Щойно лінива океанська хвиля відлягла до глибини, на піщаному перекотиполі пляжу розігралися прудкі перегони крихітних крабенят. Вони наввипередки, боком-боком то втікали від загрозливого виру, то, зашпортавшись у викинутій на берег драговині, блискавично ховалися у пробурені нашвидкуруч нірки. Океан відкочувався, малеча безпечно вилітала на повітряних булькахсвітлячках зі своїх схованок. І тільки хода білошкірого чужин ця та знайомі чорні тіні тропічних кажанів полохали феєрію вічного нічного руху.
Забрьоханий по матню «русо-туристо» Антон Веремій (світ ніяк не второпає різницю між Україною і Росією) бавився з крабенятами, мов мала дитина. Здавалося, ще мить — і його долоня, налита втомою бездіяльності, врешті накриє якого-небудь знахабнылого клишоного ведмедика.
Та накочувалася чергова піщана каламуть і ні крабенят, ні зоставлених на піску слідів 44-го розміру. Океан жадібно злизував найменші сторонні втручання на свою територію, щоразу навертаючи береговій смузі її природну цнотливість. «Отак і житіє наше — перманентний пілінг».
Тільки-но зберешся з думками, піднімеш лапу, аби розставити обабіч бодай якісь дорожні мітки, знаки, засічки на пам’ять — про самого себе любимого й довкілля, тільки-но відчуєш глибинний порух наближення до чогось більш-менш визначеного — «темрява таїни навалюється, мов вечірній туман». Хвиля нападає на океан… Людина мурашка, яка не здатна до кінця збагнути навіть природу електрики. Ротор, статор, електрони — а лампочка чому світиться? Намагається здолати Дерево пізнання, а не відає елементарного: чому всупереч всесвітньому закону тяжіння соки під ні — маються догори — від коріння до гілок? Це що ж: стоїть там, унизу, у коріняччі така собі помпа з вічним двигуном?
Марнота марнот, або ж, як кажуть росіяни, «томлєніє духа», причому небезпечне для здоров’я… Якось в інтернеті попався на очі прес-реліз крутої приватної психіатричної клініки. Поряд із шизофренією пропонувалося всього за 500 баксів вилікувати й від такої хвороби, як невідчепне «стремление познать самое себя». А що — у цьому щось є, точніше, з цього усе й починається. Хто я, навіщо я, чому так спритно, але марнотно перебираю стількома лапками? Ось зусиллям волі піднімаю одну, волохату милицю, підсвідомий душевний біль, ось пішла інша костуряка, травмована в дитинстві, усе байдуже… Затим нестерпно, якось «амбівалетно-сублімативно» дріботять передні-задні, ліві-праві, внутрішні-зовнішні, грішний перелюбний хвостик. І впала, бідолашна.
Був Крабом — став заприпічковою Стоножкою, зґвалтованою самотуж або ж у компанії з яким-небуть, ну, дуже «помазаним» месією чи новомодним земним психоаналітиком. «Шукав мудрістю усе, що робиться під небом», віддавшися глибинному пізнанню своєї дрібної релігійно-мурашиної сутності, а занесло бозна-куди — Богзнаєкуди…
Навіщо ж Він дає ту тяжку й небезпечну працю «щоб мозолитися нею», при цьому «побільшувати й біль»? Хто вивів Його за межі людського пізнання, зробив недосяжним фантомом? Бог — це таїна, перед якою наші думки знесилюються, зупиняються і навертають до богадільні? Невже божевілля, Божаволя — саме та дорога до під свідомого, істинного світла, яке й здатне підняти завісу темряви, відвернути провину спотикання, страх самітности і смерти?
Ох, Веремію, добавишся колись зі своїми незграбними інтелектуальними, і, зазвичай, нетверезими вправами. Колишня дружина Ірина (яке гарне слово — «Дружина»!) має рацію: немає духовного стрижня (так і сказала, ніби про його катер «Стриж»), немає глибини інтуїції (це, перепрошую, пані Ірино — як?) — потрохи нахапався всього, а всередині…
Ну, і Бог з ним, тобто… — граємо те, що граємо… Добре, що хоч тут не так, як у північного сусіда: у нас красиво — «божевілля», «шаленство», у них — якось прісно, буденно «сходят с ума». І навіщо «сходят» — щоб об тебе із задоволенням витерли ноги? Садомазохізм, солодощі самознущань, торжество нуля без палички. Божа сила волі, вольова сила… «Помилуй м’я, Боже, по великій милості твоїй… і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє». Пошли тишу й неспішність. Мені майже нічого не треба. Ні жінок, ні грошей, ні утіх, ні друзів. Спокій! І знаєш, здається, відтепер я в добрій злагоді з собою… Колись про те ж молив у листі до мадам Н. старий Антуан де Сент Екзюпері (який потужний звукоряд — Антуа-ан де Сент Екзюпері-і). Ледве не став під кінець свого роману щасливою людиною! Та вона, жінка, дістала: мій, усе одно ти будеш мій!..
— Ал-лах акба-ар… — почулося гортанно-протяжне, підсилене динаміками десь із неонових нетрів містечка, що розкинулося за стіною прибе реж них кокосових пальм. «Я ж не в Арабії, — про май нула тривожна думка, — це — нібито буддистська країна». Он неподалік пливе в місячному сяйві фосфоричний дзвін дагаби
Последние комментарии
24 минут 51 секунд назад
7 часов 48 минут назад
13 часов 32 минут назад
14 часов 39 минут назад
15 часов 37 минут назад
15 часов 51 минут назад