Зневажаючи закон (збірка) [Реймонд Чандлер] (fb2) читать онлайн

- Зневажаючи закон (збірка) (пер. Вадим Хазін, ...) (и.с. Бібліотека "Всесвіту"-1) 1.69 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Реймонд Чандлер - Агата Крісті - Джон Б. Мортон - Фредерік Браун - Роберт Л. Фіш

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ЗНЕВАЖАЮЧИ ЗАКОН Оповідання, повісті, романи


Упорядник О. I. Микитенко

Редактор Ю. С. Чикирисов

Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова

АГАТА КРІСТІ (1891–1976) — відома англійська письменниця, майстер детективного жанру, автор 85 гостросюжетних романів, численних оповідань і п'єс, що перекладені багатьма мовами світу. Оповідання «Червоний сигнал» уперше опубліковано 1933 року.

«Свідок обвинувачення» (1953) — одне з найкращих оповідань А. Крісті, на його основі авторка створила п'єсу і кіносценарій. Однойменний англійський фільм з успіхом демонструвався і в Радянському Союзі.

Повість «Знахідка у бібліотеці» (1942) належить до найвідоміших творів письменниці.

Агата Крісті ЗНАХІДКА У БІБЛІОТЕЦІ Повість

Переклад: Володимир Мусієнко.

Перекладено за виданням: Agatha Christie. The body in the Library. Agatha Christie. Puzzles. Wyssaja Skola, 1983.

1
Місіс Бентрі снилося, ніби на виставці квітів її горошок посів перше місце. Вікарій, у сутані й стихарі, вручав у церкві нагороди. Повз вікарія пройшла в купальнику його дружина. Але так уже ведеться у снах, що це не викликало в парафіян ніякого осуду, хоч наяву було б зовсім навпаки. Місіс Бентрі; розкошувала в своєму сні. Її завжди тішили такі передранкові видіння. Та от біда — їх щораз уривав вранішній чай.

Десь у глибині свідомості місіс Бентрі відбивалися хатні звуки цієї пори. Ось по карнизі забряжчали кільця — то одна покоївка відслонила на сходах штору; ось почувся віник і совок — то друга заходилася підмітати в передпокої; десь далеко на вхідних дверях важко відсунувся засув. Починався новий день.

Внизу, у вітальні, хтось відчиняв важкі дерев'яні віконниці. Місіс Бентрі це чула й ніби не чула. Ще з півгодини долинатимуть звичайні хатні звуки — обережні, притлумлені, не дратівливі, бо добре знайомі. Їх завершать швидкі, впевнені кроки в коридорі; зашелестить сукня з вибивного ситцю, ніжно дзеленькне чайний прибор на таці, коли й поставлять на столик за дверима, потім почується легенький стукіт у двері й увійде Мері, щоб розсунути штори. Уві сні місіс Бентрі насупилася. Крізь дрімоту промкнулося щось незвичайне для цієї пори й насторожило її. Кроки. Поквапні кроки в коридорі. Але чому так рано? Її вухо мимоволі чекало, коли дзеленькне порцеляна… І не дочекалось. Натомість у двері постукали. Машинально, ще не прокинувшись від сну, місіс Бентрі гукнула:

— Увійдіть!

Двері відчинилися. Зараз забряжчать кільця на карнизах… Але кільця не забряжчали. Із зеленої кімнатної сутіні долинув голос Мері, здушений, істеричний:

— Мадам! О мадам! Там, у бібліотеці… труп!

І дівчина, нестямно заридавши, кинулася з кімнати. Місіс. Бентрі сіла в ліжку. Або в її сні стався якийсь дивний поворот, подумала вона, або…

— Не може бути, — вголос промовила місіс Бентрі. — Це мені приверзлося.

І все ж таки вона дедалі дужче переконувалася, що це не сон, і Мері, її старша, найвихованіша покоївка, таки вигукнула оті неймовірні слова.

Місіс Бентрі ще якусь хвилину розмірковувала, а тоді почала ліктем будити чоловіка:

— Артуре! Артуре, прокинься!

Полковник Бентрі щось буркнув і перевернувся на другий бік.

— Прокинься, Артуре! Ти чув, що вона сказала?

— А чого ж! — непевно кинув полковник. — Я цілком згоден з тобою, Доллі. — І вмить знов заснув.

Місіс Бентрі заходилася термосити його.

— Та послухай же, що сказала Мері: у бібліотеці труп!

— Е-е, як?

— У бібліотеці труп!

— Хто сказав?

— Мері.

Полковник Бентрі нарешті прочумався.

— Дурниці, стара! Тобі приснилось.

— Та ні ж бо! Спершу я й сама так подумала. Але вона справді заходила і сказала, що в бібліотеці труп!

— Заходила Мері й сказала, що в бібліотеці труп?

— Так.

— Та не може бути! — здивувався полковник Бентрі.

— Авжеж. Звичайно, не може бути, — непевно промовила місіс Бентрі й, опанувавши себе, додала: — А чого ж Мері сказала, що він там є?

— Не могла вона такого сказати.

— Сказала!

— То ти, мабуть, усе вигадала!

— Нічого я не вигадувала.

Полковник Бентрі остаточно прокинувся й вирішив у всьому розібратися. Почав він дуже лагідно:

— Доллі, тобі все приснилося. Це через детективне оповідання «Зламаний сірник», яке ти читала. Пригадуєш, там лорд Едгбастон знайшов на килимку перед каміном труп чарівної блондинки? У книжках трупи завжди, трапляються в бібліотеках. А от у житті я про таке не чув.

— То, може, зараз почуєш, — мовила місіс Бентрі. — Так чи так, Артуре, а ти повинен піти й подивитись.

— Та, їй-богу, Доллі, це тобі наснилось. Так часто буває — прокидаєшся, і здається, ніби все те діялося з тобою насправді.

— Але ж мені снилося зовсім інше — виставка квітів, вікарієва дружина в купальнику… — Місіс Бентрі підхопилася з ліжка й розсунула штори. Спальню залило світло чудового осіннього дня. — Мені не приснилося, — рішуче заявила вона. — Артуре, негайно вставай! Піди вниз і все з'ясуй.

— Ти хочеш, щоб я зійшов униз і спитав, чи є в бібліотеці труп? Щоб на мене дивились, як на дурня?!

— Нічого не треба питати, — правила своєї місіс Бентрі. — Якщо труп є — бо, може, Мері просто з глузду з'їхала чи їй щось привиділося, — тоді про це хтось одразу скаже, а ти мовчки послухаєш.

Невдоволено буркочучи, полковник Бентрі загорнувся в халат і рушив за двері. Він пройшов коридором і спустився на перший поверх. Унизу біля сходів стояла гуртом прислуга; хтось схлипував. Дворецький якось підкреслено ступив наперед:

— Радий, що ви прийшли, сер. Я розпорядився нічого не чіпати до вашого приходу. Накажете зателефонувати до поліції, сер?

— Зателефонувати до поліції?! Навіщо?

Дворецький співчутливо покосився на високу жінку, що істерично ридала на плечі в кухарки.

— Я думав, сер, що Мері вам уже сповістила. Вона сама так сказала.

— Я страх як злякалася! — задихаючись, промовила Мері. — Я сама не тямила, що казала! На мене таке найшло… Ноги підкосились і всередині все перевернулося! Коли я побачила… О-о-ой!

Вона знов упала на плече місіс Еклз, і та не без задоволення заходилася її втішати:

— Годі, годі, люба моя!

— Мері, звісно, сама не своя, сер, адже це вона перша побачила отой жах, — пояснив дворецький. — Вона, як завжди, ввійшла до бібліотеки, щоб розсунути штори, і… мало не перечепилася через труп.

— Ви хочете сказати, — суворо промовив полковник Бентрі, — що в моїй бібліотеці лежить труп… У моїй бібліотеці?!

Дворецький відкашлявся.

— Мабуть, сер, вам краще подивитись самому.


— Алло! Алло! Так, це поліційне відділення. Слухаю! Хто дзвонить? — Поліційний констебль Полк однією рукою застібав мундир, а в другій тримав телефонну трубку. — Так, так. Госсінггон-хол. Що?.. О, доброго ранку, сер! — Голос у Полка змінився — де й поділась його нетерплячка й офіційність, як тільки він упізнав окружного мирового суддю і щедрого патрона на всіх спортивних змаганнях у поліції. — Так, сер. Чим можу допомогти?.. Перепрошую, сер, я не зрозумів — ви сказали, труп?.. Так?.. Будь ласка, сер!.. Безперечно, сер!.. Молода жінка, кажете, незнайома?.. Цілком, сер!.. Так, покладіться на мене!

Поліційний констебль Полк поклав трубку, протяжко свиснув і знов узяв трубку, щоб зателефонувати старшому офіцерові. З кухні — звідти смачно пахло смаженою шинкою — визирнула місіс Полк і спитала:

— Що сталося?

— Неймовірне! Такого ще не було, — відповів Полк. — У Госсінгтоні, в полковниковій бібліотеці, знайдено труп молодої жінки.

— Вбита?

— Нібито задушена.

— Хто така?

— Полковник каже, що ніколи її не бачив.

— Що ж вона робила в його бібліотеці?

Полк докірливим поглядом урвав дружину й офіційно заговорив у трубку:

— Інспектор Слек? Це констебль Полк. Щойно надійшло повідомлення: сьогодні о чверть на восьму ранку знайдено труп молодої жінки…


Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марпл одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.

— Господи! — вигукнула міс Марпл, спантеличено дивлячись на телефонний апарат. — Хто б це міг бути?

У містечку сусіди й друзі дзвонять одне одному вранці — з дев'ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев'ятої, коли бачить, що будуть труднощі з м'ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.

Правда, Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть, хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку.

— Слухаю, — сказала вона.

— Це ви, Джейн?

— Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, — здивувалася міс Марпл..

— У нас тут такий жах! — промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Бентрі.

— О господи!

— Ми щойно знайшли в бібліотеці труп!

— Що-що ви знайшли? — На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.

— Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках. Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.

Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:

— Чий труп?

— Блондинки!

— Що?

— Блондинки. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.

— Ви хочете, щоб я приїхала?

— Так. Я посилаю по вас машину.

— Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити… — непевно промовила міс Марпл.

— Не треба мене втішати. Але ж ви так добре знаєтесь на трупах!

— Ой, та що ви! Мої скромні успіхи були суто теоретичні.

— Але ж ви добре розумієтесь у вбивствах. Її, бачте, вбито. Власне, задушено. Я так собі думаю: коли вже в домі сталося вбивство, то треба якось дати йому раду. Ви зі мною згодні? Ось чому я прошу вас приїхати, допомогти мені знайти вбивцю і взагалі розкрити цю таємницю. От цікаво — просто жах, правда?

— Ну звісно, люба, якщо я зможу допомогти…

— Чудово! Бо з Артуром так важко… Він, схоже, гадає, що я взагалі не повинна втручатися. Я розумію, це дуже прикро і таке інше, але ж я не знаю, хто та дівчина… Коли ви побачите її, то одразу збагнете, чому я кажу, що вона якась не така.


Затамувавши подих, міс Марпл вийшла з машини Бентрі; дверцята їй відчинив шофер. На сходах її зустрів здивований полковник Бентрі:

— Міс Марпл? Е-е… дуже радий вас бачити.

— Мені зателефонувала ваша дружина, — пояснила міс Марпл.

— Чудово! Просто чудово! З нею хтось має побути, а то вона не переживе. Доллі тримається добре, але ж ви знаєте, як воно…

Цієї миті з'явилася місіс Бентрі й вигукнула:

— Вернись і поснідай, Артуре! Бекон захолоне.

— Я гадав, це приїхав інспектор, — пояснив полковник.

— Він буде дуже скоро, — сказала місіс Бентрі. — Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.

— Доллі, тобі теж не завадить поснідати.

— Я за хвилинку прийду, — пообіцяла місіс Бентрі. — Не стій, Артуре.

Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.

— А тепер ходімо, — переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.

— Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.

— Дурниці, Полк, — відповіла місіс Бентрі. — Ви ж добре знаєте міс Марпл.

Констебль Полк заперечувати цього не став.

— Вона має оглянути труп, це дуже важливо, — правила своєї місіс Бентрі. — Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя?

Констебль здався. Це було у нього в крові — звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не конче про все знати..

— Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, — застеріг Полк.

— Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, — нетерпляче відрубала місіс Бентрі.

Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:

— Ось!

Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою. Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах — гарні давні сімейні портрети та поганенькі, акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку — велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.

А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики — товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.

— Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, — притишено мовила місіс Бентрі.

Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:

— Вона дуже молода.

— Атож, здається, молода. — Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.

Перед будинком загальмувала машина.

— Це приїхав інспектор! — похопився констебль Полк.

Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.

— Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.

2
Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко — той, всупереч своєму прізвищу[1], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.

— Доброго ранку, Бентрі! — привітався Мелчетт. — Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.

— Це… це… — Полковник Бентрі не міг дібрати потрібного слова. — Це просто неймовірно!.. Фантастично!

— Навіть не здогадуєтесь, хто ця жінка?

— Анітрохи. Зроду її не бачив.

— Може, дворецький знає? — спитав інспектор Слек.

— Лоррімер не може до тями прийти, як і я.

— Гм, цікаво, — мовив інспектор.

— У їдальні готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? — запропонував полковник Бентрі.

— Ні, ні, одразу до діла. Гайдок має бути тут з хвилини на хвилину… Ага, ось і він!

Під'їхала ще одна машина, і з неї вийшов кремезний, широкоплечий лікар Гайдок — поліція залучала його як медичного експерта. Друга машина привезла двох у цивільному — один із них був з фотоапаратом.

— Усі зібралися? — спитав начальник поліції. — Гаразд. Ходімо. Слек каже, в бібліотеці.

— Це неймовірно! — простогнав полковник Бентрі. —Знаєте, коли вранці дружина почала запевняти мене, нібито прибігала покоївка і сказала, що в бібліотеці труп, я просто їй не повірив.

— Так, так, я добре вас розумію. Сподіваюся, ваша дружина не дуже цим пригнічена.

— Вона просто молодця, справді. Доллі запросила з містечка стару міс Марпл.

— Міс Марпл?! — Начальник поліції так і вкляк на місці. — Навіщо?

— Ну, жінка хоче, щоб поруч була жінка, хіба не зрозуміло?

— А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, — усміхнувся полковник Мелчетт. — Ця міс Марпл — справжній містечковий детектив. Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа?

— То була справа інша, — промовив інспектор Слек.

— Інша?

— То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в містечку. Але тут вона не потягне.

— Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, — сухо зауважив Мелчетт.

— Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.


А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:

— То як, Джейн?

Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:

— Вам це що-небудь нагадує? — з надією допитувалася місіс Бентрі.

Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.

— Ні, — замислено відповіла міс Марпл, — нічого… Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четті — Іді. Пригадуєте? Але тільки тому, що ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, — розвивала свою думку міс Марпл, — Іді теж полюбляла дешеву пишноту.

— Ви маєте на увазі її одяг? — уточнила місіс Бентрі.

— Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.

— Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, — мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: — Стривайте, а що сталося з Іді?

— Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там їй, гадаю, нівроку, — відповіла міс Марпл.

Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.

— Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, — здивовано промовила вона згодом. — Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились… Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда?

— Навряд щоб так одягалися на крадіжку, — замислено сказала міс Марпл.

— Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого. такого й близько немає.

— Н-немає, — непевно погодилася міс Марпл.

— Вам щось спало на думку, Джейн? — одразу пожвавішала місіс Бентрі.

— Цікаво, а…

— Що?

— Безіл Блейк.

— Ну що ви! — гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: — Я знаю його матір.

Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:

— Я вас розумію.

— Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на живці.

— Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, — заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.

— Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця. Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути. У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, — провадила місіс Бентрі, — мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я зроду не чула. Саме у провінції людина у всіх на виду. — Помовчавши, додала: — Він був такий ловкий, коли його маленького купали!

— Минулої неділі в газеті друкували чарівний дитячий знімок чевіотського вбивці, — докинула міс Марпл.

— Невже ви гадаєте, Джейн, що він?..

— Ні, ні, люба. Я мала на увазі зовсім не те. Такий висновок був би надто поспішний. Просто я намагаюся збагнути, як тут опинилася та молода жінка. Це так не схоже на Сент-Мері-Мід… Та й потім, мені здається, що єдине пояснення — саме Безіл Блейк. Адже він влаштовує вечірки. До нього приїздять із Лондона, з кіностудій… Пригадуєте, що було в липні? Крики, співи, страшний галас, кругом п'яні, на ранок усе догори дном, бите скло, — так мені розповідала стара місіс Беррі, — а у ванній спала зовсім гола молода дівчина!

— То все, певне, кіношники, — поблажливо промовила місіс Бентрі.

— Цілком можливо. А потім, — сподіваюся, ви про це чули, — він привіз сюди молоду жінку — яскраву блондинку.

— Невже це вона?! — вигукнула місіс Бентрі.

— Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька — тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї… Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата — з їхньою косметикою, зачісками й нігтями — такі однакові…

— Так. Може бути. Це ідея, Джейн.


Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку. Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:

— Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка?

Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.

— Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно… Сімейний чоловік — любить дружину й таке інше. Але тільки між нами: якщо ви були зв'язані з дівчиною, то краще признатися відразу. Бажання приховати це цілком природне, я б і сам так діяв: Але марні надії. Йдеться про вбивство. Факти випливуть на поверхню. Чорт забирай, я зовсім не хочу сказати, нібито ви її задушили. Ви на таке не здатні, я знаю! Але ж дівчина прийшла у ваш дім! Хай так: вона вдерлася сюди й чекала вас, а якийсь тип вислідив її і задушив. Цілком можливо. Ви розумієте, до чого я веду?

— Я зроду не бачив цієї дівчини! Не такий я чоловік!

— Тоді все гаразд. Ви ж бачите, я вас не звинувачую. Ви людина світська. І коли вже так заявляєте, то питання ставиться інакше: що вона тут робила? Дівчина не тутешня, факт.

— Це якийсь кошмарний сон! — вигукнув розгніваний господар.

— Питання, друже, полягає ось у чому: що вона робила у вашій бібліотеці?

— Звідки мені знати? Я її сюди не запрошував!

— Так, звичайно, але дівчина прийшла саме сюди. Схоже, вона хотіла зустрітися з вами. Ви не одержували якихось дивних листів або чогось такого?

— Нічого я не одержував.

— А що ви робили вчора ввечері? — делікатно поцікавився полковник Мелчетт.

— Їздив до Мач-Бенхема на засідання місцевого відділення консервативної партії. На дев'яту вечора.

— А коли повернулися додому?

— З Мач-Бенхема я виїхав одразу по десятій. Дорогою мав клопіт з колесом — довелося заміняти. Вдома був за чверть до дванадцятої.

— В бібліотеку не заходили?

— Ні.

— Шкода.

— Я був стомлений. Одразу пішов спати.

— Хтось чекав на вас?

— Ні. Я завжди. беру з собою ключа. Лоррімер лягає спати об одинадцятій — це якщо я не даю йому ніяких вказівок.

— Хто замикає бібліотеку?

— Лоррімер. В цю пору року десь о пів на восьму вечора.

— А ввечері він туди не заходить?

— Без мене ні. Тацю з віскі й склянками він залишає у вітальні.

— Зрозуміло. А ваша дружина?

— Вона міцно спала, коли я повернувся. Може, звечора вона й сиділа в бібліотеці чи у вітальні. Я її не питав.

— Гаразд, скоро ми знатимемо всі деталі. Як ви гадаєте, чи може бути причетний до цього хтось із слуг?

— Я в це не вірю, — похитав головою полковник Бентрі. — Вони дуже порядні і працюють у нас уже багато років.

— Це правда, не схоже, щоб хтось із них був до цього причетний, — погодився Мелчетт. — Судячи з усього, дівчина приїхала з міста — мабуть, з якимось молодиком. І все-таки чому вони надумали проникнути в цей будинок?..

Бентрі перебив його:

— З Лондона. Це найшвидше. Бо в нас тут нічого такого немає… Хіба…

— Що ви маєте на увазі?

— Слово честі! — вигукнув полковник Бентрі. — Безіл Блейк!

— Хто він такий?.

— Один молодик, зв'язаний з кіно. Противнющий юний виродок. Моя дружина завжди його захищає — вона вчилася в школі з його матір'ю. Але з-поміж — усього зіпсутого непотребу отих жовторотих нахаб… Найбільше наривається, щоб йому дали духу. У нього отой модерний котедж на Леншем-роуд. Влаштовує там вечірки — завжди галас, крики, на вихідні приводить дівчаток.

— Дівчаток?

— Атож. Була там одна минулого тижня — з отих яскравих блондинок. — У полковника враз відвисла щелепа.

— Яскрава блондинка, кажете? — замислено промовив Мелчетт.

— Так. Стривайте, Мелчетт, ви гадаєте…

— Це ниточка, — жваво заговорив начальник поліції. — Здається, така сама дівчина була у Сент-Мері-Міді. Мабуть, зараз я поїду й побалакаю з отим юним Брейдом… Блейком… Як, ви сказали, його прізвище?

— Блейк. Безіл Блейк.

— Як ви гадаєте, він зараз удома? — спитав Мелчетт.

— Дайте подумати… Який сьогодні день? Субота? Інколи він приїздить сюди в суботу вранці.

— Що ж, побачимо, чи є він там, — похмуро промовив Мелчетт.


Котедж Безіла Блейка мав усередині всі вигоди, але зовні являв собою жахливий, наполовину дерев'яний будинок у псевдотюдорівському стилі. Для його архітектора, Вільяма Букера, і поштових властей це був своєрідний Четсворт[2]. Безіл Блейк і його друзі називали котедж «Уламки історії», а мешканці Сент-Мері-Міду — «Новим будинком містера Букера». Котедж стояв за чверть милі від містечка на новій ділянці, придбаній заповзятливим містером Букером, якраз за пансіонатом «Голубий вепр», і виходив фасадом на справжню сільську стежку. Госсінгтон-хол був на цій самій дорозі, але на милю далі.

Новина про те, що «Новий будинок містера Букера» купив знаменитий кіноактор, викликала в містечку неабиякий інтерес. Появу легендарної особи люди чекали нетерпляче, й ім'я, Безіла Блейка, слід сказати, не сходило з уст. Невдовзі, однак, з'ясувалося, що ніякий він не знаменитий і навіть не кіноактор. Безіл Блейк був дуже молодий і значився чи не п'ятнадцятим у списку тих, кому належало розставляти декорації у Ленвіллі, головній кіностудії компанії «Брітіш Нью Ера Філмз». Дівчата втратили до нього інтерес, а найзапекліші в містечку старі дівки засуджували поведінку Безіла. Тільки власник «Голубого вепра» не переставав цікавитися Блейком та його друзями — адже відколи хлопець тут поселився, прибутки пансіонату зросли.

Поліційна машина зупинилася біля перекошених, грубо збитих воріт, створених уявою містера Букера. Полковник Мелчетт, з відразою глянувши на спотворені форми напівдерев'яного Четсворту, рушив до вхідних дверей і рішуче затарабанив у них залізним кільцем. Двері відчинилися значно швидше, ніж він сподівався. Молодик із прямим, трохи задовгим чубом, в оранжевих вельветових штанях і яскравій синій сорочці сердито кинув:

— Ну, що вам треба?

— Ви містер Безіл Блейк?

— Звичайно, я.

— Я б хотів поговорити з вами, містере Блейк, якщо ваша ласка.

— Хто ви такий?

— Полковник Мелчетт, начальник поліції графства.

— Невже? Цікаво! — нахабно заявив Блейк.

Йдучи за молодиком, Мелчетт уже добре розумів, чому полковник Бентрі так відгукнувся про нього. Мелчетт і сам ледве стримувався, проте заговорив досить ввічливо:

— А ви рання пташка, містере Блейк.

— Навпаки. Я ще й не лягав.

— Справді?

— Але, сподіваюсь, ви приїхали сюди не для того, щоб розпитувати, коли я лягаю спати. А якщо для того, то ви тільки марнуєте час і гроші графства. То про що ви хочете зі мною говорити?

Полковник Мелчетт відкашлявся:

— Як мені стало відомо, містере Блейк, минулої суботи у вас гостювала е-е… одна юна леді, блондинка.

Безіл Блейк утупився в нього, потім закинув назад голову і на все горло зареготав.

— То це вам накапали на мене оті старі відьми з містечка? Про мою поведінку? Чорт забирай, але ж моральність — справа не поліції! І ви про це знаєте.

— Цілком справедливо, — сухо погодився Мелчетт. — Ваша моральність мене не цікавить. Я приїхав до вас через те, що юну блондинку з е-е… екзотичною зовнішністю знайдено вбитою.

— Та ви що? — Блейк вирячив на полковника очі. — Де?

— У бібліотеці в Госсінгтон-холі.

— У Госсінггоні? У старих Бентрі? От тобі й маєш! Цікавенько… Старий Бентрі! От стерво старе!

Кров спалахнула на обличчі в полковника Мелчетта. Він різко урвав веселе розпатякування молодика, що сидів напроти:

— Вибирайте слова, сер! Я приїхав спитати вас: що ви можете сказати з цього приводу?

— Ви приїхали спитати мене, чи не згубив я блондинку? Ви це мали на увазі? Я правильно зрозумів? А чому це… Стривайте… що там таке?

За воротами саме зупинилася машина. З неї вискочила молода жінка у просторій чорно-білій хламиді. Губи яскраво-червоні. Вії нафарбовані чорним, волосся яскраво-біле. Вона підійшла до дверей, широко їх розчахнула і гнівно вигукнула:

— Чому ти покинув мене?!

Безіл Блейк устав.

— О, а ось і ми! Як же мені було тебе не кинути? Я тобі запропонував їхати, а ти не захотіла.

— Чого це я повинна їхати тоді, коли тобі заманеться? Я веселилася!

— З отим паскудою Розенбергом? Ти ж знаєш, чого він вартий!

— Ти просто приревнував мене, ось і все.

— Не викручуйся! Просто гидко дивитись на дівчину, яка тобі подобається, але не знає міри в пиятиці, та ще й дозволяє бридкому німчуряці мацати себе!

— Це брехня! Ти сам набрався й лазив кудись із тією чорною іспанкою!

Вони люто дивились одне на одного. Полковник Мелчетт вибрав хвилю й голосно відкашлявся. Безіл Блейк крутнувся до нього.

— О, а я й забув, що ви тут! Пора, здається, вам звідси забиратися, еге? Давайте я вас познайомлю: Дайна Лі — полковник Блімп із графської поліції… А тепер, полковнику, коли ви побачили, що моя білява жива-здорова, то, сподіваюсь, нарешті по-справжньому візьметеся за того старигана Бентрі. Ходіть здорові!

— Раджу вам, юначе, розмовляти чемніше, а то накличете на свою голову біду, — порадив полковник Мелчетт і, важко ступаючи, пішов. Обличчя його було червоне від люті.

3
У Мач-Бенхемі полковник Мелчетт слухав і аналізував у своєму кабінеті донесення підлеглих.

— Отже, ситуація досить ясна, сер, — підсумовував інспектор Слек. — Після вечері місіс Бентрі ще посиділа в бібліотеці. Спати вона пішла незадовго до десятої. Виходячи з бібліотеки, вона вимкнула світло, і туди, схоже, ніхто вже не заходив. Прислуга лягла спати о пів на одинадцяту, а Лоррімер — після того, як поставив у передпокої віскі, тобто за чверть до одинадцятої. Ніхто не чув нічого незвичайного, крім третьої покоївки. Зате ця почула аж надто багато: і стогін, і крик, від якого кров у жилах холола, і лиховісні кроки, і хтозна-що іще. А друга покоївка, яка живе з нею в одній кімнаті, заявляє, ніби та цілу ніч спала як убита. Саме через них у нас і. плутаються всі карти.

— А що з виламаним вікном?

— Робота непрофесійна, каже Сіммонс. Простою стамескою, звичайна справа. І майже без шуму. У будинку десь має бути стамеска, але ніхто не може її знайти, хоч усі знають, де лежать інструменти.

— Гадаєте, це хтось із прислуги?

— Ні, сер, — якось неохоче відказав інспектор Слек. — Я так не гадаю. Всі вони страшенно шоковані і в розпачі. Маю підозру на Лоррімера — якийсь він небалакучий. Сподіваюсь, ви мене зрозумієте. Та навряд, щоб тут щось було.

Мелчетт кивнув головою. Небалакучість Лоррімера його не дивувала. Своїми розпитуваннями енергійний інспектор Слек часто примушував людей замовкнути.

Двері відчинились, і ввійшов доктор Гайдок.

— Думали, я прийду і розповім, як усе це сталось, еге?!

— Раді вас бачити. То що?

— Новин небагато. Не більше, ніж ви думали. Задушено атласним поясом від її ж таки сукні: накинуто на шию і стягнуто ззаду. Легко й просто. І сили багато не треба — особливо, якщо дівчину захопили зненацька. Слідів бійки не виявлено.

— Коли настала смерть?

— На мою думку, між десятою вечора і дванадцятою ночі.

— А точніше?

Гайдок похитав головою і всміхнувся:

— Я не хочу ризикувати своєю професійною репутацією. Не раніше десятої — не пізніше дванадцятої.

— Ну, а до чого схиляєтесь більше?

— Це як подивитись. У каміні горів вогонь, отже, в кімнаті було тепло. Все це сповільнює омертвіння тканин і задубіння трупа.

— Більше нічого не можете про неї сказати?

— Нічого особливого. Хіба те, що вона була молода — років сімнадцять-вісімнадцять. Якась дуже юна, однак досить розвинена. Міцненька така. До речі, незаймана. — І лікар, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

— Ви цілком певні, що вона ніколи не була в Госсінгтоні? — спитав Мелчетт в інспектора Слека.

— Прислуга в цьому переконана. Немає ні найменшого сумніву. Кажуть, що запам'ятали б її, навіть якби побачили десь поблизу.

— Та вже ж, — погодився Мелчетт. — Спробуйте таку не запам'ятати! Пригадайте дівчину Блейка.

— Шкода, що це не вона, — мовив Слек. — Тоді ми побалакали б із ним не так.

— Боюся, ця дівчина з Лондона, — замислено промовив начальник поліції. — І не знайдемо ми тут ніякої ниточки. Доведеться звернутися до Скотленд-Ярду. Це справа для них, а не для нас.

— Щось усе ж таки привело її сюди, — зауважив Слек. Потім додав: — Ну хоч що-небудь повинні ж знати полковник і місіс Бентрі. Я, звичайно, розумію, вони ваші друзі, сер…

Полковник Мелчетт холодно глянув на інспектора і з притиском промовив:

— Можете бути певні, я беру до уваги будь-яку можливість. Будь-яку. А ви, сподіваюся, переглянули список тих людей, що пропали?

Слек кивнув головою і дістав аркуш із надрукованим на машинці списком.

— Ось вони: Місіс Саундерс, пропала тиждень тому. Чорне волосся, блакитні очі, тридцяти шести років. Це не вона. До того ж усі, крім її чоловіка, знають, що вона втекла з одним хлопцем із Лідса, комівояжером. Місіс Бернард: цій тридцять п'ять. Памела Рівз: шістнадцять років, зникла з дому вчора увечері, член організації дівчаток-скаутів, шатенка, волосся заплетене в коси. Зріст — п'ять фунтів і п'ять дюймів.

— Не вдавайтеся в такі ідіотські деталі, Слек! — роздратовано урвав його Мелчетт. — Ця була вже не школярка. Мені здається…

Задзвонив телефон, і Мелчетт узяв трубку.

— Алло! Так, так, Мач-Бенхем, поліційний відділок. Що? Хвилинку. — Він слухав і швидко записував. Потім заговорив знову, але вже іншим тоном. — Рубі Кіні, вісімнадцять років, професійна танцівниця, п'ять футів чотири дюйми, струнка, яскрава блондинка, очі блакитні, ніс кирпатий, може бути в білій вечірній сукні, оздобленій діамантами, на ногах сріблясті сандалі. Я все правильно записав? Що?.. Так, мені здається, сумніву немає. Негайно посилаю туди Слека.

Він поклав трубку й подивився на свого підлеглого куди веселіше, ніж дивився доти.

— Гадаю, тепер ми знаємо, хто вона. Дзвонили з гленшірської поліції.

Гленшір було сусіднє графство.

— Як стало відомо, пропала дівчина з готелю «Меджестік», у Дейнмуті.

— Дейнмут… — проказав інспектор Слек. — Дуже можливо.

Дейнмут був великий морський курорт неподалік.

— Це миль вісімнадцять звідси, — промовив начальник поліції. — Дівчина була танцівницею чи чимсь таким у ресторані «Меджестіка». Вчора ввечері не вийшла танцювати, і власник готелю був страшенно лютий. Та коли дівчина не з'явилася і вранці, одна з її подруг злякалася за всі. Чи хтось інший. Дивно все це. Вам краще виїхати до Дейнмута негайно, Слек… Там знайдете старшого офіцера Гарпера і діятимете разом.

4
Діяти інспектор Слек любив. Мчати в машині, уривати тих, що дуже багато говорять, втручатися в розмови під приводом нагальної необхідності — без цього інспектор Слек не міг жити. Тим-то дуже скоро він уже був у Дейнмугі і з'явився до поліційного відділка, кількома словами перемовився із спантеличеним і переляканим власником готелю, сумно втішив його на прощання: «Спершу треба переконатися, чи це та дівчина, а вже потім діяти». І разом із близькою родичкою Рубі Кіні помчав до Мач-Бенхема, зателефонувавши перед тим начальникові поліції. Полковник Мелчетт був готовий до приїзду інспектора, але не до такого фамільярного знайомства, як: «Це Джозі, сер!» Начальник поліції холодно глянув на свого підлеглого. Йому здалося, що в Слека не всі дома. Виручила молода жінка, яка щойно вийшла з машини.

— Так до мене звертаються на роботі, — пояснила вона і сяйнула великими, гарними білими зубами. — Ми з партнером називаємо одне одного Раймонд і Джозі, ну і, звичайно, весь готель знає мене як Джозі. А насправді мене звати Джозефіна Тернер.

Нарешті полковник Мелчетт усе збагнув і запросив міс Тернер сісти, змірявши її професійним поглядом. Це була гарненька молода жінка років під тридцять; щодо її зовнішності, то в око впадала скоріше доглянутість, аніж риси. На вигляд упевнена, врівноважена, досить розсудлива. Не чарівна, однак приваблива; косметики на обличчі в міру, одягнена в строгий темний костюм. Вона була стурбована і засмучена, але здалося полковникові, не вбита горем.

— Це так жахливо, що просто не хочеться вірити, — сказала вона, як тільки сіла. — Ви справді вважаєте, що то Рубі?

— Саме про це ми й змушені питати у вас. І процедура, боюсь, буде для вас не з приємних.

— Вона… у неї такий страшний вигляд? — розуміюче спитала міс Тернер.

— Так, боюся, це буде для вас удар.

— Ви… ви хочете, щоб я подивилася на неї зараз?.

— Гадаю, міс Тернер, так буде краще. Бачте, немає сенсу розпитувати вас, не переконавшись, що то — Рубі. Краще з цим покінчити відразу, як ви гадаєте?

— Гаразд.

Вони рушили до моргу. Коли вийшли звідти, на Джозі лиця не було.

— Це Рубі, — підтвердила вона, тремтячи. — Бідолашна дівчинка! Мені недобре… Джину часом немає? — Вона сумно роззирнулась довкола.

Джину не було, але бренді знайшлося. Зробивши ковток, міс Тернер опанувала себе.

— Хіба ж не занудить, як таке побачиш, — щиро призналася вона. — Бідолашна Рубі! Які ж вони падлюки, ті чоловіки!

— Гадаєте, це чоловік?

Запитання заскочило Джозі зненацька.

— А хіба ні? Ну… я мала на увазі… звичайно…

— Ви подумали про когось конкретно?

— Ні, ні про кого. — Джозі рішуче хитнула головою. — Навіть уявлення не маю. Звичайно, Рубі не звірилася б мені, якби…

— Якби що?

Джозі вагалась.

— Ну, якби… з якимось зустрічалася.

Мелчетт пильно глянув на неї і вже ні про що не питав, поки вони не ввійшли до кабінету.

— А тепер, міс Тернер, я хочу почути від вас усе, що ви знаєте.

— Так, звичайно. З чого ж почати?

— Я хотів би знати повне ім'я й прізвище тої дівчини, адресу, ким вона вам доводиться, а також усе, що ви можете про неї сказати.

Джозефіна Тернер кивнула головою. Мелчетт дедалі дужче переконувався, що вона не вбита горем, а тільки шокована й пригнічена, не більше. Джозі розповідала досить охоче.

— Її звали Рубі Кіні. Це ім'я професійне, а справжнє — Розі Легг. Наші матері були двоюрідні сестри. Я знаю Рубі від самого народження, але не дуже добре, скажу вам. У мене багато двоюрідних сестер — одні роблять бізнес, інші заробляють на сцені. Рубі так-сяк навчилася танцювати. Торік вона мала кілька вигідних контрактів на пантоміму й таке інше. Не в першокласних, але в досить пристойних провінційних трупах. А потім почала виступати у Палаці танців, що в Бріксвеллі. Південний Лондон. То гарне, цілком респектабельне місце, і там про дівчат дбають. Але платня мала. — Вона зробила паузу, і полковник кивнув головою. — А тепер трохи про себе. Вже три роки працюю у «Меджестіку», що в Дейнмуті, — танцюю і влаштовую ігри в бридж. Пристойне місце, добра платня і приємна робота: зустрічаєш людей, коди вони приїздять, придивляєшся, кому що до душі — тому потрібен спокій, той самотній і прагне спілкування. А я шукаю і знаходжу людей для бриджу й таке інше: молодих зводжу танцювати одне з одним. Тут потрібен такт і досвід.

Мелчетт знову кивнув головою. Йому здавалося, що Джозі вельми вправна в своїй роботі. У неї приємна, товариська вдача, вона кмітлива: хоча й не дуже освічена.

— Крім того, — провадила Джозі, я виступаю з кількома показовими танцями разом із Раймондом Старром — він професійний тенісист і танцівник. Але цього літа я послизнулася на валунах, коли купалася в морі, й вивихнула коліно.

Мелчетт уже помітив, що вона трохи накульгувала.

— Звісно, на деякий час про танці довелося забути, а це дуже неприємно. Я не хотіла, щоб на моє місце взяли когось іншого. Тут, бачте, є небезпека… — на мить погляд її блакитних очей обважнів, став гострішим; у Джозі виявилась жіноча здатність боротися за життя, — залишитися за бортом. Отоді я й подумала про Рубі і сказала про неї власникові готелю. Я й далі, мовляв, зустрічатиму людей, влаштовуватиму ігри в бридж і таке інше. А Рубі танцюватиме. Щоб це не виходило за родинне коло, розумієте?

— Розумію, — мовив Мелчетт.

— Усі з цим погодились. Я надіслала Рубі телеграму, і вона приїхала. Для неї це був шанс. Рівень куди вищий проти всього, що вона мала доти. Це було з місяць тому.

— Розумію, — сказав полковник Мелчетт. — І вона мала успіх?

— Мала, — недбало кинула Джозі. — Публіка прийняла її добре. Танцювала Рубі гірше за мене, але Раймонд чоловік розумний і допомагав їй. До того ж вона, бачте, досить гарненька — струнка, білява і ще зовсім юна. Щоправда, занадто захоплювалась косметикою — я й за де дорікала. Але ж ви знаєте дівчат. Рубі було тільки вісімнадцять, а в цьому віці вони завжди зловживають косметикою. Це не личило робити в такому класному готелі, як «Меджестік», і я щоразу її лаяла.

— А людям вона подобалась? — запитав Мелчетт.

— Подобалась. Знаєте, Рубі була небалакуча, мовчазна. Їй легше велось зі старими людьми, аніж із молодими..

— У неї був хлопець?

Джозі розуміюче подивилась полковникові в очі.

— Такого, якого ви маєте на увазі, не було. А може, я просто не знаю. Та вона б мені однаково про це несказала.

Мелчетту стало цікаво, чому ж не сказала б. Джозі не справляла враження деспота. Однак полковник стримався і сказав лише:

— А тепер розкажіть, коли ви бачили двоюрідну сестру востаннє.

— Вчора ввечері. Вони з Раймондом мали танцювати двічі — о пів на одинадцяту й о дванадцятій ночі. Після першого їхнього виступу я бачила, як Рубі танцювала з одним хлопцем, що живе в готелі. Я грала у вітальні в бридж. Між вітальнею і танцювальною залою є скляна перегородка. Тоді я востаннє й бачила її. Одразу ж по дванадцятій прийшов Раймонд, сердитий, спитав, де Рубі, — пора було виходити, а вона не з'являлась. Ох і люта ж я була, скажу вам! З молодими дівчатками завжди так: щось накоять, і їх звільняють. Ми з Раймондом піднялися до кімнати, але Рубі там не було. Я помітила, що вона перевдяглася. Легка рожева, з оборками, сукня лежала на стільці. Звичайно Рубі не перевдягалася, тільки в середу — це особливий танцювальний день.

Я не мала жодного уявлення, куди вона пішла. Оркестр заграв іще один фокстрот, однак Рубі не з'являлася. Мені не лишалось нічого іншого, як сказати Раймондові, що на показовий танець вийду з ним я. Ми вибрали якомога легший для моєї ноги, навіть скоротили його, але вранці коліно все ж таки дуже розпухло. Але Рубі не було. Ми чекали її до другої години ночі. Я була страх яка люта на неї.

Голос у Джозі ледь помітно затремтів. Мелчетт уловив у ньому нотку справжнього роздратування. Це його насторожило. У полковника було таке враження, ніби Джозі щось навмисно замовчує. І тоді він сказав:

— Отже, сьогодні вранці, коли Рубі Кіні не повернулась, тобто не ночувала вдома, ви звернулися до поліції?

З телефонної розмови зі Слеком, який дзвонив із Дейнмута, начальник поліції знав, що це було не так, але вія хотів вислухати Джозефіну Тернер.

— Ні, не звернулася, — не вагаючись, відказала вона.

— А чому, міс Тернер?

— На моєму місці ви б теж не звернулися, — заявила вона, коли їхні. очі зустрілись.

— Ви так гадаєте?

— Мені треба думати про роботу, — пояснила Джозі. — Чого в готелях бояться найбільше, то це скандалів, а надто, коли справа доходить до поліції. Я й не припускала, що з Рубі могло щось статися. Ні на мить! Я подумала, що вона просто зв'язалася з якимсь хлопцем і з нею все гаразд, а як тільки з'явиться, то матиме від мене доброго прочухана. У вісімнадцять років дівчата такі дурненькі!

Мелчетт удав, ніби переглядає свої записи.

— А, так, так. Це містер Джефферсон звернувся до поліції. Він що — живе в готелі?

— Так, — коротко відповіла Джозефіна Тернер.

— Що змусило його зробити це? — спитав полковник Мелчетт.

Джозі погладжувала рукою манжет свого жакета. Рухи її були напружені, і полковникові Мелчетту знову здалося, ніби вона щось замовчує.

— Він каліка, — якось. неохоче мовила Джозі. — І… і дуже нервовий. Через те, що каліка.

Мелчетт пропустив ці слова повз вуха і спитав:

— А хто той хлопець, з яким танцювала ваша двоюрідна сестра?

— Його прізвище Бартлетт. Він живе в готелі днів десять.

— Вони дружили?

— Я б не сказала. Наскільки мені відомо. — І знову у її голосі прослизнула сердита нотка.

— А він що каже?

— Каже, нібито після танцю Рубі пішла до себе пудрити носа.

— Саме тоді вона й перевдяглася?

— Мабуть.

— І це все, що ви знаєте? Потім вона просто…

— Зникла, — доказала Джозі. — Саме так..

— Міс Кіш мала знайомих у Сент-Мері-Міді чи в околицях?

— Не знаю. Можливо. Бачте, до Дейнмута звідусюди приїздить чимало молодих хлопців і дівчат, які зупиняються в «Меджестіку». Звідки мені знати, де вони живуть, якщо вони самі про це не скажуть!

— Ваша двоюрідна сестра коли-небудь згадувала в розмові про Госсінгтон?

— Госсінгтон? — Джозі була неабияк здивована.

— Госсінггон-хол.

— Ніколи не чула, похитала вона головою.

В її голосі була і впевненість, і цікавість.

— В знайшли у Госсінгтон-холі, — пояснив полковник Мелчетт.

— У Госсінгтон-холі? — здивовано перепитала Джозі. — Неймовірно!

«Точніше не скажеш», — подумав Мелчетт, а вголос промовив:

— Ви знаєте полковника або місіс Бентрі?

Джозі знов похитала головою.

— А містера Безіла Блейка?

Вона насупила брови.

— Здається, я чула це прізвище. Так, чула, але більш нічого не пригадую.

Невтомний інспектор Слек посунув через стіл своєму начальникові вирваний із записника аркуш. На ньому стояло: «Полковник Бентрі минулого тижня вечеряв у «Меджестіку». Начальник поліції підвів погляд і зустрівся очима з інспектором. Кров ударила Мелчетту в обличчя. Слек був працьовитий, старанний офіцер, і Мелчетт його недолюблював, але залишити виклик без уваги не міг. Інспектор мовчки звинувачував його в тому, що він потурає людям свого класу, покриває колишніх однокашників.

Полковник повернувся до Джозі.

— Міс Тернер, якщо ви не проти, я просив би вас поїхати з нами до Госсінгтон-холу.

Холодно, з викликом, майже не слухаючи Джозі, яка пробурмотіла щось про свою згоду, Мелчетт глянув в очі інспекторові.

5
Такого бурхливого ранку у Сент-Мері-Міді вже давно не було. Міс Ветербі, довгоноса, завжди чимось невдоволена стара жінка, першою пустила інтригуючу новину. Вона забігла до своєї подруги й сусідки міс Гартнелл.

— Вибачайте, люба, за ранній візит, але я подумала, що ви, певне, ще нічого не чули.

— Чого я не чула? — вигукнула міс Гартнелл своїм густим басом.

Вона була невтомна добродійниця — навідувала бідноту, хоч та з усіх сил тікала від її допомоги.

— Сьогодні вранці в бібліотеці полковника Бентрі знайшли труп молодої жінки.

— У бібліотеці полковника Бентрі?!

— Атож. Подумати тільки!

— Бідолашна місіс Бентрі, — вигукнула міс Гартнелл, намагаючись приховати своє глибоке задоволення.

— Так, це правда. Вона ж, мабуть, і не здогадувалась.

— Бо дбала тільки про свій сад, — осудливо зауважила міс Гартнелл, — а про чоловіка забула. З чоловіків ніколи не можна спускати ока. Ніколи! — затято повторила вона.

— Знаю, знаю. Це такий жах!

— Цікаво, що скаже Джейн Марпл? Як ви гадаєте, вона про це знає? Міс Марпл у таких справах дуже кмітлива.

— Вона вже поїхала до Госсінгтон-холу.

— Як? Сьогодні вранці?

— Ранесенько. Ще й не снідавши.

— Ну, знаєте… Мені здається… Як на мене, це вже занадто. Всім нам відомо, що Джейн любить сунути носа куди не слід, але щоб так нахабно!

— Але місіс Бентрі сама по неї послала.

— Місіс Бентрі послала сама по неї?

— Так, машина приїздила. За кермом сидів Масвел.

— Справді? От тобі й маєш!

Хвилину вони помовчали, перетравлюючи новину.

— Чий труп? — спитала міс Гартнелл.

— Ви ж знаєте оту жахливу жінку, яка приїздила з Безілом Блейком?

— Це та фарбована блондинка, що лежала посеред саду майже гола? — Міс Гартнелл трохи відстала, а тому й досі казала «фарбована», а не «яскрава».

— Атож, люба моя. Саме вона й лежала на килимку перед каміном. Задушена!

— Це ж треба — у Госсінгтоні? — Міс Ветербі значуще кивнула головою. — Виходить, полковник Бентрі теж… — Вона знов кивнула головою. — Ох!..

Настала пауза: обидві жінки смакували нову поживу для містечкового скандалу.

— Яка розпусниця! — з праведним гнівом промовила міс Гартнелл.

— Геть, геть пропаща!..

— А полковник Бентрі?.. Такий приємний, тихий чоловік…

— У тихому болоті чорти водяться! — палко заявила міс Ветербі. — Так любить казати Джейн Марал.


Місіс Прайс Рідлі почула новину однією з перших. Багата і владна вдова, вона жила у великому будинку по сусідству із священиком.

— Жінку, кажеш, Кларо? Знайшли мертвою у полковника Бентрі на килимку перед каміном?

— Так, мадам. А ще кажуть, що вона була… гола-голісінька!

— Годі, Кларо! Не треба подробиць.

— Гаразд, мадам. А ще кажуть, мадам, нібито спочатку гадали, що це та сама молода леді, яка приїздить на вихідні з містером Блейком до «Нового будинку містера Букера». А тепер кажуть, нібито це зовсім інша леді. А син торговця рибою каже, нібито шкоди б не повірив, що полковник Бентрі на таке здатний…

Каже, людина, яка щонеділі збирає гроші на добродійні заходи і всяке таке…

— У світі стільки зла, Кларо… — промовила місіс Прайс Рідлі. — Хай це буде тобі застереженням.

— Так, мадам. Мати повік не пустила б мене прислуговувати в домі, де є молодий джентльмен.

— От і добре, — підсумувала місіс Прайс Рідлі.


Від будинку місіс Прайс Рідлі до будинку священика один крок. Господаря їй пощастило застати в кабінеті. Вікарій — лагідний:, середнього віку чоловік — про всі новини дізнавався завжди останній.

— Який жах! — мовила, важко дихаючи, місіс Прайс Рідлі. Вона йшла сюди досить швидко. — Я просто не можу без вашої поради, без вашого слова про все це, любий вікарію!

— Щось сталося? — стривожено запитав містер Клемент.

— Щось сталося? — Місіс Прайс Рідлі театрально повторила запитання. — Страшний скандал! Ніхто й подумати не міг. Розпусна жінка, гола-голісінька, задушена на килимку перед каміном у полковника Бентрі!

Священик витріщився на неї і запитав:

— Скажіть, а… з вами все гаразд?

— Та, звісно, де вже в таке повірити! Я спершу теж не йняла віри! Який лицемір! І отак стільки вже років…

Місіс Прайс Рідлі почала все переказувати. Коли вона скінчила, містер Клемент м'яко сказав:

— А хіба щось указує на те, що полковник причетний до всього цього?

— О преподобний вікарію, спустіться на землю! Доведеться, однак, розповісте вам одну історію. Минулого четверга… чи позаминулого? — та байдуже. Отож їхала я поїздом до Лондона. Полковник Бентрі опинився зі мною в одному купе. Він був весь у думках. І цілу дорогу просидів, устромивши носа у свою «Таймс». Так ніби не хотів розмовляти.

Вікарій розуміюче й співчутливо кивнув головою.

— У Педдінгтоні я з ним попрощалася. Він запропонував підвезти мене на таксі. Я відмовилась і поїхала автобусом на Оксфорд-стріт. А полковник Бентрі сів у таксі, і я добре чула, як він сказав шоферові їхати… Куди б ви думали?

Містер Клемент зацікавлено звів брови.

— На Сент-Джонс-Вуд! — Місіс Прайс Рідлі переможно замовкла.

Вікарія, однак, ці слова не вразили.

— І це, я вважаю, пряме підтвердження, — додала місіс Прайс Рідлі.


А в цей час у Госсінгтоні місіс Бентрі й міс Марпл сиділи у вітальні.

— Знаєте, я така рада, що її врешті забрали, — сказала місіс Бентрі. — Це дуже неприємно, коли в домі труп.

— Знаю, люба моя, знаю, що у вас на душі, — покивала головою міс Марпл.

— Звідки вам знати? — заперечила місіс Бентрі. — Це треба самому пережити. Пригадую, колись у ваших сусідів таке трапилося. Але ж сусіди — то зовсім інша річ. Сподіваюся, — провадила вона, — Артур не розлюбить свою бібліотеку. Ми частенько сидимо там. Що це ви надумали, Джейн?

Глянувши на годинник, міс Марпл підвелася з-за столу.

— Та, мабуть, мені пора вже додому, якщо я більше нічим не можу вам допомогти.

— Не йдіть іще, — попрохала місіс Бентрі. — Я знаю, майже всі поліцейські, фотограф і ті, які брали відбитки вальців, уже пішли, але мені й досі здається, ніби от-от має щось статися. А ви не повинні нічого пропустити.

Задзвонив телефон, і місіс Бентрі вийшла з кімнати. Повернулася вона весела, усміхнена.

— Я ж вам казала — щось має бути! Дзвонив полковник Мелчетт. Він везе сюди двоюрідну сестру тієї дівчини.

— Навіщо? — здивувалася міс Марпл.

— Ну… щоб вона подивилася, де це сталось, і таке інше.

— Мабуть, не тільки для цього, — проказала міс Марпл.

— Що ви маєте на увазі, Джейн?

— Гадаю, він хоче звести її з полковником Бентрі.

— Побачити, чи вона часом не впізнає його? — різко кинула місіс Бентрі. — Ну, звісно, вони змушені підозрювати Артура.

— Боюсь, що так воно і є.

— Ніби він причетний до цього!

Міс Марпл мовчала. Місіс Бентрі накинулася на неї із звинуваченнями:

— І не розказуйте мені про якогось нікчемного старигана, що жив із своєю покоївкою. Артур не такий!

— Ні, ні. Звичайно ж, ні.

— Він справді не такий. Просто часом він заграє з молоденькими дівчатами, що приходять на тенісний корт. Він до них такий великодушний і поблажливий! У цьому немає нічого поганого. А чом би й ні? Зрештою, — якось похмуро завершила місіс Бентрі, — у мене є сад.

Міс Марпл усміхнулася.

— Вам не варто хвилюватися, Доллі, — заспокоїла вона подругу.

— Та ні, я не хвилююсь. А втім, трохи є. Артур теж хвилюється. Його це пригнічує. Всі ці поліцейські, що нишпорять тут… Він пішов на ферму. Подивитись худобу. Його це. завжди заспокоює. О, а ось і вони!

До будинку під'їхала машина начальника поліції. Полковник Мелчетт вийшов разом із гарно вбраною молодою жінкою.

— Місіс Бентрі, це — міс Тернер. Двоюрідна сестра… е-е… вбитої.

— Здрастуйте, — привіталася місіс Бентрі й подала Джозі руку. — Уявляю, як вам, бідолашній, мабуть, недобре.

— Так, це правда. Якось усе це не вкладається… Наче кошмарний сон, — щиро відказала міс Тернер.

Місіс Бентрі відрекомендувала міс Марпл. Мелчетт, ніби між іншим, спитав:

— А чоловік ваш удома?

— Подавсь на якусь ферму. Скоро повернеться.

— О-о! — тільки й мовив розгублено Мелчетт.

— Може, ви хочете поглянути, де… де це сталося? — запитала місіс Бентрі у Джозі. — Чи не хочете?

— Та, мабуть, подивлюсь, — якусь мить повагавшись, відказала Джозефіна.

Разом із міс Марпл і Мелчеттом, що йшов позаду, місіс Бентрі повела її до бібліотеки.

— Вона лежала он там, — театральним жестом показала місіс Бентрі. — На килимку.

— Ох! — Джозі вся тремтіла. Вона була вкрай приголомшена. Нарешті, звівши брови, сказала: — Я просто нічого не можу зрозуміти! Нічого!

— Ми теж, — мовила місіс Бентрі.

— Не те це місце… — поволі почала Джозі й замовкла.

Міс Марпл легенько кивнула на знак згоди головою і прошепотіла:

— Щоб бути в захваті.

— Міс Марпл, — добродушно підхопив полковник Мелчетт, — ви, здається, хочете щось пояснити?

— Так, я хочу дещо пояснити, — відповіла міс Марпл. — І цілком серйозно. Але, певна річ, це всього лиш мій здогад. Томмі Бонд, — провадила вона, — і місіс Мартін, наша нова шкільна вчителька. Вона підійшла до настінного годинника й зібралася його завести, а звідти вискочила жабка.

Джозефіна Тернер стояла приголомшена. Коли всі вийшли з бібліотеки, вона прошепотіла до місіс Бентрі:

— Ця стара леді, мабуть, трохи той?..

— Аж ніяк, — обурено відказала місіс Бентрі.

— Вибачте, — похопилася Джозі. — Мені здається, що вона вважає себе жабкою чи ще чимось.

З бічних дверей увійшов полковник Бентрі. Мелчетт привітався з ним і відрекомендував йому Джозефіну Тернер, уважно стежачи за її реакцією. Але на обличчі в дівчини він не побачив ні зацікавленості, ні ознаки того, що вона впізнала полковника. Мелчетт із полегкістю зітхнув. «А щоб він луснув, той Слек, з його підозрами»! Відповідаючи на запитання місіс Бентрі, Джозі мимоволі розповіла, як зникла Рубі Кіні.

— Уявляю собі, люба, як ви за неї перехвилювалися, — поспівчувала їй місіс Бентрі.

— Тоді я більше сердилася, ніж хвилювалася, — відповіла Джозі. — Бо ще нічого не знала.

— Однак у поліцію заявили, — зауважила міс Марпл. — Даруйте, але чи не передчасно це було?

— Я не заявляла, то містер Джефферсон! — рішуче заперечила Джозі.

— Джефферсон? — перепитала місіс Бентрі.

— Так, він каліка.

— Невже Конвей Джефферсон? Але ж я добре його знаю. Він із нами давно дружить… Артуре, послухай-но, Конвей Джефферсон живе у «Меджестіку», і це він заявив у поліцію! Який збіг!

— Торік містер Джефферсон відпочивав теж там, — додала Джозефіна Тернер.

— Неймовірно! А ми й не знали. Я його вже давно не бачила. — Місіс Бентрі обернулася до Джозі. — А як… як він тепер?

Джозі замислилась.

— Та нівроку ніби… Навіть чудово. Відносно, звичайно. Завжди веселий, завжди в нього жарти.

— А сім'я з ним?

— Ви маєте на увазі містера Гаскелла, молоду місіс Джефферсон і Пітера? Так, вони з ним.

Джозефіна Тернер, що викликала симпатію, була відверта, вочевидь, не до кінця. Щось неприродне з'явилося в її голосі, коли вона розповідала про Джефферсонів.

— Вони обоє дуже милі, правда? — промовила місіс Бентрі. — Молоді, я маю на увазі.

Джозі відказала якось невпевнено:

— О звичайно, звичайно. Я… ми… вони справді такі.


— Що вона хотіла сказати отим: «Вони справді такі»? — спитала місіс Бентрі, спостерігаючи у вікно, як від'їздить машина начальника поліції. — Вам не здається, Джейн, що в цьому щось є?

— Є. Щось є! — Міс Марпл одразу вхопилась за слова місіс Бентрі. — Так, сумніву немає. Коли згадали про Джефферсонів, голос у неї вмить змінився. Доти вона трималась досить природно.

— Але що це може бути, Джейн?

— Ну, люба моя, ви ж їх знаєте. Як на мене, то в тих Джефферсонів щось, як ви кажете, є. Щось таке, що непокоїть цю молоду жінку. Але річ не в тім. Ви пригадуєте її відповідь на ваше запитання, чи вона переживала, коли дівчина зникла? Джозефіна Тернер сказала, що була тоді сердита. Але ж вона, кажучи це, була справді сердита! І це дуже цікаво. Може, я помиляюсь, але в мене таке враження, що це — її головна реакція на смерть двоюрідної сестри, їй до дівчини байдуже, я певна. Вона зовсім не побивається. Але я цілком переконана, що думка про Рубі Кіні її дратує. А найцікавіше — чому?

— Ми це розкопаємо! — заявила місіс Бентрі. — Поїдемо вдвох до Дейнмута й поселимось у готелі «Меджестік»… Так, Джейн, ви теж. Після всього, що сталося, мені треба перемінити місце й заспокоїти нерви. Кілька днів у «Меджестіку» — ось що нам треба. Там ви познайомитеся з Конвеєм Джефферсоном. Він милий, напрочуд милий чоловік. Сумнішої долі, ніж у нього, важко собі й уявити. Мав сина й дочку і нестямно їх любив. Обоє були одружені, але частенько навідували батька й матір. Конвей був відданий своїй чарівній дружині. Кілька років тому вони летіли з Франції додому і сталася катастрофа. Місіс Джефферсон, Розамунда і Френк загинули. Обидві ноги Конвеєві так покалічило, що їх довелося ампутувати. Джефферсон справжній герой — сміливий, мужній. Такий був енергійний, а тепер став безпорадним калікою… Але він ніколи не скаржиться. З ним живе невістка — вона була вдова, коли Френк одружився з нею, і від першого шлюбу в неї є син — Пітер Кармоді. Вони обоє живуть із Конвеєм. І Марк Гаскелл, Розамундин чоловік, теж біля нього. Це така трагедія…

— А тепер іще одна трагедія, — додала міс Марпл.

— О так, звичайно. Але це не має ніякого відношення до містера Джефферсона.

— Гадаєте? — мовила міс Марпл. — Але ж у поліцію заявив саме містер Джефферсон.

— Ай справді… Знаєте, Джейн, це вже цікаво.

6
Полковник Мелчетт сидів навпроти дуже роздратованого власника готелю. З полковником був старший поліційний офіцер Гарпер із Гленшіра і невідчепний інспектор Слек — цей трохи невдоволений тим, що начальник поліції свавільно узурпував усю справу. Гарпер був схильний утішити містера Прескотта, який мало не плакав; полковник Мелчетт дотримувався методів рішучих і грубих.

— Що сталося — те сталося, — різко промовив він. — Дівчина мертва — її задушено. І хваліть Бога, що не у вашому готелі. Через це розслідування проводитиметься в іншому графстві і завдасть вашому закладу незначної шкоди. Але дещо треба з'ясувати й тут; і чим швидше ми це зробимо, тим краще. Можете нам повірити — ми будемо обережні й тактовні. Отож я пропоную перейти від слів до діла. Що ви знаєте про дівчину?

— Я нічого про неї не знаю, нічогісінько, її привела сюди Джозі.

— Джозі давно тут працює?

— Два роки… ні, три.

— І вона вам подобається?

— Так, Джозі славна дівчина. Знає своє діло. Вміє підійти до людей, погасити будь-яку суперечку. Бридж, знаєте, гра нервова.

Полковник Мелчетт згідливо кивнув головою. Його дружина затято, але дуже погано грала в бридж. Містер Прескотт розповідав далі:

— Джозі нічого не варто залагодити будь-які неприємності. Вона легко знаходить з людьми спільну мову. Одне слово, дівчина здібна й надійна, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Мелчетт знову кивнув головою. Тепер він знав, кого йому нагадує міс Джозефіна Тернер. Незважаючи на косметику й модний одяг, в ній чітко прозирала вдача бонни.

— Я залежу від неї, — провадив містер Прескотт. Голос його зробився сумний. — І чого її понесло на оті слизькі валуни, коли у нас такий чудовий пляж? Чом було не купатися тут? Послизнулась, упала й ушкодила коліно! Це було з її боку нечесно щодо мене! Я плачу їй за танці, за гру в бридж, за те, що вона розважає людей, а не за те, що купається між валунами й ушкоджує собі коліно! Танцівниці слід бути обережнішою зі своїми колінами й не ризикувати. Я дуже гнівався на неї. Це так нечесно щодо готелю.

— І тоді вона запропонувала, — урвав його розповідь Мелчетт, — щоб ця дівчина, її двоюрідна сестра, приїхала сюди?

— Саме так, — неохоче погодився Прескотт. — То була непогана ідея. Зважте, я не збирався йти на додаткові витрати. Я пообіцяв дівчині харчування, а щодо платні, то це була їхня справа — її й Джозі. Так усе й улаштувалось. Я нічого про дівчину не знав.

— Але вона виявилася здібною?

— О, звичайно. У неї, якщо казати правду, все йшло добре. Вона, звісно, молоденька, може, трохи простувата для такого закладу, але манери мала приємні — спокійна, вихована. Танцювала добре. Люди її любили.

— Гарненька?

На це запитання важко було відповісти, дивлячись на посиніле, опухле обличчя мертвої дівчини в бібліотеці.

Містер Прескотт розмірковував:

— Так собі. Щось у ній було хижувате, розумієте. Обличчя без косметики досить невиразне, їй, однак, вдавалося бути привабливою.

— Біля неї упадали хлопці?

— Здогадуюсь, до чого ви ведете, сер. — Містер Прескотт пожвавішав. — Я нічого не бачив! Нічого «такого». Один-два крутилися коло неї, але то серед дня, за роботою, так би мовити. І не для того, я б сказав, щоб задушити. У ній було щось наївне, і вона легше сходилася зі старими людьми. На вигляд зовсім дитя, розумієте, їх це потішало.

— Містера Джефферсона, наприклад, — низьким, сумним голосом уточнив Гарпер.

— Так, саме містера Джефферсона я й мав на увазі. Вона частенько сиділа з ним і його родиною. Інколи він брав її покататися на машині. Містер Джефферсон дуже любить молодь і дуже добрий до неї. Я не хочу, щоб у вас склалося про нього хибне враження. Він каліка. Багато гуляти він не може — тільки там, де може проїхати крісло на коліщатах. Але він любить дивитись, як розважаються молоді хлопці й дівчата, як вони грають у теніс, купаються й таке інше. Влаштовує для них вечірки. Він любить молодь, і в ньому нема, як це буває, злості. Дуже популярний джентльмен, я б сказав — особистість.

— І його зацікавила Рубі Кіні? — спитав Мелчетт.

— Мабуть, його тішили її веселі теревені.

— А його родині вона подобалась?

— Так, вони були завжди дуже доброзичливі до неї.

— І це він заявив у поліцію про те, що вона зникла? — спитав Гарпер. Він уклав у ці слова стільки значущості й докору, що власник готелю відреагував одразу ж:

— Поставте себе на моє місце, містере Гарпер. Я ж ні на мить не припускав, що могло щось трапитись. Містер Джефферсон прийшов до мене в кабінет, лаявся і взагалі був дуже збуджений. Дівчина не ночувала в себе. А звечора не вийшла на танець. Може, вона поїхала з кимсь кататися на машині й попала в аварію? Треба, мовляв, негайно повідомити в поліцію і розпочати пошуки. Містер Джефферсон був такий схвильований, такий рішучий, що негайно ж зателефонував до поліції.

— Не порадившись із міс Тернер?

— Джозі все це дуже не подобалось. Я бачив. Вона була така лиха!.. Лиха на Рубі. Але що вона могла сказати?

— Гадаю, нам краще поговорити з містером Джефферсоном, — запропонував Мелчетт. — Так, Гарпер?

Старший поліційний офіцер Гарпер погодився. Містер Прескотт піднявся разом із ними до Конвея Джефферсона. Той жив на другому поверсі, вікна його номера виходили на море. Мелчетт недбало кинув:

— Видно, дбає про себе. Чоловік багатий?

— Здається, навіть дуже багатий. Коли він приїздить сюди, до його послуг усе — найзручніші номери, найдорожчі наїдки, найвишуканіші вина. Все найкраще.

Мелчетт кивнув головою. Містер Прескотт постукав у двері. Зсередини долинув жіночий голос:

— Заходьте!

Першим увійшов власник готелю, за ним решта. З жінкою, що сиділа біля вікна й повернула до дверей голову, містер Прескотт розмовляв вибачливо.

— Мені дуже прикро турбувати вас, місіс Джефферсон, але ці джентльмени з поліції, їм конче треба поговорити з містером Джефферсоном. Е-е… полковник Мелчетт, старший поліційний офіцер Гарпер, інспектор е-е… Слек. А це місіс Джефферсон!

Місіс Джефферсон ледь помітно кивнула головою. Проста жінка, одразу подумав Мелчетт. Та коли на її вуста набігла легенька усмішка і вона заговорила, його враження змінилося. У неї виявився чарівний, доброзичливий голос, а очі — справжнісінькі карі очі — прекрасні. Одягнена скромно, хоч і не без смаку, і було їй, на думку полковника, років тридцять п'ять.

— Мій свекор спить, — сказала вона. — Здоров'я у нього нікудишнє, а ця подія його приголомшила. Довелося викликати лікаря, і той дав йому заспокійливе. Я знаю, він захоче побачитись з вами, як тільки прокинеться. А тим часом, може, я чимось зараджу вам? Сідайте.

Містер Прескотт, охоплений єдиним бажанням — ушитися звідси, звернувся до Мелчетта:

— Може, е-е… якщо я вам більше не… — І, діставши дозвіл, пішов.

Як тільки двері за ним зачинилися, атмосфера в кімнаті стала розкутішою, товариською. Аделаїда Джефферсон випромінювала спокій. Вона була з тих жінок, які самі говорять мало, зате вміють підвести до розмови інших: з такими почуваєш себе невимушене. Ось і тепер вона почала дуже просто:

— Ця подія приголомшила всіх нас. Знаєте, ми частенько зустрічалися з бідолашною дівчиною. Це щось неймовірне. Мій свекор просто убитий горем. Він так любив Рубі.

— Як я розумію, це містер Джефферсон повідомив у поліцію про її зникнення, — озвався полковник Мелчетт.

Він хотів побачити жінчину реакцію на ці слова. В її очах щось майнуло, так, саме майнуло, не більше. Роздратування? Тривога? Полковник не міг сказати, що саме. Йому здалося навіть, ніби вона, готуючись до чогось неприємного, змушена була взяти себе в руки.

— Так, саме він, — нарешті відповіла Аделаїда Джефферсон. — Він каліка й відразу втрачає спокій, починає хвилюватися. Ми намагалися переконати його, що все гаразд, річ, мовляв, природна, дівчина й сама не хотіла б, щоб доходило до поліції. Та він наполіг на своєму. Так воно й вийшло… — Вона зробила характерний жест. — Правда його, а не наша.

— Ви добре знали Рубі Кіні, місіс Джефферсон? — спитав Мелчетт.

Вона замислилась.

— Важко сказати. Мій свекор дуже любить молодь, йому подобається, коли хлопці й дівчата крутяться поруч. А Рубі була для нього ніби новинка, його тішили її веселі балачки. Вона часто сиділа з нами у готелі, свекор катав її на машині.

Відповідала вона ухильно. А могла б сказати більше, якби захотіла, подумав Мелчетт. Уголос він промовив:

— Ви не могли б розповісти, як усе було вчора ввечері?

— Звичайно, можу, але користі з цього, боюсь, буде мало. Після вечері Рубі прийшла до нас у вітальню. Вона сиділа й не вставала, навіть коли почалися танці. Ми домовилися пограти в бридж і чекали Марка, тобто Марка Гаскелла, мого свояка, — він був одружений з дочкою містера Джефферсона, як ви знаєте. Йому треба було написати кілька важливих листів. Ми чекали ще Джозі — вона мала грати четвертою.

— Таке часто бувало?

— Досить часто. Грає вона, звісно, прекрасно, а крім того, дуже приємна жінка. Мій свекор страшенно любить грати в бридж і, як тільки трапляється нагода, запрошує Джозі, а не когось чужого. Певна річ, вона не може грати з нами щоразу, а тільки, коли вільна, — адже в її обов'язки входить організовувати гру в бридж у всьому готелі. Мій свекор… — Ті очі зблиснули усмішкою. — … залишає тут чимало грошенят, і власник готелю цілком задоволений тим, що Джозі нам до душі.

— А вам Джозі подобається? — спитав Мелчетт.

— Подобається. Вона завжди добродушна, весела, працює багато і схоже, свою роботу любить. Досить хитра, хоч і не особливо премудра. І… ні на що не претендує. Дівчина проста й щира.

— Прошу, розповідайте, місіс Джефферсон.

— Отож Джозі мала погуртувати людей по четверо на бридж. Марк писав листи, а Рубі сиділа з нами й розмовляла трохи довше, ніж звичайно. Потім з'явилася Джозі, і Рубі пішла на свій перший танець із Раймондом — він професійний танцівник і тенісист. Пізніше, коли вже надійшов Марк, вона повернулась до нас. Потім пішла танцювати з якимсь хлопцем, а ми вчотирьох сіли грати в бридж. — Вона замовкла і зробила ледве помітний жест — красномовний і безпорадний. — Оце й усе, що я знаю! Один раз я мигцем побачила, як вона танцювала, але бридж така захоплююча гра, що я більше й не дивилася крізь перегородку до зали. Згодом, опівночі, до Джозі підійшов Раймонд. Він був знервований і спитав, де Рубі. Джозі, певна річ, спробувала закрити йому рота…

— А чому «певна річ», місіс Джефферсон? — втрутився Гарпер.

— Ну… — Вона завагалась; Мелчетту здалося, ніби їй незручно щось казати. — Джозі якоюсь мірою за неї відповідає і не хотіла, щоб її відсутність помітили. Вона сказала, що Рубі, мабуть, у себе в кімнаті, бо, мовляв, скаржилася на головний біль. До речі, не думаю, що саме так і було. Просто Джозі намагалась якось залагодити цей випадок. Раймонд кудись подався телефонувати в номер Рубі. Мабуть, там ніхто не відповідав, бо повернувся він, скажу вам, як заведений. Джозі пішла заспокоювати його і врешті змушена була танцювати з ним замість Рубі. Вчинок з її боку досить ризикований, бо потім було видно, як у неї болить коліно. Після танцю вона підійшла до нас і почала заспокоювати містера Джефферсона. На той час він уже нервував. Кінець кінцем, ми переконали його йти спати, сказали, що Рубі, певне, поїхала з кимось покататися на машині, а в дорозі вони прокололи колесо. Учора він ліг спати неспокійний, а з самого ранку розходився… — На мить вона примовкла. — А далі ви знаєте.

— Спасибі, місіс Джефферсон. А тепер я хочу спитати вас ось про що: ви не здогадуєтесь, хто б міг це зробити?

— І в думці не покладаю, — одразу відповіла вона. — Боюсь, я нічим не зможу вам допомогти.

— Дівчина не казала вам чогось такого? — наполягав Мелчетт. — Може, про якусь підозру? Чи про чоловіка, котрого вона остерігалась? Або про інтимні справи?

Аделаїда Джефферсон на кожне запитання хитала головою. Складалося враження, що вона не могла їм сказати більше нічого. Гарпер запропонував допитати спершу Джорджа Бартлетта, а вже тоді поговорити з містером Джефферсоном. Полковник Мелчетт погодився, і всі троє вийшли. Місіс Джефферсон пообіцяла послати по них, як тільки свекор прокинеться.

— Приємна жінка, — сказав полковник, коли вони зачинили за собою двері.

— Так, дуже приємна жінка, — підтвердив Гарпер.

7
Джордж Бартлетт був незграбний, худий, довготелесий юнак із гострим борлаком. Його невміння висловлюватись просто вражало. Він так хвилювався, що від нього годі було почути чітку відповідь.

— Послухайте, але ж це жах, хіба ні? Про таке тільки в недільних газетах можна прочитати. І все одно не віриш, що таке буває, правда ж?

— На жаль, містере Бартлетт, сумніву тут немає, — відповів Гарпер.

— Ні, ні, звісно ні. Але все це якось дуже дивно. За кілька миль звідси, та й узагалі… Десь у сільському будинку, чи не так? Не графство, а якийсь жах, і взагалі… В околицях, либонь, зчинився переполох, еге?

Полковник Мелчетт узяв ініціативу в свої руки:

— Ви добре знали ту дівчину, містере Бартлетт?

Джорджа Бартлетта охопила тривога.

— Я-а-а її д-дуже погано знав, сер. Майже не знав, по правді кажучи. Кілька разів танцював із нею, і вдень ми бачились — теніс і всяке таке, знаєте.

— Здається, ви були останній, хто бачив її вчора ввечері живою?

— Мабуть, що так. Ох, який жах! Тобто я хочу сказати, вона була цілком нормальна, коли я її бачив. Абсолютно нормальна.

— О котрій це було, містере Бартлетт?

— Бачте, я ніколи не стежу за годинником. Не дуже пізно, правду кажучи.

— Ви з нею танцювали?

— Так, по суті… Так, звичайно, танцював! На самому початку вечора. Про що ж я казав?… Це було відразу після її показового танцю з отим професіоналом. Десь о десятій, о десятій тридцять чи об одинадцятій — не знаю.

— Бог із ним, з часом. Ми це ще з'ясуємо. Розкажіть про все, що там було.

— Ну, ми танцювали. А танцювати ж я, знаєте, не великий мастак.

— Як ви танцюєте, немає значення, містере Бартлетт.

Джордж Бартлетт утупився в полковника переполоханим поглядом і почав заїкатися:

— Так… е-е… ні, звісно, ні. Ну, ми танцювали й танцювали, я балакав, але Рубі мовчала, іноді позіхала. Танцюю я погано, як ви знаєте, отож дівчата… ну, розумієте, вони таких не помічають. Я завжди знаю, коли мені треба зникнути… Так було й цього разу. Нічого не поробиш.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Коли вона підіймалася нагору.

— Рубі не сказала, що має з кимось зустрітись? Чи покататися на машині? А може… якесь побачення?

Бартлетт замотав головою.

— Мені не казала. — Він спохмурнів. — Вона просто відштовхнула мене.

— Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала?

Джордж Бартлетт розмірковував. Потім похитав головою.

— Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.

— А що робили ви, містере Бартлетт? — спитав полковник.

— Я?

— Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас?

Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:

— Постривайте. Що ж я робив?..

— Ми чекаємо вашої відповіді.

— Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного — пішов у бар і випив.

— Ви пішли в бар і там випили?

— Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там… як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала — вивихнула коліно чи щось таке.

— За часом виходить, що ви повернулись опівночі. Тобто ви хочете сказати, що гуляли попід готелем понад годину?

— Ну, я випив, знаєте. І… я думав.

Ці слова викликали в полковника Мелчетта ще більшу недовіру, і він різко запитав:

— Про що ж ви думали?

— Хіба я пам'ятаю? Про все, — непевно відповів Бартлетт.

— У вас є машина, містере Бартлетт?

— Є.

— Де вона стояла — в готельному гаражі?

— Ні, у дворі. Думав, може, покатаюсь, знаєте.

— То, може, ви й катались?

— Ні, ні, не катався. Присягаюсь!

— Запросили, скажімо, міс Кіні й поїхали покататись?

— Ну, знаєте! До чого ви хилите? Я не катався, присягаюсь. Справді не катався!

— Спасибі, містере Бартлетт! Поки що все. Поки що, — з притиском повторив полковник Мелчетт.

Вони залишили Бартлетта з безглуздим виразом тривоги на його тупуватому обличчі й вийшли.

— Недоумок якийсь, — кинув полковник Мелчетт. — Чи ви так не вважаєте?

— Ох і копати ж нам іще! — похитав головою Гарпер.

8
Ні портьє, ні бармен нічого не допомогли. Перший пригадав, як одразу ж після півночі дзвонив у номер до міс Кіні, але йому ніхто не відповів. Він не помітив, коли містер Бартлетт виходив з готелю й коли повертався. Був гарний вечір, і багато людей виходили й заходили. До того ж є ще бічні двері, з коридора. Але нічний портьє був цілком певен, що міс Кіні через парадні двері не виходила. Поруч з її кімнатою на другому поверсі сходи, що ведуть на перший поверх, а там у кінці коридора — двері на бічну терасу. Тими дверима вона легко могла вийти непоміченою надвір. До другої години ночі, поки не закінчаться танці, їх не замикають.

Бармен пригадав, що напередодні увечері містер Бартлетт заходив до бару, але о котрій годині — сказати не міг. Десь посеред вечора, як йому здавалося. Бартлетт сів тоді під стіною, і вигляд у нього був якийсь меланхолійний. Скільки він там просидів, бармен не пригадував. У барі було багато відвідувачів з вулиці. Так, Бартлетта бармен запримітив, а от назвати часу не міг.

Коли вони вийшли з бару, до них підбіг невеликий хлопчик років дев'яти і відразу завів жваву розмову.

— Послухайте, ви детективи? Мене звати Пітер Кармоді. То мій дід, містер Джефферсон, зателефонував до поліції про Рубі. Ви зі Скотленд-Ярду? Це нічого, що я до вас звертаюсь?

Полковник Мелчетт хотів був відповісти хлопцеві одним словом, але Гарпер випередив його. Він озвався лагідно й щиро:

— Все гаразд, синку. Тобі, звичайно, цікаво, так?

— Ще б пак! Ви любите детективні оповідання? Я люблю. Я їх читаю всі підряд, у мене є автографи від Дорогі Сейєрс, Агати Крісті, Діксона Карра, Генрі Крістофера Бейлі. А про вбивцю буде в газетах?

— Неодмінно, — похмуро відповів Гарпер.

— Бачте, на тому тижні я йду до школи і всім розкажу, що знав її — і знав добре.

— І як вона тобі?

Пітер замислився.

— Ну, Рубі мені не дуже подобалась. Як на мене, вона була трошки дурненька. Мати й дядько Марк її теж недолюблювали. І тільки дід… До речі, він хоче з вами побачитись. Едвардз скрізь вас шукає.

Старший поліційний офіцер Гарпер пожвавішав:

— Кажеш мати й дядько Марк недолюблювали Рубі Кіні? А чому?

— Та я не знаю. Вона скрізь тицяла свого носа. А їм не подобалось, що дід до неї так прикипів душею. Тепер вони, — весело розповідав Пітер, — мабуть, радісінькі, що її не стало.

Гарпер замислено подивився на нього і сказав:

— А… ти коли-небудь чув, щоб вони… так казали?

— Ну, не зовсім так. Дядько Марк заявив: «Що ж, це теж вихід». А мати додала: «Так, але дуже страшний». А дядько Марк заперечив, що не треба, мовляв, лицемірити.

Слідчі перезирнулися. Цієї миті до них підійшов добре виголений чоловік у бездоганно пошитому синьому вовняному костюмі.

— Вибачте, джентльмени. Я слуга містера Джефферсона. Він уже прокинувся і дуже хоче з вами зустрітись. Я вас скрізь шукаю.

Вони ще раз піднялися до покоїв Конвея Джефферсона. У вітальні Аделаїда Джефферсон розмовляла з метушливим високим чоловіком, що нервово снував по кімнаті. Щоб побачити, хто ввійшов, він рвучко крутнувся на місці.

— О, прошу! Радий, що ви завітали. Мій тесть питав про вас. Він уже прокинувся. Будьте з ним якомога обережніші, гаразд? У нього геть нікудишнє здоров'я. Дивно ще, їй-богу, що ця жахлива подія не вбила його.

— А я й не знав, що в нього таке погане здоров'я, — зауважив Гарпер.

— Він і сам про це знає, — відповів Марк Гаскелл. — У нього слабеньке серце. Лікар застерігав Едді, що йому не можна хвилюватися, лякатись. Він навіть натякнув, що кінець може настати будь якої миті, правда, Едді?

Місіс Джефферсон кивнула головою і додала:

— Просто не віриться, що він це пережив!

— Так, вбивство не заспокоює, — сухо сказав Мелчетт. — Ми будемо якомога обережніші. — Розмовляючи, полковник придивлявся до Марка Гаскелла. «Не дуже він за тестя вболіває. Нахабне, хиже, як у коршака, обличчя. Один із тих, хто знає, чого хоче. Такими часто захоплюються жінки. Але вірити таким не можна. Так, хижий — ось найкраще для нього визначення. Такий здатен на все».


У великій спальні біля вікна, що виходило на море, в кріслі на коліщатах сидів Конвей Джефферсон. Щойно переступивши поріг, вони відчули привабливість цього чоловіка. Так ніби внаслідок каліцтва енергія його понівеченого тіла сконцентрувалась у вужчий і значно потужніший фокус. Джефферсон мав гарну голову, вкриту трохи посивілим рудим волоссям. Обличчя зморшкувате, вольове, добре засмагле, очі — бездонна блакить. Ніщо в ньому не виказувало хворобливості чи кволості. Глибокі зморшки на обличчі свідчили скоріше про душевні страждання, аніж про фізичну неміч. Перед ними була людина, яка ніколи не схилить голову перед долею, сприйме її такою, яка вона є, і переможе.

— Радий вас бачити, — сказав господар. Його метке око вмить визначило, хто перед ним. — Ви начальник Редфоршірської поліції? Так. А ви старший поліційний офіцер Гарпер? Прошу, сідайте. Сигарети біля вас, на столі.

Вони подякували й сіли. Розмову почав Мелчетт:

— Як я зрозумів, містере Джефферсон, ви були не байдужі до тої дівчини.

На зморшкуватому обличчі господаря промайнула крива усмішка.

— Ну звісно ж, вам про все вже розповіли! Але тут немає таємниці. А про що саме вам розповіли мої родичі? — Він швидко переводив погляд з одного на другого.

— Крім того, що Рубі розважала вас веселими балачками й була вашою протеже, місіс Джефферсон майже нічого нам не розповіла, — відповів Мелчетт. — А з містером Гаскеллом ми перемовилися кількома словами.

Конвей Джефферсон усміхнувся:

— Едді людина дуже обачна, хай береже її господь. Марк наговорив би куди більше. Ви знаєте, Мелчетт, мабуть, краще я сам розповім про все докладніше. Але спочатку я повернуся до великої трагедії свого життя. Вісім років тому я втратив у авіакатастрофі дружину, сина й дочку. Відтоді я наче втратив половину самого себе — я кажу не про фізичну свою ваду. У мене була сім'я. Невістка й зять дуже добрі до мене. Вони роблять усе, щоб замінити мені й сім'ю, й усе інше. Але я зрозумів, особливо в останні роки, що в них, зрештою, своє життя. Отож ви маєте зрозуміти, що я, по суті, самотній. Я люблю молодь. Мені з нею добре. Раз чи двічі мені спадало на думку взяти на виховання хлопчика чи дівчинку. За останній місяць я дуже подружився із тим нещасним дитям, яке оце вбили. Рубі — сама наївність. Вона розповідала мені про те, як жила, як виступала в пантомімі, як ще маленькою була разом з батьком і матір'ю в мандрівній трупі. Це зовсім не те життя, яке знав я. Але жодного разу вона не скаржилась, не нарікала на свою долю. Проста, покірна, працьовита дівчина, незіпсута й чарівна. Не леді, звісно, але, хвалити бога, не вульгарна і не зманіжена. Я дедалі більше захоплювався Рубі й вирішив, джентльмени, офіційно її удочерити. За законом вона мала б стати моєю дочкою. Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому я так цікавився нею і відразу заявив у поліцію, коли почув про її дивне зникнення.

Настала пауза. Потім Гарпер якомога байдужішим голосом, щоб нікого не образити, промовив:

— Дозвольте запитати, а що сказали на це ваші зять і невістка?

Джефферсон відповів не замислюючись;

— А що вони могли сказати? Їм це, звісно, не дуже сподобалось. Такі речі завжди викликають упередження. Однак трималися вони пристойно, навіть дуже пристойно. І не тому, що якоюсь мірою залежні від мене. Коли Френк, мій син, одружився, я одразу відписав йомуполовину своїх статків. Така моя позиція. Не треба, щоб діти чекали вашої смерті, їм потрібні гроші, поки вони молоді, а не тоді, як їм уже під сорок. І коли Розамунда, моя дочка, наполягла на своєму й вийшла заміж за чоловіка небагатого, я відписав їй чималу суму грошей. Ці гроші після її смерті перейшли йому. Отже, з фінансового боку, як бачите, це спрощує ситуацію.

— Розумію, містере Джефферсон, — відповів Гарпер. Однак промовив він ці слова досить стримано, і Конвей Джефферсон відразу похопився:

— Ви з цим незгодні?

— Не мені про це судити. Але в родинному житті, як на мій досвід, не завжди чинять розважливо.

— Сказати щиро, ваша правда, містере Гарпер. Та не забувайте: містер Гаскелл і місіс Джефферсон, якщо вже бути точним, не кревна моя рідня.

— Це, звісно, міняє справу, — погодився старший поліційний офіцер Гарпер.

На мить очі Конвея Джефферсона зблиснули.

— Але це ще не означає, що вони не вважали мене старим дурнем! Я в людях розуміюся. Здобувши освіту й виховання, Рубі Кіні могла б посісти своє місце де завгодно.

— Боюсь, ми не в міру настирливі й допитливі, — озвався Мелчетт. — Але нам дуже важливо з'ясувати всі факти. Ви мали намір повністю забезпечити дівчину, тобто відписати їй гроші. Але ж ви цього ще не зробили?

— Я розумію, до чого ви ведете, — відповів Джефферсон. — Комусь, певно, було вигідно, щоб дівчина померла. Але це відпадає. Формальності, пов'язані з офіційним удочерінням дівчини, ще тривали, вони не були завершені.

— Отже, якби з вами щось сталося… — поволі промовив Мелчетт і не доказав.

Конвей Джефферсон відповів одразу:

— Зі мною нічого не станеться! Я каліка, але не такий уже старий дід, хоч лікарі й люблять корчити міну, коли оглядають мене, і радять не перепрацьовувати. Я здоровий, як кінь! Проте життя — це життя, і я це добре розумію. Я вже навчений! Смерть приходить несподівано й до найсильніших людей, особливо тепер, у часи автомобільних аварій. Але я підготувався і на такий випадок. Днів десять тому я склав новий заповіт.

— Справді? — Гарпер аж подався вперед.

— Я заповів на ім'я Рубі Кіні п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів із правом одержання їх, коли б їй виповнилося двадцять п'ять років і вона дістала право розпоряджатися капіталом.

У старшого поліційного офіцера Гарпера округлились очі. В полковника Мелчетта теж.

— Але це дуже велика сума, містере Джефферсон! — мало не благоговійно промовив Гарпер.

— Так, велика, як на теперішні часи.

— І ви підписали її дівчині, яку знали всього-на-всього кілька тижнів?

Його ясно-блакитні очі люто спалахнули:

— Мені ще раз повторити, що родичів я не маю — ні племінниць, ні племінників? Навіть двоюрідних! Я міг віддати свої гроші на добродійні справи. А я вирішив залишити їх одній людині, — Джефферсон засміявся. — Попелюшка за одну ніч стає принцесою! Хрещений батько замість хрещеної матері. А чом би й ні? Це мої гроші. Я їх заробив.

— У заповіті згадується, ще хто-небудь? — поцікавився полковник Мелчетт.

— Невеличка сума Едвардзові, моєму слузі, а решту поділено порівну між Марком і Едді.

— А та решта… даруйте, чималенька?

— Мабуть, не дуже. Важко сказати напевно. Вартість цінних паперів весь час міняється. Сума вкладу — після витрат на похорони тощо, — мабуть, становитиме від п'яти до десяти тисяч фунтів стерлінгів чистими.

— Зрозуміло.

— І не думайте, що я скнара. Як я вже казав, коли поодружувались мої діти, я свій капітал розділив. Собі залишивши тільки невеличку суму. Але після тої трагедії… мені хотілося дати своїй голові роботу, і я поринув у бізнес. У моєму будинку в Лондоні був прямий зв'язок із конторою. Я працював дуже багато, це відвернуло мою увагу від думок і створювало враження, ніби… каліцтво мене не зламало. Я віддав себе роботі. — Голос його став глибоким, Джефферсон говорив більше для себе, ніж для тих, хто сидів навпроти. — Це незбагненна іронія долі, але все, за що я брався, процвітало! Мої найнеймовірніші задуми вдавалися. Коли вже я грав, то вигравав. Усе, до чого я торкався, переверталось у золото. Смішно, але в природі, мабуть, усе збалансовано.

На його обличчі знову з'явилися страдницькі зморшки. Опанувавши себе, він усміхнувся.

— Отже, ви бачите, що гроші, які я заповідав Рубі, цілком належали мені, і я міг розпоряджатися ними на власний розсуд.

Мелчетт швидко сказав:

— Безперечно, шановний містере Джефферсон. Але йдеться поки що не про це.

— Гаразд, — мовив Джефферсон. — А тепер, якщо можна, я теж хотів би дещо спитати. Розкажіть мені докладніше про цю страшну справу. Я знаю тільки… що маленьку Рубі знайшли задушеною в якомусь будинку миль за двадцять звідси.

— Саме так. У Госсінгтон-холі.

Джефферсон насупив брови:

— У Госсінгтон-холі? Але ж це…

— Будинок полковника Бентрі.

— Бентрі?. Артура Бентрі? Таж я його знаю. І полковника, і його дружину! Кілька років тому ми зустрічалися за кордоном. Ніколи б не подумав, що їх занесло жити аж сюди. Але ж… — Він замовк.

Гарпер спокійно, ніби між іншим, сказав:

— Минулого вівторка полковник Бентрі вечеряв тут, у готелі. Ви його не бачили?

— У вівторок? Вівторок? Ні, ми повернулися пізно. їздили на мис Гарден-Гед — вечеряли в дорозі.

— При вас Рубі ніколи не згадувала про подружжя Бентрі? — спитав Мелчетт. Джефферсон похитав головою.

— Ніколи. Не думаю, що вона їх знала. Дівчина не знала нікого, крім акторів, танцівників і таких інших. — На мить він замовк, потім несподівано запитав: — А що про неї каже сам Бентрі?

— Він нічого не може зрозуміти. Вчора ввечері полковник був на зборах консервативної партії. Труп знайшли сьогодні вранці. Бентрі запевняє, що ніколи дівчину не бачив.

Джефферсон кивнув головою і сказав:

— У все це й справді важко повірити.

— Сер… — Гарпер відкашлявся. — А ви не здогадуєтесь, хто б це міг зробити?

— Боже праведний, якби ж! — На чолі в нього набрякли жили. — Це жахливо, неймовірно! Якби цього не сталося, я б сказав, що такого просто не може бути!

— А не з'являвся хтось із її колишніх друзів? Ніхто за нею не увивався, не погрожував їй?

— Ні, я певен. Вона б мені розповіла. У неї ніколи не було постійного хлопця. Рубі сама мені про це сказала.

«Сказати вона-то сказала, але ж це ще не все», — подумав Гарпер.

— Джозі краще за інших знала б, — провадив Конвей Джефферсон, — якби хтось упадав коло Рубі або до неї чіплявся. Невже вона нічого не знає?

— Каже, що не знає.

— Мені чомусь здається, — насупивши брови, промовив Джефферсон, — що це справа рук якогось маніяка. Безжально задушив, проник до сільського будинку… Ніякої логіки чи сенсу. Є такі чоловіки — з вигляду наче нормальний, але спокушає дівчаток, навіть дітей, а потім їх убиває.

— О, звичайно, — підхопив Гарпер, — такі чоловіки трапляються. Але ми не знаємо жодного, який діяв би в цих місцях.

— Я перебрав усіх чоловіків, з якими Рубі танцювала, — вів далі Джефферсон. — Мешканців готелю і тих, хто приходив з вулиці. Ніхто наче не викликав підозри, всі звичайні собі люди. А хлопця в неї не було.

Обличчя в Гарпера було незворушне, але в очах ворушилася невидима для Конвея Джефферсона думка: а що, як у Рубі Кіш був хлопець, а цей каліка про нього не знав? Однак про свої міркування старший поліційний офіцер нічого не сказав.

Начальник поліції кинув на Гарпера запитальний погляд і встав.

— Дякуємо, містере Джефферсон. Це все, що ми хотіли почути, — сказав він.

— Ви мене інформуватимете про те, як ітиме розслідування? — спитав Джефферсон.

— Так, звичайно, ми триматимемо вас у курсі справ.

Поліцейські пішли. Конвей Джефферсон відкинувся в кріслі. Важко впали повіки, сховавши люту блакить його очей. Він раптом здався дуже стомленим. За хвилину розплющив очі й гукнув:

— Едвардзе!

Із сусідньої кімнати ту ж мить вийшов слуга. Едвардз знав свого господаря, як ніхто інший. Люди, навіть найближчі родичі, знали тільки його сильні сторони, Едвардз знав його слабості. Він бачив Конвея Джефферсона змореним, збайдужілим, стомленим від життя, пригніченим непевністю й самотою.

— Слухаю, сер!

— Поїдьте до сера Генрі Клітерінга, — наказав він. — Він у Мелборн-Аббасі. Попросіть його від мого імені, щоб, як зможе, приїхав сьогодні, а не завтра. Скажіть, що це дуже важливо.

9
Вже за дверима, вийшовши від Джефферсона, старший поліційний офіцер сказав:

— Ну, тепер ми бодай мотив знаємо, сер.

— П'ятдесят тисяч? Гм, — гмикнув Мелчетт.

— Так, сер. Вбивали й за менші гроші.

— Звичайно, але…

Полковник Мелчетт фразу не доказав, однак Гарпер його зрозумів.

— Гадаєте, в його випадку про це не може бути мови? Я теж так думаю. Але це однаково треба врахувати.

— О, звичайно!

— Якщо, — провадив Гарпер, — містер Гаскелл і місіс Джефферсон, як каже Конвей Джефферсон, уже забезпечені, та ще й одержують солідний прибуток, то не схоже, щоб вони зважилися на таке жорстоке вбивство.

— Безумовно. Певна річ, їхнє фінансове становище ще треба вивчити. Не подобається мені цей Гаскелл. Шахраюватий, хижий тип. Але це не означає, що він убивця.

— Так, сер, я тієї ж думки. Не схоже, щоб хтось із них убив, а з розповіді Джозі видно, що вони й не могли цього зробити — обоє від десятої сорок до опівночі грали в бридж. Ні, як на мене, тут більше підходить інший варіант.

— Хлопець Рубі Кіні? — спитав Мелчетт.

— Саме так, сер. Якийсь розлючений молодик — може, навіть не сповна розуму. Той, кого вона знала до того, як переїхала сюди. Це удочеріння просто клало всьому край. Він збагнув, що втрачає її, адже Рубі переходила у зовсім інший суспільний прошарок. Оскаженілий, засліплений люттю, він виманив учора ввечері дівчину з готелю, посварився з нею, і остаточно витративши глузд убив її.

— А як вона опинилася в бібліотеці Бентрі?

— А це дуже просто. Скажімо, той молодик задушив її в машині. Коли він отямився, то першою його думкою було, як позбутися трупа. А машина стояла біля воріт великого будинку. І в нього зринула ідея: якщо дівчину знайдуть у будинку, то вбивцю шукатимуть серед його мешканців і по сусідству, а він почуватиме себе спокійнісінько. Рубі легенька, і він легко може її донести. В машині він знаходить стамеску, виламує вікно і кидає дівчину на килимок перед каміном. Оскільки він її задушив, то ніяких слідів крові й боротьби в машині немає. Розумієте, до чого я веду, сер?

— Так, Гарпер, це цілком можливо. Тоді залишається зробити одну річ: Cherchez I'homme[3].

— Що? О, дуже добре, сер. — Старший поліційний офіцер Гарпер тактовно всміхнувся у відповідь на цей жарт, хоча через «блискучу» французьку вимову Мелчетта майже нічого не зрозумів.

— О… е-е-е… послухайте… е-е… можна вам щось сказати? — промимрив Джордж Бартлетт, зупинивши двох поліцейських.

Полковникові Бартлетт не подобався. Крім того, Мелчетту кортіло довідатися, що виявив Слек у кімнаті Рубі й що дало опитування покоївок.

— Ну що, що там у вас іще? — гаркнув начальник поліції.

Молодий Бартлетт ступив кілька кроків назад, хапаючи ротом повітря, як риба на суходолі.

— Та… е-е-е… може, це й не важливо, розумієте. Але я вирішив, що треба вам сказати. Я, бачте, не можу знайти свою машину.

— Тобто як це не можете знайти машину?

Раз у раз заїкаючись, Бартлетт пояснив, що сталося.

— Ви хочете сказати, що її вкрали? — уточнив Гарпер.

Вдячний Бартлетт заговорив зрозуміліше:

— Атож, саме так. Тобто хто його знає… Я хочу сказати, що, може, хтось просто чкурнув покататися на ній — просто так, без лихого наміру. Ви мене розумієте?

— Коли ви бачили машину востаннє, містере Бартлетт?

— Я вже пробував згадати… Смішно, але часом так важко щось згадати, правда?

— Нормальній людині, я гадаю, не важко, — холодно зауважив полковник Мелчетт. — Як я зрозумів, ви сказали, що вчора ввечері вона стояла у готельному дворі…

Бартлетт зухвало урвав полковника:

— Саме так, а хіба ні?

— Що ви хочете сказати оцим «А хіба ні?» Ви заявили, що машина там стояла.

— Ну я мав на увазі… Я гадав, що вона там стояла, тобто… Я не виходив дивитися, розумієте?

Полковник Мелчетт зітхнув. Він зібрав усе своє терпіння й промовив:

— Давайте з'ясуємо все до ладу. Коли ви востаннє бачили — по-справжньому бачили — свою машину? Якої вона марки, до речі?

— «Міноан-чотирнадцять».

— І коли ви бачили її востаннє?

Борлак у Бартлетта конвульсивне підскочив угору й упав.

— Я вже думав про це. Користувався я нею вчора перед обідом. Пополудні збирався покататись. Але знаєте, як воно буває, — ліг спати… Потім, після чаю, пограв у сквош, тоді ще щось, згодом купався.

— А машина в цей час стояла в готельному дворі?

— Гадаю, що так. Тобто я її там залишив. Думав, знаєте, когось покатаю… Тобто після вечері. А що ж тут робити? І більше до неї не підходив.

— Але машина, на вашу думку, весь час стояла в дворі? — спитав Гарпер.

— Так, звичайно. Я ж її там поставив. А що?

— Ви помітили б, якби її там не було?

Містер Бартлетт похитав головою.

— Навряд, знаєте. Так багато машин виїздить й в'їздить. І чимало з них «міноани».

Гарпер кивнув головою і глянув у вікно. У дворі стояло штук вісім «міноанів-чотирнадцять» — це була дешева й популярна модель року.

— У вас немає звички на ніч ховати машину? — спитав полковник Мелчетт.

— Як правило, ні, — відповів Бартлетт. — Чудова погода, та й узагалі… Нудно, знаєте, ставити машину в гараж.

— Я зв'яжуся з сержантом Гіггінсом, а тоді піднімусь до вас нагору, сер, — глянувши на полковника Мелчетта, сказав Гарпер. — Хай запише все, що тут розповів містер Бартлетт.

— Гаразд, Гарпер.

— Отож я й подумав, що треба вам розказати, — задумливо пробурмотів Бартлетт. — Може, знадобиться…


Містер Прескотт узяв на роботу ще одну танцівницю — зі столом і житлом. Хай там яке було харчування, а помешкання їй дісталось найгірше в готелі. Джозефіна Тернер і Рубі Кіні займали кімнати в самому кінці голого й напівтемного коридора. Кімнати були маленькі, вікна виходили на північ — на стрімчак, що підпирав готель, — за меблі правило те, що лишилося від минулої епохи. Тепер, коли готель осучаснився, у спальнях були стінні шафи, а великі вікторіанські гардероби з дуба й червоного дерева стояли в кімнатах для обслуги та в тих, що здавалися тільки у розпалі курортного сезону.

Кімната Рубі Кіні, як завважили Мелчетт і Гарпер, була розташована дуже вдало для того, щоб непомітно вийти з готелю, і дуже невдало для того, щоб з'ясувати причину цього її кроку. Вузенькі сходи в кінці коридора вели до такого самого голого коридора на першому поверсі. Звідси скляні двері виходили на бічну терасу. Краєвид тут був нецікавий, і люди сюди навідувалися рідко. З цієї тераси можна потрапити на головну терасу перед готелем або зійти на звивистий путівець, що врешті виводить на дорогу в стрімчаку. Путівець крутий, ним ходять теж рідко.

Інспектор Слек діймав розпитами покоївок і обшукував кімнату Рубі, намагаючись знайти речові докази. На щастя, в кімнаті все було так, як напередодні ввечері. Рубі Кіні не мала звички вставати рано. Вона прокидалась о десятій — пів на одинадцяту і дзвонила, щоб їй принесли сніданок. Оскільки Конвей Джефферсон завітав зі своєю заявою до власника готелю майже на світанку, то поліція встигла в кімнату раніше за покоївок. Тих навіть у коридорі не було. У решті кімнат о цій порі року прибирали раз на тиждень.

— Так воно й краще, — пояснив Слек. — І якби тут було що шукати, то ми б його вже знайшли. Але тут нічого немає.

Гленшірська поліція вже побувала в кімнаті й зняла відбитки пальців. Але жодного чужого не виявлено. Тільки ті, що належали Рубі, Джозі й двом покоївкам — одна з уранішньої, друга з вечірньої зміни. Знайшли кілька відбитків пальців Раймонда Старра, але їх було легко пояснити: коли Рубі не з'явилась на танець, він заходив із Джозі до кімнати подивитись, чи немає там дівчини.

У шухлядах стола з червового дерева, що стояв у кутку, лежало безліч листів та інших паперів. Слек щойно ретельно їх перебрав і не виявив такого, за що можна було б зачепитися. Рахунки, запрошення, театральні програми, використані квитки в кіно, вирізки з газет, вирвані з журналів поради, як стати привабливою. Серед листів був один від якось Ліл із Палацу танців, в якому вона розповідала про всілякі події та плітки, про те, що за Рубі «скучають». Містер Фіндсон весь час питає про тебе! Він просто у відчаї! Як тільки ти пішла від нас, молодий Рег одразу ж закрутив із Мей. Часом про тебе питає Варт. Загалом усе, як завжди. Старий Грузер так само дуже жорстокий з дівчатами. Він вилаяв Аду за те, що вона зустрічається з хлопцем.

Слек ретельно записав усі згадувані в листі імена. Треба буде провести розслідування, може, випливе якась цікава інформація. А загалом кімната мало що давала слідству.

Посеред неї на стільці лежала впоперек пишна рожева сукня для танців, яка була на Рубі звечора, поруч валялися атласні туфлі на високих підборах та панчохи «павутинки», загорнені в клубочок. На одній виднілася стрілка. Мелчетт пригадав, що на мертвій дівчині панчіх не було. Як з'ясував Слек, вона мала звичку одягати їх лише на танці. Щоб заощадити гроші, Рубі замість панчіх користувалася косметикою. Крізь відчинені дверцята шафи було видно цілий набір дешевеньких, негарних вечірніх суконь, внизу стояло кілька пар туфель. У господарській сумці була брудна білизна: у кошику на сміття теж нічого особливого — обрізані нігті, паперові серветки, шматочки вати, перемазаної рум'янами та лаком для нігтів. Все було легко пояснити: Рубі піднялася нагору, перевдяглась і поспішила з кімнати. Але куди?

Джозефіна Тернер, що мала б найбільше знати про життя Рубі та про її друзів, допомогти також нічим не могла.

— Воно й не дивно, — заявив інспектор Слек. — Сер, коли все, що ви розповіли мені про удочеріння, правда, то Джозі обома руками була за те, щоб Рубі порвала з усіма своїми колишніми знайомими. Адже вони могли зашкодити справі. Мені здається, цей безногий джентльмен дуже вболівав за те, щоб Рубі Кіні залишалася такою собі невинною дівчинкою-лялькою. А в Рубі, припустімо, досить упертий хлопець. Старому це не сподобалося б. Отже, Рубі мусить про хлопця мовчати. Хоч би там як, а Джозі дуже мало знає про дівчину, про її друзів тощо. Та одного вона не стерпіла б нізащо — щоб Рубі все зіпсувала, злигавшись з якимсь хлопцем. Отож лишається вважати, що Рубі — а вона, як на мене, була дуже хитра — потай зустрічалася зі своїм знайомим і не признавалася про це Джозі, бо та відразу б заявила: «Ти що, дівчинко, не смій!» Але ж ви знаєте дівчат, особливо молоденьких, вони завжди дають себе обдурити отим упертим хлопцям. Одне слово, Рубі хоче з ним зустрітися. Він приїздить сюди, сатаніє від усього, що чує, і затягує їй на шиї зашморг.

— Мабуть, ваша правда, Слек, — погодився полковник Мелчетт, приховуючи, як завжди, відразу до всього, що сказав Слек. — Коли так, то ми легко з'ясуємо, хто цей упертий хлопець.

— Доручіть це мені, сер, — заявив Слек із притаманною йому впевненістю. — Я піду до Палацу танців і душу витрясу з тої Ліл. Ми скоро знатимемо правду!

Полковник Мелчетт мав, однак, щодо цього сумніви. Його завжди стомлював цей заповзятий беручкий інспектор.

— Сер, є ще одна людина, від якої можна дещо почути, — провадив Слек. — Це отой професійний танцівник і тенісист. Він частенько бачився з Рубі, певне, знає більше за Джозі. Цілком можливо, що вона йому пробалакалась.

— Ми з старшим поліційним офіцером Гарпером це обговорили.

— Гаразд, сер. А я як слід опитав покоївок. Вони нічогісінько не знають і, як я зрозумів, спогорда дивляться на цих двох танцюристочок. Прибирали в них абияк. Востаннє покоївка була тут учора о сьомій вечора — застелила ліжко, зашторила вікна і трохи прибрала. Тут є ванна кімната, подивіться, якщо хочете.

Ванна містилася між кімнатами Рубі та Джозі й не мала освітлення. Полковник Мелчетт мовчки оглянув численні засоби, що ними жінки наводили красу. Ряди баночок із кремами для обличчя, змивальні креми, живильні, вибілювачі. Коробочки з пудрою різних відтінків. Купа всілякої губної помади. Лосьйони до волосся, чорна туш для вій і брів, блакитні тіні для повік, з десяток відтінків лаку для нігтів, серветки до обличчя, клапті вати, брудні пушки для пудри, безліч пляшечок з лосьйонами.

— Ви хочете сказати, — пробурмотів він тихо, — що жінки всім цим користуються?

Інспектор Слек, який завжди все знав, добродушно пояснив:

— Сер, у приватному, так би мовити, житті жінки користуються одним або двома певними відтінками — на вечір і на день. Кожна. знає, який їй до лиця, і ним користується. А дівчатам такого фаху доводиться вдаватись, так би мовити, до повного набору. Вони виступають із показовими танцями: одного вечора це танго, другого — щось із вікторіанської епохи, далі танок племені апачі, а потім просто у танцювальній залі. І косметика, звичайно, міняється.

— Господи! — вигукнув полковник. — Не дивно, що ті, хто це виробляє, мають купу грошей.

— Дармові гроші — ось що це таке, — сказав Слек. — Дармові. Певна річ, трохи йде на рекламу.

Полковник Мелчетт прогнав думки про одвічну проблему жіночих чар і сказав:

— Лишається цей танцівник. Він ваш, Гарпер.

— Ну звісно, сер.

Коли вони йшли вниз, Гарпер спитав:

— Сер, а що ви думаєте про історію містера Бартлетта?

— З його машиною? Гадаю, Гарпер, за хлопцем треба простежити. Підозріла історія. Цілком можливо, що він зрештою, брав Рубі кататися.

10
Старший поліційний офіцер Гарпер був чоловік розважливий, приємної і ненастирливої вдачі. У випадках, коли поліції двох графств доводиться діяти спільно, працювати завжди дуже важко. Гарперові подобається полковник Мелчетт, він вважав його здібним начальником поліції, однак був радий, що танцівника допитуватиме сам. Не робити відразу дуже багато — це було в Гарпера золоте правило. На перший раз, звичайно, невинна розмова. Це розслаблює того, кого допитують, і другого разу він уже не почуває себе насторожено.

Гарпер уже бачив Раймонда Старра. Досить привабливий тип, високий, пластичний і гарний; на добре засмаглому обличчі виділяються дуже білі зуби. Чорнявий, елегантний. Манери приємні, товариські, в готелі дуже популярний.

— Боюся, містере Гарпер, з мене буде вам невелика поміч. Звичайно, я добре знав Рубі. Вона прожила тут понад місяць, ми виконували разом танці тощо. Але сказати про неї справді майже нічого. Приємне, але досить дурненьке дівча.

— Нас особливо цікавлять її стосунки з чоловіками.

— Я так і думав. Але я нічого про це не знаю. Було в готелі кілька залицяльників, але то так собі, несерйозно. Бачте, до неї майже нікого не допускала родина Джефферсонів.

— Так, родина Джефферсонів… — Гарпер замислено примовк, потім, кинувши гострий погляд на молодика, спитав: — Що ви думаєте про всю цю справу, містере Старр?

— Про яку справу? — крижаним голосом перепитав Раймонд Старр.

— Ви знали, що містер Джефферсон пропонував Рубі Кіні офіційно її удочерити?

Це виявилося для Старра неабиякою новиною. Він згорнув губи трубочкою, присвиснув і мовив:

— Ну, скажу вам, хитре чортеня! А втім… сивина в голову, біс у ребро.

— Вас це приголомшило, так?

— Звичайно. Якщо старому закортіло когось удочерити, то чому він не вибрав дівчину з своїх кіл?

— З вами Рубі про це не розмовляла?

— Ні, ніколи. Я тільки знав, що вона від чогось у захваті, оце й усе.

— А Джозі?

— О, Джозі, мабуть, знала, що діялось. Цілком можливо, що вона сама все улаштувала. Джозі не дурна. Вона робила ставку на Рубі.

Гарпер кивнув головою. Так, це Джозі запросила її сюди. І вона ж, без сумніву, робила все, щоб зблизити дівчину з Джефферсонами. Не дивно, що Джозі була така знервована, коли того вечора Рубі не вийшла танцювати, а Конвей Джефферсон підняв паніку. Джозі бачила, як руйнуються її плани.

— Рубі вміла, на вашу думку, тримати таємницю? — спитав Гарпер.

— Як і більшість жінок. Вона не дуже розводилась про особисті справи.

— Дівчина коли-небудь згадувала про… про якогось свого колишнього приятеля… що, може, навідувався сюди чи про такого, з ким у неї були ускладнення? Ви, гадаю, розумієте, що я маю на увазі?

— Цілком. Наскільки я знаю, таких у неї не було. Принаймні вона про це не згадувала.

— Дякую. А тепер розкажіть, будь ласка, в довільній формі, але якомога детальніше — про той вечір.

— Гаразд. О десятій тридцять ми з Рубі танцювали.

— Ви не помітили тоді в ній чогось незвичайного?

Раймонд замислився.

— Здається, ні. Я не знаю, що було потім. Я танцював з іншими партнерками. Але добре пам'ятаю, що в танцювальній залі її не було. Опівночі вона не з'явилася. Я був дуже роздратований і пішов сказати про це Джозі — вона грала в бридж з Джефферсонами. Але Джозі й гадки не мала, куди поділася Рубі, і, думаю, ця звістка її не втішила. Я помітив, як вона глипнула на містера Джефферсона. Я вмовив музикантів заграти інший танок, а сам пішов до адміністрації й попросив, щоб вони там зателефонували Рубі. Трубки ніхто не брав. Я повернувся до Джозі. Вона сказала, що Рубі, мабуть, спить у себе в кімнаті. Припущення ідіотське, інакше його не назвеш, але розраховане воно було, певна річ, на Джефферсонів. Джозі пішла зі мною і сказала, що треба піднятися до Рубі разом.

— Гаразд, містере Старр. А що вона говорила, коли ви залишилися вдвох?

— Наскільки я пригадую, вона була дуже люта й заявила: «Бісове дитя! Невже вона таке втнула! Рубі втратить усі свої шанси. З ким вона? Ти не знаєш?» Я відповів, що й гадки не маю. Останнє, що я бачив, як вона танцювала з Бартлеттом. А Джозі сказала: «Невже вона з ним? Що вона собі думає? Невже з отим кіношником?!»

— Кіношником? Хто він? — різко запитав Гарпер.

— Я не знаю, як його звати. Він тут ніколи не жив. На вигляд досить показний — чорнявий і схожий на актора. Має якесь відношення до кінопромисловості — здається, так він сказав Рубі. Раз чи двічі приїздив сюди вечеряти, потім танцював з Рубі, але я не думаю, що вона його добре знала. Тому я й здивувався, коли Джозі згадала його. Я відповів, що не певен, чи був він звечора в ресторані. А Джозі промовила: «Так, але з кимось же вона пішла! Що я тепер скажу Джефферсонам?» Я поцікавився, яке до цього діло Джефферсонам. А Джозі сказала: діло, мовляв, є. А тоді додала, що повік не пробачить Рубі, якщо та чкурнула й усе зіпсувала.

На той час ми вже ввійшли в кімнату Рубі, але її там, звісно, не було. Одначе Рубі туди заходила, бо сукня, в якій вона танцювала, лежала впоперек стільця. Джозі зазирнула в шафу й сказала, що дівчина, видко, одягла стару білу сукню. На наш іспанський танець вона одягала звичайно чорну вельветову сукню. Я був лютий, що Рубі мене так підвела. Джозі заспокоїла мене й сказала, що танцюватиме зі мною сама, аби лиш не лаявся старий Прескотт. Вона пішла до себе перевдягатись, потім ми спустилися вниз і танцювали танго — вишукане й досить показне, але не дуже виснажливе як для її коліна. Джозі дуже ризикувала, адже коліно в неї боліло, я бачив. Потім вона попросила мене допомогти їй заспокоїти Джефферсонів — мовляв, це дуже важливо. Звичайно, я зробив, що міг.

Старший поліційний офіцер Гарпер кивнув головою і подякував містерові Старру. «Ще й як важливо! П'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів…» — подумав Гарпер. Він дивився, як Раймонд Старр, прихопивши сумку з ракеткою й тенісними м'ячами, граційно рушив сходами тераси вниз. Місіс Джефферсон, також із ракеткою в руці, приєдналась до нього, і вони пішли на тенісний корт.

— Вибачте, сер.

Поруч стояв збуджений сержант Гіггінс. Гарпер, прокинувшись від роздумів, стривожено глянув на нього.

— Вам дзвонили з управління, сер. Вранці якийсь робітник бачив біля кар'єру яскравий вогонь. А півгодини тому там знайшли спалений автомобіль. Це милі дві звідси. Всередині рештки обвугленого тіла.

Вольове обличчя Гарпера спалахнуло.

— Що це в Гленшірі коїться? — вигукнув він. — Епідемія насильства? — Потім спитав: — Номер машини з'ясували?

— Ні, сер. Але з'ясуємо неодмінно — за номером двигуна. Там гадають, що це «міноан-чотирнадцять».

11
Йдучи через вітальню в готелі «Меджестік», сер Генрі Клітерінг навіть не глянув на людей, що були там. Його цілком заполонили думки. І все ж, як це іноді буває, щось мимоволі таки проникло в його свідомість, закарбувалось у ній і чекало свого часу.

Підіймаючись нагору, сер Генрі намагався збагнути, що примусило його товариша написати цю несподівану записку. Конвей Джефферсон був не з тих, хто розсилає термінові виклики. Певне, сталося щось надзвичайне, вирішив сер Генрі.

Джефферсон не став гаяти часу на церемонії:

— Радий, що ви прийшли… Едвардзе, приготуйте серу Генрі чогось випити. Сідайте, друже. Ви ще, мабуть, нічого не чули? В газетах нічого не було?

Сер Генрі похитав головою, його цікавість зростала.

— А що сталося?

— Сталося вбивство. Воно зачепило мене, а також ваших друзів — подружжя Бентрі.

— Артура й Доллі Бентрі?! — Клітерінг не йняв віри.

— Так. Труп, бачте, знайдено в їхньому домі.

Конвей Джефферсон чітко й стисло переповів факти. Сер Генрі не перебивав. Обидва вміли схоплювати суть справи. Генрі славився цією рисою ще відтоді, як служив комісаром столичної поліції.

— Це справа незвичайна, — зробив висновок сер Генрі, коли Джефферсон закінчив розповідь. — Чому саме до Бентрі, як ви гадаєте?

— Саме це мене й непокоїть. Бачте, Генрі, тут, певно, відіграло роль те, що я з ними знайомий. Це єдине пояснення, яке я бачу. Як я зрозумів, ні він, ні вона дівчину зроду не бачили. Не вірити їм підстав немає. Хіба не могло статися, що її зґвалтували, потім підкинули тіло моїм друзям?

— Боюся, це пояснення притягнуте за вуха, — не погодився Клітерінг.

— Однак можливе, — наполягав Конвей.

— Так, але малоймовірне. Що ви хочете від мене?

— Я каліка, — гірко зітхнув Конвей Джефферсон. — Досі я намагався не думати про це, відмовлявся помічати… Але тепер цей факт уразив мене в саме серце. Я не маю змоги бувати там, де мені хочеться, розпитувати, копатися в речах… Я змушений сидіти тут і покірно дякувати за уривки інформації, які мені люб'язно надає поліція. До речі, ви знаєте начальника редфордшірської поліції Мелчетта?

— Так, я з ним колись зустрічався… — І раптом ніби щось прокинулось у свідомості сера Генрі. Оте обличчя й постать у вітальні. Струнка літня жінка, яку він бачив останнього разу в Мелчетта.

— Ви хочете, щоб я став таким собі детективом-любителем? — промовив сер Генрі. — Це не мій профіль!

— Але ж насправді ви не любитель, — заперечив Джефферсон.

— І вже не професіонал. Я на пенсії.

— Це полегшує справу.

— Ви маєте на увазі, якби я служив у Скотленд-Ярді, то не міг втрутитись? Цілком справедливо.

— А тепер, — сказав Джефферсон, — ваш досвід дає вам право зацікавитися цією справою, і будь-яка допомога з вашого боку знайде підтримку.

— Професійна етика це дозволяє. Згоден. Але що ви хочете від мене, Конвею? Щоб я знайшов того, хто вбив дівчину?

— Саме так.

— У вас є якісь міркування?

— Аніякісіньких.

— Ви, певне, не повірите, але внизу, у вестибюлі, сидить експерт у таких містичних справах. Людина куди сильніша в цьому за мене. Скоріше всього, вона тут уже щось пронюхала.

— Ви це про кого?

— У вестибюлі, за третьою колоною ліворуч, сидить літня жінка з. приємним байдужим обличчям старої дівки й розумом, що пізнав усю глибину зла, на яке здатна людина. І весь цей її досвід — із повсякденного життя. Жінку звати міс Марпл. Вона приїхала з містечка Сент-Мері-Мід — це за милю від Госсінггона. Міс Марпл приятелює з подружжям Бентрі, і якщо стався злочин, то вона — саме та людина, яка потрібна, Конвею.

Джефферсон насупив густі брови й утупився в сера Генрі.

— Жартуєте?

— Анітрішки. Щойно ви згадали про Мелчетта. Коли я бачився з ним востаннє, поліція саме розслідувала одну сільську трагедію: покінчила життя самогубством — утопилась — одна дівчина. Поліція мала підозру — і цілком слушно, — що то вбивство, а не самогубство, і навіть гадала, що знає ім'я вбивці. І ось до мене підходить украй схвильована міс Марпл. Вона, мовляв, вважає, що повісять не того, кого треба. Доказів у неї немає, але вона нібито напевно знає, хто це зробив. І простягає мені клаптик паперу з прізвищем на ньому. Ви знаєте, Джефферсон, вийшло по її!

Конвей Джефферсон ще дужче насупив брови й недовірливо гмикнув. Потім скептично зауважив:

— Що ж, жіноча інтуїція!

— А вона називає це не так. Спеціалізація — ось її визначення.

— І що це означає?

— Бачте, Конвею, ми в поліції теж до цього вдаємося. Сталося, скажімо, пограбування — і ми приблизно вже знаємо, хто це зробив. Тобто хто з-поміж відомих нам злочинців. Просто ми знаємо зломщиків, які працюють у такій манері. А міс Марпл має цікавий, хоч іноді й банальний набір паралелей з сільського життя.

— Що ж вона може знати про дівчину, яка вихована в балагані і яка, мабуть, зроду не була в селі? — скептично запитав Джефферсон.

— Я думаю, — твердо відказав сер Генрі Клітерінг, — міс Марпл має свої міркування.


Очі в міс Марпл спалахнули, коли сер Генрі рушив до неї.

— О, сер Генрі, яке щастя зустріти вас тут!

Сер Генрі шанобливо відповів:

— Радий, дуже радий вас бачити!

Залившись рум'янцем, міс Марпл прошепотіла:

— Це так мило з вашого боку!

— Ви зупинилися тут?

— Так, ми зупинилися тут.

— Ми?

— Місіс Бентрі і я. — Вона допитливо глянула на нього. — Ви вже чули?.. Так, бачу, вже чули. Це жахливо, правда?

— А що тут робить Доллі Бентрі? Вона з чоловіком?

— Ні. Адже вони реагують на таке зовсім по-різному. Коли щось трапляється, бідолашний Бентрі просто зачиняється у себе в кабінеті або йде кудись на ферму. Як черепаха, знаєте, — втягне голову й сподівається, що її ніхто не бачить. Доллі, звичайно ж, людина зовсім інша.

— А Доллі, схоже, розважається, так? — спитав сер Генрі, який добре знав свою давню знайому.

— Ну… е-е… так. Бідолашна…

— І вона взяла вас з собою, щоб ви показали їй фокус?

Міс Марпл стримано відповіла:

— Доллі вважає, що зміна обстановки піде їй на добре, а їхати сама вона не хотіла. — Їхні очі зустрілись, і міс Марпл лагідно моргнула. — А втім, ви вгадали. Я почуваю себе незручно, бо, сказати правду, користі з мене ніякої.

— І нічого не спадає на думку? Жодної сільської історії?

— Поки що я мало про це знаю.

— Гадаю, я зможу вам допомогти. Я хочу спитати у вас поради, міс Марпл.

Сер Генрі коротко переповів про події. Міс Марпл зацікавлено слухала.

— Бідолашний містер Джефферсон, — мовила вона. — Яка сумна історія! Ота жахлива катастрофа… Залишитися після всього живим, калікою, — це, мабуть, ще страшніше, ніж загинути.

— Так, справді. Ось чому його друзі просто в захваті від волі й твердості духу, з якими він долає свій біль, горе і фізичні вади.

— Так, це просто разюче.

— Не збагну я тільки одного: чому він раптом запалився до цієї дівчини такою приязню? Може, в ній було щось особливе?

— Та навряд, — спокійно відповіла міс Марпл.

— Ви так вважаєте?

— Я не думаю, що в ній було щось особливе.

— Знаєте, бридким дідуганом його не можна назвати, — заявив сер Генрі.

— Ну що ви! — зашарілася міс Марпл. — Я такого й у думці не припускала. Я лише хотіла сказати — це недобре, я знаю, — що він просто шукав гарненьку, здібну дівчину, яка замінила б йому дочку, а потім ця дівчина побачила свій шанс і пустила в хід усе, на що була здатна. Я знаю, це звучить трохи жорстоко, але я стільки разів була свідком таких випадків! Взяти хоч би молоду служницю містера Гарботла. Звичайнісінька собі дівчина, правда, спокійна, вихована. Його сестру викликали доглянути родича, який помирав, а коли вона повернулась, то дівчина поводилася вже як господиня — розсілась у вітальні, сміється, розпатякує, простоволоса й без фартуха. Міс Гарботл нагримала на неї, але дівчина геть знахабніла. А потім старий містер Гарботл просто ошелешив сестру, заявивши, що вона, мовляв, надто довго порядкує в його домі, і він узяв собі нову господиню.

То був скандал на ціле село. Однак бідолашній міс Гарботл усе ж довелося піти й шукати сякий-такий притулок в Істоурні. Звичайно, люди всяке кажуть, проте в містера Гарботла, гадаю, з тою дівчиною нічого такого не було. Просто старому чоловікові куди приємніше було мати поруч молоду, веселу дівчину, яка вихваляла його розум і вдачу, ніж сестру, яка тільки те й робила, що докоряла йому, хоч він був добрий, дбайливий господар.

Міс Марпл трохи помовчала, потім повела далі:

— Або містер Беджер. Той тримав аптеку й залицявся до молодої дівчини, що працювала у нього в косметичному відділі. Якось він і каже дружині: давай, мовляв, вважатимемо її дочкою і хай живе з нами. Однак місіс Беджер подивилася на це інакше.

— Якби ж це була дівчина його кола… дочка якогось товариша, — промовив сер Генрі. Міс Марпл перебила його:

— Ну, то була б йому втіха невелика. Це як король Кофетуа й жебрачка[4]. Уявіть, що ви самотній, стомлений життям старий чоловік і ваша родина вами нехтує… — Міс Марпл зробила паузу. — Допомогти за таких обставин людині, яка в захваті від вашої щедрості — хай воно звучить трохи й мелодраматично, але, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — це вам куди цікавіше! Таке підносить вас у власних очах — ви милостивий володар! Той, кому ви даруєте ласку, вами захоплюється, і це, звісна річ, вас тішить. — Вона знову зробила паузу, потім сказала: — Містер Беджер, до речі, купив тій дівчині з аптеки неймовірні подарунки — діамантового браслета й найдорожчу радіолу. Витратив на неї купу грошей. Однак місіс Беджер була жінка куди хитріша, ніж бідолашна міс Гарботл, — цьому, звичайно, сприяло заміжжя, — спробувала дещо вивідати. Отож коли містер Беджер дізнався, що дівчина злигалася з дуже підозрілим молодиком, який грав на кінських перегонах, і вже заставила браслет, щоб дати йому гроші, вона враз йому спротивіла, і справа закінчилася цілком щасливо. А на різдво він подарував місіс Беджер каблучку з діамантом.

Ці приємні, проникливі очі зустрілися з очима сера Генрі. Йому стало цікаво: невже це — натяк, і він спитав:

— Ви хочете сказати, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то ставлення мого товариша до неї змінилося б?

— Цілком можливо. Думаю, через рік-два він би сам узявся влаштувати дівчині пристойний шлюб. А втім, ні. Джентльмени — великі егоїсти. І я певна, що якби в Рубі Кіні був хлопець, то вона про це мовчала б.

— А її хлопця те ображало б?

— Боюсь, ця версія цілком вірогідна. Знаєте, мене вразило, що її двоюрідна сестра, молода жінка, яку сьогодні вранці привозили до Госсінгтона, була сердита на мертву дівчину. Тепер, після вашої розповіді, я зрозуміла чому. Вона сподівалася поживитися на цій справі.

— Безжалісна людина, еге ж?

— Це сказано, мабуть, надто різко. Бідолаха мусить заробляти собі на життя, і не варто сподіватися від неї співчуття до забезпечених людей, — як ви назвали містера Гаскелла й місіс Джефферсон. їх нібито збираються ошукати, позбавивши ще однієї чималої суми грошей, на які вони не мають ніякого морального права. Я б сказала, що міс Тернер практична, амбітна і життєлюбна молода жінка з непоганою вдачею. Трохи схожа на Джессі Голден, дочку пекаря, — додала міс Марпл.

— А що сталося з тією? — поцікавився сер Генрі.

— Джессі вивчилась на бонну й вийшла заміж за господаревого сина, що приїхав у відпустку з Індії. І, гадаю, стала йому доброю дружиною.

Та хоч які цікаві це були випадки, сер Генрі, однак, спитав:

— Чому, на вашу думку, в Конвея Джефферсона так раптово розвинувся «кофетуанський комплекс», якщо ви не проти такого визначення?

— Це неминуче.

— Чому?

Трохи повагавшись, міс Марпл відповіла:

— Я схильна думати — це, звісно, всього-на-всього мій здогад, — що його зять і невістка хотіли б, мабуть, одружитися ще раз.

— І він, звичайно ж, не міг би цьому заперечити?

— Певна річ, не міг би. Але подивіться на це його очима. У нього за плечима важке потрясіння і втрата. У них теж. Троє невтішних людей живуть разом, і їх зв'язує спільна втрата. Але час, як казала моя люба матуся, — найкращий лікар. Містер Гаскелл і місіс Джефферсон молоді. Самі того не усвідомлюючи, вони починають нудитися, нарікати на гіркі узи, що зв'язують їх із прикрим минулим. І все це передається містерові Джефферсону, він втрачає їхнє співчуття й не розуміє, що сталося. Так буває завжди. Чоловіки одразу відчувають, коли ними нехтують. У випадку з містером Гарботлом мусила піти міс Гарботл. А Беджерів врятувало те, що місіс Беджер цікавилася спіритизмом і часто відвідувала сеанси.

— Мені, мушу вам сказати, дуже не до вподоби, що ви міряєте всіх нас однією міркою, — скрушно мовив сер Генрі.

— Натури в людей часто дуже схожі, — сумно похитала головою міс Марпл.

— Містер Гарботл! Містер Беджер! — скривився сер Генрі. — А бідолашний Конвей! Не хотілося б нав'язуватись, але скажіть, чи траплялось у вашому селі щось таке, що нагадувало б історію моєї скромної особи?

— Ну, звісно. У нас є Брігс.

— Хто він такий?

— Служив старшим садівником у Олд-холі. Такого, як він, доти там не бувало. Брігс добре знав, коли робітники в саду починали ледарювати. Це було щось неймовірне! З трьома робітниками й одним хлопчиком він хазяйнував краще, ніж шестеро садівників. Дістав за свій пахучий горошок кілька перших призів. Тепер на пенсії.

— Як я, — додав сер Генрі.

— Але він і досі підробляє, якщо йому до вподоби люди.

— О! — вигукнув сер Генрі. — Знов, як я. Тепер я теж підробляю. Допомагаю другові.

— Двом давнім друзям.

— Двом? — здивувався сер Генрі.

— Ви, певне, мали на увазі містера Джефферсона. Але я думала не про нього. Я думала про полковника й місіс Бентрі.

— Розумію, розумію. І тому на початку нашої розмови ви назвали Доллі Бентрі «бідолашною»?

— Авжеж. Вона й досі не знає, чим усе це загрожує. А я знаю, бо в мене більший досвід. Бачте, сер Генрі, мені здається, цей злочин, може, так і не розкриють. Як убивства на Брайтонській дорозі. А коли так, то для подружжя Бентрі це обернеться катастрофою. Полковник Бентрі, як і більшість військових у відставці, справді дуже вразливий. Він чутливо реагує на громадську думку. Якийсь час він нічого не помічатиме, а потім до нього дійде. Десь неувага, там образа, хтось не прийме запрошення й вибачиться, що не прийшов, і потроху він почне здогадуватись, замкнеться в собі, стане зацькованим і нещасним.

— Міс Марпл, я б хотів переконатися, чи правильно вас зрозумів. Ви так вважаєте через те, що дівчину знайшли в нього вдома ілюди думатимуть, ніби він до цього причетний?

— Ну, звісно! Та люди вже так і кажуть, я певна. І говоритимуть про це дедалі більше. Демонстративно нехтуватимуть ними й уникатимуть їх. Ось чому треба знати правду. Ось чому я й приїхала сюди з місіс Бентрі. Відкрите звинувачення — то одне; йому, солдатові, неважко було б його пережити. Він обурився б, але мав би змогу постояти за себе. А от суди та пересуди його доконають — доконають їх обох. Отже, сер Генрі, самі бачите: нам треба знати правду.

— Як ви гадаєте, чому труп опинився в його бібліотеці? — спитав сер Генрі. — Має ж бути хоч якесь пояснення цьому. Якийсь зв'язок.

— О, звичайно!

— Востаннє дівчину бачили тут за двадцять хвилин до одинадцятої. А опівночі, згідно з медичною експертизою, вона була вже мертва. До Госсінгтона звідси миль двадцять. Шістнадцять миль з двадцяти дорога непогана — до того місця, де з'їжджаєш на путівець. Доброю машиною це хвилин тридцять їзди. Власне, будь-яка машина подолає цей шлях за тридцять п'ять хвилин. Але я не розумію, нащо треба було вбивати дівчину тут і везти тіло до Госсінгтона чи везти її до Госсінгтона й там душити.

— І не зрозумієте, бо нічого такого не було.

— Ви хочете сказати, що її задушили в машині, а потім підкинули в перший-ліпший будинок по дорозі?

— Я так не думаю. Мені здається, це був дуже ретельно підготовлений план. Але він просто не вдався.

Сер Генрі втупився в неї.

— Чому не вдався?

Міс Марпл вибачливо відповіла:

— Такі дивні випадки трапляються, правда ж? Щодо цього плану, то не вдався він через те, що людина куди чутливіша й вразливіша, ніж про неї гадають. Звучить безглуздо, еге ж? Але саме в це я вірю і… — Вона замовкла. — А ось і місіс Бентрі!

12
Подруга міс Марпл була з Аделаїдою Джефферсон. Місіс Бентрі зупинилась перед сером Генрі й вигукнула:

— Ви?!

— Я, власною персоною. — Він тепло стис їй обидві руки. — Ви не уявляєте, як мені прикро за те, що сталося, місіс Бі!

— Не називайте мене місіс Бі, — мимохідь кинула місіс Бентрі. — Артура тут немає. Він сприйняв усе це дуже близько до серця. Ми з міс Марпл приїхали сюди розслідувати справу. Ви знайомі з місіс Джефферсон?

— Так, звичайно.

Сер Генрі потис руку Аделаїді Джефферсон, і та запитала:

— Ви вже бачили мого тестя?

— Так, бачив.

— Я дуже рада. Ми так боїмося за нього! Це був страшний удар.

— Ходімо на терасу. Вип'ємо чогось і поговоримо про справу, — запропонувала місіс Бентрі.

Всі четверо вийшли з вітальні і приєдналися до Марка Гаскелла, що самотньо сидів у віддаленому кутку тераси. Перемовилися про те, про се, і, коли подали напої, місіс Бентрі з притаманною їй енергією відразу ж завела мову про вбивство.

— А чом би нам не поговорити про злочин, га? — запитала вона. — Всі ми тут друзі, крім міс Марпл, а вона вже знає про все, що сталось, і хоче нам допомогти.

Марк Гаскелл трохи здивовано подивився на міс Марпл і недовірливо спитав:

— Ви… пишете детективи? — Він знав, що детективні оповідання пише багато хто — навіть такі люди, про яких і не подумаєш. А міс Марпл у своєму старомодному вбранні саме на таку людину й скидалася.

— О ні! Куди мені братися.

— Вона просто чудо! — вихопилось у місіс Бентрі. — Я не можу зараз пояснити, але вона… А тепер, Едді, розказуйте все-все. Яка вона була, та дівчина?

— Ну… — Аделаїда Джефферсон загнулася, глянула на Марка й усміхнулась. — Ну, ти вже геть відвертий.

— Вона вам подобалася?

— Ні, звісно, не подобалась.

— А якою вона була? — звернулася місіс Бентрі до Марка Гаскелла.

— Звичайнісінька. З тих, що копають золото просто під вікнами в садку, — непоспіхом відповів Марк. — Рубі знала, що робить. Вона міцно встромила свого гарпуна у Джеффа.

Марк і Аделаїда називали Конвея Джеффом. «Необачний ти чоловік. Не слід так відверто», — міркував сер Генрі, несхвальне дивлячись на Марка. Він завжди трохи недолюблював цього Гаскелла. З вигляду приємний, але ненадійний — багато говорить, часом просто хвалько. На такого покластися не можна.

Інколи серові Генрі було цікаво, чи Конвей Джефферсон теж такої думки про свого зятя.

— А хіба ви не могли якось зарадити? — допитувалась місіс Бентрі.

— Могли б, — сухо підказав Марк, — якби вчасно здогадались.

Він звів очі на Аделаїду, і вона почервоніла. У його погляді був докір.

— Марк вважає, що я повинна була бачити, до чого воно йде, — промовила Аделаїда.

— Ти надто часто й надовго залишала старого самого, Едді. Теніс і всяке таке…

— Але ж мені треба було якось розвіятись, — виправдовувалась вона. — До того ж у мене й гадки…

— Це правда, — сказав Марк. — Жоден з нас і гадки не мав. Джефф завжди був такий поміркований, врівноважений.

Міс Марпл уставила й своє слово.

— Джентльмени, — мовила вона тоном, яким стара дівка говорить про чоловіків, маючи їх за диких звірів, — дуже часто не такі розсудливі, як це здається.

— Я з вами цілком згоден, — мовив Марк. — На жаль, міс Марпл, ми цього не розуміли. Нам було цікаво: що ж такого знайшов старий у тій позбавленій смаку ляльці? Вона ж бо тільки й мала за душею, що кілька прийомчиків. Але ми раділи, бо він був щасливий, веселий, і не підозрювали в ній ніякого зла. І це в ній! Краще я б сам був скрутив їй в'язи.

— Марку! — вигукнула Аделаїда. — Ти хоч думай, що кажеш!

Він лагідно посміхнувся до неї:

— І то правда. Бо люди ще подумають, ніби це я порішив її. Та я, мабуть, і так під підозрою. Якщо хтось і хотів побачити ту дівку мертвою, то це ми з Едді.

— Марку! — скрикнула місіс Джефферсон напівжартома, напівсерйозно. — Та припини ж!

— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Марк Гаскелл. — Але я люблю казати те, що думаю. П'ятдесят тисяч наш шановний тесть хотів покласти на ім'я тієї недолугої, дурнуватої кицьки!

— Марку, не смій! Вона покійна!

— Так, вона покійна, бідолашне бісеня. А чому, зрештою, дівці було не скористатися зброєю, наданою їй природою? Хто я такий, щоб її судити? Я ж бо й сам накоїв у житті стільки лиха… Отож краще буде сказати, що на долю Рубі випало плести інтриги, а нам належало покласти їм край. Із самого початку. Ми зробили дурницю, що не зірвали її гру раніше.

— А що ви сказали Конвеєві, коли він надумав удочерити дівчину й повідомив вам про це? — спитав сер Генрі.

Марк розвів руками.

— А що ми могли сказати? Едді, ця покірна маленька леді, тримала себе в руках прекрасно. Вираз обличчя у неї був героїчний. А я намагався робити так, як вона.

— А я б зняла тривогу! — заявила місіс Бентрі.

— Ну, щиро кажучи, не наше діло знімати тривогу. Адже гроші Джеффові. Ми йому не кревні родичі. Він завжди був до нас дуже добрий. Не лишалось нічого іншого, як ждати. Але ми не любили маленьку Рубі.

— Коли б це була якась інша дівчина, — озвалась Аделаїда. — У Джеффа двоє онуків, знаєте. Якби це був котрийсь із них, ну, тоді ще можна зрозуміти… Джефф завжди наче був такий прив'язаний до Пітера…

— Я, звісно, знала, що Пітер від вашого першого шлюбу, — сказала місіс Бентрі. — Але я про це зовсім забула й завжди вважала його онуком містера Джефферсона.

— Я теж, — мовила Аделаїда. її голос пролунав на такій ноті, що змусив міс Марші повернутися в кріслі й подивитися на неї.

— У всьому винна Джозі, — заявив Марк. — То вона її сюди привела.

— Але ж ти не думаєш, що вона зробила це навмисно? До того ж Джозі тобі завжди подобалась.

— Так. Мені подобалась. Вона здавалась мені славною.

— Те, що вона привела сюди Рубі, — звичайнісінька випадковість.

— Дівчинко, Джозі має голову на в'язах.

— Так, але ж не могла вона передбачити…

— Не могла, — перебив Аделаїду Марк. — Згоден. І не вважаю, що вона замислила все це сама. Але ні найменшого сумніву не маю в тому, що Джозі раніше за нас із тобою побачила, куди вітер віє, і мовчала.

— Я все ж таки гадаю, що не можна її за це звинувачувати, — зітхнувши, мовила Аделаїда.

— О, ми не можемо звинувачувати нікого! — погодився Марк.

— Рубі Кіні була гарнесенька? — поцікавилась місіс Бентрі.

Марк звів на неї здивований погляд:

— Я думав, ви її бачили…

— Так, звісно, бачила, — похопилася місіс Бентрі. — Мертву. Але ж її задушили, ви знаєте, і важко сказати… — Вона затремтіла.

— Як на мене, то Рубі не була гарненька, — замислено промовив Марк. — А без косметики взагалі ніяка. Обличчя худе, витягнуте, маленьке, нижня щелепа запала назад, бозна-який ніс…

— Огидний портрет! — кинула місіс Бентрі.

— О ні, гидка вона не була. Я ж кажу, з косметикою вона була досить симпатична… Ти як гадаєш, Едді?

— Так, косметику вона любила, і це її рятувало. У неї були чудові блакитні очі.

— Так, невинний дитячий погляд, а жирно підведені вії підкреслювали блакить очей. Волосся, звичайно, було вибілене. Знаєте, з білим волоссям — хай навіть вибіленим штучно — вона чимось нагадувала Розамунду, мою дружину. І, скажу вам, це й запало старому в око. — Марк зітхнув. — Так, історія дуже сумна… Але найстрашніше в ній те, що ми з Едді не можемо не радіти з її смерті. — Він не дав Аделаїді висловити протест. — Не треба, Едці. Я знаю, що в тебе на душі. У мене те саме. Я не хочу прикидатись! Але, зрозумійте правильно, у всій історії мене найбільше непокоїть Джефф. Тяжкий це був для нього удар. Я… — Він замовк і втупився у двері з вітальні на терасу. — Так, так. Ану поглянь, хто там?.. А ти безсовісна, Едді!

Місіс Джефферсон глянула через плече, охнула, почервоніла й схопилася на рівні. Вона швидко попростувала терасою до високого, середніх літ чоловіка з худорлявим, мідного кольору обличчям, що тримався якось непевно.

— Часом не Гуго Маклін? — спитала місіс Бентрі.

— Так, це він. Відомий під ім'ям Вільям Доббін.

— Дуже відданий чоловік, правда ж? — пробуркотіла місіс Бентрі.

— Собача відданість, — потвердив Марк. — Досить Едді лише свиснути — і Гуго примчить з іншого кінця світу. Він ще й досі сподівається одружитися з нею. І, скажу вам, вона вийде за нього.

Міс Марші спостерігала за ними радісними очима. Нарешті сказала:

— Он як! Роман?

— У дусі добрих давніх часів, — запевнив її Марк. — Роками тягнеться. Така вже вона жінка, Едді. — І, розмірковуючи вголос, додав: — Мабуть, вранці йому подзвонила. А мені й не сказала!

Едвардз непомітно перетнув терасу й зупинився біля Марка.

— Вибачте, сер. Містер Джефферсон хотів би вас бачити.

— Зараз іду. — Марк підхопився, кивнув усім головою, кинув: — До зустрічі! — І пішов у готель.

Сер Генрі нахилився до міс Марпл і сказав:

— Ну, то як вам подобаються ті, що найбільше виграли від злочину?

Міс Марпл перевела погляд на Аделаїду Джефферсон, що стояла поруч зі своїм давнім другом, і замислено промовила:

— Знаєте, я б сказала, що вона дуже віддана мати.

— О, це правда, — погодилась місіс Бентрі. — Вона віддана Пітеру безоглядно.

— Едді з тих жінок, — мовила міс Марпл, — які всім подобаються і можуть виходити заміж скільки завгодно разів. Але це не та жінка, що не може існувати без чоловіка. Ні, вона зовсім інша.

— Я вас розумію, — сказав сер Генрі.

— Те, що ви обоє маєте на увазі, йде від її уміння слухати, — заявила місіс Бентрі. Сер Генрі засміявся і спитав:

— А Марк Гаскелл?

— О, — мовила міс Марпл, — то чоловік хитрий!

— Знаєте схожу сільську історію?

— Є один будівельник, містер Каржілл. Він стількох людей умовив обманом поприбудовувати всякої всячини!.. А скільки він із них за це здер! І щоразу вмів правдоподібно пояснити свою ціну. Хитрий чоловік. Одружився на грошах. Містер Гаскелл, як я розумію, теж.

— Він вам не до вподоби?

— До вподоби. Як і більшості жінок. Але мене він не проведе. Чоловік він привабливий. Але трохи нерозважливий, забагато говорить.

— Саме так, нерозважливий, — погодився сер Генрі. — І матиме чимало клопоту, якщо не одумається.

Високий чорнявий молодик у білому фланелевому костюмі підійшов до сходів на терасу й на хвилю зупинився, спостерігаючи Аделаїду Джефферсон та Гуго Макліна.

— А це, — люб'язно мовив сер Генрі, — містер X. Можна сказати, одна з цікавих дійових осіб. Професійний танцівник і тенісист. Раймонд Старр, партнер Рубі Кіні.

Міс Марпл з цікавістю подивилася на нього й промовила:

— Приємний чоловік, правда?

— Може, й так.

— Не кажіть дурниць, сер Генрі, — заперечила місіс Бентрі. — Він приємний без ніяких «може».

— Здається, місіс Джефферсон згадувала про те, що вчилася грати в теніс, — тихо промовила міс Марпл.

— Гадаєте, Джейн, тут щось є?

Міс Марпл не встигла відповісти на це запитання, бо до них саме підійшов малий Пітер Кармоді. Він звернувся до сера Генрі:

— Послухайте, ви теж детектив? Я бачив, як ви розмовляли зі старшим поліційним офіцером? Отой товстун, — старший поліційний офіцер, еге ж?

— Так і є, синку.

— Мені сказали, нібито ви страшенно важний детектив із Лондона. Начальник Скотленд-Ярду чи щось таке.

— У книжках начальник Скотленд-Ярду завжди останній нікчема, адже так?

— Ні, тепер не так. Насміхатися над поліцією старомодно. Ви вже знаєте, хто вбивця?

— На жаль, ні.

— Тобто все це дуже подобається, Пітере? — поцікавилася місіс Бентрі.

— Так, трохи. Хоч якась переміна, еге ж? Я тут скрізь нишпорив, думав, може, знайду якісь речові докази, але мені не пощастило. Проте дещо на пам'ять я собі знайшов. Хочете, покажу? А мати чомусь сказала, щоб я його викинув. Ці матері часом просто нестерпні! — Він дістав із кишені сірникову коробку, відкрив і взяв з неї свою коштовність. — Погляньте, це ніготь, її ніготь! Я приклею до нього ярлика, напишу: «Ніготь убитої жінки», — й віднесу його до школи. Гарний сувенір, правда?

— Де ти його взяв? — спитала міс Марпл.

— Ну, мені просто пощастило. Бо тоді я ще не знав, що її збираються вбити. Це було вчора перед вечерею. Ніготь Рубі застряг у шарфі Джозі й порвав його. Мати відрізала ніготь і дала мені, щоб я його викинув. І я б так і зробив, але потім передумав і поклав його в кишеню. А сьогодні вранці згадав і вирішив поглянути, чи він на місці. Ніготь виявився на місці. Тепер ось маю сувенір.

— Яка гидота! — вигукнула місіс Бентрі.

— Ви так гадаєте? — ввічливо спитав Пітер.

— А ще сувеніри в тебе є? — спитав сер Генрі.

— Хтозна. А втім, може, і є.

— Не розумію вас, юначе.

Пітер замислено подивився на нього, потім дістав із кишені конверта, а з нього щось схоже на рудий шнурочок.

— Це шматочок шнурка від черевика отого хлопця. Джорджа Бартлетта, — пояснив він. — Сьогодні вранці я побачив у коридорі під його дверима черевики й на всяк випадок відрізав собі шматочок шнурка.

— На який це випадок?

— Якщо Бартлетт виявиться вбивцею. Він бачив її останній, а це завжди страшенно підозріло, ви ж знаєте… Чи скоро вже вечеря, як ви гадаєте? Жах як хочу їсти. Від обіду до вечері так довго тягнеться час… О, та тут і дядько Гуго! Я й не знав, що мати викликала його. Мабуть, посилала по нього. Вона завжди так робить, коли їй не з медом. А он і Джозі… Агов, Джозі!

Побачивши місіс Бентрі та міс Марпл, Джозефіна Тернер зупинилася. Місіс Бентрі приязно мовила:

— Доброго здоров'я, міс Тернер! Ми приїхали дещо розслідувати.

Джозі винувато роззирнулася, потім тихо озвалась:

— Це жах! І досі ніхто нічого не знає. Тобто й досі не дійшло до газет. Тоді мене, мабуть, розпитуватиме кожен. А це просто жахливо. Сама не знаю, що казати.

Вона розпачливо втупилась у міс Марпл.

— Так, боюся, вам буде сутужно, — зітхнула та. Таке співчуття Джозі потішило.

— Розумієте, містер Прескотт наказав мені мовчати. Воно й добре, але ж кожен неодмінно схоче про щось у мене запитати, а людей же не можна ображати. Містер Прескотт сподівається, що я працюватиму й далі, а він, мовляв, був не дуже тактовний, отож я, звісно, докладу всіх зусиль… І справді, не розумію, чому все повинно окошитися на мені?

— Ви не проти, якщо я відверто про щось вас спитаю? — звернувся до неї сер Генрі.

— О, питайте про що завгодно! — якось нещиро відказала Джозі.

— У вас через усе це були якісь непорозуміння з місіс Джефферсон і містером Гаскеллом?

— Ви маєте на увазі вбивство?

— Ні, я не маю на увазі вбивство.

Джозі ніяково заламала пальці, потім трохи сумно відказала:

— І були й не були, якщо ви мене розумієте. Ніхто з них не сказав мені жодного слова. Та, гадаю, за те, що містер Джефферсон так прикипів серцем до Рубі, вони звинувачували саме мене. Але хіба я винна? Таке буває. Тоді я навіть не думала, що до цього дійде. Я… я була просто ошелешена! — Вона говорила щиро, сумніву не було.

— Я вам вірю, — привітно сказав сер Генрі. — І все ж таки до цього дійшло? Джозі підвела голову:

— Так, це була вдача. Кожен має право на свою вдачу в житті.

Вона обвела всіх зухвалим, запитливим поглядом і пішла в готель.

— Не думаю, що це зробила вона, — розважливо мовив Пітер.

— А цей ніготь — цікава штука, — стиха проказала міс Марші. — Знаєте, він не дає мені спокою. Як пояснити її нігті?

— Нігті? — здивувався сер Генрі.

— Нігті в убитої дівчини, — пояснила місіс Бентрі. — Вони були в неї короткі, але тепер, після розповіді Джейн… Тут щось не те. У таких дівчат нігті завжди довгі.

— Певна річ, якщо вона відірвала одного нігтя, то позрізала й решту, щоб усі були однакові, — зауважила міс Марпл. — Цікаво, чи знайшли в її кімнаті зрізані нігті?

Сер Генрі вражено подивився на неї і сказав:

— Я запитаю Гарпера, коли він повернеться.

— Звідки повернеться? — поцікавилась місіс Бентрі. — Він хіба не поїхав до Госсінггона?

— Ні, — відповів сер Генрі. — Сталася ще одна трагедія. У кар'єрі знайшли спалену машину.

— А в ній хтось був? — насторожилась міс Марші.

— Боюся, що був.

— Гадаю, там була ота дівчинка зі скаутів, яку розшукують. Пейшенс… ні, Памела Рівз, — замислено промовила міс Марпл.

Сер Генрі звів на неї очі:

— Заради всього святого, чому ви так вважаєте? Міс Марші зашарілася:

— По радіо оголошували, що вчора ввечері з дому зникла дівчинка. Вона живе у Данлей-Вейл — це там неподалік, — а востаннє її бачили на зборах дівчат-скаутів у Данбері-Даунз. А це вже й зовсім близько. Отож додому їй треба їхати через Дейнмут. Все збігається, так? Тобто вона або бачила, або чула щось таке, чого ніхто не повинен був ні бачити, ні чути. А коли так, то дівчинка ставала для вбивці небезпечною людиною, і її треба було усунути. Такі два випадки не можуть бути не пов'язані між собою, як ви гадаєте?

— Ви вважаєте, що це теж убивство? — тремтячим голосом спитав сер Генрі.

— А чом би й ні? — її спокійний, лагідний погляд зустрівся з його. — Вчинивши одне вбивство, людина не зупиняється перед другим, адже так? Навіть перед третім.

— Третім?! Невже ви думаєте, що буде й третє?

— Так, цілком можливо.

— Міс Марпл, ви мене лякаєте, — промовив сер Генрі. — Може, ви навіть знаєте, хто буде третій?

— У мене є чудова ідея! — відказала міс Марпл.

13
Полковник Мелчетт і старший поліційний офіцер Гарпер перезирнулися. Гарпер приїхав до Мач-Бенхема порадитись.

— Отже, що ми знаємо і чого не знаємо? — сумно запитав Мелчетт.

— Другого більше, сер.

— Тепер уже треба брати до уваги дві смерті, — сказав Мелчетт. — Два вбивства. Рубі Кіні й та дівчинка, Памела Рівз. Речових доказів, що це саме вона, не дуже багато, але достатньо, її впізнали по ґудзику від скаутської уніформи та по черевичку, який не згорів. Диявольська справа, Гарпер.

— Ваша правда, сер, — поволі мовив старший поліційний офіцер.

— Втішає тільки одне: коли машина загорілася, дівчинка була вже мертва. Так каже Гайдок. Це підтверджується й тим, що вона лежала впоперек сидіння. Певне, її вдарили по голові. Бідолашне дитя…

— А може, задушили?

— Гадаєте?

— Так, сер, є й такі вбивці.

— Знаю. Я бачив батька й матір дівчинки. Мати у нестямі. Це жах. Треба з'ясувати, чи ці два вбивства пов'язані між собою.

Гарпер почав перелічувати події, загинаючи пальці:

— Була на зборах скаутів у Данбері-Даунз. Подруги стверджують, що поводилась, як завжди, й була весела. З трьома подругами, які поверталися до Медчестера автобусом, не поїхала. Сказала, що зайде до універмагу «Вулвортс» у Дейнмуті, а вже звідти поїде автобусом додому. Цілком правдоподібно, адже «Вулвортс» у Дейнмуті розкішний, а дівчинка живе в селі, і їй не часто випадає їздити до містечка. Головна дорога до Дейнмута робить чималий гак; Памела Рівз зрізує його, йде навпрошки через поле і стежками заходить біля готелю «Меджестік» у Дейнмут з його західного боку. Там вона, цілком імовірно, чує або бачить щось таке, що стосується Рубі Кіні, й стає для вбивці небезпечною. Скажімо, чує, як убивця домовляється з Рубі Кіні зустрітись об одинадцятій вечора. Він розуміє, що його підслухали, й усуває Памелу.

— Це в тому разі, якщо вбивство Рубі Кіні було замислене заздалегідь, а не випадкове.

— Гадаю, так воно й було, сер. Хоч і скидається на несподіване насильство — спалах почуттів, ревнощі… Але я вже починаю думати, що це не так. Бо як же тоді пояснити смерть дівчинки? Якщо Памела була свідком самого злочину, то він стався пізно ввечері, близько одинадцятої, а що вона робила такої пори в готелі «Меджестік»? Крім того, її батько й мати занепокоїлись, що вона не повернулась, близько дев'ятої.

— А може, вона просто йшла у Дейнмуті до когось такого, кого не знають ні рідні, ні друзі, і її вбивство зовсім не пов'язане з першим убивством.

— Так, сер, але я не можу в це повірити. Погляньте, навіть ця стара леді, міс Марпл, одразу здогадалася, що тут є якийсь зв'язок і що в машині тіло дівчинки зі скаутів. Метка, скажу вам, ця стара леді! О, вони такі! Кмітливі, знаєте. Одразу мітять у саму суть.

— Вона робила це вже не раз, — сухо промовив полковник Мелчетт.

— Та й потім, сер, ця машина. Саме вона пов'язує друге вбивство з готелем «Меджестік», бо належить містеру Джорджу Бартлетту.

Погляди слідчих знову зустрілися.

— Джорджу Бартлетту? — перепитав Мелчетт. — Он як! Ваша думка?

Гарпер знову заходився методично переповідати різні події:

— Востаннє Рубі Кіні бачили з Джорджем Бартлеттом. Він каже, що потім вона пішла до себе нагору. Це підтверджується: в її кімнаті знайдено сукню, в якій вона танцювала. І тут виникає запитання: чи не пішла вона перевдягнутися, щоб потім зустрітися з ним? І чи не домовлялися вони про побачення раніше — скажімо, перед вечерею, — а Памела Рівз випадково підслухала їх?

— Він заявив про свою машину аж уранці, — підхопив полковник, — і був якийсь невпевнений. Прикидався, ніби не пригадує, коли бачив її востаннє.

— Це може бути від великого розуму, сер. Як на мене, то він або дуже розумний чоловік, і тому такий неуважний, або ж просто неуважний.

— Нам потрібен мотив, — сказав Мелчетт. — А в нього ніякого мотиву вбивати Рубі Кіні немає.

— Так, саме тут ми щоразу й застряємо. Мотив! Як я розумію, всі повідомлення з Палацу танців у Бріксвеллі нічого не дають.

— Анічогісінько! У Рубі Кіні не було хлопця. Слек провів ґрунтовне розслідування. Поставте тільки перед Слеком завдання — і він що завгодно розкопає!

— Саме так, сер, розкопає.

— Коли десь і є щось винюхати, він неодмінно винюхає. Він такий. Але там нічого не було. Слек має список тих, хто найчастіше з нею танцював. Кожного перевірили, з ними все гаразд. Невинні хлопці, і в кожного на цей вечір алібі.

— Ох! — зітхнув Гарпер. — Алібі… Ось що нас тепер непокоїть, не дає спокою.

Мелчетт кинув на нього пильний погляд.

— Он як! Я доручив розслідувати це вам.

— Так, сер. Ми працювали, і дуже ретельно. Навіть звернулися по допомогу до Лондона.

— І як?

— Містер Конвей Джефферсон, певне, гадає, що містер Гаскелл і молода Джефферсон добре забезпечені. Але це не так. їм обом дуже й дуже сутужно.

— Справді?

— Так, сер. Що каже містер Конвей Джефферсон: коли поодружувалися його син і дочка, він відписав їм чималі гроші. Але відтоді минуло стільки років! Містер Френк Джефферсон гадав, що знає, куди і як вкладати гроші. Ризиковані й сумнівні справи оминав. І все ж йому не щастило. Його вклади прогорали. Гроші танули на очах. Сказати правду, місіс Джефферсон ледве зводить кінці з кінцями, вона навіть змушена була віддати сина до державної школи.

— А в свекра допомоги так і не попросила?

— Ні, сер. Як мені вдалося з'ясувати, вона живе з ним під одним дахом і нічого не витрачає на прожиття.

— А здоров'я в нього таке, що він довго не протягне?

— Саме так, сер. А тепер щодо містера Марка Гаскелла. Він картяр, звичайнісінький картяр. Дуже швидко розтринькав жінчині гроші. Тепер у нього чималі борги, і, щоб їх погасити, йому конче потрібні гроші.

— Не сподобався він мені, мушу сказати, — зауважив полковник Мелчетт. — Бридкий тип, правда ж? От він мотив має, це напевне. Для нього усунути дівчину — це дістати двадцять п'ять тисяч фунтів стерлінгів. Мотив цілком достатній.

— Вони обоє мають мотив.

— Про місіс Джефферсон я не кажу.

— Я знаю, сер. Але в обох у них алібі. Вони не могли цього зробити. Ось так.

— У вас є докладний звіт про те, що кожне з них робило ввечері?

— Так, є. Спочатку щодо містера Гаскелла. Вечеряв із тестем і місіс Джефферсон; коли вони пили каву, до них підсіла Рубі Кіні. Потім Гаскелл сказав, що повинен написати листа, й пішов від них. Насправді ж сів у машину і поїхав на узбережжя погуляти. Він мені щиро признався, що не може цілий вечір грати в бридж. А старий просто схибнувся на картах. Отож, щоб не грати, Гаскелл і послався на листа. Рубі Кіні з-за столу не вставала. Марк Гаскелл повернувся, коли вона танцювала з Раймондом. Після танцю Рубі знов сіла до столу й пила з усіма, а тоді пішла танцювати з молодим Бартлеттом, а Гаскелл і решта поділилися на дві пари й почали грати в бридж. Це було за двадцять хвилин до одинадцятої. З-за столу Гаскелл не вставав аж до півночі. І тут сумніву немає, сер. Усі так кажуть — у родині, офіціанти, всі. Отже, він не міг цього зробити. У місіс Джефферсон алібі таке саме. Вона теж не вставала з-за столу. Обоє відпадають.

Полковник Мелчетт відкинувся на спинку стільця й заходився постукувати ножем для паперу по столу.

— Це якщо дівчину вбито до півночі, — уточнив Гарпер.

— Гайдок сказав, що це було саме так. А він дуже надійний чоловік у нашому ділі. Коли вже сказав, то так воно й було.

— Але ж можуть бути всілякі обставини — стан здоров'я, фізична ідіосинкразія тощо.

— Я скажу йому про це. — Мелчетт глянув на годинник, зняв трубку, назвав номер і звернувся до Гарпера:

— Гайдок має бути на місці. Отже, якщо припустити, що її вбито після півночі…

— Тоді є шанс, — підхопив Гарпер. — Після півночі вони там уже й виходили і входили. Припустімо, Гаскелл умовив дівчину зустрітися з ним надворі… скажімо, о дванадцятій двадцять. Він виходить на одну-дві хвилини, задушує її, повертається, а тіло відвозить пізніше — вдосвіта.

— Двадцять миль везе її машиною, щоб підкинути в бібліотеку до Бентрі? К бісу, в таке важко повірити!

— Так, важко, — відразу погодився старший поліційний офіцер.

Задзвонив телефон. Мелчетт узяв трубку:

— Алло, Гайдок, це ви? Я щодо Рубі Кіні. Чи не може бути, що її вбито після півночі?

— Я ж вам сказав, її вбито між десятою і дванадцятою.

— Так, я пам'ятаю. Але ж може бути похибка, еге ж?

— Ні, не може. Коли я сказав до півночі, отже, я мав на увазі саме до півночі. І не пробуйте впливати на медичні свідчення.

— Все це так, але чи не могла датися взнаки фізіологія або ще щось? Ви розумієте, про що я кажу?

— Я розумію тільки, що ви нічого в цьому не розумієте. Дівчина була цілком здорова й нормальна. І я не збираюся міняти свої думки лиш для того, щоб допомогти накинути петлю на шию якомусь нещасному чоловікові, який вам там у поліції не до вподоби. І не заперечуйте. Я знаю ваші методи. До речі, дівчина не з доброго дива сунула голову в петлю. Спочатку її напоїли наркотиком. Дуже сильним наркотиком. Померла вона від удушення, це правда, але спершу її напоїли наркотиком. — Гайдок поклав трубку.

— Ось так, — сумно мовив Мелчетт.

— Мені здавалося, що я знайшов ще одного потенціального вбивцю, але й він відпав.

— Що саме? Хто такий?

— Якщо бути точним, то він ваш клієнт, сер. Звати його Безіл Блейк. Живе поблизу Госсінгтон-хола.

— Оте безсоромне юне нахабисько?! — Від згадки про грубіяна й нечему Безіла Блейка полковник аж на виду потемнів. — А яке відношення має до цього він?

— Здається, він знав Рубі Кіні. Частенько вечеряв у готелі, танцював із нею. Пригадуєте, що сказала Джозі Раймондові, коли з'ясувалося, що Рубі зникла:

«Невже вона з отим кіношником?» Я довідався, вона мала на увазі Блейка. Він працює на студії в Ленвіллі. Джозі не має чим підтвердити, крім власного переконання, що Рубі була від нього в захваті.

— Це вже дещо, Гарпер, уже дещо!

— Якби ж то, сер. Того вечора Безіл Блейк був на вечірці у студії. Ви ж знаєте, як там у них. Починають о восьмій з коктейлів і п'ють, поки не падають. Інспектор Слек допитав Блейка й каже, що той пішов із студії близько дванадцятої. Опівночі Рубі Кіні була вже мертва.

— Хтось може підтвердити його слова?

— Більшість із них, сер, були… добре напідпитку. Там… у його будинку, є жінка, міс Діна Лі. Вона каже, що це правда.

— Це ще нічого не означає.

— Так, сер, може, й ні. Свідчення інших учасників вечірки загалом підтверджують слова Блейка, однак щодо часу певності немає.

— Де ця студія?

— У Ленвіллі, сер, за тридцять миль на південний захід від Лондона.

— Гм… майже стільки ж, як і сюди?

— Так, сер.

Полковник Мелчетт потер носа і невдоволено промовив:

— Ну що ж, здається, і його треба вивести з числа тих, на яких падає підозра.

— Гадаю, так, сер. Немає ніяких свідчень про те, що він серйозно захоплювався дівчиною. Навіть більше… — Старший офіцер Гарпер стримано кашлянув. — Блейк, схоже, цілком захоплений своєю юною леді.

— Отже, лишається «X» — невідомий убивця, — підсумував Мелчетт. — Такий невідомий, що й Слек навіть не може напасти на його слід. Це або Джефферсонів зять, який, певне, хотів би вбити дівчину, але не мав змоги зробити це, або його невістка, що теж має алібі. Або ж це Джордж Бартлетт, у якого немає алібі, і, на жаль, немає мотиву, чи молодий Блейк, що має алібі й не має мотиву. Ось і вся компанія! Ні, стривайте. Ми забули про того танцівника, Раймонда Старра. Зрештою, він бачився з дівчиною найчастіше.

— Важко повірити в те, що вона його особливо цікавила, — поволі промовив Гарпер. — Або ж він театральний актор. До того ж у нього теж є алібі. До півночі він був на виду, танцював з кількома партнерками. Не думаю, що нам пощастить завести на нього справу.

— По суті, — озвався полковник Мелчетт, — ми не можемо завести справу ні на кого.

— Джордж Бартлетт — наша найбільша надія, — сказав Гарпер. — Якщо тільки знайдемо мотив.

— Дані про нього зібрали?

— Так, сер. Єдина в сім'ї дитина. Мамин синочок. Рік тому, після смерті матері, отримав у спадок чималі гроші. Швидко пустив їх за вітром. Скоріше тютя, ніж розпусник.

— Може, в нього щось не те з головою? — з надією мовив Мелчетт.

Старший поліційний офіцер згідливе кивнув головою і відповів:

— А вам не здається, сер, що саме це може бути ключем до розгадки?

— Тобто неосудний злочинець?

— Так, сер. Один із тих, хто задушує молоденьких дівчат. У лікарів є для цього якась довга назва.

— І це вирішить усі наші проблеми, — промовив Мелчетт.

— Одне тільки мені тут не подобається, — сказав Гарпер.

— Що саме?

— Надто вже все просто.

— Гм… так, справді. Отже, почнімо все спочатку: що ми знаємо?

— А нічого, сер, — відказав Гарпер.

14
Конвей Джефферсон здригнувся уві сні й потягся. Його довгі дужі руки були розкидані на ліжку в різні боки. Здавалося, після авіакатастрофи в них перейшла вся сила його тіла. Крізь штори м'яко пробивалося вранішнє світло. Джефферсон сам до себе всміхнувся. Вранці він завжди прокидався такий, як оце сьогодні, — щасливий, свіжий; його життєві сили щоразу повертались. Новий день! Якусь хвилину Конвей Джефферсон полежав. Потім натис кнопку дзвінка, і в пам'яті враз накотилася гірка хвиля. Навіть при Едвардзі, що мовчки, нечутно ступив до спальні, у Джефферсона вихопився стогін. Узявшись рукою за штору, Едвардз завмер, потім спитав:

— Болить, сер?

— Ні, — різко кинув Конвей Джефферсон. — Не стійте, розсовуйте!

Ясні промені ввірвалися в кімнату. Едвардз, усе зрозумівши, відвів од господаря погляд.

Похмурий лежав Конвей Джефферсон; діймали спогади, терзали душу роздуми. Знову і знову перед очима в нього поставало гарненьке, хоч і невиразне, личко Рубі. Тільки в його свідомості не було слова «невиразне». Вчора ввечері він ще сказав би «невинне». Наївне, чисте дитя! А тепер? Страшна втома налягала на Конвея Джефферсона. Він заплющив очі й прошепотів: «Маргарет!» Так звали його покійну дружину.


— А мені до вподоби ваша подруга, — сказала Аделаїда Джефферсон до місіс Бентрі. Вони сиділи на терасі.

— Джейн Марпл жінка чудова, — погодилась місіс Бентрі

— І дуже мила, — усміхнулась Едді.

— Кажуть, нібито вона — пліткарка, — провадила місіс Бентрі. — Але це неправда!

— Не вміємо ми цінувати людей, еге?

— Можна сказати й так.

— Як це не схоже на те, що мені доводилося чути досі! — промовила Аделаїда Джефферсон. Місіс Бентрі пильно подивилась на неї.

— Високі слова, ідеалізація того, що не варте доброго слова… — пояснила Едді свою думку.

— Ви маєте на увазі Рубі Кіні?

Едді кивнула головою.

— Не хочу казати про неї погано — адже в ній не було нічого злого. Нікчемне щуреня, яке мусило боротися за свій шматок… Простувате, дурненьке й добродушне. Але метиковане, знає, де пахне золотом! Навряд щоб вона придумала все це заздалегідь. Просто вона вчасно зорієнтувалась. І зуміла підійти до старого, самотнього чоловіка.

— А він, — замислено мовила місіс Бентрі, — був, певне, таки самотній.

Едді неспокійно засовалась на стільці.

— Атож, цього літа він був самотній, — погодилась вона і раптом, помовчавши, вибухнула: — Марк каже, це я винна! Може, й так, не знаю. — Вона замовкла, а потім, ніби її щось примушувало говорити, заходилася плутано, неохоче розповідати: — Я… у мене життя склалося якось не так! Майк Кармоді, мій перший чоловік, помер одразу після того, як ми побрались, і… я просто зламалася. Пітер, ви ж бо знаєте, народився вже після його смерті. Френк Джефферсон був найближчий Майків товариш. Ми з ним почали часто бачитися. Він був у Пітера хрещений батько — так захотів Майк. Френк мені дуже подобався, до того ж… так було його шкода.

— Шкода? — здивувалася місіс Бентрі.

— Атож. Це звучить дивно. Бачте, Френк мав усе, що хотів. Батько й мати на руках його носили. І все ж — як це вам сказати? — розумієте, старий містер Джефферсон — натура дуже сильна. Поруч із ним втрачаєш власну особистість. Френк це відчував.

Коли ми побралися, він був на сьомому небі від щастя. А містер Джефферсон щедро відписав нам чималі гроші — сказав, що діти не повинні бути залежні й чекати його смерті. Це було так мило і великодушно з його боку!.. Але заразом і надто несподівано. Він мав би поступово привчати Френка до самостійності.

А Френк просто схибнувся на тих грошах. Йому хотілося бути діловим, як батько, взятися за бізнес, робити гроші, мати успіх. Але це виявилось не для нього. На грошові махінації він не пускався, але вкладав капітал невдало. Просто неймовірно, як швидко тануть гроші, коли не вмієш дати їм раду! Чим більше Френк втрачав, тим дужче йому хотілося повернути гроші завдяки якомусь хитромудрому вкладу. А справи йшли все гірше й гірше.

— А чому ж Конвей Джефферсон не наставив його на розум? — запитала місіс Бентрі.

— Френк ніколи й нічого не визнавав. Він прагнув одного: досягти успіху самотужки. Через те ми й не зверталися до містера Джефферсона. А коли Френк загинув, мені залишився дріб'язок — дуже скромні дивіденди. А я… я теж нічого не розповідала його батькові. Бачте… — Вона рвучко обернулася. — Виходило б, ніби я його виказую. А хто таке стерпить? Містер Джефферсон дуже довго хворів, а як одужав, то вирішив, що я цілком забезпечена вдова. І мій принцип — не виводити його з цього обману. Він знає, що я дуже ощадлива, схвалює це й має мене за ощадливу господиню. Та й потім ми з Пітером живемо коло нього, і він оплачує всі наші витрати. Отож мені немає про що турбуватися. — Потім неквапом додала: — Всі ці роки ми жили як одна сім'я, от тільки… розумієте… для нього я так і не стала Френковою вдовою.

— Ви хочете сказати, що він не вірить у їхню смерть? — Вхопилася за її слова місіс Бентрі.

— Так. Джефф чоловік дивовижний. Того ж він і здолав свою трагедію тим, що не визнав смерті. Марк — Розамундин чоловік, я — Френкова дружина, і, хоч насправді Френка й Розамунди з нами немає, вони ніби живі.

— Який тріумф віри! — ніжно промовила місіс Бентрі.

— Це правда. І так минав рік за роком. Але цього літа в мені зненацька щось наче перевернулось. Я відчула… в душі моїй щось повстало. Страшно так казати, але мені більше не хотілося згадувати про Френка! Все відійшло — моя любов, прив'язаність до нього, скорбота за ним… Було — і немає.

Це дуже важко пояснити. Так ніби захотілося почати все спочатку: стати Едді — молодою, сильною, здатною грати в ігри, плавати й танцювати… Бути особистістю! Навіть Гуго… Ви знаєте Гуго Макліна? Він добрий і хоче зі мною одружитися. Досі я про це якось не думала, а цього літа замислилася — не всерйоз, а так, знаєте… — Вона примовкла й похитала головою. — Мабуть, я й справді занедбала Джеффа — не навмисне, ні! Але думки мої, мрії були не з ним. І я зраділа, коли побачила, що йому весело з Рубі. У мене з'явився час для себе. Хіба ж могла я припустити, що він так захопиться нею!

— А коли помітили, то що?

— Я була приголомшена. Геть приголомшена! І… страшно сказати: сердита!

— Я б теж розсердилась, — кинула місіс Бентрі.

— Адже є Пітер, розумієте? Його майбутнє цілком залежить від Джеффа. Я гадала, Джефф має його за свого онука, а виявилося, що хлопець йому ніхто й не одержить спадщини! Подумати тільки! — її міцні гарні руки, що лежали на колінах, затремтіли. — І кому б вона дісталася — отій вульгарній простачці, отій авантюристці! О, я б її й сама вбила!

Едді вражено замовкла, її гарні карі очі, в яких відбився переляк, благальне зустрілися з очима місіс Бентрі.

— Який жах! Що ж я кажу?!

Гуго Маклін, що тихо підійшов ззаду, спитав:

— Про які це жахи ви тут розповідаєте?

— Сідайте, Гуго. Ви, певне, знаєте місіс Бентрі?

Маклін саме привітався зі старою леді й промовив:

— То про які це жахи ви тут казали?

— Я казала про те, що ладна була вбити Рубі Кіні, — відповіла Едді Джефферсон.

Гуго Маклін на хвилину задумавсь, потім озвався:

— Бувши вами, я б цього не казав. Вас можуть не так зрозуміти. — Його рішуче замислені очі промовисто дивилися на неї. — Стежте за собою, Едді. — В його голосі було застереження.

Міс Марпл з'явилася на терасі, коли Гуго Маклін і Аделаїда Джефферсон уже йшли стежкою до моря. Вона сіла поруч із місіс Бентрі й сказала:

— Він такий відданий їй!

— Він відданий їй уже багато років. Незвичайна людина!

— Я знаю. Як майор Бері. Цілих десять років упадав коло вдови одного чоловіка, що загинув на війні в Індії. І вже почали навіть розповідати про це анекдоти! Зрештою вона здалася. Та, на жаль, за десять днів до одруження втекла з шофером. Теж дуже чарівна жінка. І така врівноважена…

— Часом люди коять дивовижні речі, — погодилася місіс Бентрі. — От якби ви були тут, Джейн, коли Едді Джефферсон розповідала про себе — як її чоловік розтринькав усі гроші і вони жодного разу не поскаржилися містерові Джефферсону… А потім, цього літа, з нею наче щось сталося…

— Мені здається, вона повстала проти того, щоб жити в минулому, — сказала міс Марпл. — Зрештою, всьому свій час. Хіба ж усидиш у кімнаті, де постійно зашторені вікна?! Просто місіс Джефферсон підняла штори й скинула вдовине вбрання, а її свекрові це припало не до вподоби. Він відчув себе покинутим, хоч і на мить не припускаю, що він зрозумів, хто її до цього підштовхнув. Це б йому, гадаю, теж не сподобалось. Але він був готовий до того, що сталось, як той старий містер Беджер, коли його дружина вдалася до спіритизму. Кожна гарненька дівчина, що вміє добре слухати, зробила б те саме.

— На вашу думку, ота її двоюрідна сестра, Джозі, привезла дівчину навмисне і це була родинна змова?

Міс Марпл похитала головою:

— Ні, я так не вважаю. І не думаю, що Джозі вміє робити ставку на людські почуття. Вона досить тупувата. Її меткий, але вузько практичний розум не здатен передбачити майбутнє, тому вона щоразу дивується всьому, що стається.

— Здається, це було несподіванкою для всіх, — сказала місіс Бентрі. — І для Едді, та й Марка теж.

Міс Марші усміхнулася:

— Цей мав, я б сказала, інші турботи. Самовпевнений молодик із блукаючим поглядом… Такий у вдівцях довго не засидиться, хоч би який закоханий був у свою дружину. Гадаю, вони обоє стогнали в ярмі завжди живої пам'яті старого містера Джефферсона. Але чоловікам щодо цього легше, звичайно, — цинічно додала міс Марпл.

Цієї самої хвилини Марк у розмові з сером Генрі Клітерінгом підтверджував таку думку про себе. З притаманною йому відвертістю він почав із самої суті:

— Мені раптом спало на думку, що в списку тих, кого підозрює поліція, я стою на першому місці! Вони копалися в моїх фінансових справах. Я банкрут або ось-ось ним стану. Якщо старий Джефф помре, як і слід сподіватися, через місяць-два, а ми з Едді, теж як слід сподіватися, поділимо гроші, то все буде гаразд. У мене страшні борт! І якщо вже настане крах, він буде остаточний! А якщо я дістану відстрочку, то, навпаки, опинюся на висоті й розбагатію.

— А ви азартний гравець, — зауважив сер Генрі Клітерінг.

— І був такий завжди. Ризик в усьому — ось моє гасло! Так, те, що хтось задушив цю бідолашну дівчинку, — для мене велика вдача. Я цього не робив. Я не вбивця. Мені здається, я б ніколи не зміг убити. Бо надто ледачий. Але навряд чи поліція мені повірить! Для них я — особа, що відповідає на запитання слідчого! Мотив — ось він, і ніяких докорів сумління! Хоч убий, не збагну, чому я й досі не за ґратами. Той старший поліційний офіцер вовком на мене дивиться.

— У вас є дуже багато — алібі.

— Алібі — це найсумнівніша річ на світі! Ще жодна невинна людина не мала алібі! До того ж усе залежить від того, здається, коли настала смерть. Гаразд, нехай три лікарі засвідчать, що її вбито опівночі. А якщо щонайменше шість лікарів заприсягнуть, що її вбито о п'ятій ранку? Що тоді буде з моїм алібі?

— О,то ви ще й жартуєте!

— Дурна вдача, правда? — весело мовив Марк. — Відверто кажучи, я трохи наляканий. Так, цим убивством. І не думайте, нібито мені не шкода старого Джеффа. Шкода. Але краще так, краще цей удар, аніж він довідався б про неї всю правду.

— Ви про що?

Марк підморгнув.

— Куди вона ввечері виходила? Б'юсь об заклад, до чоловіка! А Джеффові це не сподобалося б. Аж ніяк не сподобалося б. Коли б він дізнався, що Рубі йому зраджує, і зовсім вона не безневинна лепетушечка, яку з себе вдає… А мій тесть чоловік незвичайний. Він людина залізна, та якщо вже його прорве, — начувайся!

Сер Генрі з цікавістю подивився на Марка.

— Ви його любите чи ні?

— Я його дуже люблю й водночас не можу терпіти. Спробую пояснити. Конвей Джефферсон із тих, хто хоче, щоб кругом усе було по його. Великодушний деспот — ось хто він такий. Щедрий, турботливий, але дудка в його руках, і під неї всі мають танцювати. — Марк Гаскелл зробив паузу, потім повів далі. — Я кохав свою дружину. І вже нікого так не кохатиму. Розамунда була мені й сонце, й щастя, й радість, і коли вона загинула, то я ніби опинився в нокауті на рингу. Але рефері дав мені забагато часу. Зрештою, я чоловік, люблю жінок і не збираюсь одружуватися. Боронь боже! Тут сумніву немає. Доводиться бути обережним, але в мене є свої втіхи. У бідолашної Едді їх немає. Едді чудова жінка — з тих, із якими чоловіки хочуть одружуватися. Дайте їй хоч найменшу можливість — і вона знову вийде заміж, буде й сама дуже щаслива, й ощасливить чоловіка.

Але старий Джефф увесь цей час бачить Едді тільки Френковою дружиною і змушує і її бачити себе такою. Він не знає, що ми з нею у в'язниці. Я вирвався звідти давно, тихенько, Едді — цього літа, — і Джеффа це шокувало, зруйнувало його світ. І ось наслідок — Рубі Кіні. — І Гаскелл, не втримавшись, заспівав:

Але вона в могилі, ох!
А я ще на цім світі!
— Що ж, вип'ємо, Клітерінг!

«Не дивно, що поліція його підозрює», — подумав сер Генрі.

15
Меткаф був одним із найпопулярніших у Дейнмуті лікарів. Він не відзначався професійним тактом, однак його поява підбадьорювала хворих. Це був середнього віку чоловік, із приємним тихим голосом. Він уважно слухав старшого поліційного офіцера Гарпера і ввічливо, чітко відповідав на його питання.

— Отже, все, про що мені розповіла місіс Джефферсон, — правда, містере Меткаф?

— Так, стан здоров'я містера Джефферсона небезпечний. Ось уже кілька років він себе просто не береже. В його розумінні жити як усі — це жити вдвічі інтенсивніше, ніж звичайна людина його віку. Містер Джефферсон від усього відмовляється — відпочивати, не хвилюватися, поволі рухатись і взагалі виконувати будь-яку пораду, мою чи інших лікарів. І ось наслідок — він спрацювався, як старий двигун. Серце, легені, кров'яний тиск — усе під загрозою.

— Отже, містер Джефферсон рішуче відмовляється слухатись?

— Так. Не знаю, правда, чи варто його звинувачувати. Своїм пацієнтам я такого не кажу, містере Гарпер, але вам скажу: людина може спрацюватись як від роботи, так і від бездіяльності. Чимало моїх колег чинять так само, наслідуючи мене, і це непогано. У такому містечку, як Дейнмут, частіше маємо друге. Каліки чіпляються за життя, смертельно перелякані, щоб, крий боже, не перенапружитись, не ковтнути надто свіжого повітря чи якогось мікроба або не з'їсти чогось несвіжого.

— Так, здається, ви маєте рацію, — погодився Гарпер. — Отже, підсумовуючи, можна сказати так: Конвей Джефферсон досить міцний фізично, краще сказати, тілом. На що ж він здатен у своїй, так би мовити, активній формі?

— Руки й плечі в нього неймовірно сильні. До катастрофи він був дуже міцний чоловік. А тепер надзвичайно вправний у своєму кріслі на коліщатах, а на милицях може дістатися від ліжка до крісла, не далі.

— А хіба такому каліці, як містер Джефферсон, не можна зробити протезів?

— Ні, у нього пошкоджений хребет.

— Он як! Дозвольте підсумувати ще раз: Джефферсон міцний, фізично сильний чоловік. Почуває себе добре?

Меткаф кивнув головою.

— Але серце в нього нікудишнє — найменше перенапруження, чи перевтома, чи шок, або раптовий переляк, і він може ґиґнути, так?

— Майже так. Перевтома вбиває його поволі, бо він не здається навіть тоді, коли відчуває втому. Це загострює серцевий стан. Не схоже, щоб перенапруження вбило його раптово. Але несподіваний стрес або переляк зроблять своє діло швидко. Ось чому я особливо застерігав його сім'ю.

— Але ж насправді стрес його не вбив! Адже страшнішого стресу, ніж цей, лікарю, годі й придумати. А містер Джефферсон живий.

Меткаф знизав плечима:

— Так, звичайно. Але якби вам мій досвід, містере Гарпер, то ви б знали, що саме такий випадок і підтверджує неможливість точного прогнозу. Люди, які мають померти від стресу й переохолодження, насправді від стресу й переохолодження не вмирають. І так далі і таке інше. Людський організм значно витриваліший, ніж ми собі гадаємо. А крім того, фізичний стрес, скажу вам, стає фатальним частіше, ніж психічний. Іншими словами, якщо зненацька грюкнуть двері, то це вб'є містера Джефферсона швидше, ніж звістка про страшну смерть дівчини, від якої він був у захваті.

— Цікаво, а чому так?

— Погана новина майже завжди викликає захисну реакцію. Людина відразу ціпеніє, неспроможна цю новину усвідомити. Щоб осягти її до кінця, потрібен час. А от коли грюкнуть двері, або хтось вискочить із шафи, або несподівано з'явиться автомобіль — все це відбувається блискавично. Простіше кажучи, серце від переляку обривається.

— Але ж усі, мабуть, знають, — поволі промовив Гарпер, — що смерть дівчини могла вбити містера Джефферсона?

— О, звичайно! — Лікар зацікавлено подивився на Гарпера. — Чи не гадаєте ви?..

— Я й сам не знаю, що я гадаю, — з досадою відказав старший поліційний офіцер Гарпер.

— Але ви згодні, сер, що ці дві акції між собою пов'язані? — трохи згодом доводив Гарпер серові Генрі Клітерінгу. — Одним пострілом двох зайців! Спочатку дівчину, а вже звістка про її смерть уб'є й містера Джефферсона, перше ніж він устигне переписати заповіт.

— Думаєте, він його переписуватиме?

— Вам краще знати, ніж мені, сер. Адже так?

— Не знаю. До появи Рубі Кіні мені було відомо, що він заповідав розділити свої гроші між Марком Гаскеллом та місіс Джефферсон. І я не розумію, чому тепер він має міняти своє рішення? Хоча містер Джефферсон може вчинити й так.

— Від такого дивака можна всього чекати, — погодився Гарпер. — А особливо, коли його не цікавить моральний бік заповіту — тобто якщо він ладен відписати гроші навіть не кревному родичеві.

— Він дуже любить маленького Пітера, — сказав сер Генрі.

— Гадаєте, він має його за свого внука? Вам це краще знати, ніж мені, сер.

— Ні, я так не гадаю, — поволі промовив сер Генрі.

— Мені б хотілося почути від вас про ще одне, сер, — таке, про що я не можу судити сам. Ті троє — ваші друзі, і ви, певне, знаєте, як містер Джефферсон ставиться до містера Гаскелла й місіс Джефферсон. Ніхто не має сумніву, що він дуже любив їх, але це було тоді, коли один доводився чоловіком його дочці, а друга — дружиною його синові. Я так це розумію. А якщо, приміром, котресь із них знов одружиться?

Сер Генрі замислився, потім сказав:

— Ви щойно зачепили цікаву проблему… Хтозна. Я схильний думати… Але це тільки припущення… Що його ставлення до них дуже помінялося б. Він побажав би їм добра, не мав би на них зла, але для нього вони перестали б існувати.

— В обох випадках? — кивнувши головою, спитав Гарпер.

— В обох. Щодо містера Гаскелла, то це безперечно. Та й щодо місіс Джефферсон теж. Однак тут я не дуже певен. Гадаю, містер Джефферсон любив її заради неї самої.

— Тут може відіграти роль те, що вона — жінка, — розважливо промовив старший поліційний офіцер Гарпер. — Йому легше уявляти її дочкою, ніж містера Гаскелла — сином. Таке трапляється часто. Тещі досить легко сприймають зятів як членів своєї сім'ї, зате дуже рідко буває, щоб свекруха приймала невістку за дочку. Ви не проти, якщо ми пройдемося цією доріжкою до тенісного корту, сер? Я бачу, там сидить міс Марпл. Я хочу попросити, щоб вона зробила мені одну послугу. А якщо казати правду, то я маю намір попросити про цю послугу вас обох.

— Про яку послугу, містере Гарпер?

— Я хочу, щоб ви зробили те, чого не можу зробити я. Щоб ви взялися замість мене за Едвардза, сер.

— За Едвардза? А що вам від нього треба?

— Все, що знайдете за потрібне. Все, що він знає і думає. Про стосунки між членами сім'ї, його погляд на вбивство Рубі Кіні. Едвардз знає про все це краще за будь-кого. Мені він не скаже. А вам скаже. Бо ви джентльмен і друг містера Джефферсона.

— Мене сюди так терміново викликали для того, щоб я добув правду. Тобто довідався про все, що зможу — сумно промовив сер Генрі. — А якої послуги ви чекаєте від міс Марпл?

— Я хочу, щоб вона розібралася з дівчатами-скаутами. їхнє коло ми обмежили півдесятком найближчих подруг Памели Рівз. Може, котрась із них щось чула. Я собі так думаю: не може бути, щоб та дівчинка, зібравшись до «Вулворта», не підбивала когось піти з нею. Мені здається, «Вулворт» — то звичайнісінька відмовка. А коли так, то я хочу знати, куди йшла дівчинка насправді. Комусь же вона та звірилась! А міс Марпл — саме та жінка, яка витягне з дівчаток усе. Вона в дівчатках тямить, скажу вам!

— Як на мене, то в цьому їй немає рівних. У неї страшенно пильне око.

— Ваша правда, — усміхнувся Гарпер. — Повз неї нічого не пройде.

Міс Марпл зустріла їх дуже радо, уважно вислухала Гарпера й одразу дала згоду виконати його прохання.

— Мені дуже хочеться вам допомогти, містере Гарпер. Сподіваюсь, я вам прислужуся. Я маю справи скрізь: у недільній школі, в сирітському будинку, крім того, у мене завжди дуже молоді служниці, і я вже добре навчилася відгадувати, коли дівчина каже правду, а коли щось замовчує.

— Так, ви в цьому ділі справжній експерт! — промовив сер Генрі.

Міс Марпл докірливо глянула на нього й сказала:

— Ох, не кепкуйте з мене, сер Генрі!

— А я й не думаю з вас кепкувати. Ви мали куди більше нагод покепкувати з мене.

— У селі стільки зла надивишся… — пробурмотіла міс Марпл.

— До речі, — озвався сер Генрі, — я з'ясував одну річ, про яку ви мене просили. Містер Гарпер каже, що в кімнаті Рубі Кіні у кошику на сміття були обрізки нігтів.

— Справді? То он воно що… — замислено промовила міс Марпл.

— А навіщо вам це, міс Марпл? — запитав Гарпер.

— Це те, що з-поміж усього іншого… ну, викликало в мертвій дівчині подив. Щось не так було з її руками, і я спершу не могла зрозуміти, що саме. А потім до мене дійшло: адже в дівчат, які про себе дбають — користуються косметикою і таке інше, — нігті завжди довгі. Звичайно, я знаю, часом дівчата люблять гризти нігті — це. одна з тих звичок, від яких самому відучитися важко. Та якщо маєш самолюбство, то швидко відвикнеш. І все ж я схильна думати, що Рубі Кіш не відучилася сама. До того ж малий Пітер — ви ж його знаєте — сказав, нібито в неї були довгі нігті, але вона одним зачепилась і зламала його. Отже, решту дівчина, звісно, підрізала, щоб усі були однакові. Тому я й поцікавилася обрізками нігтів, а сер Генрі усе з'ясував.

— Щойно ви сказали, — зауважив сер Генрі, — «це те, що з-поміж усього іншого…» Було ще щось?

Міс Марші кивнула головою і відповіла:

— О, звичайно! Одяг. З ним усе не так.

Обидва чоловіки зацікавлено подивилися на неї.

— Але чому? — спитав сер Генрі.

— Бачте, одяг на ній був старий. Так сказала Джозі. Та я й сама бачила, що він потертий, зношений. Виходить, з ним усе не так.

— Не розумію, чому?

Міс Марші трохи зашарілась.

— Адже версія яка? Рубі Кіні перевдяглася і вийшла зустрітися з чоловіком чи хлопцем, що в нього вона, як сказали б мої племінники, «уклепалась»?

Гарпер кліпнув очима.

— Є така версія. У неї було, як то кажуть, побачення.

— Чому ж тоді, — допитувалася міс Марпл, — на ній була стара сукня?

Старший поліційний офіцер замислився, почесав потилицю і сказав:

— Я вас розумію. Ви вважаєте, що на ній мало б бути щось нове?

— Я вважаю, що на ній мала б бути найкраща сукня. Вона ж дівчина.

— Так, але послухайте, міс Марпл, — утрутився сер Генрі. — Припустімо, вона збиралася на побачення. Можливо, у відкритій машині чи прогулятися десь за селом… І, щоб не ризикувати, вона вдягла старе.

— Це було б розумно, — погодився Гарпер. Міс Марпл повернулася до нього і збуджено заговорила:

— Розумно було б одягти штани й пуловер або твідовий костюм. Не хочу здатися снобом, але нічого не вдієш, так зробила б будь-яка дівчина нашого… нашого кола. Вихована дівчина, — провадила міс Марші, розвиваючи тему, — завжди одягається відповідно до обставин. І хоч який спекотний буде день, а вихована дівчина у квітчастій шовковій сукні ніколи не прийде на побачення.

— А що ж одягають на зустріч із коханцем? — хотів знати сер Генрі.

— Якби вони зустрічалися в готелі чи в такому місці, де носять вечірні туалети, то Рубі, звісно, одягла б найкращу свою сукню. А на прогулянку вбиратися так просто безглуздо. Тим-то на ній мав би бути найпривабливіший спортивний костюм.

— Так зробила б якась модниця, але Рубі…

— Рубі так не зробила б, — погодилася міс Марпл. — Рубі, скажімо відверто, леді не була. Вона належала до того прошарку, що одягає все найкраще для найменш відповідних випадків. Торік ми якось улаштували на Скрентор-Рокс пікнік. Ви б тільки побачили, що понацуплювали на себе дівчата! Легкі шовкові сукні, лаковані туфлі і бозна-які капелюшки. Щоб лазити по скелях серед заростів дроку та вереску. Хлопці поприходили у найкращих костюмах. А коли йдуть пішки на прогулянку, вдягаються зовсім інакше. Це, власне, уніформа, а дівчата, схоже, не розуміють, що шорти личать тільки дуже струнким!

— І ви вважаєте, що Рубі Кіні… — неквапом промовив Гарпер.

— Я вважаю, що на ній мала б бути сукня, в якій вона танцювала, — її найкраща, рожева. І перевдяглася б вона тільки у ще краще.

— Тоді як же ви все це поясните, міс Марпл? — поцікавився старший поліційний офіцер.

— А ніяк… Поки що. Але нутром чую, що це дуже важливо.

16
На огородженому сіткою майданчику закінчився урок з тенісу, що його давав Раймонд Старр. Дебела, середнього віку жінка коротко подякувала йому, взяла блакитний джемпер і подалася до готелю. Раймонд гукнув їй услід щось веселе й повернувся до лавки, де сиділо троє глядачів. У руці у нього була сітка з тенісними м'ячами, під пахвою — ракетка. Безтурботний усміхнений вираз на його обличчі де й дівся. Старр був стомлений і заклопотаний.

— От і все, — зітхнув він, підходячи до глядачів. На його засмаглому обличчі враз спалахнула широка, чарівна хлопчача усмішка, що так пасувала до його стрункої постаті. «Скільки ж йому років — двадцять п'ять, тридцять, тридцять п'ять? — подумав сер Генрі. — Важко сказати».

— Вона ніколи не навчиться грати, — хитаючи головою, заявив Раймонд.

— Усе це вам, мабуть, дуже надокучає? — поцікавилася місіс Марпл.

— Буває, — просто відповів Раймонд. — А надто наприкінці літа. Якийсь час ще підбадьорює думка про платню, та зрештою навіть вона не додає сили.

Гарпер раптом устав і сказав:

— За півгодини я пришлю по вас, міс Марпл, гаразд?

— Гаразд, спасибі. Я буду готова.

Гарпер пішов. Раймонд стояв і дивився йому вслід. Потім промовив:

— Ви не проти, якщо я на хвилину сяду?

— Прошу, — відказав сер Генрі. — Закурите? — Він запропонував йому сигарети, дивуючись, чому мав досі проти Старра упередження. Може, тому, що він — професійний тренер із тенісу й танцівник? Якщо так, то справа тут не в тенісі, а скоріше в танцях. Англійці, вирішив сер Генрі, ставляться недовірливо до кожного, хто добре танцює. А в цього молодика рухи дуже граційні. Рамон… Раймонд… Як же його звати?! І раптом сер Генрі спитав про це вголос.

Молодик вражено звів на нього очі.

— Спершу моє професійне ім'я було Рамон. Рамон і Джозі звучить по-іспанському. Потім проти іноземців виникли якісь упередження, і я став Раймонд. Це вже по-британському.

— А справжнє ім'я у вас зовсім інше? — поцікавилася міс Марпл.

— Справжнє моє ім'я Рамон, — усміхнувся він. — Бачте, бабуся в мене була аргентінка.

«Так он звідки така грація!» — промайнуло в сера Генрі.

— Але спершу мене звали Томас. До болю прозаїчно! — Старр обернувся до сера Генрі. — Ви приїхали з Девоншіра, сер, чи не так? Зі Стейна? У тих краях жив мій рід. У Елмонстоні.

Обличчя в сера Генрі проясніло.

— То ви один з елмонстонських Старрів? А я й гадки про це не мав.

— Звідки ж вам було знати… — В голосі Раймонда чулася гіркота.

— Не пощастило… е-е… і всяке таке, — пробурмотів сер Генрі.

— Маєток було продано після того, як наш рід прожив у ньому, здається, років триста. Ну, звісно! Мабуть, ми своє віджили. Мій старший брат виїхав до Нью-Йорка. Став видавцем, має гроші. А решту сім'ї життя розкидало по світу. Тепер, скажу вам, важко знайти роботу, коли за плечима лише середня освіта. Якщо пощастить, можна дістати в готелі місце портьє. Краватка й манери там у ціні. Якось я влаштувався організатором виставок у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продаж дивовижних порцелянових ванн персикового й лимонового кольорів, велетенські демонстраційні зали… Але я ніколи не знав, що скільки коштує, коли фірма може поставити замовникові товар, і мене викинули на вулицю.

Єдине, що я вмів по-справжньому, — це танцювати й грати в теніс. Мене взяли на роботу в готель на Рів'єрі. Я там добре заробляв. Потім випадково почув, як один старий полковник — справжній старий полковник, просто старезний, до кінчиків пальців британець і завжди розповідав про індійське місто Пуну — підійшов до власника готелю й на повен голос заявив: «Де той ваш танцюрист? Я його хочу купити. Моя дружина й дочка бажають танцювати! Де той тип? Скільки він із вас бере? Подати мені танцюриста!» Не варто було звертати на нього увагу. Але я не стерпів. І покинув готель. Приїхав сюди. Платня менша, зате працювати приємніше. Вчу товстух грати у теніс, хоч вони ніколи цього не навчаться. Та ще танцюю з дівчатами багатих клієнтів — тими дівчатами, яких ніхто не запрошує на танець! Але… таке життя, що вдієш! Вибачте, розпустив нюні… — Раймонд засміявся. Зблиснули білизною зуби, в кутиках очей набігли зморшки. Він раптом став здоровий, щасливий, бадьорий.

— Я дуже радий цій розмові, — сказав сер Генрі. — Мені весь час хотілося з вами поговорити.

— Про Рубі Кіні? Нічим не можу допомогти. Я не знаю, хто її вбив, і дуже мало знаю про неї. Вона мені не довіряла.

— Дівчина вам подобалася? — поцікавилась міс Марпл.

— Не дуже. Але ненависті до неї я теж не відчував. — Говорив він якось байдуже, недбало.

— Отже, ви нікого не підозрюєте? — спитав сер Генрі.

— На жаль, ні. Я б сказав Гарперові, якби щось знав. Мені здається, це один із тих підлих злочинів, коли немає ні доказів, ні мотивів.

— Двоє людей мають мотив, — заперечила міс Марпл.

Сер Генрі гостро глянув на неї.

— Справді? — здивувався Раймонд.

Міс Марпл уперто дивилася на сера Генрі, і той знехотя промовив:

— Її смерть дасть, мабуть, п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.

— Що?! — вражено вигукнув Раймонд. — О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!

Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:

— Боюсь, ви ідеаліст.

— Я?! — Старр засміявся. — Тільки не я! Я страшний цинік.

— Гроші, — сказала міс Марпл, — мотив дуже вагомий.

— Можливо, — гаряче кинув Раймонд. — Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… — Він замотав головою, потім устав. — А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. — В голосі його вчувалося задоволення. — На десять хвилин спізнилась.

Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:

— Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?

— Хоче краще грати, — пояснив сер Генрі.

— Едді й так непогано грає, — заявив Гуго. — Та й на біса це їй? Вона ж не має наміру брати участь в Уїмблдонському турнірі! — Якусь хвилину він мовчав, потім спитав: — А хто цей Раймонд? Звідки тут узявся професіонал? Щось дуже він нагадує мені латиноамериканця.

— Він із роду девоншірських Старрів, — відповів сер Генрі.

— Що?! Невже?!

Сер Генрі кивнув головою. Гуго Макліну ця новина вочевидь не сподобалась. Він дужче насупився і сказав:

— Не знаю, навіщо Едді мене викликала? У всій цій справі з неї, здається, й волосина не впала. Едді ще ніколи не мала такого гарного вигляду. І нащо було мене викликати?

Сер Генрі не без цікавості спитав:

— А коли вона вас викликала?

— Е-е… коли все це сталося.

— По телефону? Чи телеграмою?

— Телеграмою.

— Цікаво, коли місіс Джефферсон її послала?

— Ну, я напевно не знаю…

— А коли ви її отримали?

— Власне, я її не отримував. Мені прочитали її по телефону.

— Чому? А де ж ви були?

— Річ у тім, що напередодні ввечері я з Лондона виїхав і зупинився в Данбері-Хед.

— Що?! Недалеко звідси?

— Смішно, правда ж? Дізнався, коли скінчився раунд у гольф, і одразу ж сюди.

Міс Марпл замислено дивилася на нього. Гуго був збуджений і тримався невпевнено.

— Я чула, що в Данбері-Хед дуже мило й недорого, — промовила міс Марпл.

— Так, недорого. Я не можу дозволити собі платити дорого. Там дуже гарно.

— Треба буде якось поїхати туди, — запропонувала міс Марпл.

— Що? А-а… так, треба буде… — Маклін підвівся. — Краще піду нагулювати апетит. — Мов задерев'янілий, він рушив від них геть.

— Жінки не бережуть тих, хто їх обожнює, — сказав сер Генрі.

Міс Марпл усміхнулась, але промовчала.

— Вам не здалося, що він зануда? — спитав сер Генрі. — Мені цікаво почути вашу думку.

— Інтереси в нього не вельми широкі, — сказала міс Марпл. — Але здібності він має. І досить чіткі.

Сер Генрі встав.

— Мені пора — маю справи. Он до вас іде місіс Бентрі.

Місіс Бентрі прийшла заспана. Важко зітхнувши, вона сіла поруч із міс Марпл.

— Я розмовляла з покоївками, — почала вона. — Але все марно. Нічого нового! Думаєте, дівчина фліртувала з кимось у готелі й ніхто нічого не знав?

— Питання цікаве, люба моя. Однак заперечувати цього не ризикну. Якщо таке було, то хтось про це знає. Але дівчина, певне, поводилася дуже розважливо.

Місіс Бентрі перевела погляд на тенісний корт.

— Едді робить у тенісі успіхи. А цей тренер — симпатичний молодик. Едді просто цвіте. Вона й досі приваблива жінка. Не здивуюсь, якщо вона знову вийде заміж.

— І дуже розбагатіє, коли помре містер Джефферсон, — додала міс Марпл.

— О, Джейн, у вас завжди такі чорні думки! І чому ви й досі не розгадали цю таємницю? Схоже на те, що ми тупцюємо на місці. Мені здавалося, ви одразу здогадаєтесь, хто це зробив, — докірливо промовила місіс Бентрі.

— Ні, люба моя, здогадалась я не одразу, а тільки згодом.

Місіс Бентрі звела на неї переляканий, недовірливий погляд.

— Ви вже знаєте, хто вбив Рубі Кіні?

— Ну звісно, знаю! — відказала міс Марпл.

— Джейн, хто це?! Зараз же скажіть мені!

Міс Марпл рішуче похитала головою і підібгала губи.

— Вибачте, Доллі, але я цього не зроблю.

— Чому?

— Тому що ви жінка необачна й усім розповісте. А якщо й не скажете відверто, то натякнете.

— Та ні, не скажу. Жодній живій душі не скажу.

— Люди, які отак запевняють, дотримують слова найменше. Нічого не вийде, люба. До цього ще далеко. Ще дуже багато чого неясно. Найгірше в цій справі те, що з самого початку всі були надто легковірні. Не можна вірити всьому, що кажуть люди. Коли трапляється щось підозріле, я просто нікому не вірю. Я, бачте, знаю людську натуру.

— Ви ніколи не вірите в те, що вам кажуть люди, так? — з гіркотою в голосі перепитала місіс Бентрі. — Але я не така вже й дурна. Ви, певне, гадаєте, ніби я не знаю, про що йдуть розмови у Сент-Мері-Міді, в усьому графстві? Всі кажуть те саме: немає диму без вогню. Коли дівчину знайдено в бібліотеці Артура, то він конче має щось знати. Кажуть, нібито дівчина була його коханка або позашлюбна дочка й шантажувала його. Мелють язиком кому що в голову вдарить. І так воно й триватиме! Спочатку Артур нічого не розумітиме. Він-бо такий милий старий простак, що й не припустить, ніби люди можуть таке про нього подумати. Його уникатимуть, і тоді він нарешті замислиться: що ж сталося? Помалу йому почне прояснятись, і раптом його ошелешить! Він замкнеться в собі й день при дні страждатиме. І я приїхала сюди, щоб вивідати все! Це вбивство треба розкрити! Якщо ні, тоді життя Артура обернеться на пекло, а я цього не допущу. Нізащо! Я не хочу, щоб мій старий Артур зазнавав мук за те, чого не робив! Я залишила його вдома й приїхала до Дейнмута з однією метою: знайти правду.

— Я знаю, люба, — сказала міс Марпл. — Я приїхала сюди з тією самою метою.

17
У тихому готельному номері Едвардз шанобливо слухав сера Генрі Клітерінга.

— У мене до вас кілька запитань, Едвардзе. Але спершу я хотів би пояснити вам свій статус. Коли сталася ця трагедія, ваш господар послав по мене. Свого часу я був комісаром поліції у Скотленд-Ярді, а тепер на пенсії. Містер Джефферсон попросив мене скористатися моїм досвідом і з'ясувати правду. — Сер Генрі на мить замовк.

Едвардз, трохи схиливши голову, пильно дивився на співрозмовника. Потім сказав:

— Саме так, сер Генрі.

Клітерінг поволі, розважливо повів далі:

— У будь-якому розслідуванні є багато інформації, яку приховують. Роблять це з різних причин — або вона стосується сімейних таємниць, або люди вважають, що вона не має до справи ніякого відношення й навіть може поставити когось у незручне становище.

— Саме так, сер Генрі, — знову проказав Едвардз.

— Сподіваюсь, Едвардзе, тепер ви чітко уявляєте собі всю складність цієї справи. Покійна дівчина ось-ось мала стати прийомною дочкою містера Джефферсона. Двоє людей були зацікавлені, щоб цього не сталося, — містер Гаскелл і місіс Джефферсон.

Очі в слуги зблиснули, і він запитав:

— Дозвольте поцікавитись, сер: вони під підозрою?

— Арешт їм не загрожує, якщо ви хотіли почути це. Але поліція змушена підозрювати їх до кінця розслідування.

— Становище в них неприємне, сер.

— Дуже неприємне. І тепер, щоб добути правду, слідству треба зібрати всі факти. Багато важать реакція, слова й жести містера Джефферсона та членів його сім'ї. Як вони почувалися, що робили, що казали? Я питаю вас, Едвардзе, через те, що про це можете знати тільки ви. Вам відомі настрої господаря.

Спостерігаючи за ним, ви, певне, здогадуєтесь, чим вони викликані. Я питаю про це не як поліцейський, а як друг містера Джефферсона. Тобто якщо сказане вами не стосуватиметься справи, то поліції я його не переповім. — Він замовк.

— Я вас розумію, сер, — поволі мовив Едвардз. — Ви хочете, щоб я говорив щиро і розповів про те, про що й не згадував би, а ви й не мріяли б почути, якби йшлося про звичайне розслідування.

— Ви дуже розумний чоловік, Едвардзе, — сказав сер Генрі. — Це саме те, що я мав на увазі. Якусь хвилину Едвардз помовчав, тоді повів далі:

— Звичайно ж, я знаю містера Джефферсона дуже добре. Я з ним уже чимало років і бачив його всякого — й бадьорого, й засмученого. Часом, сер, подумки питав себе: чи варто так боротися з долею, як бореться містер Джефферсон? Це йому обійшлося дуже дорого. Якби він зміг здатися, стати нещасним, самотнім, зламаним старим чоловіком, йому було б легше. Але для цього він надто гордий. Вмерти, але не здатися, — ось його гасло. Однак це виснажує його нерви, сер Генрі. На вигляд він чоловік урівноважений. Але я бачив, як він задихався від люті. А найбільше його вбиває обман.

— Ви маєте на увазі щось конкретне, Едвардзе?

— Так, сер. Ви просили мене бути щирим.

— Саме так.

— Тоді, сер Генрі, я вам ось що скажу: ота молода жінка, якою захопився містер Джефферсон, цього не варта була. Відверта кажучи, вона не заслуговувала доброго слова, їй було начхати на містера Джефферсона. Вся ця гра в повагу і вдячність — звичайнісінький обман. Не думаю, що дівчина йому якось шкодила, ні, просто вона була не така, якою він її бачив. І це дивно, сер, адже містер Джефферсон такий проникливий, розважливий джентльмен, його не легко обманути. Та чого не буває з джентльменом, коли йдеться про молоду жінку. Бачте, місіс Джефферсон, якій він завжди симпатизував і сам залежав від цієї симпатії, за літо дуже змінилася. Містер Джефферсон це помітив і сприйняв боляче. Розумієте, він любив її. А містера Марка ніколи не любив.

Сер Генрі перебив його запитанням:

— І все ж він постійно тримає містера Гаскелла біля себе?

— Так, але це — данина пам'яті про міс Розамунду, тобто місіс Гаскелл. Містер Джефферсон її дуже любив, вона була його втіха. А містер Марк — чоловік місіс Розамунди. Містер Джефферсон тільки так його завжди й сприймав.

— А якщо, приміром, містер Марк знов одружиться?

— Містер Джефферсон лютуватиме, сер.

— Навіть так? — звів брови сер Генрі.

— Він цього не покаже, але буде саме так.

— А якщо вийде заміж місіс Джефферсон?

— Містерові Джефферсону це теж не сподобається, сер.

— Прошу, розповідайте далі, Едвардзе.

— Я вже казав, що містер Джефферсон захопився тією дівчиною. З джентльменами це трапляється, мені вже не раз доводилося таке бачити. На них находить, мов хвороба. їм хочеться захистити дівчину, вберегти її від лиха, осипати дарами, і в дев'яти випадках із десяти дівчина сама здатна дати собі раду й добре бачить свій шанс.

— Отже, ви вважаєте, що Рубі Кіні була інтриганка?

— Бачте, сер Генрі, дівчина була молода й недосвідчена, але задатки неабиякої інтриганки мала і стала б нею, якби ввійшла в смак. За п'ять років з неї вийшов би справжній експерт у цьому ділі.

— Я радий почути вашу думку про неї, — сказав сер Генрі. — Це дуже важливо. А тепер ви не пригадали б, коли містер Джефферсон говорив про це з членами родини?

— Таких розмов було дуже мало, сер. Містер Джефферсон висловлював свою думку й не допускав ніяких заперечень. Містерові Марку, що любив побалакати, він просто затикав рота. А місіс Джефферсон багато не говорила, вона жінка тиха. Але переконувати його не дуже поспішала.

Сер Генрі кивнув головою і спитав:

— Що ще? Як сприймала все це сама дівчина?

— Для неї це був, я б сказав, тріумф, сер Генрі, — не приховуючи відрази, сказав слуга.

— Тріумф, кажете? А вам не здається, що… — Сер Генрі добирав слова, прийнятні для Едвардза. — Що… е-е… її прихильність трималася на чомусь іншому?

— Містер Джефферсон руки їй не пропонував, сер. Він мав намір її удочерити.

— Гаразд. І все ж таки що ви про це гадаєте?

— Я, сер, був свідком одного випадку… — неквапом почав слуга.

— Це вже цікаво, розкажіть.

— Може, в цьому нічого такого й немає, сер. Просто якось Рубі розкрила сумочку, і звідти випав невеличкий фотознімок. Містер Джефферсон глянув на нього, мов шуліка на жертву, й сказав: «Егей, дівчинко, а це хто такий?» На знімку був молодик, смаглявий такий, з розтріпаним чубом, а краватка в нього була пов'язана недбало. Міс Кіш вдала, ніби нічого про це не знає, і сказала: «І не здогадуюся, Джеффі. Не збагну навіть, як він попав до моєї сумочки. Я його туди не клала».

Але містер Джефферсон, сер, був не дурень. Негарна це історія… Він розсердився, насупив брови і хрипко промовив: «Не прикидайся, кицю, ти добре знаєш, хто це такий». Тоді Рубі враз поміняла тактику. Вона злякалась і сказала: «Я його впізнала! Колись він приходив сюди, і я з ним танцювала. Але як його звати, не знаю. Якийсь ідіот підкинув мені в сумочку його знімок. Ці хлопці такі придурки!» Вона відкинула назад голову, засміялась і все зам'яла. Але дівчина сказала неправду, сер. І не думаю, що містер Джефферсон їй повірив. Після того кілька разів він змірював її пильним поглядом і часом допитувався, де вона була.

— А ви коли-небудь бачили в готелі того, хто був на знімку? — поцікавився сер Генрі.

— Я його не знаю, сер. Я, звісно, не часто буваю внизу, серед пожильців.

Сер Генрі кивнув головою, спитав ще щось, однак Едвардз нічого додати вже не міг.

У поліційному відділку Дейнмута Гарпер ставив запитання Джессі Девіс, Флоренс Смолл, Беатріс Геннікер, Мері Прайс та Ліліан Ріджвей. Дівчата були приблизно одного віку й відрізнялися лише розумом. Дуже різні за походженням — дочки дрібних дворян, фермерів, власників крамниць, — вони розповідали те саме. Того нещасливого дня Памела Рівз поводилась як завжди, жодній з подруг нічого не сказала, крім того, що збиралася піти до «Вулворта», а вже звідти поїхати автобусом додому.

У кабінеті Гарпера в кутку сиділа літня жінка. Дівчата її, мабуть, і не помітили. Бо якби помітили, то їх, певне, зацікавило б, хто вона така. На службовця поліції жінка не була схожа. Дівчата, видно, подумали б, що вона теж свідок, якого допитуватимуть. За двері вийшла остання дівчина. Старший поліційний офіцер Гарпер витер чоло, обернувся до міс Марпл і подивився на неї допитливим, але безнадійним поглядом. Міс Марпл, однак, твердо заявила:

— Я б хотіла поговорити з Флоренс Смолл.

Гарпер звів дугою брови, проте кивнув головою і натис кнопку. З'явився констебль.

— Запросіть Флоренс Смолл, — наказав Гарпер.

Дівчина ввійшла в супроводі констебля. Це була дочка заможного фермера — висока, гарне волосся, якийсь пустотливий рот і налякані карі очі. Вона заламувала руки й дуже нервувала. Гарпер глянув на міс Марпл, і та кивнула йому головою. Старший поліційний офіцер підвівся і сказав:

— Ця леді має до вас кілька запитань, — і вийшов, причинивши за собою двері.

Флоренс неспокійно глянула на міс Марпл. Очі в дівчини були цієї хвилини такі, як у корів на фермі в її батька.

— Сідайте, Флоренс, — мовила міс Марпл. Дівчина слухняно сіла. Не впізнаючи сама себе, вона раптом заспокоїлась, відчула себе як удома. Чужа й важка атмосфера поліційного відділка розвіялась, у кабінеті стало затишно.

— Розумієш, Флоренс, — почала міс Марпл, — нам дуже важливо знати все про бідолашну Памелу. Що вона робила в день своєї смерті?

Флоренс пробурмотіла, що все розуміє.

— І я певна, ти постараєшся нам допомогти? Дівчина кивнула головою і насторожено подивилася на міс Марпл.

— Замовчувати будь-який факт — це означає чинити дуже серйозний злочин, — пояснила міс Марпл. Дівчина міцно стисла пальці в кулаки.

— Я роблю скидку на те, — провадила міс Марпл, — що ти перелякана через цей виклик у поліцію. Ти боїшся також, щоб тебе не звинуватили, що ти й досі мовчала. Може, навіть шкодуєш, що вчасно не зупинила Памелу. Але ти повинна бути сміливою дівчинкою і щиро у всьому признатися. А якщо відмовишся, то це вважатимуть фальшивим свідченням. За це, як ти знаєш, можна потрапити до в'язниці.

— Я… я скажу…

— А тепер, — різко мовила міс Марпл, — жодного нещирого слова, Флоренс! Негайно розказуй мені про все! Намела не їздила до «Вулворта», так?

Флоренс облизувала губи язиком і благальне дивилася на міс Марпл, як тваринка, що її хочуть убити.

— Тут щось пов'язане з кіно, так? — спитала міс Марпл.

Неймовірна полегкість у переміш із вдячністю засвітилася в очах Флоренс. Стіна, що досі стримувала дівчину, впала. Задихаючись, Флоренс прошепотіла:

— Так, так!

— Я здогадувалась, — сказала міс Марпл. — А тепер розказуй усе до ладу.

Флоренс прорвало:

— Ох, я так хвилювалася! Бачте, я пообіцяла Пам, що нікому нічого не скажу. А потім, коли її знайшли в машині… О, це був такий жах! Я тоді думала помру, адже це я винна. Я повинна була її зупинити. Але ж я не знала, що там щось негаразд. Потім, коли мене спитали, чи того дня я не помітила в ній чогось незвичайного, я навіть не встигла й подумати й відповіла: «Ні». А тоді вже не знала, що казати далі. До того ж я справді нічого не знала — тільки те, що мені сказала Пам…

— І що ж тобі сказала Пам?

— Ми саме йшли стежкою до автобуса, щоб їхати на збори. Вона спитала, чи вмію я тримати таємниці, і я сказала, що вмію, а Пам змусила мене заприсягтися, що я мовчатиму. Після зборів вона збиралася їхати до Дейнмута на кінопробу. Пам зустрічалася з одним продюсером — він саме повернувся з Голлівуда. Йому потрібен був типаж, і вона якраз підходила. Він попередив її, щоб вона не дуже розраховувала, бо наперед нічого не скаже, поки не побачиш людину на фотографії, ви ж знаєте. Може, мовляв, нічого й не вийде. у потрібна була молоденька дівчина, власне, школярка, що їздить з естрадним артистом і робить дивовижну кар'єру. Пам чудово грала в шкільних спектаклях, і продюсер бачив, що вона змогла б грати, тільки для цього треба багато над собою працювати.

Флоренс Смолл перевела дух. Міс Марпл аж занудило від цієї нестримної балаканини про кінозірок, Голлівуд, шалений успіх і гроші.

— Отож вони про все домовилися, — правила своєї Флоренс. — Після зборів Пам мала приїхати до Дейнмута, зустрітися з продюсером у готелі, а звідти він повіз би її до їхньої невеличкої студії в Дейнмуті. Це він так сказав. А після проб вона могла сісти в автобус і поїхати додому. Про наслідки проб він мав повідомити їй через кілька днів, і якби проби виявилися вдалими, то бос, містер Гамстайтер, приїхав би до неї додому, щоб поговорити з батьками.

Звичайно, на словах усе було чарівно! Я зеленіла від заздрості! На зборах Пам поводилась як завжди, — по ній ніколи нічого не скажеш. Потім вона заявила, що їде до «Вулворта», і лиш підморгнула мені.

Я бачила, як вона йшла тротуаром. — Флоренс заплакала. — Я повинна була зупинити її! Повинна була! Я мала знати, що це неправда! Я мала сказати… О господи, краще б я сама вмерла була!

— Ну ж бо, ну! — Міс Марші погладила її по плечу. — Все гаразд. Ніхто тебе не звинуватить, Флоренс. Ти дуже добре зробила, що мені про це розповіла.

Якийсь час вона ще втішала дівчину, а через п'ять хвилин переповіла все Гарперові. Той був дуже засмучений.

— Розумний гад! — заявив він. — Ну постривай же, попадешся ти мені! Це відкриває справу зовсім з іншого боку.

— Так.

Гарпер подивився скоса на міс Марпл.

— Вас це не дивує?

— Я щось таке передбачала.

Старший поліційний офіцер не без цікавості запитав:

— А чому ви вибрали саме цю дівчину? Всі вони були смертельно перелякані, і як на мене, поводились однаковісінько.

— У вас немає досвіду вислуховувати, як брешуть дівчата. А в мене є. Пригадайте, Флоренс як і решта дивилася вам просто в очі, стояла серйозна і тільки переступала з ноги на ногу? Але ви не бачили, як вона виходила за двері. Я одразу ж здогадалась: дівчина щось приховує. В таких випадках людина вмить розслаблюється. Так завжди робить моя молоденька покоївка Дженет. Вона переконливо доводить, що край пирога обгризли миші, а як тільки вийде за двері, одразу ж видає себе самовдоволеною усмішкою.

— Я вам дуже вдячний, — сказав Гарпер і замислено додав: — Ленвілльська студія, так?

Міс Марпл підвелась.

— Боюсь, мені треба поспішати, — відповіла вона. — Рада була допомогти вам.

— Ви назад до готелю?

— Так, спаковувати речі. Треба швиденько повертатися до Сент-Мері-Міда. У мене там багато справ.

18
Міс Марпл вийшла на терасу, попростувала доглянутою стежкою в своєму садку за ворота, завернула до вікарія, перетнула садок і, підступивши до вітальні, легенько постукала у віконницю. Вікарій саме готував недільну проповідь. Його молода гарненька дружина втішалася успіхами свого малесенького нащадка, що бавився на килимку біля каміна.

— Можна до вас, Грізельдо?

— О прошу, міс Марші! Ви тільки погляньте на Девіда! Він сердиться, що вміє повзати тільки задки. Щоразу поривається вперед, а рачкує задки до коробки з вугіллям!

— Він такий славний, Грізельдо!

— Правда ж, нівроку? — хвалилася молода мати, намагаючись бути безсторонньою. — Я не дуже ним клопочуся. Всі книжки кажуть, що дитину якомога довше слід залишати саму.

— Це дуже розумно, люба, — підтвердила міс Марпл. — Гм… Я прийшла спитати, чи ви не збираєте часом на щось гроші?

Вікарієва дружина здивовано подивилась на міс Марпл.

— Та зборів ціла купа! — І вона почала перелічувати їх на пальцях.

— Мене влаштує будь-що, — сказала міс Марпл. — Я могла б обійти людей… із записником, якщо ви даєте мені таке повноваження.

— Щось розслідуєте? Розумію… Звичайно ж, я дам вам повноваження. Зберіть пожертвування на добродійні заходи. Гроші дуже потрібні, — розповідала Грізельда, проводжаючи гостю до дверей. — А може, ви скажете мені, що там таке? — уже на прощання спитала вона.

— Потім, люба, — відказала міс Марпл, поспішаючи.

Із записником у руці міс Марпл швидко крокувала за село до перехрестя. Тут вона повернула ліворуч, поминула «Блу Боар» і вийшла до Четсворта, більше відомого як «Новий будинок містера Букера». Завернула у ворота, підійшла до дверей і рішуче постукала. Відчинила молода блондинка на ім'я Діна Лі. Косметики на ній було менше ніж звичайно, але сама дівчина мала якийсь брудний вигляд. Вона була в сірих штанях і яскраво-зеленому джемпері.

— Доброго ранку! — весело привіталася міс Марпл. — Можна до вас на хвилинку? — Розмовляючи, вона ступила в дім, і Діна, захоплена зненацька, не встигла й отямитись. — Дякую, — мовила міс Марпл, привітно всміхаючись і обережно вмощуючись на старовинний бамбуковий стілець. — Досить тепло як на цю пору року, еге ж? — торохтіла міс Марпл, випромінюючи добродушність.

— Так, справді… — відказала міс Лі. Не знаючи, як бути в такій ситуації, вона розпечатала коробку сигарет і запропонувала гості: — Може, закурите?

— Спасибі, я не курю. Я зайшла спитати, чи не змогли б ви щось пожертвувати для нашого добродійного розпродажу наступного тижня?

— Для добродійного розпродажу? — повторила Діна Лі так, ніби проказувала іноземні слова.

— У будинку вікарія, — уточнила міс Марпл. — Наступної середи.

— О! — щелепа в міс Лі відвисла. — Боюся, що не зможу…

— Зовсім нічого? Навіть півкрони? — Міс Марпл показала свого записника.

— О… е-е… Ну гаразд. Стільки, мабуть, зможу. — Дівчині полегшало, і вона закопирсалась у сумочці.

Міс Марпл окинула гострим оком кімнату і відразу ж зауважила:

— Я бачу, у вас немає килимка перед каміном.

Діна Лі озирнулась, потімвтупилася в гостю. Вона не могла помітити, що стара леді дуже уважно її вивчає, та, крім легенького роздратування, це не викликало в дівчини ніяких емоцій. Міс Марпл завважила це й сказала:

— Так воно й небезпечно, скажу вам. Жарини, буває, випадають і псують килимок.

«Дивна стара пліткарка», — подумала Діна, але відказала досить приязно, хоч і непевно:

— Колись він тут був. Але я не знаю, де він дівся.

— Певне, такий пухнастий, вовняний? — поцікавилася міс Марпл.

— З овечої шкури, — аж сама дивуючись, пояснила Діна. «От стара шкапа!» Вона дістала півкрони: — Ось, візьміть.

— О, спасибі, люба! — Міс Марпл узяла гроші й розгорнула записника. — Е-е… як мені записати ваше прізвище?

Погляд у Діни відразу став важкий, зневажливий. «Ти ба, носата стара видра! — подумала вона. — То ось чого ти прийшла, шукаєш, де пахне скандалом!» І дівчина чітко, вочевидь задоволене відповіла:

— Міс Діна Лі.

Міс Марпл спокійно глянула на неї і сказала:

— Цей котедж належить містерові Безілу Блейку, так?

— Так, а я — міс Діна Лі! — Голос її пролунав задирливо, голова відкинулася назад, блакитні очі спалахнули.

Міс Марпл подивилася на неї ще спокійніше й промовила:

— Дозвольте дати пораду, хай навіть вона здається вам зухвалою.

— Вона вже здається мені зухвалою. Краще нічого не кажіть.

— І все ж таки, — мовила міс Марпл, — я скажу. Хочу порадити вам, і то неодмінно: перестаньте називати себе в селі своїм дівочим прізвищем.

Діна вирячила на неї очі й спитала:

— Що… що ви маєте на увазі?

— Дуже скоро, — щиро мовила міс Марпл, — вам, певне, знадобиться людське співчуття і добра воля. Вашому чоловікові теж. У старомодній провінції упереджено дивляться на людей, які живуть разом неодружені. Вас обох, либонь, тішить удавати з себе таку парочку й відштовхувати людей, отих «старих зануд», як ви їх називаєте. Але й від старих зануд буває користь.

— Звідки ви знаєте, що ми одружені? — спитала Діна.

— О люба моя! — ухильно відказала міс Марпл і всміхнулася.

— І все ж таки, — наполягала Діна, — як ви дізнались? Ви що… були в Сомерсет-Хаусі[5]?

— У Сомерсет-Хаусі? О ні! Про це не важко було здогадатися. В селі, знаєте, чутки розходяться дуже швидко. Скажімо, про ваші сварки… У молодят таке трапляється частенько. А от коли люди живуть разом неодружені, цього не буває. Коли шлюб незаконний, люди куди обережніші. Їм треба враховувати одне одного і взагалі краще не сваритися. Одружені, я помітила, дістають насолоду від сімейних баталій і, е-е… взаємовигідного примирення. — Вона замовкла, лагідно кліпаючи очима.

— Ну, я… — Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. — Ви просто чудо! — сказала вона. — Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді?

Міс Марпл спохмурніла й промовила:

— Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.

19
Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:

— Безіла? За вбивство? Ви жартуєте?

— Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах?

Діна перевела дух.

— Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю «Меджестік»? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві?

— Так.

— Але ж це дурниця!

Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.

— Джин і вермут. Ти… — почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю.

Задихаючись, Діна заголосила:

— Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.

— О господи! — вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: — О господи! О господи!

Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:

— Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю!

Він обійняв її і промовив:

— Господь з тобою, мила!

— То чому ж вони кажуть… Ти ж її навіть не знав, правда?

— Чого ж, він її знав, — озвалася міс Марпл.

— Заткни рога, стара відьмо! — люто кинув Безіл. — Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі «Меджестік». Оце й усе — їй-богу, це все!

— Нічого не розумію, — спантеличено промовила Діна. — Чому ж тоді тебе мають підозрювати?

Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.

— Що ви зробили з килимком? — спитала міс Марпл.

— Викинув його на смітник, — машинально відказав Блейк.

Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.

— Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні?

— Так, я не міг їх повибирати.

— Що ти кажеш? — закричала Діна.

— Спитай її. Вона, здається, знає все.

— Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, — промовила міс Марпл. — Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози… спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.

— Близько другої ночі, — сумно мовив Безіл Блейк. — Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив… я побачив… — Йому перехопило в горлі, і він замовк.

Міс Марпл почала розповідати далі:

— Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді…

Безіл Блейк похитав головою:

— Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя. Вона була вже мертва й лежала… отут, у моїй вітальні. — Він затремтів.

— Ви, звісно, були сам не свій, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви були п'яні, а нерви у вас слабенькі. Вас, певне, охопила паніка. Ви не знали, як бути…

— Я боявся, що ось-ось з'явиться Діна й побачить мене з мертвою дівчиною, подумає, що це я її вбив. Потім мені прийшла в голову одна ідея. Тоді… Не знаю чому, але вона здалася мені блискучою. Я подумав: а чому б не підкинути дівчину в бібліотеку старому Бентрі? Той старий пихатий тип завжди на все дивиться звисока, зневажливо так, артистично, по-жіночому. «Хай знає, старий бундючний грубіян, — міркував я. — Ох і дурний же він матиме вигляд, коли побачить блондинку на своєму килимку». І, щоб пояснити все до кінця, додав: — Я був трохи п'яний, знаєте. Це було як розвага. Старий Бентрі з мертвою блондинкою!

— Атож, атож, — мовила міс Марпл. — У малого Томмі Бонда теж була така сама ідея. Досить вразливий хлопчик із комплексом неповноцінності. Він казав, що вчителька чіплялася до нього. Посадив у настінний годинник жабу, і та вистрибнула на вчительку. Ви вчинили так само, — провадила міс Марпл. — От тільки труп — куди серйозніша річ, ніж жаба.

Безіл знову застогнав:

— На ранок я прохмелів і збагнув, що накоїв. Мене скував страх. Потім сюди приїхала поліція — ще один віслюк, отой начальник поліції. Я його боявся, а щоб це приховати, повівся з ним грубо.

Діна виглянула у вікно й сказала:

— Під'їхала машина. У ній чоловіки.

— Мабуть, поліція, — кинула міс Марші.

Безіл Блейк устав. Він раптом зробився спокійний і рішучий. Навіть усміхнувся. Потім сказав:

— Отже, мені доведеться за це відповідати, так? Гаразд. Діно, люба, тримайся. Зв'яжися зі старим Сімсом — він адвокат нашої родини. Поїдь до матері й признайся, що ми одружилися. Вона не вкусить. І не хвилюйся, я цього не робив. Все має бути гаразд, розумієш, серце моє?

У двері постукали, і Безіл гукнув:

— Увійдіть!

У дверях з'явився інспектор Слек зі ще одним чоловіком і сказав:

— Містер Безіл Блейк?

— Так.

— Я маю ордер на ваш арешт. Ви звинувачуєтесь у вбивстві Рубі Кіні вночі на двадцяте вересня цього року. Попереджаю: все, що ви казатимете, може бути використане проти вас на суді. А зараз ходімо зі мною, прошу. Ви дістанете можливість зв'язатися зі своїм адвокатом.

Безіл кивнув головою, подивився на Діну, але не торкнувся її, тільки сказав:

— До побачення, Діно!

«Міцненький горішок» — промайнуло в інспектора Слека. Легенько вклонившись, він привітався з міс Марпл і подумав: «А ця стара кицька метка, її не обдуриш! Гарно ж ми прокрутили з килимком! І чоловік з автопарку біля студії допоміг, засвідчив, що молодик пішов з вечірки об одинадцятій, а не о дванадцятій. Не думаю, що його хлопці давали фальшиві свідчення, просто вони були п'яні, а на другий день Блейк їм сказав, що поїхав о дванадцятій ночі, і вони йому повірили. Ну що ж, цей уже попався. Йому пахне Броадмур[6] — він божевільний, його не повісять. Спочатку, мабуть, задушив Рівз, вивіз її за село, пішки повернувся до Дейнмута, взяв свою машину, що стояла десь на бічній алеї, помчав на вечірку, тоді повернувся до Дейнмута, притяг сюди Рубі Кіні, задушив її, підкинув у бібліотеку старого Бентрі, потім гайнув на своїй машині до кар'єру, підпалив чужу машину й приїхав сюди. Божевільний!»

Коли поліцейські з Безілом поїхали, Діна Блейк обернулася до міс Марші і промовила:

— Я не знаю, хто ви така, але ви повинні зрозуміти одне: Безіл цього не робив!

— Я знаю. І знаю, хто це зробив. Але це не так легко довести. Те, що ви щойно сказали, може допомогти. Ви наштовхнули мене на одну ідею… Я ніяк не могла збагнути, який же зв'язок… Отже, що там було?

20
— Я вдома, Артуре! — оголосила, немов королівський указ, місіс Бентрі, коли ввійшла до кабінету. Полковник Бентрі підбіг, палко поцілував дружину.

— Це просто чудово!

Слова його лунали щиро, манери були вишукані, але ніжну дружину, якою довгі роки була місіс Бентрі, не ошукаєш. І вона відразу ж запитала:

— Щось сталося?

— Ні. Нічого. А що таке?

— Ну, не знаю, — непевно мовила місіс Бентрі. — Все якось не так, хіба ні?

Розмовляючи, вона скинула пальто, і полковник Бентрі, обережно підхопивши його, поклав на спинку канапи. Все, як завжди, і водночас якось не так. «Чоловік наче всох, — подумала місіс Бентрі. — Потоншав, ще більше згорбився, під очима мішки, а погляд його не готовий зустрітися з моїм». Удаючи веселого, полковник Бентрі провадив:

— Ну, то як там у Дейнмуті?

— О, це була справжня насолода! Тобі слід було поїхати туди, Артуре.

— Я не міг, люба. У мене дуже багато справ.

— І все ж, гадаю, переміна місця не завадила б. Тобі подобаються Джефферсони?

— Так, звичайно. Бідолаха… Славний чоловік. Все так прикро…

— Що ж ти робив, поки мене не було?

— А нічого, власне. Ходив по фермах. Сам переконався, що Андерсонам таки пора перекривати дах. Старий уже не полагодиш.

— А як минуло засідання Редфордшірської ради?

— Я… ну… Знаєш, я не поїхав.

— Не поїхав? Але ж ти мав головувати!

— Розумієш, Доллі, сталася якась помилка. Мене спитали, чи я не проти, коли замість мене головуватиме Томпсон.

— Зрозуміло! — відрубала місіс Бентрі. Вона стягла рукавичку й кинула її в кошик на сміття.

Старий Бентрі ступив був до кошика, але жінка спинила його:

— Не треба. Облиш її. Я ненавиджу рукавички!

Полковник Бентрі стривожено подивився на дружину. Місіс Бентрі твердо промовила:

— Ти у четвер вечеряв з Дафсами?

— А, це? Вечерю відклали. У них захворів кухар.

— Ідіоти! — кинула місіс Бентрі й запитала: — Ти вчора ходив до Нейлорзів?

— Я їм зателефонував, сказав, що мені недобре, й вибачився. Вони мене зрозуміли.

— Авжеж, — сумно мовила місіс Бентрі. Вона сіла за письмовий стіл, узяла садові ножиці й спокійнісінько повідрізала один по одному пальці в своєї другої рукавички.

— Що ти робиш, Доллі?!

— Мені хочеться нищити, — відказала місіс Бентрі. Потім підвелася. — Де ми сядемо після вечері, Артуре? У бібліотеці?

— Ну… е-е… я не знаю, чи… Та й тут дуже приємно… або у вітальні.

— Я думаю, — заявила місіс Бентрі, — ми сядемо в бібліотеці.

Бентрі виструнчився, в очах його спалахнули веселі іскорки, і він промовив:

— Гаразд, люба моя, сядемо в бібліотеці!


Роздратовано зітхнувши, місіс Бентрі поклала телефонну трубку. Вона дзвонила вже двічі, і щоразу та сама відповідь: міс Марпл удома немає. Нетерпляча вдачею, місіс Бентрі швиденько всіх обдзвонила, навіть торговця рибою — той жив у такому місці, що завжди знав, хто й де був у селі. Але він вибачився, бо цього дня міс Марпл не бачив.

— То де ж вона?! — ні до кого не звертаючись, вигукнула місіс Бентрі.

За спиною в неї хтось поштиво відкашлявся. Вихований Лоррімер пробурмотів:

— Ви шукаєте міс Марпл, мадам? Я щойно бачив, як вона підходила до будинку.

Місіс Бентрі кинулася до дверей, розчинила їх і, задихаючись від хвилювання, привітала міс Марпл.

— А я вас скрізь шукала! Де ви були? — Місіс Бентрі подивилася через плече. Лоррімер зник. — Це просто жах! Люди починають цуратися Артура! Він на очах постарів. Ми повинні щось зробити!

— Не хвилюйся, Доллі! — якось дивно промовила міс Марпл.

Із дверей кабінету вийшов полковник Бентрі.

— О, міс Марпл! Доброго ранку! Дуже радий, що ви прийшли. Моя дружина надзвонювала вам, немов збожеволіла.

— Мабуть, я краще розповім вам про новину, — сказала міс Марпл, ідучи за місіс Бентрі до кабінету.

— Новину?

— Щойно за вбивство Рубі Кіні заарештовано Безіла Блейка.

— Безіла Блейка?! — вигукнув полковник.

— Хоч він і не вбивав, — додала міс Марпл.

Полковник Бентрі не звернув на ці слова уваги. Певне, й не почув їх до пуття.

— Ви хочете сказати, що він задушив дівчину, привіз її сюди й підкинув у мою бібліотеку?

— Він підкинув її у вашу бібліотеку, — пояснила міс Марпл, — але він не вбивав.

— Дурниці! Якщо Блейк підкинув її в бібліотеку, то він-таки й убив. Одне випливає з одного!

— Не конче. Він знайшов її в своєму котеджі, коли вона була вже мертва.

— Дуже правдоподібна історія! — іронічно кинув полковник. — Якщо ви — порядна людина й знаходите трупа, то дзвоните до поліції.

— Ну, — мовила міс Марпл, — не в кожного ж такі залізні нерви, як у вас, полковнику Бентрі. У вас ще та школа. А молодь тепер зовсім інша.

— Кишка тонка, — зауважив полковник, повторюючи заяложену свою думку.

— Дехто з них, — провадила міс Марпл, — пережив тяжкі часи. Я багато чула про Безіла. Він пройшов підготовку з пасивної протиповітряної оборони ще коли йому було вісімнадцять років. Тоді ж ускочив до охопленого вогнем будинку й виніс по одному четверо дітей. Потім кинувся ще й по собаку, хоч його попереджали, що це дуже небезпечно. Будинок завалився і накрив його. Безіла витягли, врятували, але груди в нього були тяжко поранені, і він довго лежав у гіпсі. Саме тоді Блейк і зацікавився конструюванням.

— О! — Полковник прокашлявся і висякав носа. — А я… е-е… я про це й не знав.

— Він про це не любив розповідати, — пояснила міс Марпл.

— Е-е… цілком правильно. Міцна закваска. Куди міцніша, ніж я гадав. Це ще раз підтверджує те, що не треба поспішати, коли складаєш про людей думку. — Полковник Бентрі мав присоромлений вигляд. — І все ж таки… — У ньому знову прокинулось обурення. — Що він собі думав, коли хотів звалити вину на мене?

— Навряд щоб він цього хотів, — сказала міс Марпл. — Він просто задумав пожартувати. Бачте, він був тоді п'яний.

— Був п'яний?! — вигукнув полковник Бентрі з притаманною англійцям симпатією до всього, що пов'язане зі спиртним. — Ну, знаєте, не можна засуджувати чоловіка за п'яну витівку. Пригадую, коли я вчився у Кембріджі, то якось таке втнув… Ну гаразд, дарма. Одне слово, страшний скандал тоді був. — Він пирснув зо сміху, потім враз похопився і став серйозний. Змірявши міс Марпл пильним поглядом, спитав: — То ви вважаєте, що то не він убив, так?

— Я цього певна.

— І знаєте, хто це зробив?

Міс Марпл кивнула головою.

— Вона просто чудо! — вигукнула місіс Бентрі в захваті.

— Ну, і хто ж?

— Я ж оце й прийшла, щоб попросити вашої допомоги, — сказала міс Марпл. — Гадаю, коли ми побуваємо в Сомерсет-Хаусі, у нас з'являться грандіозні ідеї!

21
Сер Генрі був дуже похмурий.

— Мені це не до вподоби, — сказав він.

— Я розумію, — мовила міс Марпл, — для вас такий метод нетрадиційний. Але це дуже важливо для того, щоб переконатися остаточно. І якщо містер Джефферсон погодиться…

— А Гарпер? Чи варто його в це втягувати?

— Для нього буде обтяжливе так багато знати. Ви, звісно, можете йому натякнути. Наглянути за певними людьми, постежити за ними…

— Гаразд, це те, що треба, — сказав сер Генрі.

Старший поліційний офіцер Гарпер свердлив поглядом сера Генрі Клітерінга.

— Сер, я хотів би мати ясність. Ви мені на щось натякаєте?

— Я повідомляю вам, що мій друг має намір поїхати завтра — і він не робить із цього таємниці — до свого адвоката в Дейнмуті і скласти новий заповіт.

Гарпер ще дужче насупив свої густі брови.

— Містер Конвей Джефферсон збирається оголосити про це зятеві й невістці?

— Про це він скаже їм сьогодні ввечері.

— Розумію. — Старший поліційний офіцер постукав самопискою по столі й повторив: — Розумію. — Потім його гострий погляд знову втупився в сера Генрі.

— Отже, ви проти версії з Безілом Блейком?

— А ви?

Вуса Гарпера здригнулись, і він сказав:

— А міс Марпл?

Чоловіки подивились один на одного, і Гарпер промовив:

— Гаразд, облиште це на мене. Все буде законно. Ніяких пересмикувань фактів, обіцяю вам.

— І ще одне, — сказав сер Генрі. — Краще погляньте ось на це. — Він розгорнув аркуш паперу й посунув його через стіл.

Цього разу спокій зрадив Гарпера, і він аж присвиснув:

— От тобі й маєш! То це ж зовсім міняє справу. Як ви таке розкопали?

— Жінки, — пояснив сер Генрі, — завжди страшенно цікавляться шлюбними справами.

— А надто літні й самотні, — додав старший поліційний офіцер.

Конвей Джефферсон подивився на товариша, що саме переступив поріг; його обличчя розпливлося в усмішці.

— Я сказав їм, і вони сприйняли все дуже добре.

— І що ж ви сказали?

— Тепер, мовляв, коли Рубі мертва, нехай ті п'ятдесят тисяч, які я заповів їй, підуть на добродійну справу, що нагадувала б про неї, тобто на лондонський гуртожиток для молоденьких дівчат, котрі працюють професійними танцівницями. Щось безглуздіше годі й придумати, скажу вам. Уявляю, як я їх ошелешив — так, ніби й справді зважився б на щось таке. — Потім замислено додав: — Дурницю я зробив із тією дівчиною, скажу вам. Певне, старію вже й виживаю з розуму. Тепер я це зрозумів. Вона була славна дівчина, але більшість із того, чим я її наділяв, я сам-таки й вигадав. Удавав, ніби вона нова Розамунда! У них однакове волосся, але серце й розум різні. Дайте мені цей папір. Тут прозирає досить цікавий зв'язок.

Сер Генрі зійшов униз і звернувся до портьє.

— Містер Гаскелл, питаєте? Він щойно поїхав на своїй машині. Певно, до Лондона.

— Он як! А місіс Джефферсон де?

— Місіс Джефферсон, сер, щойно пішла спати. Сер Генрі зазирнув до вітальні й танцювальної зали. У вітальні насуплений Гуго Маклін розв'язував кросворд. У танцювальній залі Джозі мужньо всміхалася в обличчя гладкому, спітнілому чоловікові і спритно уникала його ніг. Товстунові вочевидь дуже подобалося танцювати. Граційний і невеселий Раймонд танцював з анемічною на вигляд шатенкою у дорогій сукні, що була їй дуже не до лиця.

— Отже, спати, — тихо мовив сер Генрі й рушив нагору.

Була третя година ночі. Вітер ущух; над спокійним морем світив місяць. У кімнаті Конвея Джефферсона — він лежав обкладений подушками, — крім його важкого дихання, ніяких звуків не було чути. Не повівав навіть легенький вітерець, від якого гойднулися б штори на вікні. І все ж таки вони гойднулися, за мить розтулилися, і на тлі місячного сяйва з'явилась постать. Потім штори зійшлися, знову стало тихо, але тепер у кімнаті була ще одна людина. Все ближче й ближче підкрадався непрошений гість до ліжка. Джефферсон дихав глибоко й рівно. Великий і вказівний пальці готові були відтягти шкіру; у другій руці завмер шприц. Та раптом із темряви вихопилася рука і, мов кліщами, стисла руку з голкою; друга рука залізною хваткою схопила непрошеного гостя. Холодний голос закону промовив:

— Не вийде! Віддайте голку! Спалахнуло світло.

Конвей Джефферсон сумно дивився з подушок на вбивцю Рубі Кіні.

22
— Кажучи словами конандойлівського доктора Ватсона, я хочу знати ваш метод, міс Марпл, — промовив сер Генрі Клітерінг.

— А я хочу знати, що вас на це штовхнуло, — поцікавився старший поліційний офіцер Гарпер.

— Господи, міс Марпл, ви знову відзначились! Я хочу почути про все з самого початку, — заявив полковник Мелчетт.

Міс Марпл розгладила найкращу свою вечірню шовкову сукню. На обличчі в неї виступив рум'янець, вона всміхалась і дуже ніяковіла.

— Боюся, що мій «метод», як висловився сер Генрі, надзвичайно аматорський, — почала вона. — Річ у тім, бачте, що більшість людей, у тім числі й поліцейські, надто довіряють цьому брехливому світові. Вони вірять усьому, що їм кажуть. А я ніколи ні в що не вірю. Я люблю довести все собі сама.

— Це науковий підхід, — зауважив сер Генрі.

— У нашому випадку, — вела далі міс Марпл, — деякі речі були прийняті як щось незаперечне, а не просто звичайні факти. А факти, як я помітила, були такі: жертва молода і гризла нігті; зуби в неї трохи стирчали — так часто трапляється в молоденьких дівчаток, якщо зуби вчасно не виправити спеціальною металевою пластинкою. Діти дуже неслухняні й, коли дорослі не бачать, виймають ті пластинки.

Та я відхилилася від теми. Про що я казала? Ага, так ось. З болем дивлячись на мертву дівчину — адже урвалося молоде життя, я подумала, що вбивця — дуже зла людина. Те, що труп знайшли в бібліотеці полковника Бентрі, сплутувало всі карти. Але це факт, від якого нікуди не дінешся. Насправді ж задум інший, і це збило нас із пантелику. Хтось вирішив звалити вбивство на бідолашного молодого Безіла Блейка — чоловіка для такого діла дуже підходящого. Але Блейк підкинув труп до полковникової бібліотеки, затяг події і цим дуже напакостив справжньому вбивці. Підозра мала одразу впасти на містера Блейка — адже поліція з'ясує, що він знав дівчину, сам був зв'язаний з іншою дівчиною, а Рубі приходила його шантажувати або щось таке, і він, розгнівавшись, задушив її. Звичайнісінький брудний злочин, які трапляються в нічних клубах.

Але все поламалось, і розслідування зосередилося на сім'ї Джефферсонів — на превелике невдоволення однієї особи.

Як я уже згадувала, людина я дуже підозрілива. Мій небіж Раймонд каже — жартома, звісна річ, — що розум у мене, як і в усіх людей вікторіанської доби, нагадує помийну яму. Але вікторіанці, до речі, знаються на людській натурі. Так ось, маючи такий негігієнічний — чи все ж таки гігієнічний? — розум, я подивилася на справу з погляду грошей. Двом людям вигідна смерть дівчини, і цього не заперечиш. П'ятдесят тисяч — великі гроші, а особливо коли ти у фінансовій скруті. Звичайно ж, обоє вони славні, приємні люди, на вбивць не схожі, але хто що знає, чи не так?

Взяти, приміром, місіс Джефферсон. Усі її люблять. Але очевидно й те, що цього літа жінка стала якась неспокійна, стомилася від такого життя, коли вона цілком залежна від свекра. Вона знала — так казав лікар, — що містер Джефферсон довго не проживе, отже, було б непогано, якби Рубі Кіні зникла. Місіс Джефферсон безмежно віддана своєму синові, а в деяких жінок виникає дивовижна ідея, нібито злочин, вчинений заради своїх нащадків, можна виправдати. Я таке вже бачила.

Містер Гаскелл, якщо користуватися спортивною термінологією, був, звичайно ж, лідер куди вірогідніший. Він картяр, і високі моральні засади, як я розумію, йому чужі. Але я мала певні підстави гадати, що тут не обійшлося без жінки.

Моя версія здавалась гіпотетичною, оскільки я дивилась на справу з погляду грошей. Однак обоє мали алібі на той час, коли Рубі Кіні, згідно з медичною експертизою, померла. Та невдовзі знаходять спалену машину з трупом Памели Рівз, і тоді вся справа стає як на долоні. Алібі, звісно, тепер втрачає всяку вагу.

Отже, я мала дві половинки справи, і обидві досить переконливі. Але вони не збігалися. Між ними мав бути зв'язок, а я його не знаходила. В однієї особи, котру я вважала причетною до справи, не було мотиву. Безглуздо з мого боку! — мовила, розмірковуючи вголос, міс Марші. — Якби не Діна Лі, я б до цього не додумалася — до найочевиднішої речі в світі! Сомерсет-Хаус! Одруження! Це стосувалося не тільки містера Гаскелла та місіс Джефферсон, а й інших людей. Якщо хтось із цих двох був одружений або ж збирався одружитись, то з'явився третій. Раймонд, приміром, гадав, що має шанс узяти заміж багату жінку. Він був дуже чуйний до місіс Джефферсон і саме своєю привабливістю, як на мене визволив її з тривалого удівства, їй цілком подобалося бути просто дочкою містера Джефферсона. Як це було з Рут і Наомі, пригадуєте оту справу в нашому селі?

Крім Раймонда, був ще містер Маклін. Він місіс Джефферсон подобався, і вони, здається, врешті побралися б. Містер Маклін не дуже багатий, до того ж тієї ночі був недалеко від Дейнмута. Отже, здавалося, — провадила міс Марпл, — зробити це могло кожне з них. Але я знала напевно. Бо як же бути з обгризеними нігтями, адже так?

— Нігтями? — здивовано перепитав сер Генрі. — Але ж вона відірвала нігтя, а решту позрізала.

— Дурниці! — кинула міс Марпл. — Обгризені й коротко зрізані нігті — це речі різні! Той, хто розуміється на дівчачих нігтях, їх не переплутає, — оті гидкі, обгризені нігті, як я завжди кажу дівчатам у школі. Нігті, бачте, — це був факт. І він міг означати тільки одне: у бібліотеці полковника Бентрі лежав труп не Рубі Кіні!

І це приводить нас до конкретної особи — до Джозі! Саме вона впізнала в мертвій дівчині Рубі. Джозі знала, вона мусила знати, що то — не Рубі. А сказала, що Рубі. Джозі була спантеличена, ошелешена, коли побачила, де лежав труп. Сама ж вона, по суті, це й виказала. Чому? Бо знала. А хто ж краще за неї міг знати, де його мали знайти! У котеджі Безіла Блейка. Хто звернув нашу увагу на Безіла? Джозі. Вона сказала Раймондові, що Рубі, певне, з кіношником. А ще раніше підкинула знімок у сумочку Рубі. Так, це була Джозі — хитра, практична, жорстока й жадібна до грошей.

Оскільки мертва дівчина була не Рубі Кіні, отже, то був хтось інший. Хто ж? Інша дівчина, яку теж розшукували, — Памела Рівз! Рубі було вісімнадцять років, Памелі — шістнадцять. Обидві молоденькі, міцні дівчата. Але навіщо, питала я себе, цей фокус? Сенс був тільки один: зробити комусь алібі. Хто мав алібі на час смерті Рубі Кіні? Марк Гаскелл, місіс Джефферсон і Джозі.

Знаєте, мені було досить цікаво простежувати за розвитком подій, усвідомлювати, як здійснювався цей план. План складний і водночас простий. Отже, вибір падає на бідолашну Памелу. Кінопроба! Хіба ж могло бідолашне дитя перед цим устояти. Та ще й коли про все так вірогідно розповів Марк Гаскелл. Вона приходить до готелю, він уже чекає на неї, заводить її бічними дверима і знайомить із Джозі — експертом з питань косметики! Бідолашна дитина… Моторошно думати про те, як вона сидить у ванній Джозі і та вибілює їй волосся, накладає на обличчя шар косметики, лакує на руках і ногах нігті. Потім їй дають наркотик. Вона непритомніє. Гадаю, її поклали в порожній кімнаті напроти. Пригадуєте, ті кімнати прибирають раз на тиждень. Після вечері Марк Гаскелл поїхав машиною на узбережжя — здається, так він казав? Це тоді він одяг її у стару сукню Рубі, відвіз до котеджу й поклав на килимок.

Коли він душив її поясом від сукні, вона була непритомна. Гріх так казати, але, сподіваюсь, вона нічого не відчула. А якщо по правді, то мене просто тішить думка про те, що його повісять… Це було одразу по десятій. Потім він повертається на шаленій швидкості до готелю і входить у вітальню, де Рубі Кіні саме танцює з Раймондом показовий танець. Гадаю, Рубі робила все, що їй наказувала Джозі. Дівчина мала перевдягтись і чекати в кімнаті Джозі. Їй щось підсипали — певно, в каву. Пригадуєте, вона позіхала, коли танцювала з молодим Бартлеттом?

Пізніше Джозі з Раймондом прийшли «шукати її», але Раймонд до кімнати Джозі не входив. Мабуть, саме тоді вона й порішила дівчину — уколом або вдарила чимось по голові. Далі зійшла вниз, танцювала з Раймондом, сперечалася з Джефферсонами про те, де могла бути Рубі, й нарешті пішла спати. Вдосвіта вона надягла на Рубі Памелину сукню, бічними сходами знесла тіло надвір — жінка вона міцна, — вибрала машину Джорджа Бартлетта, від'їхала дві милі до кар'єру, облила машину бензином і підпалила. А потім пішки повернулася до готелю — саме коли кинулися шукати Рубі.

— Хитромудрий план, — зауважив полковник Мелчетт.

— Це не хитромудріше, ніж танцювати, — відповіла міс Марпл.

— Та вже ж.

— Вона була дуже обережна, — розповіла далі міс Марпл. — Врахувала навіть, що нігті в дівчат неоднакові. Зламаний ніготь Рубі на її шалі мав пояснювати, чому Рубі позрізала всі нігті.

— Так, вона передбачила все, — сказав Гарпер. — Єдиний доказ, який ви мали, — це обгризені нігті школярки.

— Не тільки, — заперечила міс Марпл. — Марк Гаскелл вибовкав зайве. Описуючи Рубі, він сказав, що її нижня щелепа запала всередину. А в мертвої дівчини, яку знайшли в бібліотеці полковника Бентрі, зуби були випнуті.

— А отой драматичний фінал — це ваша ідея, міс Марпл? — похмуро спитав Конвей Джефферсон.

— Так, це була моя ідея. Приємно почувати себе впевнено, хіба ні?

— Звісно, — погодився Конвей Джефферсон.

— Бачте, — провадила міс Марпл, — досить було тим двом дізнатися, що ви збираєтеся скласти новий заповіт, як вони почали діяти. Вони вже пішли на два вбивства за гроші, отже, ладні були піти й на третє. Марк, певна річ, мав бути абсолютно чистий, тому поїхав до Лондона й забезпечив собі алібі: вечеря в ресторані з друзями і нічний клуб. Все мала зробити Джозі. Вони й доти влаштовували все так, щоб убивство Рубі скинути на Безіла. Смерть містера Джефферсона мала настати нібито внаслідок того, що відмовило серце. У шприці був дигіталіс, як сказав містер Гарпер. У лікарні така смерть не викликала б підозри. Джозі розхитала на балконі одну кам'яну кулю, яка трохи згодом і з її допомогою мала впасти. Смерть списали б на шок.

— Винахідлива, гадина! — вилаявся Мелчетт.

— Отже, третім, як ви тоді сказали, мав померти Конвей Джефферсон? — поцікавився сер Генрі.

Міс Марпл похитала головою:

— О ні. Я мала на увазі Безіла Блейка. Вони б його повісили, якби могли.

— Або запроторили б до Броадмура, — докинув сер Генрі.

У двері впурхнула Аделаїда Джефферсон. За нею йшов Гуго Маклін.

— Я, здається, все проґавив! — сказав він. — І досі не бачу в цьому ніякого сенсу. Ким була Джозі Маркові Гаскеллу?

— Дружиною, — відказала міс Марпл. — Вони взяли шлюб рік тому, але вирішили тримати це в таємниці, поки помре містер Джефферсон.

Конвей Джефферсон буркнув:

— Я завжди знав, що Розамунда вийшла заміж за погань, але намагався цього не помічати. А вона була від нього в нестямі. Від убивці! Ну, тепер його повісять разом із цією жінкою. Я дуже радий, що він засипався й викрив себе.

— Джозі дуже сильна натура, — сказала міс Марпл. — Все це задумала вона. Іронія долі в тому, що вона ж таки й привезла сюди дівчину, якою захопився містер Джефферсон і яку він, сам того не бажаючи, занапастив.

— Бідолашна дівчинка! Бідолашна маленька Рубі! — промовив Джефферсон.

Аделаїда поклала руки йому на плечі й ніжно обняла його. Цього вечора вона була чарівна. Трохи затинаючись, вона сказала:

— Я хочу вам щось сказати, Джефф. Зараз-таки. Я хочу вийти заміж за Гуго.

Конвей Джефферсон якийсь час мовчки дивився на неї, потім понуро промовив:

— Тобі пора виходити заміж. Вітаю вас обох. До речі, Едді, завтра я складу новий заповіт.

— Так, я знаю, — кивнула вона головою.

— Ні, не знаєш. Я заповідаю тобі десять тисяч фунтів стерлінгів. Решту дістане після моєї смерті Пітер. Тебе це влаштовує, дівчинко?

— О Джефф! — Голос її затремтів. — Ви просто чудо!

— Він славний хлопчик. Я б хотів побути з ним як можна довше, поки ще живий.

— О, звичайно!

— Пітер дуже зацікавився цим злочином, — замислено промовив Конвей Джефферсон. — Він не тільки має ніготь убитої дівчини — однієї з убитих, зрештою. Йому також поталанило дістати трохи вовни від шалі Джозі, яка зачепилась за ніготь. Отже, він має дещо на згадку й від убивці! Такий радий!


Гуго й Аделаїда Джефферсон простували через танцювальну залу. До них підійшов Раймонд. Аделаїда поквапне сказала йому:

— А в мене новина! Ми збираємося одружитись.

Раймонд сумно всміхнувся.

— Сподіваюся, — мовив він, не звертаючи уваги на Гуго й заглядаючи їй у вічі, — що ви будете дуже, дуже щасливі.

Вони пішли, а Раймонд стояв і дивився їм услід.

— Гарна жінка, — сказав він сам собі. — Дуже гарна. І в неї будуть гроші. А я так старався визубрити історію девоншірських Старрів! Але щастя мене зрадило. Танцюй, танцюй, чоловіче!

І Раймонд повернувся до танцювальної зали.

Агата Крісті СВІДОК ОБВИНУВАЧЕННЯ Оповідання

Переклад: Юлія Романовська.

Перекладено за виданням: Agatha Christie. Witness for the Prosecution. Elected Stories by Agatha Christie. Progress Publisher, Moscow, 1976.

Містер Мейгерн надів пенсне і, за своїм звичаєм, прочистив горло, сухо покашлявши. А тоді знову глянув на чоловіка, що сидів проти нього — чоловіка, обвинуваченого в умисному вбивстві. Містер Мейгерн був невисокий на зріст, педантичний у своїх манерах, мав сірі очі, що вміли дивитись проникливим поглядом. Одягався він охайно, навіть вишукано. Його репутація як адвоката була досить висока. Зі своїм підзахисним він розмовляв офіційним тоном, але з нотками співчуття в голосі.

— Я повинен ще раз підкреслити: вам загрожує серйозна небезпека, і тому мені потрібна ваша повна відвертість. Леопард Воул, що сидів, втупивши очі в стіну перед собою, перевів погляд на адвоката.

— Так, я розумію, — мовив він з безнадією в голосі. — Ви мені про це вже казали. Але я досі не можу як слід усвідомити, що мене звинувачують в убивстві. Та ще в такому підлому.

Містер Мейгерн був чоловік практичний, не схильний до зайвих емоцій. Він знову прокашлявся, зняв пенсне, старанно протер його і надів.

— Так, так, так. Нам доведеться, шановний містере Воул, докласти чимало зусиль, щоб урятувати вас. І ми це зробимо, обов'язково зробимо. Але мені потрібні всі факти. Я повинен знати, наскільки ця справа може обернутися проти вас. Лише тоді ми зможемо обрати найкращу лінію захисту.

Молодий чоловік дивився на адвоката тим самим приголомшеним і безнадійним поглядом. Досі справа здавалася містеру Мейгернові досить темною, провина обвинуваченого не викликала ніякого сумніву. Але зараз він уперше завагався.

— Ви вважаєте мене винним… — тихо мовив Леопард Воул. — Але богом присягаюся, це не так! Я розумію, що всі факти проти мене. Мене мовби загнали у вершу, звідки немає виходу. Але я не вбивав, містере Мейгерн, я не вбивав!

У такому становищі кожен би обстоював свою невинність. Містер Мейгерн добре це розумів. Але слова обвинуваченого зворушили його. Зрештою, може бути, що Леонард Воул і справді ні в чому не винний.

— Ви маєте рацію, містере Воул, — похмуро сказав він. — Усі обставини проти вас. Та незважаючи на це, я вам вірю. А зараз розгляньмо факти. Я хочу, щоб ви самі розповіли мені про те, як ви познайомилися з міс Емілі Френч.

— Це сталося на Оксфорд-стріт. Я побачив літню жінку, яка переходила вулицю. Вона несла багато пакунків. Посередині вулиці вона впустила їх і хотіла була підібрати, та, помітивши, що автобус мчить просто на неї, ледь устигла добігти до тротуару. Перехожі щось їй кричали, і через це вона геть розгубилася. Я підняв її пакунки, обтер їх, як міг, від грязюки, один перев'язав наново шворкою і віддав їй.

— Чи можна вважати, що ви їй врятували життя?

— Та ні, що ви! Я просто повівся чемно. Вона була дуже зворушена, щиро дякувала мені, казала щось там про мої манери, нібито вони не такі, як у більшості молодих людей, точно її слів я не запам'ятав. Потім я відкланявся й пішов. Мені й на думку не могло спасти, що ми знову зустрінемось. Але життя наше часто залежить від випадкового збігу обставин. Того самого дня ми зустрілися на вечірці в одного мого приятеля. Вона відразу впізнала мене і попросила, щоб мене їй відрекомендували. Тоді я й дізнався, що звати її міс Емілі Френч і живе вона в передмісті Кріклвуд. Ми трохи поговорили з нею про те, про се. На мою думку, вона була з тих літніх жінок, які несподівано й палко закохуються. Ось так, завдяки звичайному вчинку, який міг зробити кожен, вона й захопилася мною. Йдучи з вечірки, вона значуще потиснула мені руку і просила, щоб я зробив їй візит. Я відповів, що матиму це за велику честь, і тоді вона попросила мене назвати день. Я не мав великого бажання йти, але відмовитись було незручно, і тоді я пообіцяв прийти в суботу. Коли міс Емілі Френч пішла, мої приятелі розповіли, що вона багатійка і досить ексцентрична особа, що живе вона сама, має служницю і не менше як вісім котів.

— Он як, — сказав містер Мейгерн. — То вже тоді ви довідалися, що вона багата?

— Якщо ви підозрюєте, ніби я цікавився… — схвильовано вигукнув Леонард Воул, та містер Мейгерн зупинив його жестом.

— Я мушу дивитися на справу під тим кутом зору, під яким її розгляне протилежна сторона. Звичайний спостерігач ніколи б не припустив, що міс Френч — багата дама. Жила вона скромно, навіть убого. Якби вам не сказали протилежного, ви майже напевне подумали б, принаймні спочатку, що вона терпить нестатки. А хто саме сказав вам, що вона багатійка?

— Мій приятель, Джорж Харві, в його домі й відбулася та вечірка.

— Чи зможе він пригадати, що казав про це?

— Я не знаю. Звичайно, минуло багато часу…

— Авжеж, багато, містере Воул. Розумієте, головною метою судового слідства буде з'ясувати, чи були ви на мілині з фінансами, — а ви таки були, хіба ні?

Леонард Воул зашарівся.

— Так, — тихо відповів він. — Саме тоді мене спіткала ціла низка прикрих невдач.

— Отож то й є, — сказав Мейгерн. — Ви потрапили в дуже скрутне становище з грішми, і якраз тоді зустріли цю багату літню даму, яка наполегливо домагалася вашого знайомства. Якби ми могли довести, що ви не мали уявлення про її багатство і навідували її тільки з щирого почуття…

— Саме так і було.

— Сподіваюся. Я ж не заперечую вашого твердження. Я тільки дивлюся на нього з погляду протилежної сторони. Дуже багато залежить від пам'яті містера Харві. Пригадує він ту розмову чи ні? Чи не зможе адвокат навіяти йому думку, що вона відбулася пізніше?

Леонард Воул на кілька хвилин замислився. Потім, збліднувши, він відповів досить твердо:

— Не думаю, щоб ця лінія мала успіх, містере Мейгерн. Дехто з гостей чув слова Харві, а один чи двоє навіть пожартували з моєї перемоги над багатою підстаркуватою дамою.

Адвокат, насилу приховуючи розчарування, тільки рукою махнув.

— Шкода, — сказав він. — Але мені подобається ваша щирість, містере Воул. Ви зараз дали мені дуже добру пораду. Розвивати ту лінію, про яку я казав, було б надто ризиковане. Доведеться нам відмовитися від неї. Отже, ви познайомилися з міс Френч, стали відвідувати її, ваша дружба міцніла. Тепер нам треба знайти пояснення цього. Чому ви, молодий і гарний чоловік тридцяти трьох років, який захоплюється спортом, має успіх у друзів, чому ви упадаєте за цією літньою дамою? Адже навряд щоб у вас могло бути з нею щось спільне.

Леопард Воул нервово змахнув руками.

— Я не можу цього пояснити. Після мого першого візиту вона взяла з мене обіцянку прийти ще. Я просто не міг відмовитись. Вона так щиро виявляла свою приязнь до мене, що я губився. Розумієте, містере Мейгерн, я слабохарактерний, я пливу за течією, я з тих людей, що не вміють казати «ні». І ви можете мені не повірити, але, прийшовши до неї десь утретє чи вчетверте, я відчув щиру симпатію до цієї старенької. Знаєте, моя мати померла, коли я був ще дитиною, виховувала мене тітка, але вона теж померла, коли мені не сповнилося й п'ятнадцяти. Якби я сказав вам, що мені справді було приємно відчути материнську турботу й ніжність, ви, певно, тільки засміялися б.

Містер Мейгерн не засміявся. Він лише знову зняв пенсне і протер скельця — це означало, що він напружено міркує.

— Я приймаю ваше пояснення, містере Воул, — нарешті сказав він. — Гадаю, що з погляду психології воно вірогідне. Інша річ — як подивиться на це суд присяжних. Розповідайте, будь ласка, далі. Коли вперше міс Френч попросила вас зайнятися її фінансовими справами?

— Після третьої, а може, четвертої зустрічі. Вона погано розумілася на грошових справах, а її турбували якісь цінні папери.

Містер Мейгерн гостро глянув на нього.

— Будьте обережні, містере Воул! її служниця — Джанет Маккензі — посвідчила, що господиня була жінка ділова і вміла дати лад своїм справам. Це підтверджують і свідчення її банкірів.

— Нічого не вдієш, — щиро відповів Воул. — Вона мені сказала саме так.

Хвилину-другу містер Мейгерн мовчки спостерігав за своїм підзахисним. Хоч він і не збирався казати про це, але в останню мить його віра в невинність Леонарда Воула зміцніла. Він дещо знав про склад розуму підстаркуватих жінок. Звичайно, міс Френч, захоплена вродливим чоловіком, шукала привід, щоб прихилити його до себе. А чи може бути переконливіший привід, ніж нарікання на те, що вона погано розуміється на грошових справах і тому просить допомогти їй. Як жінка з великим життєвим досвідом, вона добре знала, що будь-якому чоловікові приємно відчути свою перевагу. А може, навіть хотіла, щоб молодий чоловік дізнався про її достатки. Емілі Френч була жінка рішуча й, отже, готова платити за свої забаганки.

В одну мить усе це промайнуло в голові містера Мейгерна, але він не дав нічого взнаки й поставив наступне запитання.

— І ви виконали її прохання — взялися вести її справи?

— Саме так.

— Містере Воул, — почав адвокат, — зараз я поставлю одне делікатне запитання, на яке мені дуже важливо одержати правдиву відповідь. Ви були на мілині з грішми. І ви стали розпоряджатися справами літньої жінки — літньої жінки, яка, згідно з вашими словами, погано розумілася на фінансах. То чи не спало вам на думку якось використати цінні папери, що були у вашому розпорядженні, в корисливих цілях? Чи проводили ви заради власної вигоди якісь операції, що могли б виявитись незаконними при пильному аналізі? — Він не дав Воулу розтулити рота. — Зачекайте хвилинку, перше ніж відповісти. Перед нами два шляхи. Водному випадку ми можемо робити наголос на вашій непідкупності й чесності: мовляв, ви не йшли навіть на дрібний обман, щоб заволодіти грішми міс Френч, тож і зовсім малоймовірно, що ви вчинили заради цього вбивство. З другого боку, якщо у ваших діях було щось таке, за що може зачепитися слідство, тобто буде доведено, що ви в той або інший спосіб дурили стару даму, тоді нам треба дотримуватися другої лінії: мовляв, у вас не було мотиву для вбивства, бо міс Френч і так була для вас вигідним джерелом прибутку. Гадаю, ви розумієте, в чім тут різниця. А зараз, прошу вас, добре подумайте перш ніж відповідати.

Та Леонард Воул не став думати і відповів одразу.

— Я вів справи міс Френч безкорисливо й чесно. Я робив усе в її інтересах, наскільки дозволяли мої здібності. Кожний, хто захоче перевірити, переконається в цьому.

— Дякую, — сказав містер Мейгерн. — Ви мене заспокоїли. Я думаю, ви досить розумна людина, щоб не сказати мені неправду в такому важливому ділі.

— Звичайно, найістотнішим доказом на мою користь є відсутність мотиву, — з надією в голосі мовив Воул. — Припустімо, я поглиблював дружбу з багатою літньою дамою, сподіваючись одержувати від неї гроші, — адже в цьому суть ваших припущень? Але ж у такому разі її смерть начисто перекреслює всі мої плани.

Адвокат подивився на нього пильним поглядом. Повільно, майже несвідомо, він повторив процедуру з пенсне. І тільки закріпивши його на переніссі, сказав:

— Невже вам невідомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, згідно з яким ви головний спадкоємець?

— Що? — Обвинувачений підхопився на ноги. Його розгубленість була очевидною і невдавано щирою. — Боже мій! Що ви сказали? Вона залишила мені свої гроші?

Містер Мейгерн ствердно кивнув головою. Воул знов опустився на стілець, обхопивши голову руками..

— Ви вдаєте, ніби нічого не знаєте про цей заповіт?

— Я вдаю? Нічого я не вдаю. Я справді не знав про це.

— Так от, знайте, що служниця міс Френч, Джанет Маккензі, хреститься й присягається, що ви добре знали про це. Її господиня сказала, ніби радилася з вами на цю тему і повідомила вас про свій намір.

— Та вона бреше! Ні, пробачте, я поквапився. Джанет — стара жінка, вона була вірним цербером своєї хазяйки й зненавиділа мене. Мабуть, із ревнощів. Можливо, міс Френч поділилася своїми намірами з Джанет, а Джанет або щось не так зрозуміла, або сама домислила, ніби я умовив міс Френч написати заповіт на мою користь. Думаю, вона й себе переконала в тому, що хазяйка справді казала мені про це.

— Чи не допускаєте ви, що Джанет Маккензі з неприязні до вас може свідомо дати фальшиві свідчення?

Приголомшений Леонард Воул не зовсім упевнено відповів:

— Звичайно, ні! Навіщо їй це?

— Не знаю, — задумливо відповів містер Мейгерн. — Але вона дуже озлоблена на вас.

Бідолаха важко зітхнув.

— Я починаю розуміти, — промимрив він. — Це — жахливо. Вони скажуть, я умисне упадав за нею, поки не примусив її написати заповіт, а потім, того вечора, коли вдома нікого не було, я пішов туди, а наступного дня її було знайдено… О боже! Це жахливо!

— Ви помиляєтесь, думаючи, що вдома нікого не було, — заперечив містер Мейгерн. — Джанет, як ви пам'ятаєте, мала ввечері кудись піти. Вона й пішла, але десь о пів на десяту повернулася, щоб узяти викройку рукава блузки для своєї подруги. Вона увійшла через чорний хід, піднялася нагору, взяла викройку і знову пішла. Вона чула якісь голоси у вітальні і, хоч не могла розібрати, про що говорили, ладна заприсягтися, що один з голосів належав міс Френч, а другий — якомусь чоловікові.

— О пів на десяту, — сказав Леонард Воул. — О пів на десяту… — Він підхопився на ноги й вигукнув: — Але в такому разі я врятований! Врятований!

— Врятований? Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав містер Мейгерн.

— О пів на десяту я вже був дома! Моя дружина може підтвердити це. Я пішов від міс Френч десь за п'ять хвилин до дев'ятої. О дев'ятій двадцять я був уже вдома. Моя дружина чекала на мене. О! Слава Богу! Спасибі викройці рукава, спасибі Джанет Маккензі!

Від надміру почуттів він зовсім не помітив, що похмурий вираз не зійшов з обличчя адвоката. Та ось запитання містера Мейгерна примусило Леопарда спуститися з хмар на землю.

— Хто ж тоді, по-вашому, вбив міс Френч?

— Ну, звичайно ж, якийсь грабіжник, адже спершу так були й подумали. Як ви пам'ятаєте, вікно було розчинене навстіж, її вбито ударом ломика, і ломик той знайшли на підлозі поруч з її тілом. Тоді ж із дому зникли деякі речі. Якби ото не безглузда підозріливість Джанет та її неприязнь до мене, поліція не збилася б із правильного сліду.

— Навряд чи це пояснення когось переконає, містере Воул, — сказав адвокат. — Речі, що зникли з дому — то нічого не варті дрібниці, взяті, певно, для маскування. А сліди на підвіконні теж непереконливі. Крім того, самі подумайте: ви кажете, що о пів на десяту вас уже не було в міс Френч. Чий же тоді голос чула Джанет у вітальні? Хіба стала б міс Френч розмовляти з грабіжником?

— Ні, — відповів Воул. — Ні… — Вигляд у нього був дещо розгублений і знічений. — Але хай там як, — додав він, знову повеселівши, — я поза підозрою. У мене є алібі. Ви повинні зараз же поговорити з Роменою — моєю дружиною.

— Звичайно, — погодився адвокат. — Досі я не мав нагоди поговорити з місіс Воул тільки тому, що вона була відсутня під час вашого арешту. Я відразу ж телеграфував у Шотландію, і, наскільки мені відомо, вона приїде вже сьогодні ввечері. Я збираюся відвідати її, щойно закінчу розмову з вами.

Воул кивнув головою, його обличчя випромінювало радість.

— Ромена, звичайно, підтвердить вам мої слова. Боже мій! Який щасливий випадок, яке везіння!

— Пробачте мені, містере Воул, ви дуже любите свою дружину?

— Звичайно!

— А вона вас?

— Ромена — віддана дружина. Заради мене вона зробить усе на світі.

У голосі його бринів щирий захват, але в адвоката настрій упав. Свідчення відданої дружини — чи викличе воно довіру?

— А ще хто-небудь бачив, як ви повертались о двадцятій на десяту? Служниця, наприклад?

— У нас немає служниці.

— Може, ви зустріли когось на вулиці, коли йшли додому?

— Знайомих не зустрів нікого. Частину шляху я проїхав автобусом. Може, кондуктор запам'ятав.

Містер Мейгерн похитав головою.

— Отже, нема нікого, хто міг би підтвердити свідчення вашої дружини?

— Ні, але ж у цьому нема потреби.

— Боюся, потреба все ж таки є, — сказав містер Мейгерн. — А тепер ще одне запитання. Чи знала міс Френч, що ви одружені?

— Звичайно, знала.

— А проте ви ніколи не були в неї з дружиною. Чому?

Уперше в голосі Леонардо Воула прозвучала нерішучість:

— Ну… я навіть не знаю.

— А чи знаєте ви, що Джанет Маккензі твердить, ніби її господиня вважала, що ви нежонатий і мала намір у майбутньому одружитися з вами?

Воул засміявся:

— Абсурд! Я на сорок років молодший за неї!

— Але факт залишається фактом, — сухо буркнув адвокат. — Отже, ваша дружина ніколи не зустрічалася з міс Френч?

— Ні… — знову затнувся Воул.

— Дозвольте мені зауважити, — сказав адвокат, — що я не зовсім розумію вашу позицію в цьому питанні.

Воул почервонів і якийсь час мовчав.

— Я щиро зізнаюся вам у всьому, — нарешті заговорив він. — Я був, як ви знаєте, у скрутному матеріальному становищі і сподівався, що міс Френч позичить мені грошей. Вона захопилася мною, проте її зовсім не цікавили деталі мого життя. З самого початку я зрозумів, що вона вважає, ніби ми з дружиною не ладнаємо і живемо не разом. Містере Мейгерн, мені потрібні були гроші, і я хотів добути їх для Ромени. Отож я нічого не пояснював, нічого не заперечував і дозволяв старій дамі думати все, що вона хоче. Вона згадувала про те, що має намір усиновити мене, але про одруження мови не виникало. То, мабуть, лише здогади Джанет.

— Оце все, що ви мені хотіли сказати?

— Оце й усе.

Чи була в словах обвинуваченого якась непевність? Адвокатові здалося, що була. Він підвівся й подав Леопардові руку.

— До побачення, містере Воул. — Він глянув на стражденне обличчя молодого чоловіка і заговорив бадьоро й піднесено. — Я вірю у вашу невинність, незважаючи на безліч фактів проти вас. Сподіваюся довести це і повністю вас виправдати.

Воул усміхнувся йому.

— Ви переконаєтеся, що з алібі все гаразд, — сказав він весело. І знову навряд чи помітив, що адвокат пустив його слова повз вуха.

— Ваша доля великою мірою залежить від свідчень Джанет Маккензі, — сказав містер Мейгерн. — А вона вас ненавидить. Принаймні в цьому сумніватися не доводиться.

— І чого б то їй ненавидіти мене? — спробував заперечити обвинувачений.

Адвокат скрушно похитав головою і вийшов з кімнати. «Негайно до міс Воул», — подумав він. Містер Мейгерн був серйозно стурбований тим поворотом, якого набирала ця справа. Подружжя Воулів мешкало у невеликому ветхому будиночку поблизу району Паддінгтон-Грін. Саме туди й поїхав містер Мейгерн. Він подзвонив. Двері відчинила дебела, неохайна жінка, мабуть, поденна прибиральниця.

— Місіс Воул дома? Вона вже приїхала?

— Годину тому. Але не знаю, чи схоче вона вас прийняти.

— Якщо ви передасте їй мою візитну картку, — спокійно сказав містер Мейгерн, — я певен, вона мене прийме.

Жінка, ще з недовірою, подивилась на нього, втерла руки фартухом і взяла візитну картку. Гримнувши дверима перед самісіньким його носом, вона залишила його на ґанку. Повернувшись через кілька хвилин, вона поглянула на гостя вже привітніше.

— Заходьте, будь ласка.

Вона провела його в невелику вітальню. Містер Мейгерн розглядав картину на стіні і здригнувся, раптом опинившись віч-на-віч із високою блідою жінкою, яка нечутно з'явилась перед ним.

— Містер Мейгерн? Ви адвокат мого чоловіка, так? Ви зараз від нього? Сідайте, будь ласка.

Тільки вона заговорила, він зрозумів, що місіс Воул — не англійка. Він уважно подивився на її вилицювате обличчя, на густе синювато-чорне волосся. Іноді вона робила якісь незвичні рухи руками. Не було сумніву, вона — іноземка. Дивна жінка — аж занадто спокійна. Настільки спокійна, що почуваєш себе перед нею якось ніяково. З першої миті містер Мейгерн зрозумів, що зустрів жінку непересічну.

— Шановна місіс Воул, — почав він, — зараз головне для вас — не занепасти духом…

Він замовк. Йому стало ясно, що Ромена Воул і не збирається занепадати духом. Вона була цілком спокійна, добре володіла собою.

— Розкажіть мені, будь ласка, все про цю справу, — повторила вона. — Я хочу знати навіть найстрашніше. — Вона помовчала, потім повторила трохи тихше, надавши своїм словам якогось особливого відтінку, якого адвокат не міг зрозуміти: — Я хочу знати найстрашніше.

Містер Мейгерн детально розповів про свою розмову з Леонардом Воулом. Вона слухала уважно, час від часу кивала головою.

— Розумію, — сказала вона, коли адвокат закінчив. — Він хоче, щоб я сказала, що того вечора він повернувся о двадцятій на десяту?

— Але ж він справді прийшов у цей час? — різко запитав містер Мейгерн.

— Річ не в цьому, — холодно відповіла вона. — Чи виправдають його, якщо я підтверджу це? Мені повірять?

Містер Мейгерн розгубився. Вона відразу докопалася до самої суті.

— Я хочу знати, чи досить буде моїх слів, — запитала вона. — Чи хто-небудь підтвердить мої свідчення?

В її поведінці відчувалось притлумлене хвилювання, яке викликало в Мейгерна неясне відчуття тривоги.

— Поки що інших свідків нема, — неохоче відповів він.

— Розумію, — сказала Ромена Воул.

Хвилину-дві вона сиділа нерухомо. Ледь помітна посмішка торкнула її уста. Передчуття тривоги в душі адвоката наростало.

— Місіс Воул… — почав він. — Я добре знаю, що відчуває людина за таких обставин…

— Невже? — здивувалася жінка. — Цікаво.

— За таких обставин…

— За таких обставин я збираюся зіграти свою гру.

Він збентежено глянув на неї.

— Але, шановна місіс Воул, ви дуже збуджені. Як любляча, вірна дружина…

— Як ви сказали?

Він нерішуче повторив:

— Як любляча, вірна дружина…

Ромена Воул ледь кивнула головою. Та сама дивна посмішка грала на її устах.

— Це він сказав вам, що я вірна й любляча дружина? — лагідно спитала вона. — О, звичайно, це сказав він! Які ж чоловіки дурні! Дурні, дурні, дурні…

Раптом вона встала. Уся напруженість атмосфери, яка від самого початку розмови гнітила адвоката, мовби сконцентрувалася в її словах.

— Я ненавиджу його, щоб ви знали! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Я мрію побачити, як його повісять, а я дивитимусь на нього, аж поки він випустить дух!

Адвокат відсахнувся від неї — така ненависть палахкотіла в її очах. Вона підступила до нього на крок і збуджено провадила:

— Може, я це й побачу. Припустімо, я скажу вам, що він повернувся того вечора не о двадцятій на десяту, а о двадцятій на одинадцяту? Ви кажете, він твердить, ніби нічого не знав про те, що гроші дістануться йому? А якщо я вам скажу, що він добре знав про це і вчинив убивство з єдиною метою одержати їх? Якщо я вам скажу, що того вечора він у всьому мені признався? Що на його піджаку була кров? Що тоді? Припустімо, я встану на суді й усе це скажу?

Ті очі, здавалося, кидали йому виклик. Через силу приховуючи дедалі більшу розгубленість, адвокат спробував повернути розмову на рейки здорового глузду:

— Від вас ніхто не стане вимагати, щоб ви свідчили проти свого чоловіка…

— Він мені зовсім не чоловік!

Ці слова так несподівано зірвалися з її уст, аж він подумав, що йому просто почулося.

— Пробачте, я…

— Він мені не чоловік!

Запала така тиша, що можна було почути, як муха пролетить.

— Я була актрисою у Відні. Мій чоловік живий, але він у божевільні. Через це ми не могли з Воулом одружитися. І дуже добре — тепер у мене руки розв'язані. — І вона гордо скинула голову.

— Я хочу дізнатись від вас лиш одне, — сказав містер Мейгерн. Йому вдалося зберегти, як завжди спокій і незворушний вираз. — Чому ви так озлоблені на Леонарда Воула?

Вона похитала головою, ледь посміхнувшись.

— Звичайно, вам хотілося б це знати. Але я не скажу. Я збережу свою таємницю.

Містер Мейгерн сухо кахикнув і підвівся.

— Очевидно, нема сенсу продовжувати цю розмову. Я зустрінуся з вами знову після того, як переговорю зі своїм підзахисним.

Вона підійшла до нього впритул і подивилась йому в обличчя своїми прегарними карими очима.

— Скажіть мені, — спитала вона, — тільки чесно: ви вірили в невинність Воула, коли йшли до мене?

— Вірив, — відповів містер Мейгерн.

— Бідолаха, — засміялася вона.

— Я вірю в це й тепер, — відрубав адвокат. — До побачення, мадам.

І він пішов, несучи із собою спогад про її дивно стривожене обличчя. «Сам чорт заплутається в цій справі!» — подумав містер Мейгерн, ідучи вулицею.

Авжеж, нелегка справа. І жінка якась незвичайна. Дуже небезпечна жінка. Коли жінка переходить у напад, вона обертається на чортицю.

Що робити? У того бідолахи не лишається навіть соломинки, за яку можна вхопитися. Зрештою, може, й він учинив злочин.

«Ні, — заперечив сам собі містер Мейгерн. Ні — бо надто вже багато доказів проти нього. До того ж я не вірю цій жінці. Вона все вигадала. І ніколи не повторить своїх слів на суді».

Йому хотілося більше вірити в це, ніж він насправді вірив.


Судове слідство тривало недовго — усе було надто ясно. Головними свідками обвинувачення виступали Джанет Маккензі, служниця вбитої, та Ромена Хейлгер, австрійська піддана, коханка підсудного.

Містер Мейгерн був присутній, коли Ромена давала свої свідчення. Вона сказала майже те саме, що й у розмові з ним.

Слідство закінчилось, і було призначено дату судового розгляду.

Містер Мейгерн не знав, за що йому вхопитись. Справа Леопарда Воула здавалася цілком безнадійною. Навіть відомий королівський адвокат, якого залучили до захисту, мало на що сподівався.

— Якби ми могли взяти під сумнів свідчення цієї австріячки, тоді був би якийсь шанс, — із сумнівом у голосі сказав він. — Але не бачу, як це зробити.

Містер Мейгерн зосередив усі свої зусилля на одній деталі. Якщо Леонард Воул каже правду і він пішов з дому вбитої о дев'ятій годині, то хто ж був той чоловік, чию розмову з міс Френч чула Джанет о пів на десяту?

Єдиним промінчиком у цьому питанні був шалапутний племінник міс Френч, який у минулому не раз вимагав і таки видурював у неї гроші. Адвокат з'ясував, що Джанет Маккензі завжди була прихильна до цього молодика і наполегливо радила своїй господині задовольняти його забаганки. Цілком імовірно, що саме з ним розмовляла міс Френч, після того як пішов Леонард Воул, тим більше, що молодого вітрогона не знайшли в жодному з кишел, де він звик бавити час.

Пошуки адвоката в усіх інших напрямках не дали наслідків. Ніхто не бачив, коли Леонард Воул прийшов додому або коли він виходив від міс Френч. Ніхто не бачив, щоб якийсь інший чоловік заходив у її дім або виходив звідти. Всі зусилля адвоката у пошуках доказів виявилися марними.

І ось напередодні суду містер Мейгерн одержав листа, який повернув його в зовсім новому напрямку.

Лист надійшов вечірньою поштою. Це була безграмотна, похапцем написана на клапті паперу цидулка, в брудному конверті з криво наклеєною маркою.

Містер Мейгерн мусив прочитати листа двічі, поки збагнув його зміст.

«Шановний містере! Ви, приятелю, той адвокат, що захищатиме молодого хлопця. Коли хочете знати, то все базікання отієї наквацьованої шльондри-австріячки — чистісінька брехня. Приходьте сьогодні в Степні[7], вулиця Шоу, 16. Це вам обійдеться в дві сотні соверенів[8]. Запитайте місіс Могсон».

Адвокат читав і перечитував це несподіване послання. Хтось вирішив його розіграти? Але, добре поміркувавши, він дійшов висновку, що тут таїться та остання соломинка, яка так необхідна обвинуваченому. Свідчення Ромени Хейлгер повністю знищували його, а лінія захисту, згідно з якою не можна вірити словам особи аморальної поведінки, в кращому разі була малонадійною. Містер Мейгерн прийняв остаточне рішення. Його обов'язок врятувати клієнта за будь-яку ціну. Він повинен піти на вулицю Шоу. Він довго шукав той напівзруйнований будинок у смердючому брудному завулку.

Але нарешті знайшов і спитав, де проживає місіс Могсон. Його провели в кімнату на четвертому поверсі. На його стук ніхто не відповів. Він постукав сильніше. Почулося човгання, і через хвилину за обережно прочиненими дверима з'явилася згорблена постать. Раптом жінка (бо це таки була жінка) засміялась і відчинила двері ширше.

— То це ви, приятелю! — хрипко звернулася вона до адвоката. — З вами нікого нема? Ви мене не дурите? Заходьте, заходьте.

Адвокат неохоче переступив через поріг і увійшов у маленьку брудну кімнатку, освітлювану газовим пальником. У кутку було брудно, ліжко незастелене. Стіл із соснових дощок та два розхитані стільці — усе вмеблювання комірчини. Тільки тепер містер Мейгерн роздивився господиню жалюгідної нори.

То була згорблена літня жінка з копицею скуйовдженого волосся, її обличчя було запнуте шарфом. Вона зустріла погляд адвоката і якось дивно посміхнулася.

— Що, голубе, дивуєшся, навіщо я ховаю свою красу? Ха-ха-ха! Боїшся спокуси, так? Зараз я тобі відкриюсь.

Вона смикнула шарф, і адвокат мимохіть відсахнувся, побачивши якесь криваво-червоне місиво. Стара знову закрилася шарфом.

— Ну що, голубе, не хочеш поцілувати мене? Ха-ха! Я не дивуюсь. Але колись і я була гарна, і не так давно, як ти думаєш. Сірчана кислота, голубе, сірчана кислота — це вона зробила мене такою. Але тепер я поквитаюся з ними! — З її уст зірвався потік брудної лайки.

Містер Мейгерн марно намагався зупинити її. Нарешті вона замовкла, нервово зціплюючи кулаки.

— Годі про це, — суворо звелів адвокат. — Ідучи сюди, я сподівався дістати свідчення, які б допомогли моєму підзахисному Леопардові Воулу. Ось моя мета.

Вона лукаво глянула на нього.

— А гроші, голубе? — прохрипіла. — Двісті соверенів, пам'ятаєш?

— Давати свідчення ваш обов'язок.

— Так діла не буде, голубе. Я — літня жінка, я нічого не знаю. Але, якщо ти даси мені двісті соверенів, може, я й натякну тобі дещо для розуму. Вловлюєш?

— Що значить натякнете?

— Ну, скажімо, я показала б тобі листа. Листа від неї. То байдуже, як він мені дістався. Це моя особиста справа. Я все одно доб'юся свого. Але я хочу двісті соверенів.

Містер Мейгерн холодно подивився на неї і прийняв рішення.

— Я дам вам десять фунтів, ані пенса більше. І тільки за умови, що це справді лист, про який ви казали.

— Десять фунтів? — люто прохрипіла вона.

— Двадцять, — сказав містер Мейгерн. — Але це моє останнє слово.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що зараз піде. Потім, уважно спостерігаючи за нею, дістав гаманця й відлічив двадцять одну банкноту.

— Самі бачите, — сказав він. — Це все, що я маю при собі. Хочете беріть, хочете — ні. Але він уже зрозумів, що бачити стільки грошей було занадто для неї. Вона й далі сердито бурчала, але здалася. Підійшла до ліжка й витягла щось із-під подертого матраца.

— Дивися, хай тобі чорт, дивись! — прогарчала вона. — Це якраз те, чого тобі треба.

Вона шпурнула йому пачку листів. Містер Мейгерн, як завжди спокійний, розв'язав їх і став передивлятись. Жінка пильно стежила за ним, але нічого не могла збагнути з його байдужого обличчя. Він переглянув усі листи, потім знову взяв першого й перечитав ще раз. Після чого дбайливо перев'язав усю паку. То були любовні листи від Ромени Хейлгер, але адресовані не Воулу. Першого листа вона написала якраз у день арешту Леопарда.

— То правду я казала чи ні? — урочисто запитала жінка. — Цей лист розчавить її?

Містер Мейгерн запхав листи в кишеню і спитав:

— Як вам дісталася ця кореспонденція?

— О, це ціла історія, — сказала вона зловтішно. — Але я знаю навіть більше. Мені відомо, що казала ця шльондра на слідстві. З'ясуйте, де вона була о двадцятій хвилині на одинадцяту; вона запевняла, ніби в цей час була вдома. Сходіть до кінотеатру на Лайєн-Роуд. Вони згадають ту вродливу і струнку дівчину — будь вона проклята!

— Кому адресовані листи? — запитав містер Мейгерн. — Тут зазначено тільки ім'я.

Її голос став ще хрипкішим, вона весь час зціплювала й розціплювала кулаки. Потім піднесла одну руку до свого обличчя.

— Тому, хто зробив мене ось такою. Багато років тому. Вона відбила його в мене, коли була ще дівчиськом. Але я не відступала, і, коли влаштувала йому сцену, він хлюпнув мені в лице отією поганню. А вона, негідниця, ще сміялась. Всі ці роки я ждала, щоб поквитатися з нею. І ось настав мій час. Вона поплатиться за це чи ні, містере адвокат? Поплатиться?

— Думаю, що дістане якийсь термін за неправдиві свідчення під присягою, — спокійно відповів містер Мейгерн.

— Запроторять усе-таки? О, як я хочу цього! Ви вже йдете? А гроші? Де мої грошики?

Містер Мейгерн мовчки поклав банкноти на стіл. Тоді підвівся, важко зітхнув і вийшов з тієї вбогої оселі. Він не гаяв часу. Досить легко знайшов кінотеатр на Лайєн-Роуд. Глянувши на фотографію Ромени Хейлгер, білетер одразу впізнав її. Вона приїхала того вечора до кінотеатру з якимсь чоловіком одразу після десятої. Він точно не пам'ятав, хто саме супроводжував її, але цю даму пригадує добре, бо вона розпитувала його про фільм. Вони були в кінотеатрі з годину, до самого закінчення сеансу.

Містер Мейгерн був задоволений. Свідчення Ромени Хейлгер — суцільна брехня. На такий вчинок штовхнула її люта ненависть. Цікаво, чи дізнається він, що ховається за цією ненавистю? Чим їй так дозолив Леонард Воул? Бідолаха, здавалося, був геть приголомшений, коли адвокат розповів йому про те, як ставиться до нього Ромена Хейлгер. Леопард Воул рішуче заявив, що не може в таке повірити. Однак містер Мейгерн після першого шоку Леопарда відчув якусь нещирість у його словах.

Адвокат був певен, що Воул усе знає. Знає, але не збирається розкривати цієї загадки. Таємниця того подружжя лишається нерозгаданою. Цікаво, чи коли-небудь він щось дізнається про неї? Містер Мейгерн глянув на годинник. Було пізно, і він не міг гаяти часу. Отож швидко зупинив таксі і назвав адресу.

— Треба, щоб сер Чарльз знав про це вже тепер, — пробурмотів він, сідаючи в машину.


Суд над Леонардом Воулом у справі вбивства Емілі Френч викликав великий інтерес. По-перше, підсудний був молодий і вродливий, по-друге — звинувачувався він у особливо тяжкому злочині. Привертала до себе увагу й поведінка Ромени Хейлгер, головного свідка обвинувачення. В багатьох газетах було вміщено її фотографію і чимало домислів про її життя. Процес почався досить спокійно. Спочатку оголосили деякі дані медичної експертизи. Потім викликали Джанет Маккензі. Вона повторила майже все, що посвідчила раніше. Під час перехресного допиту захисникові підсудного пощастило раз чи двічі вивудити суперечливі свідчення щодо взаємин Воула з міс Френч. Адвокат звернув особливу увагу на той факт, що хоч того вечора служниця й чула чоловічин голос у вітальні, але немає жодних доказів, що той голос належав Леопардові Воулу; йому вдалося переконливо довести, що в основі більшості її свідчень були ревнощі і неприязнь до обвинуваченого. Викликали наступного свідка.

— Ваше ім'я — Ромена Хейлгер?

— Так.

— Ви австрійська піддана?

— Так.

— Останні три роки ви проживали з підсудним і видавали себе за дружину?

На якусь мить очі Ромени Хейлгер зустрілися з поглядом чоловіка, що сидів на лаві підсудних. У виразі її обличчя промайнуло щось дивне, незрозуміле.

— Так.

Запитання посипались одне за одним. Слово за словом з'ясувалися викривальні факти. Того самого вечора підсудний узяв з дому ломик. Повернувся він о двадцятій на одинадцяту і сам зізнався, що вбив стару даму. На його сорочці були плями крові, він спалив її в грубці. Він погрожував Ромені і примусив її мовчати. Поступово навіть ті, хто спершу прихильно ставився до підсудного, настроїлися рішуче проти нього. Воул сидів похнюпивши голову, розуміючи, що він приречений.

Правда, дехто помітив, що адвокат Ромени намагався стримати її емоції. Він хотів, щоб вона говорила спокійно й неупереджено.

Та ось підвівся захисник Воула. Вигляд у нього був поважний і грізний.

Він заявив, що свідчення Ромени Хейлгер — злісна вигадка, що її тоді навіть не було вдома, що вона кохає іншого і задалася метою послати Воула на смерть за злочин, якого він не вчинив.

Ромена зухвало відкинула звинувачення адвоката.

І тоді настала несподівана розв'язка — було пред'явлено лист. У цілковитій тиші прозвучали такі слова:

«Любий Максе! Сама доля віддала його в наші руки. Його заарештували за вбивство. Так, так, за вбивство однієї старої дами! Леопарда, який і мухи не скривдить! Нарешті я помщуся йому. Бідолашне пташеня! Я скажу, що того вечора, коли він повернувся, на його одязі були плями крові, що він у всьому мені зізнався. Я пошлю його на шибеницю, і, коли його вішатимуть, він зрозуміє, що це я, Ромена, послала його на смерть. А тоді, коханий, — щастя! Нарешті — повне й цілковите щастя!»

Викликані в суд експерти були готові під присягою ствердити, що почерк належить Ромені Хейлгер, але цього не знадобилося.

Загнана в безвихідь, Ромена втратила самовладання і сама в усьому зізналася. Насправді Леонард повернувся додому тоді, коли він каже, — о двадцятій на десяту. А всю цю історію вона вигадала, щоб знищити його.

З провалом Ромени Хейлгер усі звинувачення полетіли шкереберть. Сер Чарльз викликав ще кількох свідків, потім слово дали підсудному. Він підтвердив все сказане ним раніше. Перехресний допит не збив його з пуття.

Обвинувачення спробувало відновити боротьбу, але успіху це не принесло. Висновок судді був не цілком сприятливий для підсудного, але присяжні радилися недовго і винесли одностайний вирок:

— Ми вважаємо, що підсудний не винен.

Леонардо Воула було виправдано!

Містер Мейгерн підхопився зі свого місця, щоб привітати підзахисного.

Він спіймав себе на тому, що ретельно протирає пенсне. Тільки вчора дружина сказала, що це стає в нього звичкою. Дивна річ — звичка. Людина навіть не помічає, коли набуває котрусь із них.

Цікава справа. Дуже цікава. Хто вона, ця жінка, Ромена Хейлгер? Така бліда й спокійна у себе вдома, на суді вона раптом спалахнула, мов яскрава тропічна квітка на сірому тлі. Він заплющив очі, і тут-таки побачив її перед собою. Висока і струнка, вона стояла, трохи нахилившись вперед, і несвідомо зціплювала й розціплювала правий кулак.

Дивна річ — звичка. А цей жест явно став для неї звичкою. І зовсім недавно він помітив у когось точно такий жест. Хто ж це був? Зовсім недавно…

Коли він згадав, у нього аж дух перехопило. Жінка з вулиці Шоу…

Він стояв нерухомо, голова в нього йшла обертом. Ні, це неможливо, неможливо… Але ж Ромена Хейлгер — актриса…

До нього підійшов королівський адвокат і поплескав його по плечу.

— Вже привітали вашого клієнта? Він, як ви розумієте, був на краю загибелі. Ходімо, поздоровимо його.

Але містер Мейгерн у відповідь тільки знизав плечем.

Зараз у нього було одне бажання — поговорити віч-на-віч із Роменою Хейлгер.

Проте побачився він з нею тільки згодом, не має значення — де.

— Отже, ви здогадалися, — сказала Ромена, коли він виклав їй свої підозри. — Обличчя? Та це ж було зовсім просто, адже при світлі того газового пальника вам було важко розгледіти грим.

— Але навіщо ви це зробили? Чому?

— Навіщо я зіграла свою гру? — Вона ледь усміхнулася, згадавши, коли востаннє вимовила цю фразу.

— Таку складну комедію!

— Друже мій! Я повинна була врятувати його. Свідчення коханої жінки — це замало. Ви ж самі натякнули мені на це. Як бачите, я теж трохи розуміюся на людській психології. Якщо мої свідчення обернуться проти мене, — подумала я, — відразу ж реакція буде на користь підсудного.

— А ота пака листів?

— Лише один з них можна розцінювати, як ви говорите в подібних випадках, підтасуванням фактів.

— А хто ж тоді Макс?

— Макса, мій друже, ніколи не існувало.

— І все ж мені здається, — спантеличено промимрив містер Мейгерн, — що ми й так могли б виправдати його… ну… в процесі звичайного судочинства.

— Я не могла ризикувати. Бачте, ви ж думали, що він не винен…

— Так, так… А ви це напевне знали? Здається, я починаю вас розуміти, — сказав адвокат.

— Любий мій містере Мейгерн, — мовила Ромена, — нічого ви не розумієте. Я напевне знала, що він винен.

Агата Крісті ЧЕРВОНИЙ СИГНАЛ Оповідання

Переклад: Андрій Євса.

Перекладено за виданням: Agatha Christie. The Red Signal. Agatha Christie. Witness for the Prosecution and Other Stories. Dell Publishing Co Inc. New York, 1948.

— Як цікаво! — вигукнула вродлива місіс Еверслі, широко розплющивши свої гарні, але трохи бездумні сині очі. — Кажуть, ніби жінки мають шосте чуття. Як ви гадаєте, сер Ейлінгтон, це правда?

Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся.

— Яких тільки дурниць люди не кажуть, місіс Еверслі. А що цей термін означає — «шосте чуття»?

Сер Ейлінгтон Уест, повний, трохи гоноровитий чоловік, був видатним фахівцем у галузі психічних захворювань і цілком усвідомлював, яке авторитетне становище він посідає. Він глибоко зневажав цей тип гарненьких, але вбогих на розум жінок, до якого належала його сусідка за столом.

— Ви, вчені, завжди такі суворі. А хіба ж воно справді не дивно, коли іноді хтось безпомилково вгадує те, що тільки має статися? Тобто передбачає події, відчуває їх. Як на мене, це справжнє чудо. Клер розуміє, що я маю на увазі. Правда ж, Клер? — І місіс Еверслі виразно поглянула на господиню дому, ледь закопиливши губки та стенувши плечима.

Клер Трент промовчала. На невеликому званому обіді, крім неї, були присутні: Вайолет Еверслі, сер Ейлінгтон Уест, його племінник Дермот Уест — давній товариш Джека Трента, і, нарешті, сам Джек Трент, чоловік Клер, статечна людина з добродушним обличчям і приємною лінькуватою манерою сміятись. Він і підхопив нитку розмови.

— Дурниці, Вайолет! Якщо, наприклад, близька вам людина гине в автомобільній катастрофі, ви неодмінно згадуєте, що минулого вівторка бачили уві сні чорного кота і тоді ж таки відчули: щось має статися.

— О ні, Джеку, ви змішуєте передчуття з інтуїцією. А ви, сер Ейлінгтон, якої думки: існує передчуття чи ні?

— Можливо, в якійсь мірі, — обережно погодився лікар. — Але багато залежить від збігу обставин і, крім того, завжди слід пам'ятати, що про більшість подібних випадків, як правило, розповідають уже згодом.

— Я не вірю в передчуття, — досить рішуче сказала Клер Трент, — чи в інтуїцію, чи в шосте чуття, чи взагалі в щось із того, про що ми так жваво сперечаємося. Ми йдемо крізь життя, як поїзд крізь темряву, до невідомого місця призначення.

— Це навряд чи вдале порівняння, місіс Трент, — уперше підвів голову і приєднався до розмови Дермот Уест. Його ясні карі очі якось дивно сяяли на засмаглому обличчі. — Річ у тім, що ви забули про сигнали.

— Сигнали?

— Атож. Зелений — усе гаразд, червоний — небезпека!

— Червоний — небезпека! Як цікаво! — вигукнула місіс Еверслі.

Дермот Уест досить безцеремонне відвернувся від неї.

— Звичайно, це лише спосіб якось позначити таке явище. Увага — попереду небезпека! Червоний сигнал! Стережіться!

Трент глянув на нього зацікавлено.

— Ти говориш так, наче маєш досвід, друже.

— Так, маю, тобто мав.

— Розкажи нам.

— Можу навести один приклад. Це сталося зі мною в Месопотамії. Якось увечері, невдовзі після замирення, заходжу я до свого намету, і мене опановує відчуття: небезпека! Стережись! Не маючи найменшого уявлення, що б то могло бути, я обійшов табір, прискіпуючись до всього без причини, вжив усіх необхідних заходів остороги проти нападу вороже настроєних арабів, та коли повернувся до намету, відчуття небезпеки виникло знову, ще сильніше, ніж доти. Небезпека! Тоді я виніс ковдру, закутався в неї і переночував надворі.

— І що було потім?

— Перше, що я побачив наступного ранку, коли зайшов до намету, був пристрій із ножем майже у пів-ярда завдовжки — той ножака пробив ліжко якраз у тому місці, де я мав лежати. Незабаром мені стало відомо, що це налаштував один служник араб, чийого сина розстріляли як шпигуна. Що ви можете сказати про це, дядечку Ейлінггоне? Хіба не яскравий приклад того, що я називаю червоним сигналом?

— Дуже цікава пригода, мій любий Дермоте, — ухилився від відповіді фахівець.

— Але для вас не досить переконлива?

— Справді, не досить. Я не маю сумніву, що тебе, як ти твердиш, охопило передчуття небезпеки. Проте я ставлю під сумнів причину появи цього передчуття. З твоїх слів виходить, ніби воно виникло ззовні, тобто було викликане впливом на твою свідомість якогось зовнішнього джерела. Але сьогодні ми знаємо, що першопричиною майже всіх таких явищ є наша підсвідомість.

— Завжди і скрізь — підсвідомість, — вигукнув Джек Трент. — У наші дні нею можна пояснити що завгодно.

Мов і не помітивши, що його перебили, сер Ейлінгтон провадив:

— Я гадаю, що своєю поведінкою чи поглядом цей араб якось викрив себе, хоча свідомо ти нічого не помітив і не запам'ятав. Але підсвідомість — та, навпаки, ніколи й нічого не забуває. Ми припускаємо також, що людина підсвідоме міркує і робить висновки цілком незалежно від вищого, тобто свідомого бажання. Отже, твоя підсвідомість запідозрила можливість замаху на твоє життя і зуміла пробудити у свідомості захисну реакцію.

— Визнаю: звучить переконливо, — усміхнувся Дермот.

— Але не так цікаво, — закопилила губки місіс Еверслі.

— Можливо також, що підсвідоме ти відчув ненависть до себе з боку того араба, — провадив сер Ейлінгтон. — Те, що раніше називали телепатією, певна річ, існує, хоча умови, за яких вона включається, досі нез'ясовані.

— А ще якісь випадки з вами траплялися? — запитала в Дермота Клер.

— О так! Але більше нічого надзвичайного, і, гадаю, всі вони можуть бути пояснені простим збігом обставин. Одного разу я відмовився від запрошення на дачу лише тому, що засвітився «червоний сигнал». На тому ж таки тижні дача згоріла. До речі, дядечку, а як спрацювала підсвідомість тут?

— Боюсь, що ніяк, — усміхнувся у відповідь сер Ейлінгтон.

— Але ви, звичайно, знайдете цьому пояснення. Говоріть же. Не обов'язково бути надміру делікатним і надто берегти самолюбство близького родича.

— В такому разі, племіннику, я дозволю собі припустити, що ти відмовився від запрошення, бо не мав великої охоти туди їхати, а після пожежі переконав себе, що передчув небезпеку, і тепер беззастережно цьому віриш.

— З вами годі сперечатися, — засміявся Дермот. — Ваше завжди буде зверху.

— Не беріть до серця, містере Уест! — вигукнула Вайолет Еверслі. — Я вірю у ваш червоний сигнал. А після Месопотамії ви його більше не бачили?

— Ні, аж до…

— Що ви сказали?

— Та ні, нічого.

Дермот замовк. Слова, що мало не злетіли з його уст, були: «Ні, аж до сьогоднішнього дня». З'явившись непрохано, вони виражали ще не до кінця усвідомлену думку, але, — він це відчув відразу — так воно було насправді. У темряві мерехтів червоний сигнал. Небезпека! Небезпека поруч!

Але звідки? Яка мислима небезпека може бути тут, у домі його друзів?

Ну, зрештою, своєрідна небезпека існувала. Він поглянув на Клер Трент — на її бліде й ніжне личко, на її золоту голівку на граціозно вигнутій шиї. Але ця небезпека виникла не сьогодні і ніяк не могла бути такою гострою.

Джек Трент — його найближчий товариш. І навіть більше, ніж просто товариш. Джек врятував йому життя у Фландрії і був за це представлений до Хреста Вікторії. Джек — славний хлопець, один з найкращих людей, які є на світі. На свою біду, він покохав Джекову дружину. Він сподівався, що з часом знайде в собі сили здолати це почуття. Боліти так, як тепер, без кінця не могло. Він повинен перестраждати. Саме так — перестраждати. Навряд щоб Клер здогадалася, а якби й здогадалася, у його коханні до неї небезпеки не було. Статуя, прекрасна статуетка із золота, слонової кістки й світло-рожевого коралу… Втіха для королів, а не жива жінка…

Клер… Сама згадка про неї завдавала йому болю. Він повинен із цим зладнати. Жінки подобались йому й раніше. Але зовсім не так. Зовсім не так — і в цьому вся суть. Отже, небезпека не тут. Сердечний біль — так, але не небезпека. Принаймні не та небезпека, про яку остерігає червоний сигнал. То щось зовсім інше.

Він подивився на всіх гостей за столом, і тільки тепер його вразило те, що тут зібралося досить-таки незвичайне товариство. Його дядько, наприклад, рідко обідав не вдома в такому вузькому дружньому колі. Не схоже було також, що Тренти — його близькі знайомі. До сьогоднішнього вечора Дермот і гадки не мав, що він їх узагалі знає. Звичайно, привід був. Після обіду мала прийти досить відома жінка-медіум й провести сеанс. Сер Ейлінгтон начебто цікавився спіритизмом.

Отже, спіритичний сеанс — тільки привід? Якщо так, то в чому справжня причина? Дермотові пригадалося безліч подробиць — дрібниць, раніше не помічених, або, як сказав би дядько, не помічених свідомістю. Великий психіатр кілька разів дивно, дуже дивно, подивився на Клер. Так ніби стежив за нею. Під його пильним поглядом вона бентежилась і не знала, куди подіти руки, що тремтіли від хвилювання. Так, вона хвилювалась, дуже хвилювалась і начебто чогось боялася. Чого саме? Зусиллям волі він примусив себе прислухатися до розмови за столом. Місіс Еверслі. умовила великого лікаря дещо розповісти про свій фах.

— Мої любі дами, — говорив той, — що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати. Всі ми певною мірою схильні до самозвеличення. Та коли хтось із нас починає думати, ніби він російський цар, його саджають до божевільні. Але перш ніж дійти до такого, треба подолати довгий шлях. І чи можливо поставити на ньому десь стовпа і сказати: «По цей бік — здоровий глузд, по той — божевілля». Звичайно ж, ні. І якби той, хто страждає на таку манію, тримав язика за зубами, ми, можливо, ніколи б не змогли відрізнити його від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість душевнохворого — дуже цікавий феномен.

Сер Ейлінгтон, смакуючи, ковтнув вина і променисте усміхнувся до товариства.

— Я чула, вони дуже хитрі, — озвалася місіс Еверслі. — Це я про божевільних.

— Так воно і є. А бажання приховати свою манію часто призводить до згубних наслідків. Виходячи із засад психоаналізу, ми знаємо: будь-яке пригнічення волі таїть у собі небезпеку. Людина, схильна до нешкідливої ексцентричності, рідко переходить межу. Але чоловік… — він зробив паузу, — або жінка, що здаються цілком нормальними, насправді можуть бути джерелом великої небезпеки для суспільства.

Лікар непомітно глянув через стіл на Клер і знову ковтнув вина. Дермота опанував моторошний страх. Невже те, про що він подумав, правда? Неможливо, але…

— І все через пригнічення власного «я», — зітхнула місіс Еверслі. — Тепер я бачу, що завжди слід цілком проявляти свою індивідуальність. Інакше — страшна небезпека.

— Люба місіс Еверслі, — заперечив лікар, — ви неправильно мене зрозуміли. — Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору — від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.

— Спадковість — це просто жах, — зітхнула жінка. — Сухоти і таке інше.

— Сухоти — хвороба не спадкова, — відказав сер Ейлінгтон.

— Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?

— Подагра, — відповів сер Ейлінгтон, усміхнувшись. — І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком — досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.

— Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?

— Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам, — серйозно сказав лікар.

Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.

— Може… може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.

— Ще келих портвейну — і я до ваших послуг, — уклонився сер Ейлінгтон. — Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.

Клер подякуваламлявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.

— Боюся, що я забалакався на суто професійні теми, — знову озвався лікар, сідаючи на своє місце. — Вибачте, любий друже.

— Ет, пусте, — неуважно відповів Трент.

Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. «Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш», — подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки. Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон. То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.

— Здається, я не запізнилася, місіс Трент? — сказала вона жваво. — Ви запрошували мене на дев'яту, правда ж?

— Ви саме вчасно, місіс Томпсон, — відповіла Клер своїм приємним, трохи глухуватим голосом. — А це наше невелике товариство.

Всупереч звичаю на цьому знайомство закінчилося. Медіум обвела всіх гострим, пронизливим поглядом.

— Сподіваюся, все буде добре. Не можу висловити, як мені не по собі, коли я, так би мовити, виявляюся нездатна задовольнити публіку. Це мене просто доводить до божевілля. Гадаю, Шіромако, мій дух із Японії, зможе дістатися сюди сьогодні без перешкод. Я почуваю себе не зовсім гаразд і навіть відмовилася від грінок із сиром, хоча й люблю їх до нестями.

Слухаючи її, Дермот відчув напівцікавість, напівогиду. Все так банально! А чи не поквапне він судить? Зрештою, все має природне пояснення. Сили, що їх викликають медіуми, — природні, хоч і не до кінця зрозумілі. Якщо хірург може мати розлад шлунка перед складною операцією, то чому не може місіс Томпсон?

Стільці поставили колом, лампи — так, щоб їх зручно було підняти чи опустити. Дермот звернув увагу на те, що не було ніякої попередньої підготовки, а також ніхто не запитував, чи задоволений сер Ейлінгтон умовами сеансу. Ні, вся ця витівка із сеансом місіс Томпсон — тільки ширма. Сер Ейлінгтон прийшов сюди зовсім з іншою метою. Дермот згадав, що мати Клер померла за кордоном. З її смертю була пов'язана якась таємниця… Щось там згадували про спадковість…

Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності.

Коли присутні посідали, було погашено всі лампи, крім однієї, маленької, що стояла на окремому столику, затінена червоним абажуром. Спочатку чути було лише тихе рівне дихання медіума. Поступово воно ставало виразнішим і гучнішим. Раптом десь у кінці кімнати пролунав звук удару. Від несподіванки Дермот підхопився з місця. Звук повторився у протилежному кінці кімнати, а потім пролунало справжнє крещендо таких звуків. Коли вони стихли, в кімнаті вибухнув нещирий сміх, а тоді в тиші заговорив високий, гучний голос, зовсім не схожий на голос місіс Томпсон.

— Я тут, дами й панове, — сказав голос. — Та-а-к, я тут. Маєте до мене запитання?

— Ви хто? Шіромако?

— Та-а-к, я Шіромако. Я давно тут. Я працюю. Я дуже щасливий.

Далі йшли подробиці з життя Шіромако. Все було надто заяложене й нецікаве. Дермот чув таке уже не вперше. Усі, мовляв, задоволені й дуже щасливі. Звістки надходили від родичів, описаних настільки невиразно, що могли бути чиїми завгодно родичами. Літня дама, мати одного з присутніх, деякий час висловлювала прописні істини таким тоном, ніби вони щойно народилися внаслідок її роздумів.

— А зараз ще одна звістка, — оголосив Шіромако, — дуже важлива для одного із джентльменів.

Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!

— До кого ви звертаєтеся? — запитав Трент.

— До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! — Голос став затихати. — Не йді-і-і-ть до-до-о-му!

Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує. Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.

— Сподіваюся, з вами все гаразд?

— Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.

— Тобто, спасибі Шіромако?

— Авжеж, і всім іншим.

Місіс Томпсон позіхнула.

— Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. — Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: — Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?

— Серед нас? Кого ви маєте на увазі?

— Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.

Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.

— Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? — тихо спитала Клер.

— Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?

— Може, й ви поїдете з нами?

— Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом? А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».

— Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку.

Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:

— Хай машина почекає на тебе, хлопче?

— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.

— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?

Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.

— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.

Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.

— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінгтон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.

— Слухаюся, сер Ейлінгтон.

Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.

— Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?

— Джек Трент — мій найближчий товариш.

— Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.

— Про розлучення тут не йдеться, — сердито відказав Дермот.

— Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент — не для тебе.

Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.

— Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.

— Знаєш? — здивувався лікар. — Звідки?

— Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?

Сер Ейлінгтон заходив по кімнаті.

— Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.

Серце Дермота стислося.

— Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?

— Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.

— Я не можу в це повірити, сер.

— Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.

— А для фахівця?

— Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати — і якомога швидше.

— Боже мій! — видихнув Дермот. — Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?

— Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна. Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.

Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..

— За таких обставин, — спокійно провадив лікар, — я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.

— Клер, — прошепотів Дермот. — Бідолашна Клер!

— Так, усім нам, певна річ, шкода її.

Раптом Дермот підвів голову.

— Я не вірю в це.

— Що ти сказав?

— Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.

— Мій любий Дермоте!.. — сердито вигукнув сер Ейлінгтон.

— Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.

— Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів?

Дермот зневажливо посміхнувся.

— Це у вас фахове — вважати усіх людей божевільними.

— Зрозумій мене, Дермоте… — Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. — Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.

— Робіть з вашими клятими грішми що хочете, — тихо промовив Дермот. — Зате в мене буде кохана жінка.

— Жінка, яка…

— Скажіть про неї погане слово і, їй-богу, я вб'ю вас! — вигукнув Дермот.

Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати.

— Гаразд, Джонсоне, — різко сказав сер Ейлінгтон, — можете йти відпочивати.

— Дякую, сер. На добраніч, сер.

Джонсон вийшов. Сер Ейлінгтон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.

— Дядечку, — заговорив Дермот, — я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент — мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!

— Дермоте…

— Сперечатися далі ні до чого. Мені шкода, але це так. На добраніч, дядечку Ейлінгтоне!

Дермот швидко вийшов із кімнати, перетнув темний передпокій і грюкнув за собою дверима. Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, якраз звільнилося таксі, і, взявши його, Дермот доїхав до «Графтона». У дверях танцювальної зали він на якусь мить нерішуче став і розглянувся навколо. Гучна музика, усміхнені жінки — здавалося, він потрапив у інший світ. Може, йому все наснилося? Неймовірно, щоб ота прикра розмова з дядьком справді відбулася. Усміхнувшись йому, повз нього пропливла Клер, схожа на лілею у своїй білій із сріблястими блискітками сукні, що облягала її струнку і граційну постать. Обличчя її було спокійне. Певне, та неймовірна розмова таки наснилась йому.

Танець скінчився. Незабаром Клер, усміхаючись, підійшла до нього. Немов уві сні, він запросив її до танцю. Знову заграла музика. Та ось Дермот відчув, що Клер ніби обм'якла в його руках.

— Ви втомилися? Хочете відпочити?

— Якщо не заперечуєте. Ходімо куди-небудь, де можна поговорити без свідків. Мені треба вам дещо сказати.

Ні, то таки був не сон. Наче боляче вдарившись, Дермот повернувся у світ реальності. Як він міг подумати, що обличчя в неї спокійне? На ньому відбивалися тривога й страх. Невже їй щось відомо? Він знайшов тихий куточок, і вони сіли.

— То я вас слухаю, — сказав він безтурботним тоном, хоч насправді на душі йому було тяжко. — Ви, здається, хотіли мені щось сказати?

— Так. — Опустивши очі, вона нервово смикала за китицю пояска своєї сукні. — Я не знаю, як мені краще висловитись…

— Говоріть, Клер.

— Розумієте… Я хотіла б, щоб ви… щоб ви на якийсь час виїхали.

Його подиву не було меж. Він сподівався чого завгодно, тільки не цього.

— Ви хочете, щоб я виїхав? Чому?

— Краще бути відвертою, правда ж? Я… я знаю, ви джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ви виїхали, бо я… я дозволила собі… покохати вас.

— Клер!..

Почувши її слова, він утратив дар мови.

— Не осуджуйте мене, будь ласка, я не така самовпевнена, щоб мати надію на вашу взаємність. Просто я… не дуже щаслива і… О! Я прошу вас виїхати.

— Клер, невже ви не знаєте, що я кохаю вас, кохаю палко, ще відтоді як ми вперше зустрілися?

Вона злякано заглянула йому в обличчя.

— Ви мене кохаєте? Давно?

— З першого погляду.

— О боже! — скрикнула вона. — Чому ви не призналися мені раніше, коли я могла бути з вами? Чому сказали про це тільки тепер — занадто пізно? Ні, я просто збожеволіла… Я не знаю, що кажу… Я ніколи не могла бути з вами…

— Клер, що ви мали на увазі, коли сказали: «тепер — занадто пізно»? Це… Це через мого дядька? Через те, що він про вас знає? Через те, що він думає?

Вона мовчки кивнула. По щоках у неї текли сльози.

— Слухайте, Клер, ви не повинні всьому цьому вірити. Ви не повинні думати про це. Ви поїдете зі мною. Ми поїдемо у південні моря — на острови, що схожі на зелені смарагди. Ви будете там щасливі. Я піклуватимуся про вас, я завжди вас оберігатиму.

Дермот пригорнув її до себе й відчув, що вона вся тремтить. Раптом вона випручалася з його обіймів.

— О ні, будь ласка, не треба! Хіба ви не розумієте? Тепер я не змогла б… Це було б жахливо!.. Жахливо!.. Жахливо!.. Я завжди намагалася бути порядною… А тепер… Це було б жахливо, просто жахливо!

Приголомшений її словами, він не знав як йому бути. А вона дивилася на нього благальним поглядом.

— Прошу вас, не треба… Я хочу бути порядною…

Її слова розчулили Дермота і в той же час завдали йому пекельної муки. Він пішов по пальто й капелюх і там зіткнувся з Трентом.

— А, Дермоте, чогось ти сьогодні рано зібрався додому.

— Атож, нема настрою танцювати.

— Поганий вечір, — погодився Трент. — А якби тобі ще мої турботи…

Дермот злякався, що Трент наміряється звіряти йому свої таємниці. Тільки не це! Що завгодно, тільки не це.

— Ну, бувай, — кинув він квапливо. — Я додому.

— Гм, додому? А як щодо погрози духів під час сеансу?

— Я ризикую. На добраніч, Джеку.

Дермот мешкав недалеко і, відчуваючи потребу подихати прохолодним нічним повітрям, щоб остудити збуджений мозок, пішов пішки. Відімкнувши двері, він зайшов до квартири, ввімкнув у спальні світло й відразу ж, удруге за цей вечір, відчув, що перед ним спалахнув червоний сигнал. Небезпека! Відчуття загрози було таке сильне, що витіснило з його свідомості навіть Клер. Небезпека! Він у небезпеці! Саме в цю хвилину й у цій кімнаті. Марно Дермот намагався посміятися з себе і забути про страх. Можливо, його намагання були не досить рішучі. Адже червоний сигнал остеріг його своєчасно, і це давало йому змогу уникнути лиха. Все ж таки трохи підсміюючись над своєю забобонністю, він обережно обійшов квартиру, — чи не сховався де якийсь зловмисник, — але нічого не виявив. Його слуга, Мілсон, уже пішов, і в квартирі нікого не було.

Повернувшись до спальні, Дермот повільно роздягся. Відчуття небезпеки залишалося таким же гострим, як і раніше. Він підійшов до комода взяти носовичок і раптом став як укопаний. Посеред шухляди здіймався незнайомий горбок — видимо щось тверде. Тремтячими пальцями Дермот відкинув носовички і дістав те, що було під ними, — револьвер якогось невідомого йому зразка. Вкрай здивований, Дермот уважно оглянув револьвер і зрозумів лише, що з нього недавно було зроблено постріл і покладено його до шухляди тільки сьогодні ввечері. Вія був певен, що коли вдягався до обіду, револьвера там не було.

Тільки-но Дермот хотів покласти зброю назад до шухляди, як пролунав дзвінок у двері, що все дзеленчав і дзеленчав — дуже гучно в тиші порожньої квартири. Хто міг прийти в такий час? На це запитання була лише одна — підсвідома — відповідь: «Небезпека!.. Небезпека!.. Небезпека!..»

Скоряючись цілком підсвідомому інстинкту, Дермот вимкнув світло, накинув пальто, що лежало на стільці, й відчинив двері. На ґанку стояли двоє чоловіків, а позаду них Дермот помітив третього в голубій уніформі. Полісмен!

— Містер Уест? — запитав старший із двох.

Дермотові здалося, що минула вічність, перш ніж він відповів. Насправді ж збігло лише кілька секунд, і він досконало наслідуючи безвиразний голос свого слуги, промовив:

— Містер Уест ще не прийшов. Навіщо він вам потрібен о такій порі?

— Він ще не прийшов? Ну що ж, тоді, я гадаю, нам краще увійти й зачекати на нього.

— Ні, ви не увійдете.

— Слухайте, чоловіче, я інспектор Веролл із Скотленд-Ярду і маю ордер на арешт вашого хазяїна. Можете подивитись, якщо бажаєте.

Дермот, уважно читаючи чи вдаючи, ніби читає поданий йому папірець, приголомшено запитав:

— За що? Що він такого вчинив?

— Убивство сера Ейлінгтона Уеста на Харлі-стріт.

В голові у Дермота запаморочилось. Він відступив перед грізними гістьми, зайшов до вітальні й увімкнув світло. Слідом за ним до кімнати увійшов інспектор.

— Все обшукати! — дав він розпорядження молодшому і повернувся до Дермота. — Ви залишитесь тут. І не спробуйте вислизнути, щоб його попередити. До речі, як вас звати?

— Мілсон, сер.

— О котрій годині, на вашу думку, ваш хазяїн повернеться?

— Не знаю, сер. Він, здається, збирався на танці до «Графтона».

— Він пішов звідти майже годину тому. Ви певні, що він сюди не приходив?

— Не думаю, сер. Якби приходив, я, мабуть, почув би.

В цю хвилину із сусідньої кімнати з'явився молодший і, помітно збуджений, подав старшому револьвер. На інспекторовому обличчі промайнув вираз задоволення.

— Усе зрозуміло, — мовив інспектор. — Певне, увійшов і вийшов так, що ви не почули. Отже, він ушився. Я краще піду, Каулі, а ви залишайтеся тут, на той випадок, якщо він повернеться. І наглядайте за цим хлопцем. Він, може знати про свого хазяїна більше, ніж удає.

Інспектор швидко вийшов. Дермот зробив спробу випитати в Каулі подробиці. Той виявився балакучим.

— Справа яснісінька, — сказав він поблажливо. — Ми розкрили вбивство майже негайно. Джонсон, слуга, тільки-но вклався спати, як йому здалося, ніби пролунав постріл. Зійшовши вниз, він знайшов сера Ейлінгтона мертвого. Куля влучила в серце. Джонсон одразу ж подзвонив нам, а коли ми приїхали, все розповів.

— І ніяких сумнівів? — наважився запитати Дермот.

— Абсолютно ніяких. Той молодий Уест приїхав зі своїм дядьком, і Джонсон, коли приніс віскі, чув, як вони сварилися. Старий погрожував скласти новий заповіт, а ваш хазяїн пригрозив, що вб'є його. Не минуло й п'яти хвилин, як гримнув постріл. Ось так! Ніяких сумнівів. Йолоп, та й годі!.. Авжеж, справа яснісінька.

Серце в Дермота обірвалося, коли він збагнув незаперечну силу доказів, що були проти нього. Небезпека! Жахлива небезпека!

Єдиний вихід — втеча. Він напружено обміркував становище і згодом запропонував приготувати чай. Каулі охоче погодився. Він робив у квартирі обшук і знав, що чорного ходу немає. Діставши дозвіл, Дермот вийшов до кухні, поставив на вогонь чайник і почав навмисне бряжчати посудом, а тоді швидко прокрався до вікна й підняв раму. Квартира була на третьому поверсі і звідти спускався трос із маленьким підйомником, яким користувались розвізники товарів. Дермот, миттю опинившись за вікном, почав спускатися вниз. Трос урізався в руки до крові, але йому було не до того. Через кілька хвилин, обережно вийшовши з-за рогу, Дермот наскочив на людину, що стояла на тротуарі, і, на свій превеликий подив, упізнав Джека Трента. Трент уже знав про небезпеку, яка нависла над другом.

— О Боже! Ти, Дермоте? Швидше! Не гаймо часу!

Схопивши приятеля за руку, Джек повів його одним провулком, потім другим, а коли вони зупинили таксі й ускочили в нього, назвав свою адресу.

— Це тепер найнебезпечніше місце. Там ми поміркуємо, що робити далі і як збити цих дурнів зі сліду. Я прийшов у надії остерегти тебе, перш ніж з'явиться поліція, але спізнився.

— Але звідки тобі відомо, Джеку?.. Ти ж не віриш…

— Звичайно, ні, друже. Я надто добре знаю тебе. І все ж таки твої справи кепські.. Вони приїхали й почали розпитувати, коли ти прийшов до «Графтона», коли пішов звідти, і таке інше. Дермоте, хто ж міг убити старого?

— Не можу собі уявити. Мабуть, той, хто поклав револьвер у шухляду мого комода. Нема сумніву, він досить пильно стежив за нами.

— Ця витівка із спіритичним сеансом була дуже підозрілою. «Не йдіть додому!» Застереження, виходить, стосувалося бідолахи старого Уеста. Він пішов додому й дістав кулю в серце.

— Мене воно теж стосувалося, — відказав Дермот. — Я пішов додому і знайшов підкинутий револьвер, а потім і поліція з'явилась.

— Ну, сподіваюся, мене воно не стосувалося, — мовив Трент.

Він заплатив шоферові, відімкнув двері, провів Дермота темними сходами, тоді поштовхом відчинив двері і впустив його до свого кабінету — маленької кімнатки на другому поверсі. Потім увімкнув світло й увійшов слідом за ним.

— Поки що тут цілком безпечно. А згодом ми в дві голови вирішимо, як бути далі.

— Я поставив себе в безглузде становище, — раптом сказав Дермот. — Мені не було чого боятися. Тепер я це зрозумів. Тут очевидно змова. Якого біса ти смієшся?

Трент відкинувся на стільці, трусячись від невтримного сміху. В його сміхові було щось недобре. Щось недобре було й у ньому самому. В очах з'явився дивний блиск.

— Надзвичайно хитра змова, — підтвердив він, задихаючись від сміху. — Дермоте, друже, тобі кінець.

Він підсунув до себе телефон.

— Що збираєшся робити? — запитав Дермот.

— Дзвонити до Скотленд-Ярду. Сказати їм, що пташка тут, у надійному місці й під замком. Так, я замкнув двері, коли увійшов, а ключ поклав до кишені. Ти марно дивишся на ті двері, що в мене за спиною. Вони ведуть до кімнати Клер, а вона завжди замикає їх із середини. Розумієш, вона боїться мене. Давно боїться і завжди знає, коли я починаю думати про ніж — про довгий і гострий ніж. Облиш, нічого в тебе не вийде…

Дермот уже хотів стрибнути на нього, але Джек дістав з кишені страхітливий на вигляд револьвер.

— Це другий, — задоволене засміявся він. — Першого я поклав у шухляду твого комода, зразу ж як застрелив із нього старого Уеста. На що ти там дивишся через мою голову? На ті двері? Даремно. Навіть якби Клер і відчинила їх, — а для тебе вона могла б це зробити, — я підстрелив би тебе, перш ніж ти до них добіг би. Не в серце. Щоб не вбити, а тільки поранити, аби ти не зміг утекти. Я стріляю влучно, ти знаєш. Колись я врятував тобі життя. Дурень був. Ні, ні, я хочу, щоб тебе повісили, саме повісили. А ніж мені потрібен не для тебе. Він для Клер, чарівної Клер, такої білої і пухкенької. Старий Уест про це знав. Він для того сюди й приходив сьогодні, щоб переконатися: божевільний я чи ні. Він хотів заховати мене за грати, щоб я не накинувся на Клер із ножем. Я був дуже обережний. Я взяв його ключ і твій теж, вислизнув із танцювальної зали, тільки-но ми увійшли туди, поїхав до його будинку, зайшов туди відразу після тебе, вистрелив і негайно ж вийшов… Потім поїхав до тебе, залишив револьвер, повернувся до «Графтона» майже одночасно з тобою, а коли ми прощалися, поклав ключ назад до кишені твого пальта. Я не боюся тобі в цьому признатися. Більше ніхто не чує, а коли тебе вішатимуть, я хотів би, щоб ти знав: це зробив я… Боже, як мені смішно! Про що ти думаєш? Що ти, хай тобі чорт, там бачиш?

— Я думаю про те, що краще б тобі, Тренте, було не повертатись додому.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Оглянься.

Трент швидко оглянувся. У дверях до сусідньої кімнати стояли Клер і… інспектор Веролл.

Трент відреагував блискавично. Пролунав постріл — і влучив у ціль. Він упав поперек столу. Інспектор підскочив до нього, а Дермот, мов уві сні, дивився на Клер. Цілий рій думок, без видимого зв'язку, промайнув у його голові: дядько, їхня сварка, страшенне непорозуміння, — англійський закон про розлучення ніколи б не звільнив Клер від божевільного чоловіка, — «усім нам, певна річ, шкода її», домовленість між нею й сером Ейлінгтоном, яку хитрий Трент розгадав, її слова: «Жахливо! Жахливо! Жахливо!» Так, але тепер…

Інспектор випростався.

— Мертвий, — сказав він з досадою.

— Авжеж, — почув свій голос Дермот. — Він завжди влучно стріляв…

Джон Б. Мортон АЛІБІ МЕРЦЯ Оповідання

ДЖОН МОРТОН (1893–1965) — англійський письменник-гуморист і журналіст; протягом сорока років вів сторінку гумору в лондонській газеті «Дейлі експрес», друкуючи свої гуморески, пародії і фейлетони під псевдонімом Бічкоумер (людина без певних занять, нероба). Пропонована пародія на шаблонні детективні романи взята із книжки вибраного «Найкраще з Бічкоумера» (1963).

Переклад: Андрій Євса.

Перекладено за виданням: John В. Morton. Dead Man's Alibi. The Way it Was Not. English and American writers in Parody. Moscow, Raduga Publishers. 1983.

Знайомство з інспектором Джеком Нетудоєм
На мою думку, цей роман можна назвати найбільш життєвим і гуманістичним з усіх будь-коли написаних детективних творів. У ньому розповідається про одного багатого чоловіка, що жив у провінції і не був убитий у своїй бібліотеці. Саме так, не був убитий у своїй бібліотеці. В цьому ключ до захоплюючої таємниці. Отож не дивно, що це збило з пантелику не тільки місцеву поліцію, а й гострі уми Скотленд-Ярду. Факт відсутності в бібліотеці мертвого тіла так не в'язався з усіма припущеннями й був такий неймовірний, що викликаним на місце злочину досвідченим детективам довелося розламати там підлогу, стіни, стелю — геть усе, — аби знайти те, що, на їхню думку, мало там бути, — тіло вбитого чоловіка. Але марно.

Почніть читати цей роман сьогодні чи якогось іншого дня. Він називається «Алібі мерця», а написав його молодий письменник Нуллінгтон Феггот.

1
Джордж Бевз, старий провінційний полісмен, анітрохи не здивувався, побачивши яскраве світло, що лилося з високих вікон бібліотеки в будинку сера Генрі Фаззока. Була четверта година ранку, і невеличке селище Свігні-Сейнт-Вітус спало. Але досвідчений полісмен Джордж Бевз знав, чому там світиться. Не вагаючись, просто через гарно підстрижений лужок він пішов до освітлених вікон Свігні-Холу. Решта вікон у будинку були темні. Усі в домі спали. Але Бевз знав, що лежить поперек столу в тій освітленій кімнаті. Він знав, що знайде там тіло вбитого сера Генрі. Зібравшись з духом, тримаючи в руці записника, він заліз у прочинене вікно до кімнати й завмер на місці, втупивши очі в стіл. Завмер, приголомшений тим, що побачив. У розкішному кріслі також не було тіла. Не було ніяких слідів боротьби. Не було навіть тупого предмета біля телефону. Вибігши до вестибюля, Бевз ударив у великий бірманський гонг, щоб підняти на ноги всіх, хто був у будинку.

2
Бевз так завзято бив у бірманський гонг, що не більш як за двадцять секунд усі в Свігні-Холі були на ногах. Гості сера Генрі повискакували із своїх кімнат і, протираючи заспані очі, кинулися східцями вниз. Бевз зібрав і вишикував усіх у великій вітальні. Маленька місіс Кафлінг без кінця вигукувала:

— Я знаю, це вбивство! Когось убито!

— Ми заарештовані? — манірно розтягуючи слова, запитав лорд Слейвер.

— Не зовсім, — різко відповів Бевз. — Але я змушений усіх вас затримати. Залишати будинок нікому не дозволяється.

— А що сталося? — поцікавився Джон Тойл.

— У бібліотеці немає тіла, — відказав Бевз.

— Чому воно мало там бути? — запитала Мейбл Летарт.

— Яскраве світло о четвертій годині ранку, — прочитав Бевз із свого записника. — Ніяких ознак безладдя, ніякого тупого предмета.

— Але чийого тіла там немає? — озвалася Прюнелла Трайвет.

— Сера Генрі Фаззока, — відказав Бевз. — Питання стоїть так: якщо він не вбитий, то де його тіло?

Молодші покоївки Сейєрс і Крісті, почувши це, забились в істериці, а Бевз тим часом, за порадою начальника місцевої поліції, який сказав по телефону, що нічого не може збагнути, подзвонив до Скотленд-Ярду.

3
— Слухай, хлопче, — сказав один із Великої Дванадцятки Скотленд-Ярду, сер Бенджамін Корк («Великий Бен», як його називали в поліції), звертаючись до інспектора Нетудоя, — виводь-но ти свій розкішний спортивний автомобіль і катай до тієї богом забутої глухомані.

Красень Джек Нетудой, наймолодший з інспекторів, скривився так, наче йому дали нюхнути протухле яйце.

— Що там таке, сер? — запитав він.

— Вони не можуть знайти в бібліотеці тіло сера Генрі Фаззока. Ніяких слідів.

— І ніякої версії?

— Ніякої. У тім-то й річ. Якби була версія, ми б знали, з чого починати.

— І вбитий не лежить головою на столі, сер?

— Ні.

— А які мотиви, сер?

— Мотиви чого, хлопче?

— Того, що немає його тіла.

— Саме це тобі й треба з'ясувати.

За півгодини Джек Нетудой уже мчав по Грейт-Вест-роуд, витискаючи із свого довгого низького спортивного «танатоса-6» дев'яносто чотири милі на годину.

4
Джек Нетудой збуджено ходив по бібліотеці Свігні-Холу. Він двічі все переміряв, кожну річ посипав порошком для виявлення відбитків пальців і вивчив під мікроскопом.

— Ніщо не вказує на те, що тут узагалі хтось був, — зауважив він, кинувши гострий погляд на Бевза, і додав: — Крім вас. Є ще сліди ворони на алеї, але це навряд чи може пояснити відсутність тіла в бібліотеці. Для початку я допитаю місіс Кіквіч.

Місіс Кіквіч, гарна брюнетка, з'явилась у дверях на виклик Бевза. Вона була начебто схвильована.

— Отже, шановна пані, — почав Нетудой, — де ви були, коли вас збудив гонг?

— У ліжку, — зверхньо мовила місіс Кіквіч.

Хитрий Джек Нетудой спробував зайти з другого кінця.

— Любите коштовності? — запитав він, звівши на неї очі.

— Звичайно.

Він раптом опустив погляд і, дивлячись їй в обличчя, наче батогом, стьобнув словами:

— Де тримав свої коштовності сер Генрі?

— Минулого року він усі їх віддав мені, — урочисто відказала брюнетка. — Я можу йти?

Джек Нетудой сердито кивнув головою.

5
Джек Нетудой не виходив з бібліотеки Свігні-Холу. Він уже чотири рази все переміряв, але якогось певного висновку так і не дійшов. «Якщо ми і встановимо причину відсутності тіла, — розмірковував він, — це нам нічого не дасть, бо немає ніяких ознак того, що сер Генрі був тут, коли його вбили. А звідки нам відомо, що його вбили? Лише тому, що тут немає, його тіла. А чи це достатній доказ? Знову ж тики: уявімо собі, що він був тут, коли його вбили. Чи є відсутність тупого предмета доказом того, що його справді вбито? І зовсім не схоже, щоб господаря Свігні-Холу могли вбити десь інде, крім його бібліотеки. А якщо його не було там, коли це сталося, чому там було ввімкнене світло? Відсутність тупого предмета — чистісінький обман, аби я подумав, що його вбито у котрійсь іншій кімнаті. Та якщо його вбито в котрійсь іншій кімнаті, то вбивця мав би залишити тупий предмет тут, щоб вбити мене зі сліду. Але ж знов-таки: чому я думаю, що то був тупий предмет? Тому, що я не знайшов ніякого іншого».

Після таких логічних міркувань молодий детектив відчув себе краще. Він тільки-но зібрався знову все переміряти, як почув від дверей холодний голос:

— А вам не спадає на думку, що відсутність тіла не обов'язково означає, що хтось мертвий? Ось, приміром, вашого тіла немає в кухні, але ж ви не мертві.

Нетудой різко повернувся до дверей. У кімнату повільно заходив лорд Слейвер.

6
— Лорде Слейвер, — твердо сказав Нетудой, — як я зрозумів, ви сказали, що відсутність тіла сера Генрі в бібліотеці ще не доводить, що він убитий.

— Саме так, — чемно підтвердив лорд.

— Кого ви намагаєтеся покрити? — спалахнув детектив. Нерви у нього були напружені до краю.

— Чому б не запитати міс Гроссер, що вона робила в цій кімнаті опівночі? — єхидно порадив лорд Слейвер.

— Запитаю, — сказав детектив. — Бевзе, покличте міс Гроссер!

Полісмен уже зібрався вийти з кімнати, як задзвонив телефон.

— Візьміть трубку, — звелів Нетудой, — якщо дріт не перерізано.

Бевз підняв трубку, послухав і поклав на місце.

— Щось там про дві сорочки, — сказав він.

— Дізнайтеся, звідки дзвонили! — наказав Нетудой.

Після декількох запитів Бевз доповів:

— Дзвонили з пральні «Білосніжна й сім гномів».

— Перевірте, — знову звелів Нетудой. — А поки що покличте міс Гроссер. Лорде Слейвер, я вас більше не затримую.

І тямущий детектив ще раз виміряв відстань від телефону до ящика з вугіллям.

7
Щодо Гіркенії Гроссер, сором'язливої старої панни років сорока п'яти, Нетудой вирішив використати тактику раптового удару. Як тільки вона переступила поріг, він гримнув:

— Що ви робили тут учора опівночі?

Міс Гроссер глянула на нього трохи здивовано.

— Брала книжку, — злякано сказала вона. — Я в цьому будинку гостя. І не треба кричати.

— Яку книжку? — гарикнув Нетудой.

— «Егоїст» Мередіта.

Детектив підскочив до книжкової шафи. Його очі стали вузькі, мов двоє гострих лез.

— У такому разі, — переможно вигукнув він, — може, ви поясните, як сталося, що ця книжка ось де, на полиці?

— Через п'ять хвилин я поставила її назад.

— Чому?

— Я не схотіла її читати, а повернулася назад і замість неї взяла «Північне абатство» Джейн Остін.

Нетудой знову кинувся до шафи.

— Її тут немає, — з притиском мовив він. — Як ви це поясните?

— Я її назад не поставила.

— А тут уночі було тіло? — запитав присоромлений детектив.

— Ніякого тіла тут не було, — вже роздратовано відповіла міс Гроссер.

Нетудой сердито відпустив її.

8
Інспектор Нетудой сидів у бібліотеці і похмуро вивчав свої нотатки. Вони свідчили, що справа з місця не зрушила. Інспектор явно топтався на місці. Ось що там було записано: «Мотив? Мотив чого? Ніяких слідів боротьби. Немає тупого предмета. Телефонний дріт не пошкоджено. Сліди ворони на алеї. Чому світилося в бібліотеці? А чому б і ні? Немає відбитків пальців. Немає крові. Чи правда, що міс Гроссер брала книжку? Чому б і ні? Всі, здається, побували в бібліотеці цієї ночі. Всі, за винятком убитого. Немає ніякого сенсу».

В цю мить Нетудой звів очі і побачив у попільниці недопалену віргінську сигарету. Він загорнув її в носову хусточку, сховав у конверт і знову повернувся до своїх нотаток. «Від дверей до північної стіни — 16 футів. Від телефону до каміна 12 футів 6 дюймів».

Раптом він рішуче згорнув записника, покликав Бевза, який вартував за дверима, і наказав:

— Всім негайно зібратися сюди!

Коли двадцять три гостя вишикувалися в одну шеренгу, він уїдливо запропонував:

— Хто курить віргінські сигарети, підніміть руки.

Піднялося двадцять три руки.

Тамуючи досаду, Нетудой жестом дозволив усім вийти. Містер Карвер, власник фабрики дрібних металевих виробів, затримався.

— Вважаю своїм обов'язком повідомити, що я був тут минулої ночі, — звернувся він до інспектора.

— Що ви тут робили? — гримнув Нетудой.

— Супроводжував міс Гантінг, — відказав містер Карвер.

— А вона що тут робила?

— У неї, здається, було побачення з містером Кліффом.

— Ну?

— Ну, а коли я сюди заходив, то зустрів місіс Тренсон, яка звідси виходила.

Нетудой аж застогнав.

— З нею хтось був?

— Так, — мовив Карвер, — дві жінки і троє чоловіків.

Інспектор знову застогнав.

9
Небо над буковими деревами навколо Свігні-Холу почало сіріти. Гості, позіхаючи, сиділи на східцях у вестибюлі й бідкалися з того, що вони змушені отаке терпіти. А тим часом Нетудой працював у бібліотеці, мов навіжений. Він з'ясував, що цієї ночі кожен із двадцяти трьох гостей був там незадовго до того, як Бевз виявив відсутність тіла. Кожен із двадцяти трьох зізнався у неприязні до господаря. Всі вони високо цінували його страви і напої, але терпіти не могли його товариства. «Двадцять три мотиви, — бурмотів чесний Джек Нетудой, перелічуючи всіх гостей на пальцях. — А може, вони всім гуртом накинулися на сера Генрі. Але де ж тіло?»

В цю хвилину вниз по східцях повільно, ще не зовсім прокинувшись, зійшла двадцять четверта гостя — чарівна Петронілла Бельмонте. Нетудоєві від хвилювання аж дух забило.

— Ви хто? — запитав він.

Почувши іноземне прізвище, інспектор спохмурнів. Він знав, що являють собою іноземці. Дівчина пояснила, що тільки-но прокинулася. Швидкі, професіонально поставлені запитання примусили її зізнатися, що вона теж не любить господаря і приїхала сюди лише тому, що її затягли друзі.

— Щиро кажучи, — повідомила вона, — минулої ночі ми з сером Генрі посварилися. Він поводився непристойно. Я ладна була вбити його!

Ці слова знову викликали істерику в покоївок Крісті та Сейєрс. Поки дівчина гнівно цідила їх крізь зуби, Нетудой суворо дивився на неї.

— І ви його таки вбили? — запитав він.

— Не будьте дурнем! — вигукнула Петронілла.

— Зайдіть, будь ласка, на хвилину до бібліотеки, — чемно попросив Нетудой.

Петронілла пішла за ним. Причинивши двері, він різко обернувся до неї, і його обличчя набрало офіційного виразу.

10
Весь напружившись і дивлячись чарівній Петроніллі Бельмонте просто у вічі, Нетудой суворо промовив:

— Я змушений затримати вас по звинуваченню в убивстві, і все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас.

— В такому разі використайте для початку те, що скажу вам я, — відрубала дівчина. — Я не знаю, хто ви, і не маю великого бажання знати, але гадаю, ви псих.

— Я інспектор Нетудой із Скотленд-Ярду і розслідую тут серйозну справу.

— То кого ж я вбила? — запитала дівчина.

— Сера Генрі Фаззока.

— А докази де?

— Ви самі сказали мені, що не любите його, що минулої ночі ви з ним посварилися і вирішили його вбити.

Страх і відчай відбилися на прекрасному обличчі Петронілли, коли вона збагнула, що справа таки серйозна.

Важким поглядом холодних мов сталь очей Нетудой дивився на неї так, як миша дивиться на шматок сиру. І страх її переріс у паніку.

— До ви знайшли його? — прошепотіла вона захриплим голосом.

— Ми його ще не знайшли, — відповів інспектор з погрозою в голосі.

— О, тоді, гадаю, я можу все пояснити, — з полегкістю зітхнула Петронілла.

Почувши це, Джек Нетудой також трохи розслабився. Бо, попри все, він був людиною і, дивлячись на це чарівне молоде створіння, відчував, як шалено б'ється його серце.

— Може, ви сядете? — гостинно запропонував він. — А тепер розкажіть мені все, що вам відомо.

11
Повторюю, Джек Нетудой був людиною з усіма людськими слабостями. Опинившись віч-на-віч із красунею Петроніллою Бельмонте в бібліотеці Свігні-Холу, він марно намагався говорити з нею офіційним тоном, навіть коли згадував, що звинувачує її в убивстві сера Генрі Фаззока. Та тільки-но він зібрався допитувати її, як вона сказала:

— Отже, давайте все з'ясуємо. Скажіть мені ще раз, кого я, по-вашому, вбила?

— Сера Генрі Фаззока, — відповів Нетудой.

— А де тіло?

— Я не знаю… поки що.

— Тоді звідки ви знаєте, що його вбито?

Досі Нетудоєві таке питання й на думку не спадало.

— Про це повідомив Джордж Бевз, — сказав він, — і Скотленд-Ярд послав сюди мене.

— Про що повідомив Джордж Бевз? — було її нове запитання.

— Про вбивство.

— А чи не сказав він тільки, що тут немає тіла, а тому, мовляв, Фаззока вбито?

— Ну… воно-то так, — мовив інспектор, знітившись, а тоді намагаючись зберегти свою гідність, додав: — Але слухайте, вам не здається, що ви допитуєте мене?

Чарівна Петронілла з усміхом глянула йому в обличчя.

— А ви заперечуєте? — запитала вона.

— Не дуже, — усміхнувся у відповідь чесний Джек Нетудой.

12
— Тепер, коли ми друзі, — промовила Петронілла своїм лагідним, мелодійним, голосом, — ви, сподіваюсь, уже не вважаєте мене за вбивцю?

Детектив у душі Нетудоя ще раз, востаннє, сіпнувся і завмер. Тепер це був просто молодий чоловік, зачарований прекрасною дівчиною.

Він розгублено всміхнувся, а вона повела далі:

— Тож слухайте.

— Я весь увага, — мовив Нетудой.

— Ми всі не любимо серп Генрі, — почала дівчина, — А приїздимо сюди тільки тому, що треба ж десь гаяти час. Він теж нікого з нас не любить. Як тільки ми в дім — він із дому. Одне слово, він завжди намагається уникнути нас. Коли в будинку гості, він звичайно спить у підвалі. Якщо ми заходимо до кімнати, він з неї виходить. Минулої ночі він був у бібліотеці, але вийшов, тільки-но зайшли ми. Гадаю, це пояснює таємницю відсутності тіла?

— Починаю розуміти, — сказав інспектор, не в змозі витримати її погляд.

— От і чудово, — мовила Петронілла.

— Але, — знов озвався нетямкий Нетудой, — де сер Генрі тепер?

— Мабуть, спить собі у підвалі, — відказала Петронілла.

В цю мить у двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Нетудой.

Увійшов Джордж Бевз.

— Ось убитий, сер, — доповів він, відступаючи на крок убік.

13
Чоловік, що ввійшов до бібліотеки, як видно, користувався підвалом зовсім не для того, щоб там спати. Жилетка його вибилася з-під піджака, на ногах був лише один черевик, а чуб мав такий вигляд, наче ним мили підлогу. У правій руці чоловік тримай великий кусень масла.

— Цс-с! — приклав він палець до уст. — Не побудіть інших гостей. Вони щойно поснули. Їх тут повен будинок. Слухайте, невже не час уже забиратися звідси? Надворі зовсім розвидніло. Не думайте, що я сидітиму в підпалі цілий день. Уїкенд давно закінчився!

Нетудой підвівся і хотів був пояснити, що він тут робить, але Петронілла випередила його.

— Це сер Генрі Фаззок, — сказала вона.

— Певно, що я, — підтвердив Фаззок.

— А це інспектор Нетудой.

— Чи не забагато інспекторів? — мовив Фаззок. — Газовий лічильник у мене не в бібліотеці. Принаймні так мені здасться. Хто вас прислав?

— Я із Скотленд-Ярду, — пояснив Нетудой. — Ми думали, ви мертвий.

— Хто мертвий?

— Та ніхто, — відповів Нетудой.

— Звісно, що ніхто, — мовив Фаззок. — Хто сказав, що хтось мертвий? Всі ви надто багато говорите.

СерГенрі урочисто вручив Петроніллі свій кусень масла, вітально помахав і непевною ходою вийшов з кімнати.

— Дуже переконливе алібі для мерця, — визначив чесний Джек Нетудой.

Коли інспектор від'їжджав, поруч з ним у його довгому низькому спортивному автомобілі сиділа Петронілла.

Фредерік Браун У КОЖНОГО СВОЄ ХОБІ Оповідання

ФРЕДЕРІК БРАУН — сучасний американський письменник-новеліст. Оповідання — із збірника «Міні-оповідання-22» (Чікаго, 1972).

Переклад: Вадим Хазін.

Перекладено за виданням: Fredrick Brown. The Hobbyisl. Playboy's Short — Shorts 2. Playboy Press, Chicago, Illinois, 1972.


— Мені сказали, — мовив Сенгстром, — нібито ви…

Він обернувся й поглянув навколо, аби пересвідчитися, що вони самі в цій крихітній аптеці. Аптекар — схожий на карлика викривлений чоловічок, якому на вигляд можна було дати скільки завгодно — від п'ятдесяти до ста років, — мовчав.

Сенгстром притишив голос.

— … нібито ви маєте отруту, яку неможливо виявити в мертвому тілі.

Аптекар кивнув головою. Він вийшов з-за прилавка й замкнув парадні дворі свого закладу, а тоді повернувся назад до входу у внутрішнє приміщення аптеки.

— Якраз я хотів зробити перерву, — сказав він. — Ходімте зі мною вип'ємо по чашечці кави.

Сенгстром пішов за ним, опинився в кімнатці, всі стіни якої від підлоги до стелі були заставлені полицями з різноманітними пляшечками та баночками. Аптекар увімкнув електричну кавоварку і поставив дві чашечки на стіл, обабіч якого стояло два стільці. Він жестом запросив Сенгстрома сісти, тоді сів сам.

— Тепер, — сказав він, — розповідайте: кого ви зібралися вбити й навіщо?

— Яке це має значення? — обурився Сенгстром. — Хіба не досить того, що я ладен заплатити…

— Уявіть собі, має значення. Я повинен переконатися, що ви гідні одержати те, що я можу вам дати. А ні — то… — Він знизав плечима.

— Гаразд, — буркнув Сенгстром. — «Кого» — свою дружину. «Навіщо»…

Він почав довгу оповідь. А коли вже закінчував її, зашуміла й кавоварка. Аптекар на хвилю урвав розповідь Сенгстрома й наповнив чашечки. Попиваючи каву, Сенгстром закінчив свою історію.

Маленький аптекар кивнув.

— Справді, я інколи готую отруту, яку неможливо виявити в трупі. Причому я даю її безплатно, коли вважаю випадок вартим того. Я вже допоміг багатьом убивцям.

— Чудово! — сказав Сенгстром. — Тоді, будь ласка, дайте її і мені.

Аптекар посміхнувся.

— А я вже дав. На той час, коли збирався налити вам кави, я вирішив, що ви заслуговуєте на це. Ви одержали отруту, як я вже казав, безплатно. А от за протиотруту нам доведеться заплатити.

Сенгстром зблід. Він, звичайно, передбачав можливість обману чи шантажу, але слова аптекаря приголомшили його. Він вихопив з кишені пістолет.

Маленький аптекар засміявся.

— Облиште це. Хіба ви знайдете протиотруту серед тисячі цих скляниць? — Він показав на полиці довкола. — Скоріше знайдете ще сильнішу отруту. Ну, а коли гадаєте, що я брешу й що насправді ви не отруєні, — тоді стріляйте! Відповідь ви дістанете за три години, коли отрута почне діяти.

— Скільки? — гарикнув Сенгстром.

— Цілком помірна ціна. Тисяча доларів. Зрештою, людині треба жити. І навіть коли її хобі — запобігати вбивствам, чому б їй не заробляти на цьому гроші, чи не так?

Сенгстром пробурмотів щось незрозуміле, поклав пістолет на стіл, але так, щоб у першу-ліпшу мить його схопити (хтозна, може, він ще скористається з нього, коли одержить протиотруту?) і дістав гаманець. Відрахував тисячу стодоларовими банкнотами й поклав їх перед аптекарем.

Той не став одразу ж рахувати їх, а сказав:

— І ще одна умова — задля безпеки вашої дружини і моєї. Ви напишете зізнання в своєму намірі — гадаю, минулому намірі — вбити дружину. Потім зачекаєте, доки я надійшлю його одному моєму другові — він із службового обов'язку якраз займається розслідуванням убивств. Друг зберігатиме це як доказ на той випадок, якщо ви колись усе-таки вирішите вбити свою дружину. Або мене, як на те пішло. А коли ваша сповідь лежатиме в поштовій скриньці, я повернуся, нічого вже не побоюючись, і дам вам протиотруту… Ось вам папір і перо. Стривайте, є ще одна річ, хоч я і не наполягаю на цьому. Допоможіть мені, будь ласка, поширити чутки про мою супер отруту, гаразд? Як знати, містере Сенгстром… коли маєш ворогів, життя, яке ти рятуєш, цілком може виявитись твоїм власним, чи не так?

РЕЙМОНД ЧАНДЛЕР (1888–1959) — відомий американський письменник, визнаний класик сучасного детективного жанру, один із засновників так знаного «жорстокого детективу». Перу Чандлера належать романи «Глибокий сон» (1939), «Прощавай, кохана» (1940), «Високе вікно» (1942), «Дама в озері» (1943), «Задовге прощання» (1953), «Що раз» (1959), багато оповідань і повістей. Повість «Золоті рибки» та «Постріли в ресторані Сірано» вперше надруковані в 30-х роках.

Реймонд Чандлер ЗОЛОТІ РИБКИ Повість

Переклад: Дмитро Стельмах.

Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Goldfish. R. Chandler. Stories. Penguin Books Ltd., 1965.

1
Того дня роботи я не мав, отож нарешті випала нагода побайдикувати. Теплий поривчастий вітрець віяв у вікно контори, і сажа, що вилітала з димарів готелю «Меншн-Хаус» по той бік вулиці, пилком осідала на блискучу поверхню мого столу.

І ось тільки-но я подумав, що не гріх уже і пообідати, як до мене завітала Кейті Хорн.

Це була висока, вже підтоптана на вигляд білявка з сумними очима. Колись вона служила в поліції, але втратила роботу, вийшовши заміж за дрібного шахрая Джонні Хорна, — він виписував чеки на одержання грошей з банківських рахунків, яких насправді не існувало. Кейті сподівалася наставити його на путь істини. Та в неї нічого не вийшло! І тепер вона чекала, коли чоловіка звільнять з тюрми, щоб спробувати перевиховати його ще раз. А поки що торгувала сигаретами у вестибюлі «Меншн-Хаус» і все дивилася, як повз неї, попахкуючи дешевими сигарами, сновігають дрібні пройдисвіти. Час від часу вона позичала котромусь із них доларів десять за умови, що він ушиється з міста. Отака була Кейті Хорн.

Вона сіла, відкрила свою чималеньку лискучу сумочку, дістала коробку сигарет і прикурила від моєї настільної запальнички. Потім випустила цівку диму й, дивлячись на неї, наморщила носа.

— Ти коли-небудь чув про Лендерові перли? — спитала Кейті й відразу додала: — Ого! Шикарний костюмчик! Синій серж! Якщо судити з того, як ти одягнений, то на твоєму банківському рахунку є грошики!

— Ні, — відказав я. — Про Ліндерові перли я ніколи не чув і грошей на моєму рахунку немає.

— Тоді як ти подивишся на пайку в двадцять п'ять тисяч?

Я взяв з її коробки сигарету, закурив. Кейті підвелася, зачинила вікно і промовила:

— Цього смердючого готелю з мене досить і на роботі. — Тоді знову сіла й повела далі: — Ця справа тягнеться вже п'ятнадцять років. Хлопцеві припаяли п'ятнадцять років, він відсидів їх у в'язниці в Лівенворті і вже чотири роки, як на волі. Один багатий лісоторговець з півночі на ім'я Сол Ліндер купив їх для дружини — я кажу про перли. Тобто він купив дві штуки. Викинув, двісті тисяч!

— Двісті тисяч! Видно, він повіз їх на тачці!

— Бачу, в перлах ти нічогісінько не тямиш, — сказала Кейті. — Річ не тільки в тому, які вони завбільшки. Так чи інакше, тепер вони коштують ще більше, та й винагорода в двадцять п'ять тисяч, яку запропонувала страхова компанія «Релайєнс», усе ще в силі.

— А-а, он що! — зрозумів я. — Виходить, їх хтось поцупив.

— Ну от, здається до тебе дійшло. — Вона поклала сигарету в попільницю, навіть не загасивши її, як це часто роблять жінки. Я загасив сигарету сам.

— За це, — провадила Кейті, — того хлопця й запроторили в Лівенворт. Але їм так і не вдалося довести, що перли взяв він. То було пограбування поштового вагона. Хлопцеві пощастило якось сховатися в ньому, потім десь у Вайомінгу він застрелив службовця, вигріб рекомендовані бандеролі і сплигнув з поїзда. Схопили його вже в Британській Колумбії[9]. Але перлів так і не знайшли — в усякому разі, тоді. А хлопця взяли. Дали довічне ув'язнення.

— Відчуваю, це довга історія… Давай вип'ємо.

— Я ніколи вдень не п'ю. А то можна спитися.

— А що робити ескімосам? — спитав я. — У них там ціле літо день.

Кейті подивилась, як я дістав невеличку пласку пляшку, і повела далі:

— Його звали Сайп. Уоллі Сайп. Він упорав те діло сам. І нікому не прохопився й словом. Пізніше, через п'ятнадцять років, йому пообіцяли амністію, якщо він поверне гроші. Хлопець віддав усе, крім перлів.

— А де ж він їх сховав? Може, в капелюсі?

— Послухай, мені не до жартів. Я знаю, як дістатись до тих кругляків.

Я затулив долонею рота й прибрав серйозного вигляду.

— Хлопець сказав, що ніколи не тримав цих перлів у руках, і йому майже повірили. Принаймні його амністували. І все ж таки перли в поштовому вагоні були серед рекомендованих бандеролей, і більше їх уже не бачили.

У мене задерло в горлі. Але я нічого не сказав.

— Кейті розповідала далі:

— Якось у Лівенворті, всього-на-всього один раз за всі ті роки, Уоллі Сайп вижлуктив цілу пляшку дешевого віскі, і в нього розв'язався язик. А в камері з ним сидів один маленький чоловічок на ім'я Чистильник Мардо. Він щось там підчищав на двадцятидоларових банкнотах і дістав за це два роки і три місяці. Сайп і розказав йому, що закопав свої перли десь в Адайхо.

Я трохи подався вперед.

— Помалу доходить, еге? — промовила Кейті. — Ну, слухай далі. Чистильник Мардо наймає в моєму будинку кімнату, а на думці у нього одне — кокаїн. До того ж він розмовляє вві сні.

Я посунувся назад і розчаровано сказав:

— О Боже, а я вже прикидав, як тринькатиму свою пайку.

Кейті холодно глянула на мене. Та за мить полагіднішала.

— Ну гаразд, — мовила вона якось безнадійно. — Я знаю, ти, мабуть, думаєш, що я схибнулась. Усі ці роки про ті перли міркувало чимало світлих голів — і з поштового управління, і з приватних агентств, і інші. А потім з являється якийсь кокаїніст і каже, де вони! Та він досить-таки симпатичний коротун, і я вірю йому. Він знає, де Сайп.

— Це він уві сні сказав? — поцікавився я.

— Звичайно, ні. Але ж ти мене знаєш. Я стільки років пропрацювала в поліції і вмію слухати. Може, я стромляю носа не в своє діло, але я здогадалась, що він своє відсидів, і мене хвилювало, що він так багато нюхає цієї гидоти. Тепер він єдиний мій пожилець. І я просто прислухаюся до його балачок із самим собою, коли проходжу в нього повз двері. Так я дізналася достатньо, щоб натиснути на коротуна, він розколовся й розповів мені про все. Він хоче облагодити це діло, але йому потрібна допомога.

Я знову подався вперед і спитав:

— Де Сайп?

Кейті всміхнулася й похитала головою.

— Це — одне з того, про що він нічого не каже. Про це, а також про те, як тепер Сайпа звати. Він десь на півночі, в Олімпії чи поблизу неї, у штаті Вашінгтон. Чистильник бачив там хлопця, розпитав про нього, але його Сайп нібито не бачив.

— А що робить Чистильник у наших краях?

— Звідси його посадили до Швенворта. Ти ж знаєш, злочинець завжди повертається туди, де послизнувся. Але тепер у нього тут немає жодного товариша.

Я закурив другу сигарету і ще раз приклався до пляшки.

— Ти сказала, Сайп вийшов на волю чотири роки тому. А Чистильник відсидів два роки й три місяці. Що ж він робив увесь цей час?

Кейті співчутливо глянула на мене своїми великими синіми очима.

— Гадаєш, сидіти можна тільки в одній в'язниці?

— Ну гаразд, — мовив я. — Та чи схоче він розмовляти зі мною? Мені здається, йому потрібна допомога для спілкування із страховим агентством за умови, що ті перли справді існують, що Сайп сам покладе їх у руку Чистильника й таке інше. Я не помиляюсь?

Кейті зітхнула.

— Так, він хоче поговорити з тобою. У нього вже терпець урвався. Але він чогось боїться. Іди зараз же, поки він не нанюхався тієї бридоти.

— Ну звісно… Якщо ти цього хочеш.

Вона дістала з сумочки плескатого ключа й записала мені адресу. Потім неквапно підвелася.

— Будинок має два крила. Я живу окремо. Між двома крилами є двері, вони замикаються з мого боку. Це на той випадок, якщо він не відчинить.

— Добре, — сказав я. Тоді випустив у стелю цівку диму й глянув на Кейті.

Вона рушила була до дверей, але зупинилась, вернулася назад і, не підіймаючи очей, промовила:

— На велику пайку в цій справі я не претендую. Може мені взагалі нічого не перепаде. Та коли б одержати тисячу-дві, поки вийде з в'язниці Джонні, то…

— То ти змогла б тоді наставити його на праведний шлях, — перебив я її. — Все це мрії, Кейті. Мрії. Та хай там як, а свою третину ти матимеш.

Вона перевела дух і втупилась у мене, стримуючи сльози. Потім підійшла до дверей, стала і знову повернулась назад.

— Це ще не все, — додала вона. — Той Сайп… Він відсидів п'ятнадцять років. Своє заплатив. Заплатив сповна. Тобі не здається, що ми задумали лихе діло?

Я похитав головою.

— Він їх украв, хіба ні? І вбив людину. Чим він заробляє собі на життя?

— У його дружини є гроші, — відповіла Кейті. — Ну, а він просто бавиться собі з золотими рибками.

— З золотими рибками? — здивувався я. — Та ну його к бісу!

Кейті пішла.

2
Востаннє я був біля Сірого Озера, коли допомагав Берні Оулсу з команди окружного прокурора підстрелити озброєного типа на прізвисько Громило Ендрюс. Та це було вище, на пагорбах, далі від озера. Будинок Кейті стояв ніби на другій терасі — на звиві дороги, що огинала відногу пагорба. Він самотньо бовванів угорі, підпірна стіна в кількох місцях тріснула, а позад будинку виднілися пустирі. Будинок мав два крила, в кожному був вхід, до якого вели сходи. На одних дверях висіла табличка, приладнана до ґраток, за якими ховалося вічко. На табличці стояло: «Тел. 1432».

Я припаркував машину, рушив крутими сходами нагору, проминув два ряди гвоздик і подолав ще кілька східців перед дверима з табличкою. Напевне, квартирант живе тут. Я подзвонив. Ніхто не відчинив, і я пішов до других дверей. Але й там мені не відчинили.

Поки я чекав, неподалік прошурхотів шинами за поворот сірий двомісний «додж», з нього на мене подивилась невелика гарненька дівчина в синьому. Я не розгледів, хто ще сидів у машині. Власне, не звернув на це особливої уваги. Я не знав, наскільки це важливо.

Я дістав ключа Кейті Хорн і сам впустив себе до зачиненої кімнати, пропахлої кедровою олією. З меблів тут було тільки найнеобхідніше. На вікнах висіли тюлеві фіранки, з-за портьєр просотувалося м'яке сонячне світло. Крихітна їдальня, кухня та спальня в задній частині будинку належала, очевидно, Кейті. Були там і ванна та ще одна спальня в передній частині будинку — в цій спальні Кейті, судячи з усього, шила. Саме з цієї кімнати були пробиті двері до другого крила.

Я відімкнув їх і ступив до кімнати, яка була точнісінькою копією попередньої. Всі кімнати повторилися, тільки у зворотному порядку, за винятком меблів. У загальній кімнаті цієї частини будинку стояло двоспальне ліжко, але навряд чи тут хтось жив.

Я рушив до задньої частини будинку, проминув другу ванну й постукав у зачинені двері, які відповідали спальні Кейті.

Мені не відчинили. Я штовхнув кулясту ручку й увійшов усередину. Невеличкий чоловік, який лежав на ліжку, мабуть, і був Чистильник Мардо. Насамперед мені впали в око ноги, бо, хоч Мардо був у штанях і сорочці, ноги в нього були голі й звисали з ліжка. Біля щиколоток вони були зв'язані мотузком.

П'яти в Мардо виглядали геть попеченими. Вікно стояло навстіж, але в кімнаті смерділо паленим м'ясом і горілим деревом. Електрична праска на письмовому столі й досі була ввімкнена. Я витяг із розетки шнур.

Потім я пішов до кухні Кейті і знайшов у холодильнику пляшку віскі «Бруклін скотч». Трохи підкріпившись, перевів дух і оглянув пустир за будинком. Вузенька цементна доріжка вела від дверей і переходила в зелені дерев'яні сходи, що спускалися на вулицю.

Я повернувся в кімнату Чистильника Мардо. Піджак від коричневого костюма в червону смужку висів на стільці з вивернутими кишенями, а все, що було в них, валялося на підлозі.

На Мардо були штани від костюма, кишені також вивернуті. Ключі, дрібні гроші й носовичок лежали на ліжку поруч. Там валялась й невеличка металева коробочка, схожа на жіночу пудреницю: з неї висипався лискучий білий порошок. Кокаїн.

Мардо був невисокий на зріст — метр шістдесят, не більше, мав ріденький каштановий чуб і великі очі. Визначити їх колір було важко. Це були просто очі, широко розплющені й зовсім мертві. Руки лежали випростані і зв'язані біля зап'ястків мотузком, що тягся з-під ліжка.

Я оглянув труп, шукаючи ножових чи кульових ран, але нічого такого не знайшов. На Мардо не було ані подряпини, коли не брати до увага, звичайно, ніг. Напевне шок або серцевий напад, а може, те й те разом призвело до смерті. Тіло ще не охололо. Кляп у роті був теплий і мокрий.

Я витер усе, до чого доторкався, трохи подивився з переднього вікна Кейті на вулицю, а тоді вже вийшов з будинку.

О пів на четверту я ступив у вестибюль готелю «Меншн-Хаус» і підійшов до тютюнового кіоска в кутку. Схилився над вітриною, попросив коробку «Кемел».

Кейті Хорн посунула до мене сигарети, вкинула у нагрудну кишеню мого піджака решту й усміхнулася мені так, як вона звичайно всміхається покупцям.

— Ну., то як? Ти швиденько обернувся, — сказала вона і кинула крадькома погляд на п'яного, що силкувався прикурити від старомодної кремнієвої запальнички.

— Справа складна, — мовив я. — Приготуйся. Вона хутко крутнулась і жбурнула п'яному коробку паперових сірників. Той спробував схопити їх, упустив і сірники й сигару, потім сердито згріб їх з підлоги і посунув геть, весь час озираючись, мовби чекав стусана.

Кейті дивилася повз мене, очі її були холодні й нічого не виражали.

— Я готова, — прошепотіла вона.

— Тепер ти одержиш рівно половину, — сказав я. — Чистильника більше немає. Його порішили… У власному ліжку.

Очі Кейті нервово сіпнулися. Два пальці стислись на скляному прилавку біля мого ліктя. Губи побіліли. Ось і все.

— Послухай, — мовив я, — нічого не кажи поки, я не розповім. Він помер від шоку. Хтось підсмажив йому п'яти дешевою електропраскою. Не твоєю. Я перевірив. Гадаю, він помер досить швидко і не міг їм багато сказати. Кляп ще був у нього в роті. Коли я йшов до тебе, то думав, що все це дурниці. Тепер я цього не так певен. Якщо він їм щось вибовкав, то вважай, що в нас нічого не вигоріло. Так само, як і в Сайпа. Правда, я ще знайду його раніше за них. Ті хлопці навряд чи перед чимось зупиняться. Якщо він перед ними не розколовся, то час іще є.

Кейті повернула голову й глянула на обертові двері до вестибюля. На її щоках проступили білі плями.

— Що ж мені робити? — видихнула вона.

Я торкнув коробку з сигарами в обгортках і опустив у неї ключа Кейті. Вона спритно дістала його своїми довгими пальцями й сховала.

— Як прийдеш додому, сама побачиш його. Ти нічого не знаєш. Забудь і про мене, й про перли. Коли вони перевірять його пальчики, то відразу збагнуть, що минуле в нього темне, і вирішать, що він постраждав за якісь давні гріхи.

Я розпечатав коробку сигарет, закурив і хвилю мовчки дивився на Кейті. Вона не поворухнулась.

— Зіграєш свою роль? — запитав я. — Якщо ні, скажи зразу.

— Звичайно. — її брови вигнулися дугою. — Я що, схожа на людину, яка здатна когось катувати?

— Ти вийшла заміж за шахрая, — похмуро промовив я. Вона спалахнула. Я цього, власне, й хотів.

— Він не шахрай! Він просто дурень набитий! Ніхто не став про мене гірше думати, навіть хлопці з поліційного управління.

— Ну гаразд. Отак воно краще. Кінець кінцем, це вбивство — не наших рук діло. А заговоримо ми зараз, то забувай про будь-яку частину винагороди, якщо її взагалі коли-небудь виплатять.

— Це вже напевно! — різко кинула Кейті. — Ох, бідний коротун… — Вона мало не схлипнула.

Я поплескав її по руці, якомога щиріше всміхнувся й пішов із «Меншн-Хаус».

3
Контора страхової фірми «Релайєнс» містилася в трьох невеличких простеньких кімнатах будинку «Грас-Білдінг». Компанія була надто солідна, щоб мати таке непривабливе приміщення. Управителя місцевої філії звали Лутін. Це був лисий чоловік середнього віку зі спокійними очима й тендітними пальцями, що весь час погладжували сигару в строкатій обгортці. Він сидів за великим, добре витертим столом і мирно дивився на моє підборіддя.

— Кажете, Кармаді? Чув про вас. — Лутін торкнувся сяючим мізинцем моєї візитної картки. — То що ви там задумали?

Я покрутив у руках сигарету і, стишивши голос, запитав:

— Пам'ятаєте Ліндерові перли?

Він ледве помітно і трохи знуджено всміхнувся.

— Навряд чи я забуду про них. Вони обійшлися компанії в сто п'ятдесят тисяч доларів. Я був тоді ще самовпевненим юним складальником.

— У мене є ідея, — перейшов я до діла. — Може, все це дурниці, і, мабуть, так воно і є. Але я хотів би спробувати своє щастя. Винагорода у двадцять п'ять тисяч ще в силі?

— Двадцять тисяч, Кармаді, — захихотів Лутін. — П'ять тисяч ми вже витратили на пошуки самі. Ви гаєте час.

— Це мій час. Хай буде двадцять. А на яку допомогу я можу розраховувати з вашого боку?

— Допомогу в чому?

— Чи можу взяти я у вас рекомендаційного листа до інших ваших філій? На той випадок, коли мені доведеться працювати в іншому штаті. Або коли я потребуватиму прихильного ставлення з боку представників місцевої влади.

— А в якому штаті ви збираєтесь працювати?

Я всміхнувся до нього. Лутін постукав сигарою по краю попільнички й усміхнувся до мене. Але ж які нещирі були наші усмішки!

— Листа не буде, — відрубав він. — Нью-Йорк цього не схвалить. У нас автономна система. Але ви можете розраховувати на нашу негласну допомогу. І на двадцять тисяч, якщо вам пощастить. Та тільки навряд.

Я закурив і, відкинувшись назад, пустив у стелю дим.

— Не буде? А чому не буде? Адже ви так і не знайшли тих камінчиків. Хоч вони й існували, правда ж?

— Та вже ж, чорти б їх ухопили, існували! І якщо існують і досі, то належать нам. Але такого ще не було, щоб двадцять тисяч пролежали двадцять років поховані, а тоді їх хтось знайшов.

— Хай буде по-вашому. Але я ризикую тільки своїм часом.

Лутін струсив із сигари трохи попелу й перевів погляд на мене.

— Мені подобається ваше нахабство, — промовив він, — навіть якщо у вас не всі вдома. Але ж ми — велика організація. Припустімо, я приставлю за вами око. Що тоді?

— Тоді я програю. Я знатиму, що мене пасуть. Надто довго я граю в ці ігри, щоб проґавити таке. Я вийду з гри, розповім про все, що знаю, поліції і піду додому.

— А чому ви так зробите?

Я знову подався над його столом уперед.

— Тому що хлопця, який би міг навести мене на слід, — поволі промовив я, — сьогодні на той світ спровадили.

— Ну і ну! — потер носа Лутін.

— Не я спровадив його на той світ, — додав я. Якийсь час ми мовчали. Потім Лутін сказав:

— Ніякий лист вам не потрібен. Ви б його навіть не носили з собою. А після того, що ви мені сказали, я б — і ви це з біса добре знаєте — навіть не ризикнув дати вам листа!

Я встав, усміхнувся і попростував до дверей. Лутін хутко підхопився, оббіг навколо столу і поклав свою невеличку чепурну долоню мені на руку.

— Послухайте, я знаю, що ви псих. Та якщо ви все-таки доберетеся до них, поверніть їх через наших хлопців. Нам так потрібна реклама!

— Якого дідька?! А на що я, по-вашому, живу? — процідив я.

— Двадцять п'ять тисяч.

— А я зрозумів, двадцять.

— Двадцять п'ять. Та все одно ви ненормальний. У Сайпа тих перлів ніколи не було. Якби він їх мав, то вже давно домовився б з кимось із нас.

— Гаразд, — мовив я. — У вас було вдосталь часу, щоб скласти про це свою думку.

Ми потисли один одному руки, всміхнулися з виглядом двох розумних людей, які знають, що обвести круг пальця ще нікого не вдалося, але полишити спроб не варто.

Коли я повернувся до своєї контори, була за чверть п'ята. Я кілька разів перехилив по маленькій, натоптав люльку і всівся, щоб трохи поворушити мізками. Але тут задзеленчав телефон.

— Кармаді? — спитав жіночий голос. Він був високий, чіткий, холодний. І незнайомий.

— Еге.

— Вам треба зустрітися з Рашем Медером. Ви його знаєте?

— Ні, — збрехав я. — А навіщо мені з ним зустрічатися?

— У трубці несподівано пролунав дзвінкий, холодний, як лід, сміх.

— Бо в одного хлопця розболілися ноги, — пояснив голос.

Почулися гудки. Я поклав трубку, черкнув сірником і втупився в стіну, аж поки полум'я обпекло мені пальці.

Раш Медер був «темна конячка» серед дрібних адвокатів з «Кворн-Білдінг». Такий собі продажний тип, що відразу прибігає на допомогу, коли комусь треба забезпечити фальшиве алібі. Медер хапався за все, що недобре пахло і на чому можна було нагріти руки. Але я ніколи не чув, щоб він брався за серйозні справи, як скажімо, підсмажити комусь п'яти.

4
На Спрінг-стріт закінчувався робочий день. Таксі неквапом їхали попід тротуаром, стенографістки поспішали додому, трамваї потрапляли в пробки, а регулювальники хтозна-чому не дозволяли водіям повертати праворуч.

«Кворн-Білдінг» мав вузький фасад кольору засохлої гірчиці, а за скляною вітриною біля входу виднівся великий набір вставних зубів. Покажчик ряснів іменами стоматологів, що «не завдають болю», людей, у яких можна було вивчитися на кур'єра, просто іменами та номерами без імен. Отам і значилося: «Раш Медер, адвокат. Кімната 619».

Я вийшов з труського ліфта без дверей, глянув на брудну плювальницю, що стояла на обгидженому гумовому килимкові, пройшов коридором, де смерділо недопалками, і спробував штовхнути ручку під візерунчастою шибкою з номером 619. Двері виявилися замкненими. Я постукав.

По той бік шибки з'явилася тінь, і двері з рипінням подалися. Переді мною стояв кремезний чоловік з м'яким круглим підборіддям, густими чорними бровами, масною шкірою на щоках і вусами під Чарлі Чена, детектива-китайця, героя романів Біггерса. Завдяки цим вусам обличчя Медера здавалося ще гладкішим.

Він простягнув мені два жовтих від нікотину пальці.

— А-а, старий вовкодав, власною персоною! У мене прекрасна зорова пам'ять. Вас звати Кармаді, чи не так?

Я переступив поріг і зачекав, поки двері з рипом зачинилися. Гола, без килимів кімната, підлога вкрита коричневим лінолеумом, широкий письмовий стіл, до якого під прямим кутом поставлено бюро. Великий зелений сейф, на вигляд такий самий вогнетривкий, як і паперовий мішечок для продуктів, дві шафи з картотеками, три стільці, стінна одежна шафа, а в кутку біля дверей — умивальник.

— Ну, сідайте, — запропонував Медер. — Радий познайомитися.

Він заметушився по другий бік столу, примостив на стільці подушечку і всівся на неї.

— Дуже мило з вашого боку заглянути до мене, — промовив він. — У справі?

Я сів, узяв у зуби сигарету і звів на нього очі. Я нічого не казав, тільки спостерігав, як його почало проймати потом. Спочатку спітнів його чуб. Потім Медер схопив олівця і зробив на аркуші паперу якісь помітки. Ковзнув поглядом по мені, знову схилився над записами. І нарешті, не підводячи голови від папірця, заговорив.

— Маєте якісь міркування? — обережно поцікавився він.

— З приводу чого? Очей він не підвів.

— З приводу того, як ми могли б облагодити разом одне дільце. Скажімо, дістати кілька камінчиків.

— Хто та дівчина? — спитав я.

— Що? Яка дівчина? — Він усе ще не підводив на мене очей.

— Та, що дзвонила мені.

— Вам хтось дзвонив?

Я взяв трубку з його старомодного, схожого на шибеницю телефонного апарата й почав дуже поволі набирати номер поліційного управління. Я не мав сумніву, що Медер знає цей номер не гірше за власний капелюх.

Він потягся рукою до апарата і натис на важіль.

— Слухай, — невдоволено буркнув він, — ти щось дуже поспішаєш. На якого чорта лисого дзвонити лягавим?!

— А вони бажають з тобою погомоніти, — неквапно промовив я. Оскільки ти знаєш одну дівку, а вона знає одного типа, в якого розболілися ноги.

— Невже не можна інакше? — Тепер власний комірець здався Медерові затісним, і він смикнув його.

— Я тут ні при чому, — сказав я. — Та коли ти гадаєш, що я збираюся сидіти тут і дивитися, як ти бавишся моїми рефлексами, то глибоко помиляєшся.

Медер відкрив плаского портсигара й сунув собі в рота сигарету з таким звуком, наче рибину ковтнув. Руки його тремтіли.

— Гаразд, — буркнув він. — Хай буде так. Не гарячкуй.

— Не люблю, коли мені забалакують зуби, — прогарчав я. — Діло кажи. Як хочеш запропонувати мені роботу, боюся, що вона для мене надто брудна. Але принаймні вислухати тебе я можу.

Медер кивнув головою. Тепер він заспокоївся — він знав, що я беру його на Бога. Випустивши білу хмаринку диму, він провів її очима.

— Ну гаразд, — рівним голосом сказав Медер, — часом я прикидаюся дурнем. Річ у тім, що ми обидва не в тім'я биті. Керол бачила, як ти входив до будинку і як виходив. І не викликав поліції.

— Керол?

— Керол Донаван. Моя подруга. Це вона тобі дзвонила.

Я кивнув головою і мовив:

— Далі.

Але Медер нічого не сказав. Він тільки сидів і глипав на мене, мов сова.

Я всміхнувсь, нахилився трохи над столом і сказав:

— Та он що тебе тривожить. Ти не знаєш, навіщо я ходив до того будинку й чому, увійшовши, не загорлав: «Поліція!» Все дуже просто. Я подумав, що це чиясь таємниця.

— Ми просто водимо один одного за носа, — з кислою міною промовив Медер.

— Ну гаразд, — згодився я. — Поговоримо про перли. Так тобі простіше?

Очі його зблиснули. Він хотів дати волю своїм почуттям, але стримався. Стишивши голос, холодно сказав:

— Керол підчепила його якось увечері, того коротуна. Такий собі схибнутий курдупель. У голові — нічого, крім порошку, та коли там добряче покорпирсатись, то виявиться, що там міцно засіла одна думка. Він міг розповісти про перли. На північному заході Канади нібито живе якийсь тип. Він поцупив ті перли давним-давно і ніяк не може з ними розлучитися. От тільки типа того коротун не назвав і де він живе не сказав. Все хитрував. Мовчав і край. А чого — не доберу.

— Хотів, щоб йому п'яти підсмажили, — підказав я.

Медер скривився, і його чуб знову спітнів.

— Це не моїх рук діло, пробурмотів він.

— Твоїх чи Керол — яка різниця? Коротун помер. Це розцінять як убивство. Але ви так і не почули того, що хотіли. І тому вам знадобився я. Гадаєте, я знаю те, чого не знаєте ви? Забудьте про це. Коли б я щось знав, то не прийшов би сюди, та й ви; коли б знали достатньо, не запросили б мене сюди. Хіба не так?

Медер розтяг губи в усмішці — дуже поволі, так наче робити це йому було боляче. Тоді покрутився на стільці, висунув зі столу глибоку шухляду й поставив на стіл гарну темну пляшку та дві смугасті склянки. Нарешті прошепотів:

— Поділимо все на двох. Ти і я. К бісу Керол! Надто круто вона бере, Кармаді. Бачив я жорстоких жінок, але ця зроблена із сталі. А от з вигляду про неї такого не скажеш, правда?

— А хіба я бачив її?

— Гадаю, що бачив. Принаймні так вона каже.

— А-а, це та, що в «доджі»?

Він кивнув головою, налив по чималій порції, поставив пляшку й підвівся.

— Води? — спитав. — Я п'ю з водою.

— Не треба, кивнув я. — Однак навіщо тобі ділитися зі мною? Навряд чи я знаю більше за тебе. Хіба якусь дрібницю. Але ніяк не стільки, щоб пропонувати мені половину.

Він хитро глянув на мене поверх склянки.

— Я знаю, де можна вхопити за Ліндерові перли п'ятдесят тисяч — удвічі більше, ніж міг би взяти ти. Я віддам тобі твою пайку і сам не програю. Ти маєш змогу працювати під офіційною вивіскою. Це те, чого бракує мені. То як щодо води?

— Мені не треба, — сказав я.

Він підійшов до схованого в стіні умивальника, відкрутив кран, наточив півсклянки води й повернувся до столу. Потім знову сів, усміхнувся й підніс склянку.

Ми випили.

5
Досі я зробив усього чотири помилки. Перша — це те, що взагалі вплутався в таке діло, хай навіть заради Кейті Хорн. Друга — що не вийшов із гри після того, як знайшов Чистильника Мардо мертвим. Третя — що дав Рашу Медеру зрозуміти, ніби в курсі справи. Четверта й найбільша — це віскі.

Воно здалося мені дивним на смак уже тоді, коли я його ковтав. А коли в голові у мене раптом прояснилося, я збагнув, що бачив на власні очі, як Медер поміняв свою склянку на іншу — він поставив її до умивальника заздалегідь.

Якусь хвилю я сидів нерухомо з порожньою склянкою в руці, намагаючись узяти себе в руки. Обличчя Медера зненацька почало розпливатись і стало схожим на місяць. Масна усмішка спалахнула й згасла під вусами Чарлі Чена, коли Медер побачив мій стан.

Я сягнув рукою до кишені штанів і дістав недбало складеного носовичка. Загорнений у нього невеличкий сюрприз не впав Медерові в око. Принаймні коли він хапнувся рукою під піджак, було вже пізно.

Я встав, п'яно хитнувся вперед і садонув його просто по маківці.

Медер упав, спробував підвестися, але я вдарив йому в щелепу. Він обм'як і рукою, що вислизнула з-під піджака, перекинув на столі склянку. Я поставив її на місце і мовчки постояв, відчуваючи, як усередині мене наростає хвиля нудоти. В голові паморочилось.

Я підійшов до дверей, що вели до сусідньої кімнати, і спробував натиснути ручку. Двері були замкнені. Мене вже хитало з боку в бік. Я підтяг до вхідних дверей стільця і підпер його спинкою ручку. Потім сперся на двері і, важко дихаючи, скрегочучи зубами й проклинаючи себе, дістав наручники. Нарешті рушив назад до Медера.

Цієї миті гарненька чорнява дівчина вийшла з одежної шафи й наставила на мене револьвер калібру 0,32 дюйма.

Вона була в елегантному синьому костюмі. Капелюшок у вигляді перекинутого блюдця чіткою лінією окреслював її чоло. Поверх вух з-під капелюшка вибивалося лискуче чорне волосся. Очі блакитно-сірі, холодні і якісь легковажні. Обличчя в дівчини було молоде, свіже, тендітне і водночас тверде, як сталь.

— Годі, Кармаді. Лягай і відсипляйся. З тобою все ясно.

Спотикаючись, зважуючи в руці свою «іграшку», я рушив на дівчину. Але вона лише похитала головою, її обриси почали розпливатися. Револьвер в її руці міняв форму від тунелю до зубочистки.

— Не роби дурниць, Кармаді, — попередила вона. — Ти кілька годин поспиш, а ми за ці кілька годин дещо встигнемо зробити. Не змушуй мене стріляти. Я не жартую.

— А хай тобі трясця! — процідив я. — Ти пальнеш, я знаю.

— Це ти правду кажеш, котику. Я — жінка, яка робить усе по-своєму. Ось так. Сідай.

Підлога раптом підскочила й вдарила мене. Я сів на неї, як сідають на пліт у штормову погоду. Потім уперся долонями і став рачки. Та підлоги я не відчував. Руки мої оніміли. Оніміло все тіло. Я намагався не зводити з неї очей.

— Ха-ха! Ж-жінка в-вбивця! — захихотів я.

Вона холодно зареготала мені в обличчя, та її сміху я майже не почув. Тепер у моїй голові гупали барабани — воєнні барабани з далеких джунглів. На мене накочувалися хвилі світла, темні тіні й шелест, схожі на шум вітру у верхів'ях дерев. Я не хотів лягати. І все ж таки ліг.

Десь із далеку долинув голос дівчини. То був голос ельфа.

— Усе на двох, так? А йому не сподобались мої методи, так? Що ж, хай Бог благословить його щедре, добре серце. Ми про нього подбаємо.

Коли я вже відпливав у морок, мені невиразно почувся якийсь різкий звук. Я думав, то вона пристрелила Медера. Та де там! Дівчина просто допомогла мені скоріше відплити — моєю власною свинчаткою.

Коли я прочумався, була ніч. Щось гучно луснуло у мене над головою. У відчиненому вікні блимнуло жовте світло, вихопивши з темряви стіну високого будинку. Потім щось луснуло знов, і світло згасло. То на даху спалахувала реклама.

Я встав з підлоги, як людина, що вилазить із густої багнюки. Доплентався до умивальника, хлюпнув водою в обличчя, помацав голову й поморщився. Ледве діставшись до дверей, знайшов рукою вимикача.

Навколо столу валялися розкидані папери, зламані олівці, конверти, порожня бура пляшка з-під віскі, недопалки. Всюди попіл, сміття з нашвидкуруч витрушених шухляд. Я не став порпатися в цьому мотлосі. Я вийшов з контори, спустився в труському ліфті вниз, заглянув у бар, хильнув коньяку, потім знайшов свою машину й поїхав додому.

Переодягнувшись, я спакував сумку, випив трохи віскі й узяв трубку — мені хтось дзвонив. Було десь пів на десяту ранку.

Голос Кейті Хорн сказав:

— Виходить, ти ще не поїхав. Я так і думала.

— Ти сама? — через силу запитав я.

— Так, тепер сама. Але в мене було повно лягавих. Сиділи кілька годин. Хоча виявились досить люб'язними, навіть співчували мені. Вони гадають, що хтось зводить давні рахунки.

— І твій телефон тепер, мабуть, прослуховують? — прогарчав я. — Куди це я повинен був їхати?

— Ну, сам знаєш. Мені сказала твоя дівчина.

— Така невисока, чорнява? Дуже самовпевнена? Її звати Керол Донован?

— У неї була твоя візитка. А що, хіба…

— Немає в мене ніякої дівчини, — сказав я просто. — Але б'юсь об заклад, що зовсім випадково — ти про це навіть не подумала — з твого язика зірвалась одна назва — назва міста на півночі. Правда ж?

— П-правда, — ледве чутно призналася Кейті. Нічним літаком я вилетів на північ.

Коли не брати до уваги головного болю і невтолимого бажання напитися крижаної води, то політ був досить приємний.

6
Готель «Сноквелмі» в місті Олімпія містився на вулиці Кепітел-вей навпроти звичайного міського парку, що займав площу одного кварталу. Я постояв біля дверей кав'ярні, потім пішов пагорбом униз — туди, де останній, геть пересохлий рукав протоки Пуже гнив за рядом тепер уже нікому не потрібних причалів. Попереду все було завалене стосами колод, і старі діди вовтузилися серед тих колод або сиділи на ящиках із люльками в зубах. Вивіски за їхніми спинами повідомляли: «Дрова й тріски. Доставка безплатна».

Далі здіймався крутий пагорб, а на тлі синьо-голубого неба стояли розкішні північні сосни.

Двоє дідів сиділи на ящиках метрів за шість один від одного, але думали вони кожен про своє. Я підійшов до одного з них. На ньому були вельветові штани й те, що колись було вовняною курткою в чорну і червону клітку. На його фетровому капелюсі відбилося двадцять шарів поту — видно, кожен шар відповідав одному літу. В лівій руці старий стискав коротку чорну люльку, а брудними пальцями правої неквапно, обережно і з величезною насолодою висмикував із власного носа довгу покручену волосину. Я поставив ящика, сів, натоптав люльку, розкурив її і пихнув димом. Потім показав рукою на воду й промовив:

— І не скажеш, що вона впадає десь у Тихий океан. Старий звів на мене очі.

— Мертвий закуток… — провадив я. — Тихе, спокійне у вас містечко. Мені такі подобаються.

Старий мовчки дивився на мене.

— Б'юсь об заклад, — вів я далі, — той, хто пожив у такому місці знає усіх жителів. Та й в околицях теж.

Тоді він спитав:

— І скільки ж ви ставите?

Я видобув з кишені срібного долара. В цих місцях їх і досі можна побачити. Старий оглянув монету, кивнув головою, а тоді несподівано різко висмикнув з ніздрі волосину й заходився розглядати її на світло.

— Ви програєте, — зауважив він.

Я поклав долара собі на коліно й спитав:

— Ви знаєте кого-небудь у цих краях, хто тримає золотих рибок?

Старий не зводив погляду з долара. Другий дід, що сидів неподалік, був у комбінезоні й туфлях без шнурків. Він теж глипнув на долар. А тоді обидва одночасно сплюнули. Перший старий повернув голову й щосили загорлав:

— Ти знаєш, хто тут розводить золотих рибок?

Другий сплигнув з ящика, схопив велику сокиру, поставив вертикально колодку й, рубонувши її, розколов навпіл. А тоді переможно глянув на першого й крикнув:

— Не такий уже я й старий!

Перший пояснив:

— Трохи недочуває.

Він поволі підвівся й рушив до халупи, побудованої із старих, різних завдовжки дощок. Зайшовши всередину, грюкнув дверима.

Другий дід спересердя кинув сокиру на землю, плюнув у бік зачинених дверей і проходом поміж стосів дров пішов собі геть.

Двері халупи прочинилися, і з них вистромив голову старий у вовняній куртці.

— Краби з каналізації, та й годі! — випалив він і знову зачинив двері.

Я сховав долара в кишеню і знову рушив на пагорб. Я вже бачив, що не скоро навчуся розуміти їхню балаканину.

Кепітел-вей тяглася з півночі на південь. Похмурий зелений трамвай сунув уздовж вулиці в бік району, що називався Тамуотер. Вдалині я бачив якісь державні установи. їдучи на північ, я проминув два готелі й кілька крамниць. Далі було перехрестя. Дорога праворуч повертала до Такоми й Сіетла. Та, що ліворуч, вела через міст до півострова Олімпік.

А відразу за перехрестям вулиця раптом ставала старою, обшарпаною, асфальт на тротуарі весь у вибоїнах, китайський ресторанчик, обклеєний афішами кінотеатр, ломбард. Вивіска, що виступала над брудним тротуаром, сповіщала: «Все для курців». А нижче маленькими літерами — так, ніби господар сподівався, що їх ніхто не помітить, стояло: «Більярд».

Я проминув полиці з журналами в строкатих обкладинках, стіл-вітрину на сигари, де тепер лежали самі мухи, і ввійшов усередину. Ліворуч була дерев'яна стойка, кілька гральних автоматів і єдиний більярдний стіл. Троє підлітків крутилися біля гральних автоматів, високий худорлявий чоловік з довгим носом і зовсім без підборіддя грав сам із собою в більярд; в зубах у нього стриміла погасла сигара.

Я сів на високий табурет. Лисий чоловік із важким поглядом підвівся за стойкою зі свого стільця, витер руки об цупкий сірий фартух і зблиснув до мене золотим зубом.

— Ковток віскі, — сказав я. — Ви не знаєте, тут тримає хтось золотих рибок?

— Угу, — озвався чоловік. — Ні.

Він налив щось за стойкою в товсту склянку й посунув її до мене.

— Двадцять п'ять центів.

Я понюхав рідину, поморщив носа й поцікавився:

— «Угу» — це про віскі?

Лисий показав мені велику пляшку з ярликом «Найкраще житнє віскі «Діксі». Гарантована витримка — чотири місяці».

— Ого! — мовив я. — Оце новина!

Я долив у склянку води й випив. На смак віскі нагадувало культуру холери. Я поклав на стойку двадцятип'ятицентовик. Бармен зблиснув іншим золотим зубом і, вчепившись своїми лапищами в стойку, подався підборіддям до мене.

— Не зрозумів вашого жарту, — проказав він майже лагідно.

— Я щойно приїхав. І для мене це новина, — пояснив я йому. — Я шукаю золотих рибок, щоб прикрасити вітрину. Золотих рибок.

— А хіба я схожий на такого, хто знає хлопця, який тримає золотих рибок? — неквапно промовив бармен. Обличчя його трохизблідло.

Довгоносий, що грав сам із собою в більярд, поклав кия, підійшов до стойки й кинув на неї п'ятицентовика.

— Налий мені чогось випити, поки ти ще не напудив у штани, — сказав він барменові.

Той через силу відірвав від стойки руки. Я схилився глянути, чи не лишилося від його пальців ум'ятин на дереві. Лисий налив кока-коли, помішав у склянці спеціальною паличкою, різко поставив склянку на стойку, потім набрав повні груди повітря, випустив його через ніс і, щось буркнувши, подався до дверей з табличкою «Туалет».

Довгоносий підніс склянку з кока-колою і подивився у замизкане дзеркало за стойкою. Ліва частина його рота ледве помітно сіпнулася. Глухий голос запитав:

— Як там Чистильник?

Я стис до купи великий та вказівний пальці, підніс їх до носа, понюхав і сумно похитав головою.

— Що, перенюхав?

— Еге, — мовив я. — Я не розчув вашого імені.

— Називай мене Захід. Я, як те сонце, весь час посуваюсь на захід. Гадаєш, він не розколеться?

— Не розколеться, — запевнив я.

— То яка там у тебе кличка?

— Додж Віліс з Ель-Пасо, — відповів я.

— Зупинився десь?

— У готелі.

Він поставив порожню склянку й сказав:

— Треба погомоніти.

7
Ми прийшли до мене в кімнату, сіли й утупилися один в одного поверх склянок із віскі та імбірним пивом. Захід вивчав мене своїми близько посадженими очима, які нічого не говорили. Вивчав неквапно, але під кінець, мовби підсумовуючи враження, дуже уважно.

Я відпив зі склянки й чекав. Нарешті він озвався своїм «тюремним» голосом:

— Чого Чистильник не прийшов сам?

— Того ж, чого він не лишився на місці.

— Що це означає?

— Помізкуй сам, — відповів я.

Він кивнув головою, так ніби в тому, що я сказав, був якийсь сенс. Тоді запитав:

— Яка найвища ціна?

— Двадцять п'ять тисяч.

— Ну, це ти загнув! — кинув Захід із запалом, аж грубувато.

Я відхилився назад, закурив, випустив у відчинене вікно дим і простежив, як легенький вітрець підхопив його й розірвав на шматки.

— А знаєш, — невдоволено промовив Захід, — мені що ти, що спортивний розділ у недільній газеті. Може, ти й наш хлопець. Але я тебе зовсім не знаю.

— Тоді чого ж ти вчепився за мене? — спитав я.

— Ти ж сказав слово, хіба не так?

Отут я й вирішив пірнути, як то кажуть, з головою. Я всміхнувся.

— Та вже ж! «Золоті рибки» — пароль, а «Все для купців» — місце зустрічі.

На його обличчі нічого не відбилось, і це підказало мені, що я мав рацію. Я зробив вдалий крок, про такі здебільшого тільки мрієш, але й у мріях робиш їх хибно.

— Ну, і що далі? — спитав Захід, посмоктуючи й навіть жуючи шматочок льоду зі своєї склянки.

Я засміявся.

— Гаразд, Заходе. Я розумію, ти насторожений. Ми можемо розмовляти так тижнями. Давай відкриємо карти. Де старий?

Захід стис губи, тоді облизав їх і знову стис. Нарешті поволі поставив склянку і його права рука недбало ковзнула на стегно. Я розумів, що припустився помилки, адже Чистильник добре знав, де старий. Тож і я мав про це знати.

Але голос мого співрозмовника нічим не виказав, що я дав промах. Захід тільки сердито промовив:

— Ти хочеш, щоб я виклав свої карти на стіл, а ти просто посидиш і подивишся на них? Так діло не піде!

— Тоді як тобі сподобається таке? — прогарчав я. — Чистильник мертвий!

У нього сіпнулася брова й кутик рота. Очі стали ще безтямніші, ніж були, якщо таке взагалі можливе. Голос ледве чутно прошурхотів, наче палець по сухій шкірі:

— Як це сталося?

— Конкуренція, про яку жоден із вас і гадки не мав. — Я відхилився назад і всміхнувся.

Тьмяно зблиснувши на сонці, з'явився револьвер — я навіть не зрозумів, звідки він узявся. Отвір у дулі був круглий, темний і порожній. Він дивився на мене.

— Не на того напав! — мляво промовив Захід. — Я не такий дурний, щоб мене можна було обвести круг пальця.

Я склав руки на грудях, не забувши покласти праву зверху.

— Ти мав би рацію, якби я намагався обвести тебе круг пальця. Та це не так. Чистильник завів гру з однією дівчинкою, і вона все з нього видоїла. Але він не сказав їй, де шукати старого. Тож вона прийшла зі своїм босом провідати Чистильника в нього вдома. Вони й приклали до його п'ят гарячу праску. Він помер від шоку.

Моя розповідь не справила на Захода ніякого враження.

— Я ще добре чую, — поквапив він мене.

— Я теж, — огризнувся я, прикинувшись розлюченим. — Якого дідька! Я від тебе ще нічого не чув, окрім того, що ти знаєш Чистильника!

Він покрутив на пальці револьвера, спостерігаючи, як він обертається.

— Старий Сайп тепер у Вестпорті, — недбало промовив він. — Це тобі щось каже?

— Еге. А камінчики ще в нього?

— Чорт, а я звідки знаю?!

Він знову тримав револьвера в руці, тепер уже опустивши його до пояса. Дуло знов дивилося на мене.

— А де ж ті конкуренти, про яких ти казав? — поцікавився Захід.

— Здається, я відірвався від них, — сказав я. — Хоч я не дуже певен. Можна мені опустити руки й узяти склянку?

— Бери. А як ти про це дізнався?

— Чистильник наймав кімнату в дружини мого товариша — він сам сидить. Вона славна молодичка, їй можна вірити. От він і розповів їй, а вона переказала мені. Ну, а після того…

— … як Чистильника порішили? На скількох же ти все ділитимеш із свого боку? Моя половина, тут нічого й балакати.

Я допив склянку, посунув її вбік і сказав:

— Чорта з два!

Револьвер піднявся на кілька сантиметрів, тоді знов опустився.

— Скільки ж вас усього? — гаркнув він.

— Тепер, коли Чистильника нема, троє. Якщо пощастить відшити конкурентів.

— Це ті, що підсмажують п'яти? Розкажи, які вони з себе.

— Чоловік на ім'я Раш Медер, дешевий адвокатик з півдня, п'ятдесят років, гладкий, тонкі, опущені донизу вуса, темний чуб, на маківці лисина, зріст — метр сімдесят п'ять, важить сімдесят два кілограми, але кишка в нього тонка. Дівчина — Керол Донован, коси чорні й досить довгі, сірі очі, тонкі, гарні риси обличчя, років їй двадцять п'ять — двадцять вісім, зріст — метр п'ятдесят сім, важить сорок вісім кілограмів, востаннє я бачив її в синьому костюмі, людина дуже жорстока. Удвох вони — просто залізо.

Захід байдуже кивнув головою і відклав револьвера.

— Хай тільки поткне свого носа — зразу стане м'якішою! — процідив він. — У мене біля будинку стоїть машина. — Подихаємо свіжим повітрям дорогою до Вестпорта й оглянемо все на місці. Але не набридай йому з тими золотими рибками. Кажуть, він на них зовсім розум утратив. А я побуду збоку. Дуже він хитрий — набрався досвіду у в'язниці. Від нього тхне парашею.

— Прекрасно, — добродушно погодивсь я. — Я сам давно захоплююся золотими рибками.

Захід потягся рукою до пляшки, налив собі на два пальці віскі й випив. Тоді встав, звів комір і спробував випнути свою щелепу без підборіддя якомога далі вперед.

— Тільки не помилися, хлопче. Доведеться, як видно, погріти чуба. Робота буде велика, самими балачками, мабуть, не відбудешся. Може, треба буде його й викрадати.

— Дарма, — кинув я. — Страхове агентство нас прикриє.

Захід обсмикав поли куртки, потер долонею тонку шию. Я надів капелюха, поклав пляшку з віскі в сумку біля стільця, на якому сидів, підійшов до вікна й зачинив його.

Ми рушили до дверей. Та тільки-но я потягся рукою до клямки, як із другого боку в двері хтось постукав. Я знаком показав Заходові, щоб він став під стіною. Якусь мить я ще дивився на двері, а тоді відчинив.

Перед моїми очима з'явилися майже поруч два револьвери — один маленький, калібру 0,32, другий — великий, «Сміт і Вессон». Ті, що їх тримали, ввійти до кімнати разом не могли, тож дівчина ступила перша.

— Ну годі, розумахо, — сухо сказала вона. — Лапки — до стелі! Побачимо, чи ти дістанеш до неї.

8
Я поволі позадкував. Непрохані гості наступали на мене з двох боків. Я спіткнувся об власну сумку, впав назад і, вдарившись об підлогу, зі стогоном повернувся на бік.

Цієї миті Захід, недбало крикнув:

— Руки вгору, приятелі! Та швидше!

Дві голови рвучко відвернулися від мене, і я встиг дістати свій револьвер і покласти його в себе під боком. Я знов застогнав.

Запала тиша. Я не чув, щоб упав хоч один револьвер. Двері кімнати все ще стояли навстіж, а Захід і досі підпирав стіну десь за ними. Дівчина процідила крізь зуби:

— Тримай шпига на мушці, Раше. І причини двері, худоребрий тут не стрілятиме. Та й ніхто не стрілятиме. — А тоді пошепки — я ледве розчув — додала: — Грюкни дверима!

Медер позадкував через кімнату, не зводячи з мене свого «Сміта і Вессона».

Тепер він повернувся до Захода спиною, і думка про це змушувала його очі стурбовано бігати. Мені не важко було його підстрелити, але це не входило в мою гру. Захід стояв, широко розставивши ноги, ні пари з уст. Його безбарвні очі насмішкувато примружились.

Він не спускав очей з дівчини, вона не спускала з нього очей. їхні револьвери теж пильно дивились один на один.

Рані Медер дістався до порога, взявся за край дверей і різко відвів їх. Я добре знав, що зараз буде. Ту ж мить, коли хряснуть двері, тридцять другий калібр скаже своє слово. Якщо вона вистрелить вчасно, то двері, грюкнувши, поглинуть звук пострілу.

Я рвонувся вперед, схопив Керол Донован за ногу й щосили смикнув її до себе.

Двері хряснули. Її револьвер вистрелив, куля відколола шматок штукатурки на стелі.

Брикаючись, Керол повернулась обличчям до мене. І тут почувся глухий, підкреслено тягучий голос Захода:

— Ну, коли так, то побалакаймо! — І він звів курок свого кольта.

Щось у його голосі заспокоїло Керол Донован. Вона розслабилась, її рука з револьвером ковзнула вниз, і дівчина з лютим поглядом відступила від мене.

Медер повернув у замку ключ і, важко дихаючи, сперся на двері. Його капелюх мало не сповз на вухо, і з-під крисів виглядали кінчики двох смужок клейкої стрічки.

Поки я про все це розмірковував, ніхто не ворушився. Кроків за дверима не чути було, тож ніщо не могло потривожити нас. Я звівся навколішки, намагаючись не показувати свій револьвер, потім став на ноги й підійшов до вікна. На верхні поверхи готелю «Снок-велмі» з тротуару не дивилася жодна душа.

Я всівся на широке старомодне підвіконня і трохи знічено поглядав у кімнату, так ніби проповідник щойно сказав тут погане слово.

Дівчина різко кинула мені:

— І ти злигався з оцим йолопом?!

Я не відповів. На її обличчі проступив рум'янець, в очах горів вогонь. Медер простяг руку й пригнічено сказав:

— Послухай, Керол. Послухай мене. Так ми нічого…

— Замовкни!

— Гаразд, — видушив із себе Медер. — Хай буде по-твоєму.

Захід утретє чи вчетверте спроквола зміряв дівчину поглядом. Його рука з револьвером зручно лежала на поясі, й у всьому вигляді мого напарника прозирав цілковитий спокій. Побачивши ще, як він діставав револьвер, я сподівався тільки на те, що дівчину його спокій не обманить.

Поволі він проказав:

— Ми вже чули про вас двох. І що ж ви нам пропонуєте? Мені взагалі не дуже цікаво вас слухати, але й за стрілянину неохота сидіти.

— Там досить для чотирьох, — промовила дівчина.

Медер енергійно закивав своєю великою головою, і йому навіть вдалося видавити з себе бліду усмішку. Захід глянув на мене. Я кивнув головою.

— Виходить, четверо, — зітхнув він. — Гаразд. Але більше нікого. Зараз поїдемо до мене й побалакаємо за чаркою. Тут мені не до вподоби.

— Як усе просто! — єхидно кинула дівчина.

— Просто, як сама смерть, — протяг Захід. — А я її частенько бачив. Того ж то ми все й обговоримо. Тут не тир.

Керол Донован розстебнула свою замшеву сумочку на лівому боці й сховала в неї револьвер. Тоді всміхнулась. Коли дівчина всміхалася, вона була чарівна.

— Ставку зроблено, — спокійно мовила вона. — Я входжу в гру. Куди тепер?

— На Вотер-стріт. Під'їдемо на тачці.

— Тоді веди нас, хлопче.

Ми вийшли з кімнати й спустилися ліфтом до вестибюля, багато прикрашеного оленячими рогами, опудалами птахів та гербаріями диких квітів під склом. Йшли ми як четверо друзів. Таксі проїхало Кепітел-вей, далі площу, проминуло червоний житловий будинок, надто великий для цього містечка — крім тих днів, коли засідають законодавчі збори. Ми їхали по слідах автомобільних шин повз адміністративні будівлі, що виднілися поодаль, високі зачинені ворота губернаторської резиденції.

Вздовж тротуарів росли дуби. За садовими хвіртками ми побачили кілька досить великих садиб. Таксі промчало повз них і завернуло на дорогу, що вела до самої протоки. Невдовзі між високими деревами показався будинок. Далі за деревами виблискувала вода. Будинок був з верандою, невеличкий газон зовсім заріс бур'яном і дуже буйними кущами. Прокладена в грязюці колія закінчувалась під навісом, де стояв старомодний низенький спортивний автомобіль.

Ми вийшли з таксі, і я розрахувався з водієм. Всі четверо стояли й уважно дивилися, як машина зникає з очей. Потім Захід сказав:

— Моя кімната нагорі. Піді мною живе вчителька, зараз її немає вдома. Ходімо, треба прополоскати горло.

Ми рушили через газон до веранди. Захід рвучко відчинив двері й показав нам на вузенькі сходи.

— Спершу дама. Вперед, красуне! В цьому місті дверей ніхто не замикає.

Дівчина холодно глянула на господаря й пішла повз нього сходами нагору. За нею попростував я, потім — Медер. Захід ішов останнім.


Майже весь другий поверх займала одна кімната, затемнена деревами за мансардним вікном. Тут стояло широке ліжко, присунуте аж до похилої стіни, стіл, кілька плетених стільців, маленький радіоприймач, а посеред кімнати — кругла чорна груба.

Захід пішов до крихітної кухоньки й повернувся з чотиригранною пляшкою та кількома склянками. Потім поналивав і підніс свою склянку. Решта так і стояли на столі.

Вмовляти нас довго не довелося, ми випили й посідали.

Захід одним духом вихилив свою склянку, нахилився поставити її на підлогу, а коли розігнувся, в руці у нього знову був кольт.

Я почув, як у неприємній тиші, що запала так несподівано, похлинувся Медер. Губи в Керол сіпнулися так, ніби вона мала намір засміятись. Потім дівчина нахилилася вперед, тримаючи склянку лівою рукою поверх сумочки.

Губи в Захода поволі розтяглися у тонку рівну лінію. Неквапно й байдуже він проказав:

— То, значить, п'яти підсмажуєте? Моїм дружбанам, так?

Медер почав хапати ротом повітря й розводити своїми товстими руками. Кольт миттю повернувся в його бік. Медер відразу ж поклав руки на коліна і стис їх пальцями.

— Ви й у цьому сисунці, — стомлено провадив Захід. — Підсмажили хлопцеві п'яти, щоб він розколовся, а тоді заявилися до його товариша додому! Такої накладочки вам не зв'язати різдвяною стрічкою!

— Н-ну г-гаразд, — нервово забелькотів Медер. — Щ-що н-нам за ц-це б-буде?

Дівчина ледве помітно всміхнулася, але нічого не сказала.

— Мотузка, — м'яко порадив Захід, ошкірившись. — Добре змочена, зав'язана грубими вузлами мотузка. Потім ми з дружбаном вирушимо ловити світлячків — перли, по-вашому. А от коли повернемось… — Він замовк і провів ребром лівої долоні поперек горла. — Ну, то як тобі ця думка? — подивився на мене.

— Непогана. Тільки не варто про це довго розводитись, — сказав я. — Де мотузка?

— В комоді, — відповів Захід і кивнув головою в куток.

Я пішов попід стіною до комода. В цю мить Медер несподівано жалісно зойкнув, очі його закотились, і він, знепритомнівши, повалився ниць на підлогу.

Захода це роздратувало. Такої безглуздої вихватки він не чекав. Його права рука окреслила півколо, і кольт націлився в Медерову спину.

Рука Керол ковзнула під сумочку. На кілька сантиметрів сумочка піднялася, і зі спритно затиснутого в дівочій руці револьвера — того самого, що, на думку Захода, був у сумочці, — вихопився вогонь.

Захід кашлянув. Його кольт прогримів, і куля відколола шматок від спинки стільця, на якому досі сидів Медер. Захід випустив кольта, голова його впала на груди, очі закотилися. Довгі ноги підітнулись, підбори продерли по підлозі. Отак він і сидів — обм'яклий, підборіддя на грудях, очі закочені. Захід був мертвий.

Я вибив ногою стільця з-під міс Донован, і вона впала на бік, майнувши в повітрі довгими ногами в шовкових панчохах. її капелюшок сповз набік. Вона скрикнула. Я наступив їй на руку й різким ударом вибив револьвер, що перелетів через усю мансарду. Всід за ним полетіла сумочка, де лежав другий револьвер. Дівчина заверещала на мене.

— Вставай! — гаркнув я.

Керол поволі підвелася й, кусаючи губи, поточилася від мене. Очі в неї були божевільні. Вона обернулася раптом на гидке звірятко, що його загнали в глухий кут. Дівчина задкувала, поки вперлася в стіну. Очі на бридкій пичці блищали.

Я кинув погляд на Медера й підійшов до зачинених дверей, які вели до ванної. Повернув ключ у замку й жестом показав дівчині на двері:

— Сюди!

Вона перетнула на задерев'янілих ногах кімнату, мало не зачепивши мене.

— Ну, стривай же, стукач…

Я штовхнув її до ванної і замкнув двері на замок. Якби дівчина раптом надумала вискочити з вікна, я б не мав нічого проти. Я помітив те вікно ще тоді, як ми стояли внизу.

Потім я вернувся до Захода, намацав у його кишені невеличкий твердий жмутик — в'язку ключів на кільці — і дістав їх, намагаючись не скинути тіло з стільця. Більш я не шукав нічого.

На кільці були ключі від машини.

Я ще раз подивився на Медера; пальці його були білі, як сніг. Я спустився вузькими темними сходами на веранду, обійшов будинок і сів у старий спортивний автомобіль під навісом. Один із ключів підійшов до запалювання.

Щоб запустити двигун, довелося добряче поморочитись. Я дав задній хід і підігнав машину брудною доріжкою до тротуару. В будинку було тихо й спокійно. Високі сосни, що росли поперед і позад будинку, байдуже погойдували своїми верхівками, крізь які час від часу пробивалося холодне, байдуже сонячне світло.

Витискаючи з машини все, що можна, я погнав її назад на Кепітел-вей, потім до центру міста, проминув площу, готель «Сноквелмі» і помчав через міст у бік Тихого океану й Вестпорта.

9
Через годину швидкої їзди порослою досить ріденьким ліском місцевістю (тричі довелося зупинятися, щоб долити в радіатор води) я почув шум прибою, який не могло заглушити навіть чахкання двигуна. Широка біла дорога, зжовкла посередині, оперізувала пагорб; удалині над осяйним океаном височіло кілька будинків. Тут дорога роздвоювалась. Ліворуч на дороговказі стояло: «Вестпорт — 9 миль». Ця дорога вела не до будинків, а повертала на іржавий консольний міст і губилася серед поламаних вітром яблуневих садів.

Ще двадцять хвилин, і я дістався до Вестпорта — широкої піщаної обмілини, за якою на узвишші стояли будинки. Піщана коса кінчалася довгим вузьким причалом, що, в свою чергу, кінчався рядом маленьких яхт. їхні спущені вітрила тріпотіли й бились об щогли. За яхтами виднілися бакени, де на невидимій мілині пінилася довга смуга води.

А за мілиною Тихий океан котив свої хвилі до Японії. Це був форпост узбережжя, крайній західний пункт, до якого могла дістатися людина, залишаючись при цьому на материковій території Сполучених Штатів. Прекрасна місцина для колишнього в'язня, що хоче сховати кілька чужих перлів завбільшки з молоду картоплю. Звичайно, за умови, якщо в нього нема ворогів.

Я зупинив машину перед котеджем, на подвір'ї якого висіла вивіска: «Сніданки, обіди, вечері». Маленький чоловічок із кролячою мордочкою у ластовинні замахувався граблями на двох чорних курей, що, здавалося, дражнили його. Двигун машини чмихнув востаннє, і цей звук змусив чоловіка обернутись.

Я виліз із машини, пройшов крізь хвіртку у воротах і показав на вивіску:

— Сніданок готовий?

Чоловічок пожбурив граблями в курей, витер об штани руки й скоса зиркнув на мене.

— Цим завідує дружина, — повідомив він тоненьким злим голоском. — Яєчня з шинкою — ото й усе.

— Яєчня з шинкою мене влаштовує, — погодився я.

Ми ввійшли в будинок. Три столи, накриті квітчастими клейонками, кілька літографій на стіні, у пляшці на камені — корабель з повною оснасткою. Я сів. Господар вийшов у двостулкові двері, і незабаром з кухні долинуло шипіння. Потім він повернувсь, перехиливсь через моє плече й поставив на клейонку якийсь посуд і поклав паперову серветку.

— А як щодо кальвадосу — ще рано? — прошепотів господар.

Я відповів, що він дуже помиляється. Чоловічок знову вийшов і повернувся зі склянками та квартою прозорої бурштинової рідини. Потім сів зі мною за стіл і наповнив склянки. Густий баритон на кухні під шипіння сковороди заспівав «Хлою».

Ми цокнулися, випили й почекали, поки всередині в нас розтеклося тепло.

— Здалеку? — поцікавився чоловічок. Я відповів ствердно.

— Мабуть, із Сіетла? На вас гарний костюм.

— Із Сіетла, — погодивсь я.

— До нас рідко хто приїздить, — сказав він, поглянувши на моє ліве вухо. — Та й навіщо сюди їхати, адже ця дорога нікуди не веде. От раніше, коли ще діяв сухий закон… — Він замовк і перевів свій гострий, як у орла, погляд на друге моє вухо.

— О-о, коли діяв сухий закон!.. — Я зробив широкий жест і з виглядом знавця випив.

Господар нахилився й дихнув мені на підборіддя.

— Чорт забирай, тоді можна було завантажитись у будь-якій рибній крамничці на причалі! Віскі провозили під уловом крабів та устриць. У Вестпорті було повно контрабанди. Дітлахам давали бавитися коробками від шотландського. Жодна машина в місті не ночувала в гаражі. Всі гаражі були під самий дах заставлені канадським розливом. Берегова охорона раз на тиждень спостерігала з катера, як біля причалів розвантажувалися човни. Завжди в той самий день. — Він підморгнув.

Я димів сигаретою, з кухні знову долинав баритон, що співав «Хлою». Сковорода шкварчала.

— Чорт забирай, але ж вас спиртне навряд чи цікавить! — промовив він.

— Ні, чорт забирай, я скуповую золотих рибок.

— А-а, — похмуро відповів він.

* * *
Я налив собі і йому ще кальвадосу.

— За пляшку плачу я і ще дві прихоплю з собою.

Він просяяв.

— То як вас, кажете, звуть?

— Кармаді. Гадаєте, я жартував про золоті рибки? Анітрохи.

— Чорт, таж із такої дрібниці, як рибки, не проживеш, хіба ні?

Я показав йому на свій рукав і промовив:

— Ви ж самі сказали, що в мене гарний костюм. Якщо рибки цікаві, то на них можна заробити. Нові види, нові різновиди з'являються весь час. Я дізнався, що у вас тут один старий тримає цілу колекцію. Може, він її продасть. Деякі види він вивів нібито сам.

Я налив у склянки ще кальвадосу. Дебела жінка з вусами ударом ноги розчинила двері й крикнула:

— Забери яєчню з шинкою!

Господар вибіг на кухню й приніс мені сніданок. Я почав їсти. Він уважно стежив за мною. Згодом ляснув себе під столом по худій нозі, всміхнувся й сказав:

— Старий Уоллес! Ну звісно, вам треба навідати старого Уоллеса. Чорт, ми ж не дуже з ним знайомі. Він поводиться якось не по-сусідськи.

Чоловічок повернувся на стільці й показав крізь тонкі завіски на пагорб удалині. На вершині того пагорба сяяв у променях сонця жовто-білий будинок.

— Чорт, он там він і живе. У нього їх сила-силенна. Золоті рибки, еге? Чорт, ну й здивували ж ви мене!

Тепер цей чоловічок мене вже не цікавив. Я проковтнув сніданок, розрахувався за нього за три кварти кальвадосу по долару кожна й рушив до спортивного автомобіля.

Поспішати, схоже, не було потреби. Раш Медер прийде до тями і, певне, звільнить дівчину. Та вони нічого не знають про Вестпорт. Захід при них не згадував це містечко. Ті двоє про нього не знали, коли з явилися в Олімпії, а то відразу подалися б сюди. А якби вони підслуховували під моїми дверима в готелі, то знали б, що я був не сам. Вони б тоді поводилися не так, коли увірвалися в номер.

Часу я мав досить. Отож проїхав до причалу й оглянув його. Там були рибні крамниці, шинки, крихітний бордель для рибалок, більярдна, зала з гральними автоматами й «живими картинками». Нижче, біля води, у величезних дерев'яних баках кишіла риба на приманку. Вешталось там і чимало волоцюг, і якби комусь спало на думку їх зачепити, то йому це вочевидь так не минулося б. Не побачив я тільки охоронців порядку.

Потім я знову поїхав на пагорб, цього разу до жовто-білого будинку. Він стояв окремо, за чотири квартали від найближчого житла. Перед будинком — квіти, підстрижений зелений газон, сад, прикрашений декоративним камінням. Жінка в коричнево-білій сатиновій сукні обприскувала шкідників.

Я зачекав, поки моя купа металобрухту вгамується, тоді вийшов і скинув капелюха.

— Містер Уоллес живе тут?

Жінка мала приємне обличчя, спокійний, твердий погляд. Вона кивнула головою.

— Ви хотіли б його побачити? — спитала вона спокійним, твердим голосом із гарною вимовою.

Слухаючи її, навряд чи можна було подумати, що це дружина чоловіка, який пограбував поїзд.

Я відрекомендувався й сказав, що про рибок її чоловіка мені розповіли в місті. Ще й додав, нібито мене цікавлять рідкісні види золотих рибок.

Жінка поставила обприскувача й увійшла в будинок. Довкола мене гули бджоли. Великі волохаті бджоли, що не бояться холодного морського вітру. На піщані обмілини накочувалися хвилі, і їхній шум нагадував далеку музику. Північне сонце здавалося мені якимсь бляклим, його проміння не гріло.

Жінка вийшла з будинку, лишивши двері відчиненими.

— Він нагорі, підійміться сходами, — сказала вона. Я проминув кілька старезних крісел-гойдалок і ввійшов у дім людини, що вкрала колись Ліндерові перли.

10
У великій кімнаті акваріуми стояли всюди: частина з них двома ярусами на полицях з підпірками, великі овальні — в металевих каркасах, одні підсвічувалися згори, інші — знизу. Водорості безладними гірляндами погойдувалися за брудним склом, а вода мала якийсь примарний зеленкуватий колір. У ній плавали рибки всіх барв веселки.

Були там рибки довгі, тонкі і схожі на золоті стріли, японські вуалехвости, за якими тяглися неймовірно великі хвости, неонові рибки, прозорі, мов кольорове скло, крихітні гуппі із сантиметр завдовжки, рідкісні золоті рибки, великі й незграбні китайські телескопи з банькатими очима, жаб'ячими мордами й непотрібними плавниками, які рухались у зеленкуватій воді, неначе ноги товстуна, що квапиться на обід.

Найбільше світла падало з великого вікна у стелі. Під цим вікном біля голого дерев'яного столу стояв високий змарнілий чоловік. У лівій руці він тримав червону рибку, що тріпотіла, а правою стискав лезо безпечної бритви, обмотане з одного боку лейкопластирем.

Він глянув на мене з-під широких сивих брів. Очі в нього були глибоко запалі, безбарвні, каламутні. Я підійшов ближче й подивився на рибку в його руці.

— Грибок? — поцікавився я.

Чоловік поволі кивнув головою і сказав:

— Еге ж. — Потім поклав рибку на стіл і розправив її спинний плавець. Він був поскубаний і роздвоєний, а на його подертих краях білів якийсь наліт. — Білий грибок, — промовив господар. — Це не так страшно. Я підправлю цього хлопця, і він буде здоровісінький. Чим можу прислужитися, шановний?

Я покрутив у руці сигарету, всміхнувся йому й сказав:

— Вони як люди. Я маю на увазі, рибки. Теж хворіють.

Він притис рибку до столу й підрізав рваний край плавця. Потім розправив хвоста й підрізав і його. Рибка перестала битися.

— Одних вдається вилікувати, — озвався чоловік, — інших — ні. Не можна, наприклад, вилікувати хворобу «плавучого пухиря». — Він звів на мене очі. — Якщо ви думаєте, що їй боляче, то помиляєтесь. Рибку можна вбити, але зробити їй боляче, як людині, не можна.

Він відклав лезо, змочив ватку рідиною бузкового кольору й зафарбував нею обрізані краї плавця. Тоді стромив пальця в баночку з білим вазеліном і змастив ним плавець. Після цього пустив рибку в маленький акваріум під стіною, і вона мирно попливла, вочевидь задоволена.

Змарнілий чоловік витер руки, сів на край лавки і втупився в мене своїми неживими очима. Колись, дуже давно, він був, мабуть, гарний.

— Цікавитесь рибками? — спитав він. У голосі його чувся тихий, обережний гомін тюремної камери й тюремного двору.

Я похитав головою.

— Не дуже. Це тільки привід. Я приїхав здалеку, щоб побачитися з вами, містере Сайп.

Він провів язиком по губах, не спускаючи з мене очей. А коли заговорив знову, голос його був м'який і стомлений.

— Моє прізвище Уоллес, шановний.

Я випустив кільце диму й проткнув його пальцем.

— А для мого діла ви мені потрібні як Сайп.

Він нахилився вперед, опустив руку між розставлених кістлявих колін і стис пальці. Великі вузлуваті Руки, що колись переробили багато важкої роботи. Голова ледь сіпнулася вгору, очі холодно дивились з-під кошлатих брів. Та голос його лишався м'яким.

— Давно до мене не потикалися лягаві. Принаймні з балачками. Чого припхався?

— А вгадай, — мовив я. Його голос став іще м'якішим.

— Послухай, лягавий, я тут живу тихо, спокійно. Мене більше ніхто не чіпає. Я дістав амністію просто з Білого дому. Бавлюся собі золотими рибками, а людина проймається почуттям до тих, кого глядить. Я нікому в світі нічого не винен. Я своє заплатив. У моєї дружини вистачить грошви для нас обох. Усе, чого я хочу, — це щоб мені дали спокій, лягавий. — Він замовк, похитав головою і додав: — Мене більше не обдуриш. Годі!

Я нічого не відповів. Лише легенько всміхнувся й спостерігав його далі.

— Тепер до мене нікому немає діла, — провадив господар далі. — Я дістав амністію від самого президента. Я хочу тільки одного: щоб мені дали спокій.

Я похитав головою, все ще всміхаючись.

— Це — єдине, чого ти не дочекаєшся. Поки сам усе не віддаси.

— Послухай, — м'яко промовив він, — ти, мабуть, новенький у цьому ділі. Тобі ще все здається цікавим. Ти хочеш зробити собі ім'я. Але на мені це висить уже двадцять років, і до мене приходило багато всяких людей, декотрі з них були навіть дуже розумні. І вони збагнули: у мене нема нічого, крім того, що належить мені. Та ніколи й не було. Все дісталося комусь іншому.

— Поштовому службовцеві, — кинув я. — Ну звісно!

— Послухай, — так само м'яко вів Сайп, — я своє відсидів. Я знаю всі ходи-виходи. Знаю, що ви так просто не вгамуєтесь, у всякому разі доти, доки ще жива людина, яка може щось пригадати. Я знаю, час від часу до мене присилатимуть якогось гада, щоб він знов усе це копав. Ну й дооре. Я не ображаюсь. Ну, а тепер що мені зробити, щоб випровадити тебе додому?

Я похитав головою і подивився повз нього на рибок, що байдуже плавали в своїх великих затишних акваріумах. Я відчув утому. Ця тиша викликала в моєму мозку образи-привиди — привиди давноминулих днів. Поїзд, що гуркоче крізь пітьму, засідка в поштовому вагоні, спалах пострілу, мертвий поштовий службовець на підлозі, тихе дзюрчання води з бака й людина, якій пощастило дев'ятнадцять років берегти таємницю. Майже пощастило.

* * *
— Ти зробив одну помилку, — неквапно почав я. — Пам'ятаєш хлопця на ім'я Чистильник Мардо?

Він відвів голову. Я бачив, як він намагається щось пригадати. Але це ім'я йому, здається, нічого не казало.

— Ти знав того хлопця у Лівенворті, — промовив я. — Коротун сидів за те, що розрізав двадцятидоларові банкноти й наклеював на них фальшивий малюнок.

— Угу, — озвався Сайп. — Пам'ятаю.

— Ти розповів йому, що перли в тебе, — сказав я. Але Сайп, як видно, не вірив мені.

— Мабуть, я пожартував із ним, — поволі, якось спустошено промовив він.

— Можливо. Але слухай далі. Сам він так не думав. Нещодавно він побував у цих краях із приятелем на ім'я Захід. Вони тебе десь уздріли, і Чистильник тебе впізнав. І почав ворушити мізками: як би це, мовляв, трішки заробити? Але хлопець не міг і дня прожити без кокаїну, ще й варнякав уві сні. От одна дівчина й довідалася про камінчики. А потім іще одна й один адвокатик. Чистильникові підсмажили п'яти, і тепер він мертвий.

Сайп витріщився на мене широко розплющеними очима. Зморшки в кутиках його рота поглибшали.

Я помахав сигаретою і повів далі:

— Ми не знаємо, що він там вибовкав, але адвокатик із дівкою тепер в Олімпії. Захід теж в Олімпії, але він уже мертвий. Вони його порішили. Хтозна, знають вони, де ти, чи ні. Але, кінець кінцем, вони довідаються. Вони або ще хтось такий, як вони. Ти можеш висотати жили з поліції, якщо вона нездатна знайти перли, а ти не намагатимешся продати їх. Можеш висотати жили із страхової компанії і навіть з поштових службовців.

Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі Сайпа. Не ворухнулися великі вузлуваті пальці, переплетені між коліньми. Тільки його мертві очі невідривно дивилися на мене.

— Та з шахраїв тобі жили не висотати, — провадив я. — Ці не відчепляться. Завжди знайдеться двоє-троє, які матимуть і час, і гроші, й злість, щоб тиснути на тебе знов і знов. Вони вже якось зуміють довідатися про те, що їм треба. Викрадуть твою дружину чи вивезуть тебе до лісу й там побалакають з тобою. І тобі доведеться пройти крізь таке… А в мене є пристойна, чесна пропозиція.

— А ти з чиєї ватаги? — несподівано запитав Сайп. — Спершу мені здалося, ніби від тебе смердить лягавим. А тепер уже й не знаю.

— Страхова компанія, — відказав я. — Пояснюю суть угоди. Уся винагорода — двадцять п'ять тисяч. П’ять косих — жінці, що дала мені інформацію. Вона розповіла все чесно й заслужила свою пайку. Десять косих — мені. Я зробив усю роботу, і немає такого револьвера, під який я б не підставляв свою голову. Десять косих — тобі. Через мене. Напрямки ти й п'яти центів не вхопиш. Ну, то як тобі моя пропозиція?

— На перший погляд непогана, — м'яко промовив він. — Крім однієї деталі. Немає в мене ніяких перлів, лягавий.

Я насупився. Більше я не мав нічого йому запропонувати. Інших козирів у мене не було. Я відштовхнувся від стіни, кинув на дерев'яну підлогу недопалок і розтоптав його. А тоді повернувся, щоб піти.

Сайп підвівся й простяг руку.

— Зачекай хвилинку, — мовив він похмуро, — я доведу тобі, що казав правду.

Він вийшов повз мене з кімнати. Покушуючи губи, я задивився на рибок. Десь звіддаля долинув шум мотора. Я почув, як двері відчинились і знову зачинились — очевидно, в сусідній кімнаті.

Невдовзі Сайп повернувся. Його змарніла рука стискала блискучий кольт — 0,45. Револьвер був з лікоть завдовжки.

Сайп наставив кольта на мене й промовив:

— Ось тут у мене перли, шість штук. Свинцеві перли. Я можу на відстані п'ятдесяти метрів відбити мусі лапу. Ти не лягавий. А тепер біжи… Розкажи своїм дружкам, — вони ж там ждуть тебе, не діждуться, — що я ладен вибивати їм із кольта по зубу в будь-який день тижня, а в неділю — по два зуби!

Я не ворухнувся. У мертвих очах цього чоловіка прозирало безумство.

— Залиш це для театру, — неквапно відказав я. — Як хочеш, я доведу, що я — детектив. Ти сидів у в'язниці, і ця іграшка в тебе — вже правопорушення. Поклади її, і побалакаймо спокійно.

Машина, яку я почув кілька хвилин тому, здається, зупинилася біля будинку. Завищали гальма. Внизу на доріжці, а потім на сходах пролунали кроки. Різні голоси, вигуки.

Сайп відступив у глиб кімнати і став між столом та великим акваріумом літрів на вісімдесят-сто. Він ошкірився до мене широкою ясною усмішкою бійця, якого загнали в глухий кут.

— Схоже, твої дружки тебе наздогнали, — спроквола сказав він. — Ану, діставай револьвер і кидай на підлогу, поки ще маєш час… Поки ще дихаєш.

Я не поворухнувся. Я сидів і розглядав цупке покручене волосся в нього на бровах. Потім глянув йому в очі. Я знав: досить мені поворухнутися — хай навіть для того, щоб виконати його наказ, — і він вистрілить.

Кроки вже чулися вгорі на сходах. Це були стишені кроки людей, що приготувалися до боротьби.

В кімнату ввійшло троє.

11
Першою на задерев'янілих ногах поріг переступила місіс Сайп. Очі її горіли, руки були грубо викручені в ліктях, пальці судомно стискалися, наче вона хотіла за щось ухопитися. У спину їй упирався один із невеликих револьверів Керол Донован, міцно затиснутий у маленькій безжальній руці дівчини.

Останнім увійшов Медер. Він був п'яний, того ж і сміливий, розпашілий, осатанілий. Він наставив свій «Сміт і Вессон» на мене й криво посміхнувся.

Дівчина відштовхнула місіс Сайп убік. Літня жінка спіткнулася, відлетіла в куток і з безтямним поглядом опустилася навколішки.

Сайп вирячив очі на Керол. Він був глибоко вражений, бо бачив перед собою дівчину — юну, вродливу дівчину. З таким противником йому ще не доводилося зустрічатись. Його запал згас. Якби до кімнати ввійшли чоловіки, він би їх зрешетив своїм кольтом.

Маленька, темноволоса й біловида дівчина холодно глянула на нього й різким, крижаним голосом наказала:

— Ну, татусю, кидай свою пукавку. Тільки без нервів! Сайп поволі нахилився, не спускаючи з неї очей.

Тоді поклав свій величезний, як у піонерів Дикого Заходу, кольт на підлогу.

— А тепер відкинь його ногою, татусю.

Сайп відкинув кольт, і він відлетів аж на середину кімнати.

— Отак воно буде краще, старенький. Раше, подивись за ним, поки я відберу іграшку в лягавого.

Два револьвери повернулись у мій бік, і важкий погляд її сірих очей зупинився на мені. Медер ступив кілька кроків до Сайпа й націлив йому в груди свій «Сміт і Вессон».

Дівчина посміхнулася, та приємною її посмішку я б не назвав.

— То ось, виходить, який ти розумний, еге? Весь час висовуєшся, так? Але ти дав маху, фараоне. Навіть не обмацав як слід свого худенького дружка. А в нього у черевику була така собі невеличка карта.

— Мені вона не потрібна, — спокійно промовив я і всміхнувся до неї.

Я намагався усміхатись якомога привітніше, бо місіс Сайп помалу й непомітно підповзала навколішки до кольта свого чоловіка.

— Але тепер з тобою покінчено. З тобою і твоєю чарівною усмішкою. Ану підійми клішні й не опускай, поки я не дістану твого пугача. Та швидше, шановний!

Дівчина була близько півтора метра на зріст і важила кілограмів п'ятдесят. Одне слово, дівчина та й годі. А в мене зріст — метр вісімдесят і важу я вісімдесят шість кілограмів. Тож я підняв руки й стусонув її в щелепу.

Напевне, це було з мого боку безумство, але я вже не міг терпіти дует Донован-Медер, мені остогидли їхні револьвери, нахваляння й погрози. Тим-то я й зацідив їй у щелепу.

Вона на метр відлетіла, і її револьвер вистрілив. Куля обпекла мені ребра. Дівчина почала падати. Падала вона довго, наче у повільному кадрі. В цьому було щось неприродне.

Місіс Сайп схопила кольта й вистрілила Керол у спину.

Медер миттю крутнувсь, а Сайп метнувся до нього. Медер відскочив, щось крикнув і знов узяв Сайпа на мушку. Сайп завмер, мов скам'янілий, і широка безглузда посмішка знов розпливлася на його змарнілому обличчі.

Куля, випущена з кольта, штовхнула дівчину вперед з такою силою, наче поривчастий вітер хряснув дверима. В повітрі майнуло синє вбрання, і щось ударило мені в груди — її голова. Якусь мить я ще бачив її обличчя, коли вона падала, — дивне, зовсім незнайоме обличчя.

А потім дівчина обернулася на маленьку, безформну купку біля моїх ніг, уже неживу, і щось червоне витікало з-під неї, а позаду стояла висока спокійна жінка і з затиснутого в обох її руках кольта вився димок.

Медер двічі вистрілив у Сайпа. Все ще посміхаючись, Сайп смикнувся вперед і вдарився об край столу. Бузкова рідина, якою він змащував своїх рибок, тепер залила його самого. Коли старий падав, Медер вистрілив у нього ще раз.

Я вихопив свій люгер і вистрілив Медерові у найболючіше, як мені здавалося, місце, так, щоб тільки його не вбити, — у підколінок. Він гепнувся на підлогу так, немовби перечепився за схований дріт. Я надів на нього наручники ще до того, як він почав стогнати.

Я повідкидав ногою револьвери, що валялися на підлозі, підійшов до місіс Сайп і взяв з її рук великий кольт.

Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Тонкі цівки диму — брудно-сірі, білі на тлі полудневого сонця — здіймалися до вікна в стелі. Я чув, як удалині шумів прибій. Потім десь зовсім поруч пролунав звук, схожий на свист.

То був Сайп, він хотів щось сказати. Дружина підповзла до нього — все ще навколішки — й зупинилася поруч. Кривава піна виступила на його губах. Він через силу кліпнув очима, намагаючись прийти до тями. Місіс Сайп усміхнулася до чоловіка. Кволим голосом він просвистів:

— Телескопи, Хетті… Телескопи…

Потім шия його ослабла, посмішка розтанула на обличчі. Голова відкотилась на голій підлозі вбік.

Я вийшов з кімнати й причинив за собою двері.

12
З ноги Медера поволі текла кров, але небезпека йому не загрожувала. Поки я туго перев'язував носовичком його коліно, він дивився на мене божевільними від страху очима. У нього, мабуть, було порване сухожилля й розколота сама чашечка. Коли його поведуть вішати, він, певне, добряче накульгуватиме.

Я зійшов униз, постояв на веранді, дивлячись на дві машини перед будинком, потім перевів погляд на причали біля підніжжя пагорба. Сказати, де стріляли, міг би тільки той, хто проходив повз будинок. Та, як видно, ніхто нічого не помітив. У лісах довкола, мабуть, теж багато стріляють.

Я повернувся в будинок, глянув на допотопний телефон, що висів на стіні у вітальні, але дзвонити не став. Щось непокоїло мене. Я закурив, визирнув у вікно, і раптом якийсь примарний голос промовив мені просто у вухо: «Телескопи, Хетті… Телескопи…»

Я знову піднявся угору, до кімнати з акваріумами. Медер уже стогнав — протяжно, з хрипом. Та яке мені діло до такого душогуба, як Медер?!

Дівчина була мертва. Жоден з акваріумів не постраждав. Рибки мирно плавали в зеленкуватій воді, спокійні і незворушні. До Медера їм теж було байдуже.

Акваріум на літрів сорок із чорними китайськими телескопами стояв у кутку. Плавало там чотири рибки — такі великі, сантиметрів по десять завдовжки, вугільно-чорного кольору. Дві із них хапали на поверхні кисень, дві інші спроквола помахували плавцями, а коли вони поверталися до мене головою, банькаті очі робили їх схожими на жаб.

Я спостерігав, як вони тикають мордами в зелень, Що нею заріс акваріум. Кілька червоних озерних равликів чистили скло. Дві рибки на дні виглядали товстішими й ледачішими ніж ті, що плавали на поверхні. Цікаво, чому?

Між двома акваріумами лежав сачок з довгою ручкою. Я запустив його в акваріум, спіймав одного з телескопів і оглянув у сітці його сріблястий живіт. На ньому був рубець, що нагадував хірургічний шов. Я обмацав те місце й виявив під ним тверду ґулю.

Потім я дістав із дна ще одного телескопа. Такий самий шов, така сама тверда кругла ґуля. Тоді я виловив одну з рибок, що хапали повітря на поверхні. Ні шва, ні твердої круглої гулі. І спіймати цього телескопа виявилось важче, ніж двох попередніх.

Я випустив його назад в акваріум. Мене цікавили тільки два перші. Я люблю золотих рибок, як ірешта людей, та діло — це діло, а злочин — це злочин.

Я скинув пальто, закасав рукава й узяв зі столу лезо, обмотане з одного боку лейкопластирем.

Брудна це була робота. На неї пішло хвилин п'ять. І ось вони в мене на долоні — сантиметрів два в діаметрі, ідеально круглі, молочно-білі. Вони сяяли тим внутрішнім світлом, якого не побачиш у жодному іншому камені. Це були Ліндерові перли.

Я прополоскав їх, загорнув у носовичок, відкотив рукава й надів піджак. Потім глянув на Медера, на його змучені болем і страхом очі, на зрошене потом обличчя. Чхати мені на Медера! Це був убивця, він катував людей.

Я вийшов з кімнати. Двері до спальні були все ще зачинені. Я спустився вниз, крутнув ручку телефонного апарата на стіні.

— Я дзвоню з будинку Уоллеса у Вестпорті, — сказав я. — Тут щось сталося. Треба викликати лікаря й поліцію. Ви можете нам допомогти? Дівчина відповіла:

— Я спробую знайти вам лікаря, містер Уоллес. Правда, на це піде час. У Вестпорті є дільничний полісмен. Викликати?

— Мабуть, викличте, — сказав я й повісив трубку. Все ж таки телефонний зв'язок у сільській місцевості має свої переваги.

* * *
Я закурив ще одну сигарету й сів у рипуче крісло-гойдалку на веранді. Невдовзі почулися кроки, і з будинку вийшла місіс Сайп. Якусь мить вона постояла, оглядаючи підніжжя пагорба, потім усілася у інше крісло. її сухі очі невідривно дивилися на мене.

— Гадаю, ви детектив, — поволі й непевно висловила вона припущення.

— Так, я представляю компанію, яка страхувала Ліндерові перли.

Жінка відвернулась й подивилась у далечінь.

— А я думала, що тут він матиме спокій… — промовила вона. — Що ніхто вже його не турбуватиме… Що це місце стане мовби притулком…

— Не треба було йому намагатися залишити в себе перли.

Місіс Сайп повернула до мене голову, на цей раз дуже швидко. Спочатку її обличчя нічого не виражало, але потім на ньому відбився переляк.

Я сягнув рукою до кишені, дістав носовичка й розгорнув його в себе на долоні. Вони разом на білому полотні. Двісті тисяч. Причина стількох убивств!

— Він міг би мати свій притулок, — промовив я. — Ніхто не хотів забирати в нього цей притулок. Але ж йому було мало!

Вона мовчки, невідривно дивилася на перли. Потім її губи сіпнулися. Голос став хрипким.

— Бідний Уоллі… — сказала вона. — Отже, ви все-таки знайшли їх. А знаєте, ви дуже розумний. Він убив десятки риб, перше ніж цього навчився. — Вона підвела на мене погляд. В її очах прозирав подив.

— Мені ця ідея не подобалася ніколи, — сказала вона. — Пам'ятаєте давню біблійну притчу про козла відпущення?

Я похитав головою.

— Це була тварина, на яку поклали людські гріхи, а тоді прогнали її в пустелю. Золоті рибки й виявились тим козлом відпущення.

Місіс Сайп усміхнулася мені. Та я не відповів їй усмішкою.

Тоді вона, все ще всміхаючись, почала розповідати:

— Розумієте, у нього були колись перли, справжні, і те, що він пережив, робило його, як йому здавалося, повноправним їхнім власником. Та навіть якби він знайшов їх знов, то однаково не мав би з них ніякого прибутку. Мабуть, поки він сидів у в'язниці, прикмети, за якими він міг би їх відшукати, змінились, і йому так і не пощастило знайти те місце в Айдахо, де він їх закопав.

Здавалось, чийсь крижаний палець водив по моїй спині вгору-вниз. Я роззявив рота й почув ніби чужий голос:

— Що-о?!

Місіс Сайп простягла руку й торкнулася пальцем однієї з перлин. Я все ще тримав їх на долоні, так наче це була поличка, прибита до стіни.

— І тоді він дістав собі оці, — провадила вона. — В Сіетлі. Вони порожні, наповнені білим воском. Я забула, як називається цей спосіб. Вони мають дуже гарний вигляд. Щоправда, я ніколи не бачила справжніх перлин.

— Навіщо вони були йому потрібні? — хрипко запитав я.

— Невже ви не розумієте? Адже це й був його гріх. Він хотів сховати його в пустелі. У цій пустелі. Він поховав їх у рибках. І знаєте… — Вона знов нахилилась до мене, й її очі засяяли. Потім дуже повільно й дуже серйозно додала: — Іноді мені здається, що зрештою, — може, торік чи й раніше, — він і справді повірив, ніби ховає справжні перли. Це вам про щось каже?

Я опустив очі на свої перли. Моя рука поволі стисла носовичок.

— Місіс Сайп, я проста людина, — промовив я. — Боюся, що зрозуміти ідею з козлом відпущення мені буде трохи важко. Гадаю, він просто силкувався сам себе обманути, як усяка людина, що багато в житті програла.

Жінка знов усміхнулася. Коли вона всміхалась, то здавалася гарною. Потім якось невимушено знизала плечима.

— Звичайно, у вас складається таке враження. А от я… — Вона розвела руками. — А втім, яке це має тепер значення? Можна мені зберегти їх на пам'ять?

— Зберегти на пам'ять?

— Ну, оці, липові перли. Адже ви…

Я підвівся. Старий спортивний «форд» без даху дерся на пагорб. Чоловік за кермом мав на грудях велику зірку. Шум двигуна нагадував гарчання старого лисого шимпанзе в зоопарку.

Місіс Сайп стояла з напіврозтуленою долонею і жалісно, благально дивилася на мене.

Я посміхнувся до неї несподівано люто.

— Що й казати, гарно ж ви оце зіграли свою роль! — промовив я. — А я, чорт забирай, мало не повірив. У мене вже аж мороз поза шкірою був пішов. Ось так, шановна! Але ви самі допомогли мені. Вам не дуже пасує слово «липові». І кольтом ви володієте вправно, й жалю не знаєте. Та й останні слова Сайпа були аж надто дивні. «Телескопи, Хетті… Телескопи…» Він би й не тривожився, якби камені були фальшиві. Та й не такий він дурний, щоб стільки морочити собі голову.

Якусь мить обличчя її нічого не виражало. Але недовго. В її погляді промайнуло щось жахливе. Вона витягла губи й плюнула в мене. А тоді кинулась до будинку й грюкнула за собою дверима.

Я сховав свої майбутні двадцять п'ять тисяч до кишені жилета. Отже, дванадцять з половиною тисяч мені і стільки ж — Кейті Хорн. Уявляю собі її очі, коли я принесу їй чек! Вона покладе його в банк і чекатиме, коли її Джонні відпустять під заставу з Квентінської в'язниці.

Спортивний «форд» зупинився за двома іншими машинами. Чоловік за кермом сплюнув убік, узяв машину на ручне гальмо й, не відчиняючи дверцят, вискочив з машини. Це був здоровий чолов'яга у сорочці з короткими рукавами.

Я рушив сходами вниз, йому назустріч.

Реймонд Чандлер ПОСТРІЛ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повість

Переклад: Мар Пінчевський.

Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Yuns at Cyrano's. Raymond Chandler. Trouble is my Business and Others Stories. Penguin Books. Ltd. 1960.

1

Тед Молверн любив дощову погоду; любив шелестіння дощу, його запах, його смак на губах. Вийшовши із свого двомісного «ласаля», він постояв трохи коло бічного входу до «Каронделета», тримаючи руки в кишенях просторого пальта із синьої замші, високий комір якого лоскотав йому вуха. Коли намокла сигарета в його зубах зашипіла й погасла, Молверн увійшов до готелю, проминув перукарню, аптеку-закусочну, парфюмерну крамничку, на полицях якої вміло підсвічені пляшечки вишикувались, мов балетна трупа у фіналі бродвейського шоу, і, обійшовши колону із золотими прожилками, ступив у застелену килимом кабіну ліфта.

— Добридень, Елберте. Оце дощик!.. На дев'ятий.

Худий, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята рукою в білій рукавичці й сказав:

— Отакої, містере Молверн, невже ви гадаєте, що я не знаю вашого поверху?

Не дивлячись, хлопець натиснув на кнопку з цифрою 9; коли ліфт спинився, він розчинив дверцята, а тоді раптом прихилився спиною до стінки кабіни й заплющив очі.

Молверн зупинився на виході й уважно подивився на нього своїми блискучими карими очима.

— Що з тобою, Елберте? Ти хворий?

Хлопець через силу посміхнувся.

— Працюю другу зміну підряд. Вертун занедужав. Це в мене, мабуть, через те, що я давно не їв.

Високий кароокий чоловік витяг із кишені зіжмакану п'ятірку і сунув її хлопцеві під ніс. Той вирячив очі, відштовхнувся від стінки, виструнчився.

— Та що ви, містере Молверн.

— Бери, бери, Елберте. Що важливіше — дружба чи якась там п'ятірка? Вважай, що я частую тебе обідом.

Він вийшов з кабіни й попрямував коридором. Ідучи, стиха пробурмотів:

— Ох, і тюхтій же ти, Молверне…

Чоловік, що вибіг йому назустріч, мало не збив його з ніг. Вискочивши з-за рогу, він сахнувся від Молверна вбік, протупотів до ліфта і, розчахнувши вже стулені дверцята, крикнув:

— Униз!

Молверн устиг помітити, що обличчя в нього під низько насунутим, мокрим від дощу капелюхом було бліде й напружене, близько посаджені чорні очі — зовсім безвиразні. Такі очі йому вже траплялося бачити раніше. У наркоманів.

Кабіна ліфта зникла, Мов грузило у воді. Молверн постояв якусь мить, дивлячись на те місце, де вона щойно була, а тоді пройшов далі коридором і завернув за ріг.

Двері номера 914 були розчинені, на порозі, головою в коридор, лежала дівчина.

Вдягнена в мерехтливу сталево-сіру піжаму, вона лежала на боці, прим'явши щокою ворс килима, і з густого, кольору стиглого жита волосся, укладеного бездоганними блискучими хвильками, не вибилося жодне пасмо. Вона була молода, дуже вродлива і начебто не мертва.

Молверн присів навпочіпки, доторкнувся до її щоки. Щока була тепла. Він обережно відгорнув їй з чола волосся й побачив синець.

— Оглушена, — процідив він крізь зуби.

Взявши дівчину на руки, Молверн заніс її через маленький передпокій до вітальні номера-люкс і поклав на широку велюрову канапу перед газовим каміном.

Дівчина лежала нерухомо, із заплющеними очима, і щоки в неї були синяві під косметикою. Молверн зачинив двері в коридор, обійшов і уважно оглянув весь номер, потім повернувся до передпокою і там, на плінтусі, помітив якийсь блискучий предмет. Піднявши його, він побачив, що це семизарядний малокаліберний пістолет з кістяною рукояткою. Молверн понюхав дуло, засунув пістолет до кишені й знову підійшов до дівчини.

Видобувши з внутрішньої нагрудної кишені прим'яту срібну фляжку, він відкрутив кришку, пальцями розтулив дівчині уста й хлюпнув віскі на дрібненькі білі зуби. Вона закашлялася, мотнула головою. Очі її розплющились. Вони були темно-сині, з бузковим відтінком. За мить у них засвітився вогник свідомості, але він ще ледь жеврів.

Дивлячись на неї, Молверн запалив сигарету. Дівчина ворухнулася знову. І за хвильку прошепотіла:

— Мені подобається ваше віскі. Дайте, будь ласка, ще трохи.

Він виніс із ванної склянку, налив у неї віскі. Дівчина через силу підвелася й сіла, приклала до чола долоню, застогнала. Потім узяла з його руки склянку і вправно вихилила її.

— Ще дужче сподобалося, — сказала вона. — Хто ви такий?

Голос у неї був низький, мелодійний. Молверн любив такі голоси.

— Мене звуть Тед Молверн, — відповів він. — Я мешкаю на цьому ж поверсі, в дев'ятсот тридцять сьомому.

— Я… я, певно, знепритомніла.

— Еге ж. Вас оглушили якимсь важким предметом, золотко. — Він пильно дивився на неї своїми блискучими очима. В кутиках його уст ховалась усмішка.

Очі в неї розширились і затяглися поволокою, захисною поволокою з тьмяної емалі.

— Я бачив того, хто зробив це, — докинув Молверн. — Від нього аж смерділо кокаїном. Тримайте свій пістолет.

Він вийняв пістолет з кишені й простяг їй на долоні.

— Певно, тепер мені доведеться вигадати для вас якусь казочку, — повільно промовила дівчина.

— Мені вона ні до чого. Якщо ви вскочили в халепу, я можу допомогти вам. За однієї умови.

— Якої ж? — Голос її звучав тепер холодно й гостро.

— Ви скажете, хто в цьому замішаний, — спокійно відповів він. Вийнявши магазин з рукоятки пістолета, він глянув на верхній патрон. — Кулі нікельовані, га? Бачу, ви знаєтеся на зброї, золотко.

— Чи не можна без «золотка»?

— Та можна було б. Якби я знав, як вас звуть.

Він усміхнувся до неї, підійшов до письмового столу й поклав на нього пістолет. На столі стояла оправлена в шкіру рамка з двома фотографіями. Спочатку він глянув на них побіжно, потім придивився уважніше. Миловида чорнява жінка й худий русявий чоловік з холодними очима; високий стоячий комір, широка краватка, зав'язана на великий вузол, і вузькі вилоги свідчили про те, що фотографію зроблено багато років тому.

Поки Молверн стояв, утупившись поглядом у портрет, дівчина за його спиною заговорила знову.

— Мене звуть Джін Едріен. Я танцівниця. Виконую власний номер у ревю в ресторані Сірано.

Молверн усе ще невідривно дивився на фотопортрет.

— Ми з Бенні Сірано давні знайомі, — озвався він неуважливо. — Це ваші батьки?

Він обернувся і глянув дівчині просто в очі. Вона повільно підвела голову. Щось схоже на острах майнуло в тих темно-синіх очах.

— Так. Вони померли багато років тому, — спокійно відповіла вона. — Наступне запитання?

Він хутко підійшов до канапи і став над дівчиною.

— Згоден, я стромляю свого носа куди не слід, — скоромовкою сказав він. — Ну то й що? Це моє місто. Колись мій батько тримав його в кулаці. «Старий Маркус Молверн, Друг Народу», — не чули? Цей готель — мій. Принаймні частина його — моя власність. А той нафарширований кокаїном бандюга, по-моєму, найманий убивця. То чом би мені не спробувати допомогти вам?

Русява дівчина тепер дивилася на нього з-під напівопущених повік.

— І все-таки ваше віскі смакує мені, — сказала вона. — Може, наллєте?..

— Ковтніть просто з фляжки, золотко. Так воно буде швидше, — буркнув він.

Дівчина раптом підвелась, і обличчя її трохи зблідло.

— Ви розмовляєте зі мною, мов з якоюсь злодійкою! — обурено вигукнула вона. — Що ж, гаразд, ось вам правда. Хлопцеві, з яким я зустрічаюсь, віднедавна хтось погрожує розправою. Він боксер, і від нього вимагають, щоб одну з наступних зустрічей він програв. Тепер, щоб вплинути на нього, вони напали на мене. Задовольняє вас таке пояснення чи ні?

Молверн підняв з крісла свій капелюх, вийняв з рота недокурок сигарети і роздушив його в попільничці. Відтак спокійно кивнув, уже іншим голосом промовив: «Даруйте мені», — і рушив до дверей.

Коли він узявся за ручку, дівчина засміялася за його спиною і лагідно сказала:

— Ох і вдача ж у вас — хай бог милує! До того ж ви забули свою фляжку.

Він повернувся і взяв фляжку. Тоді раптом нахилився, узяв дівчину за підборіддя і поцілував в уста.

— А нехай вам, золотко, — сказав він тихо. Ви мені подобаєтесь. — І знову рушив до дверей.

Коли він вийшов, дівчина провела пальцем по устах і замислено всміхнулась.

2

У старшого посильного готелю Тоні Акости, хлопця по-дівочому стрункого й тендітного, було шоколадне обличчя з бархатистими очима й тонкими, завжди рішуче стуленими губами. Ставши на порозі, він доповів:

— Ближче як у сьомий ряд квитків уже не було, містере Молверн. Той Мастак Верра б'ється, як звір, але чемпіоном у напівлегкій вазі буде Дьюк Тарго — це факт.

— Зайди випий чарку, Тоні, — сказав Молверн. І, ставши біля вікна й дивлячись на струмені дощу, кинув через плече: — Якщо це звання йому куплять.

— Тільки крапелиночку, містере Молверн.

Темношкірий хлопець заходився обережно змішувати віскі з содовою. Склянка стояла на таці, а таця — на зробленому під старовину бюро. Піднісши пляшку проти світла, Тоні нігтем відміряв порцію, налив у склянку, тихо подзвенів довгою ложечкою, розкручуючи грудку льоду, надпив і всміхнувся, блиснувши дрібними білими зубами.

— Цей Тарго — просто диво, містере Молверн. Удар блискавичний, голова ясна, кулаки, як два молоти, нікого не боїться, ніколи не відступає.

— Але ж ти подивись, кого проти нього виставляють. Хтозна-кого. Босяків.

— Атож, справжнього партнера він ще не мав, — кивнув Тоні.

Дощ періщив у шибки. Великі краплі розплескувались і стікали хвильками вниз.

— Він і сам босяк, — сказав Молверн. — Попри весь свій шик і лоск, він — босяк босяком.

Тоні скрушно зітхнув.

— Ех, якби ж то я міг подивитися хоч один раунд. І це ж мій вихідний день.

Молверн повільно одвернувся од вікна, підійшов до бюро й налив собі віскі з содовою. На щоках у нього проступили дві темні плями, голос зазвучав стомлено і став якимось скрипучим.

— Так-так. І що ж тобі заважає?

— Голова болить.

— Отже, ти знову без грошей, — майже прогарчав Молверн.

Тоні відвів погляд убік і промовчав. Молверн стиснув пальці лівої руки в кулак, повільно розняв їх і спідлоба зиркнув на хлопця.

— Тед завжди виручить, — зітхнув він. — Старий добряга Тед. Він роздає гроші направо і наліво. Він тюхтій. Тед завжди виручить. Гаразд, Тоні, неси того квитка назад. Візьмеш два поряд. — Він засунув руку до кишені, витяг банкноту.

Тоні аж наче образився.

— Отакої, містере Молверн, може, ви думаєте, що я…

— Бери, бери. Що важливіше — дружба чи якийсь там квиток на бокс? Купиш два квитки і візьмеш із собою свою дівчину. Мені, зрештою, начхати на того Тарго.

Тоні Акоста взяв гроші. Потім подивився Молвернові просто в очі і, стишивши голос, проказав:

— Я б радше пішов з вами, містере Молверн. Тарго мастак класти навзнаки не тільки на рингу. Він вчащає сюди до однієї білявочки, вашої сусідки. До міс Едрієн з дев'ятсот чотирнадцятого.

Молверн випростався, не кваплячись поставив склянку, покрутив її на таці й трохи захриплим голосом відповів:

— І все ж таки він босяк босяком, Тоні. Гаразд, зустрінемось о сьомій коло входу до твого готелю. Повечеряємо разом.

— От спасибі, містере Молверн!

Нечутно ступаючи, Тоні Акоста вийшов і беззвучно причинив за собою двері.

Молверн довго стояв, водячи пучками по стільниці, втупившись поглядом у підлогу. Потім голосно, сердито проказав:

— Тед Молверн, найперший тюхтій у Сполучених Штатах Америки. Дурень, що заграє з прислугою і кидається на виручку приблудним мамзелям. О-хо-хо.

Він допив віскі, глянув на годинник на руці, надів капелюха, синє замшеве пальто і вийшов. У коридорі зупинився перед дверима 914-го, уже підніс руку, щоб постукати, — і тут-таки опустив її.

Повільно підійшовши до ліфта, він спустився вниз, вийшов на вулицю і сів у свою машину.

Редакція «Трібюн» містилася на розі Четвертої авеню і Спрінг-стріт. Молверн завернув за ріг, пройшов службовим входом і піднявся на четвертий поверх у розхитаному ліфті. Ліфтер — дідок із погаслою сигаретою в зубах — невідривно читав згорнуту вчетверо газету, тримаючи її під самим носом.

На четвертому поверсі, перед великими двійчастими дверима з написом «Відділ репортажу», стояв столик із селектором, за яким сидів ще один дідок.

Молверн постукав пальцями по столу, привертаючи до себе його увагу, і сказав:

— До Адамса. Тед Молверн.

Дідок щось пробубонів у селектор, відпустив клавішу й показав бородою на двері.

Молверн увійшов і повз вигнутий підковою стіл технічного редактора, повз ряд столиків, за якими клацали на машинках репортери, попрямував у кінець кімнати, де в кріслі, відхиленому під небезпечним кутом назад, поклавши ноги на висунуту шухляду й націливши велику люльку просто в стелю, сидів худорлявий рудий чоловік.

Коли Молверн став перед ним, рудий відірвав погляд від стелі, подивився на нього і, не міняючи пози, процідив крізь зціплені на люльці зуби:

— Вітаю, Тедді. Як справи у багатих нероб?

— Ти не міг би показати мені своє досьє на такого собі містера Кортуея? — спитав Молверн. — Точніше кажучи, на сенатора нашого штату Джона Маєрсона Кортуея?

Адамс опустив ноги на підлогу і, ухопившись за край столу, сів рівно, витяг люльку з рота і сплюнув у кошик для сміття.

— На цього старого шкарбана? Будь ласка. Тільки я не пригадую, щоб за ним водилося щось цікаве. — І, втомлено підвівшись, зітхнув. — Ходімо, хлопче.

Вони пройшли попід стіною повз інший ряд столиків; за останнім голосно реготала гладка дівчина з розмазаною на губах помадою — певно, друкувала щось дуже для неї смішне, — і ввійшли до іншої великої кімнати, заставленої шестифутовими шафами-картотеками, між якими де-не-де стояли столики із стільцями.

Адамс зупинився перед однією шафою, перебіг очима написи, висмикнув шухляду, витяг і поклав на столик папку.

— Влаштовуйся, читай. А що ти винюхав?

Спершись ліктем на столик, Молверн заходився гортати вирізки. їх було багато, схожих одна на одну, політичних за змістом, позбавлених будь-якої сенсаційності. Сенатор Кортуей зробив таку-то заяву з приводу такого-то питання, що становить громадський інтерес, виступив на таких-то зборах, побував там-то. Читати все це було дуже нудно.

З кількох кліше на Молверна з холодною байдужістю дивився худорлявий сивий чоловік із запалими чорними очима на непроникному обличчі. По кількох хвилинах Молверн спитав:

— А зайвої фотографії його в тебе не знайдеться? Не клішованої, а справжньої?

Адамс зітхнув, потягся і зник за стіною шаф. Повернувшись, він кинув на столик лискучу чорно-білу фотокартку.

— Бери, дарую. У нас їх десятки. Цьому дідові вже казна-скільки років, і ніякі чорти його не беруть. Як захочеш, я можу в нього й з автографом узяти — тобі особисто.

Молверн, примруживши очі, довго придивлявся до портрета.

— Дякую, обійдуся, — сказав він повагом. — Ти не знаєш, Кортуей був одружений?

— Ні. Принаймні за мого життя. Та ні, мабуть, ніколи. Слухай, а що ти в біса розкопав?

Усмішка повільно торкнула Молвернові уста. Він витяг свою фляжку й поставив її на столик поряд з папкою. Обличчя Адамса вмить проясніло, довга рука сягнула по фляжку.

— Виходить, і дітей у нього не було, — сказав Молверн.

Адамс ласо дивився на фляжку.

— Може, й були, але не для преси. А втім, наскільки я знаюся на фізіономіях, добродії з такими пиками дітей не плодять. — Він з булькотом ковтнув, витер губи, ковтнув ще раз.

— У тім-то й річ, — кивнув головою Молверн. — Ковтни ще тричі — і забудь, що ти мене бачив.

3

Товстун наблизив своє обличчя до Молвернового й сипло запитав:

— Гадаєш, вони змовилися, сусіде?

— Атож. На користь Верри.

— І скільки важить твій доказ?

— Спершу зваж свій гаман.

— Він тягне на десять півсотень, і місця в ньому ще на стільки ж.

— Іду на всі, — прошепотів Молверн, не зводячи очей з білявої голівки в першому ряду під рингом. Йому видно було блискучу хвилясту зачіску, біле пальто з білим хутряним коміром. Обличчя він не бачив. Але йому й не треба було бачити його.

Товстун поморгав очицями й обережно витяг із внутрішньої кишені піджака. туго набитий гаман. Поклавши його на коліно, він відлічив десять півсотенних асигнацій, згорнув їх трубочкою і сховав гаман на місце, туди, де ребрами відчував його вагу.

— Ти сам напросився, піжоне, — просичав він. — Показуй свої гроші.

Молверн відірвав погляд від дівчини, видобув пласку пачку новеньких стодоларових банкнот, черкнув великим пальцем по краю, розділяючи їх, витяг з-під паперової стрічки п'ять асигнацій і простяг товстунові.

— Оце по-нашому! — сказав той. Потім знову наблизив своє обличчя до Молвернового. — Мене звуть Скітс О'Ніл. А ти не вшиєшся, га?

Молверн усміхнувся своєю повільною усмішкою і сунув гроші товстунові в руку.

— Тримай їх сам, Скітсе. Мене звуть Тед Молверн. Я син старого Маркуса Молверна. Від мене ти не вшиєшся, бо стріляю я швидше, аніж ти бігаєш, — і потім ні перед ким не виправдуюсь.

Товстун із шумом набрав у легені повітря і відкинувся на спинку стільця. Тоні Акоста з хвилину дивився, мов заворожений, на гроші, затиснуті в його пухкому кулаці. Потім облизав губи і, збентежено всміхаючись, зазирнув Молвернові в очі.

— Це ж викинуті гроші, містере Молверн, — прошепотів він. — Звісно, якщо… Якщо вам не відомо щось таке…

— Та дещо відомо — якраз на п'ятірку з двома нулями, — пробурчав у відповідь Молверн.

Пролунав дзвінок перед початком шостого раунду.

У перших п'ятьох важко було віддати комусь перевагу. Дьюк Тарго, русявий здоровань, навіть не пробував показати, що він уміє. Ну, а чорнявий Мастак Верра, дужий довгорукий поляк із пощербленими зубами й розплющеними вухами, то цей, хоч сили йому й не бракувало, з усіх прийомів добре знав тільки два: захват і свінг, який починав розмахом мало не від підлоги і який ще жодного разу не влучив у ціль. Але досі він і не пропустив жодного серйозного удару. Вболівальники вже хором глузували з Тарго.

Коли табуретки висмикнули з рингу, Тарго поправив свої чорні із срібними смужками труси і трохи силувано всміхнувся до дівчини у білому пальті. Його вродливе обличчя було зовсім чисте — ні синця, ні подряпини. На плечі в нього засохла кров, але не власна, а з роз'юшеного носа Мастака Верри.

Як тільки пролунав гонг, Верра кинувся через ринг, ухилився від правої Дьюка Тарго і хуком зліва таки зачепив супротивника. Удар був змазаний, але Тарго вдав, ніби цей хук потряс його. Він відкинувся на канати, спружинив уперед і ввійшов у клінч.

Молверн посміхнувся в темряві.

Рефері наказав боксерам розійтись, і Тарго враз відштовхнувся від Верри. Той спробував дістати його аперкотом, але схибив. З хвилину вони пританцьовували, обмінюючись випадами. На гальорці завели пісню в ритмі вальсу. Потім Верра відвів праву назад і вниз, готуючи свінг. Тарго, здавалося, чекав цього удару, навіть підставляв себе під нього. На обличчі його з'явилася дивна напружена посмішка. Дівчина в білому пальті раптом підвелась.

Удар Верри ковзнув по щелепі супротивника. Тарго лише ледь помітно хитнувся і прямим правою зацідив Веррі в голову, потім хуком зліва поцілив його в щелепу й перехресним правим влучив майже в те саме місце.

Верра опустився навкарачки, потім осунувся вперед і впав ницьма, животом на рукавиці. Поки суддя рахував над ним, на гальорці лунав дикий свист.

Товстун звівся на ноги, посміхаючись аж до вух.

— Ну що, голубе? І досі віриш, ніби вони змовилися?

— В останню мить хтось передумав, — відповів Молверн тим безвиразним голосом, яким перемовляються між собою по радіо полісмени.

— Бувай, голубе, — сказав товстун. — Приходь сюди частіше. — Пробираючись повз Молверна, він ще й на ногу йому наступив.

Молверн сидів нерухомо, дивлячись, як порожніє зал. Боксери зі своїми секундантами зійшли сходами в приміщення під рингом. Дівчина в білому пальті зникла в натовпі. Юпітери погасли, і зал зразу став схожий на великий, брудний і похмурий сарай.

Тоні Акоста засовався на сидінні: до них наближався, підбираючи з підлоги сміття, служник у смугастому комбінезоні.

Зненацька Молверн підхопився і сказав:

— Тоні, я піду побалакаю з тим босяком. Почекай на мене в машині.

Він збіг пандусом у вестибюль, де ще юрмилися глядачі, проштовхався до сірих дверей з написом «Вхід заборонено», пройшов у ті двері й спустився до інших дверей з таким самим написом. Перед ними стояв охоронник у розстебнутому злинялому кітелі кольору хакі, з пляшкою пива в одній руці й бутербродом з котлетою — в другій.

Молверн махнув перед ним поліцейською карткою, охоронник миролюбно гикнув і відступив убік, навіть не глянувши на нього. Тепер Молверн опинився у вузькому коридорі з багатьма нумерованими дверима. На четвертих дверях ліворуч він побачив прикноплену картку з написом від руки: «Дьюк Тарго».

Молверн увійшов і почув шум викрученого на повну потужність душу — душова була, очевидно, за перегородкою. У вузькій з голими стінами кімнаті на краєчку заваленого спортивним одягом масажного столу сидів чоловік у білому светрі. Молверн упізнав у ньому головного секунданта Тарго.

— Де Дьюк? — спитав Молверн.

Секундант показав великим пальцем на перегородку, за якою шумів душ. Ту ж мить з дверей у перегородці вийшов і, трохи заточуючись, рушив до Молверна якийсь суб'єкт. Він був високий, кучерявий; у копиці каштанового волосся сталево поблискували сиві пасма. У лівій руці він тримав майже повну склянку віскі. Обличчя його мало той сизувато-багряний колір, що проступає у дуже п'яних людей. Чуприна в нього була вогка від поту, очі налиті кров'ю, а губи сіпалися, раз у раз кривлячись у дурній посмішці.

— Забирайсь… звідс… — прохрипів він.

Молверн спокійно зачинив за собою двері, прихилився до них спиною і, розгорнувши поли свого синього пальта, поліз до жилетної кишені по портсигар. Він навіть не дивився на кучерявого.

Аж раптом той сунув вільну руку під піджак і вихопив з-під пахви пістолет. Боронована сталь замерехтіла на тлі його світлого костюма. Віскі вихлюпнулось із склянки.

— Замри! — гарикнув він.

Молверн дуже повільно витяг портсигар, показав його на розкритій долоні, потім вийняв сигарету і вставив собі в зуби. Бороноване дуло танцювало перед самими його очима, рука, що тримала віскі, здригалася в якомусь конвульсивному ритмі.

Молверн спроквола проказав:

— Так-так. Кому ж, як не тобі, шукати лиха…

Чоловік у светрі зліз із масажного столу і завмер, уп'явшись очима в пістолет.

— Ми з лихом побраталися, — сказав кучерявий. — Обшукай його, Майку.

— Ні, мене у це діло не вплутуй, Шенвере, — відповів чоловік у светрі. — І Бога ради, не гарячкуй. Ти ж уже цілу цистерну вижлуктив.

— Можете обшукати мене. Я неозброєний, — сказав Молверн.

— Нащо воно мені, — відповів чоловік у светрі. — Він — Дьюків охоронець. А я тут ні до чого.

— Так, я п'яний, — захихотів кучерявий.

— Ви Дьюків приятель? — спитав чоловік у светрі.

— Я маю дещо розповісти йому.

— А що саме?

Молверн промовчав.

— Діло ваше, — ображено знизав плечима чоловік у светрі.

— Знаєш, чого йому треба, Майку? — раптом розлютився кучерявий. — Цей гад, певно, хоче влаштуватися на моє місце. Їй-бо! Поглянь-но, яка бандитська пика. Слухай, а ти часом не детектив? — І він тицьнув Молверна в живіт дулом пістолета.

— Ти вгадав, — відказав Молверн. — І забери свою пукавку.

Кучерявий напівобернувся й через плече підморгнув чоловікові в светрі.

— Що я казав, Майку? Він нишпорка. Він хоче на моє місце. Ясно, як божий день.

— Бовдуре, сховай свого пугача, — з огидою мовив чоловік у светрі.

Кучерявий обернувся до нього ще більше.

— Я тут для того, щоб охороняти Дьюка, а не панькатися з усяким набродом! — заявив він.

Молверн майже недбалим рухом руки, яка тримала портсигар, відбив пістолет убік. Кучерявий рвучко обернувся до нього. І тоді Молверн ступив уперед і врізав його кулаком у сонячне сплетіння, кистю другої руки не давши пістолетові опуститись. Кучерявий захрипів, вихлюпнув віскі Молвернові на пальто, склянка впала й розбилася, воронований пістолет відлетів аж у куток кімнати. Чоловік у светрі кинувся по нього.

В цю мить — Молверн навіть не почув, коли перестала шуміти вода, — з душової, енергійно розтираючись рушником, вийшов русявий боксер. Він аж рота розтулив з подиву, коли побачив, що робиться в роздягальні.

— З мене годі, — промовив Молверн, відсторонив від себе кучерявого, прямим ударом правої садонув його в щелепу й відступив до дверей. Кучерявий позадкував через усю кімнату, вдарився спиною об стіну й осів на підлогу.

Тим часом чоловік у светрі підняв пістолет і тепер закляк на місці, дивлячись на Молверна.

Молверн дістав хусточку й витер заляпане на грудях пальто. Тарго повільно стулив свої широкі гарні уста й знову заходився розтирати рушником груди. По хвилі він спитав:

— Хто ви, в дідька, такий?

— Я приватний детектив. Принаймні був ним. Звати мене Тед Молверн. По-моєму, вам потрібна допомога.

Обличчя Тарго було червоне після душу. Тепер воно почервоніло ще дужче.

— Звідки ви це взяли?

— Я чув, що ви мали програти цей бій, і бачив, як ви намагалися програти його. Та Верра виявився геть нікчемним слабаком. У вас не було іншої ради. А це означає, що ви вскочили у халепу.

— За такі слова з людини роблять відбивну, — спроквола мовив Тарго.

На мить у кімнаті запала тиша. П'яний підвів голову, закліпав очима, спробував підвестися, але не зміг, і голова його знову впала на груди.

Молверн спокійно додав:

— Бенні Сірано — мій приятель. Наскільки мені відомо, він протегує вам, так?

Чоловік у светрі хрипко засміявся, витяг з пістолета обойму, повидавлював з неї патрони і кинув пістолет на підлогу. Потім попрямував до дверей і, грюкнувши ними, вийшов.

Тарго подивився на зачинені двері, перевів погляд на Молверна і, помовчавши, запитав:

— А звідки ви про це дізналися?

— Ваша подруга Джін Едрієн мешкає в моєму готелі, на одному поверсі зі мною. Кілька годин тому на неї напав якийсь бандюга — оглушив ударом по голові. Я саме йшов коридором і спочатку побачив того бандюгу — він тікав, — а потім дівчину, непритомну. Я подав їй допомогу, і вона в двох словах розповіла мені, що й до чого.

Тарго тим часом одягався. Він уже був у спідньому і в шкарпетках. Діставши із шафки чорну шовкову сорочку і надягаючи її, він сказав:

— Мені Джін не розповіла нічого.

— Воно й не дивно — перед боєм. Тарго злегка кивнув. Потім заговорив далі:

— Що ж, як ви й справді приятель Бенні, я вам скажу. Мені таки погрожували розправою. Може, все це взагалі ламаного мідяка не варте, а може це затіяв якийсь розумаха-букмекер, сподіваючись на дурничку нагріти руки. Хоч би як там було, я бився чесно. Тож ідіть собі, шановний, і спокійно дихайте повітрям.

Він натяг чорні штани з високим поясом і пов'язав на чорній сорочці білу краватку. Потім дістав із шафки й надяг піджак із тонкого білого сукна, окантований чорною плетеною тасьмою. З нагрудної кишеньки піджака стирчала трьома кінчиками чорно-біла хусточка.

Молверн оглянув його з голови до ніг, підійшов до дверей, став і подивився на п'яного.

— Ну що ж, — сказав він, — я бачу, охоронець у вас є. Вважайте, що мене привело до вас непорозуміння. Пробачте.

Він тихо причинив за собою двері, піднявся у вестибюль і вийшов на вулицю. Під дощем завернув за ріг будинку й попрямував до просторої, посиланої жорствою автомобільної стоянки.

Фари його машини засвітилися, поблимали, машина прошурхотіла по вогкій жорстві й зупинилася перед ним. За кермом сидів Тоні Акоста.

Молверн сів на сидіння справа й сказав:

— Давай під'їдемо до Сірано, Тоні, перепустимо по одній.

— Оце діло, містере Молверн! Там сьогодні виступає міс Едрієн. Знаєте — ота білявочка, про яку я казав вам.

— Знаю. Я познайомився з Тарго. Чимсь він мені навіть сподобався — але не своїм одягом. Бр-р, його одяг мені не сподобався зовсім.

4

Гес Найшекер, — такий собі двохсотфунтовий живий манекен із салона новітніх мод, — мав рум'яні щоки й тонесенькі, бездоганно накреслені брови — брови з китайської вази. В петельці його широкоплечого смокінга стриміла червона квітка, і він раз у раз нюхав її, стежачи, як старший офіціант розсаджує за столом новоприбулу компанію. Коли Молверн з Тоні Акостою з'явилися над сходами в зал, він засяяв і поспішив до них з простягнутою рукою.

— Добривечір, Теде! Ти з компанією?

— Ні, ми вдвох. Знайомтеся: містер Акоста — Гес Найшекер, метрдотель Сірано.

Гес Найшекер потис Тоні руку, навіть не глянувши на нього, і сказав:

— Я оце пригадую, Теде, востаннє ти був у нас із…

— Вона поїхала з міста, — відповів Молверн. — Влаштуй нас неподалік від площадки, але не надто близько. Ми з ним не збираємося танцювати вдвох.

Гес Найшекер висмикнув з-під пахви старшого офіціанта меню й повів їх за собою. Вони спустилися п'ятьма вистеленими яскраво-червоним килимом сходинками і пройшли між столиками, що оточували овал танцювальної площадки.

Коли вони сіли, Молверн замовив віскі з содовою та льодом і сандвічі по-денверському. Найшекер переказав замовлення офіціантові, а тоді висунув стілець і сів до столика. Вийнявши олівець, він заходився креслити трикутники на сірниковій коробочці.

— Ходив на бокс? — спитав він недбало.

— Ти це називаєш боксом?

Гес Найшекер поблажливо всміхнувся.

— Бенні розмовляв з Дьюком. Дьюк каже, ти щось запідозрив. — Він раптом глянув на Тоні Акосту.

— Тоні — свій хлопець, — сказав Молверн.

— Гаразд. То, будь ласка, зроби нам послугу і забудь про свої підозри. Бенні цей боксер подобається. І він не допустить, щоб з ним що-небудь сталося. Якби справді йшлося про щось серйозне, якби Бенні не вважав, що вся ця комедія з погрозами задумана якимсь дешевим комбінатором між двома партіями в більярд, — він забезпечив би Тарго надійнішою охороною, справжньою охороною. Бенні ніколи не протегує більш як одному боксерові, тож добирає він їх дуже ретельно.

Молверн запалив сигарету, випустив з кутика рота цівку диму й спокійно відповів:

— Це, звісно, не моє діло, але кажу тобі — тут усе не так просто. В мене нюх на такі речі.

Гес Найшекер з хвилину замислено дивився на нього, а тоді знизав плечима:

— Що ж, гляди не помилися.

Він рвучко підвівся й пішов між столиками, раз у раз зупиняючись, щоб з усмішкою вклонитись одному відвідувачеві, сказати кілька слів другому.

Бархатисті очі Тоні Акости збуджено сяяли.

— То, по-вашому, містере Молверн, тут самими погрозами не обійдеться?

Молверн мовчки кивнув. Офіціант приніс їм напої та сандвічі й пішов. Оркестр на естраді в кінці овальної площадки вибухнув коротеньким вступом, прилизаний, усміхнений конферансьє плавною ходою наблизився до мікрофона й забубонів, мало не торкаючись його губами.

Естрадна програма розпочалася. З десяток напівголих дівчат вишикувалися на сцені в мерехтливому різноколірному промінні. Вони звивались і вигиналися довгою хвилястою лінією, їхні голі ноги мелькали, а на ніжно-білих животах темніли ямочки пупків.

Руда співачка з масними очима виконала масну пісеньку голосом, яким можна було б колоти дрова. Дівчата повернулися на естраду в чорних трико й шовкових капелюхах і виконали той самий танець, демонструючи тепер деякі інші свої оголені принади.

Музика пом'якшала, на острівець бурштинового світла вийшла висока огрядна негритянка й проспівала щось вельми сентиментальне про щось вельми сумне й далеке, голосом, який викликав у Молверна асоціацію із старою слоновою кісткою.

Молверн попивав віскі, відламував і жував шматочки сандвіча. Поряд з ним то виникало в сутіні, то розчинялося в ній молоде, напружене обличчя Тоні Акости.

Виконавиця блюзів пішла, на хвильку запала тиша, а тоді раптом усі вогні в залі погасли — окрім лампочок над входами до кабінок, розміщених круг залу під стінами, за рядами столів.

У густій темряві хтось не втримався і нявкнув, хтось зареготав. Але в цю мить високо під стелею мигнув і засвітився юпітер, кинувши яскраву пляму на доріжку, що вела до сцени. У відбитому світлі обличчя зробилися крейдяно-білими. То там, то сям зажевріли червоні вогники сигарет.

Четверо високих негрів вийшли на освітлену доріжку, несучи на плечах білий саркофаг. Урочистою, ритмічною ходою вони спустилися на сцену. Усі четверо були в білих єгипетських головних уборах, на стегнах — білі шкіряні пов'язки, ноги в білих сандалях, зашнурованих до колін. Гладенька темна шкіра відсвічувала, мов чорний мармур у місячному сяйві.

Дійшовши до середини сцени, вони зупинились і обережно поставили саркофаг сторч. Віко його відокремилось і було підхоплене на льоту. А тоді постать, закутана в білий саван, хитнулася в саркофазі й повільно, дуже повільно почала падати — так повільно падає з усохлого дерева останній листок. На мить вона затрималась у своєму падінні, знову хитнулась і повалилася на підлогу під оглушливий гуркіт барабанів.

Світло погасло, знов спалахнуло. Мумія, вже поставлена сторч, тепер крутилася дзиґою, і один з негрів теж крутився, в протилежному напрямку, намотуючи довгий вузький сувій на себе. Нарешті саван розмотався до кінця, і в сліпучому світлі заіскрилися блискітки на стрункому білому дівочому тілі, дівчина злетіла вгору у високому стрибку, один з її чорних партнерів підхопив її, одразу кинув другому, і дівчина полетіла з рук у руки, мов бейсбольний м'яч, що його розігрують перед завершальним кидком.

Потім музика перейшла у вальс, і дівчина повільно граційно закружляла між чотирма неграми, немов між чотирма колонами з чорного дерева, наближаючись до кожного майже впритул, але жодного не торкаючись.

Виступ скінчився. Загриміли бурхливі оплески. Світло погасло, знову запала темрява, а тоді спалахнули водночас усі люстри, але дівчини й чотирьох негрів на сцені вже не було.

— Яка краса! — прошепотів Тоні Акоста. — Боже, яка краса! Це ж була міс Едрієн, правда?

— Атож, вона. Славне дівча, — спроквола відповів Молверн. Він закурив нову сигарету, озирнувся довкола. — А ось іще одне чорно-біле видиво, Тоні. Дьюк Тарго — власною персоною.

Боксер стояв, шалено аплодуючи, в проході до однієї з кабінок. Обличчя його розпливлося в розчуленій усмішці. Скидалося на те, що він уже перепустив дві-три чарчини.

Хтось наліг Молвернові на плече, впершись рукою в попільничку біля його ліктя, і дихнув на нього перегаром. Він повільно обернувся і побачив перед собою п'яне, спітніле обличчя Шенвера, охоронця Дьюка Тарго.

— Чорні мавпи й біла дівчина, — важко ворочаючи язиком, сказав Шенвер. — Чортівня якась. І паскудство. Чортівня, паскудство і неподобство.

Молверн злегка всміхнувся, трохи пересунув стілець під собою. Тоні Акоста втупився в Шенверове обличчя круглими очима, стисши губи у вузеньку смужку.

— То негри, містере Шенвер. Не мавпи, а негри. І мені цей номер сподобався, — відповів Молверн.

— А кого в біса цікавить, що тобі подобається? — прогарчав Шенвер.

Молверн чемно всміхнувся, поклав сигарету на край тарілки, ще трохи пересунув свій стілець.

— Ви й досі гадаєте, що я зазіхаю на вашу посаду, Шенвере?

— Атож. І крім того, я завинив тобі здачу — по пиці. — Він прибрав руку з попільнички, витер її об скатерку й стис у кулак. — Хочеш — віддам зараз.

Офіціант схопив його за руку, крутнув обличчям до себе.

— Ви забули, де ваш столик, сер? Дозвольте, я відведу вас.

Шенвер поплескав офіціанта по плечу, спробував обняти його за шию.

— Веди, час уже промочити горло. А ці люди мені не подобаються.

Вони пішли геть і зникли між столиками.

— Під три чорти цей шинок, Тоні, — сказав Молверн, похмуро дивлячись на естраду. Та раптом в очах його спалахнув інтерес.

По той бік оркестрової раковини з'явилася дівчина з волоссям кольору стиглого жита, в білому пальті з білим хутряним коміром. Вона зникла за раковиною, вийшла з цього боку й рушила проходом повз кабінки туди, де недавно стояв Тарго. Двійчасті двері його кабінки проковтнули її.

— Атож, під тричорти цей шинок. Ходімо звідси, Тоні, — сердито буркнув Молверн. І тут-таки зовсім іншим, напруженим голосом додав: — Ні, зажди хвилинку. Я бачу ще одного типа, який мені зовсім не до вподоби.

Молверн помітив його по той бік танцювальної площадки, в цю мить порожньої, і впізнав його, дарма що той був тепер без капелюха. Те саме пласке, мов закам'яніле обличчя, ті самі близько посаджені очі. Хоча й молодий ще — років тридцять, не більше, — він встиг добряче полисіти. Під лівою пахвою піджак його ледь помітно випинався — там був схований пістолет. Це був той самий бандюга, який, оглушивши Джін Едрієн, тікав коридором «Каронделета».

Він завернув у прохід до кабінки, в якій сидів Тарго і в якій зникла Джін Едрієн, і пірнув у двері.

— Чекай тут, Тоні, — наказав Молверн і, відштовхнувши стілець, підвівся.

Хтось ляснув його ззаду по потилиці. Він крутнувся і побачив перед собою вискалене в посмішці спітніле обличчя Шенвера.

— Я повернувся, друже, — пирхнув кучерявий охоронець і полоснув його в щелепу коротким прямим, вельми влучним, як на п'яного. Молверн похитнувся. Тоні Акоста підхопився на ноги, по-котячому засичав. Молверн усе ще не віднайшов рівноваги, коли Шенвер замахнувся лівою. Але вдруге ударити він уже не встиг. Молверн ухилився, ступив крок уперед, лютим ударом знизу поцілив Шенвера в ніс і залитим кров'ю кулаком припечатав його щелепу.

Шенвер не втримався і з розгону сів на підлогу, затисши собі ніс обома руками.

— Постережи-но цього паскуду, Тоні, — кинув Молверн.

Шенвер ухопився за краєчок найближчої скатерки і щосили шарпонув її. На підлогу посипалися ножі, виделки, келихи й тарілки. Чоловік, що сидів за столиком, вилаявся, жінка зойкнула. До них уже поспішав офіціант з блідим, перекошеним від гніву обличчям.

І тут Молверн почув два постріли.

Вони виляснули ледь чутно й сухо, один за одним. Стріляли явно з малокаліберного пістолета. Офіціант, що біг до Шенвера, став, як укопаний, і шкіра навкруг його закушених губ ураз побіліла, немов його оперезали батогом по обличчю.

Чорнява гостроноса жінка розтулила рота, щоб закричати, але крик застряг у неї в горлі. Це була та мить, коли жоден звук не може вихопитися назовні, коли здається, що всі звуки завмерли раз і на завжди, — та мить, що настає одразу після того, як сказала своє слово зброя.

А тоді Молверн побіг.

Раз у раз наштовхуючись на людей, що стояли між столиками в закам'янілих позах і напружено прислухалися, він добіг до проходу. Стіни кабінок були високі, але двері — досить низькі. З дверей у проході витикалися голови, але сам прохід був ще порожній. Молверн завернув на пологий, вкритий килимом пандус, у кінці якого двері кабінки були розчинені навстіж.

За дверима Молверн побачив ноги в чорних штанях. Трохи зігнуті в колінах, вони ледь торкалися підлоги гострими носками чорних черевиків.

Скинувши з плеча чиюсь руку, Молверн досяг дверей.

На краю столу, животом і щокою на білій скатерці, лежав чоловік. Його ліва рука звисала донизу, під скоцюрбленими пальцями правої на скатерці чорнів великий револьвер — кольт 45-го калібру з відрізаним стволом. В електричному світлі блищала кругла лисина і поряд — змащений метал револьвера.

Яскраво-червона кров розпливалась на білій скатерці, що всотувала її, як промокальний папір.

Дьюк Тарго стояв у глибині кабінки. Лівою рукою він спирався на край столу. Джін Едрієн сиділа поряд з ним. Тарго глянув на Молверна порожніми очима — так, наче вперше бачив його, — і простяг свою величезну праву руку.

На долоні в нього лежав маленький пістолет з білою рукояткою.

— Я застрелив його, — сказав він хрипко. — Він наставив на нас револьвер, і я застрелив його.

Джін Едрієн м'яла в руках маленький носовичок. Обличчя її було напружене, холодне, але не злякане, очі здавалися зовсім темними.

— Я застрелив його, — повторив Тарго і кинув пістолет на скатерку. Пістолет підскочив, мало не вдарився об голову чоловіка з кольтом. — Ходімо. Ходімо звідси.

Молверн приклав долоню до шиї нападника. Пульсу не було.

— Мертвий, — сказав він. — Коли законослухняний громадянин убиває бандита — це сенсація.

Джін Едрієн дивилася на нього спідлоба. Він променисто всміхнувся їй, долонею легенько штовхнув Тарго в груди.

— Сідайте, Тарго. Нікуди ви не підете.

— Гаразд, — озвався Тарго. — Я… я застрелив його.

— Так-так, — сказав Молверн. — Спробуйте розслабитись.

За його спиною вже збиралися люди. Він відхилився назад, стримуючи натовп у дверях, і знову всміхнувся до блідої дівчини.

5

Постать Бенні Сірано складалася мовби з двох куль: великої — тулуба й малої — голови. Його коротенькі ніжки в лакованих черевиках раз у раз смикалися між тумбами темного неполірованого письмового столу. В зубах він стискав кінчик носовичка, шарпаючи його лівою рукою, а пухкою правою долонею немовби відштовхував від себе щось невидиме. Через те, що в зубах у нього був носовичок, голос його звучав здушено.

— Хвилиночку, хлопці, хвилиночку!

В кутку кабінету стояв смугастий диван, і на ньому між двома агентами з управління поліції сидів Дьюк Tapro. Над бровою в нього темнів синець, його русяве волосся було скуйовджене, чорна шовкова сорочка мала такий вигляд, наче хтось, ухопившись за її комір, спробував був відірвати Тарго від землі й покрутити ним над головою.

В одного з полісменів, сивочубого, кровоточила розпухла губа. У молодшого, такого ж русявого, як Тарго, було підбите око. Обидва насилу тамували лють, причому молодшому ще вдавалося гірше, ніж старшому.

Молверн сидів під стіною, осідлавши стілець, і замріяно дивився на Джін Едрієн, яка вмостилась у шкіряному кріслі поряд з ним. Вона бгала хусточку, раз у раз витираючи нею долоні. Дівчина робила це — мабуть, машинально, — відколи Молверн побачив її в кабінці. її гарні уста сердито кривилися.

Гес Найшекер стояв, прихилившись спиною до дверей, і курив.

— Хвилиночку, хлопці, — казав Сірано. — Якби ви не почали хапати його за руки, він не відбивався б. Він хлопець порядний — і кращого боксера в мене не було. Ви з ним по-доброму.

Тоненька цівка крові витекла з кутика Дьюкових уст на круте підборіддя. Обличчя в нього було закам'яніле, безвиразне.

— Може, ти ще хочеш, щоб у цих хлопчиків крильця виросли, Бенні? — холодно спитав Молверн.

— Ви й досі маєте посвідчення приватного детектива, Молверне? — визвірився русявий полісмен.

— Та десь, певно, ще валяється, — відповів Молверн.

— То ми його можемо у вас відібрати, — гостро мовив русявий.

— Ви все можете, ваша поліцейська величносте. Ви, певно, й фанданго можете станцювати. Зразу видно, що ви на все мастак.

Русявий полісмен почав підводитися, але його старший напарник сказав:

— Не чіпай його. Нехай ще трохи побреше. А спробує вкусити — накинемо намордник.

Молверн і Гес Найшекер весело перезирнулися. Сірано безпорадно розвів руками. Дівчина скоса, з-під вій, глянула на Молверна. Тарго розтулив рота і сплюнув кров собі під ноги, на блакитний килим.

Хтось штовхнув двері, і Найшекер відступив убік, трохи прочинив їх, а тоді розчахнув навстіж. Увійшов Макчесні.

Лейтенант поліції Макчесні, високий, рудуватий чоловік років сорока, мав дуже світлі очі й вузьке, підозріливе обличчя. Він зачинив за собою двері, крутнув ключ у замку, тоді повільно підійшов до Тарго, зупинився перед ним і сказав:

— Він мертвий. Одна куля в серці, друга під серцем. Як на стрільбу навскидку — дивовижна влучність. Ви часом не захоплюєтеся стрілецьким спортом?

— Як уже бити, то напевно, — глухо відповів Тарго.

— Хто він — установили? — спитав у лейтенанта сивий полісмен, відсовуючись на край дивана. Макчесні кивнув головою.

— Найманий убивця. Плант, на прізвисько Сірник. У наших краях я його вже років зо два не бачив. Нанюхавшись порошку, він діяв на відчай душі. Кокаїніст.

— Нормальна людина сюди з таким ділом не поткнулася б, — сказав сивий полісмен.

Довгасте обличчя Макчесні було не так похмуре, як серйозне.

— У вас є дозвіл носити зброю, Тарго?

— Є. Бенні дістав його для мене два тижні тому. Мене останнім часом діймали всякими погрозами.

— Послухайте, лейтенанте, — задріботів Сірано, — якісь шахраї залякують його, вимагаючи, щоб він зіграв у піддавки, розумієте? Він дев'ять зустрічей підряд вигравав нокаутом, тож вони на його поразці непогано загребли б. Я йому вже й сам казав, що, може, один раз варто й програти.

— І я таки мало не програв, — похмуро пробурчав Тарго.

— От вони й підіслали до нього того бандюгу, — докинув Сірано.

— Що ж, можливо, можливо, — сказав Макчесні. — Як же вам пощастило випередити його, Тарго? Де у вас був пістолет?

— В задній кишені.

— Покажіть, як ви це зробили.

Тарго шаснув правою рукою до задньої кишені, вихопив з неї хусточку й вистромив з-під неї палець, як дуло пістолета.

— Ця хустечка теж була в кишені? — спитав Макчесні. — Разом з пістолетом?

На червоне обличчя Тарго набігла тінь. Він кивнув.

Макчесні нахилився вперед, легким рухом висмикнув з пальців Тарго хусточку, понюхав її, розгорнув, понюхав знову, згорнув і сховав до своєї кишені. Обличчя його лишилося незворушним.

— А що він сказав, Тарго?

— Він сказав: «Я маю для тебе звістку, піжоне, — ось вона», — і почав витягати револьвер, а він трохи застряв, видно, зачепився за щось. І я випередив його.

Макчесні ледь посміхнувся і відхилився назад, балансуючи на підборах. Від цієї посмішки ніс його начебто зробився ще довшим. Він зміряв Тарго поглядом і мовив:

— Так-так, з біса влучні постріли, як на такий маленький пістолет. А втім, реакція у вас, мабуть, швидка, дарма що важите ви он скільки… А хто одержував ті погрози?

— Я, — відповів Тарго. — По телефону.

— Голос упізнали б?

— Схожий на голос цього бандюги. Твердити не берусь, але схожий.

Макчесні пройшовся на негнучких ногах в інший кінець кабінету, постояв якусь мить, дивлячись на розфарбовану від руки спортивну фотографію. Потім неквапно повернувся, підійшов до дверей.

— Смерть такого покидька — втрата невелика, — спокійно сказав він. — Але без формальностей нам не обійтися. Вам обом доведеться поїхати з нами до управління, дати свідчення. Ходімо.

Він вийшов. Обидва полісмени підвелися. Дьюк Тарго теж. Сивий суворо мовив до нього:

— Тільки давай по-доброму, хлопче.

— Як по-доброму, то дозвольте мені вмитись, — ошкірився Тарго.

Вони вийшли. Русявий полісмен пропустив уперед Джін Едрієн і, перше ніж вийти, просичав Молвернові:

— Наші стежечки ще схрестяться!

— Ну, від такого чорта, як ти, я завжди відхрещуся, — з чемною усмішкою відказав Молверн.

Гес Найшекер засміявся, причинив двері і підійшов до столу.

— Я трушусь, як третє підборіддя в Бенні, — сказав він. — Випиймо по краплі коньяку.

Він наповнив на третину три склянки, взяв собі одну, перейшов до смугастого дивана і, вмостившись на ньому напівлежачи, прихилившись до спинки, пригубив коньяк.

Молверн підвівся й випив свою склянку до дна. Потім дістав сигарету і, розмітаючи її між пальцями, спідлоба вп'явся поглядом у гладеньке біле обличчя Сірано.

— Скільки грошей, по-твоєму, перейшло сьогодні з рук до рук після перемоги Тарго? — спитав він неголосно. — Я маю на увазі заклади.

Сірано поморгав, потер пухкою рукою губи.

— Кілька тисяч — не більше. Це ж була звичайнісінька щотижнева зустріч. Все це якось не в'яжеться між собою, правда?

— Якби в'язалося, то це означало б, що життя людське зовсім здешевіло в наших краях.

Сірано не відповів. Гес Найшекер допив свій коньяк і обережно поставив порожню склянку на круглий дубовий столик біля дивана. Він мовчки дивився в стелю.

Постоявши ще хвильку, Молверн кивнув їм обом, перейшов кімнату і вийшов, зачинивши за собою двері. Він попрямував тепер уже темним коридором, у який виходили двері артистичних убиралень, пройшов між лаштунками на сцену й спустився в зал.

У вестибюлі старший офіціант стояв біля скляних дверей, дивлячись на дощ і на спину полісмена в уніформі. Молверн зайшов до порожньої роздягальні, знайшов своє пальто й капелюх, надяг їх, вийшов, зупинився поряд із старшим офіціантом і спитав:

— Ви часом не бачили, куди подівся хлопець, що приходив зі мною?

Старший офіціант похитав головою й узявся за ключ, щоб відімкнути двері.

— Тут у нас сиділо чотириста чоловік — і триста з них кинулися тікати, коли ми викликали поліцію.

Молверн кивнув і вийшов під дощ. Полісмен в уніформі ковзнув по ньому байдужим поглядом. Пройшовши тротуаром до того місця, де вони з Тоні залишили машину, Молверн побачив, що її там нема. Він подивився праворуч, ліворуч, постояв ще трохи під дощем, а тоді пішов у напрямку «Каронделета».

Незабаром йому пощастило зупинити таксі.

6

Пандус готельного гаража вгинався вниз, у холодну підвальну сутінь. Кузови автомобілів зловісно чорніли на тлі побілених стін, і самотня лампочка в заскленій конторці сяяла тим безжальним світлом, яке буває тільки в моргу.

Здоровань-негр у засмальцьованому комбінезоні вийшов з конторки, протер очі, і обличчя його розпливлося в широченній усмішці.

— Добривечір, містере Молверн. Вам сьогодні, бачу, не спиться?

— Як надворі дощ, мене чомусь бере неспокій, — відповів Молверн. — Ладен закластися, що моєї колимаги тут нема.

— А таки немає, містере Молверн. Я всі помив — вашої не було.

Молверн неуважливо відповів:

— Я позичив її приятелеві. Певно, він її розбив…

Підкинувши нігтем півдоларову монету так, що вона впала негрові в руки, він піднявся пандусом, вийшов на бічну вулицю, пройшов нею і опинився в завулку, куди виходила тильна стіна «Каронделета». Навпроти стояли два дерев'яні будиночки й чотириповерхова цегляна будівля, над входом до якої на світляній матовій кулі було написано: «Готель «Блейн».

Молверн піднявся цементними сходами і смикнув двері. Вони були замкнені. Він зазирнув крізь дверну шибку в маленький тьмяний і порожній вестибюль. Потім дістав дві відмички; друга трохи зрушила з місця засув. Він різко шарпнув двері до себе, знову встромив у шпарку першу відмичку. Вона таки змістила засув настільки, що розхитані двері відчинилися.

Молверн увійшов, подивився на порожню конторку з табличкою «Адміністратор» і дзвоником коло неї. Позад столу на стіні висіла шафка з пронумерованими порожніми відділеннями. Молверн зайшов за перегородку й витяг з-під її дашка реєстраційну книгу в шкіряній палітурці. Перегорнувши кілька сторінок, він знайшов зроблений хлоп'ячою рукою запис: «Тоні Акоста», а навпроти — написаний іншим почерком номер кімнати.

Поклавши книгу на місце, він проминув ліфт і пішки піднявся на четвертий поверх.

В коридорі панувала німа тиша. Під стелею тьмяно блимала єдина слабенька лампочка. Із шпарини над передостанніми дверима зліва вибивалася смужка світла. На них був потрібний Молвернові номер — 411. Він простяг був руку, щоб постукати, але одразу й опустив її.

Дверна ручка була замазана чимось схожим на кров.

Молверн глянув униз і побачив, що під порогом на пофарбованій підлозі темніє густо-червона пляма.

Рука його раптом спітніла в рукавичці. Він зняв рукавичку, розчепірив пальці, як пташині кігті, й помахав рукою в повітрі. В очах його спалахнули колючі вогники.

Діставши хустинку, він узявся за ручку біля її основи й повільно повернув. Двері були незамкнені. Він відчинив їх і, зазирнувши до кімнати, стиха покликав:

— Тоні!.. Гей, Тоні!

Потім, усе ще тримаючи в руках хустинку, зачинив за собою двері й замкнув їх на ключ.

Кімнату освітлювала кругла люстра, підвішена на трьох бронзових ланцюгах. Світло падало на застелене ліжко, фарбовані світлі меблі, темно-зелений килим, квадратний письмовий стіл з евкаліптового дерева.

Тоні Акоста сидів за столом. Голова його лежала на випростаній лівій руці. Під стільцем, між ніжками і ногами Тоні, лисніла темна калюжа.

Поки Молверн йшов через кімнату, м'язи литок у нього затерпли від напруження. Наблизившись до столу, він торкнувся плеча Тоні Акости.

— Тоні, — сказав він хрипко, безтямно. — Господи, Тоні!

Хлопець не ворухнувся. Молверн ступив ще крок, подивився на нього збоку. Просочений кров'ю вафельний рушник червонів у хлопця під животом, на стиснутих стегнах. Права долоня його була зігнута на краю столу так, наче він намагався відштовхнутись і підвестися. Майже під його обличчям лежав списаний карлючками конверт.

Молверн обережно витяг конверт, підняв його, мов непосильну вагу, й прочитав нерівні рядки:

«Вистежив його Італійський квартал Корт-стріт, 28 над гаражем. Він поцілив мене. Я його здається теж. Ваша машина…»

На цьому місці рядок уперся в край конверта й розплився плямою. Ручка лежала на килимі. На конверті стояв кривавий відбиток великого пальця.

Молверн дбайливо згорнув конверт відбитком усередину і сховав до свого гамана. Потім підняв голову Тоні, заглянув йому в обличчя. Шия була ще тепла, але вже почала заклякати. Бархатисті чорні очі Тоні були розплющені й ще зберігати хижий котячий блиск. Ті розплющені мертві очі, здавалось, дивилися просто на Молверна — і водночас на щось за його спиною.

Молверн обережно опустив голову Тоні на його випростану ліву руку й постояв ще трохи, похнюпившись, втупивши у підлогу невидющі очі. Потім рвучко підвів голову, і погляд його зробився твердим.

Він скинув пальто й піджак, закасав рукави, намочив другий рушник у раковині в кутку кімнати і, підійшовши до дверей, витер рушником обидві ручки, а тоді нахилився й витер криваву пляму за порогом.

Сполоснувши й викрутивши рушник, він повісив його сушитись, ретельно помив і витер руки, надягнув піджак і пальто. По тому, тримаючи в пальцях хусточку, відімкнув і відчинив двері, замкнув їх іззовні й проштовхнув ключ назад до кімнати крізь шпарину над ними. Ключ ледь чутно дзенькнув об підлогу.

Коли Молверн спустився і вийшов з готелю «Блейн», надворі ще дощило. Він підійшов до рогу й оглянув затінену деревами вулицю. Його машина стояла за десять кроків од перехрестя, поставлена за всіма правилами, з вимкнутими фарами, з ключем у запалюванні. Він витяг ключ, помацав сидіння під кермом. Воно було вогке, липуче. Молверн витер руку, підняв віконну шибку й замкнув машину, залишивши її стояти там, де вона стояла.

Повертаючись до «Каронделета», він не зустрів жодної живої душі. Густий скісний дощ усе періщив по безлюдних тротуарах.

7

Від дверей номера 914-го простяглася світляна нитка. Молверн легенько постукав пальцем у рукавичці і став чекати, раз у раз озираючись, чи не йде хтось коридором. Чекати йому довелося довго. Нарешті за дверима озвався стомлений голос:

— Хто там?

— Тед Молверн, золотко. Мені треба побалакати з вами. Питання суто ділове.

Замок клацнув, двері відчинились. Він побачив перед собою змарніле бліде обличчя, темні очі — не бузково-сині, а майже чорні, — і темні, як незнятий грим, круги під ними. Маленька сильна рука дівчини нервово стискалась і розтискалась на одвірку.

— Це ви, стомлено сказала вона. — Я так і знала, що ви прийдете… Що ж, вам доведеться погуляти. Я просто мушу прийняти душ. Від мене тхне поліцією.

— П'ятнадцять хвилин? — Молвернів голос прозвучав недбало, але очі його дивилися дуже пильно.

Вона спроквола знизала плечима, потім кивнула. Двері, зачиняючись, наче стрибнули на Молверна. Він пройшов до своєї кімнати, скинув капелюх і пальто, хлюпнув у склянку трохи віскі, ввійшов до ванної і додав крижаної води з крана над рукомийником.

Попиваючи віскі, він дивився у вікно на темний бульвар. Час від часу там проїжджав автомобіль — два білі промені, що випинали з порожнечі, народжуючись із нічого.

Коли склянка спорожніла, Молверн роздягся і прийняв душ. Вдягнувшись у все свіже, він наповнив свою фляжку, сховав її до внутрішньої кишені, дістав з валізи тупорилий пістолет, з хвилину задумливо зважував його на долоні — і сховав назад до валізи.

Потім, надівши сухий капелюх і твідове пальто, він повернувся до дверей номера 914. Вони були прочинені — майже підступно, майже як пастка. Він легенько постукав, увійшов, зачинив двері, пройшов до вітальні.

Джін Едрієн, посвіжіла, рожева після душу, сиділа на канапі, накинувши на темно-синю піжаму китайський халат. Кучерик вогкого волосся спадав їй на скроню, її вродливі риси вразили Молверна тією витонченістю, якої надає юним обличчям утома і яка навіює порівняння з камеєю.

— Вип'єте? — спитав Молверн.

Вона знизала плечима.

— Можна.

Він дістав склянки, змішав у них віскі з водою з-під крана, підійшов з ними до кушетки.

— Тарго вони затримали?

Дівчина ледь помітно кивнула, дивлячись у свою чарку.

— Він знову розходився, мало не проломив стіну двома полісменами. Вони його тепер так люблять — довіку не відпускали б.

— Йому слід би засвоїти, що з поліцією жарти кепські, — сказав Молверн. — Зате уявляю собі, що буде вранці: який натовп фоторепортерів, а потім — які заголовки! От, скажімо, такий: «Відомий боксер стріляє першим! Дьюк Тарго годує свинцем найманого вбивцю!»

Дівчина пригубила віскі.

— Я втомлена, — сказала вона. — І в мене печуть п'яти. Давайте ближче до діла, яке привело вас сюди.

— Гаразд. — Він розкрив свій портсигар, простяг його дівчині. Вона почала намацувати сигарету, і в цю мить він сказав: — Запаливши, ви поясните мені, чому ви його застрелили.

Джін Едрієн устромила сигарету в зуби, схилила голову над сірником, затяглася й відкинула голову назад. Сині вогники знову зажевріли в її очах, ледь помітна усмішка торкнулася стиснутих уст. Вона нічого не відповіла.

Молверн з хвилину дивився на неї, обертаючи в руках склянку. Потім, опустивши погляд, заговорив знову:

— Це був ваш пістолет — той самий, який я сьогодні підібрав у вашому передпокої. Тарго сказав, що вихопив зброю із задньої кишені. Можу вас запевнити, що цей рух — найзабавніший з усіх можливих у такому випадку. А проте виходить, що він устиг і вихопити пістолет, і двічі вистрелити, та ще й як влучно — в самісіньке серце, і за весь той час нападник спромігся тільки видобути свого револьвера з наплічної кобури. Ну, хто в це повірить? А от ви, маючи пістолет у сумочці на колінах, якраз могли це зробити. Адже бандюга, якого ви зразу впізнали, мабуть, не зводив погляду з Тарго.

— Я чула, ви приватний детектив, — глухо відповіла дівчина. — Ваш батько був у цьому місті великим босом. Про вас згадували в управлінні поліції. І видно було, що там побоюються вас та ваших зв'язків. Хто нацькував вас на мене?

— Вони не побоюються мене, золотко. Вони вели ті балачки тільки для того, щоб подивитись, як ви реагуєте, перевірити, чи не замішаний я в цьому ділі і таке інше. Вони ж не знають, навколо чого все це закрутилось.

— Ми чітко й виразно пояснили їм, навколо чого все це закрутилось.

Молверн похитав головою.

— Поліцай ніколи не бере на віру те, що йому кажуть, принаймні з першого разу. Він просто звик, що йому брешуть. Гадаю, Макчесні одразу запідозрив, що стріляли ви. А тепер він уже знає це точно, бо експерти сказали йому, що в тій кишені, де в Тарго лежала хусточка, пістолета не було.

Вона навпомацки роздушила в попільниці недокурену сигарету. Порив вітру заворушив штору, і попіл ліниво закружляв у попільниці. Дівчина втомлено сказала:

— Гаразд. Я застрелила його. І не вагаючись — після того, що він сьогодні зробив зі мною.

Молверн потер собі мочку вуха.

— Певно, я взяв надто легковажний тон, — неголосно сказав він. — Ви не знаєте, що робиться у мене в душі. Сталося щось страшне, щось жахливе. Ви вирішили, що той бандюга має намір убити Тарго?

— Атож. Інакше я б не стріляла в нього.

— А мені здається, він тільки хотів ще раз пристрашити вашого приятеля. Так само, як перед тим, — напавши на вас. Зрештою, ресторан — дуже незручне місце для того, хто має намір убити когось і вшитися.

— Щось я не чула, щоб у такі ігри бавилися з кольтом сорок п'ятого калібру, — гостро відповіла дівчина. — І вшитися він зумів би — такі, як він, уміють. Він прийшов, щоб убити, повірте мені. І повірте, я зовсім не розраховувала на те, що Дьюк почне мене вигороджувати. Він просто вихопив пістолет у мене з руки — і ну ламати оту комедію. Ніякого сенсу в цьому не було, бо все воно шите білими нитками.

Вона неуважно придушила пальцем ще незагаслий недокурок у попільниці, а тоді, не дивлячись на Молверна, спитала майже пошепки:

— Це все?

Не повертаючи голови, він скосив на неї очі, зупинивши погляд на плавному вигині її підборіддя, на чіткій лінії шиї, і глухо сказав:

— Шенвер замішаний у цьому. Хлопець, з яким я був у ресторані, стежив за ним. Шенвер смертельно поранив його біля будинку, де збирається, очевидно, все оте кодло. Хлопець помер. Він помер, золотко, зовсім юний хлопчик, що працював тут, у нашому готелі. Старший посильний Тоні. Поліція ще не знає про це.

Приглушено грюкнули двері ліфта — і в глибокій тиші навіть цей звук розкотився ударом грому. З дощової темряви бульвару долинув пронизливий зойк клаксона. Дівчина раптом осунулася вперед і боком упала Молвернові на коліна. Падаючи, вона майже перевернулася горілиць. Заплющені повіки її тремтіли, на ніжній шкірі проступили тонкі сині прожилки.

Він обхопив її руками, спочатку розгублено, машинально, а тоді, вже отямившись, пригорнув до себе, наблизив її обличчя до свого — і поцілував у кутик уст.

Вона розплющила очі, але вираз їх був неосмислений, безтямний. Молверн знову поцілував її, тепер уже міцно, пересадив зі своїх колін на канапу й спокійно запитав:

— Сподіваюсь, це була не тільки гра?

Вона зірвалася на рівні ноги, крутнулася до нього спиною.

— Ви… ви жахливий чоловік, — люто, ледь стримуючи сльози, промовила вона. — Де ваша совість? Ви приходите й розповідаєте, що оце щойно вбито вашого знайомого. А потім… потім мене цілуєте. Це ж просто не по-людському!

Молверн безпорадно відповів:

— Якщо ти по вуха вклепався в дівчину, а вона належить іншому, то мимоволі станеш жахливим!

— Я не належу йому! — відрубала Джін. — Більше того, він мені навіть не подобається. І ви теж!

Молверн знизав плечима. Якусь мить вони постояли, гнівно, визивно дивлячись одне на одного, а тоді дівчина зціпила зуби й процідила майже з ненавистю:

— Ідіть геть! Нам більше нема про що розмовляти. Мені на вас гидко дивитися. Ідіть геть, чуєте?

— Гаразд, іду.

Молверн підвівся, взяв свій капелюх і пальто.

Дівчина голосно схлипнула, стрімко відійшла до вікна й завмерла перед ним.

Він постояв, дивлячись їй у спину, потім підійшов і, звертаючись до шовковистих кучериків на її шиї, сказав:

— І все-таки якого біса ви відмовляєтеся від моєї допомоги? Чому ви криєтеся від мене? Я ж нічого поганого вам не зроблю.

— Забирайтеся! — люто крикнула дівчина, дивлячись на штору просто перед собою. — Не треба мені вашої допомоги. Забирайтесь, і щоб ноги вашої тут більше не було!

— По-моєму, допомогти вам усе ж таки треба, — заперечив Молверн. — Чи бажаєте ви цього, чи ні. Здається, я знаю, хто цей чоловік на фотографії на вашому столі. І знаю, що він досі живий і здоровий, — якщо це справді він.

Дівчина обернулася до нього. Обличчя її пополотніло, очі вп'ялися в його очі. Опанувавши нарешті свій голос, вона хрипко, уривчасто простогнала:

— Я пропала. Пропала. І ви нічим не допоможете мені.

Молверн підніс руку, повільно провів пальцями по її щоці, по напруженій лінії підборіддя. У виразі його карих очей проступила твердість, у кутиках уст — посмішка. Це була причаєна і майже підступна посмішка.

— Я помилився, золотко, — сказав він. — Мені цей чоловік незнайомий. На добраніч.

Він вийшов з вітальні до маленького передпокою, відчинив двері. Коли двері рипнули, дівчина затисла в руці штору й повільно потерлась об неї обличчям.

Молверн не зачинив дверей. Він закляк на місці, дивлячись на двох чоловіків, що стояли за порогом з пістолетами в руках.

Вони стояли перед самими дверима, наче якраз збиралися постукати. Один був гладкий, чорнявий, похмурий. Другий — альбінос із пронизливими червоними очима; з-під забризканого дощем капелюха на його вузькій голові вибивалося сніжно-біле волосся. Він скалив дрібні гострі зуби в щурячій посмішці.

Молверн хотів був зачинити за собою двері, проте альбінос сказав:

— Не руш, котику. Це я про двері. Ми ж хочемо увійти.

Товстун ступив крок уперед, лівою рукою ретельно обмацав Молверна, відступив назад і доповів:

— Пугача нема, але під пахвою добряча фляга. Альбінос помахав пістолетом:

— Повертай назад, котику. Дама нам теж потрібна.

— Можна було б обійтись і без цих штук, Крітце, — мовив рівним голосом Молверн. — Я знаю тебе і знайомий з твоїм босом. Якби він сказав, що хоче побалакати зі мною, я б радо зустрівся з ним і так.

Обернувшись, він увійшов до кімнати, а слідом за ним увійшли обидва гангстери.

Джін Едрієн усе ще стояла перед вікном, притискаючи до щоки штору, заплющивши очі. Мабуть, вона не чула голосів у коридорі.

Але кроки в кімнаті вона почула. Розплющивши очі, вона повільно обернулась і побачила Молверна, а за його спиною — двох озброєних гангстерів.

Альбінос вийшов на середину кімнати, роззирнувся довкола, шмигнув до спальні, потім до ванної. Чути було, як він відчиняє і зачиняє двері. Ступаючи тихо, як кіт, він повернувся до вітальні, розстебнув плащ, збив на потилицю капелюха.

— Одягайся, сестричко. Проїдемося під дощем. Ти ж не проти, правда?

Дівчина дивилася тепер у вічі Молвернові. Той знизав плечима, усміхнувся, розвів руками.

— Нічого не вдієш, золотко. Погоджуйтесь.

ЇЇ обличчя скривилось у зневажливій гримасі. Вона тільки вимовила: «Ви… ви…» — і голос її урвався. Тримаючись дуже рівно, Джін Едрієн перейшла вітальню і зникла в спальні.

Альбінос затис тонкими губами сигарету й засміявся, булькаючи так, наче рот його був повен слини.

— Я бачу, ти не дуже їй подобаєшся, котику. Молверн неквапно підійшов до столу, сів на краєчок, похмуро втупився у підлогу й зітхнув:

— Вона, видно, вирішила, що я продав її.

— Може, й продав, може, таки й продав, котику, — весело відказав альбінос.

— Не спускайте її з ока, — порадив Молверн. — З пістолетом у руках, вона будь-кому дасть фору.

Завівши руки за спину, він з неуважливим виглядом потарабанив пальцями по столу, а тоді непомітним рухом згорнув шкіряну рамку й підсунув її під прес-пап'є.

8

Заднє сидіння машини було поділене на дві половини оббитим шкірою бильцем; спершись на нього ліктем, обхопивши пальцями підборіддя, Молверн дивився крізь запітнілу шибку на дощ. Світло автомобільних фар в'язло в цій густій завісі, і стукотіння крапель по верху машини скидалося на далекий гуркіт барабанів.

Джін Едрієн сиділа по той бік бильця, забившись у куток. Вона була в чорному капелюшку й сірій смушковій шубці з шовковистою вовною, довшою, ніж каракуль, і не такою кучерявою. Дівчина не дивилася на Молверна й не озивалася до нього.

Вів машину товстун, альбінос сидів поряд з ним. Машина мчала безлюдними вулицями, повз розмиті будинки, розмиті дерева, розмите сяйво ліхтаря. Неонові вогні реклам ледь просвічували крізь густі клуби водяного пилу.

Потім дорога почала забирати вгору, й у тьмяному світлі ліхтаря на перехресті Молверн розібрав напис «Корт-стріт» і неголосно сказав: — Це ж Італійський квартал, Крітце. Невже твій бос так зубожів, що перебрався аж сюди?

Альбінос озирнувся, блиснувши очима:

— Це не твій клопіт, котику.

Машина стишила швидкість перед великим дерев'яним будинком з ґратчастим ґанком і сліпими, неосвітленими вікнами. Трафаретний напис на цегляній стіні по той бік вулиці повідомляв: «Похоронний заклад Паоло Перруджіні».

Машина звернула на посипану жорствою під'їзну алею. Світло фар уперлося в розчинений гараж. Вони в'їхали досередини, зупинилися поряд з великим блискучим автокатафалком.

— Вилазьте! — наказав альбінос.

— О, та ви подбали вже й про транспорт для нашої наступної подорожі, — зауважив Молверн.

— Не блазнюй! — раптом визвірився альбінос. — Ач, який жартунчик-пустунчик.

— Хто-хто, а ти мав би цінувати гумор повішеника, — відказав Молверн.

Товстун заглушив мотор, увімкнув потужний ліхтар, загасив фари і, вилізши з машини, скерував промінь ліхтаря на вузькі дерев'яні сходи в кутку гаража.

— Прошу туди, котику, — сказав альбінос. — Даму пропусти вперед. Я йду позаду, й ти у мене на мушці.

Не глянувши на Молверна, Джін Едрієн пройшла вперед, а троє чоловіків один за одним попростували слідом.

Сходи вели до дверей. Дівчина відчинила їх, і на мить усіх чотирьох засліпило яскраве світло. Перед ними було горище з нетинькованими низькими стінами й нефарбованими кроквами, з двома квадратними віконцями в торцях, щільно зачиненими й замазаними чорною фарбою. Яскрава лампа без абажура висіла над кухонним столом, за яким сидів дебелий чоловік. Блюдце коло його ліктя було повне сигаретних недокурків. Два недокурки ще диміли.

На ліжку під стіною сидів кощавий губань; під лівою рукою в нього лежав парабелум. Умеблювання доповнювали кілька стільців і шафа, підлогу вкривав потертий килим; з-за прочинених фанерних дверей у кутку виглядав унітаз і виднівся краєчок старомодної ванни на чавунних ніжках.

Зовнішність дебелого чоловіка, що сидів за кухонним столом, симпатії не викликала: морквяного кольору волосся, трохи темніші брови, грубе квадратне обличчя з випнутим підборіддям; брутальність відчувалася навіть у тому, як він стискав у зубах сигарету. Костюм, що був на ньому, коштував, мабуть, дорого, але мав такий вигляд, наче в ньому спали.

Дебелий байдуже глянув на Джін Едрієн і, не виймаючи сигарети з рота, процідив:

— Проходь і вмощуйся, сестричко. Кого я бачу — Молверн! Ви, хлопці, спускайтеся втрьох униз, тільки нехай Лівша залишить мені свій пугач.

Дівчина мовчки пройшли повз нього й сіла на стілець. Губань підвівся з ліжка, поклав парабелум на кухонний стіл, і троє гангстерів вийшли. Дверей вони не зачинили.

Дебелий чоловік підсунув парабелум так, щоб він лежав під рукою, подивився в очі Молвернові й глузливо сказав:

— Мене звуть Долл Конент. Пригадуєш такого?

Молверн стояв біля кухонного столу, широко розставивши ноги, тримаючи руки в кишенях, і дивився на Конента згори вниз напівзаплющеними, ніби навіть заспаними, але дуже холодними очима.

— Аякже, — відповів він. — За моєю допомогою мій батько домігся, щоб вам припаяли строк — той єдиний строк, від якого ви не змогли відкрутитися.

— Зміг, голубе, зміг. Ти забув, що існує апеляційний суд.

— Гаразд, — байдуже кинув Молверн. — Але цього разу вже не зможете. Від строку за викрадення людини в нашому штаті ще ніхто не відкручувався.

Конент посміхнувся, не розтулюючи губ. Вираз обличчя в нього був лиховісно-добродушний.

— Не будемо шпинятися, — мовив він. — Ідеться про справу серйозну, і не вдавай, ніби ти сам віриш у те, що оце сказав. Сідай — чи краще, подивися спочатку на доказ номер один. У ванній за твоєю спиною. Іди, іди, подивися. А тоді перейдемо до діла.

Молверн обернувся, пройшов до фанерних дверей, штовхнув їх. З патрона в стіні стирчала лампочка. Він натиснув на вимикач під патроном і схилився над ванною.

На мить він закам'янів, йому забило дух. Потім повільно випустив із легенів повітря, лівою рукою намацав позад себе двері й штовхнув їх. Двері причинились, і він ще нижче нахилився над чавунною ванною.

Завбільшки вона була така, що в ній вільно могла випростатися на весь зріст людина. І в ній лежала випростана людина — лежав горілиць чоловік у костюмі, пальті й навіть у капелюсі, хоч видно було, що капелюха нап'яв на нього хтось інший. З-під капелюха вибивалося каштанове з сивиною, кучеряве волосся. Обличчя було закривавлене, й під внутрішнім кутиком ока червоніла кругла дірка.

Це був Шенвер, уже задубілий труп Шенвера. Молверн ковтнув повітря, повільно розігнувся, а тоді раптом нахилився знову, ще нижче, й зазирнув у проміжок між ванною і стіною. Щось металеве, синяве блищало там у пилюці. Боронований револьвер. Такий самий, як той, що був у Шенвера.

Молверн швидко озирнувся. За нещільно причиненими дверима йому видно було частину горища, вихід на сходи, одну ногу Долла Конента на килимі під кухонним столом. Він обережно просунув руку за край ванни і витяг револьвер. У барабані сиділи чотири не-вистріляні патрони.

Молверн розстебнув пальто, сунув револьвер за пояс штанів, тугіше затяг пасок й застебнув пальто. Потім вийшов із ванної і обережно зачинив за собою двері.

Долл Конент показав на стілець перед своїм столом:

— Сідай.

Молверн глянув на Джін Едрієн. Вона дивилася на нього з якоюсь відчуженою цікавістю; під чорним капелюхом очі її здавалися теж чорними на білому, немов з мармуру вирізьбленому обличчі.

Він розвів руками, мляво всміхнувся до неї.

— Там лежить містер Шенвер, золотко. З ним стався нещасливий випадок. Він мертвий.

В першу мить вираз її обличчя не змінився. Потім вона здригнулася всім тілом і знову втупилася в нього широко розплющеними очима. Вона й досі не вимовила ні слова.

Молверн сів на стілець навпроти Конента.

Конент скинув на нього оком, додав ще один недокурок до купки в білому блюдці й запалив нову сигарету, черкнувши сірником від краю до краю кухонного столу.

Випустивши дим, він спокійно сказав:

— Так, він мертвий. І застрелив його ти.

Молверн ледь хитнув головою, всміхнувся.

— Ні, не я.

— Не треба круглих очей, друзяко. Застрелив його ти. Щоб ти знав, цей будинок належить Перруджіні, отому італійцеві, похоронних справ майстрові, що живе через вулицю. Коли-не-коли він здає його за готівку надійному хлопцеві. До речі, він мій давній приятель і знає всю тутешню італійську братію. Тож він здав цей будинок Шенверові. До того вони не були знайомі, але за Шенвера поручилися свої люди. І от сьогодні ввечері Перруджіні почув стрілянину, виглянув у вікно й побачив, що хтось від'їжджає в машині. Він помітив і записав номер. Це була твоя машина.

Молверн знову похитав головою.

— Але застрелив його не я, Коненте.

— Що ж, спробуй доведи… Перруджіні вибіг з дому й побачив, що Шенвер лежить на сходах мертвий. Він затяг його сюди й поклав у ванну. Чому — не знаю. Мабуть, йому вдарило в голову, що так буде менше крові. Потім він обшукав Шенвера, знайшов поліцейську картку, посвідчення приватного детектива і запанікував. І, ясна річ, подзвонив мені. Почувши, про кого йдеться, я примчав сюди.

Конент замовк, не зводячи пильного погляду з Молверна. Той спокійно спитав:

— Ви чули про те, що сталося сьогодні у Сірано?

Конент кивнув.

— Я був там з одним своїм приятелем, — повів далі Молверн, — хлопцем, що служить у моєму готелі. Саме перед тим, як почали стріляти, цей Шенвер затіяв зі мною бійку. Хлопець вирішив вистежити його. Біля цього будинку вони стали палити один в одного. Шенвер був п'яний і наляканий, тож закладаюся, що він стріляв перший. Я навіть не знав, що у хлопця є пістолет. Шенвер влучив йому в живіт. Але хлопець усе-таки добувся додому і вдома помер. Він залишив мені записку. Ця записка у мене.

Помовчавши, Конент сказав:

— Ні, Шенвера вбив ти. Або найняв на це діло того хлопця. І я скажу тобі чому. Бо Шенвер вірішив повести подвійну гру й нагріти руки вашим коштом. Він продав вас — розповів Кортуею, хто шантажує його.

Молверн аж здригнувся з подиву і, рвучко обернувшись, подивився на Джін Едрієн. Дівчина зашарілась, очі в неї сяяли.

— Пробач… золотко… я даремно підозрювала тебе, — прошепотіла вона.

Молверн блідо посміхнувся, обернувся до Конента й пояснив:

— Вона гадала, що це я продав їх. А хто такий цей Кортуей? Ваш покровитель, сенатор штату?

Конентове обличчя трохи зблідло. Він дуже обережно поклав сигарету на блюдце, перехилився через стіл і затопив Молвернові кулаком у зуби, аж той перекинувся назад разом із розхитаним стільцем і вдарився головою об підлогу.

Джін Едрієн підхопилася, скреготнула зубами, але так і лишилася стояти.

Молверн перекотився на бік, підвівся, поставив стілець, а тоді вийняв хусточку, поторкав нею губи, подивився, чи є кров.

На сходах загупали кроки, і з розчинених дверей виткнулася вузька голова альбіноса та його рука з пістолетом.

— Допомоги не треба, босе?

Конент відповів, навіть не глянувши в його бік:

— Вимітайся, зачини двері і не показуй носа!

Двері зачинились. Альбіносові кроки затихли внизу.

Молверн поклав ліву руку на спинку стільця і погойдав його на ніжках уперед і назад. У правій руці він усе ще тримав хусточку. Губи його розпухали і темнішали. Він дивився на парабелум, що лежав біля Конентового ліктя.

Конент узяв сигарету, встромив її в зуби й сказав:

— Може, ти гадаєш, що я надумав урвати куш і собі, затесавшись до вашого кодла. Ні, братику, навпаки. Я все ваше кодло на порох зітру. Я вам покажу шантаж. Розв'язуй язика, і не барися, бо ті троє хлопців унизу вже засиділись і тільки чекають мого слова. Ану розказуй усе як на духу!

— Так-так, — відповів Молверн. — Ті троє хлопців унизу, але ми з вами — тут. — Він сховав хустку до внутрішньої кишені пальта, а коли витяг руку, то в ній був воронований револьвер. — Візьміть парабелум за ствол, — наказав він, — і підштовхніть до краю столу, сюди.

Конент завмер. Очі його звузились у щілинки, сигарета судорожно стрибнула в зубах. Але парабелума він не торкнувся.

— Певно, ти здогадуєшся, що тобі за це буде, — вимовив він нарешті.

Молверн похитав головою.

— А мені, уявіть собі, байдуже. І навіть коли буде щось, то, повірте, ви про це не дізнаєтесь.

Конент, не рухаючись, дивився на нього — то на його обличчя, то на дуло воронованого револьвера.

— Звідки він у тебе? Невже ті паскуди не обшукали тебе?

— Обшукали, — відповів Молверн. — Це револьвер Шенвера. Ваш приятель-італієць, певно, кинув його за ванну. Так би мовити, сховав.

Двома товстими пальцями Конент повернув парабелум стволом до себе й штовхнув його через стіл. А тоді кивнув і безживним голосом сказав: — Так, цю партію я програв. Сам винен — не здогадався перевірити. Що ж, тепер твій хід.

Джін Едрієн швидко підійшла до столу. Молверн перехилився через спинку стільця, взяв парабелум лівою рукою, сховав у кишеню пальта й не вийняв руки з кишені. Праву руку з револьвером він спер на спинку стільця.

— Цей чоловік — хто він? — спитала ДжінЕдрієн.

— Долл Конент, бос тутешніх гангстерів. Сенатор Джон Маєрсон Кортуей — його рука в сенаті штату. І сенатор Кортуей — це той самий чоловік, золотко, що зображений на портреті в рамці на твоєму столі. Чоловік, про якого ти сказала, що він твій батько й що він давно помер.

— Він справді мій батько, — тихо відповіла дівчина. — І я знала, що він живий. Я шантажую його — вимагаю сто тисяч. Цебто досі ми шантажували його втрьох — я, Тарго й Шенвер. Він не одружився з моєю матір'ю, тож я незаконнонароджена. Та все ж таки я його дитина. Я маю права, але він їх не визнає. З моєю матір'ю він обійшовся жахливо, покинув її без цента в кишені. Останні кілька років він наймав детективів — стежити за мною. Шенвер був колись одним з них. Коли я приїхала сюди й познайомилася з Тарго, Шенвер упізнав мене. Він з'їздив до Сан-Франціско й зняв копію з моєї метрики. Ось вона.

Вона похапцем розкрила свою сумочку, помацала в ній пальцями, тоді розстебнула замок-блискавку в підкладці, витягла згорнутий папірець і кинула його на стіл.

Конент зазирнув їй у вічі, взяв папірець, розгорнув його й уважно прочитав.

— Який же це доказ? — повагом сказав він. Молверн вийняв з кишені й простяг уперед ліву руку. Конент підштовхнув папірця до нього.

Це була нотаріальна копія метрики. В ній засвідчувалося народження Адріани Джанні Маєрсон, батьками якої були Джон і Антоніна Джанні Маєрсон. Молверн поклав папірець на стіл.

— Все ясно, — сказав він. — Адріана Джанні — Джін Едрієн. Певно, через це і знявся переполох, Коненте?

Конент похитав головою.

— Шенвера здолав страх. Він прийшов до Кортуея і все йому розповів. А після того став боятися ще дужче. Через те й найняв собі оцю схованку. Я думав, його порішили за зраду. Тарго не міг убити його, бо Тарго й досі сидить у поліції. Що ж, може, й щодо тебе я помиляюся, Молверне.

Молверн мовчки дивився на нього з-під насуплених брів.

— В усьому винна я, одна я, — озвалася Джін Едрієн. — Я заварила все це — і ось чим воно обернулося. Знаєте що? Я згодна піти до цього Кортуея, повинитись і пообіцяти, що дам йому спокій віднині й назавжди. Нехай тільки й він пообіцяє, що не чіпатиме Дьюка Тарго. Дозвольте, я так зроблю!

— Роби все, що тобі заманеться, золотко, — відповів їй Молверн. — Два мої пістолети надають тобі це право. Але чому ти так довго чекала? І чому не позивала до суду? Адже тобі, акторці, процес створив би чудову рекламу, навіть якби виграв його Кортуей.

Покусавши нижню губу, дівчина стиха відповіла:

— Моя мати не знала, чим він займається, не знала навіть його прізвища. Для неї він був тільки Джон Маєрсон. І я не знала, доки не приїхала сюди й випадково не побачила його фотографію в тутешній газеті. Він змінився, але я впізнала його. А до того ж ім'я — Джон Маєрсон…

Конент глузливо засміявся.

— Ти не пішла проти нього відкрито, бо чудово знаєш, що не він твій батько. Що твоя мати просто натаскала тебе на нього. Кожна шльондра вигадує щось подібне, коли схопить облизня. Кортуей каже, що може довести й доведе це і запроторить тебе куди слід. І повір мені, сестричко, цей старий упертюх слів на вітер не кидає: він здатен-таки поставити хрест на своїй політичній кар'єрі заради якоїсь бридні, заради того, щоб показати, хто винен, а хто ні в скандалі двадцятирічної давності. — Конент люто виплюнув недокурок і додав: — Я витратив силу грошей, щоб пропхнути його до сенату, і мені треба, щоб Кортуей там і залишився. Через те я й узявся за це діло. Тож не сподівайся, сестричко, що тобі пощастить відбутися легким переляком. Коли я беруся за мітлу, то замітаю добре. Ти в мене вилетиш із цього штату так, що приземлишся аж на Алясці. Що ж до твого приятеля з двома пістолетами — може, він і справді не знав нічого, але тепер знає, тож, виходить, він з вами в одній упряжці.

Конент грюкнув кулаком по столу й відкинувся назад, спокійно дивлячись на револьвер у Молверновій руці. Молверн зазирнув йому в очі й тихо спитав:

— Отой бандюга в ресторані — чи не був він часом вашою мітлою, Коненте?

Конент ошкірився й похитав головою.

Двері зі сходів беззвучно прочинилися. Молверн не бачив цього. Він дивився на Конента. Але Джін Едрієн побачила.

Очі її розширились, вона сахнулася назад, злякано зойкнула — і Молверн здивовано обернувся до неї.

Альбінос нечутно переступив поріг з пістолетом напоготові.

Очі його блищали, губи розтяглися в хижій посмішці.

— Ці двері тонкі, босе, от я й вирішив послухати… Не гніваєтесь? Кидай пугач, ' котику, поки я не продірявив вас обох на сита.

Молверн напівобернувся, розтис пальці, і воронований револьвер упав на потертий килим. Знизавши плечима, уникаючи очей Джін Едрієн, він широко розвів руки.

Альбінос відійшов від дверей, сторожко наблизився до Молверна і приставив пістолет йому до спини.

Конент підвівся, обійшов стіл, вийняв парабелум з Молвернової кишені і, не кажучи ні слова, не міняючи виразу обличчя, з розмаху садонув рукояткою Молвернові в щелепу.

Молверн по-п'яному поточився і звалився боком на підлогу.

Джін Едрієн заверещала, вчепилася нігтями Конентові в обличчя. Він відштовхнув дівчину, переклав пістолет у ліву руку й твердою долонею правої дав їй ляпаса.

— Цить, сестричко. Порепетувала — й годі. Альбінос вийшов на площадку сходів і щось гукнув; двоє його приятелів піднялися на горище й стали, посміхаючись, коло дверей.

Молверн нерухомо лежав на підлозі. Почекавши трохи, Конент запалив нову сигарету й постукав зігнутим пальцем по копії метрики, що лежала на столі.

— Вона хоче зустрітись із старим, — сказав він похмуро. — Що ж, влаштуємо їй зустріч. Та й самі заразом з ним зустрінемося. Щось у цьому ділі все-таки нечисте. — Він звів очі на товстуна. — Бери Лівшу, катай до поліції. Заберете звідти Тарго і зразу ж приставите до старого. Часу не гаяти: одна нога тут, друга там.

Обидва гангстери подалися сходами вниз.

Конент став над Молверном, злегка копнув його ногою в ребра, потім копнув ще і ще раз, аж поки той розплющив очі й заворушився.

9

Машина зупинилася на вершині горба, перед гранчастою чавунною брамою, за якою стояла сторожка. Двері сторожки відчинились, і на порозі у жовтавому світлі зачорніла постать здорованя в плащі й низько насунутому капелюсі. Тримаючи руки в кишенях, він повільно пішов під дощем до брами.

Поки він наближався, розпліскуючи ногами калюжки, альбінос стояв, прихилившись плечем до ґрат, і цокотів зубами.

— Чого тобі треба? — спитав здоровань.

— Ворушися, котику! Містер Конент хоче побалакати з твоїм босом.

Охоронець смачно плюнув у мокру темряву. — А ще чого йому хочеться? Ти знаєш, котра зараз година?

Конент рвучко відчинив дверцята машини й рушив до воріт. Дощ посилився, заглушаючи голоси.

Молверн повільно обернув голову й поплескав Джін Едрієн по руці. Вона відштовхнула його руку й прошепотіла:

— Ох, йолоп ти, йолоп!

Молверн зітхнув.

— А я не шкодую, золотко. Їй-богу, не шкодую!

Охоронець вийняв ключі на довгому ланцюжку, відімкнув браму й розчинив її до відпору. Конент з альбіносом повернулися до машини.

Конент, поставивши одну ногу на приступку, залишився стояти під дощем. Молверн витяг з кишені свою важку фляжку, навпомацки перевірив, чи не з'явилося на ній нових прим'ятин, і, відкрутивши кришку, простяг фляжку дівчині:

— Випий, воно додасть сміливості.

Вона не відповіла, не ворухнулася. Молверн ковтнув віскі, сховав фляжку й задивився на мокрі дерева великого саду, на гроно освітлених вікон, що ніби зависло в небі над широким Конентовим плечем.

Якась машина наближалася до них знизу, простромлюючи мокру темряву кинджалами фар. Під'їхавши до їхнього лімузина, машина зупинилась. Конент підійшов до неї, сунув голову у вікно й щось сказав. Машина дала задній хід, виїхала на під'їзну алею, і світло її фар, ковзнувши по підпірній стіні, зникло, а тоді знову з'явилося попереду двома яскравими білими овалами на кам'яному порталі.

Конент сів у лімузин, альбінос вирулив на алею і теж під'їхав до будинку. На круглій, обсадженій кипарисами цементній стоянці всі повиходили з машин.

Великі двері над сходами були розчинені, на порозі стояв чоловік у купальному халаті.

Тарго з двома гангстерами, що міцно тримали його за руки, саме піднімався сходами. Він був простоволосий, без пальта, у своєму білому піджаку. Проти гангстерів Тарго здавався справжнім велетнем.

Решта прибулих також піднялися сходами й слідом за дворецьким у купальному халаті пройшли через хол, стіни якого були обвішані портретами чиїхось предків, потім бундючно декорованим овальним залом, потім ще одним холом і ввійшли до обшитого панелями кабінету з прихованими світильниками, важкими шторами на вікнах, глибокими шкіряними кріслами.

За великим темним письмовим столом у ніші, утвореній низькими книжковими шафами, стояв напрочуд високий худий чоловік. У нього було густе волосся, зморшкувате біле обличчя з маленькими й вузькими, невдоволено скривленими губами та тьмяними чорними очима. Він трохи сутулився, і блакитний вельветовий халат із шовковими вилогами тільки підкреслював його дивовижну худорбу.

Дворецький зачинив двері, але Конент штовхнув їх і рухом підборіддя показав на них двом гангстерам, що привели Тарго.

Обидва вийшли. Альбінос зайшов боксерові за спину і, натиснувши на плечі, посадив його в крісло. Одна щока в Тарго була брудна. Очі дивились осоловіло — як у людини, що наковталася снотворного.

Дівчина підбігла до нього, вигукнула:

— Ой, Дьюку, що вони зробили з тобою, Дьюку?

Тарго скинув на неї оком, криво посміхнувся.

— Виказала нас, шкуро? За мене можеш не турбуватись. — Говорив він теж якось силувано, неприродно.

Джін Едрієн відійшла від нього, сіла і обхопила себе руками за плечі, так наче їй стало холодно. Кортуей обвів неприязним поглядом усіх присутніх і безбарвним голосом спитав:

— Наскільки я розумію, це — шантажисти, але нащо було привозити їх сюди серед ночі?

Конент скинув плащ і пожбурив його на підлогу за торшером. Запаливши нову сигарету, він вийшов на середину кімнати й спинився, широко розставивши ноги. Він і тут лишався самим собою — самовпевненим, владним, зухвалим гангстерським босом.

— Дівчина сама захотіла зустрітися з вами — щоб попросити пробачення і пообіцяти, що вона більше не буде. Отой піжон у піджаку морозивного кольору — це Тарго, боксер. Він улаштував фейєрверк у нічному ресторані, а потім зняв таку бучу в поліції, що його там нагодували снотворним, щоб заспокоївся. Другий — це Тед Молверн, син старого Маркуса. Що він за один, я ще не добрав.

— Я приватний детектив, сенаторе, — холодно пояснив Молверн, — і представляю тут інтереси своєї клієнтки, міс Едрієн.

Дівчина швидко глянула на нього й опустила очі. Конент повів далі:

— Відомого вам Шенвера хтось спровадив на той світ. Без нашої участі. Цю справу ми ще з'ясуємо.

Сенатор кивнув, сів за стіл і, взявши біле гусяче перо, полоскотав ним собі за вухом.

— А щоб ви на моєму місці зробили з цією компанією, Коненте? — спитав він деренчливим голосом.

Конент знизав плечима.

— Я взагалі панькатися не звик, але тут я пішов би законним шляхом. Побалакав би з окружним прокурором, домігся б, щоб їх узяли під варту за підозрою в шантажі. Вигадав би якусь історію для газет, потім перечекав би, доки галас ущухне. А тоді витурив би цих штукарів за межі штату й попередив: поткнетеся ще раз — зітру на порох.

Сенатор Кортуей полоскотав пером за другим вухом і крижаним тоном промовив:

— Для них відстань — не завада, вони можуть знову причепитися до мене. Ні, як уже діяти законно, то позивати в суд. Нехай їм дадуть строк і запроторять їх куди слід. Цю банду треба знешкодити раз й назавжди.

— Ви не можете судитися з ними, Кортуею. Це поставить хрест на вашій політичній кар'єрі.

— А до біса з тією кар'єрою, Коненте. Я радо пішов би на відпочинок. — Губи сенатора викривились у посмішці.

— Дзуськи! — гарикнув Конент. Він озирнувся і наказав: — Підійди-но сюди, сестричко.

Джін Едрієн підвелася, повільно перейшла кімнату, стала перед столом.

— Ви впізнаєте її? — прогарчав Конент.

Якийсь час Кортуей мовчки придивлявся до напруженого обличчя дівчини. Тоді поклав перо на стіл, висунув шухляду й вийняв якесь фото. Перевівши погляд з фото на дівчину, а з неї — знову на фото, він пробубонів:

— Цю фотографію було зроблено багато років тому, але схожість, по-моєму, дуже помітна. Я б не вагаючись сказав, що це одне й те саме обличчя.

Він опустив фото на стіл і таким же неквапним рухом вийняв із шухляди й поклав поряд з фотографією пістолет.

Побачивши пістолет, Конент скривився і хрипко сказав:

— Нащо він вам, сенаторе? Слухайте, ваша вигадка з судом — то бридня. Я змушу цих штукарів написати детальні зізнання, і якщо вони знову візьмуться за своє, ми накриємо їх уже по-справжньому.

Усміхнений Молверн наблизився до письмового столу.

— Дозвольте мені глянути, — сказав він і, нахилившись, схопив фото.

Худа рука Кортуея стислася була на рукоятці пістолета, та потім розслабилася. Відкинувшись до спинки крісла, він уп'явся поглядом у Молверна.

Молверн пильно придивився до фотографії, опустив її і неголосно сказав Джін Едрієн:

— Іди сідай.

Вона повернулася до свого крісла, втомлено опустилася в нього.

Молверн тим часом заговорив знову:

— Мені подобається ваша ідея щодо судового процесу, сенаторе. В основі своїй вона логічна й розумна, і здійснення її стало б новим словом у практиці містера Конента. Та, на жаль, здійснити її неможливо. — Він постукав нігтем по фотографії. — Схожість між цим портретом і міс Джін Едрієн — тільки поверхова. Я особисто вважаю, що на фото зображена інша дівчина.

Її вуха мають іншу форму й сидять нижче. Відстань між очима менша, ніж у міс Едрієн, лінія підборіддя більш видовжена. Такі риси зовнішності не змінюються, то що ж у вас лишається? Лист, у якому від вас вимагають грошей? Але ж ви не можете показати пальцем на того, хто його писав, бо якби могли, то давно б це зробили. Ім'я дівчини? Випадковий збіг! То що ж лишається?

Конентове обличчя було тверде, мов граніт, але голос його зірвався, коли він спитав:

— А що ти скажеш про копію метрики, яку ця лялечка вийняла зі своєї сумки, розумнику?

Молверн злегка всміхнувся, потер щелепи пучками пальців.

— Хіба вона одержала копію не від Шенвера? Я гадав — від нього. А Шенвер уже на тім світі.

Конентове обличчя скривилося від люті. Він стис пальці в кулак, судорожно ступив уперед.

— Ах ти ж сучий сину…

Джін Едрієн, подавшись уперед, дивилася на Молверна круглими очима. Тарго витріщив на нього свої каламутні світлі очі і мляво посміхався. Кортуей теж прикипів до нього поглядом. Обличчя сенатора, однак, лишалося безвиразним, холодним, спокійно-відчуженим.

Конент раптом вибухнув реготом, ляснув пальцями:

— Гаразд, кажи далі! Молверн неквапно заговорив:

— Я назву вам ще одну причину, яка унеможливлює судовий процес. Це — постріли в ресторані Сірано. А до того — погрози з вимогою, щоб Тарго програв якусь зовсім не вирішальну зустріч із боксу. А ще раніше — напад на міс Едрієн у готелі, коли бандюга оглушив її і покинув на порозі, в розчинених дверях її номера. Розкиньте розумом, Коненте! Невже ви не можете зв'язати все це докупи? Я уже зв'язав.

Кортуей раптом подався вперед, поклав долоню на рукоятку пістолета, затис її в пальцях. Чорні очі його здавалися дірками на закляклому блідому обличчі.

Конент ні словом, ні рухом не виказував своїх думок.

Молверн повів далі:

— Чому Тарго погрожували розправою і чому після того, як він усе ж таки виграв бій, найманий убивця прийшов до нього в нічний ресторан, тобто місце, найменш придатне для такого діла? Тому, що в тому ресторані Тарго був зі своєю дівчиною, і тому, що Сірано, власник цього ресторану, протегує йому. Цебто: якби в ресторані щось сталося, поліції протуркотіли б усі вуха отією історією з погрозами — і слідство пішло б хибним шляхом. Тепер вам ясно? Ті погрози мали правити за виправдання для вбивства. Вбивця мав наказ стріляти, коли Тарго з дівчиною будуть де-небудь разом; убивця мав застрелити дівчину, але виглядати це мало так, ніби полював він на Тарго. Ясна річ, Тарго він теж міг порішити, але першою мала загинути дівчина. Бо в цьому шантажі, в цій бомбі уповільненої дії, динамітом була вона. Без неї шантаж перетворився б на мильну бульбашку, а жива міс Едрієн являла б для вас вічну загрозу якщо не здирства, то скандального судового процесу. Ви знали про неї і про Тарго, бо Шенвер злякався і продав їх. А Шенвер знав про найманого вбивцю і про те, що мені відоме його обличчя, бо чув, як я розповідав про нього Тарго. Тож коли вбивця з'явився, і я побачив його, Шенвер навмисне затіяв зі мною п'яну бійку, щоб не дати мені зупинити його.

Молверн замовк і знов обережно торкнувся пальцями щелепи. Він пильно дивився на Конента з-під насуплених брів.

Конент озвався знехотя, зовсім захриплим голосом:

— То не моїх рук діло, друже. Хоч вір, хоч ні — не моїх.

— Слухайте далі, — відказав Молверн. — Той бандюга міг убити дівчину ще в готелі. Але він не вбив її, бо Тарго там не було і бою Тарго ще не провів, а тому всі попередні способи збити поліцію зі сліду пішли б собаці під хвіст. Бандюга прийшов до готелю тільки для того, щоб подивитись, як міс Едрієн виглядає без гриму. Але вона, чимось налякана, зустріла його з пістолетом у руці. Тож він оглушив її і втік. А приходив він тільки для того, щоб подивитись.

Конент повторив:

— То не моїх рук діло, друже.

Вийнявши з кишені парабелум, він тримав його тепер в опущеній руці, дулом униз. Молверн знизав плечима.

— Так, не ваших. — Він обернувся і вп'явся поглядом у сенатора Кортуея. — Цс діло його рук. Тільки він був зацікавлений у вбивстві дівчини. І він же подбав про те, щоб відвести підозру від себе. Він змовився з Шенвером: у разі, якби щось пішло не за планом, Шенвер мав утекти, а відповідати перед законом довелося б тому, проти кого свідчили б усі докази — могутньому босові Доллу Конентові.

Кортуей кволо посміхнувся і мовив зовсім безживним голосом:

— У цього хлопця багата фантазія, але ж він… Тарго підвівся. Обличчя в нього перекривилося, і, насилу ворушачи губами, він просичав:

— А по-моєму, це правда, містере Кортуей, і за ваші діла я скручу вам зараз в'язи.

— Ану сядь, піжоне! — наказав альбінос і наставив на Тарго пістолет.

Тарго напівобернувся і врізав кулаком альбіносові в щелепу. Той відлетів назад, ударився головою об стіну. Пістолет випав з його руки, ковзнув по підлозі.

Тарго рушив через кімнату.

Конент скоса стежив за ним, але з місця не зрушив. Тарго пройшов повз нього, мало не зачепивши його. На Конентовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз. Воно ніби закам'яніло — тільки звужені в щілинки очі блищали з-під насуплених брів.

Коли Тарго був уже за крок від столу, Кортуей підняв свій пістолет, побілілим пальцем натис на гачок і вистрелив.

Молверн кинувся через кімнату й затулив собою Джін Едрієн — затулив від усіх, хто був у кабінеті.

Тарго подивився на свої долоні. Рот його скривила безглузда посмішка. Він сів на підлогу й притис обидві руки до грудей.

Кортуей знову підняв пістолет, але тут заговорив Конентів парабелум. Прогриміли два постріли, і руку сенатора залила кров. Його пістолет упав під стіл, і він нахилився, щоб підняти зброю, — його довге тіло зігнулося в дугу, так що над краєм столу видно було тільки хребет.

— Устань і отримай своє, продажна твоя душа! — вигукнув Конент.

Під столом прогримів постріл. Спина Кортуея зникла з очей.

За мить Конент обійшов стіл, нахилився, випростався.

— Ковтнув свинцю, — сказав він дуже спокійно. — Вистрелив собі в рот… От і нема в мене більше чистої і чесної руки в сенаті.

Тарго звалився на бік і закляк на підлозі.

Двері кабінету розчахнулись. Скуйовджений дворецький зазирнув з порога, розтулив рота, але побачив пістолет у Конентовій руці, тіло Тарго на підлозі — і так і не здобувся на слово.

Альбінос зіп'явся на ноги, помацав щелепу, зуби, похитав головою. Потім, тримаючись за стіну, підійшов до свого пістолета й підняв його.

— Гарний же ти в мене охоронець, — визвірився на нього Конент. — Ану, сідай за телефон. Виклич з управління поліції старшого нічного чергового капітана Меллоя — хай негайно виїздить сюди.

Молверн обернувся, простяг руку, підвів холодне підборіддя Джін Едрієн.

— Уже розвиднюється, золотко. І дощ, здається, вщух, — сказав він спроквола. Потім витяг свою нерозлучну фляжку. — Випий. Випий за упокій душі містера Тарго.

Дівчина похитала головою і затулила обличчя руками. Минуло ще багато часу, перше ніж здалеку почулося виття сирен.

10

Худенький, стомлений з вигляду хлопець у блакитній уніформі із срібними галунами та срібними ґудзиками притримав дверцята ліфта рукою в білій рукавичці й сказав:

— Вертун уже одужує, але на роботу ще не вийшов, містере Молверн. Старший посильний Тоні теж не з'явився. Одні гарують, інші вилежуються.

Молверн відповів з кутка кабіни, де він стояв разом з Джін:

— Це ти так гадаєш.

Хлопець почервонів. Молверн ступив ближче до нього і поплескав його по плечу:

— Не зважай на мене, синку. Я цілу ніч не спав — доглядав хворого приятеля. Ось тримай, купиш собі другий сніданок.

— Та що ви, містере Молверн. Я ж не хотів… Двері відчинилися на дев'ятому поверсі. Молверн з дівчиною пройшли коридором до номера 914. Молверн узяв з її руки ключ, відімкнув двері, прочинивши їх, устромив ключ із середини і сказав:

— Лягай спати й не прокидайся до вечора. Ось, візьми мою фляжку, ковтнеш трохи на сон грядущий. Краще спатиметься.

Дівчина пройшла до кімнати й мовила через плече:

— Я не хочу віскі. Зайди на хвилинку. Я тобі розповім дещо.

Він увійшов, зачинив за собою двері. Яскравий прямокутник сонячного світла лежав на килимі, торкаючись канапи. Молверн запалив сигарету, задивився на візерунки килима.

Джін Едрієн сіла, скинула капелюх, скуйовдила своє волосся. З хвилину помовчавши, вона сказала, немовби зважуючи кожне слово:

— Я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене зробив. Але я не розумію, навіщо воно все тобі.

Молверн відповів:

— Я міг би назвати кілька причин, але так чи так Тарго загинув, і якоюсь мірою винен у його смерті і я. Хоч якщо подумати я не просив його скрутити в'язи сенаторові Кортуею.

— Ти, звісно, вважаєш себе героєм, — відповіла дівчина, — але насправді ти просто йолоп, ладний перти на рожен заради першої-ліпшої босячки, що вскочила в халепу. Забудь про все це. Забудь Тарго й забудь мене. Ні він, ні я не варті були й хвилини твого часу. Я хотіла сказати це тобі, бо я поїду звідси, як тільки мені дозволять. Власне, я прощаюся з тобою, більше ми не побачимося.

Молверн кивнув, дивлячись на сонячний прямокутник на килимі. Дівчина провадила далі:

— Такі речі казати нелегко. Я зовсім не шукаю співчуття, називаючи себе босячкою. Я задихалася в стількох нічліжках, роздягалася в стількох дешевих шинках, так часто ходила голодна, так часто брехала людям, що інакше мене не назвеш. Через те я й не хочу, щоб ти водився зі мною.

— А знаєш, тебе приємно слухати, — всміхнувся Молверн. — Говори далі.

Вона метнула на нього погляд, тоді знов опустила очі.

— Як ти вже й сам здогадався, ніяка я не Джанні. Але ми з Джанні приятелювали, виступали в одному номері — «сестри-близнята», — коли ще модно було зображати сестер-близнят.

Ми переінакшили її ім'я, поділили його на двох: Ада і Джін Едрієн. Ясна річ, скінчилося тим, що наш номер освистали; тоді ми прибилися до мандрівної трупи. Але в Новому Орлеані трупа розпалася. Для Ади це була остання соломинка. Вона отруїлася снотворним. Я залишила собі її фотографії, бо вона розповіла мені все своє життя. І дивлячись на портрет того кощавого піжона з холодними очима, думаючи, як він кинув її напризволяще, я дедалі більше ненавиділа його. Ада була його дочка — це точно, можеш не сумніватися. Я навіть писала йому, просила допомогти їй, хоч трішечки допомогти, — й підписувала листи її ім'ям. Але він жодного разу не відповів. Тож коли вона отруїлась, я присяглася помститися за неї…

Дівчина замовкла, туго сплела пальці, а тоді рвучко розняла їх — немов хотіла зробити собі боляче.

— Сірано познайомив мене з Тарго, — помовчавши, сказала вона. — А Тарго — з Шенвером. Шенвер упізнав фотографії. У Сан-Франціско він був колись агентом розшукного бюро, що за контрактом із Кортуеєм стежило за Адою. Ну, а що було далі — ти знаєш.

— Чудово! — відказав Молверн. — Заслухатися можна! Мене тільки дивує, чому ти згадала про благородні мотиви тепер, а не раніше. Невже ти хочеш переконати мене, що робила все ще не заради грошей?

— Ні, гроші я взяла б. Але справа була не тільки в грошах. Кажу тобі: я — босячка.

Ледь усміхнувшись, Молверн відповів:

— Що ти знаєш про справжню босоту, що тобі відомо про справжніх злодіїв, золотко? Ти тільки спробувала обминути закон — і зразу ж упіймалась. А коли б і не впіймалась, ті гроші однаково не принесли б тобі щастя. То були б брудні гроші, а вони щастя не приносять. Повір мені — я знаю.

Вона здивовано, недовірливо поглянула на нього. Він торкнувся своєї щелепи, болісно скривився й повів далі:

— Я знаю, бо сам живу на брудні гроші. Мій батько розбагатів на будівельних махінаціях, а крім того, він брав хабарі й не гребував прибутками навіть від гральних закладів та борделів. Уся його політична діяльність була тільки засобом до самозбагачення. Заради грошей він не зупинявся ні перед чим. А коли багатство те розрослося настільки, що йому лишилося вже тільки сидіти й дивитись на нього, старий узяв та й помер. Але й мені його гроші щастя не принесли. І, мабуть, ніколи не принесуть. Бо ріс я в одному з ним лісі й успадкував усі його вовчі повадки. Я гірший за босяка, золотко. Я той паразит, що розкошує, навіть не крадучи, бо за нього вже накрав хтось інший. — Він струсив попіл на килим, насунув капелюха на очі й додав: — Поміркуй над цим і не втікай далеко, бо вільного часу в мене скільки хочеш і я тебе однаково наздожену. Поміркуй: чи не краще нам буде втекти разом?

Він рушив до дверей, спинився, ще раз глянув на сонячний прямокутник на килимі, потім на дівчину — і вийшов.

Коли двері за ним зачинилися, дівчина підвелась, перейшла до спальні і, як була, в шубці, упала на ліжко. Вона довго лежала, втупивши очі в стелю. Потім усміхнулась. І, всміхаючись, заснула.

Роберт Л. Фіш НАПАД НА ЛІТАК Оповідання

РОБЕРТ Л. ФІШ — сучасний американський прозаїк. Оповідання «Напад на літак» вперше опубліковано 1972 року.

Переклад: Мар Пінчевський.

Перекладено за виданням: Robert L. Fish. Hijack. Great Action Stories. New American Library. New York, 1977.

Був кінець літа, п'ята година дня, теплого, паркого, але ясного — лише на далекому обрії, над низьким Теннессійським узвишшям, яке на заході переходило в пласку рівнину, зависла тонка смужка хмар. Літак — реактивний «Боїнг-727», — ідучи рейсом Нью-Йорк — Новий Орлеан, на висоті 28 000 футів наближався до долини ріки Теннессі курсом на південний захід, і сонце, швидко опускаючись до виднокругу, освітлювало праву щоку другого пілота.

У вузькі двері з пасажирського салону до кабіни протиснувся радист. Поправляючи штани, він задоволено кивнув командирові екіпажу, вмостився в своєму кріслі, надів навушники й заходився крутити ручки приладів. Командир кілька секунд придивлявся до його спокійного, зосередженого обличчя, а тоді глянув через плече вниз. Там під сонцем зблиснула вода. Командир узявся за мікрофон, вимкнув тиху музику для пасажирів, привертаючи тим самим їхню увагу, і натис на кнопку, що перемикала радіо в салоні з магнітофона на мікрофон.

— Леді й джентльмени, говорить командир вашого літака. Під нами, трохи праворуч, ви бачите водоймище Уоттс-Бар, споруджене ВРБТ — Відомством розвитку басейну Теннессі. Пасажирам, що сидять ліворуч, видно греблю Уоттс-Бар і озеро Чікамога за нею. А ген на сході ті з вас, хто має гострий зір, можуть побачити Грейт-Смокі-Маунтінс…

Він акуратно повісив мікрофон і клацнув перемикачем; музика зазвучала знову. Майже відразу на щитку переговорної системи перед ним засвітилася лампочка. Нахилившись уперед, він натис на кнопку.

— Слухаю.

— Командире, говорить Кларісса. Сталося лихо.

— Лихо?

— Пасажир замкнувся в туалеті з Міллі. — Стюардеса квапливо повела далі, прагнучи уникнути непорозуміння — Це не флірт, командире. Це напад на літак. — У голосі її, що металево відлунював у тісній кабіні, вчувалося ледь стримане хвилювання.

Радист дивився на командира широко розкритими очима; другий пілот почав зводитися на ноги. Командир екіпажу Літлджон помахом руки звелів йому сісти.

— А де агенти безпеки?

— Один з них тут, зі мною…

— Передаси йому мікрофон. Але спочатку скажи — як пасажири?

— Вони ще нічого не знають.

— Чудово. Їм і не треба нічого знати. Давай агента.

По короткій паузі в динаміку озвався притишений чоловічий голос.

— Це я, командире. Сталося воно, очевидно, так: той тип пройшов у хвіст до туалету — ніхто навіть не глянув на нього, поки він туди йшов, — а там вихопив пістолет і змусив стюардесу ввійти разом з ним. Я розмовляв з нею крізь зачинені двері. Поки що він нічого поганого їй не зробив, але вона каже, він озброєний пістолетом і ножем, а також має пляшку з нітрогліцерином — принаймні так він твердить. Вона каже, рідина в тій пляшці густа й жовта. — Агент безпеки прокашлявся. — То що накажете робити?

— Нічого, — швидко і твердо відповів командир. — Вертайтеся на своє місце. Він змушує Міллі говорити за себе, бо тримає її між собою і дверима. Вертайтеся на своє місце. Нехай усі переговори візьме на себе Кларісса. Я зв'яжуся з Новим Орлеаном і попрошу інструкцій.

Радист уже викликав командно-диспетчерський пункт ново-орлеанського аеропорту. Обличчя в командира було закам'яніле. Він заговорив у мікрофон:

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Повісь на дверях того туалету табличку «Не працює». І подбай про те, щоб завіса на виході з салону була опущена. Як там Міллі, тримається?

— Тримається, сер. Хвилинку — вона щось каже. — І по паузі: — Ви мене слухаєте, командире? Міллі каже — він хоче, щоб літак завернув на Джексонвілл і там дозаправився.

— А куди йому, власне, треба? До Куби, приміром, нам палива більше ніж вистачить. Але нехай Міллі нагадає йому, що це все ж таки «Боїнг-727», а не «747».

— Гаразд, сер. Більше вона нічого не сказала.

— Вам що-небудь відомо про нього?

— У списку пасажирів він значиться як Чарлз Вогнер з Хартфорда. Сидів у шістнадцятому ряду, біля проходу. Коли ми піднялися з Кеннеді, я подала йому ленч…

— Як він виглядає?

Кларісса відповіла не зразу й не досить упевнено.

— Як?.. Як усі. Років тридцяти п'яти, волосся трішечки задовге, але вже обрідне…

— Випив він багато?

— Та ні — тільки склянку пива. П'яний він не був, щодо цього я певна. Що я маю робити, сер?

— Нічого. Вдавай, ніби в тебе там якась справа — на випадок, якщо когось зацікавить, чого ти там застряла. Зразу ж повісь на дверях табличку. І пам'ятай про завісу. І негайно повідомляй мене, якщо…

Радист крутнувся в кріслі:

— Новий Орлеан слухає. Я вже назвався.

— У нас біда, — сказав командир у мікрофон. — Піратський напад.

— Давайте деталі.

— Нападник замкнувся в туалеті з однією з наших стюардес. Озброєний кількома видами зброї. Можливо, також пляшкою з нітрогліцерином. З опису, в усякому разі, схоже на це.

— Куди йому треба?

— Поки що — в Джексонвілл. Але тільки для того, щоб дозаправитися.

— Заждіть, — мовив голос. — Я зв'яжуся з начальством і вийду на вас знову.

Командир зосереджено дивився вперед, твердо тримаючи в руках штурвал. Швидко вечоріло. Чекання тривало нескінченно довго, атмосферні перешкоди били по нервах. Аж ось перешкоди зникли, і по радіо зазвучав голос — більш упевнений і категоричний.

— Командир Літлджон? З вами говорить начальник служби безпеки ново-орлеанського аеропорту. Вам надано дозвіл змінити курс і йти на Джексонвілл.

Другий пілот уже шукав у сумці з маршрутними картами потрібні аркуші. Командир почав плавно виконувати віраж, йому спало на думку, що непогано було б випередити запитання пасажирів, і, ввімкнувши салон, він заговорив:

— Леді й джентльмени, щоб дати пасажирам на другому боці літака змогу бодай у цих сутінках побачити комплекс споруд ВРБТ…

По завершенні широкого кола ніс літака був уже спрямований на південний схід. Швидко поночіло. Знову почувся голос начальника служби безпеки:

— Хвалю за винахідливість, командире. Ясна річ, врешті доведеться сказати їм правду. А тим часом виходьте на зв'язок з Джексонвіллом. Їх уже повідомили. Ми теж слухатимемо вас.

— Гаразд, — відповів Літлджон і зазирнув через плече другого пілота в маршрутну карту.

В цю мить озвався голос Кларісси:

— Командире!

Літлджон аж навіть якось неохоче відірвався від згорнутої карти й випростався.

— Слухаю.

— Він вимагає грошей. Викупу за пасажирів і за літак. Вимагає, щоб гроші вже чекали на нього в Джексонвіллі. Інакше, мовляв, він спочатку порішить Міллі, а потім висадить у повітря літак.

— І скільки ж він править?

Кларісса судорожно ковтнула.

— Чве… чверть мільйона доларів.

Літлджон і бровою не ворухнув. Узявшись за мікрофон, він мовив:

— Новий Орлеан, як чуєте мене?

Інший голос відповів:

— Це вже Джексонвілл. Чуємо вас дуже добре.

— Нападник вимагає чверть мільйона доларів.

— Ми це почули. Хто він?

— Зареєстрований у нас як Чарлз Вогнер з Хартфорда, штат Коннектікут.

— Чи ставить він ще якісь вимоги?

— Хвилинку. — Командир поклав мікрофон, натис на кнопку переговорної системи. — Кларіссо, чи висуває він ще якісь вимоги?

— Так, сер. Цілу купу. Видно, усе обміркував наперед. Я ледве встигала записувати. — В руці Кларісси зашурхотів папірець; потім тон її голосу раптом змінився. — Даруйте, сер, але цей туалет не працює. Так, той другий працює. Прошу, сер. — Вона знову притишила голос. — Якийсь пасажир. Я повісила табличку, та все одно лізуть…

— Біс із ними. Читай.

— Зараз, сер. Тож вимоги його такі: гроші приготувати в дорожній сумці, банкноти — не менш як п'ятдесятидоларові й не більш як стодоларові, пачками по двадцять п'ять тисяч у кожній. Літак має приземлитися на сімсот двадцять п'ятій злітно-посадочній смузі джексонвіллського аеродрому, якнайдалі від будинку аеропорту.

— Хвилинку, — урвав її Літлджон і промовив у мікрофон. — Безпеко, як чуєте нас?

— Чуємо вас добре. Давайте далі.

— Читай далі, Кларіссо.

— Читаю, сер. До літака щоб ніхто не наближався. Пасажирам він дозволить зійти. Після того вийде з туалету. Гроші мають бути передані так, щоб ніхто сторонній до середини літака не заходив. І на додачу до всього, йому потрібні два парашути.

— Два?

— Атож, два. Один спортивний, а другий — армійський, стандартного зразка.

Чути було, як начальник служби безпеки в Джексонвіллі звелів комусь:

— Негайно зв'яжіться з Американською асоціацією парашутистів — нехай повідомлять усе, що знають про Чарлза Вогнера. — Потім він знов заговорив у мікрофон. — Ще що, командире?

— Кларіссо?

— Більше нічого, сер. Поки що. Він каже — дальші інструкції дасть, коли ми приземлимося.

— Гаразд. — Літлджон відпустив кнопку переговорної системи й проказав у мікрофон — Алло, безпеко. Вам доведеться прийняти нас на смугу сімсот двадцять п'ять незалежно від напрямку вітру.

— Ясна річ.

— А як буде з грошима, що їх вимагає нападник?

— Вони чекатимуть на нього. Не знаю, чи довго він ними тішитиметься, але ми їх йому дамо. І парашути теж.

— Гаразд, — сказав Літлджон. — Самі розумієте — не хочеться втрачати Міллі. Не кажучи вже про літак, повний пасажирів.

Йому не відповіли. Він вимкнув мікрофон, зосередив усю увагу на приладах. Призахідна заграва була тепер у них за хвостом, під. крила заповзали тіні Смокі-Маунтінс. Ось і промінь джексонвіллського радіомаяка; літак плавно ліг на крило й увійшов у повітряний коридор, прямуючи тепер майже точно на південь. Двигуни розмірено гули в дедалі густішій темряві; лампочки в кабіні освітлювали напружені обличчя пілотів. Нарешті попереду засяяли вогні Джексонвілла, світла пінява смуга позначила лінію пляжу, що зникала в напрямку Сент-Огастіна. Літак почав знижуватися. З полегкістю зітхнувши, Літлджон передав керування другому пілотові, який відразу ж зв'язався з диспетчерським пунктом. Командир екіпажу взяв на себе завдання оповістити пасажирів. Він натис на відповідну кнопку й безбарвним голосом проказав:

— Леді й джентльмени, це знову говорить командир вашого літака. Через несприятливі погодні умови ми змушені приземлитися в аеропорту Джексонвілла, штат Флоріда. Представник авіакомпанії в аеропорту пояснить вам детальніше причини затримки й подбає про те, щоб вас якнайшвидше доставили до місця призначення. Даруйте за цю незручність. А тепер, будь ласка, застебніть прив'язні ремені, підійміть спинки своїх крісел і до посадки не куріть…

Автозаправники вже завершували свою роботу; коли автобус з пасажирами від'їхав, його місце зайняв легковий фургон, з якого вийшли двоє чоловіків.

Один тримав у руках малий парашут і дорожню сумку; другий ніс більший парашут. Вони піднялись алюмінієвим трапом, не заходячи до середини літака, поклали свою ношу на підлогу, кивнули блідій Кларіссі, тільки подивилися в напрямку туалету й почали спускатися. Вони виглядали як агенти ФБР і, власне, агентами ФБР і були.

Із своєї кабіни командир екіпажу Літлджон постежив за ними, а коли їхній фургон, розвернувшись, від'їхав, — підніс до уст мікрофон.

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Що робимо далі?

— Хвилинку… — Запала довга мовчанка. Внизу автозаправники втягували в себе трубопроводи, мов чудовиська, що ковтають величезні макарони. Нарешті Кларісса заговорила — Командире, він хоче, щоб спочатку ми взяли курс на Майамі. Він хоче, щоб ми йшли на мінімальній швидкості — миль двісті на годину, не більше — й на висоті дві тисячі футів. І щоб задні пасажирські двері іззовні не взяли на клямку…

На диспетчерському пункті почули це і втрутилися в розмову.

— Командире, з вашого літака можна стрибати з парашутом?

— Саме з мого — можна, — відповів Літлджон. — Видно, через те він і обрав сімсот двадцять сьомий. З сімсот сьомого чи сорок сьомого він стрибнути б не зміг. Певно, знається на льотній справі. Або посидів над книжками, готуючись до цього трюку.

На диспетчерському гмукнули.

— За чверть мільйона доларів можна й над книжками посидіти. І навіть уперше в житті стрибнути з парашутом. У тих списках парашутних клубів, що їх ми встигли переглянути, такого прізвища нема.

— Можливо, він це прізвище взагалі вигадав.

— Атож, можливо, що й вигадав. Чи не страшна розгерметизація на такій висоті — коли він відчинить двері?

— Ні, на висоті двох тисяч футів не страшна. І Флоріда — суцільна рівнина. До того ж, якщо ви навіть візьмете ті двері на клямку, він однаково зможе відчинити двері аварійного виходу. — В голосі Літлджона вже бриніла напруга — давалося взнаки задовге чекання. — Ну, то що ми вирішуємо?

Після тривалої мовчанки озвався новий голос:

— Командире, з вами говорить майор військово-повітряних сил Віллобі. Ви особисто маєте якісь пропозиції?

— Ну, — спроквола проказав Літлджон, — почнемо з того, що полетимо над морем; у воду він не стрибне. Це дасть вам можливість підняти кілька літаків і перехопити мене де-небудь у дорозі. Звісно, довго летіти над водою він нам не дозволить, але того часу може якраз вистачити, щоб організувати супровід. А супровід — це вже щось.

Тут втрутився другий пілот — хлопець з неабияким воєнним досвідом.

— Якщо він зважиться на затяжний стрибок — хоча б на п'ятсот футів — вони його вночі нізащо не помітять.

— Ну, тут діло таке: догнав не догнав, а погнатися можна.

— Гаразд, я цю пропозицію приймаю, — сказав майор Віллобі. — Я постараюся розчистити для вас якнайдовший коридор понад берегом. Всі літаки з вашої дороги я відведу — хоч загалом між аеропортами ваш маршрут буде набагато нижчий від рейсових. Постарайтеся продержатись над водою до Дейтони. Ми забезпечимо супровід щонайпізніше з Дейтони. Згода?

— Згода.

— Командире, — тривожно озвалася Кларісса. — Він починає нервуватися.

— Скажи йому, що ми вже вирушаємо, — відповів Літлджон і натис на кнопку стартера.

Велика машина розвернулася, рушила смугою, набираючи швидкості, відірвалася від землі й почала круто набирати висоту. Вогні міста швидко відбігали геть, а потім мовби сплющилися, коли «Боїнг» ліг на курс. Літлджон повів літак над морем, тримаючись за якусь милю від берегової лінії. З Джексонвілла по радіо спитали:

— Що поробляє наш герой?

— Біс його знає, — відповів Літлджон. — Гадаю, він от-от вийде з тієї тісної кабінки й відразу побачить, що ми летимо над водою. А тоді… — Він знизав плечима, і це відчулося в його голосі. — А тоді подивимося, що він зробить.

— Ви ж ні в якому разі не вимикайте зв'язку з нами.

— Могли б і не казати.

— Командире!

— Слухаю, Кларіссо.

— Він готується вийти.

Літлджон квапливо заговорив:

— Кларіссо, шнур від твого мікрофона дотягнеться до другого крісла від проходу. Я наказую тобі сісти там і пристебнутись, а Міллі нехай сяде й пристебнеться в першому кріслі, як тільки вийде. Мені однаково, як стрибатиме той тип — вперед ногами чи сторч головою, але я не хочу, щоб ви з Міллі важили життям коло відчинених дверей. Ти мене зрозуміла?

— Так, сер. Хвилинку… — І по короткій паузі: — Я вже пристебнулася, командире. — Нараз голос її змінився. — Командире, вони вийшли…

— Як там Міллі?

— Бліда, як смерть. Воно й не дивно. Міллі, сідай сюди. Пристебнися. — На хвильку запала тиша; всі в кабіні прикипіли очима до малого обтягненого тканиною динаміка. — Командире, він дивиться вниз, на воду. Він каже — якщо ви негайно не повернете в бік суходолу, він уб'є спочатку Міллі, а потім мене. Командире, він… він таки зробить це.

— Повертайте, — відразу ж наказали з Джексонвілла.

— Тим більше, що ми вже тут і йдемо за вами, — долинув голос майора Віллобі.

Літлджон відразу почав виконувати віраж: під ними побігли вогні Кресент-Біча —яскраве сузір'я, обмежене полотном автостради А1А.

— Командире…

— Слухаю, Кларіссо!

— Він каже…

— Дай йому мікрофон.

— Хвилинку. — Тиша, потім: — Командире, він відмовляється говорити в мікрофон. Каже, щоб ми взяли курс на Окалу, а від неї завернули на Нейплс, не змінюючи швидкості й висоти. Каже, коли ви побачите Нейплс, можете виходити з кабіни — на той час його вже тут не буде.

Голос начальника служби безпеки з Джексонвілла наказав:

— Робіть, як він каже, командире. Не треба ризикувати. Літаки майора ідуть за вами назирці, а крім того, ми підняли на ноги поліцію в усіх містах і містечках — усі виглядатимуть парашутиста. Він од нас далеко не втече.

— Взагалі-то в центральній Флоріді безлюдних місць вистачає, але вам видніше, — мовив Літлджон. — До речі, як уже на те пішло, чи не могли б ви розчистити для нас коридор з Нейплса до Майамі — на пристойній висоті — і замовити на ніч номери в якому-небудь готелі?

— Буде зроблено.

Знову почувся схвильований голос Кларісси.

— Командире, він вимагає, щоб ми перейшли до кабіни, — не хоче, щоб ми бачили, де він вистрибне…

Літлджон зітхнув.

— Гаразд, тільки давайте я спочатку трішечки накреню машину, щоб вас не винесло в ті двері. Тепер ідіть.

В кабіні напружено чекали. Нарешті в двері постукали, потім вони відчинилися і досередини протислися дві перелякані стюардеси. Вони зачинили за собою двері. Після тяжкого випробування Міллі була зовсім бліда; Кларісса злегка підтримувала її. Літлджон запитально подивився на дівчат.

— Нічого, вона отямиться, — сказала Кларісса.

Літлджон зціпив зуби й подивився вниз. Під носом літака з'явилось і зникло Дейд-Сіті, а тоді зачорніли простори південно-західної Флоріди. На нестерпно повільній швидкості двісті миль на годину літак, здавалося, ледь повз. Аж ось нарешті в нічній темряві попереду заблимали вогні західного узбережжя. Радист звів голову й оголосив:

— Наближаємося до Нейплса.

Всі п'ятеро задивилися вниз; вогні міста пропливли під ними, й вони опинилися над Мексіканською затокою. Літлджон обернувся до другого пілота.

— Ну, що, Майку, може, підеш глянеш? Тільки обережно.

— Гаразд, — відповів другий пілот і протиснувся повз стюардес у прохід порожнього салону. Хапаючись руками за спинки крісел, він пройшов у хвіст, а тоді повернувся до розчинених дверей кабіни, що розгойдувались і раз у раз грюкали. Забравшись до кабіни, він зачинив двері.

— Зник!

— Ми його проґавили, — озвався розчарований голос майора Віллобі.

— Знайдеться, знайдеться. Нікуди він од нас не дінеться, — заспокійливо мовили з Джексонвілла. — Весь, ваш маршрут у нас як на долоні, ми прочешемо кожен квадрат. Ну, а ви, командире, прямуйте до Майамі. Доброї вам ночі й успіхів у житті.

— Дякую, — відповів Літлджон і вимкнув мікрофон. Потім, повільно збільшуючи швидкість, сказав: — Ну, що ж, дітки, день був тяжкий. Поїхали відпочивати.


Вийнявши і склавши на підлозі купу маршрутних карт, командир екіпажу Літлджон знову сунув руку в сумку.

— По п'ятдесят тисяч на брата, — стиха мовив він. — Зовсім непогана платня за нескладний, але добре обміркований план і кілька годин роботи. Тим більше, коли врахувати, що податок з неї не беруть.

— Я мала б одержати більше за кожного з вас, — похмуро проказала Міллі. — Я ж цілих п'ять годин — п'ять розтриклятих годин! — простовбичила в маленькому туалеті з мерцем за спиною!

— А я? — вибухнула Кларісса. — Гадаєш, мені було легко? Мені ж довелося виштовхувати його в ті проклятущі двері. Хоч я і прив'язалась, а мало не збожеволіла від страху — могла ж запросто вилетіти разом з ним!

— А мені довелося порішити того сердегу, — зауважив радист.

Другий пілот не звертав уваги на ці нарікання. Він акуратно складав свою частку грошей у «дипломат».

— Чарлз Вогнер, — мовив він урешті сам до себе. — Нещасливець, якому припекло до туалету не тоді, коли треба. Цікаво, з чого він жив?

ЗМІСТ

Крісті Агата. Знахідка у бібліотеці

Крісті Агата. Свідок обвинувачення

Крісті Агата. Червоний сигнал

Мортон Джон Б. Алібі мерця

Браун Фредерік. У кожного своє хобі

Чандлер Реймонд. Золоті Рибки

Чандлер Реймонд. Постріл в ресторані Сірано.

Фіш Роберт Л. Напад на літак

Примітки

1

Slack — повільний, млявий (англ.).

(обратно)

2

Відомий середньовічний замок в Англії.

(обратно)

3

Cherchez I'homme — шукайте чоловіка (франц.).

(обратно)

4

За англійською народною баладою, король Кофетуа на схилі віку закохався в молоду жебрачку і одружився з нею.

(обратно)

5

Офіційна установа в Лондоні, де зберігаються папери про народження, шлюб та смерть громадян країни.

(обратно)

6

Психіатрична лікарня для злочинців.

(обратно)

7

Передмістя Лондона, де живуть переважно бідняки.

(обратно)

8

Соверен — золота монета вартістю в один фунт стерлінгів.

(обратно)

9

Західна провінція Канади.

(обратно)

Оглавление

  • Агата Крісті ЗНАХІДКА У БІБЛІОТЕЦІ Повість
  • Агата Крісті СВІДОК ОБВИНУВАЧЕННЯ Оповідання
  • Агата Крісті ЧЕРВОНИЙ СИГНАЛ Оповідання
  • Джон Б. Мортон АЛІБІ МЕРЦЯ Оповідання
  • Фредерік Браун У КОЖНОГО СВОЄ ХОБІ Оповідання
  • Реймонд Чандлер ЗОЛОТІ РИБКИ Повість
  • Реймонд Чандлер ПОСТРІЛ В РЕСТОРАНІ СІРАНО Повість
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  •   10
  • Роберт Л. Фіш НАПАД НА ЛІТАК Оповідання
  • ЗМІСТ
  • *** Примечания ***