Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії [Сергій Грабовський] (fb2) читать онлайн

Сергій Грабовський Генії проти ідіотів: Алгоритми української історії

При оформленні обкладинки використано скульптуру Іоанна Георга Пінзеля «Самсон, що розвиває пащу левові» з вівтаря костелу в с. Годовиця, близько 1760 р.

Вступ. Чи потрібні ми самим собі?

Трапляються в житті такі випадки, коли прочитаєш щось, а воно прив’яжеться до тебе і вимагає осмислення та відповіді. От і зараз: ця книга, мабуть, була б іншою, якби не один текст в Інтернеті.

...Третій Рейх з усіма його досягненнями та злочинами - це витвір австрійців. Коли вони захотіли, то заснували цю наддержаву, давши їй повновладного канцлера, ім’я якого увійшло в історію, та грізного керівника служби безпеки. І не забуваймо, що саме у Відні до Першої світової війни сформувалися основи тієї ідеології, що її творець Третього Рейху проповідував потім у Мюнхені та Берліні. А після того як Австрія остаточно вирішила жити самостійно, Німеччина перестала претендувати на роль світової тоталітарної потуги й перетворилася на нормальну демократичну та політкоректну країну...

Ось такі умовиводи, за аналогією, спали мені на думку під час прочитання опублікованої не так давно в популярному Інтернет-виданні «Українська правда» статті Павла Солодька та Дмитра Крапивенка «УРСР - це ми». Про що там ішлося? Про те, що негоже відмовлятися від радянської спадщини, бо, мовляв, СССР свого часу був збудований зусиллями українців, їхні представники очолювали цю супердержаву, а коли українцям набридло працювати задля Союзу, вони відмовилися це робити, відтак тамтой Союз одразу й розвалився. Проте сьогоднішня Україна -це прямий спадкоємець та продовжувач УРСР, і намагатися щось побудувати поза тим - це нонсенс. «Що, невже Дніпрогес підірвати на знак такої відмови?» - риторично запитують автори статті.

Попри чималу кількість фактографічних помилок (оскільки частина з них типова, на них варто спинитися окремо), стаття ця тягне на нормальну «інтелектуальну провокацію», бо порушує цілком реальні проблеми розвитку України впродовж останніх 90 років та, кажучи науковою мовою, континуїтету, себто тяглос-ті українського державного, політичного й культурного життя. І не лише в радянську/совєтську (про різницю між цими двома термінами - трохи пізніше) добу, а й раніше, до Української революції 1917-1921 років, до того шоку, який відчула як російська, так і світова спільнота, коли невідь-звідки, наче з дна історичного моря, піднялася така собі новітня Атлантида, населена десятками мільйонів людей. Дехто донині переконує себе, що ніякої України немає й бути не може, це чиясь інтрига (німецька, польська, єврейська, американська - потрібне підкреслити), он і кайзерівський генерал Гофман писав свого часу, що це він вигадав Україну. Інші ж вважають, що Україна існувала споконвіку, з неолітичних часів, а от лихі люди її занапастили, тож уся проблема тільки в тому, щоб цих лихих людей прогнати геть, а рідну Неньку позбавити чужинських впливів. Не буду вдаватися до науково-термінологічних викрутасів, щоб показати певну спорідненість обох позицій, зазначу лише, що вони обидві лишають поза увагою самих українців, тих, хто крок за кроком, з великими жертвами творив нашу країну з того етнічного субстрату, який був наявний на початку XIX століття.

Безумовно, Україна до цього існувала. Безумовно, вона могла не відбутися як сьогоднішня геокультурна й геополітична реальність, а стати чимось на кшталт чи то Шотландії, чи то Провансу. Проте Україна є. Та, з іншого боку, вона досі невідома самій собі, її тожсамість розмита, вона перебуває в полоні неоколоніальних міфів, які дуже професійно продукуються як «кремлівськими чекістами», так і плином життя «в затінку Москви»; не лише пересічні громадяни чи політичні діячі Сходу держави, а й галицькі інтелігенти нерідко заплющують очі на очевидне або дивляться на самих себе очима метрополії. На додачу, у країні практично відсутній конче потрібний їй сьогодні «суспільний фермент» у вигляді того різновиду націоналізму, який знаний філософ Микола Шлемкевич цілком умотивовано звав «творчим націоналізмом».

Ну, а розмову стосовно України у світових процесах, її самостійної ролі на глобальній арені в, як то кажуть, «пристойному товаристві», краще не заводити. Мовляв, це в тобі говорить гіпертрофоване почуття національної гідності, це просто смішно, бо українці - це сільський народ, і вони були або біомасою для чужих звершень, або служили іншим державам та здобували славу для цих держав, не більше. Так само і з впливом української культури на інші: ну, ще на відсталу Московію XVII-XVIII століть вплинути можна було, ну, «українська школа» в польській літературі та Гоголь - у російській ще з’явилися в першій половині XIX століття, а що крім того? Куди там братися українцям, щоб змінювати чиїсь душі, їм би зі своїми розібратися!..

...Вільгельм Габсбург, Сергій Параджанов, Джеймс Мейс...

Так це, скажуть, тільки три винятки на все XX століття, коли українство й українськість привабили представників інших націй, а зворотні процеси охоплюють мільйони людей, і серед них є чимало яскравих діячів різних культур, за походженням - щирих етнічних українців. І не дивно: адже українська тожсамість на шістнадцятому році відновленої незалежності залишається невідь-чим. Справді, не можна ж її зводити до радості від перемог футболістів чи боксерів, а тим часом, дуже схоже, нічого іншого (крім хіба що притаманного всім народам прагнення жити заможніше) не об’єднує Львів і Донецьк, Київ та Сімферополь. Хто ж зважатиме на українців і прихилятиметься до них, коли вони самі виявляються нездатними робити це?

Проте насправді все не так просто. Навіть зовсім не так.

А для того, щоб зрозуміти, що тут «не так», спершу повернімося до згаданої статті, бо ж, нагадую, її помилки типові для сучасної української свідомості, і не лише на Сході чи Півдні країни. Чи не головна з них та, що, мовляв, УРСР, Радянська Україна, була утворена у грудні 1917 року, і саме з неї, а не із загиблої у війні У HP, бере свої витоки сучасна Українська держава. Дозволю собі процитувати із цього приводу знаного історика професора Станіслава Кульчицького: «Створюючи паралельну Центральній Раді форму національної державності, більшовики залишили за нею стару назву - Українська Народна Республіка. Перший радянський уряд України вони назвали Народним секретаріатом, а не Раднаркомом чи то Совнаркомом, як у Петрограді. Схожість з назвою уряду ЦР (Генеральний секретаріат) теж не була випадковою... Не бажаючи лобового зіткнення з національно-визвольним рухом, більшовики прагнули довести українському суспільству, що національна державність зберігається, але не в «буржуазному», а в робітничо-селянському вигляді... Після утворення Харківського радянського центру Раднарком здобув можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини». Зазнавши поразки навесні 1918 року від військ Німеччини, Австро-Угорщини та УНР, більшовики відкотилися до Росії, зазначає С. Кульчицький. Вони знову рушили до України тільки наприкінці цього року - і знову під виглядом «справжньої» УНР. Тільки 6 січня 1919 року більшовики відмовилися від назви «Українська Народна Республіка» і стали звати її УССР і УСРР («соціалістична совєтська», а потім уже й «радянська» республіка).

Паралельно із цим у резолюції І з’їзду КП(б)У, який відбувся, нагадаю, влітку 1918 року в Москві (!), ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки». І це була принципова настанова: буцімто-партія КП(б)У була створена на правах обласної організації РКП(б). А в програмі останньої, ухваленої 1919 року, тобто вже після утворення УСРР, указувалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за совєтським типом».

Іншими словами, під совєтська Україна для російських комуністів була тільки «однією з перехідних форм»; до 1917 року навіть автономію українських земель більшовики всерйоз не розглядали і були змушені піти спершу на номінальне визнання УНР, а потім - на переформатування її в УСРР тільки під жорстким тиском обставин. Ці обставини звалися національно-визвольними змаганнями, й ідея вільної України була настільки популярною, що її підтримали не лише маси етнічних українців, а й чимала кількість представників інших етнічних груп, що жили на українських землях: білоруси, євреї, поляки, татари, німці (щоб переконатися в цьому, досить узяти списки командного складу війська та урядовців УНР й Української держави Павла

Скоропадського, та про це йтиметься далі). Тому більшовики крок за кроком змушені були поступатися українським самостійницьким силам і, головне, настроям мас і врешті-решт піти на утворення Союзу (замість, як відомо, запланованої партійною комісією на чолі зі Сталіним схеми «автономізації» та входження всіх совєтських республік до складу федеративної Росії).

Перемога ж «червоного» варіанта розвитку України була зумовлена зовсім не підтримкою з боку народу (демократичні вибори до Всеросійських Установчих зборів наприкінці 1917 року зафіксували, що більшовиків підтримувало приблизно 10% населення українських губерній) і не простою перемогою українських більшовиків у громадянській війні, а іншими, дуже складними, у тому числі й геополітичними обставинами. До речі, слід зауважити, що власне громадянська війна в Україні точилася дуже недовго - з літа 1918 року до початку 1919 року, коли повстанці різного ґатунку воювали з гетьманом Скоропадським і між собою. Більшість інших тогочасних подій на теренах як Східної, так і Західної України описується у термінах колоніальних воєн.

Колоніальний статус Наддніпрянщини у складі Російської імперії навряд чи здатен заперечити будь-який послідовний ліберал, марксист чи консерватор (я не маю на увазі російських адептів цих течій, бо, як зазначав ще Володимир Винниченко, російська демократія закінчується там, де починається українське питання - винятки можна перерахувати на пальцях). Самостійницький («мазепинський» у трактуванні російських діячів) рух та проголошення УНР були типовими антиколоніальними явищами - з усіма проблемами, які звідси випливали. А до кінця 1919 року всі: «червоні», «білі», вояки Антанти - намагалися приборкати волелюбну колонію, як і ведеться в таких випадках, -за допомогою певної частини місцевого населення. Так, як Британія у XIX столітті впокорювала бунтівну Індію, а на початку XX -норовливу Ірландію.

Саме в колоніальні та постколоніальні сюжети вписуються й непослідовність лідерів Центральної Ради, і федералістичні ілюзії Скоропадського, й отаманщина та махновщина з їхнім неприйняттям необхідності жорсткої дисципліни й побудови державної машини, і глибинний конфлікт між містом та селом, який виливався в численні трагедії, і, нарешті, неготовність стояти до кінця за рідну землю, і здатність до співпраці зі «своїм» колонізатором проти всіх «чужих», відлуння чого ми нині спостерігаємо у негативному ставленні більшості українців до НАТО та в їхній ірраціональній любові до авторитарної Росії (демократична Росія Олександра Герцена та Андрія Сахарова, яка так ніколи й не здобулася на домінування у власній країні, серед більшості української громади популярністю, на жаль, не користується).

Ну, а щодо ролі етнічних українців у російській та совєтській історії (чомусь автори згаданої статті та їхні однодумці забувають польську, австрійську та румунську історію, там теж вистачає українців), то порахуйте самі, скільки прізвищ на кшталт О’Браєн, О’Коннор, Кеннеді, О’Салліван, Кілпатрік, Кіркпатрік, Макбрайд, Кларк, Мерфі тощо зустрічається у британській чи американській історії в ті часи, коли Ірландія перебувала під владою Лондона. Та й пізніше - аж до Бернарда Шоу та Елвіса Преслі. Але чи стає від того британська історія частиною ірландської? І навпаки?

Так само вписуються в колоніальні сюжети й українські націонал-комуністи, яких серед більшовиків «зі стажем» було дуже небагато (М. Скрипник, С. Мазлах, В. Шахрай), основна маса їх викристалізувалася серед представників тих лівих партій, які в період від 1918 до 1920 року стали на бік більшовиків, вступивши до їхніх лав чи залишившись у межах «паралельної» УКП. Річ у тому, що в ситуації, коли визначилося категоричне неприйняття самого факту існування України як з боку Антанти, так і з боку різних «білих» російських центрів влади, коли політичні чвари у власне українському таборі дійшли до громадянської війни, чимала кількість лівих політиків зробила вибір на користь В. Леніна і Л. Троцького як меншого зла порівняно з прихильниками єдиної та неподільної авторитарної (а чи й імперської) Росії А. Денікіним і О. Колчаком. Перші ж блискуче зорієнтувалися в ситуації й модифікували національну політику більшовизму на користь примноження прав совєтських республік (бо ж інакше чим було піднімати на світову революцію колоніальні народи Сходу, якщо відверто душити народи російських колоній?). І як результат: доба українізації, тобто швидкої національної модернізації, коли комуністичні ідеї, як це траплялося потім не раз у XX столітті, видавалися місцевій еліті ефективним засобом такої модернізації. У свою чергу, Голодомор став необхідним етапом приборкування української нації, чий розвиток за 1920-ті роки сягнув за потрібні Кремлю рамки. До речі, давно не ремонтований Дніпрогес (це одна із накинутих колонізаторами назв, питома його назва - Дніпрель-стан), про який ведуть мову автори статті, і проектували в часи націонал-комунізму як один із засобів тієї ж модернізації...

Загалом же сьогоднішня Україна - це конгломерат упокореної Сталіним колонії (Наддніпрянщина), окупованих під час війни земель (Західна Україна, Бессарабія) і заселеної після депортації корінного етносу території (Крим). Який тут можна знайти спільний знаменник, що об’єднав би всіх? Це справді питання. Проте за будь-яких обставин совєтське минуле як позитив, котрий усіх об’єднує, - це надто проблематична річ; адже, як не крути, це тоталітарне минуле. Не забуваймо: совєтський лад знищив десятки мільйонів своїх підданих і мільйони громадян інших країн. І чому українці мусять вважати своїми тих, хто, як Леонід Брежнєв, відмовився від належності до українців чи, як Григорій Петровський, був слухняним знаряддям Кремля? І чому саме ми мусимо відповідати за совєтські злочини в Угорщині, Чехо-словаччині й Афганістані?

До речі, мабуть, саме час пояснити, чому це я вживаю два терміни - «совєтський» та «радянський». Позначають вони відмінні між собою феномени, бо ж, згадаймо, що було сказано перед цим: у грудні 1917 року більшовики України, вщент програвши вибори на Всеукраїнський з’їзд робітничих та селянських рад, пішли із цього з’їзду, переїхали з Києва до Харкова і провели там «Первый съезд советов Украины». Тому більшовицько-українська війна зими 1917 - весни 1918 років може бути названа радянсько-совєт-ською війною. До того ж, і такий своєрідний знавець питання, як Лазар Каганович, по війні суворо докоряв Максимові Рильському: «Що це він пише - «Я син Країни Рад»? Яких саме рад? Ради бувають різні!» Отож міжнародний термін «Soviet» в українській транскрипції вважаю більш прийнятним для позначення більшовицького режиму, ніж слово «радянський». Україна стала радянською хіба що 1990 року, після напівдемократичних виборів, і пробула такою до кінця 1991 року. Хоча «радянське» і «совєтське» в різних пропорціях поєднувалися в ній упродовж багатьох десятиліть. Скажімо, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був цілком радянською людиною, і книжечка, підписана його ім’ям, звалася «Україна наша радянська». А потім Шелест був усунутий з посади, і його заступив совєтський чиновник Володимир Щербицький, для котрого нормою було завжди і всюди озиратися на союзний центр і говорити (звісно, російською мовою): «А що з цього приводу скажуть московські бояри (себто - члени політбюро та міністри)?».

Як бачимо, навіть «червона» Україна та її чільні постаті - це представники різних іпостасей українськості, що ж тоді говорити про Україну інших кольорів веселки, з різним історичним досвідом та висновками, які випливають із цього досвіду? Може, і справді - крім УСРР й УРСР інших об’єднуючих чинників, навіть слабких, просто не було?

Проте щось же об’єднувало, об’єднує - і мусить об’єднувати! -усі землі сучасної Української держави, крім совєтського досвіду і крім формальних чинників. Просто ми не знаємо чи не хочемо знати про те. Про те, що чверть українських прізвищ (і, мабуть, не випадково!) мають тюркські корені, а еталон української юначої краси, зображений Іваном Котляревським («лице біле, чорний вус»), абсолютно відповідає взірцям кримськотатарського юнацтва, оспіваним у численних поетичних творах (то, мабуть, українці з кримськими татарами не тільки воювали?). Про те, що російське самодержавство впродовж півстоліття здригалося від ударів українців - й українцями-таки було добите. Про те, що в 1920-1930-ті роки Харків та Київ були в числі столиць світової наукової думки, і заявку на винахід атомної бомби першими у світі подали українські вчені. Про те, що в 1990-ті роки Україна мала реальний шанс (утрачений через керівництво недолугих лідерів) стати третьою у світі державою, здатною самостійно, зі своєї території виводити в космос пілотовані космічні кораблі. Про те, що нью-йоркські та чиказькі хмарочоси завдячують своєю багатосотметровою стрімкістю українському інженерові; що траса майбутнього польоту людини на Марс давно вже розрахована українцем; що нам не треба запопадливо зазирати до рота імпортним консультантам-економістам; що під час Другої світової війни ОУН мала потужні підпільні осередки не лише в Галичині, а й на Дніпропетровщині й у Донбасі, і що варто пам’ятати не тільки тих вітчизняних літераторів, котрі писали російською мовою, а й тих, хто писав німецькою чи польською...

Одне слово, українська історія гідна справді великого народу.

І далеко не завжди Україна грала в чужій виставі.

Сказане дає можливість вийти на ті питання, яким, власне, і присвячена ця книга. Ідеться про спробу окреслити в новій і новітній історії певні (не всі, звичайно) вузлові пункти ствердження (точніше, самоствердження) України. А оскільки історія - це завжди люди та їхні долі, з яких і складається те, що пізніше називають «історичним процесом», то йтиметься про цих людей і про ті події, які відбувалися навколо них. Головним чином про те, про що, окрім професіоналів-істориків, узагалі мало хто знає. Крім того, про те, про що начебто знає багато освіченого люду, але на що всі традиційно дивляться під постколоніальним кутом зору, заданим колишньою метрополією. І, нарешті, про те, із чим стикався ледь не кожен, але про сутність чого не задумувався. Іншими словами, ідеться про спробу в циклі історико-популярних нарисів показати широкому інтелектуальному загалові дещо з того, що він мусить знати про себе самого, про свої корені в національній історії.

У цій книзі практично не буде розповіді про людей та події, пов’язані з Другою світовою війною, але це тому, що мною написана спеціальна праця, присвячена цій добі. Так само предметом уваги майже не стане сьогодення - але знову-таки тому, що книга, де аналізуються нагальні проблеми дня нинішнього, в роботі. Хоча, з іншого боку, хіба все, що становить підвалини, основу, стрижень української історії, не пов’язане безпосередньо з днем сьогоднішнім і завтрашнім, а то й післязавтрашнім?

...А стосовно нагород та здобутків совєтської доби, то ніхто в Німеччині не висадив у повітря автобани й не спалив креслення «Фольксвагена», хоча все це було зроблено за Гітлера, і не заборонив після денацифікації ветеранам Вермахту носити бойові (підкреслюю, саме бойові) ордени. Тим паче не знищили індустріального надбання колоніальної доби індуси й не відмовилися носити британські військові нагороди. От тільки найбільше індуси шанують все ж борців за незалежність своєї країни, а не місцевих ландскнехтів імперії - тобто не тих, хто виконував обов’язок перед усім людством у Другій світовій війні, а хто заробляв собі на хліб зміцненням могутності хай і демократичної, але ж імперії...

А Дніпрогес треба не руйнувати, а ремонтувати, повернувши йому первинну назву, вписану в нашу культуру та історію, а не в те, що накинуте Україні колишньою метрополією. Так буде краще і для нас, і для всіх, бо кожна національна тожсамість - це складова тієї яскравої мозаїки, що зветься людством. Тож ця книга не в останню чергу і про те, що саме Україна та українці внесли в цю мозаїку, хоча, можливо, нам самим ніколи чи просто ліньки про все це пам’ятати.

І йдеться зовсім не про сало, гопак, горілку чи борщ (речі, утім, також гідні уваги), а про лице сучасної цивілізації, яке було б зовсім іншим або інакше сформованим, якби не герої цієї книги й не ті події, творцями яких вони стали.

P.S. Перепрошую, шановні читачі, зовсім забув сказати кілька слів про назву книги. «Геній» - ну, що тут, здавалося б, незрозумілого? Найвищою мірою обдарована людина, та й по всьому. Але ж свого часу Іммануїл Кант не випадково зауважив головну відмінність між талантом і генієм, яка має прямий стосунок до теми книги. Талант - це людина, яка максимально точно і вдало (можна вжити і слово «ефективно») дотримується встановлених до неї правил творення досконалості у будь-якій сфері. А от геній - це той, хто сам встановлює правила, спершу собі, а потім і суспільству; геній діє оригінально - і водночас взірцево. Через генія природа дає людині норму, пише Кант. У цьому сенсі українські достойники, про яких ідеться у книзі, часом виступали нормотворцями буття всієї людської цивілізації.

Проте не забуваймо й античне значення поняття «геній»: дух-покровитель. Можна сказати, мабуть, що генії української історії були не просто творцями нового, а й духами-хранителями народу. Я знаю, що це звучить, як на наші тверезі часи, надто романтично й пишномовно, але метафора ця все ж вказує на головну місію українських геніїв: вони всі, незалежно від фаху і способу дій, «витягували» націю з безодень розпачу. А таких безодень на нашому шляху вистачало, чи не так? Для прикладу: як ви думаєте, чи мала сенс для духовного виживання і самоствердження підрадянської інтелігенції кінця 1960-х років опублікована у започаткованій тоді ж серії «Життя славетних» розповідь про українця Сергія Корольова, головного конструктора ракетно-космічної техніки? Риторичне запитання, чи не так? Хоча, звісно, питання все одно непросте: з одного боку, Корольов - це достойник, яким може пишатися будь-яка розвинена нація, з іншого, - працював він на тоталітарну і вочевидь не українську імперію. Але, принаймні, нація, яка має Корольових, - це вже не «нація сержантів», у неї є шанс на щось більше, ніж колоніальне чи духовно несамостійне життя.

А тепер про ідіотів, котрі протистоять зусиллям геніїв і котрих, на жаль, у нашій історії незрівнянно більше, аніж перших (бо ж до «рідних», питомо українських ідіотів практично впродовж усієї історії останніх століть додавалися ідіоти різноманітних імперських метрополій та заброди всіх племен і народів, які чомусь любили і люблять Україну). Традиційне медико-психоло-гічне визначення поняття «ідіот» - людина, що несповна розуму, божевільний. Проте мудрі давні греки вживали слово «ідіот» трохи в іншому сенсі - для позначення персонажа, органічно нездатного на свідоме політичне життя, на управління державою (не має значення, в ролі рядового виборця чи урядовця). Одне слово, ідіот - це громадянин, неспроможний бути громадянином. Чи ж не сповнена подібними персонажами наша вітчизняна історія, а на додачу - й сьогодення? І чи не вони, ці персонажі, кількість яких на душу населення, образно кажучи, перевищувала всі припустимі соціально-екологічні параметри, руйнували нашу історію?

А втім, кожна нація має право на своїх ідіотів, - говорив один із лідерів світового сіонізму одесит Владімір (Зеєв) Жаботин-ський. Мають на них право й українці. От тільки якби позбутися ще й ідіотів, накинутих ззовні колишньою метрополією та дбайливо викохуваних нею ж у теперішній Україні - чи не стало б усе поволі на свої місця і чи не зайняли б ми гідне місце у світовому оркестрі націй? Але для досягнення цієї мети (різкого зменшення числа ідіотів на квадратний кілометр української території) слід передовсім розібратися, які ж із цих ідіотів є «своїми», а які - ні, як боротися із кожним їхнім різновидом і як ствердити себе перед лицем «ліберальної» імперії, котра стоїть сьогодні за когортами антигромадян, викоханих нею для нейтралізації нас.

Демістифікація відомого

Зайшовши до київського супермаркету, вкотре вже (як і повсюдно по Україні) наштовхнувся на російську розчинну каву «Петровская кофейня». Стилізований під ту добу малюнок на упаковці, усе правильно: не лише росіяни, а й хохли мусять знати, що каву слов’ян навчив пити визначний модернізатор та просвітитель, перший цар з дому Романових, котрий став імператором.

Тільки ж бо Європу, з якої до Московії завезли звичку пити каву, навчив споживати цей напій такий собі Юрій Кульчицький, герой оборони Відня 1683 року, козак-галичанин, котрий створив першу мережу кав’ярень в австрійській столиці й, власне, вигадав те, що наразі зветься «кавою по-віденськи». У свою чергу, кава була звичним напоєм козацької старшини; її дуже полюбляв Богдан Хмельницький, частував нею московських послів (це було майже за півстоліття до Петра І), а ті плювалися, бо надто незвичний смак мала ця чорна гаряча рідина...

Але пересічний українець Сходу, Центру та Півдня знає лише про Петра І та його «кофейню».

Схоже, й ідеї парламентської демократії та національної держави багато хто вважає імплантованими в Україну через Петербург. Насправді ж усе було інакше, і тому розповідь про ці речі починатиме нашу книгу.

Ствердження в Європі: шанс, який було втрачено

Україна в наші часи робить не першу спробу свого ствердження в колі європейських народів як рівноправної нації-держави. Тому варто згадати про тих, чиї грандіозні плани свого часу наразилися як на нерозуміння співгромадян, так і на несприятливі зовнішні обставини - можливо, це стане певним уроком для наших сучасників.

Отже, 16 вересня 1658 року в місті Гадячі гетьман Іван Виговський уклав з польським урядом угоду, яка фіксувала рівноправність її учасників. Цей договір був значно вигіднішим для України, аніж попередня Переяславська угода з Московією. Ішлося про закріплення й легітимізацію Української держави в сузір’ї тодішніх європейських держав. Історія, на яку любить нарікати багато хто з українців, подарувала нам тоді просто-таки казкові можливості поступу. І хто ж винен, що ці можливості лишилися фактично нереалізованими?

Пошуки національного «я»

Щоб спробувати відповісти собі на це сакраментальне запитання, занурімося подумки в ту добу. Середина XVII століття. Богдан Хмельницький наче з нічого за кілька років створює те, що Європа назве Patria Cosacorum - Козацькою державою. Ця держава контролює приблизно чверть території сучасної України -землі від Дністра до Сіверського Дінця. Ще дві чверті сучасної української території постійно бачать козацькі загони, частина місцевого населення вже покозачилася і хоче жити в державі

Богдана-Зиновія, а чи йдеться про території союзників Хмельницького (молдован та ногайців), вплив на які з боку Patria Cosacorum дедалі зростає. Швидкими темпами розбудовуються її інституції. Зав’язуються стосунки з іншими державами. Гетьман Богдан Хмельницький, маневруючи у трикутнику «Річ Посполита - Московія - Оттоманська Порта», урешті-решт схиляється на бік Москви: у січні 1654 року в місті Переяславі відбувається козацька рада, яка схвалює перехід до московського підданства. Минає трохи більше двох років по тому, і де-факто Переяславська угода виявляється розірваною внаслідок докорінних розбіжностей в інтересах Московської та Козацької держав. Гетьман іменує царя московського не його офіційними титулами, а зовсім іншими словами, які так полюбляє Лесь Подерев’янський (до речі, чому б йому не написати п’єсу про ті часи? Стільки матеріалу...).

Смерть у серпні 1657 року не дає Хмельницькому оформити цей розрив юридично. Потому починається громадянська війна всередині самої України. На якийсь час її вдається зупинити високоосвіченому Іванові Виговському, котрого козацька рада обрала гетьманом-регентом до повноліття сина Хмельницького Юрася Хмельниченка. Близьким соратником Виговського стає Юрій Немирич - донедавна один із найбільш знатних магнатів Речі Посполитої, людина феноменальної європейської освіченості (за різними даними, за плечима в нього були п’ять чи шість кращих університетів континенту, його перу належала низка наукових праць латинською мовою, він був одним із найпроникливіших політичних теоретиків свого часу, котрий ще тоді зрозумів неминучість еволюції цивілізованих держав до республіканської форми правління).

Те століття - це час, коли в Україні започатковувалася вже не етнічна, не монархічно-династична, а справжня національна самосвідомість. Процес такого започаткування був повільним і вельми своєрідним. Ще в першій половині XVII століття київські книжники намагалися вибудувати традицію тяглості українського (чи, як тоді його звали, на відміну від москвинів, руського народу) від княжої Русі до козацьких гетьманів. Під впливом цих набутків книжників швидко ідейно еволюціонував гетьман Хмельницький: на початку повстання він виглядав просто особисто ображеним магнатами шляхтичем; затим упродовж 1648-1649 років він напівжартівливо апелював до князівської давнини і грався в такого собі князька київського; але, ставши лідером України, він невдовзі почав розбудову держави за всіма тодішніми правилами, з усіма її складовими, аж до карбування власної монети, у тому числі висунув цілком серйозну вимогу проведення (це вже 1655 рік) західних кордонів Козацької держави так, «як за давніх князів руських», включно із Львовом та Холмом, - і порвав з Москвою, коли вона не погоджувалася допомагати в здобутті цього.

При всьому тому йдеться про національну свідомість як передовсім станову свідомість. Власне, Україна не виняток у тогочасній Європі, де слово «нація» могло стосуватися тільки верхніх станів, а що ж до вітчизняних теренів, - то шляхти, козаків, духівництва. У ті часи поняття «нація» починає (тільки починає!) обіймати всі стани лише в Нідерландах та Англії - але ж ідеться про революційні республіки тієї доби. До речі, з лідером англійської революції Олівером Кромвелем Хмельницький листувався, проте навряд чи запозичив у нього ідеї тотального республіканізму, швидше навпаки; Кромвель намагався зробити свою владу глави держави спадковою - того самого прагнув і Хмельницький, проте не вдалося: син Тиміш загинув молодим, син Юрій був не-здатен до державотворчості. До того ж на всі тодішні республіки сусіди-монархи дивилися скоса...

Європейський вектор

За цих обставин наступник Хмельницького Виговський змушений був шукати інший спосіб легітимації Української держави. Власної законної династії, тяглістю аж до Рюриковичів чи Гедиміновичів, яка б сіла на престол Patria Cosacorum, Україна не мала. Довелося шукати серед сусідів своєрідну «парасольку» в особі монарха, котрий міг би взяти Україну під свій протекторат і при тому не дуже втручатися у внутрішні справи країни. Звідси, власне, й зовнішньополітичні пошуки у згаданому вже трикутнику «Річ Посполита - Оттоманська Порта - Московія». Москва вже проявила своє неєвропейське єство, відмовившись у Переяславі зафіксувати рівні договірні стосунки з Козацькою державою, натомість Хмельницький змушений був дати однобічну присягу на вірність цареві Алексею Михайловичу, а на додачу - саме Москва підбурила полтавського полковника Пушкаря на повстання проти Виговського. З Туреччиною стосунки на той час налагоджувалися складно, хоча, на думку сучасного французького дослідника Алена Безансона, саме турецький протекторат - це було те, що найкраще посприяло б усталенню української нації й держави. Отож достатньо закономірним виглядає розрив Козацькою державою стосунків з Московією й підписання Гадяцької угоди з Річчю Посполитою. Що ж містила ця угода, укладена 16 вересня 1658 року в таборі під Гадячем «між станами Корони Польської і Великого Князівства Литовського, з одної сторони, і вельможним гетьманом і Військом Запорозьким, з другої»?

Трактат у його первинному варіанті передбачав перетворення польсько-литовської держави на федерацію Корони Польської, Великого Князівства Литовського та Великого Князівства Руського (тобто України). Українську державу, за угодою, складали воєводства Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Чернігівське та Руське (тобто Галичина). Державну владу очолював обраний козаками й затверджений королем гетьман. Іншою владною інституцією мали стати вільно обрані Національні збори, до котрих увійшли б представники вищих суспільних станів. За Українською державою визнавалося право мати скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, шістдесятитисячне реєстрове військо та десятитисячну найману армію. Українське населення мало право вибирати посадових осіб, причому на Брацлавщині, Київщині та Чернігівщині на сенаторські посади обиралися тільки православні шляхтичі, які походили з тих земель і володіли там маєтками. На подання гетьмана король мав надати шляхетську гідність сотні осіб з кожного полку. Договір підтверджував давні козацькі вольності та привілеї, зокрема козаки не підлягали цивільному суду й перебували під юрисдикцією гетьмана. Православні урівнювалися в правах з католиками (згадаймо, ця нерівність стала однією зі спонукальних причин Хмельниччини), а митрополит Київський та п’ять єпископів отримували місця в Сенаті, натомість церковна унія мала бути скасована. Окремим пунктом Києво-Могилянській колегії надавався статус академії (тобто західноєвропейського університету з усіма наслідками, що звідси випливають). Передбачалося заснування ще однієї української академії та потрібної кількості шкіл, гімназій і друкарень, проголошувалася свобода друку. А мету федерації трьох народів окреслили такі рядки угоди: «Спільна рада і спільні сили всіх тих народів против кожного неприятеля».

Складену Юрієм Немиричем і підписану, разом із гетьманом Іваном Виговським, повноважними представниками польської та литовської сторін угоду було з ентузіазмом затверджено козацькою радою - до речі, значно більш чисельною і представницькою, ніж рада в Переяславі, де, за словами Михайла Грушевського, зібралося тільки близько 200 представників козацьких полків (та й то не всіх). Отже, Україна перетворювалася на таку собі, умовно кажучи, «президентсько-парламентську республіку», у якій діяли принципи свободи друку (чи не перше, що спробувала обмежити Москва після Переяслава), свободи слова (крім лайки на адресу короля Речі Посполитої) та свободи віри... Унікальний твір політико-правової думки, одна із вершин. Як на ті часи, містилися в ньому речі, найпоступовіші в Європі. І при цьому король польсько-литовсько-української федерації мав обиратися представниками еліт усіх трьох народів, що зайвий раз засвідчувало як демократизм нової федерації (звісно, у тодішньому розумінні), так і рівноправність держав-націй у ній.

Потому, на хвилі ентузіазму, був Конотоп. Фактом стала блискуча перемога козацько-татарського війська під проводом Івана Виговського над удвічі більшим кількісно московським. Знаний російський історик XIX століття Сергій Соловйов так описав цю подію: «Краса і гордість московської кінноти зникла в один день. Ніколи вже після цього цар московський не міг вивести в поле таке значне військо. У жалобному одязі вийшов Алексей Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Москва затремтіла за власну безпеку... Ішли чутки, що государ виїздить за Волгу, за Ярославль».

Не повторити помилок минулого

Але українські провідні верстви примудрилися перетворити блискучу перемогу не просто на поразку - на тотальну катастрофу. Першого удару завдав Варшавський сейм, котрий урізав права Козацької держави до рівня Зборівського договору 1649 року, тобто повернув усе на початок визвольних змагань, коли Рatria Cosacorum ще тільки почала було конституюватися. Іншими словами, польсько-литовська шляхта у своїй масі відмовилася визнати українців рівними з поляками людьми (хоча був серед неї ряд достойників, які прагнули рівноправ’я з козацьким народом і вважали, що без цього самій Польщі буде непереливки). Із цим не могли змиритися навіть найближчі прибічники Виговського, такі як Іван Богун. Другий удар - у випадковій, безглуздій прикордонній сутичці загинув великий канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Третього удару - у спину Вигов-ському - завдали свої. Почалися підбурювані Москвою повстання; запорожці ударили в тил силам гетьмана; переяславський полковник Тимофій Цюцюра запросив московське військо князя Трубецького вступити в Україну й «навести лад» у ній. Відтак у вересні 1659 року, за рік після Гадяча, під містечком Германів-кою на Київщині зібралася козача чорна рада. Проти Івана Виговського прибічниками Москви було висунуте безпрограшне звинувачення: мовляв, «гетьман запродав Україну ляхам». І це звинувачення спрацювало в очах не тільки «черні», а й значної частини політичної спільноти. Як і в багатьох наступних випадках, аж до нашого часу, коли найрозумніших і найпроникли-віших політиків та інтелектуалів звинувачують у «запроданстві», коли кажуть, що Іван Мазепа, мовляв, хотів запровадити унію, Симон Петлюра - продати Україну Англії та Франції, а Степан Бандера - німецькому (а після 1945 року) - англо-американсько-му імперіалізму. Як бачимо, після Переяслава потужна московська пропагандистська машина традиційно дурила український плебс і навіть частину освіченої верстви; а от дурні та невігласи при владі, схоже, мало кого хвилювали тоді й хвилюють зараз -і тут уже винна зовсім не Москва...

Власне кажучи, хіба ж була якась особлива трагедія у відмові сейму Речі Посполитої ратифікувати Гадяцький трактат у повному обсязі? Ні. Слід було спокійно й розважливо зібрати всі козацькі сили і спільно з татарськими союзниками (згадаймо: усі перемоги Богдан Хмельницький здобув разом з татарами!) іти на Варшаву. Якби сто тисяч козаків і татар просто стали під Варшавою - сейм дослухався б до прихильників троїстої федерації та проголосував би за все, чого вимагала Patria Cosacorum (адже об’єктивно таке рішення пішло б на користь і Польщі та Литві). Проте сталося інакше. Брат пішов на брата, кров залила Україну, де часом було не лише по три, а аж по чотири гетьмани, і відтак за кілька років постала Руїна, за часів якої територію Козацької держави поділили між собою Московія, Польща та Оттоманська Порта. Інтелектуали ж тієї доби плакали над долею Вітчизни, що б’ється, як поранена чайка при степовій дорозі, і закликали до єдності братів-козаків між собою. Пізно! Заклик не був почутий, і бойові дії врешті-решт завмерли тільки тоді, коли настало цілковите виснаження людських та економічних ресурсів українських земель: настала доба Руїни, сама назва якої надто красномовна.

Хоча й у цю добу з-поміж численних претендентів на гетьманську булаву був один - Петро Дорошенко (онук Михайла), який переймався справою відродження державної єдності Козацької республіки. Його політична мета полягала в об’єднанні та усамо-стійненні Ліво- і Правобережної України. «Молодому» Дорошенкові вдалося провести деякі реформи військово-політичного характеру. За час його гетьманування відродився такий інститут, як «генеральна рада», котрий у той час збирався й ухвалював рішення регулярно. Водночас, щоб унезалежнити себе від пере-мінливих настроїв старшини, він створив корпус сердюків -наймане 30-тисячне військо, яке підкорялося лише йому.

Зовнішньополітична стратегія Петра Дорошенка виявилася нетрадиційною. Проводячи спочатку пропольський курс, він, після того як поляки й росіяни підписали в 1667 р. Андрусівський мир про поділ Козацької держави, за яким Правобережна Україна стала сферою інтересів поляків, а Лівобережна - Росії, обрав у союзники Оттоманську Порту. За допомогою останньої йому вдалося в 1668 році на якийсь час об’єднати дві частини України в єдину державу й таким чином, здавалося б, здійснити свою мету, оголосивши себе гетьманом усієї України.

«Проте, - як зазначає історик Орест Субтельний, - ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманської влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана». І знову в хід пішла ідеологема «продажності» гетьмана, цього разу «бусурманам». Хоча Оттоманська Порта на загал не насаджувала, принаймні тоді, у тих християнських державах, що перебували під її протекторатом, іслам, не надто втручалася в їхні внутрішні справи, і в цілому була більш утягненою в орбіту тодішньої цивілізації, аніж Московське царство. Але - не склалося...

А чи не постають з минулого містки в сьогодення? Адже звинувачення щодо прислужництва демократичних українських сил Заходу й «агресивному блоку НАТО» та заклики до ствердження довічного «стратегічного союзу» з очолюваною «кремлівськими чекістами» путінською Росією ми чуємо на кожному кроці, і не тільки з вуст політичних клоунів. Національні ж інтереси українців при цьому, як і в минулому, забуваються або визначаються помилково.

Отож іще раз нагадаю: Українська держава вже мала добрий шанс ствердити себе у Європі як рівноправна геополітична сила -ще 345 років тому. Зусиллями справжніх спадкоємців Богдана Хмельницького, котрий говорив наприкінці свого життя: «Нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську - при цьому я стою». Іван Виговський та Юрій Немирич спробували закріпити цю свободу та незалежність і ствердити в Україні основи демократії на найвищому тодішньому європейському рівні. Свої ж не дали їм цього зробити, й історичний шанс був на століття втрачений. Чи повториться історія, чи побіжить злякане перспективою по-європейськи цивілізованого життя малоросійство знову «під царя московського, православного», а чи в нас знайдуться нарешті сили для остаточної перемоги? Питання залишається відкритим...

Переяславська рада: міф і його відлуння

А тепер повернімося подумки назад за хронологією, щоб подивитися на історичну подію, яка передувала Гадяцькій угоді -на домовленість, стверджену в Переяславі 1654 року. Вона таки заслуговує на це, хоча (чи «саме тому, що») про неї написані десятки грубих томів.

Дуель істориків

У сучасній Україні варто лише назвати у більш-менш політично заангажованому середовищі слова «Переяслав», «Переяславська рада», «Переяславська угода» чи «вплив Переяслава», як ваші співрозмовники негайно поділяться щонайменше на два табори. Одні будуть говорити про закономірність, благотворність впливу, потрібність і так далі Переяславської ради 1654 року для всієї подальшої української історії. Інші не менш категорично заперечуватимуть позитивний вплив цієї події. Утім, можлива і третя позиція - нищівна лайка всього українського як нездатного на щось путнє, як приреченого на Переяслави, або цинічно-постмодерна усмішка: годі жити міфом Переяслава, слід зануритися в інші, приємніші міфи або почати з усіма ними тотальну боротьбу.

Проте навіть така демонстративна неувага до того, що відбулося 1654 року в Переяславі, засвідчує тривання впливу цієї події на сучасну реальність. І вже не має значення, чи справді 350 років тому в цьому невеликому полковому містечку Козацької держави Богдана Хмельницького відбулося щось справді знаменне, що тоді потрясло основи суспільної світобудови. Головне, що це «щось» присутнє у дні нинішньому, а тому треба з ним раціонально розібратися, поставити в контекст загальноісторичних подій та оцінити з «києвоцентричного» погляду, власне кажучи, з позиції національних інтересів сучасної Української держави, якими б розпливчастими не здавалися комусь ці терміни. Адже суспільство, розколоте навпіл чи то реальним історичним явищем, чи то вибудуваними навколо нього ідеологічними й міфологічними побудовами, навряд чи буде в змозі знаходити адекватні відповіді на виклики сучасності.

Отож, ведучи мову про Переяславську раду 1654 року, варто почати з того її образу, який більш чи менш успішно формували у свідомості всіх тих українських громадян, кому, як то кажуть, тепер «за тридцять», офіційна совєтська наука і пропаганда. Візьмемо для цього не шкільні підручники, а джерело, яке претендувало на науковість та об’єктивність - «Українську радянську енциклопедію». Ось що там написано: «Переяславськарада 1654 - загальна військ. Рада, скликана гетьманом Б. Хмельницьким 8 (18) 11654 у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) для прийняття історичного рішення про возз’єднання України з Росією, що завершило визвольну війну українського народу 1648-54. Переговори про возз'єднання почалися ще з червня 1649. На основі їх Земський собор 1653 в Москві схвалив прийняти Україну до складу Рос. д-ви, а 23.Х (2.XI) 1653 рос. уряд оголосив війну шляхет. Польщі. На Україні питання про возз’єднання мало вирішуватися на заг. військ, раді. Для участі в ній з Москви 9 (19) X 1653 на Україну виїхало велике повноважне посольство на чолі з боярином В.В. Бутурліним. 8 (18)1 в Переяславі спочатку відбулася старшинська рада, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом, а також полковники і сотники одностайно висловилися за возз’єднання України з Росією. Того самого дня на міській площі було скликано заг. раду. В П. р. взяли участь представники всіх укр. земель, визволених на той час від польс.-шляхет. гніту. За давнім запорізьким звичаєм присутні стали в коло. В середину його ввійшов гетьман в оточенні генеральної старшини і полковників. Гетьман виголосив промову, в якій показав, що єдиний порятунок для України, яка терпіла від гніту польської шляхти і нападів турецько-татарських агресорів, -у возз’єднанні її з Росією. Після одностайного схвалення рішення про возз’єднання України з Росією В.В. Бутурлін вручив Б. Хмельницькому царську грамоту про згоду прийняти Україну до складу Рос. д-ви і захищати її від ворогів. Всі учасники П. р. на чолі з гетьманом присягали на вірність Росії, після чого В.В. Бутурлін від імені рос. уряду передав Б. Хмельницькому знаки гетьманської влади: військ, прапор, гетьманську булаву і Терезію (каптан) та шапку. Після П. р. представники рос. посольства об’їжджали міста і містечка України для прийняття присяги від населення. Україна входила до складу Рос. д-ви на засадах досить широкої політ, автономії. Возз’єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політ., екон. і культур, розвитку укр. і рос. народів. Об’єднання двох братніх народів, незважаючи на реакційну політику царизму, рос. і укр. феодалів, зблизило народи Росії і України, згуртувало їхні сили в спільній боротьбі проти зовн. ворогів, проти класових гнобителів - кріпосників і буржуазії, проти царизму і капіталістичного гніту» (К.І. Стецюк // УРЕ. - Вид. друге. - Т. 8. - С. 262-263).

Як бачимо, начебто все сказано науково та об’єктивно - попри окремі негативні наслідки угоди, на загал вона мала позитивне значення для українського та російського народів. Але ось заковика: буквально на наступній сторінці енциклопедії читаємо ще одну статтю того ж автора: «Переяславського полку повстання 1666 - антифеод. повстання в Переяславському полку проти гніту старшин і утисків царських воєвод. Повстання вибухнуло внаслідок жорстокої експлуатації селянства і рядового козацтва старшинським угрупованням гетьмана І. Брюховецького та посилення царським урядом гноблення після укладення московських статей 1665. Першими повстали 18 (28) VII козац. частини в слободі Богушківці. Вони вбили переяславського полковника Д. Єрмоленка і на козац. раді обрали нову полкову старшину. До повсталих козаків приєдналося населення містечок Бубнова, Піщаного, Домантового, Золотоноші, Кропивної, Ірклієва. Заворушення почалися в Миргородському і Ніжинському полках. Проти повстанців гетьман кинув значні сили козаків, які за допомогою

2-тисячного цар. війська та загонів калмиків у серпні під Гель-мязовим, Піщаним і Золотоношею завдали повстанцям поразки. Після придушення повстання активних його учасників було страчено. Незважаючи на невдачу, П. п. п. певною мірою затримало юридичне оформлення кріпацтва на Лівобережній Україні» (К.І. Стецюк // УРЕ. - Вид. друге. - Т. 8. - С. 264.).

Що ж виходить? Що порятунок від польсько-шляхетського гніту українці знайшли у возз’єднанні з Росією, але вже за 12 років одержали нестерпне гноблення з боку царського уряду та місцевих московських холуїв. Ховалися в Московщині від татарсько-турецької агресії - й одержали каральні рейди калмиків (не кажучи вже про розправи з боку самих «братніх росіян»). Ба більше: саме невдовзі після Переяславської ради, з’ясовується, починається «юридичне оформлення кріпацтва» на Лівобережжі, і переяславські козаки своїм героїчним, але безнадійним повстанням «певною мірою» затримують цей процес. А що таке кріпацтво в російському варіанті? Це не просто особиста залежність селян від феодалів, не просто прикріпленість їх до землі, як на Заході (і як досі в Україні); це - синонім рабства, коли селянин не мав жодних юридичних прав ані у стосунках із державою, ані у стосунках з феодалом.

Таким чином, навіть побіжний погляд на проблему доводив: у рамках офіційної- парадигми виникали нерозв’язувані раціонально суперечності між офіційною ж оцінкою Переяславської угоди як такого собі «історичного порятунку» української нації та реальними наслідками цієї угоди, які не можна було повністю замовчати. А от на допитливу людину, котра хотіла б дізнатися із совєтських джерел детальніше про зміст українсько-росій-ської угоди та про її кваліфікацію з огляду на міжнародне право, чекала б значно більш копітка праця - їй довелося б чимало понишпорити у спеціальних малотиражних виданнях.

У совєтські часи об’єктивну довідку про зміст Переяславської угоди можна було одержати, хіба що якимось дивом отримавши доступ до «буржуазно-націоналістичної» «Енциклопедії українознавства», - видання, сам факт появи якого свого часу спонукав керівництво СССР санкціонувати створення УРЕ як своєрідної відповіді «українським буржуазним націоналістам». Отже, стаття, написана одним із провідних українських істориків XX століття О. Оглоблиним (ЕУ. - С. 2018); «Переяславська угода 1654 року - договір мілітарно-політ. союзу, укладений між гетьманом України Богданом Хмельницьким і моск. царем

Олексієм Михайловичем. У процесі нац.-визвольної революції й війни з Польщею Б. Хмельницький мав низку союзів: з Кримом, Туреччиною, Московщиною (1654), пізніше - із Швецією та ін. країнами. Зраджений (втретє) крим. ханом під Жванцем 1653 р. і не сподіваючись реальної допомоги з боку Туреччини, гетьман, напередодні нового поль. наступу, звернувся до Москви, яка, зі свого боку, зацікавлена була в союзі з Україною, щоб не допустити до тіснішого укр.-тур. зближення. Переговори почалися в січні 1654 у Переяславі (з укр. боку - гетьман і старшинська рада: з моск. - посольство на чолі з боярином В. Бутурліном) і завершилися в березні того року, в Москві (з укр. боку - ген. суддя С. Бог-данович-Зарудний і переяславський полк. П. Тетеря; з моск. -бояри кн. О. Трубецькой і В. Бутурлін та ін.). Договір був оформлений у вигляді двох основних документів (за зразком Зборівської угоди 1649 p.): царської «Жалуваної грамоти» Військові Запор. (були також окремі грамоти станам України) 27. 3. 1654 ill «статтей», здебільша військ.-політ. й техн. характеру. Україна визнавала протекцію моск. царя як «царя Малої Росії», а Москва визнавала гетьмана й Військо Запор, за єдину держ. репрезентацію України та її уряд. Україна, на чолі з вільнообраним гетьманом, зберігала держ. самостійність і незалежність у справах зовн, і внутр. політики, зокрема адміністрації, судівництва, війська, фінансів і госп-ва, соц. відносин, культ.-нац. й церк.-рел. життя. Права і вольності коз. та ін. станів (шляхти, міщанства, духовенства) були ґарантовані. Москва зобов’язувалася боронити Україну збройно й негайно виступити проти Польщі, у зв’язку з чим моск. залога, на чолі з воєводою, мала обсадити Київ. Реєстр коз. війська, яке мало діставати окрему платню від царя (із зібраних на Україні податків ), був встановлений на 60000. Зважаючи на стан війни, укр. уряд не повинен був провадити зносин з Польщею й Туреччиною без дозволу царя (цей пункт не був запроваджений у життя, так само, як і збирання податків з укр. людности до царського скарбу). Ці обмеження, а також формальний бік П. у. 1654 р. спричинилися до розбіжного тлумачення її з обох сторін. Укр. уряд, зокрема за Б. Хмельницького, вважав П. у. 1654 р. передусім за тимчасову угоду мілітарно-політ, характеру. Натомість Москва, особливо після смерти Б. Хмельницького, чимраз більше втручалася у внутр. справи України, обмежуючи її суверенні права, а згодом звела нанівець П. у. 1654 р. П. у. 1654 р. не знайшла собі одностайної оцінки в наук. іст. та правничій літературі, зокрема щодо правного характеру укр.-рос. відносин, створених цією угодою. Деякі дослідники (перев. рос.) вбачали в П. у. 1654 р. інкорпорацію України Росією, повну чи неповну (Д. Одинець, І. Розенфельд, В. Мякотін у пізніших часах та ін.) або ж автономію України в складі Моск. царства, а згодом Рос. Імперії (Б. Нольде та ін;). Ін. дослідники, як укр., так і рос., вважали П. у. 1654 р. за договір реальної унії двох держав (М. Д’яко-нов, О. Філіппов, О. Попов), персональної унії в особі моск. царя (В. Сергеевич, Р. Лащенко та ін.), васалітету (М. Коркунов, В. Мякотін у своїх перших працях, М. Покровський, почасти М. Грушевський та І. Крип’якевич, М. Слабченко,А. Яковлів у ра-ніших своїх працях, JI. Окіншевич та ін.), протекторату (почасти М. Грушевський, І. Крип’якевич, Д. Дорошенко, Б. Крупниць-кий.А. Яковлів у пізніших працях), псевдопротекторату чи ква-зіпротекторату (Б. Талайчук), мілітарного союзу двох держав, скріпленого протекцією моск. царя (В. Липинський, І.Борщак, почасти А. Яковлів в останніх публікаціях, С. Іваницький та ін.). У сучасній укр. історіографії найбільш поширена концепція васалітету-протекторату (Л. Окіншевич, А. Яковлів ) і мілітар-но-політ. союзу (В. Липинський, О. Оглоблин). Натомість сучасна сов. історіографія взагалі заперечує договірний характер П. у. 1654 p., визнаючи лише рішення т. зв. Переяславської ради про «возз’єднання двох братніх народів у єдиній Рос. державі».

Читач сам може оцінити принципову відмінність текстів в УРЕ та ЕУ: якщо в першій виголошується щось остаточне, на кшталт абсолютної істини, без огляду різноманітних позицій в історичній науці (що є зрозумілим, утім, за панування «єдино-правильного вчення»), то у другій цитованій енциклопедії стисло подано не тільки виклад історичних подій, пов’язаних із Переяславською угодою, а й основні типи потрактування цієї угоди в українській, російській і ранній совєтській історіографії. Ба більше: читач, повернувшись до тексту УРЕ, може на власні очі пересвідчитись у справедливості характеристики Олександром Оглоблиним сучасної йому (і практично всієї подальшої) совєт-ської історіографії.

Що ж було найменшим злом 350 років тому?

Естафету міфотворчості совєтських «істориків» підхопили російські й деяка частина українських «науковців», котрі вперто продовжують обстоювати тезу про «возз’єднання братніх народів». До таких «марксистсько-слов’янських» діячів належить, зокрема, академік та народний депутат кількох скликань Петро Тол очко, котрий виступив з великою статтею «Кому і чим завинила Переяславська рада» в парламентській газеті «Голос України» (від 3 серпня 2002 p.). Понад половину цієї статті П. Тол очка присвячено переказу матеріалів підручників з історії СССР зразка 50-80-х років, котрі базувалися на відомих «Тезисах» ЦК КПСС «О 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)». У статті багато говориться про те, якою поганою була Річ Посполита, відтак кинуто камінчик у город українських «націонал-патріотів нинішніх, які схильні ідеалізувати польську добу в історії України». П. Тол очко у згаданій статті перераховує можливі варіанти зовнішньополітичних орієнтацій Гетьманщини й доходить висновку, що для України «союз із Росією у тих історичних умовах був єдино прийнятним», оскільки союз із Отто-манською Портою та її васалом - Кримським ханатом, мовляв, «був цивілізаційно неприродним». Іншими словами, хоч круть, хоч верть, Козацька держава Богдана Хмельницького мала йти під московського царя. Усе інше, мовляв, вело до ще більших лих, ніж ті, яких реально зазнала Україна.

Проте чи так це? Сучасні історики достатньо повно, на основі текстів тодішньої доби, реконструювали цілі, які ставили перед собою Богдан Хмельницький та його оточення, і дійшли висновку: жодна з них не була досягнута. Не вдалося домогтися ані збереження привілеїв і вольностей шляхти й козацтва (вони були значно урізані в Російській імперії); ані оборони українського православ’я (відмінності між «київською» та «московською» гілками православ’я - окрема тема; але, очевидно, не випадково полковник Іван Богун узагалі висловив у Переяславі сумнів щодо християнської сутності російського православ’я); ані збирання всіх етнічних українських земель у кордонах часів Київської Русі (власне, з об’єктивних причин частина цих земель і зараз залишилася поза межами Української держави, так само, як у межах

України опинилися фрагменти давніх етнічних територій інших народів); ані розвитку міського самоврядування (цього прагнули українські міщани); ані збереження українських традицій суспільного життя (а з цим, зокрема, були пов’язані пункти українсько-російської угоди 1654 року щодо призначення на всі владні посади в Україні тільки місцевих уродженців та щодо збереження власне українського судочинства); ані економічного прогресу і процвітання (що малося на увазі, коли в угоді йшлося про самостійну фінансову систему та привілеї козацької старшини); ані, навіть, швидкого виходу з тяжкої війни та досягнення вигідного миру (задля чого, власне, і потрібна була московська військова потуга).

Отож можна сказати, що Переяславська рада врешті-решт була б історично прогресивним (за всієї умовності цього терміна) явищем, якби в разі переходу України під протекторат московського царя наслідком стало закінчення війни, припинення бойових дій на тривалий час (бодай в основному, адже у Степу повного замирення домогтися було неможливо взагалі). За таких обставин років за десять-п’ятнадцять людський та економічний потенціал Гетьманату (нагадаю, по обох берегах Дніпра, аж до Дністра і Збруча, навіть якби не вдалося домогтися кордону по Сяну та Бугу) відновився б, а далі - зростав би швидкими темпами. При цьому Україна в результаті більшого на той час закорі-нення ринкової свідомості та розвою ринкового господарства випереджала б у поступі корінні землі Московщини, а мирний період дав би змогу продовжувати вивезення товарного хліба до Західної Європи через Ґданськ. Так само успішно розвивалася б українська церква та культурно-освітні процеси. Тривалий мирний період істотно згладив би ворожнечу між поляками та українцями, євреями та українцями, кримськими татарами та українцями. Нарешті, саме за мирного часу еволюційним чином відбувалися б процеси національного самоусвідомлення та внутрішнього структурування українського суспільства, які поставили б Україну в ряд з передовими тодішніми європейськими націями.

Натомість прямим наслідком Переяслава стало продовження воєнних дій, розтягнених ще на понад десять років. Основним тереном цих дій та головним постачальником «гарматного м’яса» для них (до речі, для всіх воюючих сторін) стала Україна. Ось і наслідок. Історик Наталя Яковенко пише: «У 60-х роках XVII ст., за підрахунками демографів, чисельність населення Поділля була меншою навіть у порівнянні з останньою третиною XVI ст.; на Брацлавщині, Волині і Галичині людські втрати на середину 50-х років складали щонайменше 40-50%. Мешканці охоплених війною регіонів масово виселялися в Молдову та на Лівобережжя Дніпра й далі - в московську Україну (майбутню Слобідську Україну), а тисячі нещасних потрапляли в ясир». Зокрема, в історичних джерелах знаходимо, що «людський товар» надзвичайно знецінився під час воєнної кампанії осені 1654 - весни 1655 років, коли орда, що виступала тоді (прямий наслідок Переяслава!) на боці польської коронної армії, спустошила тільки на Поділлі 270 сіл і містечок, спалила не менше 1000 церков, винищила до 10 тисяч малих дітей. Водночас вояки каральної експедиції Чарнецького самі передавали татарам маси бранців, вимінюючи їх на військове спорядження та харчі. Інший епізод: восени 1655 року московська армія, рухаючись на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 50-60 кілометрів від основного напряму маршу війська (за термінологією сталінської доби, «брати», «визволителі» прийшли!). Одночасно 100-тисячне військо кримських, буджацьких, білгородських та ногайських татар спустошувало територію від Києва до Кам’янця-Подільського. Поки Хмельницькому вдалося досягнути домовленостей із ханом (при цьому діючи всупереч Переяславському договору!), край був уже спустошеним. Отже, гуманітарна катастрофа (яка, власне, супроводжувала всю визвольну війну, хоча такі обсяги спустошень і різанини не були винятком для тодішньої Європи) тривала й після Переяслава, причому в більших масштабах, ніж до цього.

І ще про наслідки Переяслава. Михайло Грушевський звертає увагу на договірний характер стосунків України з Росією (яким би чином не розглядати ці договори) і наголошує, що Петро І, потім Катерина II однобічно розірвали ці відносини. Цього факту, втім, не заперечує ніхто ані з українських, ані з російських історіографів (йдеться, звичайно, не про ідеологів, а про дослідників). Таким чином, саме російська сторона зі своєї вільної волі перетворила Переяславську угоду на шмат паперу. З моменту ліквідації Гетьманщини та Січі не випадає навіть з певною мірою говорити про «добровільність» входження українських земель до Російської держави. Ідеться про відверту військову окупацію з одночасним (як це й робиться зазвичай у подібній практиці) заохоченням колаборантів. Ба більше: попри словесне підтвердження договірних стосунків двох країн, фактично Переяславська угода була денонсована Москвою значно раніше, 1667 року, коли Андрусівське перемир’я зафіксувало поділ України між Московським царством і Річчю Посполитою.

Тому постає інше закономірне запитання: а чи досяжними взагалі в ті часи були ті цілі, про які йшлося вище? Чи то був властиво утопічний проект Хмельницького, неможливий до здійснення? Тут ми виходимо за межі власне історичного пізнання, яке має справу з фактами. Але, з іншого боку, за будь-яких обставин, наполягання на тезі, що, мовляв, тогочасні українці принципово не могли створити власної незалежної ранньонаціональної держави й мали шанс зберегти етнокультурну тожсамість винятково у складі Московської держави, однозначно є глибоко антинауковим. Адже в такому разі доведеться або стати на позиції неіснування української нації як такої (що наразі обстоює чимала кількість представників офіційної російської «науки»), або наполягати на вродженій, глибинній, ментально-культурній неповноцінності українців, здатних на існування тільки під омофором Москви, чи, у м’якшому варіанті, у державному союзі з нею (на цій позиції фактично стоять академік Петро Толочко та інші ідеологи «слов’янського братерства»).

Власне кажучи, навіть суто лінгвістичний підхід доводить, скажімо, не меншу спорідненість української мови з польською, аніж її спорідненість із мовою російською. І на ідейну спрямованість творчості Тараса Шевченка польський вплив, як доведено сучасними дослідниками, був аж ніяк не меншим, аніж російський. Уже це засвідчує існування щонайменше двох альтернатив для тодішньої України. У цьому зв’язку професор Юрій Мицик слушно нагадує, що «Богдан Хмельницький штурмував московський Смоленськ у 1633 p., а не боронив його від польського війська, що Іван Богун на початку 40-х років XVII ст. доходив у військовому поході аж до Мордовії, їцо гетьман Сагайдачний ходив зі своїми запорожцями для підтримки поляків на Москву, а не навпаки - із московитами на Варшаву і так далі». Власне, «польську альтернативу» української історії можна виразно простежити аж до 1920 року, коли державно-політичний союз «Пілсудський - Петлюра» порятував Європу від «революції ззовні», принесеної на червоних багнетах: у той час, коли маршал Ю. Пілсудський зупинив і вщент розгромив війська М. Тухачевского під Варшавою, генерал-хорунжий Марко Безручко зробив те саме з кіннотою Є. Будьонного під Замостям. Зрозуміло, що польська історіографія воліє вести мову тільки про «диво на Віслі»; проте чи не робиться це тому, що в незалежній Україні генерал Безручко досі аж ніяк не вшанований і про нього знають тільки фахівці?

Та повернімося у XVII століття. Виходячи з принципової варіативності реального історичного процесу та його розвитку за принципом «виклик - відповідь», слід визнати, що Україна доби Богдана Хмельницького мала шанс державного самоствердження, яке органічно перетекло б у формування модерної державної європейської нації. Цей шанс був використаний тільки частково, і навряд чи саме Переяслав був найкращим варіантом реалізації цього шансу. Скажімо, сучасний французький дослідник Ален Безансон наполягає, що в ті часи найсприятливішим для органічного національного розвитку України був би турецький протекторат, який традиційно не передбачав надто значного втручання у внутрішні справи об’єкта такого протекторату, а на додачу створив би геополітичний бар’єр проти територіального руху Московської держави на південь, що значно раніше змусило б її до інтенсивного, а не екстенсивного розвитку; у середовищі ж сучасної польської та литовської інтелігенції побутує думка, що ідеальний для всіх трьох країн варіант виходу з тяжкої кризи середини XVII століття окреслював Гадяцький трактат 1658 року, про який уже йшлося.

«Возз'єднання» як катастрофа для України та Росії

Зауважу, що парадоксальним чином в історичній науці й суспільній свідомості оцінка «прогресивності» Переяславської ради найвищого рівня набула в період позірного торжества в СССР марксистської ідеології. На початку 1980-х я, тоді старшокурсник філософського факультету Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, був членом студентсько-аспірантського гуртка, в якому, зокрема, саме з позицій «автентичного марксизму» (тобто незалежного від чергових партійних постанов і від совєт-ських партійних вождів, починаючи з Леніна) була обговорена й оцінена Національно-визвольна революція. Відтак «компетентні органи» за якийсь час інкримінували учасникам гуртка саме цю оцінку подій того часу (включно з Переяславською радою) як «ворожу совєтській владі». Отож, оскільки й зараз ідеологи та прихильники Компартії України високо цінують значення Переяславської ради у «возз’єднанні братніх народів», варто подивитися, як би насправді мали розглядати цю подію прихильники марксистської ідеології.

Висхідними принципами марксистського розуміння Переяслава повинні бути формаційний та класовий. Іншими словами, ідеться про оцінку з погляду розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, базису й надбудови, становища найманих працівників і буржуазії (яка за того історичного періоду була беззастережно передовим, революційним класом), зрештою, з погляду розвитку суто надбудовних явищ, включно із освітою, релігією, юридичними стосунками і свободою слова. З марксистського погляду розвиток України - це насамперед історія боротьби класів у всіх сферах суспільного життя. Що ж сталося після 1654 року? У Козацькій державі феодальні відносини були де-факто і де-юре значно м’якшими, аніж у Речі Посполитій. Ба більше: у першій половині XVII століття частка особисто залежних від феодалів селян серед сільського населення України не перевищувала чверті. Натомість після Переяслава на Гетьманщині почався процес оформлення - за російським взірцем. - кріпацтва, яке, власне, швидше було не європейськими стосунками особистої залежності, а азійськими - рабської залежності. Крім того, сили феодалів значно зросли, адже в їхньому розпорядженні був могутній державний механізм, значно потужніший порівняно з тим, що мала Річ Посполита; об’єднані сили феодалів двох країн одержали чудову можливість оперативно, як на той час, концентрувати й перекидати військові сили для придушення будь-яких класових виступів (скажімо, таких, як виступ Переяславського полку, описаний вище). Тим часом гноблені класи такої можливості не мали, і жодного поліпшення умов для своєї боротьби за права нижчі верстви не одержали. Отже, з марксистського погляду, Переяславський акт був лихом для трудящого люду й Росії, й України: він посилював режим, військові та фінансові можливості влади, її здатність гнобити трудящих.

Стосовно політичної та юридичної надбудови, тут ситуація ще виразніша. Річ Посполита була своєрідною шляхетською республікою, де діяли (принаймні на папері, але не тільки на ньому) певні юридичні гарантії життя верхніх станів суспільства, включно із городянами (магдебурзьке право). У Московській державі Земський собор, котрий ухвалив узяти під царську руку Козацьку державу, був одним із останніх. Далі ствердилося самодержавство, яке своїм крайнім деспотизмом істотно відрізнялося від європейського абсолютизму і, як довів сучасний російський історик О. Янов, стало кроком назад у розвитку Російської держави. У Московській державі навіть бояри писалися царевими холопами, тоді як у Речі Посполитій виборний король був тільки першим з-поміж шляхти.

Так само негативно вплинуло приєднання до Московщини й на такі надбудовні елементи українського життя, як освіта та церква.

З погляду розвитку продуктивних сил і виробничих стосунків у цей час Україна характеризувалася значно вищим рівнем розвитку товарно-грошових відносин, аніж Московія. В Україні існував практично відсутній у «материковій» Росії (крім Дону, Тереку, Яїку) і, звичайно, Помор’я та Сибіру - «нематерикових», некорін-них складових Московської держави - потужний елемент вільного селянства (козаки-реєстровці), розселені здебільшого на хуторах (що були прообразом фермерських господарств). І ці люди займалися товарним виробництвом, так само, як і фільварки, - а отже, зростав експорт зерна через Ґданськ та Кеніґсберґ до Європи.

У марксистському розумінні головне для розвитку країни - це формування загальнонаціонального ринку, який входить до світового ринку як певною мірою цілісний організм. Для Німеччини першої половини XIX століття, на думку Маркса та Енґельса, одним із головних гальм розвитку була відсутність загальнонаціонального ринку через численні державні кордони й митні бар’єри. Після Переяслава Україна виявляється поділеною між Московією та Річчю Посполитою (а фрагментами - і Туреччиною), отож формування всеукраїнського ринку було просто унеможливлене до початку 1990-х років (оскільки за часів СССР ринку, за визначенням, бути не могло). Отже, знов-таки, Переяславська рада з погляду марксистської теорії мусить бути оцінена вкрай негативно.

І от що цікаво: до середини 1930-х років у совєтській історіографії сам Хмельницький офіційно оцінювався як «зрадник і запеклий ворог повсталого українського селянства» через те, що відкрив шлях російським феодалам на українські терени, «сприяючи закріпленню колоніального панування Росії над Україною і кріпосного гноблення», а Переяславський акт, відповідно, - як «союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною і кріпацтва» (БСЭ, 1-е изд., т. 59, с. 818-819). Тут бачимо до певної міри вульгаризований, спрощений марксистський підхід, котрий поєднується з антиколоніальним пафосом ранньої совєтської ідеології (у її пізнішому варіанті тільки західний колоніалізм є реакційним, а російський - глибоко прогресивним явищем). Після 1937 року з інспірації Сталіна стверджується поняття «меншого зла», яким начебто був для України чи Грузії перехід під протекторат Росії порівняно з поглинанням «панською Польщею» чи «султанською Туреччиною». Бачимо тут своєрідний сплав демонстративно-марксистського («панська», «султанська») і великодержавного підходів. З 1947 року, після постанови ЦК КП(б)У щодо «рецидивів буржуазного націоналізму», в українській історичній науці вже говориться про приєднання України до Росії як безумовне благо для українського народу. З 1953 року, коли були ухвалені «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», по-перше, стверджується сам термін «возз’єднання», по-друге, Переяславська рада перетворилася відтоді на «закономірний результат всієї попередньої історії двох великих братніх слов’янських народів - російського і українського». Тут від марксизму не залишилося нічого; навпаки, якщо підставити на місце «слов’янських» термін «арійські», а замість росіян та українців назвати, скажімо, німців та англійців, то подібні вислови цілком органічними були б, скажімо, на вустах Геббельса в разі окупації 1940 року Британських островів нацистами.

На загал, з класичного марксистського погляду, Визвольна війна українського народу в середині XVII століття належить до так званих «ранньобуржуазних революцій», що вони якраз у XVI - першій половині XVII століття прокотилися Європою (класичний приклад - Селянська війна в Німеччині). Тому приєднання до царської Росії (у марксистських термінах - відсталої деспотичної, на кшталт азійських деспотій) спричинило невдачу цієї війни й відкинуло Україну в її поступі. Отож виходить, що номінальні послідовники Маркса в СССР і теперішні комуністи України й Росії, обстоюючи позитивне значення Переяславської ради, тим самим категорично заперечують сам факт існування України як країни й українського народу як окремішнього народу. А на додачу - вони заперечують і вчення Маркса, за яким приєднання більш розвиненої в сенсі базису й надбудови країни до істотно менш розвиненої є суспільним регресом.

Я навмисне стільки уваги присвятив швидше ідеологічному, аніж науковому марксистському підходові до витлумачення й оцінки Переяславської ради та «возз’єднання України з Росією», щоб показати: позитивного сенсу з погляду справді лівої ідеології ця подія набути не може.

З погляду правої ідеології, тобто державницько-консервативної (немає жодного значення, ідеться про державництво, ґрунтоване на етнічному, лінгвокультурному чи територіальному патріотизмі), Переяславська рада, з одного боку, зафіксувала певний поступ у розвитку Козацької держави. Проте, з іншого боку, оскільки вже 1655 року виявилося, що московський цар дозволяє собі нехтувати правами української політичної еліти (яка, власне, собою цю державу й уособлювала), логічним у цій ситуації ставало прагнення до розриву стосунків з Московією. Найдоконанішим міжнародним документом того часу, який визначав статус України як держави, з цього погляду є Гадяцький трактат. І знову-таки, загальна оцінка Переяслава з точки зору української правої ідеології - властиво негативна.

Якщо ж ми звернемося до ліберально-гуманістичного підходу, для якого в центрі уваги перебувають права особистості, прогрес громадянських і соціальних свобод, то тут досить негативною є й оцінка самої Визвольної війни. Адже вона принесла страшні випробовування українцям, євреям, полякам, білорусам та кримським татарам. У Наталі Яковенко є спеціальна розвідка, присвячена тодішнім «жахам війни», яка містить справді страшні описи широкомасштабної взаєморізанини, до того в історії України небаченої. Складається враження, що разом упали всі соціально-культурні табу, які стримували суспільство як цілісний організм і гарантували людське в людині. Таке, до речі, не раз траплялося і в історії тодішньої Європи, проте описання властиво українських жахів «надихає».

Утім, можна було б так само впевнено говорити і про «жахи миру», беручи до уваги десятиліття (1637-1648 pp.) між повстаннями в Україні. Через це зрозуміло, чому британці звуть «славетною революцією» не часи Довгого парламенту та Олівера Кромвеля (тобто сучасні із Хмельниччиною події), а зовсім навпаки -рубіж, що через кілька десятиліть поклав край громадянській війні і змаганню республіканців та монархістів, установивши в державі конституційну монархію та політичну стабільність на ґрунті історичного компромісу між різними верствами тодішньої англійської політичної нації.

Проте, знову-таки, наслідки Переяславської ради й угоди з Москвою з погляду лібералізму, можливо, видаються найкатаст-рофічнішими. Адже на тридцять років (аж до часів гетьманування Івана Мазепи) Україна перетворилася на поле збройних змагань без жодних правил, наслідком яких стало спустошення краю та загальна зневага до моралі і права. А на додачу і на Правобережжі, і на Лівобережжі, навіть після Руїни, очевидним став регрес загального рівня тих прав і вольностей, за збереження і збільшення яких, власне, підіймалися на боротьбу повстанці. А головне - перспектива зростання обсягу цих прав і свобод на українських теренах, які були поділені між кількома державами та об’єктивно стали ареною змагань між ними, була поставлена під серйозний сумнів. Особливо в межах Московського царства, потім - Російської імперії, державної конструкції, з погляду класичного лібералізму, несумісної з властиво європейськими традиціями.

Отож, в остаточному підсумку, доводиться дійти висновку, що Переяславська рада і все, що діялося після неї та внаслідок неї, виглядає позитивним феноменом тільки під кутом зору вельми своєрідної ідеології, яка зросла на українських теренах (також вирішальною мірою внаслідок Переяслава) за останні 350-300 років. Ідеться про ідеологію малоросійства. Про феномен, який став наслідком фактичної відсутності політичних, культурних, громадянських прав і свобод, поєднаної із цілеспрямованим прагненням влади зробити з усіх підданих імперії «справжніх росіян» - шляхом періодичного знищення еліти, навіть її відносно лояльних сегментів, «випалювання» історичної пам’яті, постійного пупослідження мови, культури, звичаїв, традицій «малокультурного народу», а у випадках, коли щось вартісне знищити чи замовчати неможливо, - переведення його до рангу «спільних надбань східного слов’янства» або ж «православних людей». Це, зрештою, і наслідок бюрократичного самодурства, сваволі, диктату чиновництва, відрядженого з широкими повноваженнями із «центру» на «периферію», і не обмежуваного жодними правовими традиціями. Результатом стали параліч самостійної волі й думки, нездатність раціонально оцінювати ситуацію та діяти, невміння зосереджуватися на певному предметі і досягати мети. Це стосується усіх царин людського життя, але найбільше - публічних, прилюдних. Тому Євген Маланюк поставив закономірний діагноз: «Малоросійство - це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм». Причини такої капітуляції (не тільки національно-полі-тичної, а й загальнокультурної) філософ О. Кульчицький, перегукуючись із Є. Маланюком, шукає в історії: «Домінанта поразки й даремних зусиль, що випливає з деяких наших історичних починань, могла, безперечно, із часом надавати українській національній психіці забарвлення фатального песимізму...». А низка цих поразок уперше розгорнулася в українській історії, позірно засвідчуючи цю даремність, якраз у період Руїни, яка біля витоків мала Переяслав.

Власне кажучи, феномен малоросійства цілком уписується в те, що сьогодні є предметом розгляду такої галузі сучасної гуманітарної науки, як «постколоніальні студії». Один із результатів колоніальної практики, згідно із цими дослідженнями, полягає в тому, що колоніалісти накидають тубільцям суму негативних стереотипів, які стають автостереотипами; тубільці самі починають уважати себе тупими, недолугими, людьми другого ґатунку, нездатними до самостійного національно-культурного й державного життя; межею їхніх прагнень виступає автономія під патронатом метрополії.

Утім, прихильникам ідеї «возз’єднання України з Росією», крім усього іншого, варто замислитися ще над однією важливою проблемою. Або Україна була колонією Московської, відтак Російської, потім Совєтської імперії, і тому щодо неї діють усі соціологічні закономірності стосунків «метрополія - колонія», або вона була особливою, «братньою», «возз’єднаною» територією у складі цієї імперії, а отже, мусить нести тягар відповідальності (бодай моральної) за всі злочини цієї імперії. Як казали давні римляни, tertium non datur, третє виключене. Чи не надто тяжкий тягар на плечі теперішнього і прийдешніх поколінь українців прагнуть покласти апологети «возз’єднання»?

А на додачу; якщо розібратися, то прихильники «старого» і «нового» Переяслава є найбільшими русофобами, хоча того не усвідомлюють. Адже саме після Переяславської ради Московщина, замість розвитку шляхом розбудови інституцій станової монархії з поступовою еволюцією в бік конституціоналізму, замість поетапної економічної, політичної та культурної інтеграції з Європою, замість розвитку товарно-грошових відносин, стала на зовсім інший шлях - той, на якому вона остаточно утвердилася за часів Петра І. Якраз після «попленения Малой Руси» в Московському царстві перестали скликатися Земські собори - органи представництва й консолідації політичної нації, до яких входили бояри, вище духівництво, вище чиновництво, вибрані представники від регіонального дворянства та заможних городян. Так само після цього відбувся церковний розкол, унаслідок якого церква де-факто (а за Петра 1-і де-юре) стала ідеологічним органом держави. Значно посилилося кріпосне гноблення, а товарно-грошові відносини знову (як і за Івана Грозного) відступили на задній план перед силою позаекономічного примусу й експлуатації. Збройна конфронтація з Європою (якої перед тим Московщина кілька десятиліть поспіль намагалася уникнути) стала правилом кремлівської політики. І тут не повинні вводити в оману спроби запозичення європейських технологій Москвою, що стали постійними саме після Переяслава: ішлося про технології військові, промислові, наукові, але не (в жодному разі!) про громадсько-політичні. Власне, Переяславська рада та Березневі статті 1654 року були таким собі тестом на здатність Московщини до європейського типу політичних стосунків; проте спокуса тактичних вигод виявилася більшою за перспективу просування країни до тодішніх норм правової держави. Саме після Переяслава Московська держава почала набувати вигляду такої колоніальної імперії, котра несла не тільки певний прогрес підкореним народам, що перебували на нижчих щаблях суспільно-історичного розвитку, а й дедалі більше виступала реакційною силою всеєвропейського масштабу, яка нищила економіку, культуру й політико-правові традиції більш розвинених народів - разом із носіями цих традицій.

Іншими словами, без Переяслава та загарбання України Росія мала б значно більші шанси стати «нормальною» розвиненою національною державою; захоплення ж України в минулому і спроби такого захоплення зараз продукують у Московщині імперські інтенції, реалізація яких завжди дорого коштує не тільки сусіднім народам, а й самим росіянам. Проте «Переяславський синдром» продовжує негативно впливати на сучасну Російську Федерацію. Я був свідком, як на урочистостях на честь української делегації влітку 1992 року, тобто одразу після розпаду СССР, у Москві була розіграна театралізована вистава на честь «слов’янської єдності», «вірності духу Переяслава» та «дружби братніх народів». Усіх, найдрібніших політиків України, котрі засвідчували цю «вірність», приймали на високому рівні у Кремлі вже за Бориса Єльцина з його демократичною риторикою. В останні роки пропаганда цього «духу», прихована і відверта, у тому числі й фінансована спецфондами російського уряду, тільки посилилася - як у самій Російській Федерації, так і в Україні.

Сучасна Росія, на думку нечисленних незалежних російських же дослідників, дедалі більше перетворюється на неототалітарну державу, де, зокрема, практично всі номінально «незалежні», «приватні», «недержавні» мас-медіа стали знаряддям пропаганди. Власне, нічого нового в цьому немає: у нацистській Німеччині ніхто не одержавлював усю пресу; вистачило так званої «уніфікації», після чого де-юре «незалежні» видання в один голос заспівали осанну Гітлерові й компанії та почали пропагувати ідеї «возз’єднання з райхом» серед зарубіжних етнічних німців та «братніх арійських народів». Чи фактично не те саме спостерігаємо й зараз?

Тому не дивно, що в самій Росії, за данимисоціологів, приблизно таке співвідношення прихильників і противників аншлюсу України (звісно, на користь перших), як і в нацистській Німеччині в 1938 році - прихильників аншлюсу Австрії (цього разу - за даними гітлерівської таємної поліції). А в Україні соціологічні опитування стабільно засвідчують прагнення значної частини наших співгромадян (від чверті до третини) у тій чи іншій формі об’єднатися з Російською державою, не зважаючи на конкретні умови такого об’єднання. Власне, як і 350 років тому, ця категорія населення перебуває в ролі «черні», тобто безправного об’єкта політичних ігор. Отож, як і раніше, головне слово лишається за елітою. Політичною, інтелектуальною, церковною. На жаль, ця еліта в Україні сама значною мірою - бранка совєтського міфу про Переяслав і стоїть на типово малоросійських позиціях.

Українська війна з російським самодержавством: 1879-1881

Одразу попереджаю читачів: я жодного дня не гибів у архівах, не шукав забутих документів, не їздив до Петербурга, Москви чи Женеви працювати в бібліотеках. Усе використане мною опубліковане у відкритих і приступних джерелах. Ішлося тільки про те, щоб зібрати бодай частину фактів докупи й подивитися на них дещо інакше, ніж дивилися їхні публікатори.

До питання про...

Якраз 90 років тому захиталося і впало російське самодержавство. З гуркотом упала імперія Романових, яка проіснувала сотні років (номінально вона була проголошена 1721 року, фактично ж з’явилася в середині XVII століття, після того, як наклала лапу на частину українських земель). Традиційно падіння цієї імперії в російській та світовій історіографії розглядалося як наслідок дії соціально-політичних суперечностей усередині деспотичної імперії. Тим часом не менш важливим був чинник національний, який виливався в різні форми національно-визвольної активності народів, котрі населяли імперію й існування яких ця імперія нерідко просто не визнавала (так було, зокрема, з українцями від кінця XVIII століття й аж до 1905 року, коли імператорська Академія наук офіційно визнала українську повноправною національною мовою). Не випадково не минуло й року після падіння самодержавства - і два десятки незалежних від російського (не мало значення, «червоного» чи «білого») центру урядів виникли на її території, уособлюючи волю національних спільнот чи навіть субетнічних груп.

Але національно-визвольний чинник навіть після падіння імперії виявився недооціненим - передусім унаслідок його свідомого нівелювання сталінсько-брежнєвською історіографією. Тому зараз, у рік 90-ліття падіння самодержавної імперії, так важливо віддати належне цьому чинникові, описавши події того часу (і більш ранні, які демістифікували й розхитували самодержавство) з, умовно кажучи, «києвоцентричного» погляду, а не під московсько-петербурзьким ракурсом. До речі, і самим росіянам, видається, буде цікаво подивитися, а чому ж упала Російська імперія і хто з нею боровся не на життя, а на смерть.

В історії Російської імперії ми бачимо не так багато політичних угруповань, які прагнули до знищення самодержавства та заміни його політичною демократією й національною свободою задовго до 1917 року. Власне, ідеться тільки про певну частину декабристів («з’єднані слов’яни», офіцери-шляхтичі українського та польського походження) й однодумців Олександра Герцена. Усе! Якщо, звісно, не рахувати народовольців.

Але про народовольців - розмова особлива. Оскільки те, що досі про них писалося, попри зібраний величезний фактаж, залишається неосмисленим концептуально. Часом складається враження, що дослідникам просто ліньки осмислити те, що лежить на поверхні. Але потім бачиш: над значною частиною фахових істориків досі тяжіє російський імперський дискурс, за яким українцям відводиться роль провінційних, другорядних гравців на історичній арені.

Насправді ж річ у тому, що без урахування українського чинника (можливо, навіть провідної ролі цього чинника) не можна нічого зрозуміти в тому явищі, яке традиційно зветься «російське народовольство». А тому книги російських же авторів тут цікаві хіба що фактографією плюс несусвітною тупістю роздумів та висновків. І навіть проникливий Юрій Трифонов, котрий у романі «Нетерпіння» зібрав багатющий фактичний матеріал, який засвідчував українські корені більшості народовольців, не зумів (можливо, через радянську цензуру) вийти на головне.

Отож спробуймо бодай у першому наближенні деконструюва-ти імперський дискурс (власне, його основні різновиди) у тому, що стосується феномена «Народної волі» як українського за своїми засновками та настановами руху, унікального для Російської імперії, а власне, і для світової історії.

А перед цим зафіксуємо деякі методологічні настанови й факти, так би мовити, «високого» рівня (про частину з них уже йшлося, але нічого, повторимо). По-перше, Російська імперія була самодержавною та колоніальною. Із цим не згоден мало хто з українських фахівців. Україна в ній посідала місце колонії. А це твердження, навпаки, чомусь викликає щире заперечення не тільки з боку ряду політиків, а й істориків та філологів; схоже, незручно визнавати себе підколоніальним народом з усіма наслідками, які звідси випливають. Проте чи не тому так складно рухаються сьогоднішні реформи, що досі відсутня адекватна оцінка української специфіки в Російсько-Совєтській імперії? По-друге, у Російській імперії не було кріпацтва. Під цим евфемізмом (мовляв, не більш як «пережиток феодалізму») ховалося елементарне рабство, коли людину можна було купити, продати, програти- в карти, пропити, навіть убити, - і все в межах закону. Кріпацтво знайшло певне відтворення в особі колгоспного ладу, коли, як і за самодержавства, селяни були прикріплені до землі, позбавлені паспортів і віддані на відкуп представникам влади. Головна різниця - у формі власності: з приватної власності представника дворянського стану селяни (колгоспники) стали корпоративною власністю клану номенклатури. Одне слово, відтворився інваріант російського історичного буття в новій формі. По-третє, усі реформи в Російській (і Совєтській) імперії дуже швидко вели до розхитування імперського ладу, тож згорталися чи перетворювалися на часткові. Модернізація в цій імперії постійно виявлялася наздоганяльною, але такою, що намагалася запозичити європейські військові й технічні технології без технологій громадських та політичних. А тому імперія при кожному серйозному зіткненні з європейським світом «зависала» на межі катастрофи й урешті-решт аж тричі перейшла цю межу. Останній раз, схоже, незворотно, хоча спроби повернення до традиційної військово-бюрократичної Російської імперії відбуваються на наших очах.

І ще одне зауваження теоретичного характеру. У своєму тексті я вживаю поняття «народовольці» та «народовольство» не стільки у значенні організаційної належності тих чи інших осіб до організації «Народна воля», яка виникла 1879 року після розколу «Землі і волі», скільки в сенсі сповідування ними певної ідеології, що почала викристалізовуватися ще до утворення організації. Тому поняття «народовольство» у мене хронологічно охоплює і період безпосередньо перед 1879 роком. З академічного погляду це, можливо, не зовсім правильно, але, з іншого боку, що раніше з’явилося - ідеологія британського лібералізму чи Ліберальна партія Великої Британії?

Але повернімося в XIX століття.

Засновок модерної України

Для початку зробимо дуже просто: подивимося контекст появи народництва й феномен «Народної волі» не під московським чи усть-каменогорським кутом зору, а, образно кажучи, з вічного Києва. Отож ми одразу помітимо, що лібералізація політичного життя в Російській імперії після поразки у Кримській війні 1853-1856 років сприяла пожвавленню та, головне, інституціалі-зації українського руху. Цілком закономірно 1859 року в Санкт-Петербурзі виникла перша українська Громада (перше легальне громадське українське об’єднання в Російській імперії), заснована колишніми членами Кирило-Мефодіївського братства Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським. У цьому середовищі почав виходити перший український щомісячний журнал «Основа».

Далі - більше. Через два роки утворилася Громада в Києві (чисельність - близько 200 членів), потім - в Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві, Єлисаветграді та інших містах Наддніпрянщини. Крім того, ще в жовтні 1859 року в Києві відкрилася перша в Російській імперії недільна школа для дорослих. Члени громад викладали в недільних школах, писали й видавали для них підручники українською мовою (зокрема цим займалися Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш). Загалом третина недільних шкіл, відкритих у ті роки в Російській імперії, припадала на українські губернії. Основний контингент учнів становили вчорашні кріпаки-селяни та мешканці приміських селищ. Отож українське народництво з’явилося й розгорнулося тоді, коли у власне російських губерніях ще майже ніхто не думав про «ходіння в народ». А ще, на відміну від росіян, українським шляхтичам та різночинцям не треба було нікуди «ходити»: між ними та українським селянством, яке не знало століть кріпацтва, не існувало неперехідної прірви, й ім’я Шевченка та його вірші були своєрідним паролем, зрозумілим усім прошаркам суспільства (у тому числі й українофобам, котрих у ті роки, як завжди, вистачало). Крім того, українські народники, на відміну від російських, мали у своїх лавах новопосталих буржуа, тобто перших представників національної буржуазії, і, на додачу, ці народники не штовхали суспільство до соціалістичного тоталітаризму, до фаланстерів, комун та общин - серед них, наскільки мені відомо, не було противників політичної свободи в ім’я якихось «вищих» міркувань.

Дуже швидко, втім, доноси освічених українофобів зробили свою справу. Уже восени 1862 року російський уряд закрив усі недільні школи, пізніше були розгромлені Полтавська та Чернігівська громади, заборонено випуск газета «Чернігівський листок» , яку видавав байкар Леонід Глібов. Влада стала звинувачувати діячів українського руху в сепаратизмі, намірі «відродити малоросійську народність» (і мала в цьому цілковиту рацію); низка членів Київської та Харківської громад були заарештовані, частина з них вислана на північ Росії. Нарешті, 20 червня 1863 року міністр внутрішніх справ Валуев (до речі, автор масштабної програми реформування Російської імперії такими методами, щоб вона стала ще потужнішою) підписав відомчий циркуляр із забороною видання українською мовою преси, шкільної та релігійної літератури. А якщо відсутня Біблія національною мовою (переклад українською Євангелій, до речі, був ще 1861 року підготовлений Пилипом Морачевським і визнаний імператорською Академією наук найкращим серед усіх перекладів слов’янськими мовами), то й нації наче немає, чи не так? Утім, чому «наче»? Націєтворення на європейських теренах без Святого Письма національною мовою - це радше виняток, ніж правило.

Іншими словами, офіційний Санкт-Петербург реалізував стратегію «реформи без реформ», особливо в тому, що стосувалося національного питання. Тож в українському житті в межах Російської імперії на кілька років настав своєрідний політичний «антракт», упродовж якого «хлопомани» (В. Антонович, Т. Рильський) і «марксиди» (М. Зібер) займалися передусім науковими студіями та опрацюванням етнографічних і економічних даних по Україні. Але антракт вельми своєрідний.

До речі, в одній зі своїх статей постійний автор «Свободи» Олександр Карпець пише, що «первым о Марксе в России в 1874 г. заговорил Петр Ткачев...». Якщо брати до уваги етнічні російські землі, то так. А якщо вести мову про Російську імперію, то все було зовсім не так. Ось свідчення самого Карла Маркса: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта - Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду». Звернімо увагу: Маркс вважає дієвий раціоналізм Зібера вражаючим навіть для західноєвропейського читача. А ще Микола Зібер, як і Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Олександр Кістяківський та інші, після фактичної заборони української культурницької діяльності та обмеження розгортання земств лише Лівобережжям та Півднем України започаткували кооперативний рух. Станом на 1870 рік в українських губерніях діяло 20 споживчих кооперативів - третина від наявних тоді в Російській імперії (включно з економічно найрозвиненішими Польщею, Фінляндією, Балтією). Ось такий «антракт». І знову влада побачила крамолу: українці зайнялися економічною самоорганізацією, причому такою, яка справді об’єднує всі суспільні прошарки, тобто, іншими словами, творить національну спільноту...

З початком 1870-х років ситуація знову змінилася. Реформи в імперії дали перші результати, найголовнішим серед яких стало змужніння нового покоління, свідоме життя якого припадало вже на період після самодержавної тиранії «Ніколая Палкіна». При цьому виявляється істотна відмінність між освіченою молоддю, яка шукала своє місце в новому житті. Якщо на Півночі імперії, у Санкт-Петербурзі й Москві, ішлося лише про соціальні питання, то «південці», незалежно від свого етнічного походження (прізвища Зібер, Рильський, Русов говорять самі за себе), пов’язували докупи три питання: політичне, національне та соціальне. Іншими словами, ідеться не просто про поліпшення життя «стражденного народу» (у своїй масі селянина), а й про національну рівноправність та політичні свободи. На Півночі імперії народники (як звуть молодих уболівальників за долю селянства) боялися конституції та вільних виборів: мовляв, селян обдурять, владу захоплять поміщики й буржуазія, отже, треба вчити селян грамоті, ремеслам, основам санітарії, розвивати самоврядні традиції сільської громади, себто «миру», а там усе якось облаштуеться. Є серед народників Півночі імперії й прихильники селянського бунту, який, мовляв, розставить усе по місцях відповідно до правічної народної мудрості. Є і змовники, але їх поки що небагато.

На Півдні імперії ситуація принципово інша. Хоча б тому, що тут не було селянського «миру», а існувала сільська громада з розвиненими традиціями приватновласницького землеволодіння. Тут, навпаки, за роки панування Росії відбулася серйозна деградація суспільства (закрема й у сфері землеволодіння та сільського господарства): від розширеного товарного виробництва, яке працювало на ринки Західної Європи, до напівнатуральних форм обслуговування потреб поміщиків, здебільшого заїжджих, насаджених царатом на шиї покріпачених землеробів. Проте українські селяни просто-таки рвалися до землі. Після скасування кріпацтва приватне селянське землеволодіння з 1861 по 1902 рік збільшилося в 6,6 раза за рахунок купівлі й оренди землі. Це селянське, а було ще й козацьке - сотні тисяч господарств навіть у часи кріпаччини залишалися в руках вільних людей. Не дивно, що у Східній Україні в 1860-ті роки десятина землі коштувала близько 20 руб., а на початку XX століття - майже 190 руб. Попит на землю з боку селян був вищим за пропозицію, що й породжувало зростання цін на неї.

Зі сказаного зрозуміло, що з українськими селянами працювати слід було зовсім інакше, ніж із російськими. З іншого боку, як вести пропаганду серед селян, як поширювати серед них знання, ремесла, коли російська мова для цього непридатна, а українська фактично заборонена? Отож народництво й українофільство на початку 1870-х років в українських губерніях стали практично синонімами. Хтось більше переймався національними, хтось -соціальними справами. Але на загал уже не сотні, а тисячі студентів, старших гімназистів, молодих випускників університетів, семінарій та училищ стали на шлях просвітницьких, культурницьких та економічно-організаційних заходів. Писалися й перекладалися українською книги і брошури, створювалися медичні й навчальні заклади, тривав розвиток кооперації. А те, що було недозволене в самодержавній Росії, робилося в більш ліберальній (хоч і вельми провінційній, за європейськими мірками) монархії Габсбургів. 1873 року за фінансової допомоги аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя Симиренка громадівці започаткували у Львові Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже за назвою «Наукове товариство імені Шевченка» -НТШ) стало неофіційною українською академією наук, що об’єднувала інтелектуалів по обидва боки кордону.

А ще до тієї доби належать перші робітничі, нелегальні, ясна річ, організації: «Південноросійський союз робітників» (Одеса) та «Південноросійський робітничий союз» (Київ). Наче загальноім-перські чи якісь «космополітичні» структури, але... Софія Богомолець (так, із «тих самих» Богомольців), одна з організаторок «Південноросійського робітничого союзу», заарештована і знищена в’язницями та засланнями, тільки й лишила у спадщину сім’ї, що обшитий тюремною мішковиною із вишитою на ній волошкою «Кобзар». Але послухаймо із цього приводу авторитетну думку академіка Івана Дзюби: «Всупереч уявленням про запізнілий і вторинний щодо Росії характер робітничого руху в Україні, згадаймо факти: першими в Російській імперії організаціями робітництва були «Южно-российский союз робочих», створений в Одесі 1875 р. Є. Заславським і Ф. Кравченком, та «Южнорусский рабочий союз» (1880 р.) у Києві... Причому в Україні було більше, ніж у Росії, різноманітних відтінків у робітничому русі; поширеними були ідеї анархізму, синдикалізму, етичного соціалізму, утопічного соціалізму, «кооперативного суспільства» тощо. Певно, це було принаймні почасти зумовлене національною ментальністю і традиційною схильністю до плюралізму в громадському житті, меншою готовністю до фанатизму і догматизму».

Ну, скажіть, як могла імперська влада поставитися до всіх них? Як до «ворогів царя та отечества», немає значення, ішлося про соціалістів, анархістів, лібералів чи поміркованих консерваторів. Головне тут було - українці, мазепинці (слова «петлюрівці» та «бандерівці», ужиті в тому самому сенсі, з’являться, ясна річ, пізніше).

Отже, бий інородців, бий малоруських сепаратистів, рятуй Росію!

Як викувати ворогів імперії

А що діялося тоді, у першій половині та середині 1870-х, у масштабах усієї імперії? Явище, не зовсім точно назване «ходінням у народ». Тисячі юнаків і юнок - дворян та різночинців - без будь-якого керівного центру, якщо не вважати таким гуртки в Петербурзі, Москві, Одесі й Києві, вирішили підняти народ з колін, просвітити його. У відповідь імперія повелася абсолютно по-дикунському: було заарештовано понад 4 000 осіб. Десятки тисяч молодих людей перебували під гласним і негласним наглядом поліції. Роками без пред’явлення звинувачення молоді люди гнили і помирали від сухот у в’язницях. Лише в 1878-1879 роках частину заарештованих вивели на два процеси: процес 50-ти (у Москві) і 193-х (у Петербурзі). За цей час 97 ув’язнених померло чи збожеволіло. Не забувайте, ідеться майже винятково про юнаків і дівчат 18-28 років! Під час процесу 193-х померли ще троє ув’язнених. Суд виніс вердикт: 28 осіб відправили на каторгу (за пропаганду мирних, ненасильницьких дій, за просвітницьку діяльність) і аж 90 - виправдані. Розлючений тим, що під тиском громадської думки судді змушені були обмежити репресивні наміри, імператор Олександр II своїм указом (адже він самодержець, якому закони не писані!) відправив 80 із виправданих народників на заслання. Це зробив той самий імператор, якого навіть сучасна російська опозиціонерка Валерія Новодворська вважає «лібералом» та «реформатором». Але якщо таке поводження з людьми - «лібералізм», то що ж тоді в Росії має вважатися державним тероризмом?

А інших (тисячі люду!), протримавши кілька місяців чи років без суду у в’язниці, милостиво «відпустили» під нагляд поліції. А що таке цей нагляд? Передусім - знущання з людської честі та гідності, а ще - обмеження у праві на роботу.

Тож не міфічне «розчарування в народі» підштовхнуло частину молоді до радикальних способів боротьби з владою, а сама влада.

Паралельно розгорнулися репресії проти всього українського. 18 травня 1876 року Олександр II підписав Емський указ, який забороняв театральні вистави, публічні промови та шкільне навчання українською мовою й навіть друкування українських текстів до нот. Заборонялося також увезення українських книг з-за кордону, вони вилучалися зі шкільних бібліотек. Була закрита Київська філія Російського географічного товариства (основу якої складали українофіли), припинено видання газети «Киевский телеграф». Унаслідок урядових репресій число членів найбільшої Громади - Київської - зменшилося до 55 осіб. Разом з тим розгорнулися урядові репресії проти кооперативного руху, який внаслідок цього занепав аж до кінця XIX століття. За цієї ситуації частина знаних діячів українського руху виїхала за кордон, інші знову обмежилися науково-культурницькою роботою. А от українська освічена молодь, незадоволена поміркованістю старшої генерації, почала шукати інші шляхи.

1876 року ті, хто уникнув арештів, створили нелегальну народницьку організацію «Земля і воля» з філіями у великих містах України. Цілі організації були начебто ті самі - пропаганда серед селян передових ідей, освіта робітництва, боротьба за соціальні права, - але радикальні настрої серед молоді наростали, особливо на українських теренах, де після Емського указу будь-яка спроба говорити з народом його мовою одразу кваліфікувалася як антидержавний бунт. У цій ситуації можна було: а) змиритися й зайнятися чимось дуже-дуже лояльним; б) емігрувати - або за кордон, або піти у «внутрішню еміграцію» до кращих часів; в) самим перейти на бік влади; г) перетворитися з еволюціоністів-демокра-тів на радикальних «руйнівників підвалин». Значна частина тодішньої освіченої української молоді пішла саме останнім шляхом, ставши основою створеної в 1879 році організації «Народна воля».

Але й до цього саме українці взялися за зброю - спершу для оборони, потім - для нападу на владні структури. Брати Дебагорії-Мокрієвичі, Бохановський, Стефанович, Кулябко-Корецький, Кравчинський, Ковалевська, Подолинський, Рашевський, Малинка, Ковальський, Засулич, Фроленко, Корба, Макаревич.

Одні з цих прізвищ, ймовірно, відомі читачеві, інші (гадаю, більшість) - навряд чи. Хоча про кожного із цих молодих чоловіків та жінок можна писати романи і знімати телесеріали. «Чигиринська змова» 1877 року, коли в підготовку збройного повстання були залучені тисячі селян. Потужні підпільні гуртки в Києві, Харкові, Єлисаветграді, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Одесі, Кам’янці-Подільському та інших містах. Спадкоємець величезних статків Дмитро Лизогуб - головний фінансист терористів (чи, як пізніше вони почали звати себе, партизан), Валер’ян Осинський - ідеолог. 1878 рік. Ще немає «Народної волі», але на державний терор народники відповідали терором проти можновладців, задіяних у злочинах проти молоді. Замах у Києві на заступника прокурора. Там само - убивство жандармського офіцера барона Гейкінга. В обох випадках організатором виступав Валер’ян Осинський. Спроби збройно відбити ув’язненого поблизу Харкова народника Войнаральського й засудженого в Одесі Ковальського. Паралельно - знищення «шпиків», яких Третє відділення (таємна поліція імперії) засилало до підпільних організацій. 1879 рік. У Харкові підпільниками забитий губернатор князь Кропоткін. Того ж року в Києві відбувся справжній бій між підпільниками, з одного боку, і жандармами й викликаною на підмогу ротою Старо-Оскольського полку, з іншого боку. Усе це -ще до офіційного створення «Народної волі».

Ось такою була ця молодь, про яку казали, що вона носить «Капітал» в одній кишені сурдута, а «Кобзар» - в іншій.

перші хоробрі

Від самого початку «Народна воля» вирішила бити в головну точку: якщо Росія - самодержавна монархія, то треба знищити самодержця. Як людину, котра зрадила власні ж ліберальні реформи й розгорнула терор проти абсолютно мирних пропаган-дистів-народників, на той час спричинивши смерть сотень молодих людей (на шибеницю в ті роки могли відправити - і відправляли! - за одну-єдину знайдену антиурядову прокламацію). Щоб змусити його капітулювати, партія опублікувала вимоги до Олександра II у зверненні «Від Виконавчого комітету»: «Наше завдання - визволити народ, зробити його верховним розпорядником власної долі». Імператору було запропоновано відмовитися від влади й передати її «Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів».

Ось тут ми виразно бачимо головний «український сюжет» у діяльності народовольців, власне, український зміст цієї діяльності. На відміну від класичних російських народників, які завжди панічно боялися політичних свобод і хотіли благ тільки «гнобленим класам», що вони будуть ощасливлені революційною владою (тобто вже тоді російські народники виступали провісниками тоталітарного соціалізму), революціонери-українці, виховані на творах Шевченка, Костомарова, Антоновича, виходили з української (та європейської) політичної традиції пріоритету політичних свобод. Так, вони були соціалістами, але одночасно - і прихильниками парламентаризму, свободи слова і друку, свободи віросповідання, нарешті, свободи національного самовизначення.

На останньому моменті варто спинитися окремо. У третьому числі підпільного журналу «Народна воля» серед семи програмних пунктів партії бачимо тезу про «широке обласне самоврядування». Ішлося про історичні області тодішньої Російської держави, тобто про її федералізацію. Фактичний лідер «Народної волі» Андрій Желябов (був студентським активістом, потім працював разом з тестем Семеном Яхненком, батьком першої дружини, у громадівському русі, розчарувався в недієвості лібералізму за умов самодержавства і, як багато хто, взявся за зброю) називав своїх колег по Виконавчому комітету «переконаними автономістами» й вів мову про «розпад імперії на автономні частини». Желябов хотів реалізувати цю ідею через удар по центру імперської бюрократії, повалення абсолютизму й Установчі збори, а українофіли-громадівці - через тривалу, копітку, еволюційну працю на ниві просвіти та благодійності, ось і вся різниця. До проголошення ідеї державної самостійності України - спершу Юліа-ном Бачинським та Іваном Франком, а потім - Миколою Міхнов-ським, - були ще роки й роки...

Хоча... Ідеологія народовольців стрімко розвивалася, і 1880 року партійна програма в галузі державного будівництва була конкретизована: на уламках імперії створювався «Загальноруський союз», поділений на самостійні у внутрішніх справах області.

А народи, насильницьки приєднані до Російського царства (згадаймо: тоді не так давно закінчилися бої в Чечні, а перед тим було придушене польське повстання), одержували право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі. Це вперше: право націй на відокремлення. І це щиро. Далі більшовики використовуватимуть це гасло тільки для обдурювання національних рухів «тюрми народів». Інші ж загальноросійські партії не погоджуватимуться навіть із теоретичною постановкою питання про таке право.

До речі, чому Георгій Плеханов, недавній соратник Желябова і Перовської по «Землі і волі», радикально розійшовся з ними 1879 року? Чи тільки тому, що відкидав необхідність розвитку політичної демократії та обстоював «селянський соціалізм» (від якого він скоро зробить стрибок до соціалізму «пролетарського», себто марксизму)? Чи тут головним стало національне питання -бо ж Плеханов (вдумливий критик більшовизму, слід сказати) до кінця життя мав «пунктик»: він не визнавав права на існування не лише за українцями, а навіть за малоросіянами, торочачи всюди про «южнорусский сепаратизм». Чи не продовженням заочної суперечки з Желябовим були ці твердження про «сепаратистів»?

Але імператор відкинув вимоги народовольців. І вони почали справжнє полювання на нього. Андрій Желябов обрав місце, де мав бути висаджений у повітря царський поїзд, під Олександрів-ськом (нині Запоріжжя), поблизу Хортиці. Символіка? Можливо. Адже партійне псевдо Желябова - «Тарас» (як можна яскравіше символічно підкреслити свою українськість, не знаю). Невдача? Ще замах. І ще один. І ще один.

Нарешті, 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим, здійснений за допомогою бомб, виготовлених Миколою Кибальчичем, і керований Софією Перовською, правнучкою гетьмана Кирила Розумовського, виявився вдалим. Був страчений російський імператор, який зрадив власні ліберальні настанови, дав старт розгулу «чорної сотні» і знищив у в’язницях сотні кращих представників молоді.

Проте це був максимум того, що змогла добитися «Народна воля». Змусити капітулювати самодержавство їй не вдалося. Та й, мабуть, за тодішніх історичних обставин це було неможливо. Хоча... Відомо, що Олександр III, здобувши владу, якийсь час вагався, а чи не дати державі Конституцію, чи не зібрати Земський собор, чи не припинити репресії - може, це не зруйнує, а зміцнить Росію? Але «чорна сотня» перемогла, а відтак почався новий тур нагінок і на все прогресивне, і на все українське (зокрема, Емський указ доповнили заборонами щодо театру, так що опера Миколи Аркаса «Катерина» була заборонена в Миколаєві, рідному місті автора, і дозволена в Москві; і це зрозуміло, бо в Москві вона була явищем лише культурним, а в Миколаєві чи Києві стала б спонукою до національного самовизначення сотень, якщо не тисяч молодих людей з різних суспільних станів).

Начерк майбутньої України

І на закінчення - два фундаментальних запитання. Сьогодні ми звикли майже автоматично засуджувати терор у всіх його проявах. Мабуть, це правильно. Адже XXI століття має у своєму арсеналі не тільки суто силові, збройні, а й ефективніші засоби розв’язання політичних проблем. У ряду сучасних політичних методів терор, тобто насильницькі дії проти неозброєних, цивільних, неагресивних людей, є чимось дикунським. Та чи завжди слово «терор» означало те саме, що й зараз? Ба більше: чи про терор ідеться? Чи можна збройні дії проти представників деспотичного чи тоталітарного режиму оцінювати з погляду дня нинішнього, наче йдеться про парламентаріїв чи міністрів демократичного уряду? Зрештою, чи мали право люди взяти зброю до рук і чинити опір тим, хто нищив їх тільки за те, що вони воліли жити більш вільним життям, а ще - дати своєму народові елементарні основи цивілізації? Очевидно, злочини з боку влади все ж не можуть залишатися безкарними. І якщо мирно, гуманно налаштована освічена молодь береться за зброю, то це щось-таки означає.

Зрештою, зброя використовувалася ірландцями в боротьбі за свободу (фенії, Ірландська республіканська армія) та індусами (Індійська визвольна армія Субхаша Чандри Боса). Не можна знущатися з жодного народу, у тому числі українського. Фізичне знищення того, хто так знущався, навряд чи є злочином з погляду правди історії. Вільна людина має право на силовий опір брутальному насильству, зокрема й державному. Але тут постає сакраментальне «по-друге»: чи усвідомлювали народовольці свою національну окремішність, інакшість, чи вони вважали себе таким собі «місцевим відламом» єдиного російського народу?

Документів щодо цього залишилося аж надто мало. Але от, скажімо, візьмемо Софію Перовську. Народжена в Петербурзі. Майже не бувала на власне українських землях. Але поліційні «орієнтировки» свідчать: говорила «з виразним малоруським акцентом». Звідки взявся цей акцент? Не з петербурзького ж вищого світу, в якому вона - графиня! - зростала. Отже, розмовляла вдома, з найближчими людьми, зрештою, з Андрієм Желябовим, з котрим приїздила на відпочинок до Криму. Шляхтич Валер’ян Осинський. Цей, попри елементарні правила конспірації, як свідчить поліція, «демонстративно розмовляє по-малоруськи». А ось одесит Григорій Гольденберг, за етнічним походженням - зовсім не українець. Але може видавати себе за малоросіянина і, як свідчить поліційна «орієнтировка», «особливо любить співати малоруські пісні». Лев Дейч. Свій для селян, котрі його не виказали під час найлютіших допитів («Чигиринська змова»). А от російських народників нерідко в’язали...

Сказане зовсім не означає, що росіяни - генетично гірші (чи кращі) люди, просто це був інший народ, з іншою культурою й іншими цілями в революції. Принагідно зауважу, що прізвища на «-ов» серед лідерів «Народної волі» зовсім не означають, що це були етнічні росіяни. Приклад: Семен Баранников та Олександр Михайлов, котрі були родом із Путивля; дивитися треба на політично-культурні настанови діячів, а не на їхні прізвища чи на форму носів. А в цьому сенсі народовольці засвідчували, що їхня українськість - це щось куди більш значуще, ніж етнічне походження. Власне, так і має бути при формуванні будь-якої «нормальної» європейської нації.

Отож, цілком імовірно, що Плеханова із Желябовим роовело в різні політичні течії («Чорний переділ» та «Народна воля») не лише ставлення до власності на землю, не лише заперечення чи підтримка ідеї представницької демократії, а й національне питання. Плеханов, як добре відомо, категорично заперечував саму можливість існування українців та вів боротьбу з «южнорусским сепаратизмом» запекліше за сановників імперії; Желябов же і був цим самим «сепаратистом», тільки у викшталтованих добою формах. Але, як він сам писав, його позиція в цьому питанні цілком збігалася з позицією Драгоманова; з якого ж дива навіть сучасні дослідники беззастережно і справедливо зараховують Драгоманова до українського руху, а от Андрія Желябова, котрий хотів практичними діями зруйнувати самодержавство і створити автономну Україну, - до російського руху? Хто й коли в російському політичному русі прагнув до радикальної трансформації «нєдєлімої» імперії в союз автономних держав? І ще одне запитання: якщо борців за гомрул (широке самоврядування, власне, державну автономію) для Ірландії (а ця боротьба розгорталася паралельно із діями народовольців) вважають ірландськими діячами, хоча вони могли між собою говорити англійською й не ставити вимог повної державної незалежності своєї країни, то чому аналогічний методологічний підхід не застосовується до тих, хто з тодішньої України в ім’я досягнення аналогічних цілей перебрався не до Женеви, а до Петербурга та Москви?

Звичайно, існувала справді серйозна відмінність між феніями та народовольцями: у Британській імперії тоді вже було парламентське врядування й ішлося до загального виборчого права, у Російській імперії нічого схожого не існувало. А тому доводилося поєднувати боротьбу за загальні політичні свободи та проти самодержавства з боротьбою за національні права українців. І ще відмінність: організаційне розмежування загальноросійського і властиво українського політичного руху тільки-но починалося (цікавий матеріал для розуміння шляхів і підстав такого розмежування дають не так давно опубліковані листи Сергія Подолинсько-го, котрий належав до цієї ж генерації, проте намагався знайти дещо інші методи, створюючи власне українську соціал-демократію). Та все ж, видається, у нас є підстави говорити про свідому війну молодої української інтелігенції з російським самодержавством. І водночас про те, що загибель у боротьбі із самодержавством кількох сотень кращих носіїв цієї модерної українськості на десятиліття загальмувала національний розвиток України.

То, може, не треба було братися за зброю, слід було терпляче знести моральні й фізичні знущання, емігрувати в крайньому разі, зайнятися упорядкуванням власного життя, а потім, колись, за сприятливіших обставин знову підняти на щит ідеали волелюбної молодості? Може, з прагматичного погляду це й справді так, бо ж у такому разі за часів нової хвилі лібералізації в Російській імперії наприкінці XIX століття українська справа мала б додатково кілька сотень, а то й тисяч ще не старих «багнетів» - їм би було лише по 40-50 років. Але - чи була б у такому разі та лібералізація? І чи зламані духовно люди могли б живити український рух?

Хоча, з іншого боку, і тут навряд чи можна стверджувати щось однозначно. Скажімо, Федір Лизогуб - молодший брат Дмитра - зазнав певних репресій, потім став діячем земського руху, відтак виріс в одного з чільників українського руху початку XX століття і, зрештою, цілком закономірно став прем’єром Української держави гетьмана Павла Скоропадського.

Видається, для розуміння психології народовольців важливим є зауваження Оксани Забужко щодо креативної (а водночас і трагічної) ролі в українському суспільстві зламу XIX і XX століть лицарсько-шляхетської культури, яка не дійшла до нас у вигляді якоїсь «живої» системи координат учинків більш як поодиноких персонажів. А тим часом у добу Лесі Українки (Забужко пише про неї), тим паче перед цим, лицарський етос на Наддніпрянщині ще не вигибів.

Узагалі, як на мене, «український проект» у діях та мріях народовольців - це геніальний начерк національного життя. На тому рівні, що й проект ракети для завоювання світових просторів, накреслений Кибальчичем перед стратою. Тільки начерк, не більше: іншого вони не встигли. А тому Андрія Желябова варто розглядати не як попередника Леніна чи Троцького, а як предтечу Симона Петлюри та Романа Шухевича. Саме ці лідери збройну боротьбу та воєнізовану структуру партії вважали не метою, не ідеалом політичної організації, а лише засобом (і то - вимушеним засобом!) здобуття свободи України і ствердження в ній політичної й соціальної демократії.

Так, писали вони здебільшого російською, говорили також, хоча далеко не всі й не завжди, та при тому стояли на позиції руйнації імперії й встановлення автономії України - аж до відокремлення - на засадах політичного й соціального визволення українського народу і ствердження вільного українського слова. І співали там, у Петербурзі: «Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало...».

Воскресителі

Після катастрофи, якої фактично зазнали покоління грома-дівців і народовольців, українська справа на Наддніпрянщині полишила центр суспільного життя, що його вона досі займала. Російська імперія під ударами народовольців захиталася (Карл Маркс вів мову про справжню революцію і про царя як її заручника), але не впала. Поліційні та цензурні утиски зробили фактично неможливою ані легальну, ані нелегальну організовану діяльність. Проте з кінця 1870-х років докорінно змінилася ситуація на Галичині та Буковині: досі там перед вели москвофіли та староруси, прихильники консервації архаїчних суспільних стосунків та цінностей; під впливом ідейних і політичних змін на Наддніпрянщині на політичній арені постала нова генерація галицької інтелігенції з виразно українським національним обличчям. 1880 року почала виходити газета «Діло», яка навіть назвою протиставляла себе москвофільському «Слову» (як бачимо, витоки виборчого гасла «Не словом, а ділом» сягають XIX століття). За кілька років перед цим були створені політичне товариство «Народна рада» та Наукове товариство імені Шевченка, а ще перед цим - «Просвіта». 1890 року консолідувалася перша «справжня» політична структура - Русько-українська радикальна партія. А за нею виникли й інші: Українська національна демократична партія, Русько-український християнський союз, Українська соціал-демократична партія. Схожі процеси відбувалися й в іншому коронному краї Габсбурґів - на Буковині. Іншими словами, наприкінці XIX століття на Західній Україні стрімко розвивалися структури громадянського суспільства, наслідком чого стало перетворення досі аморфйої селянської маси та упосліджених міщан на національно і політично свідомих громадян.

А далі естафета знову перейшла до Наддніпрянщини. Тепер тим, хто боровся проти самодержавства, за політичні, соціальні та національні права населення України, дещо легше: у них за спиною був галицький «тил». Та все одно йдеться про глибоко законспіровану, підпільну діяльність, бо ж інакше в добу поліційного всевладдя бути не могло, а за українофілами полювали куди ретельніше, ніж за російськими марксистами.

Біля витоків

«Ми як козакофіли, що любимо всіх людей і бажаємо усій людскості однакового права і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людс-ко(:ті ще одну вільну духом одиницю».

Це слова з політичного маніфесту, який став принципом дії тієї підпільної організації, що представляла нову генерацію наддніпрянських українців, котрі стали на боротьбу за культурницькі, політичні та соціальні права українців. До них (за висхідною хронологією) були члени Кирило-Мефодіївського братства - ті півтора десятка молодих інтелігентів та студентів, які в 1846-1847 роках спробували було осмислити процеси національного життя й висунути зрозумілу народу програму побудови вільної України. До них були «старі» громадівці, які вдавалися, крім легальних, і до підпільних форм діяльності. До них були члени гуртка Сергія Подолинського, які гучно звалися Українською соціально-демократичною партією. До них були численні українці-народовольці, котрі в межах загальноросійської організації поставили за мету перетворення Російської імперії на федеративну чи то конфедеративну республіку, де Україна стала б автономією із широкими правами.

Але все ж першою організацією, яка виразно виголосила завдання визволення української нації й досягнення нею рівності з іншими націями, відмовившись від ідей панславізму чи авто-номізму, стало «Братство Тарасівців», створене влітку 1891 року. Саме тоді на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти Михайло Базькевич, Микола Байздренко та Іван Липа разом з харківським чиновником Віталієм Боровиком заснували це таємне політичне товариство. Невдовзі до організації долучилися Борис Грінченко, Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самій-ленко, Микола Вороний, Микола Міхновський та інші. Точний перелік членів Братства невідомий, як і точна кількість його членів, адже йшлося про підпільну, добре законспіровану організацію.Можна впевнено сказати, втім, що перший осередок Братства виник у Харкові, наступного року - у Києві, згодом в Одесі, Лубнах, Прилуках, Полтаві та інших містах України. Загалом до десяти філій товариства входили близько ста осіб.

З документів поліції також відомо, що братчики пропагували свої ідеї переважно серед гімназистів та студентів, поширювали привезену з Галичини нелегальну українську літературу. Одним із джерел фінансування діяльності Братства були пожертви благодійників, зокрема цукрозаводчика Василя Симиренка. Найвпли-вовішим і найбільшим серед осередків Братства був київський. Але центром діяльності товариства спочатку став Харків, і саме там улітку 1893 року поліція заарештувала кількох братчиків. Зокрема Іван Липа був засуджений до ув’язнення за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії».

Після арештів у Харкові центр Братства перемістився до Києва. Того ж року в Києві під головуванням Миколи Міхновського відбувся всеукраїнський з’їзд «Братства Тарасівців», у якому взяли участь ЗО делегатів. Уперше програма Братства була виголошена Іваном Липою в Харкові на відзначенні Шевченківських роковин у лютому 1893 року. А вже у квітні її з деякими доповненнями анонімно опублікували у Львові в часописі «Правда» за назвою «Profession de foi [тобто «символ віри». - С.Г.] молодих українців». Програма ця фактично повторювала те, про що вели мову попередники братчиків в особі народовольців: вона містила вимоги політичної автономії українського й інших народів у складі демократичної федеративної Росії, а також захисту культурних та економічних прав українців, тільки висловлено все це було значно чіткіше й, головне, з виразно україноцентричних позицій - нове покоління не воліло зосереджуватися на боротьбі в імперських центрах, вважаючи за потрібне працювати в самій Україні.

«Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсігди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу», - писалося в «Символі віри».

Братчики гостро критикували старше покоління українофілів (тобто «громадівців») за аполітичність і культурницьку обмеженість. Саме діячі Братства й кола прихильників його ідей увели в широкий ужиток слово «українець», відмовившись від усіх інших означень. «Ми вже не звемося українофілами, - писала Леся Українка своєму дядькові-політемігранту Михайлові Дра-гоманову, одному з лідерів громадівського руху та ідеологу федералізму й автономізму. - Ми звемося українцями». Під впливом ідей Братства було написано чимало публіцистичних і художніх творів, приміром «Листи з Наддніпрянської України» Бориса Грінченка та казка «Хо» Михайла Коцюбинського. І не тільки вони. Резонанс діяльності глибоко законспірованих (наголошу ще раз: досі невідомі прізвища більшості членів організації) братчиків був дуже значним. Під їх тиском представники поміркованішого крила українських діячів, об’єднаних у так звану «Стару громаду», 1897 року заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським, яка 1904 року перетворилася на Українську демократичну партію (ясна річ, ішлося про підпільні організації, як тільки й могло бути в Російській імперії). Під впливом ідей Братства діяли соціал-демократи Івана Стешенка. Натомість саме Братство стало основою створеної 1900 року зусиллями Дмитра Антоновича (сина Володимира), Левка Ма-цієвича та Михайла Русова РУП - Революційної української партії - першої політичної партії Наддніпрянської України.

Україна підпільна

А зараз дещо детальніше про історичне тло, на якому виник текст, фрагменти з котрого ми щойно навели. Надрукований у львівській «Правді» він був анонімно. Ба більше - з припискою: «Читано на Тарасові роковини 1893 року в університетському місті на Україні». Ясна річ: посилання на Харків не було, щоб не полегшувати роботи російській жандармерії. Була й промовиста примітка до назви: «Подаючи сю вперший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: «Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!».

Ось так вільно було писати в конституційній Австро-Угор-ській монархії. А в Росії Олександра III все ще діяла сумнозвісна Емська заборона на все українське. Журнал «Киевская старина», де редагування щойно перебрав Володимир Науменко, змагався лише за одне: мати право друкувати українські літературні твори не російською, а власне українською мовою, хоча й з дотриманням загальноросійського правопису. І дозволили це лише 1898 року, коли на троні змінився монарх, прийшов «реформатор» Микола II і настали бодай трохи ліберальніші часи.

І ось на цьому тлі виникає текст, який проголошує, що «Україна була, єсть і буде завсігди окремою нацією». А, як добре знали сучасники, всі окремі нації прагнуть національної державності в тій чи іншій формі - і здобувають її. Автономія ж - проміжний етап до повної незалежності, коли національні проблеми ставлять так виразно й чітко, як це зробили «тарасівці».

Ось що говорить про «Братство Тарасівців» київський історик Ігор Гирич:

«Тепер стало загальним місцем, це вивчають навіть у школі, про те, що «Братство Тарасівців» - це була перша політична організація наддніпрянських українців, де питання української самостійності було поставлене в порядок денний цього об’єднання. Це були люди нового часу, перші їхні кілька десятків чоловік.

Чи був Міхновський серед перших братчиків, невідомо. Власне, Міхновський, очевидно, пізніше долучився до цього. Більшість членів Братства не була політиками. Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Мусій Кононенко - це письменники. їм приблизно було тоді 18, 20, 22 роки. Найстаршим - десь до 27-ми.

Це покоління вже не стало провідним у Центральній Раді, у визвольних змаганнях. Це вже нове покоління, яке прийшло після «тарасівців», вповні проявило себе як політики».

Справді, історія українських організацій другої половини XIX століття загадкова вже бодай тому, що всі вони були змушені діяти таємно, і жодна з них не писала, звичайно, протоколів, щоб не полегшувати роботи жандармам. Та сама славетна київська «Стара громада», якщо розібратися, з формального погляду була чимось ефемерним, бо ж не було ані жодного статуту, ані порядку денного чергових засідань, ані головування. Збиралися інтелігенти, причому так, щоб у разі появи тих самих жандармів подати це зібрання як цілком лояльну тривіальну вечірку з нагоди якогось свята чи іменин у когось на помешканні. Такі були особливості життя тодішнього українства. Так само (тільки під чужими іменами та паспортами) робили й народовольці, про чиї політичні уподобання ми знаємо не тільки з документів організації, а - часом ще більшою мірою - з поліційних «орієнтировок» та донесень.

Звичайно, не було тоді й велелюдних політичних з’їздів, бо ж, згадаймо, 1900 року Революційну українську партію в Харкові створили всього-на-всього четверо: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Левко Мацієвич і Михайло Русов. Очевидно, те ж саме повного мірою стосується і «Братства Тарасівців». Очевидно також, що львівська «Правда» із згаданим маніфестом «тарасівців» далеко не одразу дісталася Наддніпрянської України, та ще й у лічених примірниках, оскільки той самий Емський указ категорично забороняв перевезення української літератури з Австрії через російський кордон, бо українське слово як таке вважалося підривним. Проте «Братство Тарасівців» існувало й діяло, причому досить ефективно, адже його вплив був значно більший, аніж кількість учасників.

Заповіт «тарасівців»

Саме «Братство Тарасівців» виснувало першу чітко окреслену політичну українську програму тоді, коли народовольський рух був знищений, а наміри більшості старшого українства, заанга-жованого в українофільські рухи, не сягали далі культурницьких вимог. І, очевидно, так само діяльність «Братства Тарасівців» цілком вкладається у схему розвитку націоналізму недержавних націй, виснувану відомим сучасним дослідником Мирославом Грохом. Тут виокремлюється спершу фольклорна фаза, коли зароджується інтерес до пам’яток народних, до фольклору. Відтак іде фаза, так би мовити, літературна, коли з’являються національна література та освіта. І далі вже йде фаза організаційно-політична. І якщо спершу політичні організації націоналів діють разом, не-виокремлено чи в тісному союзі з політичними організаціями метрополії, то надалі вони набувають виразної самостійності.

«Тарасівці» стояли біля самого початку організаційно-політичної фази в українській історії. Тож не дивно, що мало хто з них після 1905 року, коли стала можливою легальна політична діяльність, пішов, так би мовити, у «чисту» політику. «Братство Тарасівців» від реалізації легальної української політики, бодай у якихось формах, відділяє майже 15 років, а від доби Української революції - аж чверть століття. За цей час студенти, яким виповнилося 20, комусь і більше (скажімо, Липі на момент організації Братства було вже 27), встигли стати людьми старшими й передали естафету лідерів національного поступу молодшому поколінню. Хоча, звичайно, хто дожив до доби Української революції, той брав у ній активну участь, як згаданий Іван Липа.

Та, попри неминучу історичну обмеженість своїх дій, «Братство Тарасівців» здійснило знаний крок уперед у розвитку української справи, зокрема, саме воно заманіфестувало національну єдність українців: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу».

«Братство Тарасівців» давало й певні практичні настанови для реалізації своєї програми, настанови, можливо, з погляду дня нинішнього, наївні, хтось скаже - утопічні, але ж вони тією чи іншою мірою спрацювали (не забуваймо, що в часи «Тарасівців» у Києві українською мовою вдома розмовляли тільки чотири інтелігентні родини...).

«Виховуючи свої діти, кожен свідомий Українець повинен вживати вкраїнської мови, яко мови викладової спочатку вчення, а як дитина піде до офіціяльної школи, вчити її вкраїнської мови, історії, літератури дома окремо, щоб діти наші були вже стихійними Українцями. Щоб потрібно піднести і розворушити на Україні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції народу національні почування вкраїнські і на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою».

Говорилося в «Символі віри» і про те, що їхня діяльність поки що культурно-просвітня, «але не можемо ми занехаяти і справ економічних». Проте жодної деталізації цих справ економічних не було дано. Хоча можемо припустити, що йшлося про відновлення українського кооперативного руху на Слобожанщині і Наддніпрянщині, який був у середині 1870-х розгромлений владою і набув нового дихання вже на початку XX століття. Та, попри все, значення цього документа величезне. Без нього не було б, принаймні у такому вигляді, як вони з’явилися, ані знаменитого тексту «Україна irredenta» Бачинського, що вийшов через два роки після «Символу віри молодих українців», ані «Самостійної України» Міхновського, створеної через сім років, - перших текстів, де, на зміну культурницьким програмам, услід за Маніфестом «Тарасівців» пролунала думка, що Україна й австрійська, і підросійська - то єдина повноправна нація, яка неминуче має стати самостійною. І цю ідею, народжену 116 років тому, не змогли в подальшому потоптати ані старі, ані модерні деукраїнізатори й розкольники України.

Але при цьому досі робляться спроби знівелювати значення «Символу віри молодих українців», коли різноманітні «фахівці» не лише з Російської Федерації, а й з Києва чи Харкова приписують цей документ «галицьким сепаратистам», та ще й приписують його виникнення «німецькій інтризі». Що ж, реальна історія спростовує невігластво цих «фахівців»; сумно тільки те, що мало хто з українців добре знає цю реальну історію. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, -це Україна», - писав колись у щоденнику Олександр Довженко. Потім цю «історію» відповідним чином підготували і почали викладати. Викладають подекуди й досі так, що краще б просто помовчали. А тим часом коштів на публікацію документів та наукові й науково-популярні дослідження Українська держава не має. Зате мають інші, в тому числі й на фінансування «досліджень» про творення української нації як «ворожу інтригу» чи про «Символ віри...» як продукт діяльності німецької розвідки.

Як починалася українська революція

«Чи не дивляться часом у незалежній Україні її громадяни на події XX століття під ракурсом, встановленим свого часу сталінським «Коротким курсом історії ВКП(б)»?» Таке запитання нерідко постає, коли знайомишся зі змістом начебто новітніх підручників, довідників та популярних книжок.

От і цього разу: трохи більше як сто років тому сталася знаменна подія, досі належним чином не поцінована у вітчизняній історії. Більше того, на неї влітку 2005 року відгукнулася хіба що газета «Флот України», але й вона, захопившись тактико-технічними даними кораблів та цитатами з листів Ульянова-Леніна, випустила з поля зору найголовніше: власне український вимір цієї події.

Повсталий панцерник

«У ніч з 14 на 15 червня цього року прибув до Одеського порту і зупинився за брекватером військовий броненосець «Князь Потьомкін», матросами якого о 5-й годині ранку цього числа звезено з броненосця на берег Нового Молу труп матроса Григорія Вакуленчука, на грудях якого шпильками приколота прокламація такого змісту: “Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, убив старший офіцер ескадреного броненосця «Великий князь Потьомкін-Таврійський» за те, що він сказав, що борщ не годиться. Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!”».

Це рядки з повідомлення пристава портової поліційної дільниці міста Одеси начальнику Одеського жандармського управління від літа 1905 року. Скупі рядки цього повідомлення знаменували собою нову фазу історії Російської імперії та підвладної їй України, але учасники тодішніх подій ще цього не усвідомлювали. Чи, у кращому разі, усвідомлювали неповною мірою. І це не дивно. Адже в ті дні починалася Українська національно-визвольна революція новітнього часу, яка досі резонує в політичних подіях сьогодення.

Але про все по порядку.

Спершу кілька історичних фактів

Історія броненосця, або ж панцерника, розпочалася в грудні 1897 року, коли ще не закладений восьмий чорноморський броненосець височайшим (себто імператорським) указом по морському відомству отримав звучне ім’я «Князь Потёмкинъ-Тавріческий». Ця назва, як і назви двох перших побудованих на Чорному морі броненосців «Чесма» і «Синоп», слугувала нагадуванням про епоху Катерини II. Через тиждень після виходу указу відбулася закладка корабля, який будувався Миколаївським адміралтейством. У вересні 1900 року корпус «Потьомкіна» був спущений на воду, і корабель добудовувався вже на плаву; 1902 року він був переведений до Севастополя, і добудова тривала вже там; восени наступного року розпочалися ходові випробування, під час яких на кораблі виникла пожежа. Весь 1904 рік корабель ремонтувався. 29 квітня 1905 року «Потьомкін» вийшов у море і вперше провів стрільбу 305-мм гарматами головного калібру. 5 травня броненосець узяв на борт приймальну комісію, знявся з бочки й вийшов у море для виконання торпедних стрільб. У червні 1905 року він здійснив свій перший власне навчальний похід у море. Тобто на момент повстання це був новий, досить потужний бойовий корабель, але традиції на ньому збереглися старі, типові для військового флоту Російської імперії. І це були відверто нелюдяні традиції.

Чи варто переповідати, як почалося повстання? Хами, якими були на цьому кораблі, як і повсюдно на флоті Російської імперії, майже всі офіцери-дворяни, не просто брутально поводилися з «нижніми чинами». Вони розцінили як бунт невдоволення матросів після того, як вже вкотре команду спробували нагодувати борщем, м’ясо в якому було пронизане червами. А якщо є бунт -його треба придушувати силою, призвідців слід заарештувати або розстріляти без суду. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався, і під проводом вихідця із Житомира артилерійського унтер-офіцера Григорія Вакуленчука вони повстали. А коли Вакуленчука було вбито, керівником повстання став «мінний машиніст» (тобто фахівець, котрий відав носовими торпедними апаратами) Панас Матюшенко. «Нижні чини» - матроси та унтер-офіцери, до яких добровільно приєднався тільки один офіцер -інженер Олександр Коваленко (кілька офіцерів погодилися підтримати повсталих, так би мовити, добровільно-примусово) - узяли у свої руки корабель і на певний час перетворили його на територію, вільну від російського самодержавства.

Утім, усе це добре відоме навіть з радянських підручників історії. Але в тих підручниках не сказано, що вже судновий журнал панцерника «Потьомкін» яскраво свідчить, якого саме етнічного походження була абсолютна більшість його команди: інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко та Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери й матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і так далі. Ішлося не просто про походження, а й про певні українські настрої, які тоді автоматично ставали антиімперськими. Скажімо, хто наразі щось знає (крім імені) як про першого українського авіатора та авіаконструктора Левка Мацієвича, так і про його друга, випускника Харківського технологічного інституту, згаданого щойно офіцера Олександра Коваленка? А варто пам’ятати, що вони обидва (і ряд інших молодших офіцерів Чорноморського флоту) були активними членами тієї самої Революційної української партії, яка створеної 1900 року (за три роки до партії більшовиків!) у місті Харкові, котре досі дехто вважає «питомо російським» містом. Партії, яка вела активну пропагандистську роботу у війську Російської імперії й досягнула в цьому вагомих результатів, - стихійне невдоволення простолюду в шинелях та бушлатах перевтілювалося у свідомий протест проти влади.

А хто знає деталі біографії згаданого уродженця Харківщини Панаса Матюшенка, котрий очолив повстання після смерті Вакуленчука? Кому відомо, що світогляд Матюшенка формувався під впливом односельця, у майбутньому знаного письменника й ученого Гната Хоткевича, що вони товаришували в юні роки? І не просто товаришували: у Харкові 17-річний робітник Матю-шенко брав участь у зібраннях студентського гуртка, що виник навколо Хоткевича, де він і познайомився та заприятелював із Сашком Коваленком, майбутнім своїм соратником по повстанню, а також із Юрієм Коллардом та Дмитром Антоновичем, майбутніми співзасновниками РУП і далеко не останніми персонажами модерної української історії.

І, нарешті, навіть у сучасних підручниках не пишеться, що початок повстання 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем, бере відлік від фрази, вимовленої Вакуленчуком українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами!»

І матроси-українці, котрі на тодішньому Чорноморському флоті імперії становили абсолютну більшість, перестали бути рабами «царя і отечества». А за ними пішли й інші «нижні чини» -росіяни, татари, білоруси, латиші...

Виклик імперії

За своєю суттю це було, за висловом письменника й політика Івана Багряного, «повстання української стихії». І впадає в око, що матроси, привівши панцерник до Одеси, навіть не захотіли говорити з посланцем емігрантського політика Ульянова-Леніна: хто такий цей Ленін і що він знає про біди й потреби народу? Так само, як не воліли вони говорити й із представниками місцевих більшовиків...

«У ніч на 15 червня прибув броненосець «Потьомкін» з вимогою дати можливість йому взяти воду і вугілля. 15 червня з броненосця була відправлена шлюпка з тілом убитого матроса. Труп був виставлений на вулиці. Біля тіла збиралися маси, тут же виголошувалися промови. До вечора натовп людей виріс до 10 тисяч осіб. Почались різні ексцеси, деякі крамниці були розбиті і підпалені. Те саме робилось і в порту.

Війська відкрили кулеметний вогонь, але в народі відповідали на це вигуками «Ура!». Говорять про тисячні жертви. Контору банку охороняли півбатальйона солдат.

17 червня догоряли будинки і товари від пожежі, що виникла ще 16 червня. Майже о 6-й годині вечора відбулись похорони матроса в присутності посланців з броненосця «Потьомкін», частину яких вбили солдати. У відповідь на це на броненосці був викинутий бойовий прапор, а потім зроблено три постріли холостих і два бойових. Один з них пошкодив будинок на розі Ніжинської і Спиридонівської вулиць, почалась паніка. Вокзал був запруджений бажаючими виїхати з міста, інші кинулись на околиці, на лимани, у дачні місцевості.

18 червня на обрії з’явилась ескадра, яка почала сигналізувати «Потьомкіну». Броненосець «Георгій Победоносець» приєднався до «Потьомкіна». Всі інші чотири броненосці зникли за обрієм».

Це теж документ епохи - щоденникові записи керуючого Одеською конторою Державного банку. Додам до них тільки те, що повстання на «Георгії Победоносці» очолили «нижні чини» Дорофій Кошуба та Семен Дейнега.

І ще одна цікава деталь: коли йдеться про загальну канву подій,. ці записи, безумовно, правильні. Але тут у багато разів перебільшена кількість жертв зіткнень в Одесі. Психологічно це зрозуміло, адже йшлося про першу у XX столітті подію із тих, що похитнули Російську імперію зсередини, і тому вона сприймалася підданими його імператорської величності як всесвітній катаклізм. Власне, так воно й було - «Потьомкін» показав героїчний приклад.

А відтак у липні того ж 1905 року вибухнуло повстанням на навчальному судні «Прут», яке очолили українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко, Козуба, а також Петров із Казані. Повстання на крейсері «Очаків», що спалахнуло невдовзі, керував кондуктор Сергій Часник. Іншими словами, українські моряки сто років тому повстали проти російського самодержавства й висунули єдину вимогу - Свободу!

Але український характер повстання (беремо це поняття в його тодішній історико-політичній обумовленості) - це не тільки його героїзм та самозреченість. Це й надто слабка організація (що могли зробити кільканадцять молодших офіцерів - членів РУП - на десятки тисяч моряків?), це й переважно анархічне розуміння свободи, це й відсутність ясно окреслених стратегічних цілей. Добре, повсталі кораблі «відокремилися» від Російської імперії, а що натомість? Крім закликів та особистого прагнення до свободи, повсталі просто не знали, що треба робити і як організувати життя за принципами тієї самої свободи. На жаль, і 1917 року, коли вже не кілька кораблів, а півтора мільйони солдатів і десятки тисяч моряків Російської імперії (включно з бойовими генералами та адміралами) підтримали ідею Вільної України, політичні зверхники не змогли надати цьому рухові належного спрямування. Традиційне вітчизняне лихо: порив мас до свободи, їхня готовність до самопожертви - і нелад, якщо не сказати більше, у «верхах». Але це інша тема.

Доля бунтарів

Лідер повстання на «Потьомкіні» Панас Матюшенко прожив коротке, але яскраве й дуже символічне життя. Після поразки повстання він та інші його учасники зійшли на берег у Румунії й залишилися там як політичні емігранти. Царський уряд вимагав від Румунії видати їх, бо ж вони нібито були кримінальними злочинцями (як і всі бунтарі проти імперії й тоді, і в майбутньому, коли імперія звалася Радянським Союзом), але Румунія відмовила. Та все ж «потьомкінці» були змушені залишити Румунію. Матюшенко виїхав до СІЛА, де пробув близько року, потім повернувся до Європи, був в Англії, Франції, Швейцарії, ущент розсварився з більшовиками, котрі намагалися залучити його до своєї партії, і нарешті 1907 року повернувся до України, щоб робити тут революцію, але був схоплений у Миколаєві. Його закували в кайдани й на спеціально надісланому міноносці під охороною 7 офіцерів і 60 матросів привезли до Севастополя. Тут він сидів до суду у флотській в’язниці, що стояла на місці нинішнього музею Морського заводу. 17 жовтня 1907 року відбувся суд. Приміщення, де проходило судове засідання, оточили конвоєм із ста чоловік - влада боялася... Матюшенко відмовився від захисників і всю провину за повстання взяв на себе, жодного прізвища товаришів не назвав. Вирок суду - страта через повішання. Касації про помилування Матюшенко не подав. Рано-вранці 20 жовтня 1907 року у дворі в’язниці вирок було виконано. За спогадами, Матюшенко прийняв його мужньо і спокійно.

Олександр Коваленко залишився за кордоном. Жив у Празі та Парижі, став однією з найпомітніших постатей української політичної еміграції. Займався наукою, брав участь у підготовці українських видань. Якийсь час на пропозицію Максима Горького працював вихователем його сина. 1917 року Олександр Коваленко повертається до України і віддає себе в розпорядження Центральної Ради. Він займається організацією морського міністерства Української Народної Республіки, виїздить до Севастополя, зустрічається з морськими офіцерами і матросами... Та події, як відомо, розгорнулися несприятливо для УНР. 1919 року Олександр Коваленко змушений знову емігрувати. Він викладає математику в університетах європейських столиць, стає відомим ученим, публікує книгу «Практична геометрія», низку монографій з математики та механіки. Написані ним і спогади про 1905 рік, кілька художніх творів. Помер український революціонер у Женеві 1963 року.

А панцерник «Потьомкін» теж мав складну долю. Після придушення повстання його перейменували на «Пантелеймона». Під час Першої світової війни він входив до складу другої бригади лінійних кораблів і брав участь у бойових діях. Йому навіть довелося постріляти у зіткненні з німецьким лінійним крейсером «Ґебен». Український прапор на ньому підняли восени 1917 року, тоді ж корабель одержав назву «Борець за свободу». За Української держави гетьмана Скоропадського він належав до Українського військового флоту, наприкінці 1918 року був захоплений англійцями в Севастополі. Через півроку, евакуюючись із Криму, вони підірвали механізми корабля й вивели з ладу артилерію. Отож як бойова одиниця панцерник перестав існувати. У 1923 році більшовики (до речі, за наказом Леніна, котрий чомусь хворобливо ненавидів військовий флот) розібрали легендарний корабель на металобрухт, зовсім не переймаючись його збереженням для історії. Власне, вони добре знали, що то була зовсім не їхня слава та звитяга, що йшлося про «українських буржуазних націоналістів», хоча повсталий корабель і ніс червоний прапор.

За два роки потому більшовицькі ідеологи похопилися - і повстання було «приписане» до історії ВКП(б). Міцно і всерйоз. Як й інші виступи матросів на Чорному морі в 1905 році. Ці ж завзяті ідеологи розповідали, як дбав про повсталих Ленін із Женеви, як звідтіля він намагався керувати «Потьомкіним» і як високо оцінив він Матюшенка, з яким мав ряд зустрічей у Швейцарії в 1906-1907 роках і так далі; але ніхто не говорив, куди посилали повсталі матроси більшовицьких агітаторів і як низько оцінив Леніна та більшовиків Панас Матюшенко. Власне, це тільки претендент на роль вождя світового пролетаріату міг із Женеви безтрепетно командувати, щоб «Потьомкін» бомбардував Одесу, а матроси вели на її вулицях бої. Матюшенко ж, як людина військова, добре розумів, яку страшну ціну доведеться заплатити за війну на знищення, - якби до повсталих приєдналася вся ескадра, навіть така ціна мала б сенс, оскільки десятки тисяч революційних матросів поставили б самодержавство на грань катастрофи. Але... Керівники повстання краще за політичних емігрантів знали реальні настрої у війську й після певних вагань вирішили перетворити «Потьомкін» на символ свободи, який самим фактом свого існування розхитуватиме будь-який абсолютизм. Будь-де у світі. І справді, це повстання всюди стало таким символом. Тільки ніде, навіть у самій Україні, майже ніхто не знає, що це було українське повстання, а отже, воно було символом свободи, створеним для всіх українцями.

А ще, крім усього, повстання на «Потьомкіні» варто розглядати не тільки в контексті національно-політичного самовизначення населення тодішньої Малоросії, а й у сенсі творення Української армії та флоту - процесу, котрий з вимушеними перервами тривав аж до кінця XX століття. Варто зауважити, що, якби поляки чи фінни мали такий яскравий приклад боротьби своїх земляків за свободу проти імперії, вони б уже давно виховували на ньому нові покоління. Чим ми, цікаво, гірші? І чому ми не цінуємо гідним чином власну героїчну й трагічну історію?

Власне, «вшановують» повстанців-потьомкінців у незалежній Україні на тому ж рівні, що і всіх інших, хто боровся за свободу: нещодавно в Одесі за рішенням міськради пам’ятник морякам був демонтований, а на його місці почалося відтворення монумента імперських часів на честь імператриці Катерини II, котра начебто «заснувала» місто (яке насправді існувало за 400 років до її рескрипту про спорудження там великої гавані і в якому вона ніколи не бувала). Що ж, ідіоти наступають і подекуди перемагають, а поруч із пам’ятниками «червоному» руйнівнику української державності Ульянову-Леніну тепер стоять монументи російським імператорам, які мають ті самі політичні заслуги. До речі, перед самою Росією також: усі вони були душителями не лише української, а й російської свободи.

Але повернімося до потьомкінців.

1926 року Севастопольська міськрада ухвалила постанову зарахувати до свого складу незмінними почесними членами Панаса Матюшенка, лейтенанта Петра Шмідта і його соратників Часни-ка, Антоненка й Гладкова. Тільки ж от з певних причин це вшанування або зійшло на пси, або перетворилося на пародію. Скажімо, у музеї Чорноморського флоту (який належить Російській Федерації, хоч і розташований у Севастополі) якраз «на честь» 100-річчя повстання на «Потьомкіні» була закрита відповідна експозиція: нічого хохлам бунтувати проти нашої імперії та царя-батюшки! А ще в Севастополі я потрапив на «улицу Частника». Ну, думаю, якого високого рівня сягнули у місті ринкові реформи! На честь приватників уже вулиці називають! А потім зрозумів - ідеться про Сергія Часника...

Проте чи знаємо ми самі, хто був цей «Частник», і чи шануємо його пам’ять, як і пам’ять інших борців за свободу із когорти українців Чорноморського флоту, для яких інтереси народу були вищими, ніж присяга династії Романових, і які не побоялися піднятися зі зброєю в руках проти Російської імперії?

Українська революція: початок шляху

90 років тому розпочалися події, які істотно змінили світ. Неначе Атлантида з невідомих глибин, піднялася на поверхню політичного моря країна з населенням у десятки мільйонів людей -країна, про існування якої до цього знали хіба що поодинокі західноєвропейські науковці й на прагнення якої до самостійності не.спромоглися зробити ставку тупуваті фон-барони з німецького та австрійського генштабів. А тим часом Українська революція починала свої кроки - спершу як складова Всеросійської революції, потім як самостійна геополітична сила - і плутала всі карти політиків та політиканів.

Падіння великої імперії

На перший погляд, почалося все в Петрограді. І почалося якось дивно, бо ж хіба вперше в російській історії бунтували баби, навіть у столиці? Завжди знаходилося кому їх розігнати, завжди імператор-батечко мав під рукою й вірні війська, і вправних царедворців, і вдосталь грошей, і, головне, любов до себе з боку значної частини загалу - як вищих верств суспільства, так і простолюду. Цього разу все було інакше. Хоча, коли почався бунт, ще ніхто не здогадувався, що це - революція, й уся «пристойна» публіка дружно пішла до Мейерхольда на довгоочікувану прем’єру «Маскараду». І що там воєнний час, коли чарівник Мейерхольд створив таку виставу!..

А тим часом унтер-офіцер лейб-гвардії Волинського полку Кирпичников уже самочинно повів свою півроту до казарми.

Завтра він виведе її на вулиці, щоб стріляти не у страйкарів, а в представників влади. До нього приєднаються інші унтери зі своїми підрозділами, відтак - увесь Волинський полк, потім -інші полки столичного гарнізону, набрані переважно на Україні; офіцери протверезіють, одні спробують загасити бунт, інші начеплять великі червоні банти й за всіма правилами тактики поведуть солдатів-фронтовиків штурмувати поліційні дільниці та приміщення охранки, а потім з боєм братимуть урядові установи. До них приєднаються студенти, невідь-де здобудуть зброю (іде світова війна, і це зробити не так важко), і трьохсотлітня династія Ро-манових упаде, як перезрілий плід, а велетенська імперія перейде до рук розгублених політиків.

Одразу зазначу, що розмови про свідому підготовку революції в Російській імперії чи то лібералами, чи то жидомасонами, чи то соціалістами - нісенітниця. Ні, звичайно, змін у Росії хотіли мільйони людей, у тому числі - і змін радикальних. Але їх пророкували на якийсь віддалений час. Так, політичний емігрант Ульянов-Ленін, отаборившись у нейтральній Швейцарії, хоча й говорив, що «наближається до кінця епоха панування так званого мирного буржуазного парламентаризму, щоб поступитися епосі революційних битв організованого і вихованого у дусі ідей марксизму пролетаріату, котрий скине панування буржуазії і встановить комуністичний лад», однак стосовно конкретних термінів настання цієї епохи був песимістичним. Виступаючи перед швейцарською аудиторією в січні 1917 року, він сказав: «Ми, старики, можливо, не доживемо до вирішальних битв цієї майбутньої революції». Самі ж революційні події в Петрограді «геніальний» Ілліч в опублікованому «Правдою» 3 (16) березня «Листі здалеку» оцінив як результат «змови англо-французьких імперіалістів». Опус Ульянова-Леніна з’явився вже тоді, коли внаслідок цієї «змови» були створені як Тимчасовий уряд (перший в історії демократичний уряд Росії), так і численні робітничі й солдатські совєти.

Що справді готували різні думські діячі, представники земств і промислових кіл - так це усунення від влади Миколи II та його оточення, передачу влади великому князю Михайлу Олександровичу - як регенту - і проголошення імператором малолітнього Олексія Миколайовича. Такий намір був не дивним: упродовж шістнадцяти місяців перед березнем 1917-го Російська імперія стрімко втрачала керування, і це за умов війни з Німеччиною. Сформувався блок політичних сил - від кадетів до частини монархістів, від частини генералітету до підприємців. На думку учасників блоку, монархія мусила остаточно перетворитися на конституційну (у цей бік «процес пішов», як відомо, у 1905 році, але так і зупинився на півдорозі). Одним з перших етапів реалізації цих ідей стало вбивство практично за два місяці до початку революції, у грудні 1916 року, Григорія Распутіна, вплив котрого на самодержця і його дружину був колосальним. На весну змовники готували палацовий переворот. Та революція їх, як і більшовиків, спіткала зненацька.

Зовнішня канва подій проста: бездарність адміністрації призвела до того, що в Петрограді не було достатніх запасів житнього борошна. Унаслідок снігових заметів поїзди з продовольством не могли пробитися до столиці імперії. Виникла гостра нестача дешевого житнього хліба, який видавався за картками, тобто за стабільними цінами. Білого хліба вистачало, але він був відносно дорогим, до того ж «простолюд» звик до житнього хліба як одного з основних харчових продуктів. Виникли величезні черги, у яких стояли дружини робітників та солдатки, одне слово, не зайнята на виробництві частина населення. Годинами стовбичити на морозі, не знаючи, як нагодувати сім’ю, - тут хто завгодно озвіріє. А до всього наспів День міжнародної солідарності трудящих жінок, який відзначався робітничим Пітером не вперше. Тут і агітатори не були потрібні - баби й самі б згадали про цей день. І навряд чи він вилився б у щось інше, ніж завжди, а саме - короткі мітинги з лайкою на адресу влади, - але ж люта на владу й на все на світі черга - це готова маніфестація, тільки виведи її з тротуару на бруківку. А хочеш перекрити вулицю - став її впоперек дороги, особливі організаційні і пропагандистські вміння тут не потрібні. Ну, а далі, коли владі не вистачило городових та козаків (цих традиційних охоронців порядку в імперії), довелося виводити з казарм солдатів. Тільки от не розуміла влада, що це вже не колишні «солдатушки-бравы-ребятушки», а калічені та труєні газом фронтовики, злі на владу не менше, ніж робітниці, а на додачу - призвичаєні вбивати ворогів. І не лише тих, на кого цар-батечко вказує, а й тих, хто їм заважав, наприклад, своїх же офіцерів, якщо ті по-дурному чіплялися до вояків. А ще солдати дуже не хотіли знову на фронт, під кулі і шрапнель, для того щоб імператор «всея Русі» став ще й володарем Константинополя...

Тому унтер-офіцер лейб-гвардії Волинського полку Тимофій Кирпичников, котрий відмовився стріляти в робітниць і загітував усіх інших унтерів полку - мовляв, до біса все, не будемо підкорятися продажній владі, ми самі влада, бо в нас гвинтівки, -і став тією випадковою, але закономірною соломинкою, яка зламала спину імперському верблюдові. Власне, тим революції й відрізняються від переворотів, що вони виникають на реальному ґрунті, як відповідь на виклик доби, проте як глибинний вибух народної стихії, а не як наслідок утілення раціональних схем політиків. Максимум, на що спроможні політики, - це розуміти об’єктивні завдання, які ставить революція, бути до неї готовими і спрямувати народну енергію в найбільш раціональне річище.

... І за цієї ситуації, коли жорстокі вуличні бої в Петрограді закінчилися перемогою повсталих, Микола II відрікся від влади на користь брата, але Михайло Романов від влади відмовився. Монархія впала. Почалася нова доба. Було створено міський совєт, і коли туди запропонували обрати кількох більшовиків, робітники незадоволено загули: «Хто такі? Ми їх не знаємо!» І тоді один із метрів загальноросійської соціал-демократії Чхеїдзе кинув у зал: «Як вам не соромно! Це наші товариші! Вони щойно вийшли з підпілля, де боролися за краще майбутнє народу!». Так представники мізерної в ті дні партії більшовиків (близько 4 тисяч членів) увійшли до Пітерського совету.

Україна у світовій війні

Майже одразу після зречення монарха Російської імперії в Києві у клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП), яке відновило свою діяльність ще за рік перед тим, скориставшись послабленням гонінь на громадські організації, зібралося понад сто представників київських і деяких провінційних українських організацій. На цих зборах і народилася ідея заснувати Центральну Раду, яка стала б найвищим органом українського руху. 20 березня відбулися вибори керівного ядра

Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрали Михайла Грушев-ського, який на той час ще не повернувся до Києва із заслання.

Та перш ніж розповідати про події 1917 року на підросійських українських землях, згадаймо, що ж діялося на цих землях перед тим.

Україна була одним з головних воєнних театрів Першої світової війни. Спочатку у сферу бойових дій були залучені Волинь, Галичина й Закарпаття, потім до них додалися Буковина та Поділля. У1914-1915 роках російська армія окупувала Галичину і встановила там жорстокий окупаційний режим - із примусовою русифікацією, забороною греко-католицької церкви та українських партій, масовими стратами неблагонадійних, депортацією десятків тисяч людей углиб Російської імперії та, звичайно ж, масштабними єврейськими погромами. У свою чергу, австрійська влада після повернення собі галицьких земель у 1915 році «зачистила» всіх, кого бодай теоретично можна було запідозрити в русофільстві, а разом з ними - і чимало щирих українських патріотів. 1916 року саме на українських теренах був здійснений один з двох успішно проведених у Першій світовій війні проривів глибоко ешелонованого фронту на стратегічну глибину. Якщо на Західному фронті такий прорив було зроблено 1918 року за допомогою тисяч танків, то в першому випадку використали розроблену генералом Дельвігом (у майбутньому - начальником артилерії УНР) стратегію артилерійського наступу та отруйні гази -тодішню найефективнішу зброю масового знищення. Цей прорив, названий за прізвищем командувача Південно-Західним фронтом «Брусиловським», утім, не завершився повним крахом австрійської армії - не вистачило боєприпасів, щоб прокладати вогнем шлях піхоті. Тому війська з обох боків зупинилися, знову нарили тисячі кілометрів траншей, натягнули колючий дріт і зазимували на нових позиціях - фронт проходив через Буковину, Східну Галичину та Волинь...

Це про фронт. Але театр воєнних дій - це ще й тил. Уся територія в глибину (до Києва, по один бік фронту, і до Кракова та Братислави - по інший) перетворилася на оперативний тил. А що це означало? Скупчення військ, неможливість нормального господарчого життя, реквізиції, тиф та холеру, розгули офіцерів-від-пускників, використання значної частини освітніх та культурних установ для потреб війни тощо. Утім, поза фронтовим тилом життя теж було не з медом. Перед 1917 роком до російського війська мобілізували понад 3,5 мільйона солдатів-українців, до австро-угорського - більше 250 тисяч. Після стрімкого злету промисловість на українських теренах переживала не кращі часи. Ні, військових замовлень вистачало, але основні фонди, тобто обладнання, комунікації і приміщення, з 1914 року не змінювалися й не вдосконалювалися. Кваліфікованої робочої сили не вистачало (тільки за перші дні війни мобілізували понад 30% робітників Донбасу), тому в українські губернії масово завозилися некваліфі-ковані працівники з російської глибинки. І все одно було мало: лише в Катеринославській губернії у 1916 році не вистачало 104 тисячі робітників. Але якщо промисловість усе ж набрала обертів, хоч і працювала з останніх сил, то із сільським господарством було сутужно. Обсяги виробництва товарної продукції там скорочувалися. На початок 1917 року в сільському господарстві України залишилося 40% від довоєнної кількості працездатнихчоловіків. На цей же час було конфісковано для потреб війська майже 3 мільйони коней, що істотно підірвало дрібні й середні селянські господарства.

Західний дослідник Марк фон Гаґен стверджує, що драматичні події Першої світової війни активізували українське питання до безпрецедентного рівня і сприяла піднесенню національного руху. Передусім, якщо творення сучасних націй стало результатом модернізаційних процесів, то, власне, ця війна була найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне життя селян, які становили абсолютну більшість у соціальному складі всіх етнічних груп у цьому регіоні. Адже наприкінці XIX століття українські селяни могли вибирати між тим, чи йти працювати на сусідні шахти, фабрики та заводи, а чи продовжувати займатися сільським господарством, перебираючись аж ген у Сибір, Казахстан чи на Далекий Схід. Але навіть міграція вела до продовження традиційного стилю життя, що навряд чи був позначений модернізацій-ними впливами. А от масова мобілізація українських селян в армію позбавляла їх вибору між традиційним і модерним світами. Селян змушували йти на війну. Позитивним результатом було те, що вони навчилися поводитися з воєнною технікою (на ті часи наймодернішою), пройшли сувору школу військової муштри, яка давала їм уявлення про переваги організації й дисципліни. Не випадково саме солдати, «люди з рушницями», користувалися найбільшою повагою в українському селі під час революції й забезпечували готовий провід для селянських рухів.

Перша світова війна прискорила процес перетворення «із селян у націю» і в інший спосіб. Більшість мобілізованих на фронт українських селян чітко не уявляли собі, що є тією батьківщиною, за яку вони мали покласти своє життя. Найчастіше вони ідентифікували себе не з певною нацією, а з тим регіоном, у якому жили перед мобілізацією. їх мобілізували в імперські армії, які були поліетнічними за своїм складом. Щоденні зустрічі в окопах і в тиловому побуті з представниками інших етносів допомагали їм усвідомити свою самобутність, особливо коли вони ставали жертвою насмішок, упередження чи ворожості на національному ґрунті (а такі випадки були звичайною справою в австрійській та російській арміях). З іншого боку, армії «їхніх» імперій часом завойовували чужі території з населенням, яке розмовляло тією самою мовою, співало ті самі пісні, мало ті самі традиції й звичаї, що й вони самі (як це було в разі, скажімо, завоювання російською армією, у якій служило багато українців-наддніпрянців, австрійської Галичини). Такі безпосередні контакти між українцями по обидва боки фронту прискорювали кристалізацію національної ідентичності, зазначає Марк фон Гаґен. І справді: скажімо, драматург Микола Куліш (цивільний фах - агроном, військовий - артилерист) пізніше зазначав, що вперше усвідомив себе українцем у Галичині, коли був там з російським військом. Іще приклад: січові стрільці, після того як Західна Волинь 1915 року була зайнята австро-німецьким військом, відкривали там українські школи та відтворювали в селах «Просвіти» (заборонені царським урядом перед початком світової війни).

Саме під час війни з’явилися українські національні частини. Спершу у складі австрійського війська (згадані вже січові стрільці), потім - з літа 1917 року - й у складі російської армії. Австро-Угорщина та Німеччина використовували фінських, польських, українських та інших військовополонених для формування національних легіонів, які мали боротися за національне визволення своїх народів від Російської імперії. З другого боку, Антанта проголосила, що вона веде війну, серед іншого, за реалізацію права націй на самовизначення. Українці, зрозуміло, не могли скористатися із цього принципу через специфічно негативне ставлення Петрограда до українського руху. Але формування, скажімо, польських і чеських легіонів у складі російської армії створило прецеденти, з яких 1917 року скористалася Центральна Рада у своєму протистоянні з Тимчасовим урядом, вимагаючи дозволу (і домігшись його) на створення українських національних військових формувань як гаранта національної автономії та національних прав.

Крім того, після поразок 1915 року влада Російської імперії змушена була піти на певні поступки суспільству, залучивши до організації тилу громадськість, передусім земства. У тилу Південно-Західного фронту практично всі земські організації станом на 1917 рік були явочним порядком українізовані; скажімо, відповідальну посаду в земських службах обіймав Симон Петлюра. Стосовно Австро-Угорщини, то на її території були сформовані певні представницькі структури: Головна українська рада на чолі з Костем Левицьким, створена лідерами західноукраїнської політичної еліти, включно з депутатами різних рівнів, та Союз визволення України, заснований групою політемігрантів із Східної України - Володимиром Дорошенком, Дмитром Донцовим, Андрієм Жуком, Миколою Залізняком та іншими. У травні 1915 року на базі цих двох структур у Відні виникла Загальна українська рада, яка стала єдиним представницьким органом усього українського народу в Австро-Угорщині. Майбутнє України уявлялося членам Загальної української ради у вигляді незалежної держави, союзної Австрії та Німеччині; у межах цієї держави мали бути об’єднані всі етнічні українські землі, а політичним ладом повинна була стати конституційна монархія з парламентським правлінням. Та ці ідеї не знаходили підтримки з боку ані австрійських, ані німецьких, ані польських кіл. Але українські незалежницькі сили діяли, вели пропаганду серед російських вояків на фронті, українські військові формування проходили бойовий вишкіл, отже, далеко не все починалося в Петрограді -те, що діялося в Києві та Львові, також мало вплив на зміни в самодержавній Російській імперії.

За свободу й автономію

...Проте повернімося до подій березня 1917 року. Спершу Центральна Рада, сформована за участю українських політичних партій, військовиків, робітників, духівництва, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій, відігравала лише роль київської міської національної організації. 22 березня вона видала свою першу відозву «До українського народу», де закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві і про місце та роль Центральної Ради в реалізації цих домагань. Воно й не дивно: діяла інерція минулих часів, а настала принципово нова доба.

Щоб рушити в нові часи, українському рухові потрібен був лідер з концептуальним баченням ситуації. 27 березня такий лідер повернувся до Києва з політичного заслання: це професор Михайло Грушевський, який одразу ж надав чіткого спрямування діяльності Центральної Ради і всього українського руху: домагатися національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці, яка, у свою чергу, мала стати однією з основ майбутньої вільної Європейської федерації народів. Сама ж Рада мусила стати - на час до скликання Всеукраїнських установчих зборів - передпарламентом автономної Української республіки, забезпечивши таке скликання. Щоб «підперти» ці домагання, Грушевський поставив завдання перетворення політичних партій на масові організації та залучення до політичного життя широких верств трудящого населення. Тож на початку квітня 1917 року на вулиці Києва вперше вийшла стотисячна колона під жовто-блакитними прапорами, з вимогами автономії України. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало підготовлені Центральною Радою резолюції, і насамперед - про автономію України. В акції взяли участь ЗО тисяч вояків Київського гарнізону. Інше громадське віче, що відбулося в Києві 10 квітня, вирішило «домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї, а першим кроком до цього - виділення на фронті всіх українців в окремі національні частини з українським старшинством; а в запіллі - формування чисто українських полків».

Для чіткого визначення основних політичних завдань та гасел Грушевський наприкінці березня - у першій половині квітня 1917 р. виступив з низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху - членами Товариства українських поступовців (ТУП), заявив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті», а тому зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних та соціальних.

І що цікаво: одночасно із цим, у тому ж квітні 1917 року, Грушевський почав організаційну підготовку до створення Української академії наук...

Остаточно сформулювати політичну програму Центральної Ради й перетворити її з громадської організації на вищий орган усього українства повинен був Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу та статті Грушевського активізували українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з’їзди. У першій половині квітня це зробили: Товариство українських поступовців, що не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів; українські есери, котрі провели установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів; соціал-демократи, які зібрали чергову конференцію Української соціал-демократичної робітничої партії. Зрештою, після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія, і тими самими днями в Києві зібралися на з’їзд представники українського села, які створили Українську селянську спілку.

Іншими словами, усі провідні українські політичні сили буквально за півмісяця змогли стати на єдину платформу, що поєднувала вимогу національно-територіальної автономії України із спрямуванням на встановлення демократичного соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, котрі, втім, також погоджувалися з ідеєю автономії, або, як Микола Міхновський, ішли ще далі, вимагаючи державної незалежності. Усі ці з’їзди та масові акції, безпосередньо пов’язані з підготовкою і проведенням

Всеукраїнського національного конгресу, надавали останньому в очах суспільства великої ваги та резонували в загальноросій-ських політичних колах, які з подивом для себе відкрили незнану досі Україну - не заповідник фольклору, не мальовничу провінцію великої імперії, а енергійну національну спільноту, здатну до самоорганізації та висунення самостійних політичних вимог.

Тому, коли в Києві 19 квітня 1917 року урочисто відкрився Всеукраїнський національний конгрес, у якому брали участь 900 делегатів від усіх українських громад колишньої імперії, від різних політичних, кооперативних, військових, освітніх та інших організацій, навіть противники українського руху мусили визнавати його силу. Отож у квітні відбулися своєрідна легітимізація Центральної Ради шляхом обрання до неї 150 представників від різноманітних українських організацій, перезатвердження Михайла Грушевського її головою та початок перетворення Ради на передпарламент України.

Українська революція охопила між тим усю колишню Російську імперію й навіть деякі території за її межами. Якщо в низах російської армії набували популярності й реальної сили совєти солдатських депутатів, то паралельно з їхнім створенням у частинах, де служили українці, виникали українські військові ради (у тилу - військові клуби, громади, комітети), які за своєю політичною лінією нерідко розходилися із советами, немає значення, очолювали їх есери чи більшовики. Перша суто українська маніфестація в Петрограді відбулася на початку квітня 1917 року. Під жовто-блакитними прапорами на вулицю вийшли понад 20 тисяч вояків столичного гарнізону. Очолювали колону кубанські козаки-чорноморці, котрі несли січовий прапор та бунчуки. Віча й маніфестації за участю солдатів, представників місцевих українських організацій та всіх, хто відчув себе українцем, пройшли також в окупованих у той час російською армією частинах Галичини та Буковини, у Харкові, Катеринославі, Сімферополі, Одесі, не кажучи вже про міста Центральної України.

Ба більше: політичний український рух активно розгортався на Далекому Сході, і не лише в межах Зеленого Клину, тобто земель над Амуром та Уссурі в межах Російської держави, а й у Маньчжурії, де на Східно-Китайській залізниці та у прилеглій до неї зоні мешкало в ті часи близько 40 тисяч українців.

Схоже, що царська влада крізь пальці дивилася на культурну і громадську активність українців Примор’я, оскільки не вбачала якоїсь сепаратистської загрози з боку цієї категорії населення краю (яка, до речі, становила в різних місцях від чверті до половини населення); вільніше почувалися й українці Маньчжурії, де ще 1907 року в місті Харбіні був заснований Український клуб і де 1916 року відкрили українську початкову школу (на території імперії їх не існувало), де діяли кооперативи і «Просвіти». Забігаючи наперед, зазначу, що невдовзі виникла ідея територіальної автономії Зеленого Клину та його об’єднання з Українською Народною Республікою, а кілька військових частин, сформованих на Приамур’ї та в Маньчжурії, вирушили у фантастичну путь до Києва на захист української незалежності і свободи. І дехто зумів-таки пробитися через усі фронти!

Іншими словами, потужні вияви справді народної ініціативи, рух «знизу», поєднаний з досить чіткою і зрозумілою масам програмою політичної автономії України, давали вагомі результати. Ці ідеї були детально розроблені Михайлом Грушевський та рядом провідників Центральної Ради ще в 1906-1907 роках, коли українське представництво в Першій і Другій Державних думах Російської імперії підготувало відповідні проекти законів і планувало винести їх на розгляд депутатів. Тоді зробити це завадив сто-липінський переворот; тепер же шлях до автономії був поновлений. Утім, у наявності цих «домашніх заготовок» була не тільки сила, а й слабкість українського руху. Що робити, якщо центральна влада Російської республіки відмовиться задовольнити національні та соціальні вимоги українців? Чи є автономія оптимальною формою організації державного життя України? Як протидіяти деструктивно-радикальним політичним силам? Як досягнути за умов світової війни об’єднання українських земель? На ці та інші запитання відповідь довелося шукати вже в процесі подальшого розвитку революції, до чого більшість її лідерів виявилася не готовою. Але це все було потім; березень же, квітень і травень 1917 року - це місяці загального сп’яніння свободою та злету вивільнених українських сил. А ще - це місяці, які назавжди змінили не лише українську, а й європейську історію.

Імена: невідомість невідомого

Історія наша багата на постаті, вся, так би мовити, подієва аура навколо яких є напівзабутою чи взагалі невідомою й невидимою. Тим часом кожна з них символізує щось важливе і значуще не тільки для української історії, а й для всього світу. Власне, йдеться про таких цікавих персонажів, якими пишалася б кожна країна, але...

Українство: хрест і покликання

Історія України в масовому сприйнятті - річ часом украй абсурдна. Чому? Хоча б тому, що досі для багатьох наших співгромадян Надія Крупська - «своя», «наша», «вітчизняна», «отечественная» діячка, а от, скажімо, Софія Русова - «чужа», «западенка», «бандерівка». Хоча реально, звичайно, усе навпаки, але масова свідомість досі живе за совєтськими приписами. І чи близький цьому кінець?

Як стають українцями

Надія Крупська та Софія Русова жили і працювали в ту саму добу (хоча Русова й була старшою на 13 років). Це - знакові постаті як у політиці, так і в педагогіці. І їхній внесок був вагомим у те, що робилося, з одного боку, у досовєтській і совєтській Росії, а згодом у СССР, а з іншого - в уярмленій імперією, потім незалежній Україні. Відтак - у тій до певної міри віртуальній Україні, яку плекали ті, хто зумів урятуватися з-під совєтського чобота по чужих світах. І внесок цей був зовсім різним, сказати б, - діаметрально протилежним.

Коли Надія Крупська, дружина Володимира Ульянова-Леніна, поставила свій немалий, справді очевидний хист на службу тоталітарній політиці й так само тоталітарній педагогіці, коли вона сприяла утвердженню відновленої під іншими прапорами імперії, то Софія Русова в той самий час стояла на захист пригнобленої імперією нації, брала участь у діяльності демократичних політичних сил та організацій, доклала зусиль до творення сучасної національної педагогіки.

Софія Русова народилася 18 лютого 1856 року в родинному маєтку Олешні на півночі Чернігівщини. Її батько - Федір Лінд-форс - був за походженням швед, а мати - Анна Жарве - француженкою. Від дев’яти років Софія мешкала в Києві й тут закінчила гімназію. Разом зі своєю сестрою Марією вона заснувала перший у місті дитячий садок, а згодом - і школу для дорослих.

Вісімнадцяти років Софія переїхала до Санкт-Петербурга й там невдовзі взяла шлюб з українським етнографом та фольклористом Олександром Русовим. Разом із чоловіком вона готувала повний текст «Кобзаря» Тараса Шевченка у двох томах до видання у Празі. За деякий час подружжя оселилося на хуторі біля Борзни на Чернігівщині, Софія працювала там акушеркою, а пізніше вчителювала у школі в Олешні.

1881 року Русова була заарештована за зв’язки з народовольцями й після звільнення постійно перебувала під наглядом поліції. Вона працювала в українських громадах Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Чернігова, Полтави, організовувала українські школи, очолювала Учительську спілку.

1902 року поліція виселила Русових з України, вони облашту-валися у Петербурзі й повернулися до Києва тільки через шість років. Софія викладала тут педагогіку на Вищих жіночих курсах та у Фребелівському педагогічному інституті та французьку мову в Комерційному інституті, видавала педагогічний журнал «Світло».

«Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібен не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно вимогам творчого життя -потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство».

Так писала педагог Софія Русова. А так з позиції сьогодення про її долю розповідає знаний історик професор Володимир Сер-гійчук:

«Це людина, яка, перебуваючи в українському середовищі, власне, народившись в українському середовищі, прихилилася до нього, вона органічно зрештою увійшла в українське середовище, і незважаючи на те, що вона була чужинкою за походженням, вона сприйняла всі болі українського народу, і стала в проводі української еліти.

Вона була серед тих, хто почав відродження національної української освіти, вона зі своїм чоловіком, також не українцем за походженням, почала сприяти українському визвольному рухові. І як одна з таких особливих прикмет на цьому шляху, я назвав би її безпосередню участь разом з своїм чоловіком у вигляді надання свого приміщення в Полтаві, у березні 1900-го року, активістам Революційної Української Партії (РУП), на зібранні яких якраз і виступив Микола Міхновський зі своїм знаменитим маніфестом «Самостійна Україна».

Справді, Софія Русова не мала жодної краплі української крові. Чоловік її також не був етнічним українцем, хоча і входив до «старої Громади» від її початку і переслідувався царською владою саме за свою українськість. Було їх у «старій Громаді» дуже багато - людей із віднайденим українським корінням або зі свідомо обраною українською ідентичністю. Назвімо хоча б дві хрестоматійні постаті хлопоманів - Володимира Боніфатійовича Антоновича й Тадея Ростиславовича Рильського.

...Але ж скільки поряд із ними було тих «землячків» - малоросів, прихильників українських пісень під чарку й галушки, і водночас вірних слуг імперії, тоді царської, а згодом - совєт-ської!..

Шлях в Українську революцію

І знову слово історику. Про сина Софії та Олександра Русових Михайла розповідає київський дослідник Ігор Гирич.

«Михайла називають серед тих чотирьох людей, які заснували Революційну Українську Партію. Із згадок людей, котрі знали Михайла, випливає, що він був людина дуже значна і знана, що він багато дуже зробив саме для постання цієї партії на Лівобережній Україні. На початку ця партія - РУП - складалась фактично з полтавчан. Серед засновників були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Андрій Жук і один з найактивніших був саме Михайло Русов. Деякі навіть його вважають, а не Антоновича, скажімо, душею в цій організації. Це людина, яка від початку стояла на самостійницьких позиціях і одна з тих, яка звернулася до Міхновського з проханням написати відому брошуру «Самостійна Україна».

На жаль, життя його склалося не дуже вдало. Він досить рано захворів, десь уже в середині 1900-х років, хвороба мозку в нього почалася, він дуже довго мучився, і десь за три-чотири роки він, фактично, згас і в 1909 році Михайло Русов помер. Він прожив тільки близько 30-ти років.

Русов-молодший хотів професійно займатися історією. Він навчався в університетах Російської імперії і Західної Європи. Я знаю, що існують його листи до Михайла Грушевського, де він просив його допомогти написати працю, яка б ознайомлювала західного читача з питаннями історії та політики України. І він таку працю писав, але так і не встиг її написати».

По смерті сина Софія Русова на кілька років відійшла від активної діяльності...

Але от на календарі - 1917 рік. Настала нова доба. Софія Русова, попри свій уже не юний вік, взяла активну участь в Українській революції. Вона була обрана до Центральної Ради і працювала в її постійно діючому органі - Малій Раді (там було тільки двоє жінок-депутаток). Далі Русова очолювала урядовий департамент дошкільної та позашкільної освіти, займалася українізацією шкіл, викладала педагогіку в Кам’янець-Подільському університеті. З 1922 року вона змушена була емігрувати з України. У листі до рідних вона писала тоді: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством».

Русова, працюючи в Україні та в еміграції, створила власну систему національного виховання, вона була автором букваря та читанки і шкільних підручників з географії та французької мови. Серед її наукових праць - твори з педагогіки та студії з творчості М. Гоголя, Г. Сковороди, Т. Шевченка, Р. Тагора, М. Лисенка, О. Олеся, М. Драгоманова та Г. Квітки-Основ’янен-ка. Русова була також співзасновницею українського жіночого руху, очолювала Українську національну жіночу раду та Всесвітній союз українок. Її книга «Наші визначні жінки» стала одним з перших досліджень творчості українських письменниць.

Від 1922 року Софія Русова мешкала в Галичині, потім у Відні та Празі, викладала педагогіку в Українському педагогічному інституті. Вона померла у віці вісімдесяти чотирьох років у Празі

5 лютого 1940 року.

Загалом доля Софії Русової в еміграції склалася, з одного боку, щасливіше, ніж можна було передбачити. Адже, якби вона лишилася в Україні, напевне їй би був прямий шлях щонайменше на лаву підсудних у процесі СВУ, а ймовірніше, що розправилися

6 з нею й раніше в одному з процесів середини 1920-х. Хоча, звичайно ж, не почувалася вона дуже вже комфортно в Галичині, а згодом у Празі, бо ж прагнула працювати саме для великої України, для незалежної Української держави. Однак те, що вона встигла зробити, увійшло в золотий фонд української педагогіки й виявилося потрібним тим подвижникам, які почали розвивати цю педагогіку вже тоді, коли Україна стала незалежною.

За честь людську та національну

Був один епізод в еміграційній діяльності Софії Русової, до якого варто привернути особливу увагу. Коли до Європи почали масово надходити звістки про страшний голодомор у Радянській Україні, 15 лютого 1933 року Українська національна жіноча рада у Празі видала відозву до всіх народів світу, щоб вони звернули увагу на жахливий стан населення в Україні, щоб Міжнародний Червоний Хрест прийшов на допомогу голодуючим. Заяву підписала професор Софія Русова, голова Національної ради жінок України. Дещо пізніше вона говорила:

«Українські жінки, об'єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшними більшовицькими загорожами - ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір'ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлю-вати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами».

• А Надія Крупська в цей самий час закликала совєтських піонерів брати приклад з Павлика Морозова, котрий уславився своїми доносами в ГПУ на батька-«куркуля» та інших родичів. Щирими чи ні були ці заклики? Мабуть, щирими, хоча...

Позірно доля Крупської склалася значно краще, ніж у Русо-вої. Член ВЦІКу (більшовицького квазіпарламенту), заступник наркома освіти, член ЦК ВКП(б), авторка десятків книг і брошур, удова ледь не обожненого «засновника першої у світі соціалістичної держави» - і якась там політична емігрантка. Але чи могла Крупська сказати щось значуще без санкції «згори», з боку ЦК, а реально - з боку Сталіна? Ні. Вона спробувала було зробити це в середині 1920-х, але «вождь трудящих» так на неї цитькнув, що вона зіщулилася й до кінця життя в 1939 році слухняно виконувала всі його накази. А Софія Русова була й залишилася вільною людиною. Навіть тоді, коли до Праги увійшли німецькі війська.

Загалом, довге життя Софії Русової було по-справжньому подвижницьким. Перші дитсадки разом із сестрою Марією вона заснувала в 15 років. Отже, за тим було ще 69 років неперервної й дуже плідної праці на педагогічній ниві. І не тільки, власне, на педагогічній, а так само й на державницькій, бо Софія Русова обіймала велику посаду в Міністерстві освіти уряду Української держави. Водночас, безумовно, громадською, а почасти і державною діяльністю можна вважати її головування в Українській національній жіночій раді, очевидно, першій по-справжньому масштабній і впливовій українській жіночій організації.

Яким же є урок Софії Русової для нас теперішніх? Певно, було

б уже банальним після всього сказаного ще раз говорити про те, що вона показала нам взірець справжнього служіння своєму народові. Який при цьому став «своїм» з її власного вибору, з усвідомленого морального обов’язку, бо ж була вона за батьком шведкою, а за матір’ю француженкою. Це є найкращим прикладом для всіх тих «патріотів», хто сьогодні дуже любить залазити в родоводи тих чи інших діячів сучасності чи минувшини до 8-го коліна, вишукуючи саме там українськість чи неукраїнськість. Але справжня, не формальна українськість є справою вчинків, громадянської позиції, а не справою крові.

Досі на мапі Києва є декілька вулиць Надії Крупської, і на Лівому березі, й у тих селищах, які було приєднано до Києва під час розширення міської межі. На той самий час на карті міста немає бодай однієї маленької вулиці Софії Русової. А в Чернігові, коли відзначався ювілей Русової, науковці й педагоги з усієї України та зарубіжжя запропонували міській владі перейменувати вулицю Комуністичну на вулицю імені їхньої уславленої землячки. Мер міста погодився. Але міська рада зробити це відмовилася...

Може, у тому й полягає головна проблема сьогоднішньої України. Держава досі остаточно так і не може визначитися, хто ж є для неї «своєю»: дружина Володимира Ульянова Надія Круп-ська чи педагог і політик Софія Русова, яка досі для багатьох лишилася «чужинкою», «бандерівкою», «українською буржуазною націоналісткою». Коли Україна зробить, нарешті, свій остаточний вибір на користь Софії Русової, то, очевидно, і подальший рух нашої держави до Європи буде значно простішим.

Нерідко, спілкуючись навіть зі знаними інтелектуалами, просто втомлюєшся повторювати, що в культурному розвитку українських теренів брали участь чимало таких персонажів, які в уяві більшості українських громадян (і навіть еліти!) аж ніяк із цими теренами не асоціюються. Хоча самі ці люди асоціювали себе з Україною. Ось один із них.

Русин фон Захер-Мазох

Великий львів'янин

Отже, європейської слави письменник Леопольд фон Захер-Мазох. Народився у Львові в родині тодішнього поліцмейстера на два десятиліття раніше від Івана Яковича Франка, у 1836 році, у той час, коли у Львові не було ще звичного для другої половини

XIX століття українсько-польського протистояння, а панувала німецька мова австрійської адміністрації. Тому наш герой закономірно став німецькомовним письменником, а водночас захистив дисертацію з історії і працював університетським викладачем. У літературі починав з історичних творів, потім писав психологічні новели й романи, присвячені стосункам чоловіків і жінок, згодом - еротичні й навіть порнографічні оповідання. Громадянська позиція його теж досить цікава. Він був категоричним ворогом об’єднання Німеччини під проводом Пруссії. 1864 року навіть брав участь добровольцем в австрійсько-прусській війні.

Починаючи з 60 років XIX століття письменницька слава Захер-Мазоха стала всеєвропейською, але його найвідоміші твори написані дещо пізніше. Вони не лише тематично, а часто навіть назвами пов’язані з Україною. Згадаймо хоча б «Венеру в хутрі», «Жіночі образки з Галичини», «Дон Жуана з Коломиї», «Галицькі історії», «Рай на Дністрі», «Гайдамаків», «Криваве весілля в Києві». Помер Захер-Мазох наприкінці позаминулого століття, в 1895 році, у місті Ліндгаймі (Німеччина). Заочно, за його творами пізнього періоду, психіатр Ріхард фон Крафт-Ебінг у 1890 році поставив письменникові діагноз хвороби, яка пізніше отримала його ім’я - мазохізм. Ідеться про явище, суть якого зводиться до активно-агресивної поведінки в любовному акті жінки та пасивності підпорядкованого їй мужчини. Але про міру обґрунтованості цього діагнозу трохи пізніше, спершу - про постать нашого героя. Як так сталося, що з усього, що пов’язане з творчістю Мазоха, пересічний український громадянин знає тільки слово «мазохізм»?

Можливо, причиною цього є насамперед брак інформації. Візьмемо «Велику радянську енциклопедію», статті «Захер-Ма-зох» там немає. Дається лише тлумачення явища «мазохізм»: це, мовляв, статеве збочення, за якого партнер досягає оргазму, зазнавши принижень і болю від свого статевого партнера.

Та сама ситуація з «Українською літературною енциклопедією», де є багато імен не лише українських авторів, а й письменників, так би мовити, загальносвітових, пов’язаних тією чи іншою мірою з Україною. Але гасла «Захер-Мазох» немає ані на літеру «З» у томі, виданому ще 1990 року, ані на літеру «М» у томі, виданому вже за доби незалежності. Отже, з української літератури донедавна Захер-Мазоха було надійно викреслено.

Причина? Можливо, та сама вічна українська «цнотливість», яка не дозволяла нам сприйняти щось, що бодай трохи виходило поза так звані «народницькі» канони: мовляв, нашими можуть бути тільки літератори, що присвятили себе служінню народові? Але й тут щось не те, бо ж Захер-Мазох, за словами сучасників, був «національним поетом Галичини». Він блискуче знав українську мову, бо ж зростав в україномовному середовищі й розмовляв нею в побуті, ба, за власним визнанням, пишучи німецькою, думав українською (чи не те ж саме, тільки з російською мовою, маємо в Гоголя?). Добре знав Захер-Мазох і російську мову. Ще сучасники відзначали вплив на нього тогочасних російських письменників-реалістів, з деякими із цих літераторів він листувався й товаришував.

Знавець українських жінок

Але все-таки в центрі його творчості була Україна (і не тільки Західна) та її люди - українці-русини, німці, євреї, поляки. Образки українського народного життя в Захер-Мазоха просто-таки неперевершені. У цьому легко пересвідчитися, прочитавши будь-який з його текстів, чи то есеїстичних, чи то суто літературних. Коли йдеться про останні, то маємо, з одного боку, блискучу поезію українського буття, а з іншого - подибуємо потужні українські жіночі характери, які нерідко завдають болю та душевних катувань героям.

Поглянемо на прикладі наведених далі фрагментів з есе «Жіночі образки з Галичини», з якою проникливістю Захер-Мазох змалював два національних жіночих типи - польки та українки (яку він, за звичаєм того часу, зве малоросіянкою, чи русинкою) і, взагалі, - дав описи національних характерів.

«Якщо польку називають француженкою, то великороска -се британка, а малоросіянка - іспанка Сходу. Полька хоче наказувати, малоросіянка хоче бути вільною. Коли полька володіє мужчиною, великоросіянка хоче йому підкорятися як німкеня, то малоросіянка вимагає рівності з ним. При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька натура, що не знає жодного пана і жодного слуги. Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський цісар, ні варяги, ніякий король Польщі, ніякий цар не зламали їх духу, не підкорили їх свідомості. Вони завжди готові змінити плуг на спис, живуть маленькими республіканськими громадами, як рівні з рівними, для східних слов’ян - паростки майбутнього, паростки свободи.

Малоросіянка з-над Прута - це мешканка Півдня, і її вогнисті очі, її темне пишне волосся, гарний обрис лиця можна зустріти у вірменки та румунки. Майже бездоганно гарною є жінка мешканця Карпат, гуцула. Гордо несе вона свою голову, як мужчина, який ніколи не був закріпачений чи підлеглий якогось шляхтича, ніколи не був перетворений у тяглову силу, її привітання - це поблажливість, - нічого від покірливої ввічливості мешканки рівнини. Вона сидить на коні, як її сестра, донька Кавказу, з веретеном у руці, і коли лунає принадне запрошення якогось шляхтича, вона знає, як йому відрубати.

Малоросійські громадяни східногалицьких міст та базарів -це привітні, інтелігентні, старанні, мрійливі люди. У майстерні та у склепі жінка розвивається не так, як у дворі пана чи на вільних вершинах гір, проте міські малоросіянки привабливіші, розумні, гостинні жінки, а їхніх синів потребують для державної служби та цінують на ній. Малоросійська шляхта не була настільки полонізована, як звичайно вважають. Багато їхніх родин належить ще до грецького обряду, немало зберегли свою національність, і тепер, коли русини день за днем відвойовують у поляків ґрунт, не бажаючи її втрачати.

Ця шляхта й русинське (уніатське) духовенство творять чудову расу. Вона об’єднує чуттєву красу південних націй з повними душі очима - духовною привабливістю північних народів.

Своєрідним є як тілесний, так і духовний тип польки та малоросіянки в Галичині, передусім - її характер. Для чужинця він є однією з тих загадок, які тим повніше беруть у полон почуття й серце, чим менше їх можна розгадати. Воля сильна в оби-двох, не якийсь один миттєвий порив, а ота незмінна свідома воля, що сама із себе розвиває великі та благородні характери.

Яким би особливим не було слов’янське життя на Сході, його найбільшою особливістю є стосунки мужчини і жінки... Жінка на слов’янському Сході стоїть не на вівтарі, але й не є полонянкою «святинь дому». Вона перебуває у вирі життя й керує.

Тут немає якоїсь слабкої статі. Жінка повсюдно стоїть з мужчиною на рівній нозі - удома, у товаристві, у громадському житті. Мужчина звичайно схильний розглядати жінку як свою власність, тут не знайдете й сліду від цього. Вона віддається мужчині з кохання, як рівна, на рівних умовах. Цього вона дотримується й у шлюбі. У неї немає жодного обов’язку, який мужчина не знав би так само. Жінка залишить мужчину з наймізернішої причини, бо вона знає, що збереже своє становище в суспільстві. Розлучена жінка є тут типовою в суспільстві, на сцені, у поезії. Вона вільна, як і мужчина, але без того, щоб втрачати привілеї своєї статі. Вона приймає своїх друзів, є центром салону, клубу, літературного товариства. Сприятливе становище, яке вона має, як розлучена жінка, дає їй почуття власної гідності, з яким вона вступає у шлюб. Удома вона господиня, у товаристві вона задає тон. Завдяки їй усе життя її народу зберегло свої витончені й у той же час прості форми, оту радісну грацію, якої вона ніколи не втратить, - ні на полюванні, ні в ляндтагу. Жінка є всюди, де є мужчина, і всюди зберігає свої манери і звичаї. Ця риса властива не лише вищим верствам. Треба бачити гуцула, коли він гірською стежкою за вуздечку зводить вниз коня своєї дружини».

Речник русинів і батько мазохізму

І все ж таки, що, крім землі народження і тематики творів, пов’язувало цю людину, Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха, з Україною? Ось що із цього приводу відзначає головний редактор львівського журналу «ї» Тарас Возняк: «До 12 років він мешкав у містечку, чи тоді ще селі Винниках під Львовом, і розмовляв тогочасною українською галицькою говіркою. Він був сином гене-рал-поліцмейстера міста Львова, людини дуже, скажемо так, складного в етнічному сенсі походження. Але, попри те, що більшу частину художніх творів написав німецькою мовою, він наполягав на тому, що насправді є русином, тобто галицьким українцем. І мав на це право - серед його предків було достатньо носіїв української крові, і, головне, тодішньої української культури».

Додамо до цього, що, здобувши всезагальне визнання, Захер-Мазох з нагоди 25-ліття своєї літературної діяльності сказав: «До того часу, поки Господь дарує мені життя і здоров’я, матиму мужність боротися за нашу країну й український народ».

Отож закономірно Захер-Мазох як русинський письменник фігурує й у дореволюційному енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона, як письменник і русин за походженням, згадується й у першому виданні літературної радянської енциклопедії, яка так і не була закінчена за сталінських часів.

Але Захер-Мазох із глибоким співчуттям говорить не лише про українців. Сучасні письменникові критики всі, як один, зауважували, що він може дуже дотепно покепкувати з певних рис єврейської вдачі, але ніколи ці кепкування не є образливими, а поєднуються з повагою та любов’ю - так само, як і до інших народів. Єдине, кого не любив фон Захер-Мазох, - так це пихату аристократію. Поза її етнічною належністю.

А тепер обіцяне - про «мазохізм». Річ у тому, що в 1872 році (коли французькою мовою був перекладений «Дон Жуан з Коломиї») письменник одружився з донькою дрібних фабрикантів та своєю палкою прихильницею Авророю фон Рюмслін. До цього, попри численні гучні романи, які відбивалися в літературній творчості Захер-Мазоха, він утримувався від того, щоб з’єднати свою долю із чиєюсь. І в результаті зробив не кращий вибір (чи цей вибір робив не він?). Марнославна, але талановита, жадібна до грошей, одягу, візитів у вищі суспільні касти і водночас надзвичайно працьовита, Аврора також почала писати, узявши собі псевдо «Ванда фон Дунаева» від героїні Мазохового твору «Венера в хутрі». Згодом вони вже разом підписувалися під еротичними шкіцами прізвищем Захер-Мазох, не зазначаючи імен.

«Непомірні вимоги дружини привели письменника до злиднів і змусили зайнятися звичайним заробітчанством, - вважає літературознавець Наталя Іваничук. - Він опустився до рівня порнографії і почав писати низькопробні новели, одягаючи своїх героїнь у колоритні гуцульські кацавейки та хустки і присмачуючи розповідь батогами та канчуками». От на ґрунті цих текстів, вважає дослідниця, і виріс діагноз віденського психіатра. А відтак, довівши Леопольда фон Захера-Мазоха «до ручки», Аврора покинула його, залишивши по собі згодом неоднозначну «Повість мого життя», яка користувалася в читачів великим попитом. А сам письменник одружився з молодшою від нього на 20 років гувернанткою своїх дітей, з якою, проте, також не знайшов щастя. Ця ситуація не могла не відбитися на стані його здоров’я, і письменник помер від серцевого нападу, не доживши до 60 років і не написавши у свій останній період життя значущих творів...

Один сучасний літератор, людина знана, хоча дещо ексцентрична, якось сказав, що, на його думку, двома найкращими українськими прозаїками XIX століття є Микола Гоголь і Леопольд Захер-Мазох. Мабуть, він трошки перебільшував, але я хотів би наголосити на іншому. Чи не залегко ми забуваємо чи віддаємо іншим культурам людей, вихованих нашою землею, випле-каних нашими традиціями, котрі, з огляду на історичні причини, мусили писати іншими мовами? Як писав по-російському над-дніпрянець Микола Гоголь, чи як писав по-німецькому русин Леопольд фон Захер-Мазох?

Отож панорама української культури буде повного, коли до уваги братимуться не тільки її україномовні явища, а й усе те, що зродила наша земля, усе те, що черпало тут натхнення, усе те, що розвивало традиції, закладені впродовж довгих століть. І без Захер-Мазоха в цій панорамі аж ніяк не обійтися.

Феномен Мацієвича

Якщо в минулі часи про Левка Мацієвича в совєтській історіографії воліли не згадувати, а якщо й згадували, то скоромовкою, лише як про військово-морського інженера та авіатора, то останніми десятиліттями ця непересічна постать обросла численними міфами. Одні автори стверджують, що це був властиво російський достойник, котрий «искренне любил свою Родину», тобто Російську імперію. Інші наголошують, що Маціевич брав активну участь у бойовій організації російської партії есерів. А ще пишуть, наче Маціевич під час свого останнього польоту 24 вересня (7 жовтня за новим стилем) 1910 року звів рахунки з життям, бо перед цим не наважився вбити російського прем’єра Петра Столи-піна, котрий підіймався в повітря на його літаку. У публікаціях про Мацієвича можна знайти й інші міфи; увсі вони об’єднані, утім, спільною рисою: замовчуванням фактів його належності до того кола діячів, котрі створювали громадські й політичні українські структури на початкуXX століття і Батьківщиною вважали не Російську імперію, а Україну. Ба більше: Левко Маціевич належав до того нечисленного кола діячів, які вже тоді, коли в освіченій громаді на загал панували автономістські ілюзії, виступав за державну самостійність України і працював задля досягнення цієї мети. Так само зважено й послідовно, як він це робив в інженерній галузі.

Інженер

Народився Левко Мацієвич 1 (13) січня 1877 року в селі Олек-сандрівці Чигиринського повіту Київської губернії (нині смт Олек-сандрівка на Кіровоградщині) у сім’ї службовця цукрового заводу. Батько - Макар Дмитрович, бухгалтер місцевої цукроварні - передав Левкові здатність відповідально й ретельно працювати із цифрами, бачити реальність, яка стоїть за ними. Інженерний хист майбутнього конструктора проявився вже в дитячі роки: він часто приходив до батька на завод, придивлявся до роботи верстатів, розпитував про їхню будову техніків і робітників. Удома він майстрував діючі моделі водяних машин і демонстрував їх перед сім’єю та ровесниками. Закінчив 3-ю київську гімназію. 1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Учився він добре, був, як зараз кажуть, «трудоголі-ком», викладачі відзначали його здібності до серйозної наукової праці. Одночасно Левко Мацієвич активно займався не дуже толе-рованою владою діяльністю. Він входив до українського гуртка «Студентська громада», який видавав і поширював книги рідною мовою. Серед його товаришів тієї пори був, зокрема, і Гнат Хотке-вич, письменник і бандурист, з яким вони разом влаштовували українські вистави, займалися просвітницькою роботою.

У ті роки Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише в колі однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а й уродині, активно долучаючи близьких до української культури. Брав участь у студентських заворушеннях. У 1900 році разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими взяв безпосередню участь у заснуванні Революційної Української партії (РУП) - як уже зазначалося, першої української політичної партії Наддніпрянщини. Як відомо, у цій партії були різні течії, що відрізнялися ставленням до проблеми незалежності України. Мацієвич одразу посів радикальну позицію, підтримуючи Миколу Міхновського та ідеї його брошури «Самостійна Україна», водночас акцентуючи увагу на потребі розв’язання соціальних проблем. «У самостійній Українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально, - зауважував він на одному із зібрань харківських РУПівців. - Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії».

За революційну діяльність навесні 1901 року Левка Мацієвича було виключено з інституту й вислано з Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступив на службу в Севастопольський порт. Лише через кілька місяців клопотань йому дозволили скласти випускні іспити, а на початку 1902 року, захистивши дипломний проект комерційного пароплава, Левко одержав диплом за кваліфікацією інженера-технолога. У жовтні 1902 року Мацієвич отримав другий диплом, подавши до захисту комісії Кронштадтського морського інженерного училища проект панцерного крейсера. Повернувшись до Севастополя, зарахований до лав флотських офіцерів Мацієвич, як корабельний інженер, бере участь у спорудженні крейсера першого рангу «Очаків», здійснює технічні розрахунки й нагляд за ходом будівництва та ремонтом суден.

Кар’єра Мацієвича розвивалася блискавично: з березня 1903 року він обіймав посади члена приймальної комісії на рейді Севастополя та старшого помічника суднобудівника зі спорудження панцерника «Іоанн Златоуст», займався будівництвом крейсера «Кагул». Нарешті здобув ще одну освіту - закінчив 1906 року Миколаївську морську академію. Надалі він спеціалізувався на побудові підводних човнів (за два роки створено 14 проектів), здійснив два проекти протимінних загороджень, за що отримав премію 3 000 рублів (тоді це були дуже великі гроші), розробив проекти морського вокзалу в Севастополі, першого гідролітака та системи протиторпедного захисту кораблів. У червні 1907 року капітан-лейтенанта Мацієвича відправили на місяць до Німеччини, в місто Кіль, для нагляду за будівництвом підводних човнів серії «К» («Карп», «Карась» і «Камбала») для російського флоту. 1908 року він став помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії. Нарешті, Л. Мацієвич першим у світі розробив проект авіаносця, на якому мало б бути 25 літаків. «Не завдає труднощів, - писав він, - улаштувати на судні спеціального типу легку навісну палубу, на якій перебували б, злітали і сідали аероплани». Техніку старту аеропланів Мацієвич детально виклав у доповідній записці: «Підйом аеропланів з палуби міг би здійснюватися також за допомогою електричної лебідки, яка б вистрілювала апарат з потрібного швидкістю». Щодо посадки, то Мацієвич пропонував використати для гальмування літака «особливу сітку, розставлену над частиною палуби». Іншими словами, як вважають кораблебудівники, він не лише чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов’язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й уперше у світі запропонував проект дієздатного авіаносця, з катапультою й гальмівною системою, що обмежувала б пробіг літака палубою. Левко Мацієвич випередив свій час приблизно на чверть століття, бо ті авіаносці, що були збудовані наприкінці Першої світової війни, не мали ще всіх необхідних для повноцінного бойового існування елементів, а головне, ніхто не знав, як їх найефективніше застосовувати...

Українець

Іншому цього б вистачило, щоб зайняти 24 години на добу. Інший би не став у самодержавній імперії ризикувати кар’єрою, займаючись одночасно з інженерною ще й нелегальною політичною роботою та напівлегально беручи участь в українському культурницькому житті. Але на світлині 1903 року, яка зафіксувала момент, коли в Полтаві на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському зібралися провідні діячі українства з Російської та Австро-Угорської імперій, ми бачимо Левка Мацієвича поряд з Миколою Міхновським, Михайлом Старицьким, Євгеном Чика-ленком, Миколою Аркасом, Сергієм Єфремовим, Оленою Пчіл-кою, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою. Серед його друзів і близьких знайомих у ті роки були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр.Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Симон Петлюра. Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який після закінчення ХТІ теж став офіцером Чорноморського флоту, Мацієвич створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка.

Приїздив до них і брав участь у святкуванні роковин Кобзаря їхній однокурсник з ХТІ Гнат Хоткевич.

Мацієвич і Коваленко підтримували зв’язки з лейтенантом Петром Шмідтом і його «Союзом офицеров - друзей народа». За словами сучасників, «обидва (Мацієвич і Коваленко) були революціонерами в душі й мріяли про відокремлення Малоросії». Тож не випадково Олександр Коваленко виявився єдиним офіцером, котрий підтримав повстання українців-матросів панцерника «Потьомкін», очолене другом дитинства Гната Хоткевича -унтер-офіцером Панасом Матюшенком. Не випадково Мацієвич був одним з найактивніших членів національно-просвітницької організації «Кобзар», яка після революції 1905 року почала діяти легально. Не випадковою була й постійна фінансова підтримка Мацієвичем (котрий не один раз одержував премії за свої винаходи) українського національного руху. Звернімо увагу на останнє: любити Україну не до глибини душі, а до глибини кишені вмів (і вміє) далеко не кожен, хто розводиться про свій патріотизм...

Утім, ця сторінка його діяльності потребує ще спеціальних досліджень з використанням архівів царської охранки та спогадів сучасників. Одне зрозуміло: так само, як і професійною, 24 години на добу Мацієвич займався й українською національною справою, не відділяючи одне від іншого.

Авіатор

На початку 1908 року Левко Мацієвич захопився авіацією і віддався теорії та практиці повітроплавання. У той час Росія закупила у Франції - тодішній «Мецці» льотної справи - 11 аеропланів. Туди були відправлені сім офіцерів під орудою капітана Мацієвича для вивчення пілотажу та сім механіків. Він старанно студіював у Франції креслення й авіаційну літературу, багато годин провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Як інженер-винахідник, Мацієвич дійшов висновку про потребу створювати в Росії власну авіаційну промисловість, а не робити ставку на закордонні зразки (до речі, будувати авіазаводи він пропонував переважно на українських територіях, убачаючи вже, очевидно, перспективи усамостійнення своєї Батьківщини та бажаючи, щоб вона мала якнаймодерніший промисловий потенціал). За час перебування у Франції він зумів здешевити вартість закуплених літаків на 20-25 відсотків, що заощаджувало понад 50 тисяч золотих рублів (не забув-таки науку батька-бухгалтера!). Мацієвич відвідав сім аеродромів, що базувалися поблизу Парижа, й детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів, а водночас, як голова комісії, побував у Бельгії і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Паралельно Мацієвич оволодів мистецтвом пілотажу й одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків), і коли у вересні 1910 року він повернувся зі своєю групою до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, то завоював кілька призів, одразу ставши улюбленцем столичної публіки.

Практично щодня в тому вересні Мацієвич підіймав у повітря пасажирів. Серед них була його дружина Олександра, колишній в’язень-народоволець Морозов і прем’єр Російської імперії Столи-пін. Чи міг узагалі флотський офіцер, український революціонер Левко Мацієвич бути членом терористичної організації, яка ставила за мету вбивство Столипіна? Попри зненависть останнього до всього українського й попри його авторитарні методи правління, він був тільки уособленням явища, яке мало залежало від однієї людини, - російської імперської машини. Видається, що Мацієвич добре розумів: справа не в персоні Столипіна, а в імперському механізмі. Саме його необхідно руйнувати, а тим часом українцям слід оволодівати досягненнями науки й техніки, щоб поставити їх на службу майбутній незалежній державі. Отож катастрофа 24 вересня (7 жовтня за новим стилем), коли «Фар-ман-ІѴ» льотчика раптом почав розвалюватися над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга, на очах десятків тисяч глядачів, а сам льотчик випав зі свого крісла (кабін у літаках на той час не існувало), сталася через недосконалість тодішньої авіаційної техніки й відсутність будь-яких пристроїв для порятунку льотчиків (під впливом катастрофи Мацієвича російський винахідник Котельников, один із творців парашутів, якраз і розпочав свої досліди). Як з’ясувала спеціальна комісія, до складу якої увійшли кращі на той час льотчики Росії, під час польоту не витримав навантаження дріт діагонального розтягування й потрапив у гвинт, це і спричинило трагедію. При спробі вирівняти літак, що падав, Левко Мацієвич зірвався із сидіння й випав. Було йому 33 роки.

...А напередодні останнього польоту він дізнався, що уряд виділив чималі гроші на побудову першого у світі авіаносця. Після смерті Мацієвича гроші повернули до державної скарбниці -ніхто не брався за спорудження корабля...

Людина з легенди

Ховав повітроплавця весь Петербург. За труною йшло понад 100 тисяч люду. Серед 350 вінків несли і вінок із жовто-блакитними стрічками від Української громади, у якій загиблий був товаришем (по-сучасному - заступником) голови правління. Замовили його за ініціативою старого друга та однодумця Левка -Симона Петлюри, котрий приїхав на похорон із Москви. Він же виступив 31 жовтня у Громаді на вечорі пам’яті Мацієвича з доповіддю про його життєвий і громадський шлях. Левка Мацієвича поховали на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври Петербурга. На його могилі за народні пожертви встановили величний пам’ятник у вигляді восьмиметрової колони з полірованого червоного фінляндського граніту (автор - І. Фомін, за чиїм проектом пізніше споруджено будівлю Ради Міністрів України в Києві). Петербурзькі стуДенти-українці поклали туди стрічку з написом:

І скільки Вас розбилось об граніти,

І скільки вас сконало серед мук,

Та смерть безсила вас сконати І вбить Ваш вільний дух.

1 (13) жовтня 1910 року Олександр Олесь надрукував у газеті «Рада» свій некролог Мацієвичу. Там є такі рядки: «Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство повинне вшанувати його самостійно і незалежно від других. У Петербурзі уже збирають жертви на пам’ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас тільки порадувати, але не заспокоїти. Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і гордості вшанувати пам’ять

Мацієвича і в самому серці України, у Києві, поставити йому принаймні бюст. Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої забутої нації».

Інший визначний поет, автор українського перекладу «Інтернаціоналу» й переконаний незалежник, Микола Вороний у місячнику «Українська Хата» (№ 10,1910) писав: «Ми, українці, в особі небіжчика втратили товариша - свідомого національного робітника. Людину, всім серцем прихильну до робітничої справи. Вдача витривалого українця поєднувалася в ньому з високою культурою європейця... Слава Мацієвича розійшлася по всьому світу, але Україні належить честь, що один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях вселюдського поступу». Додам до цього, що як політичний лідер та військовий фахівець Левко Маціевич, безумовно, був значно вищим за свого друга Петлюру. Згаданий уже київський історик Ігор Гирич вважає, що якби Левко Маціевич не загинув тоді, то 1917 року саме він очолював би українських соціал-демократів, і невідомо, яким би шляхом пішла вітчизняна історія...

Та чи є в Києві пам’ятник Мацієвичу, чи пошанований він у Харкові та Севастополі, чи знають про нього сучасні авіатори й моряки, чи теперішні політики здатні так самовіддано працювати на свою країну? Залишмо відповіді на ці запитання читачам.

Чи потрібні були Україні масони?

Те, що за останні двадцять років вийшли друком, мабуть, двісті (якщо не більше) різноманітних «Історій України», - це факт. Як і те, що майже всі ці «історії» намагаються оминути незручні для когось, а часом і дражливі (на думку напомпованого міфами загалу) сюжети, пов’язані з тими чи іншими персонажами та подіями. От, скажімо, не так давно виповнилося 130 років від народження Сергія Єфремова - одного із чільних діячів української науки, журналістики та політики першої третини

XX століття. І жодне видання (навіть ті, які не забули розповісти принагідно про цього достойника) не згадало, що Єфремов, крім усього іншого, був ще й масоном. А отже, і те, що тодішні масони відіграли величезну роль у створенні Української держави. І нехай у ті роки незалежність цієї держави не втрималася, але чи існувала б тепер Україна без тодішніх зусиль? І, зрештою, - чи була б узагалі держава Україна на карті світу, а тим паче із цією назвою, без масонів?

Я розумію, що після цього пасажу дибки (з різних причин) стануть ледь не всі читачі, але не буду ні з ким ані полемізувати, ані розповідати про історію та цілі масонства, а просто наведу деякі прізвища діячів, добре відомих (чи - тим, хто лишився на рівні російсько-совєтських уявлень, - відомих погано) з курсу шкільної історії. А після цього залишу читачів на самоті із запитанням: а якою ж була реально роль масонів у творенні сучасної України?

Масони, масони, навколо лиш масона...

У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з 2005 року читається спецкурс для істориків про масонство в Російській імперії. Але цей спецкурс дає мінімальне уявлення про власне українське масонство, яке виникло раніше за цю імперію. Юрій Немирич, людина абсолютно фантастичної біографії, канцлер Великого Князівства Руського, ідеолог гетьмана Івана Виговського, творець Гадяцької угоди, про яку вже йшлося, - ось хто, найімовірніше, був першим українським масоном. Далі - діячі мазепинського кола: Пилип Орлик та його син Григорій, Андрій Войнаровський, можливо, й інші. Конституцію Пилипа Орлика знаєте? А ніколи не думали про сліди масонських ідей у ній?

Ну а близькість Григорія Сковороди до масонства знайшла відбиток навіть на 500-гривневій банкноті, не так давно випущеній в обіг. Якої міри сягала ця близькість? Невідомо, чи йшлося про членство, чи про інший різновид співпраці з масонами, але достеменно відомо, що на початку XIX століття активно діяли дві ложі - полтавська та харківська (якраз «сковородинівські» місця, чи не так?), а визначним діячем харківської ложі був засновник першого у Східній Європі університету Василь Каразін, батько якого належав до кола мандрівного філософа й у маєтку матері якого Сковорода похований. Назву ще двох учасників харківської ложі: Квітка-Основ’яненко та Гулак-Артемовський. А з діячів полтавської ложі досить назвати одне ім’я: Іван Котляревський. Той самий, який заслужено вважається творцем новітньої української літератури й сучасної літературної української мови.

А, трохи повертаючись назад, можна додати, що масоном був Василь Капніст, котрий 1791 року таємно їздив до Пруссії з проханням про військову допомогу для звільнення України від російського панування. Хто його посилав? Масони вміють зберігати таємниці. Відомо також, що масоном був старший син гетьмана Кирила Розумовського Олексій. А чи був масоном батько? Невідомо. Але зауважмо, що у стилі масонських ідей того часу 1763 року він скликав Сейм, або ж Генеральні збори, які мав намір конституювати як постійно діючий український парламент (раніше за Францію й за ще навіть не проголошені США). Проте «суча дочка» Катерина II зірвала цей намір...

Ну, а далі - ложа «з’єднаних слов’ян», яка брала активну участь у повстанні Чернігівського полку в грудні 1825 року, відтак - «Кирило-Мефодіївське братство», побудоване під очевидним впливом масонських ідей.

Стосовно Галичини, то деякі автори стверджують належність до масонства Івана Франка (вірш «Каменярі» вчили? Не забули? Фахівці стверджують, що там - суто масонська емблематика). Чи так це, чи ні, достеменно невідомо. Проте не викликає сумнівів те, що серед діячів українського руху на західних землях масони таки були.

Щодо подій початку XX століття, то досить назвати прізвища таких українців-масонів, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра та Павло Скоропадський. А ще такі відомі тоді українські громадські діячі, як згаданий уже С. Єфремов, а також Ф. Штейн-гель, Д. Григорович-Барський, М. Ковалевський, А. Вязлов,

А. Ніковський, Д. Дорошенко, В. Прокопович та багато інших, які особливо яскраво проявили себе в 1917-1920 роках. До речі, і більшовик професор Володимир Затонський (це якщо обмежитись колом українських діячів) теж був масоном...

А тепер - детальніше про деякі постаті початку XX століття, які належали до масонського кола і вплив яких на підготовку і проведення Української революції незаперечний. При цьому «першу трійцю» (Грушевський, Петлюра, Скоропадський) вітчизняної масонерії залишимо, так би мовити, поза кадром - це заслуговує на окрему книгу. Зосередимося на двох інших, також яскравих і впливових персонажах вітчизняної історії.

Як і чому українці ставали масонами

Перед тим як почати розповідь про Сергія Сфремова, послухаймо спершу свідчення про масонство самого нашого героя, його голос з кінця 1920-х років:

«Уперше довелося мені почути про масонське братство при кінці 1909 року, коли мої приятелі Матушевський і В’язлов запропонували мені пристати до надпартійної поступової організації, яка має на меті об’єднання всіх революційних і опозиційних політичних сил на боротьбу з самодержавієм, щоб здобути політичну волю. Коли я згодився, мені назвали організацію. Мене це було спершу вразило. Знаючи історичне масонство, я висловився, що нашого реалістичного віку ледве чи можна додержуватися тих надзвичайно складних і по суті зайвих і непотрібних форм, у які закуто масонство, що ритуал його може затемнити саму мету - оте здобування політичної волі... Мої приятелі пояснили мені, що в російському масонстві додержуються тільки мінімума обрядового ритуалу, остільки, скільки він потрібен для кращої конспіративності... Форма масонства була дуже вигідна? для мети, що собі на найближчий час ставив визвольний рух. Воно могло об’єднувати людей поступового напряму на певних конкретних завданнях, разом з тим полишаючи вільну руку кожному в його партійних чи національних вимогах; воно вводило визвольний рух у контакт з європейською демократією, і, нарешті, своєю доброю, віками виробленою формою конспірації давало чималі гарантії, що сюди не проберуться ті агенти царського правительства і провокатори, що вже тоді досить таки деморалізували і значною мірою паралізували були навіть діяльність революційних партій... Ці пояснення мене задовольнили і я погодився пройти через ті обряди, які вимагало прийняття до ложі нового члена. Незабаром одбулося і це прийняття, чи посвячення в братство».

Перед нами фрагмент із протоколу допиту Сергія Єфремова чекістами від 29 грудня 1929 р. (тут і далі правопис оригіналу). Цю здійснену в екстремальних умовах розповідь усе ж можемо вважати правдивою, бо йшлося про справи часів давно минулих, про іншу історичну добу, а інкримінувалися Єфремову зовсім не масонські справи.

І ще один фрагмент:

«Основною ячейкою масонської організації була «ложа», з мінімумом 7 чоловік членів або «братів». Коли число членів у ложі збільшувалось удвоє, вона виділяла з себе нову ложу4 вже кожна далі жила своїм життям і збільшу велась незалежно від попередньої. Члени різних лож між собою не зносились Jяк щасони, бо навіть здебільшого не знали один про одного... Кожна ложа мала своє ім’я, президію з «венерабля» (голова), «надзирателя» (знавець статута, якого в писаному вигляді не повинно було бути) та «секретаря»... На чолі всього масонства стояв «верховный совет» (у Петербурзі), обіраний на «конвенті» (з’їзді представників од лож) таємним голосуванням, так що склад «верховного совета» був цілком законспірований навіть од учасників конвента... Замість великого числа степенів у французькому масонстві в російському було тільки дві: ученик (недавно прийнятий) і майстер... Ложа, до якої мене прийнято, звалась «Правда», і в їй застав таких членів: Ф.Р. Штейнгель (венерабль), Д.М. Григо-рович-Барський (надзиратель), Г.М. Полторацький (секретар),

A.Г. В’язлов, Ф.П. Матушевський, В.Г. Бажаєв, С.М. Чабаков,

B. Косинський, Іванов С.О. Після мене принято: М.Г. Радченка, Г.В. Александровського, В.О. Лозинського, М.К. Васюхнова, М.С. Грушевського».

Справді, Єфремов входив до київських масонських лож «Правда», потім «Єднання» й до Київської масонської місцевої ради (бо ж у місті врешті виникло аж п’ять лож). Були такі ложі й в інших українських містах: Одесі, Катеринославі, Вінниці, Полтаві. Наприкінці 1914 року в Петербурзі Сергій Єфремов брав участь у всеросійському конвенті, тобто з’їзді представників масонських лож.

Сергій Єфремов у контексті доби

Хто ж він був, цей український масон, а водночас - науковець, публіцист, редактор, політик, організатор науки?

Редактор «Ради»

Народився Сергій Олександрович Єфремов 18 жовтня 1876 року в селі Пальчику на півдні Черкащини в родині священика (уже неабиякий гріх перед майбутньою Совдепією). Власне, родинне прізвище його було Охріменко, але за діючим тоді правилом церковне начальство зазвичай перелицьовувало на російський копил прізвища провінційного духівництва. Починав Єфремов цілком традиційно для вихідця зі свого середовища: навчався в Уманському духовному училищі та Київській духовній семінарії, а от далі відійшов від родинної традиції, вступивши на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Але й кар’єри юриста попович не зробив. Ще студентом Єфремов долучився до Загальної Української безпартійної демократичної організації (була й така), 1905 року став співзасновником Української радикальної партії, 1908 року - Товариства українських поступовців, якийсь час очолював Селянський союз. Він був постійним автором таких видань, як «Зоря», «Правда» (не ленінська, а галицька), «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Нова Рада», «Україна» тощо. Швидко Сергій Єфремов став одним з провідних українських істориків літератури й літературних критиків, а ще - політичних публіцистів. Він редагував часописи «Громадська думка» та «Рада», був співзасновником видавництва «Вік», видавав монографії, був одним з редакторів і коментаторів першого академічного видання Шевченка, одне слово, працював напружено. І став масоном, щоб робити свою справу ще краще.

Але перед тим як повернутися до масонських сюжетів, варто розказати про газету «Рада», яка стала «першою любов’ю» Сергія Єфремова і якій він віддавав безліч часу та зусиль. У 1905 році, коли революційні події в Російській імперії привели до послаблення цензури, група громадських діячів і літераторів зареєструвала дві газети - «Громадська думка» та «Рада». Перша з них виходила недовго - до літа 1906 року, коли її задушили цензурні утиски. Тоді рупором української громади стала «Рада». Єфремов був фактичним редактором цих видань (хоча номінально ці посади обіймали інші люди) зовсім не випадково. Як писав про нього знаний громадський діяч, меценат, агроном, землевласник, видавець, публіцист Євген Чикаленко, «це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, з здоровим, тверезим розумом, а головне - може писати дуже швидко... Я не міг уявити собі газети без нього. Раз у раз, коли у мене з’являлася думка про яке-небудь літературне діло, я зв’язував його з іменем Єфремова... Діло він ставив раз у раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і т. ін.». Оцінка з боку прагматика Чикаленка дуже висока, тим паче, що до кола «радівців» належали Борис Грінченко, Олена Пчілка, Дмитро Дорошенко, Микола Вороний, Михайло Грушевський, Архип Тесленко, Софія та Олександр Русови, Володимир Самійленко, Левко Юркевич та інші.

«Рада» була знаковим виданням. В одній із передових статей редакція свої завдання сформулювала так: «Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше... не зв’язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських». Тож газета стала центром кристалізації структур громадянського суспільства на всіх землях, де мешкали українці, на її сторінках шліфувалася літературна мова, тут «обкатувалися» ідеї українського автономізму: «Рада» обстоювала відновлення прав України, зафіксованих Переяславською угодою, що означало побудову автономної держави (про незалежність на сторінках підцензурного видання мови бути не могло). Працівники, автура, читачі «Ради» стали в майбутньому активними учасниками Української революції, а чимало з них - і депутатами першого парламенту незалежної України.

громадська місія письменства

Роботу в газеті Сергій Єфремов поєднував з літературознавчими студіями, а ще - з діяльністю в масонській ложі, про що він пізніше писав:

«Братство само майже не провадило політичної роботи, по-кладаючи її на партійні організації. Воно собі ставило иниіі завдання - об’єднувати людей ріжних напрямів і партій і всіх їх направляти на завоювання політичної волі; тому то воно дбало про те, щоб притягти до себе впливових людей з ріжних національностей, ріжних напрямів і партій, од прогресистів з правого боку без обмеження на ліво. Зверталась велика увага на особисті прикмети кандидатів, особливо на їх моральну оціШу, на здатність їх працювати разом з людьми інших поглядів, на толерантність їхнього світогляду і лагідність вдачі... Велику увагу притягала раз-у-раз політична інформація з партійного і національного життя з державних установ, громадських настроїв і т. п. Обмірковуючи цю інформацію, ложа давала певні директиви своїм членам, що могли мати вплив на напрям тієї або иншої справи чи безпосередньо, чи через свої особисті й громадські зв’язки. Так, наприклад, відома справа Бейліса притягла велику увагу братства, як така, що могла мати величезні політичні наслідки, і організацію оборони євреїв од обвинувачення в ритуальних убивствах спеціяльно було доручено Григоровичу-Барському судовим способом, а людям, причетним до пера доручено було виступати з відповідними статтями в пресі (низка моїх статтів у «Раді» і в «Украинской жизни» )... Для думських виступів опозицій братство постачало відповідний матеріял і давало директиви на той чи иниіий виступ своїм товаришам, що були членами Думи, - так досить голосна свого часу інтерпеляція в Думі з приводу заборони святкувати 100-літній ювілей народження Шевченка в 1914 р. була підготовлена і проведена під впливом домаганнів од київських лож».

Стосовно суто літературознавчих студій Єфремова, то він так декларує свою дослідницьку програму: «Одкидаючи вузький естетичний принцип і широкий з погляду бібліографічно-статистичний, натомість провідною думкою своїх нарисів кладу принцип громадського слугування письменства народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед їх і письменству. Визвольна в згаданому розумінні ідея, ідея народності й любові до рідного краю, нарешті чистота народної мови - оце буде та мірка, що, беручи на увагу й загальноестетичні вимагання, мірятиму нею факти й події українського письменства на протязі його довгої історії». В історії українського письменства Єфремов бачить три провідні ідеї, водночас і «громадські завдання». Перша -це визвольна ідея, елемент свободи в чистому, так би мовити, вигляді; вона стосується всього людського існування, зокрема українського. Друга ідея - це втілення в українській історії боротьби «за права рідної національності». Третя ідея випливає із цієї боротьби й із любові до Батьківщини - це «поступова, течія народності в зкісті і формі», це «процес наростання народних елементів у літературній мові... у зв’язку з розвитком демократизму серед новітнього громадянства й демократизацією сучасного життя».

З-поміж трьох тисяч публікацій Сергія Єфремова виділяються його численні монографії, антології, збірники статей, присвячені творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, І. Кар-пенка-Карого, М. Коцюбинського та ін. Підсумковою роботою Єфремова як історика й теоретика літератури стала «Історія українського письменства» у двох томах (1924). Знаний поет Микола Зеров так писав про цю «Історію...»: «Вона дала канон українського письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду... Цей канон тільки помалу переробляється тепер [наприкінці 1920-х. - С.Г.], залежно від нових матеріалів та нових поглядів на історико-літературні явища».

Політик і політикани

Весна 1917 року ознаменувалася революцією, яка знищила імператорську владу в Росії. А в Україні почалися бурхливі націє-творчі процеси, у яких активну участь взяли як члени масонських лож, так і громада, згуртована «Радою» (після заборони в роки Першої світової війни вона відновила вихід як «Нова рада»). Єфремов так згадував про це:

«Лютнева революція 1917 р. не була несподіванкою для братства і воно вважало, що до певної міри навіть її підготовило в настроях тих кругів, на які мало більший або менший вплив. Перші місяці революції члени братства працювали по всяких комітетах і установах революційного часу. Здавалося, мета, задля якої засновано братство, здійснилася... Тим часом життя прудко плинуло і в самому братстві виникали свої антагонізми, дражливі питання, з якими воно не могло дати собі раду. Най-гострішим було національне питання, зокрема, українство, що з революцією вже фактично почало здійснювати ті лозунги автономії і федерації, які до того ставилися в братстві тільки теоретично... В фактичному здійсненні лозунгів автономності українцями російська більшість у братстві добачала замах на Росію, як єдину державу... Розлад довершився за часів денікінщи-ни, коли російська частина, не приймаючи ідеології добровольчої армії, все ж мирилася з заведеним нею ладом, як початком відродження Росії, що ніс за собою смерть Україні... З одходом денікін-ців вийшла з Києва і мало не вся російська частина братства...

P. 1923, після арешту Чабакова, ложа вже не збиралася і братство остаточно розпалося».

Але цей остаточний розпад масонського середовища відбувся пізніше, а поки що Сергій Єфремов активно долучився до політичного життя. Він очолив Союз автономістів-федералістіз. На його основі в червні 1917 року була створена Українська партія соціа-лістів-федералістів - його «друга любов» - не надто чисельна, але авторитетна політична організація, 90% членів якої належали до інтелігенції. Це була перша українська партія середнього класу, що стояла на поміркованих, але глибоко демократичних позиціях. Есефи соціалізм бачили не як скасування приватної власності, а як гармонійне поєднання всіх форм власності в соціально відповідальній державі, а федералізм - як принцип єднання України з усією європейською спільнотою. Можна сказати, що це була перша наддніпрянська партія, що прагнула побудувати європейську Україну.

Сергій Єфремов став заступником голови Центральної Ради у квітні 1917 року, коли вона якраз почала перетворюватися із громадської організації на всеукраїнський парламент, і на недовгий час заступником голови та міністром (генеральним секретарем) у міждержавних справах першого уряду утверджуваної автономної України (літо 1917). Але він надто відрізнявся від більшості колег. Єфремов був політичним скептиком і цього не приховував. «Наш народ не дозрів до автономного ладу», - говорив він, коли йшлося про самочинне проголошення автономії України влітку 1917 року. Восени він був проти взяття всієї повноти влади Центральною Радою, бо, мовляв, маси сподіваються від неї дива, а диво об’єктивно неможливе, і це викличе масове розчарування. А в січні 1918 року Єфремова довелося довго вмовляти, щоб він поставив підпис під IV Універсалом, який проголошував незалежність УНР. І це при тому, що йшлося про переконаного й давнього прихильника української самостійності! Річ у тому, що Єфремов краще, ніж його колеги, бачив небезпеки, які чекали на Україну; та, на відміну від багатьох політиків-бала-кунів, після ухвалення рішення, навіть із яким він був незгідний, Єфремов одразу починав «тягти воза», тяжко працювати над його втіленням у життя. А інші вважали, що досить видати універсал чи погомоніти з трудящими...

Так само, як і Єфремов, ряд провідних есефів активно працював у законодавчих та виконавчих структурах доби «першої» УНР. А після вчиненого генералом Павлом Скоропадським перевороту саме ця партія намагалася об’єднати на принципових засадах якомога більше українських сил. Скоропадський запросив есефів узяти участь у новому уряді; у відповідь вони висунули низку вимог. Ішлося про те, що держава й далі зватиметься УНР, чим зберігалася її легітимність, президентом її стане Скоропадський, а законодавча влада належатиме Народним Зборам. Есефа-ми Сергієм Сфремовим та Олександром Шульгіним був створений проект модифікованої Конституції УНР. Але Скоропадський вважав загальне виборче право і парламентаризм шкідливими для України, тому компроміс не відбувся.

Академік

Можливо, не всім відомо, що робота над створенням Української академії наук розпочалася з ініціативи Михайла Грушев-ського у квітні 1917 року, одночасно із розгортанням структур Центральної Ради. А саме створення Академії припадає на листопад 1918 року. У цей період Сергій Єфремов став одним із фундаторів Української академії наук, виступав як публіцист. У період «другої» УНР, з грудня 1918 року, партія есефів делегувала ряд своїх членів до урядових структур, але Єфремова серед них уже не було. Чи не востаннє він виступив у вільній пресі в січні 1919 року, коли так оцінив Акт злуки Сходу й Заходу України: «Того дня оформлено і затверджено акт поєднання двох досі порізнених частин України: Розпанахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах».

_ Після приходу до Києва більшовиків 1919 року Єфремов заснував таємне «Братство української державності». Він мешкав під чужим іменем у Немішаєвому, Глевасі та Боярці і тільки у квітні 1921 року на клопотання Української академії наук був амністований більшовицькою владою й повернувся до Києва, ставши академіком. 1922 року Єфремов був обраний віце-президентом Української академії наук, а 1924 року - головою академічної Управи. Утративши можливість займатися літературною критикою та політикою, Сергій Єфремов зосередився на розбудові академічних структур і на науковій роботі. Академія стала його «останньою любов’ю». Проблема полягала в тому, що й Академію нова влада всіляко намагалася приборкати, зробити керованою, повністю підпорядкованою «комуністичним ідеалам». Поки Єфремов працював в Академії, це владі не вдавалося. Тому цілком логічною виглядає акція із «зачистки» академічних установ, щоб на місце сумлінних науковців поставити партійних діячів від науки, кар’єристів та кон’юнктурників. А ще - щоб зруйнувати моральну солідарність інтелігентів старої формації (бо ж, хоча масонські ложі й припинили свою діяльність, деякі їхні члени збиралися на квартирі у Єфремова й організовували допомогу тим колегам, які потрапляли під черговий удар «компетентних органів»).

Отож 21 липня 1929 року Сергій Єфремов був заарештований і на процесі у справі Спілки визволення України наступного року був засуджений на 10 років ув’язнення за «організацію терористичної діяльності». Дата смерті академіка Єфремова остаточно не встановлена. Одні дослідники вважають, що він загинув у ҐУЛАҐу 31 березня 1939 року, другі - що це сталося ще 1937 року, треті пишуть: «після 1939 року доля Єфремова невідома».

Чи був Сергій Єфремов лідером підпільної Спілки визволення України? Ні, ця організація - це лише одна з ряду чекістських провокацій задля знищення всіх незгідних із совєтською владою. А от що було реальним - так це масові антисовєтські настрої в тодішньому українському суспільстві, і ці настрої охоплювали як інтелігенцію з дореволюційним стажем, так і студентство, як селян, так і робітників. Ясна річ, що існували й численні підпільні гуртки та групи, які перебували здебільшого «під ковпаком» ҐПУ. Але для того щоб виставити стихійний рух опору в молодіжному й інтелігентському середовищі як щось страхітливо-змовницьке, пов’язане з іноземними спецслужбами, конче потрібен був гучний процес і для нього - гучні імена людей, котрі справді чимало важили в тодішньому суспільстві. Тож процес Спілки визволення України розпочав нову хвилю масового терору, який 1932-1933 року переріс у геноцид. А ім’я українського масона Сергія Єфремова надовго було викреслене з офіційної історії.

Як і ім’я Федора Штейнгеля.

«Найчесніший і найшляхетніший українець»

Так траплялося не раз: уособленням усіх українських чеснот в очах сучасників ставали люди з прізвищами зовсім не на «-ко» й зі слабкою домішкою власне української крові в жилах (якщо, звичайно, про таку кров можна говорити). А отож, очевидно, належність до українства визначається не містичною «чистотою крові», а готовністю віддати цю кров за Україну...

Українсько-німецький барон

Балтійські німці, брати барони Магнус та Рудольф Штейнге-лі, оселилися в Києві в 70-х роках XIX століття. Старший з них, Магнус, був виноробом, цукрозаводчиком та головою правління Київського земельного банку. Він володів маєтком на схилі гори Туїшхо неподалік Туапсе, а в Києві йому належали металоткацька фабрика, механічний завод, страхове товариство «Дніпро» та садиба на Ярославовому Валу.

Молодший брат Магнуса Рудольф під час будівництва залізниці на Північному Кавказі здобув славу «маленького залізничного короля». На цьому будівництві він розбагатів, приїхав до Києва, купив будинок напроти Золотих воріт і став поважним місцевим підприємцем. А ще він був власником великих маєтків: Хуторець на Кубані та Городок на Волині, а також садиби в самому Києві, неподалік від садиби Магнуса (там тепер ортопедичний інститут). Саме в маєтку Городок, розташованому на північ від Рівного, 1870 року народився найбільш відомий із чотирьох синів Рудольфа та Марії Штейнгелів - Теодор, або, як його частіше називали, Федір.

Федір Штейнгель навчався на фізико-математичному факультеті Київського, а потім - Варшавського університетів. В успадкованому ним по смерті батька Городку він збудував для селян млин, лікарню, крамницю, читальню і школу, проклав дорогу до села та організував там сільськогосподарський кооператив. Барон Штейнгель заснував у Городку один з кращих на той час краєзнавчих музеїв, експонати для якого він збирав роками, а упорядковувати їх запросив знаного вченого Миколу Біляшівського. Він власноруч проводив археологічні розкопки, а після створення у Києві Українського наукового товариства був обраний заступником його голови.

Федір Штейнгель продовжував також підприємницьку діяльність батька, він очолював Київське товариство взаємного кредиту з річним обігом капіталу майже в півмільярда рублів. І, власне кажучи, оця-от діяльність його як підприємця і, сказати б по-сучасному, як мецената чи спонсора - не буланезвичайною. Адже нормою для тих часів було, що третина одержаного після всіх виплат прибутку використовується на власні витрати середніх чи великих власників капіталу, третина йде на благодійність, громадські потреби, а третина вкладається в розвиток виробництва.

А у віці тридцяти шести років барон зайнявся прямою політичною діяльністю, адже настали нові часи - перша революція в Російській імперії. Напередодні Великодня 1906 року виборці Києва обрали Федора Штейнгеля до Першої Державної думи Російської імперії (він балотувався за списком партії конституційних демократів). У Думі Штейнгель став одним із провідних членів Української парламентської громади й на одному з пленарних засідань виступив з ідеєю національно-культурної автономії України. Був уже (за участю Михайла Грушевського) підготовлений законопроект про таку автономію, але імператор розігнав Думу.

Із створенням у Києві 1908 року Товариства українських поступовців барон Штейнгель увійшов до складу його Ради. Це Товариство в добу столипінської реакції було нелегальною громадською організацією, створеною для координації діяльності так само нелегальних українських політичних партій і мало понад 60 осередків в Україні й кілька осередків поза її межами. Одночасно Штейнгель залишався членом партії кадетів, і це не дивно, адже у програмах цих двох організацій було чимало спільного: орієнтація на поступове реформування суспільства, парламентаризм, вимога перебудови Російської імперії на демократичну федерадію, у складі якої Україна матиме національно-територіальну автономію.

І так само більшість політичних принципів українських поступовців та російських кадетів цілковито збігалися із засадами діяльності тодішнього російського та українського масонства. Тож не варто дивуватися, що саме в ці роки Штейнгель вступив до масонської ложі й незабаром став венераблем (тобто керівником) київської ложі «Правда», про що вже згадувалося вище в розвідці про Сергія Єфремова, наведеному вище.

Масон і дипломат

Ще раз підкреслю: українське масонство першої чверті XX століття можна без перебільшення назвати масонством політичним. Адже тодішні «брати-масони» в Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові та Харкові не надто переймалися містичним змістом «королівського мистецтва» й дотриманням його традиційного ритуалу. Натомість вони намагалися використати таємну масонську мережу в дуже конкретних політичних цілях - повалення російського самодержавства та здобуття свободи для України, бодай попервах у вигляді автономії. Для роботи в масонських ложах залучалися кращі сили інтелігенції; у наступній політичній діяльності більшості з масонів можна віднайти, так би мовити, певний відгомін масонських настанов: толерантність, поміркованість, несприйняття радикальних вирішень суспільних проблем, а тому - негативне ставлення до більшовизму (хоча, звісно, були й винятки, такі як більшовик Затонський). Власне, про політичну позицію українських масонів свідчить і їхнє гасло: державність - над партійністю, нація - над класами.

А про авторитет барона Штейнгеля в українських масонських колах говорить хоча б той факт, що він був обраний до «Верховного совета» в Петербурзі - так називався керівний орган масонських лож на території Російської імперії. За деякими свідченнями, Штейнгель навіть головував на кількох засіданнях цього совета. Він тричі представляв київських масонів на згадуваних уже конвентах - всеросійських з’їздах масонів. Там він мав змогу спілкуватися з провідними російськими політиками та масонами -Керенським, Мілюковим, Набоковим, Маклаковим, Кокошкіним та іншими.

1914 року вибухнула Перша світова війна. Це призвело до обмеження легальної політичної діяльності, закриття більшості українських легальних організацій та видань. Але й у тих умовах українці намагалися діяти. Тим більше, коли після перших серйозних поразок російської армії імперський уряд змушений був звернутися за підтримкою до громадськості. Улітку 1915 року

Федір Штейнгель очолив громадський Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Барон негайно залучив до роботи в Комітеті низку українських діячів, передусім земських, і, за словами сучасника, цілковито українізував його діяльність.

Комітет надавав допомогу військовополоненим-українцям з австрійського війська, пораненим українцям, що служили в російській армії, а також населенню восьми повітів Галичини, щойно окупованих цією армією. Коли ж російська армія під час свого відступу вдалася до депортації частини мешканців Галичини на схід (це була перша така депортація; більшовики продовжать почате за царату), Комітет організував для них харчування, надавав їм одяг, відкривав для них лікарні, дитячі притулки та українські школи, видавав літературу українською мовою. Ось як згадував про Штейнгеля його колега по роботі в Комітеті, історик та політик Дмитро Дорошенко:

«Мало мені доводилося бачити на своїм життєвім шляху таких прекрасних шляхетних людей, як барон Федір Штейнгель. Як людина - це був джентльмен у кращому та ідеальному розумінні цього слова. Мати з ним справу було для кожного найбільшою приємністю, настільки це була мила і симпатична людина. В українських колах він користувався високою повагою та авторитетом».

У березні 1917 року Федір Штейнгель був обраний головою виконавчого комітету Київської міської думи, себто фактично мером Києва, якому належала реальна влада в тодішньому губерніальному центрі, який швидко ставав столицею України. І, очевидно, постання українських установ у цьому місті, насамперед Центральної Ради та великої кількості пов’язаних з нею організацій, не було б можливим без сприяння офіційної міської влади. У червні Штейнгель увійшов до щойно створеної поступовцями Партії соціалістів-федералістів. А через рік гетьман Павло Скоропадський призначив Федора Штейнгеля першим послом Української держави в Німеччині.

Сам гетьман згадував про Штейнгеля так:

«До Берліна поїхав барон Штейнгель, найчесніший та най-шляхетніший українець, що носив лише німецьке прізвище, але навіть не розмовляв німецькою, що, звісно, було для його діяльності значним недоліком».

Пізніше про роботу посла Штейнгеля в Берліні згадував болгарський дипломат та історик Іван Шишманов.

«Навідався барон Штейнгель - його щойно призначили українським послом у Берліні. Красень, високий, років 40-42. Бліде обличчя, довгаста борода, як у патріарха. Вельми коректний. Його батько - остзеець, але сам барон німецьку знає погано, французьку також, хоча у дитинстві мав гувернантку-францу-женку. Говорив про Крим, що його треба втримати - він потрібен Україні».

Після поразки Української революції Федір Штейнгель повернувся до родинного маєтку в Городку, який тоді, разом з Волинню та Галичиною, опинився у складі Польської держави. Барон відійшов від безпосередньої політики, але не полишив благодійницької діяльності, підтримуючи роботу місцевих українських організацій, що за польського режиму хоч-не-хоч мало відчутний політичний присмак. Тільки в Городку він збудував цегляну лікарню, де безоплатно лікувалися всі хворі; двоповерховий водяний млин (у жалюгідному стані зберігся й донині); чайну, де подорожні могли випити безоплатно чаю; проклав дорогу до села. Незважаючи на своє багатство, родина Штейнгелів жила дуже скромно, їхній побут був надзвичайно простим. Щонеділі, після богослужіння, барон запрошував до себе всіх шкільних викладачів, медиків, священика, управляючого маєтком на обід, на якому подавали борщ, гречану кашу, холодне молоко й ніколи -алкогольні напої. Після обіду збиралися біля самовара за столом, у парку, обговорювали плани на майбутнє, радилися, обмінювалися інформацією.

Емігрант

Коли ж у вересні 1939 року Німеччина та Совєтський Союз поділили Польщу, на Волинь прийшла більшовицька влада. Вона одразу ж конфіскувала маєтності Федора Штейнгеля, і йому з родиною надала притулок колишня кухарка барона. На той час Штейнгель уже знав, що один із його трьох синів - Борис - був у жовтні 1919 року вбитий більшовиками в Одесі. Знав він і те, що більшовики знищили фамільну усипальню Штейнгелів на Аскольдовій могилі в Києві, збудовану архітектором

Владиславом Городецьким. Як і те, що більшовики зруйнували Стрітенську церкву на Львівській площі в Києві, зведену на кошти матері Федора Штейнгеля Марії. Совєтська влада також конфіскувала всі підприємства, будинки й маєтки Федора Штейнгеля і його братів в Україні та на Кавказі. А в садибі Магнуса Штейнгеля на початку вулиці Ярославів Вал у Києві було розміщено консульство Німеччини, і з ажурного чавунного балкона другого поверху звисав червоний прапор зі свастикою.

У квітні 1940 року почався другий, наймасовіший етап депортації населення Західної України до Сибіру, Комі та Казахстану. Згідно з наказом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії, депортації підлягали великі землевласники, українські громадські діячі, політики, підприємці і просто заможні люди.

Аристократ Штейнгель належав до всіх цих категорій одночасно. Тому він, разом з дружиною та сином, перевдягнувшись у селянський одяг, на селянській фурі вночі залишив Городок, нелегально перетнув кордон між совєтською та нацистською зонами окупації й виїхав до Німеччини. А за кілька днів до Городка в пошуках Штейнгелів прибули співробітники НКВД.

Як фольксдойче, барон і його сім’я мали певні права в нацистській Німеччині. Вони ними скористалися, щоб уникнути всілякої політики. Федір Штейнгель оселився в околицях Дрездена, щасливо пережив Другу світову війну та бомбардування міста літаками союзницької авіації й помер у віці 76 років 11 лютого 1946 року. Є інформація, що в Німеччині нині проживає онука барона - Олександра.

Зараз у колишній садибі Рудольфа Штейнгеля на вулиці, яка досі носить ім’я Воровського, розташований Київський інститут ортопедії. Там, у візерунках чавунної огорожі лоджії колишньої прибудови до будинку Штейнгелів, і сьогодні можна побачити ініціали батьків Федора Штейнгеля - Марії та Рудольфа. Але чи знають навіть працівники інституту, чиї це ініціали? Адже українці прикро мало знають про Федора (він же Теодор) Рудольфовича Штейнгеля, аристократа за походженням і духом, громадського й політичного діяча, благодійника, мецената, масона і вченого, без якого картина українського відродження першої третини XX століття була б зовсім іншою.

Доля українських масонів

Власне, те, що Сергій Єфремов розповів про незгоди в київському масонському середовищі з літа 1917 року дуже делікатно, вишуканою мовою інтелігента, можна викласти і простіше, а саме: масони України просто пересварилися, головним чином на ґрунті національного питання, і ця сварка ледь не з кожним днем (під час революцій час минає швидко!) набувала дедалі загрозливіших масштабів, додаючи гостроти суспільним конфліктам, бо ж масони стояли біля керма більшості політичних партій і керували багатьма урядовими установами. Проте все ж таки певний етос у стосунках між колишніми однодумцями існував: коли влітку 1918 року міністерство внутрішніх справ Української держави заарештувало екс-міністра УНР і екс-члена екс-Центральної Ради Симона Петлюру, гетьман Павло Скоропадський наказав негайно звільнити його із-за ґрат. У свою чергу, у грудні 1918 року один з лідерів переможного народного повстання Петлюра не заперечував проти виїзду гетьмана в еміграцію поза межі України. І такий стиль у стосунках між колишніми активними членами масонських лож викликає повагу.

Постає гіпотетичне запитання: а що було б, коли б через декілька десятків масонських лож, що діяли станом на 1917 рік на Наддніпрянщині та об’єднували інтелектуальну, промислову й політичну еліту підросійської України, не пройшла лінія глибокого розколу? Якби вони й далі продовжували діяти узгоджено, так, як спершу, конституюючи і стабілізуючи всі сфери життя нової держави, яка була б у такому разі, найімовірніше, більш схожа не на УНР, а на державну конструкцію Скоропадського, тільки із загальним виборчим правом та ефективною соціальною політикою? У що вилилася б еволюція такої держави, і чи змогла б вона втриматися в революційних бурях, ставши острівцем пегної стабільності і взаєморозуміння на рівні еліти, а отже, і на рівні масових політичних сил?

Та, повторюю, масонів розкололо українське національне питання. А далі прийшли більшовики. Ленін, Троцький і Сталін не були членами масонських лож і тому жестів увічливості а Іа Петлюра - Скоропадський не робили. Тож колишні члени масонських лож винищувалися в міру просування до висот комунізму як «буржуазні націоналісти» чи «агенти іноземних розвідок». Як уже було сказано, 1929 року за звинуваченням в організації таємної терористичної організації під назвою «Спілка визволення України» були заарештовані Сергій Єфремов і ряд інших масонів.

Останні достовірні відомості про справжніх українських масонів належать до 1933 року, коли вцілілі київські братчики, незалежно від розбіжностей між собою, звернулися до Міжнародної масонської асоціації з повідомленням про Голодомор - нищення українського селянства.

На тому, схоже, історія українського масонства скінчилася. Принаймні зупинилася. Бо ж усілякі «Ордени святого Станіслава» - то незграбна пародія на вітчизняне масонство, а серед членів подібних організацій навряд, чи є політики та культуртрегери рівня тих, які були в нашій історії і без яких теперішня Україна була б зовсім іншою, якщо взагалі існувала б як окрема національна й політична цілісність. До речі, саме так - «Україною» -звалася одна із давніх масонських лож тоді, коли увесь край офіційно вважався Малоросією...

Федір Лизогуб,  брат народовольця

Коли після катастрофічної поразки у Кримській війні в Російській імперії часів Олександра II відбувалася вимушена лібералізація, її складовою стало, зокрема, створення своєрідних органів місцевого самоврядування - земств. Адже після одержання кріпаками громадянських прав (хоча реально ці права й виявилися обмеженими) потрібна була ефективніша місцева адміністрація, ніж раніше. Але уряд не мав на таку адміністрацію ані людей, ані коштів. Тому з 1866 року громади одержали дозвіл обирати на повітовому та губернському рівнях власних представників для нагляду за культурою та освітою, охороною здоров’я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасів продовольства на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськими податками. Члени земств обиралися із числа виборців, поділених на три окремі категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вага голосів виборців була пропорційна кількості землі, яку вони мали. Ясна річ, що більшість (часом - абсолютна) у земствах належала дворянам, шляхті. В українських губерніях вони зазвичай становили понад 75% усіх членів виборних земців, тоді як селяни зрідка мали 10%. Та хоча земства й не були цілком представницькими в сучасному розумінні цього поняття, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім сприяння підвищенню загальної якості життя на селі, вони привчали місцеве населення до самоврядування.

На території підросійської Укрйїни земства впроваджувалися на Лівобережжі та Півдні. На Правобережжі через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до революції 1905 року (реально ж вони запрацювали з 1911 року). Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися куди чутливішими до культурницьких прагнень українців, аніж імперське чиновництво. Скажімо, у Полтавській губернії земські органи самоврядування створили розгалужену систему соціальної допомоги, серед основних напрямів якої варто виділити: відкриття лікарень і аптек, організацію притулків для дітей, створення закладів громадського догляду для інвалідів і людей похилого віку, фінансування освіти незаможних верств населення, організацію бібліотек-читалень. Не в останню чергу завдяки земствам у пореформеній Полтаві освітні та просвітні заклади поповнилися учительським інститутом, шістьма гімназіями, п’ятьма училищами, двома духовними, шістьма земськими, двадцятьма сімома церковнопарафіяльними та дев’ятнадцятьма єврейськими школами, п’ятьма клубами й вісьмома бібліотеками, чотирма друкарнями і двома видавництвами (у яких уперше в Україні побачили світ повне видання «Кобзаря» та різноманітна педагогічна література), Природничо-історичним музеєм Полтавського губернського земства, відділенням Російського музичного товариства з власним симфонічним оркестром і музичним училищем.

З Полтавського земства і прийшов у велику політику герой цього нарису.

Шлях до прем'єрства

«Голова ради міністрів, Федір Андрійович Лизогуб, належав до відомого в історії України роду, члени якого грали в нас далеко не другорядну роль. Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, з м’якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою й тим самим він легко входив з ними в безпосередній контакт, а не користувався перекладачами, котрі мають звичку зібгати думку мовця. Я його вважав безумовно чесною людиною й вірив йому, що він свідомо жодних дій, які йдуть урозріз із моїми бажаннями, таємно від мене не вчинить. Але в нього були недоліки, і головними з них були його велика самовпевненість і потім образливість.

Раз він ображався на кого-небудь, він уже об’єктивно міркувати не міг, а ображався він часто. Лизогуб був надзвичайно слабкий на лестощі. Цим його можна було зразу забрати в руки й вертіти ним, як хотілося. На жаль, деякі люди цим користувалися. Бувши особисто родом із сім’ї, де з величезною повагою ставилися завжди до земської діяльності, я мав дещо перебільшене уявлення про крупних діячів цього роду. Мені завжди здавалося, що земець чомусь людина широких горизонтів, великого розмаху, що перехід від великої земської діяльності до державної легкий і природний. З роками я це своє переконання радикально змінив. Навпаки, скільки я не бачив крупних земських діячів усіх калібрів розуму й політичних відтінків, я жодного разу не бачив, щоб ці люди дійсно домагалися успіху на державній ниві. Вони звикли озиратися на те, що скаже земське зібрання, і без нього ані кроку. Усе це хоча й дуже конституційно, але для творчої роботи в момент революційної кризи не дуже добре. У Лизогуба теж розмаху, вільної творчості, сміливості не було...

Він був надзвичайно ретельним, дуже багато працював, але зі справами не завжди міг упоратися, оскільки не мав здатності відрізняти істотне, широкого державного значення, від другорядного, що могло б зачекати... Де він був цілковито на висоті, це під час засідань ради міністрів. Уміло вести збори було його коником, це було його середовище. Але й тут я дозволив би собі зробити йому певний докір: він давав право надто довго говорити з даного питання, уже цілком розжованого, і тим самим затягував без кінця непродуктивно засідання ради...»

Ось таку характеристику дав у спогадах гетьман Павло Скоропадський одному з найближчих своїх соратників Федорові Лизогубу, прем’єрові Української держави. Характеристику дуже цікаву, бо йдеться не тільки про самого Лизогуба, а й про цілу генерацію тих діячів, які творили Україну зразка літа й осені 1918 року.

Федір Лизогуб народився б жовтня 1851 року в родовому маєтку в містечку Седневі неподалік Чернігова. Він походив зі старовинного й заможного старшинського роду, пов’язаного з родами Гоголів та Скоропадських, а одним з його предків був гетьман Петро Дорошенко. Батько Федора Андрій приятелював з Тарасом Шевченком, його дядько Ілля належав до київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян». Брат Федора Дмитро мав чіткі революційні переконання і став співзасновником таємної організації «Земля і Воля» та одним із головних фінансистів підпільного антимонархічного руху, а відтак за участь у підготовці замаху на російського імператора Олександра II був страчений в Одесі.

Федір Лизогуб упродовж двадцяти семи років працював у земських установах, був гласним Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ, очолював Полтавську земську управу. Він ініціював видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника в Полтаві, долучився до створення там міського музею, фінансував діяльність школи художнього промислу в Миргороді. Від 1915 року Федір Лизогуб завідував канцелярією російського намісника на Кавказі, а після Лютневої революції 1917 року очолив відділ іноземних підданих у міністерстві закордонних справ Росії. Після більшовицького перевороту повернувся до України.

З травня 1918 року Павло Скоропадський призначив Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а вже через тиждень запропонував йому очолити також Раду міністрів.

Голова уряду

Надто неоднорідними були сили, які привели до влади Павла Скоропадського, а сам гетьман ще остаточно не визначився зі своїми геополітичними орієнтирами (це вже в еміграції він однозначно ототожнить себе із самостійною Україною), отож формування уряду відбувалося важко. Остаточно кабінет був сформований 20 травня 1918 року і працював з невеликими змінами майже півроку, аж до 20 жовтня у складі: прем’єр і міністр внутрішніх справ - Ф. Лизогуб, міністри: зовнішніх справ - Д. Дорошенко, військових справ - О. Рогоза, фінансів - А. Ржепецький, торгівлі - С. Гутник, земельних справ - В. Колокольцев, харчових справ - Ю. Соколовський, культів - В. Зінківський, народного здоров’я - Ю. Любинський, освіти - М. Василенко, шляхів -Б. Бутенко, юстиції - М. Чубинський, праці - Ю. Вагнер, державний контролер - Г. Афанасьев, державний секретар -І. Кістяківський. Упродовж літа у складі уряду відбулися деякі зміни, як-от: міністром харчових справ став С. Гербель, міністром юстиції - О. Романов, міністром внутрішніх справ - І. Кістяківський, а держсекретарем - С. Завадський. І що цікаво: за партійною ознакою уряд у більшості складався із членів Всеросійської партії кадетів. Лише Дмитро Дорошенко був членом Української партії соціалістів-федералістів, але за рішенням її Головного комітету вийшов зі складу партії з огляду на свій вступ до уряду. Іншими словами, більшість членів уряду стояла на позиції автономності України у складі того чи іншого варіанта федеративної Росії (ясна річ, не більшовицької); отож у цьому плані був зроблений відчутний крок назад порівняно із соціалістами Центральної Ради, які вже в основній масі розпрощалися (хоч і під тиском обставин) з автономістськими ілюзіями. З іншого боку, міністри уряду Лизогуба були значно вправнішими управлінцями, ніж соціалісти, оскільки багато хто з них мав неабиякий досвід публічної (а не лише підпільної чи журналістської) діяльності та керування тими чи іншими об’єктами.

Сама діяльність гетьманського уряду, очолюваного Лизогу-бом, ніколи не була однозначно оціненою ані сучасниками, ані істориками. Розмаїття оцінок при цьому колосальне: від певної ідеалізації, мовляв, це був єдиний путящий уряд часів Української революції, до повного заперечення всіх позитивних моментів у його діяльності - мовляв, ішлося про відверто антиукраїнський і контрреволюційний орган влади. Проте все ж таки у країні значною мірою стабілізувалося економічне життя: була створена українська грошова система, засновувалися банки, відновлювався залізничний рух, великих розмірів набрав експорт як сільськогосподарської, так і промислової продукції. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До беззаперечно позитивних моментів належить розширення кола зовнішньополітичних відносин Української держави: станом на осінь 1918 року Україна розгорнула 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 державах, а на своїй території мала 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 країн світу. Нарешті, впродовж літа 1918 року під особистою опікою Федора Лизогуба велася значна організаційна робота зі створення регулярних військових з’єднань, частин та підрозділів Сухопутних військ Збройних сил Української держави, реформування (а власне, створення) Військово-Морського флоту, з демобілізації торговельного флоту та активізації його економічної діяльності, з відновлення Українського козацтва та зміцнення органів Державної варти.

Нарешті, шляхом економічного й дипломатичного тиску на владу Криму вдалося домогтися згоди від тодішнього кримського уряду на чолі з генералом Сулькевичем стосовно входження півострова на правах автономії до складу Української держави. Причому, що цікаво: ініціатива йшла «знизу», від кримських промисловців та землевласників, серед яких етнічних українців було небагато, але дуже багато тут важили економічні стосунки. «Криму економічно вигідно бути у складі України!» - наполягала економічна еліта півострова. А тим часом крок за кроком ішла й організація Чорноморського флоту під українськими прапорами...

Проте... Знову звернімося до спогадів Павла Скоропадського:

«Політичні погляди його були далеко не праві. Належав він до ліберальної сім’ї. Якщо я не помиляюсь, брат його за старого режиму був повішений, а сам він раніше перебував під наглядом поліції. Лизогуб уважався раніше кадетом, а потім через якісь розбіжності з ними пішов з партії. Він дійсно'' був прихильником проведення демократичних реформ, але проводив їх повільно. Із цього погляду виявляла себе та риса, на якій я наполягаю: він не відрізняв істотного від неістотного. Я вважав, що треба з першого дня взятися за аграрну реформу, за закон про земські та міські вибори, з одного боку, і за впровадження Державної Варти, з іншого. Треба було малювати картину широкими мазками -ескізно, а потім уже вдаватися в деталі. А він кожну справу, навіть другорядну, обговорювану в раді, вирішував начисто, присвячуючи їй куди більше часу, ніж ця справа мала значення в цю перехідну епоху...

В українському питанні він був слабкий, він нічого, як на мене, у ньому не розумів. Я досі дивуюсь, як мало він розумів у цій справі. Це нерозуміння й небажання розуміти призвело до того, що українці його не любили й навіть вважали його таким, що вороже ставиться до всього Українського. Насправді ж це далеко було не так. Лизогуб, попри те, що сидів у Полтаві тривалий час, цілковито прогледів той український рух, який упродовж уже багатьох років тлів на Україні, а в останні роки давав себе, безумовно, усе більше й більше відчути. Інша річ, чи мають українці, котрі стоять на чолі цього руху, ґрунт під ногами, чи ні, наскільки правильні відомості про субсидування цього руху ззовні, але дивним є те, що він жодного уявлення про цей рух не мав, а нам доводилося діяти саме в оточенні цього українства. Коли я йому говорив: «Федір Андрійович, Вам необхідно було б з’ясувати те й те в такому питанні, що стосується українства», він мені зазвичай відповідав: «Та я сам українець, кращий за них, нашо мені з ними розмовляти? Мій предок - полковник Лизогуб, а це що за панове?!» Я з ним згоден, що він чистої води українець, але я ніколи не розумів, як це, очолюючи кабінет, він не вважав потрібним поближче уяснити собі сутність того руху, котрий, як там не говори, любиш його чи ні, все ж з погляду українства зробив дуже багато. Сам Лизогуб був українець, любив Україну й цілковито віддавався створенню України, звичайно, без усілякої зненависті до Росії. Якщо хочете, він був з багатьох питань більшим українцем, ніж я. Пам’ятаю, як мене здивувало, коли він у Раді міністрів висловився за автокефалію церкви. До речі, що було ще більш дивним, що всі міністри, включно з євреєм Гутни-ком, висловилися із цього питання в тому ж дусі...»

Зауважмо ці спостереження Павла Скоропадського. Як і те, що всі заходи уряду Лизогуба стали можливими завдяки присутності в Україні німецько-австрійського окупаційного війська, яке виступало основним гарантом державної стабільності. Нічого страхітливого в самому такому факті, утім, немає: після Другої світової війни присутність американських окупаційних військ у Західній Німеччині, Південній Кореї та Японії сприяла стабілізації політичної ситуації в цих державах та проведенню там успішних реформ. Проте американці, як представники демократичної спільноти, ставили перед собою зовсім інші цілі, ніж окупаційні сили двох монархічних і не надто демократичних, м’яко кажучи, імперій. Для німців та австрійців головним було отримання поставок збіжжя, вугілля, металу та інших товарів з України, оскільки на Західному фронті війна ще тривала. Тому практика повернення поміщицьких земель (які забезпечували велике товарне виробництво) і застосування каральних загонів проти селян просто-таки штовхали останніх підніматися на збройну боротьбу. Не сприяла ефективності та популярності уряду й наявність серед вищого та середнього бюрократичного апарату високого відсотка колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську державу як щось тимчасове, як плацдарм для відновлення в тій чи іншій формі дореволюційних порядків і неподільної Росії. Не додавало міцності уряду й те, що з перших же днів його діяльності всі провідні українські партії доби Центральної Ради (а це були соціалісти різних відтінків) стали в опозицію до нього. Склад кабінету Федора Лизогуба розглядався ними як «неукраїнський» та «антисоціальний», а його діяльність - як така, що не відповідала докорінним національним інтересам.

Незнайдений вихід

Слід сказати, що тодішні українські ліві, праві та ліберали справді намагалися дійти порозуміння і створити реальну платформу національної єдності. Переговори між гетьманом і представниками українських партій щодо створення коаліційного кабінету тривали впродовж літа й початку осені. У жовтні склалася реальна можливість досягнення жаданої єдності. З одного боку, поступливість гетьмана пояснювалася близькою поразкою Німеччини в Першій світовій.війні, отже, пошуком перспектив зближення з Антантою; з іншого боку, справу прискорила так звана «криза кабінету».

Поштовхом до неї стала «Записка в справі зовнішньої політики України», яку подали прем’єрові Лизогубу одразу десять міністрів. У «Записці» вони виступили проти необхідності подальшої побудови Української держави й за повернення України до складу Росії. 17 жовтня ця «Записка» була офіційно зачитана на засіданні Ради міністрів і викликала шалену дискусію. Проти неї різко виступили сам Лизогуб, а також Кістя-ківський, Дорошенко, Бутенко і Любинський. Цікаво, що приблизно за місяць перед цим, перебуваючи з візитом у Берліні, Федір Лизогуб сам заявив про готовність гетьманського уряду піти на федеративні відносини з Росією. Український національно-демократичний союз, котрий об’єднував соціалістичні партії, виголосив гострий протест проти цієї заяви. І от тепер Федір Лизогуб виступив із принципово іншого боку. Коли він був щирий? Видається, що обидва рази, просто історичний час тоді плинув так стрімко, що погляди однієї й тієї самої людини могли досить швидко радикально змінюватися.

Отже, обидві сторони не змогли дійти порозуміння, виникла урядова криза, і 18 жовтня Рада міністрів подала у відставку. Формування нового кабінету Скоропадський знову доручив Федорові Лизогубу, але цього разу за наказом гетьмана він мав утворити уряд на коаліційній основі. Після тривалих переговорів різні політичні сили прийшли до згоди, і 24 жовтня до складу коаліційного кабінету увійшли міністри: зовнішніх справ -Д. Дорошенко, військових - О. Рогоза, внутрішніх - В. Рейнбот, фінансів - А. Ржепецький, віровизнань - О. Лотоцький, народної освіти - П. Стебницький, земельних справ - В. Леонтович, продовольчих справ - С. Гербель, юстиції - А. Вязлов, торгу й промисловості - С. Меринг, шляхів - Б. Бутенко, праці - М. Славинський, народного здоров’я - В. Любинський, державний контролер -

С. Петров, державний секретар - С. Завадський. Начебто визначилися принципові ідеологічні позиції, уряд спирався на політичні партії, але... Австро-Угорщина розпалася, Німеччина капітулювала, окупаційні війська рушили з України на батьківщину, а переможна Антанта навідріз заперечувала саму можливість визнання незалежної України. У цій ситуації гетьман Скоропадський зробив катастрофічний крок, опублікувавши

14 листопада 1918 року «Грамоту Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України», присвячену проголошенню федеративного союзу України з майбутньою небільшо-вицькою Росією. Адже серед лідерів російського антибільшовицького руху практично всі були великодержавними шовіністами, отже, категорично заперечували збереження бодай автономного статусу України.

На що сподівався Скоропадський? На те, що йому вдасться таким чином виграти час, отримати допомогу від Антанти й дочекатися сприятливішої геополітичної ситуації? Імовірно, що так, але політичні сили України не були поінформовані про реальні наміри гетьмана, і його жест спричинив вибух обурення в усіх незалежницьких колах, від лібералів і консерваторів до соціалістів, з одного боку, і сплеск великодержавного російського шовінізму серед прихильників відновлення «великої Росії». З Ради міністрів одразу вийшли соціалісти-федералісти та ряд інших міністрів; Федір Лизогуб також склав свої повноваження, не погодившись із новим гетьманським курсом. Справу формування нової Ради міністрів Павло Скоропадський доручив Сергію Гербе лю. Новостворений кабінет оголосив своїм найближчим завданням відбудову єдиної Росії на федеративних основах із забезпеченням Україні всіх національних прав. Що не кажи, програма ще більш утопічна, ніж спроба Федора Лизогуба перетворити Українську державу на мирну оазу посеред Першої світової війни...

І знову спогади Павла Скоропадського:

«Мені здається, що Лизогуб, утім, як і більшість уряду, не розумів того становища, що революція не скінчилася, що вона ще квітує й що Гетьманство виявилося першим зсувом у більш поміркований бік, природніший і тим самим міцніший. Він вважав, що з приходом німців революції кінець і тепер можна спокійно почати творення тієї України й того соціального укладу життя, який йому подобався і якому він вірив. Тому він не поспішав і завжди легко ображався, коли я штовхав його в бік більш швидкої праці в життєво важливих питаннях».

Невдовзі після складання повноважень глави уряду Федір Лизогуб виїхав до щойно створюваної Югославії. Він помер у Белграді 1928 року.

Ось така, якщо коротко, біографія цього земського, а внаслідок історичних обставин - і державного діяча, котрий, поза сумнівом, був визначним організатором українського життя за царського режиму й доклав максимум можливих для нього зусиль, щоб налагодити нормальне життя в новоствореній Українській державі.

Зауважмо, втім, що йдеться тут не тільки про індивідуальну біографію, а про певний тип українства, представником якого був Федір Лизогуб. Можна говорити, очевидно, щонайменше про два головні типи українства: умовно кажучи, революційний, виклично-демонстративний, політично-радикальний та еволюційний, компромісний, поступовський. До першого типу належав народоволець Дмитро Лизогуб, котрий не тільки був радикальним борцем з імперським режимом, а й демонстративним українцем; нагадаю, сучасники свідчили, що він, усупереч будь-яким нормам конспірації, у публічних місцях розмовляв українською мовою. Чи був Федір Лизогуб ще замолоду відмінним від свого брата? Очевидно, що так, бо тоді все обмежилося для нього тільки наглядом поліції. Але водночас він теж був опозиціонером і свідомим українцем, адже вся його земська діяльність була присвячена українській справі. І, скажімо, відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 року, на яке прибули всі свідомі представники тодішнього українства, - це організаційно цілковита заслуга голови Полтавського губернського земства Федора Лизогуба, як і багато інших справ.

Проте за бурхливого потоку революційних подій поступовці-еволюціоністи були, мабуть, не найкращими державними лідерами. Зверніть увагу: гетьман Скоропадський, котрий сам аж ніяк не був революціонером, зауважив саме цю ваду Федора Лизогуба та подібних до нього поступовців, еволюціоністів, українських конституціоналістів, котрі здебільшого в недавньому минулому були земськими діячами. Хоча, можливо, на певних посадах і ці діячі змогли б зробити максимум корисного для країни. Адже одна з головних причин трагедії української справи полягає в тому, що не змогли знайти спільної мови гетьман Павло Скоропадський, прем’єр Федір Лизогуб, їхній союзник, але водночас і опонент Дмитро Донцов, їхні супротивники, але в чомусь і однодумці Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський (останній, на додачу, був і опонентом Петлюри) та Микола Міхновський.

Дванадцять присяжних, котрі врятували честь України

Понад 90 років тому в Києві завершився судовий процес, якому судилося не тільки увійти у світову історію, а й досі викликати неоднозначні оцінки та судження в людей з різними світоглядами. І досі сюжет цього процесу спонукає до праці літераторів, істориків, богословів і політиків. Хоча, власне, про що тут сперечатися? Вирок, остаточний і виважений, вже тоді ухвалили присяжні. Ухвалили з такою мудрістю, якої нерідко не вистачає нашим сучасникам. Хоча це було дуже важко.

Викликається свідок Моше Арендер!

- Свідок, ви знали Андрійка Ющинського?

- (перелякано) Так. Ми з Андрійком...

- (суворо) Відповідайте тільки на мої запитання. Ви гуляли з Андрієм 12 березня позаминулого року на цегляному заводі?

- Не пам’ятаю...

- Але взагалі ви каталися з ним коли-небудь на глиняному м ялі?

- Так.

- Ви знаєте Менделя Бейліса?

-Так.

- Ну звісно, ви ж обидва євреї... Так-от, чи не пам’ятаєте ви випадку, щоб Бейліс погнався за вами на заводі і схопив Андрійка?

- Не пам’ятаю.

-На цю відповідь і слід було чекати... Свідок, у вас голуби були?

- Були.

- Ви їх Андрійкові продали?

- (злякано) Так.

- Самі купили за десять копійок, а продали за скільки? Певно, за двадцять?

- (майже плачучи) Так.

- Питань більше не маю.

Це - фрагмент зі стенограми процесу Бейліса в українському перекладі. Він наочно засвідчує атмосферу, у якій цей процес відбувався: «Ви ж євреї... Купив голубів за десять копійок - продав за двадцять - єврейська натура!». Ставив підлітку Моше Арен-деру запитання Георгій Замисловський, впливовий депутат Державної думи Російської імперії, один із лідерів чорносотенного «Союза русского народа».

Що ж це був за процес і чим він знаменний?

Нагадаю, як розгорталися події. 20 березня 1911 року в печері на околиці Києва знайшли тіло дванадцятирічного гімназиста Андрія Ющинського. Здобуті в ході слідства факти свідчили про кримінальний характер злочину, проте міністр юстиції російського уряду Щегловітов наказав представити це як убивство з ритуальною метою. Слідчі, які вийшли на реальних злочинців, були усунуті з правоохоронних органів. Натомість і прокуратура, і поліція, і суд пристали до офіційної версії. Саме за звинуваченням у вбивстві задля здійснення людської ритуальної жертви 22 липня поліція заарештувала прикажчика цегельного заводу, мешканця київського передмістя Татарки Менахема Менделя Бейліса.

Офіційну версію злочину підтримали російські чорносотенні організації та низка газет, розпочавши широку антисемітську кампанію під гаслом «кров християнська на єврейській маці». Так, газета «Новое время» закликала до розправи над нелюдами-євреями, що замучили християнську дитину. Часопис «Русское знамя» запитував: «Що ж наше духовенство мовчить? Що ж воно не реагує на звіряче вбивство жидами хлопчика Андрія Ющинського?». Газета «Земщина» змальовувала деталі ще не розслідуваної справи: «Жиди вбили - ні, не вбили, а мучили цілими годинами свою жертву, проколюючи в різних місцях усе тіло, і нарешті замучили». У «Двоглавому Орлі» київського поліцмейстера полковника Скалона за недостатню енергію у втіленні офіційної версії вбивства називали «жидівським наймитом». А чорносотенний «Кіевлянінъ» називав банкіра Афанасьева «жидівським батьком» за те, що він давав єврейським купцям кредити на тих самих умовах, що й росіянам. Захисників же Бейліса від «кривавих наклепів» (а це звернення підписали 160 знаних у Російській імперії людей - письменників, науковців, депутатів) чорносотенна преса одразу записала до «жидовствуючих» та «шабес-ґоїв».

Ба більше: на початку 1913 року «Київський клуб російських націоналістів» великим накладом видав і продавав брошуру за назвою «Що таке ритуальні вбивства». Член клубу, видавець газети «Кіевлянінъ» Василь Шульгін, у редакційній статті на третій день судових засідань визнавав, що «звинувачення проти Бейліса є белькотінням, яке хоч трішки здібний захисник розіб’є жартуючи» . Натомість, на думку Шульгіна, Київська прокуратура мала б «створити звинувачення настільки досконале, настільки міцно збудоване, щоб проти нього розбилася сила цієї величезної хвилі, що піднялась йому назустріч».

Але попри тиск з боку владних структур усіх рівнів, рішучий спротив суспільства офіційному антисемітизму ширився в Україні й у всій Російській імперії. 25-30 вересня 1913 року (після початку самого судового процесу) у Харкові та Одесі відбулися страйки протесту проти фабрикації судової справи. У столиці імперії Петербурзі був створений громадський комітет на чолі з письменниками Володимиром Короленком та Максимом Горьким. Комітет видав відозву з протестом проти розпалювання антисемітизму, підписану вісімдесятьма трьома діячами культури. Проти організаторів «Справи Бейліса» виступили Володимир Вернадський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Олександр Керенський, Олександр Глаголєв, Олександр Блок, Софія Русова та багато інших російських та українських інтелігентів.

Так, Михайло Грушевський назвав його ініціаторів «прислужниками племінної і расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», «творцями кошмарної фантазії та нелюдської злоби». Так само висловився й відомий громадський діяч, літературознавець Сергій Єфремов. А Софія Русова, співредактор українського часопису «Світло», видала в 1911 році брошуру «Слово правди про євреїв». У русі протесту проти наклепу виступила йукраїнська соціал-демократична група вищих шкіл Києва, у її заяві говорилося: «Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка мучить усі недержавні народи, волею історії вкинуті в тюрму народів».

І, до речі, Григорович-Барський, один із чотирьох адвокатів Бейліса, був висунутий саме від української сторони. Але провідним адвокатом на процесі був Володимир Маклаков, член Державної думи, чільний діяч партії кадетів, знаний російський юрист. Щоб побачити, як просто-таки віртуозно розбивали захисники чорносотенну лінію звинувачення, звернімося до стенограми продовження допиту єврейського хлопчика Моше Арендера, товариша вбитого Андрія Ющинського. Тепер запитання ставить Володимир Маклаков. Нагадаю, опонент Маклакова прагнув довести, що цьому свідкові вірити не можна, оскільки, мовляв, ідеться про юного зажерливого єврея, котрий зробив ґешефт навіть на продажу голубів товаришеві:

- (Тоном доброго дідуся) Хлопчику, ви любили цих голубів?

- Любив.

- Тримали їх довго?

- Понад місяць.

- Корм купували?

- Купував. Найкращий.

- Так що на їхньому продажу нічого не нажили?

- Нічого.

- (Усміхнувшись) Ну от... А рушницю хто Андрійку подарував? Ви?

- Я. Ми ж бо з ним дружили. Він попросив, я і подарував.

- (М’яко і спокійно.) Ви і подарували...

Але мова зараз не про спротив чесної інтелігенції. І навіть не про чорносотенну політику тодішньої офіційної Росії, не про боротьбу демократичних сил проти цього чорносотенства, не про дискусії між різними політичними силами щодо процесу, які не вщухають понині, і, нарешті, не про самого головного фігуранта справи - Менахема Менделя Бейліса. Сьогодні, коли «єврейська карта» знову час від часу стає брудним знаряддям у політичних технологіях та в патріотичних істериках деяких суперукраїнців, варто добрим словом згадати дванадцятьох присяжних, котрі мусили, за задумом влади, винести потрібний вирок; дванадцятьох присяжних, котрих дуже ретельно добирали; дванадцятьох присяжних, котрі перебували під тягарем преси, що вимагала «жидівської крові». Люди, про яких з об’єктивних причин (1914 рік - Перша світова війна, 1917 - революція), на жаль, забули після закінчення процесу Бейліса. Ось їхні імена: Митрофан Кутовий - селянин із Хотова, Сава Мостицький - київський візник, Георгій Ог лоб лин - чиновник, Костянтин Синьковський -поштовий службовець, Порфирій Клименко - селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний -мешканець села Борщагівки, Петро Калитенко - службовець Київського вокзалу, Фауст Савенко - селянин села Кожухівки, Архип Олійник - селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський -селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця - господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві та Макарій Мельников - помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій -навпаки, п’ятеро з-поміж присяжних були членами «Союза русского народа».

Не випадково письменник Володимир Короленко, котрий викривав у пресі замовний чорносотенний характер процесу Бейліса, упав у відчай. Він так описував судове журі: «Старшина присяжних Мельников, дрібний писець контрольної палати... П’ять сільських каптанів, кілька шевелюр, підстрижених на лобі, на одне обличчя, наче писець з картини Рєпіна «Запорожці». Кілька сюртуків, часом мішкуватих. Обличчя то серйозні й уважні, то байдужі...». Короленко зауважував: серед присяжних в інших, значно менш серйозних справах, були університетські професори, приват-доценти, більшість становили люди з вищою, освітою, а тут - повна безнадія і ставка, як цинічно висловився один із київських чорносотенців, на «вроджений малоросійський антисемітизм».

Одне слово, катастрофа була можлива, і, цілком імовірно, що всі гріхи світу навіки були б приписані українцям, хоча насправді йшлося про зовсім інші рушійні сили «справи Бейліса».

Але сталося інакше. Уявімо собі картину: осінній вечір. Суд добігає кінця. Присяжні радяться у своїй кімнаті щодо винесення вироку. У Софіївському соборі триває молебен «по невинно убиенному отроку Андрею». Біля стін собору - кілька тисяч чорносотенців, в основному «ідейних малоросів», зі смолоскипами, котрі чекають тільки на обвинувальний вирок, щоб розпочати грандіозний погром, можливо, один із найбільших в історії. У єврейських будинках від самої середини дня міцно зачинені вікна і двері. Атмосфера наелектризована до краю. І раптом - блискавкою -звістка: присяжні визнали Бейліса невинним! Усе одразу змінюється. Чорносотенці кудись зникають, а на вулицях Києва, за описом Володимира Короленка, обіймаються православні з юдеями...

Отож варто пам’ятати: завдяки цим дванадцятьом людям Київ не увійшов до світової історії з ганебним тавром міста, де відбувся один із найстрашніших єврейських погромів; завдяки цим людям право торжествувало. Проте... Повсюдно в текстах, присвячених процесу Бейліса, ми читаємо про «простих російських селян» чи «мудрість російського народу», чи - у кращому разі -про якихось абстрактних «православних» (можна не сумніватися: якби вони засудили Бейліса, то писали б: «Ці кляті хохли»...). А от Віра Чеберяк, яка утримувала поблизу місця вбивства злодійську «малину», етнічна українка, найімовірніше, справжня вбивця Андрія Ющинського, котрий випадково побачив якісь деталі її незаконних оборудок, нерідко в сучасних публікаціях подається як «член партії українських есерів-націоналістів», котру начебто «пропхнув» 1917 року до Установчих зборів сам Володимир Винниченко, «лідер» цієї міфічної партії. Тоді як насправді йдеться про «ідейно правильну» в очах чорносотенної публіки звичайну постать кримінального світу, яку, до речі, тоді ж, по гарячих слідах, викрив київський слідчий з особливо важливих справ Василь Фененко. Що тільки на його адресу не писала чорносотенна преса! Бо ж владі потрібен був гучний процес для піднесення імперського духу...

Тому ще раз повторимо імена присяжних, які не дали здійснитися цьому задуму: Митрофан Кутовий, Сава Мостицький, Георгій Оглоблин, Костянтин Синьковский, Порфирій Клименко, Митрофан Тертичний, Петро Калитенко, Фауст Савенко, Архип Олійник, Йоасаф Соколовський, Іван Перепелиця та Макарій Мельников. Ці люди своєю відданістю нормам права і принципам елементарної порядності заслужили, щоб їх уписали в історію

України з політиками (хоча вони, на жаль, далеко не завжди бувають чесними й моральними).

І ще одне спадає на думку: а чи можливим було б виправдання Бейліса, якби не суд присяжних, незалежна преса й розвинені структури громадянського суспільства? Ми звикли - і справедливо! - гудити царську Росію за зневагу до норм демократії і прав людини, проте «справа Бейліса» доводить: наскільки більш демократичною була в деяких випадках та імперія порівняно із сучасною Українською державою, наскільки вільніше діяла тоді преса й почувалися люди. Адже якщо зараз раптом почнуть діяти суди присяжних (чого вимагає, до речі, чинна Конституція й чого боїться влада), то хіба набрані «з вулиці» присяжні насміляться перечити тиску «згори»? Хіба вони зважаться, як щойно згадана дванадцятка з 1913 року, піти всупереч волі начальства?

Хоча, з іншого боку, постання суду присяжних у сучасній Україні могло б стати тією краплиною, котра спричинила б зміну системи судочинства в країні. Тож теперішнім демократам не треба забувати про нереалізоване положення Конституції щодо суду присяжних і про те, що дванадцять людей з народу в судовій залі здатні у критичній ситуації врятувати честь нації.

Знайдена і втрачена Батьківщина

Барон Дельвіг -український генерал

Українська військово-політична історія XX століття - це донині щось майже невідоме не тільки в суспільстві, а й у сучасному українському війську, яке наче й повинно виховуватися на прикладах звитяжців минулого. Чому ж так не чиниться? Загадка не з останніх. Але відповідь на неї, мабуть, допоможе зрозуміти, чому це військо наразі не являє собою вищих зразків боєздатності та патріотизму. І, на жаль, не тільки військо.

Генерал і його кар'єра

«Український буржуазний націоналіст», або ж скорочено УБН, «укрбуржнац», - це ймення за часів радянської влади наклеювалося й наклеюється всім, хто справді обстоював свободу й честь України. І зараз політики певного ґатунку приліплюють його всім, кому небайдужа доля України. Дарма, що при тому може йтися про особу зовсім не буржуазного походження і статусу, а нерідко навіть зовсім не про українця за етнічними ознаками.

Один із таких, в уявленні комуністів минулого й сучасного, класичних «укрбуржнаців» - Сергій Дельвіг - походив з розгалуженого баронського роду, відомого у Вестфалії від XII століття. Він народився в Москві 4 липня 1866 року, навчався в Михайлівському артилерійському училищі та Михайлівській артилерійській академії. Після завершення навчання Дельвіг пройшов усі етапи офіцерської кар’єри: він служив молодшим офіцером у Першій артилерійській бригаді російської армії, командував батареєю офіцерської артшколи, затим став помічником начальника цієї артшколи. У 43-річному віці був призначений командиром Двадцять четвертої артилерійської бригади.

Першу світову війну Дельвіг зустрів на посаді інспектора артилерії Дев’ятого армійського корпусу. Уже другого місяця війни він був нагороджений орденом Святого Георгія четвертого ступеня з формулюванням «за заслуги у боях проти неприятеля».

Після захоплення російською армією австрійської фортеці Перемишль Дельвіга призначили комендантом міста. Згодом він командував армійським корпусом, був інспектором артилерії армій Південно-Західного фронту. Військові фахівці особливо відзначали успішні дії артилерії фронту під командуванням Дельвіга під час уславленого Брусиловського прориву 1916 року.

Ця коротка біографія барона Сергія Дельвіга за часів Російської імперії малює перед нами образ типового спадкового військовика, котрий робив не дуже стрімку, але впевнену кар’єру. Її вінцем стало командування артилерією Південно-Західного фронту під час Брусиловського наступу, одного з двох проведених в роки Першої світової війни успішних проривів глибоко ешелонованої оборони на стратегічну глибину. Тільки-от на Західному фронті в 1918 році війська Антанти використали як ударну силу сотні танків (на той час - найновішої військової техніки), сконцентрованих на вузьких ділянках, тоді як російська армія танків не мала, і прориву досягли за рахунок використання концентрованого артилерійського вогню. Австрійські війська на ділянці наступу зарилися в землю буквально по вуха й огородилися багатьма рядами колючого дроту, але це їм не допомогло.

До речі, так само успішно артилерія під командуванням Дельвіга розчистила шлях піхоті й улітку 1917 року. Проте розкладені більшовиками стрілецькі дивізії не підтримали дій 8-ї армії генерала Корнилова, і наступ захлинувся.

І ще одна цікава деталь: свій Георгіївський хрест генерал Дельвіг одержав за два тижні до нагородження такою ж відзнакою Павла Скоропадського та Петра Врангеля, - людей, чиї імена невдовзі увійдуть у Велику історію.

І от цей царський золотопогонний генерал, фон-барон, як писали тоді на більшовицьких плакатах, раптом склав присягу на вірність Українській Народній Республіці, лідери якої всюди підкреслювали робітничо-селянський характер української нації та соціалістичний характер новостворюваної держави. Ані поклику крові тут бути не могло (адже Дельвіг народився в Москві й не мав українського коріння), ані поклику пролетарського походження. То що ж це? Випадок? Парадокс? Історичний анекдот? Чи щось інше, зумовлене тими кількома роками кривавої війни, які барон Сергій Дельвіг провів на Південно-Західному фронті, тобто на українській землі? Тут ми вступаємо в царину здогадок, але одне можна сказати певно: фон Дельвіг не був винятком.

Українцями не народжуються, ними стають

Боротьба за державну незалежність України у XX столітті ніколи не була вузькоетнічною справою. Ідеалами вільної та незалежної Української держави захоплювалися люди різного етнічного й соціального походження. Це яскраво засвідчують події визвольної війни 1918-1920 років, коли під прапори УНР, ЗУНР, Гетьманської держави стало чимало офіцерів і генералів з не дуже типовими, м’яко кажучи, для українців прізвищами: Дельвіг, Кравс, Бізане, Отмарштайн, Сінклер, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер - німці, шведи, росіяни, татари. Ці люди (і багато інших, подібних до них) з мотивів, які для них були життєзначу-щими, вважали саме Україну своєю Батьківщиною, а незалежність і волю Батьківщини треба захищати.

Генерал Дельвіг, нащадок друга Олександра Пушкіна ліцейських часів, був одним із них. Забігаючи наперед, зауважу, що він був інспектором артилерії армії УНР, згодом - керівником Української військово-дипломатичної місії в Румунії. Значною мірою завдяки його дипломатичним зусиллям вдалося втримати Румунію від збройної агресії проти України.

Цікава деталь: Головний отаман Симон Петлюра, зустрічаючись із генералом Дельвігом, полюбляв цитувати вірші Пушкіна, присвячені предкові генерала. Петлюра вважав, що Дельвіг під час війни чесно й до кінця виконав свій обов’язок перед Україною.

Народжений в Україні, німець чи то австрієць Антон Кравс, генерал Української галицької армії в еміграції, відмовився від посад на історичній батьківщині, в Австрії, мотивуючи це тим, що склав присягу на вірність Україні. Кравс написав українською мовою книгу спогадів з промовистою назвою «За українську справу».

Генерал УНР Володимир Сінклер, нащадок шведського офіцера зв’язку короля Карла XII при штабі гетьмана Івана Мазепи, після відступу під тиском червоних до Польщі відмовився від генеральської посади в польській армії, заявивши, що не може знехтувати своєю присягою Україні. Сінклер працював простим кондуктором на польській залізниці й жив досить скромно.

Чесно служив Україні полковник артилерії Ігор Комнін-Палео-лог, не просто аристократ, а прямий нащадок візантійських імператорів двох династій та ще й князів Кримської Готії.

Загинув на посаді командира авіації Української галицької армії татарин полковник Кануков, представник знаного роду.

Віддано й послідовно захищав національні інтереси України командувач Українського чорноморського флоту, етнічний поляк шляхетського походження контр-адмірал Вацлав Клочковський.

Український патріотизм цих людей визначався аж ніяк не складом крові, як далеко не цим визначалася й визначається нині зрада України. І тут ідеться радше не про винятки, а про певне правило: якщо й мовиться про кров, то про готовність пролити її за Батьківщину.

Скажімо, під час розподілу совєтського Чорноморського флоту в 90-ті роки минулого століття чимало офіцерів різного етнічного походження зробили свій вибір на користь України. Одними з перших склали присягу на вірність Українській державі морські офіцери Тимур Сулейманов, Вахтанг Лордкіпанідзе і В лад ас Трумпікас, за що командування Чорноморського флоту негайно оголосило цих азербайджанця, грузина та литовця «українськими буржуазними націоналістами».

І, до речі, мало, очевидно, рацію щодо таких визначень. Принаймні більше наблизилося до істини в цьому питанні, ніж деякі професійно-провінційні «патріоти», котрі прагнуть визначати міру патріотизму українського громадянина за показником чистоти його крові, не кажучи вже про відвертих провокаторів міжетнічних «з’ясувок» в українському суспільстві, яке так потребує єдності на ґрунті української справи, формування демократичної, цивілізованої національної Української держави.

Доля генерала

Після цього екскурсу в наші часи знову повернімося в ту віддалену добу, коли здійснювалася перша у XX столітті спроба формування демократичної Української держави. Продовжимо детальну розповідь про долю генерала Дельвіга.

Восени 1917 року генерал-лейтенант Дельвіг перейшов на службу до українського війська, яке тоді формувалося, і в листопаді став начальником інспекторату артилерії Українського генерального військового штабу. Від січня 1918 року він командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України, очолюваного Симоном Петлюрою, згодом керував управлінням артилерії Української держави гетьмана Павла Скоропадського.

На початку 1919 року Дельвіг був призначений інспектором артилерії Армії Української Народної Республіки. А 1 червня того ж року він очолив делегацію УНР на польсько-українських переговорах у Львові. Переговори завершилися 16 червня підписанням мирної угоди, за умовами якої Українська галицька армія припиняла Чортківську наступальну операцію, і згортала бойові дії. Українську та польську армії мала розмежувати демаркаційна лінія, названа «лінією Дельвіга». Вона проходила через містечка Залізці та Олексинець, річку Серет, міста Тернопіль, Чорний Острів, Литятин, ріки Золота Липа та Дністер і містечко Незвиська.

Проте диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич не визнав мирної угоди, сподіваючись на успіх наступу. Бої відновилися, і через місяць польське військо зайняло всю територію Галичини.

У другій половині 1919 року генерал-полковник Дельвіг був призначений головою надзвичайної військової місії УНР в Румунії. Місія діяла до 1921 року, крім усього іншого, збираючи відомості про стан збройних сил та військову промисловість Румунії, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини і Югославії. Після закриття місії Сергій Дельвіг залишився в Румунії, писав праці з воєнної історії, а пізніше переїхав до Північної Африки. Помер він 1944 року.

До цього можна додати, що Головний отаман Симон Петлюра, котрий мав вельми напружені стосунки зі значною частиною генералітету УНР, дуже високо оцінював діяльність Сергія Дельвіга на чолі військово-дипломатичних місій. І ця оцінка, очевидно, була справедлива.

З іншого боку, один з кращих фахівців-артилеристів свого часу не мав змоги сповна розкрити свій талант в українському війську, бо це військо не було насичене артилерією на належному рівні. І тому ми можемо говорити, що генерал Дельвіг так і не засвідчив усіх своїх військових здібностей.

Але і без того генерал Сергій Дельвіг устиг зробити надзвичайно багато. Згадаймо бодай те, що саме його зусиллями вдалося в 1919 році уникнути воєнних дій між українською та румунською арміями, які неминуче прирекли б УНР на цілковиту й швидку катастрофу.

Але перейдімо до питання іншого. Уже значно пізніше, на початку 1990-х, Нобелівський лауреат поет Йосиф Бродський, нащадок блискучої російської імперської літератури, написав пасквільний вірш на проголошення незалежності України. Не варто цитувати його цілком, але в ньому є дуже промовисте заверь шення: мовляв, у хвилину смерті, у хвилину справжності українець, на думку Йосифа Бродського, шепотітиме «строчки из Александра, а не брехню Тараса», себто згадає справжню культуру, а не культуру удавано справжню, на думку Бродського.

Цікаво, що було б, якби Йосиф Бродський знав, що нащадок того, кому Пушкін присвятив свої рядки «Друг Дельвиг, мой парнасский брат», склав присягу саме незалежній Україні, не маючи ані української крові, ані якихось зовнішніх підстав для українського патріотизму, а лише почуття високого сумління і справедливості? Написав би він ці блюзнірські рядки чи ні?

Можливо, ставлення до незалежної України декого з тих, хто й сьогодні не сприймає її, також змінилося б.

Але звідки їм було б згадати про забутого генерала Сергія Дельвіга, коли ми, українці, про нього згадуємо вряди-годи й не знаємо навіть, де саме й коли саме він помер? «Енциклопедія українознавства» Кубійовича зазначає тільки: «1944 рік, Північна Африка». Очевидно, не було можливості в авторів цієї серйозної, але обмеженої за ресурсами енциклопедії, добути точнішу інформацію. Але чому ж зараз ані українське військове міністерство, ані українське МЗС (бо ж Дельвіг був і першорядним дипломатом) і досі не спромоглися бодай якось ці цифри й ці скупі вказівки уконкретнити?

Можна сподіватися, що це все попереду - як і поява вулиці генерала Дельвіга в українській столиці чи в якомусь іншому значному місті, нерозривно пов’язаному з його долею.

Але, власне, хіба тільки про генерала Сергія Дельвіга маємо говорити або хіба тільки про нехтування пам’яттю про визначних українських військовиків з боку державних установ? А де дуже-дуже патріотичні політичні партії? Де громадські організації? Де засоби масової інформації, передусім електронні? Чи незнання та нешанування українцями власної історії, які ще Олександр Довженко вважав однією з головних причин українських політичних поразок, є чимсь фатально нездоланним, а українці відрізняються від усіх «нормальних» націй у гірший бік?

Химерне дзеркало української революції

Історія - дама примхлива; серед її постатей є настільки неоднозначні персонажі з настільки крученою долею, що і слово для їхньої характеристики досі ніким не вигадане. От і цей історичний діяч: народився в багатій єврейській сім’ї, де побутовою мовою була українська; відтак починав як україномовний поет, далі став російським революціонером; ніколи не служив у війську, проте організував з нуля армію, яка наводила страх на весь світ; миттєво завоював величезну популярність серед простолюду і втратив її теж швидко, за рік-другий; на злеті своєї політичної кар’єри доклав величезних зусиль для знищення незалежності України, а наприкінці життя палко обстоював вихід України із Совєтського Союзу. На мітингах комуністи досі співають пісні, написані на його замовлення (і не за гроші, а з ідейних міркувань), і ми досі офіційно відзначаємо (хоча далеко не всі) засноване ним свято - 23 лютого.

Ця людина - Лев Троцький.

Демон революції

Лев Троцький (справжнє ім’я - Лейба Бронштейн) народився в селі Янівці на Херсонщині 7 листопада 1879 року в родині великого землевласника. Він навчався в єврейській початковій школі, Одеському та Миколаївському реальних училищах. Революційну діяльність почав у 16-літньому віці. У січні 1898 року Троцький був заарештований у справі Південно-Російського робітничого союзу й невдовзі висланий на чотири роки до Східного Сибіру.

Через два роки він утік із заслання, виїхав до Лондона, співробітничав з газетою «Іскра», згодом став одним із лідерів меншовиків. У лютому 1905 року Троцький приїхав до Києва, а вже у грудні був заарештований у Петербурзі, де він очолював створений під час революційних подій робітничий Совет, і через два роки висланий на вічне поселення до Сибіру. По дорозі він знову втік, згодом жив у Відні, Парижі, Нью-Йорку й вів боротьбу з більшовизмом зі ще більш лівих ідейних позицій.

У травні 1917 року Троцький повернувся до Росії і вступив до партії більшовиків. У вересні він знову очолив Петроградський совет (тоді їх якраз почали звати «совдепами»), був одним з керівників Жовтневого перевороту, комісаром закордонних справ, головою совєтської делегації на переговорах у Бресті, наркомом військових справ і головою Реввоенсовету. Під час переговорів з Німеччиною та Австро-Угорщиною саме Троцький визнав незалежність Української Народної Республіки від імені совєтської Росії. З весни 1918 року Троцький очолив створення Червоної армії. За допомогою репресій та підкупу він залучив до неї більше царських офіцерів, аніж пішло до Білої армії. Уже 1920 року Червона армія стала найбільшою у світі - у ній було понад три мільйони бійців та командирів - і Реввоенсовет поставив перед нею завдання нести на багнетах полум’я революції до Західної Європи, але у другій половині серпня того ж року ударні з’єднання червоних зазнали катастрофічної поразки від союзних польсько-українських військ. Пілсудський на Віслі зупинив і розгромив Тухачевского, Безручко в Замості завдав поразки кінноті Будьонного.

Ще за життя Леніна Троцький - один з найближчих у революційні роки ленінських соратників - виступив з дуже жорсткою критикою керівництва ЦК РКП(б), яке, на його думку, забюрократизувалося й утратило зв’язок з масами. Після смерті Леніна Троцький зазнав поразки в боротьбі за владу всередині керівництва компартії і крок за кроком був усунутий з усіх посад. У листопаді 1927 року його виключили з партії і вислали до Алма-Ати, а через два роки - за кордон Совєтського Союзу. Віднині практично всі, хто був запідозрений в антисовєтських настроях, звинувачували в СССР у «троцькістській діяльності».

Після вигнання із СССР Лев Троцький мешкав на Принцевих островах біля Стамбула, у Франції, Норвегії, Мексиці. 1938 року він заснував Четвертий Інтернаціонал для підштовхування світової революції, «відродження партії» та звільнення СССР від влади бюрократії. Троцькісти були однією з головних рушійних сил іспанської революції в середині 1930-х років, тож головні зусилля керовані з Москви іспанські комуністи на чолі з Долорес Ібаррурі та Хосе Діасом зосередили не на боротьбі з франкістами, а з «неправильними» червоними.

Ще із середини 1930-х Троцький попереджав про можливість змови Сталіна та Гітлера. Коли ця змова стала фактом і Друга світова війна почалася, Троцький висунув гасло перетворення її на громадянську війну проти фашизму, сталінізму й імперіалізму, а також попередив про підготовку Сталіним удару у спину Гітле-рові. Кремлівський лідер дав завдання фізично ліквідувати Троцького кращому совєтському терористові Павлу Судоплатову, який перед цим убив голову ОУН Євгена Коновальця. Після кількох невдалих замахів 20 серпня 1940 року Лев Троцький був смертельно поранений агентом НКВД Рамоном Меркадером у своєму будинку на околиці Мехіко.

Ось таким був, якщо коротко, його життєвий шлях, й ось так, ударом льодоруба по голові, була зупинена його політична кар’єра.

Кривавий і химерний Лев

Останнім часом у Москві, а вслід за тим у Києві з’явилося чимало публікацій, у яких Лев Троцький зображений як чи не головний реалізатор ідей світового сіонізму щодо загарбання всього світу й поневолення слов’янських народів. Я спробував було вказати на невігластво одного «експерта», котрий стверджував, наче саме «троцькармійці», виконуючи накази сіоніста Бронштейна, змасакрували 1918 року українських юнаків під Кру-тами, що насправді Троцький створив Червону армію за кілька місяців після Крут, що на момент трагедії він був наркомом закордонних справ, а не главою військового відомства, що червоними військами тоді керували щирі хохли Дибенко, Криленко та Антонов-Овсієнко. У відповідь я одержав цілу газетну сторінку, сповнену лайкою, - і жодного контраргументу. Отака «наукова» дискусія замість справді серйозної розмови. А з огляду на наукові аргументи, зовсім не ідеалізуючи цього політика, варто зауважити: Лев Троцький був принциповим противником русифікаційної політики. На його думку, толерантно ставитися до української культури й мови, знати їх і поважати повинні були всі мешканці України іноетнічного походження й насамперед етнічні євреї. Ось що писав сам Троцький:

«У 1923році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник повинен вміти говорити й писати на мові навколишнього населення. Скільки із цього приводу було іронічних зауважень, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, котра говорила й писала по-російськи й не хотіла вчитися українській мові!»

До цього варто додати, що в першій половині 1920-х Троцький, який тоді обіймав посаду голови Реввоенсовета СССР, наполягав на потребі українізації Червоної армії на теренах Радянської України.

Отже, Лев Давидович був українофілом? Відповідь - і так, і ні. Бо дуже своєрідною була та «українофілія», оскільки її з таким же правом можна назвати й практично-політичною українофобією.

Ось фрагмент з його статті 1920 року щодо українських справ:

«В англо-французьких капіталістів очі розгорілися на Україну. В Одесі висадилися французькі війська. Генерал Петлюра виповз із темного закутка і звернувся до капіталістичних урядів Англії та Франції з проханням прислати на Україну якомога більше військ для встановлення влади петлюрівської директорії. На знак вдячності за це Петлюра обіцяв лондонським і паризьким лихварям служити вірою і правдою, тобто добром і горбом українського мужика. І Петлюра одержав від англо-французьких імперіалістів гроші та амуніцію. Він став створювати свою армію».

Що не слово - то відверта брехня, покликана вкрай заплутати читача й викликати в нього огиду до лідерів Української Народної Республіки. Адже талановитий журналіст, потім член Генерального секретаріату, а відтак Головний отаман Симон Петлюра генералом ніколи не був. Ніколи нічого не одержав Петлюра від англо-французьких імперіалістів і, тим більше, не хотів їм служити. Якраз через це він особисто й УНР як така мали дуже великі складнощі в 1918-1921 роках. Ба більше: невідомо ще, хто більшою мірою сприяв падінню УНР: війська більшовиків чи політико-економічна блокада з боку країн Антанти та підтримка ними Білої й польської армій у їхніх діях проти українських військ у 1918-1919 роках.

Але - чим грандіозніша брехня, тим легше в неї вірять. Геб-бельсові було в кого вчитися. А між собою, не на публіку, лідери більшовиків говорили, що без українського мужика та без хліба, вирощеного цим мужиком, їхня революція приречена, отже, цей хліб треба будь-що забрати; а забирати цей хліб вони навчилися віртуозно, не гребуючи жодними засобами - терором, брехнею, підкупом, голодомором. І ще цікава деталь: за наказом Троцького в 1918-1921 роках на теренах України було розстріляно значно більше червоних комдивів, комбригів і комполків, аніж загинуло їх від рук усіх ворожих армій.

Та парадокс: той самий Лев Троцький, коли Україна була вже в основному впокорена, став одним із головних ініціаторів процесів «коренізації» більшовизму на початку 1920-х років. Як уже говорилося, він підтримав ідею українізації червоних військ на теренах УРСР, але тут утрутився Сталін і зірвав реалізацію цих намірів. Схоже, в уяві Троцького як фанатика ідеї світової революції існувала якась ідеальна «червона Україна», під яку він хотів будь-якими засобами, не гребуючи нічим, підігнати Україну реальну, а тоді вже цю «червону Україну» всіляко возвеличувати й підносити.

Звідси й другий парадокс: з 1930-х років вигнанець із СССР і організатор Четвертого Інтернаціоналу заговорив про необхідність відновлення цілковито суверенної України - у вигляді робітничо-селянської держави, яка має відкластися від сталінської імперії.

Але перш ніж вести про це мову, подивімося, як же вигнанець оцінював те, що побудували Сталін та очищена від опозиціонерів і вільнодумних марксистів партія більшовиків у Совєтському Союзі.

Антисоціалістичний соціалізм

Такого терміна - «антисоціалістичний соціалізм» - у Троць-кого немає. Але по суті він весь час говорить про такий оксюморон, «смажену кригу», політичну квадратуру кола.

«Під кутом зору власності на засоби виробництва різниці між маршалом і прислугою, головою тресту і чорноробом, сином наркома і безпритульним, наче й не існує. Між тим одні з них займають панські квартири, користуються кількома дачами в різних місцях країни, мають у своєму розпорядженні кращі автомобілі й давно забули, як чистять власні чоботи; інші живуть у дерев’яних бараках, часто без перегородок, ведуть напівголодне існування й не чистять чобіт тільки тому, що ходять босоніж».

Блискуче написано, чи не так? Точні спостереження, влучні слова, вміла риторика. Але... Хіба не існувало насправді ґрунтовної різниці між ставленням до засобів виробництва номенклатури й рядових підданців «великого Сталіна»? Ще і яка! Навіть з погляду суто ортодоксальних марксистських положень щодо бюрократії (а ми знаємо: саме цю суспільну групу - партійну бюрократію - Троцький вважав панівною в Совєтському Союзі). За автентичним Марксом, засоби виробництва в СССР перебували в корпоративній власності бюрократії; Троцький же, виходячи зі своєї догми, що «робітнича держава» вже побудована, тільки з певними вивертами й недоліками, визнає за бюрократією лише перевагу в користуванні благами цивілізації, які в СССР формально належали всім:

«Формально блага цивілізації відкриті, звичайно, усьому населенню, принаймні міському; насправді воно має доступ до них лише як виняток. Навпаки, бюрократія користується ними за правилом, коли хоче і скільки хоче, наче предметами свого власного вжитку. Якщо врахувати не лише зарплату, усі види натурального обслуговування й усілякі напівзаконні додаткові джерела, а і приєднати частку бюрократії й совєтської аристократії у театрах, палацах відпочинку, лікарнях, санаторіях, курортах, музеях, клубах, установах спорту і т. д., і т. п., то довелося б, імовірно, сказати, що на 15%, скажімо, 20% населення припадає не набагато менше, ніж на інші 80-85%».

Та, мабуть, Лев Давидович не був би собою, якби не суперечив сам собі з таким же полум’яним запалом, з яким він боровся з ворогами. Скажіть, будь ласка, якою логікою (крім, звичайно, діаматівської) можна обґрунтувати те, що в СССР побудований соціалізм, після того, як ви самі ж довели, що Сталін із соціалізмом повівся гірше, ніж Гітлер? А от Троцький без щонайменшого сумніву поєднував речі непоєднувані. Він писав, скажімо:

«Ніхто, включаючи й Гітлера, не завдавав соціалізму таких убивчих ударів, як Сталін. Не дивно: Гітлер атакував робітничі організації ззовні, Сталін - зсередини. Гітлер громить марксизм. Сталін не тільки громить, але і проституює його. Не залишилося жодного не спаплюженого принципу, жодної незаплямованої ідеї. Самі імена соціалізму й комунізму жорстоко скомпрометовані з того часу, як безконтрольні жандарми, що живуть за паспортом «комуністів», найменували соціалізмом свій жандармський режим. Мерзотна профанація! Казарма ГПУ - не той ідеал, за котрий бореться робітничий клас. Соціалізм означає наскрізь прозорий суспільний лад, який збігається із самоврядуванням трудящих. Режим Сталіна заснований на змові керуючих проти керованих. Соціалізм означає безперервне зростання загальної рівності. Сталін спорудив систему гидких привілеїв. Соціалізм має на меті всебічний розквіт особистості. Де й коли людська особистість була так принижена, як в СРСР? Соціалізм не мав би жодної ціни поза безкорисливими, чесними, людяними стосунками між людьми. Режим Сталіна спричинився до того, що суспільні й особисті відносини просякли брехнею, кар’єризмом і зрадою».

І в той же час Троцький закликав захищати совєтський соціалізм від Гітлера (того самого, за котрого Сталін гірший!). Фантасмагорія. І, головне, історія пішла за Троцьким: перемогли Гітлера, возвеличили Сталіна і створили величний ореол для одного з найстрашніших режимів XX століття, блискуче описаного самим вигнанцем:

«Робітники прикріплені до заводів. Селяни прикріплені до колгоспів. Упроваджені паспорти. Свобода пересування скасована. Не тільки критика Сталіна, а і просте ухиляння від натуральної повинності ставати перед «вождем» накарачки карається, як зрада. Кордони держави оточені безперервним ланцюгом прикордонних військ і поліцейських собак, як ніде й ніколи у світі. Практично нікого не випускають і нікого не впускають».

І це - все одно «робітнича держава»? Гай-гай...

Україна за Троцькіш

Як вважає професор Вадим Скуратівський, визнавши у другій половині 1930-х років потребу України в незалежності, Троцький по суті був змушений визнати й, умовно кажучи, помилковість, якщо не злочинність, усіх своїх дій з початку 1918 року, орієнтованих на інкорпорацію України до складу Совєтської Росії. Так це чи ні, можна сперечатися, адже така інкорпорація свого часу була лише засобом ствердження світової революції, - затим змінилася доба, змінилися й засоби. Звернімося краще до фактів і деталізуймо сюжет про певну «зміну віх» у ставленні Троцького до України. Спершу фрагмент з його статті 1937 року, присвяченої спеціально українському питанню:

«Українське питання, що його багато які уряди та багато які «соціалісти» й навіть «комуністи» намагалися забути чи відсунути в довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному... Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла в долі Європи те становище, яке займала в минулому Польща... Українському питанню суджено у ближчий період відігравати величезну роль у житті Європи... Ніде утиски, чистки й репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі із сильними прихованими устремліннями українських мас до більшої свободи й самостійності. Совєтська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною цілого й військової бази СРСР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».

Здається, під цими словами Троцького підписалися б і Банде-ра з Лебедем та Шухевичем...

Ведучи мову про УРСР сталінської доби, Троцький констатує: «Мало змінився національний склад бюрократії [тобто до неї належать в основному євреї та росіяни. - С.Г.] і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але й «нового», «совєтського», свідчать властиво всі серйозні й чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас».

А навесні 1939 року Лев Троцький конкретизує своє бачення української ситуації. Він висуває гасло виходу України зі сталінського СССР та об’єднання всіх українських земель (нагадаю, тоді вони були розділені між чотирма державами) у межах незалежної Української радянської республіки.

І, нарешті, на початку серпня 1939 року, полемізуючи з російськими емігрантами-соціалістами, об’єднаними навколо журналу «Новая Россия», Лев Троцький розставляє всі крапки над «і» у своєму баченні українського питання:

«Допустимо, що відокремлення України справді послаблює СРСР. Але як же бути з демократичним принципом самовизначення націй? Кожна держава, котра насильницьки утримує у своїх кордонах будь-яку націю, вважає, що її відокремлення послабило б державу в економічному й військовому відношенні. Гітлер анексував Чехію й напіванексував Словаччину саме тому, що це приводить до військового посилення Німеччини. То чим же критерій наших демократів відрізняється від критерію Гітлера?

Чи нація - українці, на це запитання демократи з «Нової Росії», слідом за добре відомим демократом Мілюковим, готові, мабуть, відповісти, що українці «загалом і в цілому» все ж нація, але ж, як кажуть, треба й честь мати. Іншими словами, якщо нація, то другого сорту, тож доля України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Це і є точка зору шовіністичних кріпосників.

У плачевні дні Лютневої революції Тимчасовий уряд безсовісно відмовив українцям не лише у незалежності, - вони тоді цього ще не вимагали, - а йу простій автономії.Пани демократи торгувалися щодо національних прав України, мов кінські гендлярі. Вони виходили тоді прямо й безпосередньо з інтересів старих великоруських «хазяїв» поміщицького, буржуазного й бюрократичного типу. Зараз вони переводять ту ж велику традицію на мову еміграції.

Далекоглядні демократичні кріпосники дуже турбуються про те, що Гітлер використає в майбутньому національну українську революцію. Вони закривають очі на те, що Гітлер уже сьогодні користується придушенням і роздрібненням української національності.

Національно-революційний український рух є складовою частиною тієї могутньої революційної хвилі, яка зараз молекулярно готується під корою реакції, що торжествує. Ось чому ми кажемо: «Хай живе незалежна радянська Україна».

Знову фантасмагорія...

Як є фантасмагорією вся система поглядів Троцького, котрий вважав за можливе ощасливити людство шляхом побудови тоталітарного соціалізму за одноосібного панування комуністичної партії, але - водночас - без нового панівного класу, без всевладдя бюрократії, за допомогою розвитку робітничо-селянського самоврядування. А в незалежній Україні, за Левом Давидовичем, не повинно бути місця українським націоналістам, і не тільки буржуазним...

Фантасмагорійніш соціалізм

Я довго не міг зрозуміти, кого ж із діячів власне українського руху нагадує мені Лев Троцький (до речі, його псевдо запозичене з кола імен українських соціал-демократів початку XX століття; був такий собі волиняк Микола Троцький, журналіст і публіцист, член РУП та УСДРП). А потім зрозумів: Володимира Кириловича Винниченка!

Це ж Винниченко у 1917-1919 роках щосили намагався втиснути Українську революцію у прокрустове ложе марксистських догм (суперечачи в цьому, між іншим, самому Марксу з його апологетикою живої практики, яка не тільки є критерієм істини, а й сама може бути істинною або хибною). Це Винниченко мав колосальну популярність серед простолюду як політик, що її він якось непомітно та обвально втратив, залишившись тільки літератором. Це Винниченко мав таке ж блискуче публіцистичне перо - блискуче і так само поверхове. Нарешті, Винниченкові належать дуже слушні й гострі викриття сталінського режиму -і це при тому, що СРСР для нього також залишався «робітничою державою», хоч і без влади робітників.

Фантасмагорія...

Як і Лев Давидович, його земляк (степова Україна!) в один день міг зробити в щоденнику записи, які взаємозаперечували один одного, але повного мірою характеризували погляди їхнього автора. Скажімо, такі: «Особливо тривожно стає за всю справу революції, коли вдивитися і вдуматися в сучасне становище світової боротьби капіталізму з комунізмом... Живучість його [капіталізму. - С.Г.] ще міцна... Вибори до парламенту не показують великого упадку буржуазних впливів... Падіння цін в Европі на деякі продукти, як би не пояснювати його, усе ж таки є факт, який притишує невдоволення широких мас і викликає надії на поліпшення стану й у системі капіталістичного господарства. Запаси цінностей, що маються в розпорядженні буржуазії, хоч трохи розумнорозділювані, зможуть підтримувати ще довгий час ілюзію відновлення господарства... Не будь совєтської Росії, капітал міг би цілком спокійно існувати... Знищення Росії є необхідна умова панування капіталу на Заході».

Отака ситуація у світі капіталу, який, за Винниченком, здатен лише підтримувати «ілюзію відновлення господарства» після війни й у пропагандистських цілях знижувати ціни. Росія несе визволення людству! Її боїться капітал! І ось що на цій же сторінці щоденника - про Росію під червоним прапором: «Промисловість не росте, а падає, розвалюється... Нового нічого не виробляється. Росія живе ще тими рештами запасів, які лишилися і які вже остаточно вичерпуються... Земля гуляє. Засів скоротило саме селянство на 50-60% проти торішнього... Стоїть примара голоду... Совєтської влади, влади совєтів по суті немає. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів. З’їзди, зібрання, засідання рад - мають характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих питань, які на них немов розглядаються... Усім керує й завідує партія (Р.К.П.)... Це величезний апарат урядовців і бюрократів. Дисципліна - казенна, урядова, заснована на карі, а не на моральному впливі... Більшість комісарів, урядовців і установ крадуть і беруть хабарі. Скрізь формалізм і тяганина неймовірні».

Про те, як Винниченко характеризує політику більшовиків з українського питання, годі й говорити. Хіба що не матюками. А ось ще цікавий фрагмент:

«Де та рівність, коли й у соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має «кремльовський» пайок, а другий «голодний», коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не робить, а той, хто нічого не має, працює й виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, у такому разі, комунізм? У хороших словах? У парадах?»

Хіба не копія слів Троцького про «перероджену» під орудою Сталіна партію? Але ж це - літо 1920 року, і йдеться про партію під орудою Леніна й самого Троцького (саме цих вождів і називає Винниченко). А потім, після всіх палких прокльонів, знову -панегірики на честь світової революції та ролі совєтської Росії в ній. Ба більше: навіть по Другій світовій війні Винниченко вважає, що саме Сталін, котрого ненавидить народ, має оголосити світові істину нового політичного ладу - колектократії (роман «Слово за тобою, Сталіне»).

Фантасмагорія - що Винниченко, що Троцький...

Але чесно визнаймо: хіба сучасна українська дійсність не така ж фантасмагорична, як і погляди Троцького та Винниченка? Хіба у грудні 1991 року більшість тих, хто голосував на референдумі за незалежність України, не відхилила водночас демократичного націоналіста Чорновола й не підтримала перефарбованого комуніста Кравчука? Хіба не перебуває й донині Українська держава у стані геополітичної та культурної еклектичності, не зробивши вирішального вибору на користь тієї чи іншої історичної альтернативи? Хіба у виборчих програмах майже всіх політичних сил не містяться взаємозаперечувальні положення?

Панове, насправді троцькістів серед нас значно більше, ніж ми це усвідомлюємо. І з-поміж них - усі, хто відзначає 23 лютого, але далеко не тільки вони.

Наказано ліквідувати

Навряд чи на підставі всіх цитованих вище та подібних статей, навіть беручи до уваги зміну поглядів Троцького напередодні його загибелі, можна хоч якоюсь мірою його ідеалізувати. Але варто відзначити, що на устах Сталіна, Хрущова, Брежнєва чи навіть самого ініціатора перебудови Михайла Горбачова такі слова були б абсолютно неможливі, хай і з кон’юнктурних міркувань. А Троцький тим часом був щирим, - і, може бути, саме його позиція з українського питання, одного із ключових геополітич-них питань доби Другої світової війни, стала додатковим аргументом для наказу про його ліквідацію, відданого особисто Сталіним.

Тим більше, що ще 1931 року Троцький попередив про можливість приходу нацистів до влади в Німеччині, а влітку 1933 року - що Гітлер, попри його тодішню миролюбну риторику, готується до світової війни. Троцький передбачив: Гітлерові, щоб здійснити програму переозброєння й почати розширювати кордони Німеччини, знадобиться приблизно п’ять років. Так і вийшло. Тоді ж Троцький окреслив два варіанти розвитку подій: на Схід Гітлер може рушити лише за підтримки однієї або кількох могутніх західних держав (так у 1941 році й вийшло: на боці фюрера була Італія - одна з провідних тоді держав Європи, а розгромлена й урізана Франція уособлювала дружній нейтралітет). Але головне - інше передбачення, яке сам його автор уважав малоймовірним, та все ж: «Удар проти Заходу в більш чи менш осяжному майбутньому міг би здійснитися лише за умови воєнного союзу між фашистською Німеччиною та Советами». І що ж? У вересні 1939 року війська Гудеріана та Кривошеїна з двох боків штурмували Брестську фортецю, у якій героїчно оборонялися польські вояки генерала Лісовського (у їх числі було кількасот етнічних українців), а потім провели спільний парад на честь перемоги. «Дружба, скріплена кров’ю», - так говорили тоді нацисти та більшовики про свою співпрацю. А відтак, заправивши танки совєтським бензином, попоївши совєтського хліба, вояки Вермахту ринули на Францію...

А тим часом навесні 1939 року Троцький написав, що Сталін визрів для союзу з Гітлером. Після підписання угоди про цей союз, 2 вересня 1939 року, Троцький заявив, що через два роки

Гітлер нападе на Сталіна. Геніальний провидець? Та ні. Просто Троцький був одним із творців тоталітаризму як такого. От він і міг значно легше за демократичних аналітиків прораховувати логіку вчинків що більшовицьких, що нацистських вождів.

Зрозуміло, що такий проникливий персонаж (не конкурент, оскільки, попри все своє бажання, Троцький не міг скласти конкуренцію Сталіну на світовій політичній арені, ба більше - навіть до критики сталінізму з його боку не дуже дослухалися, але у кризовій ситуації Другої світової війни все могло змінитися) у лівому політичному таборі був дуже небезпечний для Сталіна. І за допомогою ОГПУ і його наступника НКВД Кремль розпочав переслідування Троцького. Звинувачення одне: керівництво терористичними діями в СССР. Хочете дружити з Кремлем - видайте або вишліть Троцького.

Спершу висланий з СССР Троцький зупинився на Принцевих островах (Туреччина). Але Туреччина часів Кемаля Ататюрка була вірним совєтським союзником. Далі притулок йому надала (після тривалих перемовин) Норвегія. Однак після процесів над «убивцями Кірова» совєтський уряд висунув Норвегії вимогу вислати Троцького. 27 серпня 1936 року Совнарком звернувся до уряду Норвегії: «Можна вважати встановленим, що JI. Троцький, котрий мешкає в Норвегії, є організатором і керівником терористичних дій, які мали на меті вбивство членів Совєтсько-го уряду й вождів радянського народу... Совєтський уряд вважає, що подальше надання притулку JI. Троцькому, організатору терористичних дій, може завдати шкоди чинним між СРСР і Норвегією дружнім стосункам і суперечить сучасному розумінню норм міжнародного права... Совєтський уряд розраховує, що Норвезький уряд не відмовиться виконати відповідні дії для позбавлення Троцького подальшого права притулку на норвезькій території».

Троцький кілька разів намагався одержати право приїхати до Великої Британії. Це стало відомо зовсім недавно, коли британці розсекретили документи МЗС того часу. Його прохання підтримали Ґерберт Веллс та Бернард Шоу, проте уряд вирішив не дратувати Сталіна. Майже те саме повторилося у Франції. Тим більше, що радянський уряд надав купу «доказів» терористичної діяльності політемігранта Троцького...

Ну, а далі все було справою техніки. Загнати Троцького в Мексику, упровадити в його оточення агентуру НКВД, водночас ізолювати сталінського опонента від усіх його потенційних союзників і тільки тоді знищити. Щоб не розкрив подальших кремлівських планів. І що цікаво: з огляду на недалекий уже початок запланованої ним Другої світової війни 1938 року Сталін наказав ліквідувати лідера ОУН Євгена Коновальця та лідера IV Інтернаціоналу Лева Троцького. Обидва, хоч і з діаметрально протилежних ідейних позицій, обстоювали незалежність України. Випадковий збіг? Чи щось більше?

Загалом же Лев Троцький був геніальним організатором і блискучим публіцистом. Проте свій хист він присвятив справі надзвичайно кривавій, а відтак, коли стала зрозуміла безперспективність старого курсу, його новий курс виявився хаотичним поєднанням несумісних елементів. Видається, що чимало вітчизняних політиків у цьому сенсі є учнями Троцького. Тільки без його талантів. На щастя...

Олександр Греків: генерал, котрому не дали створити армію

Схоже, уся новітня історія нашої країни - це правдива історія колосальних можливостей, нереалізованих з вини дрібних і дріб’язкових політиканів. Вони вважали, що розуміють геть усе на світі краще за всіх і не хотіли прислухатися до справжніх фахівців - від економістів до військовиків, що їх завжди вистачало в лавах тих, хто боровся за українську справу - але політикани практично завжди затоптували цих фахівців, щоб самим в’їхати на білому коневі якщо не в стольний Київ, то бодай у якесь провінційне містечко, а відтак - і в історію, бодай дуже-дуже провінційну.

Одним із тих найвизначніших українських діячів XX століття, що їм вітчизняні політикани постійно «перекривали кисень», був генерал-хорунжий Олександр Греків. Хто він був? Ось основні етапи його тривалого і драматичного життя.

Гвардієць його імператорської величності

Народився наш герой 4 грудня 1875 року в родинному маєтку Сопичі на Чернігівщині. Закінчив юридичний факультет університету, а потім - військове училище в Москві. Служив у 1-й гвардійській дивізії (тодішня еліта з еліт, і потрапити туди звичайному дворянинові було дуже й дуже непросто - необхідними вважалися екстраординарні знання та здібності. Вступив до Академії Генерального штабу в Петербурзі (знову-таки, це було дуже нелегкою справою, досить сказати, що абітурієнт мусив вільно володіти, крім усього іншого, двома іноземними мовами). Серед

найближчих друзів Грекова часів навчання в академії були Володимир Сінклер та Олександр Ліґнау (згодом також генерали української армії). Після випуску він повернувся до гвардії, але 1907 року капітана Грекова як не надто благонадійного офіцера «для профілактики» перевели у гренадерські частини. Наступного року він знову повернувся до гвардії, викладав у військових училищах, закінчив Академію Генштабу, потім викладав у ній. Серед його вихованців - майбутні полковники та генерали армії УНР Володимир Сальський, Євген Мешківський, Віктор Кущ, Микола Капустянський, Олександр Осецький, Марко Безручко, Всеволод Змієнко. А далі - Перша світова війна, спершу - на Північному, потім - на Південно-Західному фронті.

У листопаді 1917 року генерал-майор Греків перейшов на службу Українській Народній Республіці. Він сформував Другу Сердюцьку дивізію, був начальником штабу Київського військового округу, заступником військового міністра. Звільнений з посади гетьманом Павлом Скоропадським як «самостійник», Греків приєднався до повстання Директорії, згодом командував Південною групою військ Армії УНР, був військовим міністром.

У березні 1919 року через особистий конфлікт із Симоном Петлюрою генерал-хорунжий Греків подав у відставку й переїхав до Галичини. 9 червня його призначили командувачем Української галицької армії, організував і провів знамениту Чортківську наступальну операцію проти польської армії, б липня 1919 року він був увільнений з армії, відтак переїхав до Румунії, а через рік - до Відня, де і мешкав понад чверть століття.

Після Другої світової війни, восени 1948 року, Греків був викрадений радянськими агентами й перевезений до Лук’янівської в’язниці в Києві. У травні наступного року його засудили до двадцяти п’яти років концтабору. Відбувши сім років ув’язнення в Сибіру, вісімдесятирічний Олександр Греків був звільнений 20 серпня 1956 року. Помер у Відні 2 грудня 1958 року.

Ось такий стислий фактаж. Але згідно із ним наш герой «тягнув», висловлюючись радянськими термінами, на «запеклого буржуазного націоналіста», не більше. Тому придивімося до нього уважніше. Греков (до 1917 року він підписувався ще так) належав до військової еліти Російської імперії, бо був не тільки випускником Академії генштабу, викладачем військових училищ, а й з 1912 року, після захисту дисертації, - екстраординарним професором Академії (це приблизно дорівнює нашому кандидату наук). Паралельно перед Першою світовою війною він за посадою очолював розвідку Санкт-Петербурзького військового округу. На початку Першої світової війни підполковник Греков був начальником штабу 74-ї піхотної дивізії, сформованої з міщан Петербурга, тобто, як говорили сучасники, з офіціантів, двірників та візників. За два місяці дивізія перетворилася на повноцінну бойову одиницю. Кожен, хто знає військову службу, розуміє, якою тут була роль начальника штабу. Далі - бойовий офіцер Першої світової війни. І от людина, котра за походженням була з давнього грецького року, що одержав дворянство за Петра І, блискучий гвардієць імперії, допущений до спілкування із членами імператорської родини й пов’язаний з Україною хіба що місцем народження (Чернігівщина) і, можливо, якоюсь часткою крові, став послідовним, запеклим, самовідданим борцем за українську справу. І це в той час, коли в більшовицькому та білогвардійському таборах була купа осіб із щиро українськими прізвищами та стовідсотково українською кров’ю, - осіб, котрі із завзяттям громили українську незалежність. Очевидно, у генерала Грекова, як і в десятків генералів та адміралів Російської імперії, були вагомі підстави стати на бік незалежної України. Хоча влада цієї України не дуже їх шанувала й не дуже їм довіряла. А шкода! Адже йшлося про управлінські кадри вельми високої кваліфікації, які могли знадобитися не тільки у військовій сфері. Проте сталося так, як сталося...

Чи могла Україна мати потужну армію?

Тільки-но ставши до служби Українській Народній Республіці, генерал Греків запропонував план розгортання спочатку невеликої, але добре навченої та озброєної регулярної армії, яка поступово на основі загальної військової повинності розгорталася в потужні збройні сили, здатні захистити державу. Якби був прийнятий план Грекова, 300 студентів та гімназистів не полягли б під Крутами, намагаючись захистити Київ від більшовиків: ця патріотична молодь одержала б прискорену фахову військову підготовку й очолила б взводи та роти регулярного війська.

А захистити Київ міг би, скажімо, і Перший український корпус генерала Скоропадського, який у жовтні 1917 року силою спинив першу спробу більшовизації України, але після цього був негайно розпущений Центральною Радою. А генерал Греків за плани створення регулярного війська був звинувачений військовим міністром Поршем, за фахом адвокатом, у «бонапартизмі».

Вдумаймось в абсурд ситуації: блискучий організатор української кооперації ще за царських часів Микола Порш (а це було дуже нелегкою справою, враховуючи не тільки політичні мотиви, а й апетити чиновників, які від часів гоголівського «Ревізора» аж ніяк не зменшилися) виявився неспроможним зрозуміти, навіщо під час революції потрібна сильна кадрова армія, здатна розгорнутися на основі загальної військової повинності в масове, організоване й дисципліноване революційне військо. Завадили марксистські догми, неготовність більшості тодішньої української еліти до рішучих, якщо потрібно - то й силових дій.

Здавалося, 1918 року, за часів Української держави гетьмана Павла Скоропадського, до думки військових мусили прислухатися більше: адже глава держави сам був фронтовиком-генералом. Проте, на лихо для країни, попри гарні наміри, за своїм рівнем фаховості та патріотизму Скоропадський істотно поступався багатьом своїм підлеглим, отож не дуже любив «надто розумних». Тим паче, що остаточно переконаним українським патріотом Скоропадський став тільки в еміграції, а під час перебування при владі нерідко дослухався до промосковських діячів. Тож із армії та флоту вигнали найкращі командні кадри, серед них і генерала Грекова, котрий разом з давніми друзями-офіцерами, які тепер були у високих чинах, розпочав створення підпільної офіцерської організації «Батьківщина», а відтак активно підтримав антигеть-манське повстання.

Що являло собою те військове керівництво, на яке в останні місяці своєї влади спирався Скоропадський, і наскільки «патріотичні» офіцери лишилися з ним, яскраво описано Булгаковим у «Білій гвардії». Не сказано в цьому романі лише того, що командні кадри повстанців, котрі наголову перемогли гетьмана, -це були офіцери, вигнані зі служби тим самим гетьманом за «не-професіоналізм» та «політичний радикалізм».

І знову генерал Греків вступив у конфлікт з політичними лідерами, тепер уже відновленої УНР. Він знову намагався організувати нормальне регулярне військо, усупереч політиці лівих соціалістів, котрі порядкували тоді на чолі Директорії УНР; він рішуче, за допомогою військових трибуналів, боровся з отаманщиною та єврейськими погромами; він вимагав від політиків чіткої та виваженої лінії заради збереження незалежності та свободи України. 27 січня 1919 року на відкритті Трудового конгресу генерал виголосив промову, де піддав нищівній критиці ліві соціалістичні експерименти Петлюри (той тоді ще не відмовився від них) і Винниченка в армії та державі. Він закликав до надзвичайних заходів з метою національного порятунку України, адже червоні наступали на Київ, і запропонував ці заходи. Генерал Греків сказав: «Якщо ми не втримаємо Київ, то ми не втримаємо і свою державу й ніхто з нами не буде більше рахуватись». Після цього Петлюра вискочив на трибуну й заявив - мовляв, генерал говорив як приватна особа, його думка не є позицією уряду, а після в кабінеті тупотів ногами та батькував Грекова: мовляв, той виступав не як військовик, а як глава держави. Схоже, саме це тоді турбувало Петлюру більше, ніж доля України...

Похмурі пророцтва Грекова справдилися. З 5 на б лютого 1919 року червоні захопили Київ. Комусь треба було рятувати ситуацію, і генерала негайно призначили командувачем армії УНР. Проте час був безповоротно втрачений.

Досвідчений генштабіст Греків, крім побудови армії на основі мобілізаційної системи, запропонував також інші заходи щодо широкої реорганізації армії. Він закликав відмовитися від таких структурних одиниць, як полк і дивізія. Вищим військовим з’єднанням ставав корпус, до складу якого входило від двох до п’яти бригад, що поділялися на батальйони. Переваги запропонованої Олександром Трековим структури були доведені згодом досвідом британської та американської армій. Показово, що й нинішня українська армія теж переходить саме на таку структуру.

Антанта фактично була на боці більшовиків

Паралельно з описаними подіями грудня 1918 - лютого 1919 року Греків брав участь у переговорах із французами, котрі висадили десант в Одесі і представляли всю Антанту. Українській Народній Республіці потрібна була негайна військово-технічна, економічна та гуманітарна допомога в боротьбі з більшовиками й - не меншою мірою - зовнішньополітичне визнання з боку провідних світових держав. Олександр Греків і Арнольд Марґолін, заступник міністра закордонних справ (ще один справді послідовний борець за незалежність України «сумнівного», в очах деяких суперпатріотів, походження), запропонували план боротьби проти більшовиків, за яким об’єднані збройні сили України, Білорусі, Донської та Кубанських козацьких незалежних республік під орудою спільного штабу за французької військово-технічної допомоги мали поставити крапку на диктатурі Леніна - Троцького і звільнити Москву й Петроград.

А що зажадала Франція, котра тоді вела «першу скрипку» серед держав Антанти? Ось французькі вимоги до УНР: повна реорганізація за французькими приписами урядового апарату; українська армія під контролем Франції і французьких генералів; у разі нестачі українських офіцерів залучати російських денікін-ських; залізниці та фінанси під контролем французької адміністрації; справа державної незалежності України покладалася на мирну конференцію в Парижі; Директорії ж належало звернутися до Франції з проханням прийняти Україну під свій протекторат. Зрозуміло, що задоволення цих вимог автоматично кинуло б усю Україну на бік більшовиків (до речі, факт переговорів був уміло використаний більшовицькою пропагандою). Військовики просили в уряду УНР дозволу скинути нахабних французів у Чорне море й дещо протверезити їх морським купанням. Уряд дозволу не дав. Тоді командир однієї з українських дивізій Григор’єв перейшов на бік більшовиків і провчив-таки зарозумілих переможців у Першій світовій війні. А потім Григор’єв повстав проти більшовиків, бо побачив, у яку політичну халепу втрапив, пустивши на південь України чекістів та комісарів; Григор’єва застрелив Махно, котрий тоді був на боці більшовиків; відтак Махно посварився із червоними, й українське колесо зробило новий оберт...

На початку весни 1919 року генерал Греків знову був відправлений у відставку, тепер уже Петлюрою. Він переїхав до Галичини й жив там як приватна особа. Це офіційно. Проте президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич одразу ж запросив генерала для консультацій і врешті-решт дійшов висновку, що командування Українською галицькою армією (УГА) слід передати йому, адже УГА фактично не мала свого вищого офіцерського складу, тому й запрошувала на високі посади наддніпрянців. Але поки Петрушевич зважував та вагався, поки узгоджував кандидатуру Грекова за всіма правилами парламентської демократії, ця армія була розбита поляками й перестала становити будь-яку бойову цінність.

Номінально Олександр Греків очолив Українську галицьку армію 9 червня 1919 року, реально ж він командував військом з 25 травня. Під його керівництвом війська були остаточно переформовані згідно зі структурою, запропонованою Петлюрі й відхиленою ним; тепер Греків мав належні повноваження (почав переформування за схемою «корпус - бригада - курінь» генерал-хорунжий Омелянович-Павленко, наддніпрянець, який очолював УГА перед Трековим і був добре знайомий з його напрацювання-ми). Був розроблений план наступу, що мав на меті звільнити Галичину від польських військ й оволодіти Львовом. Три корпуси, з яких складалася УГА, діяли узгоджено й динамічно. У Чорткові, звідки 7 червня почався наступ, була одним ударом розгромлена польська дивізія полковника Сікорського. Далі щодня здобувалися нові міста й містечка: Теребовля, Тернопіль, Галич, Бурштин, Рогатин та інші. Трофеями стрільців стали десятки гармат та кулеметів, панцирні поїзди, літаки, обози.

Бої були жорстокими. Так, курінь поручника Голинського в рукопашному бою здобув село Черче. «Під діланням гуцульських багнетів розбігається ворог урозтіч», - згадував пізніше про цей бій один із його учасників. Скрізь, куди поверталося українське військо, його радо вітали галичани. За час наступу Грекову вдалося не тільки поповнити війська, а й розгорнути ще чотири стрілецькі бригади, створити перші в Галицькій армії кавалерійські бригаду й полк, а також добровольчий єврейський курінь.

Проте 28 червня наступальний порив вичерпався. На галицький фронт були терміново перекинуті шість свіжих польських дивізій, а розбиті - поповнені. Командування польськими силами перебрав особисто Юзеф Пілсудський. На додачу Галицька армія витратила практично весь боєзапас: у стрільців залишалося по кільканадцять патронів, тим часом як польські війська щедро постачалися із Франції. ЗУНР закупила патрони, снаряди, амуніцію, ліки в Румунії, і цього всього вистачило б для забезпечення війська, розгортання нових з’єднань і продовження наступу, але Антанта заборонила румунському уряду передати вже куплене спорядження українцям.

Крім того, політики не скористалися згодою поляків підписати перемир’я на галицькому фронті. Невідомо, звичайно, чи дотримали б польські командувачі свого слова, але навіть спроби піймати їх на цьому слові не було зроблено. Тому ухвалили рішення про організований відхід УГА за Збруч, щоб там продовжити боротьбу за соборну Україну разом з військом УНР, і під орудою Олександра Грекова розробили план такого відходу. Армія здійснила цей план. Але вже без генерала Грекова.

Усе дуже просто: політики (чи політикани?) надто боялися великого авторитету генерал-хорунжого Грекова серед військови-ків-галичан. Тому особисто Симон Петлюра змусив Євгена Петрушевича звільнити генерала з лав УГА.

Греків не підіймав заколоту - він підкорився наказові. І виїхав за кордон, до Румунії. Там упродовж неповного року відставний генерал-хорунжий зумів так зорганізувати українську громаду, що політична стабільність Румунського королівства опинилася під загрозою. І знову: місцеві українські політики вважали Грекова надто «радикальним» і не дуже протестували, коли його висилали до Австрії. У Відні українська еміграція - і ліва, і права - ставилася до Грекова у своїй більшості не надто прихильно. Лише військовики цінували його непересічний талант і відданість українській справі.

Війни програють не генерали

І от тепер постає закономірне запитання: як з такими блискучими генералами, як Олександр Греків і низка інших, незалежна Україна примудрилася програти визвольну війну? Дехто вважає, що вся проблема у фатальному збігові несприятливих чинників -внутрішніх і зовнішніх. Дехто наполягає, що Україні не вистачило часу виплекати свою політичну еліту, адже більш-менш легальні умови для політичного життя в Російській імперії існували лише 12 років - від 1905 до 1917. Тож державою керували навіть не посли до сейму, як у Галичині, а адвокати, учителі, журналісти, котрі просто губилися перед огромом завдань, що постали перед ними, і робили фатальні помилки. Вони і призвели до падіння держави, яку ці політики щиро любили, але яку не вміли оборонити. А дехто говорить прямо: тодішні політикани надто захопилися соціальними експериментами й надто боролися за звання най-найголовнішого, щоб ще мати час думати про Україну. А на додачу, вони забули, що незалежність нічого не варта без уміння та бажання її захищати - і не балаканиною, не гаслами, а вогнем і мечем. Скажімо, тільки 1920 року Симон Петлюра став справді схожий на лідера воюючої нації. Але тоді вже жодні військові й політичні таланти не могли зарадити.

Тим часом усі українські генерали доби Визвольної революції (крім, хіба що Скоропадського та кількох проросійськи налаштованих осіб з його оточення) були переконаними демократами. Це може видатися дивним, але це так. Вони не мислили дій поза межами бодай і недосконалої, але легітимної влади й поза волею провідних політичних сил. Це вже під час Другої світової війни генерал де Голль відмовиться підкоритися законному уряду, котрий капітулював перед Німеччиною, і поведе французів за собою, а в останній третині XX століття генерал Піночет зауважить: він не міг не втрутитися в політику, коли від голоду, спричиненого «народним» режимом у Чилі, щодня помирали немовлята. А на запитання, які політичні сили його висунули, відповість: три політичні сили - сухопутні, військово-повітряні та військово-морські сили. Генерал-хорунжий Олександр Греків 1919 року не переступив Рубікону. Можливо, даремно. Можливо, його хист організатора - штабіста й полководця - допоміг би витворити разом з іншими генералами та полковниками «українське незалежницьке диво», і не було б у нашій історії голодоморів, репресій, Бабиного Яру та Биківні, Колими й Освенцима.

А водночас ішлося про гідних достойників лицарсько-шля-хетської культури, - мається на увазі вся когорта генералів і полковників УНР. Майже ніхто з них, перебуваючи в еміграції, не загруз у дрібних розбірках між політиканами й не кинувся здобувати високі посади в арміях інших держав (а такі пропозиції були зроблені багатьом емігрантам). Згаданий уже генерал Володимир Сінклер, нащадок шведського офіцера зв’язку короля Карла XII при штабі гетьмана Івана Мазепи, після відступу армії УНР під тиском червоних до Польщі відмовився від генеральської посади в польській армії, заявивши, що не може знехтувати своєю присягою Україні. Сінклер працював простим кондуктором на польській залізниці й жив досить скромно. Як і його друг Олександр Греків.

Хоча, звичайно, Олександр Греків, за всіх його здібностей та хистів, - радше штабіст, аніж «польовий командир», швидше стратег, аніж тактик. Не пощастило українській історії, не склався «дует» командувачів вищого рангу, який міг би вести за собою армію й розв’язувати військово-політичні завдання. Так, як це зробили Марко Безручко і Всеволод Змієнко - учні Грекова по Академії Генштабу, котрі (один у ролі командира, інший - начальника штабу) зупинили похід «червоних коней» Будьонного під Замостям...

Але те, що тогочасні генерали не відсторонили нефахових політиків, а часом і відверто недолугих політиканів, не знімає історичної відповідальності з тих самих політиканів, котрі надто вже любили себе на чолі України, а не Україну саму по собі. Як не знімає відповідальності з наших сучасників, котрі мусять робити належні висновки з уроків минулого.

«Дідусь Корній» в інтер'єрі доби

31 березня 2007 року якось непомітно в Україні промайнула справді важлива для всіх нас дата. І не тільки тому, що це день народження пророка Магомета. Цього дня 125 років тому в Санкт-Петербурзі народився хлопчик Микола, котрий увійшов в історію всього того дуже складного культурного масиву, що утворився на просторах спершу Російської, а потім Совєтської імперії, під іменем Корнія Івановича Чуковського.

А ще він був Микола Васильович Корнійчуков (або Корнійчук) - незаконнонароджений син непошлюбленої матері, наймички з Полтавщини. Один з найвидатніших дитячих письменників світу. І не лише дитячий письменник, а й «дорослий» літературознавець, перекладач, літературний критик, мемуарист і педагог у найширшому сенсі цього слова. Людина, котра вміла говорити з використанням різної стилістики в різних жанрах. Енциклопедист у прямому значенні цього слова. А тому про нього хай краще говорить сучасний енциклопедист, київський культуролог Вадим Скуратівський.

«Окрім славнозвісних текстів дитячої літератури, Чуков-ський дуже ретельно працював над зовсім іншими, й здавалося б, далекими від дитячої літератури темами. Десь у середині 1900-х років він першим у світі заговорив про масову літературу, про масове, отже, бездуховне споживання, про відповідні жанри цієї масової літератури. Це було задовго до славнозвісної книги Орте-ґи-і-Ґассета «Повстання мас». Але іспанський філософ говорив про це у філософському стилі, а Чуковський говорив якось дуже спокійно, але по-своєму, надзвичайно глибоко, - пише професор Вадим Скуратівський. - Тоді ж він починає працювати над сюжетами, пов’язаними з найвідоміиіими письменниками світу, від Волта Вітмана до Вайльда й закінчуючи російською літературою. І ті статті Чуковського розгорталися в напрямі винайдення структурних формальних основ цієї самої творчості. Тобто задовго до так званого російського й німецького формалізму Чуковський винайшов метод структурного аналізу, особливої морфології, яка розглядає художній твір як певну цілісність. І, нарешті, наприкінці 1920-х років Корній Чуковський починає працювати над так званою дитячою мовою як над системою знаків дитячої психології у її переході від однієї стадії до іншої. Майже водночас над цією самою проблемою працює великий швейцарський психолог Піаже, а в червоній Росії - Лев Виготський. Зрозуміло, що еони навряд чи дивилися в бік Чуковського, який своїми засобами легкої літератури задовго до Піаже й Вигот-ського заговорив про те, як формується взагалі основа основ і людського мислення, і мовної поведінки - шлях дитячої мови в напрямі до мови дорослої. «Від двох до п’яти» - це геніальна книга».

Краще не скажеш - коротко і зрозуміло. І добре, якщо в теперішній політичній колотнечі про Чуковського в Україні згадають незлим, тихим словом. Але погано, якщо в цьому слові вітчизняні автори через певні причини не помітять дуже важливих сюжетів, що стосуються життя і творчості Чуковського. А вони цього не помітять, якщо підуть в оповіді про автора «Айболитя» і «Тарга-ниська» вслід за сучасними російськими джерелами, зокрема новітньою розвідкою Ірини Лук’янової «Корній Чуковський», що з’явилася рік тому у видавництві «Молодая гвардия».

Річ у тому, що в подібних наукових розвідках пишеться те, що мусить писатися в них незалежно від імені автора. Бо ж російська гуманітарна наука в 90% випадків закінчується там, де починається українське питання.

От і зараз. Ось цитата з Ірини Лук’янової: «Він - незаконний син мами-українки та батька-єврея, який виріс у винятково космополітичному місті й говорив по-російськи. Росіянином він був не по крові, але по мові - так і увійшов у російську традицію, і через російську прилучився до світової культури». Ну, а далі йдуть розмисли про те, чи усвідомлював себе росіянин Чуковський при цьому ще і євреєм і т. д.

А тепер подивимося, ким був насправді по мові Корній Чуковський (він же «Ніколай Корнейчуков» у російській транскрипції та Микола Корнійчук - в українській. Ось що згадував знаний дисидент, молодший друг Чуковського Лев Копелев (цитую мовою оригіналу):

«На прогулке зашла речь о трудностях перевода с родственных языков. Чем ближе язык, тем труднее. Польские стихи умеем переводить, а украинские еще не научились. Корней Иванович внезапно остановился.

- Пастернак гений. Но и ему трудно давался Шевченко. Однако «Марию» перевел прекрасно. Помните?.. Забыли?! Идемте и сейчас же будем читать Шевченко. По-украински.

Он привел меня в дом, достал с полки «Кобзарь», начал читать «Марию». На второй строфе голос стал еще выше. Задрожал, перехватило. Он плакал. Протянул книгу.

- Читайте. Но только без пафоса, по-человечески. - Я читал, а Корней Иванович плакал. Иногда перебивал:

- Повторите.

...Ну, спасибо. Идите. Уходите».

У кого з росіян по мові й по культурі можлива така емоційна реакція?

Тепер - зі спогадів поета Олександра Ревича про Арсенія Тар-ковського: «Я по первому впечатлению вспомнил, что Арсений говорил особым тембром. Таким тембром говорят люди, у которых на слуху украинский язык. Таким тембром говорил Корней Иванович Чуковский. На этом же тембре пел Козловский».

Правда, цікаво?

А тепер - слово самому Чуковському, фрагмент із його статті про футуристів:

«И характерно: когда Василиск Гнедое на минуту, по како-му-то капризу, стал писать внезапно по-украински, он и там закричал: долой!

Перша эгофутурня пісня На украіньской мові:

Усім набридли Тарас Шевченко Та гопашник Кропівницький -

то есть всем надоел и величайший поэт, и величайший актер Украины. Какой ни коснутся культуры, всякую норовят уничтожить. Вот оно - то настоящее, то единственно подлинное, что так глубоко таилось у них подо всеми их манифестами, декларациями, заповедями: сбросить, растоптать, уничтожить! Разве здесь не величайший бунт против всех наших святынь и ценностей? »

наші святині и наші цінності...

Утім, десь на початку XX століття Чуковський прямо записав у своєму щоденнику, - нагадує нам професор Вадим Скуратівський, - «я, такий-то, раптом спіймав себе на тому, що мислю й викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською...»

Ясна річ, Чуковський не був діячем української культури. Він був постаттю російської імперської культури, під якими б прапорами та імперія не існувала (так само, як ірландець Бернард Шоу - діячем британської культури). Але при всьому тому, видається, він, як і вже згаданий Шоу, був біпатридом - людиною з двома Батьківщинами, яка бажає тільки добра обом своїм Віт-чизнам і прагне їм прислужитися своєю культурницькою діяльністю. Таке трапляється в імперські часи, коли у провінціалів із завойованої колонії є лише один вихід - культурно завоювати метрополію; але при цьому доводиться приймати певні правила гри цієї метрополії, у тому числі й мову.

Утім, про це не дізнаєшся із текстів, що друкуються в Москві. Там Гоголь - однозначно «русский писатель», і навіть автор кількох книг про Гоголя Ігор Золотусський не знає, що в першому варіанті «Тараса Бульби» (1835), вільному від «ідеологічних вправ» у дусі «самодержавия, православия, народности», немає ані «русского царя», ані «русской земли», ані пафосу апологета імперії, закарбованого в останніх словах Бульби: «Подымется из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему... Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу!» У першому варіанті козацького полковника не палять на вогнищі, і він звертається до козаків із зовсім іншим напучуванням: «Прощайте, паны-бра-ты, товарищи! Вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и что кусочка моего тела не оставят на земле, - да то уже мое дело... Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!..» У Москві книга про Нестора Махна виходить у серії «Русский бунт» (хоча сам Махно в паризькій еміграції присвятив свої спогади, за його словами, процесу перетворення російської революції в Україні на суто українську революцію), навіть про Симона Петлюру книга виходить у тій самій серії!..

Тож чого після всього цього дивуватися, що у книзі про Лева Троцького її автор Сергій Семанов довго розводиться про вплив на маленького Лева єврейської культури та мови, не знаючи чи не бажаючи знати того (про що, до речі, згадував сам Троцький), що в сім’ї Бронштейнів розмовляли українською. Російську Давид Бронштейн так і не вивчив до кінця життя, так само, як і івриту, а на їдиш розмовляти гидував, вважаючи її «мовою рабів». От і спілкувалися тією мовою, якою розмовляли селяни-наймити землевласника Бронштейна. Ба більше: перші літературні спроби Лева Давидовича у віці 15 років були також виконані українською. І надалі українізми постійно проскакують у його текстах. Так, свою дружину, корінну росіянку Наталію Седову Троцький звав «Наталочкою». А хіба без певного (хоч і дуже своєрідного) українського сентименту могла виникнути у Троцького наприкінці життя ідея відокремлення «робітничо-селянської України» від СССР з орієнтацією на вступ її у майбутньому в «Соціалістичну федерацію Європи», але в жодному разі - не в спілку з Росією, навіть «червоною», про що вже йшлося в цій книзі? Незалежність радянської України для Троцького наприкінці його життя - річ аксіоматична, а от про Білорусь він пише інакше: «Ми - за незалежність радянської України і, якщо самі білоруси цього хочуть, совєтської Білорусі». Схоже, Лев Давидович теж належав до дуже своєрідних «червоних» біпатридів, але при цьому переймався зовсім не єврейською державою, а Україною...

А щодо згадуваного уже польсько-українського роду Тарковських, то чи можна зрозуміти стилістику Арсенія та Андрія без українських культурних кодів і сюжетів? Але ж таких досліджень, наскільки мені відомо, нема, і навряд чи будуть.

Одне слово, багато «цікавенького» відкривається, тільки-но зачепиш російську гуманітарну науку та історію під ракурсом постколоніального дискурсу. Інша річ, що вірити цій науці не дуже випадає, за винятком окремих дослідників. Як, до речі, і вітчизняній науці, у якій купа колоніальних міфів, не помічених самими дослідниками. Але це вже інша тема.

А повертаючись до Корнія Чуковського, скажу, що варто-та-ки перекладати його речі для дітей українською мовою, тим більше, що тут буде своєрідний «зворотний переклад» (бо ж думав їх автор, за його власним визнанням, таки українською). Новаторство Чуковського в російській дитячій поезії було, зокрема, у тому, що він вдало використав у ній деякі традиційні українські пісенні розміри, а на додачу смів дуже вільно поводитися зі словом і з тематикою. Не випадково одним із перших почав перекладати вірші Чуковського такий «страшний» політемігрант та «український буржуазний націоналіст», як Іван Багряний. Сумніваюсь, що про цей факт пишуть московські дослідники. А тим часом переклади цікаві, не тавтологічні, а творчі, із звукописом, розраховані на специфіку дитячого сприйняття:

Задзвонили Крокодили,

Закричали скільки сили:

«Ой, у нас зробилась драма! -

Наша мама, наша мама -

З’їла ґі-ґіпопотама, -• їй прийшла така охотр, -

Проковтнула бегемота!

Може вмерти щохвилини!

Шліть рицини!

Шліть рицини!!!»

Закричав я в телефон:

«Скільки вам?!»

«Ваґон!

Ваґон!!»

Отож, як бачимо, через переклади Багряного вірші Чуковського прийшли до дітей повоєнної української політичної еміграції. Одне слово, без прямого й опосередкованого впливу «дідуся Корнія» уявити собі нашу епоху й нас самих навряд чи можливо. Тому не будемо забувати про те, що для нього Україна була не тільки територією, де народилася його мати, а й чимось незмірно більшим.

Технократія: made in Ukraine

Костянтин Калінін: політ крізь час

Коли ведуть мову про українське «розстріляне Відродження» 20-х - початку 30-х років XX століття, звичайно мають на увазі суто гуманітарну сферу. Літературу, театр, кіно, освіту. А тим часом доба національного відродження, а краще сказати б, творення модерної української нації, хоча й під пильним політичним контролем більшовиків, дала колосальний злет у різних галузях науки й технології в Україні. Від психології до атомної фізики, від біохімії до математики, від електрозварювання до авіабудування. У всіх цих галузях тогочасна Україна мала постаті світового виміру, без чиїх ідей розвиток цивілізації гарантовано був би загальмований; проте ці достойники у своїй абсолютній більшості були жорстоко знищені тоталітарним сталінським режимом, а згодом, по своїй посмертній реабілітації у 1950-1960-х роках, записані до «визначних російських» учених,конструкторів, педагогів тощо. Тоді як насправді йдеться про наших співвітчизників. А нерідко - і про тих, хто за всіма ознаками мав би належати до «українських буржуазних націоналістів», але з ким Москва на якийсь час змирилася (у рамках компромісу з українськими лівими соціалістами-боротьбистами), бо ж інакше не мала шансу втримати свій контроль за українськими губерніями, де постала квазісуверенна УСРР (але, на той час, із достатньо реальною автономією стосовно центру).

Про що мовчала енциклопедія

У романі письменника-шістдесятника Радія Полонського «Острів диваків» герой згадує довоєнні часи й себе, юного, дивлячись на фотографію велетенського літака. Усі думають, що то -«Максим Горький» - був такий авіаційний велетень, збудований у 30-х роках XX століття росіянином Андрієм Туполєвим. Але ні. Це літак, створений у Харкові - тодішній столиці Радянської України. Літак, сміливість задуму якого вражає авіаційних фахівців і понині, але творець якого відомий небагатьом.

Прізвище «Калінін» якщо в когось із чимось і асоціюється, так це із «всесоюзним старостою», формально - президентом СССР, реально - сталінським лакеєм. Але був й інший Калінін, котрого варто згадати в сьогоднішній Україні.

Ось що розповідає про нього «Українська радянська енциклопедія»:

«Калінін Костянтин Олексійович. Народився у місті Валуй-ки, тепер Білгородська область Російської Федерації, у 1889 році, помер 1940 року у Воронежі. Український радянський авіаконструктор. Член комуністичної партії з 1923 року. Закінчив Київський політехнічний інститут 1925 року. З 1926 року керував конструкторським бюро у Харкові. У1928-1929 роках розробив конструкції пасажирських літаків К-4 і К-5, які повністю витіснили машини іноземних марок з повітряних ліній СРСР. У1930-1938 роках було збудовано ряд літаків конструкції Калі-ніна, зокрема, літак К-7, розрахований на 120 пасажирів, бомбардувальники К-12 і К-13. Нагороджений орденом Трудового червоного прапора». Небагато інформації. І, як завжди у совєт-ських виданнях, чимало брехні.

Почнімо із самого початку. Зрозуміло, що Костянтина Каліні-на поєднувало з Україною місце роботи, адже всі його головні звершення відбулися тут. Але не тільки місце роботи. Попри російське прізвище, народився він саме в тому районі сьогоднішньої Білго-родщини, який був частиною старої козацької Слобожанщини, і, можна сказати цілком певно, від народження українська культура, українські традиції, українська свобода аж ніяк не були для нього чужими. Власне, як вдалося недавно з’ясувати, і прізвище «Калінін» з’явилося у вихідця з козацької родини на бурлескне ймення Калина-Малина з ініціативи волосного писаря. Отож не випадково в 1918 році бойовий льотчик Першої світової війни, кілька разів поранений офіцер, нагороджений Російською імперією орденами св. Станіслава і св. Анни, Калінін добровільно пішов служити командиром загону в авіації гетьманської Української держави, а в 1918-1919 роках - Української Народної Республіки. Потім - падіння УНР, і, дивом уникнувши пильного ока чекістів, Калінін утік до Москви, де йому вдалося потрапити до Академії повітряного флоту. Проте в лютому 1922 року він був виключений з цієї Академії за політичні переконання і знову змушений тікати; тепер він повернувся до Києва, бо ж в УСРР розпочалася на повну силу українізація, і тут уже не виловлювали « недобитих петлюрівців », а давали їм змогу працювати - звісно, за лояльності до влади. Тут йому вдалося не тільки закінчити Київську політехніку, а й здійснити свою давню мрію - стати авіаконструктором. Улітку 1925 року первісток Калініна - літак К-1 -піднявся в повітря. Тоді майже всі конструктори схилялися до схеми «біплан». Калінін раз і назавжди обрав схему моноплана, яка за десять років запанувала у світовій авіації. Після першого успіху його запросили до Харкова, тодішньої столиці УСРР, де невдовзі Калінін очолив авіаційне конструкторське бюро. І не тільки тому, що, мовляв, Радянській Україні був потрібен «свій» конструктор з міркувань престижу (так пишуть деякі сучасні автори), -ні, Калінін був, як то кажуть, «на рівні», його ідеї були потрібні.

Слід сказати, що в Харкові кінця 1920-х - початку 30-х років літаки будувало не тільки конструкторське бюро Костянтина Калініна. їх також проектували і будували в Харківському авіаційному інституті силами викладачів і студентів. Очолював цю роботу завідувач кафедри конструкцій літаків Йосиф Неман, котрий перед цим пройшов школу якраз у КБ Калініна, і в неповних тридцять років став знаним авіаконструктором. Із цих літаків, марки «ХАИ», два будувалися в серії - ХАИ-1 і ХАИ-5 (хоч вироблялися вони в Україні, й інститут звався Харківським авіаційним, себто ХАІ, маркування літаків було всесоюзне, російською мовою) або жР-10. Останній - розвідник і легкий бомбардувальник. Таких літаків виготовили 528 і вони брали участь у Другій світовій війні. Але 1938 року Неман був заарештований, а його КБ знищене. Утім, Неманові вдалося не загинути у ҐУЛАҐу, потрапивши до однієї із створених у ті часи «шара-шок». 1941 року він був звільнений, працював у різних авіаційних КБ, помер у 1952 році, не доживши до свого піввікового ювілею...

Але повернімося до історії літаків Костянтина Калініна. У Харкові він розвинув ідеї, закладені в К-1, створивши експериментальні К-2 та К-3, а потім - К-4, випущений невеликою серією після одержання золотої медалі на Берлінській міжнародній виставці; і, нарешті, К-5 - найпопулярніший пасажирський літ.ак на довоєнних авіалініях. їх побудували 260 екземплярів - це був наймасовіший випуск пасажирського літака в тодішньому СРСР. Деякі із цих літаків виготовлялися з поплавками й могли злітати та сідати на воду. Ясна річ, що К-5 був літаком подвійного призначення: у разі воєнних дій він міг викидати парашутистів і транспортувати поранених, виконувати, власне, всі функції військово-транспортного літака.

Український велетень

Але мрією життя Костянтина Калініна залишався літак-велетень, трансконтинентальний повітряний лайнер, здатний без посадок долати океани. Його почали проектувати 1928 року й назвали К-7. Пізніше сам Калінін згадував:

«Ідея сконструювати літак К-7 у мене зародилася давно, ще 1925 року. У 1929 році я сформулював свій проект, який після двох років доопрацювання почав утілюватися... При створенні нових великих машин нові шляхи ведуть у бік нових схем літаків, у бік використання крила для розташування вантажів. Це означає, що шляхи ведуть до літаючого крила, яке і є ідеальним літаком. Щоб здійснити перехід до літаючого крила, виникла необхідність побудувати машину за принципом “усе в крилі”».

Це був літак, небачений на 1933 рік, коли він вийшов на льотні випробування. Сім двигунів потужністю 750 кінських сил кожен. Розмах крила - 53 метри. Один із пасажирських варіантів передбачав перевезення 128 пасажирів на відстань до 5 тисяч кілометрів. Військовий варіант (а він був головним для тих, хто фінансував проектування та побудову літака) являв собою справжню «летючу фортецю», яка з’явилася на дев’ять років раніше за уславлений американський «Боїнг» В-17. Оборонне озброєння - вісім авіаційних гармат і вісім кулеметів. Кожну точку навколо літака тримали на прицілі одночасно троє повітряних стрільців, що давало надійний захист від ворожих винищувачів. Запас бомб коливався залежно від дальності польоту від 10 до 16,5 тонни. Використання підвісних баків з пальним гарантувало 2400 км польоту з бомбовим навантаженням 6 тонн. Десантний варіант К-7 був розрахований на 112 парашутистів. До літака міг прикріплювався танк вагою 8,5 тонни або гармата, які скидалися на парашутах. Для порівняння: «Максим Горький» (конструкція Андрія Туполева, він же АНТ-20), випущений 1934 року, був розрахований на 76 пасажирів, а у військовому варіанті повинен був мати дві гармати, шість кулеметів і десять тонн бомб.

Ось що згадують сучасники про випробовування К-7:

«На початку серпня 1933 року літак вивели на злітну смугу аеродрому. Його льотчиком-випробувачем був призначений Михайло Снегірьов. При першому запуску всіх двигунів з’явилася вібрація різних частин літака; останні довелося зміцнювати. Після цього 19 серпня Михайло Снегірьов здійснив на К-7 підльот по прямій на висоті 5 метрів упродовж кількох секунд. Підльот виявив нові неприємності - рулі літака почали вібрувати з великою амплітудою (до одного метра). За кілька днів хвостове оперення машини було змінене - кілі з’єднали додатковою горизонтальною поверхнею - «стабілітроном». Напередодні першого польоту до Харкова прилетів начальник Головного управління авіаційної промисловості Баранов у супроводі відомого льотчика-випробувача Громова. О шостій ранку 21 серпня 1933 року К-7 стояв на старті з увімкненими двигунами. Була непогана льотна погода, хоча хмари й закривали аеродром легкою імлою. Екіпаж із семи осіб зайняв свої місця. І, як завжди, в останній момент у крісло другого пілота сів сам Калінін.

Здійснивши попередньо декілька пробіжок, літак плавно відірвався від землі. Як потім розповідав Михайло Снегірьов, «машина в повітрі добре слухалася рулів. Керувати нею було легко. Навіть не вірилося. Злегка потягнеш штурвал - і машина одразу відповідає». К-7, зробивши коло над Харковом, через 14 хвилин м’яко приземлився на заводському аеродромі».

Нагадаю, це був 1933 рік, будувався велетенський літак, і поруч із тим самим Харковом масово вигибало українське село. Чи можемо сьогодні засуджувати людей, які йшли на роботу щодня повз селян, що проривалися до столиці через усі заслони і вмирали просто на вулицях; людей, які свідомо працювали на совєтський військово-промисловий комплекс? Адже хоча Костянтин Калінін і мріяв про пасажирський літак, проте совєтська держава потребувала саме бомбардувальників, бомбардувальників і ще раз бомбардувальників. Це був час розквіту совєтської стратегічної авіації, найпотужнішої тоді у світі. Ким були з етичного погляду її творці? Чи морально вони чинили? Навряд чи хто однозначно може сьогодні розв’язати це складне питання. Але одне зрозуміло: Костянтин Калінін усе життя прагнув будувати пасажирські лайнери, на відміну від багатьох своїх колег, котрі із самого початку своєї кар’єри спеціалізувалися на творенні військової опори совєтського тоталітаризму.

Отож заводські випробовування засвідчили непогані льотні якості К-7. Завершальний випробувальний політ на визначення максимальної швидкості мав відбутися 21 листопада 1933 року, після чого літак повинен був перелетіти до Москви. О другій дня К-7 з двадцятьма членами бригади випробувачів вилетів на завдання. Згадує інженер Чебишев, котрий спостерігав цей політ із землі:

«У призначений час К-7 пролетів над нами, льотчик визначив, що ми готові до вимірювань, і повів літак у зону, де набрав швидкість, і знову пішов до нас. Не долетівши до нас 3-4 кілометрів, раптом несподівано машина різко пішла до землі під кутом 30-40 градусів з максимальною швидкістю. Удар об землю зніс шасі. Літак підстрибнув і з працюючими двигунами врізався в землю. Почалася пожежа».

З 20 членів екіпажу загинули 15. Ось що згадував про катастрофу один із уцілілих, випробувач Семеренько:

«При заході на мірний кілометр Снєгірьов дав повний газ. Виникла вібрація хвостових ферм. Ударів я нарахував 15-20. І раптом до звуку гудіння моторів приєднався звук розриву лонжерона лівої хвостової балки. Кінці лонжерона розійшлися й защемили керування рулем висоти, і К-7 зі зниження вже вийти не міг. У пам’яті відзначаю вібрацію, на око замірюю кут пікірування... Біля землі машина дає лівий крен. Чекаю кінця. Рулі висоти непорушні. Удар...».

Це було лихо, з яким тоді не вміли боротися і від якого загинуло чимало літаків. Флатер. Вібрація, що руйнувала літаки на певних, високих, як на той час, швидкостях. Тільки через кілька років знаменитий математик Мстислав Келдиш, майбутній академік, знайшов способи подолання цього лиха.

За вказівкою згаданого Петра Баранова негайно заклали ще два дублери К-7, де була зміцнена конструкція хвостових балок. Але трохи більше як через рік ситуація різко змінилася. К-7 так і залишилися недобудованими. Конструкторське бюро Калініна терміново перевели з Харкова до Воронежа.

Наказано: знищити й забути

Офіційна мотивація переведення - створюється нова виробнича база на новому авіаційному заводі. Реально, найімовірніше, існував і політичний підтекст - у контексті загальної політики щодо України, яка мусила бути продуцентом збіжжя, металу, вугілля, але передові технології віднині мали зосереджуватися переважно в Москві чи, принаймні, у Росії. Саме в той час відбувався радикальний поворот у більшовицькій фразеології - від пропаганди «всесвітнього інтернаціонального братерства» до відвертого обстоювання російського імперського шовінізму. Сталінська система вважала, що ані «недобиті петлюрівці», ані «недовикриті боротьбисти» їй уже не потрібні. Стратегія поширення ідей комунізму змінилася, тепер ішлося про «революцію ззовні» за допомогою багнетів Червоної армії та під безпосереднім командуванням Кремля. А це неодмінно мало покликати до життя реанімацію в тих чи інших формах російського імперського шовінізму. Як бачимо, ішлося не тільки про слова, а й про конкретні справи.

На новому місці конструкторське бюро Калініна закінчило харківську розробку - літак К-12, у військовому варіанті - ВС-2, універсальний літак фронтового неба, розвідник, легкий бомбардувальник, коректувальник, а якщо треба, то й транспортно-санітарний літак. Знову Калінін запропонував оригінальну схему літака, яку після тривалих дискусій прийняли військові замовники. 1936 року літак вивели на випробування. На початку весни 1938 року К-12 прийнятий на озброєння, і побудована мала серія з десяти бомбардувальників. Але Костянтин Калінін не побачив її. Першого квітня 1938 року він був заарештований. І невдовзі (точна дата не встановлена, ідеться чи про весну, чи про осінь 1938 року) помер від катувань у воронезькій в’язниці. А вслід за керівником пішло хресною ходою ҐУЛАҐу і чимало його працівників.

У в’язниці Калінін, утім, не полишив своєї роботи. Він створив ескізний проект нового літака К-15 - з трикутним крилом, власне, ідеться про літак-крило (тобто про схему, за якою наприкінці XX століття будуватимуться наймодерніші «Стелси» та інші гіперзвукові винищувачі та бомбардувальники). За сім років по цьому совєтська авіаційна промисловість почала користуватися у проектуванні реактивної авіації трофейними німецькими на-працюваннями - не в останню чергу тому, що проекти Костянтина Калініна на тривалий час були поховані в архівах спецслужб.

Отже, практично одночасно були знищені два конструкторських бюро: Йосифа Немана й Костянтина Калініна, і на загал -харківська школа авіабудування. Була перервана традиція й у цій царині українського життя, як і в багатьох інших (нагадаю, що вітчизняне авіабудування бере початок від конструкцій Левка Мацієвича, одного із засновників Революційної української партії). Інформацію про Мацієвича в совєтські часи замовчували; так само в цитованій довідці в «Українській радянській енциклопедії» названа брехлива дата смерті Костянтина Калініна - 1940 рік, і, звісно, перебрехана його біографія. Така фальсифікація була частим явищем, вона стосувалася й авіаконструкторів, і письменників, і акторів, щоб уникнути моторошної одноманітності дат - 37-й, 38-й. І лише документи, відкриті наприкінці перебудови, дозволили встановити справжні дати смерті тих людей, котрих комуністична система знищила як «ворогів народу», а потім спробувала було привласнити всі їхні досягнення, віднісши їх на рахунок «переваг совєтського ладу».

А ще документи внесли деякі корективи до виміру історичної правди: до створення проблем, які мали у своїй творчості

Костянтин Калінін і Йосиф Неман (включно з їхніми арештами), доклав чимало зусиль визначний російський авіаконструктор Андрій Туполев. Чи то з ревнощів, чи то з якихось політичних міркувань. Утім, це не завадило потім Туполеву і його учневі Пет-лякову під час створення своїх уславлених бомбардувальників часів Другої світової війни Ту-2 і Пе-2 використати схему, закладену та випробувану перед арештом Калініним у літаку К-13. Цей бомбардувальник успішно пройшов випробування, але... був знищений як «шкідницький проект». А згодом з’ясувалося, що «шкідницька схема» є оптимальною для фронтових пікірувальників...

І ще дві дати. 1958 року англійський журнал «Ейр пікторіел» умістив фото К-12 з красномовним підписом: «Ця машина була прототипом усіх сучасних надзвукових літаків». А в 1978 році російський академік Артоболєвський зауважив: «Було два блискучих авіаконструктори. Одного - Ігоря Сікорського [киянина за народженням, з давнього українського старшинського роду. -С.Г.] - Америка поховала як національного героя, а іншого - Костянтина Калініна - у нас майже ніхто не знає - його знищили молодим».

...Українці нерідко кажуть самі про себе: «Зате як ми співаємо». Але виявляється, ми не лише співаємо. В Україні ще до війни, ще до появи всесвітньо визнаного бюро Олега Антонова існувала не менш потужна школа авіабудування. У тодішній Україні працювала прекрасна школа математиків. Відтак ще йтиметься про Михайла Кравчука, роботи якого в Америці поклали в основу створення першого комп’ютера. Україна дала засади сучасної біохімії, сучасної атомної фізики, осередком розвитку якої став саме Харків (тут уперше у світі розщеплено ядро атома). Україна мала потужну школу психологів і педагогів. І, на жаль, уся ця Україна досі переважно невідома, і лише нам належить її відкрити. І - вийти на той рівень світової науки й технології, який задали українські генії у першій третині XX століття.

Одесит Георгій Гамов. Фізик. 1926 року їде на стажування до Німеччини. Закладає основи теорії термоядерного синтезу. 1932 року перший у світі експеримент з розщеплення ядра літію британці Кокрофт та Волтон провели, ґрунтуючись на одній із праць Гамова. Самого науковця у цей час уже відкликали до СССР. Він, побачивши, що робиться у державі, намагається втекти через Чорне море на човні. Невдача. 1933 року Гамов одержав дозвіл поїхати на науковий конгрес до Бельгії - і не повернувся. Наступного року він перебрався до СІЛА, де через певний час узяв активну участь у створенні термоядерної бомби.

Україна. Атомна прелюдія

Львів’янин Станіслав Улам. Випускник місцевої політехніки, 1934 року переїздить до СІЛА. Там розкривається на повну силу його математичний геній. Саме Уламу належать математичні розрахунки термоядерної (або ж водневої) бомби, над якою він працює під керівництвом Едварда Теллера і разом із Георгієм Гамовим. Улам уперше застосовує для розрахунків бомби найпотужніший на той час комп’ютер. А ще 1944 року він разом із Фре-деріком Хоффманом вперше у світі досліджує ідею створення ядерного реактивного двигуна для космічних польотів. Взагалі, біографія Улама - це справжній інтелектуальний детектив, а внесок його у сучасну цивілізацію грандіозний, тому залишається тільки радіти, що він устиг вчасно залишити Львів...

Полтавчанин Дмитро Іваненко. Запропонував модель атомного ядра, яку досі вивчають у школах - з протонів та нейтронів. Нерідко в літературі стверджують, що ця модель запропонована німецьким фізиком Гейзенбергом, але сам Гейзенберг посилається на Іваненка. Впродовж 1928-1931 років Іваненко працює у щойно створеному Українському фізико-технічному інституті (УФТІ). Він стає там першим завідувачем теоретичного відділу. Потім переїздить до Ленінграда. Наприкінці 1934 року, після вбивства Кірова, як «соціально небезпечний елемент» заарештований і засуджений на три роки таборів. Після звільнення працює на Уралі - до наукових центрів європейської частини СССР йому в’їзд заборонений. Усі його значні праці - до 1934 року...

Вінничанин Матвій Бронштейн. Відомий працями в галузі релятивістської квантової теорії, астрофізики, космології і теорії гравітації. Автор книг «Будова речовини», «Атоми, електрони, ядра», «Сонячна речовина». Створив квантову теорію гравітації. 1937 року заарештований, 1938 року - розстріляний. Розстріль-ний список підписаний Сталіним, Молотовим, Кагановичем.

Олександр Лейпунський. Народився на Гродненщині. З 1929 року - заступник директора, з 1935-го - директор УФТІ. З початку 1930-х років за його ініціативою в інституті розпочинаються дослідження атомного ядра. 1932 року тут уперше в СССР (і вдруге у світі) здійснене розщеплення ядра літію прискореними протонами. З 1934 по 1935 рік працює у Кавендишській лабораторії Кембриджського університету у Резерфорда; тут він дає перше експериментальне підтвердження гіпотезі про існування нейтрино. 1938 року заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, але, на щастя, через кілька місяців випущений на волю. Однак на посаді директора УФТІ його не поновлюють -Лейпунський працює науковим керівником радіоактивної лабораторії, керує проектуванням інститутського циклотрона. З 1939 року очолює наукову тему «Вивчення ділення урану». 1940 року опублікована його книга «Ділення ядер», 1941 року - «Ділення урану». А його аспірант харків’янин Віктор Маслов (разом із випускником Київського університету Володимиром Шпінелем, який також працював в УФТІ) того ж 1940 року подають заявку на винахід «Про використання урану як вибухової й отруйної речовини».

Ось уривки із цієї заявки:

«Як відомо, згідно з останніми даними фізики, в достатньо великих кількостях урану (саме в тому разі, коли розміри уранового блоку значно більші за вільний пробіг у ньому нейтронів) може відбутися вибух колосальної руйнівної сили. Це пов’язано з надзвичайно великою швидкістю розвитку в урані ланцюгової реакції розпаду його ядер і з величезною кількістю енергії, яка виділяється при цьому (вона в мільйон разів більша за енергію, котра вивільнюється при хімічних реакціях звичайних вибухів)...

Наступним показано, що здійснити вибух в урані можна, і вказується, яким способом... Проблема створення вибуху в урані зводиться до отримання за короткий проміжок часу маси урану в кількості, значно більшій за критичну...

За приклад здійснення такого принципу може слугувати така конструкція. Уранова бомба може являти собою сферу, розділену всередині на пірамідальні сектори, вершинами для яких служить центр сфери й основами - її поверхня. Ці сектори-ка-мери можуть вміщувати кількість урану, тільки ненабагато меншу за критичну. Стінки камер повинні бути порожнистими і містити воду або якусь іншу водоємну речовину (наприклад, парафін тощо). Поверхня стінок повинна бути покрита вибуховою речовиною, що містить кадмій, ртуть чи бор, тобто елементи, які сильно поглинають сповільнені водяним шаром нейтрони (наприклад, ацетиленіт кадмію). Наявність цих речовин навіть у невеликій кількості разом із водяним шаром зробить цілковито неможливим проникнення нейтронів з одних камер в інші і виникнення внаслідок цього ланцюгової реакції у сфері. У бажаний момент за допомогою певного механізму в центрі сфери можна здійснити вибух проміжних шарів...»

Пані та панове, це - 1940 рік, про атомну бомбу найвидатніші фізики того часу ще не замислюються, вони тільки займаються фізикою, намагаючись якнайдалі просунутись у відкритті неймовірно дивовижного світу. І просуваються - ось який вигляд мала створена 1945 року американська атомна бомба, скопійована в Со-вєтському Союзі в 1949 році: у центрі - куля із плутонію (її можна було б зробити і зі збагаченого урану - тоді розміри бомби були б дещо більшими), у цю кулю вставлене джерело нейтронів. Куля окільцьована відбивачами нейтронів, виготовленими з металевого урану. Далі йде шар алюмінію, до якого примикають 32 пірамідальні відливки із суміші тротилу з гексогеном. У кожній із відливок - детонатор. Детонатори мусять спрацювати одночасно, тоді плутонієва куля стиснеться, щільність її перейде критичну межу і почнеться ланцюгова реакція - атомний вибух.

Як бачимо, дуже багато схожого. І не випадково. Але 1940 року, повторюю, ще ніхто - ані в Британії, ані в Америці, ані в Німеччині - не міг окреслити загальну конструкцію атомної бомби...

А тим часом два щойно «спечених» кандидати фізико-математичних наук з Харкова пишуть далі у своїй заявці:

«Стосовно уранового вибуху кріт його колосальної руйнівної сили (побудова уранової бомби, достатньої для зруйнування таких міст, як Лондон чи Берлін, очевидно, не стане проблемою), [зверніть увагу! Лондон чи Берлін! дивовижний за своєю точністю ментальний знімок доби! Британія і Німеччина - кожен кандидат наук розуміє, що це головні потенційні перешкоди для Совєтсько-го Союзу у його русі до світового панування, воно ж - «усесвітня пролетарська революція»! - С.Г.\ необхідно відзначити ще одну надзвичайно важливу особливість. Продуктами вибуху уранової бомби є радіоактивні речовини. Останні мають отруйні властивості в тисячі разів вищих ступенів, ніж найсильніиіі отрути (а тому - і звичайні отруйні речовини). Тому, беручи до уваги, що вони після вибуху певний час існують у газоподібному стані і розлітаються на колосальну площу, зберігаючи свої властивості впродовж порівняно тривалого часу (години, а деякі з них навіть дні і тижні), важко сказати, яка з особливостей (колосальна руйнівна сила чи ж отруйні властивості) уранових вибухів найбільш притягальні у воєнному плані».

Можливо, когось жахає кровожерливість учених, котрі прагнуть знищити ледь не все населення таких великих міст, як Лондон чи Берлін? Але це знову-таки ментальний злімок доби, не більше, і не менше...

Заявка Маслова та Шпінеля настільки точно описує як сам ядерний вибух, так і його наслідки, що складається враження, наче ці два молоді дослідники якимось робом перенеслися на машині часу у наступні роки і піддивилися за ядерними випробуваннями, а то й за наслідками Хіросіми. Адже їхні сучасники не бачили в заявці чогось реального. Скажімо, академік Хлопін -начебто знавець у царині ядерної фізики - у своєму висновку на заявку відзначив: «Слід стосовно першої заявки сказати, що вона в теперішній час не має під собою реального підґрунтя. Крім того, і по суті справи в ній дуже багато фантастичного».

Віктор Маслов не здається. Він не погоджується зі знаними науковцями і звертається безпосередньо до щойно призначеного наркома оборони маршала Семена Тимошенка. У листі він наголошує: «Суто наукова сторона питання зараз перебуває у такій стадії, що дозволяє перейти до форсованого проведення робіт у напрямі практичного застосування енергії урану. Для цієї мети мені видається конче потрібним якомога швидше створити водному з інститутів лабораторію спеціально для уранових робіт. Це дало б нам змогу проводити дослідження у постійному контакті з найкваліфікованішими техніками, хіміками, фізиками і військовими спеціалістами нашої країни. Особливо для нас необхідна співпраця з висококваліфікованими конструкторами і хіміками».

Наприкінці листа Віктор Маслов наводить номер свого партквитка - 2377049 і харківську адресу. Лист потрапляє на стіл наркома з припискою, зробленою невідомим експертом: «Не підтверджується експериментальними даними». А як би воно могло підтвердитися, коли ще ніхто не ставив подібних експериментів? Але у совєтських керівників - власна гордість: поки буржуї чогось не зроблять чи поки смажений півень не дзьобне, «зелену вулицю» своїм геніям не дають. Так і зараз: маршал Тимошенко не став з’ясовувати суть справи, йому було ніколи -він готував Червону армію до переможного походу у Західну Європу, змушуючи піхоту на навчаннях проходити по 80, а то й по 100 (!!!) кілометрів за добу. Головне - піхота, навіщо нам якась атомна бомба...

1942 року Віктор Маслов загинув на фронті. Володимир Шпінель прожив довге життя, але працював він уже за межами України. А 7 грудня 1946 року заявка Маслова і Шпінеля перетворилася на авторське свідоцтво №6353с. Тільки з грифом «цілком таємно», як і на метод розділення ізотопів урану за допомогою газової центрифуги, запропонований тоді ж.

Довгим був життєвий шлях і в Олександра Лейпунського. І так само по війні він жив і працював за межами України.

Перш аніж завершити розповідь про нього, зазначу, що Лейпунський доклав чимало зусиль, щоб залучити на постійну працю до УФТІ німецького фізика Фріца Ланге, котрий ще в Німеччині разом із Арно Брашем розглядав проблеми не поділу, а синтезу ядра. 1935 року Ланге приїздить до Харкова. Тут він подає патентну заявку на винахід водневої бомби. Але на рівні тодішніх технологій цю бомбу, ясна річ, зробити було неможливо. У подальшому Ланге активно досліджує проблеми ядерної фізики; потім його залучають до створення совєтських атомної та водневої бомб. Тільки 1959 року він повертається до Німеччини (звичайно ж, східної), де створює Інститут біофізики. А тепер запитання: а якби Лейпунський не умовив Ланге виїхати до Харкова, якби не забезпечив тому висококласну лабораторію, якби німецький фізик врешті-решт вирішив залишитися у Гітлера і брав би участь у німецькому ядерному проекті?

...Звичайно, це тільки пунктир - про участь вихідців з України у створенні ядерної та термоядерної зброї, пр9 українські сюжети у тих подіях. Насправді про все це можна говорити значно більше, і деякі наступні нариси будуть із цими сюжетними лініями пов’язані. Можливо, хтось колись збере всі ці сюжети докупи. Але тим часом хотілося розповісти про те, що маловідоме широкому загалові, можливо, часом драстичне (адже йдеться про зброю масового знищення!), а водночас - пов’язане з аурою своєї доби. Ні, справді - ми не тільки добре співаємо та танцюємо...

Математик і українець

Українці - співоча нація. Українська мова - милозвучна й солов’їна. В Україні живуть добрі, щедрі, гостинні люди. Подібними характеристиками досі рясніють не тільки деякі патріотичні видання, а й підручники для молодших школярів. І це правда. Але далеко не вся й далеко не головна. По-перше, у ній відсутня та ферментальна самокритика, про яку академік Іван Дзюба говорить як про найнеобхіднішу запоруку успішного поступу сучасної України. По-друге, українці - це не тільки нація співаків, це ще й нація світового виміру учених та конструкторів. Добре співають, танцюють і пригощають гостей і десь у Буркіна-Фасо. Але розвинені фундаментальні та прикладні науки, що врешті-решт утілюються у промисловості, - це ознака країни, яка відіграє роль одного зі «стовпів» світової цивілізації. Україна була, є і, переконаний, буде якраз таким «стовпом». Про творців авіаційної, космічної, танкової та автомобільної техніки, без яких сучасний світ був би зовсім іншим, ще йтиметься. А зараз - про одного із найвидатніших математиків XX століття, чиї теоретичні побудови втілилися в найпередовіші технології інформаційної доби.

Академік

Наш герой - це постать, завжди значуща для світової науки, але силоміць на тривалі роки вилучена з української науки і, як було заведено в совєтській державі часів розвиненого сталінізму, - вилучена з життя, тому нездатна захистити себе. А якщо це поєднати з бездержавним статусом України майже до кінця

XX століття, годі дивуватися, що цей науковець став відомий на Заході як визначний російський учений. Ідеться про академіка Михайла Кравчука.

Кожен, хто вивчає нині більш чи менш докладний університетський курс вищої математики, натрапляє на поняття «многочленів Кравчука», «моментів Кравчука», «формул Кравчука», «осциляторів Кравчука» тощо. Наукові ідеї та наукова спадщина визначного українського математика справді надзвичайно багаті. Він лишив праці в різних, часто дуже віддалених одне від одного, полях математики: алгебрі, теорії чисел, теорії функцій дійсної та комплексної змінної, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії ймовірності, математичній статистиці, історії математики. Причому частина цих праць стосується найбільш фундаментальних галузей математики. Частина, навпаки, була викликана до життя прикладними проблемами того часу й затим знайшла застосування у прикладних, дуже цікавих дослідженнях.

Але детальніше про долю наукових розробок визначного математика трохи згодом. Спершу - короткі біографічні дані. Народився Михайло Кравчук 1892 року на Волині. 1914 року закінчив фізико-математичний факультет Київського університету Св. Володимира, залишився там працювати. 1924 року захистив докторську дисертацію. З 1929 року - академік Всеукраїнської академії наук. Від 1921 до 1938 року - працівник Київського політехнічного інституту, спершу професор математики, потім -завідувач кафедри вищої математики. 1938 рік - арешт за звинуваченням у націоналізмі і шпигунстві. 1942 рік, березень, -смерть у концтаборі на Колимі.

Ось уривок із характеристики на Михайла Кравчука, виданої для балотування в академіки ВУАН 1929 року: «Майже жодне явище в створенні математичної науки в Україні не сталося без його участи, ані закладалися перші українські школи по містах і по селах, перші курси, перші українські університети, ані утворювалася математична термінологія або наукова мова. Нічого цього не робилося без найактивнішої участи Михайла Кравчука». В Україні справді було багато видатних учених, які або відчували певний сентимент до цієї землі, або навіть певний політичний зв’язок з нею. Але було не надто багато вчених такого високого рівня, які водночас мали настільки кришталево визначену громадянську українську позицію, як Михайло Кравчук. Більшість із його праць, піонерських для світової математики, написані українською мовою. Він вважав це за свій громадянський обов’язок: не тільки розвивати науку, а й наукову мову, наукову термінологію того народу, до якого він належить, і тим самим вивищувати ту мову над мовою для хатнього вжитку, над мовою передмість, зробивши її мовою робочою для найвищих досягнень людської думки. Це була програмна настанова академіка Кравчука, і її він передавав своїм численним учням.

Біля витоків комп’ютера

У чому ж полягає основний внесок Михайла Кравчука у світову науку? Із цього приводу існують різні думки. Іван Качанов-ський, український дослідник, котрий працює у Сполучених Штатах Америки, розповідає, що два роки тому йому пощастило знайти в архівах Смітсонівського музею у Вашингтоні та університету штату Айова в Еймсі матеріали, які засвідчують: творець першого комп’ютера Джон Атанасов у 1937-1940 роках, працюючи над своїм винаходом, використовував праці Михайла Кравчука й навіть переклав англійською його двотомну монографію «Застосування способу моментів до розв’язання лінійних диференціальних та інтегральних рівнянь». Атанасов писав: «Ваша серія публікацій з наближеного розв’язання диференціальних рівнянь виявилася дуже корисною в моїй праці. Я хотів би отримати копії будь-яких публікацій, що Ви маєте...».

Іван Качановський так оцінює висліди діяльності Михайла Кравчука: «Він найвідоміший з погляду його внеску в математику і технічні науки. Михайло Кравчук зробив цей внесок у винахід комп’ютера, який тривалий час узагалі не був оцінений. Він про це ніколи не дізнався, тому що був заарештований і, можливо, навіть не отримав ці листи від Джона Атанасова зі Сполучених Штатів, який писав, що використовував його праці».

Можливо, саме ті листи стали одним з додаткових моментів, які зумовили подальший трагічний зигзаг долі Михайла Кравчука. А ще, на жаль, немало зробив, щоб ця трагедія сталася, один відомий київський математик, так само член Всеукраїнської академії наук, але людина «істінно русскіх взглядов». Але найбільшу роль у тому, очевидно, відіграла громадянська позиція -виразна українська позиція Михайла Кравчука, яка наприкінці 1930-х була вже вочевидь не на часі. І ця позиція виявилася для організаторів арештів значно вагомішою навіть за ту практичну користь, яку, безумовно, приносив і міг приносити Михайло Кравчук совєтській державі.

Отже, академік Кравчук був вилучений із життя. Але залишилися його ідеї. Ще за сталінського часу, тобто тоді, коли «вождем усіх народів» кібернетика була оголошена «жидівською псевдонаукою» (для широкого вжитку цей вислів пом’якшили -«буржуазна лженаука»), у Києві вже працював комп’ютер. Перша в Совєтському Союзі електронна обчислювальна машина була створена в 1948-1951 роках в Інституті електротехніки Академії наук УРСР. Робота тривала під загальним патронатом куратора атомної та ракетної програм Лаврентія Берії. У цих програмах широко використовувалися совєтські шпигунські дані про західну науку й технологію, і немає підстав вважати, що побудова свого комп’ютера стала винятком. А серед названих шпигунами прізвищ не могло не бути прізвища Кравчука та посилання на його праці. Отож ідеї українського математика повернулися на Батьківщину надзвичайно складним і абсурдним, але цілком типовим для совєтської системи шляхом.

Повернення Михайла Кравчука

Хоча з 1938 року праці Михайла Кравчука були вилучені з усіх бібліотек, у науковому колі математиків вони залишалися. Лишалися, зрештою, журнали, яких не можна було вилучити. Ці праці жили, однак на них не посилалися, посилання стало можливим лише після реабілітації в 1956 році. Але науковці, які працювали з академіком Лебедєвим над комп’ютером, могли використовувати ці праці та ідеї, закладені в них. За свідченням професора Київської політехніки Ніни Вірченко, котра досліджувала спадщину академіка Кравчука, його ідеї широко - і змушено анонімно, і відкрито, коли це стало вже можливим, з посиланням на першоджерела, використовували фундатори київської школи кібернетики. Ніна Вірченко наголошує: «У мене документального підтвердження немає, але деякі математики - Бондаренко, Гудименко та інші - говорили, що Віктор Глушков у своїх працях про принципи побудови малих електронно-обчислювальних машин, при розгляді зв’язку між автоматом і підгрупами використовував і дисертацію Кравчука, і пізніші його праці». Так само користався спадщиною Михайла Кравчука й інший український учений, нині академік Вадим Крилюк.

Крім того, залишилися учні. Одним із студентів Михайла Кравчука був ракетобудівник Сергій Корольов. І конструктор авіаційних двигунів Архип Люлька був його учнем. (За спогадами друзів, портрети Тараса Шевченка та Михайла Кравчука завжди висіли на стіні в московському помешканні Архипа Люльки, теж, за офіційною версією, «известного российського ученого»). І сотні інших - тих, хто не загинув на фронтах Другої світової війни чи в таборах ҐУЛАҐу. Сам Михайло Кравчук під час допитів у 1938 році поводився мужньо, відмовився давати свідчення проти колег та студентів як «ворогів народу», отож урятував життя не одній людині. Іншими словами, після нього лишилися не тільки книги та ідеї, а й люди, учні, навчені певному стилю наукового мислення. І не тільки цьому, а й етиці науковця, котрий не має права навіть у найскрутнішій ситуації зраджувати друзів, учнів, ідеї та Батьківщину. А це означає, що й у роки заборони згадки в Україні імені Михайла Кравчука й вилучення його праць із наукового ужитку ця людина ніколи не зникала з обріїв життя України.

Зараз ім’я Михайла Кравчука повертається в Українську державу. У 1992 році, до століття вченого, встановлено меморіальні дошки на Волині у селі Човниці, де він народився, й на тому будинку, звідки академіка Кравчука забрали до НКВД в 1938 році. У Київському політехнічному інституті відбуваються щорічні міжнародні конференції пам’яті Михайла Кравчука. Там йому відкрили пам’ятник. Але справа не у формальному вшануванні пам’яті визначного науковця, а в тому, що приклад Михайла Кравчука для українських учених є нагадуванням не тільки про високі інтелектуальні осяяння, а й про те, що кожний учений урешті-решт має залишатися громадянином, покликаним працювати на розвиток як світової науки, так і національного наукового

середовища. А ще - про те, що українці е нацією, здатного не тільки журливо співати й весело танцювати, а й успішно розвивати найпередовіші напрями наукового пошуку.

Брати, які змінили лице цивілізації

Якщо в Стародавній Греції сім міст, за легендою, сперечалися за те, щоб уважатися батьківщиною Гомера, Україна, на диво просто віддає свої таланти іншим культурам, іншим народам, а сама зберігає досі численні пам’ятники тим, хто не має жодного стосунку до української землі (хіба тільки як її завойовник), або тим, хто просто зневажав цю землю. Доводиться знову і знову повторювати цю тезу, бо вона, на жаль, сповна відповідає дійсності. А тим часом ті українці, котрі творили найвищі прояви сучасної цивілізації й ніколи не розривали з Батьківщиною, часто залишаються маловідомими в себе, на рідній землі, і ще менш поцінованими.

Великий механік

Прізвище «Тимошенко» українським громадянам добре відоме. Нині воно асоціюється із знаною політичною діячкою, а люди старшого віку можуть згадати знаменитого свого часу радянського маршала. Проте, як видається, інші Тимошенки зробили значно вагоміший внесок в українську історію та побудову світової цивілізації.

Народилися брати в родині землеміра Прокопа Тимошенка. Двоє з’явилися на світ у селі Шпотівці, один - у Базилівці на Чернігівщині. Як вважає київський дослідник Дмитро Малаков, «те, що їхній батько був землемір, тобто людина, яка стояла близько до проблем землі, до проблем українського села, це, можливо, і сприяло тому, що вони всотували саме український дух, саме українськість (у найкращому розумінні цього поняття) і пронесли це гідно через усе життя».

Старший із братів, Степан, народився 1878 року у згаданій уже Шпотівці. Вищу освіту здобув у Петербурзькому інституті інженерів шляхів (1901 рік), потім працював там викладачем. Переїхав до Києва в 1906-му, у 28 років став професором Політехнічного інституту. 1911 року він разом з групою професорів Київської політехніки висловив протест проти поліційної сваволі у вищій школі, відтак його звільнили з інституту. Під час Першої світової війни працював у Петрограді. 1917 року, після початку революції, повернувся до Києва, знову обійняв посаду професора політехніки, працював у комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук; у 1919-1920 роках -директор ним же створеного Інституту технічної механіки УАН. Ну, а далі - вимушена еміграція («старорежимна інтелігенція», та ще й з якимись проукраїнськими настроями). Степан Тимошенко переїхав до щойно створеної Югославії, де став професором Загребського політехнічногоінституту, а 1922 року емігрував до СІЛА, куди його запросила всесвітньо відома компанія «Вестін-гауз». Утім, 1927 року він повернувся до викладацтва: спершу в Мічиганському, потім - у Стенфордському університетах. Степан Прокопович прожив довге і плідне життя. Помер він у СІЛА, у 94-річному віці.

Формально предметом його наукових зацікавлень (понад 150 праць) була механіка, конкретно в інженерній справі - опір матеріалів, теорія пружності та коливань. Але це тільки формально. Реально ж ішлося про фундаментальні дослідження нової, штучної, інженерно створеної дійсності, яка бурхливо заміщувала собою природне довкілля, починаючи з помежів’я ХІХ-ХХ століть. Різний за формою та розмірами металевий прокат, який ставав основою велетенських конструкцій, механізми, що складалися з величезної кількості деталей, поєднання різних матеріалів у єдину цілісність - усе це потребувало вивчення за допомогою точної науки, бо ж інженери XIX століття більшість своїх новацій здійснювали, як то кажуть, на око, заінтуїцією (теж важлива річ, якщо вона ґрунтується на досвіді, але...). Степан Тимошенко швидко з’ясував, що серйозні дослідження в галузі механіки матеріалів неможливі без фундаментальних знань математики. І він самостійно вивчив вищу математику. Старший із Тимошенків писав пізніш: «Я не народився математиком. Тонкощі абстрактної математики мене не притягували. Проте математичні застосування в інженерних науках - це було саме те, що мене цікавило і до чого мене вабила природа». Для того щоб знати всі наукові новинки з опору матеріалів, Степан Тимошенко, який уже до цього добре володів французькою та німецькою, спеціально вивчив англійську (скільки сучасних інженерів можуть похвалитися таким знанням західних мов?); він перекладав фундаментальні праці німецьких та французьких механіків. До початку Першої світової війни уже здійснив дослідження й вивів формули, які широко застосовуються у будівництві та в конструюванні механізмів. В Америці Тимошенко продовжував справу осмислення технічних засад сучасної цивілізації. Наприкінці 1920-х він організував секцію механіки при Американському товаристві інженерів, почав видавати журнал «Прикладна механіка», надрукував кілька монографій. Його діяльність дала змогу істотно поліпшити підготовку американських інженерів, а розробки й формули Тимошенка використовувалися скрізь - від спорудження хмарочосів і мостів до будівництва літаків і ракет. Він був членом багатьох академій наук світу й людиною, яка на загал стояла понад політикою, у тому сенсі, що його діяльність як інженера, як ученого і як педагога була спрямована на благо всього людства, а написані ним підручники перекладалися мовами всіх передових націй світу. Тому, можливо, під час хрущовської відлиги йому дозволили в’їзд до Радянської України (адже без Степана Тимошенка та його розробок викладати механіку було неможливо), але було зроблено все, щоб він у свідомості науковців підпадав під поняття «російський інженер»...

У Києві на будинку, де він колись мешкав, по вулиці Гоголів-ській, 23, є меморіальна дошка з його портретом. Крім того, встановлено пам’ятник Степанові Тимошенку на території КПІ. Його ім’я присвоєне Інституту механіки НАН України. Отож ідеться про людину, котру пам’ятають в Україні й котра навіть на офіційному рівні є гордістю української нації.

А проте, чи усвідомлюють сповна навіть науковці внесок Степана Тимошенка у сучасну цивілізацію?

...У СІЛА Американським товариством інженерів-механіків 1957 року була заснована медаль імені Степана Тимошенка. Першим таку медаль отримав сам Тимошенко з дуже цікавим формулюванням: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідер нової ери у прикладній механіці». Тимошенка, котрий виховав у США справжню плеяду учнів, називають там батьком сучасної американської механіки. Важко назвати галузь будівельної й не тільки будівельної (я недаремно згадував про ракетобудування) механіки, де він не залишив би внеску. Його дослідження дали змогу щонайменше на чверть скоротити витрати металу в будівництві і пришвидшити освоєння низки важливих нових технологій. Отож чи буде перебільшенням твердження, що Степан Тимошенко є одним із батьків сучасної урбаністичної цивілізації?

Архітектор

Середній брат - Сергій Тимошенко. Народився в Базилівці 1881 року. Архітектор і будівельник за фахом і за покликанням. Закінчив Інститут цивільних інженерів у Петербурзі. Там прилучився до нелегальних українських організацій, став активним учасником Української студентської громади. Під час однієї студентської демонстрації його дуже побили чорносотенці, лікарі ледве врятували життя. Виникли проблеми із зором на одне око. У1903 році став членом Революційної української партії й відтоді не полишав громадської та політичної діяльності в різноманітних українських структурах. Був він, ясна річ, й учасником мистецьких об’єднань.

Але головне - він будував. Перелік того, до чого встигла долучитися ця молода людина, що тільки на початку XX століття одержала вищу освіту, просто-таки вражає.

1906 року, після закінчення інституту, Сергій Тимошенко переїхав на Волинь, де працював на будівництві залізничного вузла станції Ковель й одночасно - у повітовому земстві. Під його керівництвом були збудовані великий вокзал, приміщення кондукторських і паровозних бригад, школа, інтернат, склад тощо, за його проектами - земський шпиталь, жіноча гімназія. Чимало із цих будівель існують і сьогодні. У 1908 році Сергій Тимошенко переїхав до Києва, де працював інженером у технічному відділі дирекції Південно-Західної залізниці. За його проектами були споруджені чотириповерхові будинки JL Юркевича та С. Лаврентьева. Наступного року Тимошенка запросили на будівництво Північно-Донецької залізниці, і він переїхав до Харкова. У Харкові ним споруджено будинок управління Північно-Донецької залізниці, відомі особняки Бойка, Попова, Томицького, Лазарє-вих, кілька п’ятиповерхових будинків. Сергій Тимошенко був консультантом під час зведення хімічного заводу товариства «Русскокраска» в Куп’янському повіті, де за його проектами споруджено будинок електростанції, корпуси цехів з виробництва антрациту, сірчаної кислоти, фенолу, хлору, вапна, адміністративні будівлі, а також містечко для робітників на 10 тисяч осіб зі школою. Він брав участь у будівництві заводу «Коксобензол» на станції Рубіжна. Тут за його проектами споруджені помешкання для інженерів, техніків, майстрів; керував конструкторським бюро, яке розробляло проект електрифікації Донецького басейну під назвою «Углеток». Нарешті, за проектом Сергія Тимошенка постав курорт «Борисове» на узбережжі Чорного моря. До його комплексу входили споруди санаторію, казино-ресторану, басейну, декількох вілл-особняків. Кілька проектів курортних споруд майстерні Тимошенка реалізовано в Сочі, Туапсе, Геленджику та деяких містах Криму. А серед будинків громадського призначення, спроектованих архітектором, можна відзначити приміщення повітової земської управи в Костянтинограді, музей у Полтаві, кілька народних домів на Полтавщині... Здається, нічого не опустив, а про кілька лише згаданих примітних будинків у Києві та Харкові трохи далі.

А ще він запроектував і збудував (як керівник робіт) лінії залізниці Льгов - Роданово, Федорівка - Скадовськ, Яма - Бах-мут - Микитівка, Гришине - Рівне та різноманітну інфраструктуру до них.

І все це - за 11 років, з яких три роки припадає на війну.

Коли він це все встигав?

І це ж зовсім не було холодним ремісництвом. Від самого початку своєї фахової діяльності Сергій Тимошенко поглиблено займався історією української архітектури, уважно вивчав пам’ятки староукраїнського будівництва й застосовував набуте, зокрема стилістику козацького бароко, у проектуванні своїх споруд. Наголошу: українство Сергія Тимошенка полягало не в галасі, не в боротьбі з опонентами, а у творчому освоєнні українських традицій і не менш творчому їх розвитку. Як твердять фахівці, він належав до плеяди українських архітекторів і митців (П. Альошин, О. Варяницин, В. Дяченко, К. Жуков, В. Кричевський, Г. Лукомський, Є. Сердюк, П. Фетисов, М. Фі-лян'ський, М. Шумицький та інші), котрі розробляли новий архітектурний стиль - український модерн початку XX століття. З 1907 року архітектор С. Тимошенко брав участь у виставках та конкурсах у Москві, Києві, Харкові, Єлисаветграді, на яких здобув понад 10 нагород, зокрема за проекти шпиталю для губернського міста, церкви на 2 тисячі парафіян для Харкова, каплиці-усипальні в Лубнах, надгробків на могилах композитора М. Лисенка та інженера О. Варяницина, кількох народних будинків тощо.

Хто хоче відчути принади стилю Тимошенка, може в Києві піти на вулицю Паньківську й оглянути будинок № 8 (згаданий будинок Юркевича), створений з використанням стилістики українського бароко. А в Харкові на колишній вулиці Мироно-сицькій, 44 (на жаль, не знаю, як вона називається зараз) він спорудив дуже цікавий, як твердять фахівці, двоповерховий будинок для підприємця, видавця журналу «Друг искусства» І. Бойка.

1917 рік. Сергій Тимошенко поринув у політику, став одним із провідних діячів Слобожанщини. У квітні його обрали членом Центральної Ради, у листопаді - головою Селянського з’їзду Слобідської України. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, очолюваного Директорією, за наказом № 3 Головного отамана всіх військ Української Народної Республіки Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Тимошенка було призначено губернським комісаром Харківщини. З початку 1919 року Сергій Тимошенко працював старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів УНР, а 27 серпня 1919 року очолив це міністерство в уряді Ісаака Мазепи. У 1920-1921 роках Тимошенко входив до складу урядів В. Прокоповича та А. Лівицького. Був серед учасників Другого зимового походу армії,УНР.

А далі, як і в старшого брата, дорога пролягла за кордоном. Але спочатку це не еміграція, тільки життя під Польщею: спершу у Львові, потім - на Волині (з перервою в 1923-1927 роках на викладання в Українській господарчій академії під Прагою, у Подєбрадах, та на керівництво нею в 1927-1929 роках). У Львові він займався архітектурно-інженерними проектами, споруджував церкви та будівлі цивільного призначення. Сергій Тимошенко створив проекти церков на Знесінні, Клепарові, Левандівці у Львові, у Мразниці поблизу Борислава, монастиря Студитів у Зарваниці. Для Львова виконав кілька проектів громадських і приватних архітектурних комплексів, зокрема розробив проекти найбільшого в місті готелю та садиби Теплиця по вулиці Потоцького. Працюючи в Академії, професор Тимошенко водночас викладав архітектуру у празькій Студії пластичного мистецтва, заснованій Українським товариством пластичного мистецтва, брав участь у щорічних виставках цієї Студії, у виданнях мистецьких альбомів.

1930 року Сергій Тимошенко переїхав до Луцька, перед тим прийнявши польське громадянствоДадже Волинь після 1920 року лишилася під Польщею). Він спроектував кілька церков, складів, понад .40 цивільних споруд на Волині, відновив в українському стилі Братську церкву в Луцьку. Його проекти хуторів, овочевих складів були рекомендовані Міністерством землеробства Польщі для поширення по всій державі. А водночас він активно займався громадською (у різних українських об’єднаннях) і політичною діяльністю, обирався депутатом від Волині_; до вищої (Сенат) і нижчої (Сейм) палат польського парламенту.

Найважчими в житті Сергія Тимошенка стали 1939-1946 роки. Друга світова війна змусила його назавжди залишити Україну. 1943 року його мобілізували до німецької будівельної організації Тодта. Ці роки Сергій Тимошенко згодом охарактеризував як найважчу смугу свого життя. «Опісля, - писав він, - ми вже, як осінній лист, покотились по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельберга, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню». Архітектор потрапив до табору для переміщених осіб; від видачі совєтській владі його врятувало, як і сотні тисяч інших українських емігрантів, довоєнне польське громадянство.

У 1946 році за сприяння свого молодшого брата Володимира Сергій Тимошенко потрапив до СІЛА. Але здоров’я його було вже безнадійно підірване. Останні роки життя він провів у Пало-

Альто в Каліфорнії, де, попри хвороби, займався архітектурними справами. У цей час він спроектував кілька церков та інших споруд для Канади, Аргентини, Парагваю, потім СІЛА. За океаном розвинувся талант його сина Олександра, котрий народився 1909 року в Києві, закінчив Празьку політехніку й пішов батьковими слідами. Саме він став головним архітектором Вашингтонського метрополітену, який дуже вигідно відрізняється від нью-йоркського.

6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу.

Його вважали одним з батьків українського модерну. А загалом ним спроектовано і збудовано - від Грузії до Аргентини - понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів. І це в такі непрості часи - дві світові війни, революції, політична еміграція. А скільки задумів залишилося на ватмані!

Аграрій

І, нарешті, наймолодший із братів Тимошенків - Володимир.

Народився він 1885 року у Шпотівці, учився - очевидно, за сімейною традицією - у Петербурзі, спершу в Інституті інженерів шляхів, потім на економічному факультеті Політехніки, закінчив навчання 1911 року, устиг попрацювати в різноманітних урядових і земських структурах Російської імперії, займаючись економікою аграрного сектору. 1917 року переїхав до України і став консультантом ряду урядів УНР з питань сільськогосподарської економіки й аграрного виробництва. Він очолював новостворений Інститут економічної кон’юнктури УАН, а 1919 року як економічний радник у складі української дипломатичної місії був відряджений на мирну конференцію до Парижа. Цей від’їзд став для нього початком еміграції; він мешкав у Відні, відтак 1922 року переїхав до Праги, де став професором Української господарчої академії та Українського вільного університету. Одержавши стипендію Рокфеллера, Володимир Тимошенко поїхав 1926 року на студії до СІЛА, завершив докторат з економічних наук у Корнельському університеті й, зрештою, залишився у Штатах. Викладав економіку в Мічиганському та (з 1936 по 1950 pp.) у Стенфорд-ському університетах. Він був автором цілої низки наукових праць із економіки сільського господарства. При цьому, до речі, Володимир Тимошенко завжди розглядав економіку СССР з урахуванням української проблематики. Помер він у Мепло Парк (Каліфорнія), доживши до 1965 року. А 1956 року вийшла його остання англомовна монографія (з понад 50 наукових праць, які з’явилися друком різними мовами світу) «Совєтська аграрна політика й національна проблема»; вона й досі не перекладена українською мовою.

Додам до сказаного, що професор Володимир Тимошенко був радником із сільського господарства команди президента Франкліна Делано Рузвельта у часи «нового курсу», а також активним членом Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук. Власне, й інші брати Тимошенки в еміграції брали участь в українському науково-освітньому житті.

Отож можна сказати, що ці троє братів прожили гідно життя. І ми не уявляємо сучасну цивілізацію без їхнього внеску: без формул науковця-механіка Степана Тимошенка (і без започаткованих ним наукових шкіл); без розкиданих по різних континентах будівель Сергія Тимошенка (і знову-таки, без виплеканих ним його учнів-архітекторів); зрештою, без революційного «нового курсу» у США, аграрна складова якого немалою мірою завдячує Володимирові Тимошенку. Це були люди, які виховувалися на кращих традиціях класичної інтелігенції, обізнані в багатьох галузях, не лише пов’язаних із фахом, а й у літературі, малярстві, музиці. Одне слово, то була справжня еліта, а зовсім не така, яку ми наразі маємо, вживаючи це слово щодо теперішніх українських реалій. І водночас то була еліта, змушена емігрувати з України внаслідок політичних причин, а отже, - застосовувати свій хист у чужих світах, хоча й не забувала про Україну. Власне, хіба йдеться тільки про братів Тимошенків та їхніх нащадків? Згадаймо бодай імена Антоновичів, Аркасів, Симиренків, Кістя-ківських... Долі цих знаних українських династій були пов’язані з Українською революцією, і поразка УНР, перехід її в інобуття у вигляді Радянської України фатально позначились на їхніх долях. Значна частина представників названих родин змушена була податися в еміграцію, а ті, хто залишився тут, стали наприкінці 1930-х під чекістські кулі...

І хоча така доля оминула братів Тимошенків, хоча всі вони вижили в революційних і воєнних буревіях, ба більше - усі більшою чи меншою мірою реалізувалися, кожен у своїй сфері професійної діяльності, - хіба ж вони встигли зробити те, що могли б? Та все ж - і здійсненого було достатньо, щоб увійти в історію людства.

Той, хто створив найпотужніші танки Другої світової

В усіх цивілізованих країнах гідно шанують тих, хто народився на цій землі й допоміг їй, хай би навіть більшу частину свого життя ця людина і прожила в інших краях. Ясна річ, що тих українців, котрі за умов поділу України між сусідніми державами змушені були працювати на ці держави й нерідко досягали визначних успіхів у своїй фаховій діяльності, найчастіше віддають на відкуп сусідам: мовляв, вважайте їх «росіянами», «поляками», «австрійцями», з нас вистачить і визначних комуністів минулого. Наразі йтиметься якраз про одного такого видатного українця. Він був інженером і жив у XX столітті, коли, здається, навіть повітря було просякнуте воєнним духом, - і це наклало неминучий відбиток на всю його діяльність. Тому цей інженер, котрий зовсім не збирався присвятити себе кар’єрі у військово-промисловому комплексі, став конструктором важких танків, а потім - ядерної зброї.

Броня міцна...

Досі у книгах з історії совєтсько-німецької, а чи то «Великої Вітчизняної» війни, як вона продовжує зватися за інерцією (чи за свідомим слідуванням сталінським приписам), можна натрапити на твердження, що на 22 червня 1941 року Червона армія мала тільки зо дві тисячі сучасних танків, а всі інші були легкими чи застарілими. Це неправда. Висококласних танків у Червоній армії були десятки тисяч, а їхні конструктори щиро вірили, що роблять могутню зброю для відсічі нацистській агресії. Вони були

дітьми свого часу, і не нам, хто має тепер достатньо інформації про злочини сталінізму, судити тих інженерів, котрі щиро вірили у правоту своєї справи й доклали чимало зусиль для того, щоб на землі стало на одного жахливого тирана менше.

Перш ніж почати розмову про одного з будівників таких танків, - бойовий епізод за участю «застарілого», за популярною версією, середнього танка Т-28. Місце дії - околиці Мінська. Час дії - кінець червня 1941 року. Катастрофа совєтського Західного фронту. Здається, немає кому спинити танкові війська Гудеріана та Гота. Здається, що німці невразливі й непереможні. Паніка, відступ, за добу Червона армія втрачає по кількасот танків. І от у такій ситуації рядовий Малко, котрий, на відміну від багатьох генералів та маршалів, не втратив голови, намагається вивести з оточення щойно відремонтований Т-28 - не кидати ж бойову машину! На підході до зайнятого вже вермахтом Мінська бойову машину взяв під команду майор-викладач танкового училища, посадивши в неї ще чотирьох своїх курсантів. Танк мав три башти: дві з кулеметами, одну - із 76-мм гарматою. Отже, Т-28 вийшов на околицю Мінська. Дмитро Малко згадує:

«Тут ми й побачили перших фашистів. їх було десятків зо два. Німецькі солдати вантажили в машину ящики з пляшками й не звернули уваги на поодинокий танк.

Коли до німців, які обсіли вантажівку, лишалося метрів 50, запрацювала права башта танка. Микола вдарив по фашистах із кулемета. Я бачив в оглядову щілину, як падали гітлерівці. Деякі намагалися здертися на високу арку воріт чи сховатися у дворі, але їм це не вдалося... Я спрямував танк на вантажівку й роздушив її разом із ящиками горілки та пива.

Потім ми переїхали по дерев’яному місточку річку Свіслоч і проїхали ринок, і раптом назустріч нам з-за рогу колона мо-. тоциклістів. Фашисти рухалися, як на параді, -рівними рядами. У тих, хто за кермом, лікті широко розставлені, на обличчях -нахабна впевненість.

Майор не одразу дав команду відкрити вогонь. Але ось я відчув його року на лівому плечі - і кинув танк ліворуч. Перші ряди мотоциклістів урізалися в лобову броню танка, і машина розчавила їх. Інші звернули праворуч, і тут же я одержав новий сигнал

від майора і звернув танк праворуч. Наступних мотоциклістів спіткала така ж доля. Я бачив в оглядову щілину перекошені від жаху обличчя гітлерівців. Лише на мить вони з’являлися перед моїми очима й одразу зникали під корпусом танка. Ті з мотоциклістів, хто йшов у хвості колони, намагалися розвернутися, але їх діставали кулеметні черги. За лічені хвилини колона виявилася повністю розгромленою...

Коли спускалися вниз, біля окружного Дому Червоної армії я звернув на Пролетарську вулицю і змушений був зупинитися. Уся вулиця виявилася забитою ворожою технікою: уздовж неї стояли машини зі зброєю та боєприпасами, автоцистерни... У Свіслочі купалися солдати. А за річкою, у парку Горького, замаскувалися під деревами танки й самоходки...

Т-28 відкрив вогонь з усіх своїх засобів. Майор припав до прицілу гармати, посилав у скупчення машин снаряд за снарядом, а курсанти розстрілювали ворога з кулеметів... Я бачив в оглядову щілину, як спалахували, наче смолоскипи, ворожі машини, як вибухали автоцистерни, і тонкими змійками збігали в річку палаючі струмки бензину... Майже вся ворожа колона була розкидана, наче нею прокотився смерч. Усюди валялися палаючі уламки машин, розбиті автоцистерни. І трупи, трупи фашистських солдатів і офіцерів.

Майор дав команду розвернутися. Проїхали міст через Свіслоч, повз електростанцію. Праворуч, у парку, помітили нове скупчення противника. Під густими кронами дерев стояли десятків два авто, кілька танків і самоходок... Першою заговорила гармата нашого танка, услід їй ударили кулемети центральної і правої башт. І знову, як уже було, почали вибухати боєприпаси, спалахнула автоцистерна, густий дим закрив чорним шлейфом алеї старого парку.

- Залишилося шість снарядів! - гукнув заряджаючий.

- Припинити вогонь, повний вперед! - наказав майор».

...Той танк Т-28, який з боєм пройшов крізь окупований нацистами Мінськ, як й інші 600 таких танків, був наприкінці 1930-х років модернізований і приведений, як бачимо, у відповідність до умов тогочасної війни групою молодих конструкторів під керівництвом полтавчанина Миколи Духова. Чому саме молодих?

Тому що ті старші і досвідченіші або пішли в ҐУЛАҐ, або їх уже розстріляли як «ворогів народу». 35-річний Микола Духов виявився чи не найстаршим із молодих офіцерів. А попереду було створення одного із найкращих танків Другої світової війни...

Конструктор важких танків

То була доля багатьох українців, молодих інтелігентів 1930-х років, кого плин подій закидав у найрізноманітніші куточки тодішнього СССР. Вони змушені були займатися тим, що їм пропонували, і не надто підкреслювати своє українське походження, щоб не бути звинуваченими в «українському буржуазному націоналізмі». Усе це безпосередньо стосувалося й людини з таким «непевним» для совєтської доби походженням, як Микола Духов, чиїм батьком був військовий фельдшер царської армії, а матір’ю - збідніла дворянка.

М. Духов народився 28 жовтня 1904 року в селі Веприку Гадяцького повіту Полтавської губернії. У Гадячі він учився в гімназії - тій самій, де здобував до нього освіту Михайло Драгоманов (русифіковані прізвища були не дивиною для українців у тих краях, їх приймали, як то кажуть, добровільно-примусово). Але настали нові часи, і Микола Духов закінчив уже совєтську «єдину трудову школу». Здавалося, у нього чітко виражений гуманітарний хист: під час навчання вільно оволодів німецькою, англійською і французькою мовами. Але життєву перспективу псувало «непевне походження». Отож Микола Духов змушений був не навчатися у «виші», а працювати спершу на різних секретарських посадах при неписьменному місцевому начальстві, а потім - різальником буряку на Чупахівському цукрозаводі (це з вільним володінням трьома європейськими мовами!). Чотири роки такої праці дали змогу писати в анкеті «робітник», отож Микола зміг у 22 роки нарешті вступити на робітфак Харківського геодезичного та землевпорядного інституту. А після успішного закінчення робітфаку його рекомендували до зарахування на механічний факультет Ленінградської політехніки. Пощастило: випадково зустрівся із земляком, котрий обіймав досить високу посаду в наркоматі освіти. З 1932 року молодий інженер Духов працював на Кіровському заводі, розробляв проекти тракторів, кранів, автомобілів. І тільки в 1936 році він, попри своє «непевне» походження, був допущений до танків.

Після арештів конструкторів старшого покоління конструкторське бюро заводу очолив зять наркома оборони Ворошилова Котін. У той час велася робота над велетенським двобаштовим танком прориву СМК, що означало «Сергій Миронович Кіров», за ім’ям загиблого перед тим партійного вождя міста. Духов мав свою точку зору на новий танк. Він вважав, що потрібен менший за розмірами, але швидший і маневровіший танк. І під його керівництвом група молодих інженерів ініціативно створила проект важкого танка, що одержав назву КВ-1 на честь наркома оборони, а дозвіл на побудову експериментального зразка вибив Котін, бажаючи підстрахуватися у разі невдачі з основним проектом. Як у воду дивився! Армійські випробовування під час совєтсько-фін-ської війни взимку 1939-1940 років показали, що КВ - найкращий із трьох типів нових експериментальних важких танків. Його негайно поставили на озброєння. І що цікаво: вважалося, що він створений... Котіним. Щоправда, Духов одержав як компенсацію посаду заступника начальника КВ, тобто Котіна, і при цьому всі знали, що КВ-1 створив саме він. Знову перед нами стандарт совєтської доби, - коли справу робить одна людина, а пошану й нагороди отримує зовсім інша, «правильна», з погляду панівної ідеології.

На початок совєтсько-німецької війни в Червоній армії було понад 600 танків КВ-1 та КВ-2. Ось як оцінюють дії цих машин у перший рік війни свідки та учасники подій. Генерал армії Галицький:

«Я бачив, як на КВ-1, який стояв у засідці, наразилися три німецькі Pz-III. Два постріли КВ - і два німецькі танки розбиті, а третій намагається втекти, але при переїзді через канаву його двигун заглух. КВ наздогнав його, в’їхав на нього, зім’яв своєю вагою й розчавив, як горіх. А ще я був свідком, коли на полі бою знайшли наш підбитий КВ, а навколо - десять знищених німецьких танків. У КВ влучили сорок три снаряди, з них сорок лишили вибоїни, і тільки три пробили броню».

Генерал-полковник Родимцев:

«Упродовж одинадцяти місяців війни ми не знали випадку, щоб німецька гармата пробила броню цього танка. Бувало, що танк КВ мав 90-100 вибоїн від ворожих снарядів, які в нього влучили, однак знову ішов у бій».

Генерал-полковник Рябишев:

«На наш командний пункт сунула німецька танкова колона. Штаб корпусу мав у своєму розпорядженні тільки шість КВ-1 та чотири «тридцятьчетвірки». Я наказав нашим танкістам контратакувати й відкинути ворога... Через годину на полі бою горіли сорок німецьких танків. Наші танкісти втрат не мали».

Підкреслюю: ідеться про перший рік війни, коли німецькі танкові армади багатьом здавалися непереможними. Проте у вмілих руках танк КВ творив чудеса. І водночас за цей перший рік Червона армія втратила загалом понад тисячу двісті танків КВ (удвічі більше, ніж було на початку війни, - адже їхній випуск безперервно тривав на Кіровському заводі). І майже всі - не в бою. Танки загрузали в болотах, наступати через які наказувало їм вище командування, виходили з ладу під час безглуздих багато-соткілометрових маршів, полишалися екіпажами напризволяще, коли закінчувалися пальне і снаряди. Водночас виявили себе і притаманні «дитячі хвороби» нової техніки: не надто надійна під час тривалих перегонів ходова частина, погані прицільне обладнання та радіо (втім, усі совєтські танки до 1943 року мали надзвичайно кепські приціли та радіоапаратуру, це вже згодом успішно використовували одержане за ленд-лізом американське і британське радійне устаткування). Проте, попри ці вади, як бачимо зі спогадів бойових совєтських генералів, танки КВ за правильного використання впевнено перемагали чисельніші німецькі танкові угруповання.

Ще раз підкреслю: за правильного використання. Але більшість генералів Червоної армії воювала по-сталінськи, тобто затоплюючи ворога кров’ю своїх бійців. Середня тривалість життя совєтського піхотного лейтенанта на фронті становила дев’ять діб. Ненабагато довшою була тривалість життя лейтенанта-танкіста.

Доля інженера духова

Змінити суспільний лад інженери, навіть найталановитіші, не могли. Вони займалися поліпшенням бойових машин, щоб танкісти могли на них краще воювати. Отож впродовж 1941 року конструктори під керівництвом Миколи Духова досить швидко усунули недоліки, виявлені на фронті, і вже в перші місяці 1942 року в бойових частинах з’явився модернізований танк КВ-1С, який до появи німецьких «тигрів» був найсильнішим важким танком Другої світової війни.

А ще на рахунку Миколи Духова - найкращий важкий танк часів Другої світової, який звався на честь вождя народів Йосифа Сталіна ІС-3. Танк мав потужну 122-мм гармату, зміцнену броню й міг вигравати дуелі з будь-якими тогочасними танками. Конструктори та виробничники поспішали: вони готували танк для прориву фронту під Берліном, розуміючи, що використання цієї важкої броньованої машини збереже життя багатьом бійцям Червоної армії. Але Сталін вирішив не вводити у бій нові танки, а зберегти їх як політичний козир, що його можна використати для впливу на союзників. 7 вересня 1945 року в Берліні відбувся парад союзних військ на честь завершення Другої світової війни. Саме на ньому показали 52 важкі танки ІС-3, які справили велике враження на всіх присутніх.

Танк ІС-3 перебував у серійному виробництві до середини 1946 року. Усього було випущено 2311 машин. Як зазначають фахівці, цей танк, який у модернізованому вигляді був на озброєнні ще в 1970-х роках, відрізнявся не тільки бойовими якостями, а й своєрідною грізною естетичною досконалістю. А ще доля машини склалася так примхливо, що єдиний випадок її масового бойового застосування припадає на арабо-ізраїльські війни 1967-1973 років (до цього були армійські випробовування під час війни з Японією та участь пари десятків танків у Корейській війні), але честі ІС-3 ці бойові дії не принесли - надто вже були некваліфікова-ними та боязкими єгипетські танкісти. Досить сказати, що 125-та єгипетська танкова бригада просто покинула свої 60 ІС-3 у справному стані й «відступила на заздалегідь підготовлені позиції», простіше кажучи, втекла. Зі 100 танків, які мала єгипетська армія на початку війни, вона зберегла тільки 27. Ізраїльська армія використала трофейні танки, замінивши їм двигуни, які швидко спрацьовувалися за умов пустельного клімату. Втім, на початок 1970-х років більшість ІС-3 перетворили на нерухомі вогневі точки, і в подальших бойових діях помітної ролі вони не відігравали.

Одразу по війні Духову довелося знову зайнятися тракторами, але це тривало недовго: його перевели на розробку совєтського ядерного проекту, і 1948 року він став головним конструктором першої совєтської атомної бомби в КБ-11 (Арзамас-16). Здавалося б, що тут спільного - важкі танки й атомна бомба? Але спільне є. Це - універсальний інженерний підхід, який демонстрував Микола Духов. За спогадами сучасників, він умів практично миттєво схоплювати проблему; коли він розглядав креслення, то здавалося, ніби бачить його наскрізь. Жодна помилка не вислизала з-під його ледь примруженого спокійного погляду. Духов не лише висував нові, технічно оригінальні ідеї, він досягав їхнього втілення в життя справді військовими темпами. А ще - був умілим організатором. Без нього, згадували колеги, було б неможливо виконати поставлені Сталіним і Берією завдання в дуже стислі терміни й за вочевидь недостатнього для ефективного розв’язання складних технологічних проблем стану совєтської промисловості. Духов керував розробками як плутонієвого, так і уранового зарядів, отже, на ньому зав’язувалася вся ядерна програма СССР. І зовсім не випадково він став тричі Героєм соціалістичної праці -такі відзнаки, якщо не враховувати партійних функціонерів, мали тільки 11 осіб за всю історію Совєтського Союзу.

З 1954 року й до смерті (яка настала 1 травня 1964 р.) Микола Духов працює директором, головним конструктором та науковим керівником філії №1 КБ-11. Основні напрями діяльності КБ -створення ядерних боєприпасів для стратегічних і тактичних комплексів ядерної зброї, розробка й виготовлення систем електронного та нейтронного ініціювання ядерних зарядів, приладів автоматики ядерних боєприпасів, уніфікованої контрольно-вимі-рювальної апаратури. Він тісно співпрацював з розробниками носіїв ядерних боєприпасів - Володимиром Челомеєм та Сергієм Корольовим, такими ж, як і він, українцями, котрі стверджували могутність імперії...

Чи повинна сучасна Україна вшановувати тих своїх синів, котрі, як Микола Духов, служили іншим державам і д осяг ли великих успіхів у тому служінні? Гадаю, неодмінно, коли йдеться про людей, які не заплямували себе нічим безчесним і чий доробок став у пригоді, коли, скажімо, ішла війна проти нацизму або коли освоювали космос, розробляли нові медичні технології, закладали підвалини нових фундаментальних напрямів науки тощо. Адже українці - це не лише співочий народ чи нація борців за свободу, вони ще й творці найбільших у світі літаків (від «Велетня» 1910-х до «Мрії» 2000-х), розробники перших комп’ютерів та космічних ракет, блискучі лікарі та ядерні фізики, дослідники Арктики й Антарктики. Тепер проблема в тому, щоб увесь цей величезний творчий потенціал нації поставити на службу власній вільній державі, щоб такі геніальні, без перебільшення, інженери, як Микола Духов, не змушені були працювати на чужому полі, і щоб такі блискучі, всебічно освічені інтелігенти не «випадали» з рідної культури.

А Микола Духов, слід сказати, був не просто добрим інженером та менеджером. Усіх його молодших сучасників, хто залишив про нього спогади, вражала широта його інтересів. У його бібліотеці поруч із книгами з фізико-математичних наук, радіотехніки, приладобудування, електроніки були книги з філософії, медицини, біології, хімії. У жодному питанні, яке його цікавило, він не був дилетантом, завжди глибоко вивчав його, щоб самостійно розуміти суть справи. А ще дуже любив слухати симфонічну музику та й сам непогано грав на фортепіано. Розповідають, що в останнє своє десятиліття він, на додачу до всього, ще й захопився кіно і став заповзятим кіноаматором. Одне слово, це була цікава людина, для совєтського часу - вельми нестандартна. А власне, пояснюється все досить просто: ідеться про одного із талановитих представників майже цілковито знищеної більшовиками справжньої української інтелігенції, про молодий пагін отого «розстріляного відродження», імпульс якого відчувався в культурі та науці, і не тільки українській, аж до початку XXI століття.

Шлях до зірок. Україна. XX століття

Коли Павло Тичина писав про Україну радянської доби: «О земле, велетів роди», гірка іронія історії полягала в тому, що ця земля на той час уже народила чимало справді грандіозних постатей світової науки й культури, тільки ж велося їм на цій землі далеко не кращим чином. Хоча навіть за таких драматичних обставин ці люди здійснювали прориви у царині духу, творчості, інтелекту. І не в останню чергу для того, щоб людство зробило кілька кроків за межі Землі - на навколоземну орбіту, на Місяць, до Марса...

Хто ви, Юрій Кондратюк?

Найперше варто говорити про людину, яка стала визнаним класиком світової теоретичної космонавтики. І водночас - про українця, свідомого своєї українськості, котрий увійшов в історію під чужим ім’ям, а на додачу - ще і як «видатний російський інженер».

Завоювати Сонячну систему!

«Беззаперечна можливість для людства оволодіти ресурсами, за допомогою яких можна буде докорінним чином поліпшити умови існування на земній поверхні, - це проводити меліорацію її в грандіозних розмірах, здійснюючи в недалекому майбутньому заходи й такого порядку, як, скажімо, зміна клімату цілих континентів. Я веду мову, звичайно ж, не про що інше, як про утилізацію невичерпних запасів енергії сонячного світла, яка настільки складна в умовах земної поверхні, що роблять її менш рентабельною, ніж експлуатація палива, води й вітру. І яка, навпаки, буде незмірно рентабельніша у просторах, де відсутня атмосфера і позірна вага. Саме в можливості в найближчому ж майбутньому почати по-справжньому господарювати на нашій планеті і слід бачити основне величезне значення для нас у завоюванні просторів Сонячної системи».

Це - слова Юрія Кондратюка (справжнє ім’я - Олександр Шаргей), народженого 9 (21) червня 1897 року в Полтаві, сповнені відмови від власного «Я». Іноземцеві, який детально ознайомиться з перипетіями біографії нашого героя, буде важко зрозуміти цю наскрізну лінію його життя - втечу від вимріяного, найзаповітнішого, від того, що в іншій країні уславило б людину. Але українська історія XX століття засвідчує: така відмова для надто багатьох представників освічених верств була єдиним способом урятувати своє життя.

Хоча мати нашого героя була переконаною революціонеркою-народоволкою й після катувань у царській тюрмі втратила розум і згодом померла в Полтаві в закладі для душевнохворих, але все ж вона була з баронського роду фон Шліппенбахів, а в очах нових «володарів життя» таке походження Олександра Шаргея майже гарантувало розтріл його чекістами. Так само і батько - статистик, тобто царський чиновник, певний час працював у Санкт-Петербурзі... Звичайно, зарахували б і виховання в шляхетській бабусиній сім’ї (хоча про великі гроші там не йшлося). Та ще й виховання, як пишуть дослідники, у «староукраїнському стилі», тобто в тому аристократичному за духом середовищі, з якого вийшли Михайло Драгоманов, Леся Українка, Софія Русова, Максим Рильський та чимало інших визначних українських діячів XIX і XX століть. На додачу, під час Першої світової війни Олександр Шаргей, не закінчивши Петроградської політехніки, за мобілізацією потрапив прапорщиком на фронт («золотопогонник»), потім певний час був старшиною армії УНР («буржуазний націоналіст», тим паче - доброволець, адже УНР мобілізації не проводила), відтак його мобілізували до свого війська денікінці («білогвардієць»). Такого цілком типового для того часу поєднання цілком би вистачило для розстрілу без суду і слідства, тому зрозуміле намагання Олександра Шаргея не просто змінити прізвище та біографію, а й узагалі - зникнути з України, забитися у глуху провінцію, де б його ніхто не знав, і не пов’язувати своєї долі, принаймні офіційно, ні з ким та не розкривати правди про себе нікому.

Парадокс ситуації полягав у тому, що сам Олександр Шаргей був людиною пацифістських, гуманістичних переконань і тому не перебував у відвертій опозиції до совєтської влади. Але водночас і не сприймав її, займаючись своїми дослідженнями, які вважав уселюдським надбанням.

Ще 1914 року, будучи 17-літнім учнем Полтавської міської гімназії, він розпочав роботу «з визначення основних положень ракетного польоту». Рукопис із 104 сторінок учнівських зошитів був насичений принципово новими ідеями й сміливими науково-технічними рішеннями щодо теорії (тоді все було лише теорією) космічних польотів. У квітні 1917 року він завершив роботу над твором, який має неофіційну назву «Петроградський рукопис». З 1919 року працював над рукописами книг «Тим, хто буде читати, щоб будувати», «Про міжпланетні подорожі», «Завоювання міжпланетних просторів». О. Шаргей вивів основні рівняння руху ракети, обґрунтував оптимальний спосіб польоту на Місяць та повернення на Землю, розробив теорію створення та функціонування багатоступінчастої ракети й міжпланетних проміжних баз, використання сонячного світла та гравітаційного поля небесних тіл для розгону ракети, а також енергозабезпечення Землі, застосування шлюзу і скафандра для виходу у відкритий космос, зрештою, використання як палива космічних ракет водневих сполук деяких металів і металоїдів, зокрема бороводню. Він розрахував оптимальні траєкторії польотів до Місяця та планет, схеми висадки на Місячну поверхню тощо. Понад 20 оригінальних ідей і розробок Шаргея-Кондратюка в галузі космонавтики та ракетобудування у другій половині XX століття отримали високу оцінку наукової спільноти світу.

Але у яких умовах народжувалися ці ідеї й творилися рукописи! 1921 року Шаргей найнявся кочегаром на цукровий завод у містечку Мала Виска. Але це не могло прогодувати його. Голод був такий, що він навіть ловив горобців. І саме в цей час Олександр Шаргей продумував схему польоту, систему керування ракетою, засоби проти перевантаження, трасу до Місяця, яку згодом у США назвуть «трасою Кондратюка». Молодий дослідник зробив спробу втекти до Німеччини, але на кордоні його затримали і відправили до Києва. Туди він прибув тяжко хворим на тиф. І ця хвороба, хоч як це парадоксально, його порятувала: чекісти не поставили Кондратюка до стінки в розстрільному підвалі, а відпустили із в’язниці додому - помирати. Та він, наперекір тяжкій хворобі, видужав. Але - одночасно й «помер».

Адже саме в цей час родичі добули йому метрику на ім’я Георгія Васильовича Кондратюка, родом із Луцька, який насправді помер від туберкульозу, але в тодішньому вирі подій смерть його залишилася непоміченою. Луцьк наразі опинився під Польщею, і це на якийсь час полегшило життя Олександру-Юрію: ніхто не зможе перевірити його біографію, коли він казатиме, що в «контрреволюційних» арміях та партіях не перебував. А надалі це саме, очевидно, могло значно ускладнити йому долю: якщо родом із місць під «панською Польщею», а отже, там лишилися родичі; тобто є родичі за кордоном; так що цілком можеш бути агентом іноземних розвідок. Такою була божевільна логіка совєтськихспецслужб 1930-1950 років.

Як завоювати міжпланетний простір

Під новим іменем Олександр-Юрій продовжував працювати на «чорних» роботах і 1925 року завершив «Завоювання міжпланетних просторів». Він надіслав рукопис до московської «Голов-науки», але, незважаючи на позитивну оцінку фахівців, у друці книги йому відмовили. Далі Шаргей (тепер уже Кондратюк) вибирався з України, очевидно, щоб не бути впізнаним і розкритим. Він працював механіком на Північному Кавказі, 1927 року переїхав на Алтай. Там він збудував без жодного цвяха найбільше у світі дерев’яне зерносховище на 10 тисяч тонн зерна, зекономивши Совєтському Союзу не одну тисячу золотих рублів. Саме за цю економію 1930 року його й заарештували: звинуватили в тому, що будував без цвяхів, щоб зерносховище швидше розвалилося. На допитах Кондратюкові вибили 11 зубів і відправили на три роки на заслання. А зерносховище простояло півстоліття, можливо, стояло б і досі, якби його хтось випадково (а втім, чи випадково?) уже в наші часи не підпалив.

Проте, чи тільки економією коштів пояснювалося прагнення збудувати велетенську споруду без використання металу, чи ще й творчими амбіціями інженера без диплома - довести собі, що він здатен робити неможливе, те, чого не може ніхто у світі?

А паралельно із життєвими перипетіями він осмислював, із чим і навіщо людина йде в космос.

«Припустимо, що ми вміємо робити дешеві та легкі пласкі складні дзеркала. Виготовимо у великій кількості велетенські дзеркала. Виведемо їх на ракетах і приведемо в такий стан, щоб вони стали земними супутниками. Розгорнемо їх там. З’єднаємо в ще більші спільними рамами. Станемо керувати їх, повертаючи якимсь чином, наприклад, поставивши у вузли їхніх рам невеликі реактивні прилади... Якщо їхня площа буде достатньою, можна освітлювати столиці. Але якщо притягнути до цього велетенські кошти й наробити дзеркала у велетенській кількості й пустити їх навколо Землі так, щоб вони майже завжди були доступні сонячному світлу, то ними можна зігрівати частини земної поверхні, можна обігріти тундру й тайгу і зробити їх родючими. Можна було б навіть, користуючись велетенськими кількостями наданих ними тепла та енергії, пристосувати для життя людини якусь планету, видалити з неї шкідливі елементи, насадити потрібні, зігріти... Узагалі ж, з такими велетенськими кількостями енергії, які можуть дати дзеркала, можна реалізувати найсміливіші фантазії».

Ще до арешту Шаргей-Кондратюк устиг розпочати листування з відомими вченими й отримав схвальні відгуки на свої роботи. Ба більше: 1926 року його рукопис потрапив до Лева Троцького, котрий тоді очолював науково-технічний відділ Всесоюзної ради народного господарства, і той ним зацікавився, відправив на рецензію відомим ученим - чи варто цей текст публікувати? Учені, зокрема професор (тоді це звання важило більше, ніж зараз академік) Володимир Ветчинкін, стверджують: публікувати треба, і негайно! Але Троцького зняли з посади, отож державні видавництва відмовилися друкувати книги Кондратюка. Тоді, 1929-го, в останній рік НЕПу, він використав премію за зерносховище на видрук «Завоювання міжпланетних просторів» накладом у дві тисячі примірників власним коштом. Про нього - Юрія Кондратюка - заговорили й совєтські, й іноземні науковці. Хоча на той час кількість тих, хто серйозно займався ракетобудуванням, була надто незначною...

На засланні він (нагадаю, що йдеться про людину з незакін-ченою вищою освітою) створив ще один непересічний проект, а саме - найпотужнішої у світі вітроелектростанції, заввишки 165 метрів. Жоден науковий інститут не мав розробок, які передбачали б таку потужність - 1200 кВт. Проект дійшов до Москви; нарком важкої промисловості СССР Серґо Орджонікідзе наказав достроково звільнити Кондратюка й відправив його до Криму, щоб побудувати на Ай-Петрі цю електростанцію. Але 1937 року Орджонікідзе застрелився, а Кондратюка, який устиг закласти лише фундамент ВЕС та розпочати зведення металевого каркасу, відкликали до Москви: доручили проектувати вітродвигуни для колгоспних ферм (потім, коли почалася війна, каркас зрізали, щоб не було орієнтиру для німецьких літаків).

А перед цим, у першій половині 1930-х, Кондратюк двічі, наїжджаючи до Москви, зустрічався із Сергієм Корольовим: той, прочитавши «Завоювання міжпланетних просторів», запрошував конструктора до себе, будувати ракети, а не вітродвигуни. Спокуса була великою, але Юрій Кондратюк після роздумів відмовився: йшлося про роботу в так званій «режимній» установі, а це неминуче тягнуло за собою ретельну перевірку «компетентними органами», після якої міг знову з’явитися на світ Олександр Шаргей, - з відповідними для того часу наслідками.

...Нині дуже популярним став жанр так званої «альтернативної історії»: а що було б, якби? Попри не вельми велику науковість таких розробок, не надто важко уявити: у разі бодай дещо ліберальнішого ставлення в Совєтському Союзі до «вихідців із соціально ворожих класів» вони змогли б створити значно потужніший та ефективніший науково-технічний комплекс, ніж це сталося насправді. Стосується це й ракетної справи. Навіть без персональної участі Шаргея-Кондратюка на кінець 1930-х на озброєнні Червоної армії могли бути тисячі «катюш», сотні зенітних комплексів з некерованими ракетами та важких броньованих штурмовиків з аналогами «катюш» під крилами. Реактивні й ракетні винищувачі-перехоплювачі захищали б найважливіші об’єкти в оперативному тилу. А стратегічні бомбардувальники були б готові завдати точкового удару по ворожих заводах, центрах управління та важких кораблях за допомогою радіокеро-ваних крилатих ракет. Усі ці розробки (і деякі інші) можливо було довести до стадії серійного виробництва навіть за помітного технологічного відставання совєтського військово-промислового комплексу від Заходу. Адже в середині 1930-х совєтські ракетники випереджали своїх закордонних колег. А що було б, коли б до організаторського та інженерного генія Корольова додався б неймовірно потужний хист Кондратюка-теоретика?

Утім, можливо, наш герой тому й відійшов від ракетної справи (хоч яка була спокуса йому, талановитому інженерові, зайнятися практичною роботою!), що не хотів застосовувати свої винаходи для вбивства людей? Тим більше, що навіть у совєтські часи він прямо говорив про свій пацифізм...

Геній у солдатських обмотках

Що цікаво: у всіх п’яти анкетах, заповнених від імені Юрія Кондратюка, наш герой пише про себе, навіть у 1930-х роках, коли в СССР уже на повну силу йшло полювання на «українських буржуазних націоналістів» чи коли він мешкав у Москві: національність - українець, рідна мова - українська. Жодної вигоди від цього він не мав і не міг мати, радше це могло спричинити чималі неприємності. Але, дуже схоже, це мало для нього певне символічне чи, якщо хочете, екзистенційне значення.

А далі була Друга світова війна. Влітку 1941 року Московська проектно-експериментальна контора вітроелектростанцій, де працював Юрій Кондратюк, «добровільно» влилася в дивізію народного ополчення. Подальша доля «генія в солдатських обмотках», як його образно назвав письменник Олесь Гончар, достеменно невідома. Якщо зважати на дату, зазначену в «похоронці», то він загинув при обороні Москви 3 жовтня 1941 року. Але останній лист до його дружини Галини Плетньової датований 1 січня 1942 року. А нещодавно знайдені відомості на одержання солдатської платні за лютий 1942 року, де є підпис помкомвзводу Кондратюка. Крім того, полковник Дергунов, котрий тоді був бійцем взводу, в якому служив помічником командира Кондратюк, засвідчив журналістам, що його поранили 22 лютого 1942 року й відправили до шпиталю, а за три дні туди ж доставили ще одного бійця, котрий і повідомив: увесь їхній взвод повністю загинув. Сталося це в Орловській області. Найімовірніше, Юрій Кондратюк, він же - Олександр Шаргей, загинув 23 лютого 1942 року, коли в день свята Червоної армії в марних спробах прорвати німецький фронт були покладені цілі дивізії совєтських вояків.

Така невизначеність зі смертю дослідника спричинила чутки, що він потрапив до німецького полону і брав участь у ракетному проекті Вернера фон Брауна (згадаймо принагідно про родичів у Німеччині і про те, що нащадок фон Шліппенбахів мав право вважатися арійцем). Крім того, портфель з якимись паперами завжди був при ньому, навіть на фронті, і невідомо де зник. А ще начебто вже після війни, розбираючи ворожі архіви, совєтські фахівці бачили там прізвище Кондратюка, розрахунки польоту на Місяць. Один із полонених німецьких інженерів-ракетників засвідчив, що працював певний час із колегою на прізвище Кондратюк. І ще одна чутка: наче зошити, які Шаргей списав під час роботи на цукроварні, зараз зберігаються в бібліотеці Конгресу США. Чи мають під собою ґрунт хоч якісь із цих чуток? Принаймні точно відомо, що 1969 року американські інженери, котрі відправили на Місяць корабель «Аполло», були досконально ознайомлені з розрахунками та ідеями Кондратюка і прямо посилалися на «російського інженера» (власне, напис «траса Кондратюка» ми бачимо в музеї аеронавтики та астронавтики у Вашингтоні в розділі, присвяченому місячним експедиціям). Але якщо Шар-гей-Кондратюк якимось дивом опинився на Заході, то він, звичайно, ще раз змінив прізвище, щоб остаточно розірвати зі своїм минулим (бо дуже добре розумів, що може статися з його рідними в Совєтському Союзі). І дуже сумнівно, щоб він займався ракетами безпосередньо для військових цілей, бо ж засуджував мілітаризм, хоча під прізвищем Шаргея був бойовим офіцером Першої світової і громадянської воєн, а під прізвищем Кондратюк -сержантом Другої світової війни. Але ж Вернер фон Браун і в Німеччині, і в Америці, крім військових, робив і суто дослідницькі ракети (недарма ж його заарештувало було гестапо за «марну витрату народних коштів на нікому не потрібні ракети»...).

І ще одна загадка: 1947 року в СССР перевидали «для службового користування» книгу Юрія Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів». Згадаймо, саме тоді советську ракетну «команду» очолив Сергій Корольов, і, найімовірніше, він згадав про знайому йому ще з молодих років працю земляка. Однак, попри те, у Совєтському Союзі до середини 1960-х років конструк-тори-ракетники ніяк не могли дійти згоди, яку ж схему обрати для польоту на Місяць. Це врешті-решт стало однією з причин поразки в «місячній гонитві», хоча все ж команда Сергія Корольо-ва повторила зроблені за тридцять років до цього розрахунки й наполягла на використанні «орбіти Кондратюка» й «модуля Кондратюка». Але відставання було вже надто помітним, а на додачу до всього, на початку 1966 року Сергій Корольов загинув під час планової операції: поламана свого часу в ҐУЛАҐу щелепа несподівано унеможливила нормальну подачу наркозу.

І - ще одна загадка. Чому так довго в СССР було накладене табу на саму згадку імені Кондратюка? Причому з’явилося це табу ще до американських польотів на Місяць і зникло фактично тільки під час перебудови?

«У шістдесяті-сімдесяті роки не тільки весь апарат космічних відомств, що відповідав за публікації з цієї тематики у відкритій пресі, був мобілізований на «боротьбу» з Юрієм Кондратюком, а й Головліт з усім його регіональним апаратом був залучений до цієї справи. Нам давалися вказівки: «Заборонено публікувати у відкритій пресі матеріали, у яких говориться, що в основу теоретичної розробки космічних польотів лягли ідеї Юрія Кондратюка; заборонено публікувати у відкритому друці відомості про визначну роль Юрія Кондратюка в розробці ідей космічних польотів». Усі публікації, де згадувалося ім’я Кондратюка, слід було спрямовувати на експертизу до Головліту чи інших відомств, які займалися космічною тематикою, де професійно публікація очищувалася від цього дражливого, небажаного “чинника”».

Це - зі спогадів Володимира Солодина, колишнього цензора Головліту. Як бачимо, совєтська система воювала з Олександром Шаргеєм до кінця...

...Якщо ви хочете уявити собі, якою була б велетенська ВЕС на Ай-Петрі, згадайте Останкінську телевежу в Москві - це і є дещо модифікований проект Кондратюка, тільки замість студій та ресторану нагорі вежі мали б бути вітрові турбіни. А у ближчому майбутньому ідеї Кондратюка, як сповіщають інформагенції, будуть використані в новій масштабній американській програмі освоєння Місяця та пілотованого польоту на Марс. Знову запрацюють «траси Кондратюка» і знову згадають нашого земляка, варто сподіватися, уже як українського вченого. Добре, що хоч так Україна йтиме шляхами Космосу, якщо на інше начебто не вистачає грошей, а головне - бажання тих, хто цими грошими володіє й розпоряджається.

Сергій корольов: конструктор, котрий зумів пошити в дурні ЦК

Про нього знає кожна більш-менш освічена людина на постсо-вєтському просторі. І взагалі: чи можна уявити прорив у космос без нього? Навряд чи. Хай зараз дехто стверджує, що він був не більш як інженер та менеджер, а не науковець. По-перше, де та межа між талановитим інженером, творцем нової техніки і технології, й науковцем? По-друге, для того, щоб гігантська науково-виробнича система ефективно функціонувала, потрібно не просто вміло нею керувати, а й гармонізувати стосунки між формальними та неформальними лідерами її елементів. Корольову це вдавалося, принаймні, аж до останніх років життя, а створена ним Рада головних конструкторів залишилася в історії науки совєтського періоду унікальним явищем, коли науково-виробнича спільнота самостійно виробляла стратегічні рішення, ставлячи партійно-державну владу і військових перед фактами.

«Ракетники? Є, але сидять!»

Чи знаємо ми найважливіші деталі біографії Сергія Корольо-ва? Народився він у Житомирі. Прізвище матері - Москаленко. Батько - за походженням білорус. Корольов спершу виховувався у традиційній українській сім’ї своїх дідуся й бабусі, потім жив та вчився в Одесі. Була то доба революції та українізації. Нам досить важко раціонально оцінити та описати той імпульс, який у ті роки отримало юне покоління та уроки, які воно винесло не тільки зі школи. Принаймні, воно не сприймало світ у статиці, могло порівнювати чинний стан справ з іншим, комуністичний спосіб керування суспільством з цілим рядом некомуністичних і не боялося ставити перед собою, здавалося б, недосяжні цілі. Можливо, саме з огляду на вільнолюбний характер Української революції і було в советській космонавтиці так багато конструкторів та вчених, чиє дитинство й отроцтво припадали саме на роки цієї революції.

Вище навчання Сергій Корольов почав в уславленій Київській політехніці. Математику читав йому майбутній академік Михайло Кравчук, про котрого ми вже розповідали. Читав, як і більшість інших викладачів, українською мовою. Корольов в анкеті у ті роки пише «українець», і це зовсім не якесь там бажання прилаштуватися під ситуацію, як стверджують деякі російські автори. До чого прилаштовуватися? До того, що було органічним для нього? Ясна річ, російська культура і мова Корольову не були чужими. Але своїм для нього мало бути все українське, навіть на підсвідомому рівні - не випадково-бо свою першу дружину (й однокласницю) Ксенію Вінцентіні він завжди звав Оксаною або Оксанкою...

Цілком імовірно, що Корольов після закінчення Політехніки залишився б працювати чи то у Києві, чи то у Харкові, - будувати літаки. І доля його була б такою, як і у більшості працівників КБ Калініна чи Немана. Але сталося так, що 1927 року, після закриття у Києві аеромеханічного відділу у КПІ, його перевели вчитися до Москви. Далі практично все життя (зокрема й роки в ҐУЛАҐу та «шарашці») Корольов проводить поза Україною. Та чи забуває він про неї? Один із провідних біографів Корольова Михайло Ребров наводить такий цікавий факт: 1952 року конструктор пише власноруч останню автобіографію (далі за нього їх друкують, і Корольов їх, як було заведено, «підмахував»). Але 1952 року він узагалі не вказує свою національність. Дивина? Чи ні? 1952 року якраз посилено (вкотре вже!) полюють за «недобитими українськими буржуазними націоналістами». Саме у ті роки Леонід Брежнєв, який досі був за автобіографіями українцем, став росіянином. Корольов просто не зазначив свою національність. Цілком зрозуміло, що після перебування у таборах та «шарашках» йому не хотілося потрапити під чергову «роздачу». З іншого боку, своєю рукою писати те, що зручніше, він навряд чи прагнув. От і залишив порожньою «п’яту графу»...

Про роки Сергія Корольова в ҐУЛАҐу нині написано чимало. Тому я не дублюватиму ці описання. Так само чимало цікавого написано і про роботу Корольова в окупованій Німеччині, де совєтські ракетники у 1945-1946 роках «підчищали» все, що залишилося після команди Вернера фон Брауна з науково-виробничого комплексу, який створив Фау-1 та Фау-2 і займався значно потужнішими - міжконтинентальними - ракетами (чи не найкраще про це розповів у своїх спогадах Борис Черток). Справа в тому, що німецькі ракетники на той час випереджали всіх інших на багато років, а, може, і на цілі десятиліття. І це при тому, що в середині 1930-х Корольов ішов на рівні з німецькими інженерами. Але далися взнаки не лише арешти 1936-1939 років, а й загальна технологічна відсталість СССР та відсутність належної виробничої бази. Після перемоги над Німеччиною вдалося не лише добути розробки команди Вернера фон Брауна, не лише скористатися допомогою з боку німецьких учених і технологів, а й створити необхідну виробничу базу за рахунок репарацій, тобто вивезених з совєтської зони окупації підприємств, які були оснащені за останнім словом техніки.

Принагідно - ось як описує пов’язаний із усім цим сюжет учень і молодший сподвижник Корольова, конструктор і космонавт Костянтин Феоктистов:

«Спершу цей район Німеччини був окупований армією США. Але за Ялтинською угодою він повинен був відійти до совєтської зони окупації. Перш ніж піти, американці прихитрилися зібрати, як говорили, ледь не сотні ракет «Фау-2», вивезти їх до себе разом із основним обладнанням і провідними фахівцями на чолі з фон Брауном. Так що сам підземний завод на момент приходу наших військ уже не міг функціонувати. А одержати і випробувати ці ракети хотілося. Займався цією справою... генерал JI.M. Гайдуков... Гайдуков спитав наших «засланих» інженерів:

-Ав нас-mo є ракетники?

- Так точно, є, товариш генерал!

-А де ж вони?

- Сидять!

Сиділи по різних шарашках: спали під охороною, а працювали в різних КБ, організованих НКВД, і теж під охороною: надійно і вигідно - зарплату платити не треба, і харчування найскром-ніше.

Гайдуков попросив скласти перелік «шарашників»... Гайдуков все ж потрапив до вождя з доповіддю. Перелік той дуже знадобився: була накладена резолюція «звільнити і направити». Серед «звільнених і направлених» були і Корольов, і Глушко».

Відтак не дивно, що якби війна у Європі протривала ще бодай півроку, першим астронавтом планети став би військовий льотчик Люфтваффе, здійснивши випробувальний політ у капсулі пілотованої міжконтинентальної ракети Фау-3 (А9/А10). А якби, взявши в полон фон Брауна і більшість німецьких ракетників, американці дослухалися б до них і дали гроші на завершення робіт по цій ракеті, то політ людини за межі атмосфери (по суборбітальній траєкторії) відбувся б десь 1947 року. І, нарешті, якби був реалізований проект Михайла Тихонравова зі створення «пакету» ракет P-З з пілотованою капсулою, перший космонавт міг би піднятися на висоту понад 200 км десь 1951-1952 року. Іншими словами: німецькі розробки могли б спрацювати і в СІЛА, і в СССР, але в останньому - помітно пізніше внаслідок рівня науково-технологічної бази. Але це - об’єктивний бік справи. А існує ще й суб’єктивний. І от тут ми можемо сміливо стверджувати, що якби не Сергій Павлович Корольов, людство на 1-2 роки пізніше запустило б штучний супутник Землі, років на 10 пізніше вивело б на орбіту космонавта і на 20 років пізніше, ніж у реальності, ступило б на Місяць. Корольов умів підганяти космічний час, як ніхто.

А для того, щоб пришвидшити науково-технологічний прогрес, С.П. (так його звали у своєму колі) мусив філігранно обдурити керівництво Комуністичної партії. Він свідомо і постійно йшов на великі ризики, беручи на себе всю повноту відповідальності за той чи інший ракетно-космічний проект, а паралельно під виглядом бойових ракет проектував ракетоносії для освоєння космосу і не тільки їх: ще наприкінці 1950-х і на початку 1960-х головний конструктор дав завдання кільком групам молодих інженерів всебічно розробити проекти комплексних досліджень Місяця, Марса та Венери, тобто за допомогою як автоматичних, так і пілотованих апаратів. Це була фантастика, але втілена в кресленнях; певну частину цих проектів із часом реалізували, більшість - ні. І не тому, що людство не здатне втілити дослідницькі ідеї, а тому, що ресурси, як інтелектуальні, так і фінансові, витрачаються на зовсім інше, не пов’язане з пізнанням та освоєнням Всесвіту.

У середині 1950-х років, після приходу до влади ентузіаста екзотичних справ Микити Хрущова, Корольов починає «обробляти» владні органи, буквально вимолюючи право створити супутник і запустити в космос людину. Отже, 1954 року Корольов пише першу доповідну в Совєт Міністрів СССР «Про можливість створення першого штучного супутника Землі». Він хитрує: замість прямо сказати про свою ініціативу, починає з суто бюрократичного звороту «За вашою вказівкою...» (наче урядові бюрократи були здатні думати про можливість космічних польотів!), потім подає переклади про підготовку супутника у СІЛА, доповідну свого колеги Тихомирова, і тільки згодом - власні висновки: можна і треба терміново створювати ракетоносій і супутник. Совєтський уряд мовчить. Через рік - нова доповідна, тепер уже в Академію наук, зустрічі з кураторами військової галузі - безрезультатно. І новий лист до ЦК КПСС про супутник - це вже 1956 рік. Тільки цього року зрештою з’являється Постанова Совміну СССР про створення супутника силами Академії наук. Причина такої зміни позиції проста: американці теж готуються до створення свого супутника, вони не роблять із цього таємниці, отже, треба «довести переваги соціалізму». Що ж, якщо треба...

А оскільки «треба», і багато, то паралельно з науково-технічними розробками Корольов крок за кроком наприкінці 1940-х -у першій половині 1950-х років створює потужне ОКБ-1 (тільки перше! як же інакше! у всьому першість!) та потужний науково-виробничий комплекс, який мав забезпечити реалізацію ідей конструкторів цього КБ - своєрідне «удільне князівство» всередині совєтської системи, де керманичем був тільки Корольов.

Ракета, яка змінила світ

Уславлену ракету Р-7 Корольов зі своєю командою створює як бойову міжконтинентальну (її проект був розроблений того ж 1954 року, коли ідею створення штучного супутника Корольов починає пробивати «нагорі»). Це двоступінчаста ракета, у двигунах якої використовувалися рідкий кисень і гас. При цьому вона була виконана за «пакетною» схемою: чотири бічних блоки облямовували центральний блок, який грав роль другого ступеня. На старті вмикалися двигуни всіх блоків, через деякий час, випрацював-ши пальне, бічні блоки відділялися, продовжував працювати центральний блок, який мав доставити корисний вантаж масою близько 5,4 тонни (тобто ядерну боєголовку) на відстань 8 000 км.

Перший пуск Р-7 здійснили 15 травня 1957 року. Вона пролетіла майже половину розрахункової відстані і впала. Другий і третій пуски були невдалими. Але, попри це, Корольов при відвідинах Хрущовим Байконура випрошує у нього дозволу на використання ракетоносія для запуску супутників, мовляв, це не завадить військовим справам. Хрущов дає дозвіл. Але Академія наук зриває терміни підготовки супутника, стає зрозуміло, що американці можуть устигнути першими. Тоді Корольов - коли ще не було здійснено жодного вдалого пуску ракети - дає команду своєму КБ створити перший супутник за три місяці. Всю відповідальність він бере на себе. 21 серпня 1957 року ракета досягла району цілі, і, хоча в атмосфері зруйнувалася її головна частина (бо не витримало теплозахисне покриття), вирішено було - готувати супутник до запуску, переробивши головну частину. Отож 4 жовтня 1957 року запуском першого супутника, як то кажуть, була відкрита космічна ера. А далі, щоб закріпити успіх, так само силами КБ створили і другий супутник - за чотири тижні.

...А повністю успішно пуск ракети Р-7 відбувся тільки 29 березня 1958 року.

І лише 20 січня I960 року Р-7 була прийнята на озброєння Совєтської армії.

Іншими словами: вже не тільки перші супутники піднялися в космос, уже й автоматичні станції полетіли до Місяця, і все це за допомогою ракетоносія, якого офіційно наче й не було! Власне, як військовий він себе не виправдав - це зрозуміли технічно грамотні люди одразу, адже термін підготовки ракети до старту становив добу - річ, абсурдна в епоху надзвукових літаків та мобільних військ. Але в ЦК не було, схоже, технічно грамотних людей. Або ж Корольову вдалося переконати їх не суперечити йому.

І хоча на початку 1960-х дальність польоту «сімки» у варіанті Р-7А довели до 11.000 км, дещо скоротивши час приведення її у бойову готовність, славу свою ракета зажила у практичній космонавтиці. У трьох- і чотириступінчастих варіантах вона використовувалася для запуску автоматичних станцій до Місяця, Венери та Марса, і, звичайно, для польотів людини у Космос. Її глибока модифікація - PH «Союз» - досі успішно працює в російській і міжнародній космонавтиці («Союз-СТК» - це варіант ракети, спеціально адаптований до запусків із космодрому Куру у Французькій Гвіані). І ще цікавий факт: 97% запусків «сімки» та її модифікацій із космічними апаратами були успішними.

А основою совєтської ракетно-ядерної потуги стали ракети Михайла Янгеля. їхньою головною перевагою було приведення у повну бойову готовність за кільканадцять хвилин (звичайно, тих ракет, які стояли на чергуванні).

Чи легко запустити людину у Космос?

Якщо хтось думає, що одержати дозвіл на пілотовані космічні польоти та їх фінансування після феноменального тріумфу з першими супутниками було легко, той помиляється. Бо совєтська система органічно чинила опір усьому новому, навіть за часів експериментатора Хрущова. 1958 року, здобувши досвід запуску супутників, Корольов відправляє обґрунтування можливості пілотованого польоту «по інстанціях». У відповідь - не лише мовчанка, а й критика - мовляв, не слід поспішати, нічого не готове, і взагалі - кому це треба? І знову виручають американці, які, на відміну від СРСР, де все засекречено, публічно ведуть мову про свою пілотовану програму.

Тільки 22 травня 1959 року з’являється постанова совєтського уряду по програмі «Восток» (хоча попередні роботи щодо відповідних космічних об’єктів почалися десь роком раніше). Але не думайте: «Восток» тут - це корабель космічної фоторозвідки, який здатен повернутися на Землю. Більше владі нічого не треба. Але Сергію Корольову, прикриваючись «престижем першої у світі соціалістичної держави», вдається увіпхнути у цю постанову ще сім слів: «...а також супутника, призначеного для польоту людини у Космос». Отож від самого початку «Восток» розробляється у двох варіантах: військовому (який полетить тільки 1962 року, бо розробники, ясна річ, не вважають цей проект основним, і знову дурять владу на всі заставки) і пілотованому.

І знову слово Костянтину Феоктистову:

«Треба сказати, гасло «Для Батьківщини важливішим є супутник-розвідник!» на багатьох діяло безвідмовно. І не тому, що воно було для всіх таким уже й переконливим, а тому, що з ним небезпечно було боротися. Тут і для нас ховалася явна небезпека. Треба було якось нейтралізувати конкурентів. І ще у серпні 1958 року мені довелося піти на тактичний маневр: «Хоча роботи над розвідником і почалися раніше, але ж ми просунулися значно далі. Тож давайте спершу зробимо пілотований супутник, а потім, на базі його конструкції і бортових систем, Рязанов [конструктор військового супутника - С.Г.] з його сектором хай зробить автоматичний супутник-розвідник, але не з маленькою капсулою для повернення фотоплівки, а з великим спускним апаратом, де будуть розташовані і фотоплівки, і фотоапарати». Така постановка питання перед начальством дозволила нам відбитися від «захисників державних інтересів», а Корольову твердо стати на наш бік: створюючи корабель для польоту людини, ми одразу вбиваємо двох зайців! А для будь-якого високого начальства одним пострілом убити двох зайців -наймиліша справа, мрія, можна сказати!

Одночасно це дало змогу підготувати і у вересні узгодити з ВПК [урядова військова комісія. - С.Г.]... проект постанови уряду про роботи по кораблю під виглядом супутника-розвідника. Головних конструкторів, директорів заводів запрошували у ВПК, я їм пояснював, про що мова, домовлявся про вимоги і терміни виготовлення, і вони, як правило (якщо були згодні взятися за роботу), тут же візували проект постанови... У кімнаті, де відбувалися переговори, звичайно перебував хтось із працівників ВПК, що призводило час від часу до неприємних і водночас смішних ситуацій. Мене постійно, як то кажуть, ловили за руку: що за супутник такий, навіщо тут апаратура радіотелефонного зв’язку, що, там фотоапарати будуть розмовляти? Катапультоване крісло, скафандр?! «Та ви що, збожеволіли? Забуваєте, де ви є?!»... Але найчастіше вдавалося якось замилити очі».

І закінчує цей пасаж Феоктистов тим, що навіть невтаємниче-ні вгадували присутність на борту корабля людини, але впевненість Корольова й азарт його «мушкетерів» робили справу.

Перші запуски корабля «Восток» I960 року - це офіційно запуски прототипу фоторозвідника, але Корольов, вкотре вже беручи на себе відповідальність, дає команду посадити туди цуциків, зокрема, уславлених Бєлку і Стрелку, що дозволяє відпрацювати призначені для людини системи життєзабезпечення. Ну, а далі -вмикаються всі ідеологічні чинники тиску на владу: давайте дозвіл, бо у квітні чи травні злетить американець! Але все одно колеса системи крутяться повільно - тільки на початку 1961 року відбуваються два пуски прототипу пілотованого корабля і, нарешті, 12 квітня фактом всесвітнього значення стає орбітальний політ Юрія Гагаріна, - політ, який «потаємний українець» Корольов вигриз у системи і здійснив усупереч їй.

І що цікаво: як признався Вернер фон Браун уже в 1960-х роках, він пропонував військові проекти німецькій владі тільки для того, щоб одержати кошти на ракетні дослідження як такі. До речі, він, як і Корольов, був арештований за «розтринькування народних коштів на нікому не потрібні рекети». Тільки все ж нацистський режим був дещо м’якшим, і невдовзі фон Брауна та його співробітників випустили і дали змогу продовжувати роботу...

Утім, навіть після тріумфу Гагаріна Корольову було непросто. Система не здається. Костянтин Феоктистов продовжує розповідь:

«Восени 1963 року зібралися одружитися Андріян Ніколаев і Валентина Терешкова. Весілля їхнє вирішено було відзначити на найвищому рівні, на дачі для прийомів над Москвою-рікою. Зібралися у велетенському залі, стіл покоєм і в центрі головного столу - Хрущов з молодятами. Коли вже було сказано декілька тостів, знову встав Хрущов і виголосив довгий пишномовний тост за здоров’я незнаних конструкторів, котрі створили «нашу чудову найкращу, най... най... космічну техніку». А треба сказати, що ми були на той час у складному становищі. Проект корабля «Союз» підготували, також проект рішення ЦК і Совета Міністрів про створення «Союзу», але він уже декілька місяців лежав у Совєті Міністрів на розгляді. А без цієї постанови, яка б визначала фінансування і підключення виробничих потужностей, ми не могли розгорнути роботи. Зрозуміло, що я використав ситуацію, встав і голосно заявив, що, мовляв, чути ці слова, звісно, приємно, але краще б нам дали грошей на новий проект. Молодята, котрі сиділи поруч із Хрущовим, пояснили йому, про що йшлося, і не більш як за десять днів вийшла постанова про роботи по «Союзу»: почув же!»

Набагато складніше стало, коли Хрущова замінив Брежнєв. Той «чув» інших значно гірше. А після драматичного польоту корабля «Восход-2», коли спершу космонавт Леонов, вийшовши у відкритий космос, ніяк не міг повернутися в капсулу, і тільки якимось дивом зумів це зробити, а потім корабель не міг зійти з орбіти - зіпсувалася автоматика, довелося саджати вручну, космонавти приземлилися у глухій тайзі, де їх цілу добу не могли знайти, - так от, після цього польоту якось так трапилося, що програма «Восход» припинила своє існування. Мовляв, не треба ризикувати (тупуватому Брежнєву не спадало на думку, що з космонавтикою на загал так само, як і з авіацією: коли мало польотів, відповідні служби втрачають форму, й аварійність зростає; так і сталося - після двох років перерви у совєтських пілотованих польотах старт Володимира Комарова на «Союзі-1» завершився трагедією). От і був скасований ряд дуже цікавих польотів, зокрема: на тривалість перебування у космосі (два тижні, потім місяць - тоді це були дуже великі терміни, адже рекордом вважалося п’ять діб); двомісного корабля із суто жіночим екіпажем (досі такого «феміністичного» польоту так і не проведено); двомісного корабля зі змішаним екіпажем, і жінка виходить у відкритий космос (це зробила Світлана Савицька на початку 1980-х) і т. д. Так само не вдалося реалізувати і програму побудови космічного літака, який серед співробітників Корольова звався «лапоток» (за формою).. Далася взнаки відсутність відповідних технологій.

І, звичайно, дуже складно реалізовувалася програма досліджень Місяця. Про неї ми детально розповімо в одному з наступних нарисів, тут же зазначимо, що здійснити мрію всього свого життя - пілотовані польоти на Місяць і на Марс - Сергій Корольов не встиг. Він помер на початку 1966 року під час нескладної операції. Система таки наздогнала його: з’ясувалося, що перебита слідчими НКВД щелепа зрослася свого часу неправильно, отож нормально дихати під час наркозу генеральний конструктор не міг, а реанімація не встигла...

Йому тоді щойно виповнилося 59 років.

А зараз - про один із нереалізованих проектів Корольова, можливо, про його найбільшу потаємну мрію - пілотований політ до Марсу. Про нього він говорив на початку 1960-х, за розробку проекту посадив своїх конструкторів і планував політ на першу половину 1970-х років.

Марсіанські хроніки: розповідь про нездійснене

Наприкінці 1950-х років Сергій Корольов, розуміючи, що розвиток космонавтики неможливий без збільшення маси виведених на навколоземну орбіту космічних апаратів, почав шукати розв’язання цієї проблеми. На той час створення потужного космічного літака було технологічно неможливим; залишалося два шляхи: або виводити носіями середньої потужності багато об’єктів і збирати їх на орбіті в одне ціле, або створювати надпотужні PH, які б виводили на орбіту вантажі масою до 100 тонн. До 1960 року вже була сформована концепція нової ракетно-космічної системи, основою якої став проект носія, що невдовзі одержав назву «Н-1». Корольов доводив, що новий PH відкриє перед космонавтикою якнайширші обрії, зокрема, дасть змогу здійснювати не лише «штурм» Місяця людиною, а й запуски важких автоматичних станцій зі складними дослідницькими програмами та пілотованих кораблів до планет Сонячної системи.

Особливо приваблювала інженерів ідея пілотованої експедиції на Марс. Щоправда, з використанням техніки початку 1960-х вона потребувала величезних фінансових і виробничих ресурсів. Адже слід було спершу за допомогою 20-25 пусків Н-1 вивести на навколоземну орбіту ряд модулів, потім зібрати з них марсіанський пілотований комплекс (МПК) стартовою масою близько 1630 тонн. Сама експедиція мала тривати понад 2,5 року і включати: вихід МПК на орбіту Марса, посадку на Марс, місячне перебування групи космонавтів на Червоній планеті і зворотний політ. На Землю мала повернутися лише частина корабля з космонавтами масою 15 тонн.

Більш реальним з огляду на технічні та фінансові спроможностей СССР виглядав обліт Марса чи Венери, без посадки на планету та виходу на орбіту її супутника. У цьому разі корабель виводиться на таку траєкторію польоту, яка перетинає одночасно орбіти Землі і планети призначення та дає змогу йому, наче бумерангу, за певний час повернутися в район Землі і з другою космічною швидкістю увійти в її атмосферу. Наприклад, корабель, який стартував би 8 червня 1971 року (в одне з «вікон», тобто найви-гідніших для польоту до Червоної планети часових проміжків), міг через 10,5 місяця пролетіти поблизу Марса, що дало б екіпажу змогу провести дослідження планети з прольотної траєкторії і скинути на її поверхню автоматичні зонди. Після обльоту Марса коригується траєкторія і корабель стає на шлях повернення на Землю. Тривалість такої експедиції - від старту і до приземлення - три роки, один місяць і дві доби.

Робота над важким міжпланетним кораблем (російська абревіатура ТМК) велася в очолюваному Михайлом Тихонравовим відділі корольовського КБ. Спершу темою займалися у вільний від основної роботи час дві групи проектантів - під керівництвом Гліба Максимова та Костянтина Феоктистова. Першою з проблем, які треба було розв’язати, стало створення придатної для тривалого польоту системи життєзабезпечення екіпажу. Адже такі системи, що ґрунтувалися на невідновлюваних запасах кисню, води та продуктів харчування, не могли застосовуватися в такому польоті - надто багато довелося б із собою всього брати. Отож ставку зробили на системи із частково замкненим циклом, які б у спрощеному вигляді повторювали земні екосистеми. Звичайно, повний кругообіг речовин у невеликому за об’ємом кораблі створити неможливо, а от відновлення води та кисню уявлялося реальним. Для регенерації кисню мали застосовувати контейнери з водоростями типу хлорели. Запаси їжі слід зберігати у сублімованому вигляді. Для поповнення раціону в бортовій гідропонній оранжереї корабля планувалося вирощувати овочі, що уможливило б зниження маси запасів продуктів на 20-40%. Серйозною проблемою стало підведення світла до рослин; це розв’язали за допомогою зовнішніх сонячних концентраторів.

Для відпрацювання частково замкненої системи життєзабезпечення на Землі побудували аналог житлового відсіку ТМК, в якому випробувачі О. Божко, Г. Мановцев, В. Улибишев провели цілий рік. Було підтверджено експериментально: воду, кисень, частково продукти харчування у тривалих польотах можна одержувати на борту з відпрацьованих речовин. Але при цьому так і не була розв’язана проблема - а як вплине тривала невагомість на космонавтів? Тоді ще не було достатніх знань з цього питання; власне, і зараз їх можна вважати тільки частковими, оскільки найтриваліший політ - це 438 діб, які провів на орбіті у середині 1990-х років лікар-космонавт Валерій Поляков, поставивши чимало дослідів і повернувшись на Землю живим і здоровим. Але потрібно, щоб хтось провів на орбіті бодай два роки...

Відмовившись від ідеї створення надважкого МПК, обидві конструкторські групи зайнялися проектуванням ТМК значно меншої маси, який можна було б вивести на навколоземну орбіту одним пуском носія Н-1.

ТМК конструкції групи Гліба Максимова являв собою тримісний корабель, який виводився на траєкторію польоту до Марса за допомогою киснево-гасового розгінного блоку. Після виведення на траєкторію руху на кораблі розгорталися сонячні концентратори, батареї електроживлення, антени зв’язку із Землею і починався багатомісячний політ. Проект групи Костянтина Феоктистова ґрунтувався на використанні електрореактивних двигунів, яким притаманна висока економічність. Групі Феоктистова вдалося розробити проект ТМК зі стартовою масою близько 75 тонн, що давало змогу вивести його за допомогою одного пуску Н-1. Але через надзвичайно малу тягу ЕРД (це той мінус, який мають такі двигуни), розгін корабля до другої космічної швидкості, яка б дала можливість полишити земну орбіту, мав проводитися по спіралі впродовж кількох місяців. А загалом уся експедиція зайняла б три роки, з яких на розгін та гальмування корабля слід було витратити понад рік. Це, звичайно, ускладнювало реалізацію проекту. Не кажучи вже про те, що джерелом електричного живлення мав стати компактний ядерний реактор - річ, далеко не завжди безпечна...

Ці розробки велися до середини 1960-х років. А потім загинув на операції Корольов, відтак усі сили кинули на реалізацію місячної програми, згодом почалися невдачі, отож марсіанські проекти фактично закинули. Тільки 28 травня 1969 року Василь Мішин, котрий очолив ОКБ-1 по смерті Корольова, підписав аванпроект ракетно-космічної системи Н-1М, в якому розглядали шляхи модифікації базового носія (на той час він ще «не вмів» літати) для істотного розширення його можливостей. У цьому контексті й почали розробляти новий варіант марсіанської експедиції. Знову взялася за справу група Феоктистова, яка підготувала проект з такими основними показниками: тривалість польоту на Марс і назад корабля з екіпажем з шести осіб - 630 діб; перебування на орбіті штучного супутника Марса - ЗО діб; перебування на Марсі посадочного відсіку з екіпажем з трьох космонавтів -5 діб. Як основні двигуни корабля мусили використовуватися ЕРД з живленням від ядерних реакторів, як допоміжні - рідинно-реактивні. Експедиційний комплекс передбачалося створити на навколоземній орбіті шляхом автоматичного стикування двох безпілотних блоків масою по 150 тонн, виведених у космос модифікованим варіантом ракети Н-1. Перший блок - це марсіанський орбітальний і посадочний комплекси, другий блок - система реакторів та двигунів. Після розгону комплексу в автоматичному режимі і виходу його на високоеліптичну орбіту Землі було передбачено посадити на нього екіпаж за допомогою кількох кораблів типу 7K-JI1 («Зонд»), призначених для пілотованого обльоту Місяця. Ну, а далі тривалий політ, висадка на Марс і повернення на Землю.

Усе це можна було реалізувати у середині 1980-х років - якби дали достатнє фінансування і мобілізували необхідні інтелектуальні та виробничі ресурси. Але для цього потрібен був Корольов - людина, котра б узяла на себе відповідальність і змогла перемогти чи перехитрити партійні інстанції.

Але реальністю виявились як провал місячної програми (детальніше про це пізніш), так і відмова від марсіанської. Основою стратегії пілотованої космонавтики в СССР став розвиток орбітальних станцій - як цивільного, так і військового призначення - які запускалися PH «Протон» і мали масу близько 20 тонн. Із часом почали збирати на орбіті модульні конструкції, загальна маса яких під кінецьXX століття, уже після розпаду СССР, сягнула 130 тонн. Для цього потрібні були близько 10 запусків PH «Протон» та «Союз». Нагадаю, що носій Н-1М повинен був самотужки виводити таку (і більшу!) масу на орбіту...

Але без Корольова запроектована ним одна з найграндіоз-ніших космічних пригод людства так і не була здійснена. Повне припинення робіт по ракеті Н-1 поставило хрест на пілотованих польотах совєтських космонавтів до Місяця, Марса і Венери -мовляв, ця ракета надто ненадійна, навіть її четвертий старт не був успішним. Що ж, у 1990-х роках, коли для російської космонавтики настали сутужні часи, створені для цієї ракети двигуни, які 20 років пролежали у сховищі, продали американцям. Ті поставили їх на свої ракети, призначені для виведення супутників. Жодної невдачі не було.

...Навіть Корольов і його сподвижники не змогли перемогти Систему...

Космічний диктатор

Сказати, що Сергій Корольов був складною за своїми персональними якостями і непростою у спілкуванні людиною, означає сказати банальність. Але не сказати, що він був людиною справедливою, котра захищала відданих справі працівників, просувала їх кар’єрною драбиною, допомагала розв’язувати неминучі за умов соціалістичної системи побутові проблеми, - теж не сказати нічого нового. Так чи інакше, всі, хто з ним спілкувався, говорять про масштаб цієї особистості. І про те, що його високо цінували навіть ті, з ким він розсварився.

Так, він був у своєму КБ диктатором. Але диктатором своєрідним: він не диктував ідей, розумів, що генерування ідей - процес складний і не може бути привласнений однією людиною. Якщо Корольову не подобалася чиясь ідея, але автор її аргументовано і переконливо захищав, С.П. міг бурхливо сперечатися з цією людиною, навіть часом лаяти її останніми словами, - та вже наступного дня, перекипівши, підтримати цю ідею і пробивати її реалізацію на всіх рівнях, кидаючи на шальки терезів свій неабиякий авторитет.

І ще один штрих до поглядів Корольова на навколишній світ пропонує його учень і співробітник Костянтин Феоктистов:

«Соцсистему Корольов, як на мене, не любив. Та і за що було любити її людині, котра «доходила» на Колимі, а потім роки життя витратила у шарашках? Звичайно, чергові фрази щодо найбільш передового суспільного устрою, най, най... на зборах і мітингах він проголошував. Але якось у кабінеті Бушуева [заступник Корольова. - С.Г.] зайшла розмова про залучення визначних біологів до наших робіт. Хтось назвав ім’я O.JI. Чижев-ського.

- А що, - сказав Корольов, - здається, підходить. Справді значний учений.

- Що ви! - втрутився один із учасників наради. - Він же сидів!

Уперше я побачив С.П. розлюченим. Він почервонів, грюкнув

кулаком по столу і закричав у шаленстві:

- Геть!! Так, так! Я говорю вам! Забирайтесь геть!

І, звернувшись до Бушуєва, наголосив:

- Щоб я цього дурня у нас більше ніколи не бачив!»

Ясна річ: у XX столітті хист Сергія Корольова не міг інакше розвинутися, ніж на службі імперії. Бо ж космічні дослідження -справа надзвичайно дорога і потребує не тільки колосальних фінансових, а й інтелектуальних, виробничих та організаційних ресурсів. Корольов працював на імперію - але водночас він свідомо й цілеспрямовано працював безпосередньо на все людство, обдурюючи імперську владу чи замилюючи їй очі. Так, він вдосталь користався життєвими благами, які йому надавала Система (хоча найбільшим із тих благ була можливість займатися справою всього свого життя), але водночас він, за свідченням не лише Феоктистова, а й інших сучасників, не любив ту Систему.

Одне слово, справді велична і трагічна постать. Без пози. Але з артистизмом. З хохляцькою, як то кажуть, хитринкою і впертістю. Сергій Корольов.

Утрачений космічний шанс України

Реєстр досягнень визначних українців, хочеться нам цього чи ні, тісно пов’язаний із мартирологом. В останньому - не тільки імена тих, кому не вдалося сповна реалізуватися, бо їх змела Система, а й нездійснених чи не до кінця здійснених блискучих розробок у тій чи іншій галузі науки й техніки. І найбільше в цьому мартиролозі саме космічних розробок. Про деякі з них ми вже вели мову в нарисі про доробок Сергія Корольова. Далі - більше.

Дворяни та міщани як опора космічних пролетарів

Перший космонавт планети, виплеканий у Совєтському Союзі, мусив бути, за приписами тієї системи, обов’язково пролетарського походження, не менш обов’язково - росіянином і, звичайно ж, комуністом (тому-то син учителя Титов став тільки другим). Щирий українець Павло Попович, хоч і людина «простонародного» походження, міг стати тільки четвертим. А от забезпечити політ перших космонавтів дозволялося більш ніж сумнівним, з погляду пильного партійного ока, особам. Серед них були спадкові міщани та дворяни, одне слово, інтелігенція. І дуже велика кількість українців на високих посадах головних і генеральних конструкторів. Українців не тому, що це якесь особливе арійське крилате плем’я, а тому, що в Україні першої половини XX століття виникли й розвивалися потужні та оригінальні наукові й конструкторські школи. Без їхніх вихованців успіхи світової космонавтики були б, мабуть, далеко скромнішими. Традиції цих шкіл сформували спосіб мислення багатьох діячів теоретичної і практичної космонавтики. А ще тому, що доба Національної революції та українізації, попри пов’язані з нею драматизм і трагізм, розбудила не завжди раціонально пояснювані вітальні сили, яких вистачило на тривалі звершення в різних царинах. І їхня дія проявилася у багатьох долях, зокрема й у долі героя цього нарису, останнього з могікан того самого українського «розстріляного відродження», яке дало не тільки блискучих творців культури, а й ціле гроно не менш блискучих науковців і техніків.

Таких, яких серед наших сучасників практично немає. З різних причин. І головна з них - те, що той вітальний імпульс вичерпався, а цілий ряд наукових шкіл або припинив своє існування, або «завис» на грані зникнення. Не кажучи вже про якість освіти. Але все ж таки спадщина від минулого залишилася значуща й достойна.

Що ми маємо сьогодні? Теперішня Україна входить до десятки країн світу, наука і промисловість яких здатні самостійно створювати космічні об’єкти та засоби виведення їх на орбіту. Розташований на українській території (у Євпаторії) і центр управління космічними апаратами. Щоб стати вповні самостійною космічною державою, Україні не вистачає лише одного - власного космодрому. Тим часом уже в роки відновленої незалежності наша країна втратила шанс здобути унікальний - летючий - космодром і стати третьою державою світу, яка самостійно вивела на орбіту корабель з космонавтом (зараз на цю третю позицію зійшов Китай). Цей шанс був пов’язаний з киянином Глібом Лозино-Лозинським.

«Почалася громадянська війна, і влада в місті постійно змінювалася. Хто у нас тільки не був... Поряд з нашим домом був міський суд. І там на подвір’ї завжди стояли автомобілі чергових «батьків міста». І ми знали: якщо вночі заводять авто, значить, назавтра відбудеться зміна влади. Усе це привчило нас швидко пристосовуватися до плинних умов існування, які часом були дуже важкими. Інколи, крім макухи, їсти було нічого. Пізніше, уже в Харкові, я бачив, як люди на вулиці падали й помирали від виснаження - у 1933 році на Україні був голод...»

Гліб Лозино-Лозинський, фрагмент зі спогадів котрого ви щойно прочитали, народився 1909 року. Він походив зі старовинного шляхетського, власне, старшинського козацького роду. Вищу освіту отримав у тодішній столиці Радянської України, у Харківському механіко-машинобудівному інституті. Впродовж 1932-1938 рік працював у тамтешньому авіаційному інституті, де діяло відоме в ті часи авіабудівне конструкторське бюро Йосифа Немана, яке проектувало літаки марки «ХАІ». Нагадаю, що в Харкові було ще одне потужне авіаційне конструкторське бюро - на чолі з Костянтином Калініним, отже, це місто справедливо вважалося тоді одним із світових центрів авіабудування. 1937 року Лозино-Лозин-ський працював над першим у СССР газотурбінним двигуном для реактивного винищувача ХАІ-2 конструкції Олександра Єрьомен-ка. Після арешту майже всіх працівників ХАІ у 1938 році він переїхав до Ленінграда (це, мабуть, його й порятувало), продовжуючи працю над реактивними двигунами, де його партнером стає інший конструктор-українець - Архип Люлька (також недобитий НКВД утікач із УРСР). Далі Лозино-Лозинський потрапив до рідного Києва. Ось як він згадував про це наприкінці XX століття:

«Перед самою війною головний конструктор Київського авіазаводу Таїров, зацікавившись моїми роботами, запросив мене до себе. У лютому 41-го року я переїхав до Києва. А 22 червня, у неділю, ми з дружиною прокинулися від гуркоту зеніток... У перших числах липня ми разом з дочкою (їй було два з половиною роки) виїхали з Києва до Куйбишева... А восени до Куйбишева евакуювали конструкторське бюро Мікояна, і мене перевели туди. Ось так і вийшло, що Гітлер виставив мене з Києва, а випадковість привела мене до Мікояна».

він працював Мікояном

Надалі аж до середини 1970-х, Г. Лозино-Лозинський пов’язаний з авіаційним конструкторським бюро, офіційно очолюваним Артемом Мікояном. І тут потрібні додаткові пояснення.

Річ у тому, що Артем Мікоян, молодший брат впливового члена політбюро ЦК ВКП(б) Анастаса Мікояна, на момент формування свого конструкторського бюро встиг попрацювати конструктором... аж 9 місяців. І то - «попрацювати» - це надто гучно сказано; швидше, бути партійним наглядачем при безпартійному конструкторові Полікарпову, синові священика, а до того ж -недавньому політв’язневі, «інженерові-шкідникові». А відтак, скориставшись перебуванням Полікарпова у складі совєтської делегації, яка закуповувала авіатехніку в Німеччині (ішлося про час дії пакту Молотова - Ріббентропа), з його КБ «директивні інстанції» буквально вкрали 70 інженерів та проект швидкісного висотного винищувача 1-200, сформували КБ Мікояна, дали йому номером другим (реально - першим) недобитого, як і Лозино-Ло-зинський, харківського конструктора Михайла Гуревича... От і з’явилася всесвітньо відома фірма МІГ. Пошанування приймав Мікоян. А насправді літаки конструювали інші. Лозино-Лозин-ський узяв активну участь у створенні реактивних винищувачів МіГ-15 та МіГ-17, а МіГ-21 та МіГ-25 - це вже значною мірою саме його дітища. Забігаючи наперед, зауважу, що саме він, уже з титулом головного конструктора, очолював розробку винищувачів МіГ-29 та МіГ-31. Лише циз напрацювань іншому вистачило б, щоб увійти в аннали світової авіації (де добре знають ціну всім, у тому числі й липовим, конструкторам).

Але Гліб Лозино-Лозинський активно шукав щось настільки ж науково й технологічно нестандартне, піонерське, як у 1930-х -реактивний винищувач. І він знайшов такий об’єкт.

1965 року, ще за Корольова, Лозино-Лозинський уперше почав безпосередньо працювати на космонавтику. Він очолював роботу над орбітальним літаком «Спіраль» та повітряно-косміч-ною системою, призначеною для виведення його в навколоземний простір. Над системою «Спіраль» Гліб Лозино-Лозинський знову працював разом із згаданим уже Архипом Люлькою, чий московський робочий кабінет завжди прикрашав портрет Шевченка й чия дочка Людмила Люлька вважає за честь, щоб її праці, хоч вона сама московський науковець, друкувалися в наші дні в Києві в «Записках Української академії наук вищої школи». А тоді йшлося про об’єкт передусім військового призначення - про бойовий пілотований одномісний орбітальний крилатий апарат багаторазового використання. Після виконання завдання у космосі «Спіраль» мала сідати на звичайних аеродромах II класу. Утім, з’ясувалося, що проект настільки випередив свій час, що совєтська промисловість не могла його повною мірою втілити, передусім це стосувалося електроніки і теплостійкого покриття; що ж до аеродинамічного вирішення системи, то воно, на думку експертів, було бездоганним.

Відтак Г. Лозино-Лозинський повернувся до авіації, але все ж космос став його головним покликанням. 1976 року Валентин Глушко запросив конструктора повернутися до аерокосмічної тематики. Він очолив НВО «Молнія» («Блискавка»), де розроблялися орбітальні кораблі «Бор» та «Буран».

Крилатий космос

Усю ту дуже складну науково-технологічну працю наснажувала ще й величезна романтика, адже вихід у космос здавався людям того покоління втіленням однієї з найвеличніших мрій людства. Проте все ж таки: чим була для цих конструкторів їхня праця задля звеличення совєтської імперії? Адже і Глушко, і Люлька завжди демонстративно підкреслювали свою українськість, не лякаючись звинувачень у «буржуазному націоналізмі» (це попри те, що перший кілька років таки відбув у ҐУЛАҐу). Гліб Лозино-Лозинський до перебудови своїх національних симпатій не афішував, але ж йому до часу доводилося приховувати й дворянські корені... Чи мали вони ілюзії щодо характеру держави, на яку працювали? Чи головним для них був технологічний та науковий прогрес, а він, як відомо, належить усьому людству? Сьогодні ми можемо тільки здогадуватися про це...

Але точно відомо, що Лозино-Лозинський наполягав на тому, що в космос треба йти іншими шляхами, ніж прийнято (до речі, про них мріяв ще Сергій Корольов у 1950-х, але змушений був використати балістичну ракету в ролі космічного носія). «У космос нас винесе крило!» - повторював Лозино-Лозинський своїм працівникам. І воно виносить. Для відпрацювання принципів планеру-вального польоту з гіперзвуковими швидкостями і для перевірки роботи багаторазового теплозахисту були виконані орбітальні й суборбітальні польоти малих апаратів-аналогів (космічних літаків) «БОР-4» (у конфігурації орбітального літака «Спіраль») і «БОР-5» (у конфігурації майбутнього пілотованого «Бурана», над розробкою якого працював Лозино-Лозинський). І от 1988 року в космос злітає «Буран». Поки що - теж в автоматичному режимі. І теж удало. Але...

Перебудова ввійшла в якесь незрозуміле піке. Унікальну програму закрили наприкінці 1980-х. Відтак один «Буран» перетворили на ...ресторан у московському парку розваг, інший і досі стоїть в ангарі на космодромі Байконур, хоча й постраждав під час обрушення частини цього ангара. Куди зник третій екземпляр «Бурану», не знають навіть експерти.

«У космосі розгортатимуться все нові й нові інформаційні системи, туди надходитиме сировина для численних фабрик, де виготовлятимуться кристали для вдосконаленої обчислювальної техніки, високоякісне оптичне скло, складні білки, різні лікарські препарати... Дуже привабливою мені видається й можливість розташувати в космосі потужні електростанції, які за допомогою НВЧ (СВЧ) випромінювання змогли б передавати на Землю отриману енергію, що значно поліпшило б екологічну ситуацію на нашій планеті і зменшило б парниковий ефект... Думаю, що скоро люди почнуть використовувати Місяць та астероїди для поповнення запасів корисних копалин. Ну і, нарешті, землянам варто було б створити спеціальну службу, яка вела б спостереження за крупними астероїдами, котрі наближаються до Землі, щоб за допомогою ракет вчасно змінити їхню траєкторію й уникнути глобальної катастрофи...»

З позицій «прагматичних реформаторів» тієї доби ці слова Г. Лозино-Лозинського - наївна романтика, яка не має під собою жодного економічного підґрунтя: нічого пускати гроші на вітер!

Український шанс

Але Лозино-Лозинський не здавався. Наприкінці 1980-х, ще до закриття програми «Буран», він почав розробку унікальної багаторазової системи, що й понині випереджає все наявне у світі -авіаційно-космічної системи виведення МАКС. Складається вона з українського «летючого космодрому», або ж літаючої стартової платформи, якщо говорити офіційною мовою, велетенського АН-225 «Мрія», зовнішнього паливного бака та пілотованого космічного літака «Блискавка». У вантажному варіанті систему складають «Мрія», розгінний блок та автоматичний вантажний корабель (або ж розгінний блок плюс корисний вантаж - до 18 тонн). Існував і третій варіант - з орбітальним літаком, який має повністю інтегровані в його конструкцію паливні баки, але ця ідея залишилася на стадії конструкторської проробки, а інші вже почали практично втілюватися. 1994 року система була представлена й одержала всі можливі призи на всесвітньому авіасалоні у Брюсселі. І не дивно, адже йдеться про нечувану дешевизну доставки вантажів на орбіту (у 50 разів дешевше, ніж на американських «шаттлах»), про можливість оперативного порятунку космонавтів у разі аварії на орбіті («шаттл» чи «Союз» здатні зістикуватися з об’єктом, котрий зазнав такої аварії, через дві доби після старту, «Блискавка» - через три години). А на додачу - про відсутність потреби у стаціонарному космодромі з його надзвичайно дорогим обладнанням. Я вже не кажу про те, що за допомогою маневру літака-носія АН-225 можна здійснити пуск на досить значній відстані від базового аеродрому (до того ж, цей аеродром може бути розташований на будь-якому континенті), причому безпосередньо у площину заданої орбіти, що в багатьох випадках (особливо в екстрених) може істотно скоротити час зближення космічного літака з орбітальним об’єктом, до якого він прямує. Одне слово, революція в космонавтиці.

І це ще не все. Завдяки перевагам рухомого повітряного старту МАКС може розв’язувати ряд нових завдань на орбіті. Одне з них - обслуговування космічних об’єктів упродовж усього циклу їхнього існування, що включає доставку до старту, виведення, розміщення на потрібній орбіті, дистанційний контроль, ремонт, повернення на Землю для повторного використання.

А ще з’являється можливість очищення низьких навколоземних орбіт від різноманітного техногенного сміття (ідеться вже про сотні об’єктів, які серйозно загрожують подальшим польотам як пілотованих, так і автоматичних апаратів), про обслуговування орбітальних виробництв напівпровідникових матеріалів і медичних препаратів. І - наголошу ще раз - про рятувальні роботи на орбіті, якщо виникне така потреба.

У середині 1990-х були такі складові МАКСу: два літаки «Мрія» (один повністю готовий, інший - на 70%), зовнішній паливний бак та двигун для орбітального літака (здатний працювати, на відміну від інших ракетних двигунів, у кількох режимах), металевий макет самого літака. Для побудови розгін-ного блока пропонувалося взяти розробки дніпропетровського «Південмашу »; систему керування мав створити на базі своїх на-працювань харківський «Хартрон»; довести до льотної готовності космічний літак, за оцінкою самого Лозино-Лозинського, можна було років за п’ять. Але Росія припинила фінансування програми.

«МАКС на порядок дешевше, ніж інші сучасні засоби виведення. Так що МАКС - це основа майбутнього широкого освоєння космосу. Стосовно дня нинішнього, потрібні кошти, щоб хоча б передати знання від старшого покоління молодим, зберегти досвід і можливість подальшого розвитку... Пережито багато. Громадянська війна на Україні, холера, голод 33-го року, страшні роки війни з фашистами. Але як би не було важко, я завжди говорив собі: не впадати у відчай!»

Ось так звертається до нас, сьогоднішніх, Гліб Лозино-Лозинський.

Не впадати у відчай... Тодішній Президент України Леонід Кучма любив про себе говорити: я, мовляв, не політик, я ракето-будівник. Якби він справді був ракетобудівником, а не парторгом, Україна в середині 1990-х могла б скористатися з «роздраю» у військово-промисловому комплексі сусідньої Федерації й запросити до себе команду Лозино-Лозинського на чолі із ним самим.

Так, потрібні були великі гроші - 3,5-4 мільярди доларів, щоб довести систему МАКС до використання. Але хіба не можна було знайти їх? Навзамін зараз Україна мала б унікальний комплекс для виведення людей і вантажів на орбіту, для якого не потрібні спеціальні космодроми (досить аеродромів 1-го класу), і послугами цього комплексу в пілотованому та вантажному варіантах (а це 5-6 тонн корисного вантажу за один запуск) користувалася б не одна країна. Витрати, очевидно, окупилися б протягом десятиліття. А близько 400 тисяч людей мали б гарантовану роботу на роки наперед. Але Кучма справді був лише парторгом закритого ракетного заводу. У результаті Україна втратила історичний шанс самостійно злетіти на космічні висоти. І зараз стоїть питання: чи не будуть втрачені наукові набутки? І чи можна знову відродити проекти, пов’язані із системою МАКС?

...Гліб Лозино-Лозинський, умів випереджати час. Чого вартий лише реактивний винищувач у 1937 році! І його подальші розробки так само обігнали всіх. Досі ніхто не вміє створювати орбітальні літаки. Досі «шаттли» не здатні здійснювати маневри з увімкненими двигунами при посадці, як це робив «Буран». Досі безкосмодромна аерокосмічна система МАКС не має аналогів навіть у проектах, створених у найрозвиненіших країнах. І не менше половини МАКСу «лежить» у нас. А тим часом космічна галузь України тільки обслуговує інших. Тих інших, котрі не стоять на місці: якщо взяти до уваги новітні космічні проекти СІЛА - безумовно. Ба більше: якщо придивитися уважніше до цих розробок, ми побачимо там чимало блискіток із проектів нашого краянина. Що ж, так само, як колись Юрій Кондратюк-Шаргей накреслив орбіту, якою здолала шлях місячна експедиція «Аполло», так, імовірно, і Гліб Лозино-Лозинський виступить, бодай уже після своєї фізичної смерті, промотором нового етапу космічних здобутків СІЛА.

Важко бути пророком у своїй Вітчизні, особливо, коли Вітчизна привласнена чи зайдами-більшовиками, чи «своїми» олігархами.

Український космос

Коли ведуть мову про українців, котрі зробили визначний внесок у космічну діяльність людства, зазвичай згадують Юрія Шаргея-Кондратюка і Сергія Корольова. А ще - Михайла Янгеля, з ім’ям котрого нерозривно пов’язані конструкторське бюро «Південне» і Південмаш у Дніпропетровську. Справді, його з Україною єднає не тільки місце роботи й реалізації творчих планів. За словами самого Янгеля, котрий народився у Сибіру «у двох тижнях лижного переходу до Усть-Ілімська», прізвище його діда - «Янгол», був він із козаків-засланців. Ракети Янгеля (відомі під цивільною назвою «Космос») мали переважно бойове призначення, але часом використовувалися і для запусків дослідницьких супутників. Але про Янгеля у цій книзі детальної розповіді не буде - авторські можливості не безмежні. Тим паче, що згадали ми і про того, хто досі маловідомий широкому загалові - Гліба Лозино-Лозинського. Хоча один із епізодів розповіді буде пов’язаний і з Янгелем. Та головним чином ітиметься про двох не менш визначних, але також мало відомих читачам приборкувачів космосу і про їхні реалізовані та нереалізовані проекти, часом просто-таки фантастичні.

З Одеси - у космос

Одесит Валентин Глушко і в таборі ҐУЛАҐу, і після, коли був призначений одним із головних конструкторів ракетно-космічної техніки, завжди неодмінно говорив про себе - «українець». Те ж саме підкреслено в біографії Глушка, написаній його дітьми. Очевидно, не випадково. Хоча (чи тому що?) практично все його доросле життя минуло поза Україною.

Народився він 2 вересня 1908 року в Одесі і прожив довге і справді складне життя - понад 80 років, присвячене головній своїй пристрасті - космонавтиці. Це не фігуральний зворот: п’ятнадцятилітнім він починає регулярне листування з Костянтином Ціолковським, і при цьому пише, що обдумує освоєння космосу за допомогою ракет уже два роки, а ще через рік завершує рукопис своєї першої книги «Проблеми експлуатації планет». Ще у шкільні роки він креслить перший проект ракети з рідинним двигуном і намагається побудувати її. У пресі починають публікувати його науково-популярні статті про космічні польоти «Завоювання Землею Місяця» (1924), «Станції поза Землею» (1926 ) та інші.

Але не думайте, що йдеться про робота-вундеркінда. У 1920-1922 роках юний Глушко паралельно з усім іншим учиться в Одеській консерваторії по класу скрипки у професора Столярова, потім його переводять до Одеської музичної академії. Ну, а оскільки часи вже були суто совєтські, то свідоцтво про середню освіту наш герой отримує у закладі з дуже гучною назвою: «IV Профтехшкола «Метал» ім. Троцького», а потім працює на арматурному заводі «Електрометал» ім. Леніна (спочатку як слюсар, згодом - токар).

Робітничий стаж дає молодому інтелігенту можливість вступу до кращого на той час навчального закладу Совєтського Союзу, де. студіюють фізику - Ленінградського університету - за путівкою Наркомату освіти УСРР. Паралельно з навчанням він працює як робітник (спершу - оптик, а потім - механік) у майстернях Наукового інституту ім. Лесгафта). Робітнича праця дає йому не лише статус (дуже потрібний у тодішній суспільній системі) та гроші, а й уміння робити все своїми руками, відчувати красу техніки, без якої вона перетворюється на гальмо людського розвитку.

Це не описка - молодий фізик й інженер саме так оцінював суть ситуації, в якій опинилося людство. У своєму рукописі Глушко стверджував, що технічний прогрес сам по собі спричиняє деградуючий вплив на людину і культуру. Ліки від цього - у розвитку естетичних почуттів, у діалозі з природою.

«Естетичне почуття є посутньою потребою для інтелектуального розвитку людини. Мистецтво намагається досягнути того розмаїття, яке є у природі. Мистецтво і природа нерозривно пов’язані одне з одним - тільки з надр природи і взаємин між нею і людиною воно може черпати нові сили, всі ж інші течії надзвичайно короткотермінові і скороминущі».

Дипломною роботою студента Глушка став проект міжпланетного корабля «Геліоракетоплан» з електричними ракетними двигунами. 18 квітня 1929 року частину проекту, присвячену електричному ракетному двигуну за назвою «Метал як вибухова речовина», він подав до відділу при Комітеті у справах винаходів. Цією роботою зацікавилися військові, і 15 травня 1929 року Валентина Глушка зараховують до штату Газодинамічної лабораторії (ГДЛ) як керівника підрозділу з розробки електричних і рідинних ракет та ракетних двигунів. У 1930 році розпочато створення першого в СССР й одного з перших у світі рідинного ракетного двигуна ОРМ-1. За час роботи в ГДЛ Глушко розробив конструкції 52 модифікацій ракетних двигунів та ракет РЛА-1, РЛА-2, РЛА-3 і РЛА-100.

У січні у житті Валентина Глушка настає новий етап: його переводять до Москви, де створений Реактивний науково-дослідний інститут. Він призначений керівником сектору цього інституту, продовжує займатися рідинними двигунами. 1936 року Глушко одержує звання головного конструктора. Це, так би мовити, з формального боку. А головне - починається його довготривала співпраця з Сергієм Корольовим, наслідком якої згодом стає запуск першого у світі штучного супутника Землі і першого космонавта. Але поки що, звісна річ, плани скромніші: 5 листопада 1936 року проведені офіційні стендові випробування двигуна ОРМ-65 тягою до 175 кг (запам’ятаймо цю цифру) для ракетоплана РП-318 і крилатої ракети 212 конструкції Сергія Корольова.

Здавалося б, перед молодим головним конструктором відкрилися прямі життєві та творчі перспективи. Але настає 1937 рік, інститут починає лихоманити, один за одним зникають колеги, робота фактично завмирає. До Валентина Глушка черга дійшла 23 березня 1938 року.

Вільна людина проти ҐУЛАҐу

Після двох днів перебування у підвалі Луб’янки він підписав зізнання: «Я є учасником антисовєтської організації в оборонній промисловості, за завданням якої провадив шкідницьку підривну роботу. Крім того, я займався шпигунською роботою на користь Німеччини». Чекісти знали, як поводитися з інтелігентами, і, очевидно, вважали, що справа зроблена. Глушко був переведений до Бутирської в’язниці, де мав чекати суду.

І тут 30-літній учений радикально змінюється. Він починає запеклу боротьбу, відмовившись від усіх свідчень і надсилаючи послання прокурору СССР Вишинському, керівнику НКВД Єжо-ву, нарешті, самому Сталіну. Текст послань приблизно однаковий, спокійний і жорсткий, без підлабузництва перед сановними адресатами.

«Прошу Вашого розпорядження про перегляд моєї справи, доручивши її новому слідству, оскільки форма допиту, якому мене піддали, мала характер морального і фізичного примусу, в результаті чого я дав свідчення, що не відповідають дійсності. Прошу не гаяти час із переглядом моєї справи (№ 18102), забезпечивши нормальний метод слідства, оскільки я сиджу у тюрмі вже 7 місяців».

Відповідей немає, але заяви підслідного (принаймні, частина їх) доходять до керівництва НКВД. Використавши зняття Сжова і призначення Лаврентія Берії керівником НКВД, Глушко пише йому:

«Будучи оббреханим ворогами народу, я був заарештований 23.03.38 р. і підданий з боку слідчого апарату НКВД моральному і фізичному примусу, в результаті насилля я був змушений підписати протокол допиту, зміст якого є нісенітницею, вигадкою».

Глушко добивається того, що вести його справу доручають новому слідчому. Зі звинувачення зникає розстрільна стаття, але його все одно засуджують. Щоб легше було використати у створених Берією «шарашках», тобто спеціальних технічних (конструкторських) бюро НКВД. Тут працювали засуджені інженери під невсипним оком чекістів - і давали часом феноменальні результати, які Лаврентій Павлович (усе-таки - сам недовчений інженер) використовував для зміцнення свого становища як «не-замінимого організатора». І от 15 серпня 1939 року особлива нарада при народному комісарі внутрішніх справ СССР ухвалила постанову:

«Глушко Валентина Петровича за участь у контрреволюційній організації ув’язнити у виправно-трудовий табір строком на вісім років, рахуючи строк з 23 березня 1938 року. Справу здати в архів».

І майже одразу на його «Справі» з’являється коротке письмове розпорядження Берії: «Ост. для раб. в тех. бюро». Отож Глушко спершу працює у Москві, в КБ при Тушинському авіамоторному заводі, потім потрапляє до Казані, теж до однієї із «шарашок». За якийсь час там з’являється і Сергій Корольов, і всі зацілілі ракетники, котрі потрапили до ҐУЛАҐу. Валентин Глушко повною мірою використав найменші можливості «витягнути» з таборів та в’язниць усіх, кого можна було, але більшість його колег уже розстріляли чи вони померли в ув’язненні.

Зі спогадів його колег по «шарашці» відомо: Глушко примудрявся навіть в ув’язненні бути завжди охайно вдягненим (потім його зватимуть «стилягою», бо він стежитиме за останньою модою і вдягатиметься з великим смаком), не поводився як підлабузник, знав собі ціну і змушував чекістів ставитися до себе з повагою. Тоді останнім словом техніки в конструкторській справі були кульмани - і всі співробітники його КБ мали їх. Годували добре -краще, ніж на волі (в інших «шарашках» начальство нерідко розкрадало провіант, але не тут, де мало справу з Глушком). А «на виході» КБ давало ракетні прискорювачі для бомбардувальників РД-1, РД-1ХЗ, РД-2 і РД-3. Крім того, Глушко під конвоєм їздив до КБ Болховітінова, консультував творців ракетного літака Бі-1. У свою чергу, Болховітінов з Ісаєвим (ще один одесит у совєтській космонавтиці, у майбутньому - один з головних конструкторів ракетної техніки) на кілька днів злітали до Казані. Повернувшись, Ісаєв захоплено розповідав про цю зустріч: «Живуть ці зеки краще за нас. Вони мають стенди, лабораторії, виробництво, про які ми і мріяти не сміємо. Охороняють їх так, що відвертої розмови про життя не вийшло. Але і годують значно краще, ніж нас, вільних. А головне - двигуни у них працюють набагато надійніше».

Зрозуміло, що і виробничі умови, і годівля, і лабораторії - все це не звалилося з неба. Це треба було «вибити» у керівництва НКВД. Але й працювала «шарашка» азартно. Хоча й розуміла: навряд чи її вироби Червона армія встигне застосувати на війні: запізнилися з новітньою технікою кремлівські бонзи щонайменше на кілька років. Власне, якби не було «посадок» та розстрілів 1937-1939 років, усе б встигло вчасно. А так - інженери працювали на майбутнє, й, очевидно, добре розуміли це.

Зі спогадів інженера Петра Бровкіна:

«1942 року на нашому майданчику з’явився ще один представник «спецконтингенту» - С.П. Корольов. Як заступник Глушка з льотних випробувань прискорювачів літаків, Сергій Павлович «базувався» на аеродромі сусіднього літакобудівного заводу. Людиною він був рішучою і сміливою. Одного разу в польоті у літака Пе-2, у хвості якого біля ракетного прискорювача сидів Корольов, відвалився хвіст. Сергія Павловича врятувало лише те, що він парашутом випадково зачепився за якийсь кронштейн фюзеляжу. Дивом було і приземлення літака без хвостового оперення всупереч всім законам аеродинаміки...»

Перший ракетний прискорювач випробовували на борту літака Пе-2 з 22 серпня по 18 листопада 1943 року. Були проведені 40 польотів з включенням прискорювача, приріст швидкості становив 200 км/год., отже, бомбардувальник міг відірватися від усіх винищувачів того часу - крім, звичайно, реактивних, які вже з’явилися у Німеччині та Британії. Невдовзі після цього з/к Глушка викликав до себе Сталін. Як пише знаний журналіст і дослідник історії космонавтики Володимир Губарев, «годину розповідав Глушко «хазяїну» про свої прискорювачі. Сталін наказав тут же звільнити головного конструктора. Не виходячи з приймальні, Глушко написав список тих, хто заслуговував на дострокове звільнення. Валентин Петрович включив до нього 35 осіб - усіх, кого згадав. Більшість із цих людей залишилася працювати з ним...»

Ну, а далі, після звільнення, команда Глушка, яка тепер одержує назву ОКБ-СД, проводить випробування прискорювачів уже не на бомбардувальниках, а на винищувачах Ла-7 та Як-3, щоб дати їм можливість на рівних битися з німецькими реактивними Ме-262. У КБ розробляється трикамерний ракетний двигун РД-3 тягою 900 кг (зростання потужності очевидне, чи не так?). 1945 року Глушко призначений завідувачем кафедри реактивних двигунів Казанського авіаційного інституту.

Наздогнати і перегнати

І тут у його житті, як і в житті інших зацілілих ракетників, настає новий етап. Улітку 1945 року Валентина Глушка відряджають до Німеччини - вивчати трофейну ракетну техніку. Перше знайомство із нею викликає шок. Бо ж двигун ракети А-4 (більш відомої як «Фау-2») має тягу 25 тонн на рівні моря і ЗО тонн - у розрідженому повітрі. Нічого схожого совєтські ракетники (втім, й ракетники інших країн) просто не могли собі уявити. А відтак їхнім головним завданням на тривалий час стає копіювання та розвиток німецьких зразків. Але перш ніж копіювати, треба зрозуміти, як працює ця капосна німецька техніка, треба знайти аналогічні матеріали для виробництва таких ракетних двигунів! КБ Глушка зуміло це зробити за короткий час, і вже у жовтні 1948 року ЖРД РД-100 - копія двигуна «Фау-2» - підіймає у повітря Р-1 - совєтську копію цієї ракети. Тяга ЖРД РД-100 становить спершу 26 тонн, потім її доводять до 27,2, ну, а згодом команда Глушка форсує свій двигун до тяги у 37 тонн. Це дає змогу створити (також на основі німецьких наробок, але вже без копіювання) більш потужну ракету Р-2. Далі - праця над модифікаціями РД-100: РД-101, РД-103; останній має біля землі тягу у 41 тонну, його ставлять на ракетоносій Р-5, який здійснив свій перший політ 1953 року.

Відток - двигуни уславленої «сімки», Р-7, яка підняла у космос перший штучний супутник і стала основою для багатьох наступних модифікацій - РД-107 (тяга близько 78 тонн біля землі), двигун першого ступеня, та РД-108 (тяга 71 тонна), двигун другого ступеня. «Сімка» з третім ступенем підняла на орбіту кораблі «Восток» та «Восход», її модифікація виводить донині «Союзи», а з четвертим розгінним ступенем ракета свого часу відправила міжпланетні станції до Місяця, Марса та Венери. А загалом під керівництвом Валентина Глушка до 1988 року були створені понад 50 рідинних ракетних двигунів та їхніх модифікацій, які застосовувалися і застосовуються нині на 17 бойових і космічних ракетах.

22 травня 1974 року Валентин Глушко був призначений директором і генеральним конструктором науково-виробничого об’єднання «Енергія». Тобто фактично він посів місце Сергія Корольова (по смерті останнього очолював пілотовану космонавтику академік Василь Мішин, але не втримався на посаді після ряду провалів, які, зокрема, призвели до загибелі космонавтів Комарова, Добровольського, Волкова і Пацаєва). На цій посаді Глушко займається вдосконаленням пілотованих орбітальних станцій «Салют» і транспортного корабля «Союз»; під його керівництвом створюють вантажний корабель «Прогрес». Власне, йдеться про реалізацію ідеї з його юнацького рукопису:

«Сполучення між ракетою і Землею може бути пряме і має здійснюватися за допомогою маленького апарата, так що ця велика ракета (ми назвемо її спостережною станцією), перебуваючи завжди нагорі, може мати чимало різних призначень».

А паралельно з цим розробляється велетенський носій «Енергія» (тяга двигуна цього носія за назвою РД-170 становила 740 тонн!), що має виводити на орбіту, зокрема, космічний літак «Буран», головним конструктором якого був Гліб Лозино-Лозинський. Зрештою, під керівництвом академіка Глушка була створена перша у світі багатомодульна орбітальна станція «Мир». Але це те, що було реалізоване. А нереалізованим виявився проект польоту на Місяць. І тут нам слід згадати не тільки Глушка і Корольова, а й іще одного визначного конструктора-українця - Володимира Челомея.

Н-1. Про цей ракетоносій читач уже знає, як і про те, що його цільовим призначенням було забезпечити успіх совєтської місячної експедиції і що на його основі розроблявся проект експедиції до Марсу. Однією з головних причин невдач із цими обома проектами став, окрім загального відставання технологічної бази в СССР, конфлікт між Корольовим та Глушком. Сперечалися щодо того, двигуни на якому паливі мають бути на цьому надпотужному носії. Не будемо вдаватися в деталі того давнього конфлікту, тим паче, що навколо нього досі вирують пристрасті, й різні експерти часом діаметрально протилежно оцінюють міру правоти двох конструкторів. Найшвидше, обидва в чомусь мали рацію, в чомусь помилялися. Зауважмо інше: йдеться про дуже цікаві в технологічному сенсі проекти, які роблять честь інтелекту їхніх творців.

Прагнення освоєння Місяця й обґрунтування потрібності такого освоєння ми знову-таки знаходимо у юнацькому рукописі Глушка, створеному ще в Одесі:

«Обсерваторія, побудована на Місяці, за 354-годинної ночі, яка б змінювала день, що триває стільки ж, дала б масу неоцінних спостережень... Які величезні відкриття могли б дати тривалі спостереження й дослідження, спектральний аналіз, фотометрія, фотографія й інші знаряддя вивчення таємниць світобудови сучасного астронома при веденні послідовних досліджень нашої супутниці. Немає сумніву, що з розвитком міжпланетних сполучень земні обсерваторії втратять будь-який сенс, оскільки здійснювані нами спостереження з дна вічно каламутного і неспокійного повітряного океану мають незрівнянно меншу точність і цінність, аніж подібні ж дослідження, що проводяться з поверхні небесних тіл, позбавлених атмосфери».

Не віриться, що це написано на початку 1920-х юнаком, власне, ще підлітком, у вільний від студіювання математики, роботі по металу й опанування гри на скрипці час...

Конкуренти Корольова

Отже, розійшовшись у поглядах з Корольовим, Глушко почав на початку 1960-х працювати з Челомеем. Хто ж він такий, Володимир Челомей (1914-1984 pp.)? Син учителів з Полтавщини. Закінчив у 1937 році авіаційний факультет згаданої вже Київської політехніки. Під його керівництвом розроблено найпотужніший - із запущених у серію - совєтський ракетоносій «Протон», який використовується й донині. Також під керівництвом Чело-мея були створені бойові орбітальні станції «Алмаз» (за «псевдонімами» «Салют-3», «Салют-5» і «Космос» кількох номерів), великі орбітальні кораблі (літали тільки у безпілотному варіанті). Були на рахунку його КБ й космічні перехоплювачі.

Отже: практично одночасно із Корольовим свій проект місячного корабля і ракетоносія запропонував Челомей. За основу місячного носія УР-700 (абревіатура УР розшифровується як «універсальна ракета») конструктор планував узяти вже передану до експлуатації дво- та триступінчасту УР-500К, «засновницю» сімейства «Протонів». УР-500 мала незвичайне компонування першого ступеня. Основою був центральний блок-бак окислювача. На нього навішувались шість блоків, кожен із яких складався з бака з пальним і двигуна першого ступеня (будь-який рідинний ракетний двигун працює на суміші окислювача та власне палива). Жоден з існуючих на той час двигунів для такої потужної ракети не годився. Тут і став у пригоді РД-253, розроблюваний Глушком для Н-1 і відхилений Корольовим, зокрема, через високу токсичність компонентів палива. А от для УР-500 таке пальне «пішло», оскільки вона створювалася не стільки під мирні вантажі, скільки під військове корисне навантаження - від надпотужних ядерних боєголовок до бойових ракетопланів.

Місячний носій УР-700, що дозволяв вивести на навколоземну орбіту 140 тонн корисного вантажу (порівняймо: Р-7 у першому варіанті виводила тільки 2 тонни), являв собою вже готову УР-500, до якої додавався новий перший ступінь - дев’ять блоків з одним двигуном РД-270 у кожному. Цей двигун тягою 630 тонн узявся розробити Глушко. Всі інші компоненти носія мали уніфіковані з УР-500 параметри. А поки створювався надваж-кий носій, Челомей запропонував відправити до Місяця з метою його обльоту одномісний пілотований корабель, який би виводився на трасу триступінчастим варіантом УР-500К («Протон-К»). Ці пропозиції були подані 1962 року, водночас з корольовськими проектами. Цілих два роки ЦК, як то кажуть, «вивчав питання». Мабуть, вивчав би і далі, але 1964 року американці запустили важку ракету «Сатурн-1». На черзі постав носій «Сатурн-5», призначений для польоту на Місяць. Совєтське керівництво, нічим не навчене попередніми роками, коли пропозиції ракетників «маринувалися» до останнього моменту, похопилося: не можна віддавати першості у космосі. Отож ЦК та уряд ухвалили спільну постанову № 655-268 «Про роботи з! дослідження Місяця і космічного простору» від 3 серпня 1964 року, де головним завданням була заявлена висадка совєтського космонавта на поверхню Місяця в 1967 році, до 50-річчя Жовтня. Здійснення програми обльоту Місяця доручили КБ Челомея, а корольовський проект не підтримали (таємниця Полішинеля: у Челомея працював син Микити Хрущова Сергій, який і виступив лобістом свого шефа...). Тоді ж Челомей підписав аванпроект корабля «ЛК-1» для пілотованогообльоту Місяця.

Однак 13 жовтня того року був усунений Микита Хрущов, і КБ Челомея залишилося «за бортом». Керівництво місячною програмою повністю перейшло до Корольова. Ба більше - він одержав можливість використати всі напрацювання Челомея, зокрема, ракету «УР-500К», вона ж «Протон», для своїх завдань. Зрештою, після об’єднання двох проектів совєтська програма обльоту Місяця (вже двома космонавтами) була затверджена 15 грудня 1965 року. Велася і напружена робота за програмою висадки на земний супутник - так, спускний модуль, який мав сісти на Місяць, на прохання Корольова створювався у Дніпропетровську, у КБ Янгеля, тобто «Південному».

Але на початку 1966 року не стало Корольова - і все пішло шкереберть. Програма наче виконувалася, однак ніхто не насмілювався взяти на себе всю повноту відповідальності, а, з другого боку, ніхто не міг на рівних говорити з Кремлем, як це робив Сергій Павлович.

Кораблі, призначені для обльоту Місяця, кілька разів літали до нього і поверталися - в автоматичному режимі. Наприкінці 1968 року стало зрозуміло, що Сполучені Штати можуть випередити СССР у першому польоті до Місяця. І тоді члени трьох перших «місячних» екіпажів звернулися з листом до політбюро ЦК КПСС з проханням дозволити летіти до Місяця найближчими днями, не зважаючи на попередні аварії. Вони мотивували своє рішення тим, що надійність корабля помітно зросте, якщо на його борту будуть космонавти. У перших числах грудня космонавти вилетіли на космодром і перебували там упродовж тижня, сподіваючись, що надійде термінове рішення про запуск. Однак його так і не було - Брежнєв вирішив не ризикувати. А 21 грудня 1968 року у напрямі Місяця стартував«Аполло-8» з трьома астронавтами на борту. Вони здійснили десять витків навколо Місяця й успішно повернулися на Землю. Пізніше з’ясувалося, що перепудився Брежнєв даремно: совєтські кораблі під псевдо «Зонд» після цього ще кілька разів успішно злітали до природного супутника Землі, але тільки в автоматичному режимі.

Ось так завершилася епопея, в якій схрестилися долі й прагнення Корольова, Глушка й Челомея.

Щоб завершити розповідь про КБ Челомея, згадаємо ще один його проект. Там розробили низку легких пілотованих космічних літаків. 1979 року натурний макет апарата JIKC представили керівникам космічної галузі. Він мав стартувати з використанням ракетоносія «Протон». Проте цей проект видався керівництву «надто сміливим», відтак 1981 року роботу над ним припинили.

Місяць, Марс... Далі буде?

Утім, Володимир Челомей блиснув ще одним грандіозним задумом. Як і Корольов, він мріяв про політ на Марс. Отож наприкінці 1960-х на основі недобудованої УР-700 був створений проект суперносія УР-900 (у літературі трапляється й назва УР-700М). Неважко здогадатися, що другим, третім і четвертим ступенями цієї ракети мав стати уже напрацьований «Протон». А от на першому ступені передбачалося встановити аж 15 двигунів, що давало змогу вивести на навколоземну орбіту вантаж масою до 240-250 тонн. Цього було б цілком досить для марсіанського корабля з двома космонавтами на борту (зауважу, що всі існуючі донині носії виводять на орбіту вдвічі меншу масу). Але грошей на цей проект не знайшли (хоча навіть за достатнього фінансування на той час навряд чи вдалося б розробити ефективну систему управління таким велетенським «пакетом» потужних двигунів).

Ще один марсіанський проект (крім згадуваного в розповіді про Сергія Корольова) був запропонований наприкінці 1980-х, після створення командою Валентина Глушка ракетоносія «Енергія». Основою проекту мав стати носій «Вулкан», - модифікована «Енергія», де було б не чотири, а вісім блоків першого ступеня. Всі основні модулі та блоки для «Вулкана» розробили, однак... Гроші скінчилися навіть на програму «Енергія». Втім, «Вулкан» годився не тільки для рейду до Марса, а й для забезпечення польотів до Місяця важчих кораблів, аніж американський «Аполло». Це дало б змогу створити на поверхні нашого природного супутника постійно діючу базу та обсерваторію - ту саму, про яку в юнацькі роки писав Глушко. Але і це виявилося непотрібним.

«Якщо людина спершу покорила місцевості, потім країни, і, нарешті, континенти, заволодівши всією планетою від полюса до полюса, то тепер вона звертає свій погляд до інших світів, до інших планет. Ці прагнення набули цілком конкретних і певних форм. Більше того, момент їхнього здійснення вже настає і вельми близький до нас, визначаючись проміжком часу всього лиш у кілька років. Минуть ці роки, і з’явиться новий Колумб, котрий першим прорубає вікно у Всесвіт, покладе початок новій, уже четвертій ері в розвитку людської цивілізації - ері міжпланетній».

Це ще одна цитата з рукопису «Проблеми експлуатації планет». Як згадує молодший син Валентина Глушка Олександр, батько до останніх років життя намагався переконати совєтське керівництво у тому, що вигоди від освоєння космосу не вимірюються «голим рублем», що потрібно знайти можливість відновити місячну програму, що рух людини за знаннями й абсолютно новими враженнями, духовними переживаннями не можна спиняти. Адже йдеться про те нове, висліди якого ми ще не здатні спрогнозувати, але без якого цивілізація приречена на застій. Як на мене, надзвичайно слушні думки. Та чи у сучасному світі здатні їх почути і вповні зрозуміти?

Хоча, видається, після стагнації останніх десятиліть у практичній космонавтиці окреслилися певні зрушення. США проголосили намір здійснити пілотований політ до Марса, відновити місячні експедиції, збудувати на природному супутнику Землі постійно діючу станцію. Очевидно, у цих польотах та проектуванні відповідних кораблів братимуть участь й українці - як нащадки емігрантів, народжені вже на американській землі, так і ті, хто полишив Батьківщину в останні роки, оскільки не може гідно докласти свій інтелект та вміння. Що ж, таке траплялося не раз в українській історії...

І російська космонавтика, схоже, теж починає відроджуватися. Після смерті Гліба Лозино-Лозинського там не було чутно про цікаві проекти та нестандартні рішення тих чи інших проблем. Власне, російська космонавтика стояла (і стоїть донині), образно кажучи, на плечах Корольова, Глушка, Челомея, Янгеля та інших «хохлів», які й витворили й організували те, чим донині пишається Москва. Проте останні роки характерні тим, що почалися не лише розмови, бодай і на офіційному рівні, а й роботи зі створення нових кораблів, нових носіїв, ба більше - вже зараз ідеться про відродження місячної програми пілотованих польотів. За дивним збігом обставин це пожвавлення почалося, коли посаду генерального конструктора та генерального директора науково-виробничого об’єднання імені Лавочкіна (однієї з основних структур космонавтики РФ) обійняв уродженець Вінниччини Георгій Поліщук. Що ж, традиція відновлена: українці знову приноситимуть славу російській космонавтиці і вестимуть її до нових перемог. А ще - мріятимуть про феєричні речі, на які у Кремля, як завжди, бракуватиме грошей...

А от в Україні немає ані коштів, ані бажання навіть вшановувати пам’ять великих краян. Житомирський музей С.П. Корольова не загинув тільки завдяки ювілею головного конструктора -а що буде далі? В Одесі ж міська влада вирішила прибрати пам’ятник Глушкові з центру міста, щоб не завадив милуватися монументом Катерині II. Що тут скажеш? Я вже писав, здається, що у Стародавній Греції сім міст змагалися за право зватися батьківщиною Гомера, а у нас можновладці змагаються хіба що за право не знати своїх визначних земляків.

Чи цікава нам наша історія?

І от на цьому місці у мене виникли серйозні сумніви щодо стилю, взятого для написання цієї книги. Бо ж недарма, очевидно, нині стільки критики лунає на адресу «народницької», або ж просвітницької парадигми. І це зрозуміло: адже розказувати українцям про те, що вони класні та помітні у світовій історії -чи не означає це займатися банальною дидактикою, вихованням «простолюду» в «правильному» річищі, постійно підкреслюючи всесвітньо-історичну правоту українського духу і діла? А тим часом усе куди складніше, тим паче, коли йдеться про справді цікавих і знаних людей - і про вітчизняну історію останніх століть. Що ж, можливо, я і зловживав науково-популярною стилістикою, віддаючи перевагу просвітництву. Але, з іншого боку, коли не тільки загал, а й фахівці нерідко оминають самоочевидні речі - що тоді робити? Деконструкція колоніальних міфів, якій присвячена практично вся ця книга, має поєднуватися з елементарною просвітою. Навіть тоді, коли йдеться про політичну чи культурницьку спільноту. Це - наша реальність.

Звичайно, оповідь зосередилася на «виробничих» сюжетах життя тих чи інших персонажів. Я чудово розумію, що екзистен-ційні - нічим не гірші, а, може, й цікавіші. Скажімо, сюжет «Сергій Корольов і жінки». Бо ж уславлений ракетник після повернення з ҐУЛАҐу став заповзятим Дон-Жуаном. І в Німеччині, куди він потрапив вивчати передовий досвід команди фон Брауна, і на полігонах, і вже пізніше, у космічну добу, запустивши перший супутник. Мабуть, корені тут ховалися в цілком природному бажанні людини, котра знову здобула волю, пройшовши страхітливі випробування (а після «відсидки» Корольову не було й сорока років) довести всім, і передусім собі, що він живий, він «справжній», він крутіший за інших. А пізніше це вже перетворилося ледь не на спорт, цілком зрозумілий серед чоловіків середнього віку - мовляв, ось на що здатен я, крім ракет (та й ракети, як властиво фалічні символи, в цьому контексті було б цікаво розглянути). І не тільки Корольов був таким....

А як стосовно модника, чепуруна, також табірника Валентина Глушка? Зверніть увагу на дати народження його дітей: дочка Євгенія (1938 рік, якраз тоді, коли самому Глушку виповнилося тридцять і він сидів у Бутирці), дочка Єлена (1948 рік, після повернення з Німеччини), син Юрій (1952 рік, коли батькові вже, як то кажуть, «за сорок») і син Олександр (1972 рік - самі рахуйте, скільки сягнуло тоді було щасливому Валентину Глушку). Чесно скажу, що я особливо й не шукав відомості про те, скільки разів був одружений генеральний конструктор. Як на мене, таємниця в іншому: Глушко був настільки непересічною людиною, настільки відрізнявся від абсолютної більшості своїх колег невимушеним аристократизмом поведінки, що на жінок це справляло фантастичне враження. Згадайте, що він навчався у консерваторії як скрипаль. І такий дріб’язок, як неодмінну ідеальну хусточку в кишені, навіть у зеківські роки, навіть на полігоні. І вміння обстоювати свої ідеї до кінця, незважаючи на те, хто перед ним...

Стосунки між Корольовим і Глушком - це теж простір для письма. Бо ж так само, як співпраця між ними чималою мірою визначила феноменальні успіхи совєтської космонавтики від 1957 до середини 1960-х (без відповідної техніко-технологічної бази, між іншим), - так і їхній конфлікт спричинив подальші провали, передусім - місячного проекту. Але розповідь велася, так би мовити, з погляду технології - а наскільки б вона була цікавішою в розрізі психології!

А чому б не відстежити детально проблему фаворитизму у со-вєтській системі на прикладі Володимира Челомея, котрий свідомо взяв до себе у КБ молодшого сина Микити Хрущова Сергія -людину, поза сумнівом, небезталанну, але ж - сина першого секретаря ЦК КПСС з усіма наслідками, які звідси випливали? І взагалі - Челомей у психологічному сенсі - це антипод Корольова. Ось що писав про нього Костянтин Феоктистов:

«Челомей... був, безумовно, непересічним інженером. Але він мав значний недолік - він був абсолютним диктатором у своєму КБ. Корольов теж був абсолютним диктатором. Але він не диктував нам технічні рішення (хіба тільки тоді, коли вони були цілком очевидні), тим більше, не нав’язував ідей конструкції... Створювалося враження, що Челомей диктував у своєму КБ не тільки в організаційному плані, ай у виборі цілей, і в конкретних технічних рішеннях».

Іншими словами, для одного власне «Я» означало надто багато, для іншого (котрий не менше, ніж його візаві, цінував себе) було цікавим працювати з цікавими людьми, бодай і молодими та наївними (чи, може, саме молодими і наївними, не затягненими у вир житейської суєти) - і цей інтерес перевищував усі інші міркування, і мав результатом блискучі конструкції...

Але я, здається, знову зайшов із психології у технології.

А висновок, як на мене, такий: українська історія, крім того, що цікава і надзвичайно «засмічена» колоніальними і тоталітарними міфами, ще й «заселена» напрочуд цікавими, суперечливими і водночас цілісними персонажами. Йдеться про так звані «визначні особи» (котрим, власне, і присвячена ця книга) чи про «пересічних» діячів історичного процесу. І чи не головною проблемою (ледь не написав у директивному тоні - «основним завданням») для нашого суспільства є прояснити собі історію людей у сув’язі із історією ідей. І на додачу - як НАШУ, а не чиюсь, не має значення, якої саме держави, історію.

Можливо, це легше зреалізувати літераторам? Чи телевізійникам? Уявіть собі, який розкішний серіал десь так на півроку можна зробити із «Журналу» (себто щоденника) Тараса Шевченка! А який детектив плюс драма кохання та зради - життя Віктора Петрова! І так далі. Головне - щоб ідеї були рельєфними, але ненав’язливими, а люди... а люди в усій максимальній відповідності до себе самих. А відтак їх не принизить жоден Бузина з його неперевершеним умінням міряти всіх великих по собі - по своїй заздрості та ницості.

Але ми відволіклися від теми.

Отож про ідеї.

Чи є пророки у своїй Вітчизні?

Книга буття на XXI століття

«Римський клуб» - міжнар. неурядова організація. Засн. 1968 у Римі з ініціативи італ. громад, діяча Ауреліо Печчеї... Гол. форма діяльності - організація великомасштабних наук, досліджень, перш за все в галузі економіки. Результати досліджень публікуються у вигляді т.зв. доповідей Римському клубу. В основному діяльність «Р.к.» являє собою спробу оцінити перспективи розвитку всього людства з позицій сучас. бурж. ідеології».

Українська радянська енциклопедія, т. 9, Київ, 1983

«За політ, спрямованістю діяльність «Р.к.» в цілому являє собою ліберально-буржуазний реформізм. Більшість екон., екологіч., політ, проблем розв’язуються шляхом еклектич. поєднання концепцій неомальтузіанства, нео-кейнсіанства, технологіч. теорій тощо. Вчені-марксисти, віддаючи належне цінності фактич. даних, зібраних у доповідях «Р.к.», критикують його діяльність за слабкість методологіч. позицій, за апологетичний щодо сучас. капіталізму характер».

Філософський словник, Київ, 1986

«Римський клуб - це організація, головним завданням якої виступають ідеологічні диверсії проти СРСР, і особливо на цьому полі відзначився відомий український буржуазний націоналіст професор Богдан Гаврилишин».

Конспект лекцій з наукового комунізму.

Київський університет, 1982.

Як бачимо, словосполучення «Римський клуб» у пізньо-совєтські часи для молодих українських гуманітаріїв не було порожнім звуком. Ба більше: лайка на адресу Клубу з вуст професора А., котрий тоді заповзято боровся з «буржуазним націоналізмом», виглядала визнанням неабияких чеснот цієї організації (дещо забігаючи наперед, зауважу, що після 1991 року цей самий професор А. став прихильником запровадження у вишах навчального курсу з «наукового націоналізму»).

Власне, певним критерієм фаховості в колі тодішньої гуманітарної інтелігенції було якраз ставлення до доповідей Римському клубові, підготовлених тими чи іншими знаними західними дослідниками. Людина, котра не знала, бодай за переказами в критичних статтях, змісту цих доповідей, виглядала реакційною і нецікавою у спілкуванні з колегами-науковцями. Розробки Римського клубу «прикладалися» до совєтських реалій, тим паче, що в Москві вийшли переклади російською кількох доповідей Клубові.

При цьому чи не єдиний текст з-поміж усіх виданих Римським клубом зазнав надзвичайно суворої критики: це підготовлена згаданим уже Богданом Гаврилишиним доповідь, опублікована на Заході у 1980 році. Якщо її назва - «Дороговкази у майбутнє» -і згадувалася у критичних нападах, то неодмінно з визначенням: «Насправді це дороговкази у минуле, у капіталістичний лад».

Виклик Богдана Гаврилигиина

Спершу про Римський клуб. Надамо слово українському членові-кореспонденту цієї організації Віктору Вовку.

«Римський клуб був заснований майже 40 років тому, в 1968 році, з ініціативи видатного італійського економіста і підприємця доктора Ауреліо Печчеї. До Римського клубу спершу ввійшло

ЗО осіб. Це передовсім учені, економісти, промисловці, бізнесмени, а також службовці різних міжнародних організацій. На той момент вони представляли лише 10 країн».

Отож з ідеологічними диверсантами щось не те виходить - чому так скромно? Невже Захід не спромігся зібрати і профінансувати більшу кількість «духовних шкідників»? І чому тільки 10 країн?

Де розмах походу проти «найпередовішого у світі вчення»? І, звичайно, щодо капіталістичного ладу совдепівські ідеологи теж передали куті меду. Адже всі розробки Римського клубу аж ніяк не виглядають апологетичними стосовно чинних світових реалій, у тому числі й капіталістичних. Можливо, у цьому плані доповідь Гаврилишина - одна із найменш апологетичних. З іншого боку, підозрілість ідеологів марксизму-ленінізму щодо розвідки Гаврилишина певною мірою була вмотивованою. Як пізніше визнавав він сам, «моя головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати «архітектурою суспільних ладів» для того, щоб у майбутньому, коли Україна стане незалежною, «дистилювати» досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад». Проте йдеться не про ідеологічну розробку, не про утопію, яка б змалювала «прекрасний новий світ», а про суто наукову працю. Вона поєднувала три аспекти: аналітику, що мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші; рекомендації, яким чином і що саме слід змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для підвищення ефективності функціонування її економіки; прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і їх можливі наслідки. А відтак автор неминуче мусив виробити власну методологію, яка дала б змогу розв’язувати ці завдання, пропонувати власні критерії ефективності різних типів суспільств.

Як зазначає сам Богдан Гаврилишин, його життєвий досвід певною мірою вплинув на методологію «Дороговказів у майбутнє»: адже різні періоди життя автора проминули у разюче відмінних одна від одної за типом соціально-політичного й економічного ладу країнах. Відтак він назавжди склав собі уявлення про цивілізацію як про систему взаємодоповнювальних/конкуруючих форм і способів організації суспільного буття. Гаврилишин описує світ не як таку собі чорно-білу скатертину - хороше-погане, правильне-хибне, - а як помережане складними візерунками різ-нобарв’я способів життя, де може бути чимало «хороших» варіантів, що істотно різняться між собою, де суспільне зло мотивоване не чиєюсь персональною злою волею, а складними процесами історичного розвитку. Іншими словами: ефективні суспільства, на думку науковця, можуть бути організовані досить по-різному і відрізнятися одне від одного, але все одно залишатися ефективними. Здавалося б, елементарна річ, та не зовсім тривіальна в добу безоглядної глобалізації й універсальних рецептів порятунку економіки чи від МВФ, чи від Світового банку, чи від Чиказької школи.

Я не буду, ясна річ, переповідати змісту «Дороговказів», тільки зазначу низку їхніх принципових положень - з неминучими у даному разі цитатами та посиланнями на ідеї автора доповіді («Дороговкази в майбутнє». - К.: Основи, 1993). Передусім звернімо увага на загальну схему запропонованого автором взаємозв’язку між різними складовими життя суспільства, які виступають детермінантами його ефективності:

-1

Економічні

г

г

Кореняться в \\\нностяхІ ісприйняттяjЗнаходятьвідображенняРесур- насна- Ноу- Інвес-си гадо хау тиціїпраці'-*-'Зумовлені економці чною
Сумісність компонентів (гармонія між компонентами)Сумісність із зовнішнім середовищем

І і використання

Характер влади

І-

Соціальні

і і

Прагнення Здійснення Взаємовідносини

у _т >

Детермінанти ефективності _Т„.. ----------------

Політичні

Гаврилишин пише, розкриваючи своє бачення цих взаємозв’язків: «Соціальна життєздатність суспільства вимагає певної відповідності між прагненнями-сподіваннями і досягненнями-здійсненнями, між мріями і реальністю, усвідомленням своііх прав і їх реалізацією. Соціальна природа людини зумовлює те, що все назване залежить від стосунків між людьми на різних рівнях структури суспільства. Стосунки, в свою чергу, формуються під впливом переконань-цінностей, що відповідає усталеним

потребам і уявленням про справедливість». Отже, по-перше, одними із головних детермінантів ефективності кожного суспільства, за Гаврилишиним, є ціннісні підвалини соціальної життєдіяльності. Це якраз те, що повсякчас ігнорується і західними, і вітчизняними адептами ринкового ультралібералізму (котрий, власне, виріс свого часу із типово марксистського «економічного детермінізму), - ці адепти звертають увагу на бездефіцитний бюджет, на платіжний баланс держави, на купівельну спроможність населення, але не на настрої цього населення і, тим паче, не на його етичні настанови. Ба більше: серед властиво економічних чинників автор «Дороговказів» розташовує наснагу до праці, на яку «впливають релігійні вірування; сприйняття праці як необхідності, як форми зобов’язання перед сім’єю, соціальною групою, нацією, як способу задоволення матеріальних і соціальних потреб або як способу самореалізації».

Знову-таки, річ наче елементарна, але хто і як враховує при накресленні програм соціально-економічного розвитку регіонів України чинник релігійний? І треба взяти не просто «греко-като-ликів» і не просто абстрактне «православ’я», а конкретні форми київського і московського православ’я, які на підсвідомому рівні домінують у населення різних областей держави. Відмінність же між цими гілками православ’я історичного сягнула такого масштабу, що полковник Іван Богун, котрий мав добру, як на ті часи, освіту, наполягав на Переяславській раді, що на Московщині живуть не християни, а язичники (і саме тому навідріз відмовився присягати московському цареві). Звичайно, за 350 років щось змінилося, якісь межі стерлися, але не доводилося зустрічати жодної серйозної праці в царині макроекономіки, де б згадані відмінності були враховані. І це тільки один чинник. А як впливатимуть на розвиток української економіки у довготривалій перспективі зміна статусу сім’ї, кількості її членів, перехід від «вертикальних» до «горизонтальних» родинних стосунків? Навряд чи ми знайдемо відлуння ідей Гаврилишина в урядових розробках; хіба що Кабмін Юлії Тимошенко звернув був увагу не тільки на цифрові показники росту ВВП у зв’язку із енергоємністю продукції, а й на «гумані-таристику», але, здається, і сам не вельми зрозумів, навіщо він це робить, - спрацювала така собі «постколоніальна інтуїція». Як і в низці інших випадків - але ж хіба виїдеш на інтуїції там, де потрібна теорія?

Богдан Гаврилишин достатньо скептично ставиться тієї до соціально-економічної моделі, яка існує у США і наразі багатьма розглядається як взірець для всього іншого світу. Але йдеться не про деструктивний скепсис чи механічне відкидання американського соціально-економічного й політичного досвіду, як це модно у Європі серед ліворадикальних інтелектуалів упродовж останніх десятиліть. Навпаки, Гаврилишин, виходячи з певних американських традицій, із «нового» як добре забутого старого, пов’язаного з переломними моментами історії США, змальовує оптимальні, на його погляд, тенденції розвитку найпотужнішої країни світу -від надміру конкуренції між індивідами, від своєрідного «обожнення особи», від верховенства індустріального погляду на світ до кооперації та взаємодії, до колегіальної влади, добровільної співпраці суспільних верств й інституцій задля гідної відповіді на виклики доби. Ключовими вимогами до економічних реформ у США, як зазначав автор доповіді 25 років тому, стали б, власне, соціально-екологічні вимоги у їх розмаїтті включно з прагненнями «збільшувати потік ресурсів на такі суспільні потреби, як якісна освіта, охорона здоров’я, громадський транспорт, чисте навколишнє середовище, здоровий спосіб життя громад». А ще, зауважує Гаврилишин, «максимізація прибутків неприйнятна як єдина мета і виправдання діяльності будь-якого підприємства» , - вищою метою має стати те, що зветься наразі якістю життя. Знову-таки: за останні десятиліття цей показник вийшов на чільні місця в оцінці розвитку тієї чи іншої країни, і за ним світовими лідерами є Ірландія чи Фінляндія, а зовсім не США чи Японія, тим паче не Китай чи Росія.

Отже, автор доповіді пропонує комплекси чинників, за якими аналізується ефективність різних типів економік та простежується їхня еволюція - як щодо початкових, так і стосовно загальних світових координат. І в цю еволюцію (не забуваймо, час написання тексту - 1979 рік!), за Гаврилишиним, будуть залучені і слабо-розвинені, але з потенціалом входження до числа світових лідерів Індія та Бразилія (фактично це вже відбулося, бо, крім «великої вісімки», є ще й «п’ятірка кандидатів» на роль держав-лідерів), і комуністичні СССР та КНР. Так само він досліджує й той процес, що наразі отримав назву «глобалізації», його невідворотність і необхідність введення в річище оптимальних параметрів.

Як подолати комунізм

«Дороговкази в майбутнє» містять глибокий і проникливий аналіз ситуації в тодішньому СССР. Очевидно, саме цей аналіз став підставою для згаданих різких випадів на адресу Богдана Гаврилишина з боку комуністичних ідеологів. Утім, читач може судити сам. У розділі доповіді, присвяченому СССР, автор на підставі проведеного ним аналізу доходить висновку: «Всупереч очевидній могутності, Совєтський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї слави і впливу. Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься. На даному етапі його економічного і соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом. Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Совєтського Союзу як політичної реальності».

І це якраз напередодні вторгнення до Афганістану...

Головними чинниками, що дестабілізують СССР, Б. Гаврилишин вважав інституційні, які фактично унеможливлювали ефективне використання колосальних природних, наукових і людських ресурсів Союзу. У доповіді серед головних совєтських «пасивів» названа «велика нетривкість політичної будови», пов’язана з суто номінальним характером федеративного устрою в СССР, коли фактом стала зверхність російської нації, і «залученими до структури влади виявлялися лише ті представники інших національностей, які визнавали таку зверхність і працювали в напрямку створення «нової совєтської людини» на кшталт росіянина». Така ситуація породила потужні відцентрові сили. До цього додалися гострі соціально-економічні проблеми; втім, Богдан Гаврилишин вважав, що бодай теоретично існує шлях виходу з кризи, який би полягав в еволюційних змінах у напрямі ліквідації монополії КПРС на владу і поступовому (в жодному разі не шоковому, не обвальному!) роздержавленні підприємств (з тим, щоб на селі колгоспи і радгоспи були заміщені спершу кооперативами, а потім, у міру відновлення приватної власності на землю, - об’єднаннями власників землі). Але навіть за такого «еволюційного» сценарію «оновлена» совєтська федерація з рівноправними суб’єктами все одно значно зменшилася б територіально, оскільки низка республік вийшла б із СССР. Проте найвірогіднішим сценарієм майбутнього СРСР 25 років тому Гаврилишин (ще за життя Брежнєва - Суслова - Андропова) вважав поступовий крах наддержави, коли «можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Совєтського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами». А далі у доповіді наведено ймовірний ланцюжок подій, які б могли пришвидшити реалізацію такого сценарію (слід сказати, дуже близький до того, що відбулося насправді). Ще раз нагадаю: доповідь написана чверть століття тому, коли СССР ще змагався зі США за домінування у світі, і більшість західних наукових фантастів пролонгувала його існування аж до часів зоряних експедицій - совєтсько-американсько-індійських, скажімо.

Якби ж то ЦРУ уважно читало книгу Гаврилишина, СССР упав би раніше на кілька років, і жодних серйозних спроб його реанімації зараз не було б. Якби ж то...

Ось що про книгу «Дороговкази у майбутнє» говорить культуролог професор Вадим Скуратівський:

«У світовій соціологічній і відповідній гуманітарній традиції з’являлося і з’являється дуже багато прогнозів про майбутнє людства. Як правило, вони витворюються в режимі пророцького екстазу. А ця книга, яка взагалі, в принципі, говорить про близьке майбутнє людства, то вона витримана в зовсім іншій інтонації, спокійній, гранично стриманій. Окрім того, це специфічне поєднання, яке зрідка тільки буває у сучасній літературі, поєднання прогнозу і діагнозу, діагностики і прогностики.

Дуже спокійно і стримано автор розповідає про те, як має виглядати планетарна господарча система, що у ній необхідним чином господарство має бути вивільнене з-під державно-тоталітарного патронату передовсім комуністичного штибу, і про те, як має вслід за тим виглядати шлях людства, господарчий і політичний, інтелектуальний, навіть естетичний.

По суті, це розповідь про те, як має нормально розвиватися наша планета. Ми можемо пишатися тим, що цей твір був написаний нашим земляком, який пройшов всі кола емігрантського пекла, а вслід за тим піднявся до тих інтелектуальних вершин, що з них уже видно, як має розвиватися людство в найближчій історичній формації.

Ця книга дуже відрізняється від деяких доволі амбітних і претензійних текстів, які розповідають, як має розвиватися людство після краху комуністичної системи. Скажімо, професор Френсіс Фукуяма оголосив, ба навіть, кінець історії у зв’язку з цим, що мовляв, пануватиме ліберальна модель господарчого розвитку, а всі інші спазматичні сюжети світової історії відтак зникнуть.

Як тільки американський професор японського походження Фукуяма сказав про це, як тільки він оголосив цей самий кінець історії, то вона гучно загула різними конфліктами християнсько-євроамериканської цивілізації й агресивних вимірів ісламського Сходу. А про це ж якраз попереджав Богдан Гаврилишин!

Словом, є над чим замислитися, є що читати у зв’язку з цією самою книгою, є чим пишатися українському інтелектові, який подав саме таку постать і такий високоякісний науковий продукт».

Але хіба тільки пишатися треба? Куди важливіше вивчати текст Богдана Гаврилишина, бо в ньому містяться підказки для сьогодення.

Ретроспективы і перспективи

Окрім критичних стріл на адресу двох наддержав, хоча, ясна річ, демократичні США привернули цих стріл незрівнянно менше, аніж самозакоханий Союз, «Дороговкази у майбутнє» містять неявний, але чіткий авторський сигнал, покликаний привернути увагу аудиторії до політичних і соціально-економічних моделей Японії, Об’єднаної Європи (що звалася тоді - Європейське економічне співтовариство, а не Євросоюз) та Індії. Автор також розглядає системи Бразилії та комуністичного Китаю, який саме почав економічні реформи. Велику увагу Богдан

Гаврилишин приділяє економічній системі, яку зве узгодженим вільним підприємництвом. На жаль, не тільки наші, а й західні політики й теоретики, схоже, останніми десятиліттями перейнялися духом того, що Френсіс Фукуяма, як уже сказав Вадим Скуратівський, назвав було кінцем історії, тобто повною й остаточною всесвітньою перемогою ліберально-ринкових цінностей в їхньому американському варіанті, - і тому названа вище система опинилася у становищі небажаної пасербиці «магістрального розвитку», а зауваження Гаврилишина щодо неї залишилися не почутими. А дарма! Адже не так давно Фукуямі, скажімо, довелося відмовитися від своїх постулатів про те, що світ дійшов досконалості, а на окремі проблеми окремих країн не слід звертати увагу, - тим часом як у «Дороговказах у майбутнє» кожен може 'прочитати, наприклад, про загрозливу і руйнівру силу, якої здатне набути відродження ісламу, аж поки внаслідок загальних процесів соціального перетворення «та частина людства, що у духовному і світському житті слідує заповідям Корану, не відчує себе повністю відродженою, захищеною і впевненою у собі». І в цьому прогнозі Гаврилишин виявився далекогляднішим і точнішим не тільки за сучасників написання книги, а й за тих, хто писав через 10-15 років після нього.

Ідеться не тільки про щойно згаданого Френсіса Фукуяму. Скажімо, 1990 року американські футурологи Джон Несбіт й Патриція Абурдин опублікували книгу «Мегатенденції 2000: десять нових напрямів на 1990-ті». У цій праці йдеться про труднощі лібералізації в СССР, але повністю проігноровані самоочевидні на той чає симптоми розпаду комуністичної наддержави; згаданий як позитивний чинник світового розвитку «культурний націоналізм» республік СССР автори «Мегатенденцій» ставлять в один ряд з аналогічними, на їхній погляд, явищами у Вельсі, Квебеку та Каталонії. У цей же ряд автори ставлять й іслам, сучасним виявам розвитку якого присвячені аж півтори сторінки, де цілковито відсутній навіть тезовий начерк відмінності між «ліберальним», «консервативним», «радикально-реформістським» та «радикально-революційним» ідеологічними напрямами в цьому глобальному релігійному світогляді та способі життя. Так само зневаженою виявилася відчутна вже тоді тенденція вибухоподібного зростання кількості емігрантів з Африки та Близького Сходу у Західній Європі. Натомість значна увага присвячена приватизаційній лихоманці у всьому світі: тенденція справді реальна, але чи не було вже тоді зрозуміло, що шляхом тотальної приватизації дійти до розв’язання геть усіх соціально-економічних проблем неможливо? У Богдана Гаврилишина про це прямо йдеться; і не випадково, на підставі аналізу складного досвіду 1990-х років, одна з останніх доповідей Римському клубові так і зветься - «Межі приватизації».

Богдан Гаврилишин і зараз є активним членом Римського клубу. Єдиним, до речі, повноправним членом-українцем цієї поважної організації, аж ніяк не «апологетичної» щодо капіталізму, соціалізму, глобалізму і всіх інших «-ізмів». А от громадян України - дійсних членів Клубу - немає. Чому? Незрозуміло. Тим більше, що проблема стійкого розвитку, яка в центрі зацікавлень дослідницьких груп, котрі співпрацюють з Римським клубом, актуальна і для нашої країни з її метою інтеграції до спільноти європейських держав.

І знову слово має член-кореспондент Римського клубу Віктор Вовк:

«Сьогодні кількість членів обмежена за статутом -100 осіб. Реальних членів нині 87. Окрім того, у Римського клубу є асоційовані і почесні члени. Серед почесних членів є велика кількість видатних політичних, громадських і інших діячів. Зокрема, почесним членом Римського клубу є король Іспанії Хуан Карлос Перший, колишній канцлер Австрії Бруно Крайський, колишній президент Совєтського Союзу Михайло Горбачов, колишні президенти ПАР Мандела та де Клерк тощо. Крім того, Римський клуб має свої національні асоціації у понад 50 країнах світу, які інтенсивно на місцевому, національному рівнях розробляють проблематику Римського клубу і роблять свій внесок у ці глобальні дослідження. Йдеться про вивчення широкого комплексу питань, які об’єднуються поняттям «світова проблематика» або «worldproblematic».

Базові принципи Римського клубу такі: по-перше, це застосування глобальних підходів до комплексних світових проблем, що відображають постійно зростаючу взаємозалежність країн у рамках єдиної планетарної системи; по-друге, це розгляд довготривалих наслідків тих проблем, а також тих політичних рішень і практичних заходів сучасної політики, що не можуть дозволити собі уряди, які зазвичай реагують переважно на повсякденні проблеми, попити; по-третє, це комплексність підходів, тобто розгляд проблем у єдиному цілому: етичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних».

Сценарії для України

Через п’ять років після оприлюднення «Дороговказів», розпочалася перебудова совєтської системи. А вже 1990 року ще в УССР було створено консультативно-дорадчу раду при Президії ВР, куди ввійшли провідні західні інтелектуали, зокрема Богдан Гаврилишин. Пізніше Гаврилишин був радником і першого, і другого Президентів України. Він весь час підносив голос в обороні того, що вважав розумним і справедливим. Але, на жаль, економічні реформи, які проводились в Україні впродовж усіх цих років, здійснювалися без урахування того, про що говорив автор «Дороговказів у майбутнє». Отож і «маємо те, що маємо».

Тож чи не варто, обговорюючи завдання, які стоять перед сьогоднішньою Україною, послухати думку самого члена Римського клубу, академіка Богдана Гаврилишина (записано 2005 року, але, як на мене, ці слова зовсім не втратили актуальності):

«Фактично найбільш пекучі проблеми для України є політичні, а навіть не питання демографії (воно є важливе), питання охорони здоров'я, питання освіти, питання стану економіки. Найбільш важливе питання є політичне, бо якби політичні інституції запрацювали, то відповідно всі ті інші питання можна полагодити.

Потрібно мати виконавчу гілку влади, яка б добре працювала. Треба мати законодавчу гілку, треба мати добру парламентську структуру і належні повноваження. Треба мати добру судову систему. Треба мати не так сильно вертикаль влади, як багато більше у місцевому самоврядуванні. Є певні передумови для цього, наприклад, консолідація 130 партій на 5-7 партій. Я думаю, тоді б Україна поплила чистими водами під ясними зорями.

Збереження культурної, мовної різноманітності в Україні не е проблема. Вона так і буде. Проблема в тому, щоб українська культура і мова справді здобула право на громадянство. Українська етнічна група є найчисленнішою, але ще відчувається, що є замало самопошани українців до своєї мови, до своєї культури.

Якщо немає індивідуальної самопошани, колективної самопошани, то народ є не вартий і менш ефективний. У політичному, геополітичному й економічному світі менш ефективний, менш конкурентоспроможний. Це є серйозна проблема. Мені здається, що її легше було б розв’язати, якщо б наші політичні інститути добре працювали, якби люди мали особисту і колек^ тивну самопошану».

* Отже, Богдан Гаврилишин сьогодні е, без перебільшення, людиною-легендою. Він був одним із найактивніших учасників розбудови того, що називається «громадянським суспільством» в Україні. Діяльність Гаврилишина, можливо, була менш помітною, аніж заяви багатьох політиків. Але ці підвалини громадянського суспільства, самоорганізації громад зробили можливим явище Помаранчевої революції наприкінці 2004 року. Хоч поза тим надто багато інших дороговказів нашого мудрого краянина і великого громадина Всесвіту досі ще в Україні не враховано.' Тож читаймо Богдана Гаврилишина і пробуймо його зрозуміти.

А якщо без пишномовства - то невже не існує політичної сили чи бізнесової спільноти, яка б створила інтелектуальний центр, котрий спробував би опер^діоналізувати, перекласти мовою цифр та законодавчих приписів настанови Гаврилишина, застосувавши їх до сучасної України? А то вигадуються різноманітні «програми розвитку країни», де намішані докупи переспіви наймодніших західних теорій із «липовими» цифрами вітчизняної статистики, і все це подається як ноу-хау, як щось абсолютно геніальне... і забувається наступного дня після виборів! А тим часом справді оригінальна і, переконаний, дієва методологія знаходження шляху перетворення України на ефективну в економічному (і не тільки) плані державу залишається незатребуваною.

Чи, може, ідеї автора «Дороговказів у майбутнє» видаються комусь надто нестандартними? Але ж Україну можна витягти з тієї ситуації, в якій вона перебуває, тільки нестандартними

методами! Хіба ж стандартними були дії шведських політиків, бізнесменів та лідерів робітничого руху, котрі 1938 року уклали своєрідний пакт про взаєморозуміння та співпрацю - пакт, який за кілька десятиліть перетворив їхню країну із аутсайдера Європи на одного із її лідерів, якщо і не за рівнем ВВП, то за якістю життя? Хіба Франклін Делано Рузвельт діяв стандартними методами, долаючи «велику депресію»? Хіба Ден Сяопін мав у своєму запасі якісь стандарти, витягуючи Китай із комуністичної прірви? Зрештою, у не надто далекій від нас Хорватії, яка на початку 1990-х перебувала в критичному стані, - хіба президент Франьо Туджман пішов за модними взірцями, чи ні? І хіба теперішня Хорватія, яка мала тоді куди гірші об’єктивні показники, ніж Україна, не стоїть на порозі НАТО, а потім - і ЄС?

Додам до сказаного, що двічі в 1990-х роках видана в Україні праця Богдана Гаврилишина «Дороговкази у майбутнє», поза сумнівом, заслуговує на нове перевидання. Так само, як й інші, новітні доповіді Римському клубу, котрі - парадокс доби! - менш відомі в незалежній Україні, ніж ті, що здійснені ще у часи СССР і перекладені у Москві. Парадокс? Чи тривожний симптом загального стану вітчизняної (як академічної, так і вільної) соціально-економічної і гуманітарно-прогностичноїдумки?

Рукопис, який змінив Україну

Нерідко трапляється так, що тектонічні суспільно-політичні, а то й геополітичні зміни починаються з кількох, так би мовити, дрібних «камінчиків», які за якийсь час викликають справжню лавину. І ті, хто спостерігає за шалом стихії, хто живе в добу змін і хто до них безпосередньо причетний, дуже часто забувають про ці «камінчики». А тим часом без них нічого б не було.

У тих змінах, яких зазнала Україна в останню третину XX століття, роль одного із чільних «камінчиків» зіграла книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». І хоча зараз дуже мало хто з депутатів Верховної Ради України може сказати, хто такий Дзюба і що він написав, самим фактом свого буття як парламентаріїв незалежної держави вони немалою мірою завдячують саме цій книзі та її авторові, який відзначив 26 липня 2006 року своє 75-ліття.

Виклик і вирок системі

Отже, 1965 року, коли вже захлинулася хрущовська «відлига» , а самого Микиту Сергійовича відправили у відставку, відбулися арешти представників молодої української інтелігенції. Як реакція на ці арешти, а також на систематичну державну політику нищення української мови і культури, з’явилася книга Івана Михайловича Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», книга, якій судилося стати знаковою подією в історії української (і не тільки української) інтелектуальної думки XX століття.

На підставі численних фактів в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» Іван Дзюба доводив, що кремлівське керівництво, компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував на так званому «автентичному марксизмі-ленінізмі» - переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 1920-х років. Він уважав, що національна політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики. Автор показував: те, що відбувається в Радянській Україні, та й в СРСР загалом, фактично є продовженням - єзуїтським, надто жорстоким і систематичним - старої, притаманної імперській Росії, політики нищення своїх національних околиць.

«Українська культура не тільки не знайшла належного їй провідного місця в Україні, але навіть не зрівнялася з російською, залишаючись далеко на другому місці як її доважок, - робив висновок 34-річний Дзюба у ті часи. - А це не може минути безслідно, це означає постійне відведення крові від української культури, це підриває її і матеріально, і духовно, бо звуження кола читачів, слухачів, споживачів не просто механічний, а складний ідейно-політичний процес, який, з одного боку, звужує духовний потік до читача, з другого - зменшує напругу зворотного духовного струму до творців, не кажучи вже про те, що таким чином катастрофічно обмежуються і замулюються джерела припливу нових творчих сил у національну культуру».

Стоячи на позиціях «автентичного» марксизму-ленінізму, Іван Дзюба довів наявність кричущих розбіжностей між деклараціями влади про «розквіт української культури», «невпинний розвиток соціалістичних націй» і реальним станом справ. Ба більше: автор книги показує, що при владі в СРСР реально стоять не марксисти, не послідовники Леніна, а чорносотенні російські шовіністи, котрі продовжують під новими прапорами і гаслами традиційну імперську політику: «Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися. Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин, відмову частини українців від своєї мови і всі пов'язані з цим ненормальні наслідки для суспільствіі», - писав Дзюба й розкривав систему дій, за допомогою яких влада перешкоджала живому розвитку української культури й вилучала зі складу цієї культури чи не дозволяла повернути до неї більшість (саме так, більшість) набутків української культури та гуманітарної науки минулого. А чільний методологічний засновок цієї праці - це те, що нормальний розвиток людської цивілізації відбувається у наші дні саме в національних формах, і не може бути ані демократії, ані прогресу тоді, коли ці національні форми (власне, і змісти, здатні вивищитися до вселюдського звучання) деформуються внаслідок дії зовнішніх чинників, тим більше, таких брутальних, як кремлівські.

До речі: у ті часи, коли було опубліковано далеко не всі тексти Леніна (вони й зараз не всі надруковані), Дзюба щиро вірив у розбіжність між Леніним, з одного боку, Сталіним та Брежнєвим, з другого. Але, як розповідав Іван Михайлович авторові цих рядків, саме того року його й «вилікували» від ілюзій щодо ленінізму: молодого вченого регулярно викликали до ЦК КПУ і звинувачували у «відступництві від ідей марксизму-ленінізму». А для обґрунтування цього відступництва не вигадали нічого кращого, аніж цитувати йому на той час міцно заховані у «спецхранах» ленінські тексти з позначкою «таємно», у яких ішлося про речі, прямо протилежні тим, котрі публічно стверджував вождь більшовиків. Скажімо, якщо публічно Ленін високо поціновував лідерів боротьбистів та діяльність цієї партії, то в секретних директивах місцевим більшовицьким організаціям суворо наказував нещадно викорінювати боротьбизм, розколювати його керівне середовище, а тих лідерів, котрі не йдуть на поступки більшовикам, ізольовувати, змушувати до еміграції, а то й знищувати. Ясна річ, що такі настанови цілком вкладаються у класичне річище політики аж ніяк не демократичного ґатунку, образно окресленої висловом divide et ітрега. Власне, ці факти лише підтвердили головні ідеї книги Івана Дзюби і засвідчили цілісність і спадкоємність більшовицької політики - хіба що з певними змушеними видозмінами (доба українізації, на яку Москва змушена була піти, щоб утримати радянську Україну у своїх руках і зробити з неї виставкову вітрину «торжества ленінської національної політики»).

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» не писався як самвидав-ний текст. Книга мала двох конкретних адресатів: тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Петра Шелеста та голову Ради Міністрів УРСР Володимира Щербицького. Адресати текст прочитали, ба більше: він був роздрукований для партійної номенклатури. І, однак, найголовнішим каналом розповсюдження цього тексту став саме самвидав. Потрапила книга і до закордону, де вийшла спершу у видавництві «Сучасність» українською, а потім - багатьма іншими мовами.

Попри те, що Шелест не був реформатором, Петро Юхимович мав певний національний сентимент. Текст Дзюби на нього вплинув. І не лише на нього. Пізніше помічник Щербицького Врублев-ський у своїх спогадах писав, що ця робота була написана на рівні доброї докторської дисертації і змусила багатьох - навіть тодішніх партійних лідерів - щось переосмислити в своїх поглядах. Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Вітольд Фокін, - уся ця партійно-номенклатурна рать не могла не знати тексту або, щонайменше, ідей «Інтернаціоналізму чи русифікації?» І не могла не відмахнутися від того, що висловлював автор цього тексту, настільки переконливими були аргументи Івана Дзюби.

За нашу і вашу свободу

Утім, не треба думати, що Івана Дзюбу хвилювали тільки властиво українські питання. Адже в імперській державі, яку відтворили під гаслами інтернаціоналізму більшовики, йшлося про звільнення не лише від національного гноблення (саме так - давайте називати речі своїми іменами), а й від тотальної брехні, від аморальності Системи. Тож не випадково фактично паралельно з написанням і розсиланням тексту «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Дзюба вчиняє не менш сміливий крок: у вересні 1966 року він виступає на забороненому мітингу у Бабиному Яру.

Промова Івана Дзюби була на межі можливого і дозволеного тоді, і в деяких моментах виходила за ті межі. Дуже тонко і точно, без хизування власного ерудицією, як це полюбляють деякі вітчизняні інтелектуали, - але від того не менш обґрунтовано -вчений говорив про надто болючі й сьогодні проблеми. Отож варто дослухатися до того, що тоді було сказано.

«Бабин Яр - це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі, і тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр - це наша спільна трагедія, це трагедія перш за все українського і єврейського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.

Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів. Але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру». Бо ж може бути не тільки фізичне, а й культурне, моральне знищення цілих народів під виглядом їхнього «прилучення до цивілізації» та «формування нової людини». Слухачі і читачі (потім Дзюба зробив із тексту промови статтю для самвидаву) добре розуміли, що слово «фашизм» тут виступає синонімом слова «тоталітаризм» як такий, включно із тоталітаризмом совєтського зразка...

Завершується промова Дзюби закликом: «Ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс».

А стосовно міжнаціональних стосунків опальний науковець говорив речі прості, але водночас точні та афористичні: «Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями в повному і глибокому, а не тільки у формальному значенні цих слів.

Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історії і культури один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших, як своїх братів.

Досягнути цього важко. Але краще прагнути до цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра від яких не буде, а буде лишень хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво».

Чи треба щось додавати до цього зараз, коли певні політичні сили прагнуть піднести на щит «позитивний досвід» і «чималі досягнення» совєтської доби, використавши їх для побудови новітнього варіанта авторитарної, а то й тоталітарної системи?

Хто ви, Іване Дзюбо?

Кілька слів про біографію героя розповіді. Як і чимало інших затятих «українських буржуазних націоналістів», Іван Дзюба народився і виріс на Донеччині. Ба більше: там він здобув вищу освіту, там він працював викладачем російської мови й літератури в педінституті міста Сталіно (якщо хтось не знає, то так звався у ті часи Донецьк). І звідти він рушив до Києва, до аспірантури Інституту літератури.

Принагідно: Донбас завжди був однією із баз розвитку української культуру та осідком «українських буржуазних націоналістів». Уродженець Слов’янська і друг Шевченка Михайло Петренко у першій половині XIX століття написав вірш, який став піснею «Дивлюсь я на небо». З Донбасом пов’язане життя родини Алчевських. Олексій Алчевський був підприємцем, меценатом, одним з керівників харківської «Громади», засновником міста Алчевська. Його дружина Христина була педагогом, впроваджувала українську освіту, коли та була заборонена, донька Христина -поетом і теж педагогом, а ще - однією із активісток Революційної української партії, син Микола - педагогом та автором українського букваря. У Донбасі працював письменник, поет, драматург, перекладач, етнограф, публіцист, видавець і упорядник чотиритомного «Словаря української мови» Борис Грінченко. Син шахтаря і автор понад вісімдесяти поетичних збірок Володимир Сосюра народився на станції Дебальцеве, працював чорноробом на шахті, навчався у сільськогосподарському училищі на станції Яма, а перші вірші опублікував у лисичанській газеті «Голос рабочего». У Донбасі жив і навчався письменник Анатолій Дімаров;

у Донецьку народився оперний співак Анатолій Солов’яненко. Тут навчалися поети, письменники та перекладачі Олег Орач, Володимир Міщенко, Василь Захарченко. Поет Василь Голобо-родько народився у селі Адріанополі на Луганщині, навчався у Донецькому університеті і був відрахований звідти за «антисо-вєтську діяльність». Там також навчався поет, перекладач і правозахисник Василь Стус, згодом він працював у редакції газети «Социалистический Донбасс». У Донбасі - у селі Половинкине на Луганщині - народився і навчався ще один лідер шістдесятників, вчитель, поет і перекладач Іван Світличний, духовний наставник кращих представників тодішнього покоління. Там народилася і його молодша сестра правозахисниця Надія Світлична. Вона працювала директором школи у Краснодоні, потім перебувала в ув’язненні, а на еміграції була перекладачем у Гарвардському університеті та співробітницею Української редакції «Радіо Свобода». Сам Іван Світличний також пройшов усі кола табірного пекла брежнєвських часів. На хуторі їживка у Донбасі народився поет, публіцист та лексикограф, співзасновник Української гельсінкської групи Олекса Тихий. Він учителював у сільських школах Донеччини і саме тут був тричі засуджений «за антисовєт-ську агітацію та пропаганду». У Донбасі працював ще один політичний в’язень, поет і журналіст Юрій Литвин, також засуджений за «політику»...

Як бачимо, перелік солідний. Можливо, саме донбасівські контрасти між офіційною партійною пропагандою і реальною політикою - як щодо національного питання, так і стосовно соціальних і моральних проблем совєтського суспільства - і підштовхнули філолога-русиста Івана Дзюбу стати тим, ким він став?

У другій половині 1950-х років слово «молодого й перспективного», як тоді казали, літературознавця й критика починає звучати в українській періодиці та науковій літературі. Як стверджує молодший колега Івана Михайловича культуролог Вадим Скура-тівський, у тих текстах були дуже нестандартні, як на той час, речі: відвертість, правдивість й органічність. Без будь-якої ідеологічної істерики, без хизування ерудицією, без поспішності у висновках. Власне, вважає Скуратівський, з моменту їхнього знайомства Дзюба не змінився: ретельно добрані аргументи та інтелектуальна іронія, категоричне невміння будувати вигідні для себе стосунки з владою й обізнаність в усіх інтелектуальних новинках, невибагливість у побуті й високі вимоги до самого себе.

У першій половині 1960-х років якось само собою Іван Дзюба став визнаним авторитетом (чи не найбільшим) для своїх ровесників та молодших колег - і не тільки в гуманітарному цехові. Письменник Віктор Некрасов у виданих уже на еміграції, у Парижі спогадах узагалі назвав його «кумиром молодої української інтелігенції».

Людина немітингова, не активно-політична (яким був усе життя, наприклад, В’ячеслав Чорновіл), саме Дзюба, проте, виявився в самому епіцентрі тодішнього політичного життя. Він був одним з ініціаторів публічних протестів проти арештів 1965 року на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

Стосовно ж книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?», то вона справила на представників влади таке враження, що на кілька років «привідчинилися» певні «шпаринки» у світ і нагінки на українську культуру стали меншими; згадаймо-но київський часопис зарубіжної літератури «Всесвіт», який читали по всьому СССР, чудові українські переклади «Карлсона», де замість совкових «плюшек и какао» (у російському перекладі), згадувалися питомо західні ласощі - «булочки з цинамоном і гарячий шоколад» , а фрекен Бок фігурувала як «наш хатній цап» (бо ж «бок» шведською і є «цап», нюанс, безповоротно втрачений у російському варіанті «Карлсона»).

А ще у мене на полиці стоїть маленька книжечка 1970 року видання - польські прислів’я та приказки у перекладі Івана Дзюби. І серед них така «крамола», як вислови «Дорожча вольність, ніж золоті достатки», «Добровільна неволя ганебна», «Воля ціни не має», а далі - і таке, аж надто суголосне сьогоденню: «Воля без права - шалених забава». Нагадаю: 1970 рік - це виступи польського робітництва у Ґданську, це молодий електрик Лех Валенса на чолі страйкарів...

Але чергова «відлига» невдовзі закінчилася. У січні 1972 року по Україні прокотилася нова хвиля арештів, цього разу вона не минула й Івана Дзюбу. У травні 1973 року він був засуджений на п’ять років позбавлення волі «за антисовєтську діяльність», а в листопаді - звільнений за помилуванням.

Навколо цього звільнення, ніде правди діти, досі ходять різноманітні балачки. Та чи мають моральне право ті, хто не пройшов через камери-одиночки КҐБ, закидати щось Дзюбі? Чи хтось із несамовитих «професійних українців» таки вважає, що краще було б мати ще одного мученика, котрий гарантовано не пережив би зими 1973-1974 років (у в’язниці в автора «Інтернаціоналізму чи русифікації? » набутий у голодні студентські роки туберкульоз перейшов у відкриту форму...)?

Власне, якби Іван Дзюба здався системі, як це зробила досить-таки значна частина «шістдесятників», хіба б вона не віддячила йому чи то посадою головного редактора якогось журналу, чи синекурою у представництві УРСР при ООН або ЮНЕСКО? А так тільки завдяки авіаконструктору Олегу Антонову Дзюбу не оголосили «тунеядцем» та не виперли із столиці у Тмутаракань; на Київському авіазаводі «помилуваному» державному злочинцеві, вченому зі світовим ім’ям, знайшли роботу: коректора у багатотиражці. Більшого для нього ніхто зробити не зміг, але чи можливе у ті роки було щось більше для чесного перед власним сумлінням гуманітарія?

А тим часом за прочитання, зберігання чи передавання комусь «Інтернаціоналізму чи русифікації» людей викидали з роботи або ж кидали за ґрати. Але книга все одно доходила до людей, доходила по-різному: в рукописах, частіше на хвилях радіоголо-сів, попри «глушилки». А ось переді мною «підривна література»: видання книги мюнхенською «Сучасністю» 1968-го року, спеціально кишенькове, на цигарковому папері, щоб легше було перевозити через кордон, а то й кілька кордонів.

Якщо оцінювати з позицій сьогодення, ця книжка значно глибша від її ж методології. Вона переконливо показує: розвиватися українці (як і будь-який інший народ) можуть лишень як повноправна нація на основі своєї мови, своєї культури, і будь-які спроби силоміць накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння. І при цьому ще нікому, навіть добровільним «сексотам» КҐБ з ученими ступенями, не вдалося знайти в текстах Івана Дзюби ані титли, ані коми, які б засвідчили неповагу до інших націй. Об’єктом його критики були і є як імперські потуги (переважно російські, але не тільки), так і недієздатне вітчизняне культурне хуторянство і спроби вибудувати провінційний український шовінізм, який би закреслив вихід нації на універсальні світові обрії.

Незручний класик

Ну, а потім, у 1980-1990, до Дзюби прийшло й офіційне визнання: академік, лауреат Шевченківської премії, Герой України... Проте Іван Михайлович залишився таким же незручним для влади, як і був. І не тільки для влади, а й для тих українських громадян, які звикли зватися гордим іменням «народ». От, скажімо, перед початком Помаранчевої революції Дзюба зауважив, що кучмізм - це не накинута згори на суспільство запона цинічного аморалізму, це внутрішній аморальний стан переважної більшості українського загалу, це настанова на тотальне пристосуванство з боку тих, хто ще за часів Шевченка був готовий усе продати за шмат гнилої ковбаси.

А ще 2003 року Дзюба надрукував невелику, але, як завжди, дуже інтелектуально насичену книгу «Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна». Коло порушених у цій книзі проблем, без перебільшення, величезне. Ідеться і про психологічні підвалини феномену сталінізму, і про витоки більшовицького перевороту восени 1917 року, і про український націонал-ко-мунізм, і про зміну ролі пролетаря у совєтській системі впродовж 1920-1970-х років, і про становлення совєтського ж русо-центризму. Часом детально, часом дуже тезово, але завжди -нормальною людською мовою, без термінологічних викрутасів-задля-викрутасів. Як завжди у Дзюби.

Утім, цей текст одразу викликає бажання подискутувати з приводу окреслених у ньому проблем. Власне, може, це і є найбільша чеснота цієї невеликої книги: артикуляція, ословлення тих проблем, які дехто досі воліє не бачити, а дехто відмахується від них ідеологічними заклинаннями. Бо ж надто страшні реалії стоять часом за тим, про що насмілюється говорити Дзюба, а нена-зване чи непрочитане - воно наче й не існує.

І одна з цих страшних реалій - Сталін, який донині живе поряд із нами, а нерідко і в нас самих, визначаючи нашу долю. Це

Сталін, другого пришестя котрого прагнуть маси не тільки на пострадянському просторі, наголошує Іван Дзюба.

А тому Сталін - це не просто історична постать, не просто політичний діяч російсько-совєтського минулого. «Сталін увійшов в історію не як особистість, а як символ явища, якому дав ім’я». Відтак маємо право говорити про «внутрішнього Сталіна», котрий присутній у людських «Я» XXI століття. «Поки у світі є прірва між багатими і бідними, поки є злидні, й безвихідь, і темрява - буде бажання одним ударом розрубати соціальний вузол, узяти соціальний реванш, збудувати простим шляхом царство рівності й справедливості - отже, в душах багатьох знедолених - як, з другого боку, в амбіціях тих, хто хоче утвердити свою владу, «навести лад» (для себе) «сильноюрукою» (за прикладом недалеко ходити), - житиме «Сталін» під різними іменами, і знаходитимуться політики, готові відіграти його роль».

Якби ж то тільки політики! Фактом є традиційне «однооке» і викривлене бачення соціальної реальності дуже й дуже лівими (хоча часом вони і звуть себе лібералами) західними інтелектуалами, котрі постійно (нерідко підсвідомо) закохуються в чергового диктатора - Сталіна, Мао Цзедуна, Хо Ши Міна, Фіделя Кастро, Ясира Арафата, Саддама Хусейна, Уго Чавеса - і завжди напоготові використати всі вигоди і надбання демократичного світу задля утримання цього диктатора на троні. Як розв’язати цю проблему, ніхто не знає, але від того вона не зникає, виступаючи складовою буття «внутрішнього Сталіна» у найдемократичніших державах. Іван Дзюба вважає, що народжує її, найперше, давня утопія соціальної справедливості, ототожнена ним із комунізмом: «Етичний комунізм - ідея, що супроводжувала всю історію людства, навіть коли терміна цього не існувало». Відтак політичний крах комуністичних ідей у XX столітті автор книги вважає великим лихом для людства - оскільки зникає потужний фермент суспільного розвитку, а нічим не обмежувана ринкова стихія стає панівною. «Зрозуміла річ, під крахом комунізму, -пише автор, - я розумію... насамперед те, що спроби реалізації цього проекту протягом усього XX століття давали результати, прямо протилежні сподіваним, і оберталися стражданнями цілих народів і вбивствами мільйонів людей. Незалежно від того, могло чи не могло бути інакше, -... все одно можна пожаліти про таку сумну долю, може, найбільшої ілюзії людства, бо ця ілюзія все-таки будила його соціальну совість...».

Власне, тут Іван Дзюба перегукується із зовсім іншим за своїм статусом та ідеологічними настановами достойником сучасності -Джорджем Соросом, - котрий підкреслює, що найбільшу загрозу для демократії тепер становить не комунізм, а, навпаки, ринковий фундаменталізм, прагнення якого до всевладдя стримується (якщо стримується) демократією.

Несподівано? Так. Але - серйозно. І потребує осмислення.

Полемічний відступ

Але чи варто зводити ідеали свободи, рівності, братерства (відомі гасла Великої Французької революції) і, ширше, політичної демократії та соціальної справедливості в історії людства лише до комунізму? Видається, що ні. Більше того, політичний комунізм - це одне із викривлень, примітивізацій вселюдської утопії свободи і правди, коли йдеться про реалізацію принципу соціальної справедливості за рахунок індивідуального розвитку людини та її громадянських прав. Не випадково Карл Маркс, вихованець європейської філософської традиції, попри людожерські проекти «Комуністичного маніфесту» («промислові армії», «експропріація земельної власності», «суспільне виховання дітей у поєднанні з матеріальним виробництвом» тощо) вважав комунізм тільки етапом, брутальним і грубим, на шляху до «доконаного гуманізму» . А його alter ego Фрідріх Енґельс наприкінці життя, після подорожі до СІЛА, зауважив, що у країнах із загальним виборчим правом комуністична революція непотрібна: трудовий люд зможе домогтися всього, що йому треба, шляхом виборів. Отож навіть «основоположники наукового комунізму» мали з ідеєю комунізму складні стосунки...

Ще складнішими були ці стосунки у європейського лівого (увага: не ліворадикального!) руху XX століття, котрий спонукав людство до втілення в життя одного з найбільших винаходів за всю його історію - соціальної держави і, відповідно, соціальної ринкової економіки. Мабуть, тут не місце детально розглядати підвалини життя й перспективи розвитку соціальної держави у її європейських, азійських та північноамериканських варіантах. Але варто зауважити лише одну, але фундаментальну відмінність творіння європейських лівих (та, значною мірою, християнських демократів і лібералів) від витвору більшовиків і нацистів: якщо останні тотально одержавили чинне суспільство, то у Європі осуспільнили державу. І процес цей здійснювався з позицій громадянського суспільства у побудованій до того часу національній державі. При цьому тоталітаризм Леніна, Муссоліні, Гітлера, Чаушеску, Тіто, Хонекера і К° паразитував на ідеї соціальної держави, наслідував її форми, часом виявлявся більш ефективним у забезпеченні елементарних життєвих потреб середньої людини, але ніколи і ніде не задовольняв первинну людську спрагу свободи і всюди був першим ворогом громадянського суспільства.

На межі XX і XXI століть у розвитку соціальної держави з’явилися серйозні проблеми, пов’язані не стільки із переходом (тимчасовим, найшвидше) до «однополярного» світу, скільки із внутрішньою логікою поступу цивілізації. А саме: здобутки соціальної держави почали суперечити потребам прискореного економічного розвитку, сповільнювати його темпи. Але виникає закономірне запитання: а чи не суперечить, у свою чергу, такий розвиток - «розвиток задля розвитку» - і потребам збереження природного та культурного довкілля, і самому людському єству, і «непрагматичним» потребам цивілізації (скажімо, освоєнню Космосу)? Власне, на повен зріст перед світом стоїть проблема: економіка заради задоволення штучно сформованих квазіпотреб (щорічно змінювати автомобіль на новий тощо) чи економіка соціально, культурно й екологічно ефективна?

Здавалося б, відповідь самозрозуміла, але зійти з наїжджених рейок людство й донині не може. Потрібна нова велика мета, утопія, грандіозніша за комунізм, за свободу, рівність та братерство. Але чи не спричинить спроба реалізації такої утопії у світі, де «внутрішній Сталін» залишається вагомим чинником соціально-психологічного буття, такі ж страхітливі наслідки, як і спроби втілення часом дуже привабливих утопій попередніх століть?

Зупиню себе, стримавши прагнення продовжити заочну дискусію з Іваном Дзюбою (чи розвиток його ідей), висловлених у перших розділах книги. Бо інакше доведеться писати свою книгу, не меншу за обсягом. Зауважу тільки, що у самій назві «Тридцять років зі Сталіним» криється неточність: Україна зі Сталіним жила (і гинула) аж 35 років. Оскільки Йосиф Джуґа-швілі-Сталін був наркомом у справах національностей від моменту створення першого совєтського уряду і виконував ці обов’язки певний час паралельно зі своїм генсекретарюванням у РКП(б). Він і займався впритул українцями, коли більшовики ламали хребет новопосталій Українській державі.

І тут неминуче доведеться знову відступити від тексту книги: Сталін як історичний феномен ніколи б не з’явився, якби не політика певної частини європейських держав. Комуністична інтелігенція Європи і Сходу 1920-1930-х років - це породження не стільки більшовицької революції і навіть не внутрішніх процесів розвитку низки країн (включно з Україною), скільки створеної після Першої світової війни Версальської системи. Іван Дзюба, на жаль, практично оминає вплив цієї системи на тодішню суспільну ситуацію і, зокрема, на настрої свідомої частини українства. Адже ця система рішуче відкинула прагнення до незалежності, висловлені культурницькими і політичними елітами низки країн Європи та десятків країн майбутнього «третього світу», а тоді -«уярмленого Сходу». Ця система поділила країни самої Європи на першо-, друго- і третьорядні; вона стала брутальним знущанням з народів (саме народів! не конкретних мілітаристів!) тих країн, які виявилися у війні переможеними. Нарешті, Версальська система відкинула саму ідею незалежності України. Не дивно, що проникливий і цинічний Владімір Ульянов-Ленін одразу вловив сутність ситуації і не звав Версальську систему інакше, ніж «ганебною»; це автоматично дало йому мільйони прихильників у десятках країн. Виник особливий тип, образно кажучи, комуніста-націоналіста; такі діячі (з «класиків» можна назвати Хо Ши Міна та Ден Сяопіна, з чинних політиків - Фіделя Кастро, Ево Моралеса, Даніеля Ортегу) розглядали і досі розглядають комунізм як потужний ресурс антиколоніальної дії, засіб швидкої й ефективної модернізації етносу на націю. Або ж, стосовно 1920-х, підняття її з колін, на які її поставив Версаль. Зовсім іншим є комунізм імперських націй. Якраз більшовизм став найяскравішим виявом такого імпер-комунізму. Та імперський комунізм ніколи б не здобувся на таку вагу у світі, якби не величезна підтримка його дій з боку інтелектуалів тих країн, які вважали чинний переділ світу вкрай несправедливим. Це стосується й України, де масовий перехід активу українських та єврейських соціалістичних партій до союзу з більшовиками у 1919-1921 роках був спричинений глухими кутами, в які загнала ситуацію політика Антанти, «білої» Росії та Польщі. Це був грандіозний успіх Сталіна як наркомнаца, успіх, який резонує аж понині у міжнародному масштабі. Адже без абсорбції України, без донецького вугілля та сталі, без наддніпрянського збіжжя та цукру влада московських більшовиків, як вони самі неодноразово визнавали, впала б.

Але водночас це був перший крок на шляху ствердження в українській свідомості «внутрішнього Сталіна». Іван Дзюба вважає, що ті політичні і культурницькі сили, котрі пішли врешті-решт на співпрацю з більшовиками, зробили спробу «гарантувати, бодай почасти, національні інтереси і в тій внутрішній і міжнародній обстановці, що реально складалася. Це була спроба внести виразно українську складову в комуністичний рух, з яким тоді в революційних колах пов’язувалося майбутнє людства. І, здавалося, більшовики йшли на поступки в національному питанні». Так, ішли, бо майже до кінця 1920-х років у більшовицькому керівництві (Ленін, потім Троцький, Бухарін, Риков) домінувала ідея ініціації світової революції за допомогою і на гроші Комінтерну «зсередини» тих чи інших країн, силами місцевих комуністичних партій і, частково, «добровольців-інтер-націоналістів». Німеччина, Польща, Литва, Болгарія, Бразилія, Індонезія, Китай, Велика Британія, Абіссінія, Персія, Афганістан, Непал, Індія - ось далеко не повний перелік країн, де впродовж 1920-х років були здійснені спроби локальних комуністичних революцій, які мали злитися у світову пожежу і мати наслідком створення світової федерації совєтських республік. Номінально цю лінію підтримував і Сталін, тому для націонал-комуністів усього світу і всього лівого руху він стає у ті роки символом «справедливого розв’язання національного питання». І це збереглося, на свідомому чи підсвідомому рівні, назавжди для надто великої кількості людей в екс-СССР та у світі. Як пише Дзюба, тут фактично йшлося про стратегію «виживання нації в пролетарськи-інтернаціоналістській моделі світу», і націо-нал-комунізм в Україні вважав Сталіна уособленням цієї стратегії.

Неминучість Сталіна?

Але ми знову дещо ВІДВОЛІКЛИСЯ від основної теми; повернімося до українських реалій 1930-х років і їхнього відбиття у книзі Івана Дзюби. Один розділ книги має назву, що здатна сама собою викликати бурхливу реакцію найрізноманітніших категорій читачів - «Неминучість Сталіна». Не треба підозрювати академіка в переході на позиції сталінізму: просто за допомогою об’єктивних наукових методів він доходить висновків, які можуть комусь видатися неприйнятними, комусь - незручними, а комусь - просто абсурдними. Адже ніде Іван Дзюба не прохоплюється, що, мовляв, тоталітаризм чи навіть «цивілізований» авторитаризм були чи можуть стати благодійними для України. Справа в логіці соціального експерименту: саме «Сталін виконав історичну місію: місію порятунку більшовицької великодержави від соціалістично-сепаратистських сил, від націонал-комунізму... Саме він переорієнтував партійно-державну політику на винищення не лише опозиції в партії, а й національної інтелігенції в республіках Союзу, особливо ж на тотальне нищення українського селянства як ворога соціального і національного - бази «українського націоналізму». І далі: «саме Сталін запропонував партії (чи партійній бюрократії, чи «новому правлячому класові»?) вихід (бодай тимчасовий, бодай ілюзорний) із тієї безвиході, в яку завела суспільство та ж таки партія під проводом Леніна і Троцького». Ще далі: «Сталін перший з усією відповідальністю і глибиною зрозумів безнадійність і безглуздість розрахунків на світову революцію, особливо після того, як було втрачено надію на революційний Китай». Тут важко не погодитися з Іваном Дзюбою. Отже, Сталін рішуче переорієнтовує СССР. На який курс? На будівництво соціалізму в одній окремій країні: «Адже Ленін мирне будівництво в СРСР розглядав усе-таки як етап підготовки до експорту революції в Європу й Азію. Натомість тепер основним стає будівництво соціалізму в СРСР, а завданням світового пролетаріату - підтримка СРСР як свого авангарду, як фортеці соціалізму, боротьба проти антирадян-ських провокацій своїх урядів». Ось тут аж ніяк не можна погодитися з Іваном Михайловичем: насправді курс на ініціацію революції був замінений курсом на «революцію ззовні» за допомогою багнетів Червоної армії. Вся подальша еволюція сталінізму стає незрозумілою без урахування незмінності мети існування Совєтського Союзу - створення світової республіки Совєтів. Змінені були лише засоби.

Отже, за першу п’ятирічку виготовлені 7500 танків, переважно найновіших, кращих у світі моделей. 1939 року Гітлер нападе на Польщу, маючи вдвічі менше танків гіршої якості, ніж СССР мав їх 1933 року. У всьому світі їх менше, ніж відтепер в СССР. І якраз у ці дні на території УСРР настає найстрашніша фаза Голодомору.

Збіг обставин? Якби ж то.

Кремль (тобто Сталін) не збирався ані будувати соціалізм в окремо взятій країні, ані тримати курс на оборону «обложеної фортеці соціалізму». 7500 танків 1933 року, понад 12000 -1937 року і 21100 наявних 1939 року означають тільки одне -прагнення до наступальної, агресивної війни проти всього світу. Ще кілька цифр: загальний приріст промислового виробництва за 1933-1937 роки становив 120%; приріст виробництва військово-промислового комплексу - 286%. Друга світова війна стала неминучою.

Звернімо увагу на подію, яка безпосередньо передувала Голодомору: влітку 1932 року керівництво Совєтського Союзу вело переговори з Німеччиною (тоді дружньою державою) про спільний напад на знесилену світовою економічною кризою і внутрішніми національними і соціальними конфліктами Польщу. В очікуванні війни до совєтсько-польського кордону були перекинуті ударні частини і з’єднання. Проте в останній момент президент Німеччини фельдмаршал Гінденбург і штаб Райхсверу вирішили, що забрати собі половину Польщі - то добре, але одержати на своєму кордоні розгорнуту у бойовій готовності мільйонну Червону армію проти 100-тисячного Райхсверу - такого ризику не компенсує і ціла Польща. Отож похід був скасований, але, очевидно, під час висування військ до кордону УСРР, як оперативний тил планованої операції, показала себе не з кращого боку. Тому Голодомор, очевидно, був продиктований сталінською військово-стра-тегічною логікою: краще виморити мільйони селян і тим дати зрозуміти іншим десяткам мільйонів, що будь-який ослух карається на смерть, аніж мати в тилу загрозу непокори з боку бунтівних українців (котрих Сталін непогано вивчив ще 1920 року, коли був членом реввійськради Південно-Західного фронту, що так і не взяв Львів і не втримав Галицьку совєтську республіку).

А паралельно з Голодомором швидкими темпами згорталася українізація (не тільки в гуманітарній сфері, а й у науково-технічній: руйнувалися цілі наукові школи, тотальний контроль за елітою був важливіший за міжконтинентальний бомбардувальник, поділ атомного ядра, реактивний винищувач чи радіолокатори - саме ці питання на той час успішно розв’язували українські науковці та технологи). Влада убезпечувала себе від перспективи структуризації повноцінної української нації.

Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість українського етносу факт його цілковитої залежності від більшовицької держави, його повної несуверенності не лише у державно-політичному, а й у соціальному та екзистенційному вимірах. Так само несуверенною із цих часів мала почуватися особистість: до скону мусила українська людина дякувати великому Сталінові, що змилувався свого часу над нею чи над її предками, нагодував більшовицькою макухою, накинув на шию колгоспне, якщо у селі, чи пролетарське, якщо у місті, куди тікали селяни, ярмо з червоною стрічкою - і дав дозвіл працювати на перемогу світового комунізму. Таким чином, Голодомор - це тяжка національна травма, наслідки якої відчутні донині. Іван Дзюба пише про цю травму: «Голодомор 1932-33 років був тим страхітливо-переломним часом української історії, після якого вона у своїх життєтворчих зусиллях пішла «вниз»: була підірвана не лише біологічна, вітальна, соціально-творча, а й інтелектуальна сила нації. Адже фізичне винищення селянства було скоординоване з викоріненням національної інтелігенції. Ця скоординованість не випадкова: більшовицькі стратеги були майстрами глибоко продуманих випереджальних акцій». Після цього абсолютна більшість населення Наддніпрянщини була здатна лише на пасивний протест проти більшовизму, бо «внутрішній Сталін» - це ще й страх перед неминучістю покарання з боку Держави, яка заступила собою у свідомості значної частини загалу Бога.

Що далі вийшло із «визвольним походом», задля підготовки якого були покладені мільйони українських селян, добре відомо.

А далі в Україні ствердився чинний донині тип «маленьких Сталіних» на керівних посадах різного рівня. «Впадає в око непорушний, непідвладний часові «сталінський» канон вольового керівника на всіх рівнях. Успіх керівника забезпечувала не раціональність, не людяність і не інтелігентність, а «крутість», уміння показати силу, «навести лад», брати за горло і горлом. Йому потрібне залізне здоров'я, щоб з ранку до ночі просиджувати на засіданнях, мотатися по підприємствах, одягаючи то каску шахтаря, то захисні окуляри сталевара, то білий халат доярки або медпрацівника, - і час від часу, в хвилини відпруження, хряпнути гранчак «московської»... Тип брутально-вольового керівника з потужною матюкальною енергетикою - доскональний продукт сталінізму, але він ще довго буде затребуваний постсталінським суспільством». І справді: затребуваний, якщо за нього голосують і ставлять урядувати. Навряд чи з персонажами такого штибу можна впоратися закликами до «взаєморозуміння»...

Іншою питомою рисою капітанів політики та бізнесу в Україні

зі сталінського часу стала їхня знекоріненість. «Саме їхня «свіжість», якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, - пише Іван Дзюба, - забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів».

До речі: в одній із тогочасних статей Дзюба зауважив, що такі знекорінені політично-бізнесові ділки цілком можуть бути такими собі територіальними патріотами, однак при тому (парадоксально, але факт!) - вороже налаштованими до української культури і побудови в Україні власне української - за духом і перспективами - держави: «Територіальний патріотизм - природна і добра річ на етапі збереженню цілості, але він нетворчий, він - патріотизм стагнації. Територіальним патріотом може почуватися і новітній «національний» грабіжник, експлуататор, «олігарх» (деякі з них можуть бути дуже крутими територіальними патріотами, захищаючи свою територію від конкурентів)...»

А що далі?

«Від «гегемона» до «роботяги».

«Від «нової людини» до «совка».

«Від інтернаціоналізму до русоцентризму».

«Від пролеткульту до соцабсурду».

Такі назви у розділів книги «Пастка», в яких окреслене становлення «Сталіних» у різних сферах української дійсності. Самі назви говорять за себе, чи не так?

І ще одна велика цитата, яка характеризує сталінські ментальні настанови у вітчизняних політиків та виборців, слушно спостережені Дзюбою: «Схильність до закулісних, кланових, «вольових» і тому подібних рішень в обхід демократичних процедур - це не просто особиста примха чи особистий ґандж тієї або іншої «першої особи». Це теж наша історична спадщина, глибока традиція, що йде від більшовизму... Від цієї ж спадщини - і зневага більшості населення до «балакунів» та колотнечі у Верховній Раді, нерозуміння того, що парламентська демократія негодиться для простих і швидких рішень, без «мучення» політичної матерії. Але й те правда, що важко спокійно ставитися до тих спектаклів, які нерідко розігрують у Верховній Раді політично і світоглядно малограмотні з депутатів, які прийшли туди обстоювати власні майнові інтереси; важко погодитися з тим, що переважають у ній не професіонали, а аматори або ж і просто випадкові люди. Оця подвійна неадекватність - неадекватність однієї сторони (значної частини депутатів) своєму призначенню і неадекватність ставлення значної частини населення до вищої законодавчої інституції - свідчення одного й того самого явища: низької політичної культури суспільства, стійкої традиції недемократичності».

І після всього цього недавно у газеті «День» одна «просунута» журналістка відзначила, що політична та підприємницька еліта в Україні неструктурована, практично не переймається національними інтересами, і взагалі - не виконує функцію еліти. При цьому для посилення вагомості цієї ідеї вона як на найвищого авторитета в царині націології та теорії еліт посилається на... московського політолога Андрія Окару.

Звичайно, хіба може якийсь «доморощений» Дзюба зрівнятися із «самим» Окарою? Дзюба, котрого навіть молоді журналісти

Радіо «Свобода», котрі начебто мусять знати хоч трохи більше за своїх колег, звуть «дописувачем» (не більше, не менше!) того ж «Дня»? Дзюба, що його так «пропагує» Українська держава, що в одному англомовному академічному тексті він усерйоз був названий... «шотландським націоналістом»...

Але краще звернімо увагу, як Іван Михайлович характеризує сучасну українську державну (але не державницьку) еліту:

«Одним із суб’єктивних чинників (чи не найістотнішим) нашого занепаду й осоромлення перед світом є глибока деукраїні-зованість, знекоріненість - емоційна, культурна, світоглядна -більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу».

...2006 року, напередодні його ювілею, я поставив Івану Дзюбі одне-єдине запитання: а як, яким чином він би писав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» у наші дні? І ось що він розповів:

«Ми сьогодні на зовсім новому і набагато небезпечнішому етапі русифікації, ніж це було, скажімо, 50 років, навіть ЗО років, навіть 20 років тому. Чому? Тоді була перспектива або ілюзія перспективи: здавалося, що вся справа в тому злочинному режимі, і коли буде змінений режим, коли ми доб’ємося демократії, то ці проблеми поступово можна буде розв’язати.

Виявилося, що ця хвороба зайшла настільки далеко, і цей маховик русифікації вже такий розкручений, що він має колосальну знищувальну силу інерції і його вже майже неможливо зупинити. Тобто, його можна було б зупинити, коли сильна державна воля цьому протистояла б і якісь енергійні, цілеспрямовані і системні дії держави. Але, як ви знаєте, за ці 15 років не тільки нічого не робилося, хоч декларацій було багато, говорилося багато, але реально нічого не робилося, - і цей маховик ще більше зміцнів. Виявилося, що наша псевдодемократія не допомагає, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися.

Парадокс у тому, що за радянських часів це якоюсь мірою, треба сказати, стримувалося, тому що радянська влада хотіла зберегти обличчя якесь перед світом, перед своїми громадянами і якусь хоча б риторичну вірність своїм власним гаслам про розвиток національних культур, національних мов, повагу до національних почуттів і таке інше».

Сьогодні цих стримів немає. Ми бачимо дуже страшну картину - в нас немає нації. Ми хвалимося, що от яка славна українська нація, яка героїчна, яка миролюбна і так далі, і так далі, «моя нація», «наша нація». А якщо подивитися на реальність, то нації немає, є пів нації чи чверть нації, ми нації так і не встигли збудувати, і за ці 15 років навіть багато що розтратили, розкришили.

«Уся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, «українські буржуазні націоналісти», ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, а вони не знають і не хочуть знати.

Сьогодні вони ставлять питання так, що вони взагалі не просто громадяни України, а вони - ті, хто уособлює Україну, хто говорить від імені України, вони є Україна. Це вже страшно, бо від цього вже немає повороту до якоїсь нормальнішої ситуації.

Звичайно, є прекрасні люди серед росіян, серед російської інтелігенції, які розуміють всі ці проблеми, але їх мало, так само, як нас у своєму середовищі мало, так і їх у своєму середовищі, і вони не впливають на ці загальні настрої, на те, що вирішує загальну картину, - це сьогодні створює натовп. Не суспільство, не колектив якийсь, той чи інший колектив, український чи російський колектив, а створює натовп, розпалюваний політиками».

Одне слово, держава Україна створена, але вона зовсім не така, яка може стати конкурентоспроможною на світовій арені, бо це досяжне тільки на основі власної оригінальної культури.

Автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?» не скаржиться -він науково констатує стан справ. І працює, щоб його змінити. Іван Дзюба сьогодні є співредактором фундаментальної «Енциклопедії сучасної України» і готує ще масштабніший проект - «Української загальної енциклопедії», яка охопила б усі сфери людських знань. Власне, про те, що зробив академік Іван Дзюба за останнє двадцятиліття і що лишилося поза проблематикою цього нарису, я не переповідатиму. Бо його тексти (опубліковані у вигляді книг і друковані регулярно «Дзеркалом тижня», «Сучасністю», «Києвом») треба читати. І не просто переглядати, а вчитуватися уважно, не минаючи ані титли, ані коми. Попри те, що ці тексти не рясніють посиланнями на модних західних авторів і не містять вишуканих постмодерних реконструкцій, ви дуже швидко переконаєтесь: Іван Михайлович надто добре знає всі сучасні дослідницькі напрями, та він ще й знає ціну словесному штукарству. Знає він ціну й державним милостям - чи від минулої влади, чи від теперішньої. І тому зазначає: «Нам потрібна чесна національна самокритика... Хіба самокритика е самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотнім боком національного поступу, але - що особливо важливо - і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров’я і справжності такого поступу».

А щодо поточного моменту, то у тому ж таки «Дні» Дзюба відзначає, що зараз, як ніколи раніше, всі політики, особливо з певних кланів, будуть клястися у вірності Конституції: «Учора ще не тямив нічого, крім як прихопити задурно побільше державного майна або як ревізувати кишені дорогих співгромадян, а сьогодні вже насмерть стоїть мало що за дух, ай за букву закону! І вимагає, щоб не інакше, як уся Європа, включно з Папою Римським, це його героїчне стояння оцінила й кинулася підтримувати!». А насправді йдеться про старе, як СССР, намагання «еліти» зберегти ледь модифіковану Систему.

Чи й цю ідею журналісти припишуть Окарі та Бєлковському?

Чи буде завтра іншим, ніж сьогодні?

Цей нарис - останній у книзі - побудований інакше, ніж інші. Якщо раніше йшлося про одну постать, політичну течію, проблему чи історичну подію, то зараз я хочу запропонувати читачеві мозаїку з сюжетів, як на мене, лише внутрішньо (а не зовнішньо) необхідним чином взаємопов’язаних. Чим саме? Проблемами сьогодення, якщо відповідати у найзагальнішому вигляді.

Звичайна хамократія

Ведучи мову про сьогоднішню Україну та її проблеми, а найперше - про ідеї, за допомогою яких її можна змінити на краще (а хіба ж не цим переймалися Богдан Гаврилишин та Іван Дзюба, а до них - численні герої попередніх нарисів?), передусім хочу сказати кілька слів про ще одну знакову книгу, яка з’явилася у травні 2007 року. Це - «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (видавництво «Факт»), написана Оксаною Забужко і присвячена, якщо говорити загальниками, Лесі Українці і всьому тому контексту (історичному, соціальному, культурному, релігійному), в якому вона зросла і працювала. А ще - можливо, в першу чергу - нашому сьогоденню в його найрізноманітніших вимірах, передовсім - у вимірі культурно-антропологічному. Тобто, якщо по-простому, то фундаментальному питанню - хто ми є, куди йдемо і чому такі несамовито дурні, що не можемо жити нормально.

Як на мене, поява цієї книги (а робота над нею зайняла в Оксани Забужко роки й роки) - це подія, куди важливіша для країни,

ніж тодішні нескінченні політичні танці чи то з приводу призначення-звільнення Святослава Піскуна, чи то навколо про-смерділого сечею та блатним шансоном біло-блакитно-червоного квазіМайдану, який, на щастя, вже зійшов на пси. Втім, українські медіа у більшості своїй просто не помітили появи цієї книги, охоче віддаючи свої шпальти для просторікування депутатів та урядовців, для котрих справді інтелектуальна праця, в тому числі й читання - то просто катастрофа. Що ж, для тих журналістів, хто охоче демонструє своє невігластво, пишучи про Карла II (а не XII!) під Полтавою і «невідомого нікому монархіста Вацлава Липин -ського», таке ставлення до «Notre Dame D’Ukraine» цілком зрозуміле. Але, на щастя, народ в Україні складається не тільки з подібних журналюг, а також депутатів та чиновників, і не лише в цій публіці люд бачить взірці для наслідування. Й інтелігенція не вся поспіль належить до тих, для кого слова «калинова мова» - це істина в останній інстанції, що не потребує ані доказів, ані аналізу, і цих слів досить, щоб апріорі гордитися своїм українством. Але ж, як ми бачили, все значно складніше, а нерідко - і трагічніше... Утім, зараз про інше.

Звичайно, на адресу нової книги Оксани Забужко вже висловилося чимало таких собі «патентованих українських патріотів» -мовляв, що ця кобіта собі дозволяє, що вона там накрутила незрозумілого. Отож-бо: «накрутила». Чи не найстрашніша провина в очах подібних «світочів думки»: нічого щось вигадувати, і так усе зрозуміло. «Оксана Забужко вигадала слово «єресіарх», -довелося почути оце днями з вуст одного доктора філологічних наук. - В Україні його ніколи не було. І взагалі, всі релігійні течії та ідеї, які вона описує у своїй останній книзі, не мають до нас стосунку. Накрутила щось таке про Лесю Українку!». А один літератор додумався до не менш геніального висновку: мовляв, Оксану Забужко краще слухати, ніж читати. Бо той текст без півлітри не вгризеш, тому люди книгу купують заради понту, щоб засвідчити у власних очах свою вищевартість, належність до еліти.

Що ж, кожному - своє. Але, видається, основна маса інтелектуально наснаженого люду України - від студентів до академіків -здобуде немало цікавого для себе у новій книзі Оксани Забужко. Бо ж це, крім усього іншого, справжній ко'мпендіум знань про той сегмент української спільноти, без активної і цілеспрямованої, справді лицарської діяльності якого українці так і не стали б модерною нацією, а залишилися б розмитою етнічною групою. Зараз же я хочу звернути увагу не на суто культурологічні та філософські виміри книги, а на те, що «Notre Dame D’Ukraine», крім усього іншого, - це ще й досить удала спроба поставити діагноз вітчизняним суспільно-політичним і соціально-культурним хворобам. Отим самим, про які щойно йшлося і тиск яких кожен може сам відчути на собі, ввімкнувши радіо, телевізор, Інтернет, а чи навіть праску, яка вже теж, здається, транслює найтупіше та най-брутальніше базграння професійних політбалакунів.

Так от, одним із головних завдань Оксани Забужко, про яке вона сама пише, було пройти шлях «від них тодішніх до нас сьогоднішніх, від Шопена до шансону, від арій Гріга до Вєрки Сердюч-ки, від аристократичної демократії до хамократії». Власне кажучи, до «сьогоднішньої хамократії», що прийшла до нас у більшовицькій упаковці, і не тільки не щезла з падінням комунізму, а й набула нового розвитку (якщо можна таким словом позначати стрижень суспільного регресу). Так траплялося у всіх державах, де традиція збереження культурницькою, а відтак і політичною елітою високих моральних чеснот тим чи іншим робом була перервана, натомість функції еліти виконує енергійна публіка, вільна як від обов’язку служіння не ідолам, а ідеалам, так і від елементарних звичаєвих норм поведінки порядної людини.

Отож сказане наче й знайоме і дуже влучне, але призабуте ключове слово - хамократія.

Це слово (що б там не говорили деякі доктори філології) не придумане Оксаною Забужко; воно часом виринало в публіцистиці і XIX, і XX століть, а потім знову зникало. Відтак на пошукови-ку Google я знайшов тільки три посилання на хамократію українською мовою (і то - це про книгу Забужко) і 13 - російською (з них кілька - на покійного вже дисидента й літератора Лева Копелева). А тим часом в добу, коли не тільки у нас владний хам танцює на кістках культури, а й у всьому світі (хоча й іншою мірою) демократія вкотре вже опинилася під загрозою внаслідок засилля з боку масової «одновимірної людини» й відповідного їй типу еліт, варто звернути увагу на те, що пише Забужко, спираючись на ідеї та настанови Лесі Українки. Отже - штрихпунктиром...

Як пояснює сама дослідниця, для хамів - чи Лесиних часів, чи сьогоднішніх, - «поняття свободи заступлене поняттям свавілля». Свобода завжди ґрунтується на відповідальності і на традиції, сваволя - ні. «Культ своєї власної особи» - це і є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій постсовєтській реальності, парадуватиме в дикунськи-первісній наготі. Можна сказати, що хамство - це абсолютистська релігія власного «я». І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть - до всього, що «не-я», - пише Оксана Забужко. І додає, що хамократ живе дискретно, «від проекту до проекту, від однієї «перемоги», - по-сучасному, «успіху», - до другої». Тим часом еліта є продовжувачем традицій, відповідальною перед ними і своїми попередниками. Хамократ не визнає моральну ієрархію, вищі вартості. Ясна річ, що комунізм, як і будь-який тоталітаризм, - це класичний випадок хамократії, але і будь-яке масове суспільство несе на собі її відбиток. Тим більше українське: бо ж той «гравець», якого втратила сьогоднішня Україна, де владарюють олігархи та політики, - «це інтелігенція як духовна аристократія. Та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її «історичну вісь», забезпечуючи їй ментальний простір для «істинного буття», поза рамками операційно-прагматичних цілей «нашого сьогодення». Ця втрата сталася в першій половині XX століття, вважає Забужко, і її не вдалося замістити нічим, а відтак сьогоднішня хамокра-тія - це закономірна питома ознака нашої доби.

Справа тут не в окремих персоналіях (хоча і в них також). Справа у загальногромадських ситуаціях, коли те, що ще якось збереглося у часи засилля хамократів або почало якимось дивом відроджуватися, знову знищується і знижується до загального рівня. Не випадково Майдан, який, за Забужко, став символом того, що «нація - чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! - постала акурат проти «влади мас», вимагаючи закону як загальної моральної норми», Майдан, де сталася «перша серйозна «точка збою» нашої столітньої «хамської матриці» - повстання демократії проти хамократії», - в останні два місяці навмисно (і зловмисно) був перетворений на пародію на самого себе, ба більше - на місце торжества дрібненьких і крупніших хамів, хамчиків і хамлюг, де була експонована навіть не маса - масовка вихідців з отієї матриці. Той, хто привозив до Києва впродовж двох місяців десятки тисяч донеччан, знав, що робив. У свідомість масового донеччанина вкладена заздрість і ненависть до «зажерливого Києва» (про те, що столиця «зажерлася» і її слід поставити на місце, говорив не один депутат зі сцени квазіМайдану). У свою чергу, для пересічного киянина пересічний донеччанин - це смердюча напівп’яна істота, це хам, який загиджує все навколо себе. Давня матриця відрихтована, розкол України вміло поглиблений і поглиблений тими, хто голосніше за всіх кричить щодо свого піклування про єдність країни. Нічого дивного: хамократія діє передусім такими, між іншим, достатньо ефективними, методами. І доводь тепер, що Донбас - це один із історичних центрів української культури і один із регіонів, з якого вийшли найвідоміші «українські буржуазні націоналісти» совєтської доби - не повірить ані киянин, ані донеччанин. Знову розірваний зв’язок часу, хоч і пунктирна, але бодай якась інтеграційна лінія в українській культурі, і все - в ім’я чергового політичного «успіху» (Забужко цілком умотивовано ставить це поняття в лапки, коли говорить про хамократію, і чи треба пояснювати, чому?).

Хам нищить усе. Та головне - він нищить перспективи на майбутнє.

І не випадково, мабуть, добре відома всім українським громадянам «двічі несудима» особа мала «на зоні» прізвисько Хам.

Але не випадкова і народна мудрість, яка каже, що з хама не буде пана. Хоча, варто додати, чимало цієї публіки любить іменувати себе «визначними лідерами» та «вождями народу»...

Звичайно, пояснювальна схема Оксани Забужко (і Лесі Українки) не вичерпана, але деякі дуже важливі речі вона розкриває. Отож-бо: суспільство перетвориться на щось інше, хоч і під цією ж назвою, але навряд-чи-людське, якщо в ньому не буде присутня «духовна аристократія», яка має відповідний авторитет і готова нести свій хрест, не оглядаючись на позірний успіх та народну любов до себе. Де є така еліта - там справедливі слова Чер-чілля про демократію як кращу з усіх відпочатково поганих форм правління. Там, зрештою, з’являються нові Черчіллі (не забуваймо, з якого роду був цей несамовитий ворог усіх видів тоталітаризму і, з іншого боку, яким несумісним з усіма різновидами хамократичних забаганок було все його життя). Там наявне самовідтворення демосу (попри всі проблеми, котрі виникають у сучасному світі) як структурованої й відповідальної національної спільноти. А де такої еліти немає і де суспільство бодай не відчуває потреби в її існуванні - там якраз і приходить «демократ» та «національний заєдинщик» на ймення Хам. Питання в тому, чи назавжди.

Чи вдасться викопатися з прірви безвідповідальності?

А тепер - мозаїка то мозаїка, а, може, навіть колаж, - наведу повністю одну свою статтю, написану ДО президентських виборів 2004 року, не змінюючи там ані титли, ані коми.

Звалася вона так: «Закопані копалини».

Минулого тижня Леонід Кучма в черговому телевізійному інтерв'ю поскаржився, що в України дуже кепські справи з корисними копалинами. «У нас немає нафти, газу», - наголосив він. Та й пересічні громадяни за минулі роки встигли звикнути, що Україна нездатна самотужки забезпечити елементарні потреби своєї економіки, оскільки не має достатньо сировинних ресурсів.

Насправді в Україні (0,4% суходолу) зосереджені 5% розвіданих корисних копалин світу; за деякими експертними оцінками, цю кількість треба збільшити ще на кілька відсотків.

Кожній сільській тітці відомо, що Україна прив'язана до Росії внаслідок поставок звідти енергоресурсів. Насправді приблизно чверть спожитого природного газу видобувається у самій Україні. Такий компетентний експерт, як голова правління НАК «Надра України» Петро Демченко, стверджує, що цілком реально щороку прирощувати видобуток газу у розмірах до 20 млрд куб. метрів. А це означає, що за три-чотири роки Україна може повністю злізти з російської газової «голки». При таких темпах споживання тільки розвіданих запасів газу вистачить на 15 років. Що ж стосується запасів уже намічених «пунктиром» потенційних родовищ, в тому числі на шельфах Азовського і Чорного морів, то вони вдесятеро більші. Що ж стосується нафти і газового конденсату, Україна зараз забезпечує себе на рівні приблизно однієї п’ятої від потреб; тут, за оцінками експертів, можна за чотири-п’ять років без особливих зусиль довести забезпечення власними ресурсами приблизно до третини потреб. Розвіданих запасів нафти у разі повного покриття внутрішніх потреб України (разом із газовим конденсатом) вистачить лише на п’ять років, а якщо додати перспективні площі - то на двадцять-двадцять п’ять.

А на додачу до цього Україна дає, скажімо, 10% світового видобутку марганцю та 18% світового видобутку каоліну, 4% світового видобутку залізних руд та графіту - цифри не настільки грандіозні, але і вони є вагомими. А ще титан, платина, золото, уран, цирконій, мідь, бром... Сенсаційним відкриттям 1999-2000 років стали перші 168 українських алмазів з кімберлітових структур Приазов’я. Як стверджує голова правління НАК «Надра України» Петро Демченко, Україна має унікальні запаси цеолітів та глауконітів, на які світовий ринок зараз реагує в режимі ажіотажного попиту. США завозять їх із Австралії; Китай возив із Чечні, нині теж перемкнувся на Австралію. В Європі запаси цієї сировини вичерпані, в Україні - більші, ніж були колись на всьому «старому» континенті.

Що ж виходить? Чи то президент, котрий десять років очолював Українську державу, з незрозумілих причин не володіє об’єктивною інформацією про її потенційні можливості (відтак весь цей час проводив хибну політику), чи то глава держави все знає, але навмисно прикидається. Як казали давні римляни, ter-tium non datur.

І ще один цікавий поворот сюжету. Одна вкладена у геологічну розвідку гривня дає через 5-7років 10 гривень прибутку. НАК «Надра України» має сучасне устаткування для розвідки надр і добру команду фахівців. Обсяги геологорозвідувальних робіт, починаючи з 2000 року, невпинно зростали. І раптом торік був радикально змінений механізм фінансування геологічної розвідки, відтак цього року програма розвідки нафти і газу профінансова-на на 40% від торішнього (хоча і торішній обсяг уп’ятеро менший від потенційно можливого).А на додачу державні органи уже понад рік, як перестали видавати чи продовжувати геологам ліцензії на їхню діяльність. Без будь-яких мотивацій. Відтак «зависло» понад 2000 ліцензій, геологи не тільки байдикують, а й змушені «заглушувати» вже відкриті газові і нафтові свердловини, не передаючи їх експлуатаційникам. А після «заглушки» розконсервована свердловина втрачає, до речі, від 10% до 30% свого дебету.

Постає закономірне запитання: ну добре, хоча офіційно у нас із копалинами начебто справи кепські, але так-сяк і розвідка, і видобуток багатств українських надр були налагоджені (куди йшли гроші за ці багатства - питання інше ).І оті геологорозвідувальна, і видобувна галузі раптом потрапляють у підвішений стан. Кому це вигідно? Як вважали ті ж давні римляни, отримавши відповідь на це запитання, ми знатимемо конкретного винуватця наших лих.

Тут напрошуються три гіпотези. Перша. Український уряд поспіль складається з дурнів. Друга. В уряді засіли агенти інших держав, котрим вигідно, щоб енергетична залежність України від закордону зростала, а самозабезпечення продукцією надр -зменшувалося. Третя. Готується тотальна приватизація НАК «Надра України» та всіх родовищ корисних копалин країні. Але за будь-яких обставин, уряд діє всупереч національним інтересам і буквально закопує у землю корисні копалини, які могли б збагатити український народ.

...Ось на цьому закінчується та стаття. Після неї був призначений новий голова НАК «Надра України», потім були ще якісь пертурбації - але нічого принципово не змінилося. Фахівці в один голос говорять, що Україна здатна забезпечити себе газом, і не тільки ним, - дехто взагалі твердить, що йдеться про «другий Кувейт». Але чи то нецікаво вітчизняним бізнесменам займатися цими речами, чи то їм хтось не дозволяє, чи ще якісь причини тут є... Невідомо. Але тим часом нічого не змінюється.

Українська політика: манівці і биті шляхи

Описана вище ситуація змушує замислитися: а чи існують в Україні власне українські політичні сили, здатні зайнятися реалізацією нагальних завдань національного розвитку? Сама постановка такого запитання може видатися абсурдною. Не буду перераховувати політичні сили, які гучно звуть себе патріотичними, націонал-патріотичними, націонал-демократичними чи народними. Але...

Ясна річ, ідеться про українськість політики, тобто не про етнічне походження чи мову сімейного спілкування державних діячів, урядових чиновників та парламентських лідерів, а про здатність вітчизняних політиків діяти в ім’я довгострокових інтересів громадян Української держави, ба більше - про вміння визначати ці інтереси значно краще і раніше за пересічних громадян, а відтак оптимально для України реагувати на політичні й економічні виклики та небезпеки. Зрозуміло, що під цими словами готова підписатися більшість політичних сил країни, але варто кинути ретроспективний погляд на події останніх майже двох десятиліть, - і ми побачимо, що слова політиків нерідко просто прикривають брудні справи. Скажімо, спершу велетенська інфляція, а потім гіперінфляція першої половини 1990-х були спровоковані тодішньою владою штучно, без об’єктивних економічних передумов, в ім’я збагачення незначної групки населення і всупереч інтересам як 99% українських громадян, так і власне національним стратегічним інтересам. Цей приклад доводить, що існують реальні критерії українськості дій політичних сил, ці критерії за природою своєю практичні, а гучні слова нічого не варті, коли за ними не стоїть реальна програма дій, адекватних чинній ситуації.

Але перш аніж говорити про це, варто відзначити деякі вочевидь хибні, хоча й поширені, уявлення про такі сили та об’єктивні засади їхньої діяльності.

По-перше, «загальновідомо», що націонал-демократи, націоналісти, націонал-патріоти тощо - це праві політичні сили. Але яка практична і теоретична основа такої «загальновідомості»? Як спробувати дошукатися витоків, то ми побачимо, що в практичній площині «хрестоматійні» націоналісти - ОУН-Б після III ВЗУНу у 1943 році - виступали як політична сила з виразно лівою, соціалістичною і водночас демократичною ідеологією. Натомість у писаннях совєтських пропагандистів цю політичну силу ототожнили з нацистами (в ліволіберальному західному та совєтському дискурсах - «ультраправими», хоча насправді це не має нічого спільного з дійсністю (див., наприклад, дослідження пітерського історика Олега Плєнкова про соціалізм Гітлера). А далі «правиз-на» була некритично сприйнята лідерами національно-демократичного руху, хоча насправді цей рух у своїй основній масі та його лідер В’ячеслав Чорновіл були лівими націоналістами, і саме тому мали серйозну підтримку в суспільстві. Як тільки націонал-демократи спробували і справді стати правими, тобто консерваторами та ринковими фундаменталістами, їхня популярність стала різко падати, а самі вони розчинилися в масі інших політичних сил, оскільки реально права націонал-демократія має своє більш-менш масове підґрунтя лише в Галичині, де українське суспільство було достатньо структурованим уже на початку XX століття і де європейський консерватизм має реальні підстави. А у Донбасі, скажімо, консерватизм - це обстоювання совєтських цінностей і способу життя.

По-друге, розуміння поняття «нація» нашими патріотами здебільшого не корелює ані з теоретичними засадами націології (вслід за Ольгердом Бочковським будемо використовувати саме цей термін), ані - що головне - з українською політичною практикою. Стосовно теорії, то чи є припустимим ототожнення нації та етносу? І чи «працює» таке ототожнення в актуальній реальності і в історії? Скажімо, що робити в разі зарахування до української нації лише «етнічних українців» зі старшими офіцерами та генералами УНР, ЗУНР, Гетьманату з дуже «типовими» для України прізвищами Дельвіг, Кравс, Отмарштайн, Бізане, Сінклер, Ком-нін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Кудрявцев, Рябінін, Аста-ф’єв, Булатов, Кануков, Губер? Як бути із членом Центральної Ради, потому - головою Всесвітнього союзу українок Софією Ру-совою (батько - швед Федір Ліндфорс, мати - француженка Анна Жарве) чи з головою Союзу Українок Галичини, а затим і всього світу Міленою Рудницькою (мати - єврейка їда Шпіґель)? І в яку національну культуру «віддати» Ігоря Шамо чи Юрія Клена?

Я не кажу вже про двох провідних теоретиків українського націоналізму - В’ячеслава Липинського (етнічний поляк) та Дмитра Донцова (котрого щойно згаданий Липинський називав «кацапом»).

Образно кажучи, якщо належність до української нації і визначається кров’ю, то не її «чистотою» (це вже класичний расизм), а за готовністю пролити її в боротьбі за Україну. Це розуміння було у В’ячеслава Чорновола, але воно відсутнє у сьогоднішніх лідерів.

По-третє, одне із засадничих питань постколоніального розвитку - це зміна типу пануючого в Україні капіталу. Якщо обмежитися тезовим викладом, то в будь-якій країні, яка політично звільнилася з-під влади метрополії, відбувається змагання між двома різновидами капіталу, від результату якого залежить ствердження реальної незалежності цієї країни. Головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності і приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Якщо не витіснити компрадорський капітал на маргі-нес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку. Ба більше: вона може «випасти» із Третього світу у так званий Четвертий, де йдеться вже не про навздоганяльний щодо передових країн розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від таких країн.

По-четверте, для українського націонал-демократичного розмислу характерна відсутність розуміння загальної специфіки економічного розвитку постколоніальної країни. Об’єктивно тут серед першочергових завдань - не роздержавлення економіки, не ліквідація державної власності, не перебудова економіки у стилі лібералізму, а передусім вирішення питання про те, який капітал домінує: ефективний чи неефективний, національний чи компрадорський. Бо ж ідеться про економіку, де чимало класичних закономірностей ринку не діють, де спотворено багато чинників розвитку, де рецепти, придатні для Польщі чи Чехії, спрацьовують з точністю до навпаки. У постколоніальній економіці, яка потребує перетворення на ефективну цілісність та модернізації, об’єктивно більшою, ніж у просто посттоталітарній, має бути роль держави. І чи працює тут ідея про святість і недоторканність приватної власності? А якщо ця власність використовується на пряму шкоду національним інтересам? Якщо йдеться про компрадорську буржуазію, котра жиріє за рахунок зубожіння власного народу? Тому для постколоніальної країни, для її нормального розвитку вкрай потрібен перерозподіл наявної власності: щоб була вона в руках а) світового цивілізованого (а не авантюрного) капіталу; б) ефективного вітчизняного національного капіталу; в) некорумпованих державних менеджерів. Крім того, держава в постколоніальній країні жорстко контролює інформаційний бізнес, тримає в своїх руках національне радіо і телебачення, бо слід змінити суспільний ракурс зору: значна частина загалу у такій країні бачить себе очима метрополії, свій власний образ бере «звідти», а мусить оцінювати себе адекватно, з усіма реальними чеснотами та вадами.

По-п’яте, ідеологи українського націонал-демократизму у більшості своїй навіть не згадують про національну травму, спричинену Голодомором, і про необхідність її подолання. Можливо, це пояснюється механічним перенесенням на всю Україну історичного досвіду Галичини, де совєтська окупація не встигла стати внутрішнім соціокультурним та екзистенційним чинником, який визначає національне буття?

Нарешті, про ключовий елемент, що характеризує міру розуміння національних інтересів і національної безпеки у сучасному світі. Про нього щойно вже говорилося - про здатність країни забезпечити себе енергоресурсами за оптимальною ціною і не за рахунок політичної залежності від іншої держави чи запаску-дження довкілля. Україна, як уже багато років доводять фахівці-геологи, цілком здатна років за п’ять-шість «злізти» з російської газової голки, забезпечивши себе власним газом, паралельно з тим значно збільшивши видобуток нафти. Але у кого з так званих патріотичних політичних сил ці питання конкретно і чітко поставлені у програмних документах, у кого вони чітко відбиваються на практичних діях?

Ну, а те, що ні в кого у партійних програмах не присутні поняття «інформаційний імперіалізм» та «постколоніальна культура», особливих коментарів не потребує.

Отож і виходить, що в той час, як Україна мала і має першорядних інтелектуалів, чиї теоретичні розмисли і пояснювальні концепти можуть дати дуже багато для політиків, самі політики не прагнуть ані зрозуміти країну, в якій вони живуть і діють, ані створити адекватні чинній дійсності (відтак ефективні) програми реальних змін на краще. Сумно жити на цім світі, панове...

* * *

І все ж чи варто закінчувати цей розділ на такій ноті? Чи ліпше слід радіти від того, що попри всі трагедії минулих століть, попри всю ницість можновладців наша країна має достатній інтелектуальний потенціал для того, щоб осмислювати світ і прокладати дороговкази у майбутнє - і не тільки для себе?

Замість закінчення: чого чекати Україні від самої себе? 

Один мій знайомий філософ якось сказав: нормальне людське життя - це життя у п’яти поколіннях. Тобто крім свого індивідуального - це ще й життя батьків та дідусів і бабусь, а ще - дітей та онуків. Ці життя, звичайно, не буквально про-живаються індивідом, але вони пере-живаються ним у тісному і екзистенційно відкритому спілкуванні з найближчими кревними родичами. Хоча, звісно, живий зв’язок між різними поколіннями одного роду буває (власне, має бути) настільки щільним, настільки безпосереднім, що тут, імовірно, варто вести мову і щодо про-живання цих життів; адже спілкування відбувається не між знеособленими «тими», а між «я» і «ти», де кожна сторона у такому спілкуванні виступає не об’єктом, а суб’єктом, відкритим до найменших порухів душі і духу іншого.

А от без такого життя-у-п’яти-поколіннях у людей виникають проблеми. Часом дуже складні. І на особистому, і на спільнотному рівнях. Проблеми, які навіть описати почасти складно, але вони «вискакують» на кожному кроці, і ми навіть не розуміємо, звідки вони. Бо ж коли розірвався зв’язок соціально-індивідуального часу, то порушується і тонка тканина психічного життя людини, її здатність до освоєння соціокультурних надбань - не лише суто національних, а й вселюдських.

І це не просто абстрактні філософські розмисли. Впродовж останнього століття дію усього сонмища чинників, які безперестанно руйнують єдність людського життєвого світу (в усіх значеннях останнього поняття), відчула на собі, мабуть, кожна сім’я в Україні. Автору цих рядків ще пощастило: він мав змогу безпосередньо спілкуватися зі своїми кревними не тільки на два, а й частково - на три покоління до себе. Але, з іншого боку, чи відповідало вповні це спілкування писаним і неписаним правилам і нормам спів-переживання, що про них пишуть теоретики? Чи був це відвертий і відкритий діалог? Ой, ні. Мій дід, Григорій Чалий, офіцер Червоної армії, котрий був у числі тих 26 тисяч, котрі вийшли з Київського оточення (у полон потрапили, нагадаю, 665 тисяч советських бійців і командирів), а потім дістав поранення під Сталінградом, майже нічого не розповідав про ту війну. Казав: «Усе, що про ту війну пишуть, як її показують у фільмах (а були брежнєвські часи) - неправда, брехня. Все було значно страшніше, а як - вам краще того не знати». Тільки кілька разів (коли я вже був студентом) у нього прохопилося: «Якби Гітлер не був такий дурний, усе б закінчилося за кілька місяців...».

І тільки зараз я його вповні розумію. А тоді - звідки узятися тому розумінню, тому відкритому діалогові? Він боявся за нас, бо добре розумів, що таке КҐБ, а ми, виховані хоч і на шістдесят-ницькому, але все ж радянському ґрунті, не здатні були сприйняти істину про війну, справді страшнішу за все, що може створити уява - не тільки на емпіричному, чуттєвому рівні, а й на рівні, так би мовити, концептуальному, на рівні великої (тільки чим великої?) політики.

З інших причин, але не були сприйняті нами, тоді ще школярами, розповіді моєї прабабусі. Ну, розказує щось про часи, коли була гімназисткою, коли її з подругами запрошували на якісь свята «Міша та його друзі». Який там ще Міша і що нам до нього? І лише потім з’ясувалося, що це був Коцюбинський, та вже не було у кого розпитувати...

Утім, сумніваюсь, що совєтському школяреві було б цікаво почути щось про Коцюбинського, ба, навіть відчути якийсь зв’язок часів між собою та ним. Адже школа перетворювала (боюся, що й зараз перетворює) цей зв’язок, цю причетність до живої, парадоксальної, особистісної вітчизняної історії (на рівні нації чи на рівні родини, не має значення) на щось формально-казенне, на суму гучних слів, а не екзистенційне переживання.

Хтось може, втім, сказати: хіба рівень Великої Історії через родинні спогади і родинне відчуття чогось настільки важливі? Були у тебе ті два покоління «до», от і радій! Воно, звичайно, так, і багатство та насиченість спілкування з рідними означали дуже багато в моєму житті, але... Як відділити «особисте» від «історії», коли вони переплетені? Коли у однієї з моїх бабусь улюбленим письменником її молодості був Винниченко (його до певного часу чимало друкували в УСРР), і вона напам’ять могла переповідати його романи, тоді як офіційно цього персонажа наче й не існувало? Коли інша бабуся встигла ще побачити по телевізору Майдан, проголосувати за Ющенка, але водночас і скептично попередити: «У 18-му році я дівчинкою теж підстрибувала й вигукувала: свобода! свобода!»? А розповіді про Голодомор (про факт його у нашій сім’ї, звичайно, добре знали, але вголос про всяк випадок до певного часу не дуже й говорили - знову-таки, щоб молодше покоління не почало це все обговорювати з друзями, ну, а там стежка в табори добре відома)?

Тому наполягаю на своїй тезі: тоталітарна, а водночас і колоніальна система, в рамках якої жило українське суспільство, у більшій частині цього навіть не усвідомлюючи, наклала тяжкий відбиток на розгорнене у соціокультурному часі-просторі буття рядових громадян цього суспільства. І не лише фізичний, знищивши одних та сприявши загибелі інших тими чи іншими способами, а й екзистенційно-особистісний, неприродно обмеживши, змінивши, скалічивши навіть поле родинного спілкування, не кажучи вже про стосунки між людьми на виробництві, у навчальних закладах, у війську, ба, навіть на пенсії. Я веду мову далеко не лише про інтелігенцію, яка це все відчувала, зрозуміло, гостріше; мільйони і мільйони так званих «пересічних» підданих Совєтської імперії відчували, говорячи словами Володимира Висоцько-го, що «всё не так, как надо». А в чому «не так» - багато хто й досі не може самому собі пояснити.

Ця книга, з її розповідями про геніальних, поза сумнівом, українців, без яких не тільки наша, а й світова наука та культура були б неповними, ба більше - без яких світова цивілізація мала б дещо інший вигляд, ніж вона має зараз (і зовсім не кращий, а, радше, навпаки), - а водночас і про тих бовдурів і ту мерзоту, якої також вистачає в українській історії, з описаннями парадоксальних сюжетів і сторінок нашого минулого, - її метою якраз і є дати відчути та зрозуміти виміри життя тих поколінь, котрі були перед нами, власне, життя наших рідних, а відтак - і нашого життя. «Зв’язати вузлики» на волосінні часу, щоб поєднати в певну цілісність своє минуле і сучасне, щоб дати можливість читачеві - бодай опосередковано - пережити і прожити те, що забуте, бо завішене запоною днів і років, або те, що наказано було забути, - ось лейтмотив і завдання цієї книги.

А ще - це спроба, як говорилося на самому початку, деміфоло-гізувати нашу історію і подивитися на колоніальну спадщину очима людей, вільних як від намагання істеричного «очищення» лав українства від «чужого» елементу, так і від лакейського «прогинання» перед колишньою метрополією. І при цьому уникнути спокуси оплакування гіркої долі України, яка, мовляв, тільки й робила, що знемагала під кормигою різноманітних загарбників. Але ж насправді Україна - попри все - жила і працювала, і ми, схоже, просто недооцінюємо себе. Оксана Забужко розповіла якось випадок із своєї практики викладання в одному з американських університетів, коли студенти у відповідь на її розповідь про трагічну долю української культури в умовах тоталітаризму заявили, що українці - це унікальна нація: жодна інша за таких умов не вижила б і тим більше не зберегла свою культуру і свою тожсамість.

Що ж стосується того, як ставитися до визначних українців колоніальної доби (під якими б прапорами і гаслами не виступала у цю добу метрополія), то тут, видається, варто придивитися до ірландської історії, про що я вже писав на початку книги. У XVII столітті (фактично одночасно з поділом України між Польщею і Московією) Ірландія стає англійською колонією; вона веде тяжку боротьбу за свої права, спершу під гаслами самоврядування (гомру-лу), потім - повної незалежності. Цю незалежність у XX столітті Ірландія проголошує практично водночас із Україною, але втримує її, на відміну від нас (не дивно - поруч немає тоталітарних агресорів). О’Брайен й О’Коннор, Фітцджеральд і Кейсі, Коннелі і Келлі, Керолл і Макгоуен - персонажі з такими прізвищами масово фігурують не лише у власне ірландській, а й у британській історії. Причому, якщо йдеться про військових чи медиків Британської імперії, то вони з честю виконували свій обов’язок у найтяжчих умовах, і ніхто їх за це не зневажає у рідній країні, але, з іншого боку, нікому не прийде в голову зневажати борців за незалежність, які, траплялося, співпрацювали чи то з революційною Францією, чи то з кайзерівською Німеччиною. Історія - річ складна...

І ще одна паралель. Такий собі невеличкий перелік класиків англійської літератури, а водночас - і визначних ірландців: Джонатан Свіфт, Оскар Вайльд, Олівер Голдсміт, Джордж Бернард Шоу, Джеймс Джойс, Вільям Йетс, Ричард Шеридан, Семуель Бекет... Додайте сюди те, щоДжон Леннон та Пол Маккартні були нащадками ірландських переселенців, котрі зберегли певні культурні традиції «зеленого острова», - і ви одержите досить цікаву поживу для роздумів, чи не так?

Власне, нічого ганебного в тому, щоб опинитися в стані колонії, не було. Надто вже складно й неоднозначно розгорталася світова історія, і не лише впродовж минулого століття. А от намагання описати й «теоретично» обґрунтувати колоніальний стан як щось ідеальне, довершене, конче потрібне народові, — це вже щось ненормальне, якщо не патологічне. Час дивитися на себе, на свою історії, на її чільні постаті власними очима, а не очима метрополії, хоч як би те бачення не було загорнене у привабливі фантики «високої» російської культури з її потужним колоніальним дискурсом. У цій культурі досі немає чітко виражених й артику-льованих (ословлених) антиколоніального розмислу, анти-імперської настанови, політкоректної парадигми. Тому, якщо ми хочемо, щоб Україна не перебувала й далі у затінку фактично вже відновленої «ліберальної імперії», слід дбати про її культурно-історичну самоідентифікацію. Дбати постійно, як би це не виглядало анахронічним у добу постмодерну (хоча де він, той постмодерн, коли за справу беруться «кремлівські чекісти»?). Без заздалегідь приреченої на поразку «контрпропаганди», натомість вибудовуючи знакові ряди власної культури і власної історії, одночасно «забираючи» у метрополії тих достойників, хто належить далеко не тільки їй.

А ще варто відстежувати в історичних драмах ті «точки біфуркації», ті роздоріжжя й альтернативи, які донині залишаються актуальними, чи, принаймні, не повністю перейденими. Бо ж можливості, наявні зараз, нерідко корелюють із тими можливостями, які були раніше. І те, якою буде Україна завтра, чого їй чекати від самої себе, напряму залежить від здатності української спільноти зрозуміти саму себе і зробити висновки з історії, близької та далекої. Щоб хоч якимось чином відновити, бодай і не в практиці живого спілкування, той майже втрачений зв’язок між поколіннями, ту «вертикальну» повноту людського життя, які зруйнувало XX століття.

І тоді, коли ця робота буде бодай частково зроблена, ми зможемо відповісти на запитання: чого чекати від самої себе Україні?

...Якщо ви, шановний читачу, дійшли до цього місця, бодай погортавши книгу, її автор уже вдячний вам. Тим більше він буде вам удячний, якщо ви уважно прочитали текст і маєте до нього цілу купу зауважень, запитань і претензій. Що ж, сподіваюся, це не остання наша зустріч, спробуємо разом з’ясовувати проблеми нашої спільної історії.

А насамкінець хочу подякувати своїм колегам - Ігореві Лосеву, Максимові Стрісі, Віталієві Пономарьову - за надані матеріали, документи і факти, використані у цій книзі, а також керівникам і працівникам Видавничого дому «Стилос» за їхню відкритість у спілкуванні та фаховість у роботі. Звичайно такі речі ритуально висловлюють на початку книги, я ж свідомо виніс цю важливу річ на закінчення, щоб підкреслити наче банальну, а водночас й актуальну для нас усіх річ: взаєморозуміння і взаємодопомога, розважлива кооперація замість шаленої конкуренції - ось шлях, яким усі ми зможемо зробити щось корисне для нашої країни й інтелектуальної спільноти.

Сергій Грабовський

Оглавление

Вступ. Чи потрібні ми самим собі?

Демістифікація відомого

  Ствердження в Європі: шанс, який було втрачено

  Переяславська рада: міф і його відлуння

  Українська війна з російським самодержавством: 1879-1881

  Воскресителі

  Як починалася українська революція

    Українська революція: початок шляху

Імена: невідомість невідомого

  Українство: хрест і покликання

  Русин фон Захер-Мазох

  Феномен Мацієвича

  Чи потрібні були Україні масони?

  Федір Лизогуб,  брат народовольця

  Дванадцять присяжних, котрі врятували честь України

Знайдена і втрачена Батьківщина

  Барон Дельвіг -український генерал

  Химерне дзеркало української революції

  Олександр Греків: генерал, котрому не дали створити армію

  «Дідусь Корній» в інтер'єрі доби

Технократія: made in Ukraine

  Костянтин Калінін: політ крізь час

  Україна. Атомна прелюдія

  Математик і українець

  Брати, які змінили лице цивілізації

  Той, хто створив найпотужніші танки Другої світової

Шлях до зірок. Україна. XX століття

  Хто ви, Юрій Кондратюк?

  Сергій корольов: конструктор, котрий зумів пошити в дурні ЦК

  Утрачений космічний шанс України

  Український космос

  Чи цікава нам наша історія?

Чи є пророки у своїй Вітчизні?

  Книга буття на XXI століття

  Рукопис, який змінив Україну

  Чи буде завтра іншим, ніж сьогодні?

Замість закінчення: чого чекати Україні від самої себе?