Кров і пісок [Вісенте Бласко Ібаньєс] (fb2) читать постранично

Вісенте Бласко ІБАНЬЄС КРОВ І ПІСОК Роман

І

Як і завжди в дні кориди, Хуан Гальярдо поснідав рано. З’їв він тільки кусень смаженого м’яса, а вина навіть не пригубив — пляшка так і стояла перед ним неторкана. Сьогодні йому треба зберегти свіжу голову. Випив дві чашки міцної чорної кави, запалив величезну сигару і сидів нерухомо, поставивши лікті на стіл, спершись підборіддям на долоні та знічев’я поглядаючи на постояльців готелю, що один за одним сходилися в їдальню.

Ось уже кілька років, відколи вперше виступив як матадор^[1] на мадридській арені, Хуан завжди зупинявся тільки в цьому готелі на вулиці Алькала, де власник із дружиною ставилися до нього як до рідного сина, а всі офіціанти, швейцари, кухарчуки та старі покоївки любили його і вважали славою свого закладу. Вже двічі йому доводилось лишатися тут надовго — після поранень, коли він лежав весь забинтований у важкому, просякнутому випарами йодоформу та цигарковим димом повітрі. Але ці прикрі спогади не хвилювали Гальярдо. Як південець і людина, котра постійно наражається на небезпеку, він був забобонний і вважав, що цей готель для нього «щасливий». Поки він тут зупинятиметься, нічого страшного з ним трапитися не може. Хіба що якісь дрібниці, неминучі в їхньому ремеслі — подертий костюм або подряпина на тілі. Але ж це не те що впасти на арені й більше не підвестися, як уже сталось не з одним його товаришем — спогади про них тривожили Гальярдо навіть у найрадісніші хвилини.

У дні кориди він любив поснідати якомога раніше, а потім сидіти в їдальні й дивитися, як сновигають туди-сюди гості готелю — чужоземці або люди з далеких провінцій Іспанії; вони проходили з байдужими обличчями, навіть не поглянувши на нього, та відразу ж зацікавлено оберталися, коли слуги казали їм, що отой чисто поголений, чорноокий, ошатно вбраний хлоп’яга не хто інший, як славетний тореадор^[2] Хуан Гальярдо, якого тут усі по-дружньому називають просто Гальярдо^[3]. У цій атмосфері загальної цікавості він сидів, аж поки наставав час вирушати до цирку — так йому легше було згаяти тривожні хвилини очікування. Як нестерпно повільно тягнувся час! Йому здавалися нескінченними ці години непевності, найнеприємніші в його ремеслі, коли з глибини душі піднімався невиразний страх і тореро починав сумніватись у своїх силах. Виходити на вулицю Гальярдо не хотів, знаючи, що на кориді його чекає нелегка праця і треба добре відпочити, щоб почувати себе бадьорим і спритним. Не міг він також смачно й досхочу попоїсти, чи навіть розтягти сніданок на довший час — виступати на арені слід із необтяженим шлунком.

Сидів Гальярдо у самому кінці довгого столу, оповитий хмарою запашного диму. Підперши щоки долонями, він раз у раз самовдоволено поглядав на кількох дам, що з цікавістю дивились на славетного тореро.

Він звик бути улюбленцем натовпу і не сумнівався, що у звернених на нього поглядах світиться глибока шана й захват, що жінки милуються його вродою та елегантністю. На якусь мить Гальярдо забув навіть про свою тривогу і, спонукуваний інстинктом, притаманним кожному чоловікові, звиклому хизуватися перед публікою, підвівся, струсив нігтем сигарний попіл з манжет і поправив широкий, майже на півпальця перстень — його величезний діамант вигравав усіма барвами веселки і здавався прозорою краплею, всередині якої палахкотить чарівний вогонь.

Він окинув задоволеним поглядом свій ошатний костюм, шапочку, в якій ходив по готелю і яка тепер лежала на сусідньому стільці, тонкий золотий ланцюжок на жилеті, від кишеньки до кишеньки, перлину в краватці, що своїм молочним сяйвом, здавалося, пом’якшувала темний колір його смаглявого обличчя, черевики з російської шкіри, шовкові шкарпетки, які виглядали з-під коротеньких штанів, ажурні й гаптовані, мов панчохи кокотки.

Відчуваючи на собі цікаві жіночі погляди, Гальярдо несвідомо прибирав гордовитої й величної постави. Від його вбрання, від чорного лискучого волосся, хвилями начесаного на скроні, струміли ніжні пахощі тонких англійських парфумів, якими матадор щедро себе кропив. Як для тореро в нього не такий уже й поганий вигляд, подумав Гальярдо. Хто з них уміє триматися з такою гідністю, так засліплювати й чарувати жінок?

Але нараз матадора знов охопив неспокій, очі його потьмяніли, і він, як і перше, сперся підборіддям на руки, смокчучи сигару і втупившись у хмару тютюнового диму. Думав він про сьогоднішній вечір і палко жадав, щоб вечір цей настав якомога скоріше; думав про те, як повернеться сьогодні з арени, стомлений і спітнілий, але щасливий, як людина, котра щойно уникла великої небезпеки; як прокинеться у нього вовчий апетит і шалений потяг до розваг — адже попереду буде кілька спокійних і безтурботних днів. Коли бог не відступиться від нього й сьогодні, то після кориди він досхочу