загрузка...
Перескочить к меню

У задзеркаллі 1910—1930-их років (fb2)

файл не оценён - Книга сделанная для КулЛиб У задзеркаллі 1910—1930-их років 7307K (скачать fb2) - Ігор Бондар-Терещенко

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Ігор Бондар-Терещенко У ЗАДЗЕРКАЛЛІ 1910—30-ИХ РОКІВ

ВСТУП

Про задзеркалля радянської епохи

Питання: Чи почалася наша робота? А якщо почалася, то в чому вона полягає?

Відповідь: Робота наша зараз почнеться, а полягає вона в реєстрації світу, тому що ми тепер уже не світ.

Д. Хармс

…Так уже сталося, що Історію 1920—30-их років ретельно вивчали і — як це часто буває — практично перестали читати. Натомість A. Грін значив: «Книжку, якщо чекаєш від неї дива, варто читати двічі. Перший раз замолоду, коли ви молодші за героїв, вдруге коли постаршали, і герої книжки стали молодші за вас». Себто у даному випадку був потрібен час, щоб інтерес до історико-архівного контексту набрав більш специфічних, візуально-белетристичних форм, щоб «радянський матеріял», звільнившись від найближчих ідеологічних конотацій, став значимим у теоретичному відношенні. Словом, треба було, щоб визначилася певна позиція. І вже тоді повною мірою міг відбутися зокрема феномен Розстріляного відродження як періоду в історії України 1920—1930-их років.

Загалом коли говорять про радянську ідеологію, то зазвичай шукають її там, де їй належить бути — у головах людей, тоді як шукати її треба в сфері «відображеного», у мистецтві фантазування, у своєрідному «задзеркаллі» офіційної епохи, що повстає з особистого життя радянської обивателя. Втім, це зовсім не вигадки автора, адже радянська ідеологія була річчю цілком конкретною і жити за радянської влади означало перебувати у світі написаного, намальованого, відзнятого — словом, «відображеного» життя. Після заколоту більшовиків взаємовідносини життя й мистецтва взагалі змінилися, адже, як вважав теоретик формалізму B. Шкловський, «життя саме стало мистецтвом». Звичне й незвичне помінялися місцями, передреволюційний «буржуйський» побут здавався екзотикою, а історичні катаклізми стали за буденне явище. Іноді цей фаталізм скидався на державно оформлену фантасмагорію з цілком реальними адресами усіх можливих чудес, за якими мешкала реалізація ідеологічної Метафори з Алегорією.

В. Беньямін вважав, що алегоричне мислення характерне для післявоєнних і «постреволюційних» періодів. Мовляв, після кардинальних перемін і катастроф вживання алегорії свідчить про неможливість знайти питомий сенс, правду і роз’яснення того, що відбувається. Правдиве сприйняття перехідного історичного моменту передається через процес розповідання, через анекдоти і притчі. Себто відсторонене ставлення до сучасности, з якою легше спілкуватися через ліричне уособлення того чи іншого суспільно-політичного явища. Зрештою, це те, що В. Шкловський називав методою «очуднення» реальности. В умовах такого учуднення нового «революційного» життя доводилося існувати в Країні Рад багатьом її сучасникам-попутникам. Тому не дивно, що нова соціяльна емблематика набувала цілком «живих», чи пак «людських» рис.

«“Товаришу міліціонере, — звернувся Макар, — вкажи мені шлях до пролетаріяту”. Міліціонер дістав записника, відшукав там адресу пролетаріяту і вказав її вдячному Макарові», — живописав А. Платонов казково-революційну реальність у «Спантеличеному Макарі». «Юнак почистив рукавичками свої брюки й делікатним голосом спитав: “— Скажіть-но, дідусю, як тут пройти на небо?” Сторож поглянув на молодика, примружив одне око, потім примружив друге, потім почухав собі борідку, ще раз глипнув на юнака і мовив: “— Ну, нема чого тут затримуватися, проходьте собі”», — додавав Д. Хармс в оповіданні «Про юнака, що здивував сторожа».

Також у 1930-их роках Сальвадор Далі створив черговий арт-об’єкт — смокінґ, обвішаний маленькими чарочками для лікеру, наповненими молоком. Люї Араґон, побачивши це, розгнівано вигукнув: «Яка мерзота! Псувати молоко у той час, коли діти пролетаріяту голодують!» На що Далі незворушливо відповів: «З-поміж моїх знайомих немає людини на ім’я Пролетаріят». Насправді ж, як знати, така людина, чи пак цілий кляс, існувала. «Я готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би в різних ресторанах», — уточнював її антагоністичне існування поет-імажиніст А. Марієнґоф. Що ж до неабияких бойових здібностей самого Пролетаріята, персоніфікованого в Україні у Жовтень, то зокрема критик В. Коряк в «Організації жовтневої літератури» застерігав: «Жовтень знищив “українську літературу” і “українського поета”. Жовтень утворив “пролетарську літературу” українською мовою». Натомість Постанова Політбюра ЦК РКП(б) «Щодо політики партії в галузі художньої літератури» уточнювала: «Пролетаріят повинен, зберігаючи, закріплюючи та всіляко розширюючи своє керівництво, займати відповідну позицію в цілій низці нових ділянок ідеологічного фронту».

А ще у 1920—30-их роках точно знали, коли, що і як саме буде. Донедавна, за проклятого царату, мовляв, не знали, а тепер ось пречудово відали. «Ось головне відкриття, що я його зробила: давним-давно закінчилася будь-яка революція, — нотувала в щоденнику З. Гіпіюс. — Коли саме — не знаю. Але давно». І. Бунін так само приблизно значив: «Пошта російська скінчилася вже давно, ще влітку 17 року: відтоді, як у нас вперше, на европейський штиб, з’явився “міністр пошти й телеграфів”. Тоді ж з’явився також “міністр праці” — і тоді ж уся Росія кинула працювати». Тодішні декаденти вираховували падіння імперій математичним шляхом, як-от, наприклад, В. Хлєбніков, бездумно готуючись до майбутніх катаклізмів. «Знаю все, що слід зробити, — уточнював А. Блок, — віддати гроші, покаятись, роздарувати смокінґи, навіть книжки».

Натомість пролетарські автори знали про все без декадентських циркулів. Вони взагалі сповідували якусь наївну віру старозавітного зразка, себто тих часів, коли люди добре знали годину своєї смерти, тож даремно того дня не працювали. Ну, це зі сфери плянового господарювання, зрозуміло. Але пролетарським пророкам були відомі дати не лише комунального злету чи краху, але також культурно-історичні віхи, знаки і точні координати «революційних» подій. У «попутника» М. Булґакова, щоправда, згадується ще про точний кінець старого ладу, коли о 10-ій ранку 2-го березня 1917-го року загадковий депутат Бубликов прислав до Києва телеграму про зречення імператора. Натомість нові синоптики були більш категоричні. «Організація жовтневої літератури на Україні починається з травня 1919-го року», — впевнено значив М. Доленго. «Література закінчилась у 1931 році», — також стверджував Ю. Олеша.

«Історія — це тіло із своїми конкретними проявами, моментами напруги, відхиленнями, тривалими періодами збуджень, напівнепритомними станами, — роз’яснював М. Фуко. — Історія не є спробою визначити дійсний поріг нашого походження, певну батьківщину, повернення до якої нам обіцяють метафізики; історія лише прагне зробити видимими ті розриви, на перехресті яких ми існуємо». Отже, постмодерністські рови засипано, філософські питання на кшталт «хто ми? звідки? куди ми йдемо?» нібито розв’язано і навіть «патріотичну» батьківщину українських слонів з пінгвінами визначено, але «розриви» історії, тим не менш, все одно не зауважені. Наприклад, досі не знати, де насправді був той «розрив», що роз’єднав українську історію на «дожовтневий» та «радянський» періоди, і де проходить та межа, за якою «селянство» об’єднується з «пролетаріятом», «аристократія» перетворюється на «інтеліґенцію», а замість дворянських «родів» з’являються радянські «родини».

Наприклад, щодо питання історико-літературного «порубіжжя» та ефемерної «межі століть». Де насправді лежить межа літератури XX століття не як низки імен в мартирологу чи книжкових спецхранах, але як предмет вивчення? Чи єдиний і непорушний був «живий» літературний процес, що саме він, а не «мертві» тексти мусить цікавити історика літератури? Скажімо, навіть не зазираючи до Задзеркалля проблеми, чи то пак до «неофіційних» процесів і практик 1920—30-их років, вільно буде визнати, що предмет історії радянського часу має певні часові межі. Відправна точка — це перші місяці після Жовтневого перевороту більшовиків, коли стала зрозуміла політика щодо України, а також були запроваджені різкі обмеження свободи друку і стали формуватися безпрецедентні стосунки влади з літературою. Друга межа, що відділяє історичний радянський час від радянського Задзеркалля, себто радянської історико-літературної сучасности, насправді рухлива й визначається або умоглядно, або інтуїтивно. При цьому, нібито досліджуючи її навіть у власних «альтернативних» працях, офіційна наука намагається розмити цю межу, підкреслюючи «історичність», а не «життєвість» минулого, сучасного й навіть майбутнього. Слід пояснити, чому це відбувається до сьогодні.

Річ у тім, що кожному «історико-літературному» поколінню, чи то авторів і чи дослідників їхньої творчости, доводилося існувати у певному — стихійному чи вже сформованому — ідеологічному контексті, займаючись або розвитком «жанрових» форм життя, як у 1910-их, або змаганням з канонами, як у 1920-их, або існувати в межах традиції, обумовленої соціяльним тиском, як у 1930-их. Тому хоч який багатий був культурно-історичний спадок, що переходив від попередньої ґенерації, але за щоразу нових соціяльних умов ним користувалися вже на іншому, більш вузькому соціокультурному полі. Звісно, це не могло не відобразитись хоча б на історії української літератури, в якій розвиток аванґардних форм як у вербальному, так і в образотворчому мистецтві від 1930-их років стримувався політичним режимом. З цієї причини і за часів хрущовської «відлиги», і в роки горбачовської «перебудови» в силове поле офіційної літератури входив (виходячи із субкультурного підпілля) не аванґард, а всього лише модернізм, який не вичерпав своїх потенційних можливостей у 1910—20-их роках.

Для будь-якого офіціозу, заклопотаного теперішнім своїм виживанням, вищезгадані питання розмежування «історії» та «життя» щоразу перебувають у далекому минулому, що виносилося, зокрема у 1920—30-их, за дужки реальности «шквальним вітром, який дме з раю», як вважав В. Беньямін. Адже за комуністичною біблією у майбутньому мав би бути рай, чи не так? «Вони робили вигляд і, очевидно, навіть вірили, що захопили владу вимушено, на певний час, а попереду рай, в якому люди будуть вільні й рівні між собою», — писав Дж. Орвел в романі-антиутопії «1984». Утім, сьогодні, зазираючи у Задзеркалля історичного «живого» життя, вільно буде ствердити, що в СРСР заповіданий «рай» мусив існувати вже неодноразово, і тому варто озирнутися назад у пошуках його ознак. Можливо, це буде не дуже комфортне видовище. «Його лик звернений до минулого, — жахався В. Беньямін з побаченого на картині П. Клєє. — Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, який несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба. Те, що ми називаємо проґресом, це й є шквал».

Але наразі що ми називаємо проґресом? Правильно: історію, адаптовану для зручного сприйняття людством в часі між його ґлобальними звершеннями. Такими, наприклад, як революції, голодомори, польоти в космос чи утворення СРСР. Для «живої» людини з цього соціяльного катехизму залишається небагато. І тому важить неуникненість особистого погляду з «реставрованої» офіціозом ніби як «для людства» історичної конструкції.

Автор у Задзеркаллі: творець чи матеріял?

За спиною героя — не тільки його єдине, як у кожного, дитинство: позаду нього, як у багатьох, залишилася епоха і країна.

А. Васютков

У дитинстві автор сих рядків ніколи не любив дізнаватися про історію з підручників. Параграфи буяли величезною кількістю фактів, але в них не було відчуття досліджуваного часу, суть якого важко пояснити і штучно відтворити, а можна лише відчути. Посібники виконували запропоновану їм задачу «з точністю до навпаки», вселяючи тверду впевненість у дитячі серця, що історія — це всього лише набір дат, незрозуміло навіщо призначених для вивчення. За сухими й загальними фразами не було найбільш цікавого і хвилюючого, а саме — реальних людей. Підручникова історія була «знелюднена», чи пак «знеособлена», в ній жили не «люди», а «пароплави» — суцільні історичні постаті з ювілейним присмаком знекровленого буття. Натомість історія, знана з «живого» життя, була інакша, в ній багато чого важила доведена до абсурду безбожницька віра.

Адже що означала віра для людини радянського зразка? Все — бо підтримувала її громадське животіння. У що вірили в різні часи цього животіння? У що завгодно, окрім себе — від «лямпочки Ілліча» до стогону космонавтів у міжпланетному етері. До речі, усі знамениті експедиції 1930-их років — порятунок челюскінців, дрейф папанінців, чкаловські перельоти через Північний полюс, польоти у стратосферу — описуються засобами масової інформації як щось украй важке й болісне, хоча разом з тим і радісне, себто варте віри в радянську людину.

У 1908-му році в статті «Сонце над Росією» А. Блок писав: «Часто приходить на думку: все добре, все просто й нестрашно порівняно, поки живий Лев Миколайович Толстой…» Такою ж вірою живилися й пізніше, мовляв, поки Л. Брежнєв живий, війни на світі не буде! Її, до речі, й «не було», якщо не брати до уваги льокальні війни, які радянська Система вела по всьому світові — чиста тобі віртуальна реальність, якою завше був позначений радянський постмодернізм.

Завдяки вищезгаданому святому віруванню народжувався тоталітарний «вождізм», а моделюванню сучасности сприяла ґрандіозна сила бажання, що привчала радянську людину «мірятися п’ятирічкою», заповідаючи у такий спосіб непохитність тоталітаризму.

Загалом варто було повірити в будь-яку ідею — і та обов’язково втілювалась у життя, навіть приватне: міщанське й обивательське, яке ніби завжди керувалося своїми законами. Щасливого апогею ця віра досягла у 1960-их роках. «Возле гагринского пыльного сквера, / Возле гипсового старца-пионера, / В автомате: „Приезжай, ты слышишь, Вера?“ Телефон целуя — странная манера — / Этот пьяный гражданин кричал, хрипя», — змальовував Є. Євтушенко тогочасну модель «радісного» існування. І тут-таки, повіривши, закликав: «Пусть ко мне приедет вера во что-то, / Пусть ко мне приедет вера в кого-то, / Пусть ко мне приедет вера в себя».

Але «уфіолеве сонце над районом», що наче вимандрувало з романного словника А. Платонова й водночас «настроєвої» стилістики А. Камю, випарює фактографічну вологу з історико-меморіяльного топосу, і повсякденність перетворюється на соляні кристали міту: хтось колись у щось там вірив. Сучасна мітологія заходить у розмову про минуле лише задля того, щоби його поховати. Вона гробниця у двох смислах слова: в рамках однієї оповіді вона і вшановує, й усуває. Але моторошна чарівність розглядуваного періоду 1920—30-их років, ба навіть передуючий їй період 1910-их, полягає, усе ж таки, в іншому. А саме у тому, що затонула епоха з її «обивательськими» речами раптом здобуває посмертну владу над сьогоднішнім життям. Короткозора доля роздає свої повноваження предметам, наділяючи їх золотими крилами. Зокрема для цього дослідження тоталітарне божество персоніфікується у згаданій епосі.

Отже, як зазначалося вище, історію 1920—30-их вивчали й перестали читати. Історична слава вислизнула з-під того періоду, наче невірна коханка, та й втекла собі до більш виваженого і стійкого у своїх романтичних уподобаннях періоду чи то «воєнних» 1940-их, а чи «дисидентських» 1960-их… І тому 1920—30-ті роки все тяглися й тяглися, наче «Розповідь про неспокій, якому немає кінця» Ю. Смолича. Їхня фантомна актуальність морально підтримувала одних і явно заважала жити іншим. Звідси й сьогоднішнє упереджене ставлення до того, що об’єктивно давно вже перейшло до суто історичного виміру: Загірня комуна, Голодомор, Розстріляне відродження. Тим не менш, історико-культурний простір 1920—30-их років виявився практично незасвоєним і неописаним, що, признатися, й утворює вже сьогодні ілюзію його незалюднености.

Тож не дивно, що історик завжди заклопотаний тим, чого вже не існує, часом прагнучи відобразити те, що для офіційної історичної науки ніби як ніколи не існувало. Буквально не залишає у спокої інша, неписана історія — історія навіть не фатальних втрат, а звичайних замовчувань та іґнорування через удавану не-характерність чи не-актуальність того чи іншого явища. Цей шар повсякденности, який ніколи не потрапляв до об’єктива академічного історика, нині скидається на цупку тканину безкінечних мікро-хитрощів та міні-перемог радянського абориґена під наглядом влади й дисципліною кари, а також дресурою примусової праці й тягарем рутинної нудьги.

Пригадується, як в кутку довгого коридору в комунальній квартирі автора сих рядків вивищувалася величезна шафа, доверху заповнена книжками авторової тітки: країни й континенти, титани і стоїки, леґенди й міти, «физики шутят»… Для юначої уяви корінець однієї з них видавався найбільш привабливим, бо на ньому значилось: «Теперь об этом можно рассказать». Решта книжок чомусь не радувала око, як невдячні сини не радували Пріяма, коли богині долі забрали в нього Гектора. Отже, книжка була перекладною та розповідала про створення атомної бомби. Що з того, що вона лишилася непрочитаною, зате закодована в її назві парадигма життєвого тексту, безперечно, вплинула на юну особистість.

Сьогодні, здається, вільно розповідати про що завгодно, не лише про атомну зброю. Скажімо, про феномен Великого Терору 1930-их, що був невіддільно пов’язаний із феноменом комуналок. Абсурдний, злий і скупчений комунальний побут ставав поживним середовищем епохи масових репресій, адже більшість тогочасних доносів на сусідів і навіть родичів пояснювалася далеко не поголовною пильністю, а скромним бажанням поліпшити свої житлові умови за рахунок новоявлених «ворогів народу».

І справа навіть не в тому, що описувати можна тільки пережите, неактуальне, відсунуте історією набік. Важливіше інше: самий факт письма ніби як проводить межу, роблячи написане минулим. І все б воно нічого, якби процес не відбувався за відомою формулою Г. Ґадамера: грають не гравці — грає сама гра. Тож коли вона підкидає в якості козирів усе нові спогади про речі, існування яких сьогодні не уявляється можливим перевірити, то треба бути певним, що це лишень чергова форма заслужити прощення в минулого.

Згадка про такі «архівні» речі якнайкраще дозволяє відчути квінтесенцію принципу перемін, а вже зміна віри відповідає реальному досвідові радянських людей. Тож, мабуть, зрозуміло, чому нині мовиться про якісь там історико-побутові подробиці того чи іншого радянського періоду, а тим паче 1920—30-их років. Тому що їх уже нема. І тому що світ став інакший. Звичайно, не лише через те, що у ньому подекуди вже інші пам’ятники, книжки та будинки. Але ж там також інші люди й нелюдські порядки, які ти не знаєш і, зізнатися, не дуже хочеш знати. Можливо, вони тобі не заважають, але любити їх тебе не примусить ніхто.

Вищезгаданий ліричний структуралізм завжди претендував на певну конечність своєї моделі — культури, суспільства, історичної рефлексії. Пізніша постструктуралістська думка виходить із безконечности цієї моделі, в якій вона живе, діє, любить, але яку не вміє описати. Намагання увійти до свого минулого допомагає втекти від клясичного структуралізму, зберігши те цікаве, що було накопичене у книжкових шафах та по місцях культури й відпочинку радянського люду.

Сьогодні будь-яке дослідження на історичну тему — це зібрання текстів, знаків і форм, якими володіє культура. Натомість «культурна ситуація» нашого дослідження позначена бажанням відтворити те, чого насправді вже не існує. А саме: невловного шарму, флеру й містики доби Розстріляного відродження. Унікальні трофеї з того ідеологічного бойовища історія донедавна отримувала з канцелярій, відомчих схронів та розсекречених архівів, методично перетворюючи «живий» епістолярний жанр на документальний. У цьому, виявляється, суть справи. Коли певні речі або явища з реальности 1920—30-их отримують ім’я чи образ, вони віддаляються від нас, і ми від них звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Адже у певному сенсі сучасна культура «бачення» живе під владою радянської минувшини, наче під впливом сократівського Демона. Пригадується, Демон казав Сократу, чого йому не треба робити, але й словом не прохоплювався, що ж треба. Іноді ми так само начебто знаємо, що не повинні повторювати вже зробленого, але часом все одно шукаємо чогось у старих шухлядах і грюкаємо в зачинені або гірше того — неіснуючі двері. Здавалося б, ми вміємо користуватись архівом радянського минулого, але він не підказує нам, що треба робити у сьогоднішньому просторі. Саме цим архів різниться від структуралізму, який чітко визначав систему правил, що ними людина мусить керуватися в суспільстві. Натомість у даному випадку автор дозволяє собі описати минуле теперішнім, залишаючи відкритим шлях у майбутнє.

Як робиться (історія) Задзеркалля

Я не сентиментальний — і тому не буду писати кров’ю серця свого. Я зачерпну в жменю грязюки вогкої і намалюю нею картину слобідського життя.

К. Буревій

Отже, як описати Задзеркалля? Виявляється, дуже просто, якщо рухатися від «топіки культури» до «історії обивателя», від семантики «революційно-репресивної» епохи 1910—30-их років до прагматики її «міщанського», чи пак «живого» сприйняття та інтерпретації. Адже до сьогодні залишалася нереалізованою ідея написати історію, припустимо, 1910—1920-их років — епохи, коли був виплеканий образ «нової людини» — з «обивательської» точки зору, з позиції «приватної людини», хай там яку посаду в офіційному житті вона обіймала. Адже цей образ може бути своєрідною протиотрутою для ідеологічного сприймання історії. Мова навіть не про тривіяльну «історію повсякденности», але про спробу «автоетнографії» як сполучення позитивістської аналізи історії та культури з персональними пристрастями, особистим досвідом і переживаннями дослідника. Попри свою атеоретичність, такий підхід виглядає цілком сучасним у контексті світового гуманітарного знання, а також супроти дидактичної програми «офіційної» історичної науки. Зрозуміло, що образ «обивателя», який живе у своїй власний, «іншій», історії, не менш ідеологічний та метафоричний, ніж решта моделей, за допомогою яких учені конструюють минуле тієї чи іншої країни або культури. Однак цей вид ідеології та метафорики принаймні обіцяє більш захоплюючу розповідь у порівнянні з телеологічною історією соціяльних і владних відносин, що репрезентують світ як взаємодію і зіткнення ідеологічних метанаративів.

Зрозуміло, що найбільш складне питання — це питання про очевидне. Адже якраз очевидні речі, як знати, найскладніші. Усе складне і складнопідрядне сьогодні написано, детально проаналізовано й затверджено «офіційною» наукою. Проте основні питання на кшталт «чи можлива сьогодні історія літератури?» залишилися без відповіді. Може, хоча б через це варто писати просте? «Якщо недавно біографія поета була тільки біографією його творів і етапи подій в його житті були датами публікацій його поезій, то сьогодні справа координально змінилася, — значив В. Петров. — Біографія поета виходить за межі формуляру, хронологічних дат, метрики, підписаних авторських угод, творчих відряджень, одержаних авансів, випитої горілки, місяців перебування в „будинках творчости“. Біографія поета складається як творча вигадка, як життєпис Війона або Рембо». Варто зазначити, що виголошувалось це В. Петровим на конференції українських письменників у Харкові 1943-го року, натомість перші спроби «альтернативних» біографій з’явилися в Україні у 1990-их роках, себто з «революційними» зрушеннями й набуттям «незалежности», коли, знов-таки, «життя саме стало мистецтвом» (В. Шкловський) і став можливий «перехід від світу науки до світу життя» (Г. Ґадамер) Саме у 1990-их роках з’явилися друком такі одіозні праці з цеху «феміністичної» критики, як «Моя Леся» Н. Зборовської про лезбіянство Л. Українки, «Femina melancholica» Т. Гундорової про те саме, але на прикладі О. Кобилянської, а також «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» С. Павличко про гомоеротизм А. Кримського. Відтак «живого» у цих працях було замало, адже писалися вони «офіційними» літературознавцями; натомість більш симптоматичними щодо заклику В. Петрова писати біографію «як творчу вигадку» видаються спроби з сусіднього поля методик. Так, до створення письменницьких життєписів у славнозвісній серії «Жизнь замечательных людей» (ЖЗЛ), російське видавництво «Молодая гвардия» запросило людей творчих: поетів, письменників, літературних критиків. Наприклад, Д. Биков написав про Б. Пастернака, П. Басинський — про М. Ґорького, а А. Варламов — про А. Толстого, отримавши за це, між іншим, Національну літературну премію «Большая книга» за 2007-ий рік.

Тож головне для «творчого» усвідомлення епохи радянських 1920—30-их років — це необхідність вийти за межі. «Жанрово» — за межі офіційно-патріотичної риторики; «ідеологічно» — за межі контексту виключно колишньої Російської імперії; «хронологічно» — за межі 1917-го року. У цьому випадку за кульмінацію загальноевропейської і світової кризи, як знати, слугує 1914-ий рік, Перша світова війна та її наслідки. Відчуття величезних змін у ментальному устрої мільйонів сучасників, утягнених в історичний коловорот масових мобілізацій, соціяльних потрясінь і географічних переміщень, не могло не похитнути колишніх основ науки про людину. Тоді ж очевидною стала потреба змін у цій галузі, тому народилися нові знання про «новий» світ — іншого характеру, з іншою соціяльною адресацією: від російського формалізму і кейнсіянської політекономії до екзистенціяльної філософії та соціології конфлікту. «Нові» науки про старе, як світ, життя «живої» людини були не лише більш суспільно орієнтовані, але й відверто анґажовані естетично — в сенсі наближености чи то до модерну-аванґарду, а чи до марксизму-соцреалізму. Політична складова нових інтелектуальних проектів була пов’язана не тільки з лівими ідеями й марксизмом, але також з протилежними тенденціями німецької «консервативної революції», як, наприклад, у М. Гайдеґґера чи Г. Фрайера в першій половині 1930-их років. Саме специфічне поєднання нових методологічних принципів та «інструментальної» естетичної рефлексії, разом із причетністю до корінних політичних зрушень, і визначали загальні риси нових методологічних практик опису та інтерпретації сучасности. Дещо з цього, як-от, наприклад, утопічний проект С. Ейзенштейна, залишилося частиною внутрішньої образно-аналітичної лябораторії автора, що вплинуло, тим не менш, на розвиток радянської та европейської культури. Дещо, як історіософська спадщина М. Ліфшиця, виявилося цікавим щодо епохального авторського прагнення сполучати й утримувати в рівновазі аналітичну та ідейно-політичну складові «революційного» марксизму.

Словом, суперечка про ролю індивіда в історії триває давно. Людина може стати творцем, а може бути використана як вихідний матеріял для «великих звершень» бездушної епохи. Біографії багатьох видатних учасників історичного процесу 1910—1930-их років давно перетворилися на міти й леґенди. Факти їхнього життя стали образами. Знамениті історичні вислови — прислів’ями чи анекдотами. У такий спосіб епоха кристалізується в хрестоматійних життєписах славетних, уникаючи розповіді про «живе» життя, й дедалі актуальнішою постає проблема існування у специфічних умовах «культурної амнезії», коли колективна пам’ять навіть про нещодавно пережите міцно забита стереотипами щодо нього. Важко при цьому не запідозрити будь-якого автора чи то в антирадянських настроях, а чи навпаки — в ностальгії за радянським часом. Зазвичай при цьому важить бажання зрозуміти своїх героїв, почути справжній голос кожного з них через властивий кожному з них спосіб виявити сенс життя — реальний, а не нав’язаний ідеологічною інтерпретацією.

Цьому сприяє робота з «людськими документами» з недержавного архіву, де зібрані т. зв. «джерела нового типу» — сліди повсякденних практик як «офіційних», так і «простих» людей. Щоденники, спогади, листування. Словом, історія зсередини, прийнята як даність і без зазіхань на те, аби виявитися предметом аналізи. Кожен з героїв та персонажів представляє визначену позицію усередині радянського соціяльного простору, а також визначену життєву стратегію. Кожен, опинившись на одному історичному полі, здавалося б, грає за одними й тими правилами. От лишень одні грають охоче й азартно, другі — вимушено, а треті взагалі не підозрюють, що вони це роблять. Але грають усі, проживаючи «живе» життя і творячи «мертву» історію.

Письмо в умовах Задзеркалля

Потрібні добрі автори, яким можна було б вірити, добрі вчителі, яких хотілося б слухати, добрі редактори, які забезпечують належний рівень. Де їх узяти?

Є. Сверстюк

З перебігом життєвих подій на очі неуникненно стає наявність певного часового кордону, що відокремлює теперішнє царство абсурду від клясики нашого ковбасного минулого, і співпадає він, як стає бачити, з тріюмфом багатьох речників, з яких складається сучасна епоха постсовкізму. У першу чергу, це відчуття непевности, брак віри у вічність, що вкоренилися у свідомости абориґена після розвалу комуністичної системи. Заповідане ритмічним розвитком історії минуле було добрим для нього тому, що вирізнялося несхитністю супроти суспільних катаклізмів (і то світових, позачасових, себто таких, що не мали стосунку до життя в системі). Натомість загальний ритм, з яким запроваджується нині все нове, майже не сприймається врівноваженою режимом свідомістю того абориґена.

По-друге, диференціяція та розвиток нових ідеалізацій відбувається в означеній системі за рахунок постійного оречевлення духового росту. До духовних пошуків людства ставляться як до звичайного матеріялу для власних інфантильних ігор, не прагнучи побудувати якісно нову цивілізацію стосунків: на руїнах комуністичної утопії жити, звичайно, простіше. Загалом же минуле присутнє у свідомости людей зовсім не як витиснена у підсвідомість монструозна потвора, за яку й соромно, й боляче. Минуле перетворюється для наповнення колишньої системи із детермінанти на факт: «від 3 років до 20 був професорським сином», «кожен день від 9-ої до 17-ої служив радянській владі тридцять років», «у 1960-ті писав статті з семіотики», «у 1970-ті розводився про нездоланні бар’єри у типах культурної самосвідомости». Як бачимо, минуле, вийшовши з особистісної структури, стає нейтральним по відношенню до людини й не визначає — ані на краще, ні на зле — характеру її теперішніх реакцій.

«Душа є ознакою тіла, — якось пожартував Ляйбніц, — функція є за ідею речі». При тому слід додати, що маніпуляція речами є фізика, а маніпуляція ідеями речей є метафізика, але оскільки ідея речі сама по собі може бути річчю, що має власну ідею, — то світ фізики й метафізики єдиний, себто спільний. Інша річ, що, побутово беручи, описана вище система завше функціонує неякісно. Наприклад, основною функцією КҐБ був захист державної безпеки. Насправді ж захист держави став за імітацію захисту й витворився на відстоювання корпоративних інтересів комітету. Унаслідок того «ґосударство» зникло, а комітет безпеки лишився.

Майже те саме дається помітити й у випадку з теперішньою культурою. Навіть попри зникнення апарату цензури, вона й досі уявляється не фабрикою, де щось продукується, навіть не супермаркетом, в якому щось обмінюється, а зовсім як постісторичний смітник, відпадки з якого набувають більш-менш пристойного соціяльного статусу. «Квілтовий», себто клаптевий характер сучасної культури, де замішані допіру вже поціновані нашими юними хитрованами уламки соцреалістичного айсберга (як неодекаданс) та обрамлені «національним» декором зразки «державотворчого» мистецтва, вільно спостерігати загалом на всьому терені колишнього СРСР. «Коляж став сьогодні за норму та ідеал мистецтва», — значить російський культуролог Г. Померанц, а його співвітчизник М. Безродний взагалі пропонує за модель сучасної культури вважати афішну тумбу, яка позбавлена коріння й крони і яка швидко гладшає за рахунок нашарування нових імен.

«Підсумовуючи мовчання» минулих десятиліть, достеменно можна ствердити, що лишень у рамках зростаючої «випадкової» культури сучасна людина спроможна на щось подібне до справдешніх почуттів. Скажімо, на чуття ненависти до теперішнього сьогодення. Ясна річ, що поданий вище образ є аморфний, неокреслений і випадковий, себто такий, що навіть знищенням його «демократичного» наповнення не врятувати знетямленого абориґена. Відтак ненавидіти химеру (наприклад, владу) означає надавати їй ознак конкретности. Одиноко конкретною є лише сакральна влада, але вона іманентна щодо архетипу; сакральна влада — це влада Золотого Віку: для декого він уже проминув, заторкнувши чи то 1970-ті, а чи 1960-ті, чи зовсім вже 1930-ті роки. Натомість теперішня влада, що є за владу Залізного Віку, для тих багатьох означає лише енергетичного вампіра, який користає з неґативної енергії абориґенів, а тому й ґенерує її у них.

Тож недарма ще Чехов значив, що людина обожнює минуле, ненавидить дійсність і боїться майбутнього. З кожним кроком те, що перейдене, стає у нас чудовим, милим, незабутнім. Слова О. Мандельштама про те, що пластика ґетто буде прекрасна, коли буде повністю знищена, виявилися пророчими. Тим більш, якщо те ґетто недалеке в часі, хоч його побутові ознаки вже майже зникли: так у 1950—60-их роках цілком свідомо створювався ефемерний світ речей — всі ті столики на три ніжки та модернові торшери були вкрай недовговічні. Подібна естетизація злиднів, що на тлі тодішньої боротьби з «вєщізмом» була, звичайно, необхідна для влади, загалом відкидала колишній, більш складний зв’язок людини зі світом його речей: родинні портрети, меблі й т. ін.

Самозрозуміло, що життя на Заході також завше було заідеологізоване. Проте не забуваймо, що це була ідеологія ринку. Натомість, потужна радянська машина утворювала фальшивий світ, покликаний підмінити у свідомості людей світ справдешній. Але якщо колишні гасла були настільки просякнуті комуністичною брехнею та густо замішані на лицемірстві, що їх неважко було відрізнити від реальности, то західні зразки маскульту на зразок реклями вростають у саму реальність, позаяк пропаґують іноді направду корисні речі. Інша річ, що та рекляма постійно втовкмачує пересічному споживачеві: сенс життя у тому, аби купувати, виставляючи се за найвищу мудрість… До речі, ще кілька років тому подібна, по суті, жалюгідна естетика гендлярських відправ сприймалася в Україні зовсім інакше: посеред нечисленних зразків незнаної в нас культури реклями було так багато відвертого кітчу, ще вона навіть видавалася за цілком поважне модерне мистецтво. Таким чином, уважному спостерігачеві ставало зрозуміти, що у світі, де наймення не відповідають поняттям, поняття ніяк не співвідносяться із сутністю, а сутність, у свою чергу, відсутня взагалі, життя не має сенсу: або ви — або система.

Тому авторові сих рядків не видається дивним відхід чималої кількости культурних одиниць з поля теперішніх культур. Аж так повно зрозумівши неможливість поруйнування «пластики ґетто», рівно ж як і усвідомити власну неспроможність співіснування у подібнім контексті, сучасна людина прагне набути «нульової» відмітки на офіційній шкалі громадянської позиції. Скажімо, в мистецтві це проявляється у бажанні «відображати час», але найбільш повно — простір, що заповідає можливість виходу за межі соціяльного. В літературі подібні настрої відбиваються у відродженій естетиці самвидаву й масової втечі у порятунковий нігілізм та ілюзіон: здаватися кимось, а не бути ним. Будь-які крайнощі складаються також із власних можливостей, і лише підсистемне «ніщо» — елемент найбільш певний та стійкий, себто такий, що визначується режимом не безпосередньо, а шляхом відбирання решти елементів. І поки триватиме той процес пошуку зарозумілих «нулів», вони, ті останні, встигають побудувати власну вавилонську ортоґоналю до площини системи і зникнути з її альґебраїчно-бутафорського овиду.

Адже знати, що для творчої особистости набуття власного голосу, власної, непідвладної загальноприйнятим тембрам інтонації — подія, що рівнозначна визволенню. Вже нині мистець вільний тікати безпосередньо «в себе», а не в прикладні щодо його уподобань жанри. Вже не офіційно замовлена «путяща» й вивірена тема буде робити твір видатним, не досконалі дослідження канонів сучасного мистцеві світу, а вже сама лише присутність автора. Цілком в «антиформалістичному» дусі О. Ренуар якось доречно закинув, що в мистецтві важить не «що» і «як», а «хто». Тому від певного моменту ненависною для системи химерою ставали якраз вони — представники завше гнаної індивідуалістичної культури, яка з колишнього кухонного андеґраунду знову переходить до опозиційних шанців.


Частина 1 НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ

Братство тарасівців: ми єсьмо націоналами

Якісь гімназисти зірвалися з гімназичної лави і творять історію.

В. Владиславлєв

На початку XX-го століття, застерігаючи ліберальне міщанство від надмірної романтизації ідеї народности, проґресивна українська молодь відверто закликала до «здорового, нормального вкраїнства», яке було б, «як струмочок чистої води серед пекельної дороги». Задум про створення товариства, яке виражало б спротив українського народу тогочасній колоніяльній політиці царату, з’явився в гурту студентів (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) під час відвідин ними могили Т. Шевченка у Каневі влітку 1891-го року. Іван Липа, студент медичного відділу Харківського університету, разом із Миколою та Юрієм Міхновськими, М. Вороним, Б. Грінченком та В. Самійленком згодом стає одним із фундаторів самостійницького гуртка з назвою Братство тарасівців.

Від 1891-го року першим центром Братства тарасівців був Харків. Яким було місто на той час? Насправді не дуже «українським» у патріотичному сенсі. «У Харкові були громади спершу такі: — згадував І. Липа в нарисі „Як я став українцем“, — студентських університетських декілька, по земляцтвах, технологічна громадка, ветеринарна, а потім усі сполучилися в одну студентську громаду і ще далі почали піднімати і не студентів. Так, в громаді студентській було кілька служащих на залізниці, як-от Василь Степаненко, Лобода, учитель Іван Зозуляк. Як бджола збирає з квітів мед, так я ловив скрізь найменші прояви українського національного життя». Втім, важко було шукати «національного» там, де його в принципі не було, але існував широкий вибір уподобань: від ветеринарних до залізничних, не минаючи, між іншим, етнографічних. Зокрема О. Терещенко, прабабуся автора сих рядків, яка вчилась у Харкові в Інституті шляхетних панянок, на початку 1900-их років брала участь в діяльності місцевого театрального гуртка, чий репертуар складався з української клясики.


Харків. Вигляд на Університетську гірку. 1910-ті роки


Загалом у «передреволюційну» пору 1910-их років (і навіть пізніше) «українського» в «проґресивної» інтеліґенції було не густо. «Тихенько сидів у своїй коморці Павло Тичина і вдовольнявся онанізмом, одночасно з цією роботою перекладаючи „чудові українські пісні“ на мову поезії, стилізуючи українські килими і реставруючи стародавні думи та інші нікому не потрібні речі, готуючись стати „папенькіним“ (чи „маменькіним“) синком і спадкоємцем Вороного, Лесі Українки та Олеся», — значив А. Цебро (М. Семенко). «Загул, Кобилянський, Филипович сиділи під зеленим абажуром і літали поза „межами незнаного“: вступали у „потусторонній“ світ і не чули, як шрапнелі рвались над Київом і кулі блохами прокушували золоті бані Софії, під брамою якої старці гризлися, мов собаки, за шматок хліба», — так само згадував В. Поліщук. «Отже ж наша поезія, йдучи старими стежками російських навчителів, так звикла до чужих зразків, що і зараз не може відокремитись від чужого і шукати нової власної індивідуальної путі», — підсумовував Ю. Меженко вже 1919-го року.

Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. «Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя», — значив О. Мандельштам.

Тож достоту подиву гідною була активна діяльність таємного Братства тарасівців у губернському місті Харкові. Всупереч офіційному переслідуванню української мови й культури (згадаймо Валуєвський та Емський законодавчі акти про заборону «всього вкраїнського»), тарасівці провадили широку культурницьку діяльність, що вирізнялась своєю виразно політичною спрямованістю на тлі «національного» життя в Україні. Зокрема у своїй програмі, виголошеній І. Липою на вечорі памяти Т. Шевченка в лютому 1893-го року в Харкові, братство зазначало: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона, потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі молоді українці деклярували: «Ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну». Так, саме з теренів Східньої України, і зокрема зросійщеного Харкова, вперше пролунало гасло національної боротьби українців за своє визволення.

Ідеї визволення української нації з-під московського ярма, а також прагнення подальшої соціяльної справедливости гуртують довкола Братства тарасівців усе більшу кількість прихильників, серед яких був поет М. Тимченко, письменник М. Коцюбинський, політичний діяч В. Шемет.

У 1893-му році Братство тарасівців було заарештоване царською жандармерією. До харківської тюрми потрапляє також фундатор гуртка І. Липа, засуджений за статтею «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Вийшовши на волю через 13 місяців, він перебуває під постійним наглядом поліції, а осередки Братства продовжують свою роботу вже в Полтаві (М. Міхновський), Лубнах (В. Шемет) та Одесі.

Загалом Братство тарасівців проіснувало до 1898-го року, спричинившись до утворення більш політизованої Загальної української безпартійної організації (1897) та Революційної української партії (1900). По-різному склалась також подальша доля фундаторів гуртка тарасівців, але кожен з них, винісши з того досвіду невгасиму іскру Тарасової мудрости, решту свого життя поклав на визволення рідного краю.

Зокрема Іван Липа, вже за часів УНР, стає комісаром міста Одеси, а згодом — міністром у справах віросповідань (1919 р.) в уряді нової Держави. Помер від раку шлунку після довгих поневірянь уже в 1923-му році. Микола Міхновський увійшов до історії наших визвольних змагань як перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. Був замордований більшовиками в Києві 1924-го року. Його старшого брата Юрія, архиєпископа Чернігівського, настоятеля Софійського собору в Києві (від 1931-го p.), було розстріляно в 1937-му.

Відтак, історія Братства тарасівців спростовує одну з тенденційних думок, які існують у сучасному національному світогляді, доводячи, що саме з теренів Східньої України, і з Харкова зокрема, починалась визвольна боротьба українського народу. З огляду на малоросійську природу цього споконвіку міщанського міста, мабуть, важко уявити, що тут зродилося лоно українського націоналізму, адже саме в Харкові, наснаженому досвідом Братства тарасівців, виникла перша політична організація, котра у своїй програмі ставила питання самостійности України — на відміну від західноукраїнських радикалів, які прагли лише «куцої автономії».

РУП чи УНП? або Кому належиться будучина

Головна причина нещастя нашої нації є брак націоналізму серед ширшого загалу його.

М. Міхновський

Отже, ще наприкінці ХІХ-го століття серед народницької течії суспільного руху в Україні почали виступати нові національні верстви, котрі, поглиблюючи драгоманівську ідеологію в питанні національних взаємин, підготовляли таким чином новочасний націоналізм. «Здоровий хлопський розум», який, за М. Драгомановим, мусив стати тією силою, що керувала б поступом народу, виявився неспроможним протиставити «бажаному добробуту нашої ґенерації» щось інше на шляху до виборення нею власного права на життя. Опанувати якусь іншу стратегію спротиву теорії «демократичного націоналізма» Драгоманова намагались новостворені гуртки т. зв. «свідомих українців», серед яких було Братство тарасівців, один із засновників якого, а саме І.Липа, закликав у 1893-му році громаду однодумців «бути у всьому консеквентними українцями», дбати про розвиток української мови, національного виховання тощо. Цей заклик мав неабиякий відгомін у політичному житті України, і вже наприкінці 1890-их років значно пожвавився національний рух серед молоді в гімназіях, університетах, семінаріях, де створювалися власні «крамольні гуртки» і навіть проводились підпільні з’їзди та наради.

Звісно, не обійшлось без ідейного впливу старшої ґенерації культурників, хоч і західнього, терену Вкраїни, де українство мало ліберальніший характер, будучи менш утиснуте тамтешнім урядом. Так, величезне значення для східнього й не лише українства згаданого часу мала думка М. Драгоманова: на нього дивилися, йому вірили. «Европа не раз чула Вас, не раз прислухалась до Вашого слова і звикла до нього; Ви завжди ставали в обороні пригноблених братів наших українців», — зверталась молодь до автора ідеї українського сепаратизму. «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Европа, — озивався М. Драгоманів. — Наївно думати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі? Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається».

Утім, вищезгаданого національного руху не спинило ані створення 1895-го року в Галичині (а саме у Львові) Української радикальної партії, яка під впливом ідей М. Драгоманова проголосила, що «здійснення її ідеалів можливо тільки при повній політичній самостійности українського народу», ані об’єднання українських діячів на теренах Східньої України, котрі у 1897-му році за ініціятиви Д. Антоновича та О. Кониського згуртувалися довкола Загальної української організації, до якої увійшли усі тогочасні товариства «офіційної» старої Громади, що існували у двадцятьох містах України. Ця безпартійна організація, по суті, продовжувала культурницьку діяльність колишніх громад, маючи у своєму складі чималу кількість членів Братства тарасівців. Натомість молодече відгалуження братства, і зокрема М. Міхновський та брати Шемети, надалі створювали власні структурні осередки, що разом з більшістю національних організацій в Україні мали підпільний характер праці і чия активна політична діяльність не мала нічого спільного з українофільським культурництвом їхніх попередників.

Таким чином, ставши провідницею нової течії історичного життя, саме академічна молодь Східньої України почала впливати на його поступ, і то з позицій політичного радикалізму. Згодом частина цієї проґресивної течії була спрямована до соціял-демократичного русла, що не зміг уповні виявити дух української стихії. Як значив Донцов щодо поміркованої інтеліґенції соціялістичного штибу, «кадри її виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали — на культурі і літературі Москви. За їх божищем, Драгомановим, Україна була тільки провінцією імперії, а її народ — плем’ям, без власних політичних ідеалів».

Утім, у зв’язку із суспільно-історичними умовами, і зокрема подіями на Далекому Сході, навіть згадані ідеологічні «божища» змінювали під тиском обставин власну думку щодо подальшого поступу українства. «Українолюбцям треба кинути надії, що вони зможуть чогось осягнути безполітичною культурною працею, — значив М. Драгоманів вже у 1905-му році. — Зостається або терпіти, або ставати перше до пропаґанди, а далі до акцїі в цілях політичної вольности». Але перехід до акцій, чи пак активних дій, відбувся в Україні набагато раніше, оскільки серед українських політичних осередків того часу сталися значні зміни, і провідним питанням історії постали проблеми політичної волі рідного краю. Саме на цих ідеологічних засадах, підготовлених двома попередніми з’їздами студентської громади, що були проведені за ініціятиви П. Андрієвського, О. Коваленка, Р. Сембратовського та Д. Лукіяновича, 10 лютого 1900 року в Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП). Нову політичну силу було утворено під проводом видатного політичного і громадського діяча, харківського адвоката М. Міхновського на 3-му Студентському з’їзді, на т. зв. «Раді чотирьох», до якої входили Дмитро Антонович, Бонифат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов. За ідеологічну основу РУП, а також її політичне кредо, було взято промову адвоката М. Міхновського, виголошену ним на шевченківських роковинах у Харкові 26-го лютого 1900-го року. Видрукувана згодом у Львові окремо брошурою під назвою «Самостійна Україна», ця промова стала першим виданням і політичною програмою РУП. «Від того часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, огнем запалювали серця для двигнення поневоленого народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української суспільности в Росії нічого, щоб цю ідею незалежности України подало так рішучо, як отся брошурка», — згодом значив С. Томашевський, рецензент «Молодої України». Отже, за ідеологом партії, лише «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» мусила стати головним гаслом визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Відверто проголошуючи боротьбу з капіталізмом, М. Міхновський рішуче виступає також проти інтернаціоналізму соціялістичної партії, відстоюючи ідею державної самостійности з гаслом «Україна з її багатствами тільки для українців, а не для чужинців».


Микола Міхновський


Як реаґувало тогочасне суспільство на появу «Самостійної України», цього принципово нового погляду на перспективи історичного поступу рідного краю? На жаль, ця брошура не мала значного позитивного відгуку серед політичного громадянства. Більше того, через проґресуючу хворобу соціялізму решта політичних організацій просто глузували з поглядів М. Міхновського, вважаючи їх утопічними. З одного боку, лише в очах малоросійських землячків-міщан харківський адвокат виглядав невиправним «шовіністом», хоча про суть цього «крамольного» явища значив згодом Д. Донцов, роз’яснюючи, що «народ був настроєний шовіністично, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, ввесь уклад життя, любив свій край і поза ним — ніякого іншого». З іншого боку, більшість свідомого українського загалу розуміла, що доля дарує їм можливість співпраці з людиною, котра подає взірець громадянської відваги не на словах, а в повній нервового напруження щоденній праці. Наприклад, відома поетка О. Теліга свого часу була вражена патріотичною поведінкою видатного громадського діяча, захоплено переповідаючи випадок, коли «під час якогось процесу, де Міхновський виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, за походженням українець, із висловами захоплення: простягнув свою руку, щоб познайомитись. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і, сховавши свою руку за спину, коротко і ясно сказав: „Я зрадникам свого народу руки не подаю“, чим глибоко образив Короленка».

Харківська поетка Христя Алчевська також вказує на той вплив, що мав на неї М. Міхновський. Зокрема він сприяв початку її українізації, подарувавши «Царівну» О. Кобилянської, про яку X. Алчевська пізніше згадувала: «Перш те, що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)… Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з'явилась мені нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — дд. Хоткевичем і Міхновським».

Звісно, патріотична поведінка Міхновського не могла не вражати русифіковану громаду. Так, широкого розголосу набув його вчинок на святковому відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 1903-го року. Коли міський голова спинив промову молодої ораторки, зауваживши, що вживати рідну мову дозволено лише закордонним гостям, і пригрозивши іменем міністра внутрішніх справ закрити збори, всі присутні як один підвелись і стали мовчки виходити із залі. Тим часом М. Міхновський звернувся до урядовця з таким словом: «Добродію міський голово! Я адвокат-правник, тому заявляю, що в законах Російської держави не існує жодної статті закону, яка б забороняла московським підданцям балакати в рідній мові до кого вони схочуть і як вони схочуть. Отже, ми апелюватимемо на цю заборону в сенаті. Позаяк же всі українські адреси й привітання відкидаються, то дозвольте мені, пане голово, свою адресу забрати знов собі, а вам залишити саму палітурку».

У суто політичних справах М. Міхновський завжди дотримувався вищезгаданих поглядів. І навіть тоді, коли більшість партій переходить від культурницького українофільства до свідомої праці в масах (але не під самостійницькими гаслами!), він лишається свідомий свого покликання, подаючи взірець громадянської відваги й лицарської мужности — тій інертній масі, «що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужістю до неї і чемністю стосовно ворогів» (О. Теліга). Загалом, виступаючи провідниками українських мас, поширюючи в них національну свідомість, діячі РУП, серед яких свого часу були Л. Українка, М. Вороний, М. Шаповал, В. Дорошенко, надавали тим самим українській справі політичного характеру. Від 1900-го по 1905-ий роки РУП також було розгорнуто інтенсивну видавничу діяльність на теренах України. За цей період із Чернівців, Львова та деяких підпільних друкарень Наддніпрянщини вийшло у світ більше 30 назв політичних брошур, більшість із яких витримали по два і три видання. Періодичними органами РУП були: місячник «Гасло» (Чернівці, 1902—1903), часопис «Селянин» (Чкрнівці, Львів, 1903—1905), газети «Праця» (1904—1905) і «Добра новина» (від другої половини 1903 року).

Починаючи від грудня 1902-го року, РУП складалася з 6-ти комітетів, т. зв. Вільних громад РУП: Київської, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської та Чорноморської. До Центрального комітету партії увійшли Д. Антонович, Є. Голіцинський та В. Козиненко. У цьому ж році внаслідок змін у програмі організації в рамках РУП було створено Українську народну партію (УНП) під проводом М. Міхновського та О. Макаренка — як виразну націоналістичну опозицію в РУП. Пізніше, вже в січні 1903-го року, редакція рупівського теоретичного органу «Гасло» відмовляється від своєї програми («Самостійна Україна» М. Міхновського), і з партії виходить новостворена Українська соціял-демократична спілка на чолі з М. Меленевським, яка від грудня 1904-го року відкриває для України нову течію її суспільно-політичного життя. Загалом Спілка була утворена як частина російської соціял-демократичної партії, маючи на меті «організацію пролетаріяту, що розмовляє по-украінському». Історик І. Мазепа, згадуючи про появу Спілки, зазначав, що «ціла історія цієї організації — це одна з найяскравіших ілюстрацій того примітивного стану, в якому перебували в той час навіть найактивніші члени українського суспільства. Адже головними організаторами Спілки були українці: О. Скоропис-Йолтуховський, М. Галаган, М. Меленевський та інші. А національна програма „української“ Спілки полягала в тому, що члени цієї організації не визнавали ніякої, навіть найменшої автономії для Украіни».

Також В. Винниченко, невиправно закоханий під ту пору в соціялізм, наголошував, що «гасло самостійности стрінуло серед соціялістів майже однодушне неґативне відношення», а щодо захоплення ліберальної інтеліґенції всім соціялістичним і всім московським згодом значив: «Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціялізмом, але якраз соціялізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цією мудрістю був соціялізм».


Володимир Винниченко


Тож недовго протрималась на «революційних» засадах сама РУП. Через рік після свого розмежування Київською вільною громадою партії був запропонований новий нарис програми, який був затверджений у грудні 1905-го року на 11-му з’їзді РУП у Києві. Тоді ж РУП проголосила себе соціял-демократичною, прибравши нову назву — Українська соціял-демократична робоча партія (УСДРП), заявивши, що являє собою «частину великої всесвітньої армії пролетаріяту» і подальшу свою діяльність вбачає лише на «засадах міжнародного соціялізму». За вченням Маркса, пролетаріят не має батьківщини, а політична діяльність Драгоманова ще й доводила відсутність у цього пролетаріяту будь-яких власних національних ідеалів.

Таким чином, Українська народна партія на чолі з М. Міхновським, вийшовши у 1902-му році з РУП, до грудня 1917-го року залишалася фактично єдиною самостійницькою підпільною організацією в Східній Україні, яка, рішучо відмежовуючись від псевдопатріотичного культурництва, твердо стояла на засадах українського націоналізму, обстоюючи гасло самостійности рідного краю.

«Українська Народна Партія, — зазначалося в її програмі, — хоче організувати частини українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної і вільної самостійної демократичної України, освічених робочих мас до заснування тої великої національної держави, в яку увійдуть всі частини українського народу». Отже, з одного боку, своїм завданням УНП, що повстала під проводом М. Міхновського та О. Макаренка, бачила «організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України всіх зайд». З іншого боку, М. Міхновський уточнював: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крови!» Отже, в часі суцільного лібералізму УНП виступала відверто радикальною силою, в якої справи не розходилися з ділом. До «рік крови», щоправда, не дійшло, але політичного терору її члени не відкидали.

«Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі й нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п'яти самодержавства, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права», — закликав М. Міхновський, і наслідки не забарилися. У 1904-му році у Харкові утворився бойовий підрозділ УНП під назвою «Оборона України» (М. Шаповал, О. Шевченко, С. Макаренко), чия діяльність була розпочата терористичним актом, що викликав широкий відгомін у колах імперської спільноти. Підрив «Обороною України» пам’ятника О. Пушкіну на Театральній площі слобідського Харкова роз’яснювався текстом розповсюдженої містом листівки, де молодь виступала проти «заборони встановлення пам'ятника Т. Шевченку та недотримання Переяславської угоди 1654 року (у зв'язку з її 250-літтям) з боку російського уряду».

Згодом УНП був здійснений збір кількохсот підписів харківських робітників та інтеліґентів під листом з вимогою скасувати Емський акт 1876 року, відгуком на що була телеграма міністра з обіцянкою зробити все від нього залежне «для якнайшвидшого зняття заборони малоросійської мови». Також за ініціятиви УНП у Харкові 1905-го року була створена молодіжна організація «Академічне жіноче товариство Січ Самостійна Україна», яка складалася з жіночих гуртків, організованих за участю близької до УНП поетки X. Алчевської.

У 1917-му році УНП увійшла до складу Української партії самостійників-соціялістів — на федеративних засадах і зберігши свою назву — але відбулось це вже без участи М. Міхновського.

З часом проґресивні ідеї вищезгаданого харківського діяча, виголошені в його основних працях того часу — «Робітнича справа в програмі У.Н.П.» (1902), «Селянська справа в програмі У.Н.П.» (1902), а також «Справа української інтеліґенції в програмі У.Н.П.» (1904), — поступово забувалися в політичних колах, набуваючи в руслі модних соціялістичних тенденцій такого ж архаїчного значення, що й праця «Самостійна Україна». Але згодом відбулось відродження вчення М. Міхновського, яке, повставши феніксом з попелу забуття, спричинилося до формування націоналістичного світогляду партій новітнього часу. Справді, виплекані на теренах Східньої України, ідеї великого ідеолога націоналізму від часу їх виголошення у вищезазначених працях потроху випарились із свідомости українського суспільства: про них знали, але не брали до уваги як плятформу, що на ній можна було щось збудувати. Втім, збудовано таки було, і прикладом на це слугує діяльність Степана Охримовича, ініціятора українського руху в Західній Україні вже після Першої світової війни. Випадково знайдені ним у бібліотеці Львівського національного музею праці М. Міхновського, і зокрема його брошура «Самостійна Україна», надихнули Охримовича на подальшу діяльність, посприявши формуванню ідеологічного світогляду західноукраїнських гуртків молоді. Це були «Організація вищих кляс українських гімназій» (серед провідних членів — Р. Шухевич, Ю. Шухевич, В. Янів, С. Бандера), «Група української державницької молоді» (С. Охримович, Ю. Вассиян) та «Союз української націоналістичної молоді» (Б. Кравців). Майже через чверть століття вченням М. Міхновського були наснажені також новостворені загони Організації українських націоналістів, яка очолила боротьбу свідомого загалу за «одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ».

Головний редактор «Слобожанщини»

Коли Ви не читатимете своїх газет, хто ж їх читатиме? Не німці і не росіяни, бо в них є свої газети.

М. Міхновський

Червоні десятиліття шаленої неґації Миколи Міхновського зазвичай не становили ґрунту до висвітлення цього святого для кожного свідомого українця образу. Схильність до поверхових аналогій призводила до сприймання М. Міхновського або як «принципіяліста, людину гострого розуму, що впливала на багатьох, формотворця самостійництва», отже, і націоналізму (у писаннях Ю. Колларда, С. Шемета), або як «амбітника, особистість з обмеженим обріями, запального й нестійкого, а насамперед шовініста» (Д. Антоввич, Б. Мартос). У суті справи, саме цим сучасникам М. Міхновського ми завдячуємо знанням про світлу постать Апостола нашої державности. Також слідом за Ю. Бойком можемо з гідністю ствердити, що «Міхновський не потребує ідеалізацїі, його діяльність є надзвичайно цікавим предметом вивчення, але він не повинен для нас бути об'єктом, який ми прикрашаємо потоками патріотичної красномовности. Щоб увійти в історію української політичної думки, Міхновський не потребує ані обвішування його вигаданими чеснотами й осягами. Він заслужив собі місце в нашій історії брошурою „Самостійна Україна“, почасти відкритим листом до міністр Сіпягіна. Всі інші сторони його діяльности потребують ще фактичного висвітлення, визбирування матеріялів».


Харків — лоно українського націоналізму. Художник В. Бондар, 1988 рік


Отже, роздивляючись на «інші сторони» діяльности М. Міхновського, а також виокремлюючи з них певного ключового складника його особистости, зауважимо, що саме в такий спосіб до нас приходить не символічне, відтак реальне розуміння першости цього діяча в усьому. Зокрема вільно завважити вплив М. Міхновського на розвиток військового, культурного, ба навіть літературного рухів в Україні початку XX-го століття.

«М. Міхновський і наша літературна традиція», «Микола Міхновський і література» — саме такі назви мали розвідки, відповідно, літературознавця Ю. Бойка і Ф. Коковського, знаного галицького письменника, перекладача й народознавця. Зокрема останній з них зазначає, що «здавалося, в такому розгарі праці, серед таких важких обставин не було в Міхновського часу на те, щоб займатися ближче літературою inter arma silent musae, а Міхновський усе своє життя зброї не кидав».

Зауважмо, що авторові цитати ходить про доробок саме у красному письменстві, що засвідчують листи М. Міхновського до О. Маковея, де майбутній автор «Самостійної України» питається порад, лишень пробуючи сил у писанні. До того ж додається і пізніше в часі поважне видання поетичної збірки «Лірика» Міхновського (Київ, 1912 p.), а також його численні літературознавчі публікації у редаґованому ним часописі «Сніп» (Харків, 1912—1913 pp.).

Зрозуміло, що ідеологічні переконання М. Міхновського, навіть у суто літературних справах, мусили-таки виступити на кін, що й спонукало до іґнорування, зокрема радянськими «дослідниками», відповідного періоду історії української літературної традиції.

Так, по тривалому замовчуванні журналом «Радянське літературознавство» цікавої розвідки Б. Ванцака, вже у 1991-му році вільно було нарешті дізнатися про «першу на Наддніпрянщині українську газету», що її видавав В. Шемет. Простеживши у тій розвідці життєпис В. Шемета мало не по днях, Б. Ванцак чомусь жадним словом не вказує на його найближчого друга й спільника, М. Міхновського, чия Українська народна партія мала «Хлібороба» за власне партійне видання.

Проте цього імені видатного діяча не міг замовчати Ф. Коковський, пишучи про нашу літературну традицію і вказуючи на те, що М. Міхновський «у Полтавщині видає з товаришами „Хлібороба“, а коли російська влада припинила його, видає в Катеринославщині „Запоріжжя“, а коли й тут не дала працювати тверда рука московського уряду, пробує видавати у Харкові „Слобожанщину“».

Пригляньмося пильніше до цих фактів життя і творчости М. Міхновського. Слід зазначити, що у згадувані часи годі було мріяти про будь-яке видання українською мовою в Україні, адже така була «об’єктиви даність», накинута імперською владою. Валуєвський циркуляр 1863-го року укупі з «таємним актом» 1876 p., що ними, по суті, заборонялось «все вкраїнське», діяли на початку XX-го століття. Можемо ствердите що знаний часопис «Киевская старина» (1882—1906) — від 1902-го року виходив під редакцією В. Науменка як «Україна» — залишався єдиним національним друкованим виданням, яке вміщувало на своїх сторінках твори українського красного письменства рідною мовою. Проте навіть з оприлюдненням «царських вольностей» становище української преси не поліпшилося. «Коли був виданий маніфест 17-го жовтня 1905-го року про громадянські вольності, — повідомляв полтавський часопис „Рідний край“ 12-го серпня 1906-го року, — то зараз же підвела голову і пригнічена українська преса. Але ж, побувавши довгий час під забороною, вона не могла зараз же міцно стати на ноги, не маючи за собою ані газетних робітників, ні відповідних друкарень, бо навіть наборщиків не легко було найти, — тим-то через технічні умови та через адміністративні утиски — вона має характер якийсь випадковий і недовговічний».

Недовговічною була й «царська вольность» на той період національного відродження нашого краю, оскільки вже 24-го листопада 1906-го року виходять «Тимчасові правила про друк», що ними, нарешті, було приборкано стихійну хвилю позацензурної діяльности українських видань.

До того часу в Лубнах встигає вийти п’ять чисел часопису «Хлібороб» під редакцією В. Шемета. «Першою ластівкою українського шовінізму» назвав це видання майбутній міністр Центральної Ради І. Стешенко. Про зв’язок «Хлібороба» з підпільною Українською народною партією (УНП), яка, поставши 1902-го року, зокрема під проводом М. Міхновського, фактично керувала діяльністю часопису, згаданий І. Стешенко писав: «Ми стикаємося з виступом на відкриту арену українського шовінізму, що належить до того ж типу, який вже сформувався і яскраво висловив себе в брехливій газеті „Самостійна Україна“ (орган УНП. — І. Б.-Т.), котра видається в Галичині». Останнє число забороненого «Хлібороба» вийшло 16-го грудня 1905-го року. Первістком україномовної преси на східніх землях України вважали «Хлібороб» до сьогодні, не замислюючись над тим, що такі заяви розминаються з історичною правдою.

З історії нашого друкованого слова знати, що перше число «селянської часописі „Хлібороб“» з’явилося «явочним порядком» (коштом і заходами Лубенської української громади) 12-го грудня 1905-го року. Натомість «Слобожанщина», як «щоденна політична, економічна, літературна та громадська часопись», що її редактором-видавцем був М. Міхновський, вийшла друком 26-го березня 1906-го року, себто через три місяці після появи «Хлібороба». Тривалий час ця інформація замикала вуста усім дослідникам. Утім, з листування І. Липи вільно буде дізнатися про першість М. Міхновського у справі виходу «першої української газети».

На доказ того, що задовго до появи «Хлібороба» в Лубнах саме Харків мав стати за колиску українського друкованого слова, слугує лист Олександра Кандиби до Івана Липи від 13-го квітня 1904-го року, в якому письменник, знаний широкому загалові як Олександр Олесь, писав:

«Дорогий Іване Львовичу!

Звертаюсь до Вас з дуже неприємним проханням. Коли Ви маєте зайвих сто карбованців, то, будьте ласкаві, пришліть мені по адресі: Суми, Нове місто, Марії Івановні Кандибі (сестрі).

Надзвичайно ці гроші мені зараз потрібні, я буду Вам безкраю вдячний, що Ви мені допоможете в цьому. Виплачу Вам незабаром або всі зразу, або частинами, як схочете.

„Слобожанщина“ вийде тільки через два місяці. Купується друкарня і організовується українське видавництво.

Відповідайте, коли можете допомогти.

Ваш щирий О. Кандиба».

Борис Грінченко, згадуючи вихід «Хлібороба» 1905-го року, зазначав, що жадна київська друкарня «не згоджувалася випустити перший номер першої вкраїнської газети… І несподівано в маленьких Лубнах знайшлася друкарня, що глянула на сю справу інакше». Втім, як бачимо, виявився факт заснування такої друкарні в Харкові ще 1904-го року.

Хай там як, але згадана друкарня, що розташовувалася за адресою: Катеринославський пров., 8 (неподалік помешкання самого видавця-редактора по вул. Конторській, 21), проіснувала недовго. Адміністративні утиски на «ідеологічному ґрунті» щодо новоспеченого київського адвоката-правника дедалі більше перетворювалися на жорстоку реакцію проти активного діяча національного руху, автора «Самостійної України», що, крім того, підозрювався у заснуванні організації «Оборона України», чиїм завданням були революційні акти і яка стала ядром бойових клітин Української народної партії М. Міхновського. Нагадаємо, що на початку діяльности УНП її програмові документи друкувалися здебільшого за кордоном, в Галичині, і то із зазначенням вигаданого місця друкування — з огляду на поліційні заходи тодішньої влади.


Газета «Слобожанщина». 1906 рік


«Невесело тепер в Україні, — повідомляв „Рідний край“ у січні 1906-го року. — Здебільшого заведено скрізь „усиленную охрану“, а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидить під арештом — інтеліґентів (освічених), селян і робітників. Та й ще арештовують щодня нових, газети припиняються, конфіскуються».

Отже, тривале існування в Харкові не судилося також «Слобожанщині» М. Міхновського, чий вихід друком 1904 р. не пішов далі підпільного випробування друкарні на дію організаційних чинників по друкуванню часопису. Справа з тим — з огляду на «технічні умови» — затяглася до 1906-го року.

Про те ж саме свідчить О. Кандиба в листі до І. Липи від 21-го січня 1906 p.: «Повернувшись з Волині, був у Харкові, бачився з Міхновським та іншими. Міркують видавати „Слобожанщину“ (кажуть, уже об’ява була), але в усіх їх так мало енергії, так мало віри ще в початку діла, що й не знаю — чи вийде що з їхніх думок. Дуже хотів би працювати в редакції, але це тільки мрія, далека від здійснення…

Бачив „Хлібороба“, „Громадську думку“, „Гідний край“, на жаль, ніде не співробітничаю».

Слід визнати, що особи, не наближені до громадських справ самого адвоката М. Міхновського (через риси його характеру), небагато знали про його вищезгадані дії. Тож не варто далеко шукати за істинними причинами «занепаду» суспільно-політичної активности М. Міхновського на цей період — у перетлумаченні О. Кандиби — адже від того нас застерігає маловідомий факт участи засновника УНП у виданні «Хлібороба» разом із братами Шеметами.

Відтак, повертаючись до листування О. Кандиби з І. Липою, зазначимо, що вже в березні 1906-го року перший з них повертався до справи видання «Слобожанщини», захоплено повідомляючи своєму старшому товаришеві:

«20 марця вийде наша „Слобожанщина“, в якій я приймаю незначну участь: буду вести огляди часописей українських і російських та бібліографію. Також іноді буду містити свої фейлетони і т. ін.

Все уже налагодилось, все готове, і тільки трішки бракує співробітників. Здебільшого — закордонні. Їх мова для загалу трішки або й дуже незрозуміла, але може буде й „виправляти“.

Може б, і Ви інколи що-небудь надіслали нам? Може б, і від нашої редакції запрохали б дописувачів, поки вони у Вас єсть».

З приводу подальшої творчої співпраці між О. Кандибою та І. Липою слід зауважити, що вперше ориґінальний віршований доробок майбутнього клясика української поезії Олександра Олеся (Кандиби) з’явився саме в альманахові «Багаття», що його видавав в Одесі 1905-го року І. Липа. Тож, запрошуючи свого адресата до співпраці в «Слобожанщині», О. Кандиба мав на це всі підстави, оскільки одеський діяч, виконуючи також свої професійні обов’язки (працював лікарем), знаходив час на громадську та літературну діяльність. Дописуючи до багатьох австро-угорських видань («Народ», «Правда», «Зоря», «Літературно-науковий вісник» та ін.), І. Липа згодом організовує видавництво ОЛС (Одеська літературна спілка), в якому підтримує українські починання. Саме у цьому видавництві ним був «відкритий» талановитий юнак Олексій Плющ.

Офіційно зразкове («нульове») число «щоденної політичної, економічної, літературної та громадської часописі» «Слобожанщина», що ним редакція знайомила суспільство з напрямом свого видання, вийшло друком 25-го березня 1906-го року. Загалом часопис М. Міхновського був присвячений «обороні економічних, політичних, та національних інтересів українського народу» і плянував із часом подавати «щоденний огляд культурного, політичного та соціяльного життя на Україні, в Росії та по всіх інших державах, дописи про різні події громадського життя та звістки про боротьбу широких селянських та робочих мас за краще майбутнє вільне життя». «Непорозуміння» з друкарнею змусили редакцію, яка розташовувалася по вул. Катеринославській, 43, випустити зразкове число дуже скороченим й упорядкованим не так повно, як хотів власник видання. Зазначалося також, що редакція та друкарня зроблять усе, «щоб якомога швидше розпочати видання регулярно». Наступне число часопису мусило вийти в Харкові 1-го квітня 1906-го року. Проте, як знати, справа далі єдиного зразкового числа не пішла, і «Слобожанщина» припинила існування того ж таки 25-го березня 1906-го року.

«Сніп»: від Корсуна до Міхновського

А коли ніхто не читатиме наших газет, навіщо їх і видавати? Тільки перевід грошей! А без своїх газет, без своєї школи загине наш нарід без боротьби.

М. Міхновський

У «Короткому нарисі історії Харківського університету» Д. Багалія наводяться спогади М. Костомарова про часи його спілкування з харківськими діячами. «У цей час (1840 р. — І. Б.-Т.), — значить він, — я зійшовся з цілим гуртком молодих людей, що так само, як я, були віддані ідеї відродити малоросійську мову й літературу; це були: Корсун, молодий чоловік, вихованець Харківського університету, та ін.» Багалій, згадуючи надалі про той науково-літературний рух у Харкові 1840-их років, також вказує на його провідних діячів; зокрема з харківської професури це були Гулак-Артемовський, Метлинський, Срезневський, Квітка-Основ’яненко та Костомаров. Серед видавців того часу Багалій вирізняє Н. Бецького та О. Корсуна. Про цього останнього він пише: «Корсун видав малоросійський літературний збірник „Сніп“, в якому, між іншим, уміщено трагедію Костомарова „Переяславська ніч“ і так само його переклади з Байрона». Це було в Харкові 1841-го року; від того часу проклятий період репресій та туподумства тривав аж до початку XX-го століття — майже 70 років. І майже стільки залишалося до відродження «Снопу» М. Міхновським у Харкові 1912-го року — вже як «єдиної української часописі на Слобідській Україні».

Через «технічні умови та адміністративні утиски» М. Міхновський встигає видати в Харкові лише одне число своєї газети — «політичної, економічної, літературної та громадської часописі „Слобожанщина“». Тоді ж царським урядом було відхилено пропозицію В. Шемета щодо видання ним тижневика «Хліборобська Справа». Зауважимо, що той самий В. Шемет від 1899-го по 1904-ий роки підлягав п’яти обшукам вже як гласний Лубенської міської думи і два роки перебував під «особливим наглядом».


Харків. Земська управа. 1900-ті роки


Про тогочасне політичне життя в Україні також писав Дмитро Антонович, один із засновників Революційної української партії: «Після революції 1905 року прийшла майже десятилітня реакція, царський уряд завдав дуже тяжких ударів усім крайнім лівим, революційним і соціялістичним організаціям. Одних вислали, другі мусили еміґрувати, треті відійшли від революційної праці, почуваючи, що хвиля революції іде на спад…» Йшли на спад і державницькі тенденції у світогляді колишніх провідних верств політичної України. Слід нагадати, що ідеї М. Міхновського, викладені ним у програмі «Самостійна Україна», вважались у тодішньому суспільстві за утопію та політичну некультурність.

У січні 1912-го року М. Міхновський разом із редактором М. Біленьким починають видавати у Харкові «Сніп» — «єдину часопись для інтеліґенцїї в Слобідській Україні». Під ту пору це було вже офіційне видання, яким опікувався «присяжний повірений, гласний Харківської Городської Думи, голова Ради III Харківського Товариства Взаємного Кредиту» — Микола Міхновський. Всупереч заідеологізованим твердженням щодо виключно політичного характеру видавничої справи харківського адвоката вільно буде зазначити, що протягом 1912-го року в «Снопі» було надруковано чимало матеріялів також з публіцистичного доробку Міхновського. Зокрема це були його статті про М. Лисенка, І. Франка, О. Пчілку, М. Кропивницького, М. Грушевського, М. Садовського. Завдяки національному забарвленню матеріялів цього часопису можна було з певністю твердити про достойне відродження М. Міхновським «малоросійського збірника» О. Корсуна, от лишень здійсненого на більш свідомому патріотичному рівні.

Проте не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку XX-го століття до соціяльно-економічних зрушень в імперії здебільшого не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати Державна Дума, а цензуру було назагал скасовано — щодо суспільно-політичного життя нашого краю можна сказати, що жорстоке приборкання «всього вкраїнського» під ту пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл.

Також серед ширшого загалу російської інтеліґенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за «зросійщення краю». З цього приводу цікаво буде простежити стратегію русифікаторської політики, що її провадила царська Росія, зокрема на прикладі доповіді полтавського губернатора фон Баґґовута міністрові внутрішніх справ від 4-го лютого 1914-го року. У ній губернатор висунув таку програму політико-просвітницького характеру:

1. «Призначати на посади вчителів, за можливости, лише великоросів.

2. На посаду інспекторів та директорів народних училищ призначати виключно великоросів.

3. Будь-якого вчителя, що проявляє схильність до українства, негайно звільняти.

4. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій розтлумачувати, що „україна“ — це „окраїна“ держави за давніх часів.

5. Запровадити обов’язкові екскурсії учнів усіх навчальних закладів до Москви, Нижнього Новгорода та інших історичних місць, але тільки не до Києва.

6. Зовсім не дозволяти загальноосвітніх курсів для учнів.

7. Звернути пильну увагу на сільське духовенство та його політичні переконання: благочинних призначати з особливою ретельністю, на голову єпархій ставити виключно великоросів, причому затятих та енергійних; утискати тих священників, які заражені українофільством; єпархіяльних наглядачів за школами призначати лише з великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії, призначати ректорів виключно з великоросів, звільняючи інших; учбовий персонал мусить бути лише з великоросів; за семінарії слід узятися й викорінити тамтешній дух українства.

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах вказувати на тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова виникла шляхом полонізації російської мови у давнину; розтлумачувати, що „україна“ — означає окраїну Росії та Польщі, і що ніколи українського народу не було; доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної та літературної, а також те, що малоросійська мова, як суто народна, не має ні літератури, ні майбутнього.

10. Усіма засобами викорінювати вживання назви „Україна“ та „український“.

11. Намагатися, щоб євреї не пристали до українського руху — виселяти їх із сільської місцевости, не створювати нових містечок і заважати економічному поступу єврейства.

12. Загалом на різні посади не допускати людей, котрі коли-небудь, хоча б у далекому минулому, мали стосунки з українським елементом».

Слід зауважити, що такими ж методами боротьби з «народною» пресою тодішня влада користувалась аж до 1917-го року. До того часу, від 1914-го року починаючи, офіційне українське друковане слово було заборонене.

Провидець українських хліборобів

Ідеолог хліборобів-власників зрозумів, що словесну аґітацію скінчено, що настав новий момент демонстрації української гостинності.

І. Дніпровський

Згадуючи у своїх писаннях період українських визвольних змагань 1917—1921 pp., Д. Донцов указував на те, що «незважаючи на задурених соціялістичних провідників, не за ідеал людської кошари, не за нову панщину змагалась тоді Україна, а за приватну власність, за людську гідність, неможливу без перших двох».

Серед тих, хто поєднував конечність цих ідей з постулятом самостійности України, спричинившись таким чином до формування націоналістичного світогляду в широких колах інтеліґенції, були Микола Міхновський, Іван Липа, а також брати Володимир та Сергій Шемети.

Саме ці сили органічно протистояли навалі чужої «мудрости», яка у вигляді соціялістичних догм була силоміць накинута нашому народові Росією. Втім, попри те, що згаданими догмами на був наснажений соціялістичний провід молодої Держави, серед ширшого загалу вже впевнено ясніла думка щодо нездатности українських соціялістів організувати державне життя.


Обкладинка збірника «Хліборобська Україна». 1920 рік


Період політичного хаосу в Україні за часів Центральної Ради, а згодом переходу влади до гетьмана П. Скоропадського заступила доба правління Директорії — «цієї купки інтеліґентів та дрібного офіцерства, що грається в соціялізм», як значив про цю спільноту І. Дніпровський у невиданому романі «Народе мій». Але за нової влади також залишалися актуальними проблеми, які могли бути опановані лише в контексті розгляду національних ознак українства, заклавши тим самим наріжний камінь державницької політики будь-якого уряду. І вирішення цих проблем було тим більш важке, що на той час в Україні, як писав у своїх спогадах П. Скоропадський, «все поділилося на різко протилежні угруповання: одне українське — різко шовіністичне, друге — рішуче не хотіло знати ніякого українського».

Отже, за тими силами, що боротьба між ними мусила вирішити подальшу долю України, на період грудня 1918-го року вже впевнено стояли реальні політичні організації. Однією з них була партія хліборобів — саме те «шовіністичне» відгалуження, як його визначив П. Скоропадський, у національній, приватновласницькій проблемі українського господарства. Той самий Д. Донцов роз’яснював клясичну позицію цього явища, пишучи, що «народ був настроєний „шовіністично“, бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, весь уклад життя — любив свій край і поза ним — ніякого іншого».

Українська демократична хліборобська партія була політичною організацією українських самостійників-державників (оформлена початково як Українська демократична партія), заснованою М. Міхновським на установчому з’їзді в Лубнах 29-го червня 1917-го року. Крім М. Міхновського, до її проводу на той час входили: Д. Донцов, В. Липинський та брати Шемети. Про хліборобів гетьман П. Скоропадський писав: «Ця партія, на жаль, нечисленна, одкидала крайності в питаннях соці-\яльних, обстоювала принципи приватної власности і взагалі, уникаючи всякої демагогії і теоретичности, дбала про цілком реальну постанову справи… Вона складалася з самих найбільш переконаних українців-самостійників школи Міхновського».

З тієї школи, завважмо, вийшов також В. Шемет, провидець і вольово-ідейний лідер хліборобів-власників. Яким же був шлях цього політичного діяча, найближчого друга й соратника М. Міхновського?

Після закінчення гімназії В. Шемет вчиться в Петербурзькому, а згодом Київському університеті, який закінчує «по природознавчому факультеті». Ще студентом він складає в Лубнах осередок української Громади (заснованої О. Кониським у 1897-му році), внаслідок чого, за рік по закінченні університету, вже працюючи інструктором по Міністерству земельних справ, Шемет був звільнений з посади «за терміновою телеграмою».

Переслідування В. Шемета царською жандармерією почалося ще за студентських років, зокрема за статтю в газеті «Буковина», в якій автор відстоював ідею української автономії. Керуючись нею як провідною метою своєї політичної діяльности, В. Шемет зазнає значних утисків з боку тодішньої влади. Так, від 1899-ий по 1904-ий роки він підлягав 5 обшукам та протягом року мав заборону на в’їзд до Чернігівської та Київської губерній. Окрім того, два роки знаходився під «особливим наглядом» за свою промову, виголошену на земських зборах з приводу асигнування кредитів на пам’ятник Гоголю в Сорочинцях. У тій промові В. Шемет, зокрема, зазначав: «Мало цінувати Гоголя як письменника. Він як письменник і як громадський діяч не виконав свого громадського обов’язку перед своїм українським народом, хоч усе взяв од українського народу. Я мало обвинувачую Гоголя, бо він був жертвою суспільства, був хорий. Та коли допомагати справі будування його пам’ятника, то я стою за те, щоб на тому пам’ятнику було написано: „Жертве психической раздвоенности, которая глубоко коренилась в раздвоенности национальной“».

За життя В. Шемет мав значну популярність серед свідомого загалу селянства й інтеліґенції, завдяки чому перебував у великій немилости у влади — вже як гласний Лубенської міської Думи, член товариства взаємодопомоги вчителів та сільськогосподарського товариства. Виступаючи оборонцем прав селянства у своїх промовах в Державній Думі, В. Шемет завжди наголошував на тому, що «тільки тоді український народ буде задоволений, коли він буде мати можливість сам будувати свою долю».

Щодо земельної справи цей діяч дотримувався тих самих принципів. Уже як депутат від Полтавщини він проголошував у своїй промові на 1-ій сесії Державної Думи влітку 1906-го року: «Розв’язання земельного питання не тільки дає можливість, а й накладає обов’язок на всіх щирих прихильників волі для національного самовизначення сей великий принцип у аграрному законі».

Відповідно до цього було й ставлення царського уряду до такого роду проявів крамоли в імперських органах влади. Розповідаючи про черговий обшук у В. Шемета в грудні 1906-го року, тодішній кореспондент газети «Рідний край» наголошував на увазі, яку приділяли цьому діячеві представники влади. «Під час трусу, — писав він, — будинок Шемета з усіх боків оточили поліцейські і півсотні козаків, котрі розганяли натовп народу, який, дізнавшись про цю надзвичайну подію, зібравсь звідусіль і запруджував вулицю коло будинку. До цього треба зауважити, що в Лубнах давно уже йде чутка, що власті хочуть арештувати Шемета, щоб таким чином позбутися небажаного кандидата на члена Думи, бо виборці дуже хочуть знову обрати його на кандидата, а „монархісти“ сим дуже обурені і, кажуть, що ніби-то зробили на його офіціальний донос, як на крамольника…»

Як член Української демократичної партії, а згодом також Української народної партії, створеної М. Міхновським ще в 1902-му році, В. Шемет був причетний до видавничої діяльности цих організацій як редактор селянського часопису «Хлібороб».

Майбутній міністр Центральної Ради Г. Стешенко називав це видання «першою ластівкою українського шовінізму». Це був перший відгук на появу «Хлібороба», що з’явився за редакцією В. Шемета 12-го грудня 1905-го року в Лубнах коштами української громади міста. Заходами редактора було видано п’ять чисел часопису, після чого він був заборонений як видання, що намагалося стати на чолі селянського руху й, по суті, було інформаційним органом підпільної УНП, в якому друкувався М. Міхновський та інші члени цієї партії. Вже в останніх числах часопис аґітував за організацію в Києві Всеукраїнського селянського з’їзду, який би вирішив питання про автономію.

Про змішані шлюби й меценатство

Не можна будувати державу, одночасно руйнуючи суспільство.

Ю. Олєша

Життя відомого харківського промисловця Олексія Кириловича Алчевського завершилося трагедією. Смерть турботливого батька родини, багатолітнього мецената власної жінки заздалегідь була передбачена й мала цілком символічний, мовити б, «український» характер. У теперішні часи зубожіння людської моралі та загалом занепаду основних підвалин християнської етики важко уявити собі те, що мусив відчувати християнин, який вирішив накласти на себе руки.

Досі відомо було лише те, що внаслідок відмови міністра фінансів Вітте виділити кредит начебто збанкрутілому О. Алчевському, той у відчаї кинувся під потяг. Проте нікому не спадало на думку дослідити глибшу причину трагічної смерті поважного промисловця. Адже кредит усе-таки був йому виділений, але в сумі, яка явно не влаштовувала його дружину. Тож він пише передсмертного листа, втім, не до дружини Христини Данилівни (що було б природно), а до сина Григорія, сповіщаючи, що своєю смертю рятує родину. Зауважмо, що всі гроші нібито «збанкрутілого» в рік російської кризи (1901 р.) О. Алчевського пішли на виплату боргів, що дозволило-таки його дружині продовжити в Харкові справу недільних шкіл для дорослих.


Родина Алчевських. Харків, 1900 рік


Юність Христини Данилівни минула в Курську, де вчителював її батько, викладач міського училища Д. Журавльов. Через гнітючу атмосферу в типовій російській родині, де батько, швидко пропивши посаг дружини, б’є дітей, ненавидить власну працю, забороняючи дочці вчитися грамоти («Навіщо дівчині грамота? — питався сей „вчитель“. — Щоби строчити любовні цидулки?»), де життя споконвіку переходить у злиднях, дочка Христина втрачає повагу й любов до голови родини. «Батька я не любила, — визнавала вона пізніше, — це був бездушний егоїст, який часом несправедливо ображав мою бідну матір, що страшенно збурювало проти нього моє дитяче серце». Єдина людина, що вчила її любови, людина «любляча, рвійна, із світлим розумом і даром привертати серця людей», була її мати, яка померла, коли Христині виповнилося шістнадцять років. Чи встигла вона чогось навчити єдину дочку? Адже перед тим редакція «Северной пчелы» не знайшла у примітивних віршах дванадцятирічної дівчини, написаних під враженням подій Кримської війни 1853—1856 pp., нічого, крім відображення «типового російського почуття і народної войовничости».

Загалом до зустрічі з майбутнім чоловіком-українцем про жадну просвітянську діяльність Христині Данилівні Журавльовій не йшлося, адже України як такої для неї просто не існувало — засліплена ура-патріотичними настроями загалу, навіть вже перебуваючи в Харкові, де в часі московсько-турецької війни 1877—1878 pp. вона допомагає пораненим солдатам у шпиталях, Христина проголошувала: «Якщо існує теплота сердешна, чесність, поезія, задушевність, щирість, сердечність, то це саме серед простого народу. Якщо вірити в майбутнє Росії, то тільки покладаючи всі надії на цей дивовижний, великодушний, самовідданий народ. Якщо чекати месії, який врятує нас, то тільки від нього».

З розвитком «революційно-демократичного» руху 1860-их років, як і будь-якого руху російської інтеліґенції, що в результаті своїх духовних метань зазвичай приходила до руїнницьких, заколотницьких настроїв, Христина Данилівна й собі захопилася проросійсько-анархічною ідеологією. Досить швидко відійшовши від «народницьких» настроїв, вона закликає А. Ґерцена: «Пошліть же нам свіжий дощ, оживіть наші поля і зірвіть наші кораблі з якорів… Ви повинні звернути увагу на прохання, на мою вимогу. Ви до цього зобов’язалися своєю любов’ю до тієї самої Росії, яку я люблю і в майбутнє якої вірую». При цьому цілком вірогідно, що підписатися під тим закликом псевдонімом «Українка» (як і під дальшим зверненням «До сестер» у «Колоколі» 1863-го року, де Алчевська наголошує на суто російських патріотичних цінностях) її умовив власний чоловік, Олексій Кирилович Алчевський, котрий уже тоді залучав дружину до українських ідей. Під його впливом Христина Данилівна з часом позбавляється псевдореволюційних настроїв, кидаючи читати Ґерцена з Фоєрбахом і поринаючи в стихію людських почувань, де відкриває для себе чужу й незнану їй жертовність українського народу, визнаючи: «Гірко було мені втрачати гарячу віру юнацьких років, та мало-помалу почала наближатися до понять тих людей, які здавалися мені чесними і правдивими». Не знати, чи зникнув портрет Ґерцена з харківського помешкання Алчевської, проте його доробок надовго заступили твори Тараса Шевченка, а також взаємини з найближчими друзями її чоловіка — М. Сумцовим, Д. Багалієм, М. Міхновським, Б. Грінченком.

У 1862-му році, вийшовши заміж, Христина Данилівна разом із чоловіком Олексієм Кириловичем Алчевським переїздить до Харкова. «Опинившись у великому культурному місті, — згадувала приголомшена провінціялка, — я все полум’яніла бажанням поринути в громадську діяльність і зробити в житті щось велике, хороше». Заперечуючи накинені з часом твердження щодо вірности Алчевської власній юнацькій мрії — навчанню трудового народу — слід зазначити, що проблему «великого, хорошого» розв’язав, знову ж таки, її чоловік, котрий дозволив нелеґально відкрити приватну недільну школу у себе вдома, всіляко підтримуючи на дусі власну дружину. Відтак 22-го березня 1870-го року Харківська недільна школа X. Алчевської була відкрита офіційно, а вже коли Олексій Кирилович став великим промисловцем, першим на Донбасі виявивши поклади вугілля, 1896-го року було збудовано окреме приміщення (на кошти із процентів від акцій, що їх Алчевський відписав на школу, себто близько 50 тис. крб.). На той час це була єдина в імперії школа, яка мала власне приміщення. «Потрібен характер, щоб створити справу, але ще більше віри й характеру потрібно, щоб вести її», — писали в нарисі, присвяченому п’ятдесятиріччю педагогічної діяльности X. Алчевської. Спитаймося при цьому — чиєї саме віри і чийого характеру?

«Твоя праця — ідеялістична й велика, роби так завжди, а моя — проза миттьова», — частенько казав X. Алчевській її чоловік, який спонукав присвятити усе життя шкільній діяльности і якого історія завжди ставить на друге місце. «При тому тато гірко осміхався, гадаючи, що після його смерти ніхто не пошанує й не зрозуміє його життя», — згадувала наймолодша дочка Олексія Кириловича, майбутня поетка Христя Алчевська, і додавала про ставлення батька до матері: «Він був українець, щиро співчуваючий її праці». Втім, сама Христина Данилівна не дуже зважала на чоловіка, невдовзі високо злетівши на крилах слави. Варто лише згадати, як під час важкої хвороби у вересні 1886-го року вона заповідала усі свої папери колезі А. Калмиковій, а не власному чоловікові. Не дивно, що так само ставилася вона й до родини. Інакше бути не могло. У дитячій групі сімейної школи, яку X. Алчевська організувала у своєму домі, навчали російською мовою. Загалом в родині робилося все, щоб малоросійськими настроями не накликати гніву влади на офіційну материну школу.

Від проросійських тенденцій дітей Алчевських спершу рятувала старенька няня-українка, яка виростила їх усіх, а вже потім до того потайки спричинився батько. «Як я підростала, — згадувала мала Христя, — самий тільки батько читав мені Шевченка, з якого добув собі й переписав рідкий тоді повний „Кавказ“ та „Сон“ і підшив до друкованих уступів свого „Кобзаря“. Мріяв він про те також, щоб власними силами й коштами де-небудь на вулиці чи в садку в Харкові поставити пам’ятника Шевченку. Проте в родині в нас панувала російська мова». До речі, таємничість Алчевського у дечому ріднила його з приятелем-адвокатом Міхновським, обережною та усамітненою людиною. «Батько мав вдачу самотньої людини, — зазначає Христя Алчевська, — і частенько читав мені „Циганів“ пушкінських і вказував на нещирість і неґативні боки цивілізації великих міст та псевдокультурного громадянства. „Стыдятся, мысли топят, / Торгуют волею своей, / Главы пред идолами клонят / И просят денег и цепей“. Ці слова читав він мені з щирим захопленням, з патосом, держачи в руках перед собою томик Пушкіна і втопивши свої блакитні замріяні очі в далечінь. Напівсиві кучері часом падали йому на чоло, а в голосі чулась гірка свідомість того, що й він є такий же раб міста, як ті, що „прохають ланцюгів і грошей“». Додамо від себе: і раб власної жінки, що з типово українською жертовністю поклав власні ідейні захоплення на вівтар родини, проте не схиливши голови перед «ідолом». Адже знати, що Олексій Кирилович ще замолоду мав потяг до просвітництва, заснувавши в Сумах єдину на той час громадську книгозбірню. Погруддя Т. Шевченка, про яке завше мріяв, таки було встановлене ним у власній харківській садибі, ставши першим в Україні пам'ятником Кобзарю. Також Олексій Кирилович був ініціятором та засновником школи в с. Олексіївка на Луганщині, де знаходилися його вугільні копальні. Проте основним його досягненням було утримання та виховання власної родини, звідки вийшли широко знані діячі української культури: поетка Христя Алчевська, оперний співець Іван Алчевський та композитор Григорій Алчевський. З упливом часу, зваживши на бібліографічні нашарування історично задавненої стаґнації, чи з можемо ми гідно пошанувати також матір цієї родини — Христину Данилівну Алчевську, з дому Журавльову?

Що читати народу

Немає у нас народу. Є темний люд, осоловілий від усіляких історичних нісенітниць. Хочемо зробити з нього народ, а він дивиться з-під лоба на наші маніпуляції і грізно мугиче.

В. Винниченко

Щодо педагогічної діяльности X. Алчевської можна зазначити, що, на відміну від інших проґресивних діячів того часу, відома просвітителька виступала лише як практик, себто організатор-ентузіяст. «Учасниці жіночого руху 60-их років, — зазначає дослідниця Н. Єфремова, — не залишили після себе хоч скільки значної теоретичної спадщини. Вони були не теоретиками, а безпосередніми учасницями руху». І це не дивно, адже показова нелеґальність подібного кшталту шкіл, що нею від червня 1862-го року вісім років поспіль опікувалась Алчевська, була пов’язана передусім з юридичним питанням. На жаль, Христина Данилівна від початку не мала диплома на право викладати, тож мусила складати відповідні іспити. Але завдяки зв’язкам чоловіка усе було залагоджено значно простіше: право на викладання X. Алчевська отримала з рук професора Д. Деларю, голови міської училищної ради. Тож спеціяльної освіти, як і більшість тодішніх «просвітительок», вона ніколи не мала.


Христина Данилівна Алчевська


У 1912-му році святкували 50-ті роковини громадсько-освітньої та педагогічної діяльности X. Алчевської. «На цей ювілей має відгукнутися Париж, де на виставці книжка „Что читать народу?“, укладена за пляном і під керівництвом цієї вчительки, одержала найвищу нагороду, — захоплено гукала харківська преса. — На цей ювілей має відгукнутися Бельгія, оскільки таку ж найвищу нагороду книжка народної вчительки дістала і на виставці в Антверпені. Цей ювілей має вітати Америка, яка присудила на виставці в Чикаго цій книжці золоту медаль». Втім, чи мусила вітати цей ювілей Україна, чи пак Малоросія? Чи вільно буде українцям вважати спадщину російської діячки, яка поклала шість десятиліть свого життя на розбудову педагогічної справи Росії (видавши, зокрема, критико-бібліографічний покажчик «Що читати народу?», навчальний посібник «Книга дорослих» та книгу спогадів «Передумане й пережите»), за безсмертний внесок до історії української освіти? Наразі пригляньмося ближче до тих писань.

Широковідома книга X. Алчевської «Що читати народу?» — перший критико-бібліографічний покажчик у Росії, що за його основу стали відгуки читачів про книжки — наразилася на різку критику ще за життя авторки. Щоправда, інтернаціональність добору літератури в тому виданні відзначили французькі проґресисти, присудивши йому високу нагороду («Diplome d’honneur») на Всесвітній виставці в Парижі 1889-го року. Так само пізніша радянська педагогіка зауважувала лише 35 схвальних відгуків «буржуазної» російської преси, а решту цензурних перепон закидала царському режимові. При цьому чомусь не згадували, що саме на шкідливість уміщених текстів — «від атеїста Льва Толстого до Жорж Занд» — вказувала церковна преса, зокрема харківський релігійний журнал «Благовест», а недоброзичливу думку Міністерства народної освіти щодо першого тому покажчика підтримала монархічна газета-журнал «Гражданин». З цієї біди у Тифлісі була навіть видана брошура «На захист книги „Що читати народу“».

Отже, формальний підхід Алчевської до читацьких інтересів народу, що певною мірою був зумовлений «проґресивним» настроєм авторки, призвів до занепаду ідеї вже після першої спроби: 1-ий том покажчика виданий 1884-го року, 2-ий — 1889-го, а 3-ій, побачивши світ у 1906-му, значно поступався першим двом. Показово, що в 3-му томі був різко скорочений найцінніший матеріял, а саме — відгуки читачів про книжки, а в кінці розділів відсутні підсумкові дані з позначками, на який вік і рівень підготовки розрахована кожна книжка (у перших двох томах вони були присутні). Тож не дивно, що невдовзі покажчик «Що читати народу?» X. Алчевської був забутий і за десять років після виходу завершального, третього, тому про нього згадували лише деякі фахівці.

У своїй книжці спогадів «Передумане й пережите» (1912 p.) X. Алчевська присвячує багато сторінок зустрічам з Ф. Достоєвським, І. Турґєнєвим, А. Толстим, Г. Успенським, наводить уривки (а то й повні тексти) листування з ними. Проте там немає жадного слова про зв’язки й листування з І. Франком, В. Короленком, М. Павликом. Що це — «конспірація зв’язків», а чи питомі риси «типового боязкого буржуазного ліберала», як, зокрема, вважав із молодого віку критикований дослідник Д. Лікаренко? Виявляється, X. Алчевська просто уникала «читати і рекомендувати літературу, яка викликала б протест проти бідности і пригноблення народних мас», — свідчить Д. Лікаренко.

Спростовуючи окремі твердження радянської критики і, зокрема, ті, де відкидаються будь-які припущення дослідників щодо сумнівного авторства X. Алчевської у справі складання покажчика «Що читати народу?», можна зауважити наступне. «Незважаючи на те, що дані Калмикової увійшли до колективної книги харківських учителів, — значив дослідник Б. Бланк, — її експеримент слід протиставити настановам і практиці школи Алчевської. Це — нова справа, але справа самої Калмикової, і вона лише механічно пов’язана з матеріялом інших вчителів».

Наразі вільно буде твердити, що ідея видавати посібник «Що читати народу?», а також «Книгу дорослих» належала А. Калмиковій, визначній викладачці з Харківської жіночої недільної школи Алчевської, котра переїхала сюди наприкінці 1878-го року з дипломом вчительки й майже відразу здобулася на неабиякі успіхи на цьому терені. «Ось ця нова учасниця Калмикова… Який урок читає вона, — всі в захопленні, всі апльодують!.. Ця Калмикова — чому вона така розумна, мила, проста?» — ревнувала X. Алчевська. Вже 1879-го року Калмикова стає до праці в місцевій газеті «Южный Край», а в 1883-му отримує офіційне право «публічного читання для народу» (X. Алчевській для отримання такого дозволу знадобилося цілих вісім років, і не в імперських утисках причина, оскільки недільні школи були давно вже узаконені), 1885 р. стає членом правління Харківського «Товариства грамотности». Вочевидь, незадоволена першим томом книжки «Що читати народу?» (1864), вона вже в 1865 р. звертається до Л. Толстого з пропозицією доповнити його «Нову азбуку для дітей» і видати книжку «для дорослих». Слід згадати, що «Книга дорослих» за редакцією X. Алчевської побачила світ лише 1890-го року, себто через п’ять років після від’їзду Калмикової з Харкова.

Щоправда, сама Христина Данилівна також зустрічалася й листувалася з Толстим майже в тій самій справі — видавати книжки для народу. Втім, Калмикова мала тут більший успіх. «Пішов до Алчевської. Розумна, тямуща баба. Навіщо бархат і на птаху схожа?» — оце і все, що занотував письменник у щоденнику 1884-го року після зустрічі з «просвітителькою». Натомість у взаєминах з Калмиковою він був значно милосердніший і, схоже, більш схильний до співпраці з нею. До самого від’їзду Калмикової з Харкова X. Алчевська пам’ятала про це. «Докладніше я, звичайно, зупинилась на А. М. Калмиковій, зауваживши, що її участь у справі, про яку він говорив, була б надзвичайно цінною», — спогадувала вона в щоденнику зустріч із Л. Толстим.

Отож саме Калмикова найдовше спілкувалася з автором «Анни Кареніної», видавши ще й власну книжку про Сократа, яку Толстой редаґував, продовжуючи клопотатись про вихід друком нині вже спільного з його дружиною перевидання «Нової азбуки», аж поки цю справу не припинила сама Софія Андріївна Толстая, що потрактувала це як зазіхання на власні літературні права.

Що ж до подальшої педагогічної діяльности X. Алчевської, варто зазначити, що по смерті Олексія Кириловича, чия присутність відпочатку визначала український характер справи, «харківське народне просвітительство» було пущене на самопас. Проімперські тенденції в тогочасному вчительському середовищі дуже швидко повернули X. Алчевську в коло її колишніх ідейних переконань. Потроху зникають з її обрію постаті так милих її чоловікові М. Міхновського, Г. Хоткевича, М. Вороного, спілкування з якими заступають часті поїздки до Петербурґа і Смоленська та зустрічі із С. Ковалевською, Ф. Коні, В. Вахтеровим, М. Варгуніним. Саме там, а не в Україні X. Алчевська знаходить дорогих їй людей, «співтоваришів», за її власним висловом, що з ними спілкується творчо. «Знову мені довелося залишити свою групу на цілих два тижні з нагоди поїздки до Петербурґа», — значить X. Алчевська в щоденнику.

Відсутність дружньої поради Олексія Кириловича згодом призводить до численних нарікань на критико-бібліографічний доробок X. Алчевської, зокрема зазначається, що матеріял видань, по суті, лише підтверджував завжди заперечувані твердження про необхідність писати книжки для народу «особливою» мовою. Зокрема, покажчик «Що читати народу?» високо оцінили Г. Успенський, А. Толстой, Е. Ожешко та А. Чехов, відтак І. Франко в розвідці «Рутенська література 1904 року» стримано відгукнувся про «одну з найориґінальніших книжок російської літератури — єдину в своєму роді досконалу анкету про доступну тоді російському народові лектуру».


Іван Франко


Питомі риси російського виховання, проявом яких була неоковирна зашореність, постійна недовіра та заздрість до найближчих колеґ, згодом призвели до повного заперечення X. Алчевською недільних шкіл нового типу, що їх зродила була в Україні чергова хвиля російського педагогічного руху вкупі з европейськими тенденціями. З подиву гідною впертістю харківська діячка протиставила їм свій власний тип школи, зійшовши з демократичного шляху на ліберальний. Тож не дивно, що педагогічна спадщина X. Алчевської, якій саме В. Ленін приліпив наличку «просвітителька народу», широко пропаґувалася в теорії та практиці радянської педагогіки.

Частина 2 ЛІТЕРАТУРА Й МИСТЕЦТВО 1910-ИХ РОКІВ

Алчевське сонце на устах

Люблю українських святих,
Вони не знали дум сумних…
І хоч минали й їхні думи —
Між них так весело мені.
М. Філянський

Історії української культури рідко щастило на гідних інтерпретаторів. Будь-яка освічена людина в ХІХ-му сторіччі вважала за належне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, якими мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до водевільного блазнювання українську народну культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовило її в міщанську кибитку Чічікова, пустивши світом з лихою славою жебрачки.


Харківський театральний гурток. Вистава «На перші гулі». 1902 рік


Зокрема, саме в такому амплюа виступали в очах «освіченої» публіки мандрівні музиканти, старці, каліки-перехожі та інші Гомери зубожілої народної духовности. І навіть українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеялістичних ілюзіях, щоб святий образ «кобзаря» виглядав сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фолкльорну майстерність в одній, окремо узятій, утопічній Україні. Втім, край будь-яким інтеліґентським метанням клав офіційний факт існування, а також процес гуртування «народної» культури у вигляді цілком цивілізованих цехових спільнот. Адже протягом XVI—XIX століть в Україні існував цілий інститут старцівства, народний промисел і фолкльорна артіль, що не мали аналогів у Европі. Сліпі музики, кобзарі, бандуристи й лірники являли собою унікальний шар народної традиції, перерваної на півслові пролеткультовським терором на кшталт знищення близько 300 учасників Кобзарського з'їзду у пролетарському Харкові на початку 1930-их років.

Але яке було «українство» на початку 1900-их років? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у недалеких 1920-их, а «логічна», чи пак природня «українізація» у зросійщених родинах? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсности / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, замолоду присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «українства» в душах принишклих малоросів. Так само рядки О. Кобилянської лишилися заспівом до всього життя харківської поетки, бо ту квітку — «конвалію ніжну» — своєї душі зберегла вона впродовж власного творчого шляху аж до часів, коли прийшло «нове життя і спів новий / на неоглядному просторі». Подолавши «неоглядний простір», скинувши з корабля історії непотрібний, чи пак інтелектуальний мотлох-вантаж, що й досі його виловлюємо з «революційної» каламуті — ми, нарешті, розчули той тихий голос, оповитий пахощами мрійливої квітки-душі. І тверде, самовпевнене звертання X. Алчевської до нащадків: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк…»

У пошуках краси

Две женщины бродили в снежном парке,
Шли прямо на жемчужную луну.
Вдали вели три призрачные арки
В какую-то волшебную страну.
Т. Щепкина-Куперник

Напевно, доля поетки Христі Алчевської виглядала б більш романтичною та відповідала загальним настроям її творчости, якби загубилася серед салонних сторінок літератури свого часу, але той дичок, що ріс «лише в крузі своїх химерних мрій» і від якого «старанно усували тяжкі враження життя й усяку боротьбу за існування», почав розвиватись. І належну шану за культурне щеплення цього дичка треба віддати перш за все родині Алчевських, в якій 16-го березня 1882-го народилася дівчина Христя.


Христя Алчевська. 1890-ті роки


Навчання майбутньої поетки в сімейній школі (на дому), яку для неї утворила мати, було таким, що розвивало в Христі «фантазію художнього ухилу й естетику, а також знайомство з чужими мовами та всесвітньою літературою». Проте знайомство з чужими мовами, а також вживання однієї з них — навчання в родині проводилось російською — невдовзі далося взнаки, і вже в зрілому віці X. Алчевська зазначає, що лише після гімназії «почала розмовляти українською мовою (в суспільстві), винародовлена роками вчення. В російській гімназії я двох слів зв'язати не вміла…»

Віднайти ж своє коріння, збагнути власну природу у відтворенні її в рідному слові допомогло Христі, знову ж таки, родинне коло, до якого входили свого часу адвокат М. Міхновський та поет М. Вороний. І виходячи з того, що світосприйняття їхньої учениці «зложилось як у самотньої людини, незвиклої до обертання в колах широкого громадянства», навчання це проводилось невимушено, природно — під час читання літератури, що її приносили гості, а зокрема М. Вороний допомагав саме «в’язати» ті слова докупи, навчаючи Христю — «непомітно (в балачках)» — рідної мови. «Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з’явилась для мене нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — шановними д.д. Хоткевичем і М. Міхновським», — значить X. Алчевська в автобіографії.

Цей час для неї був знаменний тим, що вона починає багато читати рідною мовою, а також віршувати. До цього періоду належать також перші публікації Христини в харківській пресі. Однією з них була стаття «З приводу одного літературного процесу», надрукована в січні 1902-го року «Харьковскими ведомостями».

Серед людей цього періоду треба визначити найголовнішу постать, яка, з’явившись на шляху X. Алчевської, надовго увійшла до її життя, довершивши її «захоплення українською мовою». Отже, Ольга Кобилянська. «Перше те, — значила Христя, — що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)».

Відтак, захоплення почалося з «Царівни» О. Кобилянської, почавши читати яку, Христя «вже читала всі твори Кобилянської так, як той алкоголік, що допався до пляшки й витяг з неї жадібно все до останньої краплини». Після ж «Битви» «з напрочуд гарними описами лісу в Карпатських горах», а також після статті С. Єфремова про О. Кобилянську «У пошуках краси» X. Алчевська розпочинає листування з авторкою, яке тривало 25 років. «Твори Кобилянської були причиною мого зукраїнізування», — визнає вона.

Це знайомство, що розпочалося заочно, було продовжено пізніше зустріччю двох жінок у Чернівцях, які X. Алчевська відвідувала з матір’ю.

Проживши свого часу місяць у Яремчі в Карпатах, вона також знайомиться з М. Павликом, який жив у сусідньому селі.

Звичайно ж, ці люди й події залишають глибокий слід в тендітній душі дівчини, примушують ту «лілею ніжну» розвиватись. Розкриваючись сама для себе, переосмислюючи своє ставлення до зовнішнього світу, ця «остання пещена дитина» з непритаманним їй юнацьким максималізмом зазначає в листі до О. Кобилянської 1903 p.: «Сама я майже з презирством дивлюся іноді на себе за те, що мною досі нічого не зроблено… я в цьому напрямку (щодо активної патріотичної праці) досить не еманципірована…»

Але громадська діяльність, уривки якої за тодішніх обставин доводилося «майже красти», а також суспільно-політичне життя в сфері так званої «леґальщини» починають благодійно впливати на «конвалію ніжну» Христі, залучаючи її саму до подій, що відбувалися того часу в Україні. А кожна така подія була знаменною серед тієї «леґальщини», бо не можна забувати, що імперські заходи проти всього вкраїнського, починаючи з Емського акту 1876-го року, діяли аж до року 1917-го.

«Кулі для ворогів»

До діла ж! Годі сумувати.
На ниву, юні орачі,
Покинув пишнії кімнати,
Ідіть по зорям у ночі.
М. Міхновський

Однією з таких національних подій тієї пори було відкриття пам’ятника Котляревському 1903-го року в Полтаві. X. Алчевська опинилась у товаристві всіх тодішніх носіїв «ідей і краси» — Л. Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Барвінок, Н. Кибальчич, О. Пчілка, М. Старицький та інші були присутні на цьому святі. Зрозумілий був захват молодої жінки від того «свята великого, нечуваного», про яке вона пише О. Кобилянській: «Вперше культурно складено суголосно величну, поважну національну демонстрацію». До речі, присутній на ній Василь Стефаник зазначив: «Ні на що добре я не сподівався, а відтак гадав — в найліпшому разі я, певно, зустріну гурточок людей, що розмовлятиме по-українськи, та й край… Але й побачив щось надзвичайне: не гурток, а масу нашої інтеліґенції подибав я; переважну більшість молоді гарячої, палкої, завзятої; не лише не вмерла Російська Вкраїна, а бурхає в ній полум'ям невмируче життя».


Харків. Друга жіноча гімназія. 1910-ті роки


Наступний період у житті X. Алчевської був ознаменований подіями 1905-го року, в яких вона бере участь, «одвідуючи всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів» та пишучи революційний марш, замовлений «тарасівцем» Дмитром Антоновичем, сином видатного історика, адже у родині Алчевських часто збирались гуртки шкільної молоді «для самоосвіти та страйкарських нарад». Тому не дивно, що в Христі, котра мала вдачу «трохи тужливу, трохи мелянхолійну, та в основі більше веселу й артистичну» (І. Франко), але аж ніяк не вдачу потенційної революціонерки, почалися жандармські обшуки й допити, які дуже лякали її родину.

Сама ж X. Алчевська значила, що «як людина в громадських справах інактивна, я ніколи не робила спроб штучно (чи то навмисне) підходити ближче». Мовляв, часом «воно само підходило до мене». І хоч тут мова про вчителювання X. Алчевської в гуртках шкільної та академічної молоді (1905—1912), проте стосуються ці зауваги саме суспільно-політичної діяльности X. Алчевської, коли життя у вигляді стосунків із владою підходило майже впритул. Першу активну спробу долучитися до українського руху X. Алчевська здійснила ще в 1903-му році, під впливом М. Міхновського. Вже у 1905—1906-их роках поетка мала зв’язки з нелеґальними осередками Української народної партії, яку очолював М. Міхновський, а також брала участь у проведенні мітингів і страйків серед учнів середніх шкіл, за що довгий час не була затверджена на вчительській посаді в Харківській жіночій гімназії. У 1906-му році X. Алчевську попередили, «що коли надалі нею буде висловлюватись співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона, Алчевська, буде негайно усунута зі служби».

Наразі цікаво також дізнатися про громадську думку деполітизованого і ще більш зденаціоналізованого Харкова, зокрема щодо активних дій його громадян. Так, про Христю Алчевську ходили чутки, ніби вона комусь говорила, що «бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крови…» Насправді ж поетка цитувала рядки з «Відкритого листа до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна» з-під пера М. Міхновського (1900), в якому той, зокрема, значив: «Українська нація мусить добути своє визволення, хоч би пролилися ріки крови». Сама ж поетка зазначала, що «між тим якраз кров я ненавиджу всіма силами своєї душі і завжди була проти проливання її…» Хоча в роботі «На роковини» (1905 р.) знову ж таки завдяки «веселим та артистичним» рисам свого характеру, зауважує: «Замість того, щоб з револьверів салютувати мерцям, умовились зберегти ті кулі „на ворогів“».

Утім, «тужливе й мелянхолійне» у поетці перемагає її псевдореволюційні потуги, висвітлюючи природну лагідну вдачу:


Що то за люде, голубонько-мамо,
Йдуть і співають у сірій юрбі?..
......................
Ой, моя нене!.. та що ж це твориться?..
Глянь… вони впали… (чи то мені сниться?)

Сумніви поетки щодо «життєвих колізій» та участи у них також зауважував І. Франко в рецензії на першу збірку X. Алчевської «Туга за сонцем» (1907 p.), пишучи: «На жаль, авторка, мабуть, не знає і не читала, що та вічна гармонія природи здебільшого — сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманою далеко неестетичних цілей розплоджування або паразитизму».

На цей період (1905—1907 pp.) припадають зустрічі, надзвичайно важливі для подальшого розвитку особистости X. Алчевської. Спілкуванню з І. Франком передували публікації Христі у «Літературно-науковому віснику», де той був редактором літературного відділу. А року 1906-го, виїхавши на місяць у Карпати, а також провівши літо в стосунках з Михайлом Павликом, «дідусем-радикалом», та галицьким молодечим осередком, що вирішив встановити зв’язок з «молоддю вкраїнською», X. Алчевська нарешті завітала до Львова, де зустрілася з І. Франком. «Дуже чемний, стриманий, уже літній, але з уважними блакитними очима і ще не білим, а злегка рудим волоссям… Майже весь час він слухав, що ми йому з мамою говорили, і зрідка тільки розпитував про освіту мас на Вкраїні та наші враження з російського життя», — згадувала поетка.

Українство чи кокетство?

Когда б вы знали, из какого сора
Растут стихи, не ведая стыда…
А. Ахматова
из какого сора
из какого еще сора
какой же это сор
Г. Лукомников

Закінчився «патріотичний» період для X. Алчевської не дуже вдалим початком спілкування з критикою, пов’язаним із виходом у видавництві Ситіна в Москві її першої книжки «Туга за сонцем». Ця збірка викликала «цілу бурю нападів на мене за недостиглість моєї творчости», — згадувала поетка. Вірші про кохання з цієї збірки відомий критик С. Єфремов визначив як еротичні, тим самим викликавши полеміку з І. Франком У тій рецензії І. Франко подає майбутнім читачам портрет авторки й зазначає, що «від цій збірки пахне молодістю, жіночою ґрацією та несвідомою кокетерією…»


Христя Алчевська. 1910-ті роки


У подальших збірках X. Алчевської початку 1910-их років тема кохання набуває природних рис, позбавляється «кокетерію» та вигаданих страждань від нещасливого кохання. Подекуди з'являються проблиски громадянської лірики, лишається незабутнім учителем І. Франко:


Коли твій біль засне, Вкраїно?
Коли побачиш ти весну?
Коли, вечірнеє годино,
Твій світ осяє темну млу?

Зрозуміло, що клясичні намагання поєднати ліричний світ поета з побутовими реаліями, висвітливши його у складній системі особистих почувань як створіння соціяльне — знайшло відображення також у поезіях X. Алчевської. Але всі вони мають декляративний характер з наївним патосом вкупі, окрім тих віршів, де всі ці засоби спрямовані на самовизначення авторки суто в мистецтві Слова. «Про своє замилування до літератури і до писання прози чи поезії вона мало говорила, і я відгадала, що „писання“ жи поезія — це не було в неї якогось роду „мольбою“, що не надавалася до буденщини», — значила про свою подругу О. Кобилянська.

Протягом середини 1910-их років аж до року 1917-го (збірка «Пробудження») у писаннях X. Алчевської вільно зауважити пошук гармонії у довколишньому житті з наївним бажанням жінки-інтеліґентки збагнути власну ролю в суспільстві:


І тільки дух пита і мучить невимовно:
Скажи! скажи! чи прийде щось нове?..
Свобода йде! свобода йде!..
На крилах в’ється і летить,
Теплом в обличчя віє нам…

Таким чином, до перших «подихів свободи» X. Алчевська встигла видати десять поетичних збірок, найбільш цікавою з яких була «Моєму краю» (1914 р.) з віршами-присвятами Т. Шевченкові, І. Франку й у якій знову проявляється хистка «патріотична» позиція авторки, зокрема у віршах «Пісня полонеників» і «В добу страждань»:

«Раби… раби… раби… / Невільники закуті. / Без слова, без меча, / без долі, без богів…», — зверталася розчулена поетка до полонених «братів-галичан», і чуття це було народжене, знов-таки, лише «артистичною» вдачею X. Алчевської, яка час від часу кидалась у вир суспільно-політичного життя. До цих настроїв підпадає також її збудження подіями Першої світової війни, коли «свідомим людям» треба було «край щось робити», от лишень ніхто не знав, що ж саме. Такими ж непевними, але на вигляд дуже патріотичними, були зустрічі X. Алчевської з вищезгаданими полоненими, з якими вона спілкувалась, нічого краще не придумавши, «як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки, і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листків, за що мене російське військове начальство не раз хотіло арештувати».

Загалом життя X. Алчевської минало в цих суперечках між власним прагненням самотности в мистецтві та індивідуальним, творчим вдосконалення і неусвідомленим бажанням бути «серед народу»: «А ми? — гукала поетка до громади. — І ще одно спричиняється болючости далекої більшости наших питань в порівнянні з питанням наших сусідів: це що ми маємо невеличку в собі рису — нахил думати надто індивідуалістично там, де зі своїм „я“ повинно б сховатися, і це на тім полі, де потрібно єднання, єднання й єднання!».

Щодо проблеми колективізму, яка повстає зі споконвічного питання «соціяльної придатности» митця («Ви думали — поет ні за холодну воду, сидить собі поет пописує „стишка“»… (Л. Костенко), а також майже примусового (в особистому пляні) рівняння на «наших сусідів», чи пак «старшого брата», цікаво зіставити ці погляди X. Алчевської з історичним підтвердженням її інтуїтивної правоти у вченого М. Костомарова, про котрого вона розповідає, зокрема, у статті «З поля 2-х письменств».

Так, описуючи рідну літературу, яка «з перших кроків вигідно одріжняється своїм народнім духом від творчости великоруської», М. Костомаров напрочуд чітко визначає типові риси несхожости двох культур. Тож у нього у соціяльній сфері українцям притаманне «висування насамперед інтересів кожної окремої людини та її свободи (індивідуалізм)», натомість «великороси дбають про гегемонію інтересів загалу над інтересами кожної окремої особи».

І все ж таки, посилаючись на інтуїтивне, природне розуміння X. Алчевською своєї ролі в національному житті, не вільно наполягати на його свідомому забарвленні. Її щиросердні поезії того часу — це «лише пісні, де бракне всім любови», себто лірична інтерпретація далеких ідей її великих вчителів: І Франка, Г. Хоткевича, які набували в той час нової сили. «Мене за останній час „хід історії“ б’є, мов обухом по голові. Та що маю робити?.. Змагаюся ставитися поверховніш до всього й шукаю природи», — визнавала поетка.

Можливо, саме природа в її первісному розумінні допомогла б згодом виборсатись українській «квітці-душі» з того виру замулених цінностей та суспільної праці. Але давалося взнаки «сусідське» оточення, і нехай під описувану пору X. Алчевській було дозволено викладати в Харкові, крім французької, ще й українську мову, але саме воно призводило до нерозуміння поеткою подій, що відбувались тоді в Україні, а також до несвідомого протесту проти діяльности національних сил.

Так, під впливом настроїв наскрізь русифікованої громади Харкова поетка й собі вдалася до загального недовір’я стосовно нового гетьмана України Павла Скоропадського, який повстав на чолі держави у квітні 1918-го року. «Таким періодом, що дався мені взнаки, — згадувала X. Алчевська, — періодом „вибриків“, роблених по-дурному, не знати для чого, явився період гетьманщини… Скоропадський то вдавав із себе приятеля національно-народних устремлінь, то показував себе щирим централістом з росіян. Пам’ятаю, як в останній день свого панування розліпив він по Харкову відозви, в яких лепетав щось про „єдиную неділимую“».

До речі, тому спогадові поетки передував факт її затримання гетьманською державною вартою та арешт на 5 годин за обвинуваченням «в злісному інтернаціоналізмові та комуністичній пропаґанді».

З цього приводу вільно буде відзначити історичну наявність ще однієї особи, що неабияк вплинула на замулений світогляд X. Алчевської. Це була Ганна Хоперська, з якою поетка активно спілкувалася від 1914-го аж до 1920-го року. Сільська вчителька з Вовчанська, котра приїхала до X. Алчевської, прочитавши її вірш «Данина народові», проповідувала під ту пору націоналістичні ідеї в галузі просвіти та суспільного життя. Так, року 1905-го Г. Хоперська перша відгукнулась на заклик поетки збирати кошти на користь хворого й забутого І. Франка, надіславши п’ять карбованців. «І ось на Вкраїні, в селі десь далекім / Учителька Ганна згадала його: / Апостолу світла в бойовищі тому / Огню уділила від серця свого», — розчулено писала X. Алчевська про цю пожертву.

Під час більшовицького перевороту в Росії, який стався в листопаді 1917-го року, патріотка Хоперська несподівано зникає. «Доперва аж року 1918-го та 20-го я почала знов зустрічати її, всю захоплену комунізмом», — згадує X. Алчевська. До речі, Г. Хоперській було присвячено її оповідання «Килина», видрукуване 1928-го року в «Червоному шляху», а також цикл віршів «Ганна».

Треба зазначити, що вплив на X. Алчевську ця людина мала неперевершений. Воно й не дивно, адже на той час мудрого батька вже не було на світі, ніжна приятелька О. Кобилянська залишалася десь далеко. Словом, як значив з цього ж приводу нерішучий, немов його побратим А. Блок, миротворець П. Тичина: «До кого говорить? / Блок у могилі. Ґорький мовчить».

Представниця дрібної інтеліґенції, чи пак «людина з народу», Г. Хоперська втілювала, як на думку харківської поетки, риси «людини майбутнього», що нарешті знайде відповіді на одвічні питання «що робити?» і «хто винен?». Проте один з героїв етюду «Килина» несподівано для самої авторки висвітлює істинну думку X. Алчевської, розкриваючи суть ідей Ганни, захопленої комунізмом, коли мовить: «Нехтування своїми інтересами, своєю народністю — всім, що, здається, донедавна ще цікавило вас… Якісь погромні програми і розпалювання інстинктів, викликання злоби і ненависті…» На що товаришка Килина відповідає: «Звідки ви взялися, товаришу? Чи давно з Марса впали?…»

X. Алчевська з її поетичним світоглядом, очевидно, нещодавно «впала з Марса», коли жартома запитувала подругу: «Може, ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?..» І отримала відповідь: «Ні, з-за очей не повішу!..» «Мабуть, в моїх очах вона прочитала любов до її поглядів на людськість», — вкотре вигадала собі пояснення «лілейна» Христя.

«Верхи» й «низи» народного мистецтва

Золотенький мій сомик не продається і не купується, але чом же його покладено в торбу?..

М. Столяр

Є старі узлісся в старих провінційних міст. Туди люди приходять жити просто з природи.

А. Платонов

У черговий раз уряджена Харківським музеєм народного мистецтва Слобожанщини виставка творів місцевих майстрів довела, що паралельні світи таки існують. Доволі мирно уживаються між собою Харків офіційний і Харків український — наче дві галузі однієї системи, що живиться з одного кореня назвою Традиція. Так само, як чисте народне мистецтво матеріялізує естетичні ідеали слобідського людства, фундуючи у такий спосіб підвалини мистецтва професійного, так і модерна експозиція згаданого музею повертає нас до прихованих урбанізованою пеленою сучасного, але постійно пульсуючих у майбутнє — животворчих джерел Слобожанщини.


Старий Харків. Художник Б. Косарєв. 1921 рік


Століттями плекані традиції народного мистецтва значно підупали в часі численних катаклізмів XX століття. Поступова їх ліквідація відбувалася також через незглибиме бажання інтеліґенції забарвити інтернаціональне академічне мистецтво бодай подихом «сивої давнини», обрамивши його національним декором. Синтезована у такий спосіб офіційною ідеологією Традиція згодом стала нагадувати запаковане у барвисту обгортку вже добряче підтоплене морозиво: ані характерних рис, ані конкретного наповнення. Поступова підміна ідеалів та цінностей, уподобань та смаків призвела до повної асиміляції, себто заповіла такий ґрунт, на якому з’явився седативно-тонізуючий продукт нашого сьогодення назвою «лубок», «примітив» або ще «наївне мистецтво». Власне кажучи, з’явився він навіть не відучора, проте саме під пору т. зв. «демократичних зрушень» з нього витягли геть усі побутово-ідилістичні жили, в черговий раз використавши традицію не як стиль, а як засіб впливання, виховний фактор тощо. Також знати, що належним чином ідеологізований народній дискурс неодноразово використовувався владою у найнапруженіші моменти нашої історії, заторкуючи потаємні струни в душі кожного абориґена. Відтак звертання до подібного штибу благородним чином вироблених «патріотичних» лубків не є самоціль при розмові про народне мистецтво. Адже знати, що різниця між натуральним лубком, чи пак народним примітивом і лубком сучасної «народної творчости» — це різниця між реальністю й реалізмом. Реальність наразі — це те, що ми спостерігаємо щодня на вулиці, а реалізм — це те, як наше довкілля тлумачить для нас-таки офіціоз. Отож лубок — мистецтво народне, а офіційний до нього підхід, як не крути, — мистецтво професійне. І якщо цей підхід робиться з позиції, згідно з якою розмовляти з народом слід народною мовою, то нічого путнього, окрім ходіння в народ, з того не вийде. Академічні принципи у згаданім підході до традиційного мистецтва несумісні з народними — оті останні не вирощуються школою, а плекаються наповненістю й характером культурного середовища.

Натомість багато з тих, хто звертається нині до тематики народного мистецтва, припустімо, у тому ж малярстві, обмежується, як правило, відповідного ґатунку темами та сюжетами, користуючись системою мислення професійного, академічного мистця. Завдяки цьому відбувається нівеляція традиційного народного мистецтва взагалі, ба більше того: триває його таке явне розщеплення на «верхи» й «низи». Народність, відчуття національної форми, чуття традиції, що були притаманні загалу народних майстрів упродовж багатьох поколінь, нині, як стає зрозумілим, надаються до удаваного тлумачення при підході «зверху»: самодіяльний мистець, озброєний модерною освітою, вживається в традицію іззовні. І якраз такий шлях є згубний для розвитку народного мистецтва, позаяк розмиває згаданий угорі принцип його самобутности, історично беручи, роз’єднує одне з найцільніших явищ духовного життя в Европі. Стилізація манери виконання «під примітив», неусвідомленість бажання творити «щось своє», сполучувати несполучне у даній галузі, можливо, цікаві для академічного творчого середовища, але для традиційної народної культури то є чинники руйнівні.

Адже сенс прикладних галузей творчости загалом не в пізнанні й вислові суті світу, а в задоволенні тих чи інших потреб; хід думки в цих галузях інший, визначуваний не глибинним сенсом всього існуючого, а наявними потребами й шуканнями найдоцільніших шляхів для їх задоволення. Вивчаючи особливості типово українського світосприймання, не можна не зауважити, що у вузько приватному житті, де й понині наочно зберігаються традиції розглядуваного тут мистецтва, українська людина у переважаючій більшості наскрізь прагматична (може, з деяким нахилом до консерватизму) стосовно соціяльно-економічних обставин і способу життя наявного довкілля, своєї освіти й особистих здібностей. Можливо, саме неусвідомлення подібних істин призводить до того, що т. зв. самодіяльні мистці цураються «своєї правди». Отож, пізнавши ніщоту того всього, що було запропоновано їм як «реальність», вони пішли шукати глибшого значення людського життя поза фасадом буденщини. Втеча від дійсности, мандрівка в незнане, подорож поза відоме й поза можливе — ця нібито спасенна для творчого шукача ілюзія виявилася облудною. Це ніби як «їхали в зжіночений наскрізь облесливий світ, — роз’яснює такі блукання у власнім творі „Із Дону додоми“ київський письмак Є. Пашковський, — навзахід сонця, буцім додоми, їхали здібні перемагати, а опинилися чортзнаде, з кортячки піддурені першою ж бідою».

Себто, як підказує досвід, справа цілком міняється, коли йдеться про участь української людини в житті поширеної спільноти на рівні понаднаціонального суспільства. Тут український мистець розгублюється й, імпровізуючи, починає гібридизувати традицію тому, що факти соціяльного спілкування, в яких він бере участь, відбуваються в рамках чужих для нього інституцій соціокультурного взаємодіяння. В гонитві за відкриттями часу й простору той мистець виходить на широку сцену всесвіту, запізнавшись з усіма його художніми ознаками, але там, здається, ще дошкульніше відчуває свою самоту; і тут початок його песимізму й безнадії, і «дороги в ринок». Признатися, нині вже гірко й недвозначно звучить зізнання Панька Куліша на честь «хутірського життя», в якому на нас чекають цінності вічні і сталі: «Ми повернулися на Україну , ліпше якої для хахла нічого вигадати». Тому що згідно з вказівками псевдотрадиційних «верхів» — творців норм громадсько-національного спілкування — кожен, хто вступає у храм українського культурного життя в мистецтві, мусить замінити буденний одяг прагматизму, який там вважається «грубим матеріялізмом», не гідним духовности члена «народної спільноти», на святкові шати своєрідного українського примітив-ідеалізму, що його формою здійснення мало б бути ближче не окреслене, містичне «народне мистецтво». Джерел викривлення таким чином Традиції, здається, слід шукати у способі та сприйнятті інтелектуальною верхівкою процесу модернізації українського народу.


Харків. Державний цирк. 1930-ті роки


На противагу усьому вищеподаному мусимо засвідчити таки незникаючу глибинність, внутрішність імпульсів народного мистця, чия творчість, а часом і саме буття уявляються ніби уламком потужної традиції, цілісним і своєрідним явищем української художньої культури. Це якраз вони, оті, як правило, позбавлені ідеологічної та псевдоцивілізаційної зашорености мистці, не дають широко розвинутися думці про те, що традиційне мистецтво, вийшовши з «нутра племені», ґрунтуючись лишень на візуальному відбитті поганських дійств, є тієї давнини ознакою і тому в наші часи не виживе. Своєю творчістю, часом наївною, але завжди щирою і відвертою, мова і якої шліфувалася віками, вони постійно нагадують нам про те, звідки походить мистецтво професійне. І чим глибше ми занурюємось в історію народного мистецтва, тим намацальніше постає відчуття безперервности нашої традиції.

Доречно буде при тому згадати про тенденцію ширшого загалу сприймати подібну соціокультурну та історичну тяглість, що, як правило, є лишень проекцією сучасної думки Заходу, який, між іншим, чомусь не здає собі справи із власною небезпекою ту традицію втратити, як свого часу він втратив власне народне малярство. Отож на поодинокі закиди про дбайливе зберігання та подальший розвиток традиційного народного мистецтва, усіх видів народних рукомесел тощо, мовляв, без них, як і без рідної мови, не існуватиме українська нація, маємо відповідь: але ж якось існували без повного заанґажування в суто національні традиції такі мистці, що уособлювали собою якраз хрестоматійну появу українського генія на мистецькій мапі Европи! При тому зазвичай наводиться як приклад засновник конструктивізму, уродженець Харкова В. Татлін, що нібито не знав з дитинства іншої мови, окрім української; також згадується новатор супрематизму К. Малєвіч, що народився у Києві, не кажучи вже про скульптора О. Архипенка та маляра й письменника з Одеси О. Андрієнка-Нечитайла. Відтак, що саме «вкраїнського», окрім походження, можна надибати в означених мистців, при такій розмові чомусь не вказується. Загалом же — від еміґраційних поривань з 1940—50-их років до повільних входин до західнього мистецького світу молодших поколінь на кшталт Нью-Йоркської поетичної групи — єдиною метою усіх поступовців було довести у першу чергу собі самому, що тип Українця, звичайно, привабливіший для Заходу, коли має клясичну абориґенську зовнішність: зачіска а ля макітра, тонкі звисаючі вуса, лагідні й лукаві очі, що випромінюють розум і доброзичливість; але подібний етнографічний персонаж у розумінні самих мистців не надається до сучасного культурного дискурсу, не дозволяє на жадні входини до нього тощо. Це так, нібито мавши найостаннішої марки «Мерседес», діставатися б на працю чумацьким возом, адже справдешньому Українцеві личить саме таке!

Традиція: назад у майбутнє?

Вся справа в тім, як ми цей процес обевропеювання, опанування культури переходитимем: як учні, як несвідомі провінціяли, що помічають і копіюють зовнішнє чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх зсередини, в їх культурному єстві.

М. Зеров

Відтак на цілком зрозумілі кпини й закиди наших уявних зурбанізованих співрозмовників саме Захід, і то якраз власними діями, дає зовсім відмінну від загальноприйнятої теорії відповідь. Звиклий до численних дивацтв постмодерністської епохи, в якій відчайдушні «пошуки» мистця в його неоковирних перформансах, гепінінґах та інвайронментах направду виозначували поглум безбатьківства, той Захід приставав саме до повищезгаданого архетипового тлумачення культури кожної нації, залишаючи за собою право визначати т. зв. світовий стандарт. Скажімо, схвально прийняту тенденцію на сучасний розвиток української бандури, яку нині провадить відомий світом виконавець Р. Гриньків, залучаючи до свого репертуару, окрім українських творів, ще й Баха, Ле Пена, а також деякі джазові речі, категорично заперечив Є. Мінухін. Відкинувши усякі намагання своїх колеґ з України продовжити інтегрувати згаданим чином українську бандуру у світову музичну культуру, він висловив думку про те, що дуже шкода буде, якщо Гриньків захоплюватиметься більше джазом чи світовою класикою, яка блискуче виконується на інших інструментах, і забуватиме твори суто українські, які для Европи і світу становлять значно більший інтерес. В такий спосіб, як бачимо, вкрай ревно, на мафіозний штиб, на теренах означеної «світової культури» утримується власнопідметність не знати й ким запровадженої політики. Себто хоч з возом та макітрою, аби не з власною абеткою, школою, традицією тощо!


Фундатори Української академії мистецтв. Зліва направо сидять: А. Маневич, О. Мурашко, Ф. Кричевський, М. Грушевський, І. Стешенко, М. Бурачек; стоять: Г. Нарбут, В. Кричевський, М. Бойчук. Київ, 1917 рік


Таким чином, на очі вже вкотре стає проблема зіткнення Сходу й Заходу, останньому з яких ми чомусь віддаємо перевагу, забувши, що навіть у питаннях народного мистецтва не може бути й мови про жадні порівняльні моменти.

Адже спадковість ментальности Українця, висловлена, зокрема, в образно-структурнім формовияві сучасного традиційного мистецтва, якнайкраще підтверджує те, що, на відміну від умоглядної абстраґованости Заходу, поодинокі субстанції вічности Сходу завше набували значнішої, мовити б, вселенської ваги. Оті обереги, символи, знаки вічности, що й понині присутні на витворах народних майстрів, — якраз вони, а не медитаційні аномалії, широко збережені в західнім контексті, творили й творять генетичний код Українця. А втім, чомусь саме «дайош Европу» і нині є за провідне гасло для багатьох творців нашого Сьогодення, замулюючи в такий спосіб святі джерела їхньої власної, самобутньої традиції. З настанов М. Зерова з 1920-их років про потребу опановувати західню культуру зсередини, «в їх культурному єстві» свого часу скористала відома французька мисткиня, історик мистецтв В. Маркаде, складаючи нині одиноку в Европі монографію «Мистецтво України» (1991) і свідомо прагнучи зі свого боку також показати західньому споживачеві лишень зразки самобутньої творчости кращих представників української культури, які, у свою чергу, мали вплив на подальший розвиток колишніх естетичних традицій, а також випередили за своїм внеском у загальносвітове мистецтво навіть визнаних майстрів Західньої Европи.

Відтак при розмові про «чистоту криниць», в яких сучасний мистець шукає і знаходить стилістичні ознаки власного національного самовияву, слід зазначити, що народне мистецтво ніколи не було замкнене від впливів. Чисті, незмінні, консервативні його зразки, що стають у пригоді як контрарґументи в обороні нашого «пониззя», важко відшукати в теперішнім контексті, у першу чергу, вже тому, що завше притаманні народному мистецтву декоративність та функціональність видозмінюють колись суто імперативну символічність речей, роблячи їх придатними до невхильного нищення «ідеалу буття». Здається, носії самобутнього традиційного світогляду забувають, що стосунок між душею того чи іншого народу й шляхами світового мистецтва, тобто долею світу — не простий, і реалізується він у взаємному зв’язку явищ, що, на перший погляд, не мають між собою нічого спільного. (У нашому випадку — на схрещенні шляхів та термінів історичних призначень культурної спадщини і етапів розвитку.) Натомість постійне зважання на теперішній модерний контекст, що призводить до композиційного схематизму в народнім малярстві; спрощеність символів через «веселість» забарвлення у вишивці; обумовлена також сучасною технологією видозміна формотворчих чинників у гончарстві та килимарстві — все це засвідчує втрату Традиції саме через занепад самої архітектоніки життя. Також потреба рахуватися із суспільними запитами, існуючими смаками та нетривкою модою призвела до того, що найтісніше пов’язана з традиційним народним мистецтвом творчість теперішніх майстрів набуває характеру й значення самостійної, себто такої, чиї зразки повнотою можуть функціонувати як елемент будь-якого оточення: чи то сільського, а чи відверто урбаністичного. І лишень нечисленна кількість одинаків з того загалу культурницької верстви, збагачена досвідом релятивізму, свідомо сприйняла велику реальність (що про неї значив ще Геракліт), яка існує незмінно, тоді як усі земні події — це лише емоційні зміни. Тому попри всі намагання «верхів» навернути їх до віри у «світлі ідеали» сучасного гуманізму, саме неуявленну й незбагненну в ширших колах Традицію поставили вони в осередку свого філософічного світогляду.

Добра вона чи погана, ота об’єднавча естетика канонічности й варіятивности, ота часом химерна сполука утилітарного й високого, яку подибуємо, скажімо, в роботах Катерини Білокур? Український писемний фолкльор і народна філософія, питомий лад думок, вірувань, обрядів, якими подекуди ще живе село, — чи потрібне все це новому замовнику, не мешканцю села, а сучасному інтеліґентові, озброєному, до того ж, донцовським вченням про те, що така виключно «селянська культура» вела б тільки до обниження нашого культурного життя? Здається, не важко відповісти на ці запити, згадавши визнання Б. Рассела про те, що кожного разу, спілкуючись із вченим мужем, висновуєш гірку думку про неможливість нашого щастя — натомість по розмові з садівником полегшено переконуєшся у зворотному.

Українські модерністи

І сотні речей чекало,
поки їх схопить
і візьме собі
українське мистецтво.
О. Теліга

Творчість цього художника, будучи нерозривно пов’язаною з Києвом, де знаходиться більшість його робіт, завжди неоднозначно трактувалося вітчизняними істориками мистецтва. Для когось Олександр Мурашко був цікавий, як учень І. Рєпіна, комусь був важливий, як чудовий представник модерну в українському мистецтві. Лише нещодавно посів мистець приналежне йому місце в пантеоні «української радянської культури», тож навіть трагічна смерть від чекістської кулі в 1919-му році артикулюється наразі ясно й чітко: не прижився художник европейського масштабу в пролетарській свідомости маскульту.


Жінка сидить. Художник О. Архипенко. 1920 рік


У строкатому середовищі співвітчизників і колеґ по модерному цеху О. Мурашко завжди відрізнявся індивідуальністю стилю. У той бурхливий час експериментів з національною формою в мистецтві він залишався вірним модерну й, зокрема, мюнхенській сецесії як мистецтву майбутнього. Офіційна ж ідеологія загравала з минулим: Г. Нарбут і В. Кричевський надихалися українським барокко, М. Бойчук розробляв іконописні і фрескові принципи інтерпретації радянського побуту.

Утім, «чистим мюнхенцем» О. Мурашко не був. Індивідуальній манері художника притаманна його власна живописна система сприйняття, у якій трансформувалися модерні віяння того часу. Вважаючи за «точку опертя» мюнхенську сецесію як один з варіянтів модерного европейського мистецтва, а також невичерпне джерело своїх творчих новацій, Олександр Мурашко заповідав модернові нове життя вже на основі української художньої культури.

Натомість доробок його колеґи, леґендарного українського скульптора, та ще й будучи уявлений наразі в історико-біографічному контексті, ще й з позиції майже столітньої перспективи розвитку жанру, насправді спантеличує. Дійсно, важко переоцінити внесок Олександра Архипенка у скарбницю світової скульптури, в якій і Роден з Бурденом і Клоделем, яких мистець вивчав, і Бранкузі з Лєже, й Пікассо, з якими дружив і співробітничав. Оскільки ж творчість згаданих метрів існувала паралельно «кубістським» пошукам самого О. Архипенка, то часом сумніваєшся в щирому авторстві робіт, а думка про те, що ідеї носяться в повітрі, не залишає у священному історико-культурному спокої.

Утім, з авторством ідей екзотичних експериментів у мистецтві майже ніколи особливо не церемонилися. Творчі ж шукання самого О. Архипенка протягом майже шістдесятьох років його кар’єри були відзначені ориґінальним баченням світу. Художник починав свою тріюмфальну ходу по салонах світу в Парижі та Ніцці (1908—1921), продовжив у Берліні (1921—1923), а завершив довгим і продуктивним періодом у США (1923—1964).

Утім, навіть з урахуванням величезного доробку О. Архипенка, зрозуміти його значення для сучасної культури досить нелегко. Наприклад, за яким критерієм оцінювати його пізні роботи, що не мали такого історичного резонансу, як ранні? Адже строкаті жанрові -ізми XX-го сторіччя створили своєрідну шпарину між цілісним сприйняттям історії мистецтв і, власне, кар’єрою самого художника. Словом, майже за Гоголем — мовчить Русь, не дає одвіту.

До речі, щодо Руси. Знадобилося «всього лише» дев’яносто років мовчання для того, щоби художники А. Маневич, Е. Лисицький, М. Епштейн й О. Тишлер перестали бути виключно «російськими аванґардистами», якими вони числяться в музейній пам’яті «радянського» народу, і повернулися в рідну «українську» культуру. Як? Чому? «Їдьте до Києва та запитайте», — підказує культовий персонаж з роману «Золоте теля» І. Ільфа й Є. Петрова, до речі, «людина без паспорта», але на ім’я Михаїл Самуелевич Паніковський. Адже саме в Києві, як знати, існувала Культур-Ліґа — просвітницька єврейська організація, створена всупереч історичним ламентаціям щодо «єврейських погромів» часів С. Петлюри акурат у 1918-му році і до якої належали вищезгадані художники.


Культур-Ліґа. Київ, 1919 рік


До завдань Культур-Ліґи входило злиття історичної пам’яті єврея зі світоглядом нової епохи. З одного боку, тамтешні теоретики призивали «відмовитися від вінеґрети етнографізму», з іншого боку, учасники цієї богоугодної організації були не проти «побачити в пейсах красу». Таким чином, в естетичний спосіб осмислена традиція виявлялася містечковим ноу-хау, що бігло попереду паровоза радикальних експериментів. Художники, як значив А. Ефрос, уже не соромилися убогости єврейського життя, претендуючи на всесвітню революцію в мистецтві. І в цьому можна переконатися на прикладі творчости учасників Культур-Ліґи 1910—1920-их років: І. Рибалки, Р. Фалька, Д. Штеренберґа, С. Нікрітіна, а також Н. Альтмана, Г. Інґера, А. Кольніка, А. Лабаса, І. Рабіновіча, М. Шейхеля, Н. Шифріна і, зокрема, графіки М. Шаґала, Й. Чайкова і С. Шор.


Посвідчення Б. Косарєва, видане в ЮгРОСТА 1921 р.

Борис Косарєв: футуризм по-харківськи

Цитаты к биографии привяжут,
Научно объяснят за пядью пядь.
А как я видел небо — не расскажут,
Я сам не смог об этом рассказать…
И. Елагин

…Нове XX-те століття розпочиналося весело. За його народженням спостерігало двійко молодих художників. З верховин своєї харківської майстерні вони із захватом подивляли дуель двох бронепоїздів: «червоного» й «білого», яка відбувалась далеко за містом.

Невдовзі перший, підбитий біляками, вибухнув сліпучим спалахом поразки…


Двадцять п’яте липня. Художник Б. Косарєв. 1918 рік


Те саме, пригадується, бачилося в Москві при штурмі Білого дому, вже наприкінці проминулої епохи: гарматні постріли, захоплені вигуки глядачів, що купчилися по дахах сусідніх будинків, наче для споглядання за святковим феєрверком… Згори ж краще прозирати майбутнє. «Весну я зустрів на верхівці квітучої черемхи, — підтверджує Велимир Хлєбніков цю глядацьку стратегію, — на самому вершечку дерева, біля Харкова». А В. Шкловський додає: «Побудова нового світу сьогодні для нас скоріше видовище, аніж наша справа».

Тож, як казав недостріляний Довженком клясик, за мною, читачу, я покажу тобі справжню лю… Хоч, насправді, куди — за мною? що — покажу? Футуристи заглядали в майбутнє і тим майбутнім для всіх і залишились. У минулому. Як вищезгадана парочка харків’ян на даху майстерні — Борис Косарєв і Василь Єрмілов…

Або у самій майстерні. Ось на давньому фото один скоцюрбився в задумі на табуреті, ніби не знаючи, що робити з причаєною неподалік моделлю. Другий, вільготно розвалившись на канапі переднього пляну, — знає. Незабаром всі оголяться до власної футуристичної суті й перейдуть до розряду порнографічної серії old nude, почавши приймати картинні пози. «Сатир неволить амазонку». «Пріап при тому». Словом, декаданс. «Ви пишете так, як малював Матіс, — міг би закинути Б. Косарєв авторові сих рядків, — спершу наводите контур, а потім розфарбовуєте».

Матіс. Метис. Матрац. І всі амазонки слобідського аванґарду на світі. Мабуть, сьогодні це вже не актуально й місцева муніципальна ґалерея вже всередині 1990-их може не взяти до перегляду доробок останнього з харківських кубофутуристів. Мовляв, персональних виставок не робимо… Словом, як завжди «неактуально». Лише в 2006-му році тут відбулась виставка художника, на якій представили хіба що унікальний доробок Б. Косарєва, але як фотографа.

І серед загальноприйнятих штампів масової свідомости маємо ще один, до якого відчуваєш майже професійну відразу. Це плюс-директна семантика слова «актуальний». Невже не вчувається у ньому: акулячий виляск, туалетний шум, гомоеротичний підтекст? Існують речі більш захопливі: Маяковський, програвши Майку Йогансену, лізе під більярдний стіл; ревнивий Хлєбніков, полюючи на сестер Синякових, женеться за ними річкою вплав; Єсенін з підпилим Марієнґофом галасують на Сумській…

Складати слобідську абетку футуристичного мистецтва під денікінський артобстріл, вивчати геометрію словесних новоформ під червоноармійські розстріли. Важко уявити собі щось більш не відповідне духові часу, ніж те, що нахабно відбувалося під описувану пору в Харкові.

Проте ми надаємо перевагу пам’ятникам і мавзолеям. Ретроспектива думок, в якій глядачеві пропонують забути про інтимну конкретику в ім’я всесвітнього цілого, — вдячний вирок для будь-якого клясика. Тому, йдучи на виставку професорського живопису, ми, як правило, заздалегідь готові, але у випадку з Б. Косарєвим наші уявлення летять шкереберть. Поважний засновник школи театрально-декораційного мистецтва, чиї роботи таки побачили світ, але спочатку не в рідному місті, постає перед нами справжнім ворохобником і бунтарем. Здасться, він все життя пам’ятав про те, як вибухають «червоні» бронепоїзди під черемховим Харковом…

До свого власного століття Борис Косарєв не дожив лише кілька років, тому в такий поважний ювілей харківського художника повірити сьогодні доволі важко. З його колишніми друзями значно легше. Хлєбніков? Зрозуміло, давно помер. Але ж Василь Єрмілов, Георгій Цапок, Марія Синякова? Не кажучи вже про Ісака Бабеля, Бориса Єфімова, Валентина Катаєва, з якими доля зводила на творчому шляху. Більшість із них відійшла у вічність відносно недавно. Отже, проблема полягає не в тривалости життя й не в наближености кончини до наших днів. Скоріше за все, подібні речі вкотре нагадують нам про те, що ювілеї — це така система дзеркал, з яких проглядають наші власні обличчя: художник подарував нам своє полум’яне життя в мистецтві, а ми йому подарували фактично повне забуття.

Столиця мистецтв

Сотня лет пройдет, не повторится,
Не вернется это никогда.
На земле была одна столица,
Все другие — просто города.
Г. Адамович

Отже, розпочиналося все дуже романтично. У тому самому місті, де, здавалося б, зовсім недавно дивакуватих поетів-футуристів коронували на «Предсєдателів Земшара», а в кожному із щойно розквітлих театрів-кабаре збиралася неймовірна кількість майбутніх світових знаменитостей. Це було в Харкові 1910-их років, коли життя ще видавалося зеленим лугом, яким блукали чарівні жінки та беззахисні меценати, коли в небі, повному херувимів з серафимами, було ще геть чисто від лозунґів та проклять буржуїнам, і коли повсюдно жили не самі лише банкіри, цукрозаводчики і благородні міхновські, але й відчайдушні художники-бунтарі.


Борис Косарєв. 1918 рік


У 1916-му році вони утворили у Харкові кубофутуристичний гурт під назвою «Союз семи», до якого увійшли Б. Косарєв, М. Міщенко, М. Калмиков, Г. Цапок, Б. Цибіс, В. Бобринський та В. Дяков. Згодом до «Сімки» долучилися також В. Єрмілов, М. Кац і О. Гладков. Роком пізніше вони організували свою першу виставку, а вже у 1918-му видали друком збірник «Сім плюс три» з репродукціями власних робіт. «Більш не треба розумітися на академічній мудрості Парижу, Риму та Мюнхену — кожен футурист у самому собі носить канони свого», — писав із цього приводу тогочасний критик.

У такий спосіб зайвий раз підтверджувалося, що малозрозумілий тодішній публіці, а також мистецькій критиці футуризм, як і більшість новітніх тенденцій, — за власною суттю явище центробіжне, себто вільне розвиватися всюди, куди потраплять його ідеї: від Парижу до Харкова. В суті речі, так воно й було у випадку із тодішньою харківською богемою, згуртованою переважно довкола відомої родини Синякових.

«Паралельне» щодо громадської думки існування слобідських футуристів доводило під ту пору одне: мистецька богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим стилем свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому харківському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й малоофіційні, можуть раптом стати — нехай навіть для невеличкого гурту людей на кшталт місцевої «Сімки» — предметом украй необхідним. Ця богема створювала різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. У такий спосіб харківська субкультура, замикаючись, ставала кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Столицю Мистецтв, і своєю мовою, якої ніхто не розумів і не потребував. І чим вишуканішою була мова Косарєвської компанії, тим чіткіший ставав розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших.

Загалом, як стає бачити, найважливіша особливість аванґарду взагалі й харківського зокрема — це мистецтво домашнє. Футуризм, як знати, виник сімейно: родина Бурлюків, до якої був прийнятий Маяковський з Ліфшицем і Кручоних; пари Ґуро — Матюшин, Розанова — Кручоних, Гончарова — Ларіонов, брати Зданєвічі. Варто зазначити, що більшість відомих модерністів навіть іменами по-батькові перекинуті в таку патріярхальну глибину: Татлін — Євґрафович, Кузнецов — Варфоломієвич, Борисов-Мусатов — Ельпідифорович. Втім, з приходом «залізного» віку його герої, як зауважив Борис Слуцький у малознаній поезії, подвоюють м’язи модерністськи-первісного зв’язку: Маяковський — Владімір Владімірович, Асєєв — Ніколай Ніколаєвич, Бурлюк — Давид Давидович, а Кручоних хоч і був Алєксєєм Єлісєєвичем, проте всі за кумпанію кликали його Алєксєєвичем. Додамо ще Екстер — Алєксандра Алєксандрівна, Євреїнов — Ніколай Ніколаєвич, Ваґінов — Костянтин Костянтинович… Мабуть, в ситуації з мистецьким осередком родини Синякових ця тотальна домашність проявлялась якнайвиразніше.

Двоюрідні люди

Попалили денек-другой из ружей
и думаєм —
старому нос утрем.
Это что!
пиджак сменить снаружи
мало, товарищи!
Выворачивайтесь нутром!
В. Маяковский

…Безперечно, це був достоту легендарний час високих творчих злетів — доба експериментів, гібридів та футуристичних відправ. Мистецтво рішуче відмовлялося бути в ролі підсолоджувача дійсности, ставлячи перед собою нові завдання. «Мы устали звездам выкать…» — заявляли поети-футуристи. «У новому синтезі мистецтва ми знаємо, де лежать зерна і де лушпиння», — стверджували футуристи-художники…


Борис Косарєв за роботою. 1918 рік


Не дивно, що з часом усі ці мистецькі поривання тісно переплелися з «революційними» зрушеннями в суспільстві. Футуристичні бунтарі активно притягалися новою владою до соціялістичного будівництва лише завдяки тому, що проголошували себе явищем Майбутнього. А яка ж влада не хотіла б мати на масному короткому налигачі Майбутнє? Ще у 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які воліли б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

Проте широка авдиторія і далі вважала футуристів фіґлярами від мистецтва. Так, потрапивши в часи лихоліття громадянської війни до Одеси, Б. Косарєв вкотре зіткнувся з глузливим несприйняттям новими глядачами-червоноармійцями усього того, що він творив у малярстві. Скажімо, раніше все воно призводило хіба що до скандального закриття рестораційного закладу, де він робив фривольні настінні розписи разом з учасниками «Союзу семи», кожен з яких відповідав за свою ділянку розпису. Так сталося, зокрема, у харківському «Будинку артиста», про який А. Вертинський згадував, що це було «веселе й гамірне місце… хтось співав, хтось читав, хтось танцював, хтось розігрував кумедні сцени». До речі, про всюдисущність такої «футуристичної» моди згадує також А. Родченко: «Якось із Татліним ми завітали до „Кав’ярні поетів“, що в Настасіїнському провулку. Вона ще оформлялася й розписувалася, кожному художнику було надано стінку, і він що хотів, те й малював на ній. При нас розмальовував Д. Д. Бурлюк, кажучи, що стінка чекає також на Татліна… Подивитися на те, що зробили у „Кав’ярні поетів“, ми пішли втрьох — Татлін, Степанова і я. Всі столики були зайняті, але завдяки Татліну нас десь влаштували. Публіка різношерста: богема, журналісти, спекулянти, а також буржуї, які ще не встигли втекти. Гамірно, барвисто, задимлено. Виступало багато поетів, у тому числі й В. В. Маяковський».

Натомість за нових часів — попри вищезгадане «червоноармійське» несприйняття засад футуризму — Б. Косарєву довелося ближче зазнайомитися з примарою неминучого занепаду і смерти. «Попухлими руками я намалював два плякати, — згадував той період Б. Косарєв, — мерз від голоду навіть в пальто. Тремтіли руки. Приніс плякати в ЮгРОСТА. Не прийняли».

Тож якби не ще один відщепенець «з колишніх», який на той час — а саме у травні 1921-го року — завідував «столом особистого складу» при Південному обласному відділенні Всеросійського телеграфного агентства РОСТА і який наказав заплатити невідомому художнику за його роботи, то скоріше за все той останній невдовзі помер би голодною смертю.

Тим рятівником виявився Ісак Бабель, який натоді відбував заповідане йому М. Ґорьким семирічне «ходіння в люди», щойно повернувшись до Одеси зі свого леґендарного походу в обозі Першої кінної армії і маючи завдяки цьому безперечний авторитет серед тамтешнього офіційного люду. Знали б ті люди, з ким насправді мають справу! Для вступу в Червону армію самого лише «фолкльорного» направлення М. Ґорького було, звичайно ж, замало, тож документи І. Бабелю виправляв колишній керівник більшовицького підпілля в Одесі, а згодом член колеґії місцевої ЧК і голова Одеського губкому С. Інґулов. Документи були фальшиві, виписані на ім’я Кирила Лютова (головний персонаж «Кінармії» І. Бабеля), тож коли будьонівці довідалися, що «Лютов» — жид, його ледве не вбили. Втім, минулося. Ось як описує це сам І. Бабель в новелі «Мій перший гусак» з книги «Кінармія»: «— Ось, бійці, — мовив квартир’єр і поставив на землю мою скриньку. — Згідно з наказом товариша Савицького, мусите ви прийняти цю людину до себе в хату, і без дурні, оскільки ця людина постраждала на фронті науки…

Далі квартир’єр збагрянів і пішов, не обертаючись. Я приклав руку до козирка й віддав честь козакам. Молодий хлопець з льняними патлами й гарним рязанським обличчям підійшов до моєї скриньки й викинув її геть за ворота. Потім він обернувся до мене задом і з особливим спритом став видавати сороміцькі звуки.

— Гармата номер два нулі, — гукнув до нього старший козак і зареготав, — крий швидко..

Хлопчина вичерпав нехитре своє уміння і відійшов. Тоді, рачкуючи, я став збирати рукописи й діряве моє шмаття, що вивалилися зі скриньки. Я зібрав їх і відніс на інший край подвір’я».


Обкладинка книги В. Каменського «Його-моя біографія великого футуриста». 1918 рік


Знав би він, колишній кінармієць І. Бабель, що, призначаючи Б. Косарєва на посаду художника «підрозділу образотворчої аґітації», він рятує життя людині, яка ще вчора знаходилася по той бік барикад і яка лише волею долі залишилася у цьому місті в той час, коли її відступаюче військо посунуло далі. «Мені щастило на добрих, цікавих людей, — згадував вже пізніше Б. Косарєв, — особливо тоді. Я працював під безпосереднім керівництвом Бориса Єфімова. Моїми колеґами були М. Кольцов і В. Катаєв. Працювали, незважаючи ані на час, ані на хвороби. Бабель був тяжко хворий. Кольцов недобачав і був дуже неуважний. А як легко дихалося в колі цих людей! Цей дух я відчуваю й досі. Дух того часу».

Як це робилося в Одесі

Так було в Одесі. Але історія цього міста — історія майже всієї України.

І. Ільф

Протягом 1918-го року влада в Одесі постійно переходила з рук у руки. Історія зберегла пам’ять про сімнадцять переворотів. Місто поперемінно займали французи, німці, англійці, поляки, австрійці, петлюрівці, колчаківці, денікінці, гетьманці. Театри, тим не менш, працювали, кабаре розважали публіку, поети друкувалися. І хвиля за хвилею біженці — у тому числі дуже відомі в художнім середовищі — з’являлися в Одесі. «Ми живемо на політичному курорті, — описував Л. Камишніков унікальну культурну ситуацію, що склалася в місті влітку—восени 1918-го року. — Через крихітну точку на глобусі, іменовану станцією Орша, дістаються до нас цінності колишньої Росії. Уже приїхали: Алєксандр Бенуа, Юрій Озаровський, Микола Євреїнов, А. Л. Толстой і ще приїде багато гарного і розумного народу. У драматичному театрі в нас грає Єлена Полевицька, у міському театрі буде Шаляпін. Несподівано для себе ми розбагатіли. Ще вчора ми мали убогий театр, убогу літературу, вважалися глухими провінціялами. Десь у закуті неосяжної Росії стирчала маленька Одеса і зрідка її відвідували знаменитості. Але одного сонячного ранку ми прокинулися багатіями».


Валентин Катаєв і Юрій Олєша. 1920-ті роки


Отже, в часі, коли Одеса зайнята частинами Добровольчої армії, літературно-театральний журнал «Мельпомена» друкує інформацію про художнє життя в Москві й Петрограді під рубрикою «Вісті із Совдепії». В одному з номерів журнал повідомляв: «Повернулися з поезо-концертного турне прем’єр міського театру де Нери, артист міського театру Н. Горчаков, лавреат Одеської консерваторії Д. Ліфшиць і поети з клюбу „Зелена лямпа“ Юрій Олєша, Пьотр Єфімов, Георгій Долінов, Леонід Нєжданов та Емілія Нєміровська. Поезо-концерти пройшли з великим художнім і матеріяльним успіхом. У найближчому майбутньому відбудеться нове турне (Київ — Харків— Полтава та інші міста). Замість Петра Єфімова, який захворів, їде поет Вал. Катаєв».

Щодо відкриття «Клюбу поетів» його учасник Є. Окс згадував: «Невдовзі було влаштовано святкову вечірку з нагоди відкриття клюбу. Неабияким стимулом була діжечка спирту, трофей операції з обміну Міті Ширмаха. Він обіцяв за неї шкіру на взуття якомусь лейтенантові з германського війська, але, знаючи, що евакуація не забариться, не дуже квапився з тією шкірою. Дочекавшись слушного моменту, Мітя буквально вихопив з рук німця омріяну діжечку, запевняючи, що візок зі шкірою стоїть за рогом. Ляйтенант утік, наздоганяючи свою частину, а трофей — діжечку — Мітя пожертвував на відкриття клюбу.

Хай там як, але спирт був. Втім, ніхто не знав, як його пити. Намагалися розчиняти водою, але він мав аптечний присмак. Хтось мудро порадив пити його з медом. Сказано — зроблено. Частину спирту виміняли на мед. І ось уже вся компанія — поетки, поети, художники — згуртувалися довкола великого столу. На столі у великих фужерах, кимсь позичених, налито спирт із медом. Всім смакує, легко п’ється, і ніхто не підозрює, наскільки підступний цей напій, що навіть слона може звалити з ніг».

На обкладинці «Мельпомени» 1918-го року регулярно з’являється рекляма кабаре «Ґротеск», що розмістилося на вул. Дерибасівській, 10. У рубриці «Театральне життя в Одесі» повідомляється: «Театром „Ґротеск“ прийняті до постановки три п’єси поета Юрія Олєші „Розповідь про Праксителя“, „Нарцис“ та інтермедія „Сон кокетки“». Незабаром «Фіґаро» повідомляє: «У театрі „Ґротеск“ почалися ґастролі виконавця ориґінального жанру сценок з дитячого життя П. Лопухіна. До 9-го циклу увійшли мініятюри: „Баби“, „За минулого часу“, „Сатир і німфа“, „Суд Соломона“, „Панни“, витончена п’єска поета Юр. Олєші „Нарцис“». До речі, це були перші кроки Олєші в драматургії, про які нічого більш невідомо: ані про сюжети п’єс, ані те, чи були вони в підсумку поставлені.

Натомість щодо журналу «Театруда» можна з певністю ствердити, що він існував, а сама історія цього видання унікальна, як і все, що стосувалося строкатого безчасся 1910-х років. Словом, як це робилося в Одесі? Наразі суто «по-харківськи», адже ініціятива створення неоковирного часопису «Театруда» належала Борису Глаголіну, який, ґастролюючи як артист і режисер Суворінського театру, спершу працював у Харкові 1915-го року в театрі H. Н. Сінєльнікова, після 1917-го перебував тут уже як член Всеукраїнського театрального комітету, а вже в 1917—1918-х роках видавав в Одесі вищезгаданий журнал.

Загалом це було літературне видання з пролетарською підкладкою. Тобто декадентські віршики «про троянди і солов’їв» присмачувалися статтями про нагальні завдання пролеткульту. Обкладинку «Театруда» («Театр труда») намалював юний харків’янин Б. Косарєв, який відстав від утікаючої Добровольчої армії Денікіна. Інші учасники проекту були в тому ж дусі часу. Наприклад, письменник Бабічев, організувавши «Комуну Земного Шара», носив у портфелі гальмо від конки, яке слугувало йому замість радіо для зв’язку з Марсом. «Я, Антихрист, покликаний вирішувати долю всесвіту», — так починав він свої статті в «Театруда». Будучи інженером, прийшов якось Бабічев до виконкому організовувати «Театр Міровой Комуни». Приміщення знайшли, акторів підібрали. «Ну, а скільки ж вам, товаришу Бабічев, стільців знадобиться?» — запитали у виконкомі. «Та я гадаю, що два мільйони на якийсь час вистачить», — бадьоро відгукнувся той. Жарти жартами, але саме з фантасмагоричних видань на кшталт «Театруда» народилася цілком поважна «южнорусская школа» в особі Багрицького й Кірсанова, Бабеля, Олєші й Катаева, Ільфа й Петрова.

Навесні 1919-го року Одесу займають червоноармійські частини. Судячи з документів, молоді поети зустрічають їх з ентузіязмом, про це саме спогадує І. Бунін, розповідаючи про бурхливе засідання Союзу з організації профспілок 29-го березня (11-го квітня) 1919-го року. «Гурт молодих поетів і письменників, Катаєв, Іркутов, з гострим обличчям, схожий на злочинця, Олєша і Багрицький та інші, — нотувала в щоденнику В. Буніна, дружина письменника, — виглядали як повні негідники, кричали, що вони готові вмерти за радянську плятформу, що треба профільтрувати збори, заткнути рота буржуазним старим письменникам. Поводилися вони брутально, цинічно і, зробивши скандал, пішли».

Незабаром пішли й червоні частини. А молоді поети-хулігани, що необачно заявили публіці про свої політичні симпатії, залишилися.

До кінця 1919-го року стан справ у театральному середовищі Одеси змінюється, до того ж, місто вже не в змозі перетравити такої кількости гостей. В Одесі росте безробіття, у тому числі й у театральному середовищі.

Уже на початку лютого 1920-го року місто остаточно займають частини Червоної армії. Навесні в Одесі з’являється поет Владімір Нарбут. Людина з рідкісним організаторським даром, він швидко збирає навколо Юґроста (південне відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного аґентства) активно пишучих людей. У літературній секції Юґроста працюють І. Бабель, В. Багрицький, І. Ільф, В. Катаєв, Ю. Олєша, З. Шишова, Л. Славін, а також юний харківський художник Б. Косарєв. Одеський «Колектив поетів» замість «поезо-концертів» починає складати «підтекстовки» до аґітаційних плякатів і налагоджувати кореспондентську мережу в найближчих селах. А також виступає з «Усними збірниками», чи пак поетичними виставами в їдальнях, що розташувалися на місці колишніх фешенебельних кафе, а потім і в поетичному кафе «Пеон IV».

Навесні 1920-го року в Одесі Ю. Олєша складає одноактну п’єсу «Гра в плаху», і тоді ж її ставить Театр революційної сатири. Рік по тому, a саме 18-го квітня 1921-го року, автор читає «Гру в плаху» на черговому «Усному збірнику» одеського відділення Південного товариства письменників, а в середині липня репертуарна комісія Всеукраїнського театрального комітету схвалює твір Ю. Олєші, кваліфікуючи його як «спробу п’єси героїчного репертуару для мас перехідного періоду». Ще через три місяці, у жовтні 1921-го року, художній сектор Головполітосвіти України затверджує святковий репертуар харківських театрів. Серед авторів, рекомендованих для постановки, — В. Маяковський, Е. Верхарн і Ю. Олєша. І наприкінці жовтня — початку листопада 1921-го року на вулицях Харкова з’являються афіші нового «Молодого театру», які сповіщають про перші прем’єри, анонсуючи також «Гру в плаху».

«У Харкові відкривається „Молодий Театр“, — повідомляв в рубриці „Україна“ журнал „Екран“ (Вісник театру — мистецтва — кіно — спорту). — До найближчого репертуару Молодого Театру включена „Комедія воскресінь“ Тирсо де Моліни, „Театр чудес“ В. Шекспіра, „Гра в плаху“ Ю. Олєші, „Червоний кабачок“ Ю. Беляева, „Роза і хрест“ А. Блока, „Чудо св. Антонія“ Метерлінка». На чолі театру був поставлений режисер Р. А. Унґерн.

Нарешті, у 1924-му році в Одесі виникає об’єднання «Юґолеф» і починає виходити журнал з однойменною назвою. Редактор «Вістей Одеського Губкому КПБУ, Губвиконкому і Губосвітради» М. Ольшевець значив з цього приводу: «В журналі лише 13 з половиною сторінок тексту (єдина перевага). Навесні 24 року в Одесі було створено ЛЄФ. Найближча мета — служити революції (ну звичайно, звичайно), засіб — вправність. Зіпсувати кілька пудів паперу, звісно, не абияка вправність, особливо якщо маєш три сторінки платних оголошень від Держвидаву».

Мудрість Хубеане

Я, мов Верлен,
Тиняюсь день-у-день
По тому місту залузаному.
В. Поліщук

…На початку 1920-их Б. Косарєва було запрошено до першого в Україні Театру для дітей. У столичному Харкові розквітало театральне життя: вистави супроводжувалися бурхливими дискусіями, а про прем’єри в місцевих газетах писали з не меншим захватом, ніж про запуск Харківського тракторного заводу. «Я радий, що звідти вирвався, — описував тодішні свої ґастролі В. Маяковський, — Харків — жахливе місто…» Здається, поет кривив душею, ревнуючи до молодої пролетарської столиці. «Маяковскому грезится гудок над Зимним, / А мне журавлиный перелет и кот на лежанке», — роз’яснював такі настрої Н. Клюєв.


Двоє. Фото А. Родченка. 1932 рік


Розвиткові творчих форм на ту пору активно сприяло звертання мистців до екзотичної або фантастичної тематики. «Здорові були, марсіанції» — гукав Хома Брут у п’єсі О. Вишні «Вій». На що «марсіанці» ввічливо, але цілком у руслі тодішньої політики Партії відповідали: «Говоріть по-російському, а то ми ще не українізувалися». Віддаючи данину часові, Б. Косарєв працює, зокрема, над оформленням вистав «Хубеане» Р. Победімського та «Шторм» В. Біль-Білоцерковського.

Тогочасна естетизація ідеї інобуття проявлялася у відвертій «казковості» радянського трибу життя. Слова при тому, як правило, перетворювалися на гасла, а ті, у свою чергу, на реальні справи. Без жадного застосування «формалістичних методів ґенетики» академік Лисенко перетворював одні види рослин на інші. Але що ті рослини!

Лев Троцький з цього приводу гукав: «Ми можемо прокласти крізь всю Сахару залізницю, збудувати Ейфелеву вежу й розмовляти з Нью-Йорком без дроту. А людину покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, „покращене видання“ людини — це й є подальше завдання комунізму».

Перебудові людської психіки справді була присвячена діяльність створеного у 1921-му році Центрального інституту праці, засновник якого, пролеткультівець Алєксєй Ґастєв, винайшов навіть спеціяльний термін «соціяльна інженерія». «Людей живих ловить… голов людских обрабатывать дубы… мозги шлифовать рашпилем языка», — конкретно формулював В. Маяковський ідею формування нової людини.

У сліпому захопленні його підтримував Н. Асєєв: «Я хочу тебя увидеть, Гастев, / длинным, свежим, звонким и стальным, / чтобы мне — при всех стихов богатстве — / не хотелось верить остальным».


Алєксєй Ґастєв


І надалі гаслом доби надовго залишилось таке: «Задля нашої юної, ніжної та бистрокрилої республіки у нас, большевиків, не існує неможливого!»

Потужний вибух творчої потенції описуваних часів, обумовлений наївною вірою у побудову «нового світу», проявився натоді у створенні формальної мистецької мови, діяметрально протилежної способу висловлювання попередньої епохи. Мова лівого мистецтва була яскравою, переконливою і привабливою. Різкі ракурси, динамічні композиції, відхилені у нестримному русі вертикалі й горизонталі…

Все це захоплювало й підштовхувало вперед, змушуючи записуватися добровольцем і виконувати п’ятирічку за три роки.

Для подекуди дозволених під ту пору ворохобників-бунтарів (на кшталт колишнього футуриста Б. Косарєва) Жовтнева революція більшовиків була частковою реалізацією утопічного модерністського проекту, а проґресуючий тоталітаризм — і зовсім заміною життя на Великий Мистецький Дискурс. Єдине, що вони могли зробити у тому середовищі, — це зберегти професіоналізм, а також деякі модуляції свого справжнього голосу.

Мова наступного періоду в житті Б. Косарєва була надто вузькою і локальною. Повна відвертість висловлювання виявилася неможливою, тому народжувався її офіційний еквівалент, яким користувався художник, створюючи такі свої роботи в театрі, як, наприклад, оформлення вистав «Коммольці» (1930) чи «Мартин Боруля» (1934).

З точки зору колишніх мистецьких надбань мова цих творінь Б. Косарєа була фактично шифром. Після його тлумачення — вже сьогодні — раптом виявляється, що там не було ніякого серйозного послання чи справжнього прирощення мистецького глузду. Там було лише бажання майстра висловити прості речі, розуміння яких він отримав від часів своєї футуристичної юности, висловити їх красиво, майстерно, — але не більше.

На ту пору, а саме в середині 1930-их, Б. Косарев разом з О. Хвостенком-Хвостовим стають визнаними метрами харківської школи театрально-декораційного мистецтва. Наступний етап творчости Косарєва як театрального художника був ознаменований виставами «Скупий», «Івасик-Телесик», «Снігова королева» та «Бременські музиканти».

Ключовою ж для харківського майстра стала постановка «Ярослава Мудрого» (1947), за оформлення якої він отримав Державну премію ім. Сталіна, після чого фактично відійшов від театру, повернувшись до викладання у місцевому Художньо-промисловому інституті.

Самотність удвох

То усмехнусь, то робко приосанюсь
И с белорукой тростью выхожу:
Я слушаю сонаты в переулках,
У всех лотков облизываю губы,
Листаю книги в глыбких подворотнях,
И не живу, и все-таки живу.
О. Мандельштам

Тодішній режим, відтинаючи будь-які позасистемні контакти зі світом, залишав людям Духа (а саме такою людиною був Борис Косарєв!) лише один вектор — вглиб, у творче зосередження, у потаємну свободу. Саме духовна аскеза могла врятувати тодішнього мистця як у Просторі, так і в Часі: що створив, не міг надрукувати чи виставити негайно, а мимоволі відкладав на невизначене майбутнє. При тому і думка, і слово достигали та відстоювалися, наче добре вино.

Єдиною людиною, кому Борис Косарєв міг довірити те, «як він бачив небо», був його давній друг і творчий поплічник Василь Єрмілов, якому судилося волею долі пізнати ще тяжчі митарства. «Ермилов долго писал альфреско. / Исполненный мастерства и блеска, / лучшие харьковские стены / он расписал в двадцатые годы, / но постепенно сошел со сцены / чуть позднее, в тридцатые годы», — писав про художника Б. Слуцький.


Будуйте народні будинки. Художник Б. Косарєв. 1918 рік


Справа погіршувалася ще й тим, що під час німецької окупації радянських теренів В. Єрмілов, на відміну від Б. Косарєва, залишався у рідному Харкові. Іншими словами, «підтримував новий порядок». «Его не мучили, не карали, / но безо всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску…» — описує поет наслідки цієї історії.

Тож можна лише уявити, яких титанічних зусиль коштувало Б. Косарєву підтримувати свого гнаного та упослідженого ще з довоєнних часів друга. «Служиш, Борю?» — питався його при зустрічі Єрмілов. «Служу, Васю…», — приречено лунало у відповідь.

Майстерні цих двох художників завжди були поруч, їхні долі також недалеко відбігли одна від другої. Оцінюючи їхню творчу спадщину, критики від мистецтва завжди вагалися з авторством. Так відома монографія З. Фоґеля про Василя Єрмілова з’явилася друком з репродукцією роботи Косарєва на обкладинці, а графічний доробок останнього пізніше був закуплений місцевим Художнім музеєм як Єрмілівський.

Мабуть, не дивно, що, навіть перейшовши на викладацьку працю, Б. Косарєв якимсь дивом примудрився затягти на рятівну посаду ще й свого давнього друга. Але що то було за викладання! Якось Яновський спитався у Шестова: «Чому ви читаєте лекції з папірця?» Шестов відповів: «Нема сили дивитися в обличчя…» З цього дидактичного приводу А. Бенуа значив: «Лик російського народу то всміхається захоплено, то скривить таку п’яну мармизу, що тільки й бажання, що плюнути в неї та й забути навіки про це жахіття».

Слобідська вічність

С недоверием глядит
поколенье деток:
для него я троглодит,
для него я предок.
Я надоедать устал.
Я напоминать не стал.
Б. Слуцкий

Колеґам та учням Борис Косарєв був знаний як занудний стариган, що мучив студентів своєю прискіпливістю та непогамовною творчою енергією. Мало хто здогадувався про його колишні здобутки в сценографії. Ще менше — про унікальні розробки в техніці темперного живопису. І вже зовсім одиниці — про леґендарний футуристичний період.


Пішли додому. Художник Б. Косарєв. 1923 рік


З усього баченого в архіві мистця найбільш вражає та фантастична ретельність, з якою розкладені, пронумеровані та підготовлені для майбутньої праці речі: шкіци, етюди, замальовки. Вони не могли бути виставлені раніше з різних причин. По-перше, малюнки Б. Косарєва з 1910—20-их років — це надто інтимний момент. Уявіть собі зображеного на них засоромленого Вітюшу Хлєбнікова в компанії оголених сестер Синякових або ще гірше: якісь змарнілі люди — в ланцюгах, за колючим дротом… Під згадану пору барабанної риторики й худфондівського вождизму ці роботи навряд чи змогли чимось зарадити художнику: їх не вільно було представити в якості «нашої відповіді Чемберлену». «Мы проиграли наши судьбы, / Поставив на неверный цвет», — писав із подібного приводу репресований Аркадій Штейнберґ. Тож творчий доробок Б. Косарєва скоріше егоцентричний, тоді як сучасний живопис — ексцентричний; цей інтимний, той — публічний. Не гармонія, а жест, не творіння, а художник, не результат, а — вибух творчої енергії.

Очевидно, найбільш популярними виставками Майбутнього стануть саме ті, де експонуватимуться етюди та чернетки, які дозволять прослідкувати за порухом душі їхнього творця. Скажімо, вже сьогодні твори Б. Косарєва виявляють національну приналежність мінімалізму: звичайно, це Харків, ясна річ — 1920-их років. Брак матеріялів того періоду, убогість предметного світу, економія засобів: розчерк — дерево, пляма — будинок, ніч — білий аркуш паперу. Часом хочеться назвати ці шедеври замальовками, але, роздивившись, розумієш, що додати — нічого. Художник зображував «вікно», «хату», «гілку» — а мав на увазі «вічність».

Новітньому мистецтву ще тільки належить зрозуміти, що немає ніякої потреби у завершеності. Це історія не терпить пробілів, а живопис тільки ними й живе. Борис Косарєв, здається, знав про це завжди. Власне кажучи, подібний конфлікт, завдяки якому був народжений футуризм, і робить описуваний період історією, а самого харківського мистця — знаковою фігурою українського аванґарду XX-го століття.

Амазонка слобідського аванґарду

А помните? Туземною богиней
Смотрели вы умно и горячо,
И косы падали вечерней голубиней
На ваше смуглое плечо…
В. Хлебников

Сьогоднішня згадка про Марію Синякову виглядає на диво доречною. По-перше, вкотре дозволяє відновити її ім’я в жіночому батальйоні російського аванґарду, до якого історично належать Алєксандра Екстер, Наталя Гончарова, Любов Попова, Ольга Розанова і Надєжда Удальцова. А по-друге, саме сьогодні ця справа — безпрограшна. Адже Синякова — це, безперечно, аванґард із слобідським обличчям, а з іншого боку — фемінізм у мистецтві. Себто дві проґресивності з модністю і чудовністю вкупі. Тепер вже доречно говорити не про епоху великого аванґарду і великої революції, а про епоху великого аванґарду і великого фемінізму: денікінці 1919-го, захопивши Харків, ґалянтно ув’язнюють поетку Христю Алчевську, а червоні 1920-го — не менш вишукано розстрілюють історика Олександру Єфименко.


Зліва направо: Л. Брік, О. Брік, Р. Якобсон і В. Маяковський. 1923 рік


Здається, нам довіку не судилося прочитати всі українські першоджерела того ж таки «загальноросійського» аванґардизму. Після гучних імен дорубіжжя й порубіжжя завжди даються чути імена призабуті чи зовсім невідомі. До того ж, існує своєрідне мистецтвознавче божевілля: обґрунтування пріоритету. Так ніби мистецтво — це наука (як гадали у дев’ятнадцятому столітті) чи спорт (як думають у двадцять першому). Насправді ж розглядуване тут мистецтво аванґарду — це електромережа, де трапляються короткі замикання, але немає одного — видимого нам причинно-наслідкового зв’язку. Тим не менш, родина Синякових, попри всі розбіжности в характерах її членів, — явище напрочуд цілісне.

Варто також згадати, що найважливіша особливість аванґарду взагалі й харківського зокрема — це мистецтво домашнє, родинне. Хоч як дивно, але навіть згодом, за часів пролетарських «звершень» у типово міщанському житті 1920—30-их років, своєрідні «родинні» оази відігравали також чи не головну ролю у просвітництві «нових панів». Так, своєрідною оазою культпросвіту була квартира подружжя Осипа та Лілі Бріків у Водоп’яному провулку в Москві. Щоправда, Б. Пастернак вважав, що «квартира Бріків була, по суті, відділом московської міліції», але саме там відбувалися перші збіговиська ЛЄФу, на яких В. Маяковський, повернувшись із чергової закордонної мандрівки, демонстрував колеґам привезений гуманітарний крам: журнали, каталоги, книжки. Ось як описує ситуацію тодішньої «сімейної» освіти 1927-го року фотохудожник А. Родченко: «Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната… В Осиній кімнаті складалися пляни ЛЄФу, замислювалось його оформлення, а в їдальні тривали суперечки Володі (Маяковського. — І. Б.-Т.) з Третьяковым, Чужаком, а вони завжди сперечалися. Після всього цього зазвичай сідали грати в маджонґ або в карти».

Але в «малоросійській» ситуації з родиною Синякових вищезгадана тотальна «домашність» 1910-их років, що передувала вимушеному культуртрегерству В. Маяковському вже у 1920-их, проявлялась якнайвиразніше.

«Костер сестер»

Как воды полночных озер
За темными ветками ивы,
Блестели глаза у сестер,
А все они были красивы.
В. Хлебников

Утримання Марією Синяковою родинного маєтку в селищі Красная Поляна, що під Харковом, у цілому задає дуже важливу ретроспективу з перспективою, в якій Хлєбніков, Асєєв, Пастернак — персонажі однієї історії. Мистецтва? Літератури? Аванґарду? Здається, це був цінний досвід для майбутньої культурології: не просто усвідомлені, але відчуті родові зв’язки, не просто їхня фіксація, але — створення подібних зв’язків. Себто «історична пам'ять». Важливіше, однак, і те, що Красна Поляна може бути сприйнята сьогодні не як результат плутаних культурологічних рефлексій, а ля «школа життя» Ґертруди Стайн у Парижі, а як дещо, наближене до матриці: просто як мистецька садиба початку XX-го століття.


Зліва направо: Григорій Пєтніков і Велемир Хлєбніков. Харків, 1916 рік


Отже, маєток Синякових уявляв собою своєрідний мистецький осередок, літературно-мистецьку колонію і соціюмну лякуну посеред тодішнього міщанського офіціозу Слобідщини. Період активного життя у ньому припадає, либонь, на початок Першої світової війни 1914-го року, коли садиба стає прихистком для багатьох втікачів із Росії — В. Хлєбнікова, Н. Асєєва, Д. Петровського, а до того моменту тут частенько гостювали місцеві молоді ворохобники: В. Єрмілов, Г. Пєтніков, Б. Косарєв. До того ж родина Єрмілових сусідувала з Синяковими в Красній Поляні. Загалом же леґендарні сестри Синякови були скандально відомі й у самому Харкові. Талановиті, вишукані, екстраваґантно вбрані, гострі на язичок характерниці, вони славились настільки, що всі зайшлі знаменитості вважали за обов’язок завітати до них на гостину. Наприклад, поет Асєєв, приїхавши у 1912-му році з Курська вступати на філфак Харківського університету і навідавшися з візитом до Синякових, згодом таки одружився з однією із сестер, Оксаною, через яку, вже в Москві, куди вона подалась було вступати до консерваторії, познайомився з В. Маяковським і О. Кручоних. Він присвятив їй книжку віршів «Оксана» (1916) («Оксана! Жемчужина мира! / Я, воздух на волны дробя, / на дне Малороссии вырыл / и в песню отправил тебя»), її образ проходить через усю Асєєвську лірику. В Москві Асєєви жили на Малій Полянці у Надії Синякової, що була вже заміжня за відомим істориком В. Пічетою.

Окрім найвідомішої з сестер Синякових, художниці Марії (про неї в поемі В. Хлєбнікова «Три сестри» (1920): «Одна, зачарована богом…» і «Другая окутана сказкой…»), були ще згадана Надія («Лоск ласк и хитрости привычной сети…»), Оксана, Віра, одружена з поетом Г. Пєтніковим («А та — золотистые глины…» і «Полумать и полудитя…»), Зінаїда і двоє молодших братів-бешкетників — Володимир і Борис. «Куди гроші поділи? — гукали до них, коли, задоволено-втішені, брати верталися з міста. — Знову на блядєй витратили?!» Батько родини був ювеліром церковного начиння і також вирізнявся екстраваґантністю. Коли померла мати цього галасливого сімейства, її так розфарбували в труні на копил народної ікони, що все православне село збіглося подивитися на те блюзнірство, учергове вчинене тими «синяками-голяками», як називали родину місцеві абориґени.


Сестри Синякови


Відповідною була атмосфера у великому домі-садибі в Красній Поляні. Сам будинок уявляв собою типову дерев’яну споруду поміщицько-дачного стилю з широкими сходами та обов’язковою терасою, на якій відбувались незмінні чайні церемонії. «Здесь Божья матерь мыла рядно / И голубь садился на темя за чаем», — описував ті часи В. Хлєбніков. Як метелики, на мерехтливе світло салонного затишку злітався сюди галасливо-строкатий люд. Безперервні застілля укотре набули перманентної активности в буремні роки громадянської війни, коли Харків почергово займався то німцями (весна—літо 1918 p.), то денікінцями (літо—зима 1920 p.). Багато ґастролерів поперебувало тут у той період «індіянського літа».

Серед них В. Хлєбніков, автор «краснополянського» шедевру «Костер сестер», таємно закоханий у Віру Синякову, який поневірявся натоді у Харкові протягом цілого року, створивши назагал 6 поем, серед яких знаменитий «Ладомир», «Ніч в окопі», «Три сестри» і десятки віршів, серед яких — «Сині окови» (інтонаційно і в кольорі обігрується прізвище: Синякови).

Загалом про самого В. Хлєбнікова писали багато, але мало кому вдавалася спроба викласти його життя цілісно, так ще й в комплексі іскрометних ідей того леґендарно-аванґардного часу 1910—1920-их. Поет, який називав себе «других миров ребенком», «звонким вестником добра» й просто «будетлянином», зазвичай з’являється перед нами у всій красі свого причмеленого футуристичного генія. Ходить в Астрахані таким собі безтурботним дервішем з «наволочкою», напханою віршами, безуспішно закохується в Москві в замужніх жінок і коронується 20-го грудня 1915-го року в Харкові на «Председателя Земного шара». А його друзі й недруги, серед яких Д. Бурлюк і В. Маяковський, C. Єсенін і А. Марієнґоф, відверто насміхаються над ним, немов над блаженним. «Наприкінці, як символ Земної Кулі, надягаємо йому на палець перстень, позичений на хвильку в четвертого учасника вечора — Бориса Ґлубоковського, — згадував А. Марієнґоф „коронування“ В. Хлєбнікова в Харкові. — Опускається завіса. Ґлубоковський підходить до Хлєбнікова: „—Велимире, знімай перстень“. Хлєбніков перелякано дивиться на нього, ховаючи руку за спиною. Ґлубоковський сердиться: „— Кинь дурня валяти, віддавай персня!“ Єсенін аж надривається від реготу. У Хлєбнікова біліють губи: „— Це… це… Куля… символ Земної Кулі… А я ось — мене… Єсенін з Марієнґофом на Председателя…“ Ґлубоковському уривається терпець, і він грубо стягує персня з пальця. Председатель Земного Шара Хлєбніков, приткнувшись до порохнявої театральної куліси, плаче великими, як у коня, слізьми».

«Від нього відгонить святістю», — усерйоз стверджував В. Іванов, а В. Маяковський у некролозі Хлєбнікову заявляв, що «його біографія — зразок для поетів і докір поетичним ділкам». До речі, самого горлана-главаря звинувачували в тому, що він краде рими в розсіяного Велимира.

Утім, сам В. Хлєбніков не шкодував розсипати поетичні перли й смітити безсмертям. «О рассмейтесь, смехачи!» — заклинав він нащадків, беручи участь у «Зневазі громадської думки» й сурмлячи в «Трубу марсіян». Життя його було коротке і стрімке, а зробити цей Король Часу встиг усього лише геніяльну малість. Наприклад, будучи не лише поетом, але й лінґвістом, орнітологом, математиком, істориком і філософом, двічі в 1912-му році привселюдно пророчив, що в 1917-ім варто чекати «падіння держави». Але хто ж у нас слухає поетів?

Між тим в оповіданні «Малинова шашка» 1921-го року В. Хлєбніков згадує Марію Синякову та її славних сестер, в кожну з яких по черзі був закоханий поет: «— Сірника, сірника! Маню, дай люстро, свічку, — часом лунав похапливий шепіт. Виходила старша сестра, боса, в міщанській червоній сукні, з манірною усмішкою і млосною котячою ходою, або в білій розкішній парусиновій сукні, трохи дебела, трохи гладка, з гарним російським обличчям. Лише постійна гра в її очах блакитно-сірих і закоханих… Губи її тремтіли ледь помітним лукавим тремом, що свідчив про внутрішній сміх; так кішка, поклавши лапу на пташку, вся тремтить і крутить хвостом… Раптом забігла друга сестра. Живі чорні розумні вуглинки-очі, водоспад недовгого чорного волосся, розмаяного по плечах (я також бачив це волосся мідно-золотим — перекис водню), синя кацавейка, голе тіло крізь темно-синю парусину. Живопис, що змінювався, наче обіди в добрих їдальнях, вкривав це життєрадісне обличчя, мінливі вуста… Чи знаєте ви, що значить сірник у глухій занедбаній садибі в плодовому саду? Це бог і цар сільських вечорів. Тисячі облич, змінюючи веснами одне одного, з книжкових сторінок сходились, немов на добовий постій, на обличчі однієї із сестер. Сестри, як працьовиті бджоли, пораються і допомагають одна одній. Дзвінкий регіт, пирскання, прудкі ноги, щоб врятуватися від сміху, іноді переривають їхню працю. Тисячі різноманітних очей, немов квіти, наче метелики-одноденки, з’являються і щезають на обличчі. Обличчя робиться лукою лиць, де одні квіти змінюються іншими й одні душі заступають другі. Скільки божевіль через одноманітність сільського життя врятовані тобою, закіптюжений сірнику! Немов місце в потязі, яке займає то одна, то друга людина, так само жива людська голова стає притулком мандрівних облич».

А ось про Красную Поляну: «Погляньте пильніше на краснополянський пейзаж, — писав коронований нещодавно у Харкові на „Председателя Земшара“ поет, — — і ви переконаєтесь, що весь він пронизаний якимсь білим світлом, немовби білу підкладку підклали під нього. Світло це ми не бачмо, але можемо, повинні відчути. Воно над лісом, за полем, за небом. Це світло Красної Поляни — вічне, бо воно не сонячне, але нетворче, це світло, що надає сенсу природі. Мистець, що відчув це світло, має ключа до малоросійського пейзажу, до його душі тощо».

У такому ж руслі може бути витлумачено чимало закінчень краснополянських романів: хіба колись бракувало в тутешньому топосі трагічних розв’язок? Поет Божидар, в якого були закохані всі п’ятеро сестер Синякових і який у 1914-му році разом з Пєтніковим і Асєєвим заснував видавництво «Лірень», тоді ж покінчив самогубством у лісі під Красною Поляною: «И еще он сказал, распаляясь: / „Не люблю этих пьяных ночей, / покаянную искренность пьяниц, / достоевский надрыв стукачей, / эту водочку, эти грибочки, / этих девочек, эти грешки / и на утро заместо примочки / водянистые Блока стишки“».

Або художник М’ясоїдов, що наробив ґвалту в Харкові, завітавши з дружиною-італійкою, яка збирала по селах обрядові танці: підробивши стофранкову купюру, сів невдовзі в тюрму на 20 років, а пізніше, вже на еміґрації в Люксембурзі, підробляв доляри (розмивав однодолярову банкноту й малював на ній сотенну купюру). А чи брат відомого графіка, поет Владімір Нарбут, «наполовину» розстріляний петлюрівцями в Києві 1917-го року, залишившись без руки й ноги і ставши у 1921-му році головою Харківської губчека. В «Алмазному вінці» В. Катаєва сей В. Нарбут виведений під ім’ям «Колченогий».


Зліва направо: С. Єсєнін, А. Марієнґоф, В. Хлєбніков. Харків, 1920 рік


Нарешті, поети й художники всіх футуристичних мастей, що засвітилися на гостині в Синякових, — на кшталт Г. Шенґелі, А. Чічеріна і С. Боброва, а також Д. Бурлюка, А. Лєнтулова і Р. Фалька. Не кажучи вже про постійні відвідини садиби молодими мистцями з харківського гурту «Союз Семи»: Б. Косарєвим, В. Єрміловим, Н. Міщенком, Г. Цапком, В. Цибісом та ін.

І всім цим мистецьким кагалом, що, вимагаючи хліба, видовищ і співчутливої уваги з побутовим прихистком, постійно збирався в Красній Поляні, заправляли «музи російського футуризму» (як зазвичай називає їх імперська історія мистецтв), незрівнянні сестри Синякови, над якими, у свою чергу, наглядала їхня мовчазна Марія з «глазами большими Богородицы». Все господарство, по суті, трималося на ній, вся відпружена артистична тусівка гостей харчувалася виключно за рахунок сімейства й зокрема — з присадибового городу Синякової та її чоловіка Уречина, що з таких відвідин став мало не академіком сільського господарства. «Он говорил: „А это базилик“. И с грядки на английскую тарелку — / румяную редиску, лука стрелку, / и пес вихлялся, высунув язык, — писав про Уречина зайшлий Алєксєй Чичерін. — Он по-простому звал меня — Алеха, / „Давай еще, по-русски, под пейзаж“. / Нам стало хорошо. Нам стало плохо, / Закат был харьковский. А это значит наш».

Туземний рай Задзеркалля

Їм би все життя прожити де-небудь на дачі в добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довколо самовара, поставленого шишками, розмовляючи на терасі із продавцями раків і листоношею.

О. Мандельштам

Марія Синякова, попри сімейні негаразди побутового порядку, характер мала методичний, впертий і настирливий. «І все ж таки, — задумано промовляла до чоловіка старшої сестри, огрядного пана Пічети, стоячи біля розчахнутого вікна харківського готелю „Асторія“ вже з постфактумною пахитоскою у відставленій руці, — чорт існує чи ні?» На що той, не відчуваючи підступу, по-професорськи бикувато бубонів: «Чорт є. І його — нема!» «А це ж чому?» — невинно копилила губки Маня. «Та тому, що його ніхто не бачив!» — вибухав задрочений метр. «А як же п'яниці?» — відверто реготалася юна насмішниця. «Так, справді, п'яниці бачили», — погоджувався, відтанувши серцем при вигляді симпатичних ямочок на щічках «туземної богині», громіздкий Пічета. Автор не менш важезного «Вступу до російської історії», а також дослідження з аграрної реформи Сіґізмунда II Авґуста, він не дуже добре розумівся на краснополянському флірті з синяківським флером вкупі, більш дбаючи про честь професорської мантії і правильність вимови власного прізвища — кумедно обіграний з цього приводу в епіграмі тогочасного московського поета: «Василь Иваныч Пичетá / В стихах не смыслит ни черта, / Но что касается минета, / Василь Иванович — Пичéта».


Фабрика-кухня. Фото А. Родченка. 1932 рік


Отож, переймаючись гостинністю, М. Синякова примудрувалася ще й малювати при цьому. Спершу підпиле й галасливе панство не звертало на ці витребеньки особливої уваги, але коли мовчазній хазяйці дому почали приносити замовлення «поважні люди» з міщанського Харкова, ставлення до Марії змінилося — всі «божевільні чаювання» і перманентне бенкетування влаштовувалися на гроші з тих картин. «Костер сестер», отже, підтримувався не лише богемною атмосферою збіговиськ, де велеречиві диспути, костюмовані капусники та поетичні вечори ставали за чудову норму життєвого неробства в гостинній цитаделі Синякових. Це був насправді туземний, себто малоросійський рай, чиї персонажі потрапляли сюди, наче в рятівну оазу напівсонного мистецтва, рятуючись від безуму потойбічних катаклізмів: харківських, київських, московських. Це було особливе середовище простакуватих Вітюш, щиросердних Мань і миролюбних Зінаїд — малопричетних до офіційної історії. «Я бы их всех собрал в Красной Поляне, потому что больше негде теперь», — писав про це середовище О. Мандельштам.

Справді, хоч як дивно, але, окрім як слобідського підсоння, збиратися місцевим культурникам, а також їхнім російським колеґам було ніби як ніде. Така сама «артистично-дачна» атмосфера у славетному колі подружжя Бріків виникла набагато пізніше. «Я повернувся в Пушкіно і щодня бував у Бріків—Маяковського, — значив вже у 1927-му році знаний діяч ЛЄФу, фотохудожник А. Родченко. — На дачі жили Бріки, Маяковський, Кулєшов, Хохлова, її син і часто приїжджали Жемчужні, крім, зазвичай, різноманітного люду, особливо по неділях, наприклад, Райт, Кушнєр, Асєєв, Пудовкін, Штеренберґ, Денісовський, Луелла, Лєвідов, Малкін, Лавінський, Лєвін, Льова Ґрінкруґ, Кассіль, Кірсанов, Маяковський, Нєзнамов. Одні сиділи, розмовляли. Інші грали в маджонґ, чи в городки, чи в карти. Годували усіх із суботи до понеділка. Обід з масою лісових ягід, салати, пекли всякі пироги».

Як художниця зокрема, Марія Синякова-Урєчіна теж чимало потерпала з «колективної» атмосфери творчого відпруження в родинному кублі Синякових, звідки вона весь час намагалася вирватись, обтяжена побутовими проблемами утримання «синяків-голяків», або «синголів», як називав сімейство Синякових велемудрий В. Хлєбніков. Звідси — причетність до багатьох знакових доль, подій і формацій того буремного часу. Після закінчення міської художньої школи М. Синякова вчиться в Харківській студії Є. Аґафонова «Блакитна лілія» (1907—1912 pp.), входячи до однойменної групи художників-аванґардистів. Пізніше вони утворили експериментальний театр-кабаре «Блакитне око», який протримався лише два сезони, закрившись у 1911-му році, але його «Незнайомку» А. Блока пізніше показували в Петербурзі. Особливих виставок М. Синякова не мала, якщо не брати до уваги Першу спільну виставку-продаж харківських професійних художників навесні 1919-го року (серед учасників були і Єрмілов з Сєрєбряковою, Акімовим, Тракалом і Кацем, і 5-літній Гриша Бенціон з 6-літньою Міррою Бурас) і єдину персональну виставку художниці, зроблену заходами Н. Асєєва відповідно у Спілці письменників.

Салон чи музей?

Мене збагачує той, хто змушує мене бачити по-іншому те, що я бачу щодня.

П. Валері

Сучасні укладачі «Українського мистецтва та архітектури кінця XIX — початку XX ст.» наполягають на тому, що «вплив її живопису відчули у пореволюційному Харкові художники-новатори об’єднання „Сім плюс три“» (плутаючи при тому дореволюційний гурт «Союз семи» з назвою його програмового збірника) і полюбляють згадувати про участь М. Синякової у виставці «Союзу молоді» разом з Н. Гончаровою, М. Ларіоновим, Д. Бурлюком, К. Малєвічем і А. Екстер.

До цієї акції харківська художниця справді була запрошена засновницею «Союзу молоді» (1909 р.) Єленою Ґуро, мрійницею-максималісткою северянинської школи в поезії.

Зрозуміло, що модне під ту пору зацікавлення народним лубком мало в інтерпретації М. Синякової дещо відмінний характер. Її «Весна», «Літо», «Східне свято» починаються з «вірую». Її неопримітивізм не висмоктаний з мітологічного словника, він імперсональний і не має внутрішньої ієрархії, «якість» в Синякової замінена «щирістю». Ясна річ, про щось «українське» тут не ходить, адже світ наїву харківської мисткині не відає історії. Хіба харківське «українство» — це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року Український художньо-архітектурний відділ при Харківському літературно-художньому гуртку? Харківське «українство» — це липкий сік абрикосу й пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані й засмагле плече Марії, пісок в сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоч тутешня ніч — це справді васильківський місяць, але — на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця — не більше ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці.

Синякова, звичайно, була не першою з тих, хто зрозумів, що слобідський пейзаж можна зібрати по запахах, звуках і безсоромних доторках Вітюші і що він легко реконструюється навіть в еміґрації за порошинкою з леза ножа. Це добре продемонстрували і Бурлюк, і Андрієнко-Нечитайло, і навіть Архипенко, а може, й призабутий харківський візитер Сандро: «Приплелся друг, потом пришли другие. / И про себя бормочешь: Боже мой, / Как тянутся уроки ностальгии, / что даже и не хочется домой, / туда, где дождь надсадный и наждачный, / в ту даль, где до скончания веков / краснополянский хмурый поезд дачный / куда-то тащит спящих грибников».

Час у тій атмосфері «аванґарду» слобідського заквасу обернений у вільготне коло. Тутешній аванґардний гурт «Кільце» Є. Аґафонова плавно перетікає в московський «Бубновий валет», а учасники згаданої «Блакитної лілії» — у тамтешню футуристичну «Центрифугу». Маловибагливий космополітизм сповідували також молоді бунтарі з харківського «Союзу семи»: «Ми перші в цьому тихому океані хаток і садків взялися за проблему передачі форми по суті, як форми буття, а не тимчасового явища». Тим не менш, за наївом Синякової стоїть той тип світосприйняття, що покликаний пробуджувати в глядача найвищі чесноти. Хоч іноді це важко через форму висловлення. «Наївний живопис заповнює в моїй душі простір, відведений Богом для сприйняття прекрасного», — кокетувала слобідська муза російського аванґарду.


Михаїл Ларіонов


Більш цікавою видається діяльність М. Синякової в галузі книжкового оформлення. «Другая окутана сказкой», — недармо писав про неї Хлєбніков в «Трьох сестрах». І серед оздоблених нею видань було чимало дитячих: К. Чуковского «Нові загадки» (1930), Р. Енґель «Про дірочку і хвостик» (1930), Л. Остроумової «Пташиний переполох» (1928), Н. Павловіч «Весела бджілка» (1930). Хоч, безперечно, більш поважною була співпраця з Г. Пєтніковим («Поросль сонця», 1918), А. Кручоних («Розбійник Ванька-Каїн і Сонька-манікюрница», 1925; «Чотири фонетичні романи», 1927) і Н. Асєєвим («Про заячу службу й лисячу дружбу», 1927; «Цирк», 1929; «Пісенник», 1935; «Маяковський починається», 1950).

Безтурботна евфорія мистецького проживання в Красній Поляні завершилася фактично після 1919-го року. Рятуючись від мобілізацій, терору й голоду, більшість із героїв оповіданої тут історії розлетілася з-під Харкова малопривітними світами. Розпався «Союз семи», закрилися театрики й кабаре на паризьких бруківках слобідського едему. Мистецький люд «перекваліфікувався в управдоми» й масово пішов у радянський офіціоз. Аристократизм вертинського бедламу надійно заступав розмірений гуркіт молодої пролетарської столиці. Мінялися фонетика й фоніка підступного часу: замість Євреїнова в «Березолі» порядкував Курбас, Хлєбнікова змінив Хвильовий, а Блюменталя-Тамаріна — неоковирний Хвостенко-Хвостов.

Спорожніла й гостинна Красная Поляна. «Где шумели тихо ели, / Где поюны крик пропели, / Пролетели, улетели / Стаи легких времирей», — передбачав цей час В. Хлєбніков. Відлетіла у небуття вже у вісімдесятих роках минулого буремного століття і Марія Синякова, велимирна і велемудра хранителька краснополянського «притулку комедіянтів». Вона прожила довге життя: 1890-го року народившись у Красній Поляні, 1984-го померши в Москві, де мешкала із середини 1920-их.


Харків. Вигляд на річку Лопань. 1900-ті роки

Частина 3 ТЕХНОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ 1905—1917-ИХ РОКІВ

Початки більшовізму в Україні

Свобода завжди була свободою тих, хто хотів захопити владу, а не усунути її.

О. Шпенґлер

З одного боку, в силу традиційно-власницького неприйняття політики колективістського зайди й завдяки наївному бажанню українських соціялістів самим панувати на споконвіку «власній, не своїй землі», Центральна Рада — вищий представницький орган українського народу — не визнала в жовтні 1917-го року владу Раднаркому Росії. Але, з іншого боку, це не була остаточна відповідь чужинцю, адже одночасно й цілком «патріотично» соціялістичною верхівкою Центральної Ради на чолі з масоном М. Грушевським була проіґнорована питомо українська версія М. Міхновського і братів-хліборобів: ніякої демократії, лише жорстке підпорядкування військовій силі, пану-господарю, гетьману.

Слід згадати, що саме завдяки максималізмові нових сил української політики, які під загрозою багнетів Полуботківського полісу вирвали у соціялістичного проводу Центральної Ради останній з черги, «самостійницький» Універсал, можна говорити про сяку-таку «революційність». Адже українські вожді соціялізму разом із представниками інтернаціональної масонерії фактично знищили першу Українську Центральну Раду (яку почали було створювати 15-го березня 1917-го року самостійники-державники з табору М. Міхновського), спочатку об’єднавши її 16-го березня з другою з черги Центральною Радою, а згодом остаточно розчинивши у власному антиукраїнському уряді, очолюваному автономістами-масонами. Про політичні ігрища Центральної Ради влучно значив поет-символіст О. Олесь у маловідомій сатирі «Гармонія»:


…Цей робітничу хоче, той хоче хліборобську,
Той тільки трудову, а той зовсім неробську.
Один абсолютичну, той гетьманську,
А той мужичу трошки й трошки панську.
Той суверенності, той федерації
А ще якийсь не визнає і нації.
Той автономії, а другий неділимої,
Сей триєдиної, а той єдиної.
Один частинної, а той соборної,
Оцей — червоної, а другий — чорної.
Та чорт би вас побрав! Чого ж ви хочете,
Чиї ви голови дурні морочите?
Кому потрібне це стовпотвореніє?
Біда — як всі вожді, пророки, генії.
Біда — як граються всі Україною…
Ех, вгріти б вас та всіх лозиною…

Олександр Олесь


Згодом В. Винниченко завершив сезон політичних ігор, повністю обеззброївши Україну та позбавивши її права на формування свого війська, на чому наполягав М. Міхновський. «Прапор самостійної України стоїть згорнений», — бідкався невдовзі М. Грушевський, і нинішня офіційна історія з ним цілком згодна, мовляв, практично всі партії та осередки націоналістичного ґатунку проголосили свою схильність соціялізму Насправді ж здорові націоналістичні сили на чолі з видатним діячем того часу, ідеологом державної самостійности М. Міхновським робили усе, щоби протистояти розповсюдженню замулених цінностей соціялізму, які проповідував М. Грушевський. Навіть ввівши до складу соціялістів-самостійників створену ним Українську Народну Партію, чий шлях від 1902-го до 1917-го року був позначений революційними актами спротиву політиці царату, М. Міхновський від співпраці з самостійниками відмовився, творячи надалі власні осередки націоналістичного руху. Як основоположник теорії українського націоналізму, він вважав, що навіть суто формальне залучення модного натоді терміну «соціялізм» до справи визволення рідного краю може цю справу загубити.

Згодом, звичайно ж, вкотре з’ясувалося, що два українці заміняють трьох гетьманів, і завдяки власній нерішучості (хоч і за умов чисельної переваги в Центральній Раді та заклику М. Грушевського приховати «націоналістичні амбіції»), а насправді під тиском Полуботківського полку, українські соціялісти не змогли взяти гору, видавши хоч і з четвертого разу, але таки Універсал, в якому йшлося про самостійність України. Але ж централізований характер політики російських більшовиків не припускав жодного автономного існування осередків навіть рідної соціялістичної ідеї по споконвіку імперських колоніях, і тому на початку грудня 1917-го року більшовики Росії оголосили Українській Народній Республіці війну.

З одного боку, історична аритметика свідчить про те, що більшовізм для України був чужонаціональним явищем. Адже в лавах більшовиків до 1917 р. перебувало 273 українці, а липнем 1918-го року з 4364 членів більшовицької партії, які працювали на території України, лише 130 називали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди. Також у складі ЦК КП(б)У, обраному у тому ж липні 1918-го року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на ІІ-му з’їзді — троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади — ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб. У першому радянському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 p., з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 p., — п’ятеро з 17-ти народних комісарів.

Тож попри це, до літа 1918-го року в Україні не було не лише своєї комуністичної партії, але й філії РКП(б), й адепт більшовізму М. Скрипник у 1923-му році з носталгією згадував, що «фактично у 17 році на Україні не існувало жодного партійного центру більшовиків, жодного центру для скупчення сил пролетаріяту у боротьбі проти того дрібнобуржуазного центру» (чи пак Центральної Ради), і на виборах до Всеросійських Установчих зборів за кандидатів РСДРП(б) проголосувало лише 10 % українських виборців, а радянська влада в Україні таки була встановлена.

З іншого боку, попри офіційну наявність у тогочасному, здебільшого інтеліґентському, чи пак міському середовищі пропаґандистської отрути соціялістичного штибу і масонського зразка, не слід забувати також про невблаганний «людський» фактор, себто «ментальний» характер будь-якої справи, що, зокрема, пояснює той чи інший процент наявности українців на вищих партійних посадах у «чужонаціональних» партіях. «Нехай це буде донос на своїх же, але я скажу, — значив В. Винниченко у невідправленому до ЦК РКП(б) листі, датованому 20-им вереснем 1920 p., — що ви не можете покластись ані на одного національно свідомого украінця-комуніста; коли вони заявляють себе вірними прихильниками вашої політики, — не вірте: деякі роблять це з страху, другі з користи, треті через безсилість, четверті з політики». Словом, від часу промови Г. Хоткевича 1915-го року про українську інтеліґенцію, яка спроможна «заради лакомства нещасного» зрадити ідеали, мало що змінилося. І тут-таки В. Винниченко несамохіть підказує методу управління інертною масою «свинопасів і гончарів», так і не застосований ним на рідному матеріялі. Було б краще, значить він, «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму, не зв'язаних з українським народом ніякими традиціями й емоціями».

Тож попри те, що українські більшовики покладалися лише на допомогу Червоної армії, внаслідок чого у 1917—1919 pp. більшовицька Росія тричі захоплювала Україну, формуючи маріонеткові уряди з членів російського ЦК РКП(б), без підтримки «широких верств населення» з часом не обійшлося: як з боку зрусифікованого пролетаріяту, так і завдяки захопленій «музикою революції» (А. Блок) інтеліґенції, ще й не без допомоги «українського» села. Адже яке було село в Україні початку XX-го століття? Так, нібито однорідне, патріярхально-куркульське, чи пак вперто-власницьке, і цілком придатне до спротиву чужорідній заразі більшовізму. «Поза лаштунками ховалось слизьке тіло бандитизму… Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні… За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі», — характеризував тодішнє селянство Д. Донцов.

Проте невипадково сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки, «чайки-небоги» й «підніжки Москви», завжди був одним з найулюбленіших в історії української культури. Може, через те, що противились якраз своєму, обридлому, прісному і холопському, а душа тягнулась до забороненого плоду чужої культури? До речі, це цілком природна реакція організму, що століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псалмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців. Якщо ж перемагали, то виключно у «фолкльорний» спосіб. «У той час, коли нарід наш гине від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, — таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, — по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п'ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи…»


Микола Скрипник


Утім, на всі ліберально-демократичні маніпуляції патріотів-народників українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало». «Кидаючись до народу, ми кидаємось просто під ноги скаженій трійці на вірну погибель», — так само застерігав А. Блок російських народників у своїй статті «Народ та інтеліґенція». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі поет і яка символізувала стихію «народности», перетворилася під описувану пору «революційних» зрушень на міщанську таратайку Чічікова з «Мертвих душ». З поетами, щоправда, теж вийшло ненабагато краще, оскільки, як значив О. Мандельштам, «не підкоряється мені перо: воно розщепилося й розбризкало свою чорну кров, ніби прив'язане до телеграфного бюрка — публічне, спаскуджене блазнями в шубах, розмінявши свій ластів'ячий розчерк — первісний натиск — на „приїзди ради бога“, на „сумую“ і „цілую“ неголених паскудників, які шепочуть телеграмку в надиханий хутряний комір». Що ж до справжнього обличчя «селянської гостинности», про яку згадував Д. Донцов, то проявлялась вона радше щодо свого ближнього, аніж до ворога чи супостата. «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули», — листували до М. Єреміїва, редактора газети «Рада», стривожені незрозумілою патріотичною ідентифікацією «українські» селяни.

«Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні „монади“, — пояснює цей стан В. Домонтович. — Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіянти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів».


Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки


Втім, яке там усвідомлення! Село залишалося селом на всьому просторі колишньої імперії. «Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу», — значив український радянський драматург М. Куліш. «Тяжко зрозуміти й повірити, що російський мужик не християнин, не покірний божий слуга, а мрійливий бандит», — підтверджував російський і не менш радянський письменник К. Федін.

Лев Толстой як дзеркало Задзеркалля

Л. Н. Толстой тихенько запитував ящірку:

— Добре тобі, га?

Вона грілася на камені в кущах по дорозі в Дюльбер, а він стояв перед нею, засунувши за ремінь пояса пальці рук. І обережно озирнувшись, велика людина світу цього зізналася ящірці:

— А мені — не добре.

М. Ґорький

Гарний Божий світ. Одне тільки негарне: ми.

А. Чехов

З огляду на споконвічну спроможність популярних европейських та російських предтеч соціокультурного колективізму на кшталт чи то «прагматика» К. Маркса і «пророка» Л. Толстого, а чи відвертих шарлатанів З. Фройда і Є. Блаватської, схильних, за Г. Хоткевичем, «служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних», можна ствердити, що той самий розбурканий, четвертий «сон розуму» Віри Павлової (і чужорідного проґресу) породив чудовиськ філософської думки, чиї писання, думки і вчення рознеслися по малоросійських окраїнах Европи.


Лев Толстой


Найбільш до експансії ідей «народництва» як предтечі більшовізму прислужився, звичайно ж, Л. Толстой. Сама російська інтеліґенція, звичайно ж, мала власний «підхід» до народу, про який значить І. Бунін у «Великому дурмані»: «Звідки інтеліґенція черпала свої знання про народ? Окрім літератури — ще й завдяки спілкування з народом, а спілкування це було приблизно таке. Пізно вночі, їдучи з гостини або з якогось засідання на старенькому зігнутому візникові вулицями Москви чи Петербурґу, позіхаючи, питали:

— Візнику, ти смерти боїшся?

І візник машинально відповідав дурневі пану:

— Смерти? Дак чого ж її боятися? Її боятися нема чого.

— А німців — як гадаєш, ми здолаємо?

— Як не здолати! Треба здолати.

—  Так, брате, треба… Тільки ось у чому затримка… Затримка в тому, що цариця в нас німкеня… Та й цар — який він, по суті, русак?

І візник стримано притакував:

— Це точно. Ось у нас німець управитель був — за будь-яку потраву полтинник або карбованця. Просто собака…

Ось вам і готове тверде переконання, що наш „мужичок мудро ставиться до смерти“ й несхитно вірить у перемогу. Ось вам і чудо-богатир, і „богоносець“, і „Христолюбний простак“, що його „якби не споювали та не тримали б у рабстві“…»

Утім, ніхто з письменників, окрім Ґете, не мав такої слави, як Л. Толстой — пророк, обожнений своїми сучасниками. Прочани з усіх країн світу приїжджали до «яснополянського мудреця», чиє слово важило для людей, що «шукали духовности», більше, ніж слово церковних ієрархів, не кажучи про державних чиновників. Два царі в Росії, дейкували сучасники, — один на троні, інший у Ясній Поляні. У листі до Ніколая II від 16-го січня 1902-го р. письменник називає імператора «любий братику». Вплив письменника і проповідника був безумовний серед читаючої публіки, тобто серед тих людей, які згодом визначили вибір Росії в ситуації, коли, за словами Толстого, «все перевернулося й тільки вкладається».

Спираючи на християнство, Л. Толстой став засновником нової релігії (толстовства), впливаючи надалі не лише на духовне, але на соціяльно-політичне життя Російської імперії. За опитуванням «Вісника знання», проведеним 1909-го року, виявилося, що найпопулярнішим автором був Л. Толстой (295 голосів), після нього значився Чарльз Дарвін (152 голоси), а Карл Маркс був лише на шістнадцятому місці (52 голоси). Тим не менш, саме дві культові оцінки, видані, відповідно, поетом-декадентом і революціонером-марксистом, важили у подальшому поступі толстовства на теренах суспільної думки XX-го століття. Отже, 1905-го року А. Блок опублікував епохальну статтю «Сонце над Росією», натомість В. Ленін 1908-го року озвався власним розгромно-культовим опусом «Лев Толстой як дзеркало російської революції», в якому значив, що яснополянський старець «не міг абсолютно зрозуміти ані робітничого руху та його ролі у боротьбі за соціялізм, ані російської революції, що само собою очевидно», і тому надалі «під молотом столипінських уроків, за умов неухильної аґітації революційних соціял-демократів, не тільки соціялістичний пролетаріят, але й демократичні маси селянства будуть неминуче висувати ще більш загартованих бійців, які ще менш впадатимуть у наш історичний гріх толстовщини!»

Проте справжню суть впливу Л. Толстого навіть у Росії зрозуміли не одразу. Літературних «пророків» взагалі не так просто розпізнати. «Загалом літературний підхід до життя просто отруїв нас, — зауважує І. Бунін в „Окаянних днях“. — Що, наприклад, зробили ми з тим розмаїтим життям, яким жила Росія останнє століття? Розбили, розділили її на десятиліття — двадцяті, тридцяті, сорокові, шістдесяті роки — і кожне десятиліття позначили його літературним героєм: Чацький, Онєгін, Печорін, Базаров… Хіба це не курям на сміх, коли, до того ж, згадати, що героям цим було одному вісімнадцять років, другому дев’ятнадцять, третьому, найстаршому, двадцять!»

Що ж до освіти «літературного» покоління, то його пророк Л. Толстой значив: «Ідеал наш позаду, а не попереду. Виховання псує, а не виправляє людей». Проте назадницький рух Л. Толстого від цінностей західноевропейської цивілізації до антихристиянського варварства зауважили спершу німці, оскільки свого часу проминули сей період. «Західньо-марксистський чекан, що опромінив ясним світлом великий переворот у країні Толстого, не заважає нам побачити в більшовицькому перевороті кінець Петровської епохи — західньо-ліберальної европейської епохи в історії Росії, що з цією революцією знову повертається обличчям до Сходу, — значив у 1922-му році Т. Манн. — Але хіба від моменту цього історичного повороту, чиїм пророком (хоча в Москві не визнають цього) був Лев Толстой, — хіба не з цього моменту з'явилося в Західній Европі відчуття, що і вона, і ми, і увесь світ, а не тільки Росія, присутні при кінці епохи, епохи буржуазно-гуманістичної і ліберальної, котра народилася в епоху Відродження, досягла розквіту в період французької революції, і зараз ми присутні при її останніх корчах і агонії?»


Харків. Будинок мистецтва. 1930-ті роки


Щодо вульґарного антиевропейського «толстовства» в контексті тогочасних гуманітарних пошуків варто зазначити, що імперська наука до 1917-го року загалом була складовою частиною міжнародного наукового співтовариства, нехай і розділеного значними протиріччями (наприклад, між Німеччиною і Францією), але об’єднаного складною мережею міжнародних спілок, дисциплінарними суспільствами і конгресами, системою поїздок і відряджень, нарешті, студентською діяспорою та науковим зарубіжжям. Перша світова війна ще до «революційних» потрясінь 1917-го року істотно змінила цю картину. Події 1914—1918-их років — колективні відозви професорів і виключення з наукових асоціяцій колеґ із країн-супротивників — були жорстоким іспитом саме для ідеалів безкорисливого і невтрального наукового служіння. Найголовніше ж те, що в ході війни трансформувався характер зв’язку наукових досліджень з політичним і соціяльним розвитком, а отже, хоч із «національно-державним» фактором. Інтернаціональні стосунки наукової кооперації на рівні безпосередніх досліджень стали залежати від організаційних систем співробітництва та їхнього державного регулювання. Насамперед це стосувалося соціяльних наук, для яких перша половина XX-го століття була періодом занурення в структури соціяльної держави в експертній та освітній ролі.

Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.

Але нехай вже пророки більшовізму походять з самої лише «толстовської» російської інтеліґенції, і З. Гіпіюс свідчить: «Ми, інтеліґенція — якийсь вічний Ізраїль, причому дурний. Ми вічно гнані усяким урядом, царським, а чи комуністичним. Ми ніде не числимось. І ми блискуче довели, що ми того варті. Гнила воля зробила нас гідними підданими Ніколая. Тепер ми гідні владарювання Хамів, що захопили нас голіруч…» Втім, якщо й надалі наполягати на суто сільському менталітеті українського народу, «неписьменність» якого не дозволяла близько запізнатися з «інтеліґентськими» писаннями російських чи західних філософів, то панацею все одно матимемо слабеньку. Бурлескну й водевільну, наче хвалена народна мудрість. «Ще одне хотілося б сказати вже про саму оту народню мудрість, — значив з цього „антиінтеліґентського“ приводу у 1929-му році І. Млодзинський, упорядник „Практичного російсько-українського словника приказок“. — Як глянеш на чотирнадцять тисяч українських приказок, що їх Номис зібрав докупи, то спочатку аж моторошно стає — яка ж то розмаїта й на тонкий зміст, і на гострий дотеп багата маса. Та коли ближче присунешся до того діла, то бачиш, що цей різноколірний мільйон ілюструє, може, який десяток, а може, два філософських, побутового характеру тез. Народня бо мудрість широка образами і взірцями й прикрасами, та вузька в самій своїй філософії.

Суто селянська духом своїм, глибоко дрібнобуржуазна в своїй моралі, уперто власницька, запекло консервативна ця народня мудрість. Окреме лютої ненависти до пана, ледве чи можна знайти в ній щось передове».

Проте не лише умоглядним (науковим і філософським) чином ширилась «народницька» зараза проґресу (більшовізму) в Україні. Існували також цілком «родинні», «матримоніяльні» шляхи її інвазії в «селянський» контекст — «селянський», себто патріярхально-церковний за формою і наповненням. Наприклад, мішані шлюби, як у хрестоматійному, «інтеліґентському» випадку харків’янина Олександра Алчевського і Христі Журавльової з Курську (майбутньої «просвітительки народу» Христини Алчевської), звідки філософсько-толстовський «більшовізм» заносився до малоросійських осередків імперії.

Наразі спитаймося, а чи була в Україні своя філософія? І розгублено розведемо руками й вдаримо об поли: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно і якомога ширше, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки тим основам взятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє Українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування — це самопізнання й самоаналіза, ґрунтовані на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Ф. Шеллінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнати світ.

Відтак обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Починаючи із символістського роману наприкінці XIX-го століття, будь-яка велика «гуманітарна» форма втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаности психологічного сюжетного роману була есеїстика «вольтерівського» характеру, відома з популярно-програмових, чи пак публіцистичних писань таких антагоністів, як М. Хвильовий і Є. Маланюк. У читача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. То де ж вона — та філософія, і чи потрібна була донцовським свинопасам і гречкосіям, для яких жування й мовчанка за комунальним столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Інтеліґенція як аристократія

Поняття раси змінює розуміння історії.

Ю. Липа

Донедавна вважалося, що необмежене та безкарне панування тоталітарного більшовицького режиму в радянській Україні стало можливим лише тому, що Україна була окупованою й колоніяльно залежною територією, на якій кремлівські вожді будь-що прагнули насадити антиукраїнську владу і знищити прагнення українського народу до самостійного державного життя. Втім, при цьому зазвичай не зважають на більш глибинні, психологічні процеси зародження й утвердження більшовізму в Україні.

Отож хоч і мала українська нація, як стверджують, індивідуальний, осібний характер розвитку спільноти, але «гуртом і батька краще бити» була не за останній з постулятів організації побуту, міжусобної та «клясової» боротьби. До того ж, як свідчить історія, проґресом, чи пак просвітництвом, більшовізмом, політикою, літературою, філософією цікавились аж ніяк не селяни, які не йшли в партію добровільно, і не аристократія, що вірила в традицію, а якраз інтеліґенти, що, не будучи прив’язані ані до землі, ані до родового маєстату, залюбки сприймали будь-який «проґрес» і будь-яку антинародну заразу на кшталт соціялізму-комунізму. У своїй доповіді, виголошеній на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства ім. Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові 6 грудня 1915 року, Г. Хоткевич, зокрема, зазначив: «Отже, головними недоліками української інтеліґенції постають:

а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб'язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільшого „шкурного“ характеру, або за інтересами дрібногруповими, одностайно іти шляхом загальнонаціональних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що, посівши їх, українські інтеліґенти „страха ради юдейська“, старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячої любови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад у чехів, поляків тощо. Поклоніння Шевченкові в масі інтеліґенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що „схвалено москалем або німцем“;

д) найбільша схильність „псуватися“ за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації („доти був чоловіком, поки соцьким не зробили“), як народу, так і верхам його.

Тими причинами, що зробили українську інтеліґенцію власницею згаданих вище неґативних рис, постають:

а) „міжкультурність“ її, коли ще з дитинства українство не дає в родині дитячої радости, що залишається пам’яткою на все життя, розваги цього віку відбуваються поза родиною, рідною культурою тощо; Українські традиції в сім’ї відсутні, поодинокі зусилля особистостей на цей напрямок мусять бути занадто великі, аби постала можливість боротися з впливом чужої культури і двоїтися по відношенню до дітей все життя, слухаючи українську мову раз на тиждень де-небудь в громадській організації. Звідси й походить відсутність любови до всього рідного;

б) не маючи власної культури в усіх формах її прояву, українська інтеліґенція, працюючи в російських організаціях, мала на тому ґрунті торовані шляхи й широкі перспективи, що були розроблені іншими; виконувала і виконує деталі не свого програму, її представники виступають здебільше статистами (мало не добривом чужих культур), а тому, набравшись поверхового „досвіду“, вносять вони у свої організації багато дріб’язковости за відсутности творчого, в широкому масштабі, розмаху, що є необхідним при засадах виконувати власний обов’язок;

в) людина, що втратила свободу, стає дуже дріб’язковою, невживчивою, тому Українці, які перебувають на положенні пасинків своєї батьківщини, мусять бути дріб’язковими;

г) гора Ельбрус не заважає бути Землі круглою, так само, як наявність Толстого серед російської інтеліґенції не заважає нам вважати російську інтеліґенцію порівняно із західноевропейською за менш культурну в широкій масі. А остання служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних.

По тому, маючи сумнів до теперішнього покоління української інтеліґенції, можна сказати, що зростає інтеліґенція нова — із самого народного середовища, яка створить свою культуру. І все, що буде нею зроблено, надалі матиме риси індивідуального характеру, а не буде копіювати чи наслідувати кого-небудь, і в тім є запорука на прийняття їхньої творчости до скарбниці загальнолюдської культури.

Український інтеліґент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її „лакомства ради нещасного“ і не думати, що достатньо тільки пропаґувати Ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів».


Портрет В. Блакитного. Художник О. Довженко. Харків, 1923 рік


З уваги на вищезазначені «онтологічні» недоліки української інтеліґенції неважко буде наразі пояснити її подальшу «революційність». Адже яка була їхня початкова освіта, родинне виховання, моральні засади з ідеалами включно? Ким і чим вони формувалися? «Микола Філянський з освіти був архітект. Олесь — ветеринар. Що спільного має ветеринарія з поезією? — значить В. Домонтович і веде далі. — Михайло Коцюбинський учився в шаргородській бурсі. З бурси він перейшов до семінарії, з якої його виключили. В своїх автобіографічних згадках він взагалі волів делікатно оминати питання про свою освіту. Чупринка, властиво, освіти не мав жадної. Вигнаний з усіх київських гімназій і, нарешті, знайшовши для себе притулок в гімназії „Общества родителей“ на Тимофіївській вулиці, він у кожнім разі далі сьомої кляси не пішов. …На думку Дм. Ів. Дорошенка, Вороний був людина без певної освіти. Перед тим як вибрати для себе шлях поета, він свою діяльність почав продавцем в бакалійній крамниці десь на півдні, не то Таганрогу, не то Ростова на Дону. …Щодо Володимира Самійленка, то, хоч він і вчився в Університеті, і саме на філологічному факультеті, однак, як признавався він сам, один погляд через скляні двері до зали, де, в присутности представника Міністерства, перед урочистою комісією з професорів, переводилося державні іспити, викликав у ньому такий жах, таке почуття непевности в собі, що він ніколи не наважився складати іспити».


Симон Петлюра з вояками. 1917 рік


Отже, з початком наших визвольних змагань 1917—1921 pp. до влади в Україні прийшли самі лише колишні царські полковники і діти священиків з густим прошарком селянського елементу. Українську шляхту, наче зачумлених ідеєю самостійности дон кіхотів, від часів УНР до приходу Директорії якось оминали, а з приходом більшовиків взагалі намагалися знищити у першу чергу — залишені напризволяще С. Петлюрою і В. Винниченком місцеві санчо панси. У цьому їм допомагала «теорія» побудови «нового» суспільства, виснована чекістом О. Лацісом. «Ми не ведемо війни проти окремих осіб, — пояснював він принципи своєї „роботи“. — Ми винищуємо буржуазію як клясу. Не шукайте під час слідства матеріялу і доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому поставити, якого він походження, виховання або фаху. Саме ці питання повинні визначити долю обвинувачуваного, саме в цьому полягає суть червоного терору».

Відтак аристократія була винищена, натомість інтеліґенція зведена до рівня слуги, на якого спиралася партія більшовиків, дозволяючи служити, іноді беручи «в долю». Більшість з того «обслуговуючого» прошарку до кінця життя перебували на межовому положенні наймитів, яким час від часу дозволено підбирати шматки під партійним столом. Тим, хто не схотів «пайку хліба жебрати в царів», вкоротили віку одразу, і всюди запанувала та сама «українська інтеліґенція» малоросійського зразка, про яку писав Г. Хоткевич, себто «безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів», як у «Відозві до Гриців» значив Д. Донцов, «яка засмоктувала все, що підноситься над нею, що має виразну форму і лице, ясне так і ні, все, що не має жаб’ячої крови, що не любить стелитися додолу, що бридиться крутійством, що кидає виклик Долі, все сильне і відважне, все мужнє».

Це були якраз ті з інтеліґентів, хто згодом пакував шкільні читанки віршами Д. Бєдного і В. Еллана-Блакитного, В. Маяковського і М. Рильського і перед якими відкривались «сто путей, сто дорог» — від голови управління культури до міністра освіти. До вищих освітніх закладів, творчих спілок і депутатських посад допускалися лише діти чабанів і лакеїв. Щоби воно було «українським», але щоб українців там не було — таким гаслом, несамохіть подарованим новій владі демагогом В. Винниченком, — себто «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму» — послуговувались за всі часи радянського режиму. І тому даремно бідкався В. Еллан-Блакитний під час роботи V-ої конференції КП(б)У в листопаді 1920-го року, мовляв, один з фундаторів КП(б)У Я. Яковлєв (Епштейн) «ізволив перекромсати в друзки мою статтю», і вийшло так, що «комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників». Адже так було насправді, оскільки «як і колись, безпорадні представники голоти, лишаючись з голотською душею, „рабським серцем“, з душею вигідницького й тупого Опанаса, хочуть правити нацією, творити „велику літературу“, кодекс поведінки тощо», — значив Д. Донцов ув «Ідеологах голоти». От лишень із часом наші селюки, що опинилися при владі анітрохи не змінившись, таки виплекали тип нового інтеліґента, жалюгідну пародію на тип мислячого Українця і водночас добрий зразок клясичної «людини з народу». Вона, ця «народна» людина, охоче дарувала державну зраду й кулуарну дипломатію, чарку з ковбасою, службові романи з адюльтерами та задерикувате ліберальне ґелґотіння в радянській пресі, але не дозволить правди про «село і людей», яких там плекають для «пролетарських» революцій.


Максим Рильський


Загалом з упливом часу українська творча інтеліґенція, що відбула період переслідувань та масового винищення у 1920—30-их роках, таки устійнилась у власній самоназві. Нарешті дослідники й літературознавці, які довгі десятиліття створювали над своїми піддослідними ореол будівничих Загірної комуни, Азіятського ренесансу чи романтиків Степової Геллади, дійшли згоди у тому, що все воно, по суті, було для України «пропащою силою». Відтак, вже сьогодні мусимо спитати себе — а чи існувала та «сила» насправді, і якщо так, то що ж «українського» у ній було?

Незважаючи на твердження деяких наших істориків про те, що свій родовід наша інтеліґенція веде мало не від часів «Слова про Ігорів похід», слід нагадати про справжню появу цієї «прослойки» в Україні лишень в останню чверть ХІХ-го століття, а вже пізніше вона була вирізана або приборкана, як отара овець. Насправді ситуація доволі дивна: як сталося, що навіть за короткий період конституційної Росії 1905—1914-их років український народ виявив таких велетів своєї культури, як Л. Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, С. Васильченко, а за подальші роки радянської влади в Україні не з’явилося жадної постаті такої міри, ваги й значення? Більше того, були морально скалічені ще й ті, хто проявив себе задовго до більшовиків: Г. Хоткевич, X. Алчевська, П. Тичина, М. Рильський та інші. Чи не таких безхребетників таврував той самий Г. Хоткевич у своїй промові 1915-го року «Про українську інтеліґенцію», мовляв, ця верства завжди була схильна до відступництва «заради лакомства нещасного»?

Отож навіть на вигнанні, не кажучи про життя в УРСР, це була не інтеліґенція, але самі «щирі українці», які відчайдушно, із щурячою спритністю симулювали «державне» життя: видавали газети й книжки, плодили «національні» інституції, церкви та театри з партіями, пояснюючи усьому світові, чому вони «не хочуть повертатися в СРСР», як, наприклад, І. Багряний. Невдовзі вони, нарешті, вгомонилися, змирившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині і навіть масово увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали перед тим усі свої бутафорські «державні» клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР в европейському вигнанні, на користь, як писав допіру Едвард Стріха, «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки».

Хоч як сумно, але інтеліґенція промайнула була свого часу Україною, наче комета. Проте вона затвердила особливу етику, на якій радянські «товарищі» будували жорсткий партійний «кодекс чести», до тих пір, поки досягли своєї мети, а досягши її, змели все — і саму «інтеліґенцію», і «кодекс чести», встановивши натомість «народну владу». Самозрозуміло, що вищезгадані «попутники» режиму не могли не залишити по собі гідних нащадків. Це й була та сама fata morgana, яка нині називає себе «інтеліґенцією», хоча з колишньою інтеліґенцією її ріднить хіба що назва.

Натомість різниця між ними, либонь, незмірна: інтеліґенція з «попутників» була жертовна. Вона не хотіла заробляти собі на хліб співпрацею з більшовиками, не хотіла евакуюватися разом з ними під час чергової їхньої втечі із загарбаних теренів у часі ВОВ 1941-го року, загалом не хотіла мати нічого спільного з тією Системою, що вже народила свою власну клясову «прослойку» між пролетаріятом і селянством. На противагу цьому нова «інтеліґенція» завжди була не проти заробити, будучи до сьогоднішнього часу готовою служити будь-якому хазяїну, який дозволить на видимість «інтеліґентського» життя. Себто прикриє очі на існування Клюбу творчої молоді, як це було у 1960-их, «Просвіти» чи «Спадщини», як минулося наприкінці 1980-их, чи зовсім вже Конгресу української інтеліґенції, як це мали вже у 1990-их, або візьме ту «інтеліґенцію» в долю в якому-небудь спільному діяспорному «бізнесі». Так існувала «радянська інтеліґенція» від 1917-го по 1987-ий рік. Так придивлялась до нових змін від 1987-го по 1991-ий «демократична інтеліґенція». Так вже нині радіє з повсюдних «перемін» — «патріотична інтеліґенція».

Загалом інтеліґенція — це не аристократія, а демократія духу, покликана наймитувати на ниві споконвічного радянського невігластва, будучи приречена на це рабство вже за самою своєю природою. Отже, як стає бачити, імідж «українського інтеліґента» своїм існуванням зобов’язаний насамперед мітові про справжню національну аристократію, яка завжди вміла сказати «ні». Сьогодні цей міт позбавлений живих представників. Навіть найбільш успішні наші «інтеліґенти-державники» сьогодні надто далекі від статусу великих, але прагнуть усіляко походити на своїх мужніх предків. Під сучасну пору ці водевільні намагання можуть викликати хіба що гірку посмішку.

Українські коні фройдизму

Не приведи Боже служити у вченій галузі! Усякий мішається, усякому хочеться показати, що він теж розумна людина.

М. Гоголь

Свого часу Зіґмунд Фройд пред’явив враженій публіці концепцію, згідно з якою людина в побуті спрямовуєтеся не свідомими спонуками і соціяльно підтриманими установками та цінностями, а потужними, темними й часом руйнівними імпульсами, що походять з індивідуального, а після Карла Юнґа — ще й колективного підсвідомого. Здавалося б, який стосунок це має до літератури, тим паче української? Виявляється, безпосередній.

Створений у XVII—XIX століттях міт про вільного й незалежного індивіда зазнав неабияких потрясінь. Коні виявились не винні у тому, що батько, шмагаючи сина на стайні, спричинився до зародження в того хронічної форми зоофілії. Пересічний обиватель, гублячи солодку ілюзію свого добропорядного, виключно свідомо-раціонального існування, раптом відчув себе беззахисною жертвою, над якою схилилася вся сластолюбна стайня з батьком, кіньми і збоченцем-сином. І якщо раніше лікар пускав хворим кров, вважаючи це за універсальний лікуючий засіб, то наразі психоаналітик «відпускає підсвідоме» своїх пацієнтів, дозволяючи їм виявити механізми неусвідомленого, прийняти їх на себе й перевести в царину свідомого, щоби з усім тим лайном щасливо жити далі вже у повсякденности.


Портрет Євреїнова. Художник Б. Косарєв. 1918 рік


Утім, траплялися клієнти, які повставали з екзекуторської канапи психоаналітика й рішуче заявляли, що ніякого насильства у ранньому дитинстві на стайні вони не терпіли, а у своїх творах все це вигадали. І взагалі, як писав Набоков: «Чого я мушу пускати чужинця на поріг моєї свідомости? Я вважаю, що фройдистська теорія призводить до серйозних етичних наслідків, наприклад, коли мерзенному вбивці з мозком солітера пом'якшують вирок тільки тому, що малим його забагато — або замало — карали батьки, причому і один, і другий доказ спрацьовують». Але і не таких вкладала назад у ліжко підступна радянська медицина. Не кажучи вже про літературознавство.

Так, з уваги на вищезгадані намагання нашої інтеліґенції набути статусу своїх нескорених аристократичних предків, вільно зауважити спробу сучасного літературознавства сприяти цьому процесові з «наукових» позицій. Своєрідний момент фрустрації виникає, зокрема, у зв’язку з фактом такої спроби у вигляді практичного посібника «Психоналіз і літературознавство» Н. Зборовської. Момент фрустрації виникає завдяки тому, що, піддаючись впливу складної «психоаналітичної» механіки, яка в руках відомої авторки-феміністки «руйнує традиційну патріархальну культуру та моделює новий культурний простір», ми стаємо співучасниками руйнування певних колективних мітологем чи табу. Деякі з них переборюються психоаналізою, змушуючи співставляти українську реальність з літературною. «Предвижу все, — писав з цього приводу Т. Кібіров. — Набоковский фрейдист / хихикает, ручонки потирает, / почесывает пах и приступает / к анализу».

Зрозуміло, що бажання писати посібники з психоаналізи походять зі своєрідної інтоксикації національними цінностями в літературі, а також з культури автора-інтерпретатора, зараженого тяжкою афазією. Адже постійне споживання української радянської клясики, яка сьогодні потребує позитивістського тлумачення знаків і символів, а не клясичного «пускання крови», викликає неусвідомлений потяг психоаналітичним аґресором все ж таки зламати цензуру свідомости й вимагати від якої-небудь «Лісової пісні» чи «Гайдамаків» неоковирної «трансферної контрибуції» у вигляді «доґенітальної», «аристократичної» або «інфантильної» сексуальности, травми, Едіпа й бажання кастрації. Найважче після такої метафізичної м'ясокрутки зрозуміти — чому те, що легко віднайти у будь-якому соннику, описує себе як аванґардизм, маючи вплив, як значить Н. Зборовська, на «модерністську мистецьку практику й аванґардну літературну теорію XX ст. — сюрреалізм, нетрадиційну герменевтику, структуралізм, пост-структуралізм, феміністичну літературну критику тощо». Може, щось не так із самим «аванґардизмом»?

Наприклад, у розділі посібника Н. Зборовської «Психоаналіз та українське літературознавство» українське письменство виявляється наповнене псевдознаками-емблемами, що саме по собі підштовхує до розшифрування символів. Так, із запропонованої авторкою до теми семінарського заняття драми О. Олеся «Осінь» (1913) довідуємося, що ім’я «Панночка» вказує на провідну функцію фемінности (пасивности, інфантильности, тобто слабкости), а «Пан скористався цим і спокусив Панночку». Хто винен? Сторожиха? І таких болючих питань не бракує після кожного параграфа цієї захоплюючої книжки. «Як потрактувати Фалос, згідно з лаканівською теорією?» «Яким чином це розхитує мовний лоґоцентризм?» Коротше, «слов нет, одни выражения» присутнять на сьогоднішньому уроці української психоаналізи.


Тодось Осьмачка


Тим не менш, аби відвоювати-таки літературу у відверто «анально-оральних» комплексів, Н. Зборовська кидається в бій з безперечною дельозівською впевненістю в тому, що критики це й є, власне, клініка. І, займаючись тлумаченням текстів, вона підходить до їх найтемніших кордонів, за які вже зазирнули було С. Павличко з Т. Гундоровою у відповідних ґендерних дослідженнях, — і звідси спостерігає за тим, як маячня клієнта на канапі стає літературою. «Розвиток психоаналітичних концепцій у другій половині XX ст. пов'язаний з позитивним тлумаченням психозу, тобто зсувом акценту дослідження з неврозу на божевілля», — пояснює свою тактику Зборовська і тут-таки спокушає читача: «На матеріалі творчості Т. Осъмачки, М. Хвильового, В. Підмогильного здійсніть дослідження „Дискурс божевілля в літературній епосі „Розстріляне відродження““. І цілком може бути, що після такого „дослідження“ з'ясується, що „шизоїдні особистості“ Т. Осьмачка, М. Хвильовий та В. Підмогильний, керовані „національними“ комплексами „суїцидально-ґенітального“ характеру, перепилися і перестріляли один одного в комунальних коридорах Загірної комуни 1920—30-их».

Адже справді: якщо словесні символи можуть бути замінені на більш прості провідники сенсу, що набагато переконливіше захоплюють увагу читача, підкорюючи його читацькі фантазми, то література блідне й відходить на другий плян, як допоміжна акушерська канапа. Звичайно, вона ще певний час продовжуватиметься за інерцією, але її значення для психоаналітика ослаблюється. І через це сьогоднішньому літераторові слід визначитися, наче за пріснопам'ятних, коли питали: «З ким ви, діячі мистецтв?» Або він представник зникаючої у мареві аналізи професії, або мусить визнати, що література сама собі зашкодила, присягнувши на вірність масовому читачеві й тут-таки зрадивши всі свої «дитячі» ідеали. З батьком і кіньми включно. Питання лише — на якій стайні?

1917: український військовий рух

В цей лютий час, що крицею гримить,
У дні брехні, і мсти, і зла, й безправ’я…
С. Гординський

В усі часи своєї славної історії український військовий рух відтворював лише прагнення свідомого громадянства головної мети своїх визвольних домагань — творення власної державности. Протягом усіх періодів формування національний рух у війську завжди означав відродження історичних традицій і був здоровим явищем глибоко ідейного характеру. І лише у тій головній меті, у переслідуванні якої провідники кожної стадії створення українського війська вбачали найвищий ідеал свого життя — лише у ній полягала суть і розуміння революційних зрушень в Україні, що настали з початком 1917-го року.

Про ці події можна з певністю сказати, що в цілому вони були лише сумлінним продовженням «революції» в Росії. Інакше просто бути не могло, оскільки на цих «революційних» теренах Україна не мала власного підґрунтя у вигляді культурних та соціяльних надбань. «Перед вибухом революції у цілій Україні панували впливи російських політичних партій, — згадував І. Мазепа загальнополітичний стан в Україні того часу. — Ці партії заливали країну своєю політичною пресою та літературою. На загальному тлі російського засилля ледве блимав невеличкий вогник політично активної української інтеліґенції».

Отже, надалі українська «революційність» в історичному контексті повинна сприйматися лише крізь призму загальнополітичного руху в Російській імперії. Тож від самого початку свого існування новий український уряд — Центральна Рада, яка постала рівно за тиждень по тому, як надійшла перша звістка про події в Петербурзі, впевнено залишалася на позиціях всеросійської федерації щодо України. «Українці не мають наміру відділятися від російської республіки, — пояснював М. Грушевський у своїй брошурі „Звідки пішло українство і до чого воно іде“. — Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній звязи з нею».

Згідно із власною миротворчою «концепцією» Центральна Рада підходила також до творення власних збройних сил. Проґресуюча хвороба соціялізму, занесена в Україну представниками «цієї специфічно російської партії, з її утопійними гаслами соціялізації землі» (І. Мазепа) — згадаймо, що офіційно соціялістична партія в Україні з’явилася лише через місяць після жовтневого перевороту більшовиків у Росії — призвела до того, що українська інтеліґенція, мріючи про «вільну Україну у вільній Росії», навіть не снила про утворення власного війська. Зокрема В. Винниченко, як Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради, виступаючи у тогочасній пресі, постійно наголошував на тому, що «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій», оскільки «українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі».

Отже, таким було ставлення цивільних політиків до військової проблеми, збудоване на популістських гаслах російської соціял-демократії щодо стомленого в «германській» війні народу, який прагне лише миру.

Але де саме цей мир буде збудований і чи не на споконвіку «нашій, не своїй землі» українців, цього миротворчі більшовицькі гасла, які призвели до ганебного миру з Німеччиною «без анексій і контрибуцій», зазвичай не згадували. Втім, навіть у самому війську, де серед царських чинів офіцерського складу було чимало українців, тенденції формування власних збройних сил не набували достатньої сили. Воно й не дивно, адже серед військових бракувало свідомих патріотів, котрі, маючи досвід суспільно-політичної праці у масах, змогли б належним чином оцінити ролю національного руху у війську. Тож не дивно, що гору брала більшовицька пропаґанда російських шпигунів, які деморалізували й без того виснажене вояцтво. Натомість ініціятором національних зрушень у війську стала людина, здавалося б, цілком цивільна, а саме — харківський адвокат Микола Міхновський, котрий, як офіцер запасу, був мобілізований до війська і в ранзі поручника приділений до Київського окружного військового суду.


Київ. Будинок Української Центральної Ради. Поч. XX ст.


За істориком Д. Дорошенком, перші збори українських офіцерів та солдатів уже за часів Української Народної Республіки відбулися у березні 1917-го року — вони й утворили Тимчасову військову раду нового уряду. Але М. Єреміїв, тодішній редактор «Вістей Центральної Ради», згадуючи про М. Міхновського, наводить маловідомий історичний факт, що у повній мірі уточнює дату знаменної події, висвітлюючи таким чином свідомий характер праці харківського діяча вже на військовій посаді.

«Ще в грудні 1916-го року, — вказує М. Єреміїв, — мій товариш Махновський щодо праці в Ґенеральному штабі (натурально, російському) зібрав в Українському Клюбі в Київі таємну нараду в складі проф. Коваля, Барановського, поручника А. Гана, інваліда, та мене, і запропонував, в передбаченні можливих подій, розпочати пропаґанду створення української військової сили таким способом: кожний з нас мусив з’ясувати, котрі з знайомих вояків є українці, і пропонувати їм вважати себе членами майбутньої української армії. На його думку, в випадку поразки Росії, ми мали б відразу готову військову силу». «Цікаво відмітити, — зазначав М. Єреміїв, — що для проведення в життя такого ґрандіозного та небезпечного для його учасників проекту, він, сам адвокат, вибрав на співробітників не українських генералів та полковників, яких не бракувало, а професора, урядовця, поручника військового часу, до того ж, інваліда і мене — простого вояка».


Українські вояки в середмісті Києва. 1917 рік


Отже, на вищезгаданих зборах М. Міхновський проголошував: «Перше наше завдання — це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише петроградський Тимчасовий Уряд та військове командування, а й усе без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психологію народу — пана щодо всіх не-москвинів. Під цим оглядом перший-ліпший московський „міхрютка“ — на цілу голову, вищий від тих наших демократів, що закликають до спільного „революційного фронту“ з москалями. Треба, отже, передбачувати, що труднощі й перешкоди в нашій роботі поставить нам також і демократична частина нашого суспільства. Робитиме це тому, що втратила інстинкт Пана-Володаря на рідній землі.

Всі ці труднощі мусимо перебороти, а перешкоди, коли б не далось усунути, то мусимо знищити! Безоглядно!

Мусимо розвинути шалену аґітацію серед війська — на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву — а він буде напевно — будемо творити частини, не питаючись. Ці частини будемо перекидати, коли не в Україну, то в кожному разі на ті фронти, що переходять через українські землі й одночасно — очищувати Україну від московської солдатні.

Цю роботу треба розпочинати негайно й переводити її невпинно. На час, коли скличем З’їзд, мусимо вже мати під командою українські бойові частини — на фронті й у запіллю і — насамперед — у Київі!

На Військовому З’їзді, коли витвориться відповідна атмосфера — мусимо її відповідно „нагріти“ — проклямуємо Україну Самостійною Державою.

В першу чергу З’їзд виділить зі свого складу військову владу — вибере гетьмана. Треба передбачати, що наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й на факти сили!

Першим кроком гетьмана буде замиритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує воювати проти своїх природних союзників, навпаки, повинна з ними співпрацювати. Для цього першого кроку нам і потрібно мати своє військо — хай невелике, але сильне духом.

Замирившися з осередніми державами, вирвемо ініціятиву від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, дужчу від труйливих газів, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю мусимо їм вибити з рук — мусимо їх попередити! Замирена Україна стане для інших частин атракційною силою навіть для сутої Московщини — стане силою, яка дала спрагнений мир. А тоді з нами Бог — розумійте язиці і покоряйтеся! Аж тоді на степах України блисне булава».

Виступивши таким чином ініціятором українського військового руху, М. Міхновський вже на початку організаційної праці Центральної Ради виявив надзвичайно енергійну діяльність.

22-го березня 1917-го року в Києві відбулися збори українських старшин і вояків, які виробили меморіял до Тимчасового уряду в Петербурзі, домагаючись автономії України, надалі, а саме 29-го березня, і також за почином М. Міхновського, було скликано нараду українських вояків, яка одностайно ухвалила положення про негайну організацію власного війська, і першим кроком до того стало створення Першого українською охочого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку. У той же час М. Міхновським було організовано в Києві перше військове товариство — Український військовий клюб ім. гетьмана Павла Полуботка, для якого він склав офіційний статут. Обидва заходи мали неабияке значення у справі подальшого формування українських збройних сил. З певністю можна сказати, що саме після видання Клюбом ім. П. Полуботка відозви до українських вояків у царській армії розпочався той масовий рух, що його називаємо українізацією війська. З появою відозви скрізь почали відбуватися військові збори й засновуватися товариства українського вояцтва. Таким був перший період історії українського національного руху у війську, на чолі якого стояв М. Міхновський. Саме в організуванні власної армії бачив він основу майбутньої української державности.

Золотий ключик Миколи Міхновського

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих ціла темна сила нашого ката — Росії.

Ю. Тютюнник

Вже від травня 1917-го року соціялістичні тенденції в організаційній роботі Центральної Ради почали масово перемагати здоровий національний дух, до чого спричинялися централістські настрої у проводі нового уряду України. Загалом про виголошення Центральною Радою двох Універсалів можна сказати коротко: перший з них, що з’явився на хвилі стихійного прагнення народу мати власну національну окремішність, дуже налякав тодішній російський уряд. За браком відповідної військової сили, яка могла б знищити молоду українську Державу, Тимчасовий уряд щоразу вдається до рятівних заходів на кшталт власної «демократії», а також «демократичних» осередків у Києві, цих імперських форпостів в Україні, що любенько побраталися із Центральною Радою на численних засіданнях, де виступали соціялісти М. Грушевський та В. Винниченко. Дійшло до того, що навіть складати черговий, Другий, Універсал спеціяльно були закликані російські міністри. Ясна річ, що результатом того стала спільна заява запопадливих малоросів та московських зайд про те, що «ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів».


Володимир Винниченко і Симон Петлюра. 1917 рік


Таким чином, 250-річна історія поневолення України Москвою надалі продовжувалася. Вкотре зійшлися дві протилежні світоглядні течії — інтернаціоналізм та націоналізм — причому до ворожої сили долучилися ніби як рідні, українські діячі на чолі з В. Винниченком, чия демагогічна риторика була не за останній чинник успіху в тій антиукраїнській справі. Натомість речником самостійности виступав М. Міхновський з власним націоналістичним світоглядом та державницькою програмою розвитку України. Тож надалі ці сили мали зіткнутися.

Попри самостійницький характер будь-якої політичної справи, який за всіх часів забезпечувала особа Міхновського, автора «Самостійної України», засновника Української народної партії, організатора антиросійської терористичної групи «Оборона України», а також засновника Першої Української Центральної Ради, — що нині сей одинак міг протиставити вже «рідній» соціялістичній «демократії», якщо весь провід нового українського уряду був охоплений полум’ям російської «революційної» хвороби? Звичайно ж, провідники Центральної Ради зображували Миколу Міхновського ворогом народу. Адже не чужі «соціялістичні» гроші, президентську посаду чи сумнівні масонські ідеали, якими керувався той самий М. Грушевський, не беручи вимоги Міхновського до уваги, обстоював у своїй боротьбі цей незламний харківський правник. Лише велику віру в ідеал Свободи у вигляді повної самостійности України — України для українців! — міг покласти він на олтар боротьби. Лише засадні, відважні рішення, що мали б результат на прийдешнє, приймала ця безкомпромісна й вольова людина. Згадаймо, що саме Міхновський, по суті, став речником українського війська, закликавши до його створення, прикладом на що були створені по великих містах колишньої імперії (Умань, Житомир, Ростов, Саратов, Москва) українські військові підрозділи.

Звичайно, соціялісти з Центральної Ради були свідомі того, який відгук серед простого вояцтва могли знаходити (і знаходили!) гасла Міхновського щодо державної самостійности України. Підміняючи ці ідеали постулятом «територіяльної автономії» в рамках єдиної, неподільної, федеративної Росії, себто запобігаючи у такий спосіб перед Тимчасовим урядом, лідери Центральної Ради цілком справедливо вважали Міхновського чи не за головного супротивника до власної «автономної» політики й намагалися за будь-яку ціну усунути його з арени політичної боротьби.

Слід зазначити, що на Першому військовому з’їзді, який відбувся в Києві 18-го травня 1917-го року, колишній харківський адвокат, а на той час військовий поручник, Микола Міхновський мав неабияку перевагу над прибічниками Винниченка у проводі Центральної Ради. І це попри те, що на противагу Міхновському, відвертому і наскрізь чесному в політичній боротьбі, Володимир Винниченко залишався безсовісним демагогом, що ніколи не вагався «користуватися у боротьбі з Міхновським і його однодумцями хитрощами, підступом, забріханістю і для своїх партійницьких та особистих цілей розбурхувати найнижчі інстинкти мас» (П. Мірчук). Тож через переляк соціял-демократів, аби на вищезгаданому з’їзді на голову не обрали ворохобного Міхновського, було вирішено утворити лише президію — без головуючого. Вибраний, тим не менш, до створеного під ту пору найвищого військового органу, Українського генерального військового комітету, Міхновський згодом із нього виходить, оскільки йому, як знати, вже ходило про негайне проголошення самостійности України, і то іншим шляхом. Отже, йшлося про військовий переворот, конкретну мету якого Міхновський проголосив у відозві червнем 1917-го року. «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи, — значив Міхновський. — По проголошенні 1-го Універсалу — 2-го Універсалу ми не визнаємо! — ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без їх відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядковуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Київі і по всій Україні, як у своїй хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати».

Проводити переворот мусили два полки — Перший український полк ім. Б. Хмельницького та новоутворений Другий український полк ім. П. Полуботка — загалом близько 5 000 бійців, якими лише за одну ніч з 3-го на 4-те липня Київ було взято під повний контроль.

І не лише Київ — на всю Україну пролунала звістка про близьку перемогу самостійницького руху, що його щиро вітали свідомі маси, згуртовані на місцях філіями Клюбу ім. П. Полуботка! Таким чином, переворот українських самостійників у липні 1917-го року міг повернути історію України на шлях самостійного, державного будівництва, якби його вчасно використали, заступивши дорогу ще не окріплим силам більшовізму.


Мітинг з нагоди проведення І Військового з'їзду. Київ, 1917 рік


Тим самим були наснажені самостійники під проводом Міхновського, кладучи свою перемогу, наче золотий ключик Української революції, — на відміну від німецьких ключів «революції» російської — до ніг визнаної ними Центральної Ради, що, як знати, не хотіла бачити Україну самостійною. Тож соціялістичні лідери з табору Винниченка віддали наказ від імени Центральної Ради роззброїти повстанців, що й було виконано юнкерськими частинами київської військової залоги. Самого Міхновського було віддано під суд головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради В. Винниченком, що він сумлінно звідомив російський Тимчасовий уряд. Таємний плян, за яким діяли повсталі полуботківці, був переданий російським генералам головою Центральної Ради М. Грушевським. За наказом А. Керенського, а також на особисте прохання В. Винниченка і С. Петлюри, який домовився з командуючим Київським округом прибрати явного конкурента з Києва, Миколу Міхновського було під охороною військової жандармерії відправлено на Румунський фронт.

Письменник А. Гак, будучи в травні 1917-го року членом армійського комітету, згадує про те, яким повернувся М. Міхновський з Румунського фронту до міста Болграду Басарабської губернії, де знаходився штаб 6-ої армії. При цьому бачився він з леґендарним М. Міхновським, ідеологом націоналізму, саме у справі допомоги нечисленним українцям з армійського комітету щодо тамтешнього політичного засилля російських офіцерів, членів есерівської та есдеківської партії. «Міхновський, слухаючи мене, то хмурив брови, то якось скептично посміхався, то нетерпляче знизував плечима, — згадував А. Гак. — Коли ж я скінчив говорити, він сказав:

— Виходить, ви даремно до мене прийшли.

— Чому, пане поручнику, даремно? Ми певні, ви нам у всьому цьому допоможете.

— А, ні-ні! — заперечливо мотнув він головою. — Доводити офіцерам-росіянам, що українці є українці, я не вважаю за потрібне. Навіщо це робити? І потім — ніяких мітингів, ніяких зборів, ніяких партій — нічого я цього не хочу й знати…

Голос його був рішучий, і мені від його тону похолодило в грудях. А я уже так надіявся, так сподівався. Я вже уявляв собі, як, головуючи десь на солдатському мітингу, надам слово Міхновському — адвокатові, непохитному українцеві, поетові! — і нехай він зіб’є пиху отим бундючним есерам та есдекам. А тут виходить зовсім інше.

— Але допомогти українцям я охоче допоможу, — вів Міхновський далі.

— Чим і як — давайте поміркуємо. Я, прикладом, можу читати лекції з українознавства. Треба розбуркувати національну свідомість наших людей, треба викликати в них любов до своєї батьківщини, до історії, до літератури. Треба навчати українців власними руками творити своє національне життя… Згодні?

Звісно, я охоче пристав на це, хоч тим часом дуже шкодував, що Міхновський відмовляється виступити на мітингах».

Під згадувану пору М. Міхновський, висланий Центральною Радою на фронт, справді, зневірився в доцільності мітингової стратегії, добре відчувши на власному досвіді настрої та позиції «українського» угодовства. Свого часу перемогу в політичній справі самостійництва України ним було вже здобуто, але в часі вищезгаданої зустрічі з А. Гаком на кін виходила сила іншого, вже не малоросійського, але споконвіку імперського ворога. Здається, це відчув також автор спогаду. «Була друга половина грудня 1918 року. Військо Української Директорії нещодавно вступило до Києва, — значить А. Гак. — Заходжу я якось увечері до Київського клюбу. В просторій залі стоять довжелезний ряд столів. На столах смугою тягнуться вазони. Пообіч сидить багато публіки — вечеряють люди. Я вибираю й собі вільне місце, сідаю і чекаю, коли до мене підійде офіціянтка. Раптом бачу — проміж двох вазонів на мене дивляться чиїсь пильні очі і пізнаю — Міхновський! Але я спізнився: волохата рука Міхновського вже простяглася через стіл до мене.

— Живі, здорові? — питає він мене.

— Та поки що… А ви як?

— Як горох при дорозі… — і, зиркнувши скоса на своїх сусідів, спинився.

„Знову сам-один“ — мигнула мені думка, і я вже не турбував його своїми розпитуваннями. Тільки коли, повечерявши, ми виходили з клюбу, Міхновський сам заговорив до мене.

— А що ви тепер скажете про своїх „приятелів“? — запитав він мене.

— Про яких це приятелів? — нічого не розуміючи, спинив я на ньому свій погляд.

— Он про тих! — кинув він головою кудись у бік півночі. Тепер я догадався: він натякав мені на більшовиків, що в той час ордою сунули з півночі на Україну.

— А чого ж це ви називаєте їх моїми приятелями?

— Чого? А вам хіба не в помку, як ви в Болграді цілим армійським з’їздом обстоювали єдиний революційний фронт з російською демократією? Я гаразд і добре пам’ятаю! — і вже трохи тихше додав: — запам’ятайте, голубе, моє слово: Москва — в який би вона колір не вдягалась — є Москва!..

Ніде правди діти, мені багато в чому довелося з ним погодитись».

Так завершилась чергова спроба українців самим облаштовувати власне державне життя і почалась зовсім інша історія про її «соціялістичні» наслідки. Втім, аж ніяк не українські, як того хотілося одуреним патріотам з Центральної Ради. «Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп'ялась і не хоче відпустити», — бідкався згодом В. Винниченко. Саме той, що, лишивши молоду українську Державу безборонною в часі її постання, пропонував нам читати нашу ж історію лише з бромом — щоби вкотре не було «боляче, досадно, гірко й сумно» дізнаватися про те, як «нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за час свого державного (чи вірніше: півдержавного існування), що огризалась на всі боки». «Чи не те саме стає тепер?» — запитував «прозрілий» В. Винниченко вже у травні 1918-го року.

«Революція» і «держава»

Шкідництво — підрив державної промисловости, транспорту, торгівлі, грошового обігу або кредитної системи, а також кооперації, здійснений із контрреволюційною метою шляхом відповідного використання державних установ і підприємств або протистояння їхній нормальній діяльності.

Карний кодекс СРСР

Добре відома теза комуністичної теорії про поступове відмирання держави після ліквідації експлуататорського ладу і про перехід суспільства до комуністичного самоврядування трудящих. Це благе побажання ніколи не було втілено в життя. Натомість реальністю всіх без винятку комуністичних утворень стало інше — тоталітарна держава, заснована не на договорі, а на відкритому та явному придушенні групою вождів більшости громадян. Але якщо нове бездержавне суспільство комуністам не вдалося створити (втім, не знати, чи хотіли вони цього взагалі), то знищити стару державу й суспільство їм удалося пречудово.

Держава виступає як правова форма з визначеною формою правонаступности щодо законодавства і владних відносин. Саме ця правова форма була знищена більшовиками 22-го листопада 1917-го року, коли одним єдиним указом Рада народних комісарів скасувала геть усі закони Російської держави. Справжні причини цього акту маловідомі. Справа в тому, що того ж дня, але на кілька годин раніше державний Сенат (вищий владний орган суду й нагляду Росії, що пережив смуту 1917 р.) на своїх загальних зборах виніс рішення не визнавати Раду народних комісарів за орган, що був нав’язаний суспільству в результаті насильницького захоплення влади й, до того ж, не вписаний до системи державних органів Росії, визначеної Основними державними законами 1906-го року. Втім, було вже запізно, і постанову Сенату навіть не видрукували, оскільки «революційні» робітники сенатської друкарні відмовилися її набирати як контрреволюційну. Натомість згаданий декрет Ради народних комісарів, що скасовував усі діючі допіру закони Російської імперії, не лише був широко розповсюджений друком, але й донині фактично залишається чинним на території Росії.

Отже, знищивши право, більшовики, по суті, скасували імперію, чи пак державу. До речі, існують цілком формальні свідчення убивства більшовиками російської держави. Наприклад, залишався географічний простір, на якому до 25-го жовтня перебувала Росія, залишався народ, що ще недавно Росію населяв, але ні народ, ні територія самі по собі державою, зрозуміло, бути не можуть.

Свою власну державу більшовицькі вожді створювали заново, на порожнім «імперськім» місці, лише використовуючи підручний просторовий і людський матеріял. Тому зовсім не випадково, що і колишній прапор, і старий герб Росії були відразу відкинуті. На відміну від Тимчасового уряду, який ще намагався «гратися» із двоглавим орлом, відбираючи в нього скіпетр, державу, корону і провінційні герби або опускаючи долу (на візантійський штиб) крила, більшовики просто викинули цю «візантійську» спадщину на смітник історії.

Новий герб не мав жодних натяків на зв’язок із колишньою геральдичною символікою імперської Росії. «Простой рабочий молот / Упал па лунный серп. / Какие силы могут / Разрушить этот герб?», — риторично питала Н. Матвєєва. Справді, руйнувати будь-що було вже годі, оскільки держави з тисячолітньою історією більш не існувало. Точніше, вона розчинилася в Комуністичному Інтернаціоналі, ставши, на думку більшовиків, чудовим пляцдармом для світової соціялістичної революції.

Звичайно, не вся Росія скорилася цій нігілістичній волі. Опір більшовизму й активне, збройне, і пасивне протистояння продовжувалося багато років. «Якби в цей трагічний момент нашої історії не знайшлося серед Російського народу людей, готових повстати проти божевілля і злочинів радянської влади і принести свою кров і життя за Батьківщину, яка занепадає, це був би не народ, а гній для добрива безмежних полів Старого Континенту, приречений на колонізацію прибульців із Заходу і Сходу. На щастя, ми належимо до замученого, але великого російського народу», — писав у Парижі генерал Антон Денікін.


Антон Денікін


Там, куди приходили під час Громадянської війни 1917—1922-их років білі війська, відновлювався російський закон і порядок, діяли російські суди, адміністративні установи й державні влади, у тому числі, до речі, також державний Сенат, що засідав у Ялті до останніх днів білого Криму, себто до листопада 1921-го року. «Знищення більшовицької анархії і запровадження в країні правового порядку» (А. Денікін) незмінно ставилися на перше місце в списку задач білого руху. Колишня Росія ніби виникала там, звідки вдавалося вигнати більшовиків, і зникала відразу ж разом із приходом червоних військ. Коли ж поверталися більшовики, «батьківщина» знову ставала поняттям достоту «розірваним», чи пак «зруйновним».

Втім, попри те, що від середини 1930-их років комуністична система вже не руйнувала свою «батьківщину» цілеспрямовано, ця «батьківщина» руйнувалася сама. До 1950-их років ще діяла інерція сімейних моральних норм старого російського суспільства (теж далекого від ідеалу, особливо в останнє передреволюційне двадцятиліття), але не маючи в основі свідомого релігійного імператива, вона більш не відтворювалася в більшости нерелігійних родин. Звичку до сімейного укладу батьки не вміли передати дітям.

Крім того, руйнуванню родини у величезній мірі сприяли масові арешти, страти, висилки. У десятиліття ленінського і сталінського терору руйнувалися мільйони родин, побутові підвалини стали вкрай хиткими. Діти тисяч репресованих батьків відправлялися в дитячі будинки. Народжувати дітей за цих обставинах багато хто вважав за божевілля й безвідповідальність.


Іосиф Сталін із дочкою. 1935 рік


Що ж до інших, більш складних соціяльних форм колишнього імперського зразка на кшталт місцевого самоврядування, господарської громади, трудового колективу, то вони цілком були узяті під контроль комуністичної влади і зруйновані до кінця НЕПу. Нові ж економічні, соціяльні та політичні спільноти створювалися виключно зверху, бюрократично. Ці співтовариства були або мертві від народження, або використовувалися бюрократією для кращого контролю над суспільством.

«Новий світ» більшовики не побудували, але старий, звичайний людський, справді зруйнували «дощенту», намагаючись перетворити, і багато в чому перетворивши колишній державний лад імперії на «людський матеріял».


Частина 4 ОБРАЗ МІСТА В КУЛЬТУРІ 1920-ИХ РОКІВ

Джой-Пом-Дан

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабанне…

нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»

В. Сосюра

Загальне становище СРСР: революція доїхала до станції, вивантажується, і держава відбудовується.

Я. Бортник

…У 1934-му році столиця Української РСР перенеслася до Києва. Як це сталося? Принаймні не так стихійно, як 11-го березня 1918-го року, коли Радянський уряд переїхав з Петрограда в Москву, оскільки безпосередньою причиною переїзду послужив наступ у лютні 1918-го німецьких військ. Втім, якщо мова про суто технічні заходи, то досить буде згадати, що в обох випадках, і зокрема стосовно Харкова, цієї примарної «першої столиці», виїхало хіба що з півтора десятка більшовиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то, мабуть, варто-таки розглянутися трохи ширше.


Харків. Будинок Держпромисловости у процесі будівництва. 1929 рік


«Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне», — писалося натоді в офіційному речнику «Революція та національності». Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної евфорії часів Постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники й могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія Будинку «Слово», а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо «обагрені» революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового — Пом, у Любченка — Дан. «А за Тагайським мостом, де починається робітничий поселок — реальні результати капебеу», — приречено нотував автор спалених «Вальдшнепів».

Позаду у Харкова були зруйновані церкви й розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та червоних аґентів. Словом, активно підтримувало «новий порядок». Подальші часи були вже не такі веселі й героїчні. Зникли куряж, голярні і Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним домішком сюрреалізму. У 1960-их тут жив Е. Лімонов і помирав В. Єрмілов. У 1970-их збудували метро. У 1980-их відбувся перший в історії Радянського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські «Бітлз». Нарешті, у 1990-их роках у місцевому видавництві видали повного Альбера Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший «Макдональдс».

Сьогоднішній Харків кочує у своєму власному часі, і нажиті ним скарби — від багатонаціональности до плодів культурної взаємодії — виявляються на цьому шляху непотрібним балястом. У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим одягом, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні в народ це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» — розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их П. Тичина. «А він гарний, твій Харків?» — продовжує сумніватися у 1990-их М. Єлізаров.

Здається, у всіх історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виходили з магічних глибин слобідського ляндшафту до профанічних просторів соціюму. Тому по відношенню до першої столиці УРСР відроблялися чистою рефлексією. «Вийшов я з потягу в Харкові, зробив неспішне коло по місту й побачив, що це справді чудове місто», — писав А. Гайдар. «Я радий, що звідти вирвався — Харків жахливе місто», — сумнівався В. Маяковський. «Хто нахарків?!» — гримає при тому провідник у залізничній пляцкарті. «Я — на Харків», — озивається подорожній. «То давай прибирай!» — наказують споконвічно.

Загалом Харків — це місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це вщерть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. З неї нещодавно стартували політик О. Дьомін, художник В. Сидоренко, співачка М. Бурмака… Річ у тому, що для столичної, київської інтеліґенції існує проблема обслуговування. Для залишків харківської — такої проблеми немає. Тутешній владі інтеліґенція просто не потрібна, настільки завдання цієї влади далекі від публічної, відкритої політики. Скажімо, виділяють Музею Слобожанщини, який вже понад десять років існує у Харкові лише на папері, відповідне місцеперебування — офіційно, поважно й остаточно — а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого Управління культури.

Тож у Харкові не існує такої, як у Києві-столиці, продажности, але й немає можливости здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на видання принципово нового літературного журналу, який би був поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Як то: закривати «незручну» ґалерею «Український Засів» лише через те, що вона представляла сучасне українське мистецтво без «допомоги» Спілки художників; не брати на розповсюдження жадне з україномовних видань — до відродженої по місту мережі «Союздруку».

Вищезгаданий провінціялізм розпочинається з провінціялізму як місцевих можновладців, так і просто багатих людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куряжу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота і головне — вирішити свої проблеми з губернатором, а для цього журнали й художники не потрібні. Не кажучи вже про якусь там «Україну».

Поза тим існує також провінціялізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу хохломанську сіверянщину? Зрозуміло, що багато створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Федора з «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямі. Ми навчилися вирішувати ґлобальні, прокляті питання, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів і «єврейським питанням», але рівняння звичайного людського життя ми розв’язувати не вміємо.

Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині — у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а — бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.

Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів — у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.


Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки


І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації — спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.

Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному й якісному складі гуртується у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий поетичний гурт «Червона Фіра» на чолі з С. Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну і своєю мовою, якої ніхто не розуміє і не потребує. Так національне автсайдерство знаходить своє виправдання в ідеології грошового елітаризму. І чим вишуканіша мова подібного «державного» існування, тим ясніший розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших. Але яка там мова?! Як, наприклад, у випадку із закриттям вже всередині 1990-их років єдиної в місті ґалереї сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: «Цей, як його, „Український Засів“ закрити». І цей, як його, «Український Засів» закрився. Наче віко труни над черговим періодом «українізації». І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклятурою.


Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки


Тож віко закрилося, і хоч відпочатку не було ніякої «першої столиці», а просто у наказному порядку до міста в’їхало півтора десятка більшовиків, хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п’яні; хоч і не було ніякого «трудового тилу», а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а в конкретному антиукраїнському середовищі… хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища… автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же ж не було?! А усе це — що таке?..

З-поміж згаданих подій в пам’яті залишаються якісь окраїнні, водевільні «роки життя», схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов’язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, третій від другого, зрештою, кожен з них від самого себе, оберненого на дев’яносто гуральняних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.

І крім метафізичного жаху і туги, інколи буває вільно відчути невтішну мудрість подібної уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобожанської Швайцарії із Степовою Гелладою включно.

Степова Геллада як Слобожанська Швайцарія

Как называется страна?
Дались вам эти имена!
Я из страны, товарищ,
где нет дорог, ведущих в Рим,
где в небе дым нерастворим
и где снежок нетающ.
Л. Лосев

Традиційна система стосунків, що споконвіку існували між державою і суспільством, а також мистецтвом і суспільною ролею окремих його видів, останнім часом, як стає бачити, значно змінилася. У відповідний спосіб змінилися й орієнтири та стратегія теперішніх мистців в Україні, що примусили останніх по-новому глянути на самий сенс сучасного мистецтва. Себто на очі стає проблема актуальної теорії «оновленої» культури, явищем якої нині вільно вважати хіба лише внесення «профанного» елемента в поле традиційного культурного дискурсу, що, у свою чергу, тягне за собою обов’язковий момент переоцінки цінностей.

Так уже виходило, що протягом численних своїх письменницьких мандрів авторові сих рядків завше випадало займатися згаданою «переоцінкою» достотно на марґінесі, себто у найвіддаленіших місцях рідних, і не дуже, міських меґаполісів. Мабуть, не варто було б наразі зупинятися на розгляді містичної мапи тих харківських салтівок і роганей чи московських мар’їних і бібірєвих, якби їхня окраїнна філософія цілком за М. Фуко не перекидалася тихою сапою на центральні райони соціокультурної структури — туди, де, здається, обов’язково мусить відбуватися щось безумно важливе. Натомість уже тут…

Час побіля тих випомпованих усіма столицями світу слобідських «свердловин духовности» тягнеться повільно й ліниво. Зміна царя у першопрестольній і районного депутата чи дільничого міліціонера на місцях обертається лише млявою чехардою крамничок та незначною реорганізацією роботи місцевої пивної. Відстані, розраховані «прорабами перестройки» на недалеке «світле майбутнє», тут пригнічують і приголомшують. Джерелом такої загарбницької архітектури «аванґарду» на колишніх приміських колгоспних полях, без сумніву, було ліве мистецтво. Його основа, як знати, — «на твій безумний світ — один одвіт — відказ». Звичайно, добре, якщо на стіні музею висить картина Пікассо і відмовляється від світу — це її особиста справа. Якщо ж подібним чином поводить себе забутий богом міський мікрорайон, то життя в ньому перетворюється на суцільну пригоду. Свого часу авторові сих рядків довелося саме через це розлучитися з близькою людиною: дівчина не знала, не хотіла й боялась харківської Салтівки свого коханого, куди люди вростають наче в бурштин — безвиїзно. На цих засніжених вулицях краще жити, ніж гостювати. Тут можна спокійно зустріти старість і вмерти, що й зробив авторів дід, довголітній український політв’язень, завсідник численних виселок і пересилок, завітавши до онука на якусь пару-трійку днів з далекої Галичини.

Як правило, тамтешній барліг письменника чи художника знаходиться на найвищому поверсі якого-небудь експериментального хмарочосу, обов’язково поблизу об’їзної траси, куди його занесла нещаслива доля. Загалом же вищезгадана урбаністична архітектура — це життя навпаки. Якщо, скажімо, існує місто, до того ж, всесвітньо знана слобідська столиця — не буде міста, а буде дезурбанізація. Але якщо основою дезурбанізованого пейзажу є приватна хатинка під стріхою, де й місця лише для молитов, — не буде хати. Буде монстр-хмарочос посеред колгоспних полів, відданих владою зубожілим абориґенам під городи, аби на мітинґи не ходили.

З висоти свого поверху, своєї, мовити б, соціяльної ніші, дивиться мистець на свій засніжений край. Здається, що там, біля нього, вже немає Бога, проте повітря бракує також для пекельного смутку: так, з десяток мільйонів молекул озону, зимно, темно й самотньо. Він курить на кухні, підпираючи спиною своє минуле, в якому Светоній, Монтень і обов’язковий Розанов (позаяк Розанову завжди було до тебе діло, а це ж так важливо, адже сьогодні нікому ні до кого нема ніякого діла!). Таке враження, що одного дня він вистрибнув за борт, а корабель Великих Звершень пішов собі далі, причому й досі невідомо, хто з них справді порятувався: люди на кораблі чи мистець на кухні? Трапляється, хтось із тих пасажирів, що, наче коти, — так і залишилися з «незалежницькими» бантами на грудях, добивається, нарешті, до нашого мистця. Мовляв, половина людства на землі живе з надіями на краще! Але мистцеві, виявляється, цілком достатньо тієї половини, і, зачинивши двері за метушливим приходьком, він спішить дослухати до кінця свого нескінченного Сальваторе Адамо і додивитися бійку горобців на підвіконні. Здається, вже сьогодні він свято переконаний у тому, що в сучасної української культури є тільки одне майбутнє: її минуле.


Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки


Культура культурна, відказує він по телефону на запрошення до чергового «круглого столу», тільки тому, що вона мертва — не варто її відроджувати. Воістину всі ми ще встигнемо коли-небудь стати культурою, натомість «живим» життям — уже ніколи! І розливається нудьгою другий том Монтеня, і знову має слушність невгамовний Дерріда, коли значить, що ми живемо в «кінці кінця» і що сей постмодерністський період вже ніколи не завершиться.

Відтак, коли дивишся зі свого харківського акрополя на далекі вогники, які одиноко мерехтять в темряві, наче золоті зуби у страдницькому роті Паніковського, то розумієш, що серце Европи і твій дім — тут, і що без цього не було би тебе і всього того, що ти любиш. Загалом тут усе якось інакше. Сидиш собі, не маючи потреби в жадному з жителів планети, сидиш, дослухаючись до нічних шерехів та розмов за стінами фанерної долі, де, можливо, буяє життя, а ти, бляха-муха, все одно сидиш, наче інвалід після чергової спроби суїциду. Про погоду надворі взнаєш з відблисків на шибці, про настрій подружки — з хлюпотіння води у ванній, про ставлення Гондурасу до Парагваю — з мерехтіння на стелі телевізійних тіней. Подібне бачення — це світо-бачення, себто те, що збирає докупи все разом, витворюючи своєрідний образ епохи індивідуалізму, супроти розрекламованої сучасної американської політики «ґлобал вілідж», чи пак «тотального села». Також подібне чуття — це схоплення музики часу — і зовнішньої, і тайної, з усіма її напівтонами у будь-якому регістрі.

Автора таких писань наразі дуже легко звинуватити в соціяльному песимізмі та дріб’язковости, хоча йому ходить лише про максимальну полісемію. Мовляв, якщо існує вільний підприємець і вільний селянин, то чому вільні художники, літератори та журналісти, якщо вони ніде не притулилися служити, в очах закону й досьогодні — ніхто: ті ж самі тунеядці-нероби, хіба що саджати поки не звелено. Також зрозуміло, що таке «брюссельське мереживо» письменницьких рефлексій, де за означенням О. Мандельштама, все тримається лише на проколах, прогулах та розтинах творчого повітря, наразі абсолютно непридатне в якости посібника з проблем світобудови. Проте це вкрай необхідно тим, хто хотів би порозумітися із самим собою — з естетичної точки зору в першу чергу. Тож сучасних мистців вільно розділити на тих, хто намагається навести лад в усьому світі, і тих, хто наводить лад у самому собі. Причому навіть ті останні інколи не розуміють, що у вищеописаному добровільному вигнанні ними набувається дещо набагато більше за написаний текст чи успішно продану картину, а саме — внутрішнє бачення. І лише осліплені забобонами чи задурені пропаґандою схильні вважати, що подібне «вигнання» прирікає мистця на німоту. Можливо, теперішня влада, засуджуючи його на остракізм, також і собі гадає, що мистець задихнеться там, на «внутрішній еміґрації». Але такого штибу метафори значною мірою облудні. Тому що мистецтво — ґрунт для самого себе: воно живиться не стільки соками життя, скільки спогадами й фантазіями, не стільки тим, що стовбичить в уяві художника. Чергове Ріо Інженейро, до прикладу, де цілу ніч можна проговорити з приятелем про Фіхте з Вермеєром, жадного разу не закинувши йому про партію «Снікерса», і де слово «мистецтво» тісно пов’язане зі словом «свобода», яка, у свою чергу, не пахне попкорном і бананами.

Можливо, все вищесказане, леґітимізуючи подібне містичне світобачення, наново утверджує єдність сакрального і профанного у цьому світі. Адже він складається не з речей, а з процесів, і будь-яку думку не можна висловити об’єктивно, позаяк неможливо виключити спостерігача з процесу спостереження. Також у всесвіті людської культури не існує нічого ґрунтовного чи другорядного, така система — це павутиння рівнозалежних і однаково важливих процесів, тому що за всі часи пізнавання світу переходило не від частки до єдиного цілого, а навпаки — від нагромадження смислів до загубленого у містичних блуканнях потаймиру, проте завше незалежного «я». Тому сьогоднішній мистець аж ніяк не винахідник, а скоріше збирач і хранитель згаданих смислів. Він не автор, а співавтор нової спільноти, який допомагає сучасному всесвітові культури, що допіру був необачно розділений колективістським позитивізмом на дрібні частки, знову об’єднатися в єдине ціле. Це цілісний та синхронний світ свідомих свого покликання одинаків, в якому немає нічого окремішнього, зайвого чи непотрібного, а є натомість кристалізована вічність падаючого снігу, себто суцільна гармонія і призабута «краса життя».


Харків. Сквер 12-го листопада. 1930-ті роки

«Мікроби комунізму»: Український радянський аґітпроп 1920—30-их років

Я давно вже не читаю товстих журналів, — посміхнувся Булґанін. — Відкриваєш який-небудь «Новий мір», читаєш одну сторінку, другу, третю… а на дванадцятій розумієш, що це ніякий не новий мир. А дуже, дуже старий.

В. Сорокін

«Мікробом комунізму», як знати, цілком поважно, ба навіть з пролетарською гордістю, називали у 1920—30-их роках радянську пресу. «У випадку війни „Мікроби комунізму“ полетять через фронт в аґітнабоях з ґазетами, літературою, — лунало в офіційному заклику 1926-го року. — Ворогам Радянського Союзу теж доведеться летіти. Недалеко той час, коли „Вісті ЦBK“ стануть звісткою Світового Союзу Радянських Соціялістичних Республік».

Розглядаючи літературно-мистецьку періодику 1910—1930-их років, цікаво простежити деякі історико-культурні тенденції. Передреволюційна періодика відрізнялася підвищеною кумедністю лише в імперській Росії, де широко існували суцільні сатиричні видання з характерними назвами: «Жупел», «Спрут», «Овід». Натомість скромні малоросійські спроби видавати невеселий, але патріотичний «Хлібороб», «Слобожанщину» чи «Сніп» наражалися на спротив суворої царської цензури. Звідси сакраментальне «невесело тепер в Україні», присутнє в усіх звітах щодо періодичної української преси того глибоко імперського часу.


Гнат Михайличенко


Одним із перших актів епохи НЕПу був дозвіл у листопаді 1921-го року на заснування приватних видавництв, тож якщо у 1920-му році в УСРСР існувало близько 136 журнальних назв (російською та українською мовами), то в 1923-му їх було вже більше 250-ти. Загалом 1920-ті роки визначались розквітом творчих ініціятив і сполученням уже поліграфічного, а не тематичного аскетизму з естетичним шармом не лише в Росії, де з-поміж іншого існували такі екзотичні видання, як селянський «Лапоть» і футуристичний «Новый Леф» але також у Радянській Україні, де відповідно, виходили «Плуг» і «Нова Ґенерація». Деякі видання були направду знаковими, складаючись із кращих письменницьких кадрів того часу. В Росії це був згаданий «ЛЕФ» з культовим В. Маяковським, або дитячий «Ёж», пов'язаний з іменами Д. Хармса, А. Введенського, Н. Олєйнікова, С. Маршака. В Україні — «Червоний Шлях» з М. Яловим і М. Хвильовим, «Пролітфронт» з М. Кулішем, Ю. Яновським, Г. Епіком, «Нова Ґенерація» з М. Семенком і Ґ. Шкурупієм та ін.


Валер'ян Поліщук


Згодом такі журнали 1920—30-их років в Україні, як «Глобус», «Життя й революція», «Шляхи мистецтва», «Критика», «Книгар», «Плуг», «Гарт», по суті, сформували «періодичну» історію української радянської літератури. Звісно, вони політично відходили від реакційно-дореволюційної преси, але в силу відсутности будь-яких інших ознак періодичного життя в Україні за «клятого царату» свідомо успадковували кращі традиції «буржуазного» журнального періоду, до якого належали «Літературно-науковий вісник», «Киевская старина», «Правда» чи «Житіє і слово».

Сьогодні вже неважко пояснити, яким чином редактором першого радянського літературного журналу «Мистецтво» в Україні був призначений безпартійний футурист Михайль Семенко. Адже ярлик «перших хоробрих», що вплинув на дружбу літератури з державою, крім співробітника В. Еллана-Блакитного, навішували на героїчну боротьбістську трійцю Чумак — Михайличенко — Заливчий, але аж ніяк не на розхристаного футуриста. У чому ж справа?

Просто в якийсь момент революційної плутанини ліві погляди М. Семенка імпонували новопосталій радянській владі, а її пролеткультівський антагонізм щодо традиційних форм мистецтва цілком улаштовував самого «футуроруба в незайманих лісах української літератури». До того ж, на відміну від співредактора Г. Михайличенка, відправленого в 1919-му році на фронт, М. Семенко не був партійним функціонером, умів скидати попутників з «корабля історії», «палити свій Кобзар» і дружив з молодими письменниками. Тому на всі футуристичні ескапади Михайля начальство дивилося крізь пальці.


Фронтиспіс до альманаху «Літературний ярмарок». Художник І. Падалка. 1929 рік


Для журналу «Мистецтво», який виходив друком у 1919—20 pp., усе погіршувалося тим, що виникло це видання на хвилі короткочасної перемоги старих партійців над великоросійським шовінізмом у Всеукраїнському комітеті з літератури. Ясно, що журнал підтримував революцію, відображаючи політичну ситуацію і намагаючись не нагадувати журнал «Музагет», себто свого буржуазного попередника. Таким чином, «Мистецтво» увінчало сподівання старої ґвардії українських більшовиків щодо леґалізації національної літератури в нових умовах. А там хоч трава не рости. Вона, в принципі, більше й не росла, хіба що на обкладинці журналу роботи Г. Нарбута.

Надалі у 1920-их роках, удавшись до трюку «українізації», КП(б)У пропаґувала розвиток літературно-організаційної та видавничої діяльности. Література розцвіла буйним цвітом, і справді «буйні» були одразу виявлені й узяті на облік. Так, однією з недобитих «націоналістичних» груп виявилася «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), у чиїх виданнях не особливо вітався клясовий аспект розподілу на «чужих» і «своїх».

Не дивно, що аґресивна позиція ВАПЛІТЕ в середині 1920-их років, коли «українізація» активно підмінювалася ідеологічним контролем, втягла організацію в болото «літературної дискусії». Зокрема, президент ВАПЛІТЕ М. Хвильовий підняв питання про російське домінування в українській культурі, а також про явну підтримку такої угодницької політики з боку рідної партії та радянської уряду. Реакція на це нахабство не забарилась, ВАПЛІТЕ перестали вважати за літературну «школу», назвавши черговим політичним ухилом, і весь цей культурний балаган підверстали під протистояння в таборі націонал-більшовиків. Скрипник — на Шумського, Хвиля — на Хвильового, і опозиція, як завжди, була зломлена. Так, у «Зошиті першому» ВАПЛІТЕ, виданому в Харкові 1926-го року, вчуваються злочинні відгомони памфлетів М. Хвильового, назагал огріхи в статтях «До розвитку письменницьких сил» О. Досвітнього, «У боротьбі за пролетарську естетику» О. Слісаренка і «До проблеми образотворчого мистецтва» О. Довженка, тож видання прикрили. Як і саму «Вільну академію пролетарської літератури», розпущену в січні 1928-го року.

Найцікавішим явищем з літературної періодики цього часу можна назвати харківський місячник «Літературний ярмарок». Дванадцять випусків цього не-групового альманаху вийшли в 1928—30 роках у Харкові, тодішній столиці Радянської України. «Літературний ярмарок» вважався найвищим досягненням української журналістики, цілий рік будучи неофіційним форумом кращих представників письменницької братії, утягненої в партійну свару про форму і метод, Україну і Росію, а також про буржуазну заразу націоналізму. Оскільки наказом зверху небезпечна «літературна дискусія» у той час була «успішно» завершена, а «Вільна академія пролетарської літератури» під проводом М. Хвильового розігнана, то «Літературний ярмарок» залишався, по суті, єдиною трибуною, з якої звучала критика влади. Містифікації, пародії, літературні алюзії — усе летіло в топку нонконформізму. Коли ж ворохобна редакція заїкнулася щодо сумнівної вигоди партійности в літературі, альманах прикрили. Як, власне, і саму літературу, що віднедавна перетворилася з «української» на «пролетарську».


Обкладинка часопису «Гарт»


Але залишилася архівна пам’ять «ярмаркової» пори. На строкатій суперобкладинці — панно А. Петрицького, на титулі — незмінна ґравюра І. Падалки. Усередині «Літературного ярмарку» — ілюстрації Падалки, Каплана, Бризкіна. Тут друкувався і культовий «Вертеп» А. Любченка, і «Шахта Марія» І. Дніпровського, і «На імлистому світанку» Г. Косинки — упереміш із кумедними авторськими монологами й саркастичними інтермедіями. Словом, столичний письменницький флер як весела агонія перед вступом у літературний колгосп соціялістичного реалізму.

Що ж до харківського журналу «Аванґард», то ситуація була не зовсім весела. До творчости його редактора, поета-конструктивіста Валеріяна Поліщука обережно ставились навіть його колеґи по революційному цеху. Ризиковані концепції на кшталт «ліжка для кохання», зробленого на пару з приятелем В. Єрміловим, порнографічна поема «Онан», культивування «полового акту, громадського пісуару чи фізкультури мішаного товариства в річці», а також гасла в стилі «хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь» не могли не ранити кондову пролетарську моральність. Утім, видавання в 1928-му році журналу «Аванґард» уберегло В. Поліщука від гнівного суду новонародженого соцреалізму, оскільки під шумок будівельної мегаломанії його конструктивізм, машинізм і динамізм зі спіралізмом вкупі виявилися цілком доречними. «Навчити людей доцільно, послідовно й революційно мислити в галузі мистецтва — є одне з найпочесніших завдань аванґарду», — бадьоро проголошували конструктивісти.

З часом аванґардні пошуки накрили мокрим партійним рядном і, незважаючи на всі загравання В. Поліщука з пляновим будівництвом, редактора «Аванаґарду» нарекли шарлатаном і пляґіятором, оскільки в 1928-му році Країну Рад цікавив уже не конструктивізм і легковажна естетика маскульту, а банальна важка промисловість. Подальші «індустріяльні» експерименти В. Поліщука і В. Єрмілова хоч і вважали за «революційні», але числили по відомству глибоко аполітичних. Зокрема, В. Поліщуку після закриття «Аванґарду» у 1929-му році довелося перекваліфікуватися в ідеологічні кербуди, викорінюючи антимарксистські елементи вже на інших ділянках партійного фронту.

Неабиякий універсалізм вільно було закинути також «Універсальному журналу», що почав виходити в Харкові 1928-го року, адже видання це було універсальним не тільки в літературному сенсі. Виникнувши наприкінці 1920-их років, після закриття багатьох «місць друку» ілюстрований щотижневик, який мистецьки оформлювали І. Падалка й А. Петрицький і в якому публікувалася еліта тодішньої пролетарської літератури, вже в принципі не міг дозволити собі політичну фронду і творчий експеримент. Згадана еліта в особі Ю. Смолича, Ю. Яновського і М. Йогансена гуртувалась навколо журналу, будучи, по суті, витиснута з колишніх «бунтарських» видань і веселих колективів, а тому рішуче відкидала донедавна модні «націоналістичні» гасла та усілякий «формалізм», батьком якого, до речі, донедавна вважався той самий М. Йогансен. «Народжений повзати літати не може», — із властивим йому сарказмом іронізував з приводу журналу «УЖ» М. Хвильовий.

Утім, журнал був чудовий не лише як «універсальний» притулок розжалуваних романтиків, але також як еталон безвідповідального віталізму й безприкладного конформізму. У ньому вільно було надибати обов’язковий фоторепортаж «Родина Ульянових у Києві», і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» Ю. Смолича, і скетч на злобу дня «Юлій Цезар в автодорі» А. Чернова, і зразково-показове краєзнавство «Харьков — Харків» В. Іволгіна про те, як жити стало краще, жити стало веселіше. Цілком симптоматично виглядало також опубліковане в журналі редакційне кредо: «Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики щодня». Здається, більшого було не треба для побудови не дуже розвинутого, як виявилося, соціялізму.


Обкладинка часопису «Плуг» 

Літературний процес Задзеркалля

Пролетарська література є процес. Наша доба — початок цього процесу. Художній твір нині є той, що близький до дійсности та зрозумілий для цілої кляси, потрібний їй.

В. Коряк

У ХІХ-му столітті літературному критику належало мати «систему», себто більш-менш виразний літературний світогляд, а також поле аксіом, які б указували, що добре, а що погано в художній словесности, ще й коло гідних уваги тем, канонічний список імен і зразкових творів. З цим інструментарієм критик брався за новодруки без жадних побоювань. Згодом, коли імперська словесність слідом за Ф. Достоєвським визначилась, «чи твар вона тремтяча, а чи право має», літературно-критичні системи розпалися, оскільки був утрачений смак до систематичної філософії. Стало можливо судити про той чи інший твір, виходячи з нібито клясичних, кантівських принципів, себто тицяючи пальцем в «зоряне небо над головою», не обов’язково маючи «моральний закон всередині себе». І критиці довелося відмовитися від домагань учити письменників, як треба писати, відкинувши увесь свій попередній традиційний досвід. Довелося відкинути чи ледве не всю традиційну літературну критику. В СРСР таке назадництво після 1930-го року призвело до того, що література під вивіскою соціялістичного реалізму стала нащадком другорядних представників клясичного реалізму ХІХ-го сторіччя, а соціологічна критика виродилася в ідеологічну.


Обкладинка книги Д. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури», 1928 рік


У ранні пореволюційні роки «критичний» диктат щодо літератури не деталізувався, а був виражений в елементарних вимогах, пред’явлених до ідеології художнього твору: царська Росія була погана, а Жовтень означав вершину художньої якости. Протилежну думку могли висловлювати лише «неґативні» герої. Натомість із початком 1920-их років вирішення літературних завдань тісно переплелося з задачею вироблення соціяльної поведінки. Тож висловити власну лояльність до влади у відповідній анкеті для автора було замало, і питання радянської світоглядної позиції мусило вирішуватися всередині самого твору. «Попалили денек-другой из ружей / и думаем — / старому нос утрем. / Это что! / пиджак сменить снаружи / мало, товарищи! / Выворачивайтесь нутром!» — значив із цього приводу В. Маяковський. Саме ця риса новонародженого тоталітарного суспільства, а не життя в умовах диктатури зіграло фатальну ролю для літератури радянського часу.

Літературний процес 1920—30-их років уявляв собою організований рух, кожен з елементів якого — від футуристів і пролетарських письменників до «попутників» — визначався, у свою чергу, або вектором літературної еволюції, або соціяльним вектором. Влада не обмежувалася заохоченням визначеної нею для існування літератури — аґітаційної чи пропаґандистської. Вона впливала на всю літературу без винятку, примушуючи її орієнтуватися не на власні творчі задачі, не на матеріял, що вільно обирається, а виключно на панівну ідеологію. При цьому конкретний зміст ідеологічних установок мінявся іноді раптово й непередбачено, але це було не так важливо. Важливий був сам принцип підпорядкування ідеологічним схемам біжучого моменту.

Частина літераторів покірно слідувала ідеологічним установкам, решта шукала «творчі» ніші, намагаючись уникнути безпосереднього слідування партійним догмам, а дехто писав «у шухляду». Таким чином, українська радянська література 1920—30 років складалась із продукту як літературної, так і соціяльної еволюції, що, безперечно, формували вибір сюжету й типу героя, і вибір жанру, і вибір стилістичних стосунків автора з текстом. Втім, з часом звичка «наступати на горло своїй пісні» стала витісняти здоровий потяг до «стихійної» творчости, а не писання на соцзамовлення. «Чому „дитинство“, „любов“ і т. ін., наприклад, повага до старших, батька з матір'ю тощо — усе це заборонено в нас? — питався М. Пришвін 1930-го року. — Немає більш жадного сумніву, що неуки, негідники й т. ін. не самі це роблять, а згідно з духом соціяльної революції, що всі люди, навіть Сталін, не знають, що роблять, і їхня свідомість є насправді не знанням, а одержимістю».

Утім, соціяльний тиск на літературу не був такий імперсональний, і кожна постанова мала свій підпис: ЦК ВКП(б)У. Натомість, беручи суто по-людськи, можна ствердити, що «наступав на горло своїй пісні» кожен з авторів 1920—30-их вже не стихійно, особисто чи необачно, але за допомоги реґляменту, який складався з вимог цензурного характеру. Наприклад, уже через рік після свого створення у травні 1923-го року Головліт СРСР розробив і розіслав «Інструкцію про порядок конфіскації і розподілу вилученої літератури». «Вилучення (конфіскація) відкрито виданих друкованих видань здійснюється органами ГПУ на підставі постанов органів цензури, — значила інструкція. — Доробок, призначений до знищення, приводяться в ГПУ в непридатність до вживання для читання, після чого може бути проданий як сировина для переробки в підприємствах паперової промисловости з нарахуванням отриманих сум у доход скарбниці за кошторисом ГПУ».

Утім, населення УРСР зазвичай обходилося власними силами. Чудовим прикладом на це слугує хоча б перший том уцілілого у вирі революцій та імлі репресій видання «Десять років української літератури», укладеного А. Лейтесом і М. Яшеком 1928-го року в Державному видавництві України. Перший том історії української літератури з-під пера її офіційних літописців, безумовно, цікавіший за свого брата-близнюка. В другому зібрано безликі статті та гучні маніфести, а отут — якраз лики, портрети й біографії першопрохідників, що намагалися облагородити мурло міщанина, яке невпинно насувалося. Про те, що з цього вийшло, якнайкраще розповідає скалічена фотоґалерея письменників 11920-их років, багато з яких лише нещодавно повернулися в офіційний ряд радянської літератури, будучи реабілітованими, але не прочитаними. Справа в тому, що сьогодні навряд чи можливо відшукати екземпляр «Десяти років української літератури» без цензурного бузувірства часів Розстріляного відродження. Отже, книга зяє вирізаними та замащеними чорнилом іменами, вилученими портретами й вихолощеною пам'яттю. У цьому її безумовна цінність, оскільки як інакше передати шаленство сталінської жандармерії, яка живцем краяла українську радянську літературу в її десятилітньому, по суті, новонародженому ізводі? Ще абсурднішим видається це культурне варварство, коли зауважити, що ідеологічним «ремеслом» частенько займалися не відповідні цензурні органи, а безпосередньо законослухняні читачі Країни Рад. Щоразу, по мірі того, як високе начальство викреслювало з рядів пролетарських письменників черговий неблагонадійний «елемент», обиватель хапався за серце, а потім за звичні ножиці і слухняно вирізував портрет репресованого автора — своєрідне віконце у світле майбуття — у своєму примірнику «Десяти років…». Інакше стільки ж років йому світило б сонце Сибіру.


Будівництво соціялізму. Плякат Н. Котова. 1927 рік


У післявоєнні роки офіційне визначення «український радянський письменник» стало загальновживаним і збереглося до кінця радянських часів. Межа між «вітчизняним» і «закордонним» літературним процесом визначилася лише в середині 1920-их, коли від’їзд з СРСР в інші країни став вважатися за еміґрацію. Від цього часу інформація про українське зарубіжжя стає більш одіозною, а згодом і зовсім зникає, натомість за літературою в УРСР закордонні автори, звичайно ж, спостерігали. Втім, західні творчі здобутки до Країни Рад потрапляли, їх привозили різноманітними шляхами — від дипкур’єрських до письменницьких. Поки сталінська «залізна завіса» остаточно не перекрила доступ культурної інформації із Заходу, зарубіжні надходження ще мали своє авторство. Згодом «залізна завіса» стала зручним захисним механізмом для радянського «творчого» пляґіяту щодо західньої культурної (і не лише) продукції, адже можна було «позичати» будь-які ідеї без задньої думки про авторські права.

Так, автор слів до гімну радянської піонерії поет А. Жаров згадував: «Спеціяльним рішенням Бюра ЦК РКСМ „пропонувалося написати піонерську пісню — марш“. За порадою довелося звернутися до старшого товариша — Д. А. Фурманова. „Становище безвихідне!“ — сказав я йому мало не плачучи. „У більшовиків безвихідних становищ не буває!“ — відповів Фурманов. Пропозиція була така: відштовхнутися від чого-небудь вже відомого. Цілою компанією ми вирушили до Великого театру на Фауста, і там хтось звернув увагу на марш вояків: „Вежі, зубцями / нам підкоріться! / Діви-гордячки, / Нам посміхніться“. Кілька днів я блукав, скандуючи цей чотиривірш. Повторював я його доти, доки не написав інший — тим самим розміром: „Взвейтесь кострами…“ і т. д. Я запозичив, отже, з „Фауста“ лише ритмічний хід для свого тексту. А комсомолець Сергєй Дешкін, учень музичного технікуму, звичайно, позичив звідти ж музичний хід для мелодії, написаної ним на мої слова. Так народжувалась перша пісня юних піонерів нашої країни».

Так само безборонно переносився на радянський культурний ґрунт доробок західніх авторів, який привозив у Росію поет-культуртреґер В. Маяковський.

«Володя дуже часто їздив за кордон, — згадував фотохудожник А. Родченко в 1926-му році про вищезгадану „культурну“ місію В. Маяковського. — За мапою поїздок, яку зараз робить Варвара (Степанова. — І. Б.-Т.), з'ясувалося, що на рік він їздив по колу 4 рази. Але тоді це було мало помітно, що його нема в СРСР або в Москві. Точніше, зовсім не було помітно. Не було ніяких зборів, прощань, зустрічей, він так само продовжував друкуватися в газетах, надсилав вірші, а коли приїздив, то одразу ж виступав із доповіддю та новими віршами.

Він привозив цілі валізи журналів, каталогів, книжок. Усе це віддавав Осі (Брік. — І. Б.-Т.), тож в його кімнаті був цілий склад. Ми товклися в цій кімнаті, дивилися, сперечалися й будували пляни. Кімната Осі — це особлива кімната, тож треба її при музеї відновити.

Коли приїздив Володя, Ося страшенно пожвавлювався, він показував нам привезене, пояснював, перекладав і т. д. Натомість Володя продовжував бути таким, як завжди. Він нічого не розповідав, не показував, не сперечався. Ніби й не їздив нікуди й лише вчора тут сидів.

Зате — на виступах й у віршах інша справа.

Мені здавалося що вдома він саме тому й не розповідав, щоби не повторюватись і не втрачати настрою.

Ми вже звикли, що все розповість і розтлумачить Ося.

Після Осиного перегляду та використання в пресі всіляких новинок, журнали з книжками роздавалися за фахом — мені мистецтво й фото, Жемчужному — театр і кіно, Лавінському —  скульптура та архітектура, ще й іншим — кому що треба.

Таким чином, і пресу, і нас Володя інформував щодо культури й мистецтва Заходу».


Александр Родченко й Варвара Степанова. 1922 рік

Як козаки до Сталіна їздили

И к нему, в его сердцевину,
Я без пропуска в Кремль вошел,
Разорвав расстояний холстину
Головою повинной тяжел.
О. Мандельштам

Тиждень української літератури в Москві, що тривав 5—15-го лютого 1929-го року, почався ще до його офіційного відкриття. 7-го лютого в ЦК ВКП(б) працювала нарада, на якій з доповіддю виступив Андрій Хвиля, доповнили його І. Кулик, С. Пилипенко та І. Фалькевич, голова Головліту України. Згодом, а саме 3-го лютого 1929-го року, в 2-ій годині дня, до Москви приїхало понад 50 літераторів і 12 представників світу мистецтв: П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Епік, О. Досвітній, О. Вишня, І. Микитенко, І. Кулик, Л. Первомайський, Г. Юра, Л. Курбас, О. Довженко та ін. Були відсутні політично неблагодійні «неоклясики», а також політично підозрілі письменники з об’єднання «Західна Україна». Гостей зустрічав П. Кєрженцев, завідувач відділу друку ЦК ВКП(б). Увечері того ж дня відбулося знайомство з письменниками в будинку Ґерцена за участи Б. Пільняка, І. Сєльвінського, В. Маяковського, А. Безіменського та ін.

Наступного дня в Будинку Спілок доповідав В. Коряк і виступав з привітальним словом А. Луначарський. «Смішно подумати, — манірничав Анатолій Васильович, — нам зараз набагато легше зазнайомитись із англійською літературою, аніж з такою близькою українською…» Звісно, Анатолій Васильович лукавив, адже нещодавно, а саме в березні 1927-го року на Шевченківському вечорі він виголосив, що українська мова не пристосована до вимог культури і в минулому існував лише один великий клясик — Тарас Шевченко, якого нині наслідує самий лише одеський поет Едуард Багрицький. Але не менш «забудькуваті» виявилися члени делеґації українських письменників, яким добре було знати про нещодавнє непорозуміння, що сталося між М. Ґорьким і О. Слісаренком.

Отже, з історії знати про дещо перекручений факт того, як у 1926-му році письменник О. Слісаренко, на той час редактор видавництва «Книгоспілка», звернувся до М. Ґорького з пропозицією скоротити для молоді й, переклавши українською, видати його повість «Мати». Відповідь з острова Капрі, де натоді сибаритствував Ґорький, була така: «Шановний Алєксєй Алєксєєвіч (хоч по батькові Слісаренка звали Андрійович. — І. Б.-Т.), я категорично проти скорочення повісти „Мати“, мені здається, що й переклад цієї повісти українською говіркою так само не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, маючи одну й ту саму мету, не лише затверджують різницю між говірками — намагаються зробити з говірки „мову“ — але ще й пригнічують тих великоросів, які виявилися меншістю в межах даної говірки».

Лист М. Ґорького, що надійшов до «Книгоспілки», став відомий широким письменницьким колам, і, зокрема, М. Хвильовий у своїй статті «Україна чи Малоросія» назвав Ґорького російським шовіністом.

У своїх мемуарах Ю. Смолич спробував було перевести цю скандальну історію на суто літературний анекдот в стилі «Повісти про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». «Так було, скажімо, з листом Максима Ґорького, — значив Ю. Смолич: — в неґативній реакції на цей лист в письменницьких колах значною мірою завинив саме Олекса Андрійович. Олекса Андрійович — головний редактор видавництва „Книгоспілка“ — звернувся до Олексія Максимовича (що проживав тоді ще на Капрі) з пропозицією видати роман „Мать“ українською мовою. Зазнайомившись з текстом перекладу, Олексій Максимович заперечив проти цього видання. Я не пригадаю вже точно тексту листа Ґорького, але причиною відмови Олексія Максимовича була неточність, самий мовний ключ перекладу, що, на його думку, знижував зміст і самий мовний ранжир твору — через зловживання провінціалізмами і діалектизмами».

Насправді ж М. Ґорький не мав тексту перекладу своєї повісти «Мати», оскільки на нього українська «Книгоспілка» у згадану пору ще не отримала дозволу. Але те, що відомий містифікатор радянської дійсности Ю. Смолич, який не міг не знати про стосунки «Книгоспілки» з М. Ґорьким, не згадує більш вагомий факт українофільських [так у оригіналі. — Прим. верстальника] настроїв «буревісника революції», не робить йому чести як літописцю тієї епохи. Так, приводом до написання В. Винниченком «Одвертого листа до М. Ґорького» стала незгода російського письменника дати дозвіл на переклад його творів українською мовою, про яку В. Винниченко почув від членів родини М. Грушевського у травні 1928-го року. «Побачення з Грушевськими… — нотував письменник. — Підтвердження про шовіністично-імперіялістичні позиції Ґорького в українському питанні. Єфремов від Академії наук звернувся до Ґорького за дозволом перекласти його твори на українську мову. Ґорький відповів, що він уважає українську мову за „искусственный язик“ і не хоче підтримувати його. Тому дозволу не дає на переклад. Таким чином лист його до руських письменників, де він називав українську мову „наречием“, — підтверджується. Отже можна писати йому „привітання“. Чи надрукують тільки „Українські Вісті“?..»


Анатолій Луначарський


«Одвертий лист В. Винниченка до М. Ґорького» був надрукований паризькою газетою «Українські вісті» 19-го листопада 1928-го року. «Літературна Україна» передрукувала його лише 10-го травня 1990-го року. «Розуміється, нічого нового і особливого в цьому факті немає, громадянине Ґорькій, — листував В. Винниченко щодо вищезгаданого інциденту. — У Вас склалося собі переконання, що українська мова не є мова, а „нарєчіє“. Що тут такого особливого, неймовірного чи страшного?

Здається, нічого. Кожен може мати собі свої переконання.

А тим часом, громадянине Ґорькій, тут є і особливе, і неймовірне, і навіть страшне. Не те, громадянине М. Ґорькій, що Ви вважаєте українську мову за „нарєчіє“. Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, — від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде і ніякої географічної пертурбації не станеться. І не з страху за українську мову я пишу до Вас оцього одвертого листа, а з цікавости до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем „нарєчіє“.

В цьому слові, громадянине Ґорькій, — цілий політично-національний світогляд. В йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. В йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Ґорькій. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіялістично-колоніяльної політики руського царизму на Україні. Воно та ще слівце „Малоросія“ служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербурґ і навіть Петроград впродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріяльно і духовно.

Ні, не нове це Ваше філологічне відкриття, громадянине Ґорькій! Ще в 1876 році один із сатрапів царського уряду, міністр Валуєв, цілком як Ви, формулював його: „Никакого украинского языка не было, нет и быть не может“. А на доказ цього видав закон, що не дозволяв (точнісінько як Ви) видання на українській мові яких-будь літературних праць. Так що етнографи мусіли записувати народні українські пісні латинською або французькою мовою.

Усім ідеологам цього закону, починаючи з Валуєва, переходячи через союз Русского Народа і кінчаючи Вами, відомо, одначе, що це філологічне „переконання“ Валуєва не помогло».


Олекса Варавва


Міжнародного скандалу з цієї історії, звичайно ж, не вийшло, але в українських радянських колах вона мала «літературне» продовження. «Відмова Ґорького вразила Олексу Андрійовича, — веде далі Ю. Смолич щодо свого приятеля О. Слісаренка, — він порахував її „барською“, вбачаючи в ній нетолерантне ставлення до української мови взагалі. А перекладач — Варавва, — вхопившись за цей лист, пустив поголоску, що Ґорький взагалі вважає українську мову лише діалектом, „наречием“. Це й призвело до скандалу, коли Ґорький, повертаючись з Капрі, заїхав до Харкова і був прийнятий українськими письменниками в Будинку Блакитного. З голосу Варавви спровокований Поліщук закинув Олексію Максимовичу нетерпиме ставлення до української мови. Розмови з приводу цього завдали прикрості і Олексію Максимовичу, і всій письменницькій громаді, що зібралась на вшанування великого російського письменника — щирого друга Михайла Коцюбинського і взагалі, як відомо, прихильного до України та української культури ще з дореволюційних часів».

Окрім факту «нарєчія» у словах відмови М. Ґорького, а не «поголоски» О. Варавви-Кобця, варто пояснити також, що з тривалої еміґрації на Капрі до СРСР повертався зовсім інший Максим Ґорький — вже не ворохобний автор широко друкованих «Несвоєчасних думок», у яких він таврував політику більшовиків, але упокорений майбутній учасник розбудови комунізму в мистецтві. «Ви не можете не знати того, як самі Ви колись инакше ставились до українського питання, — докоряв йому тим самим у згаданому листі В. Винниченко. — Пам’ятаєте, як у 1908 році Ви, збираючись видавати переклади моїх літературних праць з української мови на руську, з властивою Вам сльозою у розмовах зо мною вигукували: „Прекрасный язык! Милый язык! Люблю! Давайте, давайте издавать!“

З виданням моїх праць під Вашою редакцією справа не вийшла (з відомих Вам і мені не літературних, не політичних і не національних причин). Але Ви видавали переклади праць Коцюбинського. І з Коцюбинським Ви так само декламували своє захоплення „прекрасным, милым язиком“. І з ним Ви так само сміялися й обурювалися з тих „болванов“, які звали українську мову штучною, а весь український визвольний рух — вигадкою німців.

Все це Ви добре пам’ятаєте, знаєте, не можете не знати. Як же могло статися, що Ви, знаючи все це, все ж таки тепер самі себе записуєте до тих людей, яких так влучно самі колись характеризували? Які причини цього надзвичайно цікавого явища? Такої неймовірної зміни в Вас?»


Максим Ґорький. 1920-ті роки


Повертаючись до відвідин української делегації «Тижня української літератури» в Москві 1929-го року, слід згадати, що 12 лютого цього року українських письменників приймав у ЦК ВКП(б) генеральний секретар І. Сталін. Усі вищезгадані «непорозуміння» з приводу перекладів, мовного питання і будь-якої іншої «контрреволюції», звичайно ж, були забуті, адже головніше для української делеґації було вирішити нагальні матеріяльно-побутові проблеми. Наприклад, виклопотати в начальства технічне устаткування для щойно збудованого кооперативного письменницького Будинку «Слово» у Харкові. Тому запобігали перед всесоюзним начальством, як могли.

«Тепер іще запитання: — звертався І. Сталін до українських письменників, — чи погано перекладають російські літературні твори?» Гукали із залі: «Зовсім не перекладають, мало й погано». «Ви, товариші, очевидно, також гpiшите у цьому сенсі, — докоряв генсек. — „Бруски“ не читали, Коробова не читали, „Катя Долґа“ Коробова — не читали». Зала ворохобилась: «Ні, читали». Натомість І. Сталін не вгавав: «А, наприклад, Біль-Білоцерківського у вас, мабуть, через пиху не перекладають українською». Але й аноніми із залі не здавались, відчувши, що бити цього разу не будуть: «Кіршова „Рейки гудуть“ давно вже йдуть. „Розлам“ давно іде». Більше того, на питання І. Сталіна щодо стану справ у Галичині І. Кулик відповідає у тому ж вірнопідданському дусі, наслідуючи горезвісний стиль міністра Валуєва: «Але я хочу на одному моменті наголосити, щодо леґенди про галицьку мову. Це річ, що страшенно заважає працювати. Ніякої галицької мови, крім мови Шевченка, нема». І тому, коли із залі питаються, чому «стало майже за традицію в російській літературі виставляти українців якимись дурнями й бандитами, і в „Штормі“, наприклад, українця виставлено справжнім бандитом», генсек небезпідставно вирік: «Можливо. Але між іншим, це залежить також від вас».


Частина 5 УКРАЇНА Й ЕВРОПА

Візитери-невдахи, або Західні письменники у дзеркалі радянського аґітпропу

— Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! — інтимно скаржився Коров’єв, тицяючи пальцем у свою жилаву шию, — вірите, всю душу вимотали. Приїде й або шпигуватиме, як останній скурвий син, або ж примхами всі нерви вимотає: і те йому не так, і це не так!

М. Булґаков

Інженери людських душ усіх рівнів і ранґів за всі часи сталінського режиму мали точне уявлення про кількість і якість відданого їм на ідеологічне «форматування» континґенту. Так, в СРСР завжди існували ієрархічні списки власних, себто підконтрольних режимові мистців, а також закордонних, чи пак умовно контрольованих. У 1934-му році А. Фадєєв назвав радянських лідерів людьми, спаяними «виключно новим видом дружби — мужньої, принципової, залізної богатирської». Словом, з таких «дружніх» обіймів годі було вирватися у тому випадку, якщо режим зацікався чиєюсь особою в контексті розбудови соціялізму в літературі.

Партійно-бюрократичне бачення світу вимагало у згаданих інженерів людських душ усіх ранґів постійної інвентаризації й уточнення ноенклятурних героїв і персонажів діючого літературно-мистецького процесу як в СРСР, так і за кордоном. Щодня тривала робота з тотального бухгалтерського обліку й сортування мистців не згідно із їхньою мистецькою значущістю, а відповідно до партійної льояльности.

Швидко й безапеляційно розподіливши існуючий, а також організований в СРСР 1920-их років континґент мистців на пролетарські, селянські та «попутницькі» елементи, радянське ідеологічне начальство на деякий час зосередило свою увагу саме на західніх інтелектуалах. Отже, в графі «діячі культури» у Радянському Союзі 1920—30-их саме іноземні письменники-попутники виявилися в очах Кремля найбільш престижною номенклятурною категорією. Нова влада (не без підказки старих літературних «спеців») справедливо вважала, що західні інтелектуали, а також їхня дозована присутність при будуванні соціялістичного суспільства, стане безкоштовною реклямою СРСР на Заході, що довгий час пояснювало підвищену увагу установ сталінського режиму і його чиновників до закордонних працівників пера.

Отже, на момент скликання Першого з’їзду радянських письменників у серпні 1934-го року в СРСР був складений номенклятурний список іноземних літераторів, особливо важливих для радянського режиму, у культивуванні яких він був зацікавлений.

Між тим, до 1934-го року, вікопомного як Першим з’їздом радянських письменників, так і першими арештами українських літераторів, була ще одна нагода інвентаризувати західніх попутників, а саме під час святкування у 1928-му році сторіччя від дня народження Лева Толстого. На урочисте засідання урядового Толстовського комітету був запрошений весь дипломатичний корпус, акредитований у Москві, члени уряду СРСР і РСФСР, представники партійних, наукових і радянських організацій. Засідання відкрилося великою доповіддю А. Луначарського. Втім, явно пацифістська мелодика свята, створена не в останню чергу родичами письменника, а також ідеологічно-бюрократичні конфлікти в партійно-державному апараті між тодішнім наркомом освіти А. Луначарським і менш рафінованими чиновниками з Аґітпропу ЦК перешкодили успішно розіграти ідеологічну карту з використанням «дзеркала російської революції». Клясичний образ Л. Толстого як «матёрого человечища» (за висловом В. Леніна) вже не відповідав реклямно-комерційним вимогам продажу за рубіж результатів десятилітнього соціялістичного експерименту в Країні Рад.

Утім, тактичні негаразди з використанням іноземних попутників на Толстовському святі 1928-го року не відмінили наступальної стратегічної ініціятиви. Кожен з представників всесвітньої інтелектуальної еліти був узятий на облік у відповідних органах Політбюра, де краще за будь-яких літературознавців визначали утилітарну вартість того чи іншого західнього письменника. Так, після антираппівської постанови 1932-го року на міжнародному літфронті були зроблені організаційні висновки, в результаті чого культурно-аґітпропівський апарат відтепер став уникати послуг закордонних «пролетарських» авторів з Міжнародного бюра письменників для захисту культури або з Міжнародної асоціяцїї письменників, заснованих 1935-го року на Міжнародному конґресі в Парижі. І хоч до складу президії Міжнародного бюра входили А. Барбюс, Р. Ролян, М. Ґорький, Генріх і Томас Манни, Е. Форстер, А. Гекслі, Б. Шов, С. Люїс, С. Лаґерлеф і В. Інклан, тим не менш, увага радянського аґітпропу була зосереджена на всесвітньо визнаних письменниках, навіть якщо ті формально залишалися безпартійними попутниками. Тактика масових закупок іноземних талантів, завдяки яким вони ставали «видатними» у своїх «братніх» країнах, змінилась на стратегію вибору з самодостатньої, уславленої без радянської допомоги когорти авторів, та ще й не обов’язково приналежною до місцевих компартій, організацій Комінтерну і пов’язаних з ними асоціяцій і творчих спілок.


Герберт Велз


Слід зазначити, що Перший з’їзд радянських письменників 1934-го року, крім організаційного оформлення в єдиний колгосп усього піднебесного письменства Країни Рад, документально зафіксував наявність гурту інтелектуалів загальноевропейського, ба навіть світового масштабу, готових допомогти у справі розбудови соціялізму в літературах СРСР.

У резолюції Першого з’їзду, згідно з доповіддю К. Радека про міжнародну літературу, написаною, між іншим, А. Ждановим і відредаґованою Л. Кагановичем, було визначено кілька категорій західніх письменників, на які пропонувалося орієнтуватися владі. До першої належали гості, що були присутні на Першому з’їзді, чиї симпатії до СРСР, соціялістичного будівництва і нової культури високо цінувалися Москвою, а саме: данець Мартін Андерсен-Нексе, французи Анрі Мальро, Люї Араґон, Жан Рішар Блок, турок Якуб Кадрі Кара-османоґлу, німці Віллі Бредель, Йоганн Роберт Бехер, Теодор Плів’є, а також китаєць Ху Лань. Попри те, що друга, більш почесна й вагома для ідеологічних стратегій СРСР когорта письменників, до якої належали Ромен Ролян, Андре Жід, Анрі Барбюс, Бернард Шов, Теодор Драйзер, Ептон Сінклер, Генріх Манн і Лу Синь, не були присутні на Першому з’їзді, чемно відмовившись, їм все одно присудили почесний титул «кращих друзів радянського народу».


Зліва направо: Л. Троцкий, В. Ленін, Л. Каменєв. 1920-ті роки


Відтак, клясифікація західніх інтелектуалів була б неповною, якби, крім підспівувачів сталінському режимові, готових примчати в СРСР за першим закликом, не згадати третій гурт, найбільш значущий для начальства радянського аґітпропу, а саме — буржуазно-демократичних попутників і спостерігачів за радянським експериментом, які лише симпатизували СРСР. До них належали такі високооплачувані письменники, як Томас Манн, Стефан Цвейґ, Герберт Веллс і Еміль Людвіґ, що мали безперешкодний доступ до керівництва своїх країн на зразок Ф. Рузвельта, Б. Муссоліні, Я. Масарика і т. д.

Загалом для обслуговування таких високоповажних осіб в СРСР існувала окрема структура — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном (ВОКС), засноване у 1925-му році, яке очолювала О. Каменєва, сестра Л. Троцького і дружина члена Політбюра Л. Каменєва, і яке було спрямоване на прорив культурної бльокади СРСР, існуючої всередині 1920-их — на початку 1930-их років. Ця організація, орієнтована на співробітництво з «безпартійною інтеліґенцією» Заходу, займалась підготовкою власних гідів і розробкою процедур прийому іноземних інтелектуалів, від середини 1920-их років виробивши усталені прийоми оцінки іноземних гостей, а також чіткий ієрархічний підхід до культурних і політичних аспектів, які б мали характеризувати взаємини Радянського Союзу з інтелектуальною елітою різних закордонних країн. Іншими словами, вступаючи в контакти з представниками «розвинутого» Заходу й наштовхуючись на неприхильну критику радянських стандартів гігієни, манер, способу життя й культури побуту з боку навіть тих гостей, хто найбільш симпатизував СРСР, керівництво ВОКС цю критику свідомо іґнорувало, акцентуючи увагу на загальнохудожніх цінностях розвитку соціялізму в СРСР.

Утім, після Першого з’їзду радянських письменників 1934-го року Політбюро доручило обслуговувати запрошених іноземних письменників не іноземної комісії ССП, ВОКСу чи Наркомпросу, але організації «Інтурист», якою віднедавна опікувалося НКВД. Таким чином, леґалізована чекістська структура певний час обслуговувала іноземних гостей. Вже після усунення Г. Ягоди, а потім і Н. Єжова, новий нарком внутрішніх справ Л. Берія виступає проти передачі «Інтуриста» у систему НКВД. «Факт переходу „Інтуриста“ у ведення НКВД безумовно стане відомий за кордоном, — звітував Л. Берія у 1938-му році. — Капіталістичні туристичні фірми й ворожа нам преса цей факт постараються використовувати для розгортання цькування навколо представництв „Інтуриста“, будуть називати їх філіями НКВД і тим самим ускладнять їхню нормальну роботу, а також своєю провокацією будуть відлякувати осіб з дрібної буржуазії й інтеліґенцїі від поїздок у СРСР. Виходячи з зазначених розумінь, вважаю за доцільне „Інтурист“ вилучити з ведення НКВД». І. Сталін підтримав пропозицію Л. Берії, тож від 1939-го року іноземні туристи на території СРСР формально перебували під опікою Наркомату зовнішньої торгівлі, що, безперечно, більш відповідало валютно-економічній меті візиту, зокрема, закордонних письменників.

Тож питання про наклади перекладених книжок зарубіжних візитерів до СРСР, гонорари за видану продукцію, а також кишенькові витрати гостей вирішувалося згідно з чітко визначеною ієрархією. Так, за весь 1935 рік у Радянському Союзі було видано сто творів зарубіжних авторів, а в 1936-му році їх число зросло до 138 позицій. З французьких авторів були видані Л. Араґон, А. Барбюс, Ж. Р. Блок, А. Жід, А. Мальро, Р. Ролян; з німецьких — Й. Бехер, Ф. Вольф, Генріх і Томас Манни, Л. Фойхтванґер, A. Франк; з американських — Дос Пасос, Т. Драйзер, С. Аюїс; з англійських — А. Гекслі, Е. Форстер, Б. Шов. Держлітвидав виплачував усі гонорари в радянських грошах після приїзду авторів у СРСР. У валюті допускалася оплата в межах 5—10 відсотків від суми гонорару. Наприклад, за шість томів збірки творів Андре Жіду виплатили 1 500 валютних карбованців. Стільки ж — Генріху Манну. Найбільш оплачуваним автором був Ліон Фойхтванґер.

Таким чином, явне чи приховане служіння деяких західніх письменників радянському режимові відбувалось не за покликом серця, але цілком з меркантильних розрахунків. Зі свого боку, радянське ідеологічне начальство всіляко підтримувало такі стосунки. Крім прямих витрат зарубіжним інтелектуалам на поїздки в СРСР, побутували також виплати готівкою за написані, перекладені російською мовою й видані в СРСР книги, а також за майбутні творчі надбання. Одночасно допускалися непрямі «чайові» у вигляді комісійних виплат за послуги, видача субсидій на усілякі видавничі проекти, оплата рахунків за проведення з’їздів, пленумів тощо.

Так, наприклад, 1-го липня 1936-го року Політбюро дозволяє придбати у Франції архів Маркса — Енґельса за 10 мільйонів франків. Посередникові Анрі Роланові належали комісійні в сумі 10 000 000 французьких франків. Передбачалась навіть оплата похоронно-ритуальних витрат, а також пенсій для найближчих родичів і співробітників покійного автора-попутника. Наприклад, у випадку з А. Барбюсом (автором першої канонічної літературної праці про І. Сталіна) жалобні заходи державного масштабу спочатку передбачалося провести в Москві, тож рішенням Політбюра від 30-го серпня 1935-го року про похорон А. Барбюса поховальні заходи мусили мати «не комінтернівський, а більш широкий суспільний характер». Наступним етапом увічнення пам’яти письменника і друга СРСР була матеріяльна допомога його родині й найближчим соратникам.


Ромен Ролян і Максим Ґорький. 1920-і роки


Також 17-го листопада 1935-го року Політбюро виділяє вдові письменника — Е. Барбюс — за рахунок майбутніх авторських гонорарів 100 тис. франків, з яких 50 тис. франків — на одержання спадщини, 30 тис. франків для оплати боргів і 20 тис. франків на дрібні витрати. Втім, благодійництво Політбюра за рахунок майже безкоштовної праці радянських трударів і зовсім безкоштовної праці «робітників» ГУЛАГу не припиняється. 13-го січня 1936-го року секретар Барбюса Андре Відаль від імені Комітету зі спорудження пам’ятника письменникові звертається в Москву з проханням до уральських робітників надіслати могильну плиту для склепу Барбюса, що на цвинтар Пер-Ляшез. «Мова йде про те, — уточнює А. Відаль, — щоби дістати один з цих прекрасних каменів чи то з Уралу, а чи з іншої області СРСР, обтесати його відповідно до розміру, про який ми Вас повідомимо, і переслати його до нас у такому виді, щоби можна було одразу встановити. Якщо це можливо, то ми просимо на цьому камені ніяких прикрас не робити, а тільки написати прізвище і дати народження й смерти. Немає потреби нагадувати Вам про те, що цю роботу необхідно зробити якомога швидше. І Ви, звичайно, чудово розумієте, яке значення цей жест буде мати у Франції». Звичайно ж, прохання було тут-таки схвалене й затверджене І. Сталіним.

Містер-Твістер у Країні Рад

Ніяких сантиментів тут немає. Ми змусимо цього хлопчика писати щоденник про Радянську країну і через півроку видамо цей щоденник, а хлопчика відішлемо назад у Німеччину. Заробимо!

М. Кольцов

У 1930-их роках за добру традицію в колах західніх інтелектуалів став помпезний ритуал відвідування Радянського Союзу на запрошення тамтешнього літературного начальства. З одного боку, це було широко рекламоване шоу сталінського режиму. З іншого боку, зарубіжні ґастролери непогано заробляли під час своєї візити до СРСР. У списку запрошених, зокрема, відзначилися: Бернард Шов, Анрі Барбюс, Еміль Людвіґ, Герберт Велз, Ромен Ролян, Андре Жід, Ліон Фойхтванґер, Рафаель Альберті.


Ліон Фойхтванґер


Результатом поїздок більшости з цих візитерів до комуністичного раю зазвичай ставала зустріч і бесіда зі Сталіним. Щоправда, бачився вождь не з усіма вищезгаданими письменниками. Так, Андре Жіда й Андре Мальро І. Сталін не прийняв, і за кілька місяців після повернення Жіда в Париж реакція ображеного візитера не забарилася. Здавалося б, французький письменник, що до середини 1930-их років відігравав провідну ролю в антифашистському русі західньої інтеліґенції, нарешті відвідав у липні—серпні 1936 року Радянський Союз. Натомість написана під враженням цієї поїздки книга «Повернення з СРСР» А. Жіда стала одним з найважливіших свідчень проти сталінського режиму. Інші посланники, проґресивні виразники світової суспільної думки, таких книжок після повернення з Москви не писали. Зокрема, тексти бесід І. Сталіна з Е. Людвіґом і Г. Велзом, які відвідали СРСР на початку 1930-их років, були опубліковані одразу ж після зустрічей з вождем. Л. Фойхтванґер видав книжку «Москва 1937», а в Р. Роляна вийшов друком «Московський щоденник». Щоправда, текст самої бесіди І. Сталіна з Р. Роляном пролежав в архіві п’ятдесят років, будучи опублікованим вже у 1990-их, а про зустріч вождя з Б. Шовом знати лише зі скупих показань свідків, оприлюднених у посмертній книзі письменника.

Зрозуміло, що розмови з вождем СРСР заздалегідь ретельно готувалися, а теми узгоджувались, але іноді зарубіжному гостеві ніби як дозволялося загнати грізного співрозмовника на слизьке, аби він з честю вийшов з підступної ідеологічної пастки. «Я боюсь, що вжите вами слово „демократія!“ не зовсім вдале, — обережно значив Л. Фойхтванґер, прибувши до Москви в грудні 1936-го року на зустріч із І. Сталіним. — На Заході 150 років під словом „демократія“ розуміють лише формальну демократію. Чи не можна було вигадати інше слово?» Усміхнувшись, Сталін зауважив: «У нас не просто демократія, перенесена з буржуазних країн. У нас демократія незвичайна, з додатком „соціялістична“, а це зовсім інше. Без цього додатку плутанина буде. Водночас ми не хочемо відмовлятися від слова „демократія“, адже ми учні европейських демократів, які довели, що для діла не досить самої лише тисячі портретів людини з вусами».


Андре Жід


На зауваження Л. Фойхтванґера щодо несмаку поклоніння вождеві І. Сталін лише знизав плечима. Після підступного вчинку А. Жіда з його критикою сталінізму в книзі «Повернення з СРСР» генсек з недовірою ставився до зарубіжних паломників. Так, обговорюючи в контексті нещодавньої візити А. Жіда ще й приїзд Л. Фойхтванґера, сердито калямбурив: «Як би цей єврей не виявився жидом». Що ж до вищезгаданого питання американського гостя про комплекс вождізму в населення, І. Сталін відповідав, мовляв, вибачає селян і робітників, які були заклопотані іншими справами й не встигли розвинути в собі гарний смак. Коли ж зарубіжний вояжер закинув, що навіть люди з гарним смаком виставляють портрети й бюсти Сталіна не лише у вікнах, але навіть у таких несподіваних місцях, як виставка Рембрандта, радянський вождь спохмурнів і висловив припущення, що це, мабуть, люди, які досить пізно визнали існуючий режим і тепер намагаються довести свою відданість з подвоєною ретельністю. Або це шкідники, що намагаються в такий спосіб дискредитувати вождя пролетаріяту. «Дурень-підлабузник, — уточнив І. Сталін, — іноді гірший за сотню ворогів». З іншого боку, мовляв вождь, весь цей «революційний» рейвах він терпить лише через те, що знає, яку наївну радість приносить святкова метушня її улаштовувачам і що все це стосується його не як приватної особи, але як чільного представника радянського ладу.

«І все ж таки, — не вгавав Л. Фойхтванґер, — ваші погруддя негарні, погано зроблені. Де б вони не стояли — чи то на виставці з нагоди плянування Москви, а чи на виставці Рембрандта — перш за все згадуєш Сталіна, міркуючи: ну чому таке погане погруддя?» У відповідь були звинувачені бюрократи, які бояться, що відсутність погруддя вождя викличе гнів начальства. «До будь-якої партії, що перемагає, примазуються кар’єристи, — розтлумачив І. Сталін культ своєї особи. — Вони намагаються захистити себе за принципом мімікрії — встановлюють погруддя, пишуть гасла, в які самі не вірять. Що ж до поганої якости погрудь, то іноді це через невміння вибрати кращі. Я бачив, наприклад, на першотравневій демонстрації портрети мої, а також моїх товаришів, які були схожі на чортів. Люди несуть їх захоплено, а самі не розуміють, що портрети негодящі. Втім, не можна видати наказ, аби несли хороші — ну їх до біса! Ніколи займатися такими речами, у нас повно важливіших справ, тому на погруддя з портретами, як правило, не надто зважаєш».

Утім, як було зазначено, не лише зацікавлення специфікою радянського ладу привертало увагу зарубіжних ґастролерів до СРСР. Дехто з них завдяки явному чи удаваному зацікавленню Країною Рад зміг суттєво покращити власне фінансове становище. У принципі, радянський уряд чудово знав про таку кон’юнктурну позицію західніх інтелектуалів, але не заперечував: ідеологічний зиск від співпраці на користь Радянського Союзу був набагато більший.

Так, 5 жовтня 1932-го року в Кремлі І. Сталін зустрічається з Анрі Барбюсом. Мова була про Амстердамський антифашистський конгрес лівої інтеліґенції, який відкрив нові обрії в розвідувальній і підривній діяльності Кремля за кордоном. Розуміючи свою користь у цій справі, А. Барбюс на зустрічі з вождем одразу просить грошей, і вже 12-го жовтня полум’яному письменнику-антимілітаристу повідомляють, що він одержить без малого чотириста тисяч французьких франків на витрати Амстердамського конгресу. Дотримуючись правил ідеологічної гри, задоволений А. Барбюс у вдячному листі на ім’я І. Сталіна пише: «Як Ви дали мені зрозуміти, товариші Стасова і Шверник привезли мені гроші, зібрані радянськими пролетарями для амстердамського руху. Ця значна сума, яка складає близько 385 000 франків, буде передана в Париж, де я одержу її в посольстві. Я дякую Вам від усього серця, дорогий товаришу, за чудовий прийом, що був мені тут зроблений. Важко бути гідним його, але я спробую».


Анрі Барбюс


Вже 4-го листопада 1932-го року А. Барбюс вислав до Сталіна першу спробу відробити видані кошти, а саме — статтю «Між двох культур», в якій оточення вождя збентежило формулювання про «незалежність літературного і політичного руху». Розчулений Сталін вимагає видрукувати статтю без змін, адже вона підписана, тож за будь-які помилки відповідатиме автор. Стаття була надрукована з «хибною» оцінкою літературного процесу в СРСР.

На відміну від скандального фіналу, ознаменованого візитом А. Жіда, який жодної вдячної телеграми Сталіну не відправляв, а виїхав із Союзу тихо, без зайвої помпи, наприкінці серпня 1936-го року, прощання з Фойхтванґером було широко афішованим. «Залишаючи Радянський Союз, — урочисто листував він до Сталіна напередодні свого від’їзду, — я почуваю потребу сказати Вам, гідному представнику радянського народу, яким глибоким переживанням була для мене ця подорож у Вашу країну. Той, хто вивчає Вашу країну і Ваш народ без упередження, повинен радісно захоплюватися всім тим, що досягнуто за ці двадцять років. Людський розум одержав тут блискучу перемогу. Хто бачив, з якою міццю і з яким розумом Ви і Ваш народ захищаєте і розширюєте свої досягнення, той, залишаючи Радянський Союз, повинен бути впевнений, що немає на світі такої сили, яка змогла б знищити збудований у Вашій країні соціялізм».

Невдовзі радянські читачі, які так само «повинні» були радіти, що живуть в соціялістичному раю, були сповіщені про вихід друком в Амстердамі книги «Москва 1937» німецького письменника-антифашиста Л. Фойхтванґера. Передбачаючи її неминучий переклад російською мовою у вигляді радянського видання, інформаційне комюніке попереджало про необхідність правильного прочитання книги Л. Фойхтванґера. «Книжка містить ряд помилок і неправильних оцінок, — застерігали радянські цензори. — У цих помилках легко може розібратися радянський читач. Проте книжка становить інтерес і значення як спроба чесно і сумлінно вивчити Радянський Союз».

Отже, для того, щоби стати бажаним гостем в СРСР, західньому ґастролерові виявилось досить бути «одним з деяких не-комуністичних письменників Заходу», хто не склав зброї перед фашизмом і не боїться правди. Головною заслугою Фойхтванґера в очах Сталіна стало те, що «у той час, коли буржуазні акули пера, в угоду капіталізму і фашизму, змагаються у фабрикацїі злісної неправди і наклепу проти СРСР, Фойхтванґер намагається дошукатися правди про СРСР і зрозуміти його особливості». Це був безперечний натяк у бік невдячного гостя А. Жіда й компанії. Директива Сталіна до Політбюра була однозначна — 200 тисяч накладу книги «Москва 1937» Л. Фойхтванґера з визначенням не лише видавництва, але також чималого гонорару.

Річ у тім, що на той час в СРСР тривала підготовка до виборів у Верховну Раду першого скликання, тож акцію з візитою і книгою Л. Фойхтванґера хитромудрий вождь розцінював як важливий елемент передвиборної аґітаційної пропаґанди. Адже вперше усім без обмеженні (крім в’язнів тюрем і таборів) було надане право обирати й бути обраними до всесоюзного «парляменту». Тож публікація книги Л. Фойхтванґера була якраз на часі, створюючи ілюзію можливости й реального існування конструктивної критики сталінського режиму.

У березні 1937-го року СРСР відвідали еспанські поети й літератори Рафаель Альберті з дружиною Марією Тересою Леон. Зокрема, Р. Альберті у серпні 1934-го року був гостем Першого з’їзду радянських письменників. До речі, саме після згаданої зустрічі з Альберті і Леон у березні 1937 року в Москві Сталін втратив інтерес до західніх паломників-вояжерів, а також будь-яких контактів з лівою західньоевропейською інтеліґенцією. Будучи заклопотаним великою чисткою в СРСР і стратегічним курсом на зближення з нацистською Німеччиною, він перестане вважати перемогу Народнього фронту в Еспанїї та в інших 34 західноевропейських країнах за реальну перспективу і зробить остаточний вибір на користь зовнішньополітичного аґресивного талітаризму (майбутній розділ Польщі, окупація Прибалтійських держав, анексія Молдавії, війна з Фінляндією і т. д).

Так уже вийшло, що бесіда І. Сталіна з Л. Фойхтванґером стала передостанньою в черзі філософських зустрічей вождя із західніми інтелектуалами. Загибель організаторів таких візитів, зокрема Н. Бухаріна, М. Кольцова, І. Бабеля та ін., унеможливила подальше загравання письменників-ґастролерів з радянською «демократією», і відчайдушні заклики донедавна проханого Ромена Роляна до Сталіна виявити гуманізм у відношенні жертв терору залишилися без відповіді. Після зустрічі з Рафаелем Альберті й Марією Тересою Леон у березні 1937-го року Сталін узагалі скасував традицію задушевних бесід з кумирами західньої інтеліґенції.

Соціялізм як релігія серця

Я впевнений, якби мені сьогодні сказали, що я не повернуся в СРСР, я б сів посередині вулиці й заплакав: «Хочу до мами.» Звісно, ці дві мами різні: у них це Росія, у мене — СРСР.

А. Родченко

Вальтер Беньямін, звичайно ж, знав, що в Росії відбулася подія, яка претендувала на альтернативу капіталізму як релігії, чому була присвячена одна з його філософських праць. Цією подією стала «революція» більшовиків, і В. Беньямін чудово знав про неї. Річ у тім, що в Італії він познайомився з революціонеркою з Риги на ім’я Ася Лацис, котра не лише розповідала йому про революцію, але й сама була представницею революційної культури. Закохавшись у неї, бідний філософ закохався в химеру виходу з-під гніту капіталізму як культу.

Втім, приїхавши до Москви, В. Беньямін усвідомлює, що помилявся, а нове «революційне» життя його заворожує й водночас лякає. Адже прибуває він до столиці пролетарської революції не тільки для того, щоби бути ближче до коханої жінки та написати есей «Москва» для журналу «Die Kreatur», але й запропонувати свої послуги молодій Країні Рад, сподіваючись стати европейським кореспондентом в якому-небудь з московських видань. Але виявилось, що тут купують не працю, а людину, включно з правом на її думку. Багато хто з вищезгаданих закордонних ґастролерів погоджувався на такі умови, й не в останню чергу заради грошей. «Подальші міркування: вступати в партію? — вагається В. Беньямін у 1927-му році. — Вирішальні переваги: тверда позиція, наявність мандата. Організований, гарантований контакт із людьми. Проти цього рішення: бути комуністом у державі, де панує пролетаріят, означає повністю відмовитися від особистої незалежности. Право на облаштування свого життя, так би мовити, надається партії». Словом, іноземний візитер і сумнівний «попутник» цінував мандат не настільки, щоби заради нього відмовитися від «особистої незалежности», ставши ідеологічним співробітником партії.

З одного боку, В. Беньямін бачив, що підвалини капіталістичного культу в СРСР якщо не повністю зруйновані, то добряче розхитані. Насамперед впадало в око зовсім інше, ніж у Европі, відчуття часу, що в Країні Рад не дуже цінувалося: на вулицях ніхто не поспішав, адже «світле майбуття» все одно було неминуче. «Мені здається, що такої кількости годинникарів, як у Москві, немає в жадному місті, — відзначає В. Беньямін у 1926-му році. — Це тим більше дивно, оскільки люди тут не надто цінують час. Але на те, очевидно, існують історичні причини». До речі, гроші під ту пору так само не дуже цінувалися, а випадкові для радянської влади непмани-багатії навіть зневажалися за своє нереволюційне багатство. «НЕП, з одного боку, дозволений, з іншого боку — допущений лише тому, що наразі це в державних інтересах, — зауважував В. Беньямін. — Кожен непман може стати черговою жертвою повороту у фінансовій політиці». Себто владі не було потрібне багатство, їй була потрібна влада. І це незважаючи на те, що пролетарське життя проживалось здебільшого в руїнах. Житло було умебльоване залишками експропрійованої в буржуїв дореволюційної розкоші, колишні квартири стали комунальними, і в них мешкало по кілька родин. «У цих приміщеннях, що виглядають немов лазарет після недавньої інспекції, люди можуть винести життя, тому що приміщення відчужені від них самим способом життя, — жахається Беньямін. — Вони проводять час на роботі, у клюбі, на вулиці».


Вальтер Беньямін


Утім, у своєму щоденнику В. Беньямін не ставить остаточної діягнози СРСР, мовляв, перехід ще не завершено. Так, капіталізм тут підірваний, але хіба важко підірвати те, що не було розвинуте? До того ж, скасування капіталістичних правил породило не очікувану «демократичну» вольницю, чи пак анархістський вакуум, але безліч інших, часто не менш суворих заборон. Самим революційним друзям В. Беньяміна на кшталт Райха чи Лаціс здавалося, що наявність «потрібних» заборон — це продукт їхнього «революційного» вибору, але спостережливий іноземець бачив фіктивність цього вибору, ґрунтованого на ненависті до клясових ворогів.

В. Беньямін, на відміну від багатьох його зарубіжних колеґ-ґастролерів не переносив на комунізм і революцію власну надію на подолання капіталізму як релігії. У СРСР він зрозумів більшовицьку «революцію» не як здолання капіталізму, але як щось інше. Можливо, це було внутрішнє небажання нових «революційних» панів ущент руйнувати зручний для них колишній монархістський, а нині тоталітарний лад, чудово інтерпретований у романі «Правда» М. Чертанова і Д. Бикова?

Країна Рад виявилась для Беньяміна не альтернативою капіталістичному Заходу, а всього лише клясичним форпостом селянської культури, що донині прагла закидати буржуїв шапками. Москва в щоденнику Беньяміна — це велике село. «Сільська сутність Москви, — зазначає він, — зненацька відкривається у приміських вулицях із усією відвертістю ясно й безумовно. Можливо, немає іншого такого міста, у якому величезні площі виявляються по-селянськи безформними й немов би розмитими після негоди розталим снігом і дощем».

Як у цьому селі могла відбутися пролетарська революція?

Отже, революційна віра його коханої Асі Лаціс та її друга Райха нічого не пояснює для В. Беньяміна, і він починає самотужки шукати інших симптомів комуністичної релігії, невидимих самим «революціонерам». Так, він зауважує страх і обережність, з якими висловлюються думки, несанкціоновані партією. Він розуміє, що матеріяльна експропріяція перекинулася на сферу духовного життя, але самі «революціонери» не зауважували своєї жертви.

Замість власної думки в СРСР висловлювалась думка колективу, підтверджена партійною оцінкою. Життя в післяреволюційній Москві, відзначає Беньямін у 1927-му році, «наскрізь політизоване», а сам він потрапив в епіцентр комуністичної релігії з культом Леніна, марксистською догматикою і комуністичною теологією. «Я не беруся все це оцінити, — значив бідака у 1926-м році. — Абсолютно неможливо передбачити, що з усього цього вийде. Може, справжня соціялістична спільнота, а можливо, зовсім інше. Битва, у ході якої це з'ясується, нині у самому розпалі».

Утім, до того моменту комунізм в СРСР уже став називатися соціялізмом, остаточно відмовившись від компромісу з капіталізмом, втіленим у 1920-их роках у фігурі непмана, і ставши ще менш прозорим для «невдах візитерів». Сам «очарованный странник» В. Беньямін невдовзі скінчив життя самогубством у містечку Порт-Бу, що на франко-еспанському кордоні, а його «революційні» друзі Лаціс і Райх були репресовані.

Дванадцять обручів пекла

Подорож його не змінила, тому що в дорогу він брав самого себе.

Сенека

Сьогодні про Вальтера Беньяміна чомусь згадують мало, і це не дивно, адже він приїхав до СРСР за покликом серця, а не заради ефемерної «письменницької» мети з ідеологічним присмаком шпіонажу й бажанням підзаробити грошей. Тому зараховувати цього підсліпуватого романтика до славної компанії західніх паломників у СРСР було б прикрою помилкою. До речі, сам В. Беньямін вважав, що існує три помилкових розуміння історії: історія як універсальний історичний процес зі своєю телеологією; історія як історична оповідь, яку можна зручно викладати; а також історія як історицизм, себто опис «чистих фактів», пов’язаних лінійною причинно-наслідковою залежністю. Історія, запевняв В. Беньямін у роботі «Про поняття історії», не має фіксованого змісту, нескінченно реконструюючись у сьогоденні, будучи джерелом і ареною сьогоднішньої боротьби й конфліктів. Вона затиснута між утопією майбутнього і трагедією минулого. «Саме так повинен виглядати ангел історії, — описував В. Беньямін картину Е. Мунка, маючи, звичайно ж, на увазі власну особу. — Його лик звернений до минулого. Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, що несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба».


Харків. Палац Праці. 1930-ті роки


Отже, з уваги на те, що історія, за В. Беньяміном, затиснута у лещатах утопії з трагедією, не дивно, що історія нерозділеного кохання самого В. Беньяміна з соціялізмом несподіваним чином виринула на поверхню літературної історії вже за нинішніх часів. Так, у своєму постмодерністському романі «Дванадцять обручів» (2003) Ю. Андрухович прирікає героїв, запрошених загадковим Ильком Варцабичем (Сатаною) — наче пріснопам’ятним І. Сталіним у випадку із запрошенням до СРСР західніх інтелектуалів — до високогірного пансіонату «десь поміж Галичиною і Трансильванією», на неминучу загибель (фізичну або моральну). При цьому автор свідомо вказує на зв’язок історії із ритуальним паломництвом закордонних письменників 1920—30 років, описаним ними у власних спогадах. «Всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого-небудь Роллана чи Рільке», — значив Ю. Андрухович щодо кореспонденцій з України одного з головних героїв свого роману, австрійського підданого Карла-Йозефа Цумбруннена. Насправді ж у романі «Дванадцять обручів» реанімується історія кохання відомого німецького філософа Вальтера Беньяміна, зафіксована в його власному «Московському щоденнику».

Три моменти були важливі для поїздки взимку 1926-го року інфантильного літератора на вільних хлібах Беньяміна до Москви (так само, як «підсліпуватого шукача пригод і фотографа» Цумбруннена в романі Андруховича — до Львова «постнезалежних» часів). У першу чергу — це любов В. Беньяміна до латиської революціонерки Асі Лаціс (Роми Воронич у романі), а також ревність до її сердечного друга Бернгарда Райха (в Андруховича — Артура Пепи). По-друге, західнього гостя вабило бажання ближче пізнати ситуацію у новій Росії (Україні). Нарешті, так само, як Цумбруннен у «Дванадцяти обручах», В. Беньямін плянував написати цикл статей про Москву, а його перебування в Росії також фінансувалося за рахунок попередньо отриманого авансу в журналі «Die Kreatur». «Тутешнє життя — ніби в студеній дзеркальній залі, де будь-яка зупинка і осмислення ситуації даються величезним зусиллям через холод: треба півдня готуватися до того, аби вкинути листа у поштову скриньку чи вийти до крамниці», — нотував В. Беньямін у щоденнику. «Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє», — підтверджував романний Цумбруннен у листах до віденських друзів. «Житлова проблема породжує тут дивний ефект: коли ідеш ввечері вулицею, то бачиш, як майже у кожному вікні по всіх будинках світиться», — чудувався Беньямін у 1920-их. «Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло», — журився Цумбруннен у 1990-их.

Так само, як його прототип, Андруховичів герой не спромігся вивчити мову абориґенів. Вертаючись до Відня, він привіз із собою дерев’яного лакованого орла. Беньямін притарабанив до Берліна дерев’яне іграшкове авто і статтю «Російські іграшки». У Москві на Беньяміна взагалі нападає приступ колекціонування, що межував з божевіллям: він гарячково скуповує глиняні іграшки, паперові китайські рибки, лаковані скриньки, різдвяні ялинкові прикраси і т. д., і т. п. З одного боку, це допомагає йому перебороти навколишнє відчуження, створивши навколо себе звичне середовище, а з іншого — служить постійним нагадуванням про ту загадкову обставину, що столиця світової революції є також столицею світового селянства.

Обидва персонажі — Беньямін і Цумбруннен — залежали одразу від багатьох речей. Наприклад, від нерозуміння чужої мови, від статусу і проблем іноземця, від примх і поганого гумору коханих жінок, від браку води, сірників і горіхової горілки. До речі, обох покинули їхні коханки. Щоправда, один писав, мовляв, «місце, яке у моєму житті займає Москва, я можу пізнати лише через тебе», а другий, якби не трагічна розв’язка, так довіку «і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень».

Між іншим, Ж. Дерріда у власному «Поверненні з Москви» (1995) виокремлює вищезгадані мандри у самостійний жанр паломництва на «обрану Батьківщину», що сягає свого апогею у 1920—30-их років, — у контексті того впливу, що його мав «революційний Жовтень» на ліву інтеліґенцію Заходу (В. Беньямін, А. Жід, Р. Ролян, Р. Ет’ємбль). Саме цей жанр породив, як знати, не одну «дюжину ножів у спину революції» в білоеміґрантській пресі.

Американо-радянська трагедія

Як на мене, художник завжди у вигнанні: чи то в робочому кабінеті, а чи в спальні, біля настільної лампи.

В. Набоков

Випадок Теодора Драйзера унікальний хоча б тим, що, на відміну від решти зарубіжних письменників, фінансово зацікавлених в симпатії до них Країни Рад, у «справі» автора «Американської трагедії» (1925) — так само, як в історії В. Беньяміна — складно замішані політика й любов, світоглядні зміни і звичайнісінькі аспекти побуту. Відвідини Т. Драйзером СРСР також демонструють більш загальні механізми візитів іноземних інтелектуалів до Країни Рад — механізми, що вивчені менш ретельно, ніж політичне низькопоклонство.

Отже, Т. Драйзер був запрошений відвідати Радянський Союз восени 1927-го року з нагоди 10-річчя Жовтневої революції, і запрошений саме як «видатний діяч Америки». Інтелектуально сформувавшись між 1890-им і 1914-им роками, а також будучи фінансово незалежним письменником, автором трилогії «Фінансист» (1912), «Титан» (1914) і «Геній» (1915), Т. Драйзер належав до нью-йоркської богеми, мав купу любовних зв’язків і явно нудився «буржуазним» світом. Усе це, а також факт «сексуальної приналежности Т. Драйзера до тієї ж категорії, що й шимпанзе», про що значили його біографи, викликали зацікавлення радянською системою, «революційними» морально-статевими стосунками тощо. До речі, до Комуністичної партії США письменника не прийняли саме через його захоплення «практичними» досягненнями радянського соціялізму, а не глибоке розуміння комуністичної ідеології.

Хай там як, але приїхавши 1927-го року в СРСР, 58-річний Т. Драйзер, відвідавши Москву, Ленінград, Нижній Новгород, Київ, Харків, а також Крим і Закавказзя, знайшов тут чергове своє кохання. Ним стала 34-літня американка Рут Кенел, з якою письменник познайомився в Москві і яка мешкала тут уже п’ять років, займаючись перекладами Драйзера в Держвидаві та бібліотеці Комінтерна. «Безпартійна спеціялістка» і «не зовсім радянська жінка», як рекомендувала її своєму партійному начальству голова ВОКС О. Каменєва, на прохання самого Т. Драйзера повинна була супроводжувати його в подорожі Радянським Союзом, а згодом редаґувати подорожні нотатки.

Враження американського письменника від побаченого в Країні Рад, які він одразу почав фіксувати у своєму щоденнику і які згодом, а саме 1928-го року, вийшли окремою книгою «Драйзер дивиться на Росію» (1928), разюче різнилися від решти панегіриків з-під пера його зарубіжних колеґ-візитерів. У першу чергу це стосується важливої для Т. Драйзера теми національного характеру й загалом мотиву «Азії». У той час, коли Радянський Союз сприймався ним у якості потенційно проґресивного суспільного експерименту, сама «Росія» видавалася країною захоплюючою та екзотичною, але також відсталою, примітивною, азіятською і неохайною. Зокрема питання чистоти й санітарії, тема жахливо низької якости їжі й житла в СРСР, а також описи жалюгідного вигляду радянських людей займають у щоденнику Т. Драйзера значне місце. «Якщо ви знайомі із сьогоднішньою Росією, принаймні, якщо ви ретельні у питаннях санітарії, — зауважував письменник, — ви завжди будете обурюватися повсюдним брудом, і вас ніколи не буде залишати одна нав'язлива думка — про те, що в постелі можуть виявитися клопи, а в супі — тарган».

Зокрема аналіза поїздки Т. Драйзера допомагає оцінити найважливіший зв’язок між політикою і повсякденністю, чи пак побутом. Саме з «азіятськими» звичаями й умовами повсякденного життя в СРСР у першу чергу стикалися західні візитери, і ці явища одразу ж викликали в них асоціяції з економічною, культурною, «азіятською» відсталістю. Втім, мало хто з них, фінансово зацікавлених у миролюбному фіналі поїздки, висловлювався пре це вголос — на відміну від Т. Драйзера, чиї повсякденні враження від Росії безпосередньо й щоразу впливали на зміни в його політичних оцінках.

Так, спочатку Т. Драйзер прямо й опосередковано порівнював усе, ще бачив у Країні Рад, із промисловою цивілізацією Америки, себто тим, ще він активно захищав за кордоном і не менш активно засуджував удома. Саме тому, що Радянський Союз прагнув до модернізації, у результаті якої мусила зникнути багатовікова відсталість, — що мало для Т. Драйзера ще більше значення, ніж захист Радянським Союзом пригноблених, — письменник розбавляв різку критику і скарги з приводу умов життя СРСР численними похвалами на адресу радянської країни. «Я, звичайно, над ними злегка жартую, але мене в них щось інтригує, — нотував американський сибарит. — Вони мені позитивно подобаються. Я прощаю їм усі їхні гріхи, усі їхні недогляди і провини — навіть їхню жахливу їжу».



Теодор Драйзер. 1918 рік


Натомість згодом, через погіршення його самопочуття, стосунків із коханкою, а також побутових умов за межами столиці Т. Драйзер виявляв усе більшу антипатію до тих самих народних мас, на захист яких він так часто виступав. «Подібні на отару маси викликають у мене відчутті нудоти. Мої враження про Росію назавжди зіпсовані через холод і бруд». Р. Кенел, яка повсюди супроводжувала письменника, згадуючи у своїх власних подорожніх нотатках його розмови «про санітарію, тарганів і клопів», сама зауважує в типово драйзерівській манері те, як їм дали «гуляш, через який Бела Кун розпочав би ще одну революцію». «Так, мене хвилює думка про те, що в Москві — точніше, скрізь у Росії — я не зможу смачно і добре харчуватися, — підтверджував Т. Драйзер. — Після мого приїзду пройшло усього небагато часу, але я починаю усе більше звертатися до горілки — до чистої горілки, до горілки з чаєм, до горілки в десерті — для того, щоб полегшити собі процес харчування».

Таким чином, перебуваючи в СРСР у 1927—1928 роках., Т. Драйзер обурювався тим, що нормальний побут, який сприймався ним за необхідний ступінь комфорту, для радянського населення був неймовірним і видавався буржуазною розкішшю. Зокрема, супроводжуюча Р. Кенел відзначала чіткий зв’язок між змінами в настрої письменника та якістю їжі й житла. Тісний зв’язок між поглядами американського Містера-Твістера на радянську версію комунізму і його сприйняттям російського «бруду» кілька разів доводився до відома ВОКС.

Утім, сам письменник не крився, публікуючи у «Чикаґо дейлі ньюс» 1928-го року свої враження від подорожі Країною Рад. Погляди Т. Драйзера були зведені в цій публікації в одне парадоксальне ціле, що представляло собою типове для письменника дивне сполучення похвал і навмисно різкої критики. Він з перебільшеним ентузіязмом виражав свою «величезну радість» з приводу радянської антирелігійної політики, таланта радянських керівників, розмаху житлового будівництва, а також нових шкіл і наукових установ, що виникали по всій країні. Але тут-таки письменник заявляв, що все це — досягнення «видатного гурту ідеялістів» (тобто більшовицького керівництва), а не влади «трудящих». Заодно він виставляв себе довічним «індивідуалістом», що підтримує «індивідуальне прагнення до удосконалювання». Далі знову пов’язував національний характер, радянську політику й побут.


Харків. Студентське містечко «Толкачевка». 1931 рік


Таким чином, прочитавши ошелешеним радянським господарям лекцію про чистоту, він додавав, що «і російський темперамент, і здійснення радянської програми (а можливо, і те, й інше) містять у собі деякі очевидні дефекти». Щоразу вживаючи слово «росіянин» майже як лайку, Т. Драйзер визначав гігієну не лише за важливу державну справу й запоруку на процвітання країни, але й за «саму суть людської особистости». «Так багато говорите про майбутнє, хоч так багато можна зробити просто зараз, — таврував Т. Драйзер радянських можновладців. — Російське житло, російське обійстя, російська вулиця, російський туалет, російський готель, ставлення кожного окремого росіянина до свого зовнішнього вигляду — усе це повідомляє гостю з Заходу щось таке, що не може робити чести країні, не може сприйматися за здорове явище й не може бути виправдано бідністю. Ваші готелі, потяги, залі й ресторани занадто брудні й занадто погано обладнані. Ви занадто рідко миєте свої вікна… Бас дуже багато живе в одній кімнаті, але ви чомусь називаєте це неподобство комуністичним духом».

«Я хотел бы / жить / и умереть в Париже, / если б не было / такой земли — / Москва», — проголошував В. Маяковський у 1925-му році. Наприкінці своєї подорожі, вже у 1928-му році, Т. Драйзер з гіркотою заявив: «Я краще помру в Сполучених Штатах, аніж буду жити тут».

Під огнем степової свободи

Колись в полеміці зі мною писав Хвильовий, що «коли треба буде», то «ми знайдемо місце» таким добродіям «в штабі Духоніна».

Д. Донцов

«Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!», — і собі, слідом за М. Хвильовим, гукав В. Сосюра в поемі «Відповідь» 1927-го року, «забуваючи», що факт можливої зустрічі двох поетів, а в часі громадянської війни — бравих вояків, підпадає під сумнів з огляду на те, що обидва знаходились по один бік барикад. Хоч невідомо, чи в таких уже добрих стосунках, в яких була тодішня урядова армія УНР, сотником якої виступав Є. Маланюк, з певними «народними» силами, котрі заслуги своїх прихильників визначали не інакше як подарунками з одіозними написами на кшталт «Володьці Сосюрі від Махна».


Володимир Сосюра


Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: «І все ж таки начальний дух — Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що «відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: «Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».


Євген Маланюк


Щоб зрозуміти зумовленість безлічі мотивів неприйняття творчости цього митця, треба згадати про її першоджерела. Адже тією силою, що наснажувала й надихала Є. Маланюка, були ідеї Дмитра Донцова. На той час ім’я Донцова, з огляду на його волюнтаристську ідеологію авторитарности, було для української критики — а отже, для читацького загалу так само — символом відвертого фашизму.

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) «підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал («ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору «цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: «Я — відомий вкраїнський поет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що «серед пролетарських поетів він (В. Сосюра. — І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю — мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі «духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.

З приводу заочної полеміки вільно буде припустити, що згаданий критик писав про поета-вигнанця, добре знаючи його доробок, що лягав на стіл для «ідеологічного» опрацювання. Натомість В. Сосюра того доробку не знав, всліпу відповідаючи суперникові й керуючись лише оцінками радянської критики, в чому згодом сам признавався.

У затишку дипломатії

— Я щасливий рекомендувати вам, — звернувся Воланд до гостей, — вельмишановного барона Майґеля, службовця Видовищної комісії, який знайомить іноземців з визначними пам’ятками столиці.

М. Булґаков

«Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить півпуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою… Зроблю 3 частини, назову: 1. Шлях Івана Мазепи. 2. Червоний терор. 3. Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота», — писав 13-го грудня 1929-го року Іван Дніпровський дружині. Малось на увазі написання пролетарським письменником роману про стражденну долю України та українського народу на початку XX-го століття. Втім, пролетарським письменником Дніпровський — справжнє прізвище Шевченко — був не завжди. На момент переїзду до Харкова у квітні 1923-го року за його плечами був не лише Кам'янець-Подільський університет, у якому Дніпровський студіював історію літератури, але й служба офіцером війська УНР, а також свідомий перехід на бік червоних.

Вже від 1925-го року Дніпровський, долучившись до когорти творців «нової» літератури, здобуває популярність завдяки таким творам, як п’єси «Яблуневий полон» та «Любов і дим», що поставлені в «Березолі» Лесем Курбасом.


Лесь Курбас


Окрім п’єс, пишеться чимало прози, а також експериментальні віршовано-психологічні драмопоези. Але 1926-го року письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), і від цього часу аж до трагічного 1934-го року перебував у санаторіях Одеси, Ялти, Алушти. Саме там Дніпровський, розчарувавшись у літературному середовищі Харкова, вирішує писати роман «Народе мій», у якому б знайшлося місце осмисленню альтернативного, рятівного шляху України до незалежности в 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії — все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема, у зацілілому уривку з роману під назвою «Консул вечеряє» ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом В. Шемета (у романі — Шоммет) з урядовцями Франції, які обіцяють допомогу для здобуття незалежности України.

«— Я хочу наукової ясності, — мовив французький консул. — Значить, до XIII віку була одна, так звана Київська Русь, одна мова, письменство, монета, закони, князі, а після татарської навали остаточно стало дві: Велика Русь і Мала Русь.

— Правдивіше, — підхопив дядя міністра, — Московщина і Україна. А Мала Русь — це породження холуйства і неуцтва грецьких архієпископів та архімандритів. Ми зреклися цього чужого, ганебного хресного імені і самі нарекли себе Україна.

— Дивно. Як же це так: взяли собі нове ім'я?

— За тим самим, ваша ексцеленціє, законом, за яким галли стали французами.

— Bien. Розумію. В такому разі, у мене сьогодні виключний день. Я сьогодні одкриваю Україну.

— Ви, sire, — війнула через злотно-пінний свій келех кіноактриса, — ще тільки на березі екзотичної країни.

— Я бачу, що існує окремий український народ, не подібний або мало подібний на руський.

— І народ цей прекрасний, — тріпнула своїм пишним золотом Джулія.

— Що в нього є спільність із французьким, — обводив обличчя, батареї пляшок і квітів француз, — по лінії елегії і власності. Як француз немислимий без католицтва, так ваш народ немислимий без православ’я. Але що мене просто зворушує, це, я сказав би, спільна обом землянам елегія. Француз не хоче землі своїх поміщиків і українець, як ви говорите, одмовляється брати її насильно, без викупу…

— Бо викуп, — прослав через шерег плечей недавній гетьманський комкор 3, — це значить, власність. А власність — значить, любов.

— Викуп, — озвався комкор 2, — це найвища мрія українського народу.

— І це єсть та точка, — перехопив нитку розмови Шоммет, — на якій починається антагонізм між українцем і руським. Український народ прагне обгородити свій двір парканом, загатою, руський народ розбухає общинами. Звідси: українська хата, це ви згодом побачите самі, взірець чистоти і турботи, руська ізба — класичний взірець нехлюйства і бруду. Звідси: український народ за „хату свою“, за бодай невеличку державу, руський — за хату чужу, за грабіж, за анексію…

І озирнувши смійно-вдоволений профіль француза, заохотливо-сяйні очі актриси, збуджені лиця українок, пильно-чекальні масивні погруддя колег, Шоммет підвищив голос до патосу:

— Звідси ж, sire, як це не дивно, ворожнеча між буржуазією українською й руською. Буржуазія петербурзько-московська — імперіялістична, завойовницька, хижацька, а значить, безоглядно монархічна. Буржуазія тубільна, наслідниця князів київських — оборонча і самостійницька і до певної, я кажу, до певної міри, республіканська. Хоча, кажучи точно, форма влади, якої прагнемо ми, це не монархія, а тим паче не республіка. Це своєрідне, виключно українське явище. В нім єсть елементи французького демократизму, елементи англійського консерватизму (я не боюсь цього слова) плюс національні наші властивості. Це єсть гетьманат. Наш гетьман, не гетьман Ейхгорна, а наш український гетьман, це єсть тимчасовий диктатор, і водночас в одній особі парламент і кабінет міністрів, або ще коротше: римський цезар і римський народний трибун.

— Tres bien. Розумію, — озвався консул».

Ці ж правічні питання щодо приватновласницького характеру української національної політики переносить на сторінки свого незавершеного роману І. Дніпровський. Але на відміну від ситуації 1906-го року у вирішенні тих проблем були зацікавлені вже не тільки українські хлібороби, але також їхні нові «друзі» — представники іноземних держав. Описуючи в романі події 1918-го року, І. Дніпровський не йде до кінця в своїй розповіді про те, якими заходами творилась нова европейська політика в часі повстання молодої України часів УНР. У нього лідер хліборобів-власників В. Шемет на шляху до своєї мети (залучення до українських справ чужоземних діячів) проходить Задзеркаллям великої політики, дізнаючись про «секрети чорних ходів», «приниження офіційних віталень», «зневагу готельних рабів» і т. ін. Насправді ж зацікавленою стороною в цій справі були якраз ті «іноземні друзі», котрі власними силами, у вигляді численних консулів радників (а то й відвертого шпіонажу) намагалися зробити з молодої української Держави «надійного сусіду» в новій Европі. Німеччина, Румунія, Польща, а також країни — члени Антанти — з самого початку відродження України нав’язували свої послуги у вигляді військової та господарчої допомоги. Проте не вільно забувати, що уряд УНР зі свого боку теж підтримував ці стосунки, хоча вони й були весь час непевними, бо відтворювали, по суті, політичні хитання українських соціалістів.


Харків. Державна драма «Березіль». 1930-ті роки


У 1928-му році І. Дніпровський, автор «Яблуневого полону» та патріотичної збірки «Добридень, Ленін», писав про себе: «В своїй творчості люблю виражати сильні рухи мас, і навіть мале оповідання не звучить для мене до того часу, коли в нім не заговорить маса, маса навіть як фон, на якому діють індивідуальності». Тож, мабуть, невипадково для свого роману І. Дніпровський обрав історичний період, протягом якого на арену політичної боротьби вийшли саме ті сили («навіть як фон»), котрі повною мірою репрезентували дух української революційної стихії. Існуюча в часі описаних у романі подій Директорія, а до неї й Центральна Рада жодною мірою не могли серйозно цікавити політичну Европу. Зокрема, щодо уряду Директорії вважалося, що в очах Антанти він репрезентував «не державу, а бунтарів, ворохобників», мовляв, «Україна без Гетьмана в очах Антанти перестала вважатися за державу» (П. Солуха). І це не було дивним, бо соціялістична плятформа, на якій продовжував стояти уряд Директорії, проповідуючи скасування приватної власности та націоналізацію землі, аж ніяк не відповідала програмі тієї ж Антанти. В пляні зовнішньої політики Берестейський договір 1918-го року надійно відвернув її від України.

Якою ж саме уявляла собі майбутню українську державу Европа, якої її насправді прагнули тодішні провідні верстви політичного громадянства в Україні — про це розповідав І. Дніпровський у своєму незавершеному «захалявному» романі «Народе мій».


У центрі зліва направо у першому ряду: П. Тичина та І. Дніпровський, у другому: П. Панч і М. Куліш. 1920-ті роки

Олена Теліга й партачі життя

Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій — тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому вичерчено серп, молот і напис: СССР.

У. Самчук

«Втім знала я: в один затихлий вечір / До інших барв сягне твоя рука», — віщувала своє недалеке прийдешнє варшавська манекенниця Олена Теліга з дому Шовгенева, маючи на увазі поведінку своїх нових «націоналістичних» друзів.


Олена Теліга. 1936 рік


Отже, від липня 1941-го року богемна поетка О. Теліга зникає з Кракова, аби стати культурною референткою ОУН (якою під згадану пору керував поет-археолог Олег Ольжич), будучи призначена спочатку на Львів, а потім на Київ, куди повертається після вимушеної еміґрації. Слідом за нею нелеґально переходять кордон, занурюючись згодом у пострадянську діяльність, близькі друзі поетки — ті, що, можливо, найкраще розуміли тодішній її гарячковий стан повернення. У Києві О. Теліга організовує Спілку українських письменників, в якій стає за голову і при якій редаґує літературно-мистецький тижневик «Літаври», що виходив як додаток до газети «Українське Слово». 9-го лютого 1942-го року О. Телігу розстріляло Ґестапо за «антинімецьку діяльність». «Але лишилася леґенда, — значить її подруга Г. Лащенко. — Овіяне леґендою і недовге, як блискавка, життя Олени Теліги».

Як бачимо, усе виглядає на те, що надалі маємо справу з леґендою, яку створили автори численних «патріотичних» спогадів, звідки тендітна постать манекенниці О. Шовгеневої виростає на образ поетки-мучениці О. Теліги. Хоча, як свідчив її найближчий приятель О. Жданович, «так ніхто й не розумів суті жертви Олени Теліги». Тому вже сьогодні, вкотре репродукуючи портрета згадуваної людини, мусимо замислитися, чи не штучно роблено цю ікону з образу молодої життєрадісної жінки («розсміяна й романтична»), якій заздалегідь було знати про можливий перебіг дальших подій, адже заарештованих всередині грудня 1942-го року членів редакції київського «Українського слова», а саме друзів О. Теліги — І. Рогача, О. Оршана-Чемеринського, П. Олійника, І. Яковенка — незабаром, а саме перед Новим роком, випустили з огляду на те, що вони з України мали виїхати? «Але минуло два тижні, — згадує О. Жданович, — поки їх покликали до Ґестапо і сказали пакувати речі». По тому, вже всередині січня, ніби нехтуючи явною небезпекою арешту, виїздять з Києва решта розкритих німецькою владою членів ОУН. Нарешті, аж 9-го лютого, коли О. Телігу розстрілюють, начальник підпілля О. Ольжич хапається за голову: «Я це відчував, але якби я це знав кілька годин раніше!» Тим не менш, коли він, після переговорів з головою ОУН(м) А. Мельником, повертається за кілька днів до Києва, то насамперед, як свідчить О. Скорупська, просить негайно викликати до нього О. Штуля, котрий мешкав разом із подружжям Олени і Михайла Теліг — а не саму поетку! — хоча за часу його відсутности становище стало ще небезпечніше: під загрозою опинилася Спілка письменників під головуванням О. Теліги.

Щодо проведення самого арешту О. Теліги також існують певні розбіжності, які не дозволяють на «ліричну» буденність ситуації, що її переказує Я. Гайвас, згадуючи, як «в іскристий лютневий ранок, оточена зграєю гітлерівських катів, вона (Олена Теліга) спокійно вийшла з хати». Натомість перевага надається «офіційному» твердженню «націоналістичного» начальства про те, що подружжя Теліг було заарештоване не «в хаті», а при виконанні службових обов’язків, себто в приміщенні Спілки письменників, як того вимагає партійна леґенда.

Явно не дотримується «сповідального» стилю власних спогадів також М. Бачинська-Донцова, коли, згадуючи, як «в темряві безсонних ночей Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог послав їй „найбільший дар: гарячу смерть — не зимне умирання“», тут таки, майже підсвідомо, сахається в бік здорового глузду: «Ніхто з нас, що читали у „Вістнику“ ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго вони стануть грізною дійсністю!» Ба більше того, чому саме Олені й Михайлові Телігам «призначена була найвища життєва відзнака — геройська смерть за батьківщину»? «Чому? За що? Навіщо? — покинувши власний, щойно героїчний патос, вигукує М. Бачинська-Донцова. — Жахлива таємниця гнітила нас усіх».


У центрі: Улас Самчук і Олена Теліга. 1940-ві роки


Скидається на те, ніби всі присутні на сторінках «патріотичних» мемуарів раптом забули про партійні аґітки самої О. Теліги, друковані в 1930—40-их роках у «Віснику» Д. Донцова — про тих самих програмових «Партачів життя» і «Прапори духу» з їхнім оспівуванням «твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї батьківщини». Натомість на очі всім вийшов образ «чарівної жінки, сповненої індивідуальної жіночої принади», котра «говорила глибоким альтовим голосом і сміялася часто закотисто», також «пристрасно любила танці», «вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою», при цьому розсипала «свою зайвину перлисту: комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх», як свідчить М. Бачинська-Донцова. Відтак на долю пізніших оспівувачів партійного подвигу О. Теліги випало зовсім інше. Згідно з настановою нового «націоналістичного» начальства, їм доводилося переконувати нащадків у тому, що «у Теліги, з її прекрасним даром, це не була „поза“ іти з новим рухом… Не плекати самотньо свій ідеал, а віддати себе на служіння організації, ідеалом якої є свідомий організований чин», як значить Г. Лащенко.

Але «хто міг подумати, що все це так скінчиться!» — замикає вуста поважаному оповідачеві розпачливий зойк О. Теліги з камери смертників. «Не ридала, не билась в істериці. Лише раз сказала: „Що ж, хай буде так. Якщо це потрібно для України“», — згадувала Г. Лащенко.

А як же «гаряча смерть — не зимне умирання»? — спитають нащадки. Блеф у стилі М. Хвильового? Маячня «романтичних» свідків? Чи патріотична маска, яку час від часу мусила одягати новоспечена членкиня ОУН з 1939-го року, колишня коханка несамовитого Дмитра Донцова, котрий до ОУН, тим не менш, не вступив і не підпорядкував себе її законам, чим порушив перше правило «націоналізму»? Слід додати, що саме у Варшаві, в часі її роману з відомим редактором «Вісника» Д. Донцовим, чия опіка, як свідчать нечисленні наближені, допомогла поетці не розплистися у власних почуттях-емоціях, і з’явилися найкращі твори О. Теліги. Це був період повільного, не раптового вростання поетки Олени Шовгеневої, вихованої на російській культурі (яку хрестила З. Гіпіюс, дружина Д. Мережковського) в українське життя еміґрації: «Я не була киянка. І не петроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилась, там провела війну. Ну й, розуміється, насичувалась культурою імперії», — значила О. Теліга. Тому не дивно, що в писаннях цієї, ще «неорганізованої» доби, вона зачіпає різноманітні теми: про сучасний стиль, про цивільну відвагу, про питання жіночої емансипації. Уже пізніше все заступає аґітаційна проблематика екзальтованої неофітки, що з головою поринула в «романтичний» світ українського націоналізму.

Відтак, чи могла Олена Теліга 1942-го року уникнути арешту, а згодом і розстрілу? «Безперечно, могла, — відказує у своєму спогаді О. Жданович. — Могла після арешту Рогача і товаришів (згадаймо про їхнє звільнення майже на півмісяці після арешту. — І. Б.-Т.) виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила: „Я вдруге з Києва не виїду“». Така була відповідь членкині ОУН, котра мусила дбати про сумлінне виконання наказу начальства. Але чи був насправді такий наказ від керівництва ОУН? Цього, на жаль, не знати. Тому й донині беззастережно посилаються на «доброчинність» нервової і дуже чутливої до життєвих дрібниць 34-літньої жінки, котра до останньої хвилини, передбачаючи можливість швидкого арешту, нібито відкинула пропозиції порятуватися. Мовляв, у Спілці на неї, як на голову, чекатимуть інші письменники.

Щодо Спілки, якою керувала О. Теліга за наказом ОУН, належним чином відгукнувся О. Жданович, згадуючи, що там «письменників справжніх не було». А хто ж був? Насправді ж у будинку ч. 45 по вул. Короленка, де на початку 1940-их років містилася київська Спілка письменників, товклося багато кололітературної публіки (стукачі, тайні більшовицькі агенти та інша босота), яку приваблювала можливість отримувати обіди, що їх «вибивала» О. Теліга для спілчанської їдальні, якогось заробітку тощо. «Найгірше було з тими, що перейшли совєтські концтабори: то були виснажені, хворі, надшарпані нервово люди, — згадував О. Жданович. — У тодішньому Київі лишились самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письменниками… Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання, було багато наскрізь проїжджених отрутою офіційного марксизму й матеріялістичної діялектики. Бони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись». Власне кажучи, влаштувались — по тому, як Київ позбувся провідних членів ОУН з когорти «національних» романтиків.

«Я вдруге з Київа не виїду», — саме ці слова, як бачимо, мали б стати за епілог історії про загибель Олени Теліги? Втім, згадуючи при цій розмові Ю. Липу, слід зважити на вправність тих істориків, чиї статично-націоналістичні персонажі — вже по тому, як читач перегляне їхню історію — кажуть «слава Богу», обтираючи спітнілі під час акції мармизи, скидають каптани, тоґи, туніки чи мундири, одягають куфайки і йдуть собі на пиво, щоб пізніше повернутися в якомусь іншому писанні. Здається, це саме сталося з історією О. Теліги і, зокрема, з тлумаченням її останніх днів.

Отже, після смерти поетки Д. Донцов справедливо докоряв націоналістам: «То що ж, її затягли туди до праці, а потім покинули». Хоч О. Ольжич, котрий не особливо знався на «творчому» контингенті київської Спілки письменників, куди О. Телігу призначили «керувати» літературою, значив про захоплення поетки своїм покликанням, заради якого вона не виїхала з Києва. Втім, це був прояв запізнілого спокутування «націоналістичного» гріха. Так само активний член ОУН письменник У. Самчук вважав, що це його вина, мовляв, О. Теліга дуже хотіла з Києва вибратись і писала, і благала його. Але авто зламалося, і вони не змогли виїхати.

Вже сама О. Теліга — навіть у відредаґованому з часом останньому листі до О. Лащенка від 15-го січня 1942-го року — з непритаманним для стійкої націоналістки захопленням і водночас з гіркотою вигукує: «Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер в Празі!» А в Україні, Харкові, або Києві, де О. Теліга вже видавала «Літаври»? — вільно буде спитатися при цьому. Хіба забракло наснаги й бажання будити зі споконвічного сну тамтешніх міщан, віяти, як О. Теліга, «прапорами духу», кидати «нарозстіж вікна», але вже за нових умов? «Його, бачите, притисли, — закидав сучасникам 1942-го року А. Любченко, — а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, Українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідности сповнена праця на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей „рукопашний бій“ афішувати треба, вміло переключатися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповороткі, неімкливі — і обурливо це і боляче». При цьому А. Любченко додає: «Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, більшовиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо, ми, Українці, вже досить скомпрометувавши себе ще на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку».


Улас Самчук. 1937 рік


Але що було потім? «Я приїхав до Київа після погрому, що його вчинили німці в грудні 1941-го і в перших місяцях 1942-го року над тими українськими національними силами, які з приходом німців вийшли на поверхню, відкрито організували міську адміністрацію, шкільництво, господарче життя, культуру, — згадував у 1960-их роках М. Прокоп, провідний член ОУН. — Є погляди, що такі масові леґальні дії були помилкою, але водночас треба сказати, що, якби не таке хвилеве українське відродження, головні установи міста одразу перебрали б росіяни».

Слід зазначити, що пізніші застереження вищезгаданого автора щодо російського засилля в Україні спростовувались його власними поглядами періоду 1940-их років, які співпадали з коментованою ним політикою А. Розенберґа на Сході Европи. Згадуючи про боротьбу, яку «протягом століть ведуть українці й росіяни, дарма, що великоросійській політиці та історіографам вдалося цю безперервну боротьбу приховати», німецький ідеолог значив: «В якій формі і в яких розмірах зможе пізніше постати українська держава, про це поки що немає сенсу говорити. Всі, що працюють над справами Сходу, мусять наставитися на те, щоб виявити прихильне ставлення до цих питань. Тому треба відновити працю університету в Києві, відкрити українські технічні школи, видати твори клясиків української літератури, дозволити утворення української партії, наприклад, Українського Вільного Козацтва, плекати традиції гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи… Зрештою, краще мати добровільну співпрацю 40 мільйонів людей, ніж ставити вояка за кожним селянином».

Що стало на заваді звершенню цих плянів щодо України — питання з галузі новітньої партійно-націоналістичної історії, але фактів тодішньої дійсности заперечити буде не вільно, адже школи відкривалися, церковне життя відроджувалося, газети й журнали видавалися, діяли театри й опери, також була поновлена робота київської кіностудії. Втім, хоч як сумно, але відбувалося усе це по тому, як з арени громадського життя усунули «національних» романтиків.

«1942-ий рік. Весна. У Київі цвітуть каштани і осипається бузок, — згадував М. Ситник. — Хто зняв з бані Софії жовто-синій стяг? — питають очі і мовчать уста. — Де Олена Теліга і Іван Рогач? — запитую я, ввійшовши в приміщення редакції „Українського Слова“, чи то пак „Нового Українського Слова“». «А на Софії, — заперечував уже влітку 1942-го року А. Любченко, — забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блакитний прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він „масті“. Через це про нього забули і не чіпають — він там ще з перших днів визволення».

А ще було таке: «В редакції „Українського Слова“ тривога, — згадував М. Ситник. — Прибув новий цензор, далеко гірший за попереднього, чіпляється до кожного рядка. Рогач не здається. Боротьба люта й нерівна. Хто зна, як буде далі. „Пісню про Петлюру“ поета С. зняли вже з верстки. Це пояснив цензор тим, що Петлюра вів боротьбу проти німців».

Втім, «як буде далі» ставало знати ще тієї ж весни 1942-го року, коли у Харкові офіційний часопис «Нова Україна» цілком безборонно, за такого ж самого цензора (але більш прозірливого редактора) друкує на першій сторінці вірш О. Варавви «Отаман наш поліг!» разом із передовицею В. Царинника «Великий Отаман». Очевидно, нехтування правилами військового часу, політика неприйняття мудрішої, але не дуже «націоналістичної» стратегії, були у згадану пору шкідливими, що й визначило розміри випробувань Українського Народу.

«Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи европейцями?» — питався натоді А. Любченко. Але вже без Олени Теліги — відказуємо на це сьогодні.

Демарш Костецького, або Нові пани у підмурівку МУРу

Пустіть у Росію мене й весь мій немудрящий багаж: сорочки (три в мене, три у пранні), жовті чоботи, помилково вичищені чорною ваксою, сині старі штани, на яких я марно намагався напрасувати складку.

І краватку, яку мені подарували.

А на мені штани зі складкою.

Вона утворилася тоді, коли мене геть розплющило.

В. Шкловський

З офіційним визнанням Ігорю Костецькому в УРСР «пощастило» не менше, ніж, скажімо, «попутнику» Володимиру Свідзінському. Обох малоподібних один до одного письмаків єднає хіба що отой вирішальний «кий» наприкінці прізвища, яким з утробними вигуками «ель» [так у оригіналі. — Прим. верстальника] та «інсь» заганялися їхні сакральні тіла до глухих кутів історії письменства. Себто у непам’ять, де словопоняття з прізвищними коренями типу «кост» чи «свідз» ставали метафорою забуття.

Для української радянської літератури це зазвичай було культурно-смисловою константою: об’єм, сформований поза волею індивіда гармонійними порожнечами, що вряди-годи заповнювалися чутками й переказами. Але хіба лише для літератури підрадянської? Неприйняття Костецького еміґрацією — це та сама порожнеча «розуміння», себто квінтесенція слави у майбутньому.

Насправді ж літературний феномен І. Костецького, що більш скидається на біографічний парадокс, вартий пошанування. Російськомовний театральний критик Іван Мерзляков, який в еміґрації витворився на українського літератора і видавця Ігоря Костецького, — це було явище, яке мало неабиякий вплив на МуРівську громаду тодішнього діяспорного письменства. Мистецький український рух (МУР), до якого входили українські письменники-вигнанці, які після закінчення Другої світової війни опинилися на Заході в таборах для переміщених осіб (ДіПі), був, як знати, замислений «літературними» втікачами з СРСР у 1945-му році. У місті Фюрті, що в північно-східньому передмісті Нюрнберґа, зібралася ініціятивна група у складі І. Багряного, А. Полтави, Ю. Шереха (Ю. Шевельова), В. Домонтовича (В. Петрова), І. Майстренка, Ю. Косача, І. Костецького, вирішивши утворити письменницьку організацію.


Зліва направо сидять: Є. Маланюк і Ю. Шерех, стоять: У. Самчук і Г. Костюк. 1948 рік


МУР проіснував усього три роки, але повністю підтвердив свій зв’язок з питомо «радянськими», чи пак тоталітарно-колективістськими, формами організації культурного життя. Учасники ініціятивної групи вважали себе «новими панами» історичної ситуації, от лишень не «радянським», як у випадку з пролетарсько-селянським начальством в УРСР, але наразі вже «національним». У кращих традиціях комункультівського аґітпропу, чийого ідеологічного тавра мурівцям годі було позбутися, виголошувалось, що надалі українське мистецтво «покликане у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Хіба не того самого вимагали більшовики від «пролетарської літератури»? Так само, як пролеткульт вимагав «комунізму в мистецтві», використовуючи засоби партійної демагогії, нові «націоналістичні» начальники МУРу наполягали на безумовному підкоренні «нового» вчення про те, що справжня українська література повинна мати ознаки національної, відображаючи суть нації, а яка-небудь теорія «мистецтва заради мистецтва», якої в МУРІ дотримувався не лише І. Костецький, вважалась теорією «дезертирів від нації».

Розподіл апаратних повноважень у МУРІ також нагадував колишню радянську систему організації літератури. Ідеологом МУРу був харківський мовознавець Ю. Шерех. Керівником нової письменницької спілки обрали волинського прозаїка У. Самчука, котрого всі називали «Генералом». Згідно з доброю радянською традицією, тут-таки зібрався І-ий з’їзд українських письменників, який відбувся 21—22-го грудня 1945-го року в Ашафенбурзі. Крім учасників вищезгаданої ініціятивної групи, серед засновників МУРу були відомі на той час письменники: В. Барка, О. Варрава, К. Гриневичева, Ю. Клен, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, Я. Славутич та інші. Діватися деінде письмакам на вигнанні не було куди. Тож прозірливий товариш Сталін міг втішитися радянському колективізму МУРу, мовивши сакраментальне «інших письменників у мене для вас немає».

Відтак, «інші» письменники в МУРі були, але незалежні неофіти на кшталт І. Костецького (і то успішні, завважмо, неофіти), як знати, не віталися автентично-національною думкою в екзилі, тож протягом усього життя сей літератор так і не позбувся образливих епітетів на зразок «нахаби», «цигана» чи «літературного деґенерата», виданих новим «націоналістичним» начальством з радянських втікачів періоду ВВВ 1941—1945-их роках.

Видавництво «На горі», яким І. Костецький опікувався разом з дружиною Елізабет Котмаєр (теж, до речі, неукраїнкою), в еміґрації називали «безрідно-космополітичним», оскільки основна увага там приділялася світовій літературі в українських перекладах — від «Іліади» Гомера до віршів Б. Пастернака. Не дивно, що й фінансування установи приписували радянським спецслужбам. Натомість в Україні видавництво «На горі» вважали, звичайно ж, «націоналістичним», тому що першою книжкою, яка з’явилася у ньому 1955-го року, було… вибране з поезій Т. С. Еліота. Що й казати про подальшу «запроданість» видань Ф. Ґ. Лорки, Е. Павнда чи О. Вайлда.

Власне творчість І. Костецького вирізняється надзвичайним жанровим розмаїттям — від прозової театралогії і краєзнавчих екзерсисів до театральних п’єс і модерністських новел, але жодне з творінь не живе за клясичними законами вибраного жанру. З дивовижною легкістю І. Костецький маніпулює своїм читачем, водячи його від однієї ілюзії до іншої через облудну реальність і дійсну фіктивність. Безперечно, література для нього — це безмежне поле для азартної гри в літературу.

Подібно до Дж. Джойса, І. Костецький підриває граматику з ортографією, легко поєднуючи архаїзми з неологізмами, а нормативність з розмовною і жаргонною лексикою. Особливо це помітно в його перекладах з В. Шекспіра, малознаних в Україні, серед яких «Гамлет», який і досі, майже через півстоліття, залишається куди актуальнішим навіть у порівнянні з останніми в часі варіяціями Ю. Андруховича, де поміж іншими попередниками автора-перекладача ім’я І. Костецького навіть не згадується. Залишаючи ці переклади часом незавершеними, сам І. Костецький ніби підкреслював, що література — це не кінцевий результат, а нескінченний процес, не натхнення, а копітка праця, в якій багато важить вибір прийомів і засобів.

Задля історичної справедливости варто навести зразки інтерпретації найзнаковіших, либонь, місць з «Гамлета» з-під пера відповідно Ю. Андруховича та І. Костецького, в яких і багатошарова семантика, й метроритмічні особливості ориґіналу, звичайно ж, прагнуть досягти еквіваленту української мови на сучасному етапі її розвитку. До того ж, «сучасність» кожен з перекладачів розуміє, річ ясна, по-своєму.

* *
«Якась Гекуба! / Хто він Гекубі, хто йому Гекуба, / Що стільки схлипів?» (Ю. Андрухович) «Отак собі. Гекуба. / Вже так / по-панському-еспанському / казавши: / Хулі йому Гекуба, хулі він / Гекубі? На хріна йому?» (І. Костецький)
«А я, / Гальмо, флегматик, / отупілий сплюх, / Фільозоф-недоріка, / неспроможний / Сказати врешті! ані слова досі / Про батька, що життя йому / й корону / Так ницо вкрали. Отже, / я боюся? / Хто скаже прямо: я / — банальний йолоп? / Проб’є цей череп? / Надає по лобі? / За ніс потягне? В очі наплює? / Хто спробує брехню / назад втоптати / Крізь горло в груди, / аж легені стисне?» (Ю. Андрухович) «А я? / Придурок, що гойдається / в байдарці / Івасиком-телесиком таким, / І човен води повен. Королівську / Життьову касу сявки закосили, / А я й ні пари з вуст. / Чи я ж дрефун? / Чи кумпол мені, може, розвалили? / За бороду по городу вели? / Набили носа? Брехнями / напхали / Горлянку аж углиб / легенів? Хто? / Ніхто. Я сам. Нероба. / Фат. Стиляга. (І. Костецький)

«Безглуздо, зізнаюсь, але я таки сподівався, що хтось нарешті здогадається власним розумом, збагне, для чого я пишу, пояснить іншим, бодай трошечки просвітить нашу антилітературну громадськість. Але справа безнадійна», — бідкався І. Костецький в інтерв'ю Ю. Соловію у 1962-му році. Справа «просвітлення», принаймні для читачів в Україні, затяглась, як бачимо, на довгі десятиліття. Лише нещодавно з’явилися щедрі зразки творчости І. Костецького з міркуваннями про її автора з-під пера Г. Грабовича і М. Стеха, друковані відповідно в «Критиці» та «Кур’єрі Кривбасу». Зауважмо, що переможний марш Костецького по вітчизняних виданнях розпочався саме з його програмових новель «Ціна людської назви», «Божественна лжа» і «Перед днем грядущим». Переповідати їх тут, очевидно, немає сенсу, оскільки від часу їхньої появи в еміґраційних виданнях середини 1940-их років, вони, нарешті, стали приступні нашому читачеві. Єдине, на що варто звернути увагу, це значущість епіґрафа до однієї' з вищезгаданих новель І. Костецького, позиченого ним, між іншим, із сонета Ю. Клена «Сковорода», який підкреслює адресу всієї творчости автора-модерніста.

«І може іншого шляху немає, / щоб з хаосу душі створити світ», — ці рядки передують новелі І. Костецького «Божественна лжа». Зрозуміло, що вони характерні для тогочасних пошуків української літератури в екзилі, яка завжди хиталася поміж «західництвом» і «ґрунтівством» своїх багряних представників. Тогочасні плекання і пошук образу «надлюдини» в літературній круговерті повоєнної Европи змушує пригадати справжні мотиви блукань потаймиру. «Зумій створити у собі хаос, щоби народити танцюючу зірку», — вирік свого часу Ф. Ніцше, безперечний натхненник «інтеґральних» течій національно-еміґрантського, чи пак «нового» начальства тих років.


Перший з’їзд МУРу. Сидять: О. Лятуринська й У. Самчук. 1948 рік


Тож читаючи сьогодні І. Костецького, ми читаємо зовсім іншого автора, чиї застереження, кинуті у вищезгаданому інтерв’ю Ю. Соловію, вже не видадуться такими безглуздими: «Я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадничо релігійну». Зрозуміло, що в 1940-их роках твори І. Костецького вважали подекуди провокативною, себто блискучою белетристичною, розробкою ідей тоді усе ще модних філософів: Ф. Ніцше, А. Шопенґауера, Е. Канта. Здавалося, що навіть ті, хто свого часу не знайшов у собі сили й часу переглянути ориґінал, отримають концепції з рук цього літературного «фашиста».

За минулі десятиліття число рук, крізь які проходили згадані ідеї, ще більш зросло, і якщо слово «камбрбум», кинуте І. Костецьким у «Божественній лжі» на потіху діяспорі, досі залишається там малозрозумілою лайкою (наче «дир бул щил» О. Кручених чи «бу ба бу» трійці Андрухович—Неборак—Ірванець), то концепція, яка стояла за ним, нині потроху роз’яснюється. Тим паче, що сам І. Костецький, як досвідчений популяризатор, будь-чого «сороміцького» у своїх творах уникає. «У моїх новелах ніколи, ні одного разу не відбувається нічого, що могло б вразити інтимні почуття людини, наприклад, ніколи не зображуються взаємини між статями в їхньому крайньому вияві», — свідчив автор «Божественної лжі».

Що з того, що в згаданій новелі обіграється відомий з життя Г. Сковороди, а також М. Гоголя мотив втечі героя від нареченої у шлюбну ніч. Це вже згодом західні славісти на кшталт одіозного С. Карлінського смакуватимуть такі випадки «нетрадиційних» стосунків в літературі на основі новітніх методологій. Найсуттєвіше ж у родичанні І. Костецького з його великими попередниками полягає у проблематиці. Себто у ставленні до матеріялу, яким для нього є звичайна, чехівська «маленька людина», що акумулювала у собі типові риси свого народу.

Слід визнати, що це становлення І. Костецького було своєрідним: як безперечний інтеліґент, він любив довколишній світ, що більшості еміґраційного люду було непритаманне — настільки заполітизованим виглядало тодішнє життя нового «націоналістичного» начальства в діяспорі. Тим паче, що І. Костецький не поспішав це чужорідне довкілля виправляти, а це вже був повний нонсенс в очах свідомих свого покликання безпритульних українців. Очевидно, саме за це він свого часу й потерпав: критика вбачала у його творах «легковажність» і «асоціяльність». Ну, наче у Чехова.

Утім, існує, мабуть, більш питоме роз’яснення феномену І. Костецького. Вже чимало написано-доповідано про світоглядну роздвоєність тих письмаків, котрі волею долі опинилися на вимушеній еміґрації. Розглядуваний тут автор якраз із таких, адже в його творчости назагал поєднання фізичного й духовного, чуттєвого й піднесеного, а також постійне намагання зазирнути «по той бік свідомости». Нарешті, це чехівське вичавлювання з себе Ігорем Костецьким колишнього Івана Мерзлякова.

З огляду на вищесказане, не дивує давня критика І. Костецького, висловлена на адресу Нью-Йоркської поетичної групи (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська та ін.), якій він закидав надмірну увагу до модних тоді ідей «вмирання» в літературі. (Хоч той самий Б. Бойчук був одним із шанованих авторів видавництва «На горі».) Швидше за все, такі екзистеційні вибрики тодішньої поетичної молоді в діяспорі автор «Божественної лжі» (який устами свого героя допіру вже вирік сакраментальне «життя є сон, а сон є життя») сприйняв за певну конкуренцію, яка профанувала й дискредитувала сакральну для І. Костецького, пещену ним ідефікс. Відтак вільно буде припустити, що згадуваного тут «парадокса Костецького» насправді, мабуть, не існує. Адже не було ніякої дистанції між автором і персонажем, між Мерзляковим і Костецьким. Був автор — достатньо цілісний, аби залишатися собою в творчості, достатньо чесний, щоби з цією цілісністю не боротися, і достатньо іронічний, щоби розуміти всю ущербність своєї цілісности в очах майбутнього читача.


Частина 6 НОВІ ПАНИ

Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

Я должен жить, дыша и большевея,
Работать речь, не слушаясь, сам-друг.
О. Мандельштам

Інтеліґенція В СРСР, з одного боку, справді була, немов прошарок, що абсолютно протиставлявся владі й у першу чергу народові. Але між самою інтеліґенцією і владою існували також окремі прошарки, особливо значущі у пізніший радянський період. Багато представників влади, починаючи із самого В. Леніна, вийшли з інтеліґенції, і не можна говорити, що вони на сто відсотків відмовилися від її традицій. Наприклад, від традиції служіння будь-якому режиму. Так, наприклад, серед занесених до списку службовців Головного жандармського управління у Нижньому Новгороді значились Лейба Бронштейн-Троцький, а також Анатолій Луначарський, атестовані у тих списках як «літератори».


Портрет поета-футуриста В. В. Каменського. Художник Д. Бурлюк. 1917 рік


Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

«До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

«Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.

У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки — вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. «Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, — згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. — Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, — відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. — І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? — Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. — Чудово, — мовив слідчий із холодною посмішкою. — Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».

Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: «Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора — моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова — шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков — типовий виразник тенденцій „внутрішньої еміґрацїі“».


Михаїл Булґаков


Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. «И до чего хочу я разыграться — / Разговориться — выговорить правду — / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, — / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой…», — запобігав О. Мандельштам.

Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. «Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, — нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. — Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». «Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», — бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. «Цей рік — рік нових речей, — тішився К. Чуковський 1925-го року. — Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».

Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. «І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, — мучився Ю. Олєша. — Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. «Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», — бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. «Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», — виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.

Так само великі «інтеліґентські» надії часом покладались на зміну радянського топосу на закордонний. «А можливо, просто потрібне мені технічно багате сяйливе місто, яким манить мене Захід, — мене, що бачить сірий паркан, злидні, російські затхлі літери у світі, де будується соціялізм?» — вагався Ю. Олєша. Натомість А. Родченко значив: «І — мабуть, так, а не інакше, — все через те, що все воно чуже й легковажне, ніби з паперу, і працюють і роблять багато гарних речей, але навіщо? Носи капелюх і комірці, і будеш як усі, а не інакше». Зрештою, не в «кепках» чи «капелюхах» і тим паче не в спокусливому «Заході» або чужорідному для інтеліґенції «соціялізмі» полягала суть декадентсько-різночинської справи, але в природі самої людини, особливостях «національного» характеру тощо. «Приїхавши з гуртом радянських письменників до Парижу на міжнародну виставку, я першого ж дня програв у якомусь кублі всі свої гроші», — згадував Ю. Олєша. Мовляв, «як тяжко живе тридцятилітній інтеліґент в епоху великого будівництва».

Що ж до «тридцяти років», то в цьому випадку так само важила «декадентська» натура будь-якої інтеліґенції, що заходила в стосунки хоч із владою, хоч із самим життям, виказуючи власну «двоюрідність». «Адже ж існують на світі люди, які ніколи не хворіли чимось гіршим за інфлюенцу, і до сучасности пристебнуті якось збоку, на зразок котильйонного значка, — значив О. Мандельштам. — Такі люди ніколи не відчують себе дорослими, і в тридцять років усе ще чогось вимагають. Ніхто й ніколи з ними особливо не панькався, але вони розбещені, ніби завжди отримували академічну пайку із сардинками й шоколядом. Це плутаники, що знають лише одні шахові ходи, але все ж таки пхаються до гри, щоби поглянути, як воно вийде.

Їм би все життя прожити десь на дачі у добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довкола самовару, поставленого шишками, розмовляючи з продавцями раків і листоношею».

«Мабуть, саме таких панів бачив перед собою Чехов — зануджених життям панів, які ще гадають, що вони люблять попоїсти, які ще вважають себе диваками, а насправді…», — підказував Ю. Олєша. «Люди знають про своїх далеких родичів із „різночинного“ далеку, але слабка обізнаність в галузі надбудов штовхає їх в обійми „дворянських“ мерців», — уточнював як було «насправді» Н. Чужак в «Літературі життєбудови». «Їх сприйняття — це точка зору дачників на прогулянці», — і собі значив про «двоюрідний» люд теоретик ЛЕФа С. Третьяков. «Маса радісно й вільно всовується у процес творчости, — підтримував його вищезгаданий колеґа Н. Чужак (Насімович). — Читачу-обивателеві потрібні дві речі: відпочинок і забуття». «Абсолютно зрозуміло, що публіка хоче головним чином смішного, — погоджувався Ю. Олєша. — Вона жадно чекає його й реаґує навіть на його тінь». З цього угодовського приводу Б. Пастернак віршував: «Что мне сказать? Что Брюсова горька / Широко разбежавшаяся участь? / Что ум черствеет в царстве дурака? / Что не безделка — улыбаться, мучась?»

Ситуація з інтеліґентською «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» була характерна також для УСРСР. «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені і підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається», — вважав В. Підмогильний, автор «симптоматичного» роману «Місто». Одним з таких, як на думку І. Бабеля, був А. Керенський, якого він зобразив в оповіданні «Лінія і колір».

«— Ви короткозорий, Олександре Федоровичу?

— Так, я короткозорий.

— Потрібні окуляри, Олександре Федоровичу.

— Ніколи.

Тоді я мовив з юнацьким захватом:

— Ви не тільки сліпий, ви майже мертвий. Лінія, божественна межа, володарка світу, вислизнула від вас назавжди. Ми ходимо з вами зачарованим садом, неуявним фінським лісом. До останньої хвилини ми не знатимемо нічого кращого. І ось ви не бачите закрижанілих і рожевих країв водоспаду, отам біля річки. Похила верба над водоспадом — ви не бачите її японського різьблення. Червоні стовбури сосон обсипані снігом. Зернистий блиск роїться в снігах. Він починається мертвотною лінією, приліпленою до дерева, і на поверхні, хвилястій, як лінія Леонарда, увінчаний відображенням палаючих хмар. А шовкова панчоха фрекен Кірсті та лінія її дозрілоі ноги? Придбайте окуляри, Олександре Івановичу, заклинаю вас.

— Дитинко, — озвався він, — не витрачайте пороху. Полтинник за окуляри, це — єдиний полтинник, що я збережу. Мені не потрібне ваша лінія, низька, наче дійсність. Ви живете не краще за вчителя тригонометрії, а я охоплений дивами навіть у Клязьмі. Навіщо мені ластовиння на обличчі фрекен Кірсті, коли я, заледве бачачи її, вгадую в цій дівчині все, що хочу вгадати? Навіщо мені хмари на цьому чухонському небі, коли я бачу бурхливий океан над моєю головою? Навіщо мені лінії — коли я маю кольори? Весь світ для мене — гігантський театр, в якому я єдиний глядач без бінокля. Оркестр грає вступ до третього акту, сцена від мене далеко, як уві сні, серце моє пухне від захвату, я бачу пурпурний оксамит на Джульєтті, ліловий шовк на Ромео і жадної фальшивої бороди… І ви хочете осліпить мене окулярами за полтинник…»


Сєрґєй Третьяков. Фото А. Родченка. 1928 рік


Загалом політична «короткозорість» була найбільш «помітна» в літературі 1920—30-их років. «Для психологічного роману головне — це людина не на своєму місці», — значив В. Шкловський у «Злочині епігона». «Він найупертіший хранитель сиґнатурок тих часів, коли роман писався і десять, і двадцять років, і коли поміщики ще каталися в бричках», — підтримував колеґу Н. Чужак в «Досвіді навчання у класиків».

Адже за «нових» часів залишалося чимало Манілових з «двоюрідного» люду Революції. «Існую на світі лише я, і моя тінь, і аркуш зі мною, і кішка, яку я хочу погладити. Решта — видумка письмаків, маніяків і вождів», — переконував Ю. Олєша. Зауважмо, що існували такі настрої за лефівських часів 1920-их, коли дореволюційна «поміщицька» дійсність була «шаблоном» і «болотом», які слід було всіляко «порушувати». У такий спосіб, як гадали теоретики ЛЕФу, буде знищена вікова межа між мистецтвом і дійсністю. Тепер стало можливим принципово нове мистецтво — «мистецтво-життєбудова». «Саме практичне життя мусить бути офарблене мистецтвом», — стверджував С. Третьяков. Розчинившись у «живому» житті, мистецтво мусило скасувати розподіл суспільства на творців і споживачів, як вважали діячі ЛЕФу.

Отже, поки теорія «мистецтво-життєбудова» не була майже забута наприкінці 1920-их, будучи заміненою на теорію «літератури факту», вищезгадані «двоюрідні» мрійники вважалися за неминуче явище перехідної доби. Таким «дозволеним» чином їхнє «радянське» антиміщанство несамохіть приймало форму богеми, будучи насправді вираженням тонкого, рафінованого егоїзму. «Двоюрідним» людям з офіціозу нової влади, так само, як «попутникам», треба було конче довести начальству, що ідеал, якому вони служать, є народним ідеалом. Ба більше того — що він має антиінтеліґентське спрямування. «У нас є спеціяльність — інтеліґент, — виголошував Ю. Олєша. — Це той, хто сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, розкаюється і точно знає, що таке подвиг, совість і т. п. Моя мрія — кинути бути інтеліґентом».

Отже, такими були намагання інтеліґенції стати на шлях соціялізму, долучитися до нового часу, відчути його ритм, стати корисним у побудові нового суспільства тощо. О. Мандельштам віршував з цього приводу: «Пора вам знать: я тоже современник, / Я человек эпохи Москвошвея, / Смотрите, как на мне топорщится пиджак, / Как я ступать и говорить умею! / Попробуйте меня от века оторвать, / Ручаюсь вам — себе свернете шею!»

До речі, щодо велемудрого лікаря М. Булґакова з його монархістськими діягнозами «новому» життю вільно буде зауважити те, як в його п’єсі «Дні Турбіних» (1926), розкритикованій пресою, але уподобаній І. Сталіним і через це з успіхом поставленій — на відміну від недодрукованого й затаврованого роману «Біла ґвардія» (1924), — авторове трактування «революційних» подій кардинально змінюється. І то лише за два роки, що відокремлювали в часі створення обох одіозних творів М. Булґакова! У виставі МХАТу за сценою співали «Інтернаціонал», але фінал «Дні Турбіних» і без цього акценту був очевидний: дехто з «монархістського» осередку героїв погоджується на участь у новій історичній п’єсі.

Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: «Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле — у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: «Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка Булґакова. Всі події у п’єсі показані автором як останні корчі приреченого світу, що тоне, не маючи в ім’я чого жити й не вірячи у свій порятунок».

Нові пани з двоюрідних людей

Ми чекали революції, змін, — таких змін, у яких ми самі будемо брати участь. Ми хотіли не зображувати, не сприймати світ, а розуміти світ і його змінювати. А як — не знали.

В. Шкловський

Розшарування старої інтеліґенції тривало не лише за ідейними, але також за соціяльними ознаками: вона розпалася на «колишніх» і «спеців». До категорії «колишніх» потрапили або люди тих професій, що втратили актуальність, або представники особливо підозрілих для влади категорій на кшталт письменників, яких спершу взялися було «перековувати», як М. Вороного чи М. Могилянського, але згодом кинули й забули, як X. Алчевську, В. Свідзінського чи Г. Хоткевича. «Колишні» жили випадковими заробітками, часто декласувалися, не бачачи для себе перспектив. Дехто з них взагалі «випав» з «прошарку» інтеліґенції в радянську обивательську каламуть. Натомість «специ» продовжували активно працювати за фахом, адже вони поки що були потрібні владі, оскільки замінити їх було ніким. Утім, вони чудово відчували, що їхнє відносне благополуччя може виявитися тимчасовим: влада терпіла їх доти, доки не підготують на зміну нову, радянську інтеліґенцію. Більш-менш ізольоване становище старої інтеліґенції в 1920-их роках подекуди дозволяло їй навіть самовідтворюватися: їхні діти зазвичай виховувалися у тих самих традиціях.


Піонер-трубач. Фото А. Родченка. 1930 рік


Нова, радянська інтеліґенція, для якої радянська влада була рідною, спочатку була чисельно невелика. Її ядро склали інтеліґенти-комуністи. Після більшовицької «революції» вона зросла завдяки двом джерелам. По-перше, поповнилася за рахунок частини інтеліґентів, що сформувалися до «революції», маючи ліві погляди. Це були частина есеро-меншовицької інтеліґенції і марґінали старої інтеліґенції з «„кухарчиних“ дітей», котрі або отримали освіту, або здолали приміську межу заселення жидів. Серед таких траплялися пристосованці, але для багатьох з них новий «демократичний» лад був кращий за старий, де їм щоразу вказували на місце в суспільній ієрархії. По-друге, нова інтеліґенція швидко стала розширюватися за рахунок молоді, і це джерело «поповнення» виявилось основним в Україні 1920-их років. Найбільш перспективною її частиною стали «висуванці» з робітників і селян. «Це ж нова народилася раса / З дроворубів і вівчарів», — віршував з цього приводу С. Гординський. «Откуда эта гнусная порода? / Какие матери / взрастили их? Какой / Кровавой пищею питала их природа? / Кто дал им право в жизни трудовой?» — відгукувався Н. Заболоцький. До речі, цей точний «зліпок» і пародійне поетичне зображення партійної риторики 1930-их років у нерозривному поєднанні з натурфілософською проблематикою (зооморфні метафори) — на відміну від еміґраційного формату риторики С. Гординського — Н. Заболоцькому вдалося опублікувати в бухарінських «Известиях» 27-го лютого 1937-го року.

Велику ролю у поповненні нової інтеліґенції грала також молодь з «пригноблених» за царату національностей: жидів, вірменів та ін. Найважче потрапляла в ряди нової інтеліґенції молодь зі старої інтеліґенції, оскільки в 1920-ті роки, а також у першій половині 1930-их років існували серйозні обмеження щодо цього. Якщо молодше покоління органічно засвоїло марксизм і радянську систему цінностей, не маючи іншого вибору, то радянські інтеліґенти з дореволюційним стажем, зробивши колись свідомий вибір, залишалися небажаним для влади балястом.

У 1920-их роках обидві вищезгадані категорії української інтеліґенції були різко поляризовані. Поляризація була пов’язана з партійністю: стара поголовно була безпартійна, натомість нова складалася виключно з комуністів і комсомольців. Прошарок «революційної» некомуністичної інтеліґенції (насамперед з есерів і меншовиків), швидко зійшов на пси: одні загинули чи еміґрували, інші увійшли в радянську інтеліґенцію, багато хто з них «визнали помилки» і вступили до ВКП(б).

Також у 1920-их роках зі старої інтеліґенції став виокремлюватися тип «безпартійних більшовиків» типу академіків Миколи Марра й Абрама Йоффе. Вони намагалися перейти від співробітництва з радянською владою до злиття з нею, зблизившись з новою інтеліґенцією, але зберігаючи при цьому старі зв’язки. До кінця 1920-их років таких «невизначених» одинаків залишилося небагато. Як вони жили? Наприклад, про те, як минула зима 1919—1920-их років, поет В. Ходасевич значив: «На півпідвальному поверсі неопалюваного будинку, в одній кімнаті, що нагрівається за допомоги вікна, пробитого в кухню, а не в Европу. Втрьох ув одній маленькій кімнаті, градусів зо п’ять тепла (розкіш на ті часи). За стінкою в кухні на плиті спить прислуга. Від Різдва, щоправда, її довелося позбутися: не по кишені. Рубав дрова, тягав воду, пік коржі, палив грубку сирими полінцями. Харчувалися юшкою, нелеґально придбаною пшоняною кашею (іноді з маслом), махоркою, чаєм із сахарином. У той самий час ми з дружиною служили в Книжковій Палаті Московської Ради: я — завідувачем, дружина — секретаркою».

Ситуація за часів НЕПу була відносно стабільною. Нова інтеліґенція чисельно збільшувалася, але кількість старих «спеців» переважала. Влада була льояльна до тих старих інтеліґентів, які співробітничали з нею, час від часу обмежуючись репресіями проти «колишніх» і явних ідейних супротивників. Але необхідність «спеців» вважалася тимчасовим явищем «перехідного періоду». Так, показове було заснування Комуністичної академії, що згодом мусила замінити Академію наук. Стосунки між двома групами інтеліґенції були неприязними. Нова бачила в старій не лише ідейну, але й професійну відсталість. Натомість стара інтеліґенція вважала, що нова здебільшого не дуже фахова, і воліла ототожнювати «критично мислячу» частину інтеліґенції з інтеліґенцією взагалі. Частенько інтеліґентська радянська молодь виступала в якості «ударної сили» під час кампаній проти старої інтеліґенції.

Порівняно стабільна ситуація закінчилася в 1928—1929 pp. Розпочався наступ влади на стару інтеліґенцію, який тривав з невеликими перервами до кінця 1930-их років. Мова йшла про ліквідацію її як особливого соціяльного прошарку, що був критично налаштований щодо радянської системи й не визнавав цінности тієї останньої. Владі здавалося, що вилучення частини фахівців не завдасть великих збитків, оскільки в ряді галузей вже сформувалася нова інтеліґенція, яка поєднувала в собі відданість радянським ідеям з достатнім як для побудови комунізму рівнем знань. Щоправда, це здебільшого стосувалося практичної сфери, аніж науки чи культури. «Невігластво й безпечність наших художників і белетристів вражає, — зазначав редактор „Нового мира“ В. Полонський. — Вони нічим не цікавляться. Якщо знають щось, то з чуток. Книжок не читають. Покладаються на „нутро“. Впевнені, що це та сама „крива“, котра їх вивезе. У цьому сенсі теорії Воронського щодо „натхнення“, розуму, який слід змусити замовкнути в мистецтві, — шкідливі. Та й просто нерозумні. Огидніше за все претензійність невігласів та недоуків. А в підсумку — море нікчемних речей. Вони вмирають, щойно народившись. Але оскільки критика наша страждає на всі письменницькі хиби і навіть у більшому масштабі, то лайно квітне, процвітає, розмножується, культивується. Тепер навіть такі заштамповані в безграмотності критики, як Єрмілов, репетують повсюдно: „Наша критика нічого не розуміє! Ми безграмотні!“ Себто він замість „ми“ каже „вони“ чи пак критики — але будь-хто розуміє, що саме він злодюжка».

Тож про долю «неактуальних» дисциплін на кшталт філології чи історії Древнього Сходу іноді просто не згадували, а на всілякий штиб «українізації» були потрібні системі для демонстрування «демократизму» в тоталітарному режимі. Влада, однак, не ставила завдання фізично знищити всю стару інтеліґенцію, що її не можна було повністю замінити новою. Вона просто хотіла, вдаривши по одній частині старої інтеліґенції, змусити іншу стати цілком радянською. У цей самий час починається активна підтримка «безпартійних більшовиків», які дивом заціліли на «неактуальних» посадах.

Вельми показовою у справі «самовиховання» старої інтеліґенції залишається згадка Б. Антоненка-Давидовича про поведінку П. Тичини під час процесу проти Спілки визволення України (СВУ), що відбувався у Харкові у березні—квітні 1930-го року. Ще в травні 1929-го року Києвом ширились чутки про харківські арешти серед української інтеліґенції. На той час було заарештовано академіка C. Єфремова, журналіста, критика й громадського діяча А. Ніковського, організатора й натхненника української православної автокефальної церкви В. Чехівського, директора зразкової української трудової школи В. Дурдуківського, мовознавця C. Ганцова, письменника М. Івченка, упорядника шкільних хрестоматій Г. Іваницю, колишніх учнів школи Дурдуківського — Павлушкова, Матушевського й Бобиря, лікаря Барбара, викладача школи Дурдуківського — колишнього українського соціял-демократа Гермайзе та багатьох інших.

«Характерною, хоч, може, дещо й гіпертрофованою була поведінка Павла Тичини в ці дні, — свідчить Б. Антоненко-Давидович. — Саме в цю пору приїхав він із Харкова, де постійно жив уже кілька років, до Києва й спинився, як звичайно, в своєї нареченої та послав служницю повідомити про свій приїзд свого давнього чернігівського приятеля, старого Михайла Могилянського. Той не забарився й одразу примчав, як то завжди робив за попередніх приїздів поета до Києва.

Тичина ще не чув про арешти, і ця звістка страшенно приголомшила його. Він став смикатись на стільці, раз у раз поправляти без потреби на переніссі пенсне, а Могилянський тим часом казав далі:

— І що за причина цих арештів? Та ж ми всі добре знали цих людей, а півроку тому розмовляли з ними в Людмили Михайлівни (Старицької-Черняхівської. — І. Б.-Т.) в день її народження

Збентежений Тичина перебив:

— Ні, ні, я не був тоді в Людмили Михайлівни!

— Та як же не були! Ви ж, пам’ятаю, й сиділи поруч Ніковського.

— Ви помиляєтесь, Михайле Михайловичу, я там не був.

Бачачи, що Тичині прикро згадувати про своє перебування серед арештованих тепер, добре знайомих йому людей, Могилянський змінив тему розмови, але Тичина, помовчавши з хвилину, сумно промовив:

— Як це погано виходить: от ви, Михайле Михайловичу, не вірите мені, а я ж таки справді не був там!

— Добре, добре, Павле Григоровичу, — став заспокоювати схвильованого Тичину Могилянський: — Я, мабуть, помилився.

— Не „мабуть“, а напевно помилилися, Михайле Михайловичу! — категорично заявив Тичина, і Могилянський зовсім розгубився: кого з них так разюче зраджує пам’ять?

Посидівши з чемності ще кілька хвилин, Могилянський попрощався й мерщій поспішив до Старицької-Черняхівської.

— Людмило Михайлівно! Скажіть, будь ласка, був у вас Тичина в день вашого народження чи ні?

— А як же — був, он на буфеті й подарунок його стоїть, а тут за столом він сидів між Сергієм Олександровичем (Єфремовим. — І. Б.-Т.) і Ніковським.

Украй спантеличений Могилянський забіг, вертаючись, до мене (я жив неподалеку від квартири Старицьких-Черняхівських), дарма що досі ніколи не бував у моїй господі, розповів про всю цю історію й стурбовано закінчив:

— Далебі, я боюсь за психічний стан Павла Григоровича!

Психіка в Тичини була цілком нормальна, але він слабував на патологічну боязкість, і якби його — свідомо чи помилково — арештували бодай на півгодини, не знаю, чи витримало б це його заяче серце й чи лишився б він живий. Проте хіба він один тоді справляв дрижаки? Страх за свою недоторканість і життя, мов пошесть, охоплював чимраз ширші кола українського громадянства, і Тичина лише продемонстрував те панічне відмежовування громадян від тих, кого спіткало лихо, що враз утворювало нездоланну прірву між арештованими та їхніми родинами й тими, кого тим часом обминули репресії. Невдовзі таке відчуження, за окремими винятками, стало мало що не нормою загальної поведінки».


Павло Тичина


Описані вище «державні» кампанії ще не завершились, натомість державна політика вже поступово змінювалась, про що свідчать її вікопомні віхи. Так, 1932-го року було розпущено всі «національні» літературні організації, і 1934-го року утворилась єдина Спілка радянських письменників. У 1933-му, у розпал безбожного голодомору в Україні, І. Сталін скасовує знесення храму Василя Блаженного в Москві. У 1936-му виходить постанова про викладання вітчизняної історії і закривається Комуністична академія. У 1937-му запроваджується обов’язковий переклад літератури народів СРСР кирилицею, а 1938-го року — обов’язкове викладання російської мови у всіх національних школах. Як стає бачити, від всесоюзного інтернаціоналізму влада відверто просувалась до російського націоналізму, розпочався відступ до дореволюційних традицій, замаскований під збереження колишніх офіційних гасел. Нова хвиля репресій в Україні 1937—1938 pp. якісно відрізнялася від усіх попередніх, адже тепер для Сталіна найбільш небезпечні були не «колишні» чи «специ», а нова «національна» номенклятура й нова інтеліґенція, що уявляла себе новими панами на своїх малоросійських хуторах-республіках. Саме вони й стали об’єктом уваги для всесоюзного начальства. Так, нову письменницьку інтеліґенцію спершу пригодовували, і саме цей «прошарок», який значився у списках КСУ (Комісія співпраці з ученими), а також інші елітні організації радянських інтелектуалів (спілки письменників, композиторів, архітекторів та ін.) отримали 1932-го року спецобслуговування, близьке до норм співробітників центральних партійних і радянських установ. У такий спосіб влада фактично підтверджувала статус, зокрема, Спілки письменників як ідеологічної філії карально-виправного апарату держави, чим це добровільне товариство сексотів-графоманів, по суті, залишилось до сьогодні. Тож від згаданого 1932-го року Літфонд і Художній фонд забезпечували своїх членів курортними путівками, пропонували записуватися в житлові та дачні кооперативи тощо.

Після етапу пригодовування розпочалися репресії. Репресії 1937—1938 pp. були настільки масштабні, що заторкнули всі соціяльні прошарки, включаючи стару інтеліґенцію. Втім, не лише вона була спеціяльним об’єктом нагляду. Так, за Конституцією 1936-го року «колишніх» зрівняли в правах з іншими громадянами, тоді ж послабилися, а пізніше й зовсім були зняті обмеження за соціяльним походженням при вступі у вузи. Також партійний статут 1939-го року полегшив для інтеліґентів прийом до партії. Розрив між партійними й безпартійними інтеліґентами став стиратися. У той же час підсилився ідеологічний контроль над діяльністю інтеліґентів будь-якої соціяльно-вікової групи. Грань між старою й новою інтеліґенцією, ще відчутна в старшому поколінні, майже стерлася серед більш молодих. Середній вік збереженої старої інтеліґенції підвищувався, а її самовідтворення стало потроху зникати. Їхні діти, що вже мали менше соціяльних обмежень для здобуття освіти, все частіше входили до нової інтеліґенції. Тож студентство кінця 1930-их років, будучи дуже строкатим за соціяльним походженням, напрочуд твердо стояло на радянських, марксистських і, незважаючи на зміну політики, інтернаціоналістських позиціях. Тож експеримент з вирощування нового типу «інтеліґенції» завершився успішно.

Тіло й мозок диктатури

Скільки ж треба часу — століть! — щоб техніка змінила психіку людини, якщо вона взагалі може її змінити, як говорять про це марксисти.

Ю. Олєша

Отже, для подальшого проґресу більшовицької диктатури ані аристократи, ані інтеліґенти-попутники були не дуже потрібні. Адже цей клясовий «прошарок», навіть опинившись у радянському контексті, від початку висловлював певну осторогу щодо кастового розподілу світу, не наважуючись вважати себе повноправними володарями світу, як «нові пани» з пролетаріяту і селянства. «Як я вмовляв художників у професійній спілці взяти й перенестися в дев’ятиповерховий будинок, колишній Нірензеє, в Гнездиківському провулку, адже там кожен мав би майстерню, а нагорі величезна спільна майстерня, — спогадував А. Родченко. — Я вже домовився з Мосрадою і комендантом цього будинку. З цього будинку виселяли „колишніх“, багато хто сам утік, будівля стояла порожня. Але хоч як я аґітував художників, вони вагалися… Вони просто боялися, що більшовики підуть і тоді…»


Іосиф Сталін


Цікаво, як навіть стиль футуристичних маніфестів 1910—20-их років нагадує подальший протокольний виклад провини «революційних» художників. Ось, наприклад, достоту «свідчить», немов перед слідчим, вищезгаданий фотохудожник А. Родченко щодо діяльности 1917-го року:

«Ми, ліві художники, прийшли працювати з більшовиками вперше.

І не тільки прийшли, але й за чуба притягли художників „Світу мистецтв“ і „Спілки російських художників“.

А щоб про це не забули, ми нагадаємо:

Ми перші оформляли радянські демонстрації,

Ми перші викладали в художніх вузах.

Ми перші організували радянську художню промисловість».

Отже, безграмотне селянство було тим більш не потрібне новій владі, адже десь в глибині своєї «народної» душі воно ще плекало небезпечно-попівську істину про те, що Бог заготовив людей з розподілом не на кляси, натомість «одну посудину на честь, а другу на нечесть» (Рим. 9,14–24), і тому «виробові» з глини не личить оскаржувати фантазію «гончаря». Але навіть те, що селянин нічого не оскаржував, забивши пана й віддавши худобину в колгосп, не дуже влаштовувало нову владу. Вибившись в офіційні люди, радянська влада, являючи собою наслідок злуки азіятської частини міських попутників з напівфеодальним селом, спробувала-таки засумніватися в тому, чи справді «нечестивому посудові» судилося довіку нести своє призначення. І ось уже великий педагог А. Макаренко взявся за експеримент. Силу-силенну людських посудин переробив він (і не лише він) на повноцінних, свідомих свого комуністичного покликання людей. Як бачимо, не рідний пан і господар, а татарський чи жидівський комісар-зайда, що обіцяв не бити завтра, якщо віддати хліб сьогодні, виявився ближчий нашому селюкові, за чиєю гостинністю, як стверджував Д. Донцов, нібито «почувалася жадоба помсти і заграва пожежі».


Владімір Ленін


Загалом в умовах ґлобального експерименту, що здійснювався над країною, ніякий ризик у наукових дослідах, проведених радянськими вченими 1920—1930-их років, не виглядав надмірним. Самі межі поняття «науковість» були розмиті настільки, що ставало вже не зрозуміти, чи йшлося власне про науку, а чи про наукову фантастику або зовсім про якусь темну містифікацію. При цьому наука й влада діяли зазвичай у тісному співробітництві. За умов явної неоковирности, ба навіть фантастичности багатьох наукових шкіл цієї пори найбезглуздіші, на перший погляд, пошуки вчених, подібно сейсмографу, відбивали психологічні установки й чекання мас, як свідомі, так і несвідомі. Втім, здебільшого наука, звичайно ж, орієнтувалась на соціяльне замовлення.

До вирішення задачі «реконструкції людського матеріялу» (Ю. Олєша) радянська наука ставилась цілком серйозно. У другій половині 1920-их років у СРСР був створений спеціялізований інститут, що займався вивченням і збереженням мозків видатних людей.

Загалом у 1920—1930-их роках були дуже популярні експерименти з видаленням головного мозку. Так, у 1921-му році, у ході лябораторних занять зі студентами, томські професори Б. Баяндуров і Н. Попов зауважили, «що при видаленні обох півкуль головного мозку в голубів вони починають збільшуватися у вазі, хоча харчовий режим залишається такий самий, що до операції». У 1928-му році автор першого у світі апарату штучного кровообігу C. С. Брюхоненко разом з С. Чечуліним (учнем академіка І. Павлова), продемонстрував у Москві відділену від тіла, але при цьому живу голову собаки. У 1945—1951-их роках за методою Брюхоненка навіть здійснювалося оживлення організму людини.

«Післяреволюційна» діяльність іншого видатного вченого — В. Бехтерєва — почалася з організації в 1918-му році Інституту з вивчення мозку і психічної діяльности. Дев’ять років по тому В. Бехтерєв виступив з ідеєю, що виходила далеко за рамки чистої науки. Пантеон, про необхідність створення якого заговорив знаменитий психолог, уявлявся ним уже не як наукова установа, але як свого роду храм матеріялістично-атеїстичної віри. На відміну від створеного у Франції «Пантеону великих людей Батьківщини», де зберігалися мощі Вольтера, Ж. Ж. Руссо та інших кумирів революції, радянський Пантеон був сховищем тільки «консервованих мозків» (саме так у Бехтерєва) видатних людей.

Звичайно, перлиною колекції мусив стати мозок В. Леніна. Втім, В. Бехтерєв спізнився: 1927-го року, коли він сформулював свою ідею, вона вже морально застаріла.

Причина того, чому влада вирішила демонструвати не «суть», але «оболонку» вождя, полягала в тому, що мозок В. Леніна, всупереч усім чеканням, виявився не здатний прикрасити собою храм розуму. За свідченням Ю. Лопухіна, співробітника лябораторії при Мавзолеї В. Леніна, ліва півкуля мозку вождя в результаті хвороби утратила не менш третини своєї маси. Тож не торжество розуму, але сумна картина розкладу мозку вождя, який до того ж не перевищував середньої норми (1340 г), неабияк розчарувала нових можновладців.

Також лікарі довго не могли зрозуміти, на що хворів Ленін, і були більшими оптимістами, ніж сам вождь. Лікарів було багато, але це тільки шкодило справі. Сам Ленін лікарям не довіряв, особливо німецьким. Сам Ленін, виявляється, говорив своїм лікарям: «— Отже, коли-небудь буде в мене „кондрашка“. Мені вже багато років тому один селянин сказав: „А ти, Ілліч, помреш від «кондрашки»“. — і на моє питання, чому він так вважає, відповів: — Адже шия в тебе надто коротка».

Цікаво, що головні діючі особи при бальзамуванні — В. Воробйов і Б. Збарський — мали великі «анкетні плями» й радянську владу відверто не любили. Харківський лікар В. Воробйов у роки громадянської війни був свідком жорстокого розстрілу білих офіцерів червоними, про що й підписав документ; потім він якийсь час жив в еміґрації. А хемік Б. Збарський мало того що закінчив університет у Женеві, але згодом ще був директором трьох заводів, управляючим у вдови Сави Мамонтова і взагалі авантюристом. Обоє лікарів неабияк ризикували, погодившись бальзамувати тіло вождя, але таки впоралися. Один з партійних босів — а саме А. Красін — як знати, наполягав на тривалому замороженні — до тих часів, поки наука не навчиться воскрешати мертвих. Незабаром Б. Збарський створив знамениту лябораторію при Мавзолеї, ввів у справу свого сина (по суті, організував сімейне підприємство). У 1937-му В. Воробйов помер на операційному столі. Натомість його колеґа спокійно дожив до 1952-го року. Його, звісно, заарештовували, після смерти Сталіна звільнили, але потрясіння було надто сильне, тож менш ніж за рік після того Б. Збарський помер.

Далі робота в лябораторії при Мавзолеї тривала на двох рівнях. Офіційно вважалося, що тіло непідвласне часу й з роками стає тільки кращим. Самі працівники лябораторії чудово розуміли, що все не так просто. Проблем було багато, але їх обговорювали й вирішували. Вже сьогодні знаменита лябораторія стала комерційним підприємством.

Варто зауважити, що приблизно в цей самий час був написаний роман Є. Замятіна «Ми», фінальним акордом якого була «Велика операція» з видалення «центра фантазії» з людського мозку. Протягом наступних десятиліть інтерес до хірургічного «кореґування» мозку тварин і людей зростав, причому як у літературі, так і в науці. Експерименти над людським мозком ставали темами оповідань і повістей А. Бєляєва («Амба», 1929; «Хойті-Тойті», 1930), а також роману «Голова професора Доуеля» (1937). Незважаючи на метафоричність сюжету «Собачого серця» (1925) М. Булґакова, текст повісти відсилає до цілком реальних наукових практик того часу. Іншу, ортодоксально-радянську, версію того ж «булґаковського» сюжету запропонував у 1932 році І. Сєльвінський у п’єсі «Пао-Пао».

Отже, у творчому доробку «наукового» характеру мова йшла про пошук оптимального шляху до зміни людської природи. Адже сама логіка матеріялізму з неминучістю підводила до найпростішого рішення: якщо треба змінити свідомість людини, то для цього варто усього лише поміняти їй мозки. Тому літературні сюжети 1920—1930-их років цілком відповідали екстраваґантній науковій практиці часу. Відмова від релігійного світогляду призводила також до кардинальних змін у сприйнятті людини, і насамперед це стосувалося порушення балянсу в центральній антропологічній опозиції «душа-тіло». «Раніш у мене були мозки, — пояснив Залізний Дроворуб. — Але тепер, коли доводиться вибирати між мозками і серцем, я віддаю перевагу серцю», — значить персонаж казки «Чарівник Смарагдового міста» (1939) А. Волкова.

Кування й перековування кадрів

Людини покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, «покращене видання» людини — це і є подальше завдання комунізму.

Л. Троцький

Якщо аванґард 1910—1920-их років збирався почати історію заново, переінакшивши людину в біо- та соціоекспериментах, то подальше заперечення цих «шкідливих» устремлінь породило уявлення про те, що радянський індивід можливий лише за нового, ним же створеного часу. Загалом особливої, чи пак «аванґардної» сваволі за тоталітаризму ніколи не було, адже будь-який тоталітарний режим легітимізує себе, виходячи з права держави запроваджувати надзвичайний стан. Телефонне право, таємні вказівки, що розсилаються чиновникам зверху в обхід конституції, засудження інтелектуалів-нероб, що не вчинили ніяких злочинів, та інші «беззаконня» сталінського, хрущовського і брежнєвського часу насправді були цілком законні, якщо глянути на справу під тим кутом зору, який пропонує теорія надзвичайного стану, що, у свою чергу, заповідає нічим не обмежений «державний» суверенітет.


Біля телефону. Фото А. Родченка. 1928 рік


1930-ті роки в СРСР стали останньою спробою доповнити «розмежувальні» зусилля історії складанням рятівних плянів. Зазвичай вони видавались за ґрандіозні, але насправді неабияк уступали навіть скороченим теоріям соціялізму XIX — початку XX ст. Тоталітарний режим тому й вимагав від обивателя «загальної мобілізації», що без наднапруження людських енергій не міг вирватися з протиріччя між великомасштабністю поставлених задач й льокальністю засобів для їхнього здійснення. Можливо, допіру ще ніколи в культурі не було сконцентровано одразу таку кількість настільки інтелектуалів, як це спостерігаємо у 1930-их роках. Утім, ніхто з них повною мірою не виправдав партійної довіри й не зумів вписатися в створену ними ж соціокультурну модель «громадянського» суспільства. Так, наприклад, Ґеорґ (Дйордь) Лукач, який багато в чому підготував чистку більшовицької партії у своїй теорії пролетарської самокритики, так і не зміг стати першорядним радянським філософом, незважаючи на всі старання, докладені ним у журналі «Літературний критик».

Виховання аґітпропом: марксизм

Комунізм був спробою створити гармонію силою.

Н. Коржавін

До 1917-го року марксизм, як знати, відігравав важливу ролю у розвитку свідомости й політичного самовизначення «проґресивної» інтеліґенції, у тому числі в академічному середовищі науковців. При цьому його світоглядне значення було набагато ширшим за теоретичний вплив, оскільки наукова й методологічна леґітимність марксизму мала натоді скоріше ненаукові джерела. Затвердження марксизму як особливого — наукового («єдинонаукового») — напрямку в рамках соціялістичних, лівих чи пролетарських вчень було пов’язано насамперед з організаційними успіхами німецької соціял-демократії межі XX-го століття у рамках Другого Інтернаціоналу. Також формування марксизму як єдиної інтелектуальної течії було обумовлено спеціяльною діяльністю з систематизації ідей Маркса й Енгельса у таке явище, як «марксизм» завдяки зусиллям журналістів, ідеологів і теоретиків робочих партій Европи в 1880-их — першій половині 1890-их років, включаючи самого Ф. Енгельса, а також К. Каутського, Е. Бернштайна, П. Лафарґа та ін.

Філософське і світоглядне наповнення марксизму саме на рубежі 1910—1920-их років перетерпіло дуже радикальну трансформацію. Мобілізація мас, залучення колишніх низів у політику й нове соціяльне життя, стрімке зростання технічних можливостей, що змінювали горизонт мистецтва і пропаґанди, інтерес до «живого» життя і реляційність колишніх культурних установок — усі ці явища «епохи зрівняння» (М. Шелєр) чи «демократизації культури» (К. Мангейм) повинні були змінити також марксизм. Колишній образ марксизму епохи Другого Інтернаціоналу, позитивістський світогляд з опорою на дарвінізм і просвітительську адаптацію культури для пролетаріяту видозмінилися з початком Першої світової війни й у колишньому вигляді залишилися надбанням соціял-демократії.

Марксизм Ґ. Лукача, Е. Блоха, експресіоністського бунту й нової переоцінки цінностей аж ніяк не був схожий на колишній образ марксизму як позитивної науки пролетарського самозвільнення, де матеріялізм розумівся як спіритуалізм навпаки, себто викриття «буржуазного» ідеалізму. Нова ж установка філософії 1920-их років на онтологію та буттєве переживання у поєднанні з традицією «ідеалістичного» історизму й геґелівським спадком була реалізована Ґ. Лукачем, К. Коршем та деякими їхніми соратниками (Б. Фогараші, Й. Реваї) на початку 1920-их років і підхоплена потім молодими Г. Маркузе й Т. Адорно. Загально-марксистська установка на «конкретність» у цьому новому марксизмі, під впливом Е. Гуссерля і гегелівської школи, реалізовувалася не у вказівці на матеріяльно відчутний і науково пізнаваний предмет колективного (пролетарського) досвіду, а в пошуку принципів соціяльного опосередкування рукотворної «іншої природи». В Европі це корінне зрушення в марксизмі захопило невелике коло лівих інтелектуалів, багато з яких вже на початку 1930-их років опинилися поза межами комуністичного руху. Натомість у Радянському Союзі пануючою залишилася давня модель марксизму, що тяглась від ортодоксії Плеханова до своєрідного позитивістського соціял-прагматизму А. Богданова та Н. Бухаріна.

Зокрема М. Ґорький, отримавши прислану культову працю «Марксизм та емпіріокритицизм», так відгукнувся про цю подію: «Отримав книжку Леніна, став читати і — з туги закинув до біса. Що за нахабство!.. Найтяжче враження від тону книжки — хуліганський тон! Отже, так розмовляють з пролетаріятом, і так виховують людей „нового типу“, творців „нової культури“… Його суперечка „щодо істини“ триває не заради перемоги, а задля того, щоби довести: „Я — марксисті Найкращий марксист — це я!“»

Тож, не зумівши перебудуватися до вимог «нового» часу, «марксистські» інтелектуали 1920—1930-их років реалізовували себе або в тимчасовій партійній роботі в якості професійних «попутників» (оскільки «інтелектуальних» професіоналів серед пролетарів ще не було), або в специфічних «перехідних» інституціях, якими були новостворені Інститут Маркса й Енгельса під керівництвом Д. Рязанова в Москві (1921—1931) та Інститут соціяльних досліджень у Франкфурті-на-Майні на чолі з К. Ґрюнберґом (1923—1928) і М. Хоркгаймером (від 1930 року).

В СРСР період 1920-их років характеризувався протистоянням двох центрів у галузі гуманітарного й суспільствознавчого знання — Академії наук (яка отримала загальносоюзний статус до 200-літнього ювілею в 1925-му році) і Комуністичної академії (заснованої влітку 1918-го року як Соціялістична академія суспільних наук). В Академії наук більшість членів двох гуманітарних відділень дотримували консервативних методологічних і політичних позицій. З іншого боку, активну конкурентну позицію стосовно Академії з самого початку займала частина керівництва Наркомпросу (Державної вченої ради й Академічного центра, що відали вузами й науковими установами), у першу чергу історик М. Покровський, що очолював також Центрархів РСФСР і Президію Комуністичної академії.

Подальше об’єднання гуманітарних і природничо-наукових вчених, як це бачимо на прикладі Державної академії художніх наук (ГАХН, 1921—1930), на основі вивчення проблем художньої творчості й естетичного сприйняття мало, крім суто наукових та історико-культурних, ще й соціяльно-політичні причини. У такий нехитрий спосіб філософія, від 1920-их років починаючи, прийняла через праці деяких філософів і психологів (Ґ. Шпет, А. Лосєв Л. Виготський та ін.) напрямок естетичних досліджень як дозволених радянською владою форм знання — анґажованих і не критичних щодо офіційної радянської ідеології. Зрозуміло, що представники старої школи, взяті на роботу владою, змушені були повсякчас вдаватися до реверансів у бік «нових панів», тож у працях того самого Ґ. Шпета або А. Виготського без цитат з Маркса, Леніна, Троцького чи Бухаріна не обходилося. Так само А. Лосєв у 1920-их роках цілком серйозно спирався на методологію марксистсько-ленінської філософії.


Лев Троцький. 1920-ті роки


Щодо альянсу психології і філософії, природничо-наукового й гуманітарного знання радянська влада мала у 1920-их власну, практичну думку. Зокрема, Л. Троцький, Н. Бухарін і А. Луначарський вбачали в ньому можливості до вироблення нових засобів ідеологічного і психічного впливу на маси, а також контролю над художніми та науковими спільнотами, альтернативними радянському типу соціяльности. Щоби цього не виявилось замало, від початку 1920-их років при університетах була заснована мережа науково-дослідних інститутів, причому не тільки гуманітарних. До того ж, влада заохочувала їхнє створення, сподіваючись у такий спосіб відірвати буржуазних й опозиційних професорів від прямого зв’язку із студентською масою.

Натомість на теоретичному фронті ортодоксальність марксизму насаджувалась іншими шляхами. «Незаповненість» у 1920-ті роки марксистського канону на рівні гуманітарних дисциплін часто відкривала великий простір для інтерпретаційного поєднання конкретних дослідницьких програм із загальними марксистськими постулятами. Так, наприклад, у лінгвістиці на звання «марксистських» у розглядуваний період майже одночасно претендували підходи Є. Поливанова, «стадіяльна теорія» Н. Марра, діялектичні установки «Язикофронта» і підхід В. Волошинова, інспірований філософією Н. Бахтіна. Скажімо, у В. Волошинова програма марксистської аналізи виступала як щось третє, свого роду діялектичне зняття «абстрактного об'єктивізму» Соссюра й суб'єктивізму школи Фослера. Відомо, чим усе це завершувалося.


Обкладинка «Словника художніх термінів. Г.А.Х.Н. 1923—1929». 2005 рік


Наприклад, укладання у 1923—1929-их роках «Словника художніх термінів», здійснене ГАХН, відображає один із трагічних періодів історії гуманітарної науки в СРСР. З одного боку, створення цього закладу було відповіддю культурної еліти, запрошеної до співробітництва (В. Кандинський, К. Малевич, Б. Пастернак, К. Станіславський, С. Ейзенштейн), на загальну кризу початку XX-го століття в науці й культурі. Адже надлишкова спеціялізація наукового знання, яка призвела його до «відриву від життя», непокоїла й заляканих вчених, і радянський уряд.

З іншого боку, саме в цей час великий гурт філософів (Н. Бердяєв, С. Франк, С. Булґаков та ін.) радянська влада вислала за кордон. Дозволену начальством форму знання, замішану на соціяльному утопізмі старої ґвардії і новітній марксистсько-ленінській філософії, розвивали в Академії уцілілі діячі мистецтв. Так, укладання словника художньої термінології несподівано було визначено новою владою як основний напрямок діяльности філософського відділення ГАХН. Життя вимагало нових пісень і нової філософії для юної пролетарської республіки. Щоб не осоромитися перед світовою буржуазією, згаданому словнику надавалося величезне ідеологічне значення, покликане відображати тодішній стан радянської науки про мистецтво.

Утім, надалі карбована мова декретів і указів успішно замінила заумну філософську термінологію. Словник так і не був опублікований, оскільки 1929-го року активна діяльність ГАХН була припинена, почалися арешти і чищення, і незабаром Академія була закрита.

Виховання літпобутом: формалізм

Не судіть ніколи про літературу, моя добра мила матінко… Чи знаєте ви, у яку можна вскочити халепу… Отже, не говоріть про неї. Якщо вас запитають — відповідайте, але відповідайте просто й негайно змінюйте тему розмови.

М. Гоголь

Диспут на тему «Марксизм і формальний метод» відбувся в Ленінграді 6-го березня 1927-го року в приміщенні Театру юних глядачів, що розташовувався в будинку колишнього Тенішевського училища (вул. Мохова, 35), у тій самій залі, де 8-го лютого 1914-го року, на «вечорі про нове слово», улаштованому футуристами, відбулося, по суті, народження майбутньої школи формалізму.

«Відчуття сучасности», на яке претендували й формалісти, й марксисти 1920-их років, не допомогло їм передбачити головну переможну ходу новочасної марксистської «секти» сталінського зразка, що невдовзі стала «єдино вірним» варіянтом не тільки марксизму, але й будь-якої ідеології взагалі. «Клевещущих козлов не рассмотрел я драки», — як зауважив О. Мандельштам, описавши загальне неврахування метаморфози марксизму в СРСР.

Утім, формалісти (принаймні симпатики цього методу в Україні) ще легко відбулися. Їх фактична відсутність в УРСР (на відміну від російського центру формалізму), а також зовнішня і внутрішня роз’єднаність у Росії була за причину безболісної капітуляції перед новим обличчям влади. Загалом організаційна й ідеологічна аморфність формальної школи другої половини 1920-их років дозволила її представникам уникнути більш важких наслідків свого соціяльного краху. Наприклад, концепція «літературного побуту» як головного чинника впливу на словесність соціяльних факторів була розроблена Б. Ейхенбавмом у середині 1920-их років як відповідь на критику марксистами формальної школи. Зрештою, влада з неї скористала, сконструювавши модель письменницької комуни. Натомість наприкінці 1920-их — початку 1930-их років репресовані були ті об’єднання формалістів, що зазіхали на причетність до марксистського методу (і навіть на вираження політики партії в галузі мистецтва), але, не розчувши «сучасности», не встигли покаятись, оголосивши саморозпуск.

Чи було щось подібне в Україні? Звісно, було, оскільки вказівки російського начальства сприймалися місцевими прокураторами від літератури за догму, але наразі за антимарксистську. У 1926-му році до Харкова був запрошений з лекцією російський формаліст Б. Ейхенбавм, і помірковані та щирі українці про всяк випадок виступили в опозиції до незатвердженого начальством явища, затіявши з цього приводу цілу антиформалістичну дискусію на шпальтах одіозного «Червоного Шляху». «Зовсім інші методи повинні використовуватись при аналізі літературній, — вважав Б. Ейхенбавм. — У цьому випадку форми та засоби самоспостереження й оформлення душевного життя — це безпосередньо-важливий матеріял, якого не слід уникати. Саме тут, у цій стилістичній оболонці, в цих умовних формах, можна розгледіти зародки певної літературної традиції».

Звісно, що з уваги на політику марксизму в мистецтві усе це виглядало зазвичай повзучим емпіризмом. Трохи не імперіялізмом. Яке «самоспостереження»? Які «умовні форми» й «зародки»? Маркс — наше все! А також провідна і спрямовуюча рука партії. «Формалізм — чудова зброя в руках наших клясових ворогів для дезорганізації наших лав, для прориву фронту пролетарського мистецтва», — висловив В. Коряк ставлення української науки до небезпечної методи.

«Лише короткий час вже по революції 1917 р. в історії української літератури працювали т. звані „формалісти“, що головною метою історично-літературного дослідження вважали аналізу „формальних“ властивостей твору. Формалісти (напр., М. Зеров) загострили стилістичний підхід школи Перетца, але не дійшли до тих крайностей формалізму, що існували в Росії», — уточнював Д. Чижевський. Але «український» формалізм, як вважають сьогодні, не відбувся не лише через те, що «як окрему школу на кшталт ОПОЯЗу українські формалісти себе не означили» (В. Агеєва), «українська наука, стимулювавши потебнянськими ідеями народження формалістичного дискурсу, сама залишилася поза його межами» (В. Будний) і «українська версія формалізму, аніж до ОПОЯЗу, ближча до Празького лінгвістичного гуртка» (М. Ільницький). Просто з «українським» формалізмом, так само, до речі, як з футуризмом, завжди було складно. «Проф. Володимир Перетц був перший, який з кафедри Київського Університету проголосив на своїх лекціях методології літератури не що, а як. Не зміст, а форма. Не поет-громадянин, а поет — знавець свого ремесла», — значив В. Домонтович про випускника Петербурзького університету що виховувався в російській інтеліґентській родині. «Формалізм неоклясиків, розуміється, річ вигадана, — визначався М. Зеров у 1926-му році. — Я далеко ближчий до марксівського соціологізму». Так само будучи «далеко ближчим», П. Филипович у 1927-му році звітував рідному начальству, що «захоплення „чистим“ формалізмом на Україні не спостерігалось». І лише ворохобний Д. Чижевський дивувався з того, що його не записують у формалісти. Записали натомість у націоналісти. Може, не там шукали? «Дискурс формалізму слід шукати якраз між рядками текстів українських літературознавців соціологічного та марксистського спрямування», — підказує Р. Семків, і архиправильне рішення, як зауважив би В. Ленін. Між рядками будь яке перо входить м’яко, без зайвого формалістичного тиску.


Василь Розанов


Натомість особливого «формалізму» для переробки літераторів усіх союзних республік на справжніх радянських письменників не знадобилося. Влада лише трохи підправила генетичну схильність «нового панства» до кастового розподілу, але, звичайно, вже не на «дроворубів і вівчарів», як у передбаченні С. Гординського, а на будівничих і співців нового ладу. До речі, концепція «літературного побуту» Б. Ейхенбаума також була використана у загальній справі «виховання колективом». «Поети нового покоління, що приходять на зміну ґенерації Чупринки—Вороного—Олеся не знають поетів без освіти, — значив з цього приводу В. Домонтович. — Серед них ще були поповичі, але вже не було бурсаків. Не було серед них також і ветеринарів. Ніхто з них не був вигнаний з гімназії. Університетський диплом був для кожного з них порогом, через який вони переступали на своїх шляхах до садів поезії».

Жоден не носив довгого волосся поета. Пишні барви краваток вабили їх виключно на оправах книжок. Вони не надавали значення зовнішній живописности, щоб відрізнятись від оточення. Ні в кому з них не було нічого акторського або взагалі театрального. Вони не робили нічого, щоб справляти враження поетів. Ніхто на вулиці, глянувши, не сказав би: «Це поет!»

Проте не в далеких 1930-их, але вже у 1990-их «формалістична» бомба таки вибухнула на теренах українського «незалежного» письменства. «Літературний твір є чиста форма, це не річ, не матеріял, а співвідношення матеріялів, — роз’яснював у 1916-му році В. Шкловський — інструктор бронедивізіону, організатор ОПОЯЗу, комісар війська, член підпільної бойової організації есерів, еміґрант — власну теорію „очуднення“. — Тож як будь-яке відношення, це так само — відношення матеріялів. Тому не важить масштаб твору, арифметичні значення його чисельника й знаменника; важить їх співвідношення. Жартівливі, трагічні, світові, хатні твори, протиставлення світу світові або кішки каменю — рівні між собою».

Отже, вищезгадану «вторинність» гуманістичних ініціяцій В. Шкловського, підхоплену згодом Н. Бахтіним, використав у своїй творчості 1990-их Ю. Андрухович, зокрема в романі «Рекреації», який здобув неґативну оцінку патріотично налаштованої публіки. «Тут вказівка Божа на те, що не можна плутати життя з фарсом, — значить з цього „постмодерністського“ приводу Д. Галковський, — Карнавал — це не побут, а виняток. Автор теорії карнавалізму в Росії стрибав табірною зоною на одній нозі. Стриб-постриб, стриб-постриб на милицях. Знущався, підсміювався з благородного Достоєвського, зображував його клоуном з наклеєним носом з пап’є-маше, ось, друже, й пострибай тепер. Геть вилетів хамський карнавалізм з Бахтіна».


Харків. Центральний селянський будинок. 1930-ті роки


Так само в сучасному контексті демітологізацїї «патріотичних» святинь спостерігаємо спроби авторів зосередитись на провині Іншого, як правило, метафізичного чинника руйнування сакральних цінностей: в житті й літературі. Наприклад, епіграфом до своєї повісти «Голова Гоголя» А. Корольов бере симптоматичну сентенцію В. Розанова: «Гоголь відкрутив якийсь ґвинт всередині російського корабля, після чого корабель став розвалюватись. Він відкрив кінгстони, після чого розпочалося нестримне й повільне, рік за роком потоплення Росії». Прикметно, як сценою саме затоплення Москви / Росії завершується роман «Московіада» Ю. Андруховича, що відображує не загальне «очуднення», за В. Шкловським, архетипічної моделі світу в постмодерній свідомості автора, але функціональне вибудовування компенсаційних заходів щодо історичного (російського) аґресора.

Таким чином, суть вищезгаданої концепції «літературного побуту» полягала в тому, що соціяльні фактори впливали на літературний процес через зміну соціяльного статусу письменника, його стосунків із суспільством і державою, способів заробітку й публічного існування. «Здійснене революцією соціяльне перегрупування й перехід до нового економічного ладу позбавили письменника цілої низки опорних для його фаху (принаймні в минулому) моментів (стійкий і високого рівня читацький прошарок, різноманітні журнальні та видавничі організації та ін.) й водночас змусили його стати більшим професіоналом, аніж це було треба в минулому», — значив Б. Ейхенбаум.

Після виникнення Союзу радянських письменників статус літературної праці та необхідні навички змінилися. Радянський письменник перетворився на члена своєрідної суспільної касти, будучи пов’язаним з колеґами не тільки професійними інтересами, але також місцем проживання і способом життя. У Харкові та Києві були збудовані, відповідно, письменницький Будинок «Слово» і «Роліт» («Робітник літератури») як профспілкові оази літераторів. При цьому однією з особливостей тактики влади було те, що до «раю» — наразі Спілки письменників — допускалися на рівних правах і колишні пролетарські письменники, і колишні «попутники».

Для поліпшення свого матеріяльного становища і рішення соціяльних проблем новоявлені літератори-спілчани намагалися використовувати способи, що з’явилися в дореволюційну епоху й у період НЕПу, — організацію літературних вечорів, поїздки з виступами, проведення неформальних літературних вечорів.

Межа між старим (ринковим) і новим (державно-замовленим) літературним побутом була досить чітка. Так, стара «попутниця» X. Алчевська хапалась за неоковирний переклад мемуарів Люїзи Мішель про Паризьку комуну в надії, що нова влада зарахує її дореволюційні письменницькі заслуги. В. Свідзінський перекладає для пролетарів комедії Аристофана. «Ось призначення наше, поетів усіх. / Розбери, подивися уважно, / Чим корисними стали найкращі співці, / Починаючи з давнього давна», — сумував при цьому харківський «попутник».

Виховання колективом: пиятика

Дивляться ось сюди: в Харків, де біля держдрами
Цвіт історичної нації
Скиглить пісні про любов.
Лає шовкові панчішки.
Клацає на більярді.
Люто гризеться за славу.
Бавиться й грає в вождів.
Л. Чернов. Харків

Крім решти специфічних умінь, важливою особливістю письменника з «нових панів» було уміння правильно будувати неформальні відносини з колеґами. І отут, звичайно, мова про ту важливу ролю, що в радянському літературному житті грав алькоголь. При цьому також слід зазначити, що наразі йшлося лише про запровадження не дуже нової «радянської» моралі з соціяльної галузі до суто духовної. Адже агіографія радянських вождів, чи пак літопис партійного більшовицького бомонду, свідчить про те, що смаки перших радянських лідерів були не лише літературними.

Так, В. Ленін не був особливим гурманом, але, за свідченням очевидців, не відмовляв в еміґрації в маленьких задоволеннях, доступних місцевим жителям. У Франції він віддавав перевагу білому вину. У Швайцарії був не проти пропустити пару кухлів пива. «Приземкуватий голомозий чоловік за кухлем пива, з лукавими очиськами на червоному обличчі, схожий на добродушного бюрґера, виголошував промову, — згадував вождя пролетаріяту І. Еренбурґ. — Сорок понурих еміґрантів, з виразом нудьги, злиднів, неробства на обличчі, слухали його, дбайливо відсьорбуючи гренадин». А як згадував Г. Знов’єв, будучи в 1914 році в польському селищі Поронін (тоді це була частина Австро-Угорщини), заради того, щоб добути пляшку вина, Ленін порушив заборону місцевої поліції залишати місце й гайнув через гори до найближчого містечка.

Винна карта Л. Троцького-Бронштейна була більш розмаїтою. У західноевропейській еміґрації він смакував італійські і французькі вина, віддаючи перевагу червоним напівсухим, які завжди мав удосталь у своєму потязі «предреввоенсовета». Натомість особливою «відвагою», як В. Ленін, не вирізнявся, тож від сербської ракії та сливовиці, якими допіру підтримував «революційний» запал, згодом відмовився, не наважуючись під час баталій відправляти посильних за місцевими винами.

Іосиф Сталін-Джуґашвілі, як справжній грузин, любив і непогано розумівся на винах своєї батьківщини. Зрідка він дозволяв собі також коньяк, але зазвичай пригощав ним гостей. Як знати, віддавав перевагу напівсолодким винам — «Хванчкарі», «Кіндзмараулі» і «Мукузані». Утім, не відмовлявся також від інших вин. «Дуже прошу послати Сталіну чотири пляшки кращого портвейну. Сталіна треба підживити», — листував В. Ленін у січні 1921-го року до лікаря Обуха, який лікував І. Сталіна.


Корчма. Художник М. Котляревська. 1927 рік


Адже ніколи пияцтво не сприяло кар’єрі так, як це було в письменницькому середовищі 1920—30-их років. Тяжкі алькоголіки Фадєєв і Саянов займали керівні посади в Спілці письменників, п’яницями були майже всі офіціозні романісти і драматурги пізньої сталінської епохи (Суворий, Бубьоннов, Бабаєвський). Життя в письменницькому середовищі майже обов’язково передбачало участь у застіллях. «Ми із Заболоцьким пішли до Б. Л. Пастернака, — згадує літературознавець Н. Степанов. — У нього ми зустріли К. А. Федіна, й вони потягли нас на дачу Н. ф. Погодіна. Коли ми туди прийшли, там уже був накритий стіл для вечері. Дружин не було — вони ще не переїхали на дачі. На жаль, я не пригадую, про що була мова. Здається, про якусь п’єсу Погодіна. Мене лише дещо здивувала кількість напоїв і здатність до пиття такої високої компанії… Пастернак був веселий, сміявся добродушно й заразливо…» «У мене інколи збиралися грати в „очко“: Хвильовий, Досвітній, Яловий, Христовий», — і собі свідчить А. Любченко про номенклятурні розваги українських радянських письменників.

«Треба ж було такому статися, що саме з середини 30-х років Спілка завихрилась у п’яних бенкетах. Бенкети влаштовувалися за всякої нагоди. Організатори не скупилися на продукти, які невідомо звідки бралися, бо Україна після подій 33-го року лежала непритомна, голодним, вимореним кістяком. Згадувався „Пир во время чумы“. Я пам’ятаю не менше десяти таких диких бенкетів. Паралельно з бенкетами творці нашого життя ухопилися за актуальну справу: навчити танцям членів Спілки письменників! При обласному клубі відкрився танцклас. Танцклас при Спілці!», — згадував І. Сенченко. Таким чином, заглибленість у загальний побут і загальне бенкетування створювала найсильнішу систему кругової поруки: боги літературного Олімпу сходили до представників нижчих письменницьких чинів. Адаптація в цю нову систему літературного побуту й була одним з головних механізмів «перековування». «А я тут дістав для горілки — „калгану“ та „звіробою“. Харашо?» — запобігав молодший Ю. Яновський перед М. Хвильовим. Письменницьку пиятику 1920—30-их описує також А.  Любченко, згадуючи то «випивку ваплітовцев, технічно організовану Гарбузом», то «виступи у Лохвиці: Хвильовий, Вишня, Ірчан, я, Галушко. Багато тоді в готелі, де жили всі в одній кімнаті, пили горілки», то «виїзд на Донбас бригадою: Хвильовий, Вишня, Яновський, я, ще сексот, що бігав нам по горілку», то «приїзд Рильського після поеми „Крізь бурю й сніг“ і гостювання у Хвильового з випивкою». Найчастіше ж письменницьке товариство збиралося в М. Хвильового. «Як у „Слові“ подзвонив, покликав у важливій справі, — так зазвичай починалася пиятика, описувана А. Любченком. — А потім пили аж до другого дня (і Ковтун — Вухналь Іван був, по горілку й кислу капусту бігав). Увечері пішли до Вишні. Знову пили».

Те саме, до речі, відбувалося в російських колеґ. Так, редактор «Нового мира» В. Полонський значив у 1927-му році: «А загалом — нудно. П’яні письменники — пласкі жарти, п’яний сміх. О 1 год. прийшов Качалов. Читав уривки — Прометей — Альоша Карамазов — Єсенін — все з тими ж інтонаціями, жестами, завчене, мертве. Власних слів не має, дві хвилини не мовить, — може тільки завчене, затерте, чуже. Допитливий Бабель, що завжди приглядається й нишпорить. Одразу сп’янілий розхристаний Леонов, дженджикуватий Лідін. Гармоніст. Воронський, який похмуро пив. Нудно.

П’яний Євдокімов ліз і запевняв, що він „без підлих лестощів“ редактор, що всі брешуть, підлещуються, а він один каже правду і т. д. Потім Орєшин звірявся в коханні і навіть, вловивши момент, поцілував мені руку. Гидота.

У сусідній кімнаті Радімов Павел танцював навприсядки, стрибав кудись. Євдокімов, умовивши якусь брюнетку, — крутився з нею кімнатою. Лисиця Бабель уважно принюхувався.

— Це все російські письменники? — спитався він у мене. — Це вся російська література?»

Словом, чимало літературного люду з 1920—30-их років цілком відповідало ідеологічному образові радянського письменника, на якого не поширювалися загальні норми громадської моралі. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», «частенько Дніпровський напивався до того, що падав і його доводилось виносити», «не раз виходив Володя Сосюра з підбитим оком», — ці та інші свідчення колеґ-очевидців з номенклятурного цеху української радянської літератури неабияк тішили літературне начальство, адже це означало, що «творчий» процес буяє повним ходом, а п’ють з неабияких радощів. Ба більше того, письменницька пиятика негласно підтримувалась владою, натомість спантеличеним нащадкам залишалося вірити, нібито пили через тугу за втраченими ідеалами: загубленою Україною, недобудованим комунізмом у мистецтві, небаченою Загірною комуною тощо.

Василь Єрмілов як харківський Йов

Всю жизнь я быть хотел как все,
Но век в своей красе
Сильнее моего нытья
И хочет быть, как я.
Б. Пастернак

…На жаль, цю історико-біографічну сагу випадає розпочати з опису поразки. Саме так воно вийшло з імпрезою «У світлі», проведеною у Харкові влітку далекого 1991-го року театрально-мистецьким гуртом «Яра» («Яра Мистецька Група», Нью Йорк), яку віддавна очолює Вірляна Ткач, американська режисерка українського походження. Під грімкий акомпанемент поезій Т. Шевченка і П. Тичини цей гурт ранньої «незалежної» пори будь-що-будь прагнув втілити у життя свої власні «Мрії про новий світ на сцені», котячи колесо «незалежности», яке час від часу впиралося в кубічне нерозуміння мистецьких новацій, стаючи любовним трикутником між кількома учасниками цієї сумної історії.

Технічно міркуючи, може, й не варто було виносити елементи замисленої вже місцевим наставником імпрезової системи на широку публіку, дослівно — подалі від звичного для тамтешніх міщан чеховського вішака, звідки набито починається театр. Як тепер уже видно, навіть з початком 1990-их років це був світ, окреслений певними встановленими радянським режимом рамками. Натомість авторові сих рядків, не лише як літературознавцю, але також як давньому випускникові архітектурно-реставраційної школи УССР, задіяному в означеному проекті в якості художника-конструктора і скромного знавця супрематичної архітектоніки початку XX-го століття, хотілося якнайшвидше розпочати ярмарковий танець порушувань і пересувань. Ось тоді й пригадався леґендарний Василь Єрмілов, котрий народився, жив і помер у Харкові.

Картина-об’єкт № 1: На головній вулиці міста

Як колишньому членові Губернського мистецького комітету, що, з одного боку, брав активну участь у пошуках праці для мистців та влаштуванні їхніх виставок, а з іншого боку, провадив власні малярські досліди, В. Єрмілову було б не важко пояснити, яку саме архітектурно-конструктивістську споруду вимагали спорудити одному з нечисленних прихильників його творчого генія. Адже, згадаймо, що вже у 1912-му році В. Єрмілов надіслав вісімнадцять праць на харківську виставку АРМУ (Асоціяція революційний мистців України), якої він був активним членом. Більшість з тих витворів експериментального мистецтва складалася з різних елементів — олійних фарб і дерева, міді та емалі. Але вперше В. Єрмілов виявив себе як офіційний професійний мистець, коли працював над оформленням популярного першотравневого фестивалю 1919-го року в Харкові. Він прикрасив центральний майдан міста і будівлю суміжних з ним вулиць щитами, арками, велетенськими трафаретними портретами й вивісками з гаслами.

Вже виходячи з відомого факту запозичення В. Єрміловим від поета В. Маяковського такої методи політичної пропаґанди, як виставочні «Вікна Укроста», що від 1920-го року почали регулярно з’являтися в Харкові, мистцеві закидали також вплив на нього В. Татліна. Втім, творчі манери російського конструктивіста і його харківського колеґи — попри об’єднавчу рафіновану своєрідність та евентуальну парадоксальність примхливих образів-об’єктів обох мистців — подібні лише на око. Приглядаючись до цієї проблеми, вільно буде зауважити, що контррельєфи В. Татліна виявляють безпосередність моменту руху, якнайкраще висвітлюючи неспроможність російських художників розрізнити акт нищення від акту творення нових форм. Натомість експериментальні конструкції В. Єрмілова — статичні, споруджені з суворою симетрією форми й кольору. Радше вже В. Татлін — навіть на побутовому рівні — черпав натхнення з «малоросійського» середовища (згадаймо його бандуру і кобзарські думи!).


Харків. Театр імені Т. Г. Шевченка. 1930-ті роки


Як на думку деяких дослідників творчости В. Єрмілова, справжнє джерело аванґардних пошуків харківського мистця слід шукати в працях його земляка Архипенка, хоч той еміґрував до Парижу ще 1908-го року. Хай там як, але незаперечний факт впливу Архипенка саме на московських мистців: І. Клюна, Н. Ґабо, Я. Ліпшиця, О. Задкіна.

Валеріян Поліщук (у чиїй харківській квартирі на Пушкінському в’їзді, між іншим, мешкав ще один учасник проекту «У світлі», виконавець кількаметрових реклямних плякатів і афіш, художник Валер Бондар) так згадував ті славні часи: «Це був великий „подиктований“ період в нашому мистецтві. Всі вулиці і будівлі були борознисті від кольорів, клинів, щитів і арок Єрмілова. Це був дух революції в кольорах. Такого ніколи раніше не було і, на велике нещастя, нічого з того не врятували для наступних поколінь. То був унікальний стиль часу».

Вже 1920-го року В. Єрмілов отримав першу нагороду за проект фасаду театру імені Т. Шевченка у Харкові, де проходив Четвертий Всеукраїнський Конгрес і перед яким вже сімдесят років по тому ваш покірний слуга мусив встановити Щось Таке, за що йому дякувало б майбутнє. Отже, місцевий наслідувач тих традицій, директор Центру Леся Курбаса, актор і режисер Анатоль Стародуб, вимагав Такого, що на харківському культурному ґрунті заледве чи можна було задовільно виконати. Не те щоб автор сих рядків вивчав цю проблему поверхово. Зовсім ні, адже засяг сякої-такої майстерности в галузі техніки малярської структури був доведений ним завдяки досить сміливому, як на той час, сполученню форм і кольорів, вже використаному в проектах модерного оформлення, з-поміж яких найкраще вдалися розписи в одному з навчальних закладів Харкова. Втім, сьогодні вже неможливо знайти найменших слідів по цих працях кінця 1980-их років — ознака того, що всі вони були повністю знищені внаслідок негласного переслідування мистців-формалістів. Це сталося також з проектом оформлення вищезгаданої українсько-американської імпрези «У світлі», в якій разом із своїми заокеанськими колеґами ролі мусили виконувати актори харківського театру «Березіль» (а далі — львівського та київського театрів).

Тож проекти замовлень (креслення, ескізи, інженерні розробки) були сумлінно виконані й передані задля бухгалтерського обрахунку до вищезгаданого Центру Леся Курбаса, звідки вони й зникли разом з директором тієї містичної установи. Судячи за збереженими в архівах Харківського літературного музею світлинами, плянами, реклямними щитами, листівками, запрошеннями та ін., зваживши також на свідчення самих виконавців робіт, ми можемо добре уявити досить велику складність і надзвичайну пропорцію театрального комплексу. Зокрема, це були дуже незвичайні, ориґінальні споруди, що виникли завдяки сполученню друкованих текстів і розмальованих дерев’яних та металевих (супрематичних) компонентів у дуже відповідній кольоровій схемі В. Бондаря (чорне, біле, малинове, цеглисто-червоне і цеглисто-зелене).

Картина-об’єкт № 2: Tout chemin a Kharkiv

За другу поразку, згадану при цій розмові, буде справа з рецензією на поважну монографію відомого паризького історика мистецтв Валентини Васютинської-Маркаде, а саме — на «Мистецтво України», отриману на рецензію автором сих рядків, який під згадану пору вже працював у Харківському літературному музеї (а далі й у Музеї народного мистецтва Слобожанщини, що входив до складу Харківського художнього музею). І це буде друга згадка про харківського мистця, що натоді знову набувала побутового сенсу у справі вшанування його пам'яті. «Повинна признати, — листувала пані Маркаде, — що моє серце віддавна належить Василю Єрмілову» (в історії українського малярства, мало не вперше викладеній усьому світові паризькою дослідницею, леґендарному харків’янинові присвячена окрема глава). Втім, як виявилось, це був лишень заспів до тривалої розмови між Парижем і Харковом, що відтак обірвалась завдяки трагічним причинам. Але про це трохи далі, нині ж дозволю собі довшу цитату з паризького листа. Отже, пані Маркаде листувала:

«Справа в тому, що О. І. Микитенко був у мене в Парижі близько двох років тому й просив прислати до редакції „Всесвіту“ мою книгу („Мистецтво України“. — І. Б.-Т.) щойно вона вийде друком — задля написання рецензії на неї, що я й зробила. Поки її (рецензію) писала мадам Асєєва, поки її, нарешті, надрукували (у 10-му числі „Всесвіту“ за 1991-ий рік), минуло чимало часу. Отже, спробую коротко пояснити, у чому річ, і про що я зокрема хотіла би Вас просити.

У своїй книзі я насамперед зверталась до чужоземців, що й гадки не мають про історію, мистецтво, а також про масштаби зросійщення України. Отже, як мені бачиться, сенс моєї праці полягає у тому, аби показати читачеві найважливіші моменти історії України; при цьому я свідомо зупинялася лише на тих її мистцях-новаторах, які випередили за своїм внеском у загальносвітове мистецтво навіть визнаних майстрів Західної Европи».


Харківський художник. Картина Б. Косарєва. 1931 рік


Варто пояснити, що державним апаратом радянського рецензування, зразком якого виявилась, як на думку В. Маркаде, рецензія Н. Асєєвої (співробітниці Інституту літератури ім. Т. Шевченка) право на «камерну» (українську) значимість таких монографій зазвичай відкидалось. При цьому акцентувалося на вже написаній історії «нашого» мистецтва сучасними його дослідниками. «Тим паче, що маємо прекрасно видану в Києві „Історію українського мистецтва“, — підтверджувала в листі В. Маркаде, — яку протягом року складав цілий штат спеціалістів! Нащо ж мені було пхатися у відчинені двері? Натомість у своїй книзі я свідомо обмежилась лише показом самобутньої творчості кращих (підкреслення В. Маркаде. — І. Б.-Т.) представників української культури: Архипенка, Богомазова, М. Бойчука, В. Бурлюка, Єрмілова, Курбаса, Малевича, Екстер, а також багатьох інших… Наприклад, мені закидають, що я обійшла мовчанкою творчість Серебрякової. Моя відповідь така: я свідомо відмовилась від насвітлення творчого доробку цієї мисткині саме тому, що завжди за мірило своєї оцінки в мистецтві мала той злам творчості мистця, який впливав на подальший розвиток колишніх естетичних настанов.

Через це рецензія мадам Асєєвої, як на мене, позбавлена будь-якого сенсу. І тому я була би вельми Вам вдячна, якби Ви особисто взяли на себе клопіт написання критичного розбору моєї книги, наразі вже ґрунтовний, не заради бажання відробитися трафаретними міркуваннями. Надзвичайно важливо дати читачеві можливість самому зрозуміти причини злетів і падінь в історичнім проґресі України, які зазвичай свідомо замовчували, викривляли, або й просто оббріхували як тоді, так і тепер».

Без будь яких застережень можна сказати, що частенько оббріхують та замовчують і досі, оскільки робити це на «державному» рівні дуже легко. Варто лише не допускати до широкого друку вищезгадані «антиросійські» твердження. Саме так сталося у випадку з харківською рецензією на монографію В. Маркаде з-під пера автора сих рядків, адже під описувану пору монополію на висвітлення мистецьких процесів в Україні ще міцно утримувала Система.

Картина-об'єкт № 3: Харківсько-український Йов

«Его не мучили, не карали, / но без всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску, — уточнював Б. Слуцький перебіг подій у житті В. Єрмілова в передвоєнний період. — Потом пришла война. Большая. / Город обстреливали и бомбили. / Взрывы росли, себя возвышая. / Фрески — все до одной — погибли».

Сьогодні, до речі, вже знати, що великих боїв у Харкові на початку «Великої вітчизняної війни» не було. Насправді місто було знищене більшовиками, які, тікаючи геть, у примусовому порядку евакуювали частину населення, висадили на повітря безліч промислових об’єктів та просто добрих житлових будівель, зруйнували шляхи сполучення. Також були зіпсовані міська електростанція і водогін, які, будучи полагоджені за німців, регулярно нищилися залишеними в місті аґентами. «Виловлюйте бандитів! Більш за все вони шкодять вам самим!» — закликали харків’ян до пильности численні плакати, розвішані вулицями міста.

Більшовики й далі не залишали в спокої населення, постійно обстрілюючи та бомбардуючи Харків. Так, згадуючи повітряні атаки тих часів, відомий харківський письменник А. Любченко писав у своєму «Щоденнику» 1942-го року: «Гуде, наближаючись, ворожий літак. Чутно вибухи на віддалі. Годину тому теж пролетів — один чи кілька — бомбив і його обстрілювали. Вибухи були дуже близько. І перед вечором був наліт. І вчора зночі. Сидиш, чуєш, як ворог наближається, ждеш, що він може скинути бомбу впрост і на твою хату — і нічогісінько не можеш вдіяти. Прикре становище. Набридло аж до краю. А більшовики тепер кидають бомби саме так — куди доведеться, аби лише наробити шелесту, психологічно тиснути на населення. В Харкові за ці усі дні вже чимало зруйновано жител і чимало є жертв».

«Непосредственно, самолично / рассмотрел Ермилов отлично, / как все расписанные стены, / все его фрески до последней / превратились в руины, в тени, / в слухи, воспоминания, сплетни», — значив Б. Слуцький про цей період у житті харківського художника.

Проте не з численних чуток і поголосів, а з цілком поважних спогадів сучасників знати, що під час німецького панування в Харкові художник В. Єрмілов плідно працював у культурній ділянці, інакше мовлячи, підтримував «новий порядок». Відомий радянський оббріхувач дійсности, письменник Ю. Смолич писав у своїй книзі спогадів «Розповідь про неспокій триває» про те, як, повернувшись до «визволеного» Харкова, він одразу ж заходився «відроджувати» місцеве культурне життя, себто вишукувати тих, хто служив ворогові під час окупації. «З відновленням мистецького життя поталанило не дуже, — значив Ю. Смолич. — Правда, тут віднайшли пташку крупнішого калібру — художника Єрмілова, найпершого колишнього поплічника Валеріана Поліщука в „Аванґарді“. В. Єрмілов не залишав своєї праці і, здається, тільки прибуло до Харкова видавництво, відновив свою діяльність графіка-оформлювача книжок».

Хай там як, але «виявили», мабуть, точно, що автором знаного плакату «Жиди — вороги твого народу!», що за німців був розвішаний Харковом, як про те дейкували, В. Єрмілов не був. Також малоймовірно, що ним був Михайло Майський — замолоду художник-маляр, а згодом член «Гарту» і ВУСППу, під час окупації, як згадує Смолич, він «знову повернувся до своєї професії маляра-альфрейника: роботи було до біса — малювати та перемальовувати офіцерські казино та квартири есесівців». Насправді ж аґітаційна друкована продукція завозилась, зокрема в Україну, з Німеччини.

Про цю «мистецьку» крамолу тут згадується для того, аби ще раз виявити, яким чином відбувалися пізніші розправи над літературними та мистецькими «залишенцями» на окупованих територіях, що відбувались за активної участи «спогадувачів» типу Ю. Смолича. Втім, єдиного натяку з вуст сусіди, залишеного аґента, пересічного обивателя тощо, для яких НКВД навіть розвісило Харковом спеціальні скриньки для доносів, вистачало для того, щоби людина отримала свої десять років радянської каторги. І часом лише за те, що залишалась під німцями не з власної вини, адже евакуаційні талони перед війною передбачались лише для номенклятурних співробітників. Але навіть декого з них, як-от «залишенця» А. Любченка, який не схотів евакуюватися, вишукували спеціальні загони енкаведистів і вивозили силоміць.

Тому-то творчий доробок В. Єрмілова воєнних часів (здебільшого його друковані зразки), який донині зберігається в архівах правонаступників НКВД-КГБ у теках з грифом «Хранить вечно!» — надзвичайно важливий для відтворення бодай загальної картини мистецького відродження України 1930—40-их років.

«Глядя, Ермилов думал: лучше, / лучше бы мне ослепнуть, оглохнуть, — нагадує Б. Слуцький про часи репресій проти мистця, а також пізнішу його реакцію: — Но не ослеп тогда Ермилов, / и не оглох тогда Ермилов. / Богу, кулачища вскинув, / он угрожал, украинский Иов».

…Захований у невтральну ознаку «харківський», що її зауважуємо в заголовку твору, В. Єрмілов витворився наприкінці поезії Б. Слуцького (яка, між іншим, побачила світ якраз 1984-го року, себто на 100-ліття від дня народження тоді ще крамольного художника!) на «украинского Иова». Звідси вже зрозуміло, якому саме богу, «кулачища вскинув», погрожував Єрмілов у вірші харківського поета. Адже Бог, Отець і Герой-переможець під ту пору, либонь, для усього світу був один — товариш Сталін! Колишньому фронтовику Борисові Слуцькому, якому судилося звідати багато чого на цьому світі («мало я ходил по костелам, много я ходил по костям») було добре про це знати: «В первую послевоенную зиму / он показывал мне корзину, / где продолжали эскизы блекнуть, / и позволял руками потрогать, / и бормотал: лучше бы мне ослепнуть / или шептал: мне бы лучше оглохнуть».


Харків. Стадіон спілки металістів. 1930-ті роки

Загартоване плужанство чи плужне гартованство?

Що ж таке пролетарська поезія і взагалі мистецтво? На цьому питанні зламали зуби всі, хто брався розв’язати його. Розв’язувати ж його не треба. Треба взяти готову відповідь пролетаріяту й не слухати інтеліґенції.

А. Платонов

Гарний смак нашої інтеліґенції укорінений набагато слабше за несмак нашого народу.

Бертольд Брехт

Ставлення української інтеліґенції 1920~30-их років до народної, чи пак «низької» культури завжди було амбівалентне. З одного боку, тогочасні футуристи любили погратися в жорстокий міський романс, ніби як пародіюючи свого нещодавнього кумира І. Сєвєряніна, а насправді виявляючи в цьому «викривальному» жанрі ту карикатурну «дійсність», що її не вистачало культурі більш витонченій, «пролетарській». З іншого боку, відчуття неприємної вульґарности, присутньої у тогочасному пролеткульті, переслідувало навіть самих його творців. «Пролетаріят ще не встиг виробити свою естетику, — виправдовувався О. Брік 1919-го року. — Проблема мистецтва ще не піддавалась його революційній критиці. Тепер, коли довелося також у цій галузі насаджувати свою диктатуру, в пролетаріяту не виявилось необхідних ідеологічних передумов».

На початку 1920-их років в Україну прибувають з Москви інструктори Всеросійського центрального пролеткульту на чолі із завідувачем Федоровим-Новицьким з метою відкриття Українського бюра. Виступивши з доповіддю, московський гість, звичайно ж, по-хазяйськи зазначив, що «з перемогами на фронтах ми ще не зовсім здолали буржуазію, що залишається міцна завдяки власній культурі, яка спроможна захопити, роздрібнити, розпорошити пролетарські сили». Так само вірнопіддано озвалося українське начальство, зазначивши, що «ідеї пролетарської культури були зовсім незнайомі Україні, де робітничо-селянській масі доводилося постійно перебувати під загрозою небезпеки з боку ворогів — денікінців, петлюрівців та ін.» Словом, хоч і викрутилася натоді малоросійська культурна верхівка перед московськими ревізорами, і російський «Пролеткульт» згодом таки не мав великого впливу серед українців, заклопотаних, як зазначалося вище, боротьбою із ворогами та самими собою, але його ідеї сприяли процесові виникнення в Україні масових літературних організацій.

Варто зазначити, що за згаданого часу змагали між собою в ідеологічній придатності до «нового» життя селянський «Плуг», організований у Харкові 1922-го року С. Пилипенком, при якому існувала мережа письменницьких гуртків, котра охоплювала близько 200 письменників і тисячі початківців, і пролетарський «Гарт», заснований 1923-го року В. Елланом-Блакитним, чиї члени уникали ідеї «масовости», вважаючи, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв. Але чому культура міських, себто пролетарських мас неминуче несла на собі печатку вульґарности, якої був позбавлений сільський фолкльор? Невже у цьому був винен самий лише російський «Пролеткульт», який заніс бацилю «масовости» в українську культуру? Навряд чи, адже у самій Росії з пролетарською культурою не дуже склалося.

«Слабка спроба Пролеткульту відстояти незалежність пролетарської культури розбилася об повну ідеологічну непідготовленість пролеткультівців і повне невігластво щодо основних питань мистецтва, — значив О. Брік. — Пролетарські гасла зависли в повітрі, не зрушивши мистецтва ані на крок з його споконвічних позицій».

Але чи існували, спитаймося, ці «позиції», і то не лише в російському суспільстві? Наприклад, зазвичай сільська за своїм походженням українська аристократія ніколи не знала того, що сьогодні іменується цивілізованим поводженням, себто «манерами». Безперечно, вона була духовна, благородна і звитяжна, себто не їла за столом руками і не сякалася в жменю, але яке-небудь княже дурисвітство і сваволя довгий час залишалися ознаками «владної» вульґарности. З часом самодурство потроху зникає, і цей процес, починаючись зазвичай у найбільш привілейованих прошарках населення, поступово поширюється на більш низові соціяльні групи. Тож самодисциплінуючись і потроху дистанціюючись від козацької вольниці, українська аристократія XVII—XIX століть поступово втягується в складні соціяльні зв’язки, що змушують її приборкувати вульґарно-панську чуттєвість. Щонайменше вельможний пан може віддати в солдати якого-небудь придворного поета, але віддубасити несимпатичного йому сусіду йому вже зась. Пряма фізична дія «лихого» пана заміщається складною етикетою символічного поводження з реальним життя [так у оригіналі. — Прим. верстальника], чи пак з «окультуреним» наймитом.


Члени спілки пролетарських письменників «Гарт» (зліва направо): В. Сосюра, В. Блакитний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Хвильовий, В. Коряк, В. Радиш. Харків, 1923 рік


У 1920—30-их роках багато що з «аристократичних» емоцій переноситься до сфери художніх ілюзій. Слово не завжди стає ділом, але встигає стати моделлю «пролетарської» поведінки. Так само, як за часів звитяжного лицарства новопостала придворна культура дворян-намісників не в останню чергу формувалась під впливом лицарського роману, а згодом так само був виплеканий кримінальний роман, що і в інших формах відображав порушення соціяльних норм, у 1920—30-их роках витиснення «народної» вульґарности, а згодом і «ком-пихи» нових панів із соціяльної етикети супроводжувалась появою вульґарности в пролетарській культурі. «Змішання понять „робітничої“ та „пролетарської“ культури, — нагадує О. Брік, — привело пролеткультівців до давно віджилих форм міщанської романтики з її дешевим героїзмом і вульґарною народністю».

Загалом утворення пролетарської, «вульґарної», чи пак міської культури в Україні починається з появою великих радянських міст і переміщенням селянських мас із села до міста. Хоч як дивно, але на відміну від колишніх «Просвіт» ХІХ-го століття, що існували по всій Україні, а не лише в міському середовищі, «вульґарна» культура УРСР — це культура переміщених у місто сільських мас. Річ у тім, що в селі український селянин — господар і пан. Натомість у місті 1920—30-их він був ніяким. Стати за радянським закликом «усім» він міг, лише «окультурившись», себто вступивши, скажімо, або в партію, або до спілки селянських письменників «Плуг». Тому найбільш складним завданням селянина в місті було звернути на себе увагу, заявити про себе як про особистість тощо. Завдання, погодьмося, майже нездійсненне для вчорашнього селюка і тому в житті воно реалізувалось або у вигляді п’яних дебошів, характерних для робітничих окраїн, або суто «пролетарським» анґажуванням у літературі. Одна з форм такої заяви про своє існування.

З приходом у міську культуру 1920—30-их років «селянський елемент» активно споживає будь-які форми з радянської індустрії розваг зазвичай суроґатного, аґітпропівського ґатунку. «Оновити її треба Україну, — визначається М. Куліш в „Народному Малахії“. — Старчихою бо стояла при шляхах битих, задріпана, струпом укрита, з торбиною. Що з того, що в торбині Тарас і Грінченків словник — вся її культура. Така даль голубая сьогодні, а вона соняшник луска… Ненавиджу рабу. Оновити або вбити». Але якщо у ХІХ-му столітті розважальна індустрія була продуктом міської нудьги й не мала політичного підґрунтя, то за радянських часів вона набула неабиякого ідеологічного значення в процесі виховання непролетарських мас. У свою чергу, знеособлена маса вчорашніх селян, опинившись у місті, створювала культуру за тим самим зразком, за яким їхні предки-козаки творили власну «вульґарну» культуру. Ця культура зазвичай виникала як реакція на «знебарвлення» і «знеособлення» селянина в чужорідній міській масі пролетаріяту.

Шопен і балалайка

Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи є у нас культура.

П. Тичина

Наступаєш на білі, латані пантофлі (хоч і зима) пристойній дамі. І глузливо кажеш: — Нічого — тепер революція!

В. Поліщук

В одному зі своїх есеїв Т. С. Еліот писав, що коли бути культурною людиною означає не мати особистих симпатій і антипатій, утримуючись при цьому від розрізнення між добрим і поганим, то він волів би не бути культурним. Погодьмося, під теперішню пору, ознаменовану засиллям політкоректности, це не дуже зручна позиція для людини, яка виставляє себе за культурника. Такого зазвичай «не беруть у космонавти», позаяк справжній член суспільства мусить бути особою з передбачуваною поведінкою, характером і стилем буття, а також підпорядковуватись загальноприйнятим правилам, нехай навіть смішним і підлим.

Як знати, такі критерії споконвіку вироблялися т. зв. суспільною думкою, себто були за «глас народу». І коли «народ», скажімо, вважав, що автор сих рядків — будучи «кабінетним» на означення того народу «вченим» — не має права описувати його життя, то це був вирок, який не передбачав ніякого обговорення. Воно й не дивно, якщо згадати, що сам автор ніколи не любив свій народ. Тож коли йому говорили, що в селі зосереджена духовність, він наївно вважав, що в селі завжди було зосереджене хамство. Також коли йому втовкмачували, що робітник — це уособлення добропорядности і всіляких чеснот, він все одно гадав, що робітник — це, як правило, типовий невдаха з напівкримінальною психологією. Нарешті, коли йому вказували на те, що таку думку можуть мати лише «вороги народу», він натомість був свято переконаний у ворожому ставленні до народу якраз тих «тлумачів», адже самі робітники з селянами про себе давно вже усе знають.

Усе це відбувається, мабуть, через те, що автор за своєю життєвою позицією і походженням не належить ані до кляси «друзів», ні до кляси «ворогів» народу, натомість — до кляси його господарів. Причому не самозваних чи підробних, а справжніх, автентичних і єдино можливих за кастовим розподілом світу речей і понять. Тому розводитись про свою любов чи лояльність до народу йому абсолютно непотрібно. Наразі це виглядало б так само дурнувато, як звіряння в любові й ненависти до самого себе. Адже цей народ — його, того самого «кабінетного вченого», який наразі наражається на небезпеку бути обвинуваченим у черговій фобії.

Але про жадну «фобію» при цьому не ходить. Просто існує нормальне відчуття самоповаги на рівні стосунків між індивідуумом і спільнотою, для якої він нібито живе і творить. Причому стосунки можуть бути різні, а відчуття залишається незмінне. Недаремно А. Марієнґоф, як уже згадувалось, завжди повторював, що готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би у різних ресторанах. Здається, це звучить наразі так само не дуже образливо для «народу», як не були образливі «народні» усмішки для бабусі автора сих рядків, шляхетної панянки, що волею долі була закинута з репресованою родиною до глухого села. В її поминальній книжечці поміж численними Іванами та Миколами, що прагли свічечки за упокій душі, значився, бачте, такий собі Фридерик. «Хто це?» — спитався якось у бабусі дільничний міліціонер, знічев’я гортаючи цю книжку. «Як хто? — була на те здивована відповідь. — Ясна річ, Шопен!»


Обкладинка журналу «Искусство в массы». 1930 рік


Отож мова наразі лишень про якийсь десяток людей, у чиїх паперах можна надибати незрозумілі імена, та про декілька десятків мільйонів людей, для яких ці імена завжди були підозрілими, а зовсім не про якусь там «фобію». Таке розмежування за всі часи існувало у нашому суспільстві, нагадуючи про споконвічну різницю між літом і зимою, темрявою і світлом, Шопеном і балалайкою.

Кого хвилював Хвильовий

Завтра ми їх обожнимо. Перетворимо в ікони, картини. Сьогодні ми бачим їх. Завтра ми будем любити їхній образ, колір очей, вираз обличчя… Чую здалеку: Без передмови! По суті! Гаразд.

І. Дніпровський

Будучи, на відміну від якої-небудь Христі Алчевської, чи то з роду конторських службовців (по матері), чи з куркульської родини, а чи сином чиновника Фітільова, котрий звабив гувернантку, кинувши покриткою, М. Хвильовий довгий час не міг виборсатись з образу неприкаяного байстрюка у своїх оповіданнях. Озлоблена «неприкаяність» згодом взяла гору, тож навчаючись після сільської школи в Охтирській гімназії, він був вигнаний звідти за «бунтарські» розмови з 4-ої кляси, атестат зрілости отримавши заочно. По тому, наче кумир Ґорький, подався у мандри, себто на Донбас, де працював чорноробом. «З Дружківки я рушив на південь, до моря, „босяцькими етапами“’, — значив М. Хвильовий про цей час. — Ідейну сутність цього періоду мого життя я можу характеризувати, як швидкий занепад до інтуїтивного анархізму». Воно й не дивно, якщо згадати, що під ту пору на Донбасі вирувало криміногенне життя-буття, а самого Хвильового, за його словами, завжди «тягнуло до босяцької вольниці». Будучи мобілізованим на фронт у 1915-му році, зійшовся з пітерськими більшовиками, вступив до ради солдатських депутатів, але, звичайно ж, до українських самостійників не пристав. Через семітську зовнішність мав численні проблеми на тодішніх патріотичних мітингах.

До речі, до більш-менш організованого загону приятеля-боротьбиста Андрія Заливчого наш герой, повернувшись додому наприкінці 1917-го року, також не вступив. Будь-що українське було йому чуже, тож за Центральної Ради «експропріював» заможних селян, створивши власний «анархістський» загін, за гетьманату працював двірником, санітаром та канцеляристом на пункті «реабілітації» німецьких полонених, за Петлюри знову грабував, але потрапив до рук влади й ледве уникнув розстрілу. Як, спитаймося, прибився до літератури? Знову ж таки, через «анархію», чи пак «політику».

Змагаючи з військами УНР та Денікіним, згуртував сільський большевицький загін, який боровся проти петлюрівців. Але попався Петлюрі в руки і ледве втік з-під розстрілу. У боротьбі проти військ УНР та Денікіна нещасливий Фітільов, уже вирісши на політробітника, знову потрапив в буцегарню, але наразі чекістську, оскільки втік разом із штабом з поля бою. Врятувала його під ту пору секретарка комосередку, та сама «товариш Жучок», що згодом витворилась на героїню оповідання М. Хвильового. Їздив в обозі війська, будучи відряджений до політвідділу Південного фронту, писав аґітаційні листівки, на вранґелівському фронті працював у редакції армійської газети.

На початку 1919-го року чекіст Фітільов надрукував свій перший віршик, вступив до партії більшовиків, був відряджений з фронту до Харкова, де 1922-го року, за розпорядженням ЦК, демобілізувався. До речі, року 1921-го в журналі «Шляхи мистецтва» з’явилася перша добірка віршів Фітільова. Відтак він потрапив на фронт клясової боротьби, працюючи у редакційному відділі Головполітпросвіти, в якому керував народною освітою Богодухівщини. По тому, аби мати право називатися «пролетарським» письменником, пішов працювати на завод простим робітником.

Відколи декрет від 31-го серпня 1920-го року закріпив право Раднаркому УРСР наглядати за письменниками, були, як знати, засновані партійні літературні угруповання на кшталт робітничого «Гарту», селянського «Плугу» і неоковирно-футуристичного «Комкосмосу». На початку 1923-го року постав журнал «Червоний шлях», куди за протекцією заввідділу видавничого сектора ЦК Раїси Азарх — бойової соратниці М. Фітільова й дружини комдива В. Примакова — був улаштований наш герой. Так в українській радянській літературі з’явився письменник М. Хвильовий.

У згадані часи письменникам було важко. Це пізніше їм, як поголовним співробітникам ідеологічного відділу НКВД, виплачували величезні гонорари, дозволяючи почуватися «новими панами» з відповідним стилем життя, а спочатку влада лише приглядалась до їхньої льояльности щодо режиму. Словом, з грошима іноді бувало сутужно, але виручала «письменницька» кмітливість, а також давні «революційні» (або любовні) зв’язки з начальством. «Я влюблен в Генриетту Давыдовну, / А она в меня, кажется, нет — / Ею Шварцу квитанция выдана, / Мне ж квитанции, кажется, нет», — сумно жартував поет-оберіут Н. Олєйніков. Натомість у жартах М. Хвильового у «Вступній новелі» було більше історико-біографічного гарту:

«Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок („папа режєт, мама клєіт“). У кімнаті Аркадія Любченка, автора „Буремної путі“, кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор „Байківниці“ й закінченого роману „Малоросія“, і каже до мене:

— А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

— Під рубрикою „Історичні подїі“? — питаю я.

— І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

— Та невже? — кажу в й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.

І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліан Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози: — За що? За що? — І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й зі смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, „за що? за що?“).

Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Бона зустрічає нас милою усмішкою: — А… — говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою — „Твори“. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я „проти“. Вона — „за“! Я „проти“! Вона — „за“! Виявляється також, що „за“ і мої приятелі, як-от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову».


Микола Хвильовий


Що ж до вищезгаданої кмітливости, якої було досить у М. Хвильового як колишнього чекіста й фаворита Р. Азарх, то характерної хвацькости у вибиванні гонорарів і авансів вистачало також письменникові А. Ґріну, наразі як колишньому есеру-терористу. Якщо В. Маяковський, як знати, вимагаючи грошей, часом доводив бухгальтерів до сказу, починаючи вибивати перед ними чечітку, то від настирливого «романтика» А. Ґріна співробітникам редакцій сховатися було важче, адже той буквально ночував під дверима. Якось друзі-есери попросили А. Ґріна написати оповідання про одного із загиблих бойових товаришів. Він, натурально, написав, влаштувавши читання, і слухачі плакали від проникливости його слів, але потім Ґрін підвівся і зажадав гонорару. Товариші по партії обурилися, адже тінь страченої (це була жінка) ще стояла у всіх перед очима. Ґріна почали виштовхувати з кімнати, а він гукав, пручаючись: «— Ну дайте хоч п'ятірку!»

Зрештою, так само українська література «дожовтневого» періоду була не така вже й погана, хоч як її спрощували пролетарські «теоретики» — ані покритка, ані пасербиця імперської політики: прониклива, сльотлива й не дуже вимоглива — і навіть за свого радянського періоду вряди-годи дбала за художню якість. Зокрема несмілива відмова на початку 1920-их від російсько-пролеткультівського ярма і заснування хоч поганеньких, але своїх власних «масових» організацій на кшталт «Плугу» чи «Гарту» була продиктована турботою щодо рівня творчости. Хоч турбувалися зазвичай одиниці на кшталт засновника «Гарту» В. Еллана-Блакитного, після смерти якого в у 1925-му році розпалася й сама організація. Халтурниками був забутий шлях у літературу, але залишався «Плуг» С. Пилипенка, чий просвітянський характер, зокрема на думку М. Хвильового, поглиблював український «дожовтневий» провінціялізм. Втім, не в «просвітянстві» полягала суть справи, а в небажанні українських радянських письменників 1920—30-их років працювати за «гамбурським» рахунком, відстоюючи індивідуальні критерії «краси і сили» у власних, не колективістських творах. Адже гуртом було легше не лише бити ідеологічного ворога, але й приховувати у тому гурті власну творчу неміч, що й зробили одразу ж після розвалу «Гарту» його обезголовлені колишні члени (драматург М. Куліш, поети П. Тичина й М. Бажан, прозаїки П. Панч, Ю. Яновський та І. Сенченко), тут-таки утворивши замість «масового» «Плугу» «елітарну» літературну організацію ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з М. Хвильовим. Назагал знати, що вони закликали до орієнтації на Европу ще й до незалежности української культури від Москви, а енергійні виступи М. Хвильового, в яких виголошувалися ці погляди, спонукали до широкої літературної дискусії, яка точилася від 1925-го по 1927-ий рік. Але насправді було інакше.

«Після виключення з „Вапліте“, — свідчив М. Куліш у заяві до НКВД, — Хвильовий запросив мене до себе. Чарка горілки, дружня бесіда, запевняння в тому, що він, звичайно ж, інтернаціоналіст, що гаслом „Геть від Москви“ він різко підкреслив, що не від Москви Комінтерну і ВКП(б), а від Москви Всесоюзного міщанства, від традицій літературного богошукання і т. д. і т. п.» Себто, начитавшись О. Шпенґлера з Д. Донцовим, пролетарський письменник М. Хвильовий спробував волюнтаристським шляхом, знаним йому з власного чекістського минулого, звернутися до моделі традиціоналізму (чи пак націоналізму) не лише в літературі. Бажання «сильної руки», що замінила б пролеткультівські накази з імперського центру на зазвичай буржуазну, наразі федералістську, але питомо українську владу, означало для М. Хвильового спробу зануритись у нову, незнану йому стихію українського «буржуазного» устрою. «Восени 1927 р. розмова про Шевченка й Куліша (на помешканні в Арк. Любченка), концепція Хвильового, що для сучасної української літератури за традицію повинен бути П. Куліш, а не слабодухий Т. Шевченко, з чим я та Любченко не погоджувались, — свідчить М. Куліш. — В одній розмові висловив думку, як свою власну, що „краще вже мати в Україні добру буржуазно-демократичну республіку, ніж погану Радянсько-попівську“. Почувши моє заперечення, що я за Радянську республіку, він цієї теми більш не торкався».

Отже, чому М. Хвильовий не зміг виборсатись із тенет тодішньої світоглядної кризи? Не завдяки нібито «національному» прозрінню, що витворилось на заклик «Геть від Москви», а через те, що за національним духом не був українським письменником, не зазнавши впливу української клясики. І тому генетичні засади української культури, що несподівано вийшли йому на очі у вигляді незгоди з імперським центром, ятрили і збурювали пролетарську душу власною незбагненністю й непереможністю. Так, «сам хвилюється і всіх хвилює», як значили про М. Хвильового, але не питали, чого саме хвилює і яка мета цих хвилювань партійного повітря. Адже М. Хвильового породила російська література, для якої питання «національних» чеснот через споконвіку «центральне» місце в імперській «тюрмі народів» ніколи не існувало. Сам того не усвідомлюючи, він став літературною еманацією своїх клясичних попередників на кшталт «психологічного» Ф. Достоєвського, іменами героїв якого називав персонажів своїх власних творів. Звісно, впливу не менш «психологічного», але «буржуазного» В. Винниченка пролетарський автор не визнавав. Втім, як письменник М. Хвильовий постав не лише з клясичної російської літератури, адже він також продукт подальшого декадентства, сформований творчістю А. Бєлого, Л. Андрєєва, Ф. Сологуба, М. Арцибашева. «Я не фаталіст, але одне сектантське повір’я збуджує в мені похмуру впевненість», — хвилюється М. Арцибашев у «Нотатках письменника». «Я не символіст, а вони на мене лізуть…» — відгукується Редактор Карк в одноіменній новелі М. Хвильового, а сам автор у «Вступній новелі» зізнається: «Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого ориґінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини та інших серапіонових братів».

Мелянхолійно-розпачливі імпресії М. Хвильового з романтично-розхитаним ритмом оповіді, суржиковою мовою та антихудожнім, себто не вигаданим, а скопійованим натуралізмом зараховують до «формалістичного» ґатунку безсюжетної прози. «Безсюжетність» творів М. Хвильового довгий час залишається складною теоретичною та історико-літературною проблемою. Його «одноразові» новелі називають то «лірико-імпресіоністичними», то «фрагментарними», то «орнаментальними». «Тепер про форму, — визначався сам автор. — Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят)».


Портрет В. Блакитного. Художник М. Жук. 1926 рік


Мабуть, через те, що від часу «вольтер’янської» антимоди минуло менше, ніж сто п’ятдесят ювілейних років, відсутність відповідної назви щодо писань М. Хвильового не надто бентежить наше літературознавство. Брак визначення тих писань у клясичній системі жанрово-періодичних елементів радянського літературознавчого лексикону змушує дослідників змиритися з розхристаністю «безсюжетного» доробку М. Хвильового, пояснюючи це тим, що «ліричний, імпресіоністичний стиль був пов’язаний із самою атмосферою часу, потребою знайти небувалі барви для відтворення подій, свідками яких вони лише кілька років тому були» (В. Агєєва). У принципі, «безсюжетність» як свідома позиція, а не безпросвітна «революційна» стихійність пояснюється іншими «конструктивними» чинниками канцелярського кшталту. «Прикладами безсюжетних текстів можуть бути календар, телефонна книга чи ліричний безсюжетний вірш», — значить Ю. Лотман. Мовляв, «саме те, неможливість чого стверджується безсюжетною структурою, складає зміст сюжету». Найкраще цей «жанровий» феномен роз'яснив прагматичний романтик Ю. Олєша. «Розумієш, — учив він В. Катаєва письменницького ремесла, — можна написати будь-яку дурню, але варто завершити її метафорою на зразок: „Він ішов, а в спину йому дивилися сині очі городів“, і текст заграє. Буде справжня література». Про те саме свідчить М. Хвильовий: «Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: „Балачки його нічого собою не уявляли“».

З вищезгаданого «безсюжетного» приводу варто зазначити те, як частина «стихійних» письменників на кшталт того ж М. Хвильового відбула радикальну ідеологічну кризу, переживши розчарування в «революційному» проґресі. Місце колишніх марксистських захоплень надійно посів комплекс хворобливих ідей, пов’язаних із звільненням психіки, зруйнуванням старої моралі, особистими пошуками Бога у вигляді «революційного» месії з поеми «Дванадцять» А. Блока. В Росії цю традицію розпочав Д. Мережковський, сповідуючи культ плоті, що стимулювало еротику, містику, окультизм у тогочасних писаннях декадентів. На сектантські збори хлистів сходилися статусні верхи літератури й філософії: А. Блок, Ф. Сологуб, М. Ремізов, В. Розанов, А. Бєлий. Зокрема Д. Мережковський бачив у сектах «міст до народу», а ранні більшовики навантажили їх «революційним» змістом, виплодивши «чорні трибунали комуни», як у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового.


Харків. Будинок 3-ї Робітничої поліклініки. 1930-ті роки


Загалом вважалося особливим «творчим» подвигом — піддатися на саморуйнування як у пиятиці, руйнуванні родинного життя, так і в соціяльному утопізмі. Виплеснувши «безсюжетний» жах від скоєного, від здійснення власного невмотивовано-сюжетного вчинку, як-от вбивство героєм власної матері у згаданій новелі М. Хвильового. Певний час у новонародженій «українській» радянській літературі існував хвилюючий контраст між атмосферою партійно-кабінетних інтриг і ворохобними авторами на кшталт М. Хвильового, котрий розказував начальству про «запах слова», «Загірню комуну», «голубу