Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії [Сергій Грабовський] (fb2) читать постранично

- Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії 4.19 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Сергій Грабовський

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Сергій Грабовський Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії

При оформленні обкладинки використано скульптуру Іоанна Георга Пінзеля «Самсон, що розвиває пащу левові» з вівтаря костелу в с. Годовиця, близько 1760 р.

Вступ. Чи потрібні ми самим собі?



Трапляються в житті такі випадки, коли прочитаєш щось, а воно прив’яжеться до тебе і вимагає осмислення та відповіді. От і зараз: ця книга, мабуть, була б іншою, якби не один текст в Інтернеті.

...Третій Рейх з усіма його досягненнями та злочинами - це витвір австрійців. Коли вони захотіли, то заснували цю наддержаву, давши їй повновладного канцлера, ім’я якого увійшло в історію, та грізного керівника служби безпеки. І не забуваймо, що саме у Відні до Першої світової війни сформувалися основи тієї ідеології, що її творець Третього Рейху проповідував потім у Мюнхені та Берліні. А після того як Австрія остаточно вирішила жити самостійно, Німеччина перестала претендувати на роль світової тоталітарної потуги й перетворилася на нормальну демократичну та політкоректну країну...

Ось такі умовиводи, за аналогією, спали мені на думку під час прочитання опублікованої не так давно в популярному Інтернет-виданні «Українська правда» статті Павла Солодька та Дмитра Крапивенка «УРСР - це ми». Про що там ішлося? Про те, що негоже відмовлятися від радянської спадщини, бо, мовляв, СССР свого часу був збудований зусиллями українців, їхні представники очолювали цю супердержаву, а коли українцям набридло працювати задля Союзу, вони відмовилися це робити, відтак тамтой Союз одразу й розвалився. Проте сьогоднішня Україна -це прямий спадкоємець та продовжувач УРСР, і намагатися щось побудувати поза тим - це нонсенс. «Що, невже Дніпрогес підірвати на знак такої відмови?» - риторично запитують автори статті.

Попри чималу кількість фактографічних помилок (оскільки частина з них типова, на них варто спинитися окремо), стаття ця тягне на нормальну «інтелектуальну провокацію», бо порушує цілком реальні проблеми розвитку України впродовж останніх 90 років та, кажучи науковою мовою, континуїтету, себто тяглос-ті українського державного, політичного й культурного життя. І не лише в радянську/совєтську (про різницю між цими двома термінами - трохи пізніше) добу, а й раніше, до Української революції 1917-1921 років, до того шоку, який відчула як російська, так і світова спільнота, коли невідь-звідки, наче з дна історичного моря, піднялася така собі новітня Атлантида, населена десятками мільйонів людей. Дехто донині переконує себе, що ніякої України немає й бути не може, це чиясь інтрига (німецька, польська, єврейська, американська - потрібне підкреслити), он і кайзерівський генерал Гофман писав свого часу, що це він вигадав Україну. Інші ж вважають, що Україна існувала споконвіку, з неолітичних часів, а от лихі люди її занапастили, тож уся проблема тільки в тому, щоб цих лихих людей прогнати геть, а рідну Неньку позбавити чужинських впливів. Не буду вдаватися до науково-термінологічних викрутасів, щоб показати певну спорідненість обох позицій, зазначу лише, що вони обидві лишають поза увагою самих українців, тих, хто крок за кроком, з великими жертвами творив нашу країну з того етнічного субстрату, який був наявний на початку XIX століття.

Безумовно, Україна до цього існувала. Безумовно, вона могла не відбутися як сьогоднішня геокультурна й геополітична реальність, а стати чимось на кшталт чи то Шотландії, чи то Провансу. Проте Україна є. Та, з іншого боку, вона досі невідома самій собі, її тожсамість розмита, вона перебуває в полоні неоколоніальних міфів, які дуже професійно продукуються як «кремлівськими чекістами», так і плином життя «в затінку Москви»; не лише пересічні громадяни чи політичні діячі Сходу держави, а й галицькі інтелігенти нерідко заплющують очі на очевидне або дивляться на самих себе очима метрополії. На додачу, у країні практично відсутній конче потрібний їй сьогодні «суспільний фермент» у вигляді того різновиду націоналізму, який знаний філософ Микола Шлемкевич цілком умотивовано звав «творчим націоналізмом».

Ну, а розмову стосовно України у світових процесах, її самостійної ролі на глобальній арені в, як то кажуть, «пристойному товаристві», краще не заводити. Мовляв, це в тобі говорить гіпертрофоване почуття національної гідності, це просто смішно, бо українці - це сільський народ, і вони були або біомасою для чужих звершень, або служили іншим державам та здобували славу для цих держав, не більше. Так само і з впливом української культури на інші: ну, ще на відсталу Московію XVII-XVIII століть вплинути можна було, ну, «українська школа» в польській літературі та Гоголь - у російській ще з’явилися в першій половині XIX століття, а що крім того? Куди там братися українцям, щоб змінювати чиїсь душі, їм би зі