Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання» [Володимир Андрійович Василенко] (fb2) читать онлайн

Володимир Василенко, доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний посол України Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

В ті часи, коли в українських землях наприкінці ХІХ — напочатку ХХ ст. зародився новий національний рух, відомий російський великодержавник В. Шульгін писав: «Незалежна, але вкрай зросійщена української мови та культури: це ті чинники, що спроможні призвести до повного її виходу з орбіти наших інтересів».

Сучасні кремлівські імпершовіністи, які вважають Україну частиною Росії і не змирились з відновленням незалежної української державності, досі керуються цією настановою. Основним знаряддям реалізації вибудованої ними гуманітарної стратегії щодо є продовження війни проти української мови, яка триває вже кілька століть, і є війною на знищення української національної ідентичності, як фундаментального системотвірного чинника і підґрунтя української державності. Ця війна була і залишається безперервною: вона здійснювалась з різною інтенсивністю, в різних формах і різними методами впродовж всієї історії українсько-російських стосунків.

Сьогодні війна проти української мови ведеться владою путінської Росії в режимі спецоперації із залученням багатьох представників українського політикуму та створеної в Україні «п’ятої колони», яка діє під прикриттям численних фінансованих і керованих ззовні проросійських організацій та рухів.

Генеза і мета спецоперації

Держави, які в різний час контролювали українські землі, намагались зруйнувати мовно-культурну ідентичність українців, оскільки розглядали їхнє бажання послуговуватись українською мовою, зберігати свою культурну спадщину та національні традиції як вияв прагнення до національної окремішності та незалежного національно-державного буття.

Особливо масштабну війну проти української мови здійснювала

В царській Росії війна проти української мови сягнула свого апогею наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. ст., коли очолюваний П. Столипіним уряд цілеспрямовано реалізовував проект «большой/триединой русской нации в составе великоросов, малоросов и белорусов». Змістовним підґрунтям проекту всупереч очевидним історичним фактам та реаліям була ідеологема, відповідно до якої проекту «большой/триединой русской нации» заперечувала сам факт існування української та білоруської мов і мала на меті повне розчинення української та білоруської націй в «русском мире». Звідси тотальна заборона використання української мови в усіх найважливіших сферах суспільного життя і заперечення права української нації на будь-яку національну автономію навіть у складі Російської імперії.

Розпад царської імперії у 1917 р. пригальмував, але не поклав край зросійщенню . Після офіційного засудження більшовицькою Росією національного гноблення інших народів та короткочасного періоду «українізації» комуністичний режим Радянського Союзу на початку 30-х років ХХ століття відновив імперську асиміляційну політику. Відтоді війна проти української мови і культури почала здійснюватись інтенсивніше, планомірніше, систематичніше і у незрівнянно ширших масштабах. У роки, що передували розпаду СРСР, ця війна велась в рамках проекту створення «великого/многонационального советского народа». Ідеологія цього проекту, який являв собою ніщо інше як модифіковану версію проекту «большой/триединой русской нации», ґрунтувалась на волюнтаристській теорії злиття всіх народів СРСР в нову єдину російськомовну соціальну спільноту.

Керований і примусово здійснюваний комуністичним режимом асиміляційний процес в історично короткий термін забезпечив тотальне домінування російської мови в національних республіках і призвів до пришвидшеного витіснення української з багатьох важливих сфер суспільного життя, насамперед, зі сфери освіти. Внаслідок цього наприкінці минулого століття українська нація опинилась перед реальною загрозою втрати своєї ідентичності, а отже зникнення з історичної арени. Протистояти загрозі можна було лише шляхом протидії русифікаторській політиці комуністичного режиму та створення незалежної української національної держави.

Усвідомлення представниками української провідної верстви та активною частиною українського суспільства згубних наслідків антиукраїнської мовної політики КПРС дало поштовх для згуртування наприкінці 80-х років минулого століття українських національно-патріотичних сил. Під потужним тиском громадськості Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.»

Ухвалення Закону, у виробленні і обговорення якого брали участь не лише експерти, а й широкі верстви українського суспільства, стало надзвичайно важливим етапом у зупиненні процесу інтенсивної русифікації , орієнтиром у боротьбі за відновлення незалежної державності та створення правових, політичних та ідеологічних умов для українського національного відродження.

Після проголошення Акту незалежності

Російська політична еліта і пересічні громадяни Російської Федерації у своїй переважній більшості свято переконані, що:

незалежна державність

’

У прагненні до імперського реваншу кремлівське керівництво сучасної Росії намагається реалізувати проект під назвою «Русский мир», який в концептуальному плані є пристосованою до сучасних реалій версією староімперського проекту «большой/триединой русской нации». В цьому проекті немає місця ні українській нації, як ядру української громадянської нації, ні Україні як незалежній державі. Спільним для обох проектів є те, що головним засобом їх реалізації виступає війна проти української мови. А відмінність полягає в тому, що цю війну уряд Російської імперії здійснював відкрито заради збереження і зміцнення імперії, а нині вона ведеться владою РФ в режимі спецоперації заради створення і розбудови нової російської імперії.

Проект «Русский мир», складником якого є концепція «русской/русскоязычной Украины», покликаний слугувати легальним прикриттям цієї спецоперації. Вона здійснюється із залученням представників українського владного істеблішменту та активістів проросійських громадських організацій в полягає у нав’язуванні Україні такого мовного порядку, який би консервував результати тривалої політики примусової русифікації українців, забезпечував її відновлення, продовження та посилення і сприяв поступовому перетворенню суверенної національної держави у тотально зросійщену губернію Російської неоімперії. Ключовим гаслом цієї спецоперації є систематично озвучувана російськими офіційними та неофіційними речниками ще з початку 90-х років минулого століття вимога надання російській мові в статусу другої державної, а головним об’єктом — система української освіти.

З промовистою відвертістю суть проекту «Русский мир» озвучила у жовтні 2000 р. дружина президента РФ Людмила Путіна у виступі на Всеросійській конференції «Російська мова на рубежі тисячоліть». Закликаючи до розширення кордонів застосування , вона проголосила: «Межі — це межі Росії» («Известия, 27.10.2000). Сформульована нею теза є нічим іншим як відтворенням концепції природних мовних кордонів, яку в минулому сильні держави континентальної Європи, зокрема гітлерівська Німеччина, використовували для обґрунтування територіальної експансії за рахунок територій сусідніх держав з посиланням на наявність там мовно спорідненого населення.

Механізм і засоби здійснення спецоперації

Для реалізації проекту «Русский мир» кремлівською владою сформовано потужний механізм. Відповідно до Указу президента РФ В. Путіна від 21 червня 2007 року в Росії було засновано фінансований з державного бюджету фонд «Русский мир», правління якого складається з керівників підрозділів різних держустанов РФ. Завдання Фонду полягає у сприянні згуртуванню в єдину російськомовну мегаспільноту всіх співвітчизників, до яких віднесено етнічних росіян і всіх громадян сучасної Росії, представників російської діаспори та навіть іноземних громадян, які не є етнічними росіянами, але розмовляють російською мовою. В Указі визначено, що «Русский мир — это мир России». Його складовою є закордонні співвітчизники, яких необхідно підтримувати і навертати до «ідеї служіння Росії». Відповідно Фонд покликаний виконувати роль парасолькової структури, ідеологія якої має спрямовувати та консолідувати діяльність державних органів та забезпечувати їх співпрацю між собою та з громадськими організаціями у сфері роботи із закордонними співвітчизниками та їх використання для здійснення російської гуманітарної політики.

Серед відповідних державних органів РФ чільну роль відіграє Урядова Комісія у справах співвітчизників закордоном, яку було створено Указом президента РФ за № 1681 ще 11 серпня 1994 р. Відповідно до Положення про Комісію, вона є координуючим органом Уряду РФ, який діє у постійному контакті з органами законодавчої та виконавчої влади, громадянськими, релігійними та іншими організаціями, контролює виконання Основних напрямків державної політики щодо закордонних співвітчизників, здійснює нагляд за використанням фінансових ресурсів, що виділяються державою для їх підтримки, розглядає питання морального заохочення співвітчизників за особливий внесок у розвиток співпраці з Росією та налагодження життєдіяльності російської діаспори. Ключові посади в комісії нині займає вище керівництво МЗС Росії: голова — С. Лавров, міністр закордонних справ РФ, заступники голови — Г. Карасін, статс-секретар, заступник міністра закордонних справ та С. Мареєв — генеральний директор МЗС РФ; відповідальний секретар — А. Макаров, директор Департаменту по роботі з співвітчизниками закордоном МЗС РФ. До складу Комісії входять представники Адміністрації Президента РФ, Ради Федерації і Держдуми РФ, Федеральної служби безпеки, Мінфіна, Мінюста, Міносвіти та науки, Мінкультури та інших відомств та державних інституцій. Засідання Комісії відбуваються не менш одного разу на квартал. Її рішення є обов’язковими для всіх органів виконавчої влади, підприємств та організацій, що діють в сфері відання цих органів, а також для громадських організацій, які голосували за їх ухвалення.

Поряд з Урядовою Комісією існує Комітет з координації і взаємодії із співвітчизниками Держдуми РФ, який контролює здійснення урядових програм підтримки співвітчизників закордоном. Фінансування програм, які спрямовані на реалізацію концепції «Русского мира», має тенденцію до збільшення. Якщо на програму 2009–2011 р.р. було виділено 33 млн. дол., то на програму 2012–2014 р.р. — вже 46 млн. дол. Відповідно до Указу президента РФ В. Путіна від 12 травня 2011 р. створено спеціальний Фонд підтримки і захисту співвітчизників, які проживають за кордоном. Його діяльність спрямована на надання необхідної допомоги закордонним співвітчизникам та налагодження системної роботи з їхніми громадськими об’єднаннями.

співвітчизниками Відповідно до Указу президента РФ Д. Медведєва від 6 вересня 2008 р. було створене Федеральне агентство у справах СНД, закордонних співвітчизників та міжнародного гуманітарного співробітництва — Россотрудничество. Частиною нового Агентства стала спеціалізована структура МЗС РФ — Росзарубежцентр — відповідальна за здійснення російської закордонної гуманітарної політики. Агентство представлене закордоном місцевими представництвами при дипломатичних і консульських установах РФ та російськими центрами науки та культури (РЦНК) у багатьох державах. Його закордонні представництва та РЦНК очолюються російськими дипломатами.

Россотрудничество разом з Міністерством освіти та науки РФ є розробником та замовником федеральних цільових програм «Русский язык», які є стратегічним інструментом реалізації державної політики Росії в галузі зміцнення позицій та її просування закордоном. Фінансування цих програм, які почали виконуватись з 2002 р., суттєво збільшується. Якщо вартість ФЦП «Русский язык» на 2006–2010 р.р. становила 28 млн. дол., то на фінансування останньої такої програми, яка була затверджена урядом РФ 20 червня 2011 р. і діятиме до 2015 р., з державного бюджету виділено 85 млн. дол. Россотрудничество фінансується з державного бюджету, підпорядковане МЗС РФ і в рамках своєї компетенції відповідає за реалізацію міжнародних завдань, зокрема підтримки російської мови як основи розвитку інтеграційних процесів в СНД, задоволення мовних і культурних потреб співвітчизників, що проживають за кордоном, а також за надання допомоги національним учбовим закладам інших держав у забезпеченні їх підручниками, методичними, науковими та довідковими матеріалами з , літератури та культури Росії.

Отже, чільну роль в реалізації проекту «Русский мир» покликане відігравати Міністерство закордонних справ РФ, яке традиційно діє в тандемі з російським спецслужбами. Саме цей тандем залучає до розбудови «русского мира» фінансовані і контрольовані російською владою громадські організації, такі як Російська рада з міжнародних справ, Фонд підтримки публічної дипломатії ім. Горчакова, Міжнародна рада російських співвітчизників, Фонд національної та міжнародної безпеки, тощо.

Особливий статус має очолюваний відомим українофобом К. Затуліним Інститут

Активну роль у здійсненні проекту «Русский мир» відіграють Російська православна церква, яка з часів Петра І була одержавлена і завжди використовувалась як інструмент розбудови імперії. Від радянських часів і дотепер багато її ієрархів та служителів є агентами російських спецслужб.

Створений в РФ механізм підтримки і використання «русскоязычных соотечественников» для розбудови «русского мира» нагадує механізм, який після першої світової війни було сформовано в Німеччині для збереження «єдиної німецької спільноти. (Її складниками вважались німці фатерлянду та представники німецьких меншин — «фольксдойче» поза його межами). Цей механізм утворювали різні урядові благодійні фонди, такі як «Німецьке благодійне товариство», «Асоціація для німців за кордоном», «Фонд Адольфа Гітлера» та ін. Кошти фондів використовувались для підтримки німецьких культурно-освітніх установ закордоном та залучення до них місцевого населення з метою його германізації, а також для фінансування мережі пронімецьких націоналістичних і реваншистських організацій, які влаштовували протести проти «тяжкого становища німців» і вимагали возз’єднання з фатерляндом. Координація німецької «культурної пропаганди» та культурної експансії покладались на МЗС Німеччини, яке виконувало настанови фюрера і нацистського керівництва. Поряд із відомством закордонних справ існував Німецький інститут закордоння (Deutsche Ausland-Institut). Інститут співпрацював з німецькими розвідслужбами та готував інформаційно-аналітичні звіти, які використовувались нацистською владою для організації німецької

Сучасна російська політика, спрямована на розбудову посилення позицій , має на меті формування поза межами Росії єдиного російськомовного простору. Вона здійснюється із використанням концепції так званої «м’якої сили», яку її творець американський політолог Джозеф Най визначає як «спроможність досягти бажаного на основі добровільної участі союзників, а не за допомогою примусу або подачок».

Концепція «м’якої сили», яка передбачає застосування прихованих маніпулятивних політтехнологій, була сприйнята і модифікована російськими спецслужбами і, врешті решт, стала офіційною доктриною російської влади. Показовим в цьому плані є конфіденційний лист, в якому йшлося про застосування «м’яких» технологій для «зміни на краще ситуації на Україні». Автором листа був Л. Шершньов, генерал військової розвідки Росії у відставці, президент Фонду національної та міжнародної безпеки, до наглядової ради котрого входять Л. Шебаршин, генерал-лейтенант, колишній начальник Першого головного управління (розвідка) КДБ СРСР та Є. Примаков, колишній керівник служби зовнішньої розвідки Російської Федерації. Лист, який став надбанням громадськості у квітні 2009 р., був адресований голові Комітету у справах СНД та зв’язках з співвітчизниками Держдуми РФ і завершувався такою промовистою пропозицією: «Я міг би взяти на себе, залишаючись в тіні, загальне керівництво цією роботою або увійти до якоїсь структури, котру могли б створити для досягнення наших цілей на виборах в Україні» /Ивица Гжевска. «Перезагрузка» украинско-российских отношений http://www.rb.ru/article/novaya-strategiya-kremlya-otnositelno-predstoyashhih-vyborov-v-ukraine/5772967.html/.

У програмній статті «Россия в меняющемся мире», присвяченій російській зовнішній політиці і опублікованій на початку 2012 р., В. Путін визначив «м’яку силу» як «комплекс інструментів і методів досягнення зовнішньополітичних цілей без застосування зброї, а за рахунок інформаційних та інших важелів впливу». Пославшись на світову практику, він зазначив, що в Росії також є подібні інструменти, зокрема, такі як фонд «Русский мир» та Россотрудничество, а підсумовуючи виокремив сферу та мету їх використання таким чином: «Російськомовний простір — це практично всі країни колишнього СРСР і значна частина Східної Європи… Ми повинні в кілька разів посилити освітню і культурну присутність у світі — і на порядок збільшити її в країнах, де частина населення розмовляє російською або розуміє її» / «Российская газета», 27.02.2012 р./

Концепцію «м’якої сили» як засобу гуманітарної політики Росії розвинув і конкретизував Константин Косачев, якого у березні 2012 р. указом президента РФ В. Путіна було призначено новим керівником Россотрудничества і одночасно спеціальним представником президента по зв’язках з державами-учасницями СНД. Він також став заступником голови Урядової комісії у справах співвітчизників. У статті «Россотрудничество как инструмент «мягкой силы» («Федеральный справочник» т. 26, 2012, с. 185–194) К. Косачев визначив «соотечествеников за рубежом» та «русский язык» як складові вітчизняного ресурсу «м’якої сили». І наголосив, що цей ресурс має активно і ефективно використовуватись у реалізації пріорітетної зовнішньополітичної стратегії Росії, метою якої є «створення модернізаційних альянсів та посилення євроазійської інтеграції». Інакше кажучи, використання владою Росії вітчизняного ресурсу «м’якої сили» має на меті формування на територіях колишніх складових колишнього СРСР єдиного російськомовного простору як підґрунтя для їхньої реінтеграції в рамках майбутньої російської неоімперії під назвою Євразійський Союз.

Українська гуманітарна політика Росії виходить за межі популяризації а сприяння у її вивченні і здійснюється за допомогою політичних маніпуляцій і тиску. Вона матеріалізується у спробах просування і зміцнення позицій російської мови та супроводжуються необґрунтованими вимогами надання

«м’якої сили», до якого крім пересічних «соотечественников», незалежно від їхнього етнічного походження та громадянства, віднесені проросійськи налаштовані представники українського політикуму. Саме вони є головним знаряддям керованої з Кремля чекістської спецоперації, мета якої полягає в офіціалізації статусу російської мови в

Перебіг і виконавці спецоперації

розпочалась в рамках ширшої спецоперації, спрямованої на усунення з президентської посади Л. Кравчука, якого російська влада затаврувала як сепаратиста і націоналіста, і припадає на квітень-липень 1994 р. /див. В. Василенко Касетний скандал: геополітичний і національний вимір, К. 2011, с. 5–7/ Тоді Росія зробила ставку на Л. Кучму, виборчим штабом якого керував Д. Табачник. Як свідчать згодом опубліковані у московських ЗМІ матеріали, фінансування виборчої кампанії Л. Кучми забезпечував уряд РФ, очолюваний В. Чорномирдіним /див. «Комсомольська правда», 12 березня 1996 р. № 45/. І тому зовсім невипадковим є те, що одним з ключових пунктів його виборчої програми стала вимога Росії щодо надання російській мові в Україні статусу другої державної мови. Адже діяв принцип — хто платить, той і замовляє музику.

Свідомо пішовши на виконання замовлення російської влади, Л. Кучма зламав започатковану Законом 1989 р. про мови та підтриману українськими елітами і суспільством позитивну тенденцію утвердження державності української мови як безальтернативного, загальнонаціонального пріоритету. З тих пір невід’ємним елементом не тільки виборчих кампаній, а й української, а по-суті антиукраїнської, політики стали деструктивні, інспіровані Кремлем та його агентурою, спекуляції мовним питанням, які розколюють суспільство, провокують конфлікти та загрожують державній єдності України.

В іногураційній промові, виголошеній Л. Кучмою у Верховній Раді після його перемоги у президентських перегонах, він пообіцяв виступити з законодавчою ініціативою про надання російській мові офіційного, а, по-суті, державного статусу. Однак під тиском національно-демократичних сил Л. Кучма був змучений відмовитись від виконання цієї обіцянки, проте згодом ініціював і забезпечив ратифікацію Україною Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов. При цьому проявив неабияку наполегливість, подаючи відповідні законопроекти до парламенту тричі 23 жовтня 1998 р., 12 вересня 2001 р. та 26 жовтня 2002 р. Законопроекти суперечили Конституції України, спотворювали зміст і мету Хартії, а їхнє просування відбувалось у нелегітимний спосіб за активної підтримки комуністів і соціалістів, в умовах відвертого тиску російських офіційних чинників та організованої ними кампанії у засобах масової інформації.

Ухвалення Верховною Радою Закону про ратифікацію Хартії у 2003 р. завершувало другу стадію спецоперації проти української мови, яка також була складником ширшої спецоперації проти України, відомої під назвою «касетний скандал». Організований спецслужбами Росії «касетний скандал» був помстою за недодержання Л. Кучмою оплачених Кремлем обіцянок і водночас засобом примусу до їх виконання. В умовах боротьби з опозицією та загострення відносин з лідерами провідних західних демократій Л. Кучма був змушений знову шукати підтримки російського владного істеблішменту і саме тому настирно просував ущербний в правовому плані і стратегічно шкідливий для держави і суспільства законодавчий акт. Зміст і стилістика ратифікаційних законопроектів, які він подавав на розгляд Верховної Ради, свідчили, що їх створювали не в Києві, а в Москві і що в разі їхнього ухвалення вони будуть використовуватись як правова підстава для реалізації вимог Росії щодо надання російській мові в Україні офіційного статусу. Чільні представники його команди поводили себе як агенти впливу іноземної держави, а не як захисники національних інтересів власної держави.

З особливою наочністю це проявилось, коли Л. Кучма влітку 2002 року в черговий раз перетасував свою команду. Тоді главою Адміністрації Президента став В. Медведчук, який відверто заявляв, що очолювана ним СДПУ(о) є форпостом і провідником інтересів Росії в Україні, і публічно висловлювався на підтримку надання російській мові статусу державної. Іншим впливовим членом команди Л. Кучми був попередній глава його Адміністрації В. Литвин, який з червня 2002 р. став Головою Верховної Ради України. Обидва ще з радянських часів були відомі своєю пов’язаністю з КДБ, спадкоємницею якої стала ФСБ Росії.

До цієї двійки слід додати А. Орла, який з серпня 1999 р. був призначений заступником глави Адміністрації, Керівником Головного управління зовнішньої політики Президента України і який, за твердженням колишнього очільника військової розвідки України генерала О. Скіпальського, свого часу був офіцером Головного розвідуправління Генштабу Міністерства оборони СРСР. Не приховуючи своєї проросійської налаштованості, він прагнув протидіяти євроатлантичному вектору розвитку України. За словами В. Горбуліна, в Україні важко було знайти «розумнішого і витонченішого антинатівця».

В. Медведчук, будучи другою особою у створеній Л. Кучмою жорсткій президентській вертикалі, відігравав неабияку роль у формуванні та здійсненні курсу внутрішньої та зовнішньої політики держави. А. Орел, серед іншого, відповідав за забезпечення ратифікації міжнародних договорів України. В. Литвин як Голова Верховної Ради України керував роботою парламенту відповідно до визначених президентською адміністрацією пріоритетів.

Один з таких пріоритетів для кучмівської команди полягав у завершенні ратифікації Хартії, бо цього вимагали московські імпершовіністи. Залежні від російської влади і широко представлені в українському інформаційному просторі, російські ЗМІ протягом 2001–2002 рр. постійно агітували і закликали українську владу ратифікувати Хартію. До цієї кампанії активно долучились офіційні речники. Так, після того, як 26 жовтня 2002 р. на розгляд Верховної Ради було втретє подано законопроект про ратифікацію Хартії, Департамент інформації та преси МЗС РФ 2 листопада 2002 р. зробив заяву, в якій підкреслювалось, що в Москві сподіваються на ратифікацію Хартії Україною «у пріоритетному порядку». В заяві цинічно зазначається, що Україна, яка є членом Ради Європи, досі не ратифікувала цей документ, хоч на той час Російська Федерація, також будучи членом цієї організації, навіть не започаткувала процедури ратифікації Хартії і не ратифікувала її і досі. Питання Хартії було серед питань, обговорюваних під час візиту до Києва Голови Державної Думи Російської Федерації Г. Сєлєзньова, який 16 грудня 2002 р. зажадав від парламенту України прискореної її ратифікації. Напередодні ратифікації Хартії з робочим візитом Україну відвідав Президент Росії В Путін (30 квітня-4 травня 2003 р.) і з офіційним візитом делегація Ради Федерації РФ, очолювана її головою С. Мироновим (6–8 травня 2003 р.).

Ганебну роль у ратифікації Хартії відіграв В. Литвин. Свідомо нехтуючи своїми функціональними обов’язками, він просував законопроект про ратифікацію Хартії з порушенням вимог українського законодавства та правил регламенту Верховної Ради. Поданий на розгляд законопроект про ратифікацію Хартії ґрунтувався на невірному її перекладі на українську мову, зробленому не з копій автентичних примірників, а з тексту російського перекладу. У пояснювальній записці до законопроекту було відсутнє фахове обґрунтування необхідності захисту тієї чи іншої мови з урахуванням її фактичного стану і реальних можливостей держави в контексті положень Хартії, як і не було визначено матеріальних і фінансових наслідків виконання передбачених Хартією зобов’язань, що суперечило частині четвертій статті 3 чинного тоді Закону України «Про міжнародні договори України».

Як голова Верховної Ради, В. Литвин був зобов’язаний, принаймні, запропонувати Верховній Раді розпочати розгляд законопроекту лише після одержання депутатами правильного офіційного перекладу Хартії, результатів ретельного експертного вивчення питання та докладної інформації про бюджетні витрати, необхідні для виконання Хартії. Він цього не зробив. Натомість були допущені грубі відхилення від Регламенту Верховної Ради України. Розгляд законопроекту про ратифікацію Хартії і його ухвалення відбулися з порушенням статті 6.2.12 чинного тоді Регламенту, згідно з якою відхилений законопроект не може виноситися на тій же, або на наступній позачерговій сесії Верховної Ради даного скликання. 17 квітня 2003 року Верховна Рада цей законопроект не підтримала, а 15 травня 2003 року попри офіційну відсутність в переліку законопроектів, зареєстрованих для розгляду на третій сесії Верховної Ради IV скликання, він знову був внесений до порядку денного її пленарного засідання. І це при тому, що Президент України через главу своєї Адміністрації листом від 14 травня 2003 року № 02–02/918 відкликав законопроект і висловив готовність знову внести його на розгляд Верховної Ради в установленому порядку після доопрацювання. Але законопроект було винесено на голосування 15 травня 2003 року і ухвалено як Закон. Тим самим було порушено частину п’яту статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України», яка передбачала, що суб’єктом законодавчої ініціативи щодо ратифікаційних законів можуть бути лише Президент України або Кабінет Міністрів України.

Поведінка гаранта також була невідповідною та безвідповідальною. На виконання своїх президентських повноважень Л. Кучма мав би накласти вето на ухвалений Закон про ратифікацію Хартії лише з огляду на те, що Верховна Рада не мала права розглядати і схвалювати відкликаний ним законопроект. Водночас існували набагато серйозніші підстави для застосування президентського вето. На це промовисто вказували не лише багато народних депутатів України у своїх виступах в комітетах і під час пленарних сесій Верховної Ради, але й офіційний експертний висновок Інституту української мови Національної Академії Наук України, датований листопадом 2001 року і підписаний директором Інституту членкором НАН України В. Німчуком та кандидатом філологічних наук В. Радчуком, висновки Головного науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради, зроблені в листопаді 2002 р. та квітні 2003 р., експертні оцінки авторитетних фахівців, зокрема професора В. Євтуха, кандидатів юридичних наук В. Мармазова, С. Піляєва та інших.

Отже, у травні 2003 р. за ініціативи і підтримки Л. Кучми, Верховна Рада ухвалила законопроект, положення якого через невідповідний переклад Хартії спотворювали її зміст і мету, суперечили основоположним принципам ст. 10 Конституції України і були невдовзі протиправно використані для офіціалізації шляхом надання їй статусу регіональної та послаблення позицій української мови. Судячи з розмірковувань на сторінках його книги «Україна — не Росія», яка побачила світ у 2003 р., Л. Кучма не міг не розуміти ключової ролі статусу української мови як єдиної державної мови у забезпеченні політичної, суспільної та територіальної єдності України та для її нормального розвитку як національної демократичної держави європейського типу. Однак, у боротьбі за владу за допомогою зовнішньої сили і збереження себе у владі власний інтерес переважив державний. Це призвело до того, що керовані Росією антиукраїнські сили одержали інструмент для підриву статусу української мови та підтримки російської мовної експансії в Україні.

Початок третьої стадії спецоперації проти української мови припадає на першу половину 2006 р., коли з посиланням на Хартію та необхідність виконання Закону про її ратифікацію, місцеві ради різного рівня на Сході та Півдні України на порушення Конституції України ухвалили рішення щодо надання російській мові офіційного статусу регіональної. Парад «мовних суверенітетів» було інспіровано і оркестровано з-зовні. Йому передували численні вояжі в Україну таких відомих своєю антиукраїнською налаштованістю російських політиків як Ю. Лужков, К. Затулін, Д. Рогозін, їхні інтенсивні контакти з речниками Партії регіонів, інших проросійських політичних партій та громадських організацій.

Законопроект Ківалова-Колесніченка ряснів косметичними поправками, але практично не враховував жодних суттєвих і конструктивних пропозицій українських академічних установ і міжнародних інституцій. Саме тому цей законопроект також зазнав ґрунтовної критики як з боку

В пояснювальній записці до законопроекту законопроекту з мовним законопроектом мовним законопроектом № 2637 «Про мови України», який законопроектів свідчить про їхню концептуальну, змістовну, структурну і значною мірою текстуальну тотожність. Їхні положення передбачали встановлення статусу мов національних меншин у спосіб, несумісний з вимогами стосувалисьпереважно і були спрямовані на підрив статусу української мови як єдиної державної.

Опрацювання кожного із згаданих законопроектів без залучення всіх заінтересованих структур міжнародних інституцій, відмова привести положення цих законопроектів у відповідність з вимогами , а також цілями та об’єктом Хартії вказують на замовний характер започаткованої

Верховної Ради України В. Литвин та його перший заступник А. Мартинюк. При їхньому сприянні від моменту внесення законопроекту Ківалова-Колесніченка його проходження у Верховній Раді супроводжувалось системними та грубими порушеннями ст. ст. 82 і 84 Конституції України та ст. ст. 91, 102, 117 та 119 Закону «Про регламент Верховної Ради України». На останньому етапі просування цього законопроекту, по суті, перейшло в режим заздалегідь спланованої силової акції під час якої парламентську опозицію було зухвало і повністю проігноровано — жодна поправка до законопроекту жодного її представника ні в профільному Комітеті, ні на пленарних засіданнях навіть не обговорювалась.

Стараннями А. Мартинюка 3 липня 2012 р. і картками 248 народних депутатів, за відсутності багатьох з них в залі, було підтримано фіктивний в правовому сенсі документ, оскільки підготованого до голосування у другому читанні законопроекту, завізованого, як того вимагає ч.1 ст. 117 Регламенту, головою профільного комітету, керівником секретаріату цього комітету, керівниками юридичного і редакційного апаратів Верховної Ради, не існувало як такого. Інакше кажучи, 3 липня 2012 р. у Верховній Раді було ухвалено не закон, а шахрайським чином сфабриковано юридично нікчемний документ, оформлений як закон «Про засади державної мовної політики». Цей документ не був результатом законодавчої роботи, а просто відтворював без жодних змін первинний текст законопроекту Ківалова-Колесніченка з його численними помилками, навмисними перекрученнями змісту міжнародних документів та положеннями, що суперечать ст. ст. 10 та 92 Конституції України. Поставивши на голосування законопроект, який не пройшов друге читання після належного обговорення всіх внесених народними депутатами поправок, А. Мартинюк не тільки знехтував правилами регламенту, а й грубо порушив право народних депутатів на законодавчу ініціативу та участь у законотворчому процесі.

Ухвалення мовного законопроекту, до якого було запропоновано 2054 поправки, тривало з 16 год. 09. хв. 02 сек. до 16 год. 09 хв. 35 сек., тобто 33 секунди. Мовний бліцкриг відбувся після того, як глава адміністрації президента Росії генерал російських спецслужб Сергій Іванов прибув до Києва і заявив, що закон про мови конче потрібен Україні.

Всупереч своїм обіцянкам Верховної Ради України В. Литвин підписав закон «Про засади державної мовної політики», ігноруючи вимоги ст. 130 і у шахрайський спосіб використовуючи ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України». акону України «Про засади державної мовної політики» у редакції, яка була запропонована до першого першому Верховної Ради може подаватись лише після обговорення Ківалова-Колесніченка після першого читання. Це свідчить про спробу керівництва приховати факт наявності поправок, які мали стати, але не стали предметом розгляду спочатку на засіданнях профільного Комітету, а потім на пленарних засіданнях парламенту під час розгляду законопроекту у другому читанні. Адже за наявності таких поправок В. Литвин мав право застосувати ст. 131 лише щодо тексту законопроекту, підготовленого до підписання після розгляду всіх поправок під час другого читання.

«Про засади державної мовної політики», засвічував зелене світло для активізації діяльності кремлівської «п’ятої колони» в Україні по нищенню української мови та підриву її статусу як державної.

В рішенні керованої законопроекту Ківалова-Колесніченка, говорилось: "вважати підтримку зазначеного законопроекту вимушеним заходом, проміжним кроком для досягнення головної мети — надання російській мові статусу державної".

Сам законопроекту заявив, що буде добиватись включення норми про державний статус російської мови до проекту нової Конституції України, який розробляє створена президентським указом конституційна асамблея.

Можливість ухвалення такої Конституції, всупереч порядку зміни Основного Закону, встановленому чинною Конституцією, відкриває Закон України «Про всеукраїнський референдум», який також було ухвалено в нелегітимний спосіб 6 листопада 2012 р. наприкінці роботи

«Про засади державної мовної політики»

«Про засади державної мовної політики». Неважко зрозуміти, що кінцева мета такої співпраці полягає у відновлені тотальної русифікації всієї вертикалі системи української освіти і перетворення її у кузню підготовки еліти, ментально виховуваної на радянських історичних міфах та сучасних ідеологемах російської влади, а, отже, ментально готової до сприйняття ідеології проекту «Русского мира».

Таким чином, війна російської влади проти української мови і державності із залученням представників режиму В. Януковича та кремлівської п’ятої колони в Україні триває.

Не так тії вороги, як добрії люди

Така ситуація породжена не лише антиукраїнським гуманітарним курсом режиму В. Януковича, який використовується російською владою для здійснення спецоперації проти державності України, а є й результатом відсутності в Україні протягом всіх років її незалежної державності системної і послідовної державної мовної політики. На жаль, владна еліта України (як вище керівництво держави, так і парламентська опозиція) досить часто займали надто обережну, конюктурну, спекулятивну, а часом політично безвідповідальну, а то й злочинну позицію у питаннях дотримання та здійснення основоположних принципів мовної політики держави.

У свій час парламентська опозиція не спромоглась протидіяти ухваленню у 2003 р. Закону про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, який спотворював її зміст і дух, а згодом був використаний як інструмент боротьби проти української мови.

З перемогою помаранчевої революції та обранням наприкінці 2004 р. Президентом України В. Ющенка виникла унікальна можливість для нормалізації мовної ситуації в країні відповідно до вимог Конституції України та потреб зміцнення підвалин української державності. Однак мовна політика не стала пріоритетом гуманітарної політики нової влади, навіть тоді, коли протягом 2005 р. в руках В. Ющенка були зосереджені широкі президентські повноваження. Він не виявив розуміння важливості нормативного визначення засад державної мовної політики, її головних цілей, функцій, завдань та механізмів реалізації. Досить згадати, що Указ № 161/2010 «Про концепцію державної мовної політики», який мав слугувати дороговказом діяльності органів державної влади і управління в мовній сфері, В. Ющенко підписав тільки 15, а розмістив на своєму сайті 22 лютого 2010 р., тобто за два дні до складення президентських повноважень. Причому затверджений Указом документ являв собою лише урізану версію концепції державної мовної політики, яка була розроблена ще у 2005 р., підтримана експертним середовищем і схвалена 11 липня 2006 р. Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

Відсутність нормативно визначеної державної стратегії у мовній сфері у поєднанні з егоїстичним суперництвом між В. Ющенком та Ю. Тимошенко найнегативнішим чином позначилось на ефективності мовної політики держави. Команди Президента та Прем’єр-міністра діяли неузгоджено. Внаслідок цього чимало ініціатив Президента гальмувалось. Так, залишився невиконаним надзвичайно важливий Указ Президента «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», який було видано у лютому 2008 р. і відповідно до якого уряд Ю. Тимошенко мав опрацювати питання про створення центрального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної мовної політики.

Декларуючи турботу про долю України, розсварені вожді помаранчевої революції на ділі демонстрували брак стратегічного державницького мислення і політичної відповідальності також і у мовному питанні. Вони виявились неспроможними об’єднати зусилля всіх гілок влади з метою створення належної законодавчої бази для здійснення системної мовної політики та усунення загроз, породжених ухваленням антиконституційного закону, яким було ратифіковано мовну Хартію. Протягом 2006–2008 рр. у Верховній Раді було зареєстровано кілька проектів законів, що стосувались порядку застосування української мови. Однак через брак конструктивної взаємодії між командами Прем’єр-міністра та Президента вони навіть не були включені до порядку денного роботи парламенту.

Такою була і доля законопроекту «Про внесення

законопроект «Про внесення

голодування

Олег Веремієнко (м. Київ), Сергій Свідзінський (м. Черкаси), Леонід Бровченко (м. Вінніця), Андрій Діденко (м. Київ), Роман Лапуда (м. Трускавець), Валерій Шевченко (м. Червоноград, Львівської обл.), Олександр Місюра (м. Київ), Віталій Надточій (Київська обл.), Вадим Лісовий (м. Київ) та інші

аконопроект Ківалова-Колесніченка на порушення

закон «Про засади державної мовної політики». За всіма ознаками поведінку В. Яворівського слід кваліфікувати як співучасть у вирішальній і завершальній стадії спецоперації проти української мови.

Поведінка парламентської і позапарламентської опозиції до, під час і після ухвалення антиукраїнською закон дає підстави для висновку, що опозиційні лідери обмежились лише словесною критикою нинішньої влади та чисто декларативними засудженнями її антидержавної мовної політики. Їхні акції насправді являли собою імітацію політики спротиву сваволі влади і слугували засобами передвиборчих технологій і самопіару. З огляду на тотальне і зухвале нехтування владою парламентська опозиція мала право і обов’язок блокувати роботу , зокрема призначену на 30 липня 2012 р. позачергову сесію VI скликання, та організувати масштабну загальноукраїнську акцію непокори. Натомість депутати опозиційних фракцій не чинили жодного спротиву проведенню цієї сесії, хоча було зрозумілим, що її скликання має стати черговим етапом здійснення антиукраїнськими силами спецоперації і торуватиме шлях до скріплення сфальсифікованого мовного закону підписами В. Литвина та В. Януковича.

Лідери парламентської опозиції не відгукнулись на запрошення взяти участь у всеукраїнському постійно діючому Форумі «На захист української мови і державності», який було започатковано 25 вересня 2012 р. за ініціативи громадських організацій, творчих спілок, академічних наукових установ

режимом В. Януковича на догоду кремлівським імпершовіністам і спрямована на офіціалізацію російської мови, створює стратегічну загрозу для майбутнього України як незалежної національної держави. Це визнають представники російського політичного істеблішменту, як опозиційні, так і провладні. Так, авторитетний російський філософ і політолог Александр Ципко писав: «Україна, в якій другою державною мовою буде російська, — це вже не Україна, а друга паралельна Росії російська держава» /"Одесса как зеркало нынешней колонизации русского мира" — Российская газета, 29.09.2007 /. Зазначаючи, що дискусії щодо української мови не є пустопорожніми суперечками, Ігор Померанцев сказав: "Без мови не буде нації — в політичному сенсі цього слова. Без мови місце нації посяде колоніальне желе, а держава Україна стане болотяною місцевістю" ("В защиту неродного языка" — Радио Свобода, 2.03.2011; http://www.svoboda.org/content/blog/2325768.html).

Відомий російський політик і правозахисник Валерія Новодворська, висловлюючи жаль з приводу того, що "мова її народу стала формою поневолення інших народів, інших мов і культур, чи то в Литві, Латвії, Білорусі, Україні…", зазначила, що для України мовне питання — це питання самого її існування і наголошувала: " Мовою (російською — В.В.) вас доб'ють. Разом з нею прийде Росія. Остаточно і безповоротно". /День 30–31.07. 2010 та 13.11.2012; Слово просвіти, 9-15.08.2012/.

Константін Косачев, на той час голова Комітету з міжнародних питань Держдуми РФ і нинішній керівник Россотрудничества, вказуючи на послуговування значною частиною населення України російською мовою як позитивний факт зазначав: "Але так само вочевидь, що в разі надання цій мові таких же повноважень і свобод, як українській, могла б постраждати вже українська мова, що було б зовсім неправильно для долі державності, суверенітету України " ("Росія не радить Януковичу "підсилювати" російську мову" — Українська правда, 11.03.2012).

Коментуючи підписання В. Януковичем Закону № 5029-VI «Про засади державної мовної політики» і відзначаючи його нелегітимність, відомий в Україні московський політолог Андрій Окара наголосив, що «в перспективі цей закон можепризвести до наслідків, що, як кажуть лікарі, несумісні з життям. У даному випадку з життям держави» (Gazeta.ua — 9.08.2012).

За допомогою своєї «п’ятої колони», роль очільника якої в Україні виконує В. Колесніченко, Росія використовує

Моментом істини для українського політикуму і суспільства має стати чітке усвідомлення фатальних для долі України та всіх її громадян наслідків стратегічної загрози, породженої антиукраїнською мовною політикою нинішньої влади. Ця загроза здається непомітною, але за своєю природою вона становить стратегічну загрозу № 1, оскільки є міною уповільненої дії під спорудою української державності. Повною мірою і повною силою кумулятивні наслідки антиукраїнської гуманітарної політики режиму В. Януковича можуть стати відчутними тоді, коли процеси руйнації української національної ідентичності, а отже, і державності, стануть незворотними.

На відміну від В. Януковича, керівник Російської Федерації демонструє глибоке розуміння важливості державотворчих функцій національної мови і приділяє увагу не лише посиленню її ролі в світі, а й якості володіння нею громадянами Росії. Виступаючи нещодавно на засіданні Ради з міжнаціональних питань, В. Путін заявив: «Фундаментальною основою єдності країни безумовно є російська мова, саме вона формує загальний громадянський, культурний, освітній простір. Ї знати її, причому на високому рівні, повинен кожен громадянин Росії… Увага до російської мови — це, здавалося б, природна річ, але створюється враження, що ми недооцінюємо значення цього явища для країни, для держави. Вважається, що це така ж даність, як повітря, і вона розвиватиметься сама собою. Але якщо ми зазирнемо до деяких населених пунктів, де-небудь на околиці РФ, не певен, що ми там знайдемо таке ж знання російської мови, як в деяких містах мільйонниках. А це, між іншим, руйнує країну — така ситуація — і людям створює проблеми». Це позиція глави федеративної держави, до складу якої входять також неросійські національні утворення.

Натомість В. Янукович, будучи главою унітарної держави, санкціонує здійснення його командою мовної політики, яка підриває позиції української мови і, по суті, є інструментом продовження тривалої війни проти неї. З огляду на свої геополітичні пріоритети та орієнтири владний істеблішмент путінської Росії намагатиметься довести цю війну до переможного кінця з метою «остаточного вирішення українського питання» в контексті традиційних російських імперських прагнень, тобто створення російськомовної з наступним перетворенням її у зденаціоналізовану і безправну губернію Євразійськоїго Союзу.

Протиправне ухвалення антиконституційного і закон «Про засади державної мовної політики» є не тривіальним ситуативним елементом передвиборчої політтехнології, а черговим епізодом війни проти української мови, яка, за задумом кремлівських імпершовіністів, має завершитись реалізацією проекту "Русский мир". Хочу знов наголосити, що в рамках цього проекту немає місця ні незалежній українській державі, ні українській Україні взагалі, а українські громадяни, незалежно від їхнього етнічного походження, приречені стати другосортною частиною населення Російської неоімперії, яка використовуватиме їх як дешевий трудовий ресурс або гарматне м’ясо в імперських збройних авантюрах. Їм доведеться забути про демократію, гідність, права людини і основоположні свободи, взагалі, свободу слова та вільне розпорядження своїм майном, зокрема. Досить згадати про рівень і умови життя мільйонів пересічних російських громадян поза межами столичних мегаполісів, протиправні переслідування і цинічні вбивства правозахисників і журналістів і, між іншим, памятати про долю неугодних олігархів, котрих нинішня російська влада ув’язнює та позбавляє власності або прирікає на життя у вигнанні. Проросійськи налаштованим політикам та державним чиновникам слід знати, що і ті українські гетьмани, і ті українські комуністи, які у свій час були запопадливими виконавцями волі московських царів і генеральних секретарів, врешті-решт опинились на сибірських засланнях та у сталінських концтаборах. Можливо, в рамках новітньої Російської імперії, де пануватиме режим «суверенної демократії», їхня доля не складеться так трагічно, але владні повноваження, притаманні прерогативам правлячого класу незалежної держави, вони втратять. Адже в принциповому плані ставлення «національного лідера» сучасної авторитарної Росії та російського істеблішменту до та її владної еліти нічим не відрізняється від ставлення його попередників — білих царів і червоних секретарів. Більше того, порівняно з минулим, цілеспрямоване культивування українофобії в Росії сягнуло небувалих пропорцій. Про це свідчать брехливі звинувачення і вульгарні кпини, ненависть і зневага до та українців системно тиражовані російськими засобами масової інформації, кіноіндустрією, книжковою продукцією та шоуменами.

В ситуації, що склалась, особлива відповідальність лягає на лідерів української політичної опозиції. Їм необхідно зрозуміти, що питання статусу української мови як єдиної державної мови не може і не повинно бути розмінною монетою і засобом піару у ситуативних політичних іграх. Серед пріоритетних питань діяльності очолюваних ними політичних сил завжди має бути мовне питання. Сьогодні першочерговими пунктами порядку денного такої діяльності повинні стати: по-перше, підкріплені конкретними діями вимоги скасування так званого закону Ківалова-Колесніченка, як такого, що підриває статус української мови як державної та порушує конституційний лад

Зміцнення позицій і ролі української мови має фундаментальне і вирішальне значення для долі української нації і держави, українського суспільства і громадян. Її застосування у всіх сферах суспільного життя на всій території , як передбачено ст. 10 Державна мова відіграє надзвичайно важливі функції і в сферах освіти, інформації, державного управління, тощо. Саме ці функції української мови як єдиної державної мови покликані забезпечити суспільну цілісність та єдність української нації (як етнічної, так і громадянської) та створювати належні умови для нормального функціонування української держави, як соціального організму, що уособлює націю і суспільство і є інструментом їхнього захисту від внутрішніх та зовнішніх загроз. Отже, боротьба проти зросійщення та за збереження статусу української мови як єдиної державної — не самомета, а засіб захисту національної державності

як опозиційними партіями, так і структурами громадянського суспільства, налагодження між ними активної співпраці і взаємопідтримки у протидії антидержавницькій політиці нинішньої влади. Позитивних результатів в цій боротьбі можна досягти лише спільними зусиллями всіх громадян , всього українського народу, всіх опозиційних парламентських і поза парламентських партій та патріотичних громадських організацій.

Режим В. Януковича, проводячи ворожу щодо української мови політику, діє як організоване злочинне угрупування, що сповідує не силу права і справедливості, а право сили і сваволі. Очолювана ним команда перетворилась на знаряддя здійснення антиукраїнського, авторитарного, антинародного та антидержавного курсу, який суперечить основоположним принципам , грубо порушує політичні та соціально-економічні права громадян, цинічно ігнорує конституційні права української більшості, руйнує підвалини української державності. Створену В.Януковичем систему керування країною неможливо реформувати — її можна лише демонтувати та ліквідувати шляхом усунення його від влади. Для досягнення цього лідери опозиції повинні відмовитись від популістських закликів і запропонувати чітку, змістовну і реалістичну програму дій, яка була б зрозумілою суспільству і підтримана суспільством. Лише за таких умов можна створити критичну масу суспільного опору, мобілізувати громадськість на активні, системні, широкомасштабні і масові акції та їх переростання у загальнонаціональний рух за відновлення правопорядку, соціальної і національної справедливості в країні та забезпечення її нормального розвитку як незалежної демократичної національної держави європейського типу.

Оглавление

Володимир Василенко, доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний посол України Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

Генеза і мета спецоперації

Механізм і засоби здійснення спецоперації

Перебіг і виконавці спецоперації

Не так тії вороги, як добрії люди

Момент істини для українського політикуму і суспільства