Казки барда Бідла [Джоан Кетлін Ролінґ] (fb2) читать постранично, страница - 2

Жив собі колись добрий старий чарівник, який щедро й мудро вдавався до чарів сусідам на добро. Не бажаючи розкривати справжнє джерело своєї сили, він удавав, ніби його відвари, зілля й протиотрути самі собою, вже готові, з'являються з казанка, який він називав своїм щасливим горщиком Люди приходили до нього зі своїми бідами звідусіль, і чаклун охоче помішував у казанку вариво, вирішуючи їхні проблеми.

Цей чарівник, якого всі любили, дожив до глибокої старості, а тоді вмер, залишивши всі свої пожитки єдиному синові. Син був геть інакший, ніж його лагідний батько. Він вважав, що ті, хто не володіють чарами, нічогісінько не варті, і часто дорікав батькові за звичку надавати сусідам магічну допомогу.

По смерті батька син знайшов у старому казанку пакуночок зі своїм ім'ям. Він його розгорнув, сподіваючись побачити золото, однак там лежала м'яка товста пантофля, занадто мала, щоб її можна було взути. А в пантофлі лежав клаптик пергаменту з написом: «З марною надією, синку, що це тобі ніколи не знадобиться».

Син вилаявся, проклинаючи батькову старечу недоумкуватість, і жбурнув пантофлю назад у казанок, надумавши надалі скидати в нього сміття.

Того ж вечора у двері постукала якась селянка.

— Пане, мою внучку обсипало бородавками, — звернулася вона до нього. — Ваш батько зазвичай готував у старому казанку спеціальну припарку...

— Іди геть! — крикнув син. — Чхати я хотів на бородавки твого дівчиська!

І грюкнув дверима просто в старої перед носом.

Одразу ж із кухні долинув голосний брязкіт і гупання. Чаклун засвітив чарівну паличку, відчинив кухонні двері і, на свій превеликий подив, побачив старий батьків казанок. Той відростив собі мідну ногу і стрибав на ній посеред кухні, страхітливо брязкаючи й гупаючи по кам'яній підлозі. Чаклун здивовано наблизився, одначе відсахнувся, коли побачив, що казан рясно вкритий бородавками.

— Яка гидота! — вигукнув молодий чаклун і спробував той казанчик спершу «щезнути», потім відчистити чарами і, врешті-решт, вигнати з хати. Однак жодне закляття не подіяло, і він не зумів перешкодити казанкові пострибати за ним з кухні аж до самого ліжка, голосно брязкаючи й гупаючи на кожній дерев'яній сходинці.

Цілісіньку ніч чаклун не міг склепити очей через гупання бородавчастого старого казанка біля ліжка, а вранці казан пострибав услід за ним до стола. «Брязь, брязь, брязь», — брязкав мідноногий казан, і не встиг чаклун з'їсти хоч ложку каші, як у двері знову постукали.

На порозі стояв дід.

— Пане, щось сталося з моїм старим віслюком, — пояснив він. — Чи загубився, чи його вкрали, а без нього я не можу завезти на ринок свій товар, і моя родина ввечері зостанеться голодна.

— А я вже зараз голодний! — заревів чаклун і грюкнув дверима перед дідовим носом.

«Брязь, брязь, брязь», — і далі брязкав мідною ногою по підлозі казан, тільки тепер до цього брязкоту додалося ще й ревіння віслюка та стогін голодних людей.

— Тихо. Замовкни! — верескнув чаклун, проте жодними чарами не міг угамувати бородавчастий казан, що, ревучи, стогнучи й брязкаючи, цілісінький день стрибав за ним, куди б він не йшов і за що б не взявся.

Увечері в двері постукали втретє — на порозі стояла молода жінка, ридаючи так, наче серце їй ось-ось розірветься.

— Моя дитинка тяжко захворіла, — сказала вона. — Поможіть нам! Ваш батько казав приходити, якщо станеться якесь лихо...

Але чаклун грюкнув дверима і перед нею.

Казан-мучитель тепер по вінця наповнився солоною водою і, стрибаючи, розхлюпував по підлозі сльози, і ревів, і стогнав, і ще більше вкривався бородавками.

І хоч до кінця тижня селяни більше не підходили до чаклунової оселі, щоб попросити помочі, та казанок усе одно торочив йому про їхні численні біди й хвороби.

Минуло кілька днів, і він уже не тільки ревів, стогнав, ридав, стрибав і вкривався бородавками, а й задихався, блював, плакав, мов дитя, скавчав, як пес, і відригував цвілим сиром, кислим молоком та цілими полчищами голодних слимаків.

Чаклун не міг ні спати, ні їсти, бо казанка неможливо було вигнати, вгамувати чи стишити.

Врешті чаклун уже не здужав терпіти.

— Приходьте до мене з усіма своїми бідами, негараздами й горем! — заволав він, вибігши серед ночі на сільську вулицю, і казан пострибав за ним. — Скоріше! Я вас вилікую, зцілю і втішу! Я маю батьків казанок і всім вам зроблю добре!

І побіг вулицею, розкидаючи в різні боки замовляння, а клятий казан не відставав ні на крок.

В одній хатині маленька дівчинка позбулася вві сні усіх бородавок. Загубленого віслюка знайшли в далеких вересових хащах і лагідно завели в стайню. Хвору дитинку скупали в материнці й вона стала здорова й весела. Біля кожної оселі, в яку залетіла хвороба чи горе, чаклун робив усе, що міг, і поступово казанок у нього за спиною перестав стогнати й блювати, вгамувався, очистився і заблищав.

— Ну що, казанчику? — спитав, трясучись, чаклун, коли почало сходити