Чорторий [Валентин Лукич Чемерис] (fb2) читать постранично, страница - 2

української поезії XX сторіччя!

Увесь як поет, як лірик, як усміхнений гуморист-сміхолюб, як людина, як українець, зрештою, як риболов. Адже таку поезію міг написати тільки увесь Микола Сом.

І другому Миколі — Вінграновському — можна тільки по-доброму, як колись любив казати гуморист Костянтин Світличний, по-світлому позаздрити.

Чи їздили вони разом на Рось, не відаю, а ось ми з Сомом їздили. Щоправда, не на славну Рось, а на не менше славний Чорторий. (Очевидно, в Сома ще в чорнильниці відповідна поезія: давай, мовляв, Чемерисе, поїдемо на Чорторий — і т. д). А поки що про поїздку на Чорторий та як ми там із Сомом… сома ловили, і моя невигадана придибенція. Ви й після цього не подивуєтесь, що Чорторий з недогляду М. Бажана не потрапив до УРЕ?

Отож, Чорторий. А втім, слабконервових далі просимо не читати, адже за можливі наслідки автор аніякої відповідальності не несе.

«Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулась, поводячи очима, ніби питалася: а що ви тут робите, добрі люди?

Жах скував усіх, хто був у хаті…»

Досить сказати, що при цьому всезагальному сум’ятті Черевик — сам суворий і відважний Солопій Черевик, який надивився на своєму віку стільки «пик усяких, що чорт їх і пригадає усіх», так ось сам Солопій Черевик «начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик замість шапки, кинувся до дверей, і, мов несамовитий, біг вулицями…

„Чорт! Чорт!“ — кричав він у нестямі…»

І це при тому, що вони — ярмаркові люди Миколи Гоголя, — ще ж і були в хаті, де, як кажуть, і стіни допомагають. І то їх усіх скував жах. А що вони чинили б на нашому з Сомом місці, коли ми року, року, дай Бог пам’яті… Та при чім тут, зрештою, рік, коли ми з Сомом сиділи не в хаті, як у Великих Сорочинцях ярмарчани, а на вутлому човнику, і до рятівного берега було таки ж далеченько — чи й устигнеш догребти. А навколо був, і під нами був, не проти ночі будь сказано, Чорторий. Так, так, отой, що чортом риє.

І точнісінько отака (та де там — отака! Жахніша! В сто разів лютіша й страшніша!) морда з води — з Чортория! — висунулась, поводячи виряченими очима (та ще й вусата!), ніби питаючи: а що ви тут, Соме з Чемерисом, робите, га? Рід мій винищуєте, га?!!

І було воно — оте, що висунулось, — куди тій гоголівській, звиняйте, свинячій мордяці — саме завбільшки метрів до п’яти і десь під 300 кілограмів живої ваги! Прямо тобі паровик! Таран! Чудо-юдо, яке іншим (крутим та «новим») і за добрі гроші не покажеться, а для нас за так висунулося!

Їй-бо на нашому місці Солопій Черевик одним махом вискочив би з човна, самого човна підхопив би під пахву (чи й на себе звалив би!) і подався Чорториєм по воді аки по сухому аж на Троєщину. Чи й далі, у Бровари!..

Чи, як дядько Степан з тієї ж Троєщини — та хто його на Троєщині не знає? Всі знають! — коли вночі необачно рибалив на Чорториї, а з води раптом висунулась отака вусата мордяка, даруйте, до самого світу, рятуючись, налягав на весла, до ранку гріб і гріб без передиху, дивуючись, чого це він ніяк за ніч не може подолати неширокий Чорторий і прибитися до берега, щоб дременути у свою Троєщину, як під ранок, коли вже засіріло й півні десь за Троєщиною (чи не в Броварському районі?) запіяли-заспівали, і вся нечисть тоді зникла, і наслана пелена розвіялась, змилений, ледь живий від цілонічного веслування, дядько Степан нарешті загледів, що він зпоквапу — а втім, наслано на нього було, наслано! — не вийнявши якорі, всю ніченьку грібся на одному місці. Отаке з людьми чинить Чорторий, а ви… Та нас із Сомом теж, як і гоголівських героїв, скував жах, як та мордяка з води біля самісінького борта висунулась. І як ми з човна не кинулись у воду? Потопив би нас Чорторий — він такий. Тільки булькнули б! І поминай тоді як звали двох найкращих членів НСПУ! (А, може, тому й не вистрибнули з човна, що нас, як і вищезгаданих гоголівських героїв-ярмарчан, скував жах?)

— Спокійно, спокійно, — неспокійно вигукував Сом. — Це — мій родич…

— Ота, даруй, мордяка?

— Що вдієш, яку має… Вона ж для нього — рідна-ріднісінька…

— Якби знав, Соме, що в тебе такі… родичі, не проти ночі їх згадуючи, то й не зв’язувався б з тобою!..

— Яких маю родичів, таких і маю, — розводив Сом руками. — Я ж Сом.

— Краще б ти В’юном був! Чи якимсь там… Йоржем. Або й Пічкуром. Так було б безпечніше, а то… Бий тепер йому, родичу своєму, чолом, щоб відпустив нас…

Що було далі, розповім пізніше, як трохи оговтаюсь та до тями прийду, а зараз лише зазначу, що таке случилося з нами року… року… Дай Бог пам’яті, коли ж це случилося? Здається, того літа, коли в Києві по п’ятірці пенсіонерам набавили… Бо ж і на хліб пенсій не вистачало… То, кажись, року… Та писали ж тоді газети захоплено щось про «нову турботу за наших славних ветеранів!» Отже, року… А втім, яке це має значення, якого саме року? Що ви причепилися до мене з тим роком? Пам’ятаю, що після того випадку (про який я ще якось докажу, оговтавшись), Сом і втнув про мене у газеті «Слово