Декамерон [Джованні Бокаччо] (fb2) читать постранично, страница - 2

середньовічній літературі історії кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. Закінчив цей роман Боккаччо пізніше, вже виїхавши з Неаполя і значно охоловши, за твердженням академіка О. Веселовського, до задуму, що так його захопив колись. У часі між початком і завершенням «Філоколо» Боккаччо написав дві поеми октавами. Це «Філострато» — опрацювання епізоду, запозиченого з «Роману про Трою» французького поета Бенуа де Сент-Мора, і «Тезеїда», поема, писана на античний сюжет. Як і в попередніх творах Боккаччо, любовна тематика переважає в цих поемах.

Ранні твори Боккаччо — це підготовчий етап, ніби вступ, що провіщає наступний розквіт творчості письменника. Дослідники знаходять тут не одну цікаву деталь, не один зародок того, що потім дістало глибший вираз у дозрілих творах Боккаччо. Історики літератури в заслугу молодому письменникові ставлять, приміром, те, що він перший запровадив до «великої літератури» октаву — строфу, яка доти зустрічалася тільки в італійських народних співців, а починаючи від поем Боккаччо, тріумфально пройшла по всіх європейських літературах та й досі ще не вийшла з поетичного вжитку (зокрема, й в українській поезії). Відзначають і те, що своєю «Тезеїдою» Боккаччо розпочав довгу низку епопей на класичний зразок, з використанням Вергілієвої «Енеїди». Це все так. А проте ранні твори Боккаччо не пережили своєї доби, і звичайний читач не звертається до них уже навіть на батьківщині письменника.

Близько 1340 року Джованні Боккаччо залишив Неаполь і повернувся до Флоренції, куди його викликав батько. Причиною цього, можливо, було грандіозне банкрутство, що спіткало, в числі інших, торговельно-банкірську родину Барді і, відбившись на цілій Флоренції, зруйнувало й добробут письменникового батька, який тим часом іще й овдовів.

Боккаччо не без болю розлучався з усім тим, до чого він звик протягом понад десятьох років. Адже це була не просто зміна місця, але й зміна обставин, що вирвала письменника з того літературного середовища, в якому він уже почав посідати помітне місце, відірвала його від того, що було дороге його серцю. Дехто з біографів висловлює припущення, що Боккаччо ще кілька разів на короткий час повертався до Неаполя. Твори, писані вже в Флоренції, довго ще продовжують живитися спогадами та настроями неаполітанського періоду.

Перший з творів, писаних у Флоренції, — «Амето» (1341), пастуша ідилія, суміш прози з віршами, її тема — сила кохання, що підносить, ушляхетнює навіть грубу, тваринну вдачу. Згодом ми зустрінемося з цією темою в «Декамероні» (перша оповідка п'ятого дня). Наступним, 1342 роком датується алегорична поема «Любовне видіння». Як і «Божественна комедія» Данте, творчістю якого так захоплювався Боккаччо, вона писана терцинами. Але на відміну від свого попередника, Боккаччо далекий від аскетичних ідеалів. Як говорить С. Мокульський, може, навіть «всупереч суб'єктивним намірам Боккаччо, його поема перетворюється на справжній гімн земному світові, земній красі, почуттєвому коханню»^[1].

Наступний твір Боккаччо, поема в октавах «Ф'єзоланські німфи» (1344—1345)^[2] — трагічна історія кохання пастуха Афріко до німфи Мензоли. Боккаччо тут досягає найбільшої простоти в розповіді, найбільшої майстерності в володінні віршем. На загальну думку, ця поема — найвище досягнення Боккаччо-поета, єдиний поетичний його твір, до якого часом звертаються й теперішні читачі. Не встановлена дата написання невеликої повісті «Елегія донни Ф'ямметти», частіше званої «Ф'ямметта». Найпевніше, що вона виникла десь близько 1346 чи 1348 року. Це твір, позначений печаттю творчої дозрілості. Майже позбавлена сюжету, ця повість є сповіддю жінки, яку покинув коханець. У цьому творі (як, зрештою, і в деяких попередніх) історики літератури вишукують автобіографічні мотиви, тільки тут автобіографічний матеріал дано, так би мовити, в перелицьованому вигляді: письменник нібито об'єктивізує те, що він пережив сам, коли його покинула Марія Аквіно. У творі власний життєвий досвід приписано Ф'ямметті (пригадаймо, що саме під цим ім'ям у творах Боккаччо оспівана Марія). Звичайно, нові дослідники (наприклад, М. Брамер у передмові до польського видання «Декамерона» 1957 року) вважають, що це надто квапливе, ні на чому не засноване ототожнення.

Історики літератури одностайно визнають, що «Ф'ямметта» — перший зразок того жанру, якому в майбутньому судився такий блискучий розвиток, — психологічного роману. Ось що говорить акад.О. Веселовський у своєму класичному дослідженні «Боккаччо, його середовище й сучасники»: «Перед тим література епосу опрацьовувала канву зовнішніх подій з типовими характеристиками героїв, а мотиви особистого життя знаходили свій вираз у ліриці, але відкладались тут у формах, обмежених умовами рицарських відносин; людину не вичерпувано до дна, почуття аналізовано під відомими, небагатьма кутами зору, під призмою умовного платонізму; звідси вбогість