Пауло Коельо Одинадцять хвилин
О, Маріє, непорочно зачата, молися за нас, котрі звертаємося до Тебе. Амінь.
Присвята
29 травня 2002 року, перед тим як поставити останню крапку в цій книжці, я поїхав до Лурдського гроту у Франції, щоб набрати кілька галонів чудодійної води з тамтешнього джерела. Коли я вже ступив на територію собору, до мене підійшов якийсь літній пан років сімдесятьох і сказав: «А ви знаєте, що дуже схожі на Пауло Коельо?» Я відповів йому, що це я і є, власною персоною. Незнайомець обняв мене, познайомив зі своєю дружиною та дочкою, а потім заговорив про ту надзвичайно важливу роль, яку мої книжки відіграли в його житті. «Вони навчили мене мріяти», — сказав він. Про це мені казали вже не раз, і мені завжди було приємно таке почути. Проте в ту мить мене опанував неабиякий страх, бо я знав, що в «Одинадцятьох хвилинах» ідеться про випадок надто делікатний, що там розглядається тема, яка може багатьох вразити і шокувати. Я пішов до джерела, набрав святої води, а коли повертався звідти, то запитав, як звуть літнього пана і де він мешкає (він жив на півночі Франції, неподалік від кордону з Бельгією). Я присвячую цю книжку вам, Морисе Гравелін. Мій обов’язок перед вами, перед вашою онукою, перед вашою дружиною і перед самим собою: говорити про те, що мене непокоїть, а не про те, що всі хотіли б від мене почути. Одні книжки навчають нас мріяти, інші — дивитися у вічі реальності, але жодна з них не може ухилитися від того, що для автора є найважливішим: від чесного ставлення до всього, що він пише.Тому що я перша й остання,
Мене шанують і зневажають,
Я — повія, і я — свята,
Я — дружина, і я — невинниця,
Я — мати, і я — дочка,
Я — обійми моєї матері,
Я безплідна, і я маю багато дітей,
Я щаслива у шлюбі, і я незаміжня,
Я та, хто народжує, і та, що ніколи не мала дітей,
Я — полегкість від болючих пологів,
Я — дружина, і я — чоловік,
І це мій чоловік мене сотворив,
Я — мати власного батька,
Я — сестра свого чоловіка,
А він — мій покинутий син,
Мене шанують завжди,
Бо я скандально ница й прекрасна.
«Гімн Ізиді» III або IV ст. (?), знайдений у Наг-Гаммаді
І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила. Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, — бо ж то грішниця!» І озвався Ісус та й говорить до нього: «Маю, Симоне, дещо сказати тобі». А той відказав: «Кажи, Учителю». І промовив Ісус: «Були два боржники в одного вірителя; один був винен п'ятсот динаріїв, а другий — п'ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його?» Відповів Симон, говорячи: «Думаю, той, кому більше простив». І сказав Він йому: «Розсудив ти правдиво». І, обернувшись до жінки, Він промовив до Симона: «Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, — ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, — а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, — а вона миром ноги Мої намастила. Ось тому говорю Я тобі: „Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить“».
Лк 7:37-47
Последние комментарии
50 минут 12 секунд назад
8 часов 13 минут назад
13 часов 57 минут назад
15 часов 4 минут назад
16 часов 2 минут назад
16 часов 16 минут назад