Хліб по воді [Ірвін Шоу] (fb2) читать постранично

Хліб по воді

Частина перша

Розділ перший

Він лежав у чужому ліжку. Довкола – глухий гомін. Якась біла імла. Прилади, пристрої. Далекий гуркіт морських хвиль, що розбиваються об берег. А може, то його кров б'є, пульсуючи, у стінки судин? Він плив у безвість. Очей не розплющити – повіки обважніли. У променях весняного сонця йшов чоловік. Цього чоловіка він начебто вже десь бачив. Аж врешті збагнув: то він сам…

Аллен Стренд ступив у духмяну зелену тишу Центрального парку. Гуркіт П'ятої авеню стих позаду. Трохи завеликий костюм теліпався на ньому. Аллен ішов поволі, як любив пройтись, коли кінчався робочий тиждень. У будень він ходив підстрибом; його висока худа постать, вивершена довгастою вузькою головою, і гострий, наче бушприт корабля, ніс, здавалося, розтинали зустрічний океанський вітер. Пасмо вже посивілого волосся здіймалося й опускалося за кожним кроком, немов морська хвиля. Якось Елінор, його дочка, випадково зустрівши Аллена на вулиці, сказала, що коли він пливе отак серед людського потоку, то здається, ніби за ним, як ото за кораблем, ось-ось запіниться вода.

Згадка про те, що ввечері він побачить Елінор, потішила Аллена. Дівчина метка на око й гостра на язик, і її дотепи не завжди милосердні, але своєю присутністю вона щоразу надавала неабиякого пожвавлення сімейній вечері. Завдяки Елінор він з великим нетерпінням чекав цієї події, що без неї була б звичайним щотижневим ритуалом.

Ранок цього дня видався похмурий, вітряний, і Алленові спало на думку, що пополудні непогано було б сісти в автобус, поїхати до Музею сучасного мистецтва, куди він мав абонемент, – одна з небагатьох його пристрастей, – і до вечері подивитися кіно. Сьогодні там показували «Форт Апачі» – чудову кіноверсію трохи наївного американського міфа покликаного розвіяти в глядача будь-які сумніви щодо героїчного минулого Америки. Він уже дивився цей фільм кілька разів, одначе був прив'язаний до нього, мов дитина, яка вимагає, щоб їй щоразу читали перед сном ту саму казку. Але опівдні вітер ущух, небо вияснилось, і Стренд вирішив замість кіно пройтися кілька миль пішки – від школи, де він учителював, до свого дому. Гуляти він любив.

Пополудні в цю п'ятницю стало по-літньому тепло й сонячно – дарунок травня. Запаморочливо, як у полі, пахла трава, листя на деревах мерехтіло у променях надвечірнього сонця. Аллен ішов умисне повільно: зупинивсь і посміявся з пуделя, який хоробро ганяв голубів, подививсь, як діти грають м'яким м'ячем у бейсбол, помилувався вродливим юнаком і гарненькою дівчиною, що йшли назустріч і, незважаючи на нього, замріяно, по-змовницьки всміхалися одне одному, – обличчя в обох сяяли в передчутті близькості, яку обіцяли їм вихідні.

«Подих травня, – подумав Стренд. – Хвала всевишньому за весну й п'ятницю!» У бога він не дуже вірив, але ця погожа днина пробудила в ньому почуття віри і вдячності.

Стренд був вільний. Контрольну за тиждень – «Наслідки громадянської війни» – він перевірив, а дві інші – «Події на Аппоматтоксі» та «Період реконструкції» – залишив у своєму столі. Протягом двох днів Аллен не відповідав за дітей, яких він учив і яким ставив оцінки. Тепер вони розважаються на спортивних майданчиках, набувають десь на горищах досвіду в сексі або, забившись у глухі коридори, курять марихуану чи наповнюють шприци героїном, купленим, як кажуть, у товстуна в бейсбольній шапочці, що завжди стовбичить на розі біля школи. Маючи вільні руки, Стренд нахилився, підібрав невеличкий обшліфований камінчик – цього свідка льодовикового періоду – і трохи потримав його в жмені, відчуваючи на дотик гладеньку, зігріту сонцем поверхню, тверду й округлу.

Вечерятимуть вони сьогодні пізно – аж коли збереться вся родина, – і Аллен звернув з алеї трохи вбік, до тенісних кортів, де сподівався побачити свою найменшу дочку Керолайн. Дівчина була віддана спорту. «Ні марихуани, ні героїну для неї не існує», – самовдоволено подумав він, щиро співчуваючи батькам і матерям, яким поталанило менше. Погожий день схиляв його до самовдоволення і великодушності.

Стренд упізнав Керолайн на корті ще здалеку – по тому, як вона рухалась. Дівчина рвучко, в стрибку, перехоплювала м'яч, а готуючись подавати, майже по-хлопчачому запускала, п'ятірню в коротко підстрижене світле волосся.

Юнак, проти якого грала Керолайн, здавався поруч із нею хлопчиком. Вона була хоч і тендітна, одначе висока як на свій вік, мала повні груди, широкі плечі і довгі, стрункі ноги – вони були майже цілком відкриті під короткими тенісними шортами, і їх – Аллен це помічав – високо оцінювали чоловіки, які проходили повз корт.

«Ні марихуани, ні героїну, – знову подумав Стренд. – А секс? В наш час, коли дівчині сімнадцять років…» Він похитав головою. А що робив він у свої сімнадцять, ба навіть раніше? І скільки років було дівчатам, з якими він це робив? Краще не згадувати. Зрештою, ця частина виховання – справа дружини, і Аллен був певен, що вона тут добре