Маха гола [Вісенте Бласко Ібаньєс] (fb2) читать постранично

- Маха гола (пер. Віктор Йосипович Шовкун) (и.с. Вершини світового письменства-32) 1.19 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Вісенте Бласко Ібаньєс

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Вісенте Бласко ІБАНЬЄС МАХА ГОЛА Роман


ЧАСТИНА ПЕРША

І

Годині об одинадцятій ранку Маріано Реновалес підійшов до музею Прадо*, в якому не був уже кілька років. Знаменитого художника не приваблювали мерці: звичайно, вони гідні найвищої шани і завжди цікаво споглядати їх, відгортаючи славний саван сторіч, але мистецтво нині прямує новими шляхами, і чого він може навчитися тут, під тьмяним світлом слухових віконець, де життя постає перед нами не таким, яким воно є насправді, а яким колись бачили його інші люди? Краєвид моря, долина в горах, гурт волоцюг, чиясь «цікава» голова вабили художника дужче, ніж весь цей палац з його широкими сходами та білими колонами, цей величний пантеон мистецтва, заставлений статуями з бронзи й алебастру, де завжди блукають розгублені неофіти, марно силкуючись збагнути, який же шлях обрати для себе.

Перед самими сходами маестро Реновалес на якусь мить спинився. Не без хвилювання окинув поглядом низинку перед палацом — так після довгої відсутності людина споглядає місця, де минуло її дитинство. Доріжка, що вела до музею, була ніби в улоговині. На покритих яскраво-зеленим моріжком схилах то там, то там росли тоненькі деревця. Над цим миршавим сквериком здіймалася в синє небо старовинна церква єронімітів*. Її біле громаддя з двома однаковими вежами та напівобваленими кам’яними аркадами в готичному стилі чітко вирізнялося на тлі по-зимовому голих дерев бульвару Ретіро*. Реновалес подумав про фрески Джордано*, які прикрашали склепіння храму. Далі погляд художника затримався на червоній кам’яниці з пишним порталом, що претензійно височіла на передньому плані, затуляючи краєвид і ніби нависаючи над зеленим укосом. Пхе! Академія! І митець презирливо махнув рукою, висловлюючи свою зневагу не лише до Академії мови, а й до всіх інших академій, де живопис, література і взагалі будь-які прояви людської думки зберігаються для безсмертя у вигляді мумій, туго перебинтованих традиціями, звичаями та сліпою пошаною до минулого.

Порив крижаного вітру розметляв поли художникового пальта, його довгу, вже притрушену сивиною бороду і ледь не збив крислатого капелюха, з-під якого виглядали пасма чуприни, яка в юності була скандально буйною, але що вище з роками піднімався художник до слави й багатства, то коротше її підстригав.

Реновалесові стало холодно у вологому видолинку. День був ясний і морозяний — звичайний зимовий день. У синьому небі сяяло сонце, але з покритих снігом гір налітав крижаний вітер, від якого земля твердла і ставала крихкою, мов скло. В затінених місцях, куди не проникали сонячні промені, ще блищала вранішня паморозь, наче землю густо посипали цукром. На килимах із моху, мов пустотливі діти, вистрибували худі від зимового недоїдання горобці, мляво стріпуючи крильцями з обвислим пір’ячком.

Сходи до музею викликали у маестро спогади про молодість. Коди йому було шістнадцять років, він піднімався цими приступками безліч разів, тамуючи біль у шлунку від поганого пансіонного харчування. Скільки ранків просидів він у цьому величезному палаці, перемальовуючи картини Веласкеса!* В його пам’яті зненацька ожили спогади про втрачені надії юності, про безліч ілюзій, що тепер викликали в нього лиш посмішку. Згадалося йому, як він голодував, як принижувався, продаючи копії картин, щоб уторгувати хоч якусь копійчину. Суворе обличчя цього велетня, похмуре чоло й насуплені брови, що так лякали його учнів та шанувальників, освітилися веселою усмішкою. Згадалося, як боязко заходив він до цього музею, як остерігався відступити бодай на крок від мольберта, аби хтось, бува, не помітив, що підошви чобіт у нього повідставали і з дірок визирають пальці.

Він перейшов вестибюль і відчинив перші скляні двері. Відразу стихли всі шуми зовнішнього світу: торохкотіння екіпажів по бульвару Прадо, дзеленчання трамваїв, глухе скрипіння возів, галас дітлахів, що бігали табунцями по зелених укосах. Відчинив другі двері, і його задубіле від холоду обличчя відчуло пестливий доторк теплого повітря, наповненого химерним гудінням тиші. Кроки відвідувачів багаторазово відлунювали, як це завжди буває у великих незаселених будівлях. Двері, зачинившись за Реновалесом, гримнули, мов гарматний постріл, і той грім покотився від зали до зали, проникаючи між грубими завісами. Крізь залізні решітки центрального опалення текли невидимі гарячі струмені. Люди, що заходили до музею, підсвідомо стишували голоси, немов опинялися в храмі; на багатьох обличчях з’являвся вираз остраху, ніби відвідувачів лякали тисячі полотен, вивішених на стінах, і величезні погруддя, виставлені в круглій ротонді та посеред головного салопу.

Побачивши Реновалеса, два доглядачі в