Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.Походження та дії гунів. [Анатолій Миколайович Кіндратенко] (fb2) читать онлайн

Кіндратенко А.М.

Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.

Походження та дії гунів.

Книга І.

Гуни в описі Амміана Марцеліна

та в повідомленнях інших письменників.

Ця робота є першою із серії робіт про гунів, що в своїй основі використовують першоджерела, тобто повідомлення Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Йордана та інших тогочасних письменників. В ній на основі повідомлення А.Марцеліна, деяких грецьких та латинських письменників І\/-\/І століть, аналізі історичного та археологічного матеріалу, а також робіт сучасних істориків-гунологів доводиться, що гуни, які панували в Європі в кінці IV- першій половині V століть, яким вклонялися та платили данину Східна та Західна Римські імперії, які підготували грунт для Великого переселення слов'ян в V-VІІ століттях, були нашими предками, антами-праукраїнцями.

Загальноприйняте уявлення про гунів як про кочові азійські орди, що прийшли в Русь-Україну з Азії, яке подається в монографіях, підручниках та посібниках, є безпідставним наслідком фантазії на історичну тему, не грунтується ні на яких археологічних, етнографічних, лінгвістичних чи історичних даних, і має бути відхилене як хибне.

Передмова

В українській історіографії про гунів написано так мало, що це викликає неприховане здивування. Всі історики, від Михайла Грушевського до найсучасніших, пишуть одне й те саме, немов би змовились: гуни - кочові азійські орди тюркського або монгольського походження, що вторглися з-поза Волги й майже сто років потрясали Європу. Навіть аби це було і так, то гунам треба було б приділити значно більше уваги, бо вони: значний час (насправді - увесь час) знаходились на теренах Руси-України; розгромили аланів та готів, які турбували наших предків антів, більше того, звільнили їх від поневолення готами; були в дружніх стосунках з антами.

І лише деякі дослідники цієї проблеми, більшість з яких не були професійними істориками, опираючись на неспростовні факти, заперечують концепцію азійсько-кочового походження гунів.. До них належать: українець Юрій Гуца (1802-1839), за фахом медик, а за покликанням та науковими роботами історик-славіст, етнограф, філолог, що писав московською мовою під псевдонімом Г. Венелін; московський письменник Олександр Вельтман (1800-1870); московський історик Дмитро Іловайський (1832-1920); в наш час письменник Іван Біликта економіст Григорій Василенко. Із інших слов'янських — Павло Шафарик (1795-1861) — видатний чеський філолог-славіст. Сумнівався в азійському походженні гунів американський історик Отто Менчен-Хелфен. Були й інші, менш відомі, але загалом небагато.

Отже, навіть аби гуни справді були кочовими азіатами, то вони мали б займати належне місце в українській історіографії, особливо зважаючи на ту обставину, що про них є досить значна література письменників того часу: Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Павла Орозія, Йордана, Прокопія Кесарійського та інших. Більше того, саме після "гунських" воєн, в другій половині V-VІ століттях почався нестримний рух слов'ян в Центральну Європу та на Балкани, і "гуни" мали до цього не останнє відношення.

А тепер я висловлю думку, яка з точки зору гунологів-ортодоксів є крамольною, потребує свого наступного дослідження та підтвердження конкретними фактами, але заперечити яку буде важко. Західна Римська імперія, послаблена внутрішнім розкладом, впала під навалою германських племен. А чому вистояла Східна імперія? Та тому, що "гуни" відігнали германські племена на Захід, а самі зруйнувати Східну імперію не намагались, їм це було не потрібно і не вигідно. (Германці шукали місця для поселення, тому й руйнували вже існуючі державні структури та створювали свої, а "гуни" мали власну землю — Русь-Україну, військові ж походи робили з метою збагачення. Лише внаслідок демографічного вибуху в кінці V ст. вони почали шукати й заселяти нові землі). Отже, саме гуни врятували одне з вогнищ європейської цивілізації від розгрому його германцями.

А що пишуть історики, розповідаючи про наших гунів у підручниках та монографіях з історії, окрім того, що вони оули жорстокими та непогамовними. Вони пишуть про міграцію тюрських та монгольських орд з теренів Урало-Алтаю та навіть зі степів Монголії і басейну Амуру; про племена сюн-ну, які довгий час воювали з Китаєм в монгольських степах; що в мові чувашів прослідковуються монгольські елементи; про дикунство та примітивний побут кочовиків, які все життя не злазять з коней, не мають постійних помешкань, їдять сире м'ясо та не терплять над собою влади тощо. Вони пишуть все, що знають про турків та монголів, але жоден з них, опираючись на писемні, археологічні, етнографічні та лінгвістичні факти, не довів, що європейські гуни ІУ-У століть були кочовими азіатами, їхнє твердження є безпідставною заявою, а не наслідком наукового висновку.

Ярослав Пастернак, відтворюючи загальну думку, пише, що слов'яни вийшли на історичну сцену в VI столітті. Вивчення та аналіз творів згаданих вище давніх авторів привів мене до глибокого переконання: слов'яни, а точніше, праукраїнці, вийшли на ту сцену не пізніше III ст., створили у той час потужне військово-політичне об'єднання, а в ІV-V ст. — імперію, знану в історії як "імперія гунів", яка була значно могутнішою, ніж Русь п'ять століть пізніше. Отже наша Княжа доба має починатися не з IX, а з IV століття.

Концепція, що гуни — кочові азійські орди, має своїм джерелом непорозуміння та плутанину, яка присутня в писаннях тогочасних авторів, що не дивно, вони часто користувалися чутками і не могли перевірити отримувану інформацію. Не можна також скидати з рахунку спосіб мислення людей того часу, що жили в уявному оточені нечистих сил та духів. На жаль, не всі тогочасні письменники та сучасні історики були такими, як Геродот, що, отримавши повідомлення, яке суперечило здоровому глузду, писав: "але я в це не вірю". Західноєвропейські, головним чином германські, дослідники "творчо розвинули" ту неперевірену інформацію і зліпили з європейського, як на той час висококультурного народу, кочового азійського монстра. Немає сумніву, германці створили потужну історичну наукову школу, вплив якої тяжів над слов'янськими дослідниками, внаслідок чого вони в значній мірі перейняли німецький"підхід до своїх проблем. Та горе народу, історію якого пишуть чужинці. Спотворене і упереджене зображення слов'ян в німецькій історіографії має бути темою окремого дослідження, я ж накидаю лише окремі штрихи, навіть не контури.

Скажу відверто, германці мені подобаються, бо це народ, що поважає себе. Якщо вони не вважають себе пупом Землі, то пупом Європи напевно. Так, наприклад, індоєвропейську групу народів вони називають індогерманською, підкреслюючи цим, що європейські народи, мовляв, походять від них. Таким чином, греки, що створили високу культуру за тисячу років до того, як тодішній цивілізований світ взагалі узнав про існування германців, які у той час сиділи в лісових хащах та багнищах навколо Балтицького моря,пішли від германців. Римляни, що вперше зіткнулися з германцями після того, як створили свою імперію, заволодівши половиною тодішнього відомого їм світу, також немов би походять від них.

Стосовно слов'ян німецькі дослідники вважали, що вони не можуть бути творцями культури та створювати власні держави, отже, якщо створилися держави під назвою Скіфія чи Русь, та ще й могутні, то це зробили якісь приходьки, вони ж дали їм і назви. Впевнений, німецьких вчених турбувало також, що за часів Руси багато простих русинів вміли читати й писати, в той час як деякі германські імператори та князі були малограмотні або й зовсім не грамотні. Деякі з німецьких вчених навіть писали, що слов'яни не європейці й прийшли сюди чи то з Азії, чи то з Кавказу. Доводилось мені проглядати прекрасний "Зтимологический словарь русского языка" М.Фасмера. Майже всі слова слов'янської мови цей поважний вчений виводить з грецької, латинської, тюркської або германської мов. Якщо повірити йому, то до знайомства з цими народами слов'яни спілкувалися на мигах.

Я не маю можливости розбиратися, чому у германців склалося про слов'ян таке уявлення.,На мій погляд, справа в наступному. Сучасна політична та етнічна карта Європи має своїм наслідком події, що відбувалися у першому тисячолітті після Р.Х., десь 1700-1400 років тому. У той час в Європі "правили бал" головним чином три етноси: греко-римляни, що створили Римсько-Візантійську імперію; германські племена; слов'янські племена. Рух германців та слов'ян повалив Західну Римську імперію, ослабив Східну Римську імперію (Візантію) та змінив її етнічний склад. Германці були войовничішими і жорстокішими, тому часто отримували тимчасові переваги, які не могли закріпити; слов'яни -культурнішими і людянішими, внаслідок чого їхні часто не дуже гучні перемоги закріпилися на віки. Щоб не бути голослівним, я наведу останній, найвагоміший доказ — по кінцевому результату.

В першому столітті до Р.Х. германські племена обсідали Скандинавію та приблизно сучасну Німеччину (можливо, за винятком невеликої південної частини), а слов'яни - вузьку смугу лісостепу приблизно від правобережжя середнього Дніпра до Вісли. А тепер подивіться на сучасну етнічну карту Європи. Але не дивіться на схід від Дніпра. Боротьба точилася за землі західніше лінії Вісла-Дністер. Здобутки германців менш ніж скромні: були германізовані кельти на півдні Німеччини, частково на землях Гельвеції (сучасна Швейцарія) та, •Австрії. І це при тому, що германці значний час панували як завойовники в Італії, Галії (Франції"), Іспанії, Паннонії (сучасна Угорщина), на півдні України і навіть в Північній Африці. Але скрізь врешті-решт вони були або витіснені, або асимільовані місцевим населенням.

Слов'яни підкорили й асимілювали кельтів Чехії та Словаччини, романізованих іллірійців та фракійців величезного Балканського півострова, і навіть східно-германські племена між Віслою та Ельбою.

"Однорідний шар слов'янських топонімів, найчастіше, цілком прозорих, покриває всю Східну Європу: скрізь на схід від Ельби можна розпізнати й інші, під німецьким лаком. В числі слов'янських назв Берлін, Лейпціг, Шемніц. Археологи підтверджують ці висновки: горизонти разом стають чисто слов'янськими, без домішок попередніх елементів" [Мюссе, с.52]; І лише внаслідок пізнішої германської експансії було онімечено населення між Ельбою та Одером.

Германізація відбувалася довго, бо слов'яни чинили їй впертий опір. Лише 1789 р. припинило існування об'єднання полабських слов'ян на лівому, західному березі Ельби на південний схід від Люнебурга. Лужицькі ж серби до цього часу утворюють компактну групу південніше Берліна. В VI ст. слов'яни заполонили Паннонію, але потім в значній мірі були вирізані двома хвилями жорстоких і нещадних тюрків: аварів (обрів) в VII ст. та мад'ярів в кінці IX ст. Важче зрозуміти, чому під слов'янським натиском вистояли романізовані гето-дакійські племена Валахії (сучасна Румунія) та Молдови. Відповідь, можливо, полягає в тому, що Валахія була підкорена антами ("гунами") в ІV ст. без значних військових дій, внаслідок чого чисельність романізованих даків не зменшилась. Анти не втручалися у внутрішні справи даків, а ті, очевидно даючи скромну данину, жили своїм життям. Південніше Дунаю, у Фракії та Іллірії між антами і германцями з одного боку та римлянами з іншого в кінці IV та в першій половині V століть точилися жорстокі бої, внаслідок чого постраждало і зменшилось місцеве населення. Рух слов'ян в V-VII ст. відбувався перш за все на малозаселені землі, тобто, у Фракію та Іллірію. Прийшлих сюди слов'ян, звичайно, було менше, ніж місцевого населення, але достатньо, щоб його послов'янити. Осідали слов'яни і у Валахії, але менше (не було вільної землі), тому самі підпали під романізацію даками. Такі були глобальні наслідки руху та дій "гунів".

Отже, германці часто воювали, багато країн завоювали, але низький рівень їхньої культури того часу не дозволив їм закріпитися, і вони залишилися "при своїх". Слов'яни також багато воювали, але були милосерднішими, а вищий рівень культури дозволив їм послов'янити половину населення Європи. Германці це відчувають^ і намагаються принизити слов'ян хоча б у наукових трактатах.

Коли на терени Європи вторгалися справді азійські кочові орди, то вони чинили страшні погроми: авари в VI ст. та мадяри в IX під корінь вирізали все чоловіче населення Паннонії; печеніги були чи не канібалами; скромнішими у войовничих намірах виявились половці, але й вони потіснили наших предків далеко від степу; монголо-татари взагалі припинили існування Руси; в середні віки татари при набігах масово винищували населення, а десятки тисяч брали в полон. І лише гуни виявились м'якими та добрими, саме чомусь до антів-черняхівців. Але це баєчки. Такого не буває. Так званими гунами були самі анти. Тоді все стає на свої місця.

Безумовно, в широкому смислі "гуни" — поняття збірне, так само як і "варвари". В "гунських" походах брали участь і алани, і готи, і наші предки анти, і кочові тюркські племена. Можливо, останні й надали всьому цьому наброду племен та народів назву "гуни". Та чи відігравали тюрки, і взагалі кочівники, вирішальну роль? Я маю в цьому глибокі сумніви, що грунтуються на ретельному вивченні першоджерел. Окрім того, саму назву "гуни" могли надати всьому руху зовсім не тюрки.

Гунська проблема — це задача з багатьма невідомими. Якщо виходити з кочово-тюркського походження гунів, то вона ніколи не буде розв'язана, бо багато суттєвих, добре відомих і надійних фактів в неї не вкладаються. Окрім того, не зважаючи на великі зусилля, вона не підтверджується археологічними пошуками. "Задача виокремлення власне гунського археологічного матеріалу є однією з найскладніших, її розв'язанню віддавали сили багато дослідників наших днів (Засєцька, 1967-1979; Амброз, 1981)...", пише Віра Ковалевська в роботі "Кавказ й аланы". Але, зазначу, безуспішно. Можливо, не те шукали? Адже не можна віднайти незахований скарб. Але якщо виходити з того, що в гунському русі головною рушійною силою були слов'янські та слов'янізовані племена черняхівської та київської культур, яких пізніше письменники назвали антами, то надзвичайно багато фактів, що були незрозумілими, а тому дослідниками просто ігнорувались, займають свої належні місця у стрункій побудові.

Щоб розібратися в якомусь явищі, вчений аналізує факти, робить висновки і лише потім створює концепцію явища чи розвитку подій. Його робота дуже схожа на роботу детектива або слідчого. Вчені-гунологи, що дотримуються точки зору азійсько-кочового походження гунів (інколи далі я буду називати їх "гунологи-азіати"), спочатку створили концепцію, а потім підганяють під неї факти. Якщо факти суперечать їхній "концепції1, а таких дуже багато, їх ігнорують, оголошують вигаданими або перекручують. Погодьтеся, такий підхід має мало спільного з наукою.

Амміан Марцелін знаходився на відстані 2,5 тис. км. від подій, ніколи не бачив гунів і при їх описі користувався чутками. Йордан описував події (швидше, компілював з інших робіт) через 100-150 років після того, як вони відбулися, до того ж, будучи римським патріотом і готським націоналістом, писав упереджено, що відзначають всі коментатори його твору. Пріск Панійський ходив з посольством до гунів, розмовляв та бенкетував із самим Аттилом, бачив і описав побут, звичаї, інший уклад життя гунів, їв з ними з одного котла, знаходився з ними під одним дахом, говорив з ними їхньою мовою. Здавалось би, що саме робота Пріска має бути головною при характеристиці гунів та розгляду подій того часу, а інші повинні піддаватися найкритичнішому аналізу і зіставлятися зі свідченнями Пріска. Та от дивина. Пріска згадують нехотя, вряди-годи, не саме головне, часто перекручують і перебріхують, щоб подати у бажаному для "хуннологів" вигляді, а Йордана та Амміана цитують часто, при нагоді або й без неї, особливо ті місця, де гуни зображаються потворними та дикими, що знаходиться у прямому протиріччі з описом Пріска. Так, звичайнісінька красива огорожа, що природньо оточувала палац Аттила, в Йордана вже перетворена на дерев'яні стіни міста, чим скористалася С.Плетньова ("От кочевий к городам"), щоб співставити його із замками донських та донецьких кочівників-феодалів. Пріск не писав про культуру, але з його роботи буквально випирає висока культура та вибагливі естетичні смаки у побуті гунів.

Отже, щоб розібратися в "гунській" історії не за підсказками чужинців, а .власним розумом, я й розпочав цю роботу. Вона полягає в тому, щоб зрозуміти ті далекі події, виходячи з аналізу повідомлень тогочасних авторів. Перше, з чим я зіткнувся — переклади давньогрецьких та римських письменників українською мовою на "гунську" тему начисто відсутні, та й московською мовою у нас вони в дуже обмеженій кількости, так що широкому загалу читачів фактично недоступні. З різних причин на українську мову я можу перекладати лише з московської. Мій приятель з Київського університету ім.Т.Шевченка Віталій Радчук, що допоміг мені отримати копію роботи Пріска в перекладі Г.Дестуніса, за що я йому щиро вдячний, сказав, що українською мовою треба перекладати з оригіналу, а не'з перекладу на іншу мову, лише в цьому випадку він буде вважатися науковим. Та ось перед! мною два переклади Пріска на московську мову: Г.Дестуніса та В.Латишева. Вони різняться між собою. Який з них науковіший? Працюючи з обома текстами, до речі, кожен з них не є повним, я знаходив розбіжности. Так, напр., Дестуніс перекладає, що єпіскоп Марга пограбував царські комори, а Латишев — гробниці. Натрапляючи на такі розбіжности, я вибирав той переклад, що більше відповідає смислу, попереднім та наступним подіям. До речі, перекладаючи на московську мову з грецької, обидва звірялися з іншими перекладами, зокрема, на латинь, німецьку та французьку мови. Врешті, я не претендую на науковість перекладу. Моєю метою є:

а) ознайомити широкі кола українських читачів, що цікавиться цією проблемою, з творами давніх авторів про події, які відбувалися на теренах Руси-України в ті часи;

б) проаналізувати та прокоментувати ці події та повідомлення. Що ж стосується наукового перекладу українською мовою як Пріска, так й інших тогочасних письменників, то питання залишається відкритим.

Навіть цікаво було б порівняти переклад з оригіналу з тим, що пропоную я, й подивитися, як розбіжности в перекладах, що неодмінно будуть, впливають на уявлення про перебіг подій.

Робота буде складатися з кількох розділів, які я назву книгами, бо вони між собою слабко пов'язані, так що кожна може розглядатися незалежно від іншої. В кожній книзі буде даватися український переклад творів авторів тієї доби та коментар до них, але не всіх розділів, а лише тих, що стосуються гунів. Таким чином, кожен читач матиме можливість звірити коментар з оригіналом і навіть дати власну трактовку подіям.

Перша книга базується на повідомлені Амміана Марцеліна, друга — Пріска Панійського, наступні Йордана та інших авторів. Жодного разу я не зустрічав в літературі, щоб противники азійсько-кочового походження гунів зіслалися на повідомлення Амміана: очевидно вважається, що воно підтверджує азійську концепцію. Це є грубою помилкою. Саме аналізуючи його роботу, яку гунологи-азіати цитують широко й бездумно, я кину перший камінець в концепцію азійського походження гунів. Виявляється, фактів, які свідчать про їхнє місцеве походження, навіть у Амміана, більше, ніж достатньо, фактів же про їхнє азійське походження — практично ніяких, окрім того, що говорив Т.Шевченко: "німець каже — ви моголи!"

Не лише Амміан Марцелін, але й інші греко-римські письменники того часу пишуть про "гунів". як про невідоме й раніше не знане, або краще сказати, маловідоме плем'я. Це є одним з доказів, можливо, найвагомішим, для пізніших коментаторів та дослідників. Якщо до того плем'я невідоме, то звідкись прийшло, а якщо прийшло, то, звичайно, кочовики. Цей "аргумент" може бути усунутий простим, хоча, можливо й несподіваним поясненням.

Найкраще греко-латиняни знали ті народи, що були найближчими їхніми сусідами й з ким доводилось їм воювати: германці, готи, скито-сармати. Слов'яни знаходились далі, та й багаточисельні їхні племена виступали під різними іменами, так що їх етнічна належність не завжди була ясною. Про це в роботі "Германіка" писав ще Тацит, історик І ст. після Р.Х., плутаючи їх з германцями: "чи народи певкінів, венетів і феннів маю причислити до германців чи сарматів, —сумніваюся... венети і ставлять хати, і носять щити, і залюбки ходять пішки, і є дуже рухливими. Це все відрізняє їх від сарматів, що живуть у шатрах і на конях". Але не це саме важливе.

Наші предки — одвічні землероби. Землі вистачало на всіх, працюй і живи. Трудячись на своїй землі кілька тисячоліть, вони створили високу культуру, яка бере свій яскравий початок з трипільських часів (IV-ІІ тисячоліття до Р.Х.). Вони вміли не лише працювати, але й веселитись та відпочивати, уславляти та ублажати природу та богів. І хоча більшість дослідників не вважають трипільців предками слов'ян, але вони знаходились поруч, і їхній вплив на формування культури, системи вірувань та господарювання наших пращурів безсумнівний. Дуже ймовірно, що частина трипільців злилася з праслов'янами й таким чином, взяла участь в етногенезі нашого народу. Віднайдені досконалі календарі сільськогосподарських робіт та понад двісті тисач назв українських пісень на найрізноманітніші теми, що супроводжували наших пращурів від народження й до смерти і збереглися до нашого часу, є цьому чи не найкращим підтвердженням. Для пристойного, як на той час, життя їм вистачало всього: хліба, м'яса, молока, риби, хутра. Вони нікого ні чіпали, доки їх не займали. Саме це викликало підсвідомий подив й недовіру західноєвропейських дослідників. Вони не могли збагнути, що високорозвинений народ не грабує й не вбиває сусідів. Це не вкладалося в їхніх головах: якщо не грабує, значить слабкий, відсталий, дикий і взагалі ні на що не здатний, про нього нічого й писати. Так переваги наших пращурів в їхніх очах стали вадами. Отже, якщо не лише наші предки, а взагалі будь-хто не чинив насильства над своїми сусідами, то знання тогочасних "культурних" народів про них були на самому примітивному рівні.

Значно більше успіху у формуванні тривалих міжплемінних об'єднань, що стали зародками майбутніх держав, мали ті племена, у яких міцне відчуття згуртованости, "відчуття ліктя" (тобто, фактично, стадности), члени яких бездумно кинуться за своїм ватажком на сусідів заради грабунку. І чим більше крови при цьому вони прол'ють, тим більшу насолоду та тріумф відчують, тим швидше потраплять на сторінки літописів. Народи з сильно розвинутим на протязі тисячоліть відчуттям індивідуалізму (а на зорі цивілізації вони також знаходились у стадному стані) об'єднувались, коли приходили до цього усвідомленням жорстокої необхідности та напруженням волі. Стадні ж племена об'єднували позиви шлунку, блиск золота та жадоба насильства, яка була вагомим елементом їхньої внутрішньо-родової суті. Немає чого багато й говорити, що у суспільно-біологічному плані такі племена були відсталішими і саме вони руйнували суспільства чи держави, які створювали високі культури та цивілізації. Найбільш розвинуті риси стадности у племен, що знаходились в суворих природніх умовах: холодної малопродуктивної півночі та спекотних пустель, вони ж і агресивніші від народів, що жили в кращих умовах. Якщо брати по великому рахунку, то кращі землі Європи колись заселили сильніші народи, а кращими були середні та помірно теплі широти. Вони або підкорили слабші племена, що жили тут, або витіснили їх на крайній південь та крайню північ, тобто в безплідні пустелі або в лісові хащі та на багнища.

Племена, що жили в кращих природніх умовах і досягали більшого успіху у суспільно-культурному розвитку, пізніше розкладалися• внаслідок зніжености, ізолювалися один від одного внаслідок притаманного людській природі індивідуалізму, що супроводжує вищі ступені цивілізації, і часто ставали жертвою примітивніших, але голодних згуртованих племен. Така була основа завоювань та поневолень. Читачі самі можуть навести чимало прикладів, що пояснюють ці положення. Надіслані на адресу видавництва, кращі з цих ілюстрацій будуть надруковані в наступних виданнях з посиланням на авторство.

Держави у сучасному вигляді — це, безумовно, досягнення "стадних" народів. Розвиненіші змушені були створювати свої об'єднання (держави) з метою самозахисту.

У народів із сильно розвиненим відчуттям індивідуалізму, до яких безумовно треба віднести наших пращурів, не лише плем'я, а вже рід, якщо не патріархальна сім'я, був "державою" зі своїм світом. Можливо, саме це обумовлювало своєрідний хуторсько-гніздовий тип їхніх поселень на початку нової ери.

Наведу один приклад, що в якійсь мірі пояснює висловлені вище положення. На зорі цивілізації, коли людей ще й людьми не можна було називати, а "суспільство" зводилось до первісного стада, відбувалися статеві спарювання між родичами першого порядку: дочки з батьком, матері із сином, брата із сестрою, як у тварин. Пізніше, коли людина вже виділилася із тваринного світу, була усвідомлена шкідливість такого стану, і статеві стосунки між родичами у першому коліні були заборонені, але дозволялися у другому: між двоюрідними братами та сестрами, дядьків із племінницями тощо. З того далекого часу такий порядок дійшов до наших днів й має місце в країнах Західної Європи та між юдеями. Але і це є кровозмішенням між близькими родичами, що приводить до виродження. У слов'ян же, принаймі в українців, шлюби не лише в другому, але навіть у третьому коліні заборонені, що свідчить про значно довший час цивілізаційного розвитку наших предків від стада до сучасности. Отже, півтори-дві тисячі років тому, про які йтиме мова в цих роботах, коли багато племен ще знаходились в напівстадному стані і з нього потрапили прямо в цивілізацію, наші предки вже досягли високого рівня культурного розвитку. Цим я хочу сказати, що напівстадний етап свого розвитку, на відміну від деяких сучасних народів, праукраїнці пройшли ще в доісторичну епоху, можливо, в часи орійського розселення народів 4-5 тисяч років тому.

Не зважаючи на те, що анти-черняхівці вели жваву торгівлю з римлянами, а деякі дослідники навіть стверджують, що черняхівська культура була провінційно-римською, для римлян анти-слов'яни були маловідомим народом. Але це не дивно. Значно більший подив викликає та обставина, що протягом VI - VIII століть слов'яни заполонили половину Європи, дійшовши до таких міст, як Кіль, Бамберг, Лінц та Корінф, але "нам недоступні подробиці цих надзвичайно важливих подій: рух слов'ян відбувався поза смугою, яку висвітлюють латинські та грецькі тексти. Незважаючи на недавні й дуже помітні успіхи, археологія сама по собі не в змозі змусити заговорити цей мовчазний світ. Можна вважати майже вивченим лише останні стадії цього поступального руху, який привів слов'ян до безпосереднього зв'язку з германськими і романськими народами та візантійським світом" [Мюссе, с.45].

Тут треба зробити істотне зауваження. Мюссе пише про населення, народ. З військом слов'ян чи антів германці та римляни мали справу ще в І-IV століттях, але вони тоді не називались ні слов'янами (ця назва виникає лише в VI ст.), ні антами (наші предки антами себе взагалі ніколи не називали), а виступали під іменами скіфів або гунів.

Отже, латиняни та греки погано знали те, що відбувалося в Скіфії, далеко від них. Але був час, коли вони погано знали навіть те, що відбувалося в самій Греції, за 100-150 км від Константинополя. "Найнеясніше питання — це доля власне Греції. Історики висувають теорії, прямо протилежні одна одній, в той час як джерела майже мовчать. Принаймі два регіона, Фессалія та внутрішній Пелопоннес, були колонізовані слов'янами в кінці VI та на початку VII століть" [Мюссе, с.55,56]. "Всередині країни достатньо слов'янських назв: на Пелопоннесі їх порядка чотирьохсот; ними позначаються навіть деякі морські пункти, напр., порт Пілос перетворюється в Наварін" [Мюссе, с.59], — але це все сучасні топонімічні дослідження.

Отже, ні грекам, ні західноєвропейцям, ні нам не відомо, що відбувалося на великих теренах Балканського та Пелопоннеського півостровів під час їхньої колонізації слов'янами. Можемо лише сказати, що це був головним чином мирний, але потужний рух слов'янських племен. У зв'язку з цим заяви західноєвропейських дослідників, що слов'яни були слабкими чи навіть відсталими у суспільному розвитку, бо не мали власних держав, що колонізація

центрально-європейських земель відбувалася немов би стихійно, та й слов'яни-колонізатори не створили одразу власних держав, не можна сприймати всерйоз. Держава — поняття відносне. Об'єднання племен з певною метою вже є державою, бо воно виконує покладені на нього суспільні функції (відсіч ворогу, інтервенція в іншу державу, колонізація чужих земель тощо), хоча у поняттях багатьох дослідників це ще не держава, їм подавай спадкового короля, феодалів, рабів, чеканку монет тощо. Але слов'янам, як сильно індивідуалізованому народу, держави в західно-європейському розумінні у той час були не потрібні. Та і європейцям вони не були потрібні. Одна така держава — Велика Скитія — створилася в кінці IV століття й існувала до середини V ст. Чи ж гарно тоді було германцям, римлянам та грекам? Вони й доси згадують про це з великиїуі острахом. Навіть невеликі об'єднання слов'янських племен, протодержави, часто "робили історію" і впливали на хід історичного розвитку не менше, ніж класичні держави, згадаймо хоча б ту ж слов'янську колонізацію Європи. Врешті, і самі давні греки, створивши високу культуру, не створили власної держави, їхніми політичними утвореннями бути незалежні міста-поліси. Але перед зовнішньою загрозою (перська навала) вони об'єднувались. Насильне ж об'єднання їх під зверхністю Македонії було сприйнято як катастрофа.

Отже, греки не знали, що робиться у них не те що "під носом", а на носі, за 100-150 км від Константинополя,, у далекій Скитії. Організований, а отже й потужний рух наших пращурів-черняхівців спочатку на аланів та готів, а потім і на римлян, вони сприйняли як навалу невідомого народу, який прийшов Бог знає звідки. Звичайно, невідомі вони були для письменників того часу, а не для торгівців та римлян-ремісників, що жили серед черняхівців, але їхні знання, на жаль,' не перейшли до письменників. Добре ж поставленої розвідки у той час ще не було.

Наші предки були не лише не агресивними, а надзвичайно поблажливими, миролюбивими і гостинними, мабуть занадто, до чужинців. Про таку їхню вдачу свідчать тогочасні письменники. Псевдо-Маврикій, невідомий автор писав про антів:"... до прибулих чужинців вони ставляться ласкаво та виявляють ознаки своєї прихильности, охороняють їх, а коли чужинцеві завдають шкоду, то той, що приймав його раніше, вважає своїм обов'язком відомстити за чужинця". Власне, такі ж українці і в наш час, про зайд дбають більше, ніж про своїх. Чужинці ж, що не мають таких рис вдачі, не можуть відповідати і взаємністю, але вдало використовують нашу доброзичливість та довірливість і мають з цього добрий зиск.

Брак інформації про раніх слов'ян сприяв тому, що в 19 ст. німецькі історики, природознавці і навіть філософи ототожнювали слов'ян з монголами, знецінювали їх у порівнянні з германцями. Інколи вони це робили свідомо, з расових і політичних мотивів, зумисно "науковоподібно" перекручуючи і перебріхуючи факти. "Саме цей німецький тенденційний підхід до справи походження слов'ян був головним поштовхом для чеського слов'янознавця П.Шафарика для написання його класичної праці "Слов'янські старожитности" (1837 р., Прага), писав Ярослав Пастернак в роботі "Ранні слов'яни...", с.39-40. Читач може подумати, що німці й справді не знали, хто такі слов'яни. Але ще 1853 р. вийшла робота француза А.Гобіно (1816-82) "Нариси про нерівність людських рас", де він писав: "Слов'яни — одне з найдавніших, найзношеніших, більшою частиною змішаних сімейств, що виродились. Вони вичерпали себе ще раніше, ніж кельти". (Цитовано за роботою Г.Гюнтера). Невеликий коментар: кельти — один з найдавніших народів Європи; слов'яни — народи, які справді створилися зміщенням праслов'ян (праукраїнців) з кельтами, сарматами та гето-франкійцями, але всі вони були близькі родичі правслов'янам. бо належали до динарської раси; Гобіно змушений був визнати, що слов'яни — один з найдавніших народів Європи; що ж стосується зношености слов'ян, то нехай це залишається на совісти расиста Гобіно. (Отже, якщо західні дослідники врешті змушені визнати слов'ян європейцями, то зношеними, тобто все одно неповноцінними). Під пером українського расиста (на жаль, такого ще не знайшлось) українці, німці та французи могли б з великим успіхом помінятися місцями. Хотів би я подивитися, що було б з французами, німцями та їхньою безспірно великою культурою, аби їх спочатку розчавили монголи, 200 років знекровлювали татари, стільки ждушили поляки, а москвини, що представляють іншу, східно-балтійську расу на основі слов'янізованих фіно-мадярських та татарських племен, 250 років забороняли говорити й писати рідною мовою.. Але ми вистояли! В нелюдських умовах ми збереглися як народ, хоча й із значними втратами.

Германські ж дослідники з політичних мотивів довго оспорювали слов'янську належність венедів, деякі тому, що вони немов би жили на східнонімецьких землях (Я.Пастернак, с.58), неначе Господь Бог на ті землі видав їм грамоту.

"Німецький історик А.Л.Шлецер не сумнівався, що слов'яни не прибули у V ст. з Кавказу й з-над Волги, а споконвіку заселяли землі від Лаби до Адріатичного моря. Причину великої розбіжности думок дослідників слов'янської старовини він, правильно, вбачав у неясности найдавніших джерел, які різно називали слов'ян... Вороже наставлений до слов'ян, він говорив, що у них не було жодної організації, вони жили як птиці і тварини, що наповнювали їхні ліси" (там же, с.28).

В несприйнятті германцями внеску інших народів в історичний поступ та розвиток цивілізації інколи доходило до курйозів. В.Латишев повідомляє, що видатний грецький оратор та політичний діяч Демосфен (384-322 рр. до Р.Х.) соромився низького (скіфського) походження своєї матері Клеобули, але в 19 ст. Шефер сумнівався, що вона була скіфянкою. Німець краще за сина знав, якого походження 2300 років тому була його мати.

Подібних прикладів можна навести багато, на деяких з них я зупинюсь при аналізі роботи Йордана "Гетика". Та повернемось до наших предків.

Спосіб життя виробив у них стійкі форми індивідуалізму та демократії, а ці якості є поганими для створення держав без особливої на те потреби. Остання могла виникнути у випадку небезпеки. Але створившись, військовий союз племен міг вийти за рамки своїх безпосредніх завдань — захисту суспільства - внаслідок узурпації влади тими, кому було доручено керівництво об'єднаними силами або їхніми талановитими нащадками. Та й для певної частини "простого народу" принади грабунку та легкої наживи на якийсь час можуть бути заманливішими, ніж важке довбання в землі та догляд за худобою, бо переможні війни розбещують народ.

Як наслідок таких рис вдачі та способу життя, якщо до об'єднання наші предки сиділи тихо та мирно, так що про них мало хто й знав, то опісля досягали великої, але недовготривалої могутности й били сильно і боляче. У відсутности ж інформації створювалось враження, що невідома сила звалилася на них, "цивілізованих і культурних", як сніг на голову.

Військово-політичний союз слов'янських племен створений на Правобережжі десь у II ст. у відповідь на небезпеку римського, а потім германського вторгнення в III ст. та після загрози поневолення їх готами в IV ст., про що недвозначно пише Йордан у Тетиці", ще більше згуртувався й виступив проти готів, їхні дії були такими несподіваними, могутніми та стрімкими, що значна частина готів змушена бута тікати, а римляни почали говорити про невідому силу, яка звалилася незнано звідки. Створилася імперія "гунів", яка тримала в напрузі Європу біля 80 років. Після смерти Князя Аттила сильного лідера не знайшлось. Придбані завоюваннями окраїни були втрачені, а анти, ядро імперії, розпалися на слабко пов'язані ворогуючі князівства окремих племен. Так "зникли гуни".

Фактично і Русь виникла несподівано, і якщо в кінці IX ст. про неї в Європі мало хто знав, то на початку X ст. її війська стояли вже біля стін Константинополя. Могутня Русь проіснувала недовго, біля двох століть, після чого почала розпадатися.

Раптово, для всіх несподівано, постала і держава Богдана Хмельницького. Створюється враження, що інтелігентність Богдана та його любов до "його ясновельможности пана Круля" врятували Річ Посполиту від повного розгрому. Після його смерти сильного лідера не знайшлось, кожен полковник хотів стати гетьманом, в москалях-"одновірцях" народ небезпеки не побачив, — і важко здобута незалежність була втрачена.

Сковані залізною дисципліною, запорізькі козаки часто перемагали значно багаточисельніші війська противників, в той же час козача вольниця ("демократія") не знала меж і часто шкодила загальноруським інтересам. Та й навіть у наш час ми чуємо вислови "Україну ніхто не чекав". І хоча її поява була закономірною, але для зовнішнього світу — несподіваною. Так риси вдачі нашого народу, що складалися тисячоліттями, впливали на нашу поведінку та на стосунки з іншими народами, часто були для них несподіваними й не зрозумілими. Не дивно, що західні вчені намагалися обгрунтувати появу "гунів" якоюсь інтервенцією в Європу "невідомого народу", а французький вчений XVIII ст. Дегінь зробив припущення, що це могли бути "сюн-ну" монгольських степів, бо й назви схожі, і кочівники часто вторгалися з Азії в Європу. Але припущення, не зважаючи на величезні зусилля вчених, залишились не доведеними. Воно й не дивно. Факти, річ уперта, говорять зовсім про інше. Завдання українських вчених — виправити той хибний погляд, який врешті знецінює наших предків та принижує українців. "Кесарю - кесарево!"

Переді мною книжка Андерса Стріннгольма "Походы викингов". Читаючи її, волосся підіймається дибки від масових вбивств населення, дикого насильства та грабунків, що вони чинили. А на першій сторінці кольорової обкладинки написано: "немає жодного народу, у якого збереглось би стільки чисто | історичних спогадів з його богатирського віку". Отже, той вік суцільного дикунства і жорстокости їхніх предків для сучасних скандинавів є "богатирським". Вони його не соромляться, а випинають, підкреслюють і пишаються.

Вивчивши дії вікінгів та дії гунів, я прийшов до переконання: вікінги знаходяться у такому ж співставленні з гунами, як повія з цнотливою дівчиною. Тому і подавно час антів-"гунів" для нашого народу є і богатирським, і героїчним, і ми можемо справедливо пишатися ним та якнайширше пропагувати. "Чужого навчаймося і свого не цураймося!"

В загальних рисах я знав, що існує робота К.Іностранцева "Хунну й Гунны", яка вийшла ще 1926 р. і в якій автор зробив підсумок 200-літній дискусії з питання походження європейських гунів. Сам він є прихильником їхнього азійсько-кочового походження. Спочатку я не хотів її дивитися, щоб не впливали на мене чужі думки. Але після ґрунтовного вивчення та аналізу робіт А.Марцеліна та П.Панійського все жтаки цікавість взяла гору, захотілося узнати, як гунологи-азіати аналізують ці твори, що знайшли вони там від азіатів, чого я не помітив, та й думку суперників треба знати. Скажу відверто, робота мене розчарувала. Ніякого аналізу творів письменників гунської доби. Головний натиск робиться на тому, що народ, який розгромив аланів та готів, Амміан обізвав гунами. Потім шукають азіатів, спотворюють їхню назву, щоб за звучанням була близькою до назви "гуни", і далі ведуть науковоподібні дебати, якого походження цей (прикитайський) народ: монгольського, тюрського чи фінського. Іностранцев зізнається, що, розглядаючи прикитайський народ, який у нас в літературі позначається як "хунну", і він також буде так писати, бо так пишуть європейські автори, "хоча правильніше бачити в голосній букві складу ю; нетак Хун-ну та Сун-ну, як Хюн-ну та Сюн-ну, з носовим н" (с.IV), до того ж, у китайців ці слова роздільні, а не злиті.

Треба відверто сказати, що питання про расову належність народу, який населяв монгольські степи до Р.Х., має право на існування в науковій літературі, так само, як, скажімо, особливости родового ладу у полінезійців чи властивости хорового співу ескімосів на межі тисячоліть, але яке це має відношення до європейських гунів?

Багато можуть сказати лінгвістичні дослідження, пише Іностранцев. Ну, і про що ж вони говорять? Вже спотворені греками та латинянами "гунські" імена дослідники спотворюють ще більше, і одні виводять їх від готів, інші — від тюрків, ще інші — від монголів, а дехто — від слов'ян. "Лінгвістичні дослідження" переконують нас лише в тому, що вони ні про що не можуть сказати. Насправді лінгвістичні вправи повинні бути лише одним з елементів в усій сукупности фактів, якими гунологи-азіати нехтують, бо вони говорять проти їхньої "концепції".

Щоб не бути голослівним, частково наведу назви розділів роботи К.Іностранцева:

Вчені місіонери XVIII століття та їх значення в питанні, що нами вивчається. Дегінь та його історія Гуннів. Політична класифікація народів Середньої Азії...

Теорія монголізму Хунну та Гуннів.

Розподіл її прихильників на дві групи...

Хоуорс та відновлення теорії монголізму.

Теорія турчизму Хунну та фіннізму Гуннів...

Теорія фіннізму Хунну та Гуннів...

Прихильники фіннізму Хунну...

Найдавніші відомости про Хунну.

Утворення держави Хун-ну та Дун-ху. Міркування на користь турчизму Хунну...

А де ж аналіз робіт Амміана, Пріска, Йордана та інших тогочасних письменників?, — запитає читач, їм це не потрібно. Для них це настільки маловажливі джерела, що вони їх ігнорують, їхня "наукова дискусія" нагадала мені "дискусії" середньовічних богословів відносно того, мають ангели крила, чи не мають. Можливо саме тому на роботу Іностранцева мало посилань у пізнішій літературі.

Трішки, між іншим, згадується і версія про слов'янське походження гунів, але вона відхиляється на тій підставі, що такого не може бути, бо такого не може бути ніколи. Втім, треба визнати, що прихильники слов'янського походження гунів не змогли критично і грунтовно проаналізувати твори вищезгаданих письменників.

З часу виходу роботи Іностранцева пройшло 80 років. Чи з'явилися додаткові аргументи на користь концепції азійського походження гунів?—Жодного, більше того, у її прихильників почали виникати запитання, пов'язані з підсвідомими сумнівами. А от на користь їхнього слов'янського походження з'явився додатковийархеологічний, лінгвістичний та історичний матеріал. Але про це вже у відповідних книгах та розділах.

З дослідників, що послідовно відстоювали концепцію слов'янського походження гунів в кінці XIX ст., найсерйознішим був історик-москвин Д.Й.Иловайский. Його думки з цього питання надруковані в роботах: "Вопрос о народности Руссов, Болгар й Гуннов" (Журн.Мин.Нар.Просв., 1881, май); "Пересмотр вопроса о Гуннах" (Русская Старина, 1882, февраль); "Разыскания о начале Руси" (Москва, 1882); "Поборники норманизма й туранизма" (Русск. Стар., 1882, декабрь); "Дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому й болгаро-гунскому", 1896; "Вторая дополнительная полемика", 1902 (там же вказівки на полемічну літературу — головне місце в ній займає критика В.Г.Васильевского на теорії Іловайського). "О мнимом славянстве Гуннов, Болгар й Роксолан"; "Еще раз о мнимом славянстве Гуннов").

Роботи Д.Іловайського я не читав, в значній мірі тому, щоб його думки не тиснули на мене, і щоб я не використовував його докази. Якщо наші аргументи в питанні походження гунів десь співпадають — дуже добре. Якщо ж я знайшов інші, в чому не сумніваюсь, — ще краще.

Але як бути читачеві, який хотів би ознайомитись з доказами Д.Іловайського? Адже на сьогоднішній день його роботи можна знайти лише в центральних книгозбірнях, що становить великі незручности не лише для сільських, але й переважної більшости міських читачів?

Якщо я матиму можливість закінчити третю книгу, то докази Д.Іловайського наведу неодмінно. Якщо ж ні, то нехай це зроблять інші дослідники.

Амміан Марцелін та його

"Римська історія"

Амміан Марцелін народився в Антіохії, що знаходилась на східному узбережжі Середземного моря. За походженням грек, за віросповіданням язичник. Дати його народження точно не знаємо, але за побічними джерелами можна установити, що він з'явився на світ на самому початку 30-х років IV століття. Його біографію можна частково відновити на основі його власної літературно-історичної праці "Римська історія". Був знатного роду, бо службу в армії розпочав в офіцерському званні. В армію пішов добровільно, очевидно, зваблений допитливістю і як шукач пригод. В 353 році Амміан знаходиться в оточенні керівника кіноти римлян Урзиціна, супроводжуючи його в різних поїздках у справі зміцнення та збереження Римської імперії. В 359 році бачимо його в місті Аміді, що в Месопотамії, на березі річки Тигр, де він стає свідком облоги та загибелі цього міста, а сам завдяки щасливому випадку тікає звідти. В 363 році Амміан бере участь в персидському поході імператора Юліана, а після його загибелі — у ганебному відступі римської армії.

Схоже, що після повернення з Персії виходить у відставку і деякий час живе в Антіохії. Очевидно, потім вирушає в мандри по різних країнах, де поповнює свої знання з географії та історії. У 80-ті роки IV століття прибуває до Риму і залишається там назавжди. Це місто приваблювало його з різних причин — і як остання "опора" язичництва, і як місто, де йому не треба було думати про засоби на прожиття, бо всіх мешканців столиці держава забезпечувала безкоштовним харчуванням. В Римі ж він написав свою "Історію", яка була закінчена біля 390 року. Рік його смерти невідомий.

Амміан був непересічною особою. Будучи представником знатного грецького роду, він не побажав йти за велінням часу й насолоджуватись спокійним життям, як це робила більшість людей його кола, а добровільно обрав долю простого вояка. Він був глибоко освіченим і начитаним, досконало вивчив латинь, яка на Сході була мало поширеною серед цивільного населення. В питаннях віри був дуже терпимим, немов би на противагу християнам, що на очах у нього виясняли правдивість тих чи інших положень церковної догматики у вуличних бійках.

"Історія" Марцеліна вважається одним з видатних досягнень латинської словесности. Він написав 31 книгу, що охоплюють час від 96 по 378 роки. Але перші 13 книг втрачені. В решті 18 книгах він описує події 353-378 років. В останній, 31-й книзі, окрім іншого, описав початок гунських війн. Безумовно, найкраще у нього описані ті місця, де він був, чи ті події, в яких безпосередньо брав участь. Але значну історичну цінність становить також опис подій,які він відтворив в "Історії" по чутках чи оповідях інших, бо кращого просто не маємо.

Я наводжу лише ту частину його 31-ї книги, яка стосується гунів, аланів та частково готів. Переклад українською мовою зроблений з московськомовного видання 2000 року, а на московську мову з латині переклав проф. Київського університету Юліан Кулаковський за участю проф. А.Сонні майже 100 років тому, на самому початку XX століття. В перекладі я намагався, окрім змісту, зберегти також стиль розповіді автора. Очевидно, мій переклад далекий від досконалости, бо я не є філологом: Переклад Амміана Марцеліна українською мовою філологом-латиністом треба було б вітати.

Гуни в описі Амміана Марцеліна

Книга 31 (роки 375-378)

Насіння і початок всього цього нещастя та різноманітного лиха, що викликане гнівом Марса, котрий своєю пожежею стрясає світ, бере початок, як з'ясовано, ось з якої події. Плем'я гунів, про яких давні письменники обізнані дуже мало, перебуває за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану і перевершує своєю дикістю будь-яку міру.

Через те, що при самому народженні на світ немовляти йому глибоко прорізують щоки гострою зброєю, щоб тим самим затримати своєчасну появу волосся на зарубцьовуючих надрізах, то вони доживають до старости без бороди, потворними, схожими на скопців. Члени тіла у них м'язисті та міцні, шиї товсті, вони мають потворний і страшний вигляд, так що їх можна прийняти за двоногих звірів, або сподобити тим грубо обтесаним подібними до людини чурбакам, які ставлять по краях мостів.

При такій дикій потворности людської подоби вони так загартовані, що не потребують ні вогню, ні в пристосованій до смаку людини страві; вони споживають коріння диких трав та напівсире м'ясо різної худоби, яке вони кладуть на спини коней під свої стегна і дають йому трохи попріти.

Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей. У них не можна зустріти навіть покритого комишом намету. Вони кочують по горах та лісах, з колиски привчені переносити холод, голод та спрагу. І на чужині входять вони під дах лише у випадку крайньої необхідности, бо не вважають себе в безпеці під ним.

Тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей. Немає у них різниці між домашнім убранням та вихідним одягом; один раз одягнена на тіло туніка брудного кольору скидається або замінюється іншою не раніше, ніж вона розлізиться на лахміття від довготривалого гниття.

Голову покривають вони кривими шапками, свої оброслі волоссям ноги — козячими шкірами; взуття, яке вони не виробляють ні на якій колодці, утруднює їх вільну ходу. Тому вони не придатні для пішого бою; але вони немов би приросли до своїх коней, які витривалі, але потворні на вигляд, і часто, сидячи на них на жіночий лад, займаються своїми звичними заняттями.

День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею та продажем, їдять та п'ють і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони ведуть, сидячи на конях. Не знають вони над собою суворої царської влади, але задовольняючись випадковим проводом кого-небудь із своїх старійшин, крушать все, що трапляється на шляху. Іншим разом, будучи чимось ображені, вони вступають у битву; у бій вони кидаються, вишукувавшись клином, й видають при цьому грізний завиваючий крик. Легкі й рухомі, вони раптом навмисне розсіюються і, не створюючи бойову лінію, нападають то там, то тут, чинячи страшне вбивство. Внаслідок їхньої надзвичайної швидкости ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір.

Вони заслуговують того, щоб визнати їх чудовими вояками, тому що здалеку ведуть бій стрілами, спорядженими вправно зробленими наконечниками із кістки, а сходячись врукопашну з ворогом, б'ються з беззавітною хоробрістю мечами і, ухиляючись самі від удару, накидають на ворога аркан, щоб позбавити його можливости сидіти на коні або йти пішки.

Ніхто у них не оре й ніколи не доторкнувся до сохи. Без визначеного місця проживання, без дому, без закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя; там дружини тчуть їм їхній жалюгідний одяг, з'єднуються з чоловіками, народжують, годують дітей до змужнілости. Ніхто з них не може відповісти на питання, де він народився: зачатий він в одному місці, народжений — далеко звідси, виріс — ще далі.

Коли немає війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються будь-якому подиху перепадаючого нового сподівання, у всьому покладаються на дике шаленство. Подібно до позбавлених розуму тварин, вони перебувають у цілковитій необізнаности, що чесно, а що нечесно, ненадійні в слові і темні, не пов'язані повагою ні до якої віри чи суєвір'я, пломеніють дикою пристрастю до золота, до того перемінливі та гнівливі, що буває того ж дня відступають від своїх спільників. Без будь-якого підбурювання і так само будь-чийого посередництва знову миряться.

Цей рухомий та невгамовний народ, розпалений дикою жадобою грабунку, просуваючись вперед серед грабунків та вбивств, дійшов до землі 'аланів, стародавніх массагетів. Якщо я згадав про аланів, то буде доцільно розповісти, звідки вони і які землі займають, показати при цьому заплутаність географічної науки, яка багато що... і різноманітне, нарешті знайшла істину...

Алани, розділені по двом частинам світу (тобто, по обох боках Танаїсу-Дону, бо у той час вважали, що ця річка відокремлює Азію від Європи — А.К.), роздріблені на багато племен, перераховувати які я не вважаю за необхідне. Хоч вони кочують, як номади, на величезному просторі на далекій відстані одне від одного, але з часом інколи вони об'єднуються під одним іменем і всі зовуться аланами внаслідок одноманіття звичаїв, дикого способу життя та однакового озброєння. Немає у них наметів, ніхто з них не оре; харчаться вони м'ясом та молоком, живуть в кибитках, що покриті зігнутими у вигляді склепіння шматками дерев'яної кори і перевозять їх по безкрайніх степах. Дійшовши до багатої на траву місцевости, вони ставлять свої кибитки в коло й годуються, як звірі, а коли пасовисько виїдене, вантажать своє майно на кибитки й рухаються далі. В кибитках сходяться чоловіки із жінками, там же народжуються й виховуються діти, це — їхні'постійні житла, і куди б вони не зайшли, там у них рідний дім.   Гонячи перед собою запряжених тварин, вони пасуть їх разом зі своїми отарами, а більше всього турбуються про коней. Земля там завжди зеленіє травою, а деінде трапляються сади плодових дерев.

Де б вони не проходили, вони не страждають від нестачі їжі ні для себе, ні в кормі для худоби, що є наслідком вологости грунту та достатку протікаючих річок. 20. Всі, хто за віком чи статтю не придатний до війни, тримаються біля кибиток і зайняті домашніми роботами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись з верховою їздою, вважає соромом для чоловіків ходити пішки, і всі вони стають внаслідок різноманітних вправ чудовими воїнами. Тому то і перси, будучи скіфського походження, вельми досвідчені у військовій справі. (Етнічні терміни "перси" та "парфяни" автор не розрізняє; в даному місці він мусив би назвати саме парфян — примітка Ю.Кулаковського).

Майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве, погляд якщо і не лютий, то все таки грізний; вони дуже рухливі, бо мають легке озброєння, у всьому схожі на гунів, але дещо м'якіші від них звичаями та способом життя; в розбоях та полюваннях вони доходять до Меотійського (Азовського) моря та Кіммерійського Боспора з одного боку та до Вірменії та Мідії з іншого.

Як для людей мирних та тихих приємний спокій, так вони знаходять насолоду у війнах та небезпеках. Щасливим у них вважається той, хто помирає в бою, а ті, що доживають до старости й помирають природньою смертю, переслідуються у них жорстокими насмішками, як виродки та боягузи. Нічим вони так не пишаються, як вбивством людини, і у вигляді славного трофея вішають на своїх бойових коней зідрану з черепа шкіру вбитих.

Немає у них ні храмів, ні святилищ, не можна побачити покритого соломою намету, але вони встромляють в землю по варварському звичаю оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу, покровителю країн, по яких вони кочують.

Їхній спосіб передбачати майбутнє дивний: пов'язавши в пучки прямі івові лозини, вони розбирають їх у визначений час з якимись таємничими заклинаннями й отримують вельми визначені вказівки про те,  що передбачається. 25. Про рабство вони не мали поняття: всі вони благородного походження, а ватажками вони й тепер обирають тих, хто протягом довгого часу відзначився в битвах. Але повертаюсь до розповіди про подальші події.

Ось гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами (остготами -А.К.) і зазвичай називають себе танаїтами, зробили у них страшне винищення та спустошення, а з тими, що вціліли, заключили союз і приєднали їх до себе. При їхньому сприянні вони сміливо прорвались несподіваним нападом в обширні та родючі землі Енменріха (Германаріха), вельми войовничого царя, якого боялися сусідні народи внаслідок його багаточисельних та різноманітних воєнних подвигів.

Вражений силою цієї раптової бурі, Енменріх на протязі довгого часу намагався дати їм рішучий спротив і відбитися від них; але через те, що чутка все більше підсилювала жах лиха, що насунулося, то він поклав кінець страху перед великими небезпеками добровільною смертю.

Вітімир, обраний після його кончини царем, робив деякий час опір аланам, опираючись на друге плем'я гунів, яке він за гроші залучив у союз із собою. Але після багатьох понесених ним поразок, він загинув у битві, переможений силою зброї. Від імені його малолітнього сина управління прийняли Алафей та Сафрак, ватажки досвідчені та відомі твердістю духу; але важкі обставини зломили їх і, втративши надію дати відсіч, вони обережно відступили й перейшли до річки Данастію (Дністра), яка протікає широкими рівнинами між Істром (нижня течія Дунаю - А.К.) та Борисфеном (Дніпром -А.К.).

Коли чутки про ці несподівані події дійшли до Атанаріха, правителя тервінгів (вестготів-1 А.К.), проти якого недавно, як я про це розповідав, виступив у похід Валент (імператор Східно-Римської імперії - А.К.), щоб покарати за допомогу, надану Прокопію (самозванець, що оголосив себе імператором -А.К.), він вирішив спробувати вчинити опір й розвернути всі свої сили, якщо й на нього буде зроблений напад, як на інших.

Він розбив великий табір на берегах Данастія в зручній місцевости неподалік від степів гревтунгів, і в той же час вислав на 20 миль вперед Мундеріха (який був потім командиром прикордонної смуги в Аравії) з Лагаріманом та іншими старійшинами, доручивши їм виглядати наближення ворога, доки він сам безперешкодно займався приготуваннями до битви.

Але вийшло зовсім не так, як він розраховував. Гуни з властивою їм здогадливістю запідозрили, що головні сили знаходяться далі. Вони обійшли тих, кого побачили, і, коли ті спокійно розташувалися на нічліг, самі при світлі місяця, що розсіяв морок ночі, перейшли через річку вбрід, й вибрали найкращий спосіб дій. Побоюючись, щоб передовий вісник не налякав тих, що стояли далі, вони навалилися швидким натиском на Атанаріха.

Приголомшений першим ударом, Атанаріх, втративши декого із своїх, змушений був шукати сховища в крутих горах (в Карпатах - А.К.). Від несподіванки цієї події і ще більшого остраху перед майбутнім, він став споруджувати високі стіни від берегів Гераза (Прута) до Дунаю поблизу від области тайфалів. Він вважав, що швидко та грунтовно спорудивши це прикриття, забезпечить собі повну безпеку та спокій.

Поки робота велася зі всією енергією, гуни тіснили його швидким наступом і могли б зовсім згубити його своєю появою, якби не залишили цю справу внаслідок складного положення, в яке їх поставила велика кількість здобичі.

Між тим серед решти готських племен широко поширилась чутка про те, що невідомий до того рід людей, піднявшись з далекого краю землі, немов сніговий вихор на високих горах, руйнує та трощить все, що трапляється на шляху. Більша частина племен, що залишила Атанаріха внаслідок нестачі життєвих припасів, почала шукати місце для проживання подалі від всіляких чуток про варварів. Після тривалих нарад про те, яке місце вибрати для поселення, вони вирішили, що найбільш придатним для них притулком буде Фракія (сучасна Болгарія); на користь цього було два міркування: по-перше, ця країна має багатющі пасовиська і, по-друге, вона відокремлена потужною течією Істра від просторів, що вже відкриті для перунів чужоземного Марса. Таке ж рішення як би на загальній раді прийняла і решта.

І ось на чолі з Алавівом готи зайняли берега Дунаю і відправили посольство до Валента зі смиренним проханням прийняти їх; вони обіцяли поводити себе спокійно і постачати допоміжні загони, якщо того вимагатимуть обставини.

Поки відбувалися ці події за межами імперії, розходились грізні чутки про те, що в середовищі північних народів відбуваються нові рухи в незвичайних розмірах та йшов поголос, що на всьому просторі від маркоманнів та квадів (германські племена, що у той час знаходились між верхів'ями Ельби та Одера на півночі та середньою течією Дунаю на півдні — А.К.) до самого Понту (Чорного моря—А.К.) велика кількість невідомих варварських народів була вигнана із своїх жител і раптовим натиском підійшла до Істру з жінками та дітьми.

Спочатку це повідомлення наші прийняли із зневагою з тієї причини, що з тих країв внаслідок віддалености театра воєнних дій звикли отримувати повідомлення, що війни або закінчені, або принаймі на час заспокоєні.

Але коли почала вияснятися істина і чутки були підтверджені прибуттям посольств від варварів, які наполегливо просили прийняти бездомний народ на правий берег річки, сприйняли це швидше з радістю, ніж зі страхом. Досвідчені у своїй справі підлесники перебільшено підносили щастя імператора, яке надавало йому зовсім несподівано стільки рекрутів з найвіддаленіших земель, так що він зможе отримати непереможне військо, якщо з'єднає свої та чужі сили, а державна скарбниця отримає величезні прибутки з військового податку, який щороку виплачувався провінціями.

З цими сподіваннями відправлені були різні особи, щоб влаштувати переправу диких юрб. Приймались ретельні заходи для того, щоб не залишився ніхто з цих майбутніх руйнівників римської держави, нехай навіть він був уражений смертельною хворобою. Отримавши від імператора дозвіл перейти через Дунай та зайняти місцевости у Фракії, переправлялись вони цілими натовпами вдень та вночі на кораблях, човнах, видовбаних стовбурах дерев. А через те, що річка ця — найнебезпечніша з усіх і рівень води був вищий, ніж звичайно, внаслідок рясних дощів, то багато людей потонуло, як ті, хто при вкрай переповнених судах занадто рішуче пливли проти течії, так і ті, хто кинувся плавом.

Так всі докладали зусилля навести погибель на римський світ. Добре відомо, що нечасті обладнувачі переправи варварів часто намагалися визначити їхню чисельність, але облишили це після багатьох безуспішних спроб...

Згадаємо давні свідчення про навалу мідійських полчищ у Грецію; переправившись через Геллеспонт, вони намагалися влаштувати прохід, майстерно проривши гору, і були перераховані біля Доріска не поголовно, а натовпами, що нащадками одностайно визнано було за казку.

Але після того, як незчисленні натовпи варварів розсіялись по провінціях, поширились на величезному просторі, зайняли всі місцевости й заполонили всі гірські хребти, — ця подія нового часу підтвердила справедливість давнього повідомлення.

Першими були прийняті Алавів та Фрітігерн, імператор наказав видати їм поки що провіант та надати землю для обробки.

В той час, як відкриті були проходи на нашому кордоні і варвари викидали на нас натовпи озброєних людей, як Етна вивергає свій палаючий попіл, а важкий стан держави вимагав прославлених воєнними успіхами командирів, саме тоді, немов би по втручанню розгніваного божества, на чолі військових сил стояли як на підбір люди із заплямованим ім'ям. На першому місці були Лупіцин та Максим, перший — коміт у Фракії, другий — командир, що викликав до себе ненависть, обидва вони могли суперничати між собою в необачности.

Їхнє зловредне користолюбство було причиною всіх нещасть. Залишаючи в стороні інші проступки, які ці командири або інші при їхньому потуранні дозволили собі самим ганебним чином по відношенню до іноземців, що до нас переходили і нічим до цього не повинилися, я розповім про один настільки ж огидний, які нечуваний вчинок, який не міг би бути визнаним виправдальним навіть в очах суддів, замішаних у цій справі.

Поки варвари, переведені на наш бік, зазнавали голоду, ці командири, що осоромили себе, завели ганебний торг: за кожну собаку, яку набирало їхнє ненаситне користолюбство, вони брали по одному рабу, і серед взятих забрані були навіть сини старшин.

Між тим наблизився до берегів Істра і Вітерик, король гревтунгів, разом з Алафеєм та Сафраком, які були його опікунами, а також Фарнобій. Король спішно відправив посольство й просив імператора виявити йому такий же гостинний прийом.

Посли отримали відмову, як того, здавалось, вимагали державні інтереси, і гревтунги знаходились у бентежній нерішучости відносно того, що їм робити. Атанаріх, боячись отримати таку ж відмову, відступив у віддалені місцевости: він пам'ятав, що колись з презирством поставився до Валента під час переговорів і змусив імператора заключити мир на середині річки, посилаючись на те, що закляття не дозволяє йому вступити на римську землю. Боячись, що незадоволення проти нього залишилось до цього часу, він рушив зі своїм народом в область Кавкаланда, місцевість, яка недоступна через високі гори, що обросли лісом, витіснивши звідти сарматів.

Коментар до повідомлення А. Марцеліна про гунів

Переважна більшість істориків повідомленню Амміана Марцеліна надає надзвичайного значення, а гунів представляє саме такими, як він їх описує — дикими кочовими ордами тюркського чи монгольського походження: "Перші достовірні свідчення про гунів Європи відносяться до повідомлень Амміана Марцеліна — сучасника гунської експансії на Захід", — пише Ірина Засєцька [4, с.358]. "Події, що відбувалися внаслідок зіткнення гунів з готами, докладно описані Амміаном Марцеліном і потім неодноразово повторені іншими авторами" [4, с.360]. "Найбільш повні і, безумовно, достовірні відомости ми отримуємо у Амміана Марцеліна, одного із самих яскравих і цікавих авторів IV ст." [5, с.94].

Робота Амміана, і справді, надзвичайно цінне джерело історичної інформації, особливо в такому заплутаному питанні, як початок гуно-готської війни. Але мусимо з сумом визнати, що заплутали його як письменники того далекого часу, так ще більше і дослідники новітньої доби.

Посилаючись на Амміана, історики роблять натиск саме на тій частині його опису, де говориться про гунів як диких непривабливих кочівників, не помічають (чи не хочуть помічати) іншу інформацію, що там міститься, а також протиріччя, що в ньому присутні. Такий підхід, коли з першоджерел вибирається лише те, що вкладається у концепцію "гуни — тюркські (чи монгольські) кочівники, які прийшли з Азії", і нехтується тією інформацією, що цьому суперечить, властивий взагалі для багатьох гунологів. Що спільного має така "концепція" з історичною правдою? Як далі побачимо — майже нічого.

До повідомлення Амміана, як і до будь-якого іншого того часу, треба ставитись критично, з певною обережністю і застереженнями, враховуючи, що він знаходився в Римі на відстані 2-2,5 тисячі кілометрів від описуваних подій, отже, користувався чутками, що потрапляли до нього через треті-п'яті руки. Про це ж писав і перекладач його твору на московську мову Ю.Кулаковський: "З аланами Амміан міг зустрічатися у своїх походах під орудою імп. Юліана; що ж стосується його вчености, то вона не завжди надійна..." [6, с.78]. А Лев Гумільов слушно зауважив, що "Амміан та його сучасники часто писали нісенітниці, але не через дурість чи бездарність, а внаслідок неможливости перевірити тенденційну інформацію. А ось кого треба осудити, так це дослідників XX ст., які переконані, що буквальне дотримання стародавнього тексту є вірний розв'язок проблеми" [3, с.281]. Не можна скидати також з рахунку, що до ворогів імперії історики часто ставились упереджено, з відразою, надаючи їм непривабливих, негативних рис. Це стосується не лише римлян. Про сарматів-аланів Амміан пише, що вони "високого зросту і красивого вигляду" (2.21) в той час як В.Ковалевська, посилаючись на археолога Виноградова, пише, що "у мові вейнахської групи словом "цармат" (сармат) називають потворну й страшну, чужу людину" [5, с.75]. Фізично красивий народ, який досадив іншому народу, в їхньому описі набуває відразливих рис.

Варто порівняти також свідчення про сарматів Амміана та Тацита. Амміан пише, що алани мають приємний зовнішній вигляд: "майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве..." (2.21). Тацит же в Терманіці, відзначаючи великий вплив сарматів на плем'я "певкінів, яких дехто називає бастарнами", зауважує, що "вигляд певкінів внаслідок змішаних шлюбів стає потворним, майже як у сарматів" [7,с.52]. Сармати — це загальне етнічне ім'я різноманітних, близько споріднених кочових племен, найчисельнішими з яких були алани. Так які ж алани-сармати, приємні на вигляд згідно Амміану, чи бридкі, згідно Тациту? Очевидно, зображення представників того чи іншого племені значно більше залежить не від їхнього справжнього зовнішнього вигляду, а від ставлення до них письменника. Чи не стосуються такого ж роду визначення і стосовно гунів, які немов би спотворювали обличчя своїм дітям? Для Амміана не лише гуни, але й їхні коні "витривалі, але потворні на вигляд", що дуже дивно, коні можуть бути різними, але щоб потворними... За викопними кістками встановлено, що коні степовиків були невисокі на зріст, з короткою шиєю, великою грубою головою та міцними ногами. З усіх порід відомих тоді коней вони були найвитривалішими та найкраще пристосованими до далеких подорожей. "Коні, здатні до будь-яких довгих перегонів", — таку оцінку дав їм Овідій [27, с.149].

Виявляється, що при прискіпливому аналізі твору Амміана в ньому можна віднайти фрагменти фактів, що ставлять під сумнів гунів, або принаймі частину з них, як степовий кочовий народ.

Відомо, як багато важив кінь в ту далеку пору. Навіть значно пізніше, для запорізьких козаків, шабля була жінкою, а кінь братом. Воно й не дивно, на коневі часто здійснювались далекі походи на ворога, кінь же виручав у випадку смертельної небезпеки. З цих мотивів догляд за конем був особливою турботою вершника, незалежно від того, був він кочівником чи землеробом. Німецький дослідник Бергман, що вивчав звичаї калмиків, писав: "стверджували, що Гунни клали під сідло м'ясо, щоб вживати його в страву — те ж саме говорили і про Калмиків. Насправді ж м'ясо це клали для того, щоб лікувати садна на спинах коней" [24,с.19,20].. З огляду на це, повідомлення Амміана про немов би споживання гунами напівсирого м'яса, і отже про їхнє дикунство, приймає тепер зовсім інше забарвлення.

Легко зрозуміти також вислів А.Марцеліна "вони немов би приросли до своїх коней" (2.6). Вершник, що швидко рухається, на відстані 300-400 м справді здається немов би злитим з конем. Амміан описував гунів за чутками від різних людей, деякі з них були тими воїнами, що, побачивши гунів, "злитих з конями вершників", тікали без оглядки. Безумовно, такі вояки надавали гунам лише відразливого вигляду, а він полягав у тому, що гуни повинні були докорінно відрізнятися від римлян чи готів.

Таким чином, портрет гунів-кочівників, поданий нам А.Марцеліним, є продуктом уяви, скомпонованим з оповідань багатьох людей про їхнє життя, вдачу та побут. Йому не можна надавати якогось особливого значення, принаймі, він не може бути взятий за основу для досліджень, бо Амміан ніколи їх не бачив, а описував зі слів переляканих людей. Це видно також з наступних протиріч та неузгоджень, які є в його описі гунів-кочівників.

В описі Марцеліна гуни — безбороді, постійно на конях, увесь час кочують, їдять напівсире м'ясо, уникають будинків тощо. Але навіть тут можна віднайти риси, які б мусили викликати здивування або принаймі сумніви дослідників: "вони кочують по горах та лісах". Чому по лісах, а не по степах? Чи можете ви уявити собі кочівників у тодішніх лісах, де немає доріг, але безліч підліску, повалених від негоди та віку дерев, де й пішки важко пройти, а не те що проїхати на гарбі чи гарцювати на коні? А по яких горах кочували гуни? В Європі поза межами Римської імперії ніяких гір, окрім Карпат, не було, інші ж гори, які знав Марцелін, знаходились далеко від описуваних подій, але ні в яких цих горах (Карпати, Кавказ) кочівників не було. Очевидно, у цьому місці в нього описка, допущена або ним самим, або переписувачами його твору. Якщо слово "кочують" замінити на слова "живуть", "перебувають", "знаходяться", то не лише ця інформація, але й значна частина наступної стають несуперечливими. Нарешті, аби Амміан сказав, що гуни кочують в горах та степах, то їхнє місцезнаходження можна було б локалізувати на Північному Кавказі, який межує зі степом. Але він сказав "в горах та лісах". Гори поруч з лісами в Європі є лише в одному місці — це Карпати з прилеглою до них смугою лісостепу. Тут і треба шукати народ, названий Амміаном гунами.

Далі ще цікавіше: "тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей".

Навряд чи з дикоростучого льону (якщо він взагалі є у степах) можна було пошити достатню кількість одягу, вирощують же цю вологолюбиву рослину в лісостеповій та лісовій зонах, де степових кочівників не було. І чому це у "гунів" одяг був з льону, а не зі шкір тварин чи вовни, цього добра у них було більше, ніж достатньо?

Ще цікавішим повідомленням є одяг "із шкірок лісових мишей". Як це можна собі уявити? Степові кочовики їдуть у ліс за кілька десятків, а то й сот кілометрів, не злазячи з коней, ловлять мишей, здирають з них шкірки (філігранна робота; нічого сказати), з яких жінки шиють їм одяг. І власне, чому з "лісових мишей", а не польових, які нітрохи не гірші від своїх лісових родичів? Наловіть в лісі мишей (краще не злазячи з коня) й попросіть свою дружину пошити з їхніх шкірок костюм. Тоді ви одразу задумаєтесь, а що власне Амміан хотів цим сказати?

Коментатори Амміана розуміли, що його повідомлення про одяг степових кочівників, пошитий із шкірок лісових мишей, містить в собі якесь непорозуміння. Тому деякі з них, зокрема перекладач "Гетики" Йордана й прекрасний його коментатор О.Скржинська, вираз Амміана (лісових мишей) перекладає як "польових мишей" [8, с.219]. Але це велика натяжка. Амміан свідомо написав "лісових мишей", бо вони знаходяться в одному контексті з мандрами "гунів" по горах та лісах, отже, й миші мусили бути таки лісовими; а також в одному речені з одягом з льону, який вирощували, з якого ткали полотно та шили одяг поселяни лісів та лісостепу, але ніяк не степові номади-кочівники. Аби степовики вміли прясти, то перш за все вони робили б одяг з вовни.

Більше того, отой "одяг із шкірок мишей" взагалі є непорозумінням, про який писали ті, що ніколи його не бачили. Здається, вперше про нього згадує Помпей Трог (І ст. до н.е. — І ст. н.е.) в "Історії", яка до нас не дійшла. Скорочений виклад його твору зробив Юстін (ІІ-ІІІ ст.). Помпея Трога та Юстіна читали Амміан та інші автори і переписували оповідання про отой мишачий одяг, який немов би носили номади.

Подібні непорозуміння траплялися. Ось ще одне з них. Дунай приймає більше 120 значних за величиною притоків. Але багато античних авторів пишуть про 60. Це помилкове число притоків Дунаю по традиції йшло від Плінія, який повідомляє, що Данубій-Істр, "прийнявши в себе 60 річок, з числа яких майже половина судохідні", впадає в Понт. Про 60 судохідних річок, що впадають в Данубій, потім писали Солін (III ст.), Амміан (IV ст.), Йордан (VI ст.), очевидно, й інші [8, с.241].

Поза всяким сумнівом, тюрків-кочовиків, які спотворювали обличчя дітям (очевидно, для того, щоб потім своїм виглядом нажахати благородних римлян, про яких, щоправда, вони до 375 р. нічого не мусили знати), ні Амміан, ні ті, хто йому все це розповідав, не бачили. Вони користувалися чутками після багаточисельних поразок готів, на яких "гуни" нагнали великого страху, а страх, як відомо, має великі очі. Про цей страх Амміан недвозначно написав у розділі (4.2). Тут-то й можуть приверзтися безбороді чудовиська, що приросли до коней.

Всі ці протиріччя та чутки-чудеса легко узгодити, якщо припустити, що описуючи гунів, Марцелін змішує два народи: тюрків-кочовиків та осілих землеробів, що жили на північ від Меотійського озера (Азовського моря) в лісах чи в лісостепу, вирощували льон, ткали з нього одяг, а згадані ним "лісові миші" могли бути білками або бобрами, з яких шиють одяг і по сьогоднішній день і якими у той час кишіли ліси та річки, можливо, зі шкір інших лісових звірів. Ніяких інших землеробів, окрім слов'ян, у тій місцевости не було. До речі, вони шили одяг не лише з льону чи шкірок лісових звірів, але також із шерсті, бо мали в достатку різної худоби. Верхній одяг з домотканного грубого нефарбованого сукна називався гунею. Це одяг теплий і зручний. Тих, хто носив гуні, інші народи могли називати гунами.

В роботі [5, с.94] В.Ковалевська робить зауваження, що переклад твору А.Марцеліна, зроблений Ю.Кулаковським. неточний в тому місці, де він пише, що кочовики "...ведуть бій стрілами..." (2.9), а треба "...ведуть бій метальними списами...". Але саме ними були масово озброєні слов'яни! Кочівники і справді були озброєні луками та стрілами. Ю.Кулаковський, прихильник азійсько-кочового походження гунів, це добре розумів, і на догоду цій концепції (очевидно, несвідомо) навіть спотворив текст при перекладі.

Перше, ніж продовжувати аналіз твору Амміана, нагадаю розташування племен на теренах між Дністром та Волгою в кінці IV століття.

В пониззі Дніпра жили готи: на правому, західному березі — вестготи (тервінги), на лівому, східному березі та в степовому Криму — остготи (гревтунги). Далі на схід від них у степу аж до Волги та північної частини західного Каспію кочували алани. Не виключено, що на Північному Кавказі кочували також тюркські племена. В лісостеповій зоні на північ від готів та аланів жили осілі землеробські племена слов'ян. На Таманському півострові та в східному Криму була Боспорська держава греків та сарматів.

Аби гуни прийшли зі сходу (з Азії), то перш за все вони б зіткнулися й напали на східних аланів. Але знову диво. Марцелін пише (3.1): "...гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами..., зробили у них страшне винищення та спустошення...". Тобто, гуни напали не на східних аланів, а на західних. Так це місце в Амміана розуміють й інші коментатори [4, с.358,359].

Як же гуни могли пройти майже тисячу кілометрів непоміченими через землі аланів, войовничого народу, від Волги до Дніпра? Тут треба вигадувати якийсь історичний епіцикл. Щоб вийти із цього положення, В.Ковалевська, цитуючи Амміана [5, с.95], просто пускає важливу фразу "що межують із гревтунгами". Без неї тепер виходить, що гуни пройшли через всі землі аланів, від Волги до Дніпра, в той час як Амміан точно указує, що вони пройшли через аланів західних, які межують із гревтунгами.

Повідомлення Амміана можна узгодити зі здоровим глуздом лише одним способом: гуни напали на аланів, що межують із гревтунгами, з півночі. Таке припущення узгоджується також з інформацією, яку знаходимо в інших авторів.' Але про це трохи пізніше.

Під час війни аланів з готами ватажок останніх Вітімир за гроші залучає для боротьби з аланами друге плем'я гунів (3.3). Отже, було якесь перше плем'я гунів, що побороло аланів та готів, та інше плем'я, яке виступило на захист готів. Якщо гуни були кочівниками, то це можливо теоретично, але насправді тут знову щось не те. Чи могли руські князі залучити до себе якесь плем'я монголів чи татарів під час їхньої навали на Русь у 13 столітті? А готи могли. Такі вони спритні дипломати. Але швидше всього оте "друге плем'я гунів" під час "навали гунів" з готами не воювало. ""Другі гуни", що допомагали готам в боротьбі з гунами, не могли, звичайно, належати до тієї маси кочовиків, які в ту пору вторглись з-понад Дону в країну, зайняту готами", справедливо зауважує Ю.Кулаковський [7, с.263]. Отже, розділ (3.3) в Амміана можна тлумачити в тому смислі, що існували туземні гуни в Придніпров'ї. Одного цього зауваження достатньо, щоб поставити під серйозний сумнів всю концепцію про азійське чи навіть східне походження гунів. Де ж ті західні гуни взялись? На це питання дамо відповідь у розділі про походження гунів, а зараз трохи відхилимось від оповідання А.Марцеліна й звернемось до інших джерел.

І.Засєцька, посилаючись на першоджерела, пише [4, с.359,360], що гуни потрапили в північну Тавриду (в ту землю, де вони вперше розгромили аланів) двома шляхами. Одна частина пройшла безпосередньо через південноруські степи (при цьому не зрозуміло, як алани їх пропустили), а інша — через Тамань, Керченську протоку (можливо, взимку по кризі), степовий Крим і вийшла в причорноморські степи, де з'єдналася з головними силами, після чого вони, очевидно, розгромили спочатку західних аланів, а вже потім остготів. Але якщо прохід гунів південноруськими степами не підтверджений ні письмовими джерелами, ні археологічними дослідженнями, то прохід через Керченську протоку (Кіммерійський Боспор) підтверджується легендою, описаною церковним істориком V ст. Созоменом, ще більш певно істориком VI ст. Агафієм Мірінейським, а також археологічними розкопками.

Як свідчить археологічний матеріал, потрапивши на Таманський півострів, гуни взяли й зруйнували такі крупні міста, як Кепи, Фанагорію, Гермонасс, укріплені поселення Фанталівського півострова. На Керченському півострові вони розгромили місто Тірітаку та багато інших міст та поселень. Навіть столиця Боспорського царства Пантікапей (нинішнє місто Керчь) була перетворена на руїни. Фактично, з 370-х років рабовласницька держава в північному Причорномор'ї перестала існувати. В Криму гуни зустрілися з кримськими готами, розбили їх і вийшли в причорноморські степи, де з'єдналися з головними силами. Треба зазначити, що погром, який вони вчинили у Боспорському царстві, був не таким значним, як його описують історики. Вже невдовзі після нього були відроджені деякі міста та поселення, зокрема, Танаїс, Фанагорія та Пантікапей, який тепер став називатися Боспором.

А тепер знову повернемось до опису гунів Амміаном Марцеліном: "...вони не придатні для пішого бою" (2.6), ..."ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір" (2.8). Як же військо, що не може штурмувати укріплення та непридатне до пішого бою, могло брати неприступні фортеці? "Готи були надійними союзниками аланів... Нарешті, у аланів були фортеці. Гуни брати фортеці не могли. Так чому ж вони перемогли і аланів, і готів, чого не могли зробити ні римляни, ні перси?", дуже слушно запитує Лев Гумільов [3, с.280], але відповіді не дає. До речі, ніяких вказівок на те, що гуни брали саме аланські фортеці, немає. Вони брали фортеці Боспорського царства.

На конях об фортечні мури можна хіба що порозбивати голови, але це мало зарадить справі. Отже приходимо до висновку, що гуни мали піше військо. Але кочівники пішого війська не мали. Як зазначає Амміан, вони навіть соромилися ходити пішки. Піші частини військ були у землеробських народів. Та можливо Амміан помилявся? Але він довгий час був вояком і міг спостерігати звичаї та військовий уклад кочовиків, тому його розповіді про їхню військову тактику заслуговують на високу ступінь довіри.

Зауваження Амміана про те, що гуни не могли брати укріплення й навіть грабувати ворожий табір, заслуговує на значно більшу увагу, ніж може здатися на перший погляд і ніж приділяють йому дослідники. Справа в тому, що не лише кочівники, але й готи, ці осілі розбійники, не вміли правильно вести осаду та брати міста. Про це недвозначно говорить Амміан, описуючи війну готів з римлянами на півночі Балканського півострова в 80-х роках IV століття, після їхньої втечі від "гунів". А ті події, що пов'язані з римлянами, він змальовує з великою переконливістю та подробицями, немов би сам був їхнім свідком. Ось факти.

Багато разів готи штурмували Маркіанополь, але все даремно: "Тоді Фрітігерн (один з ватажків готів — А.К.), бачачи, що люди, які не вміють вести осаду, несуть даремно такі втрати, порадив піти, не доводячи справу до кінця, лише залишивши там достатній загін. Він говорив, що знаходиться в ладу зі стінами й давав пораду взятися за спустошення багатих областей, не наражаючись при цьому на будь-яку небезпеку, бо не було ще ніякої охорони" [1,31.6.4].

"Після такого сумного закінчення битви наші відійшли в Маркіанополь, що стояв недалеко. Готи без будь-якого зовнішнього тиску засіли у своєму таборі й протягом семи днів не насмілювались ні вийти, ні потикатися звідти. Тому наші війська, скориставшись цим зручним випадком, заперли в міжгір'ях Генімонта величезні зграї інших варварів, спорудивши високі вали. Розраховували, звичайно, що величезні полчища цих шкідливих ворогів, будучи запертими між Істром та пустищами й не знаходячи ніяких виходів, загинуть від голоду, бо всі життєві припаси були звезені в укріплені міста, з яких вони не намагалися доси жодного обложити внаслідок свого повного невміння в цього роду заходах" [1,31.8.1].

"Після неодноразових спроб, які були відбиті сильним спротивом наших, що засіли на високих місцях, вони опинилися в край складному становищі й закликали до себе шайки гунів та аланів, спокусивши їх сподіванням на величезну здобич" [1,31.8.4].

Після страшного розгрому римлян та загибелі імператора Валента (378 р.) готи спробували взяти приступом Адріанополь. І ось що з цього вийшло:

"На світанку наступного дня переможці, як дикі звірі, яких розпалив смак крови, рушили щільними натовпами до Адріанополя, їх збуджували порожні сподівання взяти місто, і вони були цілком переконані, що в цьому їм поталанить. Вони знали від перебіжчиків, що там, як в сильній фортеці, знаходились найзнатніші сановники й були заховані знаки імператорського сану та скарбниця Валента.

Щоб не дати послабнути загальному збудженню, вони вже на четвертий день оточили місто з усіх боків, і почалась жорстока битва. Обложники з природженоюдикістю зухвало кидалися на вірну загибель, а обложені зі свого боку виявляли всі свої сили та всю хоробрість в обороні" [1.,.31.15.23].

"Провідники готів, збуджені полум'яним бажанням заволодіти багатствами, що їх неправими шляхами здобув Валент, ставали самі в перші лави, а інші приєднувались до них у гордій свідомости, що вони в небезпеках порівнялися з начальниками. Багато які падали, смертельно поранені, роздавлені величезною вагою або з пробитими грудьми, інші несли драбини і з усіх боків намагалися лізти на стіни, але на них, як по крутосхилу, падали каміння, шматки колон, цілі блоки й засипали їх. Жахливий вигляд крови не діяв на варварів, що дійшли до шаленства, і до самого вечора вони виявляли ту ж дику хоробрість...Але справа йшла без будь-якого плану, наскоками, в окремих загонах, що було свідоцтвом повної розгублености. Коли день схилився до вечора, всі повернулись у зневірі в свої намети, попрікаючи один одного в безглуздому безумстві за те, що всупереч порадам Фрітігерна, вирішили піти на жахи штурму" [1,31.15.13-15].

"Тоді прийнялися вони оглядати рани та лікувати їх своїми народними засобами; це зайняло всю ніч, не довгу, правда, в цю пору року. Коли почався день, вони стали обговорювати на різний лад, куди їм направитись. Після довгих пожвавлених суперечок вирішили, нарешті, захопити Перінф, а потім й інші багаті міста. Повідомлення про це вони отримали від перебіжчиків, які знали не лише те, що є в містах, але навіть і в середині кожного будинку. Згідно цьому рішенню, яке було визнано таким, що обіцяє вигоди, вони повільно направились вперед, не зустрічаючи ніякого опору, і робили на всьому шляху грабунки та пожежі" [1,31.16.1].

"А до готів приєднувались войовничі і хоробрі гуни та алани, загартовані в бойових трудах. Приманкою величезної здобичі домігся цього союзу спритний Фрітігерн. Розбивши табір біля Перінфа, вони, пам'ятаючи попередні втрати, не насмілились, одначе, ні підійти до міста, ні намагатися взяти його, проте широку та плодоносну область навколо цього міста вони розграбували дотла, перебивши або взявши в полон сільське населення" [1,31.16.3].

Добре обчистивши околиці Перінфа, готи посунули на Константинополь, "незчисленні скарби якого збуджували їхні грабіжницькі інстинкти". Але оборонні споруди міста зломили їхнє зухвальство, вони пішли звідти й розсіялись по північних провінціях, дійшовши аж до Юлієвих Альп, які в давнину називались Венетськими.

Отже, не зважаючи на значну перевагу, жодного міста готам взяти не вдалось внаслідок невміння вести правильну облогу. І це при тому, що вони були осілим народом, мали піше військо і часто ходили в грабіжницькі походи. Як же могли гуни-кочівники, які не злазили з коней і не мали піших загонів, брати міста-фортеці Боспорського царства? Виходячи з концепції, що гуни — то кочовики, які прийшли десь із-за Волги, на поставлене питання відповідь дати неможливо. Гунологи її й не дають, вони його обминають, як і безліч інших, що не вкладаються в їхню "концепцію".

Якщо в кінці IV століття готи не вміли брати фортеці, то тим більше здивування викликають ось такі історичні факти.

"Юрми скіфських народів прорвалися на двох тисячах суден через Боспор, пройшли по берегах Пропонтіди і вчинили жорстокі спустошення на морі та на суші..." [1,31.5.15]. Загальною назвою "скіфські народи" Амміан називає припонтійські (причорноморські) племена, що заселяли терени сучасної України. Вони вдиралися в межі імперії в 267 та 269 роках. Тоді були захоплені Візантій, Афіни, Аргос та інші грецькі міста.

"У битвах з варварами (251 р.) були вбиті імператори Деції, батько та син,... взятий був Анхіал (місто), і в той же час Нікополь, який побудував імператор

Траян, як свідоцтво перемоги над даками. Після багатьох жорстоких поразок з того та іншого боку зруйнований був Філіппополь, причому — якщо правдиве повідомлення істориків — вбито було в стінах міста сто тисяч чоловік..." [1,31.5.16,17].

Отже, серед тих народів, які вдиралися в межі Римської імперії в середині III ст., були такі, що вміли брати міста-фортеці. Це не могли бути готи, зважаючи на їхню безпорадність у цьому значно пізніше. Щоб взяти фортецю, потрібна була не лише сила, але й вміння та хитрість. Таким народом могли бути слов'яни. Згадаймо, як запорізькі козаки в XVII ст. брали турецькі фортеці, що вважалися неприступними.

Можна навести інший приклад, коли вже не готи, а справжні кочовики були безпорадними при штурмі не лише укріплених міст та фортець, а навіть феодальних замків. Це мадяри, які 895 р. вдерлися в Паннонію, сучасну Західну Угорщину. Майже 60 років їхні грабіжницькі банди тероризували населення й наводили жах на всю Західну Європу. Послухаємо французького історика Люс'єна Мюссе: "В цілому, між 899 та 955 роками мадяри здійснили 33 походи на Захід, досягаючи таких віддалених пунктів, як Бремен (915), Орлеан (937), Манд (924) чи Отранто (947). Розграбований був увесь континент, за винятком Іспанії та приатлантичних областей, які вже були добряче обібрані вікінгами. Більше всього мадяр приваблювали дві країни: Баварія, куди вони здійснили одинадцять походів, та Ломбардія, де їх бачили тринадцять разів; навіть далека Апулія (область на півдні Італії — А.К.) була удостоєна трьома їхніми відвідинами" [23, с.32].

"Ці походи розоряли головним чином сільськогосподарські зони, а також усамітнені монастирі, в яких вони сподівалися знайти найбагатшу здобич. Для облоги укріплених міст у мадяр не було ні часу, ні засобів; штурмом було взято дуже мало міст (головний виняток — це Павія, захоплена 12 березня 924 р.), а зруйнована була, здається, лише Конкордія поблизу Аквілеї... Очевидно, жах, який наганяли ці походи, свідомо заохочувався — як це в майбутньому було з монголами — щоб заздалегідь паралізувати будь-який дух опору" [23, с.33-34]. Останнє речення означає, що мадяри поголовне винищували тих, кого не могли взяти в полон як рабів. Як бачимо, Мюссе порівнює їх зі справжніми кочовиками-монголами, але немає ніяких підстав порівнювати з гунами, їхня поведінка, як це випливає з опису Пріска Панійського, була зовсім іншою, хоч мадяри, щоб звеличитись, виводять себе від гунів.

Мадяри були малочисельним народом, але довгий час ґвалтували всю Західну Європу. Наскільки ж могутнішими й організованішими від західноєвропейців були наші предки руси, які в цей же час вистоювали, давали відсіч, а часто й самі ганяли по всьому степу значно багаточисельніші племена спочатку печенігів, а потім половців. І після цього германці, яких слабкі мадяри скубли, як хотіли, сміють говорити, що слов'яни не здатні до самоорганізації. До речі, Пріск Панійський дає чудовий опис облоги і штурму гунами міста за допомогою найсучасніших на той час облогових знарядь, яких не здатні були виготувати ні готи, ні мадяри, ні германські племена вандалів (буде в наступній книзі).

"Мадярська загроза була однією з головних причин збільшення кількости укріплених міст та замків в Південній Німеччині та Північній Італії. Після 901 р., щоб перегородити переправу через Енс, баварці спорудили замок Енсбург; 908 р. Арнульф відбудовує стіни Регенсбурга; монастирі оточують себе стінами... з 915 р. в Ломбардії, особливо на церковних землях, множаться сільські замки; відновлюються стіни Павіїта Бергамо" [23, с.35]. Отже, для справжніх кочовиків навіть монастирські стіни та сільські замки могли бути перешкодою, в той час як гуни легко брали добре укріплені міста. А ось якими словами характеризує Мюссе безчинства мадярів: "...майже немає таких звірств, які б їм не приписували. Той набір термінів, якими їх позначають, дуже повчальний, їх називають іменами найстрашніших варварів усіх епох: скіфів, гунів, аварів, агарян і навіть аріан! Втім, як виявилось, незаслужене уподобання до гунів викликало у мадяр велику гордість: в XII та XIII століттях вони скористалися цим, щоб збагатити свою національну історію давнім минулим, якою їм не вистачало" [23, с.34,35].

Як кажуть, святе місце порожнім не буває. Якщо українці відмовляються від свого героїчного та богатирського минулого, то його із задоволенням підхоплюють мадяри. Тодішні мадяри були дикішими й відсталішими від наших предків, їхні ж історики виявилися розумнішими й мудрішими за наших. Останні з якоюсь божевільною затятістю, всупереч багаточисельним й неспростовним фактам, прямо таки відхрещуються від гунів, очевидно вважаючи, що якщо зараз ми нікчемні, то такими мусили бути й наші предки. Звичайно, неприємно визнавати свої помилки, мільйонними примірниками засвідчені в дисертаціях, монографіях, енциклопедіях, підручниках, але доведеться, бо наполягати на них ще гірше.

Читаючи Амміана, важко повірити, що гуни завдали нищівної руйнівної поразки як аланам, так і готам. Після такого удару готи не могли б перемагати римські легіони на чолі з досвідченими полководцями і навіть самим імператором. Війни між "гунами", аланами та готами швидше схожі на міжусобні сутички, після яких супротивники приходили до згоди, щоб дружненько йти грабувати римські провінції. Цей висновок підтверджується як повідомленням інших авторів, так і пізнішими подіями.

Повідомлення про жорстокість "гунів", яке часто зустрічається в літературі, занадто, а можливо і зумисно, перебільшене. Навпаки, на свій час вони були значно гуманішими, ніж оточуючі їх народи. А це є ще одним доказом того, що вони не могли бути тюрками-кочовиками, жорстокість і нещадність яких до ворогів загальновідома. Якщо під час гунських походів жорстокість і була - засвідчена, то не з боку "гунів", а тих племен, що до них пристали, зокрема, готів. Ось як змалював Амміан їхнє свавілля та безчинства під час навали на римську провінцію Фракію:

"Лише ті місця, що були найнедоступніші або лежали далеко в стороні, залишились не ураженими при їхніх пересуваннях. Не розрізняли вони в своїх убивствах ні статі, ні віку і все на своєму шляху віддавали страшним пожежам; відриваючи від грудей матері немовлят і вбиваючи їх, брали в полон матерів, забирали вдів, зарізаючи на їхніх очах чоловіків, через трупи батьків тягнули підлітків та юнаків, забирали, нарешті, і багато стариків [мужів], які кричали, що вони достатньо вже пожили на світі. Позбавивши їх майна та красивих дружин, скручували вони їм руки за спиною і, не даючи оплакати попіл рідного дому, вели на чужину" [1,31.6.7].

Аби "гуни" так само чинили з готами, то про них слід пропав би ще в кінці IV ст., зважаючи на незначну їхню чисельність. Але вони ще після "розгрому" їх "гунами" два століття, як бездомні собаки, шукали пристанища і гасали по всій Європі, поки вреїиті-решт не розсіялися між іншими народами.

В розділі (3.6) Амміан описує, як гуни розромили військовий табір тервінгів (вестготів) Атанаріха. При цьому вони обійшли передовий загін готів, який пильнував ворога і мусив би повідомити основні сили про його наближення, але який їх не помітив (отже, "гуни" діяли таємно, ні в якому разі не на конях і перехитрили готів), перейшли вбрід річку і несподіваним раптовим нападом вночі атакували противника. Військова тактика "гунів" виявилася значно досконалішою, ніж готів, вони діяли "з властивою їм здогадливістю", очевидно, були обізнані також з військовою тактикою готів. Звідки Амміан знав про "властиву здогадливість" гунів, якщо вони щойно з'явилися, якщо їх до того ніхто не знав?

На конях, та ще й вночі, раптовий напад на безумовно захищений військовий табір здійснити неможливо. Але з цим завданням блискуче може впоратись досвідчене піше військо, якого кочовики не мали. Описаний Амміаном несподіваний напад гунів на табір готів дуже нагадує опис дій війська слов'ян, зроблений пізніше Маврикієм (див. розділ 6 цієї роботи), або нічних вилазок запорізьких козаків під час військових походів.

Нарешті, оті "перуни чужоземного Марса" (3.8). Якщо переклад тексту Амміана Ю.Кулаковським точний, то чи не є це згадкою про язичесько/о бога Перуна, а разом з ним і про тих, хто йому поклонявся — слов'ян, для яких після поразки готів були відкриті простори лівобережного Істра?

Отже, аналізуючи твір А. Марцеліна, у підсумку можна дійти таких висновків.

Амміан блискуче і майстерно змалював звичаї, побут та військові якости аланів, з якими він, очевидно, мав нагоду зустрічатися й спостерігати їхнє життя.

Хоч і з певними перебільшеннями та деякою відразою, але непогано описані також тюрки-кочовики, яких він навряд чи коли-небудь бачив, але чув про них від інших. До того ж, як він сам зазначає, між гунами-тюрками та аланами-. сарматами (індоєвропейцями) було багато спільного. Воно й не дивно, бо ті та другі були кочовиками, спосіб їхнього життя був у значній мірі однаковий, але тюрки були відсталішими у суспільному розвитку.

Описи кочівників аланів та гунів фактично є взаємодоповнюючими, і все, що стосується аланів, може бути віднесено до гунів, і навпаки, хіба що за виключенням незугарного, відразливого вигляду гунів. Останнє могло бути наслідком не стільки їхнього зовнішнього вигляду, як неприязні до племен, що виявилися сильнішими за готів та аланів, яким римляни не могли дати ради.

В описі Амміана присутній і третій народ, про який він не згадує, але саме його стосуються такі характеристики: живе в горах (Карпатах), лісах чи лісостепу на північ від Меотійського озера; вирощує льон і шиє з нього одяг; шиє одяг також зі шкір лісових звірів; як метальну зброю широко використовує списи чи дротики; добре обізнаний з військовою справою, зокрема, тактикою раптового нападу, пішого та нічного бою, може штурмувати військовий табір; деякі його племена з готами не воюють і навіть виступають на їхньому боці, отже, є місцевими, а не прибулими; можливо, поклоняються Перуну. З коротких повідомлень інших тогочасних авторів випливає також, що військо цього народу має піші загони, добре обізнане з осадною справою та штурмом фортець.

Всі ці характеристики стосуються землеробського народу, що жив в лісостепу "на північ від аланів", а в археологічному матеріалі представлений черняхівською та пізньозарубинецькою (Київською) культурами.

Перше, ніж перейти до відтворення картини подій, описаних Марцеліном та згаданих у творах інших тогочасних авторів, коротко зупинюсь на тому, як дослідники пояснюють появу гунів на наших теренах.

Походження гунів

"На підставі порівняння яйця страуса і яйця курки не можна стверджувати, ніби наша вишня гірша за баобаб. Тож вислухайте факти, які є річ уперта..."

Василь Яременко, професор Київського національного університету ім.Т.Шевченка

При вирішенні питання про походження гунів є два підходи. Перший, якого дотримується переважна більшість гунологів, виводить європейських гунів з монгольських степів; другі, яких набагато менше, доводять, що гуни мають місцеве походження. Послухаймо ж аргументи обох сторін.

На зламі старої та нової ери в степових та напівпустельних районах сучасного Північного Китаю та Монголії жили войовничі кочові племена монголоїдів сюнну чи хунну. Вони часто турбували Китай своїми грабіжницькими набігами. Врешті-решт після впертої боротьби ті кочівники були розбиті. Остаточної поразки завдали їм інші кочівники, сяньбійська орда, в 155 р. після Р.Х. в районі Джунгарського Алатау (кордон Східного Казахстану та сучасного Китаю). Після того ті сюнни розпалися на кілька орд. Одна з них, північні сюнни, немов би відійшли через степи Казахстану і 158 р. дійшли до Уралу чи берегів Волги. Так воно було, чи ні, ніхто з певністю сказати не може, бо цьому немає підтвердження ні в писемних джерелах, ні в археологічному матеріалі. "Яка була доля цих хунну, з якими народностями вони стикалися на своєму,шляху і як далеко просунулися на північний захід — про це ніяких повідомлень в літературній традиції немає... Не виключено, що внаслідок постійних війн та експансій якісь невеликі групи центральноазійських хунну проникли в І-ІІ ст. на терени південноруських степів... Проте, як показує археологічний матеріал, перші проникнення хунну в Східну Європу, якщо таке мало місце, не зробили будь-яких істотних змін в складі населення та характері культури цієї области. Цілком можливо, що прибульці були асимільовані місцевим сарматським населенням" [4, с.356,357].

Відомий географ та історик Лев Гумільов вивченню життя, побуту, державного управління, організації та військової справи сюнну (хунну) присвятив велику кількість робіт, об'єднаних у два томи [2,3 ]. Безумовно, він є палким прихильником азійського походження наших гунів, які в IV та V століттях потрясали всю Європу. Отже, послухаємо висновки дослідника, який робив карколомні зусилля, щоб це довести: "З 155 р., коли північні хунни відірвались від переможних сяньбійців на берегах Волги, до 350 р., коли гуни почали вперту боротьбу з аланами„ їхня історія зовсім невідома" [2, с.244] (підкреслення моє —А.К.). "За 200 років з уламком хуннського народу відбулись такі зміни, що довгий час вчені не наважувались ототожнити азійських хуннів та європейських гунів. Нарешті це питання було вирішено позитивно, але залишилась невирішеною.проблема несхожости тих та других" [2,с.245] (підкреслення моє — А.К.). Отже, хоч питання тотожности вирішено, але питання подібности — не вирішено. Такими словесними абракадабрами рясно пересипані всі "вчення" про азійське походження європейських гунів, бо якщо дві речі тотожні, тобто, однакові, то вони обов'язково і схожі, і подібні.

"Спадкоємцями гунської мови прийнято вважати чувашів" [2,с.245] "Прийнято вважати" — термін не науковий і не юридичний. Хто прийняв і чому прийняв?

Для Л.Гумільова аргументом є ось така цитата з роботи Б.Серебреннікова "О происхождении чувашского народа", 1957р., с.40-42:".. .в тюркському діалекті чувашської мови прослідковуються тюрко-монгольські паралелі від часу давнішого, ніж нашестя Батия, які показують, що предки чувашів жили біля Байкалу" [З.с.307].

Можливо, предки чувашів і справді жили біля Байкалу, але до чого тут європейські гуни? Адже ніхто ніколи не довів, що чуваші від них походять. Від таких дубових "аргументів" вовком завиєш. Від того, що в українській мові прослідковуються санскритські паралелі, ніхто не виводить нас (принаймі, до цього часу) від латинян чи ескімосів.

В наукових питаннях потрібні факти, а не словесні потоки, хоч би ось на зразок такого: "Важко повірити, що цей народ (гуни — А.К.) — одноплемінники сучасних їм юебанських та ордоських хуннів, але це так. Військова поразка відкинула північних хуннів на 2000 років назад, а метизація з уграми змінила і їхній зовнішній вигляд, і психічний склад" [2, с.248]. Дозвольте запитати, а що ж залишилось спільного?

За відсутністю кибети, логіки та наукового аналізу, а головне — небажання визнати хибність своїх штучних побудов, історики фантазують, як вправні казкарі. Чи можна повірити, що військова поразка може відкинути будь-який народ не лише на 2000 р., а хоч би на 300-400 років, якщо залишиться сам народ? Такого в історії ніколи не було, але таке вигадали "гунологи", щоб обгрунтувати свою божевільну маячню: ототожнити народи, що різко відрізняються за рівнем культури, способом життя, мають різний зовнішній вигляд та психічний склад, і все лише тому, що близькі їхні назви: хунну (чи сюнну) та гуни. Прості українські люди скажали б про таких горе-вчених: "натягують шкурку на кисіль". Взагалі кажучи, з безпідставною фантазією немає чого й полемізувати, але вона увійшла в підручники, нею задурюють-зомбують наших дітей!

Послухаємо ще точку зору археолога: "...часова приуроченість до епохи гунів тих або інших речей ще недостатня для того, щоб вважати комплекси, в яких вони знайдені, власне гуннськими (тобто, сюннськими — А.К.)... стало очевидно, що багато сторін проблеми до цього часу не забезпечені матеріалом: немає поселень, могильників — відомі лише одиночні поховання, не зроблено зіставлення матеріалів європейських гунів з культурою центральноазійських сюнну, не розв'язані ще питання датування" [5, с.10].

А ось точка зору палеоантрополога Г.Дебеця. Очевидно, він підтримував думку про азійське походження європейських гунів (в істориків є свої моди), але, як чесний вчений, змушений був зробити таке визнання: "Не заважає зазначити, що на шляху руху гунів від Селенги до Дунаю залишків палеосибірського типу (до якого належали хунни-монголоїди — А.К.) ніде не знайдено, за винятком Алтаю" [6, с.123]. Тобто, це означає, що прикитайські хунни західніше Алтаю не заходили.

З кінця 4-го століття сто років, до зникнення невідомо куди, кочові племена азійських гунів, якби такі справді були в Європі, значний час мусили б знаходитись в причорноморських степах. Вони повинні були б залишити якісь антропологічні1 сліди. Але вони зникли, як вранішній туман: "Палеоантропологічні матеріали в скіфо-сарматський час в Україні не дають ніяких вказівок на появу будь-яких нових расових типів порівнянне з тими, які були відомі у попередні епохи (VI ст. до Р.Х. - IV ст. після Р.Х. — А.К.)" [б.с.164]. На захід від Дону тюркський антропологічний тип з'явився лише з 9 ст. — печеніги та торки. З'явився в степах — потрапив і до палеоантропологів.

Нарешті, ніяких гунів немає в історичній пам'яти нашого Народу (приповідки, пісні тощо). На чому ж тоді тримається побудова, що наші гуни—то далекосхідні сюнну? Лише на підставі співзвучности звукоряду сюнну - хунну - гуни. Та ще більшу співзвучність мають назви хети - гети - готи. Але це три зовсім різні народи, і ніхто не виводить їх один з одного. Інколи їх навіть плутають, бо гети та готи жили поруч і майже в той самий час. Та й робота Йордана називається "Про походження та дії гетів", а треба готів, бо саме про них він пише. Цю підміну він робить свідомо, щоб приписати готам славу та велич гетів. Цим же займаються і наші сучасні "брати".

Москвинський історик І.Забєлін в "Истории русской жизни" (1876 р.) вважав, що ототожнення Хунну (Сюн-ну) та Гунів базується лише на подібности звучань, але цьому суперечать свідоцтва історії та географії: На думку цього вченого, "треба тільки дивуватися, яким чином недолуга здогадка Дегіня утвердилась в науці як непохитна істина. З його легкої руки всі стали стверджувати, що Унни були справжніми Калмиками, і всі намагалися при будь якому випадку доводити та поширювати ці поверхневі висновки" [24,с.104,105].

Схожість, а інколи навіть тотожність назв різних за походженням племен, що жили в один і той самий час, часто слугувала підставою для спекуляцій і в інших випадках. Схожими за звучаннями були слов'янські племена венедів (у Плінія) чи навіть венетів (у Тацита) з венетами (не слов'янами) італійськими; германського племені лугіїв зі слов'янськими лужичанами; германських свевів (свабів-швабів) зі слов'янами; германського племені герулів зі скіфськими (очевидно, аланськими) кочовими племенами елурів. Відносно останніх О.Скржинська так коментує повідомлення Йордана: "Йордан повідомляє, що згідно даним Аблавія, елури жили поблизу Меотіди, тобто на схід від остготів. В іншому місці ...Йордан зараховує герулів (не елурів) до племен, що з'явилися із Скандії, тобто, до готських племен... Не можна не відзначити тут же, що до V ст. відноситься ряд повідомлень про герулЧв, які не мають ніякого зв'язку із вищезгаданими примеотійськими елурами і є германськими племенами" [8, ком.370].

А ось думка М.Грушевського стосовно наукоподібної гри навколо однакових назв племен: "Не вважаю потрібним зупинятися на різних зовсім ненаукових і фантастичних розширеннях слов'янської території в різних теоріях, що вважали Слов'ян тубильцями в Германії, на Балканах і т.і. Підставою для них служила тотожність або подібність імен: таким чином до Слов'ян зачислялися, напр., Венети італійські й арморицькі; за тим ішло накручування на слов'янське різних чужих імен, напр. Свебів=Свевів на Слов'ян, Семнонів на Ііетіап і т.і... Огляд цих теорій і їх старшої літератури див. у Крека" [25.С.77]. М.Грушевський вказував також, що окрім етнографічних, можуть бути географічні співзвучности, але "всі такі сліди одначе не певні" [25,с.163].

Чому ж тоді ми повинні вірити, що гуни європейські походять від сюннів прикитайоських, відокремлених один від одного в часі більше, ніж на 200 років та у відстані на 7 тис. км, до того ж між ними не виявлено ні етнічного, ні історичного, і взагалі, жодного зв'язку?

До речі, зверніть увагу на прізвище названого М.Грушевським німецького дослідника — Крек. Справа в тому, що ім'я однієї з дружин Аттила було Крека, тобто, вона була взята з якогось германського племені.

В середині 20 ст. азійське походження європейських гунів заперечував американський історик Отто Менчен-Хелфен ("Тпе Нипз апо1 Іпе Нзіипд-пи" ("Гунни та сюнни"),' 1945 р.). Цитую його аргументи за роботою Л.Гумільова [З, с.307];

"1) теорія, згідно якої гуни (Нипз) самостійно прийшли з Далекого Сходу, не може бути підтримана ні прямими, ні посередніми письмовими чи археологічними доказами; немає доказів того, що гуни та сюнни (Нзіипд-пи) говорили однією мовою; мистецтво гунів, наскільки воно відоме, корінним чином відрізняється від мистецтва хунну".

Заперечення Л.Гумільова проти цих положень до того примітивні та поверхневі,'що на них не варто ні час, ні папір витрачати. Краще почитати оповідання барона Мюнхаузена. Але одну думку А.Гумільова все ж таки варто навести: "Хунну (сюнну) та гуни були дійсно не схожі один на одного, і задача історика - пояснити джерела цієї несхожости..." [З.с.310]. Чи не найпростіше пояснення: це були зовсім різні народи, тому й несхожі, як скажімо, китайці та французи. Можна й по-іншому: якщо на королю одягу не видно, то він голий, й нічого тут лукавити.

А тепер наведу джерела, що свідчать про місцеве походження гунів. Вперше в Європі про народ, що має схожу з ними назву, повідомив поет Діонісій Перієгет, який жив за часів римського імператора Адріана (117-138 рр.) і склав "Землеопис" у віршованій формі [4, с.351]. Називав він їх не гунами, а уннами. Проаналізувавши повідомлення Діонісія та його попередників про місцезнаходження племен, І.Засєцька прийшла до такого висновку: "Імовірно уннів можна локалізувати в районі між річками Кумою та Тереком (західне узбережжя Каспійського моря — А.К.). Друге питання, чи можна ототожнювати уннів Діонісія з гунами, що з'явилися у Східній Європі в останній чверті IV ст.? Дати визначену відповідь на це питання вельми складно" [4, с.355].

Прикитайські сюнну могли потрапити в басейн річок Куми та Терека не раніше 158 р. Гумільову дуже хотілося, щоб сюнну та унни були споріднені, тому він "Землеопис" Діонісія датує "близько 160 р." [3,с.265]. Ця дата висмоктана з пальця, бо невідомо, щоб Діонісій дожив до того часу.

В другому столітті після Р.Х. жив видатний астроном, математик та географ, грек з Олександрії (Єгипет) Клавдій Птолемей. Точні дати його життя невідомі, але установлено, що час його наукової діяльности припадає на епоху династії римських імператорів Антонінів (96-192 рр.). Праця Птолемея була останнім словом античної науки з географії й на багато століть залишалась її вершиною. Вона була підсумком робіт більш ранніх вчених: Дікеарха, Ератосфена, Посідонія, Марина Тірського, праці яких до нашого часу або не дійшли, або дійшли в жалюгідних уривках, в той час як робота Птолемея збереглася повністю. У "Географії" Птолемей згадує про хунів, розташовуючи їх на північ від Чорного моря і на лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах сучасних Чернігівської, Київської, Сумської та Полтавської областей. Карта Птолемея відтворена в роботі [7] між стор.256 та 257.

М.Артамонов (та й не лише він один) пише, що "якщо ця локалізація гунів (Птолемея) не є наслідком невірних повідомлень та плутанини, ...то треба допустити, що вже в II ст. окремі їхні загони проникали далеко на захід, впритул до Дніпра. Одначе, основна маса гунів в цей час залишалася ще в Приураллі, і про них нічого не було відомо ще біля 200 р. [9, с.65,66]. Артамонов розуміє, що в місці локалізації хунів Птолемея жили все ж таки слов'яни або, принаймі, осілі скито-сармати, а тому говорить про "окремі загони". Заява неспростовна, бо довести відсутність будь-яких загонів будь-де 1,5 тисячі років тому, які не залишили ніяких слідів, неможливо. З такою ж переконливістю можна говорити, що там висаджувались кочові інопланетяни, які, на жаль, нічого після себе не залишили.

Але ми можемо заперечити такими аргументами: а) Птолемей писав про народи, що заселяють Європу, а не про "окремі загони"; б) про перебування сюнну не лише в Придніпров'ї, але навіть в Приураллі ні у той час (ІІ-ІУ ст.), ні взагалі будь-коли немає ніяких письмових повідомлень та археологічного матеріалу, не зважаючи на великі зусилля дослідників. Для порівняння: готи знаходились на теренах Руси-України лише 150 років, але залишили досить багато археологічних слідів.

Дивно, як поважні вчені, якими безумовно були і Артамонов, і Гумільов, можуть серйозно говорити про ніщо, про те, що не має ніяких підтверджень.

Навіть унни, про яких говорив Діонісій Перієгет, та хуни Птолемея були зовсім різними народами, бо одні розташовані біля узбережжя Каспію, а другі — біля Борисфена, на відстані понад 1,5 тисячі кілометрів один від одного. Діонісій та Птолемей знали різницю між Борисфеном та Каспієм не гірше, ніж сучасні "гунологи". Та й сама карта Птолемея, складена ним в середині II століття, описує розміщення народів не на час її створення, а, принаймі, на сто років раніше. Про це свідчать хоч би ось такі факти.

В 30-40-х роках І століття аланське плем'я язигів відкочувало від Приазов'я далеко на захід, в рівнини між Тисою та Дунаєм, їхній перехід добре засвідчений, бо.,вони пройшли через землі даків, сильно ослабивши цього одвічного ворога Риму. Птолемей знає про це, але таким чином, немов би язиги щойно перекочували, тому називає їх язигами-переселенцями, а також вважає, що частина язигів залишилась в Приазов'ї. Насправді ніяких язигів біля Меотіди давно вже не було. Далеко на захід відкочувало і плем'я роксоланів, яких Птолемей розташовує ще східніше від вже неіснуючих східних язигів. Воно й не дивно, адже карта Птолемея була переробкою твору його попередника Марина Тірського, для якого язиги, очевидно, щойно переселилися на захід.

Алани (язиги, роксолани) кочували в безпосередній близькости від кордонів Римської імперії, і Птолемей знав про їхнє місцезнаходження на час сто років тому. Зрозуміло, що його уявлення про народи, які були ще далі від римлян, за аланами, могли бути лише сторічної або й більшої давнини. Отже, ті хуни, яких він розмістив на лівому березі середньої течії Дніпра, ніяк не могли бути уламком тих сюнну, що були розгромлені китайцями та сяньбійцями аж 155 р., навіть аби ті сюнни справді втекли на захід, як того дуже хочуть гунологи-фантасти.

Самі "гунологи" пишуть, що сюнну немов би підкралися до Європи тихо та непомітно, так що понад 200 років про них ніхто нічого не знав. Як же тоді про них могли знати Діонісій та Птолемей, коли частина з них, недобита сяньбійцями, немов би прилемала до Європи?

Приймаючи все це до уваги, приходимо до висновку, що якунни Діонісія, так і хуни Птолемея лише за назвою випадково співпали з близькою їм назвою прикитайських "сюнну", які швидше всього навіть до Уралу ніколи не доходили.

Приводячи свідчення іншого географа, Ю.Кулаковський пише: "У географа більш пізнього часу, Маркіана Гераклійського (біля 400 р. нашої доби), який в цілому дотримувався даних Птолемея, аланам відведені широкі простори в Європейській Сарматії до гирла Борисфена (Дніпра), землі ж по Борисфену "за аланами" зайняті "європейськими хунами"" [7, с.263]. Фактично це означає: коли хуни вже потрясали Римську імперію, Маркіан Гераклійський не сумнівався, що вони є вихідцями з Придніпров'я. Називаючи їх європейськими, він розрізняв їх від азійських, які могли бути уннами Діонісія, бо у той час на схід від Дону була Азія.

Нарешті, повернемось до нашого Амміана. Хоч його вченість з географії була сумнівною, що відзначив Кулаковський, все ж таки не будемо скидати з рахунку і його повідомлення про місцезнаходження гунів, яких він розташував "за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану" (2.1), тобто, на північ від Азовського моря. Якими б примітивними не були знання з географії тодішніх ерудитів, але схід від півночі вони розрізняли. Отже, гунів, тобто, племена, що громили аланів та готів, треба шукати не на сході (в Азії), а в Європі, на північ від аланів.

Цікаву легенду про походження гунів приводить Йордан, що жив у VI ст., вже після того, як гуни відгреміли у Європі:

"Король готів Філім,ер, син великого Гадаріха, після виходу з острова Скандзи (Скандинавії), п'ятим по порядку тримав владу над гетами (треба готами — А.К.) і, як ми сказали вище, вступив-у скіфські землі. Він виявив серед свого племені декілька жінок-чаклунок, яких він сам на рідній мові називав галіуруннами. Вважаючи їх підозрілими, він прогнав їх далеко від свого війська, змусив тікати, і їм нічого не залишилось, як блукати в пустелі. Коли їх, бродячих по безплідних пустелях, побачили нечисті духи, то в їхніх обіймах зійшлися і змішалися з ними, внаслідок чого і створили те люте плем'я, що жило спочатку серед боліт, — малоросле, бридке і сухопаре, яких можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови. Ось ці то гуни, створені від такого коріння, і підступили до кордонів готів" [8.122].

Йордан був людиною свого часу, що жила в уявному оточенні відьом, чаклунів, нечистих сил та духів, тому його фантастичне оповідання про походження гунів можна було б зігнорувати. Але поспішати робити це не варто, бо і з такого повідомлення можна зробити цікаві висновки: гуни були якимись далекими родичами готів, бо ті й другі мали спільних предків; спочатку гуни жили серед боліт, отже, не в степу, а в лісі або в лісостепу; місцезнаходження їх від готів, як на наш час, могло бути не таким вже й значним, бо у той час відстань у 200-300 км, особливо в лісах при тодішньому бездоріжжі, підпадала вже під визначенне "далеко від війська".

Проведіть лінію від південно-західної Волині до гирла Дніпра — умовна дорога походу готів у Скіфії. Посередині від неї за 250 км на північний схід ви потрапите до хунів Птолемея.

З короткої характеристики гунів Йорданом (плем'я люте, малоросле, бридке, сухопаре,...) також випливає, що він був людиною упередженою, тому до всього йото твору в цілому треба ставитись критично, особливо до тих місць, де він описує гунів, що завдали чималих прикростей готам, яких він звеличує, та римлянам, якими захоплюється.

Йордана, симпатика готів та продукта римського виховання, можна зрозуміти, як і Амміана та інших римсько-візантійських письменників тієї доби. Багато століть "культурний" та "цивілізований" Рим тероризував, грабував та наводив жах на сусідні народи. Це подобалось, викликало самоповагу, самозвеличення та самозакохання. І тут з'являється інший народ, зневажені ними варвари, які показують, що насправді немає нічого вічного, а на силу завжди знайдеться більша сила — і довелося морально здеградованому і розтлінному Риму, якому доси всі кланялись, визнати своє безсилля й вклонитися самому. Є від чого прийти у відчай, а в руйнуванні "вічного" та усталеного порядку побачити дії злих духів та нечистої сили, а хіба з ними може бути що-небудь симпатичне?

Нарешті, назва чаклунок "галіурунни" в скороченому звучанні може трансформуватися у "гунни", так само як "Тьмутаракань" перетворилася в "Тамань".

Зовсім несподівано оповідання Йордана про походження гунів трактують казкарі-гунологи: "Л.Н.Гумільов вважає, що в основі приведеної у Йордана легенди про походження гунів внаслідок поєднання нечистих духів з відьмами, що блукали в пустелі, лежить факт зміщення прийшлих хуннів з уграми (десь в Приураллі, за 2,5 тисячі кілометрів від Дніпра — А.К.). Дійсно, втікачі, що по дорозі розгубили (!) обози та сім'ї, на новому місці проживання не могли обійтись без змішення з місцевим населенням, внаслідок чого у нового народу угорський фізичний тип взяв гору над монгольським. Західні гуни втратили багато з культурних ознак своїх предків і засвоїли місцеву, поширену серед угрів, сарматську культуру" [9, с.66].

Воістину, в огороді бузина, а в Києві дядько. Чи не вважають в такому разі наші вчені гунологи ватажка готів Філімера за китайського імператора, який прогнав від своїх кордонів відьом (вибачте, хуннів), або за ватажка сяньбійців, які завдали такої поразки хунну, що вони без оглядки, не злазячи з коней, тікали п'ять тисяч кілометрів, розгубивши по дорозі обози та сім'ї? Це не жарт. Так пише Гумільов [3, с.262]. Або ось такий художній перл: "Хунни, що врятувалися від стріл та мечей сяньбійців, залишились майже без жінок. Адже лише деяка хунка могла витримати тисячу днів (!) в сідлі без відпочинку" [3,с.266]. Щоб таке написати, треба або добре хильнути, або щоб від великого розуму запаморочилось в голові.

Але від теми "вчені жартують" повернемось до історії.

Можна безкінечно дивуватися послідовности "гунологів", які вперто намагаються вивести тюрків-кочівників з Приуралля, хоч вони значний час (2 - 5 ст.). були на Північному Кавказі, і це засвідчено різними джерелами. Окрім вже згадуваних уннів Діонісія Перієгета, "із сасанідського напису 293 р. із Пайкулі ми узнаємо про тюрського кагана на Кавказі..., а в складі армії Аршака II (345-368) у боротьбі з персами брали участь алани та гуни... Щоправда, залишається відкритим питання про те, йде тут мова про власне гунів, чи так званих "білих гунів", етнічна належність яких, так само як і відношення до історичних гунів, ще зовсім не зрозумілі; у Ієшу Стіліта ми читаємо: "Хіоніти — це унну", а в житії Петра Івера: "Він взяв з собою білих гуннів, що були сусідами іверів (грузинів)" [5, с.95,96]. Один з північнокавказьких народів давні автори називали "хонами". Деякі із сучасних істориків вважають, що "хони" — то не "унни", інші, зокрема й Артамонов, [9, с.78] доводять, що то таки гуни. Тоді виникає питання, де ж були гуни — в Приураллі, чи в передгір'ях Кавказу?

Що б то не було, але тюрки-кочовики в ІІ-ІУ ст. таки були на Північному Кавказі. Це засвідчено різними джерелами, і хоча чисельність їх не могла бути значною, бо вони займали невеликі терени, але вони зіграли певну роль в так званих "гунських війнах". Та саме цих реальних тюрків "гунологи" в рахунок не беруть. І даремно.

Треба зазначити, що для тогочасних письменників назва "гуни" часто була збірною, так само як "варвари", "германці" або "скіфи". Під "варварами" вони розуміли.всіх, за винятком греків та римлян: скіфів, сарматів, даків, слов'ян, германців, персів, готів тощо. Коли на Римську імперію нападав якийсь народ чи народи, то на запитання "хто напав?" відповідаючий, що не знав конкретно про етнічний склад "варварів", або хотів сказати коротко, відповідав: "варвари", або "скіфи", або "германці", або "гуни". Часто і в цьому була певна конкретика, бо "германці" здебільшого йшли з півночі, а "скіфи" та "гуни" — зі сходу. Пізніше, після тіснішої взаємодії та кращого ознайомлення з усіма цими "варварами", римляни почали виокремлювати окремі народи і навіть племена. Тепер вже говорили не просто "германці", а "франки", "лангобарди", "вандали", "алемани", "готи" (вестготи, остготи, гепіди) тощо.

Коли в русько-українських степах ніяких скіфів вже не було, греки та латиняни скіфами називали аланів, готів, гунів. Ще пізніше з"гунів" виокремлюються анти та склавіни, а потім і рештки "гунів" представлені конкретними, швидше всього, тюркськими племенами: акзцири, болгари, утігури, кутрігури тощо.-В історії, як і в будь якій науці, рух іде від загального до конкретного.

Ось кілька прикладів на підтвердження викладених вище міркувань з повідомлень тогочасних письменників.

"Для гуннів, хунну китайських джерел, у повній мірі справедливе відзначене вище явище, строкатий етнічний склад тих орд, які рухались під цією спільною назвою" [10, с.34]. Грецький письменник V ст. Зосіма гунів Амміана називав "царськими скіфами", про яких говорив ще Геродот [10, с.39]. Скіфами він називав також готів т,а аланів. Скіфами гунів називав Пріск Панійський.

Часто гунами називали хіонітів. З хіонітами безпосередньо стикався Амміан Марцелін під час облоги та взяття персами міста Аміди [1, 19], звідки він лише випадково втік. Амміан не говорить, що хіоніти були гунами, яких він так яскраво описує в книзі 31. Він згадує двох хіонітів, їхнього царя Грумбата та його сина, ' і навіть з деякою симпатією: "Поруч з ним (перським царем — А.К.) з лівого боку їхав Грумбат, новий цар хіонітів, людина середніх років, вже покритий зморшками, управитель видатного розуму, прославлений великою кількістю перемог" [1, 18.6.22]. "І ось, як тільки розвиднилось, цар хіонітів Грумбат, що взяв на себе проведення переговорів, сміливо наблизився до стін, оточений добірним загоном охоронців. Коли досвідчений наводчик одного знаряддя помітив, що він знаходиться у колі його обстрілу, то натягнув свою баллісту і пробив пострілом панцир та груди юному сину Грумбата, що знаходився поруч з батьком. Високим зростом та красою цей юнак переважав своїх ровесників" [1,19.1.7]. Порівняйте це з описом гунів Амміаном в 31 книзі, і ви пересвідчитесь, що це зовсім різні "гуни".

А ось що пише Прокопій Кесарійський: "Ефталіти є гунським плем'ям і називаються гунами, але вони не змішуються і не спілкуються з тими гунами, про яких ми знаємо, бо не межують з ними і не розташовані біля них, але вони є сусідами персів в.їхніх північних кордонах, там, де на самому краю Персії є місто під назвою Горго... Вони не кочівники, як інші гунські племена, але здавна живуть осіло на плодючій землі... Серед гунів вони одні світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський, як у тих. Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один з одним та з сусідами чесно і справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів" [11,3.1-5]. Отже, згідно Прокопію, гунами називались різні народи, відокремлені один від одного і в часі, і у просторі.

У коментарі до цієї роботи Прокопія перекладач його твору А.Чекалова пише: "Самоназва ефталітів - хіон. Звідси їхня друга назва - хіоніти. Це народ індоєвропейського (іранського) походження, говорив одним з індоєвропейських (сакських) діалектів. Декілька хіонітських царів мали ім'я Ефтал, звідки і виникла назва ефталіти. Подібність звучання "хіон" та "гун" (власне, поп), очевидно, і пояснює той факт, що візантійські історики називають хіонітів (ефталітів) білими гунами" [11, с.378]. Як бачимо, подібність звучання вводила в оману не лише сучасних дослідників. Але тодішні письменники просто помилялися, сучасні ж часто це роблять зумисне, одні виходячи з расистських міркувань, інші — з бездумного наслідування: "німець каже — ви моголи!".

Таким чином, ім'я "гуни" було не етнічним, а збірним, надавалось різноплеменним та різномовним народам, що з певною метою об'єднувались у випадкові й недовготривалі утворення. Безумовно, у Європі під іменем гунів виступали і унни-тюрки, і хуни-слов'яни чи слов'яномовні племена. Мета дослідників полягає в тому, щоб у цьому гунському наброді відділити зерно від полови, виокремити роль окремих племен.Повідомлення тодішніх письменників, історичні факти, археологічний та лінгвістичний матеріал дають для цього достатньо підстав. Що ж стосується народу із самоназвою "гуни", то його, принаймі у Європі, ніколи не існувало.

Нарешті, про походження назви "гуни". Це має бути темою окремого дослідження, але деякі зауваження принагідне зробити і в цьому місці. Допустимо, що з-за Волги справді вдерлися кочові орди тюрків чи монголів. Чи називали вони себе гунами? Ні вони, ні будь-які інші кочовики гунами себе не називали, так їх називали китайці, але як про це узнали тодішні європейці?

На ці запитання можна дати однозначну відповідь: тодішні письменники називали гунами той народ, з яким під назвою "хуни" вони ознайомилилсь із добре відомої їм карти Птолемея. Отже, виникає питання, звідки цю назву взяв Птолемей чи можливо Марин Тірський, робота якого лягла в основу географії Птолемея. Відповідь на це дають вже дослідження істориків та етнографів новітньої доби, які досить аргументовано доводять, що наші гуни мають європейське походження. Стисло наведу їхні пояснення.

Вперше, здається, доводив місцеве походження гунів український етнограф та історик-славіст Юрій Гуца (1802-1839 рр.), що друкувався під псевдонімом Г.Венелін. Його ідеї підхопив і розвинув московський письменник Олександр Вельтман (1800-1870). Наведу деякі витяги з його роботи, що стосуються походження слова та народу гуни.

"Ми цілком зійшлись з його (Г.Венеліна) головним поглядом, що викриває укорінені хибні поняття про походження та значення в Історіїтакзваних Ниппі... Дивно вірити в існування Амазонок; але не можна ж і не вірити, знаючи, що Історія насичена метаморфозами... В алегоричних переказах-легендах часто ховається істина... Пан Венелін, який перший викрив спотворення переказів, сказав, що Аттила був царем Русів, а не Ноїн Калмицький... Не століття, і не перевороти в долі позбавили Русів пам'яти про славу минулу: вони самі стерли її, коли Християнська віра, запроваджена красним сонечком Руси, віднесла і земну славу до слави Єдиного. І ніде у вустах співців слави не замінювалась так добровільно витязька пісня ніснею духовною... Це є головною причиною, що з часів язичества Слов'ян та Русів збереглось лише те, що по відношенням, або випадково, увійшло у перекази сусідніх народів...

Всі ці Ниппі... зіпсували всю Готську справу: розв'язали руки Слов'янам, що були сковані Ерманаріком, і за звичаєм привидів зникли, надавши свою НипиІапсІ (землю Гунів — А.К.) з головним місто Нипидаго1, природнім і законним володарям — русам...

Назва народу Нипі, Нипе, Спипі походить від первісної назви К\л/апа, киепи, Сопае, Кипае, що змішувалась з Готським словом Копа, Кипа, Оиепа, К\л/апа, яке означає жінка, що й породило, як побачимо нижче, відомість про Гунських Амазонок, і притому принято в написанні, щоб запобігти змішенню в смислі назв" [12,5. с.3-10].

"Вони (якісь північні племена, Лангобарди чи Лугарі — А.К.), як ми бачили, прийшли до переправи через Дніпро. Але тут зупинили їх Амазонки. Легенді про Амазонок не вірить і сам Варнефрід (історик, що описував переселення північних племен в Україну — А.К.); але ж говорить, що він сам чув, немов би на краю Германії існує якась країна жінок.

Дійсно, за Готськими відомостями, існували Киепіапд та Копидаго1, тобто країна жінок та град (місто) жінок; але потім виявилось, що Готське тлумачення по смислу Копа, (ЗІІепа — жінка, не йде ні туди, ні Сюди, і що Киепіапсі та Копидагсі не означають країна та град жінок, а країна та град народу, названого Киепе, Спиепе, Кипае. Ця назва здалась і непристойною, і неправильною; треба було її замінити через Ниппі, Нипиіапо1, Нипидаго1, тим більше, що у Птолемея на вказаному Йорданом місці народ Гуннів живе на лівому березі Дніпра..." [12, с.87].

"П.Шафарик (1795-1861 рр.)... не коливається усвідомити Гунів Слов'янами: Гунами називають Слов'ян; в Германських народних легендах під іменем Нипі підрозуміваються Слов'яни; в північних квідах Гунські богатирі Ярослав та — Ярожир та інш. видають в собі Слов'ян" [11, с.96].

Цитати подібного роду можна було б значно примножити. Але, здається і цих достатньо, щоб без особливого напруження клітин головного мозку, прийти до простого висновку: гунами германські племена називали своїх південно-східних сусідів.

Можливо Вельтман понавигадував та щось перебрав? Але самі германські дослідники (Мюленгорф, Вреде) підтверджують, що імена, в яких є основа пип, таки були ще до появи гунів в германській та готській мовах (Нипітипо!, Нипііа та інші), але вважали, що [ці імена] не мають відношення до гунів, бо були ще до появи їх в Європі [24,с. 140]. Звичайно, якщо імена з основою гшп були в Європі ще до гунів, то причиною їх виникнення були не гуни, але імена з цією основою могли спричинити назву народу гуни, який завдав стільки клопотів германцям та готам. Тією ж наведеною цитатою германські гунологи-азіати хотіли сказати, що думка про європейське походження гунів та їхньої назви навіть не допускається, вона відкидається заздалегідь.

Нарешті, М.Грушевський [25] на стор.142 у 3-й примітці, посилаючись на германського дослідника Крека, пише, що "німецьке Нипеп=Гуни=велетні". Наші предки і справді були високими на зріст, дужими та красивими, що підтверджується повідомленнями тогочасних письменників. Та й зараз українці серед інших народів не пасуть задніх, достатньо подивитися на братів Кличків або згадати Івана Піддубного. Тогочасні германці не мали справи з народом, що жив в басейні Амуру, за 8 тис. км. від них, а от з нашими предками, своїми східними сусідами, вони здибалися частенько і на той час слов'яни внушали германцям повагу, бо були Нипеп-велетні.

Від германців назва "гуни" перейшла до латинян та греків, хоч останні і знати про народи "хіону" чи "хону", що воювали з персами та вірменами. Як за місцезнаходженням, так і способом життя та військовою тактикою це були лісостепові землеробські племена наших пращурів, пізніше відомих під назвою антів. У наш час місцеве походження гунів цілком аргументовано доводять Іван Білик [13] та Григорій Василенко [14].

Той факт, що гуни були місцевим осілим народом, випливає також з вірша Авзонія, написаного ним напередодні вступу у Консульство, тобто, 31 грудня 378 р. У вірші Авзоній змалював сучасний стан імперії, і там є такі, цілком тепер зрозумілі, рядки: "...де савромат приєднав до себе бродячі зграї хунів (спипі) і де гет нападає на Істр з союзними аланами..." [7, с.83,84]. Зверніть увагу, саме сармати (очевидно, сармати-язиги в Паннонії) приєднують до себе гунів, а не навпаки. Під "бродячими зграями хунів" Авзоній однозначно розуміє'хунів Птолемея (це видно навіть з латинського напису), тобто слов'янські ватаги, які не пропустили нагоди приєднатися до господарів-сарматів, щоб пограбувати римські провінції. Ю.Кулаковський перекладає "Спипі" як "гунни", але в латинській мові гунни пишуться "Ниппіз", інколи "Нипі". Невелика "описка" — і вже хуни-слов'яни Птолемея перетворюються на міфічні орди незрозумілих зайд-гуннів, які замість того, щоб громити сарматів, смиренно приєднуються до них.

З іншого боку, не могло бути, щоб в такій потужній боротьбі та русі народів кінця IV ст. незчисленні войовничі слов'яни та слов'янізовані племена були сторонніми спостергачами. Вони напевне брали участь, з цим погоджуються навіть "гунологи", але під якими іменами? Тогочасні автори, даючи перелік народів, пишуть "сармати, хуни", "гуни, алани", "алани, готи, гунни" тощо. А де ж слов'яни? Відповідь однозначна: вони, разом з уннами-тюрками, прикаспійськими кочовиками, ховаються під назвами "хунів" та "гуннів". При цьому унни-тюрки відігравали другорядну, допоміжну роль, інколи, зокрема, при нічному переході річки та несподіваному нападі на військовий табір Атанаріха (3.6), або в повідомленні Авзонія, їх зовсім не було, як і в наступному свідченні.

Є інші непрямі докази, що гуни, принаймі, певна їх частина, були не кочівниками, а осілим народом. Це випливає, зокрема, з панегірика Паката, який він виголосив перед імператором Феодосієм 391 р.: "Йшов під командою римських провідників і під римськими знаменами колишній ворог Риму і слідував за символами, проти яких він раніше стояв, і, ставши сам вояком, заполонив міста Паннонії, які раніше він руйнував ворожим спустошенням. Гот, гун, алан стали в лави війська, змінювались на варті, боялись бути невідповідними на службі" [7, с.89].

Навряд чи гунни -зайди та алани-кочівники, виховані так, як описав їх Амміан, для яких рідною домівкою був степ, які не терпіли над собою влади та боялися даху над головою, могли служити у римському війську зі строгою дисципліною. Ті гуни та алани, що були найняті римлянами — представники осілих або напівосілих племен, отже, не прийшлими Бог знає звідки, а місцевими. Швидше всього гуни, що служили у римському війську, були саме з числа тих "других гунів", які жили поруч з готами і яких вони також наймали для боротьби з аланами (3.3).

Як повідомляє Йордан та Марцеллін Коміт, канцелярій імператора Юстініана та автор "Історій" Візантії ([8, с.301]), римляни вигнали ґунів з Паннонії 427 р., після 50-річного перебування їх на цій землі. Отже, гуни оволоділи Паннонією 377 р. Очевидно, за військом потяглися слов'яни-колоністи. Через 15 років Паннонія була знову віддана "гунам", на цей раз як "подарунок" Аттилу.

На користь того, що гуни, — які громили готів, до яких посилали посольства римські імператори, жили в селах чи поселеннях, в мові яких виявлені українські слова, — були не кочівниками, а осілим місцевим народом, нашими предками праукраїнцями, свідчать розвиток ювелірного виробництва, а також деякі місця з робіт Йордана, а особливо Пріска Панійського, які проаналізуємо пізніше.

Як пише М.Брайчевський [15, с.216], до середини І тисячоліття нової доби стан ювелірного ремесла у наших предків мав досить скромний рівень. Лише близько 4-5 ст. (тобто, після переможних походів гунів на римлян та персів й збагачення військово-племіної знати) намічається більш широкий його розвиток, що приводить, особливо у Середній Наддніпрянщині, в VI ст. до утворення блискучого стилю так званого комплексу пальчатих фібул (защібок). Тобто, в той час, коли, згідно "вченню" гунологів про азійсько-кочове походження гунів, наші предки мусили були терпіти неволю, а з нею неодмінне зубожіння та занепад виробництва, особливо предметів розкоші, це ремесло раптом розквітає! Насправді його розвиток показує, що ніякого поневолення наших предків не було, що насправді в цей час вони збагачувались за рахунок пограбування сусідів, що до і навіть після розпаду величезної імперії Аттила в середині V ст. не лише князівсько-боярська знать, але й частина населення були досить заможніми й потребували предметів розкоші.

Праукраїнська держава антів

На самому початку 1-го тисячоліття після Р.Х. терени Південно-Східної Європи (приблизно межі сучасної Руси-України, Молдови, Південної Польщі та південь Білорусі) займали племена слов'ян, скито-сарматів та фракійців. На узбережжі Чорного моря були грецькі міста-колонії, представлені античною греко-римською культурою.

Скито-сармати простежені археологами по пам'яткам, що вони залишили від Чорного (Руського) моря, Кримського півострова та Дунаю на півдні, нижнього та середнього Подністров'я та Пруту на заході, Сули та Сіверського Дінця на північному сході. У той час частина сарматів осіла, а більша частина кочувала в степах від Волги та Північного Кавказу до Дністра. Кочові сармати складалися з великої кількости племен, що у той час мали загальну назву алани.

Слов'яни-праукраїнці представлені зарубинецькою культурою і обіймали терени в Прикарпатті, басейні Прип'яти, головним чином на правобережжі, верхньому Бузі, середньому Придніпров'ї, в нижній течії Десни та Сейму — головним чином в лісостепу. Окрім того, на самому Заході України та в Південній Польщі слов'яни представлені пшеворською культурою. Фракійці простежуються у липецькій культурі, багато пам'яток якої знайдено в Прикарпатті.

В першому — на початку другого століття римляни захопили Дакію (сучасну Румунію), Молдову і вийшли до середньої течії Дністра. Вони потребували багато хліба як для самого Риму, так і для своїх багаточисельних легіонів. Його могли дати їм споконвічні хлібороби, про яких ще "батько історії" Геродот писав як про "скитів-орачів" та "скитів-землеробів" і які заселяли лісостепову та північ степової частини сучасної Руси-України. Економічна доцільність та схрещення різноманітних культур привели до створення в ІІ-ІII століттях на теренах сучасної Молдови та більшої частини Руси-України (від Закарпаття аж до Сіверського Дінця), яскравого явища — черняхівської культури. Названа вона так від селища Черняхів, що поблизу Києва, де вперше була виявлена 1899 р. Вікентієм Хвойкою.

Обабіч Дніпра в районі Києва та в басейні Десни з черняхівською співіснувала київська культура, створена нашими предками-праукраїнцями. Ці висновки підтверджуються лінгвістичними дослідженнями, зокрема, накладенням на археологічну карту архаїчних гідронімів та топонімів.

Черняхівська культура була наслідком як впливу Риму, так і спільної економічної діяльности різноманітних племен, яка привела до створення військово-політичного об'єднання та, як засобу спілкування, єдиної мови. "Чия влада, того й мова", говорили римляни. Метою централізованого утворення було, окрім захисту від римської агресії,—захищати, або принаймі не допускати, грабежів валок зі збіжжям та іншими товарами, що рухалися до римлян та від них. Найбільше зацікавлені у цьому були племена, що знаходилися найдалі від римлян, бо їхні валки наражалися на найбільшу небезпеку бути пограбованими, тобто, слов'яни-праукраїнці.

З першої половини VI століття різноманітні племена черняхівської культури відомі як східна гілка слов'ян під развою "анти". Згідно повідомленню Йордана [7], який запозичив його у Кассіодора, що жив на зламі У-УІ століть, терени "від Данастра до Данапра (тобто, від Дністра до Дніпра) там, де Понтійське море утворює вигин", були заселені антами. Прокопій Кесарійський писав, що раніше анти та слов'яни мали одну мову, у них був однаковий побут, спільні звичаї та вірування, "ім'я ж як у склавинів, так і антів було спочатку одне й те саме — ті й інші колись називалися спорами".

Етнонім "анти" швидше всього має іранське походження. В сарматській мові (близькій до іранської) це слово означає "зовні". В санскриті "агтіа" —"межа", "кінець". Можливо, походить від давньоукраїнського "он там" ("О" — протяжне, "М" — приглушене), тобто, "ген-ген", "далеко". Очевидно, антами сармати називали ту частину своїх сородичів, що були на краю сарматського розселення і які потім були слов'янізовані (русифіковані). "Анти" не були самоназвою східних слов'ян, так їх називали інші народи.

Деякі дослідники вважають, що слов'яни черняхівської доби не створили якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи цих теренів, до загального культурного тилу (черняхівського), створеною під впливом провінційно-римської культури. Не відкидаючи значного впливу греко-римської цивілізації на оточуючі народи, важко зрозуміти, чому цей вплив в однаковій мірі був як на племена, що безпосередньо межували з імперією, так і на ті, що знаходились на відстані тисячі кілометрів від неї. Пояснити це явище можна такими обставинами: черняхівська культура була наслідком перш за все внутрішнього розвитку скито-сарматської, зарубинецької, липецької та пшеворської культур (так вважає М.Брайчевський), а вплив римської культури був хоч і значним, але не вирішальним; існував військово-політичний союз племен, який не допускав ворожнечі між ними, а, навпаки, сприяв широкому культурно-економічному обміну, так що прогрес в технології в одному місці швидко ставав надбанням на теренах всього об'єднання. Про підлегле становище слов'ян, зокрема, від готів, як це подають більшість дослідників, говорити немає підстав. Пізніше ми покажемо, що саме готи знаходились у васальній залежности від слов'ян, Спроба визволитися і поневолити слов'ян стала для готів фатальною.

В межах Руси-України та Молдови племена Черняхівської культури створили єдине військовогполітичне та соціально-економічне об'єднання. Про це свідчать, зокрема, такі факти.

У черняхівську добу окремі елементи попередніх культур нерідко поширюються у черняхівському середовищі далеко за межі району свого виникнення. Так, окремі риси поховального обряду гетодакійців на Дністрі спостерігаються пізніше в Середньому Подніпров'ї, Надпоріжжі і навіть на Лівобережжі Дніпра; далеко на півдні відомі поховання з рисами, властивими зарубинецьким та пшеворським елементам. "Але найбільш широке поширення у черняхівській культурі мають елементи, пов'язані зі східним скіфо-сарматським світом. Вони спостерігаються не лише на багатьох пам'ятках Дніпровського Лівобережжя, Причорномор'я, Молдавії, а відомі і на Правобережжі Дніпра, на Верхньому Дністрі та Горині (Псари, Бережанка). Це вже не раз відзначали археологи, а останнім часом їх стали виділяти ще більш упевнено" [16, с. 158,159].

На теренах черняхівської культури поширені амфори, в яких привозили олію та вина з Північного Причорномор'я. У пшеворській та вельбарській культурах (північно-західніше Руси-України) амфорна тара відсутня. "Західна межа її поширення проходить приблизно по Західному Бугу і збігається з границею черняхівської культури. Лише на тих пшеворських поселеннях (Підберізці, Сокільники), що знаходяться в межах поширення черняхівської культури, знайдено окремі уламки амфор" [16, с.156].

Отже, якщо в межах черняхівської культури відбувається вільний рух товарів та звичаїв, то пшеворська культура становить ніби інший світ, між ними ніби лежить якась межа. Цією межею могли бути різні політичні об'єднання. Більше того, "в IV ст. черняхівці відтісняють пшеворське населення на захід, в басейн Сяну" [16, с.155], швидше всього внаслідок військових дій.

Окрім цих археологічних висновків, є й інші прямі та посередні свідчення, що в ІІ-ІУ ст. в північно-західній частині Руси-України створилася й існувала потужна держава. Спочатку приведу непрямі свідчення.

В кінці другого століття готи, вирушивши від берегів Балтицького моря, пройшли через Польщу та Русь-Україну від Волині до пониззя Дніпра, де й зупинились на початку III ст. Місце їхнього поселення не було найкращим, бо вони увесь час змушені були мати справу з кочівниками сусіднього степу. Чому вони не зупинилися значно північніше, десь в лісостепу, там і спокійніше, і умови для життя осілого землеробського населення кращі?

ВII ст. після Р.Х. в північно-східній Угорщині, Сілезії та частково у Словаччині поселилися германські племена вандалів. В середині III ст. разом з готами, а потім сарматами вони робили походи в Нижню Мезію (нижнє Подунав'є) та у Паннонію, шукаючи місця для розселення чи поселення, але зазнали поразки від римлян. "Цілком очевидно, що ці походи повністю провалились. Можливо, тому вони час від часу прощупували інші напрямки і потім просунулися головним чином на захід", пише Г.-І.Діснер [22,с.22]. А що заважало вандалам піти на схід, у слов'янські землі? Хіба вони були гірші, ніж західні? Нітрохи.

Отже, германські племена готів та вандалів напевно пробували осісти десь в Руси-Україні, але не змогли. Вандали зробили виклик самій Римській імперії, але не посміли піти на схід. Чи можна ігнорувати такі факти і як їх розуміти? На мою думку, все це можна пояснити існуванням потужного військово-політичного об'єднання слов'ян на правобережжі Дніпра, об який розбивалися пожадливі спонукання германців. Про існування держави в тій частині Руси-України є й письмові повідомлення.

Арабський мандрівник і вчений аль-Масуді (повне його ім'я Абу-Гасан Алі аль-Масуді), якого справедливо називають "арабським Геродотом", написав кілька книг про країни та народи відомого йому світу. Він жив у першій половині X ст. Є в його працях і повідомлення про слов'ян, яке він отримав або з більш ранніх письмових джерел, або з переказів. Цитую за роботою Я.Пастернака: "... творять вони (слов'яни) численні народи. Є між ними один, при якому здавна, від самого початку була влада (підкреслення тут і далі — моє, А.К.); його король називався (чи мав титул?) Маджак. Нарід цей називається Валінана, і тому народові звикли були підкорятися всі слов'янські племена, бо при ньому була влада і другі їхні королі їй підлягали" [21,с.87]. "Слов'яни складаються з багатьох народів і відмін... Ми згадували вже на початку дії короля, якому їхні володарі в давніх часах підлягали королеві Маджак, володареві Валінану...

Цей нарід є серед слов'янських племен найчистішої крови; його почитали серед інших народів і він міг між ними покликуватися на давні заслуги" [21, с.88].

Згадка про слов'ян, подібна до повідомлення аль-Масуді, є в іншого арабського письменника з Іспанії аль-Бекрі, який відтворив частину втраченого твору жидівського посла чи товмача каліфа до німецького імператорського двору Ібрагіма Ібн-Якуба, що біля 965-966 рр. відвідав землі північно-західних слов'ян. Отже, аль-Бекрі писав про слов'ян, посилаючись на його звіт: "У них є численні племена, що відрізняються одні від одних У минулих часах збирав їх разом один король, що мав титул Мага. Був він з одного їхнього племені, званого Валінана, а те плем'я є у великій пошані серед них. Потім порізнилися між собою, так що не було в них ладу; їхні племена потворили окремі групи, але над кожним їхнем племенем панував король" [21.С.89].

Проаналізуємо ці надзвичайно цікаві повідомлення аль-Масуді та альБекрі. Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що Валінана — то держава волинян. Чому ж тоді про неї нічого не говорить Літопис Руський? Бо та держава існувала дуже давно, писемних джерел не залишила, а Літопис писався через двісті років після повідомлень аль-Масуді та Ібн-Якуба, так що усні перекази загубилися в глибині століть, особливо зважаючи на інші, новітніші величні події, які затінили державу Валінана: створення погутньої Руси, прийняття християнства, боротьба зі степовиками тощо.

Про давність держави Валінана свідчать слова арабів: "...здавна, від самого початку, була влада", "...він міг між ними покликуватися на давні заслуги". Цікавою є також згадка про "чистоту крови". Очевидно, у той давній час ще розрізняли справжніх слов'ян та слов'янізовані племена. Оті справжні, споконвічні слов'яни і були племенами "найчистішої крови". Що ж стосується назв Маджакта Маг, то питання залишається відкритим: були це титули Великого Князя Валінану, чи власні імена Князів. Але нагадаю, що ім'я батька Аттила було Мундо, Мундіух чи Мундзук, дуже близькі до Маджак.

Зіставляючи дані археології, неможливість східної експансії германських племен на схід та повідомлення арабських письменників, приходимо до найімовірнішого висновку, що десь в II ст. в західній частині Руси-України / створилося потужне об'єднання слов'ян з центром на Волині.

Наведу ще непрямі докази про існування могутньої держави антів.

Візантійський історик Псевдо-Маврикій описує такий випадок. Коли аварський хан зажадав від антів, щоб вони йому підкорилися, їхній полководець чи князь Лавристас відповів приблизно так: "Хто посміє хотіти позбавити нас волі? Ми звикли займати чужі землі, а не віддавати свої ворогам. Так воно є, так воно лишиться, доки будуть на світі війна і мечі".

Інший візантійський історик, Менандр (VI ст.), повідомляє, що визначний ант Мезамир, "син Ідаризія та брат Келегаста" (очевидно, відомих антських ватажків, в протилежному разі історик би їх не назвав), чоловік сміливий та велеречивий, був відправлений послом до аварів після невдалої битви антів з ними, аби викупити полонених. Поводив він себе гордо і незалежно. (До речі, зверніть увагу: з трьох наведених Менандром імен, що безперечно належали слов'янам, лише одне має яскраво виражене слов'янське звучання. А два інші?).

Багато сучасних істориків наводять ці свідчення, але фактично не роз'яснюють їх. А між тим з них можна зробити важливі висновки: анти були гордим та войовничим народом, що звик займати чужі землі, отже, перемагати ворогів. Вони були найхоробрішими серед слов'ян, пише письменник VI ст. Йордан.

Антів оточували сильні народи: на заході германці, на півдні та південному заході алани, готи та римляни. Перемагати їх не могли якісь непевні тимчасові союзи племен, для цього потрібна була серйозна військово-політична організація, яку я й називаю державою.

Той факт, що анти виробили горду та незалежну вдачу, свідчить про довготривалий процес, що перемагали вони часто і багато, та що ці перемоги були вирішальними для опанування чужими землями. Коли ж були ті перемоги? Чи засвідчили їх історики? Так, засвідчили. Ці війни є не що інше, як так звані гунські війни. Аби анти були підкорені гунами-азіатами, то не мали б такої пихи (та й про які перемоги могла бути мова?), навпаки, були б такими ж покірливими та пластеліновими, як сучасні українці.

Ще Тацит (І ст. після Р.Х.) знав пограничних з германцями слов'ян (тобто, фактично, пізніших антів) як войовничий народ, що нападав на інших в горах та лісах. З огляду на свідчення давніх письменників, які я взяв головним чином з роботи М.Грушевського [25], та ходом історичних подій, дивною видається така заява нашого видатного історика: "Взагалі походи самих тільки Антів і напади їх на Візантію не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки учасниками чужих походів: особливо Болгари (тюркські кочові племена — А.К.), ходячи з Азовських степів на Візантію, могли прибирати собі по дорозі ватаги Антів до участи, волею чи неволею" [25, с.179]. Отже, згідно М.Грушевського, наші предки були такими собі селюками, які тільки й чекали, щоб їх хтось організував, очолив, підібрав та повів за собою, навіть народ, який знаходився на нижчому рівні суспільно-культурного розвитку. Відчувається вплив на М.Грушевського німецької історичної наукової школи. Очевидно, про антів, наших "прадідів великих", він судив з поведінки "правнуків поганих", що втратили не лише войовничість та погорду, але й відчуття власної гідности.

Більшість істориків, що досліджували "гунський" відтинок європейської історії, життя та походження слов'ян, були людьми розумними, значна частина їх, навіть серед германців, були дослідниками чесними і неупередженими. Чому ж у них виробилась думка (саме думка, а не науковий погляд, при наявности багаточисельних неспростовних фактів), що гуни не могли бути слов'янами? їх збили з пантелику давні письменники. А чому збили, я поясню після досить довгої, але цікавої цитати з роботи М.Грушевського, яка містить повідомлення тих письменників.

""Словени й Анти", каже в своїй класичній характеристиці Прокопій, "не правляться однією особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада". "Вони не мають правління й живуть у ворожнечі між собою", каже трохи пізніше т.зв.Маврикій, і далі пояснює: "у них багато начальників, які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо блищих до наших границь, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу".

Цими дорогоцінними звістками характеризується політичний устрій наших племен в часах розселення — найстарших часах, куди ми в розсліді розвою (розвитку—А.К.) політичного життя цих племен можемо сягнути скільки небудь надійно при теперішніх наших наукових засобах.

Протиставляючи політичне життя східно- й полуднево-слов'янських племен сильно централізованому, монархічному політичному устрою імперії, обидва візантійські письменники з притиском підносять, що ці слов'янські племена не мають такої централізованої монархічної влади.

Це, очевидно, правда. Ані в праслов'янській добі, ані в часах розселення, ані у цих, ані в інших слов'янських племен ще не виробилося сильної монархічної влади, ані міцної та тривкої воєнної організації" [25,с.366,367].

Що стосується сильної монархічної влади з бюрократичним апаратом, то це безспірно: у той час у слов'ян, як і в багатьох інших народів, не було паразитичного експлуататорського класу, тому така влада була їм не потрібна. Але держави можуть існувати, й існували, і без наявности очевидних паразитів, можна згадати держави-міста Греції, держави кочівників (хозари, половці тощо), бо родоплеміну верхівку назвати паразитичним класом важко.

Що ж стосується тривкої та міцної воєнної організації, яка була і у слов'ян, і у кочівників, і у германських племен, то тут М.Грушевський помилявся. І якщо германці своїх ватажків називали "рексами" (королями), а так величали їх і пізніші германські історики, тр для М.Грушевського ватажки антів були всього лише "проводирями", немов би вони водили у походи якихось немічних чи сліпців: "Хронологічно йдучи, ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну Остготів з Антами за Вінітара, в останній чверти IV віку. Вінітар воює з Антами, спочатку його ,6'ють, але потім він поправляється й бере в неволю [підступно й зрадою, як побачимо у третій книзі — А.К.] та розпинає "короля Антів Божа з синами та сімдесятьма старшинами" [Йордан]. Я вказував на своїм місці, що ця звістка про конфлікт Готів з Антами має значні права на нашу довіру, тільки, розуміється, до її літературної, стилістичної форми не можна прив'язувати багато значіння [тобто, не можна надавати великого значення — А.К.]. Тому титул короля (гех), наданий тому Божові, треба розуміється, відложити на бік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити Остготів (цієї подробиці легенда певно вже не видумала)" [25.С.368].

І це при тому, що М.Грушевський знав і писав: "таких начальників племен, очевидно, має на думці Маврикій, кажучи, що Слов'яни та Анти мають багато "ріксів" [королів — А.К.]... і хоч в історичних часах цей титул вийшов у Слов'ян з ужитку, лишається вповні можливим, що в часах праслов'янських це слово уживалося в такім значенні. Діло в тім, що це загально-індоєвропейське слово (санскр. щ- раджа, лат. гех, старокельт. гіх), видно, було затратилося в германській і слов'яно-литовській групі мов, але під культурним впливом Кельтів пішло розповсюджуватися між ними на ново" [25, с.369,370].

Отже, якщо своїх керівників слов'яни називали рексами-королями, так само їх називали і давні письменники, то чому ж ти їх називаєш "проводирями", принижуючи у статусі? Чи не за принципом "бий своїх, щоб чужі боялись?". Такий нігілізм в оцінці антських племен та їхніх керівників з боку видатного українського історика, безумовно, не надихав наших вчених серйозніше оцінювати військові організації антів, а чужинцям давав привід заявляти, що слов'яни взагалі ме здатні до самоорганізації. Та не будемо строго судити дослідників нашого минулого. Вони зробили багато. А всьому свій час.

Отже, Прокопій в середині VI ст. та Псевдо-Мааврикій в УІ^ІІ ст. повідомляють, що антські племена ворогували між собою, важко об'єднувались, всі важливі справи вирішували спільними міжродовими чи міжплемінними нарадами, де там вже було їм створювати сильну централізовану державу на чолі з монархом, чи принаймі сильне військово-політичне об'єднання, яке ми бачимо у гунів. Таким чином, гунська держава не могла бути державою антів, — роблять висновок новітні історики. І помиляються.

Проаналізуємо ж повідомлення Прокопія та Псевдо-Маврикія. В ті часи адміністративною одиницею, що вирішувала питання внутрішнього життя, вступала у зносини з оточуючим населенням чи вищою владою військово-політичного об'єднання, було плем'я. Доки землі вистачало на всіх, слов'янські племена жили мирно та дружньо, наслідком чого було створення та розвій черняхівської культури. А через те, що народжуваність перевищувала смертність, чисельність населення збільшувалось, стало землі не вистачати. Почалися сутички між поселянами за пасовиська, лісові угіддя, за орну землю тощо. І якщо внутріплемінні суперечки якось вгамовувались, то міжплемінні наростали. На теренах черняхівської культури внутрішні племена почали тиснути на крайні. Цей процес ніяк не міг бути мирним, бо зніматися з насиджених місць та йти невідомо куди, де їх ніхто не чекає, де нові землі треба відвойовувати у важкій боротьбі — справа не з приємних і небезпечна. Був інший вихід — міжплемінна війна. Адже навіть у наш час селянин може вбити іншого за невеликий клапоть землі, що ж ви хочете від людей того часу? Можливо, міжплеменні тертя, пов'язані з перенаселенням, а не лише смерть Князя Аттила, спричинили послаблення й розпад гунської держави антів. Але треба віддати належне нашим предкам. Вони не зчепилися в міжусобній жорстокій бійні, а організували широку експансію й до кінця VIII ст. у важкій боротьбі зайняли величезні терени на заході й дійшли до лінії від Данського півострова на півночі до Адріатичного моря на півдні, але тут треба зробити такі зауваження: в ІХ-Х ст. протоболгари також були слов'янами; до III ст. так далеко на захід та на південь у степ слов'яни ще не просунулись).

І Прокопій, і Псевдо-Маврикій спостерігали й описували саме той час, коли колонізація Європи слов'янами була у розпалі. Процес розширення слов'янської території був болісним не тільки для населення захоплених ними земель, але й для самих слов'ян. Кожне їхнє плем'я вирішувало свої проблеми й захищало свої інтереси або самотужки, або у союзі з кількома сусідами. У такій круговерті між племенами не могло бути злагоди, вони часто ворогували між собою (за кращі землі, за перспективніший напрямок розселення тощо), а внутрішні справи вирішували найнадійнішим і перевіреним тисячоліттями способом — методами родоплемінної демократії. У процесі колонізації римських земель не обходилось і без того, щоб візантійці підкупали якісь племена і нацьковували їх на своїх братів. Це було державною політикою Візантії, у такий спосіб вона трохи стримувала слов'янську експансію, проти якої загалом була безпорадною і безсилою.

Велике слов'янське переселення 5-8 ст., що відбувалося вже в історичний час, підказує нам, як відбувалися розселення та переселення індо-європейських народів (а чи не правильніше тепер говорити — індо-українських?) в доісторичні часи. Так само колись вихідці з Праукраїни кілька тисяч років тому заполонили Індію, Іран, Середню Азію та Західну Європу, зокрема Італію, Грецію (двома хвилями, спочатку ахейці, потім дорійці), а Прибалтику, Германію та Скандинавію вже й зовсім недавно — за 1,5-2 тисячі років від описуваних подій. На цей раз слов'яни не змогли зайняти всю Європу, як в доісторичні часи, бо на заваді стояли вже сильна германська держава франків та хитромудра і підступна Візантія.

Через те, що племена діяли головним чином самостійно, кожне з них повинно було мати поважні збройні формування, принаймі, по 10-15 тис. вояків, можливо, і більше. Про меншу кількість говорити немає підстав, і германці, і римляни з ними легко б розправились. Твердження ж М.Грушевського, що слов'яни займали головним чином покинуті землі, несерйозне, якщо наслідком втечі населення та звільнення ними землі не був страх перед рлов'янами.

Вважається, що у той час одна п'ята частина населення могла бути воїнами. Звідси приходимо до висновку, що племена нараховували по 50-100 тис. осіб. І таких племен, що сунули на Європу в різних напрямках, було багато. Очевидно, у цей же час праукраїнці колонізували і Таманський півострів. До речі, чисельність германського племені вандалів, що на початку V ст. з Піренейського півострова переправилось до Північної Африки, оцінюється в 75 тис. осіб, з них 15 тис. були воїнами.

Отже, якщо під час Великого розселення слов'янські племена із зрозумілих причин ворогували між собою і не могли створити стійкого військово-політичного об'єднання, то звідси зовсім не випливає, що вони не могли об'єднатись в інших умовах, у спокійний попередній період. Більше того, сі ме існування держави антів-черняхівців обумовило розквіт та піднесення культури населення і пов'язане з ним зростання його чисельности, а успішні військові дії цієї держави ("гунів") в І\/-\/ ст. підготували грунт для широкої слов'янської експансії в У-УІІІ ст. Тому до "дорогоцінних звісток" Прокопія та Псевдо-Маврикія треба підходити обережно, із застереженнями і  піддавати їх найкритичнішому аналізу.

Коли я тут говорю про культуру, то перш за все маю на увазі не так культуру матеріальну, яку виявляють археологи, як культуру побуту, гігієни, врешті, духовну, які відслідкувати значно важче, якщо вони не залишили письмових свідчень. Втім, якась частина залишилась: в піснях, вишиванках, писанках, в святах та віруваннях, в українській моралі, можливо, в іншому, про що краще знають етнографи.

Таким чином, нестримне розселення слов'ян по Європі було наслідком значного зростання їхньої чисельности, обумовленої у свою чергу вищою культурою наших предків порівнянне з культурою оточуючих їх народів, тобто більшою їхньою життєздатністю, або, як говорять расологи, вищим расовим типом: "Питання про цивілізацію тягне за собою питання про цінність раси, бо цивілізація — це вираз духовної суті, а духовна суть расово обумовлена" [26С.104] (підкреслення автора).

Свідчення ж письменників тієї доби стосовно слов'ян цікаві (врешті, іншого не маємо), їх при нагоді треба цитувати, але й аналізувати з урахуванням обставин, в яких вони писались, та ідеологічної налаштованости самих письменників, тому надавати їм, абсолютного значення не можна. Бо якби слов'яни були такими простенькими та примітивними, як вони їх зображають, — то втратили б і свої землі, і свою свободу, а не те щоб колонізувати половину Європи, що було насправді. Факти — річ уперта!

Розгром готів антами, поразки римлян та візантійців від "варварів" (головним чином, слов'ян, германців та аланів) стали початком виникнення в кінці IV- на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об'єднання і у якій всі племена виступають уже під ім'ям слов'ян-антів, римлянам відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану.

Слов'янізовані (українізовані) скито-сарматські та фракійські племена неодмінно мусили залишити якісь елементи своєї більш ранньої культури та мови, що привело до створення різних русько-слов'янських племен, про які згадує літопис Руський: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, тиверці, уличі, сіверяни. Таким чином, руси-українці створилися як на основі праслов'янських племен Київської та Черняхівської культури, так і слов'янізації скито-сарматських та фракійських племен. Всі вони були індоєвропейцями і, очевидно, близькими по мові.

Слов'янізація скито-сарматів та фракійців найінтенсивніше, очевидно, відбувалася в III столітті, а закінчилася в V — після гуно-римських війн, на початку великого переселення слов'ян. У зв'язку з тим, що значна частина скито-сарматських племен увійшла до складу давньоукраїнського народу, скитські та сарматські держави на теренах Руси-України є нашими, праукраїнськими державами в такій же мірі, як і середньовічна Русь, нащадком якої стала Україна. Очевидно, з 6-7 століть постала і близька до сучасної українська мова.

Як жили наші предки в черняхівську добу

Щоб легше розшифровувати повідомлення давніх істориків, ототожнювати їх з певними народами та щоб у читача було якесь уявлення про життя наших предків у той далекий час, стисло зупинюсь на способі життя, господарстві, побуті та військовій справі черняхівців. При цьому буду користуватися матеріалами робіт [15-18], а також висловлю і деякі свої міркування.

Поселення черняхівців найчастіше були розташовані на пологих схилах біля джерел питної води. Під поселення обиралися місцевости, найбільш придатні для сільського господарства та скотарства: чорноземні райони з широкими луками. Найчастіше поселення тягнулися смугами шириною 100-120 м вздовж невеликих річок чи потічків. Довжина поселень 300-400 м, інколи до 500 м. Загальна площа більшости поселень становила 3-4 га. Звичайно, були й менші, але відомі поселення, головним чином у південно-західній частині, що при ширині 200-300 м тягнулися смугами на 2-3 км і займали площі до 25-40 га. Поселення були не укріплені. Безпосередньо на берегах великих річок вони зустрічаються рідше, що зрозуміло: населення жило у великих селах і для обробітку на прожиття та випасу худоби їм треба було багато землі, розташованої з одного берега річки; поселення найзручніше було розташовувати посередині угідь, а берег великої річки був їх краєм; часто велика річка була межею між племенами. У.кожному з поселень швидше всього жив один рід. У більшости поселень було 400-500 осіб, але у великих селищах їхня кількість могла доходити до 5000.

Поселення власне слов'янські черняхівської доби та післячерняхівського часу здебільшого являли собою невеликі села типу хуторів, в кожному з яких було від 5 до 25 житлових будівель, розташованих або безладно, або у два ряди. Розміри сіл-хуторів 40-50x100-200 м, тобто їхня середня площа 0,5-1 га. Звичайно, могли бути і менші, і більші. Кілька сіл створювали селище. У селищі було 5-10 хуторів. Відстань між ними була 400-700 м. Таким чином, селище становило собою немов би "гніздо" сіл. Відстань між селищами складала 5-7 км.

Виходячи з цього, можна приблизно оцінити кількість антського населення на теренах від українських Карпат до річки Уди (правої притоки Сіверського Дінця), а з півночі — від сучасних кордонів Руси-України до середньої течії Дністра на півдні; тобто на площі 250-300 тис. квадратних кілометрів. Будемо виходити з середньої кількости сіл у селищі - 7, в кожному селі - 15 осель, в кожній оселі жила сім'я - 5 осіб. Отже, в селищі в середньому жило 7x15x5 — приблизно 500 чоловік.

Середня відстань між селищами - б км, а площа, яку використовували поселяни для господарчої роботи, угідь, випасів тощо — 36 км2. Тоді середня щільність населення складає 14 чоловік на квадратний кілометр. Це дає приблизно 4 млн. осіб антсько-слов'янського населення на теренах Руси-України. Звичайно, це число досить умовне, воно може бути меншим, або навіть трохи більшим, але десь в межах 3-5 млн. чоловік. Не безпідставно римляни писали про незчисленні слов'янські племена.

Оцінюючи густоту населення, М.Брайчевський називає 10 осіб на км2. Приблизно така ж густота у той час була також у германців та в районах Південної Польщі. Але при однаковій техніці обробки землі та утримання худоби лісостеп Руси-України є продуктивнішим й може прогодувати більшу кількість людей. Отже, густота населення в лісостеповій Україні мала бути більшою, ніж 10 чоловік на км2. Висока культура спричинила до швидкого зростання населення й міграцію його за межі первісного розселення: на захід у Верхнє Повіслення; на південь (в степ) аж доКриму; на північний схід аж до Сіверського Дінця; в Подунав'я (карта 5, взята з роботи 15). Хоч міграція і була мирною, але вона, очевидно, підтримувалась військовою силою, особливо в степах. Кочівники не чіпали поселенців, шануючи військову потугу, що стояла за ними. Знову ж таки, викликаюча повагу військова сила могла бути лише в разі створення серйозного військово-політичного об'єднання черняхівців (праукраїнців) і підкорення ними сусідніх земель, куди спрямовувалась міграція. Факт міграції підтверджується кінцевим наслідком: слов'яни заволоділи землями та асимілювали на них племена, які раніше до слов'ян не належали.

Оцінимо тепер чисельність аланів та готів, саме   з ними зіткнулися черняхівці-праукраїнці на початку виникнення так званих гунських війн. Алани займали досить великі степові терени, але щільність кочовиків в десятки разів менша, ніж землеробів, отже, загальна кількість їх не могла бути більшою 300-400 тисяч. Якщо виходити з того, що щільність готів була такою ж, як і слов'ян, а вони займали площу разів у 15 меншу, то їхня чисельність орієнтовано була в межах 200-300 тисяч чоловік. То ж нічого немає дивного, що при об'єднанні зусиль черняхівців вони змели готів та аланів, як придорожній порох потужним вітром.

Житла черняхівців, які знаходять археологи, здебільшого були заглиблені у грунт. Найпоширенішим типом були землянки або напівземлянки площею від 10 до 20 м2, хоч зустрічаються житла і менші, і більші. В таких оселях взимку було тепліше, а влітку прохолодніше. В них могли жити від 4 до 7 осіб. Окрім заглиблених у землю, археологи знаходять також багато наземних жител. Очевидно, їхня відносна кількість була більшою, ніж трапляється дослідникам, бо після згнивання чи згорання археологічний слід залишається на поверхні й швидше, ніж заглиблений, руйнується внаслідок діяльности людини чи природи. Виявляють і досить великі будівлі, дво- та багатокамерні, площею ЗО, 40 і навіть 60 м2 кожна. А як пише Пріск Панійський, сучасник тієї доби та очевидець тих подій, у князів та знаті були хороми-палаци, подібні до хоромів князів пізніших часів.

М.Брайчевський так оцінює житлові приміщення смердів черняхівської доби: "Загалом конструкція житлових будинків, характерних для черняхівської культури, цілком подібна до конструкції сучасної української хати, добре відомої етнографічне в лісостеповій смузі. Можна твердити, що виникнувши на початку нової ери, цей тип житла без принципових змін проіснував в межах лісостепу протягом двох тисячоліть, і лише в радянський час став поступово витіснятися новим, більш досконалим типом будинку на фундаменті" [15, с.189].

Для людей тієї доби житла були нічліжкою, місцем приготування та прийняття страви, а значну частину часу людина проводила в полі, в лісі, на річці, біля худоби, в походах. В більшости жител всередині було вогнище, а в деяких — глиняні або кам'яні печі. Димоходів не було — печі топилися по-чорному, а дим виходив в отвір у стелі. Стінки жител плели з пруття й обмазували глиною, але зустрічаються й глинобитні стіни. Оселі багатих чи знатних людей були зрубними. Зустрічаються печі та вогнища за межами споруд, які використовували, очевидно, влітку, коли обігрівати житло не було потреби. Такий тип жител у першій половині 1 тисячоліття нової ери властивий для всієї Східної та Центральної Європи не залежно від етнічного походження.

Померлих поселян або спалювали, а залишки закопували в горщиках, або ховали в ямах. Поховання з трупоспаленням характерні для слов'ян та фракійців, а з трупопокладанням — для скито-сарматів. За похованнями, а також за залишками частин одягу, що не зотліли чи не згоріли (прикраси, защібки, пряжки тощо) їх і розрізняють археологи.

Основним заняттям черняхівців, як і слов'ян взагалі, було сільськогосподарське виробництво, а головною галуззю - землеробство. Як показують мовознавство, етнографія та археологія, землеробство у наших предків склалося ще в сиву давнину. Для обробки землі застосовували плуг, рала (попередник плуга) та мотики. Як тяглову силу використовували коней та велику рогату худобу. Врожай зернових збирали серпами, косами користувалися у меншій мірі, головним чином для заготовки сіна.

Про давність землеробства на нашій землі свідчить красива легенда, яку в середині V ст. до Р.Х., майже за дев'ять століть до описуваних нами подій, записав у Скіфії "батько історії" Геродот: "У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася [перша] людина на ймення Таргітай. Вони кажуть, що його батьками були Зевс та дочка Борисфена... З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Колоксая. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира і коряк (чаша). Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався [й відступив], а тоді надійшов середульший — з ним сталося те саме; їх [обох] відстрашило палаюче золото. Але як приступив наймолодший, воно погасло й він заніс його додому. Коли старші брати довідались про це, відразу ж оддали владу наймолодшому... [Від тих братів пішли скіфські племена]. Всі вони називаються сколотами від імені царя [Колоксая], а скіфами нарекли їх греки" [20, 5;6].

З цієї легенди можна зробити багато цікавих висновків, зокрема: вона була створена землеробським народом, про що свідчать знаряддя праці — плуг, ярмо та сокира; задовго до Геродота творці легенди були землеробами й користувалися плугом; легенда має місцеве походження, про що свідчить походження матері Таргітая — дочка Борисфера (Борисфен — давня назва Дніпра); легенда була записана Геродотом від скитів-кочівників, які нею обґрунтовували своє походження, отже, був якийсь генетичний зв'язок між ними та землеробами, які цю легенду створили. Розглядаючи генезис народів, ігнорувати останній висновок ніяк не можна.

Що стосується коряка, то це посудина для прийняття вина, а швидше медовухи, яка вживалась при відправі служби Божої або просто при молінні. У Пріска Панійсько'ґо є такий фрагмент. Коли його з візантійським послом запросили на учту до Аттила, то на порозі приміщення "виночерпії подали нам по туземному [скіфському] звичаю келих, щоб і ми помолилися перше, ніж сідати" [9.68]. Очевидно, людині того часу здавалось, що легке запаморочення наближає її до Бога. Та чара з вином ("кров'ю Господньою"), якою користуються священники християнського обряду під час відправ, має, очевидно, дуже давнє язичеське походження.

Основними зерновими культурами були просо та пшениця. Дослідник українських хлібних першослів Святослав Магдебура пише, що в харчовому раціоні давньоукраїнців здавна точилося суперництво пшениці і проса, причому, з початковою перевагою проса. Приміром, у матеріалах дев'яти поселень зарубинецької культури, яка була попередницею черняхівської культури антських племен, перше місце за кількістю уламків кераміки і густотою відбитків зерен на окремих черепках посідає просо звичайне, на другому місці — пшениця кількох видів, далі ячмінь, потім жито [19, с.131]. Черняхівці сіяли також гречку, овес, мак, олійні культури, вирощували виноград. За походженням слова пшоно, пшениця, жито мають яскраво виражене українське звучання.

Вирощували також бобові (горох, вику), а з городніх — ріпу, капусту, огірки, моркву, очевидно буряк, часник, цибулю; з .технічних льон (дуже давно) та коноплю. "У них ростуть коноплі, подібні у всьому до льону, тільки більші і грубіші: щодо цього коноплі перевершують льон. Вони ростуть сіяні і дикі... хто не бачив конопель, подумає, що це лляний одяг" [20, 74].

Зерно зберігали у зернових ямах грушоподібної або конічної форми.які нерідко у нижній частині були обмазані глиною і обпалені. Такі ями закривали дерев'яними кришками. На борошно та крупу перемелювали ручними жорнами та зернотерками.

Невід'ємною частиною господарства землеробів було тваринництво. Найбільше мали великої рогатої худоби та свиней. Тримали також кіз, овець, коней, домашню птицю. Кінь використовувався яктяглова сила, так і для верхової їзди. Багаточисельні отари крупної рогатої худоби були важливою частиною багатства слов'ян, про що повідомляють давні автори (Маврикій, Іван Ефеський). Наші предки були споконвічними землеробами, і про це свідчать дуже досконалі календарі сезонних явищ, сезонних та польових робіт того часу, виявлених в різних місцях Правобережжя Руси-України на черняхівських ритуальних горщиках і розшифрованих Б.Рибаковим [18, с.156-184, або див. [15], с.52-60]. Календарі містять свята, початок оранки, збору врожаю, закінчення робіт тощо. Наші предки відзначали початок року (день зимового сонцестояння, різдво), весняне рівнодення (масляна), сходу посівів, свято врожаю (Маковія), свято Перуна і Роду та інші. Найбільшим літнім святом був день літнього сонцестояння (Івана Купайла). В цей час року весняні роботи були вже закінчені, а збір урожаю ще не починався, і свято тривало шість днів. Наші предки вміли не лише працювати, але й розважатись, хвалити, ублажати та просити Бога. З напоїв виготовляли і вживали вино з винограду, мед (медовуху), пиво (кам) з ячменю, очевидно, різні кваси та узвари. Багато найважливіших християнських свят в своїй основі мають язичеські свята наших предків.

Тогочасні ріки та ліси кишіли рибою та звіром, тому займалися рибальством і мисливством. Полювали на вепра, лося, тура, козуль, оленів, зубрів, вовків, ведмедів, зайців, рябчиків, тетеревів. З хутряних тварин, окрім того, — на лисиць, бобрів, білок, куниць, горностаїв, соболів. В тогочасних лісах звіру було багато. Навіть в значно пізніший час (859 р.) поляни, сіверяни та вятичі платили данину хозарам по одній білці та горностаї "від диму", а Великий князь Олег 883 р. брав данину у деревлян чорними куницями, повідомляє літопис Руський.

Тут треба зробити одне зауваження. І де б це взялося у лісі стільки куниць, щоб ними давати данину? Та й дружині князя треба було живитися не куницями, а свиньми, яловичиною, вівцями, гусями, городиною та хлібом. Швидше всього, "куниця" була одиницею внутрішнього обміну чи платні: "Одна куниця" могла бути відповідною, наприклад, двом вівцям або 15 куркам чи качкам. Від "куниці" походить назва грошової одиниці наших предків — "куна", а у множині — "куни" (отже, і у наш час могла бути не "гривня", а "куна"). Цілком імовірно, що ця одиниця була еквівалентом внутрішнього обміну і в черняхівський, і в більш ранній час. Врешті, якась одиниця обміну мусила бути. Тих, хто користувався "кунею", інші народи могли називати "кунами" або "хунами" ("хуни" Птолемея). Таким прозаїчним може бути пояснення походження назви народу "хуни" або "гуни".

В господарчих ямах археологи знаходять кістки крупної риби (щуки, сазана, судака, ліща, сома, осетра), яку ловили й споживали наші предки, але не доводиться сумніватися, що не геньбували і дрібнішою, кістки яких не витримали випробування часом. Ловили залізними гачками, гарпунами, сітями, неводами, ятірями. Але мисливство та рибальство все ж таки було підсобними в господарстві, де головну роль відігравали землеробство та тваринництво.

Заради меду та воску займались бортництвом. Очевидно, цей вид діяльности дуже давній, але археологічне не виявлений. Пріск Панійський повідомляє, що на землях Скитії візантійському посольству до "скіфів" 448 р. замість вина видавали мед (медовуху). Значно більше, ніж у наш час, населення тієї доби використовували дари лісу: лісові горіхи, гриби, ягоди, кислиці, дикі груші, калину.

Люди тієї далекої пори користувалися як дерев'яним, так і керамічним посудом. Дерев'яний посуд (ложки, миски, кухлики) до наших днів не зберігся. Керамічний посуд — це випалені у печах глиняні вироби, які або ліпили, або робили за допомогою гончарного круга. Існування ліпного посуду поруч1 з більш досконалим гончарним можна пояснити як традиціями, які є дуже консервативними, так і тією обставиною, що гончарний посуд виготовлявся на продаж, в той час як ліпний міг виготовлятися у кожній сім'ї без втрат для сімейного бюджету. Масовість, досконалість виготовлення, різноманітність форм та художнє оздоблення посуду вражають дослідників черняхівської культури. Двохярусна піч для випалу виробів з глини була відома населенню Дністро-Дунайського району ще з часів Трипільської культури (5-3 тисячоліття до Р.Х.), і в загальних рисах вона зберегла свою будову до середини І тисячоліття після Р.Х.

З соціальної точки зору, у черняхівців відбувся другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесел від сільського господарства (перший великий поділ праці — відокремлення тваринництва від землеробства). Окрім гончарів, виокремлюються залізоробні та залізообробні ремісники. Сліди залізорудного виробництва виявлені поблизу поселень, де є залізна або болотна руда. Залізні вироби (серпи, коси, рала, мечі, ножі, шила, гачки, частини збруї та упряжу, наконечники списів та стріл,...) виготовляли в ковальнях. Окрім виробів з глини, дерева та заліза, для обробки широко використовували також кістку, камінь та ріг. Займалися прядінням та ткацтвом. Матеріалом для прядіння були льон, конопля, вовна овець та кіз. Всі ці види діяльности забезпечували потреби людини в одязі та побутових речах ще в глибокій давнині. Прядиво, речі з дерева, кістки та рогу виготовлялися майже в кожній сім'ї і аж до 9-Ю ст. цією справою не займалися ремісники-фахівці [17].

Надлишки землеробства, тваринництва, розвинутих ремесел, полювання, грабіжницьких воєн створювали сприятливі умови для торгівлі. Як у зовнішній, так і у внутрішній торгівлі, поруч з обміном, користувалися римськими монетами. Знайдені скарби монет та багаті поховання свідчать про майнове розшарування.

Про широкий розвиток торгівлі свідчить та обставина, що на теренах Руси-України та Молдови виявлено понад 1000 знахідок римських монет, в тому числі близько 140 скарбів, які нараховували від кількох десятків до кількох тисяч монет [15, с.22]. Така велика кількість римських грошей свідчить, що торгівля з імперією мала активний баланс — черняхівці продавали римлянам більше, ніж купували у них. І це при тому, що ціна римського денарія в багато разів завищувалась (а отже, черняхівських товарів в таку ж кількість разів занижувалась) порівнянно з його вартістю в самій імперії.

Черняхівці закуповували вино, олію, скляний та керамічний посуд, деякі металеві вироби; продавали головним чином збіжжя, але також худобу, хутро цінних звірів, очевидно, мед та віск, можливо, рабів.

Період найактивнішої торгівлі з римлянами припадає на кінець І-ІІ століття. Очевидно, тоді ж почав зростати добробут народу, створювалася черняхівська культура, тоді ж, або й раніше виник союз черняхівських племен, який приніс мир та спокій у міжплеменні стосунки. Без цього годі було й сподіватися на бурхливий розвиток торгівлі, культури та економічне піднесення.

Оселення готів на початку III ст. в пониззі Дніпра значно послабив торгівлю черняхівців з римлянами, бо готи були в безпосередній близькости від римських кордонів й дбали більше про розбій та пограбування провінцій імперії, ніж про торгівлю. Безумовно, у свої грабіжницькі походи вони втягували чимало й черняхівців. Внаслідок цьрго в III ст. приплив римських монет значно меншає, а торговельні відносини, очевидно, слабшають. Незважаючи на це, черняхівська культура продовжує успішно розвиватись. Отже, провінційно-римський вплив на черняхівські племена, який на думку деяких дослідників немов би створив черняхівську культуру, був не таким вже й значним. Безумовно, він міг дати поштовх, але далі відбувався саморозвиток культури. Накопичені в І-ІІ ст. римські монети досить довго (4 століття) були грошовою одиницею черняхівців між собою ще після того, як торговельні відносини з римлянами послабли.

У праслов'ян (справжніх, а не слов'янізованих племен) нероздільно панував обряд трупоспалення, тому серед кількох тисяч розкопаних поховань залишки одягу не виявлені. Те, що могло бути у житлах, за 1,5 тисячі років згнило. І все ж таки завдяки лінгвістичним дослідженням, зображенням на каменях та дереві, свідченням істориків того часу дещо установити вдалося.

З найдавніших часів слов'яни користувалися одягом з льону, вовни та шкір тварин. Ці матеріали супроводжували наших предків споконвіку. З першої половини І тисячоліття до Р.Х. для пошиву одягу використовували коноплю. Колір одягу відповідав природньому кольору матеріалу, з якого він був виготовлений: білий, сірий, "шерстяний". Назви одягу із шерсти та льону (сукня, сукно, серемяга, гуня, опона, власяниця, сорочка, спідниця) свідчать про їхнє прадавнє українське походження.

Чоловічий одяг був із сорочки та штанів, зверху міг одягатися плащ'або жупан. Сорочки були вишиваними. Одяг утримувався і підперезувався поясами та мотузками, були й защібки, виготовлені з кістки чи дерева, а в багатших поселян чи на святковому одязі защібки могли бути з бронзи. У жінок замість штанів була спідниця та довша, ніжу чоловіків, сорочка. Взуття — м'які черевики (це слово — прадавнє староукраїнське) із шкіри, без каблуків. Загалом, одяг чоловіків та жінок відрізнялися мало. В холодну пору поверх легкого вбрання носили теплий верхній одяг: корзно, кожух, назви яких свідчать про дуже давнє їхнє походження.

Для виготовлення одягу широко використовували також сирцеві або оброблені шкіри домашніх та диких тварин: овець, кіз, ведмедя, вовка, лисиці, куниці, соболя, білки, видри, горностая, бобра. Загалом, одяг праукраїнців початку І тисячоліття, очевидно, мало відрізнявся від одягу наших предків XVIII-XIX століть за тим винятком, що у пізніший час він був убогіший, бо практично всі лісові звірі давно були винищені.

Продуктивність праці населення черняхівських племен була досить високою, тому поверх засобів на прожиття залишався надлишковий продукт виробництва смерда, який міг бути використаний на придбання досконаліших засобів виробництва та речей не першої необхідности, а це сприяло розвитку ремесел. Надлишковий продукт сприяв також розвитку рабства, хоча у черняхівських племен воно й не набуло великих розмахів. Часто захоплені полонені відпускались додому за викуп, або після кількох років рабської праці залишались ^на правах "вільних і друзів" (очевидно, якась форма напівзалежних). Рабська праця використовувалалсь в трудомістських галузях господарства: при помолах зерна, в копальнях, лісозаготівках, на оранці землі тощо. Праця смердів та рабів збагачувала племінну верхівку, яка відтепер мала можливість утримувати наймані військові загони, що унезалежлювали її від общини і навіть протиставляли їй. Так відбувалося розшарування суспільства і створення класової держави.

Без рабської праці неможливе було спорудження так званих "Змійових валів" — охоронних багатокілометрових споруд з глибокими ровами та насипами, які вимагали величезних затрат праці. Найдавнішу частину Змійових валів в південно-західній Україні та в Молдові М.Брайчевський досить переконливо пов'язує саме з черняхівським періодом. Окрім значних затрат праці, вали вимагали також великих міжплемінних військово-політичних об'єднань як для їх спорудження, так і для охорони. Подібні споруди ніде не виникали раніше, ніж суспільство досягало порога держави та класового устрою.

У Черняхівському суспільстві відбувається ще один розподіл обов'язків — виокремлюється стан воїнів-професіоналів, що захищали суспільство в цілому і могли виступити в похід на перший заклик ватажка. З цього, звичайно, не випливає, що інше населення було безбройним і беззахисним. В часи примітивних знарядь виробництва зброєю могли бути ті ж речі, що використовувались у господарстві чи в мисливстві: сокира, лук та стріли, спис, рогатина, коса, але типово військові знаряддя — меч, кольчуга, шолом тощо, які до того ж були дуже дорогими — у виробничого населення могли бути відсутні, чому їх і не знаходять археологи при розкопках поселень.

На відміну від сучасних українців, які при нагоді, а часто і без будь-якої нагоди.-говорять, що вони люди тихі, мирні, богобоязливі та смиренні, так що й мухи не зобідять (за що нас усі справедливо й б'ють), наші предки часто ходили у військові походи для покарання кривдників та грабежу. Основним елементом їхньої військової організації було ополчення. Очевидно, своїх ватажків вони обирали так, як пізніше запорожські козаки обирали кошових та отаманів, а коли князівська влада зміцніла — під проводом князів. В разі необхідности кожен чоловік, здатний носити зброю, ставав воїном. У війську були піші (більшість) та кінні загони. Слов'яни були хоробрими, що відзначають давні автори, а їхнє військо — багаточисельне. Візантійський імператор Маврикій так описував військо слов'ян: "Кожний озброєний двома невеликими списами (очевидно, для метання, бо для чого ж два — А.К.), деякі мають також щити, міцні, але їх важко переносити (отже, були могутніми, сильними воїнами — А.К.). Вони використовують також дерев'яні луки з невеликими стрілами,-які змочують особливою сильно діючою отрутою". Були озброєні також мечами," бо для ближнього бою чи для бою в густому лісі списи малопридатні. Про військові методи та прийоми слов'ян Маврикій писав: "Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, що поросли густим лісом, в тіснинах (межигір'ях), на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовим нападом, хитрощами, вдень та вночі винаходять багато різноманітних засобів. Досвідчені вони також і в переправах через річки, в цьому відношені найкращі з усіх людей".

З цього опису випливає, що індивідуально слов'янські воїни були сильнішими, спритнішими та метикуватішими за своїх противників, бо такі методи бою передбачають особисту та розумову перевагу; аби ми не знали, що то є опис дій наших вояків-предків середини 1-го тисячоліття, то могли б подумати, що то опис військової тактики запорожців. Іван Ефеський в першій половині VI ст. відносно слов'ян зазначав: "Вони навчилися вести війну краще, ніж римляни". Разом з готами слов'яни ходили і в морські походи на човнах (подіях) по Понтійському (Руському) морю принаймі в 267 та 269 роках.

Черняхівська культура існувала біля 300 років, від II до середини V століття. Її зникнення пов'язане не з діями гунів, як вважають деякі дослідники, а з утворенням на її теренах, і навіть значно обширніших, ранньосередньовічної слов'янської культури після розгрому римлян в першій половині V століття. "Корінне слов'янське населення, незважаючи на події, пов'язані з навалою гунів, не покинуло своїх земель" [16, с.97]. Отже, "гунів" чомусь не цікавили зернові сховища, одяг та багаточисельні слов'янські отари худоби, більше того, "кочові тюрки (чи монголоїди) - гуни" виступили на захист антів у їхній війні з готами. Якщо є Божі чудеса, то це — одне з найбільших, і воно мусить бути записане у святці язичників, поклонників Перуна. Під час "навали гунів" постраждали південні райони, де справді багато черняхівських поселень було знищено [16, с.162]. Це саме ті райони, де жили готи та, очевидно, ті "гуни", що їх підтримували. Чи не є це свідченням того, що насправді "гуни" були не прийшлими кочовиками, а місцевим населенням, саме тією його частиною, яка не постраждала від "навали гунів"? Отже, як фрагментарний опис Амміаном "лісових гунів", так і хід історичних подій засвідчують, що ті гуни набирають яскраво вираженого життя та військової тактики антів-праукраїнців.

Черняхівська культура відзначалася своїм досконалим високохудожнім гончарським посудом та значною кількістю великих поселень. І те, і друге пізніше зникли. У зв'язку з цим виникає низка запитань, зокрема:

Чи було зникнення гончарного виробництва наслідком припинення провінційно-римського впливу?

Чи були ті великі поселення протомістами?

Чому вони виникли? Чому вони зникли?

Чи було це регресом у суспільному розвитку? тощо.

Ті дослідники, які в становленні Черняхівської культури вбачають вирішальне значення провінційно-римського впливу, так пояснюють занепад гончарного виробництва в VI ст.:

Гончарною справою займалися високопрофесійні гончарі, вихідці з римських провінцій, їхньою метою було мати на місці такий ходовий товар, на який можна було обмінювати продукти черняхівських поселян. Своє мистецтво вони тримали у великій таємниці від місцевого населення. В середині чи в кінці V ст. вони знялися і пішли геть. Немає гончарів — немає і гончарного посуду. .Таке пояснення просте по формі, але хибне по суті. Гончарне ремесло не на стільки складне, щоб його можна було зберігати у таємниці понад 200 років. Якщо його й справді започаткували якісь зайди, то швидко воно б стало надбанням місцевого населення. Чому ж воно занепало в VI ст.?

Проаналізувавши археологічний матеріал, М.Брайчевський прийшов до висновку, що племена Середньої Наддніпрянщини та Наддністрянщини вже в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х., тобто принаймі за 300 років до виникнення Черняхівської культури, знали техніку гончарного круга і вміли виготовляти гончарний посуд, але ця техніка в той час у них ще не набула повсюдного застосування. Воно й не дивно, чому б це гончарний круг, який використовувався греками та римлянами, не потрапив до Північного Причорномор'я та до землеробів лісостепової Руси-України? Швидке поширення гончарного посуду починається в І-ІІІ ст. після Р.Х., коли відбувається виділення гончарного виробництва в самостійну галузь ремесла. Причина цього полягає у внутрішньому соціально-економічному розвитку населення цих земель, зростання продуктивности сільськогосподарської праці та появи надлишку виробництва, яке можна було обмінювати на ремісничі вироби.

В кінці V ст. гончарне виробництво занепало, але не^зникло. Це може мати таке пояснення.

Наслідком високого рівня черняхівської культури та наступних переможних війн праукраїнців було швидке зростання чисельности населення, у наш час сказали б "відбувся демографічний вибух". Після розгрому римлян та розпаду імперії "гунів" занепала і торгівля, притік багатства в наші землі припинився, а ті ж землі на тому ж рівні споживання вже не могли прогодувати більшу кількість населення, так що його життєвий рівень понизився. Тепер замість того, щоб купувати предмети гончарного виробництва, їх стали більше виробляти у сім'ях. Попит на ринку зменшився, виробництво згорнулось. Факт перенаселення черняхівських земель в 5-6 ст. безспірний. Він проявився в потужному русі праслов'ян на нові землі в Центральну Європу та на Балкани. Імовірно, тоді ж вони помандрували і на Кубань і заснували Тьмутароканське князівство. Та й чим Кубань гірша за Балкани?

В \М/І ст. гончарне виробництво не переривалось, а змінило форми. Як справедливо зазначив М.Брайчевський, з технологічної точки зору грубий на вигляд ліпний горщик виконував свої функції не гірше вишуканої посудини черняхівського типу, але коштував значно дешевше. Окрім того, з'явився токарний верстак (ймовірно, в V ст.), а разом з ним і столовий дерев'яний посуд, який витіснив значну частину гончарного.

Тепер перейдемо до питань, що пояснюють зникнення великих поселень у післячерняхівський період.

Міста виникають як адміністративно-торгові та ремісничі центри, (х становлення — явище дуже складне й довоготривале, вимагає створення нових традицій, для чого, безумовно, потрібні століття. Якщо в І ст. ні міст, ні передумов для їх створення не було, то вони не могли виникнути і в черняхівську добу. У той час населення вело головним чином натуральне господарство, розподіл праці між сім'ями та родами був слабко виражений, торгівля була на примітивному рівні, як обмін товарів, а потреба в ремісничих виробах була незначною: вироби із заліза, збруя, прикраси. Такі найвживаніші речі, як одяг, посуд, начиння оселі (столи, стільці), сіті, частково збруя виготовлялися в кожній сім'ї. Щоб придбати вироби ремісника, поселянин міг три-чотири рази на рік пройти чи проїхати кілька десятків кілометрів, це не складало особливого труда. Та й продуктивність1 праці ремісника не була високою, його вироби купували вдома поселяни найближчих околиць, значної потреби їхати кудись продавати товар також не було.

Адміністрація була на самому простому рівні, її функції виконували голова роду, племені, рада старійшин тощо "за посадою" і на громадських засадах. Вони ж виконували судівські функції за звичаєвим правом та збирали данину в разі потреби. Військо складалося з народного ополчення, вояки туди самі радо йшли — або захищати від ворога свій рід і плем'я, або грабувати сусідів — в обох випадках почесне. Військовослужбовців, яких треба було б утримувати за громадський кошт, або не було, або була мізерна кількість, як найближче оточення князя. Отже, для виникнення міст передумов не було.

Значно важливішим було те, що майже щодня поселянин вставав до схід сонця і йшов до худоби в поле, в ліс, на річку, а повертався на відпочинок перед заходом сонця. Дуже важливо і бажано, щоб всі ці місця роботи були поруч з оселею. Треба взяти до уваги також ту обставину, що продуктивність праці і врожайність були низькими внаслідок примітивної агрокультури та недосконалих знарядь праці: мотика, рало, серп. Навіть в 30-х роках 20 ст. у колгоспах урожайність зернових була 7-10 ц/га. Півтори тисячі років тому навряд чи вона була вищою, навіть не зважаючи на вільну працю тодішнього виробника. Отже, для прогодування сім'ї чи роду потрібні були значні площі сільськогосподарських угідь. Поселянину бажано було так побудувати оселю, щоб поле, луки, вигін для птиці чи худоби були поруч з нею, щоб вийшовши з оселі, він одразу потрапляв на робоче місце. Але поруч мусили бути також інші члени роду, які могли прийти на допомогу в разі нещасного випадку чи хвороби, допомогти побудувати хату, клуню, хлів, віз тощо. Та й спілкування ж якесь потрібне у хвилини радощів чи горя. Сукупність цих умов визначили оптимальні розміри хутора-села: 7-20 осель, в яких жили найближчі родичі — патріархальна сім'я. Кілька таких сімей створювали рід, що жив посередині своєї території. Відстань 400-700 м між хуторами, очевидно, також була оптимальною.

З огляду на викладене приходимо до висновку, що ніякої економічної чи адміністративної необхідности в існуванні компактних тісних поселень по 500-5000 осіб не було, навпаки, це створювало певні труднощі у виробничій діяльности членів общини. Але ж вони існували! Що ж змусило їх згуртуватись? — Необхідність колективного захисту від грабіжницьких ватаг готів, аланів та пшеворців. Ніяке селище черняхівців само по собі не могло захиститися від організованого ополчення ворога. Але в роки відносного миру завжди були ватаги розбійників, особливо серед кочовиків та готів, готових до грабунку чужого майна, "...на Верхньому Подністров'ї виявлено ряд одиничних поховань, які свідчать, що окремі озброєні загони пшеворців періодично заходили на територію Верхнього Подністров'я і Західної Волині протягом І-ІІ ст. н.е., просуваючись до кордонів римської імперії" [16, с.149]. Немає підстав сумніватися, що такі ж загони пшеворців робили спроби заходити на ті ж терени і в черняхівський час, так що для зміцнення кордонів і убезпечення черняхівців довелося відтіснити їх західніше, про що згадувалось раніше.

Поселення, в якому жило 1000 осіб, де кожен дорослий чоловік володів зброєю, могло швидко виставити 200-250 озброєних захисників для спротиву напасникам. Великі компактні поселення виявлені саме на західних, особливо південно-західних теренах черняхівської культури, тобто, поблизу від неспокійних сусідів. Велика чисельність членів громади поселення була гарантом (відносним, звичайно) від пограбування їхнього майна шукачами легкої наживи. Від теренів проживання праслов'ян готи та алани були далі, там поселення були оптимально-гніздовими. Після підкорення аланів антами, розгрому та втечі готів небезпека від їхніх розбійницьких ватаг зникла — і компактні великі поселення розпались на оптимальні — як і має бути. Зате "гунологи" тепер можуть говорити, що ті поселення знищили міфічні гуни. До речі, чисельність хуторсько-гніздового поселення роду приблизно відповідає чисельности середнього компактного поселення черняхівського типу.

Що ж стосується готів, то в джерелах того часу немає жодної згадки про те, щоб "гуни-чи алани вигнали їх з нижнього Придніпров'я. Вони залишили обжиті землі в значній мірі добровільно. Чи не тому, що підкорені антами, вони вже не могли безкарно грабувати сусідні народи й змандрували на терени дряхліючої Римської імперії, яка не в змозі вже була захистити не лише провінції, але й метрополію?

Початок гуно-готської війни за А.Марцеліним та повідомленнями інших тогочасних письменників

"І оживе добра слава, Слава України"

Т. Шевченко

Більшість коментаторів тих далеких подій виходить з того, що гуни напали раптово, несподівано як для аланів, так і для готів. Це схоже на правду й підтверджується хоч би тим, що алани та готи не встигли організуватися й зібрати спільні сили для відсічі. Але якщо так, то гуни не могли прийти з-за Волги.

В ті далекі часи люди були обережнішими й пильнішими, ніж тепер, бо будь-яке розслаблення могло привести не лише до втрати сім'ї та майна внаслідок пограбування сусідами іншої крови, але й втрати свободи чи навіть життя господаря-воїна. Виходячи з цього, мусимо прийти до висновку, що алани, як й інші народи, знали, що відбувається в ближній околиці від них. "Ближньою околицею" треба вважати відстань, яка убезпечує саме від раптового нападу, для степів десь 100-200 км від кочівок. Адже в степу ніде було заховатися до організації відсічі ворогу, єдиний спосіб врятувати дружин, дітей та майно — втеча. Інформація про небезпеку могла надходити від пастухів, що випасали отари, від невеликих загонів воїнів, що гасали у пошуках здобичі, від мисливців, що полювали на степову звірину, нарешті від спеціально для цього посланих загонів розвідників. До того ж, широкі та повноводні Волга та Дін були прекрасними природними рубежами. Навіть невеликі загони чужинців не могли переправитись через них непоміченими, не говорячи вже про велике військо чи орду з возами, сім'ями, худобою.

Та навіть аби раптовий напад і трапився, час для подолання опору крайніх племен аланів був би значно більший, ніж час оповіщення про небезпеку всіх аланів, антів та готів. Отже, якби "гуни" напали зі сходу, з-за Волги, то алани могли б зібратися для опору й навіть закликати на допомогу готів та антів. Коли в 13 столітті прийшли монголо-татари, то половці попросили допомоги у руських князів, й обидва народи виступили разом проти спільної небезпеки, не зважаючи на те, що раніше вони часто між собою ворогували й воювали. Анти не могли знати, що "гуни" їх обминуть (чого б ради?), виставили б і своє військо проти напасників, по необхідности стали б ворогами "гунів" і їх спіткала б така ж доля, які готів. Але ні Амміан, ні інші автори ніде не говорять про організований спротив гунам з боку аланів та готів, вони звалилися на них, як сніг на голову, а анти навіть стали гунськими союзниками. Як це розуміти?

Як згадувалось вище, чисельність аланів мала бути в межах 300-400 тисяч. Припустимо, що гуни справді вдерлися з-за Волги і були організованішими (це суперечить повідомленню Амміана "не знають вони під собою суворої царської влади", але для підсилення гунів допустимо і таке). Тоді, щоб перемогти аланів, їхня орда мала нараховувати не менше 200 тисяч осіб. Перед тим, як вдертися в Причорномор'є, та орда повинна була десь множитись, кочувати та набирати силу принаймі 100 років. Де і які археологічні сліди цього залишились? — Ніде ніяких археологічних слідів не знайдено.

Аби гуни переправились через Волгу з усією ордою, то це не могло б залишитись непоміченим і напад не міг бути раптовим.

Якщо ж Волгу перейшло лише військо гунів, то вони напризволяще, незахищеними залишили свої табори з сім'ями та майном. Заради чого вони ризикували? Чи мали вони гарантію, що переможуть аланів, що сусідні народи не пограбують їхні табори? Адже могло бути й так, що пішовши по шерсть, повернулись би стриженими (якби взагалі повернулись). Щоб говорити про азійське походження гунів, мотиви їхнього переходу Волги мають бути обгрунтованими.

Сто років немов би бродила гунська орда по степах Руси-України та Паннонії. За цей час їхня кількість мусила б значно зрости як внаслідок сприятливого природнього приросту (у них було багатожонство, а жінок у підкорених народів вони могли брати необмежене, та й годувати дітей було чим), так і за рахунок втягнення у свою орбіту певної кількости аланів. Які ж археологічні сліди залишила після себе орда, чисельність якої порівнювалась би з 0,5 мільйона осіб? — Ніяких.

Куди ділася ця величезна кількість гунів-кочівників після розпаду їхньої імперії? На це ніхто ніякої серйозної відповіді не дає.

Нарешті, чому та "гунська орда" залишила місця своїх кочівок за Волгою? Адже від добра добра не шукають. Більшість кочівників приходили в Причорномор'є тому, що їх гнали сюди сильніші сусіди. Які взагалі кочові орди відомі в Приураллі в середині IV ст.? Такі не відомі.

З усього цього випливає єдиний висновок: прихід гунів з-за Волги — фікція, витвір фантазії гунологів. Археологічні сліди гунів-кочівників не виявлені ні в Приураллі, ні в Європі з однієї причини — не було таких. Не можна віднайти несхований скарб.

Нарешті, чи могли гуни прийти із західних берегів Каспію, звідти, де І.Засєцька розташувала уннів Діонісія Перієгета? Ці терени контролювали сильні та багаточисельні племена аланів, навряд чи вони дозволили б уннам так підсилитись, щоб тіїм загрожували. Більше того, найімовірніше, ті тюрські кочові племена були у васальній залежности та під наглядом аланів. Та й чисельність їхня не могла бути значною, зважаючи на невеликі терени їхніх кочівок. Окрім того, вони не мали пішого війська, тому не могли брати фортець, чим пояснюється тривале існування Боспорського царства на Таманському та Керченському півостровах поруч з кочівниками. Зважаючи на це, історики-гунологи не без підстав не хочуть бачити в уннах Діонісія гунів Амміана.

Ми також будемо виходити з того, що напад на аланів був несподіваним, але не зі сходу, а з півночі. Про це ж пише А.Марцелін: гуни напали на аланів, що межують з остготами. На півночі знаходились анти — власне слов'яни та слов'янізовані осілі сколото-сарматські племена. Звичайно, кордону як такого між антами та аланами не було, але, очевидно, була звичаєва "нічийна" смуга шириною ймовірно 30-50 км. "Несподіваний напад" навіть при переході такої вузької смуги — поняття досить умовне. Русь в ІХ-ХІІІ століттях була приблизно в такому ж розташуванні по відношенню до печенігів та половців, як анти до аланів. Але руські князі не могли раптово нападати на половців. Тобто, нападати вони могли, але крчовики швидко організовувались й збирали військо. Отже, й алани організувалися, але не всі, а ті, що кочували між Дніпром та Доном. Ті, що були на схід від Дону та на захід від Дніпра, могли не встигнути прийти на допомогу, у цьому смислі напад був раптовим.

Виходячи з розвитку наступних подій, а також приймаючи до уваги, що пізніше алани стали надійними союзниками "гунів"-антів, треба припустити, що головною метою антів був розгром не аланів, а готів. Це можна зрозуміти. Марцелін та Йордан підкреслюють, що готи перед своєю кончиною на півдні Руси-України підкорили й тримали у страсі сусідні народи, отже й антів. Очевидно, вони брали з них данину, можливо й невелику, але принизливу, а також мито за провіз збіжжя до римлян.

Міжплемені об'єднання, протодержави наших предків, існували споконвіку, принаймі за 2700 р. до Р.Х. вони вже були. "В подальшому риси державности в Україні ставали то більше, то менше виразнішими. Але повернення до первісного ладу з того часу, мабуть, ніколи не було", пише Микола Чмихов [19,с.95]. До об'єднання племен в держави приводять війни. Не лише в першій половині І тисячоліття після Р.Х., але й задовго до цього війн на теренах Руси-України було більше, ніж достатньо. Лісостепова хліборобська зона, де споконвіку жили праукраїнці, межувала із зоною благодатних степів, які вабили незчисленні племена скотарів-кочівників. Вже сам спосіб життя змушував їх бути агресивними й нападати на землеробські народи. Останнім нічого не залишалось, як об'єднувати зусилля для відсічі. Але створені таким чином державні утворення часто ставали не лише інструментом захисту, але й агресії. У зв'язку з викладеним, твердження деяких горе-істориків, що нормани заснували Руську державу, є не лише ненауковим, але й абсурдним, вони помиляються принаймі на 4 тисячі років. "На IX Міжнародному конгресі славістів у Києві (1982 р.) бельгійський професор Ж.Бланкоф довів: нормани приходили винятково на території, де вже були державні структури і розвинені міста" [19, с.19]. Та повернемося до наших предків кінця IV ст.

Намагання звільнитися від готської залежности змусило їх діяти активно. Перш за все, готське поневолення стимулювало до згуртування. Об'єднані, вони становили значно більшу військову потугу, ніж готи чи алани, а можливо, ті та другі, разом взяті.

Як згадувалось вище, алани були добрими вояками-кінотниками і надійними союзниками готів. Щоб послабити готів, треба було відщепити від них аланів, тобто перемогти їх й зобов'язати спрямувати сили аланської кіноти проти готів.

Пригадаємо, що у визвольній боротьбі нашого народу в XVII столітті українські війська завжди перемагали ляхів та москалів, коли були підтримані кінотою татарів. Ударну військову потугу антів, як й інших землеробів, становили піші загони, хоробрі й багаточисельні, про що писали тодішні автори. Підсилені кінотою кочових народів, вони могли бути справді непереможними для будь-якого війська й наганяти жах на всі народи, що врешті-решт сталося згодом.

Остготи перебували на лівому березі Дніпра та в Північному Криму. При нападі на аланів з півночі вони швидко могли прийти їм на допомогу. Але не прийшли. Можливо, вони зігнорували загрозу розгрому аланів й підсилення антів. Але швидше всього так було замислено Великим Князем антів, можливо, Баламбером (Велемиром), і цей геніальний задум блискуче здійснився.

Щоб відвернути увагу готів від подій на північних та східних рубежах, треба було відправити диверсійний експедиційний корпус в їхній тил, тобто, в степовий Крим. Для боротьби з аланами, а потім з готами, бажано залучити також тюрків, що кочували на західному узбережжі Каспію між річками Кумою та Тереком і були у васальній залежности від аланів. Але як це зробити? А так, як через 600 років зробив Великий Князь Святослав Завойовник.

Святослав двічі ходив на хозар, держава яких у той час була на теренах Північного Кавказу та в пониззі Дону, а на схід простягалася до Волги: 965 р. та 966-967 рр. Очевидно, метою його походів була помста за грабіжницькі набіги хозарів, завоювання Хозарського каганату та приєднання правобережжя Волгидо Руської держави, чого він врешті-решт і домігся. Перший похід відбувся вздовж Сіверського Дінця до потужної фортеці Саркел (Біла Вежа), що знаходилась на Дону, приблизно за 150 км вгору по течії від впадання в нього Сіверського Дінця. Взявши й зруйнувавши Саркел, Святослав повернув назад в Русь. Наступним походом він пішов з Чернігівської землі на північний схід до Оки, потім на лодіях по Оці та Волзі спустився до столиці хозар Ітіля, що була на островах в гирлі Волги, зруйнував її, далі Каспійським морем вийшов в межиріччя Куми та Тереку, повернув на Захід й дійшов до Тьмутаракані -руського князівства та Таманському півострові. При цьому по дорозі до хозар Святослав підкорив племена вятичів, мурому, булгар, мордву, буртасів. Другим походом Святослав повторив шлях, яким пройшов експедиційний загін антів перед початком слов'яно-готської війни, тобто, в середині другої половини IV ст., ймовірно 370-371 рр.

Як розвивалися події при зустрічі слов'ян, що зійшли на берег, та тюрків-кочівників, можна лише припускати, але навряд чи вони були ворожими, знову ж таки, виходячи з розвитку наступних подій. Спробуємо ж приблизно відтворити їх початок.

Отже, зійшовши на берег, слов'яни обдарували ватажків тюркських племен й заявили, що вони прийшли до них з миром й просять їх пропустити через свої землі до Боспорського царства. Далі вони могли сказати приблизно таке: "Ви бідні й убогі, до того ж, знаходитесь в залежности від аланів. Підтримайте нас, ми звільнимо вас від них й поведемо у багаті країни. Все, що ми візьмемо у Боспорського царства по цей бік протоки, буде ваше, а що по той бік—поділимо порівну". Погодьтеся, такі аргументи могли звабити не лише тогочасних кочівників, які щодня шукали якусь здобич, але й сучасних "батьків народу".

Наступний розвиток подій фактично вже описаний в розділі "Коментар". Підсилені тюркською кінотою, слов'яни ("гуни") зруйнували Боспорське царство та погромили готів у Північному Криму.

"Період вторгнення та руху гунів на захід на першому етапі їхньої історії у Східній Європі поки дуже слабко присутній в археологічних джерелах. Головним доказом експансії гунів є яскраво виражені сліди розорення, розгрому та пожеж в цілому ряді міст та поселень Боспорського царства в Криму, на поселеннях, розташованих навколо Танаїса і в самому Танаїсі з греко-сарматським населенням, а також на пам'ятках черняхівської культури готських племен" [4, с.362] (Танаїс—місто, розташоване в гирлі Дону - Танаїсу). При цьому слов'яни були незамінимі при штурмі укріплених міст та фортець, а тюркська кінота своїм виглядом та буйством наводила жах на війська противників. Повідомлення про успішні дії з'єднаного слов'яно-тюркського війська швидко дійшло в землю антів. Вони зібрали ополчення, щоб вдарити з півночі. На кого? Можливо й на готів, аби ті повели свої війська в Крим. Вони цього не зробили, боячись нападу з півночі, що дало можливість південній армії антів вийти з Криму й з'єднатися з головними силами. Обіцянки треба виконувати. Щоб звільнити союзників-тюрків від аланської залежности, аланів треба було розбити й підкорити, але не знищити, а використати як союзників в інших походах. Що фактично ми й бачимо уже в наступній війні з остготами.

Через деякий час після підкорення остготи повстали на чолі з князем Вітімиром. Упокоряли їх вже не гуни, а алани, можливо, разом з тюрками. Більше того, остготи залучили на допомогу собі "друге плем'я гунів" (3.3). У всіх пізніших війнах остготи були самими надійними союзниками гунів. Деякі дослідники вважають, що насправді вони були не готським, а слов'янським племенем. Це припущення має під собою дуже серйозні підстави.

Не зважаючи на величезну кількість доказів на користь того, що гуни — то слов'янські племена, все ж таки виникають якісь сумніви, зокрема, пов'язані з тим, що у битвах римські вояки бачили тюркські ("потворні") обличчя, окрім того, імена деяких ватажків гунів були не слов'янськими. Обидва питання мають досить просту відповідь. На перше вважаю за доцільне відповісти одразу.

Великий Князь-Імператор антів об'єднав не лише роздріблені слов'янські племена, але й підкорив (або йому добровільно підкорились, шануючи силу) кочівників аланів та тюрків на широких степових просторах від Дунаю до Волги та Північного Кавказу. Саме підкорив, а не тимчасово упокорив, як це було в часи нашої могутньої середньовічної держави Руси. Тобто, антсько-слов'янська імперія ІУЛ/ століть була значно могутнішою, ніж Русь. У військові сутички проти слабких суперників Князь-Імператор антів міг відправляти васальні племена, зокрема й тюрків, що й засвідчено істориками. Проти сильного суперника Великий Князь збирав ополчення як зі слов'ян, так і васальних племен, причому слов'яни були у нього щось на зразок гвардії. Починаючи битву, він направляв проти ворога перш за все війська васалів, серед яких були і тюрки. Отже, на початку битви, коли розум ще не був затьмарений і міг сприймати образи у природньому вигляді, римляни та їхні союзники могли бачити безбородих азіатів. У розпал січі, щоб добити вимученого й знесиленого ворога, Великий Князь вводив у битву слов'янські загони. І хто там уже розбирався, бородаті воїни їх перемагають, чи безбороді: якщо хочеш врятувати життя й не потрапити в рабство — тікай без оглядки.

Кіндратенко А.М.

Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.

Походження та дії гунів.

Книга II.

Гуни в описі Пріска Панійського

Перша частина пропонованої читачеві роботи є найповнішим перекладом українською мовою уривків записок Пріска Панійського, секретаря візантійського посольства до гунів 448 р. Читач має можливість ознайомитись з побутом, способом харчування, житлом, звичаями та методами ведення війни гунами, які в роботі Пріска набирають яскравих рис осілого землеробського народу.

В коментарях, які базуються на приведених Пріском фактах і опираються на археологічний, лінгвістичний, етнографічний та історичний матеріал, доводиться, що уявлення про гунів як кочових азіатів позбавлене будь-якого грунту, є безпідставним і має бути відхилене як хибне. Вся сукупність фактів та доказів свідчать, що гуни Пріска були нашими предками, антами-праукраїнцями. В цій роботі, як і в попередній, автор виходить з того, що на історію свого народу треба дивитися власними очима, а не очима чужинців.

Для науковців, викладачів історії, студентів, усіх, хто цікавиться давньою історією Руси-України.

Пріск Панійський та його "Історія"

Грек або фракієць Пріск походить з фракійського міста Паніон, що знаходилось на північному березі Мармурового моря. Жив у V ст. Час його народження та смерти невідомі. Був ритором та софістом, тобто викладачем ораторського мистецтва. Про його життя відомо лише те, що він сам розповідає у своїх творах. В 448 р. на запрошення високоповажного грека Максиміна брав участь у посольстві до знаменитого скіфського імператора Аттила. В посольстві Пріск був другою особою, бо Максимін постійно з ним радиться, відправляє для переговорів чи передачі подарунків. Разом з Максиміном Аттило запрошує його на бенкети. 450 р. бачимо його в Римі, очевидно, з якимось державним дорученням. 452 р. Пріск супроводжує Максиміна, який був уже в якости полководця, в Сирію та Єгипет. 453 р., після смерти Максиміна, повертаючись додому, в Олександрії був свідком повстання народу проти римлян, яке вдалося пригасити завдяки його пораді відновити видачу продовольства, користування лазнями та видовищами. Навіть з цих куцих повідомлень випливає, що Пріск був непересічним, досвідченим і мудрим державним діячем, який вдало виконував доручені йому справи.

За свідченням Свіди, Пріск написав "Риторичні вправи", листи та "Візантійську історію" у 8 книгах. До нашого часу дійшли деякі уривки з його творів, що збереглися головним чином у записах посольств римлян до народів та записах посольств народів до римлян, а потім були скомпоновані в хронологічному порядку. Окрім того, деякі уривки з його твору відтворив Йордан у "Гетиці". "Історія" Пріска охоплювала час приблизно з 433 по 474 р., останній може бути датою його смерти.

Пріск передає лише те, що сам чув, бачив або знає з достовірних джерел. Значна частина з того, що дійшло до нас з написаного Пріском — це опис посольства Максиміна до скіфського князя Аттила 448 р. Як спостережлива людина, він дав прекрасний опис життя та побуту "гунів", спосіб їхнього харчування, навів три слова з їхньої мови (мед, кам (пиво) та страва), описав палаци князя та вельмож, зустріч князя, його бенкети зі співами та скоморохами тощо. Він змальовує події чітко і в подробицях, показує нам картину, в якій поряд з історичною правдою багато драматизму. Звичайно, нам хотілося б знати більше, інколи хочеться закинути йому докір, що не назвав того або цього, але не забуваймо, що значна частина його твору до нашого часу не дійшла. Будемо ж вдячні йому за те, що знання, які ми отримали від нього про "гунів", перевершують все, написане іншими письменниками на цю тему. Хочу особливо підкреслити, що в усій розповіді Пріска про "гунів" немає жодного (!) факту, який би міг свідчити, що вони були кочовиками.

У його творі ми не бачимо князя Аттила як азійського деспота, але бачимо мудрого, розважливого, хитрого, але справедливого державного керівника, аж занадто скромного у своїх особистих потребах, милосердного і поблажливого до своїх ворогів. Міждержавні суперечки він намагався вирішувати не силою зброї, а дипломатичними методами в рамках міжнародних норм того часу. Його благородство яскраво виявляється на тлі дій германського вандальського короля Гейзеріха, який не визнавав ніяких норм, окрім права сили, насильства та грабунку, і діяв у той самий час.

Пріск користувався повагою та симпатією визначних істориків, хоча вони, на жаль, так і не зрозуміли, що ж він описав. Ось відгук Нібура: "Цей письменник перевершує істориків наступного століття. Нікому із істориків кращих часів не поступається він обдарованістю, правдою, розумом. Мова його витончена й досить чиста, чим заслужив він похвалу і сучасників, і нащадків..."

Для читання та розуміння давніх письменників важливе значення мають коментарі та роз'яснення. Хоч роботу Пріска історики оцінювали високо, але ГДестуніс пише, що "достатнього коментаря на нього немає... Історики та етнографи, бачачи у Пріска вірний матеріал, хоч і користувалися ним, але користувалися, здається, недостатньо. Для пояснення його іншими джерелами не було докладено належних зусиль". Наскільки мені відомо, окрім коментаря самого Г.Дестуніса, достатньо повного роз'яснення всього Пріска немає до наших днів. І не дивно. Його робота знаходиться у кричущому протиріччі з "концепцією", яка представляє гунів як диких кочовиків, що прийшли з Азії.

При перекладі Пріска на українську мову я користувався двома перекладами його твору на мову московську: Г.С.Дестуніса та В.В.Латишева.

В "Коментарях" я частково використовував пояснення і Г.Дестуніса, і ВЛатишева. Я свідомий того, що мої пояснення є далеко не повними. Я прошу читачів надсилати свої враження від роботи Пріска та бачення певних її частин, особливо це стосується етнографічного матеріалу, який він дає. Ваші зауваження та пояснення будуть враховані при перевиданні цієї роботи з посиланням на автора.

. Про назву твору. Як зазначено вище, у Пріска він називався "Візантійська історія", але з тієї Історії до нас дійшла мала частина. ГДестуніс називає її "Сказання Пріска Панійського". Ця назва занадто загальна, бо будь-що, написане на історичну тему, можна назвати "сказанням". ВЛатишев називає уривки Пріска, що дійшли до нас, "Готською історією". Це дуже дивно. Про готів там нічого не написано. Ось він, приклад шкідливого впливу німецької наукової школи на слов'янського історика, бо у всьому німці вбачають дії або германців, або готів (у німців Пріск видається під назвою "Готська історія").

Зважаючи на те, що біля дев'ятьдесяти відсотків відомої нам частини твору Пріска стосуються наших предків антів-черняхівців, яких він називає то скіфами, то уннами, а в класичній історії цей народ виступає під ім'ям гунів, я назвав його роботу "Скіфо-гунська історія". При цьому її не можна назвати ні "скіфська історія", бо власне скіфи до того часу зійшли з історичної сцени, ні "гунська", бо поняття "гуни" є збірним, під цією назвою виступають різні народи, так само як під назвою "варвари", отже, не конкретна, як і "сказання".

Щоб легше було посилатися на будь-яку частину твору, в уривках я виділив невеликі теми і пронумерував їх.

Прочитавши роботу Пріска, будь-який неупереджений читач переконається: сторінки його розповіді кричать, волають, що скіфи-унни, яких він так майстерно і яскраво описує — то споконвічні землероби з високорозвиненою самобутньою культурою та укладом життя, що складалося було тисячоліттями. А фальсифікатори історії будуть і надалі твердити, що вони були азійськими кочівниками.

Частина інформації Пріска про дії та звичаї наших предків, антів-праукраїнців, збережена в творах Прокопія Кесарійського (взяття Аквілеї) та Йордана, письменників VI ст. Вона буде розглянута в окремій роботі при аналізі творів цих письменників, що містять також інші повідомлення, не належні Пріску. Взята в квадратні дужки частина тексту в роботі Пріска вставлена туди мною, А.К., для кращого розуміння описуваних подій.

Скіфо-гунська історія Пріска Панійського

1-Й уривок (433 р. та 434 р. після Р.Х.)

Руа1 був царем уннів2. Він вирішив вступити у війну [433 р. після Р.Х.] з амільзурами [в Йордана — апідзури], ітімарами, токосурами, бойсками3 та іншими народами, що поселилися на Істрі і перейшли під захист римлян4. Він відправив до римлян Іслу5, який і раніше слугував йому для залагодження непорозумінь з римлянами, погрожуючи їм порушити раніше укладений мир, якщо вони не видадуть їм всіх перебіжчиків.

Римляни після поради вирішили відправити посольство до уннів. Бути посланими виявили бажання Плінта [чи Плінфа] та Діонісій, з яких перший був скіфом6, а другий — з фракійців. Обидва вони були на чолі військ і мали консульські відзнаки. Через те що Ісла, як припускалось, мав повернутись до Руя раніше від того посольства, що римляни хотіли відправити до нього, то Плінта послав разом з Іслою одного із своїх наближених Сенгілаха [434 р.], щоб умовити Руя вести переговори з ним, а не з іншими римлянами.

Коли ж Руй помер [434 р.], а царська влада над уннами перейшла до Аттила7 та Вледа8, то римський сенат вирішив відправити Плінту послом до них. Після затвердження цього рішення імператором Плінта висловив бажання, щоб разом з ним послом відправився також Епіген, який славився своєю розсудливістю і обіймав посаду квестора. Коли і Епіген був призначений посланником, вони обидва відправились до уннів і доїхали до Марга9, міста іллірійських мезійців. Воно знаходиться на березі Істра навпроти фортеці Констанцій, що розташована на іншому березі. Туди ж прибули і царські скіфи10.

Вони влаштували з'їзд поза містом, сидячи на конях, бо у варварів не було звичаю вести наради пішими11. Та й римські посли, турбуючись про свою гідність, з'явились до скіфів, дотримуючись того ж, щоб не довелося бесідувати одним на конях, а іншим пішими...12.

[Умови укладеного між ними договору були такими]:

римляни не лише на майбутнє не будуть приймати перебіжчиків із скіфської землі13, але видадуть і тих, що вже перебігли, так само як і римських військовополонених, що втекли у свою країну без викупу, якщо не буде дано по вісім золотих за кожного втікача тим, хто їх придбав під час війни;

римляни зобов'язуються не допомагати варварському народу, з яким унни ведуть війну;

ярмарки повинні бути рівноправними та безпечними для римлян та для

уннів14; договір мусить дотримуватись й залишатися в силі при тому, що римляни щорічно виплачують по сімсот ліврів золота царським скіфам (а раніше сума данини дорівнювала трьомстам п'ятидесяти ліврам)15.

На цих умовах був заключений мир; для його дотримання римляни та унни поклялись за звичаями своїх предків, після чого ті та другі повернулись у свої землі. Перебіжчики до римлян були видані варварам. Серед них були діти Мами та Атакама16, що походили з царського роду. Унни негайно розіп'яли їх у фракійську замку Карсі [Сагзіит] як кара за втечу17. Після укладення миру з римлянами Аттило та Влада взялися за підкорення інших народів, що жили у Скіфії, і вступили у війну із сорогсами18.

2-й уривок19 (441 р. після Р.Х.)

Скіфи облягали Наїсс20, іллірійське місто на річці Данубе21. Кажуть, що його засновником був Константин, який спорудив і однойменне собі місто біля Візантія. Варвари, бажаючи взяти собі це багатолюдне та укріплене місто, робили різноманітні спроби. Через те що горожани не насмілювались виступати для битви, то обложники, з метою влаштувати своїм полчищам легкий перехід через річку, побудували через неї місток з південного боку, з якого вона обтікає місто, і підвели до стіни машини, а саме перш за все колоди на колесах для зручности підвозу; люди, що стояли на них, стріляли в захисників, які знаходились на брустверах, причому ті, що стояли по обох краях, штовхали ногами колеса і підвозили машини куди треба, щоб можно було стріляти прицільно через пророблені в прикриттях вікна.

Для того, щоб стоячим на колодах воїнам можна було битися безпечно, ці пристрої прикривались щитами з прутів зі шкірами для захисту як від інших снарядів, так і від вогненосних, що кидали на них вороги. Після того, як була побудована таким чином велика кількість знарядь проти міста, так що захисники на брустверах вимушені були податися і відступити перед великою кількістю метальних пристроїв, стали підвозити й так звані барани. Це також дуже велика машина: це була колода, що вільно висіла на ланцюгах між схиленими один до одного брусами і мала гострий наконечник та накриття, влаштовані вищезгаданим способом, для безпеки робочих. Ці люди сильно натягували його канатами з заднього кінця в протилежний бік від предмета, якому наносився удар, а потім відпускали, так що від сили удару руйнувалась вся частина стіни, проти якої це було спрямовано.

Захисники, що стояли на стінах, у свою чергу кидали заздалегідь для цього заготовлені возові каміння, коли знаряддя підвозились до стіни, і деякі з них розбивали вщент разом з людьми, але проти множини машин їхніх сил не вистачало. Обложники підвозили і драбини, так що місто було взяте опісля того, як в деяких місцях стіна була розбита баранами, а в інших захисники на брустверах змушені були відступити перед великою кількістю машин, і варвари проникли в місто через розбиту ударом барана частину огорожі, а також по драбинах, що підвозились до ще вцілілої частини стіни22.

3-й уривок (442 р. після Р.Х.)

1. Під час ярмарки скіфи підступно напали на римлян і багатьох перебили. Римляни відправили до них послів, звинувачуючи їх у взятті фортеці й порушенні договорів. Скіфи відповіли, що у цій справі вони не були зачинщиками, а лише мстили за образи, бо єпископ міста Марга з'явився в їхню землю, обшукав царські гробниці, що там були і викрав скарби, які там знаходились23. І якщо римляни не видадуть його, а також і втікачів згідно договору — бо у римлян була ще велика кількість їх, — то вони почнуть війну. Коли ж римляни відхилили правдоподібність цього звинувачення, то варвари, наполягаючи на правдивости своїх слів, не захотіли передавати в суд непорозуміння, а надали перевагу війні.

Вони переправились через Істр і спустошили по річці багато міст та укріплень, в тому числі взяли і Вінімацій24, місто іллірійських мезійців. Ці дії варварів змусили декого з римлян говорити, що треба видати єпископа маргського, щоб через одну людину не накликати війну на всю римську державу.

Єпископ же, підозрюючи, що його можуть видати скіфам, таємно від міщан перейшов до ворогів і обіцяв здати їм це місто, якщо їхні царі виявлять йому свою прихильність. Вони відповіли, що осиплять його різноманітними благами, якщо він виконає свою обіцянку.

Після рукопотискань та клятв на вірність він повертається на римську землю з натовпом варварів і, посадивши їх у засідку навпроти берега, вночі піднімає їх умовним знаком й передає місто ворогам. Коли Марг був таким чином спустошений, могутність варварів зросла ще більше.

4-й уривок (442 р. після Р.Х.)

При імператорі Феодосії молодшому [Феодосій II, 408-450 рр.] уннський цар Аттило зібрав своє військо і послав до імператора листа з вимогою, щоб негайно були видані втікачі та вислана данина, що не виплачувалась під приводом війни, і щоб були відправлені до нього посли для переговорів про платежі на майбутнє. Якщо римляни будуть зволікати або готуватися до війни, то він навіть при бажанні не в змозі буде стримувати скіфське військо від нападу, додав Аттило.

Прочитавши листа, царедворці сказали, що ні в якому разі не видадуть тих, хто прийшов під їхній захист, але разом з ними приймуть війну, й вирішили відправити послів для залагодження непорозумінь. Роздратований відповіддю римлян, Аттило почав спустошувати римські землі і,'зруйнувавши кілька укріплень, підступив до величезного та багатолюдного міста Ратіарія25.

5-й уривок

Феодосій відправив послом до Аттила консулятора Сенатора26. Він, навіть маючи звання посла, не наважився прибути до уннів сухопутним шляхом, а відплив Понтом [Понт Евксінський або Руське море] до міста Одісси27, в якому знаходився також і відправлений раніше полководець Теодул.

6-й уривок (447 р. після Р.Х.)

Після битви римлян з уннами при Херсонесі28 був укладений мирний договір за посередництвом посла Анатолія29. Вони примирилися за таких умов:

уннам будуть видані втікачі;

уннам буде виплачено шість тисяч ліврів золота згідно попереднім домовленостям;

щорічна данина відтепер установлюється у дві тисячі сто ліврів золота;

за кожного римського військовополоненого, що втік у свою землю без викупу, треба заплатити дванадцять золотих монет, а у випадку невиплати той, хто прийняв втікача, зобов'язаний видати його;

римляни не повинні приймати жодного варвара, що втік до них.

Римляни зробили вигляд, що добровільно уклали такий договір. Насправді вони, внаслідок необхідности та відчайдушного страху, що охопив їхніх керівників, прагнули заключити мир і  готові були прийняти будь-які, навіть найважчі, вимоги. Тому вони згодились на умови данини, вельми для них важкої, бо їхні доходи та царська скарбниця були витрачені не на корисні справи, а на безцільні видовища, безглузду пишноту, розпутні задоволення та інші витрати, від яких розважлива людина і при найкращому стані справ у державі мусила б утримуватись, не говорячи вже про тих, хто нехтував зброєю. Тому вони платили данину не лише скіфам, але й іншим варварам, що жили навколо римських земель30.

Імператор змушував всіх вносити гроші, які треба було відправити уннам. Він обклав даниною навіть тих, які за присудом суду або по царській щедроті отримали тимчасову пільгу при оцінці землі. Необхідну кількість золота, більшу від свого стану, вносили також сенатори. Багатьох самий величний стан доводив їх до страждань та принижень. Побоями вимагали у них гроші за наказом чиновників, на яких імператором був покладений цей обов'язок, так що багаті люди виставляли на продаж вбрання дружин та свої пожитки. Такі нещастя уразили римлян після цієї війни, що багато з них заморили себе голодом або пішли з життя, повісившись.

За короткий час була спустошена скарбниця; золото та втікачі були відправлені до уннів. Виконання цієї справи було доручено Скотту. Римляни вбивали багатьох перебіжчиків, бо ті опиралися видачі їм скіфам. Серед них було кілька осіб царського роду, що відмовлялися служити Аттилу й перейшли до римлян. Окрім того, Аттило ще вимагав, щоб асимунтійці видали всіх військовополонених, римлян та варварів, що вони захопили.

Асимунт — це міцна фортеця недалеко від Іллірика, в бік Фракії31. Його жителі вчинили ворогу багато шкоди. Вони не захищались зі стін, а виступали із окопів і билися з незчисленною кількістю ворогів та воєнноначальниками, що користувалися у скіфів великою славою. Унни, втративши сподівання захопити замок, відступили від нього. Тоді асимунтійці виступили проти них зі своїх укріплень і погнались за ними далеко від свого округу. Коли вартові дали їм знати, що ворог проходить мимо зі здобичю, то вони напали на них несподівано і відняли захоплену ними у римлян здобич. Маючи меншу чисельність, асимунтійці перевершували ворога мужністю та завзяттям. В цій війні вони перебили багато скіфів, а багато римлян звільнили й приймали до себе тих, що втекли від ворога.

Тоді Аттило оголосив, що не виведе своїх військ з римських областей і не затвердить мирного договору, поки римляни, що втекли до асимунтійців, не будуть йому видані, або не буде виплачена за них ціна, і поки асимунтійці не звільнять скіфів, взятих ними в полон. Заперечувати Аттилу були не в змозі ні посол Анатолій, ні начальник війська у Фракії Теодул. Ніякими доводами не могли вони переконати варвара відмовитись від своїх вимог, коли він поклався на свої сили й готовий був підняти зброю; римляни ж упали духом внаслідок попередньої поразки. Вони писали асимунтійцям і наказували їм або видати їм римських військовополонених, що втекли до них, або за кожного з них виплатити по дванадцять золотих монет, а полонених уннів звільнити.

Асимунтійці відповідали, що римлян-втікачів вони звільнили, а захоплених у полон скіфів перебили; що вони ще утримують у себе двох, бо вороги під час облоги замку захопили декілька хлопчиків, які пасли отари перед замком, і якщо не отримають їх назад, то не повернуть і тих, яких вони взяли по праву війни.

Коли послані до асимунтійців принесли таку відповідь, то цар скіфський та римські начальники згодились з тим, що треба відшукати хлопчиків, вкрадених за свідченням асимунтійців32. Вони нікого не віднайшли, і асимунтійці повернули захоплених варварів після того, як скіфи поклялись, що у них тих хлопчиків не було. Асимунтійці також поклялись, що римляни-втікачі були ними звільнені. Вони в цьому поклялись, хоч у них і були деякі римляни, але вони не вважали за злочин божитися неправдиво для врятування людей свого племені.

7-й уривок (447 р. після Р.Х.)

Після заключення миру Аттило відправив послів у Східну імперію, вимагаючи повернути перебіжчиків. Посли були прийняті, обсипані подарунками й відпущені з повідомленням, що ніяких перебіжчиків у римлян немає. Тоді Аттило знову послав інших послів. Коли і ці були обдаровані, то відправлено було третє посольство, а після нього і четверте. Аттило знав щедрість римлян і знав також, що вони виявляли її з побоювання порушити мир, тому відправляв до римлян того із своїх любимчиків, кому хотів зробити приємне, вигадуючи при цьому різні порожні причини та приводи.

Римляни корилися будь-якій його вимозі; на кожне з його боку спонукання дивилися, як на наказ повелителя. Не з ним одним боялись вони завести війну, але страхались і парфян, які готувалися до війни, і вандалів, що турбували їх на морі, і ісаврів, які повставали для грабунків, і сарацин, що робили набіги на східні землі держави, і ефіопів, які об'єдналися проти них. Тому принижені римляни Аттила обласкували, а проти інших народів готувались, набирали вояків, призначали керівників.

8-й уривок (448 р. після Р.Х.)

У Візантію знову прибув посол Аттила. Це був Едікон, скіф, який відзначився великими військовими подвигами. Разом з ним був також римлянин Орест33, житель Пеонії [Паннонії]34 на річці Саві, яка знаходилась тоді під владою Аттила внаслідок договору його з Аецієм, полководцем західних римлян.

Едікон був представлений імператору і вручив йому грамоти Аттила, в яких скіфський цар скаржився на римлян за невидачу втікачів. Він погрожував озброїтись проти них, якщо втікачі не будуть йому видані і якщо римляни не перестануть обробляти завойовану ним землю. Ця земля в довжину простягалась по течії Істра від Пеонії до Нової Фракії35, а в ширину на п'ять днів шляху. Аттило вимагав при цьому, щоб торгівля в Іллірії відбувалася не як раніше на березі Істра, а в зруйнованому ним місті Наїссі, який він вважав межею скіфської та римської землі. Воно знаходилось від Істра на п'ять днів дороги для доброго пішохода36. Аттило вимагав при цьому, щоб для переговорів з ним про ще не вирішені справи посланниками були відправлені люди не прості, але найзначніші з тих, що мають консульське звання. Якщо ж римляни бояться прислати їх до нього, то він сам прийде в Сардіку37, щоб прийняти їх. Імператор прочитав грамоту Аттила, а Вігіла [у Латишева — Бігіла] переклав йому все те, що Едікон оголосив усно за наказом Аттила.

Едікон вийшов з палацу разом з усіма і відвідав інші доми. Прийшов він і до імператорського щитоносця Хрисафія38, що мав величезний вплив. Едікон був здивований пишнотою імператорських будинків і, перекладаючи його слова в розмові з Хрисафієм, Вігіла сказав, що Едікон вихваляє царські палаци і захоплюється багатством римлян. Тоді Хрисафій зауважив, що він також може мати велике багатство та золотом покритий будинок, якщо покине скіфів та пристане до римлян. Едікон відповів, що слузі не можна цього робити без дозволу свого господаря. Тоді євнух спитав Едікона: чи має він завжди вільний доступ до Аттила і яким впливом користується між скіфами. Едікон відповів, що він є близькою до Аттила людиною, і що йому, разом з іншими найзначнішими скіфами, довіряється охорона царя, що кожний з них по черзі в певні дні несе при ньому збройну варту. Після цього євнух сказав, що коли Едікон поклянеться йому на збереження таємниці, то він розповість про справу, яка зробить його щасливим, але для цього їм потрібен вільний час, і він буде у них, коли Едікон прийде до нього на обід без Ореста та інших посланників.

Едікон обіцяв це виконати і приїхав до євнуха на обід. Тут вони потиснули один одному руки і поклялись через тлумача Вігілу, Хрисафій в тому, що він зробить пропозицію не на шкоду Едікону, але задля його щастя, а Едікон в тому, що нікому не оголосить пропозицію, яка буде йому зррблена, хоч би вона й не була виконана. Тоді євнух сказав Едікону, що якщо він, повернувшись у Скіфію, уб'є Аттила і повернеться до римлян, то буде жити щасливо й матиме велике багатство.

Едікон обіцяв і сказав, що на таку справу грошей треба небагато — лише п'ятдесят ліврів золота для роздачі підлеглим йому людям, щоб вони сприяли йому в нападі на Аттила. Євнух пообіцяв негайно видати йому гроші. Тоді Едікон сказав, що треба було б відпустити його для доповіді Аттилу про успіх посольства, а разом з ним відправити Вігілудля отримання від Аттила відповіді відносно перебіжчиків; через Вігілу ж він повідомить  Хрисафія, яким чином треба буде переслати до нього золото, тому що після його повернення Аттило з цікавістю буде розпитувати його, як раніше інших послів, які подарунки отримав він від римлян, і скільки йому дали грошей, і тоді він не буде мати можливости притаїти те золото від своїх супутників.

Ця міра застороги видалася євнуху розсудливою. Він погодився з думкою Едікона, після учти відпустив його і доповів імператору про свій задум. Той викликав магістра Марціалія39 і повідомив йому про те, що було обумовлено з Едіконом. Дати знати про це Марціалію було необхідно по його званню та обов'язкам. Магістр бере участь в усіх нарадах імператора, бо йому підпорядковані вісники, перекладачі та вояки, що охороняють імператорський палац. Після поради між собою вони вирішили відправити до Аттила не лише Вігілу, але й Максиміна у званні посланника.

9-й уривок (448 р. після Р.Х.)

Коли євнух Хрисафій умовив Едікона вбити Аттила, імператор Феодосій та магістр Марціалій, порадившись між собою, вирішили відправити до Аттила послом Максиміна, а не одного Вігілу. Під виглядом виконання обов'язків перекладача Вігіла отримав доручення робити все, що накаже йому Едікон, а Максимін, що нічого не знав про їхній задум, мав передати Аттилу лист імператора. Останній повідомляв, що Вігіла — лише перекладач, а Максимін є людиною знатного походження і дуже близький до імператора та вищий від Вігіла за гідностю. Потім імператор писав Аттилу, щоб він не порушував мирного договору нашестям на римські землі, "а втікачів, понад вже виданих, я відправив до тебе сімнадцять, бо інших немає". Такий був зміст листа.

Максиміну було також наказано сказати на словах уннському володарю, що не треба йому вимагати, щоб до нього відправлялись посланники вищої гідности, бо цього не бувало ні при його предках, ні при інших володарях Скіфи40; що обов'язки посла завжди виконував який-небуть воїн або вісник; що для вирішення непорозумінь треба направити до римлян Онигісія41, бо непристойно було б, щоб Аттило у супроводі римлянина, що має лише консульське звання, прибув в уже зруйноване місто Сардіку.

Максимін переконливим проханням змусив мене їхати з ним. Ми відправились в дорогу у супроводі варварів й прибули в Сардіку, що знаходиться від Константинополя на відстані тринадцяти днів дороги для доброго пішохода. Зупинившись тут, ми знайшли пристойним запросити на обід Едікона та супроводжуючих його варварів. Ми купили у жителів Сардіки баранів та биків, зарізали їх й приготували обід.

Коли під час пиру варвари вихваляли Аттила, а ми — свого імператора, Вігіла сказав, що непристойно порівнювати божество з людиною, розуміючи під людиною Аттила, а під божеством — Феодосія. Унни почули ці слова і, потроху розгарячившись, почали сердитись. Ми перевели розмову на іншу тему й намагались люб'язністю пом'якшити їхній гнів, а після обіду Максимін задобрив Едікона та Ореста подарунками — шовковим одягом та дорогоцінними каміннями.

Орест, зачекавши виходу Едікона, сказав Максиміну, що він людина розумна та гарна, бо не зробив помилку, подібно іншим царедворцям, які без нього запрошували Едікона на обід й виявляли шану подарунками. Його слова були для нас незрозумілі, бо ми нічого не знали про події в Константинополі. Ми запитали, яким чином і коли саме йому була виявлена неповага, а Едікон вшанований, але він не дав відповіді і вийшов.

Наступного дня, дорогою, ми переказали Вігілі слова Ореста. Вігіла зауважив, що Орест не повинен ображатися, не отримуючи однакових з Едіконом почестей, бо він лише прислужник та писар Аттила, а Едікон, як відомий на війні звитяжець та уроджений унн, набагато перевищує Ореста. Після цього Вігіла переговорив з Едіконом наодинці, а пізніше сказав нам, насправді чи удавано, не знаю, що він передав Едікону слова Ореста, який розгнівався від сказаного, а він, Вігіла, ледве заспокоїв його.

Ми прибули в Наїсс [див.ком.20] і виявили це місто безлюдним і зруйнованим противником; лише в священих будинках залишалось небагато уражених хворобами жителів. Ми зупинилися осторонь річки на чистому місці, бо увесь берег був покритий кістками вбитих на війні. Наступного дня ми прийшли до Агінтея42, ватажка розташованих недалеко від Наїсса іллірійських військ, щоб повідомити йому розпорядження імператора і забрати втікачів: він мусив передати п'ятьох із сімнадцяти, про яких було написано в листі до Аттила. Ми переговорили з ним й умовили передати уннам п'ятьох втікачів; він утішив їх ласкавими словами й видав нам.

Переночувавши, ми від меж Наїсса направили дорогу до Істра і увійшли у вузьку лісисту долину, яка мала багато звивин та поворотів. Тут, на світанку, коли ми думали, що йдемо на захід, схід сонця виявився навпроти нас, так що, незнайомі з місцезнаходженням долини, багато наших супутників закричали від здивування, немов би сонце йшло зворотнім шляхом, що було протиприроднім явищем. Насправді ж, внаслідок звивин місцевости, ця частина дороги була звернута на схід. Після важкої дороги ми вийшли до болотистої долини.

Варвари-перевізники зустріли нас й переправили через річку [Істр] на човнах-однодеревках, які вони роблять самі, зрубуючи дерева й видовбуючи їх. Вони приготувалися не заради нас, а вже раніше перевезли багато варварів. що зустрічалися нам по дорозі, бо Аттило хотів перейти в римську землю немов би для полювання. Насправді це було приготуванням до війни під тим приводом, що не всі втікачі були йому видані43.

Переправившись через Істр й пройшовши з варварами біля семидесяти стадій [12 кілометрів], ми змушені були чекати в рівнині, поки Едікон не повідомив Аттила про наше прибуття44. Разом з нами зупинились й супроводжуючі нас варвари. В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скіфи з наказом відправитися до Аттила. Ми запропонували їм повечеряти з нами. Вони зійшли з коней, із задоволенням почастували, а на другий день показували нам дорогу.

Коли ми о дев'ятій годині дня [третя година полудня] прибули до наметів Аттила, яких у нього було дуже багато, і хотіли поставити наші намети на пагорбі, варвари, що тут трапились, не дозволили нам цього, бо намет самого Аттила стояв в низині. Тоді ми зупинились там, де показали нам скіфи.

Незабаром до нас підійшли Едікон, Орест, Скотта та інші впливові у них особи і запитали про мету нашого посольства. Це здивувало нас. Поки ми переглядались між собою, вони наполягали на відповіді. Нарешті ми сказали, що імператор наказав пояснити цю мету Аттилу, а не іншим; тоді Скотта з пересердям відповів, що такий наказ їхнього пана, — бо вони не прийшли б до нас заради своєї допитливости45. Ми відповіли, що немає такого звичаю стосовно послів, щоб вони, не представившись особисто тим, до кого послані, через посередництво інших осіб були допитані про мету посольства, і що це відомо і самим скіфам, які часто відправляли посольства до імператора; що ми повинні отримати рівне тому, що отримували скіфи у нас, в противному разі не скажемо про мету нашого посольства.

Тоді вони поїхали до Аттила, але знову повернулись без Едікона і повідомили нам про мету нашого посольства, наказуючи при цьому як можна швидше віддалитися, якщо ми не маємо сказати нічого іншого. Цими словами ми були приведені у ще більше здивування, — яким чином стало відомо таємно прийняте рішення імператора46. Ми визнали, одначе, за доцільне нічого не говорити стосовно мети нашого посольства, якщо не доможемось прийому в Аттила. Ми сказали скіфам: "Чи було метою нашого посольства сказане вами, чи щось інше — про це може узнати лише ваш повелитель і ми не будемо говорити про це з іншими". Тоді вони наказали нам негайно від'їжджати.

Під час приготувань в дорогу Вігіла став лаяти нас за відповідь, кажучи, що краще бути викритим в брехні, ніж піти ні з чим. "Якби мені вдалося поговорити з Аттилом, — сказав він, — то я легко переконав би його припинити ворожнечу з римлянами, бо я познайомився з ним під час посольства при Анатолії".

Вігіла говорив це, вважаючи, що Едікон був до нього прихильний. Під виглядом, справжнім чи удаваним, що він хоче переговорити з Едіконом про справи посольства, він шукав випадку порадитися з ним як відносно плану проти Аттила, так і про золото, яке потребував Едікон, як він запевняв, для роздачі відомим йому людям. Вігіла не знав, що вже був зраджений Едіконом. Або Едікон обманув римлян обіцянкою замаху на Аттила, або злякався, щоб Орест не довів до відома Аттила те, що він сказав нам в Сардиці після пиру (коли він звинуватив Едікона в тому, що той таємно від нього вів переговори з царем та євнухом). Едікон розкрив Аттилу складену проти нього змову та про кількість золота, яке мало прибути на цю справу від римлян, а також виявив і мету нашого посольства.

Коли поклажа була вже нав'ючена на тварин і, по-необхідности, ми хотіли рушити в дорогу вночі, прийшло кілька скіфів і сказали, що Аттило наказав нам зачекати у зв'язку з нічним часом. Потім до нас прийшли інші скіфи з биком та річковими рибами, прислані від Аттила. Ми повечеряли і лягли спати. З настанням дня ми сподівались отримати від варвара щось доброзичливе та люб'язне, але він знову прислав тих самих людей з наказом віддалитися, якщо ми не можемо нічого сказати, окрім відомого їм. Ми, не відповідаючи, почали готуватися в дорогу, хоч Вігіла настійно радив сказати, що у нас є й інші заяви.

Бачачи Максиміна у великій скруті, я взяв Рустиція47, що знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотта. Цей Рустицій прибув у Скіфію разом з нами. Він не був у складі посольства, а мав якісь справи з Констанцієм, італіотом, якого полководець західних римлян Аецій прислав до Аттила як секретаря48. Я й пішов з ним до Скотта, бо Онигісій був тоді відсутній.

Звернувшщись до нього через Рустиція як перекладача, я сказав, що він отримає від Максиміна великі подарунки, якщо виклопоче йому можливість побачитися з Аттилом; що посольство Максиміна буде корисне не лише римлянам та уннам, але й самому Онигісію, бо імператор хоче, щоб Онигісій був направлений до нього посланником для вияснення непорозумінь, що виникли між нашими народами; що після прибуття в Константинополь він отримає якнайбільші подарунки. Я говорив також Скотту, "що у відсутність Онигісія він повинен сприяти нам, або краще сказати, своєму брату, в такій гарній справі; що як мені відомо за чутками, Аттило слухає і його порад, але я не можу покладатися на самі чутки, коли на досвіді не узнаю, яку силу він має у свого господаря". — "Не сумнівайтесь, сказав Скотта, і я,нарівні з моїм братом можу говорити і діяти при Аттилу". І негайно зіскочивши на коня, поскакав до намету Аттила.

Повернувшись до Максиміна, який разом з Вігілою був вкрай стурбований і засмучений, я передав йому свою розмову зі Скоттом та отриману від нього відповідь. Я порадив Максиміну приготувати подарунки для передачі їх варвару та обдумати, що ми йому скажемо. Обидва вони, зіскочивши (а застав я їх лежачими на траві), схвалили мій вчинок й відкликали назад людей, що вже виступили в дорогу з в'ючними тваринами. Максимін та Вігіла стали обговорювати між собою, як будуть вітати Аттила та як піднесуть йому подарунки від себе та від імператора49.

Поки вони займались цим, Аттило запросив нас через Скотта. І ось ми з'явились до його намету, що охоронявся довкола натовпом варварів. Отримавши дозвіл увійти, ми побачили Аттила, що сидів у дерев'яному кріслі. Ми стали трохи віддалік трону; Максимін, наблизившись, вітав варвара, передав йому лист імператора і сказав, що імператор бажає доброго здоров'я йому та його оточуючим.

Аттила відповів: "Нехай з римлянами буде те, чого вони мені бажають". Потім він раптом звернувся до Вігіли, обзиваючи його безсоромною твариною й запитуючи, чого ради він вирішив з'явитися до нього, знаючи, що при заключенні миру між.ним та Анатолієм було постановлено, щоб до нього не з'являлись посли, перш ніж всі втікачі не будуть видані уннам. Коли ж Вігілавідповів, що у римлян немає втікачів із скіфського народу, бо всі колишні були вже видані, Аттило ще більше розсердився і, обсипаючи його лайками, викрикнув, що він посадив би його на кіл і віддав на з'їдання хижим птахам, аби не було порушенням посольського статуту таке покарання за безсоромність та зухвалість його слів; він додав, що у римлян є багато втікачів з його племені й наказав секретарям зачитати папір, де були записані їхні імена.

Коли вони прочитали всіх, він наказав Вігілі відійти з його землі без будь-якого зволікання, додавши, що він пошле разом з ним також Іслу сказати римлянам, щоб вони вислали до нього всіх варварів, які перебігли до них з того часу, як Карпіліон [син Аеція, римського полководця на Заході] був у нього заручником; бо, говорив, він не допустить, щоб його раби виступали у війні проти нього, хоча вони і не можуть бути корисними тим, хто довірив їм охорону своєї землі. Яке місто чи яке укріплення, сказав він, якими він хотів оволодіти, врятовані ними? Він наказав Вігілі та Іслу оголосити римлянам його вимогу відносно втікачів, повернутися з вісткою, хочуть вони видавати їх, чи беруть на себе війну через них. Наказавши Максиміну зачекати, щоб через нього відповісти імператору на його листа, він зажадав дари, які ми й видали50.

Повернувшись у свій намет, ми почали обговорювати кожне слово Аттила. Вігіла дивувався, що Аттило, який під час попереднього посольства був з ним доброзичливим та ласкавим, тепер так грубо його лаяв. Я висловив припущення, чи не навіяв Аттилу неприязнь до нього хтось з варварів, що бенкетували разом з нами в Сардиці, повідомивши, що він називав римського цезаря богом, а Аттила — людиною. Максимін, що не мав ніякого поняття про складену євнухом змову, визнав цю думку правдоподібною. Але Вігіла у цьому засумнівався і, здавалось, не міг зрозуміти, чому Аттило його лаяв.

Пізніше він запевняв нас, що він не підозрював тоді, щоб Аттилу були переказані його слова у Сардиці, або щоб йому була розкрита змова; адже із страху перед варваром ніхто із сторонніх людей не наважувався з ним говорити. Вігіла вважав, що Едікон у будь-якому разі повинен був зберігати таємницю, як внаслідок даної клятви, так і непевности того, що могло відбутися; адже він і сам, як учасник розмов про замах на Аттила, міг бути визнаним змовником і страченим.

Поки ми знаходились в стані такого здивування, з'явився Едікон, відвів Вігілу в бік від нашого товариства й прикинувся, немов би насправді хоче виконати дану римлянам обіцянку. Він попросив Вігілу привезти золото для роздачі тим людям, що разом з ним виконають задуману справу, і пішов. Коли я поцікавився, що говорив Едікон, то він постарався обманути мене, а між тим сам був обманутий Едіконом. Він приховав справжню тему розмови, запевняючи, що Едікон сказав йому, немов би Аттило сердиться і на нього самого за втікачів: треба або повернути всіх їх, або прислати до Аттила посланниками людей з великою владою.

Доки ми говорили між собою, з'явились до нас декілька людей від Аттила й оголосили, що Вігілі та іншим забороняється звільняти римських військовополонених, купувати варварських невільників, коней і взагалі будь-що, окрім харчових припасів, поки не будуть вирішені існуючі непорозуміння між римлянами та скіфами. Це було зроблено варваром розумно та вміло, так що Вігіла легко міг бути викритий у своїй змові проти нього, будучи не в змозі пояснити причини, по якій він привіз золото. Що стосується посольства, то під приводом відповіді, яка буде дана нам, його наміром було змусити нас чекати Онигісія, щоб він міг отримати подарунки, які ми хотіли йому дати від себе і які прислав імператор. Онигісій у цей час був посланий зі старшим сином Аттила [Еллаком — А.К.] до акацирів51, народу скіфського племені, що підкорилося Аттилу з такої причини.

У цього народу було багато ватажків по колінах та родах, яким цезар Феодосій посилав дари, щоб вони за взаємною згодою відмовились від союзу з Аттилом й надали перевагу союзу з римлянами. Але посланець з подарунками роздав їх не по знатности. Курідах52, старший між ними за владою, отримав дари другим і, як ображений та позбавлений належних йому подарунків, закликав Аттила проти своїх співправителів. Останній не забарився вислати велику силу і одних перебив, а інших схилив до послуху. Потім він запросив Курідаха для участи у святкуванні перемоги. Той же, запідозривши лихий намір, відповів, що важко людині з'явитися перед лицем бога: адже якщо навіть на сонячний диск не можна подивитися пильно, то як може хтось неушкоджено споглядати найбільшого з богів? Таким чином, Курідах залишився на своїй землі і зберіг свою владу, в той час як увесь інший народ акатирський підкорився Аттилу. Бажаючи поставити свого старшого сина царем цього народу, він і послав Онигісія для влаштування цієї .справи. Тому-то й нам він, як сказано, наказав зачекати, а Вігілу відправив разом з Іслою у римські володіння під приводом відшуку втікачів, а насправді для доставки золота Едікону.

Коли Вігіла вирушив у дорогу, ми залишились на місці один день після його від'їзду, а наступного дня відправились за Аттилом в північну частину його країни. Проїхавши деяку відстань разом з варваром, ми звернули на іншу дорогу за наказом наших провідників-скіфів, які пояснили, що Аттило хотів заїхати в одне село, де він мав намір одружитися з дочкою Ескама53. Хоча він вже мав багато дружин, але хотів ще взяти і цю за скіфським звичаєм.

Звідти ми продовжили подорож по рівній дорозі, яка проходила долиною, і зустріли судохідні річки, з яких найбільшими після Істра були Дрекон , Тігас та Тіфекас54 - ми переправились через них на човнах-однодеревках, що використовуються прибережними жителями, а інші річки перепливали на плотах, які варвари возять з собою на возах для використання в місцях, покритих розливами.

В поселеннях нам доставляли харчові продукти, причому замість пшениці просо, а замість вина — так званий по туземному медос55; супроводжуючі слуги також отримували просо та напій, що виготовлявся з ячменю. Варвари називають його "камос"56.

Зробивши довгий перехід, під вечір розташувались ми на нічліг біля одного озера з придатною для пиття водою, якою користувалися жителі найближчого селища. Раптом піднялася жахлива буря з вихрем, громом, частими блискавками та проливним дощем. Вона не лише перекинула наш намет, але й покотила все наше манаття у воду озера. Перелякані розбурханою стихією та всім, що трапилось, ми облишили це місце і в сутінках, під дощем, загубили один одного, бо кожний обрав ту дорогу, яку вважав для себе найзручнішою. Добравшись до хатин селища, — бо виявилось, що всі ми рухались різними шляхами в одному напрямку, — ми зібрались разом і з криком стали відшуковувати товаришів, що відстали.

Скіфи вибігли на шум і запалили смолоскипи з очерету, який вони використовують як горючий матеріал, освітили місцевість і запитували, чому ми кричимо. Коли супроводжуючі нас варвари сказали, що ми злякались бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запаливши багато очерету. Жінка, що керувала у селищі, виявилась однією із дружин Вледи57 й прислала нам з'їстні припаси та красивих жінок для товариства, згідно скіфському звичаю гостинности58. Цих жінок ми пригостили запропонованою нам стравою, але від стосунків з ними відмовились і провели ніч в хатинках.

З настанням дня ми зайнялися розшуками свого майна і віднайшли його частково на тому місці, де напередодні зупинились, частково на березі озера, а частково навіть у воді. Цей день ми провели в селищі, просушуючи всі пожитки, бо буря припинилась і сонце яскраво світило. Спорядивши також коней та інших в'ючних тварин, ми прийшли до цариці, привітали її й запропонували дарунки у відповідь, а саме: три срібні чаші, червоні шкіри, індійський перець, фініки та інші ласощі, які високо цінуються, бо у варварів не зустрічаються. Потім ми побажали їй щастя за гостинність і віддалились.

Після семиденного переходу59 ми зупинились в одному селищі за наказом супроводжуючих нас скіфів. Аттило повинен був заїхати в нього по дорозі, і нам треба було їхати позаду нього. Тут ми зустрілися з людьми від західних римлян, що також прибули як посли до Аттила. Серед них були: Ромул60, вшанований почесним званням коміта; управитель Норікськоїобласти Промут [по іншому читанню — Примут] та начальник легіону [крупного військового підрозділу] Роман. Разом з ними був Констанцій, якого Аецій послав до Аттила як писаря, і Татул, батько едіконового супутника Ореста. Констанцій та Татул подорожували з посольством, але не в складі його, а з особистих мотивів, а саме: Констанцій — завдяки налагодженому ще в Італії знайомству з цими особами, а Татул — по родству, бо його син Орест був одружений з дочкою Ромула, який був родом з Патавіона61, що в Норіку.

Посольство західних римлян було відправлене до Аттила для втихомирення його гніву. Аттило вимагав від римлян видати Сільвана, начальника монетного двору в Римі, за те, що він прийняв від Констанція золоті піали. Цей Констанцій, родом із Західної Галлії, свого часу був посланий до Аттила та Влада, щоб бути при них писарем, яким був інший, присланий опісля. Констанцій. Під час облоги Сірмія62 в Пеонії єпископ цього міста послав до згаданого Крнстанція чаші з умовою, щоб він викупив його на волю, якщо місто буде взяте за його життя; у випадку ж його смерти, нехай він викупить за ті чаші декілька полонених жителів Сірмія.

Місто справді було взяте, а всі жителі стали невільниками. Але Констанцій забув свою умову з єпископом. Згодом, перебуваючи в Римі у своїх справах, він віддав у заставу Сільвану чаші і отримав від нього гроші з умовою, що вони залишаться у його повній власности, якщо гроші не будуть повернуті в призначений час. Пізніше Аттило та Владо, підозрюючи Констанція у зраді, розіп'яли його.

Згодом Аттило узнав і про чаші, заставлені Констанцієм. Він вимагав, щоб Сільван був йому виданий як злодій, що вкрав належні йому речі. Це змусило Аеція та імператора західних римлян відправити до Аттила послів, яким доручено було переказати йому, що Сільван був позичальником Констанція; що ті посудини він отримав у заставу, а не як вкрадену річ; що він продав їх священникам; що посудини, присвячені Богу, не дозволено вже використовувати для потреб людей. Якщо ж Аттило не хоче відмовитися від своєї вимоги по такій справедливій причині і з поваги до Бога, то римляни пришлють йому те, що посудини варті; лише просили, щоб він не вимагав Сільвана, бо вони не можуть віддати йому людину, що не зробила злочину. Така була причина посольства цих римлян. Вони слідували за Аттилом, доки він не відпустив їх.

Ми зійшлися з ними по дорозі й вичекали, щоб Аттило проїхав вперед, після чого пішли за ним з усією його свитою. Переправившись через деякі річки63, ми приїхали у величезне селище, в якому знаходились хороми Аттила. Вони були, як нас переконували, пишнішими від усіх палаців, що мав Аттило в інших місцях, побудовані з колод та добре виструганих дощок і оточені дерев'яною огорожею, яка була швидше для краси, ніж для захисту64.

За царськими хоромами виднілись палаци Онигісія, також оточені дерев'яною огорожею; але вона не була прикрашена баштами подібно тим, що в Аттила. Неподалік від огорожі була лазня, яку побудував Онигісій, що користувався у скіфів великим впливом після Аттила. Каміння для неї він перевозив із землі пеонів, бо у варварів, що населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерева, цей матеріал у них привізний65. Будівельник лазні, взятий в полон скіфами, був міщанином Сірмія. Він сподівався на звільнення за своє мистецтво, але потрапив у тяжчу біду, ніж рабство у скіфів. Онигісій зробив його своїм банщиком, і він прислуговував під час купання йому самому та його сім'ї.

При в'їзді в селище Аттила зустріли дівчата, що йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами. Під кожним покривалом, які підтримувались ідучими з обох боків жінками, знаходилось по сім і більше дівчат, що співали скіфські пісні. Таких рядів під покривалами було дуже багато.

Коли Аттило наблизився до будинку Онигісія, мимо якого йшла дорога до палацу, назустріч йому вийшла дружина Онигісія з натовпом слуг. Одні з них несли страви, інші — вино: у скіфів це вважається найбільшою почестю. Вона вітала його й просила покуштувати доброзичливо принесені нею частування. Щоб зробити приємне дружині свого улюбленця, Аттило поїв, сидячи на коні, причому варвари, що їхали за ним, високо підняли срібну тацю. Пригубивши також і піднесену йому чару, він відправився у палац, який від інших будівель відрізнявся висотою й знаходився на підвищеному місці66.

Ми зупинились у будинку Онигісія за його Проханням, бо він вже повернувся із сином Аттила. Ми були прийняті його дружиною та найближчими родичами і пообідали з ними. Він не мав часу пирувати з нами, бо вперше після повернення побачився з Аттилом й доповідав йому про справи, задля яких був посланий, та про нещастя, що трапилося із сином Аттила. Він упав з коня й зламав собі праву руку.

Після обіду, полишивши будинок Онигісія, ми поставили намети неподалік палацу Аттила, щоб Максимін не був розділений великою відстанню у випадку потреби переговорити з ним чи іншими наближеними до нього особами. Цю ніч ми провели на тому місці, де зупинились. З настанням дня Максимін послав мене до Онигісія, щоб передати йому дари,, які давав він сам і які прислав імператор, і щоб узнати, де і коли він бажає з ним переговорити. Прийшовши разом із слугами, що несли дари, я зачекав (бо двері ще були зачинені), щоб хто-небуть вийшов і доповів про наше прибуття.

Поки я в чеканні походжав перед огорожею хоромів, до мене підійшов якийсь чоловік, якого я сприйняв за варвара по скіфському одягу, але він вітав мене по-еллінському, сказавши: Хере [радуйся, здрастуй]. Я здивувався, що скіф говорить по-еллінському. Становлячи різноплемінну суміш67, скіфи, окрім своєї власної варварської мови, легко вивчають також уннську або готську, або авсонську [латинську], якщо у кого-небудь з них є справи з римлянами; але мало хто з них говорить по-еллінському [грецькому]68, окрім полонених, що були взяті у Фракії та на Іллірійському узбережжі. Цих останніх зустрічні легко впізнавали по обідраному одягу та нечесаним головам, бо вони скуштували гірку долю. А цей, з ким я говорив, здавався багатим скіфом. Він був дуже добре одягнений та пострижений в кружок69.

Відповівши на його вітання, я спитав, хто він, звідки прийшов у варварську землю і чому прийняв скіфський спосіб життя. Він запитав, чому я хочу це знати. "Еллінська мова, якою ти говориш, сказав я йому, збуджує мою цікавість". Тоді він, посміхнувшись, сказав мені, що родом він грек, але у торгових справах приїхав у Вінімацій, мезійське місто на річці Істр. прожив у ньому довго й одружився з дуже багатою жінкою, але позбувся свого щастя, коли місто було завойоване варварами. Завдяки своєму попередньому багатству він дістався Онигісію при розподілі здобичі, бо полонених з числа заможніх після Аттила брали собі його наближені внаслідок свободи вибору з великої кількости полонених.

Потім, продовжував він, я відзначився в битвах з римлянами та акатирським народом, що відбулися пізніше, і віддав своєму варвару- господарю, по скіфському звичаю, все роздобуте мною на війні, внаслідок чого отримав волю, одружився з варварською жінкою, маю дітей70. Розділяючи трапезу з Онигісієм, я вважаю своє сучасне життя кращим за попереднє, бо іноземці, що знаходяться у скіфів, після війни ведуть життя спокійне і безтурботне. Кожний користується тим, що має, нічим не потурбований. В той же час тих, що живуть під владою римлян, під час війни легко беруть в полон, бо сподівання на свій захист вони покладають на інших, тому що не всі можуть користуватися зброєю з огляду на тиранів71. Для тих же, хто носить зброю, вельми небезпечною є легкодухість воєвод, що поступаються [противнику] на війні.

Лихо, що зазнають римляни у мирний час, важче від того, що вони витерплюють від війни, з огляду на жорстоке стягнення податків та утисків від нечесних людей72. Закон не для всіх має однакову силу. Якщо порушник закону дуже багатий, то його несправедливі вчинки можуть залишитись без покарання, а хто бідний і не вміє вести справи свої, той мусить нести покладені законами покарання, якщо він не помре до вирішення своєї справи, бо розгляди тягнуться дуже довго і на них витрачається багато грошей, а це сама огидна справа — отримувати за гроші те, що належить за законом. Ображеному не надається правосуддя, якщо він не дасть грошей судді та його помічникам73.

Такі слова і ще багато іншого говорив він. Я просив його спокійно вислухати і мене. Я сказав йому: ті, що побудували римське суспільство, були людьми мудрими та добрими. Бажаючи, щоб справи людей йшли не абияк, вони визначили, щоб одні з них стояли на сторожі законів, інші займались військовою справою і вдосконалювали свою майстерність, щоб бути завжди готовими виступити в похід і сміливо розпочати бій, через те, що ця справа для них звична; бо часті вправи у військовій справі зменшують нерішучість. Вони ж визначили, щоб ті, хто займається землеробством, утримували не лише себе, але й тих, хто за них воює, забезпечуючи військо.

Інші мусять турбуватись про ображених. Вони захищають права людей, що внаслідок своєї слабкости не в змозі захистити їх самі. Інші судять про справи, виконуючи тим вимоги закону. Ніхто не залишений без піклування також судових виконавців: бо деякі з них мусять слідкувати, щоб той, на чию користь було рішення суддів, отримав належне йому по праву, а з того, хто визнаний неправим, не було вилучено більше від того, що ухвалено рішенням суду. Якби не було людей, що за цим слідкують, то один позов подавав би привід для іншого, бо той, хто виграв справу, поводив би себе жорстоко, а той, хто програв, залишався б з несправедливою своєю думкою. Людям, що займаються законами, призначена платня від позивачів, як військовим людям від землеробів. Хіба несправедливо годувати того, хто нам допомагає, винагороджувати того, хто робить нам послуги? Вершник знаходить вигоду турбуватися про коня, пастух — відгодовувати биків; мисливець — утримувати собак, — а люди взагалі — утримувати те, що служить на користь та охорону їх. Якщо звинувачені відповідають за витрати на суд, то збитки вони мусять приписати своїй несправедливости, а не іншим. Що стосується до тривалого терміну судових справ, який інколи має місце, то причиною тому є розважливість законів. Таким чином судді поспішним та необдуманим рішенням справи не грішать проти правил обережности73а, розмірковуючи, що краще розбирати позови довго та повільно, ніж з поспіхом не лише образити підсудного, але й погрішити проти Бога, який є джерелом правосуддя.

Закони для всіх однакові. Сам цезар підкоряється їм. Несправедливо

говориш ти у звинуваченні своєму, немов би багаті утискують бідних безбоязно. Можливо дехто з них, будучи винуватим, ховається від покарання суду; та ми бачимо, що в цьому положенні бувають не лише багаті, але й бідні, бо й вони, будучи винними, не отримують покарання за свої провини, коли немає достатніх доказів. І це буває у всіх народів, а не лише у римлян. Що стосується до свободи, якою ти користуєшся, за те будь вдячний долі, а не пану своєму, що взяв тебе із собою на війну, де тебе ворог міг убити по твоїй недосвідчености у військовій справі, або міг бути підданий покаранню, якби спробував втекти. Римляни поступають з рабами значно поблажливіше, ніж варвари. Вони поводяться з ними, як батьки чи наставники. Вони вчать їх утримуватись від поганих вчинків, і робити те, що вважається чесним. Пани виправляють помилки рабів, як власних дітей своїх, їм не дозволено карати їх на смерть, як це буває у скіфів. Раби мають багато способів отримати свободу. Пани не лише за життя, але й при смерті своїй можуть відпускати їх на волю, довільно розпоряджаючись своїм майном. Воля помираючого, стосовно його власности, є закон.

"При цих словах моїх Грек заплакав і сказав: "Закони гарні, і римське суспільство прекрасно влаштоване, але правителі псують і розладнують його, поводячись не так, як чинили в давнину""74.

Поки ми розмовляли, один зі слуг підійшов й відчинив ворота огорожі. Я підбіг до нього і запитав: "Що робить Онигісій? Я хочу доповісти йому дещо за дорученням римського посланника". Той відповів, що я побачу Онигісія, якщо трохи зачекаю, бо він збирається виходити. І дійсно, через деякий час Онигісій з'явився. Я підійшов до нього і сказав: "Римський посланник вітає тебе; я приніс тобі від нього подарунки разом із золотом, присланим від цезаря. Посланник хоче з тобою поговорити і бажає знати, де і коли тобі буде зручно з ним зустрітися"75. Онигісій наказав своїм людям прийняти золото та подарунки, а мене попросив доповісти Максиміну, що він зараз же прийде до нього.

Я повернувся до Максиміна і доповів йому про прихід Онигісія, який дійсно незабаром увійшов до намету. Привітавшись з Максиміном, він подякував йому та цезарю за подарунки і запитав, чому він його запросив. Максимін відповів йому: "Настав час Онигісій, здобути тобі ще більшої слави серед людей, якщо прийдеш до імператора, уладнаєш своєю прозорливістю всі непорозуміння і установиш згоду між римлянами та уннами. Не лише обом народам буде від цього велика користь, але цим ти і сім'ї своїй зробиш великі вигоди, бо разом з дітьми своїми ти будеш завжди приятелем цезарю та його роду"76.

Онигісій запитав, що він може зробити на догоду імператору і яким чином за його допомогою можуть бути усунуті непорозуміння? Максимін відповів, що відправившись в римську землю, він зробить приємне імператору, а непорозуміння розв'яже, якщо виявить їхні причини й усуне їх згідно статтям мирного договору. На це Онигісій сказав, що він оголосить цезарю та його радникам лише те, що бажає Аттило. "Чи римляни думають, продовжував він, проханнями схилити мене до того, щоб я зрадив своєму володарю, забув отримане у Скіфії виховання, знехтував дружинами та дітьми своїми, а римське багатство поставив вище від служби Аттилу? Я можу бути вам більш корисним, якщо залишусь на своїй батьківщині, бо якщо трапиться, що мій повелитель буде гніватися на римлян, то я можу пом'якшити його гнів. Якщо ж приїду до вас, то можу накликати на себе звинувачення, що перевищив дані мені вказівки". Після цих слів Онигісій пішов, попередньо сказавши мені, що я можу приходити до нього й говорити з ним про те, що ми хочемо від нього знати, — бо постійні відвідини його Максиміном, як особою високого звання, були б непристойні.

Наступного дня я пішов до двору Аттила з подарунками для його дружини на ймення Крека77. Від неї він мав трьох дітей, з яких старший був на чолі акатирів та інших народів, що жили в припонтійській Скіфії78. Всередині огорожі було багато споруд, з яких одні були зроблені з красиво припасованих вирізьблених дощок, а інші — з тесаних та вирівняних колод, вставлених в дерев'яні круги. Ці круги починались від землі й піднімались до помірної висоти79.

Тут жила дружина Аттила. Мене впустили варвари, що стояли біля дверей. Вона лежала на м'якому ложі; підлога була вистелена шерстяними килимами, по яких ходили. Царицю оточувало багато слуг; служанки, що сиділи навпроти неї на підлозі, вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, які накидались для прикраси поверх варварського одягу.Наблизившись до цариці, я привітав її, передав подарунки і вийшов.

Я пішов до інших палат, де жив сам Аттило, щоб зачекати, коли вийде Онигісій, бо він там знаходився. Я стояв серед натовпу людей; ніхто мені не заважав, бо я був відомий охороні Аттила та оточуючим його варварам. Велика кількість людей, що наближалися, підняли шум і гамір, який повідомив про вихід Аттила. Він вийшов з палацу, виступав гордо й кидав погляди туди та сюди. Його супроводжував Онигісій. Коли він зупинився перед палацом, до нього почали підходити люди, що мали позови між собою, і отримували його рішення. Потім він повернувся до палацу, де почав приймати варварських послів, що приїхали до нього.

Поки я чекав Онигісія, Ромул, Промут та Роман, що прибули з Італії послами у справі золотих чаш, у присутности констанцієвого супутника Рустиція та Константіола, вихідця із підвладної Аттилу области Пеонії, розпочали зі мною розмови і запитали, чи відпущені ми Аттилом, чи примушені ще залишатися тут. Я сказав, що саме про це хочу запитати в Онигісія і тому чекаю у дворі. Зі свого боку я запитав, чи дав їм Аттило прихильну та дружню відповідь у їхній справі. Вони відповіли, що він рішуче не змінює своєї думки й оголошує війну, якщо йому не вишлють Сільвана або кубки.

Поки ми дивувались безглуздій впертости варвара, посол Ромул, досвідчений у багатьох справах, перервав нашу розмову і сказав, що велике щастя Аттила та могутність, що походить від цього щастя, занадто підносять його самовпевненість, так що він не терпить ніяких справедливих доказів, якщо не визнає їх вигідними для себе. Ніколи нікому з попередніх володарів Скіфії або навіть інших країн не таланило стільки здійснити в такий короткий час. Його володіння сягають над островами в океані, і не лише усіх скіфів, але і римлян змушує він платити собі данину80.

Домагаючись досягти ще більшого над існуючим й збільшити свої володіння, він хоче вирушити навіть у Персію. Коли хтось із присутніх запитав, яким шляхом він може пройти в Персію, Ромул сказав, що Мідія знаходиться не на великій відстані від Скіфії і що уннам відома ця дорога, бо вони вже давно робили походи в Мідію, коли їх батьківщина була охоплена голодом і римляни не чинили їм опору внаслідок іншої війни, що тоді трапилась.

Прийшли тоді в Мідію Васих та Курсих з племені царських скіфів, керівники багаточисельного війська, які пізніше прибули в Рим для встановлення військового союзу81. Про похід вони говорили, що пройшли пустельною країною, переправились через якесь озеро, яке Ромул вважав Меотидою, і через п'ятнадцять днів дороги, переваливши через якісь гори, вступили в Мідію82.

Поки вони спустошували країну набігами, проти них виступило багаточисельне військо персів, які наповнили стрілами розлитий над ними повітряний простір. Зі страху перед небезпекою, що на них насунулась, скіфи повернули назад й перевалили через гори з невеликою здобиччю, бо більшу її частину мідяни відбили. Побоюючись неприятельського переслідування, звернули вони на іншу дорогу, пройшли біля полум'я, що підіймалося з підводної скелі83, а звідти через... днів шляху прибули у свою країну. Так і узнали вони, що Мідія знаходиться не на великій відстані від Скіфії.

"Отже, продовжував Ромул, якщо Аттило захоче піти війною на Мідію, то це не буде для нього важко і дорога буде не довгою, так що він підкорить і мідян, і парфян, і персів та примусить їх платити данину. Військова сила у нього така, що жоден народ не встоїть проти неї". Коли ми молили Бога, щоб Аттило пішов проти персів й повернув проти них зброю, то Константіол зауважив: "Боюсь, що після легкого підкорення Персії Аттило повернеться звідти не приятелем римлян, а володарем їх. Тепер від римлян він отримує золото за його почесне звання, а якщо підкорить парфян, мідян та персів, то не потерпить, щоб римляни привласнювали собі його владу. Він відкрито визнає їх своїми рабами й висуне їм важчі й нестерпніші вимоги".

Почесть, про яку згадав Константіол, полягала у званні римського полководця, яке Аттило прийняв від імператора для прикриття данини, так що вона висилалась йому під назвою столових грошей, які видавались полководцям. Отже, продовжував Константіол, після підкорення мідян, парфян та персів Аттило скине з себе це ім'я, яким римляни хочуть його називати, та звання, яким, на їхню думку, вони виявили йому честь, і змусить їх називати себе замість полководця цезарем. Адже одного разу він вже сказав спересердя, що полководці цезаря є його рабами, а його полководці рівні по чести римським імператорам. Швидко опісля настане і збільшення справжньої його могутности.

Знамення цього дав сам Бог, який відкрив йому меч Орея, що вважається у скіфів священним й почитається ними, як присвячений Богу війни, але ще в давні часи він зник84, а тепер був знову знайдений за допомогою корови.

Кожний з нас хотів сказати що-небудь про справжній стан справ, але в цей час вийшов Онигісій. Ми підійшли до нього і запитали його про наше клопотання. Він спочатку переговорив з деякими варварами, потім доручив мені узнати від Максиміна, кого з людей консульського звання римляни пришлють послом до Аттила. Повернувшись до намету, я доповів, що мені було сказано, і разом з Максиміним домовився про відповідь, яку треба було дати Онигісію. Я повернувся до нього й сказав про бажання римлян, щоб він сам прибув до них для переговорів про непорозуміння, але якщо це неможливо, то імператор призначить посла, якого сам захоче.

Він попросив мене одразу ж покликати Максиміна. а коли той з'явився, повів його до Аттила. Трохи згодом Максимін вийшов і сказав, що варвар вимагає призначити до нього послом або Нома85, або Анатолія, або Сенатора, а іншого, окрім названих осіб, не прийме. На його відповідь, що не гоже, запрошуючи людей в посольство, виставляти їх підозрілими перед імператором. Аттило сказав, що доведеться вирішувати непорозуміння силою зброї, якщо вони не погодяться виконати його бажання.

Коли ми повернулись в намет, прийшов батько Ореста з повідомленням, що Аттило запрошує нас обох на бенкет, який відбудеться о дев'ятій годині дня [15-та година за нашим часом — А.К.]. В зазначений час ми з'явилися на обід разом з послами від західних римлян й зупинились на порозі навпроти Аттила. Виночерпії подали нам по туземному звичаю келих, щоб і ми помолилися перше, ніж сідати. Зробивши це і скуштувавши із кубка, ми підійшли до крісел, на яких треба було сидіти за обідом.

Біля стін кімнати з обох боків стояли стільці. Посередині сидів на ложі Аттило, а позаду стояла інша ложа, за якою декілька східців вели до його постелі, яка була закрита простирадлами та тонкими строкатими запиналами для прикраси, як це роблять елліни та римляни для молодят.

Першим рядом бенкетуючих вважались ті, що сиділи направо від Аттила, а другим — наліво, в якому сиділи і ми, причому вище за нас сидів знатний скіф Веріх. Онигісій сидів на стільці вправо від царського ложа. Навпроти Онигісія, на стільцях, сиділи два сини Аттила, а старший сидів на його ложі, але не близько до батька, а на краю і дивився в землю з поваги до батька.

Коли всі розсілись по порядку, прийшов виночерпій і подав Аттилу кубок вина. Взявши його, він вітав першого в ряду; удостоїний честю вітання, той встав з місця; сідати можна було лише після того, як скуштувавши з келиха або випивши. Аттило віддавав його виночерпію. Коли він сідав, йому виявляли таким же чином честь всі присутні, беручи келихи і після вітання відпиваючи з них. У кожного був один виночерпій, який повинен був   входити по порядку після виходу виночерпія Аттила. Після того, як був вшанований такою ж почестю другий гість і наступні, Аттило вшанував і нас на рівні з іншими таким же вітанням за порядком місць. Після того, як всі були вшановані цим вітанням, виночерпії вийшли. Біля столу Аттила були поставлені столи для кожних трьох чи чотирьох гостей, або навіть більшого числа; так що кожний мав можливість брати собі покладену на блюда їжу, не виходячи з ряду сидінь.

Першим увійшов слуга Аттила з тацею, що була з м'ясом, а за ним гостьові служки поставили на столи хліб та закуски. Для решти варварів та для нас була приготована розкішна їжа, сервована на круглих срібних тацях, але Аттилу не подавалось нічого, окрім м'яса на дерев'яній тарілці. І у всьому іншому він виявляв невибагливість: так, наприклад, гостям подавались чарки золоті та срібні, а його келих був дерев'яний. Одяг його також був простий, й нічим не відрізнявся від інших, окрім чистоти; ні меч, що висів збоку, ні перев'язі варварського взуття, ні вуздечко його коня не були прикрашені, як в інших скіфів, золотом, каміннями або якими-небудь іншими цінностями86.

Коли була з'їжена страва, покладена на перших тарелях, ми всі встали, і не сідали на свої крісла до того часу, поки кожен гість попереднім порядком не випив поданий йому повний келих вина, побажавши доброго здоров'я Аттилу. Вшанувавши його таким чином, ми сіли, і на кожний стіл було поставлено друге блюдо з іншою стравою. Коли всі скуштували і цю їжу, то знову встали таким же чином, випили вино і знову сіли.

З настанням вечора були запалені смолоскипи і два варвари, ставши на середину навпроти Аттила, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть; учасники пиру дивились на них, і одні захоплювались піснями, інші, згадуючи про війни, підбадьорювались духом, дехто ж, у кого тілесна сила ослабла від часу й дух спонукав до спокою, проливали сльози. Після співу виступив якийсь скіфський блазень [дослівно — пошкоджений розумом скіф] й почав верзти різноманітну нісенітницю, яка всіх насмішила87.

Після нього увійшов маврусієць Зеркон. Едікон переконав його приїхати до Аттила, щоб за його посередництвом отримати назад свою дружину, котру він взяв у варварській землі, знаходячись у тісній дружбі з Владом. Він залишив її в Скіфії, коли Аттило послав його до Аеція як дарунок. Але він обманувся у цих сподівання, бо Аттило розсердився на нього за те, що він повернувся в його землю. На цей раз він прийшов під час пиру і своїм виглядом, одягом, голосом і дивною сумішшю проголошуваних ним слів (він змішував з авсонською унську та готську мови) всіх розважив і у всіх збудив незгасний сміх, окрім Аттила. Останній залишався нерухомим, не змінювався в обличчі і ніяким словом чи вчинком не виявляв своєї прихильности до веселого настрою.

Лише коли наймолодший з його синів, на ймення Ірна, увійшов і став біля нього, він поплескав його по щоці й подивився на нього ніжними очима. Коли я висловив здивування, що він не звертає уваги на інших дітей, а до цього ставиться ласкаво, варвар, що сидів поруч зі мною і розумів по-авсонському, попередивши, щоб я нікому не переказав його слова, пояснив: чаклун напророчив Аттилу, що його рід загине, але буде відновлений цим сином. Поки гості пирували вена .ніч, ми потихеньку вийшли, щоб не дуже довго засиджуватись за випивкою.

Наступного дня ми прийшли до Онигісія і сказали, що нас треба відпустити й не змушувати даремно витрачати час. Він відповів, що і Аттило хоче нас відправити. Трохи згодом він почав радитися з довіреними людьми, як виконати бажання Аттила, й складав листи для передачі імператору. При цьому були присутні писарі та Рустицій, уродженець Верхньої Мезії, що був взятий у полон на війні і завдяки своїй освіті слугував варвару для написання листів.

Коли він вийшов з наради, ми звернулись до нього з проханням про звільнення дружини Сілла та її дітей, що потрапили в неволю при взятті Ратіарія. Він не відмовляв в їхньому звільненні, але хотів відпустити їх за велику суму грошей. Коли ми почали благати його зглянутися над їхньою долею та взяти до уваги їхній минулий добробут, він пішов був до Аттила й відпустив жінку за п'ятсот золотих, а дітей відправив як дарунок імператору.

В цей час і Крека, дружина Аттила, запросила нас пообідати в Адамія, керуючого її справами. Ми прийшли до неї разом з Декількома знатними особами з туземців й зустріли тут щиру гостинність. Адамій вшанував нас ласкавими словами та вишуканою стравою. Кожен із присутніх по скіфській гречности вставав і подавав нам повний келих, обнімав і цілував того, хто випив, потім брав келих назад. Пообіді ми повернулись у наш намет й лягли спати.

Наступного дня Аттило знову запросив нас на учту, і ми знову прийшли до нього й почали бенкетувати. На ложі разом з ним сидів вже не старший син, а Оіварсій, його дядько по батькові. Протягом всього бенкету він ласкаво розмовляв з нами й прохав нас переказати імператору, щоб той дав в дружини Констанцію [що був посланий до нього Аецієм як секретар] жінку, яку обіцяв.

Справа в тому, що Констанцій, який був в імператора Феодосія разом з відправленими від Аттила послами, обіцяв влаштувати непорушний мир римлян зі скіфами на довгий час, якщо імператор дасть йому в дружини багату жінку. Імператор погодився на це й обіцяв віддати за нього дочку Саторніла, що був відомий багатством та знатністю роду. Але цього Саторніла наказала вбити Афінаїда, чи Євдокія88 (вона називалася обома цими іменами).

Привести у виконання обіцянку імператора не допустив Зінон, піднесений до консульського звання, що мав під своєю владою велику рать ісаврів89, з якою він під час війни охороняв Константинополь. Тоді, керуючи військовими силами на Сході, він звільнив цю дівчину з-під охорони й заручив її з одним із своїх наближених, якимсь Руфом.

Констанцій, обманутий у своїх сподіваннях, просив варвара не залишати без помсти нанесену йому образу й дати йому або відняту дівчину, або іншу, яка б принесла віно. Тому-то під час бенкету варвар і доручив Максиміну передати імператору, що Констанцій не мусить бути обманутий у наданому сподіванні, бо цезарю непристойно брехати... Таке доручення дав Аттило, бо Констанцій обіцяв дати йому гроші, якщо йому буде вимовлена дружина з дуже багатих у римлян сімей90.

Через три дні після того нічного бенкету ми були відпущені з пристойними дарами. Разом з нами Аттило послав і Веріха, що сидів вище за нас на бенкеті, мужа з числа знатних і управителя багатьох поселень91 в Скіфії, як посла до імператора, який і раніше був з посольством у римлян.

Ми вирушили в дорогу й зупинились в якомусь селі. Тут був спійманий скіф, що перейшов з римської землі на варварську як вивідувач; Аттило наказав посадити його на кіл. Наступного дня, коли ми проїжджали через інші села, були приведені два чоловіка із скіфських невільників зі зв'язаними позаду руками, що вбили своїх господарів, які володіли ними по праву війни; їх обох розіп'яли на колодах з перекладинами, прив'язавши головами.

Поки ми їхали по Скіфії, Веріх, що супроводжував нас, здавався людиною спокійною та ласкавою. Коли ж переправились через Істр, він почав ставитись до нас вороже через дріб'язкові приводи, що подавали служки. Перш за все він відняв коня, якого раніше подарував Максиміну. Справа в тому, що Аттило наказав всім своїм наближеним виявляти Максиміну люб'язність подарунками, і кожний прислав йому коня, серед них і Веріх. Прийнявши декілька коней, Максимін відправив інших назад, бажаючи поміркованістю показати свою розсудливість. Цього-то коня відняв тепер Веріх, і не хотів ні їхати, ні їсти разом з нами, так що установлені нами у варварській землі зв'язки продовжувались лише до цих пір [тобто, до границі імперії]. Звідси через Філіппополь ми рушили в напрямку до Адріанополя. Зупинившись тут на відпочинок, ми вступили в розмову з Веріхом й попрікнули його за мовчанку, говорячи, що він сердиться на нас без будь-якої нашої вини. Ми заспокоїли його, запросили на частування й рушили далі.

По дорозі зустрілися були ми з Вігілою, що повертався у Скіфію, повідомили дану Аттилом відповідь на наше посольство й рушили далі. По прибутті в Константинополь ми думали, що Веріх змінить гнів на милість; але він залишався вірним своїй дикій натурі, продовжував ворогувати й звинувачував Максиміна у тому, що той немов би у Скіфії говорив, що військові начальники Ареобінд [він же Марціалій, про якого див. вище, на початку.цього уривку] та Аспар92 не користуються повагою у цезаря і ставився до них з презирством, викриваючи їхню варварську легковажність.

10-й уривок (448 р. після Р.Хр.)

Коли Вігіла прибув у ті місця, де в ту пору перебував Аттило, його оточили підготовлені для цього варвари й відібрали гроші, які він віз Едікону. Його самого привели до Аттила й той запитав його, для чого він віз стільки золота? Вігіла сказав, що взяв його із завбачливости про себе та своїх супутників, щоб уникнути зупинки в дорозі від нестачі продовольства або за відсутністю коней чи потрібних для перевозки вантажу в'ючних тварин, які могли б загинути в довгій подорожі. Окрім того, у нього були заготовлені гроші й для викупу полонених, бо багато осіб в римській землі просили його викупити своїх родичів.

На це Аттило сказав: "Ні, мерзенна тварюко (так назвав він Вігілу), ти не уникнеш суду завдяки своїм вигадкам, і не буде у тебе достатньої причини уникнути покарання, бо у тебе грошей більше, ніж потрібно для твоїх розходів, для закупівлі коней і в'ючної худоби та для викупу полонених. Та і я заборонив викупати будь-кого ще тоді, коли ти приїжджав до мене з Максиміном. Сказавши це, він наказав заколоти мечем сина Вігили, що вперше супроводжував тоді його у варварську землю, якщо той негайно не скаже, кому і з якою метою привіз він гроші.

При вигляді юнака, якого вели на смерть, Вігіла залився сльозами і з голосінням закричав, що меч насправді мусить бути занесений на нього, а не на юнака, ні в чому невинного. Нітрохи не забарюючись, він розповів про задумане ним з Едіконом, євнухом та імператором і при цьому невпинно благав, щоб його вбили, а сина відпустили. Аттило, зрозумівши із розповіді Едікона, що Вігіла ні в чому не збрехав, наказав взяти його в кайдани і пригрозив, що не звільнить його до того часу, поки він не пошле сина і принесе йому як викуп за себе ще п'ятдесят ліврів золота. Отак Вігіла залишився в кайданах, а його син повернувся у римську землю93. Потім Аттило послав Ореста та Іслу в Константинополь.

11-Й уривок  (449 р. після Р.Хр., 9-й уривок

за Г.Дестунісом)

Вігіла був викритий у злочині проти Аттила. Скіфський цезар відняв у нього сто ліврів посланого євнухом Хрисафієм золота, і відправив Ореста та Іслу негайно в Константинополь. Оресту було наказано повісити собі на шию калитку, в яку Вігіла поклав золото для передачі Едікону, і в такому вигляді

з'явитися перед імператором, показати калитку йому та євнуху і запитати їх: чи впізнають вони її?

Іслі наказано було сказати цезарю усно, що Феодосій народжений від благородного батька; що і він сам, Аттило, гарного походження, і, будучи спадкоємцем батька свого Мундіуха, зберіг благородство в усій своїй чистоті. Феодосій же, напроти, втратив благородство, потрапив до Аттила в рабство тим, що зобов'язався платити йому данину. Отже, він негарно чинить, що, подібно до поганого раба, таємно і підступно кує лихо на того, хто кращий за нього, кого доля зробила його повелителем. Ісла повинен був повідомити, що Аттило не перестане звинувачувати Феодосія в цих проступках проти нього, доки євнух Хрисафій не буде висланий до нього для покарання. З такими вимогами Орест та Ісла прибули в Константинополь.

Трапилось так, що в цей самий час вимагав Хрисафія і Зінон. Максимін переказав Феодосію слова Аттила, що цезарю треба дотримувати даної обіцянки й видати заКонстанція відому жінку, яка не могла ж бути одруженою з іншим без його згоди. На думку Аттила, такого треба було або покарати за зухвалий вчинок, або треба думати, що цезар у такому стані, що не може керувати і своїми рабами, проти яких він, Аттило, готовий надати цезарю допомогу, якщо той побажає. Феодосій же в досаді описав у скарбницю майно цієї жінки.

12-й уривок (449 р. після Р.Хр., 10-й уривок

за Г.Дестунісом)

Хрисафія в один і той же час вимагали покарати Аттило та Зінон. Він був у відчаї. Через те, що всі сприяли йому та прохали за нього, то вирішено було відправити до Аттила Анатолія та Нома. Анатолій був начальником імператорської гвардії, він то і затвердив попередню мирну угоду з Аттилом. Ном мав гідність магістра і разом з Анатолієм був зарахований до патриціїв, звання, що перевищувало всі інші. Ном був відправлений разом з Анатолієм не лише внаслідок свого високого звання, але також і тому, що він був прихильний до Хрисафія. При цьому сподівались, що він переможе Аттила своєю щедрістю: він зазвичай не жалів грошей, коли хотів мати успіх у своїх домаганнях.

Отже, Анатолій та Ном були відправлені до Аттила для угамування його гніву та щоб переконати його зберігати мир на встановлених умовах, їм було доручено сказати також, що за Констанція буде віддана інша жінка, знатністю та достатком не нижча за дочку Саторніла, бо остання не бажала цього шлюбу й одружилася з іншим згідно із законом, адже у римлян не дозволено віддавати жінку заміж проти її волі. Євнух послав від себе багато золота варвару, щоб умилостивити його й тим відвести його гнів

.

13-й уривок

(449 р. після Р.Х.. 11-й уривок за ГДестунісом, 14-й —за В.Латишевим)

Анатолій та Ном із супутниками переправились через Істр94, доїхали до річки Дренгона [очевидно, та ж сама річка, яка раніше названа Дріконом — А.К.] і вступили у Скіфію. Аттило, із поваги до них, зустріз їх у цій місцевости, щоб не зморювати їх довгою дорогою95.

Спочатку Аттило говорив погордливо, але потім спокусився великою кількістю подарунків, а внаслідок шанобливих промов став лагіднішим. Він поклявся берегти мир на попередніх умовах, вийти з обмеженої Істром римської области і більше не турбувати цезаря через втікачів, якщо тільки римляни не будуть знову приймати до себе інших втікачів. Він відпустив і Вігілу після того, як отримав п'ятдесят ліврів золота, які привіз йому син, що прибув у Скіфію разом із послами. Аттила відпустив без викупу також велику кількість полонених, із поваги до Анатолія та Нома96. Потім він обдарував їх кіньми та звірячими хутрами, якими прикрашаються царські скіфи97, відпустив їх і разом з ними послав Констанція, щоб цезар виконав дану йому обіцянку.

Після повернення посли доповіли цезарю про переговори з Аттилом. З Констанцієм була заручена колишня дружина Арматія, сина римського полководця Плінти, що досягнув консульського звання. Згаданий Арматій був відправлений в Лівію проти авсоріанів98 і отримав над ними перемогу, але потім занедужав і помер. Його дружину, знамениту родом та багатством, цезар переконав одружитися з Констанцієм. Таким чином була припинена ворожнеча з Аттилом. Але Феодосій боявся, щоб Зінон не став домагатися верховної влади.

14-й уривок99  (9-й уривок за В.Латишевим)

Посланий до нього [тобто, до Аттила] Феодосієм молодшим в якости посла Пріск, між іншим, повідомляє наступне. Переправившись через величезні річки, а саме Тісію, Тібісію та Дрікку100, ми прибули на місце, де колись Відікула101, найхоробріший з готів, став жертвою підступности сарматів. Звідти ми невдовзі досягли селища, в якому перебував цар Аттило.

Селище, говорю я, схоже на вельми обширне місто, в якому ми виявили дерев'яні стіни, побудовані з добре струганих дощок, скріплення між якими були так по-мистецьки загладжені, що навіть при уважному розгляді навряд чи можна було б помітити з'єднання дощок [очевидно, це була дерев'яна огорожа, а не стіни — А.К.]. Там було видно простори! бенкетні зали та дуже красиво розташовані портики. Площу оточувала огорожа на величезному протязі, так що сам простір указував на царський двір. Таке було місцеперебування царя Аттила, що володів усією варварською країною. Цьому місцеперебуванню він надавав перевагу перед взятими містами.

15-й уривок (Йордан, 183) (10-й уривок за В.Латишевим; Г.Дестуніс)

Хоч Аттило мав такий характер, що завжди покладався на велику вдачу, але йому надавав ще більшої впевнености знайдений меч Орея, який завжди вважався священним у скіфських царів. Історик Пріск розповідає, що він був віднайдений по такому випадку.

Якийсь пастух побачив, що одна із його корів шкандибала поранена. Не знайшовши причини рани, в тривозі пішов він по кривавим слідам і нарешті прийшов до меча, на який необережно наступила корова. Він викопав меч і негайно відніс його до Аттила. Радісний від такого подарунку, він з властивою бундючністю102 вирішив, що поставлений володарем всього світу і що через меч Орея йому вручена влада в усіх війнах103.

16-й уривок (450 р. після Р.Х., 12-й уривок

за Г.Дестунісом)

Коли Аттило узнав, що після смерти Феодосія престол Східно-Римської імперії посів Маркіан [450-457 рр.], і коли його повідомили про те, як обійшлися з Онорією, відправив він послів до імператора західних римлян з вимогою, . щоб їй не було ніякого утиску, бо вона змовлена за нього і що він помститься за неї, якщо вона не отримає престолу104. Східним римлянам він писав, щоб надіслали йому належну данину.

Західні римляни відповіли, що Онорія не може бути видана за нього, бо одружена з іншим чоловіком, престол же їй не випадає, бо верховна влада у римлян належить чоловічій, а не жіночій статі. Східний імператор оголосив, що він не зобов'язаний платити призначеної Феодосієм данини,І і якщо Аттило буде залишатися у спокої, то він вишле йому дари, але якщо буде погрожувати війною, то виведе силу, яка не поступиться його силі105.

Після таких відповідей Аттило був у нерішучости і роздумував, на яку з двох держав напасти. Нарешті він вирішив розв'язати1 війною клубок суперечностей на заході, де повинен був битися не лише з італійцями, але й з готами та франками: з італійцями, щоб отримати Онорію разом з її багатством, а з готами — на догоду Гезеріху106.

17-й уривок (450 р. після Р.Х., 13-й уривок

за Г.Дестунісом)

Приводом до війни Аттила з франками була кончина їхнього правителя та суперечка між синами за престол: старший вирішив триматися союзу з Аттилом, а молодший — з Аецієм107. Ми бачили цього останнього, коли він з'явився в Рим з пропозиціями: на обличчі ще не пробивався пушок; русяве волосся було таке довге, що охоплювало плечі. Аецій усиновив його, щиро обдарував і відправив до імператора для укладення між ними дружби та союзу.

З цієї причини Аттило готувався до походу, а в Італію знову відправив деяких мужів зі свого оточення, вимагаючи видати Онорію. Він стверджував, що вона заручена з ним, і на доказ цього наводив обручку, прислану йому Онорією, яку і відправив з послами як доказ; стверджував, що Валентинівн повинен віддати йому півцарства, бо й Онорія успадкувала від батька владу, що була віднята у неї ненажерливістю її брата. А через те, що західні римляни трималися попередніх думок, не приймали жодного з його приписів, то він ще рішучіше готувався до війни і зібрав велику кількість ратних людей.

18-й уривок (452 р. після Р.Х., 14-й уривок

за Г.Дестунісом)

Аттило вимагав [від Маркіана] визначеної Феодосієм данини, в протилежному разі він погрожував війною. Римляни відповіли, що відправляють до нього посла. В Скитію був відправлений Аполлоній, брат якого одружився із Саторніловою дочкою. Це та сама, яку Феодосій хотів віддати за Констанція, але яку Зінон видав за Руфа. Тоді Руфа вже не було серед живих. Аполлоній, що був приятелем Зінона, отримав звання полководця і був відправлений до Аттила послом.

Він переправився через Істр, але до Аттила не був допущений. Скіфський цезар гнівався на нього за те, що він не привіз данини, яка, як запевняв він, була йому призначена від осіб найповажніших і царського сану достойніших. Отже він, не приймаючи посла, виявив тим самим неповагу і до того, хто його послав.

У цих подіях Аполлоній показав себе людиною з твердим характером. Через те, що Аттило не приймав його як"посла і не хотів з ним говорити, а в той же час вимагав віддати привезені йому від цезаря подарунки, погрожуючи вбити його, якщо їх не видасть, то Аполлоній відповів: "Скіфи не повинні вимагати того, що вони можуть отримати або як подарунок, або як здобич". Цим він хотів сказати, що Аттило отримає або подарунки, якщо прийме його як посла, або здобич, якщо уб'є його і відніме їх. Отже, він повернувся без успіху.

19-й уривок (452 р. після Р.Х., 15-й уривок

за Г.Дестунісом)

Підкоривши Італію, Аттило повернувся додому і оголосив війну та поневолення країни східним римським господарям, бо данина, обіцяна Феодосієм, не була вислана108.

20-й уривок (453 р. після Р.Х., 16-й уривок

за Г.Дестунісом)

Ардавурій, син Аспара, воював із сарацинами [арабами] під Дамаском. Коли полководець Максимін та письменник Пріск прибули туди, то застали його за мирними переговорами з послами сарацинськими.

21-Й уривок (453 р. після Р.Х., 17-й уривок

за Г.Дестунісом)

Влеммії та нуви, переможені римлянами109, відправили до Максиміна послів від обох народів і виявили бажання вести переговори про мир, який зобов'язалися зберігати до того часу, поки Максимін буде залишатися в землі Фіванській. Коли він не погодився на такий термін, то вони запевняли, що поки він буде живим, не піднімуть зброї. Але через те, що він не прийняв і цієї другої умови послів, то був заключений мир на сто років.

Цим мирним договором було обумовлено, що римські військовополонені, взяті в цей набіг та в інші, були відпущені без викупу; щоб захоплені отари були римлянам повернуті, а втрати відшкодовані; щоб для забезпечення миру римлянам були видані знатні заручники; щоб на основі давнього звичаю влемміям та нувам не заборонявся проїзд в храм Ізіди, причому керувати річковим судном, на якому перевозиться статуя богині, довірялось єгиптянам. Ці іноземці в призначений час перевозять статую Ізіди у свій край, і після допиту її відвозять назад на острів.

Максимін вважав за найкраще скріпити договір у Фільському храмі110, і послав туди своїх довірених. Туди ж прибули й посли влеміїв та нувів, які й заключили мир на цьому острові. Взаємні умови були написані, заручники видані (всі із володарів або їхніх синів, чого ніколи не було у цій війні, діти нувів та влемміїв не були ще заручниками у римлян). Але в цей самий час Максимін занедужав і помер. Коли ж варвари узнали про його смерть, то відбили заручників й спустошили країну111-112.

22-й уривок (456 р. після Р.Х., 18-й уривок

за Г.Дестунісом)

Авіт царював у Римі, коли Гезеріх пограбував це місто. Маркіан, імператор східних римлян, відправив посольство до цього правителя вандалів з вимогою, щоб той не робив нападів на Італію і повернув взятих в полон жінок царського роду, дружину Валентиніана та її дочок. Посли повернулись без успіху. Гезеріх не виконав вимог Маркіана і не хотів звільняти тих жінок.

Маркіан послав до нього інші листи з послом Блідою, який був епіскопом однієї з Гезеріхом єресі, бо і вандали християнського віросповідання. Прибувши в Лівію, Вліда переконався, що Гезеріх не має наміру виконувати вимогу Маркіана, почав говорити йому сміливо й запевняти, що не буде йому щастя, якщо він, підносячись теперішнім успіхом, не звільнить полонених царівен, й тим змусить імператора східних римлян підняти проти нього зброю. Але ні сумирність попередніх промов, ні погрози не могли схилити Гезеріха до поміркованих дій. І Вліда був відпущений без успіху113.

Гезеріх послав війська в Сицілію та найближчу до неї Італію і спустошував їх. Авіт, цезар західних римлян, також відправив до Гезеріха посольство, нагадав йому про заключений колись мирний договір й оголосив, що змушений буде готуватися до війни власними силами та за допомогою союзників, якщо Гезеріх не буде його виконувати. І в той же час відправив він патриція Рекимера з військом.

23-й уривок

(456р. після Р.Х., 19-й уривок за Г.Дестунісом; 25-й уривок за В.Латишевим)

Римляни прийшли в Колхіду й розпочали війну з лазами114. Потім римське військо повернуло геть115, і царедворці почали готуватися до нової війни, обговорюючи питання про те, чи йти війську колишнім шляхом, чи через Вірменію, що межує з Перською землею, попередньо через посольство схиливши на свій бік парфянського монарха, їм здавалось, що скрутно проїхати морем в неприступні місця, бо в Колхіді не було гаваней. Говаз116 зі свого боку також відправив посольство до парфян і до римського [візантійського] імператора. З огляду на війну, що виникла з уннами, прозваними кидарітами117, парфянський монарх відхилив прохання лазів.

24-й уривок

(456 р. після Р.Х., 20-й уривок за Г.Дестунісом; 26-й уривок за В.Латишевим)

Говаз відправив посольство до римлян. Вони відповіли цим послам, що відмовляться від війни, якщо або сам Говаз складе владу, або відніме її у сина, бо не можна їм обом владарювати над країною всупереч старовинному звичаю118. Залишитися царем в Колхіді одному з двох, тобто, Говазу або його сину і в такий спосіб припинити війну, порадив Євфімій, що мав звання магістра. За славний свій розум та красномовство імператор Маркіян доручив йому завідувати державними справами та бути керівником в більшости інших корисних справах. До участи в урядових турботах він запросив і письменника Пріска.

Із запропонованих йому на вибір рішень Говаз надав перевагу поступитися царством своєму синові, а сам склав ознаки своєї влади й відправив до імператора послів з проханням не гніватися і не братися за зброю, бо над колхами вже царює одна особа. Маркіан наказав йому приїхати у Візантію й дати звіт у своїх намірах. Говаз не відмовлявся виконати вимогу імператора, але просив, щоб Діонісій, який раніше був присланий у Колхіду внаслідок непорозумінь з ним, поручився, що з ним не зроблять нічого поганого. Діонісій був посланий у Колхіду, і всі розбіжности були усунуті.

25-й уривок (460 р. після Р.Х., 21-й уривок

за Г.Дестунісом)

Майоран, цезар західних римлян [царював після Авіта з 460 р.]. заключна союз з готами, що знаходились в Галатії119 і приєднав до своїх володінь оточуючі народи частково зброєю, а частково переконаннями. Він хотів переправитись в Лівію з багаточисельним військом: у нього було зібрано до трьохсот кораблів. Правитель вандалів відправив до нього посольство, щоб за допомогою переговорів покласти кінець незгоді. Але перше, ніж переконати в цьому Майорана, Гезеріх спустошив всю маврську землю, куди той хотів переправитись із Іберії, та зіпсував у тій місцевости всі води.

26-й уривок

(461 р. (?) після Р.Х., 22-й уривок за Г.Дестунісом; 28-й уривок за ВЛатишевим)

Скіф Валамер порушив мирний договір і спустошив багато римських міст та земель. Римляни відправили до нього послів, які попрікали його за ворожі дії. Виправдовуючись, він сказав, що його народ удався до війни внаслідок нестачі харчів. Римляни погодились виплачувати йому щорічно триста ліврів золота з умовою, що він не робитиме більше набігів на римські землі120.

27-Й уривок (461,462 рр. після Р.Х., 23-й уривок за Г.Дестунісом)

Гезеріх не дотримав укладеного з Майораном договору. Він послав багаточисельне військо, що складалося із вандалів та маврів, для розорення Італії та Сицилії.

Маркеллін ще раніше залишив цей острів, бо Рекімер намагався відірвати від нього військо й переманути до себе. Він підкупив скіфів, що були у Маркелліна — а їх у нього було багато, — щоб змусити їх залишити Маркелліна й перейти до нього. Маркеллін, заляканий підступами Рекімера і не будучи у змозі змагатися з ним багатством, пішов із Сицилії.

До Гезеріха відправлені були посольства, одно від Рекімера з умовлянням, щоб він не порушував мирного договору, інше від імператора Східних римлян з вимогою, щоб він не турбував Італію та Сицилію і звільнив царицю та царівен. Хоча в різні часи до нього було послано багато посольств з вимогами звільнити цих жінок, але він не відпустив їх доти, поки не заручив старшу із дочок Валентиніана, Євдокію, із сином своїм Оноріхом.

Після цього Гезеріх відпустив і Євдоксію, дочку Феодосії, разом з Плакидією, другою її дочкою, з якою одружився Оліврій. При всьому цьому Гезеріх не припиняв розоряти Італію та Сицилію, навіть ще більше від попереднього спустошував їх. Після смерти Майорана він хотів поставити цезарем Західних римлян Оліврія, з яким був у родстві121.

28-й уривок (463 р. після Р.Х., 24-й уривок

за Г.Дестунісом)

Західні римляни боялися, щоб могутність Маркелліна не зросла і щоб він не повернув проти них зброї, бо в той час їхні справи були за'плутані: з одного боку турбувала їх сила вандалів, з іншого — Егідій. Він був із числа західних галатів, служив у війську Майорана, користувався при ньому великою силою, тому був роздратований його вбивством. Суперечки його з готами, що займали Галатію, відволікали його від війни з італійцями. Засперечавшись з готами за приграничну область, він вів проти них жорстоку війну, і виявив в ній великі подвиги, достойні справжнього мужа.

3 цієї причини західні римляни відправили посольство до східних і просили примирити їх з Маркелліном та з вандалами. Відправлений до Маркелліна Філарх переконав його не повертати зброї супроти римлян. Але той, хто був посланий до вандалів, повернувся без успіху.

Гезеріх погрожував, що не покладе зброї доти, поки йому не буде видано майно Валентиніана та Аеція, бо навіть від східних римлян він отримав для Євдокії, дружини його сина Оноріха, частину валентиніанового майна. Використовуючи це як привід, Гезеріх щороку, на початку весни, робив на кораблях походи в Італію та Сицилію. До міст, де стояла військова сила італійців, він приступав не охоче, але займаючи терени, на яких не було війська, він спустошував країну, а людей брав у неволю. Італійці не мали достатньої сили, щоб бути скрізь, де тільки вандали висаджувались. Багато ворогів долало їх; при тому у них не було кораблів. Вони просили їх у східних римлян, але нічого від них не отримали, бо між ними та Гезеріхом був заключений мирний договір. Ця обставина та розділення імперії ще більше розладнали справи римлян на заході.

Біля того часу до східних римлян відправлені були посольства від сарагурів, урогів та оногурів122, племен, що виселилися з рідної землі внаслідок нашестя савірів123, яких вигнали авари124. Останні у свою чергу були вигнані народами, що жили на берегах океану125.

Отже, сарагури, вигнані з батьківщини, у пошуках землі прийшли до уннів-акацирів. Вони мали з ними багато битв, врешті-решт перемогли їх, підкорили і відправили до римлян ходаків, пропонуючи їм свою дружбу. Імператор та його наближені зустріли їх прихильно, дали подарунки й відправили назад.

29-й уривок (464 р. після Р.Х., 25-й уривок

за Г.Дестунісом)

В той час як вигнані народи були в неладах із східними римлянами, від італійців в Константинополь прибуло посольство й заявило, що вони не зможуть більше існувати, якщо римляни не примирять їх з вандалами. Від персидського монарха також прибули посли, які скаржились, що люди з їхньої держави тікають до римлян; що магів, які здавна живуть у римських володіннях, римляни хочуть відвернути від батьківських звичаїв і законів та від їхнього богопочитання, вони турбують їх і не дозволяють, щоб по їхньому закону горів у них так званий невгасимий вогонь126.

Перські посланники також вимагали, щоб римляни взяли участь у підтриманні фортеці Юроіпаах127, яка знаходиться біля Каспійських воріт, і або дали на це гроші, або послали гарнізон, щоб не лише перси були обтяжені витратами та охороною цієї місцевости. Якщо перси залишать її, доводили вони, то не лише на Персію, але й на Римські володіння пошириться спустошення навколишніми народами; тому римляни зобов'язані допомагати персам грошима у війні проти так званих уннів-кидаритів. Якщо перси отримають перемогу, то римляни також будуть мати вигоду, бо уннам [кидаритам] не буде дозволено переходити у Римські володіння128.

3. Римляни відповіли, що вони пошлють повіреного для переговорів з царем Парфянським по всім цим питанням; що у них не було ніяких втікачів; що вони не турбували магів за їхнє віросповідання. Що ж стосується до охорони фортеці Юроіпааха і до війни з уннами, яку перси затіяли для свого захисту, то було б несправедливо вимагати за це гроші від римлян. На прохання ж італійців до вандалів був посланий Таціан, зарахований до патриціїв. В Персію відправили Констанція, якому в третій раз надали посаду іпарха, а зверх консульського він отримав і звання патриція.

30-й уривок (464 та 465 р. після Р.Х., 26-й уривок

за Г.Дестунісом)

За імператора Леонта до вандалів був відправлений зарахований до патриціїв Таціан, для ведення переговорів на користь італійців, а до персів Констанцій, якому втретє надали посаду іпарха (префекта) і який окрім консульського отримав звання патриція. Незабаром Таціан повернувся від вандалів без успіху, бо Гезеріх не прийняв його подання. Констанцій довго залишався в римському місті Едессі [північно-західна части Месопотамії], яке близьке до Перської землі, бо парфянський монарх довго відкладав його прийняття.

31-й уривок (465 р. після Р.Х., 27-й уривок

за Г.Дестунісом)

Посол Констанцій довго перебував в Едессі, як вже було згадано. Нарешті парфянський монарх звелів йому приїхати до себе. Цей повелитель не був у місті, а знаходився на границі персів та уннів-кидаритів. З цими уннами він вів війну під приводом, що вони не платили йому данину, яку давні царі парфів та персів на них наклали129. Батько уннського царя відмовився від сплати данини, вступив у війну з персами й передав її сину разом з царством.

Перси, стомлені довготривалою війною, вирішили припинити свої суперечки з уннами обманом. Піроз, тодішній цар персів [за персидською вимовою — Фіруз], відправив посольство до ватажка уннів Кунхи, і оголосив, що він хоче бути з ними в мирі, заключити союз й видати за нього свою сестру. Кунха був тоді ще молодим і не мав дітей. Він прийняв зроблену йому пропозицію. Але видана була за нього не пірозова сестра, а інша жінка, яку, вбравши її по-царському, відправив до нього цар персидський. Якщо вона не відкриє цього обману, сказав він їй, то буде царицею й користуватиметься добробутом свого чоловіка, в протилежному випадку буде скарана смертю, бо володар кидаритів не захоче мати замість дружини високого роду дружину рабського стану.

Піроз заключив з Кунхою мир, але не довго користувався плодами своїх хитрощів. Послана до Кунхи жінка, побоюючись, щоб він не узнав від інших про її походження і не віддав її жорстокій смерти, розповіла йому про обман Піроза. Кунха похвалив її за відкриту йому істину й продовжував тримати її біля себе як дружину.

Бажаючи помстити Пірозу за обман, він прикинувся, що веде війну із сусідніми народами і що має потребу не в людях, здатних до битви, — бо у нього суть багаточисельні сили, — а в начальниках для керівництва ними. Піроз послав до нього триста чоловік найповажніших персів. Кидаритський правитель одних вбив, інших скалічив і відправив до Піроза з повідомленням, що це зроблено в покарання за вчинений обман. Таким чином, війна між ними знову спалахнула й велась жорстоко.

Констанцій був прийнятий Пірозом в Торзі: так називалось селище [на сьогоднішній день невідоме], де перси мали свій стан. Тут залишався він кілька днів. Піроз обійшовся з ним привітно, але не дав пристойної відповіді і відпустив.

32-й уривок

(465 або 466 р. після Р.Х., 28-й уривок за Г.Дестунісом; 34-й уривок за В.Латишевим)

Після пожежі міста при імператорі Леонті в Константинополь прибув Говаз разом з Діонісієм. Він носив перський одяг і був оточений охоронцями за мідійським звичаєм. Царські придворні, що приймали його, спочатку зробили йому догану за нововведення [у В.Латишева — "за повстання"], але потім обійшлися з ним ласкаво й відпустили: він підкупив їх улесливими словами та тим, що носив на собі християнські символи.

33-й уривок

(466 р. після Р.Х., 29-й уривок за ГДестунісом; 35-й уривок за В.Латишевим)

Скіри та готи [остготи] воювали між собою, потім розійшлись і готувались кликати на допомогу своїх союзників. З цією метою відправили вони ходаків у Східну Римську імперію. Аспар дотримувався думки, що не треба допомагати ні тим, ні другим, а імператор Леонт хотів надати допомогу скірам. Він дав вказівку іллірійському полководцю послати їм належну допомогу проти готів.

[У цьому фрагменті у перекладі В.Латишева помилково замість "скірів" стоять "скіфи"].

34-й уривок (30-й уривок за Г.Дестунісом; 36-й уривок за В.Латишевим)

Приблизно в цей час до імператора Леонта прибуло посольство від синів Аттила з пропозицією про усунення попередніх незгод та про заключення миру. Вони хотіли по давньому звичаю з'їжджатися з римлянами на березі Істра, в одному й тому ж місці, продавати там свої товари й взаємно отримувати від них ті, в яких мали потребу, їхнє посольство, що прибуло з такими пропозиціями, повернулося без успіху. Імператор не хотів, щоб унни, які причинили так багато шкоди його землі, користувалися римськими торговими статутами130.

Отримавши відмову, сини Аттила не могли дійти згоди між собою. Один з них, Денгізих131, після безуспішного повернення послів, хотів йти війною на римлян, але інший, Ірнах, відмовився від цього наміру, бо йор увагу відвертали домашні війни132.

35-й уривок

(31-й уривок за Г.Дестунісом; 37-й уривок за В.Латишевим)

Сарагури об'єдналися з акацирами та іншими народами і виступили були у похід проти персів133. Спочатку вони наблизились до Каспійських воріт [поблизу Дербента], але вони виявились зайнятими перським гарнізоном. Тоді пішли вони іншою дорогою, по якій прийшли до іверів134, стали спустошувати їхню країну і робити набіги на вірменські поселення.

Перси, які вже давно воювали з кидаритами, були застрашені цим набігом і відправили до римлян посольство з проханням, щоб вони дали їм або гроші, або людей для охорони фортеці Юроіпааха (Уроїсаха). Посли повторили те ж саме, що і раніше говорили багаторазово: вони, перси, борються з варварськими народами і не дають можливости їм проходити далі, від чого і римська земля залишається неушкодженою. Римляни відповіли послам, що кожен зобов'язаний по необхідности захищати свою землю і піклуватися про утримання війська. Посли знову повернулися без успіху.

З6-й уривок (32-й уривок за Г.Дестунісом; 38-й уривок за В.Латишевим)

Денгізих вирішив розпочати війну з римлянами і зібрав військо на березі Істра. Коли про це узнав син Орнігіскла [Анагаст], якому було доручено охороняти річку зі сторони Фракії [з півдня], то послав від себе людей спитати у Денгізиха: з якої причини він готується до війни? Денгізих, зневажаючи Анагаста, відпустив посланих без відповіді, а до імператора відправив послів оголосити, що він піде на римлян війною, якщо той не дасть йому та керованому ним війську землі та грошей135. Коли посли прийшли в палац і переказали цю вимогу, то цар відповів, що він залюбки все зробить для уннів, якщо вони прийшли з покорою, бо він любить тих, що приходять від ворогів для заключення союзу.

37-й уривок (467 р. після Р.Х., 33-й уривок за Г.Дестунісом; 39-й уривок за В.Латишевим)

Анагаст, Василіск, Острій та інші римські полководці затиснули готів в одній низині і оточили їх. Скіфи ж внаслідок нестачі в харчах голодали і послали до римлян повірених, які повідомили, що вони здадуться римлянам, якщо ті дадуть їм землі для поселення. Римські воєводи відповіли їм. щоб вони звернулися з посольством до царя. Але варвари сказали, що вони хочуть заключити мир з ними самими і не можуть довго відкладати його, бо голодують.

Порадившись між собою, начальники римського війська обіцяли надавати їм харчі, поки ті будуть чекати на дозвіл імператора, якщо скіфи розділять своє військо на стільки загонів, скільки їх є в римському війську. В такий спосіб римським полководцям, мовляв, зручніше буде турбуватися про кожний загін окремо, ніж про всіх їх разом, а з честолюбства вони будуть змагатися у постачанні припасів. Скіфи охоче прийняли зроблену через гінців пропозицію римлян й розділились на стільки загонів, скільки було римських.

Після цього Хелхал, родом з уннів, заступник та головнокомандувач над Аспаровими легіонами, прийшов до готського загону, який дістався цим легіонам і був багаточисельніший за інші. Він запросив до себе найблагородніших готів і сказав, що дасть готам землю, але не для них самих, а для уннів, що між ними знаходяться. Вони ж, не займаючись землеробством, будуть, як вовки, приходити до готів і розкрадати у них харчові продукти, так що готи, знаходячись на положені рабів, будуть працювати для утримання уннів, хоча готське плем'я завжди було в непримиренній ворожнечі з уннами і ще їхні предки клялись уникати союзу з уннами. Таким чином, готи не лише втрачають свою власність, але виявляють також презирство до клятв предків; сам же він, хоч і пишається своїм уннським походженням, одначе з любови до справедливости повідомив їм це й дав пораду, що треба робити.

Готи, схвильовані цими словами, вважали, що Хелхал говорить це з прихильности до них, згуртувались і знищили всіх уннів, що були у них. Це стало сигналом до жорстокої бійки між обома народами.

Коли Аспар та інші начальники узнали про це, вони вишикували свої війська в бойовий порядок і стали убивати всіх варварів, хто б не трапився. Скіфи, що зрозуміли підступний обман, стали відкликати один одного, зібралися і рушили проти римлян. Військо Аспара встигло знищити загін, проти якого він стояв [тобто, готів]. Але для інших начальників битва виявилася не безпечною, бо варвари бились так мужньо, що уцілілі з них прорвалися через лави римлян і уникли оточення136.

38-й уривок (467 р. після Р.Х., 34-й уривок

за Г.Дестунісом)

Імператор Леонт послав до Гезеріха Філарха, щоб оголосити про утвердження на престолі Антемія і з погрозами, якщо той не припинить нападів на Італію та домагатиметься корони [італійської]. Філарх повернувся з повідомленням, що Гезеріх не зважає ні на які застереження імператора та готується до війни під приводом, що мирний договір порушений Східними римлянами.

39-й уривок  (468 р. після Р.Х., 35-й уривок за Г.Дестунісом; 41-й уривок за В.Латишевим)

Римляни та лази були у сварці з племенем сванів. Цей народ [свани] готувався до війни. Коли перси мали намір також воювати з ним [лазьким господарем] за фортеці, які відібрали у них свани137, то він відправив посольство до імператора з проханням, щоб йому був висланий загін від війська, яке охороняло терени Римської Вірменії. Через те, що воно було поблизу, він міг отримати від того війська швидку допомогу, не наражаючись на небезпеку в очікуванні прибуття допомоги здалеку, окрім того, він не мав би великих розходів на їхнє утримання, якщо війна затягнеться, як це вже було раніше. Адже коли до нього був присланий допоміжний загін війська на чолі з Іраклієм [Гераклієм]138, а перси та івери, що погрожували йому війною, спрямували своє військо проти інших народів, він змушений був цей загін відправити назад, бо були великі складнощі з його утриманням. Коли ж на нього напали парфяни, він знову змушений був кликати на допомогу римлян.

Римляни обіцяли йому прислати допоміжний загін та керівника. В цей же час прибуло й перське посольство з вісткою, що унни-кидарити ними розбиті, а їхнє місто Валаам взяте приступом. Повідомляючи про перемогу, вони по-варварському хвасталися, бажаючи показати, яка велика їхня сила. Після цього повідомлення вони були відпущені імператором негайно, бо він був стурбований подіями у Сицилії.

40-й уривок (468 р. після Р.Х., 42-й та 43-й уривки за В.Латишевим)

В цьому році імператор Лев озброїв і відправив великий флот проти Гейзеріха, повелителя африканців... Головним начальником цього флоту він призначив Василиска, брата імператриці Беріни, який вже виконував консульську посаду і часто перемагав скіфів у Фракії...

Біля цього ж часу, на початку війни скіфів зі східними римлянами, у Фракії та на Геллеспонті стався землетрус.

Коментарі

1Руа, він же Роас (у Йордана), в інших авторів — Роїл. Був Великим Князем слов'ян ("гунів") в 412-434 рр. Спочатку, згідно Йордану [3,180] ділив владу зі своїм братом Октаром. Ім'я останнього О.Вельтман виводить зі слов'янського імені Осто, Острой [4, с.129].

Як Руа, так і Роїл за звучанням близькі до слова "рій" (бджолиний). Цим іменем наші предки цілком могли називати чоловіків. Бджоли давали не замінимі у той час мед та віск; у наш час до бджіл ставляться з великим пошануванням, не було б дивно, аби у той час вони обожнювались, тому імена, пов'язані з бджолами, були почесними навіть для князівських спадкоємців. Припущення буде ще ближчим до істини, якщо взяти до уваги, що в ті далекі часи рій міг звучати як "рой" і навіть "руй". Прізвище Рой присутнє в сучасній українській мові.

2Така назва гунів у Пріска. Вона точно співпадає з назвою тюрських племен Діонісія Перієгета, яких наша сучасниця І.Засєцька локалізувала на західному узбережжі Каспійського моря між річками Кумою та Тереком [5, розділ 4], але не має до них ніякого відношення, бо вживається в такому ж смислі, що і "варвари" — всі не грецькі та не римські народи; так само назва "скіфи" часто вживається стосовно готів, слов'ян, аланів, тюрків тощо.

3Бойски, в інших джерелах біски. Можливо, близьке до боїв припонтійське плем'я. Спочатку користувалося незалежністю, а потім, щоб не підкорятися Рую, пішло під захист римлян.

4Принаймі три перші названі Пріском племені, а можливо й всі чотири — тюркські. Цікаво, що під захист римлян пішли саме тюркські племена. Аби ударну силу "гунського" війська складали тюрки чи монголоїди, то можна було б зрозуміти втечу готів, аланів, слов'ян, але тікали тюрки! Очевидно, вони щойно поселилися на Істрі. Звідки ж вони взялися? Частково відповідь можна знайти в Йордана: "як тільки вони перейшли величезне озеро, то подібно до якогось урагану племен — захопили там алпідзурів, алцидзурів, ітімарів, тункарсів і боісків, що сиділи на узбережжі цієї самої Скіфії' [3,126]. Поза сумнівом, Йордан запозичив назви племен у Пріска, навіть порядок той самий, але назва першого удвоєна. Повідомляючи про ці племена, Пріск пише про майже сучасні події. У Йордана вони з'являються у зв'язку з давньою легендою переходу гунами "величезного озера". Всі дослідники роботи Йордана вважають, що те озеро — Меотіда. Але ні на Кримському півострові, ні на півночі Азовського моря в другій половині IV ст. тюркських племен не було. Там знаходилось Боспорське царство та алани, і якби були тюрки, то греки про це десь би написали. Але якщо виходити з того, що "величезне озеро" — Каспій, то гуни-слов'яни, висадивших на його західному березі, у своєму поході на захід залучили і ці тюркські племена уннів, які там кочували, як про це я писав у першій книзі (розділ 7). Перехід "гунами" Каспію і перехід з'єднаним слов'янсько-тюркським військом Азовського моря у Йордана

злилося в одне, у зв'язку з чим і має місце ця плутанина.

5Ісла — скіф, що служив при дворі Руя та Аттила і неодноразово використовувався для переговорів з римлянами. О.Вельтман виводить ім'я Ісла від Ізяслава.

6Плінта — скіф, тобто слов'янського або готського походження, консул 419 р. Висунувся до вершин влади в чиновницькій ієрархії Східної Римської (Візантійської) імперії завдяки своїм здібностям.

7Аттило —найзнаменитіший із слов'янських Князів "гунського" періоду, найвидатніший військовий та політичний діяч свого часу. Його правління припадає на 434-453 роки. Рік народження невідомий, але найімовірніше десь на початку 5-го століття. До 445 р. розділяв владу зі своїм братом Вледою. Імперія Аттила простягалася від Волги на сході до Рейну на заході, від Балтицького моря на півночі до Дунаю та Північного Кавказу на півдні.

Аттило справив надзвичайно велике враження на сучасників та нащадків. Він став персонажем під іменем Етцеля в германському епосі "Пісня про Нібелунгів" та в скандинавських сагах під іменем Атлі.

Найяскравішу характеристику образу та діям генія Аттила дав Пріск. Людяність, справедливість, простота та великодушність Аттила буквально випирає з усієї його розповіді. Навіть Йордан, що ставився до "гунів" вороже й упереджено, не міг стриматися й характеризував його найяскравішими схвальними епітетами, якими тільки може бути удостоєний імператор. Ось що, зокрема, писав про нього Йордан, вкладаючи свої думки в уста одноплемінників Аттила під час його похорону: "...вони в похоронних співах так згадували його подвиги: "Великий король гунів Аттило, народжений від батька свого Мундзука, володар найсильніших племен! Ти, який з нечуваною доси могутністю один оволодів скіфськими та германськими царствами, який захопленням міст кинув у жах обидві імперії римського світу і, — щоб не була віддана і решта на розграбування — умилостивлений моліннями прийняв щорічну данину. І зі щасливим кінцем завершив усе це, помер не від ворожої рани, не від підступности своїх, але в радощах та веселощах, без відчуття болю, коли плем'я було цілим та неушкодженим. Хто ж прийме це за смерть, коли ніхто помсту за неї не вважає необхідною?"

Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони справляють на його могилі "страву" (так називають це вони самі), супроводжуючи ТІ' величезним бенкетом. Поєднуючи протилежні [відчуття], виражають вони похоронну скорботу, змішану з радістю" [3, 257; 258].

В цьому повідомленні про похорони Аттила вжите українське слово "страва", яке германські вчені, й близько не допускаючи слов'янської природи "гунів", намагалися виводити з готської мови, зокрема, слів "ліс", "багаття" тощо. Докладнішу інформацію про дискусію на цю тему можна знайти в коментарі до "Гетики" О.Скржинської [3, ком.629]. Окрім того, згідно уявленням язичників-праукраїнців, хоч людина, помираючи, й покидає тимчасове земне життя та тих, з ким вона була, й це викликає сум та скорботу живих, смерть в той же час є переходом її до царства духів предків та ненароджених, і цьому треба радісти, а не сумувати, що й відображено у повідомленні Йордана.

Є кілька підходів до роз'яснення походження імені "Аттило". Гунологи, що висмоктали з пальця "концепцію" азійсько-кочового походження "гунів", виводять його з тюрського слова "ата" - батько. Але все повсякденне життя, поведінка, вдача та оточення Аттила свідчать, що він був Князем та вихідцем із землеробського народу з давніми, багатими й глибокими культурними традиціями. Безумовно, Аттило був батьком свого народу, не те що деякі сучасні "президенти", але розв'язку походження його імені все ж таки треба шукати в словах мови того народу, який він представляв.

О.Вельтман вважав [4, с.128], що власне ім'я Аттило відноситься до форми Влошської або Фрязької (давньої Фрізії при-Рейнської, жителі якої були фрязі, варязі). Відповідні йому литовські імена: Ягло, Ягелло, Свидригайло, Гедвилло, Вітелло, Скиргелло. Не знаю, як там з варягами, але близькість імені Аттила до литовських імен безспірна. Воно й не дивно, балти (литовці, латвійці) відійшли ("відроїлися") від слов'ян останніми і зовсім недавно, за п'ятсот-тисячу років від описуваних подій.

Відомо, що яблуко від яблуні далеко не котиться або, як кажуть у нас, який батько — такий син. Разом з іменем Аттило доречно дослідити й походження імені його батька, по Пріску—Мундіух, Мундіо; по Йордану—Мундзук, як каже О.Вельтман, посилаючись на паризьке 1809 р. видання Йордана. "Відповідне імені Мундіух, литовське Міндовг, зближаються із сербо-лужицьким Милодух" [4, с.128].

Йордан повідомляє, що на початку VI ст. на правобережжі Дунаю чоловік на імення Мундо зібрав і очолив різних знедолених, збіглих рабів тощо, які грабували римські провінції. "Цей самий Мундо походив від якихось родичів Аттила; він втік від племені гепідів [одне з готських племен] за Данубій і бродив по місцях необроблених та позбавлених будь-яких землеробів; там зібрав він звідусіль багато викрадачів худоби, скамарів та розбійників, зайняв башту, яку називають Герта і яка стоїть на березі Данубія, вів там дике життя й грабунками не давав спокою сусідам; він оголосив себе королем своїх волоцюг. Його-то, що майже впав у відчай і подумував про здачу, Петца [полководець остготського короля Теодоріха], який щойно там з'явився, вирвав з рук Савініана [командуючого римлянами в Іллірії] і навернув — повного подяки — в підпорядкування свого короля Теодоріха" [3,301 ;302]. Отже, згідно мовознавчим дослідженням О.Вельтмана, ім'я батька Аттила — слов'янське.

Послухаємо тепер докази іншого дослідника "гунів", Григорія Василенка. Його цікаві міркування наведу повністю [6]:

"Багато домислів і палких супречок викликало і до цього часу викликає ім'я Аттила. Більшість дослідників визнають його готським за походженням. Інші вважають, що це ім'я походить від тюркського "ата" (батько). Логіка такого пояснення дуже проста. Оскільки зовнішній вигляд Аттила з опису Йордана скидається на тюрка, то й ім'я, мовляв, має бути того самого кореня. І хоча воно не дуже виразно звучить по-тюрському, його походження потверджують ім'я Аттилиного батька: "Цей самий Аттило був народжений від Мундзука" — пише Йордан. А вже в тюрському походженні його батька сумнівів бути не може, — вважають тураністи.

Однак сумніви є, і небезпідставні. Передовсім варто зазначити, що батько Аттила ніколи не носив імені Мундзука. Тюрську форму цього імені Йордан утворив від імені Мундіух. Так в грецькій транскрипції передав ім'я батька Аттила історик Пріск.

Форма Мундіух походить від готського Mundila. У Прокопія це ім'я зустрічається в формах Mundo, Mundila, у Марцеліна — Munderix.

На готське походження імені Аттила вказує також його належність до семантичного гнізда готських імен із закінченням на "-ила" - Тотіла, Оптіла, Трептіла, Ульфіла та інших. У це ж гніздо вписуються імена Аттила і його дядька по батькові Ругіли.

На думку автора, ім'я Аттила дісталося князеві Кию внаслідок тогочасного звичаю обмінюватися іменами при побратанні з вірними союзниками. Кий уклав такий союз із трьома братами-королевичами, які правили остготами у Надпоріжжі. Ті прийняли слов'янські імена Велимир, Тодомир і Видимир. Кий узяв собі ім'я Аттила. З коренем "ата" відомі також готські імена королівської родини Балтів: Атанаріх, Атаульф. Син візантійського імператора Іраклія носив ім'я Аталаріх. Після сказаного виводити ім'я Аттила від тюрського "ата" немає підстав.

Імена батька, дядька й сина — данинатрадиційній дружбі з остготами, які після війни 382 року стали вірними васалами, а пізніше — союзниками Скіфії. Дружні відносини між слов'янами і остготами підтримувалися протягом вісімдесяти років. За словами Йордана, остготи були найнадійнішими союзниками слов'ян. В Каталаунській битві вони стояли на правому крилі військ Аттила, виступивши, таким чином, проти своїх співвітчизників — вестготів.

Сам Йордан зауважує, що звичай взаємозапозичення імен у різних народів був широко розповсюджений за його часів. На це варто звернути увагу. Запозичення готами слов'янських імен і навпаки краще всього свідчить, кого Йордан називає гунами. Готи у гунів запозичують слов'янські імена, а не тюрські.

Жоден гот не носив тюрського імені. Принаймні, в письмових документах такі випадки не подивуються.

Йордан, а ймовірніше Кассіодор, книгу якого переробляв Йордан за дорученням готського короля Теодоріха, навмисне допустився вільности в написанні імени батька Аттила, аби впевнити читача в азійському походженні слов'янського князя. Ця натяжка ввела в оману навіть об'єктивних істориків і полегшила можливість "потюрчити" Аттила".

Отже, Гр.Василенко вважає, що імена Аттила, його батька та дядька — готські. Це значно ближче до істини, ніж тюркські, але виникають сумніви стосовно такого масового обміну імен. Та й О.Вельтман досить переконливо доводить, що ім'я Мундіух — слов'янське. Що ж стосується зауваження Йордана про звичай взаємозапозичення імен, то можна засумніватися, що це справді був звичай, хоча деякі запозичення, очевидно, мали місце. А слов'янські імена ватажків остготів можна пояснити не стільки залежністю чи дружбою їх зі слов'янами, як тією обставиною, що значна частина остготів насправді були слов'янами, можливо, частково германізованими. В досить тісних дружніх стосунках зі скіфами-слов'янами було також готське плем'я гепідів, але їхні ватажки не мали слов'янських імен.

Тепер розглянемо докази ще однієї групи дослідників [7,8]. Вони виводять ім'я Аттило від українського слова Гатило, але слабкий звук V випав, відповідним стало і написання—Атило. Це не є доказом, а припущенням, базованим на інтуіції. Але в таких справах інтуїція не може бути аргументом, вона лише вказує напрямок наукового пошуку. Нещодавно прихильникам цієї точки зору Бог послав чудового мовознавця Олексу Різниченка з його надзвичайно цікавою роботою "Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?". В п'ятому розділі цієї ооботи читаємо: "...наше фарингальне або фрикативне Г в історичних пам'ятках буває таке ослаблене, що може пропускатися. Так, на чарі чернігівського князя Володимира Давидовича написано: ОСПОДАР (початкове Г пропущено)".

Отже, якщо слово "господаря" вимовлялося і писалося "осподаря", то чому "гатило" не могло вимовлятися і писатися "атило"? Або інші приклади, коли ослаблений звук Г опускається: гострий - острий, звідси назва міста Острог; жіноче ім'я Анна походить за тими ж правилами від Ганни. Послухаємо О.Різниченка далі: "Явище випадання придихового h, до речі, властиве усім мовам світу. Я обмежуся прикладом з латини.

Отже, якщо замість "hanser" вимовлялося і писалося "anser", то цілком природньо, що замість нашого Гатило вони вимовляли і писали Атило, а ненаголошений звук "о" в кінці слова перейшов в "а".

Утворення слів за допомогою суфікса -ило властиве і природне для української мови: Ярило (ім'я давньоукраїнського Бога сонця, весни та любови); Гатило: а) той, хто робить загату, греблю; б) той, хто воює, добре б'ється, пор. українське гатить (гамселить, б'є)); Ващило (один з керівників визвольної боротьби часів Хмельниччини у Білій Церкві); Братило, тощо [10]. Окрім того, невласні назви: точило, зубило, мірило,... Український суфікс -ило близький до готського -іла (Оптіла/Ульфіла,...), що цілком зрозуміло: і українська, і готська мови є гілками однієї індоєвропейської мови, до того ж германці виділилися були ("відроїлися") від наших предків десь за 1,5-2 тис. років до описуваних подій й суфікс -ила/іла ще не встигли втратити. Та й у сучасній слов'янській мові він присутній. Ті ж слова на мові москвинів звучать так: Яріла, Братіла, Атіла (у них немає нашого Г, а Ґатіла — зовсім не годиться); тачіла, зубіла,... Я пишу саме так, як слова звучать, а не як пишуться московською мовою. Чи не була готська мова зіпсованою давньоукраїнською, як сучасна московська — зіпсованою русько-українською, про що пишуть самі москвини, див. роботу [9]?

Нарешті, у сучасній українській мові присутнє прізвище Гатило, а в німецькій Аттила — немає, в протилежному разі вони про це б десь згадали. Отже, якщо ім'я давньоукраїнського князя Аттила можна вивести за допомогою правил української та латинської граматик з Гатила, то немає ніякої потреби шукати походження цього слова в інших мовах. Я не бачу також ніякої необхідности у цьому слові подвоювати літеру "т" і роблю це, лише віддаючи шану традиції, а відмінюю його так, як ім'я Ярило.

Чи має відношення Князь Аттило - Гатило до легендарного засновника міста Києва? Це цілком можливо, і на підтвердження цієї думки наведу такі докази [8].

Римляни називали Аттила "Flagellum Dei". Москвини переклали цю фразу як "Бич Божий", а від них той "бич" прийшов до нас, "моголів". Аби не було посередництва московитів, то українці "Flagellum Dei" могли б перекласти "Кий Божий", тобто, цілком імовірно, що Аттило мав прізвисько або ім'я Кий, яке через римлян та москвинів повернулося на рідну землю "бичем". При цьому слово "Кий" по відношенню до нього напевно мало смисл не палиці, а символа влади (як булава, пернач), так що "Кий Божий" в давньоукраїнській мові міг означати "Посланець, Володар чи Намісник Божий". Римляни словосполученню "Кий Божий" надали прямого смислу — "палиця Божа", що цілком зрозуміло: для них Посланцями Божими були їхні імператори (і це добре видно з подальшого тексту Пріска, див.9.4), а не князі "варварів"; окрім того, Кий-Гатило таки добре їх відлупцював.

За легендою, у засновника міста Києва, князя Кия, були брати Щек, Хорив та сестра Либідь. Історичні хроніки таких братів Аттила-Кия не засвідчують, у нього був брат Владо. Пояснення може бути таке: у пізніші часи у Києві міг правити князь Кий, названий на честь свого знаменитого предка Аттила-Кия, який мав братів Щека та Хорива. Останні могли бути ватажками слов'янських племен, які під час великого переселення народів у \/-\/І ст. перейшли у сучасну Чехію та Хорватію. Від Щека та Хорива пішли назви слов'янських народів-чехів та хорватів. Переселення відбувалося десь у VI ст., отже, той, другий Кий, жив років на 100 пізніше від Кия-Гатила.

8Вледа — брат Аттила, що владарював над частиною скіфських племен до 445 р. і немов би вбитий за його наказом. Про це пише Йордан, але тут довіряти йому не можна, зважаючи на упереджене ставлення його до "гунів" та їхнього князя: можливо, у такий спосіб він хотів дискредитувати Аттила, показати його жорстоким.

Деякі автори ім'я брата Аттила перекладають Бледа. Це пов'язано з тим, що одну й ту ж грецьку чи латинську літеру "в" одні перекладають як слов'янське "в", інші — як "б". Але правильніше, очевидно, перекладати як наш звук "в". Так, візантійське "sklaboi" (слов'яни) у ті часи вимовлялося "склавої", а не "склабо'Г [11, с.84]. Та й назва всіх не римських та не грецьких народів — "варвари" — писалося "barbari". Зважаючи на це, Вледа — це зіпсоване слов'янське ім'я Владо.

9Марг — фортеця у Верхній Мезії на римсько-дакійському кордоні, ототожнюється з руїнами, що зараз мають назву Кустар, поблизу селища Дубракіна в Сербії. Г.Дестуніс пише, що Маргом в давнину називали річку Мораву, отже, це місто імовірно лежало при впадінні Морави в Дунай.

10Царськими скіфами" Пріск називає правлячу частину скіфів, тобто Аттила та його дружину, що панувала над припонтійськими та придунайськими племенами. Можливо, що при використанні цієї назви немале значення має звичай, що йде від Геродота (через strabo) — називати "царськими" скіфами (або сарматами) частину племені (швидше, те плем'я — А.К.), яке становило опору царя", — зауваження В.Латишева.

Г.Дестуніс пише: "була в давнину і така думка, що гуни походять від царських скіфів". Але чомусь ця думка "гунологами" до уваги не береться. Чи не тому, що царські скіфи не були ні монголоїдами, ні тюрками, якими зображають гунів ці "дослідники"? І хоча більшість вчених вважає царських скіфів Геродота іраномовними, чимало аргументів на користь того, що це були племена, близькі до праслов'ян. Відомий дослідник з індоєвропейського порівняльного мовознавства В.Петров писав: "Скіфська мова не іранська і тим більше не осетинська... Яскраво виступає балтійська забарвленість мови скіфів-борисфенітів, їх найближча генетична спорідненість. Саме балти збережуть те, що згодом загублять у своїй мові слов'яни" [12, с.209,210].

11У цьому факті не лише Г.Дестуніс, але й багато інших дослідників вбачають натяк на кочове походження гунів, їхній звичай жити на коні, порівнюють його з описом поведінки кочівників, що його наводить Амміан Марцелін: "День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею та продажем, їдять та п'ють, і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять... Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони ведуть, сидячи на конях" [5, 31.2.7]. Як бачимо, частина речення Пріска трохи не дослівно запозичена у А.Марцеліна. Але давайте подивимось на описану Пріском подію неупередженими тверезими очима...

Виїхали поважні сановники, наближені особи наймогутнішої людини у Європі, найпрестижнішим для них у той час транспортом — на баских конях, щоб вести переговори з римським посольством. Переговори велися не у військовому таборі гунів і не в місті, а в польових умовах з очевидною метою — принизити пихатих, але слабких у військовому відношені римлян. Принижуючи послів, "гуни" тим самим виявляли неповагу також до того, хто їх послав, див. уривок 18.2. Адже у той час посольства вшановували пишними прийомами (див. далі), який неможливо було зробити в чистому полі. І чому це такі поважні люди, представники могутнього Аттила мусили б тепер злазити з коней? Щоб потім вести переговори або стоячи, або сидячи на траві? Для них оце вже було б принизливо. Чим сидіння на коні для воїна і гарного вершника гірше за стояння на землі? Адже і римські посланники врешті зібралися на коней, вважаючи таке положення престижнішим, ніж всі інші на землі. Посилання на Амміана тут зовсім недоречне. В однакових умовах люди часто діють однаковим способом, незалежно від способу їхнього життя. Свого часу (367 р.) король вестготів Атанаріх змусив римського імператора Валента заключити мир на середині Дунаю, але ніхто ж не говорить, що готи були водяниками [5,31.4.12].

Кочівники і справді могли вести переговори й навіть торгувати, не злазячи з коней, але землероби, що виїхали на конях у поле й зустріли представників іншого народу, також просто змушені були вести переговори саме сидячи на конях, якщо вони поважали себе. Та навіть у наш час: виїхало кілька урбанізованих вершників прогулятися у поле й зустріло вершників з іншого спортивного клубу. Зупинилися вони й на відзначення такої знаменної події (зустріч у полі) почали домовлятися про зустріч увечері в ресторані. День був спекотний, і один із вершників витягнув фляжку й зробив кілька ковтків прохолодного роганського пива, а одна із панунцій, що у брилі граціозно сиділа на кобилі, відкусила шматочок шоколаду "Оленка". І невже журналіст, який випадково проїжджав у своїй "Таврі'Г і спостерігав цю картину, завтра написав би в газеті про сенсаційну повину, посилаючись на А.Марцеліна: в околицях Харкова він бачив справжніх кочівників-азіатів, бо вони вели нараду, їли й пили, не злазячи з коней?! Які убогі аргументи та примітивна логіка прихильників азійсько-кочового походження "гунів"! Адже для них описаний Пріском факт переговорів у полі на конях є чи не найголовнішим доказом, щоб ототожнити людей Аттила з кочівниками А.Марцеліна. Вони всі пишуть про це і дуже серйозно.

Впевнений, аби "гуни" підозрювали, що через півтори тисячі років майбутні історики з такої простої, природньої і цілком зрозумілої поведінки будуть виводити їхнє кочове, та ще й азійське походження — вони задушили б в собі гординю та неповагу до римлян і злізли б з коней!

12 Пропуск у тексті.

13Очевидно, перебіжчиків було багато, і це турбувало

"гунів", бо не лише ослабляло їх, але й підсилювало римлян, адже гуни були добрими вояками та організаторами-керівниками, багато з них вислуговувались до високих посад, взяти хоча б вищезгадуваного Плінта. Аби гуни були кочівниками, то перебіжчиків або зовсім не було, або їх було б дуже мало, бо спосіб життя римлян та кочівників настільки відрізнялися, що адаптуватися кочівникові у римському середовищі було б надзвичайно важко, а то й неможливо, він почував би себе дискомфортно. Інша справа, коли "гуни" — осілий землеробский народ. Тоді перебіжчики не змінювали способу життя, лише урізноманітнювали, можливо, покращували його, бо культурний рівень римлян був вищий, а принад життя — більше. Цілком імовірно, що тікали саме ті, хто прийняв християнство, бо язичників християни-римляни не жалували. У такому разі перебіжчики зневажили віру предків і зраджували своє плем'я — у той час це був великий злочин.

В Х-ХІІІ ст. в Південноруських степах кочували печеніги та половці. Чи багато з них покинули свої орди й перейшли на службу в Русь чи у Візантію? Звичайно, поодинокі випадки могли бути, але жодну сторону це особливо не турбувало. Чи багато кочових хозарів в \ЛІ-Х ст. втекло у Візантію чи до арабів, з якими вони 150 років вели вперту боротьбу? Чому "гуни" тікали у Візантію, так що це було підставою для багаточисельних та впертих переговорів, а про те саме стосовно хозарів, печенігів чи половців ми нічого не чули? Та тому, що "гуни" Пріска — це щось зовсім відмінне від кочівників хозарів, печенігів та половців — це землеробський народ. У наш час населення Східної Європи масово емігрує до більш високого рівня життя в Америку та Західну Європу, але це незбагненно для кочівників-бедуїнів.

14 Деякі автори, зокрема і М.Брайчевський, пишуть,' що "письмові джерела взагалі не містять ніяких повідомлень про торгівлю римлян з Причорномор'ям..." [13, с.240], хоч і вважають, що така торгівля насправді була. Чи не дивина? Дуже розвинена, виявлена багаточисельними знахідками римських монет та виробів ремісників, торгівля черняхівців з римлянами не засвідчена документами тієї доби, а торгівля немов би кочових гунів з римлянами, не виявлена в археологічних джерелах, засвідчена кількома договорами-документами. Це є прикладом того, як хибна, нічим не підкріплена концепція — "гуни — кочові азійські орди" — шкодить історичній науці. Але якщо відкинемо цю "концепцію"' і приймемо цілком природньо, що гуни — синонім антам-черняхівцям, то все стає на свої місця: торгівля між ними та римлянами виявлена археологічне і засвідчена письмово. Вона мала бути значною й приносити чималі вигоди нашим предкам, в протилежному разі вони не включали б торгові статті в ті договори мирної угоди. Те ж саме було в часи Руси, на 5 століть пізніше, коли русини вимагали рівноправної торгівлі з Візантією.

15Римська лівра становить 327,5 г. Щоб у читача було уявлення про величину данини, яку вимагали скіфи, наведу кілька прикладів.

Державний службовець дуже високого рангу при Візантійському імператорському дворі отримував таку платню, що за рік міг зібрати більше 10000 (десять тисяч) діврів золота, свідчить Прокопій Кесарійський [24, ТІ, 24.31]; перський шах Хосров 540 р. за 1000 ліврів золота зобов'язувався не брати приступом і відійти від сильно укріпленого міста-фортеці Антіохії [24, ВП, II, 8.4]; на підготовку військової експедиції проти вандалів у Північну Африку 468 р., яка зазнала краху, імператор Лев витратив 130000 (сто тридцять тисяч!) ліврів золота [24, ВВ, 1,6.2].

Таким чином, сума 700-1000 ліврів золота для державної скарбниці Візантії була мізерною.

16Мама — високоповажний скіф, очевидно, син ватажка, раніше зі своїм загоном перейшов на бік римлян; Атакам — гун (гот, тюрк?), раніше втік від переслідування князя Руя.

17У наш час, коли влада не лише сприяє, а прямо таки виштовхує своїх громадян за кордон, дії Аттила здаються дикими і незрозумілими. Але, погодьтеся, обстановка в Руси-Україні, яку зараз створила кримінальна "адміністрація" в економіці, сільскому господарстві, освіті, охороні здоров'я та інших важливих життєзабезпечуючих галузях суспільства, не є нормальною. Отже, не можемо вважати нормальною (але можна вважати злочинною) і її "діяльність" в ідеологічній та еміграційній політиці.

Ще не встигли наші діти опанувати рідну мову, як з другого класу їх в обов'язковому порядку змушують вивчати іноземну мову, чого і близько немає в західноєвропейських країнах, на які немов би нам треба рівнятися. В той же час ніякого піклування, всупереч Конституції (!), ні в навчальних установах, ні взагалі будь-де про державну мову. У такий спосіб державні злочинці з Міністерства освіти (чи затемнення?) прищеплюють громадянам думку, що знання державної мови є не обов'язковим, а дітям створюються всі умови для якнашвидшого виїзду за кордон, там треба знати (і добре знати, бо на роботу не візьмуть) їхню мову.

На противагу нашій сучасній владі, Аттило збав про свій народ, особливо про збереження в чистоті моральних засад. Адже перебіжчики до римлян переймали чужі звичаї та чужу віру, відмовляючись від віри та звичаїв предків. В очах тодішнього суспільства такі особи були не просто зрадниками, але особливо небезпечними злочинцями, що заслуговували найсуворішої кари.

Послаблення у цій справі приводило до морального розкладу частини, нехай і незначної, народу через укорінення чужої віри та чужих звичаїв, внутрішньої, часто кривавої боротьби, внаслідок чого народ ставав легкою здобиччю ворогів. Таких прикладів в історії скільки завгодно, нагадаю два.

Прийняття юдаїзму правлячою верхівкою хозарів привело до довготривалої та виснажливої громадянської війни, внаслідок чого сильно ослаблена Хозарія врешті була зруйнована.

Насадження Володимиром Святославичем християнства привело до великих смут в Руси та незчисленних жертв серед народу, якого силою змушували відмовлятися від споконвічної віри предків, прийняти чужу ідеологію та незрозумілу віру, в рамках якої вільний народ став отарою рабів, а князь — не першим серед рівних, а непомильним намісником Бога. Це сприяло не консолідації суспільства, а його розшаруванню, моральному розкладу та деградації, що прискорило занепад Руси. Суспільства, які послідовно захищають свої звичаї та віру, незрівнянно стійкіші й сильніші від тих, що не здатні опиратися ідеологічній навалі прихованих ворогів або їхніх агентів.

Окрім наведених Пріском, історії відомі інші випадки безжального винищення відступників-перекинчиків. Два з них наводить Геродот [14, 76-80]:

"До чужих звичаїв мають [скіфи] велику відразу... Це показала пригода з Анахарсісом, а потім зі Скілом. Анахарсіс бачив багато країн і показав себе мудрою людиною. Коли він повертався до Скитії й плив через Геллеспонт [Дарданелли], пристав до Кизика [місто в Малій Азі'І]. Там саме застав святкову відправу на честь Матері Богів [Кібелли, що була шанована в Малій Азі'І]. Анахарсіс дав обітницю Матері, що як цілий і здоровий вернеться до свого краю, запровадить таку саму нічну відправу, яку бачив у кизикійців. Як, отже, лише повернувся до Скити, приїхав у так звану Лісисту [Гілея, великий ліс, що ріс на лівобережжі Дніпра біля його гирла, зараз відсутній]. Отже, Анахарсіс... зараз влаштував свято богині, а сам узяв барабан і начіпляв на себе образків. Але хтось із скіфів побачив, як він це робить, і доніс цареві Савлію. Цар сам прибув на місце, і як побачив, що Анахарсіс таке робить, стрілив і вбив його. Та й нині, як хтось запитає про Анахарсіса, то скіфи кажуть, що не знають його, бо він покинув свій край, поїхав до Греції й набрався чужих звичаїв... Анахарсіс [був царського роду і] вбив його рідний брат".

Скіл же взагалі був скіфським царем від матері гречанки, що навчила його грецької мови та письма. Хоч він і панував над скіфами, але не вподобав їхнього способу життя, бо вихований був на грецьких звичаях. В грецькому місті борисфенітів він побудував гарний та великий дім й узяв собі звідти дружину, часто там бував, залишаючи напризволяще військо та державні справи, вбирався у грецький одяг й присвятив себе богові вина Вакху. "А скіфи насміхалися з греків за поклоніння Вакхові. Вони кажуть, що не годиться вишуковувати собі такого бога, що наказує людям шаленіти". Та хтось із греків розповів скіфам, що їхній цар також шаленіє. Тоді вони обрали собі царем його брата Оксамасада, а той наказав вбити Скіла. "Так скіфи тримаються своїх звичаїв, а хто приймає чужі, то його так карають", закінчує Геродот ці дві оповіді.

Варто було б і нам так само винагороджувати хоча б тих, хто, використовуючи владу та засоби інформації, вперто і планомірно нав'язує нам розпусту, збоченство, насильство, жорстокість та інші надбання юдаїзму.

18Сорогси — одне з числа гунських, тобто кочових причорноморських племен, повинно бути співставлено із сарагурами. Це п'яте угро-фінське плем'я, яке називає Пріск, і з усіма скіфи ведуть війну, бо всі вони намагаються звільнитися від їхньої залежности. Аби скіфи справді належали до угро-фінів, то не ворогували б із своїми родичами, а об'єднувались з ними проти спільних ворогів: готів, аланів, слов'ян, римлян, бо вдача цих народів та тюрок-кочовиків різко відмінні. Відомо, що чвари між племенами одного народу настільки його послабляють, що він не здатний до відсічі навіть зовнішньої навали, де там вже завойовувати інші народи. "Гуни" ж успішно воювали з усіма оточуючими їх сильними народами.

Цікаво також, що Пріск пише у множині "взялися за підкорення інших народів, що жили у Скіфії". Але на цей час у Скіфії залишились лише слов'яни та кочові тюркські племена, частина з яких допомагала "гунам" у війні з аланами та готами в кінці IV ст., інші, можливо, підійшли з-за Волги: адже готи пішли далеко на захід, алани були розсіяні (одні змандрували на захід, інші злилися з "гунами", треті принишкли на Північному Кавказі). Немає ніяких свідчень, щоб гуни підкоряли антів, тобто, самі себе, залишається єдине: наші предки анти взялися за підкорення кочових тюркських племен, які прагнули свободи.

Тюркських племен було багато і вони не могли об'єднатися проти спільного ворога — антів-праукраїнців ("скіфів"). Тут і справді підтверджується характеристика, яку дав кочовикам А.Марцелін: "не знають вони над собою суворої царської влади" [5,31.2.7].

19Цей уривок відсутній в перекладі Г.Дестуніса, очевидно, він про нього не знав. Уривок є в перекладі В.Латишева. Я пронумерував його числом 2, так зручніше, отже, наступна нумерація Г.Дестуніса та В.Латишева уривків Пріска тепер зміщується.

20Наїсс (сучасний Ніш) — значне місто у Верхній Мезії на річці Нішаві, що впадає в Південну Мораву, Іллірійська префектура.

21Назва річки спотворена. Річка, на якій знаходився Наїсс (сучасний Ніш), зараз називається Нішава.

22Прекрасний опис того, як "гуни" брали фортецю за допомогою найсучасніших облогових знарядь. Очевидно, так само вони брали і фортеці Боспорського царства на початку 370-х років. Але для цього треба було мати значний військовий досвід і майстерність землеробів для виготовлення таких облогових машин.

Цікаво порівняти описаний Пріском спосіб ведення облоги міста Наїсса нашими предками та ведення облоги германським військом вандалів у Північній Африці. Події відбувалися майже в один і той самий час і з тим самим противником — Східно-Римською (Візантійською) імперією. Ось як воювали і брали міста вандали: "Вони не везли із собою ніяких облогових знарядь і не мали ні найменшого уявлення про мистецтво війни. Тому ми можемо припустити, що в дійсности вони час від часу застосовували певні військові хитрощі, як повідомляє єпископ пізньовандальського періоду Віктор із Віти: вони збирали населення околиць і гнали його на міста, щоб просуватися'під прикриттям цього живого щита або ж отруїти місцевість трупами цих людей. Подібний спосіб дій засвідчений пізніше у монголів Чінгіз-хана" [15, с.61].

Порівнюючи це з веденням облоги міста "гунами", можна прийти до цілком однозначного висновку: за станом технічного розвитку того часу "гуни" знаходились на рівні з римлянами й значно вище від вандалів, які були на рівні кочових азійських орд монголів Чінгіз-хана.

Безумовно, спілкуючись з римлянами, наші предки чомусь у них навчились і щось перейняли, а можливо й вдосконалили, але перейняти найсучаснішу технологію як у наш час, так і тоді, може лише суспільство, що має високий ступінь розвитку й готове до цього. Про кочовиків тут і мови бути не може.

23 Г.Дестуніс перекладає "обшукав царські комори", пояснюючи це тим, що хоча грецьке слово е^кси означає також гробниці, але зв'язок мови не допускає тут такого значення. Я спочатку було з ним погодився. Але насправді це ще більше не в'яжеться зі смислом і наступними подіями. Єпископ Марга, звичайно, нічого не грабував, в протилежному разі він би до "гунів" не тікав (див.далі). Аби грецьке слово етносі означало коморі, то вони охоронялися б і, щоб їх пограбувати, треба було застосувати силу проти охорони, могли бути й жертви, в чому "гуни" єпископа не звинувачували. Але якщо це були гробниці, то вони, звичайно, не охоронялись, могли бути реально пограбованими, гуни запідозрили християн, а звернули на єпископа як найвищого представника християн в Маргській окрузі. Царські гробниці напевно були давні, там були поховані члени якоїсь племінної верхівки скіфів, сарматів чи аланів, які опинилися тут задовго до описуваних Пріском подій. Аби гуни були азійськими зайдами, то дозвольте запитати, чого б ради вони турбувалися про збереження чужих гробниць? Інша справа, коли "гуни" вважали себе спадкоємцями тих давніх скіфів, що залишили після себе якісь гробниці, тоді їхня турбота про них могла видаватися правдоподібною.

24Вінімацій — давнє місто на березі Дунаю між двома його притоками, Млавою та Пеком (чи Іпеком).

25 Ratiaria — значне місто у Верхній Мезії на правому березі Дунаю, римська прикордонна фортеця та стоянка дунайського флоту, центр области Оасіа Ирепзіз, локалізується на місці сучасного селища Арчер у Болгарії.

Це те страшне спустошення Ілліріка та Фракії, під час якого були взяті, за словами Феофана, всі міста та фортеці цих провінцій, окрім Адріанополя та Іраклія (інш.Перінфа).

26Сенатор був консулом 436 р. Валезій вважає, що його посольство, правдоподібно, мало місце раніше Херсонеської битви, див.наст.уривок.

27Одісса — давньогрецька колонія на місці сучасної Варни, заснована мілетцями.

28Херсонес Франкійський, що знаходився на західному березі Руського моря на півострові між Дарданеллами та Сарською затокою. Перед Херсонеською битвою "сталося нове руйнування на сході, спустошено уннами не менше 70 міст, бо' із заходу не надходило ніякої допомоги". Аттило доходив немов би аж до Фермопіл.

29Анатолій Флавій — відомий державний діяч Східної Римської імперії першої половини V ст., консул 440 р. Брав участь у засіданнях Халкідонського собору 451 р. як старший із сановників, що представляли імператора. Двічі очолював посольство до Аттила. Був головнокомандувачем римської армії на сході. Цікаво порівняти його посольство до гунів з його ж посольством до персів 441 р. в описі Прокопія Кесарійського:"... на землю римлян з великим військом вдерся персидський цар Вараран (насправді в цей час шахом Персії був вже його син Йєздігерд II (438-457 рр.) — зауваження перекладача та коментатора Прокопія А.Чекалової). Але він не завдав їй ніякої шкоди і, нічого не вдіявши, повернув у свою країну з такої причини. Василевс (імператор) Феодосій відправив у той час до персів послом стратига Сходу Анатолія, причому без будь-якого супроводу. Опинившись поблизу мідійського війська, Анатолій зіскочив з коня і пішки попрямував до Варарана. Коли Вараран побачив його, то спитав у своїх наближених, хто це до нього підходить. Ті йому відповіли: "Римський полководець". Вражений винятковістю виявленої йому почести, цар повернув коня і відправився назад, а за ним послідували всі пе^рси. Опинившись на рідних землях, він дуже прихильно прийняв посла і згодився на такі мирні умови, яких хотів Анатолій, з тим одначе, щоб ні одна із сторін не будувала у себе нових фортець поблизу границь" [24, с.11].

30Майже стільки, а саме 2000 ліврів, зобов'язався щорічно платити готам імператор Леонт, 26 років пізніше від цієї події.

31Асимунт імовірно є те саме місто, що в інших авторів названо Апзато, Агіазато. Очевидно знаходилось на сучасній Осмі, що спадає в Дунай поблизу Нікополя, бо навіть назви — Асимунт та Осма — схожі.

32Очевидно, у війні скіфи дотримувались певних правил, за якими військовополоненими могли бути особи, захоплені під час бойових дій, але не мирні жителі. І в цьому відношенні їхня поведінка різко відрізняється від поведінки монголів та тюрків-кочовиків, що приходили з Азії, бо останні вважали військовою здобиччю та своєю власністю все, що знаходилось на захоплених ними- теренах.

33Едікон — гот(?), охоронець Аттила; Орест — наближений Аттила та його писар, прозваний "римлянином". Після смерти Аттила перейшов до римлян, за допомогою своїх зв'язків досяг звання патриція. В 475 р. повстав проти імператора Західної імперії Непота і посадив свого сина Ромула на престол. Це був останній Західноримський імператор Ромул-Августул.

34 В IV та V ст. Пеонією чи Паннонією грецькі письменники називали области між Савою та Дравою, останньою рікою вона відокремлювалась від провінції Норіка.

35Розташування м.Нова Фракія невідоме.

36"На основі цього повідомлення можна провести межу між державою Аттили та Східною імперією приблизно на 150-200 км південніше Дунаю між Моравою (Маргом) та Янтрою.

37Сардіка (фракійська назва міста — Тріадіца) — сучасна Софія. Зверніть .увагу: не зважаючи на всесилля Аттила, він сам пропонує поступку і готовий піти назустріч візантійській стороні, що свідчить про його скромність та непихатість.

38Хрисафій — євнух при дворі Феодосія II, на прізвисько Тгита, мав великий вплив на державні справи. Він робив з Феодосієм II все, що йому було заманеться. Від Константинопольського патріарха Флавіана він вимагав хабаря за призначення того на патріаршу кафедру; імператрицю Євдокію намагався поставити діаконом; 441 р. скликав Ефеський собор, на якому по суду відданих йому людей закатував декілька осіб, серед них і патріарха Флавіана (ГДестуніс).

39Марціалій був magister officiorum — щось на зразок начальника канцелярії імператора, але із значно більшими повноваженнями. Під його керівництвом були вояки охорони імператора, придворні факельщики, чотири канцелярії, церемоніймейстерська частина, обласні ревізори, перекладачі.

40Це зауваження свідчить, що Аттило та його предки були спадкоємцями (можливо і не кровними, але традиційними) колишніх володарів Скіфії. Римський імператор знав про справжнє походження "гунів", і якби Аттило з його родом були азійськими зайдами, то він би не посилався на "інших володарів Скіфії", це не мало б смислу.

Що ж стосується вимоги Аттила направляти до нього послами сановників найвищого рангу, то вона була не наслідком його самодурства, а повинна була підкреслювати значимість того, до кого вони йшли. Хоча цього і не було при інших володарях Скіфії, але їм ні греки, ні римляни і данину не давали. У такий спосіб Аттило хотів підвищити міжнародний авторитет і статус своєї держави. Адже до персів послами римляни неодмінно направляли сановників високого рангу, див. коментар 29, і про це "гуни" знали.

41Онигісій — впливовий придворний Аттила, брат Скотта, придворного та посла скіфів в Константинополь 447 р. Ім'я "Онигісій" дуже близьке до нашого Онисія і має, очевидно, слов'янське походження.

42Агінтей — римлянин, відомий лише в якости особи, що виконувала зазначену у тексті посаду magister militum per IIIyricum.

43Римляни порушували умови мирної угоди й Атгилу треба було переправити своє військо через Істр, перше ніж оголосити війну. Адже зі стратегічної точки зору оголошувати війну, тримаючи війська за широким і повноводним Істром, було б нерозумно, римляни заважали б переправлятися, а таке затягування часу було не на користь антам. Отже, треба було вигадати якусь зачіпку. Вигадали саму просту: військові загони переправляються для полювання. Римляни бачили, до чого йдеться, але оголошувати війну, чи військовий стан, чи взагалі готуватися до війни боялись, щоб не провокувати, зважаючи на силу антських ("гунських") військ. Виявляється, і така маленька хитрість є підставою для наших гунологів, щоб побачити в Аттилі азіата: "він [Пріск] передає факт, що характеризує азіата", коментує Г.Дестуніс. Яка ж підстава? Виявляється; "Баязид [турецький султан] майже тисячу років пізніше вступає у Фокіду під виглядом, що Фокейський (Салонський) архирей запросив його у свою єпархію на полювання, а насправді — підкорив той край". В 1939 р. фашисти та комуністи поділили Європу, але комуністи захопили "належну" їм частину — Прибалтику, Західну Україну та Західну Білорусь, — проговоривши невелику хитрість: вони, мовляв, беруть ці країни, щоб захистити їх від фашистів, які на Ці землі і не претендували. То можливо, що і московські комуністи — кочові азіати? А французький історик XIX ст.Т'єррі, який невелику сукупність відомих нам про Аттила фактів зумів розмазати на два томи (!) просторікує про зближення полювання та війни у кочівників, але не побачив загальновідомого факту і стверджував, що Аттило готувався захопити Паннонію, яка була йому вже віддана західноримським полководцем Аецієм майже 10 років тому! Отак, не науковою логікою, а штучним поєднанням ніяк не пов'язаних між собою подій притягується за вуха легенда про азійсько-кочове походження "гунів".

44До цього відтинку шляху візантійського посольства до столиці "гунів" Г.Дестуніс дає такий коментар: "Дорога із Наїсса до місцезнаходження Аттила лежала не на північний захід, як стверджує А.Т'єррі (т.1,с.78), а на північний схід, як справедливо зауважує Венелін. Випишемо і розглянемо його докази: "...від Нісси вони (посольство) взяли направо, тобто на північний схід через Нішські гори по найближчій дорозі до Дунаю [Істра], через який переправились в Малу теперішню Валахію". Напрямок шляху візантійської місії позначено ним вірно, чому ми й наведемо його головні докази з нашими доповненнями. Перший доказ: "вони не довго були в дорозі від Нісси до Дунаю, що не могло бути, аби вони їхали прямо до Белграда". Зауваження Венеліна правдиве. Справді, тільки-но вони вийшли із Нішського округу, як їхня дорога, за словами Пріска, стала надзвичайно звивистою: це, очевидно, та місцевість, яка на карті Кіперта має назву Вратанниця-планина. Там зустріли вони ранок. Пройшовши цей лабіринт, вийшли вони, звичайно, в ту багнисту долину, яка передує Відину. Між Наїссом та Відином (на Дунаї) вважається 96 км.; від границі тодішнього Нішського округу ще менше; тому не складно було посольству, яке їхало верхи, зробити цей перехід за дві доби. Другий доказ Венеліна: "Якби їхали від Нісси прямо на північ, то Пріск згадав би про річку Мораву, з якою повинні були часто зустрічатись". Ми додамо, що від Ніша до Белграда 224 км., то очевидно, що цю дорогу місія навряд чи могла пройти за дві доби". Далі Г.Дестуніс, опираючись на Венеліна, доводить, що посольство їхало у східну Угорщину (сучасну). Але якби так, то їм треба було б їхати не до Відина, а на Белград. Не зважаючи' на це, докази Венеліна, які опираються на повідомлення Пріска, були прогресом на той час, коли вважалось, що з Нісса посольство пішло на північний захід, тобто, до Белграда. Далі ми повернемось до напрямку дороги посольства. Столиця (центр) "гунів" не міг бути в східній Угорщині й з інших, політичних та господарчих, міркувань, а саме: вважати, що гуни, аби вони справді були кочовики, помандрували прямо в Східну Угорщину й залишили ідеальні для кочування причорноморські степи, без особливої на те підстави, несерйозно. Адже в Припонтиді було достатньо харчу для коней та худоби, вони були ні для кого недоступні, але самі могли робити набіги як на схід, так і на захід. Отже, прихильники кочового становища гунів повинні ще й довести, чому вони залишили причорноморські степи.

453ахідні перекладачі та коментарі Пріска (Кантоклар, Пзо, Т'єррі) спотворюють текст, щоб представити гунів у неприглядному, дикому вигляді, змушують їх говорити з послами зверхньо і грубо. "Цієї вихватки немає у Пріска, що був присутній при розмові", зауважує Г.Дестуніс. І далі пише, що "...ні гунські вельможі, ні сам Аттило ні в якому разі не втрачали поваги до посла, що Аттило лаяв одного Вігілу (див.нижче), драгомана посольства, бо знав про його участь у змові на своє життя".

463вичайно, дивно, що гуни могли узнати про накази, які були дані Максиміну, але вони не були такими, щоб про них ніхто не міг дізнатися. В той час про політичні справи говорили на державній раді та в сенаті, а не в кабінеті правителя, як ведеться в Європі зараз. Внаслідок цього дані Максиміну накази могли стати відомі хитрому Аттилу, який мав у Константинополі таємних агентів. — Зауваження Г.Дестуніса.

41Рустицій — римлянин, родом з Мезії, колись був в полоні у скіфів.

42Цього італіота (тобто, уродженця Італії) не треба плутати з іншим Констанціем, уродженцем Галлії, який також був присланий Аецієм до Аттила для виконання секретарських обов'язків, див.далі.

49Пріск подає як свою заслугу прийняття посольства Аттилом. Насправді, зважаючи на змову проти нього, навряд чи Аттило просто так відправив би посольство назад, він грав, і в цій грі Пріск неусвідомлено йому сприяв.

50Прихильники азійсько-кочового походження гунів намагаються використати будь-яку зачіпку, щоб довести їхнє тюркське чи монгольське походження. Давайте ж і ми порівняємо поведінку Аттила при прийомі візантійського посольства, у складі якого був змовник замаху на його життя, з поведінкою справжніх кочових азіатів. Аттило сердився, можливо, й кричав, але не на посольство, а на злочинця, що цілком зрозуміло й виправдано. В цілому ж його ставлення до посольства стримане, лагідне й доброзичливе, він визнає й послуговується нормами тогочасних міжнародних звичаїв, що характеризує Аттила як людину цивілізовану, гуманну й великодушну. Так, як Аттило, міг поступати Великий Князь Святослав Завойовник, який виступаючи у похід, попереджав: "Іду на Ви". У випадку, подібному до описаного Пріском, відповідь хаканів тюркських орд була б однозначною й рішучою: все посольство було б жорстоко винищене до ноги. Тюрки могли вбивати послів і без особливої причини. Так, на початку VII ст. аварський хакан вбив антського князя Мезамира, коли той приїхав до нього на переговори. Близько 1245 р. чернігівського князя Михайла Всеволодовича через відмову виконати деякі принизливі вимоги вбили перед шатром справді азійського монгольського хана Батия. Та що там тюрки! В кінці IV ст. готський князьок Вінітарій, після поразки у війні, запросивши антського князя Божа разом з синами та вельможами на бенкет для переговорів, підступно схопив і розіп'яв їх. Порівнюючи це з поведінкою Аттила, можемо без вагань заявити, що він переважав тодішніх керівників народів та племен не лише у військовій справі, а й у ставленні до ворогів та людей взагалі. Всі ж західні дослідники, ігноруючи повідомлення Пріска, змальовують Аттила жорстоким та бездушним тираном.

510лена Скржинська стосовно акацирів чи акатзирів пише [3, с.217]: "Плем'я акацирів Йордан називає "наймогутнішим", "найсильнішим" і визначає його як неземлеробське, що займається скотарством та полюванням... Пріск писав про акацирів на сто років раніше... вони тоді жили в припонтійських областях і ходили через Каспійські ворота у Кавказькому гірському хребті війною на персів. Судячи по тому, що ряду акацирських князьків імператор Феодосій II... регулярно посилав "дари", акацири були сильним плем'ям, союз з якими для імперії був бажаним. Прокопій [Кесарійський] не називає в своїх творах племені акацирів, але говорить, що в припонтійських степах жили гуни "кімерійські", які в той час називалися утігурами.

Отже, Аттило підпорядковує ще одне, шосте числом, тюрське плем'я (очевидно, пізніших хозар: акацири - ак-хазири — білі хозари), яке було "найсильнішим" та "наймогутнішим", очевидно, з усіх тамтешніх тюркських племен. Пізніше саме воно, як найсильніше, об'єднує інші тюркські племена в хозарську державу. Аби Аттило був тюрком, то неодмінно повинен був бути ватажком якогось тюркського племені, не міг же він бути "просто вождем", таких порядків у той час не було. Але плем'я Аттила не було найсильнішим, бо такими були акацири. Виходить так, що рідне Аттилу слабке'тюркське плем'я підкоряло сильніші, до того ж багато. Це може бути на папері та в головах "гунологів", але не в реальному житті. Саме тому, що плем'я акацирів було багаточисельним, керівництво ним Аттила не довіряє місцевому князьку, а посилає свого сина, так певніше.

52Курідах — відомий лише за цим текстом.

53Так перекладає В.Латишев і пояснює відносно Ескама: "ближче невідомий гун". Що ж стосується Дестуніса, то він перекладає "з дочкою Ескамою", пояснюючи це тим, що іноземні власні імена, які закінчуються на "ам" і перейшли в грецьку мову, не відмінюються, тому ми, мовляв, і не знаємо, якого відмінку "ескам", знахідного чи родового, тобто, чи хотів Аттило одружитися з дочкою Ескама, чи з власною: "Наступні слова Пріска "за скіфським звичаєм" змушують деяких думати, що Ескам була дочкою Аттила: Монтеск'є, який дає цьому місцю таке пояснення, обґрунтовує на ньому положення, що у татар дозволено одружуватись з власними дочками". Те ж саме твердить німець Нейман: "щоб одружитися зі своєю дочкою Ескамою; тому що у гунів було заведено... не яких хочеш жінок брати, але ошлюблюватись з найближчими кровними родичами". Звідки все це, адже не доведено, що гуни були татарами?", справедливо запитує Дестуніс, але в своєму перекладі все ж таки залишив "з дочкою Ескамою", що є, безумовно, впливом західних перекладачів та тлумачів Пріска. Таким чином, Нейман та Монтеск'є не сумніваються, що гуни були татарами, і на підставі тексту Пріска доводять, що вони можуть одружуватись з власними дочками.

На запитання Дестуніса "звідки все це?" можна дати таку, найближчу до істини, відповідь. Відомо, що кожен судить про інших в міру своєї зіпсованости. В західноєвропейців, зокрема, німців та французів, не лише в ті далекі часи, але навіть в наш час, не є дивиною, коли шлюб беруть між собою двоюрідні брати та сестри (кузени), дядьки з племінницями, тітки з племінниками. Таке, властиве лише худобі, скотство є звичайнісіньким кровозмішенням. Християни почитають святою книгу, в якій батько (Лот) не лише вступає в статтеві стосунки з двома своїми доньками, але й плодить зними дітей. Отже, немає нічого дивного, коли подібні, притаманні тваринам, звичаї їхні носії переносять на людей і смакують з особливим задоволенням. Оскільки не доведено, що гуни Пріска були татарами, але доведено, зокрема тим же текстом Пріска, що вони були землеробами-антами, до "глибоко наукових" розпатякувань Монтеск'є та Неймана можна застосувати українську приповідку: в огороді бузина, а в Парижі (чи в Берліні) дядько.

Що ж стосується слов'ян, якими безумовно були і "гуни" Пріска, то шлюби не лише у другому, але навіть у третьому коліні (троюрідні брати та сестри) заборонені, а до шлюбів у четвертому коліні суспільство ставиться з певними застереженнями. Це свідчить, що слов'янська (в основі землеробська праукраїнська) культура надзвичайно давня, складалася тисячоліттями і закріпилася, стала традиційною ще тоді, коли кельти та германці спарювались зі своїми найближчими родичами, як птахи або вільні звірі в степах.

Що ж стосується зауваження "за скіфським звичаєм", то воно лише означає, що не за кельтським, германським чи яким-небудь іншим, бо кожен народ має свої звичаї. Вираз "за скіфським звичаєм" неоднозначний. Він може означати багатожонство, яке у той час було у наших предків, як і майже у всіх народів, або певний обряд при вступі до шлюбу. Якщо західноєвропейські дослідники хочуть побачити цей звичай, нехай приїдуть подивитися весілля в українське село.

Ще одне зауваження. І коли це таке бувало, щоб тюркські хакани їздили в провінції свататися чи одружуватися зі своїми підданими? Дружин їм, як баранів, привозили в їхні палаци чи до їхньої орди. А в українців є і був такий, звичай, щоб весілля відбувалося в домі нареченої, отже, наречений сам зобов'язаний був їхати до неї. Пріск засвідчив, що цього звичаю дотримувались навіть всесильні правителі антів.

54О Пріск, Пріск! Мало того, що не привів назви жодного "гунського" поселення — не міг написати назви річок по-людському, тобто, по-слов'янському, як нижче написав "медос" та "камос" — (втім не виключено, що назви деяких річок зіпсували переписувачі його твору). А між тим. аби вдалося ті річки ототожнити із сучасними назвами, була б незаперечне вирішена проблема, куди ж рухалося візантійське посольство і де знаходилась столиця Аттила.

Прихильники тюркського походження гунів (а на підтвердження цієї гіпотези Пріск не дає жодного доказу) вважають, що столиця Аттила була десь вУгорщині, отже, від Відина на Дунаї посольство мусило б рухатись на захід та північний захід. Але Пріск раніше говорив, що посольство рухалось "в північну частину країни", тобто це був не напрямок руху якогось певного дня, а загальний напрямок руху. Отже, підемо за Пріском, а ототожнення назв приведених ним річок та місцевости, по якій рухалось посольство, проведемо за допомогою Григорія Василенка [16, с.13,14]:

"При дослідженні місця знаходження столиці гунів ми будемо дотримуватись тієї ж схеми, яку прийняв О.Вельтман, з тим, щоб уточнити деталі, зокрема, назви річок, через які переправлялося посольство, їх три. При уважному спостереженні легко помітити, що назви другої і третьої річок попсовані переписувачами книг. На географічній карті таких назв не було. Але до цього часу побутує впевненість, що вони ототожнюються з Тисою і Темешем — лівими притоками Дунаю.

На нашу думку, Дрікку (Дрекон) варто ототожнювати з сьогоднішнім Арджешем. Оскільки ця назва складається з двох слів, то в побуті заради зручности перевагу надавали вживанню короткої форми, називаючи тільки другу частину в назві річки — "джеш". Вона утворилася від давньої форми "дрег", ще один варіант назви Дрікка, яку подає Пріск. Корінь "дреґ1 внаслідок чергування приголосних набув сучасної форми "джеш" (дрег-дреш-джеш), яка закріпилася в назві Арджеш. Наявність спільного кореня в давній і сучасній назвах усуває сумніви відносно того, яку річку треба називати Дріккою.

Перша ж частина в назві річки "ар" утворилася від давнього "vаr". Це слово передає поняття "річка". За початковою формою назва річки була "вар Дреґ. Пізніше від їх злиття утворилася форма Арджеш. П.Шафарик відмічає, що "ор(ар)" в значенні "річка" вживали сарматські і тюркські племена (Славянские древности —т.І.—Кн.2, с.79; Кн.З, с.214).

Підтвердженням достовірнос.ти наших міркувань про подорож посла Максиміна в Придніпров'я служить повідомлення Пріска про повторне відвідання візантійським посольством Скіфії роком пізніше [див.уривок 13-й]. З його оповідання видно, що після невдалого посольства Максиміна 448 р. імператор Феодосій II в 449 р. направив послами до Аттила патриціїв Анатолія і Нома. Візантійські посланники їхали тим же шляхом, яким їхав Максимін. "Анатолій і Ном, переправившись через Істр, поїхали до річки Дрегкон і вступили у скіфську землю". Арджеш у нижній течії, в місці переправи, широкий і багатоводний, бо в нього зі схилів Південних Карпат вливається багато притоків. Тому і у Пріска був привід назвати його великою річкою.

Нарешті, досить подивитися на фізичну карту сучасної Румунії, щоб переконатися: дорога на захід північніше Дунаю до Тиси, лежить через Південні Карпати, а на схід — рівною долиною, що і відмітив Пріск. Про дорогу ж в горах він не повідомляв.

55Ця інформація є надзвичайно цінною для тих, хто пише історію, послуговуючись логікою та науковим аналізом, а не лише "концепціями". Продукти харчування та напої, отже й вирощувані на тій землі злаки та система господарювання, куди прийшло посольство, змінилися. Це означає, що воно потрапило в іншу кліматичну зону. Аби посольство після переправи через Істр біля Відина йшло в Паннонію, то воно залишилося б в тій самій природньо-кліматичній зоні й продукти харчування були б тими самими.

Як пишуть багаточисельні дослідники черняхівської культури антів, у той час головними злаками наших предків були просо та ячмінь (див. роботу 5, 6-ий розділ). Та й виноград у нас росте гірше, ніж у Валахії та Паннонії. Що вирощувало, виготовляло та споживало місцеве населення, те видавалося і для харчування посольству: замість пшениці — просо (можливо, обдерте просо-пшоно), а замість вина — мед, тобто медовуху, яка довгий час була мало не національним нашим напоєм. Не знаючи, як перекласти слово "мед" (в смислі напою; згадайте слова пісні: "мед, пиво пили") на грецьку мову, Пріск надає йому грецького звучання "медос". Це слово, яке у нас позначає також солодкий продукт бджільництва, в багатьох індоєвропейських мовах має подібне звучання: в готській тіїір, в латинській теї. Але греком Пріском воно вжите у формі, яка має сі ме слов'янське звучання, що не змінилося до сьогоднішнього дня.

До Пріскового слова "мед" В.Латишев робить таке зауваження: "Цей факт повинен бути вказівкою на те, що в числі гунських (очевидно, тюркських — А.К.), без сумніву, були і слов'янські племена". Але який факт є вказівкою, що там були тюркські племена? Я не знайшов жодного, окрім того, що анти (вибачте скіфи-гуни) підкоряли й ганяли їх по всій Припонтиді.

56Ще одне цікаве слов'янське слово. Це для нас. Але у германців своя "логіка". Ось що пише Дестуніс: "Нейман... повертається до старої здогадки "чи не вчулося Пріску? Відомо, що монголи та калмики кумисом називають кобиляче молоко". Кобиляче молоко з ячменю!", — вигукує Дестуніс. Германські історики не бачать різниці не лише між кумисом та камосом, але й між кобилою та ячменем, де вже їм розрізняти між монголами та слов'янами! І чому тільки вчать вони своїх студентів? Врешті, нехай їхня "вченість" залишається при них. Але читач вже зрозумів: були такі мудрагелії, які в камосі з ячменю побачили кобилячий кумис. Не знаю, чи дотримуються і сучасні германські, та й взагалі західноєвропейські історики тієї ж думки, але багато наших вчених (Венелін, Вельтман, Дестуніс, Латишев) вважали, що камос з ячменю — то квас. Безумовно, наші предки пили квас та різні подібні напої, але робили їх не з ячменю. Квас як питво заміняє воду, і пили його, звичайно, всі, що були в посольстві. В цьому не могло бути нічого незвичайного. Але членам посольства замість вина видавали хмільний напій — мед (медовуху), а слугам замість вина ж — простіший, але таки ж хмільний напій — камос. Так треба розуміти це місце у Пріска. "Камос" Пріска — це пиво, яке, звичайно, виготовляється з ячменю. Це питання блискуче й, сподіваюсь, назавжди розв'язав Григорій Василенко. Як грецьке "медос" — наш "мед", так "камос" — це "кам". Ось доказ Гр:Василенка: "Слово "кам" вийшло з вжитку в середні віки, його замінило слово "пиво". Збереглося в мовах південних слов'ян" [16, с.15]. Отже, якщо вивчаєш якийсь народ, то треба знати і його мову; коли ж вивчаєш слов'ян — вивчи мову хоча б українську, бо серед слов'янських мов вона займає таке ж місце, як латинська — серед романо-германських [9,17]. Може тоді не будеш плутати кобилу з ячменем.

57Цікаво, що селищем керувала жінка, та ще й дружина члена сім'ї царського роду. Аби Владо, брат Аттила, був тюрком, то він, звичайно, міг брати дружин із середовища підкореного народу, але під час походів чи виконання інших державних справ тримав би під наглядом у своїй орді, а не серед того народу, звідки вона родом. Не роздавали тюрки й уділи своїм дружинам. Та й антські князі того часу не могли віддавати села в управління ні своїм дружинам, ні навіть своїм визначним мужам, бо тоді ще зберігався родо-племінний лад й поселеннями керували свої старійшини (якби у наш час, то сказали б "здійснювалось місцеве самоврядування"). Віддавати ж будь-кому у володіння селище з людьми князь міг лише в тому випадку, аби він був феодалом, а селяни — кріпаками, але до цього тоді ще не дійшло, це сталося пізніше.

Якщо згадати, що Аттило одружився з дочкою не дуже відомого нам скіфа Ескама, й очевидно залишив її у тому ж селищі, бо у столиці мав іншу дружину (див. далі), то Пріск залишив нам повідомлення про цікавий звичай: антські князі хоч і мали багато дружин, але принаймі частина з них знаходилась у тому ж роді-племені, звідки вони були взяті. Пізніші дослідники повідомляють, що у слов'ян жінки були віддані своїм чоловікам, а деякі навіть добровільно супроводжували їхні душі в подорож на той світ [11, с.94].

58Немає сумніву, що посольству були запропоновані не вільні жінки, а рабині, які обслуговували дружину Влада; над вільними жінками ні князь, ні його оточення влади не мали, див. попередню примітку. Зважаючи на прив'язаність слов'янських жінок до своїх чоловіків, вільні слов'янські дівчата мусили бути цнотливими й не могли вступати у статеві стосунки до шлюбу.

59Пріск не подає відстані, що проходило посольство, але інколи вимірює його днями переходів. Якщо прийняти, що в той час за день переходу посольство робило 30-40 км, то семиденний перехід становить приблизно 250 км. І це вже після того, як воно доїхало до названих Пріском трьох річок, очевидно, великих, бо вони його вразили, тому він їх і назвав; перепливло через них, а потім їхало ще невідомо скільки. Загальна довжина дороги, яку пройшло посольство після переправи через Істр біля Відина, не може бути меншою 1000 км, а швидше всього сягає 1,5 тис.км. Про яку столицю в Угорщині тоді може йти мова, як це уявляють собі "концептологи" тюркського походження скіфів, коли від Відина до найпівнічнішого кордону Угорщини не більше 600 км?

60Ромул—тесть Ореста, вищезгадуваного писаря Аттила, посланий до нього римським полководцем Аецієм 448 р.

61Це місто однозначно не індефікується з жодним існуючим зараз населеним пунктом.

62 (Sirmium), на річці Саві, під час імперії головне місто нижньої або другої Паннонії, місцезнаходження єпископа, з імператорським палацом та збройним складом. Його руїни видно поблизу Мітровиці (Г.Дестуніс).

63Від ставки біля Істра Аттило направлявся у свою столицю, тією ж дорогою за ним їхало візантійське посольство. Римське посольство також прямувало у столицю Аттила. Аби вона була в Угорщині, то посольства до столиці під'їжджали б з різних боків: римське — із заходу, а візантійське — з півдня або південного сходу, отже, посольства їхали б назустріч один одному й зустрілися б лише в столиці. Але після зустрічі посольства значну відстань проїхали разом, бо перетнули кілька річок, які поруч не течуть. Це можливо лише у випадку, коли римське посольство їхало на схід, а візантійське — на північний схід.

Отже, приймаючи до уваги повідомлення Пріска, можемо зробити такі висновки стосовно столиці Аттила: розташована в іншій природньо-кліматичній зоні, ніж Валахія чи Паннонія; знаходилась на відстані 1-1,5 тис.км. від Відина в напрямку на північний схід; власне скіфська земля починалася за Дреконом (Арджешем).

Якщо столиця Аттила була в Києві, то за Гр.Василенком посольства зустрілися за 40 км від Сквири, що відстоїть від Києва за 160 км. Але далі Пріск пише, що "у варварів, які населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерев", і якщо це повідомлення треба сприймати всерйоз, то столиця знаходилась десь в степу, південніше Києва.

64В цьому невеликому уривку міститься багато цікавої інформації: в Аттила були палаци в багатьох селищах, кожне з яких могло вважатися столицею; селище не було оточене ні стінами, ні ровами, тобто це була не фортеця; майстерно зроблені палаци свідчать про високу культуру і витончений смак місцевих теслярів. Аби столиця була в Східній Угорщині, як вважає Г.Дестуніс та багато інших дослідників, розташованій в'неспокійному районі бойових дій і сутичок римлян, готів, германців, аланів та й самих скіфів, то вона неодмінно мусила бути фортецею, та ще й потужною. Повідомлення Пріска підтверджує висновки археологів стосовно того, що деякі черняхівські селища були великі за розмірами й не мали захисту у вигляді додаткових споруд навколо них. А порівнявши опис житла тих гунів, про яких писав очевидець Пріск та ерудит Амміан, переконуємось, що то були зовсім різні гуни. Щоб читачеві не витрачати часу на розшук відповідних місць в Амміана, подаю опис житла його гунів: "Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей...". "Без визначеного місця проживання, без дому, без, закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя..." [5, 31.2,4]. Не лише в столиці Аттила, а й під час всієї подорожі візантійське посольство бачило оселі землеробів, в яких воно само вимушене було перебувати, й ніде не зустрічало ні кибиток, ні кочівників.

Виникає природне запитання: коли наші історики в монографіях, підручниках та посібниках для учнів та студентів пишуть про гунів, то яких гунів вони мають на увазі, Амміана чи Пріска? Відповідь однозначна: вони пишуть про гунів Амміана. Отже, або не читали Пріска, що дуже дивно, це одне з небагатьох найдостовірніших джерел, або вважають його фальсифікатором-брехуном. Тоді спростуйте його, матимете велику честь і славу. Ситуація з "гунами" приблизно така, аби германців обізвали калмиками, а потім почали писати про калмиків маючи на увазі германців. Тут, як кажуть, і нечистий ногу зламав би, що воно й до чого? А от плутати, зумисно чи по невігластву, споконвічних землеробів-слов'ян з непогамовними кочівниками — то \ нормально, історична "наука" цього не заперечує, та й німець натякає, що ми монголи.

То можливо, скаже читач, прийшли кочівники-гуни, підкорили слабких та безвільних хліборобів й осіли в їхніх поселеннях. Та й в науковій літературі я зустрічав (на жаль, не пригадую автора) думку, що, мовляв, керівна верхівка гунів осіла, а "прості" їхні співплемінники продовжували вести кочовий спосіб життя. Щось подібне має на увазі й О.Скржинська, коли пише: "Очевидно, вплив слов'ян на культуру гунів був немалим, якщо навіть та убога традиція, яку ми маємо в даному випадку у Пріска та Йордана, донесла до нас два, імовірно, слов'янських в своїй основі, слова, що побутували у гунів: одно з них — "мед" (у Пріска) — вказує на запозичення в царині повсякденного життя, а друге — "страва" (у Йордана) — на якийсь зв'язок у формах похоронного обряду" [З, с.270,271].

Тут треба зробити деякі зауваження: чому "імовірно, слов'янські в своїй основі"? Це слова українські без будь-якого "імовірно"; слово "страва" пов'язане із їжею взагалі, а не обов'язково при поминках. До того ж, слів не два, а три, не треба нехтувати словом "кам" — пиво. А традиція не така вже й убога, якщо, окрім слів, взяти до уваги житло, поселення, спосіб харчування та звичаї пріскових "гунів".

Ще далі пішов А.Нєусихін в рецензії на видання "Сеііса" у перекладі та з коментарями О.Скрижинської: "О.Скрижинська справедливо відзначає вплив слов'ян на культуру гунів... Чи не проявився цей вплив (окрім наведених в замітках запозичень окремих слов'янських слів) і на зміну рівня господарчого розвитку гунів, що поступово перетворювались в осідаючих на землю кочівників, які частково переходили до нижчих форм землеробства?" [З, с.486,487].

На це запитання я хочу відповісти іншими запитаннями. А чому, власне, мусив бути, вплив поневолених (з точки зору гунологів-азіатів) слов'ян на гунів-кочівників? Чому слов'яни не подіяли культурою на достовірно відомих прийшлих з Азії кочівників: аварів (обрів), печенігів, половців, татарів, а подіяли на гунів? Чому західноєвропейці не подіяли й не приручили мадярів саме в той час, коли мадяри їх безбожно грабували? Чому з усіма кочовими монголоїдами та тюрками слов'яни були в непримиримому антагонізмі, а з дикими гунами, яких "можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови" (Йордан), раптом подружили, й навіть приручили їх, своїх поневолювачів, до осілого способу життя, як якихось степових баранів і всього лише за п'ятдесят років? Це рівнозначно тому аби біологи написали: вовки так часто "спілкувалися" з вівцями, що подружилися з ними й перейшли на трав'яне харчування. Чи повірите ви в це, шановні азіати-гунологи? Взагалі-то такі чудові перевтілення та переходи бувають, але лише у казках.

Про те, що кочовики, ні сіло, ні впало, а просто так, від гарного прикладу, будуть переходити від кочового до осілого способу життя, можуть говорити ті, які вважають, що немає кращого житла, ніж постійне помешкання з ванною, гарячою водою та теплим унітазом, а куплена у гастрономі морожена телятина краща, ніж свіжа конина чи баранина. Але у кочівників свій погляд на ці речі, і нам їх так само важко зрозуміти, як їм — нас. Очевидно, якісь принади є і в житті кочівників, бо й доси кочуючі цигани вперто не хочуть осідати. Можливо, ми трохи їх зрозуміємо, коли візьмемо до уваги, що більшість добре доглянутих і нагодованих звірів в зоопарку розбіжиться й ніколи туди не повернеться, якщо відкрити їхні клітки. Та все це розмови, потрібен науковий підхід при вирішенні питання про перехід кочівників до осілого способу життя, бо врешті-решт майже всі вони таки осіли.

Це питання розглядалося, зокрема, Світланою Плетньовою в роботі "От кочевий к городам". Посилаючись на інших авторів, вона виділяє три головні форми кочового господарювання в степах, які можна розглядати як історичні ступені розвитку кочівничої економіки:

Все населення кочує цілий рік, не має постійного житла і не затримується надовго на одному місці (табірне кочування).

Все населення кочує з весни до осени, а взимку повертається на постійні зимівники.

Одна частина населення кочує, інша живе осіло і займається землеробством.

Про першу форму (табірне кочування)'писав Амміан Марцелін, і вона, очевидно, була поширена на тій стадії історичного розвитку, коли та чи інша кочова орда завойовувала чи освоювала нові землі. Такими мусили б бути гуни А.Марцеліна.

Аналізуючи знайдений археологічний матеріал, С.Плетньова досліджувала перехід кочових племен хозарського каганату в УІІ-ІХ ст. від кочового до землеробсько-осілого способу життя. В VII ст. ці племена вже вийшли з табірного кочування, знаходились у другій фазі кочового господарювання, і лише через 200-250 років перейшли на третій ступінь. Отже, щоб від табірного кочування, в умовах якого знаходились гуни Амміана, перейти до третьої форми, коли частина кочовиків осіла й займалася землеробством, потрібно кілька сот років. А від опису гунів Амміаном до подорожі Пріска пройшло лише 70 років. Але навіть не це головне. Виявляється, що перш за все осідали найбідніші сім'ї кочової орди, які з тієї чи іншої причини (війна, епідемія, пограбування) втратили власнухудобу:

"Не володіючи достатньою кількістю власної худоби, бідняки або випасали худобу багача, або змушені були переходити до нового способу виробництва — до землеробства, тобто залишатися в надзаплавних зимівниках і на літо" [18,0.191;

"...економічне становище відігравало важливу роль в осіданні кочівників. Етнографічні спостереження свідчать, що нерідко це був вирішальний фактор, бо при втраті худоби збіднілий кочівник вимушений був звертатися до землеробства" [18, с.20].

Цікаво, що розбагатівши, тобто придбавши худобу, осілі ординці знову переходили до кочового життя та господарювання. "Варанта (набіги на сусідів, зокрема, й на своїх одноплемінників — А.К.) допомагала кочівникам, що розорилися й осіли, знову знятися з землі і вести кочовий спосіб життя" [18, с.156].

Погодьтеся, Аттило, його предки та їхнє оточення, керівна верхівка "гунів", не були настільки бідними, щоб перейти до осілого способу життя й зайнятися землеробством, аби до того вони були кочівниками. Але й "прості" гуни Амміана не могли осідати, бо вони вели грабіжницькі переможні війни, і не бідніли, а збагачувались! Отже, аби ті гуни, що в кінці IV ст. розпочали завойовницькі війни, були кочівниками, то для їх осідання не було навіть найменших передумов.

Затиснуті з усіх боків осілими європейськими народами і вже не маючи можливостей для грабунку, мадяри осідали понад сто п'ятдесят років [22, с.38]. Нарешті, протоміста кочівників, що перейшли до осілого способу життя, приймали вигляд їхніх степових стоянок. "Навіть старовинні міста Причорномор'я з їхніми античними традиціями, будучи зайняті та освоєні напівкочівниками-напівземлеробами, приймали, по всій імовірности, характерний вигляд стоянок. Особливо надавали їм такого вигляду юрти, що будувалися за канонами, напрацьованими тисячоліттями" [18, с.50].

Ні юрт, ні будівель, подібних до них, у селищах "гунів" Пріск не помітив. Аби вони були, то для нього це було б незвичайно та екзотично, про що він, як уважний спостерігач, не забарився б повідомити читача.

Отже, кочові гуни Амміана і за типом житла ніяк не могли бути осілими "гунами" Пріска. Останніх можна називати і гунами. і скіфами (як кажуть у нас, хоч горщиком називай, тільки в піч не саджай), але насправді то були анти-землероби, наші славні предки, нехай вічною буде пам'ять про діла їх!

65Якщо Пріск не помилився, а перепищики його твору не додали слова "ні дерева", то столицею, куди прибули посольства, не міг бути Київ, навколо якого навіть у наш час багато лісів, тоді їх мало бути більше. Очевидно, це селище було південніше, десь у степу. Каміння ближче було б завезти із Карпат або іншого місця, але будівельник, родом з Паннонії, порадив завезти саме звідти ("щоб лазня була справжньою"), щоб воно нагадувало йому його Батьківщину. Пріск не назвав Дніпра, навряд чи випадково, очевидно, до нього, отже й до Києва, посольство не дійшло. Раніше в роботі [8] я доводив, що столицею Аттила був Київ, куди він або один з його попередників переніс її з Чернігова. При цьому я виходив з того, що попередня столиця мала бути важко доступною для готів та кочовиків і знаходитись в системі розгалуджених водних шляхів. Це було передумовою становлення міцного військово-політичного об'єднання праукраїнців. Але ознайомлення з повідомленнями аль-Масуді про державу Валінану та Пріска вносять корективи: попередня столиця була десь на Волині серед лісів, отже, також малодоступна для зайд. Після успішних дій проти аланів, готів та римлян один з антських князів переніс її на південь, ближче до центру військово-політичної активности. Зважаючи на те, що Атгило мав палаци в кількох поселеннях, не виключено, що певний час він перебував і в старій столиці на Волині, і в Києві, де знайдено велику кількість монет, датованих серединою V ст.

Важлива інформація міститься у повідомленні Пріска, що столиця Аттила, де був найкращий його палац, була не укріплена. Напевно там були якісь багатства, можливо, і державна скарбниця. І все це не мало зовнішніх охоронних споруд (стін, ровів тощо)! Єдине розумне цьому пояснення, окрім того, що анти-черняхівці мали величезну силу — тодішні або можливі вороги імперії знаходились дуже далеко. Хіба це могла бути Паннонія або Східна Мадярщина, що знаходились у безпосередньому сусідстві з германцями та римлянами? Гунологи-азіати це питання взагалі не обговорюють, бо у них нічим крити. Отже, і з точки зору безпеки "беззахисної" столиці Аттила вона не могла бути на теренах сучасної Угорщини. Зовсім інша справа, коли вона була десь в центрі Руси-України. Тоді все стає на свої місця.

66Читаючи цей уривок урочистої зустрічі князя, забуваєш, що подія відбувалася в середині V, а не в середині X чи XI століть у княжому граді Києві. Співи, хліб-сіль, чарка вина — та у нас і доси так зустрічають дорогих гостей. Тільки дівчат під білими покривалами вже немає, але при зустрічі народного Президента — обов'язково будуть. Традиції дуже консервативні. Якщо вони практично не змінилися за буремні 1,5 тисячі років від описуваних Пріском подій, то, мабуть, існували й за тисячу років до того, тобто приблизно так слов'яни зустрічали й скіфських володарів.

67Під збірним ім'ям "скіфи", вжити'м Пріском у цьому місці, ховалися слов'яни, які самі складалися з великої кількости племен, скито-сармати, певна частина гето-фракійців, можливо інші малочисельні племена, але всі вони вже послуговувалися однією ("варварською") мовою. Тобто, вони частково вже були слов'янізовані, але ще залишали свої звичаї та традиції, тому були різними племенами, як і у наш час деякі різні народи говорять однією мовою.

68Це повідомлення Пріска має надзвичайну цінність, а прихильників кочового азійського походження гунів заганяє в глухий кут. Одні з них, як ВЛатишев, роблять вигляд, що в цьому повідомленні немає нічого особливого, тому його просто не коментують. Інші, як Г.Дестуніс, плетуть щось несуразне, або, як говорять у нас, плутаються між трьома соснами. Щоб мати уявлення про "докази" цієї групи "гунологів", наведу його коментар без істотних скорочень [1, с.53]: "Тут, мабуть, протиріччя: якщо скіфи суміш народів, то у них не може бути своєї мови; і навпаки, якщо у них є своя мова, то вони не суміш народів". У цьому місці переклад Дестуніса не точний. У той час (V ст) народи з племен ще не сформувалися. Латишев перекладає точніше: "суміш племен". Далі Дестуніс говорить:

"Деяка плутанина для читача постає від того, що П. зі словом скіфи єднає три різних поняття. Коли він говорить про скіфів, що напали на Персію через Кавказ (див. нижче в цьому ж уривку), про скіфів, що верхи домовляються з римлянами (див. уривок 1-й та коментар 11 до нього — А.К.), що мають правителем Аттила, то під цими скіфами ми впізнаємо гунів, тобто, народ азійський, що прийшов в Європу в історичні часи, народ, що його і сам Пріск називає то скіфами, то уннами, народ, що явно відрізняється від інших сучасних йому народів, хоча остаточно не зарахований ще наукою до якогось племені". Отже, докази азійського походження гунів: роблять похід у Персію (немов би його не могли зробити анти, немов би їх не робили римляни); у чистому полі домовляються з римлянами на конях (а не під кіньми, тоді вони не були б азіатами, очевидно); мають своїм правителем Аттила. Останній "аргумент" дуже дивний, але інших "азійські гунологи" взагалі не мають! Сподіваюсь, що безглуздість цих "доказів" очевидна навіть не досвідченому читачеві. Послухаємо ж Дестуніса далі.

"Коли ж наш подорожній стверджує, що скіфи говорять своєю мовою, відмінною від гунської, готської та римської, і називає їх туземцями, то очевидно, під скіфами він розуміє зовсім інший народ — не гунів, не готів, не римлян".

Здавалось би, нарешті прозрів чоловік. Але його, як "азійського гунолога", це не влаштовує і він іде на свідому фальсифікацію тексту Пріска, якого сам же сумлінно перекладає:

"Нарешті, у нашого історика знаходимо ще одне свідоцтво про скіфів, не схоже на попередні. Коли він висловлюється про скіфів, як про суміш народів, то, очевидно, він не говорить ні про гунів, ні про туземців окремо, а про якесь поєднання разом живучих народів, тобто, і туземців, і римлян, і готів, і гунів. Уважне читання П. переконує у правдивости попереднього зауваження".

Ну, це вже Дестуніс загнув, якщо до варварів-скіфів зарахував і римлян. Чого не зробиш, щоб довести неможливе. І ми ще раз уважно прочитаємо це місце у Пріска в перекладі Дестуніса ж: "скіфи, будучи сумішшю різних народів; окрім своєї власної мови варварської, охоче вживають мову уннів, або готів або ж авсонів в зносинах з римлянами...". Здається, тут все чітко й однозначно і немає серед скіфів ні готів, ні гунів, ні римлян. Далі у Пріска є щось таке, ще може бути корисним і для нашого читача:

"Але навіщо П. три різні, втім зрозумілі для нього поняття, передає невизначеним словом "скіф"? Почасти за поганим звичаєм багатьох давні) грецьких та римських істориків та географів — називати за-Евксінські та за Дунайські народи загальним ім'ям скіфи... Але через те, що природньо туземц перевищували кількісно, та очевидно і за звичаями мали перевагу над іншимі народами цієї мішанини, то і туземці у нього скіфи ж...".

Далі Дестуніс наводить абсолютно бездоказові твердження, не підкріплеь текстом Пріска, але які є наслідком хибної "концепції": "нарешті, через те, що переважаючим народом, в смислі панування, були гуни, то і гуни у нього названі скіфами ж. Приїхали люди із Скіфії (тобто, з-за Дунаю) на переговори з греко-римським посольством — це скіфи, хоча вони власне гуни (а звідки це випливає? Та просто так йому хочеться!—А.К.); пригощають це посольство в Скіфії туземці

— ці туземці також скіфи (а чим вони відрізняються від тих, що їхали на переговори, окрім службового становища? Чи не хоче таким чином Дестуніс сказати, що поміщики, історики, московський цар та його оточення — то один народ, а селяни, крамарі та міщани — то зовсім інший? — А.К.)... нарешті Скіфія, тобто увесь за-Дунайський край, заселена чужими ворожими племенами: це все скіфи. Не дивлячись на це пояснення, все ж таки залишається дивним, що П. слова "окрім своєї мови" поєднав з поняттям "мішанини народів" в одному і тому ж реченні, що у строгому смислі не поєднано". ,

Насправді все можна поєднати і скласти у величку будівлю, бо все справжнє

— просте й красиве, якщо відійти від хибної, божевільної концепції, що гуни — якісь, нікому не зрозумілі, азійські зайди чи інопланетяни. Назвавши мови народів, що творили історію у тодішній Європі, Пріск фактично назвав і народи: римляни (латиняни), греки, готи, унни (тобто, тюрські кочові припонтійські племена) та туземні "скіфи", які неодноразово, як бачимо з попереднього тексту Пріска, намагалися підкорити різні племена уннів. Скіфи становлять різноплемінну суміш (див.попередній коментар) і говорять своєю власною мовою. Скіфи не можуть бути уннами, вони протиставляються їм, скіфська мова не є уннською і саме до скіфів приїхали Візантійське та Римське посольства, бо і грек, з яким говорив Пріск, був одягнений саме у скіфське, а не уннське вбрання; і жили ті скіфи у дерев'яних хоромах, а не в наметах і кибитках. Що ж це за народ такий, "скіфи", якому вклоняються Західна та Східна римські імперії? Окрім названих народів та антів-слов'ян, яких Пріск традиційно називає скіфами, ніяких інших народів у тій частині Європи в той час не було. Пріск назвав і два слова цієї мови — "мед" та "кам", Йордан у "Гетиці" називає третє — "страва". Все справжнє має просте пояснення, хибне ж треба обґрунтовувати довго і нудно, а як наслідок— все одно пшик. Інколи Пріск антів- скитів називає уннами (тобто, гунами), бо так їх називав ще Птолемей у своїй знаменитій "Географії", так їх називали германці, так їх називали письменники до Пріска, не розібравши толком, хто ж розромив аланів та готів.

Після цього невеликого зауваження Пріска про мови-народи заперечувати слов'янськість "гунів" Аттила немає ніяких підстав, окрім тих, що докази та факти нічого не варті. Біля пам'ятника Аттилу, нашому найвидатнішому предку першої половини І тисячоліття після Р.Х., який неодмінно стоятиме в Києві, мусить бути і пам'ятник Пріску Панійському, літописцю тієї доби.

69Стригли волосся "в кружок", тобто, носили "оселедець" на голові в Європі, здається, лише українці. Це має дуже давню традицію, що тягнеться протягом тисячоліть. В середні віки і навіть пізніше "оселедці" носили українські козаки. Лев Диякон, Візантійський історик другої половини X ст., повідомляє про Князя Святослава Завойовника, що той мав оголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, "що означало значний рід" [19, с.475]. З повідомлення Пріска ми тепер знаємо, що значні люди мали на голові "оселедець" і в часи Аттила, це було ознакою шляхетности. Отже, і за цією прикметою воїни та оточення Аттила були нашими предками. Традиція носити "оселедець", що має якийсь магічно-релігійний смисл, тягнеться від праісторичних часів аж до наших днів через антів, Русь та Козацьку добу і єднає українців у часі.

70Після цієї війни з акатирами (акацирами) пройшло багато років, бо грек встиг одружитися і замати кілька дітей. Отже, це не та війна з ними, яка відбулася щойно, внаслідок якої акацири врешті були підкорені й над значною частиною їхніх племен ватажком Аттила призначив свого сина. Виходить так, що скіфи вели з акацирами затяжну боротьбу, намагаючись їх підкорити, а ті не менш вперто цьому опирались. Тюрки-акацири були сильним, але чужим для скіфів народом, чим і можна пояснити довготривалі ворожі стосунки між ними.

71Французький історик А.Т'єррі XIX ст. пише, що закони тиранів не дозволяли громадянам носити зброю з огляду за свою безпеку... "Але чи був такий закон в Римській імперії, не знаю; а покладатися на А.Т'єррі вважаю нерозважливо", зауважує Г.Дестуніс [1, с.55].

72Надмірні податки в Римській імперії почались дуже рано. Розорення сімейств, зубожіння цілих селищ і навіть міст бували часто наслідком проїзду якогось збирача податків. Безмежна марнотрата правителів та сановників викликала нечувані побори, а потреба у грошах для відбиття багаточисельних ворогів була постійним приводом і немов виправданням таких поборів", коментує ГДестуніс з посиланням на Зосима та Пріска, уривок 6.

73Вся картина стану Римської імперії, яку накреслив тут Грек, нітрохи не перебільшена", зауважує Г.Дестуніс. Читаючи її, відчуваєш таке враження, немов би знаходишся не в Римській імперії середини V ст., а в Руси-Україні на зламі XX та XXI століть в часи всезагальної корупції, державної злочинности, купівлі шахраями та пройдисвітами депутатських місць та державних посад, як наслідок узурпації влади "гарантом" та його клікою. "Якщо Ви бідні, то незалежно від того, чи Ви позивач, чи відповідач, справу у суді не виграєте", якось писала газета Української республіканської партії "Самостійна Україна". Я добре знаю це на своєму власному досвіді, бо в одному судовому процесі був відповідачем як голова Харківської "Просвіти" у позові базарного мільйонера О.Фельдмана за те, що наша газета "Джерельце" лише передрукувала загальновідомі матеріали з інших друкованих джерел, і справу ми програли (не за недоведеністю фактів, позивач навіть не вимагав їх спростування, а саме за передрук відомих!); в іншому процесі був позивачем, бо такий собі провокатор з двома громадянствами Капустін в газеті назвав мене обрізаним та агентом якихось міжнародних організацій, що за фальшивим пашпортом немов би їздив в Ізраїль. Справа тягнеться п'ять років, і кінця їй не видно.

73аТак у Г.Дестуніса, але тут неув'язка або в тексті Пріска, який міг бути спотворений, або при перекладі його Дестунісом. Адже якщо судді ведуть справу поспішно та необдумано, то вони саме грішать правилами обережности. На мою думку, це місце повинно звучати так: "Таким чином, судді неспішним та обдуманим рішенням справи не грішать...(далі по тексту)".

74 Пріск, і наш Грек говорили однією мовою, та не розуміли один одного. Пріск говорив про те, що римське суспільство є правовим й взаємовідносини між громадянами регулюються законами, перед якими всі рівні. Грек говорив, що цих законів ніхто не дотримується, багаті мають переваги перед бідними, яких закони насправді не захищають, а судді та урядовці — хабарники. Тобто, Пріск видавав бажане за дійсне, а Грек — констатував про сумну дійсність.

Що ж стосується ставлення до рабів, то тут Пріск перегнув. У наших предків рабства фактично не було, а римське суспільство трималося на важкій праці рабів, які неодноразово повставали. Перемоги "варварів" над римлянами часто були наслідком того, що раби, і навіть малозабезпечені "вільні" громадяни, переходили на бік зайд-чужинців. Можливо, римські закони і справді забороняли вбивати рабів відверто, але були сотні способів робити це, не порушуючи законів. Ось як розправилася з трьома рабами жінка римського полководця Велісарія, які розкрили йому таємницю її блуду з їхнім хрещеним і названим сином Феодосієм: "Всім їм вона спочатку, як кажуть, відрізала язики, потім розрубала їх на шматки, повкидала у мішки і без найменших докорів сумління кинула в море" [24, ТІ, 1.27]. За цей злочин її не лише ніхто не покарав, але навіть не докоряв.

75Виявляється, Пріск знав "скіфську", тобто, слов'янську мову, якщо він безпосередньо вільно спілкувася зі слугою та Онигісієм.

76Фактично Максимін штовхає Онигісія на зраду Аттилу. Онигісій вийшов із цієї ситуації дуже благородно. Морально він виявився вищим за римського посланника.

77Єдиним джерелом про ім'я дружини (очевидно, першої чи головної) Аттила є повідомлення Пріска, який особисто вітав її та передавав дари. Він чітко вказує її ім'я — крєка. Будь-яка людина, що знає грецьку абетку, до якого б народу вона не належала, прочитає це слово однозначно — Крека. А що роблять гунологи-азіати? Вони його спотворюють так, щоб це відповідало їхнім "концепціям", і перелицьовують то в Керка, то в Неіспа, і навіть Херкке, бо, бачите, в старочувашській мові слово "хер" — дівчина [23, с.138]. Оце такі їхні "методи лінгвістичних досліджень", в науковости яких дозвольте засумніватися.

Крек було прізвищем німецького історика, на якого посилається Я.Пастернак [11, с.57 та 72] та часто М.Грушевський. Отже, ім'я дружини Аттила Крека найімовірніше має германське походження, тобто вона була взята за дружину Аттилу в одному з германських племен. До речі, закінчення жіночих імен на звук "а" дуже характерне для слов'янської мови, тому якщо первісне її ім'я було Крек, то наші предки почали вимовляти "Крека", нам так звичніше.

78Згідно цьому повідомленню Пріска, акацири ж,или в причорноморських степах. Ось що пише про них Г.Дестуніс: "Чи це той самий народ акацири Пріска та Йордана, який в VII та VIII ст. живе в південно-східній Руси під ім'ям хозар, наскільки мені відомо, ніхто ясно не довів, хоча майже всі схиляються на користь цієї гіпотези. Як мені відомо, всі доводи крутяться навколо подібности звучання (ак-хазир - по-тюркському: білий хозар)... але одними співзвуччями не живуть історичні знання" [1, с.59,60]. Здається, від того часу знання у цьому напрямку не просунулись вперед по сьогоднішній день.

79Г.Дестуніс дає таке роз'яснення цього місця, дуже правдоподібне: "Тип побудови будинку Креки і в тексті, і в перекладах мені не зрозумілий. Первісний текст взагалі не давав ніякого смислу... Якщо "круги" розуміти в смислі прямокутних частин зрубу, або вінців, можу перекласти так: "Інші споруди, побудовані з тесаних та вирівняних колод, вставлених в інші колоди, створюють зруб (вінці зрубу, прямокутна його частина), який від землі піднімається не дуже високо"" [1, с.60]. Про такі споруди у нас кажуть "рублена хата (будівля)".

80Виходячи з цього повідомлення, де під океаном треба розуміти Балтицьке море, можна приблизно оцінити підконтрольні Аттилу терени: на сході — Волга, на півдні — від Каспійського моря, причорноморських степів до Паннонії, на заході — від Паннонії до Балтицького моря. На півночі вони, очевидно, обмежувались непрохідними драговиннями та лісами північніше лісостепу.

81 Ці ближче не відомі гунські ватажки, що зробили спробу завоювати царство Сассанідів, здійснили свій похід, очевидно, ще на початку V ст., хоч деякі дослідники відносять його до середини цього століття, — зауваження В.Латишева.

82Замість "пустельна країна" ГДестуніс перекладає "степовий край". Вже сам опис походу в Персію зі слів його керівників Васиха та Курсиха свідчить, що учасники походу не могли бути кочівниками, для яких степи були рідною землею, а не пустельною країною. Правитель, політичний центр держави якого знаходиться в Паннонії чи Східній Угорщині, куди "азійські гунологи" заганяють гунів та Аттила, мусить облишити думку про похід у Персію, і це б розуміли досвідчені римляни, бо йдучи за тисячі кілометрів від своїх баз, залишає їх напризволяще і вразливими для тих же римлян та готів, які обов'язково скористалися б нагодою звільнитися від гунської залежности. Отже, центр держави гунів не міг бути в Угорщині, а десь значно східніше, тобто на теренах Руси-України, недоступної для римлян. Згадаймо події на 5 століть пізніше, коли Святослав Завойовник пішов шукати щастя в Болгарії, залишивши Київ напризволяще. Цим негайно скористалися печеніги, а Святослав врешті-решт втратив і Болгарію, і власну голову.

Степи пустельними можуть здаватися для жителів лісів та лісостепу, навіть якщо там є кочівники, щільність яких невелика і які до того ж при наближенні війська слов'ян, безумовно, розбіглися. Аби похід здійснювали кочівники, то розповідь вони одразу починали б з озера. Окрім того, навряд чи вони переправлялись би через озеро, вони б його обійшли. Нарешті, і озеро, і гори (Кавказ) для них не були б невідомими ("якісь"), вони б їх назвали, а римляни їх знали, тому і запам'ятали б. Адже природні утворення, такі, як великі ріки, озера та гори обмежували або розділяли між племенами кочові угіддя, тому кочівники їх добре знали.

Таким чином, під проводом Васиха та Курсиха у Персію ходило військо слов'ян, їхня дорога починалась десь від Дніпра, через степи до Азовського моря, далі через Північно-Кавказькі степи, потім через Кавказ по Дар'яльській ущелині.

83Це явище спостерігається в нафтоносних районах, в даному випадку на Апшеронському півострові поблизу Баку, і вказує на те, що зворотня дорога слов'ян пролягала в обхід Кавказу зі сходу.

Нарешті, які факти з розповіді Ромула свідчать про те, що в Персію ходило саме військо гунів-кочівників? Жодного натяку. Але все вказує на те, що це було кінне військо антів-слов'ян, див. попереднє зауваження. Не виключено, що вони залучили до себе якісь підлеглі їм загони степовиків, хоча б в якости провідників.

84Цяфраза свідчить, що "гуни" є спадкоємцями справжніх скитів та сарматів, тобто жили на цих землях дуже давно, тому не можуть бути тюрками, а тим більше монголами. Скити та сармати мали одну мову й, очевидно, однакову систему вірувань, яка через слов'янізованих у ІІ-IV ст. скито-сарматів частково перейшла до слов'ян. Для тюрків-зайд, які прибули б з глибин Азії на наші землі, ні Орей, ні його меч не могли бути священими, у них були свої боги й свої поняття святости.

85Ном — консул 445 р., коміт та тадізіег огПсіошт, користувався великим впливом при дворі Феодосія II, був другом Хрисафія й насправді був посланий до Аттила разом з Анатолієм, імовірно, 449 р., — зауважує В.Латишев.

86Портрет Аттила приводить Йордан [3,183]. Він жив на сто років пізніше і, звичайно, користувався описом Пріска, сучасника та очевидця тих подій, це відчувається навіть в деяких його фразах. Звичайно, до повідомлення Йордана треба підходити з певними застереженнями, бо він упереджено ставився до "гунів" та їхніх ватажків, але іншого ми не маємо: "Він був мужем, народженим для струсу народів, жахом всіх країн, який, невідомо за яким жеребом, наводив на все тремтіння, широко відомий скрізь страшним про нього уявленням. Він був.гордовитий ходою, кидав погляди туди та сюди і самим рухом тіла виявляв високо піднесену свою могутність. Любитель війни, він сам в битві був стриманий, дуже сильний розсудливістю, доступний проханням, ласкавий і прихильний до тих, кому довіряв. Він був малий зростом, з широкими грудьми, з великою головою і маленькими очима, з рідкою бородою, волосся із сивиною, кирпатий, з бридким кольором [шкіри], як і вся його порода".

Цікаво порівняти опис Аттила, який дали Пріск та Йордан, з описом поведінки та зовнішнього вигляду нашого Великого Князя Святослава Завойовника. У М.Грушевського читаємо: "Це чистий запорожець на київськім столі, і він прегарно охарактеризований з цього боку в класичнім тенеті нашого літопису: "Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і багато воював, не возив за собою возів, ні казанів, не варив м'яса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на вуглях й так їв [а в декого могло створитися враження, що їв сире м'ясо — А.К.]; не мав і шатра, а підстилав на спання конячу опону, а в голові — сідло, і такі ж були його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: "іду на вас!"..." З цією артистичною "характеристикою"... узгоджується в повній мірі й те, що оповідає про Святослава історик його війни з греками Лев Диякон: на з'їзді з імператором Святослав імпонує грекам незвичайною простотою свого вбрання й поводження..." [19, с.458].

"По закінченні умови Святослав захотів побачитися з імператором. Цимісхій прибув на Дунай з великим відділом кіноти в багатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човні, гребучи разом з Іншими й нічим не визначався з поміж них, окрім чистоти свого полотняного одягу; одинокою окрасою у нього була сережка в усі. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, довгі вуса й чуб на голові, "що означало значний рід". Сидячи на лавці свого човна, він поговорив трохи з імператором і від'їхав" [19, с.475].

Як бачимо, в характеристиці обох наших Великих Князів багато спільних рис у зовнішньому вигляді та поведінці, але Аттило був розважливішим, послідовнішим й ґрунтовнішим у своїх діях, повністю підкорив тюрок-кочівників й цим, на відміну від Святослава, надійно забезпечив собі тил у походах на римлян.

87Пріск дав прекрасний, класичний опис русько-князівського пиру зі співцями та скоморохами, який чи й знайдеш в іншій нашій літературі. Опис настільки яскравий та докладний, що без будь-яких змін може бути використаний для вивчення життя та побуту князів учнями та студентами, а також як сценарій для кіно про князівську добу.

88Афінаїда (Євдокія)—дружина Феодосія II. Вбивство Саторніла, ймовірно, відноситься до 444 р. Як бачимо, від самодурства імператора, і навіть його дружини, не міг бути захищений навіть багатий і знатний чоловік. Під яким тоді захистом законів могли знаходитись бідні або не родовиті громадяни, про що говорив Пріск нашому Греку? В той час у наших предків не було писаних законів, але було звичаєве право, яке захищало членів роду та племені надійніше, ніж хвалені римські закони.

89Ісаври — дике розбійницьке плем'я, що жило на південних відрогах малоазійського Тавра. Часто нападали на Римську імперію. Ісаври приймалися на службу візантійським урядом як найманці, часто були охоронцями.

Зінон-ісавр, його ісаврське ім'я Тарасікодісса. Був одружений з Аріадною, старшою донькою імператора Левка І. 474 р. став імператором після смерти свого сина Левка II, який ще дитиною був проголошений імператором під тиском Левка І, що не любив свого зятя. 475 р. Зінон разом з дружиною змушений був втекти в Ісаврію внаслідок змови проти нього його тещі Веріни та її брата Василиска. 476 року йому вдалося повернути престол, на якому він знаходився до 491 р.

90Латиняни та греки міряють своїми мірками, все зводять до грошей, поняття чести ("цезарю непристойно брехати") на цій стадії розвитку римсько-візантійського суспільства для них вже в минулому. Заява, що Констанцій обіцяв Аттилу гроші, є вигадкою Пріска, бо навіть аби той і обіцяв був гроші, то не розпатякував би про це. Аттило не був настільки бідний, щоб брати хабарі від своїх підлеглих, треба пригадати також його скромність та невибагливість в одязі та їжі. Він міг сприяти Констанцію і від широти душі. Окрім того, Аттило, як державний муж, був зацікавлений, щоб його підлеглі ріднилися із знатними та впливовими римлянами, це зміцнювало зв'язки Скіфії з Римською імперією, яка була ще досить сильною. Аттило видається мудрішим і морально вищим за римського імператора.

91Як бачимо, "управитель поселень", і далі "села", а не кочових орд. Скіфи, як свідчить вся розповідь Пріска — виключно осілий землеробський народ. Характерно, що в оточені Аттила Пріск не назвав жодного ватажка кочового племені чи орди. Найпростіше пояснення — їх там не було, що не дивно: Аттила оточували свої люди, а ординці були непокірними васалами, їм і довіряти не можна було.

92Аспар Флавій — алан або слов'янин, родич Плінти, головнокомандуючий візантійською армією 431-471 рр., консул 434 р., опирався головним чином на військову старшину та вояків варварського походження. Мав величезний вплив при константинопольському дворі. За його сприяння були обрані імператорами Маркіан (450-457 рр.) та Левко І (457-474 рр.). Обидва вони починали службу в армії рядовими вояками під керівництвом Аспара та його сина Ардавура. Сам Аспар не міг претендувати на імператорську корону, бо дотримувався аріанської віри і не хотів від неї відмовлятися. Аспар та Ардавур були страчені 471 р. імператором Левком І.

93 Ще раз (в котре вже!) виявляється благородство Аттила. Аби він був тюрком або монголом, то за вчинком Вігіли нагайно настала б жорстока розплата не лише з ним, але й з його сином, а можливо й з усіма, хто прибув з Вігілою. У той час ні римські імператори, ні інші європейські "рекси" не були гуманнішими за кочовиків. Натомість Вігіла відбувся лише переляком та викупом, немов би він був простим полоненим. Аттило цінував людське життя, не в приклад "благородним" римлянам. Ні тодішні, ні сучасні європейці цього збагнути не можуть, це поза межами їхнього розуміння, тому Аттило та його народ для них якщо й не інопланетяни, то принаймі й не європейці.

94Отже, Скіфія починалася за Істром і за Дреконом. Істром називалася нижня течія Дунаю, а Дрекон, як установив Гр.Василенко — це сучасний Арджеш. Ніколи Скіфією тодішні письменники не називали Паннонію або терени сучасної східної Угорщини. Скіфські землі — це терени від Істра (Пріск уточнює — від Дрекона-Арджеша) на схід та північний схід аж до Волги та Північного Кавказу.

Давні автори одну й ту ж річку, Дунай, називали або Данувій, або Істр. Після У-УІ ст. це були дві назви однієї річки, але до того найчастіше кожна з назв відносилась до Дунаю в певному місці: Істр — назва в нижній течії, Данувій т— у середній та верхній. Те місце, звідки Дунай називали Істром, досить умовне, але все ж таки варто внести певну ясність. Це має пряме відношення до нашої теми, бо Скіфія починалася "за Істром". Питання грунтовно вивчила О.Скржинська [3, с.191-193], висновками з її роботи я й скористуюсь.

"В уявлені Йордана Дунай називався Істром, починаючи приблизно з території, де в нього зліва впадає Тиса, а справа — Сава". Але в такому разі правобережжя Тиси не відноситься до земель Скіфії, бо це було б "за Данувієм", отже йдучи "у Скіфію", посольство не могло переходити Тису, а тоді вона не є у переліку трьох великих річок, що їх згадують Пріск та Йордан. Йордан жив в середині VI ст., а інші, давніші, автори назву Істр відносять до Дунаю значно нижче по течії. Послухаємо О.Скржинську далі:

"Про дві назви Дунаю в застосуванні до верхньої та нижньої течії писали всі найвідоміші географи античности. У Страбона... грунтовно повідомляється, що "частина річки, яка знаходиться вгорі, від джерел до порогів, називали Данувієм". Під порогами чи водоспадами, "катарактами", найімовірніше мали на увазі тіснини Трансільванських Альп, що підступали до русла Дунаю, в яких річка звужена горами, проходить спочатку так звані "Клісури" (запирання, замикання), а потім "Залізні ворота" поблизу міста Турну — Северина [у сучасній південно-західній Румунії—А.К.]. Ширина Дунаю в Клісурах зменшується до 112 м. Тут був свого роду перерив річки; на правому березі була вирубана в скелі римська дорога часів дакійського походу імператора Траяна в 103 р. після Р.Х. Страбон пише, що до Клісур та Залізних воріт Дунай називався Данувієм, — так називали його даки. "Частина ж річки, що знаходилася нижче за течією, до Понта включно, у гетів називається Істром". При цьому, зауважує Страбон, "даки одномовні з гетами""...

За Птолемеєм, Істр починається біля міста Аксіуполя, на правому березі нижнього Дунаю, там, де річка повертає різко на північ, відділяючи Добруджу із західного боку".

Підсумовуючи сказане, можемо зробити такий, не категоричний, але найімовірніший висновок — Істром місцеві гето-дакійські племена називали Дунай нижче від природнього рубежу — Залізних воріт, а Данувієм — вище від них. Від гето-дакійців ці назви перейшли до греків та римлян. Західна Скитія у вужчому значенні, тобто там, де могли випасати свої отари кочовики (скити, сармати, алани) знаходилась в придунайській долині, з півдня обмежувалась Істром, а з півночі — Південними Карпатами. В ширшому значенні Скитія - все, що на схід від умовної лінії "Залізні ворота — північ". Остання межа могла переноситись на захід до Тиси, але не далі. Центром Великої Скіфії була Русь-Україна. Десь тут, на правобережжі Дніпра, не доступна ні для римлян, ні для германців, знаходилась столиця Князя Аттила.

95До речі, у нас і зараз так принято, щоб керівник певної місцености зустрічав дорогих гостей на її межі. Як бачимо, Пріск засвідчив і цю нашу традицію, що веде в глибину тисячоліть. В протилежному разі поведінку могутнього Аттила (тобто, зустріч посольства на границі) важко було б зрозуміти.

96Пріск пише про погордливість Аттила під час зустрічі, але з подальшого опису випливає, що він, як великий державний муж, лише грав роль. Аттило мав очевидну військову перевагу над римлянами, і його ставлення до них під час посольства Анатолія та Нома було обумовлено, звичайно, не подарунками та улесливими словами, а благородством та великодушністю, яка притаманна українській душі. Після спроби замаху римлян на нього він не відповів жорстокою помстою, як було принято в ті часи, а великодушно простив злочинців і зробив суттєві кроки до примирення при умові, звичайно, дотримання договорів. При розв'язанні спірних питань він надавав безумовну перевагу дипломатичним крокам, а не силі зброї. У нього є чому повчитися і сучасним "миротворцям" та "борцям з терористами". Йому було зовсім не обов'язково відпускати римських полонених без викупу й не вимагати повернення своїх втікачів. Він це зробив, і тим самим довів нащадкам, що морально і культурно був значно вищий за продавжних, пожадливих та підступних римських імператорів.

97Звірячі хутра" — це, безумовно, одяг із "шкірок лісових мишей" А.Марцеліна [див. 1,31.2.5]. "Царські скіфи" — керівна верхівка слов'ян, племінна знать, князі та бояри.

98Авсоріани або авсії жили біля озера Трітоніди (сучасного Лудеахського) в південній частині Туніського володіння, — зауваження Г. Дестуніса.

99Цей уривок з роботи Йордана [3, 178; 179], і в якійсь мірі є повторенням того, що в оригіналі у Пріска (див. 9.29,38). Але є і деякі відмінности. У ГДестуніса він зовсім відсутній, а В.Латишев розташував його раніше. Вважаю за доцільне як цей, так і наступний уривок розташувати саме після закінчення опису всіх дипломатичних переговорів між слов'янами та римлянами.

100Порівняйте назви та порядок річок в Йордана та Пріска (див.9.29). Назви двох перших річок Йордан змінив (Тігас — Тісія), наблизивши першу до Тиси. Не знаючи, з якою річкою ототожнити Дрікку, записав її останньою, змінивши таким чином, і напрямок руху посольства.

101Відікула — у перевиданні роботи Йордана "Getica" О.Скржинською написано Відігойа, тобто від часу В.Латишева до часу О.Скржинської (приблизно 80 років). Латишев та Скржинська користувалися різними виданнями для перекладу, тому тут може бути якась нечіткість та непорозуміння з написанням букв, проте не виключено, це пов'язано з тим, що Відікула звучить не по готському, а по слов'янському (це ж наш пізніший Вакула!), чого дослідники ніяк не могли допустити, тому й літери замінили.

1023 усього оповідання Пріска не випливає, що Аттила був бундючний. А слова "з властивою бундючністю" свідчать про неприхильне ставлення до нього Пріска, а швидше всього його переписувача Йордана.

103У цьому місці В.Латишев робить таке зауваження: "культ меча у скіфів в подробицях описаний у Геродота, IV, 62". Але ж бо Геродот писав про іраномовних скитів, які ніякого відношення до азійських тюрків чи монголів, як представляють гунів Пріска наші "гунологи", не мають, нізвідки не прийшли і були на землі Руси-України до описуваних Пріском подій понад 1000 років. Зацікавленість Аттила мечем Орея також свідчить про те, що в генезі слов'ян скити відігравали значну роль, якщо їхні легенди та культ меча стали такими близькими для антського вождя. Див. також коментар ч.84.

Ось що повідомляє Геродот про культ меча у скитів. Назвавши скитських богів, далі він пише: "їм не мають звичаю ставити зображень, жертовників чи святилищ, окрім одного Орея: йому ставлять... Орею ж жертвують так. В кожній скитській области будують коло житла старшини святилища Орею. Стягують в'язанки хмизу на купу довжиною та шириною біля трьох стадій, висотою трохи меншу. [Стадія — міра довжини, приблизно 180 м]. Згори роблять чотирикутну площу. Три сторони її стрімкі, а четверта похила. Щороку довозять до тієї купи по сто п'ятдесят возів хмизу, бо вона через дощі осідає. На кожній такій купі застромлюють старий залізний меч — це і є зображення Орея. Цьому мечеві щороку приносять жертви з худоби й коней, і в більшій кількости, ніж іншим богам. З воєнних бранців, узятих живцем, з кожної сотні жертвують одного, але не тим способом, що й худобу, а іншим. Вони покроплюють їм голови вином і заколюють людей над посудиною. Потім виносять [посудину] на ту купу хмизу й випливають кров на меч. Отже, це виносять на гору, а внизу біля святилища роблять таке. Відрубують кожному забитому праве рам'я з рукою й кидають у повітря. Після закінчення обряду йдуть геть; рука ж лежить там, де впала, а осібно померлий".

А ось що подає Галина Лозко про Бога Арея - Орея та його культ: "Існує припущення, що кожна волость скіфської землі приносила в святилище свої мечі для освячення. Геродот описав це святилище досить примітивно, археологічні дослідження нині дають значно величнішу картину цього культу. Міфологема чарівного меча, який поборює всіх ворогів, існувала на Слов'янщині кілька тисячоліть, а відгомін її доси живий в народних казках, легендах та билинах. Сюжет пошуку непереможного меча використав Іван Білик у своєму романі "Мея Арея". Щодо походження імені цього Бога, то мовознавці його просто зігнорували: у словниках української мови нема ніяких згадок цього слова. Однак, в народній Зодії (яка, вірогідно, має свої витоки з язичницьких "Звіздочотів") збереглась назва сузір'я Арес (за часом близьке до Овна), в якому Сонце перебуває 18 квітня-14 травня. Ареєм також в народі називається планета Марс, день якої—вівторок. Виходячи з цього, можемо припустити, що в основі імені Арей — корінь Ар-, Яр- або Ор-, що цілком узгоджується зі слов'янською мовною і міфологічною системою. У скіфській мові до нього близьке слово аріма - один" [10, с.21,22].

1040норія чи Гонорія — сестра західно-римського імператора Валентиніана. Претендувала на імператорський престол. Йордан повідомляє, що він ув'язнив її немов би для збереження чистоти звичаїв та чести сім'ї. Вона таємно послала євнуха до Аттила і просила його захистити її від всевладдя брата [3,224]. А ось що виявив Г.Дестуніс: "Іоанн Антіохійський, що жив, як вважають, у VII ст., розповідає, що Гонорія, сестра Західного імператора Валентиніана III, допоминаючись престолу, послала Аттилу гроші та обручку, на знак свого з ним заручення. Аттило став готуватися до походу, а Валентинівн, повідомлений Феодосієм II про те, що відбувається, покарав всіх співучасників сестри, а помилував її одну, схилений до того проханнями їхньої матері Плацидії.

Феофан приписує війну Аттила проти Валентиніана відмовою останнього видати за нього сестру Гонорію.

105Пройшов лише рік, як Аттило просто так, по доброті своїй душевній, повернув візантійцям завойовані нашими предками у важкій боротьбі землі на правобережжі Істру, і миттєво настала розплата за недалекоглядність. Маркіан не посмів би так нахабно відповідати, аби військо слов'ян стояло в Македонії та Фракії, недалеко від Константинополя. Великий муж був Аттило, але й він робив політичні промашки, бо погано знав своїх улесливих суперників. В міждержавних стосунках треба брати до уваги лише державні інтереси, особисті ж уподобання чи неприязнь відносяться до емоцій, і політиками мусять бути в собі нещадно задушені.

106Тезеріх (Гейзеріх) — король вандалів в 428-477 рр., які спочатку були на Піренейському півострові, але внаслідок тиску на них готів (везеготів), свевів та римлян 429 р. з частиною аланів переправились через Гібралтар на африканське узбережжя. Внаслідок впертої боротьби з римлянами на 100 років відвоювали у них значну частину африканських провінцій. В червні 455 р. війська вандалів під проводом Гезеріха захопили Рим й грабували його протягом двох тижнів.

Йордан повідомляє [3, 184; 185], що Гезеріх подарунками підштовхував Аттила на війну з везеготами. Це цілком можливо, бо вандали їх побоювались й могли робити кроки до їхнього ослаблення, але О.Скржинська пише, що це важко обгрунтувати [3, с.310].

107Аецій — видатний полководець Західно-Римської імперії часів імператора Валентиніана III (425-455 рр.). Народився близько 390 р. на нижньому Дунаї, в провінції Скіфія (сучасна Добруджа), де його батько Гауденцій стояв з військами на лінії оборони імперії від варварів. В молодому віці був заручником спочатку

82

у готського короля Аларіха, а потім у "гунів", де познайомився, а можливо і заприятелював з молодим Аттилом. Це дало йому можливість вивчити військову організацію та способи ведення війни скіфами. В ряді випадків Аецій користувався послугами скіфських військових загонів й прекрасно керував ними. Глибоке знання варварського світу допомогло йому понад тридцять років підтримувати дряхліючу Західно-Римську імперію ("Гесперію") часів нікчемного імператора Валентиніана III, коли він діяв силами найманців-варварів проти . варварів.

В 40-х роках V ст. зміцнив свій союз зі скіфами шляхом передачі Аттилу Панноніїта відправкою йому свого сина Карпіліона як заручника. В 450 р. союз Скіфії з Гесперією розладнався, між ними дійшло до війни, найдраматичнішим моментом якої була Каталаунська битва 451 р., де Аецій керував з'єднаними римо-везеготськими військами проти з'єднаних сил варварів (скіфи, остготи, гепіди, унни) під орудою Аттила. Перебіг битви описаний Йорданом в "Гетиці". Одні дослідники вважають наслідок одноденної битви, де з обох боків загинуло близько 165 тис. вояків, неясним, інші ж приписують перемогу Аецію. Насправді, після величезних втрат своїх військ і боячись їх остаточного розгрому, везеготи та римляни залишили поле битви і поспішно відступили у невідомому напрямку. Це дало можливість Аттилу піти на південь і напасти на Італію.

Останні три роки життя Аеція невиразні. Очевидно, із залишками свого війська він перебував десь в Іспанії. 21 вересня 454 р. імператор Валентиніан III власноруч вбив свого найкращого полководця. В помсту за смерть свого ватажка дружинник Аеція гот Оптила менше, ніж через рік, вбив Валентиніана.

108Збереглися й інші повідомлення Пріска, що стосуються Великого Князя Аттила та його часу, з більшими чи меншими спотвореннями переказані Йорданом у "Гетиці", зокрема, Каталаунська битва, підкорення Італії та його смерть. Вони будуть розглянуті при аналізі роботи Йор'дана.

109Зауваження Г.Дестуніса: "Про підкорення нувів [нубійців] та влемміїв при Маркіані свідчить Йордан в lib. De succes.regn.: "З парфами та вандалами, які все спустошували, заключив він мир, погрози Аттила угамував, а нувів та влемміїв, що насунули із Ефіопії, присмирив і відігнав від римської землі за допомогою Флора, прокуратора Олександрії (Валезій)". Влеммії — племена, що жили між Нілом та Червоним морем. '

110Філи — острів на Нілі з храмом Ізіди на півдні Єгипту. Як бачимо, однією з причин вторгнення нубійців та влемміїв була заборона римлянами вільно відвідувати їм храм та поклонятися богині Ізіді. Власне, з боку вказаних народів це була визвольна боротьба проти римських поневолювачів.

111Хоч цей уривок нічого не говорить нам про наших предків, але оповідає про долю Максиміна, посольство якого до Аттила свого часу так яскраво змалював його секретар Пріск. Наступне зауваження Г.Дестуніса розповідає не лише про боротьбу поневолених народів з римськими окупантами, але дещо й про самого Пріска.

112Видавці додають сюди наступний текст із Евагрія, в якому е посилання на Пріска: "Протерій отримав єпископіюза загальним вибором синоду Олександрійського. Як тільки він посів свою кафедру, сильні, нестримні смути виникли в народі, як звичайно буває в подібних випадках: одні вимагали Діоскора, а інші мужньо відстоювали Протерія, так що від цього постало багато незцілимих нещасть. Пріск, ритор, оповідає, що він у той час прибув із Фіванської области в Олександрію і бачив народ, що кидався на начальників і закидав каміннями війська, коли вони готувались зупинити заколот. Він говорить, що війська відступили до колишнього храму Сарапіса, а народ, що збігся, обліг і спалив їх там живими. Коли імператор узнав про це, то відправив дві тисячі новобранців. Вітер був попутний, так що шостого дня прибули вони у велике місто Олександрію. >Але вояки почали знеславлювати дружин та дочок Олександрійців, від чого сталися ще більші нещастя. Зібравшись, народ просив Флора, що одночасно був військовим та громадянським начальником, дозволити роздачу хліба, яка було припинилася, відкрити лазні, видовища і все те, що було закрито внаслідок народних безпорядків. І Флор, за порадою Пріска, з'явився до народу, обіцяючи йому все це, і швидко угамував заколот" [ГДестуніс, ком.104].

113І римляни, і вандали були християнами (вандали - аріанами), але це не допомогло їм домовитись між собою. Треба згадати, як легко християни-римляни домовлялись з язичником ("поганином") Аттилом. Це свідчить, що внутрішня культура наших предків (не писана, але народна, традиційна, що складалася тисячоліттями) була дуже високою і визначалася не лицемірною немов би любов'ю до ближнього, а справжнім гуманізмом та пошануванням людських цінностей. Нагадаю також, що після Каталаунської битви скіфи підійшли до беззахисного Риму, але не взяли його, а мирно відійшли, обмежившись викупом.

Не лише вандали чи готи, але й "цивілізовані" латиняни та греки були значно жорстокішими за "гунів". Прикладів можна знайти багато, мені ж найбільше запам'ятався один, коли в X ст. Візантійський імператор Василь Македонянин ("болгаробійця"), захопивши Болгарію, масово вирізав болгар, чинив вбивства заради вбивства, і цим уподобився до аварського (тюрського, стфавді азійського й кочового) хакана, який на початку VII ст. послав з військом свого сина з наказом винищити антів. Такі дії "гунів" немислимі, тому й не засвідчені тогочасними письменниками, окрім загальних вигуків типу "ах, гуни, які вони жорстокі!", але це відноситься до емоцій, а не фактів. Ми ж можемо пишатися своїми предками антами-скіфами-"гунами", які, на відміну від тогочасних римлян, візантійців, германців чи кочових азійських орд, не опускалися до рівня "бий лежачого" і демонстрували свою перевагу у відкритому бою, а не над мирним населенням.

114Лази, чани — корінне населення південно-східного узбережжя Чорного моря і частково річки Чорох, етнографічне близькі до грузинів. У часи Пріска Колхідою називали землю, яка в середні віки називалася Лазікою, а в наш час — Мінгрелією.

115Із тексту не зрозуміло, чому римське військо повернуло назад. На мою думку, пояснення дає нижче наведений уривок, який приписується Пріску, а наводиться Свідою і проливає світло на причини невдачі римського походу у Колхіду: "Лази викопали ями і встромили в них списи, закрили їх очеретяними плотами та гілками з дерева, які не мали міцної основи і провалювались під вагою. Потім вони зробили над ними насипи, заорали землю з обох боків і засіяли її пшеницею. [Заманувши частину війська у ці пастки], решту римлян вони змусили тікати" [2, с.267].

116Говаз чи Гобаз — цар лазів, що правив країною разом зі своїм сином. ГДестуніс, посилаючись на літературу, пише, що справжнє його ім'я мусить вимовлятися як Губадзе.

117Кидарітами — "тобто носіями східного головного убору, що називався "кібаріс" або "пілос", пор. зі скіфами "в гостроверхих шапках" перських написів, ВДИ, 1947, №1, стор.279" — зауваження В.Латишева.

Можливо, гостроверхі шапки і справді східного походження, але гостроверхі шоломи носили також воїни Руси, очевидно, і вояки наших предків антів-"скіфів". В рукопашному бою такий убір захищав голову від удару меча зверху. В кінці Першої світової війни царський уряд виготував велику кількість гостроверхих шапок для своїх вояків (щоб вони виглядали, як руські богатирі), які потім на складах захопили жидо-більшовики і вдягли на голови червоноармійців ("будьонівки").

118Ніякого старовинного звичаю, щоб правителем була одна особа, не було, і бути не могло, та й не справа римлян установлювати звичаї в незалежній країні. В III та IV століттях часто у римлян батько та син, або брати, були співправителями. Можливо, їхньому прикладу наслідували Говаз та його син. Насправді вимога римлян була сміхотворною зачіпкою й переслідувала дві мети: мати привід втрутитися у справи незалежної, але малої та слабкої країни та по можливости пересварити співправителів, щоб легше було загарбати чужу землю.

119Тут, очевидно, описка, бо Галатією у той час називали провінцію у центрі Малої Азії. Зважаючи на те, що мова йде про західних римлян, а далі — про Іберію (Іспанію), звідки римляни хотіли переправитись в Лівію (Африку), то під Галатією у цьому уривку треба розуміти частину Галії.

120Думки дослідників як стосовно часу подій, так і діючих осіб, зазначених у цьому уривку, розходяться. Одні, зокрема і ГДестуніс, вважають, що подія відбувалася приблизно 461 р., а Валамер (або Баламер) був ватажком остготів, які напали на римські провінції. Інші дослідники, зокрема ВЛатишев, вважають, що подія відноситься до значно ранішого часу, а згадане в уривку скіфське ім'я має бути співставлено з ім'ям ватажка гунів Валамбера (Баламбера), який 376 р. підкорив частину готських племен, про що повідомляє Йордан [3,130]. Але

тоді на римські землі напали анти.

Обидві гіпотези мають право на існування, бо готи були переважно грабіжницькими племенами, що в пошуках поживи гасали по всій Європі; але згідно повідомлень Йордане та Марцелліна Коміта [3, ком.485,486] "гуни" з'явилися в Паннонії 377 р., отже не на багато пізніше цього часу могли відбутися згадані в уривку події. Щоб то не було, чи готом, чи "скіфом" був Валамер, але його ім'я є слов'янським.

121Зауваження Г.Дестуніса: "Але Гезеріх, говорить Іоан Антіохійський, причиною війни оголошував не намір посадити на західний престол Оліврія, а невидачу йому, Гезеріху, майна Валентініана та Аеція, яке він вимагав: перше для Євдокії, дружини свого сина, а друге на тій підставі, що у нього жив син Аеція Гауденцій".

122У той час ці ближче невідомі племена знаходились десь на теренах Північного Кавказу, до.того проживали в районі Південного Уралу. Увійшли до складу племен пізніше створеного хозарського каганату.

123Савіри (сабіри) — від назви цього фіно-угорського племені, очевидно, походить і назва північної частини Азії — Сибір. Спочатку знаходились на схід від Уралу, після вигнання їх аварами — в північно-кавказьських степах, про що повідомляє Прокопій Кесарійський [24, ВП, II, 29.15].

124Авари (в давньоруських літописах — обри) — племена фіно-угорського походження, спочатку знаходились на теренах між Уралом та Алтаєм. Після послаблення держави антів-черняхівців просунулись через південно-українські степи до Мадярщини, де створили державу-каганат. У своєму русі на захід захопили, очевидно, частину племен савірів. Як і всі споріднені їм племена, знаходились на низькому рівні культурного розвитку й були дуже жорстокими. У VII ст. підкорили частину слов'ян, у VIII ст. були розбиті франками, а у IX — своїми одноплемінниками мадярами й асимільованими ними та сусідніми народами. "І єсть приказка в Руси й до сьогодні: "Погинули вони, як обри", — бо нема їхнього ні племені, ні потомства", пише Літопис Руський [20, с.7].

125У Г.Дестуніса в 111 коментарі, а у В.Латишева в тексті в уривку під числом ЗО далі є вставка, яка невідомо кому належить, але деякими закордонними фахівцями включається у тексти Пріска: "І залишили вони свою країну внаслідок туманів, що піднімалися від розливу океану і появи великої кількости грифів: поширилась чутка, що грифи до того часу не зникнуть, поки не пожруть весь рід людський. Авари, яких гнали такі нещастя, напали на своїх сусідів, які не в змозі були витримати їхньої навали і переселилися в інші країни". Цей напівфантастичний уривок не несе особливої інформації, але дає уявлення про рівень знань та мислення людей 1,5 тис. років тому.

І26У коментарі до цього повідомлення Г.Дестуніс зазначає, що відображені тут переговори між візантійським та перським урядами є лише незначним епізодом вікової боротьби, що проходила між цими державами у питаннях віри. Згідно опису Василя Великого, вогнепоклонники магусеї відвертались від жертовних тварин, немов від якоїсь скверни, але вживали м'ясо тварин, забитих іншими, здійснювали незаконні шлюби і у великій кількости населяли Кападокію (провінція Візантії, знаходилась на сході Малоазійського півострова). Про їхні шлюби з доньками та матерями свідчить Євсевій.

Але ми достовірно знаємо, що у питаннях віри так звані язичники були значно терпимішими, ніж християни, і нам невідомі факти, щоб вони спалювали живцем, розпинали на хресті чи знищували яким-небудь іншим способом людей лише тому, що ті були іншої віри, як це робили юдеї та християни. Якщо римляни у перших століттях і переслідували християн, то не за віру, а за їхні дії, пов'язані з підривом основ римського суспільства. З іншовірами-юдеями римляни співпрацювали — проти християн. Християни ж, коли їхня віра стала державною, систематично, часто силою, нав'язували її "язичникам", а щоб виправдати насильство, різними способами їх дискредитували. А тому свідоцтву Євсевія дозвольте не повірити.

127Юроіпаах — фортеця, яка в різних джерелах мала різні назви. Нижче, в 35 уривку - Уроісах; деякі автори називають її Віріпарах або Вірапарах (барах — будинок, стоянка; вірам — пустеля, руїни, — стверджує Нібур).

1283а умовами договору 422 р. Візантія зобов'язувалася вносити Персії платню за охорону Кавказьких проходів, тому їхня вимога не була незвичайною. На початку V ст. і Візантії, і Персії з півночі загрожували анти ("гуни"), тому захист Кавказьких проходів вони вважали своєю спільною справою, чому у той час Візантія і погодилась на такі умови. Але в другій половині V ст. внаслідок внутрішніх чвар антська держава ослабла, серйозної загрози з її боку Візантія вже не бачила, а малочисельні тюркські північно-кавказькі племена не могли завдати їй значної шкоди, навіть аби вони прорвалися через Кавказ, тому в допомозі Персії захищати гірські проходи було відмовлено.

129Унни, про яких тут іде мова, ніяк не можуть бути гунами-скіфами, про яких писав Пріск раніше, і це випливає саме із згадки про данину. Ніякої данини "гуни"-скіфи-анти персам не платили, вони були не з тих, що дають, а з тих, що беруть. Зважаючи нате, що данина була накладена дуже давно, приходимо до висновку, що її змушені були платити персам північно-кавказькі кочові племена, яких ще Діонісій Перієгет називав уннами. Отже^нни-кидарити були хозароподібними тюрками (можливо, з домішкою північно-кавказьких аланів), з якими Аттило свого часу вів вперту боротьбу, щоб їх підкорити.

130Це видається дивним: сильний противник замість війни пропонує мирну торгівлю, а "культурні" римляни відмовляють йому в цьому. Насправді дивного мало. Римляни не проти торгівлі, вони проти рівноправної торгівлі. Торгівля, особливо з варварами, була важливим джерелом збагачення римлян та греків. Аби римські та слов'янські купці зустрічалися на Істрі, то ціни на товари визначав би попит та пропозиція. Це римлян не влаштовувало. Вони багато споживали й мало пропонували товарів, а розплачувались срібними монетами - денаріями, внаслідок чого у черняхівців накопичилися мільйони, а то й десятки мільйонів монет. Торгівля римлян мала пасивний характер, не лише з черняхівцями, а з усіма країнами, що відзначали сучасники, зокрема, Пліній Старший [13, с.242].

Інша справа, коли римські купці приїздили безпосередньо до черняхівського населення. Воно не знало ні справжньої вартости свого товару, ні.ціни римських монет, тому його легко було обдурювати. Збіжжя було багато й воно йшло за дуже низькою ціною. "Несквівалентність торгівлі римлян підкреслена в творах сучасників — Ювенала і Плінія. Останній писав, що ціни на товари, які привозились в імперію, підвищувались в сотні разів через витрати на транспортування, митні податки, а також заради збагачення купців.[13, с.244]. '

Але такий виріб, як хліб, не міг продаватися по ціні, в сотні разів вищій від його реальної вартости. Навпаки, відомо, що завізне зерно знижувало ціну печеного хліба у Римі. Отже, вартість збіжжя в сотні разів у Римі зростала тому, що воно купувалося за ціною, в сотні разів нижчою від його реальної вартости. Всі римські та візантійські уряди докладали великих зусиль, щоб зберегти ту нерівноправну торгівлю, яка покращувала платіжний баланс імперій. ""Варварам" римляни збували денарії по ціні, набагато вищий від справжньої їхньої вартости; отож, і масштаб цін був зовсім інший... Але черняхівські племена самі срібло не добували і про його справжню вартість не мали й найменшого уявлення" [13, с.256]. Вимога ж рівноправної торгівлі була постійною турботою як правителів Черняхівської держави, так і князів Руси-України, що неодноразово відзначалося в їхніх договорах з римлянами та візантійцями. Про договір, що містив торгову статтю, ми знаємо з першого уривку Пріска: "ярмарки повинні бути рівноправними та безпечними для римлян та уннів". Договір нав'язали "скіфи", і аби до того торгівля була рівноправною та безпечною, то вони б цього не згадували.

Вже перший договір Князя Олега з греками 907 р. містив статті, які зобов'язували греків сприяти руським купцям в їхніх справах у Візантії: "А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину [провіант] на шість місяців: і хліб, і вино, і м'яса, і риби, і овочів. І нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять. [Вода в посушливому Константинополі мала велику вартість, а купання в лазні для греків було великою насолодою і навіть засобом лікування — примітка Л.Махновця]. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цезаря вашого на .дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба" [20, с.18].

Римляни та греки лише тоді погоджувались на рівноправну торгівлю, коли їх боляче били. А тисячі ліврів золота, які Аттило, а перед тим його предки, вимагали як данину від римлян, були лише незначною компенсацією за пограбування їхніми купцями черняхівського населення.

Якщо римо-грецькі купці дурили та грабували незалежне від імперії населення, то з підлеглими їм народами вони й зовсім не панькались. Ось приклад. Підступно обманувши та поневоливши маленький народ лазів, вони з ним "торгували" у спосіб, про який повідомляє грецький історик і сучасник тих подій (540 р.): "Провіант, який у них [греків] виявився зайвим, вони змушували лазів проти їхньої волі купувати, з того ж, що Лазіка виробляє саме корисне в їхніх очах, вони змушують нас [лазів] продавати, хоча цей продаж лише на словах, бо і в тому і в іншому випадку ціна визначається рішенням тих, на чиєму боці сила" [24, ВП, 11,15.24]. До речі, так само імперіалістичні ("демократичні") країни "торгують" зі слабкими по сьогоднішній день, викачуючи за безцінь з них сировину і підсовуючи залежані товари. Хто ж опирається такому безчинству, до тих застосовується політика меча та кинджала, підкріплена авіаносцями та ракетами. Різниця, звичайно, є: в часи Прокопія це називалося тиранією, а тепер — демократією.

131В.Латишев та Г.Дестуніс дають різний коментар до імені сина Аттила Денгізиха. В Латишев — нейтральний, обережний: "Також Оіпігіс, син Аттила, що царював після його смерти над невеликою частиною племен, які були підвладні його батькові". Г.Дестуніс — досить категоричний, хоча немов би і не від свого імені: "Ті, що тримаються татарського походження гунів, пояснювали ім'я Денгізих татарським словом денгіз — море; а ті, що виводять їх від фінів, мадярським Іепуеззез — родючість".

Не більше, і не менше: нам хочуть сказати, що гуни, до яких їздили римські посольства, жили в поселеннях (а керівна верхівка — в хоромах), споживали пшоно, пили медовуху та пиво і таке інше — або татари, або фіно-угорці (близькі до монголів племена), в будь-якому випадку - кочовики, що прийшли з Азії, бо, мовляв, й ім'я одного з їхніх керівників відповідне. І хоч це знаходиться в кричущому протиріччі з тими фактами, що їх навів Пріск, третього не допускається.

Багато готських вождів мали слов'янські імена, про це писав і Йордан у Тетиці". Найвідоміший з них Ерманаріх-Ярмонаріх-Ярослав рекс, тобто, король Ярослав. Але від того готів ніхто не вважає за слов'ян.

Не виключено, що у той час людині давали подвійне ім'я — своє, племінне та інше, що відображало або його звички, або одне з імен сусіднього племені, з яким дане плем'я було у дружніх стосунках, коли ватажки племен родичалися й для закріплення зв'язків одружували з сусідськими дітьми своїх синів та доньок. І хоч Аттило кількома війнами силою підкорив тюрків-кочовиків, на початку скіфо-готських війн вони були союзниками [5, роз.7].

Взагалі-то питання походження та ототожнення імен "варварів" досить складне. Щоб надалі не теоретизувати безплідне, наведу один, добре знайомий приклад із майже сучасної історії. Відома москвинська імператриця Катерина-сучка була зовсім не Катериною, її справжнє ім'я Софія Фредеріка Августа, принцеса Ангальт-Цербська [21, с.64]. Але при одруженні з наступником престолу Петром III оте складне німецьке ім'я було замінене на Катерину Олексіївну, а її вихрестили у православ'я, щоб у всьому вона була схожа на своїх "подданих" москвинів. І ніхто не вважає москвинів германцями лише тому, що понад ЗО років їхньою імператрицею була німкеня.

Повернемось до Пріска і заглянемо в уривок (9.27). Там чорним по білому написано, що Еллак, старший син Аттила, 448 р. був поставлений ним на чолі тюркського племені акацирів. Якщо Софію Фредеріку Августу, принцесу Ангальт-Цербську, переназвали Катериною Олексіївною, бо вона стала на чолі московитів, то чому сину Аттила не могли дати друге, пристойне для тюрків ім'я Денгізих? Може бути й таке, що син Аттила подружив чи якимось способом породичався з впливовим кочівником й для зміцнення цієї дружби прибрав собі друге ім'я. Можуть бути інші варіанти, але з того, що син Аттила мав справді тюркське ім'я Денгізих (воно співзвучне з ім'ям Чінгіз - море, океан) зовсім не випливає, що рід Аттила належав до татарів, так само як і рід Катерини Олексіївни не належав до москвинів.

Та й взагалі, починаючи від Катерини-сучки, чистокровної німкені, московські царі, постійно одружуючись з німецькими принцесами, по крови були германцями, а не москвинами. Так, останній цар Микола II доводився двоюрідним братом кайзеру Вільгельму (тобто, його мати була німкенею); його дружина, Олександра, також була німкенею, її справжнє ім'я — Аліса Гессен-Дармштадська. Не виключено, що через 2 тисячі років знайдуться "германологи", які на цій підставі висунуть і будуть підтримувати "концепцію", що москвини — не русифіковані фіно-угорці та татари, а германці. А як же факти, засвідчені писемними джерелами?, — запитає читач. До чого тут факти, коли є "концепція"?

1323 цієї куцої інформації можна зробити висновок про причини занепаду держави антів в середині V ст. Серед синів Аттила не знайшлося сильної особи, за вдачею хоч трохи близькою до свого батька. Вони були "сіренькими", а імперія — великою. Вони поділили її між собою, до того ж деякі інші племінні вожді та вождики хотіли звільнитися від влади роду Аттила, а то й спробувати щастя самому стати на чолі об'єднання племен. От і почалися "домашні війни". Цим скористалися інші, чужорідні слов'янам, племена: гепіди, готи, припонтійські кочовики тощо, й звільнилися від слов'ян.

У першій половині X ст., користуючись, очевидно, більш ранніми джерелами або переказами, арабський вчений та мандрівник аль-Масуді писав про державу слов'ян ("Сакаліба") Валінану. Вчені сходяться на тому, що це була держава волинян. Народ цей був "серед слов'янських племен найчистішої крови", тобто,, це були справжні слов'яни, а не слов'янізовані племена. Зважаючи на те, що за часів Руси про цю державу не було й згадки, та й Літопис Руський, який писався через двісті років після повідомлення аль-Масуді, про неї не згадує, бо до того часу перекази вже загубилися в глибиністоліть, приходимо до висновку, що держава Валінану була дуже давно. Найімовірніше ототожнити її з державою "гунів". "Потім настала незгода між їхніми народами; заслабла їхня організація й окремі народи [племена] стали самі по собі; кожен нарід покликав короля над собою відповідно до числа їх племен..." [11, с.88].

Розпаду імперії антів сприяли також суперечки між племенами за землі внаслідок перенаселення, про що я писав раніше [5, розділ 5].

Ситуація, що створилася після смерти Аттила, дуже нагадує міжусобні князівські війни часів Руси в ХІ-ХІІІ ст.ст., боротьбу полковників за гетьманство після смерти Б. Хмельницького, внаслідок чого Русь-Україна була начисто сплюндрована й втратила так важко здобуту незалежність. Та й у наш час кожен політв'язень комуністичних концтаборів, який міг написати посередню статтю, вважав, що лише він може бути Президентом незалежної Руси-України, розбивав єдність українців й створював свою "партію". Це цілком влаштовувало як комуністів, коли вони ще були при владі, так і сучасний державний кримінал, який, щоб відтягти голоси від своїх серйозних політичних суперників, щедро фінансує створення "об'єднавчих рухів", "зелені покоління", різноманітні "християнські" партії тощо, і навіть "об'єднавчий патріархат". Ось що говорив В. Івашко, заступник Генерального секретаря М.Горбачова, на засіданні Політбюро комуністів у Москві ще 22 березня 1990 р.: "Я думаю, що найближчим часом в Україні буде ціла купа партій або так званих партій... Ми за те, щоб у нас їх було якнайбільше".

Не навчившись підкорятися, не здатен будеш і керувати. У своєму божевільному потягу до влади один з так званих "націонал-демократів", спритний демагог, "пішов в опозицію", коли треба було будувати державу, розвалив Рух і зробив більше шкоди для нашого національного визволення, ніж всі комуністи, разом взяті. Тепер його ім'ям називають вулиці, очевидно, скоро почнуть ставити пам'ятники. Впізнаю тебе, український народе, що гучно відзначаєш свої поразки і байдужий до своїх перемог, святкуєш день на честь підступної юдейки Естер, відзначаєш поразку під Кругами, похорони Т.Шевченка, але не святкуєш день народження свого Генія!

133Тут Пріск недвозначно вказує, що похід проти персів організували та очолили тюрки чи угро-фіни сарагури у союзі з іншими собі подібними народами, які жили на Північному Кавказі. Попередній похід, про який повідомляє Пріск у розділі (9.60-62), організували не кочові степовики, що випливає із самого перебігу походу, див. ком.82.

134Iвери — сучасні грузини; в ті часи Грузія називалася Іверією. Внаслідок того, що нападники, потрапили прямо в Іверію, вони пройшли Дар'яльською ущелиною.

135Цей уривок не зовсім зрозумілий. Аби це був просто грабіжницький похід, то Денгізих вимагав би самі гроші, але він просив і землі, отже, йшов не лише з військом, але і з сім'ями, очевидно, для поселення. Але такі питання вирішував не намісник провінції, а сам імператор, ось чому, а не від погорди, зігнорував Денгізих ходоків від Анагаста й відправив послів у Константинополь. Нарешті, хто був з Денгізихом, землероби-слов'яни, чи тюрки-кочівники? В наступному уривку недвозначно сказано, що скіфи просили землі для поселення. Том> найімовірніше, що цей та наступний уривки — перше свідчення про початоь великого переселення слов'ян на Балканський півострів, а Денгізих очолював таки слов'ян.

136Якщо поглянути на цей уривок в цілому, то суть його зводиться до того, що римляни оточили в низині готів та "уннів" (а не лише готів, як говориться в першому реченні), за допомогою інтрижок зуміли їх пересварити, зіштовхнути і врешті-решт витіснити. При цьому римляни скористались типово імперіалістичною тактикою, яку Тацит рекомендував широко використовувати: зіштовхувати "варварів" один з одним, переможцями ж будуть римляни.

Якщо ж проаналізувати деталі, то уривок містить багато нечіткої та суперечливої інформації, можливо, частина її належить не Пріску, а перепищикам, які його "творчо" доповнили. Хто такі "унни", що виступають у цьому уривку, анти чи тюрки? Якщо Хейхал з роду "уннів", то він ніяк не може бути з роду тюрків-кочівників, див. коментар ч. 13. Але якщо "унни" — анти, то не має смислу заява Хейхала про клятву предків готів уникати союзу з ними, бо з ходу історичних подій витікає, що готи (остготи, бо вестготи вже були далеко на Заході, в Галії, про них мова не може йти) були найнадійнішими союзниками наших предків антів-черняхівців. Якщо ж "унни" були тюрками, то чому готи зневажили (чи забули) клятву предків й об'єдналися з ними в союз, про що "по-батьківському" нагадав їм Хейхал, "з любови до справедливости"?

Варвари були менше зіпсовані і чесніші від римлян, тому довіряли словам та заявам. Адже щирі, правдиві і відверті люди довірливіші, ніж брехливі та лукаві. "Цивілізовані" римляни це знали й широко цим користувалися, за допомогою брехні та наклепів нацьковуючи "варварів" один на одного. Хейхал, ворог, наговорив "сім мішків гречаної вовни", чому готи йому повірили? Невже вони були на такому низькому та примітивному рівні розвитку, щоб повірити у таку нісенітницю?

Я думаю, що конкретний прийом, яким були пересварені готи та "унни", вкладений в уста Хейхала — вигадка і вставка пізніших перепищиків, а "унни" цього розділу — швидше всього анти-слов'яни.

137Текст цього уривка дуже зіпсований, так що важко зрозуміти, хто з ким воював. Г.Дестуніс, досить переконливо, тлумачить його таким чином [1, ком.124]. Свани, кавказькі гірці, відняли якісь фортеці у персів; свани були у васальній залежности від лазів, тому перси, вважаючи обов'язком лазів тримати сванів у покорі, збираються воювати саме з лазами; останні були васалами візантійців і просять у них допомоги проти персів. Римлянам через молодечу відвагу сванів неприємно було порушувати мир з персами, а лазам від цього було ще гірше, бо їхній країні загрожувало або спустошення внаслідок війни, або перспектива годувати допоміжний римський загін, що при їхній бідности було дуже обтяжливе. Тепер зрозумілий початок уривку: "римляни та лази були у сварці зі сванами".

138Іраклій — візантійський полководець 50-60 рр. V ст. Цікаво, що одне й теж ім'я Дестуніс та Латишев перекладають по-різному: перший — Іраклій, другий — Гераклій, тобто, або Дестуніс опускає ослаблений звук"п", або Латишев його вводить. Порівняйте тепер: Іраклій — Гераклій, Атило — Гатило, Онорія — Гонорія.

Післямова

"Риториці личить красномовство, поезії— вигадка, Історії— істина" Прокопій Кесарійський

Беручи до уваги факти, викладені в цій та попередній роботах, приходимо до висновку, що в повідомленнях тогочасних письменників гуни, як і варвари, є не етнічною назвою, а збірним поняттям, яким греки та латиняни позначали найрізноманітніші племена, від готів на Заході до кочових тюрків та ефталітів на східних рубежах Персії. Основною рушійною силою тих "гунів", що витіснили з Причорномор'я аланів та готів, робили походи у Східну та Західну Римські імперії й описані у творах Амміана Марцеліна та Пріска Панійського, був народ чи племена, які характеризуються такими рисами:

живуть в неукріплених поселеннях, деякі з них великі, в постійних

помешканнях (хатинах), а керівна верхівка — в хоромах;

в більш ранній період своєї історії знаходились в лісах, лісостепу та в Карпатах; у V ст. їхня власна земля обіймає терени Скіфії, тобто північніше нижньої течії Дунаю ("за Істром"), на схід від Карпат або принаймі не західніше від Тиси; в середині V ст. їхня столиця знаходиться в степу на відстані 1000-1500 км від Відина у напрямку на північний схід;

мають піше військо, добре обізнані з військовою справою, зокрема, тактичного нічного бою, правильною облогою та штурмом фортець і укріплених городиц;

вміють виготовляти та застосовувати якнайдосконаліші на той час облогові знаряддя;

протягом 30-х - 40-х років V ст. вперто намагаються підкорити багаточисельні кочові тюркські припонтійські племена;

в бойових діях проти сильних супереників інколи використовують кочовиків, спочатку як союзників, а потім як васалів;

основними продуктами їхнього харчування є просо, ячмінь, яловичина, риба, а з хмільних напоїв — медовуха та пиво;

ведуть широку торгівлю з римлянами і піклуються про її розвиток;

тісно пов'язані з традиціями скито-сарматських племен, зокрема, культом бога війни Орея (Арея);

їхні теслярі та будівельники відзначаються високою майстерністю та витонченим смаком;

говорять однією мовою, відмінною від уннської (тюркської), готської та авсонської (латинської);

в їхній мові засвідчені два слова, що збереглися в українській мові до нашого часу (мед і страва), та давньоукраїнське слово кам (пиво);

імена деяких їхніх ватажків (Аттило, Мундіух, Вледа, Валамер, Бож та інші) мають або яскраво виражене українське походження, або можуть бути легко виведені з української мови за правилами української та латинської граматик;

одягаються із виробів льону та хутра тварин.

До рис вдачі та етнографічних ознак цього народу треба віднести:

зустріч бажаних високоповажних гостей на межі володінь;

зустріч дорогих гостей співами, хлібом-сіллю та чаркою вина;

пири зі співами та скоморохами;

поїздка нареченого на весілля до молодої;

певна самостійність та свобода жінок;

чуб ("оселедець") на голові знатних осіб;

гостинність, великодушність, поблажливість до ворогів.

Всі ці риси життя, дій та вдачі характеризують не лише осілий землеробський народ з давніми традиціями, а цілком конкретний народ — наших предків, антів-праукраїнців. Стверджувати щось протилежне цьому — можна, але лише в жанрі літератури, яка називається фантастикою.

Мабуть, доречно також зауважити, що при ототожнені гунів з тим чи іншим народом треба брати до уваги всю сукупність фактів, які їх характеризують. Так, аби гуни харчилися бараниною та кониною, пили кумис (страва та напої кочових народів), жили в наметах та кибитках, кочували ордами в степах тощо, то виводити імена їхніх ватажків з української мови було б безглуздо. З тієї ж причини немає ніяких підстав виводити, наприклад, ім'я Аттило з тюркської, монгольської чи готської мов, коли все інше свідчить про праукраїнців.