Струм і мережі [Юрій Якович Іваниченко] (fb2) читать постранично, страница - 3

резерви прибули. — не привітавшись, Фонарьков уколов гострим поглядом. — Учень?

— У нього третя група, — відповів за Сашка майстер, — але була велика перерва, отож узяли за другою. До самостійної роботи поки що не допускається. Нехай попрацює під наглядом. Я на вас, Сомов, покладаюся, — звернувся до чоловіка, котрий сидів збоку. — Одного не залишати.

— Ми техніки безпеки не порушуємо.

З тону, яким вимовив останню фразу майстер і як йому відповів Фонарьков, Сашко здогадався: після загибелі Крячка — прізвище електрослюсаря запам’яталося — стосунки між ними були напруженими. Хлопець з першої миті відчув фальш і упередженість у взаєминах, словах і зрозумій, що трагічний випадок, як усяке горе, не здружив, а навпаки, породив ворожнечу.

— І не порушуйте, — твердо сказав Лещук. — Хлопця я залишаю. Введіть у курс справи — й до роботи.

— Розкомандувався, — пробурмотів русявий хлопець.

Лещук багатозначно помовчав, утупивши в нього докірливий погляд, а відтак неспішно, ніби виконуючи ритуал, вибив із пачки цигарку і, тричі прим’явши мундштук, запалив.

Усі мовчки стежили за його рухами, лише Фонарьков озвався, зловтішно посміхаючись:

— Ти помиляєшся, Федю. Просто в нього робота командна. Начеб і не хоче собачитися, та погони труть.

— Що ж, — не розгубився майстер. — Навчай. Готуй гідну зміну. А потім вони і тобі покажуть…

Сашко зненацька здогадався, що Лещук не договорив три слова: «Як ти йому». Здогадався… та лише закліпав пухнастими віями, переводячи погляд з одного на другого.

Після паузи Фонарьков уже спокійно сказав:

— Гаразд. І справді, час вирушати. Тебе як звуть?

— Олександр Левашов. Можна Сашко.

— На мережах працював?

— Більше на електроустановках.

— На мережах простіше. Сідай із Федором на машину, поїдемо, в дорозі й дізнаєшся, що і як.

— Отак зразу? — здивувався Сашко. — Я миттю… — й почав швиденько тицяти всім долоню.

Лещук постояв, поки хлопець знайомився з ремонтниками, й подався геть.

— Ну, рушай, — наказав Фонарьков.

Федя, хвацько зсунувши на потилицю пластмасову каску, перекривив Лещука, сплюнув, потім, майже не відштовхуючись, звичним рухом підтягнувся на рипливому борту кузова, перебрався через нього й подав Сашкові руку:

— Залітай сюди.

Рука в Кобзєва була міцна, м’язиста — хлопця ніби краном піднесло вгору.

Третім у кузов по драбинці неквапливо піднявся Сомов. Здавалося, він зовсім не засмутився, що поїде у фанерній будці, а не як бригадир — у кабіні.

— Сідайте, Реме Євтихійовичу, — відсунувся на краєчок лавки Сашко.

Лукін завів мотор; згорнувши схеми, у кабіну сів Фонарьков.

— Бач, який головатий, — кивнув на новенького Федір. — Одразу твоє ім’я запам’ятав.

— Авжеж, не такий, як ти, — вдоволено всміхнувся Сомов.

Вантажівка виповзла з-під навісу й, обминаючи вибоїни у старому, чи не довоєнному асфальті, покотила до брами.

4. Віка

Очі в неї були різних відтінків: одне — з просинню, друге — з прозеленню. Зіниці, виразні і надміру розширені, вражали глибиною. Віка, приховуючи короткозорість, ніколи не носила окулярів і тому мимоволі примружувалася. Вона була урочисто, навіть визивно вродлива, проте відчувалося, що ця краса недовговічна.

А втім, Барон про це не думав.

Він був набагато старший за Віку, та, пізнаючи її дедалі ближче, переймався тривогою, бо все більше і більше відчував порожнечу у їхніх стосунках.

Усе, що Барон знав про Віку, було приблизним і поверховим. Але настільки ж незвичайним, як і Віка. Її судження були ніби й правдиві, щирі, але часто вона переповідала не те, що було насправді, а те, що їй видавалося чи спадало на гадку в останню мить.

Баронові здавалося, що Віка дорослішала повільно. В її розповідях про себе п’яти- десяти- й п’ятнадцятирічну учувалася така ж покірність і дивом збережена, загострена дитяча спостережливість.

До того, що відбувалося в її родині, вона ставилася іронічно й скептично, як і до всього на світі. Найбільше кепкувала з батька. Він, з її розповідей, — похмуре чудовисько, мало не людожер, хоча вряди-годи бував щедрим і довірливим.

Дружину Варвару, матір Віки, він, очевидно, дуже любив. Але одного дня виставив з дому обох її братів — гадав, що ті підбурюють сестру проти нього. Таки любив, по молодості де раз встрявав за Варвару у малі й великі бійки, але любив як спою власність, як річ і, напевне, саме від почуття власності смертельно, несамовито, нестямно ревнував.

Усе йому хотілося зробити по-своєму, не так, як у сусідів, а надто ж не так, як намовляли Варварині брати. Не раз і не двічі родина голодувала, коли він дурів: то по кілька разів пересаджував городину, то місяцями й не потикався на свою садибу, і вона густо заростала бур’яном. Купувати щось у місті (Шиліни мешкали на околиці) вважалося принизливим і ганебним, до того ж скупуватий хазяїн і зовсім звірів, сприймаючи витрату кожної копійки як трагедію в житті.

Важко було з ним