загрузка...
Перескочить к меню

В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) (fb2)

- В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) 1675K (скачать fb2) - Іван Ільєнко

Настройки текста:




Іван Ільєнко В ПАЗУРАХ У ДВОГЛАВОГО Українство під царським гнітом (1654 — 1917)

Слово про Івана Ільєнка

З Іваном Олександровичем мені пощастило познайомитись у січні 1985 року, коли він прийшов до редакції «Літературної України», у відділ публіцистики. День у день, спілкуючись по спільній праці, обмінювалися думками щодо тих чи тих публікацій, зачіпали також явища суспільного життя, літератури. А час був непростий, щиро сказати, просто ганебний. По завершенні брежнєвщини один за одним йшли в небуття генсеки, і по всьому відчувалося, що мають настати якісь зміни, бо й економіка, і суспільне й духовне життя зайшли в глухий кут. Спільність думок і поглядів здружили нас, а коли настала горбачовська «перебудова», зросли надії і сподівання на кращі, принаймні вільніші часи. Адже хто-хто, а працівники «ідеологічної сфери», як тоді казали, мабуть, дужче за інших спізнали важку руку тоталітарного режиму. Не минула «чаша сія» й Івана Ільєнка. Навчаючись в аспірантурі Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він видав у видавництві «Молодь» у популярній серії «Життя славетних» книжку «Г. Квітка-Основ’яненко», і пильні літературознавці угледіли якісь націоналістичні збочення чи ухили, публічно й друкованим словом шпетили автора, а затим було йому запропоновано лишити аспірантуру «за власним бажанням». Так само згодом змусили його піти з посади директора меморіального музею Лесі Українки, бо не зміг в усьому годити чиновникам від культури… Тож хай і повільно, а часи змінювалися на краще, поновився процес реабілітації державних діячів, так званих «ворогів народу», відкрився доступ до архівних матеріалів, що стосувалися письменників, в’язнів і смертників гулагів, із забуття й заборон поверталися не тільки імена, а й твори літераторів, що досі були приховані від читачів. І тут, сказати б, в Івана мовби виросли крила, він сповна віддався цій благородній меті, працював у архівах, писав від редакції прохання до «відповідних інстанцій» про надання певних документів, матеріалів, зустрічався з людьми, родичами письменників, які полягли її катівнях НКВД або скоро відійшли після колимських поневірянь.

День у день, віддаючись редакційній роботі, Іван знаходив час, переважно нічні години, для роботи над давно задуманою книжкою про М. Рильського, зокрема про замовчувані факти переслідування, перебування в Лук’янівській в’язниці. Нариси про реабілітованих літераторів увійшли до збірника «З порогу смерті», який підготував письменник О. Мусієнко. А розповіді про незнані, трагічні сторінки життя, тяжку долю А. Кримського, М. Вороного, В. Науменка, Остапа Вишні, Зінаїди Тулуб склали власну книжку «У жорнах репресій». Не шкодував Іван часу і зусиль, аби залучити до висвітлення цієї теми істориків, письменників, усіх, хто міг би подати документи, спогади, простежити долю людей — жертв тоталітаризму. Тісно заспілкувалися з ним відомий історик Ю. Шаповал, заступник голови СБУ генерал В. Пристайко, а потім Іван Олександрович став їм добрим помічником, порадником при підготовці документальних книжок про голодомор тридцять третього, про трагічне десятиріччя М. Грушевського в Радянській Україні.

Можна тільки дивуватися, як за таким огромом роботи викроював він години для роботи над цією справді капітальною працею, що вимагала глибокого занурення в історичні джерела, переважна більшість яких досі була за сімома замками або ж уперше потрапила в Україну.

Серед близьких йому людей цих украй напружених років була й Людмила Волянська—Шара зі США. Про це знайомство, їхнє спілкування варто розповісти докладніше, бо так уже сталося, що саме завдяки її турботам, фінансовій допомозі й з’явилася па світ ця його лебедина пісня. Цій дружбі він завдячував мені. А було це так. Під час Шевченківських свят на Чернігівщині, на крутому зеленому пагорбі над тихим Словом, де «три верби схилилися, мов журяться вони», разом із Анатолієм Солов’яненком, іншими митцями співала й Лілея Волянська з Канади, донька Людмили Іванівни. Згодом познайомились, розбалакались. Виявилось, що дід її, батько Людмили Іванівни, був серед патріотично налаштованої молоді, що рушила на захист України під

Крути, і серед тих небагатьох, котрим судилося жити. Зрозуміло, пізніше, 30-го, і його дістала «червона куля» в катівні НКВД. Отож познайомившись з Лілею Волянською, а згодом і з її матусею Людмилою Іванівною, я на їхнє прохання звернувся з листом від редакції до СБУ з проханням розшукати справу Івана Шарого. На щастя, вона збереглася, значилась № 242 у Полтаві. Згодом деякі подробиці життя Івана Шарого допоміг з’ясувати Іван Олександрович, який саме тоді упорядковував збірник «Герої Круг», куди увійшов і мій нарис «Справа № 241: І. Шарий та інші». До речі, Лілея та Людмила Волянські теж взяли участь у поповненні цієї книжки. Так склалася наша дружба, творчі взаємини… Вересневого вечора 1996




Загрузка...

Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

загрузка...