме, вітер не віятиме, не буде ні літа, ні осени. Люципер зірветься з кутіїх пут і, вибравшись укупі з фуріями, ериніями та чортами рогатими з пресподниці, шугоне з неба усіх, які тільки є, богів великих і малих народів.

З цього безпозичкового світу вийде якесь непуття, коверзні і каверзи, ще підступніші, ніж на виборах Паризійського ректора, таке чортів'я, де сам чорт ногу вломить, як на виставах у Дуе. Люди перестануть одне одного рятувати. Кричи тоді, не кричи: «Пробі! Горим! Тону!» — рятівник так і не появиться. Чому? Бо він нікому не позичив, ніхто йому не винен. Хай він горить живцем, хай іде на дно, хай банкрутує, хай конає — байдуже! Ти нікому не давав, то й тобі ніхто не дасть.

Словом, з такого світу будуть банітовані Віра, Надія, Милосердя, бо ж люди народжуються, аби інших спомагати й підтримувати. А заступлять їх Недовіра, Зневага, Лихопомність з цілою когортою всяких напастей, проклять і злигоднів. Вам ще примариться, що це Пандора вилила на ваші голови свою пляшку. Як Лікаон, Беллерофонт і Навуходоносор, люди перекинуться вовками, вовкулаками і домовиками, людорізами, убійниками, отруйниками, харцизяками, лиходумами, злостивцями, ненавидниками, кожний постане проти всіх, як Ісмаїл, Метаб, Тимон Атенський, прозваний за це мізантропом. Отож-бо природі легше було б годувати рибу у повітрі і пасти оленів на дні морському, ніж переносити цей скнарий світ, де ніхто не позичає. Цур йому, такому світу!

І якщо ви за образом цього нужденного, тужного і безпозичкового світу уявите собі світик, тобто людину, то ви там знайдете страшенний розгардіяш. Голова не захоче позичать очей, щоб порядкувати ногами й руками. Ноги відмовляться носити голову. Руки перестануть працювати на неї. Серцю набридне бути живчиком для інших членів, і воно їх не підживить. Легені відмовляться давати йому повітря. Печінка не посилатиме живлющу для нього кров. Міхур перестане служити ниркам: жди застою сечі. Мозок, відчувши це розладнання, скрутиться і позбавить нерви чутливости, а м'язи руху. Коротко, у такому схибнутому світі, де нічого не боргують, не позичають і не дають у кредит, ви побачите бунт ще небезпечніший, ніж описаний Езопом у його притчі. І світ цей, ясна річ, загине, загине не колись, а скоро, хай цим світом був би сам Ескулап. Тіло його згниє як стій, а обурена до краю душа полетить до всіх чортів, заодно з моєю грошвою.

Розділ IV Дальший тяг Панурґової похвали боргувальникам і боржникам

І навпаки, уявіть собі інший світ, де кожен дає набір, кожен бере в борг, де всі позичники і всі позичкодавці.

Яка запанує в розміреному русі небес гармонія! Я нібито зараз чую її, так виразно, як чув колись Платон. Яке сутолосся між стихіями! І як пишатиметься Природа з своїх трудів і плодів! Церера, обтяжена пашницею! Бахус — винами! Флора — квітками! Помона — овочами! Юнона в своєму етері, погідна, живодавча, усміхнена! Очі мої розбігаються: зрити між людьми мир, любов, доброзичливість, вірність, згоду, бенкети, свята, радість, щастя, золото, срібло, дрібні грошини, ретязі, персні і товари, передані з рук до рук. Ні позову, ні війни, ні розбрату; жодного лихваря, жодного скнари, жодного відмовника. Ісусехристе, хіба це буде не «золотий вік», не Сатурнове царство? не стеменнісінький взір олімпійських виталищ, де над усіма чеснотами стоїть Милосердя, всепанівне, всевладне, всепереможне, всемогутнє? Всі будуть добряги, всі будуть прекрасники, всі будуть праведники. О світе щасливий! О люди цього щасливого світу! О тричі, четверо блаженні! Мені вже мариться, що і я тут. Свідчуся Голоправдою: якби в цьому світі (райському світі, де кожен ладен давати і виручати) завівся папа, обліплений кардиналами й оточений священним капітулом, то невдовзі ви б там побачили стільки найкріпкіших, найчудородніших святих, стільки часів, стільки обітниць, стільки патериць і стільки свічок, яких не знайдеться у всіх дев'яти біскупствах Бретані. Єдиний, хто б їх переважив, то це святий їв.

Згадайте-но, як зацний Патлен, бажаючи убожити й божественною хвалою піднести отця Ґійома Жусольма до третього неба, висловився так:

От мав хто душу щиру —
Крам відпускав на віру.

Золотії слова!

Ось за оцим зліпком уявіть собі мікрокосм, id est[238] наш світик, чи то пак — людину, в якої кожен член буде і даха, буде і браха, тобто у своєму природному стані. Бо сама Природа на те людину і створила, щоб вона боргувала кому і боргувала в кого. Небесна гармонія, і та никне перед тією, що правує її організмом. Замисел Творця цього мікрокосму було вдмухнути туди душу, щоб вона домувала там як гостя, так само як і життя. Життя підтримується кров'ю. Кров — обитель душі. Тим-то цей світ дбає лише про одне — кує повсякчас кров. У цій кузні всі органи наділені своїми функціями, і їхня ієрархія в тім, щоб одне в одного позичати, одне в одного брати, одне в одного боргувати. Речовина і метал, здатні ставати кров'ю, постачаються нам Природою: Хліб і Вино. У цих двох продуктах міститься вся, яка є на землі, харч, тобто все, що називається з-ланґедоцька компанаж. Щоби знайти її, приготувати і зварити, працюють руки;

ходять ноги й утримують усю цю машину;

очі все скеровують;

апетит у шлунковій ямці, збуджений дещицею кислуватої жовчі, що надходить з коси, нагадує, що пора перекусити;

язик куштує;

зуби трощать;

шлунок приймає, травить і перетворює у хилус: жили брижі всмоктують найсмачніше і найпоживніше, лишаючи екскременти, які, зусиллям випихача, евакуюються відхідником, а решта надходить до печінки — там усе трансформується у кров.

Уявіть, яку радість відчувають ці трудяги, побачивши цей золотий струмок, цього єдиного свого ресторатора! Навіть радість алхіміків, і та не буває більшою, коли після тривалих трудів, великих зусиль і затрат вони бачать, як у їхніх печах перетворюються метали.

Отож кожен орган готується і силкується знову очистити і виділити свій скарб. Нирки своїми жилами витягують з нього рідину, так звану сечу, і уретрами виливають її вниз. Унизу є особливий приймальник, сечовий міхур, який, при потребі, викидає її геть. Коса виділяє з крови земняк і осад, так звану чорну жовч. Жовчний міхур витягує надмір жовчі. Потому кров переноситься, для ще ліпшої очистки, до іншої фабрики, себто серця. А те дистолою і систолою розріджує її і підпалює, поліпшуючи її ще більше у правому шлуночку, і жилами нагнітає її до всіх органів; кожен орган притягує її до себе і живиться своїм богом: ноги, руки, очі, все, і, отже, ті, що були колись боржниками, стають боргувальниками. У лівому шлуночку кров робиться такою рідкою, що її можна назвати парою, і через артерії надходить до всіх членів, розігріваючи і провітрюючи іншу кров, синьожильну. Легені, своїми дольками і міхами, не припиняють її освіжати. З подяки за цю благодію серце дає їм найкращу кров через артеріяльну жилу. Нарешті в чудовій мережі кров очищується аж так, що з неї повстають животні духи, завдяки яким душа уявляє, міркує, судить, аналізує, дискутує, вирішує і згадує.

Далебі, я тону, я гублюсь, я торопію, поринаючи в бездонні глибини цього світу, де будеш і дахар, будеш і взяхар. Запевняю вас: позичати — справа боговгодна, боргувати — лицарський учинок. І це ще не все. Цей світ, де будеш і дахар, будеш і взяхар, такий добрий, що наситившись, він уже думає про те, як би дати ще ненародженим і цим вкладом увічнити себе, як випаде така нагода, і розмножитися в таких самих істотах (себто діточках).

Ось чому кожен орган уриває і заощаджує якісь порційки з маси найкоштовнішої своєї поживи і надсилає їх униз. А там Природа уже нарихтувала відповідні вази і приймища, якими, спускаючись усякими манівцями і звивинами до дітородних органів, пожива прибирає належного кшталту і відшукує підхожі місця, як у чоловіків, так і в жінок, аби людському роду не було переводу. І все це діється через взаємне давання і віддавання: ось звідки вираз шлюбний обов'язок.

Для відмовника Природа передбачає неабияку кару — сильне ятрення у всіх органах і розладнання почуттів, зате дахар дістає нагороду — втіху, радість і млість.

Розділ V Як Панурґ лаяв боржників і боргувальників

— Зрозуміло (відповів Пантагрюель), ви, як на мене, добрий і запальний ритор у обстоюванні свого. Проте якби ви провіщали і красномовили аж до Зелених свят, то й тоді б, на свій подив, не переконали мене і вашою проречистістю не пошили б мене у боржники. «Нікому ж нічим не задовжуйтесь (глаголить Послання), тільки любов'ю один одному».

Ви вживаєте тут чудові графиди і діатипози, і мені вони до вподоби, та тільки я ось що скажу: уявіть собі, як якийсь нахабний самозванець і причепливий позичник знов присурганиться в місто, де знають його норов, — його поява перестрашила б і перепудила городян не менше, ніж об'явлення мору у тій самій подобі, в якій його узрів тиянський філософ ув Ефесі. На мій суд, перси цілком слушно вважали, що брехати — це другий гріх, тоді як перший — задовжуватись, бо ж борг і брехня зазвичай обіймаються між собою.

Цим я не хочу сказати, що ніколи не задовжуйтесь, ніколи не позичайте. Який би багач не був, він іноді комусь та боргує. Який би не був бідак, а й він комусь та дає. Про такі випадки згадує Платон у своїх Законах, коли дозволяє брати воду у сусіда, якщо ти вже перерив і перелопатив свої власні лужки, шукаючи шару землі, званого глинищем (себто гончарищем), і не спіткавши ні джерела, ні підземного живця. Бо ця земля, така масна, міцна, гладенька й тужава своїм складом, утримує вогкість, не даючи їй легко сочитися чи випаровуватися.

Отож це сором, ганьба позичати у кожен слід, де-попадя, тут і там замість працювати і зарібкувати. Давати в позику (на мій суд) слід лише тоді, коли труждар не може заробити кривавицею на прожиток або коли він зненацька через стихійне лихо втрачає своє добро.

Одначе годі про це. Надалі не зв'язуйтеся з цими вірителями. І обтрусіть порох з ніг своїх.

— Тільки й лишається мені (сказав Панурґ), що дякувати вам. І якщо дяка має дорівнювати ласці наших добродійників, то моя дяка вам безкрая і безмежна, бо та любов, яку ви рачите мені явити, не має ціни: вона перевищує будь-яку вагу, число і міру, вона безбережна і вічна. Але якщо дяка має відповідати розміру благодії і втісі обблагодіяних, то тут я пас. Ви ущедряєте мене ласкою, і то куди більшою, ніж я заслужив, більшою, ніж я, скажу по щирості, її вартий. А втім, не так багато, як ви це, мабуть, думаєте.

Проте не це мене в'ялить, не це пече і гризе. Бо надалі, поквитавшись, куди мені голову прихилити? Повірте, в перші місяці я буду не в своїй тарілці, адже я не так вимуштруваний, не так привчений. Страхів'я, та й годі.

Як на те, як тільки хто бздикне в Сальмі, то неодмінно мені в носа. Ці всьогосвітні бздуни, бздючи, ще й приказують: «Ось вам, хто поквитався!» Мені вже, бачу, рясту не топтати. Замовляю вам епітафію. І сконаю я від цих бздиків. Якщо жінок хапатимуть завійниці і вітрогонний лік їм не поможе, хай лікарі приписують їм перевірений на практиці засіб: висушену мумію мого нещасного забдзюханого тіла. Хоч би якими мізерними даваннями призначати, від цього засобу вони бздітимуть, на подив самим лікарям.

Ось чому уклінно благаю вас: лишіть за мною якусь добру сотку боргів за взірцем короля Людовіка XI, який був звільнив свого суперечника Міля д'Ільє, єпископа Шартрського, але той упросив його зоставити бодай один позов — для вправи. Радше я віддав би їм усю мою слимачню, а заодно і хрущівню, аби тільки не чіпати мого істото, моєї готівки.

— Годі (сказав Пантагрюель) товкти, як я вже вас просив, воду в ступі.

Розділ VI Чому новоженців не затягують до війська

— А яким же це законом (спитав Панурґ) проголошено і запроваджено, що молоді виноградарі, будівничі нової оселі і новоженці не підлягають рекрутчині?

— Законом Мойсеевим, — відповів Пантагрюель.

— Але чому саме новоженці? — допитувався Панурґ. — Хто лозу там садить, байдуже, я для цього старий; зате мене обходять ті, що збирають; і новобудівничі з мертвого каміння теж не вписані до моєї книги буття. Я будую каміння живе: людей.

— На мій суд (відповів Пантагрюель), ось чому: перший рік хай вони втішаються досхочу своїм коханням, сплодять нащадків і придбають спадкоємців. Отож-бо, якщо навіть на другий рік їх убивали на війні, їхні імена і герби переходили до дітей. А заодно з'ясовували, нероди їхні жінки чи родючі (річного досвіду було достатньо, бо вони віддавалися, уматерівши), з тим, щоб потім, по смерті перших чоловіків, дружити їх удруге: плодовиті йшли за тих, хто хотів примножити своє коліно, нероди за тих, хто не прагнув діток, а брав малжонку за її чесноти, тяму, привабу, тільки задля хатнього затишку й утримування родинного вогнища.

— Вареннські казнодії, — озвався Панурґ, — клянуть друге заміжжя, для них це безум і ганьба.

— Від нього їх тіпає, — відповів Пантагрюель, — б'є і трусить, наче перемінна пропасниця.

— Авжеж, — підхопив Панурґ, — навіть для брата Перегона. Коли він казнодіяв у Парильї і кляв друге заміжжя, то урвав проповідь і почав присягатися і нечисту силу згадувати, що краще сотню дівчат справичити, ніж накинутися на одну вдовицю.

Ваш аргумент здається мені слушним і розумним. Але, як на мене, ця вільгота давалася ось з якої причини: протягом усього першого року шлюбованці нажируються вволю своєю любовною новиною (а це ж їхнє право і їхня повинність) і вицідять свої сіменники так, що зостануться геть знесилені, виснажені, охлялі, заморені, і коли гряде день битви, вони воліють пірнути, як качки, радше до обозників, ніж до бійців і зухів, туди, де б'ється Еніо і де роздають удари, і під Марсовими корогвами у них ніяк не виходить достойного удару, бо всі замашні удари були завдані під куртиною Марсової приятельки Венери.

І ось доказ: ще й нині, серед інших пережитків і слідів старосвітчини, ми бачимо у всіх порядних домах, як молодят, по кількох там днях, посилають провідати вуйка, аби відірвати від їхніх жінок, аби вони перепочили якийсь час і підсилилися, а потім, повернувшись, ще завзятіше могли моцюватися, хоча здебільшого вони не мають ні вуйка, ні тітки. Таким самим робом цар Пердун після битви з рогоносцями, власне кажучи, не розрахував нас, а взяв і послав Підпадьома і мене додому підживатися. Підпадьом так досі додому й не прибився. Хрещена мого дідуся, коли я був малий, казала:

Молитви й Часослов читать
Не заборонено нікому.
Дудар, йдучи на сіножать,
Удвічі дужчий, ніж потому.

А підтверджує мою цю думку те, що виноградарі їдять виноград чи п'ють власне вино лише згодом; та й будівничі перший рік не живуть у своїх нових оселях, бо можуть задихнутися від спертого повітря, як це переконливо доводить у книзі другій Про стиски у грудях Ґален.

Спитав же я вас про це не без причинної причини і не без резонного резону. Не майте мені цього за зле.

Розділ VII Як у Панурґа завелася у вусі блоха і він перестав носити свого пишного гульфика

Назавтра Панурґ велів з-юдейська проткнути собі праве вухо і начепити золотого перстеника з посадженою в оправу блохою. І була ця блоха чорна (щоб уникнути зайвих розпитів, бо все-таки приємно бути в курсі всього) і її сустенція коштувала, як підраховано чорним по білому, принаймні не більше, ніж обходилося весілля однієї гірканської тигриці, себто десь 600 000 мараведі у триместр. Такі надмірні видатки, потому як її господар поквитався, дуже його засмутили, і він поклав собі її поїти тим самим, чим напиваються тирани та адвокати, себто потом і кров'ю підневолених.

Він узяв три ліктя сукнини, пошив собі довгу, простого крою гуню, скинув плюндри і начепив на ковпак окуляри.

Ось у такому перевдязі поставився він перед Пантагрюелем, і той вирячився на таке личкування, надто як помітив брак гарного і пишного гульфика, який, на взір старшої котвиці, правив йому за останній порятунок від розбиття і напасті.

Добрий Пантагрюель, безсилий зглибити цю таємницю, спитав його, що означає це химерне машкарадне вбрання.

— У мене (відповів Панурґ) блоха в усі: хочу женитися.

— В час добрий (сказав Пантагрюель), я дуже радий. Вірю вам на слово, навіть готовий за це спалити руку в огні. Але хіба так ходять закохані: зі спущеною матнею або з сорочкою до колін, зовсім безштаньками, у довжелецькій гуні та ще такої ядучої барви — навряд щоб чесні й достойні люди взяли її на плащ.

Якщо єретики і сектанти колись так убирались, то цим вони живим до Бога лізли, криводушили і баламутили низоту. А проте я їх за це не ганю і не вимагаю драконівського осуду.

Кожен діє своїм богом, надто у справах дрібних, поверхових і байдужих, самих собою ні добрих, ні лихих, не підказаних ні нашим серцем, ні розумом, цими кузнями добра і зла, добра, як відрух добрий і як його подвигає чистий дух, і зла, як відрух під впливом духу лукавого збивається з дороги. Мені лише не до вподоби ця екстраваґантність і зневага до звичаїв.

— Барва (відповів Панурґ) терпка, як урина в урильниках. А сукнину цю я обрав тому, що люблю класти всі мої справи під сукно. А що я розквитався, то тепер стану таким вовкуватим, що хай Бог милує.

А мої окуляри? Побачивши мене здалеку, ви скажете — викапаний брат Жан Буржуа. Я певен, що наступного року я знов закликатиму до Хрестового походу. Хай тільки Господь береже від ушкоди мої яйця!

А цю сукнину бачите? То знайте: вона наділена таємною силою, мало кому відомою. Надів я її оце вранці, а вже ярію, паленію, аж шкварчу женитися, щоб добряче виграти свою жінку, хай мене в цей час бебехами годували б. Та й чоловік з мене вийде не плохий! Як умру, то тіло моє удостоїться кремації, а попіл зберігатиметься в урні на пам'ять про зразкового мужа. Достолиха! з такою сукниною, як у мене, мій скарбничий закругляти нулі не наважиться, бо з'їсть тоді чимало лящів!

Гляньте на мене з лиця, а потім зі спини: чим вам не тога, давнє одіння патриція мирного часу. Кроєм вона в мене така, як на Трояновій колоні у Римі і як на Тріумфальній арці Септемія Севера. Навоювався я, увірилися мені сагуми і козакини. Від панцеру плечі гудуть. Геть зброю, хай живе тога! Принаймні на весь новий рік, якщо я одружусь — тут Мойсеїв закон, ухвалений вами учора, мені на руку ковінька.

Що ж до плюндрів, то ще бозна-коли моя бабуся в перших Лоранса казала, що їх шиють для гульфика. Я розумію це так, як зацний штукар Ґален у кн. 9 Про призначення наших членів написав, що голова зроблена для очей. Природа намірялася утвердити голову на колінах або ж на ліктях, проте, давши нам очі, щоб дивитися у даль, вона примостила їх на голові, як галку на ціпку, на вершку тіла; достоту так маяки і високі вежі зводяться над морськими гаванями, аби ліхтар світив здалеку.

А що охота мені якусь там часину, принаймні рік, відпочити від ратної справи, тобто женитися, то я більше не ношу гульфика, а отже, і плюндрів. Бо гульфик — головна броня вояцька. І ладен піти на кострище (і вище), запевняючи, що турки озброєні зле, бо носити гульфики у них забороняє закон.

Розділ VIII Чому гульфик — головна броня вояцька

— По-вашому (сказав Пантагрюель), гульфик — це головна зброя вояцька? Теорія ця дуже парадоксальна і революційна, бо ж відомо: з острог починається узброєння.

— Авжеж, я це стверджую, — озвався Панурґ, — і стверджую неспроста.

Гляньте-но, як Природа, виводячи дерева, кущі, билля травне і зоофіти, побажала утвердити і зберегти їх так, аби жоден рід не пропав, аби особні не переводилися, старанно озброїла їх зародками і насінням, де саме й криється ця сама їхня довговічність, опанцерувала і напрочуд вигадливо вкрила їх стручками, піхвами, скойками, гранками, плисками, шкаралущою, колючками, пушком, корою і шпичаками — чим вам не гарні й міцні, природні гульфики. За приклад можуть правити горох, боби, квасоля, горіхи, персики, вовна, колоквинт, пашня, мак, цитрини, каштани — огулом усі рослини, бо зразу видно, що зародок і насіння у них прикриті, захищені й озброєні ліпше, ніж щось інше. Про виживання роду людського Природа подбала менше. Людину вона створила голою, ніжною, крихкою, беззбройною — ні напасти, ні оборонитися, створила в пору невинности, ще в «золотому віці», зробила з людину істоту живу, але не рослину. Істоту живу, кажу я, народжену для миру, а не війни, народжену вкушати всякий дивний овощ і зело на харч, народжену мирно панувати над усяким звірем.

Коли серед людей, після «залізного віку» і царства Юпітерового, поширилося зло, земля почала родити кропиву, будяки, терня та всякі остюки — так зело бунтувало проти людини; як на те, майже все звір'я, волею долі, вирвалося з-під людської руки і мовчки змовилося не лише не служити більше і не коритися, а ще й чинити опір і в міру сили і змоги шкодити людській потузі.

Тоді людина, прагнучи, як досі, насолоджуватися й панувати, але не вміючи обійтися без послуг звір'я, мусила уворужитися.

— Святим Гусаком свідчуся! (гукнув Пантагрюель) після останніх дощів ти пошився в кубрії, себто в любомудри!

— Зважте на те (мовив Панурґ), як природа підказала нам озброїтися і з якої частини тіла почали ми своє озброєння. Початок, хай тобі те і се, дали яйця.

Пріап зробився дуже ласий,
Сподобившись ції окраси.

Так нам свідчить юдейський отаман і філософ Мойсей, стверджуючи, що людина озброїлася гарним і гожим гульфиком, зробленим (оце-то винахід!) з фиґового листя, що своєю твердістю, губчастістю, гнучкістю, гладкістю, величиною, барвою, запахом, живосилою і властивістю дуже зручно самою природою пристосоване прикривати і захищати яйця.

Ось хіба що, даруйте, виняток вийшов з грізними лотаринзькими яйцями, здатними теліпатися як-хотя в матні плюндрів, привченими будь-що уникати тісноти гульфиків і будь-якого пристойного ладу: я сам свідок того, як першого травня у Нансі зацний Віардьєр, король Валантен, от уже чепурун, чистив свої яйця, розстеливши їх, як гишпанський плащ, на столі.

Отож, коли посилають на війну пішака, не кажіть йому:

Побережи, Тіво, макітру —
(себто голову), а:
Побережи, Тіво, горнятко —

чи то пак, хай ти у пекло з усіма чортами западешся, яйця. Без голови гине тільки одна душа, а без яєць кінець усьому людському родові.

Ось чому цей ґалант Ґален у кн. 1 De spermate[239] сміливо виснував, що ліпше (менше зло) бути без серця, ніж без природження. Бо воно містить у собі, ніби в дароносиці, насіння, плодюще людство. Я ставлю сто франків, що це і є те саме каміння, завдяки якому Девкаліон і Шрра відродили людство, вигублене не біблійним, а поетичним потопом.

Ось чому доблесний Юстиніан у кн. 4 De cagotis tollendis[240] гадав summum bonum in braguibus et braguetis.[241]

З тієї самої, а заодно і з інших причин, коли сеньйор де Мервіль, ідучи зі своїм королем на війну, приміряв нові риштунки (бо власні вже не підходили, старі й узяті іржею відтоді, як за останні роки шкура його живота помітно відбігла від крижів), його малжонка по глибоких роздумах вирішила, що він не дбає про шлюбний ворочок і совгач, ледве прикриті самою кольчугою, і цілком слушно нараяла йому добре убезпечити їх і відгородити великим турнірним шоломом, який припадав пилом у комірчині.

Про гульфик є такі вірші у третій книзі Каверзів дівуль:

Побачивши, як муж при латах всіх,
Але без гульфика, іде на ратне діло,
Жона: «Дивись, щоб те не скалічіло,
Що є для мене втіхою з утіх».
Невже давать таку пораду гріх?
Ні! Як же нам тут не бояться,
Коли для мене і подруг моїх
Та пропаде така весела цяця!

Отож, чи треба дивуватися на мій новий наряд?

Розділ IX Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому чи не женитися

Не діждавшись від Пантагрюеля відповіді, Панурґ глибоко зітхнув і провадив далі:

— Як ви вже зрозуміли, вашець, я маю намір женитись, якщо лише, на моє безголов'я, не будуть заткані, забиті, зашпаровані всі щілки. Благаю вас в ім'я вашої давньої любови, скажіть мені, що ви про се думаєте?

— Оскільки (відповів Пантагрюель) ви вже кинули кості, поставили перед очима мету і утвердилися у своєму намірі, то годі розмов, нічого іншого не лишається, як братися до виконання.

— Воно то так (озвався Панурґ), але мені не хотілося б це виконати без вашої поради і згоди.

— Згоду (мовив Пантагрюель) я даю і раджу вам женитися.

— Але (заперечив Панурґ), якщо ви вважаєте, що мені ліпше зоставатися при своїх і нічого не міняти, то я волів би не одружуватися.

— Ну, то й не одружуйтесь, — відгукнувся Пантагрюель.

— Як же це так (заперечив Панурґ), ви хочете, щоб я цілий вік микався без супутниці життя? Ви ж знаєте, як Святе Письмо глаголить: Горе ж одинокому. Безженцю не дано тієї втіхи, як шлюбованцям.

— Тоді з Богом, женіться! — озвався Пантагрюель.

— Але (сказав Панурґ) якщо жінка наставить мені роги (а вам відомо, що цей рік урожайний), я ж тоді сіктиму й рубатиму. Я люблю рогоносців, маю їх за людей порядних, спілкуюся з ними, але поповнювати їхні лави — ні, краще смерть. Ось що вбилося цвяшком мені в голову.

— Гаразд, не женіться, — відповів Пантагрюель, — бо Сенекова сентенція слушна і виїмків не попускає: як з іншими чинив ти сам, так, будь певен, і з тобою чинитимуть.

— Кажете (промовив Панурґ), вона виїмків не попускає?

— Сенека виїмку не дає, — відповів Пантагрюель.

— Го-го! (гукнув Панурґ). Сто чортів йому в пельку! Про який же світ він говорить: про цей чи про той? Але якщо я все-таки не можу обійтися без жінки, як незрячий без палиці (бо тлучок-то тлукається, інакше що це за життя?), чи не краще мені взяти в подруги якусь чесну і чеснотливу жінку, ніж щодня міняти і боятися, що схопиш макогона або ще гірше — пранці? Порядними жінками, хай дарують мені їхні чоловіки, я досі не цікавився.

— Отже, женіться собі з Богом, — відповів Пантагрюель.

— Але (сказав Панурґ) якщо з призволу Божого трапиться так, що я пошлюблю порядну жінку, а вона даватиме мені типцю, то я стану плохішим від самого Йова, хіба що роззлощуся. Я чув, що жінки порядні — це з'їдительки і гризюки, що і в родині вони — ого, з перцем! А я ще лихіший, я її переганятиму через росу: убиватиму і по руках і по ногах, і по голові, і в легені, і в печінку, і в косу, все, що на ній, подеру в лахмани, — хай найстарший Дідько сочить її окаянну душу на порозі. От би пожити бодай рік без цієї звади, а то й узагалі не сваритися.

— Через це не женіться, — промовив Пантагрюель.

— Так, але якщо (заперечив Панурґ) я зостануся при своїх, квитаним і неодруженим (зважте, що я поквитався на свою ж голову, бо мої вірителі подбали б про моїх нащадків), а так, до квитаного і неодруженого, не огрітого домашнім затишком, до мене усім байдуже. А заслабни я, всі стануть мені робити насупереки. Мудрець сказав: де жінки нема, я маю на увазі матір сімейства і законну дружину, там хворий у скруті. І це я побачив на прикладі пап, леґатів, кардиналів, біскупів, абатів, пріорів, священиків і монахів. Отож-бо я…

— Під вінець, під вінець, з Богом! — промовив Пантагрюель.

— Але якщо (сказав Панурґ) я занедужаю і не зможу шлюбного обов'язку виконувати, а жінка, обурена моєю недолугістю, знюхається з іншим, і не тільки не глядітиме мене, а ще й кпитиме з моєї імпотенції і (що найгірше) обдере мене як липку, як я не раз і не два це бачив, тоді пропав ні за собаку, іди лабзюкати хліб під вікном.

— Ну, то не женіться, — відповів Пантагрюель.

— Усе це так (сказав Панурґ), але тоді я зроду не заведу синів і дочок, щоб я міг увічнити в них моє ім'я і герб, відписати їм свій спадок і свої набутки (а що я колись їх набуду, за це ручаюся, о, я вийду у великі рантьє), та ще й міг розважатися з ними, якщо душу щось в'ялитиме, як щодня розважаються з вами ваш любий, добрий батько і як розважаються всі порядні люди в родинному колі. А ось як я, квитаний і неодружений, від чогось зажурюся, то ви замість утішити мене, візьмете на глузи мою біду.

— То женіться собі з Богом! — відповів Пантагрюель.

Розділ X Як Пантаґрюель доводив Панурґові, що радити щось про мар'яж — штука морочлива, і про ворожбу за Гомером та Верґілієм

— Ваша порада (сказав Панурґ), крім того що хибна, нагадує пісеньку про Рікошета. Самі сарказми, кпини і все між собою накриво і насторч. Одне з одним розбігається. Не знаєш, брати цабе чи цоб.

— Так само (відповів Пантагрюель) й у ваших твердженнях стільки цих якщо і але, що годі щось на них сперти чи бодай з них що-небудь вивести. Адже ви кріпитеся, як диня на морозі! Ось у цьому і заковика: решту вже визначає доля і небесні скрижалі.

Ми знаємо чимало людей, ущасливлених від цієї події, ніби в їхньому шлюбі сталося справдження вічного раювання. Інших мар'яж унещасливлює настільки, що бісам, які спокушають печерників у пустелях Тебаїди і Монсеррата, і то ведеться краще. Якщо ви вже зважились на цей крок, то зав'яжіть очі, голову нахиліть, поцілуйте землю і з Богом — гайда, вперед! Жодної поруки я вам не дам.

Зрештою, можна, як побажаєте, зробити ось яку спробу. Принесіть-но Верґілієві твори, тричі розгорніть книгу нігтем, і ми звідаємо, за числом вірша (домовившись, як рахувати, загодя), яким вийде у вас шлюб.

Так само й гомеричні ворожіння не одному підказували його долю, як свідчить Сократ; коли йому у глибці прочитали рядки з Ахіллової промови (Іліада, пісня 9):

Ηματι κεν τρίτατ Φθίην έρίσωλον ίκοίμην…
В плодючу Фтію випада мені,
Не гаючись, попасти за три дні, —

він здогадався, що помре за три дні, і запевнив у цьому Есхіна, як про це сповіщає Платон у Крітоні, Цицерон на початку De divinatione[242] і Діоген Лаертський;

як свідчить Опілій Макрін; він прагнув знати, чи стане римським цезарем, і йому випала така сентенція (Іліада, пісня 8):

Ω γέρον, ή μάλα δή σε νέοι τείρουαι μαχηταί,
Σή δέ βίη λέλυται, χαλεπόν δέ σε γήρας όπάζει…
Ο діду, вояки напропале
Тебе затисли, молоді, але
Боротися тобі уже несила,
Бо старість непомітно підкосила.

І справді: він був уже старий і посів імператорський трон лише на рік і два місяці, а потім його скинув і вбив молодий і завзятий Геліогабал;

як свідчить Брут; він захотів довідатись, чим закінчиться Фарсальська битва, в якій він наклав головою, загинув за рядком вірша з Патроклової промови (Іліада, пісня 16):

Αλλά με μοίρ όλοή και Λητοϋς εκτανεν υιός.
Парка нитку мою перерізала то,
Загибаю від рук я сина Лето.

Саме Аполлон був у цій битві бойовим гаслом.

Так само і ворожба за Верґілієм у старосвітчину була дуже відома і віщувала всі незвичайні випадки і великі події, тобто за тронування нового цезаря, як це було з Олександром Севером, чию долю підказав такий вірш (Енеїда, книга 6):

Тu regere imperio populos, Romane, memento
Як поведеш, римлянине, народи,
Царюй, щоб не порушувати згоди.

А через кілька років він і справді став римським цезарем.

А римський цезар Адріан, катуючись незнанням, як до нього ставиться Траян, заглянув у Верґілієві віщування і натрапив на такі вірші (Енеїда, книга 6):

Quis procul Ше autem, ramis insignis olivae
Sacra ferens? Nosco crines, insanaque menta
Regis Romani…
Хто ж то, узявши у руку велику
Гілку оливи, так урочисто іде?
Сива його борода і начиння святе
В ньому вже видають Рима владику.

Скоро його всиновив Траян, і він заступив його на престолі.

Щодо преславного Клавдія Другого, римського цезаря, то йому доля послала такий вірш (Енеїда, книга 1):

Tertia dum Latio legnantem vident aestas.
Тричі повинно його володарем літо
У латинян на престолі зустріти.

І справді: він панував лише два роки.

Той самий цезар, збираючись передати владу своєму братові ІСвинтилу, наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 6):

Ostendent terris hune tantum fata.
Довго пробути йому світ не дозволить.

Так воно й склалося, бо того вбито через сімнадцять днів після приходу до влади.

Те саме нещастя зуспіло і цезаря Гордіана Молодшого.

Клавдію Альбіну, цікавому, яка ж буде його доля, випало ось що (Енеїда, книга 6):

Ніс rem Romanum magno turbante tumultu
Sistet eques, etc…
Цей вершник, як бунти колись прийдуть,
Зуміє знов скріпить свою могуть.
Щоб проти Рима більш не повставали,
Пунійці будуть карані і галли.

Щодо боговитого цезаря Клавдія, Аврелієвого попередника, то йому, на питання про його нащадків, вийшло таке (Енеїда, книга 1):

Ніс ego пес metas rerum, пес tempoia ропо.
їм не кладу я певних меж,
Не значу, скільки їм владати, теж.

І справді: він заклав довгий рід нащадків.

Що ж до пана П'єра Амі, то він з'ясовував, чи здолає врятуватися від гномів та ельфів, і наткнувся на такий вірш (Енеїда, книга 3):

Heu! Fugo crudeles tenas, fugo littus avarum.
Геть з цього дикого, скупого краю,
Геть з узбережжя, звідки все тікає.

Він утік від гномів та ельфів, цілий і здоровий.

І ще можна навести безліч випадків — ось тільки довго розповідати, — коли справдилося все напророчене у віршах.

Одначе, аби ви не розчарувалися, я не стану вас переконувати, що таке ворожбитство непохибне.

Розділ XI Як Пантаґрюель доводив осудність ворожби на костях

— Кинути три кості (сказав Панурґ) — було б куди ліпше і замашніше.

— Ні, — відповів Пантаґрюель. — Таке ворожбитство облудне, незаконне і геть-то неподобне. Ніколи не ворожіть. Богоненавидну книгу Як ворожать на костях скапарив во время оно ворог і триворог, сам сатана в Ахаї, що біля Бури, і перед статуєю Геркулеса Бурського непутив колись, як скрізь непутить і нині, безліч простаків, ловлячи їх у тенета. Ви самі здорові знаєте, як Ґарґантюа, мій отець, заборонив її в усьому своєму королівстві, спалив її, вкупі з гравюрами і дошками, знищив, викорінив і виполов, як дуже небезпечну заразу.

Усе, що я сказав про кості, можна сказати і про паці. Ворожба на пацях теж облуда. І не згадуйте про те, як Тиберій вправно кидав паці до Апонської криниці Геронового оракула. На ці гачки надить лукавий простацтво на його вічну згубу.

І все ж, коли вам так приспічило, хай буде по-вашому: киньте три кості на цьому самому столі. На сторінці, яку ви розгорнете, ми візьмемо вірші відповідно до суми набраних очок. Кості маєте?

— Повний черес, — відповів Панурґ. — Це ж бо бісовий листок, за твердженням, яке дає Мерлін Коккай у книзі другій De рatria Diabolorum. Якщо біс побачить, що при мені нема костей, то це все одно як ніби я не мав би при собі зеленого листка.

Панурґ дістав і кинув кості, і йому випало п'ять, шість, п'ять.

— Всього шістнадцять (сказав Панурґ). Візьмемо на розгорнутій сторінці вірш шістнадцятий. Число мені подобається, я певен, що мене чекає щось гарне. От я врубаюся в купу чортів, як вганяється куля в лаву скраклів або ядро в піхотний батальйон. Присягаюся, бісове кодло: першої шлюбної ночі стільки ж разів я шпокну мою майбутню жінку!

— Я в цьому не сумніваюся (відповів Пантаґрюель). Тільки ця клятьба на одчай душі зовсім даремна. При першому невдалому кидку ці п'ятнадцять очок дістануться противнику. А як до п'ятнадцяти додати ще одне очко, то вийде криша.

— Ага, то це ви (сказав Панурґ) так думаєте? Щоб це такого ляпсусу допустився той зух, якого приставлено чувати в моєму підчерев'ї? Невже ви бачили мене у братстві невдах? Та я зроду, зроду туди ногою не потикався. Звіть мене отцем, звіть братчиком, але не звіть невдахою. Гей, гравці, сюди!

На цім слові принесено книгу Верґілія.

Перш ніж її розгорнути, Панурґ звернувся до Пантагрюеля:

— Серце у мене тіпається, як птах у сильці. Ось звідайте живчика на лівій руці. Судячи з його частоти і наповнення, ви скажете, що на мене гримають на кандидуванні в Сорбонні. Як ви гадаєте: перш ніж ворожити, може, нам викликати Геркулеса і богинь Теніт, які, за чутками, головують у Ворожильній палаті?

— Викликати (заперечив Пантаґрюель) не треба нікого. Розгорніть-но нігтем книгу.

Розділ XII Як Пантаґрюель визначив, за Верґілієвими віщуваннями, який буде шлюб у Панурґа

Отож, розгорнувши книгу, Панурґ натрапив на такий вірш у шістнадцятому рядку:

Nec Deus hunc mensa, Dea пес dignata cubili est.
Як з Богом сидіти йому негоже,
Так і ділити з Богинею ложе.

— Отакої (сказав Пантаґрюель). За віршем виходить, що ваша жінка буде хвойда, а ви пошиєтесь у рогоносці.

Богиня, яка до вас неприхильна, — це Мінерва, зух-діва, богиня всесила, перунодержиця, ворогиня рогоносців і перелесників, перелюбниць і розпусниць, які зраджують чоловіків і віддаються іншим. Бог — це Юпітер-громобій.

Бачте, за наукою давніх етрусків, манубії (так називалися вулканічні перуни) постають лише від Мінерви (про це свідчить пожар на кораблях Аякса Оїліда) і від Юпітера, її головного отця. Іншим богам Олімпу кидати огнем-блискавицею зась: тим-то людям вони не такі страшні.

Скажу вам більше, і хай це буде для вас екстракт давезної міфології. Коли титани повстали проти богів, боги спершу збиткувалися зі своїх ворогів і казали, що з такими, як вони, завиграшки і їхні джури впораються. Одначе побачивши, як титани нагромадили гору Оссу на гору Пеліон, а гору Олімп розхитали, аби скинути її аж на шпиль, перепудилися. Тоді Юпітер скликав раду. І на ній постановили, що боги, всі як один, мужньо стануть до оборони. А що битви, як це підказував досвід, не раз програвалися через жінок, які супроводжували військо, то вирішено наразі зігнати з небес до Єгипту і до верхів'їв Нілу усіх безличниць-богинь, перекинених на ласиць, куниць, кажанів, жаб та на іншу живність. Зоставили лише саму Мінерву, щоб вергати перуни вкупі з Юпітером, як богиню наук і війни, поради і чину, богиню оружонароджену, богиню пострах на небі, у повітрі, у морі і на суходолі.

— Хрест мене вбий! (гукнув Панурґ). То це я той Вулкан, про якого сказав поет? Дарма! Я не шкандиба, не фальшивомонетник і не коваль. Трохи щастя, і я матиму жінку таку саму гарненьку і таку саму апетитну, як Венера; тільки що моя жінка не буде ледащицею, як вона, а я рогоносцем, як він. Адже цей капосний Хромолаба перед зібранням усіх богів назвався і домагався утвердити його рогоносцем. Ось чому беріть усе навпаки.

Віщування означає, що жінка моя буде скромниця, цнотливиця і вірниця, а не воїтелька, верхоумка без десятої клепки в голові, вибрудок якогось мозку, як Паллада, а цей хорошунчик Юпітер у мене її не перелюбить і не вмочатиме свій хліб у мою юшку, коли ми навіть за один стіл сядемо.

Зверніть увагу на його походи да славетні ходи. Такого плюгавого бахура, такого мерзосвітнього корд… чи то пак бордельєра світ не бачив. Хтивий мов той кнур. Недарма його на острові Кандії, на горі Дикті, як Агатокл Вавилонянин не бреше, вигодувала льоха. Будь-якого Цапа цапіший. А ще, за чутками, його поїла молоком коза Амалтея. Ахеронтом свідчуся, одного дня це баранище поперло на третю частину світу, на звірів і людей, на ріки і гори: так вийшла Европа. За це збараніння аммонійці звеліли його удати у вигляді збаранілого, рогатого баранища.

Але хто-хто, а я знаю, як уберегтися від цього рогоносця. Я йому не кеп Амфитріон, не бевзь Арґус з сотнею пар окулярів, не страхополох Акрисій, не мрійник Лик, теб'янин, не роззява Агенор, не шмарколиз Асоп, не патлоніг Лікаон, не моня тосканець Корит, не довгань Атлант. Хай хоч сто разів перекидається Лебедем, Бугаєм, Сатиром, Золотом, Зозулею (як це зробив, ґвалтуючи свою сестру Юнону), Орлом, Бараном, Голубом, як учинив, закохавшись у діву Фтію, замешкану в Егіоні, Вогнем, Змієм, ба навіть Блохою, Епікурейськими Атомами, або, з-магістронастральна, шануючи слухи ваші, вторинними інтенціями. Я йому вкручу хвоста. Знаєте, що я з ним зроблю? Трясця його матері! Те саме, що зробив Сатурн зі своїм батьком Ураном (Сенека мені це звістив, а Лактанцій підтвердив); те саме, що зробила Рея з Атисом: відчикрижу з усією калиткою яйця і шерстинки не залишу на розплід. Що-що, а на папу йому зроду вже не вийти, бо testicules non habet.[243]

— Годі, годі, мій пахолку (сказав Пантагрюель). Розгорніть удруге.

Випав такий вірш:

Membra quatit, gelidusque cot formidine sanguis.
Ось ламають йому кості й тіло,
З жаху вся в жилах кров зціпеніла.

— Це знак (сказав Пантагрюель), що жінка битиме вас і в хвіст і в гриву.

— Навпаки (відповів Панурґ), він пророчить, що я їй полатаю боки, як вона мене дістане. Поїздить вона в мене на паличці. А не буде на трапку палички, то хай мене Дідько згламає, як я не згламаю її живцем, як згламав свою Комблет цар лідійський.

— Та ви (сказав Пантагрюель) зух! Геркулес, і той не зважився б з вами зчепитися, як під гарячу руч підскоче. Як мовиться: Жан вартий двох, а Геркулес битися проти двох не хотів.

— А хіба ж я Жан? — спитав Панурґ.

— Ні, ні, — відповів Пантагрюель. — Я мав на увазі гру в трик-трак.

Утретє вийшов йому такий вірш:

Faemineo praedae et spoliorum ardebat amore.
І розгорілось жіноче бажання у неї —
Вкрасти і захопити збройні трофеї.

— Це свідчення (сказав Пантаґрюель), що жінка вас оббере. Ось на що б'ють усі три віщування: бути вам рогатому, бути вам битому і бути вам обібраному.

— Навпаки (відповів Панурґ), це свідчення, що вона й дух за мною ронитиме. Сатирик, той не брехав, кажучи, що жінці, розпаленій вогнем кохання, іноді хочеться щось украсти у милодана. Вгадайте — що саме? Рукавичку, пряжку — хай пошукає. Дрібничку, якусь цяцьку.

Ось так і маленькі змажки і незгоди, набігаючи між коханцями, стимулюють і підсичують кохання. Ви ж бачили, як гострій іноді молотить по крем'яхах, щоб залізо не тупилося.

Тим-то я певен, що ці три пророкування мені на руку ковінька. Інакше я заапелюю.

— Апеляції (сказав Пантагрюель) присуди Фортуни і Долі не підлягають — так свідчать давні законники і славетний Бальд (L. ult. С. de leg.).[244]

Річ у тім, що Фортуна не визнає над собою вищої інстанції, куди можна апелювати на неї саму і на її віщування. Тим-то всі, хто їй підвладний, не можуть зберігати недоторканність, як про це ясно проголошується в законі: «претор мовить», параграф останній, про менших».

Розділ XIII Як Пантаґрюель радив Панурґові передбачити, вдало чи невдало він одружиться, через сновидіння

— Ну, як ворожба за Верґілієм розвела нас урозтіч, спробуймо інший ярміс угадувати.

— Який? (спитав Панурґ).

— Добрий (відповів Пантагрюель), античний і автентичний — сни. Бо, бачачи сни так, як їх описує Гіппократ у книзі Περί ενυπνίων[245], Платон, Плотин, Ямвлих, Синесій, Арістотель, Ксенофонт, Ґален, Плутарх, Артемідор Дальдійський, Герофіл, Квинт Калабрійський, Теокрит, Пліній, Атеней та інші, душа часто вгадує пришлість.

Доводити це вам докладно навряд чи треба. Ось вам простий приклад: коли діти вимиті, нагодовані й напоєні, вони сплять товстим сном, і ви бачите, як годувальниці любісінько ідуть розважатися, їм воля робити що хотя, бо нема чого сидіти при колисці. Ось так, поки тіло спить, а травлення в усіх куточках завмирає, наша душа, оскільки до пробудку нічим не зв'язана, гуляє і рветься буяти у своїй колисці — небесах. Там вона сподобляється шани свого первісного божистого походження і, споглядаючи безвічну духовну сферу, чий центр у кожній точці всесвіту, а кружина ніде (а це і є Бог, за вченням Гермеса Трисмегіста[246]), де нічого не стається, нічого не відбувається, нічого не минає, нічого не занепадає, де всі часи теперішні, душа відзначає лише те, що вже в земному світі звершилося, а заодно й що буде, і передає це своєму тілу; розкриваючи це через змисли і тілесні органи своїм доброхотам, вона робиться ясновидою і пророчицею.

Щоправда, бачене нею не зовсім відповідає переданому, і виною тут недосконалість і крихкість тілесних чуттів: так місяць, приймаючи соняшне світло, віддає його нам не таким яскравим, чистим, сильним і сліпучим, як його позичає. Ось чому ці марення вимагають умілого, мудрого, тямовитого, досвідченого, розумного і бездоганного тлумача, або ж, як його називали греки, онікрита і оніропола.

Ось чому Геракліт казав, що сни нічого самі собою нам ні відкривають, ні затаюють, вони лише знамено, ознака, що має бути, що має прийти, на наше щастя чи нещастя, на щастя чи нещастя інших. Про це мовить Святе Письмо, про це саме свідчать і мирські історії, де аж роїться від випадків, які наскочили саме так, як примарилися сплячому чи іншій особі.

Атлантидці і ті, хто мешкає на острові Тасос, Цикладського архіпелагу, цієї вигоди позбавлені: у їхніх краях ніхто не снить. Це саме лихо спіткало і Клеона Давлійського і Трасимеда, а в наші дні — француза, вченого Віллановануса: їм зроду нічого не снилося.

Отож-бо завтра, тієї доби, як радісна рожевоперста Аврора розвіє вночішню пітьму, успіться твердим сном. На цей час позбудьтеся всіх людських пристрастей: любови, ненависти, надії і страху.

Як колись великий ворожбит Протей, стаючись і перекидаючись вогнем, водою, тигром, драконом чи іншими подобами, не міг угадати будучини і мусив вернутися до себе, природного, так і людина здатна з Божого навіяння сповниться віщого духу, лише як найбоговитіша її частина (тобто Νους і Mens[247]), погідна, спокійна і сумирна, і ніщо її не хвилює і не баламутить — ні пристрасті, ні земна марнота.

— Гаразд, — сказав Панурґ. — А як же мені оце вечеряти: цупко чи не цупко? Я питаю не просто так. Бо без ситої і щедрої вечері і сон мені буде не сон. Самі лише марні мрії, такі самі порожні, як і мій шлунок.

— А ви не вечеряйте (відповів Пантагрюель). Так буде краще, якщо зважити на ваш гарний вигляд і вашу комплекцію. Амфіарій, давній оракул, хотів, аби ті, хто діставав пророцтва уві сні, того дня не брали ріски в рота і три дні перед тим не пили вина. Проте ми не будемо так надмірно і суворо постувати.

Правда, я переконаний, що охотникам добре поїсти і попити вість про речі духовні сприймати нелегко, однак я не поділяю думку тих, хто гадає, що Велике говіння прямо приводить до споглядання вишніх виталиськ.

Згадайте хоча б, як Ґарґантюа, мій отець (ім'я його для мене святе), завжди казав, що писання схимників і безскоромників такі самі хиренні, хирляві й отруйною слиною розбавлені, як і їхня плоть, та й хіба підтримаєш здоровий і погідний дух, як тіло охляло, а тим часом філософи і медики стверджують, що токи животні законюються, зароджуються і діють завдяки артеріяльній крові, очищеній у чудовій мережі, під шлуночками мозку. Батько наводив приклад одного філософа, який усамітнювався і цурався людей, аби краще медитувати, розважати і писати. А вийшло навпаки: довкола нього брехали собаки, вили вовки, рикали леви, ржали коні, ревіли слони, сичали гадюки, репетували осли, дзвеніли цикади, аврукали горлиці; коротше, це йому дошкуляло дужче, ніж гамір Фонтенейського чи Ніортського ярмарку, бо тіло його мліло голодом, і шлунок, жертий їстовцем, вив, ув очах темніло, синьожили помпували з м'ясистих членів субстанцію, отож неприкаяний дух, занедбавши свого годованця і природного пана, себто тіло, опинявся десь унизу; так птах хоче злетіти з рукавиці, а повід його тягне у діл.

Можна ще покластися на авторитет Гомера, батька всіх наук; так ось, греки перестали оплакувати Патрокла, щирого друга Ахіллового, тільки-но зголодніли і шлунки відмовилися постачати їх слізьми, бо тілу, охлялому від постування, не було чим плакати і сльозитися.

Міра завжди похвальна, тож міру й знайте. На вечерю не їжте бобів, зайчатини чи іншого м'ясива, молюсків (так званих поліпів), капусти та іншої їжі, здатної збуджувати і каламутити ваші токи животні. Як дзеркало не може відбити вміщених напроти нього речей, коли скло помутніло від подиху чи туману, так само дух безсилий бачити віщий сон, як тіло збурюють і дошкуляють випари і запахи від щойно спожитих страв, бо тіло і дух нерозривно злиті між собою.

З'їжте добрих груш, крустеменів і бергамотів, яблуко капандю, турських слив, вишень з мого саду. І не бійтесь, що сни через це будуть у вас темні, облудні чи непевні, якими у перипатетиків були осінні сни, оскільки восени люди споживають плодів більше, ніж іншого сезону. В цьому нас несамохіть переконують давні пророки і поети, кажучи, що порожні й облудні сни облітають і ховаються під купами опалого листя, бо падолист буває восени. Справді, цей природний хміль, що шумує у первоплоді і через пару свого шумування легко передається животним частинам (так виникає сусло), уже давно видихнувся й розчинився. Тож випийте гожої водиці з моєї криниці.

— Ваші умови (сказав Панурґ) для мене труднуваті. Але я на них пристаю: варта шкурка за вчинку, тільки нехай подадуть мені сніданок раненько, одразу по моєму сновидству. Опроче, я себе сповіряю обом Гомеровим брамам, Морфею, Ікелу, Фантасу і Фобетору. Як вони мені підсоблять, я їм поставлю веселий вівтар з тонкого пуху. Аби я втрапив до лаконського храму Іно, між Етилом і Таламом, богиня розв'язала б моє спантеличення, наславши на мене сон, сповнений гарних і радісних видінь.

Відтак він спитав у Пантагрюеля:

— Чи не покласти мені під подушку лаврових галузок?

— Не варто (заперечив Пантагрюель). Це звичайнісінький забобон, а все, що писали Серапіон Аскалонський, Антифон, Філохор, Артемон і Фульгенцій Планціад, — містифікація. Те саме можна сказати і про ліве плече крокодила та хамелеона, не ображаючи старого Демокріта; і про бактрійський камінь, названий евметридом, і про Амонів ріг: так називають етіопи золотистого кольору самоцвіт у вигляді баранячого рогу, схожого на ріг Юпітера-Амона; за їхніми твердженнями, сни тих, хто його носить, так само правдиві і непохибні, як оракули.

А ось що пишуть Гомер і Вергілій про дві брами сну, на які ви сповіряєтеся. Одна брама з слонівки; крізь неї проходять сни безладні, облудні й оманні, бо через слонівку, хоч вона й тонка, годі щось розгледіти, щільний і непроникний матеріял перепиняє зорові токи і заслоняє живі образи. Друга брама з рогу. Крізь неї переходять сни надійні, правдиві і непохибні, бо крізь ріг, завдяки його прозорому й легкому матеріялу, всі образи постають яс