Чорна Брама [Віктор Семенович Михайлов] (fb2) читать онлайн

- Чорна Брама (пер. Катерина Юречко, ...) (и.с. Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика) 603 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Віктор Семенович Михайлов

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Віктор МИХАЙЛОВ ЧОРНА БРАМА Повість


У МОРІ ХОЛОДНОМУ

Прикордонний сторожовий корабель «Завірюха» був у дозорі.

На обрії вранішнє сонце позолотило вузьке, ледь помітне пасмо хмар, а над кораблем ще висіла пітьма полярної ночі. Без ходових вогнів «Завірюха» йшла курсом сто двадцять.

Командир корабля Іван Арсенійович Поливанов спустився з ходового містка.

Посмоктуючи люльку, що давно погасла, Поливанов зайшов до штурмана і окинув поглядом його бібліотечку. Серед кількох десятків книжок з основ кораблеводіння був старенький томик Тургенєва. Як попав цей томик на корабель, ніхто не знав. Але, як казав замполіт капітан-лейтенант Футоров, «Записки мисливця» сприяли оволодінню штурманською наукою.

Іван Арсенійович узяв з полиці томик і розкрив там, де була закладка.

За Полярним колом ще крутила віхола, і хвилі, скажено набігаючи на півбак[1], замерзали сталактитами на льоду. Подих моря, холодний, просолений і вогкий, пробирався крізь тонкі перегородки. А з сторінок тургенєвської повісті пахло полином, перестиглим житом і гречкою…

Поливанов поклав книжку і ввімкнув радіо.

«…Вранці у Мурманську було тридцять, — почув він, — в Апатитах сорок, у Ковдорі сорок три градуси морозу. Таке різке похолодання на всьому Кольському півострові пояснюється вторгненням арктичного повітря з району Курського моря…»

«Треба чекати туману», — подумав Іван Арсенійович.

— Товаришу капітан третього рангу, по курсу праворуч десять — судно, — доповів вахтовий офіцер.

Поливанов припав лобом до гумового тубуса радіолокатора і побачив за розгорткою, що бігла в далечінь, обриси півострова і світну точку цілі. До невідомого судна було сімдесят два кабельтових[2].

«Завірюха» пішла на зближення.

Вітер ущух, і це всіх стривожило: різка зміна температури моря й повітря могла призвести до парування.

— Товаришу командир, відстань збільшується! — повідомив штурман.

— Повний уперед! — наказав Поливанов.

Над морем піднялося клоччя жовтуватого туману; воно швидко збивалося в густі низькі хмари. Ще кілька хвилин — і перед кораблем утворилася біла непроникна стіна.

Обігнувши північно-східну частину півострова, невідоме судно змінило курс і ввійшло в наші прикордонні води.

«Що це за судно? — подумав Поливанов. — Сейнер[3], що йде в Мурманськ, чи „іноземець“, який обрав найкоротший курс?»

Треба було розпізнати судно. Але на екрані радіолокатора виникли перешкоди, і маленька світна точка загубилася у шаленому танці спіральних, прямих і ламаних ліній.

Ні радіометристу, ні тим паче штурманові ще не доводилося мати справу з такими перешкодами.

Коли туман і з командирського містка не видно гюйсштока, коли через активні радіоперешкоди неможливо вести спостереження за допомогою локатора, — єдина надія на тих, хто дивиться вперед, на їхню уважність і пильність.

Поливанов закурив люльку і повернувся на ходовий місток. Глибоко засунувши замерзлі руки в кишені реглана і за звичкою похитуючись з носків на п'яти, він пильно вдивлявся в густий туман.

На місток піднявся штурман.

— Товаришу капітан третього рангу, видимість нуль. Оберти зменшити?

— Курс сто шістдесят! — наказав Поливанов і рішуче перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».

— Передайте помічникові, щоб сповістив у штаб: ідемо на зближення з невідомим судном. Наш курс. Координати і видимість.

Повторивши наказ, штурман спустився з містка.

— Що видно на екрані? — знявши ковпак з переговорної труби, спитав командир.

— На радіолокаторі активні перешкоди. Ціль загублено, — доповів радіометрист.

Минуло ще кілька хвилин.

На місток зійшов і став поряд з командиром його помічник капітан-лейтенант Дев'ятов, високий на зріст, сутулий чоловік у короткій фуфайці з капюшоном. Вони мовчки стояли поруч і вдивлялися в туманну далечінь, в якій нічого не було видно.

Дев'ятов бачив у профіль обличчя командира: повсякденна люлька в куточку рота, рівний ніс з широкими, рухливими ніздрями і пильний погляд світло-карих очей з-під навислих волохатих брів. Це було обличчя сильної, вольової людини, скупої на слова і рішучої в діях.

Сім років тому, закінчивши Вище військово-морське училище в Ленінграді, Дев'ятов одержав призначення на «Завірюху». Цей корабель став першою суворою школою Дев'ятова, а Поливанов — терплячим і вимогливим його командиром. Усе, що тепер капітан-лейтенант знав, було наслідком великої і вдумливої роботи цієї, здавалося б, черствої і небалакучої людини.

Корабель без попереджувальних сигналів ішов повним ходом у тумані. Невідоме судно не відповідало на запитання.

Вийнявши з рота люльку, Поливанов повернувся до помічника і мовчки показав на північ. Дев'ятов прислухався і вловив слабенький подих вітру. Коли північний вітер подужчає, туман зникне так само швидко, як і з'явився.

У сонячну погоду з моря видно півострів, його, береги здаються безлюдними. Але насправді це не так. У заметеній снігом сторожці розміщено пункт спостереження. Приклавши до очей морський бінокль, стоїть на посту прикордонник і пильно вдивляється у далечінь.

Ось повіяв вітер і легесенько, наче завісу, підняв над морем туман, потім подув сильніше, ще сильніше, і на крутих перекатах зибу зазолотилися бліки світанку. Несподівано, глянувши на південний схід від сторожки, прикордонник побачив на дуже далекій відстані судно.

Через кілька хвилин вахтовий офіцер «Завірюхи» вручив командирові корабля радіограму:

«Невідоме судно без флага пройшло курсом сто шістдесят за три милі на південний схід від ПС-5».

Поливанов спустився у штурманську рубку і, визначивши на карті, де перебуває невідоме судно, назвав новий курс.

«Завірюха» поспішала до затоки Трегуба. Вітер дужчав і з силою зривав баранці з коротких хвиль.

Пологі сопки півострова було видно праворуч за двадцять сім кабельтових. «Завірюха» йшла мористіше від невідомого судна.

Зник за кормою маяк.

Минуло кілька хвилин, і вахтовий сигнальник доповів:

— Ціль праворуч тридцять! Дистанція сорок кабельтових!

На ходовий місток піднявся замполіт капітан-лейтенант Футоров.

Розглядаючи судно у бінокль, Дев'ятов доповідав:

— Судно без флага. Суховантажне. Дві щогли. Чотири лебідки. Іде з малим вантажем.

— Маркіровка? — запитав командир.

— Труба жовта, смуги: чорна, зелена й червона…

— Маркіровка суден пароплавної компанії Канберра-Ландорф-Гамбург, — доповів штурман.

— Дати сигнал за міжнародним зведенням: «Підніміть свій національний флаг!» — наказав Поливанов.

— Не відповідає, — хвилюючись доповів штурман.

— Напишіть йому! — знову наказав Поливанов.

Спалахнув прожектор, і вузький сліпучий промінь, що був спрямований на невідоме судно, написав:

«Крапка, крапка, крапка… Крапка, крапка, крапка… Увага! Увага! Увага! Пишу за міжнародним зведенням сигналів! Підніміть свій національний флаг! Увага! Увага! Увага!»

Настала томлива мовчанка.

Але ось на гафелі кормової щогли «комерсанта» повільно, ніби неохоче піднявся чорно червоно-жовтий флаг…

Кораблі зблизилися настільки, що в бінокль можна було прочитати на кормі: «Ганс Вессель. Гамбург».

— Товаришу капітан третього рангу, дистанція двадцять три кабельтових, — доповів штурман.

— Повідомити у штаб загону: «У наших територіальних водах зупиняю для огляду торговельне судію „Ганс Вессель“ водомісткістю шість тисяч тонн, приписане до Гамбурзького порту», — наказав Поливанов.

Дев'ятов спустився з містка.

— Товаришу капітан третього рангу, — тихо промовив штурман, — цілком ясно: «комерсант» іде найкоротшим шляхом, він має на це право. Зупинимо судно, а потім неприємностей не обберемося!

— Неприємностей боятись — у море не ходити, товаришу старший лейтенант! — посміхнувся замполіт Футоров.

Помітивши, як штурман почервонів від образи, Поливанов примирливо сказав:

— Це добре, коли такий командир, як я, має обережного штурмана. — І закінчив: — Сигнальнику підняти вимпел зведення й сигнал «спокій», а щоб вони не посилались на погану видимість, ввімкнути два зелені!

У відповідь на сигнали «Завірюхи» комерційне судно збільшило хід. Вдарили в дзвін. Екіпаж корабля зайняв свої місця за бойовим розташуванням.

Минуло ще кілька напружених хвилин. «Завірюха» йшла повним ходом, команда стежила за «Гансом Весселем», що збільшувався в міру того, як до нього підходили все ближче й ближче. Розуміючи, що втекти не пощастить, «комерсант» застопорив машину.

Це було велике суховантажне судно. Його команда, чоловік тридцять, скупчилася біля поручнів лівого борту.

Ще кілька хвилин повного ходу, і рука командира лягла на ручку машинного телеграфу. Стугоніння двигунів відразу затихло.

— Оглядовій групі приготуватися! Шлюпку номер один — до спуску! — наказав командир.

Коли між кораблями лишилося не більше як шість кабельтових, Поливанов зійшов на шкафут[4], де на чолі з капітан-лейтенантом Дев'ятовим вишикувалась оглядова група.

— Перевірити суднову роль[5], людей і вантаж! Будьте особливо пильні: судно велике, а ваша група маленька, — поставив командир завдання.

Незабаром шлюпка із «Завірюхи» підійшла до судна. Подолавши величезну хвилю, люди піднялися на борт по штормтрапу.

Капітан «Ганса Весселя», огрядний, наче аж підпухлий чолов'яга, відрекомендувався Дев'ятову:

— Капітан комерційного судна Вальтер Шліхт. Ідемо за фрахтом з Кіля у Мурманськ. Вантаж — запасні частини до рефрижераторів, — сказав він по-німецьки, не виймаючи з рота сигарети.

— Ви російську мову знаєте? — запитав Дев'ятов.

Шліхт відповів жестом, що ні.

— Добре, — погодився Дев'ятов. — Будемо говорити по-англійськи.

— Я скаржитимусь! — сказав Шліхт по-англійськи. — «Ганс Вессель» іде за фарватером. Крім того, ми веземо вантаж у російський порт! Неподобство! — несподівано вереснув він.

— Це не фарватер, пане Шліхт, — спокійно зауважив Дев'ятов. — Ви відхилилися од фарватера на дванадцять миль і перебуваєте у морській смузі. Подивіться на свою карту, загляньте в лоцію, і ви пересвідчитеся в цьому самі.

У штурманській рубці на чудово віддрукованій англійській карті вони визначили місцеперебування судна.

Вийнявши пачку «Кемел», Шліхт люб'язно запропонував сигарету. Дев'ятов подякував, дістав «Біломорканал» і закурив.

— Так, тепер я бачу, що ми збилися з курсу, — змушений був погодитися Шліхт. — Але тут нема нічого дивного. Ви ж бачите — компас бреше.

— Так, компас справді бреше, — поспівчував йому Дев'ятов і наказав старшині Хабарнову: — Перевірити компас.

Дев'ятов помітив, як злякано заворушились у Шліхта руки з короткими, товстими, вкритими рудим волоссям пальцями. В його світлих, витрішкуватих, з червонуватими білками очах, схожих на очі мертвого морського окуня, нічого не можна було прочитати. Вони були непроникливі.

— Пред'явіть суднові документи! — зажадав Дев'ятов.

— Суднові документи? — перепитав Шліхт і, вказуючи дорогу, попрямував попереду. — Прошу, пане капітан, до моєї скромної каюти.

«Скромна каюта» була обшита панеллю з червоного дерева і обставлена м'якими шкіряними меблями. З кабінетом межувала спальня з лимонного дерева, де стояло таке широке ліжко, наче пан Шліхт подорожував з дружиною.

У кабінеті на круглому столику стояли пляшки коньяку, брудні тарілки й бокали.

Покликавши старшину, капітан-лейтенант тихо, щоб не чув Шліхт, наказав йому довідатись у кока, хто вечеряв учора або снідав сьогодні з капітаном «Ганса Весселя».

Коли старшина вийшов з каюти, Шліхт звернувся до Дев'ятова, наливаючи коньяк:

— Прошу, за морським звичаєм!

— Дякую, не п'ю…

— Ви мене ображаєте!

— Будь ласка, пане капітан, пред'явіть суднові документи!

Шліхт вийняв прикріплену до штанів низку ключів на довгому ланцюжку, не поспішаючи вибрав один з них, що мав вигадливу борідку, відімкнув сейф і передав Дев'ятову конторського типу досьє.

Тим часом на «Завірюсі» усі були на бойових постах. Вахтовий сигнальник спостерігав через оптичний прилад за тим, що робилося на «комерсанті». Командир і замполіт стояли на містку, вони були зовсім спокійні.

Цей зовнішній спокій давався Поливанову не дуже легко. Капітан вирішив оглянути і затримати іноземне комерційне судно. Якщо його підозра не підтвердиться, можуть бути великі неприємності. Це був риск, і риск великий. Аналізуючи причини, що спонукали його прийняти таке рішення, Поливанов неодноразово повертався до фактів.

«Навіть користуючись міжнародним правом найкоротшого курсу, — думав він, — „комерсант“ не повинен був заходити в затоку Трегуба. Спроба збити „Завірюху“ із свого сліду сіткою активних радіолокаційних перешкод свідчить про те, що тут, у наших територіальних водах, „Ганс Вессель“ виконував якесь загадкове завдання».

— Як на локаторі? — запитав Поливанов.

— Товаришу капітан третього рангу, перешкод нема. Радіолокація працює нормально. Ціль праворуч сорок. Дистанція шість кабельтових, — доповів радіометрист.

Поливанов підніс до очей бінокль. Він бачив, як, піднявшись на півбак, старшина 2-ї статті щось доповідав Дев'ятову. Потім з прожекторної площадки «комерсанта» Хабарнов передав на «Завірюху»:

«Навмисний захід в затоку Трегуба капітан заперечує, курс судна прокладено по фарватеру. Справжнє місцеперебування судна і глибина під кілем з курсом не збігаються. Місце, визначене радіолокатором, лежить у затоці Трегуба. У нактоузі компаса виявлено незакріплений додатковий магніт».

Командир передав ручку машинного телеграфу, і «Завірюха» пішла на зближення.

Команда «Ганса Весселя» була зібрана в кубрику. Судно не керувалося і дрейфувало. Вітер свіжішав. Незвична, з довгими періодами бортова хитавиця викликала у комендора Нагорного, що стояв коло дверей кубрика, головокружіння. Напружуючи сили, комендор намагався перед цими чужими, незрозумілими йому людьми нічим не виявити своєї слабості.

Коли до кубрика ввійшов Дев'ятов у супроводі капітана судна, команда скупчилась біля великого, покритого лінолеумом стола.

Помітивши знак, який подавав йому старшина, Дев'ятов одійшов убік і вислухав рапорт:

— Товаришу капітан-лейтенант, за вашим наказом розмовляв з коком. Він каже: «Кеп» завжди снідає, обідає її вечеряє в своїй каюті сам, але їсть, — кок навіть дивується, — їсть за п'ятьох…

«Очевидно, „кеп“ ховає когось навіть від своєї команди», — подумав Дев'ятов і попрямував до Шліхта, що чекав на нього.

— Запевняю нас, пане капітан, — намагаючись здаватися щирим, сказав Шліхт, — склад моєї команди — двадцять вісім чоловік. Крім них, на судні нема жодної душі. Можете не завдавати собі клопоту перевіркою.

— Не так давно, пане Шліхт, ви запевняли мене, що магнітний компас несправний, — посміхнувся Дев'ятов.

— Я й досі не розумію, як це сталося… Злий замір! Я взяв на борт у Кілі декілька чоловік за рекомендацією комітету профспілок.

За судновим списком і фотографіями на морехідних книжечках Дев'ятов ретельно перевірив склад команди: усі люди, двадцять вісім чоловік, включаючи капітана, були в наявності.

Шліхт і Дев'ятов піднялись на верхню палубу.

— В якій упаковці вантаж? — запитав Дев'ятов.

— У дерев'яних ящиках…

Капітан-лейтенант підійшов до шторм-трапа і викликав із шлюпки матросів.

— Ви хочете оглядати вантаж? — занепокоївся Шліхт.

Не відповідаючи, Дев'ятов наказав віддраїти трюмні люки.

— Дозвольте, — запротестував Шліхт, — але деталі — у заводській упаковці! За договором з фірмою, я зобов'язався доставити вантаж..

— Ми гарантуємо, пане Шліхт, що ніяких претензій до поставщика не буде! — перебив його Дев'ятов, спускаючись по вузькому трапу в трюм.

Уподовж бортів трюму були принайтовані величезні ящики.

«Перевірятимемо вибірково, — вирішив Дев'ятов. — Кожний третій ящик справа наліво!»

Прикордонники зняли найтови, опустили верхній ящик і поставили його на бік, потім сторч; те саме зробили з другим і, нарешті, розкрили третій. У ящику були старанно упаковані в промаслений папір деталі рефрижератора.

— Пане капітан, — звернувся Шліхт до Дев'ятова, — це непорядок. Ящики треба класти так, як вони лежали! Їх вантажили в присутності поставщика…

— Пане Шліхт, на жодному ящику я не бачу маркіровки «не кантувати»! — заперечив Дев'ятов. — Будь ласка, не заважайте оглядати!

Коли перевірка вантажів наближалася до кінця, Дев'ятов глянув на годинник: прикордонники були на судні третю годину. Добре знаючи, як хвилюється на судні команда, Дев'ятов хотів було передоручити огляд вантажу, який ще лишався, старшині, а самому піднятися на палубу і зв'язатись з кораблем, коли раптом…

— Товаришу капітан-лейтенант, — тихо доповів старшина, — у першому ящику, який ми поставили сторч, хтось стогне.

«Ось він, двадцять дев'ятий! — подумав Дев'ятов. — Той, з ким напередодні вечеряв у своїй каюті Шліхт».

З виглядом людини, втомленої нудною формальністю перевірки, Дев'ятов підійшов до ящика, що стояв вертикально, нахилився до нього і, вийнявши блокнот, удав, що лічить вантаж.

Очі Дев'ятова зустрілися з очима Шліхта. Погляд пана Шліхта вже не був поглядом мертвого окуня. Він став настороженим і колючим, а важке тіло, що раніше здавалося глевким, — напружилось, ніби приготувалося до стрибка.

Було тихо. Терпляче прислухаючись, капітан-лейтенант чекав. Зовні спокійний, він перерахував ящики, щось записав у блокнот і враз ясно почув глухий, протяжний стогін, що долинав з ящика.

У трюмі було вогко і холодно, але капітан-лейтенант бачив, як на лобі у Шліхта виступили великі краплини поту. Від його люб'язності не лишилося й сліду. Він швидко вийняв пачку сигарет і закурив.

— Розкрити ящик! — звелів Дев'ятов.

— Я заперечую! — втрутився Шліхт. — Ви наказали розкривати тільки кожен третій.

— А тепер наказую оглянути кожен перший! — спокійно сказав Дев'ятов і додав: — Крім того, пане Шліхт, своїм підлеглим я віддаю накази російською мовою, якої ви не знаєте…

Коли прикордонники зняли верхню кришку ящика, то побачили ноги в кирзових чоботях.

Перекантувавши ящик набік, матроси витягли чоловіка. Він був непритомний. Довге перебування в ящику вниз головою не пішло на користь цьому пасажирові.

У Шліхта одвисла губа, до якої прилипла сигарета. Він витер носовиком лоб і, безпорадно розвівши руками, промимрив:

— Не розумію… Не знаю, як могло трапитись… Цього чоловіка я ніколи раніше не бачив. Уперше…

— Пане Шліхт, ви стверджуєте, що п'ять днів, які ви йшли від Кіля, цей пасажир був у ящику без їжі й води? — запитав Дев'ятов…

— Ні, я цього не стверджую, але… — Шліхт замовк, побачивши, що Дев'ятов вийняв з ящика піхотну лопату і речовий мішок.

У кишенях теплої тужурки пасажира, який так невдало виконав стойку на голові, були: пачка папірос «Біломорканал» фабрики імені Урицького, посвідчення, видане Петрозаводським геологічним інститутом на ім'я керівника геологорозвідувальної партії Василя Васильовича Благова, і паспорт на те саме ім'я.

— За документами Благов — радянський громадянин, — не приховуючи іронії, сказав Дев'ятов. — Ми знімемо його з вашого судна. Тим паче, що він потребує негайної медичної допомоги.

Шліхт безпорадно розвів руками. Обв'язавши «геолога» кінцем за тулуб, його, наче мішок, підняли з трюму на палубу.

— Підпишемо, пане Шліхт, протокол огляду! — запросив Дев'ятов.

Вони мовчки пішли до трапа. Дев'ятов бачив, як у Шліхта, що піднімався перед ним, клапан задньої кишені випинався од важкого пістолета.

Коли вони вийшли на верхню палубу, за кормою «Ганса Весселя» з навітряної сторони, дотримуючись дистанції двох кабельтових, погойдувалась на хвилі «Завірюха». А по носу ліворуч Дев'ятов помітив знайомий силует невеликого судна, що наближалося.

До місця події підійшов швидкохідний штабний катер.

КОРГАЄВА САЛМА

Діставши наказ штабу, «Завірюха» пішла в базу.

Рано-вранці наступного дня корабель підходив до Коргаєвої Салми. Після штормового вітру настав штиль. Над затокою курився туман. Розмірено здіймалися величезні вали зибу. Ніс корабля то піднімався над палом, то падав у міжвалля.

Біля гюйсштока стояв Нагорний і дивився вперед. Хитавиця викликала у нього почуття непереборної туги. Міцно затягнувши ремінь й уперто стиснувши губи, він вдивлявся у білясту імлу туману.

Бувало, в училищі ротний командир, розпікаючи за недбайливість, лякав його: «Почекайте, Нагорний, ось закінчите школу та пошлють вас у Коргаєву Салму. Там спробуєте, почім фунт лиха».

Пізніше Андрій почув про Коргаєву Салму від мічмана Ясачного, боцмана «Завірюхи», який прибув із Заполяр'я, щоб супроводити їх до місця призначення. Пригадався синій дорожній мічманів чайник, який обпікав руки, чай в емальованому кухлі і розмови під одноманітний стукіт коліс.

Нестерпно захотілось чаю, погріти об кухоль замерзлі руки.

Тоді, у поїзді, перебуваючи під впливом тривожного почуття невідомості, він дізнався, що корга — невеликий кам'янистий острів, а салмою в Заполяр'ї звуть протоку, яка відділяє острів од материка.

Протяжно і сумно басили ревуни, подаючи сигнали в тумані, їм вторив тифон корабля. Повільно, наче навпомацки, огинаючи Коргу, «Завірюха» входила в бухту.

З імли виплив червоний конус нордового буя.

Попередивши двома свистками, Нагорний передав на місток:

— Бачу ліворуч на носі буй!

Прозвучав попереджувальний сигнал ревуна. Малим ходом корабель підходив до вузького фарватера Коргаєвої Салми.

Помічник командира подав команду:

— По місцях стояти! На якір швартови!

Нагорний зайняв своє місце на півбаку.

Мигнув зелений вогник коло південного краю пірса, Працюючи правою машиною, корабель повільно причалив до стінки. З носа злетів кидальний кінець, і ось уже петлю троса накинуто на великий пал причалу. Борт обережно притиснув підставлений кранець, і «Завірюха» причалила кормою…

В училищі Нагорний уявляв Коргаєву Салму чимось таємничим і страшним, а тепер він щоразу з нетерпінням чекав повернення в базу. Здавалося б, тут, у Коргаєвій Салмі, нічого не змінювалося в житті матроса: він залишався на кораблі, жив, як і раніше, в кубрику, працював так само, як і в морі, дихав тим же вологим, просоленим морським повітрям, і все-таки тут, у базі, Нагорний більше відчував зв'язок з людьми і домівкою… Причиною цього було те виснажливе нездужання, що починалося у нього в морі, і, звичайно, пошта — маленька кімната за залізними дверима, яка пахла сургучем, штемпельною фарбою і фруктами, — тут довго, чекаючи повернення адресатів з моря, лежали посилки з дарунками півдня. На пошті Нагорний одержував до запитання листи з дому, голубі конверти від Світлани…

Коргаєва Салма за останні роки змінилася. Тут виросли великі красиві будинки. Клуб, хлібзавод, кілька невеличких, але дуже затишних вулиць, таких чистих, що незручно було кидати на бруківку сірник чи недокурок. Селище мальовничим амфітеатром спускалося до моря. По бухті діловито снували посильні катери й буксири.

Відпускаючи Нагорного на берег, капітан-лейтенант Футоров запитав:

— Як ви себе почуваєте?

— Добре, товаришу капітан-лейтенант, — відповів Нагорний, і на його обличчі з'явився вираз хлоп'ячої упертості.

Підтягнутий, наполегливий у досягненні своєї мети хлопець дедалі більше подобався замполіту.

На пірсі Нагорний ще почував себе так, ніби йшов по палубі корабля в час штормової негоди.

Вісім днів він був у плаванні. Море не жаліло матроса. Холодні північно-східні вітри обпікали його обличчя, набридлива мжичка заповзала за комір бушлата, важка з незвички матроська служба виснажувала, і все-таки Андрій відчував, що з кожного плавання повертається з новим усвідомленням своєї сили. Це наповнювало його почуттям перемоги, нехай і маленької, але все-таки перемоги.

Туман оповив селище. Назустріч Андрієві йшла жінка з веселим табунцем дітей. Він упізнав Футорових. Надія Григорівна і всі четверо дітей, найстаршому з них було років вісім, ішли на пірс зустрічати батька. Відступивши в замет, Нагорний привітався.

Сніг уже потемнів і став ніздрюватим, як завжди навесні. Чомусь спало на думку, що в цю пору в Москві вже продають привезені з півдня мімози.

«Чи будуть від Світлани листи? Скільки? Один, два, а може, і три?» — думав Нагорний і не зупиняючись проминув пошту. Йому так хотілося одержати голубі конверти, надписані знайомим дрібненьким, округлим почерком, що він навіть старався віддалити ці хвилини радості.

За парканом біля клубу стояла дбайливо закутана снігом молода горобина. Нагорний ніжно подивився на деревце — воно нагадало йому рідну підмосковну горобину…

…То було позаминулого року восени. Біля воєнкомату вже чекав автобус. Неквапливо поглядаючи на годинник і шелестячи опалим жовтим листям, Андрій ходив по алеї парку.

Світлана була схвильована й розгублена. Прощаючись, вона притягнула його до себе й поцілувала в губи. Цей перший поцілунок Андрій пам'ятає й досі. Тоді, коло хвіртки, він оглянувся і побачив дівчину з косинкою в безпорадно опущеній руці. І, наче гоячи біль першої розлуки, горобина поклала на його плече гілочку з гронами яскравих оранжевих ягід.


Туман рідшав. З бухти доносилося жалібне квиління чайок. Птахи ніби сперечалися з могутніми звуками рояля — трансляційний вузол клубу передавав урок гімнастики. Здавалося дивним, що саме в цей же день і час і в Москві, і в рідній Каширі, як і тут, у Заполяр'ї, звучать ті самі звуки рояля… Тільки тепер Нагорний зрозумів, що ще дуже рано, а пошта відкривається о десятій годині.

Він повільно пішов до старого причалу. Тут швартувались суховантажні баржі, буксири, катери «касатки», прозвані так за їхні високі морехідні якості.

Нагорний прихилився до штабеля колод. По той бік бухти у поріділому тумані височів силует «Завірюхи». Вузькі, неначе бійниці, порти фальшборту, гордовита форма носа, ледь скошена назад труба, весь його витягнутий довгий корпус навіть тут, біля стінки, був насторожений, могутнім і готовий до навального руху.

Можливо, уперше Нагорний подумав про те, що це його корабель, з яким він зв'язаний глибоким, вистражданим почуттям дружби.

Мороз дужчав, пробирався під шинель, ноги мерзли. Нагорний вирішив повернутись на корабель. Він ішов швидко і, піднімаючись по трапу, відчув, що повертається у свою домівку, де його чекає тепло затишного кубрика, знайомі шуми, запахи, а головне, люди — матроси, які разом з ним пізнають суворі закони моря.

На кораблі саме прибирали: сколювали лід, драїли мідні частини, змивали щітками і гарячою водою морську сіль з надбудов півбака.

Узявши ганчірку, Нагорний піднявся наверх.

— Ти чого так швидко? — запитав його старшина 2-ї статті Хабарнов.

— Пошта закрита, — відповів Андрій.

— За домівкою скучив, — співчутливо сказав Хабарнов. — От моя сім'я не так уже й далеко, із поморів я, мезенський, а віриш, уночі в кубрику лежу — про своїх думаю, душу зігріваю…

Те, що Хабарнов так легко зрозумів його душевний стан, здивувало Нагорного. Віджимаючи швабру, Хабарнов глянув на обрій, що прояснювався, і сказав:

— Південно-західний буде. В нас, у поморів, південно-західний вітер шалоником звуть. — Змиваючи через шпігат[6] воду з півбака, він засміявся: — Знаєш, хлопче, як помор у старовину на таргані ворожив, чи буде вітер? Мені батько розповідав. Плавали тоді з парусом. Вітру нема — нема тріски. А тріски не поїв — лихо поморові, весь день голодний. Бере тоді помор великого чорного таргана, кидає його за борт, дивиться й примовляє:

У встока та обідника[7]
Жінка чарівна,
А в захода, салоника,
Померла жона.
Встоку та обіднику
Каші наварю,
А заходу, шалонику,
Млинців напечу.
Куди тарган головою повернеться, звідти й вітру ждали. Ото, хлопче, коли б подивився мій дід, що в таргана щастя просив, на якому кораблі його Тихін плаває, то вдруге від заздрощів помер би!

— А він од старості помер? — запитав рудуватий матрос, надраюючи мідні дощечки з номерами шпангоутів.

— Та ні, від горілки, — похмурнів Хабарнов. — Факторія у нас була англійська, поморів спиртом споювала. Скільки там у житті людини призначено випити спиртного, то мій дід удвічі-втричі більше хильнув, та й умер передчасно.

Буксир підтягнув до борту «Завірюхи» наливну баржу з пальним, потім інтендант підвіз на грузовику продукти, Тільки після обіду черговий по кораблю дозволив Нагорному зійти на берег.

Чотири листи одержав Андрій: від матері, Хоми Лобазнова, друга з прикордонної застави, і два од Світлани.

Лист матері, як завжди, був повен тривоги за сина. Тут, у цім краю, у сорок четвертому році в боях за Великою Криницею загинув її первісток, Володимир. Мати завжди не помічає того, як мужніють її діти, і Андрій для неї лишався все ще дитиною. Довгими ночами, самітними й безсонними, розмовляючи з сипом, вона писала йому про все те, що непокоїло материнське серце.

«Андрушенько, у нас уже теплі вітри і на вулицях немає снігу. На тополях набубнявіли бруньки, — писала вона. — І в ті місця, де служиш ти, теж незабаром прийде весна, але ти не довіряйся першій весняній вісточці, вона не завжди правдива, ноги добре кутай, щоб сухі були і в теплі. Я тобі вовняні носки зв'язала, завтра зберу посилочку. Грошей, синочку, мені вистачає. Сьогодні була в мене Світланка, хороша дівчина, і любить вона тебе. Бережи, Андрушо, це хороше, чисте почуття…»

Ніч стояла незвично тиха. Електроенергією корабель постачався з бази. Корабельні двигуни відпочивали, ніби набиралися сил. Було чути, як била об пірс хвиля. Комендор не спав, його койка була верхня, і в головах горіла сильна електрична лампа під ковпаком з молочного скла. Укутавшись майже з головою, Нагорний лежав на боці і по кілька разів перечитував листи.

«Друже Андрію! — писав Лобазнов. — Так сталося, що я вже скоро рік служу на кордоні, а ти, хоробрий із хоробрих, усього тільки шостий місяць. Пам'ятаєш, як ми з тобою ще хлопчаками давали один одному слово, що завжди і всюди будемо разом? Тепер це справа давноминула, але коли я довідався у воєнкоматі, що ти ідеш в училище, а я — у Мурманськ, так мені прикро стало, що мало не розревівся. Тепер ми з тобою і близько і далеко — на одному кордоні, а побачимось невідомо коли. Ти пишеш про труднощі, а де їх нема? Коли ми мріяли з тобою про майбутнє, то хіба шукали легких шляхів? Пригадуєш, ми говорили про романтику, про сповнену пригод прикордонну службу? Ми уявляли собі погоню, боротьбу, стрілянину, смертельну сутичку з ворогом. А що в житті? За цілісінький рік служби я ще ні разу не бачив порушника кордону. Але коли подумати, то в нашій отакій „спокійній“ службі потрібно більше мужності, як у бою з ворогом. Обов'язки в нас з тобою невеликі, а справі служимо великій. Легше зробити подвиг, ніж увесь час завжди й усюди бути готовим до нього. Ти скажеш: „Ну от, знову наш Хома — горе від ума!“ Що поробиш, Андрушо, в тебе серце — голобельним, а голова за припряжного, в мене моя макітра за голобельного ходить…»

Почувши за спиною важку ходу боцмана (Ясачний цієї ночі чергував по кораблю), Нагорний сховав листа під ковдру.

Боцман обійшов кубрик, підгорнув ковдру, що сповзла з матроса, зупинився біля Нагорного й запитав:

— Чому, комендоре, не спите?

Нагорний трохи підвівся, щоб відповісти, і лист, схований під подушкою, упав до боцманових ніг. Ясачний нахилився, підняв голубий конверт і, поклавши його під подушку Нагорного, сказав:

— Зрозуміло, від Світлани. Після відбою матрос повинен спати.

Ясачний увімкнув нічне освітлення. У блакитному сяйві обличчя боцмана здалося Нагорному лагідним і привітним. Це був чоловік великої фізичної сили й невичерпного оптимізму. Про боцмана розповідали: одного разу, коли на талях піднімали двигун, ходовий кінець тріснув; двигун упав і придавив матроса. Ясачний ломиком трохи підняв станину і держав її так доти, поки не витягли потерпілого. Пізніше, коли треба було підсунути під станину лом, три чоловіки не змогли підняти її важелем.

Ніби про щось роздумуючи, боцман постояв коло трапа, що вів з кубрика, потім повернувся до Нагорного і тихо, щоб не розбудити матроса, який спав поруч, сказав, вийнявши з кишені флакон з вітамінним драже:

— Візьміть, Нагорний. Це аскорбінова кислота. У морі, коли буде хитавиця, розгризіть таблетку й тримайте за щокою. Полегшає.

— Дякую, товаришу мічман! — подякував Нагорний.

— І ось іще що, комендоре. Ти, напевне, чув? — несподівано перейшов боцман на «ти», — це завжди було в нього ознакою симпатії до того, з ким розмовляв: — Море любить сильних. Тут мова йде про силу людського духу. Зрозумів? У тебе, Нагорний, упертості на двох вистачить, моряк із тебе буде.

Боцман вийшов із кубрика, але заснути Андрій не міг. Те, що сказав тільки-но Ясачний, перегукувалося із Світланиним листом. Вона теж любила і вірила в нього.

Позаторік вони вперше зустрілися в дев'ятому класі школи. Тендітна, наче тоненьке деревце на вітрі, з ріденькими лляними кісками, сірими очима і бровами, схожими на крила, з кирпатим носиком і пухлими, трохи розтуленими губами, вона не сподобалась Андрієві. Він прозвав її «скіпка», і це прізвисько прилипло до неї, як іриска до піднебіння. Проте дівчина розмовляла з ним. поблажливим тоном. Вона підказувала йому на уроках, приносила книжки, які їй подобалися, хоча він і не просив її про це. Обгортала його підручники в гарний червоний папір, міняла пера на його ручці. Вона опікала його дбайливо і водночас вимогливо доти, доки Андрій, якому допекли глузування однокласників, не збунтувався. Вони посварились. Тоді свої піклування і опіку Світлана перенесла на Тихона Жевакіна. Цей Тишко — його так і звали Тишком — не тільки терпляче зносив опіку, але й швидко пристосувався до нових обставин, став навіть вимагати, щоб Світлана приносила йому до школи сніданок. Одного разу Нагорний зустрів Жевакіна на Оці, це було весною на риболовлі, і так його відлупцював, що Тихін два дні не ходив до школи. Андрія покарали, а Світлана демонстративно пересіла до Жевакіна.

Взимку, коли вони вже були у десятому класі, несподівано помер в Андрія батько.

Василь Іванович Нагорний був викладачем географії у Каширській семирічці. Вмер він у класі під час уроку — підійшов до карти, підняв указку і… упав наче скошений кулею.

Коли ввійшла Світлана, приголомшений горем Андрій був дома сам. Відтоді, як між ними виникла сварка, минуло понад рік, і за весь цей час вони не промовили одне до одного жодного слова. Дівчина мовчки зняла руденьку шубку, повісила її на вішалку, вимила посуд, підмела кімнату, так само мовчки сіла поруч Андрія і взяла його за руку. Вечоріло. Кімнату оповили холодні сірі сутінки. Шибки, розмальовані морозним узором, пропускали зовсім мало світла. «Якби ти знав, Андрушо, як я тебе люблю!..» — призналася Світлана і голосно, аж захлинаючись, заплакала на його плечі.

Від цих слів і від щирого дівочого признання стало так хороше й тепло, що Андрій сказав те, чого, можливо, ніколи не сказав би кілька хвилин тому. «Мені тато залишив листа. Я ще не читав. Давай, Світланко, прочитаємо його разом?»

Писати листа батько почав давно, ще в сорок шостому році, і писав його довго, до п'ятдесятого року. Лежав він у великому саморобному конверті, на ріжку якого було написано: «Моєму меншому синові Андрію в день його повноліття».

Це був великий лист, навіть не лист, а сірий учнівський зошит, у якому було коротко описано життя Володимира Нагорного — старшого Андрієвого брата.

Між сторінками, списаними знайомим татовим почерком, були акуратно вклеєні пожовклі фотографії, листи Володимира і вирізки з фронтових газет.

Андрій і Світлана читали зошит, сидячи поряд біля вікна і чекаючи, поки кожен з них закінчить останній рядок, щоб перегорнути сторінку.

З цього часу юнак і дівчина ніколи не говорили про свої почуття, але саме у той вечір вони обоє виросли і змужніли.

Тихенько, щоб не розбудити сусіда, Андрій спустився з койки, всунув ноги в холодні, вогкуваті чоботи, накинув шинелю, надів шапку, піднявся на верхню палубу і вийшов на ют.

Було морозяно. В чистому зоряному небі тріумфальною аркою палахкотіло, блискало, переливалося кришталевими іскрами північне сяйво.

СІРИЙ ЗОШИТ

Вихідний день на кораблі починається пізніше, але, за звичкою, Нагорний прокинувся о шостій. Кубрик, освітлюваний каганцем, був оповитий блакитними сутінками. Тільки Федя Тулупов, уставши на світанку, гладив білу тужурку вістового кают-компанії: напередодні він програв Лаушкіну в шашки і тепер розплачувався, прасуючи йому кітель.

Нагорний перевернувся на бік, намацав під подушкою лист, заплющив очі, намагаючись уявити, що сьогодні робитиме Світлана. У вихідні дні Світлана ходила на лижах. Для прогулянок у них були свої улюблені місця на берегах Оки. Мати писала, що сніг уже розтав і на тополях набубнявіли бруньки. Отже, синю спортивну шапочку і светр, пересипані нафталіном, на якийсь час було сховано до бабусиної скрині, а лижі покладено на шафу у сінях.

Примхливе світло в сінях — фрамуга над дверима прикрашена різноколірними скельцями. На стіні високо, біля самої стелі, висять пучечки трав — м'яти, ромашки й багульника, і від них по всій старій хаті духмяно пахне. Андрієві вчувається цей запах і зараз, наче руда шубка торкається хутром його обличчя.

Розплющивши очі, Андрій бачить Тулупова — висолопивши язика, Федя старанно водить утюгом. По розплатаній на рундуці тужурці гуляє утюг туди-сюди, туди-сюди… Світлана протирає вікна — весна! Вітер гонить хмару по темному небу. Ганчірка ковзає по шибці — туди-сюди, туди-сюди… Але ось у безпорадно опущеній руці — зім'ята газова косинка. Парк. Осінь.

Сумно шелестить листя, то йде Андрій по алеї парку. Прощаючись з ним, Світлана піднімає руку, і пташина довірливо сідає на її долоньку і заливається дзвінкою піснею.

Не одразу доходить до свідомості Андрія звук корабельної дудки.

Наслідуючи боцмана Ясачного, черговий наспівно витягує останні склади: дає побудку. Заливисто співає дудка.

— Ко-мап-ді вста-ва-ти! Кой-ки при-бра-ти!

Дев'ять годин. Горн грає великий збір. Екіпаж шикується на правому борту корабля.

Урочисті хвилини тиші.

— На флаг, струнко! — звучить команда.

Чути, як серце відлічує секунди.

— Флаг підняти!

І ось на дужому морозяному вітрі затріпотів прикордонний флаг.

Після команди розійтись Нагорний знову відчув, як затремтіли в нього ноги і злегка закрутилося в голові. Без будь-якої мети він спустився в ют. Біля розпиленої надвоє бочки курили матроси і, як завжди у святкові дні, не поспішаючи теревенили.

Немилосердно пускаючи дим та прикурюючи один «гвіздок» від іншого, «травив» Данило Панков, найперший корабельний жартівник. Матроси слухали Панкова з недовірливою скептичною усмішкою, але слухали — весело хлопець бреше!

Лівою рукою Данило зображав розбурхане море, коробка сірників у правій була кораблем, настигнутим штормом.

— Такий мордотик! — розказував Панков. — Така хвиля — полундра! Корабель зарився з гарматою по місток — ні туди ні сюди… «Повний назад!» — командує капітан. Ніс із хвилі витягли і попливли далі. «Це, — каже, — хіба шторм?! От раніше були шторми, ото шторми!»

Не дослухавши Панкова, Андрій відчинив двері камбуза. Звідти війнуло апетитним запахом жареної тріски. Нагорний пройшов до носового кубрика, зняв шинелю і спустився вниз. Обережно, щоб не пом'яти випрасувану форменку, вийняв із скриньки сірий зошит.

Коли море бувало особливо ворожим і викликало в нього кволість і невіру в свої сили, Андрій завжди діставав цей сірий зошит і черпав у ньому духовну силу й мужність.

У кубрику було галасливо: редколегія готувала до випуску черговий номер стінної газети. Тулупов намагався одігратися в шашки в Лаушкіна, старшина Хабарнов з мотористом розбирали шахову партію.

Помітивши ріжок конверта, що виглядає з-за пазухи в Андрія, Хабарнов спитав:

— Ти що, комендоре, листи хочеш писати?

— Та хотів… — нерішуче відповів Нагорний.

— Хочеш, пущу в машинне? — запропонував моторист.

— Добре було б…

— Ну, ходімо, — сказав моторист і піднявся з кубрика.

У машинному відділенні незвично тихо, наче в зоопарку, де збентежених диких звірів, що ричали й металися в клітках, замінили спокійними чучелами. Біля конторки, в якій горіла чергова лампочка, проходила вентиляційна труба. Покрита корковою кришкою і пофарбована в біле, вона була схожа на дерево, запушене інеєм.

Тиша.

Андрій розкрив зошит, у якому були акуратно підклеєні фотографії, листи, вирізки з газет. На першій сторінці — фотографія: озброєний автоматом бронзовий воїн показує рукою на захід. Це пам'ятник усім тим, хто в кривавім бою визволив Печенгу — споконвічну російську землю — від фашистської нечисті, тим, хто вижив, і тим, хто загинув у цій боротьбі.

«Моєму меншому синові…» — прочитав Андрій. Рядки листа хвилювали його й тепер так само, як і тоді, у той холодний незабутній вечір, коли він і Світлана вперше розпечатали товстий пакет.

«Синку, тобі було два роки, коли Володимир пішов в армію. Настане день, і ти, Андрійку, підеш з дому з повісткою воєнкомату.

Учора ввечері вийшов я покурити надвір. Ти, Андрію, із своїм дружком Хомою залізли в кузов вантажної машини і голосно мріяли про майбутнє. Звичайно, межею вашої дитячої мрії був оцей старенький, напіврозбитий грузовик. Ви хотіли водити машину так, „щоб вітер свистів у вухах“… Вам обом — по дев'ять років. Перед вами багато шляхів-доріг, але, вибираючи свою, Андрійку, не шукай легкої і протоптаної. Не бійся труднощів. Найбільша радість — коли, переборюючи перешкоди на своєму шляху, людина досягає великої й благородної мсти.

Мені, Андрію, багато років, і я не знаю, чи зможу допомогти тобі вибрати життєвий шлях. Але не тільки через те я вирішив звернутися до тебе з листом. На цю думку мене наштовхнула ще одна обставина: на стапелях чудової верфі закладено сторожовий корабель „Завірюха“. Корабелі, названий так за морською традицією — на честь торпедованого у сорок другому роцісторожового корабля, на якому служив твій старший брат Володимир. Мине кілька років, і новий, технічно краще оснащений корабель нестиме сторожову вахту у водах Баренцового моря, тільки комендора Нагорного не буде в його екіпажі.

Я люблю думати. Мати жартома називає мене „доморослим філософом“, але, здається мені, деякі традиції — невмирущі. Поміркуй, синку, над цим…

Коли ти одержиш цей лист, можливо, багато чого зміниться в житті. Прочитай усе те, що мені пощастило зібрати, — листи, спогади Володиних однополчан, вирізки з фронтових газет, які прислав комісар полку. Син писав часто, але я відібрав з його листів лише те, що було віхами на його шляху».

Андрій перегорнув сторінку і почав читати Володині листи до батька.

«17 березня 1941 року. Коргаєва Салма.

Дорогий татку!

Цей лист я надсилаю тобі на школу, щоб не засмутити мами. Треба з тобою порадитись. Бачиш, виникла у мене думка лишитися на понадстрокову.

Учора після відбою ми довго не могли заснути. Розговорилися. Один хлопець, — він з-під Рязані, — сказав: „Як тільки відслужу службу, поїду в Рязань. Хай йому грець, тому Мурманському краю. Сопки і тундра, болота й трясовина, миршава горобина та береза по коліно…“

Ти знаєш, тату, як я люблю рідну Каширу і швидкі води нашої Оки, її смоляні пахощі!.. Але, мені здається, ніде я не побачу такої краси призахідного сонця, як отут, на Баренцовому морі! Такої суворої і гарної природи, яскравих квітів у тундрі, такої сили грибів, лютих штормів і незвичайної тиші на морських просторах.

Це правда, що служба тут нелегка. Але край цей — наш, і кому ж стерегти його, як не нам — молодим і дужим?

Що скажеш, тату?

З нетерпінням чекатиму твого листа.

Цілую. Володимир».

«29 червня 1941 року.

Дорогий тату!

Одержав твого листа. Читаю і якось наче сам не свій — у кожному рядку спокій і правда, а ствол моєї гармати ще не охолонув: стріляли по ворогу.

Війна!

Тепер і думати нічого: моє місце тут.

Придивляюсь до товаришів, таких самих, як і я, двадцятилітніх. За ці кілька днів ми всі змінились, стали вимогливіші до самих себе — ми на передньому краї. За нами — Вітчизна. Ми й раніше часто говорили — Вітчизна, але тільки тепер усі ми, кожен по-своєму, відчули й зрозуміли все, що містить в собі це поняття.

Поспішаю: через кілька хвилин відходить поштовий катер.

Пиши мені на нову адресу.

Завтра відправлю докладного листа мамі. Знаю, вона не спить ночами, хвилюється.

Цілую. Твій Володимир».

Вирізка з газети Карельського фронту «За Родину» від 15 грудня 1941 року.

МУЖНІСТЬ МАТРОСА НАГОРНОГО

На кораблі дістали наказ висадити розвідгрупу в глибокому тилу ворога.

Вночі, прикриваючись негодою, — зранку шаленіла пурга, — наш корабель непомітно ввійшов у затоку. Безшумно спустили на воду шлюпку. Тихо. Не чути сплеску весел, ні навіть подиху гребців.

У густій сніговій пелені неясно вимальовується скелястий берег. Шумить прибій, набігаючи на каміння.

Здавалося, що вкрай перевантажена шлюпка стоїть на місці, але усі ми бачимо, як швидко наближаються скелі.

Несподіваний поштовх — і шлюпка з усього ходу врізається в одмілину. До берега метрів десять. Сніг падає. Чути, як перемовляються гітлерівці. Через рівні проміжки часу злітають освітлювальні ракети і, спалахнувши тьмяним світлом, гаснуть на снігу.

Час іде. Шлюпка перевантажена, і кіль щільно заклинився в прибережному камінні. Розвідники не можуть зійти у воду — попереду далекий шлях, і їхні ноги мають бути сухі.

На хвилину всі розгубились.

Не чекаючи наказу, матрос Нагорний стрибає в крижану воду і, обмацуючи ногами дно, повільно наближається до берега. Місцями вода сягає до пояса. Незабаром Нагорний повертається і, взявши на гиргоші розвідника, виносить його на берег. Сім разів повертається Нагорний до шлюпки і, посадивши собі на спину, виносить на берег по черзі ще сім розвідників.

Наказ командування виконано.

Вирізка з фронтової газети «За Родину» від 14 листопада 1944 року,

ЧОРНА БРАМА

Рішучий наступ військ Карельського фронту в Заполяр'ї почався вранці 7 жовтня.

Біля річки Західна Криниця в обороні були: 6-а гірська єгерська дивізія гітлерівців і батальйон стрільців альпійської дивізії «Едельвейс». Гітлерівське командування вважало, що глибоко ешелонована оборона на цьому рубежі, створена за тридцять вісім місяців позиційної війни, неприступна і може витримати будь-які атаки.

Головного удару наші війська завдали на південь від озера Ропач. На правому фланзі наступали частини полковника Равенського.

Треба було викликати точний прицільний вогонь нашої артилерії по батареях ворога.

Над укріпрайоном 6-ої гірської єгерської дивізії панує висота 412, що виступає вперед клином, наче піднятий ніс баржі. Гранітна скеля зветься Чорною Брамою.

Старшина 1-ї статті Нагорний і радист Облєпихін добровільно зголосилися обійти укріпрайон і з висоти 412 розвідати батареї важких мінометів та артилерії ворога, сповістити дані на КП й скоригувати вогонь наших гармат.

Старшина Нагорний підповз до парторга роти, мовчки передав йому акуратно складений аркуш паперу, махнув Облєпихіну рукою, скинув каску і, надівши безкозирку, поповз до колючого дроту.

Парторг довго стежив за розвідниками. Коли вони зникли за сніговою завісою, він розгорнув складений аркуш і прочитав:

«Якщо загинемо, просимо вважати комуністами. Володимир Нагорний, Антон Облєпихін».

Ці слова були написані хімічним олівцем на аркуші, вирваному із зошита в косу лінійку.

На шляху розвідників — дев'ять рядів колючого дроту, крізь нього треба пробратися під густим вогнем ворога, вийти до берега, по груди у крижаній воді обійти укріпрайон і з тилу дістатися до підніжжя Чорної Брами.

Минула година.

Наші бійці відбивали третю найзапеклішу контратаку альпійських стрільців, коли на КП одержали донесення:

«Зайнято пост спостереження на висоті 412. Дивізіон важких мінометів — квадрат 187. Артилерійська батарея — квадрати 191–193. П'ятий». Це був індекс Нагорного.

Сорок хвилин шаленів вогненний шквал. Увесь цей час розвідники коригували вогонь наших гармат. Снаряди лягали точно в ціль, здіймаючи глиби граніту і обломки ворожої техніки.

Батареї ворога було подавлено!

У наступальному пориві частини полковника Равенського прорвали другу лінію укріплень, з'єдналися з частинами, що наступали на південь від озера Ропач, і, переслідуючи гітлерівців, успішно форсували губу Тимофіївка.

Два бійці — комуністи Володимир Нагорний і Антон Облєпихін — до кінця виконали свій воїнський обов'язок.

Вічна слава вірним синам Батьківщини, що загинули в боях за її свободу!

Не поспішаючи, Андрій обережно складає пожовклу вирізку й відкриває нову сторінку.

«Карельський фронт. 20 жовтня 1944 р.

Дорогі Варваро Тимофіївно і Василю Івановичу! Ваш син Володимир героїчно загинув у бою за Вітчизну.

Командування нагородило посмертно Володимира орденом Червоного Прапора.

Про подробиці не пишу, бо кілька днів тому я надіслав вам вирізку з фронтової газети.

Наступного дня після запеклого бою, 8 жовтня, група бійців повернулась до висоти 412, щоб розшукати тіла героїв, які загинули, і з почестями поховати їх.

Тіло Антона Облєпихіна ми знайшли і поховали біля підніжжя Чорної Брами, так назвали помори цю скелю. Тіло Володимира Нагорного знайти не пощастило.

Всі бійці і командири частини щиро вам співчувають. Ми свято шануватимемо світлу пам'ять Володимира Нагорного.

Парторг капітан-лейтенант

І. Дудоров».

«На цьому, Андрію, закінчується історія життя і смерті твого старшого брата.

Я вірю, що, якби Володя був живий і йому знову довелося б вирішити своє майбутнє, він обрав би той самий, хоч і важкий, але славний шлях.

Твій брат був сильний і мужній.

Я не хочу, синку, впливати на твоє рішення. Вірю, що, обираючи свій життєвий шлях, ти керуватимешся благородною метою.

Щасливої дороги, Андрійку.

Твій тато.

Кашира. 1950 р.»

Зошит прочитано.

Деякий час Андрій прислухається до того, як настирливо й призивно б'є у борт корабля хвиля…

«Шлях обрано, — думає він. — Заповітний, нелегкий… Чи вистачить сили й завзяття?..»

ПОЗИВНІ «ГЕРМЕС»

«Ганса Весселя» одвели в порт, де Шліхт підписав акт, але в пункті чотирнадцятому зробив застереження:

«Я — капітан комерційного судна. Моя справа — вигідний фрахт і чесне виконання обов'язків перед фірмою. Репутація капітана далекого плавання Вальтера Шліхта бездоганна! Додатковий магніт у ноктаузі компаса і невідомий мені пасажир у трюмі судна — кільця одного ланцюга: в мене, як у всякої чесної людини, багато ворогів».

Треба було бачити цю «чесну людину», коли вона підписувала акт. Світлі витрішкуваті очі випромінювали бюргерську добропорядність.

Після того як оглянули рюкзак потерпілого і оформили все протоколом, «геолога» відвезли швидкохідним катером на аеродром. Літак одірвався від землі і ліг курсом на південний схід.

Благову було за паспортом сорок чотири роки, але виглядав він старшим. Нездоровий, землистий колір шкіри, сітка глибоких зморщок на обличчі свідчили про нелегке, сповнене злиднів життя.

Затриманого супроводив капітан Клебанов. Піднімаючи руку Благова, що звісилася з носилок, капітан побачив на долоні сліди рубців і старі, роками натруджені мозолі. Синювата пляма на лобі, схожа і на давню татуїровку, і на слід від порохового опіку, нагадала Клебанову щось знайоме…

«Такі цяточки бувають на обличчях шахтарів, — подумав він, — коли при травмі у ранку попадає вугільний пил. Мітка, так само як і татуїровка, лишається на все життя».

Перевіривши пульс Благова, лікар почав готувати шприц для ін'єкції.

Під крилом літака пропливала тундра.

— Як ви гадаєте, Артеме Пилиповичу, — запитав Клебанов лікаря, — невідкладна вже на аеродромі?

Набираючи в шприц камфору, лікар ствердно кивнув головою.

Катер з Благовим на борту ще тільки відплив од «комерсанта», а з Мурманська вже було послано телеграфом запитання в Петрозаводськ і Ленінград. Проминувши Гудим-губу, літак ліг курсом на південь, а в цей час у Ленінграді по вулиці Бєлінського до будинку № 5, в якому, за паспортними даними, проживав «геолог», під'їхав на мотоциклі оперативний працівник.

Розвернувшись над аеродромом, літак пішов на посадку. Через сорок хвилин, подзвонивши з кабінету головлікаря, Клебанов доповів полковникові Раздольному про виконання наказу.

— Як він себе почуває? — запитав полковник.

— Дуже погано, у літаку довелося двічі робити ін'єкцію камфори. Весь час непритомний.

— Зараз приїду! — сказав полковник.

Минуло не більше десяти хвилин, і полковникова машина, скрипнувши гальмами, зупинилась біля під'їзду госпіталю.

Високий, товстий чоловік легко вийшов з машини і в супроводі Клебанова піднявся на другий поверх, де містився кабінет головного лікаря, майора медичної служби Гаспаряна.

— Доповідайте, капітане, про свої міркування, — сказав полковник, як тільки Клебанов причинив двері.

— Товаришу полковник, — почав капітан, — я думаю, що так званий Благов перед тим, як перейти кордон, займався важкою фізичною працею. Можливо навіть, довгий час працював у шахті…

Увійшов головлікар, привітався з Раздольним за руку — вони були знайомі, — і кивнув головою Клебанову.

— Це вже другий випадок.

— У вашій практиці? — спитав Раздольний.

— Ні, в історії цивілізації. — Підкрутивши короткі темні вуса, Гаспарян повторив: — Другий випадок! Кілька років тому один заповзятливий ділок на Заході виставив свою кандидатуру у губернатори штату і, щоб здобути популярність серед виборців, три години простояв на голові серед міської площі.

— Вибрали? — поцікавився Раздольний.

— Ні, забалотували. Очевидно, злякались, що коли він стане губернатором, то і ділове життя штату поставить догори ногами. Випадок з цим Благовим, як бачите, не перший. Ділок був міцніший. Простоявши три години на голові, він повів своїх виборців пити пиво. Благову не до пива, і з допитом, Сергію Володимировичу, доведеться почекати до завтра.

— Мені потрібно хоч би хвилин п'ять…

— Жодної хвилини. Хворий…

— Хворий! — перебив його Раздольний.

— Так, Сергію Володимировичу, тяжко хворий. Організм підтоптаний, серце розширене на чотири пальці, застарілий очаг в легені, всі ознаки силікозу — професіональної шахтарської хвороби…

Полковник Раздольний кинув швидкий погляд на Клебанова.

— У нашій країні, — говорив далі Гаспарян, — це явище рідке, а на Заході силікоз — справжнє лихо.

— Ми дамо хворому путівку до санаторію за рахунок профспілки! — посміхнувся Раздольний.

— Ага! — пригадав головлікар. — Товаришу капітан, мабуть, це вас розшукує начальник караулу?

— Дозвольте йти? — запитав Клебанов і, діставши дозвіл полковника, вийшов з кабінету.

Гаспарян провів капітана до порога, щільно причинив двері і тільки тоді відповів на іронічну репліку Раздольного:

— У тебе, Сергію Володимировичу, дивна манера видавати себе за гіршого, ніж ти є насправді.

— Наприклад?

— Я знайомий з тобою не перший рік. Ти гуманна людина і добре знаєш, що хворий потребує…

— Ваграме Анастасовичу, ти розумієш, скільки людських життів можна зберегти, коли дізнатися про мету цієї засилки порушника? А якщо він не один? Якщо одночасно з ним, але іншим шляхом до нас уже закинуто або готуються закинути кілька отаких Благових? Кожна хвилина дорога. І я питаю вас, товаришу майор медичної служби, коли можна допитати затриманого порушника кордону?

— Завтра ви зможете розпочати допит, — відповів Гаспарян. — Вас це влаштовує?

— Дивне питання! — знизав плечима Раздольний і попрямував до дверей. — До зустрічі! — кинув він уже з порога і вийшов з кабінету.

Рано пранці другого дня надійшла відповідь з Петрозаводська і Ленінграда.

Черговий по відділу подзвонив полковникові Раздольному на квартиру. Через кілька хвилин після дзвінка полковник приїхав в управління і розпечатав пакет. З Карело-Фінської республіки повідомляли: «У місті Петрозаводську геологічного інституту нема. В Карельському філіалі Академії наук СРСР (вул. Урицького, 92) є відділ геології, але він не займається геологорозвідувальними експедиціями. Було опитано співробітників геологічного відділу Академії наук, але встановити особу геолога Благова Василя Васильовича не пощастило. Розшукуваний Благов ніколи у відділі не працював, і ніхто тут про нього не чув».

Повідомлення з Ленінграда було теж важливим: «Паспорт указаної серії і номера справді видано 5-м відділом міліції міста Ленінграда 4 лютого 1952 року громадянинові Благову Василю Васильовичу, росіянину, 1913 року народження.

Громадянин Благов В. В. проживав у місті Ленінграді, вул. Бєлінського, № 5, кв. 74.

16 січня минулого року о 23 г. 30 хв. громадянин Благов був підібраний на вул. Сінній і доставлений машиною швидкої допомоги в лікарню, де, так і не опритомнівши, помер від інфаркту серця. Ніяких документів при небіжчикові не знайдено. Що це був справді Благов, підтвердили його родичі.

Вдова Благова, Віра Андріївна, і дочка Благова, Тетяна, проживають за вказаною адресою.

Останні дванадцять років Благов В. В. працював старшим провізором гомеопатичної аптеки. Фотографія Благова при цьому додається».

Полковник розкрив паспорт затриманого на сторінці «Окремі помітки». Тут стояла кругла печатка з місця роботи: «Петрозаводський геологічний інститут». Подивившись на просвіт сторінки, Раздольний крізь лупу помітив сліди давньої печатки, змитої з професіональним умінням.

Така сама печатка була і на командировочному посвідченні. Фотографія справжнього Благова майстерно замінена фотознімком «геолога». Тиснення малих печаток у верхньому і нижньому куточках фотографії і мастиковий відтиск великої гербової печатки не викликали ніяких сумнівів.

Полковник записав про все це у блокноті і, взявши протокол огляду особистих речей затриманого, спустився нижче поверхом, у кімнату, де його чекав капітан Клебанов. Тут на великому столі лежали одяг, взуття «геолога» і все те, що було в рюкзаку.

— Що нового? — спитав Раздольний.

— У каблуці лівого чобота знайдено шифр, але найцікавіше — записка, написана, очевидно, похапцем, на полях клаптика західнонімецької газети. По заголовку, який частково уцілів, можна припустити, що це «Куксхафенер рундшау». Записка написана олівцем по-російськи.

«Готують для закидання… Кличка Лемо. Проходив таку саму, як і я, підготовку… Знову проклятий лічильник… Шраммюллер… Кенгсбері — „Хіросіма“».

— Ясно, що Благов проходив спеціальну підготовку десь біля Куксхафена.

— Підстава?

— Важко уявити, щоб виписували, газету з маленького провінціального містечка землі Нижня Саксонія. Куксхафен розташований в гирлі Ельби. Морський порт. За переписом п'ятдесятого року — сорок сім тисяч жителів.

— Так, розповідайте далі.

— Очевидно, вирішивши прийти з повинною, Благов на доказ своєї щирості хотів повідомити все, що знає про агентурну школу…

— Або?

— Не розумію, товаришу полковник.

— Або записка — страховий поліс на випадок провалу.

— Товаришу полковник, Благов працював у шахті, з долоней його рук ще не зійшли мозолі… Навряд чи його встигли б отак зіпсувати…

— Така поспішність робить вам честь, капітане, але знижує об'єктивність оцінки, — перебив його Раздольний. — До цього питання ми ще повернемося. В одязі і взутті затриманого більше нічого не знайдено?

— Ні, товаришу полковник.

Постукавши, в кабінет увійшов черговий.

— Товаришу полковник, дзвонили з госпіталю. Можна розпочати допит Благова.

— Добре. Подзвоніть у гараж.

— Дозвольте йти?

— Ідіть.

Черговий вийшов.

— Де наші записи? — спитав Раздольний.

Клебанов передав записи полковникові. Вчитуючись у короткі висновки про речові докази, полковник робив помітки у своєму блокноті. Від першої зустрічі з затриманим залежить багато чого, а часу, потрібного для підготовки до короткого допиту, нема. Обставини вимагають рішучих, оперативних дій.

Клебанов попросив дозволу і, трохи відчинивши кватирку, закурив. Сизі голуби, посідавши на вікні, галасливо туркотіли й метушилися. По-весняному теплий вітер ворушив занавіски на вікнах. За головним корпусом управління протягом цих кількох днів виріс новий, восьмий поверх житлового будинку. Ліворуч у ніжному серпанку височіли стріли баштових кранів. Забираючись все вище на передгір'я, місто будувалося, з року в рік ставало розкішнішим і красивішим, а тут… Клебанов мимоволі глянув на шпигунське «хазяйство», що лежало на столі, і день, здалося йому, втратив свою ясну, весняну свіжість.

Коли вони приїхали в госпіталь, черговий лікар ще у вестибюлі попередив полковника:

— Стан хворого тяжкий, головний лікар просив вас укластися в десять хвилин.

Полковник похмурнів і, не відповівши, попрямував до сестри-хазяйки. Білого халата на його зріст не було. Стягнутий на спині зав'язками, тісний халат заважав Раздольному і посилював роздратованість.

Раздольний ішов довгим коридором госпіталю й лаяв себе: роздратування було поганим порадником у допиті, який мав зараз відбутися.

Коли полковник у супроводі капітана ввійшов у палату, він уже був зовсім спокійний і певний, що протягом даних йому десяти хвилин одержить усі потрібні відомості.

Високо покладений на подушках, Благов напівсидів, його великі натруджені руки з короткими пальцями лежали поверх ковдри. Погляд бляклих, колись голубих очей мляво ковзнув по обличчю полковника.

— Покурити б… — прошепотів він.

З дозволу полковника Клебанов подав йому коробку «Казбека».

Благов узяв цигарку, розім'яв її в пальцях, що не гнулись, прикурив і, глибоко затягнувшись, заплющив очі.

— Я хочу, щоб ви добре зрозуміли своє становище, — сказав полковник. — Вас затримано на судні, яке належить до Гамбурзького порту. В списку команди і пасажирів судна ваше прізвище не значиться. Командировочний документ, виданий Петрозаводським геологічним інститутом, — фальшивий. Такого інституту в Петрозаводську нема. Що ж до паспорта, то він справжній, але для вас було б краще, якби і він був підроблений. Паспорт викрадено у Благова шістнадцятого січня минулого року при обставинах, що погіршують ваше становище. Ось фотографія справжнього Благова Василя Васильовича. — Полковник показав фотографію. — Попереджаю: будь-яка спроба ухилитись від правди й заплутати слідство значно погіршать ваше і так погане становище. Ви будете відповідати?

— Так… — коротко кинув Благов після паузи.

— Ваше справжнє ім'я та прізвище?

— Непринцев Юхим Захарович. Ще одне ім'я дали мені «благодійники»… Умовне…

— Кличку?

— Нехай… кличку… Мені тепер однаково. Дали мені кличку «Пауль».

Клебанов вів протокол допиту.

— Рік і місце народження?

— Село Високе, Миколаївського району… Народився я в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році…

— Вам тридцять дев'ять років? — недовірливо перепитав полковник.

— Тридцять дев'ять років, — гірко повторив Непринцев. — Життя. Тільки за останні шість місяців, у школі пана Лермана, я трохи прийшов до пам'яті. Вісім років я не бачив сонця. Коли спускався в шахту, воно ще не сходило, коли повертався, надворі вже була ніч. Починав у Шарлеруа, і, здається, нема жодної шахти, де б я не працював.

Непринцев розповідав швидко, як людина, котра боїться, що їй не вистачить часу сказати найголовніше, потаємне, про що більше не можна мовчати.

— У п'ятдесят четвертому я захворів, і компанія викинула мене на вулицю. Три роки харчувався покидьками з міського смітника. Всі ці роки на чужині я тільки й думай про те, як повернутися на Батьківщину. Я завербувався до них, щоб повернутися додому. Знаю, тепер ви мені не повірите. Якби мене не знайшли в трюмі, я все одно прийшов би сам і розказав би всю правду.

— Повіримо ми чи не повіримо, — сказав полковник, — залежатиме від щирості ваших зізнань. Яке і від кого ви дістали завдання?

— Завдання дав мені доктор Лерман. За допомогою спеціального телевізійного пристрою він стежив за кожним моїм кроком, але я його ніколи не бачив, тільки чув скрипучий голос. Навіть прізвище шефа я узнав випадково — проговорився на аеродромі Шраммюллер, що супроводжував мене. Шефа я звав доктором, і це все, що я про нього знаю. Вони не дуже мені довіряли. — Непринцев гірко всміхнувся. — Тому й завдання я дістав, як сказав шеф, «наростаюче». Капітанові судна було доручено висадити мене на узбережжі затоки Трегуба. Орієнтуючись по компасу і карті, я повинен був вийти до висоти 412. Її звуть Чорною Брамою.

Раздольний і Клебанов непомітно перезирнулися: Чорна Брама за короткий строк не вперше приковувала до себе увагу ворога.

— На цій висоті рівно опівночі, — розповідав далі Непринцев, — я повинен був протягом п'ятнадцяти хвилин, через рівні інтервали часу, передавати свої позивні «Гермес», потім переходити на прийом. Це було перше завдання. Друге я мав дістати по рації. Коли виконав би друге завдання, мені дали б третє.

— У чому полягало друге й третє завдання?

— Не знаю. Одного разу я спитав про це, але мені відповіли, що я, мабуть, скучив за сніданками з помийниць. Більше я не ставив питань…

— До чого вас готували?

— Мене вчили працювати на рації, шифруванню і дешифруванню. Я вивчав тайнопис, орієнтування на місцевості, фотозйомку віддалених об'єктів за допомогою спеціальної камери. Годинами я просиджував у зарослях глоду на одному з Фрізьких островів і фотографував усі кораблі, що проходили. Якось мене послали на рибальському траулері у відкрите море, і я, лежачи в шлюпці, підвішеній на талях, під брезентом, фотографував військові кораблі під час їхнього військового навчання. Але особливо шеф спеціалізував мене на роботі з лічильником Гейгера…

— Про лічильник розкажіть докладніше, — сказав полковник.

— Мене висаджували на острови майже одразу після того, як їх обстріляли під час навчання військові кораблі. Я мусив за допомогою лічильника визначити залишки радіації. Цим тренуванням керував американець, я узнав його прізвище в останній день… Зараз я пригадаю… Якщо хочеш не забути, то обов'язково забудеш… Я записав.

— Кенгсбері? — запитав Клебанов.

Непринцев здивовано глянув на капітана.

— Цілком правильно, Кенгсбері. В думці я називав його «Хіросіма». Я знав кількох поляків: безробіття й голод штовхнули їх на цю роботу. Вони будували макети на атомному полігоні. Багато людей вмерло на моїх очах — війна, табори смерті, шахти, бараки переміщених осіб, але поляки… Вони вмирали від променевої хвороби… Щоразу, коли я брав у руки цей проклятий лічильник, страх наче мороз проймав мене до кісток, і я нічого не міг визначити… Тоді падлюка «Хіросіма» катував мене до смерті… Одного разу Кенгсбері ударив мене в пах…

Непринцев відкинувся на подушку й витер на лобі краплі поту.

— Що це за прилад — лічильник Гейгера, з яким вам доводилося працювати?

— Із слів Кенгсбері я запам'ятав небагато: «Лічильник з самостійним розрядом, несамогасний, має реєструючий прилад». Він схожий на авіабомбу, тільки замість хвостового оперення в нього кільце для кріплення якоря. Треба визначити глибину лотом, установити довжину якірного канатика і скинути прилад у море.

— Дивно, вас навчали, як поводитися з лічильником, і не дали з собою жодного приладу!

— Мені теж це здалося дивним, але на моє питання Кенгсбері грубо відповів: «Узнаєш, коли треба буде».

— Де вас тренували?

— Останній місяць десь на півночі. Мені було сказано, що ті природні умови подібні до умов Кольського півострова.

— Як ми потрапили на «Ганса Весселя»?

— Літаком перекинули в Кіль, На «Весселя» привезли вночі. Команду було відпущено на берег. Під час переходу Шліхт не випускав мене з своєї каюти. Ящик з спорядженням був у трюмі. Це на той випадок, якщо судно затримають у радянських водах. З каюти Шліхта вів таємний трап у трюм.

— Якою мовою ви повинні були шифрувати завдання?

— Російською. Я погано знаю німецьку мову. Шифр заховано в каблуці лівого чобота. Передача на частоті 12 400 кілогерц. Позивні — «Гермес».

У палату ввійшов головний лікар, перевірив пульс Непринцева і припинив допит.

Клебанов зібрав аркуші протоколу, прочитав їх уголос, дав підписати полковникові, потім — Непринцеву.

Повернувшись в управління, Раздольний подзвонив начальникові прикордонного загону полковнику Крамаренку:

— Остапе Максимовичу, здрастуй! — привітався він. — Приїжджай до мене, є деякі новини.


Крамаренко застав полковника в кабінеті. Раздольний поклав перед ним папку з протоколом допиту Непринцева.

— Прочитай, Остапе Максимовичу.

Крамаренко відкрив папку й заглибився в читання. Раздольний подзвонив у відділи управління і віддав короткі, як телеграми, накази. Він був схвильований і готовий до дії.

Закінчивши читати протокол, полковник закрив папку.

— Знову Чорна Брама!..

— Так, Остапе Максимовичу, знову! Мені здається, в зв'язку із зізнанням Непринцева варто поновити в пам'яті справу «Нестора Сарматова», — сказав полковник Раздольний і, відчинивши сейф, вийняв пухлу папку.

Перегортаючи підшивку, він зрідка зачитував дещо з документів і, нарешті, пригадав усі обставини цієї справи.

Приблизно місяць тому в порту Георгій було затримано якогось Сарматова, що намагався виміняти за золотий швейцарський годинник шлюпку з підвісним мотором.

Під час попереднього допиту Сарматов зняв окуляри, склав дужки і легенько почухав однією з них скроню. Жест ніби й певніший, але не минуло й хвилини, як Сарматов упав на підлогу, разів зо два тіпнувся і затих.

У дужці окулярів виявили шприц з отрутою.

Пізно вночі на спеціальному катері прибув із Мурманська капітан Клебанов. Насамперед треба було встановити, звідки і як прибув у порт Георгій так званий Сарматов. Обшукуючи його бобрикове напівпальто, капітан виявив за вилогами рукавів темно-зелений пісок з блискітками. Клебанов старанно зібрав пісок у пробірку, запечатав і швидкохідним катером відправив свою знахідку в Мурманськ на експертизу. Спектральний аналіз присланої пробірки показав: «Поданий для дослідження зеленуватий пісок складається з подрібнених порід олівіну і піроксену з незначною домішкою міді та нікелю…»

З висновком експертів капітан негайно виїхав до Мурманська й звернувся по консультацію до геологів. Він просив повідомити, в якій частині Кольського півострова є олівінові й піроксенові породи з таким самим процентом міді і нікелю.

Того ж дня геологи відповіли:

«За губою Західна Криниця є висота 412 — Чорна Брама, базальтова скеля, коло підніжжя якої років двадцять тому було виявлено вихід на поверхню зелених олівінових і піроксенових порід. Міді й нікелю в цих породах дуже мало, експлуатація нерентабельна».

З великою оперативною групою капітан Клебанов вирушив до Чорної Брами. Старанне вивчення місцевості дало непогані наслідки — в глибокій ущелині під снігом оперативники знайшли парашут.

Було ясно: Нестора Сарматова скинули з парашутом у районі Чорної Брами. Звідси він ішов пішки на схід до Гудим-губи й на попутній шнеці[8] перебрався до порту Георгій.

— Непринцев, очевидно, повинен був виконати те, чого не пощастило зробити Сарматову, — сказав Раздольний. — Той, хто послав Сарматова, знав, що агент пропалився. Одна з місцевих газет поспішила написати про цю справу. Пригадуєш повідомлення під сенсаційним заголовком: «Скорпіон жалить себе»?..

— Як ти думами діяти? — спитав Крамаренко.

— Я маю намір скористатися відомостями, які ми одержали від Непринцева, і спробувати зв'язатися з його шефом.

— Даватимеш позивні звідси?

— Ні в якому разі. Поміркуй сам: за першим завданням Непринцев мав досягнути висоти 412 і тільки тоді дати позивні. А якщо вони, перевіряючи агента, запеленгують рацію? Провал! Ні, рискувати не можна. Через годину капітан Клебанов і старший лейтенант Аввакумов вилітають на вертольоті до Чорної Брами. До речі, Остапе Максимовичу, ти добре знаєш ці місця? Чому така дивна назва — Чорна Брама?

— Брама по-поморськи — баржа. Це скеля справді схожа на піднятий ніс баржі. Чорна, відшліфована вітром, вона різко виділяється на фоні вкритих снігом сопок і тундри. Назва влучна. В нас одну сопку прикордонники назвали «Буханка» і, знаєш, звикли, — тепер цю сопку ніхто інакше не називає.

— Отже, Остапе Максимовичу, і ти вважаєш, що постріл в яблучко? — спитав Раздольний.

— Усе правильно, я зробив би так само, але чуття мене рідко обманює. Вальтер Шліхт — хитра бестія, і, хоч радіостанція на «Гансі Весселі» опечатана, ясно, що в нього є ще одна рація, захована десь в обшивці судна. Нарешті, він може скористатися послугами міського телеграфу і дати шефові умовну, досить невинну телеграму.

— Усі потрібні заходи вжито. Ніхто з команди «Весселя» телеграми не відправляв, і ця обставина турбує мене найбільше…

— Чому? — здивувався Крамаренко.

— Можна дати умовну телеграму, але найлегше — умовно промовчати.

Вдаривши кулаком по столу, Крамаренко сказав:

— От загадка! І що їм треба на цій Чорній Брамі?!

Таке ж питання переслідувало і Раздольного. Він, як і Крамаренко, шукав ключ до цієї загадки.

— На схід од Чорної Брами, пам'ятаєш, Остапе Максимовичу, проходила лінія фронту. Три роки й вісім місяців гітлерівці намагались прорватися до Кольської затоки. Тут були відбірні частини — шоста горно-єгерська дивізія і альпійська «Едельвейс». Мені здається, що саме десь тут, у цих подіях, які відбулися тринадцять років тому, і криється ключ до розгадки. Але з'явився лічильник Гейгера і переплутав усі карти. Навіщо потрібен цей прилад на зовсім безлюдному побережжі Трегубної? Навіщо було так довго тренувати Непринцева у фотозйомці військових кораблів і потім висаджувати його на безлюдному побережжі?

— Я добре знаю ці місця. Віриш, ночами не сплю, думаю: що їм треба на цьому побережжі? Від губи Західна Криниця до Тимофіївки — безлюдна тундра, багно, озера і трясовини, круті скелясті горби. Де-не-де зустрінеш березняк. У цім краю навіть полярний лис не водиться. Лемінга, полярну мишу, і то не побачиш. Пустиня!

— Не треба забувати, Остапе Максимовичу, що Сарматов хотів придбати шлюпку з підвісним мотором.

Постукавши, ввійшов капітан Клебанов і доповів:

— Прибув старший лейтенант Аввакумов. З аеродрому дзвонив капітан Желонкін — машина готова до вильоту. Синоптики обіцяють погоду.

— Викличте до мене з шифрувального відділу лейтенанта Гурова!

Повторивши наказ, капітан вийшов з кабінету.

— Прошу тебе, Сергію Володимировичу, коли щось узнаєш — подзвони! — прощаючись сказав Крамаренко.

До тринадцятої години оперативна група дісталася на автомашині до аеродрому. Рівно о чотирнадцятій вертоліт піднявся, набрав висоту і ліг курсом на південний захід. Через півтори години, старанно обдивившись усі підходи до Чорної Брами, льотчик вибрав місце і посадив машину.

Глибокий сніг лежав в ущелинах, а там, де його не було, чорніли скелі. В повітрі відчувалась весна. Припікало сонне. Прохолодний поривчастий вітер дув з затоки.

Чекаючи початку передачі, капітан Клебанов хвилювався.

Точно о двадцять четвертій годині в ефірі прозвучали перші позивні. Через рівні інтервали радист передавав ім'я грецького бога комерції. Через п'ятнадцять хвилин перейшли на прийом.

Затамувавши подих, усі оточили рацію.

Обдурений нерухомістю людей, цікавий лемінг безстрашно підійшов до них і довго дивився на контрольне очко рації — зелений миготливий вогник. Потім, почувши запах консервованого м'яса, розшукав порожню бляшанку, схопив її і, задкуючи, потягнув до себе в нору. Бляшанка гуркотіла, зачепившись краями, не влазила у вузьку нірку. Звірок вищав од безсилої люті.

Клебанов підняв камінець і з досадою шпурнув його в лемінга.

Рація працювала на прийом. Томливо довго тяглися хвилини.

Похолоднішало. В темному небі сяяли розсипи зірок. Десь на півночі зеленкуватий спалах прокреслив небокрай і погас. Знов спалахнув і повиснув над головою. Ніби чиясь хазяйська рука на зоряній мотузці розвісила зеленкуваті, ще мокрі від води полотнища.

Десь далеко протяжно й жалісливо завив вовк. Біля консервної бляшанки знову з'явився лемінг. Він злегка торкнувся лапкою бляшанки, і вона упала набік. Різко задзвенів метал.

Клебанов здригнувся. Секундна стрілка невблаганно бігла по циферблату, закінчуючи круг останньої п'ятнадцятої хвилини.

Знову передача: «Гермес»… «Гермес»… «Гермес»… І знову прийом.

Після шостої передачі позивних і безуспішного очікування на прийомі рацію вимкнули. З радіостанції вертольота Клебанов відправив у Мурманськ умовне повідомлення.

Через півгодини — це означало, що полковник не спав — вони одержали відповідь.

А вранці наступного дня полковник Раздольний знову допитав Непринцева. Підтвердивши свої попередні зізнання, Непринцев повідомив кілька цікавих подробиць про Інститут лікарських рослин під Куксхафеном. Розказав про свою зустріч з невідомим, який мав кличку Лемо.

У ніч на вісімнадцяте Раздольний одержав друге умовне повідомлення від Клебанова. Вранці дев'ятнадцятого надійшло третє — на позивні ніхто не відповідав.

СИГНАЛ БІДИ

П'яту добу сторожовий корабель був у дозорі.

Північно-східний вітер дужчав. Сірі, провисаючі пасмами хмари мчали низько над кораблем і, здавалося, зачіпали за топ щогли. Коли анемометр показав швидкість вітру п'ятнадцять метрів, командир прийняв рішення ввійти у бухту.

Мис Святий Ріг залишився з лівого борту «Завірюхи».

Біля входу в затоку Тиха вахтовий офіцер доповів:

— Бачу ціль праворуч сто двадцять, дистанція п'ятдесят п'ять кабельтових!

За даними, які мав штурман, у цьому районі Баренцового моря зараз риболовецьких суден не могло бути.

На запитання «Завірюхи» невідоме судію не відповідало. Сторожовий корабель розвернувся, вийшов у відкрите море й ліг курсом триста двадцять п'ять.

…З часу тієї розмови в кубрику боцман не забував комендора Нагорного. Якщо в інших матросів корабля було досить часу і на дозвіллі вони могли написати листа або прочитати книжку, то в Нагорного не лишалося жодної вільної хвилини. Ясачний в'ївся в комендора, наче іржа в якірний клюз[9]. Боцман вважав, що робота, яка потребує безперервного напруження і повної віддачі сил, витіснить з голови Нагорного сумні думки про те, куди з-під ніг тікає палуба корабля.

За камбузом у товаристві двох таких самих, як і він, хворих на морську хворобу матросів Нагорний обплітав кранець[10]. Тут, на кормовій частині корабля, в теплому й добре освітленому коридорі, хитавиця відчувалася менше, ніж на півбаці. Андрій із захопленням віддався цій хитрій справі.

Руки в Андрія огрубіли, на долонях з'явилися великі вузлуваті мозолі. Кілька років тому він часто бував дома в свого однокашника Дими Яблонського. Димина бабуся, — вона викладала в музичній школі, — якось, звернувши увагу на Андрієві руки, заохала: «Це ж руки Паганіні!» Нагорний пригадав це і посміхнувся.

— Ти чого? — думаючи, що Нагорний сміється з нього, запитав Тулупов, маленький, наче аж опухлий від сну рум'яний матрос.

На кожному кораблі завжди є матрос, що стає об'єктом всіляких, часом недоброзичливих жартів. На «Завірюсі» таким матросом був Федя Тулупов. Посміювалися не стільки з його комічної зовнішності, скільки з характеру — хлопець був надміру образливий і самолюбний. У перші дні служби на кораблі Тулупова призначили в наряд на камбуз, і кок, великий жартівник, доручив Феді продувати макарони. Матроси, давлячись сміхом, приходили в камбуз дивитись, як рум'яний Федя Тулупов, ще більше розрум'янившись від натуги, продуває макарони. Федю посилали з каструлею у машинний відділ одержати два кілограми сухої пари. Бакові матроси заставляли Тулупова точити лапи якоря, ютові — мішком розганяти на кормі туман.

Замполіт капітан-лейтенант Футоров за лихі жарти над Тулуповим викликав матросів до себе й суворо їм вичитував. Але Федя був незлопам'ятний і ніколи нікому не скаржився.

— Ти чого усміхаєшся? — перепитав Федя.

— Так, своїм думкам, — примирливо сказав Нагорний.

У цей час, міняючи курс, «Завірюха» лягла на борт, і матросів жбурнуло до дверей.

— На морі чого не трапляється! — тоном бувалого моряка промовив Тулупов. — Мені ось один мічман розповідав: є такі моря — вода від солі важча, ніж залізо. Якір кинуть, а він не тоне! Другий кинуть — теж не тоне! Навколо акули так і шастають. А боцман кричить: «Чого, салаги, дивитесь?! Ану, кидайтесь у море топити якорі!»

— Ти ж казав, Федю, — у морі акули, — нагадав, стримуючи посмішку, Нагорний.

— Нічого не вдієш — служба! — відповів Федя. — Боцман наказує — виконуй!

— Ну, ну, трави, Федю, через клюз помалу! — підморгнувши Андрієві, зауважив Лаушкін.

Він полюбляв морські слівця.

Знову ударила велика хвиля в борт, і матросів знову відкинуло до дверей, які вели на ют.

Нагорний подумав про те, що наверху зараз хвилі вдираються на півбак до самого хвилеріза… Думаючи про хвилю, Андрій чомусь згадав оркестрову раковину в міському парку, в якій по вихідних днях грав духовий оркестр. Ця раковина надзвичайно схожа на велику оскаженілу хвилю.

Думки Нагорного обірвав боцман. Ясачний нечутно підійшов до них, узяв з рук Андрія кранець, причепливо перевірив, як той обплів його, потім, глянувши на матросів, звелів:

— Нагорний, дозорним! Стати на вахту в першу зміну. Одяг штормовий!.

Повторивши наказ, Нагорний спустився в кубрик, надів стьобані штани, гумові чоботи, теплу куртку з капюшоном і піднявся на півбак.

Вітер гнав велику океанську хвилю. Високо здіймаючись, вишкіривши зуби пінистого гребеня, вона хлюпала в ніс корабля і, ще не втративши пориву, розбивалася об хвилеріз, обдаючи гармату й надбудови півбака бризками, що замерзали на льоту.

Тримаючись за штормовий леєр, Нагорний вдивлявся в обрій, який то відкривала, то закривала висока хвиля. Кожен новий пінистий вал з гуркотом і свистом обвалювався на півбак, підкочувався назад, стікав через шпігати й знову з ще більшою люттю кидався на корабель.

По коліна у воді, ніби аж заледенівши на вітрі, Нагорний ніс вахту. Його вії й брови вкрилися інеєм. Вітер боляче бив в обличчя твердими крупинками снігу.

В ту мить, коли над форштевнем здіймалась нова хвиля, Нагорний інстинктивно заплющував очі, і удар хвилі викликав відчуття яскравого спалаху. Після чергового удару, від якого аж дух забивало, він розплющив очі й побачив серед неспокійних хвиль і косматих хмар ледь помітний червоний вогник.

«Здалося», — подумав Нагорний, але вогник знову спалахнув, і новий вал крижаної води навалився на нього і потягнув за собою. Андрій покотився по палубі, перелетів через хвилеріз, боляче вдарився об гармату. Підхопившись, він учепився руками в гриб вентиляційного отвору і, охоплений єдиним почуттям обов'язку, крикнув:

— Ліворуч п'ять бачу червоний вогонь!


У цей день дрифтерний сейнер[11] з моторно-риболовецької станції порту Георгій вийшов у море на розвідку риби.

О чотирнадцятій годині радист піднявся в ходову рубку і передав капітанові штормове застереження:

«Через п'ять-шість хвилин у сімдесят четвертому районі передбачається посилення північно-західного вітру до шести-семи балів».

Капітан риболовецького судна Михайло Григорович Вергун був маленьким, щупленьким чоловічком. Найпримітнішими в його зовнішності були очі. На темному, зморщеному, задубілому від морського вітру обличчі вони були ясно-голубі, по-дитячому чисті.

Вергун прочитав радіограму і пішов у штурманську рубку. Подивившись на карту, він тицьнув пальцем у район Гончаківки і сказав штурманові:

— Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.

Олександр Кузьмич Пліцин — молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.

Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.

«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.

Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і,нарешті, наважився:

— Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?

— Знаєш, то чого ж питаєш? — пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.

— Може, зійдемо на берег?.. — почав Щелкунов.

— А навіщо?

Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.

— Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, — схитрував помічник.

— На рейді станемо, — одрізав Вергун.

Щелкунов зітхнув раз-удруге і спустився вниз. Це був високий чоловік з запалими грудьми і маленьким животиком, що випинався вперед. Прохор Степанович носив борідку клинцем і довгі вуса, що звисали донизу. Від нього завжди тхнуло спиртом, що допомагало легко знайти помічника в будь-якій частині судна. Характер у Прохора Степановича препоганий, і якщо Вергун терпів його на сейнері, то тільки тому, що Щелкунов був великим майстром по засолу оселедців і дуже хазяйновитим: шкіперське майно і рибальську снасть беріг як своє око.

Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.

Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.

Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:

— Тимку, додай.

Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.

Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них — він був родом з Коли — свистунів заганяють у пляшку.

Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів — це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.

Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.

Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.

У цей час в машинному відділі все, що було погано принайтовано, зірвалося з своїх місць і з гуркотом перекочувалося від борту до борту.

Хлюпнувши води в обличчя Тимкові, моторист вирішив, що подав першу допомогу, і кинувся до дизеля, який почав підозріло чихкати.

«Вайгач» ішов без вантажу. Судно сиділо мілко, його високі борти, підставлені вітрові, були як величезні паруси. Кожний порив шквалу клав сейнер на тридцять градусів.

— Ану пусти! — сказав Вергун і, легенько відштовхнувши кермового, став до штурвала.

Вогник маячного знака Клюєва було видно. Борючись зі шквалом, «Вайгач» ішов на створи затоки, коли Вергун несподівано відчув, що судно не слухається керма.

Крізь рев і свист вітру він не одразу почув, що двигун не працює.

Ще не знаючи всього того, що сталося в машинному відділі, Вергун зняв кришку переговорника й спокійно запитав:

— Тимку, що там у тебе?

Не почувши звичайної відповіді, Вергун передав штурвал кермовому, а сам поліз у машинний відділ. Тут горіла тьмяна лампочка аварійного освітлення. Спочатку Вергун нікого не побачив. Потім, насилу добравшись по слизьких плитах до рундука з ганчір'ям, помітив механіка, що лежав нерухомо. На Тимкових губах виступила піна, він був непритомний. Ще з більшими труднощами розшукав Вергун моториста. Той порався біля двигуна, намагаючись його запустити.

— Що з ним? — запитав Вергун про механіка.

Але в цей час його жбурнуло вбік. Утриматися на ногах, узутих в калоші, було неможливо. Вергун ударився об стрингер[12]. Він зрозумів: щось подібне сталося і з Тимком.

Генератор на судні був навісний. Під час зупинки двигуна освітлення й живлення рації перемикали на аварійне, від акумулятора. З тривогою глянувши на аварійну лампочку, що ледь-ледь горіла, Вергун швидко оцінив обстановку.

— Двигун! — гукнув він мотористові, швидко піднявся в штурманську, послав Пліцина в машинний з аптечкою і наказав радистові: — Передавай: «Вийшов із ладу двигун. Прошу допомоги. Координати…».

— Аварійне живлення кінчається, рація не працює, — сказав радист.

П'яту годину дрейфував «Вайгач» на південний схід. Шторм шаленів. Усі спроби завести двигун були даремні. Біля непотрібної тепер рації сидів радист і у відчаї гриз нігті. Штурман при світлі свічки визначав напрям і швидкість дрейфу. Вергун сам стояв біля штурвала. Через рівні проміжки часу помічник стріляв із сигнального пістолета. Червона ракета злітала і відразу ж гасла на шквальному вітрі.

У ходову рубку піднявся штурман Пліцин. Він був блідий, голос його тремтів:

— Михайле Григоровичу, — сказав він капітанові, — дрейфуємо на каміння Святого Рога. Три милі за годину… До Рога лишилося сім миль…

Піднявшись по трапу, в люці ходової рубки з'явився помічник і, розмахуючи сигнальним пістолетом, гукнув:

— Михайле Григоровичу, п'ятдесят ракет відпуляв, а вони ж по карбованцю сімдесят штука!

— От скат! — вилаявся Вергун. — Іди стріляй!

Щелкунов зітхнув і вже іншим тоном буркнув, спускаючись у люк:

— Увесь навігаційний запас випуляємо, двадцять штук залишилося!

Вергун бачив, як злітали і гасли ракети на вітрі, як, осяяна спалахами пострілів, метушилась на носі смішна постать Щелкунова.

Минуло ще кілька хвилин, і помічник, знову висунувшись з люка, жалісливо сказав:

— Нема більше жодної ракети, всі вистріляв…

— Бочку на ют! — наказав Вергун.

Тримаючись за штормовий трос, помічник пробрався на ют. Матроси викотили бочку з смолою, міцно принайтували її до лівого борту, збили верхнє дно і запалили.

Полум'я в чорних клубах їдкого диму рвало вітром, притискувало до хвилі. У відблисках вогню, що похитувалися од вітру, на обличчях людей можна було ясно прочитати тривогу. Трагічне становище сейнера ні для кого не було таємницею. Досвідчені рибалки, вони добре знали погану славу Святого Рога. Спроба висадитися, якщо станеться аварія, з шлюпки на каміння, що кипіло в бурунах, буде марною. Недаремно помори склали приказку про ці місця: «Попливеш до Святого Рога — попадеш до чорта додому!»

На «Вайгачі» помітили сторожовий корабель тільки тоді, коли «Завірюха» обходила сейнер, щоб підійти до нього з навітряного боку.

Осліплений променем прожектора, сигнальник сейнера просемафорив на «Завірюху»:

«Заглух двигун. Механік поранений. Прошу допомоги».

Одержавши семафор, Поливанов задумався. І було над чим: припливно-відпливна течія, поривчастий штормовий вітер і мінлива велика хвиля не давали можливості підійти до сейнера ближче ніж на кабельтов і, метнувши кидальний кінець, узяти його на буксир. Разом з тим не можна було баритися ні хвилини: до гострого каміння Святого Рога — дві години дрейфу. Спустити шлюпку й послати людей на допомогу? Але, якщо навіть пощастить при такій хвилі спустити шлюпку, її може розбити об борт сейнера.

Шторм ставав дедалі більш шаленим. Вітер досягнув швидкості двадцяти одного метра в секунду. То відпрацьовуючи назад, то на найменшому «вперед» ледве вдавалося тримати корабель на дистанції. Передавши семафор, команда сейнера мужньо чекала відповіді. Всі вони, від капітана до матроса, дуже добре розуміли, що подання допомоги пов'язане з великим, смертельним риском.

Прожектор, який спалахнув на кораблі, писав: «Увага! Увага! Увага! Висилаємо шлюпку. Забезпечте висадку!»

В шторм спустити шлюпку і вдержати її біля трапа, щоб посадити людей, неможливо. Тому старший механік Юколов, два мотористи, фельдшер, боцман і шість матросів зайняли місця в шлюпці, ще підвішеній на талях. «Завірюху» кидало так, що шлюпка то злітала над бортом корабля, то над самісіньким гребенем хвилі. Щоб шлюпку не розбило об корабель, треба було, якнайточніше розрахувавши час, в одну мить опустити її на хвилю, віддати талі і відштовхнутися од борту.

Спуском шлюпки на воду командував сам капітан третього рангу.

Як тільки корабель накреняло, людей, що сиділи в шлюпці, з ніг до голови обдавало крижаною водою. Діждавшись, коли після великої хвилі період хитавиці на кілька секунд зменшився, командир сказав:

— Трави!

Шлюпка осідлала гребінь хвилі під шквальним вітром і опинилася за десять метрів від борту корабля.

Напружуючи всі сили, матроси держали шлюпку на курсі.

Гребцем на третій банці був комендор Нагорний. Упершись ногами в рибину, він щосили загрібав веслом, аж боліло в суглобах. Провалюючись у міжвалля, моряки поринали в пітьму — хвиля закривала від них корабель, і тільки промінь прожектора, пробиваючись крізь пінявий гребінь, підсвічував бризки, наче розсипи самоцвітів.

Високий чорний корпус сейнера виріс перед ними несподівано.

— Та-ба-ань!!! — крикнув Ясачний.

Упершись у вальки, відштовхуючи їх од себе, моряки з нелюдською силою тримали шлюпку на хвилі.

Кинутий з сейнера штормтрап спіймав Юколов, учепився за сходинку і в ту ж мить повиснув над морем. Сейнер накренило на протилежний бік, і штормтрап з людиною, що висіла на ньому, вдарило об борт. Сходинкою трапа Юколову розбило брову. Щоразу користуючись моментом, коли сейнер накришиш в його бік, інженер піднімався на кілька сходинок трапа і, підставивши ногу, чекав нового удару об борт. За три прийоми йому пощастило дістатися до палуби, його підхопили під руки і підняли наверх.

Обидва мотористи і фельдшер піднялися на сейнер з такими ж труднощами.

Штурман «Вайгача» записав у судновий журнал:

«21 год. 30 хв. 39,0–35,6 північної довготи і 68–12,0 східної широти. Шторм 11 балів. Судно не керується, двигун не працює. Продовжуємо дрейфувати із швидкістю трьох вузлів. До каміння Святого Рога лишається п'ять миль. Прийняли на борт з прикордонного корабля спеціалістів, які мають подати допомогу».

Поки механік і мотористи перебуватимуть на судні, треба гребти на шлюпці з усіх сил. Страждаючи від тупого, ниючого болю у всьому тілі, Нагорний не відчував ніяких симптомів морської хвороби. Хотілося тільки хоч на кілька хвилин покласти весла і опустити руки. Йому здавалося, що іще тільки одне зусилля, ще тільки хоч раз він занесе весло, і вже не вистачить сили витягнути на себе вальок, але… Нахиляючись уперед, він знову і знову заносить весло і щоразу з новою силою витягує вальок.

У той час, коли фельдшер Варенов зайнявся Тимком, механік і мотористи спустилися в машинний відділ.

При світлі яскравих акумуляторних ліхтарів, які вони взяли з корабля, Юколов оглядав дизель, уважно вислуховував кожен вузол, кожен агрегат. Колись механік плавав на «касатці», де був такий самий дизель марки ЗД-6, і це полегшувало йому роботу.

Поставивши моториста на ручну помпу, інженер пробував нагнітати плунжерну пару паливного насоса, але звичний слух, хоч як напружувався, не вловив характерного металевого цокання в циліндрі. В насоси не надходило дизельне пальне. Юколов розібрав і ретельно оглянув підкачувальний насос, фільтр грубої очистки, а також насос високого тиску. Вся система була справна.

Стрілки його ручного годинника показували двадцять одну годину п'ятдесят вісім хвилин. Юколов відчував, як у нього наморочиться в голові і слабнуть ноги. З розсіченої брови ще текла кров, великий синяк закривав око.

Матроси сейнера скупчились біля трапа. З надією і хвилюванням вони мовчки стежили за кожним рухом механіка.

Ледве тримаючись за поручні дизеля, Юколов думав: «Чому ж форсунки циліндрів не мають потрібного тиску?»

Він ще раз оглянув систему і знову не виявив пошкодження.

А шторм лютував. Другу годину матроси на шлюпці боролися з хвилею. Сила людей витрачалася на те, щоб удержати шлюпку на місці. Варто було хоч на хвилину опустити весла, як борт повертало до вітру і шлюпку заливало хвилею й несло просто на сейнер.

Люди знемагали. Боцман це бачив і нічим не міг допомогти. Напружуючи останні сили і намагаючись не зірватися з ритму, не «виловити краба» або ще гірше — «щуку», Нагорний у ці хвилини думав: «Якби Світланка могла побачити мене зараз, у цій шлюпці, вона сказала б…» Але він ніяк не міг уявити, що сказала б Світлана. От мати, напевне, спитала б: «Андрушенько, чи не забув ти надіти теплу фуфайку?» — подумав він, усміхнувся й зустрівся поглядом з Ясачним.

Побачивши усмішку на обличчі Нагорного, яскраво освітленого в цей час прожектором із «Завірюхи», боцман гукнув:

— Ану, матроси, пісню! — і заспівав сам. Голос у нього був сильний і гарний.

Ой ти, море, море, ні кінця ні краю,
Ходять низько хмари, сніжний шторм реве…
І матроси підхопили:

У крижані сопки б'є морськая хвиля,
Та чаєчка рідна голос подає…
А в машинному відділі сейнера Юколов ще і ще раз оглядав усю систему, що нагнітав пальне. Несподівано біля з'єднувального фланця він помітив калюжку дизельного пального. Очевидно, саме тут насос засмоктував повітря.

Замінивши прокладку фланця, Юколов почав нагнітати пальне до форсунки,і незабаром почув знайоме цокання — раз, ще раз, ще…

Хвилюючись, він натиснув стартер. Кілька разів чхнувши, двигун забурчав спочатку несміливо, потім усе ритмічніше запрацював на повну силу.

Почувши, як пахкає двигун, Щелкунов піднявся в ходову рубку і, притиснувши Вергуна в куток своїм животиком, дихаючи спиртом, зашепотів захлинаючись:

— Михайле Григоровичу, я тебе знаю, ти щедра душа! Дивись, не відвали прикордонникам свіжої рибки! Їх шоколадами годують, а в нас і так нічого нема…

— Скупердя! — презирливо кинув йому Вергун. — От скажу команді — і борідку твою іноземницьку по волосині повисмикують! Скат ти! — вилаявся він і пішов до люка. Потім зупинився, поміркував і повернувся. — Я весь улов віддав би, не пошкодував, але ж не візьмуть — образяться… Лю-ди! — кинув він і спустився на палубу назустріч механікові «Завірюхи», що саме піднімався з машинного люка. Капітан обняв його і сказав: — Передайте вашому командирові… Ми знали… Ми вірили, що ви не залишите нас у біді… Ми цього ніколи не забудемо, товариші!

За все своє велике, сповнене всіляких пригод життя капітан Вергун ще ніколи не виголошував таких довгих зворушливих промов.

Шлюпка благополучно зняла прикордонників із сейнера і відвезла на «Завірюху».

Піднявши на фалі флаг привітання, «Вайгач» розвернувся носом проти хвилі й пішов до затоки Тиха.

НОВЕНЬКИЙ ДОЛАР

Світанок. У ділових кварталах Гамбурга тихо й безлюдно. До під'їзду будинку по набережній Внутрішнього Альстера безшумно під'їхав темно-синій «роллс» й сполохав тишу низьким, протяжним звуком клаксона. У відповідь на сигнал важкі, оббиті кованою міддю двері відчинилися, і до машини вийшов чоловік без капелюха, в легкому пальті, з товстелезним портфелем у руці.

Набираючи швидкість, «роллс» проминув Белльвер-дер-Аусшлаг і повернув на міст, що пересікав Ельбу. Високо на стіні одного з корпусів верфі впадав у вічі напис:

«Знову, як у тридцять п'ятому, „Блом-Фосс“ випускає броньові плити для танків! Німці, будьте пильні!»

Декілька пожежних частин і загін поліції, орудуючи шлангами й скребачками, поспішно ліквідовували цей заклик до здорового розуму.

Залишивши позаду громіздкі корпуси верфі, «роллс» вирвався на асфальтоване шосе Гамбург — Куксхафен.

Колись авангавань Гамбурга, Куксхафен, славилась морськими купаннями, тепер це була база англійського військово-морського флоту.

Позираючи в дзеркало, шофер крадькома розглядав свого пасажира — правильні риси обличчя, рівне сиве волосся, окуляри в золотій оправі, маленький рот, тонкі губи, що застигли в холодній іронічній посмішці. Права рука пасажира лежала на портфелі, кисть лівої з алмазним перснем на підмізинному пальці була просунута крізь петлю поручня. Вчора на пірсі американо-германської трансатлантичної компанії шофер зустрічав цього пасажира. Він прибув у Гамбург великим, гарним лайнером. Хто він, цей посланець із-за океану? Багатий комерсант чи удачливий дипломат? Автоцистерна з прицепом, яка йшла їм назустріч, привернула до себе увагу водія «роллса».

Минувши Куксхафен, машина, не зменшуючи швидкості, мчала по набережній. Ліворуч простягались торф'яні болота, праворуч — сірі води Гельголландської бухти і в світанковому серпанку на обрії — Фрізькі острови.

Незабаром показався високий цегляний мур, всіяний гострими шипами. «Роллс» зупинився біля глухої брами.

Виблискуючи золотом, накладні букви вивіски доводили до відома всіх тих, кого це могло цікавити, що тут міститься «Інститут лікарських рослий».

Пасажир:і портфелем вийшов з машини. Залізна хвіртка тихо відчинилась.

У кінці вузької гравійної доріжки, обсадженої з обох боків підстриженими кущами терну, виднівся червоний цегляний будинок, збудований у стилі важкого німецького класицизму, похмурий і непривітний. Приїжджого мовчки зустрів атлетичної будови чоловік з апоплексичною шиєю. Він був одягнений у сірий костюм напіввійськового крою, груди його прикрашали стрічечки офіцерських орденів часів третього райху.

— Шраммюллер! — відрекомендувався він прибульцю, допоміг гостеві зняти пальто й додав: — Доктор Лерман чекає на вас! Будьте ласкаві!

Сидячи за столом, доктор Лерман здавався огрядним, показним чоловіком, але варто йому було підвестися з крісла, як непропорціональні тулубу ноги робили його смішним. Лисий, відполірований, наче більярдна куля череп, маленькі стальні свердлики-очі й підфарбовані пишні вуса, що приховували тонку лінію рота, робили аж надто неприємним обличчя.

Коли біля входу двічі спалахнула лампочка, просигналивши, що прибув гість, доктор відчинив сейф, висунув шухляду на букву «М», швидко пробіг пальцями по картотеці, дістав погрібну карточку і прочитав:

«Френк Мерфі

(нар. 1892 р. в Літтл-Році, штат Арканзас).

З 1925 року Френк Мерфі очолює приватне розвідувальне бюро фірми „Стандарт-ойл оф Нью-Джерсі“.

У 1926 році був у Людвігсхафені на заводі „ІГ Фарбеніндустрі“, де ознайомився з методом Бергіуса, як одержати бензин з низькосортного вугілля. Внаслідок доповідної його групи було підписано відому вам угоду.

Тепер Мерфі сполучає приватні інтереси „Стандарт-ойл“ з державними інтересами військово-морської розвідки.

Крім того, Мерфі зв'язаний з авіаційним концерном „Блені Л. Картін-компані“ — снаряди дальньої дії „Титан“».

Поклавши карточку на місце, Лерман замкнув сейф і зробив крок назустріч гостеві.

— Якщо не помиляюсь, Френк Мерфі?

Гість увійшов до кабінету. Поставивши портфель на стіл, він простягнув руки до електричного каміна і, привітно усміхаючись, сказав:

— Просто чудово, докторе, що ми з вами зустрілись! Наше знайомство відбулося більш як двадцять років тому, правда заочно, але на міцній діловій основі. Угода «Стандарт-ойл» і «ІГ Фарбеніндустрі» була найвидатнішою комерційною операцією нашого часу. Я радий, докторе, що ми з вами репрезентували сторони цієї угоди.

— Бокал рейнського! — запропонував Лерман.

— Віддаю перевагу чому-небудь міцнішому — ранок вогкуватий.

Доктор підштовхнув столик-сервант до крісла, в якому сидів Мерфі, і запропонував випити щось за своїм смаком.

Мерфі взяв англійське віскі й налив дві чарки:

— За нашу давню, перевірену часом дружбу!

Лерман підняв чарку.

Спочатку розмова була дуже загальною. Співбесідники начебто промацували один одного, уникали питань, заради яких зустрілись. Потім Мерфі спитав:

— Приступимо до справи?

— Будь ласка! — люб'язно погодився доктор і, натиснувши кнопку під кришкою письмового стола, ввімкнув магнітофон.

Мерфі помітив цей рух доктора. Він уважно оглянув стіл і, потягнувши на себе бронзову статуетку Гермеса, побачив мікрофонний провід.

— Ви не образитесь, докторе, якщо ми розмовлятимемо без магнітофона? — запитав він і, вийнявши з кишені маленькі кусачки, перерізав провід. — Серед професіональних борців є звичай — раз на рік зустрічатись у Гамбурзі за зачиненими дверима для чесної боротьби. Це називається, здається, «гамбурзьким рахунком».

— Так, це чесна спортивна боротьба, — підтвердив Лерман.

— Не можна сказати, докторе, що ви ведете чесну гру. Із спроби скористатися магнітофоном можна зробити висновок про вашу гостинність, — не приховуючи іронії, зауважив Мерфі.

— Ми цього навчилися у вас, дорогий колего! — відпарирував Лерман.

— Недовір'я до свого партнера в грі стало сумною традицією. Ви, німці, на диво консервативні у своєму обмеженому націоналізмі.

— Консерватизм — благородна еволюція традицій, — зауважив Лерман.

— Жовчний англієць Дізраелі тлумачив консерватизм як організоване лицемірство, — сказав Мерфі, але, помітивши колючий погляд співрозмовника, додав: — Не будемо сваритися, докторе. Якщо розмовлятимемо, то тільки за «гамбурзьким рахунком».

— Тоді, колего, попрошу вас вимкнути свій магнітофон! — Лерман показав на великий жовтий портфель, що стояв на столі.

Пан Мерфі обдарував колегу чарівною щирою усмішкою і, потягнувши за китичку «блискавки» збоку портфеля, вимкнув магнітофон. Потім, ще раз усміхнувшись, пояснив:

— «Міджет». Страшенно зручна річ! Працює на сухій батареї. Два мікрофони в замках портфеля. В наш вік раннього склерозу — абсолютно незамінна допомога пам'яті.

— Ми одержали фірмовий проспект «Міджет» з Чікаго, — похмуро сказав Лерман.

— Отже, переходжу до справи. Операція «Гоббс»… До речі, чому «Гоббс»? — запитав Мерфі.

— Як ви, колего, знаєте, перед нами поставлено складне завдання. Але «мета виправдовує засоби», — підкреслив доктор. — Ця крилата фраза років триста тому була сказана Томасом Гоббсом. Тому операція дістала умовну назву «Гоббс». Ми справді, як ви, очевидно, помітили, користуємось усіма можливими засобами…

— Ці засоби не виключають можливості провалу, — зауважив Мерфі.

— Звичайно, — погодився Лерман. — Я бажаю вам, колего, успіху, але… В нашій справі випадковість відіграє не останню роль.

— Треба визнати, докторе, що операції «чотириста дванадцять» й «двісті чотирнадцять» були підготовлені особливо ретельно, тим більше стає незрозумілим провал. Ви проаналізували причини?

— Відомостей — майже ніяких. Операція «чотириста дванадцять» проходила весь час добре. Рута було скинуто в потрібному квадраті. Приземлився благополучно. Точно в домовлений час ми одержали телеграму, ось дешифровка: «Перша половина завдання виконана». Через кілька днів надійшло знову повідомлення: «Справи йдуть добре. Рут». Потім знову двотижнева пауза, і от… Стаття в газеті: «Скорпіон жалить себе»…

— Читав, — байдуже обізвався Мерфі, наче мова йшла про модний роман. — Годинничок підвів…

Ображений іронією, Лерман погарячкував:

— Думаю, не годинничок, а люди, яких, по суті, ми зовсім не знаємо…

— Ви не знаєте? Ваш чудовий навчальний заклад…

— Люди, які закінчили нашу школу, коли провал, виходять з гри. Еліта вашої школи приходить до чекістів з повинною.

— Не будемо сваритись, докторе, — примирливо сказав Мерфі. — Усе ясно: на другому бар'єрі Рут скрутив собі в'язи. А жокей номер два?

— Наш відділ у Кельні радіограми не одержував. Умовно це означає, що операція провалилась. Три дні підряд ми приймали позивні «Гермеса», але не відповіли.

— Зрозуміло. Треба, докторе, поспішати. В моєму портфелі є кілька радянських газет — вони попереджують, що плавати в районах Баренцового й Карського морів через військово-морське навчання небезпечно. Не приховуючи, вони пишуть: «…із застосуванням нових видів зброї».

— Наскільки я розумію, вас цікавить, крім усього, ракетне пальне? — спитав Лерман.

— Не таїтиму: ракетне пальне, — відповів Мерфі.

«Звичайно, Мерфі захищає інтереси „Стандарт-ойл“. Але ракетне пальне цікавить і Раммхубера, — подумав Лерман. — Генерал Раммхубер за дорученням бундесверу приймає американську ракетну техніку».

Наче вгадавши, що думає Лерман, Мерфі додав:

— Вважаю, що Інститут лікарських рослин має не тільки платонічний інтерес до цієї справи.

— Чому, дозвольте вас запитати?

Мерфі мовчки вийняв з бокової кишені складену газету «Франкфуртер нейс прес», розгорнув і показав пальцем на жирний заголовок статті, підкреслений червоним олівцем:

«Німецькі вчені працюють над створенням ракет далекої дії».

— «На узбережжі Північного моря, на південний схід від Куксхафена, компанія ракетної техніки провела серію випробувань…» — голосно прочитав Лерман і з удаваною байдужістю згорнув газету: — Перші кроки…

— Звичайно, потрібний буде деякий час, але ви можете розраховувати на нашу допомогу.

— Ваша допомога виглядає щонайменше парадоксально! — Обличчя Лермана було спокійне, і тільки очі виказували почуття неприязні.

— Ви сказали, докторе, парадоксально? — перепитав Мерфі.

— Колись, у Пеєнемюнді, — пояснив Лерман, — після випробування ракети фюрер потиснув руку конструкторові Брауну. А через кілька місяців перші ФАУ-2 перетнули Ла-Манш і напали на Лондон. Минуло всього дванадцять років, і ось німецький конструктор Варнер фон Браун — головний конструктор американського управління балістичних ракет. А ми, німці, одержуємо нову техніку, створену німецьким конструктором, як «допомогу» з-за океану. Хіба це не парадокс, пане Мерфі?

Мерфі не поспішав з відповіддю. Він налив у бокал віскі, розвів на цей раз содовою, ковтнув і, роздивляючись Лермана довгим оцінюючим поглядом, сказав:

— Наші шляхи в житті схрещувалися не раз: я уявляв вас, докторе Лерман, асом розвідки, найкращим учнем Канаріса. Тепер бачу, що помилився. Ви доброчесна і сентиментальна Гретхен! Є один бог на землі — міфічний син Зевса, його предок, — Мерфі фамільярно дав щигля по носу бронзового Гермеса: — Цього бога звуть Бізнес! Угода «ІГ Фарбеніндустрі» і «Стандарт-ойл» була новими скрижлями апостолів цього бога! Американські літаки скидали на фатерланд бомби, виготовлені за німецькими патентами. Заправлені американським пальним, німецькі підводні човни топили в Атлантиці кораблі під флагами із зірками. Нації приносили жертви на олтар бога-отця Бізнеса і сина його — Війни! Вілла на Берлінерштрасе у Куксхафені належить вам, докторе Лерман? Це дар бога-отця Бізнеса за ваше праведне життя! Коли ж ви, Лерман, сфальшували? Тоді, коли оплакували конструктора Брауна чи коли одержували свою долю тіла й крові? — Останнє Мерфі проілюстрував жестом, який на всіх мовах світу означає гроші.

Пригладжуючи тонкими, випещеними пальцями підборіддя, Лерман насилу вичавив щось на зразок усмішки:

— Те, що ви кажете, Мерфі, цинічно!

— Я цього не таю, докторе. Я цинік, веселий цинік! І, якщо казати правду, а ми з вами, пригадуєте, домовилися грати за «гамбурзьким рахунком», ви теж, Лерман, цинік! Так, так, цинік, — повторив він. — Ви думаєте, я не знаю, що ми оплачуємо спорядження і закидання агентури, яка займається розвідкою насамперед для вас? Ми одержуємо відомості з других рук, їм гріш ціна, а платимо вам великі гроші. Ну гаразд, змінимо пластинку. Давайте Еліту вашого інституту! — несподівано закінчив Мерфі.

Доктор Лерман увімкнув прилад. Поки нагрівався кінескоп, Мерфі налив чарку віскі.

На екрані з'явився інтер'єр великої кімнати із шведською гімнастичною стінкою. Мускулистий, пропорціональної будови чоловік, підтягуючись на руках, піднімався по стійці.

— Лемо, спустіться вниз і станьте до нас обличчям! — розпорядився доктор.

Контрольна лампочка мікрофона погасла.

Мружачись під сліпучого світла, на них дивився з екрани той, кого доктор назвав Лемо. Це був чоловік років тридцяти, його обличчя, бронзове під загару, здавалося мужнім і по-своєму гарним — різко окреслені вилиці, високий лоб, кучеряве темне волосся, світло-карі очі, прямий ніс, повні губи.

Знову спалахнула контрольна лампочка мікрофона.

— Лемо, ви готові до виконання операції? — по-німецьки запитав Мерфі.

— Так, я готовий, — відповів Лемо.

Звук його голосу, посилений динаміком, прозвучав голосніше, ніж належало.

— Ви знаєте район операції?

— У цьому районі я знаю кожну сопку, кожну бухту…

— Для вирішення другого, — головного завдання операції найвідповідальнішим є вербовка. Ви вірите тій людині? — спитав Мерфі.

— Вірю, — твердо відповів Лемо.

— А чому саме ви так вірите їй?

— Я знаю цю людину, як самого себе, — Лемо всміхнувся.

— Але минуло багато років…

— У цьому краї, — перебив його Лемо, — людина лишається тим, ким вона є. Сильні люди не міняють своїх переконань.

Вимкнувши мікрофон, Мерфі сказав:

— Пуста крилата фраза! Він сам зрадив свої переконання.

— Романтична підкладка. Всі росіяни в тій чи іншій мірі романтики! — зауважив Лерман.

— Зрадивши один раз, він зрадить і вдруге. Кінескоп можете вимкнути.

Екран погас, і яскрава точка, спалахнувши, впала, наче метеорит.

— Вам сподобався Лемо? — запитав доктор.

— Як новенький долар! Де ви його знайшли?

— У таборі переміщених осіб. Вас цікавлять подробиці?

— Я хочу знати, за що ми платимо гроші.

— Всупереч старому завіту цього Адама створили з ребра Єви…

— Чи не можна без старозавітних притч?

— Чи знайоме вам ім'я Марти Плішек?

— Уперше чую.

— Ви не читаєте «Гамбурзького листка» кримінальної хроніки? Марта Плішек має в порту репутацію фатальної жінки. Ми давно зацікавились цим хлопцем і націлили на нього Марту. Жінка зажадала комфорту, і хлопець запустив руку в шкатулку з цінностями вдови райхскомісара Рамке. Ми витягли його з тюрми. Деякий час хлопець опирався, але довідавшись, що Марта працює в нас, погодився. Ця жінка крутить ним як хоче. Він вимагає, щоб ми перевели гроші на її рахунок.

— Добре, що він має надію повернутись у Гамбург. — Мерфі подивився на годинник і пригадав: — Так, — треба з комплекту викинути контрабанду. В цьому теж проявляється ваш консерватизм. Росіяни вже давно випускають мільйони годинників на рік.

— Я з вами згоден. Але що можна дати замість годинників? — запитав Лерман.

— Гроші. Візьміть до уваги: не фальшиві, а справжнісінькі радянські гроші. Завтра ви відправите Лемо до Норвегії. Літак відходить о дев'ятій тридцять. Острів Варде, місто Нурвоген, готель «Фрам». Ось паспорт на ім'я Хугго Свенсона. Пароль явки той самий.

КАПРОНОВА СІТКА

Порт Георгій оточували круті сопки. Гранітні валуни нависли над бухтою. Скелі, порослі мохом і морошкою, влітку здавалися зеленими, восени — чорними.

Прямо напроти входу в бухту високо зводилися сходи, щось із півсотні крутих та слизьких сходинок. Вони воли до вузької ущелини між сопками, де тісними й нерівними рядами тулилися селищні будинки.

Взагалі будинки тут споруджувалися скрізь, де була хоч найменша для цього можливість. Але коли задумав будуватися капітан «Вайгача», такої можливості вже не було. Вергун прямо таки вгризався в скелю, приліпивши своє ластів'яче гніздо високо на західному схилі сопки.

У великій, просторій кімнаті в будинку Вергуна святкували «відчальну». Вранці «Вайгач» відпливав у морс. «Відчальна» — давній поморський звичай; тепер він уже втратив первісне значення. Колись помори виходили в суворе Баренцове море на вутлій посудині з косим парусом, багато з них не поверталися назад, і «відчальна» була не лише святом риболовецької мужності, а й своєрідним прощанням. Тепер вони йшли на промисли на чудовому дизельному судні, стійкому, здатному витримати і шквальний вітер, і велику океанську хвилю.

Приводом для свята в домі Вергуна було не лише те, що вранці вони йшли в море. Для моряка море — як нива для селянина, справа звичайна. Сейнер «Вайгач», як передове риболовецьке судно, першим одержав капроновий дрифтерний порядок[13]. Кілька сіток лежали тут же, на окремому столику в чільному кутку кімнати.

Гості розмістилися за великим довгим столом, покритим мережаною скатертиною. Господар дому Михайло Григорович і Глафіра сиділи поруч. Вона — ставна, висока, вродлива жінка владної вдачі, він — маленький, з темним, поораним зморшками обличчям і молодими ясними очима.

Глафіра була койдинська.

Є таке славнозвісне село біля горловини Білого моря, коло самої Мезенської затоки. Багато відомих моряків і мисливців дала Койда. Полярний капітан Воронін вважав койдинців своїми вчителями в науці морського льодового плавання.

Сама Глафіра неохоче розповідала про своє минуле. Якщо, траплялося, жінки зійдуться вечеряти і виникне між ними відверта, душевна розмова, скаже про себе:

«Матусі своєї я не пам'ятаю. З батьком ми жили, він стерновим був. В артілі його, бач, скривдили, так він сам промишляв. Я підросла — яруси[14] йому наживляла, сітки лагодила. В східній Ліці тріску промишляла з ним. На Канін по навагу не раз плавали. Пізніше, мені вже шістнадцятий минув, батько зрозумів, що одинаком багато не зробиш, домовився з людьми, пішли на Моржовець звіра полювати. Припай відірвався, місце було глибоке, його крижиною по голові довбонуло, він і пішов на дно. Шукали — не знайшли. Жила я сама. Яке життя сирітське? Забила хату дошками та й подалась в Архангельськ, на верф поступила. Нічого. Працювала. Думала, так уже й не буде мені попутного вітру, та скільки човник по морю не гуляє, бути йому на припоні. Прийшов і мій суджений…»

На цьому Глафірині спогади завжди уривались. Хоч би як вона довіряла жінкам, а потаємного не відкривала.

Було це в червні сорок першого року.

Приїхав до Архангельська з порту Георгій моторист Олександр Кондаков. Мав він завдання від артілі одержати на верфі мотобот і перегнати своїм ходом у порт Георгій. Кондаков хлопець молодий, вродливий. Одержав він мотобот, назвав його «Зірочкою» та й забрав із собою Глафіру, бо:

Риба берегом не ходить,
Без води загине вмить;
Хлопець дівчину полюбить,
В самоті не може жить.
І стала «Зірочка» провідною зорею для Глафіри, а три доби переходу до Георгія — її шлюбною подорожжю.

Вийшли вони з Архангельська тихого безвітряного мирного дня, а коли прибули в порт Георгій, на Олександра вже чекала повістка з воєнкомату.

Тільки день вони й прожили разом, тільки три листи вона й одержала від Сашка.

Лишилась Глафіра ні дівчина, ні вдова, а так — невідомо хто. Вісім років чекала вона Олександра.

Якось навесні, ховаючись від шторму, зайшов у бухту сейнер «Щасливий», приписаний до Мурманського рибного порту. Зійшов на берег капітан Вергун і зустрів Глафіру Кондакову.

Ця зустріч і вирішила долю Вергуна. Він покинув Мурманський порт і дістав призначення на сейнер «Вайгач».

Два роки Вергун, як казали рибалки, ходив довкола Глафіри. Не докучаючи своїми почуттями, він приходив до неї, мовчав, пив міцний, аж гіркий чай, перевертав склянку на блюдечко і… йшов собі.

Обоє були самотніми.

Ось уже третій рік, як взяла Глафіра клунок із своїм скарбом та й прийшла в дім Вергуна.

Будиночок Кондакова стояв на відшибі, за селищем, у невеличкому виярку. Двічі на тиждень Глафіра відвідувала стару оселю, мила підлогу, терла все, чистила, прибирала постіль, потім, поклавши біля порога на ганку ганчір'яний килимок, вішала на двері важкий замок і ховала ключ під край килимка.

Вергун знав про це, знав і мовчав: він дуже любив цю жінку.


Тим часом «відчальна» була в розпалі, заступник директора виголошував промову за святковим столом.

— Високе довір'я виявили вам, Михайле Григоровичу, і всій команді «Вайгача», — говорив заступник директора. — Двадцять тисяч карбованців перерахувала МРС за цей капроновий дрифтер! Сто п'ятдесят кілограмів капрону, товариші, це ж вам, той, не що-небудь! П'ять років ми просили в управлінні Морлову капронові сітки і, нарешті, одержали! Велика подія в нашому житті, це треба, той, цінити, товариші! Нашу першу капронову сітку ми даємо тобі, Михайле Григоровичу, як кращому капітанові-промисловику! А кому багато дано, з того, той, багато й спитають!

Дружина штурмана Пліцина, ледь стримуючи сміх, лічила, скільки разів заступник скаже «той». Щелкунов, склавши руки на черевці і схиливши голову, слухав заступника директора з побожним виразом на обличчі.

Стіл був заставлений різними стравами. Тут і рибники — запечені в тісті цілі рибини, — сьомга духовита, зубатка парового копчення, парова тріска з картоплею, мариновані оселедці, пироги з палтусом, сирники в сметані, ягідники з морошкою, м'ясо великими шматками з лавровим листом і перцем — що й казати, частування на славу!

А заступник директора все говорив:

— І хоч капронова нитка надзвичайно міцна, вона потребує делікатного до себе ставлення. Берегти це добро треба. Держава тобі довірила — виправдай довір'я…

— Ур-ра! — вихопився механік Тимко і, цокнувши бокалом об бокал начальника, випив.

Щелкунов вертівся біля сітки, неначе курка біля сідала, і сокотав:

— Чи бач, яка розкіш! Усі рибалки аж позеленіють від заздрощів! Ну, оселедчики, тримайтесь! Тепер аби тільки з косяком пощастило! От так сіточка! Оце так заступник голови, оце гак уважив, прислужився!

Щелкунов мацав сітку, тягнув на розрив, мало на зуб не пробував.

— Ти б, Глафіро, заспівала, — попросив Вергун.

Вона тільки оком на нього повела та посміхнулась кутиками вуст.

— Заспівайте, Глафіро Гнатівно! — попросила Щелкуниха.

Тимко взяв тульську трирядку і, перебираючи лади, запитливо поглянув на Глафіру.

Глафіра заспівала. Здоганяючи її, мелодію підхопив Тимко. Голос у Глафіри низький, грудний.

Ген, свічкою горить маяк,
Пливемо в дальній край.
Прощай, улюблена моя,
Далека, прощавай.
Приклавши руку до чола,
На вітрі ти не стій.
Погасне тліючий, як гніт,
Вогонь в пітьмі нічній.
Вдаль корабель пливе, пливе,
А ніч немов скляна.
І круглий місяць заяснів,
З-за хмари вирина.
Біля самого сволока під паперовим синім абажуром горіла лампа, її тьмяне світло пульсувало в такт ударам двигуна селищної електростанції. В порту посвистував невеличкий буксир. І чути було, як б'ються об пірс хвилі прибою. В хаті всі мовчали. Навіть Щелкунов, примилившись до столика, на якому лежала сітка, і склавши руки на черевці, слухав, заплющивши очі.

Зненацька, пустотливо розтягши міхи, Тимко вшкварив танцювальної.

Всі розвеселилися. Щелкуниха танцювала руську. Хором співали веселих пісень.

Розійшлись не пізно, вранці «Вайгач» виходив у море.

Вергун роздягся, ліг і, вдавши, що спить, стежив за Глашею. Ходила вона по хаті нечутно, скинувши чоботи, у вовняних панчохах. Прибираючи зі столу, щось мугикали собі під ніс. Груди в неї високі, голова маленька, волосся темне, зібране вузлом на потилиці. Руки Глашині спритні до роботи, якось красиво все вона робила. Вергун любив дивитись на Глафіру, коли вона порядкувала в хаті.

Рано-вранці прийшов по капронову сітку Щелкунов з матросом. Він зібрав зі столу сітку, а матрос запалив біли порога жмут принесеного з собою ялівцю. В хату потягло густим димком, що навіяв якийсь сумовитий настрій Щелкунов тримав над вогнищем сітку і щось шепотів та примовляв.

— Дурень ти, Щелкунов! — незлобливо кинув йому Вергун, збираючись у море.

— Ось нехай побачимо, дурень чи, може, розумніший за вас буде! — огризнувся Щелкунов.

Відчувши на собі осудливий Глафірин погляд, Вергун, виправдовуючись, сказав:

— Бачиш, Глашо, в народній прикметі є глузд — помори сітку обкурювали димом, бо була вона з білої нитки плетена, — щоб риба її не бачила. А ця сітка фарбована. Виходить, дурість, та й годі…

— Звичай не рокан[15] — з плечей не скинеш, — лагідно, але з докором промовила вона.

Щелкунов з матросом понесли сітку. Вергун зупинився біля дверей.

Глафіра зібрала чоловікові харчі в дорогу, загорнула в газету, перев'язала мотузочком і, поклавши край столу, подала йому руку.

Вони попрощалися. Вергун взяв зі столу пакунок, вийшов з дому, не озираючись почав спускатися до бухти. Він знав: однаково Глаша не вигляне у вікно, не вийде на поріг, на пірс, як інші, не прийде проводжати. Горда. Всі вони, койдинські, отакі. Це про них кажуть:

«Якщо в Койді хліба не буде, риби не буде, солі не буде — Койда самою славою проживе!»

Ось які койдинці!

«БЕНОНІ»

Остап Максимович прокинувся рано. Поставивши на електропічку чайник, він відчинив кватирку і за звичкою, набутою ще у військовому училищі, взяв гантелі. Хоч би як він втомився, хоч би як пізно ліг звечора, десятихвилинна ранкова зарядка стала для нього такою ж потребою ранкового туалету, як душ або гоління. Голився він щодня, спершу тому, що цієї елементарної охайності вимагало від нього високе звання офіцера, а тепер ще й тому, що борода стала сивою і хотілося приховати це не лише від товаришів, а й від самого себе.

Під час гоління він розглядав своє обличчя в дзеркалі. Колись очі Остапа Максимовича були красиві, променисті, а тепер злиняли, ніби вицвіли, час пригасив їхній молодий блиск. Волосся, хоча й не втратило свого колишнього кольору, стало рідким.

— Так, — зітхнув Остап Максимович, — час іде.

Стоячи біля вікна, він милувався панорамою, що відкривалась перед ним. Це місто і порт зростали разом з ним, на його очах.

Крізь кватирку доносились звуки тифонів, гудки буксирів, сирени катерів, пахкання парових кранів, вуркотіння лебідок.

Його зір охоплював увесь порт: сотні суден тралового флоту, сейнерів, рефрижераторів, великих, з білими надбудовами красивих пасажирських теплоходів, суховантажних «комерсантів», «іноземців» — датчан, норвежців і шведів, — вони вантажили в свої трюми апатит.

Велика хмара, гнана північно-східним вітром, швидко закривала частину горизонту. Вітер ніс сухий, шорсткий, як пшоно, сніг. Трохи південніше небо було світлим. Яскрава райдуга зводилася десь там, за сопками протилежного берега, і губилася високо-високо в густій синяві.

По вулиці строєм з піснею крокувала до їдальні рота курсантів-прикордонників.

Остап Максимович пішов до кухні і налив собі склянку міцного чаю.

В загін полковник прийшов, як завжди, раніше за всіх. Ще внизу, коло вітрини з призовими кубками, черговий по частині віддав йому рапорт. На площадці третьою поверху прикордонник, що стояв на посту біля прапори, привітав його «на караул».

ОстапМаксимович зайшов у кабінет і викликав до себе операційного чергового.

Доповівши про зміни в оперативній обстановці протягом ночі, черговий додав:

— Щойно, товаришу полковник, надійшло донесення.

Полковник узяв радіограму і, відпустивши чергового, прочитав:

«У квадраті 35–41 виявлено норвезьке судно „Хьєкке Уле“, що йде курсом зюйд-ост. Паралельним курсом на чотири кабельтових мористіше — мотобот без флага „Беноні“».

Остап Максимович підвівся, вийшов з-за столу, взяв з полиці норвезько-російський словник і знайшов потрібне слово.

«Хьєкке» — красень. «Уле» — власне ім'я. Виходить «Красень Уле». Що ж до «Беноні», то коли його не зраджує пам'ять, це герой однойменного роману Кнута Гамсуна.

Потягши за шворку, полковник відкрив велику карту Кольського півострова, що висіла на стіні за кріслом, підставив драбинку і піднявся на один щабель.

День починався, як звичайно, розмірено й спокійно, але полковник уже втратив спокій. Він зійшов з драбинки, вийняв із сейфа кілька паперів, поклав їх у папку разом з останнім донесенням, узяв трубку телефону й набрав номер.

Абонент не відповідав. Полковник погортав записну книжку і знову подзвонив. На цей раз йому відповіли.

— Сергію Володимировичу, невідкладне питання…

— Це хто? — запитав, очевидно щойно розбуджений, Раздольний.

— Крамаренко.

— А, Остап Максимович! — Голос пом'якшав. — Носить тебе, ще й на світ не зайнялося! Я тільки годину тому повернувся з області… — Після короткої паузи Раздольний додав: — Хвилин за п'ятнадцять буду в управлінні… Приїжджай, — закінчив він і повісив трубку.

Майже одночасно вони обидва прибули до управління.

Скидаючи шинелю в своєму кабінеті, Раздольний запитав:

— Що сталося?

— Кілька фактів, Сергію Володимировичу, змушують насторожитись. Два тижні тому сторожовий корабель «Гроза» в районі Варангер-фіорду, північно-західніше островів Айновських, затримав норвезький мотобот «Сель». По-норвезьки сель, здається, — морський звір. На цій утлій посудині, збудованій у дванадцятому році, тоннажністю в двадцять вісім тонн, стояв мотор з запальною кулею типу «Боліндер». Господар, Альдор Ієнсен, — старий рибалка, голий, як бубон, йому тільника ні за що купити. В море він ходить з двома синами, такими ж худючими й нужденними, як і їхній батько. Тільки за той час, що я тут, пам'ятаю, ми їх уже затримували в наших водах двічі, і в обох випадках рибонагляд відпустив їх. Ловили вони тріску ярусом і на підчеп, великих збитків нашому господарству не завдавали, народ убогий. Словом, розжалобить старий Семукова, той і відпускає його, навіть без штрафу. Цього разу Ієнсен ловив сіткою морського рачка. У нас цього рачка називають чилімом, якщо не помиляюсь, латинська назва штримс. Мотобот Ієнсена на буксирі привели в порт, оформили акт про затримання. Уповноважений рибонагляду Семуков запитує старого через перекладача, що він збирався робити з цим чилімом, оскільки йому, Семукову, відомо: на норвезькому ринку на цього рачка немає попиту. Ієнсен розповів, що в них на острові Варде, в районі Хассельнесет-фіорду, американський офіцер купив дачу. Старий навіть сказав «борг» — замок. Новий власник замка платить за чилім удвічі дорожче, ніж коштує сьомга в базарні дні на ринках Нурвогена. Семуков не повірив. Все-таки сьомга — цар-риба. Який дурень платитиме за якусь закуску до пива такі скажені гроші? Хіба що казково багата людина. Ієнсен сказав, що новий власник замка — Ротшільд! Семуков не повірив. Ієнсен розійшовся: «Коли б ви, — каже, — побачили мотобот „Беноні“, який належить цьому панові, то зрозуміли б, що це за людина! На всьому узбережжі немає мотобота такого красивого й з таким ходом!» Ця розмова відбувалася в присутності командира СКР «Гроза» капітана третього рангу Дубасова. Рапорт, який мені передали з Коргаєвої Салми, я взяв на олівець. Як тобі відомо, Сергію Володимировичу, останнім часом поблизу нашого кордону оселилось немало «демобілізованих» американських офіцерів. Їм дуже припали до серця північні фіорди Норвегії і сувора природа Заполяр'я.

Раздольний мовчки робив помітки.

— Другий факт, — вів далі Крамаренко. — Ти знаєш, Сергію Володимировичу, про мої дружні стосунки з капітаном далекого плавання Чугуновим. Шість днів тому Чугунов повернувся з закордонною плавання, він ходив по окуневе філе на Варде. Під час перерви між двома шаховими партіями, за склянкою чаю…

— Напевне, з ромом? — засміявся Раздольний.

— Який же капітан далекого плавання не привезе ямайського зілля! — в тон йому відповів Крамаренко. — Так ось. Чугунов розповів цікаву історію. Прийняли вони вантаж у порту Нурвоген. Узяли на борт лоцмана. Одержали «добро» і віддали кінці. Поминули західний вогонь, обмілини Свіне, скелі Тофтешітана, коли з маленького фіорду, кабельтових за п'ять на південь від мису Хассельнесет, виходить мотобот «Беноні». Його обводи, рангоут і надбудови, каже він, дають підстави гадати, що це морехідне суденце. На грот-щоглі «Беноні» радіолокаційні антени. Пофарбований він неначе сторожовий катер. «Беноні» обходить наш рефрижератор з правого борту, йде по лівому. На верхній палубі якийсь тип розглядає наше судно в бінокль, інший з ілюмінатора клацає фотокамерою. Норвезький лоцман виявився людиною гумористичного складу, бачить, що Чугунов зацікавився мотоботом, та й каже: «Збудована ця посудина в Західній Німеччині, приписана до норвезького порту, а хазяїн її — американець. Не зрозумієш, що це таке: водотоннажність сто п'ятдесят тонн, оснастка промислова, каюти — ніби на яхті для прогулянок і хід двадцять вузлів». — «З біноклем — це хазяїн?» — запитує Чугунов. Лоцман охоче відповідає: «Колишній офіцер американського флоту, одержав спадщину, демобілізувався, купив у Хассельнесеті дачу, збудував у фіорді дебаркадер і привів з Кіля мотобот».

— Дуже цікаво, — зауважив Раздольний.

— І, нарешті, третій факт. Одержано сьогодні о восьмій ранку, прошу ознайомитись, — сказав Крамаренко, поклавши на стіл донесення.

Полковник уважно прочитав радіограму, зробив помітки в блокноті і запитав:

— Твої висновки?

— Перш ніж перейти до висновків, я хочу звернути твою увагу ще на одну обставину. Норвезький лоцман сказав Чугунову, що «Беніні» приведений з Кіля. Якщо ти пам'ятаєш, «Ганс Вессель» брав вантаж за фрахтом у Кілі. Чи немає тут взаємозв'язку між «Беноні» та Непринцевим, якого вони мали намір висадити на узбережжі затоки?

— Припустімо…

— Якщо такий зв'язок справді є, то «Беноні» піде в затоку Трегуба.

— Навіщо?

— Для того, щоб втретє спробувати висадити агента. Можливо, того самого Лемо, про якого згадував Непринцев.

— Що ти пропонуєш? — запитав Раздольний.

— Якщо «Беноні» ввійде в нашу дванадцятимильну смугу, затримати його і вияснити, що йому там треба.

Раздольний взяв трубку телефону і, подзвонивши в буфет, замовив сніданок на двох.

— Я вже снідав, — зауважив Крамаренко.

— А мене ти витяг з дому натщесерце. Вип'єш, Остапе Максимовичу, ще скляночку чаю, — промовив Раздольний і, потягнувшись, пройшовся по кабінету.

Високий, опасистий, він довго ходив з кінця в кінець.

Ввійшла буфетниця і поставила на стіл піднос з чаєм і бутербродами.

— Прошу! — запросив Раздольний полковника і так само мовчки, сівши на підлокітник крісла, випив склянку чаю.

— Не заперечую, факти цікаві і висновки правильні. Цієї осені в районі від Нової Землі до Карського моря намічається військове навчання Північного флоту з участю нових типів суден і застосуванням нових видів зброї. Ми це ні від кого не приховуємо. Щоб створити повну безпеку плавання, ми широко оголосили про це в усіх газетах. Вважаю, що саме посиленим інтересом до військового навчання і пояснюється оте пожвавлення, яке всі ми помічаємо на кордоні. — Раздольний взяв другу склянку чаю. — Тільки припущення твоє, Остапе Максимовичу, вважаю неправильним. — Закінчивши сніданок, він схаменувся. — Здається, я випив і твою склянку чию?

— Я вже снідав, — заспокоїв його Крамаренко.

— Поміркуй сам, Остапе Максимовичу, ми затримуємо «Беноні» в затоці Трегуба. Підстави?

— Захід в наші територіальні води…

— Цей пан Ротшільд, як назвав його Ієнсен, скаже: «Вибачте, збився з курсу». В кращому випадку ми стягнемо з нього штраф, і він покаже нам корму. Риби в наших водах він не ловив, суднова роль у нього в повному порядку, в цьому можеш не сумніватися. Нічого недозволеного на мотоботі не помічено.

— Але ж треба дати переконливу відповідь на запитання, що він робив у наших водах.

— «Нічогісінько. Я заможна людина, колишній моряк і вирішив прогулятися на своєму мотоботі в свіжу погоду».

— На морі шторм, а не свіжа погода. Вісім балів!

— «Люблю полоскотати свої нерви».

— Ну, знаєте…

— Знаю, Остапе Максимовичу, ще й як знаю! Іноді певен — шахрай! Але не спійманий — не злодій. Ще вибачаєшся перед ним — даруйте, мовляв, помилився. Якщо ми затримаємо цього «Беноні», самі ж ускочимо в халепу. Що їм треба в затоці? На це запитання, здається мені, можна дати тільки одну відповідь…

— Яку? — запитав Крамаренко.

— Є в мене припущення, але… Треба доповісти. — 1, знявши телефонну трубку, він набрав номер. — Товариш генерал? Доповідає полковник Раздольний. Прошу прийняти мене і полковника Крамаренка.

ЦЕ, ТОВАРИШІ, СЛУЖБА!

На узбережжі Баренцового моря протягом усього року дмуть мусонні вітри, взимку — з суші, влітку — з моря. Весною вітри мінливі, і, як кажуть помори, південно-східний полуденник часто змінюється опівнічником — північно-східним вітром.

Цього разу з дивною для весни наполегливістю третю добу дув лютий північно-східний вітер.

Сторожовий корабель «Завірюха», пережидаючи шторм, зайшов у губу Залізна і став на якір.

Команда корабля, стомлена триденним виснажливим штормом, зітхнула з полегкістю.

Поливанов спустився в каюту — останню добу він не сходив з містка.

Скинувши обледенілий реглан, капітан повісив його біля грілки, сяк-так стягнув валянці і, не роздягаючись, ліг поверх ковдри. З рамки, що висіла на стіні каюти, дивилася Наталя, дружина. Бачились вони не часто. Наталя викладала англійську мову в Мурманському морехідному училищі. Під час канікул вона приїжджала до нього в Коргаєву Салму, потім вони разом їздили на південь. Минулого року «Завірюха» стояла в ремонтному доку, і Поливанов часто бував дома. Дуже рідко, коли корабель приходив на базу, йому щастило поштовим катером навідатися додому.

Знайомим примруженим поглядом дивилась на нього дружина — Наталя була короткозора, а сфотографувалась без окулярів, — дивилась загадково, трохи глузливо і усміхалась. Такою він побачив її вперше двадцять років тому.

«Незабаром річниця нашого подружнього життя, — подумав Поливанов. — Чи пощастить у цей день побувати дома, чи ні?»

Дев'ятов постукав у каюту і, не почувши відповіді, обережно відчинив двері. Командир спав, але від погляду помічника прокинувся, підвівся з койки і, вже, взуваючи валянці, запитав:

— Що там?

Дев'ятов подав командирові текст радіограми:

«Тимофіївці. Прийміть на борт капітана Клебанова і лейтенанта Аввакумова. Займіть позицію в районі мису Крутого. Виконання доповісти».

Великий життєвий досвід і знання обстановки на кордоні підказували командирові, що їх чекає велике і серйозне випробування. Виникло знайоме відчуття внутрішньої мобілізованості, тієї сторожкої зібраності, яка звичайно охоплює, людину, коли вона очікує на неминучу небезпеку.

Розворот під шквальним вітром поглинув увагу командира. Коли корабель ліг на курс, Поливанов ще раз перечіпав радіограму. Поміркувавши, він викликав командирів бойових частин і наказав привести матеріальну частину корабля в етап бойової готовності.

Ще шлюпку не встановили на кільблок, ще не підняли забортного трапа, а «Завірюха» вже прийняла на борт Клебанова та Аввакумова і на повних обертах ішла до мису Крутого.

Капітан Клебанов вручив командирові корабля засургучований пакет. Ознайомившись із змістом пакета, Поливанов викликав замполіта і боцмана. Про що капітан і замполіт говорили з боцманом, було таємницею для всіх.

З каюти командира боцман спустився в матроський кубрик. Приглядаючись до матросів, він мовчки сновигав по всьому кораблю і вийшов на півбак. Тут, біля гармати, боцман побачив Нагорного. Допитливо розглядаючи комендора, Ясачний постояв коло нього і, очевидно розв'язавши якесь складне, болюче питання, промовив:

— Нагорний, ідіть у кубрик, скиньте верхній одяг і взуття… У вас сухі шкарпетки є?

— Є, товаришу мічман… — з подивом відповів Нагорний.

— Переодягніть шкарпетки. Баталер видасть вам нове штормове обмундирування. Зрозуміло?

— Ясно, товаришу мічман! — дедалі більше дивуючись, відповів Нагорний.

— Виконуйте!

Нагорний сховав ганчір'я, яким протирав гармату, затягнув чохол і бігом, як належить за статутом, кинувся виконувати наказ.

Прислухаючись до дрібного перестуку комендорських каблуків по трапах, боцман ще якийсь час постояв біля гармати, подумав і неквапливо почав спускатися до замполіта.

Чекаючи на боцмана, замполіт уже в котрий раз з олівцем у руках вивчав карту узбережжя затоки.

Штурманський годинник лунко відлічував час.

Крізь прочинену кришку ілюмінатора Футоров бачив то гребінь швидкоплинної хвилі, то похмуро-сірий вир моря.

Постукавши, до каюти ввійшов Ясачний. Корабель накренило. Олівець перекотився через увесь стіл і затримався біля буртика. Під склом, поряд з графіком бойового розкладу, лежали фотокартки всіх Футорових — одне від одного менше четверо хлопчаків.

Помітивши потеплілий погляд Ясачного (боцман любив дітлахів), Футоров, ніби підкреслюючи цим усю важливість майбутньої розмови, закрив фотокартки блокнотом.

Ясачний поглинув на годинник — часу залишалося в обріз, — обличчя його стало суворим і навіть урочистим. Поклавши на стіл партійний квиток, він промовив:

— Прошу зберегти до часу.

Футоров мовчки погортав документ і поклав його до вогнетривкої шухляди стола.

— Я мушу, мічмане, попередити вас, — сказав Футоров. — Оперативна група виконує відповідальне завдання. За операцію відповідає капітан Клебанов. Вас, Петре Михайловичу, обрали ще й тому, що для успішного здійснення операції потрібен моряк, який дуже добре знає узбережжя. Наш обов'язок — допомогти чекістам. Ясно?

— Ясно, товаришу капітан-лейтенант!

Підхопивши олівець, що покотився в зворотному напрямі, замполіт перейшов до головного:

— Кого намітили в оглядову групу?

— Старшину першої статті Хабарнова і матроса Нагорного.

— Нагорного? — здивувався замполіт.

— Товаришу капітан-лейтенант…

— З яких міркувань ви обрали комендора?

— Я міркував так: чим складніше завдання ставить перед людиною життя, тим міцнішим стає характер.

— Не бачу зв'язку, — зауважив Футоров і, спершись ліктями на стіл, переплів вузлуваті пальці сильних, по-робочому міцних рук.

— Хлопець зіткнеться з такими труднощами, що…

— Якщо я правильно зрозумів, ви хочете взяти з собою Нагорного, не відкриваючи йому суті завдання?

— Розумієте, товаришу капітан-лейтенант, хлопець він прямий, чесний, йому оцей театр…

— Цебто — як театр?! — розізлився Футоров і стиснув руки так, що аж пальці побіліли. — Перша-ліпша випадковість може погубити Нагорного і провалити всю операцію. Ви навіть не подумали про людину! Хлопчина вірить вам, прагне у всьому наслідувати вас… Ви помітили, як, замислившись, Нагорний зсуває шапку на лоба? Точнісінько так, як ви це робите. Для Нагорного ви той ідеальний взірець моряка і людини, з якої він ладен брати приклад скрізь і у всьому, і раптом… Ні, ви розумієте, що з усього цього може вийти?

— Признатися, я так міркував: не слід хлопцеві підкладати кранці. Чим більше стукатиметься бортами, тим міцнішим стане. Крім того, було в мене ще одне побоювання. В Нагорного — що на душі, те й на обличчі, який вітер — така хвиля. Повернеться з пошти, гляну на нього — знаю, від кого листа одержав: від друга, під матері чи від Світлани.

— Ви думаєте, що Нагорний викаже себе? — запитав Футоров.

— Боюсь…

— А я не боюсь. Приховувати думки, почуття і настрої від своїх товаришів? Навіщо? Хіба це соромно — кохати й бути коханим? А ви звернули увагу на те, як поводиться Нагорний, коли поблизу з'являється фельдшер? Бовтанка така, що сліпа кишка стає зрячою, команда лежма лежить, а Нагорному гірше за всіх. Фельдшер його запитує: «Як себе почуваєте?», а він: «Люблю, — каже, — свіжу погоду!» — та ще й посміхається…

— То як же? — після паузи запитав Ясачний.

— Беріть Хабарнова і Нагорного, але попереджаю: завдання опрацювати з ними до найдрібніших деталей! Передбачити все, щоб жодних випадковостей. Зрозуміло?

— Ясно!

— Командирові я доповім. У мене є деякі міркування, — промовив Футоров і розгорнув блокнот.

А в цей час «любитель свіжої погоди» уже скинув з себе весь старий, просякнутий вологою і морською сіллю одяг і, чекаючи баталера, умостився на койці. Заплющивши очі, Нагорний спробував уявити собі, що його чекає, але нічого не вийшло. Тоді він з головою накрився ковдрою — випробуваний спосіб зігрітися після холодного вітру протягом коротких годин між двома вахтами. Тепло вступило в ноги, огортало все тіло, хилило в сон.

— Де Нагорний? — запитав баталер, спускаючись у кубрик.

Матрос, що прасував комірець, хитнув головою в бік койки Нагорного.

— На, жених, одержуй! — поклавши на рундук обмундирування, промовив старшина-надстроковик, який виконував обов'язки баталера.

Нагорний сів, звісивши з койки босі ноги, і ображено запитав:

— Чому це «жених»?

— А я звідки знаю? — всміхнувся старшина і, вже піднімаючись трапом, сказав: — Зайдеш до баталерки розпишешся!

Нагорний вийняв з рундука вовняні, виплетені матір'ю шкарпетки. Це були ті самі шкарпетки, які вона прислала в посилці. Одягаючись, він міркував про причину маскараду. Нагорний був певен, що боцман добре ставиться до нього, однак тривожне почуття невідомості не залишало його.

Вийнявши з рундука фотокартку Світлани, він довго, ніби вперше, розглядав її. Дівчина була сфотографована в парку, вітер розкуйовдив її волосся, напнув блузку. Повні губи були злегка відкриті, неначе дівчина розмовляла з коханим. На зворотному боці він прочитав, хоча й знав усе написане напам'ять:

«Андрійку!

Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знаю!

Свєта».

Почувши важкі кроки боцмана, що спускалися трапом, Нагорний заховав фотокартку до бічної кишені ватника — він просто не встиг би її покласти в рундук.

Ясачний прискіпливо оглянув комендора, звелів поставити ногу на банку, помацав черевики і сказав:

— Просторі. Теплі онучі є?

— Є, — відповів Нагорний.

— Намотайте. За десять хвилин щоб були в каюті капітан-лейтенанта Футорова. Зрозуміло?

— Ясно, товаришу мічман.

Боцман піднявся на верхню палубу.

Тим часом матрос випрасував комірця і взявся писати листа.

Нагорний пригадав Лобазнова, його лист і подумав: «Хома завжди був холодний, акуратний і розважливий, навіть у дружбі…»

Нагорний поспішив з висновками.

Саме в цей час, ризикуючи власним життям, проти шквального вітру і колючого снігу, що сік обличчя, знемагаючи, падаючи і підводячись знову, Лобазнов ішов вузенькою стежкою поміж скелями й морем, тягнучи на плечах Мишка Єльцова…


Повернувшись з начальником на заставу, Лобазнов навіть не встиг коня розпрягти: через п'ятнадцять хвилин він мав іти старшим на спостережний пункт.

Лобазнов і Єльцов ішли зі зброєю, несли в речових мішках сухий пайок і дрова для пічки. Разом з ними з застави вийшов і Семен Чукаєв. Він ніс балон для машини, що застряла за кілька кілометрів від спостережного пункту.

Дозорна стежка то в'юнилася між крутими скелями, то спускалася вниз до самого моря. Паралельно до стежки трохи далі на захід крокували телеграфні стовпи. Ледь помітні в сніговій заметілі, ці стовпи були все-таки непоганим орієнтиром.

Температура знизилась до мінус шістнадцяти градусів. Тут, на півострові, було значно тепліше, ніж на континенті, та при сильному зустрічному вітрі і шістнадцять градусів — «добряча закуска», як висловився Лобазнов, прочитавши на заставі зведення погоди.

Йшли знайомою дорогою. Всі троє були молоді, витривалі і вже досить досвідчені, щоб подолати ці шість кілометрів, не зупиняючись на перепочинок.

Години через дві вони побачили занесений снігом дах спостережного пункту. Чукаєв промерз і, перш ніж вирушити на розшуки потерпілої машини, вирішив відігрітися у спостерігачів, випити кухоль гарячого чаю.

Старанно пообмітавши віником валянки, вони зайшли в жарко натоплене приміщення. Лобазнов подзвонив на заставу і доповів, що наряд благополучно прибув і приступив до виконання своїх обов'язків.

Прикордонники, які змінилися, вирушили на заставу. Попутний вітер дув їм у спину.

Єльцов налив з відерця чайник, поставив на плиту і, діставши сокиру, почав рубати дрова. Солодко замружившись, Чукаєв улаштувався біля пічки. Лобазнов заступив на спостережний пост.

Минуло не більше десяти хвилин, коли в секторі спостереження з'явився рибальський траулер «Муром», він ішов з Варангер-фіорду з повним трюмом риби, — про це свідчила низька осадка. Вітер набирав сили. На розгойданій хвилі судно кидало, мов тріску.

«Муром» — наш рибальський траулер, приписаний до Мурманського порту. Лобазнов це чудово знав, але порядок служби вимагав повідомляти про всі судна, що з'являлися в зоні спостереження. З допомогою нескладного, але досить точного приладу, що мав гучну назву курсопоказувач, Лобазнов визначив напрям судна і записав у журналі:

«Рт „Муром“ пеленг вісімдесят п'ять. Дистанція десять кабельтових. Курс сто сімдесят п'ять».

Потім він узяв трубку і хотів доповісти на заставу, але… зв'язку не було.

Побачивши, що Лобазнов надів ватник і шапку, Єльцов запитав:

— Ти куди?

— Лінія пошкоджена…

— Застава виявить пошкодження і вишле зв'язківців, — заспокоїв його Єльцов.

Єльцов і справді був родом з Єльця. Єлецьких з давніх-давен прозивають коклюшками за майстерність плести мережива. Єльцов був схожий на мереживницю, йому б замість котелка з концентратом пшоняної каші дати в руки п'яльця та коклюшки! Було в його зовнішності щось жіноче: може, ніжний рожевий колір обличчя, а може, по-дівочому маленькі, яскраві уста. Мишко Єльцов мріє стати лікарем-педіатром і, звичайно, доб'ється свого, а поки що… Він підвівся і почав одягатися.

— А ти, Єльцов, куди? — здивувався Лобазнов.

— Сам ти не впораєшся. Та й взагалі поглянь, що діється…

Лобазнов прочинив двері. До будиночка вдерся крижаний вітер. Видимість була не більше як метрів п'ятдесят: найближчий стопи телефонного зв'язку ледь бовванів за густою сніговицею.

Знявши з гвіздка моток міцної вірьовки, Лобазнов промовив:

— Ну що ж, Єльцов, удвох то й удвох! Семене, заступай на пост, поки ми повернемось!

— А як же з балоном? — несміливо нагадав Чукаев, розімлівши від тепла.

— Ми швиденько обернемось, — заспокоїв його Лобазнов. — Залишати пост нам обом не можна, але й без зв'язку, сам розумієш, каюк!

Вони вийшли з будиночка, і хурделиця замела їхній слід на порозі. Шквальний вітер люто штурхав у спину. Лобазнов оглядав лінію. Єльцов, орієнтуючись по стовпах, ішов попереду — прокладав стежку. Щоб не розгубитись, вони прив'язали вірьовку до кисті лівої руки. Цей примітивний зв'язок був потрібен — віддаляючись тільки на довжину вірьовки, вони вже не бачили один одного в цій сніговій круговерті.

«Весна! Вже виймається перша рама…» — пригадав Лобазнов і, чортихаючись та кленучи на всі заставки пошкодження телефонної лінії, подумав: «Андрійкові на морі легше. Ну, похитає, ото диво! В таку хурделицю не доводиться вештатись. Та й, крім того, форсу більше. Дівчата на моряків задивляються і…» — позаздрив він, але в ту ж мить підсковзнувся, упав і добряче стукнувся лобом об камінь.

Змотуючи вірьовку, Єльцов повернувся назад.

— Що трапилось, Хомо?

— Нічого! — огризнувся Лобазнов. — Замалим камінець не розбив.

Він підвівся і, підштовхуваний вітром, ступнув уперед. Ішли повільно. Лінія тяглася трохи вбік од стежки, проводи звисали над глибокими ущелинами, піднімались на круті сопки. Стовпи були закріплені в дерев'яних зрубах, заповнених камінням. У скелястому грунті яму для стовпа не викопаєш.

Минуло хвилин тридцять. За цей час прикордонники просунулися вперед не більше як на кілометр, коли це зненацька біла непроглядна сніговиця розсіялась, і вони побачили криваво-червоне сонце, що аж сліпило очі.

— Оце здорово, Хомо! — вигукнув Єльцов, кидаючись назустріч товаришеві.

— Даремно радієш! — буркнув Лобазнов, оглядаючи горизонт. — Дивись, яка «закуска» суне…

Далеко, за десятки кілометрів, майже від самого небокраю чорними зловісними смугами, немов наступаючи бойовими шеренгами, грізно й неухильно сунули на них важкі хмари.

Не промовивши більше ні слова, солдати квапливо спустилися з сопки. Вони поспішали, бігли там, де це було можливо, і все ж таки, коли знайшли місце розриву проводів, на них налетів новий заряд хурделиці.

Під натиском шквалу стовп, що стояв край урвища, впав, вивернувши каміння із зрубу, і лінія провисла в глиб ущелини.

— Промацай кожен провід, — сказав Лобазнов Єльцову. — Знайдеш розрив — контакт зроби як слід. Зрозумів?

— Єсть зробити як слід! — повторив Єльцов, обв'язуючись вірьовкою.

Упершись ногою в гранітний валун, Лобазнов обережно травив вірьовку, спускаючи Єльцова вниз. Залишалося не більше трьох-чотирьох метрів вірьовки, коли Хома почув з ущелини:

— Стоп! Здається, прибув! Нічогісінько не видно… Зараз… Я…

Зненацька пролунав крик, потім вірьовка смикнулася вниз, потягнувши Лобазнова за собою.

— Що трапилось, Єльцов?! Що трапилось? — кричав Лобазнов, схилившись над ущелиною.

Хома почув стогін, потім кволий, ледь чутний голос:

— Ногу… здається… зламав… Думав… на самому дні… а ступив — карниз… Тут ще метрів чотири…

Раптом Лобазнов відчув, що вірьовка ослабла.

— Що ти там робиш? Мишко!

— Відв'язався… Шукаю розрив… — долинуло до нього.

Довго Лобазнов прислухався до того, що робиться внизу, але нічого не міг уловити. Поки він лежав долілиць край урвища, хурделиця замела його снігом.

Скільки він ждав, важко було сказати… Тут, на високому уступі сопки, вітер і сніг шмагали з такою силою, що кожен порив здавався ударом дзвінкого й дошкульного батога.

— Хомо, де ти? — почув він голос Єльцова, як здалося йому, зовсім з протилежного боку.

Лобазнов відгукнувся. Згодом голос Єльцова пролунав ближче, потім вірьовка заворушилась і напнулася.

— Можна тягти? — крикнув Лобазнов.

Припавши грудьми до гранітного валуна і напружуючи всі сили, Хома підтягував вірьовку. Він знав, що довжина її всього п'ятнадцять метрів, але зараз йому здалося — метрів шістдесят, не менше…

Над ущелиною з'явилась голова Єльцова, потім він перевалився через край, спробував підвестися і, застогнавши, ткнувся обличчям у сніг. Хома підповз до нього. Закусивши до крові губу, Мишко беззвучно плакав… Він соромився своїх сліз, але біль у нозі ставав нестерпним…

— Розрив… на… одному… проводі… Доточив шматок, — через силу пояснив Єльцов.

— Іти зможеш? — запитав Лобазнов.

— Ні… Ти мене куди-небудь… од вітру… в улоговину… А сам іди… Подзвони на заставу… По мене пришлють… — запропонував він.

— Ти замерзнеш, йолопе! — з грубуватою ніжністю промовив Лобазнов. — Тут кілометрів два. Поки я проти вітру дійду до поста, вважай, година. З застави хлопці також ітимуть проти вітру — мінімум ще дві години… Ні, Мишко, я тебе тут не залишу, — вирішив Лобазнов. І, несподівано всміхнувшись, сказав: — Ми в школі гралися в «коней і вершників», а ви не гралися?

— Ні-і, — з подивом дивлячись на Хому, протягом сказав Єльцов.

Обличчя Лобазнова було близько, і чомусь тільки зараз Мишко звернув увагу, що все воно поцятковане смішними веснянками.

— Клас на клас, — пояснював Лобазнов. — Одні сидять на гиргошах, вони, виходить, вершники, а під ними коні. І один одного з коней стягають. Смішно… Ну гаразд, годі теревені правити, залазь-но мені на гиргоші! — рішуче заявив він і став поряд з Єльцовим навкарачки.

— Та що ти, Хомо? При своєму розумі? — навіть забувши про біль, обурився Єльцов.

— Товаришу Єльцов, на гиргоші! — тоном старшого наказав Лобазнов.

— Послухай, Хомо, та проти такого вітру хоч би самому якось добратись до місця, а ти…

— Товаришу Єльцов! — з погрозою крикнув Лобазнов.

Єльцов обняв його за шию і підтягся на гиргоші.

Хома обережно випростався, прив'язав Єльцова до себе вірьовкою, потім, присівши, взяв в обидві руки по карабіну і рушив уперед. Звичайно, він переоцінив свої сили. Проти такого вітру важко було йти і одному, але… Упертість, а головне — злість додавали йому сили, і він поволі просувався вперед. Хороше це почуття — злість, якщо воно спрямоване проти труднощів на шляху людини!

Лобазнов повернув до моря і вийшов на стежку, тут сопка прикривала од вітру.

Кожен крок Хоми завдавав Єльцову нестерпного болю.

Спочатку Лобазнову здавалося, що Єльцов важить зовсім небагато. Але не зробивши й сотні кроків, він зрозумів, що ноша над його сили. Сковзаючись на обледенілому камінні, він падав, підводився і уперто йшов уперед, думаючи: «Ось дійду до отого стовпа і відпочину хвилин п'ять». Але коли із снігової мли проступав силует наступного стовпа, Лобазнов знову прикидав: «Мабуть, ще пройду кроків сто, а тоді відпочину». Зробивши сотню кроків, він знову думав: «Тепер уже до наступного стовпа недалечко», і йшов уперед, не зупиняючись.

Коли, зовсім знесилений, хитаючись, наче п'яний, Лобазнов твердо вирішив перепочити і хоч на кілька хвилин прикрити обличчя від ударів колючого вітру, снігова завіса раптом упала, і яскраве сонце заграло на сивій хвилі. Спостережний пункт був уже зовсім близько, найтяжче залишилося позаду. Але тепер нова обставина прикувала увагу Лобазнова: приблизно милі за дві од берега і паралельно до нього йшов великий іноземний транспорт!

Забувши про втому, солдат швидко пройшов останні кілька метрів. Поклавши Єльцова на нари, Лобазнов ухопив бінокля. Він бачив праву частину корми і, мабуть, тільки другу половину назви: «… кке Уле».

Чукаєв уже визначив судно. Лобазнов зняв трубку телефону — зв'язок налагоджено!

КУРС СТО!

Повідомлення, прийняте із спостережного поста, начальник застави зашифрував і передав на корабель. Сторожовий корабель радіограму прийняв. Знявши кришку переговорника, Поливанов наказав:

— Курс сто! — і перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».

Корабель ішов на ост.

Короткочасна видимість знов, уже в котрий раз протягом ранку, змінилася сніговим зарядом. Колючий дрібний сніг з виттям і свистом вдирався на місток.

У районі мису Терасового вахтовий офіцер доповів:

— Товаришу капітан третього рангу, на екрані ціль номер один, ліворуч шістдесят! Дистанція сто двадцять кабельтових!

— Визначте курс і швидкість! — наказав командир і, схилившись над екраном локатора, побачив ціль.

«Звичайно, це „Хьєкке Уле“, але де ж тоді мотобот?» — подумав він і наказав:

— Оголосити бойову тривогу!

Особовий склад зайняв місця за бойовим розписом.

— Яка ваша думка? — після короткої напруженої паузи запитав командир Дев'ятова.

— Досвідчений і розумний супротивник. Зробить усе можливе, щоб не виявити себе. Пам'ятаєте повідомлення штабу: «На чотири кабельтових мористіше транспорта мотобот без флага»? Міркуючи логічно, йому безпечніше йти не з лівого борту транспорта, а з навітряної сторони, — мовив Дев'ятов.

— Що ви хочете цим сказати? — запалюючи люльку, спитав Поливанов.

— На екрані локатора мотобот не з'являється. Виходить, він рухається все так само мористіше транспорта і на короткій відстані од нього, щоб радіолокаційна станція не могла його виявити. На екрані локатора мотобот зливається з ціллю номер один.

— Але при такому норд-ості він рискує розбитися об транспорт, — зауважив Поливанов.

— Звичайно, це риск, — згодився Дев'ятов. — Але капітан мотобота міркує так: «Що більше риску, то більше грошей!» Крім того, моряки вони непогані.

— Товаришу капітан третього рангу, лейтенант Голіков прибув за вашим наказом! — хвацько доповів командир бойової частини.

Він був молодий, вродливий, стрункий, добре знав про це і відверто, ніби збоку, милувався сам собою.

— Товаришу лейтенант, я поставив перед вами завдання: при появі цілей, що прямують на ост, посилити спостереження і доповідати мені особисто! — знову запалюючи погаслу люльку, промовив Поливанов.

— Товаришу капітан третього рангу, я вже доповідав: ціль номер один по курсу ліворуч шістдесят. Другої цілі не виявлено…

— Це мені відомо, — перебив його Поливанов. — А що коли мотобот іде по борту транспорта паралельним курсом?

— Якщо мотобот іде поблизу транспорта на відстані не більше чотирьох-п'яти кабельтових, на екрані локатора мала ціль збіжиться з великою, — відповів Голіков.

— Посильте спостереження. Стежте за можливим роздвоєнням цілі! Доповідайте мені особисто! — наказав Поливанов.

— Ясно! Дозвольте іти?

— Ідіть!

Так само хвацько Голіков повернувся кругом і зійшов з містка.

Поливанов викликав Юколова. Механік зійшов на місток і доповів по формі.

У всій постаті, в зовнішності механіка було щось цивільне. Десятий рік служив Юколов на кораблі, його дисциплінованість могла бути прикладом для першого-ліпшого офіцера, і все-таки щось невловиме в його характері, в його манері триматися створювало таке відчуття. Можливо, до цього спричинялася його надзвичайна м'якість у поводженні з людьми, а може, усмішка, тепла й трохи іронічна.

— Товаришу Юколов, — почав командир, — ми маємо затримати мотобот, який вважається найшвидкохіднішим судном у Варангер-фіорді.

— Все, що можливо, буде зроблено, — відповів Юколов.

— Будьте готові до того, щоб зробити неможливе. Зрозуміло?

— Ясно.

Командир помітив, що в очах Юколова спалахнула цікавість.

— Дозвольте йти? — запитав механік.

— Ідіть.

Звичайно, механікові було далеко до флотського шику Голікова. Він повернувся і зійшов з містка, але відчувалось, що Юколова захопило технічне завдання, поставлене командиром.

А вітер, як і раніше, гнав велику хвилю і накреняв корабель на борт.

Минуло дві години з того часу, як корабель відчалив од мису Крутого. Командир і помічник були на містку.

— Погода погана, — зауважив Дев'ятов.

— При хорошій погоді шпигунів не висаджують.

На місток піднявся лейтенант Голіков і молодцювато доповів:

— Товаришу капітан третього рангу, на траверзі Пахта — Наволока ціль роздвоїлась: номер один прямує тим самим курсом на створи Кольської затоки, ціль номер два розвернулася на вест!

— До штурманської! — наказав командир, спускаючись з містка.

Голіков поспішив за ним. Схилившись над картою, командир передав на місток:

— Курс сто вісімдесят! Помічнику, дати максимально можливий хід!

Дев'ятов чудово зрозумів командира і, передавиш вахтовому курс, зняв кришку переговорника:

— Механіку, давайте всі ваші резерви!

Юколов закрутив пружинну вагу регулятора. Стрілка тахометра показувала граничну кількість обертів, потім, здригнувшись, поволі поповзла вправо… Сорок обертів понад норму!

Механік закрутив до кінця маховичок ручної відсічки — стрілка тахометра ще повільніше поповзла вправо, здригнулася і зупинилась — ще сорок обертів!

Прислухаючись до роботи двигунів, Поливанов відчував їхній швидкий напружений ритм. Корабель ішов упоперек хвилі, і за кормою пінився довгий слід.

— Механіку, оберти! Ще оберти! — крикнув у переговорну трубу Поливанов.

Юколов скоріш угадав, аніж розчув вимогу командира. Людський голос губився серед брязкоту й гуркоту. Залишалась остання, зовсім незначна можливість збільшити хід, і механік попрямував до насосів високого тиску. Мотористи вручну відтягали кожен сектор повороту плунжера. Шум двигунів досяг такої сили, що, здавалось, ще трохи — і барабанні перетинки не витримають. Механік підбіг до приладів і перевірив температуру масла, потім, глянувши на тахометр, побачив, що стрілка повільно поповзла вправо — ще двадцять обертів, він це знав — останні двадцять обертів.

— Як на локаторі? — запитав командир.

— Ідемо на зближення. Ціль ліворуч шістдесят! Дистанція сорок п'ять кабельтових! — доповів лейтенант Голіков.

— Штурман, місце зустрічі? — кинув Поливанов.

— При такому ході — десять кабельтових на південний захід від банки Окуневої, на траверзі мису Супротивного! — доповів Ізюмов.

— Механіку, набавте оберти! — крикнув у машинне Поливанов і крізь гуркіт дизелів ледве почув:

— Це вже межа!

Відчувши задушливий запах диму, Юколов від переговорника кинувся до топливного сепаратора.

При такому перевантаженні обидва дизелі потребували дедалі більше палива, яке не встигало надходити у видаткові баки, і довелося ввімкнути для підкачки сепаратор. Тепер, починаючи з лівого відсіку, де стояв сепаратор, усе машинне відділення швидко наповнювалось задушливим димом…

Корпус корабля тремтів од вібрації:

— По карті ліворуч шістдесят ціль номер три! Дистанція сто двадцять кабельтових! — доповів Голіков.

— Рибалка іде до Мурманська, — висловив припущення Дев'ятов.

— Можливо, — погодився Поливанов і наказав: — Повідомляйте просування цілі номер три! Де ціль номер два?

— Ціль номер два в районі острова Красний! — доповів лейтенант Голіков.

Минуло кілька секунд, і вахтовий сигнальник доповів:

— Бачу ціль ліворуч сорок. Дистанція тридцять кабельтових.

Командир глянув у бінокль.

Бортом до хвилі, здіймаючи обабіч форштевня два крутих пінявих вали, на великій швидкості йшов мотобот «Беноні». Вони впізнали його за прикметами, що повідомлялися в радіограмі штабу.

— Набрати сигнал «підніміть флаг!» — наказав Поливанов.

На фалі замайоріли два сигнальних флаги.

Минуло кілька напружених хвилин, рантом мотобот розвернувся на норд і показав корму.

— Ліво на борт! — наказав Поливанов.

— Єсть ліво на борт!

Завалюючись, корабель почав змінювати курс.

— На румбі шістдесят градусів! — доповів вахтовий. — Корабель і далі котиться вліво!

— Стримувати!

— Єсть стримувати!

— На румбі сорок п'ять! — доповів вахтовий.

— Так держати! — наказав командир, підняв кришку переговорника і, відчувши, що звідти несе гаром, крикнув: — Що там у вас, механіку?

Крізь гуркіт двигунів до нього ледве долинули слова:

— Нічого особливого, дизельне пальне потрапило до фрикційної муфти приводу…

— Скільки можете держати такий хід?

— Не більше десяти хвилин. Температура масла різко підвищується, — почув Поливанов.

За той час, поки корабель зробив розворот і ліг на новий курс, «Беноні» вирвався вперед. Відстань між ним і «Завірюхою» швидко збільшувалась.

У цей час свинцева завіса над ними ніби розчахнулася навпіл і, хоча грізний вал нового заряду був зовсім недалеко, по-весняному яскраво засяяло сонце.

— Підняти сигнал «спокій» і дати дві зелені! — наказав Поливанов.

Майже одночасно на фалі було піднято сигнал «застопорити машину», і дві зелені ракети, лишаючи за собою димний слід, зметнулися над морем. «Беноні» надав ходу.

— Розрахункові бойового поста автомати зарядити! Про готовність доповісти! — голос командира був спокійний, але Дев'ятов помітив приховане хвилювання.

— Автомат готовий відкрити вогонь! — доповів командир бойового поста.

— Зробити серію попереджувальних пострілів!

— Єсть попереджувальну серію…

— Товаришу капітан третього рангу! — перебив командира гармати лейтенант Голіков. — Ціль номер три по курсу другого номера. Дистанція двадцять кабельтових!

— Дріб!!! Гармату на нуль!!! — крикнув Поливанов і, схопивши бінокль, запитав: — Пізнаєте?

Дев'ятов подивився в бінокль:

— Наш давній знайомий — «Вайгач!»

ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ

Капітана сейнера «Вайгач» знають усі від мису Нордкап до Святого Носа. Старі згадують про нього не без заздрощів: «Вергун з фартом[16] з одного кухля брагу сьорбав!» Молоді тепер у фарт не вірять. «Удача з невдачею — рідні сестри! — кажуть. — А „Вайгач“ без улову в порту не швартується. Виходить, Михайло Григорович майстер своєї справи!»

А й справді майстер! Ловили раніше оселедця по Мурманському мілководдю, а цього разу пішов Вергун до банки Північної. Три доби промишляли — тари не вистачило. Розвернулися — і в порт. Погода свіжа, снігові заряди щораз дошкульніші, а команда пісень співає. Улов узяли добрячий! Оселедець крупний, понад двадцять п'ять сантиметрів!

Розвісили сушити дрифтерний порядок. Останню сітку ролем підтягли, перекинули через стрілу, навіть риби з неї не витрусили — нікуди.

Прохор Степанович вдоволено походжає по палубі; черевце випнув, рукавиці скинув, руки потирає і кожному хвалиться:

— Що то значить сітку ялівцем обкурити! От так я! От так Щелкунов!

Тимко виліз з машинного відділення, дивиться на помічника і посміюється свистіти йому Щелкунов заборонив: погана прикмета.

У рубці тихо. З циркулем у руці Вергун схилився над штурманським столиком. Перед ним — відкрита лоція, карта району, а в думках він далеко…

«Додому йдемо. В трюмі повно риби, — думає він. — Либонь, у порту вже кожен про це знає — радист роздзвонив по ефіру. Чого доброго, директор MPC зустріне сейнер з оркестром. До Щелкунова на пірс його „барильце“ прикотиться. Валя-реготуха прибіжить до Пліцина, навіть до Тимка продавщиця з Рибкоопу внадилась, прийде. Всіх зустрічатимуть рідні та близькі, тільки… тільки до мене ніхто не прийде. Звичайно, — Вергун глянув на своє відображення в ехолоті, — ні обличчям, ні зростом ти, Михайле, не вдався. Ще й досі ходить Глаша до старої домівки. Думав, що минуло, того вже нині немає, давно було та за водою пішло… А насправді виходить — міцно в'їлося воно в душу. Звичайно, ревнувати до минулого — торішнє листя ворушити».

Та як не намагався Вергун забути минуле, воно настирливо нагадувало про себе. Було це взимку, місяців три тому. Експедиційне судно науково-дослідного інституту повідомило про скупчення тріски на банці Копитова. Невстиг «Вайгач» вийти з бухти — радіограма: «Можливий шторм десять балів». Повернувся «Вайгач» у порт. Іде Вергун містками додому, бачить — спускається по східцях Глаша. Прибралася, ніби на Першотравень. Усміхається, як йому ніколи не всміхалася. Іде, на море дивиться — моря не бачить. Щось Вергуна ударило в серце, зупинився, переждав, поки Глафіра на місток спуститься, і пішов слідом за нею. Вона йде як завжди: голова гордо відкинута, ні на кого не дивиться. Піднялася сходами в селище, пройшла вулицею аж до паді, де стоїть кондаковська домівка, відімкнула замок, увійшла. Довго чекав він Глафіру. Чув, співала вона якоїсь сумної, протяжної, слів не розібрав. Потім вийшла, постілочку витрусила, біля порога поклала, дім замкнула, ключ під постілку засунула і пройшла мимо. Вергун зазирнув у вікно: чисто, прибрано, над ліжком висить собі кондаковська берданка, на столі скатертина… І соромно, що підглядав, а перебороти себе не міг.

«До всіх прийдуть дружини, а до мене… — думав він. — Та і яка вона мені дружина? Кондакова? Скільки раз кликав у селищну Раду — ходімо, Глашо, розпишемось. „Ні, — каже, — я по мертвому живий пам'ятник, а з тобою мені хороше, спокійно. Так і будемо жити“. Так і живемо», — зітхнув Вергун.

Судно крениться, вітер дужчає, хвиля крутішає, а Щелкунов усе бадьориться. Ноги в нього тонкі, хисткі, його то об надбудову, то об лебідку, то ще об щось швиргоне, а він нічого не помічає. Слинить хімічний олівець, на клапті газети виводить цифри, підраховує. Підбив Щелкунов підсумок і ще дужче запишався, поліз у ходову рубку:

— Чуєш, Михайле Григоровичу, в мене так виходить: тонн двісті, якщо не більше! Перевести на грошики, то не менше як півмільйона потягне! Оце фарт так фарт!

Тяжко завантажене судно сиділо вище ватерлінії, качка хоча й була кільова, але судно дуже хитало. В Щелкунова ноги від радості зовсім ослабли, його то на капітана кине, то на штурманський столик: так і дивись, щоб потилицею по ехолоту не торохнув.

Хоч Вергун і звик до рибного духу, але і його аж нудило: так тхнуло від Щелкунова оселедцями й спиртом. Михайло Григорович тільки одвертався, а кине на нього Щелкунова, капітан легенько відштовхне його од себе і обтрусить налиплу риб'ячу луску — помічник геть увесь нею поцяткований.

— А головне — сітка! — захлинався Щелкунов. — Ні, ти тільки поглянь, Михайле Григоровичу, до чого ж хитру штуковину вигадали — капрон! Я весь порядок передивився, так повіриш — хоча б десь ниточку спустив! І ціни не складеш такій сітці! Золото! Чистісіньке золото!

— Від тебе, Прохоре Степановичу, спиртом несе! — не витримав Вергун.

— Зуб проклятущий замучив… — і оком не моргнув Щелкунов. — Піду свіжу вату покладу, — додав він, спускаючись униз.

Але в каюту Щелкунов не поліз, а подався до лівого борту, де лежали сітки.

В цей час сніговий заряд кінчився і проглянуло сонечко.

Вергун підняв до очей бінокль і, оглянувши горизонт, помітив сторожовик.

Чи не той це сторожовий корабель, який врятував їх від скель Святого Рога? Зустрітися б! Шкода, що погода штормова, а то б підійшли ближче. «Може, не погребували б прикордонники та й взяли бочку „атлантичних“ свіжого засолу», — думав Вергун.

Опустивши вітрове скло в рубці, що рябіло від талого снігу, Вергун уважно стежив за кораблем, коли раптом побачив мотобот, що йшов на великій швидкості.

Вергун був справжнім моряком, він міг належно оцінити красиве судно і добрий хід. Мотобот мчав прямо на «Вайгача», високо задерши носа, ніби чайка, летів над гребенем хвилі.

— Ох і гарний же! — не стримався Вергун.

Перевівши бінокль на сторожовий корабель, він побачив флаги на фалі, прочитав їх і здивувався.

«Кому ж це „застопорити хід“? А що як мотоботові? Рангоути й обводи свідчать, що не наш!»

У цю мить він помітив: на кораблі почали скидати чохли з гармат…

Корабель і мотобот уже можна було бачити неозброєним оком. Команда сейнера скупчилась на носі. Молодий матрос видерся на місток і прямо через вікно рубки схвильовано гукнув капітанові:

— Михайле Григоровичу, що це таке? Адже ж тікає, падлюка!..

Рішення виникло якось одразу, так наче іншого й не могло бути. Ввімкнувши трансляцію, Вергун подав команду в мікрофон:

— Приготувати сіті до викидання!

Ще ніколи на «Вайгачі» не виконували команду з такою швидкістю. Всі кинулися до лівого борту і, прив'язуючи сітки одну до одної, почали нарощувати дрифтерний порядок.

Щелкунов не одразу збагнув, що відбувається на судні, коли ж, нарешті, зрозумів і спробував перешкодити команді, його легенько, але рішуче відштовхнули вбік. Наступивши на рибину, він упав, але одразу підскочив, вдерся до ходової рубки і, схопивши Вергуна за вилоги тужурки, закричав:

— Що ж ти робиш? Розбійнику! Та тебе ж за це в тюрму!

— Облиш, скнаро! — спокійно мовив Вергун.

— На весь порт єдина капронова сіть! Двадцять тисяч державних грошей! Тебе ж, чортяко, згноять у тюрмі! Схаменись, поки не пізно.

— Скат ти! — спересердя вилаявся Вергун. І, знявши кришку переговорної трубки, дав команду: — Самий повний!

В цю мить судно накренилося. Щелкунов, утративши рівновагу, оступився в люк, упав навзнак і вдарився головою об перегородку.

Мотобот був кабельтових за десять від сейнера, коли обрушився новий, надзвичайно сильний заряд. Усе заволокло сніговицею, і моряки сейнера втратили з поля зору мотобот. Але, готуючись до зустрічі, підсвідомим моряцьким чуттям Вергун угадував хід мотобота.

Минуло ще кілька секунд.

— Право руля! — подав він команду стерновому і крикнув у мікрофон: — Сіті за борт!

«Вайгач» аж ліг на хвилю — так круто розвернувся. Судно перетинало курс мотобота, лишаючи за кормою міцну капронову сітку.

Капітан «Беноні» був у ходовій рубці в ту мить, коли, здригаючись усім корпусом, судно втратило хід. На гвинти мотобота міцним плетивом намоталася капронова сітка «Вайгача». Генрі Лаусон, капітан «Беноні», був досвідченою людиною і добре усвідомлював, що гра програна.

Підібравши на борт залишки сіток, «Вайгач» пройшов за кілька кабельтових від «Завірюхи» і відсалютував тифоном. Команда сейнера скупчилась на борту, люди кричали, вимахували руками.

Сторожовий корабель передав на сейнер: «Дякуємо за допомогу!» — і, збавивши хід, пішов на зближення з мотоботом, що підняв у цей час норвезький флаг.

Відливаючи холодною водою Щелкунова, Тимко привів його до притомності, насилу відтяг у глиб рубки і посадив, притуливши до штурманського столика. Видно, нічого не розуміючи, помічник довго водив очима, потім хрипко прошепотів (він втратив голос):

— Пропала… сітка?..

— Половина ще лишилась, — заспокоїв його механік.

Схопившись за голову, Щелкунов застогнав, потім став рачки, чіпляючись руками, мало не стягнув зі столу штурманську карту, підвівся; важко переставляючи ноги, підійшов до Вергуна і сказав погрозливо:

— Відповідатимеш, Вергун, перед державою!

Капітан уже не сердився на Щелкунова. Що з цим скнарою зробиш? Він і не сподівався іншого.

— Бачиш, Прохоре Степановичу, яка справа, — добродушно промовив він. — Був у мене друг, Завалішин. Ми з ним на полювання ходили. Я йду по ведмежому сліду — то за одне, то за інше дерево ховаюсь, щоб звіра не сполохати, а Завалішин прямо посередині між двома стовбурами чимчикує. Я його запитую: «Чому, друже, так ходиш?» А він: «Я, — каже, — двадцять літ шофером на грузовику працював, так звик до машини, що навіть коли пішки йду, боюся кузовом зачепитись…»

— Не розумію твоєї побрехеньки! — кинув із злістю Щелкунов.

— А що ж тут не розуміти? — здивувався Вергун, але пояснив — Коли ти, так як Завалішин грузовик, відчуватимеш усю державу, тоді й побрехеньку зрозумієш. Державою мене лякаєш, а того, Щелкунов, і не зрозумієш, що держава — це я, і Тимко ось, і він, — Вергун показав на стернового. — Всі ми — це держава! А прикордонник державі нашій — вартовий!

ХУГГО СВЕНСОН СМІЄТЬСЯ

Серед восьми чоловік екіпажу «Беноні» не було жодного новачка. Всі ці люди звикли до азартної гри, в якій нерідко ставкою буває життя. Навіть програючи, вони не втрачали зовнішнього спокою, вбачаючи в цьому гідність гравця.

Легке суденце, яким ніхто не керував, кренилося аж по фальшборт. Сніг з люттю шрапнелі вгризався в палубу.

Капітан «Беноні» Генрі Лаусон, кеп, як його звала команда, спустився в машинне відділення. Тут він скинув підбитий хутром реглан, замшеву куртку з блискавками і, закачавши рукава, разом з головним механіком спробував вручну прокрутити кожен вал. Два бокові не можна було зрушити з місця, середній вал, хоча й через силу, прокручувався.

— На одному двигуні ми зробимо вузлів десять, — сказав механік. — Треба звільнити гвинт.

— Можливо, Траммер, це ви зробите? — запропонував Лаусон.

— Ні, кеп, риск великий. Можна схопити нежить… — механік не був позбавлений почуття гумору.

— Ви набиваєте собі ціну. Водолазний костюм з електричним обігріванням, — надіваючи куртку, сказав Лаусон.

— А в скільки обійдеться це моєму капітанові? —. запитав Траммер.

— П'ятдесят фунтів.

— Пошліть Хугго, він міцний хлопець.

— У цьому водевілі, Траммер, кожен грає свою роль. Сто фунтів зараз, і через десять хвилин жодного пенса! — різко промовив Лаусон і пішов до трапа.

В цю мить судно накренило на протилежний борт, Лаусон не встиг вчепитися за поручні, і його відкинуло назад, до Траммера.

Підтримавши Лаусона, механік промовив:

— Можна, сер, чеком на Варде. Та пришліть мені двох хлопців на допомогу…

Водолаз ще був під водою, коли праворуч за бортом з'явилася шлюпка з «Завірюхи». Траммера витягли на палубу, він сповз трапом униз, і тільки в машинному відділенні вдалося скинути з нього водолазний шолом.

По внутрішньому телефону Лаусон запитав:

— Траммер, ви чесно заробили сто фунтів?

— Я, сер, чесно заробив двісті! Звільнено правий і середній! Гарантую двадцять вузлів ходу.

— Швартуються прикордонники. Траммер, ви повинні мати досить кислий вигляд!

— Єсть, кеп!

Відповіді Лаусон уже не чув. На палубу піднялися капітан Клебанов, боцман Ясачний і радист Аввакумов, у шлюпці залишився старшина Хабарнов.

Розгорнувши на першій сторінці розмовник, Клебанов запитав:

— Єр де ді сом єр капітан?[17]

Ввічлива посмішка зникла з обличчя Лаусона, він не зрозумів запитання.

— Йей єр репресентант фор Совієт Уніон гренсе вахт[18], — поважно вимовив Клебанов.

Знову настала пауза, під час якої Лаусон, люб'язно всміхаючись, розвів руками.

— Вільді комме мед скіп докуменгер[19], — заявив капітан.

— Слухайте, капітан-лейтенанте, якою мовою ви розмовляєте? — по-російськи запитав Лаусон.

— Ви ж ідете під норвезьким флагом, — стримуючи роздратування, сказав Клебанов.

— «Беноні» приписаний до норвезького порту. Що ж до мене, то я англієць, Генрі Лаусон. Радий знайомству з вами. Вперше я зустрівся з вашими співвітчизниками на Ельбі, в сорок п'ятому році. Кілька років працював з руськими в комендатурі Берліна.

Поки капітан розмовляв з Лаусоном, боцман Ясачний, окинувши поглядом ют, побачив ще мокрі водолазні калоші з вантажем. Його увагу привернула і шлюпка без чохла, в якій під кормовою банкою лежали два туго набитих рюкзаки і саперні лопатки. Підтягнута на талях двійка була знята з кільблоків і готова до спуску на воду.

Боцман відкликав капітана Клебанова вбік і доповів про все, що бачив на юті.

Вислухавши Ясачного, капітан повернувся до Лаусона, що чекав його.

— На весь той час, поки «Беноні» перебуватиме в наших територіальних водах, радіорубку закрити, — наказав Клебанов і в супроводі Аввакумова і Лаусона попрямував до надбудови.

Нагорний з автоматом у руці пішов слідом.

Чоловік шість з команди мотобота зібралися на юті. Попіднімавши коміри хутряних курток, вони курили і з байдужим виглядом спостерігали за тим, що відбувалося.

Заряд ще не розсіявся. Снігова мла щільно закрила сторожовий корабель.

Оглянувши рубку, капітан Клебанов наказав Нагорному залишитися тут для спостереження.

З рубки оглядова група рушила в машинне відділення.

Нагорний зостався сам. Широко розставивши ноги, щоб тримати рівновагу, притиснувши до грудей автомат, він уважно стежив за поведінкою команди на юті. Сказати, що «Беноні» хитало, було б неточно. Легеньке судно, яким ніхто не керував, кидало сюди-туди, немов човник у ткацькому верстаті, але Андрій цього не відчував. Зіткнулися два світи, і він, каширський хлопчина, зі зброєю в руках стояв на рубежі між ними. Це сповнювало його хвилюючим почуттям відповідальності і усвідомленням власної сили.

Від групи людей на юті відділився один матрос, підійшов до рубки і зупинився за кілька кроків од Нагорного. Сторожко, але зацікавлено розглядав Андрій цю людину з іншого світу.

Матрос посміхнувся і, ткнувши себе в груди, сказав:

— Я Хугго Свенсон!

Нагорний мовчав — він був на посту.

Хугго Свенсон вийняв норвезьку люльку з кришечкою, набив її тютюном і спритно запалив на вітрі.

У машинному відділенні Ясачний уважно оглянув усі три двигуни. Він звернув увагу капітана Клебанова на Траммера — механік сидів на рундуку з ганчір'ям, хоча поряд стояла зручна банкетка.

— Встаньте з рундука! — наказав Клебанов.

Механік неохоче підвівся і відійшов убік. Піднявши віко рундука, Клебанов побачив шолом і ще мокру водолазну сорочку.

— Та-ак… Цікаво, — промовив Ясачний. — Невже встигли? — І, щоб перевірити свій здогад, мічман прокрутив вал середнього гвинта.

— Ви ж казали, що судно втратило хід, — нагадав Клебанов і зажадав суднові документи.

— Прошу до каюти, — кинув Лаусон.

— Машинне відділення буде закрите. Нехай механік підніметься нагору, наказав Клебанов.

Лаусон переклав наказ, і Траммер, накинувши хутряну тужурку, рушив до трапа.

Замкнувши двері машинного відділення, Ясачний піднявся останнім.

Каюта Лаусона була невеликою. Поліровані панелі і меблі червоного дерева. Пом'якшене плафонами освітлення, шовкові завіски на ілюмінаторах — все свідчило про те, що на оздоблення «Беноні» не скупились.

Відкривши тумбу письмового стола, Лаусон витяг вогнетривку шухляду, дістав суднову роль і подав Клебанову.

Список нечисленної команди був, як і належало, завірений портовою адміністрацією Пурвогена.

Звичайно, агент, котрого мали закинути, якщо він на «Беноні», приховувався під вигаданим ім'ям, проте треба було знати всі вісім імен і прізвищ за цим судновим списком.

У Клебанова була натренована професіональна пам’ять. Прочитавши кілька разів список, він закрив папку, повторив його в думці і сказав:

— Зберіть команду на юті. Накажіть, щоб люди приготували морехідні книжки.

Тривале перебування оглядової групи в каюті Лаусона викликало в Нагорного почуття тривоги.

Минуло ще кілька хвилин. Заряд, випаливши з особливою люттю останніми залпами снігу, затих. Проглянуло по-весняному голубе небо. Нагорний кинув погляд на море і побачив кабельтових за п'ять-шість «Завірюху». Працюючи на малих обертах, суворо дотримуючи дистанції, корабель держався навітряного боку, але був тут, поруч з ними.

На прожекторний майданчик «Завірюхи» зійшов Сигнальник і просемафорив виклик.

Нагорний гукнув до матросів на юті:

— Викликати командира!

Але ніхто з членів екіпажу не зрушив з місця.

«Чи вони жодного слова не розуміють по-російськи, чи вітер відносить мої слова», — подумав Нагорний і двічі вистрілив у повітря.

На звуки пострілів вибігли капітан Клебанов, Ясачний і Лаусон.

— Товаришу командир, з корабля викликають семафором! — доповів Нагорний.

Лаусон зник за дверима каюти, а боцман зійшов на місток і відповів на виклик.

Сигнальник швидкими помахами флажків передавав запит командира. Він поспішав: з південного сходу, з величезною швидкістю насувалася чорна смуга нового заряду.

Стежачи в бінокль за сигнальником, Ясачний читав семафор.

В училищі Ясачний вивчав семафорну азбуку, але в такому швидкому темпі він не встигав читати передачу. Наглядаючи за верхньою палубою, Андрій помітив Лаусона, який з дверей своєї каюти в бінокль стежив за семафором.

— Товаришу мічман, — тихо доповів Нагорний, — капітан «Беноні» читає передачу.

— Це саме для нього й організовано, — всміхнувся Ясачний і, відповідаючи на запит, писав:

«Невиконання „Беноні“ наказу застопорити машину нічим не виправдане. Суднові документи порядку. Огляд продовжуємо».

Тут, на «Беноні», сонце ще засліплювало очі, а сторожовий корабель уже тонув у сніговій імлі. Тільки-но боцман встиг досемафорити, як перший порив вітру і снігу з виттям та свистом пронісся по палубі мотобота.

Капітан Клебанов підвів підсумки огляду.

— Незаконного лову чи контрабанди на вашому судні не виявлено, — звернувся він до Лаусона. — Огляд машинного відділення показав, що ви можете йти власним ходом. Категорично вимагаю, щоб «Беноні» негайно залишив наші внутрішні води. Якщо вам потрібен акт про огляд…

— Вдячний вам! Зайва формальність. Я власник «Беноні», і мені нема перед ким звітуватись, — відповів Лаусон, проводжаючи оглядову групу до трапа. — Запевняю вас, як тільки мій механік зможе запустити двигун, «Беноні» покине радянські води. Можливо, капітан прихопить для свого командира пляшечку шарантського коньяку?

— Ви дуже люб'язні, але мін командир не п'є нічого, тим більше коньяку, — в тон йому відповів Клебанов, уже спускаючись трапом у шлюпку.

Боцман Райт віддав кінець. Хабарнов прийняв, і шлюпка відчалила од «Беноні».

Безпомилковим чуттям Нагорний угадував, де перебуває «Завірюха». Вітер дув північно-східний, корабель тримався від них за п'ять-шість кабельтових з навітряного боку, а шлюпка йшла точно за вітром на південний захід.

Хабарнов і Нагорний гребли напористо, не шкодуючи сил. «Беноні» зник у них за кормою в сніговій імлі, але вітер ще довго доносив до шлюпки слова поквапної команди чужою, незрозумілою мовою.

Шлюпка відходила все далі й далі від корабля в напрямі до мису Крутого. Боцман квапив гребців, неначе тікав від погоні.

Аввакумов витяг з-під банки великий шкіряний ранець з рацією і передав у ефір.

— Я Торос один!.. Я Торос один!..

Зробивши крутий поворот, шлюпка стала носом проти хвилі. Напружено вслухаючись, моряки намагалися почути крізь завивання й свист вітру, що робиться на «Беноні».

— Невже помилка в розрахунку? — тихо промовив Ясачний.

— Нема ніякої помилки. Ось побачите, мічмане, вони спустять на воду шлюпку, — озвався капітан. — Удруге така можливість трапиться не скоро. Лаусон не дурний і чудово це розуміє.

— Я Торос один!.. Я Торос один!.. — передав Аввакумов і переключив рацію на прийом.

Було чути, як, заревівши, двигуни «Беноні» перейшли на робочий ритм і стихли — мотобот віддалявся в північно-західному напрямі.

Майже одночасно Аввакумов прийняв у відповідь позивні. Уважно вслухаючись, він притиснув до вух навушники і доповів:

— Товаришу капітан, радіограма: «Я Торос два. Виявив промисловий косяк риби на північний схід вісім кабельтових. Вживіть заходів».

— На шлюпці — додержувати тиші! — наказав Клебанов.

Нагорний зрозумів, що на «Завірюсі» з допомогою локатора виявили спущену з «Беноні» шлюпку.

«А що коли на мотоботі так само стежать за шлюпкою?» — подумав Андрій.

Була й ще одна небезпека. Нагорний про неї не подумав, а капітан і мічман з наростаючою тривогою вдивлялися в снігову імлу. Заряд міг несподівано закінчитись, і тоді вони опинилися б віч на віч з шлюпкою «Беноні».

— Товаришу капітан, — доповів Аввакумов, — радіограма: «Косяк просувається південно-західному напрямі. Переходьте прийом. Торос три».

За командою капітана шлюпка розвернулася в південно-західному напрямі. Нагорний і Хабарнов налягли на весла.

Коли вітер стих і впала хвиля, Андрій озирнувся і пізнав стрімкі схили мису Крутого. Шлюпка ввійшла в затяг.

Аввакумов передав у ефір позивні.

Клебанов насилу перебрався на корму шлюпки, сів на банку поруч з Аввакумовим обличчям до Ясачного і розгорнув на колінах карту затоки.

— Як ви вважаєте, боцмане, — запитав він, — куди попрямує шлюпка «Беноні»?

— Від губи Чани до губи Угор на протязі п'яти миль височать позбавлені будь-якої рослинності стрімкі гранітні скелі, — ніби думаючи вголос, відповів Ясачний. — При такому різкому північно-східному вітрі берег не дуже ласкавий. Від губи Угор до Гудим-губи теж нічого кращого. Та й навряд вони підуть у Гудим-губу — ворота порту Георгій місце людне. Мабуть, вони тримають курс на Угор-губу. Думаю, їхня шлюпка пройде через західну або східну протоку. — Боцман водив пальцем по карті. — Довжина Угор-губи миль шість, вершина полога, вкрита густим чагарником — хороше місце для висадки…

— Словом, задача з багатьма невідомими, — задумливо промовив Клебанов і, помовчавши, запитав — Торос три мовчить?

Аввакумов так напружено вслухався в ефір, що Клебанову довелося двічі повторити своє запитання.

— Торос три мовчить, але позивні прийняв, — відповів радист і знову долонями обох рук притиснув навушники до вух.

Запанувала довга, тягуча мовчанка.

Сховані од вітру високими скелями мису, похитуючись на малій хвилі, прикордонники насторожено вслухалися в навколишню тишу.

Збурунивши воду, промайнув і зник косий плавник зубатої касатки. З верхівки скелі, захоплюючи з собою розрихлений сніг, покотився великий, відполірований вітром камінь і з плескотом шубовснув у море. Пурхнули перелякані пташки, з криком пронеслися над затокою і знову сіли на скелі. Сніг сипав безперестанку.

Аввакумов застережливо підняв руку і, вихопивши олівець, схилився над блокнотом. Клебанов повернувся на сидінні, читаючи через плече радиста радіограму з берегового спостережного пункту:

«Західною протокою косяк пройшов квадрат Д-І5».

— Ваші здогади, боцмане, цілком підтвердились, — сказав Клебанов, позначивши олівцем вхід до Угор-губи.

Шлюпка розвернулась, вийшла з укриття і рушила у південно-східному напрямі.

Пронизливий вітер бив у лівий борт, кидав в обличчя клапті морської піни і жорсткий колючий сніг. Руки терпли. У парі з Хабарновим гребти було нелегко. Тихін і народився на баркасі, з малих літ ріс на морі. На той час, коли він вперше взяв у руки перо, кормовим веслом уже володів досконало, як справжній помор. Тугувато пізнаючи закони початкової арифметики, він чудово знав закони моря, всі банки й мілини, бухти і небезпечні камені від Мезенської затоки до Каніного Носа.

Нагорному здалося, що вже минуло багато часу. Почувши гуркіт хвиль, він озирнувся, сподіваючись побачити берег. Але позаду була така ж сама снігова імла.

Гуркіт прибою наростав з кожною хвилиною. Обриси скель з'явилися з імли несподівано й невідворотно.

Боцман подав команду, і гребці з особливим завзяттям налягли на несла.

Шлюпка йшла прямісінько на стрімкі скелі.

Хвилі здіймалися від підніжжя валунів аж до вершини, розбивалися й падали вниз білим шумовинням.

В останню мить, коли до бурунів залишалось якихось десять метрів, шлюпка, підштовхувана ударами весел, силою течії і вітром, ковзнула в протоку між скелями.

— Табань лівим! — крикнув Ясачний. Огинаючи скелі, шлюпка помчала боком серед бурхливого виру. — Табань правим!

Ще кілька поворотів, і прикордонники вийшли на стрижень.

Тут було спокійніше. Велика хвиля розбивалася біля горловини затоки. Похитуючись на малій хвилі, вони пливли по самому стрижню між скелястими гребенями.

Відпочиваючи, гребці сушили весла.

Сніг рідшав. На сході з'явилася поки що вузенька смужка чистого неба. Сонце хилилось до заходу.

Ясачний подав команду, і гребці налягли на весла.

Тепер вони не могли розраховувати на радіолокаційний пост — високий, звивистий берег губи не давав можливості стежити за ворожою шлюпкою.

Обережно, сторожко йшли вони понад скелями, вдивляючись у снігову імлу, і тільки коли пересвідчувались, що шлюпка з «Беноні» випередила їх, просувалися вперед до наступного повороту.

Береги ставали пологими, подекуди траплялися валуни. У виярках кучерявились низькорослі чагарники, занесені снігом.

Мандрівка закінчилась зовсім несподівано. Далеко попереду, за скелястим мисом, чутливе вухо Ясачного вловило плескіт весла. Прислухаючись, боцман підняв руку, потім тихо скомандував:

— Табань лівим!

Шлюпка круто розвернулась на захід. Пролунала нова команда, і кіль з розгону врізався в обмілину.

Порадившись з Ясачним, капітан підкликав до себе Нагорного:

— Ось що, товаришу Нагорний. З боку отого верблюда, — капітан показав на скелястий мисок попереду, — підкрадетесь якнайближче до шлюпки. Виясните, скільки чоловік висадилось на берег і що вони там роблять. Пам'ятайте: найменша необережність може спричинитись до провалу операції.

Ясачний допоміг Андрієві надіти білий маскхалат, поправив на ньому капюшон, перевірив зброю і мовчки потиснув руку вище ліктя.

Нагорний рушив уперед. Поки поміж ним і шлюпкою «Беноні» пролягав скелястий мисок, можна було йти, не вдаючись до особливих хитрощів. Але в міру наближення до скель небезпека зростала. Наст витримував, а сніг, що валив безперестанку, засипав його сліди. В чагарнику Андрій ліг і далі поповз по-пластунському.

На схилах миска утворилися проталини, подекуди жовтіли перші вісники заполярної весни — квіти багатолітньої сиверсії.

«Що то значить — сила життя! — думав Андрій, підтягуючись на ліктях. — Ночами тисне мороз, люті вітри свищуть, а на проталинах уже з'явились квіти…»

Видершись на вершину, Нагорний сподівався побачити те, що відбувалося по той бік миска. Але, визирнувши із-за каменя, побачив, що від протилежного краю його відділяє рівний майданчик метрів сім-вісім завширшки. На цьому маленькому своєрідному плато наст не витримав. Провалюючись у сніг, Нагорний ледве дістався до кінця майданчика.

Південний схил миска густо поріс низькорослим березняком, і це полегшувало завдання. Андрій помітив на березі шлюпку «Беноні». Матрос, що назвався Хугго Свенсоном, сидів на снігу, прихилившись до валуна, і палив люльку. Поруч лежав рюкзак і саперна лопата. Боцман з «Беноні», вже немолода людина, важко відсапуючись, примостився на носі шлюпки.

— Ти, може, тутешній? — по-російськи, але з якимось акцентом запитав боцман.

— Бачив у губі знак з каміння?

— Бачив.

— Власними руками викладав. Скільки літ минуло, а кекур досі стоїть… — Свенсон дуже добре говорив по-російськи.

Якийсь час вони мовчали, потім боцман запитав:

— Ти росіянин? Як же тебе звати? — Не діставши відповіді, він приклався до фляги, сплюнув і, ніби сам до себе, промовив з якоюсь душевною втомою — Ти, Хугго, знаєш мене як Райта, але моє ім'я Мікель… Мікель Янсон… Я з Вентспілса, з Балтики, там народились мої діти… Старшого, Ельмара, в сороковому[20] я завіз на чужину і… Нема більше сина в Мікеля Янсона. — Він знову сьорбнув із фляги, сплюнув і сказав: — Залишилась дочка, Берта. Вона живе в Лієльварді, її чоловік електриком на Кегумській гідроелектростанції. В Берти народився син, мій онук… Його назвали, як і мене, Мікелем… Дуже мені хочеться побачити свого онука…

Цього разу паузу порушив Свенсон:

— Ми з тобою, старий, не в Хассельнесет, біля стойки Басса! Треба братися до діла!

— Зачекай ще трохи, я дуже стомився, — глухо промовив Янсон і знову потягся до фляги. — Ми з тобою, Хугго, як пара волів у ярмі. Ти молодий, сильний. Скажи мені правду, Хугго: навіщо ми отут, на суворій, холодній землі? Це що — політика?

— Мені політика — як ото рибі парасолька! — посміхнувся Свенсон. — Був я в таборі біля Мюнхена, сьорбав зі мною баланду з одного котелка хлопчина… Досі вже, мабуть, і кісток не лишилося, можна назвати: Никифор Касаткін. Він знав безліч різних історій, міг пояснити будь-який рух людської душі. Никифор мені так говорив: «Ти, Сашко, романтик у житті і загинеш ти через оцю свою романтику». Так і сказав. Никифор наскрізь бачив людей.

— А з чим же їдять оту твою романтику?

— Про це тобі знати зовсім ні до чого, — відрізав Свенсон, підвівся, потягся і, позіхаючи, промовив: — Треба рушати. Ось прийдемо до Чорної Брами…

«Чорна Брама», — повторив у думці Андрій і пригадав усе, що його особисто зв'язувало з цією назвою.

Райт дістав з-під банки другу саперну лопату. Вони напнули на шлюпку чохол і поверх брезента закидали снігом.

«Виходить, вони мають намір сюди повернутися», — подумав Нагорний.

Старий присів біля свого рюкзака і хотів було просунути руки під ремені, але передумав:

— Мені, Сашо, нічого робити на Чорній Брамі. Ти повертаєшся назад, у Гамбург. Тебе чекає Марта, ти сам казав — молода й гарна Марта. Якщо ти любиш, то зрозумієш… Сашо, я хочу перед смертю торкнутися землі, на якій я виріс, обняти дочку, взяти на руки онука… Я тут тільки для того, щоб востаннє побачити свою Латвію, почути рідну мову… Сашо, я набагато старший за тебе… Хочеш, навколішки стану перед тобою.

— Ти, старий, сподіваєшся, що тебе приймуть? — запитав Свенсон.

— Приймуть, Сашо, приймуть! Я ж не як злодій прийду, а як блудний син з євангельської притчі: «Согрішив я перед тобою і негідний називатися сином твоїм…»

Кинувши спідлоба швидкий, оцінюючий погляд на Райта, Свенсон промовчав.

— В ім'я твого кохання до Марти, в ім'я твого щастя…

— Добре, старий, але будь обережним. Звідси пройдеш з півмилі прямо на південь, потім на схід — Гудим-губа, порт Георгій. З порту колись ходила «каботажка» до Мурманська, ну, а там поїздом. Гроші в тебе є…

Тремтячими пальцями, старий квапливо затягнув на рюкзаку ремені, зробив кілька непевних кроків, зупинився, повернувся назад:

— Хочу обняти тебе, Сашо, побажати справжнього щастя. Мені завжди здавалося, що красиві люди жорстокі, тепер бачу — помилився… — на очах Райта блиснули сльози.

Вони обнялися, і старий рушив на південь. З кожним кроком хода його ставала твердішою.

Щоб краще бачити старого, Свенсон виліз на замшілий валун, а потім раптом засунув руку за пазуху і, вихопивши пістолет, не цілячись, натиснув на спусковий гачок. Пострілу не було чути. Мікель Янсон обернувся до Свенсона і, розкинувши руки, упав обличчям у сніг.

Райт був ворог, проте жаль до старого здушив горло Андрієві.

Глянувши на Свенсона, Нагорний очам своїм не повірив — Свенсон сміявся. Відкинувши назад голову, прихилившись спиною до валуна, він реготав…

Андрій пригадав — ще хлопчиськом любив він, стоячи позаду Володимира, дивитись, як брат малює йому «артистів» для театру тіней. Коли на папері з'являлися знайомі казкові персонажі, Андрій не міг утриматись від сміху — радів народженню своїх улюблених героїв.

Чому сміявся Свенсон?

Легкий дотик до ноги вивів Андрія з глибокої задуми: він одповз трохи назад по сліду, протореному в глибокому снігу, і озирнувся. Біля нього був старшина Хабарнов.

На аркушику з блокнота Нагорний написав кілька слів, засунув папірець у ствол автомата і передав записку старшині.

Коли Андрій знову підповз на край плато, Свенсона вже не було, його хутряна шапка промайнула десь у виярку. Повернувся Свенсон з рюкзаком Райта в руці. Піднявши брезент, він кинув його в шлюпку, потім запалив люльку, звалив на плечі свій рюкзак і, озирнувшись довкола та звірившись по компасу, рушив на захід.

ЧОРНА БРАМА

Тіло Райта вони знайшли у виярку під снігом. Старий зробив перші кроки на шляху до Батьківщини, коли його настигла куля.

— Постріл у потилицю, — сказав Клебанов. — Прийом, гідний Катинського лісу чи Бабиного Яру.

На двійці «Беноні» з тілом Райта Хабарнов вирушив у порт Георгій. Шлюпку з «Завірюхи» прикордонники надійно сховали в ущелині.

Разом з Ясачним капітан уточнив маршрут. Із матеріалів слідства він знав, що шляхи Сарматова і Благова схрещувалися на Чорній Брамі. Це була мета і Свенсона. Щоб не наступати йому на п'яти, оперативна група і прикордонники заглибилися в тундру далі на південь.

Попереду йшов Ясачний — він чудово знав усе узбережжя затоки, — за ним Клебанов і Нагорний з рюкзаком. Останнім ішов Аввакумов.

Тундра непомітно перейшла в горби, часто траплялися купи каміння, озера у видолинках. Південні схили горбів аж до берега були вкриті березовими чагарниками. Попутний північно-східний вітер дув у спину.

Капітан Клебанов притишив ходу і, коли його догнав Нагорний, сказав:

— Ви стежили за Свенсоном, чули його розмову з Райтом. Який висновок можна зробити про Свенсона?

Нагорний відчув, що червоніє, і, переборюючи ніяковість, відповів:

— Мені здається, що Свенсон попав у гітлерівський полон, був у таборі десь під Мюнхеном. Заполяр'я він знає добре. Може, я помиляюсь, але, на мою думку, Свенсон обмовився про такий факт із своєї біографії, з якого можна визначити його колишнє місцепроживання і навіть роботу…

— Сміливіше, комендоре!

— Свенсон сказав, що кекур на самому початку губи він складав сам власними руками багато років тому. Він так і назвав викладений з каміння знак кекуром…

— Ну? Чому ж ви замовкли? — підбадьорив його капітан.

— Малознайоме поморське слово. Не кожен скаже «кекур». Іноді його мова нагадувала говірку старшини Хабарнова. І тоді мені здавалося, що Свенсон з поморів. Коли б можна було дізнатись, хто і коли ставив цей знак на сопці…

Капітан тихо свиснув.

Ясачний повернувся і, побачивши, що Клебанов підняв руку, зупинився. Підійшов і Аввакумов. Капітан, примостившись на камені, написав текст радіограми.

— Зашифруйте, товаришу лейтенант, і передайте в Мурманськ через Торос-три! — наказав Клебанов. — Не пізніше як завтра вранці нам буде відомо, хто ставив кекур на сопці.

Поки Аввакумов клопотався біля рації, вони розігріли на сухому спирті м'ясні консерви.

Передавши в ефір запит капітана, радист перейшов на прийом, дістав підтвердження і прийняв нову радіограму:

«Мотобот „Беноні“ затримано на траверзі мису Малопримітного сторожовим кораблем „Буря“ і відведено у порт. При перевірці суднової ролі виявлено відсутність боцмана Ернеста Райта і матроса Хугго Свенсона. У вахтовому журналі свіжий запис: „5 година ранку. Траверз мису Хібергнесет. При виході на циркуляцію змило хвилею боцмана Райта і матроса Свенсона“. Запис у журналі команда підтверджує».

— Команда «Беноні» підтвердить що завгодно, — посміхнувся Ясачний. — Ручуся, що механіка Траммера я вже зустрічав раніше на боті контрабандиста Хатчінса. Полював звіра біля Каніного Носа.

— В усякому разі, — роздумливо промовив капітан, — тепер ми знаємо точно: убито Ернеста Райта, чи, як він назвав себе, Мікеля Янсона. Тактика змінюється. Благов не був введений до списку команди, Свенсон і Райт були в списку, але несподівано загинули. Якби ми не простежили за висадкою, було б важко довести, що це не так.

«Отже, Свенсон прямує до Чорної Брами. До цієї скелі вели сліди Сарматова, до неї мав пробитися Благов, — думав Клебанов. — Чому з такою настирливістю вони прагнуть до Чорної Брами? З історії воєнних років нам відомо: десь біля самої вершини скелі була печера, яка правила гітлерівцям за спостережний пост. Виходить, там, на Заході, вони чудово знають про існування Чорної Брами, і Сарматов, кинутий з парашутом у цьому районі, міг скористатись печерою як місцем явки або… Очевидно, Лемо і Свенсон — та сама особа. Лемо, як і Благова, навчали працювати з лічильником Гейгера. Але ні тому, ні другому не дали з собою жодного приладу. А що коли Сарматов заховав лічильники в цій печері? Тоді все стає на своє місце…»

На цьому Клебанов перервав свої міркування. Прикордонники знову рушили на захід.

Сонце сіло за сопками. Холодний вітер пробирався під куртки. Десь ухкала біла сова — господиня тундри. На озерах тріщав лід, рипів під ногами наст.

Минуло чимало часу. Небо потемніло, з'явились поодинокі зорі. Вітер вгамувався. Запанувала така тиша, що Нагорний чув, як, короблячись від морозу, скриплять шкіряні ремені рюкзака.

Тільки тепер Андрій усвідомив і оцінив турботу Ясачного: одягнений у нове штормове обмундирування, він майже не відчував холоду.

Переборюючи втому, Нагорний уже нетерпляче позирав на капі гана, коли Ясачний, вибравши зручне для привалу місце, рішуче зупинився.

— Відпочинемо до світання, — сказав він і, розв'язавши рюкзак, витяг банку сухого спирту і морські галети.

Спалахнуло блакитне полум'я.

Набравши повний чайник снігу, боцман поставив його на вогонь.

Чекаючи, поки закипить чайник, Клебанов і Ясачний при світлі кишенькового електроліхтарика уточняли по карті маршрут. Завтра вони будуть біля підніжжя Чорної Брами.

Нагорний ліг прямо на снігу, підмостивши в голови рюкзак.

Небо стало ще темнішим, зорі здавались яскравішими.

Відчуваючи глухі, сильні удари крові, Андрій поклав руку на серце… Тут, у бічній кишені тужурки, лежало фото Світлани… Дівчина дивилася на нього допитливим поглядом, і між бровами в неї пролягла глибока, сувора складка. Зараз і напис на звороті фотокартки видавався не таким, як раніше: в ньому не відчувалося наївної дівочої простоти. Слова звучали урочисто і суворо, неначе присяга: «Завжди, завжди будь таким, яким я тебе знала». Вони йдуть до Чорної Брами, до тієї самої висоти 412, де чотирнадцять років тому загинув його брат Володимир.

Боцман вивів його з задуми — перед Андрієм стояв великий емальований кухоль з міцним чаєм.

Вечеряли мовчки. Здавалося, що кожен з них сторожко прислухається до тундри, до цієї тривожної нічної тиші.

Залізши в спальний мішок, Андрій заплющив очі. Тепло підступало до серця, ніби марево в жаркий день…

…Велика самохідна баржа… Спінені хвилі розбігаються в обидва боки. Широко розставивши ноги, у плащ-накидці та в касці, поклавши руки на автомат, що звисає на груди, стоїть Володимир Нагорний. Побачивши брата, він сказав так, ніби вони розлучилися тільки вчора: «Заступай на пост, комендоре, пароль „Брама“»… І ось Андрій на посту. Він мовчки дивиться Володимирові вслід. Автомат висить на його плечі дулом униз. Володимир іде все далі й далі, аж поки не перетворюється в маленьку, ледь помітну цяточку. Цяточка не зникає, вона знову збільшується. Це птах — великий, гордий альбатрос. Він робить коло над судном, опускається нижче й торкається крилом Андрієвого плеча, ніби кличе з собою. Але Андрій на посту. Високо злітає альбатрос і знову опускається і штовхає його в плече…

Андрій прокидається. Це його будить Ясачний.

Горизонт світлішає. Настає новий, уже другий день у тундрі.

Як і раніше, ланцюжком, вони йшли на захід. Сонце пригрівало по-весняному. З наближенням полудня наст робився тоншим, хрустів і провалювався під ногами. На проталинах жовтіли полярні маки, нев'яник, що пахнув свіжим сіном. Кілька раз з-під самих ніг боцмана вилітали перші куріпки. Дедалі частіше траплялися сліди лемінга.

Ясачний знову змінив напрям. Тепер вони йшли на північ.

Гранітна скеля на тлі пологих засніжених сопок з'явилася тоді, коли, за розрахунками Ясачного, до висоти 412 залишалося ще не менше двох миль.

— Очевидно, Свенсон нас випередив, — промовив Ясачний. — Іти далі небезпечно.

З виярка, зарослого чагарником, вони стежили за місцевістю, розбивши на уявні сектори весь простір аж до підніжжя висоти.

Десь аж надвечір, передавши бінокль Клебанову, мічман сказав:

— Зверніть увагу, товаришу капітан, на отой майданчик. Ручуся, що то Свенсон.

У Нагорного був гострий зір, він побачив: з ущелини випросталися чиїсь руки і поряд з ящичком, що вже стояв на майданчику, з'явився ще один такий самий. Потім виліз Свенсон. Він оглядівся, поклав до рюкзака обидва ящики і, привалившись спиною до гранітної стіни, уперся ногами у велику брилу. Після деякого напруження брила похитнулась і з гуркотом упала, затуливши собою ущелину.

Свенсон запалив люльку і сів на краю майданчика, звісивши ноги. Андрієві здалося, що «романтик» сміється. Неначе стверджуючи це, капітан сказав, віддаючи бінокль Ясачному.

— Цьому негідникові чомусь весело!

Допаливши люльку, Свенсон вибив чубук і почав спускатися вниз.

— Товаришу капітан, будемо його зараз брати? — запитав Ясачний.

— Ні, мічмане. Треба простежити його зв'язки, адреси явок. Оглянемо цю ущелину.

— Мені здається, що огляд нічого не дасть — скриня спорожніла…

— Порожню скриню не замикають. Он за тією висоткою, — капітан показав на невисокий горб, — мають бути прикордонники лейтенанта Радова. Поки ми оглядатимемо лігво, вони поведуть Свенсона на поводку.

— Як це «на поводку?» — запитав Нагорний.

— Свенсон думає, що він сам по собі, а його ведуть на поводку. Тундра — наша земля, вона має господаря.

— Зрозумів, товаришу капітан.

— Не завадило б дати прикордонникам умовний сигнал, але це небезпечно. Підете ви, комендоре, — наказав капітан. — Оцим виярком дістанетесь до західного схилу висотки, там має бути наряд. Проведете людей сюди. Ясно?

— Ясно, товаришу капітан. Дозвольте йти?

— Ідіть.

Пригнувшись, Нагорний виярком підібрався до каміння і як тільки міг швидко через глибокий сніг попрямував на захід. До висотки було з півмилі, не більше, але до західного схилу комендор дістався хвилин через тридцять і з подивом оглядівся: запорошений снігом березнячок, і жодного людського сліду. Андрій уже хотів повертати назад, коли це раптом заворушилось гілля берез і перед ним, неначе з-під снігу, з'явився прикордонник:

— Молодший сержант Лобазнов і провідник службового собаки Сенічкін, — посміхаючись доповів Хома.

Аж тепер Андрій побачив і провідника Сенічкіна, і низькорослу сіру з рудими підпалинами овчарку.

— Пішов? — запитав Хома так просто, ніби вони бачилися не пізніше як учора.

— Пішов, — відповів Нагорний.

— Давно?

— Хвилин тридцять тому. Котра зараз?

Лобазнов подивився на циферблат великого кишенькового, знайомого Нагорному годинника.

— Сім п'ятнадцять. Якщо з нього добрий ходак і він знає місцевість, то розрив виходить значний.

— І ходак з нього добрий, і стрілець неабиякий. Словом, міцний горішок.

— Розкусимо. Ми не самі, за ним зараз немало очей, — хитро примружившись, мовив Лобазнов.

Веснянок на його обличчі стало ще більше.

— Який він із себе, той тип? Либонь одразу видно, що за птах? — розпитував Лобазнов по дорозі до виярка.

— У тебе гроші є? — зненацька запитав Нагорний.

— Є… Півсотні… — з подивом відповів Хома.

— Так ось, якби він тобі здибався подорозі і попросив позичити — віддав би всі п'ятдесят. Віддав би не вагаючись. Ставний хлопець, очі прозорі, ясні…

— Чи бач, який! — здивувався Лобазнов.

У цій інтонації було стільки знайомого й дорогого з дитячих спогадів, що мимоволі пригадалися ті дні, коли вони з Хомою чекали обіцяного Володимиром трофейного тесака…

Стежкою, прокладеною Нагорним, прикордонники легко дісталися до виярка. Капітан наділив Лобазнова картою, дав завдання, і наряд пішов по свіжому сліду «романтика».

Підніматися на Чорну Браму почали з півдня. Хапаючись за гілля низькорослого березняка, підтягалися на руках. Використовуючи найменшу западину, в яку можна було поставити ногу, припадаючи всім тілом до скелі, прикордонники з боєм брали кожен метр підйому. Здавалося, ще одне зусилля — і вони досягнуть вершини, але це була тільки тераса, яка, проте, давала можливість перепочити.

Не зустрічаючи на шляху ніяких перепон, з шаленою силою дув вітер. Неначе оберігаючи таємницю вершини, він намагався скинути людей униз, на гостре каміння біля підніжжя.

В короткі хвилини відпочинку, припавши грудьми до скелі, вчепившись руками в темний торішній мох, Андрій думав про те, що багато років тому по цих самих гранітних схилах дерся його старший брат Володимир. Що десь отут, виконуючи свій військовий обов'язок, він загинув, і, може, його останки розклювали птахи.

Коли прикордонники дісталися до вершини, сонце сіло за горизонт. На темному небі мерехтіли зеленаві спалахи.

Бійці спустилися метрів на два нижче верхнього рівного плато і опинились на терасі, яка мала форму неправильного трикутника.

Оглянувши гранітну брилу, що закривала ущелину, Ясачний заклопотано промовив:

— Зрушити з місця цей камінець — нелегка справа…

Гранітний уламок затуляв майже всю ущелину, залишаючи відкритим тільки вузький, незручний лаз. Клебанов ввімкнув електричний ліхтарик, але його промінь не міг розсіяти темряву в печері.

Ясачний прив'язав ліхтар до вірьовки і спустив його вниз. Печера була метрів два завглибшки. Він спробував зрушити з місця брилу, але нічого не вийшло.

— Товаришу капітан, — звернувся Нагорний, — дозвольте, я спробую пролізти в печеру крізь оцей отвір.

— Що ж, спробуйте, — відповів Клебанов.

Андрій мовчки підійшов до ущелини. Поклавши в кишеню штанів ліхтарик, він скинув бушлат і куртку. Залишившись у самому тільнику, Нагорний сяк-так протиснувся в отвір. Ноги його торкнулися дна. Не випускаючи вірьовки, він ввімкнув ліхтар. Довкола, скільки сягало око, височіла рівна стіна невідомої йому зеленкуватої породи з блискучими вкрапленнями, його кинуло в дрож від якогось безпричинного ляку. Андрій крикнув угору:

— Тут холодно, як у погребі. Киньте мені бушлат!

Надівши одежину, яка ще не втратила його тепла, Андрій рушив у глиб печери.

Перше, що він побачив, була напівзотліла вушанка незнайомого зразка. На шапці збереглася металева квітка — це був едельвейс — емблема гітлерівської альпійської дивізії.

Біля стрімкої стіни, що підпирала склепіння, Андрій наткнувся на артилерійський далекомір, розбитий і сплющений якоюсь велетенською силою. В ніші Андрій побачив радіоапаратуру, переплутані проводи, кілька пакунків з сухими батареями живлення, топографічні карти з німецькими написами, порожні бляшанки з-під консервів, металеву каску і великий рюкзак, перев'язав ний парашутними стропами. Розв'язавши рюкзак, Андрій побачив у ньому шість ящиків з вузеньких дубових планок. Два таких самих ящики виніс із печери Свенсон. Зацікавившись, Андрій витяг кишенькового ножа і викруткою, що була в ньому, вигвинтив чотири шурупи, на яких трималась кришка. В ящику лежав чорний каплевидний за формою предмет, загорнений у прозору полівінілову тканину. Гостра, очевидно нижня частина приладу закінчувалась кільцем, до якого був прикріплений топкий плетений лінь з трипалим стальним якорем. Можна було подумати, що це донна міна, але підривача в корпусі не виявилося. Помітивши, що верхня частина приладу припасована неначе кришка, Андрій повернув її проти годинникової стрілки, і вона відгвинтилась. Під кришкою була шкала регіструючого приладу з дзеркальним відліком і пускова кнопка з написом по-англійськи: «Старт».

Андрій запакував прилад, відніс його до отвору і, доповівши про знахідку, прив'язав до ящика вірьовку. Прилад дуже обережно ви. — тягли нагору.

Треба було оглянути ще один, найвіддаленіший куток печери.

Ввімкнувши ліхтар, Андрій ступнув крок убік від ніші. Тут склепіння нависало вигнутим куполом. У зеленкуватій породі мерехтіли тисячі іскор.

Зненацька промінь світла вихопив з темряви безкозирку… Надіта на держак тесака, встромленого в щілину, безкозирка наполовину закривала торбинку з непромокальної тканини.

— Нагорний, чому мовчиш? — крикнув Ясачний, і його низький грудний голос лунко розкотився по всій печері.

Андрій був украй схвильований. Тремтячою рукою він узяв безкозирку. Час витер напис на стрічці. Андрій нахилився, потягнув за держак тесака і пригадав: «Передайте Андрійкові — скоро приїду і привезу йому трофейний тесак! Хома Лобазнов помре від заздрощів!»

— Нагорний, чому мовчиш? — повторив Ясачний.

Андрій зірвав зотлілу зав'язку і витяг з торбинки уривок топографічної карти і дві фотокартки. На одній з них, любительській, пожовклій від часу, була зображена дівчина в кожушку і шапці-ушанці. На зворотній стороні можна було прочитати:

«Володю! Хай береже тебе моя любов. Даша».

На другій фотокартці — група: у кріслі сидить жінка з дитям на колінах, біля неї юнак років сімнадцяти…

Велика фотокопія з цього знімка і досі висить у матері в кімнаті…

Перехопило подих. Через силу проковтнувши гіркий клубок, Андрій закричав…

Почувши крик, Ясачний припав до отвору в печеру:

— Андрію! Що сталося?

Нагорний мовчав.

Скочивши на ноги, Ясачний несамовито навалився на кам'яну брилу, але, хитнувшись, вона знову стала на своє місце. Тоді, протиснувшись у вузеньку щілину між стіною верхнього плато і гранітною брилою, боцман уперся в неї ногами. Клебанов і радист кинулись йому на допомогу. Напружуючи всі сили, вони ритмічно розгойдували брилу, аж поки з гуркотом, розбиваючись на шматки, вона не покотилася з тераси вниз.

Першим у печеру спустився Ясачний. Ні про що не питаючи, він узяв з Андрієвих рук фотокартку:

«Андрійкові ще тільки рочок. 1938. Кашира»,

— прочитав він на звороті і мовчки скинув з голови вушанку.

Андрій розгорнув уривок топографічної карти. Ледве розбираючи напівстертий часом запис, він читав:

«На верхній терасі Чорної Брами ми з Антоном не могли й подумати, що на глибині трьох метрів під нами, в печері, розмістився спостережний пост гірських єгерів.

Нашу рацію розбила випадкова міна, але ми зробили все, що могли. Хоча зв'язок з КП і перервався, снаряди нашої батареї лягають точно в ціль.

9 годин 38 хвилин.

Вирішили: захопити спостережний пункт гірських єгерів і протриматись до приходу наших частин.

Кинувши в'язку гранат в ущелину, ми рвонули вперед, як тільки розсіявся дим вибуху. Захопити спостережний пункт виявилося значно легше, ніж утримати його.

13 годин 20 хвилин.

Єгері атакують дев'ятий раз.

Облєпіхін зробив вилазку, щоб зібрати трофейну зброю.

Облєпіхін не повернувся. Прощай, Антоне… Останні три патрони…»

— Можливо, колись… — повторив Андрій. — Аж ось коли довелося, Володю…

Мовчанку порушив Аввакумов. Спустившись униз, він доповів:

— Товаришу капітан, радіограма з Мурманська через Торос-три!

Клебанов, швидко прочитав:

— «На ваш запит сповіщаємо: розпізнавальні знаки в Угор-губі ставила мурманська геодезична партія в тридцять дев'ятому році. Робочих набирали в порту Георгій. Із восьми п'ятеро працюють у порту Георгій. Один у Мурманську, один загинув на війні, один. пропав безвісти — Кондаков Олександр Тадейович, 1916 року народження, дружина Кондакова Глафіра Гнатівна живе в порту Георгій».

КОМУ ЯКА ЦІНА

Глафіра відчинила двері і завмерла на порозі. На лаві сидів Саша Кондаков, чисто поголений, молодий. На ньому була сорочка, яку вона сама вишивала на «Зірочці», коли йшли з верфі. Тільки вузькувата, мабуть, стала йому та сорочка, а може, зіпріла в скрині — розірвалася лід пахвами. Сидів Саша на лаві, дивився на Глафіру і сміявся.

— Прийшов… — від порога озвалась Глафіра, а в самої губи затремтіли. — Чому ж так довго?

— Повітер'я[21], Глашо, не було, та й занесло мене далеко.

Він простяг до неї руки. Глафіра, наче тільки й ждала цього, кинулась в його обійми.

— Олесику, Сашуню! Поповиглядала я тебе, голубе мій! — Тільки тепер вона помітила, скільки рисочок на його обличчі накреслив час. — Де ж ти пропадав стільки років? Як жив? Чому не писав?

— Від тебе, Глашо, нічого не приховаю. У полон я попав тяжкопоранений. Війна скінчилась — у таборі під Мюнхеном два роки був. Все до тебе, Глашо, рвався, та не вирвався. Там у нас подейкували: хто був у полоні, тому краще додому не повертатися — тюрма та каторга, а чужа сторона хоча й лиха мачуха, та все ж не тюремник. Подався я за океан. Як жив, сама розумієш: на чужині, як в океані, — ноги кволі. Бачу я, люду там неприкаяного видимо-невидимо. Ждатимеш покірно свого талану — не діждешся, треба самотужки пробиватися. Ти, Глашо, знаєш, я на видумки різні майстер, але скільки не бився — виходило, як тому Савці, що не має долі ні на печі, ні на лавці. Сплавляв я ліс на річці Горн у штаті Монтана. Служив солдатом у Гондурасі. Помічником механіка плавав на смердючій каботажці, рейс Чарльстон — Савенна — Джексонвіль. Навіть робив бізнес на рибі, але капіталу не нажив. Якщо все, що я пережив за ці роки, пригадати та записати — книга-роман вийде, почнеш читати — не одірвешся. Час та розлука любов сушать, а я з року в рік усе дужче тебе любив, Глашо, журився. Та на самій журбі моря не перепливеш. Трапився мені один чоловік, нібито наш, росіянин. Не можу збагнути, звідки він міг дізнатись про моє життя, але знав він усе достеменно. Хочеш, каже, жити по-людськи — ось тобі п'ять тисяч шведських крон на норвезький банк у Нурвогені, а п'ять тисяч опісля, коли діло зробиш. Гроші немалі. Такі гроші з доброго дива не дають. Але сама знаєш: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Погодився я. Тоді саме жив я в африканській країні Конго. Працював наглядачем на руднику О'Катанга. Собаче життя, собача й робота. Тільки я підписав документ, посадили мене в літак і відправили в Гамбург. Але тут… Ти, Глашо, двері замкнула? — спитав Кондаков.

Він прислухався біля порога, відчинив двері, вийшов з будиночка, оглянув усе довкола і повернувся, защепнувши двері на гачок.

— Жодній людині не говорив я того, що тобі скажу, — почав Кондаков і так прикрутив гніт, що лампа ледве не погасла. — Коли темно, здається, ніхто тебе не підслухує, а при світлі і стіни мають вуха.

Він підійшов до Глаші, торкнувся її гарячих рук, обняв.

— Переправили мене, Глашо, — заговорив знову, — літаком у Гамбург, велике портове місто. Посадили вночі на машину і довго кудись везли. Почав я жити в окремій кімнаті. Годували мене як на заріз, до сьомого поту ганяли по різних науках. Не погладшав я, а, навпаки, охляв.

— Чого ж тебе, Саню, вчили? — дивувалась Глафіра.

— Стріляти, так щоб без промаху. Писати, щоб тільки той міг прочитати, кому адресовано. Вести передачу по рації, щоб не запеленгували. Вчили бути не тим, хто ти є. Протягом восьми місяців навчали всіляких наукових хитрощів.

— Не розумію я, Саню. Вчили тебе день обертати на ніч. Лампу ти прикрутив, а людині ж світло, як повітря, потрібне. Все живе до сонця тягнеться.

— Дерево прагне до сонця, а людина — до щастя!

— А де ж воно, Саню, твоє темне щастя?

— Ти, Глашо, моє щастя.

— Я з тобою, Саню, з тобою…

— Надивився я на жебрацьке щастя та на голодну любов. Ми з тобою в Нурвогені будемо жити! Мотобот купимо — «Зірочку», як спомин про ту, архангельську. На свою тоню ходитимемо…

— Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити — ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.

— Спину хочеш гнути?

— Не терши, не м'явши — калача не їстимеш.

— Я тебе кличу на свято, а ти в буденщині загрузла! До щастя тебе кличу…

— Легко кличеш, немов у кіно.

— Чому легко? Зроблено тільки половину справи. Щастя треба ще заробити.

— Але ж чуже воно, Саню, щастя…

— Чому чуже?

— Не наше, не російське. Ти сам чужину мачухою називав, а мене від матері хочеш забрати.

— Одне діло на чужині в чужу калитку зазирати, а зовсім інше — власною калиткою труснути. Гроші, вони скрізь гроші — і карбованець, і шведська крона.

— А за віщо ж тобі, Саню, шведські крони?

— Я про все розповім. Але без твоєї допомоги сам не впораюсь. Та й тобі, щоб зі мною до Нурворена податись, треба себе показати, довір'я заслужити. Я за тебе, Глашо, поручився. Мене там запитували — минуло багато часу, сумніваються вони, а я: «Там, кажу, люди не змінюються!» І бачиш — не помилився. Стривай, Глашо, я визирну у віконце, чи не підслухує хтось. — Він підійшов до вікна, відхилив завіску і припав лобом до скла.

Грубка була вже аж червоною від жару, що просвічував крізь нещільно причинені дверцята. Голова Глафірина палала, а тіло проймало холодом. Вона щільніше замоталася хусткою, сперлась на стіну, притулившись потилицею до холодного затвору берданки, що висіла над ліжком.

— Добре тут, у виярку, — навіть гавкоту собачого не чути, — мовив Кондаков, поправляючи завіску. — Те, що я тобі, Глашо, скажу, треба тримати у найсуворішому секреті. Ні по дружбі, ні під тортурами — нікому ні словечка. Хоч би тебе вогнем палили — мовчи. Ти для мене — найдорожча людина в світі, але, якщо скажеш комусь хоч слово, уб'ю і не пожалію. Пам'ятай.

Кондаков запалив люльку і, пускаючи дим, походжав сюди-туди по кімнаті. На ноги йому падали червоні відблиски з пічки. Постать чорною тінню мелькала на бузковому квадраті вікна.

— Цієї осені в Карському морі, — говорив він, — має відбуватися велике навчання Північного флоту. Ці маневри дуже цікавлять наших хазяїв. Дам я тобі, Глашо, грошей, купимо шнеку з підвісним мотором. У порту Георгій кожна людина на виду, якщо ти вважаєш, що це справа рискована — купимо шнеку чи бот у Мурманську. Вранці іди в артіль, розраховуйся, скажи: в Койду переселяюсь.

Люлька погасла, і Кондаков сів навпочіпки перед грубкою, відчинив дверцята, викотив скіпочкою жарину і, поклавши в люльку, розпалив. Червоний відблиск падав на його обличчя, підкреслюючи надбрівну складку, пряму лінію рота.


Західний берег острова Гудим аж до північного краю стрімкий і скелястий. Але прикордонники добре вивчили кожне, урвище, кожен схил. Катер без перешкод ввійшов у маленьку затоку, і вони висадились на прибережне каміння. Начальник прикордонного загону йшов попереду, він знав кондаковську домівку і всі стежини, що вели до неї. На. західному боці перешийка, що з'єднував північну частину острова з південною, овчарка почала виявляти деяке занепокоєння. Шерсть на загривку Айстри настовбурчилась. Люто загарчавши, вона знову взяла слід і повела на схід.

Поминули перші будівлі селища. Звернули у виярок. Обійшли хліви. Перед ними була кондаковська домівка.


— Ти зрозуміла, Глашо? — запитав Кондаков, не відводячи погляду од розжареного вугілля.

— Війна… — напівзапитально, напівстверджувально вимовила вона.

— А хоч би й війна, що нам з тобою до того?

— Авжеж, нам що — ми подамося в Нурвоген! Ось у Валі Пліциної скоро дитя народиться, їй не однаково. Механік Тимко на інженера хоче вчитися… Капітан «Акули» мріє в найбільшому театрі басом співати… І Тоні Худяковій не все одно, її чоловік у ту війну загинув, а для цієї син Сергійко підростає… Ти ще не був у нашому селищі, піди подивись. Будинків за цей час разів у десять стало більше. У вікнах світло, та все різнобарвне, але в кожному домі один клопіт: з моря ждуть або в море проводжають, — їм також не однаково. На карті наш порт — мала крапочка, а по всій країні стільки людей — мільйони, і нікому — чуєш! — нікому не байдуже, буде війна чи ні. Зачерствіло твоє серце на чужині, та й крони оті обплели тебе, мов пути… Може б, ти пішов, Саню, повинився хоча б Тоні Худяковій, вона голова. Покірної голови меч не йме.

Кондаков підійшов до неї впритул, сперся коліном на лаву, схопив за руки і боляче стиснув.

— Ти розумієш, що кажеш?

— Розумію. Ти до кого, Кондаков, у покрученики[22] найнявся?

— Глафіро, — глухо мовив він, — знаю, що ти гостра на язик! Прибережи свої казочки до іншого разу! Я тебе востаннє запитую: підеш зі мною?

— Ні, не піду. І тобі не буде попутного вітру…

Почувся лютий собачий гавкіт. Кондаков кинувся до дверей, прислухався.

Глафіра підійшла до стола і підкрутила гніт. Він заіскрився, зашипів, але швидко розгорівся. Тіні злякано сховались по кутках.

Тільки тепер Кондаков побачив у неї в руках берданку. Зайшовшись сміхом, він присів біля порога і через силу вимовив:

— Насмішила, Глашо… Навіщо це ти берданку зняла?

— Я тебе, Саню, довго чекала. А скільки сліз тих виплакала в подушку!.. То щоб мрія моя не тинялась по тюрмах, краще я її своїми руками…

Він настільки був певен в її коханні, що, тремтячи весь од сміху, промовив:

— Та вона ж, Глашо, не вистрілить… Іржа затвор з'їла…

Сухо клацнув на взводі курок…


Капітан Клебанов знав, що Свенсон озброєний пістолетом. Щоб не рискувати ніким із своїх людей, він сам підійшов до дверей будинка і прислухався: зненацька у вікні спалахнуло світло і до слуху Клебанова долинув чоловічий сміх — розгонистий, невимушений. Капітан обережно потяг за ручку, але двері, очевидно защепнуті зсередини на гачок, не відчинялися. Він ухопився за ручку обома руками, щоб сильним ривком вирвати двері, і саме в цю мить пролунав оглушливий гуркіт пострілу, почувся стогін і шум падаючого тіла. Світло в кімнаті погасло. Клебанов з усієї сили рвонув двері, але без успіху.

— Дозвольте, товаришу капітан, — тихо промовив мічман і, натиснувши плечем, різко рвонув двері на себе.

Вони відчинилися.

Ввімкнувши електричний ліхтарик, капітан і мічман переступили через поріг, мало не наткнувшись на Свенсона. Він сидів на підлозі, охопивши руками коліна.

Зовсім збайдужілий до своєї долі, Свенсон покірно дав обеззброїти і зв'язати себе.

Коли Нагорний вивів Свенсона на вулицю, капітан спрямував промінь ліхтарика в глибину кімнати. На підлозі головою до грубки, затуливши обличчя закривавленими руками, лежала жінка. Поруч з нею валялося розтрощене ложе берданки з частиною затвора. Ствол гвинтівки, роздутий і розірваний біля основи, силою вибуху відкинуло у дальній куток.

На носилках Глафіру поклали в машину швидкої допомоги. Машина рушила.

Кондаков байдуже дивився вслід машині, аж поки за поворотом не зникли червоні габаритні вогні…


Запросивши «добро», з бухти порту Георгій вийшов «Пінгвін» — маленький катер начальника MPC. На палубі катера стояли мічман Ясачний і комендор Нагорний. Вони поверталися на свій корабель.

Катер ішов вузькою протокою між островами Гудим і Красний. Тугий північний вітер, забиваючи віддих, гнав колючий, жорсткий сніг. Судно йшло проти вітру, занурюючись у хвилю.

Все тіло Нагорного аж гуло від фізичної втоми і того нервового напруження, якого він зазнав протягом останніх днів. Підставивши обличчя холодному вітру і солоним бризкам моря, він, як це не дивно, відчував приплив сил.

Топовий вогонь «Завірюхи» з'явився зненацька, з'явився і зник. Згодом так само зненацька відкрилися всі ходові вогні корабля. Андрій побачив «Завірюху», що саме здибилася носом на гребені хвилі. Він дивився на горду, сувору поставу корабля, відчуваючи радісне хвилювання, знайоме кожному, хто після довгої відсутності, повертався коли-небудь додому.

Примітки

1

Півбак — носова надбудова корабля. На парусних суднах — площа від носа до передньої щогли (фок-щогли).

(обратно)

2

Кабельтов — одна десята частина морської милі, дорівнює 182,2 м.

(обратно)

3

Сейнер — невеличке морське риболовне судно, з якого ловлять рибу кошиковим неводом, кидаючи його в море з корми.

(обратно)

4

Шкафут — частина верхньої палуби між щоглами: передньою (фок-щоглою), і середньою (грот-щоглою).

(обратно)

5

Суднова роль — списки команди, завірені адміністрацією порту.

(обратно)

6

Шпігат — отвір у борту судна або в палубному настилі для стоку з палуби води.

(обратно)

7

Всток (поморськ.) — схід. Обідник (поморськ.) — південь.

(обратно)

8

Шнека — невелике дерев'яне риболовне судно, часто з підвісним мотором, зустрічається тільки у Баренцовому та Білому морях.

(обратно)

9

Клюз — отвір, через який піднімають якірний ланцюг.

(обратно)

10

Кранець — м'яка прокладка, у даному випадку — плетена з канату, для пом’якшення удару судна об стінку пірса.

(обратно)

11

Дрифтерний сейнер — промислове судно, з якого ловлять рибу плавними сітями.

(обратно)

12

Стрингери — поздовжні балки в корпусі корабля.

(обратно)

13

Дрифтерний порядок — комплект плавних сіток, що прив'язуються одна до одної в міру потреби.

(обратно)

14

Ярус (поморськ.) — рибальська снасть на 150 гачків, які наживляють дрібною рибою.

(обратно)

15

Рокан — куртка з непромокальної (прооліфеної) тканини, яку надівають поверх одягу на морських промислах.

(обратно)

16

Фарт — удача, талан.

(обратно)

17

Ви капітан? (норвезьк.).

(обратно)

18

Я — представник прикордонної охорони Радянського Союзу.

(обратно)

19

Прошу пред'явити судновий документ.

(обратно)

20

У 1940 році в Латвії була повалена фашистська диктатура Ульманіса.

(обратно)

21

Повітер'я (поморськ.) — попутний вітер.

(обратно)

22

Покрученик (поморськ.) — у дореволюційні часи батрак на хазяйському морському промислі.

(обратно)

Оглавление

  • У МОРІ ХОЛОДНОМУ
  • КОРГАЄВА САЛМА
  • СІРИЙ ЗОШИТ
  • ПОЗИВНІ «ГЕРМЕС»
  • СИГНАЛ БІДИ
  • НОВЕНЬКИЙ ДОЛАР
  • КАПРОНОВА СІТКА
  • «БЕНОНІ»
  • ЦЕ, ТОВАРИШІ, СЛУЖБА!
  • КУРС СТО!
  • ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ
  • ХУГГО СВЕНСОН СМІЄТЬСЯ
  • ЧОРНА БРАМА
  • КОМУ ЯКА ЦІНА
  • *** Примечания ***