Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини [Юрко Тютюнник] (fb2) читать онлайн

Юрко Тютюнник. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

ЮРКО ТЮТЮННИК — ОТАМАН І ГЕНЕРАЛ

Жодним слоном не обмовились про генерал-хорунжого Юрки Тютюнника такі видання, як «Радянська енциклопедія історії України» та «Енциклопедія Радянської України», хоча знайшлося місце в них грубезних томах і для барона П. Врангеля, і для генерал-лейтенанта А. Дснікіна й адмірала О. Колчака… Зрештою, особливих підстав дивуватися такій забудькуватості немає. З недоброї волі тоталітарної системи навіть і підроблених нею сторінок нашої понівеченої історії на довгі десятиліття щезли найменші згадки про ворожих комуністичному режимові людей, які з тих чи інших причин не підходили партійній олігархії, не вписувалися у сфальшований «Короткий курс». Одних знищували розчерком пера, деяким «зрадникам» і «відступникам» од «генеральної лінії», проскрибованим «опортуністам» і «ревізіоністам» мил ос: ти по надавали можливість «перевиховуватись» у засніжених ГУЛАГах. Розстріл зникло чекай на класових порогів, а надто на «українських буржуазних націоналістів», на «мазепинців», «сепаратистів» і «самостійників». Юрко Тютюнник буй одним з них — запеклий ворог большевизму, поборник незалежної України. Попри зроблені ним трагічні помилки, совітська система так і не змогла уповні «використати й присвоїти» генерала армії УНР, повстанського отамана.

Суспільне життя колишньої Російської імперії розколов класовий принцип, який большевики перенесли і в ідеологію. Відтак стала можливою правда «наших» і «не наших», правда переможців і переможених. У жертву утопічній ідеї «світлою майбутнього» були принесені істина та об'єктивність.

Лише наприкінці XX століття ми дістали змогу без брутальних підказок і вказівок виробляти власну думку про минуле. Інформаційний вакуум почали заповнювати донедавна заборонені художні й документальні твори. На сторінках газет і журналів, а також в окремих книжках появилися мемуари прибічників «єдіной і нєделімой» — А. Дснікіна, В. Шульгіна, С. Мсльгунова, Р. Гуля, Н. Соколова та інших. Відбулася політична реабілітація «українських буржуазних націоналістів» В. Винниченка і С. Петлюри, М. Грушсвського і П. Скоропадською та інших громадських і політичних діячів українських визвольних змагань 1917–1920 рр. У багатьох видавництвах побачили світ твори В. Липинського і Д. Донцова, І. Мазепи і О. Назарука, Д. Яворницького і О. Шульгина, В. Петрова і О. Удовиченка… Широкому загалові стали відомі імена видатних українських воєначальників М.Омеляновича-Павленка, О.Грекова, П.Болбочана,М.Юнакова, М.Безручка.

Драматичний, воістину хресний шлях випав на долю генерал- хорунжого УНР Юрка Осиповича Тютюнника Яким же він був насправді, цей «антигерой» соціалістичного реалізму? «Нічого не вичитаєш у нього на обличчі. Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних 6рів, ні блискучої краси. Це — звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок — і ці думки світяться тепер із очей. Суворе обличчя». Саме так Юрій Яновський у своєму романі «Чотири шаблі» змалював зовнішність головного героя Шахая — Юрка Тютюнника, з яким приятелював. А ось як описує генерал-хорунжого у своїх споминах «Харків, Харків…» Олександр Семененко, колишній харківський адвокат: «Юрка Тютюнника я тільки раз чув на публічному виступі в театрі на Харківській набережній (колишня «Вілла Жаткіна»). Отаман справляв враження людини дуже твердої і вольової. На запитання слухачів, здебільшого тих містечок, де в минулому відбувалися рейди отамана, він відповідав впевнено і рішуче. Коди його питали про тодішні діла і чекали від нього, сказати і модним терміном, «самокритики», Тютюнник несподівано в тій обстановці твердо казав, що він і тепер так би робив, коли були б однакові умови».

У своїй книжці споминів про двадцяті й тридцяті роки в українському побуті «Розповідь про неспокій» Юрій Смолич пригадав обставини появи І926 року на диспуті з приводу виходу в світ його роману «Фальшива Мельпомена» колишнього члена Центральної Ради, колишнього отамана, колишнього заступника командувача військ УНР генерал-хорунжого Юрка Тютюнника:

«З глибини залу, від вхідних дверей, попрямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік невисокий не зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, військової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском — пильно й пронизливо.

— Хто це? Хто це? — питали всі один в одного: ніхто цієї людини не знав.

— Ваше прізвище? — поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.

— Мене звуть Юрко Тютюнник.

— Що за ідіотські жарти! — гукнув хтось із першого ряду.

— Ніяких жартів, — відказав чоловік на трибуні, — я той самий Тютюнник, про якого ви й подумали. Отаман Юрко Тютюнник.

У залі враз запанувала тиша. (…)

— Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор картає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші навпаки — доводять, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, й наче виправдовує. Можливо, аудиторії буде цікаво почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні (…) Я був не тільки лідером націоналізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже маю певний досвід у цій справі. (…). Заявляю, коли б отакою, як описано в романі, виявилася у своїй підпільній діяльності лоївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну (…), то я б наказав тих нікчем розстріляти.

I пішов із трибуни геть. Натовп у проході розступився перед ним, сотні очей зорили йому вслід, у залі була абсолютна тиша».

Епізод цей вельми промовистий — з непересічною особистістю був змушений рахуватися і ворог. Большевики надто добре знали як уперше розкрився міліарний талант колишнього садівника й бджоляра, колишнього царського поручика під час організації повстання на Звенигородщині проти гетьмана Скоропадського.

Ось як описує цей період у своїх спогадах І. Капуловський (Летопись революции. — 1923. - № 4. — С. 95–99): «В первых числах февраля 1918 года власть в Звенигородском уезде была в руках Ревкома под председательством т. Каца. На 11 февраля был создан уездный Съезд для выборов Исполкома. В то же время нелегально прибыли в уезд видные деятели, члены Центральной Рады, разных толков. Между ними находились Скоропадский Павел со своей свитой с Полтавцем во главе, бывший Командвойск КВО в 1917 году. Шинкар, — человек левоэсерского толка (украинского). Члены Центральной Рады Демерлий, Тютюнник Юрий и др. Все названные лица и другие, прибывшие с ними, жили нелегально и не успели еще соеринтироваться на месте.

II февраля, в день Съезда, созванного Уездревкомом, организация «вільного козацтва» с атаманами своими во главе, под видом ярмарочного дня, съехалась в город, спрятав оружие в повозках.

Когда Съезд был открыт, на базаре из торговцев вдруг образовался отряд «вільного козацтва», который разоружил отряд красной гвардии, окружил съезд и арестовал пытавшегося убежать предревкома Каца. Весь день обошелся без пролития крови и тов. Кац был посажен в тюрьму. (…).

Очутившись перед фактом безвластия в уезде, Шинкар, Тютюнник, Демерлий и еще некоторые лица созвали совещание, на котором было решено приступить «к работе». Решили пригласить Скоропадского и взять у него деньги, выданные ему Центральной Радой на организацию «вільного козацтва», которые и пустить на организацию боевых единиц. Уже тогда было известно о наступлении немцев для оккупации Украины, почему решено было организовать партизанские отряды для борьбы с немцами в будущем.

У Скоропадского деньги были взяты и ему было предложено под страхом смерти убраться из Звенигородского уезда (Скоропадский был главный атаман «вільного козацтва» на Украине, почему и имел влияние на атаманов «вільного козацтва»), что он и сделал на второй же день.

Юрию Тютюннику предложено было взять всю полноту власти в уезде, удалив от власти «атаманов вільного козацтва» — Грызло и др. Были разосланы агитаторы среди «вільного козацтва» для агитации о выборе Тютюнника атаманом уезда.

К вечеру 11 февраля Тютюнник явился в массы и назвал себя атаманом

Таким образом, началась борьба между старым атаманом Грызло и самозваным Тютюнником. Грызло был сторонник Скоропадского. Но Тютюнник, как более спокойной и твердой воли, скоро выгнал Грызло совсем из города, объявив его вне закона, благодаря чему Грызло вынужден был скрыться. (…) Числа 14 февраля я встретился с Юрием Тютюнником, который детально ознакомил меня с делом, т. е. положением в уезде и даже всей Украины.

Здесь Тютюнник мне объяснил, и я впервые узнал официально (ибо лежал до того в госпитале в Одессе и долго болел), что Украину оккупируют немцы, а посему нельзя отдыхать, а надо думать о защите интересов революции, — такова руководящая мысль была у Тютюнника.

Тютюнник предложид мне войти к нему, где будет Шинкар и другие, с целью использовать меня как организатора. Было решено назначить меня главным организатором военных сил, а Тютюннику поручить политическое руководство. (…)

При приближении немцев было решено, что сопротивляться им являлось бы безумием, а посему полк был распущен и преступлено к организации повстанческих отрядов в подполье. Шинкар и другие уехали в Киев. Тютюнник остался в Звенигородке и занял должность уполномоченного по демобилизации 7 района Юго-Западного фронта.

Вскоре я был лично Шинкарем и Демерлием вызван в Киев, где мне было обрисовано политическое положение и констатирован факт могущего произойти в скором времени переворота или вправо или влево, что Скоропадский мечтает быть гетьманом, а посему нужно решительно приступить к организации повстанческой силы. (…) Организованным партизанским отрядам выдавалось оружие, которое увозилось и пряталось по лесам и селам. Добывалось оружие таким путем.

1. Юрий Тютюнник, будучи уполномоченным по демобилизации 7-го района Юго-Западного фронта, при демобилизации отбираемое оружие не сдавал на склады, охраняемые немцами, а сдавал его на скрытые склады, откуда оно выдавалось партизанам. (…)

Таким образом, к первым числам мая 1918 года в Звенигородском уезде и в прилегающих к нему селах Каневского, Уманского, Таращанского уездов было организовано 18 отдельных батальонов, общей численностью в двадцать пять тысяч вооруженных партизан. (…) Тютюннику перед моим отъездом было поручено оставаться легально в роли уполномоченного по демобилизации как нескомпрометировавшему себя явно, раздать все остальное оружие, находящееся под охраной немцев. Тут нужно упомянуть, что при уездном воинском начальнике существовала команда в 200 человек пехоты и 45 кавалерии, которая вся была укомплектована повстанцами (…).

Вот эта команда должна была сыграть последнюю роль. К ночи после заседания в селе Гусаково под руководством Тютюнника было собрано 300 подвод к городу Звенигородка, где и была устроена вышеупомянутой командой симуляция бунта, разбили все шкафы у воинского начальника, уничтожили дела, разбили замки у складов и погрузили имущество и оружие на ожидаемые подводы.

На утро Тютюнник для отвода глаз (он вообще одарен авантюристическими задатками) явился с докладом о «происшествии» к немецкому коменданту…»

Навіть ці уривчасті спомини на сторінках большевицького часопису до певної міри висвітлюють деякі риси характеру майбутнього генерал-хорунжого українських республіканських військ.

Не менш цікавими є свідчення Муравйова, який в лютому 1918 року вчинив «червоний терор» у Києві, зроблені ним «Известиям В.Ц.К.» після відходу червоних з України під натиском німецьких військ. Колишній царський підполковник високо оцінює боєздатність загонів Вільного козацтва Звенигородшини, що діяли під орудою отамана Юрка Тютюнника: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи не своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. (…) Та інакше було в Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі забороло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки — перейшла в наступ, чим зробила чималу шкоду нашим військам (сам Муравйов ледь не потрапив у полон. — О. Р.). Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію».

Із вступом українсько-німецького війська до Києва Вільне козацтво за наказом уряду Центральної Ради було розформоване. Можна лише уявити, як раділи вороги України, довідавшись про це. «Фактично ж Звенигородський кіш демобілізувався, — писав Юрко Тютюнник у своїх споминах «Звенигородський Кіш Вільного козацтва», — приховавши зброю на всяк випадок…»

Невдовзі Юрко Тютюнник разом із своїми загонами вливається у військо отамана Григор'єва, відтак стає начальником його штабу. Взимку 1919 року повстанці переходять на бік червоних. Однак недалекоглядна політика большевиків (насильницьке насаджування в українських селах радгоспів, перегини в аграрній політиці) викликали невдоволення серед селянської маси. Одне за одним вибухають повстання проти московських комісарів, реквізицій, комуни, чека, продрозкладки… «Если вслед за мною будет вырастать такая паршивая власть, какую я видел до настоящего времени, — заявляє у телеграмі на ім'я голови Українського Раднаркому колишній штабс-капітан Никифор Григор'єв, — я, атаман Григорьев, отказываюсь воевать. Заберите мальчиков, пошлите их в школу, дайте народу солидную власть, которую он бы уважал». Гаслом повсталих стадо: «Влада Радам народу України без комуністів». Грізна військова сили (23 тисячі бійців, 32 гармати, 20 бронепоїздів) під командуванням Григор'єва і Тютюнника визволяють від інтервентів Миколаїв, Херсон та Одесу, Однак уже а травні 1919 року переважаючі сили червоних завдають поразки григор'свським формуванням. У липні, під час зустрічі колишнього штабс- капітана з Нестором Махном отаман із Гуляй-Поля власноруч застрелить Григор'єва. Тютюнник на чолі загону вирушає під Жмеринку, де а той час перебувала ставка Головною Отамана військ УНР Симона Петлюри. Незабаром Юрко Тютюнник очолить селянську групу республіканських військ, потім командуватиме Залізною дивізією, а під кінець 1919 року обійме посаду заступника командувача військ УНР.

Від 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. триває зимовий похід армійської групи під командуванням генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка (помічник — генерал-хорунжий Ю. Тютюнник) по денікінських і большевицьких тилах. Подолавши 2500 кілометрів і провівши кілька блискучих операцій, частини республіканських військ успішно повертаються назад, з'єднавшись із регулярною армією УНР, точніше з її рештками, як незабаром будуть інтерновані на території Польщі.

Другий зимовий похід наприкінці 1921 року на Україну з самого початку був приречений на невдачу. Ні військовий хист Юрка Тютюнника, ні мужність бійців його загонів не змогли протистояти переважаючим регулярним частинам большевицьких військ. Намір генерал-хорунжого стати на чолі Повстанської Армії зазнав краху.

Подальша доля Юрка Осиповича Тютюнника склалася трагічно. Ось що пише у «Споминах совєтського дипломата» Г. Бесєдовський, колишній член совєтської дипломатичної місії у Варшаві, «невозвращенец»:

«З огляду на свою українську діяльність у Варшаві я мусив бути також у курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало наказ про одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий план. Агенти ҐПУ натрапили на слід підпільної української організації — Вищої Військової Ради. Замість того, щоб арештувати членів організації, агенти ГПУ ввійшли до її складу і фактично взяли організацію у свої руки. Потім послали одного керівника цієї організації (не агента ГПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням нав'язати зносини з Тютюнником для співпраці, викликати його на Україну для таємного об'їзду організації. Тютюнник луже досвідчений конспіратор, послав наперед одного із своїх помічники. Той об'їхав «організацію», що мала розгалуження по всій Україні, і, повернувшись, заявив Тютюнникові, що ця організація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти». Він казав, що можна навіть незабаром думати про розширення повстанчої акції. Лиш керівники організації настирливо ждали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Спочатку Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю з умовленому пункті. Але не встиг ступити й кілька десят кроків, як був схоплений. Його привезли до Києва, а потім до ГПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзержинський рішуче домагався його розстрілу. Але Харків (у квітні 1923 р. була започаткована політика корснезації, спрямована на підготовку національних кадрів для різних ділянок культурного, державного і партійного будівництва. — О. Р.) вважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»… Отамана залишили наразі живим. Але Тютюнникові спочатку все ж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав у домі урядовців ГПУ під постійним наглядом».

Сьогодні можна лише гадати, що змусило ще донедавна незламного генерал-хорунжого звернутися з листом на ім'я Володимира Затонського.

«Важким шляхом, — писав Юрко Тютюнник, — я прийшов до впевненості, що пануючі на Заході сили здатні тільки пригноблювати український народ, а не допомагати його визволенню. Ці сили, використовуючи легковажні і до кінця деморалізовані елементи нашої еміграції, думають тільки про своє благополуччя. Оскільки деморалізованість в еміграції дійшла до крайності, мені стало зрозуміло, що майбутнє України кується тут, на Україні. Минуло вже кілька місяців, як я перейшов кордон і, перебуваючи на території YPCP, вивчаю дійсне становище. Передовсім мене цікавила природа влади на Україні. (…) Нині на Україні українська влада» (політика «українізації)» саме починала набирати справді державного розмаху. — О. P.).

Ці рядки вийшли з-під пера людини, на честь якої ще зовсім недавно, в день нагородження орденами «Залізного Хреста» за Перший зимовий похід, бойові побратими поставили свої підписи на грамоті, де були такі слова:

«Дорогому батькові, улюбленому вождеві, нашому генерал-хорунжому Юрку Тютюннику.

Тяжким, хресним шляхом йшов український нарід до свого національного і державно-політичного визволення. З усіх боків облягли його вороги, намагаючись не тільки підбити Україну під свою зверхність, а Й до кінця знищити всі ті вияви самостійного національно-культурного життя, які після російської революції щораз сильніше починали прокидатись в ньому.

1 в той час, коли, здавалось, ворог перемагав, коли байдужість і бездіяльність охопили всі верстви громадянства нашого і армії, ти один горів завзяттям і своєю невтомною енергією запалював серця борців до нових змагань, до нової боротьби з запеклим ворогом української національної ідеї — москалем.

Твоє життя, повне великої моральної сили єство в найбільшій мірі одушевило історичний похід армії У.Н.Р. в запілля ворога, коли ім'я отамана Юрка Тютюнника стало синонімом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялось ворогами зі страхом і пошаною, а в серцях народу будило надії на визволення, на остаточну перемогу.

І сьогодні, в цей великий день роздачі орденів «Залізного Хреста», котрий нагадав всім нам величність і геройство безпримірної велетенської боротьби армії У.Н.Р. в запіллю ворога, в цей весняний день, коли вся природа встає від довгого сну, вириваючись з міцних обіймів жми, прокидаються і розцвітають в наших серцях надії на майбутнє визволення, крїлне і зростає думка, то ти, дорогий батьку-отамане, незабаром поведеш сміх дітей на широкі лани і стели рідної України.

І ми чекаємо цього слушного часу, вірячи, що з тобою ми принесем Українському народу довгожадану волю, бо з іменем твоїм зв'язане слава і перемога!

Слава нашому батьку-отаманові!

Слава непереможному борцеві за волю Українського народу Юрку Тютюннику!

Слава! Слава! Слава!»

Можна лише здогадуватися, що коїлось у душі Юрка Тютюнника, коли він звертався до Українського Радянського уряду з клопотанням про помилування (ГПУ УРСР дає санкцію на застосування амністії). 28 грудня 1923 р. Президія РВЦНК задовольнила клопотання Тютюнника. Примирення відбулося (з-за кордону були привезені хвора жінка й діти; передав генерал- хорунжий органам ГПУ і свій архів). Більше того, Юрка Осиповича призначають викладачем «стратегії й тактики громадянської війни» в Харківську школу червоних старшин.

Ось як описує уже згадуваний Г. Бесєдовський випадкову зустріч з Тютюнником у цей період: «Пам'ятаю, я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: «Даю виклади бандитизму».

Різнобічно обдарований, Юрко Тютюнник пише кіносценарії під псевдонімом Г. Юртик, обіймає посаду старшого редактора художніх фільмів у редактораті «Всеукраїнського фото кіноуправління», бере участь у написанні сценарію довженківської «Звенигори», зіграє роль самого себе в фільмі «П.К.П.». З під його пера вийшли 1925 року спогади «З поляками проти України», щоправда написані не без підказки ГПУ.

Та все ж остаточно «присвоїти і використати» Юрка Тютюнника большевикам так і не вдалося. «Настрій його щораз більше чорнішав, — засвідчує Г. Бесєдовський. — Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще існувала. Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашизм. Про цю розмову донесли до ГПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву».

Історик Олег Б., який мав змогу ознайомитись з кримінальною справою Юрка Тютюнника, відзначив, що «ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Юрко Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність осіб, з якими був пов'язаний спільною політичною і військовою діяльністю. Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що і в 1923–1929 роках Ю. Тютюнник нікого ГПУ не видав».

Смертельний вирок колегія ОГПУ винесла 3 грудня 1929 року. 21 жовтня 1931 року присуд було виконано. Згодом були знищені й ті, хто «привів» генерал-хорунжого з-за кордону. Така історія.

27 листопада 1997 року Юрка Осиповича Тютюнника офіційно було реабілітовано «.в зв'язку з відсутністю сукупних доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності».

У літературному доробку Юрка Тютюнника особливе місце займає спомин «Революційна стихія», уперше надрукований 1923 року в «Літературно-науковому віснику», та політичний огляд «Зимовий похід 191920 рр.», що побачив світ того ж таки року в Коломиї.

Написані «по гарячим слідам», вони є своєрідним документом тієї буремної епохи. В автора гостре перо й пильне око, чіпка на важливе пам'ять. Усе це дало йому можливість зафіксувати на папері кожну дрібку важливих фрагментів нашої історії.

Ось лиш кілька витягів із цих споминів, які переконливо засвідчують, що читати Історію України без брому неможливо, «Ми слухняно йшли за своїми провідниками, А наші провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи не булаа любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя… Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ…

Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями, і в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення…

Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!, І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів…

Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав; умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців… Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку І платили інтересами цілої нації… Росіяни великі митціі обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок…»

Якшо цю розлогу цитату-матрипю накласти на сьогодення, то можна переконатися, що велемудрий Екклезіаст таки мав рацію: «Що було — те й буде». А надто для України, чиї політики не хочуть знати свого минулого,, Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук

РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ

Перший Сімферопольский полк ім. гетьмана Петра Дорошенка

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я об'їхав околиці Сімферополя. Не доїжджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:

— Пане поручнику! Царя вже нема… революція скрізь…

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличчях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому оці самі «дядьки в шинелях» намагалися говорити тільки по російськи, звали мене «ваше благородіє», щовечора виспівували «Боже царя храні», а тепер і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як «царя вже нема».

По місту були вже розліплені різні відозви, заклики, оголошення і т. іи. — продукти творчості першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делегатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережжя, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Зам'ятіна. Місце ад'ютанта при революційному начальникові залоги довелося обійняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго Совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтелігенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (гімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж іншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Всі ці питання ми мусили вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з принципового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та агітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кожній секції зокрема.

Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі «інородци». Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо «всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє», — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: «інородци» визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: «3 гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командирам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої- то гімназії всіх солдатів-«уроженців» губерній: Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених губерній. Можуть бути присутні й «уроженці» інших суміжних зі зазначеними губерній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Ад'ютант пор. Ю. Тютюнник.

Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:

— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трохсот рук.

— Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

— Хохли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

— Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.

Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і з'ясував, що всім присутнім прочитають кілька лекцій на різні політичні теми. Читати лекції будуть на рідній мові «оттакій, як я тепер говорю». На се, щоби ухвалити програму лекцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори проведено тут же на площі. Потім говорило багато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цивільні, члени Української Громади). Всі промовляли по-українському. Промови інтелігентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніх. Ніби не дихаючи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Сімферополя. Промовці з'ясували, що «малороси» і «хохли» — це назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо- жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння з'єднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.

Розійшлися в темряві ночі.

Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клубу імені гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси «фантазьорів», як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лекції по уложеній програмі. По своїй ідеї всі лекції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лектор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед аудиторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.

Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина^[1], щоб зробити запитання лекторові:

— А чи не буде ота федерація відокремленням України від російської держави? Бо під час революції всі повинні єднатися, а не ріжнитися…

Уже відчувалася робота москалів. То від них пішла ідея «єдінаго революціоннаго фронта». Вона баламутила голови тим, що були найменше політично розвинуті і не мали досить природного розуму, щоби критично відноситись до теревенів язикатих московських соціялістів ріжних порід.

Звичайно лектор пояснював, що все буде залежати від бажання українського народу, який має висловитися на з'їздах. Поміж ініціаторами «освідомлювання» були люди, що з початку ж стали на позицію незалежності української держави від Росії. Революція тільки починалася, а вже відчувалося серед «дядьків у шинелях» стихійне бажання відокремитися в свої національні військові частини. Треба було бути вповні профаном, щоб не передбачити того, що коли хто-небудь стане на шляху дальшого розвитку нашого руху, то відокремлені в окремі військові частини «дядьки» докажуть, що вони вміють уживати зброю. А там, де запахне кров'ю, вже ніхто не жахатиметься зломати «єдіний революціонний фронт» і «відокремлення», хіба що наші вороги. Такою є логіка всякої боротьби. Розуміли все ми, розуміли й москалі.

На лекції приходили по черзі, кожний батальйон окремо. Щовечора охочі записувалися в члени військового клубу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію «єдінаго революціоннаго фронта», вписувалися в члени клубу і пильно виконували всі постанови й розпорядки президії. Стихійне бажання організувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть «відокремлення». На перших же лекціях з ініціативи самих козаків повстало питання звести в «ротах» всіх українців в окремі чоти («взводи»). Мотивували козаки своє бажання тим, що «краще ходити в ладу на лекції. і до своєї команди будем приучуватись». Сам начальник залоги капітан Зам'ятін (москаль) був людиною безхарактерною, політично малосвідомою. Кандидатуру його на революційного начальника залоги висунула група молодих старшин, які бажали мати вільну руку для своєї політичної роботи. То був типовий представник толстовського «нєпротівлєнія злу», хоч до чого-небудь доброго теж не мав здібностей. Солдати його любили, бо він з ними був запанібрата. Але честолюбство все ж таки він мав і влади, хоч би й фіктивної, не цурався. Почалися «впливи оточення». А серед того оточення моя роль не була останньою. Швидко «ґаспадін капітан», начальник залоги столиці Криму і командуючий охороною побережжя, передав фактичне виконання всіх обов'язків ад'ютантові, а сам лише підписувався там, де йому запропонували. Президія військового клубу давала мені директиви; я «висказивал свойо мнєніє» своєму шефу, а залога одержувала потрібний наказ. Розпорядженням по залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не дуже охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч «уроженцев», а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обов'язки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на ад'ютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій організації. У половині квітня військовий клуб уже нараховував у своєму складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівняно значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з іншими «інородцамі» ми складали більшу частину залоги. Найвищим органом військового клубу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клубу). Всю практичну роботу провадила президія клубу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім інакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довір'я, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до різних демократичних інституцій та на з'їзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали принцип Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.

— Будемо вибирати людей, а не наплечники («поґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозиції провадити вибори по принципу Керенського. Психологія «ніжнєго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в президії був тільки один козак, та й той мав середню освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжче. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свого шефа, але на цей раз нам не повелося. Москалі повели одверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та інші «інородци» організовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що легальним шляхом наша організація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відіб'ється наш рух на внутрішньому життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла президія нашого клубу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу легальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телеграму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Києва виїхав голова клубу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже існувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний план; українські чоти одного «общерусскаго» батальйону мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в курені, а останні вже складали полк. Сотні та курені мали свою чергову лічбу. Були визначені й командири. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куреня він приписаний, і так само знати своїх командирів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небагато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми спільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.ін. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делегацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.

Зам'ятіна таки повалили. На місце його прислали з Одеси полковника Кондратьєва (москаль). 3 новим начальником залоги я не мав нічого спільного. На нових виборах до залогової ради переміг блок наших ворогів. На таврійському губерніальному з'їзді перемогли російські соціалісти- революціонери. Одне слово, ми не витримали наступу наших ворогів і повинні були зійти до ролі меньшости. В залоговій раді, в штабі залоги, в полках і ротах готовилися ліквідувати «раз'єдінітєлей, провокаторов, сепаратістов» та інших страшних людей, тобто нас. Не спали й ми. Мацько повернувся з Києва. Побув він у столиці більше тижня. Був і на Першому Українському Військовому З'їзді (5 травня), як представник нашого клубу. Мацько зробив перший звіт президії клубу, а потім у головних рисах про те ж розповів зібранню депутатів. Нас цікавив кожний факт, кожне слово, кожна думка, що походила з Києва, де повинен би бути мозок нації. Подібно до нервів, ми готові були передати в маси зарядження центру і самі прийняти участь у виконанню. Доходило до дрібниць. Питали:

— А який собою Винниченко? Петлюра? Міхновський? Ол. Степаненко?.

М. Грушевського всі вважали майже за генія. Хотілося, щоб там у Києві всі були геніями. І ми вірили, що там вони дійсно є. Але головного, якраз того, за чим їздив, не привіз Мацько. Не привіз ні директив, ні інструкцій, ні наказів. В новоутвореному Українському Генеральному Військовому Комітеті Мацькові тільки порадили: «Продовжуйте працю, як і до сього часу — організуйтеся». У Києві чи не хотіли, чи не вміли зрозуміти, що ми вже пройшли перший організаційний період, вже відокремили «наших» від «чужинців», вже знайшли себе: пройшли період, коли революційна маса сама стихійно організується і не потребує вказівок зверху; ми мусіли перейти в нову фазу боротьби за дальшу організацію, а боротьба, навіть стихійна, вимагає координації. Не знаючи ні остаточної мети, ні хоч би якогось загального плану, ми могли занадто сміливо виявити ініціативу і тим пошкодити загальній справі. Психологія революційних мас на початку боротьби є така, що вонивірять в існування загального плану. Ця доля не минула й нас. Ми вірили. Навіть у думках ми не хотіли припустити, щоби наші «національні проводирі» не мали ніякого плану. 3 того, що нас збиралися ліквідувати і що ми не мали наміру ліквідуватися, для нас було зрозумілим, що справа не обмежиться одними зборами, резолюціями, та паперовими протестами. Не виключена була збройна сутичка і, розуміється, кров. Треба було ж не спасувати на першій же репетиції. Залежало від нашої постави. До сього часу москалі уступали перед нашою рішучістю. Тактику не варто було міняти. В час, коли конечними були швидкі рішення, президія клубу сиділа над привезеними Мацьком газетами та листівками і студіювала їх, бажаючи знайти там відповідь на те, чого не привіз Мацько з Києва, бажаючи по промовах, відозвах, резолюціях і статтях, видрукуваних там, відгадати й ціль, що ставив собі київський центр, і план і тактику його. Але чим більше закопувалися ми в премудрість, яку розповідали політики в своїх промовах та резолюціях, яку викладали газетні писаки в різних партійних і непартійних органах, тим густішим туманом вкривалося те, чого ми шукали. Силою обставин ми примушені були шукати на шпальтах газет того, чого там не було, та власне й не повинно було бути. Якимсь загадковим хаосом повівало з Києва, і ніхто з нас не знав, чи той хаос є наслідком дійсного хаосу в головах керманичів політичних груп і партій, що об'єднувалися в Центральній Раді, чи може якась геніальна рука навмисне утворює той хаос, маючи на меті з хаосу витворити нові форми життя нації. Перше ми тільки умовно припускали, а в друге вірили. Поперед усього урядові заяви. Ось Союз Українських Поступовців, що взяв на себе ініціативу утворити Центральну Раду, закликає:

— Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо!

Отже виходило, що повинні ми підпирати той лад, що збирався ліквідувати нас. «Поступовці» збиралися йти по дороговказам, залишеним Кочубеями, Искрами, Носами. які теж дбали про свою участь у державному ладі Петра І, що був теж для свого часу «поступовим». А конференція української соціал-демократичної партії (4–5 квітня), визначаючи соціальний ідеал і нашу програму говорила:

— Конференція української соціал-демократичної партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давне домагання партії — автономію України. і дозволяє товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання інших націй.

«Непохитна рішучість» наших соціяль-демократів імпонувала. Хребет партії складали товариші: Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос — люди, що вже до революції були відомі ширшому загалові, не як «малоросси», а як українці. Ми міркували: «Ну, а що, як всі вони гуртом справді почнуть боронити «давне домагання» не тільки одними резолюціями?» Довелося би силою ламати не тільки «общерусскій» революційний фронт, а і свій таки рідний і близький. 3 наших і московських газет ми бачили, що в Києві вже розпочалася незгода поміж нашими. Про це промовляли до нас видруковані промови тих же українських соціал-демократів, вістря яких було звернене проти організації української армії. Бо й на що здалася армія автономній Україні! Проти соціал-демократів стояли: поручник Міхновський^[2] та «самостійник» Ол. Степаненко. Поміркувавши довгенько над соціал- демократами, ми рішили, що «вони хитрі» — будучи правовіріними марксистами, безперечно працюють по заповіту свого апостола, що писав: «Як у приватному життю ми відрізняємо те, що думає і говорить людина, і те, що вона в дійсності уявляє і робить, так — і то навіть у більшій мірі — в історичній боротьбі ми повинні відрізняти фрази і продукти уяви партій від їх дійсного організму та їх дійсних інтересів, їх уявлення від їх реального змісту^[3]». Ми прийшли до висновку, що наші соціал-демократи одне говорять, а зовсім друге роблять. «Реальний зміст» ми бачили в організації реальної сили — української армії. І нам здавалося, що ми не помиляємося. Українські соціал-демократи захопили кермуючі ролі в складі Українського Генерального Військового Комітету. А по своїй ідеї цей комітет мав стати військовим організаційним центром. Не могли ж ми припустити, що наші українські соціал-демократи боролися за місця у військовому комітеті для того, щоби дезорганізувати і провокувати українське військо. Ми ненавиділи ворогів і ідеалізували своїх. У тому не було нічого поганого. Бентежили нас тільки погляди москалів на діяльність наших чільних людей. «Кієвская Мисль», захоплюючись С. Петлюрою, писала такі речі: «В настрою з'їзду (І Український Військовий З'їзд) помітно піднесений націоналістичний підйом і перевагу радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна сподіватися, що під умілим проводом досвідного голови С. Петлюри (відомого українського соціал-демократа) з'їзд прийме лагідніші форми на дальших засіданнях». А «Русскоє Слово» інформувало своїх читачів про те, як довго й уперто закликали з'їзд Винниченко та Петлюра не йти самочинним шляхом, а підтримувати контакт з російським Тимчасовим Правительством. І, розуміється, «Русскоє Слово» було задоволене роботою соціал- демократичних провідників і не ховалося з тим. Щоби москалі серйозно і щиро хвалили наших проводирів, ми не вірили.

— Люди добро нам роблять, а вороги хотять спровокувати нас, — гадали ми в Сімферополі. — Те, що добре для нас, не може бути добром для наших ворогів. Отже — не піддамося провокації! — рішили ми.

Установчий з'їзд партії українських соціалістів-революціонерів (4–5 квітня) вимагав у своїх постановах «широкої національно-теріторіяльної автономії України» і вважав, що найкращою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, якої установлення українська партія соціалістів-революціонерів буде домагатися на загально- російських установчих зборах». До загальноросійських установчих зборів було далеко. Ніхто не знав, коли вони відбудуться. А життя примушувало нас бути революційнішими, аніж навіть українські соціал-революціонери, котрі мали безумовно революційну назву і скрізь підкреслювали свій радикалізм. Бо утворення власної національної армії не мало місця в програмі, хоч би одної з політичних партій, що гуртувалися в Центральній Раді. Нас збиралися ліквідувати негайно, не чекаючи загальноросійських установчих зборів, а ми того не хотіли, хоч би самі установчі збори винесли таку постанову. І ми таки не допустили до ліквідації. Спільними силами Української Громади і Військового Клубу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в м. Сімферополі. Свято для Сімферополя випало досить таки імпозантно. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чоти вперше практично були об'єднані в сотні й курені. Військо вишикувалося в каре. Цивільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делєгації від українців залог м.м.: Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу й панахиду відправили українські панотці з п.-о. Чорноморського Флоту з А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Ряди струнко проходили перед президією клубу, салютуючи відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. Новий начальник залоги полковник Кондратьєв, що прибув на свято на наше запрошення, як гість, не вдержався, щоби не сказати:

— А все таки національний принцип при комплектуванні війська велика річ. Не тільки за час революції, а навіть і за весь час війни мені не довелося бачити кращого ладу, як у вас на святі.

Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні полковник Кондратьєв, ні хто-небудь інший з наших ворогів. По параді перед військом виступили з привітами делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав:

— Панотець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам. Ми шукали і знайшли себе — з'єдналися поміж собою. Просили у Керенського дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє. Що маємо робити? — Панове! маємо силу. так ламаймо ж двері!!!

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:

— Від нині ми не розійдемось. від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк маширував до касарень. Касарні були заняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А на дворі стояла варта, озброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.

Москалі заревли від люти. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову зліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дистанція була. До того ми також мали зброю і вміли нею володіти не гірше від наших ворогів.

До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути в складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився в Сімферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили нейтралітет. Москалі, «счітаясь с фактом», розпочали з нами розмови, «щоби запобігти непорозумінням».

30-го травня начальник залоги полковник Кондратьєв передав до президії клубу телєграфічний наказ Керенського про переведення мене «для пользи служби» в 228-й піший запасовий полк (м. Катеринослав). Штаб одеського округу вимагав мого від'їзду з м. Сімферополя на протязі одної доби. Президія клубу не знайшла корисним входити в конфлікт з вищою військовою командою, яку ми все ж таки визнавали, хоч і «о стільки — оскільки» і корилися їй, коли те нам не шкодило. На цей раз наказ Керенського нічого не псував нам. Я вже був вибраний делегатом на ІІ Всеукраїнський Військовий З'їзд і мав од'їхати і без наказу, тільки не до Катеринослава, а до Києва.

Їдучи до Києва, я заїхав і до 228 полку. Командир полку полк. Дренфельд, довідавшись, що я українець, висловив при мені ж своє незадоволення, що «в полк прісилают беспокойний елємент, когда я і так достаточно імєю такового». Не питаючись дозволу у полковника Дренфельда (не було надії одержати), я вибрався до Києва, а йому послав рапорт про від'їзд. Після закінчення з'їзду довелося залишитися в Києві, як членові Центральної Ради. Полковник Дренфельд мене більше не бачив, хоч і мав ще деякий клопіт зі мною. Зі з'їзду я від'їхав на три дні до Сімферополя, де зробив звіт зібранню депутатів і Громади. Мене питалися:

— Чи справді провідники Центральної Ради вважають шкідливим утворити самостійну українську державу? Чи то може політична тактика примушує заховувати те до певного часу?

Я не міг дати відповіді, бо й сам не знав ще того, про що мене питалися.

Більше не довелося мені бути в Сімферополі. Майже через рік я довідався, що Симферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка не піддався москалям в час муравйовської навали і, пробиваючись до Києва, загинув у боях під Олександрівськом та Синельниковом. Цю звістку передав мені товариш по праці, старшина полку п. Шиманський.

Другий Всеукраїнський військовий з'їзд. Перший Універсал

Ще в Катеринославі довідався я про те, що Керенський заборонив з'їзд. Тому то й виїхав на нього, не питаючись дозволу начальства.

Спочатку все йшло, як слід. Документів ніхто не перевіряв. Я не встрявав у політичну дискусію, яку мляво провадили поміж собою представники «мислящей Россії», що їхали зі мною у вагоні першого класу. Темою дискусії були все ті ж протоки, про які ніяк не забувала навіть «революціонная демократія», не зважаючи на проголошене гасло «без анексій».

Назагал настрій був досить бадьорий, хоч іноді особливо при згадці про революцію, почувалася певна нервовість. Почалося зі ст. Бобринської. Командант двірця зарядив перевірку документів у військових осіб, що їхали в нашому потязі. «Безправних» знайшлося чимало, їх примушували висідати з потяга.

Потяг мав стояти цілу годину. «Безправні» зробили віче. Зібралася юрба залізничників, солдатів, селян та інших випадкових людей. Провід вічем захопили українці. «Безправні» держалися купи; навіть не-українці підтримували думку, що Керенський «не по закону зробив», забороняючи з'їзд.

В часі віча «безправні» знайшли собі провідників і тепер уже не могло бути двох думок про те, чи поїдуть делегати на з'їзд, чи будуть чекати відповіді з штабу округи. Наказ Керенського про заборону з'їзду (я потвердив, що такий є) касувався постановою випадкового віча на ст. Бобринській, як контрреволюційний. Право революції перемогло.

В Білій Церкві я зійшов до буфету. Не завважив, що потяг рушив і вспів причепитися тільки до заднього вагона третього класу. Цей клас виглядала зовсім інакше, ніж перший.

Тут ніхто з присутніх не спав. Дехто сидів, але більшість стояла. Просунутися через вагон коштувало би ледве чи не всіх ґудзів. Тут їхали селяни, селянки, солдати, бідні жидки, де-не-де було видно вчительський кашкет або кепку залізничника. Та що мене здивувало, тут же їхало до десятка молодих офіцерів. Потім довідався, що то були делегати на наш з'їзд, які рішили їхати вкупі з делегованими на з'їзд козаками, щоби гуртом боронитися на випадок інцидентів, подібних до того, що трапився на ст. Бобринській.

Всім було тісно. Зате настрій був он який. У вагоні кипіло. В кожному кутку і посередині міркували про великі справи. У всіх обличя напружені, червоні. Всякий спішить «висловитись». В одному кутку козак-делєґат викладає перед аудиторією дядьків і тіток принціпи автономії для України.

— Україна повинна мати автономію, — з притиском говорив козак, — таку автономію, щоби ніхто до нас не ліз. Наперед усього поміщикам — геть од землі! бо то ж наше українське, народне. Друге — чужинцям до влади зась! Де вони взялися? Трете — Москві дулю, а не податки; свою скарбницю заведем, бо треба ж буде грошей на все: і на школи, й на шляхи, і на армію свою та флот. Без війська свого народ нікуди — треба відбиватись. Найголовніше, щоб носа свого ніхто до нас не тикав, тоді всі сусіди приятелями були би. Та де вже тобі обійдеться без війни? Коли всякий народ матиме свою державу, тоді вже й буде автономія.

— А що, бач! — гукнув дядько в чумарці. — Говорили ж на селянському з'їзді, що наше військо скаже, якої нам автономії треба. Значить, не зачіпай, що не твоє. Працюй у себе дома всякий. А то тобі всі по нас їздять, а ти не знаєш, чого тобі бракує. Військо скаже.

Мені рішуче подобалася «автономія», про яку так завзято оповідав козак і якою захоплювався дядько та все його оточення.

В іншому кутку інша балачка. Центр балачки біля освітньої справи. Говорить невисокий чоловічок коло тридцяти років. У вимові чимало виразів, по яких можна пізнати галичанина, чи буковинця. Пізніше знайомимося і довідуюся, що то учитель музики про кирилівській Просвіті, на прізвище Паньківський. Він з полонених «австріяків».

3 Паньківським їде ціла делегація. Кирилівська громада постановила заснувати в своєму селі українську гімназію імені свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання гімназії громада приймає на себе. Делегація їде до Центральної Ради просити, щоби вона затвердила гімназію і призначила директора і вчителів.

Біля справи з помешканням зав'язується діскусія.

Ще хтось тут же преться з прикладом:

— Он Козацька постановила в палаці у баронші1 університет відчинити.

При слові університет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:

— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними. наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «охтомомія».

Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делегатом на з'їзд від Вільного Козацтва.

— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! Наше військо покаже, але й вам байдаки нічого бить. Одному військові тяжко. Помагати треба.

— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж самі собі. А хто не схоче по згоді, то осьо! бачите?

Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очі всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться.

Через хвилину знов гомонять у різних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до кращої будуччини. У всьому тому почувалося могутнє «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому аргументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лампи, всі міркування про «стратегію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками мільйонів пригнобленої нації.

У Києві ще спали, як ми приїхали. Висипавшись з потягу, делегати посунули вулицями на Володимирську до Педагогічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.

Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до п'ятисот різного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Києва на з'їзд або в якій іншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.

Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.

— Оце, братику мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делегат на з'їзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі солдатськой кокардою.

— А що, якби він зараз та просто на наш з'їзд? Га? Ото штука була би.

— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад з'їздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очі йому.

Сотня живих людей заглядала в очі нерухомому велетневі.

Біля десятої години рано я знову в будинку педагогічного музею. Кілька осіб провіряють делегатські мандати і видають білети на засідання з'їзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музею, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.

Проте український рух, не маючи навіть порядного помешкання для свого центра у своїй же столиці, розвивається на вільному повітрі. Повітря революції куди краще впливало на розвиток національного руху, аніж штучне повітря помешкань. Виплекана соками місцевого населення паразитна культура чужинців мусіла ховатися в оранжереях, не зносячи вітрів революції.

Над вечір того ж таки дня (4 червня ст. ст.) перше побачення представників демосу з своїми провідниками. Всі делегати зібралися в будинку Троїцького Народного Дому і біля нього, бо в помешканню не всі вміщаються. 3 технічних причин відкриття з'їзду відкладається до завтра — треба більшого помешкання. З'їхалося біля 2.500 делегатів, як представники півторамільйонної озброєної маси українців, що розкидані по різних частинах на фронті і в запіллі. Послали своїх представників на з'їзд виключно ті, що не зважаючи на всі перешкоди, вспіли зорганізуватися і хоч сяк-так сформулювати свої вимоги.

На сцені з'являється товариш голови Центральної Ради, він же голова Українського Військового Генерального Комітету Володимир Винниченко.

На хвилину все стихає. Потім, немов раптовий вихор, зривається буря оплесків і крики з тисяч грудей:

— Слава!! Слава Винниченкові!!.

Так хвилин п'ять. Знову стихає. Винниченко оголошує, що відкриття з'їзду відбудеться завтра у великому міському театрі, а сьогодні можна скористатися з нагоди і влаштувати віче. Загальна згода. На вічу бажаючі мають оповідати про те, як стрінули на місцях наказ Керенського про заборону з'їзду. Знову всі згоджуються.

Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій з'ясовує погляд Центральної Ради і Військового Генерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціальним заявам і деклараціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:

— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд.

Але Міхновський не говорить. Більшість Генерального Комітету і

Центральна Рада доручили диригентську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеологічним ворогом Міхновського. Винниченко — ідеолог і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізніше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.

Один по одному виходять делегати з місць. Наказ Керенського скрізь ігнорували. Заборона з'їзду немовби викликала ще більше зацікавлення з'їздом. Маси йшли на пролом, не вважаючи на заборони з Петербурга. Промови короткі, лаконічні, повні завзяття і віри в силу нації. То відбивається настрій мас, що стихійно, нестримано пруть в бік незалежності від Росії.

Говорить, наприклад, делегат з північного фронту, поручник П. П-ко. Він оповідає про вражіння від заборони з'їзду.

— Про заборону, — говорить він, — довідалися вже в дорозі. Тут же склали телеграму такого змісту: «Наказ про заборону з'їзду читаємо і до Києва від'їжджаємо». Телеграму послали на дві адреси: нашій організації і. панові Керенському!.

В залі оплески, сміх і вигуки:

— Читатиме суботами!

Гумор, дотепи, іронія, неначе коштовне каміння, виблискують у промовах.

На сцені з'являється старшина і повідомляє делегатів, що Перший Український Полк імені гетьмана Богдана Хмельницького підходить до Троїцького Народного Дому, щоби привітати представників українського війська.

Знову могутнє «Слава!!» ворушить будинком. Через хвилину-другу всі делегати на дворі. Мені повелося примоститися на балконі, звідкіля видно цілу улицю.

З-за рогу улиці показується голова колони. Повіває розкішний прапор з образом великого гетьмана. Чудова оркестр.

Попереду командир полку, полковник Ю. Капкан. Під ним кровний (расовий) кінь каштануватої масті. Кінь грає, поривається.

Проходять курінь за куренем, сотня за сотнею… Гарні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України.

По вік не забуду враження від першого українського полку! Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеологів серед освічених синів України. Авжеж не паради були цілю трьох тисяч вояків- богданівців, коли вони на своїх багнетах начепили синьо-жовті відзнаки. Не для оборони «єдінаго революціоннаго фронта» гуртувалися вони.

На другий день (5 червня) збираються делєґати біля будинку великого міського театру. В середину впускають виключно тих, що мають білєти, одержані в Педагогічному музеї. Перевірка сувора. Біля всіх дверей стоїть варта від полку Богдана Хмельницького.

Зала театру виповнена вщерть. Хвилини очікування. На сцені з'являється Михайло Грушевський. Розкішна сивина прикрашує голову всіма визнаного «батька». Годі порівняти з чим-небудь вибух оплесків і вигук: «Слава батькові Грушевському! Слава!» Він не тільки «батько», він бог нації. У ньому всі бачать (бо так хочеться революційний юрбі) наймудрішого з мудрих, відважного, як сама нація. В який бік покаже, всі підуть туди. Не дарма ж біля нього так впадають і «поступовці», і соціал-демократи, і «есерчики» і всі, кому ходить про те, щоби приліпитися біля центру великого руху.

М. Грушевський витає делегатів від імені Центральної Ради й оголошує з'їзд відчиненим.

Починаються вибори президії з'їзду. Вже є традиція. Голови з'їзду не вибирають, а натомість вибирають кілька осіб, які мають головувати по черзі^[4].

Але кого вибирати і як? Делегати, що приїхали з різних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соціал-демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соціал-революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (група Міхновського, Павелка та інш.) не дали місця в президії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соціал-революціонерів М. Ковалевського та інших, що ставали «відомими»? Над цією коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторитету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою з'їзду.

Кожен кандидат в члени президії за постановою з'їзду повинен був особисто оповідати з'їздові, «хто він є і що робив до цього часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режиму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» за переконанням. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціал-революціонери користуються загальними симпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соціал-революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу президії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на з'їзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіри до своїх братів по національності.

Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань з'їздові від різних організацій. У привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серйозні підстави.

У війську зібралися найактивніші елементи селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і являли собою першорядний бойовий матеріал, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторитети. Більшість підстаршинського складу в армії складалася з українців. Гострий конфлікт між російським урядом і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Це було би річчю, корисною для нас, але страшною для Росії.

Уже перший військовий з'їзд так налякав Петербург, що там погодилися на організацію трьох українських корпусів, хоч до практичного проведення організації і не приступили. Другий з'їзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна ситуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.

Чи виправдав з'їзд надії України? Не вповні. Залежало те від багатьох причин. Але найперше значення у напрямку праці і постанов з'їзду відіграв його склад.

Масу з'їзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.

Любов до України не була ніжною любов'ю дитини. О, ні! то була гаряча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в ім'я досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.

Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхотности з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку- поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстинктивну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хворобу революції. По хворобі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і принципи, коли раби перестають бути рабами. І хвора, навіть хвора Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці істерично кричала на «расчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було неможливе за нашого самовизначення.

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спину революції», в серце Росії. Інстинктивно вони відчували, що те треба зробити.

Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторитет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — пам'ятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.

Тому-то й не диво, що не зважаючи на майже вулканічний характер ненависті до Росії, яка відчувалася на з'їзді, вибуху не було. Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.

Найкритичніший момент був, коли з'їзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони органів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у зв'язку з мнимою постановою з'їзду. То була несвідома провокація.

Які не були б великі запаси революційної енергії в масах і якого би напруження не досягли настрої юрби, без зовнішнього подразнення ніколи не дійде до вибуху. Таким подразненням і були заходи Оберучева.

Для людини, яка не переживала і не відчувала на собі масового психозу, яким і є психоз революції, мабуть буде смішним обурення півтретя тисячі членів з'їзду, представників півторамільйонної озброєної маси, на якогось там Оберучева, що завдяки своєму кретинізмові, з переляку збирався обороняти від української нації контору державної скарбниці та почту і телеграф у Києві. Але в Києві тоді ніхто не сміявся. Всі тіпалися: одні з обурення і бажання кров'ю змити образу, другі тіпалися з переляку, треті й самі не знали, чого вони тіпалися.

Авторитет Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших довго боровся з безмежним інстинктивним поривом маси з'їзду, що рвалася оборонити честь нації. І невідомо, чим кінчився би цей двобій революційної маси з купкою людей, що виступали в невластивій їм ролі вождів революції. Та неждано ця купка людей одержала підтримку. їй допоміг Оберучев.

Само собою, що штаб військової округи мав не погані інформації про те, що діється на з'їзді. В критичну хвилину в штабі округи вирішили підтримати тих, що боролися проти української революції. Оберучев надіслав повідомлення, що його спровокували і що він уже відкликав своє зарядження.

Ще й по тім з'їзд вимагав арешту і покарання Оберучева і заміни його та інших представників російської влади українцями, які підлягали би Центральній Раді. Але безпосередні наслідки зовнішнього подразнення минали. Потрохи провідники опановують ситуацію. З'їзд переходить до праці відповідно до прийнятої програми.

Звіти з місць. З-поза найрізнорідніших фактів і фарб, якими ілюструють свої звіти делегати, досить яскраво видно все те ж нестримно- могутнє: «Я хочу жити і так буде!» Нема інтелігентних сил до організаційної праці, мало старшин, ніяких інструкцій з центру; перешкоди з боку російського командування, боротьба проти нас пануючої російської демократії — все усувається перед непереможним бажанням самим творити своє життя. І маси дійсно його творять. Свідчать про це кількість делегатів на з'їзд і півторамільйонна маса на місцях, що зі зброєю в руках чекає наказів з Києва, та чи не найкращий свідок те, що росіяни заборонили з'їзд, а тепер бояться про те згадувати і ставлять охорону біля своїх інституцій.

Звіт Військового Генерального Комітету. Працювали, аж пріли. Працювали в якійсь маленькій кімнатці, що відступила «із велікодушія» російська революційна демократія. Прохання, проекти, попередження, передбачення — все пішло до Петербурга, а наслідки раптом зводяться до нулі. «Глух і нєм» Петербург до розпучливих криків і жестів з Києва. Треба інших заходів, щоби розрушити петербурзьке «правительство».

З'їзд обурюється. Не на петербурзьких панів, розуміється. В головах делегатів не знаходиться місця для мотивів поведінки Військового Генерального Комітету, що понижує гідність нації.

Знову контратака провідників. Каяття Генерального Комітету. Обіцянки робити так, як накаже з'їзд. Скарги на брак уповноважень.

З'їзд надає Військовому Генеральному Комітетові права головної команди військ і вимагає від нього практичної роботи, а не листування з Петербургом.

Підчас праці з'їзду військовий лікар Кекало робить цікаву заяву від групи «самостійників». «Самостійники» вирікаються опозиції до «автономістів-федералістів», при умові, що «так постановить весь народ». В цій заяві ховалося наше рідне «постольку-поскольку». Треба було тільки сили і хисту, щоби його послідовно перевести в практиці.

Як звичайно, висліди праці — постанови з'їзду є продуктом компромісу. То був компроміс, на який раз у раз погодиться душа неофіта під впливом своїх провідників, що в його уяві є заступниками Бога на землі.

Та все ж таки в постановах з'їзду є речі, яких однаково лякалися і російська демократія і наші ідеологи «єдінаго революціоннаго фронта» з Росією. Поміж іншим з'їзд постановляє:

— Пропонувати Українській Центральній Раді до уряду (російського) більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю. Дальше з'їзд забезпечує найактивнішу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорганізований український народ одностайно і неухильно виконувати всі її постанови.

Ще дальше говориться про військо:

— Доручає Українському Військовому Генеральному Комітетові, якнайскоріше розробити детальний план українізації війська й ужити всіх заходів для негайного переведення його в життя. Щоб усі звертання Українського Військового Генерального Комітету до вищої російської військової влади визнавалися і виповнювалися нею обов'язково.

— Прикази Українського Військового Генерального Комітету для всіх вояків-українців і українських військових організацій від сьогодні обов'язкові.

У своєму наказі Генеральному Комітетові не забув з'їзд і про Вільне Козацтво, якого представники були на з'їзді. Він доручив Генеральному Комітетові організацію і кермування нашою національною гвардією.

Перед кінцем з'їзду всі задоволені зі своєї праці. Задоволені з того, що довелося переживати великі хвилини пориву нації до нового, вільного життя. У такі моменти людська душа м'якшає. Масами опановує великодній настрій, вони прощають гріхи своїм братам і з'їзд. «висловлює Генеральному Комітетові щиру подяку».

Підчас виборів до Військового Генерального Комітету і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповіддю» кандидатів перед цілим з'їздом.

Були люди, що відмовлялися «від честі» вихваляти самих себе, і за них говорили члени з'їзду, що знали кандидатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання потрапити до складу високих інституцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціал-революціонером самостійником», інший «земельної партії», а ще інший «безпартійним соціал-демократом» і т. п.

Нарешті вибори скінчилися.

Самими резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам з'їзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ. Центральній Раді після постанови з'їзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет губерніальної ради об'єднаних громадських організацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозицію, послав до Петербурга розпучливу телеграму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.

Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіді не дочекалися. Та з'їзд не дуже то й чекав.

У вечері 10 червня ст. ст. в залі великого міського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закам'яніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив магічне вражіння на маси. Змістові можна і треба багато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь іншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.

— Народе Український! Докажи, що ти. можеш гордо й достойно стати поруч із кождим. державним народом, як рівний з рівним.

Пролунали останні слова Універсалу. Рука з папером опустилася. А тисячі людей ще не віддихали і не ворушилися. Неначе не все сказано в Універсалі. Чогось чекають. І серед абсолютної тиші чудовий баритон тихо, але впевнено починає:

— Як умру, то поховайте.

Здавалося, що всесвіт співає з нами:

То присягався з'їзд сповнити заповіт великого учителя революціонера. А в універсалі про те забули згадати, а може й не хотіли.

Член президії Гаврилюк падає на руки свого оточення. В нього нервовий припадок. Хтось ридає. Хтось сміється.

Члени зїзду, люди загартовані в чотирирічних боях, та ніхто не соромиться втерти очі. На другий день Україна почула Перший Універсал.

Почув його і світ. То був перший оклик українського народу до народів світа. Перший оклик по довгому невільному віковому слові неволі. Світ мусів рахуватися з фактом нашого існування.

Творимо!

Щоб там не сталося, а слова — «Однині самі будемо творити наше життя» — пролунали. Проголосила ті слова до українського народу Українська Центральна Рада в Першому Універсалі. Значить: геть з хитаннями, геть з проханнями милости у Петербурга, геть з компромісами і зо всім геть, що перешкоджає титанічному розвиткові національної революції! — Сим зроблено рішучий крок.

Слова універсалу, вперше проголошені до народу з-під пам'ятника великого гетьмана на Софійській площі, покотилися по Україні. Вони докотилися і до селянської стріхи, і до брудних казарм, і до вогких шанців, в яких до цього часу за чужу справу гинули сини України. Слова доторкнулися найніжніших, а заразом і найсильніших струн народної душі. Покотилися вони по Україні, досягли далеких границь воскресшої батьківщини і звідтіля поверталися до Києва могутньою луною-відгомоном:

— Творіть!

Де тільки билося українське серце, де була жива українська душа, скрізь готовилися допомагати Центральній Раді в утворенню нового життя. Мільйони українського народу спішили висловити свою радість; українська нація присягала не служити більше Петербургові, присягала боротися з ним.

«Громадяни с. Броварки, гадяцького повіту, одноголосно постановили. оподаткувати всі землі по 10 копійок від десятини і віддати до скарбниці Української Центральної Ради».

«Волосний сход у Бузирках на Бердичівщині… постановив оподаткувати землі по десять копійок від десятини на користь рідної справи»…

Таких постанов були тисячі. Український селянин сам себе оподатковує і несе свої копійки в свою державну скарбницю. Зібранігроші привозили селяни до Києва, щоби «власноручно віддати їх Центральній Раді», яку вони визнають своїм урядом.

А в Умані, Винниці, Полтаві, Петербурзі, Москві і на фронтах, українські селяни в солдатських «ґімнастьорках», зі зброєю в руках, готовляться «всіма силами підтримувати і боронити свій уряд — Центральну Раду». Вони служать молебни і присягають «на вірність Центральній Раді» («Русское Слово», 18 червня 1917 р.).

Народні маси щиро прийняли слова «самі будемо творити наше життя» і творили, що могли і як уміли, щоби допомогти Києву визволитися з-під впливу Петербурга. Своє майно, свою кров жертвувала нація для свого визволення. Бувають моменти в житті, великі і дорогі моменти, коли душа поривається стихійно до боротьби за вищі і світлі ідеї. Таким моментом в житті української нації були тижні по оголошенню універсалу. Тяжко, майже неможливо збагнути, як сталося таке, що рік, півроку ще тому німі, здавалося, духовно мертві маси, рабсько покірні, сьогодні стали вільними громадянами; вчора були то пігмеї, сьогодні — гіганти. Хіба не велетень отой виснажений, зранений солдат у «ґімнастьорці», що зірвав з своїх грудей золоті й срібні відзнаки, зібрав такі ж відзнаки від своїх товаришів і привіз усе «своєму урядові»? Ті медалі та хрести, куплені кров'ю, пролитою за Росію. тепер вони принесені в жертву для боротьби проти Росії; при згадці про останню — очі солдата світяться ненавистю. А як назвати отого діда з Вільного Козацтва, що тупцює по коридорах педагогічного музею, приїхавши до Києва присягти на своїй прапрадідівській шаблюці, що зложить свою сиву голову за Україну і за «свій український уряд»? Революція створила чудо. З'явилися герої, святі і невідомі до того герої. Вони вміли любити свою нещасливу батьківщину і навчилися ненавидіти її ворогів; віки неволі не знищили шляхетних почувань у масах. Скільки було тих героїв? Легіони! І всі вони ясно й рішуче говорили Центральній Раді:

— Творіть!

Поміж тими, що повинні були творити, опинився і я. Опинився в купі з всіма військовими депутатами, що були вибрані членами Центральної Ради на другому всеукраїнському військовому з'їзді.

Зібралися на перше засідання в помешканні педагогічного музею. Таке вражіння, що поміж вибранцями від війська більшість сільських інтелігентів — люди мало досвідчені в політичній премудрості; для них є авторитетом міський інтелігент, особливо, коли останній був відомою особою ще перед революцією. Всі депутати у військових сорочках — «ґімнастьорках» і френчах. Лиця позасмалювані. Розмови енергійні, рішучі, часом пристрасні.

Засідання має відчинити тов. голови Ц. Ради В. Винниченко. Чекаємо. В помешканні аж занадто тепло. Піт заливає очі. Ба, нарешті з'являється Винниченко. Вигляд в нього трохи заклопотаний, неспокійний.

Промову свою почав з привітання нас в імені Центральної Ради. Далі він говорить:

— 3 початку мушу зазначити, що військовий з'їзд не виправдав наших надій. Ц. Рада чекала від з'їзду чогось іншого. Ми надіялися, що з'їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати, як матеріал до агітаційної роботи на селах.

Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому «матеріал» хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам «товариш» Винниченко, а не «матеріалом до агітаційної роботи». Дивлюся навколо і бачу замішання на лицях моїх товаришів. А Винниченко нервово з притиском продовжує:

— Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів. нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер — член Ц. Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради.

— Офіцери обманули нас солдатів! — гукнув з кутка солдат А-ко. Його підтримало ще кілька «товаришів». Нараз солдат А-ко опинився коло трибуни поруч з Винниченком і не попросивши дозволу говорити, почав «підтримувати товариша Винниченка». Його теж підтримувало вигуками з місць близько п'яти солдатів. Зірвався з місця й один прапорщик, за ним підпоручник. Найменше зрівноважені перлися до трибуни. Офіцери, б'ючи себе в груди, доводили, що вони «нікого не обманювали і зараз же відмовляються від своїх мандатів». Солдати розпалено доводили, що їх обманювали. Галас зчинився страшенний. Розпалені люди про щось кричали, щось комусь доводили, присягалися і навіть погрожували. Винниченко хотів спинити галас, але його вже ніхто не слухав. Побачивши таке, він постояв трохи, махнув рукою і зник. Галас збільшувався. В декого з офіцерів блищали сльози в очах від образи.

Я з декількома товаришами рішив вийти в коридор, поки гарячі голови трохи прохолонуть. Тут нас стрінув М. Грушевський; довідавшись про причину галасу, він побіг у залу засідань. Ми пішли за ним. Через хвилину М. Грушевський уже дзвонив дзвоником коло трибуни і просив усіх сідати на місця.

М. Грушевського послухали; його постать імпонувала. Промова М. Грушевського була видержана в лагідному тоні. Про Винниченка він сказав:

— То Володимир Кирилович від себе додав. Нам, Ц. Раді однаково потрібні і солдати й офіцери, бо всі ви є рівноправні члени революційного парламенту.

По промові Грушевський відчинив перше засідання Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Ту назву ми й засвоїли назавжди. Вибрали президію, вибрали комісію, яка мала подбати, щоби ми мали що їсти і де спати; ще вибрали комісії: агітаційну, просвітну, організаційну і т. п.

Назавжди залишилося неприємним спомином перше наше засідання. Нам не довелося почути, що сказав би Винниченко в кінці своєї промови, почули ми лише те, що він сказав «з початку». 3 нас і сказаного було досить. Винниченко, здається, хотів поділити нас на дві ворогуючі групи: солдатську і офіцерську, і здобувши собі симпатії «товаришів-солдатів», шахувати інтелігентнішу частину депутатів. Він хотів викликати своєрідну діференціацію, певно не класову, бо поміж солдатами були люди досить заможні, а поміж офіцерами депутатами чимало людей було, що належали до т. зв. інтелігентного пролетаріату. «Діференціація» не випала на користь

Винниченка — він більше не виступав перед Всеукраїнською Радою Військових Депутатів, а військові не захоплювалися політичною премудрістю вождя пролетаріату. Можливо, що сказане Винниченком «з початку» зірвалося з його уст мимоволі, як наслідок органічної ненависті до війська і до військових, яка була властивою голові першого нашого уряду; цю ненависть він часом умів заховувати, але було, що вона і проривалася в нього на зовні.

Характеристичною рисою наших революційних мас була їх безкомпромісність. Гасло «однині самі будемо творити наше життя», вони прийняли просто без будь-яких застережень. Ні в одній організації, чи громаді не ухвалено постанови зі застереженнями, якими вимагалося би бути обережними і не поривати з Петербургом. Нашим масам не подобалося російське «постолько-посколько». Український народ не робив різниць у відношеннях поміж урядами Московщини, Туреччини, чи Німеччини, як висловився на військовому з'їзді представник Вільного Козацтва — всі вони були далекі й чужі, бо своїм урядом українські маси визнають Ц. Раду. Здоровий національний інстинкт вказував підстави, на яких мало будуватися нове життя. Тими підставами народні маси вважали свою державну скарбницю і свою національну армію. Оподатковуючи себе селянин намагався утворити скарбницю, а військо творив, відокремлюючись від росіян в тилу і на фронті.

Трохи інакше розуміли проголошений принцип самі автори універсалу. Як саме розуміли вони його, тяжко було відгадати, але без сумніву не так, як народні маси. Бо вже в перших днях по оголошенню універсалу почалися в Ц. Раді суперечки відносно способу переведення в життя проголошеного принципу. В Ц. Раді було чимало членів, що жахалися грандіозного вибуху народного ентузіазму і втративши голову, не знали, що діяти. На засіданнях Ради розпочалися дебати. Одні доводили конечність утворення центрального виконавчого органу, завданням якого повинно бути надання стихійному утворенню української влади на місцях певної системи, бо така влада виникла сама по собі, а російської влади населення не визнавало і не хотіло до неї звертатися, або й збиралося виганяти зі своїх околиць; були й такі повіти, що російська влада сама тікала з них. Саме життя вимагало утворити центральний кермуючий орган. Проте думка про утворення такого органу стрінула значну опозицію серед членів Ц. Ради. А саме головне, що в опозиції опинилися «наукові сили» — партія соціал-федералістів і велика частина українських соціал-демократів. В опозиції був якраз «мозок» Ради. Опозиція не заперечувала конечності утворення органу виконавчої влади цілої України, але не визнавала за українським народом права «самочинно» творити такий орган; радили просити дозволу в Петербурга; були й такі, що боялися — у нас не хватить сили.

По довших суперечках все ж більшістю голосів вирішено творити центральний виконавчий орган, якому надано назву «Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради». За кілька днів з'явився на світ божий перший уряд воскресшої України. Він був «коаліційний»; в складі його були: соціал-демократи: 1. В. Винниченко — голова секретаріату і секретар внутрішніх справ; 2. С. Петлюра — військові справи; 3. Б. Мартос — земельні справи; 4. В. Садовський — судові справи; 5. І. Стешенко — освіта; соціал-революціонери: 1. П. Христюк — писар; 2. М. Стасюк — харчові справи; соціал-федералісти: 1. С. Єфремов — міжнаціональні справи; безпартійні: 1. Х. Барановський — фінанси.

Дивним було, що в складі Генерального Секретаріату опинилися люди, що найбільш завзято боролися против утворення такого органу (Б. Мартос), запевняючи, що «ми не маємо права».

Минали дні, тижні. Нарешті 27-го червня (ст. ст.) В. Винниченко оголосив декларацію Генерального Секретаріату. Мовчки, з напруженою увагою слухала Ц. Рада першу декларацію першого українського уряду. А вислухавши плескала в долоні і кричала:

— Слава!

Витали декларацію всі члени Ради. Одним подобався зміст декларації, іншим те, що то було декларація «свого уряду», а ще інші витали, бо бачили, що плещуть у долоні і вигукують сусіди по кріслах.

Декларація досить довга і поза загальною частиною, ще вказує і завдання кожного секретаріату зокрема. Подавати цілий зміст декларації не конче потрібно, досить буде навести лише найбільше яскраві місця. Генеральний Секретаріат уважає момент «серйозним і відповідальним»; нова українська влада не повинна бути такою, «як стара європейська». Право творити нове життя Українська Центральна Рада, на думку секретаріату, здобула з довір'я до себе народних мас, «се право родилось і виросло з одного довір'я» без будь-якого примусу; «сконцентрована воля» нації чим дальше, тим більше «поглиблюється». Проте Генеральний Секретаріат не знає, на яку ступити: «Ми вступили в ту зону, де стираються межі двох влад — моральної і публично-правової»; Секретаріат безсильний вирішити, в «якій саме половині більше, чи менше стоїмо». Не зважаючи на те, що сам же Секретаріат визнає факт «довір'я до кінця, в всіх сферах, як національного, так і економічного і політичного й державного життя», яким наділив український народ своїх вибранців, секретарі не почувають в собі досить сили, щоби творити, не оглядаючись на Петербург, бо «легше довіритись, чим справдити чиєсь довір'я». Генеральні секретарі сміливо підписуються за українську націю: «тут нема ворожнечі до Петербурга», а є тільки «цілковита байдужість». Зазначивши, що нібито має забагато вже довір'я, Секретаріат дальше зазначає, що тільки здобувши собі довір'я і в гнобителів української нації та від їх агентів на Україні (т. зв. «національні меньшости»), зможе закінчити «процес перетворення в публично-правову, повновластну владу зі всіма властивими їй компетенціями, функціями і апаратами». Прискорення того процесу вважає Генеральний Секретаріат, є «завданням Ц. Ради в сей критичний, переходовий момент»; виконати завдання береться сам Генеральний Секретаріат і «тільки так і розуміє своє призначення». «Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі потреби українського народу» і в напрямку задоволення їх буде провадити свою роботу.

«Найпершою перешкодою до планового переведення сієї роботи є недостача політично-соціальної свідомості й мала зорганізованість народних мас. В цьому криється найбільша погроза». Гірка, але свята правда! Народні маси мали в собі колосальні запаси енергії та ще здоровий життєвий інстинкт, а свідомості вони не мали, бо коли б її мали в належній мірі, то напевно не віддали б свого довір'я людям, що самі не були свідомі своїх завдань. Та й звідкіль могли народні маси здобути ту свідомість? Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями. І в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення.

В декларації заповідалося, що генеральний секретар внутрішніх справ у першу чергу візьметься поглиблювати в масах свідомість конечності «організації автономного ладу на Україні»; до компетенції цього ж секретаріату належало і «підготовлення. організації єдиної краєвої автономної влади». 3 цього було видно, що Генеральний Секретаріат не збирався творити навіть автономії, а тільки підготовляти. Пізніше я довідався, що на засіданнях Генерального Секретаріату дійшло до палких дебатів з приводу того, чи «творити автономію», чи «підготовляти» і нарешті вирішено «підготовляти». Не багато революційного запалу і розмаху мали наші генеральні секретарі та й на відвагу не хорували.

У справах фінансових Секретаріат збирався провадити «підготовчу працю». Секретаріат земельних справ «в цілях підготовки. має підготовити проект земельного закону». Секретаріат військових справ збирався «українізувати військо», замість того, щоб творити українське військо.

На кінці декларації Генеральний Секретаріат вмістив погано замаскований вибрик проти невеликої купки української інтелігенції, котра підходила до справи нашого визволення не з боку підготовлення до автономії та рятування Росії, а з боку боротьби проти Росії за утворення Самостійної Української Держави і негайного «самочинного» творення головної підстави державності — національної армії. В декларації згадано про «анархістичні елементи українства», з якими генеральні секретарі збиралися «боротися неухильно».

А Петербург пильно стежив, що робиться в нас. Оголошення універсалу зіпсувало там настрої. Спочатку там повірили в серйозність замірів Центральної Ради і не знали, з якого боку починати вирішення справи. Як видно з відозви петербурзького уряду, там рішили, що Україна відокремлюється від Росії, бо закликали: «Брати українці! Не відривайтесь від загальної батьківщини! Не розвалюйте загального війська!» Тільки опам'ятавшись, почали російські партії та організації виносити постанови про «скасування універсалу». Побачивши, що за рішучими словами універсалу ми не збираємося робити рішучих діл, росіяни придивляються, з якого боку можна би заатакувати наше «самовизначіння». Вони шукали найслабшого місця в нашій позиції, тобто найнепевніших елементів серед нашої демократії, щоб націлити свій удар безпомилково.

Реакційні російські кола радили просто зліквідувати силою нас. Та фактично надійної сили росіяни не мали. Взяти яку-небудь військову частину і послати в Київ проти Центральної Ради було небезпечно, бо в кожній частині було багато українців. Тому петербурзький уряд, який складався почасти з елементів реакційних, почасти з нібито демократичних, доручив цілу нашу справу своїй «демократичній» частині.

Неначе по команді (можливо, що таки дійсно по команді) посипалися «демократичні» резолюції російської демократії. В резолюціях ніби й справді визнавали нам право на самовизначення (аж до автономії включно!), але тільки, коли на те згодяться російські установчі збори. В резолюції Всеросійської Ради Селянських Депутатів так таки й сказано: «Всеросійські установчі збори. єдиний повновласний господар російської держави». Воно б то нам і байдужісінько було, кого там росіяни вважають своїм господарем, але все лихо в тому, що російська революційна демократія не погоджувалася з тим, що в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі не російська держава. В сій самій резолюції росіяни визнають в «інтересі. добра самого українського народу конче потрібним скасування виданого Українською Центральною Радою Універсалу». Всеросійський З'їзд Рад Робітничих і Солдатських Депутатів теж клопочеться про «добро» українського народу і визнає, «що автономію (для України) можуть остаточно установити лише всеросійські установчі збори». Взагалі російська демократія вважала за найкраще, щоби Центральна Рада сама відмовилася від принципів, проголошених у Першому Універсалі.

Петербург мав своїх вірних агентів на Україні. То були: урядовці різних російських установ, що одержували з російської державної скарбниці додаткову платню і премії в нагороду за «русифікацію» нашого народу, російські військові, що катували в свій час український народ, коли він пробував заворушитись, люди «свободних професій» у вигляді росіян — адвокатів, агрономів, інженерів, техніків і т. п., що обслугували інтереси росіян-поміщиків на Україні; до прихильників пануючої нації належали також поляки й жиди. Ота «демократія» ворожої нам національності ретельно виконувала директиви з Петербурга і виявляючи «разумную» ініціативу, боролася проти нас. Ця «демократія» справді була відважною — навколо клекотіло українське море, а вона сиділа серед хвиль і говорила. Нічого більше не могла вона вдіяти, але виголошувати промови, звернені проти нашого революційного руху, сидячи в нашій же столиці, в той час було неабиякою смілістю. Виконуючи директиви з Петербурга, російська «демократія» в Києві шукає порозуміння з Центральною Радою. Знову відбуваються засідання тої «демократії» на яких уже виступали і представники Центральної Ради: М. Грушевський і В. Винниченко. Перший підхоплює російське гасло «об'єднання демократії», а другий признається, що «в роз'єднанню (з росіянами) не можна йти далі, що треба прийти до порозуміння». Мало того, В. Винниченко запевняє наших ворогів, що «до часу порозуміння Генеральний Секретаріат не видасть ніякого акту». Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами! Говорили вони обидва щиро. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами, як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів. 3 того всього був задоволений Петербург і його агенти на Україні. Прочитавши «підготовчу» декларацію Генерального Секретаріату і почувши заяви М. Грушевського і В. Винниченка, наші вороги рішили, що «не такий дідько страшний, як його малюють», що Ц. Рада не думає і навіть боїться відірватися «від загальної батьківщини». Швидко до Києва приїхали гості з Петербурга.

Будучи чудово поінформованим про дійсний стан на Україні, петербурзький уряд рішив підтримувати наших угодовців проти радикальних елементів українства, чи, як сказано в декларації Генерального Секретаріату, проти «анархістичних елементів».

Тому до Києва поїхали міністри-«демократи»: Керенський, Церетелі та Терещенко (теж демократ!). Демократам легше вговорити демократів, отож

Петербург і вислав до нас відповідну принаду, щоби піймати на гачок. Приїхали російські міністри до Києва несподівано і просто до своїх агентів. Там вони радилися, якби найкраще навернути Ц. Раду до «законности». Тільки нарадившись, почали міністри балачки з представниками Ради.

Обидві сторони були за порозуміння. Проте, як і належить у таких випадках, торгувалися завзято й уперто. Представники Центральної Ради подали проект доповнити останню депутатами від «меншостей». Вони пропонували неукраїнцям 30 % місць. Проект був дуже вигідний для росіян, проте російська демократія і міністри не погоджувалися на нього. Побачивши нерішучість і уступчивість Центральної Ради, її бажання досягти порозуміння-компромісу за всяку ціну, росіяни «обнаґлєлі»; вони вимагали для меншостей цілих 50 % місць. Рада, власне її верхи, можливо і погодилася б на російську пропозицію, коли б не боялася стратити авторитет в масах; тому більше 30 % місць нашим ворогам дати вона боялася.

Солодко зітхали верхи нашої демократії, чекаючи, поки то дійде до бажаного порозуміння; боязко їм було «творити наше життя» без згоди Петербурга. В ті часи «Нова Рада» писала: «Треба сподіватися, що сим разом порозуміння дійде вже до щасливого кінця» (1 липня ст. ст.). І ще б не дійшло! коли обидві сторони так хотіли того порозуміння. Дійсно, що порозуміння дійшло «до щасливого кінця», який не віщував щасливого кінця національній революції, на чолі якої опинились угодовці.

Наші демократи так зраділи порозумінню, що обома руками підписалися: «волим під царя московського!» Спільно з російськими міністрами вироблено текст другого універсалу, яким касувалися революційні принципи, проголошені в Першому Універсалі. Російська демократія і недемократія мали підстави радіти — «для добра самого українського народу» Центральна Рада касувала «виданий нею Універсал. Та росіяни були більше досвідчені в політиці і не висловлювали голосно своїх почувань, як робили те наші демократи з «Нов. Ради» і М. Грушевський з Винниченком. Навпаки, росіяни на зовні виявляли невдоволення з угоди.

Другий універсал оголошено на засіданні Центральної Ради 3-го липня ст. ст. По оголошенню автори його витали один одного.

— Витаю вас і всю Україну з новим ладом, — говорив Винниченко в промові на засіданні Ради.

Україна не витала ні Другого Універсалу, ні його авторів. Останнім нічого не залишалося, як тільки потішати себе:

— Ми дійсно переходимо велику межу нашого безправства, — так говорив голова Генерального Секретаріату. Автори другого універсалу так жахалися «безправства», що без сорому заявили: — «Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських установчих зборів» (слова Другого Універсалу) і що Генеральний Секретаріат буде діяти «як орган Тимчасового Правительства (російського)».

За все те обіцяли пани петербурзькі міністри «признати. Генеральний Секретаріат, склад якого означить правительство. Через отсей орган будуть здійснюватися заходи, що відносяться до організації країни і її управи». Більше нічого не одержали угодовці. Вони жахалися безмежности революційного «безправства» і раділи, що Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями і дати їм обмежене право.

Аналізуючи обидва Універсали, не тяжко побачити, що обидва вони писалися «прімєнітєльно к обстоятєльствам». Перший Універсал вимусили революційні маси — це революційний акт. Другий Універсал вимусила російська демократія — маємо «волим під царя московського»!

Вже по виробленню тексту угоди, В. Винниченко подав його на затвердження Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика проекту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:

— Товариші! Церетелі. Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине. Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине.

І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися з своїм народом, аніж з російською «демократією» — текст угоди затверджено.

Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обов'язок перед Росією.

2-го липня (ст. ст.) міністри від'їжджали з Києва. На київському залізничному двірці зібралася юрба «меншостей», проводити «своїх» міністрів і вітала їх. Відповідаючи на привитання, «приятель наш» Церетелі поміж иншим сказав: «Велічіє рускаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго, велікаго цєлаго ми нє остановімся, чтоби задавіть малоє — часть цєлаго!». А Керенський і собі погрожував: «Росія должна бить велікая, сільная, нєраздєльная. когда кто-лібо посягньот на єя цєлость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать: Рукі проч!» Так говорили представники революційної Росії, яких ласки запобігав Генеральний Секретаріат — про «право» і «новий лад», з якими вітав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєї перемоги і тоді ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України.

Удосвіта 5-го липня на головних улицях Києва розпочався надзвичайний рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруківці, як дерчали тягарові авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало. Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно.

Величезна колона, якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися багнети понад головами сірих людей. Понад багнетами тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної колони робив грізне вражіння.

— Куди і за чим йдуть ці люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору на вулицю? — промигнуло в моїй голові.

Немов опарений вискочив я на улицю, накинувши на себе одіж. Пішов поруч з колоною, питаючись, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не відповідали, або говорили коротко і рішуче:

— Йдемо кацапів бить. Йдем допомагати Центральній Раді творити наше життя.

3 колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.

Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:

— Слава!! Слава Центральній Раді!

Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, понад якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величного будинку на марш невідомих героїв.

Це були полуботківці, тобто український полк імені гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі державні установи і цитаделя на Печерську були заняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали.

Не зважаючи на висловлене в декларації рішення «неухильно боротися», ні Генеральний Секретаріат, ні Генеральний Військовий Комітет не швидко зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх багнетів повсталі війська проти угодовців, як ворогів батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти росіян, почали збиратися генеральні секретарі і члени Генерального Військового Комітету. Ще перед тим на Великій Володимирській улиці з'явився полк імені Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Центральної Ради до будинку педагогічного музею. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає, що починати.

Тим часом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися пасивно. Видно вони не чекали такого несподіваного успіху.

3 Петербурга одержано по телеграфу наказ силою зліквідувати повстання. Цей наказ надіслано командуючому київським округом і Українському Генеральному Військовому Комітетові. У росіян не було надійних військ у Києві. Але їм став на допомогу Український Генеральний Військовий Комітет. Полк Богдана Хмельницького одержав наказ від вищої української інституції рушити проти полуботківців. Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти полуботківців. Неохоче виконували богданівці наказ, але виконували — співчуття було на стороні відважних полуботківців. Разом з богданівцями рушили й росіяни.

Побачивши наступаючих росіян, полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішилися. Впало кілька ранених. Перед полуботківцями з'явилися лави козаків Богданівського полку. Одночасно полуботківцям послано наказ від Українського Генерального Військового Комітету, щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.

Перед заходом сонця залишали полуботківці місто. Так само, як і ранком, йшли вони грізно, врочисто. Вони виконали наказ вищої української влади. А слідом за відійшовшою колоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних установах.

На вимогу петербурзького уряду Український Генеральний Військовий Комітет видав наказ полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушили на фронт. Полуботківці по хитаннях виконали і цей наказ.

Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки по ліквідації виступу довідалися ми, що полуботківці вимагали від президії Ради припинити угодову політику. Президія Ради нібито й погоджувалася з полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучості і Центральній Раді. Та сподіванки завели — Рада стала не по стороні повстанців. Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а власне найбільше радикальні, були своєчасно поінформовані про настрої полуботківців, то останні не залишилися би без політичного проводу в день виступу. На жаль дійсно революційна частина членів Ради взнала про виступ тільки 5-го липня.

Самий виступ полуботківців викликав значний відгук на периферії. До Києва «на допомогу» рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися й українські вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух «на допомогу».

Одвертий і рішучий виступ полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодової політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні «самочинності», ні «безправства». Українська кров полуботківців, яка зачервоніла на Печерську, пролилася за ідею самостійної української держави. Та кров указувала шлях, який виведе нас із безправства.

Українська демократія, що гуртувалася в Центральній Раді, не звернула уваги на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення угодовою політикою. Психологічні нитки, що в'язали в одно ціле український народ, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціалістичні політики Ради звернули всю свою увагу на Петербург.

Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом не погані, але не було архітекторів- творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини змінялися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію, їх було не багато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні мали ще авторитет у масах, бо «українцями стали не з березня місяця». Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації. Досить пригадати, що декількох полуботківців посадили росіяни в льохи київської цитаделі, де вони й просиділи аж до осені 1917 року. Про тих полуботківців не дуже клопоталася Центральна Рада і їм нічого не залишалося, хіба що крізь мури і грати посилати молитви до Господа, щоб він «розсудив» їх як колись благав гетьман Павло Полуботок.

Звенигородський кіш Вільного Козацтва

Звенигородщина не належала до тих повітів, де б можна було надіятися на удержання «єдіного фронту». Всі маєтки великі й середні належали пп. Браніцким, Шуваловим, Урусовим, Лєрхе, Енґельгартам, Вранґелям і т. д. 3 діда-прадіда, з покоління в покоління серед місцевого населення передавалося, звідкіля взялися сі пани. До революції місцева влада знаходилася в їх руках. При першій же чутці про переворот всі вони зникли з обрію.

На порожньому місці населення Звенигородщини організувало свою владу. Нова влада мусіла спиратися на нову силу, вона мусіла дбати про утворення такої сили. Та сила повинна була боротися за новий лад, повинна була пильнувати здобуте. Боротьба з тими, що тільки вчора втекли від влади, не була виключена. Тою новою силою могло бути незабране на війну чоловіче населення. Необхідно було його тільки зорґанізувати й узброїти.

До зреалізування такої думки взявся селянин с. Гусакова, Смоктій. Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав 35 років, високий, чорнявий, лагідної натури, та на життя дивився реально: освіту одержав в звенигородській двокласовій школі; багато читав. Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували.

До праці приступили зараз же в березні місяці. За якийсь тиждень, чи два, кожна волость у повіті мала свій зорганізований гурток. Нова організація прибрала назву Вільне Козацтво.

Смоктій персонально організував гусаківську волость. 3 його ініціативи в першій половині квітня відбувся повітовий з'їзд представників Вільного Козацтва. З'їзд зробив постанови:

Вільне Козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу. Воно є територіальною військовою організацією, в яку мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років. Не приймаються до організації люди, ворожі до України, та люди покарані судом за кримінальні злочини. Всіма справами організації відають командири з радами козацької старшини. На командні посади старшина вибирається. Вибрана старшина призначає собі помічників.

На цьому ж з'їзді вибрано кошового отамана Звенигородського Коша Вільного Козацтва. Смоктій та його товариші відмовилися від такої чести. Вибрали Семена Гризла. Кошовому доручено переводити в життя постанови з'їзду; він же ж мав виробити норми «козацького» податку на організацію і подбати про здобуття зброї.

Гризло походив з селян м. Калниболота. Невисокого росту, русявий, дуже рухливий; років тридцяти; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем «школи грамоти». Він мав неабиякий організаторський талант; дуже спритний, але малоосвічений, кар'єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом.

У волостях вибирали курінних; більше видатні з їх: гусаківської волості Смоктій, калниболотської — Гризло (він же кошовий), лисянської — Сорока, тарасівської — Шевченко, козацької — Шаповал. Курінні походили з місцевих селян і мали не більше як по 40 років. Один Шаповал був старшою людиною, мав коло 60 років. Це був справжній тип запорожця; не любив старий байдики бити, його так і тягло на коня і до бою.

Після з'їзду організація пішла швидким темпом. Основою організації була сотня; вона набиралася з громадян одного села і не мала означеної кількості; були сотні в 35 козаків, а були й по 1000 (с. Кирилівка); пересічно сотня нараховувала коло 200 козаків. Сотні одної волості об'єднувалися в курінь. Курені в свою чергу складали кіш.

На Другому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш Вільного Козацтва мав своїх представників, то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі з'явилися в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на шапках шлики, на голові оселедці. Виступили вони в київському міському театрі в час, коли виникла провокація Оберучева та Лепарського. Говорив дід Шаповал:

— Вільне Козацтво не просило дозволу організуватися, він нам непотрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з'їзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ця заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева.

Буря оплесків була відповіддю. Вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень. Вже тоді владу Керенського у відношенню до України прирівнювалося до влади чужої держави.

Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував. 5-го липня зробив революційний виступ полк імені гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а потім з наказу Українського Військового Генерального Комітету, який боявся конфлікту з росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у Києві наше військо б'ється з росіянами. Вільне Козацтво з власної ініціативи вирушило на допомогу. В забраних силою чотирьох потягах, захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися, що сама українська влада зліквідувала виступ, і повернули назад; на ст. Городище стрінули ще потяги з козаками; — то їхали курені, що одержали наказ штабу коша пізніше. Цим першим наступом села на Київ кермував штаб звенигородського коша на чолі з Гризлом.

Заслуговує на увагу, що про цей цікавий випадок промовчала київська преса, як російська, так і українська. Росіяни взагалі промовчували масовість українського руху, а наші політичні партії того часу, в руках яких була вся преса, дивилися на виступ полуботківців, як на бешкет і тому не в їх інтересах було повідомляти, що цей виступ зикликав такий відгук на провінції. Потрібно зазначити, що виступ полуботківців пройшов у зразковому порядку.

Скоро прийшло до конфлікту поміж звенигородською земською управою і штабом коша. Весь склад управи складався з українців, опріч одного Михальського. Михальський, хоч розумів, але не говорив по нашому. Штаб коша став у ворожу позицію до Михальського і домагався його усунення зі складу управи. Земські збори невеликою більшістю відкинули домагання штабу. Причину цього потрібно шукати в особі Гризла, який не користувався авторитетом серед населення, але будучи спритною людиною, тримався на посаді кошового. Потім конфлікт іще більше загострився. Справа дійшла до Києва. Для полагодження конфлікту з Києва був я висланий на місце, як член Центральної Ради. Не зважаючи на жнива, в м. Звенигородці зібралися земські збори і з'їзд Вільного Козацтва.

Я був місцевого походження (с. Будища) і скоро зорієнтувався в обставинах, а головне, у взаємнім відношенню реальних сил. Михальський був усунутий.

3 великою парадою стрінули козаки мене, як посланця Центральної Ради. Коло 2500 козаків, вишикуваних в каре, чекали на площі. На привіт:

— Здорові були, батьки! — розляглося:

— Доброго здоров'я, синку! Слава!!

То були справді батьки: велика більшість козаків мала вже сивину в бородах; молоді обмаль — уся забрана на війну. Під звуки оркестру проходили сотні в білих штанях і солом'яних брилях перед посланцем уряду.

Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік як найрадикальніших рішень у національному питанню. Треба пам'ятати, що 1917 рік був роком «українізації України». Село сперлося на козацтво в своїх соціяльних домаганнях. Як уже згадувалося, дідичі на Звенигородщині належали до націй, ворожих Україні й українському рухові. Тому, опріч соціального питання, ґрунтом для відношення були й національні інтереси. Тому козацтво рішуче дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів за маєтками, що мають бути передані місцевому населенню по законам українського уряду; такі обов'язки накладало козацтво на вчорашніх панів!

Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку політичних партій. Представники меншостей в Центральній Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ін. при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіми святими, щоб вона знищила «ето шовіністическоє погромноє казачество». Нібито в соціалістичної демократії була сила зробити це.

Українська демократія відносилася до організації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в осені 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив і кермування цю силу. Проби звелися до вироблення статуту й агітації серед козаків, з метою утворити з їх добровільну міліцію з виключно поліційними функціями. Губерніальний з'їзд Київщини (14–17 вересня н. ст.), що відбувався під великим впливом соціал-революціонерів, своїми постановами підпорядковував Вільне Козацтво місцевим революційним установам. На думку з'їзду в козацтво мали вступати люди вибрані громадами.

Та козацький рух уже переріс вимоги, які ставила до його соціалістична демократія. Вільне Козацтво прагне централізації й перетворення в суто військову організацію. 3 демократичних партій тільки партія соціалістів-самостійників без застережень пішла на зустріч народному рухові. Члени цієї партії працювали в організаціях Вільного Козацтва, поглиблювали національну свідомість та ідею творення української збройної сили. Але ця партія не мала досить сили, щоб паралізувати негативні впливи на організацію інших політичних груп.

Праві кола відчули на собі силу нової організації й вже від половини літа 1917 року пробують опанувати Вільне Козацтво. Агенти великої буржуазії провадили шалену агітацію серед козацтва. Вони загравали на національних і навіть соціальних почуттях козаків; головним чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в першу чергу має одержати значні земельні наділи і стати класовою організацією. Вільне Козацтво, як організована сила повинна б користуватися привілеями, в порівнянні до решти населення.

По ініціативі Звенигородського Вільного Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва в старій гетьманській резиденції, м. Чигирині. На цей з'їзд не приїхали представники соціалістичної демократії, зате прибув генерал Павло Скоропадський з цілим штабом. Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до готовностівіддати свої маєтки на користь української держави, Скоропадський потрапив добитися вибору його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї України. Була утворена генеральна козацька рада, яка разом із наказним отаманом мала заправляти всіма справами козацтва. Від звенигородського коша до генеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусаків). Генерал Скоропадський відразу намагався використати свій вплив у козацтві в інтересах своєї групи. Так, при виборах до установчих зборів веде він велику агітацію за виборчий список ч. 16; то був список землевласників (великих); цікаво, що в тому спискові був і П. Скоропадський. Здається, йому вдалося з'єднати для себе Гризла.

Як відносилося Звенигородське Вільне Козацтво до заходів Скоропадського, можна судити по тому, що Гризло тримав у тайні свій зв'язок з генералом Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося про це, то Гризло примушений був залишити посаду кошового.

На Третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш знову мав своїх представників. В цей власне час розпочиналася збройна боротьба України проти Росії. Цей час застав Звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжжі; воно не мало політичного проводу. За угодовою політикою Центральної Ради по самій безкомпромісній натурі своїй не могло йти воно.

На початку зими 1917-18 року кількість Звенигородського Вільного Козацтва досягала 20.000. Найбільші курені: гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене в політичних проводирях козацтво рішає боронитися від російської навали в своєму рідному повіті.

Вже коли російські війська (Муравйов) були недалеко Київа, тодішній командуючий українськими військами М. Шинкар дозволив виїхати до Звенигородки старшинам: Ю. Тютюнникові, Халабуденкові, Попикові, Сокирці та урядовцеві Демерлієві. Всі вони походили зі Звенигородщини, але під час революції не перебували дома.

В кінці січня 1918 року до Звенигородки дійшла звістка про долю Київа. Звістку привезли: М. Шинкар, В. Кедровський, П. Скоропадський, Моркотун та інші, що втекли від росіян-большевиків з Києва під охорону Звенигородського Вільного Козацтва.

Агенти росіян нишпорили по всій Звенигородщині, але нічого не могли вдіяти і весь час просили допомоги з Києва, з Черкас тощо. Нарешті вони зробили пробу скликати повітовий з'їзд по большевицькому принципу (власне без усякого принципу). Підчас сього з'їзду росіяни були побиті гусаківським курінем під командою Шкільного, при діяльній участи групи старшин, що прибули вчасніше з Києва.

На другий день до Звенигородки прибула більшість куренів; вони вибрали кошовим мене. Це було в перших днях лютого.

Збольшовичені російські армії покинули фронт і рушили через Україну до дому. Більшої анархії не можна уявити; без якої б то не було черги багатомільйонна озброєна юрба перла, хто куди хотів. На своєму шляху вона змітала все, що нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів. До Росії вивозили колосальне військове й невійськове майно. Не було сили, яка бодай пробувала б запобігти страшному лихові.

Тяжко покарана за свою угодовчу політику Центральна Рада розлетілася і тільки уламок її врятувався й відійшов з військом десь на захід. Про місце її перебування не було чути нічого на Звенигородщині.

Вільне Козацтво боронилося, як уміло. Починається надзвичайно енергійна діяльність цієї «народної міліції», як звали козацтво соціалісти, чи «козацької аристократії», яким хотів бачити його Скоропадський.

Припинивши проби організації російської влади в повіті, козацтво захопило на протязі коло 100 верстов залізницю Христинівка-Цвіткове і припинило на сій лінії анархічний рух російського війська на схід. На скільки великим авторитетом користувалося Вільне Козацтво у ворогів, можна бачити хоч би з того, що штаб VII російської армії, пробившись з військом аж до станції Тальне, по зустрічі з невеликим відділом Вільного Козацтва, 14-го лютого 1918 року повертає назад через Вапнярку, Бірзулу на Бобринську, де таки був розбитий і розігнаний зо всім своїм військом.

Звенигородка стає центром великого району; приходять зв'язки від Черкасчини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється в штаб об'єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. Зо всіх боків просили наказів та допомоги. В міру сил прохання задовольнялися.

В другій половині лютого через Звенигородщину пробивалися гарматні частини II корпусу російської гвардії; вони були примушені скласти зброю та військове майно при штабі коша. Пізніше Козацтво примусило здемобілізуватися російську кавалерійську бригаду (б та 7 драгунські полки); остання здала до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.

Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти VII російської армії в районі ст. Бобринська. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло ст. Бобринська козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.

Бій тягся цілий день, при чім обидві сторони понесли значні втрати; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений головний командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ. Здавши охорону ст. Бобринської черкасцям, решта козацтва з великою здобиччю повернула в свої повіти.

Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький; всією операцією кермував штаб звенигородського коша.

1-го березня (час вступу до Києва українсько-німецького війська) Вільне Козацтво, підпорядковане звенигородському штабові, міцно тримало територію, обмежену Дніпром і лініями: Знам'янка-Помішна, Помішна- Христинівка, Христинівка-Канів.

По вступі українсько-німецького війська до Києва зараз же почалася демобілізація Вільного Козацтва. Робилося це з наказу уряду Центральної Ради, який виконував волю німецької команди, не здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне Козацтво не демобілізувалося, а навіть просто касувалося, розформувалося. Фактично ж Звенигородський Кіш здемобілізувався, приховавши зброю на всякий випадок.

Не можна говорити, до яких розмірів могла б вирости ця своєрідна національна організація і які форми вона прийняла б, коли б не стрінула на шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо ворожих перешкод, з якими довелося мати діло Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися принципи дисципліни і централізації, розвиток його був припинений наказом уряду, підпертим силою німецької армії. Звенигородське Вільне Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше показати свою життєву силу в багатьох кровавих повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо блискучих ефектів, що давали пізніші повстання на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої організованості, яка була перше у Вільного Козацтва.

Наприкінці варто згадати свідоцтво Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно одержало від головного команданта окупаційної російської армії на Україні, Муравйова. По відході з України, в своєму інтерв'ю, видрукованому в «Ізвєстіях В.Ц.К.», він сказав:

— Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію.

Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.

Повстанча стихія

Після демобілізації Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Києва М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до цього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обов'язки повітового, чи губерніального команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідним рангом, він захопився думкою про об'єднання коло своєї особи всіх повітових інституцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціалістів- революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і об'єднаних, «нового начальника». Формувалося управління комендантури і сотня козаків при йому. Туди попало багато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та інші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого обер-лейтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині. Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорганізували видання щоденника «Звенигородська Думка». Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обеззброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін^[5], було задоволене роботою звенигородського уповноваженого для демобілізації, яким був я.

Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.

3 Києва приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» роззброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказ про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджати.

Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Києва.

Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Києва ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з багатьма я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли з'ясується ситуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.

Інший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Цей сказав мені:

— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час.

Було небезпечно зараз же їхати з Києва. Нова влада ловила селянських делегатів, що десь у голосіївському лісі відбули з'їзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лук'янівку. Переховавшись деякий час, я втік з Києва.

В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «Звенигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Обер-лейтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Києві підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.

Ревеляції, зроблені «Звенигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціалістів-революціонерів одтинали шляхи легального відвороту. Я пояснив нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та інші.

В моєму розпорядженні було близько 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від комендантської сотні, що підлягала Павловському.

За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила симуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла комендантська сотня, знищивши канцелярію комендантури.

Ранком я зчинив тривогу — телеграфував до Києва, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Обер-лейтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телеграф до Умані та Києва. Мене попросили почекати, а коло дверей поставили варту. Прийшлося чекати з п'ять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїжджати з міста, навіть запропонували дати підпис.

Слідство переводив пан Кирієнко, помічник губерніального коменданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони «розграбували» і розбіглися. Місцева чорна сотня відверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з обер-лейтенантом залишилися в мене як найкращі.

Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторитетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реагувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не п'ятсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кров'ю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позитивним чинником: творить легенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.

Час минав. Минали й обставини. Мого обер-лейтенанта з його «компанією» перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери «карательного отряда».

Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх сил, виплачуючи контрибуції. Під час такої екзекуції я нагодився в своє рідне село. Треба було зусилля волі, щоб не вбити коменданта відділу, який нахабно запевняв мене:

— Ето нє люді, а скот. Чем больше їх мучіш, тєм больше оні тебя уважают і даже любят. Єй Богу, інтересниє опити бивают.

Контрибуції брано з тих, в кого було що взяти. Тому терпів заможніший елємент; якраз він не дуже вороже ставився до гетьманської ідеї.

Але те, що робили карателі, просто компроментувало і гетьмана і саму ідею української державності. Селяни різних волостей та сіл заходили до мене й говорили:

— Що робити? Не витримаємо; дуже вже знущаються. Ліпше загинути, аніж терпіти. Порадьте, що робити. Всі провідники поховалися, або поарештовані; мусите нами кермувати. Скажіть тільки, з якого боку почати, а решту ми й самі зробимо.

Всю силу вживав я, щоб не дати спровокувати свій рідний повіт. Заклинав, чим можна, не підіймати повстання. Вказував, що за карателями стоять німці. Малював їм наслідки: руїну, нещастя, пролив крови, якими загрожує передчасний неорганізований виступ. Але даремною була моя красномовність! Там, де на карту поставлені: життя, честь, ідея, там, де клекотять пристрасті, бажаючи помсти за незаслужені обиди й кари, там не поможуть слова, там потрібно приймати рішення не вагаючись. Холодною сталю блищали очі поважних, старих господарів; страшну рішучість видно було. То була рішучість розпачі бути зарізаним, або зарізати свого ворога. І здавалося мені, що селяни мовчки запитували:

— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?.

Я рішився прийняти на себе керму рухом. Віддав категоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Києва. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у «Батьківщину». Ніхто не взяв на себе сміливості дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центру не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи інший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Києві, я пішов до гетьманського палацу.

На диво швидко мене запросили на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всієї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телеграма з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телеграму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.

Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На станції Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було зв'язку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.

У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.

Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на «карателя-кадета», тобто носив старшинську уніформу.

3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про ситуацію:

— Ой-йой, що тут було вчора!. Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули.

Нахилившись до мого вуха жид прошепотів:

— Топіляни дуже побили німців і кононаду отняли. Страшно, що то за лишенько!

Не знаю, чи історія з «тяжолою кононадою» зробила більше вражіння на бідних жидків від мого вируху зі Шполи; вони залишилися з переконанням, що мене заколе граблями, або заріже косою перший же селянин, якого ми зустрінемо на шляху.

Я натяг на себе брезентового плаща, щоб заховати прокляту уніформу, яка могла накликати лихо на мою голову, а то дуже можливо, відограти ролю перепустки в царство пращурів.

Жид був такий суворий і мав такий врочистий вигляд, неначе йому було доручено вивезти Лота з проклятого міста.

За Лозоваткою нас спинили. 3 двадцять дядьків обступили нас і під ескортою попровадили в с. Княжу. Була в них зброя, про яку вже оповідав жид, але були й рушниці.

У Княжій отаманував дід Шаповал. Він прийняв на себе обов'язки охороняти запілля повстанців з боку Шполи. То він учора дав чосу «німчурі» коло с. Топільної. На площі стояла здобута в німців гармата і вона була направлена в бік Шполи. Все населення на ногах при зброї. Дід Шаповал збирався «рознести» німців у Шполі, а то й до «Цвіткового достати». Він поплескав мене по плечах і промовив:

— Прибува козацька сила. Ви просто в головний штаб зараз їдете? Він десь там під Звенигородкою.

Хоч бої тяглися вже третій день і були великі втрати серед повстанців, дід Шаповал не тратив надії на перемогу.

— Зметемо всю кацапню; не оборонять їх і німці. Зі землею змішаємо. А Скоропаду під Метикову Греблю^[6] пустимо. І всім зрадникам те буде. Годі терпіти! — закінчував дід Шаповал, поблискуючи шаблюкою.

Вірилося в непереможну силу народу, котрий має серед себе таких дідів.

Дід Шаповал запропонував послати з нами для охорони двох козаків. Ми подякували і поїхали далі без охорони.

Недалеко від Богачівки нас знову зупинили. Було тут з три сотки повстанців. Усі озброєні рушницями, при кулеметах.

— Три дні клекотять гармати навколо Звенигородки. Таку, брате мій, стратегію розвели, що сам чорт не второпає. Наш богачівський панотець казав нам, щоб ми не повставали. Каже, що німці найкращі стратеги на весь світ. А ми такого страху нагнали, що й з міста не виглянуть. Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють. Нема де правди діти, багато й нашого брата полягло, але не шкода, однаково кадети вигубили б. А німці тільки- тільки держаться; вже й делегацію висилали.

Раптово почулася гарматна стрілянина в бік Звенигородки. Дядько махнув рукою і промовив:

— Чуєте? Б'ють.

Кооператор вдруге запитався, хто командує повстанцями.

— Головний штаб, — відповів дядько.

— А в головному штабі Павловський засідає з.

Друге прізвище було моє. Я не витерпів, щоб не запитати:

— Ви бачили їх, дядьку? Знаєте їх обох?

— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.

Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили «кума» і потакували йому. Кооператор знав кума. Був це порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Це була велична хвилина.

Я відкликав «кума» і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.

«Кум» сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана.

— Рятуйте! — благали мене на хуторі «кум» з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує. покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чортма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх.

Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: «отамана» і «кума».

Смерком я під'їхав до Ґудзівки на селянському возі. За двадцять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.

Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демагог, особисто хоробрий, він умів використовувати інстинкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.

Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енергії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранг сотника авіації. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхетне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити інших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.

По виїзді моєму до Києва карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена Третьої Державної Думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в Державній Думі обманув своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!

Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на «кадетів». Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.

Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити «росіян-кадетів». На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського лісу. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено агентів влади. Зараз же організовувалася народна влада.

Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Умані та Києва. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.

— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло озброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки. Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я^[7]. Левко Шевченко не міг орієнтуватися в ситуації й рішив ділити долю з народом. В нього не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів прийняти на себе ролю старшого команданта.

В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося близько п'ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артилерія. Кожне село уявляло собою озброєний табір. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть зв'язкову службу. Мужчини озброїлися, чим можна.

Звенигородку боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те об'єднували селяни під одною назвою «кадетів». Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.

В день мого приїзду німецька команда висилала делегацію з пропозицією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі «кадети» і що німці не втручатимуться до внутрішніх справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.

Я з'ясував йому загальну ситуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позиції в провідних українських кіл; це доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.

Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:

— Вам нічого мішатися в цю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідніх повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторитетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли це необхідне для справи. В іншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити план завтрашньої атаки.

Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.

До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та організації. Вулиці засипалися кулями та гранатами; доходило й до багнетів.

Але селяни перли й перли. Помалу, але вперто посовувалися вперед. Ходило про час; наспіє допомога — все пропало, не наспіє — наша візьме.

Замотаний у свій брезентовий плащ, сидів я на озірянській дзвінниці й слідкував у бінокль за боєм. Час од часу до мене вилазив Левко Шевченко.

Після півдня виявилося, що всього міста не вдасться захопити до вечора. А завтра могла наспіти допомога з Умані, чи з Києва. Дід Шаповал таки «розніс» німців під Шполою і Цвіткове захопив. 3 того боку не загрожувала несподіванка. Вся увага наша звернена була на Умань.

Дійсно швидко надійшло повідомлення, що з Тального наближається німецький загін невідомої сили. В той бік на зустріч ми вислали чотири сотні під командою енергійного і здібного старшини Хведота. За якусь годину з боку Тального почулася рушнична і кулеметна стрілянина. Ми догадалися, що то Б. зчепився з німцями. Але ми не знали, яка була сила ворога, не знали, чи була надія на перемогу.

Стрілянина тривала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).

І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців коні пригнався посланець з повідомленням од Б., про блискучий успіх.

Німців йшло всього один курінь з батареєю гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за п'ять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трьохсот німців при трьох старшинах, цілу батарею гармат з великою кількістю амуніції.

— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.

Німці в Звенигородці знали про допомогу з Умані; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трьома найвищими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кожному розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кожний раз їх відбивали з великими втратами.

Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодні. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх батерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.

Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.

Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.

Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В той же час Б. уперто бив по ремісничій школі.

По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.

Перелякані «камради» не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, гарантуючи від обид і смерти. «Камради», дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.

В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційною школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені нижче похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне «слава» переможців.

До повстанчого штабу прибула делегація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорганізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший «совдеп» у великій німецькій армії.

Умови для німців були тяжкі. Коли в попередніх переговорах від німців вимагалося тільки невтручання в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім інакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередніх умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручатися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.

— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулювали свої вимоги дядьки.

Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. «Русскіе офіцери» ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дисципліною та любов'ю до батьківщини, озброєна останніми винаходами військової техніки.

Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі «для опита», як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.

У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторитет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без «участи» Павловського та моєї.

Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села «сапати буряки».

Попереду йшли сорок і один старшина, а з ними щось більше тисячі «камрадів». Ескортою командував дід Нечитайло (колишній член Другої Державної Думи з волосних писарів); на плечах в його була рушниця, при боці шабля. Дід увійшов у свою роллю і галасував на німців.

— Ногу, німчура! Ногу! Знай нашу повстанську команду. Ногу! Раз. два. три! Раз. два три! два три!.

І німці виконували «повстанську команду». Декотрі усміхалися, декотрі червоніли, та більшість йшла зовсім спокійно.

До Звенигородки дійшли вісти про повстання в сусідніх повітах. Повстанчий штаб випустив заклик до всіх повстанців організувати центр усього руху, а поки що присилати зв'язки і виконувати розпорядження штабу.

Минали дні. Зв'язки з сусідніх повітів не приходили. Левко Шевченко робив проби вислати допомогові загони на Уманщину і Таращанщину, але запізнився. Перший запал повстанців потах. Очевидячки всім було відомо, що повстання не має загального характеру, що Звенигородщина виступила одинокою. Кількість активних борців, що залишилися в розпорядженню Левка Шевченка, не сягала й до чотирьох тисяч. Решта, позбувшись безпосередньої небезпеки, розійшлася сапати буряки в купі з полоненими німцями. Бракувало старшин для командних посад.

Тим часом німецька команда стягла значні сили. Вони перехопили всі шляхи і розпочали концентричний наступ на місто. Свій рух пристосували так, щоб атакувати місто вдосвіта. Левко Шевченко прислав до мене штабового старшину порадитися.

Боротися зі значно переважаючими силами німців, коли виявилося, що до звенигородців не пристав ніхто, щоб обороняти ні для чого зараз не потрібне місто, не було рації. Могло бути два рішення: а) негайно перейти до наступу і прорватися в якому-небудь напрямку, по чім запровадити партизантку; і б) як тільки смеркне, зараз же розбитися на дрібні загони, перебратися вночі лісами через німецький перстінь, а потім розійтися до дому, приховавши зброю до кращого часу. Таку думку передав я Левкові Шевченкові, але він журився ще й моєю долею; що буде зі мною, коли прийдуть німці, ніхто не міг сказати. Не виключений був прихід нового загону «русскіх офіцеров», а ті вже не «для опита» могли помститися на мені за мою попередню роботу. Як не як, не одному штабові була відома моя роля. У Левка Шевченка був свій план, з котрим я погодився.

Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило цю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.

В штабі зробили «допит». Робилося це в присутності полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».

Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.

Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перейнявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвищої шляхетності, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторитетом не допустив знищення полонених. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівняння «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторитетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позицію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівняння моєї ролі з ролею Левка Шевченка.

Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріальні засоби і документи були. Але він твердо уперся на своєму. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.

Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.

Тимчасово комендантом міста був призначений мій знайомий обер- лейтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з обер-лейтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.

Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» пан Ґрановський.

— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дивізії розташувався проти мого готелю у вищій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже: «Шевченко дзвонить зі свого номера. «Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку. «Пане! таж німці прийшли в місто!» — кажу. А він: «Ну то й що?. Тільки самі німці?» — «Самі німці, ваших ні одного нема», — відповідаю. «Ну, то ще діждетесь і французів!» — Потім подумав та й каже: «Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.»

Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву. («Ей-ей, сатана, а не людина!» — вигукував бідний жид).

— Він підголився, вмився, вичистив нігті, з'їв яєшню, випив каву, натяг на себе гумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він все ж буде тікати, а він став на ґанку мого готелю проти німецького штабу, запалив собі цигарку та й поглядає на німців. В німецькому штабі завважили Шевченка і в мить оточили його з тридцять німців. Вони скомандували руки догори і повели його до штабу. Шевченко був цілком спокійний, тільки на лиці зблід. Хвалити Бога, що мене за його не заарештували, — закінчив своє оповідання Ґрановський.

Німці спалили кілька сіл в повіті, але взагалі кара на повіт не була жорстока. Розстріляно повстанців порівнюючи не багато. Ми чекали гіршого. Росіянамнімці не дозволили господарювати в повіті. Зате цілі тисячі інтелігенції, яка майже не приймала участи в повстанні, вислано до таборів у Німеччину.

Левка Шевченка відвезли до Києва. Слідство про його вели самі німці. Воно тяглося щось більше двох місяців і не було закінчене. Німці студіювали наше село та його силу.

Шевченка тримали не в тюрмі, але при німецькій комендатурі. Йому дозволяли виходити в місто під охороною німецького старшини і двох підстаршин. В два місяці по арешті під час одної «гулянки», Левко Шевченко зник від своєї охорони; видно не витримали нерви. Йому загрожував розстріл.

Дальша доля Левка Шевченка трагічна. До самого повалення гетьманату він ховався на півдні. Аж коли республіканські українські війська взяли столицю, приїхав до Києва. В той час у Києві був уже і Павловський, який повернувся з Кубані й одержав призначення на посаду «ревізора комендатур».

В «Новій Раді» з'явилася стаття, що своїм змістом була подібна до акту обвинувачення проти П. Скоропадського. Поміж іншими злочинами бувшому гетьманові ставилося у вину «провокаційне повстання Павловського на Звенигородщині». 3 приводу цієї статі, а власне уступу про звенигородське повстання, в тій же газеті видрукувано листа до редакції П. Цим листом П. підтверджував своє перебування на Звенигородщині під час літного повстання; в ролі провокатора він указував на Левка Шевченка.

Левко Шевченко дав відповідь на лист П. У відповіді він коротко з'ясував дійсну свою роль. Закінчувалася відповідь твердженням, що «провокація» Левка Шевченка не більша од провокації П., який своїми відозвами в перші дні гетьманату подав думку про повстання, після чого втік зі Звенигородщини.

Швидко по тім Левко Шевченко виїхав до Звенигородки, де в той час перебував у службових справах П. Останній дав наказ арештувати Шевченка. Арешт перевів хорунжий Нечитайло, який доніс рапортом, що під час ескортування арештований кинувся тікати і був забитий вартою.

Хто пригадує собі ті часи на Україні, пригадує пошесть «утікання» заарештованих і їх загибель від куль та багнетів ескорту, тому не тяжко буде уявити весь трагізм кінця Левка Шевченка.

Літне повстання на Звенигородщині 1918 року було вістуном тої бурі, що своїм поривом змела росіян і їх помічників німців. П'ять місяців пізніше сталося те, чому можна було б запобігти, якби гетьман не вагався зі своїми реформами, які нібито мав на меті переводити. Не треба було давати «працю» на селах «русскім офіцерам», а краще спертися на село проти реакції національної й соціальної, яку запровадили росіяни, прикриваючись українською формою влади. Позбавлення українського села інтелігентних сил, що висилалися до Німеччини тисячами, дало можливість росіянам вдруге спровокувати наше село демагогічними гаслами совітського ладу.

Всякі проби виправдатися тим, що нібито карателі робили свою ганебну роботу поза відомом уряду, не поменшують вини тих, хто перебуванням у влади брав на себе всю відповідальність за все, що діялося в цілій країні.

ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр

Переднє слово

Використовуючи хвилевий і відносний відпочинок, беруся за перо. Поставив собі завдання подати перебіг боротьби українського війська і населення за своє національне визволення протягом зими 1919-20 рр. і частини весни останнього.

В сей період обидві українські армії: Галицька і Наддніпрянська силою обставин були примушені вирішувати не тільки військові питання, а й політичні. Обидві армії фактично лишилися без окремого політичного проводу, бо урядові центри були в той час поза межами України. Про сей період боротьби небагато документів знайдете в урядових архівах. Ті ж документи, що переховуються в окремих осіб, потроху гинуть. Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров'ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби.

Пишу на підставі документів і фактів, які маю в свойому розпорядженні, чи які мені відомі. Будучи сам учасником боротьби, я не подаю виключно фактів та документів, утримуючись від оцінки їх. Та вважаю і шкідливим заховувати свої думки про той чи інший факт — жива людина мусить реагувати на те, що діється навколо. Не можна сподіватися, щоби сучасник, а тим більше сам учасник, міг дати цілком об'єктивну оцінку подіям, хоч таке бажання у мене мається. Не дасть праця й вповні вичерпуючого образу всіх подій боротьби за період з падолиста 1919 по травень 1920 року. Цей період ще буде чекати на свого Ксенофонта, аж поки всі учасники боротьби не віддадуть до національної скарбниці документів і фактів, які маються та відомі їм. Своїй праці даю назву «Зимовий похід 191920 рр.» тому, що Наддніпрянська армія, котра зробила цей п'ятимісячний похід по окупованій ворогами рідній землі, в той час була найактивнішим чинником боротьби, а тому й опинилася в центрі всіх визвольних змагань нації. На неї була головним чином звернена увага ворогів України та приятелів останньої, коли такі знаходилися. В тій чи іншій формі з нею тримали зв'язок всі сили, що активно боролися за волю Батьківщини.

Працю ділю на три частини. В першій подаю можливо повний огляд політичний, друга — міститиме в собі бойові події організацію війська; свої персональні спостереження і вражіння вміщу в частину третю.

На жаль, частина документів і навіть щоденників переховується на окупованій ворогами Україні: я не робив спроби використати їх зараз, боячись, щоби не дісталися вони в руки ворогів. Незважаючи на несприяючі умови, рішив приступити до праці нині, бо ніхто не знає, що принесе завтра. Час мусить бути використаним. При своїй праці користуюся з таких джерел:

Накази і розпорядження по армії та дивізіях.

Звіти оперативні, розвідні і політичні.

Листи та заяви урядових осіб офіційного характеру.

Документи, захоплені у ворогів та перехоплені радіозвіти.

Преса періодична і неперіодична.

Юрко ТЮТЮННИК

Розділ І

«Сепаратні умови» генерала Тарнавського. Поляки та росіяни Капітуляція чи зрада. Надії поляків на Антанту. «Пашковецька республіка». Проти обеззброєння. Нарада в Старокостянтинові. Початок волохівщини. Любарські вправи. Нарада в Новій Чорториї.

«Наслідком сепаратних умов генерала Тарнавського з представниками Добрармії і невиконання Штабом Начальної Команди Галицької Армії, починаючи з першою листопада, директив Штабу Головного Отамана, наше стратегічне становище значно погіршало. Добровольці мали можливість за останні дні вести операції лише проти Наддніпрянської Армії… У сучасний момент у Зятківцях провадяться переговори представників від Соборної України з представниками Добрармії щодо перемир'я. Поки наслідки невідомі. На випадок зриву цих переговорів і можливого продовження бойових акцій Головним Отаманом наказано пересунути базу і всі державні інституції приблизно в район Ярмолинці, Проскурів, Старокостянтинів…

Проскурів. 11.ХІ.1919 р. 21 год. 20 хв. ч. 02977, Комарм Наддніпрянської Армії Отаман Василь Тютюнник».

Наведеним вище витягом з директиви Наддніпрянська Армія офіційно була повідомлена про розлам одноцільного фронту. Хоч і провадились переговори «представників Соборної України з представниками Добрармії», але в їхній успіх ніхто не вірив. Оті «сепаратні умови» не були несподіванкою для армії, бо чутки переговори з Денікіним вже кружляли більше тижня. Проте повідомлення викликало сильне пригноблення в армії.

Дух проводирів героїчної Галицької Армії нарешті був зломлений. і вони підписали договір про перехід на сторону явного ворога України. Стан армії дійсно був розпачливий: ні набоїв, ні ліків, ні одежі, ні поповнень людьми та кіньми. З фронту напирали білі росіяни, а на лівому крилі до часу заховувалися пасивно червоні, а позаду стояли поляки, що кожної хвилі могли перейти в наступ і захопити й оті невеликі бази, які були. Не було надії, що ситуація швидко може змінитися на нашу користь.

З поляками наддніпрянці могли дійти до якогось порозуміння… ціною занадто дорогою. Поляки домагалися знищення Українського Галицького уряду, вони домагалися знищення Української Галицької Армії, котра вже тоді багато жертв понесла за ідею Соборної Української Держави. Вони охоче говорили з Петлюрою, але не хотіли говорити з Петрушевичем, ніколи навіть з обома вкупі. Бо ті балачки, які пробували провадити спільні делегації від галичан і наддніпрянців, ні до чого не могли привести. Полякам обов'язково хотілося говорити з одним Петлюрою.

А росіяни, навпаки, охоче говорили з Петрушевичем (власне, з Начальною Командою Української Галицької Армії) і вже зовсім не хотіли балакати з Петлюрою. Першою в переговорах ставили росіяни вимогу, щоби галичани вели переговори одні, покинувши наддніпрянців на Божу волю, а самі перейшли на їх сторону.

У боротьбі тяжкій і нерівній хто не хоче мати спільника? Спокуса купити собі такого спільника, хоч би й дорогою ціною, не давала спокійно спати старшим керівникам політики та війська. Петлюра пробував провадити переговори з поляками. Очі галичан все частіше звертатися на схід. Там, здавалось, побідно марширував на Москву Денікін, котрому помагала Антанта.

Поляки мріяли про кордони 1772 року. Денікін відбудовував Росію в довоєнних кордонах. А ми боролися за Соборну Українську Державу і ставати поперек шляху їм обом. Але, маючи остаточні цілі, росіяни і поляки мали і практичну ціль на сьогоднішній день. Практична ціль обох полягала в тому, щоби в першу чергу порізнити наш національний табір, обіцяючи мале, позбавити можливості провадити боротьбу за велике. Усі їхні заходи і переговори мали на меті нанести якнайболючіший удар ідеї української державності. З тактичних міркувань одні хотіли, щоб цей удар обов'язково був зроблений руками наддніпрянців, а другі — щоб зробили то галичани.

Зате поляки погоджувалися поки що не посуватись дальше поза Збруч на Україну. Денікін міг обіцяти «визволити» Галичину від поляків і втопити її «в русском море». Цілком зрозуміло, що росіяни не хотіли говорити з наддніпрянцями; та не тільки не хотіли, а і не могли підписувати будь-яких договорів з «ізменнікамі русскому государству», як вони кваліфікували українців. Наших полонених, що попадали до росіян, не саджано табори, а суджено польовими судами за зраду і розстрілювано. Білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; термін «Україна» викреслений з російського лексикону. Росіяни не визнавали і галичан українцями. За їхньою термінологією то були австрійці, що найнялися до Петлюри на службу. Говорили з цією армією для того, щоби розірвати одноцільний український національний фронт. Потім вони думали використати Українську Галицьку Армію проти червоних як бойову силу, а якщо поведеться, то пустити її проти Польщі. Прибравши до рук галичан, уважали білі росіяни легким завданням знищення решти Української Армії, тобто знищення найнебезпечнішого ворога «єдіной нєдєлімой» Росії.

І вороги таки вбили клин поміж синів одного народу. Начади ний вождь Української Галицької Армії не мав сили волі для тот щоби рішитися на героїчну смерть улюбленої ним армії; нерви великого патріота виявилися заслабими для такого тяжкого іспиту, і звичайно той, хто вирішує вмерти, а не піддатись ворогові, перемагає. Надія на швидку перемогу ідеї, котрій служив генерал Тарнавський, покинула його. Пізніше він так мотивував свій перехід до Росії: «…хотів рятувати те, що ще осталося, щоб відтак переди ти вас вашим батькам і матерям…».

Коли людина втратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те що ще осталося», — так скаже тільки переможений.

Вороги ж нашої національної ідеї ширили чутку про «зраду галичан», провокуючи козаків і старшин. В унісон з ворогами тягли наші політичні немовлята аж до людей, що були членами уряду включно.

Підходячи до факту переходу Української Галицької Армії на сторону росіян виключно з юридичного боку, не беручи до уваги політичних, стратегічних і матеріальних відносин, в яких тоді опинилося українське військо і уряд, не можна заперечити, що то була зрада. Але, як бачимо, Командуючий Наддніпрянською Армією Василь Тютюнник у своїй директиві оминув слово «зрада», підібравши для того фразу «сепаратні умови». Він мав підстави оминути слово «зрада». Були для того причини, і немало їх. Бо не тільки генерал Тарнавськнй втратив віру в перемогу. Колишній Командувач Наддніпрянської Армії, а потім військовий міністр Вол. Сальський вже на Жмеринській нараді, що відбулася в перших днях падолиста, у присутності представників обох армій, Петлюри і Петрушевича, доводив безнадійність дальшої боротьби зброєю. Між іншим говорив він:

— Роля стратегії закінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів небагато треба зусиль, щоби добити рештки героїв. Тепер політика мусить уберегти їх від фізичного знищення.

А 12 падолиста в Кам'янці на нараді він знову говорив:

— Війна для нас закінчена… становище безвихідне…^[8]

На Жмеринській нараді не було значної опозиції проти переговорів і договорів з Денікіним. Ініціативу на цій нараді захопили фахові керівники війська, які добре робили порівняння мілітарних сил ворога і наших за кількістю. Будучи людьми суто військового фаху, вони не могли бачити і належно оцінити ті революційні сили, що вже працювати в запіллі армії білих росіян. То були українські повстанці. Хоч і важко, але вже можна було помітити, що білі росіяни починають відкочуватися перед червоними на південь. Тільки невеликий гурток молодих старшин вважав можливим продовжувати боротьбу, хоч би довелося залишитися без бази. Зі штабових старшин найбільшу твердість і далекозорість виявив п. Долежаль. Він один говорив, що наші армії можуть протриматися, поки червоні росіяни почнуть гнати білих на південь. Ходило тільки про те, щоби витримати і не розсипатися до того часу.

На думку опозиції, перехід до Денікіна не давав нічого позитивного, а тільки деморалізував би армію, підірвав би авторитет командного складу серед козаків і авторитет уряду серед населення. Нічого не давав перехід тому, що мало хто вірив, особливо серед людей, які добре знали наш народ, щоби Денікін утримався. Головним аргументом тих, хто вірив у перемогу білих, було: «Антанта не допустить!»

На мою думку, була рація говорити з росіянами, але ні до чого не договорюватися. Треба було протягти час. Такої думки держався під час цієї наради. Та росіяни не хотіли ні говорити, ні тим більше договорюватися з нами; вони говорили тільки з галичанами.

Швидко Наддніпрянська Армія була поставлена перед фактом «сепаратних умов». Переходимо до протоколу, підписаного галичанами з росіянами. Зміст його такий:

1. Галицька Армія переходить у повнім складі разом з тиловими установами, складами і рухомим залізничним матеріалом на сторону Російської Добровольчої Армії і входить у повне розпорядження Головнокомандуючого збройними силами Південної Росії, тепер Командуючого військами Новоросійської області.

2. Галицька Армія залишає свою організацію, командний склад, мову, установи і ціле військове майно. Частини мають існувати в складі не менше п'ятдесяти відсотків своїх штатних складів на штатами Галицької Армії, які існують по 17 падолиста. Корпус Коновальця не вважається Галицькою частиною.

3. Російське Добровольче Командування допоможе Галицькій Армії в поповненні її рядів уродженцями Галичини, які знаходяться в чужих державах і на території Росії, 4. При вищих штабах, а також при всіх установах і окремих частинах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі й урядовці згідно з вибором Добровольчого Командування для зв'язку і вирішення на місці питань, які б не виникали.

5. Політичних питань відносно ставлення Галицького Уряду до Уряду Добровольчої Армії, а також майбутньої долі Галичини не торкатися, а залишити до вирішення на політичних переговорах; аж до вирішення цих питань у постої генерала ДенІкіна має Диктатор Галичини право керування (й контролю) внутрішнього життя Галицької Армії.

6. Галицька Армія не буде воювати з армією отамана Петлюри, яка бореться на фронті.

7. Галицька Армія зосереджується не пізніше 30 падолисті 1919 р. у районі Козятин — Вінниця—Ільниці—Оратове — Погребище — Козятин.

8. Для забезпечення того зосередження займає Галицька Армія і негайно частиною сил і держить район Бердичева.

9. Штаб Галицької Армії переходить не пізніше 30 падолисті 1919 р. до Умані.

10. Усі тили (військові установи, етапи, склади та ін.) пересувається поступово і розташовується на лінії Христинівка — Ольвіополь— Вознесенськ — Миколаїв. Санітарні установи, в котрих знаходяться хворі та поранені, залишаються на місці.

11. Хворі та поранені Галицької Армії, які не знайдуть місця і галицьких шпиталях, будуть прийняті в шпиталі збройних сил Південної Росії на рівних правах з російськими, а після видужання повертаються у Галицьку Армію.

12. Для зв'язку з Штабом Командуючого військами Новоросії висилається зі Штабу Галицької Армії окремого старшину.

13. Цей договір вступає в дію з хвилини його ратифікації з одної сторони Командуючим військами Новоросії, а з другої — Командуючим Галицькою Армією.

14. Ворожі кроки між Добровольчою і Галицькою Арміями припиняються з хвилиною підписання цього протоколу представниками обох сторін, не чекаючи його ратифікації, як це сказано в параграфі тринадцятому.

Протокол підписали зі сторони росіян полковник Даровський, полковник Коновалов, полковник Самборський; зі сторони Галицької Армії отаман Цімерман, сотник Турчин, поручник д-р Давид, Ратифікований договір підписали генерал Шиллінг (Командуючий військами Новоросії) і генерал Микитка (Начальний Командувач Галицької Армії).

Незважаючи на ратифікацію, договір не увійшов у життя. Тільки параграфи 6 та 14 були виконані. Галичани робили ще спроби виконати і параграф 8, але нічого з того не вийшло, бо, мабуть, Українська Галицька Армія не для того припиняла боротьбу проти Денікіна, щоби воювати за нього.

Українська Галицька Армія не капітулювала перед ворогами, бо капітуляція формально виглядає інакше. Вона зробила перехід на сторону явного ворога України. Страшний факт, бо й за капітуляцію за законами всіх країн карається на смерть командуючого і його помічників, котрі згодилися на капітуляцію доручених їм військ. Та карається винних тільки судово. Чи було кому в той час судити і карати генерала Тарнавського? Я думаю, що не було. Бо уряд і командування обох армій хотіли провадити переговори і підписати договір з Денікіним у той час, як він окупував майже всю територію України і розстрілював українських полонених за «ізмєну русскому государству». Хіба у нормальних відносинах не треба було карати за саме бажання, за намір провадити такі переговори?

Безсторонньо судити зможуть тільки ті, хто не був співучасником «зради» чи «злочину». Були причини, котрі найменше залежали від генерала Тарнавського, унаслідок яких обидві армії топилися в морі нещасть, що посипалися на їх голову. І політичні, і військові керівники втратили голову. Усі хотіли, допливши до берега, врятуватися «від фізичного знищення». Одному вдалося нібито доплисти до берега (хоч і поганого), а решта розкричалася на щасливішого. Уже тоді, коли на Жмеринській параді було сказано: «роль стратегії закінчена», керівники політики і війська капітулювали перед ворогом. Бо ніхто не запротестував рішучо проти такого виразу. То була моральна капітуляція. Масовий злочин. Не можна судити і карати одного чоловіка за те, що вчинили всі.

Коли б генерал Тарнавський не згодився на все ж таки ганебний договір, то, зважаючи на суму обставин, він учинив би геройський подвиг. Однак сили його були замалі для подвигу, і тому ні судити, ні карати його за те, що вчинив, не можна було. Римський сенат після програної битви під Каннами і втрати цілої армії Дякував Терен цієві Варронові за те, що останній не втратив віри в перемогу. Французький конвент посилав на гільйотину генералів, які програли битву. Не було в нас кому ні дякувати, ні судити, бо українська нація не мала ще ні сенату, подібного до римського, ні конвенту, подібного до французького. «Хотів рятувати те, що осталося», варто «спасати від фізичного знищення».

Я навмисне довго зупинився на факті переходу до росіян Української Галицької Армії. Дуже багато говорилося і говориться про «прірву», що нібито постала поміж галичанами та наддніпрянцями внаслідок договорів, котрі підписували люди, що морально і політично вмерли ще тоді, як взяли в руки перо, підписуючи ганебний для цілої нації договір. Не паперові договори творять спільноту нації. Не паперовими договорами її розірвати.

З протоколу видно, що росіяни таки боялися «переходу» на їх сторону наддніпрянців. На всякий випадок вони навіть про «Корпус Коновальця» згадали. Мабуть, такий перехід уважали небезпечним.

Через декілька днів після одержання повідомлення про «сепаратні умови» у Новій Ушиці відбулася нарада. Були там Петлюра, Кудрявцев, М. Омелянович-Павленко, Коновалець, Ольшевський (заступник Удовиченка, що лежав хворий на тиф) і я. Петлюра гостро нападав на генерала Тарнавського і взагалі на галишів політиків. Незадоволений він був, що генерала Тарнавського судив суд, який складався тільки з галичан. Потім цікавився станом війська. Нарешті запитав, як ставляться присутні на нараді до Польщі. Зрозуміло, не знайшлося бажаючих розпочинати бій з поляками в той час, коли ціла армія робила відворот перед росіянами. Тоді Петлюра повідомив нас про свій план. Суть плану полягала в тому, що поляки мали би зайняти Проскурів і Шепетівку. Наддіпрянська Армія стала би в районі Старокостянтинова. Будучи забезпеченою на крилах поляками, армія мала би реорганізуватись і відпочити. Які підстави були думати, що поляки стануть забезпечувати крила нашої армії, не знаю. Не обійшлося навіть і на цій нараді без надій на Антанту, що нарешті мусила помітити нас і не дасть загинути у Волинських лісах та багнах.

У той час Василь Тютюнник добився скасування Державної Інспектури. Було це формальне скасування, бо фактично в бойових обставинах роль державних інспекторів давно звелася нанівець.

Рух на захід занепокоював частини. Особливо боялися переходу на терени, зайняті румунами або поляками. Мені довелося об'їхати частини та обіцяти, що не переведу дивізії на ті терени, де б вони були інтерновані. У частинах не було бажання припинити боротьбу, хоч би довелося провадити партизанку. Настрій війська був рішучий, Припинення збройної боротьби ие було й моїм бажанням.

Частини Української Галицької Армії підхилити з району Кам'янця на схід, а ми нересувалися на північний захід. 17 падолиста І9І9 року дві колони зустрілися на шосе Дунаївці — Нова Ушиця недалеко м. Міньковець. Не обійшлося без закидів.

— До поляків ідете? — колюче запитували одні.

— А ви до росіян. — відповідали другі.

Командуючий Галицькою колоною дав мені інформацію, що в Кам'янці поляки вже арештовують наших. Можливо, що вони зайняли й Дунаївці. Військових поляки обеззброювали і забирали майно. Я вирішив пробитися силою до своїх, але на цей раз до сутичок з поляками не дійшло, бо виявилося, що шлях вільний. Обидві колони віддали одна одній військову пошану і пішли в різних напрямках.

Урядовий центр перенісся з Кам'янця до Проскурова. Туди ж стягалися війська. Росіяни встигли дійти до Проскурова раніше, ніж наші війська, Переїхати урядовому центру до Старокостянтинова не довелося, бо в Пашковецькій волості виник анархічний рух. Ця волость не визнавала ніякої влади і не пропускала через свою територію ніяких військ. У волості була організована своя влада; «військо» її стало на залізниці Проскурів- Старокостянтинів і перепиняло рух. Уся ця історія відома під назвою «Пашковецької республіки».

Український уряд вислав делегацію до «пашківців» на чолі з п. Феденком. Був підписаний формальний договір про перепуск через Пашковецьку волость Українською уряду з військом і майном. Однак віче «пашківців» не ратифікувало договору. Мабуть, уважало договір таким, що принижує гідність «Пашковеиької республіки»! Уряд ні на що не рішився і докінчилося тим, що всі бази з майном, вагон з грішми і навіть деякі документи попали до рук росіян, які вдерлися до Проскурова Усі, хто був у Проскурові, розбіглися, хто куди. Частина втекла відразу ж до Польщі, а частина зупинилися в с. Війтівцях і потім помандрувала до Старокостянтннова і Любара, обминаючи «Пашковецьку республіку».

Ця історія дає змогу уявити, який був авторитет центру в масах, якщо навіть «пашківці» вважали, що договір образив їхню гідність. А можна було би підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати «пашківців». Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання. Центр фактично не керував, а віддався на волю Божу.

У Війтівцях Петлюра вирішив дати дозвіл війську саморозпуститися. Проходячи 23 падолиста 1919 року через Чорний Острів, я одержав такий документ:

«Командарму Отаману Тютюннику, копія Старокостянтинів Отаману Мельнику, для передачі Отаману Тютюннику, всім командуючим групами для передачі Отаману Тютюннику. Польські війська розпорядженням свого вищого командування на вимогу Антанти відведені на захід від р. Збруча. Представник польського командування офіційно заявив, що при переході українських військ через лінію, зайняту польськими військами, ці війська будуть обеззброєні й інтерновані. Головний отаман вирішив зі своїми військами скупчитися у Старокостянтинові і відходити у напрямку на Шепетівку. Остаточне рішення Головний Отаман прийме після прибуття до

Вас Штабу Дійової Армії. Головний Отаман наказав усім, хто бажає, вирушити з ним походом, решту ж розформувати і вважати вільними. Коли буде більша кількість діл, котрі неможливо везти, — спалити.». Цей документ змальовує військові настрої, надії та інформації. Записка датована 23 падолиста 1919 року. Війтівці. Ч. 03132. Підписана: отаман Синклер (Начальник Штабу Армії).

Сам Василь Тютюнник у той час був уже в Старокостянтинові, де намагався взяти в руки поодинокі відділи армії, що різними шляхами простували на північ.

Звертає на себе увагу фраза записки: «решту ж розформувати і вважати вільними». Принцип обов'язку для армії обороняти Батьківщину офіційно відкинено, кожен міг вважати себе вільним. З бойових позицій пізніше використала цей наказ ціла група Січових Стрільців. Решта частин, незважаючи на розпачливий стан все ж таки не використала дозволу і не «прийняла рішення про самоліквідацію».

«Пашковецьку республіку» згадує і В. Тютюнник у директиві від 26 падолиста 1919 року ч. 04/оп., м. Старокостянтинів. Він пише: «Пашковецькі повстанці тримають фронт як проти нас, так і проти Денікінців!». У тій же директиві він повідомляє про неясність політичної ситуації. Про це говорить витяг директиви: «До виявлення політичної ситуації Головний Отаман наказав за всяку ціну зберігати Українську Армію, а тому не ув'язуватися у рішучі бої з добровольцями.» Яка вже там могла бути ясність політичної ситуації, коли навіть «Пашковецька республіка» не ратифікувала договору з українським урядом, а останній не спромігся на рішучість, щоби змести бандитів зі свого шляху.

З поляками теж не все було гаразд, хоч би так, як повідомляв отаман Синклер з Війтівець. Вони й не думали виконувати «вимогу Антанти» і не тільки не відходили на захід від р. Збруч, а навіть посувалися на схід. Того ж дня (26 падолиста) В. Тютюнник пише: «Начдиву Київської Збірної. З огляду на те, що поляки обеззброюють дрібні наші частини і обози, наказую направляти всі частини скупчено і обози при варті. Наказую також вияснити долю Третьої дивізії, яка пішла на Кременчук, оскільки одержано відомості, що поляки її обеззброїли». Поляки в дійсності обеззброїли частину Третьої дивізії. Дивізія польської кавалерії зробила наскок увечері 26 падоличта на м. Кузьмин, де були розташовані частини Київської дивізії; після збройної сутички поляки, нічого не вдіявши, утекли на захід. Потім вони розповідали селянам, що «трапилося непорозуміння». Офіційно польські власті відносились нібито прихильно, не караючи в той же час тих своїх підлеглих, що забирали у нас на нашій же території майно, коней і зброю. Така «прихильність» не подобалася нашим козакам, і в Кузьмині важко було вдержати наші частини, щоб вони «не подякували» за таку прихильність.

26 падолиста 1919 року Петлюра скликав нараду в м. Старокостянтинові. На цій нараді були члени уряду, старшина Штабу Армії, усі командувачі груп і по два старшини та козаки від кожної частини; опріч того, були присутні ніким не запрошені, але цікаві старшини та козаки різних полків, що покинули свої частини і блукали по Старокостянтинову. Відбулося щось подібне до мітингу. Народу набилося повне помешкання.

Петлюра подав інформації про події в Кам'янці та Проскурові під час «евакуації». Після нього говорив І. Мазепа. Після одержаних інформацій виходило, що нібито раз у раз приймали найідеальніші рішення і, зрозуміло, енергійно впроваджували в життя, та все щось ставало на перешкоді гарним замірам. Висновок був, що треба продержатися дуже недовго, бо всі держави, а особливо Антанта, от-от визнають незалежність України; тоді буде все гаразд. Яка дисгармонія була між інформаціями, висновками і дійсністю, що на кожному кроці била нас по головах! Правда, ніхто не надіявся на швидке визнання нас «Пашковецькою республікою». Навіть ніхто не старався про те.

Василь Тютюнник говорив коротко, але досить сильно. Він торкався лише військових питань.

Виступати з критикою не було рації, мало для того часу. Та й не варто було критикувати, бо критику робило саме життя. Зі злою, ущипливою і демагогічною промовою виступив Волох. Він критикував уряд і Петлюру, які допустили, що армія залишилась без чобіт та одежі. Говорив, що все розікрали з відома уряду «постачателі». Ще доводив нездатність центру орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення і проводити їх у життя. Узагалі було чимало правди в словах Волоха, висновки його були неправильні. Як порятунок радив Волох визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу. Сама по собі порада Волоха не була би вже такою поганою, якби росіяни погодилися з думкою Волоха. Проте вони були розумніші за нього. Петлюра не витримав і перебив Волоха, не давши йому договорити. Мазепа дав різку відповідь.

Взагалі нарада нічого позитивного не дала. Не варто в таких випадках радитися. Наради використовують демагоги для своїх авантурних цілей. Волох не мав ніякогісінького морального права нападати на центр за анархію, бо сам зі своїми гайдамаками учинив грабіж постачання армії у Проскурові та Гречанах і розпочав погром жидів у Миколаєві 24 падолиста. Не треба було бути великим політиком чи психологом, щоби зрозуміти наміри Волоха. Був ще час і можливість попередити події, що потім відбулися в Любарі. Та хто мав ліквідувати Волоха, чи вірніше волохівщину!

Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.

Уже в Проскурові Волох нікого не слухав і робив те, що йому подобалося. Накази командарма виконував лише ті, що не суперечили його планам. Поведінка Волоха мусила звернути на себе увагу Петлюри й уряду. Василь Тютюнник при всіх гарних рисах свого характеру не був настільки рішучий, щоб на власну руку ліквідувати «демократичне військо» і поставити центр перед фактом. Політичний центр теж боявся відповідальності за наслідки ліквідації волохівшини.

За директивою армії 4.04/оп. від 2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.

Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.

І грудня 1919 року я виїхав зі с. Мацієвич до Любара, щоби попророситн в Штабі Армії дозволу перейти з дивізією на схід від Любара. Цього вимагала та обставина, що в Мацієвичах важко було дістати харчі для людей і фураж для коней. Знову-таки хотілося бути ближче до сходу, однаково я вирішив іти на схід, як тільки виявиться, що довше боротись з фронтом неможливо. Настрої в дивізії були рішуче за тим, щоби прориватися до Дніпра.

Ще з Проскурова В. Тютюнник послав на Волинь отамана Данченка з правами Головнокомандувача повстанців Волині. Там же в Любарі опинився і отаман Божко. Місцем свого осідку Данченко вибрав м. Любар тому, що в цілій околиці не було близько росіян; опріч того, околиця і саме місто багатенькі. Цим краєм Данченко керував, як диктатор. Мабуть, не подобалося йому прибутта до Любара верховної влади. У Данченка був невеличкий озброєний загін. Волох, Данченко і Божко вважали себе покривдженими урядовим центром. Усі вони мріяли про «ради», які мали б спасти Україну. Утворився своєрідний «отаманський тріумвірат». До того ще в Любарі перебувала особлива організація, яка називалася «Волинська Революційна Рада».

Урядовий центр, «отаманський тріумвірат» і «Волинська Революційна Рада», на чолі котрої стояв якийсь коваль, одне другому не підлягали. Усякий порядкував, як хотів. Хаос був страшний.

У моїй присутності відбулася нарада В. Тютюнника з Волохом і Данченком. В. Тютюнник не знав, як би то випровадити із Любара всяку владу, залишивши тільки урядовий центр. Для характеристики взаємовідносин наведу уривок розмови Волоха з В. Тютюнником.

— Нащо ти забрав самоправно всю шкіру, борошно та сало постачання? — запитував В. Тютюнник.

— То не я зробив, а Божко, — виправдовувався Волох.

— А чому Божко не прийшов сюди?

— Бо не має чого йти — йому ти вже вибив одне око, то він із другим до тебе не прийде. Але він забрав усе з мого відома, бо йому помагали мої гайдамаки. Майна ніхто не охороняв, отож мої хлопці й забрали під охорону.

— То ви негайно поверніть майно…

— Ха-ха-ха… мої хлопці давно дали всьому лад: все розділили між собою. Що можна, їдять, а зі шкір чоботи шиють, В. Тютюнник почав говорити сердито і на «ви».

— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?

— Коли захочу, — жартував Волох.

— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?

— Покинь, Василю. Яка ти в біса влада! Тебе вже ніхто не слухає. Я вже наказів з десять твоїх не виконав, а ти мене ще й досі на шибеницю не потяг. Якби ти був владою, то повісив би давно не одного, а так тебе повісять, їй-бо повісять.

В. Тютюнник, видно, хвилювався. Волох помітив, що зробив нетактовність, і виправився:

— Я жартую. Завтра. або післязавтра піду з Любара. Тільки дещо одержу для своїх хлопців. Як ще даш грошей, то піду аж на Полтавщину, а то сидітиму в Любарі.

В. Тютюнник щось обіцаа доти. Отамани пішли, Ще перед тим Волох мав розмову зі мною. Він нерекомувай мене, що коли ми визнаємо і заведемо в себе «ради», то росіяни допоможуть нам організувати нашу армію. Ця армій мала забезпечити, як думав Волох, незалежність України. Мене не можна було переконати, бо я вже з досвіду знав, що Москва знищить українську армію в самому зародку. Треба сказати, правда, що й той час ширші кола інтелігенції не мали би нічого проти організації української армії під червоним прапором. Тільки непевність, що росіяни знищать все, не давши піднятися на ноги, утримувала від небезпечною експерименту При тому забували, що «радянських» симпатій у нашого населений давно вже не було.

Я доповів Н Тютюннику, що міг би силою примусити виконати наказ командарма Потрібний був би тільки відповідний наказ. Він схопився за мою пропозицію і попросив мене якнайшвидше вирушити з Мацієвичів, перейти на схід від Любара, а по шляху через Любар ліквідувати «тріумвірат»; для нього обіцяв підготувати відповідний наказ. Свою поведінку з «отаманом» він пояснював тим, що в Любарі не було жодної надійної частини, а він не знав, чи хто з командуючих фронтовими частинами згодиться «ліквідувать Волоха». Тому В. Тютюнник намагайся «політично» висунути Волоха з товаришами із Любара.

2 грудня Київська дивізія вирушила з Мацієвичів, але не дійшла за один день до Любара (люди і коні брели по коліна в багні) і заночувала в с. Северинах. Уночі з 2 на 1 грудня я довідався про події в Любарі. Передав мені якийсь урядовець, що з переляку втік з Любара під час стрілянини. Він розповів, що Петлюру й уряд заарештував Волох, а можливо, їх уже й розстріляно. Волох виступив з більшовицькими закликами.

Раненько я вирушив з дивізією до Любара, бажаючи захопити Волоха несподівано. Близько 12 год, 3 грудня дивізія вже була під Любаром. У таких випадках ніякі переговори недопустимі — треба карати безоглядно. На дивізію а надіявся цілком. Однак «отамани», дізнавшись про моє наближення, утекли зі своїми військами у район, зайнятий червоними росіянами. З ними пішла і Волинська Революційна Рада, Ще тільки вчора м.

Любар було центром аж трьох Всеукраїнських політичних центрів, бо Волинська Революційна Рада й себе оголосила Всеукраїнською Революційною Радою, а сьогодні не було ніякої влади. Після півдня 3 грудня населення Любара бачило, як знову марширували вулицями війська з розпущеними синьо-жовтими прапорами та ще й з музикою. Вистроївши дивізію на міській площі, я коротко поінформував про події і наказав розташовуватися. За Волохом пішла розвідка. У Любарі ніхто не знав, що саме скоїлося, але я все-таки довілався, що Волох нікого не розстрілював. Навіть говорили, що «Петлюра в один бік поїхав, а Волох — у другий», Усі мусили бути живі, хоч і не зовсім здорові від переляку.

Я пішов на пошту, щоб зв'язатися з іншими дивізіями і поінформувати їх про дійсний стан. Аж до часу вияснення ситуації довелося самому відіграти роль «центру».

На пошті довго не вірили в те, що ми не з Волохом. Тільки після моїх балачок по телеграфу начальник пошти привів до мене Паливоду (керуючий міністерством пошти). Тому міністрові не вдалося втекти, і він цілу ніч і день просидів на горищі підлеглої йому установи.

З фронтом зв'язку не було. Зате був телеграфічний з м. Чудновом, де сиділи «отамани» і Революційна Рада. Дізнавшись, що я вже в Любарі, з Чуднова запропонували підкоритися їм. Наша розмова не була довгою. Подаю її повністю:

Чуднів: Хто біля апарата?

Любар; Начальник залоги м. Любара.

Чуднів: Іменем революційного народу наказуємо вам підкоритися робітничо-селянській владі України.

Любар: Залишіть свої накази. Не треба було кидати Любара. Будь ласка, чи ви не скажете часом, куди втік Волох, бо він украв у нас останні гроші.

Чуднів: Вибачте, на такі запитання відповіді ми не даємо. Волох визнає радянську владу, Любар: То одне другого не стосується. Незалежно від того, яку хто визнає владу, злодій завжди буде злодієм.

Чуднів: Волох зробив держанний переворот, а не крав гроші.

Любар: Перевороти так не робиться… не треба було втікати з Любара.

Чуднів: Ми запитуємо, чи ви погоджуєтеся розпочати переговори з нами в справі визнання армією влади рад?

Любар: Не маю ні від кого на те уповноважень, — я сам не хочу говорити, бо хто ж говорить з утікачами? Їх тільки ловлять.

Чуднів: Петлюра з урядом утекли до Польщі. Вам нема іншого виходу, або теж іти за ним, або за допомогою Російської Радянської влади будувати Самостійну Соціалістичну Радянську Українську Республіку. Подумайте, бо козаки однаково підуть за нами.

Любар: Я закінчив.

Чуднів: Почекайте…

Любар: Начальник залоги пішов і заборонив давати відповідь і обзиватися до Чуднова…

Я мав з тої розмови користь, бо довідався остаточно, що Волох не захопив центру. Волох був у Чуднові, про що вже доповіла мені розвідка. Швидко розвідка натрапила на сліди урядового центру. Петлюра, міністри, штаб армії та інші всі втекли до Нової Чорториї, де стояли Січові Стрільці. Вони робили розвідку навколо, їхня розвідка зустрілася з моєю. Я виїхав до Нової Чорториї.

Любар був свідком вправ неуків у громадянській війні. Самий виступ «отаманського тріумвірату» відбувся в таких обставинах. У м. Любарі та його ближчих околицях було скупчено чимало військових частин. Перебували тут Юнацька школа, Третя дивізії, охорона Головного отамана, Січові Стрільці та гайдамацька бригада Волоха. Юнаками командував полковник Вержбіцький, Третьою дивізією полковник Ольшевський, охороною Головного отамана — полковник Цівчинський. Я вжеговорив про хаос, що панував у Любарі. «Отамани» вирішили використати його. З кількома десятками горлорізів «отаманам» вдалося захопити державну скарбницю, що залишалася на пошті під охороною юнаків. Скарбницю забрано без опору, хоч нападаючі для сміливості всеїі таки стріляли в повітря. Полковник Вержбіцький одержав наказ ліквідувати виступ. Зібрав своїх підлеглих на мітинг, де прийніто постанову «утриматися від пролиття крові». Почався мітинг і в охороні Головного отамана. Побачивши це, волохівці кинулися, щоби захопити уряд та Петлюру, але останні в самому почату зникли з Любара.

Волох збирав свої сили у передмісті. «Нейтральні» юнаки, охорона Головного Отамана і решта частин поділилися; частина пішла до Волоха, а частина потяглася до Нової Чорториї. Тільки охорона Головного отамана пішла цілком до Волоха, який уже тоді виставляв свою кандидатуру на Головного Отамана.

Волох осів відразу в Любарі. Поручник Б-в, що був при штабі Волоха, розказував мені, що переможці хотіли в першу чергу зв'язатися безпосередньо із Запорізькою дивізією, де Волох колись був командуючим. Приєднавши до себе запоріжців, вони надіялися примусити й решту армії до визнання перевороту. Раптовий рух до Любара Київської дивізії зруйнував план Волоха. Йому вже нічого не залишалося робити, як тільки втекти за фронт червоних росіян, де мав надію одержати допомогу.

Волох не мав наміру відразу переходити до червоних росіян. Захопивши в свої руки фактичну владу, шоби надати вигляд законності, думав Волом примусити уряд і всіх, що боролися за українську незалежність, Визнати радянську форму влади. При цьому волох надіявся стати Головним отаманом.

Оцінюючи події в Любарі як епізод з громадянської боротьби, доходжу таких висновків:

З боку урядового центру:

1. Наслідком недовір'я до армії було утворення особливої частини на чолі з Волохом, котрого вважали за надійну особу.

2. Неприяняття своєчасно рішень, коли виявилися наміри Волоха.

3. Скупчення при урядовому центрі військових частин, на чолі яких стояли люди нерішучі і нетверді.

4. Повна дезорієнтація центру про настрої у війську.

5. Невміння вирвати ініціативу з рук Волоха при виступі, хоч для того було досить часу.

6. Небажання вищих урядових осіб ризикувати, щоби хто-небудь інший став на чолі Юнацької школи (найкраща частина) персонально.

7. Невміння підбирати людей на відповідальні ролі.

8. Відсутність у всій залозі хоч би одного командира частини, який би на власну відповідальність, не чекаючи наказів, вчинив опір бунтівникам.

З боку Волоха:

1. Велике нахабство і навіть недопустима необережність у підготовчому періоді.

2. Відсутність конкретної цілі та ясного плану.

3. Невміле виконання перевороту (можна було захопити політичний і військовий центр цілком).

4. Відсутність відваги для того, щоб силою змусити армію визнати факт перевороту.

7. Ганебна дезорієнтація в політиці червоної Москви до України.

Увечері 3 грудня я виїхав до Чарториї. Там були Петлюра, генерал Юнаків, В. Тютюнник, трохи міністрів, Коновалець і рештки того, що у свій час гучно називали державним апаратом. Вулицями тинялися окремі гурти козаків, не знаючи, що робити. У цій місцевості демобілізувався колишній корпус Січових Стрільців. Передавши В. Тютюнникові інформацію про ситуацію на фронті (я вже мав телеграфічний зв'язок з фронтом у Любарі), я одержав від нього наказ для передачі всім командуючим дивізіями, щоби прибули на нараду до Чарториї 4 грудня.

На другий день у присутності недобитків центру і командуючих відбулася інформаційна нарада. Тут вперше з'явився новопризначений командуючий Третьою дивізією п. Трутенко. На нараді констатовано, що армія не може довго перебувати у маленькому районі, будучи оточеною зі всіх боків ворогами. Ніяких рішень не прийнято. З військових командуючих

Висловили свої остаточні погляди Коновалець та я. Коновалсць повідомив, що Січові Стрільці демобілізуються, бо вважають продовження збройної боротьби у формі партизанки недоцільним. Я повідомив про своє рішення прорватися до Дніпра і провадити там партизанку до весни, коли можна буде розпочати боротьбу ширше. М. Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко заявили, що мусять порадитися зі своїми підлеглими і тільки тоді приймуть рішення. Перед кінцем наради Петлюра знову запросив на зібрання до м. Чорториї 6 грудня 1919 року, коли мала відбутися остаточна нарада і нарешті мали прийняти якісь рішення.

Армія, відходячи перед ворогом, скупчилася в невеликому трикутнику, сторони якого тягнулися шось всього близько 35 верст кожна. Якби вороги натиснули більш енергійно, то вже через декілька годин було би запізно приймати всякі рішення, опріч одного — тікать у всі боки. Однак жага до нарад була ще більшою від віри в Антанту.

Чи мав який-небудь план Петлюра як Головнокомандуючий — голова політичної влади? Формально і фактично він мав усі права приймати рішення без нарад і за несвоєчасні рішення ніс повну відповідальність. Але він мав тільки одне тверде рішення — радитись і радитись. Можливо, що деякі з членів уряду мали якісь плани, але вони не говорили про те нікому і теж радилися. Пошесть розповсюджувалась і на людей чисто військового фаху. Часом оперативні рішення приймали на нарадах.

Омелянович-Павленко, Загроцький і Трутенко поїхали до частин радитись. До того часу вони, мабуть, думали, що замість них Головна команда прийме рішення, а їм доведеться виконувати готові накази. Заскочені несподіванкою, вони приймали рішення гуртом у своїх дивізіях. Персональної хоробрості часом не досить для того, шоби взяти на себе відповідальність у критичний момент, коли від людей влади вимагається повного напруження волі, для того, шоб не звертатися до своїх підлеглих за порадою, і вимагати виконання своїх рішень. На нараді 4 грудня цілий ряд відповідальних осіб, як виявилося, не мав власної твердої думки, що робити завтра.

При виїзді з м. Чорториї командуючі дивізіями одержують записку зі Штабу Армії, яка вказує на повну ненормальність відносинміж Головним командуванням і частинами армії. Зміст цієї записки:

«Усім Начдивам збірних Запорізької, Волинської, Київської, Січових Стрільців і Третьої Залізної. Командарм наказав завтра, 5 грудня до 12 години надіслати в Штаб Армії такі відомості: 1) що дивізія собою фактично являє; 2) в який район дивізія бажає перейти; 3) що дивізія бажає одержати зі Штабу Армії та з постачання; 4) питання, які виникнуть у Начальника дивізії.

Нова Чортория, 4 грудня 1919 року, ч. 32, За начальника штабу осаул Цейліт».

Той, хто фактично командує, ніколи не буде розпитувати, куди котрий з його підлеглих хоче йти, а Штаб Армії таке запитання робіть у п 2 своєї записки.

На запитання п. 2 записки я відповів: «Дивізія (Київська — Ю.Т.) бажає перейти в район Канівського, Чигиринського, Звенигородського і Єлисаветського повітів (ч. 517 від 5 грудня 1919 року)».

Ранком 6 грудня командуючі дивізіями знову зїхалися до Нової Чорториї на нараду, але самого Петлюри, що скликав нараду, вже там не було. 5 грудня він спішно виїхав через Шепетівку до Польщі. Така спішність була нічим не виправдана. На нараді, яку скликав Петлюра, сам же Петлюра мусив бути. Не є виключеним, що він поспішив до Польщі, щоб не брати на себе відповідальності за рішення, які обов'язково мусили бути прийняті, Від'їзд Петлюрн був настільки нежданим, що в одною із командуючих дивізіями вирвалась фраза: «Значить, Головний зник?»

1 Мазепа передав нам письмовий наказ Петлюри такого змісту «Голова Директорії УНР, 5 грудня 1919 року, м. Нова Чортория, Ч. 101. Отаманові Омсльяновичу-Павленку, У зв'язку з новим завданням, що покладаєгься на Дійову Армію, наказую Вам до виконання обов'язків Командуючого Дійовою Армією, одночасно продовжуючи керування Запорізькою групою. Дальші вказівки щодо діяльності Армії Ви масте одержувати від мене через Уряд УНР. Заступником Вашим призначаю отамана Юрка Тютюнника, якого Ви повинні про це повідомити. Головний Отаман Військ УНР Петлюра. Начальник штабу отаман Юнаків».

Цей документ так зредагований, щоби не видно було, в чому ж саме суть «нового завдання». Цілком зрозуміло, що армія не одержувала більше ніяких «дальших вказівок щодо діяльності». Невідомо до цього часу, як розумів це «нове завдання» сам Голова Директорії. Армія зрозуміла по- своєму: наказ був захований в архіві штабу. Після такого наказу нічого не залишалось, як знову радитися. Тепер нарада мала рацію, бо головний вождь покинув армію, не давши ніяких фактичних вказівок. Формально Петлюра ніби не міг відповідати за те, що буде робити далі обдерта, боса, голодна і без амуніції армія. Однак його від'їзд мав і позитивну сторону: давав не тільки моральне (таке давно було), а й формальне право кожному робити, що він забажає. Без нього нарада мусіла закінчитися швидко, бо радитися повинні бути лише військові.

В. Тютюнник був хворий; у нього почався тиф, від якого він пізніше і вмер у м. Рівному. Полковник Мішковський (начальник Штабу Армії) теж хворів на запалення легенів. Вон не могли чекати кінця наради і виїхали до Польщі. Виїжджаючи, вони видали мені мандат такого змісту:

«Командуючий Армією УНР 6 грудня 1919 року, ч. 32. Ставка. Отаману Ю. Тютюннику. З одержанням цього Ви призначаєтесь начальником Київського загону. Ви користуєтеся диктаторськими правами у розпорядженнях, викликаних військовими потребами. Отаман В. Тютюнник. Начальник штабу полковник Мішковський».

З усюго видно, що ні В. Тютюнник, ні полковник Мішковський не знали про наказ Петлюри ч. 101 віл 5 грудня. Не можна припустити, щоби В. Тютюнник, знаючи, що командувачем уже призначений Омелянович- Павленко, видавав такі мандати. Треба зазначити, що такі ж документи за підписом В. Тютюнника і Мішковського написані всім командуючим дивізіями, не виключаючи і Омеляновича-Павленка. Залишаються фактом два накази Петлюри від 5 грудня з «новим завданням» і В. Тютюнника від 6 грудня, де він иадас «диктаторські права», сам їх формально не маючи. В. Тютюнник робив те, що може і має право робити комендант фортеці, оточеної ворогом; він брав иа себе всю відповідальність за наслідки своїх розпоряджень. Документ зредагований так, що не допускає двох думок про дійсний зміст, який надавав йому автор. Наказ Петлюри, навпаки, виданий в такій редакції, що автор його міг тлумачити так свою думку, як вимагають політичні обставини будь-якого моменту.

Заховавши обидва документи на спомин про Нову Чорторию командуючі дивізіями залишили міністрів, котрі теж мали нараді, і пішли до іншої кімнати, щоб порадитися, що робити далі, бо кожна прогаяна година загрожувала несподіванкою.

Загроиький перший склав звіт про стан Волинської дивізії. Політичну частину звіту Загроцький передав п. Долуду, який мав висловити думку всіх волинців і самого Загроцького, котрий погоджувався з п. Долудом. Він заявив, що «справа політична є не його фахом, а п. Долуд на тому розуміється»…

Долуд говорив довго і переконливо. Висновки його такі, що єдиний шлях урятувати армію від загибелі — це оголосити армію прихильниками совітської влади і, користуючись допомогою Росії, реорганізуватися і чекати слушного ч» су для відновления боротьби. Він надіявся, що від московського Совнаркому можна буде добути дозвіл і допомогу на організацію Української Червоної Армії, Долуд не мав надії, що армія не загине, коли вирушить у запілля ворога. Якби московський Совнарком не погодився на утворення окремої Української Червоної Армії, то як мінімум ми мусили б вимагати збереження Українських дивізій у складі Червоної Російської Армії.

Після п. Долуда говорив я. Мені неважко було довести помилкову позицію п. Долуда. Він не згадав про те, що маємо робити, якщо росіяни і иа та не згодяться, шоби в складі своєї армії зберегти Українські дивізії. А що вони не згодяться, я був цілком певний Досвід праці у Григор'єва^[9] і багато фактів з політики червоної Москви до інших національностей колишньої Російської імперії, які теж хотіли мати національні армії, хоч би й червоні, свідчили про те, що думки Долуда є помилкові.

Усяка армія твориться не для параду. Московські комісари не гірше за нас розуміли, проти кого поверне свої багнети Українська Армія, якби вона тільки організувалась. Опріч того, почервоніння Української Армії, що два й півроку завзято билася проти Росії під національним прапором, мало би негативні для нас моральні наслідки. Ціла армія ніколи не визнала би спілки з Москвою хоч би й тимчасової, тому загрожував ще й розвал самої армії. Я категорично заявив, що, ставлячи своєю метою продовження збройної боротьби за всяку ціну і збереження армії до весни, уже зважився прорватися у затил білих росіян. Після знищення білих боротися проти червоних. Трутенко стояв ще на іншому становищі. Він був не проти переходу до Червоної Російської Армії, але він і старшини дивізії боялися, що червоні призначать усіх на страту. Трутенко мав рацію, бо Третя дивізія далася взнаки росіянам, коли нею командував Ол. Удовиченко. У запілля йти Трутенко теж вважав небезпечним, бо партизанка вимагає великого досвіду й особливо її важко провадити зимою. Найкращий вихід, на думку Трутенка, був у тому, щоби переїхати на терени, зайняті польськими військами, де всі мали бути інтернованими. Тим, хто хоче йти на партизанку, він пропонував дати дозвіл. Нарешті Омелянович-Павленко сказав, що запорожці не підуть під команду Волоха, а в Польщу вони теж не підуть, бо мають досить досвіду зі свого перебування в Румунії під час переходу з півдня до решти армії. Тому Запорізька дивізія вирушить на Полтавщину та Катеринославщину.

Загроцький згодився йти в запілля, а за ним згодився на те і Трутенко.

Перебіг цілої наради виявив непохитне бажання всіх, за винятком Трутенка, зберегти Українську Армію як силу озброєну й організовану ціною хоч би найбільших жертв і ризику. Опріч того, я особисто вважав конечним не припиняти збройної боротьби за визволення. Перерва у боротьбі, на мою думку, деморалізує маси і ослаблює їх активність, так потрібну для нації гноблених. І бажання зберегти в руках зброю, не змінюючи при тому національного прапора, взяло гору. Рішення було прийняте.

Старший із командуючих дивізіями Омелянович-Павлом, повідомив про наше рішення І, Мазепу та інших міністрів.

Далі нарада продовжувалась разом з міністрами. І. Мазепа запитав, чи бажано, щоб уряд (власне, частина його) перебував при війську. Командуючі дивізіями висловилися проти того, тому що перебування урядового центру при армії знижувало б рухливість частин, яка мусить бути якнайбільшою при партизанці. Опріч того, уряд часом впливав би негативно на швидкість прийняті рішень, у чому ми вже переконалися. Я запропонував, що щ політичної роботи серед населення і зв'язку з урядом бажано мати при дивізіях і штабі армії політичних референтів, призначених урядом. Пропозицію прийнято, і п. Мазепа призначив референтами Феденка, Скляра, Чубука, Гарасима, Загурського, М. Левицького і Совенка.

Після того І. Мазепа оголосив відозву уряду. Ця відозва є твором тої частини уряду, що пробилася з військом до Любара. Вона є останнім акордом політики кабінету І. Мазепи, бо після того кабінет фактично розпався на дві частини. Соціал-рсволюціонери після невдалих спроб зорганізувати владу «трудових рад» зникли з політичного обрію. Міністри, цю належали до партії соціал-демократів, продовжували тримати зв'язок з армією і давати поради в політичних питаннях. І. Мазепа майже цілу зиму перебував на окупованій росіянами Україні. Усі політичні референти, за винятком безпартійного Совенка, теж належали до партії соціал-демократів. Наведу зміст відозви повністю:

«Від Правительства Української Народної Республіки. У будуванні Самостійної Української Республіки в сей момент кінчається один період — період нечуваної геройської боротьби і веляких страждань Українського Народу. Доля судила, що Український Народ на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається як принадна здобич для кожного, хто може своє бажання піддержати оружною силою, а не як хата вільного Українського Народу і свобідних рівноправних меншостей цієї країни.

Російські комуністи бажають за допомогою матеріальних багатств Украіни держати свою Совітську Республіку. Російські контрреволюціонери почали відновлення російської царської імперії походом на Україну. Імперіалістичні держави Європи будують свою політику на Сході через поневолення України. Тому не див, що Український Народ, полишений дише на власні сили, не міг досі твердо стати на ноги в будівництві своєї держави.

З моменту евакуації Києва, після повалення гетьманського насильства, Українська Народна республіка була вічно під страшною загрозою захоплення ворогами. І лише завдяки надзвичайному героїзмові народу і війська держалися ми проти наших противників.

За час цієї боротьби в боях полягло велике число нашого вояцтва, а ще більше вірних синів України загинуло від усяких заразних хвороб. Держави світу не тільки байдуже дивилися на те, що Український Народ гине без усяких санітарних засобів, а навіть заборонив привозити на Україну потрібні нашому війську ліки!

Правительство Української Народної Республіки і республіканське військо, які заводили лад і порядок на території України, спираючись на демократичні принципи, не були в силі виконати свої завдання, бо буржуазно-демократична Європа відрізала нашу територію від взаємовідносин зі світом, унаслідок чого наш край знову кинули у чорну, страшну анархію.

Через усе те наше державне діло стояло многократно перед катастрофою у січні 1919 року — у Києві, у лютому — у Вінниці, у травні — у Волочиську, у червні — у Кам'янці. Усе це етапи Українського народу по дорозі на Голгофу.

Бичований і знеможений піднімався піднімався він у свої завзятті до свого самостійного життя, до нових спроб стати вільним і рівноправним громадянином світу. І, напевно, наше робітничо-селянське військо виконало б своє завдання, коли б тяжкий іспит історії не знесилив матеріально і морально наших організованих сил.

Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна поставив нашу армію в надзвичайно важке стратегічне становище, бо одночасно з передачею ворогові великої кількості військового майна для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія.

Це примусило державний апарат нашої республіки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова і Старокостянтинова і перейти в місцевість, де би наша армія могла відпочити, поправитись і знову як організована і дисциплінована сила піти в наступ проти ворога. Відступ армії у тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.

У цей критичний для української державності момент, коли наша армія зосереджувалася у районі містечка Любар, кіпка авантурників, прикриваючи свої плани світськими лозунгами, задовольнила свої грабіжницькі заміри тим, що по-зрадницьки пограбувала державну скарбницю. Цим наша армія поставлена в ще скрутніше матеріальне становище.

У зв'язку із зазначеним станом речей Уряд Української Народної республіки заявляє, що він тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність. Військо одержить від нашого командування ті завдання, які воно повинно виконувати. Уряд республіки для державного діла перебуватиме в певному місці, щоб маючи зв'язок з народом і військом, керувати справами України і представляти й перед іншими державами і народами так, як цього будуть вимагати інтереси нашої Республіки.

Уряд не припиняє свою діяльність і докладе усіх сил, щоби боротьба українського народу за визволення була доведена до успішного кінця.

Панські порядки нового гетьмана генерала Денікіна вже настроїли проти себе весь трудящий народ України, всю українську і неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського народу проти російських чорносотенних завойовників. Окрім повстання, у тилу Добровольчої армії підриває виступ Червоної армії із Совєтської Росії.

Господарюванням чужинців Україна доведена до крайньої руїни і безладдя. Народ України і наше республіканське військо знає, що у большевизмі порятунку немає. Большевицький комунізм на українському грунті не приймається, він може посіяти нову громадянську війну, нове кровопролиття, утретє знищити Україну територіально.

Вояки Української Армії і весь народ України! Нехай віра в нашу народну справу не захитається ні на мить.

Важкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від нас великої самопожертви. Але ніщо в світі не дається без боротьби. Дворічною своєю боротьбою з ворогами України ви поставили перед усім світом справу визволення нашого народу. Всесвітній соціалістичний конгрес в Люцерні 3 серпня цього року одноголосно визнав Українську Самостійну Республіку. Весь демократичний і соціалістичний світ дивується нашій упертій і невпинній боротьбі зі своїми ворогами за національну і соціальну справедливість.

Успіхи наших ворогів недовговічні, бо на чужі гроші і чужою допомогою, а не своєю внутрішньою силою держаться сила Денікіна. Українська Народна Республіка держиться своїми власними силами і наперекір іншим лютим ворогам вона буде звільнена самостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде Самостійна Народна Республіка. Тільки в самостійній республіці трудовий народ України без різниці національностей здобуде собі землю, волю і громадянські та національні права.

Нехай живе вільний народ України і його незалежна Народна республіка.

Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра. Голова Ради Народних Міністрів і міністр внутрішніх справ І. Мазепа. Міністр преси і пропаганди Т. Черкаський. Міністр праці О. Безпалко. Міністр єврейських справ П. Красний. Керуючий міністерством пошти та телеграфу І. Паливода. В.о. міністра народного господарства Г. Сопонар. Державний Секретар А. Шрамченко м. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року».

Автори відозви, цілком зрозуміло, мали на меті в першу чергу публіку. Тому відозва як історичний документ не має важливого значення. Багато причин державної катастрофи не показано. Замість того наслідки не показаних причин у відозві фігурують як причини. Але відносно Української

Галицької Армії І тут нема слива «зрада».

Виступ Волоха рішуче не був причиною невдач уряду. Навпаки, він був одним із наслідків діяльності безхарактерних політиків, яким усе ввижалося, що от-от якийсь командуючий фронтовою частиною приженеться до Кам'янця і перевішає свій уряд. Причиною були цілком безпідставні страхи. Бо тільки анальфабет у політиці міг зробити таку річ. І це зробив нарешті Волох із своїм «демократичним військом».

Виступ Волоха є великою тактичною помилкою у політиці. Момент самоліквідації, а разом і повного фіаско, неминуче наближався до уряду, який хитався від шукання «соціальної справедливості» за рецептами Маркса до Антанти, яка мала «визнати і не допустити ло загибелі» таку «надійну протибольшевицьку силу».

Своїм передчасним виступом Волох зіпсував увесь ефект банкрутства есереької політики, яка абсолютно не відповідала ні вимогам життя, ні навіть хвилевим настроям населення, бо останнє в цей період не йшло дальше вліво поза демократичні засади управління державою і передачі конфіскованої землі у власність селянам.

Дійсні наміри «отаманського тріумвірату» заховані у відозві. Волох, Божко і Данченко все ж були патріотами і самі мали гарні наміри, але не мали для того належного розуму, щоби їх втілити в життя.

Не обійшлося і без демагогії. Бо порівнювати порядки, що заводив на Україні Денікін, з порядками, які були за гетьмана, є більше ніж сміливістю.

«Військо одержить від вищого командування ті завдання, які воно повинно далі виконувати» цілком відповідає «новому завданню, що покладається на армію» (з наказу Петлюри ч. 101).

Годиться звернути увагу на такий факт: відозва датована 2 грудня в м. Любарі, у той же час згадується виступ Волоха, який відбувся теж 2 грудня. Після виступу Волоха ні Петлюра, ні уряд більше в Любар не поверталися. Відозва писана безперечно не в Любарі. Залишаеться незрозумілим, для чого автори поставили дату 2 грудня говорили про Любарські події від 2–3 грудня як про факт, що відбувся.

Прочитанням відозви нарада закінчилася. І. Мазепа домовився В дивізіями побачитися у Липівці 15 грудня 1919 року.

7 грудня 1919 року армія розпочала свою мандрівку без окремого політичного центру.

Розділ ІІ

Виконання Українською Галицькою Армією параграфа 6-го договору з Денікіним. Договір про злуку українських армій. Жах білих росіян і його безпосередні наслідки. У «нейтральній смузі». Союз без політики.

Старший з командуючих дивізіями М. Омелянович-Павленко взяв командування над тою частиною українського війська, що вирішила продовжувати боротьбу з окупантами. Наказ Петлюри ч.101, який призначив його як командуючого армією, Омелянович Павленко довший час ігнорував. Перший наказ військам після виходу з району Любара мав такий початок: «Наказ по збірній групі (Київська, Волинська, Запорізька, Третя дивізії)» і мав підпис «Комгруп Збірної отаман Омелянович-Павленко»^[10]. Тільки потім Омелянович-Павленко почав підписуватися як командуючий військом, а згодом як Командуючий Армією.

До 12 грудня армія зайняла район с. Юзефівки, м. Самгородка, с. Нової Греблі, с. Лосіївки. Ціла армія пройшла смугою, де були розташовані майже виключно частини Української Галицької Армії. Перейшовши на сторону росіян, галичани найретельніше виконували параграф 6 договору про те, що «Галицька Армії не буде воювати з армією отамана Петлюри».

У наказі Київської дивізії ч. 518 від 10 грудня (м. Пиків) говориться: «Ще раз звертаю увагу на необхідність коректних віднеси до галичан; обеззброєння їх може мати місце лише у випадках явно ворожих відносин до нас або за моїм (комдива) наказом». А в наказі армії ч. 2 від 13 грудня 1919 року зазначено: «Галицькій частини ніяких ворожих кроків (під час проходу через район їх розташування — Ю. Т.) проти нас не робили».

Фактично Українська Галицька Армія не тільки не робила ворожих кроків, а навіть допомагала нам, чим могла. Так, у м. Пикові, де стояла галицька артилерія, київська дивізія замінила свої старі гармати на нові. Опріч того, взято з десяток гарматних коней, за котрі видано розписку, що «коні взяті позичково в Української Галицької Армії і будуть повернуті їй при першій зустрічі».

Штаб Галицької артилерії і Штаб Київської дивізії під час щ стою в м. Пикові обідали і вечеряли вкупі. Галицькі стрільці допомагали всім нашим козакам. У с. Корделівці була розшйЯ іитендантура Галицького корпусу, здається Першого. Ставлення було таке, неначебто не було ніякого договору з Денікіним. До шпиталю Галицького корпусу передано хворих старшин та козаків Київської дивізії. От так виглядала на практиці «чорна зрада галичан», про котру в свій час стільки галасували в Кам'янці та Проскурові.

Так виглядала — прірва» між синами одного народу, про котру й досі не забувають кабінетні вчені Галичини, що ніколи не відчули тої єдності, яка об'єднувала і об'єднує синів одного народу, які спільно пролили свою кров за велику ідею.

Ні Андрусів, ні Рига, ні Зятьківці, ні Варшава не в силі розірвати спільноти нації. Психологія нації не рахується з договорами, які підписуються без згоди самої нації, а часом і без відома. Сили, що творять спільноту нації, не залежать від учинків не тільки окремих людей, а навіть і цілих поколінь, котрі часом звертають на манівці. Жива нація все прагнутиме об'єднання всіх своїх членів у один спільний організм. У боротьбі за самостійність проти своєї нації стануть тільки ренегати, а таких в Українській Галицькій Армії не було. Тому «галицькі частини ніяких ворожих кроків проти нас не робили».

Уже п'ятнадцятого грудня 1919 року в м. Липівці починаються напівофіційні переговори представників обох українських армій про об'єднання під одним командуванням. Бажання боротися спільно за спільний національний ідеал було надто велике. А 24 груаля 1919 року в м. Вінниці вже був підписаний формальний договір між обома арміями про злуку. З боку дніпрянів цей договір підписали полковник Никонів, полковник Вишневський, четар Всремієнко і четар Макаренко. З боку галичан — отаман Лисняк й четар Паліїв. Військо без великого зусилля усувало зі свого шляху те сміття, що мало ділити нас на два табори. Хибна та шкідлива політика двох урядів, дніпрянського і галицького, все ж виявили безсилою для того, щоби роз'єднати військо. Обставини бойового життя часом вимагають рішень, які, на думку зовнішнього глядача, е зрадою, але ці обставини часом творять чудо.

Само собою, що всі дрібні відділи і представників окупаційної які потрапили нам до рук, наші відділи нищили в цій смузі маршу армії. У своїй боротьбі проти Росії ми не можемо керуватися законами війни, бо наш ворог не визнає нас воюючою стороною; наших полонених розстрілюють росіяни за «ізмену атєчєству». Росіяни вважали, що Українська Армія більше не існує. Українців з Галичини вони називали «австрійцями» і гадали, що галичани лобровільно, як звичайні кондотьєри, будуть собі воювати і воювати, одержуючи банкноти видання «вооружонних сіл юга Росії». Наш прорив між Козятином і Калинівкою та вихід у район Липівці був цілком несподіваним. Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, іправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з'явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ше й як порядкувати! На своєму шляху Українська Армія буквально змітала все, що нагадувало російська панування. Мертвець воскрає, і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до вони мусили знайти собі смерть.

Випроваджаючи військові ешелони на фронт 9 грудня «Подільський губернатор», що перебував у той час у Вінниці говорив: «С украінцамі пакончєно. Сейчас у нас одін враг — большевікі, а с нім то ми справімся. Богатий край разцветьот под управлєнієм русекого правительства…» А вже 11 грудня, забравши свої манатки, утік до Одеси, щоби більше не вернутися. «Господін губернатор» мотивував свій від'їзд так: «Развє можно работать такіх условіях, когда в любой момент могут прійті к тебе в дом і зарезать в кроваті, как поросьонка…» З наближенням до Липівця усе, що було і нагадувало російську владу, частково згинуло, а частково пішло на південь, розносячи пошесть жаху.

Маючи на меті партизанську форму боротьби, ми не створили органів своєї державної влади в зайнятих армією районах. Населення на пропозицію політичних референтів організувало свої громадську самоохорону.

Зрозуміло, що ця «самоохорона» не залишалася німим свідкои боротьби. Багато росіян бажало краще потрапити до рук наш війська, ніж «самоохорони».

Жах серед росіян потрохи набирав масового характеру. Для побільшення його я послав з м. Липівця по лініях до Одеси і Катеринослава телеграму такого змісту: «16 грудня 1919 року. Усім представникам денікінської влади, усім командирам військових частин. З наказу Головного Отамана військ Української Народної Республіки я з частиною республіканських військ, прорвавши фронт, вийшов у тил Денікінської армії для об'єднання повстанців з метою остаточної ліквідації усіх адміністративних і військових установ, створених Денікіним в Україні. Військовим частинам Добровольчоївольчої Армії у дводобовий термін наказую або від'їхати на Дон або перейти на бік республіканської влади України.

Представникам Денікінської влади наказую залишити Україну. Тим, хто не виконає наказу, — смерть. Командуючий Київською групою військ отаман Тютюнник Юрко». З досвіду я знав, наскільки нервово реагує запілля на всяку несподіванку. Боячись життя, представники «єдіной недєлімой» Росії поспішали з таких місцевостей, куди ніколи не заходила Українська Армія і навіть не думала заходити.

За кілька днів ціле Правобережжя фактично залишилося без влади. Телеграма з Липівці мала вплив на хід подій. Однак головним страхіттям для росіян був напрямок нашого руху. Уже 20–21 грудня кіннота різних дивізій вийшла на лінію Ставище — Жашків — Охматів. По цьому напрямку росіяни відходили з району Києва.

Авторитет армії, що пішла на такий, з погляду теорії, божевільний крок, зростав. У договорі 24 грудня 1919 року галичани дознали Головнокомандуючим обома арміями командуючого Наддніпрянською Армією. Тоді ж представники Денікіна розшукують Український Уряд, щоб розпочати переговори про перемир'я. Не знайшовши уряду Української держави, ці представники підписують договір з отаманом Шспелем, що до того часу сидів десь у лісах біля Хмельника. Московський Совнарком теж вислав делегацію з комісаром Карисиком на чолі для переговорів з Українським Урядом… Цікавий історичний факт уряд, який фактично складався з кількох осіб і не мав ні одної ділянки території, розшукують вороги для переговорів. Український Уряд мав силу в кількох тисячах фанатично відданих національній ідеї вояків та в багатьох десятках тисяч повстанців, що, не маючи ні виробленого плану, ні наказу, били і білих, і червоних росіян. Денікін, який мав допомогу могутньої Антанти, котився у прірву під ударами сили, якою не кермував ніякий центр, а лише любов до своєї батьківщини. Червоні росіяни, посуваючись на Україну за своїми соціальними ворогами, не знали, на який би то гачок піймати свого національного ворога — українців.

Починаючи з Тарашаншини, Звенигородщини, Уманщини і далі в глиб України працювали великі повстанні організації. Посланці від них стали приходити до армії за наказами. Відповідь загалом зводилася до короткої директиви: «Відбирайте майно і зброю від ворога, що вже тікає з України. Ховайте зброю, бо зброя добра: її одержав Денікін від Антанти. Зброя буде потрібна для дальшої боротьби проти Росії…» і повстанці працювали. Відворот Добровольчої Армії, що розпочався у зв'язку з проривом нашої армії на Київщину, набирав катастрофічного характеру.

Для характеристики настроїв, що запанували серед білих росіян, передаю уривок розмови члена російської комісії з «учоту воєнной добичі» відомого ученого Косинського з панотцем села С. недалеко від Умані. Переляканий бюрократ мало не потрапив у руки навий кінноти під Жашковом. Утікаючи, він одного дня зробив щось більше сімдесяти верст і забіг аж до села С. А найголовніше, що за ним ніхто не гнався! Косинський говорив панотцеві: «Скажіть, на милість Божу, чого вони хочуть, оці українці? Вони ж програли, ми їх перемогли. Так ні ж! Без бази, без уряду, і, мабуть, без усякої ідеї вони йдуть і ріжуть нас на своєму шляху… Яка упертість! Самі гинуть, але нас теж гублять. Вони ж фактично допомагають червоним, які українцям теж не друзі… Одним бажанням помети можу пояснити їх учинки. Хто вони такі: Тютюнник, Павленко та інші? Інтелігенти, люди, звірі?.. Краще було б у свій час миритися з ними».

Панотець запитав Косинського, чого б і справді не помирится їм з українцями.

«Знайдіть їх. Сьогодні під Жашковим, а завтра, може, під Полтавою або Кременчуком будуть ці пани. Вони ходять, як ураган!»

Якщо направду, то ми дуже помалу і часами по кілька днів стояли, відпочиваючи, на одному місці. Але на нас працювали повстанці і жах. Навіть таким поважним чоловіком, як пан Косинський, заволодів жах і гнав його на південь до моря. Ці люди воювали проти більшовиків за свої класові інтереси і, зустрівши в нас свого непримиренного національного ворога, ніяк не могли зрозуміти нашої психології.

Білі росіяни так швидко відійшли на південь, що поміж ними та червоними лишилася широченна смуга порожнього місця без будь-якої влади. Білі лаштували собі фронт на лінії Бірауля — Ольвіополь (Голта) — Знаменка, а червоні стояли на лінії Фастів — Козятин і не посувалися дальше в Україну, чекаючи, що воно виникне в нейтральній смузі. На території близько 200 верст ушир і до 350 у довжину існували тільки органи громадської самоохорони. Гроші у цій смузі ходили лише українські та золото. Верховною владою визнавався Український Уряд, але ніхто не знав, де він є. Як швидко йшла організація червоної російської влади в Україні, видно наприклад, з факту що в м. Гайсині і повіті вже 15 грудня 1919 року не було денікінської влади, а «ревком» почав функціонувати тільки 7 лютого 1920 року.

Утікаючи на південь, білі росіяни зганяли злість на найслабших. То були жиди. Містечка Ставище, Володарка, Тетіїв, П'тихатка, Тараща, Виноград, Монастирище, Цибулів, Соколівка і багато інших пережили масові погроми. Соколівка на наших очах згоріла дотла, підпалена офіцерським загоном росіян. Ум. Жашкові добровольці тільки почали погром, як їх заскочила кіннота Київської дивізії та знищила. Більшого морального розкладу від того, який був серед Добровольчо Армії в час її відвороту годі уявити. А ця ж армія на добру половину складалася з російської інтелігенції.

До 31 січня 1920 року Українська Армія пересунулася в район м. Умані. Користуючись відносним спокоєм, армія відпочивала у цьому районі майже два тижні. Сприятливі умови використано для широкої політичної роботи. Ще в районі м. Липівці на нарадах командуючих дивізіями я вносив пропозицію про потребу організувати друк листівок для широкої інформації серед населення. Окрім того, можна було приступити до видання хоча би й нерегулярної своєї армійської газети. Редакційна колегія мала би складатися з політичних референтів. Командуючі дивізіями визнавали рацію використання друкарського верстата в боротьбі проти ворогів, але ця справа дальше розмов не посунулася. Мені здається, що мої колеги просто «не хотіли вплутуватися у політику». У районі м. Умані вирішив приступати до своїх замірів на власну відповідальність.

Ще з Любара при київській дивізії перебувала редакція газети «Україна2. З З відповідними грошовими засобами редакцію вислано до Умані. Усього встигли випустити п'ять чисел газети загальною кількістю близько 20 тисяч примірників. Там же, в Умані видруковано листівки: «До інтелігенції України», «Селяни» і «Офщерамъ, козакамъ и солдатамъ Добровольче ской Армии».

Потреба таких листівок відчувалася досить гостро. Усі частини армії розповсюджували листівки між населенням і ворогами. Зміст листівок складався так, щоби вибити грунт з-під ворожої агітації, котру проводили білі і червоні росіяни. Усього в Умані видруковано листівок близько 200 тисяч примірників, їх передавали з рук у руки, їх діставали повстанчі організації і передруковували по всій Україні. Усе населеня України знало, що Українська Армія живе і бореться. Воно готувалося до нової боротьби з червоними росіянами. У той час вже видно, що білі росіяни доживають свої останні дні на Україні.

Незважаючи на те, що Денікін був нашим ворогом, було стидно за Європу, котра віддала білим авантурникам колосальні матеріальні засоби для того, щоби вони залишили їх частину нам, а частину червоним росіянам, котрі сунули з півночі.

Для білих росіян наша армія зробилася страшнішою, ніж для щура кіт. Ті самі одеські газети, що місяць тому говорили запамороченому «істінно руському чєловєку», що з Українською Армією покінчено, що вона вже не існує, тепер писали про нас надзвичайні речі. У нашій армії та її керівниках вони знаходили такі властивості, про які ми самі інколи й довідалися. На нас була вся надія чорно-білої галичі, що збиралася під прапором російської Добровольчої Армії! Після всіх похоронів, ліквідацій і «нє существует» бідний громадянин «Озброєнних сил Півдня Росії» читав: «Між нами і большевиками стала ніким ще не переможена, гарно вишколена і дисциплінована Українська Регулярна армія під командуванням Генерального Штабу генерал-лейтенанта Омеляновича-Павленка. Праворуч від цієї армії оперує Українська Повстанча Армія під командуванням «ліхого^[11] кавалєріста» і знаменитого організатора «всячєскіх восстаній» полковника Тютюнника!» Проте Омелянович-Павленко ніколи не був з «генерального Штабу2, а я тільки під час визвольної війни навчився їздити кінно, а ранг мав чотаря.

За цією, такою грізною армією росіяни, як непорушною стіною, думали зробити реорганізацію недобитків своєї офіцерської армії і в «тєсном союзе с украінцамі» знову рушити на Москву.

Не відомо» на підставі яких даних вважали нові «українофіли», що ми так ні з того, ні з цього візьмемо та й підемо у «тесном союзє» з росіянами. Розстрілюючи наших полонених за «ізмєну атєчеству», усе ж таки в своїй масі росіяни ніяк не уявляли собі, що ми є непримиримими ворогами Росії, повна протилежність інтересів української нації і нації російської була поза межами розум політиків «Озброєних сил».

Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Уже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта. З трупами ні воювати, ні, тим більше, йти в «тєсном союзе» Українська Армії не бажала. У цей момент для нас було важливо, щоби якнайдовше протяглася боротьба між нашими ворогами, білими та червоними росіянами. Щоби не перешкоджати їхній боротьбі, ми вже тоді міркували, куди б то звернути зі шляху так, щоб не стати поміж білими і червоними.

За дорученням Головного командування Озброєними Півдня Росії начальник Ольвіопольського району полковник Попов у половині січня 1920 року вислав до нас делегацію з пропозицією припинити боротьбу і утворити військовий союз для боротьби з червоними. Пропонується утворити «союз без політики, бо політика вимагає часу, а ворог на носі». До офіційної пропозиції полковник Попов додав приватного листа від себе. У цьому листі він нарікав на політиків Озброєних сил, що не змогли помиритися з українцями при зустрічі у серпні 1919 року. Він признається «У нас є те, чого бракує вам, — зброя, але Ви маєте те, чого нема у нас, — довір'я населення»^[12]. Над офіцерською армією генерала Денікіна повною мірою сповнилася приказка: є каяття, та нема вороття.

Делегати розшукали частини нашої армії набагато пізніше; тої ми вже розпочали боротьбу проти червоних, одночасно звернувші зі шляху, де мали зустрітися російські сили: білі та червоні. 26 січня 1920 року делегація догнала Київську дивізію в м. Вільшані на Звенигородщині.

Делегація втратила надію, що їй швидко вдасться розшукати Штаб Української Армії, і просила, щоби я дав відповідь персонально. Моя відповідь не була довгою. Явідповів: «У мене нема уповноважень говорити від цілої армії, тому я висловлюю тільки свою власну думку. Ми вже припинили боротьбу проти Добровольчої Армії, бо вона тепер не є серйозною силою. Дні вашої, ще місяць тому великої, армії пораховані. Я не знаю, чи ви застанете її ще в Одесі, коли повернетеся. Якби справді розпочалися про який-нсбуль союз наш з вами, то, напевно, українське командування почне їх з політики, котрої не хоче зачіпати ваше командування. Не може бути мови про союз до часу, поки Командування озброєними силами Півдня Росії не признає суверенних прав Української держави. Тільки в такому випадку міг би бути утворений спільний фронт проти червоних. Зрозуміло, що під час операцій на території Української Держави Добровольча Армія підлягала б українському командуванню. Трудно сподіватися, щоби Генерал Омелянович-Павленко дав іншу відповідь, бо наші думки не розходяться».

Делегація все ж просила передати пропозиції до штабу армії. Один з делегатів зараз же з Вільшани повернувся до Одеси, а другий, що походив з Харківщини, упросився до Української Армії і був призначений у Четвертий кінний полк. Він загинув пізніше в бою з росіянами під м. Смілою.

Потім всі командуючі дивізіями погодилися з моєю відповіддю делегації денікінців. Той делегат, що повернувся до Одеси, таки не застав своїх, вони вже втекли в різні сторони. Через Румунію він перебрався до Польщі.

Наші зносини з білими росіянами закінчилися.

Маємо класичний приклад російського нахабства і ненависті до націй, що провадять визвольну боротьбу. Учорашній пан хоче бути паном і сьогодні. Свого існування він не уявляє інакше, як тільки в ролі експлуататора націй пригноблених. Для росіян ще довго буде незрозумілою психологія інших націй, що колись входили в склад імперії. Вони все шукали і будуть шукати «тісного союзу без політики». У серпні 1919 року в час, коли Денікін от-от сподівався в'їхати в Москву, росіяни на станції Цвіткове говорили нашій делегації, що вони «нє врагі Петлюри і готови драцца вмєсте протів большевіков, но обязатєльно под командованієм Южной Армії». Через півроку погромлена, майже знищена Добровольча Армія звертається з пропозицією «союзу без політики, бо політика вимагає часу»… Для політиків Озброєних сил досвід не існує.

Українська Армія теж хотіла мати союзників, але союзників проти Росії. Таких союзників годі знайти в таборі росіян.

До цього часу в частини української інтелігенції є думка, що краще було дійти до якоїсь згоди з білими росіянами для спільної боротьби проти червоних. Ці інтелігенти ще й досі переконують усіх, що Денікін помилку зробив, не прийшовши до згоди з нами. Тому, ато сам помиляється, все здасться, що помиляється його противник.

Маса Української Армії ніколи не поділяла і не могла поділяти думок деяких наших військових фахівців, що в той час що не уявляли собі дійсних інтересів української нації та переконували всіх, що перемога нашої національної ідеї можлива тільки в союзі з нашими національними ворогами. Для національної армії не могло бути дилеми: «або з большевиками проти

Антанти, або з Антантою проти большевиків»^[13]. Українська нація мусила і мусить іти хоч й з ким, аби йти проти своїх національних ворогів і їх союзи Так розуміла своє завдання армія.

У той час, як наші найбільш відповідальні дипломати «со спокойной совєстю подпісивалі етот документ, в котором билі ізложени сокровєнниє мислі по основному вопросу о путі возможнаго воссозданія в тот момєнт государствєнного порядка на развадінах і хаосе, в котором уже прєбнвала тогда почті вся тєріторія рухнувшаго російскяго государства»^[14] і переконувала Антанту в потребі нашого союзу з росіянами, а армія бажала мати союзників проти росіян і, не знаходячи їх ззовні, знаходила собі такого союзника в «развалінах і хаосе», від котрих ще й досі не «рухнуло російскоє государство». Нам був і є потрібний хаос у та наших національних ворогів, бо тільки при такому хаосі зможе творити український національний Геній свою Національну Державу.

Розділ ІІІ

Доля «отаманського тріумвірату». Політика Волоха і «коростенська інструкція». Ревком Правобережжя і його політика, Червоні росіяни і наші боротьбисти. Кінець волохівщини.

Тріумвірат: Волох, Божко і Данченко, як і всі тріумвірати, не були довговічним. Усі три отамани були занадто великими честолюбами і бажали влади, що не врівноважувалося холодним розумом, без якого політик не політик. Одного патріотизму і персональної хоробрості, яких вони мали досить, було замало для того, щоби опанувати політичною ситуацією, що була особливо складною. Не мали вони ні належної освіти, ні досвіду, ні природних властивостей, щоби стати на чолі політичного життя України. Ні один з отаманів не перевищував своїх товаришів настільки, щоби стати паном над рештою. До того часу, поки Петлюра не приїхав до Польщі, отамани йшли гуртом проти нього, але як тільки той вислизнув із-під невдало зробленого замаху на переворот, почалась між отаманам боротьба за першенство. Кожному хотілося бути українським «червоним главковерхом». Червоної Української Армії ше не було, а «главковерхів» уже було досить. Волох мав найбільшу фактичну силу. Була то бригада червоних гайдамаків, які чи по волі, чи теж уже мимоволі мусили підтримувати свого шефа. Волох визнав Волинську Революційну Раду тимчасово Всеукраїнською Революційною Радою. Зате в свою чергу нова верховна влада «призначила»

Волоха Головнокомандуючим Українськими червоними військами. На симпатії верховної влади до Волоха мала немалий вплив і скарбниця, що була забрана в Любарі. Цю скарбницю взяв під свою охорону Волох. Божко був призначений начальником штабу Волоха, а Данченко — помічником «главковерха».

Найбільш енергій ний з усіх отаманів Божко не міг погодитися з таким розподілом ролей. Зрозуміло, що при першому слушному випадкові Божко спробував би повернути долю в свій бік. Тому Божко був «випадково» забитий червоним козаком. Похоронили колишнього тріумвіра тора з належною помпою в с. Красносільці, що на шляху між Любаром і Чудновом. Після такого «випадку» Данченко нічим не виявляв себе, аж поки не зник від Волоха.

Після невдалих Любарських подій Волох боявся, що його дожене Київська дивізія, перед котрою він утік до Чуднова. Тому він перейшов за лінію фронту Червоної російської Армії й отаборився в районі м. Троянова. Звідти ж розпочав він перші кроки своєї зовнішньої політики.

Житомир був у руках червоних росіян. У цьому ж місті знаходився Центральний Комітет Української комуністичної партії; ця партія звичайно звалася боротьбистською. У першу чергу Волох і революційна рада вислали делегатів для розшуку Комітету. За допомогою останніх Волох думав розпочати переговори з Московським Совнаркомом. Посланці зайшли в місцевий комітет Російської комуністичної партії для того, щоби запитати, де знайти боротьбистів. Зрозуміло, що росіяни вжили всіх заходів, щоби волохові не побачилися з боротьбистами. Вони здивовано відповіли, що в Житомирі ніколи не було і нема ніякого комітету української партії^[15].

Тоді Волох вислав свою делегацію без боротьбистів. Делегація поїхала до Коростеня, де перебував штаб Дванадцятої Російської Армії. Делегнація мала від Волоха інструкцію вимагати від росіян визнання незалежності Української Соціалістичної Радянської республіки, обов'язкового утворення Української червоної армії з окремим командуванням, недоторканості осіб української національності, що раніше проводили боротьбу проти червоних росіян, а тепер визнають Українську радянську владу. За все це обіцяв Волох міліарний союз проти світової буржуазії.

У Коростені делегація поговорила з Порайком (ренегат з Галичини). Вона ще просила дозволу поговорити по прямому дротові з Троцьким (Москва), але їй відмовлено в проханні. Росіяни не згодилися на пунктах Волоховської інструкції. Замість того вони запропонували свою «інструкцію». Вони прощали і милували Волоха і всіх, що визнали радянську владу, і наказували: 1. У 24 години скласти зброю. 2. Без зброї пройти через Житомир, де частини будуть урочисто зустрінуті і посаджені в транспорт на залізниці. 3. Усі частини для реорганізації будуть переведені в район Мозир — Гомель. Якщо ж протягом 24 годин «інструкція» не буде виконана, то «Советская вдасть» примусово роззброїть, і всіх непослушних буде судити революційний трибунал.

«Коростенська інструкція» зовсім вивела з рівноваги Волоха. А то як же? Росіяни не надавали ніякої вартості Волохові, Революційній Раді, а навпаки наказували скласти зброю. Правда, вони «прощали і милували», але то була тільки обіцянка. Волох уже свою політику будував на тому, що ніколи не виконував обіцянок, коли те не було для нього корисним. Такої моралі він навчився від росіян і тому не був певним, що, обеззброївши, його в ЧК помилують. Така вже доля наших «главковерхів». Одні ніяк не діждалися від Антанти визнання своєї вартості як борця проти большевизму, а від других росіяни не хотіли прийняти допомогу в боротьбі з буржуазією!

На той час поспіли до Волоха з Житомира боротьбисти Шумський, Немоловський і Савииький. Вони почули, що є Українське Червоне військо і навіть Головнокомандуючий ним, і зараз же поїхали розшукувати його. Боротьбисти теж казилися, але вже не від «коростенської інструкції», бо вони не перший раз подібні інструкції від своїх російських приятелів, вони лютували на нетактовність Волоха і Революційної Ради. Люди, що на той час у штабі Волоха, так передавали розмови боротьбистів:

— Ну який же дідько провадить переговори, забравшись до ворога на піч?! Чому не сиділи в нейтральній смузі? — запитували боротьбисти недотепних політиків. Звичайно, що ні Волох, ні його товариші не признавалися, що вони втекли до червоних росіян від Української Армії.

Боротьбисти свої атаки звернули проти Революційної Ради і за допомогою Волоха деградували її знову на Волинську Рсволюційну Раду.

З благословення Полозова був утворений Рсволюційний Комітет Правобережжя у складі трьох осіб: Немоловського, Войцехівського та Савицького. Цей Ревком затвердив Волоха на посаді Головнокомандуючого. Одночасно існував Ревком Лівобережжя, куди входили теж самі боротьбисти. Ці ревкоми вели цілком самостійну політику. Лідери партії боротьбистів Полозон, Шумський та Елланський не входили до складу ревкомів, боячись зіпсувати свою червону кар'єру, яку вони таки надіялися вислужити з Москви. Якби ревкомам вдалося організувати поважну силу, то лідери боротьбистів мали оголосити себе Соціалістичним Урядом Україии. Червоні росіяни знали про наміри боротьбистів, але не зачіпали їх, розуміючи, що дальше балачок справа не піде. Росіяни використовували, де було треба, марку боротьбистів як українців, а в той же час не давали їм організувати своєї сили.

Волох і новоутворений Ревком вирішили виправити зроблену помилку і, не чекаючи обеззброєння росіянами, вирушили шукати «нейтральної смуги». Перед виходом Волох виголосив декларацію перед своїм червоним військом. Він так окреслював найближчу мету; «Пролетимо всю Україну, об'єднаємо всі активні українські сили і розпочнемо будування своєї Самостійної Соціалістичної Радянської Республіки!»

Однак доля вже глузувала з Волоха. На перших же кроках широко розпочатої Волохом політики доля повернулася до нього задом. Зовнішня політика закінчилась знаменитою «коростенською інструкцією», а у внутрішній політиці він сам собі повісив на шию Ревком, який намагався перетворити «свідомих волохівців» у «свідомих боротьбистів». Правда, «гайдамакам» важко було прищепити ідеї всесвітньої соціалістичної революції, коли вони мали незакінчену українську національну революцію.

Червоні росіяни не гналися за Волохом і боротьбистами. Вони не хотіли нишити Волоха негайно. Навпаки, рух Волоха в повсганчі райони був корисним для росіян з багатьох причин. Вони надіялися, що Волохові вдасться зруйнувати повстанчий рух своїми націоналістично- соціалістичними лозунгами. Боротьбисти та Волох мали бути тим червоним містком, по котрому національні українські елементи мали перебратися до інтернаціонального (власне російського табору). Здібностей боротьбистів росіяни не перебільшували.

Волох пішов слідами нашої армії. По сліду армії легше було йти, бо на шляху не було ніяких перешкод. Опріч того, Волох і боротьбисти надіялися своєю агітацією перетягнути на свій бік хоч деякі частини армії. Вони вислали силу агітаторів, але більшість посланих звичайно з'являлася у штабах дивізій і просила прийняти їх до складу частин. Своїми оповіданнями про пригоди Волоха вони робили найкрашу агітацію проти радянської влади і Волоха. Останній у цей час був не від того, щоби й силою примусити визнати радянську владу, але він не мав тої сили.

Слід армії нелегко було знайти. Селяни, бачачи у Волоха червоний прапор, відмовлялися показувати йому, куди йшла наша армія. Ті, хто перебував у той час у Волоха, передають такі відповіді на запитання:

— Бог його зна… йшли якісь., військо йшло. Але чи воно комуністи, чи оникінці^[16], чи петлюрівці, чи ваші таки бомбисти^[17], — не знаємо, далебі, не знаємо. А пішли вони туди й туди, — і селянин показував рукою в різні боки.

Біля м. Липівця Волох таки збився зі сліду і пішов прямо на південь. Через м. Теплик пройшов Волох на Уманщину, де мало не попався вкупі зі своїм Червоним військом якимось недобиткам Добровольчої Армії. Нарешті він зупинився на південний захід від Умані.

В Умані як залога був розташований Шостий загін Запорозької дивізії. Волох розраховував на свою популярність серед запорожців і тому знову розпочав свої заходи, шоби добитись приєднання до себе хоч би якоїсь частини армії. 10 січня 1920 року до Умані прибула делегація з членом Ревкому С. Савицьким на чолі. Командир Шостого загону не повідомив своєчасно мене^[18] про приїзд делегації. Він улаштував добру вечерю для делегатів, і всі розійшлися з умовою зібратися 11 січня для переговорів. А о 4 годині ранку 11 січня до Умані увійшов Волох і майже без бою обеззброїв і забрав до полону залогу. Козаків просто влучили до червоних частин, а старшин для форми судив революційний трибунал. Суд трибуналу позбавив усіх старшин рангу (у червоній армії і так рангів не було) і теж влив у частини.

10 січня і я одержав записку від Савицького такого змісту:

«Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжя стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української Республіки зі своєю національною Червоною Армією, фінансами і т. д. Зі Советською Росією можливий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію ми творимо заочним порядком. Росіяни будуть змушені рахуватися з фактом Української Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику до України. Але для того треба домовитися про що-небудь нам з вами. Подумай, т. Юрко, і дай відповідь. Твій Савицький. 10 січня 1920 року».

Я дав Савицькому відповідь, у котрій пропонував йомузвернутися офіційно до армії з пропозицією про порозуміння. Наскок Волоха на Умань зробив неможливими зносини між нами і «радистами».

Тим часом до Умані з півночі наближалися червоні російські війська. Не знаючи про обеззброєння запорожців Волохом, бо 10 год. 30 хв. 11 січня я послав полковникові Литвиненкові наказ передачі командуванню червоних російських військ такої пропозиції: «Довести до відома командира бойової дільниці Христинівського району (большевицького) мою пропозицію такого змісту: зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совєтської

Республіки і Урядам Української Народної Республіки проводяться переговори про полагодження взаємовідносин між обома республіками мирним шляхом, до одержання директив від Головні Команди українських військ, я, Командуючий Київською групою військ, пропоную командуванню Червоної Армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинівка-Цвіткове, Христинівка-Вапнярка. Неприйняття командуванням Червоної Армії вищезазначеної пропозиції буде вважатися мною як відновлення збройної боротьби між республіками зі всіма наслідками. Командуючий Київською Групою військ УНР отаман Тютюнник. Т. в. о. начальника штабу Блошаневич».

Ця пропозиція не дійшла до червоних росіян, бо посланець, що віз її, не доїхав до Умані, як уже зустрів утікачів віл Волоха. Цю пропозицію я вислав згідно з вказівками штабу армії. Не можна думати, шоби пропозиція могла вплинути на хід подій. Посилалась вона виключно для заспокоєння тих елементів серед нашої армії, що надіялися до чогось договоритися з червоними росіянами.

13 січня 1920 року до Умані прибули частини Сорок четвертої російської дивізії. Зараз же між росіянами і боротьбистами почалися «нєдоразумєнія». Червоні росіяни зовсім ігнорували червоних боротьбистів. Потроху готувалися до ліквідації «нерегулярних банд», як вони між собою називали Волохівське червоне військо. Уже 14 січня голова Ревкому Правобережжя Немоловський скаржиться на невдячних росіян і містить у «Вістях Ревкому Уманщини» ч. 3. листа до редактора такого змісту: «т. Редакторе! У ч. І Вашого бюлетня помішена замітка «Накануне вступлєнія красних частей в Умань», зредагована вона таким чином, що нібито м. Умань зайняли нерегулярні частини війська, а від Христинівки надходять регулярні (красная армія).

Прохаю помістити в найближчому числі «Ізвестій» спростування цього і повідомлення, що Умань зайнята регулярними Українськими Червоними Військами, а не партизанами.

Цими військами керує урядова Українська комуністична партія (боротьбистів), За політичне правління Українських Червоних Військ І. Нсмоловський», «Товариш» редактор помістив листа боротьбистів. Поза тим не було помішено ні «спростування», ні «повідомлення», яке домагався І. Немоловський, Лист до редакції був видрукуваний, бо в той час росіяни ше думали використати Ревком Правобережжя, хоча повітовий ревком Уманьщини, організований росіянами, і не думав рідлягати Ревкомові Правобережжя. Це був момент кризи між елементами, що зовсім уже наближався до ренегатства, і тими, що хотіли залишитися і надалі правовірними боротьбистами з національною фарбою. З другого боку росіяни готувалися до ліквідації боротьбистів. Не тільки в Умані траплялися «непорозуміння». Було те у всіх повітах України. У центрах боротьбисти були нібито урядовою партією, а на периферії російські елементи часто зовсім не рахувалися з «жолто-блакітними комуністами», як називали вони боротьбистів. Населення місцями стало покладати надії на боротьбистів, як і на всяку іншу опозицію росіянам. Це робило клопіт місцевим агентам «Совєтської влади». Майже одночасно з уманськими «непорозуміннями» Канівський Ревком наказус: «З огляду на поширення по м. Каневу і повіту провокаційних чуток…. Попереджаємо населення міста і повіту, що ніяких непорозумінь між революційними партіями Українською комунічтичною партією (боротьбистів) і Українською (власне російською — Ю. Т.) комуністичною партією (більшовиків) немає. Партії при повній згоді встановлюють в Україні владу Рад селянських і робітничих депутатів. Особи, котрі будуть розповсюджуватн провокаційні чутки, будуть віддаватися суду Військово-революційного трибуналу. Голова Канівського повітового Військреавму Федоренко. Завідуючий інформаційно-агітаційним відділом Крижанівський. 20 січня 1920 року. м. Канів».

Ми вже бачили, що то за «повна згода» була в Умані, та Коростені. Можна собі уявити трагедію наших патріотів, якщо росіяни, незважаючи на всі вільні і невільні заслуги боротьбистів перед Червоною Москвою, все ж не хотілти «регулярних українських військ», хоч ними й керувала «урядова партія», а навпаки, де тільки можна підкреслювали нерегулярність боротьбистів і їх війська.

Росіяни провокували Волоха і боротьбистів, між гайдамаками розповсюджували вісті про велику кількість грошей, що були забрані в Любарі, а потім пропали у приватних кишенях. Говорили, що все золото забрав Волох для себе та для Ревкому, а для гайдамаків залишилася сама мідь та ще трохи срібла. Вони рішуче прибирали всю владу до російських рук. Волох та борогьбисти пручалися, але з того нічого не вийшло.

Тим часом обдурені гайдамаки побачили, що ніякої Соціалістичної Радянської Української Республіки нема. Поодинокі й гуртками «українське червоне військо» почало перебігати до нас. Так утекла вся «червона» кіннота під командою п. Легіня і приєдналася ло Запорізької ливізії. У зв'язку зі всім, а особливо в зв'язку з провокаційною працею росіян, настрій серед гайдамаків був надзвичайно напруженим. Гайдамаки збиралися побити Волоха і Ревком Правобережжя, а потім прийти з каяттям до нашої армії.

Переконавшись у неможливості створення Української армії за допомогою росіян, відчуваючи загрозу бути знищеними своїм же «червоним військом», боротьбисти і Волох вирішили ліквідувати «військо2 і припинити утворення Соціалістичної Української республіки.

Пештки гайдамаків насильно влито в Сорок четверту і Шістдесяту дивізії. Ревком Правобережжя тихо вмер. Волох був «помилуваний2 росіянами і навіть одержав призначення організатора читалень для робітників і селян, але за відсутністю українських книжок змушений був розповсюджувати російську агітаційну літературу серед українського населення. Ті українські книжки, що були видруковані в часи української влади, росіяни понищили в «золоту добу» як контрреволюцію.

Ціла волохівщина відбилася на долі боротьбистів. Деякі члени партії на чолі з Шумським, Полозовим, Елланським та іншими «лідерами» стали ренегатами, а вслід за тим «урядовими особами» Росії, а інші колишні боротьбисти змушені були перейти на нелегальний стан. Партія лівих угодовців умерла.

З моменту «помилування» росіянами Волоха остаточно закінчив своє існування і «отаманський тріумвірат». Данченко, боячись такого «випадку», як з Божком, залишився в районі м. Янушполя і не відомо, де зник укупі з Волинською революційною радою. Волох працює за шматок хліба^[19].

Партія боротьбистів, як і всяка угодова партія, розклала український національний табір. Порвавши з угодовцями, вона могла би стати на певний час осередком революційних сил, що працювали в Україні. Але для того у «лідерів» не було ні рішучості, ні бажання. По слизькому шляху угоди вони докотилися до російської комуністичної партії, в члени котрої і перейшли. Послідовні угодовці неминуче покінчать ренегатством. Це трапилося і з «лідерами» боротьбистів.

Досвід волоховщини і кінець боротьбистів є однією з лекцій життя, котра вчить, що, по-перше, у таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати власну державу, а ніколи не допоможуть будувати, бо вона для них шкідлива, по-друге, раз у раз треба йти на допомогу руїнницьким елементам ворожої нації в їхній боротьбі проти своїх соціальних ворогів, а ніколи не приймати такої допомоги для себе, і, по- третє, хто в боротьбі проти своїх соціальних ворогів базується на елементах ворожої нації, той неминуче закінчує в кращому випадку політичною смертю, у гіршому — ренегатством.

Розділ ІV

Ще одна делегація до росіян. Революційний Комітет Української Галицької Армії. Оцінка з боку наддніпрянців факту визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади. Перші кроки з боку росіян до знищення Української Галицької Армії.

Обпікшись на союзі з денікіним, галичани все ж таки не втратили надії, що їм пощастить знайти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України і допоможуть у боротьбі проти поляків. Галичани мали менше досвіду стосовно Росії, ніж ми. Пізніше й вони переконалися, що наддніпрянці мали рацію в своїх непримиренних позиціях. Але сталося це тільки тоді, коли Українська Галицька Армія знов опинилася майже оточеною, на цей раз уже червоними росіянами.

Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делегацію до червоних росіян. 27 грудня 1919 року від'їхала з Вінниці спільна делегація від обох українських армій в складі двох осіб — сотник Петрика (галичанин) і чотаря Веремієнка (наддніпрянець).

Вислання делегації не вплинуло на хід подій. Червоні росіяни, не звертаючи ніякогісінької уваги на всі наші делегації^[20] посувалися на південь у райони, звільнені нами від Добровольчої Армії. Правда, вони з нашими делегаціями говорили. Але як говорили! Бодай ніколи пригноблені нації не діждали посилати делегації до своїх гнобителів. Говорили так, як говорив би хам в одежі джентльмена зі своїм рабом, а в той час ні на одну хвилину не зупиняв своїх заходів для знищення нас.

Наддніпрянська Армія теж не надавала значення переговорам з росіянами. Ми продовжували працю, покладаючись тільки на свої сили. Зате галичани вірили, їм не хотілося кидати районів, де лежали по шпиталях тисячі хворих на тиф стрільців та старшин. Їм так хотілося не рухатися з місця, що починали вірити в умови переговорів і щирість хоч би і яких обіцянок. А червоні росіяни обіцяли і обіцяли. Та не всяка віра рятує. Росіяни великі пани обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок.

Не бажаючи розпочинати бійку з червоними росіянами, Начальна Команда Української Галицької армії залишила вінницю і від'їхала на південь. 30–31 грудня 1919 року галицькі частини вийшли з Вінниці, а 1 січня 1920 року там же у вінниці організувався Революційний Комітет Української Галицької Армії. Хто входив до складу, не відомо, бо не довелося бачити ні однієї відозви чи наказу, підписаних прізвищами членів комітету.

Найперше Революційний Комітет Української Галицької Армії творив «єдиний революційний фронт» з росіянами і, не чекаючи довго, підписав договір з Революційним Комітетом Поділля І (комітет російський) про перехід Української Галицької Армії на сторону Червоної Російської Армії. Залишається невиясненим, чому Революційний Комітет Української Галицької Армії підписував договір з російським комітетом Поділля, а не з уповноваженими представниками Російського політичного центру. Цей договір був визнаний пізніше майже цілою Українською Галицькою Армією.

Свої найближчі цілі Революційний Комітет Української Гадицької Армії оголосив у відозві «До галицьких стрільців і старший» Зміст відозви^[21]такий: «Надійшла хвиля відповіді Денікінові иа київську зраду, шляхті на десятки тисяч інтернованих галицьких українців і плани супроти українського народу та державам Антанти за торг нашою кров'ю, почуваннями та землею. У Вінниці постав Ревком Української Галицької Армії, який поставив своїм завданням довести до швидкого порозуміння з тими українськими кругами, які стоять на платформі Української Радянської Соціалістичної Республіки, і, піддержуючи Український Радянський Уряд, стати основною частиною Української Червоної Армії

Українське Червона Армія понесе разом зі синьо-жовтим прапором червоний прапор революції…

Українське Галицька Армія має стати Червоною в цілості шляхом порядку і дотримуватися повної дисципліни.

Нашим стремлінням є, щоби це довершити разом з Наддніпрянською Армією і всіма іншими групами Українських Військ.

Теперішня збірна станиця Ревкому Української Галицької Армії, в яку мають зголошуватися всі галицькі стрільці та старшини, що виходять зі шпиталів або знаходяться на території, зайнятій радянськими військами, дбає про забезпечення галицьких українців». У кінці заклики.

Ні одним словом не згадано Росії (принаймні російської буржуазії як ворога України, уся увага звернена иа Дснікіна особисто. Щодо поляків та Антанти, то «помста» буле ціллю червоних росіян. Ледве чи серйозний політик захопився би помстою. Та воно й зрозуміло: не чиєму возі їдеш, того волю твори. Росіяни зразу заткнули би багнетами пельку новоявленим українським червоним державникам, якби останні натякнули хоч словом, що між росіянами є вороги українського народу. Червоні росіяни декларували себе великими приятелями визвольних змагань України.

Пояснювальною запискою до відозви є статті в «Червоному Стрільцеві» ч. 1 від 6 січня 1920 року. Усі ці статті і сама відозва зредаговані, мабуть, не без допомоги «Ревкому Поділля», бо як припустити, щоби хоч один з авторів не згадав про росіян як про ворога, хоч би в минулому. Усю попередню політику червоної Москви щодо України визнається помилковою. Де ж там?! Такі кадети революції, як тов… Ленін і Троцький, визнали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне національне життя, визнали йому «повне право самому свобідно обрати свою форму державного устрою і життя» («Червоний Стрілець» ч. 1. «Всесвітня революція і Українська галицька Армія»).

Бідні члени Галицького Ревкому — вони забули (а може, і не знали), що Москва декларативно визнає все, що наразі їй не шкодить, але свої плани проводить у життя з повною послідовністю. Засоби боротьби за Українську Державу і засоби для будування її думав ревком знайти в спілці з росіянами.

Інціатори згоди з Денікіним не були щирими зі своїм союзником. Мали вони одну-однісіньку ціль — не загинути фізично, врятувати те, що ще осталося». Ідеї Денікіна не захоплювали ніяких кіл Української Галицької Армії. Зате діячі Ревкому Української Галицької Армії думали не так. Вони цілком щиро вірили в геніальність свого кроку. Вони готові були на труди і жертви. Ідея об'єднання всіх українських земель в одній державі. хоч для цього доводилося разом з національним прапором нести ще й червоний, захопила широкі кола Української Галицької Армії. Були тільки сумніви, чи буде так в дійсності, як говориться у відозвах. Але запевнення «велетів революції» робили свою справу. і повні надії, що Українська Армія, спираючись на Росію, понесе національний прапор в Галичину, вони охоче приєднували до національного червоний прапор

Українська Галицька Армія не ставила своєю ціллю всесвітню соціалістичну революцію. кличі, які лунати з червоної Москви і революція ставала засобом ло досягнення цілі, бо ціллю, як і раніше, залишалась Соборна Українська Держава. Во ім'я національної ідеї Українська Галицька Ар погоджувалася служити одночасно й ідеї інтернаціональній.

А головне, що інтернаціональна ідея не була ціллю і червоної Москви. Кличі всесвітньої соціалістичної революції використовувалися Москвою для суто національних цілей, якими були приборкання українців, знищення Польщі та «помста» Антанті, що сіла на місце слабої Туреччини над протоками. Цього діячі Галицького Ревкому ніяк не розуміли.

«Велети революції» ще в 1917 році визнати право всіх націй на «полноє самоопрсдєлєніє вплоть ло отдєлєнія» і посилали Червону Армію допомагати «самоопрєдєлятся». Після захоплення чужої національної території вони обов'язково «помилялися», а будучи побитими, каялися і знову не тільки «визнавали право на самостійне національне життя», а обов'язково йшли допомагати визвольній боротьбі, щоби знову обов'язково помилятися. Політика, котру запровадили росіяни в захопленій ними частині Галичини у 1920 році, показала, що, опанувавши Галичину, «велети революції» збиралися зробити свою чергову «помилку». Але для походу на Галичину росіянам стала би у пригоді Галицька Червона Армія.

Визнане право на самовизначення спокійнісінько лежало під охороною Московської Чрезвичайки, і якщо хто-небудь пробував здійснити це право, то його зараз же «безпомилково» посилалося до пращурів. Че-Ка — найнадійніша охорона для «самоопредєляющіхся»!

Але в Української Галицької Армії була одна конкретна ціль: хотілося охоронити українську озброєну силу до часу, поки ситуація не стане більш сприятливою для активної боротьби. Тому Українська Галицька Армія збиралася «стати осередком Української Галицької Червоної Армії», щоби цілі, зазначені у відозві, «довершити разом з Наддніпрянською Армією і всіма Групами Українських Військ». Беручи факт лише з боку бажання спасти від знищення українську озброєну силу, крок Ревкому Української Галицької Армії, безперечно, був більше доцільним, ніж перехід з тією ж метою до Денікіна. Останній сам гинув, і тільки зовсім короткозорі люди не бачили того, коли підписували договір. Той, хто гине сам, звичайно тягне до загибелі і свого союзника. Червоні росіяни тоді перемагали; вони годилися на певну автономію Української Галицької Армії. Тому надія зберегти від знищення Українську Галицьку Армію не була невиправданою. Ходило тільки про те, наскільки політичного хисту стане в галичан для того, шоби витримати лояльність до Росії аж до часу, поки дійсно можна буде «довершити» великі цілі, про котрі говорилося у відозві Ревкому.

До всього того у Києві формувався уряд у складі Петровського, Мануїльського і Затонеького. Галичани вірили, що є Український Радянський Уряд. Бо звідки вони могли знати, що то є російський уряд для України і що всі його члени одночасно є членами Російської комуністичної партії?

Українська Галицька Армія, будучи формально на стороні Денікіна, порівняно легко і без ризику могла навести зв'язок з нашою армією, опріч того, і червоні росіяни до галичан не ставилися не так прозріло, як до нас. Однак зв'язок не був налагоджений. Від Наддніпрянської Армії була вислана ціла делегація в складі полковника Никоніва, полковника Вишневського, четаря Вереміснка і четаря Макаренка, які намагалися, незважаючи на великий ризик, улаштувати зв'язок. Можна припустити, що Начальна Коман- ци кінської Галицької Армії була цілком захоплена політичними переговорами і настроями, що склалися у зв'язку з наближенням Червоної Армії, і тому не звернула належної уваги на зв'язок з нами, незважаючи на договір від 24 грудня 1919 р.

Відсутність постійного зв'язку з Українською Галицькою Армією завдавала нам чимало клопоту. У наказі армії ч. 18 від 16 січня 1920 року (с. Наливайка) говориться: «У Галицькій Армії Відомостей про неї не одержано через брак зв'язку, для його налагодження послано двох старшин: одного в район Балта — Бірзуля, другого в район Хощевата — Гайворон. Галицька Армія, крім того, що мала всі можливі засоби для налагодження зв'язку з пами, дотепер його не налагодила». А 19 січня 1920 року в наказі ч. 19 (с. Коритно) говориться: «За неперевіреними ще відомостями Галицька Армія перебуває на своїх старих місцях; доля їх невідома, зв'язку з ними немає. Частина Армії була оточена большевиками і приневолена була підняти червоний прапор». Тільки 20 січня одержано лист політичного референта Наддніпрянської Армії п. Феденка, в якому він повідомляє з Умані про факт визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади.

Тим часом Українська Галицька Армія опинилася між трьома силами. Формально і явно Українська Галицька Армія підлягала Денікінові; мала вона таємний договір від 24 грудня про злуку з нами; Ревком Української Галицької Армії уже підписав договір визнання Радянської влади і підпорядкування армії російському командуванню.

Становище її було тяжке. Не маючи політичного проводу, не знаючи, з яким цинізмом росіяни відкидають усякі договори, якщо ті договори перестають бути корисними Росії, Українська Галицька Армія потроху хилиться і нарешті йде за найбільш рухливими одиницями. Вона не могла самостійно зважитися на той крок, який уже зробила Наддніпрянська Армія — воювати, не маючи ні бази, ні зв'язку з урядом. Її командири не мали потрібного досвіду для провадження партизанки; організація частин не відповідала такій формі боротьби, а головне, не було рішучості і твердості для того, щоби зрушити з місця!

11 січня 1920 року у Брацлаві відбулася нарада І. Мазепи з політичним референтом Української Галицької Армії Василем Чайківським, членом Галицької Національної Ради Шикериком і політичним референтом Наддніпрянської Армії Феденком. Нарада стояла перед фактом існування Ревкому Української Галицької Армії і його договорів. Формально наддніпрянці не погоджувалися на підняття червоного прапора Українською Галицькою Армією. Вони не вірили, що Українській Галицькій Армії вдасться зберегти свою боєздатність у спілці з червоними. Галичани, навпаки, головним аргументом за перехід на радянську платформу ставили бажання зберегти армію як бойову одиницю.

Фактично серед наддніпрянських політичних кіл не знайшлося чоловіка, котрий би рішуче засуджував крок Української Галицької Армії. Для характеристики загальної думки, яка була між політичними діячами Наддніпрянщини, може послужити лист політичного референта Наддніпрянської Армії п. Феденка від 15 січня з Умані до командуючого Київською дивізією. Повідомляючи про факт визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади, він говорить: «Не знаю я, чи відомо Вам про всі перипетії галицької трагедії, що називається «від Денікіна до большевиків». Факт той, що по напрямках, які брала наша армія, мені ясно, що про злуку армій наше командування не знало^[22]. А така умова підписана була 24 грудня 1919 року, за якою Галицька Армія визнає один Уряд і одне командування на чолі з Генералом Омсляновичем-Павленком. Після цього акту треба було нашій армії рушити в район Вапнярки — Гайсина (у цих районах уже два тижні не було денікінців) і фактично закріпити з'єднання. Це не сталося. Галицька Армія, дожидаючи, почала роздумувати. Бо що ж ми можемо дати галичанам, окрім гарних слів? Ні грошей, ні Галичини. А большевики їм дають перше і обіцяють друге. 12 січня (а може, й пізніше) Галицька Армія оголосила себе частиною радянських армій з певного роду автономією».

Обговорюючи стан Наддніпрянської Армії, у тому ж листі він додає: «Коли стан нашого війська, стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, який те військо може врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організувати окрему Українську Армію».

І. Мазепа не радить мати діло з боротьбистами. У листі до Командуючого армією від 23 січня 1920 року він наводить багато фактів, які, на його думку, вказують на «недовговічність сучасного большевизму на Україні», і вважає потрібним, щоби армія твердо стояла на позиції Української Самостійної Республіки, бо недостойно і дуже шкідливо для цілої української справи, щоби ідейні борці міняли свій прапор у той час, як ціла сума обставин за нами. Цей лист одержано в армії тільки 18 лютого 1920 року. У той час армія не думала міняти прапора. І. Мазепа не цілком правильно судив про «недовговічність сучасного большевизму» і безперечно помилявся щодо «цілої суми обставин», однак головне, що хоч з інших причин, ніж армія, він доходив до одного з армією рішення: «твердо стояти на позиції» і «не міняти прапора».

Ці Мазепа і Феденко — обидва члени одної соціал-демократичної партії, обидва урядові особи, але думки про момент і тактику висловлювали різні, бо говорили вони, як патріоти і державники, що в хаосі боротьби і революційної бурі над усе ставили збереження хребта Української Державності, який вони бачили в армії та повстанчих організаціях, що працювали в зв'язку з ними.

У самій Наддніпрянській Армії факт «галицької трагедії прийнято до відома». Для нас було ясним, що Україська Галицька Армія пливе за течією, не маючи рішучості повернути процесс. Поведеться їй — без великих жертв і труда допливе до берега, не поведеться — десь вдариться об скелю, і від неї залишаться самі спомини. Нам доведеться числити лише на власні сили.

Обидві українські армії своїм бажанням вважали боротися за ідею Соборної Української Держави. Обидві армії мали одну конкретну ціль: до виясненя політичної ситуації, принаймні, до весни 1920 року, зберегти себе як організовану бойову силу для того, щоби стати основою Української Держави. Обидві армії в серці пестили думку про час, коли договір 24 грудня 1929 року не буде таємним, коли з ним не треба буде ховатися перед ворогом. Та доля була проти нас. Будучи думкою вкупі, армії пішли різними шляхами, та все мріяли про момент фактичної злуки.

Свої рішення обидві армії приймали самостійно, бо урядові центри були далеко і коли й подавали деякі поради, то звичайно із великим запізненням. Тому в арміях не піднімались питання про «зраду» чи «авантуру» в зв'язку з тим чи іншим кроком своєї бойової сестри. Військові були більше об'єктивними військових, ніж політики щодо політиків.

Під час наради в Брацлаві 11 січня 1920 року Начальна Команда Української Галицької Армії мала два накази: один від Денікіна, а другий від червоних росіян. Вони не знали, котрий з них виконувати, бо один вимагав руху на південь, а другий — на північ. Якби командування Наддніпрянською Армією дало третій наказ, на що було право за договором 24 грудня 1919 року, то дуже можливо, що третій наказ був би виконаний. Одержавши рішучий наказ від нас, галичани напевне не зважилися б його не виконати, бо деякі частини Української Галицької Армії довгий час не хотіли червоніти, а з четвертою бригадою у червоних росіян навіть дійшло до бійки. Не одержавши наказу від нас, галичани рішення прийняли самостійно, з котрим ми мусили погодитися.

Українська Галицька Армія «почервоніла» і залишилася на своїх старих місцях, вичікуючи, поки хворі на тиф стрільці та старшини повернуться до бойових частин. Усі сили вона напружує, щоби зберегтися до весни. Тоді була надія провести в життя договір від 24 грудня 1919 року. Ходило про те, щоби до того часу не піддаватися розкладовій роботі росіян і вдержати від деморалізації національно свідому і дисципліновану стрілецьку масу.

А росіяни працювали. Працювали вони над знищенням української збройної сили. Цілком зрозуміло, що московська Че-Ка найперше взялася усувати «буржуазних слуг», дотеперішніх провідників. На місце Тариавського та Микитки прислали Порайка. Роль Петрушевича взявся виконувати Зотоиський. Поведена широка агітація проти Петрушевича і Петлюри, одночасно поставлено викликати ненависть стрілецької маси проти старшин. Усе робилося з великим спрнтом так, що треба було мати великий хист, щоби вгадати ціль праці «політработніков».

Очевидно, усе робилося во ім'я боротьби проти польської шляхти, з котрою червона Москванамагалася почати переговори про розподіл України. Робилося під кличем організації Самостійної Української Соціалістичної Радянської Республіки. Такі першорядні агенти Москви, як Затонський, Порайко та «отвєтствєнниє работнікі», вміли заховувати справжні наміри своїх червоних шефів і московського Совнаркому. Вони одне говорили, а друге робили. Однак були дурники між червоними росіянами. Якийсь провінціальний Ленін в газеті «Вісті Черкаського повітового військового революційного комітету», ч. 10 від 24 січня 1920 року радіє вслух і вихваляється успіхами «совєтской власті». У статті «Накануне революції» він пише: «Благодаря падпольной роботе удалось разложить галіційскіє часті. Кагда начальнік галічаи оддал пріказ, то нєкоторие полкі воссталі і затєм с жандармерісй прібнлі в Вінніцу. Сейчас продолжаєцца переход сєчєвіков^[23] на нашу сторону, Лозунгі большевіков находят живой отклік в Галіційской Армії». Не витримав, бідний, шоби не похвалитися. Те, що «отвєтствєниє работнікі» подавали в таємних рапортах, він розголосив загалові.

Українська Галицька Армія уперто стояла на месці, змінюючи вивіски залежно від обставин. А Наддніпрянська Армія помандрувала по Україні, розносячи чутку про те, що «не вмерла козацька мати». І катований «друзями» і недругами український народ не втратив надії на перемогу. Він бачив, що є Українська Армія, і готувався стати їй на допомогу, коли буде дане гасло.

Ні формальний перехід на сторону білих, ні визнання влади червоних росіян не вплинули на ставлення населення до Галицької Армії. Населення вважало її своєю Українською Армією і вірили, що вона стане в обороні прав свого народу, коди прийде на те час. Село, наше українське село, що пережило весь жах довгої революційної війни, навчилося відрізняти своїх від чужих, не звертаючи уваги тільки на вивіски. Навіть будучи в пасивній ролі Українська Галицька Армія творила велике діло одним своїм перебуванням на Великій Україні. Ідея соборної України ставала ідеєю народних мас. І населення до обох армій ставилося однаково.

Розділ V

Хитання. Проти червоної Москви. Політична тактика червоних росіян. Повстанці. На Лівобережжі. На захід. Бершадь. Демонстрації: Гайсин, Ольвіополь, Долинська, Вознесенськ. На південь чи на північ? Катастрофа Української Галицької Армії. За чужу державність.

Праця Волоха і боротьбистів, визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади, складна стратегічна ситуація, важкий матеріальний стан, тиф, фізична і моральна перевтома — все це вкупі викликало хитання і в Наддніпрянській Армії. 1 поміж боротьбистами були чесні та ідейні одиниці. Були вони, без сумніву, патріотами і на «ради» дивилися не як на ціль, а як на засіб. Українська Галицька Армія теж не ставила собі ціллю боротися за «ради»; вона визнавала цю форму влади як конечність, як засіб до утворення Соборної Української Держави.

Чому боротьбисти, Волох і галичани обов'язково повинні помилятися, а ми ні? Чи не можна припустити, що вони ліпше від нас орієнтуються в тих змінах і надзвичайно складній політичній ситуації, що створилася внаслідок воєн і революції? Відтяті довший час від світу, захоплені важкою боротьбою проти багатьох ворогів, що під різними прапорами перли на нашу батьківщину, могли ж і можемо помилятися й ми! Де правдивий шлях до ідеалу? Де порятунок? Такі запитання кружляли в голові тих, що знайшли в собі силу не скласти зброї і не змінити свого прапора ше й після Любара. Створювались надзвичайно важкі настрої. Треба було шукати 1 ходу. І в шуканнях найкращого виходу не важко було збитися манівці.

Білі росіяни творили фронт приблизно по лінії р. Кодима, м. Олвіополь, Новомиргород і дальше до Кременчука. Червоні росіяни підходили головними своїми силами до залізниці Черкаси — Вапнярка, а ми лишилися між ними в «нейтральній смузі». Велитенські кліщі от-от збиралися клацнути і роздавити нахабників, що посміли стати у ворожу позицію до обох світових сил, стати між фронтами збожеволілої революції і чорної світової реакції. Одна сила ставила собі завдання викликати всесвітню соціалістичну революцію, а друга намагалася відбудувати стару «тюрму народів», навіть не змінюючи вивіски. Але обидві сили були проти національної революції, яку творили ми. Обидві сили муслили усунути нас зі свого шляху. А це можна було зробити, тільки знищивши нас. Не втрачаючи надії на фізичне знищення, наші вороги намагалися знищити нас морально, бо геройська смерть відданих до фанатизму ідеї національного визволення, не була би перемогою наших ворогів. Тому обидві сили залицялися до нас і манили до себе. Деніюн пропонував «союз без політики», а Троцький наказував

Чеовоній Армії пам'ятати, що вона тільки тимчасово «йде визволяти Україну», і залишав для нас червоний місток для переходу в своє царство у вигляді боротьбистів, яких він «тєрпєл до врємєні».

А перед нами була ідея. Одна-однісінька ідея національного визволення і більше нічого. Зате ми знали наших ворогів. Ми не бачили того шляху, яким можна було би піти поруч з нашими ворогами, хоч би й короткий час. А все ж таки думали й хитались.

Щоби мати час подумати, армія відходить з операційного напрямку Умань — Ольвіополь і переходить на лівий бік р. Синюхи. А під час походу думали. У дивізіях відбувалися наради. Радилися тільки старшини, бо козаки цілком довіряли своїм командуючим, та козаки й не так ясно уявляли собі наше важке політичне і стратегічне становище. Потім радилися командуючі дивізіями в штабі армії. Найбільше «радянський настрій» виявився у Волинській дивізії, особливо в частинах, що мали свій початок від «Запорізької Січі»^[24] отамана Божка. Щоби не допустити до зайвого напруження, Загроцькому дано дозвіл послати до Умані делегацію, але нібито від одних волинців і виключно з інформаційними завданнями.

Делегацію волинців росіяни прийняли (Сорок четверта дивізія) з помпою, їх навіть на мітинги повели, де показували червоноармійцям на доказ того, що «уже все прізналі совєтскую власть, даже украінци»… Зате цю делегацію не пускали бачитися на самоті з боротьбистами, ні навіть з Волохом. У той час росіяни вже енергійно проводили ліквідацію волохівського «червоного війська» і не хотіли, щоби про те знала делегація.

Зрозуміло, що наслідки поїздки делегації були корисними для нас. Незважаючи на всі міри, делегація все-таки довідалася про наміри росіян щодо «регулярних червоних українських військ, котрими командував Волох. Навіть для тих елементів, які вірили, що червоні росіяни не будуть більше «помилятись», ясно стало, що росіяни, піймавши на гачок, обов'язково знищать Україиську Армію, хоч би вона зробилася і найчервонішою.

Впливало на настрої і те, що серед населення помічалася певного роду апатія до подій, що відбувалися тоді в Україні. Та воно й зрозуміло. Боротьба при допомозі німців проти червоних росіян привела до влади в Україні білих росіян, котрі тільки про людське око «тєрпєлі» гетьмана. Повстання восени 1918 року повалило білих, а на їх місце прийшли червоні. Весняне і літнє повстання 1919 року знову викинуло червоних і пустило білих. Тепер же знищені народним рухом білі втікали, але але червона Москва йшла визволяти Україну. Та все росіяни і росіяни, а своєї української влади не було. Селяни робили «передишку». До того зима не сприяла повстанчому рухові.

Кожний раз перехідні моменти, моменти зміни панування білих і червоних росіян в Україні були найбільше критичними для психології наших революційних мас. У боротьбі проти одних другі були нібито фактичними нашими союзниками. До того ж переможці, що вступали в Україну, раз у раз давали такі гарні обіцянки. Не знаю, чи багато є народів на світі, котрі би розпинали і провадили боротьбу зброєю із любові до тої штуки. Тому не дивно, що український селянин, не одержуючи нізвідкіль ніяких вказівок, повставав активно тільки тоді, коли переконувався, хто його головний ворог^[25].

Те, що психологічну кризу пережили не лише військові кола, видно з уже згаданого листа політичного референта Наддніпрянської Армії Феденка до Командуючого Київською дивізією вії 15 січня 1920 року. Він пише: «Перед нашою армією стоять складні питання, що далі робити зі собою. Чи розходитись, чи вести далі партизанську боротьбу, чи шукати якогось іншого виходу? Перший вихід дуже важкий, фактично доводить нас до нуля. Партизанська боротьба в зимову пору не дасть належних результатів. Це може робити Махно, який не звертає уваги на ставлення до нього населення. Окрім того, у цю пору це не викличе сильного піднесення в народних масах. Я був на селах і не помилюся, коли схарактеризую настрій населення як абсолютну апатію. У Гайсині два тижні не було ніякої влади (фактично влади не було більше місяця — Ю. Т.), і ніхто не пробував навіть заводити… Значить, апатія стосується і міста, не тільки села. Галичани, перекинувшись до большевиків, хочуть їх використати. Волох хоче того ж. Чи зможе, — це питання. Очевидно, що большевики постараються його роззброїти. Це єдина підпора боротьбистів. Немає сумніву, що боротьбисти вестимуть війну проти большевиків як не тепер, то пізніше. Тому тепер біля них збираються всякі зовсім не комуністичні елементи. Перше, за що вони будуть гризтися з большевиками, — Українська Армія. Якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще. Питання тільки в тому, чи є рішучість у боротьбистів. Якщо стан нашого війська і стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, як те військо можна врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організовувати окрему Українську Червону Армію. Висловлюю це як свою думку. Бо факт, що боротьбисти хочуть мати собі реальну силу і захочуть установити певний modus vivendi з нашою армією».

Через вісім днів, 23 січня 1920 року пише до Командуючого Наддніпрянською армією І. Мазепа. За цей час він помітив «багато даних на те, що, не чекаючи весни, нам доведеться переходити знову на становище регулярної армії і розпочинати організовані операції з певних пунктів». Він радить «у той час, як ціла сума обставин за нами, твердо стояти на позиції… і не міняти свого прапора». Він переконаний у «недовговічності сучасного большевизму на Україні»… Тому він висловлює бажання, що «необхідно бити добровольців, гнати їх у море»…

Лист І. Мазепи одержано в армії на місяць пізніше від листа Феденка. Великий оптимізм І. Мазепи був винятком серед загальних настроїв. Думки автора були неправильні, бо якраз тоді були дані, що «сучасний большевизм на Україні» буде більш довговічним, ніж попередній. Цього разу Червона Армія йшла на Україну як цілком організована сила з метою завоювання і встановлення найсуворішого окупаційного режиму. Червоні росіяни в дечім навчилися з попередніх досвідів. Зараз вони не надіялись на прихильність і допомогу українського населення, а зазначена помилкова надія не раз уже заводила росіян і почасти була причиною їх поразок. Поза своїм знаменитим наказом до Червоної Армії, щоби вона поводилася на Україні, як у гостях, Троцький у таємній директиві про військову політику на Україні категорично вимагає обеззброєння українського населення. Він говорить: «Поголовноє разоруженіє наеєлєнія являєтея в настоящіх условіях єдінствєнним средством положіть конец вооружєнію кулацкіх банд». Тому в армії не поділяли оптимізму 1. Мазепи.

Зате думку Феденка за малим винятком поділяла армія цілком: «якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще». І далі Феденко припускає вихід: «допомогти боротьбистам організувати окрему українську армію», у той же час гадає: «очевидно, що большевики його (Волоха) постараються роззброїти». Для армії було очевидно, що не тільки постараються роззброїти Волоха, а що таки роззброять. 1 роззброять всяку українську військову частину, котра піймається на гачок, і, вважаючи росіян за союзників, не буде охоронятися від них, як на фронті.

Армія вирішила: якщо доведеться загинути, то загинути під українським національним прапором. Бо ні один «Вельзевул» не давав гарантії від знищення. Спілка ж з росіянами знищила би, опріч усього, ту легенду і традицію, що були утворені довгою і нерівною боротьбою армії проти Росії.

У цей час червоні росіяни були вже дужчими від білих. Добровольча армія, армія реакції, незважаючи на допомогу антантських лікарів, умирала. Тепер добивати її не було рації, це тільки зміцнювало би червоних росіян. А нам було потрібно, щоби червоні тепер якомога більше сил витрачали на боротьбу з Добровольчою Армією. Чим більше би знищили себе ті дві сили, тим швидше ми могли надіятись на остаточну перемогу.

21 січня 1920 року в с. Гусівці на Єлисаветщині відбулася нарада командуючих дивізіями, на котрій вирішено припинити боротьбу проти білих і розпочати боротьбу проти червоних росіян. Головною підставою для цього рішення було наше переконання, що Добровольча Армій більше не здатна ні на яку серйозну акцію ні проти нас, ні проти червоних. То була розтоптана гадина, що сичала ше й вертіла хвостом, але не мала сили посунутись уперед, щоб укусити ворога.

Роком пізніше з думкою наради і с. Гусівці погодилися політики великої Антанти. Дійшли вони одної з нами думки; віддавши Денікінові, Колчакові, Юденичу та Врангелю стільки військових та інших матеріалів, що їх при раціональному вжитку стало би перевернути догори коренем не одну червону Москву

Власне, про наше рішення розпочати боротьбу проти червоних росіян ніхто не знайде документів, бо перебіг нарад і рішення, прийняті на них, не записувалися у протоколах. Одинокими документами в цій справі є накази по армії, де рішення нарад часом вписували вписували як підставу до наказу. Для більшої таємності, що вимагалося загальною політичною і стратегічною ситуацією, у наказі армії ч. 21 від 21 січня 1920 року (с. Гусівка) тільки сказано: «Згідно з загальною обстановкою, після наради, на якій були присутні комдиви Київської, Третьої, начальники загонів Запорізької дивізій, було вирішено дивізіям по самостійних маршрутах зосередитися в районах Канева, Черкас, Чигирина, де мусять увійти в оперативний зв'язок. Волинській дивізії, командуючий якої не був присутнім на нараді, через велику відстань пропонуеться ввійти в оперативний зв'язок або з Київською, або із Запорізькою дивізією, або йги по самостійному маршруту, повідомивши в такому разі штаб армії.

Район Каиева, Черкас та Чигирина в той час уже був зайнятий Червоною Армією. Зрозуміло, що не для гри в піжмурки виходила армія в ці райони. Це зрозуміли всі, хто був тоді при Українській Армії. Перед нами стелилася дорога, вкрита затруєними колючками. Ми плили проти течії, бо червоні росіяни в той час перемагали білих. І ніхто не був певним, що, витративши всі запаси і джерела енергії, наш корабель не гримне десь так, що тільки тріски від нього попливуть за течією. Запаси наші не були великі.

Зате джерела енергії були необмежені. Ті джерела заховувалися в наших революційних масах. З них ми поповнювали наші запаси.

Армія розділилася і різними напрямками пішла в зазначений район, щоб там знову з'єднатися. Південній Групі (Запоріжці, Третя дивізія і штаб армії) ще довелося, прориваючись, мати бій з Добровольчою Армією. Північна група (Волинська та Київська дивізії) зразу ж розпочала боротьбу проти червоних росіян.

Вихід Північної групи на Київщину підняв настрої населення. Тут відновлено роботу повстанчих організацій. Наш вихід вони вважали за початок повстання проти червоних росіян. Треба було певних зусиль, щоби здержати від небезпечних сепаратних виступів.

Червоні росіяни розпочали шалену агітацію, до якої вони були такими митцями. Вони уперто мовчали про наш вихід на зади Червоної Армії. Від населення приховувалося, що Червона Армія ставиться вороже до Української Армії. 23 січня 1920 року частини Російської Армії, що стояли в районі с. Ступичного на Звенигородшині, одержали наказ: «двінуцца на юг в общєм налравлєніі на Голованєвск — Ольвіополь для ліквідації банд Тютюнніка. Нєобходімо скривать от насєлєнія цель нашего двіженія, в протівном случає нам угрожаєт восстаніє в тилу. Насєлєніє сімпатізіруєт бандам…»

У районі м. Мошни червоним росіянам вдалося спровокувати Мошенську повстанчу організацію, котра, вважаючи нас за недобитки армії російських чорносотенців, розпочала наступ на Київську дивізію вночі з 3 на 4 лютого 1920 року, однак, дізнавшись, що стоять «свої війська», розійшлася додому. Про цей випадок в наказі Київської дивізії ч. 26 від 6 лютого (с. Шелепуха) зазначено: «В ніч з 3 на 4 лютого комуністичними агітаторами спровоковано населення м. Мошни до виступу проти наших військ. Мошняни кількістю до 200 озброєних і близько 400 неозброєних і наступали на частини дивізії, але, дійшовши до с. Березняки, розійшлися. За участь у цьому наступі обіцяно учасникам по 1/2 пуда цукру з городищенського заводу».

Довелося випустити ще одну відозву «Селяни». Був також оголошений наказ Петлюри ч. 101 від 5 грудня 1919 року про признання командуючим армією Омеляновича-Павленка. У відозві були конкретні вказівки, що тепер треба робити, які наші перспективи, і паралізувалася всяка російська агітація. Оголошенням наказу ч. 101 ми повідомляли все населення України, що армія працює в згоді з політичним центром. Це підкреслено й у відозві. Таке підкреслення було потрібне тому, що червоні росіяни провокували населення слухами, що нібито Петлюра вже підписав ганебні для нас договори з білими росіянами та поляками. Загалом у Каневі було видрукувано до 200 тисяч листівок. До них було додано друком ше близько 250 тисяч у Черкасах.

Діяльність Північної Групи наробила чимало клопоту росіянам. Швидко вся комуністична преса зарепетувала про «біч партізанщіни» та «професіональний бандітізм». Але їхній галас у населення викликав настрої, корисні для нас. До кого не доходили наші листівки, той з російських газет довідувався, що «не вмерла козацька мати». Надзвичайно цікавий психологічний факг: українське село інтуїтивно відчувало, що всякий, хто шкодить росіянам, є корисним для України. Як жаль, що політики наші не мали такого інстинкту! А росіяни навмисне приховували імена керівників армії, бо між ними були люди, про яких населення знало вже, що не були вони ні контрреволюціонерами, ні занадто великими «революціонерами», ні бандитами.

Під час маршу Північної фупи зі Звенигородшнни на Канівщину до неї повернувся четар Веремієнко, що вкупі із сотником Петриком їздив до російського центру з пропозицією перемир'я. Делегація доїхала до Курська, де стояв штаб Південного російського фронту. їй було дозволено досхочу говорити по прямому дротові з московським Совнаркомом. Наговорилася вона досить і з комісією, яка була в Курську для переговорів з нашою делегацією. Росіяни все затягали справу, ухиляючись від простої відповіді на пропозицію делегації. Тільки тоді, коли делегація категоричію заявила, що від'їздить без відповіді, росіяни заявили, що вонио не мають проти нас, якщо ми складемо зброю і «разойдьомся по домам». Навіть «почервоніти» нам не дозволили! І після того, якби ми «почервоніли», росіяни боялися погодитися на організацію нашої армії. Вони мали рацію, бо з нашої «передишки» небагато добра було би для Москви.

Захоплення Канева (Волинська дивізія) 2–7 лютого і демонстрація в бік Переяслава та Києва занепокоїли росіян, що вже починали розпаношуватися в нашій столиці. Українці, що жили в Києві, підняли голову, вичікуючи, чи не загримить над київськими горами наша артилерія… Якби вони знали, скільки в нас тієї було! Після зайняття Черкас впали ціни на все. Гроші ходили тільки українські; навіть «царських» населення не хотіло брати. Далеко по Лівобережжю пішла чутка, що «наше військо вже до Дніпра дійшло». Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська та інших місцевостей через ворожі фронти, обминаючи «бєлие застєнкі» і «красниє Че-Ка», простували посланці. Йшли вони такий світ до нас, бо тільки тут вони могли власними очима бачити свій рідний національний прапор, почути, як лопотить він одинокий понад ворожими хвилями, що от-от збиралися втопити в крові цю живу ознаку протесту проти брутального насильства над Україно. Питали посланці, що мають робити, як повернуться в свої околиці, і коли саме буде даний наказ про загальне повстання проти росіян — боялися запізнитися Виявилося, що не запанувала апатія над селом. То було джерело енергії, яка не дала нам загииути

Усі посланні віл населення одержували листівку «Селяни» і виучували одинадцять пунктів відозви, як виучує побожна людина заповіді Господні. І, певно, не один з посланців загинув з руки ката, несучи до себе листівку «Селяни».

Про значення і наслідки рейду Північної групи в наказі по армії ч. 2 від 15 лютого 1920 року (с. Москалівка) говориться: «Майже місяць Київська і Волинська дивізії були відрізані від армії, провадячи всюди рішучими засобами нашу українську справу. Захоплення міст Сміли і Черкас дали яскравий зразок завзяття старшин і козаків зазначених дивізій. Наслідки цього величезні. Слава йде горою. Лівобережжя почуло про Українське Народне військо. Київська дивізія надрукувала багато примірників відозв, які ширять повсюди вість про правдивий стан речей». 11 лютого 1920 року Північна група зв'язалася зі штабом армії в районі Медведівки (біля Чигирина). Для того, шоби довше і краще відчуло населення Лівобережжя працю армії, на нараді командуючих дивізіями 12 лютого вирішено перейти на лівий берег Дніпра. На Лівобережжі армія захоплює Золотоношу і робить демонстрацію в бік Лубен, Хорола і Кременчука.

Наближалася весна. Треба було знову приймати рішення, що маємо робити, коли земля зазеленіє. Протягом більше чотирьох місяців не мала армія ніяких певних вісток про те, що роблять за кордоном наші політичні кола. Ми були абсолютно вирізані від світу і не знали, що діється в Європі і в цілому світі. Приймаючи рішення політичного характеру, а не тільки військового, армія мусила зважати на світову політичну ситуацію.

Опріч того, конечним було до весни наблизитися до районів, де була розташована Українська Галицька Армія, шоби в слушний час розпочати ширші акції спільними силами.

Нарада командуючих дивізіями 16 лютого (с. Москалівка на Золотонощині) постановляє покинути Лівобережжя і вирушити на захід. Армія недовго перебувала по лівому боці Дніпра, а зробила чимало. У наказі армії ч. 39 від 16 лютого (с. Москалівка) дана оцінка перебування армії на Лівобережжі і передбачається великий похід на захід. Там говориться: «Наша армія перейшла на лівий бери Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час нами були зайняті Черкаси і Золотоноша і зроблена велика агітаційна робота; селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протривати до місяця, а за цєй час справа нашої армії повинна стати на державний шлях». А в наказі Київської дивізії ч. 34 від 16 лютого (с. Васютинці) додається: «Зіпсована вся продовольча політика ворогів на Полтавщині», бо й справді, куди тільки долітала чутка про иас, там зараз же селяни переставали давати хліб росіянам, а зібраний разбирали назад.

Уже на правому березі Дніпра був одержаний згаданий вище лист І. Мазепи. Цей лист переконав нас, що рухатися на захід треба негайно. Його лист прочитали командуючі дивізіями в с. Баландині. 1. Мазепа писав, що в кінці січня 1920 року він їде на побачення з Петлюрою, бо «події розвиваються занадто швидко, і ми мусимо бути готові до відновлення державної справи в найкоротшому часі… Поки що вирішуйте самі вкупі з Галицькою Армією шодо найближчих операцій армії, чи посуватися на південь чи на захід»… Через декілька днів зміст цього листа був відомий цілій армії. Сам лист позитивно вплинув на армію: бачили люди, що не одні вони поневіряються у боротьбі з ворогами Батьківщини.

Посуваючись на захід, армія 3 березня 1920 року приш рішення перейти на правий берег р. Бугу, однак 5 березня ситуая значно ускладнюється. Виявилося, що в районі Бершаді стоять частини Другого Галицького корпусу. Він був нібито червоним. Треба було зробити якось так, щоби провести в життя своє рішення і галичан не спровокувати. Найкраще було би обійти поза районам розташованих галицьких частин, але на цілу сотню верст ні вправо, ні вліво не залишилося ні однієї переправи; що не зруйнували за час війни, те весняна вода залила. А проти Бершаді був поганенький залізничний місток, який легко можна було пристосувати для переправи. Ми були певні, що з галичанами в нас не дійде до бійки, і ми без затримки пройшли би через цей район. Та після того й галичани мусили йти за нами, бо росіяни, безперечно, їх роззброїли би і покарали за перепуск нашої армії. Відповідний момент для спільної акції обох українських армій ще не прийшов.

У нашій армії ніхто не вірив у галицький більшовизм. Це підтвердила й розвідка. 4 березня вона донесла, що «галичани знаходяться в районі Бершаді і, оголосивши себе боротьбистами, тримаються нейтралітету». (Звіт штабу армії 5 березня ч. б9). У наказі Київської дивізії ч. 49 від 8 березня з приводу цього говориться: «у м. Бершаді стоїть Другий Галицький корпус, прикрившись червоиим прапором».

Під натиском російських комісарів галицькі частини стали в бойову готовність проти нас. Місто Бсршадь спішно перетворювалось в імпровізовану фортецю: навколо плутались дроти, на вулицях з'явилися барикади, з вікон найвищих будинків стриміли кулемети — ои яка грізна постава! Проте ми не журилися — занадто вже раділи галичани успіхам нашої партизанки; наша популярність між ними була таки чималою, Негрізна постава галичан примусила нас більш розважливо поставитися до переходу через р. Буг. Були для того більш серйозні причини.

Уманські газети від 6 березня 1920 року в оперативному звіті російського командування подавали: «нами зайнято м. М'ясківку і Томашпіль. У тридцяти верстах на південний схід від Летичева ідуть уперті бої з невеликими силами ворога». Було видно, що російеько-польський фронт досить близько від нас. Після нашого переходу через Буг почалося стихійне приєднання Української Галицької Армії до нас. Галичани зірвали би з росіянами, а ми не знали, як ставляться до нас поляки. Надії на велику прихильність поляків у нас не могло бути. Правда, ми вже мали відомості, що десь не то в районі Могилева, не то біля Кам'янця була якась наша частина, котрою командував Ол. Удовиченко. Але ми не знали про його стосунки з поляками. Від І. Мазепи обіцяних відомостей не одержали.

Отож ми вирішили продовжувати справу самотужки. До Бершаді послали уповноважених з наказом відшукати представників таємної Начальної Команди Української Галицької Армії^[26], одержати від неї інформацію про стан за кордоном і, якщо можна, домовитися про подальшу політичну тактику. Завдання наших посланців не було легким. До кого звернутися? Не до комісарів же, поставлених росіянами, чи командирів, котрих теж намагалися росіяни вибрати із «найпевніших». Якби посланці спробували пройти в Бершадь легально, то, безперечно, довелося б їм мати переговори в Че-Ка. Поки вони добиралися під виглядом жебраків до Бершаді, мимо волі старших командуючих, між нашими і галицькими частинами розпочалися «бойові події», Росіяни наполягли, шоб з Бершадської залоги вислано відділ із усіх родів зброї до с. Устя для забезпечення моста біля Гайворона. Такий відділ послано під командою поручника Мацькова. Від нашої армії в иьому районі провадив розвідку кінний полк Чорних Запорожців. Довідавшись, що в с. Усті перебуває відділ «червоних» галичан, командуючий «чорними» полковник Дяченко не витримав і з власної ініціативи зробив наскок на с. Устя, захопив цілу батарею і частину залоги; решта розбіглася хто куди. Усе обійшлося без стрілу. Після такої «перемоги» батарея і «полонені» були припроваджені до армії. Хто хотів з «полонених» повернувся до Бершаді, а решта залишилася працювати у нас біля батареї. Ініціатива п. Дяченкя пошкодила праці і наших уповноважених, бо росіяни збільшили увагу, Минав час. Ми ніяк не могли довго стояти на одному місці. Треба було бити вороги, якшо не хотіли самі бути битими. Ми знову хиталися. Що робити? Переходити р. Буг, вішати на шибеницях росйських комісарів і приєднувати Українську Галицьку Армію чи ні? А коли приєднаємо, то що ми будемо з нею робити? Відсутність інформації з-поза кордону важко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціативу, і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватися до поляків, котрі нібито не повинні ставитися вороже до нас; друга — до зв'язку з таємною Начальною Командою Української Галицької Армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном не переходити р. Бугу і розпочати більш активні операції проти росіян.

Перша думка мала за собою те, що армія за кілька днів могла би вже відпочити, не маючи загрози з боку росіян. Проти себе вона мала можливість обеззброєння поляками й інтернування, тобто фактичну втрату того, що цілу зиму ми так берегли, і безперечну ліквідацію Української Галицької Армії. Друга думка мала за собою можливість виграти час і більш активними операціями дати знаті за кордон про район нашого перебування; до того ж чекали прибуття І. Мазепи; зрозуміло, що при другому рішенні залиш» усі позитивні впливи нашого перебування на окупованих росіянами теренах; проти загрози від росіян у нас була зброя. Проти другої думки був беззаперечний ризик бути розбитими; втрата рдо амуніції (залишалось десять-п'ятнадцять набоїв на рушницю і двадцять-тридцять на гармату); інтенсивні операції ооов'язково мусили викликати відповідну контракцію з боку ворога. Коротко, перше рішення: мінімум ризику і надія на відпочинок; друге — значний ризик, але остаточне рішення буде прийняте при більш ясній ситуації; більш активні операції підносили авторитет нашої армії не тільки між населенням, Українською Галицькою Армією, а також і серед поляків, котрі мусили відчути вплив нашої праці на фронт.

За першою думкою стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Волинської, бо Загроцький хворував на тиф), полковник Стефанів (командир Третього кінного полку^[27]) і полковник Долуд (т.в.о. начальника штабу армії). Другу думку боронили я і Гулий (командуючий запорожцями). Омелянович- Павленко ховався зі своєю думкою. Я мотивував свою думку ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для нашої дипломатії, котра не повинна би не використати такого факту (за кордоном ніхто не знав дійсної кількості армії).

Тим часом повернулися наші посланці з Бершаді. Нічого конкретного вони не привезли, бо не знайшли, з ким офіційно поговорити; привезли вони тільки власне переконання, що без великого можемо «забрати в полон» усю Українську Галицьку Армію, бо там всі за нами, опріч російських комісарів..

Так проминуло кілька днів. Видано два накази армії про перехід через р. Буг (чч. 52 і 53, с. Улянівка), однак обидва накази намінені.

Одержані нові відомості про рух Чотирнадцятої Російської Армії з півдня на польський фронт ше більше переконували мене, що час до прориву на захід ше не прийшов. Такий прорив, на мою думку, мусив бути зроблений у момент найкритичніших боїв між росіянами і поляками. Тоді була би змога для нас використати важке становище їх обох. Я в категоричній формі заявив, що йти на захід зараз є річчю недопустимою. Мене підтримав енергійно Гулий. Нарешті до нас прилучився і Омелянович-Павленко. Для решти нічого не залишалося, як погодитися на подальшу боротьбу в запіллі.

Починаються наші демонстрації. Майже одночасно різними дивізіями армія захоплює Гайсин, Умань та Ольвіополь і залізничний вузол Христинівка. З повітів Гайсинського, Липовецького, Уманського, Звенигородського, Ольвіопольського зникає окупаційна влада або гине від козацької руки. Доходить до заворушень у Вінниці та інших містах Правобережжя. Цього разу знову використовуються міста для друку відозв.

І. Мазепа, що, властиво, один з членів уряду підтримував зв'язок з армією, дійсно почув, де ми, йому довелося більше місяця блукати по наших слідах, здоганяючи армію, бо армія, не чекаючи контракції ворога, зникла в степах Херсонщини.

До цього часу червоні росіяни провадили агітацію проти «про- фесіональной партізанщіни» та «бандітізма», не називаючи імен керівників. Тепер вони не мали рації того робити, бо населення цілої України через свої організації було добре поінформоване, хто і для чого провадить оту «партізанщіну», що сіллю в оці була росіянам. Посипались прокльони всіх комуністичних російських святих на голови поводирів. Усіх нас поробили «бившімі царскімі генераламі», хоч ні одна людина в цілій армії ніколи не була російським генералом. Чомусь мене лаяли гірше навіть від Омеляновича-Павленка, хоч, мені здається, я того й не зробив, бо швидше був революціонером, ніж контрреволюціонером. А головне, що знали мене лише як революціонера. Та це не перешкодило росіянам назвати нас «болеє злостнимі контрреволюціонсрамі, чем сам Денікіи». Може, й тут вони мали рацію, бо Дснікін хоч боровся проти «Совєтскаго Русскаго Государства», то власне хотів тільки здихатись «Совєтскаго», але «Русскоє Государство» для нього було є таке миле, як і для московських революціонерів, що дивилися на революцію, як на засіб панувати над світом, а ми все підкопували — і «совєтскоє», і «русскоє».

Відбились наші операції і на настроях Української Галицької Армії. Там побачили, що ми не жартуємо, і почали теж готуватися до якихось акцій. Галичани вислали з Бершаді посланців до нашої армії. Ці посланці (один із них поручник Сайкевич, прізвище другого мені не відоме) догнали Омеляновича-Павленка в Умані, де одержали від нього якусь таємну директиву, зміст директиви не відомий, бо я в той час був далеко від Умані.

Після складних маневрів протягом цілого місяця, великих маршів, часом надзвичайно ризикованих боїв армія вийшла в значений район Анієва, Балти, Бірзулі. Ціль виходу в той район зазначена в наказі армії ч. 67 від 17 квітня 1920 року. «Щоби цілком бути інформованими про стан в районі Ольвіополя, Ольгополя, Бірзулі (Балти), Тирасполя та Одеси» — говорить наказ.

22—24 квітня 1920 року відбулися бої, в котрих ми всі сили, що були в росіян на півдні, знищили. На 25 квітня армія скупчується в районі Ананієва, Балти, станції Любашівки. Про ситуацію на півдні в наказі армії ч. 73 від 25 квітня говориться: «За одержаними відомостями від власної агентури — в районі Одеси, Миколаєві значних ворожих сил нема. У самих містах помітна паніка. За тими ж відомостями на відтинку Могилів-Подільський — Вапнярка комуністи одноцільного фронту не мають. Наші війська на цьому фронті окопалися».

Яка кількість «наших військ», яке їх відношення до поляків, які вони ставлять собі найближчі завдання, ми нічого не знали. З-поза кордону ніяких інформацій не одержано. Знову без якого-будь зв'язку з еміграцією треба було приймати рішення, куди йти: на південь чи на північ.

Одеса, Миколаїв, Херсон тягли нас на південь. Оволодіння побережжям Чорного моря розкривало перед нами широкі політичні перспективи і давало великі економічні вигоди. Усі дані промовляли за тим, що захопити південь не буде важко для нас.

Правда, був ризик, що росіяни намагатимуться скинути нас у море, але де не було ризику? Політика промовляла за рух на південь.

Посуваючись на північ, ми наближалися до Української Галицької Армії та до тих військ, що «окопалися». Була надія, що нарешті ми добудемо відомості про нашу закордонну політику.

А що, як, скупчившись на півночі, ми таки не знатимемо, що нам робити? Підійшовши до фронту, ми мусили приймати рішення негайно. А яке, ніхто не знав, бо ситуація не була поки що ясною. Рухом на північ ми зразу ставили себе в повну залежність від політики Петлюри. Могло бути, що Петлюра теж не має ні плану боротьби, ні рішення, або, якщо й має, то такі що не відповідають ні ситуації на Україні, ні інтересам нації. Останнє могло бути, бо наша еміграція не була поінформована про дійсний стан ні Україні. Тут знову виринула проклята моральна втома вищого командуючого складу армії — козаки почували себе чудесно. Все втомлене тягло на північ: хотілося відпочити.

І знову думки стали ділитися. Мене тягло на південь. Підтримував мене Гулий, що ніколи не знав втони і любив рикзик. Можливо, що наша думка перемогла би. Однак тралилася дуже прикра несподіванка. Ця несподіванка примусила армію рухатись на північ. І по цей день шкодую, що своєчасно не наполіг категорично за рух на південь, як зробив у Новій Чорториї 6 грудня 1919 року і в районі Гайворона 12 березня 1920 року. Може 6, тоді не довелося воювати за інтереси чужої нації та «відпочивати» в таборах за дротами.

26 квітня в с. Познанка (20 верст на схід від Балти) відбулася нарада командуючих дивізіями. У цей час ми одержали вістку, що Українська Галицька Армія розпочала бойові акції проти Росії. Розпочала вона їх цілком самостійно, навіть без повідомлення нас. Були також одержані відомості, що виступ Української Галицької Армії був зроблений у день переходу до наступу поляків.

Ми були майже певні, що Українська Галицька Армія мала цілком серйозні підстави для своєї акції, особливо такої поспішної. Гадали, що галичани дістали наказ від свого закордонного політичного центру про допомогу полякам. А це могло статися тільки при відмові поляків від Східної Галичини. Бо годі було пояснити, шоби ні з цього, ні з того галичани виступили спільно з поляками.

Доля нації вирішується там, де ллється кров. Армія, що не обмежує своє завдання парадами, обов'язково піде туди, де точиться бій. Як магніт тягне до себе залізо, так бій притягає військо. Нема більш аморального вчинку від того, коли одна частина війська, знаючи, що друга провадить бій, залишиться бездіяльною, а не напружить усіх зусиль, шоби своєчасно допомогти своїм.

Наддніпрянська Армія вирушила на північ. Перший раз після Любара ми пішли за течією. Свою до нього часу свобідну волю ми підпорядковували подіям, які виникли помимо нашого бажання.

В Ольвіополі догнав армію 1. Мазепа. Він теж погодився з нашим рішенням. На жаль, ті відомості, що він привіз, нічого не дали нам, бо І. Мазепа більше місяця доганяв нас. У час його виїзду на Україну не було нічого конкретного вирішено шодо взаємовідносин Польщі та України, хоч переговори і провадилися. Ол. Удовиченко формував дивізію, і не було ніяких даних, шоби поляки захотіли нас обеззброювати.

У районі Ольгополя до армії приєдналася Галицька кінна бригада Шепаровича. Ця бригада теж зробила марш з-під Тирасполя до Умані для з'єднання зі своїми.

29 квітня в наказі по армії ч. 75 сказано: «Київська дивізія повідомляє, що 25–26 квітня на станції Вапнярка був бій між галицькими частинами і комуністами (росіянами). Унаслідок бою частина галичан (близько сотні) була обеззброєна і скерована на Тульчин; а решта відійшла на південь в напрямку Кам'янки».

Вимагався спішний рух на північ, бо обеззброєним загрожував розстріл. Запізнення загрожувало тим, що росіяни, погромивши галичан, повернуться проти нас.

1, 2 і 3 травня армія провадить бої в районі Тульчина, Вапнярки, Комаргорода, Крижополя. Ми знищили центр чотирнадцятої Російської Армії, однак Українській Галицькій Армії не допомогли. Частина її була роззброєна росіянами і розстріляна, а другая частина пішла як полонені в польські табори.

Та ми про те не знали. Я носив у себе припис Командуючу армією виробити умови приєднання Української Галицької Арна до нас. Не довелося його використати, бо Української Галицької Армії не стало. Про це ми дізналися потім.

Червоні росіяни, знесилені виступом Української Галицькі Армії і нашими операціями в районі між Бугом і Дністром, відійшли далеко на схід і на південь. А за ними посувалися на Україну поляки. Європа і цілий світ читали про перемоги польського війська.

Ми опинилися на фронті поруч з поляками. Керівники більше не провадили політики, а тільки воювали. Ми стали перед фактом знищення Української Галицької Армії і відмовлення Петлюри від Галичини, Холмшини і Волині на користь Польщі.

Уже після прориву до польського фронту Омелянович-Павленко писав: «Командирам Запорізької, Київської, Волинської, отаману Шепаровичу і полковнику Удовиченку… армії нашій передбачається похід на південь для опанування Одеським районом». Чи не краще було би опанувати ним тоді, як ми були на півдні і мали для того всі можливості?

Нам не довелося ходити на Одесу, бо це не було в інтересах Польщі. Варшава керувала нашою політикою і військом.

Найбільшого подиву гідна упертість Української Галицько Армії, з якою вона намагалася схоронити свою бойову силу. Та сила потрібна була українському народові. У похмурі дні осені 1918 року народилася вона і, тільки зіп'явшись на ноги, мусила статні в обороні своєї Батьківщини. Від берегів Сяну і гір Карпатських до самого Дніпра пронесла вона національний прапор, усе більше переймаючись ідеєю боротьби за Соборну Українську Державу. Залишена без політичного проводу, вона не раз неправильно орієнтувалася у надзвичайно складних політичних обставинах і внаслідок того помилялася. Було в неї палаюче любов'ю до Батьківщини серце, та не було належного політичного досвіду і витривалості, щоби холодним розумом зважити всі «за» і «проти» перед прийняттям рішення. Унаслідок цього прийшла катастрофа: Української Галицької Армії як організаційної сили не стало в ясні та теплі дні весни 1920 року. То є страшна катастрофа. Кожна армія, йдучи в бій, може загинути, але загинути за власну ідею не шкода.

Виступ Української Галицької Армії проти росіян велику користь дав ворогам, а нам зробив шкоду. Він був передчасний і необдуманий.

Поки є живі колишні члени таємно? Національної Команди Уж-І Наської Галицької Армії, обов'язком їх перед Батьківщиною є подати, котрий з ворогів і як саме спровокував виступ, що потяг зі собою неоправдану катастрофу.

Поза іншими, була в обох арміях одна ціль — зберегти себе через зиму 1919—20 рр. для подальшої боротьби. Українська Галицька Армія політично оборонялася. Момент переходу до наступу був невдало вибраний і,як наслідок, поразка — ціль не була осягнута.

Наддніпрянська Армія вирішила, що ліпше бити, ніж бути битою. Вона весь час мала провідну політичну лінію. Ні разу не схилила прапори, ні одного компромісу з ворогом! І це її врятувало. Армія нападала на ворогів і не тільки зберегла себе, а навіть побільшила свою силу. Наслідком була перемога, бо ми осягнули поставлену ціль.

Не вина нашої армії, що після того, як вона віддала себе в розпорядження наших політиків, їй довелося воювати не за власну ідею, а за ідею польської нації. Для нас було би ліпше вирішувати політичні питання без окремого політичного проводу, бо як мати окремий політичний провід, то ліпше не мати його.

Невдала політика довела Наддніпрянську Армію туди, де вже перебувала Українська Галицька Армія — за польські дроти. Армія не зуміла своєчасно об'єднатися. Це зробили за нас політики, об'єднавши нас у неволі. Підпорядкування нашої політики політиці Москви та Варшави неминуче мусило підпорядкувати і нашого козака російському солдатові та польському жовнірові.

Розділ VI

Боротьба армії з анархічними елементами. Жидівське питаная. Провокації росіян. Невиправданий жах у жидів.

Ще коли армія марширувала в район Любара, Головна команда дала розпорядження, що надалі в армії залишаються тільки «бажаючі». Усі, хто не хотів дальше провадити боротьбу, використали дозвіл і залишили армію. Отже, з Любара вирушили тільки «бажаючі», охочі.

Що були за люди оті бажаючі? Звичайне охочокомонне військо з професіональних вояків чи ні? Безперечно, з армією залишилася певна кількість людей, для котрих ідея визволення України відігравала другорядну роль. Однак таких людей було дуже мало. Між ними були люди, що шукали ризику, а часом і матеріальних користай. Решта ж армії, близько 97–98 відсотків, складалася з людей, що поставили собі волю Батьківщини над усе. Маючи такий склад частин, команді не доводилося дуже напружувати сили для боротьби анархічними елементами в самій армії. Звичайно, ці елементи дуже швидко залишили армію, боячись зі своє життя.

Інакше виглядала справа з анархічними елементами, що були поза армією. Такі елементи раз у раз використовували моменти, що сприяли їхній діяльності. Панування Добровольчої Армії з її погромною ідеологією не могло не залишити слідів. У час анархічного відвроту офіцерських виділів цієї армії скрізь по містах і містечках залишалися гуртки бандитів. Ці гуртки не показувалися по селах, бо селяни раз у раз готові до опору. У містах справа з своєю самоохороною виглядала гірше. Однак потроху і тут населення організувалося, і грабіжники мусили ховатися. Зате були випадки, коли вони використовували момент приходу якої-небудь частини, особливо серед ночі, вилазили наверх і протягом години, поки стомлена частина розташовувалась, робили своє ганебне діло. У такі хвилини населення звичайно не знає, хто прийшов до них і боїться відразу ловити злодіїв. Коли сам командир частини хотів впіймати злочинців, то останні зникали, але були випадки, що населення чи військо ловили злочинців, яких розстрілювало або після суду або з наказу старшого командуючого, коли не було сумнівів щодо вини спійманого; останні випадки були тільки при захопленні на місці злочину.

З анархічними елементами командування боролося надзвичайно енергійно, не раз ризикуючи впасти жертвою юрби, котра сама не знала, що робила. Такий випадок трапився в Миколаєві (біля Проскурова) 23 падолиста 1919 року. Юрба в кілька десятків людей розграбувала склад кожухів, що належали місцевим купцям, але були замовлені одною з наших військових частин. Через містеко проходили частини різних дивізій, деякі робили короткий відпочинок. Мені довелося нагодитись на грабунок. Юрба зникла в різні сторони, але одного я таки застрілив з револьвера. Серед частин Запорізької дивізії хтось пустив провокацію, що «жиди забили запорожця». Юрба козаків-запоріжців оточила мене і, не знаючи, хто я такий, хотіла мені помститися. Наспіла частина, що йшла з колоною, і розігнала охочих учинити самосуд. Опісля вони почували себе ніяково, коли виявилось, хто і за що був забитий.

За час після нашого виходу з Любара перший офіційний документ у цій справі я маю від 24 грудня 1919 року. Командуючий Київським кінним полком рапортом на ім'я командуючого дивізією доносить, що в Жашкові траплялися випадки грабунків, і просить: «Прошу дозволу грабіжників розстрілювати на місці злочину». На рапорті поставлена резолюція: «Грабіжників розстрілювати на місці злочину — про це були накази».

У наказі армії ч. 18 від 12 січня 1920 року говориться: «За відомостями в Умані знаходяться запаси спирту. Начальникам частин взяти його під охорону і без дозволу коменданта міста не видавати».

Під час перебування армії на Лівобережжі 14 лютого 1920 року в наказі армії ч. 1 знову говориться: «Уже третій місяиь як наше військо свідомо величають во ім'я нашої ідеї, на честь нашого прапора. Від старшин до наймолодшого козака мусять всі твердо знати, що кожний ганебний випадок є ганьбою нашого прапора, нашої ідейності, за що багато славних старшин та козаків уже положили свої голови.

Старшини і козаки, стежте за своїми вчинками і карайте, карайте без всякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не з переконання, а як злодій, що краде у нас єдину вартість, єдине майно — нашу честь».

Накази не були самими погрозами чи відозвами. Злочинців каралося так, як тільки можна карати в умовах партизанки, де немає в'язниць. Звичайно грабіжників каралося на смерть, а ті особи, що вжили заходів для припинення грабунку, каралося на тіло і виганялося з війська.

У м. Черниво (Куликове поле) на Ананіївшині за моїм наказом розстріляний на місці злочину козак Синько, що допустився грабунку і поранив малого десятирічного хлопця.

Під час бою під Балтою 23 квітня 1920 року в місті виникла пожежа. З причини страшної бурі загасити пожежу було надзвичайно тяжко. Козаки і старшини тилових частин усі боролися з пожежею, а в той час із десяток місцевих грабіжників наскочили на яєчний склад і почали його розтягати. Частина грабіжників (чоловіки) були розстріляні, а частина (жінки) покарані м'якше.

У наказі Київської дивізії ч. 128 від 30 квітня 1920 року зазначено: «Урядовця для доручень при господарі п'ятого пішого полку Мосіка Віктора за те, що, будучи командированим у м. Чечельник, бравв на заводі для своєї частини алкоголь, не маючи на те уловноваження, позбавляю рангу і арештовую на один місяць суворим арештом, який заміняю двадцятьма п'ятьма нагаями і назавсіди вигаияю з дивізії».

Зрозуміло, що армія принципово однаково ставилась до громадян України, якої б вони не були нації: злочин, вчинений ким би то не було, карався безоглядно.

Однак росіяни, особливо червоні, провокували нашу арммо і иаселення зо всіх сил. Серед селян та українського населення у містах такі провокації не приймалися. Зате з жидами росіянам було легше. Жидам говорилося про «ужасннє погроми петлюровцев», і вони вірили те. Вірили жиди тому, що агітували між ними «чекісти» і комісари, котрі самі походили з жидівської нації. Своєму швидше вірили, ніж чужому.

Я дивувався відсутності свого інформаційного апарату у жидів. Живучи на Україні, жиди мусили би знати народ, серед якого мешкають. Але ні: вони краще вірили росіянам, що витворили цілу програмну літературу, ніж українцям, хоч ми не маємо ні одної книжки антисемітського напряму. Жиди вірили росіянам, незважаючи на цілу повінь погромів, що залили Україну під час перебування Добровольчої Армії, армії тов. Будьоного, рейдів Шкуро та інших. Думаю, вірили тільки тому, що червоні росіяни охоче брали до себе иа службу жидів і давали їм посади, катів у чрезвичайках.

Червоний Російський Уряд використовував для своїх національних цілей жидів повною мірою. Ні один уряд не взяв до себе на службу стільки жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасно передбачити, коди росіяни, мов пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: «в усьому винен жид».

У жидів не було збройної сили, котра б стала в обороні своєї. Зате велика кількість жидівської молоді служила в червоних росіян і, виконуючи обов'язки катів, творила ворожнечу до себе в широких масах населення. Жидівська нація була зброєю у руках росіян на Украяні.

Жиди намагалися оборонити себе криком. Не одну сотню сіл на Україні повернули росіяни в руїни. Населення тих сіл пішло в повстанці та армію, коли не загинули відразу віл куль ворогів. Те населення належало лише до української нації. Воно зі зброєю в руках стало в обороні своїх інтересів. Зовсім інакше виглядала справа з жидами. Зі знищених містечок і міст вони розбіглися хто куди. Мандруючи через ще не знишені містечка, вони розносили жах, який несла революційна війна всьому населенню, а не тільки жидам. Однак вони говорили про своє нещастя. І коли питали, хто вчинив погром, то вони не знали, що відповідати. Тільки згодом, вичитавши в російській пресі, що у всьому винні українці, жиди теж складали вину на українців. Провокаційним шляхом ширився між жидівським населенням невиправданий жах перед украінським військом. Доходило до того, що старшим командуючим доводилося розшукувати жидівського рабина, щоби передати йому про дійсне ставлення війська до населення.

6 березня 1920 року мені довелося говорити перед цілою жидівською громадою м. Голованівська.

Тільки через декілька годин після розташування частин на вулицях з'явилося жидівське населення. Таке недовір'я і жах, що базувались тільки на провокаційних чутках, шкодили і жидам, і нам. Бо годі було своєчасно перекувати комі, полагодити збрую, пошити одежу тощо, найнявши містечкових майстрів, коли всі жиди тільки через певний час на світ з'являлися після приходу війська.

Наслідком жидівського жаху під час походу трапився такий прикрий випадок. У час пожежі в місті Балті 23 березня спочатку все жидівське населення не брало участі в рятуванні свого майна, вважаючи, що місто навмисне підпалене нашим військом. Тільки енергійні заходи нашого коменданта міста п. Добротворського і військових частин біля локалізації пожежі і врятування та охорони майна мешканців переконали жидів у їхній трагічній помилці.

При певній витривалості і краще налагодженій інформації з боку жидівського населення армія чимало б могла зробити в обороні від анархічних елементів. Однак жиди не спромоглися ні на що більше, опріч крику. Вони переказували інформацію про погроми за росіянами, бо своїх інформацій не мали. Доходило до то- и що переляканий жид ділив одну особу надвоє і, називаючи її одним ім'ям, хвалив, а називаючи другим, лаяв.

Загалом у жидів не було хисту до належної організації своєї самооборони. На місцях вони покірно клали голови під обухом анархії, а тікаючи, лаяли того, кого не треба було лаяти, і хвалили якраз того, хто не був вартий похвали.

Розділ VII

Повстанчий рух і «перемоги» білих армій. Повстанчий рух і політика державного центру. Рух червоних росіян на Україну і позиції повстанців. Заходи армії шодо організації повстанчого руху. Невикористана сила.

На роботу Григор'єва, Зеленого, Ангела, Соколовського та інших повстанчих ватажків ніхто не звернув належної уваги, опріч червоних росіян. Тільки останні звернули увагу і правильно оцінили силу народного руху. Червона Москва вміло використовувала повстанців проти своїх ворогів і безоглядно боролася з ними у себе на тилах.

Російська реакційна преса протрубила світові про перемоги білих армій над большевиками. Європа щиро повірила в силу і завзяття білих росіян. Та й важко було не повірити, не знаючи місцевих обставин. Здавалося, що факт руху білих армій на північ сам говорив про їхню непереможну силу.

Проте в непереможну силу білих вірили і наші фахові керівники війська. Ще на Жмеринській нараді зі схемами, мапами і числами в руках доводили силу Денікіна. Ніхто не звертав уваги на те, що рух білих на північ недалеко переступив за північну границю України. По звільненій повстанцями території України не було важко марширувати на північ. Та коли «Озброєні сили Південної Росії» дійшли до південного кордону Росії, то відразу ж затрималися і згодом почали котитися назад. Денікін ніяк не міг перетворити Україну в Південну Росію. Було то завдання не під силу. Дійсній південній Росії ліпше подобався режим Леніна та Кронштейна, ніж лад, який обіцяв Денікін. Останній вважав, що повстанці б'ють червоних росіян як своїх класових ворогів, і тому не гадава, що і йому доведеться загинути під ударами наших же повстанців, котрі боролися проти Росії, представником якої був Денікін. Потім вже, здається, переконався у своїй помилці, але трохи запізно.

Наш державний центр теж не розумів, що повстанчий рух є позитивним фактором великої ваги в боротьбі проти окупантів. За весь час уряд зробив ні одної спроби допомогти котрому-небудь з повстанчих керівників об'єднати керування цілим рухом в одних руках. При великій популярності серед населення повстанчих ватажків, при певній допомозі фаховими силами для технічної роботи повстанчий рух міг би виявити багато більшу силу, ніж виявив. Замість допомоги державний центр фактично вносив деморалізацію в ряди повстанців.

Уряд весь час видумував свої повстанчі центри і доручав їм керувати рухом. Так, у половині липня 1919 року Головнокомандуючим повстанців був призначений зовсім не відомий населенню Малолітко (він же «Сатана»). Малолітко зник з обрію, нічим не виявивши свого «головнокомандування», опріч одного наказу Київській Групі, що входила до складу армії і тому не могла виконувати наказів Малолітка. До повстанців він не поїхав, бо там його ніхто не знав. Пізніше, у вересні Головним отаманом повстанців призначено Волоха. Останній до свого призначення ніколи не відігравав ролі в повстанцях. Не виявив себе нічим Волох і після призначення. Мабуть, він небагато розумівся на повстаннях, тому навіть під час свого повстання в Любарі проти тих, хто призначив його, недотепно зорганізував переворот. Воно і не дивно, бо то був перший повстанчий виступ Головного отамана повстанців. Волох користувався, мабуть, немалим авторитетом і в Петлюри, бо на відозвах містив свій підпис поряд з підписом Головного отамана військ. Прочитавши таку відозву з двома підписами «головних отаманів», нелегко було для звичайного громадянина зрозуміти, котрий з двох отаманів головніший. Ця неясність таки довела до того, що Волох у Любарі оголосив себе верховною владою. Волох знаходився при уряді, нікуди не від'їжджаючи, як і належить Головному отаманові. Відозви ним підписані, не попадали до повстанців, а якби і дістались туди, то навряд чи мали би вплив.

Одночасно з Волохом і Малолітком у Кам'янці існував Всеукраїнський Повстанчий Комітет на чолі з соціал-революціонером Петренком. Цей комітет одержував з державної скарбниці гроші на свою роботу. Мені не відомо, як ділилися функції між Петлюрою, Волохом, Малолітком і Повстанчим Комітетом Петренка. Не довелося стрінути ні одної особи, яка, маючи доручення і директиви одного з тих центрів, працювала би за ними серед повстанців.

Можна припустити, що не в інтересах урядового центру було підпирати і без того популярних повстанчих керівників. Навпаки, потрібно було дезорганізувати і деморалізувати повстанців, що й робилося призначенням таких осіб, як Малолітко, Волох, Петренко та інші.

Не маючи центру, повстанні організації виникали і провадили працю за власною ініціативою. Тому в політичній тактиці повстанців часом помічалися певні розбіжності. Зате всі повстанці твердо стояли на принципах суверенності української нації і боронили її зброєю від росіян білих і червоних.

Командуючи цілою групою (п'ятою і дванадцятою дивізіями), що складалася виключно з повстанців, я раз у раз мав досить рапортів від своїх підлеглих з проханням висилати їх у тили ворогів для повстанчої роботи. Ще під час боїв з Добровольчою Армією на р. Бугові в жовтні і 919 року до мене зголосився четяр Мелешко з гуртком старшин та козаків, бажаючих перекинутись у тил ворогів. Сам четар Мелешко і його старшини походили з Єлисаветщини, де вже перед тим працювали в повстанцях. Туди вони й мандрували, обминаючи більші загони росіян і винищуючи дрібні загони та адміністрацію.

У районі Вапнярки, коли стало ясно, що армія продовжуватиме відступ на захід, пішли на Київщину сотник Бондаренко та хорунжий Кузьменко- Титаренко. Оба вони походили зі Звенигородщини. Вони помандрували в рідні околиці, захопивши зі собою по десятку старшин та козаків. Бондаренко розпочав працю на Звонигородщині, а Кузьменко-Титаренко відійшов на Тарашанщину.

Усі, хто йшов у тил росіян, одержували наказ у найкоротший термін підняти повстання в своїх районах, зв'язуючись із сусідами і намовляючи їх до того ж. Почалися повстання. Заклекотіла Єлисаветградщиа, маючи центр у м. Глодосах; піднялися повстання на Звенигородщині, Таращанщині, заворушився славетний Холодний Яр^[28], перекинулись повстання на Лівобережжя.

Зухвала Добровольча Армія захиталася і стяла котитися назад. Величезні військові запаси розкинено по шляхах. Певно, що політики, котрі здавали ті запаси Денікінові, не чекали такого фіналу свого підлрисмства, бо зброю і взагалі військові матеріали мав Денікін добірні. Не знаючи сили иовстанчою руху, годі уявити, ак сталося, що панічно тікаюча до Москви Червона Армій виринула в ролі переможця. Було легко Добровольчій Армії посуватися вперед по території України, але куди легше довелося тікати назад, бо все тяжке розкинено, і воно попадало частиною до повстанців, а частиною до червоних росіян.

Блискавична втеча Добровольчої Армії після нашого прориву, Любара поставила повстанці організації перед фактом посунення на Україну Червоної Російської Армії. Цього разу червона Москва йшла на Україну, як то зветься, «з одвертою душею». Червона Армія одержала наказ Троцького, що вона йде «в гості» на Самостійну Україну допомагати українцям у боротьбі проти Денікіна. Тут же тобі сформувався «український уряд», куди входили Петровський, Мануїльський та Затонський. Цей «уряд», переповнений бажанням виконати завдання московського центру, навіть визнавав заслуги повстанців. У своєму «Маніфесті» він пише: «Ні на одну хвилину робітники та селяни України не мирилися добровільно з насильниками. Страйками і повстаннями боролись вони проти них». Цим «уряд» признавався, що червоні росіяни теж були насильниками, бо у свій час тікали від повстанців.

Самостійність України декларували росіяни, де тільки було можна, і при кожній нагоді підкреслювали на папері. Нашого державного центру не було на Україні, і повстанці, не маючи директив, пробують самостійно орієнтуватись у ситуації і зайняти відповідні позиції проти нової навали. А ситуація дійсно була така складна, що не один з фахових політиків скрутив би собі в'язи, виплутуючись із неї. Тому не дивно, що була певна різниця в тактиці різних повстанчих організацій.

Були організації, що відразу розпочали озброєну боротьбу проти червоних росіян. Особливо різко проти червоної Москви поставилася Чернігівщина, де працював Ангел.

Таких, що вірили в щирість росіян, не було. Зате переважна більшість повстанців йшла на компроміс, погоджуючись додати до назви Української Республіки титул «радянської» при певних гарантіях суверенності України у вигляді… Української Армії. На платформі організації своєї національної озброєної сили погоджувалися й об'єднувалися всі повстанці. На такій позиції стали всі повстанчі організації Звенигородщини, де сотникові Бондаренкові вдалося притягти до загальної організації відомого повстанця Туза, що принципово стояв за «українську радянську владу». Уся Київщина поділяла позицію Звенигородщини та Тарашаншини. Ці організації мали вплив на політичну тактику повстанців і Правобережжя, і Лівобережжя. Зі всіх кінців тяглися сюди невидимі нитки зв'язку.

На жаль, багато зібраних документів, що стосуються діяльності повстанців у цей період, не можу тепер використати. Вони переховуються і в свій час кинуть ясний промінь на рух, який навіть деякі з наших кабінетних політиків вважали і вважають анархічним. З документів можна довідатися, як прагнули повстанні міцного керування і, не маючи його, самотужки намагалися надати сталість форм своїй організації, як намагалися вони витворити і вибороти певні норми права, що відповідали б інтересам української нації.

Типовим документом для характеристики політики повстанців можуть бути постанови з'їзду делегатів від партизанів (повстанців) Деренковецького району, що охоплював частину Канівщинн і частину Черкащини. Для повноти картини подаю копію з цілого протоколу з'їзду без скорочення, опустивши тільки поіменний реєстр учасників.

«Протокол. 1920 року. Січня 7 дня. На зібрання прибули делегати від військових повстанчих частин: с. Деренковця, с. Черепина, с. Ольховчика, с. Миропілля, с. Корнилівки, с. Нетеребки, с. Бровах, с. Сахнівки, с. Набутіва. Зібрання відкрито п. Грозним о 1 годині дня. У президію вибрані одноголосно: Головою зібрання— п. Певний, товаришем голови — п. Сагайдак, писарем — п. Квітка. Зібранням були поставлені на порядок дня такі питання: 1. Доповідь делегатів з місць. 2. Про ставлення партизанів до Радянської влади. 3. Біжучі справи. 4. Національні справи. 5. Про зносини всіх повстанчих загонів з Головним Штабом. 6. Про федерацію. 7. Про цукор. 8. Про затвердження районного штабу.

Після проголошення зібранню порядку дня був прочитаний протокол з'їзду представників од волостей Мошно-Городиського району ч. З, який ухвалили взяти до відома.

Резолюція зібрання делегатів.

1. Вислухавши доповідь Отамана Сокола про упорядкування в с. Деренковці загону повстанців, вияснивши мету повстання, зібрання висловлює подяку Отаманові Соколові і всім тим повстанцям, котрі, не шкодуючи свого життя, встали на захист своїх сіл району від ворогів українського народу.

2. Стоячи на сторожі інтересів трудового народу, зібрання (з'їзд) партизанів-делегатів Деренковецького району (Деренковецька, Завалівська і Корнилівська волості) всіма засобами буде підтримувати Радянську владу як захисницю інтересів трудового народу. Остільки оскільки Радянська влада буде іти в контакті з нами, і разом з цим вимагаємо від Радянської влади задовольнити такі бажання: а) уся влада в губернії, повіті і волості повинна належати нам, робочому, селянському людові; і б) усякі відповідальні посади в державних установах повинні займатись нашими людьми — українцями.

3. а) Настійно вимагаємо, щоб військові частини в повіті творилися з наших людей, і разом з цим вважаємо потрібним утворити в поіті та інших місцях окремі частини, які стояли би на сторожі інтересів робочих селян; б) маючи на увазі те, що наш народ завдяки царському урядові стоїть на низькому рівні просвіти і культтури, не розуміє слово «комуна» і засобів користування нею, зібрання відхиляє питання «примусового способу комуни» для нашого трудового народу; в) проти бандитів, монархістів та інших ворогів народної волі боротися безоглядно всіма силами, позаяк вони шкодять взяти владу до своїх рук трудовому люду; г) як виявилось, із недавнього минулого часу Радянська влада допускає займати в державних установах відповідальні місця жидам, які, взявши до рук владу, викликали суперечки селян з жидами, застерігаємо, щоби надалі всякі відповідальні посади в державних установах займались нашими людьми — українцями, а якщо десь займають жиди, то щоби вони негайно були відсунуті від посад. Вимагаємо, щоб наше військо стояло на нашій території та не посилалось уперед кудись, а якщо буде треба, то після рішення нашої влади.

4. Позаяк нація є скарбниця людського генія і поступу, то, щоб визволитись нашому народові з-під неволі національної, економічної та політичної, тільки національною стежкою повинні йти ми до свого визволення, а тому вимагаємо: а) щоб усі громадяни, якої би вони віри не держалися, до якого народу не належали би, повинні бути рівні перед законом і перед владою вищою і нижчою; б) щоб місцеве самоурядування було проведено так, що округи, на яких поспіль живуть люди одної національності, матимуть право заводити самоурядування, яке відповідатиме їхнім національним потребам; в) щоби в державних установах строго дотримувалися порядку пропорціонального представництва; г) щоб адміністрація всіх установ силою спеціального закону признавала права всіх національностей і їхню рідну мову; д) щоб до всіх установ виборчий закон на Україні був уложений на щиро демократичних началах, тобто на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування.

5. Маючи на увазі важкий і небезпечний момент і що всякий час можуть наскочити які-небудь вороги, зібрання, з'їзд делегатів визнав необхідним і святим обов'язком стати всім до спілки і працювати вкупі на користь рідного краю.

6. Ми, українці, не повинні відокремлюватись ні від якої наш, а повинні йти в згоді з усіма народами не тільки Російської держави, а взагалі з народами усього світу, настоюючи твердо, щоб уся влада була в руках трудового народу.

7. З огляду на те, що селяни, котрі брали найживішу участь в організації проти дснікінської влади, тратили на це сили і час, повинні бути на перший час задоволені цукром, що є в розпорядженні організації, а для цього зібрання вирішило відпустити цукор цим селянам через кооперативні установи із Набутівського заводу за твердими цінами (730 карбованців за пуд).

8. З огляду на тс, що люди, які працюють у Деренківському районному штабі, взяли на свою відповідальність весь хід по ня в районі в перші його часи, ризикуючи своїм життям, з'їзд вирішив затвердити і надалі цих людей на посадах, які вони займали до цього часу: Сокіл — отаманом і начальником районного штабу, Грозний — комендантом районного штабу, Квітка — помічником коменданта, Гайдамака — діловодом штабу і Тополя — начальииком господарської частий і визнали необхідним перейменувати назву штабу із Деренковецького і Деренковецько-Корнилівський районний штаб. Зібрання закрито в 6 годин вечора. Оригінал підписали: голова зібрання Певний, писарр зібрання Квітка.

З оригіналом згідно — комендант штабу Грозний».

Я навмисне вибрав постанови повстанців такого району, де не було представників міста. Ці повстанці не вчилися політичної премудрості на дореволюційних зібраннях студентів. Певно, їхні голові не були набиті різними теоріями про перебудову світу. Учила їх боротьба проти ворогів Батьківщини. Тільки в деяких рядках постанови помітний вплив революційної фразеології Однак цю фразеологію повстанці намагаються пристосувати до практичних вимог життя.

На початку постанов маємо нібито визнання «рад», але зараз же іде класична революційна фраза, що фактично зводить нанівець рака визнання. Український селянин визнає «ради» «остільки, оскільки» вони будуть творити його волю, А його ідеалом є, щоби вся влада належала йому, українському селянинові, і щоби вся адміністрація складалася з «наших людей — українців». Усе це, зрозуміло, червона Москва обіцяла дотримувати. Та наші повстанці неймовірні — вимагають гарантій не на папері та в словесних деклараціях, а у вигляді своєї національної армії, яка би підлягала своїй національній владі та стояла на сторожі суверенності нації.

У категоричній формі відкидається «незрозуміла комуна», хоч не забороняється охочим іти до неї. Найбільший демократ не зможе закинути антидемократичніеть такій позиції.

Рішуча постава проти бандитів, яких повстанці вважають однаковими з монархістами ворогами народної волі. А росіяни весь час називають наш поветанчий рух «бандитизмом»!

Вимога усунути від влади жидів, цих присяглих денаціоналізаторів, цілком зрозуміла. Опріч того, селянин бачив, що дев'яносто дев'ять відсотків жидів, котрі служили росіянам, виступали в ролі катів — чекістів. Ті жиди, що не були чекістами, виолуговувались перед червоною Москвою, збирали різні податки, розкладки, контрибуції з українського села і тим викликали певну реакцію в націоналістично настроєному еелі. Коли в майбутньому серед української нації прищепиться і розвинеться антисемітизм, то причини його треба буде шукати в тій ролі, яку відіграла жидівська молодь в часи найзапеклішої нашої боротьби за визволення.

Усі громадяни рівні перед заонами, але ті закони творить і проводить у життя сам український народ, тримаючи виключно в своїх руках владу.

Вимогою демократичного виборчого закону ще раз підкреслюється, що повстанці приймають тільки назву «рад» для своєї влади, вкладаючи в них свій зміст, який догори коренем псрсвертає «диктатуру пролетаріату» і навіть «трудовий принцип» рад наших есерів!

А вже зовсім не знайдете в постановах особливих симпатій до росіян і бажання «тєсного союза», про які весь час бідкаються «братья і русскіє». Навпаки, повстанці підкреслюють зовсім однакове ставлення до всіх народів світу, відкидаючи які б не були особливі стосунки до народів колишньої Російської держави.

Тільки сформулювавши свої політичні вимоги і поставивши над ними крапку, повстанці переходять до своїх хатніх справ. Згадується життя наших пращурів — запорожців, де одночасно творились закони внутрішнього життя, провадилось дипломатичне листування з головами різних держав, йшла поготівля до оборони своїх прав зброєю, і в той же час військо само клопоталося, щоби військова скарбниця та склади харчів не були порожніми.

Українська інтелігенція в своїй масі, заплутавшись у різних витворених чужинцями і витворених нашими ворогами теоріях, залишила революційні селянські маси на власну долю. І ми бачимо, що в якомусь нікому не відомому с. Деренківці збираються наші сільські «дядьки» і самотужки силкуються витворити підстави до кодексу законів Української Держави. Не можна заперечити, що їм те, хоч у частині, вдалося зробити.

Практичний розум і важкий досвід допомагав «дядькам» правильно орієнтуватись щодо політики своїх ворогів, і вони, відкидаючи незрозумілу «комуну», не воюючи проти назви «рад», вимагають гарантій і, не чекаючи згоди Москви з їхніми вимогами, самі творять гарантії організацією штабу війська.

Не треба забувати, що зимою 1919—20 рр. таких сільських районів зі своїми штабами і власними, аналогічними деренковецьким, законами наша армія бачила не одну сотню. Допомогти повстанцям, давши їм інтелігентних робітників, армія не могла, бо сама працювала, відчуваючи обмаль інтелігенції в своїх рядах, яка допомагала би політичній роботі. Політичні референти, що були при армії, небагато могли допомогти населенню, бо час постою війська на одному місці був коротким, а питань село висовувало безліч. Потрібні були постійні інструкторські сили, які б допомагали селові виплутуватись із різних комбінацій, якими росіяни хотіли його обплутати.

Не маючи нізвідкіль вичерпних інструкцій, селяни обмінюються постановами різних районів для того, щоб надати одноманітності своїй організації до різних «союзників». Читаний на початку засідання Деренковецького з'їзду протокол постанов Мошно-Городиського району, мабуть, не відрізнявся від постанов Деренковецького з'їзду, бо зібрання не протестує проти того протоколу, а парламентським звичаєм виносить постанову «прийняти до відома».

20 січня 1920 р., коди частини Червоної Російської Армії уже дійшли до лінії м. Черкас, «радянська влада» скликає перший з'їзд партизанів- повстанців Черкащини. Багато сіл зовсім не післало своїх представників на цей з'їзд, вважаючи себе ображеними закликом «самочинної влади». Приїхали представники організацій, які ще надіялись до чогось договоритися із росіянами. Зрозуміло, що і самі ініціатори з'їзду хотіли зібрати «наіболєє лояльниє елємєнти». Тільки від останніх можна було надіятися домогтися бажаних постанов. Але й на цьому з'їзді не все обійшлося гаразд.

На початку близько половини делегатів на з'їзді покинуло засідання з протестом проти слова «товариші», якого допускався необережний радянський політик. Повстанці вживали слово «добродій». Ті, що залишилиея на з'їзді, охоче, як говориться в офіційному звіті, співали Інтернацюнал, однак виносили аоаааопостанови, які не зовсім подобались представникам Москви. Як видно зі звіту про цей з'їзд, видрукуваного у «Вістях Черкаського Військово-Революційного Комітету» від 24 січня 1921 року, ч. 10 повстанці домоглися усунення з Ревкому «не наших людей», як тов. Ніллена (жида-русифікатора) та інших. Правда, партизани згодилися вступити в Червону Армію, але… українську.

Щоби уявити собі розмір «поступок» і їх значення, які змушені були ініціатори з'їзду робити повстанцям (найбільш миролюбивим!) Черкащини, треба знати погляд керуючих московських центрів на партизанщину, на Українську Червону Армію та на можливість прийняття повстанців до Російської Армії. У таємній дериктиві Троцького про військову політиику в Україні, що була видрукована в наказі Полтавському Губерніальному військовому комісаріатові ч. 3 від 20 лютого 1920 року, між іншим говориться: «Ліквідація професіонального украінского партизанства являється вопросом жизні і смерті для України вообще (власне, для російської влади в Україні! — Ю. Т.). Действующім на украінской теріторіі воінскім частям строжайше воспрєщєио прінімать в сой состав как пратізанскіє отряди, так і отдєльних «добровольцев». А далі знов: «Нєпрєменімим условієм осуществлєнія етой мислі являється видержка, настойчівость і беспощадное отвєрженіє всякіх компромісов і сдєлок с партізанамі і партізанщіной».

Шкода! — ситуація на місцях вимагала і «компромісів» і «сдєлок». На Черкащині не було сили, яка змогла би «расформіровать, обезоружить, уничтожить», і представники Москви пішли на «сдєлку» у вигляді організації охоронного куреня з партизанів. Такий же охоронний курінь був сформований на Звенигородшині під командуванням Туза; було те і в інших повітах. Ці охоронні курені пізніше били росіян.

Наша армія небагато зробила для організації повстанчого руху.

Загального характеру вказівки про чергову роботу і тактику подавав я повстанцям у другій відозві «Селяни». Зрозуміло, що одинадцять пунктів відозви не обнімали всебічно питань, які висувало повстанче життя.

Ті посланці, що прибували до штабу дивізії, одержували більш детальні інструкції та директиви. Для об'єднання організаційної і політичної роботи серед повстанців я пропонував Омеляноовичу-Павленкові організувати окремий відділ при штабі армії або передати всю ту роботу до одної з дивізій за умови, що всі зносини з повстанцями йтимуть через одні руки. Це питання зосталось не вирішеним. І

Сам Омелянович-Павленко радив повстанцям перетворюватись у громадську самоохорону під назвою «Січ». Найбільш серйозні спроби організації «Січі» робилися на Тарашанщині, але невдало, бо отаман Куравський та інші об'єднали біля себе всі активні елементи і ставили собі завдання набагато ширші від самоохорони.

Не маючи дозволу організувати керуючий центр для повстанців, я вислав сотника К. для налагодження зв'язку зі всіма повстанцями. Місцем осідку зв'язкового центру вибрано район найсильнішої повстанчої організації. На Таращанщину, де вже працював хорунжий Кузьменко- Титаренко, якого я вислав ще з-під Вапнярки, послав хорунжого Івана Бабія, котрий працював у Куравського, виконуючи обов'язки начальника оперативного відділу в штабі. Таращанська організація пізніше виявила себе найбільш активно.

Залишав і Загроцький для праці серед повстанців старшин Волинської дивізії.

Своїми рейдами армія робила великий позитивний вплив на активність повстанчих організацій. Є то частина того, що треба було би зробити. Головною причиною цього була відсутність при армії належних кадрів досвідчених людей, котрих можна було би відрядити до повстанців. Немалу шкоду для роботи зробило те, що армія так і не спромоглась організувати хоч би маленький орган для зносин з повстанцями, щоби не віддавати цієї справи на добру волю окремих осіб, які, крім позитивної роботи безперечно, вносили і певний хаос в повстанчі організації своїми часто протилежними вказівками та «порадами». Самі по собі серед повстанчих ватажків висувались люди, що централізували при собі керування більшими районами.

На Полтавщині в цей період відіграє значну роль Левченко. На Чернігівщині працював хорунжий Г. На чолі повстанчої організації Хояоаиого Яру стає сотник Чучупака. Був то видатний та енергійний керівник; можна було надіятись, що Чучупаці вдасться стати в центрі цілого повстанчого руху, але він загинув у березні 1920 року. Проданий провокатором і оточений зі всіх боків росіянами, уже ранений, Чучупака убив себе із револьвера, шоби не відатись до полону. На Єлисаветщині працювала організація Мелешка. У районі Нового Бугу керував Шохін. До цих організацій тяглись менші райони. Можна було повернути цілий рух у страшну для ворогів силу, та не було для того відповідних людей.

Зимою 1919—20 років і весною повстанчий рух не мав керівників, які би значно перевищували середній рівень. Такі велетні, як Зелений та Григор'єв, загинули. Не було вже і Соколовського та багатьох дрібніших особистостей. Однак енергія народних мас не вгавала. Рух поляків в Україну весною 1920 року певною мірою деморалізував повстанчий рух. Найменш стримані елементи не витримали і повстали, давши тим змогу без опору посунутись полякам аж до Києва. Проте значна більшість, не знаючи позиції поляків щодо України, повелася пасивно; були й такі організації, які поставилися ворожо проти поляків так само, як і проти росіян.

Повстали активно організації Таращанська, Чернігівська, Глодоська (Єлисаветщина), Ананіївська та деякі дрібніші; решта організацій утрималась від виступу на допомогу полякам.

Наш політичний центр не використав повстанчого руху в своїх спробах боротьби проти росіян у 1920 році. Тоді ж таки серед повстанців стало помітне певне недовір'я до політичних заходів керівників нашого центру.

Так залишилась невикористаною енергія повстанців, які продовжували і продовжують боротьбу проти окупантів самотужки.

Розділ VIII

Чи не було рації оголосити армію червоною? Декларації червоної Москви. Військова політика росіян на Україні. Хибні надії.

За час походу по тилах російських армій нам не довелося знайди ні одної української політичної групи, яка не знаходила потрібним боротися за повну самостійність Української Держави. Такої політики не провадила ні одна національна українська партія в цей час. Уголовщина вивітрилася. Партії, що принципово не визнавали радянської влади і не бажали йти з нею на компроміси, частиною розлетілися в боротьбі, а частиною зникли на еміграції. В Україні залишилася тільки партія українських комуністів — боротьбистів^[29]. Ця партія в соціальних питаннях ніколи не вставала всупереч політиці московського центру. Неіначе навмисне вона не витрачала енергії на тертя з Москвою в питаннях соціальних, натомість, бажаючи собі з'єднати українські маси для будівлі своєї саамостійної соціалістичної держави. Як ми бачили, ця тактика ні до чого доброго не довела. Причин до того було багато. Між ними були такі, що не залежали від нас, але були такі, що залежали цілком від волі українського населення та армії. До останніх належить небажання українських мас підтримати політику боротьбистів.

Чи неможливо припустити, що якби наша армія оголосила себе червоною і віддалася до розпоряджень боротьбистів, то нам вдалося б організувати одну дужу Українську Армію? Українська Галицька Армія це зробила. Могли зробити і ми. Але чи була в тому рація? Документи і факти доводять, що такої рації не було. Така гра могла дати позитивні для нас наслідки тільки за умови, що боротьбистам вдалося б «обдурити москалів», або якби Москва не виявляла твердості і послідовності в знищенні української озброєної сили.

У деклараціях Москва не раз підкреслювала визнання самостійної України. У пункті першому «Резолюції ЦК Російської комуністичної партії про Радянську владу на Україні» говорилося: «ЦК визнає необхідним ще раз підтвердити, що РКП (Російська комуністична партія — Ю.Т.) стоїть на точці погляду визнання самостійності УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки — Ю.Т.)». Та у пункті другому вже говориться про користь «найтіснішого союзу» і що «визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і працюючими селянами». Ну а поки що пункт третій констатує, що «в сучасний момент відносини між УРСР і РСФСР (Російською Совітською Федеративною Соціалістичною Республікою — Ю.Т.) визначаються федеративним зв'зком». Однак центр ваги цієї резолюції є пункт шостий, де показуються зуби: «з огляду на те, що велика кількість зброї, яку має в Україні селянство, замість диктатури пролетаріату приводить до фактичного панування бандитського куркуля — найпершим завданням радянської влади в Україні є відібрання цієї зброї й зосередження її в руках робітничо-селянської Червоної Армії». Ми вже знаємо, що росіяни не визнають ніякої армії, опріч російської. Фактично резолюція домагається обеззброєння українського селянина і озброєння російського.

Виконавці цієї резолюції члени Російської партії Мануїльський, Петровський та Затонський, котрі були призначені Москвою як уряд для

України, у своєму «Маніфесті» визначають заслуги повстанців у боротьбі проти Денікіна і в захопленні гукають: «Вільна незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка знову воскресає. Право розпоряджатися своєю Українською Державою належить тільки робітникам і селянам України». Та їм не дає спокою озброєне українське село, і вони заповідають: «годі вже озброєним багатіям буржуям, нальотчикам-авантуристам, отаманам та батькам припиняти роботу місцевих волосних та сільських рад». Говорять ше про майбутні «вибори до четвертого з'їзду від робітників, селян та червоноармійців України», хоч на початку ж «Маніфесту» оповідають, що Української Армії немає і не буде, бо вона ««влилась» у Російську Червону Армію.

Поза гучними фразами про незалежність України, все ж долю Української Держави мав вирішувати російський червоноармієць, що мав завдання обеззброїти українську націю.

Призначений росіянами Київський Революційний Комітет одночасно з «Маніфестом» випустив відозву до селян, в якій говорить: «Радянська влада закликає вас вестибезпощадну боротьбу з тими, що допомагали Денікінові, тобто з тими провокаторами і запроданцями, які хотіли намовити вас не давати хліба Червоній Армії». Вістря націлене на повстанців та Українську Армію, які не тільки «хотіли намовити», а просто видирали у Червоної Армії хліб, вкрадений в українського селянина.

На згаданому вже з'їзді партизанів Черкащини 20 січня 1920 року представник Москви Яковенко зазначає, що «мета з'їзду є припинення партизаншинн, бо партизанщина зробила те, що повинна була зробити, — допомогла регулярному Червоному Війську вигнати ленікінців»^[30].

Демагогічна фразеологія всіх отих «резолюцій», «маніфестів», «відозв» і «заяв» забивала памороки багатьом нашим політичним діячам. Важка для нас ситуація сприяла тому. За весь час походу армія не зустріла ні одного політичного діяча, який би у категоричній формі заявив про недопустимість підняття армією червоного прапора. Навпаки, були такі (п. Феденко), що при важкій ситуації радили працювати з боротьбистами. І. Мазепа, хоч і був проти зміни прапора, але за підставу до того давав помилкові твердіння про «недовговічність сучасного большевизму». Повірила, і то цілком щиро повірила деклараціям Москви Українська Галицька Армія.

Наддніпрянська Армія не пішла на компроміси, знаючи, що Москва намагатиметься нас «обезоружіть, расформіровать, унічтожіть», хоч би ми зі всієї сили «червоніли». Не повірили Москві ще повстанці, котрі домагались утворення військових частин «нашими людьми».

Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оглошена в наказі Полтавського губерніального військового комісара (російського). Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших «радистів», що, прикрившись червоним прапором, думали «обдурити мокаля» і тихесенько сформувати українську національну армію. Для смаку залишаю цей документ неперекладеним і подаю його без скорочень, бо в ньому кожен рядок має свою цінність для тих, що не втратили надії «використати» Москву.

«Крпія. Сєкрєтно. Пріказ восковим частям, управлєніям і учрєждєніям Полтавского Губернского Комісаріата. № 3. 28 февраля 1920 года. Г. Полтава.

Прі етом для свєдєнія і точного ісполнєнія копію с копіі дірєктіви Правітельства по вопросу о воєнной політікє на Украінє.

1. В нашем строітельствє на Украінє ми практічєскі ісходім із соглашенія Украінскаго Центральнаго Ісполнітєльнаго Комітєта і Всеросійскаго Ісполнітєльнаго Комітєта от 1-го іюня 1919 года относітєльно относітєльно полного об'єдінєнія воєнной організаціі і воєнних сіл Украіни і всей Росіі. Ето рєшеніє, заключєнноє по добровольному соглашенію вислих совєтскіх органов государств, продиктовано желєзной необходімостью сосрєдоточєнія всєх рабочє-крестьянских сіл в борьбе протів контррєволюціі і ні в какой мєрє нє являється умалєнієм государствєнной самостоятельності Украінской Республікі.

Совєтская Україна сохраняєт посную возможность через посрєдство новаго с'єзда совєтов пєрєрєшить означєнний вопрос. Но всє сознатєльниє елємєнти должні об'яснить рабочім і крєстьянскім массам Украіни безусловную нєобходімость сохранєнія і упрочнєнія єдінства воєнной організаціі братскіх стран.

2. Нєобходімо наблюдать за тєм, чтоби во всєх красноармєйскіх частях, продвігающіхся по Украінє, нєзавісімо от національного состава частєй, комісари, командіри і вообщє отвєтствєнниє работнікі билі (по возможності) лібо украінци, лібо, по крайнєй мєрє, ліца, блізко знак омиє с украінскімі условіямі. Іх задачєй долино бить установлєніє самих друєескіх отношеній между красноармєйскімі час тямі і трудовим насєлєнієм Украіни.

3. Єдінство організаціі Фєдєратівной Красной Арміі Совєтской Росіі і Совєтской Украіни прєдполагаєт єдінство воєнно-адміністратівнаго і снабженчскаго апарата. Вся терріторія освобождєнной Украіни должна представлять два воєнних округа, входящіх в общую сістєму Фєдєратівной Рєспублікі. Окружниє комісари обо всєх своїх действіях і мєропріятіях докладивают также і Рєволюціонному комітєту в формє, какая будєт для етого установлена.

4. Задача воєнной організації на Украінє, доколе Украіна вместє со всєй Фєдєратівной Рєспублікой остайотся под угрозой вооружонних врагов, состоіт в том, чтоби создать красниє украінскіє часті із украінскіх рабочіх і украінскіх крестьян, не експлоатірующіх чужого труда, с украінскім командним составом і командованісм на украінском язикє.

5. Вєлічайшим практіческім затруднєнієм в дєлє осушссталснія етой задачі в бліжайшиє месяци являетея раз'єдіняющая Україну язва профессіональнаго партізанства, махновщіни і бандітізма. Еті явлєнія, об'ясняємиє как економічєской отсталостью Украіни, так і нєпрєривнимі смєнамі режимов, зашлі так далеко, что без предваритєльной організаціі той воспітатєльной і карательной работи со сторони лучших трудових елємєнтов на Украінє созданіє особой Украінской Армії в нинєшніх условіях прінєсло би не положительниє, а отріцательниє результати, только усілів хаос в стране.

6. Ліквідація профессіональнаго украінскаго партізанства является не только прєдварітєльним условієм созданія боєспособності украінскіх частей, но і вопросом жизні і смерті для Советской Украіни вообще. Действующім на украінской терріторіі воінскім частям строжайше воспрєщено прінімать в свой состав как партізанскіє отряди, так і отдєльних «добровольцев». Партізани должни немедленно отправляться в тил, подвергаться внутрєннєй чісткє, лучшие елементи должни включаться в запасниє часті, бандітскіє елємєнти — предаваться трібуналу. Нарушеніє етого пріказа, отданного Реввоєнсовєтом Рєспублікі, должно будєт визвать самиє суровиє мєри в отношєніі тєх командіров і коміссаров, коториє позволят своім частям разбухать за счєт прітока партізанов і добровольцев.

7. В області, занятой частямі Красной Арміі, не должно оставаться ні одной нєрєгулярной часті. Всє партізанскіє отряди должии бить нємєдлєнно разоружени і расформіровани, сопротівля-юшиєся должни бить істрєблєни.

Ету работу нєобходімо дополніть широкой агітацієй в крестьнскіх масах, виясняя ім на собствєнном опитє всю пагубность профєссіональнаго партізанства і бандітізма і устраняя тєм почву контррєволюціонной агітації относітельно того, будто борьба с етім діктуєтея какімі би то ні било другімі соображеніямі, кроме заботи о спасенії і упроченіі нєзавісімой Украіни.

8. Самой неотложной воєнной задачєй в освобождьонной Украінє являєтся разоруженіє кулацкіх і вообше бандітскіх елємєнтов дєрєвні і города. Огромноє колічєство оружія прі попитках разних рєжимов наспех создать Украінскую Армію пронікало в нассєлєніє і нєізбєжно сосрсдотачівалось в руках болєє зижиточних уверенних в сєбє кулацкіх вєрхов дєрєвні.

Обнаглєвшеє вслєдствіє неустойчівості всех режимов на Украіне, прівикшеє обращатся с оружієм украінскоє кулачєство являетея елємєнтом соціальнаго распада, хаоса, разрушенія украінской государствєнності нєзавісімо от того, виступаєт лі оно под іменем петлюровцев, махновцев ілі под другімі іменамі.

Поголовное разоруженіє наеєленія являетея в настоятоящіх условіях єдінствєнним средством положить конєц вооруженію кулацкіх банд. Дєлу разоруженія должно бить посвяшено ісключітєльноє вніманіє как действуюшіх армій, так і тилових воєнних організацій. Армєйскім Рєввоєнсовєтам надлежит вилєлть для етой целі значітєльниє надьожниє, дисциплінірованниє часті, і поставів во главе іх іспитанних командіров і коміссаров, украінцев ілі хорошо знакомих с украінскімі условіямі.

На окружниє, губернскіє і уєздниє коміссаріати возлагаєтся задача достігнуть полнаго разоруженія насєленія в предєлах подчіньонной ім в воєнном отношеніі терріторіі, сосрєлоточів на етом всьо свойо вніманіє і все своі сіли.

Работа должна вєстісь нє наспєх, а по строго продуманному плану, закончєнним охватом отдєльних сєкторов, с прімєнієм облав, видачі премій за указаніє скритаго оружія і беспощадних расправ со всємі укриватєлямі.

9. На очищенной от бандітізма почвє можно будет нємєдлєнно пріступіть к планомєрной закладкє фундамента украінской рабоче- крєстьянской Красной Арміі в пєрвий період в відє несколькіх образцових полков с соответствєнним чіслом спєціальних частей. Кадри етіх полков должни бить подобрани із наіболєє іспитанних, дісціплінірованних і твйордих елємєнтов, прічом строяшієся часті должни бить с самаго начала обєспєчєни прочним ядром в відє многочіслєнной хорошо спаянной коммуністічєской ячєйкі. Как условія существованія, так і срок обучєнія етіх частей должни бить такови, чтоби вполнє обєспєчіть іх строєвую і політічєскую подготовку.

Чтоби ускоріть работу по формірованію образцових украінскіх полков, Рєввоєнсовєтом Рєспублікі отдан пріказ ГУВУЗУ^[31] в созданіі на лучших совєтскіх курсах команднаго состава чісто украінскіх частей (отдєлєній, взводов) із зарекомендовавших сєбя лучшим способом красноармєйцев- украінцев.

Пройди более длітєльний курс і получів более тшательную подготовку, означенниє елємєнти в качєствє красних командіров ввольюся в образцовиє украінскіє полкі.

10. Прі планомєрном єдінообразном проведенії всех указанних више мєропріятій можно пітать полную увєрєнность в том, что Украіна будєт очищена от бандітізма і хаоса і видвінєт із среди трудящіхся мас

Пєрвокласниє полкі, коториє займут достойноє мєсто в рядах Фєдєратівной рабочє-крєстьянской Красной Арміі. Нєпрємєнним условієм осуществлєнія етой целі являється видержка, настойчівость і беспощадноє отвєрженіє всякіх компромісов і сдєлок с партізанамі і партізанщіной. Всякіє попиткі какой-лібо політічєской группи на Украінє опєрється на на повстанчєскіє отряди как таковиє ілі положить іх в основу формірованія особой арміі должни клєймітся как воєнноє врєдітельство і ізмєна дєлу Соціалістіческой Украінской Республікє. Віновних в такіх попитках должни прєдаваться трибуналу для осуждєнія по законам воєнного врємєні, нєзавісімо от іх прєждніх заслуг. Всьо честноє і сознательноє трудовоє насєлєніє Украіни єдінодушно поддєржит твєрдую і рєшительную воєнную власть, которая нє остановітся перед самимі бєспощаднимі мєрамі в отношеніі баандітізма для обєспєчєнія революціоннаго порядка і возможності хозяйствєнного і культурного развітія Украінской Соціалістічєской Совєтской Рєспублікі.

Прєдсєдатель Рєволюціоннаго воєнного Совєта Рєспублікі Троцкій.

Подліннік подпісал Губєрнскій воєнний комісар Шіганов. С подлінніком вєрно: За начальніка канцеляріі Навротскій».

Це вже шось щиріше від звичайних декларацій. Тут ясно зазначена мета сформувати полки яничарів, вибравши для того найвірніші елементи, які б силою зброї підтримали політику «тєснєйшаго союза».

І все ж таки цей документ мусив бути відомим нашим боротьбистам, бо вони були «урядовою партією» і працювали по різних комісаріатах. Тому так часто Троцький згадує про Українську Республіку і навіть нібито всі зарядження робить на добро українцям. У той час Тропький ше рахувався з лівими українськими партіями, наскільки вважав можливим використати їх для своїх цілей.

Боротьбисти, навпаки, вважали можливим використати Троцького, ставши на чолі отих «образцових украінскіх полков», що заповідались директивою. Вони надіялися опертися на організовані Троцьким полки для того, шоб розірвати «тєсний союз». Одночасно боротьбисти хотіли опертися на повстанчі організації. Підбитий до виступу проти росіян принциповий прихильник радянської влади повстанець Звенигородшини Туз був розстріляний в трибуналі Двадцятої совєтської армії у Вінниці.

Надії підвели і Бронштейна-Троцького, і тих, що надіялися «обдурить москаля».

До честі української нації виявилось, що навербувати серед українських робітників і селян цілі полки яничарів є річчю виключеною навіть для такого геніального провокатора, як Троцький. Не знайшлося багато серед українців осіб, достойнихз заняти посади командирів та комісарів частин Російської Армії, тому «червоний Главковерх» використав своїх родичів жидів, котрі виконували ретельно завдання свого шефа; їх служба російському імперіалізмові полегшена тим, що вони належали до «ліц, блізко знакомих с украінскімі условіямі», вигодуваних українським хлібом. Вони виступили в ролі «бєспощадних» катів усього, що не подобалось Москві.

Навіть най лівіші українські елементи, як члени Української комуністичної партії, були небезпечними для військової політики росіян на Україні, бо вони серйозно хотіли організувати Українську Армію, а не нищити її так, як мусили нищити і нищили агенти Бронштейна-Троцького на Україні.

Незважаючи на свою «планомєрность» і, мабуть, уже занадто велику «твьордость», виявлену росіянами і їхніми підпомагачами, все-таки не вдалося викорінити таку небезпечну річ, як «язва професіонального партизанства», бо ту «язву» для російського панування підтримувало «всьо честноє і сознатєльноє» трудове українське населення.

Практична політика росіян ніколи не ставила собі завдання будувати Українську Армію. Та й не могла вона того робити, бо це було би національним самогубством. А росіяни, незважаючи на все божевілля, що виявили вони в своїй революції, все ще не дійшли до такого щабля ідіотизму, щоб кінчати самогубством. Цілу зиму 1919-20 років і весну, як і перед тим, росіяни намагалися усунути «вєлічайшеє практічєскоє затруднєніє» для своєї політики. Це виявилось у послідовному та упертому нищенні української озброєної сили.

Були знищені волохівсько-боротьбистські «регулярні війська», що зайняли Умань. Не звернули уваги на попередні вільні і невільні заслуги перед Москвою Волоха і Ревкому Правобережжя.

Українська Галицька Армія теж не стала «основною частиною Української Червоної Армії», хоч росіяни дивувалися дисциплінованості галицьких частин і вважали їх боєздатними, бо посилали на фронт, все-таки вирішили знищити Українську Галицьку Армію не зброєю. Загибель армії від зброї ворогів не дає переможцеві сотої частини того, що дає самознищення армії. Над таким завданням працювали Порайко, Затонський та інші, закликаючи стрільців до погромів своїх старшин, як то було на мітингах в Бершаді, Балті та інших місцях. Цим пояснюється висилка з частин кращих старшин до Балти і Києва, звідкіля більшість їх не вернулася, та, мабуть, і не повернеться вже. Фізичне знищення армії ворогом пориває націю до нової боротьби, дає їй сили творити нові й нові армії, воно оточує армію ореолом слави. Зате самознищення через моральний розклад відбирає охоту дальше боротися, зневірює і деморалізує саму націю, а на армію накладає пляму ганьби. Останньої цілі Москва хотіла досягти своєю військовою політикою в Українській Галицікій Арммії.

Щодо Наддніпрянської Армії росіяни тримались іншої політичної тактики. Ні одній з наших делегацій вони не запропонували визнати радянську владу і стати чи то «основною частиною», чи «образцовимі частямі», вони добре знали про боєздатність і дисциплінованість нашої армії і не надіялись її розкласти, тому-то найбільше могли нам порадити «стать оружіє і разойтісь по домам». Та й ми не дуже-то йняли віри у можливість «обдурити москаля».

Обіцянка Троцького про організацію українських частин так і залишилася обіцянкою. Він усе чекав «очіщєнія» України від партизанів. Хто пам'ятає зиму 1917–1918 років на Україні (а хто з українців її не пам'ятає!), той, певно пригадує, що будуючи російську армію і висилаючи Муравйова в Україну, Москва не чекала «очіщєнія» своєї армії від бандитських елементів. Військова і невійськова політика росіян на Україні в 1919-20 роках вживала старої випробуваної тактики: «спєрва успокоєніє, а потом реформи».

Важко сказати, хто виявив більше упертості: чи росіяни в обеззброєнні українців, чи українці в своїх заходах за всяку ціну схоронити й організувати свою озброєну силу. Зате росіяни виявили без порівняння більше послідовності, ніж ми, вони мали досвід і єдину непохитну волю свого національного центру, а ми того не мали.

19 жовтня 1920 року Головний Отаман і Голова Директориї Симон Петлюра встановив і затвердив найвищу нагороду УНР — орден Залізного Хреста. Перший довоєнний випуск виготовлений у Варшаві. Встановлений і затверджений для всіх учасників Першого Зимового Походу (6.12.1919— 6.5.1920) під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка (Хрест ч. 1). Також нагороджені були Юрко Тютюнник (ч. 2), Олександер Загродський (ч. 3). Сестра-жалібниця Віра Тютюнник (дружина Юрка Тютюнника) отримала таку ж нагороду (ч. 5).

СВІТЛИНИ ТА ДОКУМЕНТИ

1. До інтелігенції Украіни.

Доля рішила, щоби на пишних полях Украіни розігрався бій двох центрів світового капітала: капітала німецького, капітала англійського.

Доля рішила, щоби на пишних полях Украіни розігрався рішучий бій між капіталом і трудом. Доля рішила, щоби на пишних полях України розігрався бій націй пануючих з націями пригнічених.

На наших полях молодий німецький капітал надумав відвоювати право на розвиток. На наших полях англійський капітал боронить своє право дужого.

Велика революція народів Росії бореться на наших полях за визволення труду від гніту капітала. На наших полях іде боротьба за самовизначення народів. Той хто вийде переможцем із цієї надзвичайної боротьби, яку тільки знала історія, той буде переможцем світа, той переведе свої ідеали в життя.

Інтелігенція Украіни! Інтелігенція українська, руська, єврейська, польська та інтелігенція инших націй живущих на Вкраіні, задай собі питання: Чи гідна ти того великого завдання, яке поклала на тебе доля, бо більшій части остаточна перемога в боротьбі, яка провадиться на твоіх очах, залежить від того, яке становище займеш ти в світовій війні.

Положивши руку на серце, скажи: Чи не керуєшся ти своій діяльности замість здорового і холодного розуму голосом серця. Платонічноі любові для народу мало, йому потрібні жертви, необхідні подвиги.

З боку інтелігенціі живущоі на Украіні подвигів не було, а як і були які одиночні випадки, так це виняток. Хіба не інтелігенція показала себе капризною дитиною, кинувши на волю долі розбурхану народну стихію. Оставлені самі собі революційні маси змели і стерли в своїй бурній лавині дуже багацько цінного і потрібного, що потрібно було схоронить.

Скажіть, скільки з вас після цього безнадійно опустили руки? А скільки з вас зненавиділо цей нарід, котрий вас виховав і виучив? Цілі і хід боротьби владно вимагає виплати боргів народу.

5. СЕЛЯНЕ!

I. Ми воюєм за те, що і зразу воювали — за право українського народу — порядкувати на своїй землі, за народну владу.

II. Йде весна. Готуйтесь! Будемо випроводжати непроханих гостей. Рушниці мусять бути почищені і змазані.

III. Не підіймайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою.

IV. Підчас повстання ні один ворог не повинен утікати з України. Вся зброя однята у ворогів мусить бути в руках Українського народу.

V. Не вірте, що українського війська немає, що нібито Головний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Народну. Брехня і провокація! Зброя не буде положена, поки хоч один ворог буде на шиї українського селянина.

VI. Міняйте хліб тільки на сукно, мануфактуру, сіль, цукор. Не беріть совітських грошей, за які нічого не купите тому, що вони скасовані Правительством Української Народньої Республіки.

VII. Земля тому, хто на ній працює. Геть дармоїдів! За хліб, який здобуваєте працею, вимагайте від ваших ворогів товари, а не паперові гроші.

VIII. Ні з Добровольцями, ні з Комуністами, ні з Поляками не помиримося до того часу, поки вони не визнають нашого права на вільне життя.

IX. Всі держави світу визнали Самостійну Україну, тільки Росіяне — добровольці та комуністи проти нас.

X. Засівайте землі.Хліб збере той, хто засіє.

ЧІ. Вся влада мусить бути в руках українського трудового люду. Геть від влади чужинців, спекулянтів і жуликів! Україною юудуть правити люди, яких вибере народ.

З наказу Головного Отамана й Правительства Української Народньої Республіки повідомляю.

Заступник Командуючого військом Укр. Нар. Республіки Отаман Юрко Тютюнник.

Заповіді

Українському козакові

Український козаче! Помятай, що ти є воїн Українського Народу і оборонець Самостійної Української Народньоі Республіки.

Пишайся і за честь май, козаче, що ти служиш Українській Арміі: добра слава та чисте імя родноі Арміі повинні для тебе бути найвищі над усе.

ОТО-Ж, МІЙ КОЗАЧЕ ПАМЯТАЙ, ВИВЧИ НА ПАМ'ЯТЬ, НАВЧИ НЕГРАМОТНОГО І ПЕРЕКАЗУЙ УСІМ СЛІДУЮЧИ ЗАПОВІДІ, ПО ЯКИМ ТИ ПОВИНЕН ЖИТИ І СЛУЖИТИ В АРМІІ: ОТО-Ж МІЙ КОЗАЧЕ,-

1. ЗАПОВІДЬ	Люби свій рідний край – САМОСТІЙНУ УКРАЇНСЬКУ НАРОДНЮ РЕСПУБЛІКУ
2. ЗАПОВІДЬ	Борони іі од лихих ворогів усіма силами до останньої хвилини твого життя
3. ЗАПОВІДЬ	Чесно і совісно виконуй накази твоїх начальників та старшин – цим ти зробиш Українську Армію могутньою та непереможною
4. ЗАПОВІДЬ	Коли якогось наказу не зрозумів, то розпитай старшого, щоб тобі пояснив
5. ЗАПОВІДЬ	Шануй свою старшину. Бо вона тебе до ума-розуму доводить
6. ЗАПОВІДЬ	Пам’ятай, що козак козакові мусить бути рідним братом; виручай товариша у бою; не ховайся за спину другого; не одставай од другого і ділись останнім шматком хліба
7. ЗАПОВІДЬ	Бережи скарбове майно, бо воно є народнє і придбане тяжкою працею народу
8. ЗАПОВІДЬ	Не терпи серед себе насильників, грабіжників і злодії, бо паршива вівця всю отару псує
9. ЗАПОВІДЬ	Стався добре до населення, серед якого ти перебуваєш: не грабуй, не ґвалтуй, і самочинно не реквізуй
10. ЗАПОВІДЬ	Будь охайним, не заводь бруду, - пильнуй, щоб на тобі і біля тебе все було чисто – не матимеш нужи
11. ЗАПОВІДЬ	Не пияч, не волочись, а як маєш вільний час, - прочитай книжку або газету: ума-розуму наберешся
12. ЗАПОВІДЬ	Бережись шпіонив і тримай язик за зубами, бо ворог не спить і всюди підслухує
13. ЗАПОВІДЬ	Пильно дивись за провокаторами та дезертирами, а піймаєш якого же веди до старшого: там розсудять і раду з ними дадуть
14. ЗАПОВІДЬ	Виконуй і живи по цім заповідям. Тоді наша Армія буде сильна, тоді лад і порядок буде на нашій землі, тоді ми будемо мати САМОСТІЙНУ УКРАЇНСЬКУ НАРОДНЮ РЕСПУБЛІКУ, яка дасть тобі і твоїм батькам і землю і волю.

Головний Отаман ПЕТЛЮРА

ГЕНЕРАЛ-ПОРУЧНИК

М. ОМЕЛЬЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО провадив Армію У.Н.Р. в запіллю ворога з 6. грудня 1919 р. по 6. травня 1920 р.

Один із найяскравіших епізодів Першого Зимового поході — переможний бій на Херсонщині за Вознесенськ, який, по суті, вирішив долю Української армії. Без набоїв, самими шаблями і багнетами козаки штурмом взяли місто, знищивши 648 комуністів, втративши при цьому лише двох вояків. Були захоплені величезні військові трофеї: 2 мільйони рушничних і 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 40 гармат, 4 ешелони різноманітного військового майна, 4 тисячі фір більшовицького обозу. Командувач Дієвою Армією генерал-хорунжий М. Омелянович у наказі ч. 13 відзначив: «Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду… Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід».

Орден (Лицарів) Залізного Хреста Армії УНР (другий випуск)

Генерал-хорунжий М. Омелянович-Павленко

Начальна команда УГА (1919 — 1920). У центрі сидить генерал хорунжий М. Омелянович-Павленко

Третій Український військовий з'їзд у Києві, жовтень 1917 р. В центрі С. Петлюра, М. Грушевський. Праворуч представники французької, бельгійської та румунської військових місій

Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.

Михайло Грушевський Голова Центральної Ради

Гетьман Павло Скоропадський

С.Петлюра. Генеральний секретар військових справ УЦР; Голова Директорії УНР, Головний Отаман УНР.

В. Винниченко. Перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ УЦР; Голова Директорії УНР.

П. Христю. Член УЦР, за Директорії — товариш міністра внутрішніх справ.

М. Ткаченко. Член УЦР, міністр внутрішніх справ УНР.

Микола Міхновський, Ідеолог самостійної України, організатор перших полків Українського війська — імені Богдана Хмельницького та імені Павла Полуботка

Іван Полтавець-Остряниця (справа), Наказний отаман Вільного козацтва у 1917–1918 рр.

Парад війська УНР у Києві 19 грудня 1918 року

Почесна чета Січових Стрільців на двірці у Фастові під час приїзду Головного Отамана

Старшини пішої розвідки 1-го полку Січових стрільців

Зустріч Голови Директорії С. Петлюри на пероні Фастівського вокзалу після вигнання більшовиків 29 серпня 1919 р.

На фото зліва направо командири 1 Гайдамацького Куреня ім. Кармелюка командир ІІ сотні підполковник Володимир Рибчинко, командир куреня полковник Ігор Троїцький, командир І сотні сотник Павло Горячий Умань зима-весня 1919 р

Залога панцирного потягу «Січовий Стрілець». Київ, грудень 1918 р.

Приїзд Петлюри до Кам'янця-Подільського після зайняття міста

А. Гулий-Гуленко. Генерал- хорунжий Армії УНР

Петро Дяченко, командир полку Чорних Запорожців

Полковник Дяченко — старший командир полку чорношличників, полковник Василів, генерал Омелянович- Павленко, генерал Базільський. Табір Пікуличі, Перемишль, Оригінальна записка від 26.11.1920 р. зберігається у фондах Державного історичного архіву у Львові

Ю. Тютюнник. Портрет роботи Петра Холодного

Ю. Тютюнник у молоді роки

Ю. Тютюнник. Останнє фото. З архівів СБУ.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

«Пісня про Тютюнника» була написана Іваном Багряним 1946 року на прохання керівника капели бандуристів Григорія Кутастого. Річ у тім, що Іван Багряний у своїх виступах, у публіцистичних творах завжди демонстрував свою особливу прихильність до Юрка Тютюнника.

У листі Г. Китастого до І. Багряного керівник капели повідомляє, що «Пісня про Юрка Тютюнника» вперше прозвучала 24 липня 1948 р. в таборі для переміщених осіб у Майнц-Кастелі: «Не дивлячись на те, що співали вперше, довелося співати двічі. Для військовиків (учасників Зимового походу) це була така несподіванка, так широ дякували, що ми з тобою перші воскресили такого генія, як Юрко Тютюнник».

Примітки

1

Постановою комітету клубу назви «офіцер» і «солдат» були замінені на «старшина», «козак».

(обратно)

2

Голова Укр… Військ. Клубу ім… гетьмана Павла Полуботка в Києві, перший ідеолог і організатор українського війська.

(обратно)

3

К. Маркс. 18 брюмера Луї Бонапарта.

(обратно)

4

Ще на наступному військовому з'їзді соціал-демократи хотіли мати головою з'їзду члена своєї партії Симона Петлюру. Цю кандидатуру висунув В.Винниченко. З'їзд відкинув пропозицію Винниченка, мотивуючи своє рішення тим, що Петлюра не є військовий. Боячись, щоби в голови з'їзду не вибрали Міхновського або когось іншого з групи «самостійників», соціал-демократи переперли другу свою пропозицію — зовсім не вибирати голови, й вибрати президію, до складу якої, опріч Міхновського, увійшли прихильники «єдінаго фронта» з Росією.

(обратно)

5

Кудря — голова комісії для демобілізації; Стойкін — головний інтендант

(обратно)

6

Мельникова Гребля коло с. Сегадинець, де топили селян у часи Коліївщини

(обратно)

7

М.Шинкар у цей час конспіративно перебував в Одесі, а Павловський аж на Кубані

(обратно)

8

Назарук Осип. Рік на Великій Україні

(обратно)

9

Отаман Григор 'єв хотів організувати Червону Українську Армію. Незважаючи на блискучі перемоги, які він здобув над військами Антанти в районі Херсона, Миколаєва та Одеси, росіяни не дозволили того, і Григор 'єв змушений був повстати в травні 1919 року. Автор був шефом штабу Григор 'єва.

Волох був уже оголошений Головнокомандуючим Червоними Українськими військами,

(обратно)

10

Наказ ч.1, від 8 грудня 1919 року, с. Сміла

(обратно)

11

У значенні жвавий, моторний.

(обратно)

12

Це листування передано Омеляновичу-Павленкові, тому автор не має змоги привести його повністю.

(обратно)

13

Капустянський М. Похід Українських армій на Київ — Одесу в 1919р. Ч.І і ІІ. С. 20.

(обратно)

14

Марголии А. Украйна и политика Антанти. С. 114.

(обратно)

15

Фактицчно Центральний Комітет боротьбистів містився в одному будинку з російським комітетом, відразу ж за стіною.

(обратно)

16

Оникінці — денікінці.

(обратно)

17

Бомбисти — боротьбисти

(обратно)

18

У той час п. Литвиненко безпосередньо підлягав мені.

(обратно)

19

Більш докладін характеристики отаманів Волоха, Божка і Данченка є в «Літературному військовому альманахові» — видання культурно-просвітнього відділу Четвертої дивізії. Олександрів (Польща). Липень 1921 року.

(обратно)

20

Делегацій було аж три: першу 3 листопада, другу 1 грудня і третю від обох армій 27 грудня.

(обратно)

21

Деякі місця відозви пропущено.

(обратно)

22

Командування Наддніпрянською Армією довідалося про договір від 24 грудня 1919 року тільки 14 січня 1920року.

(обратно)

23

«Сєчєвікамі» часом називали росіяни всіх військових галичан.

(обратно)

24

Колишній командир «Запророзької Січі» отаман божко весь час вірив, що «ради» врятують Україну, і в такому напрямі впливав на свої підлеглих.

(обратно)

25

У відносній апатії, що часом охоплювала широкі маси, значно завинила наша інтелігенція, котра все мріяла то про «єдіний революціонний фронт» з росіянами, то про «єдіний фронт правового порядка» з російськими чорносотенцями. Не говорилося ясно, ию ми боремося проти Росії.

(обратно)

26

Унас були відомості, що така Начальна Команда існувала.

(обратно)

27

Третя дивізія, зазнавши значних втрат у боях з відступаючими білими росіянами, була переформована у полк (прим. упорядника).

(обратно)

28

Холодний Яр — місцевість на березі р. Тясмина недалеко від м. Жаботина. Місцевість порізана глибокими та крутими балками і поросла лісом. Тут був повстанчий центр Чигиринщини та Черкащини.

(обратно)

29

В Україні знищувались члени всіх українських партій, чиї центральні комітети перебували за кордоном. Зі своїми центрами члени партій не мали звичайного зв'язку і проводили політику на власну відповідальність, тому я говорю, що партії (центри) не були в Україні.

(обратно)

30

«Вісті Черкаського повітового військово-революційного комітету» ч. 10. 24 падолиста 1920 року.

(обратно)

31

Главное Управлєніє Воєнно-учєбнимі завєдєніямі Украіни.

(обратно)

Оглавление

ЮРКО ТЮТЮННИК — ОТАМАН І ГЕНЕРАЛ

РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ

  Перший Сімферопольский полк ім. гетьмана Петра Дорошенка

  Другий Всеукраїнський військовий з'їзд. Перший Універсал

  Творимо!

  Звенигородський кіш Вільного Козацтва

  Повстанча стихія

ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр

  Переднє слово

  Розділ І

  Розділ ІІ

  Розділ ІІІ

  Розділ ІV

  Розділ V

  Розділ VI

  Розділ VII

  Розділ VIII

СВІТЛИНИ ТА ДОКУМЕНТИ

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

*** Примечания ***