Ґарґантюа і Пантаґрюель (fb2)

- Ґарґантюа і Пантаґрюель (пер. Анатоль Перепадя) (и.с. Бібліотека світової літератури) 4.04 Мб (скачать fb2) - Франсуа Рабле

Настройки текста:




Франсуа РАБЛЕ ҐАРҐАНТЮА І ПАНТАҐРЮЕЛЬ Роман


Корок геть! Від перекладача

«Твір Рабле у французькому письменстві, мабуть, найскладніший. Малларме проти нього легкий», — писав Мішель Бютор, фундатор нового роману. Культурний радник французького посольства Олів'є Ґійом, підтримуючи мене, застеріг: «Але яких там слів тільки нема!» Академік Дмитро Затонський стверджує, що в Рабле мова не засіб, а самоціль, і витикає авторові «абсурдну множинність синонімічних перерахувань».

Отож, цю житійну історію про двох велетів, двох великолюдів, двох височенців (синоніми, так синоніми!), Ґарґангюа та його сина Пантаґрюеля, на мій суд, годі було доносити до нашого українського читача інакше, як з допомогою мовної гіперболізації.

Ідеального перекладача Франсуа Рабле я бачу в особі Миколи Лукаша і за камертон мені правило перекладене ним віршоване звертання письменника до читальника з рядком «я так собі веселий балабон» і утворений від Ґарґантюа прикметник «ґарґантюйський».

Франсуа Рабле — поліглот, знавець мертвих і всіх сусідніх і майже сусідніх із Францією мов, там, де йому бракує французького, він ліпить ґасконське чи бретонське слівце, — до того ж, згадаймо, як його герой Панурґ, блиснувши знанням європейських язиків, серед них і баскійського, озивається на домір злого до нешугованих співрозмовників трьома вигаданими ним самим волапюками. А згодом, подорожуючи, тлумачить товаришам, що означає сказане по-ліхтарному.

Сторінки цієї великої книги рясніють дивацькими, загадковими, за Бахтіним, амбівалентними за сенсом і звучанням словами. Ось маленький приклад: «(Діоген) варив мулярам, а потім у свою дмухавку дмухав на дмухання дмухарів».

За свідченням історика Мішле, Рабле збирав мудрість у народній стихії старовинних провінційних говірок, прислів Чв, приказок, бурсацьких фарсів, з уст дурників і блазнів.

Ваш слуга покірний чи покірник теж, починаючи з 17 років, заповнював чудними вокабулами записники. Розгортаю перший, ще студентських часів. Тушанина, зілина, молявка, завішуватися.

«Нелітературність» Рабле підкріплюється передовсім його позалітературною мовою, протипоставленою офіційній і нормативній мові. Цілком можна говорити і про «нелітературність» його перекладача і про перекладацьку позалітературну мову. Перекладач рано відчув потребу повернення до живої людової мови і мови класиків, де існує стільки питомих слів, даремно списаних недалекоглядними мовознавцями як застарілі, архаїчні, діалектні, дореволюційні, західні, обмежені, церковнослов'янські.

А потім треба врахувати свавільне раблезіанське змішання стилів, макаронічність, гротеск, зниження, а передусім історичну позачасовість, коли невідомо не те що коли живуть його персонажі, за панування Риму, за Людовіка чи за царя Гороха, а навіть коли сам твір був написаний, як це видно на титулі книжки, там красується — во время оно, отож і перекладач може сміливо заявити, що його переклад зроблений у дні оні — за гетьманщини чи за київських королів, і цілком закономірно скористатися якимсь висловом із мазепинської грамоти чи з Нестора літописця.

Між іншим, капітально готуючись до цієї роботи, тлумач заздалегідь запасся собі на підмогу двома перекладами Рабле, зробленими з давньофранцузької на сучасну французьку. Але тут його чекало цілковите розчарування. Земляки-перекладачі, а це сорбонники й університетчики, виступили цензорами і нормалізаторами «дикої» раблезіанської францужчини, видираючи з м'ясом загонисті слова і виготовляючи бліді копії, які можна дозволити і для дітей.

Почуту в народі лексику підкидав мені і мій постійний редактор Валентин Корнієнко. Наприклад, не тільки у Франції шінонці називають ширіньку по-своєму, а і в Україні мостовищани, як засвідчив Валентинів батько Олекса Зосимович, цю нашивку на штанях охрестили дуже дотепно: крісло!

Природно, що вибуялий на такому грунті український текст вимагав і повернення до давнього правопису харківських професорів, як цього колись добивався, щоправда безуспішно, Микола Лукаш при підготовці першого видання свого перекладу Боккаччієвого Декамерона.

А тепер, як ви дочитаєтеся до згадки про добре біле дівоньєрське вино з виноградника, що під високою горобиною, трохи вище Гайворонячої ліщини, то знайте, що автор цього роману в Дівоньєрі (по-нашому Ворожба) народився. А як дійдете до моління Панурґа під час морської хвищі до Господа перенести його з корабля на твердь до шіненського пиріжечника Інокентія, ближче до розмальованої винарні, то затямте, що в Шіноні автор жив і вчився. І взагалі, ви відчуєте, наскільки ця книга ряснопантаґрюелецвітна, як почнете пантаґрюельствувати з книгою в одній руці і келишком червоного у другій.